Неймовірні історії кохання №10

У стилі happy

. Що ж, гарний а вікном панує осінь ти життя ня час для того, щоб мі о стільки ол вк на же Ад на краще! бувати! ро сп ся ть че хо е цікавого, і вс м гарних му іні -м ан Тож складемо собі пл ! ць вражень на цей міся

З

Відпочити від буденності

– Помандрую за місто на велосипеді.

ебе в с и т а в Спробу ухаря к ф е ш ролі лас майстер-к

ий чайне. кулінарн – Піду на ую щось надзви і п р и го т

Зберегти моменти осені

фо– Влаштую разом з друзями ку. пар у тосесію в осінньом

Поділитися думками – Почну вести блог чи особистий щоденник.

Бути по-осінньому стильною

асольку, щоб – Куплю собі барвисту пар щем! до із задоволенням гуляти під

2

неймовірні історії кохання

Зміст Колонка редактора

Зранку мене розбудив дощ, який барабанив по залізному даху. Ну от, знову промокне взуття, і я сидітиму весь робочий день з мокрими ногами. Тим часом з двору лунав веселий сміх. Я визирнула у вікно – дітлахи радісно бігали по калюжах. А що, гарна ідея! В дитинстві це було моїм улюбленим заняттям. Пам’ятаю, десь у коморі стоять гумові чоботи. Ось вони, блакитні з квіточками... Як я могла такі придбати!? Вони точно не підійдуть до мого ділового одягу. Хоча... Нехай сьогодні мій костюм серйозної

панянки відпочине у шафі. А я вдягну джинсову спідничку та яскраву кофтинку – вони більше пасуватимуть до чобіт. Сподіваюся, колеги пробачать за цей неробочий вигляд. Та й взагалі, годі вже перейматися думкою оточуючих. Усім не догодиш, а життя у нас одне. Тож давайте проживемо його яскраво! Головне – випустити себе з рамок серйозності, не переставати вірити в дива та радіти життю. Навіть якщо за вікном негода. Насправді навколо стільки можливостей відчути себе щасливими – потрібно лише їх побачити. Будьте щасливі цієї осені! З повагою, головний редактор Юлія Фурман

Експеримент. Полювання в Інтернеті

Чи можна на теренах Всесвітньої мережі знайти справжнє кохання? Деякі запевняють, що вдало познайомилися саме завдяки Інтернету. Інші, навпаки, впевнені, що це марна затія. Тож я вирішила особисто перевірити, чи можна на сайті знайомств вполювати справжнісінького принца. Що з цього вийшло, читайте на стор. 4.

Останнє відрядження

Слова… Тисячі слів оточують нас щодня. Десятки тисяч, сотні… А я завжди боялась тільки одного. З-поміж тої безлічі тільки одне викликало крижаний страх, що сковував усе тіло й розум. ЗРАДА. Коли мені було шість років, тато пішов із сім’ї. Саме з того часу я ненавиділа це страшне слово і разом з тим дуже його боялася. Коли подорослішала, дуже прискіпливо обирала хлопців, пам’ятала і боялась обпектися зненацька. Та, зрештою, все ж вийшла заміж і зажила доволі щасливо і спокійно. Але... стор. 28.

Я одна!

Так сталося, що в цей період життя твоє серце вільне? Подружки вихваляються новими кавалерами та бурхливим особистим життям, а в тебе повний штиль? Черговий заморський принц виявився неякісною підробкою? Що ж, не сумуй! Адже в самотності безліч переваг! стор. 10.

Особлива місія

Моє життя має дивну особливість час від часу летіти шкереберть. Ось, наприклад, зараз: об’єктив моєї фотокамери вирвався з рук та гепнувся на землю. Як невчасно! І річ навіть не в тому, що він коштує кілька тисяч гривень... На завтра мені треба зробити велике замовлення. Якщо я не справлюся з роботою, наша компанія втратить грошового клієнта, і мені буде непереливки... стор. 12.

У стилі happy

Цього місяця я хочу.................................2

Гаряча тема Експеримент.

Полювання в Інтернеті . ........................4 Коханка з Мережі......................................7

З гумором про серйозне

Я одна!............................................................ 10

Мистецтво бути щасливою

Особлива місія.......................................... 12 Ніколи не пізно......................................... 14

Жіночий клуб

Міська штучка........................................... 16 Самозванець.............................................. 18 Кавалер для мами................................... 21

Хобі щасливої жінки

У шаленому ритмі сальси................... 20 Непроста ситуація.................................. 23

Майстерня успіху

Час долати осінню хандру.................. 24

Блог рудої дівчини

Ранкова пригода...................................... 25

Стежками долі

Недитячі проблеми................................ 26 Останнє відрядження........................... 28

Справжня містика

Талісман кохання..................................... 30

Смачна країна

Осінь на столі............................................. 32

3

неймовірні історії кохання

Гаряча тема

4

неймовірні історії кохання

Я

кось у нас з колегами виникла суперечка. Одні доводили, що знайти справжнє кохання в Інтернеті неможливо – мовляв, там одні збоченці та мамії з купою комплексів, які точно не придатні для серйозних стосунків. Інші запевняли, що на теренах Всесвітньої мережі немало справжніх принців. І наводили для прикладу історію нашої колишньої секретарки, яка дуже вдало познайомилася через Інтернет, та не з ким-небудь, а з привабливим чехом, і тепер щасливо проживає у величній Празі. Поки ми сперечалися, мені стало цікаво, чи справді в Мережі можливо знайти достойного чоловіка? Тож я наважилася на власний експеримент, а заодно вирішила окреслити кілька універсальних правил вдалого та безпечного Інтернет-знайомства.

Повний анонім

Для експерименту я обрала один зі сайтів знайомств і зареєструвалася. У реєстраційній формі необхідно було вказати ім’я, прізвище, місто проживання, вік та ще багато чого. Я обмежилася тільки іменем та містом. І вивела перше правило: не вказуйте в анкеті всі свої дані, особливо справжнє прізвище та номер телефону. Пам’ятайте, вашу анкету дивитимуться сотні чи навіть тисячі людей. І не факт, що серед них немає шахраїв. Зрештою, для знайомства вистачить й імені, а все інше ви зможете за бажанням розповісти у приватній переписці.

Без обличчя

Фото я вирішила не завантажувати – ще, чого доброго, хтось зі знайомих побачить. Або якийнебудь “кавалер”, і на вулиці впізнає... Але спілкуватися з дівчиною без фото чоловіки не бажали, більшість були категоричні, а деякі навіть грубі. “Буде фото – поспілкуємось”, – таким був їхній

вердикт. Що ж, довелося вибирати знімок, де мене доволі складно впізнати, та ще й потрудитися над ним у фотошопі. Тут окреслилося друге прави­ ло: без фотографії познайоми­ тися буде складно. Та якщо хо­ чете хоча б частково зберегти інкогніто, ставте фото, на яко­ му ви з нехарактерною для вас зачіскою чи незвичним макія­ жем, або де видно тільки час­ тину вашого обличчя тощо. В разі чого матимете виправдання – мовляв, ця дівчина з сайту просто на мене схожа. Коли я додала до анкети фото, мені за кілька годин написали 58 чоловіків.

Та даремно я раділа. Через деякий час мені прийшло ще одне повідомлення з таким самим змістом від іншого хлопця. Я не полінувалася ввести ці слова в пошук в Інтернеті, і мені відкрився цілий сайт з такими-от фразочками для знайомства! Тож третьому автору “оригінального” повідомлення я висловила весь свій гнів. Він поспішив зникнути. Правило: отримавши гарне й оригінальне повідомлення, скопіюйте його в рядок пошуку будь-якої з пошукових мереж, щоб дізнатися, чи вам дістався оригінальний та романтичний принц, чи нахабний плагіатор без фантазії.

Сюрприз на пошту Не вір очам своїм

До речі, виявилося, що таких “безликих” чоловіків дуже багато. Я теж почала “вередувати” – вимагала “безликих”, що мені писали, показати фото. Один кавалер зізнався, що дуже стидається і боїться, що його фото побачать друзі та насміхатимуться. І пообіцяв вислати мені його на e-mail. І тут я зробила величезну дурість – повідомила йому свою пошту... Різноманітний спам після того мені приходив ще з тиждень. Отже, наступне правило: не да­ вайте адресу своєї електрон­ ної пошти новим знайомим з Інтернету! Краще створіть до­ даткову електронну скриньку, яку потім зможете без жалю видалити. Дуже часто на сайтах знайомств крутяться люди, які таким чином збирають бази е-мейлів для спамерів.

Майстер слова

Повідомлення від “кандидатів у принци” майже всі були досить банальні. “Привіт”, “як справи”, “що робиш” – ніякої фантазії. Я аж стомилася вкотре відповідати на ці питання... Та раптом одне повідомлення мене приємно здивувало. “Дівчино, ви мого білого коня часом не бачили?” Це ж треба, он які романтики тут водяться!

З одним “безликим” у мене зав’язалася досить цікава та змістовна переписка. Та я наполягала на фото. З третього разу мій “кавалер” погодився. Обличчя на фото, що він мені надіслав, здалося дуже знайомим. Що ж, завантажимо в пошукову систему... Прекрасно! Тільки уявіть собі, зі мною листується сам Гері Олдмен. Тільки в молодості. Спитала “кавалера”, чи, бува, не хоче він мені відправити своє фото, а не відомого актора. Злякався і зник. Правило: якщо сумніваєтеся в тому, що на фото дійсно зо­ бражений ваш співрозмовник, скористайтеся пошуком за зо­ браженням у пошуковій сис­ темі Google Chrome. Просто завантажте фото та натисніть “пошук”, і система видасть вам усі посилання з цією картин­ кою. Так ви зможете переконатися, що ваш віртуальний знайомий не скористався чиєюсь фотографією, викладеною у Мережі.

Вовк під овечою шкурою

Скромний та ввічливий хлопчик Василь мало не з перших слів знайомства запрошував у гості на чай та обіцяв лише приємне

5

неймовірні історії кохання

Гаряча тема спілкування і перегляд кіно, ще й клявся не чіплятися... І той самий Василь за два дні запрошував у гості з метою вступити в статевий зв’язок у збоченій формі. Певно, забув про свої обіцянки. Правило: що ж, треба ви­ знати, на сайтах знайомств багато сексуально стурбова­ них людей та персон із пси­ хічними відхиленнями. Тож не спішіть розкривати душу перед новим знайомим і вже точно не погоджуйтеся одра­ зу на реальну зустріч. Поспілкуйтеся з ним якнайдовше віртуально, щоб зрозуміти, чи є ваш Інтернет-знайомий насправді тим, за кого себе видає.

Заморський "вікінг"

Одного вечора мені надійшов лист від хлопця на ім’я Свен, який запевняв (до речі, чистою українською мовою), що живе в Норвегії та мріє познайомитися з гарною українкою. Коли я запитала, звідки норвежець так добре знає українську, спочатку знітився, а потім почав викручуватися – мовляв, мама-українка навчила. Вирішила підіграти “вікінгу”, подивитися, що буде далі. А він вже на третій день віртуа­льного спілкування клявся в коханні та обіцяв приїхати й забрати мене до далекої Скандинавії. От тільки йому, бідному, грошей не вистачало. Просив вислати 300 гривень, аби “наші серця швидше з’єдналися”. Звісно, нічого я йому висилати не стала. І чомусь переконана, що цей норвезький вікінг насправді підприємливий співвітчизник, який заробляє на жіночому бажанні побудувати особисте щастя. Правило: пам’ятайте, що в Інтернеті багато аферистів, які таким чином непогано заро­ бляють на наївних жінках. Тож будьте обачні і не забувайте, що чоловік, який справді хоче зна­ йти своє щастя, не проситиме в жінки гроші. А прохання ви­ слати гроші на проїзд, докумен­ ти і т. п. – це обман.

6

неймовірні історії кохання

Приходь Шлях відступу на мене подивитися Наступний, з ким я виріши-

Віртуальне спілкування рано чи пізно має призвести до реальної зустрічі. Принаймні для тих, хто справді шукає другу половинку. Що ж, без зустрічі з віртуальним співрозмовником експеримент не був би повним. Взагалі-то, дуже багато хто пропонує мало не одразу зустрітися у “реалі”. Аргументують це зазвичай тим, що не мають часу на листування. Та, погоджуючись на зустріч, пам’ятайте, що є багато неадекватних та дивних особистостей! Тож для “побачення” я вибрала найадекватнішого, на мій погляд, кавалера. І переконалася, що обов’язково слід дотримуватися ще одного правила: до­ мовлятися про зустріч у люд­ ному місці і не погоджуватися одразу приходити в гості до віртуального знайомого. Також варто попросити свого віртуального знайомого прийти на місце зустрічі з якоюсь яскравою річчю – щоб ви могли його відразу розгледіти. Кавалер сказав, що триматиме в руках зелену парасолю, я пообіцяла прийти з рожевою. Прийшовши на місце зустрічі, влаштувалася неподалік та стала розглядати все навколо. У призначений час на обумовленому місці з’явився чоловік з зеленою парасолькою... Оскільки в наступні 15 хвилин там не з’явилося нікого іншого, я зрозуміла, що то і є мій віртуальний друг. От тільки фото, яке в нього виставлено на сайті, напевно, 20-літньої давності... Або ж у сина позичив. На сайті я спілкувалася з 25-річним хлопцем, а на мене чекав сивий та напівлисий дядечко “за 50”. Неприємний обман... Тож ще одне правило: не приходьте одразу на місце зу­ стрічі, краще спостерігайте здалеку. Якщо кавалер вам не сподобається у реально­ му житті, зможете непомітно зникнути.

ла зустрітися в реальному житті, з фотографією не обманув. Але співрозмовником він виявився ніяким... Мені навіть здалося, що листувалася у Мережі я не з ним. Мова його була пересипана лайкою та словами-паразитами. Теми розмов аж занадто примітивні. Ще й якось дивно сіпався, чухався та нав’язливо запрошував завітати з ним на дачу до друга. Добре, що я заздалегідь вигадала привід втекти – віддразу сказала, що за годину маю йти в гості. Тож, ледь відв’язавшись від кавалера, я розробила чергове правило: йдучи на побачення, придумайте для себе шлях відступу в разі, якщо кавалер вам не сподобається. Або заздалегідь скажіть, що маєте в запасі лише годину (якщо ж віртуальний друг вам сподобається, зможете “відмінити” свої справи). Або перед тим попросіть подругу вам зателефонувати через деякий час і зробіть вигляд, ніби вам повідомили щось неприємне – сусідка затопила, скажімо. І під приводом цього зможете швидко розпрощатися. Адже ображати людину не хочеться, та й невідомо, як він відреагує, коли зрозуміє, що не сподобався. За тиждень я вирішила завершити експеримент. Треба визнати – знайти достойного чоловіка на сайті знайомств виявилося не так вже й просто. Хоча, може, потрібно більше часу та терпіння? Врешті-решт не так вже й мало людей знаходять справжнє кохання за допомогою Інтернету. Та сама секретарка, про яку я вже згадувала, зізнавалася, що провела у пошуках майже півроку і стомилася вкотре починати спочатку. Але доля її винагородила за терплячість та щирість. У будь-якому випадку, знайомства в Інтернеті – це безцінний досвід, який обов’язково стане вам у нагоді. Тож можу лише побажати вам успіху. Головне, не забувайте про правила безпеки. Юлія Фурман

Гаряча тема

Коханка з Мережі – Чуєш, Валю, мені здається, в мого Степана коханка з’явилася. Ми з моєю подругою сиділи в кафе – місці наших щотижневих зустрічей – і ділилися життєвими негараздами. Останнім часом мій чоловік поводився дивно та відчужено, цілими днями сидів біля комп’ютера – то грав у всілякі ігри, то стирчав на форумах.

– Яно, та ти що? – округлила очі подруга. – А що, ти його підловила? Він повертається додому пізно? Пахне жіночими парфумами? Ти помітила сліди помади? Не хоче виконувати подружній обов’язок?

– Та ні, жодних слідів, принаймні на ньому, – заперечила я. – Приходить вчасно, але... Пропадає за компом. Каже, в нього там соціальне життя...

– Тьфу, дурна! – розсміялася подруга. – Та яка коханка, якщо він вдома під твоїм наглядом?

– А от така, інтернетно-мережева, – сумно всміхнулася я. – Чула про віртуальні романи? Валя закивала головою:

– Авжеж, чоловіки деякі навіть із сім’ї йдуть через віртуальних коханок. Отак ніби чоловік і вдома, а сам десь по сайтах знайомств лазить, шукає пригоди віртуальні, що інколи реальними стають... – подруга раптом затнулася. – Та ти не думай, Яно, це ще нічого не означає, напевно, твій просто грає в онлайн-ігри. Я замислилася. Що ж, треба проконтролювати, де Степан лазить, по яких сайтах, та в які ігри бавиться. Раптом серед його віртуальних друзів затесалася якась дівиця, ласа до чужих чоловіків?

У ролі Шерлока Холмса Того ж дня я розпочала своє стеження. Коли Стьопа всівся за комп, я почекала з півгодинки, поки він позаходить у всі соціальні мережі та форуми, і покликала: – Коханий, ходи-но, допоможи! Тут посудомийка поламалася...

Чоловік без особливого ентузіазму прийшов на кухню та почав оглядати машинку. А я тим часом гайнула в кімнату – хвилин зо п’ять у мене є, поки Степан зрозуміє, що я неправильно під’єднала дріт. Швиденько сіла за комп’ютер і почала по черзі відкривати всі вікна. Так, якась гра з тролями та гномами. Не те, хіба що в Степана коханка оця зелена потвора... Що далі? Ага, сайт з автозапчастинами. Ні, тут точно не варто розлучницю шукати – одні чоловіки, що хваляться своїми “тачками”. Так, а це що? Форум любителів рибалки. І все б нічого, якби не якась Аннет... Ось Дядя Стьопа (це нікнейм мого чоловіка) пише їй: “Я такий радий, що зустрів однодумницю! Не часто побачиш жінку, що любить рибалку...” А ось і вона відповідає: “Може б ми якось разом порибалили? Я знаю хороше місце недалеко...” Так, а оце вже щось. Ця дівка клеїться до мого чоловіка! Ось що надумала – порибалити разом... Знаю я, що то за

7

неймовірні історії кохання

Гаряча тема рибалка буде... Та й Степан теж – однодумницю він шукає! Ну зараз я йому влаштую! Я, сповнена рішучості і бажання влаштувати скандал, попрямувала на кухню. Але по дорозі спинилася. Ну влаштую я істерику, що далі? Якщо він вже надумав коханку знайти, то його ніщо не зупинить. І він шукатиме вже в реальності. В голові крутилися думки. А й справді, коли ми зі Степаном кудись удвох їздили? Коли проводили час разом? Кожен із нас зайнятий своїми справами, інколи ми навіть не помічаємо один одного... Треба, напевно, не потенційних коханок ганяти, а рятувати шлюб. І в мене з’явився план.

Мій таємний план – Ти що, з глузду з’їхала? – мало не впала Валя, коли я розповіла їй про свою ідею під час позачергової зустрічі.

– Ну а що? Це допоможе освіжити стосунки, – знизала плечима я.

– Закрутити віртуальний роман із власним чоловіком? Ні, ти точно ненормальна!

– Але погодься, це романтично! Я спочатку просто познайомлюся з ним на тому форумі рибалок. Потім почну фліртувати. А поступово натякатиму, хто я... І він зрозуміє, що це я, його дружина! Ми знову переживатимемо період закоханості... – я мало не на крилах літала – такою цікавою та романтичною мені видалася ця афера. І не терпілося її втілити.

– І як ти йому натякнеш, що це ти? Напишеш:“Твоя віртуальна подруга майже поруч, на кухні варить борщ у квітчастому фартушку?” – всміхнулася Валя.

– Почнемо з того, що я візьму нікнейм Аліса з Країни чудес. Це наша з ним улюблена книжка. А далі натякатиму...

– Геть здуріла, – резюмувала скептична Валя.

Маски-шоу Наступного дня я зареєструвалася на тому ж форумі, що і мій чоловік, і почала з ним листування. Треба сказати, чоловік радо вступив у переписку – чи впізнав мене, чи зацікавився дівчиною, що так багато знає про ловлю риби. А мені для того довелося прочитати гору літератури про цей процес, бо ж я геть нічого не тямила у тих вудках та наживках і ніколи не цікавилася рибалкою. Ми переписувалися багато годин, і Степан навіть не підозрював,

8

неймовірні історії кохання

що його співбесідниця принишкла з ноутбуком у сусідній кімнаті. Поступово розмови перейшли з рибалки на більш особисті теми. Виявилося, у нас зі Степаном так багато спіль-

Раптом я почала розуміти, що сталося. Повільно вийшла з кафе та попрямувала в сторону парку. Не ту Алісу чекав мій чоловік. них тем для розмов та інтересів! Це ж треба, а в реальному житті ми майже не розмовляли, і я була вражена, який мій чоловік виявився чуттєвий та емоційний. За кілька днів я нишком перевірила його листування. Ніякої Аннет там і близько не було, одна лише Аліса, тобто я. Що ж, роман із власним чоловіком розвивався шаленими темпами. Звісно, я дала Степану багато натяків – назвала справжню дату дня народження, свої улюблені книжки та фільми, а ще розказала кілька власних дитячих історій, які він уже чув. Не було жодного сумніву, що Стьопа здогадався, хто та загадкова Аліса з форуму. А те, що в реальному житті ми робили вигляд, ніби нічого не відбувається, тільки розпалювало вогонь пристрасті між нами. І я вирішила зробити наступний крок. “Може, зустрінемося в реальному житті?” – запропонувала я. Чесно кажучи, дуже боялася, що чоловік зараз увійде до кімнати і скаже: “Да-

Ми переписувалися багато годин, і Степан навіть не підозрював, що його співбесідниця принишкла з ноутбуком у сусідній кімнаті. Поступово розмови перейшли з рибалки на більш особисті теми. вай”. Хотілося продовження романтики. Але він витримав інтригу і написав, щоб я обирала місце. “Кафе “Нью-Йорк”, я буду в білому”, – із завмиранням серця відписала я. Ну все, тепер Стьопа точно знає, хто його віртуальна подруга! Адже саме в цьому кафе він мені освідчився, і я тоді була в білому...

Не та Аліса У назначений час я майже летіла в кафе на побачення з власним чоловіком. Серце шалено калатало, згадалися ті часи, коли ми тільки почали зустрічатися. Все ж таки це дуже хороший спосіб оживити почуття з коханим – заново познайомитися. Вже коли я підходила, мені надійшло повідомлення (мій телефон під’єднаний до Інтернету, і я можу читати повідомлення на форумі з нього). “Я знаю, хто ти”, – писав чоловік. Серце затріпотіло. От зараз, уже зараз ми зі Степаном зустрінемося... А що робити – кинутися йому на шию та стиснути в обіймах чи продовжувати гру? На місці розберуся!

– Привіт! – я підійшла до чоловіка, що замислено дивився у вікно. Він здригнувся.

– Яна??? Що ти тут робиш? – його голос був чомусь переляканий.

– Та так, проходила повз, – я розгубилася. Якось все пішло не так. – А ти?

– Та я... Я чекаю колегу, в нас сьогодні важлива нарада, – затинаючись, почав пояснювати Степан, нервово роззираючись навколо. – Ти іди додому, не чекай мене, я трошки затримаюсь... Раптом я почала розуміти, що сталося. Повільно вийшла з кафе та попрямувала в сторону парку. Не ту Алісу чекав мій чоловік. Марно я сподівалася, що в дівчині з форуму він впізнає мене, свою дружину. Даремно думала, що зрозуміє натяки. Степан таки знайшов собі коханку в Інтернеті, хоч і віртуа­ льну. От тільки він і гадки не мав, що нею виявиться його власна дружина. Зараз він сидить і чекає дівчину, з якою зраджував дружині віртуально, щоб зрадити вже реально. Стоп! А як же те повідомлення? До чого воно? Я всілася на лавку, дістала телефон і відписала: “І хто ж я?” У Степана також телефон з Інтернетом. “Ти – сенс мого життя, Алісо! Ти єдина, хто мене розуміє. Я дуже хочу бути з тобою. Приходь скоріше, я вже зачекався”, – прийшло у відповідь. Я всміхнулася і рушила додому. Марно чекаєш, Стьопо. Шкода, не побачу твій вираз обличчя, коли прочитаєш моє повідомлення: “Аліса не прийде. Бо вона – це я, твоя дружина Яна. Точніше, колишня дружина. Як набридне сидіти в кафе і чекати віртуальну коханку, приходь додому пакувати свої речі”. Яна М., Дрогобич

Реклама

9

неймовірні історії кохання

З гумором про серйозне

Я одна!

Так сталося, що в цей період життя твоє серце вільне? Подружки вихваляються новими кавалерами та бурхливим особистим життям, а в тебе повний штиль? Черговий заморський принц виявився неякісною підробкою? Що ж, не сумуй! Адже в самотності безліч переваг!

Володарка пульта Така річ, як пульт від телевізора, часто стає причиною розбрату між чоловіком та жінкою. Та нема мужчини – немає і проблеми! Тепер пульт у повному твоєму розпорядженні! Можеш дивитися, що заманеться – чи 105-у серію мильної опери про кохання сліпого Рауля до глухої Антуанети, чи передачу, де дівчата полюють за принцом... І, головне, ніхто не посміє сказати – мовляв, як таку дурню можна дивитися.

Королівське ложе Відтепер ти – повноцінна власниця свого широкого ліжка. Більше не доведеться тіснитися з самісінького краєчка, прокидатися від падіння з ліжка, бо, бачте, хтось не поміщався, замерзати, бо хтось стягнув з тебе ковдру. І обидві подушки тепер теж належать тільки тобі. Можна класти на них ноги, спати поперек ліжка, повністю замотуватись у ковдру. Та й узагалі, нарешті ліжко з тобою можуть розділити справжні чоловіки – іграшковий ведмедик і улюблений кіт.

Люба матуся Певно, найкращий пункт – його люба матуся тобі не дзвонить по кілька разів на день. І не розповідає смішні, на її погляд, історії з дитинства. І не приходить тричі на тиждень контролювати, чи правильно ти її синочка годуєш та любиш.

Для себе, коханої

10

Ти можеш спокійно мазати обличчя чорною глиною, робити маску з хрону для тіла, волосся мити соком цибулі та робити будь-які неапетитні процедунеймовірні історії кохання

Реванш кота

Твій кіт тепер законний власник хатнього простору та твого серця. Він може спокійно ходити, де заманеться, лазити по столу, спати з тобою на ліжку, а не тремтіти від страху під диваном, бо твоєму чоловікові він не до вподоби. Ніхто не топтатиме котові хвіст і не вимагатиме котлет з м’яса, яке куплене тваринці на вечерю. До речі, якщо ти досі не маєш кота, то тепер можеш його придбати, і ніхто не скиглитиме, що в нього з дитинства котофобія чи ще якась вигадана хвороба, спричинена наявністю кота. ри, які позитивно впливають на твій зовнішній вигляд. І при цьому не боятися, що твій мужчина тебе застукає, а потім від побаченого в нього пропаде бажання до тебе наближатися.

ваних місцях, аби догодити чоловікові. І не носити ці кляті стрінги. І спокійно ходити по квартирі без одягу, не боячись, що твій обранець не так зрозуміє і теж почне оголюватися.

Простір у ванній

Вдале полювання

Коли немає чоловіка, ти можеш полежати у ванній стільки, скільки хочеш. З ароматичними свічками і легкою музикою. І ніхто не стукатиме в двері з криками, що вже його черга. А ще ти можеш не ховати під тумбочку своє дороге мило ручної роботи з екстрактом масла чайного дерева, з соком авокадо та сушеними шкірками фейхоа, щоб дехто не поправ ним свої брудні шкарпетки.

А ще можна сміливо займатися улюбленою жіночою справою – шопінгом. І не доведеться нишком ховати все куплене в дальній кут шафи та робити вигляд, що ці всі речі в тебе вже давно були. Бо чоловіки не розуміють, нащо купувати ще одну зелену спідницю. І

Нумо, дівчата!

Можна спокійно товаришувати з дівчатами, які стрункіші за тебе та мають більший розмір грудей. І не боятися, що одна з них вкраде в тебе коханого. А ще ніхто не казатиме тобі, що твої колежанки геть усі дурні, і ти не повин­на з ними спілкуватися.

Ближче до тіла Сміливо можеш спати у м’якій фланелевій піжамці з зайчиками та вдягати простенькі трусики в горошок, а не виряджатися в еротичне невідомо що з пір’ячком та намистинами в неочіку-

Світ навколо Можна без будь-яких мук совісті сидіти на сайтах знайомств, “лайкати” в соціальних мережах фото гарних юнаків та безсоромно розглядати симпатичних хлопців на вулиці. І при цьому не боятися, що хтось влаштує сцену ревності.

Рости, волосся!

Як у квітнику Нарешті у твоїй оселі з’являться квіти! Ти сама собі їх купиш, такі, які захочеш, а не тішитимешся найдешевшим букетиком чахлих трояндочок. Бо колишній називав квіти “непотрібними віниками” та дарував лише на свята. А от коли ти приносила, наприклад, гарний букет з роботи , влаштовував сцени ревнощів. А ще сприяв передчасній загибелі твого фікуса, бо закопував у вазон недопалки.

вважають, що на ці гроші краще було придбати щось корисне, наприклад, автомобільний насос. І взагалі, вони ще й кольори не розрізняють, бо ця спідниця не зелена, а оливкова. А попередня була салатова.

Смачного!

Зранку не треба прокидатися раніше, щоб приготувати чоловікові ситний сніданок. Можна обмежитися глазурованим сирком. І після важкого трудового дня не треба плентатися в супермаркет за продуктами – достатньо пачки кефіру для легкої вечері. А крім того, коли ти живеш сама, холодильник перестає бути ворогом номер один, бо в ньому немає ані жирного м’яса, ані калорійних пельменів, ні навіть тістечок! Нічого, що б могло зіпсувати твою фігуру та сприяти появі жиру на талії. Найбільше, що ти можеш там знайти, коли не стримаєшся від їжі вночі, – знежирений йогурт. Тож самотність дуже добре впливає на фігуру!

Коли в тебе немає кавалера, можна робити епіляцію лише коли збираєшся вийти в світ у короткій спідниці, а не мучитися постійно, боячись, що ніжки будуть недостатньо гладкі, і твій обранець не захоче їх погладити. Та й узагалі, можеш хоч на снігову людину перетворюватися, якщо забажаєш. І ніхто не зробить зауваження.

Музика для душі Ти нарешті можеш ввімкнути на повну гучність улюблену музику і не червоніти, що слухаєш попсу. А не сидіти десь у куточку з навушниками, бо хтось, по-перше, називає твою улюблену Бейонсе примітивною куркою, а по-друге, ввімкнув на весь дім якесь жахливе рок-верещання, яке повністю глушить твою ніжну і ліричну музику. Що ж, як бачиш, відсутність у твоєму житті, серці та квартирі особи чоловічої статі йде на користь та має свої переваги! Тож насолоджуйся свободою та не зраджуй своєму почуттю гумору! Юлія Фурман

11

неймовірні історії кохання

Мистецтво бути щасливою

М

оє життя має дивну особливість час від часу летіти шкереберть. Ось, наприклад, зараз: об’єктив моєї фотокамери вирвався з рук та гепнувся на землю. Як невчасно! І річ навіть не в тому, що він коштує кілька тисяч гривень... На завтра мені треба зробити велике замовлення. Якщо я не справлюся з роботою, наша компанія втратить грошового клієнта, і мені буде непереливки.

– Вам допомогти? – почулося збоку. Я перевела погляд з постраждалого об’єктива і побачила молодого чоловіка, що привітно посміхався. Ну от, ще один представник чоловічої статі зі стереотипним мисленням. Певно, думає, що дурненька блондинка купила собі дорогу “дзеркалку” і не може з нею впоратися. Зараз почне зверхнім тоном радити “натиснути круглу кнопку”.

– Упав об’єктив, але скло не розбилося. Тепер не можу до байонета під’єднати, певно, кріплення пошкоджено. Можете допомогти? – з викликом мовила я. Чоловік знітився.

– Якщо чесно, я не розуміюся на фототехніці. Але у мене друг працює в сервісі, хочете, я йому зателефоную?

12

неймовірні історії кохання

Через дві години ми з Павлом пили каву в затишному ресторанчику. Моя фотокамера вже в нормі, часу для виконання роботи було достатньо, тож я могла собі дозволити трішки побайдикувати.

– Отже, любиш екстрім? – підсумував Павло, коли я розповіла про своє захоплення картингом та мрію стрибнути з парашутом. Я стверджувально кивнула. Розмова з новим знайомим йшла легко, він виявився цікавою людиною з різноманітними захопленнями. Якщо чесно, Павло не вкладався в загальний образ сучасного чоловіка, для якого життя обмежується роботою, футболом та комп’ютерними іграми. І я відчувала, що моє серце, яке поросло кригою після невдалого кохання, поволі тане.

– Зустрінемося в суботу? – запропонував новий знайомий. – Одягайся зручніше!

Не було би щастя

– Не може бути! – я все ще не вірила в те, що відбувалося. Інструктор саме закріпляв карабіни на спорядженні.

– Готова? – спитав Павло. Я кивнула. І наступної миті ми полетіли назустріч небу. Це було найнезвичніше відчуття – ширяти в повітрі, на висоті близько тисячі метрів над землею... Всі думки вивітрилися з голови, я просто пливла по небу. Мало не забула смикнути кільце, аби розкрити парашут! Після приземлення ми сиділи в барі біля аеродрому, а мої думки все ще були десь там, поміж хмарами... Ще ніхто і ніколи не влаштовував мені таких побачень! Того ж вечора Павло запросив мене до себе додому “на каву”. Хіба ж я могла відмовитись? О, мій кавалер був, напевно, останнім романтиком у світі. Запалені свічки, ароматичні палички, ліжко в пелюстках троянд, романтична музика... Все моє тіло тремтіло від гарячих поцілунків Павла, від його ніжних дотиків. “Як же добре, що я тоді впустила об’єктив, – подумала я, засинаючи в обіймах Павла. – От правду кажуть, не було би щастя, та нещастя допомогло!” Моє серце, понівечене нещасливим коханням з колегою, довго було вкрите кригою. Про довіру до чоловіків не могло бути й мови – всі вони

видавалися мені мерзотниками. Але Павлусь зміг розтопити лід та повернути віру в людей. Наш роман розвивався стрімко. Кожен день моїх зустрічей з цим чоловіком був незвичайним. Що він тільки не вигадував! Ми плавали на човні по озеру, ночували в наметах на березі річки, він водив мене в цирк, ми танцювали під дощем... Правда, було в мого коханого захоплення, яке я не могла розділити. Він займався верховою їздою. Я ж коней боялася з дитинства. Пам’ятаю, коли була малою, поїхала до бабусі в село. І там побачила цих істот з великими очима... Вони нагадали мені страшних монстрів-кентаврів з міфів. І з того часу я з жахом обходила їх стороною.

Казанова

“Нарешті ти зустріла своє кохання”, – заливалися сльозами щастя колеги, подруги та родичі. Звісно, наше з Павлом фото висіло в мене і вдома, і на роботі. І кожному, хто готовий був слухати, я розповідала про своє щастя. Батьки вже планували весілля, яке, на їхню думку, обов’язково мало відбутися після усіх залицянь та сюрпризів, що мені робив Павло. Адже хто буде витрачати шалені гроші на дівчину, з якою не планує нічого серйозного? Хоча пройшов лише місяць, і рано було загадувати наперед. Але я точно знала: він – той, з ким я хочу ростити діточок і зустріти старість! “Павле, я тебе кохаю!” – не знаю, як я наважилася на ці слова. Ми лежали на шовкових простирадлах після бурхливих і пристрасних обіймів та підкріплялися фруктами. Він на мить розгубився, щось хотів сказати, але тільки посміхнувся. “Чоловіки, навіть такі сильні, сором’язливі”, – лишень усміхнулася я. Та, вже засинаючи в його обіймах, подумала, що міг би і відповісти.

– Олю, я тут думав над нашими стосунками, – почав Павло, тільки-но я зранку увійшла на кухню. – Я не бачу нашого спільного майбутнього... Я так і вклякла на порозі. Що? Не може бути! Але чому? Пояснень я не почула. “Просто ти не підходиш”, – ось єдине, що сказав мені Павло. Гірку правду я дізналася через тиждень від спільних знайомих. Виявляється, Павло – член клубу пікаперів з відповідною назвою “Казанова”. Вони влаштовують змагання – хто швидше закохає в себе дівчину. Переможець

отримує велику грошову нагороду. Тому і побачення були такі оригінальні! У них навіть сайт був, на якому пікапери ділилися “досягненнями”. Там я знайшла викладені наші спільні фото з річки, з цирку, з каруселі... І милий підпис: “Ламалася недовго, але місяць морозилася в коханні зізнатися”.

Підкорювачка вітру

У моєму житті з’явилася певна стабільність. Я вставала, плакала, йшла на роботу, ввечері поверталася, плакала й лягала спати. Оплакування моїх зруйнованих мрій перетворилося мало не на хобі – було так шкода себе! Ну чому я попалася в лапи негіднику, що грався моїми почуттями? За що? Чи я не варта справжнього кохання? Місяць минув як уві сні. Поступово

Для щастя е-

Зроби собі плейлист з вес та лих та позитивних пісеньидаок вмикай його, коли пр під у єшся. Збирайся на робот вона ай улюблену музику, нех вний налаштує тебе на акти робочий день. відчай почав змінюватися на злість. Так захотілося довести цьому мерзотнику, що я чогось варта! Та не йти ж мені його шляхом та зваблювати наївних людей... Ідея з’явилася раптово. Він же кінним спортом захоплюється? Я стану кращою вершницею, піду на змагання, в яких і він братиме участь, та переможу його. Думки про солодку помсту додали впевненості. І я швиденько, доки ще не включився здоровий глузд, почала шукати телефон кінного клубу. Чорний красунчик – так звали цю істоту. Кінь зиркав на мене своїми величезними очима, а в мене трусилися ноги. Та думка про те, як я на змаганнях переможу Павла, додавала впевненості. “Перш ніж сідати верхи, поговори з конем, – порадила інструктор. – Ви маєте порозумітися”. Пересиливши себе, підійшла та погладила Чорного красунчика по гриві. Раптом відчула тепло його тіла і заспокоїлася... Кінь ворушив вухами та ледьледь терся головою об мою долоню. “А

він зовсім не страшний”, – подумала я. І чого я стільки років боялася коней? Уже через півгодини ми скакали назустріч вітру. З’ясувалося, мені дуже легко триматися в сідлі, та й кінь слухняний трапився. Виявляється, стільки років я позбавляла себе такого задоволення. Страх зовсім минув, і я відчувала себе справжньою підкорювачкою вітру, що мчить на вірному коні назустріч пригодам.

Спасибі, що все так

– Привіт, я Костя, – представився вершник на рудому коні. – Чув, що ти чи не найкраща вершниця в клубі. Я зашарілася. Цей юнак – інструктор, який мав готувати мене до змагань. Може, три місяці занять – це мало, але чому б не спробувати? Костя тренував мене і Чорного красунчика у посиленому режимі. І навіть не дивно, що ми взяли перше місце на конкурсі. Правда, того, через кого я все затіяла, там не було – до мене дійшли чутки, що Павло поїхав на заробітки до Польщі. Але я не засмутилася. Адже вже давно довела самій собі, що чогось варта. Саме завдяки Павлові я таки знайшла своє місце в житті. Певно, якби не він, я би ніколи не сіла в сідло, ніколи б у мене не було такого друга, як Чорний красунчик, ніколи б я не відчула звук вітру у вухах та запах пилу з-під копит...

– Ну що, амазонко, вітаю! – Костя потис мені руку і невпевнено додав, – ти любиш кіно в 3d? Може, сходимо?

Особливі люди

Мені інколи здається, що на землі існують такі спеціальні люди з особливою місією. Вони з’являються в нашому житті нізвідки, потім зникають в нікуди. Але залишають певний слід, підштовхують нас до чогось, що для нас таке важливе. Якби не зустріла Павла, ніколи б не прийшла в кінний клуб. І ніколи б не познайомилася з Костею. Так, ми разом. Наше кохання – не шалене, не дике, але справжнє та щире. Він не співає мені пісні, не пише вірші та не посипає ліжко пелюстками троянд. Але бере за руку та ніжно дивиться закоханими очима. І я розумію – це і є щастя, те, за яке варто боротися, через яке можна було страждати та поневірятися... Ольга

13

неймовірні історії кохання

Мистецтво бути щасливою

Гарна звістка – Бабуню, можна ми деякий час з вами поживемо? – спитала моя онука Даринка. Нещодавно вона народила мені правнучку – маленьку Оленочку. Зараз дитинка спала, а онука із зятем куштували пиріжки, що я приготувала.

– Ну нарешті! – вигукнула я. – Скільки років я вас запрошувала? Тепер зрозуміли, що сумно без бабці? Даринка засміялася. Коли вони з Петром тільки побралися, я одразу запропонувала, щоб жили зі мною, – я ж маю велику трикімнатну квартиру. Та молодим хотілося самостійності, тож вони зняли маленьку квартирку. І от коли народилася Оленка, онука таки надумала перебратися до мене.

– Я ж не вмію за дітьми доглядати, а ви навчите, – пояснювала вона. А мої очі світилися – нарешті після п’яти років самотності я відчую себе частиною родини!

Самотність Моя дочка ще років 15 тому поїхала за кордон – на пошуки хорошого життя. Даринку залишила зі мною –

14

мовляв, потім заберу, коли облаштуюся. І справді, облаштувалася за півроку в Канаді, заміж вийшла. Та Дарину забирати не поспішала... Певно, дитина завадила б їй життя своє будувати. Мала спочатку весь час питала, де мама, а потім і перестала. А дочка тільки дзвонила, причому все рідше, не приїхала ні на похорон батька, мого чоловіка, ні на весілля Даринки. Коли онука вирішила жити з чоловіком окремо, я засмутилася. Ні, звісно, я була рада за дівчинку – добре, що вона знайшла своє щастя. Та моя домівка опустіла, стала такою темною та тихою. А я відчула себе геть непотрібною. Ні, звичайно, онука дзвонила кожного дня, заходила в гості... Але я знала, що вона поспішає до чоловіка, тож не затримувала її. “Заведи собі котика”, – порадила дочка, коли я одного разу поскаржилася їй на самотність. Та я би з радістю, але ж у мене алергія на тварин...

Радісні клопоти Як тільки Даринка зі своїм Петром та малою Оленкою переїхали до мене, квартира наче світлішою стала! Весь день у нас відбувався якийсь рух: Петро збирався на ро-

неймовірні історії кохання

боту, та не міг знайти ключі, Оленка влаштовувала концерти – то їсти не хотіла, то, навпаки, хотіла, – Даринка співала гучні колискові, якими тільки будила малу... Давно я не почувалася такою щасливою та потрібною. Навіть вмовила онуку частіше залишати мене з малою, а самій ходити з чоловіком десь поміж люди – аби молода сім’я не потонула в рутині. За три місяці Дарина повідомила, що хоче вийти на роботу, щоб місце не втратити. Ми з Петром повністю підтримали її. Врешті-решт я з радістю доглядатиму малу хоч цілий день!

А я завжди мовчала. Певно, мої щасливі розповіді про те, що я нарешті маю змогу доглядати за правнучкою, ніхто не зрозуміє. Та вони на мене як на навіжену дивитимуться, якщо я розкажу, що сама відправляю Даринку з Петром на вихідні десь до лісу чи на озеро, щоб побути собі з Оленочкою. Мені здається, ці жінки просто не розуміють, яке це щастя – відчути себе знову потрібною. Може, вони не стикалися з такою проблемою? Напевно, діти живуть з ними та повсякдень дошкуляють... А в мене все навпаки – я щаслива прабабуся!

Компанія з візочками

– Спи вже, хуліган малий, – почула я ласкавий голос. Сьогодні мені закортіло відірватися від компанії невдоволених життям та обтяжених онуками бабусь і сповна насолодитися своїм статусом прабабці.

– Як будеш добре спати, куплю тобі “Мерседес”, а як ні – доведеться на ровері кататися, – продовжував голос. Я вийшла з алеї й побачила на лавочці за деревами чоловіка з візочком.

– Можна до вас підсісти?

– запитала. Той радо посунувся.

У дворі в нас була ціла компанія бабусь із візочками – ми гуляли хто з онуками, хто з правнуками майже в той самий час. Та всі розмови в компанії крутилися довкола пенсії та невдячних родичів.

– От мої: звісили на мене своє дитя, а самі поперлися в Туреччину на сонечку засмагати, у морі купатися. А бабуся – сиди, доглядай малого! – невдоволено бурчала Таїсія Петрівна, бабця півторарічного Михася.

Самотній дідусь

– Дивись, Ігорку, яка гарненька дівчинка, – підморгнув онукові дідусь, вказуючи на Оленку. – От виростеш – підеш свататися. Та на ровері свататися не годиться, тож спи! Малюк трошки пововтузився, та й заснув.

– Цікаві у вас методи виховання, – розсміялася я.

– А що робити, з теперішніми дітьми треба бути оригінальним, – відповів той. З того часу я перестала гуляти з нашою компанією бабусь та намагалася прийти в парк у той самий час, коли там гуляв Леонід Степанович – мій новий знайомий. Він виявився цікавим співрозмовником – постійно жартував, співав веселі колискові дітям, робив смішних звіряток з усіх підручних матеріалів, щоб дітей потішити. Я дізналася, що він також прадідусь і, хоч у них велика родина, і всі живуть в одній квартирі, все одно почувається самотнім. “У дочки та онука своє життя, свої родини. А я так, ходжу тінню... Добре, хоч Ігорчика мені доручили – почуваюся потрібним”. Якось одного погожого осіннього дня ми з Леонідом Степановичем сиділи на нашій лавочці та намагалися заколисати правнуків.

– Дивися, яка дружня сім’я, – почулося збоку. Повз нас саме проходила молода пара з дитиною. Чоловік вказував дружині на нас. – Бачиш, вони, напевно, як ми, одружилися років у 20 і от вже з онуками разом гуляють...

– Чуєш, нас за чоловіка та дружину прийняли, – усміхнулася я. Та мій знайомий дідусь глянув на мене серйозно і мовив: – А чому б і ні? Може, справді, варто... Що нам перешкоджає?

– Та ти що, – замахала я руками. – Скільки нам років! Пізно вже починати...

– Вероніко, починати ніколи не пізно, – Леонід взяв мене за руку. – Повір, після 60 життя тільки починається! В нас усе попереду. От зараз правнуків виростимо і поїдемо мандрувати світом... А й справді, чому б не спробувати? Нам добре разом. А якщо хтось засудить – мовляв, старі

вже, а все туди ж... Та це їхні справи. Ми ж заслуговуємо на щастя.

Зайвий у власній родині – Даринко, посидиш з малою? Я в гості йду, – попросила я онуку. Сьогодні Льоня запросив мене познайомитися з його родиною.

– Невже в нас з’явиться новий дідусь? – раптом змовницьки підморгнула мені онучка та додала, помітивши, як я знітилася. – Та не переживай, я все знаю – у нас весь дім гуде про ваш роман з візочками. Тож я, отримавши таке благословення, вирушила в гості.

– Тату, ходи сюди на хвилинку, – покликала Льоню дочка – підтягнута жіночка з кам’яним обличчям. Розмова з родичами мого кавалера не клеїлася. Вони дивилися на мене якось насторожено і навіть вороже.

– Ти що, здурів на старості літ?

– почула я голос доньки Леоніда з-за дверей вітальні. Мені здалося, що вона спеціально говорила голосно, аби я почула. – Нам самим нема де жити, не вміщаємося в цій квартирі, а ти ще й надумав одружитися з цією бабцею та привести її сюди! А на які кошти ви житимете? Як ти собі це уявляєш? А вона що, безхатня, чого ви у нас жити надумали? Вона вичитувала і вичитувала Льоню. Я не витримала, вийшла в коридор.

– Не хвилюйтеся, ми з вашим батьком не займатимемо вашої території, – сказала я дочці мого нареченого. Усю дорогу, що ми йшли до нас додому, я втішала Льоню. Він ніяк не міг повірити, що власні діти так йому віддячують – виганяють з його ж квартири. Вдома нас зустріли Даринка з Петром та мала Оленка.

– Діти, це Леонід Іванович, ми житимемо разом, – урочисто представила я .

– От і добре, – підморгнула онука. – Нам саме не вистачає дідуся! Уже майже рік ми живемо разом. Що ж, правду кажуть – щасливим бути ніколи не пізно! Вероніка Матвіївна, 67 років

15

неймовірні історії кохання

Жіночий клуб На природу!

– А давайте влаштуємо пікнік! – саме з цієї фрази почалася моя пригода. Одногрупники вирішували, де відзначити кінець сесії, і вибір випав на село, де мешкав друг нашого старости Назара. “Там така краса: ліс, річка!” – заохочував хлопець, і врешті-решт усі погодились. Наступного ранку наша компанія зустрілася на вокзалі. Після трьох годин дороги ми нарешті вийшли із задушливого вагона, проте виявилося, що до тої самої “краси” з річкою та лісом доведеться пройти ще кілька кілометрів. А я ще й підбори взула! Що поробиш, про відпочинок на природі я нічого не знала, навіть явір від вільхи не могла відрізнити, бо ніколи не бачила справжнього лісу. В нашій родині сповідували культурне дозвілля: щотижня ми з батьками бували на виставках, спектаклях, світських вечорах. Тож цього дня на мене чекало багато справжніх випробувань: і спина, що обгоріла на сонці, і подерті ноги – це, як виявилося згодом, насправді тільки дрібниці.

Доленосне знайомство

– Ну нарешті, а я вже думав, що ви заблукали! – Максим, друг нашого старости, йшов нам назустріч. Високий чорнявий хлопець з великими блискучими очима і пухнастими віями радо всміхався. У відповідь усі насуплено мовчали, і кожен думав: “Ліпше б у місті лишились, бо ще й пікнік не почався, а сил уже нема”.

– Ходімо, розберемо речі, я вам покажу, де річка. Давайте допоможу, дівчата, – і Максим взяв наші важкі пакунки з провізією. Коло річки і справді відкривався дивовижний краєвид. У воді віддзеркалювалося синє небо, співали пташки, а від чистого повітря паморочилося в голові. Наші вже оговтались з дороги, скупалися в річці і збирали хмиз для багаття. Максим заходився допомагати: і дрова носить, і по воду біжить, і м’ясо на шампури нанизує, а головне – жартує, всі наші дівчата аж за животи хапаються! А надвечір, коли сонце вже сідало, я вирішила прогулятися берегом. Почулися кроки за спиною, озирнулась – Максим. Наздоганяє мене і всміхається. У мене мало серце з грудей не вистрибнуло. Вже хотіла вдати, ніби здивована,

16

неймовірні історії кохання

що він тут, та раптом перечепилася за гілку і як остання незграба впала!

Справжня казка

– У такому взутті хіба по паркеті ходити! Так болить? А так? – оглядав моє травмоване коліно Максим. – Ну ж бо, спробуй підвестися. Я слухняно встала, та ноги підкосилися.

– Ну нічого. Посидь тут і не вставай, – наказав хлопець, – а я скоро повернуся. І от я сама-самісінька сиджу біля річки і чекаю на “диво”. Здавалося б, сьогодні такий нещасливий день: на сонці згоріла, ногу забила, втомилася… Проте відчувала якусь дивну наснагу. За спиною шарудів листям старий ліс, літали метелики, з-за острівка випливла біленька качечка з малими каченятами. Я мало не заплескала в долоні від захоплення! Та це був лише початок, бо за кілька хвилин повернувся Максим… на коні!

– От і транспорт! – усміхнено мовив мій принц. Ніколи в житті я ще не відчувала такого спокою і затишку. Вогонь багаття, спів під гітару, щира сільська молодь, що приєдналася до нас увечері, і блискучі Максимові очі.

Серйозні плани

Наш бурхливий роман закінчився весіллям. Батьки довго відмовляли мене: – Доню, ти гарячкуєш, – казав батько. – Покохала хлопця – добре, але нащо переїжджати до нього? Чим ти там займатимешся? Будеш корів пасти? А як же навчання?

– Тату, ви з мамою нічого не знаєте про село! Там живуть чудові люди, в них все просто, щиро! Ніяких світських викрутасів, отих ваших виставок, музеїв! Там природа, гармонія! А до універу я буду їздити! Переконати мене батькам не вдалось, і після весілля з маленькою валізкою я вирушила в нове життя серед безкрайнього лісу і чистого свіжого повітря.

Все по-новому

– Марічко, вставай. Уже сонце зійшло, роботи багато! – свекруха щодня будила мене тою самою фразою. Максим прокидався вдосвіта і йшов на роботу – працював будівельником. Повертався виснажений пізно ввече-

рі і відразу лягав спати. Мав один вихідний на тиждень, та побути разом нам не вдавалося, бо накопичувалася “чоловіча робота”. А може, свекруха навмисно вишукувала її: то паркан переставити, то в сараї щось полагодити. Максим маму шанував і відмовити не міг. Я теж не сиділа без діла. Та все їй було не так!

– Що за невістку привів – сором один! Незграба ледача, вже й сусіди пліткують.

– Мамо, але ж Марічка старається. Вона ще не звикла до сільського життя, – виправдовував мене коханий.

– Ага, міська зарозуміла штучка! Їй хіба книжки читати! Вчора кажу, нащо очі псуєш, ліпше серіал зі мною подивись, аж ні! Читає далі! – не вгамовувалась свекруха. Я й справді старалася догодити: прислухалася до свекрушиних порад, вчилась доїти кіз та корів, білити хату вапном, підгортати картоплю. Довелося розпрощатися з манікюром і забути про вишукані черевички й вихідний одяг. Навіть крем від сонця вже був недоречним, адже на тому городі я стала подібна до африканки. У щоденних клопотах, за які я отримувала хіба докори, якось загубилась та омріяна гармонія. Ми не гуляли з Максимом увечері безкрайніми полями, не насолоджувались тишею у старому лісі. Чоловік взагалі перестав звертати на мене увагу – лише працював та відсипався. Зате свекруха пильнувала і цькувала за найменший промах. Спати тут лягали, щойно зайде сонце. Але ж я не звикла до подібного ритму життя, тому проводила вечори у компанії ноутбука. Та потім свекруха і його заборонила вмикати – бач, багато електроенергії споживає! А чим ще займатись у тій глухомані після заходу сонця? Одного разу вийшла до молоді, яка співала біля клубу під гітару. Хлопці похабно жартували, дівчата голосно реготали, а якийсь Петро, місцевий дон­жуан, почав до мене залицятися. Я втекла звідти і ще довго ридала в нас на подвір’ї. А на ранок все село пліткувало, мовляв, у Максима дружина непутяща. Відтоді свекрушин терор посилився ще дужче і став відверто нагадувати панщину. Ображений Максим мене не захищав – вважав, що я сама винна.

Додому!

А коли подзвонили батьки і запросили мене на вечерю на честь приїзду тітки з-за кордону, мама мого коханого

мало не луснула від злості.

– Не поїде нікуди! Роботи непочатий край, а вона на гульки зібралася.

– Мамо, але ж робота зачекає. Марічка давно не бачила родичів, – обережно заперечував Максим. І тут я не витримала.

– Хіба я безправна річ? Ваша власність? Зранку до ночі не розгинаюсь! Нащо фарбувати двері щотижня? Нащо весь час переставляти паркан? Аби в нас часу на життя не було, для того ви роботу вишукуєте? Я поїду. І крапка! – грюкнувши дверима, я вибігла на подвір’я. За кілька хвилин вийшов Максим.

– Ти не маєш права гримати на маму. Якщо вона проти – така її воля. У нас і справді багато роботи. З тіткою по телефону поговориш.

– Правда? – кричала я. – А нічого, що твоя люба матуся минулого тижня заборонила користуватися мобільним? Бач, по телевізору сказали, що то шкодить здоров’ю! І тепер я маю десь по закутках ховатись, щоб подзвонити! У вас тут кам’яний вік, жодного елементу цивілізації, лише серіали та худоба! Я більше не можу так жити, бо деградую! А тобі байдуже – ти матусю захищаєш! З мене досить! За півгодини з тією самою невеличкою валізою я бігла на зупинку електрички. Навпростець, через поле, ковтаючи рясні сльози. Тікала з зеленого раю, мов із пекла. Вже у вагоні включила ноутбук, під’єднала модем. Перевірила електронну скриньку, відповіла друзям, з якими не спілкувалася стільки часу, переглянула новини. Скільки всього у світі сталося, доки я шукала гармонію серед грядок з огірками! Потім дістала косметичку і вперше за кілька місяців зробила макіяж. “Ну от, з поверненням, міська штучко!” – всміхнулась у люстерко сама до себе. Так, може, сільське життя просте та щире, але я до нього зовсім не готова. Марічка, 22 роки

17

неймовірні історії кохання

Жіночий клуб Сьогодні у моєї сестри п’ята річниця весілля. А значить, за традицією, десь після третьої чарки дідусь із удаваною серйозністю спитає: "А розкажіть, голубки, як ви познайомились?" І всі пирснуть зі сміху, і не дарма. Без сліз історію Марти та Дмитра не розкажеш. Того визначного дня Марта, як зазвичай, збиралась на роботу, аж раптом кран у ванній, що й без того підтікав, спричинив справжню надзвичайну ситуацію. Всередині щось хруснуло, і струмені холодної води бризкали в різні боки, загрожуючи таким собі потопом. Сестра схопила телефон і почала набирати номер аварійної служби. Сонна чергова відповіла, що майстер навідається протягом дня, та по підлозі вже плавали капці, лишаючи по собі хвильку, і Марта страшенно панікувала. Схопила рушник, намотала його на кран, і "фонтан" трохи вщух, проте за хвилину поновив бурхливу діяльність. І тут у двері подзвонили. "Ну от, – подумала сестра, – зараз почнеться!" Мокра розхристана Марта відчинила, та замість обурених сусідів побачила високого чоловіка, що вельми привітно всміхався та тримав у руках валізку.

– Ну нарешті! Проходьте швидше, бо в мене тут катастрофа, – кинулася до нього дівчина. Чоловік розгублено тупцював на місці: – А що сталося?

– Як що? Кран зламався! Я вас навіщо викликала? – волала обуре-

Самозванець 18

неймовірні історії кохання

І хоч потоп було ліквідовано, Марта ще цілий день згадувала того ледачого Дмитра. Ввечері зателефонувала батьку, і він радо погодився допомогти. Кран полагодили, і дивного сантехніка сестра викинула з думок.

Щаслива помилка За кілька тижнів Марта захекана вбігла до офісного ліфта й мало не зомліла: Дмитро!

– Доброго ранку, – привітався той.

– І вам доброго. Прийшли щось полагодити? – глумливо спитала Марта.

– Можна і так сказати, – всміхнувся чоловік. У коридорі їхні шляхи розійшлися. А після обіду секретарка всіх покликала до зали засідань.

– Шановні колеги, – почав директор, – хочу представити вам свого нового заступника. Дмитро Сергійович – провідний юрист, кандидат наук і відтепер – почесний член нашої команди!

Марта мало не впала зі стільця. Тепер було ясно, чому сантехнік виявився не надто вмілим – юристів ж не вчать лагодити крани! Колектив захоплено плескав, вітаючи Дмитра Сергійовича з призначенням, а той, коли зустрівся поглядом з Мартою, змовницьки підморгував. Уже згодом, коли Марта погодилась на побачення, самозванець зізнався, що помилився квартирою: друг попросив передати посилку, а точну адресу Дмитро загубив. Сьогодні знову бринітимуть келихи, лунатиме "гірко!", і вся родина, затамувавши подих, вкотре слухатиме історію молодят. А потім обов’язково хтось із нас спитає: – Чому ж ти відразу не зізнався?

– Хіба я міг відмовити в допомозі чарівній пані? – засміється Дмитро й пригорне щасливу Марту. А задоволений розповіддю дідусь підсумує: – Отож бо – іноді і зламаний кран приносить щастя! Олеся, 29 років

Реклама

на Марта. – Ну ж бо, ворушіться, прошу вас! Той несміливо переступив поріг і попрямував за Мартою до ванної кімнати, яка вже стала схожою на невеличкий басейн.

– А ви маєте якісь інструменти?

– спитав чоловік.

– Я?! А ви не маєте? Ну, знаєте, я завжди здогадувалась, що сантехніки в нас не найкращі у світі, проте щоб на виклик без інструментів! – Марта вже мало не скреготала зубами. А диво-майстер лише всміхнувся. Нарешті спільними зусиллями за допомогою плоскогубців, які знайшла Марта, бурхливий потік було зупинено.

– Тут треба дещо замінити, але ж ви запізнюєтесь? Може, я завтра прийду? – запитав чоловік. – Мене, до речі, Дмитром звати. А вас?

– Завтра? – скипіла Марта, що не бажала знайомитись із безруким сантехніком. – Та ви майте совість! Йдіть звідси! Я ліпше когось іншого попрошу! Йдіть, йдіть, дуже вам вдячна, допомогли!

19

неймовірні історії кохання

Хобі щасливої жінки

Ч

асом життя видається нам занадто сумним, нас з’їдає рутина, однотипні щоденні справи… Так і хочеться додати до нього веселих ноток, приправити буденність яскравим та пікантним соусом. Що ж, саме час змінювати життя на краще – давайте, займемося сальсою!

Сальса при- . Цей із Куби йшла до нас у собі іспаннав танець поєд ку та арабську сь н а к и р ф а ську, е слово д е арма сам культури. Н ачає“соус”. Приозн в перекладі “Брудні танці. Ночі м ь іл ф и чутгадуєте пальні ритм в Гавані”? За цю поєднали тєвого тан роїв. серця ге

які до того ж ще й гарно рухаються. А ще сальса – танець соціальний. Це означає, що зовсім не обов’язково мати постійного партнера – можна щоразу ставати в пару з кимсь іншим. А найголовніша перевага соціальних танців у тому, що керівництво клубів регулярно влаштовує вечірки, на яких ви матиме-

Геть самотність Якщо самотність не дає вам насолоджуватися життям у повній мірі – значить, час зайнятися сальсою. Чому саме нею? Сальса – танець парний. Тобто ви матимете змогу познайомитися зі симпатичними хлопцями,

Хочу бути стрункою та щасливою! Ви переймаєтеся через свою фігуру? Не ризикуєте з’їсти на ніч той смачненький шматочок тортика, що самотньо лежить на поличці холодильника? Боїтеся, що зайві кілограми пропишуться на ваших стегнах? Що ж, сальса – саме те, що вам треба. Активні рухи, при яких задіяні мало не всі групи м’язів, допоможуть підтримувати фігуру. Постійні рухи стегнами, які характерні для цього танцю, зроблять ваші форми апетитно підтягнутими, талію стрункою, а шкіру пружною. До того ж, погодьтеся, займатися танцями значно веселіше, ніж спортом, гімнастикою чи аеробікою!

«

Танцювальний клуб сальси зараз можна знайти в будь-якому місті – настільки цей танець зараз популярний. Що треба, аби займатися ним? Лише зручне взуття та гарний настрій!

20

неймовірні історії кохання

те змогу і розширити коло знайомих, і потанцювати з партнерами з інших клубів чи навіть з танцівниками з-за кордону, які нерідко подорожують по світу та відвідують подібні вечірки. І, як ви вже здогадалися, клуби соціальних танців – чудове місце для пошуку другої половинки. Адже такої концентрації незаміжніх симпатичних хлопців, від танців з якими паморочиться в голові, не знайти ніде!

Запальний мікс Динамічний, веселий та водночас чуттєвий і романтичний, цей танець дає змогу не лише відчути повну свободу, а й пофліртувати з партнером чи глядачами. Адже клубні вечірки часто влаштовують просто неба, і одразу навколо танцівників збирається захоплений натовп. А висловлювати свої почуття в танці – справжнє мистецтво. Навчитися слухати та розуміти своє тіло, віддаватися ритму, розчиняючись в музиці, – ось далеко не повний перелік того, що дасть вам сальса.

Жіночий клуб

Кавалер для мами – Доню, коли тебе чекати? – крикнула вслід мама. Я зітхнула. Ніби я мала дитина! Мама була у всьому: куди ідеш, коли прийдеш, хто дзвонив... Та якщо я скажу мамі, що в мене нарешті налагодилося особисте життя, розпитування подвояться: хто він, як познайомилися, коли одружитеся... Проігнорувавши мамине питання, я вийшла з квартири. Е ні, матусю, в мене тепер своє життя, доведеться змиритися.

Мамині сльози З Тарасом у нас все склалося добре, і він запросив мене жити до себе. Коли я повідомила про це маму, вона була у розпачі.

– А як же я? – тихо спитала вона.

– От ти поїдеш, з ким я лишуся? Чесно кажучи, мамин егоїзм мене виводив із себе. Хіба я винна, що вона розлучилася з батьком? А що заважало їй вийти заміж знову? Я ж знаю, що їй не раз пропонували. Як же це важко бути єдиною дитиною! На мої плечі лягала відповідальність – доглядати маму. Хоча вона ще зовсім нестара, і

якби більше уваги приділяла собі, виглядала би вельми привабливо. Та натомість мама вирішила, що я тепер маю все життя присвятити їй, нікуди не ходити, ні з ким не зустрічатися, не створювати сім’ю та бути завжди біля неї. Бо ж вона народила мене “собі на радість”, як любила повторювати. Я ж усвідомлювала, що маю всі шанси повторити долю маминої сестри, тітки Олени. Їй вже біля п’ятдесяти, вона не має сім’ї та й заміжньою ніколи не була – її мама, себто моя бабуся, так і не відпустила її від себе. “Діти мають завжди бути з батьками”, – от наш родинний девіз. Тож тітонька не може навіть з подружками зустрітися – має одразу після роботи бігти до мами... Для мене це дико. І я чітко вирішила, що не повторю її долі, хоча моя мама, певно, вважає інакше. І от зараз почне істерику, що я поїду, а їй ніхто склянку води не подасть.

– Мамо, зрозумійте, у мене своє життя. Вам час мене відпустити, – я зібрала речі й пішла. Правда, незважаючи на те, що переїхала до Тараса, я навідувалася до мами дуже часто – все ж таки мені було її шкода – сидить самі-

сінька у квартирі, навіть на вулицю не вибереться. А мати дзвонила по кілька разів на день, щоб “просто почути мій голос”, як казала вона сама. Тиждень ми з Тарасом були у відпустці, а коли приїхали, я завітала до мами. Картина, яку я побачила, мене приголомшила. Мамуся відкрила двері у нічній сорочці, хоч було вже по обіді. Очі спухлі, незачесана...

– Мамо, ви що, хворієте? – перелякалася я.

– Ні, – сумно мовила вона. – А для чого мені чепуритися? Ніхто ж не бачить, нікому я не потрібна... І вона зайшлася сльозами. “Так більше не можна, – вирішила я. – Треба щось робити”.

Хороший план У мене з’явилася чудова ідея, тож я, трішки поміркувавши, вирішила звернутися до колишнього одногрупника Артема. Звісно, план був не до кінця продуманий і навіть дещо божевільний, але так більше тривати не могло. Я хочу мати особисте життя, але й мамі не можна дати зачахнути.

21

неймовірні історії кохання

Жіночий клуб – Привіт, Артеме! – я обійняла товариша та заходилась розповідати йому про мету візиту. Мій одногрупник – хлопець симпатичний, виглядає дуже презентабельно. Але, на жаль, безробітний. Чи то просто лінивий, чи то ніяк не знайде себе... Словом, найкращий кандидат.

– Зоряно, ти здуріла чи що? Таке мені пропонуєш! – Артем аж підскочив, коли почув, про що я його прошу.

– Та ж не безкоштовно, Артемчику, – улесливо мовила я. – Будеш отримувати хорошу платню. Вважай, що на роботу влаштувався. Артем ще трохи поламався та врешті погодився. Що ж, будемо втілювати наш план!

У розквіті

– Зоряночко, дай номер свого перукаря, – попросила мама через три дні. Я зраділа: крига рушила! А коли завітала до мами, спочатку навіть не впізнала її. Переді мною стояла гарна жінка з модною зачіскою, з макіяжем, у стильній сукні. А головне – на її обличчі сяяла щаслива посмішка, та, яка робить жінку на десять років молодшою та в сто разів привабливішою. У вазі стояв величезний букет білосніжних троянд, що одразу давав зрозуміти: в цієї жінки є кавалер.

– Бачу, в тебе з’явився шанувальник? – поцікавилася я. Мама зашарілася.

– Тільки нічого не подумай, доню... – почала пояснювати вона, затинаючись. Було зрозуміло, що мамі не просто обговорювати таку тему зі мною, але й поділитися радістю, видно, хотілося. – Просто друг, ми з ним сьогодні в театр ідемо... Звісно, мама не уточнювала, що той “просто друг” молодший від неї на 20 років. А я не стала допитуватися та змінила тему розмови. Мама літала, мов на крилах. Вона вже не надзвонювала по десять разів на день, не плакала в слухавку, а коли я їй телефонувала, вона весело щебетала та швидко прощалася – її чекав кавалер. Я раділа: молодець Артем, добре справляється з роботою. Нарешті я змогла повністю присвятити життя собі і Тарасу!

22

неймовірні історії кохання

Сюрприз Того дня я завітала до мами без попередження – проходила повз. Та на мене чекав сюрприз – двері мені відкрив Артем... у рушнику навколо стегон.

– Ти... ти що тут робиш? – запнулася я.

– Як що? Живу, – всміхнувся одногрупник. – А ти чого прийшла, твоєї мами немає вдома.

– Артемчику, ти що, геть здурів?

– я почала закипати. – Ми ж домовлялися, що ти водиш маму по театрах-ресторанах, робиш компліменти, всіляко розважаєш, цілуєш ручку і більше нічого!

– Спокійно, Зоряночко, не злися. Нічого такого і немає. Просто мене сусіди затопили, а твоя мама проявила гостинність, запросила до себе пожити, доки в мене ремонт. Узагалі, вона в тебе класна жіночка, дарма ти казала, що вона зануда.

– Ну дивись мені, – я пригрози-

Для щастя

Включіть запальну музику та підтанцьовуйте в ритм – це неабияк підвищує настрій та налаштовує на позитив. ла хлопцю. – Спробуй тільки маму образити чи щось утнути, я тобі влаштую! Додому я поверталася з важкими думками. Ох, не сподобалося мені це... Ситуація почала виходити з-під контролю. Напевно, треба припиняти цю комедію. Та зайнятися вирішенням цієї проблеми мені не вдалося: до мене дійшли чутки, що Тарас завів собі коханку... Почалося вистежування, сльози, сварки, обіцянки та знов зради, а потім і розставання. Словом, тижні зо три мені було не до мами і її молодого кавалера.

Несподіванка Забравши свої речі з квартири Тараса, я поїхала до мами. Що ж, от і закінчилося моє кохання. Доведеться повернутися до старого

життя в ролі маминої дочки. Двері відчинилися, я хотіла було зайти, але вхід перегородив Артем.

– Чого прийшла? – непривітно запитав той.

– Здурів? Я тут живу, – я спробувала його відштовхнути.

– Е ні, дорогенька. Тепер це і мій дім, – нагло заявив одногрупник. – І мені здається, ти тут зайва. Тут на порозі з’явилася мама, і Артему довелося посторонитися.

– Мамо, я повернулася до тебе, – я кинулася до неї. – Знову житимемо удвох!

– Розумієш, доню, – мама затнулася. – Ми з Артемчиком розписалися, і він тепер буде жити в нас...

– Що?! – я не повірила своїм вухам. А одногрупник дивився на мене з насмішкою.

– Можеш називати мене татом, – розвеселився поганець.

– Мамо, та він же мій ровесник! Та як ти могла! Сором який! – я була обурена.

– Знаєш що, Зоряно! – мама раптом розізлилася. – Та Артем мені за місяць приділив стільки уваги, скільки ти за все життя не приділяла! Шкода, що в мене не було такого сина!

– То й усиновила би його! Але ж навіщо одружуватися! – спересердя вигукнула я. Мама мовчки відкрила вхідні двері.

– Тобі краще піти, Зоряно, – твердо мовила вона. – Артем посадить тебе на таксі.

– Можеш пожити кілька днів у моїй старій квартирі, доки собі нову знайдеш, – змилостивився Артем та простяг ключі.

– Я розкажу мамі про нашу угоду, – пригрозила я йому, коли він зносив мої речі.

– Гадаєш, вона тобі повірить? – усміхнувся той. – А якщо повірить, то ніколи не пробачить, що ти найняла кавалера, аби здихатися її. Тож тричі подумай. Зараз вона принаймні щаслива. І я обіцяю, що піклуватимуся про неї, тож живи собі своїм життям і не заважай нашому щастю. По моїх щоках котилися сльози. Так важко було враз відчувати себе нікому не потрібною... Зоряна, 26 років

Непроста ситуація Редакція нашого журналу допомагає читачам розібратися в їхніх складних життєвих ситуаціях та знаходити правильні рішення.

Мирославо, ваша проблема у тому, що ви самі себе не поважаєте! Часи, коли жінка мала мовчки підкоряти-

ся чоловікові, вже давно минули. Пам’ятайте, люди ставитимуться до вас так, як ви їм дозволите. Якщо ви на образи чоловіка реагуєте тільки тим, що плачете в подушку та скаржитеся мамі і подругам, його ставлення до вас не зміниться. Вам варто усвідомити дві речі. По-перше, далеко не всі чоловіки такі. Просто ви своєю покірністю та манерою поведінки приваблюєте саме таких. Тому необхідно змінювати цю манеру. А по-друге, вас не поважатимуть до тих пір, поки ви самі не навчитеся себе поважати та цінувати. Вам необхідно позбавитися образу жінки-жертви. Зрозумійте, якщо ви вийдете заміж за чоловіка, що зараз вас не поважає, його ставлення не зміниться, а, можливо, й погіршиться. Тож подумайте, чи не краще взагалі бути самій, ніж з поганим чоловіком? Зараз ви боїтеся, що ваш Віталік вас покине, якщо ви йому будете перечити. Але навіщо вам бути з тим, хто вас не поважає? Чомусь деякі жінки вважають, що для щастя не важливо який потрібен чоловік, головне, щоб просто був поруч. Такі думки – пережитки минулого! Звісно, велику роль відіграла ситуація вашої мами. Підсвідомо ви налаштовуєте себе на те, аби повторити

Він не хоче бути поряд

Порада редакції

Чому всі чоловіки такі? Здрастуйте.Пишутому, що я у відчаї. Мені 28 років, вже би й сім’ю створювати. Але проблема в тому, що нормальних чоловіків немає! Мені весь час трапляються такі мужчини, які мене не поважають і не прислухаються до мене. Я намагаюся змиритися, але вони мене не цінують і з часом просто кидають… Зараз я зустрічаюся з одним, Віталік звати, але він може мені сказати: “Заткнися”, “Тебе ніхто не питає”, “Ти дура”… Мама каже, що треба терпіти, бо всі чоловіки такі. А я не хочу. В мене такий батько: мама не має змоги свою думку висловити, бо він її одразу затикає. А мій Віталік недавно сказав, що хоче одружитися зі мною, але я сумніваюся, бо мені не подобається його ставлення. Але з іншого боку, всі кажуть, що я через свою перебірливість лишуся незаміжня. А я не хочу лишитися “старою дівою”, хочу мати родину. Мирослава, Тернопіль

Порада редакції

Ніколи не думала, що зіткнуся з такою проблемою. Ми з Ігорем живемо разом вже два з половиною роки. Весь час я намагалася присвячувати себе чоловіку, приділяти йому більше уваги. Ми майже не розлучалися, тим більше, що й працюємо в одній фірмі. Та останнім часом він все частіше намагається проводити вільний час без мене. На вихідні часто ходить кудись із друзями. Я вже і просила його, і вмовляла побути зі мною. Він не хоче зрозуміти, що мені погано без нього, і тільки дратується. Невже прийшов кінець стосункам? Чи ще можна щось зробити? Олександра, 32 роки

Шановна Олександро, ваша проблема досить поширена. Звичайно, про кінець стосунків говорити рано. Вочевидь, проблема в іншому. Просто іноді людям треба відпочивати один від одного, як би дивно це не звучало. Адже ви самі кажете, що ви майже весь час проводите разом: і вдома, і на роботі. Тож вашому чоловікові просто потрібен час, щоб скучити за вами! Він, вочевидь, це розуміє. Ваша помилка у тому, що ви намагаєтеся йому нав’язувати своє товариство. А це не призведе ні до чого хорошого. Для вас найкращий вихід – перестати, як ви кажете, присвячувати всю себе чоловікові і трішки подумати про себе. Знайдіть собі цікаве заняття. Підіть на курси або ж займіться волонтерством. Там ви реалізуєте своє бажання піклуватися про когось і знайдете багато нових друзів. Пам’ятайте, жінка не має всю себе віддавати сім’ї та побутовим

її життєвий сценарій. Але пам’ятайте, що вам під силу його змінити. Треба лише захотіти! Тож почніть із поваги до себе і не дозволяйте ставитися до вас зі зневагою. Це не так складно, як здається. Почніть робити щось, за що поважатимете себе. Наприклад, досягніть певних успіхів у роботі або займіться якимось хобі, наприклад, рукоділлям та опануйте це мистецтво як слід. Пам’ятайте, ви маєте себе любити та цінувати! І головне, ви маєте відповідним чином реагувати на його образи. Знайдіть у собі сили дати відсіч – поясніть чоловікові, що вас таке ставлення не влаштовує, що терпіти його не будете. І якщо він ще раз собі таке дозволить, хай шукає іншу. І коли після цих слів він від вас піде, не засмучуйтеся. Адже це означає, що він не збирається змінюватися. Ви вже зробили перший крок – усвідомили, що такі стосунки не є нормальними. Отже, ви на вірному шляху. Пам’ятайте, що ви заслуговуєте кращого. Тільки-но ви навчитеся поважати себе, до вас потягнуться достойні чоловіки.

проблемам. У вас мають бути свої заняття, інтереси, своє коло спілкування врешті-решт. Ви маєте бути незалежною – тоді чоловік вас цінуватиме. А так він вважає, що ви від нього нікуди не дінетеся. Виробіть таку стратегію поведінки: коли чоловік каже, що на вихідні їде десь із друзями, не плачте, не відмовляйте, не виказуйте розчарування. А скажіть, наприклад: “Добре, а я саме з подружками на природу зібралася”. Чоловік має побачити, що без нього ви не занудьгуєте. Тоді він вас боятиметься втратити. Бажаєте поділитися своєю непростою ситуацією та отримати пораду і підтримку від редакції й психологів? Пишіть нам на електронну адресу: neimovirni@art-kompleks.com

23

неймовірні історії кохання

Майстерня успіху

В

ередлива пані на ім’я Осінь уже тут, проте її візит багатьох із нас не тішить. Холодний дощ, пронизливий вітер, листя, що чіпляється до підборів, свинцеве небо і настрій нижче нуля. Кожен п’ятий мешканець планети потерпає від осінньої хандри. Що ж робити, аби від нестачі сонця та тепла не перетворитись на песимістку? Стань філософом. Існує мільйон порад, як подолати осінню хандру. Та чи варто взагалі її долати? Спробуй просто прийняти цю похмуру пору року і відшукати в ній красу. Оглянься навколо: дерева розфарбовані жовтим та червоним, під ногами стелиться барвистий килим з листя... Хіба ж не гарно? А ще осінь – чудова можливість зануритись у себе, подумати про високе й вічне. Зосередься на своїх відчуттях, зроби переоцінку цінностей, віднови давно забуті ідеї та плани, помрій! А стан легкої апатії ліпше називати філософським настроєм, але аж ніяк не хандрою. Зберігай баланс. Не варто весь час усамітнюватися та залишатися наодинці з думками. Так недовго і депресії піддатися! Тож чергуй “тихе”дозвілля з“гучним”: сьогодні загорнись у теплий плед і побудь на самоті, завтра піди в клуб і танцюй до ранку або запроси подруг і влаштуй дівочі посиденьки.

Лікуйся мистецтвом. Музика, книжки, фільми – найкращі антидепресанти. Захопившись долею героїв, ти забуваєш про власні негаразди. Отже, тіш себе улюбленими піснями, стрічками і романами, проте обирай якомога оптимістичніші. Спробуй себе у творчості. Восени натхнення приходить до всіх, а не лише до визнаних митців. Навіть якщо ти ніколи не вміла малювати, в цю пору року можна сміливо брати в руки пензлі. Або заведи щоденник, куди записуватимеш враження за весь день. Спробуй написати пісню, вірш або оповідання. Не турбуйся, чи добре вийшло – неодмінно добре, головне вкласти у свій витвір щирі почуття. Починай день з посмішки. Щойно прокинешся, уяви, скільки хорошого має статися сьогодні, налаштуй себе на позитив. Спробуй побачити в щоденних обов’язках і сенс, і задоволення. Адже саме мотивація робить нас успішними і щасливими. Довірся рецепторам. Не таємниця, що на настрій впливають смаки та запахи. Отже, не відмовляй собі в ласощах, а особливу увагу приділи шоколаду й морозиву, що визнані найкращими засобами від хандри. Оточи себе приємними ароматами: купи набір ефірних олій, новий парфум чи запашний чай. Перехитри сонце. За хороший настрій відповідає речовина серотонін, який називають гормоном щастя. Для його синтезу необхідне сонце – от чому в похмурий день нам зазвичай сумно, а коли сонячно, настрій “безпричинно” покращується. Тож спробуй штучно подовжити світловий день: лягай спати і прокидайся на кілька годин раніше. Можеш навіть відвідати солярій. Частіше бувай на вулиці, дихай свіжим повітрям і не зважай на хмари, адже сонечко все одно поряд. Насправді осінь небезпечна лише тим, що дурить нас. Через поганий настрій усі начебто звичні речі ми автоматично сприймаємо в темних тонах. Тож не кажи:“Все погано”, кажи:“Трохи сумно, бо осінь”. Визнай, що життя триває і залишається прекрасним, тимчасово змінилося тільки твоє сприйняття, і це є нормальним. Візьми за взірець природу: вона скидає старе листя – і ти позбудься всіх негативних думок, жалю, образ. Осінь – час зупинитися й перепочити, щоби рушити далі з новими силами, мріями та прагненнями. Дарина Числяк

24

неймовірні історії кохання

Блог рудої дівчини

Ранкова пригода

1 жовтня. З чого у вас починається ранок? Певно, зі запашної кави? Повірте, я вам щиро заздрю. Бо в мене він розпочинається з маршрутки та притаманної їй жахливої тисняви. Сьогодні я навіть не поснідала, бо будильник чомусь не продзвенів, тож прокинулася я саме тоді, коли б мала вже виходити. Та ще й на кухні мене чекав сюрприз: зі стелі стікали жовті потоки води. Знову сусідка затопила! Тож уявіть, з яким “щасливим” виразом обличчя я влізла у переповнений жовтий автобус, який мав мене доставити до місця роботи, і почала розглядати своїх тимчасових попутників. Дідуган з оберемком різномастих квітів – від ромашок до соняшників, бабця, в якої у сумці лежало щось дуже смердюче, огрядний дядько, що займав мало не два місця, трійко нахабних хлопчаків-студентів, що голосно реготали, та ще купа робочого люду. Раптом маршрутка смикнулася і… хрусь! О, ні! Мій підбор відламався! Це ж були улюблені туфлі!

– Дайте вийти! Поставали біля дверей, що за люди! – бабця зі смердючими сумками почала сунути до виходу. За мить на моїй білій спідниці з’явилася жирна пляма – сумки бабці, певно, протікали! До очей підступали сльози. Чому, чому все так погано? Це ж треба, як починається день! Проспала, навіть кави не випила, квартиру затопили, зіпсувала взуття та одяг, та ще й зараз отримаю на горіхи від керівництва за запізнення! Ось ще мить – і точно розревуся, як мала дитина! Раптом…

– Гав! – пролунало збоку. Я роззирнулася і побачила маленьку дівчинку з хвостиками та гарненькими заколками-сердечками, яка тримала на руках веселого цуцика. Дівчинка глянула на мене, підморгнула та простягла цукерку.

– Тьотю, не журіться, все буде добре! – мовила вона і додала, – Джек обіцяє! Пес замахав куцим хвостиком, ніби підтверджуючи ці слова. Раптом мої сльози висохли. Дійсно, чого це я розкисла? Ну подумаєш, підбор зламала. Буде привід нарешті купити ті туфлі в горошок, що я давно вподобала. Пляма на спідниці? Відпереться! Залита стеля? Хороша нагода запросити знайомого майстра Руслана, до речі, дуже симпатичного. Настрій поповз угору, а на обличчі почала проступати посмішка. Тут ще й сонячний промінчик зазирнув у вікно… Раптом стало так добре на душі! Захотілося обійняти увесь світ та кожному подарувати посмішку. І я всміхнулася дідугану з квітами, і нахабним студентам, і навіть суворому водієві, і, звісно, дівчинці з цуценям Джеком. І всі посміхнулися у відповідь!

– Це вам, – підморгнув дідуган і “вивудив” зі свого кострубатого букета жоржину. Моя улюблена квітка!

– Сідайте, будь ласка, – один із нахабних студентів підвівся. Це ж треба! Ось на які дива здатна посмішка! Чомусь усі звикли заходити в транспорт набурмосені та сердиті, з кам’яними обличчями. Так, ми серйозні люди, робимо важливі речі та завжди кудись поспішаємо. Та якби ми частіше посміхалися одне одному, життя стало би набагато веселішим, а світ – добрішим! Спробуйте посміхнутися світу, і він посміхнеться у відповідь! Адже врешті-решт деякі наші проблеми – по суті нісенітниця! І не варто витрачати життя на смакування своїх неприємностей. Головне, не стидатися посміхнутися першими. Дівчина з рудим волоссям

25

неймовірні історії кохання

Стежками долі

Недитячі проблеми Дзвінок зі школи Уранці я як завжди вийшла з під’їзду і попрямувала на роботу. Працювала в кафе старшим кухарем. Робота непогана, принаймні мені подобалась. На життя вистачало. Часу вільного було небагато, але мене і це влаштовувало, адже, крім сина, у мене нікого не було. З тих пір як чоловік загинув під час аварії на заводі, ми зі сином Павлом жили вдвох. Цього року він закінчував школу, і я сподівалась, що син вступить до університету і продовжить навчання. Розумію, що кожна мати хвалить своїх дітей, та мій Павлик і справді був хорошою дитиною. Спокійний, серйозний і розумний, він став мені надійною опорою. Тому на телефонний дзвінок від класного керівника я зовсім не очікувала. Я поспіхом натиснула кнопку прийому дзвінка: – Алло, я слухаю.

– Олена Володимирівна? Доброго дня. Вас турбує класний керівник Павла.

– Так, я слухаю.

– Справа в тому, що він прогулює заняття вже майже місяць, ви про це знаєте?

– Як це? Не може такого бути! Щоранку ми разом снідаємо, а потім я йду на роботу, а він – до школи.

– Він не йде до школи. Куди він іде, ви самі з’ясуйте. Я ж дзвоню тому, що скоро державна атестація, і якщо він і далі пропускатиме заняття – йому не дозволять її здавати. Поговоріть, будь ласка, з сином. До побачення. Вчителька поклала слухавку, а я стояла, розгублено притискаючи до вуха телефон, в якому настійливо пищали

26

неймовірні історії кохання

короткі гудки, і ніяк не могла зрозуміти, що ж сталося. Хіба може мій син когось обманювати? Увечері я вирішила серйозно поговорити з Павлом: – Паша, дзвонила класна керівничка. Виявляється, ти прогулюєш уроки. Що сталося? Чому я цього не знаю?

– Вже доклали...

– Як це “доклали”? Ти розумієш хоч, що тебе не допустять до іспитів? І що ти тоді робитимеш? Узагалі, я не розумію, що могло трапитися, щоби ти перестав ходити до школи?

– Мам, все нормально, – він обняв мене і поцілував у щоку, – в мене все добре. За школу не переймайся: завтра піду “здаватися”.

– Але чому ти стільки пропустив? Де ти був?

– Вибач, я не можу тобі цього сказати. Його відповідь мене просто приголомшила. Ніколи у нас із сином не було таємниць один від одного. Жили душа в душу. Що ж такого трапилося, що він не може про це розказати?

Секрети Наступного дня, поки Павлика не було вдома, я зайнялася прибиранням. Зайшла до його кімнати, почала витирати пил на столі і раптом наткнулась на якісь документи. У нас вдома для документів відведена спеціальна поличка в шафі, тому мене зацікавило, що ж це в нього ось так лежить не на місці? Під ними був папірець, який я розгорнула і побачила, що це чернетка заяви на ім’я директора магазину музичних інструментів від мого сина, в якій Павло просить прийняти його на роботу кур’єром. Дивно, чому ж він нічого про це не сказав мені? І як можна

працювати кур’єром, якщо півдня потрібно проводити в школі? Стоп. А оце, напевно, і є та причина, з якої Павло почав прогулювати заняття. Коли син повернувся, я прямо запитала в нього, що це все означає.

– Мамо, то мої справи, тобі це непотрібно.

– Як це? Відколи в тебе від мене з’явилися таємниці? Навіщо тобі та робота?

– Розумієш, мамо, в мене своє життя. Мені потрібні гроші, і я вирішив заробити їх сам.

– Так, але ти прогулюєш школу, а це неприпустимо.

– Я розумію. Сьогодні я вже домовився зі своїм керівництвом і буду працювати після обіду.

Несподівані новини Я вирішила за першої ж нагоди піти подивитися на той магазин. Наступного дня відпросилася на годину з роботи. Зайшла до крамниці і почала озиратися, сподіваючись побачити свого Павлика. Він сидів на стільці в найдальшому куточку одного з відділів, а на колінах у нього примостилася симпатична дівчина. Павло гладив її волосся, а та обіймала його за шию і посміхалась. Побачивши мене, дівчина рвучко підвелася і підійшла: – Доброго дня! Вам щось показати? З-за її спини вискочив Павлик: – Мамо! Ти що тут робиш?

– Я зайшла подивитися, де ти працюєш.

– Я працюю тут. Іди додому, там поговоримо, – він майже силоміць виштовхав мене з магазину.

Реклама

Тепер вже я зовсім нічого не розуміла. Що то за дівчина? Чому він нічого про неї не розказував? Напевно, вона працює продавцем у тому магазині, адже запропонувала мені допомогу. А значить, за віком має бути старшою від Павла. Що відбувається? Ледь дочекалася вечора, поки нарешті прийшов син, і накинулась на нього з питаннями. Він розповів усе, але новини не були радісними. По-перше, виявилося, що його дівчині Олесі двадцять п’ять років, і вона дійсно працює продавцем-консультантом. По-друге, мій син закохався по самі вуха, а вона відповідає йому взаємністю. І по-третє, Павло зізнався, що Олеся вагітна! Новини мене просто шокували. Виявляється, я геть нічого не знаю про власного сина! Та найбільше здивувало не це, а те, що доросла дівчина зв’язалась із підлітком та ще й наважилась від нього завагітніти! В голові крутилися всілякі образливі слова, але дивлячись, як болісно реагує мій син на будь-яку згадку про кохану, вирішила нічого не казати.

– Ти подумав, як ви будете жити?

– Так, мамо, тому й влаштувався на роботу.

– Тобі ж тільки сімнадцять! Ти ж так хотів вступити до університету!

– Мамо, зараз це не важливо. Я кохаю Олесю, ми повинні бути разом.

– А ти впевнений, що вона не грається з тобою? Що через якийсь час просто не кине тебе?

– Мамо, вона знає, скільки мені років. Спочатку я брехав, що мені двадцять два, але потім зізнався. Вона дуже образилась, та згодом пробачила мене.

– Як же ви будете жити? – повторила я.

– Я все обдумав. Через півроку мені

виповниться вісімнадцять, і я зможу влаштуватися на серйозну роботу, щоб забезпечувати сім’ю.

Усе буде добре Що я мала казати? Не спала ночами, все думала, думала... Як тепер буде? Як могла та дівчина наважитися на такий ризикований крок? Я майже ненавиділа її, але, спостерігаючи за ставленням Павла до неї, не могла повірити, що мій син міг покохати погану людину. За кілька днів він привів Олесю до нас додому, щоб познайомити зі мною. Вона й справді стала жертвою побрехеньок Павла, повіривши його розповідям про вік, а коли дізналася правду – було вже пізно. Покохала. Тоді нам було важко. Дуже. Здебільшого від людського ставлення до вчинку мого сина. Скільки пліток та пересудів довелося вислухати, скільки поганих і зневажливих слів в нашу адресу! “Не зуміла виховати Павла, відбився від рук, а та шльондра цим скористалася…” – чого я тільки не чула! Та твердо вирішила підтримувати молодих у всьому. Багато всього у нас було, та зараз можу сказати, що все це недаремно. Відтоді минуло п’ять років. Мій син подорослішав, знайшов хорошу роботу і успішно навчається на заочному відділенні університету. Олеся також працює, а от мені діти довірили почесну роль бабусі – я звільнилася і доглядаю нашу маленьку квіточку Софійку. Знаю одне: як добре, що я зрозуміла і підтримала сина в нелегкий для нього час! А могло ж бути все зовсім інакше… Олена Сологуб, Івано-Франківськ

27

неймовірні історії кохання

Стежками долі Страшне слово – Софійко, чисть зубки – і в ліжко! – вечір наближався до завершення. Моя дев’ятирічна донечка прибігла з вулиці весела і змучена, настала пора лягати спати.

– Мам, ну ще трішечки. Мала – справжня "сова": ввечері не вкладеш, вранці не добудишся.

– Ні, ні, вже дуже пізно.

– Мам, а коли приїде татко? – вона була більше "татовою" донею. Разом вони ходили гуляти, їздили на ковзанку і футбол. Моя місія – розвиваюча: читати книжки, говорити "про життя", розказувати казки. – Я вже так скучила.

– Знаю, але ти повинна розуміти, що в татка така робота: час від часу він їздить у відрядження. Нічого з цим не поробиш. Він приїде пізно вночі, коли ти вже будеш спати.

– Може, я зачекаю на нього?

– Ні, тобі потрібно спати, бо завтра в школу. Побачитесь вранці.

28

неймовірні історії кохання

Останнє ві Софійка побажала мені спокійної ночі, я поцілувала доню, і вона пішла до своєї кімнати. Цей час, коли в квартирі все затихло, мій улюблений. Люблю посидіти в темноті, подумати, помріяти… Слова… Тисячі слів є в нашому житті. Десятки тисяч, сотні… А я завжди боялась тільки одного. З-поміж тої безлічі тільки одне викликало крижаний страх, котрий сковував усе тіло і розум. ЗРАДА. Коли мені було шість років, тато пішов із сім’ї до іншої жінки. Пам’ятаю, як ридала мама, як намагалась заспокоїти нас із братом, як потрапила до лікарні з нервовим зривом, і ми самі варили вдома суп і смажили картоплю… Саме з того часу я зненавиділа це страшне слово і разом з тим дуже його боялась. Коли подорослішала, дуже прискіпливо вибирала хлопців, щоб не обпектися зненацька. Та, зрештою, все ж вийшла заміж і зажила доволі щасливо і спокійно. Потім з’явилася на світ наша доня, і мій страх відійшов десь аж вглиб душі. Він не зник зовсім, але я вже не так боялась. Бачила, як сильно любить чоловік Софійку, як лагідно ставиться до мене.

Завжди трапляється те, чого ми боїмося найбільше Та цього року ненависне слово раптом знову виплило з глибин свідомості. Все частіше спадало на думку, все більше терзало розум. Усе почалося з того, що Олега почали посилати у відрядження. Спочатку на день-два, потім на довше і ось тепер, бувало, їхав аж на тиждень. Ми чекали, дзвонили, сумували за ним, але потім наш татусь повертався з купою подарунків – і все ставало на свої місця. Та отой "хробачок" все одно не давав мені заспокоїтися. Кажуть, що жінка відчуває серцем. Напевно, так воно і є, принаймні у моєму випадку. Цього вечора чоловік повернувся знервований. На мої запитання, що трапилось, сказав, що повинен зі мною поговорити.

– Таню, ти дуже хороша людина, я знаю, що ти все зрозумієш.

– Що сталося? – усередині все похололо. Я зрозуміла, що ми вже ніколи не будемо жити так, як раніше.

– У мене є інша жінка. Ні сліз, ні істерик: підсвідомо я була готова до цього усе життя.

– Хто вона?

– Вона молода дівчина, їй двадцять років. Розумієш, так сталося…

– Я не питала про те, як сталося. Говори далі.

– Три дні тому вона народила мені сина. Господи, тільки не це! Світ навколо мене розсипався в друзки. Як тепер жити? Що тепер буде з нами усіма?

– Танічко, пробач мене.

– Ти був у неї?

– Так. У неї, крім мене, нікого нема, вона інтернатська.

дрядження – Так, усе, я більше не можу. Лягаємо спати, завтра поговоримо.

– Таню, я люблю тебе, не знаю, чому і як так сталося. Це помилка.

– Помилка? Ота ні в чому не вин­ на дитинка в пологовому будинку – помилка? Ти хоч думай, що говориш! І коли вже так сталося – поводься як мужчина! Все! На сьогодні досить! З цими словами я вийшла з кімнати. Постелила у вітальні на дивані, лягла, вимкнула світло, та сон не йшов. Звичайно ж, який там сон! Усю ніч не зімкнула очей. Думки, наче шалені оси, роїлися в голові і боляче кусали. Що тепер робити? Пробачити? Як можна пробачити зраду? Знаю, що любить мене, але що з того? Як жити? Наше налагоджене, спокійне життя… Тепер все полетіло шкереберть.

ніч я так і не спромоглася прийняти рішення.

– Таню, я хотів тобі сказати…

– Зачекай. Не треба. Я зараз зберуся з думками… Я думаю, що тобі потрібно переїхати до неї.

– А як же ви? Ні, я не зможу. Як я залишу тебе і Софійку?

– Ти зміг звабитися на іншу жінку, зміг зачати з нею дитину – поводься ж тепер як порядна людина. Ти їм зараз потрібніший, бо там немовля. Тим паче, кажеш, що в неї, крім тебе,

Ранок

нікого нема. Їм зараз стільки всього треба!

– А ви? – я не могла дивитися на його лице – жалібне, розгублене, таке рідне і водночас уже чуже.

– У нас буде все гаразд. Єдине, про що я прошу тебе, щоб ти зустрічався з Сонею. Вона повинна знати, що ти її любиш.

– Але я і так її люблю! І тебе також!

– Я прошу: давай не будемо зараз про це говорити, надто боляче чути. Олег зібрався і поїхав на роботу, а я почала бродити по квартирі, наче сновида…

Уранці, як завжди, встала, вмилася, приготувала сніданок усім. Олег вийшов зі спальні з темними колами та мішками під очима – також не спав. Софійка підозріло огледіла нас обох і запитала: – Мамо, тату, щось сталося? Якісь ви обоє похмурі і невеселі.

– Ні, сонечко, – намагалась відповідати спокійно, щоб мала нічого не запідозрила, – усе добре. Просто татко дуже змучився, а в мене всю ніч боліла голова.

– Я жалію тебе, мамусю, – вона легенько поцілувала мене в чоло.

– Та вже все добре, не переживай. Біжи, бо запізнишся!

– Так. Па-па, татку!

– Па-па, Софійко! Щасливо! – Олег ледь сказав це. Я бачила, що йому дуже тяжко. Стукнули вхідні двері за донею, і ми залишилися удвох. Мовчанка затягувалась. Справа в тому, що за всю цю найдовшу у моєму житті

Для настрою

Напиши собі підбадьорюючі записки та розвішай по квартирі. "Ти найгарніша" – цю повісь у ванній. А біля вхідних дверей – "У тебе все вийде".

Правильне рішення Тут усе наше. Куди не глянеш – він. Узагалі, Олег багато чого робив для мене. Несподівані сюрпризи, спонтанні покупки – у цьому чоловік був майстер. І мені це так подобалось... Тепер усе буде інакше… Нарешті мене прорвало: сльози гірким потоком просто лилися з

очей. Я ридала, аж підвиваючи і подумки радіючи з того, що вдома нікого нема. Не змогла б триматися довше. За півгодини нестримного плачу геть обезсилилась. Впала на диван і заснула. Далася взнаки безсонна ніч. А коли прокинулася, вже чітко знала, що я буду робити. Прийшла Софійка, швиденько поїла і побігла на репетицію театрального гуртка, а потім гуляти. Я була рада цьому: ще не готова все пояснити їй. Коли повернувся з роботи Олег, все вже було зроблено. Його речі запаковані у два великі чемодани, а поряд з ними – великий клунок.

– Що це? – здивувався чоловік.

– Це дитячі речі Софійки.

– Але навіщо?

– А ти думаєш, що у твоєї нової дружини це все є?

– Ні, у неї поки що нема, але я збирався купити.

– А нащо тратити гроші на те, що вже є? Нехай користується.

– Таню, я… Навіть не знаю, що сказати…

– Не потрібно нічого говорити, йди вже. І чоловік, уже не мій, а чийсь, вийшов за двері… Я пережила це, змогла пережити. Зуміла пояснити дитині, що татко її так само любить, просто жити буде в іншому місці. Зараз моя дівчинка навіть їздить до них у гості, бавить маленького Тарасика. І я радію цьому, бо ж ми люди. До чого ненависть і бажання відімстити, принизити? До чого "розборки", коли маленький хлопчик хоче татка? Багато моїх знайомих не зрозуміли мого вчинку. Казали, що я дурна, що за сім’ю потрібно боротися, але я не слухала нікого, зробила так, як веліло серце. Адже Олег – жива людина, і я не можу прив’язати його, змусити забути ту, іншу, наказати любити себе. Мені так спокійніше, і совість моя чиста. Йому там буде краще, адже не випадково вони зустрілися. А я… Я пережила це страшне слово, я зуміла його перемогти і вийти переможцем. Я горджуся тим, що не принизилась до злоби. Я так само люблю світ і людей у ньому. От тільки вже не дуже вірю в те, що знайду своє щастя… Тетяна, Львів

29

неймовірні історії кохання

Справжня містика

Талісма Я невдаха

Я

ніколи не подобалася хлопцям. Руде дівча з веснянками та непоказною фігурою – широкі бедра та майже пласкі груди. Однокласники мене не помічали, дівчата посміювалися. Я з першого класу сиділа сама за останньою партою, нікому не цікава і не потрібна. А ще в мене була мама, яка полюбляла казати: “І в кого ти така вдалася?” А батька взагалі не було. Словом, повний комплект юної невдахи.

30

неймовірні історії кохання

Власне, через це я зараз сиджу на під­ віконні у жіночій вбиральні, зарюмсана та розчавлена. Так, я невдаха. У свої 26 я ще жодного разу не мала стосунків із чоловіком – дивно, але вони мене об­ ходять стороною. Та недавно до нас в офіс прийшов працювати Андрій – ви­ сокий, чорнявий, веселий. Його стіл був поряд з моїм, і щоранку новий колега вітався зі мною, казав, що я добре виглядаю, і на­ віть пригощав шоколад­ кою! Скажете – недостат­ ній привід закохатися? Дозвольте заперечи­ ти. Для такої, як я, – саме те. Отже, я по вуха закохалася в Ан­ дрія. Це було не­ ймовірне по­ чуття! Кожного ранку я про­ кидалася з від­ чуттям свята – адже скоро я побачу Його! І кожен день закінчувався розчаруванням – він знову не за­ просив на каву, не запропонував про­ вести додому, схо­ дити в кіно, а просто попрощався та й пішов собі. І знову руде дівча, схи­ ливши свої кістляві пле­ чі, чалапало додому саме, мріючи, як одного разу до­ латиме цей шлях разом з Андрієм.

Гроза на моєму небосхилі Сьогодні я таки наважилася. Я вирішила під час обіду запросити Андрія на каву. Це так, для початку. А якщо все піде добре, ввечері по­ прошу провести мене хоч до зупин­ ки. Ну, а далі... Так далеко я не загаду­

вала, та сподівалася, що все вийде. І от я, сповнена рішучості, прийшла зранку в офіс і прямо біля ліфта побачи­ ла його... З Людкою! Андрій, мій Андрій, обіймав нашу колегу за струнку талію та щось шепотів на вушко, а та хихотіла, як остання дурепа. Дзинь! Приїхав ліфт.

– Софійко, ми тобі ліфт спустимо, ти ж не проти? – запитав Андрій, ввалюючись в кабінку удвох зі щасливою Людою. Я піднялася сходами, не чекаючи ліфта, та відразу подалася до жіночої вбиральні, де залилася рясними сльо­ зами. І на що я тільки сподівалася?! Я ж невдаха!

Випадкова помічниця – Ти чого ревеш? Я підняла опухлі очі. Переді мною стояла повненька дівчина з довгим чорним волоссям.

– Андрій, Люда... – почала було я, та вчасно прикусила язика. Я ж її зовсім не знаю! Мабуть, якась клієнтка. Хіба можна розповідати такі речі чужій лю­ дині? Та ще й чутки підуть...

– Зрозуміло, – підморгнула чорняв­ ка. – Нерозділене кохання. Буває.

– Ви не розумієте, – буркнула я та попрямувала до кабінки. Зачинюсь і по­ чекаю, доки допитлива дівчина піде.

– Та зачекай! – вона схопила мене за руку. – В мене теж таке було. Але потім усе змінилося. Ось тобі, – вона дістала зі сумочки клаптик паперу та щось написала. – З’їзди обов’язково, не пошкодуєш. Я взяла папірчик та прочитала:“Село Лісовицьке, остання вулиця, бабця Фео­фанія”.

– Це хто така? – запитала я, але ді­ вчина десь зникла. Певно, пішла, поки я розглядала текст. “Вона мене що, до відьми якоїсь відправляє?” – промай­ нуло в голові.

Дивна бабця Пересиливши себе, я повернулася на робоче місце. Та краще б не робила цьо­ го! Бо Андрій весь час перешіптувався з Людою. Вони переписувалися в “асьці”, кидали один одному записочки та об­ німалися біля чайника, коли вставали робити собі каву.

ан кохання А найбільша дивина полягала в тому, що я знов перестала існувати. Хоча не помітити зарюмсану дівчину, в якої час від часу мимоволі починали текти сльози, було важко. “Завтра їду до тої бабці”, – вирішила собі. Наступного дня з самого ранку по­ далася в Лісовицьке. Це виявилося майже вимираюче поселення, було всього три вулиці, напіврозвалені хати, пусті двори і жодної дитини! Сла­ бо вірилося, що в цьому місці я зможу знайти щастя. У глибині села, на останній вуличці перед лісом була лише одна кособока хатина – решта вже розвалилися та поросли диким виноградом. Я посту­ кала у двері, і майже миттєво на порозі з’явилася старенька, з ніг до голови замотана в якісь шмати та хустки. Нічого не кажучи, вона взяла мене за руку та повела до хати. Оселя бабці Феофанії була темна – вікна закриті шторами. По стінах висіли якісь трави, на поличках стояли банки.

– Розповідай, – вона посадила мене за стіл та подала горнятко з чимось пахучим. Я сьорбнула – це був відвар трав – і почала: – Я – невдаха... Коли я закінчила розповідь, ста­ ренька наказала чекати, а сама пішла до комори.

Талісман – Ось, тримай, – бабця Феофанія по­ вернулася десь за півгодини та простя­ гла мені невеличкий круглий медаль­ йон, що закривався на замочок. Я хотіла було його відкрити, та старенька мене спинила.

– Цього робити не можна, бо його сила пропаде. Медальйон носи постій­ но. Коли він при тобі – дає тобі те, що ти хочеш. Я подякувала, одягла прикрасу та подалася додому. По дорозі чомусь сильно захотілося зайти в салон кра­ си... А потім, ідучи вулицею з новою зачіскою, купою порад щодо макіяжу та незвично гарним настроєм, я за­ йшла в магазин біля дому та купила ту шифонову зелену сукню, яка мені так подобалася... Понеділок почався приємно.

–Привіт,Андрію!–явсіласянастілспів­ робітника, користуючись тим, що Люд­ ки немає – вона поїхала у відрядження.

– Софійко! Ти неперевершена! – щиро мовив вражений Андрій.

– Ходімо разом в обід на каву? – за­ пропонувала я. За два дні він був мій. Коли Людка повернулася з відрядження, то вже її Андрій просив почекати біля ліфта, вже зі мною листувався в “асьці”та обіймав­ ся біля чайника. А згодом ми почали жити разом. Медальйон баби Феофанії завжди був при мені, я його не знімала навіть на ніч. Адже в ті нетривалі хвилини, коли його не було на моїй шиї, я відчу­ вала, як знову перетворююся на руду невдаху . “Талісман кохання” так нази­ вала я його) наче дарував мені крила. Так приємно нарешті почувати себе королевою світу! З ним я крокувала по вулиці, гордо піднявши голову та впевнено дивлячись на чоловіків, ло­ вила їхні захоплені погляди, приймала компліменти та дякувала долі за те, що привела мене до дивної бабці.

Злет чи падіння? Того дня я сильно поспішала на зу­ стріч із клієнтом і тільки тому полізла у переповнений автобус. Штурханина була жахлива, люди майже висіли на голові однин в одного, та ще й спека неймовірна. Я вийшла на одну зупинку раніше, бо відчувала, що втрачу свідо­ мість. Довелося пришвидшитися, бо вже спізнювалася. Мимохіть глянула у дзеркальну вітрину. Щось було не так... “Спочатку клієнти, потім усе решта”, – наказала я собі. Зараз немає часу роз­ глядати своє відображення. Я прибігла в кафе, де мене вже че­ кав клієнт, та одразу взялася за діло. На диво, переговори пройшли лег­ ко та швидко – клієнт зробив велике замовлення та підписав контракт з нашою фірмою на рік. Я дістала те­ лефон, аби відзвітувати про успішні переговори, та побачила СМС від Ан­ дрія: “Чекаю тебе о 14.00 біля парку”. Певно, прийшло, коли я розмовляла з клієнтом. А зараз якраз без десяти друга! Треба поспішати, добре, що парк недалеко.

Вже підбігаючи до місця зустрічі, я знов зачепилася оком за дзеркальну вітрину. Але Андрій уже побачив мене та попрямував у мою сторону. Я кину­ лася коханому на шию та розповіла про вдалі переговори.

– Вітаю! Завжди знав, що ти розум­ ниця! – Андрій взяв мене за руку та пильно глянув у очі. Потім дістав з ки­ шені маленьку коробочку: – Хотів увечері тобі подарувати, але зрозумів, що не дотерплю, – з цими словами коханий простягнув мені по­ даруночок. Я відкрила коробочку і побачила гарний перстеник із камінчиком та ланцюжок з підвіскою.

– Ти вийдеш за мене? – прошепотів Андрій. З моїх очей покотилися сльо­ зи, та я лише закивала. Коханий надя­ гнув перстень на мій палець і дістав підвіску.

– Я вирішив бути оригінальним і посвататися не лише прикрасою на палець, а й на шию, – підморгнув він.

– Добре, що ти сьогодні не одягла той свій кулон.

– Що? – підскочила я і почала обма­ цувати свою шию. Мого талісмана ко­ хання не було! Але ж я точно пам’ятаю, як зранку його одягала... Виходить, загубила в автобусі! Ось чому мене на­ сторожило відображення у вітрині. То що ж це виходить? Я знову не­ вдаха? Думки плуталися. Але ж... Я провела переговори без талісмана. І Андрій... Виходить, він кохає мене не через те, що я носила “заговорену” прикрасу? Значить, талісман взагалі ні до чого? Але ж він допомагав мені ставати впевненішою...

Те, що в голові Завтра наше з Андрієм весілля. Я роздивлялася у дзеркалі своє руде во­ лосся, в якому грали сонячні промінчи­ ки. Нещодавно мені спало на думку, що справжній талісман кохання в кожного із нас у голові. Насправді велике зна­ чення має те, як ми самі себе налашто­ вуємо. А всі ці талісмани-медальони – просто вигадки, але вони можуть стати непоганим стимулом змінити щось у собі. Софія, 26 років

31

неймовірні історії кохання

Смачна країна

Осінь на столі Гарбуз із рисом та родзинками

Вам потрібно: – гарбуз (невеликий) – 1 шт., – рис - 1 склянка, – вершки - 1/2 склянки, – родзинки - 1/2 склянки, – мед - за смаком. Готуємо так: Гарбуз помийте, зріжте верхівку (це буде кришка). Вийміть насіння та обережно виріжте м’якоть. Намагайтеся не пошкодити стінки гарбуза, вони мають лишитися завтовшки 1-1,5 см. Рис злегка відваріть. М’якоть поріжте, перемішайте з рисом, викладіть у цілий гарбуз. Додайте родзинки, залийте вершками, приправте медом. Закрийте гарбуз кришечкою з верхівки та поставте в духовку. Запікайте 40-45 хвилин.

1.

2.

3.

4.

Лосось зі шпинатом у листковому тісті Вам потрібно: – філе лосося - 600 г, – шпинат - 300-400 г, – листкове тісто - 4 листи, – сіль за смаком. Готуємо так: Філе лосося наріжте на порційні шматки, посоліть. Шпинат відваріть у підсоленій воді 3-4 хвилини. Потім злийте воду і відтисніть. Подрібніть у блендері чи перекрутіть через м’ясорубку. Листкове тісто розкачайте у пласт товщиною 2-3 мм. Наріжте на шматки по кількості шматків філе. Шматки тіста мають бути вдвічі більші від шматків риби. На середину шматка тіста покладіть рибу, зверху – шпинат. Потім візьміть краєчки тіста та заліпіть. Запікайте рибу в тісті у духовці при температурі 200 градусів 2025 хвилин.

1.

2.

3.

4.

5.

32

неймовірні історії кохання

Овочевий пиріг Вам потрібно: Для тіста: – борошно - 170 г, – вершкове масло - 70 г, – яйце - 1 шт., – сушений кріп - 0,5 ч. ложки, – розпушувач - 1 ч. ложка, – сіль за смаком. Для начинки: – броколі - 300 г, – морква - 200 г, – помідори чері – 200 г, – яйця - 3 шт., – сметана 15% жирності - 150 г, – сир твердий - 40 г, – оливкова олія - 1 ст. ложка, – приправи за смаком (мускатний горіх, перець чорний, коріандр). Готуємо так: У просіяне борошно додайте порізане холодне вершкове масло, сіль, розпушувач, сушений кріп. Розмішайте, додайте яйце, замісіть тісто та поставте в холодильник. Броколі поділіть на суцвіття, моркву поріжте та бланшуйте в киплячій підсоленій воді 7-8 хвилин. Зробіть заливку: яйця збийте з приправами, додайте сметану та натертий сир, ложку оливкової олії, перемішайте. Форму для випічки застеліть змазаним маслом пергаментом, викладіть тісто, формуючи високі бортики. Викладіть на тісто спочатку броколі, потім моркву та чері. Залийте заливкою. Випікайте пиріг при температурі 180 градусів 30-40 хвилин.

1.

2.

3.

4.

5.

Картопля по-креольськи Вам потрібно: – картопля - 1 кг, – олія для фритюру - 0,5 л, – спеції та сіль за смаком. Готуємо так: Картоплю почистіть та наріжте скибочками на 4-6 частин. Промийте холодною водою, аби змити крохмаль, і обсушіть серветкою чи рушником. Розігрійте олію у фритюрниці. Потім смажте в ній картоплю порціями близько 15 хвилин до золотистого кольору. Коли картопля готова, дайте олії стекти, викладіть на тарілку та посипте спеціями і сіллю.

1.

2.

3.

33

неймовірні історії кохання

У жовтні Відвідайте: Свято сиру та вина 19–21 жовтня 2012, Львів Поласувати вишуканими сортами сиру та вина запрошує головне гастрономічне Свято осені. Тут ви дізнаєтесь багато цікавого про традиції виноробства та культуру сироваріння, а гарний настрій і незабутні враження подарують конкурси, забави та виступи відомих музикантів.

V фестиваль органної музики “Діапазон” 17-31 жовтня 2012 року, Львів Місто Лева запрошує насолодитись чарівними звуками органа. На фестивалі “Діапазон”зберуться найвідоміші віртуози всього світу, щоб саме для вас лунала містична органна музика.

Почитайте: Дара Корній “Тому, що ти є” Оксана була першим і єдиним коханням Сашка, та доля не дозволила їм бути разом. А якби можна було повернути час, на що би наважились герої заради своїх почуттів? Елізабет Гілберт “Їсти. Молитися. Кохати.” Автобіографічний бестселер американської журналістки розповідає про цікаві пригоди в пошуках себе і новий погляд на навколишній світ, навчить радіти кожній миті і щиро любити саму себе!

Подивіться: “Комплексний догляд” Захоплююча комедія з чарівною Одрі Тоту в головній ролі занурить вас у світ справжньої французької романтики, де є місце і для пристрасті, і для зради, і для брехні! “Розмальована вуаль” Екранізація однойменного роману Сомерсета Моема не залишить байдужим нікого. Історія про кохання, зраду та прощення розгортається на тлі екзотичного китайського пейзажу. Героям доведеться багато пережити, аби зрозуміти ціну своїх почуттів. Журнал “Неймовірні історії кохання”. Засновник та видавець ПП "Арткомплекс". Свідоцтво про реєстрацію: серія КВ, № 17700-6550Р від 11.04.2011. Редактор Гунько І.Є. Адреса для кореспонденції: 79000, м. Львів, а/с 1228, direсtor@art-kompleks.com. З питань розміщення реклами звертайтеся за тел.: (032) 241-82-17; 097-431-88-21, www.art-kompleks.com, Любимые.com.ua. Відділ збуту: (032) 244-26-11, 067-310-38-36. Віддруковано у друкарні СП ТзОВ «Полі». Адреса: 79026, Львів, вул. Ак. Лазаренка, 6б. Ціна – за домовленістю. Тираж 15 000 екз. Підписано до друку 24.09.2012. Всі права видавця захищені. Передрук чи відтворення матеріалів забороняється та карається згідно з законом. Редакція залишає за собою право на коректування і внесення змін у надісланий матеріал. За достовірність реклами відповідає рекламодавець.

34

неймовірні історії кохання