Слапенін Андрій
КРАПКА
2008 – 2009 – 2010 Київ – Корсунь – Львів – Донецьк – Тернопіль – Ялта – Аляска
«Оце… оце ти, Слапенін, несерйозний…» Корнієнко П. С., український філософ, мислитель, правознавець, хабарник
.
Антону Паньку
Євгену Горбоносу
*** Відчувши біду, тварини біжать з лісу, птахи летять у вирій, чоловіки дістають зброю, поети починають новий рядок. Відчувши біду, річка виходить з берегів, кочегари беруть до рук лопати, бібліотекарі рятують книжки, лікарі замовкають. Відчувши біду, тиснуть на газ, кричать, біжать, впадають в ступор, наливають, жінки залишаються до ранку, чоловіки дістають зброю, поети починають новий рядок.
*** Я – українець, і мене це влаштовує, більше того, мені це подобається. Я – безробітній, зареєстрований в центрі зайнятості, отримую соціальну допомогу – шістдесят п’ять гривень за добу байдикування. в моїй країні чортівня, а не демократія. Мені двадцять два, майже весь свій час і всі гроші я витрачаю на: алкоголь, жінок, книги, автостоп, щоправда ані перше, ані друге не приносить мені задоволення. Від алкоголю болить шлунок і серце, від жінок тисне у скронях, погано сплю. Книги читаю в проміжках між сном і всіма іншими справами. Випиваю з росіянами і поляками, котрих влаштовує їх національність, та українцями, які все частіше зриваються і говорять про візи, Європу, еміграцію… Наостанок, майже пошепки і ніжно, про любов.
Я – українець.
Мене це влаштовує.
Більше того, мені це подобається!
*** Судний день вибираєш ти, а не твоя релігія, вже точно не президент твоєї країни, не твоя страхова і не твій банк. Судний день наступає тоді, коли на питання: де Я? Визнаєш, що живеш поза демократією, Там де все вирішуєш ти, а не більшість.
*** М.С. Хто ти для мене?! Інтернет подружка, часом муза – каталізатор відчуттів, почуттів і рядків моїх віршів, дівча з стрункими ногами, русявим волоссям з незрозумілою ніжністю в очах. Ти для мене: п’ятнадцятихвилинний поцілунок, піврічне бажання, 20-годинне жадання, Львів і Венеція, Сімона де Бовуар і Кніппер Ольга, ім’я, яке я люблю скорочувати, голос, який я впізнаю з подиху, льодовик і безлюдний острів, холодний душ і пляшка кримського «Бастардо», спокусливо випущений і еротично розсіяний тютюновий дим, ласкаве похмілля, улюблене фото, інколи крик, інколи сльози, та хто здирає з мого серця значок «інвалід любові».
Дорога до тебе Жодні потяги, літаки, автобуси, пароплави і дирижаблі – не прямують до твого міста, жодна з доріг чи стежок не приведуть до тебе. ти не позначена на політичних і географічних, воєнно-стратегічних картах, тебе не знайдеш в інтернеті, в довідниках і на сторінках жовтої преси, тебе не знаходять супутники і сонячне проміння, не покриває зоряний пил і пожовкле осіннє листя, ранішня роса не омиває тіло, певно і сни не сняться тобі, а там де ти не має ані пекла, ані раю і грішити не має перед ким… Я так хотів туди, де ти, натирав мозолі, в середині яких закипала кров, йшов вгору, мені закладало вуха на перевалах, я млів від сонячних ударів, а під вечір вставав і йшов далі, падав і котився клубком – зриваючи одяг, обдираючи плечі, коліна і долоні, замерзав під ранок, коли спав на деревах, радів дощу – вони бували так рідко, а коли ніч ловила серед моря, дельфіни тримали мене до першого сонця, чайки приносили рибу на сніданок – я їв і плив далі.
Туди, де ти, мене вели марева й видіння, щось шепотіло мені: «йди», – і йшов, бо ти мала бути ідеальною жінкою. Тридцять першого дня, вмираючи від голоду, я зрозумів, що ти була Дорогою.
Парадокси Коли не маєш грошей, здається саме вони вирішать твої проблеми, те саме з відсутністю роботи, сексу, автівки, любові, житла, зброї... Хтось скаже, що всі проблеми насправді в голові, у відсутності цілей й мети. Другий відповість, що питань багато від того, що не віримо в існування Бога. Третій прокинеться, відмиється в душі, поголиться, вдягне свій найкращий костюм і пустить кулю в чоло, в передсмертній записці напише: «Не вистачало чогось твердого й стабільного, як куля в голові».
*** Вбиваю ранки, дні і ночі, простіше кажучи час. Вбиваю шлунок, серце й мозок, простіше кажучи п’ю. Вбиваю мрії, надії, сподівання, простіше кажучи не бережу рідних. Найжорстокіші розправи з коханими, простіше кажучи, нічого їм не пояснюю.
*** В Ялті, прогулюючись біля будинку Чехова П’яна вкурвлена панянка підіймається дорогою вгору, ми з Павловичем одні у нього вдома допиваємо чай, закінчуємо розмову, точніше чаєм розбавляємо справи й мовчання, його шедеври моє навчання. Розглядаю картини на кабінетних стінах. Світлини на столі, на полицях книги. Антон щось виправляє в своєму останньому творі. На моєму годиннику чотири сорок. Слухаю шурхіт ніг перехожих по ранковій дорозі. Широкою, твердою, тверезою ходою, робітник підіймається вгору. Читаю щойно переданий рукопис і хочу собі того вірусу, що у нього… – Та все ж не так вже й погано… – Допоки я витрачатиму не більше доби на розповідь все й далі буде в порядку…
Двірник мете дорогу, змітаючи останні краплі ночі, ми знову в тиші, самі у собі, двічі обходимо сад, хвалю бамбук і берізки, світанок народжується морським горизонтом, пси загавкали на чергового перехожого, спускаємось до берегу Чорного моря, туберкульозні бацили не залишають йому шансів. – … ви неймовірно точно встановлюєте діагнози життів в кожному своєму творі… – Помиляєтесь, я тільки описую симптоми… – І вони в більшості своїй фатальні… – Фатальності вони набирають лише в уяві, найгірше встановлювати власний діагноз, який я вже давно знаю.
Жінка великого міста Швидко народилась, швидко навчилась белькотіти і перебирати ногами. Швидко відходила в дитсадок, швиденько промайнули шкільні роки. Відразу вступила до університету і швидко, як і всі, отримала диплом. Хапаєшся за любов, швидко виходиш заміж, кваплячись народжуєш дитину. А потім спритно робиш кар’єру на швидко знайденій хорошій роботі. Хочеш швидко нажити слави, друзів, ворогів, визнання, поваги, коханців, а потім швидко вмираєш. Головне не помітити, що постаріла, або щоб кінець був надто швидким і не дав часу усвідомити такого страшного для тебе спокою. Все життя поспішаючи, проживаючи, пропиваючи, проспавши і прокохавши, продурівши і пропаливши, випереджаючи всіх, крім себе, витискаючи максимум зі свого автомобіля і серця, ти так і не зрозуміла, що в твоїй хвилині все одно шістдесят секунд.
*** Є. Ч. З вікна нахабно рвався вітер, наганяв сум, наливав ром… Шотландський ром з китайської порцеляни для кави разом з тартаром і ковбасою… Ну скільки можна?! Вітер з вікна наганяв сум і наливав ром, відчувалось, що все могло бути по іншому: Ми б лежали валетом на канапі, розповідали б одинодному байки з дитинства, сиділи б на кухні, обійнявши руками коліна (вітер все одно б рвався з вікна), пили б каву, згодом вино і темінь загнала б нас голих до ванни, для першої ночі триматись за руки під водою нормально.
А далі все то й же вітер, який виграє мелодії з-під вікна, вклав би нас в ліжко, де б ми з тобою читали вірші. Я читав би тобі свої недолугі верлібри, ти б дивувала мене римами – цікаво скільки б ми витримали? – сніг заліпив би всі вікна, Господь молив би нас: «Досить! Кінчайте вже з віршами…» І тут мій ром скінчився, відкоркувалось й полилося темне пиво, відчувалось, що все могло бути по-іншому, а скінчилось блюванням над унітазом. Відчувалось, що все могло бути по-іншому, і той, хто тішився нами на небі, покликав би Йосипа і Михаїла сказати їм: «Я бачив диво, як верлібри ставали фрікціями, оргазми – римами».
*** Пане Президенте, не чіпайте моєї країни, бо в мене не залишиться варіантів, окрім того аби вас вбити! Пане Президенте, не чіпайте кордонів моєї країни, ваші онуки ні в чім не винні, як і мої майбутні діти, залиште їм вільну країну, не чіпайте кордонів: ні теплих, кримських, південних, ні темних, холодних, східних, бо в мене не залишиться варіантів, окрім того аби вас вбити! Пане Президенте, облиште, облиште, я втретє звертаюсь до вас, не чіпайте мови, бо без цих слів, якими я зараз до вас пишу, я втрачу голос, я втрачу силу, і в мене не залишиться варіантів, окрім того аби гризти, гризти вам горло, пане Президенте!
Не чіпайте і не заважайте, ми вирвемось і витягнемось, знайте, тепер я готовий повірити у Всевишнього, який послав нам вас у кару, та пам’ятайте він залишив нам вибір – вас вбити!
*** Здавалось сніг падає тихше, ніж наступає ніч, але він бив в обличчя й різав очі, як скажений псих. Дратує, коли сідаєш писати, а на третім рядку скінчаються думки, це так само, коли починаєш бігти, а на третьому кроці вже лежиш. «Гей, снігу, дай спокій мені і моїй голові, побійся сонця, воно не встигло піти, а ти розходивсь, немов дикий звір, і так нещадно валиш з ніг». Стояв січень, в очах жовтіло від світла ліхтарів, скрипіли сосни, річка рятувалася кригою. Дратує, коли перебираєш почуттями, а третя любов десь затримується, це так само, коли п’єш, а на третій в стакані порожньо. «Куди біжиш? Ляж, відпочинь, подих переведи, глянь на себе – в очах жовтить, записуй за мною, я теж пишу вірші, бо сніг гучніше йде, чим серця тих хто втратив тінь». Тепер шукайте мене теплого серед лісу, я слухаю там, як сніг, гучно стукаючи словами, тішить землю. Дратує, коли здавалося не сам, а насправді під снігом лежиш, це так само, коли поряд багато всіх, а насправді лиш дерева сухі.
*** Забруднив свої долоні і пальці, відчищаючи тебе від твоїх же скелетів у шафі, а зараз ховаюсь в ніжності й пестощі, щоб смуток твій розвіяти радістю. Не варто скніти на холодній підлозі, ходімо до ліжка, бо навіть пси бродячі знайшли собі місце поспати, а в нас є рожева білизна і ще година чи дві до світанку. Ходімо, бо вже готова казка про горіхові плями і наше пересічне кохання, про твої скелети і мої намагання їх здолати. Сумніви скінчаються під ковдрою, ніч затримується на руках моїх слідами темними – від тебе, дівчино – зелений грецький горіх.
*** Сховати б тебе в риму чи темряву, ти приходиш так рідко, а йдеш завчасно і тихо. Схвати б тебе в ноту чи фото, ти завжди поряд і так далеко. Сховати б тебе в пісню, в мовчання між приспівами, в куточок під ліжком, в іконку на шиї. Ти знову пішла і годинник на моєму пульсі не йтиме допоки я вкотре не відчую тремтіння від твого дихання.
*** Коли весна виявилась ще тою шльондрою, й тепло під ковдрою стає бажаним, та нечастим гостем, шукаєш розради і ласки, стоячи навколішки у душі, згадуючи водоканальних богів й ангелів їхніх блаженно-п’яних з розвідними ключами, вода стає твоїм найпалкішим коханцем і тепло, яке ллється на тебе з висоти краплями пестить тіло й волосся твоє, змиваючи сором’язливі бажання, сни й прожиті дні до стоків міста, до каналізації життів. Запітнівше дзеркало сховає тебе оголену в собі, мрії і сльози, що змиті тобою, вип’є хтось інший на другому краю Землі… оце здається і весь кругообіг води. З протертим дзеркалом починається новий день, час подібно воді, що розлилась планетою, стікатиме тілом твоїм, від дня першого – світлого, до останнього – холодного.
*** Невиліковній Пізня осінь, київське сонце, хмари і небо в віконці, листя долі, дерева голі, чай чорний, яєчня холодна. Балкони вітряні, вікна холодні, квартира порожня, мрії під ковдрою, ранком духмяним, від снів медових, про гори, дітей, водоспади. А там на схід від столиці, на подвір’ї твого будинку теж осінь і, певно, також світить сонце, не знаю як тобі, а твоєму котиську це довподоби. Зараз пишу тобі, хоч і не знаю хто є ти та що там коїться в твоїй голові, а лиш читав твої вірші, які ти ніжно звеш «Ключі». І байдуже мені, чи готує хтось тобі ранкову каву, чи може ти комусь сніданок, і не питай, навіщо здались ці рядки,
бо слів завжди замало, пояснень буває забагато, і хто чого хоче взагалі не розібрати, а щирості, з якою у всіх скрута, в поезії завжди була купа, і часом її не відрізнити від марнославства й блудства. Та дуже важливо мати поштову адресу, щоб листоноші знали, куди тобі нести свіжі конверти з листами без лестощів, бо пізньої осені, під київським сонцем, дерева голі, листя долі, чай чорний, яєчня холодна, поетам потрібен морфій.
Електричка в напрямку Малина «пиловибивальник, мухобійки» «пиріжки з картоплею, капустою, горохом, м’ясом, вишнею, яблуками» «виводимо плями, засіб для виведення плям» «морозиво пломбір в брикетах, стаканчиках» «пластир звичайний, перцевий пластир» «отрута для пацюків і мишей» «вологі серветки, сухі серветки» «сухарики, пиво» «я з сестрою залишився сиротою, подайте, хто що може поїсти» «москітні сітки» СТОП-КРАН! «шоколадки «йо-ма-йо», «геркулес» «білочка», гривня штучка, дві гривні – три штучки» «горілка чвертка, півлітра, горілка» «вийди опівночі, де колись ходили чорнобрива, карі очі одинока мила» «ей, на десятку, заспівай шось про маму» «мамо моя мамо, рідна моя ненько…» «намисто, буси… буси, намисто…» «пиво, насіння, горішки, чіпси… холодне пиво…» «розклад електричок, розклад електричок… купуємо розклад електричок» «батарейки пальчикові… пальчикові батарейки»
«точило для серпів ножів і кіс, з алмазним різцем, точило…» «кальмари, анчоуси, пиво… пиво, анчоуси, кальмари» «засіб від молі, боремось з міллю» СТОП-КРАН! «подайте, хто може на операцію, батьку хворий, мама вмерли, хто не вірить можете подивиться довідки» «печиво, кукурудзяні палочки… палочки, печиво» «газети, газети… «сегодня», «блик», вчорашня «комсомолка» «гороскопи, кросворди, сканворди… гороскопи» «подайте на відновлення храму… хай благословить вас Господь» СТОП-КРАН! А за вікном ліси змінюються полями, поля – лісами, трапляються озера і річки, і сонце над тобою, Україно, як завжди там на заході зникає. Не можу тебе не любити, хоча б за те, що приміські електропоїзди стабільно курсують щодня до мегаполісів, залишаючи шанс райцентрам на життя.
*** Стелимось туманами ранковими, вечірніми, полями неораними, лісами порослими, туманами тягучими, солодкими, молочними і вогкими. Ховаємо дороги, дерева і стежки, зустрічні привиди людей, тварин, птахів. Між гіллям зависаємо, між листям застряєм, чагарниками прориваємось до людських осель. Вкриваємо росами лани здичавілі, росами для сонця і гарячих спин, для землі і босих ніг, щоб ходили ними, лежали на них й не казали, що не жили і не любили, як ми. В’ємося туманами вільними, ніжними, ранковими, вечірніми, стелимось туманами густими, непроглядними, теплими, липневими, бо жили і кохали ми…
*** Схід Землі, а не схід Сонця зустрічаю щоранку в своїй берлозі, на відміну від тих, хто святкує черговий світанок, бо зірка більша не може сходити на зірці меншій так само, як я ступаю на землю, а не земля на мене, тож моя планета світає перед Сонцем, а не Сонце перед нею. Жінка вагітніє дитиною, а не дитина жінкою, бо зірка менша не може вагітніти більшою, бо трава проростає на моєму обличчі, а не обличчя на ній. Сам ризикую життям, а не життя мною, бо себе заганяю в кордони зірки, а не зірка ставить кордони мені, бо я народжую вірші, а не вірші мене, коли Земля виставляє Схід перед Сонцем.
*** Такі дорогі автівки, як у тебе, зазвичай не підбирають когось на дорозі; зараз я сиджу на передньому сидінні поряд з тобою, бо ти в свої двадцять сама не раз довго стояла на узбіччі, з надією підіймаючи руку і з радістю всаджуючись в авто водію, якого було по дорозі. Мені сьогодні з тобою пощастило, хоча твій мужчина, даруючи тобі машину, взяв обіцянку, що підвозити ти нікого не будеш. Цією дорогою я багато раз повертався, тікав зі столиці, з неї сірої і загнаної, святкової і революційної, що випивала, з’їдала і засмоктувала мене, а потім випльовувала, годувала і зігрівала, в якій програв, програвся, зривався, де кохався, любився, переродився і ледве не здався. Цією ж дорогою повертався назад, до неї, безвідмовної, готуючись до чергової коловерті контрастів чорного й білого, розкоші і робітничого стилю, пришвидшеного темпу і темних перегонів підземки, повертався десятками авто і автобусів, дивився вперед, складаючи план наступу чи відступу…
Та дорога, на яку зараз дивлюсь через вітрове скло твого автомобіля, – зовсім інша; запросиш на каву і вночі, я визнаю, що з вікна твоєї квартири місто також виглядає іншим… Та скло, через яке я дивилюся, мало що за мене вирішує.
*** Мені щастило з кордонами, крутив романи, забивав баки спочатку Одрі, пізніше Віслі в Кракові. Я кухлем вичерпував Ельбу й Мораву, так довго і ніжно першу, на здачу останню. Дністер і Дунай – подолані брасом, повз прикордонників і їхніх вівчарок, у мене нерест, які можуть бути формальності? Час тік, текла вода, стікав і я, шукав тепла, отямився – навколо Адріатика. За нею Сава і По – баламутка південна, не розібравшись до ладу, пустила далі, прозвавши забрідшим циганом. Рейн розважив добряче, додавши у води спецій, та мене вже чекали Фіріс і Венерн у Швеції, а я згубився і псом вскочив у Темзу, а ця консервативна й збочена тітка дала копняка мені прямо на південь – Ла-Манш. Вересень.
Я втратив пильність в Парижі на Єлисеях, поліція запідозрила в мені чужого європейцям, чорне під нігтями, за пазухою колоситься пшениця, з собою лиш паспорт без віз і штампів, натомість портрети: Ельби, Вісли, Дунаю… Чого приперся до Франції? Мені б на набережну, цієї осені я обіцяв тримати руку Сені.
*** Наталі Настич Приходь, мої двері відкриті, я радий тобі цілодобово, на відміну від храмів і костьолів, які закриваються на амбарний замок так, наче вночі нікому не треба до Бога. Приходь, мої вікна і двері відкриті, як в цілодобових магазинах і барах, в цих клондайках і мекках радості, щирості на алкогольних гримасах. Я теж наливаю! Приходь, мої очі, вікна і двері відкриті, як в аптеках і лікарнях, в цих складах чудотворної хімії, безнадійних сподівань, я знайду потрібні ліки, навіщо тоді написали десятки томів великої медичної енциклопедії. Приходь, сльозами, водою, дощами і сумом, і з вітром і сонцем, боса і гола, щаслива й не дуже, зимою й весною, літом і осінню, з ножем у руці і з квітами, зі снами, і з серцем в долонях – теж приходь! Приходь, до мене…
Про спеку Стрілки годинників уповільнюють рух, сміття в баках пришвидшує процес гниття, асфальт пітніє смолою, собаки повзуть під дерева і дивани, пожежники гасять ліси й урожаї, сонце палає, як серце закоханих, очі мрійників і дупи грішників. Міста без річок жалкують, що виникли, як взагалі могло статись таке непорозуміння, що татари й цигани найчастіше продають черешні, полуницю, наркотики, повій і зброю – навіть в таку спеку найпопулярніший товар. Кишені і банківські рахунки вино-, пиво- і водоробів наповнюються потом кровнозароблених банкнот, на яких мліють портрети героїв. Хто куди ховається: в нори, барлоги, гнізда, ліси, під землю і кондиціонери, в один одного – де ще спекотніше, – а я в холодній ванній.
40 cекунд Я маю сорок секунд сорок секунд перебування в постійному русі між базовими станціями, із відчуттям власного серцебиття в очікуванні твого «алло», а потім приблизно ще стільки ж часу на розмову, на те, щоб встигнути тобі сказати: – Знаєш, кров, яка, начебто, мала йти носом, ллється в горло, повітря, яке я жадібно вдихаю, щоразу як згадую ті ночі, не додає мені кисню, я засинаю рівно о третій, мій мозок поспішає на двадцять чотири години, на один день життя всієї планети, порушуючи всі закони фізіології, відмовляючись від сну і їжі – моє тіло прагне тебе. Маємо сорок секунд, в тебе, щоб підняти слухавку, в мене – щоб не захлинутися своє кров’ю, не задушитись тим, що зачасто дихаю, втримати серце від зупинки. Оооо! Візьми в біса слухавку, скажи це так потрібне мені «алло» або ж я таки засну о третій, але вже дозволю планеті себе наздогнати. Чекаючи відповіді, я невпевнений в тому, що хочу сказати. Час проти мене і в мене немає жодного плану, як його схилити на свою сторону. Вибач, але в мене взагалі не було плану. Я не мав справ с продавцями наркотиків, ти ж стала виключенням, ти віддавала себе майже задурно, навіть якось жертовно. В мене не було шансів виплутатись…
Маєш сорок секунд, ти робила все правильно, розставляючи кожну пастку не гірше радянських партизанів, все було вишукано – кожний мій програш видавала за перемогу, ти грала закохану і покорену – я ж вважав, що все під контролем, ти зробила мене залежним – від свого тепла, тіла і смаку цигарок. Як добре, що в мене було тільки сорок секунд і я не встиг тобі нічого сказати, тепер мій телефон пише: «абонент не відповідає».
Але В твоїх руках – літо, в очах – осінь, в серці – зима, в голові – весна, між ногами – вітер, на вустах – спека, але мені так страшно в тебе кінчати. *** З усіх святих я довіряв лише Івану Павлу ІІ, з поміж політиків Фіделю, зараз розумію, що навіть темношкірий президент не врятує планету, а друге пришестя найсвятішого серед святих не врятує мене. З усіх акторів я довіряв лише Челентано, між всіх жінок лиш найдешевшим сп’янілим повіям, тепер не вірю навіть «Хрещеному батьку», щодо повій шкода, що їхні послуги таки керують світом. *** Якби там не було, я певен лише в одному, що жінка стала моїм початком і жінка стане для мене кінцем.
*** В цьому році ми маємо бути активніші, ти маєш більше малювати, влаштувати декілька експозицій моя ж активність під знаком питання, час вибирати будинок, можливо у Франції? Тобі наснилися дві риби, що приплили до твого холодильника з океану, одна з них з’їла іншу і твій холодильник був закривавлений. Я довго уявляв собі цей сон – хоча ні – уявляв твоє обличчя і те, як ти лежала у ліжку, як ворушилися твої вуста, повіки, мабуть від страху ти навіть трохи тремтіла, все це було занадто красиво. Ти пишеш: «Тільки не залишай мене, а то лінь з’їсть мене, як та риба, а я не хочу крові». Я перечитую ці слова, і майже вірю нам.
*** Я завжди закохуюся в історії, а не в жінок, віддаючи перевагу трагедії, драмі, комедії їхнього життя. Позбавляючи їх губної помади, накладних вій, кольорових лінз, підборів і спідньої білизни, роздивляючись справжній колір волосся, змиваючи косметику, з’їдаючи губну помаду, залишаю лише тіло і історію: маленькі шрами на колінах від падінь в дитинстві, родимку на грудях, шиї, плечах, спині, животі, ногах – всюди, де їх тільки можна знайти, рахую кількість сережок у вухах, кілець на руках, розглядаю форму губ, звертаю увагу на їхні куточки, підняті вгору чи опущені вниз, ямки на щічках, розріз очей, форму вушок, довжину пальців і ніг, об’єм стегон, живіт, плечі, шию… Я закохуюсь в їхній тіла, як лісник в дерева, коли він знаходить свіжоспиляне дерево, то присідає навколішки і по ще теплому стовбуру проводить рукою, струшуючи пил долонею, зупиняючись пучками пальців на кожному кільці, ніби слухаючи їхню сповідь, так і я чекаю, поки завіса впаде, і за всією оголеністю і неприкритістю, в момент невимушеної паузи в розмові я почую все, що з ними сталося, що вони пережили, посмішки і ридання, благання і обіцянки, прощення та зради, любов і ненависть – все те, що залишило невидимий слід дорослішання на їхніх тілах.
Я завжди закохувався в історії, а не в жінок.
*** Не шукай тут сонця, не чекай тепла. Не дивись вгору, не дивись навкруги, тихо, тут тихо і темно, я бачу лиш тебе. Ми з тобою у полі і йому не має кінця, ні сонця, ні місяця, ні зірок навкруги, якщо можеш уявити планету без цих світил, то ми на ній. Ллється дощ, крапля на моїй щоці, крапля на твоїй губі, ні смерті, ні життя навкруги, якщо можеш уявити таку планету, то ми на ній. Краплі на моєму волоссі, краплі на твоїх плечах. Ні людей, ні мерців навкруги, якщо можеш уявити планету без них, то ми на ній. Краплі на руках моїх, краплі на грудях твоїх. Ми голі без жодного сорому, немає початку й кінця навкруги, якщо можеш уявити планету без них – то ми на ній. Я навпроти тебе, ти навпроти мене, дощ між нами, дощ на нас, дощ навколо нас, він змиває мене і змиває тебе, ми навпроти, а під нами пшеничне поле.
Зовсім не холодно, тепло десь в районі тебе, ти грієш мене собою, я поглядом віддаю тепло тобі. Зрозумій, ми тут один одному боги, цей дощ без грому, але з блискавицями, в цих спалахах твоя оголеність, моя оголеність, дощ на тобі, дощ на мені, дощ між нами, він зовсім не мокрий, мокрі ми – ти стікаєш собою, я стікаю собою. Давай кохатись в цьому полі, під цим дощем без грому, в цій темноті, з цією блискавкою ми один одному боги. Давай обіймемось, віддамося дощу удвох, стікатимемо в поле, і буде сонце і місяць, буде тиша і гомін, дощ закінчиться життям.
*** Допиваючи келих червоного вина, слухаючи пісню на незрозумілій мені мові, сиджу в темній і порожній кімнаті, дивлюся у вікно на засніжені пейзажі, думаю про тебе. Їдучи в повільному і старому автобусі, слухаючи важке гудіння мотора, сиджу, притуляючись головою до замерзлого вікна, дивлюся вперед на розбиту дорогу, думаю про тебе. Чекаючи рахунку в кав’ярні, слухаючи розповіді друзів про яскраві будні, сиджу, підтримуючи рукою голову, дивлюся на тліючу цигарку в попільниці, думаю про тебе. Починаючи нове життя, чомусь з вівторка, слухаючи останні новини на радіо, сиджу в таксі, що везе мене до чужої хати, дивлюся на те, що раніше залишав на завтра, думаю про тебе.
Роздягаючи тебе поглядом, слухаючи твоє безперервне белькотіння, сиджу прямо навпроти, дивлюся – і нічого не бачу. І як це я міг так багато думати про тебе?!
*** Ліфт, якому років з тридцять, немолодий вік для такої техніки, заходячи в нього відчуваєш скрип, невпевнений рух до потрібного тобі поверху, постійні здригання, двері ледве відчиняються і, коли ти вже однією ногою вийшов з нього, здається, що зараз разом з ним полетиш вниз. Він пережив більше за мене, транспортував тисячі людей, стомлених після роботи, сп’янілих не тільки від життя. Для когось став місяцем ночівлі, для когось таким потрібним туалетом, викурив не одну пачку цигарок, зустрів з кимось Новий Рік, читав газети і просто рахував поверхи. В ньому стільки запахів, що аж блювати хочеться, для когось він є згадкою про перший чи пристрасний секс, можливо місцем зґвалтування чи першим харканням в стелю, першим дитячим переляком і, як результат, клаустрофобією на все життя, першими спробами помалювати на стінах. На його кнопках давно не видно цифр і позначок, він гордий тим, що зроблений в СРСР, що може собі дозволити не працювати тижнями, тому що закоханий у ліфтерів і їхні руки.
Вони повертають його до життя щоразу, коли стається черговий спалах нудьги, і застряє між поверхами, прихопивши когось за компанію. Ліфти також нудьгують. Він відчиняв свої двері перед тими, хто поспішав, застрявав з тими, кому не вистачало часу на себе або ж часу просто поговорити відверто, об’єднував і розділяв закоханих, опускаючи та піднімаючи наші життя, зі швидкістю один метр на секунду.
*** Я зміг би провести революцію в Зімбабве і спробував би стабілізувати зімбабвійський долар; зіграти Отелло в англійському театрі на український манер, посміялись би; заспівати, як Лучано в міланській опері, десь так, як співаю зранку в душі; вкрасти для тебе картину з Лувру, і повісити її в туалеті на дверях, випити цикуту, чи ще якогось отруту – це в випадку, якщо мене попалять з Лувром; виграти Оскар на цьогорічному фестивалі за кращу в історії сцену кохання! Я хотів би бути ліжком, в якому ти засинаєш, дзеркалом, в яке ти дивишся щоранку – в будь-який ранок. Твоїм улюбленим шарфом, щоб відчувати твій запах, щоб вкривати твою шкіру тисячами непомітних поцілунків – ти б в цей час думала: «О, який теплий і ніжний шарф, здається пестить мою шию», твоїми рукавичками, щоб в найхолодніші зимові дні не давати твоїм долоням хоч трохи змерзнути.
Я міг би і далі перераховувати, на що здатен заради тебе, не порушуючи наперед задуману ідею, в результаті вийшов би вірш з чіткою думкою, зрозумілою структурую і ритмом, але я не пишу тут слова люблю, кохаю, не можу жити без тебе, буду з тобою завжди, і ще купу міксованих зізнань, що лунають на ФМ-станціях, це все зовсім не те, що я відчуваю. Знаєш, я розпочинав писати з думкою, що хочу сказати: Я хотів би бути тобі за донора – і медицина тут ні до чого.
*** Спіймав тебе запахом, на цьому тижні любов пахне вишнями, вечорами сумно і хочеться випити. Не завжди гоже змішувати алкоголь і вірші, та тільки словами записаними тікаю з цього міста під зоряне небо провінції, щоб вдосталь наслухатись жіночого серця, закутавшись в тиші, п’яніючи від тебе і запаху вишень. *** В екстазі від того, що можемо говорити, що вуха навпроти вільні й відкриті позбулися всього, що накипом в мозку осіло. Насправді ж ці дві години ми були глухими і щирими, егоїстами? *** З мене ніякий конспіратор, складаю твої листи в сейф, а ключ залишаю в замку. З мене ніякий коханець, чекаю в гості, стелю на підлозі, а засинаю перший.
*** Нас вистачить не більше чим на десять, так думав я, купуючи конверти, ти ж була впевнена, що це всерйоз і на довго. В них ділишся зі мною малюнками, мріями і прочитаними книжками, я ж – алкоголем, дівчатами і страхами, ти пишеш – про спогади, брата і маму, я – про вірші, кіно і сни. Наші листи переживають твої вічні «три крапки», мої постійні «в лапках», наші несказані слова, твої «Ммм, привет» і мої «Ну, ладно, бувай». Я починаю любити смак пошти на язиці та губах, ти все більше невгамовна в рядках, найкраще про нас напишуть вони, ці так потрібні тобі листи.
Ми різні Ми народилися в різних кінцях нашої країни, в різні дні, місяці, роки, я вночі ти вранці, ясна річ маємо різних батьків, говоримо різними мовами, вчили чомусь таку різну історію нашого народу, тепер голосуємо за різних кандидатів. Читаємо різні книжки, купуємо різні продукти, користуємося різними мобільними операторами, вивчаємо різні предмети в університеті, пересуваємось різними маршрутами, спілкуємося з різними людьми. Ми спимо в різних ліжках, спиваємось різними алкогольними напоями, носимо одяг різних брендів, пишемо різними руками, віримо в різних богів, співаємо різні пісні. Ми маємо різні плани на життя і, мабуть, не матимемо нічого спільного, так і не зрозумівши чи дійсно кохаємо.
Пунктуація Розставляти крапки над «ї» – найприємніше для жінок, я вибираю три крапки... Ставити питання, що закінчується двокрапкою – улюблена справа жінок, я вибираю три крапки, Зникати, ставлячи три крапки – улюблена справа жінок, тут я вибираю крапку. Зраджувати в лапках – полюбляють жінки, я вибираю три крапки. Повертатися, ставлячи три крапки, так часто роблять жінки, я вибираю крапку. Жінки – часто плутають розділові знаки на віражах, в складнопідрядних та складносурядних, а ще питальних і спонукальних життєвих ситуаціях, вносячи нестерпно-приємний безлад в архіви людських історій. А я зрештою все пробачаю, бо пунктуація справа авторська.
*** Нас просто розвели, повторюючи ось уже дві тисячі років, написавши сотні тисяч сторінок, мільйони слів, виголошуючи проповіді в храмах та стареньких церквах, обравши Папу, намалювавши ікони, стративши Христа. Про це здогадуються всі, відчувши, що все занадто ідеально, але мовчать. Навіть монахи стають відлюдниками, ховаються в печери для того, щоб не бовкнути лишнього, за що потім їх називають Святими, адже вимучились і вимовчали, а тим, хто ще не в курсі, дозволяють витріщатись на їхні нетлінні останки, вербуючи таким чином наступних блаженних, переконуючи в істинності свого вчення. Все дуже просто – тіло від Бога, душа від Лукавого. Ми не є продуктом одного виробника, ми як бразильські ракети з українськими двигунами, китайські речі з гламурними назвами, як німецький телевізор з Кореї, ми всі під брендом Бога, але з душею від Лукавого. Тіло – воно ж просто хоче набити шлунок і десь переночувати, йому не потрібні пиріг з лососем і італійська канапа, відпочинок в Альпах чи хвилі океану. Йому не потрібні розваги, дорогі машини, гарна посада, велика зарплата, будинок за містом, телефон за штуку баксів.
Йому не потрібно співати пісень, писати книжки, наукові трактати, йому не потрібно думати про кінець світу, про бога і диявола, йому все рівно скільки коштує медичне страхування і барель нафти – цього всього немає в раю. Тіло від Бога – воно ідеальне. Душа править тілом, робить все, що завгодно: хабарника, алкоголіка, наркомана, серійного вбивцю, нобелівського лауреата, гарного тата і маму, лікаря чи вчителя, талановитого бомжа, тупого керівника, Леніна і Че Гевару, Франка і Толстого, вона робить цей світ живішим, жорстоким і красивим, несправедливим і закоханим, спокушаючи нас на порушення клятв і обіцянок, експерименти і науково-технічний прогрес. І я знаю як виглядає життя після смерті: на краю світу, де постійно заходить розпечене сонце, дивлячись на палаючий горизонт, сидячи на пагорбі наші душі розуміють, що не має їм більшого раю – чим спогади, і не має їм більшого пекла – ніж те, що вони провтикали.
Секс з тобою Мені подобався секс з тобою, бо в твоєму домі завжди була тепла вода в крані і чистий білий махровий рушник для мене. Мені подобався секс з тобою, бо ти не ставила зайвих питань і я не шукав на них відповіді, не займаючись в ліжку ще й популізмом, тому що я міг випадково назвати тебе чужим ім’я, і знав, що довше п’яти хвилин ти не ображатимешся і ніч не буде зіпсована, і не буде істерик, і ти не намагатимешся мене задушити моєю ж краваткою, а мовчки повернешся до мене лицем або покладеш мою руку на себе. Мені подобався секс з тобою, бо мені не потрібно було вибачатись і ти по-справжньому не ображалась, а твій хлопець ніколи не повертався зненацька. Мені подобався секс з тобою, бо між нами не було латексу і ти не вагітніла, і ми залишились здоровими, бо ти прокидалась перша, вмикала МTV, а там завжди показували один з моїх улюблених кліпів. Мені подобався секс з тобою, бо я знав, що в ту ніч був останній раз, люблю ранки, коли не потрібно майже нічого говорити, просто цілуєш в щічку і шепочеш на вушко: «Зачиниш двері...», і йдеш собі, знаючи, що двері ти не зачиниш, адже спатимеш ще години три, і від цього секс з тобою подобався мені ще більше. Мені подобався секс з тобою, бо я не вважав тебе шльондрою, хоча мої попередники були переконані в іншому, ти зраджувала і віддавалась безжально до самої себе, неначе кожна ніч була першою, кожен ранок – останнім. Мені подобався секс з тобою, бо ти таки зрозуміла, що той, хто не приходить зненацька і не залишає тебе на ранок одну в теплому ліжку, – саме те, що тобі потрібно. Тепер ти виходиш за нього заміж, і від цього секс з тобою подобається мені ще більше.
*** Оксані Лисюк «Така, як ти, буває раз на все життя, і то із неба…» Святослав Вакарчук Приблизно так, говорять про тебе твої чоловіки, Такі слова ти чуєш щоразу, коли прокидаєшся поряд з новим варіантом твого «ідеального незнайомця» чи «ідеального старого друга». Такі слова ти хотіла би чути щоранку, щодня і щовечора, навіщо таїти правду, звичайно і щоночі. Ти шукаєш його, не гребуючи жодними забобонами чи переконаннями, на інтернетсторінках і в нічних чатах на телеканалі «Сіті», в клубах, ресторанах, кафе і барах, на зупинках метро, ескалаторі, який їде в гору, хоча твій спускається вниз, в маршрутках і автобусах, електричках і літаках, в парках і на площах, в театрах і кінотеатрах – не тільки в залі, ай на сцені на широкому екрані, рекламних щитах, а коли знову знаходиш, і на ранок чуєш: «Така, як ти, одна на все життя», розумієш, що промах! Ти шукаєш його – цей безкінечний варіант ідеального – між водіями, акторами, режисерами, фотографами, викладачами нашого університету, військовими, в президентах і прем’єр міністрах, в революціонерах і письменниках, між дон жуанами і казановими, стоматологами і просто нормальними пацанами, і, почувши на ранок «Така, як ти, одна на все життя», – розумієш, що знову промах. Ти шукаєш його, як філософи шукають істину, як вчені всього світу порятунок від СНІДУ, хвороби КРОНА, РАКА, глобального потепління та залежності від нафти, як музикант вдалу ноту, поет риму, як Земфіра «Іскала» чогось схожого, як наші предки свободи, як ми шукаємо порятунку від наших політиків і від самих себе, від засилля пиятства і наркоманії, не помічаючи, що самі сприяємо їх процвітанню, а на ранок, почувши: «Така, як ти, одна на все життя» знову починаєш шукати, бо промах. Ти шукаєш його, щоразу чуючи компліменти своєму тілу, твоїй ніжній шкірі, чутливим вустам, теплим рукам, постійно різним очам, пахучому волоссю, повним грудям, а на ранок знову… Ти шукаєш його використовуючи yandex і rambler, yahoo і українську МЕТу, ти ставила це питання навіть Google – вони також тобі відповідаютьсловами Вакарчука: «Така, як ти, була і раз на все життя, і то із неба. Така як ти один лиш раз на все життя, не вистачає каяття – коли без тебе я...»
*** М. С. Тобі потрібно втекти, візьми мене з собою, хочеш, відключимо телефони? Буває, що нікого б не чути, хочеш, просто лежатимемо? Часом буває не можеш заснути, хочеш, триматиму твою руку? Бажаєш розсіятись як дим, хочеш, не дихатиму тобою? Прагнеш залишитись уві сні? Хочеш, замовимо ніч? Не можеш дочекатися ранку, хочеш, залишимо грати музику? Мрієш політати з вітром, хочеш, відчиню для тебе всі вікна? Світанок, морозно і сніг, хочеш, будемо дихати по черзі? Думаєш, відповідь підкаже ранішнє небо, хочеш, спитаю за тебе? Тиск падає, голова паморочиться, нудить, температуру будемо вимірювати в кельвінах, життя – в джоулях, любов – в омах, ми перетнули межу, навколо нас Аляска…
*** Я повірив би в Бога, ідентифікував би себе християнином при соцопитуваннях і ходив би до церкви не тільки на свята, молився перед сном і щоразу, коли відчував невпевненість в тому, що роблю чи про що думаю, вивчив би нарешті всі десять заповідей і розпочав би впорядковувати своє грішне життя, дотримувався посту, не встрявав би в дискусій на релігійні теми, відповідаючи на всі закиди «Бог пробачить…» І обов’язково сповідувався так регулярно, як купував би собі нову зубну щітку аби лиш усе це дозволило мені після смерті постати перед Творцем-триєдиним в моїх улюблених рваних фірмових джинсах і пом’ятій футболці, і ноги у мене повинні бути босі, а голова трохи п’яна, я триматиму руки в кишенях, стоятиму навпроти нього, дивитимусь зневажливо і мовчатиму, це була б затягнута театральна пауза, мить, яка б перетікала із мого життя у вічність, із вічності у мене, що дала б мені шанс нарешті заповнити себе Ним, а Йому – час зрозуміти мене. А далі, як тільки усвідомлю, що все – кінець, що не встиг віддячити всім, хто грав провідні ролі в моєму житті, навіть не провідні, а просто були присутні в списку акторів, я витягну праву руку з кишені – вона спітніла, витру об джинси, схиливши голову вліво скажу: «Ого, це було круто. Дякую!», простягнувши йому свої п’ять, а він мені свої у відповідь, зі словами: «Я знаю. Прошу», і це б було б гарним кінцем мого життя, бо головне вчасно сказати «дякую», навіть якщо перед тобою стоїть зовсім не Бог.
*** «як страшно, як боляче!» «а все так гарно починалось…» «я знав що не можна довіряти національному виробнику!» «гарнюній, років 16…» «ааа, ну що за лажа!» «мабуть, на небесах хтось був проти…» «курва, треба було купувати «джілет»!» «зараз, закінчу і ще раз подзвоню, вже мають бути вдома…» «я не зможу жити серед людей!» «от, дурник – такий молодий…» «вони ще пошкодують, нєхер було мене зайобувати!» «і де були його батьки…» «бля, я не зможу жити серед людей!!» «треба буде, зняти трохи грошей, куплю щось до чаю…» «всі дебіли, навкруги ідіоти!!» «як болять ноги…» «дебіли, дебіли, дебіли!» «ще хвилин п’ять і закінчуємо…» «фігово, мені фігово …» «требапереливання!» «па-па, мама, па-па, тато…» «переливання, переливання!!!» «мені б до моря …» «переливання…» «мені б на небо…» «бля, швидше!!» «хочу до бабусі…»
«все буде добре, малий…» «бляяяяяя!» «все буде добре….» «вона гарна…» «ненавиджу такі зміни!!!» «кльово було, коли ми купались голяка в морі…» «малий… малий, ти куди?!» «пісок такий теплий, вода така солона…» «але він і стрьомний» «де ж, курва, музика?..» «все буде добре…» «де сенс?..» «треба подзвонити додому…» Його везуть в реанімацію, вона знімає білий халат, анестезія буде виходити з його обм’яклого тіла, вона повільно йтиме додому, він влаштує дебош і матюкатиме медсестер, вона готуватиме вечерю своїм малюкам, за місяць його знову привезуть з порізаними венами, вона отримає свою зарплату в 1300 грн. до оподаткування…
*** Я не маю свого дому в цьому місті, так само, як і мільйон інших, я не маю свого ліжка в цьому місті, так само, як і мільйон інших, я не маю очевидних перспектив в цьому місті, так само, як і мільйон інших і ще, увага: не маю багацько грошей! Я маю: останній курс університету, роботу в міжнародній компанії, безлімітку в кишені, медичне страхування, оплачувану відпустку, річний проїзний на метро, ноутбук, купу книжок, пару десятків віршів і ще, увага, джек-пот: студентський квиток! Я не маю зв’язків з політичними діячами, представниками великого чи середнього бізнесу, з тими, хто виборов собі місце в партері, все, що я маю – це вірних друзів і вірних жінок, і ще, увага: пару непоганих думок! Це все, що дано мені умовами задачі під назвою «життя», маю аксіоми, теореми і формули – прийняті, доведені і виведені не мною, маю долю, фарт і інстинкти, і ще, увага: незалежне оцінювання! Я думав залишити це місто з його мільйонами, квартирами, перспективами, придбавши квиток у Тібетські гори чи на Ямайку, щоразу перед сном мріючи про нірвану або пляж не березі океану, але увага: Я у грі!
*** Артисти однієї ролі, коханці одного траху, смертники одного теракту, письменники одного роману, художники одного шедевру, герої одного випадку, композитори однієї мелодії, вчені одного винаходу, воїни однієї битви, Чекайте, браття, я визначаюсь!
*** Революція з її політками, жінки зі своїми вагінами розчаровували і засмучували. Радість і справедливість відчув цьогоріч, збираючи врожай з батьківських десяти арів. Краплі поту, любов, незвиклі до праці руки, в квітні-травні… І ось вже липень, власні огірки, томати, цибуля, перець, словом, все для салату. Вийшов в поле – липень і це тільки початок, тільки встигай збирати в серпні і вересні. Як просто з тобою земле, робиш – маєш, любиш – маєш! Певно, з мене на старості літ буде добрий ґазда, єдине, чого наразі бракує для щастя: землі, жінок і революції!
Фантасмагорія Я відчуваю, рух Землі навколо сонця і сонце на своїй шкірі, слід пензля експресіоніста, як пісню на незрозумілій мені мові, смак плавленого сиру в італійській піці і перегар знайомого п’яниці, сморід сміття на звалищі за містом та віртуозну гру піаніста, польський дощ на весні і воду, що крапає з крану вночі, як палають австралійські ліси, а мєнти в цей час беруть хабарі, що накладається гіпс на дитячі мрії, а душі поетів блукають Аїдом, як валять французів араби в Парижі, а в цей час на сході закінчується газ, літаки тепер сідають на воду, а на злітних смугах влаштовують оргії, стадіони здаються під весілля, церкви за послуги – повіям, що знову забухав провідник у поїзді Дебальцево–Київ, а акушери мріють про всесвітнє безпліддя, спокій китів на дні океану, коктейлі життів з чергового роману відблиски на порожньому нічному автобану і запах річки після зимової сплячки розжарений літній асфальт і крик новонародженої дитини, азарт тих, хто їде автостопом, випереджаючи почуття, передані поштою, ритм серцебиття і градус алкоголю в пляшці, приреченість водіїв метрополітену та моїх нових кедів, нафту пульсуючу трубами, кисень пульсуючий моїм тілом, як прискорюється світовий годинник з кожним морським припливом, незалежність кубинських пісків і сьогоднішніх моїх мрій. Прокидаючись кожної ночі, засинаючи кожного ранку, я чую все так сильно, так близько!
*** Революція – це коли голова відповідає за тіло і вмить відсічена котиться з гільйотини, а навколо все просякнуто газом й бензином, достатньо лиш іскри і летітимуть друзками мізки. Революція – це вчасно і влучно кинутий камінь, це покриває навіть Бог з Еклезіастом, бо час збирати каміння і час його кидати в кортежі і держадміністрації. Революція – це те, що народжується в однокімнатних квартирах, комуналках, барах і пабах, надвечір у двориках за піснею й чаркою, це тоді, коли вже не сила бути, а може вдавати сліпого чи сплячого, коли потребує нового не тільки холодильник і взуттєва шафа. Пора ковтати удари та кулі тілом своїм, і крові пролитої навряд чи уникнем, і будуть нові герої і жертви – це є революція. Бо є час для живих і є час для мертвих.
Безславний поет Цілую тобі спину, обіймаю коліна, що здаються мені красивішими від лісної павутини, помітної лиш в сяйві вечірнього проміння. Цілую твої коліна, обіймаю в надії, що слово віддасться мені приязніше від тебе, і сповнений ніжності римуватиму жінкам і Всевишньому, писати про щось інше сьогодні не бачу причини. Я не йду по великим слідам – а йтиму чи стану великим? – і віддаю перевагу олов’яному стержню перед чорнилом, бо часто зраджую своїм планам і мріям. Вірю, дощі відступлять туди, де вони справді потрібні, і сонце зійде і причаяться вітри, і в грудях твоїх, де поезії більше чим пір’я в небі, заб’ється цим верлібром серце.
*** Ж.-П. С. Війна – боротись за життя, права, справедливість, кращу долю, в найжорстокіших боях за любов аби в кінці кінців померти. Любов – всупереч і за, внаслідок і для, від необхідності і за потреби аби в кінці кінців померти. Війна, любов і алкоголь – все, що потрібно для життя на цій планеті! Потрібно за щось воювати, когось любити і все це запивати!
Осінь Знову тріскаються губи і прориває труби, я скучив за вами мокрі ноги і холодні руки. Давайте більше вітру й туману зранку, свіжих крихт зголоднілим птахам. Вже в’яжуться кольорові шкарпетки коханим, померзли соняшники останні, все частіше не спиться ночами, а найпривітніші сусіди від літа п’яні. Розбіглись будинками миші з тарганами, пора колекціонувати депресії і запасатися кавою.
*** Оксані Демурі Буває слово тікає від мене останнім вагоном нічного експресу, а строфа затирається втомою й сном, як дрібні купюри в задній кишені. По вуха затоплений сумом картаюсь за те, що не маю чим на і чому писати, бо ніч циганка зі снами, підступно викраде все, й на ранок нічого не пам’ятатиму. Та сьогодні я дякую долі, наллю навіть цій примхливій пані, за друзів, що так вчасно підносять папір і авторучок десяток. І як тепер накажете спати, ходити хіба що, з циганкою й снами від хати до хати і під ніччю писати, писати, писати, і друзям дякувати, дякувати, дякувати!
.
Дякую
Ілюстрації Анастасія Ткаченко
Верстка Сергій Носаченко