Шорт-листи на 2022 by biblioteka

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Осіння стежка Віктора Кави 85 років від дня народження Віктор Іванович Кава народився 1 січня 1937 року в селі Поділ Срібнянського району Чернігівської області. «Це південь Чернігівщини, майже Полтавщина. Краєвиди тут справді чарівні: пологі зелені горби, переліски в долинах, тихоплинні, колись чистоводі Удай та Лисогір, добрі, лагідні люди з м’якою вдачею, дуже співучі», – писав він про свій край. Батько й мати Віктора вчителювали. Їхні образи письменник потім виведе у повістях «День ясний і ночі горобині», «Осіння стежка» та багатьох оповіданнях. Була у хлопця й бабуся, яка знала безліч пісень, приказок, бувальщин і мала артистичну вдачу. Так і ріс майбутній письменник серед чудової природи, книжок і пісень. Війна з гітлерівцями почалася, коли Віктору йшов п’ятий рік. Батько воював на фронті. Мати з бабусею, Віктором і меншою сестричкою переїхали в село Кобижчі до батькової родини. Малий хлопець на власні очі побачив, як в село вдерлися гітлерівці, як вони діловито ловили і патрали курей, як пили глечиками свіже молоко. У дитячій пам’яті збереглися й інші картини: як фашисти вели вулицею закривавленого голову сільради і цькували його вівчарками. Було холодно, голодно і дуже страшно. Одного разу поліцай знічев’я націлився з пістолета в малого Віктора – добре, що бабуся встигла підбити його руку і куля просвистіла мимо. І все ж ці важкі роки окупації закінчилися і почалося нове життя. 1944 року Віктор Кава пішов у перший клас початкової школи. Вчилися по два класи в одній кімнаті, бо пів школи зруйнувала німецька бомба. Не вистачало підручників, зошитів. Не було в школі годинника і дзвінка – вчителі на око визначали тривалість уроків. Проте у дітей був великий потяг до знань. Згодом настала довгоочікувана Перемога. Поранений і контужений повернувся додому батько. Він знову почав працювати учителем, а згодом і директором школи. Віктор учився на «відмінно», багато читав, потай писав вірші, дописував у стінгазету, надсилав інформації до районної газети. Закінчивши 1954 року середню школу, Віктор Кава вступив до Київського університету на факультет журналістики. Здобувши диплом з відзнакою, почав працювати редактором у дитячому видавництві «Веселка». Опісля декілька років завідував відділом літератури в журналі «Барвінок», потім був літконсультантом і відповідальним секретарем комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами. Сильні незабутні враження, винесені з дитинства, і вже дорослі спостереження привели Віктора Каву в дитячу літературу. Його перше оповідання «Білі іскри» було надруковано 1961 року в газеті «Літературна Україна», трохи пізніше в журналі «Дніпро» – оповідання «Жита за хатою» та «Гарбузи». А 1963 року у видавництві «Веселка» вийшла друком збірка оповідань письменника В. Кави «Прогуляний день». Її прихильно зустріли і критики, і вже відомі на той час письменники М. Пригара, Н. Забіла, В.Бичко, Ю. Збанацький. Згодом було надруковано такі збірки і повісті, як: «Історія одного велосипеда» (1964), «Вечірня телеграма» (1965), «Мені не страшно» (1966), «Так пахла тиша…» (1971), «Маркіян» (1973), «Будь обережна, Марійко!» (1976), «Осіння стежка» (1977), «На те літо, після війни» (1979), «День ясний і ночі горобині» (1980), «Усмішка» (1980), «Троє і весна» (1985), «Ніколи не забудеться» (1987), «Вітя на вулиці» (1991) та інші. У своїх творах В. Кава писав про дітей воєнних і повоєнних років, про шкільну дружбу й перше кохання, про красу рідної Чернігівщини. Уже з перших книжок він засвідчив гостру і чуйну спостережливість у змалюванні того неймовірно тяжкого воєнного лихоліття і повоєнних труднощів, що впали на ще не зміцнілі дитячі плечі і незагартовані душі. Герої Віктора Кави зворушують своєю старанністю і чесністю, дитячим лицарством, умінням співпереживати, викликають теплу усмішку своєю чистою безпосередністю і наївністю. Творчість Віктора Івановича Кави відзначено високими нагородами – орденом «Знак пошани», медаллю А.С. Макаренка. У 1985 році йому було присуджено Республіканську літературну премію імені Лесі Українки за повісті та оповідання «Будь обережна, Марійко!», «На те літо, після війни», «Осіння стежка», «Усмішка». В. Кава відомий своїми творами і за межами України. «Осінню стежку» видано в Росії, Латвії, Азербайджані, Узбекистані. Збірку оповідань «Жита за хатою» – в Білорусії, «Червону вулицю» – в Росії, Латвії, Литві, «Вибране» – в Латвії. Оповідання друкувалися англійською, німецькою, румунською, болгарською мовами. В останні роки життя Віктор Іванович працював у редакції газети Чернігівського земляцтва «Отчий поріг». 26 листопада 2004 року письменника не стало.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Леонід Глібов: легендарний байкар із Веселого Подолу (195 років від дня народження Леоніда Глібова) Леонід Глібов [21. II. (5. III) 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина – 29. 10. (10. XI) 1893, Чернігів] – знаменитий український байкар, проникливий лірик і видатний дитячий поет. Народився в родині управителя поміщицького маєтку. Навчався спочатку вдома: вчителькою його була мати Орина Гаврилівна, культурна та освічена жінка. Змалечку Леонід дуже любив всякі рослини, охоче доглядав за квітами, за що його прозвали «квітчастим королем». До нього навіть «прилипло» жартівливе привітання: «Здоров був, Льолику, квітчастий королику!» З 1840 року вчився в Полтавській гімназії. На початку 1847 року видав книжечку «Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності - інспектор гімназії зробив Глібову «внушение» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати. Того самого року важка хвороба змусила Глібова перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безбородька, вихованцями якого свого часу були М. Гоголь та Є. Гребінка. Під час навчання він 1953 року на сторінках неофіційного відділу «Черниговских губернских відомостей» друкує близько тридцяти українських байок, започаткувавши новий напрям у своїй творчості. Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі. 1858 року поет переїздить до Чернігова, де дістає посаду вчителя географії в місцевій чоловічій гімназії, а згодом призначається наглядачем благородного пансіону при ній. Л. Глібов був учителем Петра Косача – батька Лесі Українки. Учні завжди з повагою відгукувалися про свого вчителя, знали напам'ять його байки. Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 p. виходив у Петербурзі. В середині 1861 р. поет почав видавати тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами. Глібов сам був його і редактором, і автором, і коректором. 1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. З'явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена. «Черниговский листок» заборонили і встановили поліційний нагляд за Глібовим. Розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Позбавлений роботи, Глібов 30 жовтня 1863 р. виїхав у Ніжин до батьків дружини. Біда за бідою підкрадається в родину Глібових. Спочатку Леонід Іванович втратив улюблену доньку Ліду, потім померла його дружина. Після цих бід Глібов надовго замовк. Наприкінці 1867 р. Глібову вдається влаштуватися завідуючим чернігівською земською друкарнею. Справжнє творче палання повернулося до Глібова наприкінці життя. Він починає друкуватися в галицьких журналах «Дзвінок» і «Зоря». За останні чотири роки письменник створює українською мовою більше, ніж за весь попередній час. Популярність його зростає. Протягом 1890-1893 років байкар написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів для дітей. Ці дотепні, щирі, досконалі за формою твори друкувалися під псевдонімом «дідусь Кенир», В пошані й славі, але майже зовсім сліпим доживає Л. Глібов останні свої дні. 10 листопада (29 жовтня) 1893 року від астми й хвороби серця на 66 році життя його не стало.

Володимир Рутківський – літературний класик (85 років від дня народження)

Письменник, журналіст, автор творів для дітей і підлітків. Народився 18 квітня 1937 року на Черкащині. Навчався в Одеському політехнічному інституті. Друкуватися почав 1959 року. Працював на Одеському суперфосфатному заводі, відтак подався в журналістику. Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького. У літературі дебютував як поет (у доробку Володимира Рутківського сім поетичних збірок). Утім, письменницьку славу й любов читачів принесли твори для дітей та юнацтва – повісті «Аннушка» (українське видання – «Ганнуся», 2012), «Гості на мітлі», «Бухтик з тихого затону», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга баби-Яги»; повість-легенда «Сторожова застава», книга нарисів «Земля майстрів», п’єса-казка «Прибульці», книга про німецьку окупацію під час Другої світової війни «Потерчата». Бібліографія автора – в каталозі «#ЖивіПисьменники. Хто вони?». Довгий час твори Володимира Рутківського були недоступні українському читачеві. За радянських часів письменника не раз звинувачували в українському націоналізмі; в Україні відмовлялися видавати його твори, проте перекладені російською приймали до друку у видавництвах Москви. В Україні Рутківський став відомий уже за незалежності. Визнання читачів йому принесла пригодницька трилогія про джур козака Швайки, що побачила світ у видавництві «АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» впродовж 2007–2010 років. Лауреат численних літературних нагород, у тому числі премій імені Лесі Українки, Миколи Трублаїні, Віктора Близнеця, рейтингу «ЛітАкцент року 2009» (за другу книжку з трилогії «Джурихарактерники»), літературної премії «Книга року BBC 2011» (за історичну дилогію «Сині води»), а також Національної премії України імені Тараса Шевченка (2012). На відсотки від грошової частини Шевченківської премії заснував приватну нагороду в царині дитячої літератури «Джури». У 2018 році за книжку «Гості на мітлі» («ВСЛ») був включений до Почесних списків Андерсена. До останніх днів мешкав і працював в Одесі. Помер від хвороби на 85 році життя 31 жовтня 2021 року.

Микола Трублаїні – один із перших письменників пригодницького жанру (115 років від дня народження) 25 квітня 1907 року народився Микола Петрович Трублаїні – людина славної долі і непересічного таланту, журналіст, письменник, педагог, невтомний мандрівник та романтик. Його друг, письменник Олександр Ільченко, писав: «Микола Трублаїні належав до отої казкової породи невмирайлів, що над ними, либонь, не владна і сама вельможна пані смерть». Справжнє прізвище Миколи – Трублаєвський. Його дитинство пройшло у селі Вільшанка, нині Крижопільський район Вінницької області. Батько був лісорубом, мати працювала вчителькою. Родина жила незаможно, тож отець сім’ї змушений був відправитися до Сибіру на заробітки. Хлопця виховували мати і бабуся. Ненька майбутнього письменника часто брала малого із собою у школу. У п’ять років навчився читати. У 1915 році хлопця віддали на навчання до Немирівської гімназії. І хоча він добре вчився, та юнацький максималізм, вітер мандрів і героїчних вчинків змусив хлопця втікти на фронт. Але не судилося. По дорозі Микола випав з поїзда і покалічив ноги. Після тривалого лікування повернувся до рідного села, де організував хату-читальню, керував сільською самодіяльністю, у шістнадцять років став завідувачем сільбудом. Коли юнакові виповнилося 17 років, він почав співпрацювати з вінницькою міською газетою, а наступного року був відправлений на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові, тодішній столиці України. Там же майбутній письменник навчається на фізико-математичному факультеті Харківського інституту народної освіти. Згодом стає кореспондентом газети «Вісті».

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист: Леся Степовичка: і яскраві квіти, і колюче терня…

70 років від дня народження Леся Степовичка (Олександра Булах) народилася 21 травня 1952 року в селі Петриківці Царичанського району на Дніпропетровщині. Навчалася в українській школі-інтернаті № 5, закінчила українську школу-інтернат № 1 м. Дніпропетровська. Працювала швачкою, різноробочою на заводі. У 1976 році з відзнакою закінчила романо-германське відділення (стаціонар) філологічного факультету Дніпропетровського державного університету та аспірантуру при кафедрі німецької мови ДГУ. Спеціальність – філолог-германіст. Автор кандидатської дисертації з германістики. Тривалий час викладала на кафедрі німецької мови ДГУ й на кафедрі іноземних мов Дніпропетровського металургійного інституту. Закінчила курси гідівперекладачів (1998). У 1989–1999 працювала перекладачем в Україні, ФРН, Австрії, Люксембурзі, Бельгії. У 1994– 1995 роках проживала в Західному Берліні. Член Національної Спілки письменників та Національної Спілки журналістів України. У 2002–2012 роках – голова правління Дніпропетровської обласної письменницької організації НСПУ, член Ради та член Президії НСПУ (Київ). З квітня 2012 працює завідуючою літературною частиною Дніпропетровській філармонії. Член Всеукраїнського Жіночого товариства імені Олени Теліги. Заступник голови Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнської ГО Українсько-австрійське товариство «Галіція». Член Всеукраїнської ГО відродження німців «Відродження» Член громадської організації «Петриківське земляцтво». Автор поетичних книг «Галатея», «П´ємонт – недалеко», «Стоїмо на зоряному протязі», «Медитації пташиного крила», публіцистичного роману-есе «Біла ворона», роману «Шлюб з келихом пільзенського пива» (українською мовою, 2007; російською мовою, 2008), книги поезії та прози «Стернею долі», книги прози «Німці в городі» та ін. Переклала на німецьку мову книгу казок О. Крилова «Кот Василий» («Kater Basilio», 2001). Співавтор збірок «Львів у серці січеславців», «Місяця серця, любовна лірика ХХ сторіччя». Вірші перекладені на російську мову та іврит, друкувалися в ЗМІ Австралії, США, Чехії, Ізраїлю. Твори Лесі Степовички увійшли до Всеукраїнських альманахів «Україна – твоя Батьківщина», «Калинове серце», «Слово, твоя Батьківщина», до книги «Посмішка чорного кота. Збірник. Гобі. Забобони. Анекдоти». (Київ: Ярославів Вал, 2011), «Шість соток на Парнасі. Анекдоти. Рецепти. Про себе» (Київ: Ярославів Вал, 2012), «Курйозіада (Це справді зі мною було). Курйози. Анекдоти. Рецепти» (Київ: Ярославів Вал, 2012)., до поетичної антології «Луни серця. Любовна лірика ХХ-го століття» та ін. Автор проекту, голова редакційної колегії та упорядник книги нарисів і есе «Слово про літературу та письменників Придніпров´я». Автор проекту та упорядник книги «Шевченкіана Придніпров´я», «Таємниця Олександра Билінова» (2009), «Микола Сарма-Соколовський. Услонці» (2011). Укладач (спільно з А. Ратнером і Н. Чабаном) книги «І поліг наш народ, наче скошене жито. Голодомор на Дніпропетровщині 19321933 років» спільно з І. Прокопенко книги «Сяєво Жар-птиці. Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров´я (1883–2012)». Пише українською, російською та німецькою мовами. Друкувалася в журналах та альманахах «Літературний Чернігів», «Воля і Батьківщина», «Дзвін», «Перехід-IV», «Світ дитини», «Бористен», «Кур´єр Кривбасу», «Січеслав», «Вітчизна», «Ятрань», «Соборність», «Лель», «Носоріг літературний», «Київ», «Море», «Україна», «Золота

пектораль», «Березіль», «Буковинський журнал», «Рідний край», в газетах «Літературна Україна», «Кримська світлиця», «Вільна думка», «Літературний Крим». Засновник (2004) і головний редактор літературно-мистецького журналу-квартальника «Січеслав» (2004-2012). Автор текстів, покладених на музику композиторами А. Переверзєвим, В. Ярцева, І. Тищенко, В. Бронза, Н. Срібною, М. Дяченко, О. Швець-Васіної, Г. Виставною, Ю. Кутєповим та ін. Найвідоміші з них «Гімн українському Тризубу» (муз. А. Переверзєва), (муз. В. Ярцева), який мав успіх на сценах Львова, Дніпропетровська, Києва, Сіднея та «Гімн Дніпропетровщини» (муз. А. Переверзєва), (муз. Ю. Кутепова), який виконують хорові колективи Дніпропетровщини та України в цілому. Дипломант літературного конкурсу ім. О. Гончара журналу «Бористен» (номінація «Публіцистика», 1997) і (номінація «Художній переклад», 2001). Дипломант Другого Міжнародного книжкового Форуму у Тернополі (номінація «Кращий політичний портрет», 2004). Лауреат обласних літературних премій ім. Івана Сокульського (номінація «Поезія», 2004), імені Валер´яна Підмогильного (номінація «Проза», 2004), імені Дмитра Кедріна (номінація «Поезія», 2008), Всеукраїнських премій «Благовіст» (номінація «Проза», 2009) й ім. В. Короленка (номінація «Краща книга в Україні російською мовою», 2009), Міжнародної премії ім. І. Кошелівця (за цикл поезій «Паломництво», 2010, Ізраїль). Дипломант конкурсу «Світоч Придніпров´я» у номінації «Кращий діяч культури Придніпров´я-2008». Дипломант міського конкурсу «Сузір´я муз Дніпропетровська» (номінація «Краще видання» за книгу «Сяєво Жар-птиці», 2012). Нагороджена Почесними відзнаками Національної Спілки письменників України (2004, 2008), Міністерства культури і туризму України «За досягнення в розвитку культури і мистецтва» (2003), Почесною грамотою та іменним годинником Київського міського голови (2003), Подякою Президента України (2005), медаллю Національного гірничого університету «За заслуги» (2007), Почесною грамотою Міністерства культури і туризму України «За значний особистий внесок у створення духовних цінностей та високу професійну майстерність» (2009), Почесною грамотою Голови Дніпропетровської обласної ради «За значний внесок у розвиток літературного процесу Придніпров´я, високий професіоналізм, активну громадську діяльність та у зв´язку з 75-річчям з дня заснування Дніпропетровської організації Національної Спілки письменників України» (2009), Почесною грамотою голови Дніпропетровської облдержадміністрації «За плідну і чесну працю, високий професіоналізм, творчий пошук та ініціативу в роботі, і у зв´язку зі святкуванням 20-ї річниці Незалежності України» (2011), Грамотою голови управління освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації «За плідну роботу з естетичного виховання підростаючого покоління, активну участь у проведенні обласних конкурсів юних літераторів «Собори наших душ» і в зв´язку з 80-річчям Дніпропетровської області» (2012). Нагороджена Грамотою Всеукраїнського товариства імені Олени Теліги «За активну громадянську позицію, за самопожертву в ім´я України» (2006), Грамотою Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка «За вагомий особистий внесок у справу будівництва і зміцнення Української держави та з нагоди 140-річчя Товариства «Просвіта», Подячним дипломом Ліги українських меценатів «За високу громадянську позицію, виховання у молоді почуття патріотизму та любові до рідної мови, за допомогу в проведенні конкурсу імені Петра Яцика на Дніпропетровщині» (2011), Грамотою НСПУ за вагомий особистий внесок у літературу, активну участь у громадському житті та у зв´язку з ювілеєм (2012), Медаллю Міністерства освіти, науки та спорту України «Знак подяки НГУ» (2012). Заслужений працівник культури України (2007).

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист: Його голос чути досі 100 років від дня народженя Анатолія Дімарова Дімаров Анатолій Андрійович - Гарасюта Анатолій Андроникович (1922 - 2014) Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти». У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім'я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 1960-ті роки, впродовж яких виходили частини роману „І будуть люди” (1964, 1966, 1968). Лише за останню – «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) були доволі популярними. Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім'ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У письменника за плечима нелегке життя: страшні роки голодомору Анатолій Андрійович пам'ятає ще хлопчиком, юнаком потрапив на війну. Майбутній письменник воював на Південно-Західному. фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, має кілька поранень і контузій. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах. У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951-1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» – сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук (1978)– вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через те, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова – синонім життя. Він дуже часто переступав через «червоні прапорці», а потім не раз ходив, як-то кажуть, у «чорному тілі». У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно:

викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974-1980 рр.) – історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат – з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії. Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі. В Анатолія Андрійовича Дімарова – дві життєві пристрасті: це, власне, його творчість і... колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів – до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, ТяньШань, Урал... За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв'я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах – картини в камені, які Анатолій Андрійович творив власноруч. Помер Анатолій Андрійович Дімаров 29 червня 2014 року на 93-му році життя. Похований у м.Київ. Доторкнутися душею і серцем до постаті видатної особистості, побачити фото з сімейного архіву, особисті речі та багато іншого маєте можливість у Шишацькому краєзнавчому музеї ( Шишаки, Полтавська область, вул. Корніліча, 22).

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист:

Світ правди і краси Михайла Стельмаха 110 років від дня народження Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба. Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР. Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року. Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Другу світову війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування – знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі. Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з'явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського. 1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об'ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен: 1957р. – роман «Кров людська – не водиця»,; 1959р. – роман «Хліб і сіль»,1961р. – роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю», 1969р. – роман «Дума про тебе». Останній роман – «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об'єктом зображення має українське село 30-х років і часів Другої світової війни. Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми – голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників. Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного – «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) – та виданням кількох книжечок для дітей. У 1957р. вийшла друком п'єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська – не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971. М Стельмах – знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист. Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР. Помер письменник 27 вересня 1983p.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Ярослав Галан – письменник, драматург, журналіст до 120-річчя від дня народження Народився 27 липня 1902 р. у м. Динів, нині Пшемисльського воєводства (Польща), в сім'ї дрібного службовця. Спочатку навчався у місцевій школі, потім у Перемишлі – в чотирирічній школі і в гімназії. 1915 р. сім’я Я. Галана евакуювалась до Ростова-на-Дону, звідки у 1918 р. повернулася до Перемишля. Навчався у Віденському (19231926) і Краківському (1926-1928) університетах. В університеті Я. Галан написав свою першу п'єсу «Донкіхот із Еттенгайму» (1927). Після закінчення Краківського університету (1928) рік викладав польську мову в українській гімназії в Луцьку, а 1929 р. був позбавлений права на педагогічну роботу в межах тодішньої Польщі як член КПЗУ та один із засновників і керівників організації революційних письменників «Гроно». У 1930-1932 pp. працював у журналі «Вікна». В 1932-1939 pp. був безробітним, брав активну участь у підпільній роботі, в підготовці й проведенні Антифашистського конгресу діячів культури 1936 р. у Львові. Перебував під особливим наглядом поліції, двічі (1936 і 1937) був заарештований. Після возз'єднання Західної України з УРСР працював у редакціях газет «Вільна Україна», «Правда України», «Радянська Україна». У роки другої світової війни був коментатором на радіостанціях ім. Т. Г. Шевченка, «Радянська Україна», «Дніпро». З листопада 1945 р. по квітень 1946 р. – спецкор газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. Продовжував займатися літературною діяльністю як драматург (п'єси «Вантаж», «Вероніка» (обидві 1930). Проблемам визвольної боротьби народу Західної України присвячені сатирична комедія «99 %» (1930), драма «Осередок» (1932). У творах «Кара», «Цілина», «Невідомий Петро» (всі 1932), «Померлі борються» (1934) та ін. в основу сюжетів покладено конкретні події визвольної боротьби трудящих Західної України. Широко відома його публіцистика, спрямована проти фашизму. Вже у своїх перших памфлетах, що друкувалися у «Вікнах», він викривав імперські плани Гітлера і нацистів. Радіокоментарі Я. Галана в роки війни сповнені глибокого аналізу подій у світі, нищівного осуду німецько-фашистського розбою. У збірках сатиричних нарисів, памфлетів, фейлетонів «Їх обличчя» (1948), «Перед лицем фактів» (1949) показав злочинне нутро верховодів фашистської Німеччини. Велику увагу Я. Галан приділяв висвітленню українсько-польських відносин. Багато писав польською мовою (повість «Гори димлять», оповідання «Померлі борються» та ін.), друкувався в прогресивній польській періодиці. Виступав також як літературний і театральний критик. 24 жовтня 1949 р. загинув від рук найманих убивць. Похований у Львові.

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Українська дитяча письменниця і сценаристка 70 років від дня народження Наталії Гузєєвої

Наталія Гузєєва – письменниця, сценарист, перекладач, автор літературних і анімаційних персонажів «Петрик П´яточкин» і «Капітошка». Наталія Гузеєва народилася в 1952 році в м. Києві в родині акторів. Батько - Анатолій Гузеєв, диктор Українського телебачення, режисер, доцент Університету культури. Мати - Олена Гузеєва, актриса, чтиця, солістка філармонії. У 1974 році закінчила Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка факультет кібернетики відділення структурної лінгвістики. Працювала лінгвістом, перекладачем, журналістом, редактором мультиплікаційної студії «Укранімафільм». З 1992 р. член Національної спілки кінематографістів України. Загальний наклад дитячих книжок Наталії Гузєєвої становить близько 5 мільйонів примірників. За сценаріями Наталії Гузєєвої були створені мультфільми: «Капітошка» «Повертайся, Капітошка!»; «Як Петрик П'яточкин слоників рахував»; «Любов і смерть картоплі звичайної»; «Твір про дідуся», «Це що ще таке?!»; «Солодке життя»; «Було нудно»; «Тополя». Науково-популярні фільми («Хто прокинеться півнем?» «Подряпина на льоду»), багато з яких були відзначені нагородами на різноманітних міжнародних фестивалях. Від 1995 проживає в Німеччині, зараз в Мюнхені.