Шорт-листи на 2019 by biblioteka

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему :

Український новеліст 140 років від дня народження Степана Васильовича Васильченко

Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічня на Чернігівщині в бідній сім'ї ремісника, безземельного селянина-шевця. Навчався у 1888 – 1893 роках в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в селі Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава. Учителював на Київщині та Полтавщині. Мав посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, – все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. У часи вчителювання (1898 – 1904 роки) вів щоденник «Записки вчителя». 19 грудня 1903 року (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете». У 1904 році вступив до Глухівського учительського інституту, а 1905 року покидає інститут. Виїхав на Донбас, учителював у селі Щербинівка (нині місто Дзержинськ Донецької області). У 1906 році Степана Васильченка було заарештовано за участь у робітничих страйках. Сидів у в'язниці. 1908 року хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав за браком доказів, звільнив з Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати. Степан Васильович повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. У 1910 – 1914 роках працював завідувачем відділу театральної хроніки газети «Рада». Під час Першої світової війни його було мобілізовано до армії, де він був командиром саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915). У 1919 році Степан Васильченко жив у Кам'янці-Подільському, де на замовлення Симона Петлюри написав оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Тут написав також сатиричний твір «Про козака Ося і москаля Ася». 1920 року подорожував із хоровою капелою «Думка» по містах і селах Лівобережної України. У 1921 році працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, а у 1921 – 1928 роках – вчителем школи імені Івана Франка. Пішов у вічність письменник 11 серпня 1932 року від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему : Казковий, фантастичний і чарівний світ 110 років від дня народження Марії Примаченко (Приймаченко) Марі́я Оксе́нтіївна Примаче́нко, також Приймаче́нко (30 грудня 1908 (12 січня 1909), село Болотня, нині Іванківський район, Київська область – 18 серпня 1997, там само) – українська народна художниця, представниця «наївного мистецтва»; лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України. 2009 рік – за рішенням ЮНЕСКО – визнано роком Марії Примаченко. За словами самої художниці, її прізвище Приймаченко, а Примаченко є зросійщеним його варіантом. В інших випадках та ж Марія Оксентіївна відповідала, що вона – Примаченко, бо «так у них в селі говорили – примак, а не приймак, ну то хай буде так» . Свої картини Марія підписувала лише Примаченко або скорочено М. П. В указі Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 100-річчя від дня народження Марії Примаченко» вжито саме варіант Приймаченко. Проте академік Жулинський свідчить, що «сім'я наполягає на поверненні до прізвища Примаченко». 2010 року рішенням Вищого адміністративного суду було встановлено, що правильне написання прізвища, згідно з пенсійним посвідченням, свідоцтвом про смерть, свідоцтвом про право на спадщину за законом на спадкове майно – Примаченко, проте з 1994 року в офіційних рішеннях, у тому числі Президента України, визначалось як Приймаченко. Народилася в селі Болотня на Київщині (тоді Київська губернія, Російська імперія), де і провела все життя. Батько, Оксентій Григорович, був теслею-віртуозом, майстрував дворові огорожі у вигляді стилізованих головкатих зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання (сама Марія вбиралася у сорочки, вишиті власноручно). Дитинство П. Марії було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Оксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (хоча чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір – теж народний художник, він був її учнем і другом. «Починалося все це так, – згадувала художниця. – Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату…» Кожен приходив подивитися на цю дивину, зроблену руками дівчинки. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити. Талант Примаченко відкрила у 1936 році майстриня-ткаля і вишивальниця киянка Тетяна Флору. (у 1960–1970-х роках широку популяризацію творчості Примаченко організував журналіст Г. Мєстечкін). У 1936 році Марію Овксентіївну запросили до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стала різноманітнішою – Марія малювала, вишивала, захоплювалася керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками. Є інформація й про те, що Марія Примаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі – «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Марію Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Яскрава представниця «наївного мистецтва», одна з найвідоміших українських художниць, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1966). 2009-й рік за рішенням ЮНЕСКО було визнано роком Марії Приймаченко; тоді ж бульвар Лихачова в Києві був перейменований на честь художниці. Марія Оксентіївна дивовижно об`єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це – і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Приймаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. Але зв`язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва незаперечні. Звернімо, наприклад, увагу на своєрідну сітку на головах мальованих нею коней. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається художниця, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. Приймаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах – одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. Твори Марії Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Також майстриня володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії. Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами. В усіх роботах Приймаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух.

Поет розстріляного відродження 115 років від дня народження Марка Вороного Вороний Марко Миколайович (псевдонім Антіох) народився 5 березня 1904 року в сім'ї поета М. К. Вороного. Писати почав у 16 літ, навчаючись у Чернігівській гімназії. Був студентом Київського музично-драматичного інституту імені М. Лисенка та Київського інституту народної освіти. Друкуватися в журналах почав у 20-х роках. Автор збірок віршів для дітей «Будівельники», «Коники», «Носоріг», «Ставок», «Червоні краватки» (1930), збірки поезій «Форвард» (1932). Успішно виступав у жанрі сонета, мріяв видати книжку-сонетарій. Філософська лірика поета, особливо на релігійні теми, вражає своєю глибиною й прозірливістю. Кращі вірші цієї тематики («Молитва», «Церкви і янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна») ввійшли до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен-Лондон, 1988). Працював на кінофабриці, а також виконував літературну роботу на договірній основі. У рукописному, відділі Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР зберігаються довідки про безробіття, видані М. Вороному 1927 року Спілкою працівників освіти (Харків) та Спілкою робітників поліграфічного виробництва (Київ). Восени 1933 року, коли посилилися репресії проти українських письменників. М. Вороний змушений був виїхати до Москви, де майже рік працював у редакції журналу «Наши достижения». Арештований 19 березня 1935 року в Києві органами НКВС УРСР. Згідно з протоколом трусу, у нього вилучено рукописи та особисте листування у трьох теках, а також книги М. Грушевського («Історія української літератури», «Украинский народ в прошлом и настоящем»), С. Єфремова («Історія українського письменства»), історичні праці М. Костомарова, «Твори» Т. Шевченка за редакцією С. Єфремова та ін. Нічого з цього на клопотання матері поета органи НКВС не повернули. Слідство велося по груповій справі, в якій, крім М. Вороного, фігурували М. Зеров, А. Лебідь, Л. Митькевич, Пилипенко і П. Филипович. Усіх їх звинувачували в належності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення Радянської влади на Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників. З цієї групи до реабілітації дожив лише Л. Митькевич, який 1957 року заявив прокуророві, що слідство у їхній справі велося з грубими порушеннями соціалістичної законності. Як з'ясовано перевіркою військової прокуратури, колишній співробітник НКВС УРСР Овчинников, який брав участь у розслідуванні цієї групової справи, за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його колега Літман звільнений з органів державної безпеки за фальсифікацію матеріалів слідства. Тому зрозуміло, яким чином у слідчому томі М. Вороного з'явилася така заява, датована 14 квітня 1935 року (подаємо мовою оригіналу): «Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правду не говорил, но с 8 апреля я решил еше раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым, и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивая, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано». Зломивши волю М. Вороного, слідчі надиктували йому зізнання, які втягували в той чорний вир понад два десятки літераторів і журналістів, з якими він спілкувався (крім арештованих у спільній справі, М. Бажан, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Жук, Ю. Меженко та ін.). 10 квітня 1935р., коли М. Вороний уже «начал говорить искренне», він визнав, що належав до контрреволюційної організації, мета якої «повалення Радянської влади і створення самостійної буржуазнонаціоналістичної України». Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 року засудив Вороного М. М. на 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Відбував покарання на Соловках, де працював в основному на сільськогосподарських роботах. Як видно із архівно-слідчої справи М. Вороного, він, перебуваючи в ув'язненні, звертався з заявою в органи НКВС, в якій відмовлявся від зізнань, даних на попередньому слідстві та в суді, і просив переглянути його справу. 9 жовтня 1937р. трійкою, НКВС по Ленінградській області Вороного М. М. засуджено до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937р. У липні 1956 року 76-літня мати поета Віра Миколаївна звернулася до військової прокуратури з проханням з'ясувати долю сина, про якого від вересня 1937-го нічого не знала, хоч неодноразово зверталася в різні інстанції, аж на ім'я Сталіна. Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР від 23 січня 1958 року обидва вироки стосовно Вороного М. М. скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Гетьман Війська Запорізького 380 років від дня народження Івана Мазепи Цікаве про Івана Мазепу  Іван Мазепа належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту здобув у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум і Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов;  Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 день). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури;  на початку XVIII століття в умовах Північної війни (1700-1721) Іван Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським, а також шведським королем Карлом XII зробив спробу реалізувати свій військовополітичний проект. Головною метою даного проекту був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави;  метою Мазепи як гетьмана Війська Запорізького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини та Ханської України в складі єдиної Української держави , встановлення міцної автократичної гетьманської влади у складі держави європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Біографія Івана Мазепи  Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року в с. Мазепинці під Білою Церквою на Київщині;  1659 рік – повернувся після навчання у Річ Посполиту;  1662-1669 роки - король Ян-Казимир доручав Мазепі кілька різних дипломатичних місій в Україні, Османської імперії, Московії;  з 1663 року Івана Мазепа жив у родовому маєтку в селі Мазепинці;  кінець 1669 року – вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, що стало «переламним моментом» в житті і діяльності майбутнього гетьмана, який з тих пір повністю віддав себе українській державній справі;  1668-1669 роки – одружився;  після 1674 року Мазепа виконував обов'язки генерального осавула. Брав участь у війні Дорошенка як союзника Османської імперії проти Речі Посполитої (похід на Галичину 1672 року);  червень 1674 року – Дорошенко послав Мазепу до Криму та Османської імперії, дав татарський ескорт, кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених в подарунок ханові та чиновникам султана. Під час подорожі поблизу річки Інгул Мазепа потрапив до рук запорожців, які могли його вбити; кошовий отаман Іван Сірко впізнав Мазепу і врятував;  липень 1674 року – гетьман Лівобережної України Іван Самойлович, дізнавшись про це, вимагав у Сірка видати йому Мазепу. Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відправити Мазепу до Батурина. Своїм досвідом у міжнародних справах, бездоганними манерами Мазепа переконав Самойловича зробити його довіреною особою (був обраний військовим осавулом);  1687 рік – в руки до Мазепи потрапила гетьманська булава після того, як Самойлович був скинутий з гетьманства і відправлений до Сибіру;  28 жовтня 1708 року – Мазепа сподівався запобігти спустошенню своєї землі королем Карлом XII, який прийшов в Україну. Тому він перейшов на бік шведів. Разом з ним перейшли і три тисячі козаків. Через кілька днів після цього Батурин був знищений російськими військами;  11 листопада 1708 року за наказом Петра I був обраний новий гетьман - Іван Скоропадський;  червень 1709 року – Мазепа і Карл XII втікли до Молдови, яка на той час належала Османській імперії;  21 вересня 1709 року Іван Мазепа помер біля міста Бендери, у с. Варниця, Молдова.

Український маестро – Володимир Івасюк 70 років від дня народження Володимир Михайлович Івасюк народився 4 березня 1949 року в місті Кіцмань Чернівецької області в родині вчителів. У 1955-1963 роках навчався у місцевій дитячій музичній школі. У 1956-1966 роках – учень Кіцманської середньої школи. У 1962 році брав участь у заключному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини. У 1963 році вступив до Київської музичної десятирічки ім. М. Лисенка по спеціальності альт, навчався першу чверть, з другої чверті через хворобу повернувся до Кіцманя та навчався в середній школі та музичній школі по класу фортепіано. У 1964 році написав першу пісню «Колискова» на вірші батька. У школі створив вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка». У 1965 році за перемогу в республіканському конкурсі ансамбль «Буковинка» був нагороджений поїздкою по Дніпру. У 1966 році сім’я переїхала до Чернівців. Вступив до медичного інституту, однак його виключили за участь у «політичному інциденті». Влаштувався працювати на завод «Легмаш», де керував заводським хором. Під псевдонімом Весняний надіслав на обласний конкурс пісні «Відлітали журавлі» на вірш В. Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власний вірш. За пісню «Відлітали журавлі» був удостоєний першої премії. У 1967-1972 роках повернувся до навчання в медичному інституті. У 1970 році написав пісні «Червона рута» і «Водограй», які вперше виконав з Оленою Кузнецовою у передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою» 13 вересня. Путівку в життя пісням дав ансамбль «Смерічка» Левка Дутковського. У 1971 році режисер Роман Олексів зняв у містечку Яремча український музичний фільм «Червона рута», в якому головні ролі виконали Софія Ротару і Василь Зінкевич. У фільмі звучить багато пісень Івасюка. «Червона рута» перемогла на першому всесоюзному фестивалі «Пісня-71». На заключному концерті в Останкіно її виконали солісти ансамблю «Смерічка» Назарій Яремчук, Василь Зінкевич та автор Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва. «Червону руту» надрукував тижневик «Україна». У 1972 році на чернівецькому телебаченні пройшла прем’єра пісні «Балада про дві скрипки», яку виконала Софія Ротару. Пісня «Водограй» у виконанні ансамблю «Смерічка» п / р Л. Дутковського (солісти М. Єжеленко і Н. Яремчук) перемогла в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» Та фестивалі «Пісня-72». Переїхав до Львова, вчився в медичному інституті й почав навчання в консерваторії на підготовчому відділенні. У листопаді на запрошення Володимира Івасюка у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької його пісні виконав ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського. Початок співпраці з Ростиславом Братунём, що є етапним у творчості композитора. У 1973 році закінчив Львівський медичний інститут, вступив до аспірантури до професора Т. Митіної. У серпні 1974 року в складі радянської делегації був на міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74», на якому Софія Ротару перемогла з його піснею «Водограй». Подорожував по Польщі. У вересня 1974 року вступив на композиторське відділення Львівської консерваторії в класі Анатолія Кос-Анатольського. 1974-1975 – робота над музикою до вистави «Прапороносці» за однойменним романом О. Гончара. 19 березня 1975 – прем’єра вистави «Прапороносці». Музика Володимира Івасюка високо оцінена критикою. У серпні-вересні 1975 року в селі Розтоки на Буковині знімався фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконує шість пісень Володимира Івасюка. У липні 1976 Володимир Івасюка виключили з консерваторії за пропуски занять. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі. У 1977 році відновлює навчання у Львівській консерваторії в класі Лєшека Мазепи. Софія Ротару з піснею Івасюка «У долі своя весна» перемогла на фестивалі «Сопот77». Вийшла платівка «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка». Вийшла збірка його пісень «Моя пісня». У квітні 1978 року брав участь у Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані. Піаністка Л. Десяткіна виконала на конкурсі «Сюїту-варіації» на тему народної пісні «Сухая верба» В. Івасюка. У жовтні 1978 року брав участь у Всеукраїнському зльоті творчої молоді. Виконувалися «Сюїти-варіації для камерного оркестру» та відбувалася прем’єра пісень «Літо пізніх жоржин» на вірші Ростислава Братуня, «Нам спокій, друже, тільки сниться» на вірші Р. Кудлика. Пісні виконав соліст Львівської опери Ігор Кушплер. У листопада 1978 року переміг на Всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві – дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». У квітні 1979 року – член журі першого республіканського конкурсу артистів естради в Хмельницькому. Поїхав до Львова в ніч з 23 на 24 квітня 1979 року. 24 квітня 1979 Володимир Івасюк після телефонного виклику вийшов з будинку і більше не повернувся. 18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія – самогубство – підлягала сумніву громадськості як 1979 року, так і тепер. Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади. Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.