Випадкова письменниця by biblioteka

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Випадкова письменниця 70 років від дня народження Оксани Думанської Письменниця, редакторка, перекладачка, авторка понад п’ятнадцяти книжок для дорослих і дітей. Народилася 25 січня 1951 року в селі Локня Кролевецького району Сумської області. У минулому – доцентка кафедри видавничої справи та редагування Української кафедри друкарства.1973 року закінчила філологічний факультет Київського національного університету. Першу книжку «Ексклюзив» Оксана Думанська видала у п’ятдесят років. Лауреатка нагороди імені Дмитра Нитченка за оборону українського слова (2004) та літературної премії ім. Ірини Вільде (2007). Письменниця стала відомою завдяки книжкам «Графиня з Куткора», «Спосіб існування білкових тіл» (у перевиданні – «Школярка з передмістя»), «Оповідки з жіночої торебки», «Романи на одну ніч», «Хроніки пригод Гєня Муркоцького» та «Дитя епохи». Оксана Думанська також є авторкою психотерапевтичних оповідок серії «Казка-не казка, а батькам підказка». Зізнається, що прототипом головної героїні книжки «Бабусина муштра» стала її онучка Марійка. Серед іншого, авторка химерного роману «Вір – не вір, та не кажи: брешеш!» (2019) і збірки оповідань «Миколчині сни» (2019). Перекладала з російської твори Сєргєя Козлова та Поліни Жеребцової. Брала участь у науково-популярних проектах «ВСЛ» «Шептицький від А до Я» (як співавторка) та «Франко від А до Я». Видання: «Ексклюзив» (2002); «Графиня з Куткора»(2004); «Спосіб існування білкових тіл» (2005) - у перевиданні «Школярка з передмістя» (2007) – перекладена англійською (2011); «Романи на одну ніч» (2007); «Оповідки з жіночої торебки» (2008); «Бабусина муштра»(2008, 2011); «Дитя епохи» (2009, 2012); «Хроніка пригод Ґеня Муркоцького» (2009, 2012); «Куди зникає час…» (2009); «Собаче життя кота Хитруна» (2011) – відзнака журі «Форум видавців – дітям» як найкраща книга для молодшого шкільного віку; «Оповідки від Оксани»(2011); «Mrs. Dalloway: українська версія» (2012); «Принцеса Горошинка» та «Попелюшка в домашніх капцях» (2013). Перша поетична збірка авторки «Бабусині вірші» презентувалася у травні 2013 року. Книги у співавторстві: «Як зарадити Марійці» (психотерапевтичні оповідки з коментарями Юлії Стадницької –2011); «Три грації, або дві Оксани з Любов’ю»( разом із Оксаною Кришталевою та Любов’ю Долик – 2012). Як перекладач співпрацює з видавництвами «Махаон-Україна», «Свічадо» та «Світ Дитини», «Видавництво Старого Лева». Також вона відзначена особливою нагородою – медаллю «Великий друг маленьких читачів» (2011) за активну участь в програмних заходах Львівської обласної бібліотеки для дітей.

Її справжнє прізвище – Віра Селянська. Народилася вона в Бориславі, в родині лікаря та учительки. Дитинство провела в гуцульському містечку Кутах і середню освіту почала у Львові (один рік гімназії). За більшовицької окупації вона опинилася з родиною в Дрездені, де закінчила середню школу. Після війни Віра Вовк вступила до університету в Тюбінґені, де вивчала германістику, музикологію та славістику. Продовжувала студії в Мюнхені, а згодом переїхала через Францію до Бразилії. Спершу працювала гімназійною вчителькою, а відтак стала студенткою Державного Університету в Ріо-де-Жанейро. Здобула науковий ступінь доктора філософії і стала професором, а від 1957 року головою катедри германістики в цьому університеті. З членами Нью-Йоркської Групи Віра Вовк познайомилася наприкінці 1959 року, коли приїхала на рік до Нью-Йорку. Від того часу вона в постійному контакті з поетами Групи. Творчий доробок Віри Вовк – широкий і багатогранний. На еміґрації (Мюнхен, Ріо-деЖанейро, Нью-Йорк) і в Україні (Київ) авторка видала чималу кількість книг поезій, як також і прози, театральних п’єс та перекладів (з португальської, німецької, французької мов на українську, та з української на португальську і німецьку). Її творча діяльність була нагороджена многими визначними преміями. Між іншими, Віра Вовк отримала літературні премії імені Івана Франка в Чікаґо (1957, 1979, 1982) і Києві (1990), як також премію Благовість (2000).

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Вірю в святу, вільну й щасливу Україну 95 років від дня народження Віри Вовк Ві́ра Вовк (порт. Vira Vovk; за паспортом Wira Selanski; 2 січня 1926, Борислав) – українська та бразильська письменниця, літературознавиця, прозаїк, драматург, перекладачка та науковець. Учасниця літспілки НЙГ. Свої твори пише українською та португальською мовами. З 1950-их й до 2000-их працювала професором німецької літератури в Державному університеті Ріо-де-Жанейро. З 1945 року мешкає у еміграції: спочатку Німеччині, а згодом у Бразилії. Народилася 2 січня 1926 року у Бориславі (українські землі довоєнної Польщі, тепер Львівська область) в родині лікаря й археологині. Зростала на Гуцульщині в містечку Кути. Навчалася в гімназії у Львові, потім у середній дівочій школі ім. Клари Шуманн у Дрездені. В еміграції з 1945 року, спочатку в Німеччині, а згодом у Бразилії. Студіювала германістику, славістику, музикологію у Тюбінгенському університеті. З 1949 року разом з матір'ю переїхала до Ріо-де-Жанейро, де закінчила університет, стажувалася також у Колумбійському (Нью-Йорк) і Мюнхенському університеті, де вивчала порівняльне літературознавство. Отримала докторський ступінь з філософії. Після отримання освіти, стала професоркою німецької літератури в Державному університеті Ріоде-Жанейро. З 1957 – завідувачка кафедрою германістики цього університету. Активно пропагує українську культуру та мову. Виступала з літературними доповідями, лекціями й авторськими вечорами у Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Клівленді, Чикаго, Детройті, Монреалі, Оттаві, Ванкувері, Лондоні, Парижі, Римі, Мадриді, Мюнхені, БуеносАйресі, Києві, Львові. Творчість За свою кар'єру Вовк видала десятки власних книг поезії, прози та п'єс. Як перекладач переклала українською мовою цілу плеяду віршів європейських авторів. Крім того, переклади українських авторів німецькою та португальською мовами. Поезія Збірки «Юність» (1954), «Зоря провідна» (1955), «Єлегії» (1956), Чорні акації (1961), «Любовні листи княжни Вероніки» (1967), «Каппа Хреста» (1968), «Меандри» (1979), «Мандат» (1980), «Жіночі маски» (1993), «Писані кахлі» (1999), «Віоля під вечір» (2000) та «Поезія» (2000), драматична поема «Триптих», п'єса «Іконостас України». Проза «Ранні оповідання» (1943-54), «Легенди» (1958). «Казки» (1956), «Духи й дервіші» (1956). «Оповідання для дітей» (1960-62). «Вітражі» (1961), «Святий гай» (1983), «Карнавал» (1986), «Старі панянки» (1995), «Калейдоскоп» (1979–2001). П'єси «Скарб царя Гороха» (1962), «Смішний святий» (1968), «Триптих» (1982), «Іконостас України» (1988, 1991), «Вінок троїстий» (1988), «Казка про вершника» (1992), «Зимове дійство» (1994), «Весняне дійство» (1995), «Настася Чагрова» (2001), «Козак Нетяга» (2001) та «Крилата скрипка» (2001). Переклади з французької, італійської, румунської, македонської, старослов'янської на українську: Поль Клодель, Пабло Неруда, Федеріко Гарсія Лорка, Рабіндранат Тагор, Ґеорґе, Фрідріх Дюрренматт, інші.

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Мисткиня жіночої прози 60 років від дня народження Марини Гримич

Гримич Марина Віллівна народилася 4 квітня 1961 року – українська письменниця, доктор історичних наук, директор і засновник видавництва "Дуліби", яке спеціалізується на етнологічній та художній українській літературі. Автор 14 різножанрових романів, 2 перекладних книг, ряду публіцистичних статей. Автор та продюсер еротичних романів проекту Люба Клименко. Марина перекладає зі сербської, хорватської та македонської мов. За романи "Ти чуєш Марго?" (2000), "Варфоломієва ніч" (2002) та "Егоїст" (2003) Марина Гримич виборола премію "Коронація слова" (1999, 2000 та перша премія - 2002 р. відповідно). Учасниця конкурсу книга року BBС-2010 (романи "Second Life" та "Острів білої сови"). 4 квітня 1961 – народилася в Києві в родині перекладача, видавця Віля Гримича та викладача, пізніше професора Київського університету імені Тараса Шевченка Галини Гримич. Її дід – Гримич Григорій Михайлович – також був журналістом і письменником, працював в газеті «Гудок» (Москва) разом з Ільфом, Петровим і Зощенком. 1983 р – закінчила слов’янське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. В студентські роки публікується як перекладач зі словенської, сербської, хорватської та македонської мов та як поетка в журналах «Дніпро» та «Жовтень». 1990 р – захищає кандидатську дисертацію в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР. 1991-1995 рр. – працює вченим секретарем, заступником директора Міжнародної школи україністики АН України. 1996-2006 рр. – працює доцентом, з 2005 року - професором історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2001-2006 рр. – завідує кафедрою етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2004 – засновує і очолює видавництво «Дуліби», яке спеціалізується на виданні сучасної української літератури і наукової продукції етнологічного спрямування. У 2005, 2006 рр. видавництво здобуває ряд нагород Форуму видавців у Львові. Із часу створення видавництва в ньому побачили світ твори сучасних українських письменників: Галини Пагутяк («Урізька готика»), Любка Дереша («Намір»), Ірени Карпи («Перламутрове порно»), Євгенії Кононенко («Зустріч у Сан-Франциско»), Ігоря Осташа «Бонді або повернення Богдана Весоловського», Лілі Хайд «Омріяний край». 2004 – За свою монографію «Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців XIX — початку XX ст.» отримує премію Тараса Шевченка Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2004 – вступає до Спілки письменників України. 2006-2011– разом зі своїм чоловіком, Послом України в Канаді (1996– 2006) Ігорем Осташем Марина Гримич живе і працює в Канаді. 2007 – стає членом асоціації етнологів Канади.

2007-2010 рр. – професор університету Альберти (Едмонтон, Канада) факультету Сучасних мов та культурознавчих студій. 2010-ті – завідувач відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Бібліографія: Ти чуєш, Марго, 2000. (премія Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова», 1999) Варфоломієва ніч, 2002. (перша премія конкурсу «Коронація слова», 2000) Магдалинки, 2003. Еґоїст, 2003. Перша премія Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова», 2002. Мак червоний в росі, 2005. Фріда, 2006. Великий секс в Малих Підгуляївцях, 2006 (під псевдонімом Люба Клименко). Пор'ядна львівська пані, 2008 (під псевдонімом Люба Клименко). Paloma Negra (Чорна голубка), 2008 (під псевдонімом Люба Клименко). У світі твар... пардон мужчин. Посібник для жінок з полювання на мужчин, 2009 (під псевдонімом Люба Клименко). Антипедагогічна поема, 2010 (під псевдонімом Люба Клименко). Острів білої сови, 2010. Second Life (Друге життя), 2010 (номінація на Книгу року Бі-Бі-Сі 2010) Ієрогліф кохання, 2011 (номінація на Книгу року Бі-Бі-Сі 2010). Вуле ву чайок, мсьє? 2013, повість. «Українці Бразилії» наук. ред. Марина Гримич, Андрій Нагачевський, Сергій Ціпко, Ольга-Надія Калько, 2011. «Народна культура українців: життєвий цикл людини. Історико-етнологічне дослідження у 5 т.», 2010-2013.

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Космос Емми Андієвської 90 років від дня народження

Емма Андієвська народилася у 19 березня 1931 році у місті Сталіно (Донецьк). Через хвороби, більшість шкільних предметів Емма Андієвська здавала екстерном. Хворобливість дитини змусила родину у 1937 році переїхати спочатку до Вишгорода, а згодом – у 1939 році – до Києва. З дитинства Андієвська мала феноменальну пам’ять і вже в 9–10 років читала найвідоміші твори світової літератури. На початку війни батька Емми було безпідставно розстріляно радянською владою, і вона з матірю у 1943 році виїхали до Берліна на Захід. Живучи у Німеччині, дівчина відмовилась вчитися у жіночій гімназії, і її, попри правила, прийняли до чоловічої. Окрім того, вкотре загострилися проблеми майбутньої мисткині із здоров’ям: три роки Емма Андієвська пролежала в гіпсовому ліжку хвора на туберкульоз хребта і після цього вісім років ходила в корсеті. Наприкінці 1949 року родина переїхала потім до Мюнхена. Маючи природне оперне контральто і рятуючись від сухот легенів, Емма Андієвська брала уроки оперного співу. У 1955–1957 рр. Андієвська працювала фрілансером на радіо «Свобода» у Мюнхені. У 1957 році закінчила Український вільний університет за спеціальностями філософія та філологія та переїхала до Нью-Йорка, де працювала у Norcross Greeting Card Company, перевіряючи дизайн вітальних листівок. У Нью-Йорку Емма Андієвська також працювала бібліотекаркою у медичній бібліотеці разом з Мирославом Лабунькою – майбутнім ректором Українського вільного університету. У 1959 році Андієвська вийшла заміж за літературного критика, есеїста та письменника Івана Кошелівця, з яким прожила все життя аж до смерті чоловіка. Після одруження подружжя повернулося до Німеччини у Мюнхен. Андієвська щорічно на місяць їздила у США, щоб у 1962 році отримати американське громадянство. Пропрацювавши фрілансером на радіо «Свобода» з 1959 по 1963 рр., Емма Андієвська лишалася штатним працівником радіо до 1995 року. За цей час вона працювала диктором, сценаристом, режисером і редактором українського відділення радіо «Свобода». У 1992 р. авторка вперше після довгого часу побувала в Україні. Після 2000 р. Андієвська декілька разів відвідала свою малу батьківщину – Донеччину. Нині письменниця живе у Мюнхені, де інтенсивно працює над своїми творами Власні поезії авторка почала друкувати у діаспорній українській пресі починаючи з 1949 року. Перша поетична збірка «Поезії» (1951 рік) викликала захоплення літературної критики. Відтоді авторка публікувала всі свої твори під іменем Емма Андієвська. Поетична збірка «Вілли над морем» у 2001 році номінувалася на Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка. Емма Андієвська є також авторкою короткої прози — збірки оповідань «Подорож» (1955), «Тигри» (1962), «Проблема голови» (2000), збірки «Казки Емми Андієвської» (2000) та твору «Джалапіта» (1962). Емма Андрієвська автор таких романів: «Герострати» (1971) «Роман про добру людину» (1973) «Роман про людське призначення» (1982) «Лабіринт» (не завершений, фрагменти опубліковано в 1988 році).

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Новеліст, повістяр, романіст 130 років від дня народження Петра Панченко Петро Панч – новеліст, повістяр і романіст, автор казок для дітей. Свої перші твори опублікував тоді, коли йому було тридцять років, коли мав за плечима життєвий досвід. Справжнє прізвище письменника Петро Йосипович Панченко. Народився він 4 липня 1891 року в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. Дитинство письменника, про яке він зворушливо написав у книзі “На калиновім мості”, було багатим на життєві враження. З п’ятнадцяти років, після двокласної школи, пішов працювати. Спершу служив у Народному домі, переписував папери і розносив пакети, а згодом – писарчуком в агента земського страхування. Сімнадцятирічним юнаком Панч уперше залишає рідну домівку і їде до Харкова шукати долі. Тут його взяли на посаду писарчука до канцелярії Інституту шляхетних дівчат. У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році був мобілізований в армію. Він навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання прапорщика артилерії і опиняється на фронті першої світової війни. Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працює землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча. У валківській газеті “Незаможник”, а далі в газетах “Вісті” та “Селянська правда” з’являються його перші нариси, оповідання, фейлетони, “житні етюди”, підписані псевдонімом – Максим Отава. Подаючи матеріали у валківський “Незаможник”, Петро Панченко підписав їх скорочено П.Пан. Але оскільки йшла боротьба з панами, то редактор уникнув небезпечного прізвища, виправивши його на Панч. У 1923 році Панч переїхав до Харкова, тодішньої столиці України, і захоплено віддався творчості. Працював у журналі «Червоний шлях». Одна за одною виходять його книжки «Там, де верби над ставом», «Гнізда старі» (1923), «Поза життям» (1924), «Солом’яний дим» (1925), «Мишачі нори» (1926) та ін. Належав Петро Панч у цей час до літературних угруповань “Плуг”, ВАПЛІТЕ, “ВУСПП”. 1928 року виходить збірка повістей “Голубі ешелони”. Через 20 років (1947 р.) Панч зазнає жорстокого звинувачення за цю книгу, і наступні редакції змінять її ідейно-художній зміст. Перший роман Панча “Право на смерть” (1933) відразу ж був підданий “розносові” і згодом, поспішно перероблений, вийшов під назвою “Облога ночі” (1935). В 30-х роках Петро Панч “розробляє” історико-революційні теми для дітей і про дітей “Малий партизан” (1933), “Будемо літати” (1935), “Син Таращанського полку” (1937). У 1935 році Панч брав участь у Всесвітньому конгресі на захист на захист культури у Парижі. У 1939-1940 роках він очолював Львівську письменницьку організацію. У роки Великої Вітчизняної війни Петро Панч працює в Уфі, потім – головним редактором літературного відділу радіостанції “Радянська Україна” в Москві. Тоді ж його було обрано членом Всеслов’янського комітета, в якому він працював до закінчення війни. Творчий доробок письменника цих років – книги оповідань “Рідна земля”, “Гнів матері”, книги фейлетонів «Зозуля», «Кортить курці просо». З 1949 по 1953 рік письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966-1969 роках – секретарем правління Спілки письменників України. У 1954 році вийшов у світ один з кращих творів української прози – роман “Гомоніла Україна”. У 1965 році Панч створює “повість своїх минулих літ” – роман “На калиновім мості”. Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу. Кращі розповіді із нього про дитинство письменника люблять читати діти (Розповідь “Три копійки”). Творчість для дітей – окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року написав невеличкий етюд “Свистуни”, а в 1924 році в журналі “Червоні квіти” з’явилося оповідання “Портрет”. У 30-х роках побачили світ дитячі книжки “Гиля, гуси”, “Вовчий хвіст” (1934), “Будемо літати” (1935). Пізніше – “Гарні хлопці” (1959), “Для вас і про вас” (1965) та ін. Остання книга Петра Панча – збірка статей та етюдів-спогадів “Відлітають журавлі” вийшла 1973 року. Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві.

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Покровитель українства, меценат та філантроп до 100-річчя від дня народження Петра Яцика Первісток селянської родини Дмитра та Марії Яциків народився сьомого липня 1921 року у селі Верхнє Синьовидне, що на Львівщині. Тут навчався у місцевій школі, а потім на сільськогосподарських курсах. Жадібно прагнув знань, освіти. Розуміючи, що в сільський побут входить техніка, відчуваючи її велике майбутнє, хлопець активно цікавиться механікою, успішно закінчує в 1939 році шестимісячні залізничні курси і починає працювати помічником машиніста. В часи Другої Світової війни переживає всю трагедію українського народу – окупацію, повстанський рух і в той же час мусить дбати про родину, якій став опорою після смерті батька. Улітку 1944 року, коли багато українців тікали на захід від «більшовицького раю», вирушив з ними і молодий Петро. В Німеччині одразу вступив до Українського технічно- господарського інституту, завзято вивчав англійську, німецьку та іспанську мови. 1947 року виїхав до Канади, і, як сам розповідав, вийшов у Монреалі з літака з «сімома долярами у кишені». Не цурався жодної роботи, працював у ресторані, мив посуд, збирав цент до цента. І в 1950 році разом з партнерами відкрив українську книгарню «Арка» в Торонто. Через два роки відкрив меблевий магазин, а потім увійшов співвласником у будівельну фірму, яка стала справою його життя і принесла йому мільйонні статки. З часом став найбагатшою людиною Канади, найбагатшим українцем світу в ті роки. Нам Петро Яцик цікавий тим, що є найбільшим українським жертводавцем другої половини ХХ століття. Ще з кінця 50-х років почав направляти значні кошти на реалізацію різноманітних наукових і культурних проектів української діаспори. Освіта, наука, культура – ось пріоритети Яцика-мецената. З ними він пов’язує сподівання на піднесення нашої ролі в світі й благополуччя в усьому українському домі. Старанно дбає про видання українських книг, словників, енциклопедій – для того, щоб ми не вчилися з чужих підручників, де Україна трактувалася як колонія Росії, а її народ – як гілка російського. Так визріла ідея відновленого українськими вченими в Західній Європі наукового товариства імені Шевченка укласти і видати «Енциклопедію українознавства». На це видання він пожертвував великі кошти, а потім роками платив своєрідний податок, якого від нього не вимагало жодне законодавство. Впродовж доброго десятка літ ходив колядувати і всі наколядовані гроші передавав в фонд «Енциклопедії українознавства». Мав дар іти до істини навпростець. Розуміючи, що світ не знає української мови, організував працю перекладачів творів українських істориків англійською. Розумів – це піднесе в світі саме ім’я України, поставить нас у ряд народів із глибинною, багатовіковою історією – і тому дав мільйони доларів на заснування Центру досліджень історії України і на видання «Історії УкраїниРуси» Михайла Грушевського англійською мовою. Це стало ще одним кроком до визнання повноцінності нашого народу. Яцик добре знав, як в Україні нищилося все українське, тому активно підтримував масштабні українські проекти, скажімо, його кафедра в Українському інституті при Гарвардському університеті, Центр досліджень історії України при Канадському інституті українських студій в Альбертському університеті, український відділ при інституті Гаррімана у Колумбійському університеті, український лекторій у Лондонському університеті, освітньонаукові центри в кількох інших престижних університетах Заходу. Заснував Лігу українських меценатів, під егідою якої організував міжнародний конкурс знавців української мови. Конкурс, який тепер носить його ім’я, став масовим і залучив до вивчення нашої мови українців всього світу.

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Іван Малкович: людина з янголом на плечі (60 років від дня народження) Закінчив Івано-Франківське музичне училище, скрипковий клас (1980) і Київський університет ім. Т.Шевченка, філологічний факультет (1985). 19-річним юнаком на всеукраїнському семінарі молодих авторів його було обрано найкращим поетом. Вихід його першої книги гаряче відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. Автор поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), кожна з яких ставала подією літературного процесу в Україні. Автор-упорядник понад 30 книжок для дітей, зокрема «Українська абетка», «Улюблені вірші». Живе і працює у Києві. З 1992 р. – власник і директор приватного дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Член Національної спілки письменників України (з 1986, на той час наймолодший член Спілки письменників СРСР). Іван Малкович народився 10 травня 1961 року в селі Нижньому Березові. У Івано-Франківську закінчив музичне училище за класом скрипки. Дитя Карпатських гір, Іван Малкович з ранніх літ вбирав їхню красу, захоплювався грою троїстих музик, особливо скрипаля Киселейчука, голос скрипки якого здавався хлопцю неповторним і найкращим з-поміж усіх музичних інструментів. А ще Іван ріс надзвичайно доброю, вразливою і спостережливою дитиною. Вірші талановитий хлопчина почав писати ще в шкільному віці. Приходив до редакції обласної молодіжної газети, несміливо відчиняв двері й тихо казав: «А я вірш приніс... Написалося!». Вищу освіту Іван Антонович здобув на філологічному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. Якийсь час працював у редакціях видавництв «Веселка» і «Молодь», у журналі «Соняшник». Легенди й казки гір, таємничі вірування предків, безперечно, накладали відбиток на світогляд юного поета. Це засвідчує перша книжка його лірики – «Білий камінь», головними героями якої були чугайстри (добрі духи лісу, які рятують людей, коли вони заблукають у горах), мольфари та інші персонажі гуцульських міфів. Високохудожня книжка віршів молодого поета припала до серця багатьом шанувальникам слова. Ця збірка водночас є збіркою-біографією, збіркою-освідчення і збіркою-надією. Досить прочитати поезію «Подорожник» - відкриється дитяча душа поета, яка у прагматичному й жорстокому світі ніколи не подорослішає, бо внутрішньо не сприймає байдужості, користолюбства. Очевидно, не випадково видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», засноване Іваном Малковичем, спеціалізується на книга для дітей. Як незмінний директор, поет бачить продукцію свого видавництва як таку, що здатна конкурувати з книгами, виданими не тільки в Україні, а й за кордоном. У 1988 році вийшла друга поетична книга Івана Малковича «Ключ», в 1992 – «Вірші», в 1997 - збірка «Із ангелом на плечі», в якій вміщено й популярні вірші з попередніх збірок, і нові поезії. Серед найкращих творів митця - поезія «Антонич». У ній образно сказано про роль визначного українського поета в житті краян. Дійство у творі відбувається за законами казки. З горіха, наче з яйця-райця, виходять земляки Богдана-Ігоря Антонича - збідовані, нещасні, чорні від праці й злиднів, позбавлені Божої опіки. Проте ціною власного життя поет спромагається на те, щоб дати лемкам право на майбутнє, зробити їхнє життя достойним їхніх же добрих і щирих душ, вміння цінувати прекрасне, творити шедеври мистецтва. Лірика Івана Малковича з роками стає все більш афористичною та художньо досконалою. Його ліричні герої - мудрі й тонкі натури, які усвідомлюють, наскільки нетривкий наш світ, а тому глибоко вірять у Бога і в те, що в кожній особі закладено дуже багато хорошого, світлого - і тільки розвиваючи кращі людські риси, ми порятуємо планету від катастрофи. Іван Малкович вважається одним з найкращих сучасних поетів, а його видавництво - найуспішнішим в Україні. Це означає, що як митець і громадянин Іван Антонович реалізує себе багатогранно і щедро.

Іван Марчук – жива легенда нашого часу 85 років від дня народження

Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний громадянин міст Києва та Тернополя, член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва. 2007-о року потрапив до рейтингу «100 найвизначніших геніїв сучасності», який уклала британська газета The Daily Telegraph. У доробку майстра близько 5000 картин, котрі є на всіх континентах світу. За півстоліття творчої діяльності він провів понад 150 монографічних та 50 колективних виставок. Протягом останніх трьох років полотна художника експонувалися переважно за кордоном (Литва, Німеччина, Польща), виконуючи функцію народної дипломатії: утверджуючи місце України в європейському просторі, а європейського мистецтва у контексті світового. Народився художник 12 травня 1936 року в селі Москалівка Тернопільської області України, в родині відомого на всю округу ткача. Навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділенні декоративного розпису та на відділенні кераміки Державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. У середині 1960-х років Іван Марчук приїхав до Києва і саме тут віднайшов власний шлях у мистецькому просторі, котрий дозволив митцю стверджувати «Я – єсмь!». Далі жорстке протистояння системі, котра нещадно придушувала все, що не вписувалось у догми соціалістичного реалізму. 12 років еміграції (Австралія, Канада, США). З вересня 2001 року після повернення з еміграції майстер постійно живе і працює в Києві. Представники різних галузей знань намагаються збагнути секрет феномену Марчука і притягальної сили його таланту. Вплив його полотен на глядача можна порівняти з дією 25 кадру, що передусім діє на підсвідомість. І творить художник полотна, окрім пейзажів і портретів, виключно на підсвідомості. Марчук винайшов цілком оригінальну техніку «пльонтанізм» (від слова «пльонтати» ‒ плести, переплітати), котра балансує на межі рукотворного і технологічного і через складність філігранного виконання і трудомісткість практично не підлягає повторенню.

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Співець любові, волій України 155 років від дня народження Володимиру Леонтовичу

Він побачив світ на Полтавщині 5 серпня 1866 р. Нащадок родовитої козацької шляхти по батькові, син поміщика, штаб-ротмістра Охтирського гусарського полку. За материнською лінією належав до французького роду Альбрандів, що оселився в Україні за часів французької революції. Закінчив гімназію, потім юридичний факультет Московського університету (1884–1888). У Москві він гостро усвідомив різницю між росіянами й українцями, серцем відчув свою українськість. У студентські роки, захопившись археологією, Володимир разом із старшим братом здійснив розкопки трьох курганів у Старобільському повіті на Харківщині. Колекцію знахідок доби бронзи, здобутих під час цих робіт, брати подарували Лубенському музею К. М. Скаржинської (зараз вона зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї). За дисертацію на тему «Історія землеволодіння в Україні від повстання Богдана Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ», дістав науковий ступінь кандидата права. Зверніть увагу: студент Леонтович вживає слово Україна, а не Малоросія, як це було усталено в Російській імперії. Влітку 1891 р. разом із друзями В. Леонтович відвідав Тарасову могилу у Каневі, де поклалися: «Не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо!». Так виникла таємна політична організація спротиву українців тогочасній колоніальній політиці царату. Ідеологом і провідником цього об’єднання став Микола Міхновський (нащадок Павла Полуботка), який рішуче відкидав «братання» і «дружбу» поневолювачів із поневоленими. Згодом В. Леонтович став одним із 17-ти членів Старої Громади, які склали присягу «любити Україну до глибини власної кишені». Володимир Леонтович був постійним членом фонду В. Симиренка. Знаючи, що до рук Леонтовича гроші не пристануть, Василь Федорович передавав свої пожертви на різні українські потреби через родича (В. Симиренко – чоловік Софії Альбранд, тітки Володимира). Володимир Леонтович добре господарював, як поміщик, організував з братами акціонерне товариство, яке збудувало 1909 р. цукроварню в Оріхівщині. В. М. Леонтович займався сільським господарством, культурною діяльністю, був активним діячем земських установ на Полтавщині. Свої доходи він віддавав на видання першої щоденної української газети «Громадська думка», яка згодом прибрала назву «Рада», журналів «Киевская старина» і «Літературно-науковий вісник», фінансував і редагував часопис «Нова громада». Володимир Миколайович виступав на підтримку української преси і школи. В Оріхівці він збудував двокласну українську школу, утримував учителя, бібліотеки. У 1911–1919 рр. очолював «Товариство підмоги українській літературі, науці й штуці». Після революції 1917 року його обрали до Центральної Ради. А 17 березня 1917-го під час стотисячної демонстрації в Києві ніс національний синьожовтий прапор на чолі колони товариства «Просвіта». У 1918 р. В. Леонтович обіймав пост міністра земельних справ в останньому кабінеті Ф. Лизогуба. З ім’ям В. Леонтовича та Є. Чикаленка пов’язаний проект земельного закону, згодом оцінений як один з найдемократичніших у світі. Він склав програму, яку визнавав потрібною, щоб врятувати рідний край од дальшого зруйнування: зовні – од большовиків, дома – од заколотів та розрухів”. 10 грудня 1933 р. о 7 годині 25 хвилин у Празі упокоївся 67-річний письменник і меценат, за фахом правник Володимир Леонтович. У 1919 р. емігрував до Болгарії, Сербії, Німеччини, згодом у Чехії (Празі) очолював Товариство ім. Св. Володимира, співробітничав у часописі “Тризуб”. У тридцять третьому почув про страшенний голод в Україні, і не витримало серце колишнього хлібороба та міністра сільського господарства: 10 грудня його не стало. Поховали Володимира Леонтовича у Празі, у 1944-му поряд із ним упокоївся Олександр Олесь…

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Михайло Драй-Хмара – один із грона нездоланних співців (180 років від дня народження) Драй-Хмара Михайло Опанасович народився 10 жовтня 1889 року в селі Малі Канівці на Золотонощині (нині – Чорнобаївський район Черкаської області) в козацькій родині. Він рано залишився без матері. Батько зміг дати синові добру освіту. Спершу Михайло закінчив Золотоніську школу, а згодом – Черкаську гімназію. 1906 року за конкурсом вступив до знаменитої Колегії Павла Ґалаґана в Києві, де вчився разом із П.Филиповичем. 1910 року став студентом історично-філологічного факультету Київського університету, після закінчення якого (1915) був залишений на кафедрі слов'янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 року відряджений за кордон, де студіював фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда і Бухареста. З початком першої світової війни як професорський стипендіат працював у Петроградському університеті, а 1917 року повернувся в Україну. В 1918-23 р.р. – професор Кам'янець-Подільського університету. З 1923 по 1929 рік – професор кафедри українознавства Київського медичного інституту, а в 1930-33 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН. Михайло Драй-Хмара належав до угруповання "неокласиків", хоча до кінця не позбувся символістичних впливів. Його поетичній палітрі притаманні вкрай загострені ліричні емоції, його соковито-язичницька лексика наповнена неологізмами. До класичних форм сонета, яким віддавали перевагу "неокласики", він звертається тільки наприкінці 20-х років. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга поезій «Проростень» (1926). Дві інші («Сонячні марші» та «Залізний обрій») так і не побачили світу аж до 1969 року. Як літературознавець, глибоко обізнаний із багатьма слов'янськими літературами, ДрайХмара своїми розвідками добре прислужився розвиткові історико-порівняльного методу. Щоправда, йому вдалося видати лише монографію «Леся Українка» (1926). Вперше Київським відділом ДПУ (за звинуваченням в приналежності до контрреволюційної організації в Кам'янець-Подільському університеті) Михайла Драй-Хмару заарештовано 21 березня 1933 року. Однак тодішньому слідству забракло доказів, і невдовзі, 11 травня, його випустили із-за ґрат. Та тільки 16 липня 1934 року його справу, за № 3391 було припинено, і професор Драй-Хмара, нарешті, був звільнений від підписки про невиїзд. Одначе повторного арешту лишилося чекати недовго. 5 вересня 1935 року було виписано ордер № 28 на арешт колишнього професора, а тоді рядового викладача української мови. Наступного дня оперуповноважені Сергієвський і Бондаренко арештували Драй-Хмару в його помешканні. Звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. ДрайХмара вперто заперечував це. Тоді його справу під № 101 ЗО жовтня 1935 року з'єднали зі справою П. Филиповича під № 99, а 22 листопада справи П. Филиповича і М. Драй-Хмари були «підверстані» до справи № 1377 «Зерова і групи». Проте й тут М. Драй-Хмара вперто заперечував свою приналежність до міфічної контрреволюційної організації, і слідчі змушені були знову повернутися до справи № 101. Вона розглядалася 28 березня 1936 року в Москві на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР під порядковим номером 88. Вирок лаконічний: «Драй-Хмара Михаил Афанасьевич – за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г.» Так Драй-Хмара опинився на Колимі. Тут постановою трійки УНКВС по Дальбуду від 27 травня 1938 року йому додають ще десять років за нібито участь в антирадянській організації і антирадянську пропаганду вже в таборі. Як засвідчено в документах про реабілітацію, М. Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року «від ослаблення серцевої діяльності». Реабілітовано письменника після перевірки табірної справи в Магаданській області 28 листопада 1989 року.

Кам'янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Духовний світ митця 85 років від дня народження Івана Драча

Іван Федорович Драч – український поет-шістдесятник, перекладач, кіносценарист, громадсько-політичний діяч. Народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинці Тетіївського району на Київщині. Закінчив у Тетієві середню школу й одразу почав викладати російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвенячого. Потім працював інструктором райкому комсомолу, служив в армії. Пізніше вступив на філологічний факультет Київського університету, але навчання не закінчив, бо показав себе надто вільнодумним. Перший вірш поета з’являється у періодиці ще в 1951 р. Залишивши навчання, І. Драч працює в «Літературній Україні», куди йому допоміг улаштуватися Павло Загребельний. 1962 р. виходить збірка «Соняшник» – перша збірка поета. 1965 рік – видання другої збірки «Протуберанці серця». За три десятиліття він видав їх чимало, працював над перекладами, сценаріями (під час роботи на кіностудії ім. О. Довженка), літературно-критичними статтями. У середині 80-х років XX ст. І. Драча було обрано до правління Київської організації Спілки письменників України, потім – головою правління. Значного резонансу набули драматичні поеми І. Драча «Дума про Вчителя», «Соловейко- Сольвейг» та «Зоря і смерть Пабло Неруди», що з’явились спочатку в різних книжках, а потім видані збіркою («Драматичні поеми», і 982 р.). І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті «Криниця для спраглих» та «Іду до тебе» (1970 р.); можна додати до них і поему для кіно «Київський оберіг» та кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини» (обидва твори – у збірці «Київський оберіг», 1983 р.). Також 1. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики. У 1976 р. отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Корінь і крона». У 1983 р. – Державну премію СРСР з літератури за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата». Творчість І. Драча набула широкої популярності і в нашій країні, і в зарубіжжі. Його поезії відомі в перекладах російською (кілька окремих видань), білоруською, азербайджанською, латиською, молдавською, польською, чеською, німецькою та іншими мовами, і кількість перекладних видань зростає. І. Драч веде активну громадсько-політичну діяльність. Він був організатором і першим головою Народного руху України. Іван Драч – поет-новатор, поет пошуку нового шляху вираження і побудови поетичного світу. Кожне його слово сповнене прихованої багатозначності, поет часто вдається до інакомовлення, глибокого поліфонізму контексту. Тут і замилування простими речами, і зображення через них якихось найсвятіших цінностей. Твори Івана Драча дають підставу говорити про новаторський, нестандартний підхід поета до зображення життя людей. І новаторство це ґрунтується на глибокому пізнанні народної творчості. Однією з найхарактерніших ознак творчості поета є поєднання фантастичного і реального. Помер поет на 82 році життя, 19 червня 2018 р у Феофанії.