Шорт – лист на тему: Письменниця, громадський діяч 175 років від дня народження Олени Косач by biblioteka

Кам’янець-Подільська МЦБС Міська центральна бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт – лист на тему:

Письменниця, громадський діяч 175 років від дня народження Олени Косач Олена Антонівна Косач (у заміжжі – Тесленко-Приходько; псевдоніми: Зовиця, Е. Ластівка, Олена Ластівка. Українська письменниця зі Стародубщини, громадська діячка. Сестра Петра Косача, Григорія Косача, Олександри Косач, тітка Лесі Українки, близька їй людина. Тітка та хрещена мати Михайла Косача. Мати рентґенолога Юрія Тесленка-Приходька. Дитинство та юність Народилася 9 (21 січня) 1845 року в місті Мглин Чернігівської губернії. Була четвертою дитиною в сім'ї Косачів: батько – колезький секретар Антон Григорович Косач (1814–1910) та мати – Марія Степанівна Чернявська (померла 3 (15) листопада 1848 р.). Після смерті матері дітей виховувала її рідна сестра Парасковія. Олена отримала домашню освіту, а згодом закінчила акушерські курси при Київському університеті.

Зрілість 1876 р. притягалася до дізнання у справі революційного українського гуртка в Єлисаветграді. Цього ж року з двоюрідною сестрою Ю. Й. Круківською (в одруженні Бубнівською) сприяла втечі за кордон А. М. Макаревич, передавши їй закордонний паспорт рідної сестри Олександри Косач. Відтоді перебувала під негласним наглядом поліції, який було знято 26 липня 1878 р. через закриття справи за браком доказів. Брала активну участь у народницькому русі. З 1877 року разом з Л. М. Драгомановою працювала вихователькою в денному притулкові для дітей робітників у Києві. Учасниця київського революційного гуртка «бунтівників». Узимку 1878–1879 р. жила в Петербурзі, працювала акушеркою в лікарні. Заарештована після 13 березня 1879 року у зв'язку із замахом на шефа жандармів Олександра Дрентельна. Була ув'язнена в Литовському тюремному замку. За розпорядженням міністра внутрішніх справ від 21 квітня 1879 р. вислана з Петербурга до Олонецької губернії під гласний нагляд поліції. З 8 травня цього ж року переведена до міста Пудожа Олонецької губернії (нині місто в Карелії, РФ), де пробула до 1881 р. Після постанови Особливої наради вислана в Західний Сибір – ще на п'ять років до міста Ялуторовська Тобольської губернії (нині місто Тюменської області, РФ). На початку 1884 р. вийшла заміж за засланця П. В. Тесленка-Приходька. 25 грудня цього ж року в подружжя Тесленків-Приходьків народився син Юрій. 1891 р. відбувши термін заслання, разом із сином відвідала родину брата Петра Антоновича в Луцьку й Колодяжному. Влітку 1895 р. повернулася з сином із Сибіру. 1896 р. після повернення з заслання чоловіка жила в Ризі, а згодом і на Волині (Запруддя). Під час Першої світової війни переїхала з родиною до Києва (вулиця Лабораторна, 11). Останні роки життя Померла в Києві 9 лютого 1927 року. Була похована на Байковому цвинтарі. Поховання нині втрачене. Творчість Авторка низки гумористичних та історичних віршів українською мовою та стилізованої під Тараса Шевченка поеми-билиці «Ганна» (видана 1881 року під псевдонімом Олена Ластівка коштом брата Петра) – про недолю вбогої вдови, в якої загинув син-підпасич. Косачів-племінників захоплювала цікавими й образними розповідями, які згадує Леся Українка у вірші «Забуті слова». Своїй «тьоті Єлі» Українка також присвятила вірш «Надія».

Кам’янець-Подільська МЦБС Міська центральна бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ

Шорт – лист на тему: Видатний вчений, економіст 155 років від дня народження Миколи Тугана-Барановського «Найкращій слов’янський економіст…» Й. А. Шумпетер

Народився Михайло Іванович Туган-Барановський 25 (8) січня 1865 р. в селі Солонім (Соляниківка) Куп’янського повіту Харківської губернії у заможній дворянській родині. Навчався у Московській, Київській та Харківській гімназіях. У 1884 р. вступив на фізикоматематичний факультет Харківського університету, водночас він продовжував поглиблено вивчати суспільні науки, виявляв інтерес до праць засновника німецької класичної філософії Іммануіла Канта (17241804). У 1888 р. він закінчив фізико-математичний факультет здобувши ступінь кандидата фізико-математичних наук, а у 1890 р. – юридичний факультет цього ж університету. З 1893 р. М. І. Туган-Барановський працює столоначальником у Департаменті торгівлі і мануфактур Міністерства фінансів і пише свою першу наукову працю «Промышленные кризисы современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь». За цю роботу у 1894 р. в Московському університеті йому було присуджено ступінь магістра політекономії. А у січні 1895 р. М. І. Туган-Барановський був зарахований на посаду приватдоцента Петербурзького університету, в стінах якого розпочалась його блискуча викладацька та наукова діяльність. У 1898 р. вчений захистив у Московському університеті докторську дисертацію «Русская фабрика в прошлом и настоящем». У 1901 р. за соціалістичні погляди його було відсторонено від викладацької діяльності та вислано до Полтавської губернії, де він проводив активну громадську діяльність. В цей період він надрукував у журналі «Мир божий» статтю «Земский учитель в Лохвицком уезде (Письмо из Лохвицы)», в якій піднімав питання соціально-економічних і культурних потреб українського селянства. У 1905 р. вчений вийшов до Полтавського земського зібрання з пропозицією про встановлення першого в Україні пам’ятника Тарасу Шевченку у Полтаві та розпочав збирати кошти для цієї мети, яку і було реалізовано у 1926 р. скульптором І. П. Кавалерідзе. В цей час М. І. ТуганБарановський у своїх наукових працях знову звертається до комплексного переосмислення проблем філософії, соціології та права. Про широке коло його наукових інтересів свідчать такі статті, опубліковані у 1904 р. як: «Что такое общественный класс?», «Борьба классов как главнейшее содержание истории», «Психические факторы общественного развития», «Крушение капиталистического строя как научная проблема». В 1905 р. вчений повертається до Петербурзького університету на посаду приват-доцента. Тоді ж він бере участь у редагуванні першої української енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем», перший том якої побачив світ у Петербурзі 1914 р., а другий – у 1916 р. Видатна праця вченого «Основы политической экономии» виходить у Санкт-Петербурзі у 1909 р. Саме за цим фундаментальним підручником до 1917 р. майже вся Росія здобувала економічні знання. Книга була відзначена Великою премією Імператорської Академії наук, а її автора – визнано одним з найкращих фахівців з політичної економії. М. І. Туган-Барановський був професором відродженого у 1917 р. за його участю Київського українського державного університету, де на посаді декана юридичного факультету викладав курс політичної економії та грошового обігу. У 1918 р. М. І. Туган-Барановський бере активну участь у створенні Української академії наук (УАН) та її соціально-економічного відділу, розробляє законопроект про національну Академію, структуру та програму наукових досліджень. Вчений увійшов до першого основного складу УАН, його було обрано академіком за спеціальністю «теоретична економія». Останніми книгами, написаними вченим і виданими в Україні українською мовою у 1919 р., були: «Кооперація, її природа та мета» та «Політична економія: курс популярний». М. І. Туган-Барановський раптово помер від серцевого нападу 22 січня 1919 р. і похований в Одесі. М. І. Туган-Барановський – вчений світового виміру, залишив яскравий слід в історії вітчизняної та зарубіжної економічної науки. Відомий австрійський і американський економіст, соціолог та історик економічної думки Йозеф Алоїз Шумпетер (1883-1950) назвав його найкращим слов’янським економістом.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Іван Пулюй – життя в ім’я науки 175 років від дня народження Івана Пулюя 2 лютого 2019 року виповнюється 174 роки від дня народження знаменитого фізика і електротехніка, винахідника «X»-променiв, перекладача Біблії та Псалтиря, відомого громадсько-політичного діяча, вченого і патріота України – Івана Пулюя. Він мав п’ятнадцять дочок і синів, По світу не пустив нікого у свитині, Отак би й нині незалежній Україні Бог дав таких новітніх Пулюїв! Петро Іванов. Народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в релігійній греко-католицькій родині у містечку Гримайлові на Тернопільщині. Закінчив Тернопільську гімназію (1865р.), теологічний (1869р.) і філософський (1872р.) факультети Віденського університету. У 1876 році захистив докторську дисертацію та здобув ступінь доктора філософії Страсбурзького університету. Автор близько 50 наукових і науково-популярних праць із фізики та електротехніки українською, німецькою та англійською мовами. Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття. Знаменитий фізик і електротехнік Іван Пулюй стояв біля витоків одного із найвизначніших досягнень людства – відкриття «Х»-променів, отримав перші високоякісні світлини з їх застосуванням. Всі експерименти з «Х»-променями вчений проводив з вакуумними трубками власної конструкції. Об’єктом його уваги були також проблеми молекулярної фізики, дослідження властивостей та природи катодних променів. Одним з улюблених занять Івана Пулюя був переклад релігійних праць із стародавніх мов. Разом з відомим істориком, письменником, етнографом, перекладачем Пантелеймоном Кулішем та широко знаним письменником Іваном Нечуй-Левицьким Іван Пулюй зробив перший переклад українською мовою Нового та Старого Завіту. Помер видатний вчений та громадсько-культурний дiяч Iван Пулюй 31 сiчня 1918 року у Празi, де i похований. Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич . Сьогодні ім’я вченого свiтової слави Iвана Пулюя назавжди повертається iз забуття, як символ iнтелектуальної могутностi українського народу і орiєнтир майбутнiх звершень нашої держави. «…Нема більшого гонору для інтеліґентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому красшу долю». Іван Пулюй.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему:

Самійло Величко – перший історик козаччини 350 років від дня народження Самійла Величка Самійло Величко народився близько 1670 р. на Полтавщині, ймовірно в с. Жуки Полтавської сотні, в козацькій родині. Упродовж 80-х рр. ХVІІ ст. навчався у Києво-Могилянській академії. З 1690 р. Самійло Величко служив дворянином у домі генерального писаря Війська Запорозького Василя Кочубея. На початку 1705 р. розпочалася його служба в Генеральній військовій канцелярії, де обіймав посаду старшого канцеляриста. Крім роботи в канцелярії, брав також участь й у воєнних походах. яких не бракувало в перші роки Великої Північної війни. До того ж, вочевидь, виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Івана Мазепи. Чим же тоді ще пояснити тривале ув'язнення старшого канцеляриста після провалу задуму Мазепи в 1709 році? На волю Самійло Величко вийшов лише в 1715 р. і то завдячуючи покровительству і заступництву сина свого колишнього патрона – Василя Васильовича Кочубея, котрий користувався милістю Петра І, оскільки доводився нащадком ворога гетьмана Мазепи. Після звільнення проживав у маєтностях Кочубея - в Жуках і Диканьці, що на Полтавщині, де переважно навчав дітей грамоті. Саме в Жуках Величко розпочав писати відомий історичний твір, присвячений подіям середини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Працюючи над цим історичним дослідженням. автор не лише дослідив документи Генеральної військової канцелярії, ознайомився з козацькими літописами, а й вивчив праці зарубіжних авторів: Александра Гваньїні, Михайла Кромера, Станіслава Окольського, Самуїла Твардовського та ін. Автор також цитує «Синопсис», твори Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Симеона Полоцького , Варлама Ясинського, Лазаря Барановича. Перший том твору охоплює події з 1648 до 1659 рр. і має назву «Сказаніє о войні козацкой с поляками...». Другий том, присвячений подіям 1660 – 1700 рр., називається «Повіствованіє літописне о малоросійських і іних повідєніях». Згодом при публікації твору обидві частини були об'єднані під назвою «Літопис Самійла Величка». Під час написання «Сказанія... », яке тривало понад десять років, Величко осліп. Сліпотою, очевидно, можна пояснити й певну необробленість Літопису - нерівності стилю, не проставлені дати, не вказані сторінки, на які відсилається читач, певні різночитання тощо. За оцінкою дослідників праця Величка одночасно є і літописом, й історичним дослідженням, а також художнім твором (місцями публіцистичним), збіркою документів й антологією літературних творів різних авторів і жанрів. Останні роки життя провів у селі Жуки. Тут помер і похований. На жаль, могила Самійла Величка до нашого часу не збереглася. Та в центрі Жуків, на узвишші, поруч із каплицею Покрови Пресвятої Богородиці й курганом пам'яті, встановлено гранітну брилу, яка символізує останнє пристанище славного історика козаччини. Нині в селі, де народився, жив і працював Самійло Величко, зводиться Меморіальний комплекс слави українського козацтва.

Реформатор українського танцю 115 років від дня народження Павла Вірського Павло Павлович Вірський – видатний український хореограф, реформатор українського сценічного танцю, народний артист СРСР. Народився 25 лютого 1905 р. в м. Одесі. Юним 18-річним хлопцем, у 1923 р., П. Вірський вступає до Одеського музично-драматичного училища, де хореографічне відділення очолював В. Пресняков. Навчання пробудило в молодому танцівникові інтерес до вивчення хореографічного фольклору, утвердило у ньому віру в безмежні можливості хореографії. Закінчивши в 1927 р. навчання в Одесі, він рік стажувався в Московському театральному технікумі у знаменитого Асафа Месерера. Працювати П. Вірський поїхав додому – в Одеський оперний театр. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим 1928 р. він показує оригінальну, самобутню за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра «Червоний мак». 1929 р. вони ставлять «Есмеральду» Ц. Пуні, де Вірський танцює партію Клода Фролло. Вірський і Болотов органічно доповнювали один одного: Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен, Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах Болотова й Вірського («Лебедине озеро», «Корсар», «Дон Кіхот» та ін.) гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, воєдино зливалися елементи класичної і народної хореографії. У 1931-1933 pp. вони – балетмейстери Одеського театру. У 1933-1934 рр. – очолюють трупу Харківського театру ім.М.Лисенка, де ставлять «Раймонду» й «Есмеральду». У 1934-1935 рр. керують балетною трупою в Дніпропетровську, де вперше ставлять блискучий комедійний балет на сюжет «Декамерона» «Міщанин із Тоскани» (муз. В. Нахабіна), мабуть, найцікавіший балетний спектакль 30-40-х років в Україні. Вірський виконав у ньому партію розпусного абата Чапелетто. Проте все це творче розмаїття – лише преамбула до діяльності, що змінить творче обличчя Павла Вірського й визначить його місце в українській культурі. Починати цю діяльність йому довелось майже з нуля – український сценічний танець існував лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних опер. Першим кроком Вірського на новому шляху була постановка в Одесі наприкінці 20-х років танців в опері М. Лисенка «Тарас Бульба». Сповнений емоцій і сили «Козачок» був першим запереченням безпосереднього перенесення на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді. Запропонований Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед танцівників і хореографів. Наступним етапом була Декада української літератури і мистецтва в Москві, для якої Вірський і Болотов поставили танці в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Всесоюзний фестиваль народного танцю в Москві 1936 p., фестивалі й конкурси народних ансамблів та значні успіхи української народно-сценічної хореографії викликали інтерес до народного танцю і глядачів, і спеціалістів. Дедалі частіше порушувалося питання про створення професійного колективу. На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937 р. Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першоджерела – побутового танцю-примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ – до створення професійної народної хореографічної школи. Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного танцю України очолюють Вірський з Болотовим. Уже в першій програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії. Звертаючись до історії народу та його сучасності, створюють колоритні сюжетні картини – своєрідні балети-мініатюри, такі як «Українська сюїта», «Запорожці» та ін. Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики. Величезний успіх колективу викликав аж ніяк не однозначну реакцію радянських ідеологічних органів. У час повсюдного нищення всього, що хоч віддалено можна було запідозрити в націоналізмі, ансамбль було створено як своєрідну офіційну противагу репресіям. Реальний результат виявився прямо протилежним: безсмертна міць героїчного народу вирвалася на найбільші сцени держави. Болотов їде з Києва і в 1948 р. створює ще один блискучий ансамбль народного танцю – «Жок» (Молдова). Вірського в 1939 р. призначають балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу: відтепер йому велено ставити солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу Радянської армії. Робить він це так успішно, що з 1943 по 1955 рр. йому «надана честь» працювати в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві. За роки роботи в Ансамблі народного танцю України Вірський поставив близько ста окремих номерів. Причому Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював масові яскраві хореографічні полотна і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Павло Вірський помер 5 липня 1975 p., щойно відзначивши своє 70-ліття, сповнений творчих сил і планів. Мине ще два роки, перш ніж ансамбль, який ледь не з моменту виникнення називали «ансамблем Вірського», одержить право офіційно носити ім'я свого творця.

Український академік, будівник мостів – Євген Патон до 150-річчя від дня народження Євген Оскарович Патон народився 5 березня (20 лютого за старим стилем) 1870 року в Ніцці, де з 1865 року жила родина після призначення сюди консулом батька – Оскара Петровича Патона, за освітою інженера. Окрім виконання обов'язків по дипломатичному відомству, російські представники за кордоном мали виконувати завдання і доручення інших міністерств і служб. Так, у річних звітах належало висвітлювати промислове, торгове, фінансове й економічне становище їхнього консульського округу, звертати увагу на наукові й технічні нововведення. Мати, Катерина Дмитрівна Патон, від народження Шишкова, цілком присвятила себе вихованню дітей, котрих було семеро – п'ятеро синів і дві дочки. Батьки досить відповідально ставилися до організації повноцінного розвитку дітей. Як засвідчить пізніше Євген, головна увага була спрямована на те, щоб у чужій країні діти «не виросли іноземцями без роду, без племені». Особливо ж турбувалися про наймолодшого. Оскар Петрович мріяв, що син піде його слідами, часто згадував про свого вчителя, одного з перших російських інженерів, який виріс до звання академіка, – Станіслава Валеріановича Кербедза. Саме йому належав проект першого постійного металевого моста через Неву в Петербурзі, побудованого в середині XIX століття. Перила для нього розробив архітектор Олександр Брюллов, брат видатного художника Карла Брюллова. Біля правого берега річки було зроблено розвідний проліт для морських кораблів. Пізніше міст реконструювали, тепер він носить ім'я П.П.Шмідта. Цікаві й натхненні розповіді батька рано почали формувати коло інтересів сина. На думку Оскара Петровича, система освіти і виховання в Німеччині суворіша й краще готує до життя, аніж навчання у Франції. Тому обрано було реальну гімназію в Штутгарті. Заняття йшли за інтенсивною програмою, до семи уроків щодня. З математики, фізики, хімії, природничої історії та мов. Але завершив гімназійний курс Євген у Бреславлі, після переведення туди батька. А далі – інженерне відділення Дрезденського політехнічного інституту, відомого своєю мостобудівною науковою школою. Чому саме зупинився на цій професії, Євген Оскарович згодом пояснював: «Мені подобаються точні науки не самі собою, а можливістю їх застосування на практиці. Абстрактні числа і формули – не для мене. Інша річ – побачити ці формули і ряди цифр втіленими в будівельних конструкціях. А мости один із найцікавіших видів таких конструкцій». Товаришам по гімназії він казав: «У Росії, на моїй батьківщині, зараз іде велике будівництво залізниць. Погляньте на карту. Тисячі великих і малих річок! На тойчас, коли я закінчу інститут, кожний обізнаний мостовик буде у нас в Росії конче потрібною людиною». Інститутський професор Вільгельм Френкель, фахівець світового рівня, помітив здібного студента і після випуску у 1894 році запросив Євгена до себе асистентом на кафедру мостобудування. Одночасно Патон почав працювати інженером на реконструкції Дрезденського залізничного вузла і, за його словами, "спроектував близько 62500 пудів залізних конструкцій". Його сумління й обізнаність знову помічають, і молодому спеціалістові пропонують роботу в Обергаузені на Рейні, найбільшому в Німеччині мостобудівному заводі. Заманливо, що й казати. Але, незважаючи на привабливу перспективу, Є. Патона тягло додому, на рідну землю. «Я уважно приглядався до всього, скрізь шукав те корисне, що можна почерпнути з практики, і постійно думав про одне – переїзд до Петербурга, про російський диплом. Мріяв гаряче, і уявляв далекі безмежні простори Росії, нескінченні, що сягають горизонту, сталеві нитки колій і ажурні красені-мости, які з'єднують береги могутніх і повноводних російських річок», – казав він пізніше. Та без диплому вітчизняного вищого навчального закладу влаштуватися за призначенням було неможливо. Тому в липні 1895 року Євген Патон подає прохання у Міністерство шляхів сполучення «про допущення до перевірочного іспиту». Восени, приїхавши до Петербурга, він стає студентом престижного Інституту шляхів сполучення. Склавши іспити з дванадцяти предметів, — саме такою визначили різницю між німецькою і російською програмами, « він успішно захищає 5 (!) дипломних проектів, у тому числі проект моста, і в травні 1896 року одержує жаданий диплом. Л.Д.Проскуряков, професор інституту, вчений-мостобудівник, за проектами якого пролягли мости через ріки Нарва, Волхов, Ока, Амур, Єнісей та інші, тиснучи руку молодому інженерові, сказав: «Ваш дипломний проект мосту, пане Патон, відрізняється серед інших своєю новизною. Я із задоволенням був присутній на його захисті в комісії міністерства». Двічі дипломований, Патон береться до проектування мостів і металевих перекриттів у технічному відділі служби колії Миколаївської (згодом – Петербурзько-Московської) залізниці, поєднуючи цю роботу з педагогічною діяльністю. У травні 1901 року на засіданні ради Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення Є. Патон захистив дисертацію з теми «Розрахунок ферм з жорсткими з'єднаннями». Він – науковець і практик. Йому є що сказати іншим — колегам, студентам, спеціалістам-практикам. Упродовж 1902– 1904 років побачило світ перше видання його фундаментальної праці «Залізничні мости» (у двох томах). Але – прощавай, північна столице! 14 жовтня 1904 р. Євгена Оскаровича одностайно обирають на посаду професора кафедри мостів інженерного факультету Київського політехнічного інституту. У 1906 році він ужедекан. Так розпочинається київський, найпродуктивніший період його життя.У 1921 – 1931 роках він очолює мостобудівну

станцію. В його творчому доробку проекти понад 35 клепаних мостів через Сож, Рось, Дніпро, Куру (Мухранський міст у Тбілісі) тощо. У 1929 р. Є. Патон обраний дійсним членом Академії наук України. Того ж року він організовує Електрозварювальну лабораторію та Електрозварювальний комітет при Академії наук республіки для проведення науково-дослідницьких робіт з електрозварювання. Під керівництвом ученого проводиться серія оригінальних пошукових експериментів щодо міцності й експлуатаційної надійності зварних з'єднань і порівняння їх із клепаними. На довгі роки його метою стає надзавдання — створити механізоване, а з часом і цілком автоматизоване обладнання, яке б за продуктивністю і якістю зварювального шва не поступалося ручному виконанню. Розуміючи нерозривний зв'язок суто наукових проблем, інженерних рішень і виробничих можливостей, Євген Оскарович ініціює організацію спеціального науково-дослідного закладу і домагається свого. На базі лабораторії у 1933– 1934 рр. створюється перший у світі Інститут електрозварювання АН УРСР. Директором і науковим керівником Інституту затверджується академік Є. Патон. Разом із тим, дбаючи про кадри, у 1935 році він відкриває кафедру зварювання у КПІ. У нього стільки ідей, обов'язків, така неймовірна завантаженість, він в епіцентрі подій, пов'язаних зі становленням нового, стратегічно важливого наукового напряму досліджень з виробничо-практичним ухилом. І обгрунтована, вистраждана мета стає досяжною. В 1939 році вчений із групою учнів і співробітників Інституту створює метод швидкісного автоматизованого зварювання під флюсом, названий його ім'ям – «метод Патона». В березні 1941 р. за ці розробки йому присуджують Державну премію СРСР. Усе ладилося й складалося гаразд у житті Євгена Оскаровича. Впроваджувалось у виробництво його автоматизоване зварювання під флюсом, до червня 1941 року метод Патона вже освоїли на 18 заводах країни. Закінчували вищу освіту сини — Володимир (1917 року народження) і Борис (1918-го), аби стати надійними помічниками і продовжувачами його справи. Але в розмірений ритм таких звичайних сподівань і напружених трудових буднів зухвало вдирається війна. Євген Оскарович разом з інститутом евакуюється на Урал. Уже в січні 1942-го міцні зварювальні шви одягали в броню знаменитий танк Великої Вітчизняної Т-34. Прямо з конвеєра машини вирушали на фронт боронити рідну землю. Саме «тридцятьчетвірка», виготовлена на Уральському заводі, застигла на постаменті в Києві в ознаменування визволення столиці України. Усі шви її башти і панцерного корпуса зроблені автоматизованим зварюванням під флюсом. Він теж громив ворога, метод Патона! У 1943 році Євгену Оскаровичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з формулюванням: за видатні досягнення, що прискорили виробництво танків і металоконструкцій. Київ нарешті визволено. Місто лежало в руїнах. Євген Оскарович лаштується в дорогу. Додому! Додому! Він повертається в липні 1944-го. Сили й енергію забирає лише найнагальніше – без перебільшення, друге народження його рідного інституту, буквально з попелу, з руїн, адже нічого не вціліло і не збереглось, усе знищено і сплюндровано. Водночас доводиться вести проектні роботи з відбудови зруйнованих гітлерівцями мостів. У 1945 році його обирають віце-президентом Академії наук України, а Інституту електрозварювання присвоюють (ще за життя його організатора й незмінного директора) ім'я Євгена Патона. Майже у вісімдесятилітньому віці вчений запропонував ідею суцільнозварного автошляхового мосту через Дніпро у Києві. Унікальність цього проекту в розмірах споруди. В натурі це 20 прогонів (по 58 метрів між опорами) і 4 судноплавні прольоти на головному річищі (по 87 метрів). Загальна довжина – 1492 м, вага – 10 тисяч тонн. 90 відсотків заводських і монтажних зварювальних швів виконано під флюсом в автоматичному і напівавтоматичному режимі. Будівництво розгорнулось у грудні 1951 року й було завершене в жовтні 1953 р. Проте не судилося вченому за давньою традицією першому пройти мостом, який він будував. Євген Оскарович Патон помер 12 серпня 1953 р., не доживши до знаменної події менше трьох місяців.Але справа видатного вченого продовжується працею колективу його Інституту, талантом і творчістю учнів і послідовників. Науково-інженерна школа, сформована і виплекана вченим, інтенсивно розвивається далі під керівництвом його сина, президента Академії наук України, академіка Бориса Євгеновича Патона. Мости – це завжди великі і невтомні трудяги, в яких немає ні свят, ні вихідних. Вони працюють цілодобово, за будь-якої погоди і пори року. Багато їх залишив у спадок нащадкам Євген Оскарович Патон. Та є в Києві один міст – Парковий, зведений у далекому 1904 р., дивовижно романтичний, легкий і вишуканий. Хочеться навіть назвати його щонайлагідніше – місток, такий він тендітний, невагомий, хоча абсолютно міцний та надійний. Перекинутий через Петровську алею, він начебто покликаний лише поєднувати, а не розлучати, недарма у народі його знають як Міст Закоханих. Чудовий краєвид відкривається з нього! На Труханів острів, Дарницю, на Дніпро, по якому велично пливуть білі кораблі та снують прогулянкові річні трамвайчики. Цей чудовий міст, створений натхненою інженерною думкою, є ще одним незабутнім подарунком Майстра, який умів радіти життю і захоплюватися неминущою красою вічно молодого Києва.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Художній словосвіт Григорія Тютюнника 100 років від дня народження

Григорій Михайлович Тютюнник – український прозаїк, поет. Народився 23 квітня 1920p. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. З 1938р. майбутній письменник – студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна. Воєнне лихоліття назавжди вкарбувалось в пам'яті і свідомості письменника, до останніх днів життя нагадувало про себе осколком біля серця. В післявоєнні роки був на педагогічній роботі, працював співробітником львівського журналу «Жовтень», вів активну і напружену літературну діяльність. Творчий доробок митця складають збірка оповідань «Зорані межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника побачила світ збірка поезій воєнного часу «Журавлині ключі» (1963). Роман Г. Тютюнника «Вир» (1960 – 1962) посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. Г. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостро-актуальні, так і вічні проблеми людського буття. Автор відмовився від утверджуваної десятиліттями практики схематизованого, одноплощинного зображення людини, натомість представив своїх героїв насамперед індивідуально неповторними особистостями. Помер 29 серпня 1961p.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Марко Кропивницький – Батько українського професійного театру 180 років від дня народження Кропивницький Марко Лукич – фундатор українського професійного театру; Йому належить основоположна роль у створенні національної школи театрального мистецтва, формуванні оригінального вітчизняного репертуару. Актора не раз запрошували на імператорську сцену, однак він не хотів розлучитися з батьківщиною, рідним мистецтвом, відстоюючи у такий спосіб право українців на свою мову і культуру. Марко Кропивницький народився в с. Бежбайрак (тепер с. Кропивницьке Кіровоградської обл.) в сім'ї управителя поміщицького маєтку. У 1861-1871 рр. служив канцеляристом в установах Бобринця та Єлисаветграда (нині Кропивницький). У 1862-1863 рр. був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету. Після відставки 1871 р. М. Кропивницький переїздить до Одеси. Першою його роллю як актора-професіонала у складі трупи Народного одеського театру Моркових і Чернишова була роль Стецька в комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Місцева преса і публіка високо оцінили талант молодого актора. Відтоді він повністю віддається сценічній і літературній творчості, працюючи в професійних театрах Одеси і Петербурга, а також в Галичині – у складі трупи культурно-освітнього товариства «Руська Бесіда». Царський указ 1876 р., яким заборонялись «різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі», змусив М. Кроливницького знову працювати в російських трупах. Коли ж 1881 р., хоч і з цілим рядом обмежень, були дозволені спектаклі українською мовою, М.Кропивницький разом з антрепренером Г. Ашкаренком заснував у Кременчуці першу українську професійну трупу, що швидко здобула популярність. Згодом М. Кропивницький виходить з цієї трупи і організовує нову, яка за довгі роки свого існування стала школою для багатьох славетних діячів українського театру. М. Кропивницькому належить першорядне місце у формуванні оригінального вітчизняного репертуару. І сьогодні не сходять зі сцени його «Глитай, або ж Павук», «Чмир», «Скрутна доба» та ін. Актор створив чимало сценічних образів на власному драматургічному матеріалі, а також за творами інших авторів. М. Кропивницький відомий не лише як видатний драматург, актор, режисер, він також є автором ряду музичних творів, які відзначаються високою професійністю та мелодійністю (дует «За сонцем хмаронька пливе», пісня «Соловейко»). Непересічні організаційні здібності М. Кропивницького поєднувались з потужним талантом режисера-реформатора, який тяжів до синтезу слова, музики, пісні і танцю, започаткувавши традиції класичної музично-драматичної вистави. Його називають «батьком українського професійного театру». Того, що встиг зробити за своє життя Марко Кропивницький як драматург, актор, режисер, антрепренер і композитор, цілком досить, щоб ім'я його назавжди збереглося в пам'яті українського народу і в історії світового мистецтва.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Свобода – це вміння сказати «так» своїм мріям. Гідність - це вміння сказати «ні» своїм страхам 45 років від дня народження Святослава Вакарчука Святослав Вакарчук – український музикант, політичний діяч. Народний депутат Верховної Ради VI і IX скликань. Лідер партії «Голос». Вакарчук є фронтменом групи «Океан Ельзи». Заслужений артист України. Має ступінь кандидата фізико-математичних наук. Крім творчості займається благодійною та громадською діяльністю. Пройшов до Верховної Ради IX скликання. З 24 липня 2019 року - голова політичної сили «Голос». Біографія Святослав Іванович Вакарчук народився 14 травня 1975 року в Закарпатській області (м. Мукачево) в родині відомого діяча науки Івана Вакарчука. Через деякий час після його появи на світ сім'я переїхала до Львова, де Святослав закінчив школу і вступив до університету. Має дві вищі освіти. Закінчив ЛНУ за напрямками «теоретична фізика» і «міжнародна економіка». У 1996 році став аспірантом кафедри фізики ЛНУ ім. І.Франка, а в 2009 році захистив кандидатську дисертацію на тему "Суперсиметрія електрона в магнітному полі". Кар'єра З юних років Святослав захоплювався музикою, закінчив музичну школу по класу скрипки, також освоїв гру на баяні. Приймав участь у шкільній самодіяльності, КВК. Після поїздки в Канаду за шкільною програмою обміну в 1990 році, серйозно захопився рок-музикою і привіз звідти багато касет із записами популярних зарубіжних рок-груп. У 1992 році Вакарчук став одним з учасників арт рок-групи «Клан тиші», а через 2 роки вона була перейменована в «Океан Ельзи». Вокалістом і автором основного репертуару колективу є саме Святослав Вакарчук. У 1998 році хлопці з «Океану Ельзи» переїхали до Києва і записали свій дебютний альбом «Там де нас нема». Потім послідували пластинки «Янанебібув», «Модель», «Суперсиметрія». У 2004 році колектив покинули Юрій Хусточка, Дмитро Шуров, Павло Гудімов, створивши власні музичні проекти. У новому складі група «Океан Ельзи» випустила альбом «Глорія» в 2005 році. У 2008 році Вакарчуком був представлений новий проект «Вночі», який складався переважно з джазових композицій. У 2012 році вийшов проект музиканта «Брюссель», пісні якого відрізняються від формату групи. У 2016 році група випустила 9-й за рахунком студійний альбом «Без меж», презентувала кліп «Не йди», а також продовжила світове турне. Святослав Вакарчук відомий українським телеглядачам як зоряний наставник талант-шоу «Голос країни» в 3-6 сезонах. «Океан Ельзи» продовжує залишатися на гребені популярності. Колектив регулярно радує шанувальників новими альбомами, синглами, відвідує з гастролями не тільки міста України але і різні країни світу. Громадська і політична діяльність Святослав Вакрчук є послом доброї волі ООН, засновником благодійного фонду «Люди майбутнього», автор соціальних проектів «Книга творить людину», «Звернення до молодих». У передвиборній кампанії 1999 року підтримував кандидата в президенти Леоніда Кучму, виступаючи з концертами по Україні. У 2004 році став активним учасником «Помаранчевої революції», виступав на Майдані. На позачергових виборах до Верховної ради в 2007 році, пройшов до парламенту і став депутатом 6-го скликання. Під час урядової кризи 2008 року склав депутатські повноваження. Під час подій Євромайдану 2013-2014 рр. закликав президента Віктора Януковича зупинити кровопролиття. 16 травня 2019 року Святослав Вакарчук представив політичну партію «Голос», з якою пішов на парламетських вибори 2019. У результаті голосування, політичній силі вдалося подолати прохідний бар'єр і набрати 5,82% голосів українців (17 місць в парламенті за списками і 3 - в одномандатних округах).

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Мій світ – це маленький острівець болю, котрий плаває в океані байдужості 155 років від дня народження Зігмунда Фрейда Зиґмунд Фройд (повне ім’я Сиґізмунд Шломо Фройд; 6 травня 1856, Пржибор – 23 вересня 1939) – австрійський психолог і невролог, який вивчав людське несвідоме. Він розвинув методику вільних асоціацій та тлумачення сновидінь, яку було покладено в основу психоаналізу, і сформулював концепцію структури психіки (Ід, Еґо та Супереґо, або Воно, Я і Над-Я). Зиґмунд Фройд народився в єврейській сім'ї Якоба Фройда та Амалії Натансон. Батько народився 1815 року в місті Тисмениця (сучасна Івано-Франківська область), в Галичині, і провів там перші 25 років свого життя. У Тисмениці він уперше одружився і дав життя двом старшим братам Зиґмунда – Еммануелю і Філіпу. Мати – Амалія Натансон – народилася в Україні, в місті Броди на Львівщині, виросла в Одесі. Батьки мешкали в Бучачі (нині Тернопільська область), де жили до переселення в німецьке місто Фрайберґ, що знаходилося поблизу кордонів Прусії та Австрії (нині – місто Пржибор у Чехії). 1860 року родина Фройда через фінансові труднощі перебралась до Відня. У 9 років Зиґмунд вступає до гімназії Сперл (середня школа), де став одним з найкращих учнів, та закінчив її на відмінно в 17 років. Після завершення гімназії Фрейд планував зробити воєнну або ж політичну кар’єру, але внаслідок антисемітських настроїв та матеріальних труднощів його амбіції були повністю знищені цими причинами. У 1881 році він на відмінно склав випускні екзамени та отримав ступінь доктора медицини. В березні 1876 року Фрейд під пильним наглядом професора Карла Клауса досліджував статеве життя вугрів. Якщо конкретніше, то він вивчав наявність сім'яників у самців. Це була його перша наукова робота. В 1884 році винайшов метод зафарбовування нервових шляхів хлоридом золота, спосіб такого роду був визнаний недосконалим. У 1882 році Фройд приступив до медичної практики. Наукові інтереси привели його до головної лікарні у Відні, де він почав дослідження в Інституті церебральної анатомії. На початку 1880-тих років зблизився з Йозефом Брейєром та Жаном-Мартеном Шарко, які значно вплинули на вибір Фройдом напрямку наукової діяльності. У 1886 році Фройд вступає в шлюб з Мартою Бернейс. У подальшому у них народилось шестеро дітей – Матильда (1887–1978), Жан Мартін (1889–1967, названий в честь Шарко), Олівер (1891–1969), Ернст (1892–1970), Софія (1893–1920) та Анна (1895–1982). Саме Анна Фройд стала послідовницею батька, заснувала дитячий психоаналіз, систематизувала та розробляла психоаналітичну теорію, внесла значний вклад в теорію та практику психоаналізу в своїх роботах. У 1891 році видана робота Фройда «Про афазію», в якій він уперше виступив з аргументованою критикою загальноприйнятої на той час концепції локалізації функцій мозку в певних його центрах і запропонував альтернативний функціонально-генетичний підхід до вивчення психіки та її фізіологічних механізмів. У статті «Захисні невропсихози. Спроба психологічного пояснення.» (1894) та роботі «Дослідження істерії» (1895, спільно з Йозефом Бреєром) було засвідчено, що існує зворотна дія психічної патології на фізіологічні процеси та залежність соматичних симптомів від емоційного стану пацієнта. З початком XX століття починають виходити основоположні наукові роботи: «Тлумачення снів» (1900) Психопатологія повсякденного життя (1901) Спогади дитинства Леонардо да Вінчі (1910) Тотем і табу (1913) Лекції до вступу в психоаналіз (1916–1917) По той бік принципу задоволення (1920) Психологія мас та аналіз людського «Я» (1921) Я та Воно (1923). У 1923 році у Фройда виявлений рак піднебіння. Вчений переніс 33 тяжкі операції, але продовжував працювати до останніх днів свого життя. У 1930 році Фройд став лауреатом премії Ґете. Нестерпно страждаючи від раку ротової порожнини, який був викликаний курінням, у 1939 році він просить свого лікаря та друга Макса Шура допомогти йому здійснити евтаназію, ідея якої була на той час досить популярною. Той дав йому дозу морфію, від якої Зиґмунд Фройд і помер 23 вересня у віці 83 років. Тіло Зигмунда Фрейда було кремоване, прах вміщений в одну з давньогрецьких урн з його приватної колекції. Наразі урна зберігається в колумбарії лондонського крематорію Ґолдерс Ґрін разом з прахом його дружини Марти і доньки Анни.

Кам’янець-Подільська МЦБС Центральна міська бібліотека імені Костя Солухи Методико-бібліографічний відділ Шорт-лист на тему: Учений, академік, організатор української гуманітарної науки 80 років від дня народження Миколи Жулинського

Народився 25 серпня 1940 року в Рівненській області. Доктор філологічних наук. Професор. Академік Національної Академії наук України. Критик, літературознавець, автор книг: «Пафос життєствердження» (1974), «Людина як міра часу» (1979), «Человек в литературе» (1983), «Наближення» (1986), «Із забуття – в безсмертя» (1991), «Вірю в силу духа» (1999), «Подих третього тисячоліття» ( 2000), «Заявити про себе культурою» (2001), «Слово і доля» (2002), «Духовна спрага по втраченій батьківщині» (2002), «Олег Ольжич і Олена Теліга» (2001), «Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943-1944 рр.» (2003), «Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь» (2003), «То твій, сину, батько!. Українська душа – на Голгофі ХХ століття» (2005),»Віктор Ющенко: випробування владою» / у співавторстві/ (2005), «Слово і доля» (2006), «Відстані» (2006), «Він знав, «як много важить слово…» (2008), «Нація. Культура. Література» (2010), «Українська література. Творці і твори» (2011), «Слово на сторожі нації» (2015), «Моя Друга світова» (2016) понад 800 статей, оглядів, рецензій. Освіта  1968 – 1971 Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, аспірантура  1963 – 1968 Київський державний університет ім. Т. Шевченка  1958 – 1960 Дубнівське педагогічне училище Рівненської області Професійна діяльність  2009 - до ц.ч. Академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України.  14.11.2008 – до 07.2010 Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.  01.2006 – до 04.2010 Голова Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України  06.2006 – до 04.2010 Голова Комісії з питань громадянства при Президентові України  06.2006 – до ц. часу Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України  12.2006 – 7. 11.2008 Радник Президента України.  03.2002 – 15.05.2006 Народний депутат України, виборчий блок Віктора Ющенка „Наша Україна”, Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету культури і духовності Верховної Ради України  05.2001– 03.2002 Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України  12.1999 – 05.2001 Віце-прем’єр-міністр України  04.1998 – 12.1999 Директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України · 04.1994 – 04.1998 Народний депутат України від м. Луцька Волинської обл. Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури й духовності Верховної Ради України. Член депутатської групи «Конституційний центр» 10.1992 – 08.1994 Віце-прем’єр-міністр України

02.1992 – 10.1992 Державний радник України з питань гуманітарної політики 1991 – т.ч. Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України 1988 – т.ч. Заступник академіка-секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства Академії наук УРСР (НАН України) 05.1978 – 1991 Заступник директора з наукової роботи, завідуючий відділом рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР 06.1973 – 05.1978 Учений секретар Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР 06.1971–06.1973 Молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Академії наук УРСР 1968 – 1971 Аспірант, Інститут літератури Академії наук УРСР 09.1965 – 10.1968 Трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу 05.1963 – 10.1965 Слюсар Луцького електроапаратного заводу 09.1962 – 01.1963 Робітник промкомбінату Волинського облжитлопостачторгу 08.1960–08.1962 Учитель Озерської восьмирічної школи Дубнівського району Рівненської області Почесні звання, громадські посади та нагороди Президент Міжнародного фонду Марії Приймаченко Голова Українсько-Польського Форуму Почесний Голова Конвенту Європейського Колегіуму польських і українських університетів. Член Президії Ради Спілки письменників України Президент громадської організації «Фонд Михайла і Ярослава Стельмахів» Почесний доктор Ужгородського національного університету. Почесний доктор КНУ імені Тараса Щевченка. Академік Острозького Академічного Братства. Почесний професор НаУКМА Лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за книгу «Із забуття – в безсмертя» Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики. Орден «За заслуги» І ступеня. Орден «За заслуги» ІІІ ступеня «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня. Орден Української православної церкви «Святителя Петра Могили». Орден Австрійської республіки. Орден Павла Скоропадського. Орден Христа Спасителя. Орден Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Кавалер Командорського Хреста за заслуги Республіки Польщі. Кавалер Офіцерського Хреста за заслуги Республіки Польщі. Державний орден Італійської республіки «Зірка італійської солідарності» з присвоєнням почесного звання «Кавалер з правом користуватися регаліями Ордена. «Медаль князя Костянтина Острозького» (найвища золота відзнака Національного університету «Острозька академія», Медаль Св. Володимира за видатний внесок у наукову та політичну діяльність (Світовий конгрес вільних українців). Золота медаль Лесі Українки за вагомий внесок у становлення і розвиток Волинського національного університету імені Лесі Українки. Золота медаль Національної академії мистецтв України. Медаль «Григорій Сковорода» Національної академії педагогічних наук. Медаль «За жертовність і любов до України». Медаль «Будівничий України» (Всеукраїнське товариство «Просвіта»). Хрест Пошани «За духовне відродження». Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій.

Творець слова. Філософ мови 185 років від дня народження Олександра Потебні 22 вересня 1835 року народився Олександр Опанасович Потебня – мовознавець-славіст, філософ, етнограф, фольклорист, педагог, основоположник психологічного напрямку мовознавства. Наукова спадщина вченого охоплює проблеми походження мови та діалектології. «Єдина ознака, за якою пізнаємо народ – єдність мови. Національна свідомість є тим історичним двигуном, що відтворює єдність народу», – слова Олександра Потебні, написані наприкінці ХІХ століття, не втрачають актуальності по сьогодні. «Походив із малоросійського козацтва, яке у 18 столітті отримало російське дворянство», – так описував своє родове коріння Олександр Потебня. На час народження Олександра родина жила на хуторі Маневі, що тоді належав до Полтавської губернії (нині це Сумщина). Гімназійну освіту отримав у Польщі, після повернення в Україну у 1851 році вступив до Харківського університету – спочатку на юридичний факультет, через рік на історико-філологічний, який закінчив у 1856 році. Деякий час вчителював, і завдячуючи професору П.Лавровському, отримав запрошення викладати російську словесність та історію літератури слов‘янських народів до Харківського університету. У 1860 році він склав магістерський іспит і отримав вчений ступінь магістра слов‘янської філології. Працюючи викладачем Потебня проявив себе цікавим лектором, справжнім ерудитом, який із захопленням розказував студентам про українську народну творчість та історію. Потебня зблизився з членами харківської Громади, серед яких було чимало його студентів, відтак авторитет молодого викладача зростав. Разом із громадівцями Потебня переймався станом народної освіти та створенням недільних шкіл, що спонукало його написати «Азбуку для воскресных школ», яка за життя вченого так і не була видана. Лише у 1898 році цей рукопис потрапив до редакції «Київської старовини» і був надрукований додатком до журналу під назвою «Руководство к обучению грамоте, составленное для малорусских вечерних школ А.А.Потебней». Цей підручник за змістом був світським і вміщував народні приказки, прислів‘я, загадки. Також Олександр Потебня був одним із ініціаторів створення школи для народних учителів, розробляв програми навчальних дисциплін та проводив заняття. Цей досвід спілкування з сільською молоддю був обопільно корисний, оскільки Потебня отримав можливість вивчати й досліджувати місцеві говірки, записувати від своїх учнів народні пісні та інший етнографічний матеріал. Він планував заснувати студентський хор для виконання народних пісень. У 1862 році Олександр Потебня отримав закордонне відрядження і через рік, після стажування у Німеччині (де вивчав санскрит), Чехії та Австрії повернувся до Харківського університету спочатку в якості доцента, а з 1875 року – професора. Закордонна подорож відбувалась під пильним наглядом місцевої поліції, оскільки Потебню розглядали як потенційного російського шпигуна та побоювались його «русофільської агітації» в середовищі тамтешньої інтелігенції. Особа Олександра Потебні на батьківщині також викликала увагу поліції, оскільки його рідний брат Андрій був учасником антиросійського польського повстання. Після закордонних студій Потебня відійшов від справ Громади і цілком поринув у науку. У цей час він оприлюднив результати своїх досліджень з філології і в праці «Из записок по русской грамматике» продемонстрував зміни в структурі української, російської та інших слов‘янських мов і виділив риси, притаманні виключно українській мові. За цю роботу він отримав повну Ломоносовську премію Російської Академії наук. Потебня був поліглотом, що дозволило йому здійснити порівняльний аналіз слов‘янських мов і довести самобутність української мови. Садиба, де мешкав Олексадр Потебня з дружиною та двома синами, розташована в центрі міста, поступово перетворилася на інтелектуальний осередок, де збиралась студентська молодь та місцева інтелігенція. Гостинний Потебня завжди усіх приймав привітно і гречно. А от на іспитах був вимогливим, ба навіть суворим, незважаючи на приятельські стосунки зі студентами. У 1877 році він став головою Харківського історико-філологічного товариства, яке стало потужним науковим центром. Також Олександр Потебня був членом Товариства любителів російської словесності при Московському університеті, чеського Товариства наук, членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Незадовго до смерті Олександр Потебня отримав Золоту Костянтинівську медаль Російського географічного товариства за фольклорні розвідки. Продовжуючи вивчати народну мову, Потебня розробив концепцію зв‘язку мови та психології, а також культури і способу життя. Він започаткував психологічний напрям мовознавства, довівши взаємозв‘язок мовного та національного питань і був проти денаціоналізації. Свої ідеї він виклав у працях «Мысль и язык», «Лекции по теории словесности». Водночас українознавчі студії посідали чільне місце в його науковому доробку. Він видав збірники колядок, веснянок з коментарями. Редагував і видав твори Пера Гулака-Артемовського та Григорія КвіткиОснов‘яненка. Частково переклав на українську мову «Одіссею». Помер 11 грудня 1891 року у Харкові, де і похований. У місті зберігся будинок Потебні, що нині розташований на однойменній вулиці. Ім‘я Олександра Потебні присвоєно Інституту мовознавства Національної Академії Наук України.