Добре там, де ми є... / The Grass Is Always Greener on Our Side!
Центр Сучасного Мистецтва “БІЛИЙ СВІТ”
Олесь Я
ZERO
У альбомі використані фрагменти бесід художників Петра Бевзи та Олеся Я, що відбувались протягом 2016 року у Києві.
Сум за Гонором. 2016, полотно, олія, 90х60 см
Петро Бевза: - За поступ! Олесь Я: - За поступ! Петро Бевза: Нещодавно, я взявся до книжки віршів Василя Махна, котру ти мені подарував. Часто я починаю читання зі сторінки, яка відкриється навмання. О.Я. : Розумію. П.Б.: Я відкриваю і бачу вірша, який називається «Капелюх Нікіти Стенеску». По-перше, мене давно заворожило слово «капелюх», а по-друге, Нікіта Стенеску – великий румунський поет. У вірші герой заходить до кав’ярні у Нью-Йорку і бачить капелюх Нікіти Стенеску, який спілкується із присутніми і п’є з ними чорне вино. Потім цей капелюх починають приміряти на себе його друзі і він сам. О.Я.: Гарний прийом. П.Б.: Так. Пізніше я з’ясував, що український письменник із Нью-Йорка Василь Махно написав передмову до перекладів на українську мову 11 елегій Нікіти Стенеску, виданих у Румунії. До речі, Стенеску по матері українець – його мама була дочкою козачого отамана Микити Черячукіна (Черячука), котрий свого часу був послом Війська Донського у гетьмана Скоропадського. Але повернімося до капелюха. Від 2012 року ти сумлінно взявся робити кроки в раніше не відомій для себе ділянці, реально у Terra Incognita, де протягом семи тисяч років багато достойних людей з успіхом носили цей віртуальний капелюх творця. Іноді він роздесятирявся чи розсотенявся, як от в епоху Відродження.
Світобудова. 2015, полотно, олія, мішана техніка, 75х80 см
О.Я.: Тобто, навіщо? П.Б.: Скоріше, чому? О.Я.: Для мене взагалі не існує запитання: «Чому ти робиш те, що робили багато людей колись і роблять тепер?» Я живу своє життя. І якщо хтось це робив, а я не робив, то чому б і мені не спробувати… Декілька разів мені казали: «О!. Це ти зробив так, як зробив той-то, або як робили тоді-то, або у такому-то стилі. Але ж ясно, що ти їх не знаєш». Я знову і знову винаходжу велосипед. Свій. Тепер це мій шлях, я ним йду. П.Б.: Горизонти розширюються, хочеш ти цього чи ні. О.Я.: Кордони, я б сказав. Тому що горизонт неможливо розширити. П.Б.: Добре. Нині 21 століття і інформація рухається з місця на місце за долі секунди. Наприклад, ми говоримо Едвард Мунк, Googlе тобі видає сто картинок Едварда Мунка і ти вже не можеш не знати про нього. Або ж ти зустрічаєшся з художником Петром Лебединцем і ти вже знаєш про нього, а пізніше знаєш іще більше. І коли ти набуваєш певної кількості знань, то вже не можеш відцуратися від них і йти своїм шляхом без того, щоб не пам’ятати хто йшов або ж йде поруч. Настає момент коли ми всі «примірюємо капелюха». Можливо, не всі художника, а хтось чародія, героя, Бога, космонавта. Іґґдрасілль. 2013, полотно, олія, 30х40 см
Порт Ал. 2016, полотно, олія, акрил, 80х60 см
О.Я.: Тобто, чому саме художника? Я впевнений, що не має конкретної відповіді на це питання, але, можливо, це дуже схоже на протилежне від того, ким я був до того, якого капелюха я носив, яку каску міряв. Це мовби гіперкомпенсація, як кажуть психологи. Тобто я був настільки НЕ художник, що я був латентний художник. В мене з’явився такий собі вакуум, коли я зрозумів, що мені не цікаво займатись тим, чим я займаюсь. А щоб цікавість поновити, необхідно щось змінювати. Знаєш, є таке китайське прислів’я: «Якщо учень готовий – вчитель знайдеться». А я був готовий... Щоб налити щось у склянку, необхідно щось вилити. Що вилити – я розумів, а от що налити? Ми самі створюємо нездоланні перепони, коли впевнено думаємо: «Я НЕ танцюю, НЕ співаю, НЕ малюю, НЕ плаваю… Це як глуха стіна для нашого розвитку. Коли я це усвідомив, для мене стало важливим прибрати ці НЕ, серед яких було і малювання. Одного чудового вечора, а саме 17 січня 2012 року, я відчув, що не хочу і не можу знову натискати на кнопку пульта і вмикати телевізора, читати і перечитувати книжки, тобто робити те, що я системно робив роками. Саме тоді я чомусь взяв олівця і щось намалював. Вперше в житті… Серйозно вперше!.. Чотири з половиною роки пройшло - чим я займався весь цей час? Мабуть, «землю орав». Малював олівцем, потім мені сподобалось вугілля, згодом – пастель. Отримував приватні уроки. Я вилучив це НЕ зі свого життя. До того ж малювання чудово допомагає долати страх смерті - страх, що після тебе нічого не залишиться. Вивчаючи історію своєї родини я зрозумів, як мало залишається від більшості людей. Спогад протягом 1-2 поколінь. Якісь незначущі документи, листівки, типові фото. Жодного прояву творчої особистості - вірша, картини, малюнка. Не важливо скільки тобі років – п’ять, шість, двадцять п’ять чи сорок сім. Перед тобою завжди є білі аркуші, tabula rasa. Ніхто за тебе не наповнить їх змістом. Від тебе залишиться лише те, що створиш ти. Сам.
Портрет. 2016, полотно, олія, 80х60 см
Рівновага... 2016, полотно, олія, 60х80 см
Пролітаючи над дахами предків. 2014, полотно, олія, 30х40 см
Холодна… 2015, полотно, олія, мішана техніка, 105х100 см
П.Б.: Одного разу у моєму житті настав момент, коли я вирішив дізнатися про своїх пращурів. Іще були живі мою дідусь з бабусею, але ще не було можливості відкрито говорити. Тому Вони розповідали мені історію художніми образами. Один з образів був такий: дідусь мого дідуся був старостою в селі. Від нього у пам’яті залишились три речі: мідна бляха, яку він носив як староста (коли він її вдягав, у нього змінювався вираз обличчя), сто вуликів (він був ще й пасічником). Постільки він був старостою і в нього було сто вуликів, то він був хрещеним батьком для пів села. Він готував їм подарунки на Миколая, які лежали на поличках для кожного окремо, і там обов’язково була срібна монета з Миколаєм ІІ. Ці образи мене тоді вразили. Я ніколи не бачив фотографію свого прапрадідуся, я не бачив тої бляхи, але коли я відвідав галерею Уфіці у Флоренції, то «Портрет невідомого з медаллю Козимо Медічі Старшого» роботи Ботічеллі став портретом мого прапрадідуся. О.Я.: «Пролітаючи над дахами предків». 2014 рік. Я написав цю картину під враженням від Праги - в мене є предки чехи. П.Б.: От Богдан Гаврилишин тепер теж наш предок. Я завжди сприймав його як людину, яка візуалізує той образ старости-пасічника в реальному житті реальними справами. Був час, коли в тебе був улюблений образ пов’язаний з вовком і цей образ був вербальним. Після того як відбулося активне спілкування з художниками, які не є вербалістами в тобі стався певний розворот. Коли розповідь зникає, картина стає ніби зашифрованою. І метою її є збудити в глядачеві фантазію, зробити його співавтором інтерпретації образу. Можливо в цьому і є сила мистецтва лишати канал спів-буття для глядача.
Self-made. 2014, полотно, олія, 30х30 см
О.Я.: Тобто ти вважаєш, що незалежно від того чи знаю я, чи не знаю про оці всі школи, але я їх відчуваю? П.Б.: Ні, ти їх проходиш, вдосконалюючись і рухаючись на шляху самореалізації. О.Я.: Я зрозумів: ми з Леонардо да Вінчі черпаємо з одних і тих самих джерел. Я в щось попадаю, вже зроблене. П.Б.: Так, мимоволі попадаєш. Якби ти жив, як той самий Нікіфор з Криниці, де всі події крутяться, як жорна навколо його села, то розвивався б, як розвивалися більшість «наївних» художників - вони знали, що відбувається поруч, але не знали хто такий Леонардо да Вінчі. Ти сьогодні спілкуєшся зі мною, вчора ти спілкувався з Блудовим, а завтра полетиш до Флоренції спілкуватися з Мазаччо. Тому ти не можеш бути Нікіфором, якщо тільки свідомо не захочеш ним бути. Все що я зараз розказав - це те, що я бачу, як спостерігач. А які твої відчуття? О.Я.: Я, знаходячись всередині процесу, не відчуваю геометричність своєї прогресії. П.Б.: Тобто, ти себе з собою не порівнюєш? О.Я.: Я порівнюю, але це не завжди на користь мене сьогоднішнього. П.Б.: До чого ж тут користь? Порівнюєш чи не порівнюєш? О.Я.: Правильніше сказати, що не порівнюю. Це як такі собі реперні точки. Тобто щоб було за що триматись. Ти бачиш: «О. Цікаво, це було три роки тому». П.Б.: Ти сам собі контекст. Тобто, ти ближчий до Нікіфора? О.Я.: Можливо. Що нас об’єднує з Нікіфором? Те, що він не міг не малювати. У мене немає матеріальної потреби малювати, але я чомусь малюю. П.Б.: Добре. А чи існує для тебе та найвища точка, якої ти прагнеш досягти? О.Я.: Я не знаю своєї мети. А може не відчуваю її. В цьому питанні для мене важливий шлях. Мені цікаво йти цим шляхом. Можливо, в чомусь я і лукавлю. Але коли я беру пензель, то ніби сам себе малюю. В мене є робота, одна з перших, на ній - художник без голови. Ідея цієї роботи в тому, що художник сам себе створює, малюючи свою голову на полотні. Буває, я повертаюся з майстерні втомленим, майже виснаженим, але з почуттям дуже гарно і корисно проведеного часу. І вже потім дивлюся на роботу, яку створив.
Кольоровий. 2016, полотно, олія, 100х40 см
П.Б.: Коли художник раптом отримує насолоду від того, що він робить, то певний час це є результатом. Коли душа співає. Певний час. А потім художнику хочеться частіше отримувати насолоду і результат, як правило, виходить зовсім іншим, тому що він потрапляє в межі своєрідного автоматизму, у межі власного комфорту. О.Я.: В мене є власне правило: зроби хоч що небудь. Перше зрушення найвитратніше. Зроби його - собівартість інших рухів буде значно меншою. П.Б.: Коли я вчився фотографії вшколі, я прийшов до шкільного фотографа і він сказав: «Ти повинен купити 100 аркушів паперу». Я питаю: «А чого ж так багато? Я зняв тільки одну плівку – 36 кадрів, з них підсвічених було 20, тобто якісних тільки 10». Він каже: «Ти зіпсуєш 90, тому купи краще 100». Я запам’ятав це на все життя. І ця похибка стає більшою, якщо ти хочеш робити щось найточніше. Якщо ти стріляєш по мішені і прагнеш влучити в 10, у тебе є можливість влучити також і в 9, і у 8, і т.д. Оті 90%, це такі самі твої шанси. А ми живемо в реальному світі, де на вулиці затори, постійно телефон дзвонить…
Поступ. 2016, полотно, олія, акрил, 180х120
Дід-прадід. Спогади про мрії. 2016, полотно, олія, 60х80 см
О.Я.: Згоден, бути вільним від суспільства неможливо. Перейдімо до іншого ракурсу. Коли я кажу, що мене цікавить результат - результат для чого? Поперше, мені подобається, коли мені подобається. Така філософія створює коло з великою десяткою на мішені. І мені подобається просто попадати в ціль. Одне з призначень японської ікебани – привід для розмови. Моя творчість – це також привід для спілкування. Але спілкуючись, скажімо, з тобою, або будь з ким тет-а-тет або ж у вузькому колі, я сподіваюсь на відверту розмову, то при широкому пред’явленні я не дуже очікую на зворотній зв’язок. Мені цікаво щоб на це подивились. Цікаво і просто показати і придивитись до враження. Це як модуль в математиці – 25 і не важливо, мінус чи плюс. Тобто питання сподобалось глядачеві чи ні знаходиться за дужками. Рецензія потім. Добра вона чи погана? Відверта чи ні? Такий собі ексгібіціонізм. Я люблю, коли приходять люди, коли роздивляються, коли щось кажуть. Розумію, що питання знаку не тільки у відвертості людини, яка це оцінює, може бути справа в смаку, досвіді, освіті. В мене зараз, дякувати Богу і цьому періоду життя, є досить багато приятелів і друзів художників, яким я люблю показувати свої роботи. І не буває однакових думок. Один каже: «Боже, яке гарне місце оце у тебе тут», інший на те саме: «Оце найгірше, треба перемалювати». Також і про окремі роботи - один скаже - «Гарна робота», інший – «Оце такий непрофесіоналізм. То катастрофа». Можу обрати будь-яке з цих висловлювань. Люблю спонукати художників і просто глядачів до висловів з приводу моїх робіт. Заспокоюю їх: «Зрозумійте, у Вас не має жодної відповідальності. Зроблю все одно по-своєму. Просто кажіть, що ви побачили, може воно там насправді є».
Жовтоокі. Взимку. 2015, полотно, олія, 50х70 см
Прогулянка. 2016, полотно, олія, мішана техніка, 110х130 см
П.Б.: В невідвертості немає сенсу. Людина приходить в потрібний момент і примножує, посилює ту емоцію, яка вже тобою створена. О.Я.: В моєму варіанті розширює - ти бачиш те, чого не бачу я. Важливо не боятись дарувати і не боятись образити. П.Б.: І не боятись брати. Бувають випадки, коли людина тобі дарує, а ти не готовий взяти. О.Я.: Я запитую: «Подивись, що тобі ріже око». Ти кажеш: «Оце плече написано погано». Так, я впираюсь, мені треба себе вмовити. Я проходжу, дивлюсь так і сяк, а як краще – не знаю. Це боротьба з власною лінню. Це для мене важливо, це додаткова відповідальність. В мене її ніби і не має, мені, ніби, байдуже що про мене скажуть, але мені не хочеться щоб рівень «планки» падав. П.Б.: До речі, про «планку». Колись мені говорив Тібор Сільваші: «Візьми свою картину і піди в музей Західного та східного мистецтва (тепер музей Варвари та Богдана Ханенків). Постав свою роботу поруч з Веласкезом, порівняй і ти приймеш рішення». Таким чином Тібор казав: «Спілкуйся з Веласкезом». Не залежно від того, яку лінію ти обереш - Нікіфора чи Мазаччо - важливо визначати контекст. Виклики різні, тому що проблеми різні. Але так чи інакше ми інколи потрапляємо у лунки, які вже хтось викопав, ми заходимо на курган, який вже кимось зведений. Ми робимо відкриття, а потім з’ясовується, що це вже хтось зробив.
Фантом. 2016, полотно, олія, акрил, 100х100 см
О.Я.: Ми сьогодні говорили з тобою про страхи-острахи і це така метода їх подолання. Тобто ти не хочеш бачити, бо побачене може тебе не влаштувати. Це ніби запобіжний елемент. П.Б.: Або ти не справишся з цим, ти не зможеш це перетравити. Завжди існувало ставлення до твору мистецтва як до ілюзіону. О.Я.: Тобто необхідно здивувати? П.Б.: Наприклад, ти показуєш хусточку, а з неї вилітає птах. І не відомо як це зроблено. О.Я.: Афектація. П.Б.: Зараз дуже популярно мати мистецьке ноу-хау. Припустімо, ти знайшов якийсь хід, набір елементів, склав таким чином, що це виглядає як тільки твоє. Це робить хтось в Австралії, Квебеку, Амстердамі, Києві чи Новочеркаську, але в Нью-Йорку це робиш тільки ти. Це перша тенденція. Друга тенденція – працювати в осучасненій класичній манері, нічого особливого не привносити, але форму загострювати. О.Я.: Загалом, я винахідник. Майже не знаю технік, натрапляю на них сам. Майже випадково. Мені байдуже, що це колесо винайдено задовго до мене.
Олександра. 2016, полотно, олія, 80х60 см
Пейзаж століть. 2016, полотно, олія, акрил, 100х200 см
П.Б.: А що ти очікуєш від цієї виставки? О.Я.: До цієї виставки я був людиною, яка малювала і жартівливо-серйозно називала сама себе художником. Для мене художник – це людина, яка малює і серйозно до цього ставиться, для неї цей період життя є важливим. Мабуть, саме цим я відрізняюсь від багатьох людей, які просто вміють малювати. Тобто є люди які вміють малювати, а є художники, і для мене це зовсім різні люди. Я можу не вміти малювати або не досконало знати техніки, але при цьому бути художником. Я боюсь технік, але я не боюсь думки. Я не боюсь того, що я туди вкладаю, вже потім я можу потерпати від дрібнот, але я роблю те, що задумав. Я не боюсь себе відчувати художником, я художник. Пам'ятаєш: «Хочеш бути щасливим, будь ним» - ти будеш художником, якщо будеш вважати себе художником. І до того ж, можливо, це дещо пафосно, але я не можу не малювати, тобто мені треба було б зробити над собою зусилля, щоб не малювати, щоб полишити оцю діяльність. Дещо я вилив зі своєї склянки, а налив живопис, але не тільки. Малювання та мій статус художника дає мені основу, впевненість, рівновагу, навіть, стрижень. В мене немає серйозних турбот щодо сенсу життя. Я живу і займаюсь тим, що мені цікаво – імовірно, це і є один із сенсів мого життя. П.Б.: Тут і тепер. О.Я: Так.
Про посмішку. 2016, полотно, олія, мішана техніка, 60х60 см
Zero / Олесь Я Невагоме та загадкове / Найдавніший відомий Олесю Я предок на ім’я Казимир народився близько 400 років тому Поза червоним і чорним / Сам Олесь Я народився років на 350 пізніше 5 листопада 1966 року Прагнення до недосяжного і незбагненного – до повної свободи, легкості та всеосяжності / Вподобає розглядати Білий Світ з 24-го поверху майстерні Ніде та скрізь / Працює у Києві та всюди Нічого та все / Має чорного капелюха та білого кота Ніколи та завжди / Малює з 17 січня 2012 року
Его. 2016, полотно, олія, акрил, 80х60 см
Центр Сучасного Мистецтва “БІЛИЙ СВІТ” Пушкінська 21, Kиїв, 01004, Україна тел. +38 044 338 53 05 моб. +38 067 939 36 82 whiteworld.net gallery@whiteworld.net