Станіславів станіслав івано франківськ

Page 1

350

До

- річчя Івано-Франківська

Станиславів

Станіслав

Івано-Франківськ 1

6

6

2

-

2

0

1

2

1


2 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


3


4 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА МІСЬКА РАДА ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧИНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ ІНСТИТУТ ТУРИЗМУ

350

До

МАНУСКРИПТ-ЛЬВІВ 2012

Станиславів

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙУНІВЕРСИТЕТ НАФТИ І ГАЗУ

Станіслав Івано-Франківськ

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ КРАЄЗНАВЦІВ УКРАЇНИ

- річчя Івано-Франківська

5


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів


350

років для міста – це водночас і мало, і багато, адже є набагато старші міста, проте є і набагато молодші. Безумовно, для міста святкування 350-річного ювілею є дуже вагомою подією. Власне народження однії з перших фундаментальних праць по історії міста ІваноФранківська присвячене саме цій даті. Ювілей для міста є одним з історичних моментів, який спонукає до глибшого вивчення та аналізу історичних подій, що у свою чергу допомагає краще прогнозувати майбутнє. Місто Івано-Франківськ цікаве та своєрідне у багатьох аспектах. Завдяки багатій історії воно відродилося як туристичний центр, що притягує тисячі вітчизняних та іноземних туристів, яким вже сьогодні може запропонувати екзотичний коктейль з історичних мандрівок, найсучасніших розваг та місцевого колориту. Цікавим та насиченим є культурне життя Івано-Франківська, який за останні два десятиліття не раз ставав стартовим майданчиком для багатьох тепер уже широко відомих в Україні культурологічних та мистецьких проектів. При цьому місто залишається осередком збереження та розвитку української культурної традиції. Відвідавши це затишне і комфортне місто, кожен зможе оцінити усі переваги сучасної інфраструктури, які поєднуються з яскравим етнічним колоритом середовища. Активна співпраця Івано-Франківська з європейськими містами відзначена Радою Європи. Місто є одним із не багатьох в Україні, що вже отримало дві почесні відзнаки Парламентської Асамблеї Ради Європи – Європейський диплом та Почесний прапор Європи, які засвідчили визнання ПАРЕ зусиль міста у поширенні європейської ідеї, налагодженні міжнародних контактів, зміцненні побратимських зв’язків із закордонними містами. Ці здобутки дозволяють говорити про серйозні європейські перспективи міста. Впевнений, перейшовшись сторінками цієї книги кожен з тих, хто ще не побував в ІваноФранківську, виявить бажання завітати до цього чудового міста. Тим, хто відвідав ІваноФранківськ вперше, неодмінно захочеться повернутись до нашого міста ще не один раз.

Міський голова Івано-Франківська Віктор Анушкевичус


Stanislau Станиславів Станіслав

Івано-

8 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


350

До

- річчя Івано-Франківська

Франківськ 9


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

Рекомендовано до друку Вченою радою Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

10 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Автор ідеї

Віктор Анушкевичус Керівник авторського колективу, головний редактор

Володимир Великочий

Координатор проекту, керівник дизайнерського відділу

Петро Мелень

Науковий редактор

Андрій Королько

Літературний редактор

Галина Пославська


РЕДАКЦІЙНА РАДА

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Віктор Анушкевичус Володимир Великочий Михайло Верес Руслан Марцінків ЛюдмилаСлободян Наталя Перцович Богдан Білик Володимир Устинський Мирослав Петрик Наталя Микула Микола Калинчук Тарас Масляк Віталій Матушко Борис Савчук Тарас Маланюк Богдан Гаврилів Мирон Мицан Михайло Головатий Петро Арсенич

Михайло Верес голова

Володимир Велекочій заступник голови

Сергій Адамович Петро Арсенич Євген Баран Михайло Бігусяк Олег Білоус Богдан Бойчук Василь Бурдуланюк Володимир Великочий Богдан Гаврилів Тамара Галицька-Дідух Микола Геник Михайло Головатий Володимир Грабовецький Василь Грещук Сергій Дерев’янко Людмила Дрогомирецька Віолетта Дутчак Олег Єгрешій Олег Жерноклеєв Євгенія Калашнікова Ганна Карась Олександр Карпенко Лариса Кобута Степан Кобута Володимир Комар Андрій Королько Оксана Крижанівська Євстахій Крижанівський Микола Кугутяк Микола Лесюк Олександр Лисенко Микола Литвин Тарас Маланюк Олександр Марущенко

Руслан Марцінків Василь Мачук Петро Мелень Михайло Москалюк Іван Миронюк Богдан Мицкан Іван Монолатій Михайло Нагорняк Богдан Остафійчук Ігор Пилипів Надія Пилипів Степан Пушик Любов Соловка Галина Стефанюк Ігор Райківський Микола Рожко Михайло Романюк Валерій Смолій Михайло Сигидин Петро Сіреджук Борис Савчук Петро Федорчак Зеновій Федунків Олександр Фотуйма Ігор Цепенда Лілія Щербін Наталія Храбатин Юрій Угорчак

11


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

12 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

РЕЦЕНЗЕНТИ

Добржанський Олександр Володимирович

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України, декан факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Сухий Олексій Миколайович

доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка

Удод Олександр Андрійович

доктор історичних наук, професор,член кореспондент Національної академії педагогічних наук України, завідувач відділу української історіографії Інституту історії України НАН України


ВСТУП

Т

ри з половиною століття тому, 1662 року корону міст Покуття прикрасило ще одне - Станиславів, якому було надано право на самоуправління. Містяни стали повноправними власниками своєї твердині, відчули себе рівними з тими, хто користався таким правом в тодішній польсько-литовській державі, справжніми європейцям. Точної дати заснування міста на сьогодні ні професійні історики, ні краєзнавці встановити не спромоглися. Існує чимало версій, гіпотез, потрактувань і тверджень щодо того, коли ж виник Станиславів. Однак жодного заперечення чи несприйняття не викликає зафіксована літописно дата – надання місту магдебурзького права. Навіть прискіпливе вивчення, а не те, що побіжний погляд на мапу краю, яку виготовив десятиліттями раніше відомий історик, географ, картограф Боплан, подорожуючи тут з заходу Речі Посполитої, на її схід – до Війська Запорозького, не виявить на ній Станиславова. Ще на початку ХVІI століття на місці майбутньої перлини Прикарпаття знаходилися українські села Пасічна, Заболоття, Княгинин. Не викликає заперечень і те, що місто, яке тричі змінювало свою назву: Станиславів – Станіслав – Івано-Франківськ, виникло на українських землях, хоч і знаходилось на території українськопольського пограниччя. Воно постійно “підживлювалося” українським етнічним елементом, продукувало його, створювало середовище для утвердження й розвитку української національної ідеї, духовних і культурних цінностей. Його вулиці й майдани пам’ятають кроки Пилипа Орлика, Івана Виговського, Івана Вагилевича, Івана Франка, Михайла Грушевського, Андрея Шептицького, Костя Левицького, Євгена Петрушевича, Дмитра Вітовського, Антіна Крушельницького, Богдана Лепкого, Дениса Січинського, Йосипа Стадника, Соломії Крушельницької, Григорія Хомишина, родин Шухевичів і Бандер, Віктора Мороза, В’ячеслава Чорновола, Назарія Яремчука, Опанаса Заливахи, Михайла Фіголя та багатьох інших відомих й уславлених особистостей, яких ми вважаємо гордістю країни, а їхню творчу спадщину і діяльність – неоціненним вкладом у вітчизняну культуру й історію. Сьогодні наше місто щиро відкриває обійми для всіх своїх жителів і гостей, радо вітає відомих і знаних сучасників, в тому числі і вихідців з ІваноФранківська: Степана Пушика, Дмитра Павличка, Юрія Андруховича, Марію Стеф’юк, Христину Фіцалович, Христину Михайлюк, братів Вірастюків, Романа Гонтюка, Богдана Шиптура, Тараса Прохаська, Володимира Єшкілєва… Всіх і не перелічити. Невід’ємною рисою Івано-Франківська є та неповторна атмосфера культурного й інтелектуального середовища, яка постійно продукує нові ідеї, головне - формує творчих і неординарних особистостей. Наше місто створювалося і розвивалося як європейське. Неоціненний вклад у його поступ зробили поляки, вірмени, євреї, німці, росіяни і ще близько 80 представників національних меншин чи народностей. Без перебільшення, вважаємо, що саме мультикультурне і поліконфесійне середовище Станиславова Станіслава – Івано-Франківська і витворило його таким, яким ми, його жителі, як і залюблені в нього гості, бачимо, сприймаємо, пам’ятаємо. Водночас, переконані, що саме сьогоднішній Івано-Франківськ може слугувати прикладом сучасного українського міста, жителі якого, різні за етнічною і національною приналежністю, є носіями української національної ідеї, уособленням українського народу у виокремленому культурно-географічному просторі. Сьогодні Iвано-Франкiвськ є мiстом iз значним промисловоекономiчним та науковим потенцiалом, широкими можливостями для розвитку як внутрiшнiх мiжрегiональних, так i зовнiшнiх мiждержавних зв’язкiв. Його основними бюджетоуторюючими підприємствами є ТОВ “Електролюкс Україна”, ТОВ “Тайко Електронікс Юкрейн Лімітед”, ВАТ “Арматурний завод”, ДП ВО “Карпати”, ТОВ “Імперево Фудз”, ПАТ “М’ясокомбінат”, ПАТ “Хлібокомбінат”, ПАТ “Івано-Франківський лісокомбінат”, ТОВ “ЕР і Джес-2”, ВАТ ВТШП “Галичина”, ТОВ “Куверт- Україна”, ПАТ “Івано-Франківський

хлібокомбінат”. Здоров’ям містян опікуються оснащені сучасним обладнанням і укомплектовані фаховим персоналом клінічні лікарні, поліклініки, численні клініко-діагностичні медичні центри, в тому числі й приватні, один з кращих в державі Прикарпатський Центр репродукції людини. Чи не щомісяця Івано-Франківськ відвідують численні офіційні делегації, в тому числі з посольств і консульств зарубіжних країн. Місто має тісні й ефективні зв’язки з 22 містами-побратимами з 9 країн: Білорусі, Латвії, Литви, Республіки Польщі, Російської Федерації, Румунії, США, Угорщини, Чеської Республіки. Місто є членом Асоціації міст України, в складі якої підтримує тісні зв’язки з Радою Регіонів Європи, Міжнародною Спілкою Громад та Організацією містпобратимів; членом мережі міст сталого розвитку України; членом Міжнародного форуму історичних центрів, до якого входить 25 європейських міст; членом Асоціації споріднених міст з центром в місті Бая Маре (Румунія). Місто Івано-Франківськ - перше місто в Україні, яке стало членом Асоціації європейських муніципалітетів “Energie-cites” Великi перспективи мiста пов’язанi з близькiстю Карпат як унiкального регiону туризму, вiдпочинку та рекреацiї. Колоритнi Гуцульщина, Покуття, Опiлля, Бойкiвщина дають можливiсть гостям Прикарпаття краще зрозумiти душу українського народу, закохатися в українську пiсню, подивуватися гiрським легендам. Обласний центр приваблює туристiв своїми архiтектурними пам’ятниками, храмами, музеями, театром. Мiська ратуша, центральний корпус медичної академiї, парафiяльний костел, катедральний собор, римо-католицький костел, будiвля залiзничного вокзалу, монастир василiянок, будинок Ощадбанку, а також багато iнших будiвель мають велику художню та iсторичну цiннiсть. Доволі широкою є і мережа закладiв культури й освіти сучасного Івано-Франківська. До першої з них належать, 17 фiлiй бiблiотек, 5 шкiл естетичного виховання, 2 кiноконцертнi зали, 8 клубних установ, мунiципальний центр дозвiлля, центр сучасного мистецтва, обласна фiлармонiя, театр ляльок iм.М.Пiдгiрянки, обласний театр фольклору, державне музичне училище iм. Д.Сiчинського, музично-драматичний театр iм.I.Франка, обласна наукова бiблiотека iм.I.Франка, 20 державних та громадських музеїв. Освітню галузь складають три національних університети; 10 інститутів та факультетів державної і приватної форми власності; 40 загальноосвтніх шкіл і навчальних закладів, в тому числі 3 гімназії, природничо-математичний та автомобільний ліцеї, загальноосвітня школа-інтернат №1, міжшкільний навчально-виробничий комбінат; 8 коледжів; професійно-технічні училища; 3 спортивні школи; 28 закладів дошкільного типу. Спражньою родзинкою міста стало проведення багатьох перспективних фестивалiв та конкурсiв: Мiжнародного фестивалю духовної музики, молодiжного фестивалю “Едельвейс”, Всеукраїнського конкурсу хорової музики iм. Д.Сiчинського, мiжнародного фольклорного фестивалю етнографiчних регiонiв України “Родослав”, міжнародного фестивалю танцювальних колективі “Фест”, щорічного міжнародного фестивалю ковалів, оригінального міжнародного фестивалю “Карпатський вернісаж”. Про високий рівень розвитку міської громади свідчить і те, що Івано-Франківськ за версією журналу “Фокус” у 2010 році вдруге поспіль посів третє місце в рейтингу “55 кращих міст для життя”, показав високий результат за показником “вища освіта”, який характеризує можливість для здобуття вищої освіти, кількість вузів III і IV рівня акредитації, і співвідношення кількості студентів до кількості населення. А все починалося з далекого ХVII століття… В 1654 році краківський воєвода і великий коронний гетьман Станислав Ревера Потоцький викупив землі, де лежить нинішнє місто, у заможної родини Жечковських з метою спорудження тут фортеці для захисту від набігів кримських татар та як свій опорний пункт на 13


покутській землі. Місто-фортеця було споруджене за короткий термін (5 місяців) за проектом Франціско Корассіні, який походив з французької провінції Авіньйон. Воно споруджувалося у формі шестикутника з додатковими бастіонами, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких. Місто відразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев’яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Мав Станиславів дві потужні в’їздні кам’яні брами: Галицьку та Тисменицьку. Образ міста історично асоціювався з теорією В. Скамоцці “Ідеального міста” (міста-зірки, міста-сонця) - гармонійного, компактного, доцільного і невразливого до нових методів військових дій. Проектування і спорудження міста велось за стандартами і нормами французької будівельної школи. Графічно-метрологічний аналіз структури і “коду” міської структури і сьогодні дає можливість вказати на її унікальність в Східній Європі. В засадах містоплануваня немає характерного для середньовічних міст конфесійного тиску чи домінування якоїсь однієї з них. Архітектура міста характеризує образ рівноправної громади, виражений в домінуванні ринково-ратушної площі, яку оточували правильним колом храми різних конфесій і релігій, що відповідало духу вільного міста. Костели, церкви, синагоги - католицькі, греко-католицькі, вірменські, гебрейські - все це впродовж сотень років культивувало віротерпимість, а також вироблення у жителів міста розуміння пріоритетності громадянських цінностей. Мультикультурне середовище лише збагачувало самих містян, утверджуючи статус вільного європейського осередку міської європейської культури. У 1666 році було закінчено будівництво першої дерев’яної міської ратуші, яка впродовж століть кілька разів змінювала свій зовнішній вигляд. 15 квітня 1669 року за привілеєм Андрея Потоцького в місті було реорганізовано парафіяльну церкву у колегіату Яна Тарновського, архієпископа Львівського. Цього ж року при ній було відкрито “Академію” (духовну школу), яка вважалася філією Краківського Ягеллонського університету. Таким чином, це був перший вищий навчальний заклад Галичини, де початково навчалося до 200 осіб. У XVIII-XIX ст. місто було значним торгово-ремісничим осередком Польщі, а від 1772 року — імперії Габсбургів (від 1804 — Австрійської імперії, від 1867 — Австро-Угорщини). У розвиток його ремесел і культури крім українців зробили свій внесок поляки, євреї і вірмени — національні громади яких були тут досить численними. Друга половина 19 століття відзначена швидким розвитком промислових відносин, створенням підприємств. Чималий поштовх цьому дало прокладення залізниці у 1866 році: тоді ж беруть початок локомотиворемонтний завод, лікеро-горілчане об’єднання, шкірфірма “Плай”. Під час першої світової війни, у 1914-1916 роках за місто точились жорстокі бої, а шанці, які викопували солдати ворогуючих армій Австро-Угорської та Російської імперій, проходили на його околицях. Частину історичної забудови міста було зруйновано — і відновлено вже у новітніх архітектурних формах. Принагідно сконстатуємо, що в шанцях воювали один проти одного брати-українці, які виконували свій громадянський обо’язок у складі армій інонаціональних держав. Та вже тоді, в горнилі небачених за масштабами і втратами битв, міцніло розуміння потреби національної єдності, потреби здобути власну державу або вмерти в боротьбі за неї. Українське соборництво проходило випробування кров’ю на галицькій землі. І пройшло її гідно, ставши невід’ємною частиною як національної ідеї, так і основоположною складовою духовних цінностей нашого народу. Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році Галичина стала основним регіоном, в якому було створено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Станиславів протягом січня-травня 14 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

1919 року був її столицею. Саме у ці роки тут побували такі визначні українські діячі, як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Євген Коновалець. У 1919-1939 роках Станиславів перебував у складі Польщі. Впродовж 1939-1944 років Станиславів був окупований німецько-фашистськими військами, а його жителі ставали об’єктами поповнення робочої сили на підприємствах Третього Рейху, репресій проти національно свідомих борців за відновлення української державності на своїх землях. В авангарді цієї боротьби були підрозділи УПА, які продовжували свою боротьбу і в п’ятдесятих роках ХХ століття, в час панування радянського комуністичного режиму. Всього у Станиславові та його околицях в часи Другої свтової війни фашисти знищили понад 100 тисяч мирних громадян. 27 липня 1944 року в результаті Львівсько-Сандомирської наступальної операції радянських військ місто Станиславів було звільнено з-під окупаційної влади гітлерівської Німеччини. В боях за нього полягло чимало солдат і офіцерів радянської армії, окремі з них нагороджені орденами і медалями посмертно, удостоєно звання Героя. Цього ж року Станиславів стали називати Станіславом. У 1962 році місто відзначило своє 300-річчя. Саме з цією датою пов’язане і його наступне перейменування. 9 листопада 1962 р. вийшов указ Президії Верховної Ради УРСР, відповідно до якого місто Станіслав отримало назву Івано-Франківськ на честь одного з найвідоміших національних діячів, видатного письменника та громадського діяча Івана Франка, який неодноразово тут бував, мав добрих друзів, писав і читав свої твори. В радянський час активно розвивався промисловий потенціал міста, виникали і функціонували виробничі комбінати, заводи, розвивалася будівельна, нафтогазова, машинобудівна, хімічна промисловості. Переважна більшість з виробництв була зорієнтована на військово-промисловий комплекс, що дало і свій негативний ефект наприкінці 1980-х на початку 1990-х років. Розпад СРСР призвів до занепаду підприємств цього комплексу особливо на окраїнах колишніх радянських республіках. Це не могло не позначитися й на економічному потенціалі нашого міста. На межі 80-90 – х років ХХ століття Івано-Франківськ став одним з центрів національно-культурного і державного відродження в Україні. Масові мітинги і демонстрації містян на підтримку незалежності, соборності, діяльність численних громадських, громадсько-політичних товариств, як от української мови, “Просвіти”, “Меморіалу” тощо, осередків політичних партій характеризували тогочасне його суспільно-політичне життя. 1990 року відбулися і перші демократичні вибори голови міста, на яких перемогу здобув Ярослав Тайліх(1990-1994рр.). В часи незалежності очолювали місто Богдан Борович (1994-1998 рр.), Зіновій Шкутяк (1998-2006 рр.). Другу каденцію поспіль (з 2006 року) головує сьогодні Віктор Анушкевичус. Сучасний Івано-Франківськ – місто традицій і новаторства. В ньому гармонійно поєднуються архітектурні стилі XVIII, XIX, XX століть з хайтековими елементами споруд віку ХХІ, гостинно відкривають двері і оформлені під старовину затишні кнайпи, і сучасні готельноресторанні комплекси, милують око і вичурно відреставровані приватні камяниці середмістя, і великі багатоповерхові житлові комплекси. Майданами міста витає дух австрійського педантичного генералітету, польського гоноровитого шляхетства, підприємливих єврейських лихварів, українських національних патріотів. Цей дух мультикультурності і поліконфесійності є таким же, як і у Братиславі, Відні, Варшаві, Кракові, Львові, Празі. Та все ж, Івано-Франківськ – сучасне європейське місто з українським духом і обличчям. Що і було підтверджено врученням його міському голові Віктору Анушкевичусу у 2008 році Європейського диплому та Почесного Прапора Ради Європи. У міста є майбутнє. Бо воно пам’ятає свою історію, шанує своє минуле і піклується про прийдешнє. Нам лише 350 літ…


Ця книга є результатом праці великого авторського колективу. Вступ підготував

В.Великочий

Перший розділ

Другий розділ

А.Королько) є найбільшим і складається з 9 підрозділів, де подано основні віхи історії Івано-Франківська, крізь призму століть охарактеризована діяльність етнічних спільнот.

(керівник Т.Маланюк) складається з 3 підрозділів, де охарактеризовано пам’ятки громадської, військової і сакральної архітектури, монументальної скульптури, меморіальні дошки міста.

Скрижалями історії: Музика, застигла від граду Ревери до в камені: пам’ятки Франквої столиці архітектури Івано(керівники І.Райківський і Франківська

Підрозділ 1.1 У складі Речі Посполитої (1662–1772) написали В.Грабовецький, М.Сигидин, З.Федунків і А.Королько; підрозділ 1.2 Під Австрійською владою (1772–1914) О.Жерноклеєв, І.Райківський і А.Королько; підрозділ 1.3 У роки Першої світової війни (1914–1918) С.Адамович; підрозділ 1.4 Доба Західно-Української Народної Респубілки (1918–1919) В.Великочий і П.Арсенич підрозділ 1.5 Міжвоєнний період (1919–1939) М.Кугутяк, О.Єгрешій, Л.Дрогомирецька і Н.Храбатин; підрозділ 1.6 У рокиДругої світової війни (1939–1945) О.Марущенко, С.Дерев’янко і Г.Стефанюк; підрозділ 1.7 В добу тоталітаризму (1945–1991) Т.Галицька-Дідух; підрозділ 1.8 Період незалежності (1991–2011) С. Кобута і Л.Кобута;

Підрозділ 2.1 Пам’ятки громадської і військової архітектури уклали М.Головатий і Т.Маланюк; підрозділ 2.2 Пам’ятки сакральної архітектури Т.Маланюк; підрозділ 2.3 Пам’ятки монументальної скульптури, меморіальні дошки – Б.Гаврилів. Третій розділ

Центр освіти, науки і спорту Прикарпаття

(керівник І.Миронюк) складається з 3 підрозділів, де описано освітнє і наукове життя, спортивні досягнення обласного центру. Підрозділ 1 Освітнє життя міста написав Ю.Угорчак; підрозділ 2 Науковий центр країни І.Миронюк та О.Білоус;

Четвертий розділ

Культурномистецька мозаїка Франкового міста

(керівники Г.Карась і І.Монолатій) складається з 5 підрозділів, де розкриваються особливості образотворчого та декоративно-ужиткового, музичного, театрального і хореографічного мистецтва, охарактеризовано літературне життя. Підрозділ 1 «Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво» підготували Г.Карась і І.Монолатій; підрозділ 2 Музична культура – В.Дутчак; підрозділ 3 Театральне мистецтво – Г.Карась; підрозділ 4 Хореографічне мистецтво Г.Карась і В.Дутчак; підрозділ 5 Літературне обличчя Є.Баран. П’ятий розділ

На шляху економічного поступу написали М.Романюк і Є.Калашнікова.

підрозділ 3 Місто спортивної гордості і слави Б.Мицкан, О.Фотуйма, В.Матешко і О.Крижанівська.

підрозділ 1.9 Етнічні спільноти: єврейська – І.Монолатій і Л.Соловка, вірменська – І.Монолатій, польська – М.Геник, німецька – П.Сіреджук, російська – Л.Щербін. 15


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

1

розділ

2

розділ

16 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Зміст

Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці.............4 1.1 1.2 1.3 1.4 1.5 1.6 1.7 1.8 1.9

У складі Речі Посполитої 1662-1772..................................6 Під Австрійською владою 1772-1914..................................26 У роки Першої світової війни 1914-1918..................................46 Доба Західно-української Народної Республіки 1918-1919..................................5 Міжвоєнний період 1919-1939..................................66 У роки Другої світової війни 1939-1945..................................76 В добу тоталізму 1945-1991..................................86 Період незалежності 1991-2001..................................96 Етнічні спільноти (польська, єврейська, німецька, російська)..................................186

Музика, застигла в камені: памятки архітектури Івано-Франківська.......................................................................187 2.1 2.2 2.3 2.4 2.5

Пам’ятки громадської і військової архітектури ..................................186 Пам’ятки архітектури на зламі ХІХ-ХХ ст. ..................................186 Пам’ятки садово-паркового мистецтва ..................................................................186 Пам’ятки сакральної архітектури ..................................186 Пам’ятки монументальної скільптури, меморіальні дошки..................................18


3 45 розділ

Центр освіти, науки і спорту Прикарпаття.....................................................348 3.1 Освітнє життя міста..................................186 3.2 Науковий центр країни..................................186 3.3 Місто спортивної гордості і слави..................................186

розділ

Культурно-мистецька мозаїка Франкового міста..................................414

розділ

На шляху економічного поступу...............................................................................................................................................486

17


Станиславів

Станіслав Івано-Франківськ

1

розділ

18 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


Зміст розділу

1.1 У складі Речі Посполитої 1662-1772 ..................................6 1.2 Під Австрійською владою 1772-1914 ..................................26 1.3 У роки Першої світової війни 1914-1918 ..................................46 1.4 Доба Західно-української Народної Республіки 1918-1919 ..................................56 1.5 Міжвоєнний період 1919-1939 ..................................66 1.6 У роки Другої світової війни 1939-1945 ..................................76 1.7 В добу тоталізму 1945-1991 ..................................86 1.8 Період незалежності 1991-2001 ..................................96 1.9 Етнічні спільноти єврейська, німецька, вірменська, російська .............................186 19


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.1 у складі речі посполітої 1662-1772 р.р.

20 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

І

сторія Івано-Франківська, на відміну від літописних міст Галичини, має значно коротший вік, однак ця обставина суттєво не позначилась на його героїчній минувшині і шляхетному сьогоденні. Дослідники досить довго ламали списи, намагаючись визначити точну дату заснування міста. При цьому жоден із них у своїх версіях не виходив за хронологічні межі ХVІІІ ст. Річ у тім, що тогочасні джерела зафіксували декілька дат, які мають безпосереднє відношення до дня народження міста: 1624, 1644, 1649, 1654, 1662 рр. Проте, попри велике бажання окремих дослідників видати бажане за дійсне, все ж таки

згодом з’ясувалось, що датою заснування міста слід вважати 7 травня 1662 р. Саме в цей день староста галицький, лежайський і коломийський, полковник королівської армії Андрій з роду Потоцьких, що водночас був власником великих земельних володінь у Галичині, надав жителям новозаснованого на своїх землях міста Станиславова локаційний привілей. Цей документ, що фактично засвідчив надання місту магдебурзького права, цілком справедливо згідно з європейською правовою нормою і традицією визначив подальший урбаністичний напрям розвитку поселення, витоки якого сягали, як свідчать дані археологічних досліджень, ще княжих часів.

Перші письмові свідчення про існування на теренах сучасного Івано-Франківська сільських поселень Пасічна, Заболоття і Княгинин відносяться до ХV ст. Розташовані на добре захищеній самою природою території межиріччя двох гірських Бистриць – Солотвинської і Надвірнянської, ці села, залюднені українськими селянами, мало чим відрізнялися від сотень таких же сільських поселень, розкиданих по всій Галичині. Пасічна фігурує в тогочасних земських і гродських актах як присілок Загвіздя й навіть іменується в документах як «Пасічна від Загвіздя». Належав присілок загвіздянським дідичам Станчулу (1458-1461 рр.) і Миколі Чарнковському


Станіслав Ревера Потоцький (1579–1667) – польський воєначальник і державний діяч, шляхтич. Воєвода Брацлавський, Подільський, Краківський, польний гетьман коронний (1652–1654), великий коронний гетьман (1654–1667). Батько Андрія Потоцького засновника Станиславова

Андрій Потоцький – засновник міста-фортеці м. Станиславова

Герб м. Станиславова. Копія (1790 р.) первісного герба м. Станиславова, наданого королем у 1663 р. (використовувався у 1663–1790 рр.)

Мозаїчне зображення гербу Потоцьких «Пилява». м. Лєжайськ. Республіка Польща.

Пилява. Фамільний герб Потоцьких на фортечному камені. ХVІІ ст. Фонди обласного краєзнавчого музею

Карта Боплана Покуття 1645 р., на якій нанесено умовною позначкою місце розташування майбутнього міста Станиславів

з Медухи (1466, 1478 і 1483 рр.). У ХVІ – ХVІІ ст. Пасічна залишалася маленьким сільцем, й окрім того, що знаходилася на угорському тракті, інших переваг не мала. По сусідству з Пасічною, на правому березі річки Бистриці Солотвинської розташовувалося село Княгинино (з кінця ХV ст. – Княгинин). Назва села промовисто говорить про те, що поселення виникло ще в княжу добу (ХІ – ХІІІ ст.) і було власністю якоїсь княгині. Історик М. Струмінський вважав, що цією княгинею була дружина галицького князя Романа Мстиславича Анна. Перший дослідник історії міста – польський історик вірменського походження С. Баронч свого часу висловив думку, що

Герб м. Станиславова. 1663 р.

Фрагмент мапи з другої половини ХVІІІ ст. з позначенням м. Станиславова, його оборонних споруд. у складі речі посполітої 21


Конфігурація первісного плану Станиславівської фортеці та розпланування міських кварталів. 1670-ті рр. Копія привілею від 14 вересня 1658 р., виданого українській громаді м. Станиславів засновником А. Потоцьким на будівництво церкви, організацію братства, відкриття шпиталю та школи при культовій споруді

План дерев’яної Станиславівської фортеці. Реконструкція О.Олійник

Умовні позначення: 1 – замок Потоцьких, 2 – ратуша, 3 – Галицька брама, 4 – Тисменицька брама, 5 – Вірменська хвіртка, 6 – руська церква, 7 – вірменська церква, 8 – костьол, 9 – синагога. А – український квартал, Б – польський квартал, В – єврейський квартал, Г – вірменський квартал

План дерев’яної Станиславівської фортеці. Реконструкція З.Федунківа Церква Христового Воскресіння, споруджена 1601 р. в с. Заболотті, середмісті майбутнього м. Станиславова. Худ І. Деркач

назва села ймовірно пішла від польського слова «кнея», що в перекладі означає «дебрі, хащі». Саме в них водилося багато різної звірини й дичини, полювати на яких сюди приїжджали князі зі слугами. Тому поселення спочатку виникло як мисливська осада, а згодом перетворилося на село. Зменшувальні, традиційні для українців імена власників та орендарів (Янець син Матія з Княгинино, брат Васька з Креховець, Сидор з Княгинино, Михайло з Княгинино, Івашко з Драгомирчан, Микола з Княгинино, Гринь Балюкович з с. Княгинин) засвідчують проживання в ньому нащадків збіднілого руського боярства, яке перетворилося в ХV ст. у ходачкову шляхту. За

22 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

люстрацією 1578 р. землі Княгинина було поділено на невеликі наділи між дрібними шляхтичами (Княгинецькими, Проскурчатами, Калиновятами, Секов’ятами, Загвойськими, Корчинськими). В порівнянні з Пасічною Княгинин мав більше перспектив для розвитку. Село було заможнішим, багатшим і, що головне, мало елітний інтелектуальний потенціал, що зіграло не останню роль під час закладення на землях сусіднього села містечка і формування міської громади. На південь від Княгинина за ставом, мочарами і болотом розташовувалося село Заболоття. Свою назву одержало, очевидно, від самого місця розташування – неподалік заболоченої долини

Бистрицького межиріччя. Вперше в історичних документах воно згадується під 1437 р. За люстрацією 1515 р. було невеличким населеним пунктом, адже платило чинш тільки з одного лану землі. На початку ХVІІ ст. в ньому налічується вже 65 селянських господарств. За відомостями мандрівника Ульріха фон Вердума в середині того ж століття село належало руській церкві. Заперечує приналежність села руському кліру в одній зі своїх праць відомий польський істориккраєзнавець О. Чоловський. Він пише, що у 1654 р. шляхтич Юрій Жечковський з Заболоття (мабуть його власник – авт.) пожертвував 500 злр. на купівлю органу для єзупільського

костьолу. Як би там не було, але у тому ж році поселення придбав галицький староста Станіслав Ревера Потоцький. Саме з цього часу починається поступове перетворення його у місто. Вдале розташування (природна захищеність, наявність водних артерій, перехрестя торгівельних шляхів) у поєднанні з тривалою заселеністю території, зростаючим економічним і оборонним інтересом з боку магнатів-власників цих земель і шляхти активно сприяли зростанню Заболоття і поступовому перетворенню його на місто. Зрозуміло, що сам магдебурзький привілей його жителям означав не лише право на самоврядування і


Макетна реконструкція міста на другому будівельному етапі (1679–1682 рр.) за П. Ричковим багатообіцяючі перспективи розвитку, але й служив певним юридичним визнанням досягнень і заслуг його мешканців. У згаданому локаційному привілеї власник територій магнат А. Потоцький підкреслював, що «там, де було село Заболоття, задумав місто під назвою Станиславів, яке я вже з ласки Божої, почав». Іншими словами, автор документа засвідчив, що місто існувало і розвивалося з його легкої руки ще до появи привілею. Більшість дослідників історичного літопису міста погоджуються, що сама ідея і перші заходи щодо перетворення давнього українського села Заболоття на укріплене місто-фортецю належали все ж таки не Андрію, а його батькові – великому коронному гетьману Речі Посполитої Станіславу – Ревері Потоцькому. Реалізував же задум батька ще за його життя найстарший син Андрій, одержавши від нього у володіння ці території. Тому сьогодні цілком справедливо можна вважати засновником міста і формально, і юридично саме Андрія Потоцького. Підтвердженням цьому служать декілька документальних джерел – свідчень тієї епохи. Серед них – королівський привілей Яна Казимира від 14 серпня 1663 р., яким було узаконено надання місту магдебурзького права його власником. У ньому, зокрема, зазначалося, що на прохання А. Потоцького «надати успадкованому ним містечку Станиславів, яке назване іменем його сина і розташоване на пограниччі Волощини, Руського палатинату та Галицької землі» король надає цьому «новітньозаснованому місту» магдебурзьке право і значно розширює його привілеї. Зокрема, хоча місто й перебувало в приватній власності, однак йому було надано статус королівського і дозволено міському уряду у спірних і сумнівних питаннях апелювати до королівського суду. Цим же документом король затвердив герб міста. Ним став головний елемент магнатського роду Потоцьких напівтроїстий хрест «Пилява», зображений на фоні фортечної

Гіпотетичне розпланування Станиславівської фортеці на 1672 р. і проект майбутньої добудови. Малюнок М. Мотака Рештки фортечного бастіону. Сучасне фото

Макетна реконструкція Ринкової площі міста на другому будівельному етапі (1679–1682 рр.) за П. Ричковим

у складі речі посполітої 23


Станиславівська фортеця близько 1720 р. за мапою 1792 р. Реконструкція М. Мотака. Умовні позначення: І, ІІ, ІV, V, VІІ, VІІІ – бастіони, ІІІ, VІ – напівбастіони, ІХ, Х – равеліни. 1 – недобудований палац Потоцьких, 2 – ратуша, 3 – колегіата, 4 – костьол єзуїтів, 5 – греко-католицька церква, 6 – вірменська церква, 7 – костьол тринітаріїв, 8 – синагога (до перенесення), 9 – Галицька брама, 10 – Тисменицька брама, 11 – Вірменська хвіртка, 12 – стайні, 13 – возівня

Графічна реконструкція Станиславівської фортеці на 1743 р. Малюнок П. Ричкова

брами з трьома баштами. Ці головні складові міської геральдики Станиславова зберігалися на офіційному гербі міста до 1939 р. Через десять років після цієї події німецький дипломат і розвідник Ульріх фон Вердум, який на власні очі бачив місто, був приємно вражений його виглядом і при цьому занотував у своєму щоденнику, що «місто всього десять років назад на голому ґрунті наново збудував київський воєвода Андрій Потоцький і назвав ім’ям свого єдиного сина Станіслава, зараз дванадцятирічного юнака». Саме ж місто, за словами мандрівника, «лежить на цілком рівній площині, де було руське село з церквою Заболоття, що зараз

24 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

стало одним з передмість». Очевидно, що твердження У. фон Вердума про виникнення міста «на голому ґрунті» не слід сприймати буквально, як це робили окремі як польські, так і українські дослідники, оскільки сам же автор і заперечує собі, підкреслюючи, що місто закладене на землях «руського села Заболоття». З джерел відомо, що в межах локалізації міста залишилася неушкодженою дерев’яна парафіяльна церква Христового Воскресіння «споруджена під гонтами» в 1601 р. «русинами» (українцями – авт.). Вона знаходилась у східній частині міста-фортеці принаймні до 1704 р. Цей факт також спростовує твердження про будівництво міста «на голому

ґрунті». В цьому контексті цілком слушною видається думка М. Вуянко про те, що «першою спорудою у польській фортеці стала українська церква с. Заболоття». У подальшому чинники, які обумовили його виникнення, спричинилися й до потужної і швидкої розбудови та піднесення міста. З одного боку, природнім і закономірним видається прагнення представника одного із найвпливовіших магнатських родів Речі Посполитої убезпечити себе і свою родину в умовах перманентних небезпек і потрясінь, що їх переживала в цей час вся держава і Покуття зокрема з огляду на пограничне розташування. З іншого боку, саме наближеність нового міста до кордонів з Волощиною і Молдавським князівством, а заодно й зручне географічнотранзитне розташування відкривали за умови належної безпеки величезні перспективи для розвитку торгівлі і господарки. А це обіцяло немалі і сталі прибутки як власнику міста, так і його мешканцям. Тому Станиславів, будучи дідичним містом Потоцьких, і, водночас, користуючись привілеями міста королівського, дуже динамічно розвивався. За короткий час він став одним з найбільш укріплених міст Речі Посполитої, про що збереглися свідчення сучасників. Уже згадуваний У. фон Вердум у 1672 р. зафіксував у своєму

Графічна реконструкція другої ратуші Станиславова (1695 р.) за О. Рибчинським

Графічна реконструкція другої ратуші Станиславова (1695 р.) за З. Соколовським

щоденнику, що станиславівська фортеця складалася «з шести правильних земляних бастіонів з палісадами внизу, укріплених дубовими колодами». Всі основні міські споруди, в т. ч. й сам замок київського воєводи були збудовані з дерева, а три брами – Галицька, Тисменицька і Вірменська – з каменю і вмуровані в земляні вали. А ще через 15 років французький мандрівник і довірена особа польського короля Яна ІІІ Франсуа Далейрак зауважував, що «найкращим і найбільшим» серед усіх покутських міст є Станиславів, «обнесений високим валом, висипаним новим способом». У самому місті «розміщений величний кам’яний палац, прекрасно


збудований і оздоблений. Ринок, міські будинки й арсенал перевершують інші міста Русі». І якщо б не знищені війною околиці самого міста, то, на думку француза, «можна б назвати Станиславів серцем королівства». Такого високого рівня розвитку за порівняно короткий період місто могло досягнути лише завдяки концентрації зусиль його власників та мешканців, залученню величезних коштів і використанню найновіших досягнень містобудування і фортифікаційного мистецтва. Оскільки із самого початку свого виникнення місто задумувалось як важливий стратегічний оборонний пункт на молдавсько-татарському пограниччі, то, зрозуміло, що головна увага будівничих зосереджувалася саме на нарощуванні обороноздатного потенціалу Станиславова. Слід наголосити, що бурхливе ХVІІ ст. принесло в містобудівну і фортифікаційну галузь Західної Європи суттєву трансформацію: на зміну традиційним середньовічним фортечним стінам і замковим вежам, які ставали легкою мішенню для артилерії, прийшла якісно нова система будівництва оборонних укріплень бастіонного типу, що давала можливість вдало поєднувати потужний оборонний потенціал як давніх, так і нових міст з добре продуманою внутрішньою інфраструктурою. Саме за таким принципом ідеальних міст епохи Відродження формувався план забудови Станиславова. Місто стало четвертим у Галичині після Замостя, Жовкви, Золочева, яке формувало своє архітектурне обличчя за новим стилем. Для керівництва фортифікаційними й містобудівними роботами було запрошено представників найдосконалішої на той час у Європі французької військовофортифікаційної школи. Творцем першого генерального плану забудови міста став підполковник пішої гвардії А. Потоцького Франсуа Корасіні з Авіньйону, а згодом капітан Шарль Бенуа продовжив роботи, розпочаті його попередником. Будівництво самої фортеці тривало понад десять років і вже на середину 1670-х рр. вона являла собою кристалоподібний шестикутник, утворений виступами земляних бастіонів, з’єднаних насипними валами і системою равелінів

Графічна реконструкція Станиславівської фортеці. Кінець ХVІІІ ст. Автор З. Соколовський.

Графічна реконструкція Станиславівської фортеці І.Деркача і В.Грабовецького та наповнених водою ровів. Усі внутрішні споруди в місті, включаючи палац (замок) власника міста А. Потоцького, були побудовані на той час з дерева. З кінця 1670-х рр. розпочалось будівництво нового кам’яного палацурезиденції Потоцьких, що порушило симетрію фортечної забудови і призвело до її видовження на схід. Внаслідок цього сама фортеця набула восьмикутної конфігурації, а її площа зросла на третину. Новий етап у розбудові міста припав на 1690-і – 1730і рр. Пов’язаний він був з іменем наступного власника Станиславова Юзефа Потоцького, який після смерті батька у 1691 р. став повноправним господарем

покутської твердині. І хоча його активна й багато в чому неоднозначна військовополітична діяльність у драматичний для вітчизни час не давала можливості ґрунтовно займатись облаштуванням родинного гнізда, все ж таки йому вдалося наприкінці ХVІІ ст. обкласти фортечні стіни цеглою та каменем (1690-і рр.), збудувати з цегли міський арсенал (1690-і рр.), завершити будову мурованої ратуші (1695 р.) й колегіати (1703 р.), звести кам’яні споруди єзуїтського костьолу Святого Духа (1715–1729 рр.), костьолу тринітаріїв (1732 р.), розпочати будову єзуїтського колегіуму (1722 р.) викласти річковим каменем міські вулиці, зміцнити обороноздатність міста за

рахунок 120 нових бронзових гармат і оновлення амуніції. При ньому також відбулося в 1720–1750-х рр. часткове перепланування середміських кварталів. Значна частина цих робіт відбувалася під керівництвом відомих на той час архітекторів – сина власника міста Станіслава Потоцького – за свідченням сучасника «найвправнішого у ті часи будівничого», та полковника королівської артилерії, шведського дворянина Християна Дальке. Часткову реконструкцію міських фортифікацій було здійснено ще в 1740 – 1750-х рр. і з того часу аж до початку ХІХ ст. зовнішній вигляд фортеці майже не змінювався. Загальна вартість будівельних робіт,

Чудотворна ікона Станиславівської Богородиці – Богоматір Станиславівська Потринітарська. ХVІІІ ст.

у складі речі посполітої 25


План фортифікаційних споруд м. Станиславова. кінця ХVІІ ст., накладений на сучасні вулиці

План Галицької брами та перекрій. м. Станиславів. Реконструкція З. Соколовського

Автентичні автографи Станиславівського війта Станіслава Масєвича та бургомістра Лукаша Слівінського на документі, закріпленому печаткою міського магістрату з 1694 р. Загальний вигляд м. Станиславів. Кінець ХVІІІ ст. Картина невідомого художника

які велись у місті з 1734 до 1750 р., становила декілька мільйонів злотих, що свідчило про заможність власника міста і його мешканців. До наших днів збереглося декілька автентичних планів-схем або їх копій, що дають уяву про тодішній вигляд самого міста і його околиці. Найдавніші з них датуються 1743, 1772, 1792, 1804 рр. За кожною реконструкцією міста-фортеці стоять не лише імена архітекторів та власників міста, а й сотні і тисячі безіменних міщан і жителів передмість, мешканці навколишніх сіл, що входили до Станиславівського ключа посілостей. За Юзефа Потоцького він став одним з найбільших у Галичині і

26 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

об’єднував окрім самого Станиславова містечко Лисець і 16 сільських поселень: Драгомирчани, Загвіздя, Іваниківку, Княгинин, Крихівці, Лисець-Старий, Майдан, Опришівці, Пасічну, Посіч, Пациків, Радчу, Рибне, Стебник, Угринів, Чукалівку. Крім того, до виснажливих панщизняних робіт на будівництво фортеці активно залучалися феодально залежні селяни сусідніх Богородчанського і Єзупільського ключів. Саме завдяки неймовірним фізичним зусиллям українських селян і міщан, які виконували найбільш трудомісткі фортифікаційні роботи за рахунок панщини і шарварків вдалося за короткий термін звести одне з найкращих міст Галичини.

Особливо вражали сучасників фортечні укріплення. Один із них залишив нам свої враження від побаченого на початку ХVІІІ ст.: «Місто Станіслав на той час було укріпленою кріпостю, яку оточували червоні з цегли фортифікаційні мури в стані обороннім, глибокі і широкі перекопи відділяли місто від передмість і лише довгими, через канави, мостами можна було дістатися до двох фортечних брам, званих Галицькою і Тисменицькою, а також вузьким і довгим мостом можна було увійти до міста через малу хвіртку, призначену для прогулянок, звану Вірменською. Над брамами фортеці були вміщені величезні чорні мармурові, золотом написані таблиці». Ці помпезні

написи символізували велич і могутність магнатського роду Потоцьких та їх резиденції і жодним словом не згадували про вклад простих жителів міста і передмість у його піднесення. Як свідчать історичні джерела, упродовж усього періоду від часу заснування міста і до розпаду Речі Посполитої воно умовно ділилося на шість частин: центральну, або середмістя, яка знаходилася під захистом фортечних мурів і де проживали заможні міщани, купці, католицьке населення, орендарі й лихварі, духовенство, майстриремісники, військова залога, міська адміністрація; традиційні для середньовічних українських міст підзамче – територія, яка безпосередньо прилягала до


фортеці, і чотири передмістя: Заболотівське, Галицьке, Тисменицьке і Лисецьке, які оточували фортецю з чотирьох сторін і де жили в основному простолюдини: дрібні ремісники-партачі, торгівці, різні категорії приміських селян: господарі, халупники, комірники. Слід зауважити, що магдебурзький привілей від 7 травня 1662 р. одержало спочатку українське і польське населення міста, а вже 17 вересня того ж року подібний привілей було надано і євреям. Вірменська громада, зважаючи на її особливі заслуги перед містом і у зв’язку з її потужним зростанням після здобуття турками Кам’янцяПодільського в 1672 р., здобула це право окремим привілеєм А. Потоцького від 14 січня 1677 р. З того часу вірмени утворили в місті другу за чисельністю міську громаду, маючи свій окремий магістрат, власні цехи й живучи, головним чином, за рахунок торгівлі. В самому середмісті вірменська община проживала компактно і займала цілий квартал у південно-східній частині міста. Тут вони мали свою церкву, жилі й торгівельні будинки. За даними 1704 р., у місті проживало 460 осіб вірменської національності. Проте, найбільш чисельну групу населення фортифікованого середмістя становило корінні жителі – українці. Виявлені професором В. Грабовецьким архівні матеріали засвідчують, що з 146 родин, які проживали тут у 1709 р., 62 були українські, 50 – вірменські, 25 – єврейські і 9 – польські. Включно ж із передмістями картина загального складу населення Станиславова через 47 років від заснування міста виглядала наступним чином: усього проживала 221 родина, з них 124 – українські, 50 – вірменські, 28 – єврейські і 19 – польські. Як бачимо, питома вага українського населення на початку ХVІІІ ст. сягала майже 60 % загальної кількості мешканців міста. Причому серед міських ремісників українці становили тоді понад 60 %, а, отже, це означає, що більша частина ремісничої продукції в місті створювалася руками саме українського люду. Один із найавторитетніших польських дослідників Станиславова А. Шарловський у своєму дослідженні наголошує на існуванні в місті т. зв. «польсько-руської нації»,

протиставляючи її вірменам та євреям. Українців же як окремої етнічної спільноти у місті ніби й не існувало, оскільки різницю між поляками і русинами (українцями) автор вбачав лише у віросповіданні. Оскільки українське населення міста не мало свого окремого магістрату, як вірмени, а спільно з поляками становило одну самоврядну структуру, ключові позиції в якій належали останнім, то, зрозуміло, що й усі заслуги у заснуванні й розбудові міста тенденційно приписувалися виключно не чисельній групі іноземного патриціату (полякам, німцям, євреям). При цьому замовчувалася або свідомо ігнорувалася роль українського населення. Крім українців і вірмен у середмісті компактно проживали польське населення і єврейська спільнота. Поляки займали в основному південнозахідну частину міста і ринкову площу. Єврейське населення спочатку тулилося навколо своєї дерев’яної божниці біля самих міських валів між арсеналом і костелом отців тринітарів у північносхідній частині середмістя. Право вічного і постійного перебування в місті та вільного заняття торгівлею і ремеслом було надано їм привілеєм А. Потоцького 17 вересня 1662 р. У зв’язку з частковим переплануванням міста, пов’язаним із будівництвом родового палацу Потоцьких і нового арсеналу, єврейська дільниця була перенесена

Печатки шевського, годинникарського, слюсарського та інших ремісничих цехів ХVІІ – ХVІІІ ст.

Овальна печатка м. Станиславова. 1687 р.

Печатка магістрату м. Станиславова ХVІІІ ст., на якій зображена міська фортечна брама.

Печатка Станиславівського міського магістрату ХVІІІ ст.

в південно-східну частину середмістя у другому десятилітті ХVІІІ ст. Чисельність єврейського населення постійно зростала і в 1732 р. воно нараховувало біля 44 % всіх мешканців Станиславова (1470 осіб) Українці з поляками на той час становили приблизно 46 % (1518 осіб), вірмени – 10 % (333 особи). Як бачимо, населення Станиславова завжди було поліетнічним за своїм складом. Кожна етнічна група відрізнялася своєю мовою, релігією, традиціями, національним колоритом та специфічним внеском у розбудову міста. Аналіз історичних джерел дає підстави стверджувати, що більша частина міського населення проживала

саме в передмістях, а не за фортечними мурами. Здебільшого це були українці, які займалися землеробством і рідше ремісничою справою. Мешкали тут також у бідних халупах найбідніші верстви – плебеї і приміські селяни-кріпаки. Дані 1732 р. констатують наявність на передмістях Станиславова 63 родин господарів, 10 родин комірників, на підзамчі – 59 господарів і 25 комірників. Решта приміських селян гнули спину на 62 панських фільварках. Саме ці категорії населення зазнавали найбільшого соціального гніту і національно-релігійної дискримінації. Крім того, вони часто ставали першими беззахисними жертвами

ворожих нападів і легкою здобиччю орди. Першими мешканці передмість гинули й від різних епідемій та голоду. Слід зауважити, що практично всі сфери життєдіяльності міста підлягали чіткій регламентації на підставі цілої низки грамот і привілеїв як власників міста, так і королівських документів. Зокрема, згідно з магдебурзьким привілеєм А. Потоцького від 7 травня 1662 р. і королівською грамотою Яна Казимира від 14 серпня 1663 р. громада міста і всі, хто забажав би тут оселитись, на 20 років звільнялися від сплати податків і відробіткової ренти з правом вільного приходу і відходу з міста, що само по собі вже мало сприяти його економічному піднесенню. На підставі у складі речі посполітої 27


Жінка з околиць м. Станиславова. Акварель Ю. Глоговського

Жінка з околиць м. Станиславова. Акварель Ю. Глоговського

Селянин з околиць м. Станиславова. Акварель Ю . Глоговського. 1834 р.

Жінка з передмістя Станиславова. ХVІІІ ст.

вільного вибору міщан (у т. ч. й ремісників) їм дозволено було обирати війта, який очолював магістрат, його заступникабургомістра, чотирьох лавників і сімох радників. Вибори відбувалися спочатку на свято Вознесіння Господнє, а згодом на Новий рік у присутності замкових економів або намісників. Міський магістрат складався з 14 членів, як сказано в привілеї, «чесних мужів, добре забезпечених, які розбираються у магдебурзькому праві». З їх числа власники міста й висували двох бургомістрів (або президентів), війта, лавників і райців. Усі вони здійснювали управління містом і водночас виконували судові функції. Першого міського війта призначав сам власник міста А. Потоцький. Ним став Бенедикт Андрушовський, який на основі локаційного привілею отримав довічне війтівство. І тільки після його смерті всіх наступних війтів обирали згідно з визначеними правилами. Адміністративне управління містом здійснювала міська рада (магістрат), яку очолював бургомістр. Вона ж вирішувала й судові справи: суд радників (райців) на чолі з бургомістром розглядав цивільні справи, а війт з лавниками утворював лавничий судовий уряд, який розглядав карні судові справи і мав «право меча», тобто засуджувати на смерть, але в присутності намісника замку. При чому його судові функції поширювалися не тільки на місто, але й на цілий край. Найвищою апеляційною інстанцією був сам дідич – власник міста, який

28 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

мав право скасовувати навіть присуд смерті. Король Ян Казимир окремим привілеєм доповнив повноваження обох міських урядів, дозволивши їм у складних справах звертатися до королівського трибуналу. Подібні повноваження на основі окремого дідичного привілею від 14 січня 1677 р. поширювалися і на вірменську громаду, яка мала окремий міський уряд із судовими функціями. Існував у місті ще один суд в особливих карних справах, від вирішення яких «залежали спокій і безпека цілого Покуття». Цей суд називався секвестр і до його складу входили представники обох лавних урядів – польськоруського і вірменського на чолі з війтами. Серед інших такі суди розглядали справи, пов’язані з діяльністю карпатських опришків у першій половині ХVІІІ ст. Такі засідання відбувалися обов’язково в присутності замкового намісника дідича. Важливою опорою системи самоврядування міста були професійні міські об’єднання ремісничі цехи. Першим право на створення власного цеху отримали різники та шевці (1664). В подальші роки професійні спілки заснували кравці, кушнірі, ткачі (1672), гарбарі (1678). На початку ХVІІІ ст. створюються слюсарський, ковальський, римарський, бондарський, стельмаський, пушкарський, будівничий цехи. 21 березня 1729 р. власник міста видав новий статут для ремісничих цехів. На цей час функціонували вже 20 цехових братств. Домінуючими галузями вважалися обробка шкіри, сап’янове виробництво, золотарство, обробка та виготовлення екзотичної «перської» продукції. Ремісники урівнювалися в правах з рештою міського населення і підлягали компетенції радних. Їм було дозволено створювати цехові об’єднання, для чого достатньо було 12 майстрів відповідної спеціалізації і погодити всю процедуру з урядом. Порядок у цехах і ціни на ремісничу продукцію контролювалися магістратом. За якість товару і сплату цехових податків у казну міста й на церкву відповідали виборні цехмістри. Як свідчать джерела, основна частина ремісничого населення проживала за фортечними мурами – у передмістях і на

Страта Василя Баюрака, побратима О.Довбуша у Станиславові. 24 квітня 1754 р. Худ. М. Ткаченко підзамчі. За даними 1709 р., всього у Станиславові налічувалося 48 родин ремісників, які представляли 19 спеціальностей. Серед них 9 шевців, 6 різників, 5 ковалів, 4 пушкарі, 3 кравці, 2 ткачі, 3 столярі, 2 кушніри, 2 котлярі, 2 пивовари, 2 аптекарі, по одному скляру, шаповалу, мельнику, проскурнику, пекарю, гонтарю, коновалу і токарю. Лише 9 ремісничих родин проживали у середмісті, а решта – у передмістях і у підзамчу. Для потреб міста і збільшення прибутків до міської казни дідич дозволив громаді міста мати лазню, цегельню з вапняною піччю, бляхарню, чітко визначалися кількість і розміри податків. Для розвитку торгівлі запроваджувалася система ярмарок і торгів. Торги відбувалися двічі на тиждень: один у неділю, другий – у четвер. Ярмарки – тричі на рік, по 4 тижні кожний. Один розпочинався на свято св. Станіслава, другий – на св. Андрія, третій – на Різдво Діви Марії. Про ці ярмарки місто мало сповіщати всіх «ратушевим дзвоном». Поступово Станиславів перетворювався на потужний центр як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі цілого Покуття, чому сприяло його вдале розташування на перехресті транзитних шляхів і 20-річні «свободи», надані власником міста новим поселенцям, які звільняли їх від сплати податків і дозволяли вільно пересуватися. Основна торгівля відбувалася на ринковій площі в центрі міста. численні крамниці, ятки і

склади оточували приміщення ратуші. Тут збували різноманітну продукцію, яку виготовляли місцеві ремісники і водночас купували товари, привезені купцями з Молдавії, Волощини, Угорщини, Німеччини, польських та українських міст. За переписом 1720 р. у Станиславові нараховувалося 27 крамниць. Джерела вказують також на «склепи під ратушею». Особливо прибутковою була торгівля худобою, зокрема волами, на якій спеціалізувалися волоські і вірменські купці. Актові книги серед найзаможніших людей міста називають вірменські купецькі родини Богдановичів, Аксентовичів, Ганкевичів, Теодоровичів. Французький мандрівник Паоліно Далераццо зауважував, що населення Станиславова складалося з багатих вірмен і волохів, а часті місцеві ярмарки «по багатству і різноманітності товарів не поступаються ярмаркам у Львові і Варшаві». Проте площа Ринок у ХVІІ – ХVІІІ ст. була не лише місцем, де нуртувало торгово-ремісниче життя Станиславова і вершилася доля його мешканців. з ратушею та фортечними казематами міста тісно пов’язана історія цілого прикарпатського краю. Саме в її стінах відбувалися засідання судової лави та секвестрового суду, які розглядали карні справи ув’язнених за непослух жителів краю і, особливо, опришків – народних повстанців, яких тримали в нелюдських умовах міських казематів, піддаючи їх жорстоким тортурам. Ринкова площа, названа в актових


Юзеф (Йозеф, Йосип) Потоцький – воєвода київський і великий коронний гетьман Речі Посполитої, власник м. Станиславів, найбагатша людина Прикарпаття першої половини ХVІІІ ст.

Фотокопія «Чорної книги м. Станиславів», в якій зафіксовано протоколи слідства і тортур над ув’язненими побратимами Олекси Довбуша в 1738-1757 рр.

Палацовий комплекс власників міста Потоцьких збудований у 1672–1682 рр. м. Івано-Франківськ. Сучасне фото

книгах ХVІІ – ХVІІІ ст. «площею смерті», була німим свідком жахливих страт засуджених. Унікальні судові «чорні книги» Станиславівського міського суду першої половини ХVІІІ ст. засвідчують страту понад 50 ув’язнених, у т. ч. 10 опришків – побратимів О. Довбуша. Місто, яке задумувалося і будувалося як фортеця оборонного типу, змушене було виконувати своє стратегічне призначення навіть не завершивши як слід фортифікаційні роботи. Перше бойове хрещення станиславівського гарнізону відбулося вже через 10 років після закладки укріплень у 1672 р. Потужна турецько-татарська армія, що нараховувала 200 тис. воїнів, спільно з козацькими

полками П. Дорошенка розпочала похід проти Речі Посполитої, у ході якого було окуповано Подільське і частину Руського воєводств. Захоплено Кам’янець-Подільський, знищено Галич і Тисменицю. Турецький загін Халіль-Баші підійшов до Станиславова, спалив передмістя, але штурмувати укріплення не наважився і відійшов. Друге серйозне випробування випало на долю міста у вересні 1676 р. під час нової воєнної кампанії Туреччини. Тоді ворожі війська під командуванням Ібрагімпаші, прозваного Шайтаном, взяли місто на декілька тижнів в облогу, але гарнізон фортеці спільно з її мешканцями під орудою Яна Каменського відбив усі напади ворога, врятувавши

тим самим від знищення Покуття і Львів. З того часу Станиславів здобув ще один неофіційний титул – «ключ від Покуття». Як визнання героїчних заслуг міста сеймова конституція 1677 р. офіційно висловила подяку його мешканцям, підтвердивши при цьому всі раніше надані місту привілеї і звільнивши його від податків на 12 років, крім королівських. З цього часу аж до кінця століття місто жило і розвивалося у відносному спокої, не зазнаючи турецькотатарських вторгнень. Останній великий напад татарських чамбулів на Покуття відбувся у 1699 р., але безуспішно. Трагічна для мешканців міста подія трапилася 12 вересня 1683 р. під Віднем. У цей

день загинув на полі бою, звільняючи європейську столицю від турецької облоги, син засновника міста Станіслав Потоцький, в честь якого воно й було назване. Після загибелі його тіло було привезене до Станиславова і поховане у крипті колегіати. Після смерті власника міста А. Потоцького (1691) Станиславів успадкував його син Йосип (Юзеф) Потоцький. Він вважався найзаможнішою людиною Підкарпаття. Своєю харизмою, успішними адміністративними діями і військовими операціями здобув заслужений авторитет та високі посади воєводи київського (1703) і гетьмана великокоронного (1736). Перше двадцятиріччя ХVІІІ ст. було несподівано важким

для молодого міста. На його долю негативно вплинули громадянська (1706-1714) й Північна (1700-1721) війни. 29 листопада 1706 р. Ю. Потоцький у битві під Калішем потрапив у російський полон, дружина і діти залишили місто й втекли до Угорщини. За час відсутності господарів Станиславів впродовж восьми років (1706-1714) неодноразово ставав ареною воєнних дій, страждав від вогню, грабежів та контрибуцій. В січні 1707 р. його захопили росіяни і залишалися тут до кінця року. Через здирницьку політику окупаційної влади місто покинули вірмени і шкільна молодь, занепали торгівля, зазнали значних пошкоджень фортифікації, громадські та у складі речі посполітої 29


Палацовий комплекс власників міста Потоцьких збудований у 1672–1682 роках під керівництвом військового інженера Франсуа Корассіні. Сам палац являє собою триповерхову споруду, муровану з цегли і каменю. Це перший цивільний будинок на території фортеці, що єдиний із фортечних наземних споруд зберігся в реконструйованому вигляді до наших днів. З 1801 р. у приміщенні палацу розташувався військовий шпиталь, який діяв до 2005 р. У палаці в різний час перебували польський король Ян Собєський, австрійський імператор Франц-Йосиф ІІ, семиградський князь Ракочі. Понад 30 років тут мешкала з синами у ХVІІІ ст. дружина гетьмана України Пилипа Орлика. Тут неодноразово бував він сам.

житлові будівлі. У 1712 р. невеликий шведський загін разом з містянами впродовж тривалого часу захищався у фортеці від війська ярого противника Ю. Потоцького великого коронного гетьмана А.Синявського. Прихильник російського царя Петра І після кількох штурмів зруйнував частину будинків таки здобув Станиславів. Нестерпні податки російської адміністрації знову змусили тікати більшу частину населення. Після відходу російського гарнізону магістрат прийняв ухвалу, що кожен містянин має мати рушницю і запас пороху. У 1714 р. Ю. Потоцький повертається назад і розпочинає відбудову поруйнованої резиденції, реорганізовує міське управління та управу національних громад, сприяє розвитку нових ремісничих цехів, у 1716 р. запрошує до міста ченців католицького ордену єзуїтів, які відновлюють діяльність колегіуму. У 1717–1721 рр. змінює своє розташування єврейська дільниця міста, якій дідич

30 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

допомагає в південній частині фортеці побудувати дерев’яноцегляну синагогу. В часі непростих для міста випробувань у березні 1722 р. під час таємної подорожі із Кракова до Хотина міські краєвиди Станиславова споглядав із Галицького передмістя гетьман України Пилип Орлик. Остерігаючись викриття і підступу з боку московських нишпорок, П. Орлик згодом згадував у своєму діаріуші, що мав таємну зустріч із ректором єзуїтського колегіуму у Станиславові, давнім приятелем Зеленським, з яким спілкувався у корчмі приміського села Угринів. Через десять років у місті оселилася дружина опального гетьмана Ганна Орлик, що походила із козацько-старшинського роду Герциків, прибічників І. Мазепи. Станиславів став вимушеним прихистком для неї та двох їх дочок – Варвари і Маріанни. Під захистом союзника П. Орлика і власника міста Юзефа Потоцького вони понад 20 років мешкали у ньому, підтримуючи листування з гетьманом. У червні 1739 р. до міста приїжджав син П. Орлика Григір

– відвідати матір та сестер. Це була їхня остання зустріч. Ймовірно, що саме на міському цвинтарі біля парафіяльного костелу дружина і доньки П. Орлика були й поховані. В роки чергової громадянської війни 1733–1734 рр. між профранцузькою партією Потоцьких, що просувала на королівський престол Станіслава Лещинського і проавстрійською партією Любомирських (пропонували на королівський трон Августа III) місто знову стало розмінною монетою. Сама звістка про наближення ворожого війська у 1734 р. завдала жителям великих матеріальних втрат. Юзеф Потоцький не був впевнений у спроможності фортеці витримати облогу і тому прийняв рішення здати її без бою російській дивізії генерала графа П. Лассі, попередньо евакуювавши звідти припаси і артилерію. Містяни знову заплатили велику контрибуцію. Після закінчення війни, щоб більше не потрапляти у неприємну ситуацію Ю. Потоцький вирішив провести реконструкцію міської оборонної системи. Роботами у

1735–1736 рр. роках керували швед за національністю, полковник королівської артилерії Христіан Дальке та син власника міста Станіслав Потоцький. В той час було виконано величезну за об’ємом роботу: обнесено мурами з цегли та природного каменю ескарпи чотирьох бастіонів, поширено і поглиблено рови. На бойових площадках фортеці встановили 120 гармат. На території фортеці були споруджені будинки військового призначення – комендатура, казарми для гарнізону, будинки для вищих військових чинів. В арсеналі, що знаходився поблизу півбастіону зберігалося багато зброї (арсенал знаходився позаду будинку з сучасною адресою вул. Галицькій, 14; його залишки можна було відслідкувати ще у 1950-х рр. – авт.). Органічною складовою фортеці були вимуровані цеглою підземні ходи, споруджені для евакуації жителів на випадок захоплення міста ворогом. Їх проектна документація трималася в суворій таємниці, тому жодних планів чи схем підземних комунікацій не збереглося. Від ратуші підземелля вели до бастіонів, а деякі навіть мали вихід на передмістя. Про існування в Станиславові розгалуженої мережі підземель свідчать провалля, що час від часу утворюються в деяких місцях центру міста. Один із найбільших підземних ходів відкрито наприкінці 1970-х рр. на валах біля цегляного муру, що оточує палац Потоцьких. В ньому знайдено фрагмент герба міста, виготовленого із пісковика. Зміцнення обороноздатності Станиславова виправдалося вже через три роки. У першій половині серпня 1739 р. до міста наблизилися підрозділи під командуванням князя К. Кантемира, що були частинами російської армії Х. Мініха. Один з єзуїтів згадував: «… на звістку про наближення москалів панічний страх охопив місто. Не було куди втікати, сподіватися на допомогу було марно, бо коронне військо на чолі з гетьманом йшло слідами Мініха, не втручаючись і не починаючи битви, або ж вганялося за гайдамацькими бандами… Чернь кинулася до ремонту і зміцнення фортифікацій, а хоробра залога під командуванням генерала Ґундорфа переможно відбивала


атаку за атакою і примусила росіян зняти облогу». На згадку про цю щасливу подію встановлено кам’яні фігури Пречистої Діви і святого Яна Непомуцена. 19 травня 1751 р. помер власник міста Юзеф Потоцький. На похорон, який відбувся в Станиславові 25 вересня з пишними урочистостями (pompae funebris), прибули 10 єпископів, 60 каноніків, 1705 священиків, величезна кількість шляхти з усієї Речі Посполитої, містян і селян з навколишніх місцевостей. Похорон тривав чотири дні, але найщиріші гості затримались тут на три місяці. Місто одідичив син Ю. Потоцького познанський воєвода Станіслав, який пережив батька лише на дев’ять років (помер у 1760 р.). Будучи архітектором він опікувався укріпленнями фортеці, дбав про сакральні споруди. В історію міста увійшов також як запеклий борець з опришківським рухом. Для придушення спротиву гуцульських ватаг він створив загін «смоляків». Упійманих опришків утримували в міських в’язницях. У ратуші існувало навіть особливе приміщення для тортур та допитів. Родинне гніздо Потоцьких після смерті Станіслава успадковує вдова покійного Олена із Замойських. Через рік, після її смерті фортеця в межиріччі Бистриць стає маєтністю малолітніх синів С. Потоцького Станіслава-Вінцента та Францішка, опікункою при яких була тітка Катерина Коссаковська, уроджена Потоцька. В час її урядування місто переживає чергові воєнні випробування, пов’язані з нестабільною політичною ситуацією в країні. Після смерті польського короля Августа III (1764) у державі розпочалася чергова громадянська війна, що знову завдала місту непоправної шкоди. Боротьба за польський престол точилася між ставлеником галицької конфедерації Потоцьких Клеменсом Браніцьким і ставлеником проросійської конфедерації Чарторийських Станіславом Понятовським. 23 липня 1764 р. в Галичі близько 300 шляхтичів створили Галицьку конфедерацію. Згуртована Потоцькими конфедерація, не маючи часу для організації опору, покинула слабко захищений Галич і отаборилася у Станиславівській

В’їзна брама до палацу Потоцьких. м. Івано-Франківськ. Сучасне фото

Пилип Орлик (1672–1742) – український державний діяч, гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742). Один з упорядників т. зв. Конституції Орлика, першого козацького суспільного договору

Григір Орлик (1702–1759) – син Пилипа Орлика, державний і військовий діяч Франції, граф, генерал-лейтенант. Під час війни за польську спадщину у 1730-х рр. намагався за допомогою антиросійської коаліції здобути незалежність України

фортеці. Представники проросійського табору зібралися в Маріямпільській фортеці і утворили реконфедерацію й повідомили керівництво російської армієї. З Кам’янця-Подільського на придушення конфедератів було направлено полк князя М. Дашкова. 7 серпня 1764 р. під мури Станиславова підійшли російські війська й з північного боку почали артобстріл. Розбита снарядами фронтова вежа єзуїтського костьолу завалилася, і своїм падінням завдала чималої шкоди склепінням. Дали тріщини мури і башти замку Бліх. Невеликий гарнізон здався. Російський воєначальник переможцем увійшов до фортеці, роззброїв гарнізон,

зайняв міські склади, на місто наклав контрибуцію. Ініціатори конфедерації потрапили в полон. К. Коссаковська втекла у Волощину. Переможці зосталися в місті до аж до 5 жовтня 1764 р. 20 лютого 1768 р. у Галичі створено Покутську конфедерацію – філіальне політичне об’єднання місцевої шляхти на захист Барської конфедерації, спрямоване проти короля Станіслава Понятовського і Російської імперії. Її представники забрали з міста 5 гармат, 19 бомб, бочку пороху і бочку картечі. Ослабило обороноздатність фортеці й виведення з неї на допомогу конфедератам частини гарнізону. Ротмістр Твардовський намагався обороняти Станиславів, однак

Скульптури лицарських обладунків над в’їзною брамою палацу. м. Івано-Франківськ. Сучасне фото

російське військо в черговий раз захопило місто. Росіяни поволі перетворюють місто на на власну базу для війни з турками. Боротьба конфедератів тривала 4 роки і закінчилася першим поділом Польщі, коли Польщу зайняла Австрія. 25 жовтня 1775 р. австрійські війська на підставі спільного рішення Австрії, Пруссії і Росії увійшли до Станиславова, започаткувавши нову еру півторасотрічного імперського панування Австрії в Галичині. Разом з падінням польської влади закінчилася ціла епоха в історії міста, епоха миттєвої появи і стрімкого злету, доба, якій місто має завдячувати своїм народженням і прискореним розвитком. За час перебування у складі Австрії Станиславів

втратив своїх патронів й був змушений самотужки розбудовуватися і проявляти свою конкурентоспроможність як головне місто краю. Набутий запас міцності в перше століття виявився досить міцним і місто вже не втратило своїх позицій.

у складі речі посполітої 31


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.2 Під австрійською владою 1772-1918 рр.

32 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

В

наслідок першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. Станиславів, як і вся Галичина, потрапив під владу Австрійської монархії. За новим адміністративним устроєм місто стало центром одного з 18-и округів новоствореної провінції – Королівства Галіції та Лодомерії, що умовно поділялося на Східну (українську) і Західну (польську) частини. У 1867 р. за новим адміністративним поділом Станиславів перетворився на центр одного з 74 повітових староств Східної Галичини. Більшість населення Східної, історичної Галичини, де знаходилося місто Станиславів, складали українці (“русини”, як вони себе частіше називали

до кінця ХІХ ст.). Так, станом на 1900 р. на території Прикарпаття (сучасної ІваноФранківської області) мешкало 1 млн. 87,7 тис. осіб, з них (за віросповіданням) 73,5 % – українців, 13,4 % – євреїв, 12,1 % – поляків. Помітною етнічною групою за роки австрійської влади стали німці, яких налічувалося в 1900 р. понад 60 тис. 80–90 % загальної чисельності населення краю в досліджуваний період становили сільські жителі. У східногалицьких містах кількість русинів-українців у ХІХ – на початку ХХ ст., як правило, була значно меншою, ніж на селі, де вони мали абсолютну більшість. Станиславів не став винятком, являв собою невелике повітове місто, де

проживали представники різних етнічних груп. Так, за даними перепису 1792 р. населення міста нараховувало близько 5,5 тис. осіб (908 родин). Водночас намітилася тенденція до збільшення кількості міських жителів, що було характерною рисою розвитку міст у тогочасній Європі. Проведений австрійською владою в 1849 р. перепис зафіксував уже 11 тис. населення у Станиславові, а через 20 років, у 1869 р. – майже 14,8 тис. осіб. Напередодні Першої світової війни в 1914 р. Станиславів мав, за деякими підрахунками, понад 34 тис. жителів, за кількістю населення це було на початку ХХ ст. одне з найбільших міст Галичини. Отже, за період австрійського правління число мешканців


Великий герб Австро-Угорщини з гербами коронних країв Австро-Угорська імперія

Ранньоавстрійський герб Станиславова

Вул. Собєського. м. Станиславів. Поштівка. Початок ХХ ст. Вул. Сапєжинська (нині – вул. Незалежності), відома як «стометрівка». м. Станиславів. Кінець ХІХ ст. Поштівка.

План Станиславівської фортеці з 1792 р., складений за участю Артура Дрекслера

Під австрійською владою 33


Вул. Казимирівська. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Загальний вид на синагогу. м. Станиславів. Початок ХХ ст.

Австрійські гроші початку ХХст. Вул. Кілінського. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

міста збільшилося майже в 12 разів. Склад населення Станиславова був багатоетнічним, крім русинів-українців, мешкали поляки, євреї (жиди), вірмени, німці. Австрійські переписи не оперували категорією “національність”, у той час не існувало чітких критеріїв національного поділу Галичини, фактором розрізнення слугували передусім мова спілкування або віросповідання. Для галицьких умов можна з великою достовірністю стверджувати, що національна структура співпадала з віросповіданням. Так, інвентарний опис 1777 р. у Станиславові налічував 224 домовласники християнського віросповідання, католиків

34 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

і греко-католиків, та 324 – іудейського, євреїв. За даними відомого краєзнавця русофіла Венедикта Площанського, руських мешканців Станиславова налічувалося в 1806 р. 1597 чол., в 1851 р. – 1601 чол., в 1864 р. – 2198 чол., що становило не більше чверті міщан. Маріян Грибович, автор першої відомої нам історії міста, писав, що в 1847 р. серед його жителів (10 866 чол.) більшість становили євреї – 5958 чол., або 1400 єврейських родин. Перепис 1880 р. зафіксував такі дані народонаселення: з 18,6 тис. станиславівців було 10 тис. євреїв (53,8 %), 5,6 тис. поляків (30,1 %), 2,8 тис. українців (15 %), 135 німців (0,7 %), 90 вірмен (0,4 %). Таке співвідношення кардинально не змінилося на

початку ХХ ст. Отже, якщо на початку існування міста переважну частину його населення становили русини-українці (як свідчать архівні дані відносно кількості жителів Станіславова, за дослідженням професора Володимира Грабовецького, в 1709 р. тут проживала 221 родина, з них 124 українські), то в кінці XVIII – на початку ХХ ст. динаміка національного складу змінювалася в напрямку зменшення відносної кількості українців та вірмен, тоді як частка поляків і особливо євреїв постійно зростала. Якщо за віросповіданням серед міських жителів у 1900 р. зафіксовано 9653 римо-католиків, 5952 греко-католиків, 14106 юдеїв, 699 – інших віровизнань,

то за мовою спілкування домінувала польська, якою розмовляли 23319 осіб, 4071 – руською (українською), 2265 – німецькою, іншими мовами – 485 осіб. Місто перетворювалося в переважно єврейсько-польське з домінуванням польської мови. Це було характерною тенденцією для розвитку тогочасних галицьких міст, для прикладу, столиця провінції – Львів тривалий час мала найчисельнішу єврейську громаду в імперії. Галичина являла собою головне місце осідку євреїв під австрійською владою. Кількість міських жителів постійно збільшувалася, незважаючи на періодичні стихійні лиха (пожежі в 1826,


Євангелістський костел. м. Станиславів. 1910 р. Поштівка

Костел св. Йосифа у м. Станиславові. Початок ХХ ст. Поштівка Інтер’єр римо-католицького костелу м. Станиславова. Початок ХХ ст. Поштівка. 1827 і 1835 рр., епідемію холери в 1831 р. та ін.). Особливо великою була пожежа 28 вересня 1868 р., так звана “мармулядова”, бо почалася з двору по теперішній вулиці Т.Шевченка (колишній вул. Липовій), де господарі смажили повидло. Вона знищила центральну частину міста, в тому числі стародавню ратушу. Однак на момент проведення в місті промислової виставки в 1875 р. наслідки пожежі, в основному, було ліквідовано. Відбудована в 1870 р. (автори проекту – Ф.Покутинський і А.Пшибиловський), ратуша була облицьована білим мармуром, аж до п’ятого поверху, закінчувалася оглядовою галереєю, над якою з чотирьох сторін відраховували

вул. Липова (нині – Т.Шевченка). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка.

Під австрійською владою 35


Іван Вагилевич (1811–1866) – український поет, фольклорист, етнограф, філолог, учений, громадсько-культурний діяч. Закінчив Станиславівську гімназію. Член «Руської трійці», співавтор «Русалки Дністрової» (1837)

Юліан Пелеш (1843–1896) – перший єпископ Станиславівської грекокатолицької єпархії. Організував єпископську капітулу, консисторію і резиденцію. З 1886 р. за його сприяння почав виходити «Вісник Станиславівської єпархії».

Місцева преса. Часопис Dziennik Stanislawowski. 1848 р. Міська ратуша. м. Станиславів. 1907 р. Поштівка

час годинники, як і тепер. Цю ратушу було зруйновано в роки Першої світової війни, а відбудовано тільки в 1932 р. у такому вигляді, в якому вона збереглася досьогодні. Австрійський період в історії Галичини став часом відносної соціально-політичної стабільності, інтеграції краю в загальноєвропейські модернізаційні та культурні процеси. Роки попереднього, польського панування були для галичан епохою політичної анархії, феодальних міжусобиць і свавілля. З приходом австрійських чиновників самовладдя польської шляхти було обмежено. Реформи імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ 70–80-х рр. XVIII ст. у дусі освіченого

36 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

абсолютизму підвищили статус Греко-католицької церкви, надали селянам елементарні громадянські права тощо. Під час своєї поїздки по Галичині в 1783 р. австрійський цісар Йосиф ІІ відвідав наше місто. Однак перші кроки на шляху національного відродження в Галичині під впливом передових ідей із Заходу (Просвітництва і романтизму, Французької революції 1789–1794 рр.) були досить слабкими, нечисленна галицько-руська інтелігенція ще довго не наважувалася впроваджувати в літературу живу народнорозмовну мову. Уродженець Прикарпаття (с.Ясеня, тепер – Рожнятівського району), випускник гімназії в м.Станиславові Іван Вагилевич увійшов разом з М.Шашкевичем

і Я.Головацьким до “Руської трійці”, що ввела народну мову в літературу і вперше висловила ідею національної єдності РусіУкраїни обабіч Збруча. Попри опір австрійської цензури, український національний рух продовжував розвиватися, відкрито заявив про себе в період “весни народів” 1848–1849 рр. Під час революції, що охопила й Австрійську імперію, 2 травня 1848 р. у Львові виникла перша українська політична організація – Головна руська рада (далі – ГРР), однією з філій якої була станиславівська. Вона була створена в кінці травня того ж року в складі 12 представників української інтелігенції і міщанства. ГРР з перших днів свого існування

виразно задекларувала етнічну єдність українських (“руських”) земель під владою Австрії та Росії, виступала за поділ Галичини на дві частини – Східну, українську і Західну, польську. Крім того, у Станиславові існувала філія польської Центральної ради народової, що мала на меті відбудову “історичної” Речі Посполитої, куди увійшла б уся Галичина. Прибулі із Заходу польські емігранти почали видавати часопис “Dziennik Stanisławowski”, що виходив з 2 вересня до 28 жовтня 1848 р., пропагував серед мешканців міста демократичні ідеї, польський патріотизм. Однак революція, що вперше проявила польсько-українські політичні суперечності,


Юліан Сас-Куїловський (1826–1900) – єпископ Станиславівської єпархії УГКЦ. Започаткував збір коштів на побудову духовної семінарії, значну суму грошей виділив на відновлення катедри в місті. У 1897 р. скликав перший дієцезіальний синод Станиславівської єпархії.

Андрей Шептицький (1865–1944) – визначний український релігійноцерковний, громадськополітичний і культурноосвітній діяч; довголітній глава УГКЦ, митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ Кам’янецьПодільський. З 1899 до 1901 р. – єпископ Станиславівської єпархії. Домагався заснування української гімназії у м. Станиславові

Греко-католицька катедра. м. Станиславів. 1905 р. Поштівка

зазнала поразки, після чого настав десятилітній період неоабсолютизму (до 1860 р.). ГРР поставила питання про створення у Станиславові окремої, третьої в Галичині (після Львова і Перемишля) греко-католицької єпархії. З відповідною петицією звернулися львівський митрополит і перемиський єпископ, але на практиці створення Станиславівської єпархії затягнулося на кілька десятиліть. Першим

станиславівським єпископом став Юліян Пелеш (1885–1891 рр.), другим – Юліян СасКуїловський (1891–1899 рр.), третім – Андрей Шептицький (1899–1900 рр.), майбутній Галицький митрополит. Після кількалітньої перерви, коли місцева дієцезія не мала владики, наступний єпископ був номінований в 1904 р. – Григорій Хомишин, що залишався єпископом понад сорок років. У 1849 р., згідно цісарського циркуляру,

колишній єзуїтський костьол було передано галицьким українцям під основну парафіяльну церкву (бо їх дерев’яна церква в середмісті, споруджена ще в часи існування села Заболоття в 1601 р., на середину ХІХ ст. сильно занепала). З 1885 р. храм став Станиславівським грекокатолицьким Катедральним собором. Скасування кріпацтва в 1848 р. відкрило шлях для утвердження ринкових, капіталістичних

відносин у промисловості міста, як і всієї Галичини. Провісником модернізації економіки стало залізничне будівництво, перша залізниця пройшла через наше місто в 1866 р., коли стала до ладу лінія Львів–Чернівці. У 1875 р. збудовано залізницю в напрямі Стрия, в 1884 р. – до Гусятина, а в 1894 р. – до Рахова. Отже, Станиславів став великим залізничним вузлом, лінії від якого розходилися в п’яти напрямках. Це навіть більше, ніж є тепер, бо лінію на Тернопіль зруйнували нацисти під час відступу в 1944 р., на жаль, вона досі так і не відновлена. Поступово у Станиславові почалося будівництво фабрик і заводів, що дало поштовх до збільшення кількості

Будинок греко-католицької духовної семінарії. м. Станиславів

Під австрійською владою 37


Залізничні колії на вокзалі. м. Станиславів. Поштівка. Початок ХХ ст.

Будинок дирекції залізниць у м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка Залізничний вокзал. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

населення. Найстарішим промисловим підприємством міста був пивоварний завод, початки якого сягають ще 60-х рр. XVIII ст. У місті за прикладом Галичини набуло розвитку гуральництво. Одним із найстаріших підприємств нашого міста є нині локомотиворемонтний завод, історія якого почалася з 60-х рр. ХІХ ст., коли була побудована перша на Прикарпатті залізниця. Регулярний рух поїздів почався 1 вересня 1866 р., а будівництво паровозоремонтних майстерень у Станиславові завершилося у вересні того ж року, на заводі в 1870 р. працювало понад 200 робітників. Серед міських підприємств були млини, що до середини ХІХ ст. залишалися

38 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

водяними, але вже в 60-х рр. працював один із перших у краї паровий млин потужністю понад 80 кінських сил. На початку ХХ ст. у місті працювало кілька десятків промислових підприємств, переважно невеликих. До найбільших і найважливіших, крім уже згаданих, слід віднести міський газозавод, завод дріжджів та спирту Ліберманнів, шкіряну фабрику Я.Маргошеса, рафінерії нафти, що виробляли машинні мастила, фабрики картону, міндобрив та ін. На основі ливарної майстерні Ю.Лоренца на початку ХХ ст. виникла фірма «Край», яка після залізничних майстерень стала другим машинобудівним підприємством міста (пізніше, у радянський час на її базі було

створено приладобудівний завод). Важливими закладами, що помітно впливали на модерне обличчя міста, були дві друкарні. Однак велика частина промисловості залишалася зосередженою в ремісничих майстернях шевців, гарбарів, кравців, столярів, ювелірів, різників, пекарів та ін. Найпопулярнішим і найрозвинутішим серед ремесел на рубежі ХІХ – ХХ ст. було шевство. Взуття станиславівських майстрів користувалося широким попитом на ринках Галичини та за її межами. Важливу роль у економічному розвитку міста відігравала торгівля. Щороку відбувалося п’ять головних станиславівських ярмарків, проведення яких

було пов’язано з релігійними святами. Крім того, щотижня у Станиславові проходили “тижневі торги”. Основним товаром традиційно була велика рогата худоба, збіжжя, різноманітні ремісничі вироби. Протягом 1904 р. споруджено і введено в дію новий великий торговельний пасаж у центрі міста. Домінуючі позиції в міській торгівлі та ремеслі займало єврейське населення. Напередодні світової війни (станом на 1914 р.) у місті налічувалося 908 торговельних підприємств, з них майже 93 % належали євреям, і лише 5,5 % – полякам, менше 2 % – українцям. Розвиток промислової і торговельної галузей забезпечували півсотні фінансових установ міста, серед


Корпус пивоварного заводу. Броварня заснована в Станиславові у 1767 р. В середині ХІХ ст. тут працювало 40 робітників, щорічно продукувалося близько 7 тис. відер пива

Реконструкція першого приміщення фабрики дріжджів і спирту Ф.Лібермана. м. Станиславів. 1878 р.

Буклет розкладу руху потягів на Станиславівській залізниці. 1897 р.

яких були банки, ощадні каси, кредитні спілки. Існування значної кількості фінансовокредитних установ свідчило про економічний потенціал міста, однак унаслідок невисокого загального рівня промислового розвитку регіону їх кредитна діяльність була обмеженою. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у місті набув поширення кооперативний рух, що проявився, зокрема, в організації позичкової каси при товаристві “Руська хата”, споживчих кооперативів “Народна торгівля” і “Злука” тощо. Соціально-економічне становище міського робітництва було дуже важким: робочий день практично не був унормований, тривав 12–14 год., а то й більше (закон про

введення 11-годинного робочого дня прийнято лише в 1885 р.), при відсутності соціального забезпечення у випадку хвороби або каліцтва. Підприємці нерідко штрафували робітників, що в більшості мали зарплату, значно меншу від прожиткового мінімуму, частина з них проживала в підвалах і бараках, де не було елементарних санітарногігієнічних умов. У серпні 1895 р. відбувся страйк на будовах міста з вимогами соціальноекономічного характеру (підвищення зарплати, скорочення робочого дня та ін.), що охопив до 800 робітників і став, як вважається, першим великим робітничим виступом в історії Станиславова. У Станиславові діяв

магістрат як орган міського самоврядування на чолі з бургомістром, що з 60-х рр. ХІХ ст. підпорядковувався міській раді. До компетенції магістрату входило управління міським рухомим і нерухомим майном, складання і виконання бюджету міста, збір податків з населення, будівництво і утримання шкіл, лікарень, благодійних установ, проведення будівельних робіт, нагляд за громадськими роботами, санітарним станом міста та його благоустрій. Інформації про засідання міської ради в 1902–1912 рр. та протоколи засідань магістрату за 1867–1917 рр. збереглися у фондах Державного архіву Івано-Франківської області (ф.7, оп.1–2). Особливу роль у розвитку міського життя

відіграли старости Францішек Краттер (на його честь частина сучасного Вічевого майдану називалася Краттерівкою), Казимир Мільбахер, Ігнацій Камінський, Артур Німгін та ін. Так, заслугою Ф.Краттера в 20-х – на початку 30-х рр. ХІХ ст. стало встановлення на центральних вулицях міста масляних ліхтарів і бруківки, спорудження каналізації, створення першого громадського скверу (біля сучасного головпоштамту). Отже, місто поступово позбувалося середньовічних рис, коли після дощів через немощені вулиці важко було пройти, не існувало освітлення тощо. В австрійський період, особливо в останній третині

Торгівля на Тринітарській площі (нині – на розі вул. Галицької та Шеремети). м. Станиславів. Початок ХХ ст.

Під австрійською владою 39


Будинок окружного суду (нині – вул. А.Сахарова). м. Станиславів. 1911 р. Поштівка.

Інтер’єр торговельного пасажу Гартенбергів (нині – торговельний корпус «Пасаж» на Вічевому майдані). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Княгинин-колонія. Будинок торгового товариства «Єдність». м. Станиславів. 1910 р. Поштівка

ХІХ – на початку ХХ ст., тривала розбудова міста, набула розвитку організація міського господарства. На початку ХІХ ст. було знесено мури Станиславівської фортеці, після чого відбулося злиття середмістя з чотирма передмістями – Галицьким, Заболотівським, Тисменицьким і Лисецьким. Водночас приватні маєтки Станиславова від власників Потоцьких, що мали економічні негаразди, перейшли у власність австрійської держави. «Крім чотирикутної Ринкової площі, чотирьох гарних майданів і 24-х брукованих вулиць та гостинців з достатнім освітленням, – писав про Станиславів у 1854 р. польський письменник та історик о.Садок Баронч, – нині

40 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

налічується 765 будинків, з яких 327 дерев’яних і 438 мурованих. …Місто, особливо влітку, здається, ніби розляглося в саду, …найулюбленішою розвагою мешканців є купання в обох Бистрицях». Станом на 1880 р. місто займало територію площею 950 моргів (понад 530 га), налічувало 45 вулиць, 10 площ та 1257 будинків. Адміністративно-економічним центром міста традиційно вважалася площа Ринок, а духовно-культурним – сучасний майдан А.Шептицького, де збереглися три цінні архітектурні пам’ятки: вже згаданий Катедральний собор УГКЦ, морфологічний корпус медуніверситету (колишня гімназія-колегія) і художній

музей (раніше – римокатолицька колегіата). Найвищі будинки в місті під австрійською владою довгий час були триповерховими. Перший і єдиний чотириповерховий будинок споруджено на початку ХІХ ст. (тепер – вул.Галицька, 29), а п’ятиповерхові почали будувати з 1912 р. (на 1939 р. їх було всього 10, вищі за них появилися лише в 1960-х рр.). Перші поверхи будинків займали крамниці, ательє, майстерні, аптеки, кав’ярні. Багато побудованих під австрійською владою споруд донині визначають архітектурне обличчя Івано-Франківська. Поступово Станиславів набував більш сучасного вигляду, покращувалися умови для проживання мешканців.

Зростанню тривалості життя міщан сприяло покращення медичного обслуговування, у Станиславові в ХІХ ст. було три шпиталі (гарнізонний, загальний ім. архикнязя Фердинанда (з 1841 р.), “жидівський” (з 1845 р.)), кілька аптек. Технічні винаходи ХІХ ст. зробили справжню революцію в розвитку зв’язку, транспорту, сфери послуг. Так, з’явився телеграфний зв’язок, у 1894 р. в місті почала працювати перша телефонна станція, що невдовзі мала міжміський зв’язок (спочатку було тільки 12 абонентів, а перед Першою світовою війною – вже понад 450, це був третій показник серед міст Галичини). Міська поштова служба виникла в 1830 р. Для освітлення


Будинок магістрату (нині – головний корпус медичного університету). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

центральних вулиць міста в 1876 р. вперше встановлено газові ліхтарі. Починаючи з січня 1897 р. вокзал та окремі будинки отримали автономне електричне освітлення. Роботи зі спорудження першої електростанції провела відома німецька електротехнічна фірма “Сіменс і Гальске”. У 1906 р. під залізничним переїздом на вул. Вовчинецькій споруджено єдиний до сьогодні тунель для проїзду транспорту. Справа будівництва розв’язки набула неабиякої гостроти й навіть обговорювалася в Галицькому сеймі у Львові. Вперше автомобілі на вулицях міста з’явилися на початку ХХ ст., але тоді їх було обмаль. Перша згадка про автомобільне таксі в місті датується травнем

Будинок головпоштамту. м. Станиславів. 1910 р. Поштівка

Площа Ринок. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Найдавніша діюча лазня в Україні. Створена 1985 р.

Під австрійською владою 41


Центральна площа біля грекокатолицького кафедрального собору Св. Воскресіння. м. Станиславів. Поштівка. Початок ХХ ст.

Кав’ярня «Уніон». Центр м. Станиславова. Початок ХХ ст. Поштівка

Станиславівський військовий шпиталь. Початок ХХ ст. Поштівка Садок Баронч (справжнє ім’я – Вінценти Фереруш; Вікентій Ферерт; 1814–1892) – польський та український історик і фольклорист вірменського походження. У Станиславові закінчив народну школу і гімназію. Автор праці «Пам’ятки міста Станиславова» 1858

1912 р. Цікаво, що в жовтні 1896 р. було прийнято рішення про запровадження в місті трамвайного руху, в 1908 р. навіть затверджено маршрути, але через брак коштів проект не вдалося втілити в життя, після світової війни до цього питання вже не поверталися. У 1845 р. по вул. Фердинанда (тепер – вул. Низова, 5) стала до ладу лазня, мабуть, найдавніша серед діючих в Україні. У 1896 р. на місці колишнього дубового лісу засновано міський парк (тепер – парк ім. Т.Шевченка). Десь у 1860-х рр. почали працювати перші міські фотозаклади, де населення отримало змогу робити чорнобілі фотографії. У травні 1897 р. у Станиславові вперше відбувся кіносеанс. Перший міський

42 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

стаціонарний кінотеатр “Уранія” почав функціонувати в 1908 р. на вул. Камінського (сучасна – І.Франка). Однак у новітню історію України судилося ввійти кінотеатру “Австрія”, відкритому в 1914 р. у новозбудованій кам’яниці (нині – Народний дім на початку вул. Т.Шевченка), де в часи ЗУНР засідала Українська Національна Рада. Серед жителів Станиславова на початку ХХ ст. посилювався інтерес до спорту, що було пов’язано з розвитком сучасного олімпійського руху. Найбільш відомою серед міських команд напередодні й під час Першої світової війни була “Ревера”, що виступала у футбольній першості Галичини 1914 р. у другій лізі (“В”), за часів міжвоєнної Польщі команда

увійшла в екстра-лігу, де навіть займала призові місця. Перехід Галичини під австрійську владу, особливо з утвердженням капіталізму, дав поштовх розвитку освіти серед міських жителів. Наприкінці ХУІІІ ст. у Станиславові відкрито нормальну школу і державну гімназію, в якій предмети викладалися латиною, німецькою, польською мовами. Крім того, існували міські школи – жіноча і нормальна “жидівська”. Приміщення гімназії збереглося, сьогодні – це морфологічний корпус медичного університету, одна з найстаріших будівель у місті, що знаходиться на майдані А.Шептицького. Місцеву гімназію закінчили відомі в майбутньому діячі української і

польської культури: польський поет Францішек Карпінський, письменник і вчений Іван Вагилевич, українські наукові й громадські діячі Остап Терлецький, Володимир Гнатюк та ін. Заснування в місті окремої української гімназії стало можливим після запеклих суперечок у Галицькому сеймі тільки в 1905 р. Міська державна гімназія з українською мовою викладання почала працювати з 1 вересня 1905/06 навчального року. Першим директором гімназії став Микола Сабат, у ній навчалося спочатку 140 учнів. У 1908 р. гімназія переїхала до нового приміщення по вул. Липовій (тепер – вул. Т.Шевченка), в 1912/13 навчальному році школа стала повною 8-класною


Вул. Третього Мая (нині – вул. М.Грушевського), на якій роз’їжджають перші автомобілі. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Будинок на вул. Л.Бачинського, 4, де знаходилася перша телефонна станція. м. Станиславів. 1906 р. класичною гімназією. Однак більшість мешканців Станиславова залишалися неписьменними. Так, у 1880 р. з 18,6 тис. міщан 10,6 тис. не вміли читати і писати. У 1836 р. почала виходити польськомовна газета “Kurier Stanisławowski”, що започаткувала місцеву пресу. 1886 року в місті розходилося 827 примірників різних часописів, переважно польсько- і німецькомовних. Станиславів мав дві друкарні, що видавали місцеві часописи (тільки в 1873 р. їх було чотири), переважно недовговічні. В останні десятиліття ХІХ ст. у Станиславові з’явилася українська періодика. Дослідник Іван Ставничий назвав півтора десятка міських видань, що виходили українською

мовою в австрійський період: “Господар і промишленник” (1879–1882 рр., пізніше часопис виходив у Львові), “Вістник Станиславівської єпархії” (1886– 1939 рр.), “Станиславівські вісті” (1912–1913 рр.) тощо. У 1904 р. у Станиславові виходило вже 10 газет, з них 5 польських, 2 українські, 2 німецькі та 1 єврейська. Книги і періодичні видання можна було придбати в книгарні з читальнею (з 1823 р., засновник – Ян Міліковський), що довгий час залишалася єдиною. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’явилося ще ряд книгарень, серед яких найпрестижнішою довгий час була крамниця Мар’яна Гасклера, відкрита в 1912 р. в будинку “з колонами”

на сучасній “стометрівці”. 1872 р. виникла міська бібліотека з фондом (станом на 1886 р.) близько 8 тис. книг, здебільшого латиною, польською, французькою і німецькою мовами, що спочатку не мала сталого приміщення. Наприкінці 1891 р. завершилося будівництво приміщення польського професійного театру ім. О.Фредри (нині – обласна філармонія). На початку ХХ ст. виникли перші міські стаціонарні кінотеатри. У місті споруджувалися пам’ятники, один із перших встановлено в 1910 р. на честь 500-річчя Грюнвальдської битви в міському парку (тепер – ім. Т.Шевченка). Однак пам’ятник зруйновано під час німецької окупації в 1942 р. Щасливішою

була доля пам’ятника видатному польському поету і громадському діячу Адаму Міцкевичу, встановленому в центрі міста в листопаді 1898 р. до 100-річчя від дня його народження (скульптор – Тадеуш Блотницький). Зроблений з білого мармуру, він простояв до 1930 р., коли тодішня польська влада зробила бронзову копію, яку встановила на площі навпроти сучасної філармонії. Пам’ятник стоїть на цьому місці донині. Кілька могил відомих місцевих діячів ХІХ – початку ХХ ст. збереглися в Меморіальному сквері біля обласного муздрамтеатру ім. І.Франка, де був найстаріший міський цвинтар (перші поховання – з 1809 р.).

Міський парк ім. австрійської цісарівни Єлизавети (нині - парк культури та відпочинку ім. Т.Шевченка). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка Площа св. Франциска. Зліва – будинок міської польської гімназії. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Під австрійською владою 43


Станиславівська учительська семінарія. Кінець ХІХ ст. Поштівка

Будинок першої руської (української) гімназії. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Вул. Сапіжинська. Зліва будинок реальної школи. Початок ХХ ст. Поштівка Серед історико-культурних пам’яток австрійського періоду – надгробні пам’ятники українському композитору і диригенту Денису Січинському, поету, учаснику польського повстання 1863 р. і Паризької комуни Каролю Свідзінському, польському поету Маврикію Гославському та ін. Демократичні зміни в Габсбурзькій монархії 1860–1870-х рр. завершилися прийняттям конституції, що гарантувала свободи слова, друку, зборів та об’єднань, розширила автономні права країв у процесі державного управління. Отже, виникли передумови для активізації національно-культурного і політичного життя. Серед ранніх народовських громад, що 44 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

виникли у Львові та найбільших містах краю на початку 1860-х рр., була станиславівська. Місцеві громадівці спільно з народовцями зі Львова, Тернополя і Бережан підтримали заснування журналу “Правда” з 1 квітня 1867 р., що на кілька десятиліть став провідним органом народовської течії в Галичині. Поряд з народовською виступила русофільська (москвофільська) течія українського національного руху. Ідеологія русофілів відіграла відпорну роль проти польського наступу в краї, була перехідним етапом у становленні модерної української національної свідомості. У Станиславові існувала філія русофільського


Пам’ятник Адаму Міцкевичу. м. Станиславів. 1909 р. Поштівка

Австро-угорський банк. Вул. Ісаковича. м. Станиславів. 1915 р. Поштівка

Будинок театру (нині – філармонія). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Часопис «Станїславівські Вісти». 1912 р.

Пам’ятник, встановлений на честь 500-річчя Грюнвальдської битви. м. Станиславів. Поштівка. Початок ХХ ст.

“Товариства імені М.Качковського”, створеного в 1874 р. на противагу народовській “Просвіті”, а в 1879 р. тут відбулися щорічні загальні збори товариства. В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. у місті виникли організації українофільського спрямування, серед яких особливе значення мала місцева філія “Просвіти”, створена в 1877 р. заходами професора Євгена Желехівського. Важливу роль в ідейноорганізаційному розвитку станиславівської філії відіграли професор Михайло Коцюба, лікар Володимир Янович та ін. Місцева філія “Просвіти” на початок липня 1877 р. налічувала близько 100 членів. У 1884 р. Наталія Кобринська

заснувала “Товариство руських женщин” (пізніше – “Союз українок”) у Станиславові, що стало початком українського жіночого руху в Галичині. Установчі збори товариства відбулися 8 листопада 1884 р. в приміщенні місцевої руської читальні за участю 54 жінок. Місто стало осередком існування хорового товариства “Боян”, що виникло в 1894 р. під головуванням Ромуальда Зарицького. На початку ХХ ст. були засновані станиславівські відділення українських молодіжних товариств “Сокіл”, “Пласт” та ін. Зокрема, міська організація “Пласту” почала діяти в українській гімназії Станиславова в 1911/12 навчальному році, велика заслуга в цьому професора Під австрійською владою 45


Євген Желехівський (1844–1885) – український лексикограф, педагог, мовознавець, фольклорист, літературний критик і громадсько-культурний діяч. Засновник і перший голова філії «Просвіта» у Станиславові (1877 р.), заснував при ній бібліотеку. Ініціатор першого публічного відзначення пам’яті Т.Шевченка в місті. У 1884 р. відкрив і був першим головою української читальні, яка знаходилась на площі Ринок

Наталія Кобринська (1855–1920) – українська письменниця, громадськокультурна діячка, організатор жіночого руху. У грудні 1884 р. у Станиславові організувала Товариство українських жінок (тепер назва – Союз українок). В Івано-Франківську 7 липня 1994 р. відкрито меморіальну дошку Н.Кобринській на будинку №6 на площі Ринок, де 1934 р. проходив Конгрес Союзу українок

Могила Євгена Желехівського в Івано-Франківську Площа А.Міцкевича. м. Станиславів. 1914 р. Поштівка

Григорія Кичуна. У вересні 1913 р. пластовий відділ уже налічував 80 чол. Під ідейним впливом відомого українського вченого і громадського діяча М.Драгоманова в Галичині з середини 1870-х рр. розгорнувся радикальний рух. Активну роль у пропаганді “громадівського соціалізму” відіграли І.Франко і М.Павлик, діяльність яких була тісно пов’язана з нашим містом. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбулася реорганізація сил у національному русі в модерні українські партії – національно-демократичну (УНДП), радикальну (УРП) і соціал-демократичну (УСДП), що мали свої осередки в місті, передбачали

46 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

здійснення постулату політичної незалежності та соборності України. Крім того, у Станиславові були засновані й діяли місцеві осередки та повітові й окружні комітети основних польських і єврейських політичних партій, а також місцеві філії тісно пов’язаних із ними культурноосвітніх, економічних товариств та інших громадських об’єднань. Зокрема, з кінця ХІХ ст. у Станіславові діяв один із трьох галицьких центрів Всесвітньої сіоністської організації (два інших – у Львові й Кракові). В умовах поступової демократизації політичної системи Австро-Угорщини одне з центральних місць у суспільно-політичному житті міста, як і краю, посіли вибори

до австрійського парламенту та Галицького сейму. На початку ХХ ст. вибори далі відбувалися на основі застарілої куріальної системи, що позбавляла права голосу більшість населення, забезпечувала явну перевагу провладним кандидатам, представникам заможних суспільних верств. Так, восени 1900 р. на виборах до австрійського парламенту в окрузі Станиславів – Богородчани – Товмач – Бучач у І курії (великих землевласників) голосувало всього 37 виборців (!), які 36-ма голосами обрали депутатом («послом») парламенту графа В.Дзєдушицького. У міській курії 23 галицькі міста, об’єднані в 11 округів, обирали всього 13 послів (Львів і Краків – по

два). В окрузі Станиславів – Тисмениця 1900 р. був обраний поляк Павел Ствєртня, старший залізничний інженер у Станиславові. Виборча реформа 1907 р., запровадивши під тиском мас загальне виборче право до австрійського парламенту (для чоловіків віком від 24 років), помітно пожвавила політичне життя міста, сприяла залученню до нього значно ширших суспільних верств. Однак реформа була обмеженою, не стосувалася крайового сейму та органів місцевого самоврядування. До Першої світової війни австрійський рейхсрат двічі обирався за новою системою – у 1907 та 1911 рр. І на одних, і на других виборах по станиславівському


Січове свято в Станиславові. 1910 р. Товариство «Січ» засноване радикалами у 1900 р.

Іван Франко (1856–1916) – видатний український письменник, вчений, громадсько-культурний і політичний діяч, національний ідеолог. Неодноразово перебував у Станиславові протягом 1880–1912 рр.

сільському округу № 59 послами ставали визначні українські громадсько-політичні діячі: Лев Бачинський – один з провідників УРП (похований у Станиславові 1930 р.) та Євген Левицький – лідер українського студентського руху в Галичині кінця ХІХ ст., один із засновників УНДП. Обидва українські представники Станиславівщини в австрійському рейхсраті входили до єдиної української фракції («клубу»), що складалася з націонал-демократів і радикалів Галичини й Буковини. Особливо уславився своїми парламентськими промовами адвокат зі Станиславова Л.Бачинський, якого Василь Стефаник називав промовцемпоетом. Л.Бачинський встановив європейський рекорд

Іван Белей (1858–1921) – український письменник, перекладач, критик, журналіст. Навчався у Станиславівській гімназії. Редагував провідний народовський часопис «Діло» (1884–1902)

тривалості парламентського виступу, промовляючи одного разу, щоб привернути увагу парламенту до насущних проблем українського населення, безперервно протягом майже 14 годин. Значно менші шанси на успіх мали українські кандидати на виборах у суто міських округах. Так, на парламентських виборах 1907 р. по Станіславівському міському окрузі № 14 у черговий раз переміг польський демократ П.Ствєртня, а в 1911 р. він поступився іншому польському демократові, єврею за національністю Едмундові Рауху, що було цілком симптоматичним, ураховуючи національну структуру населення міста. У рейхсраті Е.Раух увійшов до складу

Польського кола. Український кандидат у цьому окрузі, лідер місцевих націонал-демократів, лікар Володимир Янович одержав незначну кількість голосів. Ще складнішими для українців були вибори до Галицького сейму, що був важливим органом крайового управління, вирішував багато ключових питань розвитку місцевого господарства, фінансів, освіти, культури тощо. Формування депутатського корпусу сейму й надалі відбувалося на основі застарілої куріальної системи, голосування було непрямим (ступеневим) і відкритим, що давало простір для зловживань. Як наслідок, після сеймових виборів 1908 року м. Станиславів було репрезентоване в цьому органі

Будинок польського товариства «Сокіл». м. Станиславів. 1903 р. Поштівка

Під австрійською владою 47


Мирослав Січинський (1887–1979) – український громадський діяч, публіцист і журналіст. 1908 р., будучи студентом, на знак протесту проти польської політики в Галичині вбив галицького намісника А.Потоцького. Ув’язнений в Станиславівській в’язниці. Завдяки Д.Вітовському в 1911 р. здійснив втечу з місцевої тюрми «Діброва»

Площа св. Франциска Йосифа (тепер – майдан А.Шептицького). м. Станиславів. Поштівка. Початок ХХ ст.

Юліан Романчук (1842–1932) – український громадсько-політичний діяч, педагог, письменник і журналіст. Навчався у Станиславівській гімназії

Мелітон Бучинський (1847–1903) – український фольклорист і громадськокультурний діяч, адвокат, видавець. Навчався у Станиславівській гімназії, де належав до таємної культурноосвітньої учнівської організації «Громада». Був одним з організаторів «Просвіти» у Станиславові

48 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

польським консерватором Леоном Білінським. Лише в 1913–1914 рр. були узгоджені засади проведення виборчої реформи сейму, але їх втіленню в життя завадив початок світової війни. У розвиток національного руху під австрійською владою зробили вагомий внесок відомі діячі, що проживали в нашому місті. Серед українських діячів особливу роль відіграв Євген Желехівський (1844–1885 рр.). “Найчільнішим тоді свідомим українцем у Станиславові, – згадував Теофіл Окуневський про 80-і рр., – був гімназійний професор Є.Желехівський…”. Найвагомішим його здобутком на науковій ниві став “Малорусько-німецький словар” у двох томах

(1882–1886), що спричинився до введення в Галичині та Буковині фонетичного правопису, відомого в історії як “желехівка”. Ідейно близьким до Є.Желехівського був Софрон Недільський (1857–1917 рр.) – відомий філолог, викладач гімназії у Станиславові, співавтор його словника, пізніше – перший директор Коломийської української гімназії. Зусиллями Івана Верхратського (1846–1919 рр.) – природознавця, педагога і філолога, що працював у Станиславівській гімназії, було видано в 1880 р. 24 числа українського літературнонаукового журналу “Денниця”. Окремо хотілося б відзначити постать Івана Франка – видатного поета, письменника,

Софрон Недільський (1857–1917) – український лексикограф і педагог. Закінчив Станиславівську гімназію. Один із засновників товариства «Руська бесіда» у місті. Заступник голови Станиславівської філії товариства «Просвіта» (1894)

громадсько-політичного діяча, національного ідеолога, ім’я якого з 1962 р. носить наше місто. Він неодноразово (з 1880 р.) бував на Прикарпатті, в тому числі у Станиславові, зокрема восени 1883 р. познайомився з молодою письменницею Наталею Кобринською, доклав чимало зусиль для популяризації створеного нею жіночого товариства; в липні 1885 р. брав участь у загальних зборах міської “Просвіти”; в 1889 і 1890 рр. виступав із доповідями на Шевченківських вечорах (на цьому будинку по вул. Галицькій, 7а нині встановлена меморіальна дошка); в червні 1892 р. разом з М.Павликом проводив віче радикальної партії в приміщенні по вул. Фердинанда (тепер – Низова, 5) тощо. Усього тепер відомо 19 адрес перебування І.Франка в місті, востаннє він приїжджав сюди за кілька років до смерті, в листопаді 1911 р., коли на запрошення міської громади читав у “Руській бесіді” поему “Мойсей” у будинку по сучасній вул.Січових Стрільців, 24. У Станиславові відбулося його знайомство з сестрою товариша ще з Львівського університету Владислава Дзвонковського Юзефою, що стала другим Франковим коханням, “гордою


Леонід Заклинський (1850–1890) – українській громадсько-культурний діяч, один з керівників студентського руху в Галичині. Навчався у Станиславівській німецькій гімназії, де був головою і секретарем місцевої «Громади». У 1869 р. з його ініціативи в місті був влаштований шевченківський вечір. Працював в адвокатській канцелярії М.Бучинського у м. Станиславові

Іван Верхратський (1846–1919) – український письменник, перекладач, педагог, мовознавець, природознавець, поет. Вчителював у Станиславівській гімназії (1879–1890). Видавав у місті часопис «Денниця»

Юліан Целевич (1843–1892) – український етнограф, історик, педагог. Викладач Першої станиславівської державної польської гімназії (1871– 1875). Виявляв інтерес до вивчення опришківського руху на Прикарпатті. Як етнограф збирав і використовував у своїх працях народні пісні і перекази про опришків

Євангелістська школа. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

княгинею”, оспіваною у вірші “Тричі мені являлася любов”. Приїжджаючи до міста, І.Франко неодноразово зустрічався з відомими українськими діячами Є.Желехівським, М.Бучинським, В.Лукичем, Д.Січинським та ін.

Ярмаркове життя в м. Станиславові. 1917 р. Поштівка

вул. Третього Мая (нині - вул. М.Грушевського). м. Станислав Під австрійською владою 49


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.3 У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1914-1918 рр.

50 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

П

ерша світова війна принесла страждання та руйнування для міста, яке опинилося у вирі світових геополітичних змін. Відзначимо, що з початком війни австрійська влада звинувачувала мешканців міста у зраді і шпигунстві на користь Російської імперії. Як жандармерія, так і військові служби заарештовували багато українців. Війська, в основному угорські, страчували без суду українців внаслідок доносів про шпіонаж. Члени польських стрілецьких товариств м. Станиславова поповнили лави Польського легіону, який воював на боці Австро-Угорщини. У 1914 р. в станиславівських стрілецьких дружинах перебувало 197 вояків. Командиром дружин був

К.Страшевич. Ця група стрільців започаткувала Польський легіон на теренах Станіславова. Багато з тодішніх перших пластунів Станиславівської української гімназії були гарними воякамистаршинами Українського Січового Стрілецтва, Української Галицької армії, Корпусу Січових Стільців та інших військових формацій. Багато з них відзначилися великою відвагою, наприклад, сотник В.Стефанишин, чотар В.Яценович, хорунжий УСС М.Дуда. Окупація міста російськими військами відбувалася тричі: 1) 03.09.1914 – 20.02.1915; 2) 04.03.1915 – 08.06.1915; 3) 14.08.1916 – 24.07.1917. Так, уже в серпні–вересні 1914 р. австроугорські війська зазнали поразки, і російська армія вступила на

Прикарпаття. Відзначимо, що в районі Станиславова в царській армії воювали проти австрійців відомі згодом російські військові і державні діячі О.Антонов, М.БончБруєвич, О.Брусилов, М.Криленко, П.Лєбедєв, І.Носов, Ф.Огородніков, М.Тухачевський та інші. З 8 до 19 лютого 1915 р., за даними Б.Гавриліва і П.Арсенича, тривали важкі бої за Станиславів, т. зв. “перша станіславська битва”. За цих 12 днів була піддана обстрілам та зруйнована ратуша, яку росіяни обрали під спостережний пункт. Зі звітів російської поліції від 29 березня 1915 р. ми дізнаємося, що бої відбувалися на вулицях Млинарській, Угодній, П’ястовій, Станиславівській і Зеленій, пошкоджено було 15 будинків на околиці міста в районі Княгинин-


Польський легіон австроугорської вирушає на фронт

ґудзики на мілітарну тематику воїнів австро-угорської армії

гірка і Княгинин-колонія. Загиблих російських воїнів (132 особи) поховали на загальному кладовищі на вулиці Франца Йосифа і в братській могилі в передмісті в Княгинин-гірці на православному кладовищі (23 особи нижніх чинів). У результаті втеч і міграції населення в місті залишилося багато порожніх квартир. Російська окупаційна адміністрація взяла під свою охорону 19 державних будівель, 18 приміщень громадських організацій (Міський клуб, Товариство “Сила”, Товариство “Польське відродження”, Товариство Польської молоді, гурток Польських дам, 2 приміщення польського “Сокола”, Товариство “Родина”, приміщення Юридичної допомоги,

Міщанський гурток, Товариство “Бесіда”, український “Сокіл”, “Русская хата”, Добровільна дружина, релігійне товариство св. Іосифа, Товариство Металічних майстрів, Будівельне товариство, школа імені Ядвіги), 33 кредитні заклади, 19 складів та підвалів з вином, пивом і горілкою, 112 приватних жител. Згідно зі звітом Станиславівського поліцмейстера, “в місті торгівля і промисли були вельми розвинуті і знаходилися виключно в єврейських руках”. Росіяни констатували наявність у місті фабрики стеаринових свічок і сірників, дріжджовий завод і ректифікаційне підприємство, ватний, горілчаний, пивоварний заводи, завод з виробництва кошиків, 4 шкіряних, 3 цегельночерепичних заводи, паровий

вітряк, два нафтоочисних заводи. Місто управлялося міським магістратом, бургомістром якого був І.Габрусевич, а Княгинингірка і Княгинин-колонія – призначуваними росіянами гмінними управліннями на чолі з війтами п. Ясінським і Рубчиком. Джерелами прибутків міської влади росіяни називали міську бойню, електричний і газовий заводи, “рогатки”, міські податки і кладовище. У місті також було 3 греко-католицьких приходи, 4 католицьких; російська влада не фіксувала поширення православ’я і перехід до російської церкви приходів. Під час першого періоду російської окупації адміністрація “Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини” під керівництвом

Г.Бобринського проводила цілеспрямовану русифікаторську політику, ставила завдання анексувати край. Однак кадровий потенціал російської адміністрації значно поступався австрійському чиновництву за рівнем фахових якостей, був сформований в умовах війни без належної професійної підготовки і дискредитував російську владу. Так, у листі Тернопільського губернатора за 8 січня 1915 р. значилося, що деякі керівники повітів арештовують і утримують під вартою різних осіб, яких звинувачують у тому чи іншому злочині, без оформлення необхідних документів. У квітні 1915 р. станиславівський поліцмейстер зафіксував, що околоточний (чиновник міської поліції) п. Карпенко в нетверезому

Театр бойових дій під м. Станиславовом поблизу с. Ямниця. Листівка Лінія фронту за м. Станиславом біля с. Ямниці (світлина з колекції І.Дейчаківського)

У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 51


Оголошення станиславівського повітового начальника А.Гавинського про готовність відпустити полонених австроугорської армії, якщо буде повернута зброя російській окупаційній адміністрації. м. Станиславів. 8 жовтня 1914 р.

Відозва військового губернатора капітана Єршова до жителів міста про готовність налагодження господарського і торгівельного життя. м. Станиславів. 11 вересня 1914 р.

стані ввірвався до жителя Княгинин-гірки єврея Л.Зільбера і вимагав від нього тисячу рублів хабара. Не завжди зразково поводилися і російські солдати. Зокрема, в наказі по гарнізону міста Станиславова від 13 квітня 1915 р. значилося, що “нижні чини частин гарнізону самовільно відлучаються з своїх частин не тільки вдень, але і вночі, ходять по місту не командами, одягнуті не по формі, погано віддають честь і дозволяють собі стукати у вікна приватних будинків”. Крім того, російські солдати не завжди не дотримувалися необхідних санітарних вимог, “дозволяли собі ламати і псувати приміщення”. Натомість у циркулярі Тернопільського губернатора від 3 березня 1915 р. повідомлялося, що російські чиновники часто

52 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Оголошення станиславівського повітового начальника Гавинського, у якій повідомляється про обов’язковість здійснення богослужінь у місцевих церквах на честь російського царя Миколи ІІ. м. Станиславів. Жовтень 1914 р.


Бойові укріплення за м. Станіславом біля с. Ямниці

Оголошення російської окупаційної адміністрації про заборону ведення стрільби у місті. м. Станиславів. 17 жовтня 1914 р.

53


Схема “Поховання 132 російських воїнів, що загинули весною 1915 р. в боях за місто Станіславів і були поховані на цвинтарі на вул. Франца Йосифа” (згідно з даними ДАІФО, ф.528, оп. 1, спр.16, арк.17.)

Постанова коменданта російських військ по м. Станіславову щодо умов життєдіяльності міста під час окупації від 5 вересня 1914 р.

Військові перешкоди проти ворожих військ під м. Станіславовим

набирають у борг різні товари і продукти і не розраховуються за них. 31 березня 1915 р. поблизу Станиславова було підірвано залізницю. У відповідь комендант міста полковник п. Кюнь оголосив населенню, що у випадку подібних диверсій на залізниці заручники будуть піддані “надзвичайно важкій відповідальності”, а поліцмейстеру був відданий наказ відібрати “найбільш заможних і впливових” мешканців для зарахування їх у списки заручників. У заручниках опинилися тільки євреї. Їх було доведено до відома, що за диверсійні дії з міста кожен раз будуть висилати по 20 заручників у в’язниці Росії (пізніше заручники були

54 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

все-таки відправлені у в’язниці). Відзначимо, що у ставленні до євреїв чітко проглядалося дискримінаційне і упереджене ставлення російської влади. Так, в одній з інструкцій, надісланих генерал-губернаторством у повіти, значилось, що “євреї, як відомо, взагалі не заслуговують особливого довір’я”. Загалом у 1915 р. Станиславівське міське поліцейське управління притягало до відповідальності за крадіжки і розбої, дезертирство, шпигунство і диверсантство, нездачу зброї, відмову від робіт на потреби армії, спекулятивні підняття цін на споживчі товари, таємний продаж горілки, відмову приймати російські гроші, заклик до несплати податків, покупки у нижчих чинів російської армії награбованих речей, довільне

підвищення курсу австрійської корони, завищення цін на робочу силу і будівельні матеріали, пересування по Галичині без встановленої перепустки. Мовою судочинства стала російська, хоча тимчасово дозволялося використовувати і польську. Російська окупаційна влада почала організовувати шкільництво, намагаючись вводити російську мову навчання. Для цієї мети відкрили курси російської мови і розпочали підготовку до відкриття російської гімназії. Однак подальші військові дії перешкодили цим планам. Цікавим є той факт, що під час російської окупації в місті діяла кухня для бідних, організована Американським Червоним Хрестом. Зокрема, сиротинець для бездомних дітей і кухню

для бідних на кошти Червоного Хреста утримували у своєму приміщенні сестри оо. Василіянок. Єпископ Г.Хомишин дозволив сестрам залишити Станиславів і переїхати в безпечніше місто, проте жодна з них не покинула монастиря. Санітарний стан м. Станиславова, згідно з актом від 16 квітня 1915 р., “завдяки його природному розташуванню в здоровій рівнині, яка омивалася рікою Бистрицею, завдяки наявності великої кількості садів і парків, частковій каналізації, наявності достатньо чистої питної води і доброму обладнанню шпиталів”, визнавався задовільним. У цей час у місті на Мрачковській площі в триповерховій будівлі функціонувала одна міська лікарня, де в 49 приміщеннях


Російські військові на позиціях

було 120 ліжко-місць і особливе інфекційне відділення на 16 місць. В обслузі лікарні працювало 2 лікарі, 11 медсестер, 11 осіб допоміжного персоналу. Відзначимо, що під час другої російської окупації епідеміологічна ситуація в місті була відносно стабільною (російська влада зафіксувала 5 хворих на черевний тиф, 1 – на віспу, 1 – на дизентерію). 4 травня 1915 р. до міста прибув російський письменник О.Серафимович. Він працював санітаром у лікувальнохарчувальному загоні ім. Пирогова, який розташовувався в колишньому палаці Потоцьких, де росіяни розгорнули військовий шпиталь. У своєму щоденнику О.Серафимович записав, що “весь вокзал завалений пораненими”.

Проте, незважаючи на війну, російська поліція фіксувала в ресторанах, кав’ярнях і кінотеатрах присутність повій, а в селах Княгинині, Пасічній і Микитинцях “проституція вільно приховувалася”. 8 червня 1915 р. до Станиславова знову входять австрійці. Вони одразу ж розстріляли кілька десятків мешканців міста, які співпрацювали з російською владою. Багато людей за симпатію до росіян заарештовано та відправлено в австрійські табори Талергоф та Гмінд. Місто занепадало і, як писав дослідник М.Струмінський, скоро могло нагадувати руїну. Незабаром після відступу росіян у Станіславові спалахнула епідемія віспи, яка швидко поширювалася. Перша світова війна внесла

радикальні зміни і в життя німецьких колоністів міста. Перед загрозою наступу російських військ у вересні 1914 р. значна частина місцевих протестантів евакуювалася. Зокрема, між ними були станиславівські благодійні установи, які церковна влада вирішила перенести до австрійської місцевості Галлнойкірхен. Вже після відходу російських військ з краю у червні 1915 р. євангелістський пастор Т.Цеклер повернувся до Станиславова і зайнявся відновленням церковного і шкільного життя місцевих німців. Невдовзі, восени того ж року, з ініціативи євангелістського правління в Станіславові відкрили курси для шкільних сестер. Наприкінці липня 1915 р. до Станіславова повернувся

заступник керівника єврейської релігійної громади О.Блюменфельд. А 17 жовтня 1915 р. після перерви, яка почалася 1 серпня 1914 р., до виконання своїх обов’язків приступив керівник громади доктор Е.Фішлер. Українська спільнота також намагалася відроджувати національне життя. Відзначимо, що російські солдати навіть знищили погруддя Т.Шевченка на будівлі “Сокола” (сучасне приміщення “Просвіти”). Проте уже восени 1915 р. в Станиславові була створена жіноча благодійна організація “Комітет допомоги раненим та хворим українським воякам”, який з часом очолила Н.Бачинська. 24 січня 1916 р. австрійські чиновники спробували провести

Польові укріплення під м. Станіславовом поблизу с. Ямниця. Листівка від 07 липня 1917 р.

У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 55


Шкільне свідоцтво за 1915-1916 навч. рік учня 3-го класу

Свідоцтво звільнення зі школи учня 3-го класу Станиславівської виділової школи ім. А.Міцкевича Івана Петраша. 1914 р.

56 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Школа на «Валах» (у роки Першої світової війни – госпіталь). м. Станиславів. Поштівка

загальну мобілізацію мешканців міста. Але явка призовників була дуже низька, і мобілізація фактично зірвалася. Одночасно після другого відступу росіян зі Станиславова австрійці заснували в місті школу шпіонажу, яка після Брусиловського прориву була перенесена до м. Калуша. У школу брали примусово, хоча йшли туди й добровільно, переважно учні гімназій. У 1916 р. російські війська під керівництвом генерала О. Брусилова на широкій смузі фронту прорвали оборону австрійців і швидкими темпами почали просуватися вглиб території ворога. 14 серпня 1916 р. до міста увійшли російські козаки. Тепер уже заарештовували і відсилали до Сибіру тих міщан, які симпатизували австрійцям. У цей час Станиславів опинився у прифронтовій зоні – на пагорбах за річкою Бистрицею Солотвинською (район сіл Пасічної і Загвіздя) отаборилися австрійські війська. Тут були встановлені артилерійські батареї, які обстрілювали місто. Внаслідок цього дуже пошкоджено ратушу, зруйновано навколо багато будинків. Значних пошкоджень зазнали вірменський костел та приміщення колишнього єзуїтського колегіуму. На шляху російських військ, які захопили

Станіславів, стали перекинуті з Анатолії дві турецькі дивізії. Натомість у Станіславові станом на 31 грудня 1916 р. були розквартировані частини 1 і 3 Заамурської дивізій, підрозділи Свірського і Грезовецького полків, 30 важкий дивізіон, 74 і 79 артилерійські бригади, 55 Донська особлива козача сотня, 1 уральська козацька сотня, 36 саперний батальйон. Згідно з даними магістрату м. Станиславова в 1916 р. в місті налічувалося близько 28000 жителів (за поліцейськими даними від 27 листопада 1916 р. дещо точніші дані – 4067 чоловіків, 10521 жінок, 11429 дітей), як постійних, так і евакуйованих з інших гмін. Імовірно, в міських гмінах залишалося: в Княгининімістечку – біля 6600 мешканців, в Княгинині-колонії – біля 3000 (ці гміни були окремими адміністративними одиницями, мали окремі управління). Магістрат, крім президії, складався всього лише з шести відділів: адміністраційного, поліцейського, технічного, санітарного, бухгалтерії і каси, відділу апровізації (закупівля товарів, управління магазинами), і був дуже малочисельним (20 чиновників разом з бургомістром Антоном Стигаром і його заступником Антоном


Руїни м. Станиславова. 1917 р. Поштівка

Зруйновані будинки вул. Карпінського. м. Станиславів. 1917 р. Поштівка

Руїни центральної частини м. Станиславова. 1917 р. Поштівка Зайончовим). До того ж, в це число входили два лікарі, два ветеринари, а також керівники газового заводу і бойні. У статистичних звітах поліційного відділення міста містилися дані про фабрики, заводи, склади і майстерні. А саме: 5 шкіряних заводів, 2 цегельних заводи, столярна майстерня, фабрика возів, фабрика лікерів, пивоварний завод, завод з виробництва дріжджів, чавуннолиттєвий завод, ткацька фабрика, спиртоочисний завод, спиртовий завод, 2 слюсарно-механічні майстерні, лісопильний завод і лісові склади. Частина з цих підприємств на той момент не працювала, а більшість їх власників виїхала вглиб АвстроУгорщини. Підприємства могли бути зупинені також

Руїни будинків по вул. Сапіжинській (нині вул. Незалежності). м. Станиславів. 1917 р. Поштівка

У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 57


Турецькі й австрійські воїни біля могил полеглих турків на станиславівському цвинтарі у роки Першої світової війни

Руїни центральної частини м. Станиславова. 1917 р. Поштівка

через реквізиції, так як це сталося з міською бойнею на вул. Голуховського, яка через реквізицію машинних ременів не діяла. Були ще дані про мукомельний млин, ковбасну фабрику, міський газовий завод, фабрику паркетних підлог, 7 взуттєвих майстерень, 7 аптек, 171 торговий заклад. У місті були готелі: “Габсбург” (20 номерів), “Уніон” (34 номери), “Гібнер” (20 номерів), “Австрія” (18 номерів), “Центральний” (18 номерів), “Європейський” (16 номерів), “Чорний орел” (12 номерів). На вулицях працювало десять перевізників. Ціна на проїзд фіакром коливалася від 1 корони 20 грош до 4 корон залежно від комфортності та тривалості поїздки. Значною мірою була розвинута

58 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

соціально-культурна сфера. Зокрема, у м. Станіславові було 3 друкарні, 4 кінотеатри, театр товариства Монюшка, 7 книжкових і канцелярських магазинів. Відповідно до реєстраційних карток, станом на 27 листопада 1916 р. в місті проживало 4399 представників інтелігенції та членів їх сімей (440 чоловіки, 1754 жінки, 2205 дітей). За даними польського дослідника К. Баранського, у місті були такі римо-католицькі святині і чини: парафіяльний костел, костел Аве Марія, костел Святого Юзефа, костел ХристаЦаря з місією єзуїтів, монастир урсулянок, монастир альбертинів і альбертинок. Серед грекокатолицьких церков і релігійних установ він називав: митрополичу кафедру, церкву і монастир

отців редемптористів, церкву на Гірці, церкву на Колонії, церкву в Княгинині, монастир сестер василіанок і монастир сестер служебниць. Крім того, існували костел вірменсько-католицький, зібрання аугсбурзько-невецьке, головна синагога, дім молитви “Темплюм” і ряд малих синагог. Для потреб міста на тиждень було необхідно 1500 пудів пшеничної муки, 1500 пудів хліба, 1500 пудів круп, 400 пудів цукру, 20 пудів чаю, 20 пудів дріжджів, 1500 пудів різних жирів, 400 пудів солі, 20 свиней. Однак станом на 20 листопада 1916 р. у мешканців міста налічувалося лише 267 одиниць великої і дрібної рогатої худоби, 166 свиней, 102 робочих коня. Зібрано було не більше 1/3 очікуваного врожаю, а решту знищено в ході воєнних

дій. Врожаю було недостатньо для задоволення продовольчих потреб, до того ж, озимина через бойові позиції була посаджена не більше, як на 40% площ сільськогосподарських угідь. У зв’язку з цими обставинами продовольчої допомоги в місті у 1916 р. потребувало 10480 осіб, з них 1906 осіб становила інтелігенція. Ситуація частково вирішувалася за сприяння благодійних організацій. Так, при магістраті Міщанським комітетом і Всеросійським Земським Союзом було утворено 2 крамнички і харчовий пункт. 12 крамничок було організовано магістратом, 1 крамничка Союзом міст. У цих торгових центрах можна було придбати товари по собівартості, а харчовий пункт забезпечував до 200 безплатних обідів. У місті


також функціонувало 6 притулків для бездомних, немічних та старих. Одночасно доступ бідноти до отримання на пільгових умовах продуктів харчування ускладнювався через корупційні дії російських службовців. Однак ні російська окупаційна влада, ні благодійні організації не могли повністю охопити допомогою безпритульних дітей. Зокрема, Товариство св. Вікентія і Павла “Покровительство над покинутими хлопчиками“ на вул. Газовій, 63 утримувало 40 хлопчиків, а кількість потребуючих була втричі більшою. Не завжди адекватно до сиротинців ставилися солдати російської армії. Збереглася скарга сестер-монахинь з будинку сиріт на вул. Казимирівській, 108, що солдати двічі обкрадали їх

худобу. Загалом у місті діяли такі притулки для сиріт: “Дім сиріт” за адресою вул. Казимирівська, 108 (виховувалося 27 хлопчиків, 24 дівчинки); “Дім сиріт” за адресою вул. П.Скарги, 26 (19 дітей); Дівочий сиротинець за адресою Сапіжинського, 56 (19 дітей); притулок брата Альберта і сестри Айсбежинки (23 дітей); притулок у Княгинин-колонії (20 дітей); Дім сиріт за адресою вул. Газова, 63. Поява російських військ у 1916 р. збіглася з загостренням епідеміологічної ситуації в місті. Для запобігання поширенню інфекційних хвороб головний лікар Станіславова С.Кубішталь підготував лікувальні заклади для прийняття хворих (для хворих на тиф міський госпіталь на вул. Голуховській (80–100 ліжко-місць); хворі на дезинтерію

мали лікуватися в єврейському госпіталі на вул. Сапіжинській (60 ліжко-місць); госпіталь для хворих на віспу був передбачений у Княгинин-колонії (30–60 ліжкомісць); госпіталь для хворих на холеру в 2 дворах на вул. Казімержовській (16 ліжко-місць)). Крім того, міська санітарна комісія 19 вересня 1916 р. задля боротьби з епідеміями прийняла рішення забезпечити мешканцям міста свіжий, добре спечений хліб і влаштувати продаж товарів у магазинах так, щоб не було тісноти. Проте за жовтень 1916 р. в місті перехворіло на висипний тиф 36 осіб, на дизентерію 3 особи, на тиф черевний і віспу по 2 осіб. Однак станом на 27 листопада 1916 р. санітарний стан міста визнавався задовільним, хоча продовжувало працювати 7 епідемічних загонів. Ситуація в місті ускладнювалася через поширення венеричних хвороб. Так, 29 вересня 1916 р. комендант Березинського полку підпоручик п. Федоров звернувся до міської влади з листом, у якому констатував зростання захворюваності на венеричні хвороби серед нижчих чинів полку і просив посилити контроль за повіями. Міська влада провела

медогляди, під час яких було виявлено 16 хворих жінок, що були відправлені в госпіталь. У місті також виявилося 165 покинутих квартир, а 165 квартир перебували під опікою близьких родичів мігрантів чи їх сусідів. Траплялися випадки, що військові грабували мешканців міста і нищили майно в їх житлах. Загалом число домоволодінь, не зайнятих для військових потреб, становило лише 179. Одночасно в наказі по російському гарнізону міста від 22 листопада 1916 р. відзначалося, що зайняті військовими частинами двори житлових будинків не прибираються від сміття і гною. Російська влада також активно здійснювала реквізиції на потреби армії різноманітних продуктів і товарів – від умивальників і унітазів до швейних машин і динамо-машин. При цьому гроші за товари не сплачувалися, що в документах пояснювалося відсутністю власників під час реквізиції. Згідно з офіційними урядовими даними, станом на листопад 1916 р. хліб житній 1 сорту в Станиславівському повіті коштував 47 копійок за 1 кг, хліб пшеничний (булка) 75 коп. за 1 кг.

Спільна маніфестація воїнів австро-угорської армії й місцевого українського населення з приводу підписання Брест-Литовського мирного договору. м. Станиславів. Лютий 1918 р.

У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 59


Роздача хлібопродуктів потребуючим жителям м. Станиславова військовою адміністрацією австрійської влади. 1917 р.

Олексій Колодій – український січовий стрілець, пізніше член Комуністичної партії Західної України. Уродженець м. Станиславів. Фото 1917 р.

Українські Січові Стрільці в полоні

Муку житню (80 кг) 1 сорту можна було придбати за 30 рублів, муку пшеничну – за 36 рублів. Ціни на теляче і свиняче м’ясо сягали 1 рубля за 1 кг, масло коштувало 4 рублі за 1 кг, яйце продавалося по ціні 60 коп. за 1 штуку, а 1 літр молока можна було придбати за 35 коп. На фоні цих цін на продовольчі товари мізерними виглядали заробітки мешканців міста. Так, різноробочий за день праці з харчуванням отримував 1 рубль платні (жінка за цю ж працю – 75 коп., а підліток – 50 коп.). Дещо більшою була платня за роботу в штукатурів – 1 рубль 50 коп.; у столярів, слюсарів – 2 рублі 40 коп., каменяр і коваль отримували 3 рублі за працю. Поліція стежила, щоб продаж товарів першої необхідності

60 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

в місті не здійснювався за завищеними цінами. Продавціпорушники зазнавали адміністративних штрафів у розмірі від 10 до 50 російських рублів. Штрафи накладалися також за проїзд без встановлених перепусток, незаконну купівлю в нижчих чинів російської армії різних речей, підвищення цін на житло, продаж спиртних напоїв і їх незаконне розпивання, а повій, що не пройшли медичний огляд, арештовували на три доби. Загалом з 30 вересня до 4 листопада 1916 р. в місті було зафіксовано 38 торгових правопорушень, 31 крадіжку, 6 порушень санітарних правил, 11 порушень, пов’язаних з незаконним розбором зруйнованих приміщень, 1 вбивство, 6 осіб було затримано

як волоцюг. Поліція здійснювала досить суворий нагляд за мешканцями міста. Можна ще зрозуміти, що росіяни дбали про посилений нагляд за емігрантами і можливістю їх використання противниками для вербування шпигунами. Але, крім цього, поліція подавала списки вчителів, дані про їх національність, віросповідання, ступінь моральної і політичної благонадійності. Під час обшуків у квартирах жителів міста російська поліція вимагала навіть фотокартки. Так, під час обшуку 16 жовтня 1916 р. житла Ф.Тиндика, який проживав за адресою вул. 3 Травня, буд.№1, в контррозвідувальних цілях було вилучено 64 фотокартки. Чисельність працівників російського Поліцейського

управління м. Станиславова станом на 1 жовтня 1916 р. становила лише 11 осіб, з них 7 були околоточними. Однак, згідно з наказом по Тернопільській губернії №85 від 4 грудня 1916 р., у штат Станиславівської міської поліції зачислялося уже 80 городових. У місті на службі, відповідно до списків поліції, також залишалося 96 австрійських чиновників, які продовжували виконувати свої службові обов’язки. Але в основному це були держслужбовці невисокого рангу. Черговий прихід росіян не змінив їх ставлення до єврейського населення міста. Так, святкування єврейських свят начальник Станиславівського повіту у відповідь на запит магістрату дозволив здійснювати тільки в синагогах і будинках, а не поширювати їх на вулиці. Уже згадуваний жандармський чин п. Карпенко взимку 1916 р. в синагозі м. Станиславова оголосив усіх присутніх арештованими. Йому тут же вручили хабар, і арешт був відмінений. Дискримінаційне ставлення до євреїв проявлялося і в мірі покарання за переховування дезертирів. Винні за переховування військових втікачів каралися ув’язненням строком від 2 до 4 місяців чи арештом на час від 3 тижнів до 3 місяців. Натомість єврей


за переховування дезертираєврея карався відправленням на виправні роботи строком від одного до півтора року. Відзначимо, що в місті через посередництво російських солдат поширювалися антисемітські настрої. Згідно з інформацією поліції від 22 листопада 1916 р., в місті російською мовою були поширені відозви з закликом до розправи над євреями. У відозві, зокрема, залякувалися євреї: “…прийшли для вас критичні хвилини і з 1 листопада вам почнеться повний розгром…”. Офіційна позиція російської влади до українців була проголошена в липні 1916 р. в листі начальника штабу Верховного головнокомандуючого генералгубернатору Галичини і командуючому Південно-Західним фронтом О.Брусилову. У ньому зазначалося, що “у відповідності з висловленими Государем імператором загальними побажаннями про напрямки діяльності нашої майбутньої Галицької адміністрації... ніяких по відношенню до українців, як таких, масових репресій за те, що вони належать до так званої української партії, не передбачається, якщо вони, звичайно, будуть вести себе достатньо лояльно по відношенню до Росії і її інтересів, і якщо вони примиряться з тими порядками, які будуть введені у знову утвореному Генералгубернаторстві”. Після Лютневої революції Станиславів востаннє зайняли частини 8-ї російської армії під керівництвом генерала Л.Корнілова та комісара Б.Савінкова. У цей час проводилося найбільш масове нищення заводського обладнання та відбувалися утиски місцевого населення. Неподалік від міста стояв полк уланів полковника Болеслава Мосцицького, який царський уряд сформував з поляків. Саме до них звернулася за допомогою делегація міщан на чолі з бургомістром А. Стигаром, і 24 липня 1917 р. місто було визволене від мародерів. Ситуацію в місті перед його звільненням описав російський військовий командир, один з лідерів Білого руху під час

Громадянської війни П.Врангель. Він потрапив до міста як командир зведеного кавалерійського корпусу й охарактеризував становище в місті наступним чином: “Місто горіло у декількох місцях. Розбивши залізні завіси, натовп солдат громив крамниці. З вікон будинків лунали крики. Чувся плач”. Цього разу в центрі міста згоріло багато будинків. Найбільших руйнувань зазнали вулиця Карпінського (тепер це відрізок вулиці Галицької від її початку до Ратуші), вулиця Костюшка (тепер вул. Сотника Мартинця), з мапи міста зник цілий майдан Франца Йосифа і т. д. Щоб прискорити розбирання завалів, австрійці навіть провели до середмістя окрему залізничну гілку, по якій вивозили будівельне сміття. Австрійці також віддали владу в 1917–1918 рр. у Станиславові українським представникам – докторові В.Яновичу, інженеру І.Мирону і судді К.Кульчицькому. Управу міста останній бургомістр Станіславова єврей А.Німгін передав українцеві П.Чайковському, а останній австрійський староста поляк п. Завистовський поступився місцем на користь нового старости українця Л.Бачинського. Українське питання в місті актуалізувалося після укладення Берестейського миру між Центральними державами й Україною 9 лютого 1918 р. Так, 3 березня 1918 р. в місті для пришвидшення ратифікації Австрією умов миру відбулася “величава масова загальна українська маніфестація”. У мітингу взяла участь небачена раніше кількість людей – 50 тисяч. Організаторами були старший інженер залізниці І.Мирон та депутат віденського парламенту Л.Бачинський. Після промови останнього була проведена присяга маніфестантів на вірність Україні та виконаний гімн “Вже воскресла Україна”. Навесні 1918 р. після кількарічної перерви відновила свою діяльність міська філія товариства “Просвіта” під керівництвом викладача гімназії М.Лепкого. Водночас влітку і восени 1918 р. у Станиславові та в інших містах Прикарпаття відбулися народні віча, на яких висловлено

Могили Українських Січових Стрільців. м. Станиславів. 1930-і рр.

побажання, щоб Східна Галичина була “прилучена до матері – України”. Підсумовуючи, зазначимо, що мешканці міста Станиславова повною мірою відчули на собі всі лихоліття і труднощі періоду Першої світової війни. Усіх міщан торкнулася глибока соціально-економічна криза, епідемічні хвороби і жахливе зниження життєвого рівня, яке супроводжує будь-яку війну. Значних пошкоджень через воєнні дії зазнали історикоархітектурні пам’ятки. Австрійська влада, незважаючи на патріотизм більшості населення міста, відшукувала і репресувала москвофілів. Натомість російська окупаційна адміністрація боролася з австрійськими шпигунами,

з особливою пересторогою ставилася до єврейського населення і піддавала його особливим утискам. Росіяни також намагалися протистояти українському національному рухові і дбали про насадження російського православ’я. Населення Станиславова в умовах війни стикалося з нестачею продуктів харчування і високими цінами на них, по місту хвилями поширювалися інфекційні хвороби. Непоодинокими були безчинства з боку військовослужбовців обох воюючих сторін. Промисловість і установи сфери послуг міста зазнали значних збитків, підприємці страждали від реквізиції на користь воюючих сторін, сільськогосподарські ділянки навколо міста фактично

перетворилися в пустки. Однак після укладення Берестейського миру між Центральними державами й Україною 9 лютого 1918 р. в місті актуалізувалося українське питання, що і призвело до подальшої підтримки містом Західно-Української Народної Республіки.

61


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.4 доба західно-української народної республіки 1918-1919 рр.

62 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

З

початку Першої світової війни Галичина і Володимирія як окремий короний край у складі Австро–Угорської імперії стали театром безпосередніх військових дій і ареною запеклої політичної конкуренції. Остання не відзначалася толерантністю, а поступово переростала у відверте протистояння, в тому числі і збройне. Піддані Австро– Угорської імперії належали до різних націй, кожна з яких претендувала на політичне домінування в тій частині імперії, яку вважала своїм автохтонним краєм. Тому окрім збройної боротьби зі спільним зовнішнім ворогом, яким для них був російський царат, модерні національні чинники

Східної Європи, прагнучи набути статусу суб’єктів, а не об’єктів міжнародної політики, намагалися здобути державну незалежність, утвердити “свою” владу на “своїй” території. Таким чином, процес виникнення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) відповідав загальній тенденції до утворення національних держав в Європі в ході Першої світової війни. Українська Східна Галичина, яка з самого початку військових дій стала ареною боротьби країн Антанти та Троїстого Союзу, сповна відчула на собі наслідки воєнного лихоліття: господарську і економічну розруху, голод, військово-поліцейський терор. За свідчення австрійського генерала Є.Фішера, що безпосередньо керував реквізиціями в краї,

лише з березня по листопад 1918 р. з Галичини і Буковини насильницьким шляхом було вилучено і відправлено до Австрії та Угорщини 125 тис волів, 75 тис. коней, 4,2 тис. вагонів з продовольством. Цілком закономірно, що саме 1918 р., останнього року Першої світової війни, на західноукраїнських землях набув широкого розмаху масовий рух соціально-економічного й національно-визвольного характеру. В січні–березні краєм прокотилася масова хвиля народних виступі. Їх спричинили, на нашу думку, дві стрижневі події: прийняття Українською центральною радою ІV Універсалу (проголошення незалежності Української Народної Республіки)


та підписання мирного договору між УНР та країнами Четвертного союзу. Активними учасниками цих широкомасштабних подій були і жителі Станиславова. Повідомлення про наростання масового вічового руху в Східній Галичині в лютомуберезні 1918 р. містяться і в матеріалах тогочасної української галицької преси. Тому, на наш погляд, цілком закономірним є твердження одного з дослідників Української революції Н.Полонської-Василенко, що “проголошення Української Народної Республіки 22 січня 1918 року знайшло гучний відгомін у Західній Україні...” . Як “свята миру і державності ” відбуваються в цей час і велелюдні народні віча на підтримку Берестейського миру. Нами встановлено, що це була широкомасштабна і масова акція. Вона пройшла в 31 населеному пункті краю, а її учасниками були, за нашими підрахунками, 515 тисяч осіб. Активну громадянську позицію в цей час зайняло і українське греко-католицьке духовенство, провівши майже в кожному селі Східної Галичини святкові богослужіння, присвячені вище зазначеній події. Ці факти та цифри красномовно свідчать про справжній всенародний характер підтримки дій Української Центральної Ради західноукраїнською громадськістю та урочисте відзначення нею акту підписання Берестейського миру. Друга хвиля вічового руху, за нашими ж підрахунками – не менш чисельна, пройшла краєм у вересні-жовтні 1918 р. Основним лейтмотивом рішень і відозв масових заходів, організованих національними політичними силами, стала вимога їх учасників до влади утворити український автономний коронний край в Австро-Угорщині з обов’язковим включенням до нього всіх етнічних українських земель монархії: “домагаємось поділу Галичини і сполуки всіх українських областий нашої держави в один український коронний край з власним сеймом, намісником і з окремою українською адміністрацією”. Масові виступи українців Східної Галичини стали підґрунтям для більш рішучої позиції українських депутатів у парламенті Австро– Угорщини. Окремі з них, як от Євген Петрушевич, Семен Вітик, Кость Левицький та інші з його трибуни оголошували про те, що “українці заявляють, що їх

Виступ єпископа Григорія Хомишина на 50-тисячній маніфестації українського населення на площі Фердинанда з вимогою негайної ратифікації австрійською владою Берестейського мирного договору. м. Станиславів

Урочиста хода членів товариства Сокіл по вул. Карпінського. м. Станиславів. 1918 р.

м. Станиславів. Загальний вигляд середмістя

доба західно-української народної республіки 63


Кость Левицький (1859–1941) адвокат і публіцист, один із найвизначніших українських громадсько-політичних діячів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Уродженець Тисмениці на Станиславівщині. Закінчив Станиславівську гімназію та Львівський університет. Співзасновник і голова Української національнодемократичної партії, депутат австрійського рейхсрату і Галицького крайового сейму, голова Української парламентарної репрезентації у Відні та Українського сеймового клубу у Львові, перший президент об’єднання українських кооперативів у Галичині – Крайового ревізійного союзу. Під час Першої світової війни очолював Головну (згодом – Загальну) Українську Раду. У листопаді 1918 р. став першим головою уряду ЗУНР. Після окупації Галичини поляками – член галицького уряду у Відні (1924 р.) Дмитро Вітовський (1877-1919) Комендант Центрального Військового Комітету, який організовував Листопадовий зрив, Державний Секретар (міністр) військових справ ЗУНР у двох урядах держави

Залізничний вокзал. м. Станиславів. Поштівка. 1910-і рр.

Будинок пошти. м. Станиславів. Поштівка. Початок ХХ ст.

шлях веде не до Варшави, але до Києва. Коли проти їх волі схотять прилучити їх до польської держави, то такого насильства можна доконати тільки по їх трупах”. Не вдаючись до детального опису подій проголошення і конституювання Української Національної Ради як центрального органу громадсько-політичного характеру для координації національно–визвольного руху, а згодом – західноукраїнського парламенту, процесу виникнення і конституювання ЗУНР, оскільки вони на сьогодні достатньо глибоко висвітлені в чисельних монографічних виданнях і наукових статтях, дозволимо собі закцентувати увагу на участі в цих процесах жителів Станіславова,

64 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

на ролі й значенні самого міста в тих доленосних подіях. Станиславів у 1918 р. залишався одним з повітових центрів Східної Галичини. Представники від міста і повіту: колишні депутати Галицького сейму, члени Української парламентарної репрезентації, активні громадсько-політичні діячі разом зі своїми колегами 18 жовтня 1918 р.у м. Львові проголосили про створення Конституанти (органу, який мав правовим шляхом узаконити створення Української держави на західноукраїнських землях) – Української національної ради (УНРади). До складу цього органу, який згодом, після “Листопадового зриву” (1 листопада 1918 р.), став виконувати функції парламенту західноукраїнської держави,

а з 13 листопада цього ж року законним шляхом набув його, в різний час входили представники від м. Станиславова й Станиславівського повіту: доктор Лев Бачинський, парламентарний посол (фото 6); владика отець Григорій Хомишин, сеймовий віриліст; Мартин Королюк; Гнат Павлюх та Остап Устиянович. Саме УНРада на засіданнях 18–19 жовтня прийняла свою першу Ухвалу, в якій оголошувала створення західноукраїнської держави, визначала її межі, забороняла закордонному відомству цісаря представляти її інтереси на зовнішньополітичній арені, висловлювала сподівання на участь у мирній конференції з врегулювання повоєнних проблем. Таким чином, прийнята УНРадою

постанова про проголошення Української Держави на етнічних українських землях АвстроУгорщини стала її першим програмним документом, який визначав не лише територіальні межі відновленої за 578 років іноземного панування національної держави, але й її всенародний демократичний характер. Однак проголошення українцями своєї влади у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті ще не означало, що вона їм беззастережно належить. Фактично всією повнотою влади в краї володіла австрійськоугорська адміністрація. Свої претензії щодо володіння Східною Галичиною висувала і відновлювана польська держава. Тому для молодої


Солдати 95-го піхотного полку, розквартированого у м. Станиславові, особовий склад якого брав участь у Листопадовому зриві

Володимир Янович (1868-1931) організатор Листопадового зриву у м. Станиславові, бурмістр, голова Станиславівської повітової української національної ради

Іван Мирон (1857-1940) голова Станиславівської повітової української національної ради (1918 р.), Державний секретар шляхів ЗУНР (1918-1919 рр.) західноукраїнської держави першочергової ваги набувало питання наповнення реальним змістом постанов УНРади від 18-19 жовтня не лише в плані розбудови державного життя, а, насамперед, в плані утвердження української влади в краї силою зброї. Основний тягар у організації української військової сили, у підготовці збройного повстання у Львові та встановленні української влади у Східній Галичині взяв на себе Центральний Військовий Комітет (ЦВК) ˗ нелегальна військова організація, яка виникла серед українських військових австрійської армії у Львові в першій половині вересня 1918 р. З жовтня 1918 р., коли до керівництва комітету увійшов

Звернення Станиславівської повітової української національної ради до мешканців міста і повіту з нагоди утвердження української влади в краї

Дмитро Паліїв його діяльність набуває організаційної стрункості й послідовності. Рішучою й ефективною вона стає з часу, коли ЦВК очолює сотник Українського січового стрілецтва, наш земляк з с. Медухи сучасного Галицького району Дмитро Вітовський. Саме з цього моменту розпочалася безпосередня підготовка до збройного виступу у м. Львові і на місцях: ухвалено план оволодіння основними об’єктами міста, в основу якого було покладено, як стверджує М.Коновалець, план, виготовлений “австрійською командою на випадок повстання у Львові”; уточнено кількісний склад українських збройних формувань, які мали його здійснювати; визначено завдання окремим військовим підрозділам.

На ранковому зaciданні ЦВК 31 жовтня 1918 р. було розроблено накази до Окружних Команд, раніше створених ним у містах, де знаходились українські військові частини австрійської армії, до повітових та громадських організаторів краю та надіслано на місця при допомозі посильних, якими були переважно студентиукраїнці Львівського університету. Окружні Команди Чернівців, Тернополя і Станиславова отримали завдання залишити окремі частини військових відділів на місцях для встановлення влади, а основні сили негайно направити до Львова. Організована взаємодія різних підрозділів ЦВК на місцях, її синхронність й уніфікація, як і оперативність та несподіваність доба західно-української народної республіки 65


Микола Стрільчик – представник УНРади у м. Станиславові

Семен Вітик (1875-1937) член УСДРП, посол до Віденського парламенту, член УНРади, член президії Трудового конгресу як представник ЗОУНР.

“Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської імперії” – “мала конституція” ЗУНР, 13 листопада 1918 р.

Лев Бачинський (1872-1930) – Державний повітовий комісар Станиславівського повіту з 01.11.1918 по 02.01.1919 рр.; віце-президент УНРади ЗУНР 1919 р.

66 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Газета “Діло”. Звернення УНРади “Український народе” та “До населення Львова” 1 листопада 1918 р.

виявилися тими чинниками, які з поміж інших дозволили без кровопролиття встановити українську владу у м. Львові, здійснити “Листопадовий зрив”. Він, своєю чергою, започаткував національно–демократичну революцію на західноукраїнських землях. Процес встановлення українцями влади в краї проходив мирним шляхом, лише подекуди мали місце збройні сутички в містах Перемишль, Борислав, Старий Самбір, Дрогобич та ін., тобто в районах, де переважно домінувало польське населення. Документальним підтвердженням розвитку і переможної ходи національно-демократичної революції на західноукраїнських землях є інформаційні повідомлення з міст і повітів краю до УНРади у Львові.

Одним з таких писемних джерел є повідомлення представника Української національної ради Миколи Дичковського про листопадові події у м. Станиславові. В ньому автор зазначає, що взяття українцями влади в місті відбулося мирним шляхом в ніч з 1 на 2 листопада при допомозі 95 стрілецького полку (фото 8) й австрійських офіцерів. Головою повітової УНРади обрано надрадника залізниці Івана Мирона, бурмістром призначено доктора Володимира Яновича, військовим комендантом – сотника Рузина (за іншими джерелами – Русина), керівником повітового харчового уряду – урядника магістрату Величка, тимчасовим повітовим комісаром – радника суду Кульчицького,

керівником повітової жандармерії – полковника Німця (за іншими джерелами – особа німецької національності), комендантом повітової міліції (громадської воїнізованої структури) – фельдфебеля Когутяка. М.Дичковський також відзначив взаємодію українських і єврейських організацій, натомість наголосив на бойкоті з боку залізничників польської національності (фото 11). Більш розгорнуту інформацію про події Листопадової революції у Станіславові газета “Діло” навела у своєму числі від 17 листопада 1918 р., наголошуючи на мирному й безкровному характері процессу, на злагодженості дій українських чинників (фото 12 ). Перемогою Листопадової національно–демократичної


Оголошення магістрату м. Станиславова про обов’язкову сплату заборгованих податків

Звернення Державного комісаріату м. Станиславова до городян про необхідність ощадного використання вугілля і газу для опалювання житла. 15 травня 1919 р.

революції 1918 року стало проголошення 13 листопада Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Ця вікопомна подія була зафіксована у спеціальному законі УНРади, що згодом отримав назву “малої конституції” – “Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель бувшої Австро–Угорської монархії”. На нашу думку, цим актом завершувався початковий етап революції, змістом якого було встановлення української національно–демократичної влади в краї і започатковувався наступний, більш складний і копіткий – розбудови й утвердження самої держави, її органів влади й управління, місцевого самоврядування,

судової системи, збройних сил, і, чи не найголовніше – господарства краю. На жаль, історія в черговий раз доведе, що шлях від здобуття влади в країні до її ефективного застосування не лише складний і тернистий, а й за певних обставин – нездоланний. Однак в листопаді 1918 р. українське суспільство такий можливий варіант розвитку подій навіть не брало до уваги. Так було і в Станиславові, і в повіті. Як свідчить інформаційне повідомлення представника Української національної ради Миколи Стрільчика (фото 14) від 15 листопада 1918 року молода національна влада вживала всіх можливих заходів для налагодження діяльності державного апарату, органів

Наказ коменданта м. Станиславова про порядок використання і продажу борошна та хліба. 13 травня 1919 р.

місцевого самоврядування, правопорядку. Так, зокрема, розпочали своє функціонування: – повітовий комісаріат(фото 15) (орган державної влади) на чолі з доктором Левом Бачинським (його ім’я носить одна з вулиць сучасного Івано–Франківська), заступником комісара, радником суду Климом Кульчицьким, секретарем комісаріату адвокатом Олександром Надрагою; – повітовий харчовий уряд на чолі з проф. Михайлом Лаврівим; – повітовий військовий комісаріат на чолі з комендантом сотником Русиним. Останній зумів організувати 2000 військових для потреб міста і повіту окрім уже локалізованого тут 95 піхотного полку й окремих підрозділів Українських січових стрільців. доба західно-української народної республіки 67


Місто Станиславів. Загальний вигляд

Листівка команди залізничного вокзалу м.Станиславова “Проч з шпіонами та ворожими агітаторами”

Заклик до українських вояків стати на захист української землі, опублікований в газеті “Діло” 3 листопада 1918 р.

Гнат Стефанів (1885-1949) – полковник УГа й Армії УНР, Комендант Начальної Команди Українських Військ (листопад – грудень 1918 р.) 68 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Надпоручник Ващук обійняв посаду коменданта міської жандармерії, довів її склад до чисельності в 300 осіб, які справно виконували покладені на них обов’язки охорони суспільного і громадського порядку спільно з місцевою міліцією на чолі з поручником Стефаном Калиновичем. Організація залізничного сполучення була покладена на надрадника Івана Мирона, якому на залізничному вокзалі (“двірці”) допомагав, виконуючи функції коменданта, поручник німецької народності. До речі, саме ця особливість – вказівка на національність, а не прізвище особи – ставить під сумнів інформацію з іншого документа: повідомлення газети “Діло” про встановлення влади

українцями в місті Станиславові від 10 листопада 1918 р. В останньому якраз йдеться про те, що комендантом залізничного вокзалу є “Німець” (за стилістикою й особливостями правопису слід розуміти, що це особа, а не прізвище). Місцеве самоуправління, наділене правами повної автономії, в місті Станиславові очолив професор Чайківський (фото 16). До апарату місцевої влади, відповідаючи за різні напрями її діяльності, увійшли доктор Янович, професор Гнат Павлюх, Михайло Губчак, професор Слободяник. Маючи на меті забезпечити населення міста і повіту продовольством, владою було здійснено його конфіскацію і зосередження на відповідних складах. За прогностичними

передбаченнями Миколи Стрільчика їх повинно було вистачити щонайменше на два місяці (фото 17). Ще одним важливим чином нової влади стала організація мобілізації до збройних сил Республіки, здійснена, за повідомленням того ж таки М.Стрільчика, 6–9 листопада 1918 р.(фото 18). Особи, віком від 20 до 30 років, в тому числі й добре вишколені, в кількості 1000 осіб поповнили склад 95 піхотного полку. Офіційна ж мобілізація до української армії в ЗУНР розпочалася з 13 листопада за розпорядженням Державного Секретаря (міністра) військових справ Дмитра Вітовського. Цього ж дня м. Станиславів стало й центром окремої військової області, до якої входили окремі


округи “Станиславів”, “Стрий”, “Коломия”, “Чернівці”(фото19). Тут слід особливо відзначити, на нашу думку той факт, що здійснення цих мобілізаційних заходів відбувалося не за вказівкою центральних органів державної влади і управління, а стало актом свідомої державотворчої потуги місцевих керівників. Важливість цієї події, на нашу думку, полягає в тому, що вона аргументовано підтверджує: західноукраїнська інтелігенція, маючи досвід політичної діяльності, застосовувала його практично, виростала з “коротеньких штанців” “недержавної” нації. Однак, не слід, на нашу думку, й ідеалізувати дії української влади, не завжди вірні, вмотивовані, головне – ефективні. Заради

справедливості, жодною мірою – не виправдання – зазначимо, що вона постійно стикалася з новими, досі невідомими викликами в будь-якій царині діяльності. Насамперед, і формування управлінських структур, і вирішення питань соціально-економічного, суспільно-політичного, національно-культурного характеру відбувалося на фоні наростаючого українсько– польського протистояння, що переростало у жорстоку збройну боротьбу. І хід воєнних дій під час Першої світової війни залишив свій слід на обличчі міста: значна частина будівель була зруйнована повністю чи частково, не вистачало виробничих потужностей для розвитку економіки. Та й зрештою

швидка зміна статусу звичайного провінційного містечка в один з реальних і дієвих центрів молодої західноукраїнської держави теж була незвично важким тягарем. Його можна було осилити тільки з часом, з набуттям досвіду. Однак ні першого, ні тим більше другого катастрофічно не вистачало. Доволі яскраво життя Станіславова в перші післяреволюційні тижні передає у своїх спогадах відомих тогочасний суспільно-політичний, громадський і державний діяч Іван Боберський. Він пише: “Ходив я дещо в місто. Вулиці рівні, бо місто лежить на рівнині. Доми, неприманчеві своїм виглядом, відпихають від себе. Нема тут нічого красного, а прецінь кожне місто повинно бути віцьвітом смаку, взірцем краси, чистоти,

Греко-католицький собор св.Воскресіння і пл.. Франца Йосифа. Місто Станиславів.

Приміщення колишнього кінотеатру “Австрія”, в якому УНРада засідала в м. Станиславові з 29 грудня 1918р. по 25 транвня 1919 р. (сьогодні приміщення по вул. Шевченка,1)

ладу; українська катедра, це видно якийсь давний костел, що його переняли українці. Бароковий тяжкий стиль. На фронті є навіть таблиця в українській мові. Про столітню річницю Костюшки 1894.” . Зрештою, і в уже згаданому повідомлення М.Стрільчика є вказівки на невідповідну організацію діяльності судових органів, податкової служби і пошти в місті. Якою б важкою не була зміна статусу Станиславова на початках діяльності ЗУНР, його чекало ще більш серйозне випробування – статусом столичного міста. З 1 по 22 листопада українські військові під орудою полковника Дмитра Вітовського, а згодом – полковника Гната Стефаніва, покутянина, уродженця

Місто Станиславів. Ратуша

доба західно-української народної республіки 69


Будинок Державного секретарiату ЗУНР (нинi будинок правосуддя по вул. Грюнвальдськiй). м. Станиславiв. 1918 р. Поштiвка

Меморiальна стела кеiрвникам ЗУНР бiля будинку правосуддя. м. Iвано-Франкiвськ

села Топорівці сучасного Городенківського району, стійко обороняли м. Львів. Однак з різних причин об’єктивного і суб’єктивного характеру втримати його не змогли. В ніч на 22 листопада військові залишили місто, утворивши навколо нього багато ешелоновану лінію оборони. УНРада, Тимчасовий Державний Секретаріат залишили столицю держави і переїхали початково до м. Тернополя, а з 28 грудня цього ж року тимчасовою столицею ЗУНР стало місто Станиславів. Нею воно залишалося до 25 травня 1919 р., часу, коли було окуповане військами польського генерала Юзефа Галлєра. Парламент проводив свої засідання в приміщенні колишнього кінотеатру “Австрія” (сьогодні

70 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

це приміщення Народного дому по вулиці Т.Шевченка) , а уряд – в приміщенні колишньої дирекції залізниць (сьогодні – Будинок правосуддя на вул. М.Грушевського, недалеко від сучасного залізничного вокзалу) . За неповних п’ять місяців діяльності ЗУНР залишила значний слід в історії не тільки міста Станиславова, а й всього українського народу. Про законотворчу, державотворчу та інші форми діяльності цієї західноукраїнської держави написано вже чимало. Тут лише зазначимо, що саме в станиславівський період остаточного вигляду набуває структура вищого законодавчого органу західноукраїнської держави – УНРади: відбулось її поповнення новими членами,

Сидір Голубович (1873-1938) - Державний Секретар (міністр) судівництва в першому уряді ЗУНР, Голова Ради Державних Секретарів – другого уряду ЗУНР, який діяв з 07.01.1919 р. по 08.06.1919 р.

10. Будинок повiтового суду (нинi вул. Сахарова). м. Станиславiв. 1915 р. Поштiвка

структуровано парламент на дев’ять комісій ˗ з закордонних справ, законодавчу, фінансову, військову, суспільної опіки, земельну, шкільну, комунікаційну та комісію для технічної відбудови. Упродовж наступного часу УНРада прийняла чимало законів в різних галузях життєдіяльності суспільства і держави. Їх основний перелік і зміст наведено в двох книгах третього тому збірника документів і матеріалів до історії ЗУНР . Їх опис і аналіз по–перше, не є предметом цього дослідження, а, по–друге, зайняв би не один десяток сторінок. Сконстатуємо, що законотворча діяльність в ЗУНР мала на меті побудову органів державної влади та управління,

суду, правопорядку, збройних сил, законодавче забезпечення соціальної, економічної, національно-культурної та освітньої сфер. Це свідчить не лише про цілеспрямований державотворчий процес в державі, а й про демократичний вектор його спрямування на першому етапі її діяльності. В станиславівський період ЗУНР завершилося і формування й вищого органу виконавчої влади в державі – уряду. Загальновідомим є той факт, що в середині грудня 1918р. переважна більшість (9 із 14 – авт.) Державних Секретарів (Міністрів), на чолі з головою уряду д-ром К.Левицьким подали у відставку, спричинивши урядову кризу. Тому до початку роботи ІІ-гої сесії УНРади і розгляду нею


Богдан Пристай (1895-1965) український січовий стрілець, старшина Української Галицької Армії, пізніше інженер Станиславівської електростанції

“Поборова станиця” в м. Станиславові

Державний Секретарiат вйськових справ ЗУНР

Відділ кінноти УСС – УГА питання про уряд, Тимчасовий Державний Секретаріат (назва першого уряду ЗУНР) діяв у складі 5-ти Державних Секретарів. 2 січня 1919 р. ТДС подав у відставку, а 7 січня УНРада призначила новий склад уряду під новою назвою ˗ Рада Державних Секретарів (РДС). Очолив його, як президент, д-р Ізидор Голубович. Ряд попередніх міністерств було об’єднано і вони стали лише окремими відділами нових. Повторно до РДС як Державні Секретарі були обрані Ізидор Голубович, Лонгин Цегельський, Дмитро Вітовський, Іван Макух, Іван Мирон, а також Василь Панейко. Фактично в такому складі (12 лютого 1919 р. замість полковника Д.Вітовського, який подав у відставку, на

Микола Петрів (1895-1919) український січовий стрілець, уродженець с. Крихівці, передмістя Станиславова

доба західно-української народної республіки 71


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.5 Станиславів у міжвоєнний період 1919-1939 рр.

72 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

З

відступом Української Галицької Армії за Збруч і збройним поваленням влади Західно-Української Народної Республіки, західні землі України (Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя) опинилися під польською окупацією. Однак, політично-правове становище Галичини залишалося невизначеним, оскільки Антанта постановою від 25 червня 1919 р. дозволила Польщі лише тимчасово окупувати цю територію, визнаючи за останньою окремий статус. До Станиславова, зокрема, польські війська увійшли 29 травня 1919 р. Ігноруючи міжнародні домовленості, польські правлячі кола відмовляли українському населенню в праві на вільний

Загальний вигляд міста Станиславова. 1930-і рр.


Урядовці м. Станиславова. 1930-і рр.

Будинок повітової ради. м. Станиславів. 1930-і рр. Поштівка

Службовці окружного суду. м. Станиславів. 1930-і рр.

Станиславів у міжвоєнний період 73


Залізничний вокзал. м. Станиславів. 1930-і рр. Поштівка

Будинок пошти. м. Станиславів. 1930-і рр. Поштівка

Будинок воєводського управління і магістрату (нині – головний корпус медичного університету). м. Станиславів. 1930-і рр. Поштівка Будинок дирекції залізниці. м. Станиславів. 1930-і рр. Поштівка

національний розвиток і проголошували необхідність утворення однонаціональної польської держави шляхом ополячення українців. У Галичині польські власті запровадили нову адміністрацію, повітові виділи скасували, а їх права й обов’язки були передані старостам. У містах і селах краю було введено надзвичайний стан, запроваджено військовий і поліційний терор, ліквідовувалися громадські ради, усувалися війти, на місце яких прийшли урядові комісари. У 1921 р., за новим адміністративним поділом, Станиславів став воєводським центром, що підвищило статус міста. З вересня того ж року розпочало діяльність Станиславівське воєводське управління – вищий орган

74 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

виконавчої влади в краї, а двома місяцями раніше було створено Станиславівський інспекторат праці. Міська влада Станиславова складалася з міської ради під проводом бурмістра як керівного і контрольного чинника, і магістрату як виконавчого органу міського самоврядування. До компетенції магістрату належали організація і контроль за всіма аспектами життя міста: громадським майном, шкільництвом, дорогами, санітарним станом, освітленням вулиць тощо. Кількість мешканців Станиславова на 1921 р. становила 28 204 чол. Щоправда, ці статистичні дані не враховують населення трьох присілків – Княгинина-села, Княгинина-Гірки і Княгининаколонії, що офіційно були

приєднані до міста у 1925 р. Якщо врахувати мешканців цих трьох населених пунктів, то на середину 1920-х років у Станиславові проживали 51 391 осіб, з яких 57,3 % становили євреї, 26,2 % – поляки і лише 14,3 % були українцями. У місті також жили трохи більше 1 тис. осіб німецької національності. Німецька громада міста мала власні кірху, школу, гімназію, будинки для сиріт, читальні, крамниці, майстерні. Для порівняння, у Станиславівському повіті українців станом на 1921 р. нараховувалося 57 %, поляків 23,6 % і євреїв – 18,8 % . Між тим, уже в 1930-х pp. Станиславів за чисельністю населення став другим містом в Галичині після Львова, залишивши позаду Перемишль, Тернопіль, Дрогобич, Коломию та інші міста. За

даними польської газети «Кур’єр Станиславівський» від 6 жовтня 1935 p., у Станиславові станом на 1931 р. налічувалося 59960 осіб (не враховуючи військовослужбовців, які дислокувалися на той час у місті), з них 27825 чоловіків і 32135 жінок. 43,7 % мешканців міста були поляками, 38,3 % становили євреї, 15,6 % – українцями, 2,2 % – німці, до інших національностей належало 0,2 % населення міста. За віровизнанням 37,2 % усіх жителів міста були римокатоликами 18,6 % – грекокатоликами, 41,4 % – іудеями, 2,5 % – євангелістами, інші – 0,3 %. У 1931 р. з усіх жителів міста, кому виповнилося 10 років, уміли читати і писати 43885 чоловік (88,3 % населення), 212


Учасники антипольського страйку. м. Станиславів. 1937 р.

осіб (0,4 %) уміло лише читати. Повністю неграмотними були 5393 особи, що становило 10,8 %. Цікаво, що на 21059 чоловіків м. Станиславова, яким виповнилося 10 років, 1493 були неграмотними, а на 22826 жінок неграмотними було аж 3970 осіб, тобто удвічі більше. За професійною ознакою, найбільше станиславівців були задіяними у гірництві і промислах – 27,7 %, у торгівлі – 19,2 % мешканців, транспорті – 16,2 %, до інших професій належало 35,8 % жителів міста. Так, у відділеннях зв’язку працювало 514 осіб (якщо вірити статистиці, усі вони були поляками), візників нараховувалося 480 осіб, у адміністрації міста працювало 907 чоловік (знову таки – всі були поляками), в органах місцевого самоврядування було задіяно 496 чоловік. В органах державної безпеки міста працювало 891 чоловік, а у судочинстві було задіяно 424 жителі Станиславова; адвокатів і нотаріусів нараховувалося 841 особа. 723 жителі міста були освітянами, з них у початковій освіті працювало 330 чоловік, у середній – 393 особи. Цікаво, що у статистиці окремо виділено приватних вчителів, яких налічувалося 334 чоловік. Представників духовенства нараховувалося в Станиславові 592 чоловік, лікарів – 579 (більшість із них були євреями). Пенсіонерів і інвалідів налічувалося 5729 чоловік, 3007 осіб виконували хатню роботу. Як показав статистичний аналіз 1938 року, станом на 1934 р. у місті проживало вже 60 256 жителів, із яких 46 % євреї, 36 % поляки, 16 % українці та 2 % представники інших

національностей. Згідно з тим же переписом, із 14 ремісничих професій найбільше українців було серед м’ясників, поляки переважали серед ковалів та слюсарів. В умовах польської колонізаційної та асиміляторської політики щодо українського населення, соціальна і національна боротьба взаємозумовлювали одна одну. Упродовж 1923 р. у Станиславові відбулося 19 страйків працівників різних професій. Найчисельнішими, як правило, були страйки працівників залізниці. Так, у червні 1923 р. у місті відбувся кількагодинний страйк «машиністів колійових»», у якому взяло участь близько півтори тисячі чоловік. Організаторами страйку виступили українці Богданович, Кліщ, Посович, поляк Букетинський та єврей Охман. З 30 липня до 3 вересня 1923 р. у Станиславові тривав страйк столярів, у якому взяло участь 100 осіб. Резонансним у місті виявився також страйк працівників чотирьох пекарень, власниками яких були євреї Яків Грігль, Лейба Цвайг і Генріх Айгенфельд. Загалом, кількість страйкуючих у 1923 р. коливалася від кількох десятків до кількох тисяч. Робітники вимагали покращення умов життя, підвищення заробітної плати. Акції протесту проти національної і соціально-економічної політики польських властей мали місце і в другій половині 1920-х рр. 20 березня 1927 р. у Станиславові відбулася масова демонстрація робітників міста під економічними гаслами. Того ж дня 600 осіб зібралося на мітинг в будинку товариства «Сокіл». У червні

Михайло Ганушевський (1880–1962) – священик УГКЦ і громадсько-політичний діяч. Член УНДО. Голова Надзірної Ради Окружного Союзу Кооператив і Надзірного Відділу «Маслосоюзу» у м. Станиславів. Організатор читалень «Просвіта» і «Братства тверезості»

Будинок польського товариства «Сокіл». м. Станиславів. 1930-і рр. Поштівка

Михайло Литвинович (1878–1944) – український юрист, суддя, адвокат, громадсько-політичний діяч м. Станиславова. Член «Бесіди» і «Просвіти», Товариства опіки над молоддю, піклувався політичними в’язнями у тюрмі

1927 р. в приміщенні нинішньої обласної філармонії відбувся багатолюдний мітинг, учасники якого різко засудили реакційну політику польської держави. До національно-визвольної боротьби активно приєднувалася українська гімназійна молодь. Так, у 1921 р. у Станиславові було створено товариство під назвою «Секція українського студентського союзу» (СУСС), а в 1922 р., за даними польських спецслужб, у середовищі організації була створена боївка Української Військової Організації (УВО), якою керував директор Повітового союзу кооперативів Юліан Шепарович (пізніше – директор фахового осередку споживчої кооперації «Центроcоюз» у Львові). Впродовж 1922–1923

рр. її учасники організовували саботажні акції на території Станиславівського повіту. За даними польських спецслужб, у 1924 р. серед членів СУСС постала боївка під керівництвом Нестора Величковського, яка також належала до структур УВО. До цієї боївки входили жителі Станиславова Микола Ясінський, Євген Хаванський, Володимир Гриневич, Мар’ян Андрухович, Володимир Моклович та ін. Зі звітів поліції відомо, що в жовтні 1928 р. у помешканні Є. Хаванського, що жив на вул. Петра Скарги (тепер – вул. Василіянок), та студента Когутяка, що проживав на вул. Грабарській, відбувалися сходини членів УВО за участю трьох–п’яти чоловік. Усього ж, за даними польських спецслужб, станом на 1928 р. Станиславів у міжвоєнний період 75


Лев Бачинський (1871–1930) – український громадсько-політичний діяч, правник. Голова Української радикальної партії, брав активну участь у створенні в 1923 р. Союзу українських адвокатів. Жив і працював в м. Станиславів

Громадські діячі м. Станиславова Никифор Даниш (сидить п’ятий зліва направо), о. Фіголь (сидить шостий зліва направо) на зустрічі з гімназіальною молоддю міста. 1930-і рр.

Осип Левицький (1886–1973) – український педагог і громадський діяч, учитель Станиславівської Державної української гімназії, організатор місцевого «Пласту»

Керівний склад Окружної Пластової ради м. Станиславів. 1923 р. На фото (сидять): Марта Даниш, Меланія Грушкевич, Наталія Бачинська, Марія Дворянин і Ніна Паранкевич. Стоять: Іван Слободяник, Гнат Павлюх, Сава Никифоряк, Лев Бачинський, Осип Левицький, Кость Кисілевський, Франц Борис і Федір Величко\

76 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

біля 20 мешканців міста і його околиць були активними членами УВО. Націоналістичні настрої української молоді непокоїли представників властей. Так, станиславівський повітовий староста Цісло у жовтні 1928 р. інформував воєводський уряд, що осередок УВО Станиславова оприлюднив звернення до населення міста з нагоди 10-річчя проголошення ЗУНР. 31 примірник цього звернення і 70 примірників друкованого органу УВО часопису «Сурма» було виявлено під час обшуку в домівках його членів Дяківа і Салевича у листопаді 1928 р. Станиславів за міжвоєнної доби був політичним центром Галичини. Найбільш впливовою українською партією на Прикарпатті було Українське

національно-демократичне об’єднання (УНДО), до якого входили представники української інтелігенції, міщан, селян. У проводі партії були вихідці зі Станиславівщини: Володимир Охримович, Дмитро Паліїв, Володимир Кузьмович. Програма об’єднання проголошувала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами. Під час виборів до польського сейму, 4 березня 1928 р., УНДО отримало 54,8 % усіх голосів, відданих за українські партії в краї. Абсолютна більшість (за нашими підрахунками – понад 80 %) українських громадських організацій Станиславова перебували під ідейним впливом саме УНДО. До найвідоміших діячів цієї партії в місті належали юрист Юліан Олесницький, лікар


Гурток «Серна» 12-го пластового куреня. Посередині стоїть опікун проф. О. Левицький. м. Станиславів

Володимир Янович, адвокат Микола Бих, священик, посол до польського парламенту Михайло Ганушевський та ін., які поєднували свою політичну діяльність з працею в національних громадських організаціях. Другою за впливом на Станиславівщині була лівоцентристська Українська радикальна партія (УРП), яка користувалася підтримкою насамперед українських селян. Партію очолювали вихідці з Прикарпаття – Лев Бачинський та Іван Макух. УРП, за нашими підрахунками, мала вплив на близько 10 % українських організацій міста. Щоправда, після смерті у 1930 р. лідера партії Лева Бачинського рейтинг УРП дещо впав. Ряд відомих організацій,

наприклад «Пласт», перебували під ідейним впливом і УНДО і УРП. Приблизно 5 % організацій знаходилися під впливом москвофілів (зокрема – літературно-драматичне товариство «Муза» і організація купців м. Станиславова «Народний Дім»). 5 % організацій були під впливом Української католицької народної партії (наприклад, культурно-освітня організація «Скала», що була створена у 1934 р. з ініціативи єпископа Григорія Хомишина). У робітничих осередках краю певний вплив здобула Українська соціал-демократична партія, а також ліворадикальна Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що виступила під гаслом приєднання Західної України до Радянської

Пластуни Української державної гімназії зі своїми керівниками. м. Станиславів. Червень 1924 р.

Сава Никифоряк (1886–1973) – український педагог і громадськокультурний діяч. У 1930-х рр. відповідальний редактор шкільного часопису «Дружне Слово», опікун «Самоуправної Шкільної Громади» в м. Станиславів

Команда 11-го пластового куреня з опікуном проф. С. Никифоряком. м. Станиславів

Гурток 23-го куреня товариства «Пласт». Посередині сидить керівниця Леоніда Хромовська. м. Станиславів. 1923 р.

України (лідери – вихідці зі Станиславівщини Василь Сірко та Карло Саврич (Максимович). Переважна більшість української шкільної молоді – учнів державних і приватних гімназій, семінарії сестер Василіянок, приватної школи імені М.Шашкевича та ін. – були активними членами пластових організацій. «Пласт» у Станиславові відродився з ініціативи професора державної гімназії Осипа Левицького у вересні 1921 р. Найпомітнішими діячами пластового руху міста були Йосип Бойчук (опікун), Гнат Павлюх, Сава Никифоряк, Одарка Скочдополь, Андрій Бирович, Олена Авксентій, Никифор Даниш та ін. Замість ліквідованого польською владою у 1924 р. товариства «Січ» Станиславів у міжвоєнний період 77


Члени товариства «Просвіта» м. Станиславова в час дозвілля. Крайня справа Ганна Полотнюк, поруч Іван Полотнюк. 1930-і рр. Будинок філії товариства «Просвіта». м. Станиславів. 1930-і рр. Поштівка

Програма святкових заходів товариства Сокіл в Станиславові на честь святкування 60-річчя проф. І.Боберського

Громадсько-культурна діячка Ольга Любович Білобрам в сокільському одязі

Учительський колектив дівочої гімназії товариства «Рідна школа». м. Станиславів. 1927-1928 навч. рік

Викладачі і випускники ремісничо-промислового курсу товариства «Рідна школа». м. Станиславів. 1930 р. 78 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


у 1925 р. було створене спортивне товариство «Луг». У місті діяла його нелегальна повітова рада. Очолював її Іван Голуб, а членами ради були Василь Фанілевич (секретар), Йосип Лабута, Іван Шпільчак, Василь Качкан, Василь Момик, Пилип Панчишин та ін. Зазначимо, що 13 лютого 1927 р. у Станиславові відбулося Свято лугової єдності, що отримало доволі широкий резонанс. Головою станиславівської філії товариства «Просвіта» до 1935 р. був Володимир Янович – один із провідних громадських діячів міста, котрий також був співзасновником товариств «Сокіл», «Українська хата», «Українська міщанська каса» та ін. Після смерті В. Яновича головою станиславівської «Просвіти» було обрано Юліана Олесницького.

Активісти «Просвіти» – гімназійні учителі, адвокати, лікарі – проводили жваву діяльність, спрямовану на підвищення культурно-просвітницького рівня та піднесення національної свідомості населення міста. Відомими діячами просвітянського руху у Станиславові були Іван Ставничий, Володимир П’єліх, Михайло Островерха, Михайло Кушнір та ін. Головою місцевого осередку Українського педагогічного товариства (УПТ) «Рідна школа» у Станиславові був І. Волянський, заступником голови – І. Пушкар, секретарем – Д.Макогон, активними членами – Д. Загайкевич та О.Панчак. У приміщенні школи УПТ «Рідна школа», що по вул. Третього Мая (нині – вул. М. Грушевського)

часто влаштовували вечорниці, музичні концерти, літературні та «чайні» вечори, або ж просто мешканці міста приходили сюди читати україномовні газети. До активного громадського життя дівчат і молодих жінок залучав гурток української жіночої молоді ім. Уляни Кравченко, створений у 1930 р. при товаристві «Молода громада». Формами роботи гуртка були: проведення літературних та мистецьких вечорів, вшановування історичних подій, організація виставок народного мистецтва та ін. Аналогічною діяльністю займалося «Товариство українських жінок», керманичем якого була Меланія Грушкевич, активними учасницями – Дарія Скочдополь, Софія Олесницька, Софія Барановська, А. Рублева та ін. Діяла у Станиславові також

Вихованці школи сестер Василіянок. м. Станиславів. 1920-і рр.

Учениці жіночої гімназії УПТ «Рідна школа». м. Станиславів. 1930 р.

Дівчата товариства «Сокіл» виконують спортивні вправи. м. Станиславів. 1930-і рр.

Члени товариства Союзу Українок. м. Станиславів. 1930-і рр.

жіноча секція при «Просвіті», яка з листопада 1931 р. стала філією товариства «Союзу українок». У січні 1933 р. до філії «Союзу українок» приєднався і гурток ім. Уляни Кравченко, а також жіноча кравецька майстерня «Основа», організована за сприяння о. М. Ганушевського з метою надання фахової освіти дітям-сиротам. З ініціативи товариства «Союз Українок» 23–27 червня 1934 р. у Станиславові відбувся Український жіночий конгрес, який пройшов під знаком єднання всіх суспільно-політичних сил українства. Функціонували у Станиславові також міщанські товариства «Українська хата», Товариство українських ремісників, купців і промисловців «Зоря» та ін. Зокрема, організація «Зоря», заснована як філія

Володимир Янович (1868-1931) – український лікар, громадсько-культурний діяч. У міжвоєнний період голова філії товариства «Просвіта», був провідним діячем УНДО Станиславів у міжвоєнний період 79


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.6 у роки Другої світової війни 1939-1945 рр.

84 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

В

силу відомих воєннополітичних подій і обставин, пов’язаних з реалізацією радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 р. (пакт Молотова-Ріббентропа) і початком інкорпорації Західної України до складу СРСР, місто Станіслав було зайняте Червоною армією вранці 18 вересня 1939 р. Здеморалізовані польські військові підрозділи активного опору не чинили. Напередодні, 17 вересня, у Станіславі як тимчасові органи нової влади були створені ревком на чолі з В. Столярчуком і загін робітничої гвардії, що захоплювали адміністративні установи, пошту, телеграф, фабрики і заводи, готуючись до приходу більшовиків. 19 вересня в центрі міста за

участю населення і воїнів був організований мітинг, на якому висловлювалася підтримка встановленню радянської влади. 4 грудня 1939 р. м. Станіслав став обласним центром. З приходом Червоної армії в краї розпочався активний процес радянізації всіх сфер життя. Відбувався він не з ініціативи місцевого населення, а під контролем військових комісарів, працівників НКВС та радянськопартійних “спеціалістів” і спирався на симпатиків СРСР, радянської влади, колишніх членів КПЗУ, які, вийшовши з польських тюрем, першими стали на підтримку нової влади. Незабаром після входження Прикарпаття до складу УРСР й СРСР на території колишнього Станіславського воєводства було

створено тимчасове обласне управління на чолі з М. Груленком, 10 повітових і 119 волосних тимчасових управлінь та 915 селянських комітетів. Місцеві ревкоми реорганізувалися в органи тимчасового управління. 23 вересня відбулося перше засідання тимчасової міської управи Станіслава, головою якої спочатку був В. Чучукало, а з 20 грудня 1939 р. і до початку німецько-радянської війни – П. Іванов. Тимчасові управління взяли на себе повноваження органів влади на місцях, і саме вони стали організаторами проведення виборів до Народних Зборів Західної України. Скупі рядки архівних документів наводять факти, що чимало людей відмовлялось брати участь у голосуванні, на виборчих


дільницях поширювалися нелегальні листівки із закликом до населення голосувати не за кандидатів, а за “самостійну Україну”. І це незважаючи на те, що “демократизм” волевиявлення забезпечувала присутність військовослужбовців на виборчих дільницях у день виборів, контроль за їх проведенням в умовах воєнного стану з боку партійних і радянських органів. До того ж до виборів не були допущені представники інших політичних партій та організацій, культурно-освітніх товариств, духовенство, що яскраво позначилось на ході та рішеннях Народних Зборів, які 27 жовтня 1939 р. у м. Львові ухвалили Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з Українською РСР. Нові органи влади налагоджували роботу промислових підприємств, транспорту, зв’язку, встановлювали контроль над виробництвом і збутом продукції, впроваджували 8-годинний робочий день, боролися з безробіттям, для чого організовували промислові комбінати і майстерні. У м. Станіславі запрацювали 2 млини, дріжджовий завод, 7 цегельних заводів, кондитерська фабрика, нафтопереробний завод. На початку 1940 р. у місті розпочалося будівництво взуттєвої фабрики, а у жовтні

Мітинг у м. Станіславі, присвячений виборам до Народних Зборів Західної України. Жовтень1939 р.

Учасники художньої самодіяльності Станіславського учительського інституту разом з викладачами. 1940 р.

у роки Другої світової війни 85


Василь Пашницький (1903–1941) – український педагог, бібліофіл і етнограф. Викладач місцевої приватної української купецької гімназії (1936–1939), Станіславського учительського інституту (1940–1941). Безпідставно розстріляний більшовиками 25 червня 1941 р.

Тарас Франко – опікун гуртожитку СШ № 3 з групою учнів. м. Станіслав. 1940 р.

Розкопки на місці масових поховань жертв комуністичного терору у 1939–1941 рр. Меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз». 1990 р.

цього ж року запрацювала нова швейна фабрика, розпочалося прокладання газопроводу Калуш – Станіслав, з невеликих майстерень виріс завод сільськогосподарських машин, пущено до ладу меблеву фабрику. Станом на 1 січня 1941 р. в м. Станіславі вже діяло 50 промислових підприємств, на яких було зайнято 6,6 тис. осіб. У місті відкривалися школи з українською мовою навчання, у 1940 р. у Станіславі розпочав роботу учительський інститут (нині – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника), на перший курс якого того ж року було зараховано 420 студентів. Важливими осередками культурного життя в місті й області стали державний

86 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

український драматичний театр імені І. Франка, обласна державна філармонія з симфонічним оркестром, обласний будинок народної творчості, державне українське музичне училище, українська дитяча музична семирічна школа, вечірня музична школа для дорослих без відриву від виробництва, музей народної гуцульської творчості, педагогічна школа для підготовки викладачів із середньою спеціальною освітою, 5 кінотеатрів, низка клубів, будинків культури, бібліотек, хат-читалень. У 1940 р. в Станіславі було створено Гуцульський ансамбль пісні і танцю, а 1 травня того ж року на базі Покутського музею відкрито нині Івано-Франківський обласний краєзнавчий музей. У 1940 р. в місті були створені

Встановлення учасниками розкопок меморіальної дошки ініціаторам розстрілів мирного населення у 1939–1941 рр. Меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз». 1990 р.

Речі особистого і кухонного вжитку, знайдені у ході розкопок масових поховань жертв комуністичного терору 1939–1941 рр. Меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз». 1990 р.

також сільськогосподарський технікум, технікум радянської торгівлі, технікум фізичної культури, низка інших навчальних закладів, 10 технічних станцій і обласна екскурсійна станція для роботи з учнівською молоддю. Тимчасове міське управління відрядило зі Станіслава на роботу в навколишні села 120 вчителів, що раніше були безробітними по 10 і більше років. Міські школи незабаром були реорганізовані відповідно до діючої в СРСР системи освіти, і вже на початку 1940/1941 навчального року в місті працювало 28 шкіл. Упродовж перших місяців існування радянського режиму в Станіславі були відкриті міська поліклініка з 8 відділами, де працювало 28 осіб медичного персоналу, і обласний

протитуберкульозний диспансер. До кінця 1940 р. населення обслуговували 14 лікарських установ, будинок грудної дитини, 7 амбулаторій, 5 медпунктів на підприємствах, міська санітарна станція. При всіх школах працювали штатні лікарі. На вересень 1940 р., до першої річниці інкорпорації Західної України до УРСР, у місті працювало 45 промтоварних і 113 продуктових магазинів, 14 їдалень. Залишаючись на ґрунті історизму, не можна не визнати значення проведених соціальноекономічних і культурних перетворень. З одного боку, вони супроводжувалися експропріацією маєтків польських землевласників, перерозподілом їхньої землі між українськими


Будинок в’язниці НКВД у Станиславові. У липні 1941 р. тут були розстріляні всі українські політичні в’язні

Квитанція, у якій вказувалось про прийняття від ув’язнених грошей, що зберігались у тюрмі НКВД м. Станіслав. 1941 р.

Експертиза решток розстріляних жертв комуністичного терору 1939-1941 рр. Меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз». 1990 р.

селянами, українізацією системи народної освіти, державних установ, судочинства, своєрідною українською культурною революцією на Прикарпатті, покращенням медичного обслуговування, особливо на селі, націоналізацією промислових підприємств, банків і транспорту, ліквідацією безробіття та ін. Цим нова радянська влада прагнула в соціальноекономічному і культурному плані продемонструвати свої переваги над попереднім польським окупаційним режимом. І спочатку процес перетворень здійснювався за підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської окупації. Разом з тим, відбувалася ліквідація політичної та

культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією, насильницька колективізація і розкуркулення, антицерковні акції, репресії проти так званих “українських буржуазних націоналістів”. Початок “соціалістичного будівництва” супроводжувався забороною чи унеможливленням діяльності різноманітних національно-патріотичних, культурно-освітніх, громадських організацій і установ, які сприяли формуванню і розвитку національної свідомості (“Просвіта”, Наукове товариство імені Шевченка тощо), об’єднань і політичних партій державницького спрямування. Справжнім геноцидом проти жителів Прикарпаття стали злочинні масові депортації

мешканців краю. У східні райони Сибіру, на Північ, у Казахстан, інші регіони СРСР тільки за один рік – з осені 1939 до осені 1940 років – зі Станіславської області без суду, слідства, звинувачень було депортовано за політичними ознаками 1616 сімей, або 9302 особи. 1939-й рік приніс мешканцям міста насильство, терор, страхітливі, небачені досі репресії, знищення інтелігенції, депортації і розстріли, які почались відразу після Народних Зборів. Непримиренною щодо комуністів і політики радянізації залишалася ОУН, на яку НКВС обрушив жорстокі репресії і яка чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Політика більшовицького

терору не залякала, а, навпаки, підштовхнула молодь краю до лав ОУН. У травні – липні 1940 р. організація поповнилася новим активом. Надзвичайно енергійну діяльність у цьому напрямку здійснював Станіславський обласний провід на чолі з О. Луцьким, Д. Клячківським, В. Чижевським, М. Сеньківим і Н. Білобрам. Мережа підпільних осередків ОУН поширювала листівки, гуртувала молодь, здійснювала збройні акції проти радянських і партійних установ, військових, готувала в краї збройне повстання проти радянської влади, спроби якого були зірвані органами НКВС. ОУН не припиняла своєї діяльності, не потребувала нічийого дозволу на право свого існування і функціонування. Її ідеалом

Рештки розстріляних жертв комуністичного терору у 1939–1941 рр. Меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз». 1990 р.

у роки Другої світової війни 87


Публікація в станіславській газеті “Українське слово” статті, присвяченої проголошенню самостійності Української Держави. 22 липня 1941 р. Публікація в станіславській газеті “Самостійна Україна” Акта проголошення Української Держави. 10 липня 1941 р.

незмінно залишалася незалежна, соборна Україна. На світанку 22 червня 1941 р. з початком німецькорадянської війни Станіслав був підданий бомбардуванню німецькою авіацією. Тільки на станіславському аеродромі було знищено 36 радянських літаків. Захищаючи місто, відзначилася очолювана лейтенантом О. Муравйовим Вовчинецька друга батарея 227-го окремого зенітного артилерійського дивізіону, яка знищила 2 ворожих літаки, в результаті чого у полон потрапили 5 німецьких пілотів. Упродовж наступних семи днів протиповітряної оборони міста ними були збиті ще п’ять німецьких літаків. Лейтенант О. Муравйов, старший сержант І. Кузьменко, єфрейтор П.

88 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Малоног та інші бійці батареї були відзначені урядовими нагородами. В цих умовах органи влади перебудовували життя області на воєнний лад: вели мобілізацію військовозобов’язаних, будівництво військових укріплень, забезпечували розміщення і лікування поранених. Мобілізація військовозобов’язаних на Прикарпатті відбувалася надзвичайно складно. У зв’язку із швидким просуванням німецьких військ вона взагалі була зірвана, оскільки нерідко проходила під обстрілом наступаючого противника. Зокрема, так сталося під час призову Станіславським військкоматом військовозобов’язаних до 44-ї і 58-ї стрілецьких дивізій, які були поповнені лише 600

прикарпатцями. Тому частина військовозобов’язаних вимушено евакуювалася або лишалася в окупації. Таке явище мало як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. З одного боку, швидке просування ворога, звичайно, вплинуло на хід мобілізації, а з другого – значна частина жителів Прикарпаття перебувала під впливом ідей ОУН і для них були характерні антикомуністичні, антирадянські настрої. Вони посилювалися політикою репресій, депортацій, переслідувань, які здійснювалися радянськими владними структурами в 1939 – 1941 рр. проти всіх, хто не сприймав “соціалістичного способу життя”. Коли стало зрозумілим, що Червона армія не може протистояти агресору, почалася

евакуація з Галичини частини промислового устаткування, сировини і транспорту. Зокрема, обладнання Станіславського паровозоремонтного заводу було вивезено до Уфи; водночас виїхали і фахівці, кваліфіковані робітники цього одного з найбільших в області підприємств. Що ж до евакуації мешканців, то в тил відправлялися лише члени сімей працівників партійних і державних установ, військовослужбовців, місцевого активу. Разом з тим, і надалі не припинялася діяльність сталінської репресивної машини, органів НКВС, які здійснювали арешти серед української інтелігенції за звинуваченнями у націоналізмі. Зокрема, ще 23 травня 1941 р. НКВС був


Будинок, в якому під час німецько-угорської окупації розміщувалася Обласна Управа. м. Станіслав. 1941 р.

заарештований і ув’язнений у Станіславській тюрмі батько С. Бандери греко-католицький священик А. Бандера, згодом, 10 липня 1941 р. розстріляний у Києві. Не маючи можливості вчасно евакуювати політичних в’язнів углиб території СРСР, ще до приходу німців з 22 до 28 червня 1941 р. органи НКВС провели в Станіславі та інших містах Прикарпаття масове винищення без суду і слідства усіх ув’язнених, заарештованих або затриманих громадян. Місцем масових розстрілів став у Станіславі став сумнозвісний Дем’янів Лаз на околиці міста. У 1989 р. активістами товариства “Меморіал” тут було знайдено останки 532-х безневинних жертв сталінщини. Серед них 159 останків жінок, 76 – дітей

і юнаків до 20 років, 21 – шістдесятилітніх і старших людей. На меморіальному кладовищі Січових Стрільців у центрі м. Івано-Франківська знайдено останки 269 осіб. Відомо, що на цьому цвинтарі 9 липня 1941 р. відбулося поховання жертв НКВС, закатованих у перші дні війни у в’язницях, розташованих тоді на вулицях Білінського (тепер – вул. академіка А. Сахарова) (фото №4) та Кошарова (нині – вул. І. Франка). 30 червня 1941 р. Ставка Головного Командування віддала наказ про відхід радянських військ на лінію укріпрайонів уздовж старого державного кордону 1939 р. по р. Збруч. У ніч на 1 липня під тиском противника війська радянської 12-ої армії і прикордонники розпочали відхід і до кінця дня 2 липня повністю

відступили на старі рубежі. У цих умовах владу в Станіславі, як і у всій області, у свої руки перебрала ОУН, про що було повідомлено спеціальною відозвою до мешканців. Ще 21 червня 1941 р. в обласному центрі відбулася нелегальна нарада членів проводу ОУН за участю 8 осіб, на якій обговорювалося питання про взяття влади після відступу частин Червоної армії. Українське правління в області було запропоновано очолити кооперативному діячеві і симпатику ОУН інженерові І. Сем’янчуку, а головою (посадником) міста було рекомендовано судового радника Т. Величка. В подальшому у роки німецької окупації 1941 – 1944 рр. посадником міста був І. Голембйовський.

За наказом Т. Величка відділи української поліції взяли під свій контроль приміщення НКВС, суду, тюрми, пошти, телефонної станції, банків, крамниць. У листівці-зверненні до населення йшлося, що владу в області і м. Станіславі перебирають у свої руки обласна і міська тимчасові управи. Однак, під контролем українців обласний центр перебував лише декілька годин, оскільки 2 липня у Станіслав увійшли союзники німців – хортисти, які встановили угорське військово-адміністративне управління, запровадивши за найменше порушення порядку смертну кару. Для підтримання громадського спокою і охорони важливих об’єктів було ухвалено рішення про створення відділів української поліції.

Делегації від мешканців с. Тисмениці на святкуванні в м. Станіславі з нагоди прийняття Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 р

89


Степан Ленкавський (1904–1977) – український політичний діяч, ідеолог і провідник ОУН. Закінчив Станиславівську українську гімназію. Один із авторів і ініціаторів проголошення Акту відновлення Української Держави, проголошеного у Львові 30 червня 1941 р.

Червоняк Стефанія (1897– 1941) – український педагог, громадська діячка, завідувач Станіславським міським відділом народної освіти у 1940-1941 рр. У серпні 1941 р. розстріляна німецькими фашистами

Розпорядження комісара м. Станіслава про зміну назв вулиць і площ. 20 листопада 1941 р.

У зв’язку з проголошенням у Львові 30 червня 1941 р. Акта відновлення Української державності 12 липня у Станіславі на площі перед кафедральним собором Святого Воскресіння відбулося велелюдне віче краян і урочисті богослужіння. Єпископ Станіславівський кир Григорій Хомишин відправив Службу Божу, а керівник тимчасової обласної управи І. Сем’янчук зробив відповідну заяву та зачитав текст Акта 30 червня. Представник обласного проводу ОУН (б) Б. Рибчук наголосив, що “в новій Українській Державі організація буде боротись за свобідний та всебічний розвиток усіх сил, цілого українського народу, запевняючи людське життя селянам, робітникам та інтелігенції”. З нагоди відновлення Української державності владика Г. Хомишин у своєму пастирському листі дякував “Всевишньому з глибини душі за вислухання наших благальних молитов” і молив Бога, щоб “українська держава, оперта на Божому законі, забезпечила щастя, добробут і спокійне життя всім громадянам української землі без огляду на різниці віросповідні, національні і суспільні”. У Станіславі, інших містах і селах

Прикарпаття упродовж липня 1941 р. почали відроджувати свою діяльність заборонені радянською владою культурно-просвітницькі товариства – “Просвіта”, “Січ”, “Сокіл”, а також кредитнокооперативні установи та спілки. Було започатковано вихід українських часописів “Самостійна Україна”, “Станиславівське слово”, “Українське слово”. Та радість і піднесення людей з приводу Акта 30 червня 1941 р. виявилися передчасними. Такий розвиток подій не влаштовував окупантів, у плани яких не входили створення Української держави, протекціонізм українським визвольним змаганням. Тому незабаром по всій Галичині поширилися репресії як проти окремих членів ОУН, так і мешканців міста Станіслава загалом. Виконуючи висловлену А. Гітлером 16 липня 1941 р. вказівку про необхідність перетворення Галичини в область німецької імперії, окупаційні власті 1 серпня того ж року створили нове адміністративне утворення – дистрикт “Галичина”. Він охоплював території Львівської, Дрогобицької, Тернопільської, Станіславської областей, що разом були включені до створеного

90 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Наказ Управи м. Станіслава від 29 липня 1941 р., який регламентував становище євреїв

після розгрому Польщі у 1939 р. генерал-губернаторства на чолі з Г. Франком. Це утворення не враховувало національних і державницьких інтересів українців і було спрямоване на знищення їхньої національної самосвідомості. Державною мовою в дистрикті була проголошена німецька. Формувалася система управління краєм на чолі з німецькою цивільною адміністрацією. Усім надіям на відновлення Української держави було покладено край. У Станіславі, містах і селах Прикарпаття вводився так званий “новий порядок”. 7 серпня 1941 р. угорське королівське військовоадміністративне командування змінюється німецькою цивільною адміністрацією. Того ж дня станіславський окружний староста капітан Альбрехт, перебравши у свої руки управління від угорського воєнного коменданта полковника Лєрера та голови обласної тимчасової управи І. Сем’янчука, заявив, що будь-який опір знищуватиметься силою. Тоді ж розпочалося масове винищення мешканців краю, що відповідало нацистській програмі тотального терору. 14 серпня 1941 р. були заарештовані члени обласного


Оголошення управи м. Станіслава щодо видачі молока для дітей. 2 листопада 1942 р.

Розпорядження окупаційних властей про організацію роботи промисловості краю. м. Станіслав. 15 грудня 1941 р.

проводу ОУН Р. Малащук, Я. Микитюк, Б. Рибчук. Наступного дня гестапо провело нові масові арешти, і в концтаборах та в’язницях опинилися сотні українських патріотів. За розпорядженням шефа Станіславського гестапо Г. Крігера у вересні 1941 р. було розстріляно 9 членів проводу ОУН, а у грудні 1941 р. був заарештований разом з дружиною брат С. Бандери В. Бандера, який працював у відділі пропаганди ОУН у Станіславі, де в липні – вересні 1941 р. знаходився обласний провід ОУН і його референтури (В. Бандера був закатований в Освєнцимі 22 липня 1942 р.). Безчинствам і сваволі окупантів не було меж. Зокрема, в грудні 1941 р. вони зруйнували встановлений у 1910 р. у

Станіславі пам’ятник на честь 500-річчя Грюнвальдської битви. А у неділю, 14 листопада 1943 р., під час прем’єри оперети Я. Барнича “Шаріка” у Станіславському українському драмтеатрі ім. І. Франка (нині – будинок обласної філармонії), до залу увірвалися гестапівці й заарештували 140 осіб, 30 з яких були відправлені на примусові роботи до Німеччини. Заарештованих піддавали катуванням, вимагаючи зізнання у співпраці і зв’язках з ОУН та УПА чи причетності до них та в інших “державних злочинах”. 17 листопада 1943 р. тут же, в залі драмтеатру, було вчинено суд над 35-ма заарештованими. З них 31 в’язень (28 чоловіків і 3 жінки), засуджений до страти, наступного дня біля театру був публічно розстріляний.

Очевидець цієї події В. Яшан згадував: “Під час розстрілу всі в’язні поводились поважно і гідно. Майже всі молилися, дехто кидав оклик “Слава Україні”, дехто наспівував наш національний гімн і з його звуками загинули”. Це трагічне місце вже в Українській незалежній державі названо вулицею Страчених. В окупованому Станіславі німці відразу побудували три “концтабори смерті”. В одному з них, створеному ще 9 грудня 1941 р. на південно-західній околиці Івано-Франківська, вони щодня знищували 100 – 150 осіб. На нинішній вулиці Чорновола був розташований табір для військовополонених “Сталаг-371”, де утримувалися також іноземні, зокрема голландські, військовополонені. Всього тут

було ув’язнено понад 2 тис. голландських полонених: 1880 офіцерів, 150 курсантів морських і сухопутних військових училищ, 5 генералів. Групі голландських офіцерів, серед яких був і майбутній генерал Е. ван Ґотегем, вдалося втекти і за допомоги загонів ОУН і УПА дістатися Будапешта. З тих, хто тут загинув і похований в Івано-Франківську, відомі чотири особи – А.Й. Лотейєр, Й. Ван-дер-Сліпке, Г. Кеппель Гесслінг та Г.Й. Потгістер. Особливо переслідувалося єврейське населення. У жовтні 1941 р. в окупованому Станіславі на південно-західній околиці міста було створено єврейське гетто, у межах якого опинилася третина тодішнього міста. Першу акцію зі знищення єврейського населення гітлерівці провели дещо раніше,

Оголошення міської влади м. Станіслава про видачу харчових карток для німецького населення. 19 лютого 1942 р.

у роки Другої світової війни 91


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.7 в добу тоталітаризму 1945-1991 рр.

100 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Д

о незалежності Івано-Франківськ пройшов через довгий період випробувань. Одним із найтяжчих стала доба комуністичного тоталітаризму, наслідки якої виявилися у політичному, економічному і духовному вимірах. 22 січня 1946 р. у складі УРСР було утворено Станіславську область. 9 листопада 1962 р. вийшов указ Президії Верховної Ради УРСР, згідно з яким: «Беручи до уваги побажання трудових колективів міста та області Президія ВР УРСР постановила: перейменувати м. Станіслав на Івано-Франківськ, а Станіславську область на Івано-Франківську» . Перейменування приурочили до 300-річчя з дня заснування міста

і на честь видатного українського письменника Івана Франка. Слід відзначити, що була ініціатива про зміну назви на «СталінськПрикарпатський», яка не отримала підтримки у Києві. Із відновленням у 1944р. радянської влади у західноукраїнському суспільстві не існувало будь-яких ілюзій щодо кращого майбутнього з огляду на передвоєнну радянську політику на цій території. Західні області України й після закінчення війни залишалися ареною активних військових дій із застосуванням регулярних військових частин. У перші повоєнні роки національновизвольний рух, очолюваний ОУН і УПА, розгорнувся у військовій та ідеологічно-психологічній площині. Незважаючи на те, що центрами повстанського

руху були села, міста (в т. ч. і Станіслав) не залишалися поза увагою повстанців. Значна увага відводилася заходам, спрямованим на паралізування діяльності всіх інститутів радянської влади: напади на гарнізони і пости МВС, на компартійно-радянські установи; засідки; нищення комунікаційних споруд та засобів зв’язку; саботажні акції, в тому числі руйнування промислових об’єктів, виробничих приміщень, клубів; терористичні акції проти представників радянських силових структур і партійнокомсомольського активу, а також проти тих, хто співпрацював з радянською владою. Зокрема, 31 жовтня 1945 р. у ході нападу групи «Чорний ліс», очолюваної Василем Андрусяком (псевдо «Грегот-


Мітинг, присвячений 300-річчю Станіслава. 1962 р.

Указ Президії Верховної Ради Української РСР про перейменування м.Станіслав на Івано-Франківськ. 9 листопада 1962 р.

Василь Андрусяк (зліва) і Ярослав Мельник, 1944 р. Василь Андрусяк (псевдоніми: Грегіт; Різун; 1915–1946) – український військовий діяч, полковник Української Повстанської Армії, командир Станіславського ТВ-22 «Чорний ліс». Різун»), на Станіслав захоплено магазини «Облспоживспілки» (, медичні склади. 6 квітня 1949 р. навпроти Княгинецької церкви відбувся героїчний бій учасників українського націоналістичного молодіжного підпілля. Тоді загинули Ганна Сміжак (22 р.), Василь Гросберг (24 р.) та Ганна Соколовська (24 р.) . Збройна боротьба створювала перешкоди на шляху радянізації міста, не даючи змоги проявити всю агресивність тоталітарного режиму. Масштабна соціальна підтримка ОУН і УПА свідчить про високу якість проведення ідеолого-політичної роботи, в тому числі й серед мешканців міста (гуманітарної і технічної інтелігенції, учнів і студентів, робітників). У 1944 р. на Прикарпатті

Ганна Соколовська (1925-1949) – учасниця національно-визвольного руху ОУН і УПА, загинула у 1949 р. в нерівному бою з НКВС біля Станиславської фабрики дріжджів і спирту

в добу тоталітаризму 101


Вихідці із східних областей України направлені на роботу на Прикарпаття, 1946 р.

Використання преси як засобу в ідеолого-політичному протистоянні радянського режиму з націоналістичним підпіллям

Списки працівників партійного, радянського, господарського активу, направленого ЦК КП(б)У з різних районів СССР на роботу в Станіславську область.1944 р.

було відроджено радянську політичну систему. Відновлення організаційних структур комуністичної партії відбувалося ще до звільнення відповідних областей радянськими військами. Разом з партійними структурами відроджувалася уся система органів державної влади і управління. Поновляли роботу партійні, радянські, профспілкові, комсомольські органи, що реалізовували політику «радянізації» краю. Незважаючи на масово-роз’яснювальну роботу та облави, радянські мобілізаційні заходи не знайшли підтримки серед краян. Зокрема, на вересень 1944 р. 15 553 чол. не з’явилися на мобілізаційні пункти (по Станіславу – 122 чол.). Переведення в західно0український регіон великої

102 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

кількості робітників і службовців зі східних областей УРСР та інших республік СРСР стало основним методом забезпечення кадрової політики. На 1 січня 1946 р. в області діяли 1600 комуністів, яких ЦК Компартії України направив на Прикарпаття на партійну роботу. Підприємства ставали осередками радянської влади у регіоні. До середини 1946 р. додатково ЦК ВКП (б) і ЦК КП (б)У відрядили в область 8314 спеціалістів народного господарства, серед яких було 3448 комуністів, 3565 комсомольців. Так, наприклад, у четвертому кварталі 1946 р. на підприємствах лісової та нафтової промисловості області діяло 30 радянських агітбригад (608 чол.). Неукомплектованість кадрів та їх якісний рівень залишалися головними проблемами і

впродовж 1945 – 1946 рр. Зокрема, на кінець 1946 р. із 440 працівників обласного апарату управління міліції та міськрайвідділів уперше працювало на займаних посадах 335 осіб, а загальну вищу і незакінчену вищу освіту мали лише 20 працівників, середню і початкову – 420 і лише “одиниці були із спеціально-чекістською і політичною освітою”, тобто закінчили дво- або однорічні спецшколи МВС та міліції. У 1949 р. в партійних організаціях Станіславської області працювало тільки 16 місцевих комуністів, оскільки до населення західних областей ставилися з недовірою. “Шефство” східних областей відбувалось шляхом закріплення представників партійних і комсомольських організацій за

областями Західної України, за Івано-Франківською – Луганська, Житомирська, Херсонська області. Як засіб дискредитації національно-визвольного руху у радянській пропагандистській практиці використовувався термін «українсько-німецький буржуазний націоналізм». Окрім методів ідеологічного впливу на населення, тоталітарний режим використовував репресивні засоби утвердження радянської влади (фото 9). За визнанням заступника міністра НКВС УРСР Т.Строкача «ні в одній області стільки частин не бере участь у боротьбі з бандитами, як на території Станіславської області». До форм і методів боротьби радянських органів із ліквідації збройних формувань ОУН та УПА найбільш поширеними були:


Повідомлення в газеті «Прикарпатська правда» про амністію учасникам націоналістичного руху у разі явки з повинною, 22 травня 1945 р.

Жертви сталінських катівень

Тисячі дітей – малолітніх рабів «сталінського раю» – розділили долю батьків-переселенців, відчувши на собі ношу спаплюженого дитинства

Листівки – найбільш поширювані засоби націоналістичної пропаганди

примусова військова мобілізація, проведення оперативновійськових операцій, облав та засідок; вербування інформаторів серед учасників збройного підпілля та цивільного населення; участь у виселенні сімей учасників національно-визвольного руху, терор серед мирного населення. Зокрема, секретар Станіславського обкому КП(б)У М.Слонь у доповідній записці про політичне становище і боротьбу проти українських націоналістів шкодував про стан наявності «м’якотілості серед частини командного складу військових командирів і начальників органів НКВС і НКДБ, в результаті чого при зіткненнях багато беруть у полон, а не знищують». Агентурна мережа МДБ у Станіславській області на 25 липня 1946 р.

становила 6405 осіб, з яких: 641 агент, 142 резиденти, 5572 інформатори, 50 утримувачів явочних і конспіративних квартир. Станом на 1 червня 1946 р. у Станіславі з відділом боротьби з бандитизмом співпрацював 51 інформатор. Одним із важливих напрямків роботи партійних і каральних органів була ретельна перевірка військовополонених, в’язнів концтаборів, насильно вивезених на роботу до Німеччини, а також місцевого населення, що перебувало на окупованій німцями території. Сталінський тоталітарний режим використовував широкий арсенал репресивних заходів: від розстрілів, ув’язнень до здійснення широкомасштабних депортацій на спецпоселення.

Загалом із західних областей України протягом 1944–1949 рр. виселено 143672 чол., а в 1949– 1950 рр. – 69159 чол. Тисячі дітей – малолітніх рабів «сталінського раю» – розділили долю батьківпереселенців, відчувши на собі ношу спаплюженого дитинства. З метою посилення контролю над населенням і протидії руху опору у перші повоєнні роки було проведено перепис громадян, облік робітників і службовців, які працювали на підприємствах та установах міста, навіть тих, які прибули зі східних областей, трудові мобілізації, які нерідко проводилися примусовими методами. Порушення «соцзаконності» було постійним явищем, що неодноразово розглядалося на всіх рівнях. Зокрема, 12 серпня в добу тоталітаризму 103


Грошова одиниця номіналом десять червінців, що була в обігу в Радянському Союзі у кін. 1940-х років

Схема ходу евакуації польських громадян на 1944-1946 рр. по Станіславському райпредставництву, 1946 р. В цеху Івано-Франківського приладобудівного заводу

Звіт про переселення українців із Станіславської в Одеську область. 1950 р.

1946 р. у Станіславі прокурор області Добротін визнавав, що органи суду, МДБ, МВС та органи прокуратури, які «покликані дотримуватися радянських законів, є самі порушниками цих законів...». Ганебним актом проти українців стала операція «Вісла», здійснена польськими властями у квітні–серпні 1947 р. Її метою була насильна депортація українського населення з його етнічних територій у Польщі на інші польські землі, на яких раніше жили німці. Польські адміністративні органи застосовували репресивні методи у переселенській акції – позбавлення українців прав на землю, ліквідація українських шкіл, культурно-освітніх закладів, греко-католицьких церков тощо.

104 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Одночасно була проведена спільна військова операція СРСР, Польщі та Чехословаччини проти загонів УПА, у ході якої українські національні формування зазнали істотних втрат. Вибори до вищих і місцевих органів влади, які проходили у 1946–1948 рр., супроводжувалися численними проявами політичного протесту: поширення антирадянських листівок, знищення агітаційних плакатів ін. Повоєнні роки загострили соціальні проблеми мешканців міста: не вистачало харчів, одягу, предметів першої необхідності. Сталінський режим використовував тоталітарні методи їх подолання: діяв механізм «мобілізації коштів населення» (внески у фонд оборони, підписки на державні

позики), грошова реформа 1947 р. мала відверто конфіскаційний характер (старі грошові знаки обмінювалися на нові у співвідношенні 10:1) і т. п. Значні зусилля радянського уряду у повоєнні роки зосереджувалися на відбудовчих процесах народного господарства, особливо помітними успіхи були у промисловому розвитку. Процес відбудови в Західній Україні проходив набагато складніше, ніж на Сході республіки, що зумовлювалося рядом причин: слабкістю економічного потенціалу регіону, особливостями менталітету західних українців, які досить неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що йшли паралельно з процесом

відбудови, пасивним та активним опором нововведенням з боку значної частини місцевого населення та ін. Зокрема, питання збільшення робітничих кадрів вирішувалося у примусовому порядку через «оргнабори», об’єктом для яких було селянство (в промисловості ІваноФранківської області питома вага місцевого населення становила 64–68% робітників і 55–65% усіх працюючих). Переводячи селянина у статус робітника, радянська влада знижувала соціально-політичну напругу, підкуповувала його гарантованим міським постачанням та ставила під пильний громадськоадміністративний контроль. 7 травня 1945 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про заходи по відбудові та дальшому


Міська дитяча поліклініка, споруджена у 1976 р.

Центр м. Івано-Франківська. 1980-і роки

Івано-Франківська фабрика художніх виробів

розвитку народного господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Рівненській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік». Згідно з нею до середини 1946 р. в Станіславську область було відправлене машинобудівне устаткування, а також 8314 різногалузевих спеціалістів. Як наслідок, за радянською статистикою, на 1950 р. у місті налічувалося 43 промислових підприємства. У радянський період в ІваноФранківську створено широку промислову інфраструктуру. Зокрема, ввійшов у дію ІваноФранківський арматурний завод, Прикарпатський меблевий комбінат, Івано-Франківський паровозоремонтний, фабрика хімчистки ін. У 1972 р. у

Хриплинському промисловому вузлі розпочато будівництво заводу «Автоливмаш», котрий через чотири роки випустив першу продукцію – автоматичні ливарні лінії. Колектив ІваноФранківського виробничого об’єднання «Геофізприлад» розгорнув упровадження роботів і промислових маніпуляторів. У цей період високими темпами розвивається газова промисловість. Завершене будівництво магістрального газопроводу Івано-Франківськ – Надвірна. Дешевим паливом почали користуватися промислові підприємства і населення обласного центру. Через Івано-Франківщину пролягла 150-кілометрова дільниця газопроводу «Уренгой – Ужгород». Уже в середині 1980-х

рр. завершене прокладання газопроводу «Прогрес», котрий також проходить через Карпати. До 1980-х рр. нафтогазова галузь області поєднувала нафто- і газорозвідувальні, видобувні, переробні й транспортні підприємства. На жаль, розширення виробництва досягалося передусім за рахунок екстенсивних методів: більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів. У Івано-Франківську працювали швейна й трикотажна фабрики, однак у загальній структурі промисловості легка і переробна галузі не були провідними, хронічно відставала сфера обслуговування. За темпами росту населення Івано-Франківськ входив до першої п’ятірки обласних міст

України. Розширювались його межі. У 1958 р. до міста приєднали села Пасічну, Рінь і Софіївку, в 1965 р. – с. Опришівці, у 1983 р. – села Вовчинець, Крихівці, Микитинці, Угорники, Хриплин. Активно розвивалася сфера будівництва. 16 серпня 1945 р. «Прикарпатська правда» повідомила про початок підготовчих робіт щодо реконструкції міста Станіслава; автором розрахованого на 20 років проекту був Т.Клочко. Нові назви отримали вулиці нашого міста: Бельведерська перейменована на Московську, вулиця Гетьмана Мазепи (у міжвоєнні роки Каземирівська) – на Дзержинського, вулиця Богдана Хмельницького (у міжвоєнний період А.Голуховського) – на Пушкіна

Фурнітурний завод м. ІваноФранківська, який став до ладу у 1964 р.

в добу тоталітаризму 105


Новобудови по вулиці Московській (сучасна Бельведерська)ц

Площа Перемоги, центр Івано-Франківська Вхід до парку імені Т.Шевченка, відкритого у 1946 р

Тисменицька хутрова фабрика. 1967 р. Набережна В.Стефаника

і т. п. В Івано-Франківську масово встановлювали пам’ятні дошки і пам’ятники радянським діячам. Зокрема, у центрі ІваноФранківська звели пам’ятник Леніну скульптора Г.Кальченка. Особливо активно будівництво розвивалося в період М.Хрущова фото 15. Обласний центр у 1957–1961 рр. розростається забудованими «хрущовками» мікрорайонами (2561 квартир), що призвело до спрощеного розв’язання архітектурних проблем, уніфікації забудови та схематизації планувальних вирішень, нехтування історикоархітектурної спадщини. Основним районом, де житлове будівництво вели в 1960–70-х рр., став північно-західний фото 17. Тут зносили давні приватні хати, прокладали нові вулиці,

106 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

зводили багатоповерхові будинки (1969 р. спорудили групу дев’ятиповерхових житлових будинків, перших в історії міста). У 1978 р. затвердили генеральний план розвитку міста, розроблений місцевою філією інституту «Діпроміст». За традиціями тих часів він передбачав створення широких проспектів, великих площ, значне знесення історичної забудови. Ситуацію дещо поправило оголошення в 1981 р. конкурсу на виявлення найкращого архітектурно-планувального та об’ємно-просторового рішення в забудові центральної частини обласного центру. Проект кандидата архітектури, доцента Л. Скорик передбачав збереження історичної забудови центру, а ухвалене композиційно-

просторове рішення врахувало традиційний силует забудови центрального ядра. Починається спорудження обласної дитячої лікарні, нових корпусів обласної клінічної лікарні, швейної фабрики, збудоване нове приміщення аеропорту. Відкрито переговорний пункт, а міжміську телефонну станцію переведено на автоматичний зв’язок. Покрито асфальтом дороги; проведена реконструкція вуличного освітлення. Помітний прорив у промисловому розвитку міста, на жаль, супроводжувався низкою негативних факторів. Скроєна за радянською моделлю індустрія краю переймала і успадковувала її традиційні риси: диспропорційний розвиток, що знаходило своє

відображення у відставанні легкої та харчової промисловості, сфери обслуговування, домінування кількісних показників над якісними, використання екстенсивних методів господарювання, забруднення довкілля обласного центру. Щороку посилювалася різниця у становищі пересічних українців і партноменклатури. Зокрема, існував привілейований лікувальний заклад для партійного радянського апарату, так звана обласна лікувальна комісія (ОЛК). На хвилі громадського обурення кінця 1980-х років ОЛК була закрита і перетворена в міську дитячу лікарню. У національному питанні радянський режим проводив широкомасштабну програму


Найбільший у місті готель «Україна», зданий в експлуатацію 1975 р.

русифікації, насаджував комплекс меншовартості української нації. Нагальним поставало завдання сформувати нову радянську людину на теренах Західної України, для якої були б притаманні страх, пристосуванство, схиляння перед тоталітарною державою. Для цього встановлювався жорсткий контроль над свідомістю людини, її думками, намірами, внутрішнім світом. Одним з основних знарядь стала цілеспрямована політика знищення української мови. Масово вилучалася і знищувалася «політично шкідлива література», посилювалася цензура. Було створено широку мережу освітніх закладів у Станіславі, однак здійснювався тотальний контроль за ідейним змістом освіти, культури, літератури, творів

мистецтва, радіо- і телепередач, друкованої продукції, театрів, філармоній, музеїв. Репресії щодо західноукраїнської еліти переслідували подвійну мету: знищення її найбільш свідомих представників і на їх прикладі залякування широких верств суспільства. Зокрема, за справою вбитого у 1949 р. Ярослава Галана була безпідставно репресована письменниця Ольга Дучимінська. Одним з найбільших злодіянь тоталітаризму став духовний геноцид. Трагічною сторінкою історії була спроба радянського режиму викреслити з духовного життя народу Українську грекокатолицьку церкву, провідну конфесію на теренах краю. Після низки викривальних статей та промов 11 квітня 1945 р. у Львові, Станіславі і Тернополі

Широкоформатний кінотеатр «Космос», відкритий 2 листопада 1963 р. Архітектор М.Д.Вендзилович

розпочались арешти єпископів та духовенства, що не побажали здійснити «добровільний перехід» у лоно Російської православної церкви. Зокрема, заарештовано станіславського єпископа Григорія Комишина та єпископапомічника Івана Лятишевського, звинувачених у зв’язках з німецько-фашистськими окупантами. У с. Посіч були розстріляні 19 викладачів і семінаристів греко-католицької духовної семінарії, а її ректора А.Бойчука засуджено до 10 років ув’язнення. На теренах Станіславської єпархії агітацію серед духівництва за вступ до «Ініціативної групи» проводив Антоній Пельвецький. 8–10 березня 1946 р. собор грекокатолицької церкви у Львові під тиском властей скасував унію з

Ватиканом і ліквідував грекокатолицьку церкву. Посилились переслідування представників греко-католицького духовенства, які не перейшли у православ’я. До жовтня 1949 р. в Станіславській області налічувалося 599 православних церков, 270 священиків та 203 псаломники і лише п’ять «невозз’єднаних священиків». Центрами «концентрації реакційнонаціоналістичного духовенства» кін. 1949 р., відповідно до заяви уповноваженого в справах релігійних культів П.Вільхового, були Унівський і Гошівський чоловічі монастирі. У першій половині 1950 р. на території Прикарпаття повністю припинили діяльність усі грекокатолицькі монастирі та їхні філії.

Будинок обласних організацій в Івано-Франківську. 1966 р.

в добу тоталітаризму 107


Ольга Дучимінська (1883-1988) – письменниця, громадська діячка, етнограф, фольклорист. Була знайома з І. Франком, Н. Кобринською, О. Кобилянською. У1951 р. засуджена до 25-річного ув’язнення в концтаборі. Звільнена 1958 р.

Дмитро Павличко. 1979 р. Народився 1929 р. в селі Стопчатів Косівського району. Видатний поет, громадський діяч, літературознавець, перекладач. У1946 р. ув’язнений за сфабрикованою НКВС справою

Авксентій Бойчук (1888–1971) – ректор Станіславської духовної семінарії, заарештований 24 жовтня 1945 р., в концтаборі. Малюнок Олексія Арцибушева, 50-ті роки

Ігумен монастиря оо. Василіян у Станіславі Григорій Балагурак відбував покарання у 19461956 рр. за відмову підписати рішення Львівського собору, у 1957 р. – повторно засуджений до довічного ув’язнення в Челябінській області, де 1965 р. і помер

Табірні листівки з Воркути Іван Лятишевський (1879-1957) – станіславський єпископ-помічник, заарештований 11 квітня 1945 р. Фото після повернення із заслання, м.Івано-Франківськ, приблизно 1956-1957 рр.

Незважаючи на психологічноморальний тиск, адміністративні та репресивні заходи, грекокатолицьке духовенство і вірні не підтримали рішення собору і перейшли в підпілля. Загалом наприкінці 1950-х рр. на Прикарпатті налічувалося найбільше священиків і релігійних громад, які відмовилися стати православними. Зокрема, у радянських документах названі прізвища М.Любовича, О.Стернюка, Т.Ільницького, монахів Шуплата і Зуба, які продовжували душпастирську роботу у Станіславі. Незважаючи на переваги радянської сторони у матеріальних і людських ресурсах та ізоляцію ОУН та УПА від міжнародних чинників, національно-визвольний рух,

108 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

маючи підтримку з боку місцевого населення, ще протягом майже десяти років продовжував збройну боротьбу за незалежну Україну. У 1948 р. начальник УМДБ зауважував, що 100 заарештованих у Станіславі оунівців «працювали в різних установах міста, вчилися в навчальних закладах і приносили серйозну антирадянську ворожу літературу...». У 1950 р. у медінституті викрито 53 студенти-націоналісти. 23 лютого 1953 р. у постанові ЦК КПРС про політичне і господарське становище західних областей Української РСР визнавалося, що «націоналістичне підпілля не дивлячись на багатолітню боротьбу за його ліквідацію все ще продовжує існувати». Боївки існували в області до вересня

1956 р., однак основною формою спротиву в другій половині 50-х років стають антирадянські листівки, поширювані у селах і містах. Саме українські міста, зокрема Івано-Франківськ, згодом стануть центрами опозиційного руху опору радянському режиму. Спроби лібералізації суспільнополітичного життя в 1953–1964 рр., в умовах збереження основ командно-адміністративної системи, зазнали невдачі. Процес десталінізації здійснювався непослідовно, підпорядковувався тактичним політичним потребам і розрахункам. Про його обмежений характер свідчить той факт, що поза амністією залишались політичні в’язні, які брали участь в русі ОУН і УПА, а також населення, яке в роки колективізації було масово

вивезене із західних областей України. Зокрема, реабілітаційна комісія, що працювала в ІваноФранківську у 1953-1956 рр., переглянувши 6820 справ (12033 чол.), тільки по 30 справах (64 чол.) припинила провадження, 55 % вироків залишилися в силі. Каральні органи ретельно виконували указ Президії Верховної Ради УРСР від 9 листопада 1956 р., за яким заборонялося «колишнім керівникам і активним учасникам націоналістичного підпілля» повертатися у західні області УРСР. Спеціальна комісія в Станіславській області у 1956 р. переглянула кримінальні справи на колишніх членів ОУН і вояків УПА, що повернулися з неволі на рідну землю, і прийняла рішення відправити в місця ув’язнення


Станіславівський і Коломийський тактичні відтинки УПА, 1945 р.

44 особи. Зокрема, колишня зв’язкова ОУН Клавдія Басараб відсидівши у таборах Воркути близько десяти років, у Станіславі в 1956 р. не знайшла ні місця проживання, ні місця праці. Активно використовувалася практика перекваліфікування політичних статей на статті, за якими репресовані вже реабілітації не підлягають. На початку 1960-х рр. процес реабілітації загальмувався і був відновлений у 1987 р. Незавершеність і обмеженість реабілітації та невирішеність соціально-правових питань незаконно репресованих детермінували негативну реакцію західноукраїнського суспільства. Нова суспільно-політична атмосфера активізувала культурно-національний

Тарас Мельничук (1938-1995) народився в с. Уторопи Косівського району. Відомий український поет, політв’язень, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка в галузі літератури (1992 р.), премії імені В. Сосюри (1991 р.). За рукопис поетичної збірки “Чага” у 1972 р. був заарештований, відбував ув’язнення у Пермських таборах. Вдруге засуджений 1979 р.

Опанас Заливаха (1925-2007) – український живописець, відомий правозахисник-шістдесятник. 1965-1970 відбував покарання за статтею 62 Карного кодексу УРСР («за антирадянську агітацію та пропаганду») — 5 років у таборі № 385 (Мордовія).

Машинописний журнал «Воля і Батьківщина» (вийшло 16 номерів) друкований орган УНФ, який діяв в Івано-Франківську з 1964 до 1967 р.

розвиток, що виявився у феномені українського «шістдесятництва», яким було започатковане новітнє національне відродження. Літературну критику представляв Валентин Мороз. У поезії та прозі активно виступали представники молодого покоління – Дмитро Павличко, Роман Іваничук. Фото 30 Митці Опанас Заливаха, Денис Іванців Фото 30 А, Оксана Грицей (Винник) – представники нового політичного, творчого та естетичного мислення, які прагнули вийти за межі догматичного сприйняття світу, принесли з собою дух бунтарства, національний зміст творів. На рубежі 1950–1960-х рр. в Україні зародилося дисидентство, що стало новітньою формою громадянського протесту. Івано-Франківщина займає одне

з перших місць за кількістю учасників руху опору: з 530ти зареєстрованих в УРСР активістів-підпільників у нашому краї діяла 41 особа, переважно представники інтелігенції (письменники, митці, грекокатолицькі священики, студенти). Виявами громадянського протесту були: поширення антирадянських листівок, «самвидаву» фото 40, праць дисидентів («Мойсей», «Репортаж із заповідника ім. Берії» ін. В. Мороза), прослуховування передач іноземних радіостанцій «Голос Америки», «Свобода», «Ватикан», запити діячів літератури і мистецтва щодо арештів серед української інтелігенції, організація заходів по вшануванню творчості Т. Шевченка тощо. Самвидав

Роман Іваничук (1929) – автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей «Місто», «Сьоме небо», «На перевалі», «Зупинись, подорожній!» («Спрага»). Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст, романів «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Журавлиний крик», «Бо війна війною», «Орда». Найвидатнішим романом Іваничука є «Мальви» (1968) – розповідь про трагічні сторінки минувшини українського народу. В творі письменнник глибоко розробив тему яничарства, зречення рідного народу, батьківської землі.

залишався реальною структурою, що зв’язувала і формувала рух. Особливістю самвидавчої літератури західного регіону України стала гостра критика радянського режиму, вимога державної незалежності, апеляція до попередніх етапів українського національно-визвольного руху. Реакцією тоталітарного режиму на процес оновлення стала хвиля репресій, яка торкнулася багатьох письменників і художників Прикарпаття, а також посилення цензури. Радянський режим вів систематичний наступ на релігійну самосвідомість іванофранківців: закриття храмів і молитовних будинків, безпідставні зняття з реєстрації або відмови від реєстрації релігійних об’єднань; незаконне вилучення в добу тоталітаризму 109


Костел Пресвятої Діви Марії в Івано-Франківську. У 1965 р. тут розмістили геологічний музей. З 1980 р. у костелі розміщується Івано-Франківський художній музей

Музей історії релігії та атеїзму, відкритий 1972 р. у приміщенні вірменського костелу

110 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Знищення іконостасу церкви в с. Топорівці Городенківського району. 1948 р.

релігійної літератури; проведення обшуків у храмах, квартирах парафіян; відмови у прописці за місцем проживання священиків; економічний тиск; образа релігійних почуттів, звільнення віруючих з роботи через релігійні переконання. В області на початку 1970-х рр. було взято на облік 319 греко-католиків: 118 монахинь, 145 покутників та 56 священиків. У 1961 р. в області розпочалася кампанія за знищення придорожніх хрестів і капличок, хоча більшість з них споруджена на честь пам’ятних історичних подій, таких як скасування панщини 1848 р., 950-ліття хрещення Русі-України, полеглих легіону Українських січових стрільців тощо. Тільки за півроку на теренах області зняли й розібрали 890 пам’ятних

хрестів і 93 каплички. В першу чергу знімали хрести, котрі стояли поблизу шосейних магістралей. Антирелігійна пропаганда набирала щороку додаткових обертів. З метою атеїстичного виховання учнівської молоді започатковано створення клубів і гуртків юних атеїстів та проведення антирелігійних вечорів, бесід тощо. Тільки у 1958 р. в області було прочитано 6,5 тисяч лекцій на науковоатеїстичну тематику. Радянський режим всіляко перешкоджав здійсненню духовних потреб віруючих. Внаслідок антирелігійної радянської політики до початку 1960-х рр. в області не залишилося жодної польської та єврейської релігійної громади. Постійно переслідували


Івано-Франківська синагога, у приміщенні якої в радянський період був склад віруючих різних протестантських об’єднань. Наприкінці 1980-х рр. в області легально діяло лише сім груп євангельських християнбаптистів, п’ять груп адвентистів сьомого дня, а нелегально – 49 груп єговістів і дев’ять груп п’ятидесятників. До непокірних влада застосовувала репресії у формі виселень, арештів, гонінь, переслідувань, приниження людської гідності, насильно змушуючи окремих віруючих до прилюдного зречення своїх переконань тощо. Резонансним стало виключення з медичного інституту викладачів-євреїв у 1950 р. – Фісаковіча, Шапиро, Бидера, Лейхтмана. Знімали з реєстрації релігійні громади, а їхні храми перетворювалися на складські приміщення, клуби, кінотеатри, шкільні класи. Зокрема, з 1945 р. у колишній колегії, згодом польській гімназії імені М.Романовського відкрили морфологічний корпус медичного інституту; 1948 р. приміщення монастиря сестервасиліянок було передано педучилищу, «враховуючи те, що саме приміщення не являє

собою історичної цінності», у Колегіальному костелі Пресвятої Діви Марії у 1965 р. розмістили геологічний музей, а 18 травня 1980 р. у ньому відкрили Художній музей; у 1972 р. у приміщенні вірменського костелу відкрили музей історії релігії і атеїзму, використовували за радянських часів у якості складу костел Христа Царя (відомий як костел “на гірці”), єпископську резиденцію облаштовано під штаб радянської армії, у приміщенні колишнього храму єврейської синагоги влаштували склад, згодом цю споруду передали медичному інститутові. Наприкінці 1954 – на початку 1955 рр. з ув’язнення для постійного проживання до області повернулося понад 20 грекокатолицьких духівників і монахів, з яких лише один перейшов у православ’я. Навесні 1956 р. із заслання прибув єпископ Іван Лятишевський (1879-1957), якого вважали главою Станіславської єпархії. Розпочинається рух за збереження і відродження УГКЦ. Активізації руху сприяли робота Другого Ватиканського собору (1961–1965), а також звільнення 9 лютого 1963 р. митрополита

Йосипа Сліпого. З цього часу стали можливими таємні обряди хрещення, вінчання, поховання, які відправляли священики УГКЦ. Невтомними учасниками руху за відродження церкви були отці Іван Плав’юк, Зеновій Кисілевський, Іван Слезюк, Павло Василик. Навіть незважаючи на протидію каральних структур, їх діяльність не припинялася впродовж усього радянського періоду. В червні 1979 р. відбулася зустріч Валентина Мороза, який проживав у ІваноФранківську, з Папою Римським Іваном-Павлом II. Поруч із цим здійснювалися спроби організованого опору радянській тоталітарній системі. Зокрема, в кінці 50-х рр. у Станіславі діяла підпільна Об’єднана партія визволення України , створена групою робітників та студентів (Б.Германюк, Я.Ткачук, Б.Тимків, І.Струтинський, М.Юрчик). ОПВУ продовжувала політичну лінію ОУН і УПА, відстоюючи необхідність збройної боротьби проти радянського режиму. Наприкінці 1958 р. були заарештовані учасники групи, а в наступному році над ними відбувся закритий судовий процес, на якому до різних термінів ув’язнення було засуджено Б.Гарматюка, Я.Ткачука, Б.Тимківа, М.Площака, І.Струтинського, М.Юрчика, І.Коневича, В.Площака. Важливою віхою протестного руху стала Українська загальнонародна організація (з 1964 р. – УНФ-2), створена 7 січня 1961 р. Керівником організації був Григорій Диндин, а згодом – Микола Крайник. Упродовж 1962–1969 рр. узнівці випускали машинописний журнал «Прозріння». Організація зосереджувалася на пропагандистській діяльності: поширення літератури ОУН, дорадянських та іноземних друкованих видань Польщі («Нове життя», «Дукля», «Наше слово», «Український календар»), самвидаву. З 1972 р. силами членів підпільної організації видавалися часопис «Український вісник», з 1975 р. – «Інформаційний бюлетень». У жовтні 1975 р. до складу УНФ-2 ввійшла створена Іваном Мандриком група «За волю!». Головною метою своєї боротьби УНФ-2 визначав «визволення українського народу від усіх сфер гноблення і побудови на українських землях суспільства загального добробуту, рівності, демократії, правди, свободи, людських прав

Площак Мирослав (1931)

Богдан Германюк

Тимків Богдан

Юрчик Микола

Члени Об’єднаної партії визволення України (ОПВУ) у рамках Української Самостійної Держави». Репресії проти членів УНФ-2 розпочалися в червні 1962 р., коли заарештували Миколу Кудибина. Впродовж 1979–1980 рр. заарештовано і засуджено Василя Зварича і М. Крайника. За нез’ясованих обставин 18 вересня 1979 р. загинув І. Мандрик. У 19641967 рр. в ІваноФранківську діяла підпільна організація – Український національний фронт (УНФ), ініціатором створення і керівником якої були Дмитро Квецко – учитель історії з Долинського району ІваноФранківської області, та колишній учасник національновизвольного руху Зіновій Красівський. УНФ відрізнявся від інших підпільних організацій ґрунтовнішою розробкою теорії і тактики національно-визвольної боротьби. Зокрема, УНФ продовжував політичну лінію ОУН і УПА, відстоював необхідність збройної боротьби проти режиму у формі Української Національної Революції, за створен¬ня самостійної демократичної держави. Боротьба за державну незалежнісь України розглядалася у контексті світового

Ткачук Ярема

в добу тоталітаризму 111


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

розділ 1.8 В умовах національно-державної незалежності України 1991-2011 рр.

112 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

П

очаток 90-х років, зокрема 1990-1991 роки можна по праву вважати рубіжними в історії міста, оскільки саме в цей час чітко означилися ті політичні, економічні та національно-культурні пріоритети, що лягли в основу руху на підтримку національнодержавної незалежності України. Суспільно-політичні процеси, пов’язані з результатами виборів народних депутатів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад 1990 року в галицьких областях і, зокрема, на Прикарпатті, кардинально змінили політичну ситуацію і розстановку політичних сил. З 12 депутатських мандатів до Верховної ради УРСР від області 11 отримали висуванці новітніх демократичних громадських організацій. По

двох міських виборчих округах Івано-Франківська народними депутатами стали колишній політв’язень Л.Лук’яненко та голова Івано-Франківського культурно-наукового товариства «Рух» М.Чучук. Перемога представників демократичних сил на виборах до обласної ради, Івано-Франківської міської ради, ряду інших районних та міських рад області обумовила зміну політико-владних відносин, прихід до управління органами рад та їхніх виконкомів людей, критично налаштованих до комуністичного режиму. По суті, партійні комітети Компартії України опинилися в опозиції до демократичної більшості в радах, були усунуті від процесу формування їхніх виконавчих органів, втратили важливі важелі

впливу на ситуацію краї. З початком функціонування демократичних рад в ІваноФранківську почала формуватися відмінна від радянської схеми управління система влади, де центром прийняття рішень стала демократично обрана міська рада (депутатський корпус і постійні депутатські комісії), а не міський комітет тогочасної КПУ. Голова ради виступав як уповноважений міської громади, здійснюючи керівництво не тільки роботою депутатів, але й впливаючи на діяльність міського виконавчого комітету. Виконком безпосередньо забезпечував реалізацію ухвал, прийнятих на сесіях міської ради, а також власних рішень по забезпеченню господарської та комунальної життєдіяльності міста.


Чучук Маркіян Євгенович. Народився 11 березня 1961 року у м. Івано-Франківську. Закінчив Чернівецький державний університет імені Ю.Федьковича. Асистент кафедри біології ІваноФранківського медичного інституту. Центральний виборчий округ № 197, м. Івано-Франківськ

Ярослав Тайліх, голова Івано-Франківської міської ради (1990-1994 рр.), голова міськвиконкому (1991-1994)

Посвячення синьо-жовтого прапора в Кафедральному соборі УГКЦ. 7 квітня 1990 р.

Підняття національного прапора над дахом будівлі міської ради. 7 квітня 1990 р.

В результаті демократичного волевиявлення мешканців міста депутатський корпус міської ради (150 обранців) оновився майже повністю. Переважна більшість депутатів належала до Народного руху України та інших новітніх демократичних організацій. Установча сесія Івано-Франківської міської ради народних депутатів ХIV скликання (пізніше було впроваджено новий порядок нумерації – першого демократичного скликання) розпочалася 3 квітня 1990 року. Ознакою суспільних змін стало вшанування депутатським корпусом хвилиною мовчання патріотів Прикарпаття, що віддали свої життя за волю України в попередні часи. Головою Івано-Франківської міської ради депутати обрали

Освячення національного прапора перед підняттям його над куполом міської Ратуші. 15 квітня 1990 р.

В умовах національно-державної незалежності України 113


Програма святкування першого весняного Дня міста 9 травня 1993 р.

Ціни продовольчу продукцію у місті. Червень 1994 р.

Перший в Івано-Франківську готель міжнародного класу «Роксолана», відкритий у червні 1993 р.

Богдан Борович, міський голова вано-Франківська (1994-1998 рр.)

святкування Дня міста, приуроченого до наданню йому у далекому 1662 році привілею на самоуправління. У червні 1994 року за новими виборчими правилами відбулися вибори до місцевих органів влади. Серед новинок – пряме обрання громадянами голів місцевих рад. У результаті виборчої і не менш запеклої судової боротьби з чинним мером-кандидатом Я.Тайліхом новим головою Івано-Франківської міської ради народних депутатів і головою виконкому (міським головою) став Б.Борович (1994–1998 рр.) – на той час голова Фонду обласного комунального майна. Відбулася зміна влади на персональному рівні, а невдовзі – і на рівні структури міськвиконкому. Були створені чотири департаменти

120 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

– економіки, промисловості, місцевого господарства і торгівлі; будівництва і земельних ресурсів; комунального і житлового господарства, транспорту, зв’язку й енергозабезпечення; гуманітарних питань – керівники яких одночасно займали посади заступника міського голови, а також управління справами міськвиконкому. В місті прискорилися процеси приватизації об’єктів комунальної власності, житлового та нежитлового фонду. Міськвиконком виступав активним організатором різноманітних заходів суспільнополітичного життя. Особлива увага приділялася проведенню політичних та культурних акцій патріотичного характеру приурочених важливим

політичним чи історичним подіям. В цей час продовжувалися деструктивні процеси в економічній сфері країни в цілому, що позначалися й на становищі міста та його мешканців. Суттєво знизили обсяги виробництва продукції або ж припинили основну виробничу діяльність кооперовані в рамках колишнього військовопромислового комплексу провідні і системоутворюючі для економіки міста підприємства радіоелектронної промисловості. та машинобудівної галузей промисловості. Майже зупинився потужний виробничий комплекс радіоелектроніки ВО «Родон» (більш знаний на популярному рівні як «Позитрон»), у кілька разів знизилося виробництво на ВО «Карпати» (Радіозавод),

заводах «Промприлад» та «Індуктор». На грані закриття або в стані глибокої кризи перебували заводи машинобудівної галузі: «Автоливмаш», «Агромаш», арматурний, котельнозварювальний, фурнітурний та ін. Криза не оминула й хімічні підприємства: ВО «Барва» (колишній завод ТОС), хімзавод, хімфабрику, шкіряну фабрику, позначившись як на обсягах і ритмічності їхньої роботи, так і на становищі працівників. Окрім вимушених тривалих простоїв, відпусток «за власним бажанням», більшість працюючих робітників та інженерно-технічних працівників опинилися перед невеселою реальністю втрати не тільки основного доходу у вигляді заробітної плати, але й відповідних соціальних гарантій (відпусток, оплати за листками непрацездатності, оздоровлення дітей у літніх таборах, проживання у відомчому житловому фонді) і, зрештою, гарантованого робочого місця. На багатьох промислових підприємствах персонал та працівники номінально вважалися на роботі, а фактично змушені були самостійно забезпечувати свій прожитковий рівень, займаючись іншими, непричетними до формального місця роботи, справами. Формування корпусу тимчасово безробітних зумовило створення міського центру зайнятості, на який, окрім пошуку місць працевлаштування, покладалося й завдання перенавчання осіб, що втратили роботу за спеціальністю. Натомість, керівники кризових


Жителі Івано-Франківська вітають прийняття Конституції України. Червень 1996 р. чи збанкрутілих підприємств отримали доволі широкі можливості для розпоряджання на власний розсуд в особистих чи корпоративних інтересах виробничими фондами, майном, а згодом і землею цих підприємств. Це був один із ключових аспектів прихованої приватизації, яку в ті часи в народі охрестили «прихватизацією». Він не став виключною особливістю економічного життя Івано-Франківська, такий спосіб був вдало апробований господарською і владною верхівкою на всьому пострадянському просторі. Другим, не менш успішним, варіантом «дикої» приватизації стало акціонування підприємств. Сприяла цьому паперова (так звана «ваучерна») приватизація,

яка мала б забезпечити швидкий і нібито справедливий перерозподіл колишньої державної власності на користь працівників і міноритарних власників. На практиці все зводилося до банального обману (популярного сленгового виразу «розводу») з використанням різних схем, внаслідок яких контрольний пакет акцій швидко опинявся в руках підприємливої горстки керівного складу. Після чого подібні підприємства перепродувалися за реальні гроші, або ж отримували конкретного приватного власника, не обтяженого ніякими зобов’язаннями перед трудовими колективами. Між модернізацією виробництва і банальним розпродажем ліквідних активів більшість нових

власників обирала другий варіант, позбавляючись одночасно обтяжливої необхідності дбати про своїх працівників. Тож у другій половині 90-х років приховане безробіття стало доконаним юридичним фактом – десятки тисяч кваліфікованих працівників офіційно були звільнені, їхні підприємства або припинили існування, або ж опинилися в ситуації бюджетних боржників чи банкрутів. Тогочасна міська влада практично не мала суттєвих важелів впливу і не проявила особливих старань щодо запобігання негативним наслідкам такої приватизації та нищенню створеного за радянської доби промислового потенціалу міста. Серед міських чиновників не знайшлося людей, здатних на

теоретичному і практичному рівнях забезпечити м’який процес перебудови економічного життя обласного центру в нових умовах. Альтернативі колишній директивній економіці було протиставлено стихію «дикого ринку», який мав мало спільного з класичними ринковими відносинами. Силою обставин та позиції місцевої влади – і міської ради, і міськвиконкому – всередині 90-х років місто перетворилося на своєрідний суцільний ринок, де мешканці поділилися на дві великі групи: продавців і покупців. Самодіяльні торгові місця («базари», «точки», «ряди») стали не тільки місцем трудової діяльності тисяч людей, але й певним атрибутом тогочасної міської інфраструктури.

Імпровізовані етапи колишніх в’язнів «Гулагу» та спецпоселенців. 1995.

В умовах національно-державної незалежності України 121


Міські стихійні ринки«барахолки»

Базарна торгівля розросталася, поглинаючи для стихійних торгових «п’ятачків» вільну площу не тільки у визначених міською владою місцях (критий продовольчий ринок, ринок промислових товарів за Ратушею, міський ринок на вул. Об’їзній, площі перед магазинами «Прикарпаття» та «1000 дрібниць»), але й газони і тротуари людних місць різних мікрорайонів та околиць міста. Гіперінфляція, падіння виробництва товарів народного вжитку, продовольчих товарів активізували торговельний сектор економіки, де основним суб’єктом виступали приватні торговці – «човники». Окрім країн колишнього соціалістичного табору івано-франківські «човникові» торговці освоїли

122 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

ринки Туреччини, арабських країн, Китаю, звідти в Україну, зокрема й до Івано-Франківська, завозилися різноманітні товари народного споживання (одяг, взуття, косметику, килими, миючі засоби), а також частково продовольчі товари (кондитерські і солодкі вироби, напої, жувальну гумку і т. п.). З появою великих оптових ринків у Хмельницьку та Чернівцях рівень торгової пропозиції значно зріс і в цю сферу діяльності прийшло чимало звільнених з роботи людей різних спеціальностей – колишніх інженерів, учителів, науковців. Як гірко жартували в ті часи, саме ринки (базари) стали осередками зібрань технічної, частково творчої і наукової інтелігенції, представники якої заробляли на життя незвичним для своєї

освіти і кваліфікації способом. Таким чином закладалися основи для формування численного прошарку дрібних підприємців, що власним коштом та ініціативою намагалися забезпечити себе і сім’ю роботою та доходом. На основі приватної ініціативи, в місті почали створюватися підприємства виробничого напрямку. Більшість з них були спільними, статутний фонд яких формували здебільшого зарубіжні партнери. Українська сторона забезпечувала в основному приміщення, виробничі площі чи потужності, робочу силу. Кількість приватних підприємств, частка продукції та обсяги сплати ними податків до бюджету, у порівнянні з державними чи комунальними підприємствами, постійно зростали. Наприклад, у 1997 році

надходження до бюджету по Івано-Франківську від діяльності приватних підприємств склали більше 60 відсотків. Це був хоч повільний, але поступальний рух у формуванні нових економічних відносин, що базувалися на принципах відкритої конкурентної економіки. Середина і друга половина 90-х позначилася постійними проблемами із виплатою заробітної плати бюджетникам, недофінансуванням шкіл, закладів охорони здоров’я і культури. Їхні працівники страждали не тільки від мізерних розмірів заробітної плати, яка до того ж постійно затримувалася (затримка виплати складала кілька місяців підряд), але й від того, що виплачувалася у натуральному вигляді – спиртним, будматеріалами, товарами широкого вжитку. До цього додалися зростання споживчих цін, інфляція, падіння купівельної спроможності, звуження ринку послуг у різних сферах побутового забезпечення. Кризові явища не оминули і стан комунального господарства та міську інфраструктуру. Зростання вартості енергоносіїв дало поштовх підвищенню цін на житлово-комунальні послуги. Найбільш відчутно зросли ціни на теплову енергію обігріву будинків та гаряче водопостачання. Високі тарифи на комунальні послуги, у порівнянні з низькими доходами громадян, спричинили кризу неплатежів і зростання боргів з боку підприємств та населення перед комунальним підприємством «ІваноФранківськтеплокомуненерго». Воно ж не могло розплатитися за отриманий газ перед державними газовими компаніями та міськими електроенергетичним та водопровідним підприємствами. Комплекс проблем з неплатежами обумовив скорочення обсягів та якості надання послуг. Десятки багатоквартирних житлових будинків і гуртожитків, особливо відомчого підпорядкування, опинилися без тепла, при обмеженій подачі електричної енергії та води. Тепловодопостачання було переведено на погодинний графік і здійснювалося тільки в опалювальний період. У багатьох районах міста в нічний час подача води в будинки припинялася. Мешканці десятків багатоповерхівок опинилися перед загрозою відключення ліфтів. В зимовий час з метою економії електроенергії цілі мікрорайони відключалися від електропостачання на


ВАТ Івано-Франківський завод “Промприлад“. Виробничий корпус

3-4 години, а штучні сутінки провокували зростання вуличних правопорушень і злочинності. Неплатежі зумовили падіння і без того низької якості робіт та послуг житлово-комунальних організацій (ЖЕО). Прибирання територій, особливо в зимовий період, вивіз сміття, підтримка в належному стані внутрішніх будинкових мереж, протікання плоских рубероїдних дахів на багатоквартирних будинках, затоплення квартир і підвалів – це тільки найбільш проблемні питання функціонування ЖЕО. Своєрідним символом слабкої господарської діяльності комунальної сфери стали розриті теплотраси і обдерті проіржавлені труби водопостачання, постійні прориви водопроводів, епопея будівництва центрального

колектора на вулиці П.Сагайдачного. До цього додавалося руйнування полотна прилеглих заїздів та вулиць, тротуарів, практичне знищення дитячих майданчиків, закриття численних клубів для роботи з дітьми за місцем проживання. Місто і його мешканці потребували комплексного підходу по вирішенню нагальних проблем, але ні коштів, ні відповідних ресурсів для цього міська влада не мала. Обмежувалися тактикою «латання дірок» та оперативної ліквідації чергових аварійних ситуацій. Слабкість промислового будівництва пришвидшила процеси комерціалізації і приватизації міського нежитлового фонду. Їхні способи і форми були різні, нерідко мали

характер напівкримінальних оборудок. Цілі будинки чи майнові комплекси опинялися в руках невідомих власників, які часто ховалися за назвами нічим непримітних фірм-одноднівок. Оскільки ця сфера економічного життя міста перебувала в безпосередній компетенції міської ради та міської виконавчої влади, інтереси до депутатського мандата народного обранця або ж посади у міськвиконкомі з боку багатьох івано-франківців різко зросли. Посадові особи, причетні до операцій з міською нерухомістю, могли тоді як зосередити у своїх руках значний матеріальний та фінансовий ресурс, так і стати об’єктом уваги громадськості та правоохоронців. Місцева преса час від часу порушувала теми «прихватизації»

– тихого «розповзання» в приватні руки (з численними порушеннями правових норм, без належної для міського бюджету матеріальної та фінансової компенсації) об’єктів комунальної власності чи «дерибану» коштів – непрозорого використання міськими посадовцями виділених на утримання міської інфраструктури бюджетних грошей. Але в більшості випадків, окрім суспільного поголосу та різноманітних чуток, ні одного судового вердикту стосовно справедливого покарання винуватців розбазарювання власності міста міська громада так і не дочекалася. Середина дев’яностих принесла в архітектуру тогочасного ІваноФранківська новий архітектурний «шедевр» – металічні торговельні

Готельно-ресторанний комплекс «Надія» на вул. Незалежності

В умовах національно-державної незалежності України 123


В очікуванні громадського транспорту – на вулицях міста 1993 р.

Перша заправка європейського зразка «Словнафта»

Рух транспорту на центральних вулицях міста

124 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

кіоски, з маленькими бійницямивіконечками, через які продавався товар, розкладений на заґратованих вітринахстелажах. Подібні торговельні точки виростали на франківських вуличках як гриби після дощу, об’єднувалися в цілі ряди і квартали. Пізніше частина подібних споруд вкрилася пластиком, була облагороджена спеціальною назвою МАФ (мала архітектурна форма) і навіть трансформувалася за розміром та асортиментом до міні-маркетів (дрібних магазинчиків). Але тоді власник кіоску гордо вважав себе успішним підприємцем і «сушив» голову над кількома питаннями: узаконити місце і кіоск у міськвиконкомі, не попастися на ігноруванні касового обслуговування товару


Центральна міська клінічна лікарня по вул. Гетьмана Мазепи

Будинок правосуддя

перед податковою службою і обрати надійний «захист» («дах») серед численних кримінальних рекетирських ватаг. Гострою для міських мешканців залишалася успадкована ще з радянських часів проблема забезпечення житлом. Вирішення житлового питання стало особистою справою самих громадян. Частина будівельномонтажних підприємств, у відповідності з часом, трансформувалися в акціонерні чи приватні будівельні фірми й компанії, переорієнтувалися на зведення житлових споруд. Популярними були невеликі кількаповерхові житлові будинки на два-три десятки квартир з покращеним плануванням та метражем або ж котеджні будівлі. Прикладом такої забудови стали

житловий комплекс по вулиці Української дивізії, житловий квартал на розі вулиць Чорновола (Пушкіна) та Національної гвардії. В рамках індивідуальної житлової забудови, в місті виросли ряди добротних приватних садиб. Оскільки частина їхніх власників мала безпосереднє відношення до міських та обласних владних структур, то частина подібних новобудов отримала з боку громадськості саркастичну назву «вулиць демократів». В складних умовах міська влада приділяла увагу соціогуманітарним питанням розвитку міста. Було започатковане реформування міської системи охорони здоров’я. Мерія домоглася передачі центральній міській клінічній лікарні будівлі колишньої обласної

лікарні по вул. Мазепи, значно розширивши її корисну площу. В оновлене приміщення на вул. Чорновола переїхала обласна універсальна наукова бібліотека. Змінила прописку і сама мерія, розмістившись в адміністративній будівлі разом із обласною радою і облдержадміністрацією. А колишнє її приміщення по вул. Грюнвальдській було передано під будинок правосуддя. Знаковою подією в історії міста стало відкриття у 1995 році пам’ятника його патрону Івану Франку. За ініціативою міського голови Б.Боровича в освітній сфері міста відбувся активний процес переведення загальноосвітніх шкіл на українську мову навчання. В місті було відкрито перший в Україні Музей визвольних змагань (на вул. Тарнавського), влада

підтримала ініціативу академіка В.Грабовецького про створення міського Музею О.Довбуша. Окремою проблемою стало питання роботи громадського транспорту та розвитку транспортних мереж міста. Автобусний і тролейбусний парк відповідних комунальних підприємств практично вичерпав свій ресурс, ціна проїзду не покривала витрат на утримання комунального транспорту. Альтернативою комунальному транспорту ставали приватні перевізники, що використовували малогабаритні пасажирські автомобілі («пижики»). Кількість таких машин, як і кількість та різноманітність маршрутів, постійно зростали. З’явилася здорова конкуренція, що дала змогу в основному

Будинок правосуддя

В умовах національно-державної незалежності України 125


Новорічні свята у ІваноФранківську

Пам’ятник Христу – Спасителю на честь 2000-ліття Різдва Христового в Івано-Франківську

126 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


вирішити проблему міських пасажирських потоків. Це був доволі вдалий приклад поєднання приватної ініціативи перевізників та регуляторної функції міської влади. Згодом місце численних маршрутних «Пежо» і «Мерседесів», більшість з яких мала тривалий термін експлуатації, зайняли нові багатомісні автобуси, що витіснили традиційні «пижики». Окрім автобусних маршрутів, частку в громадському транспортному забезпеченні міста вдалося зберегти і тролейбусному електротранспорту. До чотирьох існуючих маршрутів, які пов’язували житлові масиви Пасічної і Позитрону-Каскаду та Юності, було прокладено нові в південному напрямі, що приєднали до тролейбусної мережі мікрорайони в рамках вулиць А.Мельника, А.Сахарова та С.Бандери. Враховуючи, що саме тролейбуси є найбільш соціальним видом транспорту, міська влада кількох каденцій намагалася підтримувати відповідними фінансовими дотаціями і вливаннями у комунальне електротранспортне господарство. Громадський транспорт великого міста немислимий без таксі. Замість колишнього монополіста, яким за радянських часів був Івано-Франківський таксомоторний парк, з’явилося близько десятка приватних служб таксі з радіозв’язком, що знову ж таки сприяло зростанню пропозиції на ринку перевезень. В умовах національно-державної незалежності України 127


Щорічний фестиваль Свято ковалів

неодноразово коректувалася, але принципово сьогодні ця схема не дає змоги вирішити нагальні проблеми, пов’язані з низькою пропускною здатністю, тиснявою, численними скупченнями транспортних засобів і заторами, перевантаженням окремих вуличних проїздів. Та чи не найголовнішою проблемою сучасних транспортних артерій міста залишається низька якість дорожнього покриття. Як для міста з претензією на європейськість поки що вона слугує його своєрідною антивізиткою. У березні 1998 р. відбулися чергові місцеві вибори. В достатньо рівній боротьбі за крісло мера, не без уже традиційних для ІваноФранківська судових позовів з 130 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

приводу порушень виборчого законодавства, чинний мер Б.Борович поступився місцем новому («старому» за досвідом роботи на початку 90-х) кандидату З.Шкутяку (1998–2006 рр.). Початок його діяльності на посаді міського голови співпав з припиненням процесу економічного спаду і початком повільного економічного «одужання» міського господарства. Позитивні зміни відбулися у виробничій сфері, нового імпульсу отримали підприємства машинобудівної промисловості, більш ритмічно і ефективно запрацювали провідні підприємства по забезпеченню мешканців комунальними послугами. На переломі століть суттєво змінився зовнішній вигляд


В умовах національно-державної незалежності України 131


Прикарпатська виставка художніх ремесел та народної творчості на майдані Андрея Шептицького в Івано-Франківську. 10 вересня 2005 р.

132 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

міста. Івано-Франківськ, як і низка інших міст Прикарпаття, став першочерговим об’єктом реконструкції та благоустрою в ініційованій головою Івано-Франківської обласної держадміністрації М.Вишиванюком програмі розвитку області. Поєднання зусиль обласної і міської влади дало плідний результат. Масштабна реконструкція міської інфраструктури в центральній частині обласного центру, прокладка інженерних комунікацій сприяли покращенню роботи комунального господарства. Були задіяні ресурси як державних, так і приватних будівельних структур, що сприяло пожвавленню будівельної галузі. Ремонти фасадів старовинних будинків

та спорудження нових господарських та фінансових споруд, прискорений розвиток житлового будівництва стали атрибутом економічного розвитку міста, надали йому виразних ознак європейського вигляду. Успішне оновлення міста було відзначене як місцевою громадськістю, так і на загальнодержавному рівні. У 2002 р. група івано-франківських архітекторів стала лауреатами Державної премії України в галузі архітектури за вдало реконструйований вигляд однієї з центральних івано-франківських вулиць – вулицю Незалежності. Івано-Франківські площі і сквери прикрасили десятки архітектурних витворів, надаючи особливого колориту його зовнішньому вигляду.


В умовах національно-державної незалежності України 133


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 1.9 етнічні спільноти

140 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

З

найдавніших часів населення Станиславова становили українці, поляки, євреї, німці, вірмени та почасти росіяни. Разом з цим, незважаючи на традиційну поліетнічність та поліконфесійність західноукраїнського реґіону, одні національні меншини (євреї, поляки) часто ставали панівними більшостями, інші – асимілювалися з місцевим населенням чи то з панівною етнонацією (вірмени) або зберігали окремі елементи етнонаціональної ідентичності (німці). Зауважмо, що за переписів населення, які практикувалися від середини ХІХ ст., особливу увагу звертали на міста, в яких внаслідок історичного розвитку була зосереджена значна частина поляків та євреїв і які через це «розчиняли» українську етнічну людність, знижували її національно-українську однорідність. Власне такий етнонаціональний уклад спостерігався у нашому місті приблизно з середини XVII ст. і

до кінця першої третини ХХ ст. Зокрема Станиславів в перше десятиліття ХХ ст. належав до тих східногалицьких міст, в яких частка українців коливалася від 20 до 23%. Так, за підрахунками українського демографа В. Охримовича, на початку ХХ ст. українці тут становили 19,6% (5952), поляки 31,9% (9731), євреї 46,4% (14106), інші 2,1% (639 осіб). Історичні джерела переконливо свідчать, що системотворчим елементом етнонаціональної структури населення міста у межиріччі Бистриць була українська етнонація. Саме вона виконувала функцію демографічної й етнічної основи міського соціуму, безперечно за безпосередньої участі поляків, євреїв, німців та вірмен. Сьогодні залишається багато питань, пов’язаних із розумінням поліетнічності і поліконфесійності нашого міста. Передусім, чи був, принаймні до початку ХХ ст., Станиславів сповнений духом полікультурності, духом співжиття і взаємоповаги

представників різних культур, чи став він ідеальним для тих, хто проживав у ньому? Інше важливе питання: чи доводить Станиславів, що від другої половини XIX – на початку XX ст. він викликав подив у сучасників і захоплення у нащадків? Чи ж насправді тут, у багатомовному місті, було доведено, що містяни-сусіди можуть досягти величезних здобутків у дусі спільної культури, що розрізнені етнонаціональні, етнорелігійні громади могли мирно дійти великої спільної ідеї. І, власне, останнє. Спокусливо було б стверджувати, що Станиславів з найдавніших часів і до початку Другої світової війни був дивовижним містом, де в одному товаристві вільно почувалися українець, поляк, єврей, німець та вірменин, де можна було розмовляти українською, вірменською, польською, німецькою та ідиш, – і тебе розуміли/ поважали. Відомі історичні колізії загальнореґіонального і локального характеру переконують в іншому.


Анджей Потоцький (?–1691), син Станіслава Ревери Потоцького, магнат, польський шляхтич. великий коронний хорунжий, воєвода київський і краківський, який у 1673 р. відзначився у битві під Хотином. Староста в у містах Галич, Вишогруд, Лежайськ, Снятин, Коломия, Мостиська, Медика. Засновник м. Станиславів

ПОЛЬСЬКА ГРОМАДА СТАНИСЛАВОВА

Станіслав Ревера Потоцький (1579–1667) – польський воєначальник і державний діяч. Шляхтич великий коронний гетьман, воєвода краківський, київський, подільський, брацлавський, каштелян каменецький, брав участь у більшості військових кампаній Речі Посполитої XVII ст. Батько засновника м. Станиславів Анджея Потоцького

Пилява – герб польського роду Потоцьких. На пруській території була місцевість Пилява. В цій місцевості між слов’янами і прусами зав’язалась вперта битва. Поступатись не хотів ніхто. Тоді відважний рицар Жирослав із мечем та хоругвою стрімко пробився в середину стану супротивника і в запеклій сутичці поборов ворожого ватажка. Розгром прусів став неминучим. Відвага рицаря була помічена і винагороджена. До хреста на його хоругві було додано ще одне рамено. Хрест став: вліво – двораменним, вправо – трираменним. Ним слугувалось десятки відомих родин. Найбільше – Потоцькі

Станіслав Потоцький (1659–1683), коломийський і галицький староста, син польного гетьмана Анджея Потоцького, загинув у битві під Віднем 12 вересня 1683 р. Його тіло поховане в колегіаті у Станиславові, а серце залишилося у Відні в усипальниці Габсбургів – соборі капуцинів Меморіальна таблиця на колегіаті в пам’ять про героїчну загибель Станіслава Потоцького на захист християнства у битві з турками під Віднем 1683 р. Відкрита жителями м. Станиславів 12 вересня 1883 р.

З

початку існування міста Станиславів був багатоетнічним і багатонаціональним, причому поляки були серед його найдавніших мешканців та залишили помітний слід у його історичному розвитку. Протягом кількох століть Станиславів займав важливе місце у політичному і культурному житті польського народу. Власне його першими власниками і засновниками були польські магнати Потоцькі. Засновником міста Станиславова став Анджей Потоцький (герба Пілава), син Станіслава Ревери Потоцького, великий коронний хорунжий, воєвода київський і краківський, який у 1673 р. відзначився у битві під Хотином. Під час походу на етнічні спільноти 141


Францішек Карпінський (1741–1825) – польський поет, драматург, представник сентименталізму. Навчався у Станиславові в єзуїтському колегіумі. Це була школа з великими традиціями – створена в 1669 р. засновником міста Анджеєм Потоцьким. У 1718р. перейшла до єзуїтів, які підняли її на дуже високий рівень. Тут він два роки вивчав риторику та філософію

Маурици Ґославський (1802– 1834) – відомий польський поет, учасник польського повстання 1830–1831 рр. Помер у Станиславівській тюрмі, приміщенні колишнього монастиря оо. тринітаріїв у 1834 р. Автор поеми про Роксолану «Поділля» (1827 р.)

Обкладинка спогадів польського письменника Францішка Карпінського, де згадується про його навчання у Станиславівському єзуїтському колегіумі

Альбін Дунаєвський (1817–1894), уродженець м. Станиславів, рідний брат Юліана, краківський єпископ

Відень король Ян ІІІ Собєський доручив саме йому тимчасове здійснення вищого державного керівництва Річчю Посполитою. Засноване місто було назване в честь батька або сина Анджея Потоцького. Його батько, Станіслав Ревера Потоцький (1579-1667) - великий коронний гетьман, воєвода краківський, київський, подільський, брацлавський, каштелян каменецький, брав участь у більшості військових кампаній Речі Посполитої XVII ст. За часте використання латини, зокрема re vera (по суті) отримав придомок Ревера. Станіслав Потоцький (1659-1683), коломийський і галицький староста, полковник кавалерії, син польного гетьмана Анджея Потоцького, і брат великого коронного гетьмана

142 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Юзефа Потоцького, загинув у битві під Віднем 12 вересня 1683 р. Його тіло поховане у колегіаті у Станиславові, а серце залишилося у Відні в усипальниці Габсбургів – соборі капуцинів. Ранні джерела не подають точних відомостей стосовно кількості польського населення, змішуючи його з руським (українським). Це було спричинено станом відносин, оскільки поляки і русини, на відміну від вірмен чи євреїв, володіли спільними органами самоврядування. Зокрема «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich» подає інформацію, за якою в 1732 р. місто населяли 253 польські і руські родини, в 1793 р. – 404 польсько-руські сім’ї. Велику роль у розвитку освіти і культури відіграла гімназія Станіслава. Вона була заснована Анджеєм Потоцьким, який маючи намір створити у місті навчальний заклад на зразок академії Замостя, заснував школу при колегіаті і надав їй значну матеріальну підтримку. Викладачами Академії Потоцького були монахи колегіати та запрошені доктори

Юліан Антоні Дунаєвський (1821–1907), уродженець м. Станиславів, економіст, професор, ректор Ягеллонського університету (тепер Республіка Польща), міністр фінансів Австрії

Надгробок Маурици Ґославського на кладовищі у м. Івано-Франківськ


Агатон Ґіллєр (1831–1887), польський журналіст, письменник. Один з керівників польського повстання 1863–1864 рр. на Правобережній Україні, член Центрального національного комітету (1862) та Національного уряду (1863). Співзасновник Польського національного музею в Раперсвілю та Польського національного союзу в США. Останні роки життя проживав у м. Станиславів

Станиславівська колегія, пізніше І гімназія ім. М.Романовського

Будинок польського “Sokoła”

Мечислав Романовський

Титульна сторінка праці Алойзи Шарловського «Станиславів і повіт Станиславівський» (1887 р.)

Ягеллонського університету. Ректором став др кс. Станіслав Ястжембський. В колегії навчалися діти шляхти і міщан, зокрема діти родини Потоцьких. Занепад колегії настав під час Північної війни, оскільки власник міста великий коронний гетьман Юзеф Потоцький підтримав кандидатуру Станіслава Ліщинського на польський трон, що викликало в 1707 р. спустошення міста і колегії з боку союзника короля Августа ІІ Сильного – гетьмана Сєнявського з російськими військами і козаками. Для відновлення школи Ю.Потоцький звернувся за допомогою до єзуїтів, які прибули в 1716 р. до міста і з 1722 рр. відновили функціонування школи та значно підняли її рівень. Вони збудували костьол

(1729) та монастир, де містилася колегія (1744). В результаті ліквідації австрійськими властями ордену єзуїтів 21 липня 1773 р. приміщення монастиря було перетворене в гімназію, а костьол переданий греко-католикам. У цій колегії пройшов дворічний курс риторики і філософії майбутній польський поет епохи Просвітництва та представник сентименталізму в польській ліриці Францішек Карпінський (1741-1825). У Станиславові працював польський художник, декоратор і архітектор епохи барокко Павел Ґіжицький (16921762), який зокрема виконав оздоблення костьолу єзуїтів для похорону власника міста, великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького у 1751 р. Значні зміни в статусі

Станиславова пов’язані із переходом під владу Австрії. Спочатку адміністративні посади заміщувалися переважно німцями і чехами, але поступово поляки стали відвойовувати втрачені позиції. 21 червня 1783 р. власниця міста Катажина Коссаковська і Потоцькі урочисто приймали у себе імператора Йосифа ІІ, який відвідав Станиславів. 24 червня 1801 р. Станиславів перейшов від Потоцьких у власність австрійської держави. У період наполеонівських війн 6 червня 1809 р. князь Юзеф Понятовський зайняв місто, де пробув до липня. У 1820-х рр. комісаром циркулу Станиславів був Шимон Дунаєвський, батько двох синів, які народилися у місті та відіграли визначну роль у політичному

і релігійному житті Галичини. Юліан Антоні Дунаєвський (4 VI 1821 -1907) економіст, професор, ректор Ягеллонського університету, став державним діячем і міністром фінансів Австрії, а Альбін Дунаєвський (1 ІІІ 1817 -1894) - краківським єпископом. Загалом польське населення притримувалося тактики органічної праці. Галичина під владою Австрії стала місцем, куди втікали учасники Листопадового і Січневого польських повстань. У Станіславі у тюрмі колишнього монастиря оо.тринітаріїв 17 листопада 1834 р. помер на тиф польський поет і учасник Листопадового повстання Маурици Ґославський (1802-1834). Незважаючи на намагання властей приховати

Театр ім. С. Монюшка

етнічні спільноти 143


Об’єднання міщан Станиславова

Ігнаци Дашинський (1866–1936), відомий польський політичний і державний діяч. Дитинство і юнацькі роки пройшли у Станиславові, навчався у місцевій польській гімназії. Лідер Польської партії соціал-демократичної, прем’єр першого польського уряду в Любліні (1918) і маршал Сейму (1928–1930)

Памятник Адаму Міцкевичу. wм. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Грюнвальдський пам’ятник його смерть і поховати його як звичайного злочинця, польська громада масовою участю у церемонії зірвала ці плани. В 1879 р. стараннями бурмістра Ігнаци Камінського (1820-1902) та директора Ощадної каси Феліціяна Мілєровича на цвинтарі було відкрито пам’ятник на могилі М.Ґославського. У червні 1884 р. до Станиславова з Франції переїжджає польський журналіст, письменник, член Центрального національного комітету (1862) та Національного уряду (1863), співзасновник Польського національного музею в Раперсвілю та Польського національного союзу в США Агатон Ґіллєр (1831-1887). Він зупинився у домі своєї сестри Агрипіни Коперніцької на вул. Малій Заболотівській 7 (тепер 144 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

вул. І.Франка), проводив активну громадську діяльність, став співзасновником тижневика “Kurier Stanisławowski” та помер 17 серпня 1887 р. у Станиславові. А.Ґіллєр був похований на міському кладовищі, а в 1981 р. під час ліквідації цвинтаря його останки за посередництвом Польського національного союзу в США були перенесені на Повонжківське кладовище у Варшаві. У Станіславській гімназії в 1845-1848 рр. навчався польський поет Мечислав Романовський (1834-1863) який на звістку про повстання 1848 р. в Угорщині втік з гімназії з наміром приєднатися до повсталих, але був затриманий на кордоні і повернутий до Станиславова. Місту присвячений один з його віршів - “Buława

Stanisława Rewery Potockiego”. Поет загинув у Січневому повстанні 1863 р. Ще один учасник Січневого повстання 1863 р. Алойзи Шарловський (псевдонім Суліма) (1845-1911), переїхав до Галичини, працював вчителем у гімназії Станиславова, де збирав документи і архівні матеріали та написав історію міста «Rys historyczny miasta Stanisławowa» (Stanisławów 1887) та «Stanisławów i powiat stanisławowski pod względem historycznym i geograficzno – statystycznym» (Stanisławów 1887). Пізніше переїхав до Кракова, а його дочка Хелена стала дружиною визначного польського історика Оскара Галецького. Станиславські поляки володіли мережею своїх громадських і

культурних організацій: Towarzystwo Muzyczne im. Stanisława Moniuszki (1834), Polskie Pedagogiczne Towarzystwo, Polskie Towarzystwo Gimnastyczne “Sokół” (1884), Polski Związek Naukowo – Literacki (1902). У 1891-1892 Towarzystwo Muzyczno-Dramatyczne im. Moniuszki збудувало приміщення театру ім. Александра Фредра (архітектор Лемпіцький), пізніше перейменованого в театр ім. Станіслава Монюшка. У 1894-1895 рр. було збудовано дім товариства “Sokół” (архітектор Ян Томаш Кудельський) на сучасній пл. Міцкевича. В ХІХ ст. у Станиславові діяли конспіраційні організації, зокрема “Nieprzejednani” («Непримиренні»), активними учасниками якої були Бартоломей Видлонка, Тадеуш Зубжицький,


Випускники Першої польської державної гімназії на святкуванні її 200-річчя. м. Станиславів. 1928 р.

Губерт Ігнаци Лінде (1867–1926), уродженець м. Станиславів, польський державний діяч, міністр пошти і телеграфу (1919) та міністр фінансів (1923) Антоні Врубль. Польські ремісники почали об’єднуватися в окремі професійні організації в 1860-х рр., спочатку в „Kasyno Mieszczańskie” (18671868), пізніше в Stowarzyszenie Rękodzielników „Gwiazda”, яке було створено у 1870 р. за ініціативою одного з творців Banku Zaliczkowego бурмістра Ігнаци Камінського. У січні 1899 р. внаслідок розколу в Товаристві ремісників виникло Товариство ремісників ім. Яна Кілінського, засновниками і керівниками якого стали Францішек Папєрковський, Адольф Соколовський, Роман Лінгардт та інші. „Zjednoczenia Mieszczan Polskich” в Станіславові засноване 20 березня 1921 р. внаслідок обєднання „Gwiazdy” i „Koła Mie¬szczan”, керівниками були Влодзімєж Домбровський,

Францішек Харват (1881–1943), уродженець м. Станиславів, польський дипломат, посол у прибалтійських республіках та Фінляндії, повірений у справах Польщі в Українській СРР Юліуш Сальвах, Антоні Зайончек. Польський Станиславів тісно пов’язаний із зародженням соціалістичного руху. У 1875 р. після смерті батька зі Збаража до Станиславова перебралася сім’я Ігнаци Дашинського (18661936). З 1877 р. він навчався у гімназії і під впливом старшого брата Фелікса розпочав патріотичну діяльність. Фелікс написав вірш в честь учасника Листопадового повстання М.Ґославського, а Ігнаци розмножив і розкидав листки на цвинтарі біля могили повстанця. Справа закінчилася судовим розглядом. За патріотичну діяльність І.Дашинський у 1882 р. був виключений з гімназії. В майбутньому І.Дашинський став став лідером Польської партії соціал-демократичної, прем’єром

Юзеф Вєжейський – редактор “Kurjera Stanisławowskiego”

першого польського уряду в Любліні (1918) і маршалом Сейму (1928-1930). Населення міста у ХІХ ст. зростало повільно. Перепис 31 грудня 1880 р. зафіксував 18626 мешканців, серед них 5584 римо-католиків та 9734 поляків. Важливим етапом у діяльності польської громади Станиславова стало відкриття 20 листопада 1898 р. пам’ятника Адаму Міцкевичу, автором якого був польський скульптор Тадеуш Блотніцький (1858-1928). На постаменті пам’ятника було вміщено напис: “Adamowi Mickiewiczowi w setną rocznicę urodzin - obywatelstwo miasta Stanisławowa 1898 rok”. У 1940 р. цей напис було усунуто і замінено на український – «Адам Міцкевіч». У 1910 р. з нагоди 500-літнього

ювілею Грюнвальдської битви у міському парку було відкрито 6-метровий обеліск. Він проіснував до Другої світової війни і був знищений німецькими властями у 1941 р. На початку ХХ ст. зароджується скаутський рух та виникає осередок Польської військової організації у Станиславові, активними діячами яких були Станіслав Францішек Сосабовський (8 V 1892 -1967) і Станіслав Міхал Літинський (28 ІХ 1895 -1958). В період 1911-1913 рр. в Станиславів багаторазово приїжджали Юзеф Пілсудський, Казімєж Соснковський та Едвард РидзСмігли для інспекції Стрілецького Союзу (Związku Strzeleckiego) та інших парамілітарних організацій: Związku Walki Czynnej, Drużyn етнічні спільноти 145


Зигмунт Герц (1908–1979), деякий час жив у Станіславі, відомий польський громадсько-культурний діяч, співорганізатор Літературного інституту

Костел оо. Єзуїтів

Роман Віткевич (1886–1941) – уродженець м. Станиславів, професор Львівської політехніки, розстріляний у липні 1941 р. у ході масового вбивства польської інтелігенції німецькими нацистами

Strzeleckich, Skautingu i Sokolich Drużyn Polowych. Ю.Пілсудський мав промови в залі Польського казино та заїжджав до будинку Ґреннів, що раніше належав Агрипіні Коперській і в якому провів останні роки А.Ґіллєр. У серпні 1920 р. у Станиславові Ю.Пілсудський зустрічався з С.Петлюрою. Польсько-українська війна 19181919 рр. завершилася переходом регіону під владу Польщі. Згідно з законом від 24 лютого 1921 р. Станиславів став центром воєводства. Перепис 30 вересня 1921 р. зафіксував у Станиславові 28204 осіб, з яких римо-католики становили 8102, греко-католики – 3952, іудеї – 15860. За мовним критерієм населення визнавало: 10793 польську, 3245 - українську (русинську), 127 – німецьку і 13969 – єврейську. Велика частина польського населення проживала в Княгинині, приєднаному 14 червня 1930 р. до Станіславова. Із 16554 населення Княгинина римокатолики складали 6720, грекокатолики – 3264, іудеї – 6478. За мовною ознакою 6545 визнавали

146 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

себе польськомовними, 2571 – україномовними, 56 – німецькомовними і 5375 – єврейськомовними. Згідно з результатами перепису 9 грудня 1931 р. в Станиславові проживало 59960 осіб, з яких 22312 записалися римо-католиками і вірменокатоликами, а 11134 віднесли себе до греко-католиків. Польську мову подали як рідну 26187 осіб, українську – 5553, руську – 3804, єврейську (ідиш) – 20651, іврит – 2293. Слід звернути увагу на наявність значної кількості мішаних родин та взаємні процеси асиміляції на території тодішнього Станіславівського воєводства. Зокрема, великий відсоток єврейського і дещо менша частина українського населення полонізувалися, тобто 30071 із 139746 осіб іудейського віросповідання подали себе як польськомовних, аналогічно 65097 із 1079019 греко-католиків задекларували себе польськомовними. Значно менша кількість римо-католиків визнавала себе україномовною –

Дружина Зигмунта Герца Зофія (1910–2003), відома польська громадсько-культурна діячка

Уродженка Станиславова Кароліна з Марямпольських Качоровська з чоловіком, останнім президентом Польщі в екзилі Ришардом Качоровським 3812 із 245944 осіб, що складало близько 1,5 %. Якщо зважити на тенденції міжнаціональних і міжрелігійних відносин Станіславського воєводства взагалі, то кількість польського населення у Станиславові станом на 1931 р. слід оцінити у межах між 22312 і 26187 осіб із більшим наближенням до першої величини. В 1934 р. у польській приватній власності було 33 % будинків Станіславова, в українській – 19, в єврейській 40 %. Уродженці Станиславова відігравали значну роль у політичному житті Другої Речіпосполитої. Губерт Ігнаци Лінде (3 ХІ 1867 -1926) став державним діячем, міністром пошти і телеграфу (1919) та міністром фінансів (1923).

Інженер-гідротехнік Мечислав Щенсни Рибчинський (20 ХІ 1873 - 1937), який у 1904-1912 рр. розробив і керував роботами з регуляції річок, зокрема Надвірнянської і Солотвинської Бистриць, став міністром суспільних робіт у кількох урядах Польщі 1922, 1925 і 1926 рр. Францішек Харват (12 IV 1881 1943) виконував функції charge d’affaires при уряді УСРР в Харкові, посла в Естонії, Фінляндії, Латвії і Литві. Станиславів був значним центром становлення і розвитку польської преси, чому поштовх дала Весна народів 1848 р. та поява нових суспільно-політичних рухів. З 2 вересня 1848 р. почала виходити перша польська газета у місті - “Dziennik Stanisławowski”, який видавали Евстахій


Кароліна Лянцкоронська (1898–2002) – активна діячка польського підпільного руху у роки Другої світової війни

Ана Казарес (справжнє прізвище Анна Урман) (1930–2007), народилася у польській родині м. Станиславів, у дитинстві з батьками виїхала до Латинської Америки. Відома аргентинська та іспанська акторка. Ану Казарес називали аргентинською «Бриджит Бардо»

Рильський і Ян Валіґурський, а редагували Віктор Гельтман, Теофіл Янушевич, Генрик Ґурський, Ян Канти Подолецький. Більшість із періодичних видань Станиславова друкувалися протягом короткого періоду: місячник “Omnibus Pokucki” (1870, видавець - Заремба), “Goniec Stanisławowski” ( 1873, видавці Ян Данкевич і Александр Томаський), “Gazeta Podkarpacka” (1875), “Gazeta Podkarpacka” (1876), “Hasło” (1874-1875, редактор – Алойзи Мілєрович), “Kronika Stanisławowska” (1885-1886, редактори - Алойзи Мілєрович і Фелікс Діван), „Kronika” (1880), „Głos Stanisławowski” (1881), „Echo z Pokucia” (1883), „Kronika Stanisła¬wowska” (1885), “Wolny Głos” (1897, редактор – Ян Ольшевський), “Nowiny Stanisławowskie” (1895-1896), “Nowiny”(1902-1905, редактори Едмунд Льорих, Адам Людвіґ), “Goniec Kresowy” (1904, редактор Казімєж Барановський), “Dziennik Stanisławowski” (1904), “Słowo Ludu” (1904), “Straż” (1906), “Ziemia Stanisławowska”, “Mieszczanin”, “Głos Stanisławowski” (1920). Довший період проіснували “Kurier Stanisławowski” і “Gazeta Stanisławowska”. Тижневик “Kurier Stanisławowski” (редактори Артур Німхін і Юзеф Вєжейський) почав виходити 4 квітня 1886 р. за участю Агатона Ґіллєра та видавався до 1939 р. Тижневик політичного, суспільного і економічного спрямування “Gazeta Stanisławowska”, яку редагував Станіслав Кроковський, заснована у 1892 р. та виходила до 1914 р. Глибокі потрясіння для польського населення пов’язані з початком Другої світової війни. Згідно з дослідженнями сучасного польського історика Войцєха

Влодаркевича, Станіславське воєводство у контексті створення «румунського плацдарму» стало відігравати стратегічне значення для Польщі після поразок перших тижнів німецько-польської війни. «Утримання Східної Галичини в останні дні Другої Речі Посполитої було умовою здійснення евакуації польських державних і військових структур до Румунії і Угорщини». Через Станиславів відбувалася евакуація вищого державного керівництва, військового командування та активів Польського банку. Початок Другої світової війни вніс кардинальні зміни в ситуацію польського населення Станіслава, яке перетворилося із титульної нації в ситуацію національної меншини. Місто поступово втрачає багатоетнічний польськоєврейський характер, було змінено назви вулиць, які раніше в більшості мали відношення до польської історії і культури. В перші місяці війни, тобто з вересня 1939 р. до червня 1940 р. у Станиславові (вул. Собєського 19, тепер вул.Січових Стрільців 19) перебував у свого родича Зигмунт Герц (1908-1979) з дружиною Зофією Герц (1910-2003). Деякий час він працював у котельні міської лікарні, пізніше вони були заарештовані у Львові органами НКВС і депортовані до Марійської АРСР. Згідно з умовами договору Сікорський-Майський покинули СРСР з армією В.Андерса. Після війни у Римі вони стали співтворцями Літературного інституту. Радянські каральні органи здійснювали масові депортації польського населення, насамперед колишніх урядовців, осадників, працівників армії, поліції і т.п.

Ситуація польського населення не змінилася з приходом німецьких військ, які здійснювали винищення польської інтелігенції. Зокрема, уродженець міста Роман Віткевич (1886-1941) - інженер-механік, професор Львівської політехніки, був розстріляний німцями 3/4 липня 1941 р. разом з іншими 25 львівськими професорами. Понад 300 осіб польської інтелігенції Станиславова були винищені протягом 8-12 серпня 1941 р. у Чорному Лісі поблизу сіл Павелче, Рибне і Загвіздя, про що нагадує встановлений у 2011 р. пам’ятник. У січні 1942 р. появилася у Станіславі Кароліна Лянцкоронська (1898-2002), яка була пов’язана з польським підпіллям і працювала у Головній опікунчій раді (Radzie Głównej Opiekuńczej). В умовах арешту К.Лянцкоронська зуміла довідатися від шефа гестапо Ганса Крюгера, який був переконаний що їй вже не вдасться вийти на волю, правду про вбивство 25 львівських професорів у липні 1941 р. у Львові на Вулецьких пагорбах і передати ці відомості польському підпіллю і громадськості. Згідно з німецьким переписом Генерального Губернаторства від 1 березня 1943 р. населення Станиславова становило 35947 осіб, з них 16739 поляків. Польське населення чинило опір німецьким властям. Уродженець Станиславова Юзеф Звонаж (1899-1984) за переховування євреїв у 1980 р. був відзначений медаллю Праведника світу. Врятований у Станиславові від Голокосту Даніель Пассент (28 IV1938), який походив з єврейської родини, став відомим польським журналістом і

дипломатом, послом Польщі в Чілі протягом 1996-2001 рр. Доля польського населення Галичини вирішувалася у контексті повернення радянської влади на Західну Україну. У 1942 р. керівництво УРСР розглядало можливість після приєднання Західної України залишення поляків як радянських громадян. Проте в результаті рішень Ялтинської конференції і договору Польського комітету національного визволення з урядом СРСР від 27 липня 1944 р. здійснювалися масові репатріаційні акції польського і українського населення з обох боків лінії Керзона. У Станіславській області було зареєстровано 101765 осіб, які підлягали переселенню до Польщі, з них 32402 особи проживали у сільській місцевості. Радянське поневолення, встановлення тоталітарного режиму в Польщі та започатковані депортації українського і польського населення стимулювали зміну ставлення ОУН до польського питання. Згідно зі звітами Станіславського обкому КП(б)У, документи ОУН стверджували, що “поляки знайшлися в дуже подібній ситуації, як і ми. Більшовики визволяють їх з-під німецького гніту і творять Радянську Польщу. Це змушує нас змінити наше ставлення до поляків і за ліквідацію конфлікту з поляками, та спільну акцію протии спільного окупанта”. Весною 1945 р., можливо під впливом переселенських акцій, намітилися деякі зміни у позиції поляків у Станіславській області, які стали говорити “про потребу відпруження і спільної боротьби з більшовиками”. етнічні спільноти 147


Переселення стикалося зі значними труднощами, зокрема у загальному по УРСР із 873478 осіб (305226 сімей), які підлягали переселенню до Польщі, подали заяви 859905 осіб (301755 сімей). Станом на 1 серпня 1946 р. було переселено до Польщі 789 тисяч осіб (272 тис. сімей), 17163 особи відмовилися від переселення (6455 сімей). Подібні тенденції характеризували і репатріацію поляків Станиславова. Більшість польського населення Станиславова була переселена до Ополя. Там з кінця 1980-х рр. вони об’єднані у Осередок Станіславовян (Koło Stanisławowian) при Товаристві любителів Львова і південносхідних окраїн (Towarzystwo miłośników Lwowa i Kresów Południowo-Wschodnich). Поляки Станиславова зробили значний внесок у розвиток різних галузей суспільного життя ІІ Речіпосполитої, ПНР і сучасної Польщі. Уродженці Станиславова (Манфред Ляхс, Францішек Харват, Губерт Ігнаци Лінде, Мечислав Щенсни Рибчинський, Кароліна Качоровська) відіграли значну роль у політичному житті Польщі. Зокрема, Манфред Ляхс (21 IV 1914 - 1993) - польський юрист і дипломат, суддя і голова Міжнародного трибуналу в Гаазі (1973-1976), голова Юридичної комісії Генеральної асамблеї ООН та спеціальної комісії щодо мирного використання ядерної енергії, віце-президент Гаазької Академії міжнародного права, член Польської Академії Наук, почесний доктор багатьох університетів світу. Ян Владислав Стопира (18 ХІІ 1934) є польським політичним діячем, президентом міста Щеціна та керівником міської ради. Кароліна з Марямпольських Качоровська (26 ІХ 1930) є вдовою останнього Президента Польщі в екзилі Ришарда Качоровського, який загинув у смоленській катастрофі 10 квітня 2010 р. Зі Станиславова вийшло кілька визначних польських військових діячів, які народилися і навчалися у гімназіях чи реальних школах міста: генерали бригади Ян Вольгнер (18631926), Людвік Біттнер (24 IV 1892-1960), Станіслав Францішек Сосабовський (8 V 1892 -1967) та Станіслав Міхал Літинський (28 ІХ 1895 -1958). Станиславів став місцем народження багатьох визначних діячів польської науки: інженера, професора, ректора Варшавської політехніки, полковника зв’язку Війська Польського Казімєжа 148 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Древновського (4 V 1881 -1952), юриста, професора торгівельного права Університету Яна Казимира Мечислава Гонзатка (9 Х 1903 -1945), фізика, математика, викладача Львівської політехніки Вітольда Еразма Рибчинського (2 VI 1881 – 1949), фізика і хіміка, спеціаліста з ядерної і радіаційної хімії Богуслави ЄжовськоїТжебятовської (19 ХІ 1908 -1991), одного з найвизначніших мовознавців Єжи Куриловича (25 VIII 1895 -1978). Вихідцями зі Станіславова є багато діячів польської культури і мистецтва: драматург і диктор радіо Віктор Будзинський (4 ІІІ 1906-1972), перекладач художньої літератури, редактор Елігія Бонковська (1 ХІІ 1907-1994), журналіст, есеїст, літературний критик, перекладач Станіслав Василевський (18 ХІІ 1885-1953) письменник, автор дитячої літератури Роман Пісарський (12 ІІІ 1912 -1969), режисер, сценарист, драматург Фелікс Фальк (25 ІІ 1941), кіноактриса, професор Театральної академії у Варшаві Анна Сенюк-Малецька (17 ХІ 1942), прозаїк, драматург, поет, сценарист Іренеуш Ірединський (4 VI 1939 -1985), скульптор Ян Щепковський (8 ІІІ 1878 -1964), архітектор, який розробив загальний урбаністичний план Коломиї, та окремі проекти в Станиславові Любоміл Клеменс Гюркович (23 ХІ 1899 -1980), бенедиктинська монахиня, блаженна католицької церкви Колюмба Яніна Матильда Ґабріель (3 V 1858 - 1926), журналіст, публіцист, перекладач Тадеуш Ольшанський (28 VIII 1929). Тадеуш Ольшанський опублікував кілька книг про місто свого дитинства: «Kresy kresów. Stanisławów» (Warszawa 2008) та «Stanisławów jednak żyje». У Станиславові народилася Анна Урман (1930-2007), сім’я якої у 1933 р. виїхала до Латинської Америки, де вона стала стала визначною актрисою під іменем Ана Казарес, її ще називали аргентинською Бриджит Бардо. Станіславську гімназію закінчили: адвокат, урядовий комісар Станиславова у 1921 р., посол до Сейму в 19281935 рр. Теодор Леон Сейдлер (1882-1972), юрист, економіст, комуністичний діяч, посол до Крайової Національної Ради і Установчого Сейму РП Віктор Нагурський (1911-1972), польський історіограф та історик держави і права Ян Юзеф Адамус (1896-1962), мовознавець, історик релігійної літератури, професор Львівського і Ягеллонського університетів Ян Янув (1888-1952).

Після проведених репатріаційних акцій кількість польського населення стала незначною. Результати перепису 1959 р. не були підсумовані окремо для кожного населеного пункту згідно з національним критерієм. Вони зафіксували різке падіння кількості польського населення в Україні та його асиміляцію. Згідно з переписом 1959 р., в УРСР проживало 363 тис. поляків, однак лише 18,8% задекларували польську мову як рідну. Із 10425 поляків, які проживали в Станіславській області, тільки 3019 розмовляли польською мовою, а 7087 подали як розмовну мову українську. Як зазначав дослідник проблеми Генріх Стронський, «культивування своєї польськості, зокрема виховання дітей і внуків у національних і католицьких традиціях, для поляків стало першочерговою справою, одночасно дуже важкою, бо ситуація в радянських умовах цьому не сприяла. Ліквідація польського шкільництва та інших культурно-освітніх інстимтуцій, закриття преси, переслідування і усунення католицької церкви, відсутність зв’язків і допомоги з Польщі прирікала їх на поступову і неуникненну денаціоналізацію». У 1989 р. із 219 тис. поляків України тільки 12,6 % володіли польською. Цей відсоток був порівняно вищим (40 %) на Західній Україні, де проживала третина польської меншини, саме тому звідси розпочався процес відродження польської громади. Згідно з переписом 2001 р. із 144,1 тис. поляків незалежної України тільки 12,9 % визнали польську мову рідною, 71 % визнавали рідною українську і 15,6 % російську. Згідно з переписом 1989 р. на Україні нараховувалося 219 тисяч поляків, однак діячі польських організацій оцінювали кількість польської меншини на 1,5 млн. чоловік. Кількість римо-католиків оцінено на 900 тисяч. Після 1988 р. розпочалося національне відродження поляків, що проявилося у створенні організацій польської меншини: Towarzystwo Kultury Polskiej Ziemi Lwowskiej (1988, 12 відділень), Towarzystwo Kultury Polskiej im. Mickiewicza na Bukowinie (1989, 5 відділень), Polskie Stowarzyszenie Kulturalno-Oświatowe (1989, з 1991 - Związek Polaków na Ukrainie, 6 тис. членів), Federacja Organizacji Polskich na Ukrainie (1993). Виходило три газети: “Gazeta Lwowska”, “Wspólnota Polska”, “Dziennik Kijowski”.

До основних проблем польської меншини, які потребували вирішення, зараховано необхідність ретрансляції програм польського радіо і телебачення, повернення культових будівель, відсутність приміщень для організацій, відсутність державної підтримки, недостатня кількість вчителів польської мови і т.д. 16-17 січня 1993 р. у Києві відбувся І сеймик Федерації польських організацій на Україні (ФПОнУ). Організація ставила метою відновлення і розвиток національної самобутності польської меншини України та зближення між польським і українським народами. ФПОнУ об’єднувала 7,5 тисяч осіб з 25 організацій. Відродження польської меншини розпочалося з культурно-релігійної діяльності. У 1987 р. польська громада міста почала боротьбу за повернення костьола по вул. Вовчинецькій і добилася успіху у 1989 р. На сучасному етапі відсутня точна статистика стану польської громади міста. Згідно з інформацією, отриманою автором від В.Сергєєвої-Рідош, кількість поляків оцінюється на близько 3 тис. осіб, однак невелика частина з них бере участь у діяльності польських організацій. Після прийняття Сеймом Республіки Польщі закону про «карту поляка» збільшується кількість людей, які заявляють, що вони – поляки. Однак В. Рідош не впевнена в тому, що це – якісні зміни. Усе з’ясує новий перепис населення, який буде за рік. Активну частину польської громади міста об’єднують Товариство польської культури “Przyjaźń” і Товариство польської культури ім. Ф.Карпінського. Зокрема Товариство польської культури ім. Ф.Карпінського засноване 23 вересня 1990 р. і є членом Федерації польських організацій в Україні. До нього належить понад 100 осіб. Найактивнішими діячами товариства є Ванда СергєєваРідош, Владислав Карпінський, Володимир Леонов, Здзіслава Козак, Станіслав Маркевич, Владислава Добосєвич та інші. Основним напрямком діяльності товариства э культурно-освітня робота. Заходами товариства створено в ЗОШ № 3 класи з польською мовою викладання. Здійснювалися заходи з метою видання власної газети, спочатку це був додаток до «Gazety Lwowskiej» під назвою «Z grodu Rewery», а зараз виходить газета «Kurier Gali-


Титульна сторінка часопису «Kurier Galicyjski»

cyjski» (зареєстрована 14 травня 2007 р.), видавцем і редактором якої є Мирослав Ровіцький. Основними вимогами польської громади є повернення їй будинку польського «Сокола», оскільки відсутність приміщення обмежує діяльність, – заявляє В. Рідош. Останнім часом місцева влада запропонувала дати полякам інший об’єкт, однак вони на це не погоджуються: «Не можна витягати рук по те, що до тебе не належало, адже з часом колишні власники також можуть нагадати про себе», – категорично стверджує голова польського товариства. Загалом протягом століть польська громада внесла величезний вклад у культурний і архітектурний ланшафт міста. З іншого боку, вихідці зі

Станиславова відіграли важливу роль у політичному і культурному житті Польщі. Польська громада міста пройшла через різні, часом досить складні, етапи історичного розвитку. Тенденції і проблеми польської громади Станиславова є характерними для цілого регіону Центрально-Східної Європи. На сучасному етапі становище польської меншини покращується у зв’язку з інтенсифікацією міждержавної співпраці і процесів польсько-українського примирення.

етнічні спільноти 149


Станиславів

Станіслав Івано-Франківськ

2

розділ

150 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Музика, застигла в камені: памятки архітектури Івано-Франківська


Зміст розділу

2.1 2.2 2.3 2.4 2.5

Пам’ятки громадської і військової архітектури Пам’ятки архітектури на зламі ХІХ-ХХ ст. Пам’ятки садово-паркового мистецтва Пам’ятки сакральної архітектури Пам’ятки монументальної скільптури, меморіальні дошки

151


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 2.1 Пам’ятки громадської і військової архітектури

Пам’ятки громадської архітектури

152 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Школа та монастир василіянок Вул. Василіянок, 17

і

сторія школи починається з того, що інженер-поляк О. Осостович на пам’ять про своїх передчасно померлих жінку-українку Корнелію та 18-річну доньку Марію передав невеликий двоповерховий будинок, одержаний у посаг жінкою, греко-католицькій капітулі для створення навчального закладу. Для організації навчання були запрошені черниці жіночої гілки греко-католицького ордену василіянів, які створили тут «Інститут Марії». У 1909 р. заклад отримав статус приватної

вчительської семінарії. Для ведення школи зі зростаючим числом учениць наявний будинок вже не надавався. Новий проект розробили львівські архітектори І. Левинський та О. Лушпинський. Гроші на його зведення збирались українською громадою, поширювалися листівки з майбутнім виглядом закладу і написом «На дохід будови інституту». Значні суми виділили меценати, єпископство на чолі з Г. Хомишиним. Одну тисячу корон на будову передав із власного гаманця цісар Франц Йосиф І. Першу чергу школи і монастиря спорудили протягом року – від травня 1911 до травня 1912 р. Це було південне, Г-подібне крило, що становило третину запроектованого будинку. Повністю проект реалізований

у 1938 р. під керівництвом будівничого М. Грицака. Будинок є єдиним зразком українського стилю в архітектурі Івано-Франківська. В його вигляді можна вирізнити певні мотиви, використані у споруді лісотехнічного університету у Львові, зведеній раніше. Триповерховий, із симетричною п’ятичастинною композицією головного фасаду і крутим дахом, увінчаним восьмигранними вежами з наметом. На головній осі фасаду розміщений домінуючий об’єм з високим фронтоном, підкріплений двома невеликими вежами й оригінально вирішеним порталом. Саме в головному об’ємі споруди розташована монастирська церква Пресвятого Серця Христового. В радянський період


Школа та монастир василіянок

об’єм церкви штучно розділили перекриттям на два рівні: в нижній частині був вестибюль сільськогосподарського технікуму, а у верхній – книгосховище обласної наукової бібліотеки ім. І. Франка. Національна своєрідність архітектури виявилась як в силуеті, так і в шестигранних прорізах вікон, вхідних дверей головного об’єму. Після Першої світової війни школа продовжувала діяти як жіноча вчительська семінарія, а з 1933 р. почався паралельний набір у гімназію василіянок. Проте жодного випуску гімназія не встигла зробити через прихід більшовиків у 1939 р. У школах василіянок викладали вчителі з чоловічої вчительської семінарії та української гімназії. Окремі предмети вели самі

монахині. У 1928–1929 рр. директором семінарії був М. Лепкий, відомий педагог, брат визначного письменника Б. Лепкого. У 1930-х рр. тут викладав музику і створив оркестр вихованок композитор Я. Барнич. Неодноразово школу василіянок відвідували відомі релігійні діячі: митрополит А. Шептицький, єпископ Г. Хомишин. У листопаді 1947 р. монастир закрили, монахинь брутально вигнали. Від 1945 р. в будинку розміщувалось педагогічне училище, що проіснувало недовго. Першим його директором був В. Островський – педагог, письменник і громадський діяч. В училищі навчався Роман Федорів – майбутній письменник, уродженець с. Братківців Тисменицького району, редактор

Школа та монастир василіянок. м. Станиславів. Поштівка

Пам’ятки громадської і військової архітектури 153


Будинок магістрату і воєводства

журналу «Жовтень» (пізніше «Дзвін»). Пізніше тут розміщувалися сільськогосподарський технікум, школа комсомольського активу, а від 1983 р. у правому крилі будинку – обласна бібліотека ім. І. Франка. Кольорові вітражі для неї виготовив художник М. Яковина, пізніше перший голова крайової організації НРУ, голова обласної ради першого демократичного скликання (1990–1994 рр.). Протягом 1993–1995 рр. будинок поступово, частками повернуто василіянкам. Тепер у центральному об’ємі споруди – церква Пресвятого Серця Ісусового, у правому крилі – монастир св. Йосифа василіянок, у лівому – школа Св. Василя Великого.

Будинок маґістрату і воєводства (медичний університет) Вул. Галицька, 2

Спорудження будинку пов’язане з бурхливим розвитком залізниці. На початку 1890-х рр. постало питання про створення другої дирекції залізниць у Галичині. За право прийняти такий солідний заклад конкурували Коломия, Перемишль, Чернівці, оскільки його відкриття обіцяло піднесення престижу міста і збільшення кількості робочих місць. Перевага була віддана Станиславову. Згідно з умовами угоди з австро-угорськими залізницями,

154 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

маґістрат розпочав будівництво великого адміністративного будинку «на 70 покоїв і 30 кабінетів» коштом 170 000 ринських. Проект був розроблений у Відні під проводом архітектора Е. Баудіша. Будівельними роботами керував інженер Я. Кудельський. Будівництво провели в неймовірно короткий термін. Воно почате 3 липня 1893 р., а вже 1 липня 1894 р. у суворій відповідності з угодою відбулось урочисте відкриття. Будинок збудований у неоренесансному стилі, чотириповерховий, замкнутої прямокутної конфігурації з внутрішнім двором. Будівля була власністю міста, дирекція залізниць її орендувала. В 1914 р. вона спорудила власний будинок, а сюди перейшов

маґістрат. Приміщення першого поверху орендували Банк станиславівської землі та численні магазини. В 1921–1935 рр. у будинку додатково розмістилось управління новоствореного Станиславівського воєводства, а в 1935–1939 рр. його змінила скарбнича палата. У 1945 р. в місті відкрили медичний інститут (з 2005 р. – медичний університет), і споруда стала його головним корпусом.

Будинок магістрату м. Станиславова. Міжвоєнний період. Поштівка


Центр (ринок) м. Станиславова біля ратуші. Поштівка. 1904 р.

Ратуша Вул. Галицька, 4-а

Знаходиться в історичному центрі міста, посередині пл. Ринок. Споруда кілька разів перебудовувалась, головним чином через стихійні лиха і війни. Існуючий варіант є четвертим. Перша ратуша була зведена 1666 р. Уявлення про її вигляд дає опис німецького мандрівника У. Вердума (1672 р.): «Ратуша стоїть посередині великого чотирикутного ринку. Побудована вона у вигляді башти з різними заглибленнями, почасти мурована, почасти з дерева». Другий варіант ратуші звели на попередньому місці у 1695 р. за проектом архітектора К. Беное. Вежа з напівсферичним куполом мала висоту дев’яти поверхів. На рівні п’ятого поверху кріпилися куранти, що відбивали години і квадранси (чверті години). Нижче курантів була галерея, з якої вартові постійно стежили, чи не наближається ворог або чи не спалахнула пожежа, а також ратушним дзвоном давали сигнал до початку традиційних ярмарків. Під галереєю з південного боку розміщувалась викарбувана з бляхи фігура єврея з великою хлібиною в руках – для нагадування про значущість хліба, який з давніх часів продавався у місті за ціною один грош. Над куполом височіла фігура архангела Михаїла, що вважався патроном Червоної Русі. Австрійці в 1825 р. усунули ту оздобу й помістили свого орла. Навесні 1754 р. в руки шляхти потрапив побратим і наступник славного О. Довбуша Василь Баюрак. Після смерті Олекси у серпні 1745 р. він очолив опришківський рух. Через

Ратуша. м. Івано-Франківськ Cучасне фото

Ратуша. м. Станиславів. Поштівка. 1930-ті рр.

Пам’ятки громадської і військової архітектури 155


156 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


Пам’ятки громадської і військової архітектури 157


Українська гімназія

Меморіальна дошка патріоту України Олексі Гірнику

Українська гімназія Вул. Т. Шевченка, 44

До початку ХХ ст. середніх навчальних закладів з українською мовою викладання в місті не було. Нарешті, під тиском уряду Австро-Угорщини, галицьке намісництво дало згоду на створення гімназії з 1 вересня 1905 р. До неї записалося 135 учнів, з яких були сформовані три паралельних перших класи. Навчання тривало вісім років, перший випуск відбувся у 1913 р. Три перших роки гімназія містилась у винайнятих приміщеннях, а в 1908 р. перейшла до новозбудованої кам’яниці, що проектувалась як житлова прибуткова для торговця мукою А. Розенштрайха 158 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

і була пристосована під гімназію архітектором Г. Шльоссом. Головний корпус триповерховий, мурований з цегли, на високому цоколі. Фасад по всій довжині другого поверху прокреслений довгим балконом, що спирається на шість кронштейнів з постатями напружених сатирів. Автором цих експресивних фігур є М. Бринський, на той час працівник опоряджувальної фірми «Серафіні», а згодом – відомий український скульптор. Будинок належить до найбільш яскравих зразків сецесійної архітектури у місті. Гостем гімназії в 1912 р. був І. Франко. Тоді ж тут недовго викладав його син Тарас. Першим і багаторічним директором гімназії працював Микола Сабат (1867–1930) – визначний педагог і

філолог, дійсний член НТШ, у часи ЗУНР – заступник міністра освіти, пізніше професор Українського вільного університету у Львові. У приміщенні гімназії 28–29 березня 1919 р. відбувся установчий з’їзд Української трудової партії, в якому взяли участь відомі галицькі діячі Є. Петрушевич, К. Левицький, С. Голубович та члени уряду ЗУНР. У цей час вона була найсильнішою галицькою партією, в 1924 р. стала складовою частиною УНДО.

Зі встановленням радянської влади 1939 гімназію спочатку перетворили на середню школу, нині використовується як житловий будинок.


Духовна семінарія св. Івана Златоустого Вул. Т. Шевченка, 11

З утворенням у 1885 р. Станиславівської грекокатолицької єпархії виникла потреба відкриття духовної семінарії. На якнайшвидшому її створенні наполягав особисто цісар Австро-Угорщини Франц Йосиф І. Будівництво було почате в перших числах червня 1902 р., а закінчене в 1904 р. Будинок монументальний, у стилі класицистичного модерну, триповерховий, з високим цоколем. Ім’я архітектора у виявлених документах не згадується. Ймовірно, проект належить С. Гавришкевичу, котрий є автором ряду споруд у Львові,

в тому числі греко-католицької семінарії. Відомо також, що в питанні зведення семінарії у Станиславові він прибував до міста. Виконавцем робіт був архітектор і будівничий Ф. Баян. Два роки кам’яниця стояла пусткою, бо не було коштів на функціонування закладу. Нарешті за сприянням А. Шептицького австрій¬ський уряд виділив для обладнання приміщення 28 тисяч корон, а на навчання і проживання кожного семінариста – щорічно 546 корон і 14 січня 1907 семінаристи розпочали заняття. Першим ректором у 1907–1915 рр. був Ломницький Єремія (1860–1916). Вивезений російським військом, помер на засланні в Симбірську. Першим віце-ректором і професором

богослов’я в 1907–1911 рр. працював Коциловський Йосафат (1876–1947), який згодом став Перемисько-Самбірським єпископом. Помер на засланні в Сибіру. Історію церкви викладав Лятишевський Іван (1879–1957), від 1930 р. – єпископ-помічник Станиславівської єпархії. Був засуджений на 10 років ув’язнення і заслання (1945–1955). Останнім ректором був д-р Бойчук Авксентій (1888–1971), котрий відбув 11 років більшовицького ув’язнення (1945–1956). Восени 1945 р. енкаведисти оточили семінарію та заарештували викладачів і семінаристів, 19 з яких було розстріляно під с. Посіч Тисменицького району. В 1991 р. останки виявлених під час розкопок жертв перепоховали

на території меморіального комплексу Дем’янів Лаз. Спорожнілу споруду передали військовому відомству. Там розміщувався штаб корпусу. При скороченні української армії ця структура також була ліквідована. Від 2003 р. будинок займали обласний та міський військові комісаріати, від 2009 р. – католицька школа св. Василія Великого і тимчасово облвійськкомат. У квітні 2007 р. в рамках відзначення 100-ліття від дня заснування семінарії на фасаді справа встановлена пам’ятна дошка (скульптор В. Вільшук).

Духовна семінарія св. Івана Златоустого

Пам’ятки громадської і військової архітектури 159


Станиславів

Станіслав Івано-Франківськ

3

розділ

160 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Центр освіти, науки і спорту Прикарпаття


Зміст розділу

3.1 Освітнє життя міста 3.2 Науковий центр країни 3.3 Місто спортивної гордості і слави

161


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

підрозділ 3.1 Освітнє життя міста

162 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Ш

кільна освіта в нашому місті починається з часу, коли власник Станиславова Андрій Потоцький 14 вересня 1658 року дав дозвіл мешканцям грецького обряду збудувати церкву та заснувати при ній церковне братство і школу. Це була звичайна школа-дяківка з одним учителем. При божниці діяла також єврейська школа. Про існування у місті польської школи нема жодних відомостей. Початкову освіту станиславівська шляхта та багаті міщани здобували в домашніх умовах, хоч значна частина так званої загродової, чи ходачкової шляхти та бідних міщан-ремісників і передміщан була неписьменна. Для здобуття вищої (середньої) освіти багатша шляхта посилала своїх дітей до

Львова чи Кракова. Після народження першого сина Станіслава Андрій Потоцький вирішив заснувати у місті власну школу вищого типу на зразок західноєвропейських, де б міг навчатися не тільки його син, але й діти покутської шляхти. На початку 1660 р. у новоствореній школі розпочалося навчання. Викладати в ній мали «академіки», тобто випускники Краківського університету. За традицією школа, де працювали випускники цього університету, ставала його філією та повинна була дотримуватись статуту і законів, що діяли в університеті, використовувати його навчальні програми. Однак залежність Станиславівської школи від Краківського університету була формальна. Навчання велося на трьох курсах:

риторики, діалектики та філософії і теології. Курси риторики і діалектики підносили школу до рівня середніх навчальних закладів (вищих шкіл), а кафедри філософії і теології – до рангу академії. У 1713 р.через воєнні події «Академія Потоцького» припинила свою діяльність. Син Андрія Потоцького Йосип, великий прихильник ордену єзуїтів, запросив їх до Станиславова, де в 1716 р. в колишньому приміщенні «Академії Потоцького» вони відкрили колегіум. Тут навчалися у двох нижчих класах: інфимі, граматиці і синтаксі та у вищих – поетиці, риториці й філософії. У 1726 р. дружина власника міста уфундувала кафедри французької та німецької мов. У 1743-1775 рр. колегіум досягнув найвищого


Перша українська школа в Станиславові. За описом джерел середина ХVІІ ст.

Будинок першої державної польської (цісарськокоролівської) гімназії (тепер майдан А.Шептицького, 21). Будинок збудовано у 1744 р. м. Станиславів. 1910-і рр. Поштівка

Директор польської школи ім. А.Міцкевича Фелікс Гануш (брат відомого вченогомовознавця) з родиною. м. Станиславів. Початок ХХ ст.

розвитку, кількість школярів перевищувала 400, викладачів було 20. Тут навчався відомий польський поет Францішек Карпінський (1741–1825), автор багатьох ліричних та релігійних поезій, автобіографічних спогадів, прозваний «поетом серця». У 1772 р. Галичина відійшла до Австрійської імперії, а через рік Папа Римський ліквідував орден єзуїтів. Офіційно Станиславівський єзуїтський колегіум перестав існувати. У 1784 р. навчальний заклад перейшов під державне керівництво. З того часу, крім періоду ЗУНР, це була державна польська гімназія. До 1820 р. вона була п’ятикласна. Три перші класи називалися граматичними, два останні – гуманітарними. У 1819 р. гімназію збільшили на один клас, і в такому стані

вона існувала до 1850 р. Вчили релігію, латинську та грецьку мови, математику, географію, історію і природознавство. Основний акцент робився, як і в колегіумі, на латинську мову. У 1850 р. у зв’язку з реорганізацією середніх шкіл, Станиславівська гімназія стала восьмирічною. Перші чотири класи становили нижчий курс, чотири наступні – вищий. Після революційних подій 1848 р. в гімназії введено як обов’язковий предмет руську (українську) мову. Та вже з 1854 р. учень Станиславівської гімназії міг вибирати обов’язкову мову – руську чи польську, а з 1867 обов’язковим предметом стала польська і нею викладали всі предмети. Оскільки до початку ХХ ст. на Прикарпатті не було жодної середньої української

Вул. Казимирівська. Зліва – Друга державна польська гімназія. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Освітнє життя міста 163


Будинок реальної школи (тепер міська стоматологічна поліклініка). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Будинок Державної української гімназії. м. Станиславів. 1910-і рр. Поштівка

Шкільне свідоцтво за 3-ій клас навчання учениці Станиславівської жіночої виділової школи ім. королеви Ядвіги Коритовської Марії. 1911 р.

школи, українська молодь, що мала таку можливість, середню освіту могла здобути тільки у польських навчальних закладах. У певні роки кількість учнів-русинів у Станиславівській гімназії навіть переважала. Так, у 1855 р. тут навчалося 168 українців, 128 поляків та 18 євреїв. Зі стін цієї гімназії вийшло багато відомих у нашому краї людей української, польської, єврейської, німецької та вірменської національностей. Тут у 1821–1830 рр. навчався майбутній історик і фольклорист вірменського походження Садок Баронч, автор багатьох краєзнавчих праць, книги «Пам’ятки міста Станиславова»; у 1824–1830, один з авторів «Русалки Дністрової» Іван Вагилевич, а в 1844–1852 – польський поет Мечислав

164 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Романовський. І цьому не слід дивуватися, адже серед гімназійних професорів були відомі релігійні та громадсько-культурні діячі, про яких і гімназисти і вчителі відзивалися з великою повагою. Слід також зазначити, що хоч у 1905 р. у Станиславові відкрилася державна українська гімназія, у Першій польській гімназії, як і в інших польських навчальних закладах міста, продовжувала викладати певна кількість українських педагогів. Тут працювали педагогиукраїнці і після Першої світової війни. Згадаймо найвідоміших із них: о. Авксентій Бойчук (1915), священик УГКЦ, доктор богослов’я, пізніше ректор і професор Станиславівської духовної семінарії; Павло

Брила (1889–1903), польський літературознавець, голова комітету встановлення пам’ятника А.Міцкевичу в Станиславові; Леопольд Вайгель (1865–1866), польський фольклорист і етнограф; Григорій Величко (18981899), український географ. У 1783 р. у Станиславові почала діяти тривіальна школа. У 1840 р. відкрито народну школу в с. Опришівці (тепер ЗОШ І–ІІІ ст. ім. Івана Ревчука – довголітнього директора школи). У другій половині ХІХ ст. у місті створено низку польських шкіл. У 1874 р. на основі трикласної гмінної реальної школи утворено Вищу державну реальну школу з розширеною програмою з вивчення математики закінчення якої давало право вступу до вищого технічного закладу.

У 1883 р. відкрито двокласну Промислову школу, де навчалося близько 150 учнів. Вона готувала ковалів, слюсарів, бляхарів, годинникарів, кравців, токарів та інших робітничих спеціальностей. У 1884 р. відкрито Фахову школу з верстатами для столярства, токарства і різьби по дереву, що готувала майстрів обробки дерева. У цей час у місті діяли чоловіча вчительська семінарія з показовою школою, приватний пансіонат для дівчат, приватна школа для слуг. Найбільшу в Австро-Угорщині восьмикласну жіночу школу відвідувало 1350 дівчат. У двох чотирикласних чоловічих школах навчалося 1015 учнів. Усе це були школи з польською мовою навчання. Діяла також народна єврейськопольська школа, утримувана


Паспорт учениці Державної української гімназії Йосифи Джердж. м. Станиславів. 1933 р.

Випускники Державної української гімназії. м. Станиславів. 1920 р.

Річне шкільне свідоцтво за 19101911 навч. рік учня 3-го класу школи вправ Станиславівської державної чоловічої учительської семінарії Бориса Стефана

Обкладинка звіту дирекції Державної української гімназії в Станиславові за 1921–1922 навч. рік єврейським об’єднанням «Alliance Israelite». Для шкільної молоді були гуртожитки: бурса ім. Крашевського – для поляків, бурса св. Миколая – для українців. Для єврейських сиріт існував заклад ім. Гальперна. Незважаючи на таку кількість навчальних закладів очевидець тогочасних подій із сумом стверджує: «Стан освіти сумний. За даними статистики із 18626 мешканців міста тільки 10591 вміють читати та писати. Мало читають серйозну літературу а ще менше купують». Починаючи з другої половини ХІХ ст., кількість українців у середніх закладах Станиславова поступово зменшується. У 1890– 1991 навч. році у Станиславівській гімназії з 499 учнів тільки 119 були українцями, а в реальній школі з

198 учнів – лише 22 українці. На екзаменах учнів-українців часто «провалювали». Так, у 1905–1906 навч. році в Станиславівській учительській семінарії з 60 українців екзамени здали тільки 7. За даними Центральної статистичної комісії від 15 травня 1900 р. в Станиславові серед дітей шкільного віку виявилось понад 2000 таких які зовсім не вміють говорити по-українськи. Громада Станиславівських русинів у 1893 р. створила Товариство «Шкільна поміч», метою якого було нагляд та надання моральної і матеріальної допомоги, а то й повного утримання бідної української молоді всіх публічних шкіл у Станиславові. Наприкінці ХІХ ст. Товариство Руських Пань у Станиславові

Викладачі української вчительської семінарії сс. Василіянок. м. Станиславів. Початок 1930-х рр.

Освітнє життя міста 165


Станиславів

Станіслав Івано-Франківськ

4

розділ

166 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Культурномистецька мозаїка Франкового міста


Зміст розділу

4.1 4.2 4.3 4.4 4.5

ОБРАЗОТВОРЧЕ ТА ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ХОРЕОГРАФІЧНЕ МИСТЕЦТВО ЛІТЕРАТУРНЕ ОБЛИЧЧЯ МІСТА 167


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

розділ 4.1 Культурно-мистецька мозаїка Франкового міста

168 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Х

арактерною ознакою міст в Центрально-Східній Європі стало нашарування культур різних народів. А що стабільність міських соціумів ґрунтується на об’єднанні людей різних культур, то в умовах посилення міжкультурних контактів, інтенсифікації міжетнічної взаємодії і досить високого рівня етнічної конкуренції національні громади, побоюючись «розчинитися» і щоб зберегти своє середовище, виступають з вимогами захисту/розвитку власних культурних традицій. В історії Івано-Франківська співіснування етнічних культур та громад має свої особливості, котрі і сьогодні визначають вплив феномену тісного міжнаціонального сусідства

на історію міста від часу його заснування й, щонайменше, до першої третини ХХ ст. А що сукупність факторів – зовнішніх (географічне розташування, зміна економічної кон’юнктури, політичні обставини, війни, пожежі), і внутрішніх (організація влади, сконсолідованість громади, корпоративні взаємини) – визначили історичну долю ІваноФранківська, то запровадження у травні 1662 р. маґдебурзького права з міським самоврядуванням мало стабілізуючий вплив на розвиток Станиславова й Покуття в цілому (1). Упродовж другої половини XVII – першої третини ХХ ст. повсякденні економічні, правові, культурні інтереси представників різних національних спільнот перетиналися, формувалися

засади спільного досвіду та співпраці, однак «близькі» сусіди так і не стали «своїми». Це й зрозуміло, адже міська громада Станиславова, яка фактично складалася з кількох національних (конфесійних) спільнот із відмінними економічними, політичними та культурними інтересами, була завжди поділеною і незгуртованою. Сюди ж і додавалася наявність національних кварталів у середмісті, престижні та непристижні райони проживання, зокрема на передмістях (Лисецькому, Тисменецькому, Заболотівському та Галицькому) (2). Відтак лінія соціокультурних поділів проходила не тільки за конфесійним, а більшою мірою за національним принципом – між польською, українською,


єврейською і вірменською громадами. Так з огляду на культурну взаємодію українців і поляків, зумовлену близькістю мов, першим важче було зберегти свою культурну ідентичність, ніж вірменам та євреям. Натомість останні, у культурному та релігійному аспектах, були «далекими та закритими» сусідами двох християнських громад, тому довший час були ізольованими від «чужих» культурних впливів і спілкувалися у власних замкнених етнічних середовищах. Історичні джерела свідчать, що інтеграції Станиславова до економічної та політичної системи Речі Посполитої сприяло залучення містян різних етносів до торгових операцій, уведення західних схем самоврядного управління містом і ремеслом. На єдність міської громади впливав той факт, що Станиславів став осередком чотирьох національних громад – поляків, українців, вірмен та євреїв, котрі користувалися різними формами правового регулювання. Щоправда, виробленню спільної ідеологічної платформи для містян різних етносів та суспільних груп перешкоджало те, що польська (католицька) громада була повноправним господарем міста, оскільки вона володіла всією повнотою економічних та політичних прерогатив, передбачених маґдебурзьким правом. Відтак правову та етнічну ситуацію у Станиславові дестабілізувала та обставина, що королівська влада у другій половині XVII ст. не могла гарантувати самоврядний статус окремих національних громад, а відтак змушувала їх покладатися на окремих магнатів чи королівських урядників. Так, скажімо, українську громаду після наданню містові маґдебурзького права було відсунуто на марґінес міського політичного й економічного життя, а спроби домогтися політичної рівноправності з католиками виявилися невдалими й призвели до правової асиміляції станиславівських українців. Зауважмо, що тільки польські містяни Станиславова безперешкодно користувалися загальноміськими привілеями, насамперед у царинах торгівлі, економіки, адміністрації та судочинства. А на українців, вірмен та євреїв загальноміські привілеї поширювалися лише у разі їхнього узгодження з привілеями, наданими відповідній громаді (3). Зазвичай такі обставини не

Панорама міста. 1900-ті рр.

Українські селяни з передмістя Станиславова. 1915 р.

Площа Міцкевича. Квартали будинків північної сторони (1880-ті рр.)

ВСТУП 169


Зворот паспарту фотоательє Л. Розенбаха

Зворот паспарту фотоательє Ф. Вайнрауха.

Зворот паспарту фотоательє Й. Сандгауза

Вул. Собеського (суч. Січових стрільців). Другий у місті кінотеатр «Олімпія» (1910).

Зворот паспарту фотоательє Ю. Дуткевича

Містянка. Світлина Ю. Едера. Поч. ХХ ст. кінематограф, фотографія та філокартія – важливі інформаційні канали між комунікаторами і реципієнтами. Зокрема в цих варіантах стратегії міжетнічної взаємодії відображена, так би мовити, просвітницька місія городян як будівничих масової культури. Оскільки національне кіно віддзеркалwювало психологію народу безпосередніше за інші види мистецтва, то емпірика міжетнічної взаємодії у Станиславові до початку Другої світової війни спонукає констатувати, що відсутність в українців відповідної культури кіно компенсувалася шляхом «механічної» соціалізації з іншими містянами, передусім поляками та євреями – відвідувачами перших кінотеатрів. Найпопулярнішими

170 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

з них були «Уранія» (1908), «Олімпія» (1910), «Австрія» (1914) (перейменований у 1919 р. на «Варшаву»), «Тон» (1929). (28, 29). Речовим доказом у процесі (ре)конструювання культури міжетнічної взаємодії стала й цінність міської фотографії, яка, упродовж другої половини ХІХ – поч. ХХ ст., була репрезентована фотографічними закладами Т. Артиховського, родини Едерів (Гелени, Юзефа і Теофіли), Н. Ерліха, Ж. Ґольдгаммера, Л. Гринкевича, Т. Гузяка, М. Еґера, В. Коморовського, А. Мюллера, Й. Мюнцера, К. Піскорца, Л. Розенбаха, Й. Зандгауса, Ц. Штайн, М. Танненбаума, Ф. Вайнрауха, Жуковського. Групові та індивідуальні світлини містян у їх виконанні – важливі документальні свідчення про


побут і повсякденне життя станиславівців, окремі історичні події. (30, 31, 32, 33, 34, 35, 36). Культура взаємодії національних громад у Станиславові та поза його межами від 1890-х рр. продукувалася й за допомогою встановлення абстрактного зв’язку між містянами та їх адресатами – за посередництва поштових карток. Адже читаючи своє повідомлення на поштівці, кожен гадав, що далекий адресат зробить теж саме, а, отже, у час масового поширення телеграфу, він не мусить встановлювати між собою і ще кимось конкретні форми обміну. І, з другого боку, службовці пошти упродовж усієї своєї кар’єри, переходячи з одного населеного пункту до другого, з одного кінця монархії в інший, матеріалізували, таким чином, разом із поштовою карткою цю абстракцію. (37, 38). Прикладом такого інформаційного каналу були картки з видами Станиславова. Згідно із дослідженнями З. Жеребецького, перші ілюстровані поштові картки з видами Станиславова з’явилися 1897 р., два роки потому – перший комплект ілюстрованих карток з видами міста (34 сюжети), а 1904 р. станиславівське видавництво «Артисти» видало першу нумеровану серію ілюстрованих поштівок «Станиславів». Підтвердженням того, що сюжети станиславівських поштівок нічим особливим не відрізнялися від подібних випусків, присвячених іншим центральноєвропейським містам, було й те, що вони друкувалися у знаних видавництвах К. Швідерноха, Е. Шраєра (Відень), Ледерера і Поппера (Прага), Я. Кляйна (Краків), Ф. Пялека і Синів (Штернберґ, Моравія), П. Вебера (Дюссельдорф), І. Регенбоґена (Львів), Л. Кьоніґа (Чернівці). Натепер відомі й станиславівські видавці поштівок – С. Рутковський, Д. Шраєр, Н. Айзенштайн, Ф. Шварц, Й. Фюрер і Габер, Р. Ясельський, Й. А. Клемпфнер і К. Шиллінґ. Ще й нині, бува, випадає пересвідчитися в тому, що наші попередники досягли неабияких успіхів в інтеґрації своїх рідних культур до культури загальноєвропейської, дивлячись як їхній вплив на кшталт палімпсестів «проростає» крізь, по суті, австрійський та польський, у вигляді поштівок – напівстертих, а часом укритих пилом старих карток, рік видання та наклад яких вже вгадується так само важко, як і їхня первісне призначення.

Службовець з дитиною. Світлина Ф. Вайнрауха. Поч. ХХ ст.

Привіт із Станиславова. Поштівка поч. ХХ ст. Зворот поштівки поч. ХХ ст.

Зворот паспарту фотоательє Ю. Едера. Історія функціонування багатокультурного Станиславова як одного з проявів поліетнічного феномена міської цивілізації Галичини після трагічних подій Другої світової війни і перших років повоєння майже повністю припиняється. Це пов’язано з відомими політичними та історичними обставинами, встановленням радянського тоталітарного режиму. Але дух Станиславова пізньосередньовічної та австрійської епох, а відтак – міжвоєнного періоду, поруч з храмами і кам’яницями, вулицями, надгробними пам’ятниками з написами українською, німецькою, польською, їдиш, іврит мовами, живе в етнічній пам’яті містян і в долях наших краян різних національностей, життя

яких було у кожного по-своєму якимось чином пов’язане з містом у межиріччі Бистириць. Перефразовуючи одну відому оповідку про міста кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., Станиславів можемо уявити таким собі кораблем задоволень із українською командою, австрійськими/польськими керманичами і єврейськими пасажирами на борту. Кораблем, що постійно тримав курс між заходом і сходом європейського континенту. Годі й вигадати щось химерніше та нетривкіше для Центрально-Східної Європи, як компанію українця, австрійця, поляка і єврея на одному судні! Але саме такою була реальність співжиття національних громад та їх культур у нашому місті напередодні Другої світової

війни. Щоправда цей корабель почувався самотнім посеред океану інституцій кількох міських національних громад, партійно-політичних таборів, представники яких вже були готові до самостійного плавання. Це й стало причиною того, що вже після трагічних подій 1939–1945 рр. міська культура поліетнічного Станиславова швидко трансформувалася у штучно сформовану, моноенічну (українську) культуру ІваноФранківська. Саме з цього часу міська культура почала набувати сучасних рис поряд із архітектурним ландшафтом і культурно-мистецьким середовищем Івано-Франківська. Цьому сприяла й відповідна муніципальна політика середини ХХ – початку ХХІ ст. у культурній

царині. Отож, про місце і роль у культурно-мистецькій мозаїці Івано-Франківська образотворчого та декоративноужиткового мистецтва, музичної культури, театрального й хореографічного мистецтва, їхній історичний та сучасний розвиток, визначні постаті та творчі колективи, які прислужилися рідному містові, розповідає цей розділ. ВСТУП 171


Ярослав Лукавецький. У вікні (портрет дружини). 1936 р. Полотно олія

Денис Іванцев. Небо і земля. 1960. Фанера, олія.

Денис Іванцев. “Місячна нічц. 70-ті. Полотно , олія

Ярослав Лукавецький. “Архангел Гавриїл”. 1950 р. Полотно олія. 172 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

рр. навчався на малярському факультеті Краківської академії мистецтв. Після завершення студій у 1935 р. повернувся до Станиславова, де кілька років працював художникомдекоратором студентського драматичного товариства «Сфінкс». З 1939 р. викладав малювання та креслення в середніх школах міста. Ще у 1933 р. М. Зорій бравучасть у конкурсі проектів надгробного пам`ятника визначному українському композиторові і диригенту Д. Січинському. Збір коштів українською громадою дещо затягнувся і тому урочисте відкриття пам’ятника відбулось 23 травня 1943 р. на міському цвинтарі. М. Зорій свій проект доопрацював після конкурсу – основу лишив тією ж, але окремі компоненти змінив. (Іл.4-6) Активно працював у жанрі портрета: «Автопортрет», «Портрет композитора Р. Савицького», «Портрет професора географії М. Говдяка», «Портрет доньки Софії», «Портрет окуліста доктора Грушкевича», «Сатиричний автопортрет» та ін. Твори М. Зорія на біблійні сюжети відзначаються тонким психологізмом. У ландшафтних картинах майстра важливе значення відводиться колоритові, де на повну силу продемонстровано його любов до чистих, насичених барвних поєднань, що виявляють тонкий ліризм вибраного сюжету. Був заарештований і засуджений до десяти років позбавлення волі за «антирадянську діяльність». З 1954 р. жив у м. Снятині, оскільки компетентні органи не дозволяли повернутись до рідного міста, де працював художникомдекоратором та викладачем Снятинського художнього училища. Після повернення додому митець створює пейзажі, а також релігійні твори, в яких важливе значення надається символічному трактуванню певної події. Ним застосовано прийоми філософських узагальнень, і це робить твори М. Зорія незмінно актуальними. Наприкінці 1980-х рр. повернувся до ІваноФранківська, був членом ради Івано-Франківської обласної організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка, науковопросвітницького товариства «Меморіал». Створив проекти пам’ятника жертвам Дем’янового Лазу («Розстріляне серце України», 1989). Згадують про М. Зорія нього як про людину, що не зраджувала своїм принципам, любила сім’ю, мистецтво.


Доля наступного митця драматична, як і долі багатьох митців цього покоління. Хоча Ярослав Лукавецький (відомий портретист, автор творів на релігійну тематику, сценограф) і не був з корінним cтаниславівцем, але певний час він жив і працював у Станиславові. Народився 28 березня 1908 р. в м. Снятині, навчався у школі О.Новаківського, стилістична манера якого мала продовження у багатьох картинах художника. Після навчання у О. Новаківського їде до Кракова і влаштовується до приватної школи А. Терлецького. Тільки у 1932 р. він складає іспити і стає студентом живописного факультету Краківської академії мистецтв. Будучи студентом другого курсу бере участь у великій виставці АНУМ у Львові 1934 р. Великі організаторські здібності Я. Лукавецького розкрилися після 1939 р. Він бере активну участь в організації Обласного товариства художників, художньовиробничих майстерень, художніх гуртків при Палаці піонерів, обласних художніх виставок, упорядковує до них каталоги тощо. У післявоєнний період багато сил віддає роботі в Станіславському обласному драматичному театрі на посаді головного художника. Я. Лукавецький малює декорації до п’єс, які ставилися в театрі. Митцем створена серія ескізів костюмів, проектів сценічного простору до театральних вистав. Пріоритетними у творчості Я. Лукавецького є також репрезентативні та камерні портрети, які постають гострими характеристиками його сучасників, зокрема він малює декілька портретів українських акторів: А. Бучми, Н. Ужвій, І. Коссакової та інших діячів культури України: Б. Лепкого, В. Кавренського. Добрим відчуттям кольору позначені його пейзажі та натюрморти. Важливе місце в творчій спадщині майстра займають релігійний живопис. У 1951 р. його репресують, а кращі роботи з його доробку реквізують. Після звільнення працює у рідному Снятині на різних посадах, співпрацює з музеями, виконує ілюстрації до книг, а у 1991 р. його реабілітовано й він переїжджає до Львова, де помер у 1993 р. (Іл.7-9) Ще один вихованець краківської академії — Денис-Лев Іванцев (1910–2003) – живописець, графік, педагог, теоретик, був уродженцем с. Делева Тлумацького району. Вже в часи

Михайло Фіголь. “Епос Карпат” (Захар Беркут). 1981. Полотно олія

Михайло Фіголь. “Роксолана”. 1970. Полотно олія

навчання у Краківській академії мистецтв (1930–1935) Д. Іванцев був головою студентського гуртка «Зарево», експонував свої твори у Львові та Кракові. Постійно брав участь у виставках АНУМа, а у 1938 році у Львові отримав першу премію за картину «Хрещення України». Вплив на формування творчої особистості митця мали знайомство з П. Ковжуном та творчість М. Бойчука. Одним із кращих творів раннього періоду творчості Д. Іванцева – друга половина 1930-х рр. – стали картини абстрактно-філософського напряму «Прамати», “Гротеска”, “Кристалізація думки” та інші. Саме вони заклали основу розробленої художником теорії статизму. Його захоплення новими стилістичними течіями, пошуки

в напрямках абстракціонізму, неовізантизму, символізму, неореалізму стали підґрунтям власної теорії «статизму». Митець першим серед івано-франківських художників звернувся до теоретичних узагальнень навколо ідеї сучасного образотворчого мистецтва, вказавши шляхи його подальшого розвитку та неминучий перехід до абстракції як можливості виразити свої почуття, ґрунтуючись на реальних спостереженнях дійсності. Однак поряд з абстракцією у цей час з’явився й пейзажний живопис митця. Серед творів цього напряму кращими є: «Зима в Татрах», «Зимовий пейзаж», «Провесна», «Міст», «Вулики», «Віз», «Рибалки на Дністрі» та інші. Особливою ліричністю відзначається на пейзажних ОБРАЗОТВОРЧЕ ТА ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО 173


Станиславів

Станіслав Івано-Франківськ

5

розділ

174 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

На шляху економічного поступу


175


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

розділ 5.1 ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП ІВАНО-ФРАНКІВСЬКа

176 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Е

кономіка Івано-Франківська бере свій початок з тих далеких часів, коли на місці села Заболоття, для захисту від завойовників була збудована військова фортеця, яка дістала назву Станиславів. Поселення мало вигідне географічне розташування, знаходилося на перехресті важливих шляхів, тому швидко перетворилося у ремісничий і торговий центр Прикарпаття. Засновник Андрій Потоцький у 1662 р. надав поселенню статус міста і право самоврядування – магдебурзьке право, що зрівняло його з іншими західноєвропейськими містами та давало можливість проводити регулярні торги й періодичні ярмарки, а прибутки від такої діяльності, а також податки з

населення (селян і ремісників) використовувати на його розбудову. В Станиславові відбувалися численні ярмарки, під час яких місцеві і прибулі купці звільнялися від мита до королівської скарбниці, що, безперечно, притягувало до міста людей, які займалися ремеслом і торгівлею. З появою цехової організації праці швидких темпів набуло розвитку різних видів ремесла за професійною ознакою. Ремісники, що об’єднувалися в цехи, мали рівні права з рештою населення міста, а також значні привілеї для організації свого виробництва. Для зміцнення міського ремесла й торгівлі Андрій Потоцький сприяв заселенню його купцями з інших міст, які одержували певні права та привілеї і звільнялися

від сплати податків протягом 20 років. З Молдавії та Волощини переселялися купці вірменської та єврейської національностей. Вони були досвідченими знавцями своєї справи, торгували худобою, кіньми, зерном, рибою, сукном, шовком, шкірою та іншими товарами, створювали окремі самоврядні громади і своєю господарською діяльністю сприяли зміцненню економіки молодого міста та налагодженню зв’язків з європейськими країнами. У другій половині XVII ст. – на початку ХVІІІ ст. Станиславів став значним ремісничим осередком і торговельним центром Східної Галичини. Тут діяли шевський, ковальський, бондарський, кушнірський, слюсарський цехи. Найбільш розвиненими


Центральна частина міста – площа Ринок. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

ремеслами були обробка шкіри, виготовлення килимових виробів, шевське, кравецьке та ковальське ремесла. Реміснича діяльність сприяла розвитку товарно-грошових відносин; ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до масового виготовлення продукції на ринок. У 1729 р. був виданий цеховий устав, який юридично закріплював право на діяльність семи визнаних офіційних цехів: шевців, кушнірів, гончарів, ткачів, кравців, пекарів і м’ясників. У кінці XVIIІ ст. в Станиславові налічувалось 219 різнопрофільних ремісничих майстерень. Найбільшими за кількістю майстрів серед них були: шевський – 51, ткацький – 35, кравецький – 32, кушнірський – 20. В інших цехах було від 2 до 8 майстрів. Цехове ремесло проіснувало в нашому місті до середини XIX ст. і було витіснене більш прогресивним виробництвом: спочатку мануфактурним, а згодом – і фабрично-заводським. Одночасно з розвитком ремесла виникали товариства купців, формувалася система торговельних контрактів. Як і у всій Галичині, в Станиславові розвивалися різні форми торгівлі, провідною серед яких була ярмаркова. Станиславів славився своїми спеціалізованими ярмарками полотна та худоби. Зростання ремісничої та торговельної діяльності супроводжувалося розбудовою розкішних кам’яних будівель, палаців, релігійних споруд. У 1672 р. було збудовано палац Потоцького, в 1695 р. – кам’яна ратуша , в 1703 р. завершено

Торговий ряд на площі Ринок. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Торгівля на Тринітарській площі. м. Станиславів. 1918 р. Поштівка

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП ІВАНО-ФРАНКІВСЬКа 177


Готель «Центральний» і винарня Туміма. м. Станиславів. 1905 р. Поштівка

Один з перших автомобілів міста біля окружного суду (нині – вул. А. Сахарова). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

Крамниці на центральній вул. Сапіжинській (нині – вул. Незалежності). м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

будівництво католицького костьолу, в 1763 р. – кам’яного вірменського костьолу. Важливе значення для розвитку економіки міста мали шляхи сполучення, особливо шосейні дороги, потреба в яких зростала у зв’язку з розширенням зовнішньоторговельних зв’язків. За період 1790 до 1815 рр. були побудовані дороги Стрий – Станиславів – Коломия – Кути, а згодом Самбір – Дрогобич – Стрий – Станиславів – Коломия – Чернівці, в першій половині ХІХ ст. прокладена дорога до Угорщини через Карпати. Пожвавленню економічних і торговельних зв’язків сприяли не лише будівництво доріг, а й розвиток кредиту, необхідність якого була зумовлена зростаючою потребою у вільних коштах для

178 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

будівництва та розширення ринку. Кредитні операції підвищували значимість торгівлі, спрощували розрахунки між суб’єктами ринкових відносин, прискорювали розвиток економіки в цілому. В результаті приєднання Галичини до Австрії (1772 р.), Станиславів став осередком соціально-економічного розвитку та інтеграції у західноєвропейські модернізаційні процеси. Саме в цей період виникли і помітно зросли ті галузі виробництва, які й сьогодні визначають обличчя нашого краю – гірничодобувна, металообробна, нафтова, лісова, деревообробна, шкіряна, солеварна галузі промисловості. Економіку міста час від часу підривали різноманітні катаклізми: пожежі, війни,

політичні та економічні кризи, для ліквідації яких були необхідні великі кошти. Так, у 1868 р. сталася пожежа, яка знищила більшу частину міста. Згоріло 260 будинків, міська ратуша, пошта, художні розписи церков, вірменська церква, суд, театр, крамниці, майстерні, дерев’яні будинки в центральній частині міста. Збитки від пожежі становили 1 млн. ринських злотих. Для ліквідації наслідків пожежі міський бургомістр Станиславова змушений був узяти позику на півмільйона злотих, а австрійський цісар особисто передав на відбудову міста 6 тис. злотих. У цілому пожертви складали біля 50 тис. ринських злотих. У 1870 р. розпочалася відбудова центральної частини міста з міської ратуші, кам’яних

будинків та важливих соціальноекономічних та культурних об’єктів міста. Фабрична промисловість у Станиславові, як і в інших європейських містах, почала розвиватися ще в кінці XVIII ст. з галузей легкої промисловості, серед яких раніше від інших виникли підприємства харчової промисловості. У Станиславові у XVIII ст. було більше десятка водяних млинів, розташованих на р. Бистриці Солотвинській, декілька боєн, на місці яких у 1911 р. буде побудовано м’ясокомбінат. Ще в 1767 р. було засновано найстаріше промислове підприємство – пивоварний завод. У середині ХІХ ст. на ньому працювало 40 робітників, випускалося понад 7000 відер пива. Крім нього, в цей


Залізничний вокзал. м. Станиславів. 1905 р. Поштівка

Будинок дирекції залізниць. м. Станиславів. Початок ХХ ст. Поштівка

План-проект будівництва споруд залізничної станції м. Станиславів. А – залізничний вокзал, Б – головні майстерні, В – паровозовозівня (депо). Друга половина ХІХ ст.

Внутрішній вигляд одного з цехів майстерні паровозоремонтного заводу. м. Станиславів. 1880-і рр.

Підйомна парова машина. м. Станиславів. Кінець ХІХ ст. період у місті функціонувало 2 кондитерські мануфактури, 4 броварні, 1 гуральня, 12 водяних млинів. Усього в середині ХІХ ст. в Станиславові діяли 3 промислові

підприємства, на яких було зайнято 277 робітників, а в 1878 р. було засновано фабрику дріжджів і спирту та фабрику лікерів. Крім підприємств харчової, успішно розвивалися інші галузі

легкої та місцевої промисловості, серед яких були: 5 цегелень, ручна фабрика паперу, фабрика картону, миловарня, виробництво свічок, побутових товарів тощо. У зв’язку з наявністю достатньої

кількості природних ресурсів у Станиславові почали розвиватися лісопильна і деревообробна промисловість, виробництво цегли, штучних добрив та ін. Усього в 1886 р. в місті ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП ІВАНО-ФРАНКІВСЬКа 179


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

БІБЛІОГРАФІЯ ПРАЦЬ ПРО ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

«Агромаш» відзначив своє півстоліття // Євроцентр. – 1999. – 12 квіт. Адаменко О. Екологічні проблеми м. Івано-Франківська / О.Адаменко, Г.Антонишин, М.Сірко та ін. // Геоекологічні дослідження екосистем України. – К., 1996. – С. 61–66. Альманах Першого Краєвого конкурсу хорiв Галичини. У сторiччя народин Миколи Лисенка. – Львiв, 1943. – С. 10–11. Альманах Станиславівської землі: Зб. матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини. Т. 1. / Ред.-упор. Б. Кравців. – НьюЙорк – Торонто – Мюнхен, 1975. – 960 с. [НТШ, Укр. Архів, т.28]. Альманах Станиславівської землі: Зб. матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини. Т. 2. / Ред.-упор. Микола Климишин. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Видання Центрального Комітету Станиславівщини, 1985. – 900 с. [НТШ, Укр. Архів, т. 29]. Альманах Станиславівської землі: Зб. матеріалів до історії Станиславова. Т. 3 / Ред.-упор. Юрій Гаєцький. – Нью-Йорк – Київ – Івано-Франківськ: Видання Центрального Комітету Станиславівщини, 2009. – 864 с. [НТШ, Укр. Архів, т. ХХХІХ]. Амброзяк М. 10 цікавих місць Івано-Франківська / М. Амброзяк // Версаль. – 2007. – № 3. – С. 74–75. Амброзяк М. «Мармулядова пожежа» [в м. Івано-Франківську в 1868 р.] / М. Амброзяк // Версаль. – 2008. – № 4. – С. 86. Андрухів І. Станіславська (Івано-Франківська) єпархія УГКЦ крізь призму століть: історико-реліг. аспект / І. Андрухів, О. Лисенко, І. Пилипів. – Івано-Франківськ, 2010. – 500 с. Андрухів І. Станіславщина: Двадцять буремних літ (1939–1959): Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз / І. Андрухів, А. Француз. – Рівне; Івано-Франківськ, 2001. – 336 с. Антонюк Р. Ратушна вежа впала на площу ...: [Про пожежу 28 верес. 1868 р. в Станіславі] / Р. Антонюк // Міліція Прикарпаття. – 2000. – №18 (верес.) Анушкевичус В. Найкраще місто. Івано-Франківськ зустрічає 349-й день народження : [розмова з мером / записала Л. Тугай] // Галичина. – 2011. – 6 трав. (№ 65-66). – С. 1, 6. Аронець М. Крізь розчарування й біль: [Про худож. Я.Лукавецького] / М. Аронець // Реабілітовані історією. ІваноФранківська обл. Т. 2. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 84–88. Аронець М. Творчість, осяяна молитвою : [про відкр. мемор. дошки худож. Д. Іванцеву в Івано-Франківську, скульптор – В. Довбенюк] / М. Аронець // Галичина. – 2006. – 4 квіт. (№ 52). Арсенич П. Станиславів – столиця ЗУНР / Петро Арсенич. – ІваноФранківськ, 1993. – 54 с. Арсенич П. Станіславівська Шевченкіана: [3 історії вшанування пам’яті Кобзаря в м. Станіславі] // Західний кур’єр. – 1994. – 12 берез. Арсенич П. Франко у Станіславі / Петро Арсенич // Західний кур’єр. – 1995. – 31 серп. Арсенич П. Прикарпаття в житті Каменяра / Петро Арсенич. – Івано-Франківськ, 1996. –С. 12–26. Арсенич П. Місто моє : Події останнього десятиріччя: Хроніка фактів і подій / Петро Арсенич //Західний кур’єр. – 1996. – 23 серп. Арсенич П. Лепкий в Станиславові / Петро Арсенич // Галичина.–1997. – 7 листоп. Арсенич П. Родина Бандерів / Петро Арсенич. – Івано-Франківськ, 1998. – 104 с. Арсенич П. Вшанування пам’яті Т.Шевченка в Станиславові / Петро Арсенич // Західний кур’єр. – 2000. – 10 берез. Арсенич П. Тарас Шевченко і Прикарпаття / Петро Арсенич. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. – 200 с. Арсенич П. Станиславівські святкування : [З історії вшанування пам’яті Т.Шевченка у Станиславові: кінець XIX – початок XX ст.] / Петро Арсенич // Західний кур’єр. – 2001. – 9 берез. Арсенич П. Угорники коло Станиславова (Івано-Франківська) / П. Арсенич, М. Олійник. – Івано-Франківськ : Тіповіт, 2005. – 220 с. Арсенич П. Українські часописи Станиславова 1879–1939 років / П.

180 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

Арсенич // Галицька Просвіта. – 2006. – 16 листоп. Арсенич П. Мужньо дивилися в лице ворогам : [про розстріл українських патріотів у листоп. 1943 р. в Станіславі. Є список розстріляних] / П. Арсенич // Галицька Просвіта. – 2007. – 22 листоп. (№ 44). Арсенич П. Перше листопада 1918 року у Львові та Станіславові / П. Арсенич // Галицька Просвіта. – 2008. – 31 жовт. (№ 43) – 5 груд. (№ 48/49). Арсенич П. День соборності України : [події 22 січ. 1919 р. в Станиславові] / П. Арсенич // Галицька Просвіта. – 2009. – 23 січ. (№ 4). – С. 1, 2. Арсенич П. Збережемо для поколінь : [про іст.-архітектур. пам’ятку – Нар. Дім «Просвіта» в Івано-Франківську] / П. Арсенич // Галицька Просвіта. – 2009. – 17 квіт. (№ 16). – С. 1, 4. Арсенич П. У цих стінах витає дух українства : [історія будівлі „Просвіти” м. Івано-Франківська] / П. Арсенич, Б. Вівчар // Галичина. – 2010. – 9 верес. (№ 131-132). – С. 13; Галицька Просвіта. – 2010. – 3 черв. (№ 19). – С. 3. Архітектура. Пам’ятники історії і культури // Мій рідний край Прикарпаття. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 280–285. Архітектурно-мистецька спадщина міста Івано-Франківська / Громад. центр „Ділові ініціативи” ; пер. Л. Васильчук. – [Б. м. : б. в.], 2007. – 33 с. : фото. Б. В. Пам’яті Героя України : [про відкр. мемор. дошки В. Чорноволу] // Галичина. – 2009. – 28 берез. (№ 47). – С. 3. Бабинський Я. Хорові твори / Ярослав Бабинський. – Львів : Край, 1996. – 86 с. Бабій В. Мій маленький Париж / В. Бабій. – Івано-Франківськ : Сіверсія МВ, 2003. – 44 с. Бабій В. Станіславівська фортеця / В. Бабій. – Івано-Франківськ : Супрун В.П., 2008. – 183 с. Бабій В. Мій маленький Париж – Івано-Франківськ : ірон. проза / В. Бабій. – Івано-Франківськ : Супрун В. П., 2011. – 131 с. Бабій Н. Водограї Франкового міста : [з історії фонтанів в ІваноФранківську] / Н. Бабій // Галичина. – 2006. – 12 серп. – С. 7. Баб’юк Т. Перший листопад у Станиславові / Т. Баб’юк // Ї. – 2009. – № 55. – С. 56–59. Баран В. Тернистий шлях Осипа Сорохтея / В. Баран. – ІваноФранківськ : ПП. «Сімик», 2002. – 52 с. Баран В. Михайло Зорій / В. Баран. – Івано-Франківськ : ПП. «Сімик», 2003. – 272 с. Баран В. Музика в граніті : [історія створення пам’ятника Д. Січинському та про його авт. худож. М. Зорія (1908–1995) / В. Баран // Галичина. – 2005. – 16 лип. Баран В. Історії промовисті сторінки / В. Баран, О. Шеремет. – Ужгород : Карпати, 1971. – 88 с. Баран Є. Літературна ситуація 1999-го : час єзуїтів. Роздуми про сучасних молодих літераторів м. Івано-Франківськ / Є. Баран // Слово і час. – 1999. – №3. – С. 58–60. Баранський К. Станиславів до і після 1919 року / К. Баранський. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2009. – 102 с. – (Моє місто ; № 20). Баронч С. Пам’ятки міста Станиславова / С. Баронч ; пер. Р. Процака / С. Баронч. – Івано-Франківськ : Сімик, 2007. – 144 с. Баронч С. Пам’ятки міста Станиславова / С. Баронч ; наук. ред. І. Монолатія. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2008. – 171 с. – (Моє місто ; № 6). Баронч С. Заснування міста Станиславова / пер. Ю. Угорчак, комент. І. Монолатія / С. Баронч // Ї. – 2009. – № 55. – С. 8–12. Баронч С. Статистика Станиславова у 1854 році / пер. Ю. Угорчака / С. Баронч // Ї. – 2009. – № 55. – С. 14–17. Бартов О. Івано-Франківськ // Бартов О. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні / Омер Бартов / Переклад з англійської С. Коломійця. – К. : Український центр вивчення історії Голокосту; ДГВПП «Зовнішторгвидав України», 2010. – С. 105–111.


Басараб Р. Історія Станиславівської української гімназії у спогадах колишніх гімназистів / Р. Басараб // Новий час. – 1997. – 11 жовт. Басараб Р. Провідниця Станиславова : [Про члена. ОУН з 1939 р. О.Світну] / Р. Басараб // Галичина. – 1998. – 7 лют. «Без пісень нема життя...» : музично-краєзн. альм.: до 40-річчя заснування муз. ф-ту / ПНУ ім. В. Стефаника ; редкол. : Ю. І. Волощук, А. В. Грицан, Р. В. Дудик ; відп. ред. В. Г. Дутчак. – Івано-Франківськ : Гостинець, 2006. – 140 с. : іл. Бекіш І. Палац Потоцьких / І. Бекіш // Версаль. – 2010. – № 4. – С. 122. Бекіш І. Старе і нове обличчя Івано-Франківська : [про будівлі колишнього казино (тепер обл. б-ка для юнацтва) та пивовар. з-ду] / І. Бекіш // Версаль. – 2011. – № 2. – С. 120–121 : фото. Бекіш І. Старе і нове обличчя Івано-Франківська ; Станиславівська фортеця ; Палац Потоцьких ; Пасаж Гартенбергів (Торговий центр „Мальва”) / І. Бекіш // Версаль. – 2010. – № 4. – С. 120–123. Бережи душі своєї цвіт : літ. зб. педагогів м. Івано-Франківська / упоряд. : В. Габорак та ін. – Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2005. – 95 с. Бершадська Т. Мій Івано-Франківськ / Т. Бершадська, Я. Атаманюк, С. Чехольська. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005. – 212 с. Бібліографічний покажчик праць викладачів Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (1992-2006) : У 3-х т. / Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника, Наук. б-ка ; передм. Б. Остафійчука ; уклад. І. Шимків. – Івано-Франківськ : ЦІТ ПНУ ім. В. Стефаника, 2007. – Т. 1. – 559 с. ; Т. 2. – 546 с. ; Т. 3. – 372 с. Білий С. Ціна «циганського» питання : [цигани в Івано-Франківську] / С. Білий // Урядовий кур’єр. – 2009. – 4 листоп. (№ 204). Білінкевич І. І.Франко на Станіславщині. – Коломия, 2006. – 191 с. Біографічний словник професорів та завідувачів кафедр ІваноФранківської державної медичної академії (1945–1995) / За ред. Є.М.Нейка. – Івано-Франківськ, 1995. – 200 с. Блавацький В. Спогади [Про «Театр ім. Тобілевича» в Станіславові] / В. Блавацький // Ревуцький В. В орбіті світового театру. – К. – Харків – Нью-Йорк, 1995. – С. 137–149, 159. Благослови, душе моя, Господа: Хор. твори з репертуару камерного хору „Кредо” катедр. Собору Св. Воскресіння УГКЦ / Упоряд. Ж. Зваричук. – Івано-Франківськ, 2000. – 90 с. Бог ся рождає. Зб. коляд та щедрівок для міш. хору / Обр. і упоряд. І. Легкого. – Івано-Франківськ, 1991. – 49 с. Боднар М. Так починалося життя «Просвіти» [в Станиславові у 1877 р.] / М. Боднар // Галичина. – 2003. – 25 січ. Божественна Літургія. Зб. хорових творів українських композиторів / Упор. І. Дем’янець. – Івано-Франківськ, 2005. – 214 с. Бойко І. Діяльність окружного відділу Взаємної помочі українського вчительства у Станіславові / І. Бойко // Краєзнавець Прикарпаття. – 2007. – № 9. – С. 67–68. Бойко Л. Німецькі злочини в Станиславівщині: Із звітів УПА, які зберігаються в архіві ОУН / Л. Бойко // Літопис Червоної Калини. – 1993. – Ч. 7–9. – С. 55–56. Бойко С. Герби Станиславова / С. Бойко // Тижневик Галичини. – 1999. – 16 квіт. Бойко С. Своє свято – День міста – сьогодні відзначає ІваноФранківськ: [Про ратушу та герб міста] / С. Бойко // Рідна земля. – 1999. – 7 трав. Бойко С. Бути чи не бути четвертій ратуші Івано-Франківська?: [З історії будівництва і реконструкції міської ратуші] / С. Бойко // Західний кур’єр. – 1999. – 5 лют. Бойко С. Свято катедрального собору [в Івано-Франківську] / С. Бойко // Тижневик Галичини. – 2000. – 10 лют.; Західний кур’єр. – 2000. – 11 лют. Бойко С. Українська гімназія : від минулого до сьогодення: [Відкрито меморіальну дошку О.Гірнику на будинку колишньої гімназії по вул. Шевченка] / С. Бойко //Західний кур’єр. – 2000. – 26

трав.; Рідна земля. – 2000. – 26 трав. Бойко С. Як Станіслав мало не став Сталіно / С. Бойко // Галицька Просвіта. – 2010. – 5 серп. (№ 28). – С. 3. Бойчук Г. Його долі терновий вінок: [Про худож. М.Зорія] // Реабілітовані історією: Івано-Франків. обл. Т. 2. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 71–75. Бойчук З. Фашистські розстріли у Станиславові : [покази свідка І. А. Вагилевича про масові розстріли в м. Станіславі у 1942-1944 рр.] / З. Бойчук // Вечірній Івано-Франківськ. – 2007. – 8 лют. (№ 5). – С. 10. Бойчук О. Пласт у Станиславові й околиці / О. Бойчук // „Пусти ж мене, мати, до табору...”. – Івано-Франківськ, 2004. – С. 3–12. Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті : [ з історії Станіславова у ХVІІ ст.] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2005. – 15 груд. (№ 50); 2006. – 2 лют. (№ 6). Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті : [ з історії Станіславова у ХVІІІ ст.] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 19 січ. (№ 4). Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті : [ Станиславів у ХІХ – початку ХХ ст.] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 16 лют. (№ 9). Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті : [з історії Станіслава 1916–1918 рр.] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 6 квіт. (№ 17). Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті : [з історії ІваноФранківська 1919–1941 рр.] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 13 квіт. (№ 18). Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті : [м. Станіслав під час Другої світ. війни] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 20 квіт. (№ 19). Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті : [з історії м. Станіслава під час звільнення від нім.-фашист. загарбників] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 27 квіт. (№ 20). – С. 20. Бондарев І. Одісея Станіслава, ім’я якого Івано-Франківськ носив 300 років / І. Бондарев // Галичина. – 2006. – 5 трав. (№ 67-68). Бондарев І. Андрій : [стор. біографії засновника Станіслава графа А. Потоцького] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 11 трав. (№ 22). Бондарев І. Йосип : [про власника м. Станиславова Й. Потоцького (1673–1751)] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 7 верес. (№ 39) Бондарев І. Воєвода Познанський : [історія Станиславова часів правління Станіслава Потоцького] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 5 жовт. (№ 43). Бондарев І. Катерина Коссаковська : [нарис про власницю м. Станиславова (1771–1792)] / І. Бондарев // Західний кур’єр. – 2006. – 21 груд (№ 54). – С. 16–17. Бондарев І. Фортеця на Волоському тракті / І. Бондарев. – ІваноФранківськ : Лілея-НВ, 2007. – 122 с. – (Моє місто ; № 2). Бондарев І. Таємниця старої гравюри : [де зображ. палац, є історія вул. Бельведерської] / І. Бондарев // Краєзнавець Прикарпаття. – 2007. – № 9. – С. 11–12. Бондарев І. Про цісаря та пам’ятник : [з історії спорудж. та знищення пам’ятника цісарю Францу І в Станиславові] / І. Бондарев // Репортер. – 2007. – 5 лип. (№ 27). – С. 17. Бондарев І. Блакитна кров на вулицях Станиславова : [про відвідини міста особами королів. крові] / І. Бондарев // Репортер. – 2007. – 9 серп. (№ 32). Бондарев І. Історія вулиці Сахарова / І. Бондарев // Репортер. – 2007. – 13 груд. (№ 50). Бондарев І. Перший привілей Станиславова : [є текст „Привілею”] / І. Бондарев // Репортер. – 2008. – 3 січ. (№ 1). – С. 17. Бондарев І. Страчені чатові історії : [про втрачені пам’ятники м. Івано-Франківська] / І. Бондарев // Репортер. – 2008. – 14 лют. (№ 7). – С. 20–21. Бондарев І. Страчені чатові історії ІІ. Стара добра Австрія : [про пам’ятники Станиславова періоду Австро-Угорщини (Францу І, А. Міцкевичу, Грюнвальдський обеліск)] / І. Бондарев // Репортер. – 2008. – 13 берез. (№ 11). – С. 24. 181


Станіслав Івано-Франківськ

Станиславів

Станиславів. Станіслав. Івано-Франківськ До 350- річчя Івано-Франківська (монографія) Манускрипт-львів. 2012

Редакційна рада, Адміністративна рада і Редакційна колегія висловлюють щиру подяку за сприяння у підготовці видання працівникам Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (директор Діана Пельц), Державного архіву Івано-Франківської області (директор Ігор Гриник), обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Франка (м. Івано-Франківськ) (директор Людмила Бабій), наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (директор Михайло Бігусяк), Івано-Франківського краєзнавчого музею (директор Ярослав Штиркало), Івано-Франківського музею визвольних змагань (директор Степан Каспрук), Музею освіти Прикарпаття (директор Юрій Угорчак), Літературного музею Прикарпаття (директор Володимир Смирнов), музею мистецтв Прикарпаття (директор Михайло Дейнега), Івано-Франківського державного історико-меморіального музею Олекси Довбуша (директор Володимир Грабовецький), історико-краєзнавчого об’єднання «Моє місто» (м. Івано-Франківськ) (голова Зеновій Жеребецький), канцелярії центрального кафедрального собору Святого Воскресіння УГКЦ, церкви Христа Царя УГКЦ (мікрорайон «Майзлі»), церкви св. влкмч. Параскевії УГКЦ (мікрорайон Опришівці), церкви св. Дмитрія УГКЦ (мікрорайон Пасічна), церква Йосифа Обручника УГКЦ (мікрорайон «Гірка»), Святотроїцького кафедрального собору УПЦ КП на вул. Грюнвальдській, Покровського кафедрального собору УАПЦ. власникам приватних колекцій: Петру Арсеничу, Олександру Волкову, Олегу Гречанику, Зеновію Жеребецькому, Оресту Морицану, Івану Ставничому, Юрієві Угорчаку, які надали свої матеріали для публікацій співробітникам Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника: Галині Пославській за допомогою у підготовці книги фотографам: Олексію Бутчаку, Володимиру Юсько, Тарасу Маланюку, Івану Миронюку

дизайн: Борис Великголова технічна редакція: Андрій Лотоцький



184 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці


185


350

До

186 РОЗДІЛ-1 Скрижалями історії: від граду Ревери до Франкової столиці

1

6

6

2

-

2

0

1

2

- річчя Івано-Франківська


Turn static files into dynamic content formats.

Create a flipbook
Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.