Борис возницький by Borys Velykholova

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ

РОМАН ЛУБКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ПИЛИП’ЮК

Володар кам’яного персня

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ

РОМАН ЛУБКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ПИЛИП’ЮК

Володар кам’яного персня

ВИДАВНИЦТВО

“СВІТЛО Й ТІНЬ”

2012

Володар кам’яного персня

Майстер часу /замість епілогу/ 8

кось, коли я задумався: а хто ж такий Борис Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч, будівничий (і будівельник) реставратор, володар і охоронець скарбів, робітник (є навіть така професія: “різноробочий”), спочатку захотілося вибрати якесь “пряме” означення цієї постаті. Але це не так просто, бо воно обов’язково “перетікатиме” з галузі в галузь, з однієї сфери в іншу. Малоговіркий і скромний, Борис Григорович найкраще почувається не в товаристві, не за трибуною, не перед фотокамерою, а в найулюбленішій стихії – в щоденній роботі, у буденних клопотах, у найбанальнішій музейній рутині. Той, кому вперше вдається підглянути Возницького збоку, можливо буде розчарованим: анічогісінько від “володаря”, “велетня думки і праці”, дипломата-міжнародника, красномовного патріота з ореолом під поношеною кепкою... Скоріше всього – звичайна людина, зосереджена на якійсь черговій (а їх – тьма-тьменна) проблемі. Майстер, котрий, мабуть добре володіє найрізноманітнішими ремеслами, бо ось які руки спрацьовані! І тут, як мовиться, осінило: є ж така п’єса в нашій літературі, автором якої є високоталановитий, але, на жаль, призабутий драматург Іван Кочерга дав своєму творові блискучу назву: “Майстри часу”. І тут же згадалася стаття Олени Теліги з убивчою назвою – “Партачі життя”. Між цими двома характеристичними прикметами доводиться – чи не сутність нашого життя, точніше – цілої епохи, котра, на жаль не завершилася, бо політичне партацтво спостерігаємо щодня. А от майстром часу судилося стати небагатьом нашим сучасникам: Михайло Сікорський, Павло Жолтовський, Іван Могитич, Володимир Вуйцик, Ярослав Новаківський, Ігор Кудин, Орест Мацюк, Зіновій Підлісний… …Борис Возницький в цьому ряду займає особливе місце... Запитаєте – чому? Та тому, що дає собі раду з “реставрацією” тієї чи іншої епохи не

лише у віртуальний спосіб, а в спосіб матеріально і духовно відчутний. Часом здається, що старий музейник просто таки вихоплює з нищівної долоні забуття шмат живісінької дійсності, – і це стосується будь-якої епохи: античної, княжої, козацької, це стосується також багатьох народів і мистецтв; багатьох людських доль і особистостей. Якщо мова про долі – то ось, будь ласка, – Іоан Георгій Пінзель, “слов’янський Мікеланджело”, найбільша любов Бориса Григоровича. Це гетьман Іван Виговський котрого Возницький збожнює, це – Маркіян Шашкевич, чий дух витає над Підлиссям і музеєм “Русалки Дністрової”, це десятки й сотні безіменних шедеврів, котрі майстер воскресив своїми талантом, розумом, працею, – давши їм нове життя, а фактично – безсмертя. Здавалося б, маючи такі велетенські заслуги перед Україною, перед європейською культурою, Борис Григорович міг би... хоч на якийсь час перепочити, оглянутися на пройдений шлях, зосередитися на писанні книг, мемуарів, а, можливо, й посібника з музейної справи, конче потрібного його послідовникам, – хтось же мусить продовжити його “лінію” в музеєтворенні! Подібні пропозиції Борис Григорович чемно вислуховував і в шістдесят, і в вісімдесят – з милим успіхом (правда, трішки іронічним), отже, нова ювілейна весна покличе його як не у Версаль, то на Вавель, як не до родинного Острога, то в Рукомит чи Бучач. А тимчасом рукопис мемуарів усе ж “посувається”, стають реальністю вимріяні проекти... У давнину живописці інколи на картині залишали власний автопортрет. Якби Борис Возницький був тільки художником, йому доводилося б залишати свій образ на дуже багатьох творах, приналежних до різних епох і стилів... А воно так і є – образ славнозвісного і невтомного майстра – Майстра Часу промовляє до нас, його сучасників, друзів, учнів – проглядає з брами кожного відбудованого замку, з полотна кожної реставрованої картини, з кожної сторінки його рукопису. І, звичайно,

“весь Возницький” у ділових паперах, нашвидкоруч записаних думках. І кожна парсуна пана Бориса посміхається добрим, обнадійливим усміхом.

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Майстер часу /замість епілогу/

10 P.S. Давно, 18 квітня 1989 року під час проведення наукового семінару в Олеському замку, коли слухачі, на відміну від ораторів, потомилися, написалися досить-таки легковажні рядки, так і не передані до президії:

Нема є гір шого Прос так за ф видовищ: Б.Г. ра , Хран храните зою жене л с іть р еглам ю “сокров ь… ищ” ент , Хто прис но й не ш днесь анує Той, ! ч з Я зн вісно в ко асу змал аю – ку, сност Поба чити спішите і загруз. , най “ кращ Русалку” Та в узм с уз… Побу лавному дьмо Олес ькім день Не щ за а о Не щ б потрим бо ж і два мку об уз атис ріти ь всі ди за клям Щоб ку в а, .. н .– Руйн а бастеї о ч Труд вища ст и в “Тат рашн и зак арні” і р З на . мови еслили.. сліди . Нем Госпо а да т руди рні, …

11 Останні чотири рядки переписані заново – перед відкриттям меморіаль¬ної виставки, приуроченої до сороковин від часу трагічної загибелі Бориса Возницького. Героя України. Майстра часу.

Володар кам’яного персня Майстер часу /замість епілогу/

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Майстер часу /замість епілогу/

14 Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Майстер часу /замість епілогу/

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

роздіiл

Від замку Дубенського, під яким Тарас Бульба люльку загубив, до “Золотої підкови” мистецьких твердинь

Володар кам’яного персня

Від замку Дубенського, під яким Тарас Бульба люльку загубив, до “Золотої підкови” мистецьких твердинь

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

асто людське життя нагадує легендарну повість або романтичну баладу, прив’язану до історії рідного краю певною місциною, характерним пейзажем, культурно-мистецьким символом. Ось яскравий приклад: князь і король Данило Галицький, заснував град Холм. За його повелінням, тут споруджено храм, що став його усипальницею. Мине багато століть, і в Холмі народиться хлопчик Михайло Грушевський, якому суджено буде стати найвизначнішим істориком, а відтак – першим Президентом Української держави. Що це? Історична випадковість? А може – історична спадкоємність? …Містечко Дубно на Волині також унікальне, багатоосяжне за своєю героїчною минувшиною. Від нього до села Ульбарова – рукою подати. Пригадується: кільканадцять років тому ми поверталися із Києва, згадували рідні місця. Десь перед світанком Борис Григорович вийшов із купе і задивився на оповиті туманом поля, за якими ледве блимали поодинокі вогники. Місцина, що зникала, залишала відчуття якоїсь загадковості, містич¬ності, а Возницький радісно усміхався, переходив од вікна до вікна, немов бажаючи охопити зором простір. Простір дитинства і юності. Простір свого нелегкого життя. Біографія Бориса Возницького виходить далеко за рамки звичного реєстру подій та фактів, який у радянські часи мав назву казенної “об’єктивки”, а нині безликого “резюме”. Уявляю: підписуючи їх (перші – без ліку, другі – це гаряченькі, щойно з комп’ютерного принтера) Борис Григорович не міг не думати про свій повно¬цінний життєпис, сповнений неймовірних фактів, круто зав’язаних “вузлів”, несусвітенних пригод, карколомних сюжетів і несподіваних колізій. Навіть не написана, а надиктована книга могла б стати справжнім бестселером. Конспектом такого роману в спогадах є скромна книжечка “Автопортрет на тлі часу”

(видана видавництвом “Центр Європи”). Так, це справді, начерк, ескіз книги, яку, можливо, допише донька Лариса Возницька Разінкова, що перебрала керівництво Львівською галереєю мистецтв, і володіє багатющим матеріалом, посідає батькові архіви… А тимчасом хочеться помріяти і про книгу спогадів “Возницький очима сучасників”, і про публікацію його приватного та ділового епістолярію, і про фахові публікації з музеєзнавства… Добре відома серія, започаткована дуже давно російським письменником Максимом Горьким називається ЖЗЛ (“Жизнь замечательных людей”). Наш український відповідник “Життя славетних” неточний, краще було б “Життя знаменитих людей”. Життя Бориса Возницького і належить

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

21 до категорії знаменитих. Бо розпочалося на легендарній волинській землі, недалеко від старовинного містечка Дубно. Авторитетна Українська Загальна Енциклопедія (УЗЕ) подає про Дубно таку довідку: “…повітове місто над рікою Іквою на Волині. Згадується вперше в 1099 р., в XII в. Місто Волинської землі (Дубен), в XIV в. володіння кн. Острозьких, у XV в. – кріпость, що грала ролю в козацьких війнах. Дубенський повіт: 3.314 км.2, 3 міста і 15 волостей, 220.220 меш.: українців 81.5%, поляків 2%, жидів 15.9%; росіян 0.6%”. З інших джерел дізнаємося про Дубенський монастир, заснований у 1592 р. князем К.Острозьким із знаменитою Дубенською іконою

Матері Божої з дитятком, про те, що “за польських і російських часів” то був “осередок культури й торгівлі хмелем”. Цікавим є і факт заснування в ХV ст. фортеці, важливої в часи козацьких воєн (проіснувала до Першої світової війни). Думається, кілька причини могли мати дотичність до формування характеру майбутнього культуролога: міцна українська (княжо-козацька) орієнтація, аура Дубенської ікони, іномовне середовище, в якому вихований хлопчина вчився розпізнавати людей, толерантних до вітчизняної культури, схильних до діалогу не лише завдяки торгівельній традиції, а й мовним та естетичним зацікавленням. Тут, на благословенній волинській землі хлопчина відчув нищівні наслідки взаємопоборювання історичними

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Від замку Дубенського, під яким Тарас Бульба люльку загубив, до “Золотої підкови” мистецьких твердинь

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

«Пересопницьке Євангеліє» (1561 р.) – найдорожча національна духовна святиня, визначна рукописна пам’ятка української літературнописемної мови та мистецтва XVI століття

23 сусідами один одного, затяті суперечки між вірними різних релігій, руйнівну дію часу і людської байдужості. За гоголівською легендою, саме під Дубном загубив свою люльку козацький отаманхарактерник Тарас Бульба… Жаль було йому залишати нападникам улюблену носогрійку, а вона, поки його в’язали вороги, запала в землю, і малий Бориско захоче її відшукати, очистити від бруду і зберегти – не для себе, а для кожного, хто тільки бажає потримати її в долонях… Творче начало (схильність до малювання) юного Бориса, безумовно, було спадковим, а от дар захищати красу, виривати шедеври просто з пазурів руїнництва – розкривався в юній душі спонтанно, а утвердився і могутнішав до останнього подиху… Важливо, дуже важливо спостерігати за його витоками і формуванням, отож послухаймо самого Бориса Григоровича. Відступ біографічний “По маминій лінії, і мама сама – всі були дуже віруючі. Я був послушником у церкві, кадило подавав. Священик мав прізвище Качор. У нас церква була автокефальна – це ж спочатку була Росія, потім ця земля перейшла до Польщі, вони відмовились від московського православ’я і об’явили себе автокефальними. І наш автокефальний митрополит знаходився у Варшаві. В церкву я ходжу мало, але вірю, що щось-таки є. В війну знайшов іконку Св. Миколая і возив з собою. Так вийшло, що я з 10-ти років пішов взагалі з дому. Кінчив чотири класи в селі, з шести років пішов вчитися, в 10 років закінчив. В 11 років почав вчитися в дубненській польській школі. Потім прийшли Совєти. За Совєтів я йду вчитися в Рівне – був я у першому класі польської гімназії – а тут це був п’ятий клас середньої школи. І я вчуся в середній школі 2 в п’ятому. Німці прийшли – тепер це вже українська гімназія. Я опинився в шостому класі. Вчився десь півроку,

гімназію закривають, роблять німецький шпиталь. Мама довідалась, що в Рівному відкрита будівельна школа. Це технікум по будівництву доріг та мостів. Тоді мене – в той технікум. Половина викладачів – німці, то була німецька школа. Я там вчився рік, потім настав 1942 рік, наш технікум переводять в Німеччину. Я жив у полячки на квартирі в Рівному. Молода, дуже гарна жінка, і до неї приходив німець, який говорив на польській мові. Бачить, що я там займаюся, питає, де я вчуся і каже, що пас переводять до Німеччини. Я, як це почув, а то була комендантська година, то втікав додому пішки, йшов цілий вечір і ніч. І коли опинився вдома, то ховався там, боялися, може будуть шукати. Виходив з дому тільки вночі. Шукали. Один раз оточили село, польська поліція, мадяри. Я заліз на стрих, сховався в соломі і заснув. Шукали всюди, штрикали штиками в солому – не попали. Мама вся зблідла, а я нічого не чув – спав. Зараз я постійно відчуваю, що мама ніби дивиться на мене, оберігає, що вона молиться за мене. Не раз я думаю, що, напевно, є якийсь вирішальний момент долі. Так, був я в УПА – це смертники були. Коли радянські війська підходили, керівник викликав мене: “Пугачино (моє псевдо), йди в село і будь там”. Мені тоді 17 років було. І я запам’ятав, як він мені сказав: “Входь в довіру новій владі, а ми тебе найдемо”. І я прийшов в село. А коли партизани оточили село, всі побігли до лісу. І мене під лісом взяли: “Стой, руки вверх!”. Обшукали мене, нічого не знайшли – пістолет і граната були вдома – “Ничего, пойдешь в армию”. Я кажу, що мені треба додому зайти. “Ваня, йди с ним” – позаду йде за мною. Приходим до хати, мама в плач, каже батькові йти зі мною, батько збирається і йде зі мною також, і нас ведуть по селу. Мене забирають в казарми. І от доля, значить, – якби я лишився в УПА, мене б вже не було, це точно. Але далі я потрапив у Радянську армію і прослужив там сім років. Я міг загинути на фронті, ми, “западники”, всі були

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч, Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

27 Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

штрафники, але я ще, крім того, був у справжній штрафній роті […]. Рота була 60 чоловік, а нас лишилося троє. І нам дають через тиждень штрафну роту – два взводи бандитів з тюрем з Сибіру і один взвод – про це ніхто і ніде не каже – білогвардійських офіцерів. Ці білогвардійські офіцери всі були з рудників, ноги у них не згиналися. Коли направо-наліво командували, вони підскакували. Як стемніє – у них куряча сліпота, нічого не бачать. Я там ходив вечором та їх повертав. Якби не той хлопець, що об мене спіткнувся, хто його знає – чи я лишився б живий. […] В радянській армії мене протримали 7 років, не відпускали. Там я був наймолодшим. Коли взяли в

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

30 Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

36 армію, було мені 17. Після закінчення ил армії я не мав особливо що робити, але там був у мене колега з Донбасу – Сергій Родіонов, який навчив мене малювати. Тільки завдяки цьому я пішов потім вчитися у Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша. Там я зустрівся з дуже цікавою людиною – це мій вчитель, Володимир Овсійчук. […] Я прийшов в училище в 24 роки, а в 29 років його закінчив, звичайно, це – вже зрілий вік. Я після училища міг піти працювати в художній комбінат, малювати портрети вождів, за це платили добрі гроші. Але В. Овсійчук мене збив з толку, він сказав, що треба зараз займатись музейною справою, мистецтвом. У мене був червоний диплом, і я міг поступати в наш львівський Інститут прикладного та декоративного мистецтва, або в київський, але я вирішив поступати в Ленінграді. Там я вступив на мистецтвознавчий відділ Інституту ім. І. Репіна Академії мистецтв і, будучи вже на 5-му курсі, почав працювати у Львівському музеї українського мистецтва – ще не захистивши дипломної роботи. Вже після захисту в 1962 р. я опинився у Львівській картинній галереї”.

“У ній [дипломній роботі] у 1960-ті роки теперішній директор Львівської галереї мистецтв наново привернув увагу до творчої спадщини видатного іконописця Йова Кондзелевича, до перлини його творчості – Богородчанського іконостасу, до Білостоцького монастиря – осередку українського духовного та культурного життя на Волині. До цього локалізація Білостока була під сумнівом: дехто його ототожнював з сучасним воєводським центром у Польщі. Мандруючи волинськими селами, дослідник по краплині видобував інформацію, відкривав нові ікони, підписані “смиренним ієромонахом Іовом”. Деякі з них посіли чільне місце у збірці Національного музею у Львові.

Стаття Б. Возницького “Творчість українського художника Іова Конзделевича” була опублікована у 1967 році у збірнику “Львівська картинна галерея (виставки, надходження, знахідки)”. Ті ж дослідження лягли в основу статті видатного історика мистецтва Павла Жолтовського у третьому томі “Історії українського мистецтва”. Отроцтво, сповнене небезпек і таємниць – у минулому. Львів післявоєнний, радянізований “ударними темпами”, відкрився перед юнаком як фантасмагорична реальність. Сприймаючи деякі прикмети українськості (школи, назви вулиць, пожвавлення мистецького життя), місцева інтелігенція болісно сприймала диктат тоталітарної ідеології, нав’язування вульгарно-халтурної “естетики” в мистецтві, не кажучи вже

37 про репресії щодо визначних діячів культури, знищення шедеврів живопису, графіки, ув’язнення в спецфонді літературної класики, пограбування храмів з тотальним перетворенням їх у склади. Будь інакшим за характером, випускник художньо-прикладного училища легко міг би влаштуватися на комбінати з виготовлення “наочної агітації”, міг би робити кар’єру як ремісник-виготовлювач портретів для “першотравневих” і “жовтневих” демонстрацій… Але іконка, що стала нерозлучною, підказала юнакові інший шлях. Власне, то був рішучий вибір – навчання в Петербурзькій Академії Мистецтв. Доля приводить юнака під склепіння закладу, де прилучалося до мистецтва не одне покоління українських художників, де Шевченкова душа

надихала на осягнення прекрасного, а велич архітектурних ансамблів, запасники ленінградських музеїв, заповнені українськими артефактами, спонукали до роздумів: а як повернути ці скарби Україні, де вони у своєму питомому, своєму природному середовищі збуджуватимуть творчу уяву, збагачуватимуть скарбницю рідної культури. З Ленінграда до Львова Возницький повертається фаховим мистецтвознавцем. Деякий час працює в обласному управлінні культури, далі – у колишньому Львівському Національному музеї, відтак переходить на роботу до Львівської Картинної галереї. Післявоєнне “обезматкобожчення” Львова (та й Львівщини) – вислів Дмитра Крвавича – плавно перейшло в Возницький – музейник, кампанію боротьби проти “українського учений-мистецтвознавець, буржуазного націоналізму”. З громадський діяч,

роздіiл

Повсякденне буття реаліста й романтика в часи партократів і столоначальників

Володар кам’яного персня Повсякденне буття реаліста й романтика в часи партократів і столоначальників

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

згадуваній автобіографічній книжці “Автопортрет на тлі часу” автор окреслює зовнішні контури пережитого. Багато чого тут, напевне, і не згадано, дещо мовиться наспіх (бажання “вимкнути” неприємне?), а чимало сторінок хочеться перечитувати поволі, згадуючи своє, зупинятися над тим чи іншим епізодом із олівцем у руці… Жаль, дуже жаль, що автор не встиг доповнити, увиразнити цього автопортрета – живого документа про себе, своє оточення, прихильників і опонентів справи, якій присвятив себе, і від якої не відступався. На щастя, намалював і залишив автопортретескіз, написаний олією. Датується він 1955 роком. Цей дуже промовистий твір репродукується рідко, про нього чомусь не згадують мистецтвознавці… Чому? Мабуть, через те, що склався зображальний стереотип Возницького, який зовнішньою імпозантністю немовби заслонив справжню натуру. Ось як характеризує її співробітниця, мистецтвознавець Наталія Філевич: “Більше любить розповідати про роботу, але завжди згадає щось незвичне, навіть авантюрне. Бо це основна риса його характеру, а ще впертість і затятість. Він завжди знає, чого хоче і як цього досягти, зберігши одночасно свої переконання: воліє все робити сам – від побудови експозиції до викладки паркету. Буває дуже хитрим і нераз незбагненним, логіку дій якого важко пояснити. А взагаліто, попросту, він – улюбленець долі, який народився у сорочці. Народився у квітні – місяці, у якому, як кажуть, народжуються усі визначні люди”. Та повернімося до автопортрета. Возницький зобразив себе у віці, що його прийнято називати романтичним. Флер романтичності помітний і на фотографіях післявоєнних, особливо з періоду навчання в Ленінграді та Львові. А тут – реалістично подані риси обличчя, суворий, насторожений погляд: що там, попереду? А попереду навіть не один, а багато різновидів однієї епохи, що перетікатимуть один в одного – із сталінського в хрущовський, із

хрущовського в брежнєвський, із брежнєвського… І так далі, і так далі… Аж до горбачовського! Якщо детально малювати “тло часу”, то зловісними прикметами його постануть жорстокі політичні репресії, котрі після смерті Сталіна перейшли в сферу культури. І їхня “багатогранність” не могла не зачепити вразливої душі молодого мистецтвознавця. Тотальне нищення пам’яток історії, послідовна деукраїнізація України, брутальна “совєтизація” сучасного мистецтва – чи можна було з цим миритися? А якщо протистояти – то в який спосіб? Де шукати “соузників” – у середовищі старших мистців, науковців, тих, котрі жили й працювали у Львові до війни, але виїхали на початку 40-х, або були арештовані, вивезені в Сибір, розстріляні в тюрмах і концтаборах? Борис Возницький обирає власний шлях. Я порівняв би його з моделлю опору, яку створив Махатма Ганді. У львівських умовах це означало: “Ви заперечуєте – я утверджую!” “Ви руйнуєте – я відбудовую!” “Ви закриваєте – я знаходжу!” “Ви ігноруєте – я популяризую!” “Ви мені погрожуєте, принижуєте, лаєте, – я роблю своє…” 60–70-ті роки минулого століття боляче зачепили українське музейництво. Було здійснено зумисний підпал головної національної Бібліотеки в Києві. У Львові – знищено сотні творів українського мистецтва з фондів Національного Музею у Львові. Восени 1965-го арештовано молодих музейних працівників, перспективних мистецтвознавців. Возницького оточили

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Повсякденне буття реаліста й романтика в часи партократів і столоначальників

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

роздіiл

Відродження національної духовності

Володар кам’яного персня Відродження національної духовності

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

апропонована Борисом Возницьким концепція захисту культури: “Не дати пропасти – зберегти – передати спадкоємцям” спочатку не викликала занепокоєння ні в ідеологічних опонентів Бориса Григоровича, ні серед “своїх”, котрі ставили йому на карб нерозуміння специфіки давнього українського мистецтва (!), ні в господарників-партократів (мовляв, “війну з палацами” давно закінчено, а те, що робить цей дивак, та ще й з явними “причудами”, то, може, й на добре, бо якось підіймає “совка” до вищого культурного рівня). Адже сказано: “мистецтво належить народові…”. Насправді збиральницька, будівельнореставраторська і популяризаторська діяльність Львівської галереї мистецтв мала глибокий патріотично виховний підтекст. Думаю, що прикладом для Бориса Григоровича служив “Великий Ректор” Львівського університету Євген Лазаренко. Євген Костянтинович з притаманною його стилеві емоційністю, рішучістю, врочистою велелюдністю організовував поїздки викладачів та студентів до Олеська (тодішній райцентр), недалеко від якого, в селі Підлиссі народився Маркіян Шашкевич, трактований як Будитель національної свідомості на західноукраїнських землях. Шашкевичівські місця в трикутнику Олесько–Білий Камінь–Золочів Борис Григорович не просто знав, а ви́ходив уздовж і впоперек. Присутність Будителя в цих місцях відчувалася настільки сильно, що “genius loci” (геній місця) підказував: батьківщина Шашкевича повинна ожити й запрацювати через відновлення садиби в Підлиссі (другого після Олеського замку пункту, де зосереджувалася увага на витоках національного відродження ХІХ – початку ХХ ст.) і звідки перекидався смисловий міст до новітніх часів. Важко сказати, хто перший висловився за відновлення садиби, але на цій ідеї зійшлися представники Спілки

письменників, Cпілки художників та Спілки архітекторів Львівщини, а також Товариства охорони пам’яток історії та культури. Прилучився й інститут “Укрзахідреставрація”. Можна сказати, що всіх нас, представників названих організацій “зібрав” Шашкевич; можливо ще й зміцнювало протистояння владним структурам, котрі побоювалися і нашого ентузіазму, і самого духу Шашкевича, революціонера у рясі… Я порозумівся і близько зійшовся з Возницьким на необхідності відновлення садиби, а не спорудження потьомкінського будиночка, як пропонувала влада, відокремленого від знаменитої місцини, де “колодязь студененький, а дуб воду тягне”. А Ігор Кудин, невтомний ентузіастпам’яткоохоронець, зумів роздобути плани священничих плебаній, затверджені австрійським урядом як типові для галицької провінції. Але, крім погодження з місцевою владою, потрібно було мати столичні “благословення” від мінкультівського до держбудівського. Поки розвивався пригодницький сюжет із поїздкою до Києва “чотирьох нескорених” (Ігоря Кудина, Бориса Возницького, Івана Могитича та автора цих рядків), вирішено було терміново готувати виставку подарунків для майбутнього Підлисецького музею. Борис Григорович запропонував облаштувати її в “кларисках”, себто в нинішньому Музеї Пінзеля на початку Личаківської (тодішньої вулиці Леніна). Відкриття виставки співпало із “вимушеним” відзначенням 1000-ліття хрещення Русі. До Львова з’їжджалися представники Московського Патріархату, тож нашу з Возницьким ініціативу партократи сприйняли як “уніатську провокацію”. Немаловажним “аргументом” слугувало й те, що чимало експонатів передав на виставку світлої пам’яті Петро Лінинський. Згадую тодішні наші спільні переживання й тривоги, численні перетрактації з обкомівцями, котрі увінчалися скромним результатом: виставку дозволили. На відкриття прийшло дуже багато львів’ян, але…

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

роздіiл

Галичина – край козацький…

Володар кам’яного персня

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч,

обота над масштабною експозицією Олеського замку подарувала Борисові Возницькому масштабність бачення і розуміння європейської історії. Її українська складова – протягом XVI–XVIII століть була динамічною у “зовнішніх” стосунках і проявах. А все те, що стосувалося її “внутрішнього” характеру, фіксувалося переважно в дипломатичних звітах, подорожніх діаріушах, приватному листуванні, фамільних портретах, побутових замальовках, архітектурних ескізах… Як мені видається, Возницький-музейник, встановлюючи портрет Богдана Хмельницького в експозиції Олеського замку, не просто “відобразив” присутність Богданового батька – Михайла Хмельницького на тутешніх теренах: дав старт пошукам української політичної та духовної автентики на

галицьких, подільських та волинських землях, зайнятих і колонізованих спочатку Польщею, а потім АвстроУгорщиною. Археологічні відкриття біля “родинного” Берестечка, документальні свідчення у львівських архівах, зацікавлення Кульчицями (Самбірщина, батьківщина Петра Сагайдачного), Скитом Манявським (у взаєминах з Іваном Виговським) стали своєрідним плацдармом одного з найпотужніших проектів Львівської галереї мистецтв. До таких належить виставка, присвячена 300-річчю перебування гетьмана Івана Мазепи на західноукраїнських землях і, зокрема в “королівському” місті Жовкві. Відкрито її навесні 1999 р. у Львівській галереї мистецтв. Ось тогочасна інформація Укрінформу: “Експозиція, що її готували упродовж кількох років, має промовисту назву “Гетьман Мазепа:

Возницький – музейник, учениймистецтвознавець, громадський діяч, погляд крізь століття” й включає понад 200 різноманітних експонатів, що чи не вперше мовою історичних документів і мистецьких творів відтворюють бурхливий життєвий шлях і неоднозначну суспільно-політичну діяльність однієї з найвидатніших постатей в історії України. Цю виставку ми готували понад три роки, – розповів директор картинної галереї Борис Возницький. – Задля якнайбільш широкого висвітлення політичного й не тільки образу цієї визначної людини нами було зібрано експонати з музейних збірок Києва і Лебедина, Полтави і Сум, Чернігова і, звичайно ж, Львова. Картини, гравюри, скульптури, фоліанти розповідають про тих, хто спілкувався з Мазепою, – королів, царів, гетьманів. Тут же представлено чи не найбільш достовірний портрет Мазепи – полтавську копію картини, що зберігається у Стокгольмі. Поруч можна побачити рукописні документи – універсали й охоронні листи, які підтверджують перебування Мазепи у квітні 1709 року в містечку Жовква неподалік Львова, що було на той час ставкою російського царя Петра І. Саме до цього періоду відноситься представлений на виставці унікальний експонат – Євангеліє – видання КиєвоПечерської лаври 1703 року. На її форзаці зберігся напис про те, що це дарунок царевича Олексія Петровича для Івана Мазепи, презентований 11 квітня 1709 року в Жовкві. Тут же знаходиться сургучева печатка з гербом “Круч” із князівською короною, що свідчить про герб Мазепи після отримання ним князівського титулу. Оскільки під час зруйнування міста Батурина разом з палацом було знищено й величезну бібліотеку гетьмана, ця книга може вважатися єдиним збереженим екземпляром, що супроводжував його в останні роки життя. …Після двох місяців експонування у Львові виставку планується показати в Києві”, – повідомляв кореспондент Георгій Маценко. У столиці, в Києві (не зважаючи на те, що Міністром культури тоді був Богдан Ступка) панувала інерція “несприйняття”

Батурин. Палац Разумовського

Картуш карти І. Гомана, складеної на підставі карти України Гійома де Боплана, карти Польщі К. Данкертса та карти Московії Г. Деліля. Нюрнберг, 1716. (Напис: “Україна - земля козаків”. У центрі фігура гетьмана Івана Мазепи, що сидить). Друга чверть ХVІІІ ст.

роздіiл

Життя і натхнення, страждання і смерть, воскресіння і безсмертя “Слов’янського Мікеланджело”

Володар кам’яного персня

Життя і натхнення, страждання і смерть, воскресіння і безсмертя “Слов’янського Мікеланджело”

екілька разів довелося чути історію, яку Борис Возницький розповідав зі сльозою в голосі. Якось дізнався, в Городенці на Івано-Франківщині “очистили” костел під каси автобусної станції. Люди з жалем і подивом бачили дивні, бо кількаметрові фігури святих, ангелів із широченними крилами, обличчя пророків, скривлені в молитовному екстазі. Тут же метушилися молоді хлопці з дворучними пилами: перетворювали святих на дрова… Не пригадую, як Борисові Григоровичу вдалося врятувати те, що вціліло. Він перевіз урятовану дерев’яну скульптуру до Львова, і можна лише уявити його відчай, змішаний із радістю: хоч небагато речей, але – врятовано! Європейська скульптура XVII– XVIII століть має декілька широковідомих майстрів. Один із них – знаменитий Віт Ствош, автор вівтаря в Мар’яцькому Костьолі Кракова. Другий – Павол з Левочі, міста в Східній Словаччині, чиї роботи є окрасою місцевого кафедрального храму. А третій? Його ім’я – Іоанн Георгій Пінзель. Теж працював переважно в дереві. За пластику, композиційну майстерність, одухотвореність та експресію його називають … слов’янським Мікеланджело… Але навіщо? Усяке порівняння великого з великим робить порівнюваного меншим і обмежує неповторність генія. Іоанна Георгія Пінзеля для України відкрив Борис Возницький. Відступ (монолог Бориса Григоровича):

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

“1960–1970-ті роки в Картинній галереї – це був час великих експедицій. Коли я туди прийшов, то застав там трьох Володимирів. Володимир Овсійчук (поновлений на роботі), Володимир Вуйцик і Володимир

Любченко. Були також Олена Ріпко і Марія Видашенко. Це був головний кістяк галереї, і ми разом почали їздити в експедиції і знаходили багато речей. Машини у нас ке було, тільки десь через років чотири дали нам списаний грузовичок з Оперного театру, а близько 1970-го року мені подарували мотоцикл. Я вважаю, що, по суті, це був найцікавіший час, найбільш плодовитий для нашого колективу, коли ми почали рятувати тисячі і тисячі творів мистецтва від загибелі. Коли поляки виїхали, лишилось біля 500 костелів, які були закриті, а в зв’язку з ліквідацією совєтами греко-католицької церкви було закрито біля 800 церков. Скрізь у них були зроблені склади і, звичайно, треба було все рятувати, бо іконостаси, скульптури – все викидали з тих складів, нищили і палили. Ми в експедиції їздили, скільки хватило духу, ми спочатку думали, що треба рятувати твори шістнадцятого і сімнадцятого століть, рятували надгробки. Ми звозили ікони, скульптуру, особливо барокову скульптуру, привезли тоді багато творів Пінзеля. Ми привезли скульптури І. Г. Пінзеля “Самсон, що роздирає пащу лева” і “Жертвоприношення Авраама” – це було перше, що я привіз з експедиції в Музей українського мистецтва. І я, молодий заступник директора, бачу, що там тканини на тілі, а тіло на фігурах розмальовано, і тканини на тілі позолочені. Зібрав Вчену раду і представив їм свою думку – може краще їх треба роздягнути, так, як було при Пінзелі. Тоді у музеї була досить напружена атмосфера. Всі всього боялися. Вчена рада була скандальна, ті речі не прийняли на облік, вони стояли в майстерні у Петра Лінинського в кутку. І коли я переходив у Картинну галерею працювати тимчасово виконуючим обов’язки директора, то мені сказали – можеш забрати їх. І я забрав ці дві скульптури – це було моє придане: дві скульптури і костел бернардинів”.

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Життя і натхнення, страждання і смерть, воскресіння і безсмертя “Слов’янського Мікеланджело”

56 Історія культури знає немало прикладів подвижництва, коли дослідник, утвердившись у своїх переконаннях та знаннях і покладаючись на власні досвід й інтуїцію, робить сенсаційні відкриття…, а потім наче відсторонюється від них: “на верстаті” – вже нова робота, в голові рояться плани й задуми, а буденні клопоти відволікають увагу від головного. А з Пінзелем у Возницького стосунки склалися по іншому. У таких людей, як він, своя метода: тримати в полі зору культурно-мистецькі явища в поєднанні з іншими подіями, фактами, деталями й подробицями. Необов’язково, щоб це була безпосередня дотичність, важливо вміти бачити й оцінити важливе на поверхні історико-культурних пластів

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

і проникати в ті глибини, де працює “генна інженерія”. На такому рівні працював Святослав Гординський у “словополківських” пошуках національної ідентичності “Слова у полку Ігоревім”. Проблему цю російські вчені вважали вирішеною давно: мовляв, твір – “общерусскій”, автор – чи не з берегів Північного Льодовитого океану, а Київ, “гори Угорськії”, Пліснесько зі своєю “болонею” (Василь Щурат переконливо довів, що це “дебри біля Підгірців”) – то все декор, і т. д. і т. п. Гординський заглиблюється в найдавніші лексико-семантичні пласти звичаєвого фольклору українців і там знаходить золоті ключі, котрими відмикає таємниці “Слова…”. Таємниць у Пінзеля виявилося не менше… Хто він за походженням – чужоземець з “близького зарубіжжя” чи з далекого? У якій країні, в якій сім’ї народився? Де здобув початкову освіту, в кого навчався ремесла сницарського? Чому його українська географія – це не тільки Львів та Бучач, а Монастириська, Городенка і вже зовсім звичайнісіньке село – Годовиця? Виконуючи замовлення для церков і костьолів, враховував запити православних і католиків, але передусім – свого таланту, покликання, свого розуміння мистецтва? Відколи Возницький, мов хірург, склав потрощені тіла – Пінзелевих небожителів, на тривалий час замкнувся в собі. Він їздить, шукає все нові й нові роботи,

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

роздіiл

Нескінченні клопоти з королівським художником Мартіно Альтомонте

Володар кам’яного персня Нескінченні клопоти з королівським художником Мартіно Альтомонте

оролівське місто Жовква” – такий “титул” мало невелике, але знамените галицьке містечко, розташоване неподалік Львова. “Королівське” – бо було власністю польського короля Яна Собєського (який, за переказами, народився в Олеському замку), а потім перейшло до володінь спадкоємців. Славилася Жовква своїм замком, храмами та оборонними укріпленнями. Все ж польське панування не зуміло стерти її українського характеру. Є свідчення, що тут була садиба Михайла Хмельницького, звідси походили знамениті малярі-іконописці, славилася своїми книгами друкарня отців Василіан. За радянської окупації церкви й костьоли було закрито, місто перейменовано на Нестерів (на честь російського авіатора, котрий здійснив у жовківському небі “мертву петлю”), зруйновано одну із знаменитих міських брам, а в найпривабливішому місці, посеред мальовничих будиночків та величних церков встановлено помпезний пам’ятник “вождеві світового пролетаріату”. А, виявляється, світове – зовсім не те… Справді всесвітньої слави зажили жовківські батальні картини, написані живописцем Мартіно Альтомонте, у другій половині XVII ст. Поставимо традиційне запитання: “Хто Ви, Мартіно Альтомонте?” На відміну від “Листка з обліку кадрів” Іоана Георгія Пінзеля, “резюме” майстра чітке й вичерпне. Отже: справжнє прізвище – Гогенберг. Батьківщина – Німеччина. Дитинство, юність, навчання – Неаполь, Італія. Художня освіта – в Академії Святого Луки. Місце роботи над найголовнішими своїми творами – Львів, Жовква. Замовник – польський король Ян ІІІ Собєський. Замовні теми: Битва під Віднем (1683 р.) і Битва під Парканами (також 1683 р.) Перемога в битві під Віднем над османською армадою стала тріумфом об’єднаних сил європейської “Священної ліги”, отож її керівник Ян ІІІ Собєський бачив у цій події “Господній

промисел”. За сучасними нашими уявленнями – розв’язання вузла мілітарних, політичних, релігійних та ідеологічних протистоянь і суперечностей двох непримиренних потуг. Після перемоги звичайно говориться більше про її наслідки, аніж про причини. А причиною – і то однією з найповажніших! – був “український” фактор у двох іпостасях: купець-розвідник Франц Юрій Кульчицький і добірні полки українських козаків. Широкоформатне полотно якщо має українські акценти, то надто скромні. Вся увага зосереджена на тріумфаторовікоролеві: Галицька Русь повинна довго пам’ятати свого “родака”… Після смерті короля батальні полотна вирішено було розмістити в родинній Жовкві – на стінах одного з найдавніших костелів… Минали століття, картини неодноразово реставрувалися. Але загроза для їхнього існування виринула далеко після закінчення Другої світової війни… Всезнаючому і всюдисущому Борисові Возницькому про “зачищення” Костела Святого Лаврентія стало відомо своєчасно: він переступив поріг, коли грандіозні батальні картини Мартіно

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

роздіiл

Терни і лаври пана Бориса або Дон Кіхот у країні знерухомілих вітряків

Володар кам’яного персня

Терни і лаври пана Бориса або Дон Кіхот у країні знерухомілих вітряків 64

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

атріотичне піднесення на Львівщині кінця 80-х років минулого століття вивело інтелігенцію – творчу й технічну, міську та сільську – на широкий простір бурхливої громадської діяльності: одне за одним створюються або відновлюються національні та інонаціональні товариства, набирає потужної сили “Народний Рух за перебудову”, масово засновуються осередки “Товариства рідної мови” (згодом Товариства української мови імені Тараса Шевченка). А молодіжне “Товариство Лева” розгортає культурологічну діяльність. Борис Григорович виявився потрібним не лише рідній Галереї з її філіалами, а й організаторам образотворчих виставок, упорядникам альбомів та довідкових видань і навіть чиновникам, котрі, відчувши “вітер перемін”, швиденько почали перелицьовувалися і масово записуватися в рухівські лави, демонстративно прикрашати свої “маринарки” синьожовтими стрічечками й позолоченими тризубцями. Борис Возницький з повним правом міг би “закликáти” на численних вічах і мітингах, розповідати першим-ліпшим слухачам і про себе, зовсім юного стрільця УПА (псевдо “Пугач”) і про звинувачення у “проявах українського буржуазного націоналізму” на партійних пленумах та конференціях… Не робив нічого такого. Використовував кожну можливість задля реалізації нових ідей, для розширення фондів Галереї, вивчення й дослідження зарубіжних музеїв та бібліотек. Дуже любив ділитися враженнями од відвідання замків і палаців наших сусідів-поляків, і завжди тінь смутку заторкувала його обличчя: ось як сконсолідована нація вміє шанувати й пропагувати свою історію й культуру, з яким смаком і разом з тим науково й по-сучасному

там формуються експозиції музеїв. У його характері, у способі мислити вголос було щось інше, не таке, як у Дмитра Крвавича, Володимира Овсійчука чи трохи, здається, старшого Петра Лінинського. Ця мистецтвознавча “Львівська трійця” захоплювала енциклопедичними знаннями, буйною бароковою фантазією, а от Борис Григорович, котрий з переліченими авторитетами творив “квадригу”, приваблював приземленістю, ентузіазмом, на диво супокійним, зате послідовним. Під його безпосереднім впливом захотілося й собі взятися до чорнової, буденної роботи після отримання дозволу на розширення приміщень Львівської письменницької організації з використанням занедбаних підвалів і виходом на ІІІ-й поверх по вулиці Чернишевського (нині Соломії Крушельницької), 17. З’явилася прекрасна перспектива: створити письменницький клуб із власною кав’ярнею, відпочинковою кімнатою з каміном, з невеликою конференцзалою, оздобленою композицією Володимира Патика на тему писемності й книжності – від “Слова о полку Ігоревім” та “Букваря” Івана Федоровича до наших часів… Борис Возницький працював наче “людина-оркестр”, був прорабом (правда, епізодично) і консультантом щодо виконання кованих дверей і решіток, розписів бару за мотивами Франкового “Лиса Микити”, а головне, виявився щедрим меценатом і лицарем аніскільки не “скупим”. Передав Спілці дещо з меблів, які, правда, довелося реставрувати, але в спілчанські інтер’єри вони чудово вписалися! Але зміни, що навально вривалися в тодішнє життя, несли на своїх крилах і клопоти, і тривоги. До Возницького цілими потоками ринули представники релігійних громад із вимогами повернути церковне майно: іконостаси, “царські врата”, старовинні книги, хрести й свічники, хоругви і плащаниці. Дещо віддавалося, але найцінніше Борис Григорович намагався затримати у фондах. Якими аргументами

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

роздіiл

Фараон виявляє зацікавлення Героєм України…

Володар кам’яного персня

Фараон виявляє зацікавлення Героєм України… 68

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

еред львівської інтелігенції з покоління в покоління переходять перекази про екстравагантну манеру Івана Севера посилатися на свого незмінного консультанта і порадника Мікеланджело Буонаротті. Спілкування з генієм епохи Відродження відбувалося тільки в снах славного львівського (українського радянського) маестро. І коли під час дискусій на засіданнях виставкомів лунала фраза: “Мені сеї ночі приснився Мікель Аньол і сказав, що дана робота ніц не варта…”, авторитет Мікеланджело спрацьовував, і твір, на який указував палець Севери, знімався з подальшого обговорення. Але були й інші казуси: учні Севери закопували свої курсові роботи, їхні друзі “випадково” знаходили їх і видавали за шедеври античності. Не дивина: мистецькі критерії в 50-ті роки минулого століття були настільки розмитими, що іменами геніїв світової культури можна було маніпулювати залежно від загальноприйнятого стандарту – від Ужгорода до Владивостока… Молодий мистецтвознавецьмузейник у рамки – ідеологічні та бюрократичні – не вписувався. Навіть було якийсь час попрацював чиновником – в обласному управлінні культури – і залюбки повернувся на круги своя. Вже тоді його почали вважати диваком – і з подібними собі він знаходив спільні теми й спільні інтереси. До нього радо приходили за порадами ті, кого режим викинув з “корабля сучасності”, але житейське море до кінця не наважувалося поглинути їхні вутлі човни, або розтрощити благенькі, збиті наспіх

плоти. І прибивало їх до пристані, на якій височіла фігура Возницького. Височіла – але постійно рухалася, з’являючись то тут, то там, неспішно вкидаючи слово до бесіди, відповідаючи жартом на жарт, усмішкою на вдалий дотеп. Любив, коли йому розповідали вигадки про нього, підтримував усміхом метафоричні новотвори, як, наприклад, “готель Возницького” (скирта в полі, де музейників ніч застала). Коли його сільські тітоньки вважали за панотця, не заперечував. Коли, купуючи шестикопійчані гарячі пиріжки, не заперечував проти якоїсь там здачі, а за дорогоцінний гобелен платив не з галерейної, а з власної кишені, нікого це не дивувало: міф Возницького творився за його безпосередньої участі. З побутового львівського простору він, отой міф, переходив у простір радянський та міжнародний. На вигляд Возницький видавався слухняним і покірним, але, коли було потрібно захистити надбання Галереї, на посягання “Центру” знаходив “залізні” аргументи, щоб не допустити зловживань навіть з боку найвищих кремлівських інстанцій. Розповідають, що одного разу надійшла цеківська вказівка передати одну з картин Мартіно Альтомонте в розпорядження Міністерства СРСР. Мова йшла про “Битву під Клушино” як експонат на виставку “Про славу рускава аружія”. Директор офіційно відмовив, вказавши в листі-відповіді, що міністерству загрожує нечуваний скандал: саме під Клушино російська армія зазнала нищівної поразки! “Вимогателі” заспокоїлися і більше з подібними пропозиціями до Б. Г. не зверталися… Розповідають, наприклад, про те, як Борис Григорович возив на виставку в Париж картину французького художника де Латура “У лихваря”. Твір було вийнято з рами, згорнуто в рулон і взято під пахву. У купейному вагоні поїзда “Львів–Москва” шедевр було закинуто на полицю, а в Москві – знято. Далі треба було переїхати в Міжнародний аеропорт Шереметьєво і летіти на батьківщину художника. З французького аеропорту

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Орлі до виставкового приміщення директора Львівської галереї мистецтв супроводив почесний ескорт мотоциклістів у білих рукавичках… Відкриття було врочистим, святковим: це ж яка подія! Кажуть, що Возницький ледве витримав виставковий період – бо вдома стільки роботи – і мурувати, і штукатурити, і дератизацію нав’язує санітарна служба по всьому Олеському замку, а тут – приймай подяки, чемно посміхайся і встигай на фуршети! Нарешті митарства закінчилися, почесний ескорт провів високого гостя до аеропорту Орлі… З Москви – на поїзд, вскочити у вагон, Латура – на верхню полицю, і дрімати – аж до Львова… Мав Борис Григорович винятковий дар до розповідей – про неймовірні фантастичні пригоди, про які дізнавався (з високоавторитетних, як натякав, джерел!), але й умів “організовувати сюжети” на рівні висококласного майстра пригодницького жанру (“домашніх” заготовок йому ніколи не бракувало). Скажімо, міг захоплено розповідати про те, як поживає його чотиринога “челядь” по замках, якого високого достойника буцнув баран Яша на подвір’ї монастиря, і відтак дуже запишався…

Але примітивних побрехеньок не любив, нудився, слухаючи “пошлий” анекдот чи банальну оповідку. Коли захоплювався своїм трактуванням “справжньої” історії про загибель чекіста Ніколая Кузнецова, наводив аргумент, котрим би позаздрив очевидець або письменник із буйною фантазією. Про реінкарнацію княгині Ольги і поїздку з нею до Пліснеська розповідав так, ніби часових бар’єрів для нього не існувало. А таємниці про камені тамплієрів з-під Золочева, а біла Пані з Підгорецького замку! Схоже, пан Борис не боявся нечистої сили, тому не уникав безпосередніх зустрічей з нею. У цьому я переконався на власні очі. Трапилося це однієї осінньої ночі в Рокитному, куди ми завидна добралися на мій “хутір”. Борис Григорович любив інколи навідувати мене – переважно влітку, з нагоди традиційної “Ватри”. Цього року ми були тільки вдвох – розпочиналося будівництво каміна – “Дніпрогесу” в мініатюрі, бо Возницький завзято укладав основу, замішував шамотну глину, а поки вона застигала, промірював своїми широкими кроками територію, де планував розбити “регулярний” парк на зразок версальського.

роздіiл

Моменти істини або Пора збирати каміння

Володар кам’яного персня

Моменти істини або Пора збирати каміння 72

квітні 2011 р. Борисові Возницькому сповнилося 85. Відмовлявся від ювілейної “академії”, навіть надіслав відмову до управління культури ОДА, але під натиском аргументів (на зразок: “Ви вже собі не належите”) змушений був слухати вітання і приймати квіти й подарунки. Найбільше йому сподобалися два шаржовані портрети. Що ж, можна посміхатися, поглядаючи “на себе” і оцінюючи дотепність авторів. Можна й утішатися, згадуючи пережите, обмірковуючи не так здобуте десятиліттями щоденної праці без вихідних та відпусток, – як те, що вимагає уваги й негайного вирішення. Отже, підсумуємо… Спочатку “цифрова картина”, своєрідне мозаїчне панно, тож його прошу сприймати як … Відступ (фактографічно-статистичний) Об’єкти сакральної спадщини “Загальновідомо, що в ХХ столітті в Україні знищено до відсотків сакральної спадщини. З лиця землі в Україні зникло 15 тисяч церков. А в кожній церкві іконостас, а в іконостасі 30 ікон. Виходить, півмільйона ікон ми втратили”… “В 50-х роках у зв’язку з тим, що були закриті на Західній Україні церкви, а священики вивезені до Сибіру, половина церков (800 лише на Львівщині) знищені. З того, що було в ХІХ столітті, залишилося лише 20 відсотків, з них 14 відсотків припадає на західний регіон, а всього 6 – розкидано по східних теренах”. “…лише на Львівщині було закрито 1200 храмів, скрізь поробили склади…” “З костелів урятовано 12 тисяч речей…” Замки “…в Україні всього 25 замків… Поляки… мають їх 180, чехи – 360…” Через декілька років: “Колись їх (замків) було близько

шести сотень – зараз є двадцять…” (2011) З 1870 р. у Золочівському замку влаштовується в’язниця. Існувала до 1954 р. І, як своєрідна, цифрова антистрофа: Реставрація Китайського палацу тривала 15 років. Музеї Возницький стверджував, що на Львівщині 70 відсотків пам’яток України. На запитання, скільки музеїв має Україна, відповів: “Близько 300”. І продовжив: “В Україні стільки музеїв, скільки в Голландії. Тільки площа Голландії дорівнює одній Львівщині. У Швейцарії в три рази більше музеїв, ніж в Україні. В Росії було до розвалу Союзу 900 музеїв. А за ці останні десять років їх стало 1800. Там відбувається якийсь дивовижний музейний бум, у нас досі немає музею техніки, до речі, чи не в єдиній державі світу! І що це може означати – що у нас немає техніки взагалі, жодних винаходів, жодних цікавих пристроїв?!” Ескпонатура “Середній відсоток експонатів, які розміщені в експозиціях України, – 26. Але це не страшно, адже музей – це не лише суто експозиція, це насамперед сховище. Середня цифра для Львова – чотири відсотки. А середня цифра нашої галереї – два відсотки. У нас величезні сховища в Олеському замку – 4000 кв. метрів. Те, що ми зберегли, зараз оцінюється більше ніж у шість мільярдів доларів. Річ не в грошах. Річ у тому, що якби ми свого часу не збирали – цього зараз і не було б! Я як голова Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв при ЮНЕСКО представляю українські музеї в Парижі і знаю, що відбувається і в Україні, і в Європі, та й у світі. В Україні мало музеїв, десь близько 400, у Швейцарії – 600, а в Італії чи Франції – близько трьох тисяч”.

73 Окрім свідомої, цілеспрямованої руйнації, відбувалося звуження, скорочення, мінімалізація пам’яток. Борис Григорович наводить такий промовистий факт. У Львові історична площа Ринок містила 52 пам’яткоохоронні об’єкти. За часів Хрущова цю традиційну кількість було наказано скоротити. 52 пам’ятки звели до однієї, “просторової” – самої площі Ринок. “Уявляєте, яка насиченість”, – зауважив Возницький співрозмовникові, і насичує музейний простір України посвоєму. Тепер, коли беземоційна циферія дала можливість відчути безмір – якщо так можна сказати, безмір давно не повний, бо статистика викраденого, пограбованого (“переміщеного”!) вимагає окремого обрахунку, – звернімо увагу на декілька цифр, які характеризують нашого героя. Ось вони. Фонди Львівської галереї мистецтв за 44 роки “урядування” Возницького зросли вдесятеро. До складу Галереї входять 26 окремих філіалів, 14 із них – повноцінні музеї… Але… За всі роки щоденної праці аж … 3 рази перебував у відпустці, а в санаторії, де мав пройти курс лікування, утік чи не на четвертий день! “У мене таке життя, що не знаю, де сьогодні ночуватиму…” – скаже досвідчений директор кореспондентові газети, і цей темпоритм слід поширити майже на півстолітній період роботи. “Мені не вистачає десять мільйонів…” – бідкається високотитулований керівник грандіозної музейно-наукової мережі, і з радістю (самоіронічною) розповідає, як до нього підійшов убого вдягнений чоловік, привітався і, переконавшись, що перед ним “той самий Возницький”, передав 500 гривень на портрети Галереї. Знаючи ціну своїй праці, умів пошанувати подвижництво інших – таких, як Петро Лінинський чи 80-річний Михайло Дзиндра, котрий для перевезення своїх творів з Канади (художній метал) замовив цілий пароплав до Одеси; а звідти вантаж

прибув до Брюхович. Мало того: власним коштом збудував там спочатку житловий будиночок з майстернею, відтак відкрив під Львовом перший Музей модерного мистецтва. І першим (і чи не єдиним?) порадником та помічником у цій справі виявився Борис Возницький, ентізуазм, смак і налаштованість на результат якого довели діло до успішного завершення. Його цікавило все: від козацької люльки з-під Берестечка до кахлів з великопанського палацу, від гаварецьких горшків до перших гасових ламп Лукасевича, від казкових замальовок Бруно Шульца, збитих зі стіни Дрогобицького помешкання і нелегально вивезених до Ізраїлю, до відновлення Михайлівського золотоверхого собору в столиці незалежної України… Коли за дорученням Президента Ющенка розпочалися відновлювальні роботи в Батурині й Чигирині, набрала чітких обрисів концепція створення “Мистецького Арсеналу”, Борис Григорович відчув, що до нього повернулася молодість. Його переїзди, часта зміна маршрутів не втомлювали літню людину, а навпаки , додавали сил і оптимізму. В розмовах телефоном чи “мобілкою” давав зрозуміти, що поспішає, що перед черговим відрядженням до козацької столиці мусить ще раз уточнити добрі звістки про долю мазепинського архіву, про що дізнався з наукової розвідки петербурзької дослідниці ТаїровоїЯковлєвої. А український Некрополь? Це має стати турботою загальнодержавною, всеукраїнською. Бо, мовляв, “на Вавелі, де поховані королі, щороку проходить 2,5 мільйона людей. От і виховання патріотизму. В нас ще його немає. Обмаль місць пам’яті. Біда з гетьманськими могилами. Хмельницького, як і багатьох гетьманів, із гробу викинули, десь на Соловках лежить Калнишевський… У Руді вже працюють археологи, будемо залучати і спеціальну апаратуру. […] Але ж найважливіше – знайти гробницю Івана Виговського! Це були б рештки першого гетьмана, знайдені в Україні.

* Примітка редакції

Володар кам’яного персня Моменти істини або Пора збирати каміння

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

* Ім’я Алекси, за легендою, надано на честь опришка Олекси Довбуша, чий загін напав на маєток Карпінських саме перед народженням майбутнього поета.

Ми поїхали в сусіднє село, там стоїть церква, побудована 1724 року сином Виговського. Церква падає. Нікому вона не потрібна. Ми хочемо її перенести до музею врятувати. Шукаємо спонсорів. Церковця дивовижна; мені вона наснилася… (посміхається*)”. Снилася панові Борису й корона князя і короля Данила Галицького, тож він доклав неймовірних сил для того, щоб знайти меценатів і майстрів для виготовлення достовірної копії, щоб її, мов дорогоцінний клейнод виставляти в найпрестижніших музеях та виставкових залах! Йов Кондзелевич, іконописець XVII ст. Відкривати його і заново впроваджувати в рідну культуру через два з половиною століття було першим високим порогом, який пощастило подолати. Опісля – роки збирання, впорядкування і атрибутування сакрального мистецтва – ікон, скульптури, портретів, розміщених у фондосховищах Галереї мистецтв та її численних філіалів. Доля знову усміхнулася: відкрито і описано найдавнішу українську ікону, Львівську Богоматір (XIV ст.). Під магічним впливом ікони Борис Григорович повертає до первісного вигляду один з найдавніших львівських

костелів, де, як свідчать історичні джерела, молилася дружина князя Лева Констанція. Затиснутий значно пізнішою забудовою (її вік якихось півтора століття), відреставрований храм спонукає до відкриття в цій дільниці міста акцентів княжих, давньорусько-українських. Новаторство Возницького виявляється і в науковій діяльності, і завдяки цьому змінюються наші уявлення про події, усталена думка про які, здавалося б, не підлягає перегляду. Возницький завжди грунтовно вивчає епоху, реконструює події, забуті або проігноровані прихильниками вузько “класових” чи примітивно-патріотичних поглядів на добу. 2005 року видавництво “Центр Європи” видає монографію Б. Возницького під трохи дивною назвою “Микола Потоцький, староста канівський та його митці: архітектор Бернард Меретин і сницар Іоанн Георгій Пінзель”. Сумновідомого з народних пісень та переказів “пана Каньовського” дослідник вивчає за багатьма (а їх було значно більше) прижиттєвими портретами, архівними матеріалами та спогадами сучасників, – таких, зокрема, як “батька польського сентименталізму” Францішка Алекси* Карпінського. Авантюризим Потоцького та “діяння” йому подібних – Вацлава

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Моменти істини або Пора збирати каміння

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Моменти істини або Пора збирати каміння

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

79 Жевуського і Міхала Чайковського в літературі пояснюється причетністю цих непересічних осіб до “сарматського міфу”. Сарматизм експлуатував поєднання орієнтальної екзотичності (Жевуський називав себе “Еміром”, а Чайковський – Садик-пашею) з козацькою ментальністю і православною традицією. Діяльна натура Потьцького спонукала до меценатської діяльності, будівництва костьолів і церков, високомистецького оздоблення храмів. Він запрошував до співпраці видатних архітекторів, скульпторів у дереві (їх називали сницарями). Так у полі його зору з’явилися великий зодчий Бернард Меретин і геніальний скульптор Іоан Георгій Пінзель. Демонструючи плідну співпрацю цієї тріади, вчений доводить: високомистецькі звершення здійснювалися не лише з доброї волі багатого замовника, а й завдяки могутньому впливу української національної культури. А це, своєю чергою, сформувало потужний пласт львівської барокової скульптури. “Як писав Григорій Логвин, – в жодній споруді в стилі бароко в Україні скульптура не перебуває в такій неподільній єдності з архітектурою, як у Бучацькій ратуші. Вона вражає експресією духу, дуже виразними позами, неповторними силуетами, в ній ніби закладений пафос боротьби проти зла і насильства”. З-поміж усіх львівських музеїв найбільш концептуально багатогранною виявилася Львівська галерея мистецтв. У міру збільшення виставкових площ центральний корпус Галереї використовується під фундаментальні вернісажі. Воістину сенсаційними відкриттями в українській та загальноєвропейській культурі стали виставки: “Львівський портрет XVII–XVIII століть”, “Майстер Пінзель: Легенда і дійсність”, “Іван Виговський: постать і доба”, “Гетьман Іван Мазепа: погляд крізь століття”. Досвід підказував масштабність проектів – незалежно, чи то монографічне дослідження, чи порівняно короткочасна виставка. Так само

в публіцистиці – усних розповідях і виступах, численних інтерв’ю. Так само і в листах, особистих і колективних. Можна помітити: поступово, з року в рік голос Возницького набуває щораз більшої різкості та гостроти… “Наша культура може бути врятована лишень за умови присутності в уряді людей, котрих цікавить культура”. Це ще порівняно делікатно… А вже наступна “максима” – “Українська культура мусить вирватись із жебрацького становища” розшифровує попередню. Якщо порівняно недавно Возницький “зумів точно намацати настрої радянських бонз” і хоч якось захистити врятоване, то сьогодні “годі виглядати у верхніх ешелонах влади, годі розпізнати людей, котрих цікавить культура…” А що там, на “низинах” суспільства? В одному недавньому інтерв’ю нарікає: “Пригадаймо випадок із Палацом Лянцкоронських (XVIII–XIX ст.) в Старому Роздолі. Там були величезні цінності – все розграбували за радянських часів. Невідомо, де поділися 30 античних скульптур – я звідти вирвав тільки чотири! Так от: продали цю будівлю одній жіночці за 205 тисяч гривень. Я б і сам його купив за таку ціну (сміється)”… “Мій хрест – шукати зниклі вівтарі”, – зізнається Борис Григорович іншим разом, а я думаю про вівтар роботи Йова Кондзелевича, мало не втрачений – вже не внаслідок атеїстичної “діяльності”, а в результаті “прагматизму”, прищепленого селянам “прихватизаторами-скоробагатьками”. Як особисту трагедію сприймав численні факти про “замовні” грабунки церков, спалення дерев’яних храмів (тільки за роки незалежності їх втрачено майже три десятки). Як лише міг, намагався протистояти цій біді: проводив зустрічі з парафіянами та священиками, організовував виставки із копіями дерев’яних церков та дзвіниць, звертався до церковних та світських влад…

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Моменти істини або Пора збирати каміння

80 Відступ-реквієм на попелищі храму ”Мистецтвознавці, що увійшли до спеціальної комісії із сакрального мистецтва, створеної Блаженнійшим кардиналом Любомиром Гузаром, намагаються порятувати ці неповторні скарби, а тому рекомендують запозичити досвід європейських держав, де старі церкви перетворюють у прицерковні музеї, в яких час од часу відбуваються літургії. Завжди є бажаючі обвінчатись чи охрестити дитину у музейній пам’ятці. Такі церковні комплекси, як дрогобицькі церкви Юрія, Воздвиження, Чесного Хреста, в селі Кути поблизу Олеська, на Гуцульщині, Бойківщині, що споруджувались без єдиного цвяха, не часто можна побачити… Не лише в минулі сторіччя й десятиріччя нищилися мистецькі шедеври. Необізнаністю сільських громад, зайнятих спорудженням нових святинь, уміло й нахабно користуються численні спекулянти, які добре заробляють на іконному бізнесі. Одне із сіл (спеціально не називатиму адресу) стало місцем паломництва численних гендлярів, які приїжджають, аби виманити у селян унікальний іконостас роботи знаного майстра І.Рутковича (нижній ряд), а верхній – майстрів XVI століття. Доки музейники шукали необхідні 10 тисяч доларів для оновлення іконостасу, які просила громада, заїжджі “колекціонери” запропонували … 100 тисяч доларів. Спокуса, звісно, велика. Напевно, вже давно помандрував би із села іконостас, якби не був захищений статусом пам’ятки культури. Нічого подібного, каже Борис Григорович, йому бачити не доводилося. Спробуймо застерегти від необачності громаду…” Чим ближче до кінця століття, тим більшого визнання набуває діяльність Возницького і в нашій країні, і за її межами: нагороди й титули сипляться на нього немов із рога достатку, а укази

про нагородження підписували всі Президенти – від Леоніда Кравчука до Віктора Януковича. А Президент Віктор Ющенко підписує аж два: “Про присвоєння Б. Возницькому звання “Героя УКраїни” та про нагородження відзнакою “Хрест Івана Мазепи” (2010). Найбільша вага цих високих нагород у тому, що вони адекватні звершенням Бориса Григоровича. І прийшли вони до нього вчасно, без випрошування і вистоювання в черзі. І коли доля подарувала йому право “вибирати” під час обговорення та голосування в Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка, то принаймні протягом усієї його неповної каденції (3 роки) можна було відчути: Возницький уміє визначити міру таланту і міру людської порядності. Не розумів, як можуть поєднуватися в одній особі “гений и злодей” (вислів одного російського класика). Він відчутно переживав за близьких йому людей: скульптора-примітивіста Івана Мердака, живописця та графіка Євгена Безніска, за самобутній львівський гурт “Пікардійська терція” і за багатьох інших – не тільки лемків та галичан. Був щасливий, коли з’ясувалося, що лауреатом став Євген Безніско, безкорисливий трудівник, співавтор багатьох спільних мистецьких проектів (надвірна каплиця в Золочівському замку, музей-майстерня Теодозії Бриж). Звичайно, до заслуг лауреата Возницький доважував те, про що не здогадувалися деякі члени Шевченківського Комітету: військовий меморіал січових стрільців на горі Маківці пам’ятник Юрієві Дрогобичу в Дрогобичі, монументальний пам’ятникусипальниця князя Святослава на місці його загибелі в Сколівських Карпатах… Вище говорилося про офіційні титули Бориса Возницького. Вони відомі сьогодні кожному музейникові в Україні. А були – і залишаються – за його іменем титули, дані журналістами, підхоплені людьми найрізноманітніших професій. В інтернетній мережі ще дуже довго після загибелі Возницького

81 печально кружляв вислів “Ангелохоронець музеїв”. Так, він був ангеломхранителем неймовірно великих скарбів нації, гнобленої і обкрадуваної століттями, і ця місія не дозволяла йому якусь “паралельну”, власну музейну діяльність чи навіть колекціонерство. На запитання, чи може похвалитися власною збіркою або колекцією авторитетів, зауважував, що етичний кодекс працівника музею, прийнятий Міжнародною радою музеїв, не дає права на приватну збирацьку діяльність. І додавав: “Якби я паралельно збирав твори мистецтва для себе особисто, то тільки в 70-х роках міг би стати мільярдером”. Формуючи музейні експозиції далеко поза межами Львова, старий музейний радо ділиться “речами” (його улюблене слівце), здатними створити правдиву реальність, здатними створити правдиву реальність, донести “красу і силу” нашої минувшини до тих, кого вона буде навчати й виховувати. Якось заявив: “Золоте кільце” Галичини” – найважливіша справа мого життя”. І сам не помітив, як гасло стало ширшим і могутнішим, бо своїм золотим обручем обняло всю Україну. Та він далі – до останнього подиху! – вважав себе володарем кам’яних перснів. Під одним із них – Дубенським, у підземеллі він захотів переконатися: потайний хід пам’ятає Андрія! Син Тараса Бульби не знав, що за своє кохання загине від руки батька… Не знав і маленький, десятилітній Боруньо, улюбленець “дідуся-інженера”, що цей потаємний хід виведе його на малопомітну, але чимдалі ширшу дорогу. Будуть по дорозі і лаври, й терни. Будуть радощі й печалі. Але прийде і велике усвідомлення: ця велика дорога – дорога мого народу. А треба йти крок за кроком, вкладати камінь до каменя, камінь до каменя. І тому знову і знов – як волаючий у пустелі, звертається з листом до уряду, у якому так багато болю, але мало надії, що його буде почуто. Начерк листа не датований і не відправлений. Може хоч тепер він знайде адресата?

22 квітня 2012 р. Трагедії не віщував день, повний клопотів: у галереї готувалися до відкриття виставки “Код Трипілля”. В облдержадміністрації комісія з нагород обговорювала численні подання. Їх було багато, і помітно було, що Борис Григорович щораз частіше поглядає на годинника. Після закінчення процедури, яку ми намагалися завершити жартами, Борис Григорович запропонував мені послухати щось нове про ікону Холмської Божої Матері. Але (яка шкода!), я подякував, сподіваючись про неї поговорити завтра, після виставки. А жахливе завтра настало через кільканадцять годин…

Володар кам’яного персня

23 травня 2012 р. 82

Володар кам’яного персня

Слово на прощання / Замість епілога/ 84

орогий Борисе Григоровичу! Прощання з Вами вкладає особливий сенс у слово “дорогий”, звичне, навіть банальне у щоденному вжитку. А сьогодні означатиме фактичну ціну зробленого, створеного, напрацьованого Вами. Дорого заплатила б Україна, якби можна було оберегти Вас і допровадити хоча б до столітньої межі. А нині дорого доводиться платити нам – каяттям, пізнім прозрінням і ще багатобагато чим, що Ви мали б отримати за своє подвижництво, негероїчний героїзм, Герою України. А нині від поминальної свічки, від скупого вранці, але палючого прощального променя сонця, від людської сльози засвічується Ваше ім’я рівним і незгасним пломенем безсмертя. Тисячі й тисячі людей, котрих Ви зібрали сьогодні, виявляли до Вас неоднакове ставлення. Одні шанували і любили, інші побоювались, ще інші терпіли, знаючи сумирну, але крицеву, тверду Вашу вдачу. Але, мабуть, усі ми були звикли до того, що Ви живете понад часом, переходите дуже природно з епохи в епоху, легко долаєте видимі й невидимі бар’єри. А насправді Ви жили, працювали, діяли й боролися в іншому вимірі, для багатьох із нас недосяжному, отже незрозумілому, себто некомфортному, вразливому і загрозливому для чийогось спокою, байдужого, ніякого чийогось існування. Емблематичними прикметами останніх Ваших десятиліть були багатство, героїзм і, скажімо так, для контрасту, дар домагатися свого – незалежно від діючої політичної кон’юнктури. Ви називали себе найбагатшою людиною Краю, а справжні багачі, явні та приховані скоробагатьки, що виросли не на гідропоніці, а, частіше, на благодатному кримінальному грунті, мали Вас за жебрака, нав’язливого прохача, останнього міського божевільного колишньої княжої столиці. І тільки винятки серед тих багатих – окремі шляхетні люди допомагали Вам вистояти і вибороти своє, за що ми сьогодні кланяємось Вам і дякуємо їм. Ваше подвижництво, увінчане званням Героя України, рідкісно справедливе

в часи дегероїзації, деградації та дебілізації. Одних воно дратувало, іншим було кісткою в горлі, ще в інших дбайливо плекало в ненаситній утробі вічно сущу нашу безсмертну жабу. А столичні україножери, несть їм числа, що змушені були рахуватися з зіркою на поношеному піджаку, повертали голови у Ваш бік то снісходітєльно, то ніби й уважитєльно. Патентовані патріоти, шароварні піарники викопирсували негатив із Вашої біографії, бо для одних Ви в емгебістах, а для інших – у зв’язківцях упівського підпілля. А насправді Ви були і залишаєтесь зв’язковим між Україною і цивілізованим світом, між княгинею Ольгою і Ярославою Музикою, між Георгієм Іоаном Пінзелем і Бруно Шульцем, між Данилом Галицьким, Юрієм Дрогобичем і Теодозією Бриж, між Маркіяном Шашкевичем, Євгеном Лазаренком, Дмитром Павличком та Іваном Вакарчуком. Між тими людьми, ряд яких, безумовно, можна продовжити. Були Ви зв’язковим між гетьманом Виговським, гетьманом Мазепою і президентом – для справедливості сказати, із Президентом Ющенком. Але Ви є зв’язковим з діючим Президентом, із його обслугою, і ми хочемо чути від них не лише сумні, співчутливі слова, ми хочемо тих реалій, про які ми недавно говорили на зустрічі. Невипадково Борис Возницький вручив Президентові України томи Грушевського, їх дванадцять. Я вірю, що ці томи перечитуються, але не відкладаються вбік, бо там можна прочитати не лише наше минуле, а й наше майбутнє. Ви нав’язували тісний зв’язок між пройденим і тим, яке нам ще треба пройти. Щиро наївні люди кажуть, що Возницький виживав за всяких обставин, а дехто Вас лає і донині, хай Бог їм простить, що нібито Возницький був угодником і лягав під будь-яку владу. Так, щиро наївні, вони, мабуть, забули про те, як Данило Галицький пив кумис у ханському шатрі, розметував оборонні твержі, оточений баскаками, але творив державу від Татарів до Чорномор’я. Не читали не вдумувалися опоненти у слова Франка: “Не мовчи, коли гордо пишаючись, велемовно брехня

85 гомонить...”. Не вдумувались вони у Франкові слова-максими: “Блаженний муж, що йде на суд неправих”. І головну Франкову максиму забули: “Кожен думай, що на тобі міліонів стан стоїть”. А щодо уособлення влади, навіть у найвищому чиновництві держави, не міняє ситуації: навіть лежачий Возницький, – велетень, а ліліпути над Вами і навколо Вас і раніше, і в майбутньому ніколи і ніде не осягнуть великого виміру Вашого духовного росту. Щодо дару домагатися свого, себто нашого, національного, українського, то це жадання змушувало Вас бути і м’яким, і твердим духом, бо воскресителем сплюндрованих замків, розораних городищ, кидатися від Бучача до Батурина, від Чигирина до Мистецького Арсеналу, вихоплювати недопалені головешки з десятків дерев’яних храмів Львівщини, та й не тільки Львівщини, і, тикаючи ними в сумління паліїв, закликати до благорозумія – навіть тих, що благословляли це злочинство або користали з нього. Застерігаємо і сьогодні, що воно має бути припинене – чим скоріше тим краще... Ви, Борисе Григоровичу, часто говорили про інкарнацію історичних осіб, розмову з вами таких чудотворних ікон, як Божа Матір Львівська, Божа Матір Почаївська, Божа Матір Волинська, Божа Матір Теребовельська, Божа Матір Зарваницька. Але останнім часом, зовсім недавно, Ви знов і знов звертались до образу Холмської ікони. Чи тільки до неї, чи до похованого там, у дружній нам Польщі, Данила Галицького, до якого ми хочемо прийти з таким правом, як приходять наші сусіди-поляки до Короля Казиміра до Львівської Катедри?. Хочемо рівноваги в стосунках, хочемо взаєморозуміння. Я вірю, що Ваше життя і Ваш подвиг нам у цьому допоможуть. Думаю також, вірю і не сумніваюсь, що дві найдорожчі українські ікони, які перебувають, даруйте, що так скажу, в тимчасовому закордонному відрядженні, себто Владімірська й Ченстоховська, осінять Вас своїм святим покровом. Борисе Григоровичу, не час і не місце говорити про Ваші чесноти, але час і місце спитати, що діяти з тим не

облікованим багатством, яке колись буде обміряне і оцінене за найвищими державними і міжнародними стандартами. Ви, покидаючи нас напередодні Вознесіння Господнього, напередодні дня слов’янської писемності

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Володар кам’яного персня Слово на прощання / Замість епілога/

86 і чергової річниці, понад 90-річної, від часу коли відійшов у Львові Іван Франко, відходите від нас із думкою про велике, про добрі справи... Ви перекреслили злочинний проект, сконструйований ворогами України і запропонований Верховній Раді. Я вірю, що цей презренний і підлий папір ніколи не стане законом. Я думаю, що Ви своєю кончиною зупинили посягання Білокамінної, куди Ваша душа завжди несла добро, бо мала там і друзів, і встигла відмінити заборону української організації в країні “споконвічної дружби між народами” і непорушного газового стратегічного партнерства. Ці прозаїзми вторгаються в моє звернення не тому, щоб викликати подразнення чи комусь стати неприємними або незручними. Це випливає з того всього, що Ви робили.

Возницький – музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч,

Робили спокійно, мовчки, але дуже послідовно. І сьогодні можемо жаліти тільки про одне. Коли підходять журналісти і питають, чи є заміна Борисові Возницькому, я кажу їм: спитайтеся в природи – чи є заміна, коли падає гірський кришталь великою брилою й розбивається: можна його склеїти, але не можна реставрувати втраченого. Те, що Ваше життя розбите, не можна склеїти в жоден спосіб, але можна зробити так, щоб воно дало оздоровчий лік проти нашого провінціалізму й примітивізму, проти того, що заважало, бо Ви призналися, що Вас втомила боротьба з ідіотами. Хай і це слово прозвучить тут. Вас втомило нерозуміння того, що без захисту рідної культури, без щоденного подвижництва ми ніхто, ми нуль, ми Європі не потрібні, ми не потрібні нашим

87 дітям, нашим нащадкам. Може, саме тому, так багато людей небайдужих прийшло сьогодні. Може, тому саме ті люди, до яких звернені болючі слова, зрозуміють, чому ми тут стоїмо. Може, вони зрозуміють і те, що Возницький прийшов до Франка, Шашкевича, до Людкевича, Миська, Івасюка, Білозора, до наших славних акторів, до нашої словесності, яка тут спочила в особах, але яка ніколи не загине в сутності своїй, у величі рідного Слова. Він прийшов сюди, де поховані діти багатьох народів, польські повстанці, нащадки давніх вірмен... І Він каже нам: “Люди добрі, не кляніться, що ви любите місто Львів, викиньте мотлох із неповторного Львова, не будуйте потворних будівель, не занечищуйте його непотрібною рекламою, не робіть із міста ляльковий балаган”.

Львів – українське місто, ми маємо свій духовний символ... Нехай буде тим символом Львів Франка, Данила Галицького, хай буде Львів Возницького. Хочу подякувати всім присутнім. Окрім музейників, присутні тут і політики, тут присутні навіть ті, які ще раз хочуть іти до Верховної Ради, але можливо змінять рішення, що цього для них забагато, і треба давати дорогу молодшим. Задля добра і справедливості. Задля України, омріяної Вами. Все це залежить і від Вас, Борисе Григоровичу. Усміхніться до нас, усміхніться. Ви усміхаєтесь – я в це вірю. І висловлюю Вам своє нечутне спасибі від українського народу. Честь Вашій великій і світлій пам’яті, довічна слава.

Роман Лубківський Львів, літо–осінь 2012 р.

Володар кам’яного персня Слово на прощання / Замість епілога/

Володар кам’яного персня

Борис ВОЗНИЦЬКИЙ

РОМАН ЛУБКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ПИЛИП’ЮК

Володар кам’яного персня

дизайн

Борис ВЕ ЛИКГОЛОВА технічна редакція

Андрій ЛОТОЦЬКИЙ

П од я ка Видавництво «Світло й Тінь» висловлює вдячність за сприяння в роботі над книгою: п. Ларисі Возницькій-Разінковій

директору Львівської національної галереї мистецтв

Юрію Романишину

завідувачеві наукового відділу періодичних видань Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України

п. Лесі Левицькій

завідувачу сектора наукового відділу періодичних видань Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України

п. Мирославі Дядюк

завідувачу відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України

п. Світлані Винниченко

оргсекретареві Інституту славістики Львівського національного університету імені Івана Франка

© ВИДАВНИЦТВО «Світло й Тінь» 79005, м. Львів, вул. С тецька, 3a тел.: +38 (032) 244-40-47, 244-40-43 факс.: +38 (032) 244-40-46 Здано на складання: вересень, 2012 р. Підписано до друку: жовтень, 2012 р. Папір крейдяний, друк офсетний, формат 235x310 Виготовлено ТОВ «Новий друк» 02660, м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 e-mail: book@ndruk.kiev.ua

Музей “Русалки Дністрової“

Жовква Церква в Кутах Олеський замок

Палац Потоцьких

Підгорецький замок

Садиба М.Шашкевича в с.Підлисся Золочівський замок Старе село

Поморянський замок Свірзький замок П’ятничанська вежа