Боротьба і мужність (2017)

Еллен Уайт

Б оротьба i мужнiсть «А все, що раніше було написане, написане для нашого навчання, щоб через терпіння і втіху з Писання ми мали надію» (Римл. 15:4).

Київ

2017

ББК 86.376 У 13

У 13 Ранкові читання – книга, яка допоможе читачу в щоденній молитві: Пер. з рос. — К.: Джерело життя, 2017. —416 с. Книга-календар для щоденного ранкового читання.

© 2017, видавництво «Джерело життя»

Передмова

Б

іблійна розповідь про чоловіків і жінок давнини надає нам такий багатий матеріал, що будь-хто без зусиль зможе впізнати себе в тому чи іншому персонажеві. Мудрий почерпне із цих рядків уроки, які будуть спрямовувати, збагачувати й охороняти його в особистому житті. Він черпатиме мужність із прикладів переможців, учитиметься на їхніх помилках і, ми сподіваємося, співпереживатиме тим, хто зробив неправильний вибір. Слово Боже лише коротко описує вчинки, помилки й успіхи зображених у ньому персонажів. Більш докладні описи дані нам у натхненних працях Еллен Уайт. У властивій їй манері та з даною Богом проникливістю вона бере найважливіші уроки з життя персонажів священної історії – праведників і грішників. З багатої літературної спадщини Еллен Уайт було відібрано 365 коротких замальовок, які й увійшли до збірки Ранкових читань. Звичайно, у цій книзі не могли бути представлені повні біографії багатьох біблійних героїв. Більш детальний опис ви завжди можете знайти в п’яти томах серії «Конфлікт віків», «Свідченнях для Церкви» та інших книгах Еллен Уайт, а також у її доповненнях до Біблійного коментаря АСД. У Ранкових читаннях представлені лише вибіркові уроки з їхнього життя. Вони викладені у хронологічному порядку, але без суворої послідовності подій, оскільки дати тут вичерпний опис навіть за цією конкретною схемою було неможливо. Вірші зі Святого Письма, які передують більшості читань, відсилають читачів до біблійного опису подій, з яких запозичені уроки. Кожна цитата, наведена на сторінках книги, забезпечена відповідним посиланням. Якщо ви уважно переглянете список джерел у кінці книги, то побачите, що вони взяті, головним чином, зі знайомих книг серії «Конфлікт віків», що являють собою найповніше та найдокладніше оповідання. Підбір і компіляція описів біблійних героїв були здійснені в Центрі літературної спадщини Еллен Г. Уайт. Тож нехай виконають ці біографічні нариси призначену їм місію – вселити мужність у Божий народ під час випробувань останніх днів земної історії. Рада піклувальників літературної спадщини Еллен Уайт 3

Сiчня

Джерело пiдбадьорення

1 сiчня, недiля

«А все, що раніше було написане, написане для нашого навчання, щоб через терпіння і втіху з Писання ми мали надію» (Римл. 15:4).

Ж

иття біблійних героїв – це справжні історії життя реальних особистостей. Від днів Адама через усі наступні покоління аж до апостольських часів ми знаходимо простий неупереджений опис фактичних подій про справжні переживання реальних особистостей. Багато кого дивує, що натхненна історія розповідає про такі факти з життя видатних людей минулого, які заплямовують їхній моральний образ... Натхненні письменники не вдавалися до неправди, мета якої – не затьмарити сторінки священної історії описом людських слабкостей і помилок... Одним з найбільш переконливих доказів достовірності Святого Письма є те, що правда в ньому не замовчується, а гріхи головних героїв не приховуються... Як багато написано біографій нібито невинних християн, які у своїх сім’ях і в церкві сяяли як взірці бездоганного благочестя... Однак якби їхню історію описувало натхнене Богом перо, вони постали б у зовсім іншому світлі. Нам відкрилися б людські слабкості, боротьба із самолюбством, фанатизмом і гордістю, а можливо, і таємні гріхи, і постійна війна між духом і тілом... Якби Біблію написали не натхнені згори люди, вона набула б зовсім іншого вигляду, а її вивчення призводило б до зневіри смертних, які помиляються й борються з неміччю свого тіла та спокусами підступного ворога. Однак у Слові Божому ми маємо правдивий опис духовного досвіду видатних особистостей біблійної історії. Божі люди часто долали спокуси й боролися з гріхом, як і ми сьогодні. Але як приємно для зневірених сердець дізнатися, що завдяки Божій благодаті вони могли знайти нові сили, щоб знову піднятися над своєю гріховною природою! І, пам’ятаючи про це, ми готові відновити свою особисту боротьбу (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 9-11).

5

2 сiчня, понедiлoк

Надiя c-

«Усе це сталося з ними як прообраз, і записано як пересторога для нас, для яких настав кінець віків» (1 Кор. 10:11; див. також 1 Кор. 10:1-13).

Н

арікання давніх ізраїльтян та їхнє бунтівне невдоволення, як і здійснені задля них великі чудеса, а також покарання їхнього ідолопоклонства та невдячності, записані нам на добро. Приклад стародавнього Ізраїлю даний як застереження для Божого народу, щоб він міг уникнути зневіри та Його гніву. Якби беззаконня євреїв були видалені зі Святого Письма, а залишені тільки записи про їхні чесноти, то їхня історія не змогла б викласти нам ці уроки... Якби Божі діти визнали Господні діяння та прийняли Його вчення, вони знайшли б прямий шлях для своїх ніг і світло, яке провело б їх через темряву й розчарування. Давид навчився мудрості завдяки тому, як Бог чинив з ним, і покірно схилявся перед покаранням Всевишнього. Коли пророк Натан змалював Давидові його справжній стан, це допомогло ізраїльському царю усвідомити свій гріх і позбутися його. Він з лагідністю прийняв пораду й упокорився перед Богом. «Господній Закон досконалий, – вигукує Давид, – він зміцнює душу». Грішники, які каються, не повинні впадати у відчай через те, що їм нагадують про їхні злочини та попереджають про небезпеку, яка їм загрожує. Той факт, що заради них докладаються такі зусилля, показує, як Бог любить їх і бажає спасти. Щоб успадкувати вічне життя, грішникам потрібно виконувати Його поради та чинити Його волю. Бог показує Своїм грішним дітям їхні гріхи, щоб вони побачили всю їхню потворність у світлі Божественної істини. І тоді їхній обов’язок – назавжди відмовитися від гріхів. Сьогодні Бог також здатний спасати від гріха, як Він був здатний робити це за часів патріархів, Давида, пророків і апос­ толів. Безліч записаних у священній історії випадків про те, як Господь спасав Свій народ від його беззаконня, покликані надихнути християн нашого часу прийняти Божественне повчання та сумлінно удосконалювати характер, аби він витримав сувору перевірку на суді (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 11-15).

6

Мiсце в ряду

3 сiчня, вiвторок

«Пасуть багатьох губи праведного» (Прип. 10:21).

Н

езважаючи на панівне беззаконня, у той час існувала династія святих мужів – вони, облагороджені та натх­нені спілкуванням з Богом, жили немов на Небі. Ці люди володіли могутньою силою розуму та дивовижними знаннями. Перед ними стояла велика свята мета – сформувати в собі праведний характер і викласти урок благочестя не тільки своїм сучасникам, а й усім прийдешнім поколінням. На сторінках Святого Письма згадуються імена тільки декотрих, найвидатніших із них; але протягом усіх віків Бог мав таких вірних свідків, які щиро поклонялися Йому (Патріархи і пророки, с. 84). Ті, хто довіряє Божому Слову, хоч і зовсім безпорадні, усе ж вистояли проти впливу цілого світу: Енох ‒ чистий серцем, який твердо тримався віри в перемогу справедливості над зіпсованим глумливим поколінням; Ной, його сім’я, які протистояли людям свого часу, людям величезної фізичної та розумової сили й зіпсованої моралі; ізраїльський народ на Червоному морі – безпорадний, переляканий натовп рабів – перед найпотужнішою армією найсильнішого народу на землі; Давид, пастушок, який покладався на Божу обітницю про престол, проти Саула, могутнього монарха, який усіма силами прагнув втримати свою владу; Седрах зі своїми друзями у вогненній печі – і Навуходоносор на престолі; Даниїл серед левів і його високопоставлені вороги; Ісус на хресті – і юдейські священики, які змусили навіть римського правителя виконати їхню волю; Павло в ланцюгах, засуджений на смерть як злочинець, і Нерон – деспот світової імперії. Такі приклади записані не тільки в Біблії. Ними рясніє чимало розповідей історії людства. Вальденці та гугеноти, Уїкліф і Гус, Ієронім та Лютер, Тіндаль і Нокс, Цинцендорф і Уезлі та багато інших свідчили про силу Божого Слова проти людської влади та політики, яка підтримувала зло. Це – справжня аристократія світу. Це його царська династія. Сучасна молодь покликана зайняти місця в їхніх лавах (Виховання, с. 254, 255).

7

4 сiчня, середа

Якi плоди?

«Як я бачив таких, що орали були беззаконня, та сіяли кривду, то й жали її» (Йова 4:8).

Ж

одна інша частина Біблії не являє собою більшої цінності для виховання, ніж життєписи. Ці розповіді відрізняються від усіх інших тим, що правдиво зображують життя. Для обмеженого людського розуму витлумачити в усіх деталях учинки іншої людини є неможливою справою. Ніхто, крім Того, Який читає серце та знає темні джерела мотивів і дій, не може правдиво змалювати характер або представити справжню картину людського життя. Такий опис можна знайти тільки у Божому Слові. Жодна істина не представлена в Біблії більш чітко, ніж істина про те, що наші вчинки – результат того, якими ми є. Життєві досвіди є реалізацією наших думок і вчинків. «Невинне прокляття не сповниться» (Прип. 26:2). «Скажіте про праведного: Буде добре йому... Горе безбожному, зле, бо йому буде зроблений чин його рук!» (Ісаї 3:10, 11). «Послухай, ти земле: Ось Я веду на народ цей лихе, плід їхніх думок» (Єрем. 6:19). Ця істина повинна глибоко закарбуватися в нашій свідомості. Кожний учинок позначається зворотною дією на тому, хто його звершує. Людина може навіть не усвідомлювати, що зло ‒ прокляття для її життя ‒ є плодом її власного посіву. Однак навіть у такому випадку ми не позбавлені надії… Яків удався до обману та пожав жниво – ненависть брата. Упродовж двадцяти років вигнання його самого кривдили й обманювали… Але Бог говорить: «...Я бачив дороги його, і вздоровлю його» (Ісаї 57:18). Яків у своїх стражданнях не був зламаний. Він покаявся, намагався спокутувати заподіяну брату кривду. І коли Якову загрожувала смерть від розгніваного Ісава, він звернувся за допомогою до Бога. «І боровся він з Ангелом, – та й переміг. Плакав він, і благав він Його». «І Він поблагословив його 8

там» (Осії 12:5; Бут. 32:30). Сила зла в його натурі була зламана, його характер зазнав змін. Бог не скасовує Своїх законів, не діє всупереч ним. Він не знищує те, що зробив гріх, а змінює. Завдяки Божій благодаті прокляття перетворюється на благословення (Виховання, с. 146-148).

За Божим образом

5 сiчня, четвер

«І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Бут. 1:27; див. також Бут. 1:26-31).

П

ісля того як була створена Земля з численними тваринами та різноманітною рослинністю, з’явилася людина – вінець Божого творіння, для неї була пристосована прекрасна планета. Людині була віддана влада над усім, що бачили її очі... Бог створив людину за Своєю подобою. У цьому немає нічого незбагненного. Немає жодної підстави вважати, що людина є результатом еволюції, плодом поступового розвитку нижчих форм тваринного або рослинного світів. Така теорія зводить велику роботу Творця до рівня обмежених людських уявлень. Люди настільки наполегливі у своєму прагненні позбавити Бога верховної влади над Усесвітом, що принизили людину, позбавивши її благородства свого походження. Той, Хто створив зоряні світи у височині та майстерно прикрасив поля квітами, Хто наповнив небеса і землю чудовими знаками Своєї могутності, вирішив увінчати Свої славні діяння й поставити володаря над усією землею; Він створив істоту, гідну руки, яка дала їй життя. Людський родовід, як повідомляє Боже Слово, бере початок не із зародків молюсків і чотириногих, а від Великого Творця. Хоч і створений з пороху, Адам був «Божим сином»... Його природа перебувала в гармонії з Божою волею. Розум Адама був здатний осягати Божественні істини. Його почуття були чистими, а емоції та бажання підпорядковувалися розуму. Людина була святою та щасливою, маючи Божий 9

образ і живучи в досконалому послусі Його волі (Патріархи і пророки, с. 44, 45). Він [Адам] був більш ніж удвічі вищим за нинішніх мешканців Землі й мав чудові пропорції. Його риси обличчя були досконалими та прекрасними... Єва була трохи нижчою за Адама – трохи вищою за його плече. Вона була стрункою, бездоганно сформованою та надзвичайно прекрасною. Ця безгрішна пара не носила жодного штучного одягу. Вони були одягнені в шати світла та слави, які носять ангели (Історія спасіння, с. 21).

6 сiчня, п’ятниця

Едем

«І взяв Господь Бог людину, і в еденському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала» (Бут. 2:15; див. також Бут. 2:8-15).

Х

оч усе Боже творіння було досконалим та прекрасним і здавалося, що на Землі, яку Бог створив для щастя Адама та Єви, не було ні в чому потреби, Він виявив Свою велику любов, насадивши спеціально для них сад. Частину свого часу люди повинні були присвячувати догляду за садом, а частина часу відводилася для спілкування з ангелами, які відвідували їх і давали їм різні настанови. Також деякий час вони могли проводити в щасливих роздумах. Їхня праця в саду не була виснажливою, навпаки, приємною, вона відновлювала сили. Цей чудовий сад повинен був назавжди стати домівкою людей. Тут Господь насадив різноманітні дерева для користі та краси. Фруктові дерева згиналися під вагою чудових плодів, які виділяли сильний аромат, були привабливими на вигляд і приємними на смак; вони призначалися для їжі святій парі. У саду росли й чудові виноградні лози, вони тягнулися вгору, обтяжені плодами, яких людина не бачила з часів гріхопадіння. Плоди були дуже великими та різнокольоровими. Деякі – майже чорні, інші – лілові, червоні, рожеві та світло-­зелені. Ці прекрасні плоди на гнучких лозах називалися виноградом. Вони не стелилися по землі, хоч і не підтримувалися штучними опорами, але вага грон схиляла їх донизу. Для Адама 10

та Єви було радісним заняттям направляти ріст гілок виноградної лози, споруджуючи дивовижні альтанки, і робити собі житло з листя чудових дерев і живих гілок, обтяжених ароматними гронами (Історія спасіння, с. 21, 22). Божий задум полягав у тому, щоб людина знаходила своє щастя в турботі про творіння Його рук і щоб її потреба в їжі задовольнялася плодами з дерев саду... Якби щастя полягало в бездіяльності, то людина в стані святої невинності залишилася б без занять. Однак Той, Хто створив людину, знав, що може зробити її щасливою, і після творіння Він доручив їй певну роботу. Обітниця про майбутню славу та постанова про те, що людина повинна тяжко працювати задля щоденного хліба, дані з того самого престолу (Християнська родина, с. 27).

Можливiсть вибору

7 сiчня, субота

«І наказав Господь Бог Адамові, кажучи: “Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!”» (Бут. 2:16, 17).

Х

оч наші прабатьки були створені невинними і святими, проте не були позбавлені можливості згрішити... Адам і Єва раділи спілкуванню з Господом і святими ангелами, але перш ніж вони могли стати вічними причасниками цієї радості, їхня вірність мала бути випробувана. Уже на самому початку існування людина була обмежена у своєму бажанні потурати собі, тій згубній пристрасті, яка лежала в основі падіння сатани. Дерево пізнання, яке росло поблизу дерева життя посеред саду, повинно було стати засобом випробування віри, послуху й любові наших прабатьків. Їм дозволялося споживати плоди з усіх інших дерев, але під страхом смерті заборонялося їсти плоди із цього дерева. На прабатьків чекали спокуси сатани, але якби вони витримали це випробування, то назавжди були б захищені від його влади, насолоджуючись вічним благоволінням Господа... Бог міг би створити людину нездатною порушувати Його Закон; Він міг би втримати руку Адама від забороненого пло11

ду, але в тому і в іншому випадку людина не була б вільною моральною істотою, а просто роботом. Без свободи вибору її покора була б не добровільною, а вимушеною. За таких умов не розвивається характер... Це було би приниженням гідності людини як розумної істоти й підтвердило б сатанинське звинувачення Бога в деспотизмі. Господь створив людину праведною. Він наділив її благородними рисами характеру без будь-якої схильності до зла. Бог обдарував її блискучими розумовими здібностями та створив їй найсприятливіші умови, щоб людина могла залишатися вірною. Повний і постійний послух був умовою вічного щастя. Лише за таких умов людина могла мати доступ до дерева життя... Якби люди залишилися вірними Божому Закону, їхня здатність пізнавати, радіти, любити постійно зростала б. Вони збагачувалися б новими скарбами знань, знаходили нові джерела щастя й отримували більш ясне розуміння про незмірну й незмінну Божу любов (Патріархи і пророки, с. 48-51).

8 сiчня, недiля

Найближча людина

«Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (Бут. 2:18; див. також Бут. 2:18-25).

С

творивши Адама, Бог провів перед ним усіх тварин, аби кожній з них він дав ім’я. Адам бачив, що кожний мав пару, але серед них «помочі Він не знайшов, щоб подібна до нього була». Серед усіх істот, створених Богом на Землі, не було нікого, рівного людині. І Господь сказав: «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього». Людина не створена для самотнього життя; вона не була позбавлена рис товариськості. Без супутника життя чарівні пейзажі Едему і чудова робота в саду не змогли б дарувати повного щастя. Навіть спілкування з ангелами не могло б задовольнити потребу людської душі в співчутті та дружбі. Не було нікого, подібного до Адама, щоб кохати і бути коханим. Сам Бог дав Адаму друга життя. Він дав «поміч, подібну до нього», ту, яка могла стати його другом і бути єдиною з ним у любові та спілкуванні. Єву створено з ребра, узятого в Адама.

12

Це означало, що вона не повинна ні панувати над ним як голова, ні принижуватися перед ним, як рабиня, а бути рівною йому, маючи право на його любов і захист. Частина його самого, кістка від кісток його і тіло від тіла його, вона була його другим «я», показуючи, наскільки близьке єднання та ніжна прихильність існують у цих відносинах. «Адже ніхто ніколи свого тіла не зненавидів, але годує і гріє його...» (Ефес. 5:29). «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, – і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24). Бог звеличив перший шлюб. Так, інститут сім’ї також створений Творцем Усесвіту. «Шлюб у всіх хай буде у великій пошані» (Євр. 13:4). Він є одним з перших дарів, які були дані людині Богом, і однією з тих двох постанов, які Адам виніс за брами раю після гріхопадіння. Коли в шлюбі керуються Божественними принципами та дотримуються їх, тоді він стає благословенням і береже моральну чистоту й щастя людського роду. Такий шлюб задовольняє потребу людини в спілкуванні, прославляючи її фізично, розумово й морально (Патріархи і пророки, с. 46).

Обманутi!

9 сiчня, понедiлoк

«І сказав він до жінки: “Чи Бог наказав: Не їжте з усякого дерева раю?”» (Бут. 3:1; див. також Бут. 3:1-6).

Л

юдина – вінець творіння, Бог наділив її здатністю розуміти як Його умови, так і справедливість і милість Його Закону та його священні вимоги, і Він очікує від неї безумовного послуху. Подібно до ангелів, жителі Едему були піддані випробуванню: вони могли бути щасливими за умови вірності Закону Творця. Вони могли коритися і жити, або ж не коритися і померти... Ангели застерігали Єву не відлучатися від чоловіка під час щоденних занять у саду; поруч з ним небезпека піддатися спокусі була меншою, ніж тоді, коли жінка лишалася на самоті. Але, захопившись якоюсь приємною справою, вона відійшла від нього... і незабаром опинилася перед деревом пізнання, дивлячись на нього із цікавістю й захопленням. Плоди цього 13

дерева були прекрасними, і Єва дивувалася, чому Бог заборонив зривати їх. Для спокусника настав зручний момент. Ніби читаючи її думки, він звернувся до жінки: «Чи Бог наказав: Не їжте з усякого дерева раю?» Спокусник натякав, що Божественне застереження не буде виконане, а призначене лише залякати їх... Саме так діє сатана від днів Адама й до теперішнього часу, і його зусилля мають великий успіх. Він спокушає людей з недовірою ставитися до Божої любові й сумніватися в Його мудрості. Сатана постійно намагається викликати в людях дух недоречної цікавості, неспокійне й настирливе бажання проникнути в таємниці Божественної мудрості та сили. І багато людей, прагнучи пізнати те, що Бог вважав за потрібне приховати, нехтують відкритими Ним істинами, необхідними для їхнього спасіння... Єва щиро повірила словам сатани, але ця віра не врятувала її від заслуженого покарання за гріх. Вона засумнівалася в Божих словах, і це призвело до падіння. На суді люди будуть засуджені не за те, що свідомо вірили омані, а за те, що не повірили істині чи знехтували можливістю пізнати, що є істина (Патріархи і пророки, с. 52-55).

10 сiчня, вiвторок

Використана сатаною

«І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з його плоду, та й з’їла, і разом дала теж чоловікові своєму, – і він з’їв» (Бут. 3:6; див. також Бут. 3:6-14).

З

грішивши, вона [Єва] перетворилася на знаряддя сатани, який замислив погубити її чоловіка. Відчуваючи якесь дивне неприродне збудження, із забороненими плодами в руках, вона знайшла чоловіка й розповіла йому про те, що сталося. Адам засмутився. Він, здавалося, був вражений і стривожений. Відповідаючи Єві, Адам сказав, що це, мабуть, той самий ворог, про якого їх попереджали, і, згідно з Божественним вироком, вона має померти. Замість відповіді вона наполегливо пропонувала йому спробувати плоди, повторюючи при цьому 14

слова змія, що вони не помруть. Жінка запевняла чоловіка, що це правда, оскільки вона не бачить жодних проявів Божого невдоволення, а навпаки, відчула надзвичайно приємну бадьорість, яка охопила її; подібні відчуття, як вона вважала, мають і небесні вісники. Адам зрозумів, що його супутниця порушила повеління Бога, знехтувала єдиною забороною, яка існувала для них як випробування вірності та любові. У його душі відбувалася страшна боротьба. Адам гірко жалкував про те, що дозволив Єві відійти від нього. Однак усе вже сталося, і тепер він повинен розлучитися з тією, яка приносила йому стільки радості. Як же змиритися з цим? Адам радів спілкуванню з Богом і святими ангелами. Він споглядав славу Творця. Чоловік розумів, яким щасливим було би майбутнє людства, якби вони залишилися вірними Богові. Однак усі ці благословення потьмяніли від страху втратити той єдиний дар, який у його очах перевершував усе інше. Любов, вдячність і відданість Творцеві – усе це затьмарила любов до Єви. Вона була частиною його самого, і він не міг припустити навіть думки про розлуку з нею... Адам вирішив розділити з Євою її долю: якщо вона повинна померти, вони помруть разом. Зрештою, міркував він, можливо, мудрий змій говорив правду. Єва стояла перед ним ‒ така ж прекрасна і така ж невинна на вигляд, як і до свого непослуху. Вона, здавалося, виявляла до нього ще більшу любов, ніж раніше. Він не помічав у ній жодних ознак смерті та, вирішивши хоробро прийняти наслідки, узяв плід і швидко з’їв його (Патріархи і пророки, с. 56, 57).

Коли краще залишатися в незнаннi

11 сiчня, середа

«І поклав я на серце своє, щоб пізнати премудрість, і пізнати безумство й глупоту, – і збагнув я, що й це все – то ловлення вітру» (Екл. 1:17; див. також Бут. 3:6-24).

А

дам і Єва скуштували плід і отримали знання, яке, якби вони послухали Бога, їм ніколи не довелося б 15

мати, – досвід непослуху й невірності Богові – знання того, що вони нагі. Одяг непорочності, яким їх покривав Господь, зник, і вони замінили це небесне вбрання на пояси зі зшитого фігового листя. Такий одяг використовують порушники Божого Закону від днів непослуху Адама та Єви... Фігове листя символізує аргументи, які використовуються для виправдання непокори. Проте нагота грішника не покрита... Якби Адам і Єва були слухняні своєму Творцеві та залишилися на стежці досконалої чистоти, вони могли б осягати й пізнавати Бога. Проте коли вони почули голос спокусника та згрішили проти Господа, їхні сяючі ризи небесної чистоти зникли; утративши одяг праведності, прабатьки накинули на себе темний одяг незнання Бога. Ясне й досконале світло, яке дотепер оточувало їх, осявало все, до чого вони наближалися; позбавлені ж цього небесного світла, нащадки Адама не могли більше розрізняти характер Бога в Його творінні (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1084. Коментар Е. Уайт). Якби Адам і Єва не торкалися до забороненого дерева, то Господь наділив би їх знаннями, на яких не лежало б прокляття гріха, знаннями, які подарували б їм вічну радість... Із століття в століття цікавість спонукає людей шукати дерево пізнання, і часто вони думають, що зривають необхідний для життя плід, проте, як і Соломон у своїх пошуках, виявляють, що насправді це марнота та порожнеча порівняно з наукою справжньої святості, яка відкриває брами Божого міста. Людське честолюбство прагне до знання, яке принесе славу, самозвеличення та владу. Саме цим сатана спокушав Адама та Єву (там само, с. 1083).

12 сiчня,

Проклята!

четвер «До жінки промовив: “Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти, і до мужа твого пожадання твоє, – а він буде панувати над тобою”. І до Адама сказав Він: “…Проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свого життя”» (Бут. 3:16, 17; див. також Бут. 3:14-19).

16

Г

осподь сказав Єві, що відтепер її долею стануть страждання та горе... Бог створив Єву рівною Адамові. Якби вони залишилися слухняними Божій волі, живучи в гармонії з Його великим Законом любові, то завжди були б і в згоді один з одним. Однак гріх призвів до суперечностей, і тепер захистити їхній союз і зберегти гармонію могла лише покора однієї зі сторін іншій. Єва згрішила першою; вона, усупереч Божим повелінням, піддалася спокусі, віддалившись від свого чоловіка. Через її наполегливі прохання згрішив Адам, тепер вона повинна була коритися йому... Єва була щасливою в Едемі біля свого чоловіка, але, як і невгамовні «Єви» нашого часу, тішила себе надією долучитися до вищої сфери, ніж та, яку Бог призначив для неї. Намагаючись піднятися вище свого становища, вона опинилася значно нижче. Такий самий результат чекає на всіх, хто не бажає добровільно виконувати життєві обов’язки відповідно до Божого плану. Прагнучи досягти становища, не призначеного для них Богом, багато жінок залишають порожнім те місце, де вони могли би бути благословенням... Створивши людину, Бог поставив її володарем над усією землею та всім живим. Поки Адам залишався вірним принципам Неба, природа підкорялася йому. Однак коли він порушив Божественний Закон, підвладний йому тваринний світ повстав проти його правління. Так у Своєму великому милосерді Бог хотів показати людям святість Свого Закону, щоб вони на своєму особистому досвіді побачили, наскільки небезпечним є нехтування Його Заповідями. Відтоді Бог з любові до людей призначив для них життя, наповнене працею і турботами. Таке покарання, спричинене гріхом людини, повинно було навчити її приборкувати свої бажання та пристрасті, розвиваючи навички самовладання. Це було частиною великого Божого задуму щодо відродження людини з безодні гріха та виродження (Патріархи і пророки, с. 58-60).

17

13 сiчня, п’ятниця

Навченi природою

«Але запитай хоч худобу – і навчить тебе, і птаство небесне – й тобі розповість. Або говори до землі – й вона вивчить тебе, і розкажуть тобі риби морські. Хто б із цього всього не пізнав, що Господня рука це вчинила?» (Йова 12:7-9; див. також Бут.

3:14-17).

Х

оч земля була затьмарена прокляттям, природа все ще залишалася Божим підручником для людини. Однак тепер вона не могла відображати тільки добро, адже зло було присутнє всюди, опоганюючи своїм подихом землю, море й повітря... Зів’ялі квіти, опале листя були першими ознаками занепаду. Перед Адамом і Євою яскраво постав незаперечний факт, що кожна жива істота має померти. Навіть повітря, від якого залежало їхнє життя, дихало смертю. Перші люди постійно згадували про втрачене. Адам був володарем над усім земним творінням, і, поки він залишався вірним Богові, уся природа підкорялася йому. Тепер, коли Адам згрішив, перевага бути володарем зникла. Одного разу допущенний ним бунтівний дух поширився й на тварин... Але Бог не залишив людину напризволяще з наслідками гріха, який вона обрала. У вироку, винесеному сатані, містилася надія на викуплення... Цей вирок, виголошений у присутності перших людей, став для них обітницею. Перш ніж дізнатися про тернину й осот, про тяжку працю та скорботу, які стануть їхньою долею, чи порох, у який вони повернуться, Адам і Єва почули слова, які вселили в них надію. Усе, що вони втратили через те, що послухали сатану, буде повернуте через Христа (Виховання, с. 26, 27). Після гріхопадіння Адама Господь міг би знищити будьякий пуп’янок, що розпускається, і квітку, яка розкривається, чи позбавити її приємного аромату. У землі, опоганеній гріхом і затьмареній прокляттям, у тернині, осоті, колючках, куколі ми можемо побачити закон засудження; але вишукані відтінки й аромати квітів свідчать про те, що Бог усе ще любить нас, що Його милосердя ще не залишило Землю (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1085. Коментар Е. Уайт).

18

Мiж Богом i людиною

14 сiчня, субота

«Тому, будучи завжди живим, Він може завжди спасати тих, що приходять до Бога через Нього, аби заступатися за них» (Євр.

7:25; див. також Бут. 3:22-24).

Г

осподь не дав неслухняному Адамові ту впевненість, яку Він подарував вірному Адамові... Небесні дари не даються порушникам... Очі Адама та Єви справді відкрилися, але на що? Вони побачили власний сором, усвідомили, що їх більше не оточує одяг з небесного світла, який служив їм захистом. Очі людей відкрилися, щоб побачити, що плодом їхнього непослуху стала нагота. Почувши Бога в саду, Адам і Єва сховалися від Нього, бо передчували те, що було невідоме їм до їхнього падіння, – Боже засудження... Людина може бути в безпеці, лише виявляючи повний послух усім Божим словам. Нам не слід експериментувати зі злом і з усім тим, до чого воно призводить. Непослух ослаб­ лює нас. Божий план полягав у тому, щоб людина розуміла всі Його вчинки... Людина та Бог повинні були співпрацювати. Однак цей план був спотворений гріхом Адама. Сатана ввів його в гріх, і Господь уже не спілкувався з ним так, як до гріхопадіння. Після цього Учителем Адама став Христос. Він взаємодіяв з людством від імені Бога, спасаючи людський рід від неминучої смерті. Ісус прийняв на Себе служіння Посередника. Адаму та Єві був даний випробувальний термін, під час якого вони мали стати знову вірними Богу, і до виконання цього завдання повинні були долучитися всі їхні нащадки (Лист 91, 1900 р.). Без здійсненого Божим Сином примирення Господь не міг вилити на людину Свої благословення та спасти її від вічної смерті. Вседержитель ревно оберігав честь Свого Закону. Порушення цього Закону стало причиною жахливого розділення між Богом і людиною. Поки Адам був невинний, він міг вільно й безперешкодно спілкуватися зі своїм Творцем. Однак після гріхопадіння Бог почав спілкуватися з людьми тільки через Ісуса й небесних ангелів (Ознаки часу, 30 січня 1879 г.).

19

15 сiчня, недiля

Одна помилка

«Крім того, поглянь, що знайшов я: що праведною вчинив Бог людину, та вигадок усяких шукають вони!» (Екл. 7:29).

У

книзі Буття описане суспільне та приватне життя, але в ній не зафіксовано жодного випадку, щоб дитина народилася сліпою, глухою, потворною, калікою або розумово відсталою. У ній не розповідається про те, щоб хтось помер своєю смертю в дитинстві або юності. Ми не знайдемо жодної згадки про те, що людина померла від хвороби. Коли в книзі Буття повідомляється про чиюсь смерть, зазвичай це робиться так: «А всіх Адамових днів було, які жив, дев’ять сотень літ і тридцять літ. Та і помер він»... «А були всі дні Сифові дев’ять сотень літ і дванадцять літ»... Бог наділив людину такою життєвою силою, що, незважаючи на хвороби, які накопичувалися й передавалися з покоління в покоління внаслідок поганих звичок, людський рід існує ось уже шість тисяч років. Цей факт є переконливим доказом тієї сили та дивовижної енергії, яку Бог дав людині при творінні... Якби Адам при творінні не був наділений життєвою силою у двадцять разів більшою, ніж у сучасних людей, то людський рід з його звичками порушувати закони природи давно би уже вимер... Бог не створював людей слабкими й немічними. Жалюгідний стан справ пояснюється не Божественним провидінням, а вчинками самої людини. Проблеми й біди спричинені шкідливими звичками, зловживаннями та порушенням законів, даних Богом, щоб керувати буттям людини (Свідчення для Церкви, т. 3, с. 138, 139). Господь створив людину для Своєї слави, щоб, пройшовши через труднощі та випробування, людська сім’я могла злитися воєдино з небесною родиною. Божий намір полягав у тому, щоб заново заселити Небеса людьми, якщо вони проявлять послух кожному Його слову (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1082. Коментар Е. Уайт). Не послухати Бога, скуштувавши заборонений плід, і спокусити свого чоловіка вчинити те саме не видавалося Єві не20

правильним учинком. Однак їхній гріх відчинив двері лавинам страждань, які заполонили світ. Хто може передбачити в мить спокуси всі ті жахливі наслідки, які стануть результатом одного неправильного кроку? (Патріархи і пророки, с. 61).

Iз вуст в уста

16 сiчня, понедiлoк

«А всіх Адамових днів було, які жив, дев’ять сотень літ і тридцять літ. Та і помер він» (Бут. 5:5).

Ж

иття Адама після гріхопадіння було сповнене скорботи, покори й безперервного розкаяння. Коли він навчав своїх дітей і онуків Господнього страху, йому часто дорікали за гріх, який приніс так багато нещастя всім його нащадкам. Коли Адам залишив чудовий Едемський сад, думка про те, що він повинен померти, щоразу лякала його. Смерть здавалася йому жахливим лихом... Найбільше він докоряв собі за свій перший злочин. Адам благав Бога в ім’я майбутньої великої Жертви пробачити його. Він глибоко відчував Божий гнів за вчинений у раю злочин. Йому довелося стати очевидцем загальної зіпсованості, яка спонукала Бога знищити мешканців Землі потопом. Смертний вирок, який виніс Адаму Творець і який спочатку був для нього жахливим, після кількох сотень прожитих років уже здавався справедливим і милостивим, бо лише смерть могла покласти край нещасному життю людини. Коли Адам побачив перші ознаки старіння природи в опалому листі та сухих квітах, він засмутився значно більше, ніж люди в наш час сумують про смерть своїх рідних. Пониклі квіти викликали в нього глибокий смуток, оскільки вони були ніжними й тендітними. Але коли високі міцні дерева скидали своє листя й воно гнило на землі, Адам побачив відмирання прекрасної природи, створеної Богом для блага людини. Своїм дітям та дітям їхніх дітей, аж до дев’ятого покоління, Адам змальовував досконалість Едемської оселі, а також розповідав про своє падіння та про його жахливі наслідки... Він невпинно нагадував усім про те, що гріх, у якій би формі не існував, неминуче буде покараний. Адам благав їх коритися Богові, Який люблячий і милостивий до тих, хто боїться Його.

21

Адамові було наказано навчити своїх нащадків страху Божого: своїм особистим прикладом послуху виховати в них почуття благоговіння до жертвоприношень, які символізували майбутнього Спасителя. Адам надзвичайно цінував те, що Бог відкрив йому, і передавав цей заповіт із вуст в уста своїм дітям та внукам. Таким чином було збережене знання про Бога (Ознаки часу, 6 лютого 1979 р.).

17 сiчня, вiвторок

Знову вдома!

«Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть. Кожний у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, – під час Його приходу» (1 Кор. 15:22, 23).

С

еред спалахів блискавок, гуркоту громів та хитання землі голос Сина Божого викликає святих, що сплять у поросі земному... Мертві почують цей голос і оживуть. Уся Земля здригнеться від ходи величезної армії воскреслих з кожного народу, покоління, племені й народності... Усі вийдуть з могил, маючи такий самий ріст, як і до смертної години. Серед воскреслих Адам вирізняється високим зрос­том і величної поставою, тільки трохи поступаючись Божому Сину. Він разюче відрізняється від людей наступних поколінь; уже навіть з цього видно, наскільки виродився людський рід. Однак усі воскреслі сповнені бадьорості та енергії вічної юності... Усі недоліки й фізичні вади залишаться в могилі. Знову отримавши доступ до дерева життя в давно втраченому Едемі, викуплені будуть рости й розвиватися до повноти досконалості та слави... Коли викуплених запрошують увійти до Божого міста, навколо чути вигуки радості й захоплення. Настав момент зустрічі двох Адамів. Божий Син з розпростертими руками готовий обійняти родоначальника людства, того, кого Він створив, хто згрішив проти свого Творця і за гріхи якого на тілі Спасителя з’явилися сліди розп’яття. Побачивши рани від цвяхів, Адам не кидається в обійми свого Господа, але в покорі падає до Його ніг, вигукуючи: «Достойний, достойний Агнець, Котрий був заколений!» Спаситель ніжно підіймає 22

його та наполегливо просить поглянути на Едем – дім, з якого він так давно був вигнаний... За цим возз’єднанням спостерігають ангели, які оплакували падіння Адама й раділи, коли Ісус після Свого воскресіння вознісся на Небо, урятувавши від смерті всіх, хто повірить у Його Ім’я. Тепер вони бачать результат викуплення, і їхні голоси зливаються в славослів’ї (Велика боротьба, с. 644-648).

Вирiшувати тобi

18 сiчня, середа

«Вірою Авель приніс Богові кращу, ніж Каїн, жертву, якою засвідчено, що він праведний, бо про його дари засвідчив Бог; нею він і після смерті промовляє» (Євр. 11:4; див. також Бут. 4:1-5).

С

ини Адама Каїн і Авель дуже відрізнялися один від одного. Авель був вірний Богові, він бачив справедливе й милосердне ставлення Творця до грішного роду та з вдячністю прийняв надію на спасіння. Проте Каїн плекав бунтівні почуття проти Бога й нарікав на Нього за те, що за гріх Адама вся земля й людство були прокляті. Каїн дозволив своїм думкам рухатися тим самим шляхом, який призвів до падіння сатани, потураючи своєму прагненню до самозвеличення та ставлячи під сумнів Божественну справедливість і Божий авторитет... Обидва брати спорудили однакові жертовники, і кожен з них приніс жертву. Авель, згідно з Божими вказівками, приніс жертву з отари. «І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його». З неба зійшов вогонь і поглинув жертву. Але Каїн, нехтуючи прямим і ясним наказом Бога, приніс у жертву тільки плоди землі. З неба не було жодної ознаки, що свідчила б про прийняття жертви... Авель зрозумів великі принципи викуплення. Він усвідомлював, що є грішником, бачив гріх, покарання за нього та смерть, які стояли на заваді між його душею і Богом. Відбираючи життя в жертовної тварини та приносячи її в жертву, він таким чином визнавав вимоги порушеного Закону. У пролитті крові Авель бачив майбутню жертву – помираючого на Голгофському хресті Христа ‒ і, віруючи в майбутнє при23

мирення, отримував підтвердження, що він праведний і його жертва прийнята. Каїн мав такі самі можливості пізнати святі істини та прийняти їх, як і Авель. Він не був жертвою свавільного присуду. Неправильно вважати, що одного з братів Господь прийняв, а іншого відкинув. Авель обрав віру й послух, Каїн – невір’я та бунт. У цьому вся суть справи (Патріархи і пророки, с. 71, 72).

19 сiчня, четвер

Два шляхи

«А Авель, – він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся. І сильно розгнівався Каїн, і обличчя його похилилось» (Бут. 4:4, 5; див. також Бут. 4:1-5).

К

аїн прийшов перед Боже обличчя із серцем, переповненим наріканням і невір’ям у обіцяну Жертву та необхідність її принесення. Його дар не виявляв покаяння в гріхах. Як і багато наших сучасників, він вважав ознакою слабкості дотримуватися точного Плану, накресленого Богом, покладаючись у своєму спасінні лише на викупну жертву обіцяного Спасителя. Каїн обрав шлях незалежності. Він прийшов перед Боже обличчя зі своїми власними заслугами. Каїн не приніс ягняти й не змішав його кров зі своїм даром, а поклав вирощені ним плоди – результат своєї праці. Він приніс свою жертву як послугу Богові та сподівався отримати Божественне схвалення. Каїн слухняно спорудив жертовник, слухняно приніс жертву, але його покора не була повною. Він знехтував найголовнішим ‒ визнанням своєї потреби у Викупителі... В особах Каїна й Авеля представлені дві групи людей, які існуватимуть до кінця світу. Одні люди отримують прощення через жертву за гріх; інші вважають за краще покладатися на власні заслуги, їхня жертва не потребує Божественного посередництва й не може примирити людей з Богом. Наші провини можуть бути прощені тільки через заслуги Ісуса... Деякі стверджують, що людство має потребу не у викупленні, а в розвитку, що воно власними зусиллями може облагоро24

дити себе, піднести й відродити духовно. Подібно до того як Каїн надіявся здобути Божу милість через безкровну жертву, так і ці люди сподіваються підняти людство до Божественного рівня без примирення з Богом. Однак історія Каїна свідчить про те, до чого це призводить. Вона є підтвердженням того, якою може стати людина без Христа. Людство неспроможне відродитися духовно власними силами, оскільки спрямоване не вгору, до Божественного, а вниз, до сатанинського. Хрис­ тос – наша єдина надія. «І в нікому іншому немає спасіння, бо під небом нема іншого імені, даного людям, яким належить нам спастися!» (Дії 4:12) (Патріархи і пророки, с. 72, 73).

Ваше обличчя говорить

20 сiчня, п’ятниця

«І сказав Господь Каїнові: “Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати”» (Бут. 4:6, 7; див. також Бут. 4:3-7).

Г

осподь бачив обурення Каїна. Він бачив, як той похилив своє обличчя. Це показує нам, наскільки уважно Господь ставиться до кожної дії людини, до її намірів, цілей і навіть виразу обличчя. Так, людина може нічого не говорити, але на її обличчі можна прочитати її емоції та наміри (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1086. Коментар Е. Уайт). Зверніть увагу на слова Господа... Це запитання може бути звернене до кожного юнака та дівчини, які, подібно до Каїна, показують свою пристрасть... ідучи за навіюваннями сатани, які суперечать Божим вимогам (Рукопис 77, 1897 р.). Якщо ви вирішите відкинути святий, стримувальний вплив істини, сатана поневолить вас. Вам загрожуватиме небезпека дати волю своїм пристрастям, перестати стримувати свою пожадливість, свої гріховні бажання. Під час випробувань і скорботи, замість того щоб мати на обличчі вираз безтурботності, як це було у вірного Еноха, і випромінювати надію та спокій, які перевершують розуміння, на ньому можна буде прочитати тілесні задуми та хтиві бажання. Ви почнете 25

носити на собі сатанинську, а не Божу печатку (Свідчення для Церкви, т. 2, с. 92). У багатьох дітей, юнаків і дівчат характер відображений на обличчі. У рисах їхнього обличчя відображена історія життя... Якщо Христос живе в серці, у рисах обличчя людини можна побачити чистоту, лагідність, спокій і любов. На інших обличчях злий характер залишає свій розпізнавальний знак; на них проявляються егоїзм, хитрість, обман, ворожість і заздрість. Як важко істині впливати на серця й вираз обличчя власників такого характеру!.. Христос надав у розпорядження Своїм дітям усю духовну культуру. Якщо Ісус перебуває в душі, серце наповнюється святими плодами Його Духа, Який проявляє Себе у вдосконаленні рис характеру. Якщо ви хочете мати привабливий характер, напишіть Божественний Закон на своєму серці та виконуйте його в житті (Поради щодо роботи Суботньої школи, с. 112, 113).

21 сiчня, субота

Каiн «пiшов»

«І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього» (Бут. 4:16; див. також Бут. 4:8-16).

Б

ог дав Каїнові можливість зізнатися у скоєному злочині... Каїн розумів, наскільки жахливим був його вчинок і обман, до якого він удався, щоб приховати його, але, незважаючи на все це, він продовжував стояти на своєму, і незабаром Господь виніс вирок... Хоч Каїн заслуговував на смертний вирок за скоєний ним злочин, милостивий Творець пощадив його і дав йому можливість покаятися. Але Каїн лише зробив жорстокішим своє серце, підбурюючи інших до повстання проти Божественної влади. Він став родоначальником зухвалих, розпусних грішників. Цей керований сатаною відступник спокусив і інших. Його приклад та вплив мали таку сильну руйнівну дію, що земля розбестилася й наповнилася насильством, і її знищення стало неминучим... Проклятий Богом Каїн залишив дім свого батька... Він пішов від Божого лиця, викорінив з душі обітницю про повернення до Едему, поринувши в пошуки багатства й насолод на 26

проклятій через гріх землі, і таким чином очолив велику групу людей, які поклоняються богові цього світу. Нащадки Каїна досягли великих успіхів у примноженні земних благ. Проте вони нехтували Божими повеліннями та протидіяли Його намірам щодо людини (Патріархи і пророки, с. 77-81). Зберігши життя Каїна-вбивці, Бог показав світові, до чого призвів би дозвіл грішникові жити вічно і творити беззаконня. Особистим впливом і прикладом Каїн вводив у гріх багатьох своїх нащадків, і нарешті «зіпсулась земля перед Божим лицем, і наповнилась земля насильством», «нахил думки серця її ‒ тільки зло повсякденно» (Бут. 6:11, 5) (Велика боротьба, с. 543). Як Каїн пішов від Господнього лиця шукати свій дім, як блудний син «пішов у далеку країну», так і грішники шукають своє щастя, нехтуючи Божою волею (Наочні уроки Хрис­та, с. 200).

Енох ходив перед Богом

22 сiчня, недiля

«І жив Енох шістдесят і п’ять літ, та й породив Метушалаха. І ходив Енох з Богом по тому, як породив він Метушалаха, три сотні літ» (Бут. 5:21, 22; див. також Бут. 5:21-24).

П

ро Еноха сказано, що він жив шістдесят п’ять років і народив сина... Уже в ранній період свого життя Енох любив і боявся Бога, дотримувався Його Заповідей... Але після народження первістка Енох піднявся на ще вищий духовний рівень, його відносини з Богом стали тіснішими. Він ще глибше усвідомив свої обов’язки та відповідальність як Божого сина. Спостерігаючи за любов’ю дитини до батька, за її простодушною вірою в те, що він здатний її захистити, і відчуваючи глибоку ніжність до свого первістка, Енох засвоїв дорогоцінний урок про чудову любов Бога до людей, явлену в дарі Його Сина, а також урок довіри, яку Божі діти можуть проявляти до свого Небесного Отця. Безмежна, незбагненна Божа любов, виявлена ​​в Ісусі Христі, стала темою його роздумів удень та вночі, і з усією палкістю своєї душі він прагнув показати цю любов людям, серед яких жив.

27

Енох ходив з Богом не в стані екстазу чи видіння, але у виконанні повсякденних обов’язків його життя. Він не став відлюдником, бо повинен був працювати у світі для Бога. І у своїй родині, і в спілкуванні з людьми він був стійким, непохитним Божим слугою... І це святе ходіння тривало триста років. Знайдеться мало християн, які не стали би значно серйо­знішими та більш посвяченими, якби знали, що їм залишилося недовго жити або що Прихід Христа вже близький. Однак віра Еноха з плином віків ставала дедалі міцнішою, а любов – більш палкою (Патріархи і пророки, с. 84, 85). Він [Енох] був однодумним з Богом... Якщо ми однодумні з Богом, наша воля буде поглинена Божою волею і ми прямуватимемо туди, куди Він поведе нас. Як любляча дитина дає батькові свою руку і йде з ним, повністю довіряючи йому, у темряві або при світлі, так і сини та дочки Божі повинні йти з Ісусом через радості та смуток (Рев’ю енд Геральд, 2 грудня 1889 р.).

23 сiчня, понедiлок

Бог узяв його

«А всіх Енохових днів було три сотні літ і шістдесят і п’ять літ. І ходив із Богом Енох, і не стало його, – бо забрав його Бог» (Бут. 5:23, 24; див. також Бут. 5:21-24).

М

и читаємо про те, що Енох ходив з Богом триста років. Це був тривалий час спілкування. Він спілкувався з Господом, бо йому це було приємно... і він любив перебувати у Божій присутності (Рукопис 16, 1887 г.). Енох був чудовою особистістю, і для багатьох його життя – те, чого простому смертному ніколи не досягти. Однак життя і характер Еноха... показують, якими мають бути життя і характер кожного, хто хоче, щоб Христос під час Приходу взяв його із Собою. Його життям може жити кожен, якщо наблизиться до Бога. Нам слід пам’ятати: Енох був оточений такими розбещеними людьми, що Бог послав води потопу на світ, щоб знищити його мешканців за їхню аморальність (Ознаки часу, 30 жовтня 1879 р.). Ми живемо у злий вік. Навколо нас згущуються небезпеки останніх днів. Унаслідок поширення беззаконня у багатьох охолоне любов...

28

Перед нами життя Еноха... Він жив у вік розтління, коли навколо нього множилася розпуста, проте він привчив свій розум любити чистоту і бути відданим Богові. Його розмови були тільки про небесне. Енох привчив свої думки текти в цьому руслі й носив на собі печатку Божественного. Його обличчя сяяло світлом, бо він спілкувався з Ісусом. Еноха переслідували такі самі спокуси, як і нас. Його оточували люди, не більш дружелюбно налаштовані до праведності, ніж ті, які оточують нас сьогодні. Повітря, яким він дихав, як і те, яким дихаємо ми, було заражене гріхом і розбещенням; проте Енох жив святим життям. Його не заплямували панівні гріхи віку, в якому він жив. Так і ми можемо залишатися чистими й непорочними. Енох був представником святих, які живуть серед небезпек і зіпсованості останніх днів. За свою відданість і послух Богові він був переселений живим на Небо. Так само будуть переселені й вірні, які залишаться живими в останній день. Вони будуть узяті з грішного світу, щоб жити в радості, яка панує на Небесах (Свідчення для Церкви, т. 2, с. 121, 122). Наше завдання сьогодні – жити у світі, але бути не від світу. Тільки в цьому випадку ми зможемо ходити з Богом, як це робив Енох (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 535).

Дивлячись на Христа

24 сiчня, вiвторок

«Ми ж усі з відкритим обличчям, мов у дзеркалі, оглядаємо Гос­подню славу і перетворюємося в той самий образ від слави в славу, як від Господнього Духа» (2 Кор. 3:18; див. також Бут. 5:1-24; Юди 14, 15).

А

ктивно працюючи, Енох перебував у постійному спілкуванні з Богом. Чим важчою була його праця, тим щирішими ставали його молитви. У нього була звичка іноді віддалятися від будь-якого товариства. Якийсь час Енох перебував серед людей, працював для їхнього добра настановами та власним прикладом, а потім, відчуваючи спрагу того Божественного знання, поділитися яким з ним міг тільки Господь, він віддалявся, щоб залишитися на самоті. Спілкуючись таким чином з Богом, Енох усе більше відображав Божественний 29

образ. Його обличчя випромінювало святе сяйво, що нагадує те сяйво, яким світилося обличчя Ісуса. Коли він повертався до людей після свого спілкування з Богом, навіть нечестивці з трепетом дивилися на печатку Небес на його обличчі (Служителі Євангелія, с. 52). Енох завжди дивився на Господа... Він назавжди обрав собі в супутники Христа. Він жив у світі й виконував свій обов’язок перед світом, проте завжди перебував під впливом Ісуса. Енох відображав характер Христа, являючи в житті Його риси: доброту, милість, ніжне співчуття, терпіння, лагідність, покору й любов. Його щоденне спілкування з Ісусом перетворило його на подобу Того, з Ким він був так тісно пов’язаний. День за днем у своїх думках і почуттях він залишав свої власні шляхи і прямував шляхами Христа, шляхами небесного, Божественного (Біблійний коментар АСД, т. 6, с. 1097, 1098. Коментар Е. Уайт). Якщо ми завжди будемо бачити перед собою Господа, прославляючи і дякуючи Йому всім серцем, то збережемо свіжість релігійного досвіду. Наші молитви стануть розмовами з Богом, подібними до розмови з Другом. Він говоритиме особисто з нами, відкриваючи Свої таємниці. Часто при цьому нас охоплюватиме радісне відчуття присутності Ісуса. Наші серця палатимуть, коли Він наближатиметься до нас, щоб розмовляти, як з Енохом. Коли таке справді відбувається з християнином, у його житті проявляються простота, скромність, лагідність і покірність серця, які свідчать усім, з ким він спілкується, про те, що він перебував з Ісусом і навчився від Нього (Наочні уроки Христа, с. 129, 130).

25 сiчня, середа

Вiдчиненi дверi

«Вірою Енох був перенесений, щоб не побачити смерті; і його не знайшли, тому що Бог його переніс. Адже перед перенесенням було засвідчено, що він догодив Богові» (Євр. 11:5).

К

оли ми навчимося керуватися в житті вірою, а не почуттями, тоді в разі потреби отримаємо допомогу від Бога, а наші серця наповнить Його мир. Саме таким простим 30

життям послуху й довіри жив Енох. Якщо ми засвоїмо цей урок простої віри, то також зможемо мати свідчення, яке отримав він, догодивши Богові (Моє життя сьогодні, с. 14). Прагніть догоджати Богові завжди, на кожному етапі формування вашого характеру. Ви можете це зробити, адже Енох догодив Богові під час загального морального занепаду. Подібні Енохи є і в наші дні (Наочні уроки Христа, с. 332). Триста років Енох прагнув до чистоти серця, аби бути в гармонії з Небесами. Три століття він ходив з Богом. День у день він прагнув єднання з Ним, ставав ближче і ближче до Бога, поки Він не взяв його до Себе. Енох стояв на порозі вічного миру, тільки один крок відділяв його від Царства блаженства, і ось двері відчинилися. Ходіння з Богом, яке відбувалося на Землі, продовжилося, і він пройшов через ворота святого міста першим з людей (Служителі Євангелія, с. 53). З Божим Словом у руках кожна людина, куди б її не закинула доля, має можливість спілкуватися з Господом. На сторінках Біблії вона може вести розмову з благородними й видатними людьми та слухати голос Всевишнього... Уже на цій землі людина може жити в небесній атмосфері, наділяючи засмучених і спокушуваних вісткою надії та спрагою святості... подібно до того, хто в давнину ходив з Богом, усе більше наближаючись до порогу вічності доти, доки брами не відчинилися і він не увійшов туди. Християнин виявить, що тут не чужий. Голоси, які будуть вітати його, – це голоси святих, які невидимо були його друзями на землі, голоси, які він навчився розрізняти й любити тут. Той, хто через Боже Слово жив у спілкуванні з Небом, відчує себе вдома в небесному суспільстві (Виховання, с. 127).

Бог чи iдоли?

26 сiчня, четвер

«Їхні божки – срібло й золото, діло рук людських… Нехай стануть такі, як вони, ті, хто їх виробляє, усі, хто надію на них покладає!» (Псал. 114:12, 16; див. також Бут. 6:1-8).

У

наслідок гріхопадіння Адама та вчиненого Каїном убивства за днів Ноя Земля перебувала під подвійним 31

прокляттям. Проте це ще не дуже змінило природу... Людський рід усе ж зберігав більшу частину своєї початкової сили. Уже кілька поколінь минуло відтоді, як Адам мав доступ до дерева життя, але тривалість земного існування людини все ще вимірювалася століттями. Якби ті довгожителі з їхньою силою думки та рідкісними здібностями присвятили себе служінню Богові, то вони прославили б свого Творця по всій Землі... Однак вони не зробили цього... Не бажаючи пізнавати Бога, люди незабаром почали заперечувати Його існування... Вони поклонялися природі, а не Богові, Який створив її. Вічнозелені гаї призначалися для поклоніння ідолам... Люди залишили Господа, поклонялися вигаданим богам і в результаті ставали ще більше зіпсутими (Патріархи і пророки, с. 90, 91). Не всі мешканці допотопного світу були ідолопоклонниками в повному розумінні цього слова. Чимало було таких, котрі вважали себе віруючими в Бога. Вони стверджували, що їхні ідоли є лише символами Бога, за допомогою яких люди можуть отримати більш чітке уявлення про Божественну Істоту. Ці люди першими відкинули проповідь Ноя. У той час як вони намагалися уявити Бога за допомогою матеріальних предметів, їхній засліплений розум не бачив Його величі та сили. Вони перестали розуміти святість Божого характеру та священну, незмінну природу Його вимог (там само, с. 95, 96). Людина не може піднятися вище свого розуміння істини, чистоти та святості. Якщо розум ніколи не піднімається вище людського рівня й вірою не споглядає безмежну мудрість і любов, то така людина буде постійно занепадати. Ідоло­ поклонники наділили своїх богів людськими якостями та пристрастями, тому їхні моральні норми опустилися до рівня грішної людини (там само, с. 91).

27 сiчня, п’ятниця

Велетнi на Землi

«За тих днів на землі були велетні» (Бут. 6:4; див. також Бут. 6:1-8).

32

П

ерші люди на Землі отримували настанови від вічного Бога, Який створив світ. Люди, які одержували знан-

ня безпосередньо від безмежної мудрості, не були обмеженими в пізнанні... Зараз існує безліч винаходів, приладів і машин, які полегшують працю і яких не мали люди в давнину. Вони не мали в них потреби... Люди до потопу жили багато сотень років, тоді столітні вважалися молодими. Тодішні довгожителі володіли силою розуму й міцним тілом... Вони досягали розквіту в період від шістдесяти до ста років, приблизно в той час, коли наші довго­жителі вже сходять зі сцени свого земного життя (Духовні дари, т. 4, ч. 1, с. 154-156). У той час жили велетні ‒ мужі великого зросту та сили, які славилися мудрістю та майстерністю у виготовленні найвитон­ ченіших і найпрекрасніших речей. Однак їхня провина, яка полягала в поблажливому ставленні до беззаконня, була пропорційна їхній майстерності та розумовим здібностям. Бог щедро обдарував мешканців допотопного світу багатими дарами, але вони використовували їх для власного прославлення. Його благословення вони перетворили на прокляття, полюбивши більше дари, ніж їхнього Подателя. Люди використовували золото і срібло, дорогоцінні камені та цінну деревину для прикрашання своїх помешкань, прагнучи при цьому перевершити один одного в майстерності. Вони прагнули лише задовольняти бажання своїх гордих сердець, потопаючи в насолодах і нечесті (Патріархи і пророки, с. 90, 91). Думки цих людей стали зіпсованими, бо вони викреслили Бога зі свого життя й не шукали Його порад. Вони були винахідливі на лихе, роблячи те, чого Бог ніколи не велів їм чинити, винахідливі на злі справи... Милостиво подарований їм час вони використовували для того, щоб висміювати Ноя. Люди пародіювали його та критикували. Вони сміялися над його серйозністю та глибокими переживаннями щодо судів, які, як він заявляв, Бог неодмінно виллє на Землю. Вони говорили про науку та про закони, які керують природою. Люди сміялися над словами Ноя й називали його божевільним фанатиком (Біблійний коментар, т. 1, с. 1090. Коментар Е. Уайт).

33

28 сiчня, субота

Зловживання талантами

«А ймення брата його Ювал, – він був батьком усім, хто держить у руках гусла й сопілку. А Цілла також породила Тувалкаїна, що кував всіляку мідь та залізо» (Бут. 4:21, 22).

У

наслідок потопу були втрачені більш значущі винаходи у сфері мистецтва та людської майстерності, ніж відомі світові сьогодні. Знищені витвори мистецтва були прекраснішими за ті, якими ми пишаємося сьогодні... Дивлячись на світ, Бог бачив, що інтелект, яким Він наділив людину, спотворився, що нахил думки серця її тільки зло повсякденно. Бог дав цим людям знання. Він подарував їм цінні ідеї, щоб вони могли виконувати Його План. Але Господь побачив: ті, хто за Його задумом мав володіти мудрістю й чинити правосуддя, використовують усі сили свого розуму для прославлення себе. Водами потопу Він стер цих довгожителів з лиця Землі, а разом з ними зникло знання, яке вони використовували виключно на зло. Коли Земля знову наповнилася людьми, Господь наділив їх Своєю мудрістю вже не так щедро, давши їм тільки здібності, необхідні для виконання Його великого Плану (Біблійний коментар, т. 1, с. 1089. Коментар Е. Уайт). Сучасний світ отримує величезне задоволення, розмірковуючи про прогрес цього віку. Але Бога це не тішить. Про наших сучасників, як і про мешканців допотопного світу, можна сказати, що вони багато чого винайшли. У допотопному світі існувало безліч дивовижних витворів мистецтва й наукових розробок. Ці нащадки Адама володіли такими здібностями й талантами, яких нам не зустріти сьогодні (Рукопис 16, 1898 р.). Лише кілька кроків відділяли людей, які жили до потопу, від Бога, Творця світу. Велика тривалість життя та високий рівень інтелекту, дані цим людям, могли бути використані для Божого служіння. Проте їхня інтелектуальна сила, ця могутня енергія, використовувалася не за призначенням, і вони почали зневажати Бога... Відділяючись від Господа, люди віддають себе у владу сатани. Таланти даровані їм для того, аби використовувати їх у служінні Богові... Для кожної людини є тільки один без34

печний шлях – і це шлях послуху Господнім словам (Рукопис 31а, 1898 р.).

Суспiльство достатку

29 сiчня, недiля

«Бо так, як у ті дні перед потопом їли й пили… і ніхто не знав; аж ось прийшов потоп і забрав усіх» (Матв. 24:38, 39).

Г

ріх допотопного світу полягав у нестриманості, і сьогодні цей гріх нестриманості в питаннях їжі та пиття такий очевидний, що Бог не буде завжди його терпіти... Людина доводить до крайності те, що законне, і все її єство страждає від наслідків порушення встановлених Господом законів. Нестриманість у їжі та питті зростає. На столах з’являється різноманітна їжа, щоб задовольнити найвибагливіший смак. Але зловживання навіть корисними продуктами неодмінно призведе до страждань. Життєві сили організму не в змозі витримати таке навантаження і в результаті підриваються. Бог... не здійснюватиме чудеса, щоб завадити наполегливому порушенню законів здоров’я та життя... Людина повинна оцінювати себе, враховуючи заплачену за неї ціну. Усвідомлюючи свою цінність, вона не буде зловживати будь-якими фізичними або розумовими дарами. Бога ображає, коли людина неправильно поводиться зі своїми дорогоцінними силами, віддаючи себе у владу сатани й потураючи тому, що згубно позначається на її здоров’ї, благочесті та духовності (Лист 73а, 1896 р.). Хоч розбещеність світу була надзвичайно великою, Гос­ подь дав людям 120 років випробувального терміну, щоб вони, якби захотіли, могли покаятися. Проте, незважаючи на терпіння доброго й милосердного Бога, люди не скористалися цією сприятливою можливістю. Якийсь час вони відчували благоговіння й боялися чинити так само нерозважливо, як раніше. Але потім розбещені звички людей здобули перемогу над стриманістю. Їхня проникливість затуманилася, а бажання йти безбожним шляхом зміцнювалося, коли вони відмовлялися визнати свою гріховність (Рукопис 16, 1898 р.).

35

Нам необхідно їсти й пити, щоб підтримувати свої фізичні сили для служіння Господу. Але коли ми перетворюємо харчування на обжерливість, не думаючи про те, щоб порадувати нашого Небесного Отця, і їмо тільки те, що нам до смаку, тоді чинимо так само, як чинили люди за днів Ноя (Рукопис 31а, 1898 р.).

30 сiчня, понедiлок

Одружувалися й виходили замiж

«Бо так, як у ті дні перед потопом… одружувалися і виходили заміж – аж до того дня, як Ной увійшов у ковчег» (Матв. 24:38; див. також Бут. 6:1-8).

З

а днів Ноя справи вирішували в основному за допо­ могою грубої сили. Погрожуючи розправою, одні люди залякували інших (Рукопис 29, 1911 р.). Замість того щоб справедливо поводитися зі своїми ближніми, допотопні мешканці втілювали в життя свої беззаконні прагнення. Вони мали безліч дружин, що суперечило мудрій Божій постанові. Спочатку Бог дав Адаму одну дружину, показавши всім, хто буде жити на Землі, Свій порядок і закон. Непослух і падіння Адама та Єви принесли гріх і нещастя у світ, людина почала керуватися своїми тілесними бажаннями й змінила Божий порядок. Чим більше дружин мали чоловіки, тим більш розпусними й нещасними вони ставали. Якщо хтось хотів привласнити дружин, худобу або майно свого ближнього, він не думав про справедливість або законність; а якщо міг забрати все це силою, навіть убивши свого ближнього, він робив це й радів, що так жорстоко вчинив. Людям подобалося вбивати тварин. Вони вживали їхнє м’ясо, а це ще більше збуджувало їхню жорстокість, насильство і було причиною того, що вони дивилися на людську кров із вражаючою байдужістю (Духовні дари, т. 3, с. 63, 64). Нащадки Сифа були названі синами Божими, а нащадки ­Каїна – синами людськими. Спілкуючись із синами людськими, Божі сини розбестилися, а змішані шлюби між ними призвели до того, що під впливом своїх дружин вони втратили свій особ­ ливий святий характер і об’єдналися із синами Каїна в їхньому 36

ідолопоклонстві. Багато хто відкинув Божий страх і потоптав Його Заповіді. Однак на Землі все ж залишалися ті, які чинили справедливо, боялися і поважали свого Творця. Серед цих небагатьох праведних були Ной і його сім’я (Історія спасіння, с. 62). Багатоженство практикувалося з раннього періоду людської історії. Воно стало одним з тих злочинів, які викликали Божий гнів на допотопний світ... Сатана доклав особливих зусиль, щоб підірвати інститут шлюбу, послабити його обов’язки та позбавити його святості; адже не існує більш надійного способу спотворити Божий образ в людині й відчинити двері страждань і гріхів (Патріархи і пророки, с. 338).

До дня...

31 сiчня, вiвторок

«І стародавнього світу не пощадив, а зберіг восьмого Ноя, проповідника праведності, навівши на безбожних світовий потоп» (2 Петра 2:5; див. також Бут. 6:11-13) .

Б

ог застерігав мешканців стародавнього світу про те, що має намір очистити Землю від її нечистоти. Проте вони презирливо насміхалися над Його словами (Рукопис 161, 1897 р.). Спочатку здавалося, що чимало людей прийняло вістку застереження, але все-таки вони не щиро розкаялися перед Богом. Вони не були готові залишити свої гріхи. Протягом усього часу, що залишався до початку потопу, їхня віра випробувалася, але вони не витримали цього випробування. Переможені панівним невір’ям, ці люди повернулися до своїх колишніх друзів, відкидаючи серйозне застереження. Деякі відчували глибоке засудження у своєму серці, прислухалися до слів перестороги, але навколо них було так багато насмішників, що й вони... незабаром перетворилися на найзухваліших і непокірних безбожників. Адже немає людини настільки необачної, яка б так глибоко погрузла в гріхах, як та, що колись була осяяна світлом, але потім почала чинити опір докорам голосу Духа Божого (Патріархи і пророки, с. 95). Люди продовжували розважатися, влаштовуючи пишні бенкети; вони їли, пили, сіяли, будували, планували, укладали 37

вигідні угоди, які в майбутньому принесли б їм чимало прибутку. Так вони продовжували все глибше занурюватися в беззаконня, зухвало відкидаючи Божі вимоги і тим самим засвідчуючи про те, що не мали страху перед Всевишнім... Якби мешканці допотопного світу повірили вістці застереження і покаялися у своїх злих учинках, Бог відвернув би Свій гнів, як Він згодом вчинив у Ніневії. Однак, опираючись голосу совісті та застереженням Божого пророка, вони наповнили чашу беззаконня, і їхнє знищення стало неминучим (там само, с. 97). Господь посилає нам через Своїх посланців вістку застереження, проголошуючи, що кінець близький. Деякі прислухаються до цих застережень, але переважна більшість проігнорує їх. Те саме відбудеться, коли прийде Христос. Фермери, продавці, юристи, ремісники будуть поглинені своїми справами, і для них день Господній буде, як пастка (Рукопис 161, 1897 р.).

38

Лютий

1 лютого, середа

Будiвництво ковчега

«І промовив Господь до Ноя: “Прийшов кінець кожному тілу перед лицем Моїм, бо наповнилась земля насильством від них. І ось Я винищу їх із землі. Зроби собі ковчега з дерева ґофер. З перегородками зробиш ковчега, і смолою осмолиш його ізсередини та ізнадвору”» (Бут. 6:13, 14; див. також Бут. 6:5-22).

Б

ог дав Ноєві точні розміри ковчега й чіткі вказівки щодо його спорудження. Людській мудрості було не під силу спроектувати таке велике й міцне судно. Його Творцем був Сам Господь, а будівничим – Ной. За конструкцією ковчег нагадував корпус корабля, але в іншому він був більше схожий на будинок... У будівництві ковчега використовувалося кипарисове дерево, або дерево ґофер, яке не руйнувалося протягом декількох століть. Спорудження цієї гігантської будови було повільним і потребувало великої праці (Патріархи і пророки, с. 92-95). Люди, які жили до потопу, були високі на зріст і володіли дивовижною силою. Дерева були значно більшими й у своїй красі та досконалих пропорціях перевершували все, що сьогодні можуть бачити смертні. Їхня деревина мала дрібну текстуру й більшу щільність – вона була схожа на камінь. Потрібно було значно більше часу та праці, навіть для того могутнього народу, щоб приготувати лісоматеріали для будівництва, ніж у цьому виродженому столітті (Духовні дари, т. 3, с. 61). Кожна дошка ретельно підбиралася, і кожний шов покривався смолою. Робота була завершена, але лише Бог Своєю чудодійною силою міг вберегти цю споруду від бурхливих хвиль (Історія спасіння, с. 64). Метушалах, його сини та внуки жили під час будівництва ковчега. Вони, а також деякі інші люди отримували вказівки від Ноя й допомагали йому в його праці (Духовні дари, т. 3, с. 59, 60). У той час як Ной застерігав світ про небезпеку, його праця та вчинки свідчили про його щирість. Саме так віра Ноя зростала і ставала очевидною людям. Він був для світу при40

кладом віри в Боже Слово. Усе своє майно Ной уклав у будівництво ковчега... Кожний удар молотка, який лунав під час будівництва ковчега, також був свідченням для народу (Патріархи і пророки, с. 95).

Захищенi зсередини

2 лютого, четвер

«І сказав Господь Ноєві: “Увійди ти й увесь дім твій до ковчегу, бо Я бачив тебе праведним перед лицем Своїм в оцім роді”» (Бут. 7:1; див. також Бут. 7).

Н

ой ретельно виконав усі отримані від Бога вказівки. Ковчег був збудований так, як наказав Господь; для людей і тварин була заготовлена їжа. І тепер Божий слуга востаннє звернувся із серйозним закликом до народу. З палким почуттям, яке неможливо описати словами, він благав їх відгукнутися на спасіння, поки ще є така можливість. Однак вони знову відкинули слова Ноя, глузуючи з нього. Раптом глумливий натовп затих. Усі побачили, як різні тварини ‒ і найлютіші, і найспокійніші ‒ спускалися з гір, виходили з лісу і спокійно прямували до ковчега. Потім почувся немов шум вітру – це з усіх боків зліталися птахи, що, здавалося, небо потемніло, і в бездоганному порядку наближалися до ковчега. Тварини підкорилися Божому наказу, у той час як люди бунтували через свій непослух (Патріархи і пророки, с. 97, 98). Люди так довго опиралися, так довго відкидали послану їм Богом вістку, що їх не вразила навіть картина того, як тварини прямують з лісу до дверей ковчега і як Ной впускає їх всередину (Лист 108, 1896 р.). Час благодаті для грішного роду закінчився. Польові звірі й небесні птахи ввійшли до сховища. Ной і всі його домашні також увійшли до ковчега, і Господь зачинив за ними двері... Невидимі руки повільно зачинили масивні двері, що було не під силу тим, хто перебував усередині. Ной перебував у ковчезі, а ті, хто знехтував Божим милосердям, – поза ним. Печатка Небес лежала на тих дверях, Бог замкнув їх, і тільки Він міг їх відчинити. Так само будуть зачинені двері благодаті, коли Хрис­ тос завершить Своє заступництво за грішний рід перед Своїм 41

Другим приходом на хмарах небесних. Тоді Божественна милість уже не стримуватиме нечестивих і сатана здобуде повну владу над тими, хто відкинув Божу благодать. Вони спробують знищити Божий народ, але як Ной був замкнений у ковчезі, так і праведники будуть захищені Божественною силою (Патріархи і пророки, с. 98).

3 лютого, п’ятниця

Через сiм днiв

«І сталося по семи днях, і води потопу линули на землю» (Бут.

7:10; див. також Бут. 7).

П

ротягом семи днів після того, як Ной і його сім’я увійшли до ковчега, не було жодної ознаки бурі, що насувається. У цей час випробовувалася їхня віра. Це був час торжества для навколишнього світу. Боже зволікання зміцнило впевненість нечестивих у тому, що вістка Ноя була помилкою і що потопу ніколи не буде. Незважаючи на серйозні й урочисті події, свідками яких вони стали... вони продовжували розважатися й веселитися, дозволяючи собі навіть глузувати з очевидних проявів Божої сили. Натовпи людей збиралися біля ковчега, висміюючи тих, хто перебував у ньому, з нечуваною досі зухвалістю й жорстокістю (Патріархи і пророки, с. 98, 99). Після закінчення семи днів почали збиратися хмари. Це було нове видовище, адже люди ніколи раніше не бачили хмар... Незабаром почався дощ. Проте люди намагалися думати, що в цьому немає нічого тривожного... Якийсь час земля поглинала дощові краплі, але незабаром вода почала підніматися. Щоранку, коли люди виявляли, що дощ усе ще йде, вони з розпачем дивилися одне на одного, а щовечора повторювали: «Дощ усе ще йде!» (Ознаки часу, 10 квітня 1901 р.). Уперше люди бачили, як руйнуються витвори їхніх рук. Чудові будівлі, прекрасні сади й гаї, у яких стояли їхні ідоли, були знищені блискавками з неба, і всюди лежали уламки... Неможливо описати жах, який охопив людей і тварин. Серед гуркоту бурі чулися крики людей, які знехтували Божою владою... Тієї жахливої години вони зрозуміли, що до смерті їх призвело порушення Божого Закону. І хоча страх перед пока42

ранням змусив їх визнати свої злочини, проте вони не відчували справжнього каяття чи відрази до гріха. І якби покарання було скасоване, вони знову повстали би проти Бога. Так буде і перед знищенням світу вогнем, коли Божі суди прийдуть на Землю: нерозкаяні грішники зрозуміють, у чому полягає їхній гріх, – у презирливому ставленні до святого Божого Закону. Однак справжнього каяття в них буде не більше, ніж у беззаконників стародавнього світу (Патріархи і пророки, с. 99, 100).

Як було за днiв Ноя

4 лютого, cубота

«І як було за днів Ноя, так буде і за днів Людського Сина: їли, пили, женилися, виходили заміж – до дня, коли увійшов Ной до ковчега; і настав потоп, і вигубив усіх» (Луки 17:26, 27; див. також Бут. 6:5-13).

Б

ог засудив людей допотопного світу не за те, що вони їли й пили. У великому достатку Він наділив їх плодами землі для задоволення щоденних потреб. Їхній гріх полягав у тому, що вони, вживаючи ці дари, не дякували Подателю й опоганювали себе, нестримно потураючи своєму апетиту. Шлюб був Божим задумом, однією з перших постанов, запроваджених Творцем. Господь дав спеціальні вказівки щодо цього обряду, наділивши його святістю й красою. Але ці вказівки були забуті, а справжнє призначення шлюбу спотворене, і він почав служити тільки для задоволення пристрастей. Подібне становище спостерігається і сьогодні. Люди зловживають тим, що є законним. Потурання апетиту не знає меж... Тисячі людей не відчувають моральної відповідальності за те, щоб стримувати свої чуттєві бажання, і таким чином стають рабами хтивості. Люди живуть лише задля чуттєвих насолод, заради переваг цього світу та швидкоплинного життя... Картини із життя допотопного світу, зображені натхненним Словом Божим, правдиво повідомляють про той стан, до якого стрімко наближається і сучасний світ... Коли час їхнього випробування наближався до кінця, допотопні мешканці все більше вдавалися до розваг і бенкетів. Мужі, котрі мали владу та вплив, докладали всіх зусиль до 43

того, аби думки людей були поглинені пошуком веселощів та задоволень і вони залишилися байдужими до вістки застереження (Патріархи і пророки, с. 101-103). Перед потопом Бог послав Ноя застерегти світ, щоб люди могли покаятися й уникнути загибелі, яка їм загрожувала. Оскільки час Другого приходу Христа наближається, Господь посилає Своїх слуг сповістити світові про цю велику подію. Тисячі людей порушують Божий Закон, а Бог через Своє безмежне милосердя закликає їх навернутися й виконувати Його святі Заповіді. Усім, хто залишить свої гріхи, покаявшись перед Богом і повіривши в Ісуса Христа, запропоноване прощення (там само, с. 102).

5 лютого, недiля

Господь сходить, щоб подивитися

«І сказали вони: “Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі”» (Бут. 11:4; див. також Бут. 11:1-9).

Д

еякий час нащадки Ноя продовжували жити серед гір, де зупинився ковчег. Однак унаслідок збільшення їхньої чисельності виникло відступництво, яке призвело до розділення. Тих, хто бажав забути Творця й вийти з-під контролю Його Закону, постійно дратувало повчання та приклад їхніх побожних сусідів, і через деякий час вони вирішили відокремитися від тих, які поклонялися Богові. Вони вирушили до Шинеарської рівнини, розташованої на берегах Євфрату... Ці люди вирішили побудувати тут місто і вежу – таку величезну, щоб вона стала чудом світу... Мешканці Шинеарської рівнини не довіряли Божому завіту, який стверджував, що потопу більше ніколи не буде. Вони заперечували існування Бога і вважали, що потоп був викликаний дією природних сил. Інші вірили в надприродну Істоту й думали, що саме Вона знищила стародавній світ потопом, і, як і Каїн, повстали проти Неї. Спорудження вежі мало єдину мету – забезпечити порятунок на випадок потопу. Будуючи вежу, висота якої перевищувала б рівень води під час потопу, 44

люди бажали захистити себе від будь-якої можливої ​​небезпеки. Піднявшись до хмар, вони також сподівалися з’ясувати причину потопу... Такі самі будівельники вежі живуть і сьогодні. Безбожники будують свої теорії на наукових припущеннях і відкидають Боже об’явлення... У так званому християнському світі багато людей відвертаються від ясного вчення Біблії, створюючи віро­вчення на людських вигадках і приємних байках, вказуючи на споруджену ними вежу як на засіб, за допомогою якого можна досягти неба... Час Божих судів близький. Всевишній зійде, щоб подивитися, що побудували людські сини. Він виявить Свою​верховну владу; витвори людської гордості перетворяться на порох (Патріархи і пророки, с. 118-124).

Змiшанi та розсiянi

6 лютого,

понедiлок

«І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, і вони перестали будувати те місто» (Бут. 11:8; див. також Бут. 11:1-9).

М

ешканці рівнини Шинеар заснували своє царство для самозвеличення, а не заради Божої слави. Якби вони досягли успіху, то з’явилася б могутня сила, здатна правити, знищуючи праведність і насаджуючи нову релігію. Світ був би деморалізований... Але Бог ніколи не залишає світ без свідчення про Себе. У цей же час жили люди, які упокорилися перед Господом і кликали до Нього. «О Боже, – молилися вони, – захисти Свою справу і перешкодь методам і планам людей» (Свідчення для Церкви, т. 8, с. 213, 214). Ще до повного завершення вежі частину її відвели під житло для будівельників, а інші приміщення, розкішно обставлені​​ та прикрашені, були посвячені ідолам... Раптом робота, яка успішно виконувалася, була зупинена. Послані з неба ангели отримали завдання зруйнувати плани будівельників. Вежа досягала вже чималої висоти, і будівельники, які перебували вгорі, не могли безпосередньо спілкуватися з тими, хто працював унизу. Тому на всіх ярусах вежі в 45

різних місцях стояли люди, які передавали повідомлення щодо необхідного матеріалу або вказівки щодо роботи. Коли ці повідомлення передавалися таким чином, раптом виявилося, що всі говорять різними мовами, і знизу посилали непотрібні матеріали, а зверху не виконували вказівки. Виникли плутанина й тривога. Робота зупинилася... До цього часу всі люди розмовляли однією мовою, а тепер кожен приєднувався до тієї групи, мову якої розумів; одні пі­ шли в один бік, інші – у протилежний. «І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі». За допомогою цього розпорошення була заселена вся земля, і таким чином Божий намір було виконано тими засобами, якими люди хотіли перешкодити його здійсненню (Патріархи і пророки, с. 119, 120). Сьогодні Господь бажає, щоб Його народ розповсюдився по всій землі. Він не повинен селитися колоніями. Ісус сказав: «Ідіть по цілому світі й усьому творінню проповідуйте Євангеліє» (Марка 16:15) (Свідчення для Церкви, т. 8, с. 215).

7 лютого, вiвторок

Не ставлячи запитань

«Вірою Авраам, коли був покликаний іти на місце, яке мав одержати в спадок, – послухався і пішов, не знаючи, куди йде» (Євр. 11:8; див. також Бут. 12:1-9).

А

враам виріс в атмосфері релігійних забобонів і язичництва. Навіть родина його батька, завдяки якій збереглося правдиве знання про Бога, поступилася перед спокусливим впливом оточення, і «служили вони не Єгові, а іншим богам»... Авраам отримав наказ від Бога: «Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу». Щоб Господь міг приготувати Авраама для великої місії хоронителя священних істин, він повинен був залишити оточення, у якому виріс... Беззаперечна покора Авраама є одним з найбільш вражаючих прикладів віри, які ми можемо знайти в Біблії... Випробування, якого зазнав Авраам, було нелегким; від нього вимагалася чимала жертва. Він був пов’язаний тісними узами зі своєю батьківщиною, рідними й домівкою, проте без 46

вагань підкорився заклику. Він не ставив запитань про Обітовану землю: чи родючий там ґрунт, чи сприятливий клімат, чи має той край зручне географічне розташування і володіє можливостями для накопичення багатства. Бог сказав, і Його слуга повинен підкоритися. Для нього найщасливішим місцем на землі було те, куди Господь послав його. У наші дні чимало людей проходить через такі самі випробування, що й Авраам... Можливо, вони будуть змушені залишити свою кар’єру, яка обіцяє їм багатство і славу, залишити друзів і вигідні зв’язки, відокремитися навіть від родичів, щоб іти дорогою, яка є не чим іншим, як шляхом самозречення, поневірянь і жертовності. Бог має для них роботу, яку необхідно виконати. Хто готовий відгукнутися на заклик Провидіння, залишивши виплекані плани і друзів? Хто візьме на себе нові обов’язки й вирушить у невідомі місця?.. Чинячи так, людина виявить віру Авраама й розділить з ним «у безмірнім багатстві славу вічної ваги», порівняно з якою «страждання теперішнього часу нічого не варті» (2 Кор. 4:17; Римл. 8:18) (Патріархи і пророки, с. 125-127).

– надiя C

8 лютого, середа

«Щоб випробування вашої віри, – набагато ціннішої за золото, яке гине, хоч і випробовується у вогні, – виявилося для похвали, слави і честі при з’явленні Ісуса Христа» (1 Петра 1:7; див. також Бут. 12:9, 10).

А

враам продовжував рухатися в південному напрямку, і знову його віра зазнала випробування. Небо не посилало дощу, струмки в долинах висохли, і траву на рівнинах випалило сонце. Для худоби не було пасовищ, і голод загрожував усьому таборові. Чи не засумнівався тепер патріарх у керівництві Провидіння? Чи не озирався він із жалем на родючі халдейські рівнини? Коли до Авраама приходила одна біда за іншою, усі напружено стежили за тим, що він зробить далі. І поки його впевненість здавалася непохитною, вони відчували, що є надія...

47

Авраам не міг пояснити дії Божого Провидіння; його очікування не виправдалися, але він твердо вірив обітниці: «Поблагословлю Я тебе, і звеличу ім’я твоє, – і будеш ти благословенням». Зі щирою молитвою патріарх роздумував, як зберегти життя людей і отар худоби, але він не дозволяв обставинам похитнути його віру в Божі слова. Щоб уникнути голоду, Авраам вирушив до Єгипту. Він не відмовився від Ханаану, але, опинившись у скрутному становищі, не повернувся до Халдейської землі, де не бракувало хліба. Він шукав лише тимчасового пристановища, яке було б якомога ближче до Обітованої землі, сподіваючись незабаром повернутися туди, куди його привів Бог. У Своєму Провидінні Господь допустив це випробування в житті Авраама, щоб навчити його покірності, терпіння та довіри... Бог допускає випробування для Свого народу, аби через вірність та послух він духовно збагатився і його приклад став джерелом сили для інших. «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, ‒ говорить Господь, ‒ думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єрем. 29:11). Суворі випробування нашої віри, які змушують думати, що Бог, напевно, залишив нас, насправді повинні наблизити нас до Христа, щоб ми могли покласти всі свої тягарі біля Його ніг і відчути той спокій, який Він дасть нам натомість (Патріархи і пророки, с. 128, 129).

9 лютого, четвер

. дiтей Бог захищаc- Своiх

«Не дозволив нікому Він кривдити їх, і за них Він царям докоряв: “Не доторкуйтеся до Моїх помазанців, а пророкам Моїм не робіте лихого!”» (Псал. 105:14, 15; див. також Бут.

12:10-20).

С

аме суворими випробуваннями Бог дисциплінує Своїх слуг. Він бачить, що люди мають здібності, які можуть бути використані для успіху Його справи, і піддає цих людей випробуванню. У Своєму Провидінні Він ставить їх у такі умови, у яких перевіряється їхній характер і виявляються вади і слабкості, про які вони й не здогадувалися. Бог дає їм можливість виправити ці вади й таким чином підготува48

тися до служіння Йому. Указуючи людям на їхні слабкості, Господь навчає їх покладатися на Нього, бо тільки Він – їхня допомога і захист. Так Він досягає Своєї мети. Навчені та дисципліновані, такі люди готові виконати ту велику місію, для якої їм були дані ці здібності... Під час перебування в Єгипті виявилося, що Авраам не позбавлений людських слабкостей і недоліків. Приховавши факт, що Сарра – його дружина, він виявив недовіру до Божественного піклування та відсутність високої віри й сміливості, які так часто і благородно проявляв у своєму житті... Авраам вважав, що не буде великого гріха, якщо він видасть Сарру за свою сестру, бо вона справді була дочкою його батька, але не матері. Однак таке приховування їхніх справжніх відносин було обманом. Жодне відхилення від чесності не може отримати Божого схвалення. Через невір’я Авраама Сарра опинилася у великій небезпеці. Єгипетський цар, дізнавшись про вроду жінки, наказав привести її до палацу , маючи намір взяти її за дружину. Однак Бог у Своїй великій милості захистив Сарру, пославши кари на царську сім’ю... Застереження, дане фараонові, послужило захистом для Авраама в його подальших взаємовідносинах з язичницькими народами... Стало очевидним, що Бог, Якому Авраам поклоняється, захищає Свого слугу, і за будь-яке заподіяне йому зло доведеться отримати покарання. Дуже небезпечно кривдити когось із дітей Небесного Царя (Патріархи і пророки, с. 129-131).

Збереження миру

10 лютого, п’ятниця

«І промовив до Лота Аврам: “Нехай сварки не буде між мною та між тобою, і поміж пастухами моїми та поміж пастухами твоїми, бо близька ми рідня. Хіба не ввесь Край перед обличчям твоїм? Відділися від мене! Коли підеш ліворуч, – то я піду праворуч, а як ти праворуч, – то піду я ліворуч» (Бут. 13:8, 9; див. також Бут. 13:1-13).

А

враам повернувся до Ханаану «вельми багатий на худобу, на срібло й на золото». Лот усе ще залишався з 49

ним; вони знову прийшли до Бет-Елу та розкинули свої намети біля жертовника, колись спорудженого ними. Незабаром вони переконалися, що примноження багатства завдає чимало клопотів. Під час труднощів і випробувань вони жили в повній згоді між собою, а тепер, у дні добробуту, виникла небезпека розбрату. Для худоби не вистачало пасовищ... Стало очевидним, що їм доведеться розділитися. Авраам був старшим від Лота за віком, посідав вище становище як у родинному, так і в суспільному житті, проте першим запропонував залагодити справу мирно. Хоч Сам Бог віддав Авраамові всю землю, він великодушно відмовився від цього права... У цих словах проявився шляхетний, безкорисливий характер Авраама. Як багато людей за подібних обставин, ризикуючи всім, відстоюють свої власні права і переваги! Скільки родин було зруйновано через це! Скільки церков розділилися, зробивши істину об’єктом презирства та глузування серед нечестивих! Щоб не було «сварки між мною і тобою», сказав Авраам, «бо близька ми рідня», і не тільки в буквальному розумінні, але і як шанувальники істинного Бога. Божі діти у всьому світі становлять одну сім’ю, тому серед них повинен панувати дух любові та миру. «Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною!» (Римл. 12:10) – проголошує вчення нашого Спасителя. Якби ми завжди були чуйними одне до одного й поводилися з нашими ближніми так, як хотіли б, щоб вони ставилися до нас, тоді в житті було б удвічі менше зла. Дух самозвеличення – це дух сатани, але серце, у якому перебуває любов Христа, сповнене милосердя, яке не шукає свого. Такі особистості будуть завжди діяти за Божою порадою: «Нехай кожний дбає не тільки про себе, а про інших» (Филп. 2:4) (Патріархи і пророки, с. 132, 133).

11 лютого, cубота

До Содома

«Аврам оселився в землі ханаанській, а Лот оселився в рівнинних містах околиці, і наметував аж до Содому. А люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом» (Бут. 13:12, 13; див. також Бут. 13:1-13).

50

О

дним з найбільш родючих місць у всій Палестині була Йорданська долина... Там були розкішні, прекрасні міста, їхні багатолюдні ринки передбачали вигідну торгівлю. Засліплений картинами земних благ, Лот випустив з уваги моральні й духовні вади, з якими міг там зустрітися... «Лот оселився в рівнинних містах околиці, і наметував аж до Содому». Він не зумів передбачити жахливі наслідки цього егоїстичного вибору (Патріархи і пророки, с. 133). Лот обрав своїм місцем проживання Содом, оскільки побачив у ньому певні, зі світської точки зору, переваги. Однак після того як він пустив там коріння й накопичив земне багатство, він зрозумів, що припустився помилки, оскільки не врахував моральний стан суспільства, у якому оселився. Мешканці Содома були зіпсутими людьми, і щодня до слуху Лота долинало лихослів’я. Його праведна душа страждала від насильства та злочинності, але він був не в силах цьому запобігти. Його діти ставали схожими на нечестивих мешканців Содома, бо спілкування з ними розбестило їх. Зважаючи на все це, земне багатство здавалося Лоту мізерно малим і не вартим тієї ціни, яку він заплатив за нього. Родинні зв’язки Лота розширилися, оскільки його діти вступили в подружні союзи із содомлянами. Зрештою Господній гнів запалав на нечестивих жителів цього міста й ангели Божі прийшли до Содома вивести Лота, щоб він не загинув при злитті Божих судів (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 110). Якби не святі настанови, отримані свого часу Лотом від Авраама, вплив дружини й жителів нечестивого міста призвів би його до відступництва від Бога. Одруження Лота та його переселення до Содома стали першими ланками в ланцюзі подій, які протягом багатьох поколінь прирікали світ на численні нещастя (Патріархи і пророки, с. 174). Намір сатани – заманити чоловіків та жінок в міста, і для цього він винаходить усілякі нововведення і різні незвичайні розваги. Сучасні міста Землі все більше стають подібними до міст перед потопом (Вибрані вісті, т. 2, с. 355).

51

12 лютого, недiля

Дiм, який Бог може благословити

«Бо вибрав Я його, щоб він наказав синам своїм і домові своєму по собі. І будуть вони дотримуватися дороги Господньої, щоб чинити справедливість та право, а то для того, щоб Господь здійснив на Авраамові, що сказав був про нього» (Бут. 18:19).

Б

ог бачить людину такою, якою вона є у своїй родині. Життя Авраама, Божого друга, вирізнялося особливою повагою до Господніх слів. Він культивував релігію вдома. Страх Божий наповнював його домашніх. Авраам був священиком у своєму домі. На свою сім’ю він дивився як на священний дар. Його домашніх налічувалося понад тисячу осіб, і він скеровував їх усіх, батьків і дітей, до Божественного Владики. У його домі не було місця батьківському утиску або синівському непослуху. Поєднуючи любов і справедливість, Авраам керував своїм домом у Божому страху, і Господь засвідчив про його вірність (Лист 144, 1902 р.). Він «наказав... домові своєму». Не повинно бути ні гріховного нехтування поганими нахилами дітей, ні нерозумного потурання бажанням виділяти улюбленців, ні зради почуття обов’язку на користь хибної прихильності. Авраам мав не тільки дати правильну настанову, він повинен був підтримувати авторитет справедливих і праведних законів. Як мало в наші дні тих, хто наслідує його приклад! Дуже багато батьків проявляють сліпий і егоїстичний сентименталізм, який виражається в тому, що вони не звертають уваги на незрілі судження своїх дітей і не обмежують їхніх свавільних бажань. Таким чином батьки виявляють найбільшу жорстокість до своїх дітей і чинять великий злочин перед світом. Батьківська поблажливість вносить безлад у сім’ю та суспільство. Подібне виховання зміцнює в дітях бажання йти за своїми нахилами, замість того щоб підкоритися Божественним вимогам (Рукопис 22, 1904 р.). Як батьки, так і діти належать Богові й повинні підкоритися Його правлінню. Авраам керував своїм домом, поєднавши 52

любов і авторитет. Боже Слово надало нам правила, якими слід керуватися. Вони є мірилом, і ми не можемо ухилятися від нього, якщо хочемо йти шляхом Господа. Божа воля повинна бути понад усе. Питання, яке нам слід поставити собі, полягає не в тому, що роблять інші, що подумають мої родичі або що вони про мене скажуть, якщо я і далі буду йти цим шляхом, а в тому, що говорить Бог. Ні діти, ні батьки не зможуть по-справжньому процвітати на жодному шляху, крім шляху Божого (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 548).

Гостиннiсть

13 лютого, понедiлок

«Не забувайте гостинності, бо завдяки їй деякі, не відаючи, гостинно прийняли ангелів» (Євр. 13:2; див. також Бут. 18:1-8).

Б

ог виявив Аврааму велику честь. Небесні ангели відвідували його і розмовляли з ним як з другом. Коли Божі суди були готові злитися на Содом, Господь не приховав це від Авраама, і він став заступником перед Богом за грішників. Його зустріч з ангелами є чудовим прикладом гостинності (Патріархи і пророки, с. 138). У книзі Буття ми бачимо патріарха, який у спекотний літній полудень відпочиває біля входу до свого намету під покровом діброви Мамре. Повз нього проходять троє подорожніх. Вони не просять виявити їм гостинність, благаючи про послугу, але Авраам не дозволяє їм продовжувати свій шлях, не відпочивши й не підкріпившись. Він – людина поважного віку, багата, шанована, яка звикла розпоряджатися, і все ж, побачивши незнайомців, «вибіг із входу намету назустріч Їм, і вклонився до землі». Звертаючись до одного з чужинців, він сказав: «Господи, коли тільки знайшов я милість в очах Твоїх, ‒ не проходь повз Свого раба!» (Бут. 18:2, 3). Авраам приніс води, щоб вони могли обмити з ніг дорожній пил. Він сам обрав для них їжу; поки незнайомці відпочивали у прохолодній тіні, його дружина Сарра готувала для них частування, а Авраам шанобливо стояв поруч з ними. Він проявив до них таку доброту просто як до мандрівників, з якими міг ніколи більше не зустрітися. Однак трапеза завершилася, і стало зрозуміло, 53

ким були гості Авраама. Він прислуговував не тільки небесним ангелам, а й їхньому славному Володареві – своєму Творцеві, Спасителю і Царю. Аврааму були відкриті небесні плани, і він був названий «Божим другом»... Перевага, дарована Аврааму й Лоту, доступна і нам. Виявляючи гостинність Божим дітям, ми можемо прийняти до своїх осель Його ангелів. Навіть у наш час ангели в людській подобі входять в доми людей, і люди приймають їх. А хрис­тиян, які живуть у світлі, що виходить від Імені Божого, завжди супроводжують невидимі ангели, і ці святі істоти залишають благословення в наших будинках (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 341, 342).

14 лютого, вiвторок

Зворотний вiдлiк для Содома

«І Авраам підійшов та й промовив: “Чи погубиш також праведного з нечестивим?”… Не можна Тобі чинити так, щоб убити праведного з нечестивим, бо стане праведний як нечестивий, – цього ж не можна Тобі! Чи ж Той, Хто всю землю судить, не вчинить правди?» (Бут. 18:23 , 25; див. також Бут. 18:16-33).

А

враам вшанував Бога, і Господь виявив йому шану, відкривши Свої плани й наміри. «Чи Я від Авраама втаю, що Я маю зробити?» – сказав Господь... Муж віри благав пощадити мешканців Содома. Одного разу він врятував їх своїм мечем, а тепер намагався спасти їх своїми молитвами... З глибокою повагою і покірністю Авраам невідступно просив... Сам будучи грішником, він заступався за грішників. Таким духом повинні бути наповнені всі, хто наближається до Бога. Однак при цьому Авраам виявив довіру дитини, яка благає свого люблячого батька. Він наблизився до небесного Посланця і палко просив Його про заступництво. Хоч Лот був мешканцем Содома, проте не брав участі в нечестивих справах його жителів. Авраам думав, що в тому розпусному місті повинні бути й інші справжні діти Божі. Авраам не обмежився одним проханням, він багаторазово повторював їх. Осмілівши після отримання позитивних відпові54

дей на свої запитання, він продовжував просити доти, доки не отримав запевнення: якщо знайдеться хоча б десять праведників, то заради них місто буде помилуване. Любов до людей, що гинуть, надихала Авраама молитися. Ненавидячи гріхи розпусного міста, він намагався врятувати його грішних жителів. Глибока зацікавленість Авраама долею мешканців Содома свідчить про ту турботу, яку ми повинні проявляти до грішника. Ми повинні ненавидіти гріх, але плекати милість і любов до грішника. Нас оточують душі, що прямують назустріч загибелі, такої ж безнадійної та жахливої, яка спіткала Содом. Кожний день є для когось останнім днем ​​випробування. Щогодини хтось відходить у вічність, де вже ніколи не почує про Божу милість. Де ж голос перестороги і благання, який говорить грішникові спасатися від страшної долі? Де простягнуті руки, які рятують грішника від смерті? Де люди, які з покорою і непохитною вірою благають Бога спасти грішника? (Патріархи і пророки, с. 139, 140).

Небезпечнi вулицi

15 лютого, середа

«І прибули обидва Анголи до Содому надвечір, а Лот сидів у брамі содомській. І побачив Лот, і встав їм назустріч, і вклонився обличчям до землі, та й промовив: “Ось, панове мої, зайдіть до дому вашого раба, і переночуйте, і помийте ноги свої, а рано встанете й підете на дорогу свою”. А вони відказали: “Ні, бо будемо ми ночувати на вулиці”» (Бут. 19:1, 2; див. також Бут. 19:1-14).

Х

оч Лот, племінник Авраама, влаштувався в Содомі, він був наповнений духом патріарха, духом доброти й гостинності. Помітивши двох незнайомців біля міської брами і знаючи про небезпеки, які з настанням темряви неодмінно підстерігатимуть їх у цьому нечестивому місті, Лот наполіг, щоб вони увійшли в його дім. Він не замислювався, на яку небезпеку наражав при цьому себе та свою сім’ю. Це була частина його життя – захищати тих, кому загрожувала небезпека, і піклуватися про подорожніх, а добро, безкорисливо вчинене 55

двом незнайомим мандрівникам, привело в його будинок ангелів. Ті, кого Лот намагався захистити, самі захистили його. З настанням темряви він заради безпеки мандрівників привів їх до своєї оселі, а на світанку чужинці благополучно вивели Лота і його сім’ю за межі приреченого міста (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 342). Лот не знав, ким вони були насправді, але ввічливість і гостинність були його звичаєм. Ці якості були частиною його релігії – наукою, яку він засвоїв від Авраама. Якби він не плекав у собі дух ввічливості, то міг би загинути разом з іншими мешканцями Содома. Чимало людей, зачиняючи двері своїх будинків перед мандрівниками, зачиняють їх перед Божими вісниками, які принесли б їм благословення, надію і мир. Кожний учинок, яким би незначним він не здавався, сприяє добру або злу. Вірність чи нехтування у виконанні навіть найменших обов’язків може відчинити двері щедрим благословенням або ж великим нещастям. Саме в малому випробовується характер. Щоденні діла самозречення, вчинені з радістю й від щирого серця, викликають Боже схвалення. Ми повинні жити не для себе, а для інших. Ми можемо зробити наше життя благословенням тільки шляхом самозречення, плекаючи в собі дух любові та безкорисливості. Невеликі вияви уваги та люб’язності можуть зробити життя щасливим; а нехтування ними може сприяти нещастю людей (Патріархи і пророки, с. 158).

16 лютого, четвер

Остання нiч

«Спопелив міста Содом і Гоморру, засудивши їх на знищення, дав як приклад для майбутніх безбожників» (2 Петра 2:6; див. також Бут. 19:12-29).

У

полум’ї, яке знищило міста рівнини, є застереження і для наших днів. Ми повинні засвоїти страшний і серйозний урок про те, що, хоч Божа милість довготерпить грішників, існує межа, яку люди не можуть переступити. Коли ця межа порушена, тоді благодать забирається і зливаються Божі суди.

56

Згідно зі словами Спасителя світу, існують тяжчі гріхи, ніж ті, за які були знищені Содом і Гоморра. Люди, які чули євангельську вістку, що закликає грішників до покаяння, і не прийняли її, завинили перед Богом більше, ніж жителі Сіддімської долини. Але ще більшим є гріх тих, хто говорить, що знає Бога й дотримується Його Заповідей, а своїм характером і повсякденним життям відрікається від Христа. У світлі цього застереження, даного Спасителем, доля Содома є серйозною пересторогою... для тих, хто легковажно ставиться до світла і переваг, посланих Небом (Патріархи і пророки, с. 162-165). Незабаром на Землю виллються Божі суди. Ангели Божі попереджають нас: «Поспішайте, рятуйтеся». Але лунають й інші голоси: «Не турбуйтеся, для тривоги немає жодних підстав». Люди, які живуть безтурботно, вигукують: «Мир і безпека!», тоді як Небо заявляє, що того, хто кривдить, спіткає швидка загибель. Люди молоді, легковажні, ті, хто любить задоволення, вважають ці застереження вигадками і з іронією відвертаються від них. Батьки думають, що їхні діти праві, і всі продовжують спокійно спати. Так було і під час загибелі стародавнього світу, а також при знищенні Содома й Гоморри вогнем. У ніч напередодні своєї загибелі населення міст рівнини веселилося, вдаючись до беззаконня. Лота висміювали за його страхи і попередження. Але саме ці насмішники і загинули в полум’ї. Тієї ночі двері благодаті назавжди зачинилися для нечестивих і безтурботних мешканців Содома (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 233, 234). Той самий голос, який закликав Лота вийти із Содома, просить нас: «Вийдіть з-поміж них і відділіться... і до нечистого не доторкайтеся»! (2 Кор. 6:17). Ті, хто підкориться цьому застереженню, будуть врятовані (Вибрані вісті, т. 2, с. 354).

Не забувайте

17 лютого, п’ятниця

«Згадайте дружину Лота» (Луки 17:32; див. також Бут. 19:19, 29).

О

дна з утікачок насмілилася озирнутися на приречене місто – і стала пам’ятником Божого суду. Якби Лот без будь-яких вагань підкорився повелінню ангела і швидко втік у 57

гори без єдиного слова протесту або прохання, його дружина також могла б урятуватися. Приклад Ноя спас би її від гріха, який визначив її долю. Але нерішучість і зволікання чоловіка не дозволили їй з належною серйозністю поставитися до повеління ангела. Хоч жінка і покинула місто, її серце залишилося там і вона загинула разом з ним. Дружина Лота повстала проти Бога, тому що Його суди призвели до втрати її багатства і дітей. Урятована Божою милістю з грішного міста, вона вважала, що з нею вчинили надто суворо, оскільки багатство, накопичене протягом багатьох років, довелося залишити. Замість того щоб із вдячністю прийняти спасіння, вона самовпевнено озирнулася назад, жалкуючи про долю тих, хто відкинув Божественне застереження. Її гріх свідчить про те, що вона не була гідна життя, за збереження якого відчувала так мало вдячності. Ми повинні бути дуже обережними й не ставитися легковажно до милостивих засобів, які Бог посилає заради нашого спасіння. Деякі християни заявляють: «Не потрібно мені ніякого спасіння, якщо друг мого життя або діти не отримають його разом зі мною». Вони вважають, що Небо не буде для них Небом без тих, кого вони так люблять. Однак чи мають ті, котрі так думають, правильне уявлення про свої особисті взаємовідносини з Богом, чи беруть вони до уваги Його ніжне й милосердне піклування про них? Чи не забули вони про великий обов’язок любові, честі й вірності в служінні своєму Творцеві та Спасителю? Голос милосердя звернений до всіх; і якщо наші друзі відкидають любов Спасителя, невже ми теж відвернемося від неї? Викуплення душі обійшлося надто дорого. Христос заплатив за наше спасіння непомірно високу ціну, і ніхто з тих, хто оцінив цю велику жертву або гідність людської душі, не відкине з презирством Божу милість тільки тому, що так роблять інші (Патріархи і пророки, с. 161, 162).

18 лютого, субота

. Найкраща краiна

«Нині ж кращої бажають, тобто небесної. Тому Бог не соромиться називати Себе їхнім Богом, адже Він приготував їм місто» (Євр. 11:16).

58

К

оли Лот оселився в Содомі, він мав рішучий намір захистити себе від беззаконня і заповісти це своєму домові. Але він жорстоко помилився... Чимало людей і сьогодні припускається такої ж помилки... Їхні діти оточені спокусами і занадто часто потрапляють у товариства, несприятливі для виховання побожності та формування праведного характеру. Атмосфера аморальності, невір’я, байдужості до духовний речей має тенденцію протистояти впливу батьків. Перед очима юнацтва завжди стоїть приклад бунту проти батьківського і Божественного авторитетів. Багато хто зближується з безбожниками й невіруючими, пов’язуючи свою долю з Божими ворогами. Господь бажає, щоб, обираючи місце проживання, ми перш за все враховували моральний і релігійний вплив, якого зазнаємо ми та наші сім’ї. Ми можемо потрапити в тяжке становище, адже багато хто не може мати такого оточення, якого бажає, але щоразу, куди б нас не привело почуття обов’язку, Бог допоможе нам залишитися чистими, якщо будемо пильнувати й молитися, покладаючись на благодать Христа. Однак без крайньої необхідності ми не повинні наражати себе на вплив, несприятливий для формування нашого християнського характеру... Ті, хто забезпечує своїм дітям земне багатство і шану ціною вічності, згодом усвідомлюють, що такі переваги є великою втратою. Подібно до Лота, багато хто побачить загибель своїх дітей і сам ледве врятується. Праця усього їхнього життя виявиться даремною, а саме життя – сумною невдачею. Якби вони осягнули справжню мудрість, то менше дбали про земні блага для своїх дітей, а забезпечили б їм право на безсмертну спадщину. Спадок, обіцяний Богом Своєму народові, не в цьому світі... Ми повинні жити тут, на Землі, як мандрівники й чужинці, якщо бажаємо потрапити в кращу батьківщину, тобто небесну (Патріархи і пророки, с. 168-170).

59

19 лютого, недiля

Нiщо не занадто цiнне

«Авраам, будучи випробовуваний вірою, привів Ісаака і, маючи обітниці, приносив у жертву єдинородного сина; йому було сказано, що в Ісаакові назветься твій нащадок. Бо він зрозумів, що Бог має силу воскресити з мертвих, тому й одержав його як прообраз» (Євр. 11:17-19; див. також Бут. 22:1-14).

Б

ог покликав Авраама стати батьком усіх віруючих, і його життя мало бути взірцем віри для прийдешніх поколінь. Однак його віра не була досконалою. Одного разу він виявив недовіру до Бога, приховавши, що Сарра була його дружиною, а потім ще раз, одружившись з Агар. Для того щоб Авраам міг досягти найвищого ступеня духовного розвитку, Бог піддав його іншому випробуванню, найскладнішому з усіх, які будь-коли випадали на долю людини (Патріархи і пророки, с. 147). Господь звернувся до нього зі словами: «Візьми свого сина, свого одинака, що його полюбив ти, Ісака... і принеси там його в цілопалення». Серце літньої людини застигло від жаху. Якби хвороба забрала його дорогого сина, це стало б найбільшим горем для люблячого батька і покрило б сумом його посивілу голову. Однак від нього вимагалося пролити дорогоцінну кров сина своєю власною рукою. Це здавалося Аврааму страшним і неможливим. Проте Бог звелів, і Його слово вимагало безумовної покори. Авраам був уже в похилому віці, але це не звільняло його від виконання обов’язку. Він озброївся палицею віри й у німій агонії взяв за руку свою прекрасну дитину, яка пашіла здоров’ям юності, і вирушив виконувати Боже повеління... Однак Авраам не роздумував про те, як виконаються Божі обітниці, якщо Ісак помре. Він не почав прислухатися до плачу свого серця, але виконав Божественне доручення, і лише в останню мить, коли його ніж уже був готовий встромитися в тремтяче тіло юнака, Господь сказав йому: «Не протягай своєї руки на хлопця... бо тепер Я бачу, що ти богобійний і не пожалів для Мене сина свого, одинака» (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 144, 145). Цей вияв віри Авраама записаний нам як настанова. Він викладає людям великий урок довіри Божим вимогам, яки60

ми б суворими і неприємними вони не були. Він також навчає дітей досконалої покори своїм батькам і Богові. Послух Авраама показує нам, що в нашому земному житті немає нічого настільки цінного, чого ми не могли б віддати Богові (Свідчення для Церкви, т. 3, с. 368).

Вибiр дружини

20 лютого, понедiлок

«І я заприсягну тебе Господом, Богом неба й Богом землі, що ти не візьмеш жінки для сина мого з-посеред дочок ханаанеянина, серед якого я пробуваю. Бо ти підеш до краю мого, і до місця мого народження, і візьмеш жінку для сина мого, для Ісака» (Бут. 24:3, 4; див. також Бут. 24).

Н

епохитна віра Авраама в Бога та послух Його волі знайшли відображення в характері Ісака, але почуття юнака були сильними й глибокими, а характер ‒ лагідним і поступливим. Якби він одружився із дівчиною, яка не боїться Бога, тоді заради миру в сім’ї міг би пожертвувати принципами своєї віри. Для Авраама вибір дружини для сина був серйозною і важливою справою. Він турбувався про те, щоб син не одружився з тією, яка відверне його від Бога... Авраам аналізував наслідки змішаних шлюбів між тими, хто боявся Бога, і тими, хто не мав Божого страху, від днів Каїна і до його часу. Наслідки його шлюбу з Агар, а також шлюбні зв’язки Ізмаїла та Лота були очевидними для нього. Брак віри в Авраама і Сарри призвів до появи на світ Ізмаїла – до змішання праведного насіння з нечестивим. Батьківський вплив на сина зустрічав протидію з боку родичів матері та дружини-язичниці Ізмаїла... Дружина Лота була себелюбною невіруючою жінкою, саме через її вплив Лот відокремився від Авраама. Якби не вона, Лот не залишився б у Содомі, позбавлений порад муд­ рого богобоязливого патріарха... Ніхто з тих, хто має страх Божий, не може поєднати своє життя з людиною, яка не боїться Його, не наражаючи при цьому свою душу на небезпеку. «Чи йдуть двоє разом, якщо не умовились?» (Амоса 3:3). Щастя і добробут сімейного со61

юзу залежить від єдності поглядів подружжя. Між віруючим і невіруючим існує величезна розбіжність у бажаннях, смаках, прагненнях. Вони служать різним панам, у яких немає нічого спільного. Якими б святими й справедливими не були принципи одного з подружжя, вплив невіруючого супутника життя постійно віддалятиме його від Бога... Боже повеління говорить: «Не впрягайтеся разом з невірними в чуже ярмо» (2 Кор. 6:14) (Патріархи і пророки, с. 171-175).

21 лютого, вiвторок

Щасливий шлюб

«Господь, що взяв мене з дому батька мого й з краю мого народження, і що промовляв був до мене, і що присягнув мені, кажучи: “Твоїм нащадкам Я дам оцю землю”, Він пошле Свого Ангола перед обличчям твоїм, і ти візьмеш звідти жінку для сина мого!» (Бут. 24:7; див. також Бут. 24).

І

сак був удостоєний особливої ​​честі від Бога, ставши спадкоємцем обітниць, які несли благословення світу. І хоч йому було вже 40 років, він підкорився волі батька, котрий довірив вибір дружини для нього досвідченому й богобоязливому слузі. Результат цього шлюбу, як свідчить Святе Письмо, – зворушлива, прекрасна картина сімейного щастя. «І впровадив її Ісак до намету Сарри, матері своєї. І взяв він Ревеку, і за жінку йому вона стала, і він її покохав. І Ісак був утішений по смерті матері своєї». Який контраст між поведінкою Ісака і діями сучасних молодих людей, навіть так званих християн! Дуже часто молоді люди вважають, що питання їхніх уподобань – це питання, яке може бути вирішене тільки ними самими, питання, до якого ні Бог, ні батьки аж ніяк не можуть бути причетними. Ще задовго до того, як юнаки і дівчата досягають зрілого віку, вони вважають себе досить дорослими, щоб самостійно зробити вибір, без допомоги батьків... Багато хто через це стає нещасним у цьому житті та втрачає будь-яку надію на вічне життя... Батьки завжди повинні усвідомлювати свою відповідальність за майбутнє щастя дітей. Повага Ісака до думки батька була результатом виховання, яке навчило сина бути слухня62

ним. Вимагаючи від своїх дітей поваги до батьківського авторитету, Авраам своїм щоденним життям свідчив про те, що його влада ґрунтувалася не на егоїзмі або свавіллі, а на любові, яка дбає про їхнє благополуччя і щастя (Патріархи і пророки, с. 175, 176) . Якщо й існує питання, що вимагає ретельного обмірковування й поради старших і більш досвідчених людей, – то це питання шлюбу. Перед тим як буде зроблений крок, що пов’яже двох людей на все життя, потрібно обрати Біблію як свого порадника та в молитві просити Божественного керівництва (там само, с. 175) .

Дозвольте проявитися вашiй релiгii.

22 лютого, середа

«Щоб ви, непорочні та чисті, були бездоганними Божими дітьми серед лукавого й розбещеного роду, серед якого ви сяєте, мов світила у світі» (Филп. 2:15).

Н

ароди, по сусідству з якими жив Авраам, шанували його як могутнього князя, мудрого й талановитого вождя. Вплив Авраама поширювався й на них. Його життя і характер, вкрай відрізняючись від способу життя ідоло­ поклонників, були переконливим свідченням істинної віри. Він був безмежно відданим Богові, його ввічливість і великодушність викликали дружнє ставлення й довіру, його непідробна велич вселяла повагу й пошану. Авраам не ховав свою віру як коштовний скарб, щоб самому насолоджуватися нею. Для правдивої релігії це недопустимо, оскільки такий дух суперечить принципам Євангелія. Якщо Христос живе в серці, неможливо приховати або затьмарити світло Його присутності. Навпаки, воно ставатиме день у день дедалі яскравішим, у міру того як життєдайні промені Сонця Праведності будуть розсіювати густу темряву егоїзму та гріха, що огортає душу. Народ Божий є представником Бога на Землі, і Господь бажає, щоб Його діти були світильниками серед моральної темряви цього світу. Розсіяні по всій землі – у містах і селах, – вони є Божими свідками, через яких Він повідомляє невіруючим 63

Свою волю і звершує чудеса Своєї благодаті. Божа воля полягає в тому, щоби причетні до великого спасіння стали Його місіонерами. Благочестя християн є зразком, за допомогою якого невіруючі люди оцінюють Євангеліє. Терпляче перенесені випробування, із вдячністю прийняті благословення, покірність, доброта, милосердя і любов, які постійно проявляються в житті, – це світло християнина в цьому світі, на відміну від темряви, що панує в егоїстичному серці (Патріархи і пророки, с. 133, 134).

23 лютого, четвер

Рiзнi близнюки

«І виросли хлопці. І став Ісав чоловіком, що знався на вловах, чоловіком поля, а Яків – чоловіком мирним, що в наметах сидів» (Бут. 25:27; див. також Бут. 25:19-28).

С

ини Ісака, близнюки Яків та Ісав, разюче відрізнялися один від одного і способом життя, і характером... Ставши дорослим, Ісав задовольняв усі свої бажання, і всі його інтереси зосереджувалися на дочасному. Не терплячи обмежень, він любив дикі мисливські перегони і рано вирішив стати мисливцем. Однак він був улюбленцем батька. Спокійного, миро­ любного пастиря приваблювали сміливість і сила старшого сина, який, безстрашно блукаючи горами і відлюдними місцями, повертався додому з дичиною для батька і розповідав йому захопливі історії зі свого сповненого пригод життя. Вдумливому, старанному і дбайливому Якову, який завжди розмірковував більше про майбутнє, ніж про теперішнє, подобалося домашнє життя, де він доглядав за худобою й обробляв землю. Мати цінувала його терпіння та наполегливість, ощадливість і передбачливість. Його почуття були глибокими й сильними; його ніжна невтомна увага приносила їй значно більше щастя, ніж різкі та бурхливі вияви синівської любові Ісава... Яків довідався від матері, що, згідно з Божественними словами, право первородства належатиме йому, і його переповнювало невимовне бажання отримати всі переваги, які воно принесе. Не батьківського багатства прагнув Яків, він бажав мати 64

духовне первородство. Спілкуватися з Богом, як праведний Авраам, приносити жертву викуплення за свою сім’ю, стати родоначальником обраного народу й обіцяного Месії, успадкувати безсмертні скарби благословень Завіту – ось переваги і почесті, які викликали в ньому найпалкіші бажання... Однак, хоч Яків і ставив вічне вище тимчасових благословень, він не мав особистого досвіду пізнання Бога, Якого шанував. Його серце не було відроджене Божественною благодаттю. Він вірив, що ця обітниця про нього не могла виконатися доти, доки право первородства зберігалося за Ісавом, тому постійно думав, як отримати благословення, які його брат так мало цінував, але які були такими дорогими для нього (Патріархи і пророки, с. 177-179).

Спотворенi цiнностi

24 лютого, п’ятниця

«І Яків дав Ісавові хліба й сочевичного варива. А той з’їв, і випив, і встав та й пішов. І знехтував Ісав перворідство своє» (Бут.

25:34; див. також Бут. 25:29-34).

І

сав не мав любові до молитви і бажання провадити релігійне життя. Вимоги щодо духовного первородства були для нього неприємним і навіть ненависним обмеженням. ­Божий Закон, який був умовою Божественного Завіту з Авраа­мом, Ісав вважав рабським ярмом. Звикши задовольняти всі свої бажання, він нічого так не прагнув, як свободи робити те, що йому до вподоби. Усе щастя життя зосереджувалося для нього в силі й багатстві, бенкетах і розвагах. Він пишався необмеженою свободою свого мандрівного життя (Патріархи і пророки, с. 178). Дуже багато людей подібні до Ісава. Він являє собою клас тих, які мають особливе, цінне благословення – безсмертну спадщину, життя, таке ж довговічне, як і життя Бога, Творця Всесвіту, неймовірне щастя й вічну славу, – проте вони так довго давали волю своїм пристрастям, нахилам й апетиту, що їхня здатність цінувати вічне притупилася. Звикши потурати собі в усьому, Ісав мав таке сильне бажання скуштувати ту особливу страву, що не вважав за по65

трібне відвернутися від жаданої юшки. Він думав про неї, не докладаючи особливих зусиль для приборкання свого апетиту, доки сила обжерливості... не заволоділа ним повністю. Він уявив собі, що буде сильно страждати і, можливо, навіть помре, якщо не поїсть цієї особливої страви. Чим більше Ісав думав про неї, тим сильнішим ставало його бажання, доки священне первородство не втратило для нього будь-яку цінність і святість (Свідчення для Церкви, т. 2, с. 38). Не знаючи того, Ісав пережив кризу у своєму житті. Він майже не надав значення вчинку, який виявив домінуючі риси його характеру. Цей учинок продемонстрував його вибір і ставлення до довіреного йому священного надбання, яке потрібно було цінувати. Ісав продав своє право первородства за потурання миттєвим бажанням, і це зумовило подальший хід його життя (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1094, 1095. Коментар Е. Уайт). Ісав представляє тих, хто не відчув своїх переваг, придбаних для них безмежною ціною, але продав своє право первородства за потурання апетиту чи любов до наживи (там само, с. 1095).

25 лютого, субота

Продане право первородства

«На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить» (Псал. 37:5; див. також Бут. 27:1-40).

І

сак любив Ісава більше, ніж Якова. Одного разу, думаючи про близьку смерть, батько попросив Ісава приготувати йому їжу, щоб він перед смертю міг благословити сина... Ревека, почувши слова Ісака, згадала обітницю Господа про те, що «старший молодшому буде служити», і вона знала, що Ісав несерйозно поставився до свого первородства, продавши його Якову... Ревека знала про любов і прихильність Ісака до Ісава і була переконана, що жодні аргументи з її боку не змусять його змінити свій намір благословити Ісава. Замість того щоб довіритися Богові, у руках Якого знаходиться все, вона продемонструвала нестачу віри, переконавши Якова обманути свого батька...

66

Якби Ісав отримав благословення батька, як і годилося первістку, його добробут все одно залежав би тільки від Бога. І, зважаючи на його спосіб життя та вчинки, Він благословив би Ісава процвітанням або ж дав йому зазнати лиха. Якби Ісав, як праведний Авель, любив і шанував Господа, то Він благословив би його. Якщо б, подібно до безбожного Каїна, він не шанував Бога і не виконував Його Заповідей, а ходив власними лихими шляхами, то і Господь не благословив би його і відкинув. А якби Яків жив праведним життям, любив і боявся Бога, то Він благословив би його і рука Всемогутнього була б над ним, навіть якщо б він не отримав благословення і привілеїв, які зазвичай дарувалися перворідному (Історія викуплення, с. 88, 89). Яків і Ревека досягли успіху у своїх задумах, проте їхній обман приніс тільки страждання і горе. Бог сказав, що Яків ­отримає благословення первородства, і якби вони з вірою чекали цього, Він виконав би Своє слово у призначений час. Але подібно до багатьох так званих Божих дітей у наш час, вони не захотіли віддати себе в Його руки. Ревека гірко каялася в тому, що дала синові таку погану пораду, яка стала причиною їхньої розлуки, – вона вже ніколи більше не побачила його обличчя (Патріархи і пророки, с. 180).

Гiрка цiна

26 лютого, недiля

«Тож знайте, що й тоді, коли він забажав успадкувати благословення, – був відкинутий, хоча зі слізьми його шукав, бо не знайшов можливості покаятися» (Євр. 12:17; див. також Бут.

27:30-40).

П

ісля того як Яків вийшов з намету батька, з’явився Ісав. Хоч він і продав своє первородство, скріпивши договір урочистою клятвою, але тепер вирішив отримати батьківські благословення, незважаючи на претензії брата. Духовне первородство було тісно пов’язане із земним, яке дало б йому можливість стати головою сім’ї і мати подвійну частку спадщини. Саме ці благословення він міг оцінити... Ісав не цінував благословення, поки воно належало йому, але тепер прагнув мати те, що покинуло його назавжди. Уся 67

його палка, нестримана натура обурилася, його розпач і гнів були жахливими. З гірким криком він кинувся до батька та благав його: «Чи ти не заховав для мене благословення? Поблагослови мене, ‒ також мене, батьку мій!»... Тепер він не міг уже повернути право первородства, яке так легковажно проміняв. За «саму поживу», потураючи апетиту, який він не вмів приборкувати, Ісав продав свою спадщину, а коли усвідомив свою помилку, було вже надто пізно, щоб повернути благословення... В Ісава була можливість здобути Божу прихильність через покаяння, але повернути собі право первородства він уже не міг. Не усвідомлення гріха породило його розпач – він не бажав примиритися з Богом. Він засмутився через наслідки свого гріха, а не через сам гріх (Патріархи і пророки, с. 180, 181). Каятися означає жалкувати про вчинені гріхи й ніколи їх більше не повторювати. Ми не відмовимося від гріха, якщо не усвідомимо його згубність; поки наше серце не відвернеться від нього, у нашому житті не відбудуться справжні зміни. Багато хто не розуміє справжньої природи покаяння. Люди жалкують про вчинений гріх і навіть зовні змінюють свою поведінку, оскільки бояться, що за їхні неправильні вчинки їм доведеться страждати. Однак це не є покаяння в біб­лійному значенні. Вони оплакують наслідки гріха, а не сам гріх. Таким був смуток Ісава, коли він зрозумів, що назавжди втратив право первородства (Дорога до Христа, с. 23).

27 лютого, понедiлок

Надiя для втiкача

«І снилось йому, ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. І ось Анголи Божі виходили й сходили по ній» (Бут. 28:12; див. також Бут. 27:41-28:15).

Р

ятуючись від гніву Ісава, який погрожував йому смертю, Яків залишив батьківський дім і втік, але на ньому перебувало батьківське благословення. Ісак виголосив над ним обітницю завіту та звелів йому як спадкоємцю обрати собі дружину з родини своєї матері в Месопотамії. Однак Яків вирушив у дорогу із серцем, наповненим тривогою. З однією 68

лише палицею в руці він мав пройти сотні кілометрів місцевістю, населеною дикими племенами. Охоплений докорами сумління і страхом, Яків намагався уникати людей, щоб розгніваний Ісав не натрапив на його слід. Він побоювався, що назавжди втратив Божі благословення; а сатана вже був поруч, щоб мучити його душу спокусами... Темрява відчаю огорнула душу Якова, позбавивши сміливості молитися. Він був самотнім і гостро відчував, що потребує Божого захисту. Ридаючи, у глибокій покорі, він визнав свій гріх і благав Господа подати йому якийсь знак, що Він не залишив його остаточно... Бог не залишив Якова. Його милість усе ще перебувала над недовірливим, грішним слугою. Милосердний Господь відкрив Якову Того, у Кому він мав потребу, – Спасителя... Втомлений мандрівкою подорожній ліг на землю, поклавши під голову замість подушки камінь. Заснувши, він побачив уві сні сяючі східці, які спиралися на землю, а вершиною сягали небес. Цими східцями підіймалися і спускалися ангели. Над східцями він побачив Господа слави... Яків пробудився... Його оточувала глибока тиша ночі. Чудові картини видіння зникли. Він бачив тільки неясні контури самотніх пагорбів і небо, вкрите сяючими зірками. Але в нього з’явилося урочисте відчуття, що Бог перебуває з ним. Невидима присутність наповнила це безлюдне місце. «Дійсно, Господь пробуває на цьому місці, а того я й не знав!.. Це не що інше, як дім Божий, і це брама небесна» (Патріархи і пророки, с. 183-187).

Повернiть Боговi належне Йому

28 лютого, вiвторок

«І цей камінь, що я поставив за пам’ятника, буде домом Божим. І зо всього, що даси Ти мені, я, – щодо десятини, – дам десятину Тобі!» (Бут. 28:22; див. також Бут. 28:16-22).

З

гідно зі звичаєм відзначати найважливіші події, Яків встановив пам’ятник Божій милості, щоб щоразу, коли він опиниться у цих краях, можна було зупинитися на цьому священному місці й поклонитися Богові... З почуттям глибокої 69

вдячності він повторив обітницю, що Бог перебуватиме з ним, і потім урочисто поклявся: «Коли Бог буде зо мною, і буде мене пильнувати на цій дорозі, якою ходжу, і дасть мені хліба їсти та одежу вдягнутись, і я з миром вернуся до дому батька свого, то Господь буде мені Богом, і цей камінь, що я поставив за пам’ятника, буде домом Божим. І зо всього, що даси Ти мені, я, ‒ щодо десятини, ‒ дам десятину Тобі!». Яків не ставив Богу жодних умов. Господь уже обіцяв йому добробут, і виголошена ним клятва була виявом вдячності, яка наповнювала його серце за отримане ним запевнення в Божій любові й милості. Яків усвідомлював, що Бог має до нього певні вимоги, які він повинен визнати, відповівши чимось на особливі вияви Господньої прихильності. Так кожне злиття на нас благословення повинно викликати почуття вдячності до Подателя всіх благ. Християнинові слід частіше переглядати своє минуле життя, із вдячністю згадуючи чудові випадки Божого втручання: коли Господь підтримував його у випробуванні; вказував дорогу, коли все здавалося темним і жахливим; зміцнював сили, коли він уже був готовий втратити мужність. Усе це людина має сприймати як докази невтомного піклування небесних ангелів. У світлі цих незліченних благословень християнин повинен частіше запитувати себе із вдячністю і покорою в серці: «Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?» (Псал. 115:3). Наш час, наші таланти, наше майно має бути присвячене Тому, Хто довірив нам усі ці благословення. Щоразу, коли Бог особливим чином рятує нас або коли ми отримуємо нові несподівані докази Його благовоління, потрібно визнати Божу доброту, висловлюючи свою вдячність не тільки словами, але, подібно до Якова, приносячи Йому дари і пожертвування. Оскільки ми постійно отримуємо Божі благословення, то повинні також постійно віддавати (Патріархи і пророки, с. 187, 188).

70

Березень

1 березня, середа

Сiм коротких рокiв

«І служив Яків за Рахіль сім літ, а вони через любов його до неї були в його очах, як кілька днів» (Бут. 29:20; див. також Бут. 29:1-20).

Я

к відрізнялася його [Якова] поява від прибуття сюди слуги Авраама майже сто років тому! Слуга прибув з почтом і караваном верблюдів, а також з багатими подарунками із золота та срібла; а син Ісака був самотнім мандрівником зі стертими до крові стопами ніг, єдиним майном якого була його палиця. Як і слуга Авраама, Яків зупинився біля криниці, і саме там він зустрів Рахіль, молодшу доньку Лавана... Хоч він прийшов із порожніми руками, буз супроводу слуг, але вже за кілька тижнів усі переконалися в його старанності та спритності, тому наполегливо просили його залишитися. Було вирішено, що Яків повинен служити Лаванові сім років за Рахіль. За стародавнім звичаєм перед отриманням згоди на заручення наречений мав заплатити батькові нареченої певну суму грошима або товаром. Це вважалося гарантією укладення шлюбу... Але для тих, хто не мав нічого, щоб сплатити за дружину, були передбачені інші умови. Їм дозволялося працювати в батька коханої дівчини протягом часу, призначеного відповідно до необхідного посагу. Якщо молодий чоловік проявляв себе чесним у роботі та гідним в усіх інших відношеннях, батько віддавав свою доньку йому за дружину; а посаг, отриманий батьком, передавався їй під час весілля. Цей стародавній звичай, яким люди іноді, подібно до Лавана, зловживали, мав і хороші результати. Коли від чоловіка вимагалося відпрацювати за наречену, це запобігало укладанню поспішного шлюбу і давало можливість перевірити глибину його почуттів, а також здатність забезпечити сім’ю. У наш час багато лиха є результатом того, що люди обирають протилежний шлях. Часто трапляється так, що до укладення шлюбу молоді люди мають дуже мало можливостей пізнати звички і характери один одного, і коли йдеться про повсякденне життя, вони виявляються чужими, об’єднуючи свої інтереси біля 72

вівтаря. Надто пізно вони роблять висновок, що не підходять одне одному, і в результаті стають нещасними на все життя (Патріархи і пророки, с. 188, 189).

Сутнiсть життя та смертi

2 березня, четвер

«І промовив: “Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря”. А той відказав: “Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене”» (Бут.

32:27; див. також Бут. 32).

У

час великої життєвої кризи Яків звернувся до Бога в молитві. У нього було непереборне прагнення змінити свій характер (Небесні принципи щасливого життя, с. 144). Це була безлюдна гірська місцевість, прихисток для диких звірів, сховище для розбійників і вбивць. Була північ. Беззахисний, самотній Яків у глибокому розпачі впав на землю... Зі щирим благанням та сльозами він молився Богові. Раптом на нього опустилася чиясь сильна рука. Думаючи, що це якийсь розбійник хоче вбити його, Яків намагався вирватися з рук нападника. У темряві вони боролися, намагаючись перемогти один одного. Не було сказано жодного слова, але Яків напружував усі свої сили, не поступаючись ні на мить. У боротьбі за своє життя він відчував, що свідомість вини важким тягарем гнітить його душу; гріхи постали перед ним, віддаляючи від Бога. Охоплений страшним розпачем, він згадав про Божі обітниці й від усього серця почав благати Божої милості. Боротьба тривала майже до світанку, аж раптом незнайомець торкнувся стегна Якова, і той відразу ж почав кульгати. Тепер патріарх зрозумів, Ким був його супротивник; він боровся з Небесним Посланцем і через це не міг перемогти, хоч і докладав майже надлюдських зусиль. Це був Христос, «Ангел Заповіту», що явив Себе Якову. Скалічений, відчуваючи гострий біль, патріарх не відпускав Його... Намагаючись звільнитися, Ангел наполягав: «Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря», але Яків відповів: «Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене». Якби це була зухвала само­впевненість, то Яків був би негайно знищений; але це 73

була впевненість людини, яка усвідомлює власну немічність, покладає надію на Бога, Котрий вірний у дотриманні Свого завіту (Патріархи і пророки, с. 196, 197). Те, чого Яків даремно намагався домогтися власними силами, він отримав, коли довірився Богові та підкорив Йому свою волю (Небесні принципи щасливого життя, с. 144).

3 березня, п’ятниця

Час страждання для Якова

«Ой горе, бо це день великий, – немає такого, як він! А це час недолі для Якова, та з нього він буде врятований!» (Єрем.

30:7; див. також Бут. 32:24-30).

К

оли Христос завершить Своє служіння Заступника за людей, тоді розпочнеться час страждань. У той час буде вирішена доля кожної людини, і більше не буде викупної крові для очищення від гріхів... Тоді Дух Божий, Котрий стримував зло, буде забраний від Землі. Як Якову загрожувала смерть від руки розгніваного брата, так і Божий народ опиниться в небезпеці бути знищеним нечестивими. І як патріарх боровся цілу ніч, щоб урятуватися від руки Ісава, так і праведники вдень і вночі кликатимуть до Бога про порятунок від ворогів, що оточують їх. Коли Яків у розпачі вхопився за Ангела і зі сльозами благав Його, Небесний Вісник, випробовуючи його віру, також нагадав йому про його гріх і намагався звільнитися від нього. Однак це не зупинило Якова. Він знав, що Бог милосердний, і покладався на Його милість. Яків нагадав про своє розкаяння і благав про спасіння. Аналізуючи своє життя, він мало не впав у розпач, але міцно вхопився за Ангела та з голосінням і плачем щиро наполягав на своєму проханні, поки не здобув перемогу. Таким буде досвід Божого народу в його останній боротьбі із силами зла. Бог випробує їхню віру, наполегливість і впевненість у Його силі спасти їх. Сатана намагатиметься залякати Божих дітей, навіюючи думки про те, що їхнє становище безнадійне, а гріхи надто великі, аби бути прощеними. Вони глибоко усвідомлять свої недоліки, і коли будуть аналізувати своє життя, їхні надії почнуть згасати. Але, пам’ятаючи про силу Божої 74

благодаті та відчуваючи щире розкаяння, вони благатимуть Його про виконання обітниць, даних у Христі безпорадним грішникам, що каються. Віра Божих дітей не захитається від того, що вони не отримають миттєвої відповіді на свої молитви. Вони будуть триматися за силу Божу, як Яків вхопився за Ангела, а їхні душі благатимуть: «Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене!» (Патріархи і пророки, с. 201, 202).

Сила гарантована

4 березня, субота

«Бо ти боровся з Богом та з людьми, – і подужав» (Бут. 32:29; див. також Бут. 32:24-30).

Я

кби Яків спочатку не розкаявся в тому, що згрішив, оманою здобувши первородство, Бог не почув би його молитву і навіть у Своїй милості не зберіг би йому життя. Так і під час горя: якщо у Божому народі залишаться якісь невизнані гріхи, перш ніж жах і муки спіткають його, він буде переможений; розпач уб’є їхню віру, і вони не наважаться благати Бога про спасіння. Однак якщо діти Божі будуть глибоко усвідомлювати свою недосконалість, у них не виявляться приховані гріхи, які доведеться викривати. Їхні беззаконня будуть змиті викупною кров’ю Христа, і вони більше не згадають про них... Усі, хто намагається виправдати або приховати свої гріхи, дозволяючи їм залишатися записаними в небесних книгах, невизнаними і непрощеними, будуть переможені сатаною. Чим більше такі люди претендуватимуть на релігійність, чим почесніше становище посідатимуть, тим сумнішою виявиться їхня доля в Божих очах і тим більш неминучою буде перемога великого супротивника. Історія Якова є гарантією, що Бог не залишить тих, хто був введений у гріх, але навернувся до Нього в щирому каятті. Завдяки самозреченню і непохитній вірі Яків отримав те, чого не зміг здобути власними зусиллями. Так Бог показав Своєму слузі: тільки Божественна сила і благодать можуть дати йому благословення, якого він так прагнув. Подібним буде досвід тих, хто житиме в останні дні. Коли небезпеки оточать їх, відчай заволодіє їхньою душею, вони повинні покладатися ви75

ключно на заслуги викупної жертви... Жоден із тих, хто чинитиме так, не загине... Яків переміг, тому що був стійким і рішучим... Тепер ми повинні засвоїти урок такої постійної молитви і непохитної віри. Найбільші перемоги – як Церкви Христової, так і кожного християнина – здобуваються не завдяки таланту або освіті, багатству чи прихильності людей. Ці перемоги здобуваються в розмові з Богом, коли щира віра спирається на могутню руку Творця (Патріархи і пророки, с. 202, 203).

5 березня, недiля

Возз’ -cднання

«Будьте ж добрими одне до одного, милосердні, прощаючи одне одному, як і Бог через Христа вам простив!» (Ефес.

4:32; див. також Бут. 33:1-16).

У

той час як Яків боровся з Ангелом, до Ісава був посланий інший небесний вісник. Уві сні Ісав побачив життя свого брата за минулі двадцять років, протягом яких він перебував у вигнанні, далеко від батьківського дому. Він був свідком його горя, коли той дізнався про смерть матері, він бачив його в оточенні Божих ангелів. Ісав розповів своїм воїнам цей сон і наказав їм не чинити ніякого зла Якову, оскільки Бог його батька був з ним. Нарешті два табори зустрілися – воїни на чолі з вождем пустелі та Яків зі своїми дружинами, дітьми, у супроводі пастухів і служниць, величезних отар овець та іншої худоби. Спираючись на палицю, патріарх вийшов уперед назустріч воїнам. Він був блідий і кульгав після нещодавньої сутички; хоч він ішов повільно, зупиняючись на кожному кроці, але його обличчя світилося радістю і миром. Побачивши цього скаліченого страждальця, «побіг Ісав назустріч йому, і обняв його, і впав на шию йому, і цілував його. І вони заплакали». Навіть серця грубих воїнів Ісава були зворушені цією сценою. Хоч він розповів їм про свій сон, вони не могли пояснити зміну, що відбулася з їхнім воєначальником. Вони навіть припустити не могли, що саме ця неміч патріарха зробила його сильним.

76

Тієї ночі болісних мук на березі Яббоку, коли здавалося, що загибель близька, Яків усвідомив, якою марною є людська допомога, якою хиткою є віра в міць людини. Він зрозумів, що допомогу можна очікувати від Того, перед Ким він так тяжко згрішив. Безпорадний і недостойний, Яків благав про Божу обітницю милості до грішника, який кається. Ця обітниця стала для нього гарантією, що Бог простить і прийме його. Швидше небо й земля минуться, аніж не виконається слово Господа; ця істина підтримувала його під час жахливої боротьби (Патріархи і пророки, с. 198, 201).

Рiзнi шляхи

6 березня,

понедiлок

«Хто вірить у Сина, той має вічне життя, а хто в Сина не вірить, той життя не побачить, але Божий гнів перебуває на ньому» (Івана 3:36; див. також Бут. 35:27-29).

Я

ків та Ісав зустрілися біля смертного ложа свого батька. Колись старший брат чекав такої нагоди як можливості помститися, але з того часу його почуття зазнали великих змін. Яків, цілком задоволений духовними благословеннями первородства, відмовився від батьківського багатства, яке переходило йому як спадок, на користь старшого брата. Це була та єдина спадщина, яку цінував і якої так прагнув Ісав... Ісав і Яків однаковою мірою отримали пізнання про Бога, обидва мали змогу ходити дорогами Його Заповідей і отримувати Його благословення; однак це не було їхнім спільним бажанням. Брати пішли різними дорогами, і їхні стежки все більше й більше розходилися. Те, що Ісав був позбавлений благословення спасіння, не було результатом упередженого Божого вибору. Дари Його благодаті через Христа доступні для всіх. Не існує іншого вибору, окрім того, який робить сама людина і який може призвести її до загибелі... Кожна душа, яка зі страхом і трепетом здійснює своє спасіння, є обраною. Обраним є той, хто, зодягнувшись у повну зброю Божу, змагатиметься добрим подвигом віри. Обраним можна вважати того, хто пильнуватиме в молитві, досліджуватиме Святе Письмо й уникатиме 77

спокус. Той обраний, хто збереже віру і виконуватиме кожне слово, що виходить із Божих уст. Умови викуплення пропонуються всім, однак його результатами користуватимуться ті, хто підкорився цим умовам. Ісав знехтував благословеннями завіту. Він більше цінував земні скарби, ніж духовні блага, і отримав те, чого прагнув. Він відокремився від Божого народу внаслідок власного свідомого вибору. Яків обрав спадщину віри. Він намагався отримати її за допомогою хитрощів, підступу та обману, але Бог подбав про те, щоб гріх Якова послужив для його виправлення... Негідні риси характеру були знищені у вогненній печі, справжнє золото очистилося, і в житті Якова у всій повноті відобразилася віра Авраама й Ісака (Патріархи і пророки, с. 207, 208).

7 березня, вiвторок

Бiда в сiм’ i.

«І бачили його браття, що їх батько полюбив його над усіх братів його, – і зненавиділи його, і не могли говорити з ним спокійно» (Бут. 37:4; див. також Бут. 37:1-11).

Г

ріх Якова та низка подій, до яких він призвів, справили свій лихий вплив, принісши гіркі плоди в характері та житті його синів. Ставши дорослими, вони виявили серйозні вади. Наслідки багатоженства наклали відбиток на сім’ю. Це страшне зло висушило джерело любові й послабило найсвятіші узи. Ревнощі матерів отруювали сімейні відносини; діти виросли лихими та свавільними, завдаючи батькові чимало клопоту й горя. Однак серед них був один, котрий дуже відрізнявся вдачею, – Йосип, старший син Рахілі, рідкісна зовнішня краса якого, здавалося, була відображенням внутрішньої краси душі та духа. Цнотливий, енергійний та життєрадісний юнак свідчив про непохитні моральні принципи. Він прислухався до повчань батька і підкорявся Богові... Після смерті матері його любов до батька стала сильнішою, і серце Якова прив’язалося до дитини його старості. Він «любив Йосипа над усіх дітей своїх». Проте навіть це ніжне почуття стало причиною лиха та суму. Яків вчинив необачно, показавши, що віддає перевагу 78

Йосипові; це викликало ревнощі інших синів... Подарунок, необачно зроблений батьком Йосипові, – дорогий одяг, туніка, – ...викликав підозру, що Яків мав намір, обійшовши старших дітей, віддати первородство синові Рахілі. Їхня злість ще більше зросла, коли одного разу юнак розповів свій сон... Вродливе обличчя юнака, що стояв перед братами, сяяло від натхнення Святого Духа, і вони не могли дивитися на нього без захоплення. Але брати не бажали залишити свої лихі дороги і зненавиділи чистоту, яка стала докором їхнім гріхам. У їхніх серцях запалав той самий дух, який колись керував Каїном (Патріархи і пророки, с. 208-210).

Натхненне рiшення

8 березня, середа

«Йосип – вітка родюча, вітка родючая над джерелом, її віття по муру спинається» (Бут. 49:22; див. також Бут. 37:12-36).

Й

осип був проданий до Єгипту, він вважав це найбільшим лихом, яке тільки могло його спіткати; однак юнак вважав, що необхідно довіритися Богові так, як ніколи раніше, перебуваючи під захистом батьківської любові (Біб­ лійний коментар АСД, т. 1, с. 1096. Коментар Е. Уайт). Коли караван рухався в південному напрямку до кордонів Ханаану, юнак міг здалеку навіть бачити пагорби, серед яких були розташовані намети його батька. У самотності та невимовному горі він гірко заридав, згадавши люблячого батька. І знову в його уяві постала сцена, що мала місце в Дотаїні. Юнак бачив своїх розгніваних братів і відчував, як їхні люті погляди були прикуті до нього. У його пам’яті ще звучали дошкульні, образливі слова, якими брати відповіли на його відчайдушні благання. З трепетом у серці Йосип думав про своє майбутнє. Яка зміна відбулася в його житті – улюблений син став нікчемним і безпорадним рабом!.. Але за Божим Провидінням навіть це переживання повинно було стати для нього благословенням. За декілька годин він засвоїв те, чого не міг би навчитися за всі роки. Батько, незважаючи на сильну й ніжну любов до сина, завдавав йому шкоди через свою пристрасть та поблажливе ставлення до нього. Пе79

реваги, які він так немудро надавав йому, викликали гнів у його братів і спонукали їх скоїти жорстокий учинок, який розлучив його з домом. Наслідки цього також позначилися і на характері Йосипа. Тепер доведеться виправляти допущені помилки... Думки Йосипа звернулися до Бога свого батька. З дитинства він був навчений любити і боятися Господа. Часто в наметі свого батька він чув розповідь про видіння Якова, яке він отримав, залишивши власний дім як вигнанець і втікач... Його душа тремтіла від чудового рішення довести вірність Богу – за будь-яких обставин чинити так, як личить підданому Небесного Царя. Усім серцем юнак прагнув служити Господу. Він бажав стійко зустріти будь-які випробування, що випадуть на його долю, і вірно виконувати всі обов’язки. Події одного дня стали вирішальними у житті Йосипа. Жахливе лихо перетворило розпещену дитину на розважливого, сміливого і стриманого чоловіка (Патріархи і пророки, с. 213, 214).

9 березня, четвер

Благословенне партнерство

«А Йосип був відведений до Єгипту... І був Господь з Йосипом, а він став чоловіком, що мав щастя. І пробував він у домі свого пана єгиптянина» (Бут. 39:1, 2; див. також Бут. 39:1-6).

П

ісля прибуття до Єгипту Йосип був проданий Потіфару, начальникові царської охорони, на службі в котрого він перебував аж десять років. Тут він зіткнувся з неабиякими спокусами. Йосип жив серед ідолопоклонників. Ушанування фальшивих богів, яке відбувалося із царською пишністю, стало частиною культури цієї багатої та найбільш розвинутої на той час цивілізації. Однак Йосип зберіг свою простоту і вірність Богові. З усіх боків його оточували беззаконня, але він ніби не помічав їх. Йосип не дозволяв сво­ їм думкам зосереджуватися на заборонених темах. Бажання завоювати прихильність єгиптян не могло змусити його приховувати власні переконання. Якби Йосип спробував зробити це, то був би переможений спокусою, але він не соромився релігії своїх батьків і не докладав зусиль, аби приховати своє поклоніння Єгові... З кожним днем ​​довір’я Потіфара до Йоси­ 80

па зростало, і в результаті він зробив його доморядником усього свого маєтку... Помітні успіхи, якими закінчувалася кожна справа, доручена Йосипові, не були результатом якогось чуда; його працьовитість, дбайливість та енергійність завершувалися Божественним благословенням. Йосип пояснював свої успіхи Божою милістю; і навіть його господар-ідолопоклонник вважав, що в цьому полягає таємниця його нечуваного процвітання. Однак без наполегливих, цілеспрямованих зусиль неможливо досягнути успіху. Бог був прославлений вірністю Свого слуги. Божий намір полягав у тому, щоб на тлі ідолопоклонства чистота і праведність віруючого в Господа юнака становила разючий контраст і щоб серед темряви язичництва засяяло світло небесної благодаті. Благородство, делікатність і вірність Йосипа завоювали серце царедворця, який почав дивитися на нього як на сина, а не раба. Спілкуючись із високопоставленими вченими мужами, юнак вивчав мови, отримав знання в галузі науки та веденні справ, здобувши таким чином освіту, необхідну для майбутнього прем’єр-міністра Єгипту (Патріархи і пророки, с. 214, 217).

Як я можу це вчинити?

10 березня, п’ятниця

«Як же я вчиню це велике зло, і згрішу перед Богом?» (Бут.

39:9; див. також Бут. 39:7-12).

У

житті кожної молодої людини настає критичний період, коли вона опиняється далеко від впливу батьків і мудрих порад, коли потрапляє в нові обставини і піддається випробуванням. Але якщо вона добровільно не наражає себе на небезпеку і не віддаляється від батьківського обмеження, якщо не з власної волі або вибору опиняється в небезпечних ситуаціях і при цьому сподівається на силу Бога, плекаючи у своєму серці Його любов, тоді завдяки силі Господа, Який помістив її в це скрутне становище, вона не спокуситься. Бог захистить її від розбещення внаслідок жорстокої спокуси. Бог був з Йосипом в його новому домі. Він виконував свої обов’язки, несправедливо 81

страждаючи, але чинячи правильно. Йосип перебував у Б ­ ожій любові та під Його захистом, оскільки дотримувався свого релігійного принципу у всьому, за що брався (Лист 3, 1879 р.). Віра і чесність Йосипа повинні були пройти через вогняне випробування. Дружина його господаря намагалася схилити юнака до порушення Божого Закону. Досі Йосип залишався чистим від розтління, яке було поширеним у тій язичницькій країні. Але ця спокуса виявилася несподіваною, сильною та звабливою – як він поведеться тепер? Йосип добре розумів, до чого призведе опір. З одного боку, на нього чекали приховування правди, прихильність жінки, подарунки, а з іншого – ганьба, ув’язнення, а, можливо, і смерть. Усе його майбутнє залежало від важливого рішення. Чи переможе принцип? Чи залишиться Йосип і надалі вірним Богові? З невимовною тривогою ангели спостерігали за цією сценою. Відповідь Йосипа свідчить про силу релігійних принципів. Він виправдає довір’я свого земного господаря і залишиться вірним Небесному Отцю, чого б це йому не коштувало. Багато хто дозволяє собі перед всевидющим Богом і святими ангелами те, чого не наважилися б зробити у присутності людей, але перша думка Йосипа була про Бога. «Як же я вчиню це велике зло, і згрішу перед Богом?» – сказав він. Якби ми завжди усвідомлювали, що Бог бачить усе, що робимо і говоримо, та що Він веде точний запис наших слів і вчинків, з якими пізніше нам доведеться зустрітися, тоді ми боялися б згрішити (Патріархи і пророки, с. 217, 218).

11 березня, cубота

Навчання у в’язницi

«Кайданами мучили ноги його, залізо пройшло в його тіло, аж до часу виповнення слова Його, – слово Господнє його було виявило» (Псал. 105:18, 19; див. також Бут. 39:13-23).

Б

езумовна чесність Йосипа призвела до втрати його репутації та позбавлення волі. Найсуворіше випробу­ вання, якому піддається цнотливий і богобоязливий чо­ ловік, – це коли створюється враження, що зло процвітає, а чесніть втоптується в бруд... Завдяки релігії Йосипа його 82

характер залишався м’яким, а співчуття до людей – палким і сильним, незважаючи на всі випробування... Опинившись у в’язниці, він на практиці показав усю велич християнських принципів, приносячи користь ближнім... Йосип не сумував, оскільки був християнином. За цих обставин Бог готував його до відповідальної, почесної і корисної посади, а Йосип був готовий вчитися. Він охоче засвоював уроки, які Господь викладав йому. Йосип навчився нести ярмо змолоду. Він навчився керувати, спочатку навчившись коритися (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1097. Коментар Е. Уайт). Світло характеру Йосипа сяяло навіть у темряві в’язниці. Він зберіг тверду віру й терпіння. Хоч за багаторічне й вірне служіння з ним повелися досить жорстоко, це не зробило його замкнутим і недовірливим. Він був сповнений миру, що є плодом невинності й чистого сумління; він довірив своє життя Богові... Навіть у в’язниці Йосип знайшов для себе заняття. Бог визначив йому пройти підготовку в школі скорбот, щоб пізніше використати його для кориснішої справи; і він не ухилявся від необхідного йому виховання. Ставши у в’язниці свідком пригноблення й тиранії, дивлячись на наслідки, до яких призводить злочин, Йосип навчився справедливості, співчуття та милості, що допомогло йому в майбутньому мудро й милосердно використовувати свою владу… Його поведінка у в’язниці – чесність, якою відзначалося його повсякденне життя, та співчуття до тих, котрі переживали горе і розпач, – відкрили шлях до майбутнього добробуту та слави. Кожний промінь світла, який ми проливаємо на інших, повертається до нас. Кожне добре та співчутливе слово, сказане засмученим, кожна спроба полегшити долю пригноблених, кожний дар нужденному стануть благословенням для того, хто чинить це від щирого серця (Патріархи і пророки, с. 218).

Завжди один i той самий

12 березня, недiля

«Ти бачив людину, моторну в занятті своїм? Вона перед царями спокійно стоятиме, та не встоїть вона перед простими» (Прип. 22:29; див. також Бут. 41:1-43).

83

Й

осип був узятий із в’язниці, щоб обійняти високу посаду правителя всієї єгипетської землі. Це була дуже почесна посада, проте вона була пов’язана з труднощами і ризиком. Неможливо посідати високе становище і не наража­ тися на небезпеку. Як буря не завдає жодної шкоди маленьким квітам у долинах, але з коренем вириває величні дерева на вершинах гір, так і ті, хто залишається чесним у складних обставинах життя, можуть бути зведені в могилу спокусами, які приходять зі світським успіхом і славою. Але характер Йосипа витримав випробування як у період нещастя, так і за часів процвітання. Він був так само вірний Богові в палаці фараона, як і у в’язниці. Залишаючись чужинцем у язичницькій землі, розлучений зі своїми рідними, котрі поклонялися ­Богові, ­Йосип щиро вірив, що Божественна рука спрямовує його кроки; відчуваючи постійну залежність від Бога, він старанно виконував свої обов’язки. Завдяки Йосипові фараон та великі мужі Єгипту дізналися про істинного Бога; і хоч вони залишалися язичниками, проте навчилися поважати принципи, які виявлялися в житті й характері того, хто поклонявся Єгові. Яким чином Йосип зумів набути таку мудрість, непохитність характеру та праведність? З раннього дитинства він навчився підкорятися голосу обов’язку, а не власним бажанням. Чесність, дитяче довір’я та благородство характеру юнака принесли гідні плоди у зрілому віці. Чисте, скромне життя сприяло енергійному розвитку як фізичних, так і розумових сил. Спілкування з Богом через споглядання Його творіння, роздуми про величні істини, довірені спадкоємцям віри, підносили й ушляхетнювали його духовну природу, розширяючи кругозір і зміцнюючи розум, чого не могла б зробити жодна інша освіта. Чесне ставлення до обов’язків будь-якої посади – від найскромнішої до найвищої – розвинуло здібності Йосипа, зробивши його придатним виконувати його високе служіння. Хто живе в гармонії з волею Творця, розвине в собі найдосконаліший і найблагородніший характер (Патріархи і пророки, с. 222).

84

Усе в Божих руках

13 березня, понедiлок

«І сказав Він людині тоді: “Таж страх Господній – це мудрість, а відступ від злого – це розум!”» (Йова 28:28).

У

спіхи й невдачі в житті Йосипа не були випадковими, їх передбачило Провидіння. Але як йому вдавалося виявляти таку твердість характеру, чесність і мудрість? Це було наслідком старанного виховання в ранні роки. Йосип підкорявся більше обов’язку, ніж своїм нахилам; чистота і просте довір’я юнака принесли плоди в зрілому віці. Найвидатніші таланти не матимуть жодної цінності, якщо їх не вдосконалювати; необхідно розвивати старанність і силу характеру. Високо­моральний характер і прекрасні розумові здібності – не результат випадковості. Бог дає можливості, а успіх людини залежить від того, як вона скористається ними. Сприятливі можливості, даровані Провидінням, слід відразу помічати та старанно використовувати (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 321). Через Йосипа Бог явив Себе не тільки народу Єгипту, але й усім націям, пов’язаним із цим могутнім царством. Господь хотів зробити Йосипа носієм світла для всіх народів і поставив другим на престолі найбільшої світової держави, щоб небесне світло могло проникнути всюди (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 219). Лише дехто розуміє, який вплив справляють життєві дрібниці на формування характеру. Усе, що нас стосується, має певне значення. Різноманітні обставини, з якими ми щодня зустрічаємося, призначені для випробування нашої вірності; вони готують нас до виконання більших завдань. Вірність принципам, виявлена в щоденному житті, привчає ставити вимоги обов’язку вище за власні бажання і спонукання. Душа, яка отримала таке виховання, не захитається у виборі між добром і злом, як тремтяча від вітру тростина. Такі люди залишаються вірними своєму обов’язку, оскільки привчили себе до вірності та правдивості. Сумлінно виконуючи найнезначніші обов’язки, вони знаходять силу для вірності у великих справах. Чесність дорожча за офірське золо85

то. Без неї ніхто не зможе досягти почесного становища. Але чесність не передається у спадок. Її неможливо придбати за гроші. Висока моральність і прекрасні розумові здібності не є результатом випадковості. Найвидатніші здібності не матимуть жодної цінності, якщо їх не вдосконалювати (Патріархи і пророки, с. 222, 223).

14 березня, вiвторок

Вiн був подiбний до Христа

«І огірчили його та з луку стріляли, і зненавиділи були стрільці його. Та зостався міцним його лук, і стали пружні рамена його рук» (Бут. 49:23, 24).

Ж

иття Йосипа співзвучне життю Христа. Заздрість спонукала братів Йосипа продати його в рабство; вони сподівалися, що перешкодять йому стати величнішим за них. І коли Йосип був узятий до Єгипту, вони тішили себе, що його сни вже не тривожитимуть їх, оскільки вони зробили все, аби нічого не збулося. Але Бог розпорядився, аби своїми діями брати Йосипа сприяли виконанню того задуму, якому так хотіли перешкодити. Так само і юдейські священики та старійшини заздрили Христові, побоюючись, що Він приверне до Себе увагу всього народу, яка належала їм. Вони віддали Його на смерть, щоб Христос не став царем, але саме цим сприяли здійсненню того, проти чого боролися. Завдяки рабству в Єгипті Йосип урятував родину свого батька; однак це не применшувало вини його братів. Хоч розп’яттям Христа вороги зробили Його Викупителем людства, Спасителем грішників, Володарем усього світу; хоч Бог у Своєму Провидінні використав ці події для Своєї слави і доб­ ра людства, злочин Його убивць не став від цього менш жахливим та огидним. Як Йосипа власні брати продали язичникам, так і Христос був проданий Своїм найзапеклішим ворогам одним зі Своїх учнів. Як Йосип був незаконно звинувачений і вкинутий до в’язниці через свою непорочність‚ так і Христос був зневажений і відкинутий, тому що Його праведне‚ сповнене самозречення життя стало докором для грішника. Хоч на Ньому не було жод86

ної вини, Ісус був засуджений на підставі фальшивого свідчення. Терпіння і покірливість, з якими Йосип зносив несправедливість та утиски‚ його готовність прощати‚ благородство‚ яке він виявив до своїх жорстоких братів, уособлюють покірність Спасителя‚ Котрий без нарікань зносив злобу та знущання нечестивих, а також Його прощення не тільки Своїх убивць‚ а й усіх‚ хто приходить до Нього‚ визнаючи власні гріхи і шукаючи прощення (Патріархи і пророки, с. 239, 240). Той, хто приймає Христа живою вірою... має живий зв’язок з Богом... Він поширює атмосферу Небес, тобто Божу благодать, – скарб, який світ не може купити. Людина, яка підтримує живий зв’язок з Богом, може посідати скромне становище, але її моральна цінність така сама велика, як і цінність Йосипа (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1097, 1098. Коментар Е. Уайт).

Мати-рабиня

15 березня, середа

«Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Прип. 22:6; див. також Вих. 2:1-10).

Й

охаведа була рабинею. Її життєве становище було скромним, а тягар – важким. Але ні через жодну іншу жінку, окрім Марії з Назарета, світ не отримував більшого благословення. Знаючи, що її дитина незабаром буде позбавлена її опіки й житиме з людьми, які не знають Бога, вона ще старанніше намагалася з’єднати душу сина з Небом (Виховання, с. 61). Йохаведа намагалася прищепити йому Божий страх і любов до істини та справедливості, палко молилася‚ аби малюк був збережений від усього‚ що може зіпсувати його. Вона пояснювала йому безумство та гріховність ідолопоклонства, з раннього віку привчила поклонятися й молитися живому ­Богові, Котрий Єдиний може почути його і допомогти в будь-якій скруті. Матір утримувала сина так довго‚ як тільки могла, але коли йому виповнилося дванадцять років, вони були змушені розлучитися. Зі своєї скромної оселі хлопчик був узятий до царського палацу фараонової доньки і «став їй за сина». Однак на87

віть тут він не забув про те‚ що чув з дитинства. Науку‚ засвоєну від матері, неможливо забути. Вона стала для юнака щитом‚ який захищав від гордощів, невір’я і розпусти, що процвітали серед розкоші царського двору. Яким же важливим за своїми наслідками виявився вплив цієї єврейської жінки‚ котра була лише полонянкою й рабинею! Усе майбутнє життя Мойсея, велика місія, яку він виконав як вождь Ізраїлю, свідчать, наскільки важливою є праця матері-­ християнки. Жодна інша робота не зрівняється із цією! Доля дітей значною мірою перебуває в руках їхніх матерів… Вона сіє насіння, яке проросте та принесе плоди на добро або на зло. Її завдання ‒ творити прекрасний образ не на полотні чи з мармуру, але закарбовувати в душі дитини Божественний образ… Нехай кожна мати усвідомлює, якою дорогоцінною є її праця, за яку доведеться звітувати урочистого й страшного судного дня (Патріархи і пророки, с. 243, 244).

16 березня, четвер

Правильний вибiр

«Вірою Мойсей, коли виріс, відмовився називатися сином дочки фараона; він краще зволив терпіти з Божим народом, ніж тимчасово мати насолоду від гріха» (Євр. 11:24, 25).

У

школах Єгипту Мойсей здобув найвищу цивільну та військову освіту. Наділений привабливістю, шляхетною статурою, розвинутим розумом і величною поставою, відомий як військовий керівник, він став гордістю нації (Виховання, с. 62). Усі спадкоємці престолу фараона повинні були стати членами касти жерців; і Мойсей як імовірний спадкоємець престолу мав бути посвяченим у таємниці національної релігії... Однак, незважаючи на те, що Мойсей був наполегливим і невтомним учнем, він не піддавався на умовляння брати участь у поклонінні єгипетським богам. Йому погрожували‚ що він втратить престол, і попереджали, що донька фараона відмовиться від нього, якщо він буде вперто дотримуватися єврейської віри. Але Мойсей був непохитним у своєму рішенні поклонятися єдиному Богові‚ Творцеві неба і землі...

88

Мойсей був досить обдарованим, щоб зайняти чільне місце серед великих людей Землі, щоб сяяти у дворах найславнішого царства та правити. Серед великих мужів усіх часів він вирізнявся високими інтелектуальними здібностями. Як історик, поет, філософ, полководець і законодавець Мойсей не мав собі рівних. Хоч увесь світ лежав біля його ніг, проте він володів моральною силою, щоб відкинути привабливі перспективи багатства, величі та слави... Мойсей знав про остаточну нагороду, яку отримають скромні та слухняні Божі слуги і з якою не може зрівнятися земна слава. Розкішний палац фараона і царський престол були використані як приманка для Мойсея, але він знав, що в царських палатах гніздяться гріховні задоволення, які змушують людей забути Бога. Його погляд був спрямований вище пишного палацу і царської корони, на великі почесті, яких удостояться святі Всевишнього у Божому Царстві, не опоганеному гріхом. Очима віри він бачив нетлінний вінець, який Цар Небес покладе на чоло переможця (Патріархи і пророки, с. 245, 246).

Не Божий шлях

17 березня, п’ятниця

«І Мойсей був навчений усієї єгипетської мудрості, був сильний у своїх ділах та словах» (Дії 7:22; див. також Вих. 2:11-15).

М

ойсей вважав, що єгипетські науки цілком підготували його до того, щоб вивести Ізраїль з рабства. Хіба він не був навчений усього необхідного, щоб очолити армію? Хіба не отримав найбільші переваги, навчаючись у кращих школах країни? Так, він відчував, що може звільнити ізраїльтян. Мойсей розпочав свою діяльність зі спроби заручитися підтримкою свого народу, відшкодовуючи заподіяну їм шкоду. Він убив єгиптянина, який знущався над одним з його братів. У цьому вчинку він продемонстрував дух того, хто був людиновбивцею від початку, і показав, що не готовий представляти Бога милосердя, любові й лагідності. Його перша спроба закінчилася невдачею. Як і багато інших, він відразу ж втратив упевненість у Бозі й залишив доручену йому місію, утікши від гніву фараона. Мойсей дійшов висновку, що через 89

учинену ним помилку... Бог не дозволить йому брати участь у справі звільнення Його народу з жорстокого рабства. Але Господь допустив усе це, щоб навчити його лагідності, доброти, довготерпіння – якостям, якими повинен володіти кожен працівник Господа... Господь дозволив, щоб Мойсей, перебуваючи на піку людської слави, побачив безумство людської мудрості та слабкість людської сили, щоб він міг усвідомити свою повну безпорадність і нездатність робити будь-що без підтримки Ісуса Христа (Основи християнського виховання, с. 342-344 ). Убивши єгиптянина, Мойсей припустився такої ж помилки, як і його батьки, беручись власноруч за роботу, яку обіцяв виконати Бог. Господь не бажав, щоб Його народ був звільнений за допомогою зброї, як думав Мойсей. Звільнення мало прийти за допомогою великої сили Бога, щоб слава належала виключно Йому. Однак навіть цей необачний учинок Господь використав для здійснення Свого наміру. Мойсей був ще не готовий до виконання своєї великої місії. Йому потрібно було засвоїти урок віри, подібний до того, якого колись навчилися Авраам та Яків, а саме: покладатися не на людську силу чи муд­ рість, а на Божу могутність у виконанні Його обітниць (Патріархи і пророки, с. 247).

18 березня, субота

Божий унiверситет

«Бо мудрість цього світу є безумством у Бога. Як написано: Він ловить премудрих у їхніх хитрощах» (1 Кор. 3:19).

Н

амагаючись отримати право бути Божими працівниками, люди часто ставлять себе в таке становище, що робить їх нездатними сформувати такі характер і поведінку, якими бажає їх наділити Господь. Тому в них, як і у випадку з Мойсеєм, не відображається Божий образ. Підкорившись Богові, Мойсей став освяченим каналом, через який міг діяти Господь. Мойсей без вагання змінив свій шлях на шлях Гос­ пода, хоч він і вів у невідомому напрямку... Не навчання в єгипетських школах дало Мойсеєві можливість піднятися над усіма своїми ворогами, а незмінна, тверда 90

віра, яка не слабне навіть у найважчих обставинах... Мойсей діяв так, ніби бачив Невидимого. Бог не шукає людей з найкращою освітою... Господу потрібні люди, які цінують перевагу бути Божими працівниками, – люди, які будуть Його шанувати, беззаперечно підкоряючись Його вимогам, незважаючи на отримані раніше знання... Багато з тих, які прагнуть до ефективності в Божій справі, удосконалюючи свої знання в людських школах, виявлять, що не засвоїли важливіші уроки, які Господь хотів їм викласти. Непокора впливу Святого Духа, непослух усім Божим вимогам призводять до виснаження їхньої духовної сили... Пропускаючи заняття в школі Христа, вони забувають голос Учителя. Люди можуть отримати знання, які тільки може дати учитель-людина, але Бог вимагає від них ще більшої мудрості. Подібно до Мойсея, вони повинні навчитися бути лагідними, покірними серцем і не покладатися на себе. Наш Спаситель під час випробувань заради людства визнавав, що Сам від Себе не міг би чинити нічого. Ми також повинні усвідомити, що в нас самих немає сили. Людина стає сильною, лише долучившись до Божественної природи (Основи християнського виховання, с. 345-347).

Велика цiннiсть

19 березня, недiля

«Він уважав наругу Христа за більше багатство, ніж скарби Єгипту, бо споглядав на нагороду» (Євр. 11:26).

М

ойсей був учнем. Він був навчений усіх єгипетських наук, але щоб приготуватися до виконання покладеної на нього місії, він потребував не тільки цих знань. За ­Божим Провидінням Мойсей повинен був навчитися терпіння, щоб приборкувати свої пристрасті. У школі самозречення і поневірянь йому слід було отримати найважливішу для нього освіту. Ці випробування мали приготувати його до прояву батьківської турботи до всіх, хто потребував його допомоги. Людині, яка повинна була опікуватися душами і була зобов’язана дати звіт, жодні знання, навчання, красномовство не 91

могли замінити досвіду, набутого у випробуваннях. Виконуючи працю скромного пастуха, забуваючи про себе й піклуючись про довірене йому стадо, Мойсей мав підготуватися до виконання найвищої місії, будь-коли дорученої смертним, – бути пастирем овець Господньої кошари. Ті, хто боїться Бога, повинні підтримувати з Ним постійний зв’язок. Христос – найдосконаліший Учитель, Якого будь-­ коли знав світ. Отримувати від Нього мудрість і знання було для Мойсея ціннішим, ніж засвоїти всю єгипетську науку... Віра Мойсея спонукала його дивитися на невидиме й вічне. Він залишив привабливу пишність придворного життя, оскільки вона була гріховною. Він відмовився від тимчасової оманливої ​​вигоди, яка загрожувала знищити та зруйнувати. Мойсея приваблювали справжні, вічні цінності. Жертви, на які пішов Мойсей, насправді не були жертвами. Для нього це означало відмовитися від теперішньої тимчасової вигоди заради більш надійних, піднесених і безсмертних благ. Мойсей терпів ганьбу Христову, вважаючи її за більше багатство, ніж єгипетські скарби. Він вірив у те, що сказав Бог, і жодна ганьба в цьому світі не могла похитнути його чесності. Мойсей ходив по землі як вільний Божий чоловік... Він дивився на невидиме і не спокушався видимим. Його приваблювала майбутня нагорода, і те саме може захоплювати і нас. Мойсей був добре знайомий з Богом (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 343-345).

20 березня, понедiлок

Бачити Невидимого

«Вірою він покинув Єгипет, не злякавшись гніву царя, бо стояв непохитно, як той, що бачить Невидимого» (Євр. 11:27).

М

ойсей глибоко усвідомлював присутність Бога. Він не тільки дивився через багато століть на час, коли Христос повинен був з’явитися у плоті, але й бачив, як Спаситель особливим чином супроводжує синів Ізраїлевих у всіх їхніх мандрах. Бог був для нього реальним і завжди присутнім у його думках. Коли Мойсея неправильно розуміли, коли його переслідували небезпеки і він терпів наругу заради Хрис­та, він усе переносив покірно. Мойсей вірив у Бога як у Того, у 92

Кому має потребу і Хто допоможе йому в його житті. Бог був для нього Тим, Хто готовий прийти на допомогу. У більшості випадків віра, яку ми спостерігаємо, є лише формальною; реальна, довірлива, наполеглива віра – велика рідкість. Мойсей на власному досвіді переконався в істинності обітниці, що Бог винагородить усіх, хто старанно шукає Його. Він дивився на майбутню нагороду. Ось ще одне питання щодо віри, яке нам необхідно засвоїти: Бог винагороджує віруючу слухняну людину. Якщо ця віра стає частиною життя, вона допоможе кожному, хто боїться і любить Бога, долати випробування. Мойсей був упевнений у Бозі, оскільки мав істинну віру. Він потребував допомоги, молився про неї, вірою тримався за неї і на власному досвіді знав, що Бог піклується про нього. Мойсей вірив, що Господь особливим чином керує його життям. Він бачив, визнавав Бога у всіх життєвих обставинах і відчував, що перебуває під наглядом Того, Хто все бачить, Хто читає наміри серця. Він дивився на Бога і покладався на Його силу, яка допоможе вийти непорочним з будь-якої спокуси... Божественної присутності було цілком достатньо, щоб провести його через найважчі випробування, у яких тільки могла опинитися людина. Мойсей не просто думав про Бога – він бачив Його. Бог постійно був перед його поглядом, він ніколи не випускав з уваги Його обличчя. Він бачив Ісуса як свого Спасителя й вірив, що йому будуть зараховані заслуги Спасителя. Віра Мойсея ґрунтувалася не на здогадках, а на реальності. Саме така віра потрібна і нам, віра, здатна витримати випробування. О, як часто ми поступаємося спокусі, оскільки не зосереджуємо свій погляд на Ісусові! (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 651, 652).

Навчання та переучування

21 березня, вiвторок

«Бо Господь дає мудрість, з Його уст – знання й розум!» (Прип.

2:6; див. також Вих. 2:15-3:1).

У

Мідіянській пустелі Мойсей провів сорок років, випасаючи овець. Будучи, здавалося, назавжди відокремленим від місії свого життя, він засвоював науку, необхідну для її виконання (Виховання, с. 62).

93

Мойсей зрозумів, що тепер повинен багато чого забути з того, чого колись навчився. Усе, що оточувало його в Єгипті, ‒ любов названої матері, високе становище фараонового внука, на кожному кроці розпуста, вишуканість, витонченість і містицизм фальшивої релігії, пишність язичницьких обрядів, урочиста граціозність архітектури і скульптури ‒ залишило глибокий слід у юній душі й певною мірою вплинуло на формування звичок і характеру. Час, інші обставини, спілкування з Богом могли стерти ці враження. Від самого ж Мойсея вимагалася боротьба не на життя, а на смерть, щоб відкинути оману і прийняти істину; Сам Бог мав стати його Помічником, особливо коли боротьба буде понад людські сили… Щоб прийняти Божу допомогу, людина повинна усвідомити власну немічність і недосконалість, сконцентрувати свою увагу на великій зміні, що має відбутися в ній... Є чимало таких, котрі ніколи не досягнуть того становища, яке могли б посісти, оскільки чекають, поки Бог зробить за них те, що вони, отримавши від Нього силу, могли б зробити самі... Відокремлений від світу бастіоном гір Мойсей перебував наодинці з Богом. Величезні храми Єгипту більше не хвилювали його уяву своїми забобонами й оманою. В урочистій пишності віковічних скель він бачив велич Всевишнього‚ усвідомлюючи, якими незначними та нікчемними були порівняно з Ним боги Єгипту. Усе навколо носило відбиток величі Творця. Мойсей відчував, що перебуває в Божій присутності‚ осяяний Його силою. Від колишньої гордості та самовпевненості не залишилося й сліду. Життя в пустелі‚ сповнене суворої простоти‚ допомогло позбутися спогадів про розкіш та зручності Єгипту. Мойсей став терпеливим, сповненим благоговіння, покірним, «найлагіднішим за всяку людину, що на поверхні землі» (Чис.

12:3), однак сильним своєю вірою у всемогутнього Бога Якова (Патріархи і пророки, с. 248-251).

22 березня, середа

«Я пошлю тебе»

«Я пошлю тебе до фараона, і виведи з Єгипту народ Мій, синів Ізраїлевих!» (Вих. 3:10; див. також Вих. 3:7-16).

94

Н

адійшов час звільнення Ізраїля. Але Божий намір мав виконатися шляхом‚ який би засоромив людську гордість. Визволитель повинен був виступити як скромний пастир лише з посохом у руках; Бог же мав перетворити цей посох на символ Своєї сили... Коли Мойсей отримав Божий наказ‚ він був невпевненим у собі‚ неговірким і боязким. Його пригнічувало усвідомлення власної неспроможності стати вустами Бога Ізраїлевого. Але, нарешті відважившись‚ він взявся за цю справу всім своїм серцем‚ повністю покладаючись на Господа… Бог благословив його невимушений послух, і Мойсей став красномовним мужем‚ котрий мав самовладання і був підготовленим до серйозної роботи, будь-коли довіреній людині. Це приклад того, як Бог гартує характери тих, котрі повністю довірилися Йому і беззастережно підкоряються Його повелінням. Людина отримає і силу, і вміння, якщо прийме обов’язки‚ які Бог покладає на неї, і від усього серця намагатиметься вірно їх виконувати. Якими б скромними не були становище чи здібності‚ людина‚ котра прагне щиро виконувати свою роботу і довіряє Божественній силі, досягне справжньої величі... Дорогою з Мідіянської землі Мойсей отримав приголом­ шливе, страшне попередження‚ котре вказувало‚ що Господь незадоволений ним. Мойсей побачив ангела, який ніби погрожував негайно знищити його. Мойсей не отримав жодного пояснення‚ але пригадав‚ що знехтував виконанням однієї з Божих вимог… Він не здійснив над своїм молодшим сином обряд обрізання… Мойсей наражатиметься на великі небезпеки при виконанні своєї місії, та його життя могло бути збережене лише завдяки охороні святих ангелів. Але, знехтувавши обов’язком‚ про який він знав, Мойсей не міг залишатися в безпеці, оскільки ангели Божі не могли б уберегти його. У час горя, безпосередньо перед Другим приходом Хрис­ та, життя праведних буде збережене лише завдяки служінню небесних ангелів; але порушник Божого Закону не матиме охорони. Ангели не зможуть захистити тих, які знехтували хоча б одним із Божественних повелінь (Патріархи і пророки, с. 248-256).

95

23 березня, четвер

«Хто такий Господь?»

«Не обманюйтеся, – Бог осміяний бути не може. Бо що лише людина посіє, те й пожне» (Гал. 6:7; див. також Вих. 7-11).

Ф

араон сіяв упертість і пожав упертість. Він сам поміс­ тив це насіння у ґрунт. Боже втручання тут вже не було потрібне, як і у випадку з проростанням кукурудзяного насіння. Досить посіяти насіння – воно проросте, перетвориться на рослину і принесе відповідний плід. Жнива покажуть, яке насіння було посіяне (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1100. Коментар Е. Уайт). Фараон бачив могутні діла Божого Духа. Він споглядав чудеса, вчинені Господом через Свого слугу, проте відмовився підкоритися Божим повелінням. Непокірний монарх з гордістю запитав: «Хто Господь, що послухаюсь слова Його, щоб відпустити Ізраїля?» (Вих. 5:2). І в міру того як суди Божі зливалися на нього, він усе наполегливіше пручався. Відкидаючи небесне світло, він ставав несприйнятливим. Боже Провидіння явило Свою силу, але, відкинуті фараоном, ці прояви зробили його серце жорстоким проти більшого світла. Люди, які звеличують свої ідеї замість того, щоб виконувати чітку Божу волю, повторюють, як фараон: «Хто Господь, що послухаюсь слова Його?» Кожне відкидання світла озлоблює серце і затьмарює розуміння. Для людей стає все складніше відрізняти добро від зла, і вони стають сміливішими, відкидаючи Божу волю (там само, с. 1099, 1100). Хто піддався спокусі один раз, зробить це значно швидше наступного разу. Кожне повторення гріха послаблює опір, засліплює очі та приглушує голос сумління. Кожне насіння поблажливості принесе свій плід. Бог не здійснить чудо, аби перешкодити врожаю… Хто виявляє зухвале невір’я, холодну байдужість до Божественної істини, пожинає лише те, що сам посіяв. Ось чому безліч людей із байдужістю стоїків сприймає істини, які колись хвилювали їх до глибини душі. Вони посіяли насіння, нехтуючи істиною й опираючись їй, тому й пожинають такий урожай (Патріархи і пророки, с. 268, 269).

96

Жорстокiсть серця

24 березня, п’ятниця

«Та Господь учинив запеклим фараонове серце, і він знов не відпустив Ізраїлевих синів» (Вих. 10:20; див. також Вих. 7-11).

Я

к озлоблюються людські серця? Таким же чином, як стало запеклим серце фараона. Бог послав цьому царю вістку застереження і милосердя, але той відмовився визнати Бога Небес і не проявив послуху Його Заповідям. Він запитав: «Хто Господь, що послухаюсь слова Його?» Господь засвідчив йому про Свою силу, явивши перед ним ознаки і чудеса. Продемонструвавши фараону Свої могутні ­діяння, великий Єгова довів йому, що є Владикою неба і землі, але цар вирішив кинути виклик Богові Небес. Фараон не погодився упокорити горде серце навіть перед Царем царів, щоб отримати світло, оскільки вирішив прямувати власним шляхом, виявляючи непокору. Він вирішив виконувати власну волю, нехтуючи Божим повелінням і даними йому доказами переваги Єгови над богами інших народів, над мудрецями і магами, які служили йому лише для того, щоб засліплювати його розум і робити запеклим серце. Якби фараон прийняв свідчення Божої сили, проявлене в першій карі, його оминули б усі наступні суди. Але рішуча впертість фараона вимагала все більших проявів Божої сили, і кара приходила за карою, поки його не покликали поглянути на обличчя його мертвого первістка і первістків його родичів. Діти ж ізраїльтян, яких він вважав рабами, не постраждали від кар, до них не доторкнувся ангел-губитель. Бог ясно показав, на кому спочивало Його благовоління і який народ Він вважає Своїм (Лист 31, 1891 р.). Кожне нове свідчення Божої сили, якому опирався єгипетський правитель, вело його до сильнішого і наполегливішого опору Богові... Цей випадок є яскравою ілюстрацією гріха проти Святого Духа. «Що посіє людина, те й пожне». Поступово Гос­ подь забирає Свого Духа. Відбираючи Свою стримувальну силу, Він віддав царя в руки найжахливішого з тиранів – власного «я» (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1100. Коментар Е. Уайт).

97

25 березня, субота

Нарештi вiльнi

«І Він з радістю вивів народ Свій, зі співом вибранців Своїх» (Псал. 105:43; див. також Вих. 12:29-42).

З

палицями в руках, підперезані, взуті в сандалі, ізраїльтяни мовчки стояли, охоплені благоговійним страхом, очікуючи царського указу про свій вихід. До світанку вони вже були в дорозі... То був день завершення подій, відкритих Авраамові у пророчому видінні за кілька століть до цього: «Потомство твоє буде приходьком в землі не своїй. І будуть служити вони, і будуть їх мучити чотири сотні літ. Але народ, якому служити вони будуть, Я засуджу; та вони потім вийдуть з великим маєтком» (Бут. 15:13, 14) (Патріархи і пророки, с. 281, 282). У виході Ізраїлю з Єгипту Господь знову виявив могутність і милосердя. Його чудодійні прояви під час звільнення ізраїльтян з рабства та Його ставлення до них упродовж подорожі пустелею були благословенням не тільки для них. Це були наочні уроки для навколишніх народів. Господь відкрив Себе як Бог, Котрий стоїть понад будь-якими людськими авторитетами і величчю. Ознаки й чудеса, здійснені Ним задля Свого народу, продемонстрували Його владу над природою і найвеличнішими з тих, що поклонялися природі. Бог перейшов гордою землею Єгипту, як пройде по Землі в останні дні. Вогнем і бурею, землетрусом і смертю великий Єгова викупив Свій народ. Він звільнив їх від рабства. Бог провадив їх «цією великою пустинею, яка збуджує страх, де вуж, сафар і скорпіон…» (П. Зак. 8:15). Бог «спустив, немов дощ, на них манну для їжі, – і збіжжя небесне їм дав» (Псал.

77:24). «Бо частка Господня, – сказав Мойсей, – народ Його, Яків – відміряний уділ спадщини Його. Знайшов Він його на пустинній землі та в степу завивання пустельних гієн, та й його оточив, уважав Він за ним, зберігав Він його, як зіницю оту свого ока. Як гніздо своє будить орел, як ширяє він понад своїми малятами, крила свої простягає, бере їх, та носить їх він на рамені крилатім своїм, – так Господь Сам провадив його, а бога чужого при нім не було» (П. Зак. 32:9-12). Таким чином 98

Він привернув їх до Себе, щоб вони могли перебувати під покровом Всевишнього (Наочні уроки Христа, с. 286, 287).

Хмара i вогонь

26 березня, недiля

«Він хмару простяг на заслону, а огонь на освітлення ночі» (Псал. 105:39; див. також Вих. 13:20-22).

А

Господь ішов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб провадити їх дорогою, а вночі в стовпі огню, щоб світити їм, щоб ішли вдень та вночі»... Знамено невидимого Вождя завжди було з ними. Удень хмара вказувала їм дорогу або, як покривало, простягалася над усім народом, захищаючи від неймовірної спеки, потішаючи мандрівників прохолодою і вологою серед посушливої, спраглої пустелі. Уночі вона перетворювалася на вогняний стовп, що освітлював увесь табір, постійно запевняючи ізраїльтян у Божій присутності. В одному з найпрекрасніших уривків пророцтва Ісаї йдеться про стовп хмарний і вогняний – символ турботи Бога про Його народ у великій остаточній боротьбі із силами зла. «І створить Господь над усяким житлом на Сіонській горі та над місцем зібрання – удень хмару, вночі ж дим і блиск вогню полум’яного, бо над всякою славою буде покрова... І буде шатро удень тінню від спеки, і захистом та укриттям від негоди й дощу!» (Ісаї 4:5, 6) (Патріархи і пророки, с. 282, 283). Під час випробування, що очікує нас попереду, Божа обітниця про безпеку пошириться на тих, хто зберіг слово Його. Христос скаже Своїм вірним: «Іди, мій народе, ввійди до покоїв своїх, і свої двері замкни за собою, сховайся на хвилю малу, поки лютість перейде!» (Ісаї 26:20). Лев з племені Юди, дуже страшний для тих, хто відкинув Його благодать, буде Агнцем Божим для слухняних і вірних. Стовп хмари, з якого виходить гнів і жах на порушників Божого Закону, – це світло, милість і порятунок для тих, хто дотримується Його Заповідей. Рука, що має силу вражати непокірних, здатна спасати вірних. Усі вірні Йому будуть зібрані разом. «І з гучною сурмою пошле Своїх ангелів, і зберуть Його 99

«

вибраних з чотирьох вітрів, з одного кінця неба до другого» (Матв. 24:31) (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 404).

27 березня, понедiлок

Безпечний шлях

«І промовив Господь до Мойсея: “Що ти до Мене кличеш? Говори до синів Ізраїлевих, нехай рушають!”» (Вих. 14:15; див. також Вих. 14).

Б

ог у Своєму Провидінні привів євреїв до неприступних гір над морем‚ щоб виявити Свою силу в їхньому визволенні та належним чином упокорити гордих поневолювачів-­ єгиптян. Бог міг би спасти ізраїльтян й іншим чином, але Він обрав саме такий шлях, аби випробувати їхню віру та зміцнити довір’я до Нього. Якби змучений і наляканий народ повернув назад, у той час як Мойсей наказав рухатися вперед, Господь ніколи не відкрив би для них шляху. «Вірою перейшли Червоне море, наче суходіл» (Євр. 11:29). Підійшовши до самої води, ізраїльтяни засвідчили цим‚ що вірять слову Божому, яке передав їм Мойсей. Вони зробили все, що було їм під силу, а тоді Всемогутній Ізраїлів розділив море і проклав для них дорогу. Це великий урок на всі часи. Часто життя християнина сповнене небезпек й обов’язків, які здаються непосильними. В уяві постають картини‚ що передвіщають загибель попереду‚ рабство або смерть ‒ позаду. Але Божий голос наказує: «Іди вперед». Ми повинні підкоритися цьому повелінню, навіть якщо наші очі нічого не бачать у темряві й ми відчуваємо холодні хвилі біля своїх ніг. Перешкоди, що заважають нам рухатися вперед, ніколи не зникнуть перед тими‚ хто сумнівається і вагається. Той, хто бариться з послухом‚ очікуючи, коли зникне остання тінь сумніву і не загрожуватиме невдача або поразка, ніколи не стане слухняним. Голос невір’я нашіптує: «Давай почекаємо, поки зникнуть усі перешкоди і ми ясно побачимо шлях». Але віра сміливо кличе вперед, усього сподіваючись і ні в чому не сумніваючись. Хмара стала для єгиптян стіною темряви, у той час як для євреїв ‒ великим струменем світла, яке освітлювало весь табір і шлях перед ними. Так само події, допущені Провидінням, при100

зводять до того, що невіруючий опиняється в темряві і розпачі, у той час як для віруючої душі вони сповнені світлом і миром. Шлях, яким веде Бог, може пролягати через пустелю або море, але це найбільш безпечний шлях (Патріархи і пророки, с. 290).

Пiсня Мойсея й Агнця

28 березня, вiвторок

«Моя сила та пісня Господь, і Він став на спасіння мені! Це мій Бог, і прославлю Його, Він Бог батька мого, і звеличу Його!» (Вих. 15:2; див. також Вих. 15).

О

дна-єдина ніч принесла повний порятунок від найжахливішої загибелі. Величезна кількість безпорадних людей ‒ рабів, які не звикли воювати, жінок, дітей і худоби‚ попереду у яких було море‚ а позаду ‒ могутнє військо Єгипту‚ ‒ стала свідком того‚ як для них відкрився шлях через води‚ і коли загибель здавалася неминучою, вороги були потоплені. Порятунок став можливим лише завдяки Єгові; саме до Нього вони з подякою і вірою звернули свої серця. Почуття людей вилилися в піснях хвали. Дух Божий спочив на Мойсеєві, і народ підхопив його радісний гімн подяки ‒ найдавніший і один із найвеличніших гімнів‚ відомих людині… Ця пісня ‒ надбання не тільки єврейського народу. Вона вказує на майбутнє знищення усіх ворогів праведності, на остаточну перемогу Божого Ізраїлю. Пророк на острові Патмос бачив безліч людей, одягнених у білий одяг, котрі перемогли і стояли «на скляному морі‚ тримаючи Божі гусла. Вони співали пісню Мойсея, Божого раба, та пісню Агнця» (Об’явл. 15:2, 3)… Звільнивши наші душі від рабства гріха, Бог здійснив для нас визволення значно більше, ніж визволення євреїв біля Червоного моря. Подібно до євреїв у давнину‚ ми повинні славити Господа серцем, душею й устами «за чудеса Його синам людським». Хто роздумує над великими Божими милостями і не забуває навіть найменших Його дарів, той підпережеться радістю і серце його співатиме Господеві. Благословення‚ які отримуємо щодня з руки Божої‚ а понад усе ‒ смерть Ісуса‚ Який віддав Своє життя‚ щоб подарувати нам щастя й Небеса‚ повинні стати для нас джерелом постійної вдячності…

101

Усі небожителі одностайно прославляють Бога. Нам потрібно навчитися ангельської пісні нині, аби ми могли співати її тоді, коли станемо в їхні сяючі лави (Патріархи і пророки, с. 288, 289).

29 березня, середа

Знову нарiкання

«І стала ремствувати вся громада Ізраїлевих синів на Мойсея та на Аарона в пустині» (Вих. 16:2; див. також Вих. 16:1-21).

Ч

имало є таких, котрі, дивлячись на ізраїльтян, дивуються їхньому невір’ю і наріканням, вважаючи, що вони особисто не виявили б такої невдячності. Та коли їхня віра піддається навіть незначному випробуванню, вони виявляють не більше довір’я і терпіння, аніж стародавній Ізраїль (Патріархи і пророки, с. 293). Господь обіцяв бути їхнім Богом, прийняти їх як Свій народ та запровадити до великого й доброго краю, але вони були готові занепадати духом від кожної перешкоди, що зустрічалася на шляху в той край... Люди забули про гірке рабство в Єгипті, не пам’ятали милосердя і Божої сили, явленої у звільненні їх з неволі, забули, як їхні діти були помилувані, коли ангел-губитель убивав усіх первородних у Єгипті. Вони забули про величний вияв Божої сили біля Червоного моря, забули, що в той час як вони безпечно прямували дорогою‚ відкритою для них, вороже військо, кинувшись у погоню, було потоплене морськими водами. Ізраїльтяни лише зосереджували свою увагу на сьогочасних незручностях і випробуваннях, замість того щоб сказати: Бог учинив велике для нас; хоч ми були рабами, Він робить нас великим народом, ‒ вони нарікали на тяжку дорогу‚ прагнучи, аби втомлива мандрівка якомога швидше закінчилася. Історія життя ізраїльського народу в пустелі стала своєрідним літописом, щоб духовний Божий Ізраїль‚ який житиме аж до кінця часу‚ міг скористатися нею для свого добра. Це оповідь про те‚ що Бог учинив мандрівникам пустелі під час їхніх блукань‚ коли вони зазнавали голоду‚ спраги та втоми; про дивний вияв Божої сили задля полегшення їхніх страждань; це 102

застереження для Його народу в усі віки. Різноманітні досвіди євреїв були школою‚ у якій вони готувалися до обітованого Ханаану. Бог бажає, щоб Його народ, котрий живе в наш час, старанно‚ з покірним серцем вчився на випробуваннях, через які пройшов стародавній Ізраїль, робив правильні висновки і готувався увійти до небесного Ханаану (там само, с. 292, 293).

Руки до неба

30 березня, четвер

«Тому я хочу, щоб чоловіки молилися на кожному місці, здіймаючи чисті руки – без гніву та сумніву» (1 Тим. 2:8; див. також Вих. 17:8-16).

Ч

ерез свій непослух і віддалення від Бога ізраїльтяни опинялися в утисках і страждали від ворогів. Їхнім ворогам було дозволено воювати з ними, упокорювати їх і спонукати шукати Бога в їхніх труднощах і нещасті... Коли амаликитяни напали на Ізраїль, Мойсей дав Ісусу Навину розпорядження битися з ворогами (Свідчення для Церкви, т. 2, с. 106-108). Мойсей, Аарон і Хур вийшли на верхів’я гори, аби бачити поле бою. Піднісши руки до неба, тримаючи Божу палицю, Мойсей молився про успіх ізраїльського війська. У ході битви всі зауважили: доки його руки були піднесені догори ‒ перемагав Ізраїль, а коли він опускав їх ‒ перемога була за ворогом. Коли Мойсей втомився, Аарон та Хур підтримували його руки аж до заходу сонця; і ворог почав утікати. Підтримуючи руки Мойсея, Аарон та Хур показали цим народові, що їхній обов’язок ‒ підтримувати свого вождя в його тяжкій праці; він отримує слово від Бога, щоб передати їм. Учинок Мойсея також вказував на те, що Бог триматиме долю ізраїльтян у Своїх руках; доки вони покладатимуться на Нього, Він воюватиме за них і підкорятиме їхніх ворогів; але коли вони перестануть надіятися на Нього і покладатимуться на власну силу, тоді стануть слабшими навіть за тих, хто не знає Бога, і вороги подолають їх. Як перемагали євреї, коли руки Мойсея були піднесені до неба у заступництві за них, так перемагатиме Божий Ізраїль‚ 103

який вірою ухопиться за силу свого всемогутнього Помічника. Проте Божественна сила повинна поєднуватися з людськими зусиллями. Мойсей знав: Бог не переможе їхніх ворогів, якщо Ізраїль залишиться бездіяльним. У той час як великий вождь був на зв’язку з Господом, Ісус Навин разом зі своїми відважними воїнами докладав усіх зусиль, щоб розбити ворогів Бога та Ізраїлю (Патріархи і пророки, с. 299).

31 березня, п’ятниця

Двi руки для Бога

«Ми, як співпрацівники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не приймали надаремно» (2 Кор. 6:1; див. також Вих. 31:1-11).

К

оли на горі Господь давав Мойсею настанови щодо будівництва скинії, Він виклав важливий урок Своєму народові на всі майбутні віки. У цій роботі Він вимагав досконалості у найдрібніших деталях. Мойсей був обізнаний у всіх єгипетських науках, він мав пізнання Бога, і Його наміри відкривалися йому у видіннях, але він не мав навичок різьби і гаптування. Протягом тривалого часу Ізраїль перебував у єгипетському рабстві, і хоч серед ізраїльтян були досвідчені люди, але вони не володіли всіма тонкощами ремесел, необхідних для будівництва скинії. Вони вміли робити цеглу, але не мали ані найменшого уявлення про роботу із золотом і сріблом. Як же виконати необхідну роботу?.. Тоді Бог Сам пояснив, яким чином слід здійснювати роботу. Він поіменно назвав людей, яким хотів доручити певні види робіт. Бецал’їл мав стати зодчим. Ця людина належала до коліна Юди – коліна, яке Бог вшанував особливим чином... «І Я ото дав із ним Оголіява, Ахісамахового сина, Данового племени. А в серце кожного мудросердого Я дав муд­ рість, ‒ і зроблять вони все, що Я наказав був тобі» (Вих.

31:6) (Поради батькам, учителям і учням, с. 59, 60). Серед цих будівничих були і єгиптяни, які виступали в ролі наглядачів за роботою і добре розуміли, як вона має бути виконана. Але справа не залежала від них. Господь об’єднався з людьми, давши їм мудрість майстерно виконувати роботу (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1108. Коментар Е. Уайт).

104

Майстерність у простих ремеслах – це дар від Бога. Він дає як сам дар, так і мудрість для його правильного застосування (Лист 60, 1907 р). Для того щоб земна скинія могла представляти Небесну скинію, вона повинна бути досконалою у всіх деталях і в усьому відповідати небесному зразку. Це ж справедливо і щодо характеру людей, які будуть прийняті в небесні оселі (Поради батькам, учителям і учням, с. 60). Нехай сьогодні працівники, які беруть участь у служінні Богові, моляться про мудрість і особливу розсудливість, щоб бездоганно виконувати свою працю (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1108. Коментар Е. Уайт).

105

Квiтень

. Криза в Iзраiлi

1 квiтня, субота

«Зробили тельця на Хориві, і били поклони бовванові вилитому, – і змінили вони свою славу на образ вола, що траву пожирає» (Псал. 106:19, 20; див. також Вих. 32:1-6).

З

а відсутності Мойсея судова влада була покладена на Аарона, і біля його намету зібрався величезний натовп з вимогою: «Устань, зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів був нас із єгипетського краю, – ми не знаємо, що сталось йому» (Вих. 32:1). Хмара, як вони говорили... тепер нерухомо стоїть над горою і більше не вказує їм шлях... Така критична ситуація потребувала присутності мужа‚ котрий відзначався б стійкістю, рішучістю‚ безстрашністю та мужністю‚ для якого честь Бога була б дорожчою за прихильність народу‚ власну безпеку і навіть життя. Однак цей вождь Ізраїлю не мав таких рис. Аарон слабо опирався народові, а його вагання і боязкість у такий вирішальний момент додали людям ще більшої рішучості... Деякі залишалися вірними своєму завіту з Богом, але більша частина народу відступила від Нього... Аарон побоювався за себе, і замість того щоб повестися благородно, відстоюючи Божу честь, поступився вимогам більшості... Він зробив лите теля ‒ щось на зразок єгипетських божків. Народ проголосив: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!». Аарон безсоромно дозволив заподіяти Єгові таку образу. Але це ще не все. Зауваживши, з якою радістю люди сприйняли золотого бога, він спорудив перед ним жертівника, проголосивши: «Завтра свято для Господа!». Сурмачі сповістили про це увесь табір… Під приводом «свята для Господа» вони вдалися до обжерливості й розпусних гулянок. Як часто й у наш час любов до задоволень набуває «вигляду благочестя»... Релігія, що дозволяє під час здійснення культових обрядів задовольняти свої егоїстичні або чуттєві бажання‚ залишається такою ж приємною для більшості сучасних людей, як і для стародавнього Ізраїлю. І в наш час є поступливі 107

Аарони, котрі, обіймаючи авторитетні посади в церквах, поступаються неосвяченим бажанням людей, заохочуючи їх тим самим до гріха (Патріархи і пророки, с. 316, 317).

2 квiтня, недiля

Вiн пiдвiв свого брата

«І сказав Мойсей Ааронові: “Що вчинив тобі народ цей, що ти гріх великий навів на нього?”» (Вих. 32:21; див. також Вих.

32:7-24).

А

арон намагався захистити себе, виправдовуючись вимогами народу... Однак ці виправдання й виверти не допомогли йому... Та обставина, що Аарон більше за всіх був благословенний і вшанований, робила його гріх ще огиднішим. Саме Аарон, «святий Господній» (Псал. 106:16), зробив ідола й оголосив свято. Призначений стати устами Мойсея, про кого Сам Бог засвідчив: «Я знаю, що він добре буде говорити» (Вих. 4:14)‚ не зупинив ідолопоклонників у їхньому зухвалому намірі‚ який став викликом Небесам. Той‚ кого використав Бог, щоб покарати єгиптян та їхніх богів, міг спокійно слухати, як народ вихваляв литого боввана: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!». Він, котрий мав честь бути з Мойсеєм на горі, спостерігав славу Господню, бачив, що в явленні тієї слави не було нічого‚ що могло б спонукати до створення ідола‚ проміняв цю славу на подобу вола. Той‚ кому Бог доручив керівництво народом у відсутності Мойсея, схвалив бунт. «А на Аарона Господь дуже розгнівався був, щоб погубити його» (П. Зак. 9:20). І все ж у відповідь на щире заступництво Мойсея життя Аарона було збережене; упокорившись і розкаявшись у великому гріху‚ він знову заслужив ласку в Божих очах. Якби Аарон мав відвагу стати на захист справедливості, незважаючи на наслідки, він міг би не допустити відступництва. Коли б він залишався непохитним у вірності Богові та звернув увагу на небезпеку, яка виходила від Синаю‚ нагадавши людям про урочистий заповіт із Богом, коли вони обіцяли підкорятися Його Закону, то зло можна було б зупинити. Але готовність Аарона задовольнити бажання людей, спокій 108

і впевненість, з якими він узявся за виконання їхніх планів‚ надали їм сміливості вчинити ще більший гріх, аніж той, що спав їм на думку спочатку. Серед усіх гріхів, за які нас карає Бог, найтяжчими вважаються ті, які спонукають інших чинити зло (Патріархи і пророки, с. 320, 323).

Вiч-на-вiч

3 квiтня, понедiлок

«І говорив Господь до Мойсея лице в лице, як говорить хто до друга свого» (Вих. 33:11; див. також Вих. 33:1-17).

К

оли Ізраїль згрішив, зробивши золоте «лите теля», Мойсей знову пішов благати Бога за свій народ... З досвіду він знав: аби мати вплив на народ, він має спочатку отримати силу від Бога. Господь бачив щирість Свого слуги і безкорисливі наміри його серця та спілкувався із цим немічним смертним віч-на-віч, як людина говорить з другом. Мойсей цілком довіряв себе й усі свої тягарі Богові та відкрито виливав перед Ним свою душу. Господь дорікав Своєму слузі, але з поблажливістю вислуховував Його прохання… Бог сказав: «Сам Я піду, – і введу тебе до відпочинку» (Вих.

33:14). Однак Мойсей не вважав, що може зупинитися на цьому. Він багато чого досягнув, але бажав бути ще ближчим до Бога й отримати ще більшу впевненість у Його постійній присутності. Мойсей ніс на собі тягар відповідальності за Ізраїль; коли народ грішив, він відчував сильні докори сумління, наче він сам був винен; і тепер його душу гнітило передчуття жахливих наслідків, які прийдуть, якщо Бог дозволить Ізраїлю пожати плоди своїх нерозкаяних сердець... Мойсей так палко й невідступно просив Бога, що Він відповів: «Також цю річ, про яку говорив ти, зроблю, бо ти знайшов милість в очах Моїх, і Я знаю на ім’я тебе» (в. 17). І тут ми могли б очікувати, що пророк припинить благати; однак, натхнений своїм успіхом, він наважився ще більше наблизитися до Бога зі святою сміливістю, яка перевершує наше розуміння. Мойсей звернувся з проханням, яке раніше не висловлювала жодна людина: «Покажи мені славу Свою!»

109

(в. 18). Яке сміливе прохання обмеженої, смертної людини! Але чи отримав він відмову? Чи дорікнув йому Бог за само­ впевненість? Ні, ми чуємо великодушні слова: «Я переведу все добро Своє перед тобою»... В історії Мойсея ми можемо побачити, що людина має перевагу насолоджуватися близьким спілкуванням з Богом (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 531-533).

4 квiтня,

вiвторок

Чужий вогонь

«І взяли Ааронові сини, Надав та Авігу, кожен кадильницю свою, і дали в них огню, і поклали на ньому кадило, і принесли перед Господнє лице чужий огонь, якого Він не наказав був приносити їм» (Левит 10:1; див. також Левит 10:1-11).

П

ісля Мойсея та Аарона Надав і Авігу посіли найвище становище в Ізраїлі. Господь ушанував їх особливим чином, дозволивши разом із 70 старійшинами побачити Його славу на горі. Але це не могло виправдати ні їхнього гріха, ані поблажливого ставлення до нього. Ці мужі отримали велике світло, під час сходження ізраїльських князів на гору мали перевагу спілкуватися з Богом і перебувати у світлі Його слави; однак це не надавало їм жодного права лестити себе думкою, нібито вони можуть безкарно грішити, а Бог, Який удостоїв їх такої честі, не каратиме суворо за їхнє беззаконня. У таких міркуваннях приховується фатальна помилка. Чим більше людина отримала світла та переваг, тим більшою святістю та чеснотами вона повинна володіти ‒ у відповідності з отриманим світлом. Усе, що не відповідає таким вимогам, Бог не може прийняти. Великі благословення чи привілеї не повинні заохочувати до безтурботності. Вони ніколи не дають тим, котрі мають їх, дозволу на гріх або підстави вважати, нібито Бог не буде вимогливим до них… Надав і Авігу від юних років не були навчені самовладання... Звичка потурати собі настільки вкорінилася, що перед нею виявилося безсилим навіть усвідомлення священного обов’язку. Вони не були навчені шанувати авторитет батька, а тому не розуміли необхідності повного по110

слуху у виконанні Божих вимог. Недоречна поблажливість, виявлена Аароном до своїх синів, призвела до стягнення ними Божого гніву. Бог бажає навчити людей, що потрібно виявляти до Нього шанобливість та благоговіння. Господь приймає лише повний послух. Для Бога було недостатнім, щоб в урочистий час служіння все було зроблено майже так, як Він звелів… Нехай ніхто не обманюється, вважаючи, ніби якась частина Божих Заповідей має несуттєве значення або що Бог погодиться на заміну Своєї вимоги чимось іншим (Патріархи і пророки, с. 359, 360).

Занадто п’янi, щоб турбуватися

5 квiтня, середа

«Вино – то насмішник, напій п’янкий – галасун, і кожен, хто блудить у ньому, немудрий» (Прип. 20:1; див. також Левит 10:1-11).

Н

адав та Авігу ніколи не вчинили б цього фатального гріха, якби були тверезими. Вони знали: перш ніж увійти до святині, у якій перебувала Божа присутність, необхідне ретельне й урочисте приготування; але через свою нестриманість стали недостойними святого покликання. Їхній розум був затьмарений алкоголем, а моральна чуттєвість настільки притупилася, що вони не могли побачити розбіжності між святим і буденним. Ааронові та його синам, котрі ще залишилися живими, було дане застереження: «Вина та п’янкого напою не пий… щоб розрізняти між святістю й між несвятістю». Вживання алкогольних напоїв ослаблює тіло, затьмарює розум, руйнує моральність. Воно заважає людям зрозуміти недоторканість святині й необхідність виконання Божих вимог. Усі, на кого покладалися священні обов’язки служіння, повинні були відзначатися справжньою поміркованістю, щоб їхній незатьмарений розум міг відрізняти добро від зла, аби вони твердо відстоювали принципи та діяли мудро, справедливо і милостиво. Такий самий обов’язок покладено на кожного послідовника Христа… До Христової церкви усіх століть звернене урочисте та серйозне застереження: «Якщо хто нищить Божий храм, 111

того знищить Бог, адже Божий храм святий, а ним є ви» (1 Кор.

3:17) (Патріархи і пророки, с. 361, 362). Випадок із синами Аарона записаний у Біблії для користі Божого народу. Він повинен навчити особливо тих, хто готується до Другого приходу Христа, що потурання розбещеному апетиту згубно позначається на благородних почуттях душі й так сильно впливає на подаровані Богом розумові здібності, що духовне та святе втрачає своє значення. Непослух виглядає приємним, але насправді є гріхом (Стримання, с. 149).

6 квiтня, четвер

Слiпа любов

«Він послав був Мойсея, Свого раба, Аарона, що вибрав його» (Псал. 105:26; див. також Вих. 4:14-16, 27-31).

А

арон був доброзичливою людиною; Бог обрав його, щоб він стояв поруч із Мойсеєм і говорив за нього... Бог міг би обрати Аарона вождем, але Той, Хто знає серця і характери, розумів, що Аарон був поступливим і йому бракувало моральної сміливості вставати на захист правди за будь-яких обставин, незважаючи на наслідки. Бажання Аарона завжди бути в гарних відносинах з народом іноді призводило його до вчинення серйозних гріхів... Така сама відсутність утвердження в істині в його родині призвела до загибелі двох його синів... Надав і Авігу не вшанували повеління Бога приносити Йому священний вогонь у кадильницях... Тут видно наслідки нехтування дисципліною. Оскільки ці сини Аарона не були навчені шанувати повеління свого батька, бо не поважали батьківський авторитет, вони також не знали, наскільки важливо точно виконувати всі вимоги Бога... Усупереч ясній вказівці Господа вони збезчестили Його тим, що принесли звичайний вогонь замість священного. Бог вилив на них Свій гнів; вогонь від Його присутності знищив їх. Аарон терпляче й покірно переніс цю трагедію. Його душу ятрили смуток і сильна агонія. Він був визнаний винним за те, що знехтував своїм обов’язком. Аарон був священиком Бога Всевишнього і мав здійснювати очищення гріхів народу. Він був священиком у своєму домі, проте мав схильність залишати 112

без уваги безрозсудні вчинки своїх дітей. Аарон знехтував своїм обов’язком навчати й наставляти їх у послуху, самозреченні та повазі до батьківського авторитету. Через поблажливість він не зміг сформувати в їхніх характерах глибокої поваги до вічного. Аарон не усвідомлював, як цього не розуміє і більшість батьків-християн сьогодні, що його сліпа любов і потурання неправильним учинкам дітей готували їх до падіння... Його легкі заперечення без твердого прояву батьківського обмеження і нерозсудлива ніжність до синів були проявом жорстокості (Свідчення для Церкви, т. 3, с. 293-295).

Ненаситнi душi

7 квiтня,

п’ятниця

«Та скоро забули вони Його чин, не чекали поради Його, і палали в пустині жаданням, і Бога в пустині ізнов випробовували, і Він їхнє жадання їм дав, але худість послав в їхню душу...» (Псал. 106:13-15; див. також Чис. 11:4-35).

Щ

оразу, коли їхній апетит був обмежений, ізраїльтяни відчували невдоволення, вони нарікали та скаржилися на Мойсея, Аарона і на Бога (Біблійний коментар АСД, т. 1, с. 1102. Коментар Е. Уайт). Хоч ця їжа не була найкращим засобом для підтримання здоров’я, Бог дав її народові, оскільки люди наполегливо бажали цього. Їх не задовольняло те, що було дане для їхнього добра. Невгамовні бажання були задоволені, але люди страждали від наслідків. Вони бенкетували без обмежень і незабаром були покарані за свою непомірність... Багато хто був уражений жахливою ​​лихоманкою, а ті, що найбільше завинили, були вражені відразу ж, щойно скуштували їжу, якої так сильно бажали (Патріархи і пророки, с. 382). Бог без особливих зусиль міг би забезпечувати їх м’ясом, як і манною, але таке обмеження було необхідним для їхнього ж добра. Він мав намір забезпечувати їх їжею, яка справді відповідала їхнім потребам, аніж збудливі страви до яких чимало з них призвичаїлися в Єгипті. Їхні смаки, замість спотворених, мали стати здоровими, щоб отримувати задоволення від їжі, яка від початку призначалася людині – від плодів 113

землі, які Бог дав Адамові та Єві в Едемі. Саме із цієї причини ізраїльтяни були позбавлені м’ясної їжі. Сатана спокушував їх розцінювати таке обмеження як несправедливе й жорстоке. Він викликав у них пожадливість до забороненого, оскільки розумів, що нестриманість і потурання апетиту призведуть до загострення хтивих почуттів, а тоді вже йому буде значно легше оволодіти людьми. Ведучи наступ на людину, автор хвороб і страждань вибирає найбільш вразливі місця, які може використати з найбільшим успіхом. Уже з того часу як Єва погодилася скуштувати заборонений плід, він через спокусу апетитом значною мірою вводить людей у гріх. Вдавшись до тих самих заходів, сатана змусив ізраїльтян нарікати на Бога. Нестриманість у їжі й питті призводить до потурання тваринним пристрастям, відкриваючи шлях до нехтування усіма моральними обов’язками. Зустрівшись зі спокусою, такі люди майже безсилі чинити їй опір (Патріархи і пророки, с. 378).

8 квiтня, субота

Двоc- проти одного

«І чому не боялися ви нарікать на Мойсея, Мого раба?» (Чис.

12:8; див. також Чис. 12).

С

воєю популярністю серед народу та прихильністю Небес вона [Маріям] поступалася лише Мойсею й Аарону. Однак те саме зло, що викликало розділення на Небесах на самому початку, зародилося й у серці цієї ізраїльтянки; і їй вдалося знайти однодумців... Якби Аарон твердо став на захист справедливості, він міг би приборкати зло; але, замість того щоб указати Маріям на гріховність її поведінки, він співчутливо вислуховував усі її скарги, ставши таким чином співучасником її ревнощів (Патріархи і пророки, с. 382, ​​384). Мойсей, призначаючи сімдесят старійшин, не порадився з Аароном і Маріям, що й викликало в них заздрість... Маріям і Аарон так до кінця й не зрозуміли той великий тягар турбот і відповідальності, який був покладений на Мойсея; оскільки вони були призначені допомагати йому, то вважали себе керівниками нарівні з ним і були проти призначення інших помічників...

114

«І казали вони: “Чи тільки з Мойсеєм Господь говорив? Чи ж не говорив Він також із нами?”» Вважаючи себе вибраними Богом нарівні з Мойсеєм, вони претендували на той же авторитет і становище. Бог обрав Мойсея, наділивши його Святим Духом, а тому Маріям і Аарон своїми наріканнями завинили не лише перед вибраним вождем, а й перед Самим Богом... Той, Хто поклав на людей тяжку відповідальність бути керівниками та вчителями Його послідовників, спитає з кожного, як ті поводилися з Його слугами. Ми повинні шанувати тих, кого звеличив Бог. Покарання, якого зазнала Маріям, має стати докором усім, хто піддається почуттю заздрості й ремствує проти тих, на кого Бог поклав тягар Своєї праці (там само, с. 382-386).

Найхарактернiша риса сатани

9 квiтня, недiля

«Лютість – жорстокість, а гнів – то затоплення, та хто перед заздрістю встоїть?» (Прип. 27:4; див. також Чис. 12).

М

ойсей вислуховував звинувачення [Аарона і Маріям] мовчки. За довгі роки тяжкої праці та чекання в мідіянському краї він виховав у собі покірливість та довготерпіння, які допомогли йому терпляче зносити невір’я і нарікання народу, а також гордість і заздрість тих, котрі мали бути його постійними помічниками. Мойсей став найлагіднішою людиною на землі; ось чому йому, а не комусь іншому, були даровані Божественна мудрість і керівництво. Святе Письмо говорить: «Він провадить покірних у правді, і лагідних навчає дороги Своєї» (Псал. 25:9). Бог провадить покірних, бо вони сприйнятливі до науки й охоче приймають повчання... «І зійшов Господь у стовпі хмари, і став при вході скинії, та й покликав Аарона й Маріям... І запалав гнів Господній на них, – і Він пішов». Як ознака Божого незадоволення, хмара залишила скинію, а Маріям виявилася ураженою хворобою. Вона стала «прокаженою, збілівши, як сніг»... Тепер їхня гордість була розбита вщент. Аарон визнав гріх і благав, щоб його сестра не була залишена на загибель від жахливої 115

та ​​смертельної кари. У відповідь на молитву Мойсея Маріям була очищена від прокази, однак повинна була протягом семи днів залишатися поза табором... Такий прояв Господнього незадоволення мав послужити застереженням для всього Ізраїлю, щоб у зародку придушити дух незадоволення і непідкорення керівництву. Якби заз­ дрість і невдоволення Маріям не були належним чином покарані, вони призвели б до великого зла. Заздрість – це одна з найбільш притаманних сатані рис, які можуть проявитися в людині; за своїми наслідками вона найбільш згубна... Саме заздрість призвела до того, що небесна гармонія була порушена, а потурання їй принесло людям невимовне зло. «Бо де заздрість та чвари, там безладдя і всяке лихе діло» (Якова 3:16) (Патріархи і пророки, с. 384, 385).

10 квiтня,

понедiлок

Суперечливий звiт

«І пустили вони між Ізраїлевими синами злу вістку про той Край, що розвідали його, говорячи: “Той Край, що ми перейшли по ньому, щоб розвідати його, це край, який поїдає своїх мешканців. А ввесь народ, що ми бачили в ньому, люди високі на зріст”» (Чис. 13:32; див. також Чис. 13:1-3, 17-14:10).

Г

осподь наказав Мойсеєві послати людей, щоб обстежити Ханаанську землю, яку Він хотів дати ізраїлевим синам... Після того як вони розповіли про родючу землю, усі розвідники, крім двох, висловили сумнів щодо їхньої здатності заволодіти нею... Слухаючи цей звіт, люди дали волю своєму розчаруванню, висловивши його в голосінні й докорах. Вони не були готові подумати й дійти висновку, що Бог, Який вів їх дотепер, безперечно, дасть їм Обітовану землю... Калев пробрався вперед, і його чистий дзвінкий голос заглушив усіх протести народу. Він не погодився з думками боязких товаришів-розвідників, які послабили віру й мужність усього Ізраїлю. Він привернув увагу людей, і вони перестали на деякий час скаржитися, щоб послухати його... Але коли Калев говорив, невірні розвідники перервали його мову, закричавши: «Не можемо ми йти проти того народу, адже він сильніший за нас»...

116

Ці мужі, ставши на неправильний шлях, налаштували свої серця проти Бога, Мойсея й Аарона, а також проти Калева та Ісуса Навина. Кожен крок, який вони робили в цьому неправильному напрямку, зміцнював їх у намірі перешкодити будьякій спробі заволодіти Ханаанською землею. Заради здійснення своєї згубної мети вони спотворювали правду. Говорили, що клімат цієї країни несприятливий, а всі мешканці – гіганти... Цей звіт був не тільки згубним, але й оманливим. Він був суперечливим: якщо земля неродюча й «поїдає своїх мешканців», як же її жителі виростали до таких гігантських розмірів? Коли люди, які посідають відповідальні пости, допускають у свої серця невір’я, тоді не буде меж їхньому «успіху» в злі... Якби тільки двоє людей принесли неприємну вістку, а інші десять надихали людей оволодіти землею в Ім’я Господа, вони б усе одно послухали поради цих двох і не послухали б десятьох через своє гріховне невір’я (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 148-151).

Навiщо чекати?

11 квiтня, вiвторок

«А Калев утихомирював народ перед Мойсеєм та й сказав: “Конче ввійдемо ми й заволодіємо ним, бо ми справді переможем його!”» (Чис. 13:30; див. також Чис. 13:30-14:10).

В

іра Калева в Бога наділила йому мужністю, вона... допомогла йому сміливо й рішуче стати на захист правди. Із того ж піднесеного Джерела, від могутнього Полководця небесного війська, кожний справжній воїн Христа повинен черпати силу й мужність, щоб долати перешкоди, які часто здаються непереборними... Ті, хто бажає виконати свій обов’язок, повинні завжди бути готовими говорити слова, дані їм Богом, а не слова сумніву, розчарування й відчаю... Коли ті, хто сумнівається, висловлюють переживання, тремтячи від згадки про високі мури й могутніх велетнів, нехай уперед вийдуть вірні Калеви, які мають «інший дух». Рятівна Божа істина досягне людей, якщо служителі й ті, хто називає себе віруючими, не будуть перегороджувати їй шлях, як це робили невірні розвідники...

117

Цю роботу повинні здійснювати люди. Прагнення й енергію необхідно посилити; таланти, які притупилися від бездіяльності, необхідно активно використовувати у служінні. Голос, який закликає: «Почекайте, не дозволяйте звалювати на себе непосильний тягар», – це голос легкодушних наглядачів. Сьогодні ми потребуємо Калевів, які вийдуть уперед, – вождів Ізраїлю, які зі сміливістю виступлять на захист негайних дій. Коли егоїстичні, охоплені панікою люди, боячись велетнів і неприступних стін, зажадають відступу, нехай пролунає голос Калева, навіть якщо легкодушні стоятимуть із камінням в руках, готові побити його за правильне свідчення (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 378-383). Коли невіруючі проявляють неповагу до Божого Слова, тоді Господь закликає вірних Калевів. Саме в цей час вони твердо виконуватимуть свій обов’язок, не виставляючи свої дії напоказ і не звертаючи в бік через докори. Невіруючі шпигуни були готові знищити Калева. Він бачив камені в руках тих, хто приніс фальшивий звіт, але це не зупинило його; у нього була вістка, і він повинен був донести її. Такий самий дух сьогодні проявлять ті, хто вірний Богові (Вибрані вісті, т. 2, с. 369).

12 квiтня, середа

Повстання в таборi

«Особливо ж тих, що ходять слідом за нечистим тілесним пожаданням і зневажають владу. Вони, зухвалі свавільці, не бояться зневажати славу» (2 Петра 2:10; див. також Чис. 16).

Н

авряд чи існує для Бога більша образа, ніж та, коли люди з презирством відкидають знаряддя, які Він пропонує для їхнього спасіння... Повстання Корея в мініатюрі виявило дію того духа, який призвів до повстання сатани на Небесах. Гордість і честолюбство спонукали Люцифера оскаржувати Боже правління, домагатися усунення правління, запровадженого на Небесах. Від часу свого падіння він поставив собі за мету навіювати людям дух заздрості та незадоволення, честолюбні прагнення високих посад і почестей. Саме так він працював над умами Корея, Датана й Авірона, викликаючи в них бажання самозвеличення, породжуючи заз118

дрість, недовір’я й непокору. Зусилля сатани призвели до того, що вони знехтували Богом як своїм Вождем, відкидаючи мужів, призначених Ним. Наріканнями на Мойсея та Аарона вони зневажали Бога, однак залишалися настільки засліпленими, що вірили у власну праведність, а до мужів, які справедливо докоряли їм за гріхи, поставилися як до прибічників сатани. А хіба сьогодні не існує такого зла, яке призвело Корея до загибелі? Гордощі та честолюбство дуже поширилися, і якщо їх плекати, вони незабаром відчинять двері для заздрості та боротьби за першість; душа поволі відвертається від Бога і несвідомо виявляється втягнутою до лав сатани… Намагаючись підірвати довіру народу до вибраних Богом мужів, такі люди можуть навіть щиро вірити в те, що роблять добру справу і правдиво служать Богові... Через потурання гріху люди відкривають сатані доступ до свого розуму, переходячи у своєму нечесті від однієї стадії до іншої. У міру відкидання світла розум затьмарюється, а серце робиться жорстоким, так що буває вже легше зробити наступний гріховний крок і відкинути світло, яке ще жевріє, аж доки звичка грішити не укоріниться остаточно. Гріх для таких людей перестає бути гріхом (Патріархи і пророки, с. 402-404).

Вiн утратив терпiння

13 квiтня, четвер

«А терпеливість хай має досконалу дію, щоб ви були досконалі та бездоганні і щоб нічого вам не бракувало» (Якова 1:4; див. також Чис. 20:1-13).

Х

оч Мойсей був найлагіднішою людиною на землі, в одному випадку він накликав на себе Боже несхвалення... Незаслужені докори людей на його адресу змусили Мойсея на мить забути про те, що їхнє ремствування спрямоване не проти нього, а проти Бога. Замість того щоб засмутитися через те, що Божий Дух був ображений, він обурився, образився і з роздратуванням ударив двічі по скелі, сказавши: «Послухайте ж, неслухняні, чи з цієї скелі ми виведемо для вас воду?»... Мойсей виявив велику слабкість перед народом. Він показав відсутність самовладання, дух, подібний до того, який був 119

у невдоволених. Він повинен був являти приклад поблажливості й терпіння перед безліччю людей, які були готові виправдати його неправильним учинком свої недоліки, невдоволення і безпідставне нарікання. Найбільший гріх полягав у тому, що Мойсей наважився зайняти місце Бога. Почесне становище, яке займав Мойсей до цього часу, не тільки не зменшило, а навпаки, збільшило його провину. Раніше це була невинна, а тепер грішна людина. Багато з тих, які перебувають у такому ж становищі, вирішили б, що на їхній гріх можна не звернути уваги через їхню непохитну вірність протягом довгого життя. Однак для людини, яку Бог вшанував, проявити слабкість характеру в нападі гніву – це серйозніше, ніж якби вона займала менш відповідальну посаду. Мойсей був представником Христа, але як сумно, що цей образ був спотворений! Мойсей згрішив, і його вірність у минулому не могла спокутувати його теперішній гріх... Мойсей і Аарон повинні були померти, так і не ввійшовши до Ханаану, і зазнати такого ж покарання, що й люди, котрі обіймали нижчі посади. Покірно, хоч і з невимовним болем у серці вони погодилися із цим. Однак їхня любов і довіра до Бога були непохитними... Але мало хто усвідомлює всю огидність гріха... Те, що сталося з Мойсеєм і Аароном... свідчить про те, що грішити словом, думкою чи ділом – небезпечно (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 369, 370).

14 квiтня, п’ятниця

Грiх немас- виправдання

«І розгнівали Бога вони над водою Меріви, і через них стало зле для Мойсея, бо духа його засмутили, і він говорив нерозважно устами своїми» (Псал. 106:32, 33; див. також Чис.

20:1-13).

Я

кби Мойсей та Аарон плекали в собі почуття самозвеличення або з гнівом сприйняли Божественне застереження і докір, їхня провина була б значно більшою. Але їхній гріх не був навмисним або свідомим: вони були переможені спокусою і відразу ж щиро розкаялися. Бог прийняв їхнє покаяння, проте з огляду на ту шкоду, якої їхній гріх завдав народові, Він не міг скасувати покарання...

120

Народові Бог простив значно більші переступи, але Його ставлення до гріха не було таким, як до гріха його керівників. Бог вшанував Мойсея більше, ніж якусь іншу людину на землі... Через те, що Мойсей отримав таке велике світло і пізнання, його гріх був значно тяжчим. Вірність у минулому не здатна спокутувати навіть одну провину. Чим більше світла і переваг отримує людина, тим більша її відповідальність, більш прикра її поразка і тяжче покарання за гріх. З людської точки зору, Мойсей не скоїв великого злочину... Але якщо Бог так суворо покарав за гріх Свого найвірнішого слугу, якого шанував більше за інших, то не простить його й нікому іншому... Хто претендує на благочестя, на тому лежить найсвященніший обов’язок в усіх обставинах, навіть у хвилини найбільших провокацій, зберігати самовладання і контроль над собою. Тягар, покладений на Мойсея, був надто важким; мало хто був так суворо випробуваний, як він; однак це не було підставою виправдати його гріх. Бог зробив усе для Свого народу, і якщо люди покладатимуться на Божу силу, вони ніколи не стануть жертвами обставин. Виправдовувати гріх не можна навіть найбільшою спокусою. Якого б тиску не зазнала душа, вона чинить гріх з власної волі. Жодні сили землі чи пекла не здатні примусити людину чинити зло. Сатана атакує наші найслабші місця, але ми можемо вийти переможцями. Якими б сильними і несподіваними не були його нападки, Бог подбав про допомогу; Божою силою ми зможемо перемогти (Патріархи і пророки, с. 419-421).

Вiд смертi до слави

15 квiтня, субота

«І благав я того часу Господа, говорячи… “Нехай перейду ж я та побачу той хороший Край, що по тім боці Йордану, ту гарну гірську землю та Ливан!” Та Господь розгнівався на мене через вас, і не послухав мене. І сказав Господь до мене: “Досить тобі, – не говори більше до Мене в цій справі!”» (П. Зак.

3:23-26; див. також П. Зак. 3:23-28, 34).

Н

іколи ще справедливість і любов Божа, відкриті в жертві Христа, не були так вражаюче виявлені, як у 121

Його ставленні до Мойсея. Бог не дозволив Мойсеєві увійти до Ханаану, цим подаючи людям урок, який не слід забувати: Він вимагає цілковитого послуху, і людям слід остерігатися, аби не приписувати собі славу, яка належить лише Творцеві. Бог не міг виконати прохання Мойсея, котрий бажав увійти до спадку Ізраїлю, однак не забув і не залишив Свого слугу. Небесний Отець розумів страждання, яких зазнав Мойсей; Ним відзначений кожний учинок його вірного служіння впродовж довгих років боротьби і випробувань. На вершині Пісгі Бог покликав Мойсея до спадщини, незрівнянно прекраснішої, ніж земний Ханаан. На горі Преображення Мойсей з’явився разом з Іллею, який був живим узятий на Небеса. Отець послав їх до Свого Сина як носіїв світла та слави. Таким чином, те, про що просив у молитві Мойсей багато століть тому, нарешті здійснилося. Він стояв на прекрасній горі серед спадку свого народу… Мойсей був прообразом Христа... Бог вважав за потрібне виховати Мойсея в школі страждань і бідності, перш ніж він буде готовий провадити Ізраїль до земного Ханаану. У Божого Ізраїлю, що прямує до Небесного Ханаану, Вождем є Той, Котрий не має потреби в людській підготовці, за допомогою якої він був би готовий до виконання Божественної місії. Він досяг досконалості «через страждання... Бо в чому Сам постраждав, будучи випробуваним, Він може допомогти і тим, що переносять випробування» (Євр. 2:10, 18). Хоч наш Викупитель не виявив людської слабкості та недосконалості, однак Він помер, аби дати нам право увійти до Обітованого краю. «Мойсей був вірний у всьому його домі, як слуга... А Хрис­тос – як Син у Своєму домі. Цим домом є ми, якщо аж до кінця непохитно збережемо відвагу та похвалу надії» (Євр.

3:5, 6) (Патріархи і пророки, с. 479, 480).

16 квiтня, недiля

Пророцтво за плату

«Покинувши пряму дорогу, вони заблукали і йдуть слідом за Валаамом з Восора, який полюбив неправедну нагороду» (2 Петра 2:15; див. також Чис. 22).

122

В

алаам був колись благочестивим мужем і Божим пророком, та відступив від Господа і зазнав гріха користолюбства; однак він усе ще вважав себе слугою Всевишнього. Йому було відомо, що Бог здійснив для Ізраїля; дізнавшись від послів про мету їхнього прибуття, Валаам добре знав, що його обов’язок – відмовитися від подарунків Балака та відіслати послів. Однак він наважився загравати зі спокусою і запропонував посланцям заночувати в нього, заявивши, що не зможе дати їм остаточної відповіді, доки не запитає поради в Господа. Валаам також знав, що його прокляття не зашкодять Ізраїлеві. Бог був на боці цього народу, і доки вони залишалися вірними Йому, жодні сили землі чи пекла не могли їх здолати. Але слова послів лестили його гордощам: «Кого ти поблагословиш, той благословенний, а кого проклянеш, ‒ проклятий». Хабар у вигляді багатих дарів і можливість прославитися викликали у нього жадібність. Валаам з пожадливістю прийняв запропоновані багатства і, хоч на словах запевняв про послух Божій волі, на ділі намагався задовольнити бажання Балака… Гріх користолюбства, який Бог розцінює як ідолопоклонство, зробив його пристосуванцем, і через цей єдиний порок сатана повністю оволодів ним. Саме це й призвело його до загибелі. Спокусник завжди зводить людей земним багатством і славою, аби відвернути їх від служіння Богові. Він нашіптує, що вони не можуть досягти великих успіхів у житті через те, що є надмірно доброчесними. Таким чином він багатьох спокушує зійти з дороги беззастережної чесності. Після першого неправильного кроку зробити наступний буває значно легше, і такі люди поступово стають дедалі само­впевненішими. Поступившись одного разу жадібності чи властолюбству, вони плануватимуть і чинитимуть жахливі речі. Чимало людей тішать себе думкою, що можуть на деякий час знехтувати чесністю задля земних переваг; вони вважають, що, досягнувши мети, зможуть змінити свою поведінку, коли забажають цього. Такі люди заплутуються в тенетах сатани, і рідко кому вдається вирватися з них (Патріархи і пророки, с. 439, 440).

123

17 квiтня,

понедiлок

Обов’язок чи бажання

«І всю раду мою ви відкинули, картання ж мого не схотіли!» (Прип. 1:25; див. також Чис. 22).

У

ночі до Валаама прийшов Господній ангел з вісткою: «Не підеш ти з ними, не проклянеш того народу, бо благословенний він!»... Валаам був випробуваний ще раз. Відповідаючи на прохання послів, він удавав із себе людину сумлінну й чесну, запевняючи, що жодне золото чи срібло не примусять його чинити всупереч Божій волі. Але водночас він прагнув задовольнити прохання царя, а тому, незважаючи на те, що Божа воля була чітко визначена, запропонував послам переночувати, сподіваючись ще раз запитати Бога, ніби Безмежний був людиною, яку можна вмовити. Уночі Господь з’явився Валаамові та сказав: «Якщо ці люди прийшли покликати тебе, – устань, іди з ними. Але тільки те, що Я промовлятиму до тебе, – те ти зробиш». За такої умови Господь дозволив Валаамові виконати його бажання, оскільки він наполягав на цьому. Валаам не прагнув чинити Божу волю, але обрав власну дорогу, докладаючи при цьому зусиль, аби заручитися ще й Божим схваленням. Тисячі людей у наш час поводяться так само. Їм було б неважко зрозуміти свій обов’язок, якби він збігався з їхніми бажаннями. Біблія, обставини життя та здоровий глузд чітко вказують їм на цей обов’язок, але оскільки ці докази суперечать їхнім бажанням і намірам, вони часто відкидають їх, насмілюючись при цьому запитувати в Бога, у чому полягає їхній обов’язок. З великою, на перший погляд, сумлінністю такі люди довго й палко моляться, прохаючи світла. Але Бог негативно сприймає таке ставлення. Він дозволяє таким людям задовольняти свої бажання та згодом пожинати плоди… Якщо людина ясно бачить свій обов’язок, то нехай не наважується приступати до Бога, прохаючи в молитві звільнити її від його виконання. Навпаки, упокорившись, потрібно просити Божественної сили й мудрості для виконання покладеного на вас обов’язку (Патріархи і пророки, с. 439-441).

124

Один вартий iншого

18 квiтня, вiвторок

«І промовив ще до них: Глядіть і стережіться всякої зажерливості, бо не від надміру багатства залежить життя людини!» (Луки 12:15; див. також Чис. 23).

П

рокляття, яке Валаамові не було дозволено накликати на Ізраїль, він пізніше зумів стягнути на Божий народ, спокусивши його до гріха (Велика боротьба, с. 529, 530). Валаам став свідком успіху свого сатанинського задуму. Він бачив, як Боже прокляття спіткало вибраний народ, і тисячі людей стали жертвами Його судів, але Божественна справедливість, караючи гріх в Ізраїлі, не дозволила, щоб винуватці спокуси уникнули покарання. У бою Ізраїлю з мідіянітянами Валаам був убитий… Доля Валаама схожа на долю Юди, а їхні характери подібні. Обидва намагалися поєднати служіння Богові зі служінням мамоні, обидва зазнали очевидної поразки. Валаам визнавав правдивого Бога і запевняв, що служить Йому; Юда вірив в Ісуса як Месію та приєднався до Його послідовників. Валаам сподівався зробити служіння Єгові засобом збагачення й досягнення світської слави, але, зазнавши невдачі, він спіткнувся й упав, так більше і не піднявшись. Юда сподівався завдяки своєму зв’язку з Христом здобути багатство і посісти високе становище в тому земному царстві, котре, як він вірив, мав встановити Месія. Крах надій підштовхнув його до відступництва й загибелі. І Валаам, і Юда отримали велике світло, користувалися особливими перевагами, але один-єдиний виплеканий гріх зіпсував їм характер і став причиною загибелі… Навіть один виплеканий гріх поступово зіпсує характер, примушуючи всі благородні здібності коритися неосвяченим бажанням. Варто усунути з нашого сумління лише один «запобіжний засіб», потурати тільки одній поганій звичці, лише раз знехтувати високими вимогами обов’язку, як душа залишиться без охорони і відкриється шлях для сатани, котрий увійде, щоб звести нас з дороги. Єдино безпечний шлях – це щоденно від щирого серця молитися так, як це робив Давид: 125

«Зміцняй стопи мої на дорогах Твоїх, щоб кроки мої не хиталися!» (Псал. 17:5) (Патріархи і пророки, с. 451, 452).

19 квiтня, cереда

Грiхи, що залишають глибокий слiд

«Бо заповідь Божа – світильник, а наука – то світло, дорога ж життя – то навчальні картання, щоб тебе стерегти від злосливої жінки, від облесливого язика чужинки» (Прип. 6:23, 24; див. також Чис. 25; 31:16).

Р

озпуста була тим злочином, який накликав Божі суди на Ізраїль. Але розбещеності жінок, які затягують душі в пастку, не було покладено край у Ваал-Пеорі. Незважаючи на покарання, яке спіткало грішників в Ізраїлі, цей злочин повторювався неодноразово. Сатана з найбільшою силою намагався домогтися остаточної поразки Ізраїлю. Балак за порадою Валаама поставив пастку. Ізраїль сміливо зустрів би свого ворога в битві, чинив опір і вийшов би переможцем, але коли жінки привертали їхню увагу, шукали їхнього товариства та зваблювали своїми чарами, вони не могли встояти перед спокусами. Ізраїльтяни були запрошені на язичницькі свята, а пристрасть до вина ще більше затьмарила їхній засліплений розум. Сила самовладання, вірність Божому Законові не були збереженими. Їхні почуття були настільки затуманені вином, а згубні пристрасті настільки здобули над ними владу, руйнуючи всі бар’єри, що вони піддалися спокусі й відвідали ці язичницькі свята. Відважні чоловіки, які ніколи не відступали в битвах, не захистили свої душі, аби встояти перед спокусою, і потурали своїм ницим пристрастям... Спочатку вони осквернили свою совість хтивістю, а потім внаслідок ідолопоклонства відступили від Бога ще далі, таким чином виявляючи зневагу до Господа Ізраїля. Напередодні завершення історії Землі сатана діятиме на повну силу таким самим чином і за допомогою таких самих спокус, якими він спокушував давній Ізраїль перед їхнім входом до Обітованого краю. Він буде розставляти тенета для тих, хто стверджує, що дотримується Божих Заповідей, і хто перебуває майже біля кордонів Небесного Ханаану. Він буде максимально використовувати свої сили, щоб обманути душі 126

й за допомогою найслабших місць панувати над тими, які називають себе Божим народом... Обов’язок Божого народу, який виконує Заповіді, – не спати й молитися, старанно досліджувати Святе Письмо, у серці своєму берегти Слово Боже, щоб не грішити проти Господа нечистими думками й ганебною поведінкою, щоб Церква Божа не руйнувалася (Рев’ю енд Геральд, 17 травня 1887 р.).

– Cдиний спосiб перемогти

20 квiтня, четвер

«Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї вдень та вночі, щоб додержувати чинити все, що написано в ній, бо тоді зробиш щасливими дороги свої, і тоді буде щастити тобі» (І. Нав. 1:8; див. також І. Нав. 1:1-9).

Я

кщо люди ходитимуть шляхом, на який указав їм Гос­ подь, у них буде Порадник, Чия мудрість перевершує будь-яку людську мудрість. Ісус Навин був мудрим полководцем, тому що Бог був його Наставником. Перший меч, який використав Ісус Навин, був меч Духа, Боже Слово... Оскільки його принципи праведності повинні були піддатися сильному тиску, Господь через Свою милість наказав Ісусу Навину не ухилятися ні вправо, ні вліво. Він повинен був прямувати шляхом чесності... Якби Ісуса Навина не підстерігали небезпеки, Бог не звелів би йому знову і знову бути мужнім. Але серед усіх своїх тривог Ісус Навин покладався на керівництво свого Бога. Не існує більшого обману для людини, ніж припущення, що в будь-якій складній ситуації вона може знайти кращого наставника, ніж Бог, Який є наймудрішим Порадником у будь-якому критичному становищі й найсильнішим Захистом у всіх обставинах... Господь бажає зробити в цьому світі велику роботу. Кожній людині Він доручив виконувати Його працю. Щоб не збитися зі шляху, людина не повинна обирати іншу людину своїм провідником, це завжди небезпечно. Хоч біблійна релігія включає принципи активного служіння, існує необхідність 127

щодня просити мудрості у Джерела всієї мудрості. У чому полягала перемога Ісуса Навина? Вам слід розмірковувати над Божим Словом удень і вночі. Ісус Навин отримав слово від Господа безпосередньо перед тим, як повинен був пере­ йти Йордан... У цьому полягала таємниця його перемоги. Він ­обрав Бога своїм Порадником (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 993. Коментар Е. Уайт). Ті, хто обіймає посади радників, повинні бути безкорисливими, людьми віри й молитви, які не наважаться покладатися на власну людську мудрість, але будуть ревно прагнути до світла і до здатності розуміти, як найкращим чином виконувати свою справу. Щоб не вчинити необачно, Ісус Навин, вождь Ізраїлю, ретельно досліджував книги, у яких Мойсей точно виклав дані йому Богом настанови – Його вимоги, викриття й обмеження (там само, с. 993, 994).

21 квiтня, п’ятниця

Невiдомий Союзник

«Не встоїть ніхто перед тобою по всі дні життя твого. Як був Я з Мойсеєм, так буду з тобою, – не залишу тебе й не покину тебе» (І. Нав. 1:5; див. також І. Нав. 5:13-15).

У

важно досліджуйте досвіди Ізраїлю, які народ переживав під час подорожі до Ханаану... Нам потрібно підтримувати наше серце й розум у належному стані, регулярно освіжаючи в пам’яті уроки, які Господь дав Своєму народові в давнину. Тоді для нас, згідно з Його задумом, вивчення Божого Слова буде завжди цікавим і захопливим (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 994. Коментар Е. Уайт). Коли Ісус Навин рано-вранці перед взяттям Єрихону вийшов уперед, перед ним постав Воїн, який був озброєний і готовий до битви. На запитання Ісуса Навина: «Чи ти наш, чи наших ворогів?» Він відповів: «Я вождь Господнього війська, тепер я прийшов». Якби очі Ісуса Навина були відкриті так, як у слуги Єлисея в Дотаїні, і він зміг би витримати це видовище, то побачив би ангелів Господніх, які розташувалися табором поруч із синами Ізраїля. Адже прибула небесна армія, щоб воювати на боці Божого народу, і Вождь Господнього війська був 128

там, аби командувати. Під час падіння Єрихону людська рука не доторкнулася до стін міста, бо ангели Господні зруйнували укріплення й увійшли до фортеці ворога. Не Ізраїль узяв Єрихон, а Вождь Господнього війська. Однак Ізраїль повинен був взяти участь, щоб показати свою віру у Вождя їхнього спасіння. Щодня ми повинні брати участь у битві. За кожну душу точиться велика боротьба між князем темряви і Князем життя... Як Божі вісники, ви повинні підкоритися Йому, щоб Господь міг планувати, керувати і вести вашу битву у співпраці з вами. Князь життя очолює Свою справу. Він повинен бути поруч з вами у вашій щоденній битві із собою, щоб ви були вірними принципам; аби прагнення до боротьби за панування могло бути підпорядковане благодаттю Христа; щоб ви стали більш ніж переможцем через Того, Хто полюбив вас. Ісус пройшов через усе це. Він знає силу кожної спокуси. Христос знає, як впоратися з будь-яким непередбачуваним випадком і як провести вас всіма небезпечними шляхами. Хіба ми можемо не довіряти Йому? (там само, с. 994, 995).

Тiльки Бог може зробити це

22 квiтня, субота

«І закричав народ, і засурмили в сурми. І сталося, як народ почув голос сурми, і закричав народ гучним криком, то впав мур на своєму місці» (І. Нав. 6:20; див. також І. Нав. 6).

П

ри взятті Єрихона могутній Вождь війська небесного спланував битву з такою простотою, що жодна людина не могла привласнити славу собі. Жодна людська рука не повинна була руйнувати стіни міста, аби люди не присвоїли собі славу перемоги. Так само і сьогодні жодна людина не має приписувати собі славу за виконувану нею працю. Звеличений має бути виключно Господь. О, якби тільки люди бачили необхідність покладатися на Бога в усіх своїх справах! .. Господь розмістив Своє військо навколо цього приреченого міста. Жодна людська рука не була піднята проти нього; небесне військо зруйнувало його стіни, щоб було прославлене тільки Ім’я Бога. Це було те горде місто, чиї могутні бастіони злякали невіруючих розвідників. При захопленні Єрихону Бог 129

проголосив євреям, що їхні батьки могли заволодіти містом сорок років тому, якби довірилися Йому (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 995. Коментар Е. Уайт). Людська слабкість неодмінно знайде надприродну силу і допомогу в кожному запеклому конфлікті, щоб здійснювати діла Всемогутнього, а непохитність у вірі й досконала довіра Богові стануть запорукою успіху. Хоч сили зла повстають проти них, Він наказує їм бути сміливими й сильними, боротися відважно, оскільки їм необхідно досягти Небес. У їхніх лавах перебуває Той, Хто більший за ангела; могутній Вождь керує небесним військом. У випадку з узяттям Єрихону жоден з воїнів Ізраїлю не міг похвалитися проявом своєї обмеженої сили для зруйнування стін міста, але Вождь Господнього війська спланував битву з найбільшою простотою, щоб тільки Господь був прославлений, а людина не була звеличена. Бог пообіцяв дати всім нам силу: «Адже для вас ця обітниця і для ваших дітей, і для всіх тих, хто далеко, кого лише покличе Господь, Бог наш!» (там само, с. 995, 996). Віра і довір’я Вождю нашого спасіння мають бути постійними. Нам необхідно підкорятися Його Заповідям. Стіни Єрихону впали в результаті покори повелінням (там само, с. 996).

23 квiтня, недiля

Грiх однici- . людини

«У поведінці будьте не грошолюбні, задоволені тим, що маєте» (Євр. 13:5; див. також І. Нав. 6:17-19; 7).

А

хан плекав у своєму серці корисливість і обман доти, доки його чутливість до гріха не притупилася і він не став легкою здобиччю спокуси. Ті, хто наважується скоїти гріх, з більшою готовністю згрішать вдруге. Перший злочин відчиняє двері спокуснику, і він поступово послаблює будьякий опір, повністю опановуючи душі. Ахан чув неодноразові застереження щодо гріха користолюбства. Божий Закон забороняв крадіжку і будь-який обман, але Ахан продовжував плекати гріх. Оскільки він не був помічений і відкрито засуджений, то ставав сміливішим. Застереження все менше і менше впливали на нього, поки його душа не була скута лан130

цюгами темряви (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 997. Коментар Е. Уайт). Гріх лише однієї людини накликав на Ізраїль ганьбу, поразки і смерть. Захист, який перебував над їхніми головами під час битви, був забраний. Різні гріхи, виплекані та вчинені тими, хто називає себе християнами, накликають на Церкву Боже несхвалення... Найбільше Церкві необхідно боятися впливу не явних противників, атеїстів і богозневажників, а невірних послідовників християнства. Саме вони утримують благословення Бога Ізраїлю, а також послаблюють Церкву, накликаючи на неї наругу, від якої нелегко очиститися... Християнство не має бути представленим тільки по суботах або виставлене напоказ у святині; воно повинно проявлятися щодня і в кожному місці. Його вимоги необхідно визнавати і дотримуватися на роботі, вдома, у ділових відносинах з братами і зі світом... Краще померти, ніж згрішити; краще жити в бідності, ніж красти; краще голодувати, ніж обманювати. Нехай усі, кого спокушує сатана, протистоять йому словами: «Блажен кожен, хто боїться Господа, хто ходить путями Його! Коли труд своїх рук будеш їсти, – блажен ти, і добре тобі» (Псал. 127:1, 2) (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 493-495).

Вiд Бога нiчого не приховаcш

24 квiтня,

понедiлок

«І не зможуть Ізраїлеві сини встояти перед своїми ворогами, – вони обернуть спину перед ворогами своїми, бо стали закляттям» (І. Нав. 7:12; див. також І. Нав. 7).

Г

ріх однієї людини призвів до того, що Ізраїль був переможений ворогом. Необхідне було щось більше, ніж молитва. Вони повинні були піднятися й очистити стан Ізраїлю (Рукопис 12, 1893 р.). Чи розмірковували ви над тим, чому всі, хто був пов’язаний з Аханом, також стали об’єктами Божої кари? Це сталося через те, що вони не були виховані й наставлені відповідно до вказівок, даних їм у великих стандартах Божого Закону.

131

Батьки Ахана виховали свого сина таким чином, що він не соромився порушувати Заповіді Господа. Прищеплені йому в житті принципи спонукали його поводитися зі своїми дітьми таким чином, що вони також були аморальними... Покарання... показує: усі згрішили (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 998. Коментар Е. Уайт). Історія Ахана викладає нам важливий урок: через гріх однієї людини несхвалення Бога перебуватиме на всьому народі або нації доти, доки злочин не буде виявлений і покараний. Гріх розбещує. Одна людина, заражена його смертельною проказою, може передати інфекцію тисячам. Ті, хто обіймає відповідальні посади як опікуни народу, зраджують свій обов’язок, якщо чесно не викривають і не засуджують гріх... Божа любов ніколи не приводить до зменшення гріха, вона ніколи не покриє і не виправдає беззаконня... Він [Божий Закон] торкається всіх наших дій, думок і почуттів. Він супроводжує нас і проникає в усі таємні мотиви вчинків. Потурання гріху призводить людей до зневажливого ставлення до Божого Закону. Багато хто приховує свої злочини від братів і тішить себе надією, що Бог не поставиться до їхнього беззаконня суворо. Але Його Закон є великим мірилом істини, з ним має бути зіставлений кожен життєвий учинок у той день, коли Бог приведе кожну справу на суд і все потаємне, чи добре воно, чи лихе. Чистота серця веде до чистоти життя. Усі виправдання гріха марні. Хто зможе виступити на захист грішника, якщо Сам Бог свідчитиме проти нього? (там само, с. 996, 997).

25 квiтня, вiвторок

Занадто пiзно

«Хто ховає провини свої, тому не ведеться, а хто признається та кидає їх, той буде помилуваний» (Прип. 28:13; див. також І. Нав. 7).

А

хан визнав свою провину, коли було вже надто пізно, щоб становище можна було виправити. Він бачив, як воїни Ізраїлю повернулися з Аю переможені та пригнічені, однак не вийшов уперед, аби визнати свій гріх. Він бачив, як Ісус Навин і старійшини в невимовному горі опустилися 132

долілиць. Якби Ахан тоді визнав свій гріх, це певною мірою свідчило б про справжнє розкаяння, але він продовжував мовчати. Він чув оголошення про те, що скоєно великий злочин і навіть який він. Проте на його вустах лежала печатка мовчання. Потім відбулося серйозне розслідування. Який жах охопив Ахана, коли він почув, що було вказано на його коліно, потім на його плем’я і на його сім’ю! Однак він все ж не визнав свого гріха, поки рука Бога не вказала на нього. Тепер, коли гріх вже не можна було далі приховувати, Ахан розповів правду. Як часто можна почути подібні визнання. Існує величезна різниця між визнанням фактів після того, як вони були доведені, і сповіданням гріхів, відомих тільки нам і Богові. Ахан ніколи б не зізнався, якби не сподівався таким чином уникнути наслідків свого злочину. Але його визнання тільки ще раз підтвердило справедливість покарання. Ахан не розкаявся у вчиненому гріху й не мав відрази до зла; його наміри залишилися такими самими, як і були. Подібне визнання зроблять грішники, коли стоятимуть перед Божим судом після того, як справа кожного буде вирішена на життя або смерть... Коли розкриються небесні книги, Суддя не скаже ані слова людині про її вину; достатньо буде лише проникливого, викривального Божого погляду, і кожен учинок, кожна справа життя яскраво постане в пам’яті грішника. Не буде потреби... викривати людину... але її власні уста визнають безчестя. Тоді приховані від людей гріхи стануть відомими всьому світу (Патріархи і пророки, с. 497, 498). Якщо у вас є гріхи, які слід визнати, не гайте часу. Ці миті дорогоцінні. «Якщо ж визнаємо свої гріхи, то Він, вірний і праведний, щоб простити нам гріхи й очистити нас від усякої неправедності» (1 Івана 1:9) (Вибрані вісті, т. 1, с. 352).

Цiна обману

26 квiтня, середа

«Уста брехливі – огида у Господа, а чинячі правду – Його уподоба» (Прип. 12:22; див. також І. Нав. 9, 10).

І

з Сихему ізраїльтяни повернулися до свого табору в Гілгал. Тут їх незабаром відвідали якісь дивні люди, 133

котрі забажали укласти з ними союз. Вони повідомили, що прийшли з далекого краю, а їхній зовнішній вигляд служив підтвердженням слів: одяг справді був старим і полатаним, а взуття зношеним. Дорожні запаси їжі запліснявіли, а бурдюки, в яких зберігалося вино, були подерті й ніби похапцем, як це трапляється під час подорожі, підремонтовані... Ці слова справили належне враження... «І вчинив їм Ісус мир, і склав з ними умову, щоб зоставити їх при житті, і присягнули їм начальники громади». Так було укладено союз... Доля гівеонітян була б значно кращою, якби вони чесно повелися з ізраїльтянами. Хоч те, що вони покорилися Єгові, зберегло їм життя, однак їхній обман приніс їм лише ганьбу і рабство. Господь передбачив, щоб усі ті, котрі залишать ідоло­поклонство та приєднаються до Ізраїлю, могли користуватися благословеннями заповіту. Вони належали до категорії тих, яких називали «приходько, що серед тебе»; за незначними винятками, цей клас людей користувався тими самими благами і перевагами, що й Ізраїль. Господь звелів: «А коли мешкатиме з тобою приходько у вашім Краї, то не будете гнобити його. Як тубілець із вас буде для вас приходько, що мешкає з вами, – і ти будеш любити його, як самого себе» (Левит 19:33, 34)… За такої умови могли бути прийняті і гівеонітяни, якби не їхній обман. Для мешканців «царського міста, всі люди якого лицарі», було неабияким приниженням стати дроворубами та водоносами у всіх прийдешніх поколіннях. Задля обману вони обрали собі одяг убогості, який і був залишений їм як символ вічного рабства (Патріархи і пророки, с. 505-507).

27 квiтня, четвер

«Дай менi цей гористий край»

«Сьогодні я ще сильний, як того дня, коли Мойсей посилав мене… А тепер дай же мені цей гористий край» (І. Нав.

14:11, 12; див. також І. Нав. 14).

П

еред тим як розпочався розподіл землі, Калев разом із главами свого покоління подав особливе прохання. Окрім Ісуса Навина, Калев був тепер одним з найстаріших му134

жів у Ізраїлі. Калев та Ісус Навин – єдині з розвідників, котрі принесли добру вістку про Обітований край, заохочуючи народ піти й заволодіти ним в Ім’я Господа. Тепер Калев нагадав Ісусові про дану йому тоді обіцянку як винагороду за вірність. «Край, що нога твоя ходила в ньому, буде на спадок тобі та синам твоїм аж навіки, бо ти обставав за Господом, Богом моїм». На цій підставі Калев подав прохання, щоб Хеврон був даний йому у володіння… Його прохання було негайно виконане. Не було більш надійного мужа, котрому можна було б довірити завоювання цієї гігантської фортеці... Віра Калева залишилася такою самою, як і тоді, коли його свідчення було прямою протилежністю неправдивому звітові інших розвідників. Він вірив Божій обітниці про те, що Бог дасть Ханаан Своєму народові у володіння, а тому повністю покладався на Господа. Він переніс зі своїм народом труднощі блукання пустелею, розділяючи таким чином з винуватими всі розчарування й тягарі; однак не скаржився, а звеличував Божу милість, яка зберегла йому життя в пустелі, тоді як його брати там померли… Старий відважний воїн бажав залишити своєму народові приклад, який прославив би Бога і надихав усі покоління до повного підкорення краю, який їхні батьки вважали недосяжним. Халев вірив у спадщину, про яку мріяв 40 років; вірячи, що Бог з ним, «вигнав звідти трьох синів Єнакових»… Боязливі та непокірні повмирали в пустелі, але вірні розвідники споживали виноград Ешколу. Кожний отримав за своєю вірою. Слабкодухі побачили, що їхні побоювання справдилися. Незважаючи на Божу обітницю, вони заявили, що успадкування Ханаану – неможливе, тому й не заволоділи ним. Але ті, котрі, покладаючись на Бога, думали не про труднощі, з якими доведеться зустрітися, а про силу свого Всемогутнього Провідника, увійшли до чудового краю (Патріархи і пророки, с. 511-513).

135

28 квiтня, п’ятниця

Залiзнi колiсницi

«І говорили Йосипові сини з Ісусом, кажучи: “Чому ти дав мені на спадок один жеребок та наділ один”» (І. Нав. 17:14; див. також І. Нав. 17:14-17).

І

нша вимога щодо розподілу землі виявила дух, який значно відрізнявся від духу Калева. Вона походила від дітей Йосипа – покоління Єфрема та половини покоління Манасії. З огляду на свою чисельність, ці покоління вимагали подвійної частини наділу. За жеребом їм випала найбагатша земля, включаючи родючу долину Шарон, однак багато головних міст цієї долини все ще належали хананеям; і ці покоління, намагаючись ухилитися від труднощів і небезпек, пов’язаних із завоюванням своїх наділів, забажали додаткової частини вже завойованої землі. Єфремове покоління було одним з найбільших в Ізраїлі; до нього належав також Ісус Навин, тому вони вважали, що заслуговують на особливу увагу. «Чому ти дав мені на спадок один жеребок та наділ один, – говорили вони, – а я ж народ численний?» Однак ніщо не могло змусити непохитного вождя вчинити несправедливо. У відповідь він сказав: «Якщо ти народ численний, то піди до лісу, та й повикорчовуєш собі там у краї періззеянина та рефаїв, бо Єфремова гора стала тісна для тебе». Відповідь цих людей виявила справжню причину нарікання. Вони не мали віри й сміливості, щоб вигнати хананеїв. «Не вистачить нам тієї гори, – сказали вони, – та й залізна колесниця в кожного ханаанеянина, що сидить у долині». Сила Бога Ізраїлю була гарантією непереможності Його народу, і якби єфремляни мали сміливість та віру Калева, перед ними не встояли б жодні вороги. Їхнє очевидне бажання уникнути труднощів і небезпек Ісус зустрів з твердістю та непохитністю. «Ти численний народ, і в тебе сила велика… – сказав він, – ти виженеш ханаанеянина, хоч у нього колесниці залізні, хоч він сильний». Таким чином, їхні власні докази обернулися проти них. Численний народ, як вони стверджували, самостійно міг прокласти собі дорогу, як це робили їхні брати. Маючи 136

Божу допомогу, нічого боятися залізних колісниць (Патріархи і пророки, с. 513, 514).

«А я…»

29 квiтня, cубота

«Виберіть собі сьогодні, кому будете служити» (І. Нав. 24:15; див. також І. Нав. 24).

В

ідчуваючи, що неміч старості підкрадається до нього, і розуміючи, що його праця незабаром завершиться, Ісус був сповнений тривоги за майбутнє свого народу. Коли ізраїльтяни ще раз зібралися навколо свого вождя, котрий досяг похилого віку, він звернувся до них зі словами, які свідчили не тільки про батьківську турботу… За наказом Ісуса Навина з Шіло принесли ковчег. Це була особливо урочиста подія; символ Божої присутності мав підсилити враження, яке вождь бажав справити на народ. Нагадавши їм про Божу доброту щодо Ізраїлю, він звернувся до них із закликом обрати в Ім’я Єгови того, кому вони бажають служити. Серед народу ще мало місце приховане ідолопоклонство, тому Ісус Навин намагався спонукати їх ухвалити рішення, щоб назавжди покінчити із цим гріхом в Ізраїлі… Ісус Навин бажав, щоб вони служили Богові не з примусу, а добровільно… «А я та мій дім, – сказав він, – будемо служити Господеві». Свята ревність, яка наповнювала серце вождя, передалася і народові. На його заклик увесь народ без вагання відповів: «Борони нас, Боже, покинути Господа, щоб служити іншим богам!»… Ісус бажав, щоб його слухачі добре зважили свої слова і стрималися від клятв, до виконання яких були не готові. Щиро й палко вони повторювали: «Ні, таки Господеві будемо служити!» Урочисто погодившись бути свідками щодо самих себе в тому, що вони все ж обирають Єгову, ізраїльтяни ще раз повторили клятву вірності: «Господеві, Богові нашому, ми будемо служити, а голосу Його будемо слухатися!»… Записавши слова цієї урочистої угоди, Ісус поклав їх біля ковчега разом із книгою Закону… Діяльність Ісуса для Ізраїлю завершилася. Він «служив Господеві цілим серцем», і в Божій книзі про нього написано: 137

«Господній слуга». Найблагороднішим свідченням на користь його характеру і життя як вождя народу стала історія покоління, котре скористалося плодами його праці: «І служив Ізраїль Господеві по всі дні Ісуса та по всі дні старших, що продовжили дні свої по Ісусі» (Патріархи і пророки, с. 521-524) .

30 квiтня, недiля

«Я посилаю тебе»

«Обернувся до нього Господь, і сказав: “Іди з цією своєю силою… Оце Я послав тебе”» (Суд. 6:14; див. також Суд. 6:1-23).

Д

о Гедеона був звернений Божественний заклик – стати визволителем свого народу. У той час Гедеон молотив пшеницю. Приховавши трохи пшениці, він не наважувався вимолотити її на току, а вибрав із цією метою місце біля виноградного чавила; оскільки час збирання винограду був ще попереду, то на виноградники вороги не звертали особливої уваги. Гедеон мовчки працював у потаємному місці, із сумом роздумуючи про становище Ізраїлю і про те, як скинути ярмо гнобителів зі свого народу. Раптом з’явився Ангел Господній і звернувся до нього зі словами: «Господь з тобою, хоробрий муже!» «О, Пане мій, – відповів той, – якщо Господь з нами, то нащо прийшло на нас усе це? І де всі Його чуда, про які оповідали нам наші батьки, говорячи: Ось з Єгипту вивів нас Господь? А тепер Господь покинув нас, і віддав нас у руку Мідіяна». На це Небесний Вісник відповів: «Іди з цією своєю силою, і ти спасеш Ізраїля з мідіянської руки. Оце Я послав тебе» (Патріархи і пророки, с. 546, 547). Гедеон відчував свою непридатність для виконання майбутньої великої роботи... Господь не завжди обирає для Своєї роботи людей з особливими талантами, Він обирає тих, кого зможе використовувати якомога кращим чином. Люди, здатні нести служіння для Бога, можуть деякий час залишатися невідомими, й іноді здається, що Господь не помічає і не використовує їх. Але якщо вони вірно виконують обов’язки, обіймаючи скромну посаду, проявляючи готовність працювати і жертвувати для Нього, Бог свого часу довірить їм важливішу справу.

138

Славі передує покірність. Найбільш ефективно Господь може використовувати тих, хто відчуває свою непридатність і невміння. Він навчить їх проявляти мужність віри. Бог зробить їх сильними, об’єднуючи їхні слабкості зі Своєю могутністю, і мудрими, поєднуючи їхнє незнання зі Своєю мудрістю (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1003. Коментар Е. Уайт).

139

Травень

. Занадто багато воiнiв

1 травня, понедiлок

«І сказав Господь до Гедеона: “Численний той народ, що з тобою, щоб Я дав мідіянітян в його руку, – щоб не запишався надо Мною Ізраїль, говорячи: Рука моя спасла мене» (Суд.

7:2 див. також Суд. 7:1-3).

В

Ізраїлі існував закон, згідно з яким перед початком бою до війська зверталися зі словами: «“Хто є тут такий, що збудував новий дім, та не справив обряду поновин? Нехай він іде й вертається до свого дому, щоб не померти на війні, і щоб інший хто не справив на ньому обряду поновин. І хто є тут такий, що засадив виноградника та не користався ним? Нехай він іде й вертається до свого дому, щоб не померти на війні, і щоб інший хто не скористався ним. А хто є тут такий, що засватав жінку, та не взяв її? Нехай він іде й вертається до свого дому, щоб не померти на війні, і щоб інший хто не взяв її”. І далі промовлятимуть урядники до народу та й скажуть: “Хто є тут такий, що лякливий та м’якосердий? Нехай він іде й вертається до свого дому, щоб не розслабив він серця братів своїх, як є серце його”» (П. Зак. 20:5-8). Оскільки людей у Гедеона, порівняно з ворогом, було небагато, він утримався від цього традиційного звернення і був вражений, коли почув, що його армія надто велика. ­Однак у серцях Свого народу Господь бачив гордість і невірство. ­Натхнені рішучими закликами Гедеона, вони охоче вступили до війська, але чимало з них сповнилися страху, побачивши велику армію мідіянітян. Однак у разі перемоги Ізраїлю ці самі люди привласнили б славу собі, замість того щоб приписати перемогу Богові. Гедеон підкорився повелінню Господа і з важким серцем спостерігав, як 22 000 чоловік, що становило понад дві третини його армії, вирушили додому (Патріархи і пророки, с. 548, 549). Господь бажає здійснити для нас велике. Ми отримаємо перемогу не завдяки своїй чисельності, а через повне упокорення душі Ісусу. Ми повинні йти вперед з Його силою, покладаючись на могутність Ізраїлевого Бога. В історії про військо Гедеона міститься урок для нас... Сьогодні Господь також ба141

жає діяти за допомогою людських зусиль і здійснювати велике через немічні знаряддя (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1003. Коментар Е. Уайт).

2 травня, вiвторок

Усе ще занадто велике вiйсько

«І сказав Господь до Гедеона: “Ще численний цей народ. Зведи їх до води, і Я там переберу його тобі. І буде, як Я скажу тобі: Цей піде з тобою, – той піде з тобою, а кожен, що скажу тобі: Цей не піде з тобою, той не піде”» (Суд. 7:4; див. також Суд. 7:4-23).

Н

арод, сподіваючись, що незабаром піде у наступ на ворога, наблизився до води. Лише декотрі, поспіхом зачерпнувши рукою трохи води, попили і пішли далі, але майже всі стали на коліна і, не поспішаючи, пили з джерела. Тих, хто пив воду з руки, було лише 300 чоловік з 10 000, які залишилися після першого звернення, однак саме вони були вибрані; іншим було дозволено повернутися додому. Часто характер перевіряється найпростішими засобами. На тих, котрі в час небезпеки думали про задоволення власних потреб, не можна було покластися у критичні хвилини. Господь у Своїй справі не знаходить місця для лінивих, а також для тих, які догоджають собі. До невеликого числа обраних Ним мужів належали ті, котрі не дозволили б своїм бажанням бути перешкодою у виконанні покладених на них обов’язків. Триста вибраних мужів володіли не тільки сміливістю і самовладанням – вони були людьми віри. Ці люди не опоганили себе ідолопоклонством. Бог міг керувати такими і через них дати визволення Ізраїлю. Успіх не залежить від кількості. Бог посилає визволення як через велику кількість людей, так і через малу. Він прославляється не стільки великою кількістю, скільки характером тих, хто служить Йому (Патріархи і пророки, с. 549, 550). Усі, хто бажає бути воїном хреста Христового, повинні зодягнутися в броню і приготуватися до війни. Їм не варто боятися погроз чи небезпек. Вони повинні проявляти обережність у небезпеці, але водночас мужньо дивитися в обличчя 142

ворогові й боротися за Бога. Посвячення послідовника Хрис­ та має бути досконалим. Батько, мати, дружина, діти, будинки, землі – усе має вважатися другорядним порівняно зі справою і метою Бога. До якого б страждання Боже Провидіння не покликало християнина, він має бути готовий переносити все терпляче, радісно й охоче. Його остаточна винагорода полягатиме в тому, що він разом із Христом сяде на престолі вічної слави (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1003. Коментар Е. Уайт).

Упав в оману

3 травня, середа

«А Гедеон зробив із того ефода… і це стало пасткою для Гедеона та для дому його» (Суд. 8:27; див. також Суд. 8:22-27).

І

зраїльський народ, вдячний за те, що отримав визволення від мідіянітян, запропонував Гедеонові стати царем, щоб престол назавжди належав його нащадкам. Ця пропозиція була прямим порушенням принципів теократії… Гедеон розумів це; його відповідь свідчить про те, якими чистими та шляхетними були його спонукання. «Не буду панувати над вами я, і не буде панувати над вами син мій, – сказав він, – Господь пануватиме над вами». Але Гедеон припустився іншої помилки, яка накликала лихо на його дім та увесь Ізраїль. Бездіяльність, що приходить на зміну активній боротьбі, часто приховує в собі небезпеку, значно більшу, ніж у період труднощів. На таку небезпеку й наразився Гедеон. Ним опанував дух неспокою. Досі він охоче виконував Божі вказівки, але тепер, замість того щоб чекати Божественного керівництва, він почав складати власні плани. Коли Господнє військо отримує блискучу перемогу, сатана подвоює свої зусилля, аби зруйнувати Божу справу... Оскільки Гедеонові було наказано принести жертву на камені, біля якого йому з’явився Ангел, він дійшов висновку, що йому належить бути священиком. Не чекаючи Божого дозволу, він вирішив знайти відповідне місце та запровадити систему поклоніння на зразок тієї, що мала місце в скинії. Користуючись популярністю і підтримкою народу, він без 143

жодних труднощів здійснив свій задум (Патріархи і пророки, с. 555, 556). Люди, які обіймають високі посади, можуть ввести в оману, особливо якщо відчувають, що не існує жодної небезпеки. Наймудріші помиляються, і найсильніші втомлюються... Це важлива думка: усунення одного елемента огорожі совісті, нездатність прийняти одне правильне рішення, формування однієї поганої звички можуть призвести не тільки до нашої особистої загибелі, але і до смерті тих, хто довіряє нам. Наша єдина безпека в тому, щоб іти туди, куди ведуть кроки Господа, і цілком покладатися на захист Того, Хто говорить: «Іди за Мною» (Біб­лійний коментар АСД, т. 2, с. 1004, 1005. Коментар Е. Уайт).

4 травня, четвер

Перш нiж народиться немовля

«Нехай нас навчить, що ми зробимо для дитини, що народиться» (Суд. 13:8; див. також Суд. 13).

С

ам Бог з’явився дружині Маноаха і повідомив про те, що у неї народиться син, який буде великою людиною та звільнить Ізраїль. Потім він дав особливі настанови щодо її харчування... Давайте будемо вважати, що це повчання дане кожній матері в нашому світі. Якщо ви хочете, щоб у ваших дітей був урівноважений характер, то самі повинні бути помірними. Бережіть своє здоров’я і будьте розважливими, щоб передати вашим нащадкам здоровий розум і тіло (Рукопис 18, 1887 р.). Нехай кожна мати усвідомлює свій обов’язок. Нехай вона знає, що характер її дітей, найімовірніше, буде залежати від її звичок до їхнього народження та її особистих зусиль після їхнього народження, ніж від зовнішніх переваг і недоліків... Мати, яка є підготовленим учителем для своїх дітей, повинна до їхнього народження сформувати в собі звички самозречення і самовладання, оскільки вона передає їм свої якості, сильні та слабкі риси характеру (Основи здорового харчування, с. 218, 219). Немудрі порадники запевняють матір у тому, що вона може задовольняти кожне своє бажання та примху, але така точка зору хибна та шкідлива. Сам Бог урочисто закликає матір ви144

являти відповідальність та самообмеження. Така відповідальність покладається не лише на матерів, але й на батьків. Дітям передаються розумові й фізичні особливості батьків, їхня вдача та нахили (Патріархи і пророки, с. 561). Багато хто робить питання стримання об’єктом глузувань. Вони стверджують, що Господь не турбується про такі незначні питання, як наше харчування й пиття. Однак якби Бог не дбав про це, Він не відкрився би дружині Маноаха, даючи їй точні вказівки і двічі наказуючи остерігатися порушити їх (Стримання, с. 233, 234). Наслідки впливу різних чинників під час вагітності розглядаються багатьма батьками як неважливе питання, однак Небо дивиться на це інакше... Через слова, сказані єврейській матері, Бог промовляє до всіх матерів усіх віків (Служіння зцілення, с. 372).

Компромiс

5 травня, п’ятниця

«Не впрягайтеся разом з невірними в чуже ярмо. Що може бути спільного у праведності з беззаконням? Що спільного у світла і темряви?» (2 Кор. 6:14; див. також Суд. 14).

М

істо Цора знаходилося поблизу филистимського краю, і Самсон установив із филистимлянами дружні зв’язки. Ці близькі стосунки, що зародилися ще в роки його юності, затьмарили згодом усе його життя. Самсон покохав молоду жінку з филистимського міста Тімна і вирішив одружитися з нею. На всі вмовляння богобоязливих батьків, які намагалися відмовити його від цього задуму, він відповідав лише одне: «Вона люба очам моїм». Нарешті батьки поступилися його бажанням, і шлюб відбувся. Саме тоді, коли він змужнів і повинен був виконати Божественну місію, якнайбільше виявляючи вірність Богові, Самсон об’єднався з ворогами Ізраїлю. Він не запитував себе, чи зможе найкращим чином прославити Бога, поєднавши своє життя з обраною ним жінкою, чи, навпаки, опиниться в такому становищі, коли не зможе виконати поставленого перед ним завдання. Усім тим, котрі перш за все прагнуть просла145

вити Бога, Він обіцяє мудрість; але немає жодної обітниці для тих, хто діє свавільно… Християнство мало би стати вирішальною регулюючою силою в питанні шлюбних відносин, хоч надто часто трапляється так, що мотиви, за якими такий союз утворюється, не ­узгоджуються з християнськими принципами. Сатана постійно намагається зміцнити свою владу над Божим народом, спокушуючи їх до укладання союзів зі своїми підлеглими; аби досягти цього, він пробуджує в серцях гріховні пристрасті… Саме через шлюбні зв’язки Самсон увійшов у близькі стосунки з тими, котрі ненавиділи Ізраїлевого Бога. Хто добровільно знайомиться й товаришує з такими людьми, той буде змушений певною мірою пристосовуватися до їхніх звичок і уподобань. Час, проведений таким чином, гірший від втраченого. Плекаються думки, промовляються слова, які можуть захитати непорушні основи принципів і послабити фортецю душі (Патріархи і пророки, с. 562, 563).

6 травня, субота

Могутня слабовiльна людина

«Він зачне спасати Ізраїля з руки филистимлян» (Суд. 13:5; див. також Суд. 15).

Б

ожа обітниця про те, що через Самсона Він «почне спасати Ізраїль з рук филистимлян», здійснилася, але якою темною та жахливою була історія життя того, котрий міг стати славою для Бога та гордістю нації! Якби він залишився вірним Божественному покликанню, тоді Божий намір здійснився б, а Самсон був би звеличений і прославлений. Та, поступившись спокусі, він виявився недостойним виявленого йому довір’я; його місія виконалася через поразку, рабство та смерть. Самсон був найсильнішою людиною на землі, але з точки зору самовладання, чистоти й твердості він залишався одним із найслабших. Чимало людей помиляється, вважаючи сильні пристрасті сильним характером, але насправді той, ким опановують пристрасті, є найслабшою людиною. Правдива велич людини вимірюється силою почуттів, якими вона керує, а не тими почуттями, які керують нею.

146

Боже Провидіння піклувалося про Самсона, готуючи його до виконання місії, для якої він і був покликаний. З перших днів життя він мав сприятливі умови для розвитку фізичної та розумової сили, моральної чистоти. Але внаслідок спілкування з нечестивими людьми він перестав покладатися на Бога – єдину запоруку безпеки для людини, і тому стрімкий потік зла підхопив його. Особистості, котрі при виконанні своїх обов’язків зазнають випробувань, можуть бути впевненими, що Бог збереже їх, але якщо вони добровільно наражаються на спокуси, то рано чи пізно впадуть. Сатана особливим чином намагається звести тих, кого Бог має намір використати як Своє знаряддя для виконання особливої роботи. Сатана нападає на наші слабкі місця, використовуючи недоліки характеру, щоб повністю оволодіти нами, знаючи: якщо людина не буде вести боротьбу зі своїми недоліками, то він матиме успіх. Однак кожний може вийти із цієї боротьби переможцем. Людині не потрібно боротися самій, перемагаючи силу зла власними слабкими зусиллями. Допомога знаходиться поруч і надається кожній душі, котра справді бажає цього (Патріархи і пророки, с. 567, 568).

У чому таcмниця?

7 травня, недiля

«Розкажи мені, у чому твоя велика сила» (Суд. 16:6; див. також Суд. 16:4-14).

І

зраїльтяни обрали Самсона суддею, і він протягом двадцяти років правив Ізраїлем. Та один неправильний крок тягне за собою наступний... Самсон продовжував шукати чуттєвих насолод, які й призвели його до загибелі. «Покохав він жінку в долині Сорек», неподалік від місця його народження. Ім’я її було Деліла – «споживачка»... Филистимляни пильно стежили за кожним кроком свого ворога, і коли він упав ще нижче, віддавшись своєму новому захопленню, вони вирішили з допомогою Деліли погубити його. У долину Сорек була направлена делегація, в яку входило по одному володарю з кожної филистимської провінції. Вони не наважувалися схопити Самсона, знаючи про його надзви147

чайну силу, але сподівалися, якщо вдасться, дізнатися про таємницю цієї сили. Тому вороги підкупили Делілу, щоб вона вивідала цю таємницю й відкрила їм. У той час як зрадниця ставила Самсону запитання, він обманював її, запевняючи, що стане таким, як усі інші люди, коли щодо нього будуть застосовані певні заходи. Коли ж вона випробувала їх, обман виявився. Деліла звинуватила його в неправдивості, говорячи: «Як ти говориш: кохаю тебе, а серце твоє не зі мною?»... Тричі Самсон мав змогу переконатися, що филистимляни перебувають у змові з жінкою, яка хоче погубити його, але коли її задум не вдавався, вона обертала все на жарт, і Самсон відганяв від себе усі підозри (Патріархи і пророки, с. 564-566). У товаристві цієї чарівної жінки суддя Ізраїлю нерозважливо витрачав дорогоцінний час, який необхідно було з благо­говінням присвячувати на благо його народу. Однак пристрасті, що перетворюють навіть найсильніших на слабких, здобули контроль над розумом і совістю... Пристрасне захоплення Самсона здається неймовірним. Спочатку він не був так сильно захоплений, щоб відкрити таємницю; але він легковажно прямував у тенета ошуканки душ, і з кожним кроком петлі цих тенет ставали все ближче до нього (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1007. Коментар Е. Уайт).

8 травня, понедiлок

Це таcмниця

«А він не знав, що Господь відступився від нього» (Суд. 16:20; див. також Суд. 16:15-23).

Д

еліла докучала йому [Самсону] повсякчас, що «знетерпеливилась душа його на смерть»; однак якась підступна сила утримувала його біля неї. Переможений, Самсон нарешті відкрив їй свою таємницю: «Бритва не торкалась моєї голови, бо я Божий назорей від утроби своєї матері. Якщо я буду оголений, то відступить від мене сила моя, і я ослабну, та й стану, як кожна людина». Негайно був посланий вісник до филистимських князів з пропозицією прийти без зволікань. У той час як цей мужній воїн спав, важкі пасма 148

його волосся були зрізані. Потім, як і перші три рази, Деліла вигукнула: «Филистимляни на тебе, Самсоне!» Раптово прокинувшись, він мав намір використати свою силу, як робив це раніше, щоб знищити ворогів, та безсилі руки вже не слухалися його, і Самсон зрозумів, що «Господь відступився від нього». Коли його голову поголили, Деліла почала дражнити його, завдаючи йому болю, щоб пересвідчитися, чи насправді він знесилів, оскільки филистимляни не наважувалися наблизитися, доки не переконаються, що сила справді відійшла від нього. Схопивши Самсона, вони викололи йому очі й привели до Гази. Там, у в’язниці, його закували в кайдани, змусивши тяжко працювати. Яка ж зміна відбулася з тим, хто був суддею й захисником Ізраїлю! Він став слабким і сліпим в’язнем, котрий виконував найчорнішу роботу! Крок за кроком він порушував умови свого священного покликання. Бог довгий час терпів його, однак, коли він настільки підкорився силі гріха, що відкрив свою таємницю, Господь відійшов від нього. Звичайно, сила була не в його довгому волоссі, – воно було лише ознакою його вірності Богові, – а тому, коли символ було принесено в жертву пристрасті, благословення, ознакою яких він був, виявилися також втраченими (Патріархи і пророки, с. 566). Якби голова Самсона була поголена не з його вини, то сила не залишила б його. Однак його вчинки свідчили про неповагу до Божої прихильності й авторитету. Тому Господь дозволив йому пережити наслідки власного нерозважливого вчинку (Біб­лійний коментар АСД, т. 2, с. 1007. Коментар Е. Уайт).

Вiрний урожай

9 травня, вiвторок

«Мій сину, як грішники будуть тебе намовляти, – то з ними не згоджуйся ти!» (Прип. 1:10).

С

амсон під час небезпеки мав таке саме Джерело сили, як і Йосип. Він міг обрати добро або зло за своїм бажанням. Однак замість того щоб міцно вхопитися за силу Бога, він дозволив диким пристрастям своєї природи взяти гору. Сили розуму розбестилися, а його моральні цінності 149

були спотворені. Бог покликав Самсона на дуже відповідальну, почесну і необхідну посаду; проте перш ніж керувати народом, йому необхідно було навчитися підкорятися Божому Закону. Йосип був вільною моральною особистістю. Перед ним стояв вибір між добром і злом. Він міг обрати або шлях чистоти, святості й честі, або шлях аморальності й деградації. Він обрав правильний шлях і отримав схвалення Бога. А Самсон, зустрівшись з подібними спокусами, які він сам накликав на себе, дав волю своїм почуттям. Шлях, на який він ступив, привів його до ганьби, поразки і смерті. Який контраст порівняно з історією Йосипа! (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1007. Коментар Е. Уайт). У Святому Слові Господь дає Своєму народові ясні повеління не вступати в союз з тими, хто не має Його любові та страху. Такі партнери рідко будуть задоволені любов’ю і повагою, на які заслуговують. Вони постійно прагнутимуть отримати від богобоязливого чоловіка або дружини будь-яку послугу, яка призведе до нехтування Божими вимогами. Для благочестивого чоловіка і для Церкви, до якої він належить, світська дружина чи світський друг буде подібний до розвідників у таборі; він шукатиме будь-яку можливість зрадити слугу Христа і піддати його нападкам ворога (там само, с. 1006). Історія Самсона містить урок для тих, чий характер ще не сформований. Молоді люди, які вступили до наших шкіл і коледжів, зустрінуть там людей з різним типом мислення. Якщо вони прагнуть до розваг і нерозсудливості, якщо намагаються уникати добра й об’єднуватися зі злом, то у них з’явиться така можливість. Гріх і праведність стоять перед ними, і вони повинні самостійно зробити вибір. Але нехай вони пам’ятають: «Що лише людина посіє, те й пожне» (там само, с. 1007).

10 травня, середа

Бог згадав

«І кликнув Самсон до Господа, та й сказав: “Владико Господи, згадай же про мене”» (Суд. 16:28; див. також Суд. 16:24-31).

150

У

стражданнях і приниженні, ставши посміховиськом для филистимлян, Самсон, як ніколи раніше, усвідом-

лював своє безсилля; лихо, якого він повною мірою зазнав, привело його до покаяння. У міру того як відростало волосся, сила також поступово поверталася до нього, але вороги, котрі дивилися на Самсона як на безпомічного в’язня, закутого в кайдани, не знали про це. Филистимляни приписували отриману ними перемогу своїм богам і, торжествуючи, ганьбили Ізраїлевого Бога. На честь бога Дагона, «бога риб», «покровителя моря», була влаштована велика гостина. На це свято зібрався народ зі своїми князями з усіх міст і сіл филистимського краю. Натовп молільників заповнив величезний храм і круті галереї. Усі раділи й веселилися. Після жертвоприношень, здійснених з пишністю, під звуки мелодій почався бенкет. Потім привели Самсона – найвидатнішу здобич могутнього Дагона. Його зустріли вигуками захоплення. Народ і князі насміхалися над жалюгідним становищем героя та славили бога, який, на їхню думку, знищив «спустошувача їхнього краю». Через деякий час Самсон, ніби відчуваючи втому, попросив дозволу відпочити, обпершись на два центральні стовпи, які підтримували дах храму. Мовчки він помолився: «Владико Господи, згадай же про мене, та зміцни мене тільки цього разу, Боже, і нехай я пімщу филистимлянам одну пімсту за двоє очей своїх!». З цими словами він «з великою силою сперся на стовпи» й вигукнув: «Нехай помру я разом із филистимлянами!». Дах храму впав, заподіявши смерть усім, хто перебував там. «І були ті померлі, що він повбивав їх при своїй смерті, численніші за тих, що повбивав їх за свого життя». Ідол і його поклонники, жреці та землероби, воїни і знать – усі були поховані під руїнами Дагонового храму. Серед них було і велетенське тіло того, кого Бог обрав визволителем Свого народу (Патріархи і пророки, с. 566, 567). Тепер боротьба точилася вже не між Самсоном і филис­ тимлянами, а між Єговою і Дагоном. І таким чином Господь заявив про Свою могутню силу і верховну владу (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1007, 1008. Коментар Е. Уайт).

151

11 травня, четвер

Вона виконала свою обiцянку

«Я дам його Господеві на всі дні життя його» (1 Сам. 1:11; див. також 1 Сам. 1:1-18).

Е

лкана, левит з Єфремових гір, був заможним і впливовим мужем, який любив і боявся Господа. Його дружина Анна була набожною жінкою. Лагідна й скромна, вона вирізнялася щирістю та глибокою вірою. Це побожне подружжя було позбавлене благословення, якого так щиро прагнула кожна єврейська родина: їхню оселю не звеселяли дитячі голоси; бажання зберегти свій рід спонукало Елкану, як це траплялося з багатьма іншими, ук­ласти другий шлюб. Та цей крок, продиктований недостатньою вірою в Бога, не приніс щастя. У домі з’явилися сини й доньки, але радість і краса священної постанови, запровадженої ­Богом, затьмарилися: у сім’ї не було миру. Пеніна, нова дружина Елкани, виявилася ревнивою й обмеженою жінкою, яка поводилася пихато й зухвало. Анна, здавалося, не мала жодної надії; її життя стало нестерпно тяжким, однак вона зносила випробування без нарікань… Тягар, який жінка не могла розділити із жодним другом на землі, вона принесла до Бога. Анна благала, щоб Він зняв з неї ганьбу та подарував їй найбільшу дорогоцінність – сина, котрого вона виростить і виховає для Нього. Жінка дала урочисту обітницю: якщо її прохання буде почуте, вона посвятить Богові свою дитину від самого її народження… Молитва Анни була почута; жінка отримала дар, про який так щиро молилася. Вона назвала дитину Самуїлом, що означає «жадання від Бога» (Патріархи і пророки, с. 569, 570). Щойно малюк підріс і міг бути відлучений від матері, Анна виконала свою урочисту обіцянку. Вона любила свою дитину щирим посвяченим материнським серцем. Із кожним днем​​ жінка все сильніше огортала сина своєю любов’ю, спостерігаючи, як зміцнюються його сили, і слухаючи його дитяче лепетання. Він був її єдиним сином, особливим даром Небес. Вона отримала його як посвячений Богові скарб, тому не утримувала біля себе того, хто належав Подателю. Віра зміцнювала 152

материнське серце, і Анна не поступилася благанням її материнського інстинкту (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1008. Коментар Е. Уайт).

Божа власнiсть

12 травня, п’ятниця

«Я віддаю його Господеві» (1 Сам. 1:28; див. також 1 Сам.

1:19-28).

І

з Шіло Анна з миром повернулася до свого дому в Рамі, залишивши малого Самуїла у скинії, де під керівництвом первосвященика він мав навчатися служіння в Божому домі. Від перших днів свідомого життя сина вона навчала його любити й шанувати Бога, вважати себе надбанням Господа. За допомогою усього, що оточувало дитину, матір намагалася спрямувати його думки до Творця. Незважаючи на розлуку зі своїм сином, ця вірна мати не переставала піклуватися про нього. Щодня вона молилася за нього. Щороку Анна власноруч виготовляла йому одяг для служіння у святині та, приходячи разом з чоловіком на поклоніння в Шіло, вручала його синові на знак своєї любові. Кожна ниточка цього одягу була вплетена з молитвою, щоб він виріс чистим, благородним і вірним. Матір не просила для свого сина земної величі, але ревно молилася, щоб він досягнув величі, яка цінується на Небесах; щоб він шанував Бога і став благословенням для своїх ближніх. Якою ж чудовою була винагорода Анни! Як же Бог підтримав її вчинок! Кожній матері надаються неоціненні можливості й дорогоцінні переваги. На те скромне коло обов’язків, які жінки часто вважають неважливою, втомливою працею, ми повинні дивитися як на велику та благородну справу. Бути благословенням для світу – привілей матері; саме це приносить радість у її серце. Вона може вирівняти своїм дітям дорогу до славних висот, яка пролягатиме як через світло, так і темряву. Мати може сподіватися на виховання своїх дітей за Божественним зразком лише в тому разі, якщо сама намагатиметься жити так, як навчає Христос. Світ чинить неабиякий розтлінний вплив. Мода та звичаї світу мають велику силу над молоддю. Якщо матір не виконає свого обов’язку, навчаючи, 153

скеровуючи та стримуючи дітей, то вони навчаться поганого й ухилятимуться від доброго. Нехай кожна мати час­тіше приходить до свого Спасителя зі словами молитви: «Як нам виховувати дитину і як поводитися з нею?» Нехай вона прислухається до Божих повчань, що містяться в Його Слові, і коли їй буде необхідно, Господь дасть їй мудрість (Патріархи і пророки, с. 572, 573).

13 травня, субота

Якi батьки, такi й дiти

«Стережи, сину мій, заповідь батька свого, і не відкидай науки матері своєї!» (Прип. 6:20).

Я

кими є батьки, такими здебільшого будуть і діти. Фізичний стан батьків, їхня вдача й уподобання, їхні розумові й моральні нахили більшою або меншою мірою відтворюються в дітях. Чим благородніші цілі, чим вищі розумові й духовні обдарування, чим більш розвинуті фізичні сили батьків, тим кращим буде життєвий багаж, який вони передають своїм дітям. Розвиваючи все найкраще, що в них є, батьки справляють вплив на формування суспільства й духовне піднесення майбутніх поколінь. Батьки та матері повинні розуміти свою відповідальність. У світі багато пасток для молоді... Вони не здатні розпізнати приховані небезпеки та жахливий кінець шляху, котрий здається їм дорогою до щастя... Ще до народження дитини потрібно розпочинати приготування, яке дозволить успішно боротися зі злом. Особлива відповідальність лежить на матері. Жінка, чия кров і життєві сили живлять дитя, формуючи його фізичне тіло, також справляє на нього інтелектуальний і духовний вплив, який позначиться на формуванні характеру та мисленні дитини... Анна, жінка молитви й самопожертвування, сповнена небесного натхнення, народила Самуїла – дитину, яку навчало саме Небо, – непідкупного суддю, засновника духовних шкіл в Ізраїлі (Служіння зцілення, с. 371, 372).

154

О, якби кожна мати усвідомила, якими великими є її обов’язки й відповідальність і якою великою буде нагорода за вірність! Щоденний вплив матері на її дітей готує їх або до вічного життя, або до вічної загибелі. Удома мати має більшу владу, ніж служитель за кафедрою або навіть цар на престолі (Біб­ лійний коментар АСД, т. 2, с. 1008, 1009. Коментар Е. Уайт).

Небезпечний приклад

14 травня, недiля

«Та вони не слухали голосу батька свого» (1 Сам. 2:25; див. також 1 Сам. 2:22-36).

І

лій був священиком і суддею в Ізраїлі. Він посідав найвище і найвідповідальніше становище серед Божого народу. Вибраний Богом для виконання важливих обов’язків, пов’язаних зі священством, поставлений над країною як найвища судова влада, він був зразком для всіх і мав великий вплив на племена Ізраїлю. Та, незважаючи на призначення бути правителем народу, він не керував власним домом… Полюбляючи мирне, спокійне життя, Ілій не використовував свою батьківську владу, щоб виправляти згубні звички та нахили своїх дітей. Замість того щоб вести боротьбу з їхніми недоліками, застосовувати покарання, він поступався волі синів, надаючи їм повну свободу дій. Замість того щоб дивитися на виховання дітей як на один із найважливіших обов’язків, Ілій не надавав йому особливого значення. Священик і суддя Ізраїлю, він не міг не знати принципів виховання дітей, яких Бог доручив його опіці. Та Ілій ухилявся від виконання цього обов’язку, тому що це суперечило б бажанням його синів, змушувало б його карати їх та бути з ними суворим. Не замислюючись над жахливими наслідками своєї поведінки, він дозволив їм робити все, що заманеться; він нехтував їхньою підготовкою для служіння Богу та виконання життєвих обов’язків… Поведінка його синів була негідною й аморальною. Вони не пізнали Бога і не розуміли святості Його Закону. Служіння Богові стало для них звичайною справою. З дитинства вони звикли до святині та служіння в ній, але замість того щоб з роками ставитися до цього з дедалі більшим благоговінням, 155

вони втратили будь-яке уявлення про святість і значення служіння. Батько не вчив їх виявляти повагу до його авторитету й не зупиняв у нешанобливому ставленні до урочистих служінь у святині, тому в їхні зрілі роки проявилися смертоносні плоди скептицизму й непокори... Не існує більшого лиха для сім’ї, ніж дозвіл дітям робити все, що їм заманеться. Якщо батьки потурають усім бажанням дітей, дозволяючи їм робити те, що не служитиме на добро, то такі діти швидко втрачають повагу до батьків, до Божого й людського авторитетів і починають виконувати волю сатани (Патріархи і пророки, с. 575-578).

15 травня, понедiлок

Без обмеження

«І розповім йому, що Я суджу дім його навіки за гріх, про який він знав, що сини його богозневажають, та не спиняв їх» (1 Сам. 3:13; див. також 1 Сам. 2:22).

І

лій був доброю, морально чистою людиною, однак занадто поблажливою. Він накликав на себе несхвалення Бога, тому що не зміцнював слабкі риси свого характеру. Він не хотів заподіяти шкоду почуттям ближнього й не володів моральною мужністю, щоб викривати і засуджувати гріх... Ілій любив чистоту та праведність, проте не мав достатньої моральної сили придушити зло. Хоч він любив мир і злагоду, проте ставав усе більш нечутливим до нечистоти та злочину... Ілій був м’яким, люблячим і добрим, по-справжньому зацікавленим у служінні Богові й у процвітанні Його справи. Це була людина, яка володіла силою молитви. Він ніколи не був проти Божих слів. Але йому не вистачало твердості характеру, щоб засуджувати гріх і здійснювати правосуддя щодо грішника, щоб таким чином Бог міг покластися на нього у збереженні Ізраїлю в чистоті. Він не доповнював свою віру мужністю й силою, щоб сказати «ні» в потрібний час і в потрібному місці (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 516, 517). Ілій знав Божу волю, а також те, які риси характеру були прийнятними для Бога, а які Він засуджував. Проте він дозво156

лив своїм дітям рости з нестриманими пристрастями, збоченими смаками й розбещеною моральністю. Ілій навчив своїх дітей Божого Закону і дав їм гарний приклад у своєму житті, проте не тільки в цьому полягав його обов’язок. Бог вимагав від нього як від батька і священика стримувати їх від догоджання власній грішній волі. Він не впорався із цим (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1009. Коментар Е. Уайт). Ті, котрі не мають достатньо сміливості, щоб докорити за гріх, або через лінощі чи байдужість не докладають належних зусиль, щоб зберегти в чистоті власну сім’ю або Божу Церкву, відповідатимуть за зло, до якого може призвести їхнє недбале ставлення до обов’язків. Ми будемо відповідальні за зло, якому могли б запобігти в інших людях, застосовуючи свою батьківську або пасторську владу, так, ніби вчинили його самі (Патріархи і пророки, с. 578).

Суд вiдкладений

16 травня, вiвторок

«Того дня Я виконаю над Ілієм все, що Я говорив про дім його, від початку й до кінця» (1 Сам. 3:12; див. також 1 Сам.

2:22-36).

І

лій припустився великої помилки, дозволивши своїм синам здійснювати святе служіння. Виправдовуючи їхню поведінку, він зовсім перестав помічати їхні гріхи; у результаті вони досягли такої межі, що батько вже не міг закривати очі на злочини власних синів. Люди скаржилися на їхні беззаконні дії, і первосвященик страждав із цього приводу. Він вирішив більше не мовчати, але його сини звикли думати лише про себе і вже не звертали ні на кого уваги. Вони бачили горе свого батька, але це не зворушувало їхні черстві серця. Хофні та Пінхас чули лагідні батьківські застереження, але вони не справляли на них жодного враження. Незважаючи на те, що сини Ілія були попереджені про наслідки свого беззаконня, вони не відчували ані найменшого бажання залишити гріховний спосіб життя. Якби Ілій діяв справедливо щодо своїх нечестивих синів, вони були б позбавлені права священства й покарані смертю (Патріархи і пророки, с. 577).

157

Із року в рік Господь відкладав Свої страшні суди. Багато чого можна було би зробити за ці роки, спокутуючи помилки минулого, але старий священик не робив нічого, аби виправити зло, яке опоганювало Господню святиню і призвело тисячі ізраїльтян до загибелі. Зловживаючи Божим терпінням, Хофні та Пінхас зробили свої серця ще запеклішими; вони стали ще зухвалішими у своєму беззаконні. Ілій сповістив усьому народові Божі слова перестороги й докору, звернені до його дому. Цим він сподівався якоюсь мірою протистояти лихим наслідкам, до яких призвела його недбалість у минулому. Та народ, як і священики, знехтував цими застереженнями (там само, с. 582). Бог засуджує недбалість, потурання гріху та злочинам, а також байдужість, яка занадто повільно виявляє згубний вплив гріха в сім’ях тих, хто називає себе християнами. Він вважає батьків відповідальними за недоліки та примхи їхніх дітей. Бог вилив Своє прокляття не лише на синів, але й на самого Ілія, і цей жахливий приклад має бути застереженням для батьків у наш час (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 200).

17 травня, середа

Слабкодухий батько

«Тому присягнув Я домом Ілія, що не очиститься гріх Ілієвого дому жертвою та жертвою хлібною навіки» (1 Сам. 3:14; див. також 1 Сам. 2:22-36).

І

лій не керував своєю сім’єю згідно з Божими правилами. Він діяв на власний розсуд... Багато людей сьогодні припускаються подібної помилки, вважаючи, що їхній метод виховання дітей кращий за той, який дав Бог у Своєму Слові. Вони сприяють укоріненню в дітях недобрих звичок, вдаючись до таких виправдань: «Мої діти ще занадто малі, щоб їх карати. Почекаємо, коли вони подорослішають і будуть більше розуміти». Так недобрі звички укорінюються, стаючи другою натурою. Діти виростають невихованими, не визнаючи жодних обмежень, з такими рисами характеру, які стають для них прокляттям на все життя і легко передаються іншим (Патріархи і пророки, с. 578, 579).

158

Як протилежність історії про вірність Авраама існує розповідь про Ілія, який дозволяв звершувати служіння своїм синам, викритим у страшному беззаконні. Тут міститься урок для всіх батьків... Не приборкуючи розбещеність, Ілій потурав своїм синам. Наслідком цього став гріх, який неможливо було спокутувати ні жертвами, ні приношеннями (Лист 144, 1906 р.). У той час як багато хто помиляється, суворо ставлячись до своїх дітей, Ілій вдався до інших крайнощів... У дитинстві недолікам його дітей не надавали значення, а в дні молодості їх виправдовували. До повелінь батьків вони ставилися зневажливо, а батько не наполягав на послуху. Діти побачили, що можуть утримувати лінію контролю, і користувалися цією можливістю. З віком сини Ілія втратили будь-яку повагу до свого м’якосердого батька. Вони нестрим­ но занурилися в гріх. Батько заперечував їм, але його слова залишалися без уваги. Щодня діти чинили гріхи й огидні злочини до тих пір, поки Сам Господь не вилив Свої суди на порушників Його Закону... Сам Господь постановив, що гріхи синів Ілія неможливо спокутувати за допомогою жертви або приношення. Якою великою і жалюгідною стала їхня поразка! Мужі, які мали виконувати священні обов’язки, були засуджені й відлучені від милості справедливим і святим Богом (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1009, 1010. Коментар Е. Уайт).

Нiякого конфлiкту поколiнь

18 травня, четвер

«А отрок Самуїл служив Господеві при Ілії» (1 Сам. 3:1; див. також 1 Сам. 3).

У

же в тому юному віці, у якому його привели до скинії, Самуїлу доручалися певні обов’язки під час богослужіння. Ці обов’язки – спочатку дуже скромні й не завжди приємні – він намагався виконувати якнайкраще, від усього серця… Якби дітей навчали дивитися на скромне коло обов’язків як на засіб, призначений Господом, як на школу, у якій вони повинні навчитися вірно й успішно служити, наскільки приємнішою і почеснішою здавалася б їм їхня робота. Виконання 159

кожного обов’язку, як для Господа, робить принадною найскромнішу працю, об’єднуючи земних працівників зі святими істотами, котрі виконують Божу волю на Небі (Патріархи і пророки, с. 573, 574). Від раннього дитинства життя Самуїла було життям благочестя і посвячення. Ще малим його віддали під опіку Ілія. Краса його характеру викликала теплі почуття у літнього священика. Хлопчик був добрим, щедрим, старанним, слухняним і ввічливим. Між поведінкою молодого Самуїла і поведінкою дітей священика була величезна різниця. Ілій знаходив спокій, утіху та благословення у присутності свого підопічного. Як чудово, що між Ілієм, головним суддею народу, і звичайною дитиною могла існувати така тепла дружба. Самуїл був слухняним та люблячим, і жоден батько не любив свою дитину так ніжно, як Ілій любив цього юнака. З віком, відчуваючи занепад сил, Ілій глибше переживав розчарування через нерозважливу й розпусну поведінку своїх дітей, тому звертався до Самуїла за розрадою і підтримкою. Як зворушливо бачити молодого і літнього, які покладаються один на одного; юнака, який звертається до того, хто досяг похилого віку, за порадою та мудрістю, і старого, що приходить до юнака за допомогою та співчуттям. Так і повинно бути. Бог бажає, щоб молоді люди мали такі риси характеру, завдяки яким вони знаходили б задоволення в дружбі з людьми похилого віку, щоб вони могли об’єднатися узами прихильності з тими, хто наближається до смерті (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1021. Коментар Е. Уайт).

19 травня, п’ятниця

Вiдродження

«Ми згрішили перед Господом!.. Не переставай кликати за нас до Господа» (1 Сам. 7:6, 8; див. також 1 Сам. 7).

С

амуїл відвідував міста й села краю, намагаючись навернути серця людей до Бога їхніх батьків; і його зусилля не були даремними. Після 20 років тяжкого гніту ворогів «ввесь Ізраїлів дім плакав за Господом». Самуїл обіцяв їм Божі благословення за умови: «Якщо ви цілим вашим серцем 160

вертаєтеся до Господа, повикидайте з-поміж себе чужих богів та Астарт, і міцно прихиліть свої серця для Господа, і служіть Самому Йому». Як бачимо, що за днів Самуїла проповідувалося практичне благочестя – релігія серця, – як і за днів Хрис­та, коли Спаситель перебував на Землі. Для стародавнього Ізраїлю зовнішні форми релігії, позбавлені благодаті Христа, не мали жодної цінності. Такими самими вони залишаються і для сучасного Ізраїлю. Сьогодні, як і за часів стародавнього Ізраїлю, існує потреба у відродженні правдивої релігії серця. Покаяння – це перший крок, який повинні зробити всі, хто бажає навернутися до Бога. Ніхто не зробить цієї роботи за іншого. Кожний з нас повинен упокорити душу перед Богом і залишити своїх ідолів. Коли ми зробимо все, що в наших силах, Господь подарує нам Своє спасіння... До Міцпи зійшлося багато людей. Тут вони урочисто постили. Люди з глибоким упокоренням визнавали свої гріхи і на доказ того, що вони вирішили виконувати почуті вказівки, поставили Самуїла суддею... У той час як Самуїл приносив у жертву цілопалення ягня, филистимляни розпочали бій... Знялася страшенна буря над військом, що йшло в наступ, і в результаті вся земля вкрилася мертвими тілами могутніх воїнів. Ізраїльтяни заніміли в благоговінні, тремтячи від страху й надії. Дивлячись на загибель своїх ворогів, вони розуміли, що Бог прийняв їхнє цілопалення... Як для цілих держав, так і для кожної людини зокрема шлях послуху Богові – єдиний безпечний і щасливий шлях, у той час як беззаконня призводить лише до нещастя й поразки (Патріархи і пророки, с. 590, 591).

Як усi iншi

20 травня, субота

«Ні, нехай тільки цар буде над нами! І будемо ми, як усі люди» (1 Сам. 8:19, 20; див. також 1 Сам. 8).

Є

вреї вимагали царя, як у народів, які оточували їх. Віддаючи перевагу деспотичному монарху над мудрим і 161

милостивим правлінням Самого Бога, яке здійснювалося через Його пророків, вони виявили відсутність віри в Господа і засумнівалися в тому, що за Його Провидінням вони отримають правителів, які будуть вести їх і керувати ними. Діти Ізраїлю, будучи Божим народом, мали форму правління, яка істотно відрізнялася від усіх навколишніх народів. Бог давав їм закони, обирав для них керівників, а народ повинен був коритися цим керівникам у Господі. У всіх складних і заплутаних випадках слід запитувати Бога. Людська вимога царя була бунтівним відступом від Господа, їхнього особливого Вождя. Він знав, що бажання мати царя не буде найкращим для Його вибраного народу... Якщо у них буде цар, чиє серце піднесеться і виявиться неправим перед Богом, він відверне їх від Нього і спонукає повстати проти Нього. Господь знав, що ніхто не зможе обіймати посаду царя і приймати належні йому почесті без того, щоб не самозвеличуватися і не вважати свої шляхи правильними, у той час як вони є гріхом проти Бога (Духовні дари, т. 4, с. 65, 66 ). Бог відокремив їх від усіх інших, щоб зробити Своїм вибраним скарбом. Але вони, знехтувавши цією високою честю, палко бажали наслідувати приклад язичників! І донині палке бажання пристосовуватися до світського життя та звичаїв характерне для так званого Божого народу. Коли люди відходять від Господа, у них з’являється честолюбне прагнення переваг і почестей світу. Християни постійно намагаються наслідувати звички тих, котрі поклоняються божеству цього світу. Чимало є таких, котрі переконані, що, об’єднавшись зі світськими людьми та запозичивши їхні звичаї, вони зможуть справляти сильніший вплив на невіруючих. Але всі, котрі йдуть цим шляхом, відокремлюються від Джерела своєї сили. Ставши друзями світу, вони перетворюються на ворогів Бога (Патріархи і пророки, с. 607).

21 травня, недiля

Виправдання не потрiбнi

«І він сказав: “Господь свідок на вас, і свідок Його помазанець цього дня, що ви нічого не знайшли в моїй руці”» (1 Сам. 12:5; див. також 1 Сам. 12).

162

С

ьогодні, як і за днів Самуїла, дуже важко побороти нестримне прагнення до земної влади та хвастощів. Християни бажають будувати так, як будують світські люди, одягатися так, як одягаються світські люди, – наслідувати звичаї і звички тих, хто поклоняється лише богові цього світу. Здається, що настанови Божого Слова, поради й докори Його слуг і навіть застереження, послані безпосередньо від Його престолу, не в змозі приборкати ці негідні прагнення. Коли серце віддалене від Бога, тоді досить навіть найменшого приводу, щоб виправдати нехтування Його владою... Людей, які приносять найбільшу користь, рідко цінують. Тим, хто працював для своїх ближніх з найбільшою активністю й безкорисливістю і хто був інструментом у досягненні найбільших результатів, часто відплачують невдячністю та зневагою. Коли такі люди виявляють, що їх відкидають, їхні поради ігнорують і зневажають, вони можуть відчути, що з ними вчинили несправедливо. Нехай же вони навчаться на прикладі Самуїла не виправдовувати і не захищати себе, якщо тільки Божий Дух буде безпомилково спонукати їх до цих дій (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1013. Коментар Е. Уайт). Честь, надана людині, яка завершує свою працю, значно цінніша, ніж похвала та привітання, одержані тими, хто тільки приступає до своїх обов’язків і кому ще належить пройти через випробування (там само, с. 1014). Мало хто, ідучи на пенсію з таких відповідальних посад, як посада судді, може сказати щодо своєї чистоти: «Хто з вас докорить мені у гріху? Хто може довести, що я зійшов з дороги праведності та взяв подарунок? Як людина, котра здійснює суд і справедливість, я не заплямував своєї репутації». Хто сьогодні може промовити те, що сказав Самуїл, прощаючись з ізраїльським народом, оскільки вони зажадали царя?.. Сміливий і благородний суддя! Але сумно те, що людина кришталевої чесності мала принизитися, захищаючи себе (там само, с. 1013, 1014).

163

22 травня, понедiлок

Вибiр народу

«А тепер ось той цар, якого ви вибрали, якого жадали, і ось дав Господь над вами царя» (1 Сам. 12:13; див. також 1 Сам.

9:1, 2, 15–10:1).

В

особі Саула Бог дав ізраїльтянам царя за бажанням їхніх сердець... Вродливий і випещений, із царською поставою, він своєю зовнішністю відповідав їхньому уявленню про царське достоїнство, а завдяки його доблесті та вмінню командувати військами вони розраховували здобути повагу й славу серед інших народів. Ізраїльтян мало цікавило, чи володіє їхній цар тими благородними якостями, які можуть зробити його здатним керувати справедливо й неупереджено. Люди не просили собі царя, котрий мав би шляхетний характер, любив і боявся Бога. Вони не запитували поради у Господа щодо якостей, якими повинен володіти правитель, щоб Ізраїль як Його вибраний народ зберіг свій особливий, святий характер. Вони шукали не Божого шляху, а власного. Тому Господь дав людям царя, котрого вони бажали; вдача Саула відповідала їхнім характерам. Серця людей не упокорилися перед Богом, а їхній цар не підкорився Божественній благодаті. Правління такого царя повинно було стати сумним досвідом, який допоміг би їм усвідомити свою помилку й відновити вірність Богові. Однак Господь, поклавши на Саула відповідальність за царство, не залишив його напризволяще. Святий Дух сходив на Саула, відкриваючи цареві його слабкості та потребу в Боже­ ственній благодаті. Якби Саул покладався на Бога, Господь був би з ним. Коли його воля підпорядковувалася волі Божій і він був слухняним Його Духові, Бог посилав йому успіх у всьому. Але коли Саул вирішив діяти незалежно від Небесного керівництва, Господь не міг більше залишатися його Провідником і в результаті був змушений усунути царя. Тоді Бог покликав на престол «мужа за серцем Своїм» (1 Сам. 13:14), який також мав недоліки характеру, але замість того щоб надіятися на себе, покладався на Господа і був керований Його Духом; мужа, ­котрий, якщо й згрішить, з покірністю прийме докір і навіть покарання (Патріархи і пророки, с. 636).

164

Потенцiал -c

23 травня, вiвторок

«І з Ізраїлевих синів не було нікого вродливішого за нього, цілою головою він був вищий від кожного з усього народу» (1 Сам. 9:2; див. також 1 Сам. 9:1, 2).

О

собистісні риси монарха повністю відповідали марно­ славним бажанням народу... Благородний, сповнений гідності, у розквіті сил, вродливий і високий, він, здавалося, був народжений, щоб стати повелителем. Однак, незважаючи на зовнішню привабливість, Саул не володів тими високими якос­тями, які характеризують правдиву мудрість. В юнацькі роки він не навчився володіти своїми палкими й бурхливими пристрастями. Саул ніколи не відчував на собі відновлювальної сили Божественної благодаті (Патріархи і пророки, с. 608). Господь не дозволив би Саулу обіймати таку відповідальну посаду без Божественної освіти. Він повинен був отримати нове покликання, і Дух Господній зійшов на нього. У результаті він перетворився на нову людину. Господь дав Саулу новий дух, нові думки, інші цілі й бажання. Ця просвіта разом з духовним пізнанням Бога, поставивши його в сприятливе становище, мала поєднати його волю з волею Єгови ... Саул мав розумові здібності, вплив і міг би керувати царством, якби його сили були підпорядковані Божому контро­ лю. Однак кожна здатність, яка готувала його до вчинення добра, могла бути використана і сатаною, якщо підпорядковувалася його силі; у такому випадку вона давала Саулу можливість поширювати зло. Порівняно з іншими, Саул міг бути більш безжалісним, більш мстивим і рішучим у виконанні своїх нечестивих задумів, використовуючи дані йому Богом чудові розумові й душевні здібності (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1013. Коментар Е. Уайт). Покладаючись на власні сили й судження, Саул діяв би імпульсивно і припускався б серйозних помилок. Але, залишаючись покірним, постійно шукаючи Божественної мудрості, просуваючись уперед у міру того, як Провидіння Боже відкривало б перед ним шлях, він зміг би з успіхом і честю виконати обов’язки свого високого становища. Під впливом Божественної 165

благодаті кожна з його добрих якостей могла б зміцнюватися, а згубні риси неухильно слабшали б. Саме до такої праці Господь закликає всіх, що посвятили себе Йому (там само, с. 1016, 1017).

24 травня, середа

Забiгаючи поперед Бога

«І чекав він сім день умовленого часу, що призначив Самуїл, та Самуїл не прийшов до Ґілґалу, і народ став розбігатися від нього» (1 Сам. 13:8; див. також 1 Сам. 13:1-16).

Л

ише на другий рік царювання Саула була зроблена спроба підкорити филистимлян. Першого удару завдав Йонатан, царський син, який напав на вороже угруповання у Гів’ї і розгромив його. Филистимляни, розлючені цією поразкою, поспіхом готувалися до війни з Ізраїлем. Тепер Саул був змушений оголосити війну… Коли призначений час минув, він втратив терпіння через таку затримку, а важкі обставини, у яких він опинився, позбавили його мужності... Для Саула настав час випробування. Тепер він повинен був показати, чи надіється на Бога і чи здатний терпляче чекати, як наказав Господь; чи засвідчить про себе як про мужа, на кот­ рого Бог може покластися в скрутних обставинах як на вождя Свого народу, чи, навпаки, виявиться нерішучим і негідним свого святого покликання (Патріархи і пророки, с. 616, 618). Це було наміром Бога – затримати Самуїла, щоб наміри серця царя були викриті й інші дізналися, як він вчинить у надзвичайних обставинах. Саул опинився в скрутному становищі, проте не послухався наказів. Він вважав, що не має значення, хто і яким чином наближається до Бога. Повний енергії та само­ вдоволення, він взявся за виконання обов’язків священика. Господь має певні засоби; якщо їх не розпізнають і не поважають люди, пов’язані з Його роботою, якщо вони нехтують Божими вимогами, то не повинні обіймати відповідальні посади. Вони не будуть прислухатися ні до порад, ні до повелінь Бога, переданих за допомогою цих засобів. Подібно до Саула, такі люди братимуться за справу, яку їм ніколи не доручали. Покладаючись на свою людську думку, вони при166

пускатимуться помилок, які приведуть Божий Ізраїль туди, де їхній Вождь не зможете явити Себе їм (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1014. Коментар Е. Уайт).

Знайдений легким

25 травня, четвер

«І сталося, як скінчив він приносити цілопалення, то ось приходить Самуїл. І вийшов Саул, щоб зустріти його, щоб привітати його» (1 Сам. 13:10; див. також 1 Сам. 13:1-16).

Б

ог звелів, щоб жертви Йому приносили тільки посвячені на це служіння люди. Однак Саул наказав: «Приведіть до мене призначене на цілопалення» і таким, як був, у військових обладунках, він наблизився до жертівника і приніс жертви Богові... Якби Саул дотримався умов, за яких була обіцяна Божественна допомога, Господь через тих небагатьох, котрі залишилися вірними цареві, здійснив би чудесне визволення Ізраїлю. Та Саул був настільки вдоволений собою і своїм учинком, що вийшов зустрічати пророка з таким виглядом, ніби заслуговував похвали, а не осуду (Патріархи і пророки, с. 618). Саул спробував виправдати свої дії і, замість того щоб засудити себе самого, звинуватив пророка. Сьогодні чимало людей ідуть тим самим шляхом. Подібно до Саула, вони засліплені своїми помилками. А коли Господь намагається виправити їх, вони сприймають цей докір як образу і починають шукати недоліки в тому, хто приніс Божественне послання. Якби Саул хотів побачити й визнати свою помилку, то в майбутньому цей гіркий досвід став би для нього захистом. Згодом він уникав би тих помилок, які викликали Божественний осуд. Але, відчуваючи себе несправедливо звинуваченим, він, найімовірніше, вчинив би той самий гріх. Господь бажає, щоб Його народ за будь-яких обставин виявляв цілковиту довіру Йому. Хоч ми не завжди можемо зрозуміти дії Його Провидіння, проте нам слід очікувати з терпінням і покорою доти, доки Він не вважатиме за потрібне просвітити нас (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1014, 1015. Коментар Е. Уайт ).

167

Злочин Саула довів, що він негідний виконувати священні обов’язки... Якби він терпляче витримав Божественне випробування, то престол був би затверджений за ним і за його домом. Самуїл прямував в Ґілґал саме із цією метою. Але Саул був зважений на вагах і знайдений легким. Його необхідно було усунути, щоб звільнити шлях для того, хто буде свято ставитися до честі й авторитету Бога (там само, с. 1015).

26 травня, п’ятниця

Час для мужностi

«І сказав Йонатан до слуги, свого зброєноші: “Ходім, і перейдімо до сторожі тих необрізаних, може, Господь зробить поміч для нас, бо Господеві нема перешкоди спасати через багатьох чи через небагатьох”» (1 Сам. 14:6; див. також 1 Сам. 14:1-17).

Ч

ерез гріх Саула, котрий самовпевнено приніс жертву, Гос­ подь не дозволив, щоб слава від перемоги над филистимлянами була присвоєна царем. Йонатан, царський син, – муж, котрий боявся Господа, став вибраним знаряддям у визволенні Ізраїлю. Спонукуваний Божественною силою, він запропонував своєму зброєносцю вчинити таємний напад на ворожий табір... Вони разом таємно залишили табір, оскільки побоювалися, щоб їм не перешкодили. Ревно помолившись Тому, Хто провадив їхніх батьків, вони домовилися про ознаку, на підставі якої мають вирішити, що робити далі... Наблизившись до фортеці филистимлян, двоє ізраїльтян опинилися на очах своїх ворогів, котрі, глузуючи, сказали: «Ось виходять із щілин євреї, що поховалися там»; кидаючи їм виклик, филистимляни додали: «Підіймися до нас, ‒ і ми вам щось скажемо!», сподіваючись провчити двох ізраїльтян за їхню сміливість. Ці слова були ознакою того, що Господь благословляє їхню справу. Зникнувши з очей филистимлян, воїни піднімалися вгору таємною і важкою для сходження стежиною, пробираючись до вершини скелі, яка вважалася неприступною і тому погано охоронялася. Таким чином вони увійшли до ворожого табору, вбивши вартових, котрі від несподіванки й страху не чинили жодного опору.

168

Небесні ангели охороняли Йонатана та його слугу, а також воювали на їхньому боці, і филистимляни падали перед ними (Патріархи і пророки, с. 623). Ці двоє чоловіків засвідчили, що діяли під впливом і за повелінням когось більшого, ніж земний полководець. Зовні їхній учинок здавався нерозважливим і суперечив усім військовим правилам. Але дії Йонатана не були спричинені людським безглуздям. Він не покладався на те, що може зробити сам і його зброєносець; син царя був інструментом, який Бог використовував в інтересах Свого народу (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1015. Коментар Е. Уайт).

Справжнiй цар

27 травня, субота

«Проклятий той чоловік, що буде їсти хліб до вечора, поки я пімщуся на своїх ворогах» (1 Сам. 14:24; див. також 1 Сам.

14:24-46).

Н

аказ стриматися від їжі був породжений честолюбними амбіціями та свідчив про те, що цар байдуже ставився до потреб своїх людей, якщо вони перешкоджали його бажанню самозвеличення. Скріпивши свій наказ урочистою присягою, Саул виявив цим власну непоміркованість і бого­ зневагу. Уже самі слова присяги свідчили про те, що цар бажав прославити себе, а не Бога. Він не сказав: «Поки Господь помститься на Своїх ворогах», а «поки я пімщуся на своїх ворогах», що й відкрило його справжню мету... Під час бою, що точився вдень, Йонатан, котрий не чув про наказ царя, несвідомо порушив його, з’ївши трохи дикого меду, який він знайшов, пробираючись через ліс. Увечері Саул довідався про це. Раніше він сказав, що порушення його наказу буде каратися смертю, і хоч Йонатан порушив наказ ненавмисне, хоч Бог чудесним чином зберіг йому життя і через нього врятував євреїв, цар оголосив, що вирок має бути виконаний. Помилування сина означало б для Саула визнання того, що він згрішив, віддаючи такий непоміркований наказ, а це вражало його гордість. «Так нехай зробить Бог, і так нехай додасть, – був його страшний вирок, – що конче помреш, Йонатане!»…

169

Нещодавно в Ґілалі Саул насмілився всупереч Божій постанові виконувати функції священика. Незважаючи на докори Самуїла, він уперто виправдовував свої дії. А тепер, коли був порушений його безглуздий наказ, до того ж порушений ненавмисне, а через незнання, цар засудив свого сина на смерть. Народ протестував проти виконання вироку. Не боячись гніву царя, воїни оголосили: «Чи помирати Йонатанові, що зробив оце велике спасіння в Ізраїлі? Борони Боже! Як живий Гос­ подь, – не впаде волосина з голови його на землю, бо з Богом робив він цього дня!». Гордий монарх не наважився знехтувати цим одностайним рішенням (Патріархи і пророки, с. 624, 625).

28 травня, недiля

Два шляхи

«Бо яким судом судите, таким будуть судити і вас; і якою мірою міряєте, такою буде відміряно і вам» (Матв. 7:2; див. також 1 Сам. 14:36-46).

С

аул не міг не бачити, що і народ, і Господь надавали перевагу не йому, а його синові. Помилування Йонатана стало суворим докором необачності царя. У нього навіть з’явилося передчуття, що його прокляття впадуть на його власну голову. Він припинив війну з филистимлянами й повернувся додому похмурий і незадоволений. Ті, котрі завжди готові вибачити або виправдати себе за скоєний гріх, часто є найсуворішими суддями для інших. Багато хто, подібно до Саула, стягає на себе Боже невдоволення, але не прислухається до порад і нехтує докорами. Навіть переконавшись у тому, що Господь не на їхньому боці, такі люди відмовляються визнати, що причина їхнього нещастя приховується в них самих. Плекаючи в собі гордість і само­ вдоволення, вони водночас жорстоко судять і ганьблять тих, котрі кращі за них… Часто ті, котрі прагнуть звеличити себе, потрапляють у такі ситуації, у яких виявляється їхній справжній характер. Так було і з Саулом. Його поведінка переконала народ, що честь царя та влада для нього дорожчі, ніж справедливість, милість і великодушність. Таким чином, народ, який відкинув 170

Боже правління, зміг побачити власну помилку. Ізраїльтяни проміняли побожного пророка, молитви котрого приносили їм благословення, на царя, котрий у сліпому запалі молився, щоб на них впало прокляття. Якби ізраїльські мужі не втрутилися, щоб урятувати життя Йонатанові, їхній визволитель став би жертвою царського наказу. Неважко уявити, з якою тривогою і поганими передчуттями ці люди виконували подальші вказівки Саула! Якою гіркою була думка про те, що він піднятий на трон завдяки їхнім зусиллям! Господь довготерпеливо зносить примхи людей, даючи змогу всім усвідомити й залишити свої гріхи; і хоч може здаватися, ніби Він сприяє добробуту тих, котрі нехтують Його волею і відкидають Його застереження, – свого часу Бог неминуче виявить їхнє безумство (Патріархи і пророки, с. 625, 626).

Знову випробуваний

29 травня, понедiлок

«Тепер іди, і поб’єш Амалика, і вчиниш закляттям усе, що його, і не змилосердишся над ним» (1 Сам. 15:3; див. також 1 Сам. 15).

Г

осподь послав Свого слугу до Саула з іншого вісткою. Своїм послухом він ще міг довести вірність Богові та виправдати довір’я Ізраїлю. Самуїл прийшов до царя і передав йому Господні слова... Амаликитяни першими вступили у війну з Ізраїлем у пустелі, і за цей гріх, а також за повну зневагу до Бога, їхнє ідоло­ поклонство Господь через Мойсея виніс їм вирок... Упродовж чотирьох століть виконання цього вироку відкладалося, однак амаликитяни не залишили своїх гріхів. Господь знав, що цей нечестивий народ, якби тільки міг, стер би з лиця землі ізраїльтян та їхню релігію. Тепер нарешті прийшов час виконати вирок, який так довго відкладався. Боже довготерпіння щодо нечестивих робить їх ще сміливішими в переступах, однак, незважаючи на те, що покарання довгий час відкладається, воно буде жахливим і неминучим… Хоч Бог не знаходить задоволення у помсті, але неодмінно покарає порушників Свого Закону. Він змушений це зробити, щоб 171

уберегти мешканців Землі від повного розбещення й загибелі. Щоб спасти декотрих, Бог змушений знищити тих, котрі стали запеклими в гріхах… Його небажання звершувати правосуддя свідчить про огидність гріхів, які вимагають Його покарання, і про суворість відплати, що чекає на грішника. Але, звершуючи суд, Бог не забуває і про милість. Амаликитяни мали бути знищені, а кенеяни, що мешкали поміж ними, – помилувані. Цей народ, хоч і не звільнився зовсім від ідолопоклонства, однак служив Богові й мав дружні стосунки з Ізраїлем. До цього народу належав брат дружини Мойсея Ховав, який супроводжував ізраїльтян у їхніх мандрівках пустелею і який, добре знаючи країну, був для них цінним помічником (Патріархи і пророки, с. 627, 628).

30 травня, вiвторок

Ненадiйний

«Та змилосердився Саул і народ над Аґаґом, і над найліпшим з його худоби дрібної, й з худоби його великої, та з товару вгодованого, і над вівцями, та над усім добром, і не хотіли зробити їх закляттям. А все маловарте й худе його зробили закляттям» (1 Сам. 15:9; див. також 1 Сам. 15).

П

ісля поразки филистимлян у Міхмаші Саул воював з Моавом, Аммоном, Едомом, а також із амаликитянами та филистимлянами, здобуваючи все нові й нові перемоги. Отримавши наказ виступити проти амаликитян, він одразу ж оголосив війну. Його авторитетний наказ, скріплений словами пророка, був проголошений по всій країні, і здатні воювати мужі ізраїльські, почувши заклик до бою, згуртувалися під прапором Саула. Не завоювання було метою військового походу; у цій війні ізраїльтянам не належали ані слава перемоги, ані воєнні трофеї. Вони вирушили на війну лише тому, щоб виявити послух Богові та вчинити Його суд над амаликитянами. Господь бажав, щоб усі народи побачили, яка доля спіткає людей, котрі нехтували Його верховною владою; Бог також хотів показати, що язичників знищив саме той народ, до якого вони ставилися з презирством...

172

Перемога над амаликитянами була однією з найблискучіших перемог Саула, і гордість знову спалахнула в його серці, що становило для нього найбільшу небезпеку. Наказ Господа повністю знищити Божих ворогів був виконаний лише частково. Прагнучи примножити тріумф свого повернення, Саул наважився наслідувати звичаї навколишніх народів: помилував Агага – лютого та войовничого царя амаликитян; ізраїльтяни залишили собі найкращих овець, велику рогату худобу та в’ючних тварин, виправдовуючи свій гріх тим, що худоба буде принесена в жертву Господу. Насправді ж цих тварин вони мали намір використати замість власних і таким чином зберегти свою худобу. Саул зазнав останнього випробування. Самовпевненість, з якою він зневажив Божу волю, свідчила про те, що він мав намір і далі діяти як незалежний монарх; це було доказом того, що Саул негідний бути намісником Господа (Патріархи і пророки, с. 628, 629).

«Я чую овець»

31 травня, середа

«Жалкую, що Я настановив Саула за царя, бо він відвернувся від Мене, а слів Моїх не виконав» (1 Сам. 15:11; див. також 1 Сам. 15).

У

той час як Саул і його військо поверталися додому, насолоджуючись перемогою, у домі пророка Cамуїла панував глибокий сум. Він отримав вістку від Бога, Котрий засуджував учинок царя… Пророк був глибоко засмучений поведінкою непокірного царя; усю ніч він плакав і молився, щоб страшний вирок було скасовано. Каяття Бога не подібне до каяття людини. «Слава Ізраїлю неправди не говорить і не змінюється, бо Він не чоловік, щоб змінюватись». Каяття людини означає зміну думок і поглядів, а Боже каяття має на увазі зміну обставин і відносин. Людина може змінити своє ставлення до Бога, виконуючи умови, за якими отримає Божественну ласку, або ж внаслідок власних учинків позбудеться її, але Господь «учора, сьогодні, й навіки Той Самий» (Євр. 13:8). Непослух Саула 173

змінив його ставлення до Бога, але умови прийняття його Богом залишилися незмінними. Це означає, що Божі вимоги були тими самими, що й раніше, оскільки в Нього «нема зміни, ні тіні переміни» (Якова 1:17). Уранці наступного дня пророк з болем у серці вирушив назустріч цареві, котрий згрішив. Самуїл плекав надію, що цар схаменеться, усвідомить свій гріх і, розкаявшись та упокорившись, знову знайде Божественну ласку. Але після першого кроку на шляху беззаконня зробити наступні – значно легше. Низько впавши через непослух, Саул вийшов назустріч Самуїлові з неправдою на устах. Він вигукнув: «Благословенний ти в Господа! Я виконав слово Господнє». Слова, почуті пророком, стали доказом неправдивості непокірного царя (Патріархи і пророки, с. 629, 630). Саул заперечував свій гріх, навіть коли мукання биків і мекання овець викривали його провину (Лист 12 а, 1893 р.).

174

Червень

1 червня, четвер

Неправдиве розкаяння

«Через те, що ти відкинув Господні слова, то Він відкинув тебе, щоб не був ти царем» (1 Сам. 15:23; див. також 1 Сам. 15).

З

лякавшись осуду пророка, Саул визнав провину, яку до цього часу вперто заперечував, але, як і раніше, продовжував перекладати її на народ, виправдовуючись, що згрішив через те, що боявся людей. На жаль, не розкаяння за скоєний гріх, а страх перед покаранням керував царем Ізраїлю... Його непокоїло лише одне: як зберегти власний авторитет і владу над народом... Коли Самуїл повернувся, щоб іти з того місця, охоплений жахом цар ухопився за край його одягу, але він розірвався у нього в руках. На це пророк сказав: «Господь відірвав сьогодні від тебе Ізраїлеве царство, та й передав його твоєму ближньому, ліпшому від тебе!»… Але Саул надто покладався на себе й ганьбив Бога своїм невір’ям і непослухом. Хоч на початку свого царювання він був скромною людиною і навіть сумнівався в собі, успіх зробив його самовпевненим... Жертвоприношення самі по собі не мали жодної цінності в Божих очах. Вони повинні були свідчити про те, що людина, яка їх приносить, кається у своєму гріху, вірить у Христа й обіцяє у подальшому житті виявляти послух Божому Закону. Але без каяття, віри й сердечної покори ці жертви не мали жодної цінності. Коли Саул, грубо порушивши наказ Господа, мав намір принести в жертву Богові те, що Він призначив на знищення, до Божественного авторитету була виявлена відверта зневага. Таке служіння стало б образою для Небес. Знаючи про гріх Саула та його наслідки, як же багато людей ідуть подібним шляхом! Відмовляючись вірити в певні Господні вимоги й коритися їм, вони вперто продовжують звершувати перед Ним формальні релігійні обряди. Божий Дух не відповідає на таке служіння. З якою б ревністю люди не проводили релігійні церемонії, Господь не може прийняти їх, якщо вони продовжують свідомо порушувати одну з Його заповідей (Патріархи і пророки, с. 631, 634).

176

Майже позбавлений розуму

2 червня, п’ятниця

«Та Самуїл сказав до Саула: “Не вернуся з тобою, бо ти погордив Господнім словом, а Господь погордив тобою, щоб не був ти царем над Ізраїлем”» (1 Сам. 15:26; див. також 1Сам. 15:24-35).

К

оли Саул побачив, що Самуїл не прийшов наставляти його, він усвідомив, що Господь відкинув його за нечестиву поведінку, і відтоді в його характері почали проявлятися крайнощі. Його слуги... часом не наважувалися наближатися до нього, оскільки він виглядав як божевільна людина, запальна і жорстока. Часто здавалося, що він сповнений каяття. Саул впадав у зневіру й відчував страх тоді, коли не було небезпеки... Його завжди переповнювало занепокоєння, і в похмурому настрої він не бажав, щоб його турбували... Навіть у присутності його князів і народу він часто повторював виголошені проти нього пророчі слова. Свідки такої дивної поведінки Саула рекомендували йому музику, вважаючи, що вона матиме заспокійливий вплив на його розум. За Божим Провидінням Давида відрекомендували царю як майстерного музиканта... Чудова гра Давида на арфі заспокоювала стривожений дух Саула. Коли він слухав чарівні звуки музики, вона впливала на нього, розсіюючи темряву, яка нависла над ним, і приводячи його збуджений розум у більш розважливий, спокійний стан (Духовні дари, т. 4, ч. 1, с. 78, 79). Саул був позбавлений своєї сили, оскільки не зробив покору Божим Заповідям правилом свого життя. Людина не повинна налаштовувати свою волю проти волі Бога, яка відкривається в Його певних вимогах. Усі почесті, одержані людиною на троні царства, не зможуть відшкодувати втрату прихильності Бога внаслідок прояву невірності Небесам. Непокора Божим Заповідям може призвести тільки до загибелі й безчестя. Бог дав кожній людині свою справу, подібно до того, як Він поставив Саула правити Ізраїлем. Важливий урок для нас полягає в тому, що ми повинні виконати доручену нам справу таким чином, щоб записи про наше життя ми могли зустріти з радістю, а не із сумом (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1018. Коментар Е. Уайт).

177

3 червня, субота

Не людський вибiр, а Божий

«Наповни рога свого оливою, та й іди, – пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його» (1 Сам. 16:1; див. також 1 Сам. 16:1-13).

К

оли жертвоприношення було завершене, перед початком жертівної трапези Самуїл обвів пророчим поглядом синів Єссея, котрі мали шляхетну зовнішність. Еліяв був найстаршим; своєю вродою та поставою він більше за всіх нагадував Саула. Його миловидні риси та пропорційна будова тіла привернули увагу пророка. Дивлячись на його царську поставу, Самуїл подумав: «Справді – перед Господом помазанець Його!» – і чекав Божественної вказівки, щоб помазати його. Та Єгова дивиться не на зовнішність людини. Еліяв не боявся Господа. Якби він зійшов на престол, то був би таким самим гордим і суворим правителем... Зовнішня краса нічого не говорить Богові про душу. Муд­ рість і лагідність, виявлені в характері та поведінці, становлять справжню красу людини; саме внутрішнє багатство, досконалість серця визначають, чи Господь прийме нас. Як же глибоко ми повинні усвідомлювати цю істину, коли судимо про себе та інших! Помилка, якої припустився Самуїл, навчає нас, яка марна справа – оцінювати когось за вродою обличчя або благородством постави (Патріархи і пророки, с. 638). Старші брати, серед яких Самуїл робив вибір, не володіли якостями, які Бог вважав необхідними для правителя Свого народу. Горді, егоїстичні, самовпевнені, вони були відкинуті заради того, кого не сприймали серйозно, але хто зберіг простоту й щирість своєї юності, хто, хоч мав невисоку думку про себе, міг бути підготовлений Богом до обов’язків керування царством. Так і тепер у багатьох дітей, яких батьки залишають без уваги, Бог бачить можливості, які значно перевищують ті, які демонструють інші, що подають, як вважається, великі надії. А щодо життєвих можливостей, то хто може вирішити, що велике, а що мале? Як багато працівників, які займають скромне становище в житті та просуваються вперед за допомогою невеликих діл, учинених для благословення світу, досягали таких результатів, яким могли позаздрити царі! (Виховання, с. 266).

178

Пiдготовка до управлiння

4 червня, недiля

«І приходив лев, а також – ведмідь, та й тягнув штуку дрібної худоби зі стада, а я виходив за ним, і побивав його, і виривав те з пащі його. А як він ставав на мене, то я хапав його за його гриву, та й побивав його» (1 Сам. 17:34, 35; див. також 1 Сам. 17:1-37).

Д

авид продовжував зростати в милості у Бога та людей. Він був навчений ходити Господнім шляхом і тепер, як ніколи раніше, палко бажав у всьому виконувати Божу волю. У нього з’явилися нові теми для роздумів. Перебуваючи при дворі Саула, Давид побачив, яка велика відповідальність лежить на цареві. Йому стали зрозумілими спокуси, на які наражалася душа цього мужа, і він збагнув дещо загадкове в характері та вчинках першого царя Ізраїлю. Давид спостерігав, як царську славу оточує темна хмара печалі, розумів, що особисте життя членів сім’ї Саула не таке вже й щасливе. Усе це викликало занепокоєння в серці юнака, вже помазаного на царя Ізраїлю. Перебуваючи в полоні тривожних думок, Давид брав арфу, завдяки якій лунали звуки, що підносили його дух до Подателя всіх благ, – і тоді чорні хмари, що затуманювали горизонт його майбутнього, розвіювалися. Бог викладав Давидові уроки довір’я. Подібно до того як Мойсей був вихований для своєї місії, Господь готував Єссеєвого сина стати на чолі Божого вибраного народу. Самостійно піклуючись про отару, Давид почав цінувати турботу Великого Пастиря про овець Його пастви. Безлюдні пагорби та яри, серед яких поневірявся Давид зі своїми отарами, були сховищами для диких звірів. Нерідко траплялося, що з гущавини уздовж Йордану з’являвся лев або ж виходив зі своєї барлоги ведмідь; голодні й розлючені звірі намагалися напасти на отару. За звичаями того часу Давид був озброєний лише пращою та пастушою палицею, однак він показав себе сильним і сміливим захисником отари... Такі досвіди були випробуванням мужності Давида й розвивали в ньому відвагу, стійкість і віру (Патріархи і пророки, с. 643, 644).

179

5 червня,

понедiлок

Людськi хвастощi

«І сказав филистимлянин: “Я цього дня зневажив Ізраїлеві полки. Дайте мені чоловіка, і будемо битися вдвох”» (1 Сам.

17:10; див. також 1 Сам. 17:4-29).

К

оли Ізраїль оголосив війну филистимлянам, троє ­Єссеєвих синів вступили до війська, яким командував Саул, а Давид залишився вдома. Однак через деякий час він відвідав табір Саула. Батько звелів Давидові віднести їжу старшим братам і довідатися, чи вони живі й здорові… Наближаючись до того місця, де розташувалися війська, Давид почув шум підготовки до бою... Ґоліят, филистимський герой, вийшов і образливими словами кинув виклик Ізраїлю, пропонуючи обрати з-поміж себе чоловіка, який вступив би з ним у двобій... Упродовж 40 днів ізраїльське військо тремтіло перед бундючним викликом филистимського велетня. Воїни завмирали від страху, дивлячись на його велетенську поставу ‒ шість ліктів і п’ядь. На голові Ґоліята був мідний шолом, а на ногах – мідні наголінники. Одягнений він був у кольчугу, яка важила 5 000 шеклів. Кольчуга була зроблена із мідних пластинок, що накладалися одна на одну у вигляді риб’ячої луски. Вони так тісно прилягали одна до одної, що ніякий гострий предмет не міг пробити їх. За плечима велетень носив величезного списа з міді. «А держак списа його – як ткацький вал, а вістря спису його – шістсот шеклів заліза. А перед ним ходив щитоноша”» (Патріархи і пророки, с. 644-646). Ізраїль не кидав виклик Ґоліяту, але Ґоліят почав гордо звеличуватися перед Богом і Його народом. Нехай презирство, хвастощі й наруга лунають із боку противників істини, що діють подібно до Ґоліята. Але цей дух не повинен проявлятися в тих, кого Бог послав проповідувати останню вістку застереження приреченому світу. Ґоліят надіявся на свої обладунки. Він лякав ізраїльську армію зухвалими, грубими хвастощами, виставляючи напоказ обладунки, які були його силою (Свідчення для Церкви, т. 3, с. 218, 219).

180

П’ять гладеньких камiнцiв

6 червня, вiвторок

«І сказав Давид: “Господь, що врятував мене з лапи лева та з лапи ведмедя, Він урятує мене з руки цього филистимлянина”. І сказав Саул: “Іди, і нехай Господь буде з тобою!”»

(1 Сам. 17:37; див. також 1 Сам. 17:28-37).

Д

авид, побачивши, що Ізраїль охоплений страхом, і ді­ знавшись про те, що кожного дня ізраїльтяни зазнають такої наруги від филистимлянина і немає жодного воїна, кот­ рий змусив би його замовкнути, сповнився обурення. Давида охопило палке бажання відстояти честь Живого Бога і Його народу (Патріархи і пророки, с. 645). Давид у своїй покорі, бажаючи захистити честь Бога і Його народу, запропонував битися із цим хвальком. Саул віддав Давиду власні царські обладунки. Однак юнак не погодився носити їх. Він зняв із себе царські обладунки, оскільки не випробував їх. Він випробував Бога і, довірившись Йому, здобув особливу перемогу. Якби Давид одягнув обладунки Саула, це створило б враження, ніби він – воїн, тоді як насправді він був маленьким Давидом, який пас овець. Він не хотів, аби будь-яка заслуга була приписана обладункам Саула, бо вірив у Господа Бога Ізраїлевого (Свідчення для Церкви, т. 3, с. 219). Вибравши п’ять гладеньких камінців з потоку, він поклав їх до своєї торби і з пращею в руках почав наближатися до филис­ тимлянина. Велетень сміливо вийшов назустріч, думаючи, що побачить одного з наймогутніших воїнів Ізраїлю. Його зброє­ носець ішов перед ним, а сам він мав такий вигляд, ніби наперед смакував перемогу. Підійшовши ближче, Ґоліят побачив лише підлітка, котрого називали хлопчиком через його юний вік. Обличчя Давида пашіло здоровим рум’янцем, а відсутність військових обладунків вигідно підкреслювала його гарну статуру; однак поміж юнаком і масивними розмірами филистимлянина був помітний контраст. Ґоліят сповнився подиву й гніву. «Чи я пес, – вигукнув він, – що ти вийшов на мене з києм?» Після цього він спрямував на Давида потік найжахливіших проклять від імені всіх відомих йому богів. Він кричав, глузуючи: «Ходи ж до мене, 181

а я твоє тіло віддам птаству небесному та звірині польовій» (Патріархи і пророки, с. 647).

7 червня, середа

Достовiрний результат

«І сказав Давид до филистимлянина: “…А я йду на тебе в Ім’я Господа Саваота, Бога військ Ізраїлевих, які ти зневажив”» (1 Сам. 17:45; див. також 1 Сам. 17:38-58).

Ґ

оліят кричав і проклинав Давида своїми богами. Филистимлянин відчував, що його гідність образили, оскільки проти нього виступив юнак, навіть не одягнений в обладунки... Давида не дратувало, що на нього дивилися як на неповноцінного воїна; страшні погрози Ґоліята не змусили його тремтіти, і він відповів: «Ти йдеш на мене з мечем і списом та ратищем, а я йду на тебе в Ім’я Господа Саваота, Бога військ Ізраїлевих, які ти зневажив» (Свідчення для Церк­ви, т. 3, с. 219). Ці слова, сказані чистим, мелодійним голосом, були ніби підхоплені вітром і луною понеслися до тисяч воїнів, що вишикувалися до бою. Гнів Ґоліята не знав меж. У своїй люті він зірвав шолом, який захищав йому чоло, і несамовито розлючений кинувся на суперника. Син Єссеїв був готовий зустріти ворога. «Коли филистимлянин устав і пішов, і зблизився до Давида, то Давид поспішив і побіг до лави навпроти филистимлянина. І простяг Давид руку свою до торби, і взяв звідти каменя, та й кинув із пращі, і вдарив филистимлянина в чоло його. І той камінь втявся йому в чоло, – і він упав на обличчя своє на землю». Бойові ряди двох армій завмерли від подиву. Усі були впевнені, що Давид загине, але коли в повітрі зі свистом пролетів камінь і влучив у ціль, вони побачили, як могутній Ґоліят затремтів і простягнув уперед руки, ніби його зненацька вразила сліпота. Велетень захитався і, як зрубаний дуб, повалився на землю. Давид не чекав ані хвилини. Він вискочив на тіло филис­тимлянина й обома руками вхопився за важкий меч Ґоліята. Хвилиною раніше велетень вихвалявся, що цим мечем відітне голову юнакові й викине його тіло небесному птаству. Тепер цей меч був піднесений у повітрі і – голова богозневаж182

ника скотилася з плечей; ізраїльський табір наповнився криками радості (Патріархи і пророки, с. 648).

Нiхто не поспiвчував

8 червня, четвер

«Всі ви змовилися на мене… ніхто з вас не змилосердився надо мною» (1 Сам. 22:8; див. також 1 Сам. 22).

З

лий дух оволодів Саулом. Він розумів, що незабаром буде позбавлений престолу. Його нехтування простими Божими вимогами призвело до неминучих наслідків. Він не навернувся, не розкаявся і не упокорив своє серце перед Богом, але відкрив його, щоб приймати всі навіювання ворога. Він слухав лжесвідків, охоче визнаючи все, що вони говорили про характер Давида. Саул сподівався знайти виправдання прояву своєї зростаючої заздрості й ненависті до того, хто був помазаний на трон Ізраїлю. Враховувалися всі чутки, незалежно від того, якими б непослідовними вони не були і як би не суперечили характеру і звичкам Давида. Кожне свідчення про те, що Давид перебував під захистом Бога, здавалося, загострювало й посилювало непохитне прагнення Саула вбити суперника. Нездатність царя втілити свої задуми представлена ​​як протилежність успіху втікача, що вислизає від його переслідування, але це тільки зміцнювало й посилювало рішучість царя. Він не намагався приховати свої задуми проти Давида і не був чесним у тому, які засоби варто використовувати для здійснення своєї мети. Цар боровся не проти Давида, який не заподіяв йому жодної шкоди. Він боровся із Царем Небес, бо коли сатані дозволено контролювати розум, яким вже не керує Єгова, він буде спрямовувати його відповідно до своєї волі, поки людина, яка перебуває в його владі, не стане дієвим засобом для здійснення його задумів. Ворожнеча великого родоначальника гріха настільки люта, а його сила до гріха настільки жахлива, що, коли люди відходять від Бога, сатана впливає на них. Їхній розум усе більше підпорядковується йому доти, доки вони не відкинуть Божий страх і повагу до людей і не перетворяться на зухвалих 183

відкритих ворогів Бога і Його народу... Господь ненавидить будь-який гріх, і, коли людина наполегливо відкидає кожну пораду Небес, вона піддається обману ворога (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1019. Коментар Е. Уайт).

9 червня, п’ятниця

Музика в печерi

«Знаходжуся я серед левів, що людських синів пожирають» (Псал. 57:5; див. також 1 Сам. 22).

О

, яким дорогоцінним є приємний вплив Божого Духа на пригнічені, зневірені душі; Він підбадьорює слаб­ ко­духих, зміцнює слабких, дає мужність і допомагає Господ­ нім слугам під час випробувань! О, якого Бога ми маємо! Він виявляє милість до грішних, терпіння та співчуття у час лиха або великого горя. Кожна невдача, що її зазнають Божі діти, трапляється через нестачу віри. Коли темрява огортає душу, коли ми прагнемо світла й мудрого керівництва, спрямуймо свій погляд догори, де за темрявою сяє світло. Давид ні на хвилину не повинен був виявляти недовіру до Бога. Він мав причину надіятися на Нього, адже він був Господнім помазаником, якого під час небезпеки охороняли Божі ангели. Достатньо сміливий, аби звершувати великі діла, Давид – якби тільки йому вдалося піднятися над своїм важким становищем, довіряючи великій Божій силі, – отримав би мир навіть у долині смертної тіні… Серед гір Давид знайшов притулок від переслідувань Саула. Він сховався в Адулламській печері, у якій міг би розміс­ титися навіть невеличкий загін і протистояти численній армії. «А брати його та ввесь дім батька його почули про це, та й посходилися до нього туди». В Адулламській печері всіх членів родини об’єднувала любов і взаєморозуміння. Син Єссея міг співати під звуки арфи: «Оце яке добре та гарне яке, – щоб жити братам однокупно!» (Псал. 132:1). Він зазнав гіркоти недовіри від рідних братів, тому злагода, що прийшла на зміну колишній ворожнечі, тепер тішила серце вигнанця. Саме тут Давид склав 56-й псалом (Патріархи і пророки, с. 657, 658).

184

Наслiдок божевiлля

10 червня, субота

«А цар сказав: “Конче помреш, Ахімелеху, ти та ввесь дім батька твого!”» (1 Сам. 22:16; див. також 1 Сам. 22).

Л

юди не можуть нехтувати Божими порадами й водночас зберігати спокій і мудрість, які допомагають діяти справедливо та виважено. Не існує безумства жахливішого і безнадійнішого, ніж керуватися людською, а не Божою мудрістю. Саул мав намір упіймати Давида в Адулламській печері, але коли стало відомо, що він залишив своє сховище, цар дуже розгнівався. Утеча Давида залишалася для Саула таємницею. Він міг пояснити це тільки зрадою котрогось зі своїх людей, які повідомили сина Єссеєвого про наближення царя і його наміри. Саул запевняв своїх радників, що проти нього складено змову, й обіцяв їм багаті подарунки та високе становище, якщо вони вкажуть йому на тих, які заприязнилися з Давидом. Доег ідумеянин став зрадником. Спонукуваний честолюбством, жадібністю і ненавистю до священика, котрий докоряв йому за гріхи, Доег розповів про відвідини Давидом Ахімелеха, викладаючи справу в такому світлі, щоб викликати гнів Саула проти Божого мужа. Цей злий язик підлив масла у вогонь, пробудивши в серці Саула найнижчі пристрасті. Знавіснілий від люті, він оголосив, що вся родина священика повинна бути знищена. І жахливий вирок було виконано... Не лише Ахімелех, а й члени родини його батька – «вісімдесят і п’ять чоловік, що носять лляного ефода», за наказом царя були вбиті рукою Доега… Ось на що виявився здатним Саул, опинившись у владі сатани. Коли Бог сказав, що чаша беззаконня амаликитян переповнилася, і наказав Саулові повністю знищити їх, він вважав себе надто милосердним, щоб виконати Божий вирок, і пощадив приречених на смерть. А тепер, без Божого наказу, під керівництвом сатани, він був здатний убити Господніх священиків і знищити всіх мешканців Нова. Ось яка зіпсованість людського серця, що відмовилося від Божого керівниц­ тва (Патріархи і пророки, с. 658, 659).

185

11 червня, недiля

Протилежнi характери

«Краса – то омана, а врода – марнота, жінка ж богобоязна – вона буде хвалена!» (Прип. 31:30; див. також 1 Сам. 25:2-17).

Х

арактер кармелітянки Авіґаїл, дружини Навала, є прикладом характеру жінки, в якому відображений образ Христа. Характер її чоловіка, навпаки, є ілюстрацією того, ким може стати людина, яка віддає себе у владу сатани (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1022. Коментар Е. Уайт). Давид, утікаючи від Саула, таборував неподалік від володінь Навала й охороняв отари та пастухів цієї людини... У час недолі Давид послав вісників до Навала з люб’язним проханням нагодувати його людей і його самого. Проте Навал відповів образливо, віддавши злом за добро, і відмовився поділитися своїм достатком із ближніми. Важко собі уявити більш поважне послання, ніж те, яке передав Давид цій людині. Однак Навал хибно звинуватив Давида і його людей, щоб виправдати свій егоїзм, і назвав майбутнього царя і його соратників рабами-втікачами. Коли вісник повернувся і передав Давиду ці образливі слова, той обурився й вирішив негайно помститися кривдникові. Один молодий чоловік, який перебував на службі у Навала, побоюючись, що гордовитість господаря призведе до згубних наслідків, прийшов і виклав справу його дружині, знаючи, що цією жінкою керує інший дух, ніж її чоловіком, і вона дуже розважлива... Авіґаїл зрозуміла: необхідно терміново вжити заходів, щоб уникнути наслідків помилки Навала, вона повинна взяти всю відповідальність на себе і діяти негайно, не радячись із чоловіком. Авіґаїл знала, що говорити з ним марно, оскільки він зустріне її пропозицію лайкою та презирством. Навал обов’язково нагадав би Авіґаїл, що є господарем у домі, а вона, як його дружина, повинна підкорятися йому і чинити згідно з його повелінням... Без його дозволу Авіґаїл приготувала такі дари, які, на її думку, найкраще могли заспокоїти гнів Давида, бо знала про його намір помститися за завдану йому образу... У цій ситуації Бог схвалив учинок кармелітянки. Цей випадок показав, що вона має благородний характер (Рукопис 17, 1891 р.).

186

Нiжний докiр

12 червня, понедiлок

«Прости ж провину невільниці своєї, бо конче зробить Гос­ подь моєму панові вірний дім, бо пан мій провадить війни Господні, і зло не буде знайдене в тобі за твоїх днів» (1 Сам.

25:28; див. також 1 Сам. 25:18-35).

А

віґаїл зустріла Давида шанобливо, виявивши йому повагу. Вона красномовно і переконливо виклала йому свою справу. Не виправдовуючи зарозумілої поведінки свого чоловіка, вона благала зберегти йому життя. Своїми діями вона також показала, що є жінкою не просто розсудливою, а й благочестивою, і знає, що Бог веде та скеровує Давида. Вона висловила тверду віру в те, що Давид є Господнім помазаником (Рукопис 17, 1891 р.). Авіґаїл ненав’язливо вказала Давиду на те, як йому варто вчинити. Він повинен був вести війни Господа. За особисті образи йому не слід було мстити навіть тоді, коли його переслідували як зрадника... Такі слова могли промовити уста тільки того, хто був наділений мудрістю згори. Благочестя кармелітянки, подібно до аромату квітки, мимоволі відображалося на її обличчі, у словах і діях. Дух Божого Сина наповнював її душу. Її мова, приправлена ​​благодаттю, сповнена доброти й миру, поширювала небесний вплив. Серце Давида наповнилося кращими спонуканнями, і він здригнувся від думки про те, якими могли бути наслідки його нерозважливого кроку... Посвячене християнське життя завжди поширює світло, розраду і мир. Таке життя характеризують чистота, тактовність, простота і корисність. Воно наповнене безкорисливою любов’ю, що освячує все навколо. Таке життя наповнене присутністю Христа. І куди б така людина не пішла, вона всюди залишає світлий слід. Авіґаїл була мудрою порадницею. Під впливом її розсудливих слів гнів Давида вщух... З покірним серцем він прийняв докір... Він подякував Авіґаїл і поблагословив за справедливу пораду. Є чимало таких, котрі думають, що заслуговують похвали, приймаючи докір без роздратування, але як мало тих, хто дякує від щирого серця за докір і благословляє людей, ко187

трі намагаються врятувати їх від лихих учинків (Патріархи і пророки, с. 666, 667).

13 червня, вiвторок

Божественна вiдплата

«Не мстіть за себе, любі, але дайте місце гніву Божому, як написано: В Моїй владі є помста, і Я віддам, – каже Господь» (Римл. 12:19).

Х

оч Навал відмовив загону Давида, у той же вечір він влаштував пишний бенкет для себе та своїх розпусних друзів. Він їв і пив до тих пір, поки не впав у п’яне заціпеніння (Дочки Божі, с. 43). Навал міг розтратити велику кількість свого багатства заради потурання власним бажанням і прославлення самого себе; проте для нього було дуже великою жертвою дати винагороду тим, хто охороняв його стада великої та дрібної худоби. Навал схожий на багатого чоловіка з притчі. У нього на думці було тільки одне – використовувати милостиві дари Бога для того, щоб вгамувати свій егоїстичний апетит. Він і не думав подякувати Тому, Хто дає всі блага. Він не прагнув багатіти в Бога, його не приваблювали вічні скарби. Тимчасова розкіш і матеріальна вигода поглинали всі його думки і стали його богом (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1021. Коментар Е. Уайт). Навал у глибині своєї душі був боягузом, і коли він зрозумів, наскільки близько був від смерті через свою нерозважливість, його розбив параліч. Побоюючись, що Давид усе ще помститься йому, він сповнився таким жахом, що впав у безпам’ятство. Через десять днів Навал помер. Життя, дане йому Богом, стало лише прокляттям для світу. Серед веселощів і розваг Бог оголосив йому, як і багатому чоловікові з притчі: «Цієї ночі душу твою зажадають від тебе» (Луки 12:20) (Патріархи і пророки, с. 668). Дізнавшись про смерть Навала, Давид подякував Богові за те, що Він узяв відплату у Свої руки. Давид утримався від вчинення зла, і Господь обернув нечестя грішника на нього самого. Те, як Бог учинив з Навалом і Давидом, має спонукати людей віддавати свої проблеми в Його руки; адже в сприятли188

вий час Він поставить усе на свої місця (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1022. Коментар Е. Уайт).

Бог не вiдповiдав

14 червня, середа

«Та не відповів йому Господь ані в снах, ані урімом, ані пророками» (1 Сам. 28:6; див. також 1 Сам. 28:3-25).

Г

осподь ніколи не відвертається від душі, яка щиро впокорює себе перед Ним. Чому ж Він не відповідав Саулові? Своїми вчинками він сам позбавив себе можливості запитувати Бога. Він знехтував порадою пророка Самуїла, зробив Давида вигнанцем, убив Господніх священиків… Саул згрішив проти Духа благодаті, то чи міг Господь відповідати йому через сни або інші Свої об’явлення? Саул не прийшов до Бога в покорі та каятті. Він шукав не прощення гріха та примирення з Богом, а звільнення від ворогів. Через свою впертість і непокірність він віддалився від Бога. Саул міг повернутися до Господа лише шляхом каяття, але гордий монарх, знемагаючи від страху, вирішив шукати допомоги з іншого джерела... Цареві сказали, що в Ен-Дорі знайшла собі укриття жінка, яка викликає духів... Переодягнувшись, Саул пішов уночі лише з двома своїми слугами шукати місце, де переховувалася чаклунка... Що може бути жахливішим за те рабство, коли людина підкоряється владі найлютішого тирана – свого «я»! Віра в Бога та послух Його волі були єдиними умовами, за яких Саул міг бути царем Ізраїлю. Якби він виконав ці умови під час свого правління, то його царство перебувало б у безпеці; Бог провадив би його і був би його щитом. Господь довго терпів Саула, і хоч непокірність і впертість майже заглушили Божественний голос в його душі, він, однак, мав ще змогу розкаятися. Та коли, опинившись у небезпеці, Саул відвернувся від Бога, щоб шукати світла у прибічниці сатани, цим він розірвав останню ланку, яка з’єднувала його з Творцем… Спілкуючись із духом темряви, Саул погубив самого себе. Пригнічений жахом і відчаєм, він уже не міг вселити мужність у серця своїх воїнів. Відокремлений від Джерела сили, він вже не міг скерувати погляди ізраїльтян на Бога – їхньо189

го Помічника. Так мало статися провіщене лихо (Патріархи і пророки, с. 676-681).

15 червня, четвер

. Це не Самуiл

«Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, – бо забута і пам’ять про них» (Екл. 9:5; див. також 1 Сам. 28:3-25) .

К

оли Саул викликав Самуїла, Господь не наказував пророкові з’явитися перед царем. Саул нічого не бачив. Сатані не було дозволено турбувати Самуїла, який спочивав у могилі, й викликати його до життя заради того, щоб зустрітися з чаклункою з Ен-Дора. Бог не наділив сатану силою воскрешати мертвих. Ангели сатани можуть мати вигляд наших померлих друзів, наслідувати їхню мову й манери, щоб успішніше обманювати людей. Сатана чудово знав Самуїла, знав, як представити його перед чаклункою з Ен-Дора і як точно повідомити про долю Саула та його синів. Сатана з’являтиметься у вигляді близьких тим людям, яких він може обманути. Він поступово втирається в довіру й непомітно веде їх від Бога. Сатана встановлює над ними контроль, спочатку обережно, поки їхнє сприйняття не притупиться. Потім ворог робить їм усе сміливіші пропозиції, поки не підведе їх до скоєння практично будь-якого злочину. Піймавши їх у свою пастку, він радіє, дивлячись на їхнє замішання. Саме так сталося і у випадку із Саулом. Цар дозволив сатані полонити його, і тоді лукавий дав йому точне передбачення його долі. Повідомивши Саула через чаклунку з Ен-Дора, яким буде його кінець, сатана відкрив перед Ізраїлем шлях для отримання вказівок за допомогою сатанинської підступності, щоб у своєму повстанні проти Бога народ міг вчитися у нього і таким чином розірвати останню ланку, яка з’єднує їх із Господом. Саул знав, що цією останньою дією – зверненням за порадою до чаклунки з Ен-Дора ‒ він розірвав останню нитку, що зв’язувала його з Богом. Цар розумів: якщо до цього часу він ще не відокремився усвідомлено від Бога, то цей учинок 190

зробив цей поділ остаточним. Він уклав договір зі смертю й заповіт із пеклом. Чаша його беззаконь наповнилася (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1022, 1023. Коментар Е. Уайт).

Божi тасмницi

16 червня, п’ятниця

«Та Він сказав їм: Не вам знати час і строки, котрі Отець встановив Своєю владою» (Дії 1:7; див. також 1 Сам. 28:3-25).

Ч

аклунка з Ен-Дора уклала угоду з дияволом виконувати всі його вказівки. Якщо вона беззастережно віддасть себе під контроль його сатанинській величності, він буде здійснювати для неї чудеса й відкривати їй таємниці. Саме так вона і вчинила (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1022. Коментар Е. Уайт). Передрікаючи долю Саула через ворожку з Ен-Дора, сатана готував пастку для ізраїльського народу. Він сподівався, що євреї, пройнявшись довірою до чаклунки, приходитимуть до неї за порадами. Таким чином, вони залишать Бога – свого Порадника ‒ і віддадуться у владу сатани. Спіритизм приваблює до себе велику кількість прихильників, стверджуючи, що має можливість зазирнути в майбутнє і показати людям те, що Бог приховав від них. Господь у Своєму Слові змалював великі події майбутнього – усе важливе, що нам необхідно знати. Він дав нам надійний дороговказ серед небезпек, але мета сатани – підірвати довіру людей до Бога, викликаючи в них невдоволення життям, бажання пізнати те, що Бог у Своїй мудрості приховав від них, і водночас ставитися з презирством до того, що Він відкрив у Своєму святому Слові. Чимало людей втрачає спокій, не знаючи, чим завершиться та чи інша справа. Люди не люблять невизначеності; вони виявляють нетерпіння, відмовляючись чекати, щоб побачити Боже спасіння. Погані передчуття мало не зводять їх з розуму. Вони дають волю бентежним думкам і у своєму горі кидаються то в один, то в інший бік, намагаючись дізнатися про те, що приховане від них. Якби такі люди надіялися на Бога, пильнували й молилися, то знайшли б Божественну вті191

ху. Їхній дух заспокоївся б у спілкуванні з Богом. Стомлені та обтяжені душі знайшли би для себе спокій, якби прийшли до Ісуса. Однак, нехтуючи засобами, призначеними Богом для їхньої потіхи, і звертаючись до інших джерел, аби дізнатися про те, що Господь приховав, вони повторюють помилку Саула і пізнають лише зло (Патріархи і пророки, с. 686, 687) .

17 червня, субота

Самогубство

«Справедливість невинного дорогу йому випростовує, безбожний же падає через безбожність свою» (Прип. 11:5; див. також 1 Сам. 31:1-6).

Н

а рівнині Шунеш і на схилах гори Ґілбоа ізраїльські та филистимські війська вступили у смертельний бій. Хоча страшна картина в Ен-Дорській печері вбила в серці Саула будь-яку надію, він з відчайдушною сміливістю відстоював свій престол і царство. Однак усе це було марною справою. «І побігли Ізраїлеві мужі перед филистимлянами, і падали трупами на горі Ґілбоа». Три хоробрих царських сини загинули поруч з ним. Лучники напосідали на Саула. Він бачив, як його воїни падали навколо нього, як полягли його сини. Поранений цар не міг уже ані воювати, ані втікати. Спасіння стало неможливим, і тоді, щоб не потрапити живим до рук филистимлян, Саул наказав своєму зброєноші: «Витягни меча свого, і пробий мене ним». Коли ж той відмовився підняти руку на Господнього помазаника, Саул, упавши на меча, сам позбавив себе життя. Так загинув перший цар Ізраїлю, взявши на душу ще й гріх самогубства (Патріархи і пророки, с. 681, 682). Дотримуючись вимог сатани, Саул наближав наслідки, які намагався відвернути за допомогою своїх неосвячених здібностей. Бунтівний цар знову і знову нехтував порадами Господа, і Бог дозволив Саулу пожати плоди його нерозсудливості й людської мудрості. Вплив Божого Духа міг відвернути його від злого шляху, який він обрав і який у результаті призвів до смерті. Бог ненавидить будь-який гріх, і коли людина вперто відмовляється від усіх настанов Небес, тоді ворог обманює її, 192

зваблюючи за допомогою пристрастей (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1019. Коментар Е. Уайт). Перший цар Ізраїлю зазнав поразки, оскільки поставив свою волю вище за волю Бога. Через пророка Самуїла Господь наставляв Саула, щоб його діла як царя Ізраїлю відрізнялися найсуворішою чесністю. Тоді Бог благословив би його правління і подарував би процвітання. Але Саул відмовився поставити послух Богу на перше місце, а небесні принципи ‒ в основу свого правління. Він загинув у безчесті й розпачі (там само, с. 1017).

Друг сумуc-

18 червня, недiля

«Ой, попадали лицарі, і загинула зброя військова!» (2 Сам.

1:27; див. також 2 Сам. 1:13-27).

Д

вічі Саул був у руках Давида, і коли його люди пропонували вбити царя, він відмовлявся підняти руку на того, хто за повелінням Божим був посвячений царювати над Ізраїлем... Горе Давида з приводу смерті Саула було щирим і глибоким, що свідчило про великодушність благородної натури. Загибель ворога не тішила його. Перешкода, що заважала Давидові зійти на престол Ізраїлю, була усунута, та це не принесло йому радості. Смерть Саула стерла з пам’яті згадку про його підозри і жорстокість; тепер він думав лише про те, що в ньому було благородного і гідного царського достоїнства. Ім’я Саула було пов’язане з ім’ям Йонатана – щирого та безкорисливого друга (Патріархи і пророки, с. 695, 696). Йонатан, спадкоємець престолу за народженням, відмовився від царства за Божественним повелінням. Він був ніжним і вірним другом своєму супернику. Оберігаючи життя Давида, він наражав на Небезпеку власне життя. Йонатан залишився вірним батькові в похмурі дні його влади, яка слабшала, і в той час, коли він зовсім позбувся її. Ім’я Йонатана високо цінується на Небесах, а на землі свідчить про існування безкорисливої ​​любові та її сили (Виховання, с. 157). Пісня, у якій Давид виливає скорботу свого серця, стала дорогоцінним надбанням для його народу, а також Божого народу усіх наступних віків: 193

«Ой, попадали лицарі в бою... Тужу за тобою, Йонатане, мій брате! Ти для мене був вельми улюблений, Любов твоя була для мене дорожчою від кохання жіночого! Ой, попадали лицарі, і загинула зброя військова!» (Патріархи і пророки, с. 696).

19 червня, понедiлок

Його остання помилка

«Узза простяг руку до Божого ковчегу, і схопив його, бо зноровилась була худоба. І запалився Господній гнів на Уззу, і Бог уразив його там за цю провину. І він помер там при Божому ковчезі» (2 Сам. 6:6, 7; див. також 2 Сам. 6:1-11).

Д

оля, що спіткала Уззу, була Божественним судом за порушення чіткого повеління. Через Мойсея Господь дав спеціальну вказівку щодо перенесення ковчега. Ніхто, крім священиків, нащадків Аарона, не повинен був торкатися його і навіть дивитися на нього, коли він непокритий… Священики повинні були покрити ковчег, а сини Кегатові мали підняти його, тримаючи за держаки, вставлені в кільця, що знаходилися з кожного боку ковчега й ніколи не виймалися звідти. Гершоновим і Мерарієвим синам, відповідальним за покривала, дошки та стовпи скинії, Мойсей дав вози та волів для перевезення того, що було їм доручено. «А Кегатовим синам не дав, бо на них лежала служба святині, – на плечах повинні носити» (Числ. 7:9). Таким чином, при винесенні ковчега з Кіріят Єаріма була виявлена очевидна і непростима неповага до Господніх вказівок… Филистимляни, не знаючи Божого Закону, поставили ковчег на воза, коли повертали його Ізраїлеві, і Господь не заперечував проти цього. Але ізраїльтянам була чітко викладена Божа воля з усіх цих питань, а тому нехтування вказівками ганьбило Бога. На Уззі лежала тяжка вина самовпевненості. Порушення Божого Закону притупило в людській свідомості почуття його святості. Маючи невизнані гріхи, незважаючи 194

на Божественну заборону, Узза насмілився доторкнутися до символу Божої присутності. Господь не може прийняти часткового послуху або недбалого ставлення до Його Заповідей. Покаранням, яке спіткало Уззу, Бог бажав показати усьому Ізраїлеві важливість чіткого дотримання Його вимог. Таким чином смерть однієї людини могла привести народ до каяття і запобігти покаранню тисяч (Патріархи і пророки, с. 705, 706).

Таcмна робота сатани

20 червня, вiвторок

«Адже наша боротьба не з тілом і кров’ю, але з началами, з владами, зі світовими правителями темряви цього віку, з піднебесними духами злоби» (Ефес. 6:12; див. також 2 Сам. 11 ).

Б

іблія досить стримана стосовно похвали людям. У ній досить скупо розповідається про заслуги навіть найвидатніших мужів. Подібне замовчування не випадкове, і з нього потрібно зробити висновки. Усі хороші якості, які мають люди, є Божим даром; добрі справи звершуються Божою благодаттю через Христа. Оскільки люди всім зобов’язані Богові, то й слава від того, ким вони є і що роблять, належить тільки Йому; люди – лише знаряддя в Божих руках. На підставі біб­ лійних історій довідуємося, яким небезпечним є вихваляння або звеличування людини; якщо особистість починає забувати про свою повну залежність від Бога й надіятися на власні сили, її падіння стає неминучим… Ми не здатні боротися власними силами, тому все, що відвертає наші думки від Бога, усе, що призводить до самозвеличення та почуття власної незалежності, обов’язково приготує дорогу для нашого падіння. Біблія має на меті викликати недовіру до людської сили і водночас вселити віру в силу Божественну. Дух самовпевненості й самозвеличення приготував Давидові шлях до падіння. Лестощі та майстерні зваблення, на які багаті влада й розкіш, не обминули його. Взаємовідносини з навколишніми народами також позначилися згубним впливом. За звичаєм, поширеним серед правителів Сходу, злочини, недопустимі для підлеглих, залишалися безкарними для 195

царя; закон про стриманість, обов’язковий для підданих, не поширювався на царя; усе це притупило в серці Давида усвідомлення огидної природи гріха. Замість того щоб у покорі покладатися на силу Єгови, цар почав надавати перевагу власній мудрості й силі. Коли сатані вдається розлучити душу з Богом – єдиним Джерелом сили, він намагається пробудити гріховні бажання тілесної природи. Діяльність ворога відзначається холоднокровністю й послідовністю; спочатку вона може бути непомітною і не викликати жодних побоювань, однак ця таємна робота руйнує фортецю принципів (Патріархи і пророки, с. 717, 718).

21 червня, середа

Один грiх веде до iншого

«Та в Господніх очах була злою та річ, що оце зробив був Давид» (2 Сам. 11:27; див. також 2 Сам. 11).

О

пинившись у безпеці та добробуті, Давид перестав покладатися на Бога і поступився сатані, заплямувавши свою душу гріхом. Призначений Небом стати на чолі народу; вибраний Богом для того, щоб дотримуватися Його Закону, цар сам зневажив його постанови. Той, котрий повинен був наводити жах на грішників, власним прикладом зміцнив їхні руки. Серед небезпек, які загрожували йому замолоду, Давид міг віддати свою справу Богові. Рука Господня провадила його безпечним шляхом повз численні тенета, розставлені для його ніг. Але зараз, винуватий і нерозкаяний, він не просив допомоги та керівництва Небес, а намагався виплутатися з небезпеки, у яку втягнув його гріх. Вірсавія, чия згубна краса виявилася пасткою для царя, була дружиною Урії-­хіттеянина, одного з найхоробріших і найвірніших воїнів Давида. Ніхто не міг передбачити, якими будуть наслідки цього злочину, якщо про нього стане відомо... Спроби Давида приховати свою провину не мали успіху... У відчаї Давид поспішив додати до перелюбу ще й вбивство. Той, хто знищив Саула, намагався призвести до загибелі й Давида. Хоча спокуси були різними, вони провадили до одного – порушення Божого Закону...

196

Урія сам став вісником, принісши наказ про власний смертний вирок. У листі царя, який Урія власноручно передав Йоавові, зазначалося: «Поставте Урію напереді найтяжчого бою і відступіте від нього, щоб він був ударений, і помер». Йоав, кот­ рий уже заплямував себе безпричинним убивством, без вагань виконав наказ царя; і Урія загинув від меча аммонітянина. Той, чиє чутливе сумління та високе почуття гідності не дозволяли навіть під час небезпеки, що загрожувала життю, підняти руку на помазаника Господнього, впав настільки низько, що скривдив і вбив одного з найвірніших і найдоблесніших воїнів, сподіваючись при цьому спокійно насолоджуватися плодами свого гріха. Як же потьмяніло сяюче золото! Як воно змінилося! (Патріархи і пророки, с. 718-720).

Догана царю

22 червня, четвер

«І сказав Натан до Давида:“ Ти – той чоловік!”» (2 Сам. 12:7; див. також 2 Сам. 12:1-14).

З

плином часу гріх Давида та Вірсавії став відомим, викликаючи підозру, що смерть Урії була запланованою. Це ганьбило Господа. Він виявив ласку до Давида і звеличив, у той час як його гріх спотворив Божий характер і збезчестив Його Ім’я. Це призвело до зниження норм моралі в Ізраїлі, так що для багатьох гріх втратив свою огидність, а ті, котрі не любили Бога й не боялися Його, стали ще сміливішими у своєму беззаконні. Пророкові Натану було доручено піти до Давида зі словами докору. Це було нечувано страшне та суворе осудження. Лише декотрі з монархів могли вислухати таку догану і не віддати на смерть того, хто викрив злочин. Натан мужньо сповістив Божественний вирок, учинивши це з мудрістю, отриманою з Неба; його слова зворушили сумління царя, викликали співчуття, примусивши винести самому собі смертний вирок... Винуватці можуть, подібно до Давида, приховати свій злочин від людей; можуть докладати зусиль, аби навіки утаїти від людських очей вчинене ними зло, та «все оголене й відкрите перед Його очима, – Йому дамо звіт!» (Євр. 4:13) (Патріархи і пророки, с. 720, 721).

197

У той час як цар прямував шляхом потурання власним бажанням і порушення Заповідей, пророк Натан розповів йому притчу про багача, який узяв овечку бідняка. Однак Давид був цілком одягнений в одяг гріха й не зміг розпізнати в собі грішника. Він потрапив у пастку і... виголосив вирок, на його думку, іншій людині, засуджуючи її на смерть... Це переживання було для Давида найболіснішим, але водночас воно принесло йому найбільшу користь. Якби Натан не змалював правдиву ситуацію, у якій Давид так чітко впізнав себе, то цар не усвідомив би згубності свого гріха й загинув би. Визнання провини було порятунком для його душі. Він побачив себе в новому світлі, таким, яким його бачив Гос­ подь. І все своє життя цар шкодував про свій гріх (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1023. Коментар Е. Уайт).

23 червня, п’ятниця

Грiховний шлях важкий

«Та що ти спонукав зневаження Господа цією річчю» (2 Сам.

12:14; див. також 2 Сам. 12:1-14).

У

наступних поколіннях безбожники, вказуючи на темну пляму в житті Давида, насмішкувато й зловтішно вигукували: «Ось муж за серцем Бога!» Таким чином релігія зазнавала ганьби. Бог і Його Слово зневажалися, душі черствіли в невірстві, і багато людей безсоромно поринали в гріх під маскою благочестя. Але в історії Давида немає жодної спроби виправдати гріх. Коли цар був слухняний Божій волі, він був названий мужем за серцем Бога. Коли ж він згрішив, ці слова вже не стосувалися його, аж доки він не розкаявся і знову не навернувся до Господа... Хоч Давид розкаявся у своєму гріху і був прощений та прийнятий Господом, він продовжував пожинати згубні плоди посіяного ним... Авторитет Давида у власному домі також послабшав; йому важко було претендувати на повагу та послух його синів. Почуття вини змушувало його мовчати навіть там, де потрібно було чітко засудити гріх. Саме це заважало йому здійснювати правосуддя у власному домі...

198

Ті, котрі, посилаючись на приклад Давида, намагаються применшити вину за власний гріх, повинні на підставі Біблії усвідомити, що шлях беззаконня – це жахливий і важкий шлях. Хоч, подібно до Давида, такі люди можуть розкаятися, їм доведеться пожинати плоди гріха вже в цьому житті, і вони зрозуміють, яка це гірка й тяжка справа (Патріархи і пророки, с. 722-724). Людина стає винною, завдаючи шкоди своєму ближньому, але основна її провина полягає в гріху, що чиниться проти Господа, і через той негативний вплив, який її приклад справляє на людей. Справжня Божа дитина не ставиться легковажно до жодної з вимог Господа (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1147. Коментар Е. Уайт). Бог бажав, щоб історія падіння Давида стала застереженням, аби навіть ті, кого Він щедро благословляє, ніколи не почували себе в безпеці, нехтуючи молитвою і втрачаючи пильність. Такою ж ця історія залишається і для тих, хто покірно намагається засвоїти Божу науку (Патріархи і пророки, с. 724).

Зовнiшня краса

24 червня, субота

«Але, Господи, щит Ти для мене та слава моя, і мою голову Ти підіймаєш!» (Псал. 3:4; див. також 2 Сам. 14:25-15:30).

П

остійно пам’ятаючи про власне порушення Божого Закону, Давид почував себе морально скутим. Колись сміливий і рішучий, він став невпевненим і пригніченим. Його вплив на народ значно послабився. Усе це сприяло здійсненню задумів його безсердечного сина… У той час як цар виявляв дедалі більшу схильність до замкнутості й перебування на самоті, Авесалом старанно завойовував симпатії народу... Щодня біля воріт міста, де переважно збиралася юрба прохачів зі своїми скаргами, можна було побачити цього мужа зі шляхетною зовнішністю. Авесалом спілкувався з ними, вислуховуючи скривджених, висловлюючи співчуття до їхніх страждань і жалкування з приводу бездіяльності урядовців (Патріархи і пророки, с. 729, 730).

199

Своєю красою, чарівними манерами й удаваною добротою він майстерно завойовував серця людей. У його душі не було доброзичливості, він був честолюбним і, як свідчать його вчинки, готовим вдатися до інтриг та злочину, щоб заволодіти царством. За любов і доброту свого батька він хотів віддячити тим, що мав намір убити його. Прихильники Авесалома в Хевроні проголосили його царем, і він вирушив з ними проти свого батька (Духовні дари, т. 4, ч. 1, с. 89). У покорі та печалі, гнаний улюбленим сином, Давид вийшов за ворота Єрусалима, змушений залишити свій престол, палац і Божий ковчег. Люди йшли слідом за ним довгою, сумною, подібною до похоронної процесією (Патріархи і пророки, с. 731). Багато з тих, хто бачить не так, як Бог, й оцінює ситуацію з людської точки зору, могли б вирішити, що у випадку з Давидом нарікання можна було виправдати і що щирість його покаяння багато років тому позбавила б його від нинішнього суду... Давид не промовив жодного слова нарікання. Найвиразніший псалом, будь-коли виконаний ним, був написаний тоді, коли він босий, ридаючи, піднімався на Оливну гору ‒ безкорисливий, благородний і покірливий (Лист 6, 1880 р).

25 червня, недiля

Велич у приниженнi

«Хоч сиджу в темноті, та Господь мені світло! Буду зносити я гнів Господній, бо згрішила Йому, аж поки не вирішить справи моєї, та суду не вчинить мені» (Михея 7:8, 9).

С

умління нагадувало Давидові гіркі та принизливі для нього істини. У той час як його вірні піддані дивувалися такому несподіваному повороту долі, для царя це не було таємницею. Давид передчував, що такий час прийде. Він дивувався, що Бог так довго терпів його гріхи й відкладав заслужене покарання. І тепер, у час такої поспішної та сумної втечі, босий, зодягнутий у лахміття замість царських шатів, прислухаючись до голосіння своїх прибічників, що відлунням відбивалося в горах, він думав про свою улюблену столицю – місто, що стало свідком його гріха, і, згадуючи про Божу доброту й довготерпіння, не втрачав надії…

200

Не один грішник намагається виправдати свій гріх, вказуючи на падіння Давида, але як мало таких, котрі каються й упокорюють себе, як і він. Як мало людей приймає докір та покарання з терпінням і стійкістю Давида... Він визнав свій гріх і упродовж багатьох років намагався виконувати свої обов’язки як вірний Божий слуга. Він працював на благо свого царства, і за часів його правління воно досягло небувалої могутності й розвитку. Давид також зібрав величезні запаси будівельних матеріалів для спорудження Божого дому; невже вся праця його життя виявиться марною? Невже плоди самовідданої роботи, геніального й мудрого управління державою потраплять до рук його нечестивого та віроломного сина, кот­рий не вболіває ані за Божу честь, ані за добробут Ізраїлю? Якими природними могли б здаватися нарікання Давида на Бога під час такого великого лиха! Але він бачив, що причина цього лиха – його власний гріх… Господь не залишив Давида. Його переживання, коли він, жорстоко скривджений і ображений, виявляв дух смирення та безкорисливості, великодушності та покірності, є однією з найблагородніших сторінок у його житті. Ще ніколи правитель Ізраїлю не був таким по-справжньому великим в очах Небес, як у цей час найбільшого приниження (Патріархи і пророки, с. 737, 738).

Нерозважливий мудрець

26 червня, понедiлок

«Бо це Господь наказав зламати добру Ахітофелову раду, щоб Господь приніс зло на Авесалома» (2 Сам. 17:14; див. також 2 Сам. 16:15-17:24).

А

хітофел переконав Авесалома в необхідності негайно розпочати воєнні дії проти Давида... Цей план отримав схвалення царських радників. Якби він був втілений у життя, Давида, без сумніву, вбили би, але Господь втрутився та врятував його. Подіями керувало Провидіння, вище за муд­рість прославленого Ахітофела... Хушая не покликали на раду, та він і не пішов би без запрошення, щоб у ньому не запідозрили вивідувача; однак після 201

того як нарада закінчилася, Авесалом, котрий шанобливо ставився до думки радника свого батька, розповів йому про план Ахітофела. Хушай розумів: якщо запропонований план здійсниться, то Давид загине. «Не добра та рада, яку цього разу радив Ахітофел», – сказав він... Хушай запропонував свій план, який лестив марнославній, егоїстичній натурі, що любила хизуватися власною силою... «І сказав Авесалом та всі Ізраїлеві мужі: “Ліпша рада аркеянина Хушая від ради Ахітофелової!”» Але серед них був той, кого не можна було ввести в оману, хто передбачав наслідки фатальної помилки Авесалома. Ахітофел розумів, що справа повстанців зазнає поразки. Він знав також і те, що як би не склалася доля царського сина, для нього, радника, котрий був ініціатором його найтяжчих злочинів, пощади не буде. Ахітофел підтримував Авесалома в повстанні; за його порадою той вчинив найогидніший гріх, зганьбивши свого батька. Він порадив убити Давида і склав план, як це зробити; він позбавив себе останньої можливості помиритися із царем, тепер же Авесалом віддав перевагу не йому, а іншому. Охоплений ревнощами, гнівом і відчаєм, Ахітофел «встав та й пішов до свого дому, до свого міста. І він зарядив про дім свій, та й повісився». Ось до чого призвела мудрість людини, яка, незважаючи на всі свої блискучі здібності, не обрала Бога своїм Порадником (Патріархи і пророки, с. 740, 741).

27 червня, вiвторок

Пам’ятник iз камiння

«І взяли вони Авесалома, та й кинули його в лісі до великої ями, і накидали над ним дуже велику могилу з каміння» (2 Сам. 18:17; див. також 2 Сам. 18:1-18).

Д

авид і всі, що були з ним, – воїни, державні діячі, старші за віком і молоді, жінки та маленькі діти – уночі перейшли глибоку швидкоплинну ріку... Рада Хушая досягла своєї мети: Давидові вдалося уникнути смертельної небезпеки, але нерозважливий царевич не міг заспокоїтися і незабаром вирушив у погоню за батьком... Місцем битви став ліс поблизу Йордану, де чисельна перевага війська Авесалома завдала йому лише шкоди. Опи202

нившись у лісовій хащі, серед боліт, загони Авесалома, яким бракувало дисципліни, розгубилися і стали некерованими... Авесалом, зрозумівши, що його справа програна, повернув назад, але заплутався волоссям у гілках розлогого дерева; мул, на якому він їхав, утік, і він безпомічно повис, ставши легкою здобиччю противника. У такому стані Авесалома зна­ йшов якийсь воїн, котрий, боячись царського гніву, пощадив його, але розповів про це Йоавові. Йоав довго не вагався. Він колись заприязнився з Авесаломом, двічі мирив його з Давидом, а той так безсоромно зловживав його довір’ям. Якби не переваги, які Авесалом отримав завдяки заступництву Йоава, це повстання ніколи б не піднялося. Тепер у владі Йоава було одним ударом знищити заколотника цього лиха. «І він узяв три стріли в руку свою, і послав їх у серце Авесалома»... Так загинули призвідники заколоту в Ізраїлі. Ахітофел покінчив життя самогубством. Царський син Авесалом, чия краса була гордістю Ізраїлю, загинув у розквіті сил, його мертве тіло кинули до ями, закидавши на знак вічної ганьби грудою каміння. Ще за життя Авесалом спорудив для себе розкішний пам’ятник у долині царів, але єдиним пам’ятним знаком, яким було позначено його могилу, стала купа каміння в пустелі (Патріархи і пророки, с. 742-744).

Бiльше нiж грошi

28 червня, середа

«І радів народ за їхню жертву, бо вони жертвували Господеві з цілого серця» (1 Хронік 29:9; див. також 1 Хронік 29:1-14).

В

ід самого початку царювання Давида однією з його найзаповітніших мрій було спорудити храм для Гос­ пода. Хоч Давидовим намірам не судилося здійснитися, він доклав чимало зусиль і щиросердечного завзяття, щоб його задум міг втілитися в життя. Давид зібрав велику кількість найдорожчих матеріалів: золота, срібла, онікса та іншого кольорового каменю, зокрема мармуру, та найкоштовнішої деревини. Тепер же скарби, зібрані Давидом, мали перейти спадкоємцям, оскільки інші руки повинні були збудувати храм для ковчега – символу Божої присутності.

203

Відчуваючи наближення смерті, цар скликав князів Ізраїлю та представників усіх частин царства, щоб передати їм цей спадок. Він бажав дати їм настанови перед смертю, заручитися їхнім словом і підтримкою у великій справі… «І хто ще жертвує, – запитав він, звертаючись до численної громади, що принесла щедрі дари, – щоб сьогодні наповнити свою руку пожертвою для Господа?». Громада охоче відгукнулася… Із великою старанністю цар збирав коштовні матеріали для побудови й оздоблення храму. Він склав чудові гімни, які мали звучати в його дворах. Тепер його серце раділо в Господі, тому що начальники та князі Ізраїлю так благородно відгукнулися на його заклик і посвятили себе на важливу працю, що чекала на них… Усе, що людина отримала від Божих щедрот, належить Йому. Дорогоцінні та прекрасні дари землі, якими Бог наділяє людей, посилаються їм для випробовування, аби виміряти глибину їхньої любові до Нього та вдячності за Його ласку. Усі багатства – матеріальні статки чи інтелектуальні здібності – необхідно покласти як добровільну жертву до ніг Ісуса, щоб той, хто це робить, міг сказати разом з Давидом: «Бо все це – від Тебе, і з Твоєї руки отримане, дали ми Тобі» (Патріархи і пророки, с. 750-753).

29 червня, четвер

Шляхетна старiсть

«Не кидай мене на час старости, коли зменшиться сила моя, не лиши Ти мене» (Псал. 71:9).

Д

авид благав Господа не залишати його в похилому віці. Чому він так молився? Цар бачив, що більшість людей похилого віку, які оточували його, були нещасними через негативні риси характеру, які з роками ставали більш очевидними. Якщо від природи вони були жадібними, то в зрілому віці це проявлялося особливо сильно. Якщо вони були заздрісними, дратівливими й нетерплячими, то з віком усі ці риси лише поглиблювалися (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1148. Коментар Е. Уайт).

204

Давида гнітило, що царі й вельможі, які, здавалося, мали Божий страх у зрілі роки, у старості ставали підозрілими до своїх найкращих друзів і родичів. Коли друзі виявляли до них увагу, вони побоювалися, що ними керують корисливі мотиви. Вони прислухалися до натяків і лукавих порад сторонніх людей щодо тих, кому варто було довіряти. Нестримні ревнощі іноді спалахували в них через те, що не всі були згодні з їхньою непереконливою думкою. Їхня жадібність була огидною. Ці люди часто думали, що їхні власні діти й інші родичі бажають їм смерті, щоб зайняти їхнє місце, заволодіти їхнім майном і приймати належну їм повагу. Ревнощі й жадібність настільки керували деякими з них, що вони знищували власних дітей. Давид помічав: хоч життя деяких у зрілому віці було праведним, коли приходила старість, вони, здавалося, втрачали контроль над собою. Сатана входив у них і приводив їхній розум у стан занепокоєння і незадоволення ... Це дуже хвилювало Давида, він із жахом думав про той час, коли досягне похилого віку. Давид боявся, що Бог покине його і він буде таким самим нещасним, як і інші люди похилого віку, за поведінкою яких він спостерігав, і що він буде залишений на поталу ворогам Господа. З таким тягарем на душі Давид щиро молився: «Не кидай мене на час старости, коли зменшиться сила моя, не лиши Ти мене» (Свідчення для Церкви, т. 1, с. 422, 423).

Останнi слова

30 червня, п’ятниця

«Оце останні Давидові слова» (2 Сам. 23:1; див. також 2 Сам. 23:1-5).

О

станні слова Давида, які знаходимо у Святому Письмі, – це пісня надії, сповнена високих принципів і невмирущої віри: «Слово Давида, сина Єссеєвого, і слово мужа високопоставленого, помазаного Богом Якововим, і солодкого піснотворця Ізраїлевого. Дух Господній говорить в мені...

205

Пануючий серед людей, справедливий панує у Божім страху! І він буде, як світло поранку безхмарного, коли сонце виходить уранці, як з блиску трава виростає з землі по дощі! Чим мій дім не такий перед Богом? Вічного-бо заповіта в усьому мені там укладено і він стережеться, бо він усе спасіння моє й усе жадання!» (2 Сам. 23:1-5). Великим було падіння Давида, але й глибоким виявилося його каяття, палкою – любов і сильною – віра. Йому було багато прощено, тому що він багато полюбив. Псалми Давида є відображенням усієї різноманітності пережитих ним досвідів – від мук винуватого сумління та само­ осудження до вершин віри та найближчого спілкування з Богом. Історія його життя свідчить про те, що гріх приносить лише ганьбу та горе, а Божа любов і милість досягають навіть найбільших глибин; віра дає душам, що каються, право стати Божими синами. З усіх запевнень, що містяться в Його Слові, історія Давида є одним із найсильніших свідчень Божої вірності, справедливості та милості Його завіту… Чудові обітниці були дані Давидові та його дому, обітниці, що сягають вічності й повністю здійсняться у Христі (Патріархи і пророки, с. 754).

206

Липень

1 липня, субота

Договiр з Богом

«І зміцнився Соломон, син Давидів, над царством своїм, а Гос­ подь, Бог його, був із ним та високо звеличив його» (2 Хронік 1:1; див. також 2 Хронік 1).

С

правжня слава перших років царювання Соломона полягала не у винятковій мудрості, казкових багатствах, необмеженій владі та популярності, а в тому, що завдяки муд­ рому використанню небесних дарів Ім’я Бога Ізраїлевого було вшановане (Пророки і царі, с. 32, 33). Шляхетний у юності та зрілому віці Соломон, до якого Бог виявляв прихильність, розпочав царювання, що обіцяло процвітання та славу. Народи дивувалися знанню та проникливості мужа, якому Бог дав мудрість. Але гордість, спричинена добробутом, призвела до розділення з Богом. Залишивши радість від спілкування з Господом, Соломон почав шукати задоволення у чуттєвих насолодах (Виховання, с. 152, 153). Сатана добре знав, чого можна досягти за допомогою послуху, і в ранній період царювання Соломона – це були чудові роки для Ізраїлю завдяки мудрості, милосердю і справедливості царя – він намагався так впливати на нього, щоб непомітно зруйнувати вірність Соломона його принципам і розлучити його з Богом (Основи християнського виховання, с. 498). Чи припустився Господь помилки, поставивши Соломона на таку відповідальну посаду? Ні, Бог готував його до виконання цих обов’язків і обіцяв йому благодать і силу на умові послуху... Бог ставить людей на відповідальні пости, щоб вони виконували не свою, а Його волю. Поки люди дотримуються Його чистих принципів правління, Він буде їх благословляти і зміцнювати, визнаючи Своїми знаряддями. Бог ніколи не залишає того, хто вірний принципу (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1128. Коментар Е. Уайт). Господь сказав до Соломона: якщо він буде ходити Його шляхами, то Його благословення буде з ним і йому буде дана мудрість. Однак Соломону не вдалося виконати умови свого договору з Богом. Він прислухався до спонукань свого серця, і Гос­подь залишив його, дозволивши керуватися власними бажаннями.

208

Сьогодні у кожного є певна роль – виконувати свої обов’язки і нести покладену на нього відповідальність. Ніхто не може належним чином виконувати це, не отримавши муд­ рості згори (Лист 104, 1902 р.).

«Я недоросток»

2 липня, недiля

«Я недоросток… Дай же Своєму рабові серце розумне, щоб судити народ Твій» (1 Цар. 3:7, 9; див. також 1 Цар. 3:4-15).

С

лова, з якими Соломон звертався до Бога в молитві перед стародавнім жертовником у Ґів’оні, свідчать про його покірливість і велике бажання прославити Гос­ пода. Він розумів, що без Божественної допомоги був безпорадним у виконанні покладених на нього обов’язків, як мала дитина. Соломон знав, що йому бракує мудрості; усвідомлення такої великої потреби спонукало його шукати цієї мудрості в Бога. У його серці не було егоїстичного бажання отримати знання, які підносили б його над іншими. Він бажав вірно виконувати покладені на нього обов’язки, тому обрав дар, завдяки якому під час його царювання Бог міг бути прославлений. Соломон ніколи не був таким багатим, мудрим і воістину великим, як тоді, коли визнав: «Я недоросток, не знаю виходу та входу». Люди, котрі нині обіймають відповідальні посади, повинні намагатися засвоїти науку, що міститься в молитві Соломона. Чим вищу посаду обіймає людина, чим більша відповідальність лежить на ній, тим ширший вплив вона справлятиме і тим більшою повинна бути її залежність від Бога. Така людина повинна завжди пам’ятати, що покликання до духовної праці поєднується з покликанням обачно поводитися перед людьми. Перед Богом вона має бути, як учень. Посада сама по собі не приносить святості характеру. Людина стає по-справжньому великою, коли вшановує Бога і виявляє послух Його Заповідям (Пророки і царі, с. 30, 31). Наші прохання до Бога не повинні виходити із серця, наповненого егоїстичними прагненнями. Господь закликає нас обирати ті дари, які примножать Його славу. Він бажає, 209

щоб ми обирали небесне, а не земне. Господь відкриває перед нами широкі можливості й переваги спілкування з Небом. Він надихає нас прагнути до найбільш піднесених цілей і оберігає наші найцінніші скарби. Коли земне майно буде знищене, віруючий зрадіє небесному скарбу, багатству, яке не можна втратити внаслідок земних катаклізмів (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1026. Коментар Е. Уайт).

3 липня, понедiлок

Мудрiсть, щоб знати, про що просити

«Коли ж кому з вас бракує мудрості, хай просить у Бога, Який дає всім щедро і не докоряє, тож буде йому дано» (Якова 1:5; див. також 1 Цар. 3:6-14).

Б

ог, Якому ми служимо, безсторонній. Той, Хто дав Соломонові дух мудрої проникливості, бажає і сьогодні злити на Своїх дітей таке саме благословення… Коли людина обтяжена відповідальністю й бажає мудрості більше, ніж багатства, влади чи слави, її бажання здійсниться. Така людина довідається від Великого Учителя не лише про те, що вона має робити, але і як потрібно виконати цю роботу, щоб отримати Божественне схвалення. Доки людина, обдарована Богом мудрістю та здібностями, перебуватиме у святості, доти вона не прагнутиме обійняти високу посаду, щоб правити або панувати. У міру необхідності люди повинні виконувати свої обов’язки, але справжній керівник, замість прагнення до панування, прохатиме в молитві муд­ре серце та вміння розрізняти добро і зло. Життєвий шлях людей, які займають високе становище, нелегкий, однак кожна складна ситуація має все більше спонукати їх до молитви. Вони ніколи не повинні нехтувати порадою Великого Джерела усякої мудрості. Зміцнені та просвічені Великим Учителем, вони мужньо боротимуться з гріхом, відрізнятимуть правду від неправди, добро від зла. Такі люди схвалюватимуть те, що схвалює Бог, і ревно чинитимуть опір спробам впровадити в Його справу хибні принципи.

210

Бог подарував Соломонові мудрість, якої він прагнув понад багатство, славу та довгий вік. Його бажання володіти гос­тротою розуму, великодушністю серця та делікатністю здійснилося (Пророки і царі, с. 31). Нам було б корисно ретельно вивчати молитву Соломона й уважно дослідити кожну деталь, від якої залежало, чи отримає він рясні благословення, які Господь був готовий вилити на нього (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1026. Коментар Е. Уайт). Бог схвалив молитву Соломона. Сьогодні Він також почує і схвалить молитви тих, хто з вірою покірно кличе до Нього про допомогу. Він обов’язково відповість на сповнену прохання молитву того, хто готується до служіння. У відповідь Бог скаже: «Проси, що Я маю дати тобі!»... Той, Хто скеровував розум Соломона в цій молитві, і сьогодні буде навчати Своїх слуг, як молитися про те, що їм необхідно (там само).

Наймудрiший з людей

4 липня,

вiвторок

«І говорив він про дерева, від кедру, що на Ливані, й аж до ісопу, що росте на стіні. І говорив про худобу, і про птаства, і про плазуюче та про риб» (1 Цар. 5:13; див. також 1 Цар. 5:9-14).

І

з плином часу слава Соломона зростала; він же постійно прагнув ушановувати Бога тим, що розвивав свої розумові й духовні сили і ділився з іншими отриманими ним благословеннями. Соломон усвідомлював, що володів мудрістю, владою та розумінням виключно завдяки милості Єгови; він знав, що ці дари були дані йому для того, щоб через нього світ міг отримати пізнання Царя царів. Соломон виявляв особливу зацікавленість у природознавстві, однак не обмежувався якоюсь однією галуззю науки. Старанно досліджуючи все творіння – живе й неживе, – він отримав ясне уявлення про Творця. У силах природи, у розмаїтті мінералів, у тваринному світі, у кожному дереві, кущику та квітці він бачив об’явлення Божої мудрості. Оскільки ж Соломон прагнув розширити свої знання, то його пізнання Бога та любов до Нього постійно зростали.

211

Богонатхненна мудрість Соломона знайшла своє відображення в похвальних піснях і численних притчах… У притчах Соломона висвітлені принципи святого життя й високих прагнень, істини небесного походження, що провадять до благочестя, принципи, якими необхідно керуватися в усіх обставинах життя. Завдяки повсюдному поширенню цих принципів та визнанню того, що Богові належить уся хвала й пошана, ранній період царювання Соломона відзначався високою моральністю і добробутом… О, якби в наступні роки Соломон звернув увагу на ці чудові слова мудрості! О, якби той, котрий колись сказав: «Уста мудрих знання розсівають» (Прип. 15:7) і котрий навчав земних царів віддавати Царю царів ту славу, якою вони бажали вшанувати один одного, то ніколи «лукавими устами» із «зарозумілістю та гордістю» не привласнив би слави, що належала виключно Богові! (Пророки і царі, с. 33, 34).

5 липня, середа

Яка епiтафiя!

«Тому вийдіть з-поміж них і відділіться, – каже Господь, – і до нечистого не доторкайтеся, і Я прийму вас» (2 Кор. 6:17; див. також 1 Цар. 3:1; 11:1-8).

Ч

имало простих людей розпочали життя таким самим ясним багатообіцяючим ранком, що і благородний Соломон, однак, зробивши один неправильний крок у шлюбному союзі, вони знищили свої душі й інших потягнули за собою. Як дружини Соломона відвернули його серце від Бога до ідолів, так і легковажні, позбавлені глибоких принципів друзі зводять благородних і відданих Господу людей з істинного шляху на дорогу марнославства, розтлінних задоволень і розбещення (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1031. Коментар Е. Уайт). Соломон тішив себе надією, що його мудрість і сила особистого прикладу навернуть його дружин від язичництва до поклоніння правдивому Богові, а укладені союзи сприятимуть зближенню навколишніх народів з Ізраїлем. Марна надія! Помилка, якої припустився Соломон, вважаючи, що він достатньо сильний, аби протистояти впливу язичництва, виявилася 212

фатальною. Іншою згубною помилкою була надія на те, що, хоч він і порушує Божий Закон, інші продовжуватимуть шанувати й виконувати священні постанови (Пророки і царі, с. 54). Нехай же відступлення Соломона стане застереженням для кожної душі, аби ніхто не підходив близько до краю цієї прірви... Найбільший цар з усіх, хто будь-коли тримав у своїх руках скіпетр влади, через любов до негідних жінок опоганив себе, і, як це не прикро, Господь залишив його. Наймогутніший правитель на землі не зміг керувати своїми пристрастями. Соломон, можливо, і був врятований, «немов головешка, з вогню», проте його покаяння не могло розрівняти язичницькі висоти або зруйнувати каміння капищ, які свідчили про його злочини. Дозволивши хтивості взяти гору над ним, замість того щоб стати співучасником Божого єства, Соломон знеславив Господа. Яку спадщину залишило життя Соломона для тих, хто забажає скористатися його прикладом для прикриття своїх власних ганебних учинків! Спадщина, яка залишається після нас, може бути або доброю, або злою. Прикладом благословення чи прокляття стане наше життя? Що скажуть люди, дивлячись на наші могили: «Він знищив мене» чи «Він врятував мене»? (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1031. Коментар Е. Уайт).

Зрадив Бога

6 липня, четвер

«Ніхто не може двом панам служити: тож або одного зненавидить, а другого любитиме, або одного триматиметься, а іншого знехтує. Не можете служити Богові й мамоні» (Матв. 6:24).

В

ідступництво Соломона відбувалося настільки поступово, що коли він усвідомив це, то був уже дуже далеко від Бога. Непомітно він став усе менше довіряти ­Божественному керівництву та благословенню, а більше покладався на власні сили... Охоплений нездоланним бажанням перевершити інші народи зовнішнім блиском, цар не дбав про красу та досконалість характеру. Прагнучи прославитися перед світом, він утратив свою честь і благородство...

213

Чесність і чуйність у ставленні до людей, властиві раннім рокам його царювання, були втрачені. З наймудрішого та наймилосерднішого правителя він перетворився на тирана. Колишній співчутливий, богобоязливий захисник людей став гнобителем і деспотом (Пророки і царі, с. 55, 56). Люди, які володіють великими коштами, повинні взяти для себе урок з історії Соломона. Ті, хто має достаток, часто думають, що гроші й становище гарантують їм повагу, і тому немає потреби бути вимогливими. Але самозвеличення – це лише мильна бульбашка. Неправильно використовуючи подаровані йому таланти, Соломон відступив від Бога. Коли ­Господь дарує людям процвітання, вони не повинні керуватися за бажаннями своїх сердець, щоб не поставити під загрозу простоту віри і не впасти духовно (Рукопис 40, 1898 р.). З історії цього спотвореного життя ми можемо винести урок про необхідність постійної залежності від Божих порад. Нам слід уважно стежити за тим, у якому напрямку ми рухаємося, і позбавлятися звичок, які можуть відвести нас від Бога. Життя Соломона навчає нас виявляти велику обережність, а також пильнувати в молитві, щоб зберегти від осквернення простоту й чистоту нашої віри. Якщо ми бажаємо піднятися на вищий рівень моральної досконалості та сформувати бездоганний характер, то повинні бути розсудливими в побудові дружніх відносин і виборі супутника життя! (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1031. Коментар Е. Уайт).

7 липня,

п’ятниця

Iстинне багатство

«Благословення Господнє – воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» (Прип. 10:22).

Б

агато людей заздрило популярності та славі Соломона, вважаючи, що він найщасливіший з усіх людей. Але серед усієї тієї показної пишноти людина, якій усі заздрили, насправді потребувала найбільшого співчуття. На його обличчі лежала тінь відчаю. Уся пишність, яка оточувала його, – була для нього глузуванням над його душевними стражданнями і болем при думці про марно прожите життя, проведене в по214

шуках щастя через потурання і задоволення всіх своїх примх (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1030. Коментар Е. Уайт). У добробуті криється небезпека. Упродовж віків багатство та слава загрожували скромності й духовності. Порожню чашу нести неважко, але з якою обережністю необхідно поводитися з чашею, наповненою по вінця. Горе і нещастя викликають сум, однак найнебезпечнішим для духовного життя є благополуччя. Якщо людина не підкорятиметься постійно Божій волі, якщо вона не освячена істиною, добробут неодмінно породить у ній самовпевненість. У «долині приниження», де люди покладаються на Бога й дозволяють Йому навчати та крок за кроком провадити їх, існує відносна безпека. Але люди, котрі посідають високе становище й володіють блискучою мудрістю, перебувають у найбільшій небезпеці. Якщо ці особистості не зроблять Бога своєю опорою, вони неодмінно впадуть. Де заохочуються гордощі й честолюбство, там спотворюється життя, оскільки гордість, не відчуваючи ні в чому потреби, закриває серце людини перед невичерпними благословеннями Неба. Хто ставить собі за мету самопрославлення, той позбавляє себе благодаті Божої, завдяки якій людина осягає найбільший скарб і справжню радість. Але той, хто усе віддає, працюючи для Христа, побачить виконання обітниці: «Благословення Господнє – воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» (Пророки і царі, с. 59, 60). Усі гріхи й надмірності Соломона зводяться до однієї великої помилки – він перестав покладатися на мудрість Бога і ходити перед Ним у покорі (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1031. Коментар Е. Уайт).

На перехрестi дорiг

8 липня, субота

«І приходили від усіх народів, щоб послухати Соломонову мудрість, від усіх царів краю, що чули про мудрість його» (1 Цар. 5:14).

З

а днів Соломона Ізраїльське царство простягалося від Гамату на півночі до Єгипту на півдні і від Середзем215

ного моря до річки Єфрат. Через цю територію пролягало багато торгових шляхів, якими постійно рухалися каравани з далеких країн. Таким чином, Соломону та його народові була дана можливість відкрити перед усіма народами характер Царя царів, навчити їх поважати і слухатися Його... Очоливши націю, яка, подібно до маяка, мала світити навколишнім народам, Соломон повинен був використати дані Богом мудрість і силу впливу, щоб започаткувати великий рух просвітництва серед тих, хто не знав ані Господа, ані Його істини. Якби так сталося, тисячі людей почали б виконувати Божественні постанови; Ізраїль був би захищений від згубного впливу язичництва, і Господь слави був би гідно вшанований. Та Соломон не взяв до уваги цю високу мету. Він не використав чудових можливостей просвітництва мандрівників, які постійно рухалися його землею, зупиняючись в її головних містах. Місіонерський дух, яким Бог наділив Соломона та інших вірних ізраїльтян, поступився місцем духові меркантилізму. Можливості, що виникали в результаті контактів з багатьма народами, використовувалися в особистих інтересах… У наш час існує значно більше можливостей для спілкування з людьми усіх верств і національностей, аніж за днів Ізраїлю. Сьогодні в тисячу разів більше доріг, ніж було колись. Подібно до Христа, вісники Всевишнього нині повинні закріплюватися у таких жвавих місцях, де можна було б зустрічатися з багатьма людьми з усіх куточків світу. Подібно до Ісуса, заховавшись у Богові, вони повинні сіяти євангельське насіння, знайомлячи з дорогоцінними істинами Святого Письма інших; глибоко вкоренившись у свідомості й серцях, це насіння принесе добрі плоди для вічного життя (Пророки і царі, с. 70-74).

216

Пiзнi пробудження

9 липня, недiля

«Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, – й ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного!..» (Екл. 2:11).

Н

а власному гіркому досвіді Соломон пересвідчився в марноті життя людини, яка шукає найвищого блага в земних речах. Він споруджував вівтарі язичницьким богам, аби переконатися в їхній неспроможності дати спокій душі. Удень і вночі його бентежили похмурі думки. Він втратив радість життя і душевний спокій, а майбутнє здавалося темним і нещасним. Однак Господь не залишив його. Докорами та суворими карами Він намагався спонукати царя до усвідомлення гріхов­ності свого життя… Нарешті Господь через пророка послав Соломонові приголомшливу вістку: «…Я конче відберу царство твоє, та й дам його твоєму рабові. Тільки за твоїх днів не зроблю того ради батька твого Давида, – з руки сина твого відберу його!». Прокинувшись ніби зі сну від слів винесеного йому та його домові вироку, Соломон, сумління якого заговорило в ньому, побачив своє безумство в правдивому світлі. Відчуваючи жахливі душевні муки, втомлений фізично й духовно, він залишив розбиті земні водоймища, аби ще раз напитися із Джерела життя… Він розумів, що вже не уникнути згубних наслідків гріха, неможливо стерти з пам’яті спогади про все, що вчинив, потураючи своїм бажанням, проте вирішив докладати всіх зусиль, аби врятувати від безумства інших… Істинно розкаяний грішник не забуває своїх помилок. Навіть знайшовши душевний мир, він не залишається байдужим до вчинених ним гріхів. Він думатиме про тих, хто вчинив гріх через його поведінку, і намагатиметься навернути їх на дорогу правди. Чим яскравіше світло, що осяяло його, тим сильнішим буде його бажання навернути інших на правильний шлях (Пророки і царі, с. 76-78).

217

10 липня,

понедiлок

Голос досвiду

«Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! І ходи ти дорогами серця свого й видінням очей своїх, але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду!» (Екл. 11:9).

У

рок, запозичений із життя Соломона, особливо стосується життя людей похилого віку, які вже не підіймаються вгору, а спускаються вниз, чиє життя наближається до кінця. Ми очікуємо побачити недоліки характеру в молодих людях, які не керуються любов’ю до Ісуса Христа й вірою в Нього. Ми бачимо, як молодь вагається між істиною й оманою, між вибором на користь твердих принципів і майже непереборного потоку зла, який збиває їх з ніг і несе назустріч поразці. Від людей зрілого віку ми очікуємо кращого. Ми сподіваємося побачити більш стійкий характер, укорінені принципи. Ми вважаємо, що вони вже не схильні опоганитися. Проте історія Соломона служить нам попереджувальним маяком. Якщо ви, мандрівник у віці, який пережив багато життєвих битв, думаєте, що стоїте, бережіться, щоб не впасти. Як слабкий, мінливий характер Соломона, який був колись сильним, твердим і рішучим, захитався під натиском спокус­ника, немов билина на вітрі! Як старий, сучкуватий ліванський кедр, потужний васанський дуб зігнувся під натиском спокуси! Який урок для всіх, хто бажає врятувати свої душі, – урок постійного пильнування в молитві! Яке попередження завжди берегти благодать Христа в серці, боротися з розкладанням зсередини та спокусами ззовні! (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1031. Коментар Е. Уайт). Нехай ніхто не наважується загравати з гріхом, подібно до Соломона, сподіваючись, що їм теж вдасться звільнитися від зла. Потурання гріху загрожує призвести до непоправних втрат. Але ніхто з тих, хто згрішив, не повинен впадати у відчай. Божі люди, перебуваючи в похилому віці, можливо, осквернили свої душі, принісши чесноту в жертву на вівтарі пристрастей, але якщо вони покаються, перестануть грішити й навернуться до Бога, для них ще є надія.

218

Неправильне використання благородних талантів у випадку з Соломоном має стати попередженням для всіх. Тільки чеснота є справжньою величчю (Лист 8б, 1891 р).

Неосвячена майстернiсть

11 липня, вiвторок

«І покінчив Хурам робити працю, яку зробив для царя Соломона в Божому домі» (2 Хронік 4:11).

О

браних мужів Господь наділив особливим умінням і мудрістю для будівництва скинії в пустелі... Нащадки цих людей успадкували дані їхнім батькам уміння... Деякий час вони залишалися скромними й безкорисливими, але поступово їхній зв’язок з Богом і Його істиною ослаб. Вони почали вимагати вищу платню за свою мистецьку працю. У деяких випадках їхні прохання задовольнялися, але частіше ті, які вимагали високої платні, знаходили собі роботу у навколишніх народів... Саме серед цих відступників Соломон почав шукати старшого майстра для керівництва будівництвом храму на горі Моріа... Старший майстер Хірам-Аві по лінії матері був нащадком Оголіява, якому сотні років тому Бог дав особливу мудрість для будівництва скинії. Таким чином, на чолі будівництва Соломонового храму було поставлено людину неосвячену, яка вимагала високої платні за своє особливе вміння... Руйнівний, розтлінний вплив, який справляв Хірам-Аві, людина, одержима духом користолюбства, проник в усі напрямки служіння Господу і поширився по всьому царству Соломона… Марнотратство і розтління були помітні всюди. Багаті гнітили бідних, дух самопожертви в служінні Богові майже зник. Тут міститься важливий урок для Божого народу наших днів, урок, який багато хто не поспішає засвоїти... Люди, які вважають себе послідовниками Великого Майстра і беруть участь у Його служінні як співробітники Божі, повинні привнести у свою роботу точність і майстерність, тактовність і мудрість, яких досконалий Бог вимагав при будівництві земної скинії. І сьогодні, як і в старозавітні часи, і за днів земного служіння Христа, відданість Богові й дух жертовності повинні вважатися першою умовою гідного служіння (Вибрані вісті, т. 2, с. 174-176).

219

12 липня, середа

Кому належить хвала?

«Нехай буде благословенний Господь, Бог твій, що вподобав тебе, щоб посадити тебе на Ізраїлів трон, через Господню любов до Ізраїля навіки. І Він настановив тебе царем, щоб чинити право та справедливість» (1 Цар. 10:9; див. також 1 Цар. 10:1-13).

З

одчим храму був Хтось більший за Соломона, мудрість і слава Котрого виявлялися в усьому. Люди, які не знали цього, звичайно, захоплювалися Соломоном, вихваляючи його як архітектора й будівничого, але цар рішуче відкидав такі спроби. Так було й тоді, коли Соломона відвідала цариця Шеви. Наслухавшись про його мудрість і чудовий збудований ним храм, вона вирішила «випробувати його загадками»; вона на власні очі пересвідчилася в його славних ділах. У супроводі почту слуг і верблюдів, «що несли пахощі, і з дуже численним золотом, і з дорогим камінням» цариця здійснила довгу подорож до Єрусалима. «І прийшла вона до Соломона, і говорила йому все, що було на серці її». Вони розмірковували про таємниці природи, і Соломон розповів їй про Бога Всесвіту, великого Творця, Кот­ рий перебуває на висотах небесних і панує над усім. «І Соломон вияснив їй усі її слова, – не було речі, незнаної цареві, якої не порішив би він їй» (1 Цар. 10:1-3; див. 2 ​​Хронік 9:1, 2). «І побачила цариця Шеви всю Соломонову мудрість, та дім, що він збудував... І сказала вона до царя: “Правдою було те, що я чула в своїм краї про твої діла та про твою мудрість. І не повірила я тим словам, аж поки не прийшла та не побачили мої очі, і ось не була представлена мені й половина: ти перевищив мудрість та добро тієї слави, про яку я чула!”» За час візиту цариці Соломон настільки вичерпно просвітив її щодо Джерела своєї мудрості та процвітання, що вона вже не звеличувала людину, а натомість визнала: «Нехай буде благословенний Господь, Бог твій, що вподобав тебе, щоб посадити тебе на Ізраїлів трон, через Господню любов до Ізраїля навіки. І Він настановив тебе царем, щоб чинити право та спра220

ведливість» (1 Цар. 10:9). Бог бажав, щоб саме таке уявлення мали про Нього всі народи (Пророки і царі, с. 66, 67).

Ганебнi пам’ятники

13 липня, четвер

«Є зло, що я бачив під сонцем, мов помилка, що повстає від володаря: на великих висотах глупота буває поставлена, а багаті сидять у низині!» (Екл. 10:5, 6).

Д

ивне видовище можна було побачити навпроти Божого храму за днів царя Йосії. На вершині Оливної гори, підносячись над гаями миртових і оливкових дерев, непристойно випирали гігантські ідоли. Йосія наказав зруйнувати цих ідолів. Повеління було виконане, і розламані частини покотилися вниз до Кедронського потоку. Від колишніх ідолів залишилися купи руїн. Однак багатьох благочестивих людей хвилювало питання: як сталося, що ця язичницька архітектурна споруда, яка знаходилася навпроти ущелини Йосафата, була поруч з Божим храмом? Чесна відповідь має бути такою: будівельником був Соломон, найбільший із царів, який будь-коли правив державою. Ці ідоли свідчили: той, кого шанували й вихваляли як наймудрішого із царів, став жалюгідною руїною... Його характер, колись благородний, сміливий і відданий Богові та праведності, тепер зіпсувався. Надмірні витрати Соломона на задоволення своїх егоїстичних бажань зробили його інструментом в руках сатани. Його совість притупилася. Зі справедливого та праведного судді він перетворився на тирана й деспота... Соломон намагався об’єднати світло з темрявою, Христа з Веліяром, чистоту з насильством. Замість того щоб долучати язичників до істини, він допустив, що в його релігію проник дух язичництва. Соломон став відступником (Рукопис 47, 1898 р). Сліди відступництва Соломона зберігалися протягом століть після його смерті. Люди, які йшли на поклоніння до храму, могли бачити гору відступлення. Ця гора нагадувала їм про будівельника багатого і чудового храму – про найвідомішого з усіх царів, який відійшов від Бога та спорудив жертовники 221

язичницьким ідолам, про могутнього правителя землі, який не зміг керувати власним характером. Соломон зійшов у могилу розкаяною людиною, проте його покаяння та сльози не могли стерти зі схилів гори сліди його сумного відступлення від Бога. Зруйновані стіни та зламані колони протягом тисячі років були безмовними свідками відступництва найбільшого царя з усіх, хто будь-коли сидів на земному троні (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1032, 1033. Коментар Е. Уайт).

14 липня, п’ятниця

. iз ним» «I ввесь Iзрiль

«І сталося, як зміцніло Рехав’амове царство й став він сильний, то покинув він, і ввесь Ізраїль із ним, Господнього Закона» (2 Хронік 12:1; див. також 2 Хронік 12).

М

арнотратність, якою відзначалося царювання Соломона в роки відступництва, призвела до того, що народ був обкладений високими податками, і також вони мусили важко працювати на службі в царя... Якби Ровоам і його недосвідчені радники знали Божественну волю щодо Ізраїлю, вони прислухалися б до прохання народу, котрий очікував рішучих реформ у системі управління. Але коли під час зустрічі в Сихемі їм випала слушна нагода, вони не скористалися нею, через що назавжди втратили авторитет у більшості народу… Натомість богонатхненне перо записало сумну історію про наступника Соломона, котрий так і не став зразком вірності Єгові. За своєю вдачею Ровоам був самовпевненим, свавільним, упертим і схильним до ідолопоклонства, але якби він повністю довірився Богові, то міг би розвинути в собі вольовий характер, непохитну віру й послух Божественним вимогам. Проте з плином часу цар почав покладатися на свою владу, становище та споруджені ним фортеці. Поступово почали даватися взнаки успадковані ним вади, поки цар повністю не став на бік ідолопоклонства… Якими ж сумними є слова: «І ввесь Ізраїль із ним». Народ, якого Бог вибрав бути світлом для навколишніх народів, відвернувся від Джерела своєї сили, щоб уподібнитися до тих, се222

ред котрих проживав. Як було із Соломоном, так трапилося і з Ровоамом – їхній негативний приклад вплинув на багатьох. І сьогодні вплив людини, котра чинить зло, більшою чи меншою мірою поширюється на інших. Жодна людина не живе тільки для себе. Ніхто не загине сам по собі у своєму беззаконні. Життя кожної людини є або світлом, що осяває та підбадьорює інших, або згубною темрявою, що несе відчай і загибель. Своїм прикладом ми або провадимо ближніх дорогою щастя і безсмертя, або ж штовхаємо їх до страждань і вічної смерті. Зміцнюючи в людях бажання грішити або спонукаючи їх до цього своїми вчинками, ми стаємо співучасниками їхніх гріхів (Пророки і царі, с. 88-94).

Паралiзована рука

15 липня, субота

«І всохла рука йому, яку він простяг до нього, і він не міг вернути її до себе…» (1 Цар. 13:4; див. також 1 Цар. 13:1-6).

Є

ровоам, котрий не бажав підкоритися Богові, зробив спробу затримати людину, яка принесла звістку. У гніві він «простяг руку свою від жертівника» і закричав: «Схопіть його!». За цей зухвалий учинок він був одразу ж покараний. Рука, що піднялася проти вісника Єгови, стала безсилою і всохла, так що Єровоам не міг нею рухати. Охоплений жахом, цар просив пророка заступитися за нього перед Богом... «І чоловік Божий умилостивив Господнє лице, і царська рука вернулася до нього, і була, як перед тим…» (1 Цар. 13:4, 6). Даремною була спроба Єровоама надати урочистості церемонії освячення чужого жертовника, вшанування якого породило зневагу до поклоніння Єгові в Єрусалимському храмі. Здавалося б, вістка пророка мала спонукати царя Ізраїлю покаятися й відмовитися від нечестивих задумів, які відвертали людей від правдивого служіння Богові. Однак він зробив своє серце запеклим і вирішив іти власною дорогою... Господь завжди намагається врятувати, а не погубити. Найвище задоволення Він отримує від спасіння грішників. «Як живий Я, – говорить Господь Бог, – не прагну смерті не223

справедливого» (Єзек. 33:11). Застереженнями, благаннями Він запрошує свавільних залишити лихі вчинки, навернутися до Нього і жити. Господь наділяє Своїх вибраних вісників святою мужністю, щоб їхні слухачі відчули страх і розкаялися. Як же рішуче Божий муж докорив царю! Така рішучість була вкрай необхідною, тому що не було іншої можливості засудити існуюче зло. Господь дав Своєму слузі відвагу, аби його слова справили належне враження на слухачів. Вісники Господні, непохитно відстоюючи істину, ніколи не повинні відчувати страху перед людьми. Поки вони довіряють Богові, їм немає чого боятися. Той, Хто уповноважив їх, запевняє у Своїй охороні й турботі (Пророки і царі, с. 102-105).

16 липня, недiля

Аса довiряв Боговi

«І кликнув Аса до Господа, Бога свого, та й сказав: “Господи, нема кому, крім Тебе, допомогти численному або безсилому. Допоможи нам, Господи, Боже наш, бо ми на Тебе опираємося, і в Ім’я Твоє ми прийшли на цю безліч. Господи, Ти Бог наш, нехай людина не має сили проти Тебе!”» (2 Хронік 14:10; див. також 2 Хронік 14).

В

іра Аси зазнала суворого випробування, коли «кушеянин Зерах із військом у тисячу тисяч та з трьома сотнями колісниць прибув аж до Мареші» (2 Хронік 14:8). У цей критичний час Аса не покладав надії на збудовані ним «твердинні міста в Юді» з «мурами та баштами, ворітьми та засувами», ані на «хоробрих вояків» своєї добре навченої армії (2 Хронік 14:5-7). Цар довірився Господу воїнства... Вишикувавши своїх людей до бою, він звернувся по допомогу до Бога. Армії супротивників упритул підійшли одна до одної. Це був час випробування для тих, які служили Господу. Начальники народу з тривогою запитували себе: чи кожний гріх визнаний? Чи мають юдейські мужі повну віру в Божу рятівну силу? З людської точки зору, ніщо не могло встояти перед єгипетськими військами. Але в мирний час Аса проводив дні не в задоволеннях і розвагах, а в підготовці до непередбачуваних критичних ситуацій. Він мав у своєму розпорядженні боєздат224

ну армію; водночас робив усе для примирення народу з Богом. І хоч його військо поступалося чисельністю перед ворогом, однак віра в Того, на Кого він покладався, не ослабла. Надіючись на Господа за днів благополуччя, цар міг і в час лиха довіритися Йому. Молитва Аси свідчить, що йому була відома чудова Божа сила… Кожний християнин може молитися так, як молився Аса... У життєвій боротьбі нам часто доводиться змагатися із силами зла, що повстають проти істини. Ми покладаємося не на людину, а на живого Бога. З упевненістю ми можемо очікувати, що Він об’єднає Свою всемогутність із зусиллями людини для слави Свого Імені. Захищені бронею праведності, ми зможемо здобути перемогу над будь-яким ворогом (Пророки і царі, с. 110, 111).

— Згубний вплив Cзавелi

17 липня,

понедiлок

«Бо ще не було такого, як Ахав, що запродався чинити зло в Господніх очах, що його намовила жінка його Єзавель» (1 Цар. 21:25; див. також 1 Цар. 21).

А

хав був слабовольною людиною. Його шлюб з рішучою і самовпевненою ідолопоклонницею мав фатальні наслідки як для нього самого, так і для всієї нації. Безпринципний, позбавлений почуття справедливості, Ахав легко став знаряддям у руках рішучої Єзавелі… Піддавшись згубному впливу правління Ахава, Ізраїль далеко відступив від живого Бога і пішов хибним шляхом... Жахливий морок відступництва вкрив усю землю. Усюди можна було бачити зображення Ваала й Астарти. Зростала кількість язичницьких храмів і так званих священних гаїв, де народ поклонявся творінню своїх рук. Повітря було занечищене жертвоприношеннями ідолам. Серед пагорбів і долин лунали п’яні вигуки язичницьких жерців, які здійснювали жертвоприношення на честь сонця, місяця й зірок. Навчений Єзавеллю та її нечестивими священиками, народ вважав, що ідоли є справжніми божествами, котрі за допомогою своєї таємничої сили керують стихіями землі, вогнем і водою.

225

Усі щедроти Неба: дзюркотливі струмки, потоки життєдайної води, ніжна роса, дощ, що освіжає землю й зрошує поля, аби вони приносили рясні врожаї, – усе це приписувалося милості Ваала й Астарти, а не справжньому Подателю усякого доброго даяння і досконалого дару. Люди забули, що гори й долини, потоки та джерела були в руках живого Бога; що Він керує сонцем, небесними хмарами й усіма силами природи… У своєму безумстві вони відкинули Бога та служіння Йому (Пророки і царі, с. 115, 116). Мало хто усвідомлює, якою силою може володіти не­ освячена жінка... Бог перебував би з Ахавом, якби той чинив відповідно до статутів Неба. Проте Ахав не зробив цього. Він узяв за дружину жінку, віддану ідолопоклонству. Єзавель мала над царем більше влади, ніж Бог. Вона залучила до ідолопоклонства Ахава, а разом з ним і весь народ (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1033. Коментар Е. Уайт).

18 липня, вiвторок

Голос у пустелi

«І сказав тішб’янин Ілля, з ґілеадських мешканців, до Ахава: “Як живий Господь, Бог Ізраїлів, що перед лицем Його я стою, – цими роками не буде роси та дощу, але тільки за моїм словом!» (1 Цар. 17:1; див. також 1 Цар. 17:1-7).

З

а часів Ахава серед ґілеадських гір, на схід від Йордану, жив муж віри й молитви, безстрашне служіння кот­ рого мало зупинити прогресуюче поширення відступництва в Ізраїлі. Проживаючи далеко від міст, не посідаючи високого становища, Ілля тішб’янин, однак, узявся за виконання своєї місії з вірою в Божий намір приготувати йому дорогу і послати успіх. Він проголошував слова віри й сили, а все його життя було присвячене справі реформації. Його голос, подібно до «волаючого в пустині», викривав гріх і стримував потік зла. Хоч Ілля прийшов до народу, аби викривати гріх, його вістка була немов ґілеадський бальзам для уражених гріхом душ, котрі прагнуть зцілення... Іллі було доручено передати царю Ахаву небесну звістку про суд. Ілля не прагнув бути Господнім вісником, але слово 226

Бога прийшло саме до нього. Ревно дбаючи про честь Божої справи, він без вагань підкорився Його повелінню, хоча це й могло означати неминучу загибель від рук нечестивого царя… Тільки завдяки непохитній вірі в незмінне Боже Слово Ілля зміг виконати доручення. Якби він не довіряв беззастережно Тому, Кому служив, то ніколи не став би перед Ахавом. Дорогою до Самарії Ілля минав вічно струмуючі потоки, зелені пагорби й величні ліси, яких, здавалося, ніколи не торкнеться посуха. Усе, на чому спинявся його погляд, було чудовим. Пророк міг би дивуватися, чи можливо, щоб висохли ці повноводні потоки і щоб пагорби й долини обпалила посуха. Однак у його душі не знайшлося місця для сумніву. Він щиро вірив: Бог упокорить бунтівний Ізраїль, а важкі суди приведуть народ до покаяння. Таким було рішення Неба. Слово Боже не могло залишитися нездійсненим, тому, ризикуючи власним життям, Ілля безстрашно виконав Боже доручення (Пророки і царі, с. 119-122).

Роздiлила останнiй шматочок

19 липня, середа

«І сказав до неї Ілля: “Не бійся! Піди, зроби за своїм словом. Тільки спочатку зроби мені з того малого калача, і винесеш мені, а для себе та для сина свого зробиш потім. Бо так сказав Господь, Бог Ізраїлів: Дзбанок муки не скінчиться, і не забракне в горняті олії аж до дня, як Господь дасть дощу на поверхню землі”» (1 Цар. 17:13, 14; див. також 1 Цар. 17:8-16).

Ц

я жінка не була ізраїльтянкою. Вона ніколи не корис­ тувалася привілеями та благословеннями вибраного Божого народу, однак вірила в правдивого Бога і жила відповідно до отриманого світла. Тепер, коли для Іллі було небезпечно залишатися в Ізраїлі, Господь послав його до цієї жінки, у домі якої він міг знайти притулок... У цій бідній оселі лютував голод, і мізерні запаси їжі, здавалося, були вичерпані. Прихід Іллі саме в той день, коли вдова вже була готова припинити боротьбу за своє існування, став величезним випробуванням її віри в те, що живий Бог може задовольнити її потреби. Але навіть у хвилину найбільшої скрути 227

вона засвідчила про свою віру тим, що погодилася на прохання чужинця розділити з ним останній шматок хліба… Більшого випробування її віри вже не можна було вимагати. Удова завжди гостинно й щедро приймала всіх чужинців. Нині, не замислюючись над тим, які страждання можуть чекати на неї та її сина, вона витримала найвище випробування гостинності... Удова із Сарепти поділилася шматком хліба з Іллею, і в нагороду за це було збережене життя її та її сина. Бог обіцяє велике благословення всім, хто, перебуваючи у випробуваннях сам, виявляє співчуття, допомагаючи більш нужденним (Пророки і царі, с. 129-132). Бог, Який подбав про Іллю під час голоду, не залишить без уваги жодного зі Своїх самовідданих дітей. Той, Хто порахував волосся на їхній голові, завжди буде піклуватися про них, і в дні голоду вони будуть ситі. У той час як нечестиві помиратимуть через нестачу хліба, у праведних хліб і вода не вичерпаються (Свідчення для Церкви, т. 1, с. 173, 174).

20 липня, четвер

«Блаженнiше давати»

«А мій Бог, згідно зі Своїм багатством, нехай задовольнить усяку вашу потребу, в славі, в Ісусі Христі» (Филп. 4:19; див. також 1 Цар. 17:8-24).

П

рочитайте історію про вдову із Сарепти. До цієї жінки, яка жила в язичницькій землі, Бог послав Свого слугу під час голоду попросити їжі... Чудовою була гостинність, проявлена до пророка Божого цією фінікійською жінкою, і чудовим чином були винагороджені її віра та щедрість ... Бог не змінився. Його сила зараз не менша, ніж за часів Іллі... Слова Христа, звернені до Його перших учнів, стосуються і його вірних слуг сьогодні: «Хто вас приймає, той Мене приймає; хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене» (Матв. 10:40). Жодна добра справа, зроблена в Ім’я Його, не залишиться без визнання і нагороди. І це ніжне визнання Хрис­та враховує навіть тих, хто посідає скромне становище, і найслабших членів Божої сім’ї. Він каже: «Якщо хто напоїть одного з 228

цих малих чашкою холодної води тільки в ім’я учня, запевняю вас, – не втратить своєї нагороди» (в. 42). Бідність не повинна заважати нам проявляти гостинність. Ми зобов’язані ділитися тим, що маємо. Є люди, які борються за виживання і яким важко звести кінці з кінцями, але вони люблять Ісуса в особі Його святих і готові виявити гостинність і віруючим, і невіруючим. Гостей запрошують за родинний стіл і до сімейного вівтаря. Час молитви справляє враження на відвідувачів, і навіть один-єдиний візит може сприяти спасінню душі від смерті. Господь враховує таку працю, кажучи: «Я віддам»... «Не самим хлібом житиме людина», і як ми ділимося з іншими нашою земною їжею, так само повинні ділитися надією, мужністю і христоподібною любов’ю... «А Бог спроможний збагатити вас усякою благодаттю, щоб ви завжди в усьому мали повний достаток і збагачувалися всяким добрим ділом» (2 Кор. 9:8) (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 345-348).

Iлля перед Ахавом

21 липня, п’ятниця

«Не я внещасливив Ізраїля, а тільки ти та дім твого батька через ваше недотримання Господніх заповідей, та й ти пішов за Ваалами» (1 Цар. 18:18; див. також 1 Цар. 18:1-20).

П

ротягом усіх довгих років посухи й голоду Ілля ревно молився, щоб Ізраїль навернувся від ідолопоклонства до Бога. Пророк терпляче чекав, у той час як над ураженою землею тяжіла Господня рука... «Минуло багато днів», і Господь звелів Іллі: «Іди, покажися до Ахава, а Я дам дощ на поверхню землі»... Цар і пророк стояли віч-на-віч. Хоч Ахав був сповнений лютої ненависті, однак у присутності Іллі він, здавалося, втратив мужність і силу. Уже в перших словах, котрі, затинаючись, промовив Ахав: «Чи це ти, що непокоїш Ізраїля?», він, сам того не усвідомлюючи, виказав свої справжні почуття. Ахав знав, що це за Божим вироком небеса стали, як мідь, однак вину за тяжкі суди, що спіткали край, намагався перекласти на пророка...

229

Ілля стояв перед Ахавом, усвідомлюючи власну невинність, тому не робив жодних спроб виправдати себе або улес­ тити царя. Не намагався він також відвернути гнів царя доб­ рою звісткою про те, що посуха незабаром припиниться. Ілля не мав за що вибачатися. Сповнений обурення, захищаючи честь Бога, він заперечив звинувачення Ахава, безстрашно заявивши цареві, що саме за його (царя) гріхи та гріхи його батьків Ізраїль спіткало це страшне лихо... Сьогодні не менш необхідний голос суворого докору, адже тяжкі гріхи розділили людей з Богом... У більшості випадків улесливі проповіді не справляють необхідного враження; це означає, що сурма не видає належного звуку. Серця людей не пронизуються ясними, гострими істинами Божого Слова... Бог закликає особистостей, подібних до Іллі, Натана та Івана Хрестителя, – мужів, які, незважаючи на наслідки, вірно передаватимуть Його вістку; людей, котрі сміливо говоритимуть правду, навіть якщо їм доведеться пожертвувати всім, чим володіють (Пророки і царі, с. 133-142).

22 липня, субота

Божi героi.

«Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь – Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал – ідіть за ним!» (1 Цар. 18:21; див. також 1 Цар. 18:21-40).

С

еред загального відступлення Ілля не намагався приховати факт, що служить Небесному Богові. У той час налічувалося чотириста п’ятдесят пророків Ваала, чотириста дібровних жерців і тисячі шанувальників цього язичницького бога, проте Ілля навіть не намагався справити враження, ніби він на боці більшості. Він велично стояв один... Ясним, виразним, подібним до сурми голосом Ілля звернувся до великої кількості присутніх: «Чи довго ви будете скакати на двох галузках?»... Де ж сучасні Іллі? (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 526, 527). Бог бажає, щоб Його Ім’я було звеличене між народами і люди побачили, що Його плани здійснюються. Свідчення пророка Іллі на горі Кармел є прикладом того, як потрібно стояти за Бога і Його справу на землі... «Сьогодні пізнають, що Ти Із230

раїлів Бог, – молився він, – а я Твій раб, і що все оце я зробив Твоїм словом. Вислухай мене, Господи, вислухай мене»... Його завзяття заради Божої слави і його глибока любов до Ізраїлю служать уроком для тих, хто сьогодні виконує Божу справу на землі (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1034. Коментар Е. Уайт). Ми нічого не досягнемо, якщо побоїмося відкрити ближнім, що ми – народ, який береже Заповіді Божі. Якщо ми будемо приховувати наше світло, немовби соромлячись нашої віри, це призведе тільки до катастрофи. Бог віддасть нас нашій власній слабкості, якщо ми не дозволимо своєму світлу сяяти в будь-якому місці, куди Він нас посилає. Якщо ми наважуємося йти власним шляхом, керуватися своїми поглядами, здійснювати свої плани і залишаємо Ісуса позаду себе, то не можемо сподіватися отримати стійкість, мужність або духовну силу. У Бога були герої духу, і вони є у Нього зараз – це люди, які не соромляться бути Його особливим народом. Їхня воля і плани підкоряються Божому Закону. Вони люблять Ісуса настільки, що не дорожать власним життям. Їхнє завдання – черпати світло з Божого Слова і дозволяти йому світити для світу яскравими променями. Їхній девіз – «вірність Богові» (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 527, 528).

Iдолопоклонство тодi та зараз

23 липня, недiля

«Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» (Вих. 20:3; див. також 1 Цар. 17).

І

долопоклонство, хоч і в особливій формі, існує в сучасному християнському світі так само, як існувало і в давньому Ізраїлі за днів Іллі. Бог багатьох сучасних мудреців, філософів, письменників, політиків, журналістів; бог вишуканого елітарного кола; бог багатьох коледжів, університетів і навіть деяких богословських закладів не набагато кращий за Ваала, фінікійського бога сонця. Жодна з прийнятих християнським світом оман не виступає так відверто проти авторитету Божественної влади Небес... і не має таких згубних наслідків, як сучасне вчення 231

про те, що Закон Божий більше не є обов’язковим для людини (Велика боротьба, с. 583, 584). Біблія стала доступною для всіх, але небагато є тих, хто по-справжньому прийняв її та зробив дороговказом у своєму житті. Невір’я набуло значного i тривожного поширення не тільки в світі, а й у церкві ‒ і це викликає тривогу. Багато людей дійшло до того, що заперечує вчення, які є стовпами хрис­ тиянської віри. Величні факти творіння, як про них свідчили натхнені Духом Божим мужі, гріхопадіння людини, викуп­ лення, вічність Закону Божого – усе це відкидається цілком або частково більшою частиною християнського світу. Тисячі людей пишаються своєю мудрістю i незалежністю, вважають цілковиту довіру Біблії ознакою слабкості. Критика Святого Письма, тлумачення його тільки в символічному плані, а також заперечення найважливіших істин, котрі містяться в ньому, тепер розцінюється як доказ особливої обдарованості й ерудованості. Багато священнослужителів навчають народ, а професори та вчителі – студентів, що Закон Божий був змінений або скасований, а тi, що продовжують вірити в незмінність його постанов і буквально виконують усі його заповіді, гідні жалю та зневаги (там само, с. 583). Остання велика битва між Істиною й оманою – це заключний етап віковічної боротьби щодо Божого Закону. І ми зараз вступаємо в цю битву (там само, с. 582).

24 липня, понедiлок

Надiя на Бога

«І сказав Ілля до Ахава: “Увійди, їж і пий, бо ось чути шум дощу”» (1 Цар. 18:41; див. також 1 Цар. 18:41-46).

І

лля з такою впевненістю наказав Ахавові приготуватися до дощу не тому, що були якісь видимі ознаки його наближення. Пророк не бачив жодної хмаринки на небі, не чув гуркоту грому. Він лише виголосив слова, передані Господнім Духом у відповідь на його сильну віру... Зробивши усе можливе, він знав, що Небо щедро виллє обіцяні благословення. Бог, Котрий послав засуху, обіцяв рясний дощ як нагороду за праведність; тепер Ілля чекав обіцяного. Покірно схилившись 232

і поклавши «обличчя своє між свої коліна», він благав Бога за Ізраїль, який навернувся... Шість разів слуга повертався з вісткою, що на подібному до міді небі не видно жодних ознак дощу. Непохитний у своїй вірі Ілля послав слугу ще раз; цього разу той повернувся зі словами: «Ось мала хмара, немов долоня людська, підіймається з моря». Цього було достатньо. Ілля не чекав, поки все небо вкриється хмарами. У тій малій хмарині він вірою вбачав запоруку рясного дощу... Молячись, він вірою покладався на обітниці Неба. Ілля не припиняв молитися, доки не отримував відповіді. Він не чекав доказів того, що Бог почув його, а був готовий ризикувати всім, довіряючись навіть найменшій ознаці Божої милості. І те, що спромігся зробити Ілля з Божою допомогою, може зробити кожний у своїй сфері служіння Богові... Сьогодні наш світ має потребу у вірі, що ґрунтується на обітницях Божого Слова і не відступає, доки Небо не почує молитву... Із наполегливою вірою Якова, з невідступним завзяттям Іллі ми можемо приносити свої прохання до Отця, благаючи Його про все, що Він обіцяв (Пророки і царі, с. 155-158).

. Позбавлений егоiзму

25 липня, вiвторок

«Ілля був людиною з подібними до нас нахилами, та помолився молитвою, аби не було дощу, і дощу не було на землі три роки й шість місяців. І він помолився знову, – і небо дало дощ, а земля зростила свій урожай» (Якова 5:17, 18; див. також 1 Цар. 18:41-46).

З

духовного досвіду Іллі ми можемо почерпнути багато важливих уроків. Коли на горі Кармел він підніс Богові молитву про дощ, його віра була випробувана, але він наполегливо продовжував просити Господа... Якби Ілля розчарувався і не помолився сьомий раз, то його молитви залишилися б без відповіді, однак він наполегливо благав доти, поки не отримав відповідь. Бог чує наші прохання, і, якщо ми покладаємося на Його Слово, Він вшанує нашу віру. Господь бажає, щоб усі наші інтереси були переплетені з Його 233

планами, і тоді Він може благословити нас, оскільки ми не будемо присвоювати собі славу за ці благословення, а хвалитимемо Бога. Господь не завжди відповідає на нашу першу молитву, бо якби Він так чинив, то ми вважали б, що у нас є права на всі благословення й милість Бога. Замість того щоб досліджувати свої серця, перевіряючи, чи не плекаємо якісь вади і чи не потураємо гріху, ми б стали безтурботними, не усвідомлювали б свою залежність від Господа і не відчували б потребу в Його допомозі. Ілля упокорив себе до такої міри, що вже просто не міг привласнити славу собі. Традиція віддавати хвалу людям призводить до великого зла. Люди прославляють одне одного і тому починають думати, ніби честь і слава належать їм. Прославляючи людину, ми ставимо пастку для її душі й робимо саме те, чого бажає сатана... Тільки Бог гідний прославлення (Біблійний коментар АСД, т. 2, с. 1034, 1035. Коментар Е. Уайт). Досліджуючи своє серце, Ілля вважав, що він ніщо, а Бог – усе. А коли він повністю відрікся від себе, коли поклався на свого Спасителя як на єдине Джерело сили та праведності, тоді прийшла відповідь на його молитву (там само, с. 1035).

26 липня, середа

Охоплений вiдчаcм

«І зажадав собі смерти, і сказав: “Досить тепер, Господи! Візьми душу мою, бо я не ліпший від батьків своїх!”» (1 Цар. 19:4; див. також 1 Цар. 19:1-8).

З

давалося б, після таких сміливих дій і отримання цілковитої перемоги над царем, священиками й народом Ілля вже не може ані зневіритися, ані злякатися. Однак, хоч і благословенний численними доказами Божої любові й турботи, він не був вільний від людських слабкостей, а тому у важкий і похмурий час віра та сміливість залишили Іллю... Якби Ілля залишився на місці, прохаючи в Бога захисту й сили та непохитно відстоюючи істину, він був би збережений від зла. Господь послав би йому ще одну блискучу перемогу, звершивши Свої суди над Єзавеллю...

234

У житті кожної людини трапляються хвилини великого розчарування та глибокого розпачу; дні, коли журба стає постійною супутницею і буває важко вірити в те, що Бог продовжує ніжно опікуватися Своїми земними дітьми; коли тривога непокоїть душу і людина бажає собі смерті. Якраз тоді чимало людей втрачає надію на Бога... Якби в такий час ми могли духовно прозріти та збагнути намір Божого Провидіння, то побачили б ангелів, які намагаються врятувати нас від самих себе і поставити наші ноги на міцному фундаменті, надійнішому за віковічні гори; тоді воскресла б віра й почалося нове життя... Для розчарованих особистостей існують надійні ліки: віра, молитва та праця. Саме віра і праця приносять упевненість і задоволення… Не лякайтеся навіть у найбільш безпросвітні хвилини життя. Зберігайте віру в Бога. Він знає ваші потреби. Господь всесильний. Він невтомний у Своїй безмежній любові та співчутті... Він допоможе Своїм вірним слугам настільки, наскільки буде потрібно... Чи залишив Бог Іллю в часи випробувань? О, ні! Коли Ілля почувався залишеним Богом і людьми, Господь продовжував любити Свого слугу не менше, ніж тоді, коли у відповідь на його молитву з неба зійшов вогонь і осяяв вершину гори (Пророки і царі, с. 159-166).

Чого ти тут?

27 липня, четвер

«І прибув він туди до печери, і переночував там, аж ось Гос­ поднє слово до нього. І сказав Він йому: “Чого ти тут, Іллє?”»

(1 Цар. 19:9; див. також 1 Цар. 19:8-18).

З

ахисток Іллі на горі Хорив, хоч і схований від людей, був, однак, відомий Богові; змучений, розчарований пророк не був залишений напризволяще в боротьбі із силами темряви, що напосідали на нього... Бог зустрів Свого знесиленого слугу такими словами: «Чого ти тут, Іллє? Я посилав тебе до потоку Їхеріт, а потім до вдови із Сарепти. Я доручив тобі справу, яка вимагала повернення до Ізраїлю, щоб стати перед язичницькими священика235

ми на Кармелі. Я дав тобі силу супроводжувати царську колісницю до воріт Ізрееля. Але хто звелів тобі квапитися з цією втечею до пустелі? З яким дорученням ти прийшов сюди?»… Багато чого залежить від постійної активності істинних у вірі людей; тому сатана докладає всіх зусиль, щоб перешкодити виконанню Божественного наміру через цих відданих ­Божих слуг. Декого лукавий змушує забути про свою святу місію й обмежитися світськими задоволеннями... Інших, розчарованих ворожнечею і переслідуванням, він змушує ухилятися від виконання свого обов’язку... До кожної Божої дитини, яку ворог душ примусив замовкнути, спрямоване запитання: «Чого ти тут? Я дав тобі доручення йти у світ, проповідувати Євангеліє і готувати людей до Божого дня. Чому ти тут?»… Запитання «Чого ти тут?» звернене як до родин, так і до окремих осіб. У багатьох церквах є сім’ї, які добре обізнані з істинами Божого Слова; вони могли б справляти добрий вплив на людей, якби переїхали туди, де існує потреба в їхньому служінні. Бог закликає християнські родини йти у вкриті темрявою зла місця, аби мудро й наполегливо працювати для тих, хто перебуває в незнанні істини. Для того щоб відгукнутися на цей заклик, необхідна самопожертва. У той час як чимало християн чекає, поки будуть усунуті всі перешкоди, душі гинуть без жодної надії і без Бога. Задля світських переваг і здобуття наукових знань люди готові вирушити навіть у шкідливі для здоров’я райони, зносити труднощі й нестатки. А де ж ті, хто був би готовий розповідати іншим про Спасителя? (Пророки і царі, с. 167-173).

28 липня, п’ятниця

Сьогоднi необхiднi Iллi

«А в Ізраїлі Я позоставив сім тисяч, – усі коліна, що не схилялися перед Ваалом, та всі уста, що не цілували його» (1 Цар.

19:18; див. також 1 Цар. 19:8-18).

І

лля вважав, що він єдиний в Ізраїлі поклоняється правдивому Богові. Але Той, Хто читає всі серця, відкрив пророкові, що існує чимало інших людей, котрі протягом довгих років відступництва залишалися вірними Йому...

236

У досвідах, пережитих Іллею у дні розчарувань і уявної поразки, міститься чимало цінних повчань для Божих слуг нашого часу – часу загального відступництва від істини. Сучасне відступництво подібне до того, що панувало в Ізраїлі за днів Іллі. І сьогодні багато людей, підносячи людське над Божественним, прославляючи народних вождів, поклоняючись мамоні та ставлячи наукові теорії вище об’явлень істини, ідуть за Ваалом. Сумнів і невір’я згубно впливають на душу й серце, багато хто замінює Божу істину людськими теоріями. Люди відверто навчають, що прийшов час, коли людський розум має бути піднесений вище за вчення Божого Слова. Закон Божий – вище Божественне мірило праведності – вважається непотрібним. Ворог усякої правди оманою та спокусами примушує людей замінити Божі постанови людськими, забуваючи про те, що провадить до щастя і спасіння людства. Однак, незважаючи на повсюдне поширення, відступництво не є загальним. Ще не всі в цьому світі стали беззаконниками й відступниками; не всі є прибічниками ворога. Бог має багато тисяч людей… котрі палко очікують, що Ісус незабаром прийде і покладе край царству гріха та смерті… Ці люди потребують допомоги тих, хто пізнав Бога і силу Його слова... хто, володіючи знаннями біблійної істини, шукає душі, котрі жадають світла правди… Ми маємо йти туди, куди ведуть нас ангели Божі... Не потрібно віддавати перевагу людським постановам, варто безстрашно приєднатися до Бога і Його Закону (Пророки і царі, с. 170, 171).

У моменти слабкостi

29 липня, субота

«Я був дуже горливий для Господа, Бога Саваота, бо Ізраїлеві сини покинули заповіта Твого та порозбивали жертівники Твої, а пророків Твоїх повбивали мечем, – і позостався я сам. І шукали вони душу мою, щоб узяти її» (1 Цар. 19:14; див. також 1 Цар. 19:8-18).

Н

емає нічого дивного або нового в тому, що духовно сильні люди через надмірне виснаження скрутними обставинами розчаровуються, впадають у відчай і більше не 237

знаходять радості в цьому житті. Таким варто згадати, що один з найбільших пророків втечею рятував своє життя від гніву розлюченої жінки… Хто віддає всі свої сили самовідданій праці і, однак, зневірюється й сумнівається, нехай черпає мужність із досвіду Іллі... Саме в час найбільшої духовної слабкості людини сатана посилає їй найдошкульніші спокуси... Той, хто не втрачав довіри до Єгови в тяжкі роки посухи й голоду, хто безстрашно протистояв Ахавові та впродовж нестерпно важкого дня на Кармелі стояв перед усім Ізраїлем як єдиний свідок правдивого Бога, у хвилину слабкості дозволив, аби страх смерті подолав віру в Бога... Коли наш дух «шматують» сумніви, пригнічують важкі обставини життя, непокоїть бідність або відчай, тоді сатана намагається підірвати нашу довіру до Єгови... Але Бог ставиться до цього з розумінням; Він продовжує співчувати й любити. Гос­ подь знає мотиви та наміри кожного серця. Терпляче чекати, довіряти навіть тоді, коли все здається похмурим – ось урок, який мають осягнути керівники Божої справи. Небо не залишить їх у час недолі. Ніщо не здається таким безпорадним і водночас найбільш непереможним, аніж душа, яка відчуває свою недосконалість і в той же час цілковито покладається на Бога. Урок досвіду цього пророка повинні засвоїти не тільки мужі, які займають відповідальне становище. Той, Хто зміцнював Іллю, достатньо сильний, щоб підтримати в боротьбі кожну Свою дитину, якою б слабкою вона не була. Від нас Він очікує вірності й кожному зокрема готовий подарувати відповідну силу (Пророки і царі, с. 173-175).

30 липня, недiля

Це битва Господня

«Боже наш, чи ж Ти не осудиш їх? Нема-бо в нас сили перед цією силою-силенною, що приходить на нас, і ми не знаємо, що зробимо, бо наші очі – на Тебе!» (2 Хронік 20:12; див. також 2 Хронік 20:1-30).

238

Н

априкінці царювання Йосафата до Юдейського царства вдерлося військо, перед яким не без підстав

тремтів кожний мешканець Краю... Йосафат був хоробрим, доблесним воїном. Упродовж багатьох років він дбав про зміцнення своєї армії та захист фортець. Він був добре підготовлений до війни з будь-яким ворогом, однак у цей критичний час цар не покладався на людську міць. Здобути перемогу над язичниками, котрі вихвалялися, що упокорять Юдею на очах усіх народів, він міг не за допомогою добре вишколеної армії чи укріплених міст, але живою вірою в Бога Ізраїлю. «І злякався Йосафат, і постановив звернутися до Господа. І він проголосив піст на всю Юдею. І зібралися юдеяни просити допомоги від Господа, також поприходили зо всіх Юдиних міст просити Господа». Йосафат став перед народом у дворі храму й вилив свою душу в молитві, благаючи про виконання Божих обітниць і визнаючи цілковиту беззахисність Ізраїлю… З упевненістю Йосафат міг сказати Господеві: «Бо наші очі – на Тебе». Упродовж багатьох років він навчав народ покладатися на Того, Хто в минулі віки так часто рятував Своїх вибраних дітей від повного знищення; і зараз, коли царству загрожувала небезпека, Йосафат був не один: «Всі юдеяни стояли перед Господнім лицем, також діти їхні, жінки їхні та їхні сини» (2 Хронік 20:13). Вони постилися і молилися, разом благали Господа подолати їхніх ворогів, щоб таким чином Ім’я Єгови було прославлене... Тієї критичної години Бог був силою для Юди. У наш час Він також є силою для Свого народу. Ми не повинні покладатися на сильних цього світу або ставити людей на місце Бога. Маємо пам’ятати, що люди здатні помилятися та грішити, але нашою неприступною рятівною баштою є Той, Хто володіє повнотою сили. У час найгірших життєвих обставин потрібно усвідомлювати, що це – Божа війна; Його можливості – необмежені, а, здавалося б, нездоланні перешкоди зроблять нашу перемогу тільки ще блискучішою (Пророки і царі, с. 198-202).

239

31 липня, понедiлок

Вiйськовий марш

«І радився він з народом, і поставив співаків для Господа, і вони хвалили величність святости, коли йшли перед озброєними, і говорили: “Дякуйте Господу, бо навіки Його милосердя!”» (2 Хронік 20:21; див. також 2 Хронік 20:22-30).

Ц

е була незвичайна справа – вийти на ворога зі співом, іти, прославляючи Господа та звеличуючи Бога Ізраїлевого. Це був їхній військовий марш. Вони володіли красою святості. Якби сьогодні люди більше й голосніше прославляли Бога, наскільки зросли б їхні надія, мужність і віра! Хіба це не зміцнило б руки доблесних воїнів, які нині ведуть бій за Істину? (Пророки і царі, с. 202). Вони славили Бога за перемогу, і через чотири дні армія вже поверталася до Єрусалима, навантажена трофеями, з піснями хвали за подаровану перемогу (Сини і дочки Бога, с. 199). Чим глибше ми осягаємо милість і доброту Бога, тим більше будемо славити Його, а не нарікати. Ми говоритимемо про любов і турботу Господа, про Його ніжне співчуття як Доброго Пастиря. У серці не буде егоїстичного невдоволення і нарікання. Хвала, подібно до чистого потоку, буде виходити з вуст справжніх Божих дітей... Чому б нам у дні нашої подорожі не підняти свій голос у духовному співі?.. Нам потрібно вивчати Боже Слово, міркувати й молитися. Тоді ми отримаємо духовний зір, за допомогою якого проникнемо у внутрішні двори Небесного храму. Ми зможемо вловити звуки хвалебних пісень небесного хору навколо престолу Божого. Коли Сіон засяє, його світло пошириться всюди, і пісні хвали й подяки почують святі у церквах. Будуть забуті дрібні розчарування та труднощі. Господь – наш Помічник... Ніхто ще не довіряв Богу марно. Він ніколи не розчаровує тих, хто в усьому покладається на Нього. Якби ми виконували Божу працю, ідучи слідами Ісуса, тоді наші серця стали б священними гуслями, кожна струна яких виспівувала б хвалу і подяку Тому, Кого послав Бог, щоб взяти на Себе гріх світу (там само, с. 198).

240

Серпень

1 серпня, вiвторок

Давнс- i сучасне чаклунство

«Так сказав Господь: Тому, що ти посилав послів, щоб вивідати від Ваал-Зевува, екронського бога, – ніби в Ізраїлі нема Бога, щоб вивідати слова Його, – тому те ложе, що на нього ти ліг, – не встанеш із нього, бо напевно помреш!» (2 Цар. 1:16; див. також 2 Цар. 1:2-17).

П

ід час царювання свого батька Ахазія бачив надзвичайні діла Всевишнього. На прикладі бунтівного Ізраїлю він спостерігав, як суворо Бог ставиться до тих, хто відкидає вимоги Його Закону. Ахазія ж поводився так, ніби ця жахлива реальність була безглуздою вигадкою. Він не упокорив свого серця перед Господом, натомість тримався Ваала і в результаті наважився на зухвалий нечестивий учинок… У наш час на зміну таїнствам язичницького культу прийшли таємні товариства, спіритичні сеанси та загадкові явища медіумів... Керівники майже всіх течій спіритизму претендують на вміння лікувати хвороби... Навіть у наш християнський вік є чимало людей, які, замість того щоб довіритися силі живого Бога та майстерності висококваліфікованих лікарів, звертаються за допомогою до таких цілителів... Ізраїльський цар відвернувся від Господа, аби шукати допомоги у найбільшого ворога Його народу; цим він засвідчив перед язичниками, що довіряє більше їхнім ідолам, аніж Небесному Богові. Коли люди відвертаються від Джерела сили й мудрості, шукаючи допомоги й поради в сил темряви, вони цим ганьблять Його... Люди, котрі займаються сатанинською магією, може, і впевнені у своїй власній вищості, однак цей факт аж ніяк не свідчить про їхню мудрість і передбачливість. Можливо, навіть буде продовжене їхнє життя і вони отримають тимчасове полегшення, але хіба можна усім цим виправдати нехтування ­Божою волею? У результаті всі ці уявні надбання обернуться непоправною втратою. Ми не можемо безкарно руйнувати навіть одну перешкоду, поставлену Богом для захисту Свого народу від сатанинської сили (Пророки і царі, с. 209-212).

242

Вiрнiсть у найменшому

2 серпня, середа

«Вірний у найменшому – і у великому вірний» (Луки 16:10; див. також 2 Цар. 19:19-21).

Б

ог звелів Іллі помазати замість себе іншого пророка. «Єлисея, Шафатового сина... помажеш на пророка замість себе» (1 Цар. 19:16), – сказав Він; виконуючи це повеління, Ілля пішов шукати Єлисея... Батько Єлисея був заможним селянином; він і його родина, незважаючи на загальне відступництво, не схилили коліна перед Ваалом. Це була оселя, у якій шанували Бога, а дотримання віри стародавнього Ізраїлю було правилом щоденного життя. Саме в такому середовищі минули дитячі роки Єлисея. У тиші сільського життя, навчаючись від Господа та природи, займаючись корисною працею, він призвичаївся до простоти, послуху батькам і Богові, що зробило його гідним високого становища в майбутньому. На пророче служіння Єлисей був покликаний саме тоді, коли разом із батьковими слугами орав поле. Він завжди охоче брався за будь-яку роботу. У ньому вдало поєднувалися здібності керівника з лагідністю людини, готової служити іншим. Незважаючи на свою спокійну, м’яку вдачу, він був енергійним і непохитним. Єлисею були притаманні чесність, вірність, любов до Бога та страх Господній. Завдяки скромній щоденній праці він досяг цілеспрямованості та благородства характеру, постійно зростаючи в благодаті й пізнанні. Виконуючи разом з батьком звичайні щоденні обов’язки по господарству, він навчився співпрацювати з Богом. Виявляючи вірність у малому, Єлисей готувався до більшої відповідальності. Завдяки практичному досвіду він з дня на день ставав дедалі більш придатним для важливої і благородної діяльності… Ніхто не знає намірів Господа, коли Він ставить людину в ті чи інші обставини, однак усі можуть бути впевненими, що вірність у малому робить людей придатними до вищих обов’язків. Кожний наш учинок відкриває характер, і лише того, хто, виконуючи щоденні обов’язки, виявив243

ся «працівником бездоганним», Бог може вшанувати вищим служінням (Пророки і царі, с. 217, 218).

3 серпня, четвер

– Чому Слисей?

«Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене; і хто любить сина або дочку більше за Мене, той недостойний Мене. І хто не бере свого хреста і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Матв. 10:37, 38; див. також 1 Цар. 19:19-21).

К

оли за Божественним дорученням Ілля вирушив на пошуки свого наступника і проходив полем, на якому орав Єлисей, він накинув на плечі молодого чоловіка плащ посвячення... Єлисей... сприйняв це як знак, що Бог покликав його стати наступником Іллі... Єлисей мав усе зважити й вирішити: відгукнутися на цей заклик або відмовитися від нього. Якби його прагнення були прив’язані до дому, він міг залишитися. Однак Єлисей розумів значення покликання... За жодні світські радості він не бажав відмовитися від можливості стати Божим вісником та від переваги співпрацювати з Його слугою... Не вагаючись, він залишив дім, у якому його любили, і пішов з пророком, щоб розділити його важке життя (Пророки і царі, с. 219, 220). Чимало людей вважає своє життя даремним, якщо воно не пов’язане з релігійною працею і не сприяє наближенню Царства Божого... Оскільки вони здатні послужити лише в малому, то вважають, що можуть взагалі нічого не робити. Проте вони помиляються. Людина може активно служити Богові, виконуючи навіть найпростішу щоденну працю: валити ліс, розчищати землю чи орати. Мати, яка виховує своїх дітей для Христа, так само працює для Бога, як і проповідник за кафедрою. Багато людей, палко мріючи про особливі таланти, які дали б їм змогу здійснювати велику справу, водночас нехтують буденними обов’язками, виконання яких може зробити життя «приємним запахом»… Успіх залежить не так від таланту, як від енергії та бажання працювати. Не блискучі здібності 244

роблять людей придатними для успішного служіння, а сумлінне виконання щоденних обов’язків, відчуття задоволення, непідробне, щире зацікавлення у благополуччі інших. І в найскромніших обставинах життя можна досягти справжньої величі. Звичайнісінька справа, виконана сумлінно і з любов’ю, є прекрасною в Божих очах (там само, с. 219).

Усе на вiвтар

4 серпня, п’ятниця

«Жодний з тих, хто поклав руку на плуг і озирається назад, не годиться для Божого Царства» (Луки 9:62).

Н

е всі запрошуються здійснювати служіння, подібне до служіння Єлисея; не всім пропонується продати все майно, але Бог очікує, щоб на перше місце в житті ми поставили служіння Йому, щоб не було жодного дня, коли б ми не зробили принаймні чогось для успіху Божої справи на землі. Він не чекає від усіх однакового служіння. Один може бути покликаний працювати в чужій країні, інший запрошується віддати свої кошти на підтримку євангельської роботи. Бог приймає жертву кожного, якщо людина присвячує Йому своє життя та прагнення. Хто готовий на таке посвячення, ті почують заклик Неба й відгукнуться… Спочатку від Єлисея не вимагалося чогось особливого. На нього були покладені повсякденні обов’язки. Слово Боже зазначає, що він просто лив воду на руки свого пана Іллі. Єлисей був готовий виконувати всі Господні повеління, навчаючись на кожному кроці покірливості та послужливості… Життя Єлисея після його приєднання до Іллі не було позбавлене спокус. Він зустрічався з багатьма випробуваннями, але в кожній критичній ситуації покладався на Бога. Його спокушували згадки про залишену ним домівку, але щоразу він намагався відігнати від себе подібні думки. Поклавши руку на плуга, він вирішив не озиратися назад і в усіх випробуваннях залишився вірним своєму обов’язку... Коли Єлисей супроводжував пророка... його віра і рішучість ще раз були випробувані. У Ґілґалі, а згодом у Бет-Елі та Єрихоні пророк пропонував йому повернутися додому...

245

Та... він вирішив не відступати від наміченої мети... «І... Ілля сказав до Єлисея: “Проси, що маю зробити тобі, поки я буду взятий від тебе!”». Єлисей не просив ані земної слави, ані високого становища між знатними людьми землі. Він палко бажав Духа Божого, Який так щедро був злитий на того, хто удостоївся бути взятим живим на Небо. Він розумів: ніщо, крім Духа, Котрий спочивав на Іллі, не могло зробити його здатним зайняти належне місце в Ізраїлі, до якого Бог покликав його. Тому він просив: «Нехай же буде на мені подвійний твій дух!» (Пророки і царі, с. 221-227).

5 серпня, субота

Наступник Iллi

«Ось кажу вам таємницю: не всі ми впокоїмося, але всі перемінимося, – раптово, миттєво, при останній сурмі; вона засурмить – і мертві воскреснуть нетлінними, а ми перемінимося» (1 Кор. 15:51, 52; див. також 2 Цар. 2:1-15).

У

пустелі, самотній і розчарований, Ілля просив собі смерті. Але Господь у Своєму милосерді не виконав його прохання. Ілля мав ще виконати велику роботу, і навіть після її завершення він не повинен був закінчити життя в самотності й розчаруванні. Не в могилу він мав зійти, а вознес­ тися разом з Божими ангелами до престолу Господньої слави. «А Єлисей це бачив, і він закричав: “Батьку мій, батьку мій, возе Ізраїлів та верхівці його!”» Та коли вже більше не бачив його, він ухопив свій одяг і розірвав його на дві час­ тини. Потім він підняв плащ Іллі, що впав з його плечей, повернувся і став на березі Йордану. Єлисей узяв плащ Іллі, вдарив ним по воді та сказав: «Де Господь, Бог Іллі?»… Вода розступилася на обидва боки, і Єлисей перейшов. Його побачили пророчі сини, що були навпроти в Єрихоні, і сказали: «“На Єлисеї спочив дух Іллів!” І пішли вони назустріч йому, і попадали перед ним до землі». Коли Господь у Своєму Провидінні вважає за потрібне відсторонити від Своєї роботи тих, кого наділив мудрістю, Він підтримує та зміцнює їхніх наступників, якщо вони звертають246

ся до Нього за допомогою і бажають ходити Його дорогами. Вони можуть принести Божій справі навіть більше користі, ніж їхні попередники, тому що скористалися їхнім досвідом і на­ вчені на їхніх помилках (Пророки і царі, с. 218). Ілля, муж сили, був Божим знаряддям для подолання величезного зла... Існувала потреба у такому наступникові Іллі, котрий за допомогою дбайливого і терпеливого повчання міг би провадити Ізраїль безпечними дорогами. Раннє виховання Єлисея під Божим керівництвом приготувало його до такої роботи… Кожний наш учинок відкриває характер, і лише того, хто, виконуючи малі обов’язки, виявився «працівником бездоганним» (2 Тим. 2:15), Бог вшанує, доручивши йому більшу відповідальність (Виховання, с. 60, 61).

Забруднення й очищення

6 серпня, недiля

«І він вийшов до джерела води, і кинув туди соли й сказав: “Так сказав Господь: Уздоровив Я цю воду, – не буде вже звідти смерти, ані непліддя!”» (2 Цар. 2:21; див. також 2 Цар. 2:19-22).

К

идаючи сіль до гіркого джерела, Єлисей виклав той самий духовний урок, що століттями пізніше запропонував Спаситель, коли сказав Своїм учням: «Ви – сіль землі» (Матв. 5:13). Сіль, кинута в забруднене джерело, очистила його воду і принесла життя та благословення там, де раніше була хвороба і смерть. Порівнюючи Своїх дітей із сіллю, Бог бажав показати, що Він планує зробити їх спільниками Своєї благодаті, аби вони стали джерелом спасіння інших… Сіль необхідно змішати з речовиною, до якої вона додається; аби зберегти продукти від псування, вони повинні бути просякнуті, насичені сіллю. Так через особистий контакт і спілкування Євангеліє досягає сердець людей. Ми спасаємося не колективно, а індивідуально. Особистий вплив – це сила, яка в поєднанні із впливом Христа має звеличувати те, що звеличує Спаситель, запроваджувати принципи праведності та стримувати моральне розкладання світу… підносити, облагороджувати життя і характери навколишніх своїм бездоганним прикладом щирої віри й любові.

247

Нечисте джерело – символ відособленої від Бога душі... Гріх спотворює усе людське єство: розум ушкоджується, уява розбещується, властивості душі деградують. Відчувається відсутність чистої релігії, святості серця. Перетворювальна сила Бога не відродила характеру… Серце, яке приймає Боже Слово, відрізняється від ставка, вода якого випаровується... Воно – як швидкоплинна ріка, яка стає все глибшою і ширшою, доки її життєдайні води не розіллються по всій землі… Так буває з правдивою ­Божою дитиною. Учення Христа відкривається як животворний всеосяжний принцип, як жива, діяльна духовна енергія. Коли серце відкрите для небесного впливу істини й любові, ці принципи стають подібними до потоку в пустелі, який пере­творює безплідні, сухі землі на родючі рівнини (Пророки і царі, с. 231-234).

7 серпня, понедiлок

Засудження грубостi

«Перед лицем сивизни встань, і вшануй лице старого, і будеш боятися Бога свого. Я –Господь!» (Левит 19:32; див. також 2 Цар. 2:23-25).

Є

лисей був лагідною, доброю людиною, але в разі потреби міг бути й суворим. Саме про це свідчить випадок, який стався з ним дорогою до Бет-Елу, де з нього глузували нечестиві молодики, котрі вийшли з міста. Вони чули про вознесіння Іллі й перетворили цю урочисту подію на предмет глузувань; побачивши Єлисея, вони кричали: «Ходи, лисий! Ходи, лисий!». Почувши такі насмішки, пророк обернувся і під натхненням Всевишнього виголосив на них прокляття. Їх спіткало жахливе покарання від Бога. «І вийшли дві ведмедиці з лісу, і розірвали з них сорок і двоє дітей…» (2 Цар. 2:23, 24). Якби Єлисей не звернув уваги на таке глузування, то люди і надалі дозволяли б собі насміхатися з нього, через що його місія навчання та спасіння народу в час серйозної небезпеки могла бути невиконаною. Цього єдиного прояву страшної суворості було достатньо, аби здобути загальну повагу на все життя пророка. Протягом п’ятдесяти років він 248

входив і виходив Бет-Ельськими ворітьми. Подорожуючи країною, відвідуючи міста і села, він неодноразово зустрічався з бездіяльною, грубою, розпусною молоддю, однак уже ніхто не посмів глузувати з нього або принижувати пророка Всевишнього… Пошана, якої так бракувало підліткам, котрі глузували з Єлисея, – це чеснота, яку необхідно старанно плекати в собі. Кожна дитина має бути навчена з належною пошаною ставитися до всього Божественного. Боже Ім’я ніколи не повинно вимовлятися легковажно чи недбало. Ангели, вимовляючи Ім’я Господа, закривають свої обличчя. З яким же благоговінням ми, грішні істоти, повинні вимовляти це святе Ім’я!.. Люб’язність – це також одна з чеснот Святого Духа, яку мають виховувати в собі всі люди. Вона здатна пом’якшувати характер, який без неї став би холодним і черствим. Люди, які називають себе послідовниками Христа, але залишаються грубими й неввічливими, не знають Ісуса. Їхня щирість може бути незаперечною, а чесність – безсумнівною, однак щирість і чесність не можуть компенсувати нестачу доброти і люб’язності (Пророки і царі, с. 235-237).

Стiл у пустелi

8 серпня, вiвторок

«Ось око Господнє на тих, хто боїться Його, хто надію на милість Його покладає, щоб рятувати життя їхнє від смерти, і щоб за час голоду їх оживляти!» (Псал. 33:18, 19; див. також 2 Цар. 4:38-44).

П

одібно до Спасителя людства, прообразом Якого був Єлисей, він у своєму служінні людям поєднував зцілення з повчанням. Протягом довгих років свого вірного, невтомного, плідного служіння Єлисей робив усе, щоб сприяти зміцненню та розвитку важливої виховної роботи в пророчих школах… Один із таких досвідів трапився під час його візиту до школи в Ґілґалі, коли він зробив отруєну їжу придатною для вживання... Так само під час посухи Єлисей нагодував у Ґілґалі сто чоловік невеличким дарунком, який йому приніс «чоловік із Ба249

ал-Шалішу». Це був «хліб первоплоду, – двадцять ячмінних хлібців та зерна в колосках»… Яке милосердя виявив Христос через Свого вісника, здійснивши чудо нагодування голодних! Таким чином, постійно і незмінно, можливо, не завжди таким помітним і відчутним способом, Господь Ісус турбується про задоволення людських потреб... Перетворити крихти, якими ми володіємо, на повний достаток здатна лише Божа благодать. Його рука може збільшити їх у стократ. Своєю силою і владою Господь може накрити стіл і в пустелі. Одним дотиком Своєї руки Він може збільшити мізерний запас їжі, зробивши його достатнім для всіх. Завдяки Божій силі хлібці та зерна в руках пророчих синів примножувалися… Коли Господь доручає виконати якусь роботу, нехай люди не намагаються розмірковувати, чи розсудливе це повеління або якими можуть бути наслідки їхнього послуху. Ресурси, кот­рими вони володіють, можуть здаватися надто малими, щоб задовольнити потребу, однак у Господніх руках їх виявиться навіть більше, ніж необхідно. «І він поклав перед ними, і вони їли й позоставили, за словом Господнім»… Дар, принесений Богу з подякою та молитвою про Його благословення, Він примножить так само, як і їжу для пророчих синів і стомленого народу (Пророки і царі, с. 240-243).

9 серпня, середа

Дитина-мiсiонер

«А сирійці вийшли були ордами, і взяли до неволі з Ізраїлевого краю малу дівчину, і вона услуговувала жінці Наамана» (2 Цар. 5:2; див. також 2 Цар. 5:1-4).

Б

удучи рабинею, далеко від свого дому, ця дитина, однак, була одним із Божих свідків. Сама того не усвідомлюючи, вона виконувала завдання, задля якого Бог обрав Ізраїль Своїм народом. Прислуговуючи в язичницькому домі, дівчинка глибоко співчувала своєму господареві в його хворобі; пам’ятаючи здійснені Єлисеєм чудеса зцілення, вона сказала своїй пані: «Ох, коли б пан мій побував у того проро250

ка, що в Самарії, то він вилікував би його від прокази його!» Вона знала, що Єлисей володів небесною силою, і вірила, що Нааман міг отримати зцілення цією силою. Поведінка дівчинки – невільниці в язичницькому домі – є могутнім свідченням на користь отриманого в ранньому дитинстві виховання в батьківському домі. Батькам і матерям виявлено найвищу довіру в піклуванні та вихованні своїх дітей. Батьки закладають основи звичок і характеру дітей. Від їхнього особистого прикладу й виховання багато в чому залежить майбутнє дітей. Благословенні батьки, життя котрих є справжнім відображенням Божественного життя, так що обітниці й Заповіді Божі пробуджують у дітях вдячність і шанобливість; щасливі батьки... які навчають дитину любити, довіряти і коритися Небесному Отцеві. Батьки, котрі передають дитині такий дар, забезпечують її скарбом, ціннішим за багатства усього світу. Ми не знаємо, до якого служіння будуть покликані наші діти. Вони можуть провести своє життя в колі сім’ї, виконувати звичайну працю або ж як учителі Євангелія вирушать до язичницьких країв. Та чим би люди не займалися, усі вони покликані бути Божими місіонерами, служителями благодаті для світу. Вони мають отримати таке виховання, яке допоможе їм іти за Христом у самовідданому служінні (Пророки і царі, с. 244, 245). Той, Хто послав... маленьку дівчинку-ізраїльтянку на допомогу Нааману, сирійському воєначальникові, посилає сьогодні чоловіків, жінок і молодь до тих, хто потребує Божественної допомоги й керівництва (Служіння зцілення, с. 473).

Божi шляхи

10 серпня, четвер

«Бо ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги, говорить Господь. Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої – за ваші думки» (Ісаї 55:8, 9; див. також 2 Цар. 5:5-14).

Н

ааман-сирієць звернувся за порадою до пророка ­Божого, щоб зцілитися від огидної хвороби – прока251

зи. Нааману було наказано піти й сім разів зануритися в Йордан. Чому ж він відразу не послухав поради Єлисея, Божого пророка?.. Образившись і розчарувавшись, він втратив само­ владання і відмовився послухатися простої вказівки Божого пророка. «“Ось я подумав був, – сказав вельможа, – він вийде до мене, і стане, і закличе Ім’я Господа, Бога свого, і покладе свою руку на те місце, і вилікує прокаженого… Чи ж не ліпші Авана та Парпа, дамаські річки, від усі Ізраїлевих вод? Чи не міг я вимитися в них, і стати чистим?” І повернувся він, і пішов у гніві». Його слуги сказали: «Коли б велику річ говорив тобі той пророк, чи ж ти не зробив би? А що ж, коли він сказав тобі тільки: Умийся – і будеш чистий!» (2 Цар. 5:11-13). Так, цей знатний вельможа вважав нижче своєї гідності піти до скромної річки Йордан і «вимитися». На берегах річок, які він згадав і де хотів би омитися, росли гаї, а в цих гаях стояли ідоли. Люди приходили на береги цих річок, щоб поклонитися своїм божествам-ідолам, тому Нааману, щоб омитися в їхніх водах, не потрібно було виявляти покору. Але для виконання спеціальної вказівки пророка необхідно було упокорити свій гордий і зарозумілий дух. Послух дає бажаний результат. Нааман омився й одужав (Свідчення для Церкви, т. 2, с. 309, 310). Наші плани – це не завжди Божі плани... У Своїй сповненій любові турботі та зацікавленості нами Той, Хто розуміє нас краще, ніж ми самі, часто відмовляє нам в егоїстичному задоволенні наших честолюбних задумів... Він просить нас відмовитися задля Нього від багатьох речей, однак, чинячи так, ми лише залишаємо те, що перешкоджає нам на шляху до Неба ... Таємниці, які турбували й розчаровували нас тут, у майбутньому житті відкриються. Ми побачимо, що наші, здавалося б, залишені без відповіді молитви й нездійсненні надії були одними з найбільших наших благословень (Служіння зцілення, с. 473).

252

Не у вогненнiй колiсницi

11 серпня, п’ятниця

«І я почув голос із неба, що промовляв: Напиши: блаженні ті мертві, які віднині помирають у Господі. Дух промовляє: Так, нехай вони спочинуть від своїх трудів, а їхні діла йдуть услід за ними» (Об’явл. 14:13; див. також 2 Цар. 13:14-20).

Є

лисеєві не судилося піднестися за своїм паном у вогненній колісниці. Господь допустив, щоб тривала хвороба надовго прикувала його до ліжка. Протягом довгих годин страждань і безсилля його віра, як і раніше, міцно трималася за Божі обітниці; він завжди бачив біля себе небесних посланців утіхи й миру. Колись на пагорбах Дотану він бачив себе в оточенні небесного воїнства, вогняних колісниць Ізраїлю та вершників; тепер присутність співчутливих ангелів постійно зміцнювала його. Усе своє життя Єлисей зберігав непорушну віру; чим далі він рухався в пізнанні Божественного Провидіння і Його милосердя, тим більше покладався на Нього. Коли ж смерть нарешті покликала його, він був готовий відпочити від своєї праці… Із цілковитою впевненістю Єлисей міг сказати разом із псалмистом: «Визволить Бог мою душу із влади шеолу, бо Він мене візьме!» (Псал. 48:16). З радістю цей Божий чоловік міг засвідчити: «“Та я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху” (Йова 19:25) мене». «А я в правді побачу обличчя Твоє, і, збудившись, насичусь Твоєю подобою!» (Псал. 16:15) (Пророки і царі, с. 263, 264). Христос називає Своїми всіх, хто повірив у Його Ім’я. Життєдайна сила Духа Христового, яка перебуває в смертному тілі, пов’язує кожну віруючу душу з Ісусом Христом. Віруючі в Христа любі Його серцю, оскільки їхнє життя заховане з Христом у Бозі... Яким чудовим буде ранок воскресіння! Яка це буде надзвичайна сцена, коли Христос прийде, щоб стати об’єктом захоплення всіх віруючих! Усі ті, які прийняли з Ісусом Його страждання та приниження, стануть учасниками і Його слави. Завдяки воскресіню Христа з мертвих кожний віруючий, який спочив в Ісусі, вийде зі своєї темниці, радіючи. Воскреслий святий вигукне: «Смерте, де твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кор. 15:55) (Вибрані вісті, т. 2, с. 271, 272).

253

12 серпня, субота

Пророк чинить опiр

«Устань, іди до Ніневії, великого міста, і проповідуй проти нього, бо їхнє зло прийшло перед лице Моє» (Йони 1:2).

Х

оч Ніневія перетворилася на нечестиве місто, однак вона не повністю віддалася злу. Той, Хто «бачить усіх синів людських» (Псал. 32:13)... помітив, що в цьому місті було чимало людей, котрі прагнули чогось кращого, благороднішого… У Своїй мудрості Бог відкрився їм, аби привести до покаяння. Для виконання цієї справи Він обрав пророка Йону... Якби пророк беззастережно послухався Бога, він уникнув би багатьох гірких переживань та отримав би рясні благословення. Однак Господь не залишив Йону в його відчаї. Випробування та дивовижні події мали відродити віру пророка в Бога і Його безмежну рятівну силу… Ще раз Божому слузі було доручено застерегти Ніневію... Увійшовши в місто, пророк відразу ж почав проповідувати: «Ще сорок день, і Ніневія буде зруйнована!». Він переходив з вулиці на вулицю та проголошував вістку перестороги. Слова пророка виявилися недаремними. Попередження Йони, що лунало на вулицях нечестивого міста, передавалося з уст в уста, поки всі мешканці не почули тієї приголомшливої новини. Під впливом Божого Духа вона торкнулася кожного серця, і багато людей, усвідомлюючи свої гріхи й тремтячи від страху, розкаялися в глибокій покорі… Ніневітяни були помилувані, Бог Ізраїлів – звеличений у всьому язичницькому світі, а Його Закон – вшанований. Лише через багато років Ніневія стала здобиччю сусідніх народів через те, що знову забула Бога та сповнилася зарозумілістю й гордощами… Історія Йони містить повчання для сучасних вісників. Сьогодні міста нашого світу мають таку ж потребу в пізнанні характеру й намірів істинного Бога, як і мешканці стародавньої Ніневії… Єдиним навіки непорушним буде місто, архітектором і будівничим якого є Бог… Господь Ісус закликає людей зі святим запалом прагнути безсмертної спадщини (Пророки і царі, с. 265-274).

254

Iснуc- межа

13 серпня, недiля

«Бо Господь ось виходить із місця Свого, навідати провини мешканців землі, кожного з них, – і відкриє земля свою кров, і вже не закриє забитих своїх!» (Ісаї 26:21).

Н

аш Бог – Бог милосердя. До порушників Свого Закону Він ставиться з довготерпінням і ніжним співчуттям… Господь довготерпить людям і містам, милостиво пропонуючи їм спасіння від Божественного гніву, але прийде час, коли їхні благання про помилування не будуть почуті… Для світу наближається час великого горя, від якого не зможуть урятувати жодні людські засоби. Дух Божий поступово залишає землю. Біди на морі й суші швидко змінюють одна одну. Як же часто ми чуємо повідомлення про землетруси й урагани, пожежі та повені, що супроводжуються великими людськими жертвами та матеріальними збитками! Звичайно, ці стихійні лиха відбуваються внаслідок дій хаотичних, некерованих, непідвладних людському контролю сил природи, але в усьому цьому потрібно зауважувати Божий намір. Це – засоби, за допомогою яких Він намагається пробудити в людях усвідомлення грізної небезпеки. Божі вісники, котрі послані працювати у великих містах, не повинні падати духом через беззаконня, несправедливість і розпусту, з якими їм доводиться зустрічатися… У кожному місті, яким би розпусним і злочинним воно не було, є чимало людей, котрі, отримавши правдиву науку, стануть послідовниками Ісуса... Сьогодні до мешканців Землі також звернений Божественний заклик: «Тому й ви будьте готові, бо Син Людський приходить у ту годину, про яку й не думаєте» (Матв. 24:44)... Ми стоїмо на порозі найбільшої кризи усіх віків... Насувається буря Божого гніву; у той час встоять лише ті, хто відгукнувся на заклик благодаті, як свого часу на проповідь Йони відгукнулися мешканці Ніневії, освятившись через послух Закону Божественного Повелителя. У час цього спус­ тошення праведні знайдуть сховище з Христом у Бозі (Пророки і царі, с. 275-278).

255

14 серпня,

понедiлок

«Пошли мене»

«І почув я голос Господа, що говорив: “Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?” А я відказав: “Ось я, – пошли Ти мене!”» (Ісаї 6:8; див. також Ісаї 6:1-10).

І

сая був покликаний на пророче служіння за важких обставин і розчарувань. Його країні загрожувало страшне лихо. Порушивши Божий Закон, юдейський народ був позбавлений Божественного захисту, і ассирійські війська готувалися напасти на Юдейське царство. Проте небезпека, яка походила від зовнішнього ворога, була не найбільшою неприємністю. Слуга Господа найсильніше впадав у відчай, бачачи зіпсованість Божого народу. Своїм відступом і повстанням юдеї накликали на себе Божі суди. Юний пророк, покликаний звіщати їм вістку застереження, знав, що зустрінеться з наполегливим опором... Ситуація здавалася Ісаї майже безвихідною... Подібні думки роїлися в розумі пророка, коли він стояв у притворі святого храму. Раптово ворота та внутрішня завіса в храмі немовби відсунулися, й Ісаї було дозволено зазирнути до Святого святих, куди не мала права ступити його нога. Перед його очима постало видіння Єгови, Який сидить на високому престолі, а кінці одягу Його наповнювали храм. По обидва боки престолу були серафими; на двох крилах вони літали, двома благоговійно закривали свої обличчя, а ще двома закривали ноги... Ніколи раніше Ісая не мав такого повного уявлення про велич Єгови і Його досконалу святість; він усвідомлював, що, будучи немічною і недостойною людиною, має загинути в присутності Бога. «Горе мені, – вигукнув він, – бо я занапащений! Бо я чоловік нечисто­устий, і сиджу посеред народу нечистоустого, а очі мої бачили Царя, Господа Саваота!» (Ісаї 6:3, 5). Але один із серафимів підлетів до юнака, щоб підготувати його до виконання великої місії. Він торкнувся його уст палаючим вугіллям із жертовника, сказавши: «Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений». І коли Бог запитав: «Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?», Ісая відповів: «Ось я, ‒ пошли Ти мене!» (Ісаї 6:7, 8)... Пророк отримав силу для майбутнього служіння (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 749-751).

256

Справжня чи удавана покора?

15 серпня, вiвторок

«І кликав один до одного й говорив: “Свят, свят, свят Гос­ подь Саваот, уся земля повна слави Його!”» (Ісаї 6:3; див. також Ісаї 6:1-4).

С

вяті істоти співали, вихваляючи та прославляючи Бога не опоганеними гріхом устами. Контраст між немічною хвалою, яку він [Ісая] звик віддавати Творцю, і полум’яною хвалою серафимів, вразив і упокорив пророка... Поки він слухав спів ангелів... слава, нескінченна сила й неперевершена велич Господа постали перед його поглядом, і він був вражений до глибини душі. У світлі цього незрівнянного сяйва, яке було об’явленням Божого характеру, його власна внутрішня нечистота постала перед ним із вражаючою ясністю. Самі його слова здавалися йому огидними. Коли Божому слузі дозволяється споглядати славу Небесного Бога, як Він відкривається людству, коли він хоч частково усвідомлює чистоту Святого Ізраїлевого, то у тривозі визнає розбещеність своєї душі, замість того щоб хвалитися власною святістю. У глибокій покорі Ісая вигукнув: «Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий»... Це не удавана покора і не рабське самобичування, прояв яких в очах багатьох здається чеснотою. Така уявна покора є насмішкою над справжньою і виходить із серця, повного гордості й самозвеличення. Ті, хто вважає себе негідним тільки на словах, бувають розчаровані, якщо інші не захоплюються ними й не оцінюють їх за подібну поведінку. Але визнання пророком своєї гріховності було щирим (Біблійний коментар АСД, т. 4, с. 1140. Коментар Е. Уайт). Серафими, які перебувають перед престолом і дивляться на славу Божу, сповнені такого побожного трепету, що навіть на мить не можуть поглянути на самих себе із самовдоволенням або захопленням. Їхня слава та хвала ‒ для Господа Саваота... З великим задоволенням вони вихваляють Бога; перебуваючи в Його присутності й зігріті Його схвальною усмішкою, вони не потребують нічого іншого. У відображенні Його образу, звершенні Його служіння та поклонінні Йому вони досягають своїх найвищих цілей (там само).

257

16 серпня, середа

Вугiль розпалений

«І прилетів до мене один з Серафимів, а в руці його вугіль розпалений, якого він узяв щипцями з-над жертівника. І він доторкнувся до уст моїх та й сказав: “Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений”» (Ісаї 6:6, 7; див. також Ісаї 6:1-10).

І

сая викривав гріхи людей, але тепер відчув на собі той самий осуд, який виголошував іншим. До цього він задовольнявся холодним, неживим ритуалом у своєму поклонінні Богу. Ісая усвідомив це тільки тоді, коли побачив у видінні Гос­ пода. Його власні мудрість і таланти постали такими незначними, коли він порівняв їх зі святістю і величчю святині. Яким негідним він був! Як не годився для священного служіння! Дане Ісаї видіння показує стан Божого народу в останні дні. У них є перевага ‒ за допомогою віри споглядати служіння в Небесній святині. «І відкрився Божий храм на небі, і з’явився ковчег Його Завіту в Його храмі» (Об’явл. 11:19). Дивлячись очима віри на Святе святих і бачачи служіння Христа в Небесній святині, вони розуміють, що є людьми з нечистими устами – тими, чиї слова часто марнославні та ​​чиї таланти не були освячені й не використовуються на Божу славу. Вони цілком можуть впасти у відчай, порівнявши свої слабкості та свою негідність із чистотою і красою славного характеру Христа. Однак якщо вони, подібно до Ісаї, приймуть відбиток, який Господь бажає накласти на їхнє серце, якщо упокорять свої душі перед Богом, для них залишається надія. Над престолом височіє веселка обітниці, і робота, виконана для Ісаї, буде здійснена в них. Бог відповість на прохання, які виходять із серця, що кається (Біблійний коментар АСД, т. 4, с. 1139. Коментар Е. Уайт). Нехай вугіль розпалений із жертовника торкнеться наших вуст. Ми хочемо почути звернені до нас слова: «Відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений» (там само, с. 1140). Вугіль розпалений символізує очищення. Якщо він торкнеться уст, жодне погане слово більше не зірветься з них (там само, с. 1141).

258

Бiлий як снiг

17 серпня, четвер

«Бо так промовляє Високий і Піднесений, повіки Живущий, і Святий Його Ймення: Пробуваю Я на Височині та в святині, і з зламаним та з упокореним, щоб оживляти духа скромних, і щоб оживляти серця згноблених!» (Ісаї 57:15; див. також Ісаї 6:1-10).

У

видінні, яке Ісая бачив у дворі храму, йому було дане чітке уявлення про характер Бога Ізраїлю. «Високий і Піднесений, повіки Живущий, і Святий Його Ймення» постав перед пророком у незрівнянній величі; однак він бачив і милосердя Господа... Споглядаючи свого Бога, пророк... не тільки побачив свою недосконалість, а й, отримавши у смиренні серця запевнення в повному й безвідплатному прощенні, став іншою людиною. Він бачив свого Господа. Йому було дозволено споглядати красу Божественного характеру. Ісая міг засвідчити про перетворення через споглядання Безмежної Любові. Відтоді ним заволоділо палке бажання бачити заблудлий Ізраїль вільним від тягаря гріха та покарання за нього. «У що будете биті ще? – запитує пророк. – Прийдіть, і будемо правуватися, – говорить Господь: коли ваші гріхи будуть як кармазин, – стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, – то стануть мов вовна вони!»… Бог, Якому вони служили, але характер Якого не розуміли, постав перед ними як Великий Цілитель духовних хвороб… Серце Безмежної Любові близьке до тих, котрі усвідомлюють свою неспроможність звільнитися з тенет сатани; Він милостиво обіцяє зміцнити таких, аби вони могли жити для Нього. «Не бійся, – запевняє Бог, – з тобою-бо Я, і не озирайсь, бо Я Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю»... Можливо, і ви, шановний читачу, обрали власну дорогу? Чи далеко ви відійшли від Бога? Чи не виявили ви, що плоди беззаконня, якими мріяли насолоджуватися, перетворюються на попіл у ваших устах?... Поверніться до дому свого Отця. Він кличе вас: «Навернися ж до Мене, тебе-бо Я викупив!» «Нахиліть своє вухо, й до Мене прийдіть, послухайте, й житиме ваша душа!» (Пророки і царі, с. 314-320).

259

18 серпня, п’ятниця

Для всiх

«Прийдуть з Єгипту посли, і руки свої Куш простягне до Бога» (Псал. 68:32).

П

ротягом свого служіння Ісая постійно свідчив про ­Божий намір щодо язичників. Інші пророки також згадували про цей Божественний план, але їхня мова не зав­ жди була зрозумілою. Ісая був обдарований здатністю найбільш зрозуміло доносити до свідомості юдеїв істину про те, що до Божого Ізраїлю приєднається чимало людей, котрі не належать до нащадків Авраама. Це вчення не узгоджувалося з тогочасною теологією, однак пророк безстрашно проголошував дану йому Богом вістку, вселяючи надію в серця багатьох людей, котрі щиро прагнули обіцяних Авраамовому насінню духовних благословень... Часто ізраїльтяни, здавалося, не розуміли або не бажали зрозуміти Божого наміру щодо язичників. Однак завдяки саме цьому намірові вони стали особливим незалежним народом серед народів землі. Авраамові, їхньому батькові, першому була дана обітниця завіту; він був покликаний залишити своїх рідних, піти в інший край і нести світло язичникам. Хоч йому і було обіцяне численне, як пісок на березі моря, потомство, однак родоначальником великого народу в Ханаанському краї він повинен був стати не задля егоїстичних цілей… «І поблагословлю Я тебе, – сказав Єгова, – і звеличу ймення твоє… І благословляться в тобі всі племена землі!»… Бог не визнає жодної національної, расової чи кастової відмінності… Христос прийшов зруйнувати будь-яку стіну розділення, усунути всяку перешкоду у дворах храму, аби кожна душа могла мати вільний доступ до Бога. Його любов настільки широка, глибока й повна, що проникає всюди. Вона звільняє від сатанинського впливу всіх обманутих дияволом і підводить їх до Божого престолу, оточеного райдугою обітниці. У Христі немає ні юдея, ні геллена, ні раба, ні вільного (Пророки і царі, с. 367-370).

260

– – Cремiя, глашатай Cгови

19 серпня, субота

«Добре, коли людина в мовчанні надію кладе на спасіння Гос­поднє» (Пл. Єрем. 3:26).

С

еред тих, хто сподівався, що запроваджені Йосією реформи приведуть до стабільного духовного відродження, був і Єремія, покликаний Богом на пророче служіння ще в юності... У цьому юнакові Бог бачив віддану своїй справі людину, котра, незважаючи на великий опір ззовні, твердо відстоюватиме правду... «Господь же мені відказав: “Не кажи: «Я юнак», бо ти підеш до всіх, куди тільки пошлю Я тебе, і скажеш усе, що тобі накажу. Не лякайсь перед ними, бо Я буду з тобою, щоб тебе рятувати”»... Упродовж сорока років Єремія повинен був свідчити народам істину та праведність. У час небувалого в країні відступництва своїм життям і характером він мав показати зразок служіння єдиному правдивому Богові. Коли Єрусалим опинився в жахливій облозі, Єремія став провісником Єгови (Пророки і царі, с. 407, 408). Від природи несміливий і сором’язливий, Єремія мріяв про мир і спокій усамітненого життя, аби лише не бути свідком постійного беззаконня свого улюбленого народу. Спос­ терігаючи за страшними наслідками гріха, пророк відчував невимовний біль... Досвіди, отримані Єремією в юності та протягом усього служіння, навчили його, «що не в волі людини дороги її, не в силі людини, коли вона ходить, кермувати своїм кроком». Він навчився молитися: «Карай мене, Господи, тільки ж за судом, не гнівом Своїм, щоб не знищити мене!» (Єрем. 10:23, 24). Коли Єремія змушений був пити із чаші страждань і скорботи, коли він був спокушений у своєму нещасті сказати: «Загуб­лена сила моя, та моє сподівання на Господа…», тоді він пригадав Божі добрі діяння у своєму житті та з тріумфом вигукнув: «Це милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя… Господь – це мій уділ, – говорить душа моя, – тому я надію на Нього складаю!» (там само, с. 419-421).

261

20 серпня, недiля

Рехавiти

«А до дому Рехавітів Єремія сказав: …“ За те, що ви слухалися наказа вашого батька Єгонадава, та держитеся всіх наказів його, і зробили те все, що Я заповів вам, тому так промовляє Господь Саваот, Бог Ізраїлів: Нема переводу в Йонадава, Рехавового сина, мужеві, що стоятиме перед лицем Моїм по всі дні!”» (Єрем. 35:18, 19; див. також Єрем. 35:1-19).

Б

ог звелів Єремії зібрати рехавітів у Божому домі, в одній із внутрішніх кімнат, поставити перед ними вино і запропонувати їм випити. Єремія зробив усе, як наказав Гос­ подь. «А вони відказали: “Не будемо пити вина, бо наш батько Йонадав, син Рехавів, наказав нам, говорячи: “Не пийте вина ані ви, ані ваші сини аж навіки!”» (Єрем. 35:6)... «І було слово Господа до Єремії таке: “Так говорить Гос­ подь Саваот, Бог Ізраїлів: Іди, і скажеш до юдеянина та до мешканців Єрусалиму: Чи з цього не витягнете науки, щоб слухатися Моїх слів? говорить Господь. Додержано слова Єгонадава, Рехавового сина, що наказав був синам своїм не пити вина, – і не пили аж до цього дня, бо послухалися наказу свого батька; а Я говорив до вас рано та пізно, – та не слухалися ви Мене!» (в. 12-14). Тут Бог протиставляє послух рехавітів непослуху й непокорі Його народу, який не бажав приймати Його викриттів і застережень... Рехавіти отримали похвалу за свою готовність і бажання слухатися, тоді як Божий народ відмовився приймати викриття від своїх пророків (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 174, 175). Якщо вимог доброго мудрого батька, котрий використав найкращі та найефективніші засоби, аби вберегти своїх нащадків від такого лиха, як пияцтво, було необхідно суворо дотримуватися, то, безперечно, до авторитету Бога слід ставитися з настільки більшою шанобливістю, наскільки Він святіший за людину. Наш Творець і Повелитель, безмежний у силі та страшний у суді, усіма засобами намагається допомогти людині усвідомити свої гріхи та розкаятися. Устами Своїх слуг Він попереджає про небезпеки непослуху; Він посилає попередження і беззастережно викриває гріх. Його народ має благополуччя 262

лише завдяки Божій милості та невсипущій пильності Його вибраних слуг. Він не може захищати й охороняти народ, який відкидає поради і нехтує Його докорами. Хоч на певний час Бог може відкласти Свої караючі суди, однак не завжди стримуватиме Свою руку (Пророки і царі, с. 425, 426).

– Честь Cгови вiдновлена

21 серпня, понедiлок

«З ним рамено тілесне, а з нами Господь, Бог наш, щоб допомагати нам та воювати наші війни! І оперся народ на слова Єзекії, Юдиного царя» (2 Хронік 32:8; див. також 2 Хронік 32:1-23).

В

ідповідно до угоди, укладеної Ахазом, Єзекія в перші роки свого царювання продовжував сплачувати данину ассирійцям. Тим часом, «порадившись зі своїми зверхниками та своїми лицарями», цар робив усе можливе для захисту царства... Нарешті довгоочікувана криза настала. Здобуваючи перемогу за перемогою, ассирійські війська підійшли до Юдеї... Тепер Юдейському царству залишалося одне – покластися на Бога. Усяка можливість допомоги з боку Єгипту була відрізана, і жодний інший сусідній народ не міг простягнути їм дружню руку... Санхерів писав «листи з лайкою на Господа, Ізраїлевого Бога, і говорив проти Нього таке: “Як боги народів інших країн не спасли свого народу від моєї руки, так не спасе Єзекіїн Бог народу Свого від моєї руки!”»… Коли цар Юдеї отримав такого дошкульного листа, він приніс його до храму і «розгорнув перед Господнім лицем». Від успіху цієї справи залежала честь Єгови; тільки Він міг послати визволення... Єзекія не залишився без надії. Ісая послав сказати йому: «Так сказав Господь, Бог Ізраїлів: Я почув те, про що ти молився до Мене, про Санхеріва, царя ассирійського»… Визволення прийшло тієї ж ночі. «Вийшов Ангол Господній, і забив в ассирійському таборі сто й вісімдесят і п’ять тисяч»... Бог євреїв переміг гордих ассирійців. Честь Єгови була відновлена перед очима навколишніх народів. Серця мешканців Єрусалима переповнювала свята радість. Їхні палкі благання 263

про визволення супроводжувалися каяттям у гріхах і щирими сльозами. У своїй великій потребі вони повністю довірилися силі Бога, і Він не залишив їх (Пророки і царі, с. 350-362).

22 серпня, вiвторок

Божественне зцiлення

«“О, Господи, згадай же, що я ходив перед лицем Твоїм правдою та цілим серцем, і робив я добре в очах Твоїх”. І заплакав Єзекія ревним плачем» (2 Цар. 20:3; див. також 2 Цар. 20:1-11; Ісаї 38:1-8).

У

той час як правління Єзекії досягло найбільшого розквіту, цар несподівано був уражений невиліковною хворобою. Цареві, що «смертельно захворів», ніхто неспроможний був допомогти. А коли пророк Ісая з’явився до нього з вісткою: «Так сказав Господь: Заряди своєму домові, бо ти вмираєш і не будеш жити…» (Ісаї 38:1), для нього, здавалося, згасла остання надія. Майбутнє здавалося оповитим безпросвітнім мороком, однак цар ще міг молитися до Того, Хто завжди був з ним як «охорона та сила, допомога в недолях, що часто трапляються» (Псал. 46:2). «І відвернув Єзекія обличчя своє до стіни, і помолився до Господа»… Той, «милосердя Якого не скінчилося», почув молитву Свого слуги. «І було Господнє слово до Ісаї, говорячи: “Іди й скажеш до Єзекії: Так сказав Господь, Бог батька твого Давида: Почув Я молитву твою, побачив Я сльозу твою! Ось Я додаю до днів твоїх п’ятнадцять літ». З радістю повертався пророк до царя зі словами запевнення й надії. Порадивши прикласти до ураженого місця «грудку фіг», Ісая передав цареві вістку Божої милості, охорони й турботи (Пророки і царі, с. 340-342). Особи, котрі прагнуть зцілитися молитвою, не повинні нехтувати використанням доступних лікувальних засобів. Застосування засобів, даних Богом для того, щоб угамувати біль і допомогти природі в її роботі відновлення здоров’я, не є запереченням віри... Бог наділив нас здатністю пізнавати закони життя. Це знання доступне для нас, щоб ми могли застосовувати його. Ми повинні використати всі засоби для 264

відновлення здоров’я, зробивши все, що може принести нам користь, діючи в згоді із законами природи. Помолившись за одужання хворого, ми можемо працювати ще з більшою енергією, дякуючи Богові за привілей співпрацювати з Ним і прохаючи Його благословень на дані Ним же засоби (Служіння зцілення, с. 231, 232).

Що вони бачать?

23 серпня, середа

«І той сказав: “Що вони бачили в домі твоїм?” І Єзекія сказав: “Усе, що в домі моїм, вони бачили, – не було речі, якої не показав би я їм у скарбницях своїх”» (Ісаї 39:4; див. також 2 Цар. 20:1-19).

П

рихід послів до Єзекії виявився випробуванням його вдячності й відданості... Якби Єзекія скористався даною йому можливістю засвідчити про силу, доброту та співчуття Ізраїлевого Бога, то принесене послами у свою країну повідомлення можна було б порівняти зі світлом, що пронизує темряву. Але він звеличив себе більше, ніж Господа Саваота. Він «не віддав так, як було зроблено йому, бо запишнилося серце його»… Історія гріха Єзекії, якого він припустився... містить важливий урок для всіх. Ми повинні значно більше розповідати про дорогоцінні досвіди нашого життя, про милість та доброту Бога і незрівнянні глибини любові Спасителя. Коли свідомість і серце сповнені Божої любові, тоді неважко говорити про те, що стало сенсом нашого духовного життя. Піднесені думки, шляхетні поривання, глибоке розуміння істини, безкорисливі наміри, прагнення благочестя та святості знайдуть своє відображення у словах, які відкривають сутність сердечного скарбу. Люди, з якими ми щодня спілкуємося, потребують нашої допомоги й повчання. Вони можуть перебувати в такому душевному стані, коли своєчасно сказане слово уподібнюється до цвяха, забитого в належному місці. Завтра деякі з них, можливо, будуть уже там, де ми їх ніколи не побачимо. Яким же є наш вплив на людей, котрі поряд з нами мандрують життєвою дорогою? (Пророки і царі, с. 346-348).

265

Що ваші друзі та знайомі бачать у вашому домі? Чи не показуєте ви їм замість скарбів Христової благодаті тимчасові матеріальні речі? Чи ділитеся ви з людьми, з якими спілкуєтеся, новими думками про характер і вчинки Христа?.. О, якби ті, для кого Бог зробив чудо, віддавали Йому славу й розповідали про Його великі діла! Однак як часто люди, заради яких трудиться Бог, уподібнюються до Єзекії, забуваючи про Того, Хто дає всі благословення (Ознаки часу, 1 жовтня 1902 р.).

24 серпня, четвер

Вiра i Божi обiтницi

«Ось надута, не проста душа його в ньому, а праведний житиме вірою своєю» (Авак. 2:4).

У

роки, що передували правлінню Йосії, і на початку його царювання, вірних юдеїв цікавило: чи виконаються Божі обітниці, подаровані стародавньому Ізраїлю?.. Такі тривожні запитання ставив пророк Авакум. Спостерігаючи за становищем своїх вірних сучасників, він висловив біль своєї душі в запитанні: «Доки я, Господи, кликати буду, а Ти не почуєш?»… А потім, з вірою дивлячись у похмуре майбутнє та покладаючись на дорогоцінні обітниці, сповнені ­Божої любові до Його довірливих дітей, додає: «Не помремо!» (Авак. 1:12). Засвідчивши цими словами свою віру, він віддав власні справи та долю кожного віруючого ізраїльтянина в руки співчутливого Бога... Віра, яка зміцнювала Авакума та всіх святих у ті дні важкого випробування, і нині підтримує Божий народ. У найпохмуріші хвилини життя, у найнебезпечніших обставинах християнин може всім серцем звертатися до Джерела світла й сили. Через віру в Бога його надія і мужність з дня на день відновлюватимуться. «Праведний житиме вірою своєю»… Ми маємо плекати і розвивати віру, про яку свідчили пророки й апостоли, – віру, котра покладається на Божі обітниці й чекає визволення у визначений Ним час й накресленим Його Провидінням шляхом. Найвірніше пророче слово остаточно виконається в час славного Приходу нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа – Царя царів і Пана панів… Разом 266

з пророком, який намагався підбадьорити Юду в час небувалого відступництва, давайте впевнено скажемо: «Господь у ­Своїм храмі святім, – мовчи перед обличчям Його, уся земле!» (Авак. 2:20). Будемо ж постійно пам’ятати слова підбадьорення: «Бо ще на умовлений час це видіння, і приспішає кінець, і не обмане. Якщо б протягнулось, чекай ти його, бо воно конче прийде, не спізниться» (Пророки і царі, с. 384-388).

Дуже п’яний, щоб думати

25 серпня, п’ятниця

«Сьомого дня, коли цареві стало весело на серці від вина, він сказав… привести царицю Вашті перед цареве обличчя в короні царській, щоб показати народам та зверхникам її красу, бо була вона вродливого вигляду» (Естер 1:10, 11; див. також Естер 1:1-12).

К

оли від царя прийшов такий наказ, Вашті не виконала його, адже знала про безмірне вживання вина і про те, що Артаксеркс перебував під впливом п’янкого напою. Заради блага свого чоловіка та власного блага вона вирішила не залишати свого місця на бенкеті для жінок у царському палаці (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1139. Коментар Е. Уайт). Цар не контролював себе, його розум був затуманений вином, коли він послав за царицею, щоб присутні на бенкеті й розпалені вином чоловіки могли розглядати її красу. Цариця залишилася із чистим сумлінням. Вашті відмовилася підкоритися повелінню царя, вважаючи, що, протверезівши, той схвалить її дії. Проте у царя були нерозсудливі радники. Вони вважали, що подібні вчинки з боку жінки псують її (там само). Яке б високе становище не займали чоловіки, вони підзвітні Богу. Величезна влада, якою володіють царі, часто призводить до непомірного звеличування. А безглузді клятви, промовлені для того, щоб стверджувати закони, які зневажають високі закони Божі, ведуть до великої несправедливості. Потурання своїм примхам, подібні до описаного в першому розділі книги Естер, не прославляють Бога. Проте Господь чинить Свою волю через людей, які ведуть ближніх непра267

вильним шляхом. Якби Бог не простяг Своєї стримувальної руки, трапилося б багато поганого. Однак Бог спонукає людей виконувати Його наміри, навіть якщо людина, через яку Він діє, продовжує чинити неправильно. І Господь здійснює Свої плани через людей, які не приймають Його уроків мудрості. У руці Бога – серце кожного земного правителя, і Він керує ним за Своєю волею, як водами річки (там само).

26 серпня, субота

Для такого часу, як цей

«А хто знає, чи не на час, як оцей, досягла ти царства!» (Естер 4:14; див. також Естер 3-7).

Б

ув визначений день, коли євреї мали бути знищені, а їхнє майно конфісковане. Цар не до кінця усвідомлював, якими далекосяжними будуть наслідки виконання цього указу. Сам сатана, невидимий організатор усієї змови, намагався стерти з лиця землі народ, який зберігав пізнання правдивого Бога… Указ мідян і персів у жодному разі не підлягав зміні, і здавалося, що не залишилося жодної надії, – усі ізраїльтяни були приречені на загибель. Але ворожі задуми були зруйновані Силою, яка владарює над синами людськими. За Божим Провидінням Естер-­ юдейка, яка шанувала Всевишнього, стала царицею Мідо-­ Перського царства. Мордехай був її близьким родичем. У відчаї вони вирішили просити Ксеркса за свій народ. Естер повинна була з’явитися перед царем і заступитися за приречених. «А хто знає, – сказав Мордехай, – чи не на час, як оцей, досягла ти царства!» (в. 14) Критична ситуація, у якій опинилася Естер, вимагала негайних рішучих дій, але вони з Мордехаєм розуміли: якщо могутній Бог не допоможе, усі їхні зусилля будуть даремними. Тому Естер призначила час, коли вона вирішила звернутися до Бога, – Джерела своєї сили. «Іди, – наказала вона Мордехаєві, – збери всіх юдеїв, що знаходяться в Сузах, і постіть за мене… Також я та дівчата мої будемо постити так, і так прийду до царя, хоч це не буде за законом. А якщо я загину, то загину» (Пророки і царі, с. 600, 601).

268

До кожної оселі, кожної школи, кожного з батьків, учителя і дитини, яким відкрите світло Євангелія, у цей важкий час звернене запитання, поставлене ще до цариці Естер у критичний момент історії Ізраїлю: «А хто знає, чи не на час, як оцей, досягла ти царства»? (Виховання, с. 263).

Людськi постанови проти Божих

27 серпня, недiля

«І сталася війна на небі: Михаїл і його ангели розпочали бій зі змієм. І змій воював, і його ангели» (Об’явл. 12:7; див. також Естер 3).

Ч

ерез царицю Естер Господь звершив велике звільнення Свого народу. Коли здавалося, що вже ніщо не може врятувати ізраїльтян, Естер і жінки, які підтримували її постом, молитвою та своєчасними діями, знайшли вихід і принесли спасіння своєму народу (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1140. Коментар Е. Уайт). Важкі випробування, що спіткали Божий народ за днів Естер, характерні не тільки для того часу... Той самий дух, який у минулому підбурював людей переслідувати правдиву Церкву, і в майбутньому виявить себе так само щодо вірних Божих дітей... Декрет, який буде виданий наприкінці часу проти Останку Божого народу, нагадуватиме указ Ксеркса проти євреїв. Нині вороги істинної Церкви вбачають у невеликій групі тих, котрі дотримуються заповіді про суботу, Мордехая біля воріт. Благоговіння Божого народу перед Його Законом ‒ це постійний докір тим, хто відкинув страх Господній і зневажає Божу суботу... Навіть шановані високоповажні мужі об’єднаються із беззаконними підступними людьми у змові проти Божих дітей. Їх зневажатимуть багаті й освічені люди. Можновладні гонителі, духовенство та прості віряни різних церков змовляться проти них. Талант письменників, красномовність ораторів, нагороди, погрози, насмішки – усе буде використане, аби похитнути віру Божого Останку. Фальшивими свідченнями та гнівними закликами вороги збуджуватимуть ненависть народу. Неспроможні заперечити захисникам біблійної суботи словами: «Так гово269

рить Слово Боже», – вони вдаватимуться до насильства. Аби здобути популярність і поблажливість, законодавці поступ­ ляться вимогам і видадуть закон про недільний день. Однак богобоязливі люди не підкоряться постанові, яка суперечитиме заповіді Десятислів’я. Саме на цьому полі бою і розіграється остання велика битва між істиною й оманою. Але нам відомий її результат. Як і за днів Естер та Мордехая, Господь захистить Свою істину та Свій народ (Пророки і царі, с. 605, 606).

28 серпня, понедiлок

Чотири юнаки у Вавилонi

«А ці четверо юнаків, – дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (Дан. 1:17; див. також Дан. 1:1-15).

Д

аниїл і його друзі мали перевагу правильного виховання й освіти в ранньому дитинстві, однак ці блага самі по собі не могли зробити їх тими, ким вони стали. Прийшов час, коли вони повинні були діяти самостійно, коли їхня доля залежала від їхньої особистої поведінки. Тоді вони вирішили бути вірними урокам, засвоєним у дитинстві (Вісті для молоді, с. 243). Якою була справа всього життя цих благородних євреїв! Вони навіть не думали про своє високе призначення, коли прощалися з рідними місцями. Вірні й непохитні, вони довірилися Божественному керівництву настільки, що Господь через них міг досягти Своєї мети (Виховання, с. 57). До Даниїла та його друзів у Вавилоні в їхні юнацькі роки доля була ласкавішою, ніж до Йосипа в перші роки його життя в Єгипті; проте і вони зазнали суворої перевірки характеру. Із простих єврейських домівок цих юнаків, що належали до царського роду, забрали до найголовнішого з міст, до царського двору найвеличнішого монарха і вибрали для підготовки до виконання особливої царської служби. Сильними були спокуси, що оточували їх у цьому розтлінному й розкішному царському дворі... Вказівка про забезпечення їх їжею із царського столу була вираженням як царської прихильності, 270

так і його турботи про їхній добробут. Однак частина цих наїдків приносилася в жертву ідолам, їжа із царського столу була посвячена ідолопоклонству, і вживання її цими юнаками розцінювалося б як знак того, що вони поділяють шанобливе ставлення царя до фальшивих богів (там само, с. 54, 55). Історія Даниїла та його юних друзів записана на сторінках Святого Письма для блага молодих людей усіх прийдешніх поколінь. Розповідаючи про їхню вірність принципам стримання, Бог сьогодні звертається із закликом до всіх юнаків і дівчат. Він закликає їх прийняти дорогоцінні промені світла щодо питання християнського стримання та правильно ставитися до законів здоров’я (Вісті для молоді, с. 243).

Джерело мудростi

29 серпня, вiвторок

«Тільки нехай дасть тобі Господь розум та розважність, і нехай поставить тебе над Ізраїлем, і ти будеш стерегти Закон Господа, Бога свого» (1 Хронік 22:12; див. також Дан. 1:17-21).

У

пізнанні мудрості вавилонян Даниїл та його друзі значно перевершили інших учнів, проте знання вони отримали не випадково… Вони підтримували зв’язок із Джерелом усякої мудрості, а в основу своєї освіти поклали пізнання Бога. З вірою молоді люди молилися про отримання мудрості й жили відповідно до своїх молитов. Вони бували там, де Бог міг благословити їх, уникали всього, що могло ослабити їхні сили, і використовували кожну можливість для здобуття різних знань. Вони дотримувалися тих принципів життя, які сприяли зміцненню інтелекту, і прагнули опанувати науки з єдиною метою – прославити Бога. Молоді люди усвідомлювали: щоб бути достойними представниками правдивої релігії серед багатьох фальшивих релігій язичництва, необхідно володіти ясним розумом, удосконалюючи християнський характер. Сам Бог був їхнім Учителем. Постійно молячись, сумлінно навчаючись і підтримуючи зв’язок із Невидимим, вони, як і Енох, ходили з Богом. Справжній успіх у будь-якій справі ‒ не випадковість і не подарунок долі, а виявлення Божого Провидіння, нагорода 271

за вірність і розважливість, доброчесність та наполегливість. Чудові розумові здібності й висока моральність не є справою випадку. Бог дає можливості, а успіх залежить від того, як людина їх використає… Його благодать дається, щоб викликати в нас бажання і дію, але вона не може замінити наших зусиль. Подібно до того як Господь співпрацював із Даниїлом та його друзями, Він співпрацюватиме з тими, хто намагається виконувати Його волю. Посилаючи Свого Духа, Він зміцнить усякий добрий намір, кожне благородне рішення. Усі, котрі прямують шляхом послуху, зустрінуть чимало перешкод. Могутня підступна сила притягатиме їх до світу, але Господь здатний зруйнувати все, що може завдати поразки Його вибраним; Його силою вони спроможні перемогти кожну спокусу, перебороти всі труднощі (Пророки і царі, с. 486, 487).

30 серпня, середа

Жодних компромiсiв

«Бо Я шаную тих, хто шанує мене» (1 Сам. 2:30; див. також Дан. 1:17-21).

У

тому, що сталося з Даниїлом і його друзями, ми бачимо приклад торжества принципу над спокусою догоджати своєму апетиту. Це показує нам, що за допомогою релігійних принципів молоді люди здатні перемогти тілесні похоті й залишатися вірними Божим вимогам, навіть якщо це буде великою жертвою. А якби Даниїл і його друзі пішли на компроміс із язичницькими чиновниками і підкорилися тиску обставин, вживаючи звичну для вавилонян їжу і пиття? Цей єдиний відступ від принципу послабив би їхню здатність розрізняти добро і зло. Потурання апетиту спричинило б послаблення фізичної і духовної сили. Один неправильний крок, можливо, привів би до інших таких кроків, поки їхній зв’язок з Небом не був би розірваний і вони не були б переможені спокусою... Оскільки Даниїл з непохитною довірою покладався на Бога, на ньому спочив дух пророцтва. У той час як люди навчали його правил життя в палаці, Бог учив його читати таємниці 272

майбутніх віків і відкривати прийдешнім поколінням через образи і символи дивовижні події, які відбудуться в останні дні (Молодіжний керівник, 25 червня 1903 р.). Бог задумав, щоб людина постійно зростала духовно, день у день досягаючи нових вершин досконалості. Він допомагатиме нам, якщо ми самі будемо намагатися допомогти собі. Наша надія на щастя і в цьому житті, і в майбутньому залежить від нашого вдосконалення в земному житті. Нам потрібно завжди остерігатися навіть на крок наближатися до нестриманості. Дорога молодь, Бог закликає вас узятися за справу, яку завдяки Його благодаті ви зможете виконати... Проявляйте чистоту смаків, схильностей і звичок, як це робив Даниїл. Бог винагородить вас спокоєм духу, ясним розумом, здоровим судженням, тонким сприйняттям. Нинішня молодь, яка має тверді принципи, буде благословенна здоров’ям тіла, розуму і душі (Молодіжний керівник, 9 липня 1903 р.).

Свiдки

31 серпня, четвер

«Але я виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло, щоб, проповідуючи іншим, самому не виявитися недостойним» (1 Кор. 9:27; див. також Дан. 1).

П

одібно до того як Бог покликав Даниїла бути Його вісником у Вавилоні, так і сьогодні Він закликає нас стати Його свідками в сучасному світі. Він бажає, щоб ми відкривали людям принципи Його Царства як у незначних, так і великих життєвих справах. Багато людей чекає, коли їм буде доручена якась визначна робота, втрачаючи при цьому щоденні можливості для виявлення своєї вірності Богові. Із дня на день вони нехтують виконанням дрібних життєвих обов’язків... У житті справжнього християнина не існує нічого незначного; в очах Всемогутнього кожний обов’язок важливий. Господь із точністю відзначає кожну нагоду для служіння. Невикористані здібності враховуватимуться так само, як і використані. На Божому суді буде відзначено, що ми могли зробити, але не зробили через те, що не використали своїх можливостей для прославлення Бога.

273

Благородний характер – не випадковість і не результат особливих дарів або милості Провидіння. Він є наслідком само­дисципліни, підкорення нижчої природи людини вищій, посвячення себе на служіння Богові й людям... Тіло – найважливіше середовище, де разом із формуванням характеру розвиваються розум і душа. Саме тому ворог людських душ спрямовує свої спокуси на послаблення і руйнування наших фізичних сил... Тіло повинно підкорятися вищим силам людини. Пристрасті мають перебувати під контролем волі. Нашим життям має керувати сила розуму, освячена Божественною благодаттю. Сила інтелекту, запас фізичної життєвої енергії, тривалість життя залежать від незмінних законів. Завдяки послухові цим законам людина може отримати перемогу над собою, своїми нахилами, «началами, владами, світовими правителями цього віку», над «піднебесними духами злоби» (Пророки і царі, с. 487-489).

274

Вересень

1 вересня, п’ятниця

Пiд контролем Бога

«Нехай буде благословенне Боже Ім’я відвіку й аж довіку, бо Його мудрість та сила. І Він зміняє часи та пори року, скидає царів і настановляє царів, дає мудрість мудрим, і пізнання розумним» (Дан. 2:20, 21; див. також Дан. 2).

І

ось юдейський невільник, спокійний і стриманий, стоїть перед монархом наймогутнішої імперії світу. Він починає з того, що применшує себе та звеличує Бога ‒ Джерело усякої мудрості. На тривожне запитання царя: «Чи ти можеш об’явити мені сон, якого я бачив, та його розв’язку?». Даниїл відповів: «Таємниці, про яку питає цар, не можуть об’явити цареві ані мудреці, ані заклиначі, ані чарівники, ані віщуни. Але є на небесах Бог, що відкриває таємниці, і Він завідомив царя Навуходоносора про те, що буде в кінці днів»... Коли читаємо літописи людської історії, може здатися, що розквіт народів, піднесення та падіння імперій залежать від волі й зусиль людини і що на хід подій значною мірою впливають її сила, честолюбство або примхи. Але Боже Слово відхиляє завісу, і ми спостерігаємо, як у всіх діяннях людей, у всіляких зіткненнях людських інтересів, сил та пристрастей милостивий Бог непомітно й наполегливо звершує Свою волю… Дослідник Божого Слова може бачити в історії народів бук­ вальне виконання Його пророцтв. Вавилон упав, оскільки за днів благополуччя його правителі вважали себе незалежними від Бога та приписували славу свого царства людським досягненням… Наступні царства вирізнялися ще гіршою зіпсутістю; вони все більше деградували в моральному плані. Влада, якою користується кожний земний правитель, дається йому Небом. Його успіх залежить від того, як він використовує цю владу... Бачити дію цих принципів у прояві сили Того, Хто «скидає царів і настановляє царів», – означає розуміти філософію історії (Пророки і царі, с. 494-502).

276

Найбiльший громадянин Вавилона

2 вересня, субота

«Але є на небесах Бог, що відкриває таємниці, і Він завідомив царя Навуходоносора про те, що буде в кінці днів. Твій сон та видіння твоєї голови на ложі твоїм оце вони» (Дан. 2:28; див. також Дан. 2:13-30).

К

оли вийшов указ про знищення всіх мудреців Вавилонського царства за те, що вони не змогли переказати й витлумачити забутий царем сон, Даниїл звернувся до Господа. Навуходоносор зажадав не тільки витлумачити сон, а й переказати його... Мудреці заявили цареві, що це неможливо, жоден монарх не вимагав подібного від своїх підданих. Цар розлютився і вчинив як людина, яка має величезну владу й неприборкані пристрасті. Він вирішив віддати на смерть усіх мудреців, а оскільки Даниїл та його друзі також належали до них, то їх чекала та сама доля... (Сини і дочки Бога, с. 216). Даниїл був наповнений духом Ісуса Христа і благав про те, щоб вавилонським мудрецям зберегли життя. Послідовники Христа не мають якостей сатани, якому приносить задоволення засмучувати й мучити Боже творіння. Вони володіють духом свого Учителя, Який проголосив: «Я прийшов знайти та спасти те, що загинуло. Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння». Сьогодні ми бачимо, як люди в церквах у своєму релігійному запалі завдають болю, принижують і тих, хто не служить Богові відповідно до їхніх уявлень. Якби Даниїл мав такі ж якості, він сказав би Аріоху: «Ці мужі, які претендують на звання мудреців, насправді обманюють царя. У них немає тих знань, про які вони заявляють, тому повинні бути знищені. Вони ганьблять Бога Небес, служать ідолам, і їхнє життя неславить Бога. Нехай ці люди помруть! А мене відведи до царя, і я все йому поясню». Божа перетворювальна благодать проявилася в діях Його слуги, і він щиро просив зберегти життя тих самих людей, які потім таємно будували підступні плани, бажаючи погубити його. Ці мужі заздрили Даниїлу, оскільки він отримав милість царів і знаті, його шанували як видатного громадянина Вавилона (Лист 90, 1894 р.).

277

3 вересня, недiля

Четверо в печi

«Якщо наш Бог, Якому ми служимо, може врятувати нас з палахкотючої огненної печі, то Він урятує й з твоєї руки, о царю!» (Дан. 3:17).

Г

осподь не забув про Своїх дітей. Коли Його свідки були вкинуті у піч, Сам Спаситель перебував серед них і разом з ними ходив у вогні. У присутності Володаря полум’я втратило свою нищівну силу. Зі свого царського трону монарх спостерігав за подіями, сподіваючись побачити кінець непокірних юдеїв. Але раптом його почуття тріумфу зникло. Вельможі, які стояли поруч, побачили, як він зблід, схопився з трону і почав пильно вдивлятися в палаючий вогонь. Збентежившись, Навуходоносор повернувся до своїх радників і вигукнув: «Чи ж не трьох зв’язаних мужів ми кинули до середини вогню?... Таж я бачу чотирьох мужів непов’язаних, що ходять посеред огню, і шкоди їм нема, а вигляд того четвертого подібний до Божого сина!» Звідки язичницький цар міг щось знати про вигляд Божого Сина? Високопоставлені невільники-євреї своїм життям і характером свідчили йому про істину. Коли ж їх запитували про підставу їхньої віри, вони, не вагаючись, відповідали. Просто і зрозуміло вони викладали принципи праведності, відкриваючи людям Бога, Котрому поклонялися. Вони також розповідали про прийдешнього Христа-Викупителя. Ось чому в постаті четвертого Мужа, що ходив серед вогню, цар упізнав Божого Сина… Господь, Котрий ходив з єврейськими юнаками у вогняній печі, ніколи не залишить Своїх послідовників. Його постійна присутність потішить і підтримає їх. Під час горя, якого не було з часу існування людей на землі, Його вибраний народ стоятиме непохитно. Сатана з усім своїм воїнством зла не зможе погубити навіть найслабшого з Божих святих. Могутні ангели захищатимуть їх; задля них Єгова відкриється як «Бог богів», здатний спасати тих, котрі довіряють Йому (Пророки і царі, с. 508-513).

278

Навуходоносор принижений

4 вересня, понедiлок

«А всі мешканці землі пораховані за ніщо, і Він чинить за ­Своєю Волею серед небесного війська та мешканців землі, і немає нікого, хто спротивився б Його руці та й сказав би Йому: Що Ти робиш?» (Дан. 4:32; див. також Дан. 4).

О

станній сон, який Бог дав Навуходоносору, і пов’язаний з ним досвід царя містять життєво важливі уроки для всіх, хто причетний до Божої роботи. Цар був стурбований своїм сном, оскільки він віщував нещастя, та ніхто з мудреців не брався його витлумачити. Вірний Даниїл став перед царем не для того, щоб лестити або перекручено тлумачити сон у прагненні здобути благовоління царя. На нього був покладений урочистий обов’язок повідомити царю Вавилона істину... Навуходоносор не взяв до уваги послану Небом вістку. Через рік після цього застереження, ходячи по своєму палацу, він почав міркувати: «Чи ж це не величний Вавилон, що я збудував його на дім царства міццю потуги своєї та на славу моєї пишноти?» Небесний Бог читав серце царя і чув, як він вихваляє самого себе... «”Оце царство відходить від тебе! І від людей тебе відлучать, і з польовою звіриною буде пробування твоє, тобі дадуть на їжу траву, як волам, і сім часів перейдуть над тобою, ‒ аж поки не пізнаєш, що над людським царством панує Всевишній, і дає його тому, кому хоче“. Тієї хвилини виконалося це слово над Навуходоносором» (Рев’ю енд Геральд, 8 вересня 1896 р.). Протягом семи років Навуходоносор викликав великий подив у своїх підданих; за цей період він був принижений перед усім світом. Коли ж розум нарешті повернувся до нього, він у покорі спрямував свій погляд до Небесного Бога й усвідомив, що отримав покарання з Божественної руки. Він привселюдно визнав свою провину і велику Божу милість, завдяки якій видужав... Намір Бога щодо того, щоб наймогутніше царство світу прославило Його, виконався. Привселюдне визнання Навуходоносором милості, доброти та влади Бога було останнім добрим учинком його життя, згаданим на сторінках священної історії (Пророки і царі, с. 520, 521).

279

5 вересня, вiвторок

. i Божий вiсник Даниiл

«Тоді найвищі урядники та сатрапи стали шукати причини оскаржити Даниїла в справі царства, але жодної причини чи вади знайти не могли, бо той був вірний, і жодна помилка чи вада не була знайдена на нього» (Дан. 6:5; див. також Дан. 7-12).

Д

аниїл – прем’єр-міністр наймогутнішого земного царства – водночас був Божим пророком, натхненим Небесним світлом. Хоч він був людиною з подібними до наших пристрастями, однак богонатхненне перо змальовує його як бездоганного мужа. Його ділові операції, за якими пильно стежили вороги, також були бездоганними. Даниїл – приклад того, ким може стати кожна ділова людина, якщо її серце навернене й освячене, а спонукання праведні в Божих очах... Непохитний у вірності Богові та самовладанні, Даниїл завдяки шляхетності, гідності й незмінній чесності ще в юнацькі роки користувався «ласкою та милістю» язичницького начальника-опікуна… Він швидко піднявся до посади прем’єр-­міністра Вавилонського царства. У той історичний період, коли монархи змінювали один одного, коли країна прийшла до занепаду і виникла нова світова імперія, Даниїл виявив стільки мудрості й уміння керувати державою, стільки тактовності й люб’язності, справжнього добросердя й вірності принципам, що навіть його вороги були змушені визнати: «жодної причини чи вади знайти не могли, бо той був вірним». Шанований людьми, державний діяч, посвячений у таємниці світових імперій, Даниїл водночас був піднесений Богом як Його представник і просвітитель відносно багатьох таємниць майбутніх віків. Дивовижні пророцтва, записані Даниїлом у 7-12 розділах книги, яка носить його ім’я, не були повністю зрозумілими навіть йому самому. Проте перед завершенням його життя пророкові була дана блаженна обітниця, що «в кінці днів» – у заключний період історії світу ‒ йому буде дозволено «встати для отримання своєї частки»... Ми можемо, подібно до Даниїла та його друзів, жити задля правдивого, благородного й вічного. Засвоюючи в цьому 280

житті принципи Царства нашого Господа й Спасителя, благословенного Царства… ми зможемо приготуватися до Його Приходу й увійти разом з Ним до небесних осель (Пророки і царі, с. 546-548).

Бог послав Свого ангела

6 вересня, середа

«Тоді цар звелів, і привели Даниїла, та й кинули до лев’ячої ями. Цар заговорив і сказав Даниїлові: ”Твій Бог, що ти Йому служиш, Він завжди врятує тебе!“» (Дан. 6:17; див. також Дан. 6:11-28).

Д

аниїл посідав високе становище. Сонм грішних ангелів викликав у сатрапів і начальників заздрість і ревнощі... Ці агенти сатани намагалися зробити вірність Даниїла Богові приводом для його знищення... А цар не здогадувався, що проти Даниїла замишляють зло. Добре знаючи про царський наказ, Даниїл схилився перед своїм Богом, і вікна були відчинені. Він вважав молитви до Бога настільки важливими, що радше готовий був пожертвувати життям, ніж відмовитися від них (Свідчення для Церк­ви, т. 1, с. 295, 296). Бог не перешкодив ворогам Даниїла вкинути його до лев’ячої ями. Він дозволив злим ангелам і нечестивим людям до певного моменту виконувати свій намір, щоб зробити визволення Свого слуги більш визначним, а поразку ворогів Істини й праведності – більш повною… Завдяки сміливості цього одного мужа, котрий вирішив піти за істиною, а не розважливістю, сатана мав зазнати поразки, а Ім’я Бога – прославитися й звеличитися. На світанку наступного дня цар Дарій поспішив до ями та й «кликнув сумним голосом: “Даниїле, рабе Бога Живого, чи твій Бог, Якому ти завжди служиш, міг урятувати тебе від левів?”» Пророк відповів: «Царю, навіки живи! Мій Бог послав Свого Ангола, і позамикав пащі левів, і вони не пошкодили мені»... У лев’ячій ямі Даниїл був тим самим Даниїлом, який стояв перед царем як перший серед державних міністрів та про281

рок Всевишнього. Людина, котра покладається на Бога, під час найважчого випробування залишається такою самою, як і в щасливі дні, коли світло милості Бога й людей освітлює її… Сила, яка здатна звільнити людину від тілесних страждань і болю, готова також спасти і від більшого зла. Вона дає можливість Божому слузі зберігати непорочність у всіх обставинах і за допомогою Божественної благодаті здобувати перемогу (Пророки і царі, с. 543-545).

7 вересня, четвер

Роздiляючи тягар вiдповiдальностi

«І звернув я своє обличчя до Господа Бога, прохати з молитвою та з благаннями, у пості, у веретищі та в попелі. І молився я Господеві, Богові своєму, і сповідався» (Дан. 9:3, 4; див. також Дан. 9:1-14).

О

бтяжений турботами про Ізраїль, Даниїл знову почав досліджувати пророцтва Єремії. Вони були настільки ясними, що пророк збагнув «число тих років, про які було Господнє слово до пророка Єремії, ‒ що сповниться для руїн Єрусалиму сімдесят років» (Дан. 9:2). Даниїл вірив у непорушність пророчого слова, тому просив Господа про швидке виконання цих обітниць. Він благав, щоб Боже Ім’я було звеличене. У своїй молитві він цілковито ототожнював себе з тими, хто відступив від Божих намірів, сповідаючись у їхніх гріхах, як у власних (Пророки і царі, с. 554, 555). О, якою була ця молитва, що злетіла з вуст Даниїла! Якою була покора душі! Яке тепло небесного вогню виходило від слів, спрямованих до Бога! Небо відповіло на цю молитву, пославши до Даниїла свого вісника. У наші дні молитви, які підносяться таким чином, будуть прийняті Богом. «Має велику силу ревна молитва праведника» (Якова 5:16). Як у давні часи під час молитви вогонь спадав з неба і поглинав жертву на жертовнику, так і у відповідь на наші молитви небесний вогонь проникне в наші душі. Ми отримаємо світло і силу Святого Духа... (Щоб мені пізнати Його, с. 271). Чи не повинні ми, подібно до Даниїла, звертатися до Бога у важких життєвих обставинах? Я звертаюся до тих, 282

хто вірить, що ми живемо в останній період земної історії. Я благаю вас розділити тягар відповідальності за наші церкви, школи й установи. Той самий Бог, Який почув молитву Даниїла, почує і наші молитви, коли ми прийдемо до Нього в каятті. Наші потреби також невідкладні, наші труднощі також великі, і нам потрібна така сама цілеспрямованість. Вірою ми повинні покласти наш тягар на великого Носія тягарів. Необхідно, щоб у наш час серця людей також були глибоко зворушені, як і в той час, коли молився Даниїл (Рев’ю енд Геральд, 9 лютого 1897 р.).

Божа дiюча рука

8 вересня, п’ятниця

«Хто до Кіра говорить: “Мій пастирю”, і всяке Моє пожадання він виконає та Єрусалимові скаже: “Збудований будеш!” а храмові: “Будеш закладений!”» (Ісаї 44:28; див. також ­Ездри 1; Ісаї 45:1-6).

У

Господа є Свої засоби, Його рука діє. Коли надійшов час відбудувати Його храм, Бог спонукав Кіра як Свого помічника осмислити пророцтва і повернути юдейському народу свободу (Біблійний коментар АСД, т. 4, с. 1175. Коментар Е. Уайт). Бог використав визволення Даниїла з лев’ячої ями, щоб справити враження на Кіра Великого... Коли цар почув слова, проголошені більше як за сто років до його народження, а також про спосіб захоплення Вавилона; коли він прочитав вістку, адресовану йому Владикою Всесвіту… його серце було глибоко зворушене і він вирішив виконати Божественну місію. Він справді відпустить полонених юдеїв і допоможе їм відбудувати храм Єгови. В указі, «оголошеному по всьому царству», Кір повідомив про своє бажання подбати про повернення євреїв та відбудову їхнього храму... Вістка про цей декрет досягла найвіддаленіших провінцій царства; усюди вона викликала велику радість у розпорошених дітей Ізраїлю. Чимало з них, подібно до Даниїла, досліджували пророцтва та благали Бога виконати Свою обітницю і заступитися за Сіон...

283

Очолити цей похід Кір доручив Зоровавелю… Його помічником був первосвященик Ісус. Довга подорож через пустелю закінчилася успішно, і щасливий народ… відразу ж узявся за відбудовчі роботи (Пророки і царі, с. 557-559). Всемогутній Господь Бог царює. Усі царі, усі народи належать Йому, перебувають під Його пануванням і правлінням. Його можливості нескінченні. Мудрець заявляє: «Водні потоки ‒ цареве це серце в Господній руці: куди тільки захоче, його Він скеровує» (Прип. 21: 1). Ті, від чиїх дій залежить доля народів, перебувають під пильним, невсипущим оком Того, Хто дарує «перемогу царям» (Псал. 144:10) (Біблійний коментар АСД, т. 4, с. 1170. Коментар Е. Уайт).

9 вересня, субота

Перешкоди як випробування вiри

«Бо хто буде погорджувати днем малих речей?» (Зах. 4:10; див. також Ездри 4:6-24).

П

ід час відбудови Господнього дому Зоровавелю доводилося долати різні труднощі. Вороги почали «ослаб­ лювати руки Юдиного народу та страхати їх при будуванні» вони навіть «спинили роботу їх зброєю та насиллям» (Ездри 4:4, 23). Але Господь став на захист будівничих і через пророка звернувся до Зоровавеля з такими словами: «Хто ти, горо велика? Перед Зоровавелем ти станеш рівниною»... Упродовж усієї історії Божого народу перед тими, котрі намагалися виконати задум Неба, постійно з’являлися труднощі. Господь допускає перешкоди задля випробування віри. Коли нас звідусіль оточують труднощі, ми повинні покладатися на Бога і силу Його Духа. Виявлення живої віри свідчить про зростання духовної сили та зміцнення довіри. Саме так душа здобуває переможну силу. Перед обличчям віри перешкоди, споруджені сатаною на шляху християнина, зникнуть, тому що йому на допомогу прийдуть небесні сили. «Нічого не буде для вас неможливого» (Матв. 17:20). Метод світу – починати велику справу з пишністю і вихвалянням. Але Божий метод полягає в тому, що день, який складається з незначних справ, стає початком великого трі284

умфу істини та праведності. Часом Господь виховує Своїх працівників розчаруваннями й уявними невдачами. Так Він навчає їх долати труднощі. Часто люди занепадають духом перед труднощами і перешкодами, з якими доводиться зустрічатися. Але якби вони продовжували твердо покладатися на Бога, Він розчистив би перед ними дорогу... Перед безстрашним духом і непохитною вірою Зоровавеля високі гори труднощів перетворяться на рівнини, і руки, які заклали підвалини, «викінчать їх» (Пророки і царі, с. 594, 595).

Ездра – учень i вчитель

10 вересня, недiля

«Бо Ездра приготовив своє серце досліджувати Господнього Закона, і виконувати його, і навчати в Ізраїлі устава та права» (Ездри 7:10).

Е

здра ‒ нащадок Ааронових синів ‒ отримав священицьку освіту. Він також був обізнаний із працями вчених-астрономів, астрологів і мудреців Мідо-Перського царства. Але Ездра був невдоволений своїм духовним станом; він палко бажав жити в повній гармонії з Богом, прагнув мудр­ості для виконання Божої волі… Це спонукало його простежити історію Божого народу, записану пророками і царями. Він вивчав історичні й поетичні книги Біблії, бажаючи пізнати, чому Господь допустив зруйнування Єрусалима та поневолення Божого народу язичниками… Він вивчав настанови, дані на горі Синай і впродовж усього довгого періоду блукань у пустелі. У міру того як Ездра дедалі більше дізнавався про ставлення Бога до Своїх дітей, пізнаючи святість проголошеного на Синаї Закону, його серце охоплювало хвилювання. Він пережив нове глибоке навернення і твердо вирішив ретельно дослідити священну історію, аби згодом використати це знання для благословення й просвіти свого народу. Ездра робив усе, щоб підготуватися до тієї роботи, котру, як він вірив, йому належало виконати. Він щиро шукав спілкування з Богом, аби стати мудрим учителем в Ізраїлі. Чим 285

більше його розум і воля підкорялися Божественному керівництву, тим вагомішими ставали в його житті принципи правдивого освячення. У наступні роки ці принципи виховували не лише молодь, яка зверталася до нього за настановами, а й усіх, хто спілкувався з ним. Ездра став Божим провісником, навчаючи своїх ближніх принципів Неба... І при дворі царя Мідо-Персії, і в Єрусалимі він виконував свою основну роботу вчителя. Чим більше він передавав іншим засвоєні ним істини, тим більше зростала його працездатність. Ездра став побожним, старанним у праці мужем. Для світу він був Господнім свідком, живим прикладом того, як біблійна істина ушляхетнює життя (Пророки і царі, с. 608, 609).

11 вересня, понедiлок

Знання вимагаc- дiй

«Ездра… був учитель, знавець Мойсеєвого Закону, що його дав Господь, Бог Ізраїлів. І дав йому цар згідно з тим, як була на ньому рука Господа, Бога його» (Ездри 7:6).

М

инуло понад дві тисячі років, відколи Ездра «приготовив своє серце досліджувати Господнього Закона, і виконувати його» (Ездри 7:10), однак час не послабив впливу його побожного прикладу. Упродовж віків оповідь про його посвячене життя надихала багатьох людей «досліджувати Господнього Закона, і виконувати його». Спонукання Ездри були високими і святими; у всіх своїх учинках він керувався почуттям глибокої любові до людей. Співчуття і чуйність, виявлені ним до тих, хто свідомо чи несвідомо згрішив, можуть послужити зразком для всіх, хто прагне реформ… Не існує такого поняття, як послаблення або зміцнення Закону Єгови. Він залишається незмінним. Закон завжди був і завжди залишатиметься святим, праведним, добрим і досконалим. Його не можна ані скасувати, ані змінити. «Звеличувати» чи «ганьбити» ‒ це всього лише людські слова… Християнам потрібно готуватися до події, яка незабаром, і то зненацька, похитне увесь світ. Таке приготування має відбуватися шляхом ретельного дослідження Божого Слова та 286

у­ згодження свого життя з його постановами. Вічність вимагає від нас чогось більшого, ніж просто формальної релігії слів і форм, де істина залишається десь на зовнішньому дворі… Якщо святі мужі Старого Завіту так яскраво свідчили про свою вірність, то чи не повинні ті, над ким сяє світло всіх століть, нести ще більш переконливе свідчення про силу істини? (Пророки і царі, с. 623-626). Чи не повинен приклад Ездри навчити нас правильно розпоряджатися знаннями зі Святого Письма? Життя цього слуги Божого має надихнути нас служити Господу серцем, розумом і силою. Кожному з нас доручена робота, і вона може бути виконана тільки за допомогою посвячених зусиль. Насамперед ми повинні поставити собі за мету пізнати вимоги Божі, а потім виконувати їх. Діючи так, ми зможемо сіяти насіння істини, яке принесе врожай у вічне життя (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1134. Коментар Е. Уайт).

. Бог – iхнiй захисник

12 вересня, вiвторок

«Бо я соромився просити від царя війська та верхівців, щоб помагали нам у дорозі проти ворога, бо сказали ми цареві, говорячи: ”Рука нашого Бога на добро для всіх, хто шукає Його, а сила Його та гнів Його на всіх, хто кидає Його!“» ( Ездри 8:22; див. також Ездри 7, 8).

В

іра Ездри в те, що Бог здійснить для Свого народу велику справу, спонукала його розповісти Артаксерксові про своє бажання повернутися до Єрусалима, щоб зацікавити народ вивченням Божого Слова і допомогти своїм братам у відбудові святого міста. Слова Ездри свідчили про його повну довіру до Ізраїлевого Бога, Котрий Єдиний міг захистити Свій народ і допомогти йому; це справило на царя глибоке враження… Він зробив його спеціальним представником Мідо-­ Перського царства і наділив широкими повноваженнями для виконання його заповітних намірів... Таким чином, дітям вигнання знову була дана можливість повернутися до країни, з володінням якою були пов’язані обітниці для Ізраїлевого дому...

287

Їх очікувала мандрівка протягом кількох місяців. Вони взяли із собою своїх дружин, дітей, майно, а також щедрі дари для храму та служіння в ньому. Ездра знав, що вороги можуть влаштувати засідку на дорозі, аби пограбувати і навіть повбивати його та людей, котрі з ним, однак не просив у царя озброєних охоронців… Ездра та його супутники вбачали в цьому можливість звеличити Ім’я Бога перед іншими народами. Віра язичників у силу живого Бога зросте, якщо ізраїльтяни виявлять повну довіру до свого Божественного Вождя. Тому вони вирішили цілковито покластися на Бога. Вони не проситимуть охорони воїнів, щоб не дати язичникам будь-якого приводу приписати людині славу, яка належить Єдиному Богові. Ці люди не могли допустити, щоб у свідомості їхніх друзів-язичників виник хоча б найменший сумнів щодо щирості прагнення Божого народу покладатися на Творця... Лише дотримуючись Закону Господнього та намагаючись підкоритися йому, вони могли отримати захист… «Постили ми, і просили нашого Бога про це, і Він дав нам ублагати Себе» (Пророки і царі, с. 609-616).

13 вересня, середа

Священне завдання

«Молю Тебе, Господи, нехай же буде ухо Твоє чутке до молитви Твойого раба… дай же сьогодні успіху Своєму рабові, і дай знайти милосердя перед оцим мужем!» (Неем. 1:11; див. також Неем. 1).

Н

еемія, один з єврейських полонених, займав почесне впливове становище при перському дворі. Як чашник царя він мав вільний доступ до нього... Через цього мужа... Бог бажав злити благословення на Свій народ на землі їхніх предків... Цей відданий Ізраїлю чоловік довідався, що для Єрусалима, вибраного Богом міста, настали досить скрутні часи. Вигнанці, які повернулися на батьківщину, зазнавали переслідувань і наруги… Відновлювальні роботи та служіння в храмі зазнавали перешкод; народ жив у постійній тривозі, оскільки більша частина міської стіни лежала в руїнах...

288

Неемія не раз виливав свою душу перед Богом, благаючи за свій народ. Але цього разу під час молитви в його душі визріло святе рішення: якщо вдасться отримати згоду царя і необхідну допомогу для доставки інструментів і матеріалів, він особисто візьметься за справу відбудови єрусалимських мурів... Упродовж чотирьох місяців Неемія чекав слушної нагоди, щоб звернутися зі своїм проханням до царя… Перед ним стояло священне завдання, для виконання якого він збирався просити царської допомоги. Тому Неемія розумів: багато залежатиме від того, чи зможе він викласти цю справу так, щоб отримати схвалення і допомогу царя. «І я помолився, – говорить він, – до Небесного Бога». Під час цієї короткої молитви Неемія перебував у присутності Царя царів і заручився силою, здатною змінювати людське серце так, як ріка змінює свою течію. Можливість молитися так, як це зробив Неемія у хвилину відчаю, має кожний християнин, особливо коли інша форма молитви неможлива… У хвилини несподіваних труднощів і небезпек серце може кликати про допомогу до Того, Хто присягався врятувати Своїх вірних, коли б тільки вони не звернулися до Нього. За будь-яких обставин, у будь-яких умовах душа, яку обтяжують горе і турботи або долають спокуси, може знайти впевненість, підтримку і допомогу в безмежній любові й силі вірного Своєму завіту Бога (Пророки і царі, с. 628-632).

Людина дii.

14 вересня, четвер

«І сподобалось це цареві, і він послав мене, а я призначив йому час» (Неем. 2:6; див. також Неем. 2:1-8).

Б

лагаючи Бога про допомогу, Неемія не сидів склавши руки, оскільки не вважав, що на цьому його обов’язки закінчуються. Проявивши розсудливість і передбачливість, Неемія почав необхідні організаційні приготування, без яких його плани не могли бути успішними... Приклад цієї святої людини має бути уроком для Божого народу: нам необхідно не тільки молитися з вірою, але також з вірністю і старанністю працювати. Як багато труднощів ми 289

зустрічаємо, як часто перешкоджаємо дії Провидіння на нашу користь, бо розглядаємо розсудливість, передбачливість і старанність як якості незначні й такі, що не стосуються релігії! Це серйозна помилка. Наш обов’язок – виявляти і розвивати кожну здатність, яка робить нас більш ефективними працівниками Бога. Сьогодні, як і за днів Неемії, для успіху святих справ також необхідні ретельно розроблені плани... Мужі молитви повинні бути і людьми дії. Ті, хто готовий і бажає діяти, знайдуть для цього можливості й засоби. Неемія не покладався на невизначеність. Засоби, у яких відчував потребу, він просив у тих, хто мав можливість їх дати... Господь усе ще впливає на серця царів і правителів, спонукаючи їх приймати рішення на користь Свого народу. Тим, хто працює для Нього, необхідно скористатися допомогою, яку Бог дає їм, спонукаючи людей жертвувати для просування Його справи... Ці люди, можливо, не проявляють ніякого інтересу до справи Божої, не вірять у Христа й не знайомі з Божим Словом, але через це їх дарунки не слід відкидати... Поки ми перебуваємо в цьому світі й поки Божий Дух працює серед людей, нам необхідно приймати блага і віддавати їх іншим. Ми повинні нести світові світло істини, як вона представлена ​​у Святому Письмі, і приймати від світу те, що Бог спонукає його зробити заради Своєї справи... О, якби християни могли усвідомити, що їхні привілеї й обов’язки полягають у тому, щоб, дотримуючись правильних принципів, скористатися кожною даною Небом можливістю для поширення Божого Царства в цьому світі! (Південний сторож, 15 березня 1904 р.)

15 вересня, п’ятниця

Будемо будувати!

«І розповів я їм про руку Бога мого, що вона добра до мене… І сказали вони: ”Станемо й збудуємо!“ І зміцнили вони руки свої на добре діло» (Неем. 2:18; див. також Неем. 2:9-20).

С

ерце чоловіка, який прийшов здалеку, стискалося при вигляді зруйнованих укріплень його улюбленого Єрусалима. Чи не таким є стан Христової Церкви в очах 290

небесних ангелів? Подібно до мешканців Єрусалима, ми звикли до існуючого зла і часто миримося з ним, не намагаючись що-небудь змінити. Але як на це беззаконня реагують істоти, огорнуті Божественним світлом? Чи не сумують вони, подібно до Неемії, побачивши зруйновані стіни і спалені вогнем ворота? (Біб­лійний коментар АСД, т. 3, с. 1136. Коментар Е. Уайт). Неемія отримав царські повноваження, згідно з якими мешканці міста повинні були співпрацювати з ним у відбудові міських мурів, але він не бажав застосовувати отриману ним владу. Він прагнув завоювати довіру та співчуття народу, знаючи, що лише єдність сердець і рук відіграватиме важливу роль у майбутній роботі (Пророки і царі, с. 637). Сьогодні Церква потребує «Неемій», мужів, які не тільки можуть молитися і проповідувати, але чиї молитви і проповіді підкріплені рішучою й енергійною цілеспрямованістю... Успіх, який супроводжував зусилля Неемії, показує, чого можна досягти молитвою, вірою і мудрою енергійною діяльністю... Дух, проявлений керівником, значною мірою відобразиться в діях народу. Якщо керівники заявляють, що вірять в урочисті й важливі істини, дані для випробування цього світу, але не виявляють палкого прагнення, щоб приготувати народ до дня Господнього, тоді, мабуть, церква буде безтурботною, бездіяльною і такою, що любить задоволення (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1137. Коментар Е. Уайт). Неемія був реформатором, великою людиною, яка з’явилася у важливий час. Зустрівшись зі злом і різними протистояннями, він відчув приплив мужності й завзяття. Його енергія і рішучість надихали жителів Єрусалима; сила й мужність витіснили слабкість і розчарування. Його свята мета, піднесена надія, радісне посвячення роботі поширювалися на інших. Людям передавався ентузіазм їхнього лідера, і кожна людина ставала «Неемією» у своїй сфері діяльності, зміцнюючи руки і серце свого ближнього (там само).

291

16 вересня, субота

Непричетнi

«А поруч них направляли текояни, але їхні вельможі не схилили своєї шиї в службу свого Господа» (Неем. 3:5; див. також Неем. 3).

О

дними з перших, хто почав діяти з властивими Неемії запалом і ревністю, були священики. Завдяки своєму впливовому становищу ці мужі могли значною мірою сприяти або просуванню, або ж припиненню роботи. Їхня беззастережна готовність співпрацювати зробила значний внесок в успіх справи. Більшість князів і начальників Ізраїлю також старанно виконували свій обов’язок; імена цих вірних мужів із шаноб­ ливістю згадуються в Божій Книзі. Але «поруч них направляли текояни, але їхні вельможі не схилили своєї шиї в службу свого Господа». Пам’ять про цих лінивих служителів укрита ганьбою і служить пересторогою для всіх поколінь. У кожному релігійному русі є люди, котрі, хоч і не засуджують справи Божої, однак тримаються осторонь, відмовляючись брати в ній хоча б якусь участь. Таким не завадило б пам’ятати, що на Небі усе безпомилково записується в книгу і за цими записами їх будуть судити. У книзі зазначена кожна втрачена можливість у служінні Богові, а також увічнене кожне діло віри й любові. Порівняно з натхненним впливом Неемії, приклад вельмож-текоян не мав жодної ваги. Майже увесь народ був охоп­ лений почуттям патріотизму і завзяття. Здібні впливові мужі організовували з представників різних верств громадян окремі групи; кожний керівник такої групи брав на себе відповідальність за спорудження певної частини стіни. А про деяких написано, що вони будували «навпроти дому свого». Енергія Неемії не послаблювалася, адже тільки тепер почалася справжня робота. З невсипущою пильністю він стежив за будівництвом, керуючи робітниками, зауважуючи хиби, вживаючи негайних заходів у разі непередбачуваних ситуацій… Серед численних занять Неемія не забував про Джерело своєї сили. Його серце постійно зверталося до Бога, великого Керівника над усіма. «Небесний Бог, – вигукнув Неемія, – Він дасть 292

нам успіх» – і відлуння цих слів надихало до праці усіх будівничих муру (Пророки і царі, с. 638-640).

Нечестивий союз

17 вересня, недiля

«Бог наш буде воювати для нас!» (Неем. 4:14; див. також Неем. 4).

О

днак відбудова оборонних споруд Єрусалима не обійшлася без неприємностей. Сатана невтомно докладав зусиль, аби викликати ворожнечу та розчарування... Але глузування, перешкоди й погрози, здавалося, лише надихали Неемію до ще більшої рішучості та загострювали в ньому ще більшу пильність. Він усвідомлював усі небезпеки боротьби з ворогами, але не втрачав мужності. «Ми молилися до нашого Бога, – пише він, – і ставили проти них сторожу вдень та вночі».… Біля Неемії стояв сурмач, а на різних ділянках стіни стояли священики зі священними сурмами. Люди працювали на своїх місцях, але коли наближалася небезпека, подавався сигнал збору. «Так ми працювали, – говорить Неемія, – половина їх міцно тримала списи від сходу ранньої зорі аж до появлення зір»... Неемія та його помічники не ухилялися ані від труднощів, ані від важкої роботи. Ні вдень, ні вночі, ні навіть під час короткого сну вони не роздягалися і не відкладали в бік зброї. Опозиція відкритих ворогів та розчарування від уявних друзів ‒ усе, з чим зустрічалися будівничі за днів Неемії, – характерне явище сьогодення, з яким стикаються всі Божі працівники. Християни зазнають випробувань не тільки через гнів, презирство та жорстокість ворогів, а й через лінощі, непослідовність, інертність і віроломство друзів і помічників… Сатана використовує кожну непосвячену людину для виконання своїх намірів. Серед людей, які вважають себе прихильниками Божої справи, є й такі, котрі об’єдналися з Його ворогами, піддаючи сумніву Його діла. Навіть декотрі з тих, хто бажає Божій справі успіху, послаблюють руки Його слуг тим, що вислуховують і передають наклепи, вихваляння й погрози Його противників. При цьому вони й самі наполовину вірять 293

сказаному… Нині відповіддю віри мають стати слова Неемії: «Бог наш воюватиме для нас!». Господь дбає про Свою справу, і жодна людина не може перешкодити її успішному завершенню (Пророки і царі, с. 641-645).

18 вересня, понедiлок

Пам’ятайте про бiдних

«Коли буде серед тебе вбогий, один із братів твоїх ув одній із брам твоїх у Краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш своєї руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому» (П. Зак. 15:7, 8; див. також Неем. 5:1-13).

П

ісля повернення з вавилонського полону багаті юдеї чинили всупереч цим повелінням. Коли бідні були змушені позичати гроші для виплати податку цареві, багаті давали їм у борг, однак під дуже високі відсотки. Беручи в убогих під заставу землю, вони поступово призводили боржників до крайнього зубожіння. Чимало людей було змушено продавати своїх синів і дочок у рабство. Здавалося, не існувало жодної надії на покращення, жодної можливості викупити своїх дітей і землі, жодної перспективи, крім постійно зростаючого відчаю, непроглядної нужди і рабства. Проте вони належали до одного народу, були дітьми одного і того самого завіту, що і їхні більш успішні брати… Коли Неемія почув про цей жорстокий утиск, він сповнився обурення... Він розумів: насильницьке здирство можна викорінити, лише беззастережно підтримавши справедливість. Із властивою йому енергією та рішучістю він узявся до роботи, щоб полегшити долю своїх братів. Неемію зовсім не бентежило те, що гнобителями були заможні люди, підтримка котрих була вкрай необхідною при відбудові міста. Він суворо докорив вельмож і начальників, після чого у присутності великого зібрання народу виклав перед ними Божі вимоги щодо цього питання… Ця історія містить дуже важливий урок. «Бо коренем усього зла є грошолюбство» (1 Тим. 6:10). Для нашого покоління 294

жадоба наживи стала всеосяжною пристрастю... Ми всі були боржниками Божественної справедливості, неспроможними заплатити свій борг. Тоді Божий Син зглянувся над нами і заплатив ціну нашого викуплення. Він став бідним, аби ми збагатилися Його убогістю. Виявляючи щедрість до Його бідних дітей, ми свідчимо про свою щиру вдячність за виявлену до нас милість (Пророки і царі, с. 647-652).

«Не можу прийти»

19 вересня, вiвторок

«Я роблю велику працю, і не можу прийти. Нащо буде перервана ця праця, як кину її та піду до вас?» (Неем 6:3; див. також Неем. 6).

Б

ог обрав Неемію, оскільки він був готовий співпрацювати з Ним як відновник руїн... Коли він побачив, що люди керуються неправильними принципами, то не залишився стороннім спостерігачем і не промовчав. Він не давав людям приводу вважати, що займає неправильну позицію. Неемія завжди твердо і непохитно виступав на боці правди (Біблійний коментар АСД, т. 3, с. 1135. Коментар Е. Уайт). Князь темряви використовуватиме всі можливі засоби, щоб схилити Божих слуг до союзу з його спільниками... Подібно до Неемії, вони повинні рішуче відповідати: «Я роблю велику працю, і не можу прийти». Божим працівникам необхідно впевнено звершувати свою працю, а їхні вчинки самі спростують усі фальсифікації, до яких вдаються у своїй злобі вороги, котрі ставлять за мету зашкодити їм. Зустрівшись із погрозами, глузуванням чи наклепами, вони, подібно до відбудовників єрусалимських стін, не повинні відволікатися від своєї роботи... З наближенням кінця часу сатана все сильніше спокушатиме Божих слуг. Він діятиме через людей, які будуть висміювати й ображати «будівничих стіни». Але якщо ці будівничі зійдуть додолу, щоб відбити напади ворога, робота буде призупинена. Вони повинні викривати задуми своїх противників, але не дозволяти відволікати себе від праці. Істина сильніша за оману, а тому правда переможе фальш… Ворогам не вдалося подолати Неемію, і це завдяки його непохитній відданості 295

Божій справі та цілковитій довірі до Бога. Бездіяльна людина стає легкою здобиччю спокуси; але той, хто поставив перед собою благородну мету, що поглинає увесь його час і всі сили, практично недоступний для зла… Господь посилає Свою Божественну допомогу в різних випадках, і з нею не може зрівнятися жодна людська сила. Він посилає Святого Духа, Який допомагає у скруті, зміцнює надію й упевненість, освітлює розум і очищає серце. Він дає можливості й відкриває шляхи для праці. Якщо Божий народ стежитиме за проявами Його Провидіння і буде готовий співпрацювати з Ним, його чекатимуть неймовірні успіхи (Пророки і царі, с. 659, 660).

20 вересня, середа

Побудувати, вiдремонтувати, вiдновити

«І руїни відвічні сини твої позабудовують, поставиш основи довічні, і будуть тебе називати: “Замуровник пролому, направник шляхів для поселення!”» (Ісаї 58:12).

Д

ля здійснення змін, які так само необхідні сьогодні, ми потребуємо мужів, котрі, подібно до Ездри та Неемії, не замовчували б і не вибачали гріх, а безстрашно відстоювали Божу правду. Люди, на яких лежить тягар цієї роботи, не мовчатимуть, коли коїться зло, і не приховуватимуть беззаконня під покривалом удаваної любові. Вони пам’ятатимуть, що Бог безсторонній, а суворість, виявлена до деяких, може стати милістю для багатьох інших. Вони будуть також пам’ятати, що в людях, які засуджують гріх, завжди виявляється дух Христа. Ездра та Неемія ходили в покорі перед Богом, визнаючи гріхи свої й народу та благаючи про прощення так, ніби вони самі були порушниками… Неемія не був ані священиком, ані пророком, не претендував на якесь високе звання. Він був лише реформатором, покликаним на певний час. Він поставив собі за мету примирити свій народ з Богом. Натхнений таким великим завданням, Неемія віддавав усі свої сили для його виконання… Стикаючись зі злом і противниками істини, цей вірний Божий 296

слуга займав настільки рішучу позицію, що, дивлячись на нього, народ знаходив мужність і нові сили для праці... Відбудова Єрусалима та реформи, здійснені переселенцями під керівництвом Зоровавеля, Ездри й Неемії, уособлюють духовне відродження в останні дні історії землі… Божий народ Останку постане перед світом як реформатор, вказуючи усім, що Закон Божий – це основа кожної справжньої реформи, а субота четвертої заповіді повинна залишатися пам’ятником творіння, постійним нагадуванням про Божу силу. Ясними, зрозумілими словами вони говоритимуть про необхідність послуху всім заповідям Закону. Спонукувані любов’ю Христа, Божі діти співпрацюватимуть з Ним у відбудові руїн. Вони повинні стати «замуровниками пролому, направниками шляхів для поселення» (Пророки і царі, с. 675-678).

Один з великих Божих мужiв

21 вересня, четвер

«Бо він буде великий перед Господом; ні вина, ні п’янкого напою не питиме; і наповниться Духом Святим ще з утроби своєї матері» (Луки 1:15; див. також Луки 1:13-24, 57-80).

С

паситель проголосив, що в небесних записах імен благородних мужів не було більшого за Івана Хрестителя. Доручена йому робота вимагала не тільки фізичної енергії та витривалості, а й найвищих якостей розуму і душі. Правильне фізичне виховання як підготовка до цієї роботи вважалося настільки важливим, що до батьків дитини з вісткою настанови був посланий ангел, котрий посідав найвище становище серед небесного воїнства (Служіння зцілення, с. 379). Вони повинні були вірно співпрацювати з Богом для формування такого характеру Івана, який підготував би його до виконання дорученої Богом місії... Іван був сином старості, дитиною, народженою чудовим чином, і батьки могли міркувати так: якщо він повинен виконати особливу місію для Господа, то Бог Сам подбає про нього. Однак батьки так не думали; вони переїхали в сільську місцевість, де їхньому синові не загрожували спокуси міського життя і не було спокуси не послухатися батьківських порад і настанов (Виховання дітей, с. 23).

297

У пустелі Іван міг відмовити собі у всьому, контролювати свій апетит і одягатися з природною простотою. Там не було нічого, що могло б відволікати його розум від роздумів і молитви. Сатана мав доступ до Івана навіть після того, як він закрив будь-який можливий шлях, через який міг увійти ворог людських душ. Однак звички життя Івана були настільки чис­ тими, що він міг розрізнити ворога, володіючи силою духу і рішучістю характеру, щоб протистояти йому. Перед Іваном була відкрита книга природи з її невичерпним багатством різних настанов. Він шукав Божого благовоління, тому Святий Дух спочив на ньому і запалив у його серці палке бажання виконати велику роботу – закликати людей до покаяння, до святого життя. За допомогою поневірянь і труднощів свого самотнього життя Іван навчився так контролювати свої фізичні й інтелектуальні сили, що міг за різних обставин стояти так само непохитно, як скелі й гори, що оточували його в пустелі протягом тридцяти років (Дух пророцтва, т. 2 , с. 47).

22 вересня, п’ятниця

У дусi Iллi

«І він ітиме перед Ним у дусі та силі Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей, а непокірних – до мудрості праведних, щоб приготувати Господеві підготовлений народ» (Луки 1:17; див. також Луки 1:5-23).

Б

ог покликав сина Захарії до великої роботи ‒ найбільшої, яка коли-небудь була довірена людям... Іван мав стати вісником Єгови ‒ нести людям Боже світло, змінюючи напрямок їхніх думок. Він мав закарбувати в людській свідомості святість Божих вимог, переконуючи їх у тому, що вони потребують Його досконалої праведності. Такий вісник і сам повинен бути святим ‒ храмом перебуваючого в ньому Божого Духа. Щоб виконати покладену на нього місію, він мав бути фізично здоровим, володіти світлим розумом і духовною силою. Іван повинен був уміти керувати своїми пристрастями, навчитися так володіти собою, щоб усупереч будь-яким обставинам стояти твердо, немов скеля в пустелі.

298

За днів Івана Хрестителя жадоба до збагачення і потяг до розкоші та хизування заполонили світ. Чуттєві насолоди, зажерливість і пияцтво призводили до фізичних хвороб і виродження людства, притуплюючи духовний зір і послаблюючи опір гріхові. Іван був покликаний стати реформатором. Його помірковане життя, простий одяг мали стати докором його сучасникам, які вдавалися до непомірностей. Через це батькам Івана були дані настанови ‒ наука поміркованості, проголошена ангелом з небесного престолу… Готуючи дорогу для Першого приходу Христа, Іван уособ­ лює тих, хто повинен готувати світ до Другого приходу Гос­ пода. Світ потурає своїм бажанням, він багатий на вигадки та хибні погляди. Зростає число пасток, за допомогою яких сатана губить душі. Усі, хто бажає звершувати освячення в страху Божому, повинні навчитися поміркованості та самовладання. Пристрасті та бажання мають підпорядкуватися вищим силам розуму. Для осягнення розумової сили і духовної проникливості, завдяки яким ми здатні розуміти та втілювати в життя священні істини Божого Слова, вкрай необхідна самодисципліна. Із цієї причини помірність має неабияке значення у процесі приготування до Другого приходу Христа (Христос – надія світу, с. 100, 101).

Пряме свiдчення

23 вересня, субота

«Приготуйся, Ізраїлю, до зустрічі Бога свого!» (Амоса 4:12; див. також Луки 1:80; Матв. 3:1-6).

Ж

ивучи в пустелі, Іван Хреститель був навчений Самим Богом. Він пізнавав Божі об’явлення у природі. Під керівництвом Святого Духа Іван досліджував сувої пророків. Удень і вночі предметом його дослідження був Хрис­ тос, він розмірковував про Нього доти, доки його розум, серце і душа не наповнилися славним розумінням істини. Іван дивився на Царя в Його красі й не звертав уваги на своє «я». Він споглядав велич святості й розумів, який він невмілий і слабкий. Силою і праведністю Господа Іван повинен був звіщати саме Божу вістку. Він був готовий іти вперед як вісник 299

Неба, не звертаючи уваги на людське, оскільки дивився на Божественне... Іван проголошував свою вістку, не підкріплюючи її складними аргументами або заплутаними теоріями. Приголомшливий, суворий і сповнений надії, його голос чувся з пустелі: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!»... Неграмотні селяни і рибалки з довколишніх місць, римські воїни з казарм Ірода, підперезані мечами воєначальники, готові придушити будь-яку спробу повстання, жадібні митники, які покинули свої робочі місця, фарисеї та священики із синедріону – усі слухали як зачаровані. І кожний… ішов… до глибини душі усвідомлюючи свою гріховність… У наш вік, безпосередньо перед Другим приходом Хрис­ та на хмарах небесних, повинна бути здійснена та сама робота, яку виконував Іван. Бог закликає людей, здатних підготувати народ до того, щоб встояти в день Господній. Ми як віруючі у скорий Прихід Христа, повинні нести таку вістку: «Приготуйся… до зустрічі Бога свого!» (Амоса 4:12). Наше свідчення має бути таким же прямим, як і свідчення Івана. Він викривав царів за їхнє беззаконня. Хоч його життя було в небезпеці, Іван без жодних вагань сповіщав Боже Слово. Так само вірно повинні виконувати свою роботу і ми в наш час. Щоб нести вістку, подібну до тієї, яку сповіщав Іван, ми повинні мати такий самий духовний досвід, як і він. Та сама робота повинна бути здійснена в нас. Нам необхідно дивитися на Бога і, споглядаючи Його, не звертати уваги на своє «я» (Служителі Євангелія, с. 54, 55).

24 вересня, недiля

Жива жертва

«Тож благаю вас, брати: заради Божого милосердя, принесіть ваші тіла як живу, святу, приємну Богові жертву, як ваше служіння розуму» (Римл. 12:1; див. також Луки 1:1315; 3: 1-9).

300

П

ротягом багатьох років Господь звертає увагу Свого народу на реформу здоров’я. Це одна з важливих ла-

нок у справі приготування до Приходу Сина Людського. Іван Хреститель прийшов з духом і силою Іллі, щоб приготувати дорогу для Господа... Іван відокремився від друзів і розкішного життя. Простота його одягу, зітканого з верблюжої вовни, була постійним викриттям надмірностей і хвастощів як юдейських священиків, так і народу загалом. Його харчування, яке складалося з акрид і дикого меду, було викриттям нестриманості й обжерливості, які панували всюди... Ті, хто готує шлях для Другого приходу Христа, представлені в образі вірного Іллі, як і Іван в дусі Іллі готував шлях для Першого приходу Господа. Необхідно постійно піднімати велику тему реформи... Проголошення вістки має супроводжуватися стриманістю в усьому, щоб відвернути дітей Божих від ідолопоклонства, обжерливості, надмірності в одязі й інших речах. На противагу згубним для здоров’я звичкам, властивим людям нашого розбещеного покоління, треба говорити народу про самозречення, покірність і стриманість, тобто про чесноти, які вимагаються від праведних, яких Бог особливо веде і благословляє... Не знайти більшої причини фізичного й морального виродження, ніж нехтування цією важливою істиною. Ті, хто потурає своєму апетиту та пристрастям, закриваючи очі для світла через побоювання, що побачать гріховні слабкості, які не бажають залишити, винні перед Богом. Хто відвертається від світла в одному випадку, той робить жорстоким своє серце і починає нехтувати світлом і в інших питаннях. Хто порушує моральний обов’язок у питаннях харчування та одягу, той готує шлях для порушення Божих вимог у питаннях вічності. Наші тіла належать не нам. Бог пред’являє на нас Свої права і вимагає, щоб ми дбали про життя, яке Він нам дав, і представили Йому тіла наші в жертву живу, святу і приємну (Свідчення для Церкви, т. 3, с. 61-63).

301

25 вересня, понедiлок

Готовий поступитися

«Ось Агнець Божий, що на Себе бере гріх світу» (Івана 1:29; див. також Матв. 3:1-12).

Д

еякий час вплив Івана Хрестителя на юдейський народ був сильнішим, ніж вплив правителів, священиків і князів. Якби він тоді оголосив себе Месією і підняв повстання проти Риму, священики і народ згуртувалися б під його прапором. Сатана був готовий нав’язати Івану Хрестителю честолюбні амбіції, властиві завойовникам світу. Але пам’ятаючи про свою проповідницьку місію, Іван твердо протистояв спокусам. Відвертаючи увагу від себе, він спрямовував погляди людей на Агнця Божого. Згодом він почав помічати, що його популярність порівняно зі Спасителем падає. З кожним днем зменшувалася юрба людей біля нього… Після цього учні Івана прийшли до свого вчителя зі скаргами: «Равві, Той, Який був з тобою на тому боці Йордану, про Якого ти засвідчив, хрестить і всі йдуть до Нього!» Цими словами сатана хотів спокусити Івана. І хоч його місія наближалася до завершення, він усе ще міг перешкодити діяльності Христа. Тож якби Іван почав жаліти себе, виказуючи прикрість або розчарування з приводу того, що хтось його перевершив, то посіяв би серед новонавернених насіння розбрату, збудивши серед них заздрощі й ревнощі; таким чином він створив би серйозну перешкоду для поширення Євангелія. Іван не був позбавлений слабкостей і недоліків, властивих усім людям, але дотик Божественної любові змінив його. Він жив у атмосфері, не зараженій егоїзмом і честолюбством, був далекий від заздрості… Він радісно вітав Того, Кому приготував дорогу… Споглядаючи вірою Спасителя, Іван досяг найвищого ступеня самозречення. Він не намагався прихилити людей до себе, а навпаки, скеровував їхні думки до Ісуса, поки вони не зосередяться на Агнцеві Божому. Він же був лише голосом, що волав у пустелі. Тепер з радістю він погоджувався на мовчання і бажав залишатися невідомим, щоб таким чином погляди всіх були спрямовані на Світло життя. Вірні своєму 302

покликанню, Божі вісники не шукатимуть честі для себе. Любов до себе розчиниться в любові до Христа (Христос – надія світу, с. 178, 179).

«А менi – меншати»

26 вересня, вiвторок

«Оце і є моя радість, вона тепер сповнилася. Йому належить зростати, а мені – меншати» (Івана 3:29, 30; див. також Івана 3:23-36).

Н

а кожному етапі земної історії у Бога були представники, за допомогою яких Він просував Свою справу... Іван Хреститель народився і був покликаний для особливої​​ місії: приготувати дорогу для Господа (Біблійний коментар АСД, т. 5, с. 1115. Коментар Е. Уайт). Коли після початку служіння Христа учні Івана прийшли до пророка, нарікаючи, що всі люди йдуть за новим Учителем, Хреститель показав, наскільки ясно усвідомлював свій зв’язок із Месією і який радий вітати Того, Кому він приготував шлях (Свідчення для Церкви, т. 8, с. 333). Іван був покликаний стати у своєму народі реформатором. Цілком природно, що його учні наражалися на небезпеку зосередити свою увагу тільки на ньому… Вони не врахували той факт, що він був лише знаряддям у Божих руках. Служіння Івана було не достатньо для закладення основ християнської Церкви. Після завершення його місії Інший мав продовжити започатковану Іваном справу. Учням Хрестителя було важко це зрозуміти. Коли вони побачили, що Христос розпочав Своє служіння, то почали заздрити і виявляти незадоволення. І в наш час існує така небезпека. Бог кличе якусь людину виконати певну роботу, і коли вона зробить усе, що в її силах, Господь посилає інших продовжити розпочату працю. На жаль, подібно до учнів Івана, є чимало таких, котрі вважають, що успіх Божої справи залежить від того, хто її розпочинав. Коли увага зосереджується на людському, а не на Божественному факторі, у серцях людей з’являється заздрість і роботі Божій завдається шкода. Той, кого надміру вшановують, починає плекати в собі самовпевненість. Він втрачає усвідомлення своєї 303

залежності від Бога. Люди легко привчаються покладатися на людину… у результаті вони віддаляються від Бога. Справа Божа не повинна здійснюватися методами, запропонованими людиною, і складеними нею планами. Час від часу Господь знаходить для Свого служіння інших людей, через яких Він може найкраще здійснювати Свої наміри. Блаженні ті, котрі будуть готові упокоритися, говорячи разом з Іваном Хрестителем: «Йому належить зростати, а мені ‒ ­меншати» (Христос – надія світу, с. 181, 182).

27 вересня, середа

Що зробило Iвана Хрестителя великим?

«Запевняю вас: не було між народженими від жінок більшого за Івана Хрестителя; але найменший у Царстві Небеснім більший від нього» (Матв. 11:11; див. також Матв. 11:7-15).

Щ

о саме зробило Івана Хрестителя великим? Він закривав свій розум для безлічі традицій, представлених учителями юдейської нації, і відкривав його для мудрості, яка сходила згори (Поради батькам, вчителям і учням, с. 445). Іван Хреститель навряд чи підійшов би на роль вісника Христа, якби разом з великими мужами нації викладав у школах Єрусалима. Він пішов у пустелю, де звичаї та людські вчення не могли впливати на його розум і де він міг безперешкодно спілкуватися з Богом (Основи християнського виховання, с. 123). Іван Хреститель наповнився Святим Духом від утроби матері, і якщо коли-небудь жила така людина, на яку не справляло згубного впливу її століття, то Іван, безумовно, був таким. Однак Іван Хреститель не наважувався покладатися на свої сили; він відокремився від родичів і друзів, щоб його природні схильності не стали для нього сітями. Він не ставав на шлях спокуси, щоб не наражати себе на непотрібний ризик, і не жив там, де розкіш і навіть звичайні життєві зручності могли розвинути у нього прагнення до легкого життя чи догоджання своїм примхам, щоб не послаблювати свої розумові й фізичні сили...

304

Іван Хреститель переживав у пустелі труднощі та самотність. Там він міг зберегти священне усвідомлення величі Бога, вивчаючи Його велику книгу природи... Такою була атмосфера, розрахована на те, щоб людина могла вдосконалити моральну культуру і постійно перебувати в Господньому страху. Іван, предтеча Христа, уникав гріховних бесід і згубного впливу цього світу. Він боявся, що його совість притупиться, і тоді гріх не буде здаватися йому таким жахливим. Він вважав за краще жити в пустелі, аби не наражати на небезпеку свою душу. Чи не повинен цей приклад навчити чогось і нас? Адже Христос поважав Івана і сказав про нього: «Не було між народженими від жінок більшого за Івана Хрестителя» (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 108, 109).

У в’язницi заради Христа

28 вересня, четвер

«Адже вам даровано через Христа не тільки вірити в Нього, а й за Нього страждати» (Филп. 1:29; див. також Матв.

11:1-6; 14:3).

І

ван Хреститель був першим провісником Царства Хрис­ тового і першим постраждав за нього... Його оточували в’язничні стіни: він був ув’язнений у фортеці... Тиждень минав за тижнем, не приносячи жодних змін, і тоді ним опанували сумнів і відчай... Одне їх [учнів] дивувало: якщо цей новий Учитель справді Месія, то чому Він не звільнить Івана?.. Як і учні Спасителя, Іван Хреститель не розумів природи Царства Христового. Він чекав, що Ісус посяде престол Давида, однак час минав, а Спаситель не виявляв жодних претензій на царську владу. Івана охоплював усе більший неспокій... Були хвилини, коли нашіптування злих духів пригнічували його душу і насувався, немов чорна тінь, невимовний страх. А може, так довго очікуваний Визволитель ще не прийшов?.. І все-таки Хреститель остаточно не втратив віри у Хрис­ та... Він вирішив звернутися із запитанням до Самого Ісуса, доручивши цю справу двом своїм учням. Хреститель сподівався, що розмова зі Спасителем зміцнить їхню віру... Учні прийшли до Ісуса із запитанням: «Чи Ти є Той, Хто йде, чи 305

нам чекати іншого?»… Спаситель не відразу відповів на запитання учнів. У той час як вони стояли, дивуючись мовчанню Ісуса, до Нього підходили хворі й нещасні в надії на зцілення... Зціляючи, Він одночасно навчав людей... Так минув день, протягом якого учні Івана все бачили й чули. Нарешті Ісус покликав їх до Себе і звелів піти й розповісти Іванові про все, свідками чого вони були… Доказом Його Божественності було ставлення до потреб стражденного людства... Повернувшись, учні все розповіли Іванові, і цього було достатньо... Діла Христа не тільки свідчили про Нього як про Месію, а й показували, яким чином буде встановлене Його Царство… Більш ясно зрозумівши тепер сутність місії Христа, він віддав себе в руки Божі, ‒ чи то на життя, чи на смерть, ‒ аби лише найкраще послужити інтересам справи, яку він так любив (Христос – надія світу, с. 214-218).

29 вересня, п’ятниця

Найвища честь

«Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть; бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Матв. 10:28; див. також Матв. 14:3-12).

Д

ля багатьох людей доля Івана Хрестителя оповита суцільною загадковістю. Вони запитують: чому він повинен був знемагати у в’язниці й померти там? Людський розум не може збагнути таємниці похмурих сторінок Провидіння; але наше довір’я до Бога ніколи не похитнеться, коли згадаємо, що Іван був спільником у стражданнях Христових... Ісус нічого не зробив, щоб звільнити Свого слугу. Він знав, що Іван встоїть у випробуванні. Спаситель охоче прийшов би до Івана, освітивши темряву в’язниці Своєю присутністю. Але Він не міг віддати Себе в руки ворогів і тим самим наразити на небезпеку Свою місію. Він радо визволив би Свого вірного слугу, але заради тисяч людей, котрим у прийдешні віки судилося пройти шлях від ув’язнення до смерті, Іван мав випити чашу мучеництва. Коли послідовники Ісуса знемагатимуть в одиночних тюремних катівнях або гинутимуть від меча на ешафотах, вмиратимуть на шибеницях і вогнищах; коли їм здава306

тиметься, що вони забуті Богом і людьми, якою ж підтримкою для них буде думка про те, що й Іван Хреститель, про вірність якого засвідчив Сам Христос, пережив схожі випробування! Сатані було дозволено обірвати земне життя Божого вісника, однак життя, що «поховане з Христом у Бозі» (Колос.

3:3), губитель не зміг відібрати. Він торжествував, що зміг завдати болю Христові, але не зміг перемогти Івана. Смерть лише звільнила його назавжди від сили спокус… Бог завжди веде Свій народ шляхом, який вони вибрали б для себе самі, якби мали змогу бачити кінець від початку і розуміти славну мету праці, котру вони виконують разом із Ним. Ні Енох, який був узятий на Небеса, ні Ілля, котрий вознісся на вогненній колісниці, не були більшими чи достойнішими за Івана Хрестителя, який самотньо загинув у в’язниці. «Адже вам даровано через Христа не тільки вірити в Нього, а й за Нього страждати» (Филп. 1:29). 3 усіх дарів, які Небеса можуть послати людям, спільність із Христом у Його стражданнях ‒ це вияв найбільшого довір’я та найвищої честі (Хрис­тос – надія світу, с. 223-225).

Свiдок

30 вересня, субота

«І багато людей прийшло до Нього, і казали, що Іван не зробив жодного чуда, проте все, що говорив Іван про Нього, було істинним. І багато хто там повірили в Нього» (Івана 10:41, 42).

К

оли Захарії було повідомлено про народження сина, ангел сказав: «Він буде великий перед Господом» (Луки 1:15). Що таке велич з точки зору Неба? Нічого спільного з величчю, як її розуміє світ. Це не багатство, не становище, не шляхетне походження, не дар інтелекту ‒ самі по собі… Бог цінує у людині моральну гідність. Любов і чистота для Нього ‒ вище за все. Іван був великим в очах Господа, тому що перед посланцями синедріону, перед народом і перед своїми учнями він не шукав честі для себе, але вказав усім на Ісуса як на Обітованого Месію. Його безкорисливе захоплення служінням Христа ‒ найвищий зразок шляхетності, будь-коли виявленої людиною...

307

Життя Івана було сповнене смутку, і радість він знаходив тільки у служінні. Його голос рідко лунав деінде, крім пустелі; самотність стала його долею, і йому не судилося побачити плоди своєї праці. Іван не мав переваги бути поруч із Христом і постійно спостерігати прояви Божественної сили, яка супроводжувала те Велике Світло. Йому не дано було бачити, як прозрівали сліпі, зцілялися хворі, а мертві воскресали. Він не бачив світла, що сяяло в кожному слові Христа і проливало славу на обітниці пророцтв. Найменший із учнів, який бачив могутні вчинки Христа, чув Його слова, мав значно більше переваг, ніж Іван Хреститель. Ось чому сказано, що він більший за Івана (Христос – надія світу, с. 219, 220). Хреститель не зводив вогню з небес, не воскрешав померлих, як це робив Ілля, або, подібно до Мойсея, не простягав жезла влади в Ім’я Бога. Він був посланий для того, щоб звіщати Прихід Спасителя, закликаючи людей приготуватися до нього. Він настільки чесно виконав свою місію, що люди, пізніше згадуючи його слова про Ісуса, говорили: «...Все, що Іван говорив про Нього, було істинним». Таке свідчення про Господа покликаний нести людям кожний Його учень (там само).

308

Жовтень

1 жовтня, недiля

«Iди i подивися»

«Пилип знаходить Натанаїла та й каже йому: Ми знайшли Того, про Кого писали Мойсей у Законі і пророки, – Ісуса з Назарета, сина Йосипа!» (Івана 1:45; див. також Івана 1:29-51).

П

илип покликав Натанаїла... Якби Натанаїл звернувся за поясненнями до рабинів, він ніколи не знайшов би Ісуса. Тільки особисто познайомившись з Ним і самостійно прийнявши рішення, він зміг стати Його учнем. Так трапляється з багатьма і сьогодні, котрі через різні упередження не дозволяють скористатися добром. Наскільки б усе було по-іншому, якби вони побажали прийти і побачити... Подібно до Натанаїла, кожному потрібно досліджувати Слово Боже і молитися про освіту від Святого Духа. Той, Хто зауважив Натанаїла під смоківницею, побачить і нас у потаємному місці молитви. Ангели з осель світла пере­­­­­ бу­­вають поруч з тими, хто в покорі шукає Божественного керівництва. З покликання Івана, Андрія, Симона, Пилипа і Натанаїла почалося заснування християнської Церкви. Спочатку Іван Хреститель направив до Ісуса двох своїх учнів. Після того один із них, Андрій, знайшов свого брата і також покликав його до Спасителя. Потім був покликаний Пилип, котрий вирушив на пошуки Натанаїла. Ці приклади могли б навчити нас, наскільки важливими є наші особисті зусилля у залученні до віри наших рідних, друзів і сусідів... Існує величезна потреба в служінні люблячих християн. Чимало душ, які могли бути спасенними, загинули тільки через те, що їхні ближні ‒ прості люди ‒ не доклали для їхнього порятунку особистих зусиль!.. Скільки ж людей продовжують чекати, поки до них звернуться особисто! Серед членів вашої родини, сусідів, у місті, у якому живете, ‒ скрізь для нас як місіонерів Христа знайдеться праця. І якщо ми ‒ християни, така праця для нас буде насолодою. Як тільки людина навертається, у неї виникає бажання розповісти іншим, якого дорогого Друга вона знайшла в Ісусі. Істину, яка спасає й освячує, приховати в серці неможливо...

310

З того часу, як Христос вознісся на Небеса, Його учні залишаються Його представниками серед людей. Один з найуспішніших засобів навернення душ до Христа – це втілення Його характеру в нашому повсякденному житті... Життя, що характеризується послідовністю та лагідністю Христа, – це найбільша сила в нашому світі (Христос – надія світу, с. 139-142).

Пiд смокiвницею

2 жовтня, понедiлок

«Побачив Ісус Натанаїла, який ішов до Нього, і каже про нього: Ось справжній ізраїлець, у якому нема підступу!» (Івана 1:47; див. також Івана 1:45-51).

Н

атанаїл чув, як Іван [Хреститель], вказуючи на Спасителя, сказав: «Ось Агнець Божий, що на Себе бере гріх світу!» (Івана 1:29). Натанаїл подивився на Ісуса, але був розчарований зовнішнім виглядом Спасителя світу. Хіба міг Той, Хто ніс на Собі сліди бідності й важкої праці, бути Месією? І Натанаїл пішов. Але він не склав для себе остаточної думки про характер Ісуса. Він схилився на коліна під фіговим деревом, запитуючи Бога, чи справді ця Людина є Месією. Поки він був там, до нього прийшов Пилип і сказав: «Ми знайшли Того, про Кого писали Мойсей у Законі і пророки, – Ісуса з Назарета, сина Йосипа!». Але слово «Назарет» знову пробудило недовір’я, і Натанаїл відповів: «Чи може бути щось доброго з Назарета?» Він був сповнений упередження, проте Пилип не переконував його, а просто сказав: «Іди ‒ і подивися»... Чи не варто було б і нам піти під смоківницю і запитати Бога про те, що є істина? Чи не буде Боже око на нас, як і на Натанаїлові? Натанаїл повірив Господу і вигукнув: «Равві, Ти Син Божий, Ти Цар Ізраїлю» (Вибрані вісті, т. 1, с. 414, 415). Його невір’я було розвіяне, і віра, тверда, сильна, незмінна, опанувала його душу. Ісус похвалив довір’я і віру Натанаїла. Чимало людей перебувають у тому самому стані, що і Натанаїл. Вони охоплені упередженнями і невір’ям, оскільки ніколи не зустрічалися ні з особливими істинами для останніх днів, ні з людьми, які володіють ними, і необхідна всього лише присутність на зібранні, наповненому Духом Христа, щоб розвія311

ти їхню невіру. Неважливо, з чим нам доведеться зустрітися, з якою протидією, з якими зусиллями, спрямованими на те, щоб відвернути душі від небесної істини; ми повинні свідчити про нашу віру, щоб щирі душі могли бачити, чути й особисто переконатися. Наша справа – говорити, як Пилип: «Іди ‒ і подивися». Ми не сповідуємо доктрини, які нам хотілося б приховати (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 37, 38).

3 жовтня, вiвторок

Вiдданi на навчання Христу

«Тож сказав їм Ісус: Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І негайно, покинувши сіті, вони пішли за Ним» (Марка 1:17, 18; див. також Марка 1:16-20).

Г

алилейські рибалки були простими, неосвіченими людьми, але Христос ‒ Світло світу ‒ зробив їх придатними зайняти призначене їм становище. Спаситель не нехтував освітою. Інтелект, керований Божою любов’ю і посвячений Йому на служіння, є Господнім благословенням. Але Він був змушений обминути тогочасних мудреців, бо вони були настільки самовпевненими, що не мали жодного співчуття до стражденного людства і не могли стати співпрацівниками Мужа з Назарета. У своєму фанатизмі вони зневажили науку Христа. Господь Ісус обирає для співпраці тих, хто готовий стати провідним каналом для передачі Його благодаті... Ісус обрав звичайних рибалок, тому що над ними не тяжіли тогочасні традиції та хибні звичаї. Це були обдаровані від природи люди, покірні та сприйнятливі до науки; саме їх Ісус міг виховати Своїми сподвижниками. Серед простих людей є чимало таких, які терпляче виконують щоденні обов’язки, навіть не усвідомлюючи, що володіють здібностями, які, приведені в дію, піднесли б їх до рівня найбільш шанованих у світі людей. Щоб розбудити ці дрімаючі здібності, необхідний дотик майстерної руки. Саме таких людей Ісус покликав, щоб вони були Його співпрацівниками, надавши велику перевагу постійно перебувати з Ним. Жодний з великих мужів цього світу не мав такого Вчителя. Після навчання в школі Спасителя апостоли вже не були неосвіченими і невихованими. Вони 312

уподібнилися до Нього розумом і характером; люди впізнавали, що вони були з Ісусом (Христос – надія світу, с. 249, 250). Той, Хто покликав рибалок із Галілеї, закликає людей на Своє служіння і сьогодні. Він прагне виявити через нас Свою силу, як зробив це через перших учнів. Якими б недосконалими і грішними ми не були, Господь пропонує нам співпрацювати з Ним, стати Його учнями. Він запрошує нас прийняти Божественне повчання та об’єднатися із Христом, аби звершувати Божі діла (там само, с. 297).

«Iди за Мною»

4 жовтня, середа

«Після цього Він вийшов і побачив митника на ім’я Левій, що сидів на митниці, та й сказав йому: Іди за мною. Залишивши все, той устав і пішов слідом за Ним» (Луки 5:27, 28; див. також Луки 5:27-32).

З

усіх римських урядовців найненависнішими у Палестині були митники. Людей оподатковували чужинці, і це було приводом для постійного роздратування юдеїв, нагадуванням про втрачену незалежність. Збирачі податків були... здирниками, які збагачувалися за рахунок народу. Кожен юдей, який погоджувався на таку посаду, запропоновану римлянами, вважався зрадником нації. Його зневажали як відступника і прирівнювали до найнікчемніших зловмисників. До цього класу належав і Левій Матвій, покликаний Хрис­том на служіння вслід за першими чотирма учнями біля Генісаретського озера. Фарисеї судили про Матвія відповідно до його посади, але Ісус бачив, що серце цього чоловіка відкрите для прийняття істини. Матвій чув проповіді Спасителя. Коли Божий Дух відкрив Матвієві його гріховність, він почав шукати допомоги у Христа, але, пам’ятаючи про недоступність рабинів, навіть не сподівався, що Цей Великий Учитель помітить його. Одного дня, сидячи у своїй конторі по збиранню податків, цей митник побачив Ісуса, Котрий наближався до нього. Яким же великим було здивування, коли він почув звернені до нього слова: «Іди за Мною»! Матвій, покинувши все, «устав і пішов 313

слідом за Ним». Не було ані вагань, ані сумнівів; він навіть не подумав про те, що міняє прибуткову посаду на бідність і труднощі. Для нього було достатньо перебувати поруч з Ісусом, слухати Його слова і допомагати в Його праці... Як для заможного Матвія, так і для бідних Андрія й Петра, випробовування було однаковим: кожен із них мав пожертвувати усім. Саме тоді, коли їм найкраще велося, коли сіті наповнювалися рибою і принадність звичного способу життя була найбільшою, Ісус просто на березі моря попросив учнів залишити все задля проповіді Євангелія. Так само випробовується кожна людина: що для неї важливіше ‒ земні блага чи спілкування з Ісусом? (Христос – надія світу, с. 272, 273).

5 жовтня, четвер

Господь приймаc- митникiв

«Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень» (Осії 6:6; див. також Матв. 9:9-13).

П

окликання Матвія в число учнів Христа викликало велике обурення. Обрання митника одним зі своїх безпосередніх помічників було для будь-якого тодішнього релігійного наставника порушенням усіх релігійних, громадських і національних звичаїв (Христос – надія світу, с. 273). Своєю покірністю, наповненою подякою, Матвій хотів виявити вдячність за надану йому честь, а тому, покликавши своїх партнерів з бізнесу, співучасників у задоволеннях і гріхах, він влаштував для Спасителя великий бенкет. Якщо Ісус покликав його, такого грішного й негідного, то Він неодмінно прийме його колишніх товаришів, які, на думку Матвія, були більш гідними, ніж він сам. Матвій бажав, щоб вони стали спів­учасниками милості та благодаті Христа. Він хотів, щоб вони пізнали, що Христос... не зневажає і не ненавидить митників і грішників. Він бажав, щоб вони пізнали Христа як благословенного Спасителя... Ісус ніколи не відкидав запрошення на такий бенкет. Перед Ним завжди стояла мета: сіяти насіння істини в серцях Своїх слухачів, щоб у привітній розмові привернути серця до Себе. У кожному Своєму вчинку Христос мав мету, а урок, ви314

кладений Ним у цьому випадку, був своєчасним і доцільним. За допомогою цього вчинку Він проголосив, що допускає до себе навіть митників і грішників (Біблійний коментар АСД, т. 5, с. 1120. Коментар Е. Уайт). Фарисеї бачили, що Христос сидить і їсть з митниками та грішниками... Ці самовдоволені мужі, які не відчували потреби в допомозі, не могли оцінити діяльність Христа. Зайнята ними позиція не давала їм можливості отримати спасіння, яке Він прийшов подарувати. Вони не побажали йти до Нього, щоб мати життя. Нещасні митники та грішники відчували свою потребу в допомозі, тому прийняли настанови і підтримку, яку, як вони знали, Христос міг їм дати (Ознаки часу, 23 червня 1898 р.). Для самого Матвія поведінка Ісуса на цій гостині була постійним прикладом. Зневажений усіма, митник став одним з найбільш посвячених євангелістів. Виконуючи своє служіння, він ішов слідами свого Господа (Христос – надія світу, с. 275).

Юда – корисливий учень

6 жовтня, п’ятниця

«Але є деякі з вас, що не вірять! Ісус із самого початку знав, хто є ті, що не вірять, і хто є той, що Його зрадить» (Івана 6:64; див. також Івана 6:64-71).

К

оли Ісус готував учнів до посвячення на духовну роботу, до них приєднався один ніким не запрошений чоловік. Це був Юда Іскаріотський, котрий вважав себе послідовником Христа... Юда вірив, що Ісус – Месія, і, приєднавшись до апостолів, сподівався зайняти високе становище в новому царстві... Учні дуже хотіли, щоб Юда був прийнятий до їхнього кола. Він був статечний на вигляд, володів ясним розумом та організаторськими здібностями. Учні відрекомендували його Ісусові як дуже корисну для Його справи людину… Подальше життя Юди мало їм відкрити, наскільки небезпечно оцінювати придатність людини для Божої справи за людськими критеріями... Приєднавшись до учнів, Юда не міг залишитися байдужим до краси характеру Христа. Він відчував вплив тієї Божествен315

ної сили, котра привертала душі до Спасителя. Господь прийшов не для того, щоб зламати надломлену тростину і погасити тліючий льон; Він ніколи не прожене душі, якщо в ній є хоча б слабке прагнення до світла. Спаситель читав серце Юди, Він наперед знав прірву гріха, у яку впаде цей чоловік, якщо не буде звільнений Божою благодаттю. Наблизивши його до Себе, Він дав Юді можливість щоденно приймати потоки Його безкорисливої любові. Якби Юда відкрив своє серце Христові, Божественна благодать усунула б із його душі демона егоїзму і він став би підданим Божого Царства. Бог приймає людей такими, якими вони є… Він готує їх до Свого служіння, якщо вони покірні й бажають учитися від Нього. Бог обирає людей не тому, що вони досконалі, а тому, що всупереч своїй недосконалості здатні через пізнання істини і практичне втілення її в життя благодаттю Христа змінитися на Його подобу. Юда мав ті самі можливості, що й інші учні. Він чув ті самі дорогоцінні повчання, але втілення істини в життя, як цього очікував Христос, не узгоджувалося з бажаннями та інтересами Юди: він не захотів поступитися власними ідеями заради небесної мудрості (Христос – надія світу, с. 293-295).

7 жовтня, субота

Немаc- виправдання

«Бо коренем усього зла є грошолюбство, віддавшись якому деякі ухилилися від віри й самі наштовхнулися на великі страждання» (1 Тим. 6:10).

Я

к же делікатно поводився Спаситель із тим, хто мав стати Його зрадником! У Своїх проповідях Ісус викладав принципи щедрості, котрі підривали саму основу користолюбства. Він викривав перед Юдою огидність жадібності, і багато разів цей учень розумів, що йдеться про його характер і гріхи, але не бажав розкаятися і залишити свої беззаконня. У своїй самовпевненості Юда не чинив жодного опору спокусам, натомість продовжував шахраювати... Ісус не докоряв Юді за пожадливість, але з Божественним терпінням намагався навернути цього заблудлого чоловіка, хоч і давав 316

йому зрозуміти, що читає серце людини як розгорнуту книгу. Ісус відкривав йому найвищі переваги праведного життя, але, відкинувши небесне світло, Юда залишився без виправдання (Христос – надія світу, с. 295). Сатана грає в гру життя з кожною душею. Він знає, що співчуття – це перевірка чистоти й безкорисливості серця, тому буде докладати зусиль, щоб закрити наші серця для потреб інших людей... Він перешкоджатиме прояву любові й уваги. Саме так він знищив Юду, котрий постійно будував плани особистої вигоди. Він представляє велику групу людей нашого часу, які називають себе християнами. Тому нам необхідно досліджувати його життя. Ми так само близькі до Христа, як і він. Однак якщо, як це було з Юдою, спілкування із Христом не робить нас одним цілим з Ним, якщо воно не викликає в наших серцях щирого співчуття до тих, за кого Ісус віддав Своє життя, значить ми перебуваємо в тій же небезпеці, що і Юда... Нам потрібно остерігатися першого відступу від праведності, оскільки один гріх, одна втрачена можливість проявити дух Христа відчиняє двері наступним відступам, поки розум не підкориться ворожим принципам. Якщо плекати дух егоїзму, він стає поглинаючою пристрастю, яку ніщо не може упокорити, крім сили Христа (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 264, 265).

Сiяч розбрату

8 жовтня, недiля

«Не так буде у вас: бо хто хоче між вами стати великим, той нехай буде вашим слугою, і хто лише хоче між вами бути першим, хай буде вашим рабом» (Матв. 20:26, 27).

П

оява Юди внесла елемент антагонізму в середовище учнів... Мотивом, яким він керувався, була егоїстична надія отримати для себе зиск у світському царстві, котре, як він сподівався, встановить Христос. Хоч Юда й визнавав Божественну силу Христової любові, він не підкорився їй. Він продовжував плекати свої власні думки, свій нахил до критики й осудження. Мотиви та дії Христа, що часто перевищували його розуміння, викликали сумнів і несхвалення, котрі разом з його 317

власними честолюбними прагненнями передавалися учням. Ініціатором багатьох їхніх суперечок за верховенство, їхнього невдоволення методами Христа був Юда (Виховання, с. 91). Він звертав їхню увагу на уявні суперечності у вченні Хрис­ та, на Його хибні тлумачення, повторював докази книжників і фарисеїв, спрямовані проти Ісуса... Юда знаходив місця у Святому Письмі, котрі не мали жодного зв’язку з істинами, які проповідував Христос. Ці вихоплені з контексту слова бентежили учнів та посилювали їхнє розчарування... Юда діяв настільки хитро, що здавалося, ніби він робить це від чистого серця. А коли учні шукали докази для підтвердження слів великого Вчителя, Юда непомітно спрямовував їхні думки в інше русло... Що б Христос не говорив, Юда завжди подумки з чимось не погоджувався... Однак Юда не виступав відверто проти вчення Спасителя і не подавав вигляду, що сумнівається в Ньому. Він не дозволяв собі нарікати до певного часу. Коли в домі Симона Марія намастила ноги Спасителя дорогоцінним миром, Юда виявив свою жадібність. Докір Ісуса розлютив його. Уражена гордість і жадоба помсти зламали всі перешкоди; пожадливість, яку він так довго плекав, оволоділа ним. Така ж доля спіткає усіх тих, хто вперто чинить гріх. Якщо ми не боремося зі своїми беззаконнями і не перемагаємо їх, тоді сатана подолає нас своїми спокусами і наша душа підкориться його волі (Христос – надія світу, с. 719, 720).

9 жовтня, понедiлок

– Cднiсть у рiзноманiттi

«Він призначив дванадцятьох, яких назвав апостолами, аби були з Ним, і щоб посилати їх проповідувати» (Марка 3:14; див. також Марка 3:13-19).

П

ерші учні дуже відрізнялися один від одного. Вони повинні були стати вчителями світу, хоч мали різні характери. Серед них були Левій Матвій, митник, покликаний від активного ділового життя й плазування перед Римом; Зилот Симон, безкомпромісний ворог імперської влади; нестриманий, самовдоволений, щиросердий Петро з Андрієм, 318

його братом; Юда Юдеянин з бездоганними манерами, здібний і піднесений; Пилип і Хома, вірний і ревний, проте повільний серцем і схильний до сумнівів; Яків і Юда, що менше вирізнялися з-поміж братів, однак мужі сильні, позитивні; по-дитячому щирий і довірливий Натанаїл і честолюбні, з люблячими серцями сини Зеведеєві... Четверо з дванадцятьох учнів повинні були зіграти головну роль. Із цією метою Христос навчав їх, передбачаючи все. Яків, якому незабаром судилося зазнати смерті від меча; Іван, який найдовше з братів мав наслідувати свого Господа в праці й гоніннях; Петро, що став першопроходцем у знищенні споруджуваних віками бар’єрів і навчанні язичницького світу; Юда, який у служінні міг перевершити своїх братів, проте виношував у душі наміри, про наслідки яких він навіть не підозрював (Виховання, с. 85, 86). Щоб успішно виконувати роботу, до якої вони були покликані, ці учні, такі різні за характерами, вихованням і життєвими звичками, повинні були прийти до єдності почуттів, думок та дій. Досягнення такої єдності було метою Христа… Суть Його праці задля них виражена в Його молитві до Отця: «Щоб усі були одне, – так, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, – щоб і вони в Нас були; щоб світ повірив, що Ти Мене послав і полюбив їх, так як і Мене полюбив» (Івана 17:21-23) (там само, с. 86). Апостоли Господа не вирізнялися нічим, що могло б їх прославити. Очевидно, успіхом своєї праці вони завдячували лише Богові. І саме життя цих людей, і сформований ними характер, і ті великі діла, котрі Бог звершив через них, ‒ усе свідчить про те, що Він може зробити для всіх слухняних та готових навчатися (Христос – надія світу, с. 250).

Жоден з них не був iдеальним

10 жовтня, вiвторок

«Цей скарб ми носимо в глиняних посудинах, щоб велич сили була Божа, а не наша» (2 Кор. 4:7).

К

оли Ісус покликав учнів на служіння, усі вони мали серйозні вади характеру. Навіть Іван, котрий був 319

найближче до тихого, покірного Спасителя, від природи не був ані тихим, ані поступливим. Він та його брат Яків були прозвані «синами громовими». Будь-яка зневага щодо Ісуса викликала в них обурення і навіть лють. Недобра вдача, мстивість, дух критики ‒ усе це було притаманне улюбленому учневі. Він був гордий і честолюбний, прагнув посісти перше місце в Царстві Божому. Однак Іван щодня спостерігав чуйність і довготерпіння Ісуса, які так відрізнялися від його бунтівного духу, слухав Його повчання про покору і терпіння. Він відкрив своє серце для Божественного впливу і став не тільки слухачем, а й виконавцем слів Спасителя. Його власне «я» розчинилося у Христі. Він навчився носити ярмо і тягар Христа. Ісус докоряв Своїм учням, застерігав і попереджав їх, але Іван та його брати не залишили Його. Вони обрали Ісуса, незважаючи на Його докори. Зі Свого боку Ісус також не залишав їх, незважаючи на їхні слабкості й помилки. Вони до кінця продовжували поділяти з Ним випробування, засвоюючи Його уроки. Оскільки вони споглядали Христа, то й зазнавали перетворення... Як бачимо, Своїми представниками серед людей Христос обирає не безгрішних ангелів, а людських істот, які мають такі ж вади, що й ті, кого вони прагнуть спасати... Пройшовши через небезпеку, вони зазнали всіх труднощів та скорбот цього шляху, а тому покликані донести вістку до тих, хто перебуває в такій самій скруті. Є ще чимало душ, обтяжених сумнівами й немочами, слабких у вірі й не здатних збагнути Невидимого, але приятель, якого вони можуть бачити і котрий приходить до них в Ім’я Христа, може стати з’єднуючою ланкою; це повною мірою може зміцнити їхню віру в Спасителя. Ми повинні стати співпрацівниками небесних ангелів, представляючи світові Ісуса (Христос – надія світу, с. 295-297).

320

Сумнiви i запитання

11 жовтня, середа

«Зараз же сказав їм Ісус: Кріпіться, – це Я, не бійтеся!» (Матв.

14:27; див. також Матв. 14:22-33).

У

чні… «увійшли в човен і попливли на другий бік моря, до Капернаума». Вони залишили Ісуса з невдоволенням у серцях... Учні ремствували, що не змогли проголосити Його Царем. Вони засуджували себе за те, що так легко підкорилися Його наказу... Їхні серця і розум опанувало невір’я. Жадоба слави засліпила їх... Невже Христос ніколи не виявить Своїх прав на царський престол? Чому Він, маючи таку владу, не виявить Свого істинного характеру і не полегшить їхнього шляху? Чому Він не врятував Івана Хрестителя від насильницької смерті? Так міркували учні, аж поки не опинилися в повній духовній темряві. Вони намагалися знайти відповідь на запитання: невже Ісус і справді ошуканець, як запевняли фарисеї? Того дня учні були свідками чудових учинків Христа. Здавалося, Небеса прихилилися до землі. Спогади про цей славний день мали б вселити в них віру і надію. Якби вони саме про це завели розмову, то не впали б у спокусу… Незабаром вони опинилися серед розбурханих хвиль, подібних до їхніх думок ‒ схвильованих і хаотичних. Господь піддав учнів неприємному випробуванню, яке могло б заполонити їхні думки. Бог часто застосовує такий чинник, коли люди самі собі створюють труднощі й переживання... Раптово здійнялася страшенна буря... учні налякалися. Вони враз забули розчарування, невір’я і незадоволення. Кожен з них докладав усіх зусиль, щоб човен не потонув... До четвертої сторожі ночі вони веслували з усіх сил. Нарешті змучені люди віддалися на волю стихії. Серед бурі й темряви вони усвідомили, наскільки немічні, а тому палко бажали, щоб Учитель опинився поруч. Та Ісус не забув про них... Коли учням здавалося, що вони гинуть, раптом промінь світла осяяв таємничу Постать, що наближалася до них по воді... Улюблений Учитель повертається, і Його голос утихомирює їхній страх: «Кріпіться, – це Я, не бійтеся» (Христос – надія світу, с. 380, 381).

321

12 жовтня, четвер

Таcмна розмова

«Він нас спас не з причини праведних учинків, які ми вчинили, але зі Своєї милості через купіль відродження і оновлення Святим Духом» (Тита 3:5; див. також Івана 3:1-21).

Н

икодим посідав високе й відповідальне становище серед представників єврейської нації. Маючи прекрасну освіту та володіючи неабиякими талантами, він був шанованим членом синедріону. Учення Ісуса схвилювало його, як й інших людей... Никодим прагнув поговорити з Ісусом, але остерігався прийти до Нього відкрито... Він дочекався, поки місто затихне і порине у сни, і пішов шукати Його... «Равві, ‒ сказав він, ‒ знаємо, що Ти прийшов від Бога як Учитель…»… Почавши з похвали, він мав на меті продемонструвати свою довіру до Ісуса насправді ж у його мові відчувався сумнів. Він не визнавав Ісуса Месією, а лише Учителем, посланим Богом... Ісус спрямував Свій погляд на співрозмовника, ніби читаючи його душу. У Своїй безмежній мудрості Христос бачив перед Собою шукача істини… Урочисто, лагідно і водночас доброзичливо Ісус проголосив: «Знову й знову запевняю тебе: коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства!» (Івана 3:3)... Никодим чув проповіді Хрестителя про покаяння і хрещення... Однак навіть прониклива проповідь Івана Хрестителя не привела його до усвідомлення власної гріховності. Він був суворим фарисеєм і пишався своїми добрими вчинками. Його поважали за доброчесність і щедрість у підтримці служіння в храмі; він був упевнений у прихильності Бога. Тому його вразила думка про те, що Царство Небесне надто досконале у своїй чистоті, щоб він міг сподіватися побачити його, залишаючись у такому стані, у якому був тоді… Але, народжений ізраїльтянином, він вважав, що місце в Царстві Божому вже забезпечене для нього. Він не відчував потреби у змінах. Ось чому його так здивували слова Спасителя. Він був неприємно вражений тим, що народження згори 322

безпосередньо стосувалося його. Фарисейська гордість боролася у ньому зі щирим бажанням знайти істину (Христос – надія світу, с. 167-171).

Як вic- вiтер

13 жовтня, п’ятниця

«Знову й знову запевняю тебе: коли хто не народиться від води й Духа, не може ввійти до Божого Царства!» (Івана 3:5; див. також Івана 3:1-21).

Н

икодим був вражений і обурений цими словами. Він вважав себе людиною не тільки розумною, а й побожною і релігійною... Він не міг узгодити це вчення про навернення з власним розумінням релігії. Никодим не міг знайти для себе переконливого пояснення цьому вченню, але Ісус за допомогою метафори показав, що процес навернення не піддається логічному поясненню. Христос вказав йому на факт, що він не може побачити вітер, але може відчути його дію. Можливо, Никодим ніколи не зможе пояснити процес навернення, однак зможе відчути його вплив. Він чув шум вітру, що віє, де хоче, і міг бачити його наслідки. Діюча сила не була відкрита для погляду... Жодні умовиводи навіть найосвіченіших мужів не можуть описати дію Святого Духа на людські уми та характери; але вони можуть побачити вплив, який чиниться на їхнє життя і вчинки... Никодим не бажав прийняти істину, оскільки не розумів усього, що пов’язане з дією Божої сили, проте він приймав факти, пов’язані з природними явищами, хоч і не завжди міг пояснити або навіть зрозуміти їх. Як і інші люди в усі часи, Никодим вважав точне дотримання зовнішньої форми й обрядів необхіднішим для релігії, ніж глибокий вплив Духа ­Божого (Рев’ю енд Геральд, 5 травня 1896 р.). Можливо, ми, подібно до Никодима, тішимося тим, що нібито живемо праведно, не чинимо аморально, і вважаємо, що нам не потрібно каятися перед Богом як запеклим грішникам. Але коли в наших душах засяє світло, що виходить від Христа, тоді ми пізнаємо, наскільки нечисті, і зрозуміємо корисливість власних намірів, ворожнечу проти Бога, якою позначені 323

всі наші життєві вчинки. Тоді ми починаємо усвідомлювати, що наша праведність є насправді заплямованим одягом і тільки кров Христа може очистити нас від бруду гріха й оновити серце за Його подобою (Дорога до Христа, с. 28, 29).

14 жовтня, субота

Народжений знову

«А хто чинить правду, той іде до світла, щоб виявилися його діла, бо зроблені вони в Бозі!» (Івана 3:21; див. також Івана 3:1-21).

Н

икодим прийшов до Господа, щоб подискутувати з Ним. Однак Ісус відразу ж виклав перед ним фундаментальні принципи істини, сказавши, що той має потребу не стільки в теоретичних знаннях, скільки в духовному відродженні, потребу не в задоволенні своєї цікавості, а в оновленні серця... Никодим… зрозумів, що найсуворіше формальне дотримання людиною букви Закону не дає їй права на вхід до Царства Небесного. З людської точки зору, його життя було праведним й гідним поваги, але у присутності Христа він відчув нечистоту серця й усвідомив свою гріховність... Коли Спаситель пояснив йому, що означає народження згори, він палко зажадав цієї переміни у своєму житті... Ісус відповів на це німе запитання: «Як Мойсей підняв змія в пустині, так має бути піднятий Син Людський, щоб кожний, хто вірить у Нього, [не загинув, але] мав вічне життя»... Никодим зрозумів цей урок і засвоїв його. Він почав досліджувати Святе Письмо по-новому ‒ не з наміром дискутувати щодо теорії, а щоб отримати нове життя для душі. Як тільки Никодим підкорився керівництву Святого Духа, він почав споглядати Небесне Царство... Хоч певний час Никодим не визнавав Христа публічно, він все-таки стежив за Його життям і розмірковував над вченням. На радах синедріону Никодим неодноразово руйнував задуми священиків знищити Ісуса... Після вознесіння Господнього, коли учні через переслідування змушені були розпорошитися, Никодим сміливо виступив уперед. Він пожертвував своє багатство для підтримки 324

молодої Церкви, яка, за сподіваннями юдеїв, мала б зникнути зі смертю Христа. У найнебезпечніший час той, який колись був обережним і сповненим сумнівів, стояв міцно, наче скеля, зміцнюючи учнів у вірі й надаючи матеріальну допомогу для справи поширення Євангелія. Його зневажали й переслідували ті, котрі раніше ставилися до нього з повагою. Никодим став бідним, втратив колишню пошану, але не похитнувся у вірі, яка зародилася в його душі тієї першої нічної розмови з Ісусом (Христос – надія світу, с. 171-177). жовтня, Протистояння бiля криницi Якова 15недiля «А хто питиме воду, яку Я йому дам, не матиме спраги повік, бо вода, яку Я йому дам, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне» (Івана 4:14; див. також Івана 4:4-42).

І

сус відпочивав біля криниці Якова після малоуспішного служіння в Юдеї… Він був знесилений і втомлений, але не знехтував можливістю поговорити з однією жінкою, хоч вона й була чужинкою, не належала до ізраїльського народу і відверто жила у гріхах (Христос – надія світу, с. 194). Слова Ісуса справили на самарянку величезне враження ... Спрагу її душі не могла задовольнити вода Сіхарської криниці. Досі ніщо не пробуджувало в ній потягу до чогось більш високого та духовного. І хоч Ісус переконав її в тому, що знає всі таємниці її життя, вона відчула, що Він її Друг, Який жаліє та любить її. Хоч Його чистота засуджувала її гріх, Він не сказав жодного слова осуду на її адресу, а розповів про Свою благодать, здатну оновити душу... Залишивши свого глечика з водою, вона повернулася в міс­то, щоб розповісти радісну новину іншим... Із серцем, пере­повненим радістю, вона спішила поділитися із сусідами дорогоцінним світлом, яке осяяло її саму. «Ходіть і подивіться на Чоловіка, Який мені сказав усе, що я зробила! Чи часом Він не Христос?» Новина схвилювала людей. Обличчя жінки сяяло, вона вся змінилася, стала ніби іншою людиною. Чимало людей захотіли особисто побачити Ісуса. «Вони вийшли з міста й пішли до Нього» (там само, с. 189, 191).

325

Як тільки самарянка зрозуміла, що знайшла Спасителя, вона одразу ж привела до Нього інших. Вона виявилася більш ефективним місіонером, аніж Його учні... Їхні думки були спрямовані на ту велику почесну працю, яку вони сподівалися виконувати в майбутньому. Учні не бачили, що поряд з ними вже дозрівала нива. Завдяки лише одній жінці, котрою вони нехтували, ціле місто прийшло послухати Спасителя... На прикладі цієї жінки бачимо, що означає на практиці віра в Христа. Кожний справжній учень Ісуса стає місіонером для Божого Царства. Той, хто п’є із Джерела живої води, сам стає джерелом життя. Той, хто отримує, починає віддавати (там само, с. 195).

16 жовтня, понедiлок

Вiд сумнiву до вiри

«А Ісус сказав йому: Якщо не побачите ознак і чудес, не повірите!» (Івана 4:48; див. також Івана 4:46-54).

П

одібно до спалаху блискавки, слова Спасителя відкрили перед придворним усі його думки. Він зрозумів, що шукає Ісуса тільки з корисливих міркувань. Він усвідомив, якою хиткою є його віра. Засмучений до глибини душі, придворний зрозумів, що його сумнів може коштувати життя синові. Було зрозуміло: перед ним стоїть Той, Хто може читати думки і для Котрого немає нічого неможливого. У відчаї він вигукнув: «Господи, прийди, поки не померло моє дитя!» Вірою він міцно вхопився за Христа і, подібно до Якова, продовжуючи боротьбу з ангелом, вигукнув: «Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене» (Бут. 32:27). Як і Яків, царедворець переміг. Спаситель не може відштовхнути душу, яка хапається за Нього, благаючи про свою велику потребу. «Іди, ‒ сказав Він, ‒ твій син живе!». Придворний вирушив додому, сповнений досі невідомого йому миру та радості. Він не лише повірив, що його син здоровий, ‒ віднині у нього з’явилася тверда переконаність, що Христос є його особистим Спасителем... Але подібно до цього пригніченого горем батька, ми час­то шукаємо Ісуса, аби отримати від Нього певні земні блага; ми 326

довіряємося Його любові лише тією мірою, якою Він виконує наші потреби. Спаситель бажає дати нам набагато більше благословень, ніж ми просимо, але затримується з відповіддю на наше прохання, щоб відкрити зло нашого серця, а також велику потребу в Його благодаті. Він бажає, аби ми звільнилися від егоїзму, який іноді змушує нас шукати Його. Визнаючи власну безпомічність і крайню потребу, ми повинні цілковито довіритися Його любові. Цей знатний чоловік хотів спочатку отримати відповідь на свою молитву, а потім уже повірити. Але йому потрібно було спочатку прийняти слово Ісуса, і лише після цього його прохання було почуте і дароване благословення. І нам також потрібно засвоїти цей урок (Христос – надія світу, с. 198-200). Близький день, коли сатана... вчинить безліч чудес, щоб утвердити віру всіх, хто шукає такого свідчення. Яким жахливим буде становище тих, хто закриває очі на світло істини і вимагає чудес, щоб утвердитися в обмані! (Євангелізм, с. 594).

«Я недостойний»

17 жовтня, вiвторок

«Запевняю вас: ні в кого в Ізраїлі не знайшов Я стільки віри» (Матв. 8:10; див. також Матв. 8:5-13).

С

отник не сумнівався в силі Спасителя... Він раніше не бачив Христа, але чутки про Нього надихали його віру... У вченні Ісуса він знайшов те, чого потребувала його душа. Усе його єство відгукнулося на слова Спасителя. Але він вважав себе недостойним постати перед Ісусом і тому звернувся до юдейських старійшин, аби ті попросили зцілити його слугу (Христос – надія світу, с. 315). Однак дорогою до дому сотника Ісус одержує повідомлення від самого офіцера: «Господи, не трудися, бо я недостойний, щоб Ти зайшов під мій дах» (Луки 7:6). Проте Спаситель прямував далі, і сотник приходить особисто, додаючи до сказаного раніше: «Я не вважав себе гідним прийти до Тебе. Але скажи слово – і видужає мій слуга» «Бо і я людина підвладна, і воїнів маю підлеглих; кажу одному: Іди, ‒ і він іде; а іншому: 327

Прийди, – і він приходить; а рабові своєму: Зроби це, – і він робить» (Луки 7:7, 8; Матв. 8:8, 9)... «Хай буде тобі так, – сказав Христос, – як ти повірив. І одужав його слуга тієї ж миті» (Матв. 8:13). Юдейські старійшині похвалили сотника перед Христом за те, що той виявив прихильність до «нашого народу». Він гідний, сказали вони, бо «синагогу нам збудував». Але сотник сказав про себе: «Я недостойний» (Служіння зцілення, с. 63-65). Благодать Христа торкнулася його серця. Він бачив свою недосконалість, однак не боявся попросити допомоги. Він не покладався на власну досконалість, його аргументом була велика потреба. Побачивши справжній характер Христа, він з вірою вхопився за Нього. Сотник повірив у Нього не тільки як у Чудотворця, а й Друга та Спасителя людства. Таким же чином до Христа може прийти кожний грішник... Коли перестанемо покладатися на власні сили, тоді зможемо дивитися на Голгофський хрест, повторюючи: «Сам себе відкупити я не можу, лише припадаю до Твого хреста» (Христос – надія світу, с. 317).

18 жовтня, середа

Бог ненавидить касти

«Нема різниці між юдеєм і греком, бо один Бог для всіх – щедрий для всіх, хто кличе Його. Бо кожний, хто тільки прикличе Господнє Ім’я, буде спасенний» (Римл. 10:12, 13; див. також Матв. 15:21-28).

Ж

інка-ханаанка з тих околиць вийшла й кричала, гукаючи: Господи, Сину Давидів, змилосердься наді мною, бо мою доньку тяжко мучить біс!» (Матв. 15:22). Мешканці цієї околиці були вихідцями з давніх хананеїв. Вони поклонялися ідолам, і за це юдеї зневажали й ненавиділи їх. До цього народу належала й жінка, яка звернулася до Ісуса. Вона була язичницею... Христос не відразу відповів на прохання жінки. Він прийняв цю представницю зневаженого народу так, як це зробили б юдеї... Схилившись до ніг Христа, жінка ще наполегливіше благала: «Господи, допоможи мені!»…

328

«

Однак вона без вагань підкорилася Божественному впливу Христа і беззастережно повірила в те, що Він здатний задовольнити її прохання. Жінка благала про крихти, які падають зі столу Господнього. Якщо вона може скористатися хоча б правами собаки, то вона згідна, аби до неї ставилися, як до собаки. У неї не було релігійних і національних упереджень, не було зарозумілості, що впливала б на її вибір; язичниця без зволікання визнала Ісуса Спасителем, спроможним зробити все, чого вона просить. Спаситель був задоволений. Він випробував її віру… Подивившись на жінку з милосердям і любов’ю, Він сказав: «О жінко, велика твоя віра! Хай буде так, як ти хочеш! І видужала її дочка тієї ж миті». Демон більше її не тривожив... Жінка-сірофінікіянка з вірою подолала всі перешкоди, зведені між юдеями та язичниками. Не розчаровуючись і не звертаючи уваги на все, що могло б посіяти в її серці сумнів, вона довірилася любові Спасителя. Христос бажає, щоб ми також довірилися Йому. Благословення спасіння даровані кожній душі. Ніщо, крім особистого вибору людини, не може перешкодити їй стати, завдяки Євангелію, спільницею обітниць у Христі. Бог ненавидить кастовість. Він ігнорує подібні прояви. У Його очах усі люди мають однакову цінність (Христос – надія світу, с. 399-403).

Особистий дотик

19 жовтня, четвер

«Як тільки доторкнуся до Його одягу, стану здоровою» (Матв.

9:21; див. також Луки 8:41-48).

Ц

і слова промовила нещасна жінка – жінка, котра впродовж дванадцяти років страждала від хвороби, що перетворила її життя на важкий тягар. Вона витратила всі свої кошти на лікарів та ліки, аби довідатися, що її хвороба невиліковна. Але коли жінка почула про Великого Цілителя, її надія знову ожила... Кілька разів вона марно намагалася наблизитися до Нього (Служіння зцілення, с. 59). Нещасна почала вже втрачати надію, як раптом Ісус, прокладаючи Собі дорогу крізь натовп, опинився біля неї... Але від хвилювання жінка не змогла заговорити до Нього і тільки 329

на мить побачила Його постать... Коли Ісус проходив біля неї, вона кинулася вперед, ледве встигнувши доторкнутися до краю Його одягу. Цієї ж миті жінка відчула, що зцілена. У тому єдиному дотику зосередилася уся її віра; тієї ж миті біль і хвороба поступилися місцем силі й цілковитому одужанню. Із вдячним серцем вона вже збиралася залишити натовп, але Ісус раптом зупинився... Спаситель міг відрізнити дотик віри від випадкового дотику неуважного натовпу. Така віра не повинна була залишитися поза увагою... Зрозумівши, що ховатися немає сенсу, жінка підійшла і, тремтячи, упала Йому до ніг. Зі сльозами вдячності вона розповіла про своє страждання та зцілення. Ісус лагідно сказав: «Кріпися, дочко! Віра твоя тебе спасла... Іди в мирі». Він не дав жодного приводу для забобонів, ніби цілюща сила міститься в самому лише дотику до Його одягу. Зцілення відбулося не внаслідок зовнішнього контакту з Ним, а через віру в Його Божественну силу… Так і в духовному житті. Порожні балачки про релігію, молитви без духовного голоду і живої віри – даремні. Умоглядна віра в Христа, яка лише формально визнає Його Спасителем світу, ніколи не принесе зцілення душі... Не досить знати про Христа – ми повинні вірити в Нього! Віра приносить користь лише тоді, коли ми приймаємо Його як особистого Спасителя і покладаємося на Його заслуги (Хрис­ тос – надія світу, с. 343-347).

20 жовтня, п’ятниця

Чого бракус- менi?

«І запитав Його якийсь знатний, кажучи: Учителю добрий, що мені робити, аби вспадкувати вічне життя?» (Луки 18:18; див. також Луки 18:18-27).

М

олода людина, яка запитала Ісуса, що робити, щоб успадкувати життя вічне, отримала відповідь: «Виконуй заповіді» (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 219, 220). Божий характер виражений у Його Законі; аби бути в згоді з Богом, принципи Його Закону мають бути джерелом кожної вашої дії...

330

У відповідь на слова: «Виконуй заповіді» – юнак запитав: «Які?»... Христос говорив про Закон, даний на Синаї. Він на­ звав кілька заповідей другої таблиці Декалогу... Юнак без вагання відповів: «Усе це я зберіг змолоду; чого ще мені бракує?» Його розуміння Закону було поверховим, зовнішнім. З людської точки зору, він мав бездоганний характер. Зовні його життя було вільним від провини, тому він щиро вважав свій послух досконалим. Проте юнак відчував таємний страх, що між його душею та Богом не все було гаразд. Це викликало запитання: «Чого ще мені бракує?» «Ще одного бракує тобі, - сказав Христос, - усе, що маєш, продай і роздай бідним ‒ і будеш мати скарб на небесах, та приходь і слідуй за Мною. Він же, почувши це, зажурився, бо був дуже багатий». Самолюбна людина є порушником Закону. Саме це Ісус бажав відкрити юнакові, тому запропонував випробування, котре виявило егоїзм його серця. Він указав на джерело деградації в його характері. Юнак не бажав приймати більшого світла. У своїй душі він плекав ідола, його богом був цей світ. Юнак заявив про виконання Заповідей, проте був позбавлений того принципу, що складає дух та життя Закону. Він не мав справжньої любові до Бога та ближнього. Брак любові зумовив нестачу і всього іншого, що дозволило б йому увійти до Царства Небесного. Любов до себе та світських благ перешкоджала йому жити згідно з принципами Неба (Наочні уроки Христа, с. 391, 392).

Вiн не витримав випробування

21 жовтня, субота

«Поглянувши на нього з любов’ю, Ісус сказав йому: Одного бракує тобі: піди і все, що маєш, продай і роздай бідним, – і будеш мати скарб на небі. А тоді приходь, бери свій хрест і йди за Мною!» (Марка 10:21; див. також Марка 10:17-27).

Х

ристос подивився в очі цьому молодому чоловікові, ніби читаючи його життя і досліджуючи характер. Він полюбив його і бажав дати йому спокій, благодать і радість, які повністю змінили б його характер…

331

Як зацікавлено, як нетерпляче, з якою палкою надією Спаситель спостерігав за юнаком, сподіваючись, що він відгукнеться на заклик Божого Духа!.. Юнак відразу ж зрозумів слова Христа і засмутився... Відмовитися від видимих земних скарбів і шукати невидимого, на його думку, було надто ризиковано. Юнак відкинув дар вічного життя і відійшов, щоб служити світові. І сьогодні тисячі людей проходять через таке ж випробовування, обираючи між Христом і світом. І багато людей обирають світ. Як і цей молодий начальник, вони відходять від Спасителя зі словами: не хочу підкорятися цьому Чоловікові та йти за Ним… Усі повинні замислитися над тим, що означає прагнути потрапити на Небеса і все-таки відійти від Христа через запропоновані Ним умови. Подумайте, що означає сказати Христові: «Ні!». Юнак відповів, що не може всього віддати. Чи не кажемо і ми так само?.. Юнакові був довірений маєток, щоб він виявив себе вірним управителем. Він повинен був використовувати ці блага для благословення нужденних. І сьогодні Бог довіряє людям матеріальні засоби, таланти і можливості, аби вони могли стати Його знаряддям у допомозі бідним і страждальцям. Кожний, хто використовує довірені йому дари згідно з Божим наміром, стає співробітником Спасителя... Але тим, хто, подібно до молодого юдейського начальника, займає високу посаду, користується довірою людей і має великі маєтки, може видаватися надто великою жертвою залишити все і піти за Христом. Однак це правило поведінки для всіх, хто бажає стати Його учнем. Ніщо, менше за послух, не буде прийняте. Самопожертва ‒ ось суть науки Христа (Христос – надія світу, с. 519-523).

22 жовтня, недiля

Вiн зробив усе правильно

«Син Людський прийшов знайти та спасти те, що загинуло!» (Луки 19:10; див. також Луки 19:1-10).

З

акхей, «старший над митниками», був юдеєм, але співвітчизники ненавиділи його. Становище і майно Зак­ хея були придбані огидною для людей службою, яка була 332

синонімом несправедливості та здирства. Однак багатий митник не був гордим і настільки закам’янілим, як здавалося. Під удаваною гордістю і любов’ю до світу ховалося чутливе до Божественного впливу серце. Закхей чув про Ісуса... І в «старшого над митниками» виникло прагнення до кращого життя... Закхей усвідомив себе грішником перед Богом. Але те, що розповідали про Ісуса, запалило в його серці надію. Виявляється, що покаяння і зміна життя були можливими і для нього... Закхей відразу ж пішов відшкодовувати збитки тим, кого скривдив. Він уже почав виправляти свої помилки, коли Єрихоном пронеслася звістка про те, що до міста йде Ісус. Закхей вирішив побачити Його... У присутності багатьох людей «встав Закхей і сказав Господеві: Ось, Господи, даю бідним половину свого майна, і якщо кого чим скривдив, повертаю вчетверо! А Ісус промовив до нього: Сьогодні спасіння завітало до цього дому, бо й він син Авраама» ( Христос – надія світу, с. 552-555). Є чимало таких, котрі у своєму житті мали дуже мізерні можливості, ходили хибними дорогами, бо не знали кращого шляху, однак і їх досягнуть промені світла. Як слово Христа прийшло до Закхея: «Сьогодні потрібно Мені бути у твоєму домі» (Луки 19:5), так слово Господа прийде і до них. Тоді виявиться, що ті, котрі здавалися зачерствілими грішниками, мають по-дитячому ніжні серця, і Христос помітив їх. Багато хто вийде із жахливої омани, залишивши гріх, та займе місце інших, які мали чудові можливості та переваги, але не оцінили їх належним чином. Вони будуть вважатися вибраними Божими, покликаними; і коли Христос прийме Своє Царство, вони стоятимуть біля Його престолу (Наочні уроки Христа, с. 236).

333

23 жовтня, понедiлок

Багата людина i Бог

«Заставу поверне несправедливий, грабунок відшкодує, ходитиме уставами життя, щоб не чинити кривди, то конче буде він жити, не помре!» (Єзек. 33:15; див. також Луки 19:1-10).

Я

к тільки Закхей піддався впливу Святого Духа, він відкинув усе, що суперечило чесності. Покаяння не може бути справжнім, якщо воно не змінює людину. Праведність Христа ‒ це не плащ, який прикриває невизнаний і незалишений гріх… Кожна навернена душа, подібно до Закхея, засвідчить, що Христос перебуває в її серці, залишивши всі недобрі вчинки, які раніше характеризували її життя. Як і начальник митників, вона доведе свою щирість тим, що відшкодує збитки потерпілим... Якщо ви завдали комусь шкоди нечесною угодою... ви повинні визнати свій гріх і, якщо матимете змогу, відшкодувати збиток. Буде справедливо повернути не лише те, що ви взяли, а й той прибуток, який ця людина могла б отримати, якщо би правильно й мудро використовувала свої гроші за той час, поки вони були у ваших руках. Спаситель сказав Закхею: «Сьогодні спасіння завітало до цього дому...» Отже, не тільки Закхей отримав благословення, а й увесь його дім... Вони були відлучені від синагоги через зневагу рабинів і мирян, але тепер цій родині була виявлена найбільша честь у всьому Єрихоні ‒ зібратися навколо Божественного Вчителя і слухати слова життя. Душа отримує спасіння саме тоді, коли приймає Христа як особистого Спасителя. Закхей прийняв Ісуса не тільки як тимчасового Гостя у своєму домі, але як Володаря храму душі (Христос – надія світу, с. 555, 556). Коли багатий юнак відійшов від Ісуса, учні дивувалися словам Учителя: «Як важко тим, що надіються на багатство, увійти в Царство Боже. Вони ще більше дивувалися, говорячи між собою: Хто ж тоді може спастися?» (Марка 10:24, 26). А тепер вони о ­ тримали доказ істинності Христових слів: «Неможливе для людей є можливе для Бога» (Луки 18:27). Вони побачили, як Божою благодаттю навіть багатий може ввійти до Царства (там само, с. 555).

334

Вона вiддала все, що мала

24 жовтня, вiвторок

«І покликавши Своїх учнів, Він сказав їм: Запевняю вас, що ця бідна вдова вкинула більше за всіх тих, що кидали тут до скарбниці, бо всі кидали з надлишку, а вона дала зі своєї убогості все, що мала, весь свій прожиток» (Марка 12:43, 44).

І

сус був у дворі храму, де стояли скриньки скарбниці, і спостерігав за тими, хто приносив свої дари. Чимало багатих людей приносили великі суми і клали їх до скарбниці так, щоб усі бачили. Ісус дивився на них зі смутком, але нічого не говорив про ці щедрі дари. Раптом Його обличчя засяяло: Він побачив бідну вдову, котра наближалася нерішуче, ніби боячись бути поміченою... Дочекавшись сприятливої миті, вона квапливо поклала свої дві лепти до скриньки і поспішила геть. Але раптом вона зауважила на собі пильний погляд Ісуса. Спаситель покликав Своїх учнів і звернув їхню увагу на бідну вдову. Вона почула слова похвали... Очі жінки наповнилися сльозами радості, коли вона усвідомила, що її вчинок справедливо оцінений... Але Ісус зрозумів її спонукання. Жінка вірила, що храмове служіння встановлене Богом, і прагнула зробити все можливе для підтримки цього служіння. Вона зробила, що могла. Про її вчинок пам’ятатимуть у всі часи, і він стане для неї радістю у вічності. У свій дар убога вдова вклала серце, а тому його цінність вимірюється не кількістю і вартістю вкинутих монет, а любов’ю до Бога і піклуванням про Його справу… Багаті давали зі свого достатку, а часом лише для того, щоб інші побачили і похвалили їх. Дари багатих не позбавляли їх добробуту і навіть розкоші. Вони, так би мовити, не жертвували нічим, і тому їхні дари аж ніяк не могли зрівнятися з удовиною лептою... Приклад самопожертви вдови вплинув на тисячі сердець в усіх країнах і в усі часи. Він промовляв як до багатих, так і до бідних, і їхні пожертвування ще більше підносили вартість вдовиного дару. Боже благословення, виголошене над лептою вдови, зробило її джерелом великих справ. Так буде з кожним даром і кожним учинком, які здійснені зі щирим бажанням прославити Бога. Такі дари і вчинки є частиною плану Всевишнього. Жодна людина не в змозі виміряти їхні добрі наслідки (Христос – надія світу, с. 614-616).

335

25 жовтня, середа

У турботах i метушнi

«У відповідь Господь сказав їй: Марто, Марто, ти журишся і клопочешся багато чим, а потрібне – одне. Марія ж вибрала кращу частку, яка не відбереться від неї!» (Луки 10:41, 42; див. також Луки 10:38-42).

К

оли Христос викладав Свої чудові повчання, Марія як найбільш шаноблива й віддана слухачка сиділа біля Його ніг. Одного разу Марта, турбуючись про приготування їжі, сказала Ісусові: «Господи, чи Тобі байдуже, що моя сестра залишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла!» Це було під час першого відвідання Христом Віфанії. Спаситель та Його учні щойно завершили втомливу подорож з Єрихона. Марта хотіла пригостити їх, та за своєю метушнею забула про ввічливість до Гостя... Одне, чого бракувало Марті, ‒ це спокійного побожного духу, більшої турботи про майбутнє безсмертне життя і благословення для духовного зростання. Їй потрібно було менше дбати про тимчасове, а більше про вічне. Ісус бажав навчити Своїх дітей не втрачати жодної нагоди для здобуття знання, котре умудрить їх на спасіння. Божа справа потребує уважних енергійних працівників. Для таких, як Марта, ‒ запопадливих до активної духовної праці ‒ розгортається широке поле діяльності. Але нехай вони спершу посидять, як Марія, біля ніг Ісуса. Хай старанність, моторність, енергійність будуть освячені благодаттю Христа, тоді життя стане нездоланною силою для добра (Христос – надія світу, с. 525). Причина, чому молодь і навіть люди зрілого віку з такою легкістю впадають у спокусу та гріх, полягає в тому, що вони не вивчають Слова Божого і не роздумують над ним належним чином. Брак рішучої волі, що знаходить свій вияв у житті й характері, є наслідком їхнього недбалого ставлення до священних настанов Божого Слова. Вони не докладають серйозних зусиль, аби спрямовувати розум на те, що надихає на чисті, святі думки та відвертає від нечистого й фальшивого. Мало хто обирає кращу частку – сидіти біля ніг Ісуса, як це зробила Марія, щоб навчатися у Божественного Вчителя. Не336

багато є таких, котрі зберігають Його слова як скарб у своєму серці та втілюють їх у життя (Служіння зцілення, с. 458).

Дар любовi

26 жовтня, четвер

«Що вона могла – те й зробила» (Марка 14:8; див. також Матв. 26:3-13; Івана 12:1-8).

С

имон із Віфанії вважався учнем Ісуса. Він був одним з небагатьох фарисеїв, які відкрито приєдналися до Хрис­та. Симон визнавав Ісуса Вчителем і допускав, що Він, можливо, Месія, але не приймав Його як Спасителя. Характер Симона не зазнав змін, і він не відмовився від своїх принципів. Ісус зцілив Симона від прокази, і саме це привернуло його до Ісуса. Він хотів виявити свою вдячність, і коли Ісус востаннє відвідав Віфанію, влаштував гостину для Спасителя та Його учнів… За столом поруч зі Спасителем з одного боку сидів Симон... а з іншого – Лазар... Марта прислуговувала біля столу; Марія ж пильно прислухалася до кожного Ісусового слова. Зі Своєї милості Ісус простив її гріхи, повернув до життя її улюб­ леного брата, і серце Марії було наповнене вдячністю. Вона чула, як Ісус говорив про Свою близьку смерть, і з великою любов’ю та смутком прагнула вшанувати Його. Ціною великої особистої жертви Марія купила алебастрову пляшечку з дорогоцінним миром, щоб намастити ним тіло Ісуса. Але тепер люди говорили, що Він має бути коронований на царя. Її смуток змінився радістю, і вона палко бажала першою вшанувати свого Господа. Розбивши пляшечку з миром, Марія вилила його на голову й ноги Ісуса. Плачучи, вона схилилася на коліна, зросила Його ноги слізьми, а потім витерла їх своїм довгим розпущеним волоссям… Юда дивився на ці дії з великим невдоволенням... Він запитав: «Чому б не продати це миро за триста динарів і не роздати бідним?»... За столом почулися нарікання: «Навіщо така трата мира?» ... Марія почула ці несхвальні слова... Вона вже готова була піти, коли раптом почула голос свого Господа: «Залиште її. Навіщо завдаєте їй болю?»...

337

Піднісши Свій голос над критичними наріканнями, Він сказав: «Вона добре діло зробила Мені! Ви завжди маєте бідних біля себе і будь-коли можете робити їм добро; Мене ж не завжди ви маєте. Що вона могла ‒ те й зробила: заздалегідь намастила Моє тіло перед похороном» (Христос – надія світу, с. 557-560).

27 жовтня, п’ятниця

Пахощi поширюються

«Запевняю вас: де тільки буде проповідуватися це Євангеліє в усьому світі, – те, що вона зробила, буде сказано в її пам’ять!» (Марка 14:9; див. також Марка 14:1-11) .

П

ахуче миро, яким Марія могла намастити мертве тіло Спасителя, вона вилила на Нього ‒ живого. Під час поховання приємні пахощі наповнили б тільки гробницю, але тепер тішили Його серце як доказ її віри й любові. Йосип з Ариматеї та Никодим не запропонували своїх дарів любові живому Ісусові. З гіркими сльозами вони принесли дорогоцінне миро для Його бездиханного холодного тіла. Жінки, які принесли пахощі до гробниці, старалися даремно, оскільки Він воскрес. Але Марія виявила свою любов до Спасителя, коли Він міг оцінити її відданість; вона намастила Його на похорон. І коли прийшла ніч великого випробування, Він поніс із Собою спомин про цей учинок як запоруку тієї любові, яку виявлятимуть до Господа викуплені Ним протягом вічності. Люди і сьогодні приносять свої дорогоцінні дари мерт­ вим… Ніжність, визнання, відданість ‒ усе щедро виявляють тому, хто вже не бачить і не чує. Якби ці слова були сказані в той час, коли їх потребував утомлений людський дух, коли вухо могло чути, а серце ‒ відчувати, то якими дорогоцінними були б їхні пахощі!.. Христос пояснив Марії значення її вчинку... Він підкреслив: «Вона вчинила це на Мій похорон». Як була розбита пляшечка мира, наповнюючи ароматом увесь дім, так мав померти і Христос: Його тіло буде розбите, але Він воскресне й ароматом Свого життя наповнить увесь світ… Дивлячись у майбутнє, Спаситель з упевненістю говорив про Своє Євангеліє. Воно буде проповідуватися по цілому світу. І куди 338

досягне Євангельська вістка, там духмянітиме дар Марії. Серця людей отримуватимуть благословення через щире спонукання її душі. Царства будуть з’являтися і зникати, імена монархів і завойовників відійдуть у забуття, але вчинок цієї жінки буде увічнений на сторінках священної історії. До кінця часу розбита алебастрова пляшечка мира свідчитиме про безмежну Божу любов до грішного людства (Христос – надія світу, с. 560, 563).

Немаc- нiчого надто дорогоцiнного

28 жовтня, субота

«Бо любов Христа охоплює нас» (2 Кор. 5:14; див. також Луки 7:36-50).

Х

ристос радів щирому бажанню Марії виконати Його волю. Він прийняв вияв чистої любові, який Його учні не розуміли і не бажали розуміти. Прагнення Марії послужити своєму Господу саме таким чином було для Христа ціннішим за всі дорогоцінні бальзами світу, оскільки воно підтверджувало: вона прийняла Його як Спасителя світу. На цей учинок її спонукала любов Христа. Її душу полонила неперевершена досконалість Його характеру. Це миро стало символом вдячності, зовнішнім виявом любові, яка живилася небесними джерелами і до краю переповнювала серце Марії. Учинок Марії став уроком, якого потребували учні. Виявлення ними любові також було б приємним для Господа. Ісус був для них усім, але вони не усвідомлювали, що незабаром будуть позбавлені присутності Спасителя і вже нічим не зможуть віддячити Йому за велику любов. Самотність Христа, Котрий залишив небесні оселі, Його життя на Землі так і залишилися для учнів незрозумілими й неоціненими. Його не раз засмучувала відсутність уваги, яку учням потрібно було б виявляти Господу… Тільки згодом до них прийшло запізніле усвідомлення того, як багато вони могли зробити для Ісуса на знак любові та вдячності їхніх сердець ... Коли ж Ісус пішов від них... то пожалкували, що не виявляли до Нього належної уваги, яка могла порадувати Його серце. Тоді вони засуджували вже не 339

Марію, а самих себе. О, якби можна було забрати назад свої осудливі слова, свою думку, що бідні більш гідні дорогоцінного дару, ніж Христос! Особливі докори сумління вони відчували тоді, коли знімали з хреста покалічене тіло свого Господа. Така ж віра зауважується і в сучасному світі. Лише декот­ рі розуміють, Ким є для них Христос. Якби люди усвідомили це, тоді велика любов Марії виявлялася б частіше, а помазання було б щирішим. Найдорогоцінніше миро не вважалося б надто дорогим, щоб віддати його Ісусові. Жодне самозречення, жодна жертва в Його Ім’я не були б надто великими (Христос – надія світу, с. 564, 565).

29 жовтня, недiля

Змiна серця Симона

«Тому нема оправдання тобі, будь-яка людино, що осуджуєш, бо в чому осуджуєш іншого, в тому сама себе, адже робиш те саме, що осуджуєш» (Римл. 2:1; див. також Луки 7:36-50).

С

имон, господар бенкету, також поділяв незадоволення Юди стосовно дару Марії. Він був здивований поведінкою Ісуса, вона вразила його фарисейську гордість. Він знав, що чимало його гостей дивилося на Христа з недовір’ям і незадоволенням. Симон подумав: «Коли б Він був пророком, то знав би, хто і яка ця жінка, що торкається до Нього, ‒ що вона грішниця!» Зціливши Симона від прокази, Христос урятував його від вірної смерті. Тепер же Симон сумнівався, чи був Спаситель пророком… Христос нічого не знає про цю жінку, котра так вільно поводиться з Ним, думав Симон, бо інакше Він не дозволив би їй торкатися до Себе... Подібно до того, як Натан учинив з Давидом, так і Хрис­ тос гірку правду зодягнув у слова притчі. Він дав можливість господареві учти винести вирок самому собі. Симон сам підштовхнув цю жінку до гріха, а тепер зневажав її. Він дуже скривдив її… Але Симон вважав себе більш праведним за Марію, а Ісус бажав відкрити йому, наскільки великою була його вина. Христос хотів показати: гріх Симона був настільки більшим за гріх цієї жінки, наскільки борг у п’ятсот динарів перевищує борг у п’ятдесят…

340

Холодність і зневага Симона показали, як мало цінує він милість Спасителя. Він вважав, що, запросивши Ісуса до свого дому, виявляє Йому честь. Тепер же він побачив себе таким, яким був насправді... Його віра була лише фарисейським покривалом... Якщо Марія була прощеною грішницею, то він ‒ непрощеним грішником. Суворий закон праведності, за яким Симон судив Марію, засудив його самого. Симона зворушила доброта Ісуса, Котрий не осудив його відкрито перед усіма гостями. З ним не вчинили так, як він хотів, аби повелися з Марією… Суворе викриття зробило б Симона запеклим, і він не покаявся б, тоді як терпеливі зауваження Ісуса переконали його у власній помилці. Симон зрозумів свій великий борг перед Господом. Його гордість упокорилася, і він покаявся. Гордий фарисей став покірним самовідданим учнем (Христос – надія світу, с. 566-568).

Христос бачить нашi можливостi

30 жовтня, понедiлок

«Через те кажу тобі: Прощаються її численні гріхи, бо дуже вона полюбила, а кому мало прощається, той мало любить!» (Луки 7:47; див. також Луки 7:36-50).

Н

а Марію дивилися як на велику грішницю, але Хрис­ тос знав обставини, котрі спонукали її до такого життя. Ісус міг загасити будь-яку іскру надії в її душі, але не зробив цього. Спаситель підняв її з розпачу та руїни. Сім разів вона чула, як Він забороняв демонам, які опановували її серце і розум. Вона чула, як Ісус благав Небесного Отця про її захист. Зрозумівши, наскільки Господу в Його незаплямованій чистоті огидний гріх, вона перемогла свою гріховну натуру Його силою. Якщо з людської точки зору становище Марії здавалося безнадійним, то Христос бачив у ній схильність до добра. Він помічав найкращі риси її характеру. План спасіння відкрив для людства великі можливості, і в Марії ці можливості мали здійснитися. Завдяки Його благодаті вона стала причетною 341

до Божественної природи. Ця пропаща жінка, знаряддя демонів, наблизилася до Спасителя через спілкування з Ним і служіння Йому. Це Марія сиділа біля ніг Ісуса і навчалася від Нього. Це Марія вилила на Його голову миро і обмила своїми сльозами Його ноги. Вона стояла біля хреста і супроводжувала тіло Господа до могили. Марія першою була біля гробниці після Його воскресіння і першою понесла вістку про воскресіння Спасителя. Ісус знає обставини життя кожної людини. Ви можете сказати: «Я грішний, дуже грішний». Цілком можливо, але чим ви гірші, тим більше потребуєте Ісуса. Він не відкине жодної душі, яка плаче і кається. Звичайно, Він не кожному відкриває все, що може відкрити, але кожну тремтячу душу закликає не втрачати надії. Він охоче прощає всіх, хто приходить до Нього за прощенням та відновленням… Сьогодні Він стоїть біля жертовника кадіння і представляє перед Богом молитви тих, хто прагне Його допомоги. Душі, котрі шукають порятунку в Ісуса, будуть захищені Ним від звинувачень та обмов. Ані люди, ані ангели не зможуть осудити цих людей. Христос робить їх причасниками Свого боголюдського єства. Вони стоять поруч з великим Викупителем гріха у світлі, що сяє від Божого престолу (Христос – надія світу, с. 568).

31 жовтня, вiвторок

Петро обернувся назад

«І зараз Ісус, простягнувши руку, схопив його та й каже йому: Маловірний, чому ти засумнівався?» (Матв. 14:31; див. також Матв. 14:23-33).

Н

е зводячи очей з Ісуса, Петро впевнено пішов по воді, але коли він самовдоволено озирнувся назад на своїх товаришів у човні, його очі втратили з поля зору Спасителя. Ураганний вітер підняв величезні хвилі… На мить Христос зник з його очей ‒ і Петро втратив віру. Він почав тонути. Але цієї ж миті, коли хвилі загрожували смертю, Петро знову спрямував свій погляд на Ісуса і вигукнув: «Господи, спаси мене!» Ісус негайно вхопив простягнену руку і промовив: «Маловірний, чому ти засумнівався?»

342

Далі вони пішли поруч, і рука Петра залишалася в руці Гос­пода, аж поки вони не увійшли до човна. Але тепер Петро був покірним і мовчазним. Він не мав чим хвалитися перед своїми братами, бо через невіру і самозвеличення мало не загинув. Відвівши свій погляд від Ісуса, він втратив опору і почав тонути. Як часто ми уподібнюємося до Петра в час випробувань!.. Ми дивимося на хвилі замість того, щоб споглядати Спасителя. Наші ноги можуть послизнутися, а хвилі гордості залити душу. Ісус дозволив Петрові йти до Нього не для того, щоб той загинув. Він кличе і нас іти за Ним не для того, аби потім залишити… На прикладі того, що сталося на морі, Він бажав відкрити Петрові його слабкість і показати, що його безпека полягає в усвідомленні постійної залежності від Божественної сили. Він зможе безпечно пройти через бурі випробувань лише тоді, коли зречеться себе і покладатиметься на Спасителя. Якраз у тому, у чому Петро вважав себе сильним, він виявився слабким; доки він не зрозумів своєї слабкості, доти не зміг усвідомити необхідності покладатися на Христа. Якби Петро засвоїв урок, який Ісус виклав йому під час тієї бурі, то витримав би й наступне важке випробування. Кожного дня Бог навчає Своїх дітей. Обставинами щоденного життя Він готує їх до відповідальнішого служіння, призначеного Провидінням. Від того, як ми поводимося в щоденних випробуваннях, залежатиме наша перемога чи поразка в час великої життєвої кризи (Христос – надія світу, с. 381, 382).

343

Листопад

Говорить Петро

1 листопада, середа

«Каже їм Ісус: А ви Мене за кого вважаєте? У відповідь Симон Петро промовив: Ти є Христос, Син Бога Живого!» (Матв.

16:15 16; див. також Матв. 16:13-20).

В

ід самого початку Петро вірив, що Ісус ‒ Месія. Чимало людей, які були переконані проповіддю Хрестителя і прийняли Христа, почали сумніватися в місії Івана після його ув’язнення та страти. Тепер же вони сумнівалися в тому, що Ісус ‒ обітований Месія… Але Петро і його друзі залишилися вірними. Непостійність тих, хто ще вчора прославляв, а сьогодні осуджував, не зруйнувала віри справжнього послідовника Спасителя… Петро висловив віру дванадцятьох, хоч учні були ще далекі від правильного розуміння місії Христа. Опір та інтриги священиків і правителів, хоч і не змогли відвернути учнів від Христа, проте дуже бентежили їх… Час від часу дорогоцінні промені світла від Ісуса осявали учнів Господа, але неодноразово вони, як ті незрячі, навпомацки блукали в пітьмі. Однак того дня, коли вони ще не зіткнулися з великим випробуванням віри, сила Духа Святого зійшла на них. На певний час їхні очі були відвернені від «видимого», аби побачити «невидиме» (2 Кор. 4:18). У людській подобі вони чітко побачили славу Божого Сина… Істина, засвідчена Петром, ‒ основа віри всіх християн. Вона, як наголосив Сам Христос, ‒ життя вічне. Але знання істини не повинно стати приводом для самопрославлення. Петрові ця істина відкрилася не тому, що він був особливо мудрим або благочестивим. Людська природа ніколи не зможе власними силами пізнати Божественне. «Вона вища від неба, ‒ що зможеш зробити? І глибша вона за шеол, ‒ як пізнаєш її» (Йова 11:8). Лише Дух усиновлення може відкрити нам глибину Божих діл, яких «око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило...». «А нам це Бог відкрив через [Свого] Духа, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі» (1 Кор. 2:9, 10) (Христос – надія світу, с. 411, 412).

345

2 листопада, четвер

У владi сатани

«А Він, обернувшись, сказав Петрові: Відійди від Мене, сатано, ти спокушаєш Мене, бо думаєш не про Боже, а про людське!» (Матв. 16:23; див. також Матв. 16:21-25).

С

атана завжди стає на шляху між душею людини і Богом... Цей викладений Петру урок слід уважно вивчити (Лист 65, 1894 р.). Петро не бажав бачити хрест у служінні Христа. Враження від слів Петра було протилежним тому, чого Христос бажав навчити Своїх послідовників. Тому Спаситель був змушений висловити один з найсильніших докорів, які будь-коли злітали з Його уст… Сатана намагався позбавити Ісуса мужності й відвернути від Його місії. Петро ж у своїй сліпій любові став знаряддям у руках спокусника. Це князь зла був автором такої думки. У палкому закликові Петра відчувалася його натура… Він намагався зосередити увагу Петра на земній славі, аби приховати від нього хрест, на який бажав спрямовувати його погляд Ісус. Сатана знову спокушував Ісуса через Петра, але Спаситель не звертав на це уваги. Він думав про Свого учня. Сатана став між Петром і його Вчителем, щоб серце учня не було зворушене від думки про Христове приниження заради нього. Слова Христа були звернені не до Петра, а до того, хто намагався розділити учня зі Спасителем. «Відійди від Мене, сатано...», тобто не ставай більше між Мною і Моїм заблудлим слугою. Я маю стати віч-на-віч з Петром і відкрити йому таємницю Моєї любові. Для Петра це був гіркий урок; йому важко було усвідомити, що шлях Христа на Землі пролягає через муки і приниження. Цього учня лякала участь у стражданнях Господа. Але в полум’ї горнила випробувань він мав пізнати Його благословення. Минуло багато років, і зігнутий під тягарем часу і праці, він писав: «Любі! Не дивуйтеся вогневі, що трапляється з вами для вашого випробування, ‒ наче якомусь дивному випадкові; але радійте, що ви є учасниками Христового страждання, щоб і при з’явленні Його слави ви раділи та веселилися» (1 Петра 4:12, 13) (Христос ‒ надія світу, с. 415, 416).

346

Петро засвоiв. урок

3 листопада, п’ятниця

«Симоне, Симоне, ось сатана випросив вас, щоб пересіяти, як пшеницю; Я ж благав за тебе, щоб не забракло тобі віри; і ти, коли навернешся, зміцни своїх братів!» (Луки 22:31, 32; див. також Луки 22:31-34).

З

ухвалий, агресивний, самовпевнений, скорий на розуміння і перший у дії, швидкий на помсту, але великодушний у прощенні, Петро часто помилявся і часто чув докори на свою адресу. Проте його вірність і відданість Христу мали визнання та схвалення. Терпляче, не силою, а любов’ю Спаситель привертав до Себе цього нестриманого учня, намагаючись навчити його смирення, послуху й довіри. Але наука була засвоєна лише час­ тково… Знову і знову було дане застереження: «Ти... відречешся від Мене, що не знаєш Мене» (Луки 22:34). З глибини засмученого люблячого серця учня вирвалося зізнання: «Господи, з Тобою Я готовий іти і до в’язниці, й на смерть» (Луки 22:33)… Коли в залі суду пролунали слова відречення; коли любов і вірність Петра, пробуджені повним жалю, любові та смутку поглядом Спасителя, спонукали його прийти в сад, у якому плакав і молився Христос; коли його сльози каяття полилися на дернину, зволожену краплями крові під час Його мук – тоді слова Спасителя: «Я ж благав за тебе...» стали підтримкою для його душі… Христос, хоч і передбачив його гріх, однак не залишив Петра у відчаї. Якби у погляді Ісуса, зверненому на нього, був осуд, а не жалість; якби, передрікши гріх, Він не сказав слів надії, якою густою була б темрява, що огорнула Петра!.. Однак Господь не залишив апостола наодинці з його болем. Божа любов не зменшується і не залишає. Люди схильні поводитися немилосердно з тими, хто спокушується і помиляється. Вони не можуть читати серце, їм не відома його боротьба та біль. Люди мають потребу навчитися робити зауваження з любов’ю, зціляти завдані рани, висловлювати застереження, котре дарує надію… Перетворення Петра було чудом Божественної любові. Це життєвий урок для всіх, хто прагне йти слідами Великого Учителя (Виховання, с. 88-91).

347

4 листопада, субота

Прохання люблячоi. матерi

«Переможцеві дозволю сісти зі Мною на Моєму престолі, – як і Я, перемігши, сів з Моїм Отцем на Його престолі» (Об’явл.

3:21; див. також Матв. 20:20-28).

Я

ків та Іван попросили через свою матір, щоб їм було дозволено зайняти найвищі та найпочесніші місця в Царстві Христа. Незважаючи на неодноразове повчання Хрис­та щодо природи Його Царства, ці молоді учні продовжували надіятися на Месію, Котрий посяде престол і прийме царську владу за бажанням людей... Але Спаситель відповів: «Не знаєте, чого просите. Чи можете ви пити ту чашу, котру Я п’ю, і хреститися хрещенням, котрим Я хрещуся?» Вони пригадали Його таємничі слова про випробування і страждання, проте впевнено відповіли: «Можемо». Вони вважали за найбільшу честь довести свою вірність, розділяючи все, що випаде на долю їхнього Господа. «Отже, чашу Мою будете пити і хрещенням, яким Я хрещуся, будете хреститися», ‒ сказав Христос… Яків та Іван мали стати спільниками у стражданнях свого Господа: одному судилася швидка смерть від меча, другий мав прожити найдовше за всіх апостолів, наслідуючи приклад Спасителя у праці, зазнаючи ганьби та переслідувань. «Але щоб сісти по правиці й лівиці від Мене, не Моє це давати, а лише кому приготував Мій Отець» (Матв. 20:21-23)… У Божому Царстві місце здобувається не через кумівство. Його не можна ані заробити, ані отримати за свавільним рішенням. Це – плід характеру. Вінець і престол – це знак виконання умов, знак перемоги над самим собою силою благодаті нашого Господа Ісуса Христа... Найближче до Христа буде той, хто найбільше напоєний Його духом самовідданої любові, яка «не заздрить, не гордиться... не шукає свого власного, не спалахує гнівом, не задумує лихого» (1 Кор. 13:4, 5); любові, котра спонукує учня, як вона спонукала нашого Господа, віддавати все, жити, працювати й жертвувати аж до смерті задля спасіння людства (Дії апостолів, с. 541-543).

348

Улюблений учень

5 листопада, недiля

«Ми любимо Його, бо Він перший полюбив нас» (1 Івана 4:19).

І

ван відомий серед інших апостолів як «учень, якого любив Ісус» (Івана 21:20)... Він отримав багато доказів того, що Спаситель любить його й довіряє йому. Він був одним із трьох, кому було дозволено споглядати славу Христа на горі Преображення та Його муки в Гефсиманії; це його опіці наш Господь довірив Свою матір в ті останні години страждання на хресті (Дії апостолів, с. 539). Іван за своєю натурою був людиною, яка пристрасно шукала любові, співчуття і дружнього спілкування. Він завжди намагався бути ближче до Ісуса, сідав поруч з Ним, схиляв свою голову Йому на груди. Як квітка вбирає сонце і росу, так він вбирав Божественні світло і життя (Виховання, с. 87). Глибина та палкість любові Івана до свого Вчителя були не причиною Христової любові до нього, а наслідком цієї любові. Іван бажав бути подібним до Ісуса, і внаслідок перетворювального впливу любові Христа він справді став лагідним і покірним... Іван пізнав Спасителя на власному досвіді. Уроки його Вчителя були закарбовані в його душі. Коли він свідчив про благодать Спасителя, його прості слова відкривали любов, якою було просякнуте все його єство. Палка любов Івана до Христа спонукала його завжди бути поряд з Ним. Спаситель любив усіх дванадцятьох, але Іван був найбільш сприйнятливим. Він був наймолодшим і з дитячою довірою відкривав своє серце Ісусові. Таким чином, він перебував у більш тісному єднанні з Христом, і через нього людям були передані найглибші духовні істини… Іван міг говорити про любов Отця так, як ніхто інший. Він відкривав своїм ближнім те, що відчував у власній душі, являючи у своєму характері Божі риси… Христоподібним сяйвом його обличчя випромінювало красу тієї святості, котра змінила його. З любов’ю і захопленням споглядав він Спасителя, доки єдиним його бажанням не стало уподібнитися до Христа й перебувати в єднанні з Ним і доки в його характері не відобразився характер його Господа (Дії апостолів, с. 544, 545).

349

6 листопада, понедiлок

Iван i Юда – протилежностi

«Хто каже, що в Ньому перебуває, той має жити так само, як жив Він» (1 Івана 2:6).

Ж

иття апостола Івана – приклад правдивого освячення. За роки близького спілкування із Христом він часто отримував застереження від Спасителя і приймав ці докори. Коли Іванові відкрився характер ​​Божественного Вчителя, він побачив власні вади; це викриття упокорило його... Сила й ніжність, велич та лагідність, могутність і терпіння, побачені ним у щоденному житті Божого Сина, наповнювали його душу захопленням. Він підкорив свою образливу, честолюбну вдачу перетворювальній силі Христа, і Божественна любов змінила його характер. Життя Юди разюче відрізнялося від життя Івана... Іван щиро боровся зі своїми вадами, а Юда чинив опір сумлінню і поступався спокусі, усе більше зміцнюючись у гріховних звичках... Іван і Юда представляють тих, хто називає себе послідовниками Христа. Обидва учні мали однакові можливості вивчати Божественний Взірець і наслідувати Його. Обидва були тісно пов’язані з Ісусом і мали перевагу слухати Його вчення. У кожного були серйозні вади характеру, і обидва мали доступ до Божественної перетворювальної благодаті. Але якщо один покірно навчався від Ісуса, то другий залишався лише слухачем, а не виконавцем слова. Один, щоденно помираючи для свого «я» та перемагаючи гріх, освячувався істиною; інший, опираючись перетворювальній силі благодаті й потураючи егоїстичним бажанням, опинився в рабстві сатани. Перетворення характеру, яке ми бачимо в житті Івана, є наслідком спілкування із Христом. У характері людини можуть бути помітні вади, але коли вона стає справжнім учнем Ісуса, сила Божественної благодаті змінює й освячує її. Споглядаючи, як у дзеркалі, славу Господа, вона змінюється від слави в славу, доки не уподібниться до Того, Кого вона любить (Дії апостолів, с. 557-559).

350

Поневолений грошима

7 листопада, вiвторок

«Тоді один із дванадцятьох, що звався Юда Іскаріотський, пішов до первосвящеників і сказав: Що ви дасте мені, і я видам Його вам? Вони ж заплатили йому тридцять срібних монет» (Матв. 26:14, 15; див. також Матв. 26:14-16, 47-49; 27:3-8).

З

дитинства Юда полюбляв гроші, але не завжди був настільки зіпсутим, аби вчинити щось подібне. Він плекав злого духа пожадливості, доки той не став рушійною силою в його житті. Жадоба до грошей взяла гору над його любов’ю до Христа. Ставши рабом однієї вади, Юда віддав себе сатані, дедалі глибше занурюючись у гріх... Юду високо цінували учні, і він мав великий вплив на них. Він був високої думки про власні здібності та вважав, що інші учні значною мірою поступаються йому в розсудливості й талантах. Вони не бачать, думав Юда, слушних нагод і не використовують обставин. Церква не буде процвітати з такими недалекоглядними керівниками. На думку Юди, Петро був занадто запальним і діяв необдумано. Івана, який дбайливо зберігав скарби істини, що виходили з уст Христа, Юда вважав непрактичною людиною. Матвій, котрий завдяки своєму попередньому фахові став у всіх справах пунктуальним і точним, був занадто вимогливим, коли йшлося про чесність. Він завжди розмірковував над словами Христа і настільки захоплювався ними, що, на думку Юди, не був здатний бачити перспективи. Так Юда оцінював усіх учнів і лестив собі, вважаючи, що Церква не раз потрапляла б у скрутне становище, якби не його кмітливість у керівництві (Христос ‒ надія світу, с. 716, 717). Історія Юди ‒ це історія про сумний кінець людини, котру Бог міг увінчати славою. Якби Юда помер напередодні своєї останньої подорожі до Єрусалима, він був би зарахований до дванадцятьох апостолів, і решта учнів жалкували б за ним. Огида, яку він викликає у людей протягом усіх віків, пояснюється його вчинками наприкінці життєвого шляху. Але характер Юди був відкритий світові з певною метою. Історія Юди ‒ це застереження для тих, хто, подібно до нього, може зрадити священну довіру… За тридцять срібняків ‒ ціну раба ‒ Юда продав на ганьбу та смерть Господа слави (там само, с. 716).

351

8 листопада, середа

Можливiсть для всiх

«Не кожний, хто каже Мені: Господи, Господи! – увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небесах» (Матв. 7:21).

Н

е всі, хто називає себе працівником Христа, правдиві учні. Серед тих, хто носить Його Ім’я і навіть залічений до Його працівників, є люди, характер яких не відображає характеру Ісуса... Кукіль зростатиме серед пшениці до кінця часу... У Своїй милості й довготерпінні Бог терпляче зносить порочних і навіть віроломних. Серед вибраних Христових апос­ толів був Юда-зрадник. То ж чи варто дивуватися або розхолоджуватися через те, що сьогодні серед Його працівників є віроломні люди? Якщо Серцезнавець міг терпіти людину, котра, як Він знав, зрадить Його, то з яким терпінням ми повинні ставитися до винних! Та й не всі навіть із тих, які видаються нам найбільш не­ досконалими, подібні до Юди. Петро – запальний, різкий і само­ впевнений – часто поставав у набагато непривабливішому світлі, ніж Юда. Спаситель частіше докоряв йому. Але яким сповненим служіння і жертовності було його життя! Яке свідчення сили Божої благодаті воно несе! (Служіння зцілення, с. 493). Ісус наблизив до Себе Юду та імпульсивного Петра не тому, що Юда був жадібним, а Петро запальним, але щоб вони навчилися від Нього, їхнього великого Учителя, і стали, подібно до Нього, безкорисливими, лагідними і покірними серцем. Він бачив дещо добре в них обох. Юда володів здібностями фінансиста і міг послужити Церкві, якби зберіг у серці уроки, викладені Христом, Який засуджував корисливість, обман і жадібність навіть у життєвих дрібницях (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 486). Світ не має права сумніватися у християнській істині через те, що в Церкві є недостойні члени, а християни не повинні журитися через цих лжебратів. Чи було щось подібне в ранній Церкві? До учнів приєдналися Ананій і Сапфіра. Симон-чаклун був хрещений... Юда Іскаріотський був серед апостолів. Ви352

купитель не хотів втратити жодної душі. Його досвід з Юдою записаний, аби показати Боже довготерпіння до зіпсованої людської природи; і Господь навчає нас бути такими ж терплячими, як і Він (Наочні уроки Христа, с. 72, 73).

Знав тiльки Iсус

9 листопада, четвер

«Син Людський іде, як написано про Нього, але горе тій людині, що зрадить Сина Людського. Краще було б тій людині не народитися!» (Матв. 26:24; див. також Матв. 26:14-30; Івана 13:1-17).

У

чні нічого не знали про плани Юди. Лише Ісус знав його таємницю і все ж не викрив її, тому що бажав спас­ти його... Він переживав за Юду так само, як і за Єрусалим, коли оплакував приречене місто. Серце Ісуса ридало: «Як Я покину тебе?» Юда відчував стримувальну силу цієї любові. Коли руки Спасителя обмили й обтерли рушником його брудні ноги, серце Юди затремтіло і він кілька разів поривався визнати свій гріх, але так і не спромігся упокорити себе. Серце Юди закам’яніло в нерозкаянні, і на мить відкинуті гріховні спонукання знову опанували його. Тепер Юду навіть ображало те, що Хрис­тос обмивав ноги Своїм учням. Якщо Христос міг так принизитися, міркував Юда, то Він ніяк не може бути царем Ізраїлю. Усі його надії на почесті в земному царстві були розбиті. Юда переконався, що, ідучи за Христом, нічого не здобуде… Юдою оволодів демон, і він вирішив довести до кінця задумане ‒ зрадити свого Господа (Христос ‒ надія світу, с. 645). Юда ‒ зрадник ‒ теж був присутнім на святому служінні. Він прийняв від Ісуса символи Його ламаного тіла та пролитої крові. Він, звичайно, чув слова: «Робіть це на спомин про Мене!». Але, сидячи у присутності Агнця Божого, зрадник обдумував свої темні плани, плекаючи зловісні, мстиві думки (там само, с. 653). На пасхальній Вечері Христос засвідчив Свою Божественність, виявивши наміри зрадника. Він послужив Юді з такою ж ніжністю, як і іншим учням. Однак Юда знехтував і цим останнім закликом любові. І тоді доля Юди була вирішена: 353

щойно обмиті Ісусом ноги попрямували шляхом зради (там само, с. 720). Доки Юда не зробив останнього кроку, він ще мав змогу покаятися. Але, відійшовши від Господа і своїх друзів, він прийняв остаточне рішення. Юда переступив межу (там само, с. 654, 655). Як багато тих, хто сьогодні, як і Юда, зраджує свого Господа! (Біблійний коментар АСД, т. 5, с. 1102. Коментар Е. Уайт).

10 листопада, п’ятниця

Маловiрний учень

«Говорить йому Ісус: Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Пилипе? Хто Мене бачив, той і Отця бачив. Як же ти говориш: Покажи нам Отця?» (Івана 14:9; див. також Івана 14:1-11; 6:5-14).

Н

а чолі однієї з груп, на які були поділені апостоли, стояв Пилип. Він був першим з апостолів, до кого Ісус звернувся із закликом: «Йди за Мною»... Він чув проповіді Івана Хрестителя, а також його свідчення про Христа як Агнця Божого. Пилип був щирим шукачем істини, але виявився дуже недовірливим... Хоч голос з неба назвав Христа Сином Божим, для Пилипа Він залишався «Ісусом з Назарету, сином Йосиповим» (Івана 1:45). Невір’я виявилося у Пилипа й тоді, коли Ісус нагодував п’ять тисяч чоловік. Щоб випробувати його, Ісус запитав: «За що купимо хліба, щоб вони поїли?»... Навіть в останні години перед розп’яттям слова Пилипа свідчать про розчарування у вірі... Яке ж повільне серце, яку ж слабку віру мав цей учень, котрий протягом трьох років перебував поруч із Христом! (Христос ‒ надія світу, с. 292, 293). Пилип бажав, щоб Ісус явив Отця в тілі, але у Христі Бог вже явив Себе. «Чи можливо, ‒ сказав Христос, ‒ що після того, як ви ходили зі Мною, чули Мої слова, були свідками насичення п’яти тисяч, зцілення хворого жахливої ​​проказою, повернення до життя Лазаря, який став здобиччю смерті, тіло якого піддалося розкладанню, ви досі не знаєте Мене? Чи можливо, що ви не впізнали Отця в ділах, які Він робить через Мене?»... Жодна людина не може побачити Бога. Тільки 354

Христос може явити Отця людству (Біблійний коментар АСД, т. 5, с. 1141, 1142. Коментар Е. Уайт). Приємною протилежністю невір’я Пилипа була простодушна віра Натанаїла. Це була надзвичайно щира людина, кот­ ра вірою сприймала невидимі реалії. Однак Пилип залишався учнем у школі Христа; Божественний Учитель терпляче зносив його невір’я і несприйнятливість. Коли ж на учнів зійшов Святий Дух, Пилип за Божественним визначенням став учителем. Він добре знав, про що говорив, і навчав з упевненістю, котра передавалася слухачам (Христос ‒ надія світу, с. 293).

На ворожiй територii.

11 листопада, субота

«Тому, хто вважає, що він стоїть, нехай стережеться, щоб не впав» (1 Кор. 10:12).

К

оли Христос напередодні Юдиної зради застерігав Своїх учнів: «Всі ви спокуситеся», Петро впевнено заявив: «Хоч і всі спокусяться, – але не я!» (Марка 14:27, 29). Петро не бачив небезпеки, яка йому загрожувала. Самовпевненість обманула його. Він думав, що зможе протистояти спокусі, однак лише через кілька годин прийшло випробування і він клявся, зрікаючись свого Господа (Наочні уроки Христа, с. 152). Петро не хотів, щоб його впізнали. Удаючи байдужого, він опинився на території ворога і став легкою здобиччю спокусника. Якби від нього вимагалося боротися за свого Вчителя, він був би відважним воїном. Але коли на нього почали презирливо показувати пальцем, він злякався. Чимало людей і сьогодні готові до рішучої боротьби в Ім’я Господа, але відрікаються від своєї віри, злякавшись глузувань. Спілкуючись із тими, кого слід уникати, вони наражаються на спокусу. Ці люди дають можливість ворогові спокушати їх, а тому говорять і роблять те, чого за інших обставин ніколи б не допустили. Учень Христа, який у наші дні приховує свою віру через страх перед стражданнями або осудженням, зрікається свого Господа так само, як Його зрікся Петро під час суду (Христос – надія світу, с. 712). Коли спів півня нагадав йому про слова Христа, ​​вражений і приголомшений своїм учинком, він обернувся і глянув на свого 355

Господа. У цю мить Христос подивився на Петра, і в цьому сумному погляді, у якому змішалися співчуття та любов, апостол побачив самого себе. Вийшовши геть, він гірко заплакав. Той погляд Христа змінив його серце. Петро гірко каявся у власному гріху... Відтоді самовпевненість покинула його. Більше ніколи він не повторював хвалькуватих заяв... Через самовпевненість Петро впав, але через покаяння його стопи знову зміцнилися. Кожний грішник, який кається, може знайти підбадьорення в досвіді Петра (Наочні уроки Христа, с. 152-155).

12 листопада, недiля

Нарештi навернений

«Каже йому втретє: Симоне Йонин, чи ти любиш Мене?» (Івана 21:17; див. також Івана 21:15-19).

Ц

е гостре питання було необхідне у випадку з Петром, як необхідне воно і в нашому житті. Справа відновлення ніколи не буде виконана, якщо не досягти коренів зла. Якщо гіркий корінь продовжує рости й оскверняти багатьох, марно обрізати пагони, які виходять від нього. Необхідно досягти глибини прихованого гріха... Коли втретє Христос запитав Петра: «Чи ти любиш Мене?», випробування досягло глибини його душі. Засудивши самого себе, Петро впав на Камінь, кажучи: «Господи, Ти все знаєш! Ти знаєш, що люблю тебе». Цю працю має виконати кожна душа, яка збезчестила Бога й засмутила Христа, відкинувши істину та праведність. Якщо спокушена душа витримує процес випробування і власне «я» не пробудилося до життя, щоб відчувати образу, тоді цей випробувальний ніж виявляє, що душа справді померла для власного «я» й ожила в Бозі. Деякі стверджують: якщо душа згрішила, вона ніколи не може знову зайняти колишнє становище; але представлений нам випадок спростовує це... Доручаючи Петру піклування про душі, за які Він віддав Своє життя, Христос надав йому найсильніший доказ Його впевненості у відновленні апостола. І йому було доручено «пасти» не тільки «овець», а й «яг356

нят», а це більша й делікатніша робота (Біблійний коментар АСД, т. 5, с. 1152. Коментар Е. Уайт). Петро підкорився до такої міри, що міг зрозуміти слова Христа, і, більше не сумніваючись, колись невгамовний, хвалькуватий, самовпевнений учень змирився і розкаявся. Він справді пішов за своїм Господом – за Господом, від Якого відрікся. Думка про те, що Христос не залишив і не відкинув його, була для Петра світлом, розрадою і благословенням. Він знав, що може вибрати спосіб розп’яття, і вирішив бути розіп’ятим униз головою. І той, хто став співучасником страждань Христа, також стане співучасником у Його славі, коли Він «сяде на престолі Своєї слави» (там само).

Каяфа

13 листопада, понедiлок

«І деріть своє серце, а не свою одіж, і наверніться до Господа, вашого Бога!» (Йоіла 2:13; див. також Матв. 26:57-65).

С

еред юдеїв був звичай роздирати свій одяг у випадку смерті друзів, але на священиків цей звичай не поширювався... Одяг священика виготовлявся із суцільного полотна і мав бути бездоганним. Дорогоцінні священицькі шати були призначені для служіння в храмі й символізували велику Реальність – Ісуса Христа. Бог приймає лише досконале – в одязі, поведінці, словах і думках. Він – Святий, а Його слава і досконалість мають бути відображені в земному служінні... Обмежена людина повинна упокорювати власне серце, виявляючи розкаяння і покірність духа. Це Бог визнає і приймає. Але священицький одяг не можна було роздирати, тому що це спотворило б уяву про небесні речі (Христос ‒ надія світу, с. 708, 709). Коли Христос оголосив Себе Сином Божим, Каяфа з удаваним жахом роздер свій одяг і звинуватив Святого в богозневазі (Біблійний коментар АСД, т. 5, с. 1104. Коментар Е. Уайт). Він зробив саме те, що Господь заборонив. Перебуваючи під засудженням Бога, він виніс вирок Христу як богозневажнику... Священицький одяг, який він роздер, щоб вразити народ своєю відразою до гріха богозневаги, покривав серце, сповнене нечестя (там само, с. 1105).

357

Як відрізнявся істинний Первосвященик від оманливого та розпусного Каяфи! Христос стояв перед хибним первосвящеником, будучи чистим і непорочним, без тіні гріха. Спаситель сумував про злочини кожної людини. Він поніс навіть провину Каяфи, знаючи про лицемірство його душі, коли він удавано роздирав свій одяг. Христос не роздирав Свого одягу, але Його серце розривалося на шматки. Його вбрання – людське тіло – було розірване, коли Він висів на хресті, будучи носієм гріха всього людства (там само). Сьогодні ті, хто називає себе християнином, перебувають у небезпеці, роздираючи свій одяг за допомогою зовнішнього прояву покаяння, у той час як їхні серця не пом’якшені й не підкорені Богові. З цієї причини багато хто продовжує помилятися у своєму християнському житті. Зовнішній прояв смутку говорить про усвідомлення провини, однак їхнє покаяння не таке, яке їм слід було би пережити (там само, с. 1104, 1105).

14 листопада, вiвторок

Пилат

«Побачивши, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, Пилат узяв воду, вмив руки перед народом і сказав: Невинний я в крові Цього Праведника! Дивіться самі!» (Матв. 27:24; див. також Матв. 27:11-26).

Я

кби Пилат від самого початку рішуче відмовився осуджу­вати невинну людину, то розірвав би фатальний ланцюг учиненого злочину та докорів сумління, які мучили його до кінця життя. Якби Пилат учинив справедливо, то юдеї не насмілилися б диктувати йому свою волю. Хоча Христос все одно був би страчений юдеями, але в цьому не було б вини Пилата. Однак крок за кроком Пилат намагався приборкати своє сумління. Він відмовився судити справедливо і безсторонньо, а тому виявився іграшкою в руках ізраїльських священиків і начальників. Вагання та нерішучість стали причиною його загибелі (Христос – надія світу, с. 732). Охоплений страхом, пригнічений докорами сумління, Пилат подивився на Спасителя. Серед безлічі звернених до нього облич лише на Його обличчі був мир. Здавалося, 358

навколо голови Ісуса сяяли м’які промені світла. Пилат сказав собі: «Він ‒ Бог» і, повернувшись до натовпу, проголосив: «Я чистий від Його крові», «Беріть і розіпніть Його, але… я стверджую, що Він ‒ Праведник. Нехай Той, Кого Він називає ­Своїм Отцем, судить вас, а не мене за те, що сьогодні скоїлося». Потім, повернувшись до Ісуса, промовив: «Прости мене, але я не можу спасти Тебе». І, наказавши бичувати Ісуса, віддав Його на розп’яття... Пилат намагався звільнити Христа. Однак він бачив, що не зможе зробити цього, не втративши свого становища. Аби не втратити земної влади, він вирішив пожертвувати життям невинної людини. Скільки людей, подібно до Пилата, жертвують принципами, щоб уникнути втрат чи страждань... Сумління й обов’язок вказують на один шлях, а «особисті інтереси» ‒ на інший... Пилат поступився вимогам озвірілого натовпу. Щоб не втратити свого становища, він віддав на розп’яття Ісуса. Але... згодом його таки спіткало все те, чого він так боявся. Пилат був позбавлений усіх почестей і високого становища. Не витримавши докорів сумління та мук ураженої гордості, він невдовзі після розп’яття Христа закінчив життя самогубством. Усі, хто йде на компроміс із гріхом, пожнуть лише горе і загибель. «Буває, дорога людині здається простою, та кінець її — стежка до смерти» (Прип. 14:12) (там само, с. 738).

Той, хто понiс хрест

15 листопада, середа

«І повели Його. Взявши якогось Симона з Киринеї, що йшов з поля, поклали на нього нести за Ісусом хрест» (Луки 23:26; див. також Матв. 27:26-33).

Щ

ойно Ісус вийшов з двору Пилата, як на Його побиті, закривавлені плечі поклали приготований для Варавви хрест. Він проніс цю ношу лише кілька метрів, після чого від втрати крові, надмірної втоми й болю впав на землю, знепритомнівши. Як тільки йому стало краще, на Його плечі знову звалили хрест і змусили йти вперед. Хитаючись, Він пройшов кілька кроків, несучи важкий хрест, але потім впав на землю, наче мер359

твий. Священики і правителі не відчували жодного співчуття до страждаючої жертви, але бачили, що Він не може нести знаряддя тортур. Перед ними стояло завдання знайти того, хто упокорився б і поніс хрест до місця страти (Недатовані рукописи, с. 127). Натовп, який супроводжував Спасителя на Голгофу, глузував над Ним і ганьбив Його, оскільки Він не міг нести дерев’яний хрест. Усі бачили слабкі, невпевнені кроки Христа, але співчуття не з’явилося в серцях тих, хто з кожним кроком усе більше ображав і мучив Божого Сина. Чужинець, Симон із Киринеї, який прийшов у місто здалеку, чув глузування і лихослів’я натовпу; до нього доносилися зневажливі вигуки: «Дорогу Царю юдейському!». Вражений цією сценою, він зупинився. У той час як Симон висловлював співчуття на словах і поведінкою, його помітили і змусили взяти хрест, який був занадто важкий для Христа... Несучи дерев’яний хрест на Голгофу, Симон добровільно взяв хрест Ісуса, щоб завжди охоче нести цю ношу. Його вимушена допомога, яку він надав Христу, несучи його хрест на Голгофу, із сумом і жахом споглядаючи те, що відбувається, – усе це стало засобом, який привернув його серце до Ісуса. Кожне слово, що злетіло з вуст Христа, закарбувалося в його душі... І серце Симона повірило (Рукопис 103, 1897 р.).

16 листопада, четвер

«Згадай мене»

«І додав: Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Своє!» (Луки 23:42; див. також Луки 23:13-44).

С

траждаючи на хресті, Ісус мав одну втіху. Це була молитва розбійника, який розкаявся... Він не був запеклим злочинцем. Погане товариство звело його з доброго шляху... Він бачив Ісуса, слухав і сприймав Його вчення, але під впливом священиків і старійшин відвернувся його від Нього. Намагаючись заглушити голос сумління, він усе більше занурювався у прірву гріха, аж поки його не схопили і не засудили як злочинця до розп’яття. У судовому залі та дорогою до Голгофи він був поряд з Ісусом. Розбійник чув, як Пилат сказав: «Я не бачу в Ньому жод360

ної провини» (Івана 19:4). Він бачив, з якою гідністю Ісус поводив Себе, чув, як Він просив прощення для Своїх мучителів... І в душі цього злочинця знову з’явилося переконання в тому, що це ‒ Христос. Звертаючись до друга, він сказав: «Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на таке засуджений?» Помираючи, злочинці вже не боялися людей. Але один з них повірив, що треба боятися Бога. Майбутнє змушувало його тремтіти від страху; його життя, зіпсоване гріхом, наближалося до свого кінця... Коли цього розбійника засудили за злочин, він утратив усяку надію і впав у розпач. Але зараз у ньому прокинулося дивне тепле почуття. Він пригадав усе, що чув про Ісуса... Дух Святий осяяв свідомість цього розбійника, і поступово в його уяві постав ланцюг переконливих доказів. У пораненому, осміяному, розіп’ятому Ісусі він побачив Агнця Божого, Котрий узяв на Себе гріх світу. Безпорадна, вмираюча душа, у якій крізь відчай пробивався промінь надії, звернувся до вмираючого Спасителя із благанням: «Ісусе, згадай мене, коли прийдеш у Царство Своє!». Відповідь прийшла негайно. Розбійник почув м’який, ніжний, сповнений любові, співчуття й сили голос: «Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!»… Як тільки розбійник покаявся і визнав Бога, у його серці запанував повний мир (Христос – надія світу, с. 749-751).

Бiльше не таcмнi друзi

17 листопада, п’ятниця

«Після цього Йосип з Ариматеї, який був учнем Ісуса, – але таємним, бо боявся юдеїв, – попросив Пилата, щоб зняти тіло Ісуса. І Пилат дозволив. Тож прийшов і взяв Його тіло. Прибув також і Никодим, що приходив до Нього вночі раніше, несучи суміш смирни з алое, близько ста літрів» (Івана 19:38, 39; див. також Івана 19:38-42).

А

ні Йосип, ані Никодим відкрито не визнали Спасителя за Його життя. Вони знали, що такий крок призвів би до їхнього виключення із синедріону, тоді як вони сподівалися використати свій вплив для захисту Ісуса на засіданнях синедріону. Деякий час, здавалося, вони мали успіх, але під361

ступні священики, зауваживши їхню прихильність до Хрис­ та, розладнали ці плани. Ісус був засуджений і виданий на розп’яття за їхньої відсутності. Тепер, коли Ісус помер, вони вже не приховували своєї любові до Нього. Коли учні боялися відверто виступити як Його послідовники, Йосип і Никодим сміливо прийшли їм на допомогу... Коли Никодим побачив Ісуса, піднесеного на хрест, він пригадав Його слова, сказані тієї ночі на горі Оливній: «Як Мойсей підняв змія в пустині, так має бути піднятий Син Людський, щоб кожний, хто вірить у Нього, [не загинув, але] мав вічне життя» (Івана 3:14, 15). Тієї суботи, коли Ісус спочивав у гробі, Никодим мав нагоду обміркувати цю істину. Його розум отримав більш повне світло, а слова, сказані колись Ісусом, уже не були для нього таємничими. Тепер він усвідомив, як багато втратив через те, що позбавив себе спілкування зі Спасителем за Його життя. Никодим знову і знову пригадував події на Голгофі. Молитва Ісуса за Його вбивць і відповідь на прохання помираючого розбійника промовляли до серця вченого радника синедріону. Він знову бачив Спасителя у Його хресних муках, чув Його останній переможний вигук: «Звершилося!» І знову в його думках постали картини: землетрус, темне небо, розірвана завіса, розколоті скелі. Його віра утвердилася назавжди. Саме те, що позбавило учнів Ісуса надії, переконало Йосипа й Никодима в Божественності Христа. Їхній страх був переможений твердою, непохитною вірою, яка надала їм мужності (Христос – надія світу, с. 773-776).

18 листопада, субота

Хома маc- сумнiв

«Каже йому Ісус: Тому що ти побачив Мене, ти повірив? Блаженні ті, що не бачили й повірили!» (Івана 20:29; див. також Івана 20:19-29).

К

оли Ісус уперше після Свого воскресіння зустрівся з учнями у верхній світлиці, серед них не було Хоми. Він чув розповіді інших і мав чимало доказів воскресіння Ісуса. Але темрява і невір’я заволоділи його серцем... Він не хотів 362

вірити в це і протягом усього тижня був у полоні похмурих думок. Порівняно з вірою та надією братів його думки видавалися ще темнішими... Він палко любив свого Господа, але дозволив заздрості та невір’ю оволодіти своїм розумом і серцем (Христос – надія світу, с. 806, 807). Хома твердо і самовпевнено заявив, що не повірить, доки не вкладе свої пальці в рани від цвяхів і свою руку в бік, пронизаний нещадним списом... Коли Ісус знову зустрівся зі Своїми учнями, Хома був серед них... І Господь надав йому докази, яких він просив (Ранні твори, с. 188). Серце радісно билося в грудях, і він кинувся до ніг Ісуса зі словами: «Господь мій і Бог мій!». Ісус прийняв його визнання, але ніжно докорив за невіру... Хто, подібно до Хоми, чекає, поки зникнуть усі причини для сумнівів, ті ніколи не дочекаються цього. Навпаки, вони поступово утверджуються у своєму невір’ї... Ставлення Ісуса до Хоми містить важливий урок для Його послідовників. Його приклад показує нам, як слід поводитися з тими, у кого слабка віра і хто сумнівається. Ісус не дорікав Хомі, не сперечався з ним. Він просто відкрився охопленому сумнівом учневі. Хома виявився вкрай необачним, коли висував умови для віри, але Ісус у Своїй великодушній любові й люб’язності зруйнував усі перешкоди. Докорами рідко можна перемогти невір’я... Нехай же Ісус відкриється таким людям у Своїй любові й милості як Розп’ятий Спаситель. І тоді з багатьох сповнених сумнівом уст почується визнання Хоми: «Гос­ подь мій і Бог мій!» (Христос – надія світу, с. 807, 808).

Релiгiйна свобода

19 листопада, недiля

«Петро та Іван у відповідь сказали їм: Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога? Адже ми не можемо не розповідати про те, що бачили та чули!» (Дії 4:19, 20; див. також Дії 4:1-22).

Н

аступного дня після зцілення каліки [Дії 3] Анна і ­Каяфа разом з іншими священнослужителями хра363

му зібралися на суд; до них привели в’язнів [Петра та Івана]. Саме в цій залі, у присутності декотрих із цих людей Петро ганебно зрікся свого Господа. Тепер, коли звершувався суд над ним особисто, він чітко пригадав усе. Зараз він мав можливість спокутувати своє боягузтво... Але Петро, котрий зрікся Христа в найважчу для Нього годину, запальний і самовпевнений, разюче відрізнявся від Петра, що був приведений у синедріон для допиту. Після свого падіння він навернувся. Він був уже не гордою, хвалькуватою людиною, а скромною, більше не покладався на власні сили. Петро був наповнений Святим Духом і з Його допомогою сподівався змити пляму свого відступництва та прославити Ім’я, яке колись зрадив (Дії апостолів, с. 62, 63). На вимогу не говорити більше нічого в Ім’я Ісуса вони проголосили: «Розсудіть, чи справедливо перед Богом більше слухати вас, ніж Бога?» ‒ це той самий принцип, за який боролися прихильники Євангелія за днів Реформації... Цей Принцип ми повинні твердо відстоювати і в наш час. Прапор істини та релігійної свободи, котрий високо тримали засновники Євангельської Церкви і Божі свідки впродовж наступних століть, в останній боротьбі довірений нам... Ми повинні прийняти це Слово як найвищий авторитет. Так, ми повинні визнавати земний уряд як Божественну установу, навчаючи, що послух його законним вимогам є нашим священним обов’язком. Але коли його вимоги суперечать вимогам Божим, тоді ми повинні слухатися більше Господа, ніж людей. Слово Боже вище за будь-яке людське законодавство. Слова «Так говорить Господь» не повинні підмінюватися словами «Так говорить церква» або «Так говорить держава». Вінець Христа має бути піднесений над коронами земних володарів (там само, с. 68, 69).

364

Неправильне ставлення до обiтниць Боговi

20 листопада, понедiлок

«Коли ти складеш обітницю Господеві, Богові твоєму, не загаюйся виконати її, бо конче буде жадати Господь, Бог твій, від тебе, і буде на тобі гріх» (П. Зак. 23:22; див. також Дії 4:32; 5:11).

К

оротка, але повчальна історія Ананії та Сапфіри записана натхненним пером для добра всім, хто називає себе послідовником Христа. Цей важливий урок недостатньо міцно утвердився у свідомості нашого народу... Цей очевидний доказ Божого караючого правосуддя має спонукати всіх відчувати страх і трепет, щоб не повторювати гріхів, які накликали таке покарання... Ананія і його дружина Сапфіра мали перевагу чути Євангеліє, яке проповідували апостоли... Перебуваючи під прямим впливом Божого Духа, вони пообіцяли віддати Господу певне майно; але коли більше не перебували під цим небесним впливом, враження ослабло і вони почали сумніватися й ухилятися від виконання даної ними обіцянки... Спочатку подружжя плекало жадібність, а потім, соромлячись того, що брати ді­ знаються про небажання їхніх егоїстичних душ виконати урочисте зобов’язання перед Богом і віддати Господу присвячене Йому, вони пішли на обман... Коли їхній обман був викритий, вони понесли покарання у вигляді миттєвої смерті (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 462, 463). Цей приклад Божої огиди до жадібності, обману і лицемірства був даний як попередження не лише для ранньої Церкви, а й для всіх майбутніх поколінь... Але якщо серце зворушене Духом Святим і людина дає обітницю відділити певну суму Богові, вона вже не має права на ці посвячені Йому кошти. Подібні обіцянки, дані людям, є зобов’язаннями для виконання. То ж хіба обітниця, дана Богові, є меншим зобов’язанням?.. Чимало є таких, котрі марно тратять гроші, догоджаючи собі. Люди думають про власне задоволення, догоджають сво365

їм смакам, з неохотою віддаючи Богові мізерні пожертвування. Вони забувають, що одного дня Бог зажадає точного звіту про те, як вони використовували Його добро. Він більше не прийме тих убогих дарів, які вони кладуть до скарбниці, як не прийняв пожертвування від Ананія й Сапфіри (Дії апостолів, с. 74, 75).

21 листопада, вiвторок

Мученицька смерть за Христа

«Поглянувши на нього, всі, що сиділи в синедріоні, побачили, що його обличчя було подібне до обличчя ангела» (Дії 6:15; див. також Дії 6, 7).

С

тепан, старший із семи дияконів, був мужем великої побожності й сильної віри... Степан був активним у справі Христа, сміливо говорив про свою віру. Учені рабини й законники вступили з ним у публічний диспут, сподіваючись на легку перемогу. «Але не могли протистояти мудрості й Духові, Яким він говорив»… Коли священики та правителі побачили, якою силою супроводжується проповідь Степана, то сповнилися злоби та ненависті... Вони схопили Степана і привели його в синедріон на суд... Серед них був присутній Савло Тарсянин, якому належала роль головного обвинувача Степана. Аби переконати людей у тому, що він проповідує фальшиве небезпечне вчення, він використав усю свою красномовність і логіку рабинів, однак в особі Степана зустрівся з людиною, котра прекрасно розуміла Божий план щодо проповіді Євангелія всім народам… На жорстоких обличчях обвинувачів в’язень прочитав свою долю, проте не засумнівався. Він не мав страху перед смертю. Його не жахали ані розлючені священики, ані збуджена юрба. Сцена, що розгорталася перед ним, зникла з його поля зору. Небесні брами відчинилися перед Степаном, і він побачив славу Божих осель і Христа, Який, здавалося, щойно підвівся зі Свого престолу, аби підтримати Свого слугу (Дії апостолів, с. 97-101). Вісники Божі в усі часи зазнавали наруги й переслідувань, але завдяки їхнім стражданням поширювалося пізнання про 366

Бога... Коли благородний, красномовний Степан… був побитий камінням, це не перешкодило справі Євангелія. Небесна слава, що осяяла його обличчя, Божественне співчуття, висловлене в його передсмертній молитві, були гострими стрілами прозріння для фанатика із синедріону, присутнього там, і Савл, гонитель-фарисей, став «вибраною посудиною», щоб сповіщати про Ім’я Христа перед народами, царями і синами Ізраїлю (Небесні принципи щасливого життя, с. 33, 34).

Тiльки для однici-. людини

22 листопада, середа

«Ангел же Господній промовив до Пилипа, кажучи: Встань і йди на південь, – на шлях, що йде з Єрусалима до Гази, бо пустинний він! Він устав і пішов» (Дії 8:26, 27; див. також Дії 8:26-40).

З

верніть увагу, скільки зусиль було витрачено тільки на одного ефіопського скопця (Свідчення для Церкви, т. 8, с. 57). Цей ефіоп мав хорошу репутацію та великий вплив. Бог бачив: якщо він навернеться, то передасть іншим світло, котре отримав сам, і справить великий вплив на користь справи Євангелія. Божі ангели супроводжували цього шукача світла, скеровуючи його до Спасителя. Святий Дух Господній послав цьому вельможі людину, котра могла привести його до світла. Пилип отримав повеління підійти до ефіопа й пояснити йому пророцтво, котре той читав. «Підійди, ‒ сказав Дух, ‒ й пристань до цієї колісниці!»… Серце скопця сповнилося трепетом, коли Пилип почав пояснювати йому Святе Письмо; і як тільки учень закінчив, той був готовий прийняти подароване йому світло. Він не відкинув Євангелія, виправдовуючись тим, що займає високе становище у світі... Цей ефіоп уособлював велику групу людей, яких повинні навчати такі місіонери, як Пилип, – мужі, котрі чують Божий голос і йдуть туди, куди Він їх посилає. Чимало є таких, які читають Слово Боже, але не можуть зрозуміти його справжнього змісту. Багато чоловіків і жінок зводять свої сповнені туги погляди до Неба. Душі, що прагнуть світла, благодаті й сили Святого Духа, зі сльозами підносять до Бога молитви й прохання.

367

Чимало людей перебувають на порозі Царства і лише чекають, коли хтось запросить їх туди увійти. Ангел спрямував Пилипа до людини, котра шукала світла і була готова прийняти Євангеліє. І сьогодні ангели скеровують стопи тих працівників, які дають Святому Духові можливість освячувати їхні вуста, очищати й облагороджувати серця (Дії апостолів, с. 107-109). Той, Хто послав Пилипа до ефіопського радника, Петра – до римського сотника, а маленьку дівчинку-ізраїльтянку – на допомогу сирійському воєначальнику Нааману, посилає сьогодні чоловіків, жінок і молодь до тих, хто потребує Божественної допомоги й керівництва (Служіння зцілення, с . 473).

23 листопада, четвер

Тавита

«У Йопії була одна учениця на ім’я Тавита, що в перекладі ­означає Сарна; вона була сповнена добрих діл та милостинь, які чинила» (Дії 9:36; див. також Дії 9:36-42).

У

Йопії, поблизу Лідди, жила жінка на ім’я Тавита, котру всі любили за її доброчинність. Вона була гідною ученицею Ісуса, і її життя було сповнене вчинків милосердя. Вона знала, хто мав потребу в одязі, а хто – у співчутті, і безкорисливо служила бідним та засмученим... «А сталося так, що тими днями захворіла й померла»... Почувши, що Петро перебуває в Лідді, віруючі послали до нього вісників... «Коли прийшов, завели його до верхньої кімнати. Усі вдови обступили його, плачучи й показуючи одяг і покривала, які робила Сарна, коли була з ними»... Серце апостола було зворушене, і він зі співчуттям дивився на їхнє горе. Після цього, попросивши її засмучених друзів залишити кімнату, він схилив коліна і палко молився до Бога про те, щоб він повернув Сарні життя і здоров’я... Сарна приносила багато користі для Церкви, і Бог повернув її із краю ворога, щоб її майстерність та енергія й надалі були благословенням для інших людей. Унаслідок такого прояву Божественної сили справа Христа значно зміцніла (Дії апос­ толів, с. 131, 132).

368

Нехай діти і молодь дізнаються з Біблії, як Бог ушановує щоденну працю трудівника... Нехай вони прочитають про теслю Ісуса, про Павла, котрий виготовляв намети, поєднуючи працю ремісника з найвищим служінням, тобто людське й Божественне. Нехай вони прочитають про хлопчика, чиї п’ять хлібів були використані Спасителем для здійснення прекрасного чуда нагодування великої кількості людей; про швачку Сарну, яку Бог воскресив з мертвих, аби вона продовжувала шити одяг для бідних; про мудру жінку, змальовану в Приповістях, котра «шукає вовни й льону, і робить охоче своїми руками»… «руки свої простягає до бідного, і долоню свою відкриває для вбогого»… Про таку Бог говорить: «Вона буде хвалена! Дайте їй з плоду рук її, і нехай її вчинки її вихваляють при брамах!» (Прип.

31:30, 31) (Виховання, с. 217).

Без нацiональних бар’-cрiв

24 листопада, п’ятниця

«Твої молитви й твої милостині згадані перед Богом. Тепер пошли людей до Йопії і поклич Симона, того, що зветься Петром. Він гостює в одного Симона, що виправляє шкури і живе біля моря» (Дії 10:4-6; див. також Дії 10).

Д

окладність цих вказівок – у них згадувалася навіть професія чоловіка, у котрого перебував Петро, ​‒ показує, що на Небі відомі життя й діяльність людей усіх класів. Бог знає переживання і працю як простого трудівника, так і царя на престолі (Дії апостолів, с. 133, 134). Моє серце сповнюється ніжності, коли я читаю про цікавість, виявлену Господом до Корнилія. Корнилій посідав високе становище як воєначальник римської армії, але він жив у повній згоді з отриманим світлом. Господь послав до нього з Небес особливого вісника, а за допомогою іншого вісника дав вказівки Петру відвідати Корнилія та принести йому світло (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 79). Корнилій з радістю підкорився отриманому повелінню (Дії апостолів, с. 134). Так розпочалася проповідь Євангелія чужинцям і приходькам, аби вони стали домашніми для Бога. Навернення 369

Корнилія та його родини було лише першим плодом майбутнього врожаю. Із цього дому розпочалася далекосяжна робота благодаті в цьому язичницькому місті. Сьогодні Бог шукає душі як серед високопоставлених, так і серед простих людей. Багатьох осіб, як Корнилія, Господь бажає залучити до Своєї праці у світі. Вони симпатизують Гос­ подньому народові, однак їх міцно тримають різні зв’язки, якими вони з’єднані зі світом. Від цих людей вимагається моральна мужність, щоби приєднатися до Христа. За ці душі потрібно особливо боротися, бо через відповідальне становище та зв’язки їм загрожує велика небезпека (там само, с. 139, 140). З розповіді про Корнилія ми дізнаємося, що Бог буде спрямовувати кожного, хто бажає Його керівництва. Він вів Корнилія. Він пробудив серце Свого слуги через молитву. Гос­подь приготував Корнилія до прийняття світла Його істини і вважав за краще просвітити його розум через того, хто вже прийняв світло згори (У небесних оселях, с. 322).

25 листопада, субота

По всьому свiту

«Відкривши уста, Петро промовив: Справді розумію, що не на обличчя дивиться Бог, але в кожному народі є той, хто прийнятний для Нього, хто боїться Його і чинить праведне» (Дії 10:34, 35; див. також Дії 10).

Б

ог покликав Петра принести Євангеліє Корнилію... Досі ще ніхто з учнів не проповідував Євангеліє язичникам. У їхньому розумінні перешкода, зруйнована смертю Христа, усе ще існувала; вони працювали винятково для юдеїв, бо вважали, що на язичників благословення Євангелія не поширюються. Тепер Господь намагався відкрити Петрові всесвітній масштаб Свого плану... Як обережно Господь працював над тим, аби подолати упередження Петра щодо язичників, яке так міцно вкоренилося у його свідомості внаслідок юдейського виховання! За допомогою видіння про велике полотнище з різними тваринами Він намагався звільнити апостола від цієї упередженості й навчити його важливої істини про те, що на Небі відсутня 370

упередженість; що як юдей, так і язичник однаково дорогі в очах Божих і через Христа язичники також можуть стати спільниками благословень та переваг Євангелія... Петрові було важко виконати це повеління, і він неохоче взявся за доручене йому завдання; проте не послухатися не наважився... Вказуючи присутнім [Корнилію, його родичам і друзям] на Ісуса як на єдину надію грішника, Петро і сам почав більш повно розуміти значення побаченого ним видіння, і його серце запалало духом Істини... Коли брати в Юдеї дізналися, що Петро відвідав дім язичника і проповідував людям, які там зібралися, вони були здивовані й ображені. Вони побоювалися, що така, на їхню думку, самовпевненість послабить вплив його проповіді ... Петро виклав перед ними всю суть справи... Переконавшись, що поведінка Петра була прямим виконанням Божого плану, а їхні упередженість і почуття винятковості повністю суперечили духу Євангелія, вони прославили Бога, говорячи: «Отже, і язичникам Бог дав покаяння для життя» (Дії апостолів, с. 132-142).

Ангел-охоронець

26 листопада, недiля

«Отямившись, Петро сказав: Нині твердо знаю, що Господь послав Свого ангела і вирвав мене з рук Ірода та від усього, чого сподівався юдейський народ!» (Дії 12:11; див. також Дії 12:1-19).

Д

ень страти Петра був призначений, однак молитви віруючих не припиняли підноситися до Неба; у той час як вони палко благали про допомогу, Божі ангели охороняли ув’язненого апостола... Ірод ужив подвійних запобіжних заходів... Щоб уникнути втечі, Петра стерегли шістнадцять воїнів, які, змінюючи один одного, пильнували його вдень і вночі. Він перебував у камері між двома воїнами, прикутий двома ланцюгами до зап’ястя кожного з них. Жодний його рух не залишався непоміченим. Двері в’язниці були міцно замкнуті й надійно охоронялися, так що будь-яка можливість утечі чи визволення людськи371

ми силами була виключена. Але найскрутніше в людському розумінні становище для Бога є можливістю виявити Свою силу... Ірод, який виступив проти Всемогутнього, мусив зазнати цілковитої поразки. Бог у Своїй могутності мав намір урятувати дорогоцінне життя, котре юдеї задумали знищити... Для порятунку Петра з Небес був посланий могутній ангел (Дії апостолів, с. 145, 146). Начальства і влади на Небесах спостерігають за боротьбою, котру провадять Божі слуги за несприятливих обставин. Християни, згуртовані навколо прапора свого Викупителя, звершують добрий подвиг віри й одержують нові перемоги. Усі небесні ангели служать покірному віруючому Божому народу. Коли військо слуг Господніх співає на землі пісню хвали, її підхоплює небесний хор, прославляючи Бога та Його Сина... Кожна правдива Божа дитина може розраховувати на співпрацю з небесними істотами. Невидимі воїнства світла й сили супроводжують лагідних і покірних, які вірять Божим обітницям і покладають на них свої надії. Херувими, серафими, ангели, які силою і міццю значно переважають людей, стоять по правиці Бога, «усі вони є службовими духами, що посилаються на служіння задля тих, які мають успадкувати спасіння» (там само, с. 154).

27 листопада, понедiлок

Пов’язанi з Небом

«Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться його, – і визволює їх» (Псал. 34:8).

Д

освіди Пилипа, якого небесний ангел послав назустріч шукачеві істини; Корнилія, котрому ангел приніс вістку від Бога; Петра, засудженого на смерть, але випущеного ангелом на волю, показують, наскільки тісно пов’язані небо і земля. Розповіді про ці відвідини ангелів мають надихати Божих працівників силою та мужністю. Сьогодні, як і за днів апостолів, небесні вісники обходять землю, аби потішити засмучених, захистити нерозкаяних, навернути людські серця до Христа. Ми не можемо бачити їх своїми очима, однак вони перебувають з нами, скеровуючи й захищаючи.

372

Небо близьке до землі завдяки тим таємничим сходинкам, основа котрих міцно стоїть на землі, а верхня частина сягає престолу Безмежного. Ангели постійно підіймаються та спускаються цими сяючими сходами, підносячи молитви засмучених і нужденних до Небесного Отця та приносячи благословення й надію, підбадьорення й допомогу людським дітям. Ці ангели світла створюють навколо душі небесну атмосферу, підносячи нас до невидимого і вічного. Ми не можемо споглядати їх нашим фізичним зором… Тільки духовним слухом можемо почути гармонію небесних голосів… Бог доручає Своїм ангелам рятувати Його вибраних від лиха, берегти від «зарази, що в темряві ходить», і «моровиці, що нищить опівдні» (Псал. 91:6). Знову й знову ангели розмовляли з людьми, подібно до того, як людина розмовляє з другом, і провадили їх до безпечного місця. Знову й знову підбадьорливі слова ангелів підкріпляли знемагаючий дух вірних, піднімаючи їхні думки над усім земним і допомагаючи побачити очима віри білий одяг, вінці та пальмове віття перемоги, котрі отримають переможці, коли стануть навколо великого білого престолу (Дії апос­ толів, с. 152, 153) .

Бiля ворiт Дамаска

28 листопада, вiвторок

«Коли ж він ішов і наближався вже до Дамаска, раптом осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, що говорив йому: Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?» (Дії 9:3, 4; див. також Дії 9:1-9).

З

вірою і досвідом галилейських учнів, які супроводжували Ісуса, у євангельській роботі поєдналися полум’яна енергія та сила інтелекту рабина з Єрусалима. Римський громадянин, народжений у язичницькому місті, юдей не тільки за походженням, а й за вихованням, патріотичною посвятою та релігійною вірою, котрий отримав освіту в Єрусалимі в найвідоміших рабинів, навчений усіх законів і традицій отців, Савло з Тарса найвищою мірою поділяв гордість та упередження своєї нації. Ще змолоду він став шанованим 373

членом синедріону. На нього дивилися як на багатообіцяльну людину, ревного захисника стародавньої віри. У богословських школах Юдеї перевагу надавали людським теоріям, а не Слову Божому; воно було позбавлене своєї сили тлумаченнями і традиціями рабинів... Охоплені лютою ненавистю до своїх римських гнобителів, вони виношували рішучий намір силою зброї відновити свою національну вищість. Послідовників Ісуса, чия вістка миру суперечила їхнім честолюбним задумам, вони ненавиділи і віддавали на смерть. У цьому переслідуванні Савло був одним із найбільш запеклих і невтомних гонителів... Біля воріт Дамаска видіння Розп’ятого цілковито змінило його життя. Гонитель став учнем, учитель – здобувачем знань. Дні темряви, проведені на самоті в Дамаску, стали в його досвіді неначе роками. Предметом його вивчення були Старозавітні Писання, що зберігалися в його пам’яті, а Хрис­ тос став його Вчителем (Виховання, с. 64, 65). Павло не вважав, що приніс величезну жертву, помінявши фарисейство на Євангеліє Ісуса Христа... Коли Павло виявив, що йде неправильним шляхом, він, слідуючи за Божественним світлом, об’єднався з людьми, яких, як колись вважав, мав стерти з лиця землі... Павло проповідував Христа, жив Христом і зазнав заради Нього мученицької смерті (Рукопис 41, 1894 р.).

29 листопада, середа

З Савла в Павла

«Тож устань, увійди до міста, і скажуть тобі, що тобі потрібно робити!» (Дії 9:6; див. також Дії 9:10-22).

У

дивовижному наверненні Павла ми бачимо чудову силу Бога... Ісус, Ім’я Котрого він найбільше ненавидів і зневажав, з’явився Павлу з метою зупинити його щиру, але неправедну діяльність, щоб зробити це, здавалося б, безнадійне знаряддя обраною посудиною для проголошення Євангелія язичникам... Світло небесного сяйва позбавило Павла зору, проте Ісус, великий Цілитель сліпих, не повернув йому здатність бачити. Він відповів на благання Павла такими словами: «Тож устань, увійди до міста, і скажуть тобі, що тобі потрібно 374

робити!» (Дії 9:6). Ісус міг не тільки зцілити сліпоту Павла, а й пробачити йому гріхи і повідомити про його обов’язки, відкриваючи подальший спосіб дій. Однак Христос не дозволив Павлу в його наверненні до істини пережити досвід незалежно від нещодавно організованої Божої Церкви на землі. Дивовижне світло, дане Павлу під час тієї події, здивувало і вразило його. Він був повністю підкорений. Цю частину праці за Павла не змогла би зробити жодна людина, проте ще залишалася робота, яку могли і повинні були виконати слуги Христа. Ісус направив Павла до Своїх представників у Церкві, щоб ті пояснили, у чому полягає його обов’язок. Таким чином, Він наділив створену Ним Церкву владою і повноваженнями. Хрис­тос виконав роботу об’явлення і переконання, і тепер Павло мав можливість навчитися від тих, кому Бог доручив поширювати істину. Христос направив Павла до Своїх обраних слуг, об’єднуючи його зі Своєю Церквою. Ті самі люди, яких Павло мав намір знищити, повинні були стати його наставниками в тій самій релігії, яку він зневажав... До Ананії був посланий ангел, який наказав йому піти в певний будинок, де Савло молився про керівництво Боже... Замість Христа Ананія торкнувся очей Савла, щоб до нього повернувся зір; замість Христа він поклав на нього руки, молився в Ім’я Христа – і Савло отримав Святого Духа (Свідчення для Церкви, т. 3, с. 429-433).

Епiзод в Аравii.

30 листопада, четвер

«І не пішов у Єрусалим до тих, що переді мною були апос­ толами, але я пішов у Аравію і знову повернувся в Дамаск» (Гал. 1:17; див. також Гал. 1:11-18).

Ж

иттю Павла загрожувала небезпека, і він отримав від Бога повеління на деякий час покинути Дамаск. Він вирушив до Аравії, і там у нього з’явилася чудова можливість для спілкування з Богом і роздумів. Павло бажав перебувати наодинці з Богом, досліджувати своє серце, пережити глибше розкаяння, приготуватися через молитву до участі в справі, яка здавалася йому занадто великою і занадто важливою, щоб він 375

узявся за неї. Павло був апостолом, обраним не людьми, а Богом, і його місія серед язичників була чітко визначена. Перебуваючи в Аравії, він не спілкувався з апостолами. Павло ревно, усім серцем шукав Бога, прийнявши рішення не заспокоюватися доти, доки не переконається, що його покаяння прийняте і його великий гріх прощений. Він не переставав боротися, доки не переконався, що Ісус буде з ним у його майбутньому служінні. Павло мав завжди носити на своєму тілі знаки слави Христа – у своїх очах, засліплених небесним світлом, а також він бажав постійно мати впевненість у тому, що його підтримує благодать Спасителя. Апостол установив тісний зв’язок із Небом, і Господь спілкувався з ним, стверджуючи його у вірі, наділяючи мудрістю та благодаттю (Історія спасіння, с. 274, 275). Усі, кого навчає Бог, мають потребу в часі молитовного усамітнення, аби спілкуватися із власним серцем, природою та Богом... Їм необхідний власний досвід у пізнанні Божої волі. Ми маємо кожний особисто чути, як Господь промовляє до нашого серця. Коли замовкають усі інші голоси, коли в тиші й очікуванні ми стоїмо перед Ним, мовчання душі робить Божий голос більш виразним... Серед метушливого натовпу та напруженого ритму життя відновлена ​​таким чином душа буде оточена атмосферою світла й миру. Вона одержуватиме новий приплив фізичних і розумових сил. Її життя поширюватиме пахощі, являючи Божественну силу, що досягає людських сердець (Служіння зцілення, с. 58).

376

Грудень

1 грудня, п’ятниця

Павло звеличуc- хрест

«Бо я вважав за правильне не знати серед вас нічого, крім Ісуса Христа, і то розп’ятого... і моє слово, і моя проповідь – не в переконливих словах мудрості, але в проявах Духа та сили» (1 Кор. 2:2-4; див. також Дії 17:15-33;18:4).

З

азвичай Павло використовував у своїй проповіді ораторський стиль. Він мав талант виступати перед царями, перед знатними та вченими мужами Афін, а його інтелектуальні здібності часто приносили йому користь у приготуванні шляху для Євангелія. Апостол намагався здійснити це в Афінах, відповідаючи красномовством на красномовство, філософією – на філософію, логікою – на логіку, однак так і не зміг досягти бажаного успіху. Згодом він дійшов висновку, що існує потреба в чомусь більшому, ніж людська мудрість... Він повинен був отримати силу з вищого джерела. Щоб Павло міг викривати і навертати грішників, у його роботі мав бути присутнім Божий Дух, Який освячує будь-який духовний розвиток (Біблійний коментар АСД, т. 6, с. 1084. Коментар Е. Уайт). Для Павла хрест мав надзвичайне значення. Відколи була призупинена його діяльність гонителя послідовників розп’ятого Назарянина, він не припиняв прославляти хрест... Із власного досвіду він знав: грішник, який бачить любов Отця, виявлену в жертві Його Сина, і підкоряється Божественній силі, зазнає зміни серця, Христос стає для нього всім у всьому. Навернувшись, Павло сповнився палкого бажання допомогти своїм співвітчизникам побачити в Ісусі з Назарета Сина живого Бога, Котрий може змінити і спасти людину. З того часу його життя було посвячене тільки одній меті: показати любов і силу Розп’ятого... Апостол не обмежувався публічними виступами, бо так до багатьох не можна було донести вістку Євангелія. Павло відвідував хворих і засмучених, потішав страждальців, підбадьорював пригнічених. У всьому, що говорив і чинив, він звеличував Ім’я Ісуса... Павло розумів, що його сила не в ньому, а в присутності Святого Духа, Котрий наповнював його серце... Його «я» було сховане; Хрис­ тос був явлений і звеличений у ньому (Дії апостолів, с. 245-251).

378

– Свангелiст робить намети

2 грудня, субота

«Я в усьому стримував себе, щоб не бути вам тягарем, – і буду стримувати» (2 Кор. 11:9; див. також Дії 18:1-3; 20:34; 1 Сол. 1:6-9).

П

авло виготовляв намети і цим ремеслом забезпечував себе. Працюючи, він ніс Євангеліє людям, з якими зустрічався, і навернув багато душ від омани до істини. Він не втрачав можливості говорити про Спасителя і допомагати тим, які перебувають у важкій ситуації (Лист 107, 1904). Історія апостола Павла доводить, що фізична праця не може бути принизливою, що її не можна вважати несумісною з істинною величчю і справжньою гідністю характеру хрис­ тиянина. На думку апостола, його виснажені важкою працею руки аж ніяк не применшували сили його зворушливих закликів – розсудливих і красномовних... Ці виснажені важкою працею руки, які Павло показував людям, свідчили про те, що він нікого не обтяжує й обходиться без фінансової підтримки... Часом він також підтримував своїх співпрацівників, страждаючи від голоду заради того, щоб допомогти ближнім у їхніх потребах. Він ділився своїм заробітком з Лукою і допомагав Тимофію придбати необхідне спорядження для подорожі (Лист 103, 1900 р.). Власним прикладом Павло спростував поширену в тогочасній Церкві думку, що Євангеліє можуть успішно проповідувати тільки ті, хто повністю звільнений від фізичної праці. Він показав на практиці, що можуть зробити посвячені члени Церкви в тих місцях, де люди не знайомі з євангельськими істинами. Його приклад надихнув багатьох скромних працівників робити все можливе для просування Божої справи і водночас продовжувати трудитися задля хліба щоденного... І якщо одні особливо талановиті люди вибрані Богом, аби присвятити всі свої сили справі проповіді Євангелія, то інші, нерукоположені члени Церкви, також покликані відіграти важливу роль у спасінні душ... Самовідданий Божий слуга, котрий невтомно трудиться у слові, несе важкий душевний тягар... Платня не впливає на його роботу... Він отримав дору379

чення від Неба і від Неба чекає нагороди за виконану роботу (Дії апостолів, с. 355, 356).

3 грудня, недiля

Сприятливе багаття

«Чимало хто з тих, які повірили, приходили, визнаючи й розповідаючи про свої вчинки. А багато ворожбитів, зібравши книги, спалили в усіх на очах. І підрахували їхню ціну, та знайшли, що це п’ятдесят тисяч срібняків» (Дії 19:18, 19; див. також Дії 19:1-20).

С

паленням своїх магічних книг навернені в Ефесі довели, що відчувають огиду до того, у чому колись знаходили насолоду, бо, практикуючи магію, вони завдали особливої образи Богові та наражали на небезпеку власні душі. Саме проти магії було спрямоване тепер їхнє обурення... Залишивши в себе ці книги, учні наразили б себе на спокусу; продавши їх, вони піддали б спокусі інших. Вони відкинули царство темряви, щоб вирватися з-під його влади, і, не вагаючись, були готові піти на будь-яку жертву. Так істина взяла гору над людськими упередженістю і грошолюбством... Наслідки цих подій мали більше значення, ніж Павло усвідомлював. Вістка про те, що сталося в Ефесі, поширилася далеко за межі міста, і справа Христа почала розвиватися з новою силою. І навіть коли апостол закінчив свою працю, ці події ще довго жили в пам’яті людей, навертаючи душі до Бога. Наївно вважати, що язичницькі забобони зникли задовго до розквіту цивілізації ХХ століття. Боже Слово і факти дійсності із суворою правдивістю свідчать про те, що сьогодні магія практикується так само, як і за днів давніх чаклунів. Стародавнє мистецтво магії і сучасний спіритизм ‒ це одне й те саме. Сатана знаходить доступ до тисяч людей, ховаючись під маскою їхніх покійних друзів... У наш час на зміну язичницьким чарівникам прийшли медіуми-спіритисти, ясновидці й ворожбити... Якби з наших очей було зняте покривало, ми побачили б злих ангелів, які використовують усю свою майстерність, щоб обманювати й губити. Де тільки люди забувають про Бога, там сатана вияв380

ляє свою чаклунську силу... Сьогодні Божий народ повинен прислухатися до поради, котру дав апостол церкві в Ефесі: «І не ставайте спільниками в неплідних ділах темряви, а краще їх викривайте» (Дії апостолів, с. 288-290).

Поки ти молодий

4 грудня, понедiлок

«Хай ніхто не зневажає твого молодого віку, але будь прикладом для вірних – словом, життям, любов’ю, вірою та чистотою» (1 Тим. 4:12; див. також Дії 16:1-5).

Т

имофій був юнаком, коли Бог обрав його стати вчителем; але завдяки правильному вихованню його принципи були настільки тверді, що він підходив для такої важливої п ​​ осади. Він виконував свої обов’язки з лагідністю Христа. Тимофій був вірним, постійним і відданим, і Павло обрав його своїм співробітником і супутником у подорожах. У разі, якщо Тимофій зустрінеться з неповагою через свій молодий вік, Павло писав йому: «Хай ніхто не зневажає твого молодого віку». Апостол міг сміливо сказати про це, оскільки Тимофій не був самовпевненим, але невпинно шукав керівництва. Чимало молодих людей керуються радше своїми поривами, ніж розсудливістю. Але Тимофій на кожному кроці запитував: «Чи Госп одній це шлях?». Він не володів особливо видатними талантами, але присвятив усі свої здібності на служіння Богові, і це робило його працю цінною. Господь бачив, що його розум можна використовувати й узгодити з Божим Духом, Який жив у ньому. Як Бог діяв через Тимофія, так Він діятиме через молодих людей і сьогодні, якщо вони підкоряться Його керівництву. Ви маєте перевагу бути Божими місіонерами. Він закликає вас працювати для ваших друзів. Шукайте тих, хто перебуває в небезпеці, і з любов’ю Христа намагайтеся їм допомогти. Як їм дізнатися про Спасителя, якщо вони не побачать Його чесноти в Його послідовниках? (Біблійний коментар АСД, т. 7, с. 915. Коментар Е. Уайт). Найвищою метою нашої молоді не має бути прагнення до чогось незвіданого. Нічого такого не було ні в думках, ні в роботі 381

Тимофія. Молоді люди повинні пам’ятати, що одне лише знання в руках ворога добра може виявитися силою до їхньої смерті. Він був дуже розумною істотою, яка посідала високе становище серед ангелів, але в результаті став бунтівником; і багато умів, які мають чудові інтелектуальні здібності, сьогодні опиняються в полоні його влади. Молодь повинна коритися вченню Святого Письма, вплітаючи його у свої щоденні думки і життя. Тоді вони будуть володіти якостями, що класифікуються в небесних оселях як найвищі (Молодіжний керівник, 5 травня 1898 р.).

5 грудня, вiвторок

З дитинства

«І ти змолоду знаєш Святе Писання, яке може тебе зробити мудрим для спасіння через віру в Ісуса Христа» (2 Тим. 3:15; див. також 2 Тим. 3:4-17).

В

еличезною перевагою Тимофія був правильний приклад благочестя й побожності. У сім’ї панував релігійний дух. Духовна сила благочестя, яка проявлялася вдома, зберігала його мову й думки в чистоті (Біблійний коментар АСД, т. 7, с. 919. Коментар Е. Уайт). Бог звелів євреям навчати дітей Його вимог, розповідаючи їм про те, як Він повівся з їхніми батьками. Це стало одним з особливих обов’язків батька та матері, якого не можна було доручити комусь іншому. Не чужі вуста, а люблячі серця батька й матері повинні були навчати дітей. Думки про Бога мали стати невід’ємною частиною всіх щоденних подій. Могутність Бога, Який визволив Свій народ, і обітниці про Викупителя, Котрий мав прийти, були обов’язковою темою частих розмов у ізраїльських сім’ях... Великі істини щодо Божого Провидіння та майбутнього життя закарбовувалися в свідомості молоді. Дітей навчали бачити Бога і в природі, і в словах Божественного відкриття. Небесні зірки, дерева та польові квіти, високі гори, дзюрчання струмків ‒ усе вказувало на Творця. Урочисте жертвоприношення, служіння у святині та слова пророків були Божим відкриттям. Таке виховання отримали: Мойсей у скромній хатині в землі Гошен; Самуїл – від вірної матері Анни; Давид – серед 382

Вифлеємських пагорбів; і Даниїл – перш ніж внаслідок полону він був розлучений з батьками. У такій атмосфері минули дитячі роки Христа в Назареті. Таким було виховання хлопчика Тимофія, котрого навчали істин Святого Письма його бабуся Лоїда та мати Євникія (Патріархи і пророки, с. 592). Батьки, ви повинні зробити велику роботу для Ісуса... Сатана прагне прив’язати до себе дітей, немов сталевими узами, і ви зможете успішно привести їх до Христа тільки за допомогою рішучих особистих зусиль (Вибрані вісті, т. 1, с. 319).

Немов син

6 грудня, середа

«Постарайся представити себе гідним перед Богом, бездоганним працівником, який наставляє на принципи істини» (2 Тим. 2:15; див. також 2 Тим. 2).

П

авло любив Тимофія, «сина у вірі» (1 Тим. 1:2). Великий апостол часто викликав свого молодого учня на розмову, перевіряючи його знання священної історії, а коли вони подорожували з місця на місце, старанно навчав його, як досягати успіху в роботі (Дії апостолів, с. 204). Прихильність між Павлом і Тимофієм росла з моменту навернення Тимофія; ці узи міцніли, коли вони поділяли надії, небезпеки і труднощі місіонерської життя. Різниця у віці й відмінності в характерах зробили їхню любов один до одного ще глибшою. Палкий, неприборканий дух Павла врівноважувався лагідним, поступливим, сором’язливим характером Тимофія. Вірне служіння та ніжна любов цього надійного товариша освячували темні години в житті апостола... Молодий Тимофій був для стомленого й самотнього Павла таким самим помічником і утішителем, яким є син для шанованого батька (Біблійний коментар АСД, т. 7, с. 917. Коментар Е . Уайт). Павло любив Тимофія, тому що Тимофій любив Бога. Його навички практичного благочестя та знання істини принесли йому повагу і шану. Побожність і вихованість не були підробленими, а справжніми, чистими від розбещених думок... У своєму житті Тимофій керувався Божим Словом... Він зберіг уявлення про найвищу порядність. Його домашні 383

наставники співпрацювали з Богом, готуючи молоду людину нести тягар, який йому судилося взяти на себе в молодому віці (там само, с. 918). Працюючи на ниві Божій, Тимофій завжди дотримувався порад і настанов Павла. Він нічого не робив під впливом хвилинного пориву, натомість був обачним і розважливим... Святий Дух формував його характер, зробивши юнака храмом, у якому живе Бог. Біблійні уроки, впроваджені в щоденне життя, справляють глибокий і тривалий вплив на характер. Тимофій засвоїв їх і втілив у життя (Дії апостолів, с. 205).

7 грудня, четвер

«Проповiдуй Слово»

«Тому свідчу перед Богом та Ісусом Христом, Який має судити живих і мертвих під час Свого приходу і в Своєму Царстві. Проповідуй Слово, утверджуй за сприятливих і несприятливих обставин, докоряй, потішай, закликай – з усякою терпеливістю і повчанням» (2 Тим. 4:1, 2; див. також 2 Тим. 4:1-5; 3:1-5).

У

своєму останньому листі до Тимофія Павло поставив перед молодим працівником високий ідеал, указуючи на обов’язки, покладені на нього як на служителя Христа... Павло наказує Тимофію проповідувати Слово, а не байки та людські звичаї; бути готовим свідчити про Бога всюди: перед великим зібранням і в приватному колі, дорогою, біля домашнього вогнища, друзям та ворогам, у безпеці й небезпеці, у труднощах, зазнаючи ганьби і втрат. Побоюючись, що через свою лагідність і поступливість Тимофій ухилятиметься від виконання важливої частини ­своєї роботи, Павло навчав його бути вірним, викриваючи беззаконня, і навіть суворо докоряти тим, які завинили в тяжких гріхах. Проте робити це він має «з терпеливістю і навчанням»… виявляючи терпіння і любов Христа... Ненавидіти й викривати гріх, водночас виявляючи жалість і ніжність до грішника, – важка справа. Чим серйознішими будуть наші зусилля досягти святості серця й життя, тим гос­ 384

трішим буде наше сприйняття гріха і рішучішим несхвалення будь-якого відхилення від правди. Ми маємо остерігатися надмірної суворості щодо грішника, однак не забувати про надзвичайну огидність гріха. Необхідно виявляти терпіння й любов Христа до беззаконника, проте не бути занадто толерантним до його гріха, інакше він вважатиме, що не заслуговує докорів... Поряд із дедалі зростаючою зневагою до Божого Закону панують відраза до релігії, зростаюча зарозумілість, любов до задоволень, непослух батькам, самодогоджання. Мислячі люди стурбовано запитують: що можна зробити, аби виправити жахливе зло? Відповідь знаходимо в пораді Павла Тимофієві: «Проповідуй Слово». Тільки в Біблії можна знайти надійні принципи поведінки. У ній викладена Божа воля, виражена Божественна мудрість (Дії апостолів, с. 501-506).

Дезертир став цiнним працiвником

8 грудня, п’ятниця

«Візьми Марка, приведи з собою, бо він мені дуже потрібний для служіння» (2 Тим. 4:11; див. також Дії. 12:25; 13:13; 15:36-41).

М

ати Марка прийняла християнство, і її дім у Єрусалимі став притулком для учнів... Марк запропонував Павлові й Варнаві супроводжувати їх у місіонерській подорожі. Усім серцем він відчував Божу милість і бажав цілковито присвятити себе євангельському служінню... Дорога була втомливою; їм доводилося долати труднощі й нестатки, на кожному кроці їх підстерігала небезпека... Але Павло і Варнава навчилися покладатися на рятівну Божу силу, їхні серця палали любов’ю до душ, які гинули. Як вірні пастирі в пошуках загубленої вівці, вони не думали про власний спокій і зручності. Забуваючи про себе, вони не боялися втоми, голоду й холоду. У них була єдина мета – спасіння тих, хто далеко відійшов від отари... Саме тут Марк, охоплений страхом і розчаруваннями, похитнувся на деякий час у своєму рішенні цілковито присвятити 385

себе справі Божій. Не звиклий до труднощів, він занепав духом через небезпеки й нестатки, що зустрічалися на їхньому шляху... Йому ще потрібно було навчитися мужньо дивитися в обличчя небезпеці, гонінню та злидням. У міру того як апос­ толи рухалися вперед, очікуючи ще більших труднощів, Марк злякався і, втративши мужність, відмовився йти далі та повернувся до Єрусалима. Це дезертирство призвело до того, що Павло деякий час відгукувався про Марка несхвально і навіть суворо. Варнава ж, навпаки, був схильний виправдовувати його недосвідченістю. Він непокоївся, аби Марк взагалі не залишив служіння, бо зауважував у ньому якості, які могли зробити його корисним працівником для Христа. У наступні роки його турбота про Марка була щедро винагороджена: молодий чоловік повністю віддавав себе Господу та справі проповіді Євангелія на важких полях. З Божим благословенням він став цінним працівником. Згодом Павло помирився з Марком і зробив його своїм спів­ працівником (Дії апостолів, с. 166-170).

9 грудня, субота

Марко i Димас

«Не любіть світу, ні того, що у світі: коли хто любить світ, нема в тому любові Отця» (1 Івана 2:15; див. також Колос. 4:7-14).

С

еред помічників Павла у Римі було багато його колиш­ ніх супутників і співпрацівників. Лука, «улюблений лікар»... продовжував залишатися з ним... З ним були також Димас і Марко... Християнський досвід Марка став значно глибшим порівняно з першими роками його навернення у віру. Ретельно досліджуючи життя та смерть Христа, він отримав більш чітке уявлення про місію Спасителя та пов’язані з нею працю і боротьбу. Рани на руках і ногах Христа відкрили йому само­ зречення Господа в Його служінні людям, яке спонукало Його докладати всіх зусиль для спасіння загиблих та заблудлих, і Марко вирішив іти за Вчителем шляхом самопожертви. Тепер, розділяючи долю ув’язненого Павла, він зрозумів, що здобути Христа – безмежне надбання, а придбати світ і загубити душу, 386

задля викуплення якої була пролита кров Ісуса, – безмежна втрата. Перед лицем суворих випробувань і лиха Марко залишався непохитним мудрим улюбленим помічником апостола. Димас, який спочатку виявляв стійкість, пізніше залишив справу Христа. У зв’язку із цим Павло писав: «Димас, полюбивши нинішній вік, мене покинув» (2 Тим. 4:10). Димас проміняв усі високі, благородні ідеали на світські вигоди. Яка недалекоглядність! Володіючи тільки земними багатством і почестями, Димас насправді залишався бідним. А Марко, обравши страждання за Христа, володів вічними скарбами і вважався на Небі спадкоємцем Бога і співспадкоємцем Його Сина (Дії апостолів, с. 454, 455). Якби ми більше зосереджувалися на Христі й небесному мирі, то знайшли б потужний стимул і підтримку в битвах Гос­ подніх, які ведемо. Гордість і любов до світу втратять владу над нами, якщо ми будемо зосереджувати свої думки на славі кращої Батьківщини, яка незабаром стане нашою оселею. Порівняно з привабливістю Христа всі земні спокуси видадуться нам недосконалими (Освячене життя, с. 91).

Пан i раб

10 грудня, недiля

«Вже не як раба, але вище від раба, – як улюбленого брата, – особливо для мене, і тим більше для тебе: і за тілом, і в Господі» (Филм. 16; див. також Послання до Филимона).

С

еред тих, хто завдяки праці Павла в Римі віддав своє серце Богові, був Онисим, раб-язичник, котрий, скривдивши свого господаря Филимона – віруючого християнина в Колосах, утік до Рима. Маючи добре серце, Павло намагався полегшити горе й бідність нещасного втікача, а потім просвітив його затьмарений розум світлом істини. Онисим слухав слова життя, визнав свої гріхи і навернувся в християнську віру... Павло... порадив йому негайно повернутися до Филимона, попросити у нього прощення і спланувати своє майбутнє. Апостол пообіцяв відшкодувати ту суму грошей, на яку Филимон був пограбований... Прийти до скривдженого ним пана і здатися йому було суворим випробуванням для 387

цього раба; але він став воістину наверненою людиною, тому не ухилився від виконання свого обов’язку... Лист Павла до Филимона показує, який вплив мало Євангеліє на стосунки між господарем і слугою. Рабовласницький лад був формою правління в Римській імперії; і в більшості церков, де проповідував Павло, були як пани, так і раби... Апостол не ставив собі за мету змінити встановлений суспільний лад. Це перешкодило б успіхові Євангелія. Але він навчав принципів, які завдавали удару по самій основі рабовласництва, і якби їх вдалося втілити в життя, вони зруйнували б, без сумнівів, усю систему... Навернений раб ставав членом Христового тіла, його мали любити і поводитися з ним як із братом, співспадкоємцем його пана в Божих благословеннях і перевагах Євангелія. З іншого боку, слуги мали виконувати свої обов’язки не «про людське око, як ті підлабузники, але як раби Христа: виконуйте Божу волю щиро» (Ефес. 6:6). Християнство міцно єднає пана і раба, царя і підданого... Вони омиті однією Кров’ю, повернуті до життя одним Духом, вони стали одне в Ісусі Христі (Дії апостолів, с. 456-460).

11 грудня, понедiлок

Перед нами змагання

«Тому й ми, маючи довкола себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всяку гордість та гріх, що нас легко обплутує, з терпінням прямуймо до тієї боротьби, що перед нами» (Євр.

12:1; див. також 1 Кор. 9:24-27).

У

Посланні до євреїв апостол указує на ту цілеспрямованість, якою має вирізнятися змагання християн за вічне життя... Заздрість, лють, злі думки, лихослів’я, зажерливість – це тягар, котрий християнин повинен відкинути, якщо бажає мати успіх у перегонах, нагородою яких є безсмертя. Він повинен звільнитися від кожної звички та дії, які призводять до гріха і безчестять Христа... «Хіба ви не знаєте, – ­запитував Павло, – що ті, які біжать на змаганнях, вони всі біжать, але нагороду одержує один?» З якою б завзятістю та серйозністю не змагалися бігуни, нагороду отримував тільки один із них...

388

Однак правила боротьби християнина інші. Жоден із тих, хто виконає зазначені умови, не буде розчарований наприкінці змагань... Не на прудких розраховані духовні перегони і не на сильних – духовна боротьба. Кожний святий, як найслабший, так і найсильніший, зможе носити вінець безсмертної слави... Павло вдавався до суворої самодисципліни. Вислів «виснажливо вправляюся і приборкую своє тіло» буквально означає приборкання бажань, поривів і пристрастей за допомогою суворої дисципліни... Павло палко бажав побачити в житті коринтських віруючих здійснення своєї заповітної мети – одержати перемогу в змаганні за вічне життя. Він знав, що шлях до Христового ідеалу неодмінно пролягатиме через життєву боротьбу. Він просив їх провадити цю боротьбу чесно, щодня досягаючи благочестя й моральної досконалості. Він благав їх скинути кожний тягар і наполегливо прямувати до мети – досягнення досконалості у Христі (Дії апостолів, с. 312-315). Але з огляду на всю серйозність поставленого на карту питання, ніщо не повинно вважатися дріб’язковим. Кожний учинок покладений на терези, що визначають життєву перемогу або поразку. Нагорода переможців буде відповідати затраченим зусиллям і виявленій у боротьбі старанності (там само, с. 313, 314).

Голос радостi

12 грудня, вiвторок

«Радійте завжди в Господі; і ще раз кажу: радійте!» (Филп. 4:4).

В

еликий апостол Павло був непохитним, коли справа стосувалася обов’язку та принципу, однак відмінною рисою його характеру була ввічливість, яка відкриває шлях до привілейованих верств суспільства. Павло ніколи не сумнівався в можливості й готовності Бога дарувати йому благо­ дать, необхідну для християнського життя... Він не жив у атмосфері сумнівів, пробираючись крізь туман і темряву невпевненості, скаржачись на труднощі й випробування. Голос радості, сповнений надії та мужності, який звучав протягом усього його життя, лунає сьогодні й до нас. Павло мав благо­ 389

творний релігійний досвід. Любов Христа була головною темою його проповіді й рушійною силою. Перебуваючи в найважчих обставинах, здатних засмутити незрілих християн, він виявляв твердість духу, був сповнений мужності, надії та радості... Ми бачимо цю надію і радість, коли апостол стоїть на палубі корабля, а навколо бушує буря, загрожуючи знищити судно. Він віддає накази капітану і намагається врятувати життя всіх, хто перебуває на борту. Незважаючи на своє становище в’язня, Павло виглядає як гос­подар судна, як вільна і щаслива людина... Царів і високопоставлених чиновників, від яких залежало його життя, апостол не боявся. Він вручив своє життя Богові, і воно було сховане у Христі. Своєю ввічливістю він пом’якшував серця мужів, які мали владу, – людей жорстоких, злих і розбещених... Поведінку Павла характеризували правильні манери і краса справжньої ввічливості. Коли він за звичкою простягав руку вперед під час промови, брязкання ланцюгів не викликало у нього сором або зніяковілість. Він дивився на кайдани як на ознаку слави й радів, що може постраждати за Боже Слово і свідчення Ісуса Христа... Доводи апостола були настільки ясними й переконливими, що змусили розбещеного царя тремтіти... Коли він розповідав про хрест і незрівнянну любов Ісуса, благодать, немов милостивий ангел, робила його голос приємним і виразним (Ознаки часу, 6 листопада 1879 р.).

13 грудня, середа

Бiжу до мети

«Брати, я не вважаю себе тим, що осягнув. Але забуваючи те, що позаду, і прямуючи до того, що попереду, я відчайдушно біжу до мети – до нагороди високого Божого покликання в Ісусі Христі» (Филп. 3:13, 14).

П

авло багато зробив. Він був мудрим учителем. Його численні послання сповнені повчальних уроків і викладають правильні принципи. Він працював своїми руками, виготовляючи намети, і таким чином заробляв собі на щоденний хліб... Апостол ніс тягар відповідальності за церкви. Він наполегливо вказував їм на помилки, щоб вони могли випра390

вити їх, щоб їх не обманули і не відвели від Бога. Він завжди намагався допомогти їм у труднощах, заявляючи: «Біжу до мети»... У Павла було багато життєвих обов’язків, і все ж він завжди пам’ятав про цю єдину мету. Постійне усвідомлення Божої присутності спонукало його невпинно дивитися на Ісуса, Автора і Виконавця його віри (Лист 135, 1897 р.). Велика мета, що спонукала Павла прямувати вперед, незважаючи на труднощі й важкі випробування, має надихати кожного християнського працівника на повне посвячення служінню Богові. Світські принади намагатимуться відвернути його увагу від Спасителя, але він повинен невпинно йти до мети, свідкуючи світові, ангелам і людям, що надія бачити Боже обличчя гідна всіх зусиль і жертв (Дії апостолів, с. 484) . Найскромніший учень Христа може стати мешканцем Небес, спадкоємцем Божої вічної спадщини. О, якби кожен зробив вибір на користь небесного дару й отримав Божу спадщину, право власності на яку захищене від будь-якого руйнівника, а також безмежний спокій! О, оберіть кращу спадщину! Прагніть до мети, до нагороди свого високого покликання в Христі Ісусі (Основи християнського виховання с. 235). Ще недовго, і ми станемо свідками коронації нашого Царя. Ті, чиє життя було сховане у Христі, хто на цій землі в боротьбі трудився за віру, у Царстві Божому будуть сяяти славою Визволителя (Свідчення для Церкви, т. 9, с. 287).

До кесаря

14 грудня, четвер

«Я стою перед судом кесаря, де мені належить суд прийняти… Якщо ж кривду або щось варте смерті я вчинив, то не відмовляюся вмерти. Якщо ж нема нічого того, в чому вони мене звинувачують, ніхто мене не може їм видати. Покликаюся на кесаря!» (Дії 25:10, 11; див. також Дії 25).

Н

енависть, породжена фанатизмом, і впевненість у власній праведності [юдеїв] ще раз примусила Божого слугу шукати захисту в язичників. Це була та сама ненависть, яка примусила пророка Іллю звернутися по допомогу до вдови із Сарепти, а вісників Євангелія залишати євреїв і проповідувати 391

язичникам. Із цією ненавистю ще доведеться зустрітися Божому народові наших днів. У багатьох так званих послідовниках Христа живуть ті самі гордість, формалізм, егоїзм, той самий дух гноблення, котрими були сповнені серця юдеїв... У час великої кризи, через яку незабаром мають пройти вірні Божі слуги, вони зустрінуться з тими самими запеклими серцями, тією ж жорстокою рішучістю й непримиренною ​​ненавистю. Усі, котрі того лихого дня безстрашно служитимуть Богові згідно з велінням сумління, матимуть потребу в мужності, непохитності, знанні Бога та Його Слова. Бо вірні Богові зазнають гонінь, їхні мотиви та вчинки будуть фальшиво тлумачити, а імена лихословити. Сатана діятиме з усією звабливою силою, впливаючи на серце, затуманюючи розум, щоб зло здавалося добром, а добро – злом... Бог бажає, щоб Його народ приготувався до кризи... Тільки ті, чиє життя відповідає Божественному мірилу, твердо стоятимуть під час випробування. Коли світські правителі об’єднаються з релігійними служителями, щоб чинити диктат у питаннях совісті, тоді буде видно, хто справді боїться Бога та служить Йому. У час найбільшої темряви світло богоподібного характеру сяятиме найяскравіше... І коли вороги правди на кожному кроці намагатимуться заподіяти слугам Господнім зло, Бог пильнуватиме над ними на добро. Він буде для них тінню великої скелі в засушливому краї (Дії апостолів, с. 430-432).

15 грудня, п’ятниця

Божественний Охоронець

«При моїй першій обороні нікого не було зі мною, але всі мене покинули… А Господь став при мені й підкріпив мене, аби через мене сповнилася проповідь: щоб усі язичники почули, і я був визволений з пащі лева» (2 Тим. 4:16, 17) .

К

оли Павла закликали з’явитися перед Нероном на суд, це означало майже вірну смерть... Серед християн Рима не було жодного, хто став би поруч із ним у цей час випробувань... Павло перед Нероном – який разючий контраст!.. Перед ім’ям Нерона тремтів світ. Викликати його незадоволен392

ня означало втратити майно, свободу, життя; його похмурого погляду слід було боятися більше, ніж моровиці. Перед Нероном стояв без грошей, друзів і порадників в’язень літнього віку. Обличчя імператора мало ганебний слід пристрастей, які бушували в його серці; лице ж звинуваченого говорило про те, що його серце перебуває в мирі з Богом... (Дії апостолів, с. 492-494). Чи міг примхливий, хтивий, розбещений тиран усвідомити або оцінити характер і мотиви цього Божого сина?.. Того дня був виявлений результат двох протилежних методів виховання – з одного боку, невгамовне потурання своїм бажанням, з іншого – життя самопожертви. Це були представники двох способів життя – всепоглинаючого егоїзму, який не хоче нічим жертвувати заради хвилинних насолод, і самовідданої стійкос­ ті, готової за необхідності віддати життя для добра інших... Народ і судді дивилися на Павла з подивом. Вони були присутні на багатьох судових процесах і бачили не одного злочинця, але ніколи ще не доводилося їм спостерігати за таким святим умиротворенням... Його слова торкалися серця навіть найзапекліших, а ясна переконлива істина скидала з п’єдесталу оману... Словам, промовленим у тих обставинах, належало справити сильне враження на народи... Вірний серед невірних, відданий серед віроломних, Павло стоїть як Божий представник, і його голос звучить як голос з небес... Його слова звучать як переможний клич серед реву битви (Ознаки часу, 5 грудня 1906 р.).

Добрий подвиг

16 грудня, четвер

«Я звершив добрий подвиг, закінчив свій біг, зберіг віру. А тепер приготовлено мені вінець праведності, який того дня дасть мені Господь, справедливий Суддя; і не тільки мені, а й усім, що полюбили Його прихід» (2 Тим. 4:7, 8).

З

а все своє довге служіння Павло ніколи не похитнувся у вірності Спасителеві. Де б він не перебував: перед розгніваними фарисеями чи римськими властями; перед розлюченим натовпом у Лістрі чи грішниками, ув’язненими в маке393

донському підземеллі; поруч з охопленими жахом моряками на потопаючому судні чи стоячи перед Нероном, – апостол ніколи не соромився справи, котру захищав. Єдиною великою метою його християнського життя було служіння Тому, Ім’я Котрого колись викликало в нього презирство; жодна опозиція, жодне переслідування не могли відвернути його від цієї мети (Дії апостолів, с. 500). Павло втілював у життя істини, котрих навчав, і в цьому була його сила. Він глибоко усвідомлював свою відповідальність і трудився у тісній співпраці із Джерелом справедливості, милості й істини... Любов Спасителя була для нього постійним стимулом, який підтримував його в боротьбі з власним «я» та злом, коли, працюючи для Христа, він наполегливо йшов уперед усупереч неприязні світу та протидії ворогів. У цей небезпечний час Церква потребує цілої армії працівників, які, подібно до Павла, виховали б себе для корисної праці, мали глибокий духовний досвід і були сповнені запалу й щирості. Існує потреба в освячених самовідданих людях, які не злякаються випробувань та відповідальності; людях мужніх і правдивих, у серцях котрих живе Христос – «надія слави». Вони «проповідують слово» вустами, яких торкнувся священний вогонь... Чи прийме наша молодь святу відповідальність з рук своїх батьків? Чи готується вона зайняти місця, що звільняються через смерть вірних служителів? Чи прислухаються вони до напутнього слова апостола, чи приймуть заклик до виконання обов’язку, незважаючи на егоїзм і честолюбство, котрі приваб­ люють молодь? (там само, с. 507, 508).

17 грудня, п’ятниця

«Любiть один одного»

«Любов не в тому, що ми полюбили Бога, а в тому, що Він полюбив нас і послав Свого Сина як примирення за наші гріхи. Улюблені, коли Бог нас так полюбив, то й ми повинні любити одне одного!» (1 Івана 4:10, 11; див. також 1 Івана 4:7-21).

394

П

ісля вознесіння Христа Іван виступив як вірний, ревний працівник Господа... Любов до Христа, що палала

в його серці, спонукала його серйозно і невтомно працювати для ближніх, особливо для його братів-християн. Христос звелів Своїм учням любити один одного, як Він полюбив їх... Після злиття Святого Духа, коли учні вийшли проповідувати про живого Спасителя, їхнім єдиним бажанням було спасіння душ. Вони раділи спілкуванню зі святими і були ніжними, вдумливими, самовідданими, готовими пожертвувати усім задля істини. У щоденному спілкуванні один з одним вони виявляли заповідану Христом любов... Але поступово ситуація змінювалася. Віруючі почали ви­ шукувати вади в інших... вони втратили з поля зору Спасителя та Його любов... Іван, розуміючи, що братерська любов у Церкві згасає, нагадував віруючим про постійну потребу в ній... Не опір з боку світу є найбільшою небезпекою для Христової Церк­ви. Зло, виплекане в серцях віруючих, – ось найбільше для них нещастя і головна перешкода на шляху Божої справи. Ніщо так не послаблює духовність, як заздрість, підозри, прискіпливість, лихі думки. З іншого боку, згода та єдність людей з різними характерами, котрі складають Його Церкву, є найперекон­ ливішим свідченням того, що Бог послав Свого Сина у світ... Невіруючі спостерігають за тим, чи справляє віра хрис­ тиян святий вплив на їхнє життя; вони швидко помічають вади характеру, непослідовність поведінки... Усі християни є членами однієї сім’ї, усі вони діти одного Небесного Отця; усі володіють однією блаженною надією на безсмертя. Їх мають об’єднувати дуже тісні ніжні узи... «Любімо не словом та язиком, – пише апостол, – але ділом та правдою!» (1 Івана 3:18) (Дії апостолів, с. 546-551).

Зовнiшнi та внутрiшнi небезпеки

18 грудня, субота

«Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилося у світі» (1 Івана 4:1).

З

плином часу й у міру зростання кількості віруючих Іван трудився ще з більшою відданістю й наполегливістю для своїх братів. Це був небезпечний для Церкви час.

395

Усюди поширювалася сатанинська омана. Вдаючись до обману та спотворення, слуги сатани намагалися викликати опір вченню Христа, і зрештою Церкві почали загрожувати розділення та єресь... Через це багато душ опинилися в лабіринтах скептицизму й омани. Із сумом Іван спостерігав, як ці отруйні лжевчення закрадалися в Церкву. Він бачив небезпеки, які загрожували Церкві, і своєчасно й рішуче вказував на них. Послання Івана дихають любов’ю. Складається враження, що він писав їх пером, вмокаючи його в любов. Однак порушників Божого Закону, котрі претендували на безгрішне життя, він, не вагаючись, застерігав від жахливої омани... Ми уповноважені дотримуватися тієї самої оцінки, що й улюблений учень, стосовно тих, які стверджують, що пере­ бувають у Христі, однак порушують Божий Закон. У ці останні дні існує таке саме зло, яке загрожувало благополуччю першоапостольської Церкви, тому потрібно уважно дослідити вчення апостола Івана із цього питання... Виявляючи любов до душ, за які помер Христос, ми не повинні йти на компроміс зі злом. Ми не повинні об’єднуватися з бунтівниками і називати це любов’ю. Бог вимагає, щоб Його народ у цей час стояв за правду так само непохитно, як протистояв згубній омані Іван... Він говорив про те, що знав, бачив і чув... Іван говорив від серця, переповненого любов’ю до Спасителя, і жодна сила не могла зупинити його... Тому нехай кожний справді віруючий своїм життям підтвердить, що Бог правдивий (див. Івана 3:33). Він може свідчити про те, що бачив, чув і відчував завдяки силі Христа (Дії апостолів, с. 553-556).

19 грудня, недiля

Непорочний серцем i життям

«І кожний, хто має цю надію на Нього, очищає себе, як і Він чистий» (1 Івана 3:3).

І

ван був учителем святості; у своїх посланнях до Церкви він виклав непомильні правила поведінки християн... Він навчав, що християнинові необхідно мати чисте серце і 396

непорочне життя, ніколи не задовольняючись формальним визнанням релігії. Подібно до того, як Бог святий на Небесах, так і грішна людина через віру в Христа повинна досягти святості у своєму житті... Декотрі люди претендують на святість і стверджують, що повністю належать Господу й мають право на обітниці Божі, водночас відмовляючись виконувати Його Заповіді. Ці порушники Закону претендують на все, обіцяне Божим дітям, але це самовпевненість, бо Іван говорить, що правдива любов до Бога виявлятиметься в дотриманні Його Заповідей. Недостатньо лише визнавати теорію істини та сповідувати християнство... «Хто каже, що пізнав Його, а заповідей Його не дотримується, той неправдомовець, і в ньому немає правди»... Іван не говорив, що спасіння можна заслужити послухом; натомість навчав, що послух є плодом віри й любові... Якщо ми перебуваємо у Христі, якщо в серці живе Божа любов, наші почуття, думки та вчинки будуть узгоджуватися з волею Бога... Чимало людей намагається виконувати Божі Заповіді, однак не має миру й радості. Цей недолік їхнього досвіду – результат недостатнього застосування віри. Вони ходять немовби по солончаках, по пересохлій пустелі. Такі люди мало просять, хоч могли б просити багато, бо для Божих обітниць немає меж. Вони мають неправильне уявлення про освячення, котре є наслідком послуху істині. Господь бажає, щоб усі Його сини й доньки були щасливими, сповненими миру та слухняними. Ці благословення християнин отримує вірою. Через віру можна сформувати необхідні риси характеру, очис­титися від усякої скверни, виправити всі вади та розвинути все добре (Дії апостолів, с. 559-564).

Крiзь темряву до слави

20 грудня, понедiлок

«Адже всі, що в Ісусі Христі бажають жити благочестиво, будуть переслідувані» (2 Тим. 3:12).

Д

освід апостола Івана під час гоніння містить чудовий за своєю силою й розрадою урок для християн. Бог не перешкоджає змові нечестивих, натомість Він обертає їхні 397

задуми на добро для тих, хто у випробуваннях і боротьбі зберігає свою віру та вірність... Завдання віри – покладатися на Бога в найпохмуріші хвилини і відчувати у час найсуворішого випробування й життєвих бур, що подіями керує наш Отець. Тільки очима віри можна зазирнути за межі сьогодення і правильно оцінити вічні скарби. Ісус не дає Своїм послідовникам приводу сподіватися земної слави й багатства, вільного від випробувань життя. Навпаки, Він закликає їх іти шляхом самозречення й ганьби. Той, Хто прийшов викупити світ, зустрівся з протидією об’єднаних сил зла... Так буде з усіма, хто бажає благочестиво жити в Ісусі Христі. Усіх, хто має Дух Христа, чекають гоніння й ганьба. У всі віки сатана переслідував Божих дітей. Він мучив їх, убивав, але, помираючи, вони перемагали. Вони свідчили про силу Того, Хто могутніший за сатану. Нечестиві можуть катувати й убивати тіло, проте не можуть торкнутися життя, схованого з Христом у Бозі. Вони можуть ув’язнити людину, однак не можуть поневолити дух. Через випробування й гоніння слава Бога – Його характер – відкривається в Його вибраних... Вони прямують за Хрис­том, незважаючи на жорстоку боротьбу; виявляють само­зречення, зазнають гірких розчарувань, але саме так пізнають вину й горе гріха і дивляться на нього з огидою. Ставши спільниками Христових страждань, вони крізь темряву можуть споглядати славу, говорячи: «Бо я вважаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті порівняно з майбутньою славою» (Римл.

8:18) (Дії апостолів, с. 574-577).

21 грудня, вiвторок

Останнiй iз дванадцятьох

«Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве слово, обмовляючи вас за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах, адже так само переслідували пророків, які були перед вами» (Матв. 5:11, 12).

398

І

ван дожив до глибокої старості. Він став свідком зруйнування Єрусалима та величного храму. Він був остан-

ній живий серед учнів, тісно пов’язаних зі Спасителем, його свідчення мало велику вагу в утвердженні істини про те, що Ісус – Месія, Спаситель світу... Юдейські правителі сповнилися лютою ненавистю до Івана через його непохитну вірність справі Христа. Вони заявили, що їхні заходи проти християн будуть даремними, доки народ чутиме свідчення Івана. Аби чудеса та вчення Ісуса відійшли в забуття, голос сміливого свідка мав замовкнути. Тому Івана викликали до Рима, щоб судити за його віру. Тут, перед представниками влади, учення апостола було подане у фальшивому світлі. Лжесвідки звинувачували його в поширенні бунтівних єресей... Іван захищав себе ясно й переконливо... Але чим переконливіше звучало його свідчення, тим сильніше розпалювалася ненависть його ворогів. Імператор Доміціан сповнився люті. Він не міг ані спростувати докази вірного захисника Христа, ані протистояти силі, з якою він сповіщав істину. Однак він вирішив примусити його замовкнути. Івана вкинули в котел з киплячою оливою, але Господь зберіг життя Свого вірного слуги, як зберіг колись трьох єврейських юнаків у вогненній печі. Коли було проголошено: «Так загинуть усі, хто вірить в того ошуканця Ісуса Христа з Назарета», – Іван відповів: «Мій Господь терпляче зносив усе, що тільки могли вигадати сатана та його ангели, аби принизити й мучити Його. Він віддав Своє життя задля спасіння світу. Мені виявлена честь страждати за Нього. Я – слабка, грішна людина. Христос – святий, невинний і непорочний. Він не вчинив гріха, і не знайдено підступу в устах Його». Ці слова справили належне враження, й Івана витягли з котла ті самі люди, що вкинули його туди (Дії апостолів, с. 569, 570).

Схований у Бозi

22 грудня, середа

«Не бійся, що будеш страждати. Ось диявол кидатиме декого з вас до в’язниці, щоб ви були випробувані… Будь вірний аж до смерті, і Я дам тобі вінець життя» (Об’явл. 2:10).

З

гідно з імператорським указом, Івана заслали на острів Патмос «за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа» 399

(Об’явл. 1:9). Звідси, вважали його вороги, його вплив не буде поширюватися, і в результаті він помре від труднощів і горя. Патмос, безлюдний скелястий острів в Егейському морі, був вибраний римською владою як місце заслання злочинців, але для Божого слуги ця похмура оселя стала ворітьми Неба. Тут, ізольований від суєтного життя, не маючи можливості активно працювати, він спілкувався з Богом, Хрис­ том і небесними ангелами, отримуючи від них повчання для Церкви на всі прийдешні віки... Серед скель і урвищ Патмоса Іван спілкувався зі своїм Творцем. Він переглядав своє минуле, і при думці про отримані благословення мир наповнював його серце... У вигнанні Іван міг уважніше, ніж будь-коли раніше, дослідити прояви Божественної сили в книзі природи і на богонатхненних сторінках... Колись він милувався вкритими лісами горами, зеленими долинами та родючими рівнинами; споглядаючи красу природи, він із захопленням бачив у ній докази мудрості й майстерності Творця. Тепер же його оточували пейзажі, котрі багатьом могли б видатися похмурими і непривабливими, але Іван сприймав їх інакше. Хоч навколишня природа була безплідною та вбогою, синє небо, що схилилося над ним, було таким же яскравим і прекрасним, як і над його улюбленим Єрусалимом. У диких стрімких скелях, у таємниці морської безодні, у красі та славі небозводу він читав важливі уроки. Усе несло вістку про Божу силу і славу... Скелі нагадували йому про Христа, Скелю його сили, де він міг знайти безпечне сховище. Апостол, засланий на скелястий Патмос, душею щиро прагнув до Бога, підносячи до Нього палкі молитви (Дії апостолів, с. 570-572).

23 грудня, четвер

Не знiмайте обладунки

«Я буду Той Самий до старости вашої, і до сивини вас носитиму, Я вчинив, і Я буду носити, і Я двигатиму й порятую!» (Ісаї 46:4).

400

І

сторія Івана – яскравий приклад того, як Бог може використати працівників літнього віку. Коли Івана заслали

на острів Патмос, багато хто гадав, що його служіння залишилося в минулому, що він, як стара зламана очеретина, впаде будь-якої хвилини. Але Господь бажав і далі використовувати його. Перебуваючи далеко від місця своєї колишньої праці, він не переставав свідчити про істину. Навіть на Патмосі Іван знаходив собі друзів і навертав їх до Христа. Він сповіщав їм радісну вістку про воскреслого Спасителя... Необхідно виявляти найніжніше піклування про тих, хто пов’язав своє життя з Божою роботою. Ці престарілі працівники залишилися вірними серед бурі та випробувань. Вони можуть мати немочі, але їхні таланти дозволяють їм залишатися на своєму місці у справі Божій. Хоч вони втомилися і їм не під силу важкі тягарі, котрі може і повинна нести молодь, їхні поради дорогоцінні. Вони, можливо, припускалися помилок, проте на власних невдачах навчилися, як їх уникати й уберегтися від небезпек. То ж чи не здатні вони дати мудру пораду? Вони витримали перевірку й випробування, і хоч уже не такі енергійні, Господь не усуває їх від праці. Він посилає їм особливі благодать і мудрість... Господь бажає, щоб молоді працівники набували мудрості, сили та зрілості у спілкуванні з цими вірними мужами... Наближаючись до завершення свого земного шляху, люди, які усе своє життя служили Богові, будуть спонукувані Святим Духом ділитися досвідами щодо їхньої праці для Гос­ пода. Літопис чудового Божого Провидіння для Його народу та Його великої милості, що визволяла їх від лиха, потрібно повторювати для тих, хто нещодавно приєднався до віри. Бог бажає, аби престарілі випробувані працівники стояли на своєму місці, виконуючи певну роль у справі спасіння людей від усепоглинаючого могутнього потоку зла. Господь бажає, щоб вони не знімали свого обладунку, доки Він не звелить їм це зробити (Дії апостолів, с. 572-574).

401

24 грудня, п’ятниця

«Аж доти допомiг нам Господь»

«Дякуйте Господу, кличте Ім’я Його, серед народів звіщайте про чини Його! Хваліться святим Його Йменням, хай тішиться серце шукаючих Господа!» (Псал. 105:1, 3).

В

ідносини Бога з Його народом необхідно частіше оновлювати. Як часто Господь встановлював орієнтири в Його відносинах зі стародавнім Ізраїлем! Аби євреї не забували історію, Він наказав Мойсеєві включити події минулого в гімни, аби батьки таким чином навчали своїх дітей. Євреї мали споруджувати пам’ятники на видних місцях і зберігати їх, щоб, коли діти запитували про них, вони могли розповідати їм усю історію. Таким чином, дії Провидіння, велика доброта і милість Бога, явлені в Його турботі та звільненні Його народу, зберігалися в пам’яті. Нас закликають: «Згадуйте минулі дні, коли ви, просвітившись, витерпіли великий подвиг страждань» (Євр. 10:32). У наш час Господь діє для Свого народу як Бог, Який здійснює чудеса... Ми повинні частіше згадувати доброту Господа та прославляти Його за чудові діла (Свідчення для Церкви, т. 6, с. 364, 365). Тому не втрачаймо надії та сповняймося твердої рішучості та впевненості. «До цього місця допоміг нам Господь» (1 Сам. 7:12) і допомагатиме нам до кінця. Пам’ятаймо незаперечні докази того, що Господь зробив для нас, аби вирвати з руки ворога; пам’ятаймо всі благословення, якими Він нас обдарував; сльози, які Він витер; труднощі, які Він усунув; болі, які Він полегшив; страх, який Він забрав; потреби, які Він задовольнив; щедроти, які Він посилав, – і таким чином ми зміцнимося силою, щоб пройти нашу земну подорож до кінця. Ми не можемо не думати про труднощі, які чекають на нас у майбутній боротьбі. Але, озираючись у минуле і дивлячись у майбутнє, скажемо: «До цього місця допоміг нам Господь!»

(1 Сам. 7:12); «Як дні твої, примножуватиметься сила твоя» (П. Зак. 33:25). Господь не пошле нам випробування понад 402

наші сили. Тому працюватимемо там, куди Бог нас пошле, і непохитно віритимемо, що, яким би не було випробування, Він дасть силу його витримати (Дорога до Христа, с. 125).

Нехай буде слава Боговi

25 грудня, субота

«Від сходу сонця аж до заходу його – прославляйте Господнє Ім’я!» (Псал. 113:3).

Б

іблія досить стримана стосовно похвали людям. У ній коротко розповідається про заслуги навіть найвидатніших мужів, які будь-коли жили. Подібне замовчування не випадкове, і з нього потрібно зробити висновки. Усі хороші якості, які мають люди, є Божим даром; добрі справи звершуються Божою благодаттю через Христа. Оскільки люди всім зобов’язані Богові, то й слава від того, ким вони є і що роблять, належить тільки Йому; люди – лише знаряддя в Божих руках. На підставі біблійних історій довідуємося, якою небезпечною справою є вихваляння або звеличування людини; якщо особистість починає забувати про свою повну залежність від Бога і надіятися на власні сили, її падіння стає неминучим. Кожна людина провадить боротьбу з ворогами, котрі сильніші за неї… Ми не здатні боротися власними силами, тому все, що відвертає наші думки від Бога, усе, що призводить до самозвеличення та почуття власної незалежності, неодмінно приготує дорогу для нашого падіння. Біблія має на меті викликати недовір’я до людської сили і водночас вселити віру в силу Божественну (Патріархи і пророки, с. 717). Воістину навернена душа просвічена згори... Слова такої людини, її мотиви та вчинки можуть бути представлені в неправдивому світлі й неправильно витлумачені, однак вона не хвилюється через це, бо має більш високі прагнення... Вона не бажає показного, їй не потрібна людська похвала. Така людина сподівається на Небеса і продовжує йти вперед, спрямувавши свій погляд на Ісуса. Вона чинить справедливо (Свідчення для Церкви, т. 5, с. 569). Своїми хорошими вчинками послідовники Христа мають прославляти не себе, а Того, чиєю благодаттю і силою вони 403

здатні звершувати ці діла. Кожний добрий учинок здійснюється за спонуканням Святого Духа; Дух же дається для прославлення Того, Хто дає, а не того, хто отримує. Коли світло Христа осяває душу, то вуста наповнюються славослів’ям і подякою Богові. Тоді не наші молитви або виконані обов’язки, не наша доброчинність і значущість будуть темою наших думок і розмов. Ісус буде звеличений, наше власне «я» відступить на останній план, і Христос буде все у всьому (Небесні принципи щасливого життя, с. 80, 81).

26 грудня, недiля

Чудовi приклади

«І праведний буде держатись дороги своєї, а хто чисторукий побільшиться в силі» (Йова 17:9).

С

вященна історія містить багато прикладів того, якими є результати правдивої освіти й виховання. Вона представляє багато чудових прикладів мужів, характери яких формувалися під Божественним керівництвом; мужів, чиє життя було благословенням для їхніх співвітчизників, мужів, які були представниками Бога у світі. Серед них Йосип, Даниїл, Мойсей, Єлисей і Павло – найбільші державні діячі, наймудріший законодавець, один із найвірніших реформаторів і найвідоміший учитель, котрого будь-коли знав світ, що поступався лише перед Тим, Хто говорив так, як не говорила ще жодна людина. У ранні роки, саме в період переходу від юності до змужніння, Йосип і Даниїл були відірвані від своїх домівок і відведені в полон до язичницьких країн. Особливо Йосип зазнавав спокус, якими супроводжуються великі зміни долі. З ніжністю виплекана дитина в батьківській оселі; раб у домі Потіфара, а згодом повірник і компаньйон; ділова людина, освіта котрої здобувалася шляхом навчання, спостереження та спілкування з людьми; державний злочинець у підземній в’язниці фараона, засуджений несправедливо, без надії на реабілітацію або перспективу на звільнення; муж, покликаний у час великої кризи до управління державою – усе це дозволило йому зберегти свою цілісність…

404

Вірність Богові, віра в Невидимого були якорем Йосипа. У цьому полягає його сила... Своєю мудрістю та справедливістю, чистотою і доброзичливістю в повсякденному житті, своєю відданістю інтересам народу, до того ж ідолопоклонників, Йосип і Даниїл довели свою вірність принципам свого раннього виховання, вірність Тому, чиїми представниками вони були... Яким же прекрасним було життя цих шляхетних євреїв! .. Ті самі великі істини, що були відкриті через цих мужів, Бог бажає явити через молодь і дітей наших днів. Історії життя Йосипа та Даниїла є прикладами того, що Він зробить для тих, котрі підкорятимуться Йому і всім серцем намагатимуться виконати Його волю (Виховання, с. 51-57).

27 грудня, «Усе можу в Тому, понедiлок Хто мене змiцнюc,- – в Iсусi Христi» «На Бога надію кладу, й не боюся, що тіло учинить мені?» (Псал. 56:5).

Т

ільки відчуття Божої присутності здатне прогнати страх, який для боязкої дитини може перетворити життя на тягар. Нехай у її пам’яті закарбується обітниця: «Ангол Господній табором стає кругом тих, хто боїться Його, – і визволяє їх» (Псал. 34:8). Нехай вона прочитає чудову історію про Єлисея, якого оточив загін могутніх небесних ангелів, ставши поміж ним і військом озброєних ворогів. Нехай вона прочитає, як до засудженого на смерть Петра з’явився у в’язниці Божий ангел, як він провів слугу Божого повз озброєних вартових, масивні двері й великі залізні ворота із засувами. Нехай вона прочитає опис тієї події на морі, коли в’язень Павло, який плив на кораблі до місця свого суду й страти, промовив під час бурі до воїнів і моряків, змучених працею, пильнуванням і тривалим постом, ці величні слова мужності та надії: «Кріпіться, бо не загине душа жодного з вас... Бо постав переді мною цієї ночі ангел Бога, Якому я належу та Якому служу, і сказав: Не бійся, Павле! Тобі треба 405

стати перед кесарем, і ось подарував тобі Бог усіх, що пливуть з тобою!». З вірою в цю обітницю Павло запевнив своїх товаришів: «Жодному з вас і волосина з голови не впаде». Так і сталося. Через те, що на цьому кораблі перебував один муж, через якого міг діяти Бог, усі язичницькі воїни й матроси того корабля не загинули. «Всі врятувалися на землю» (Дії 27:34, 44). Усе це написане не тільки для того, щоб ми могли читати й дивуватися, але щоб та сама віра, котра діяла в давнину в слугах Божих, діяла в нас. Не менш дивовижним способом, яким Він діяв тоді, Господь діятиме сьогодні там, де сповнені вірою серця слугуватимуть проповідниками Його сили. Навчіть тих, котрі сумніваються в собі, котрі через нестачу впевненості у своїх силах ухиляються від відповідальності, покладатися на Бога. І тоді кожен з тих, хто в іншому випадку міг би стати тільки безпомічним тягарем, зможе сказати разом з апостолом Павлом: «Усе можу в Тому, Хто мене зміцнює, – в Ісусі Христі» (Филп. 4:13) (Виховання, с. 255, 256).

28 грудня, вiвторок

Ми не повиннi впадати у вiдчай

«Бо праведний сім раз впаде – та зведеться, а безбожний в погибіль впаде!» (Прип. 24:16).

Н

атхненне перо, вірне своєму призначенню, повідомляє нам про гріхи, які спіткали Ноя, Лота, Мойсея, Авраама, Давида і Соломона; воно розповідає про те, що навіть сильний духом Ілля в час найстрашнішого свого випробування поступився спокусі. Непослух Йони й ідолопоклонство Ізраїлю зображені в Слові Божому. Відречення Петра, суперечка Павла і Варнави, труднощі й помилки пророків і апостолів – усе це відкрито... Перед нами постає життя віруючих людей з усіма їхніми помилками і безглуздими вчинками, що є уроком для всіх наступних поколінь. Якби у них не було недоліків, тоді ми, грішники, зневірилися б і не змогли досягнути такої досконалості. Але, бачачи, як вони боролися і падали, де черпали мужність, щоб знову підніматися і перемагати за допомогою Божої благодаті, ми отримуємо підбадьо406

рення і з новими силами прагнемо долати ті перешкоди, які споруджує на нашому шляху наша грішна природа. Бог завжди був вірний у покаранні злочину. Він посилав Своїх пророків, щоб попереджати винних, засуджувати їхні гріхи і звершувати над ними суд... Нам потрібні саме такі уроки, які викладає Біблія, бо вона не тільки описує самі гріхи, але й відплату, яка йде за ними. Смуток і розкаяння винних, стогони ураженої гріхом душі долинають до нас з глибини століть, нагадуючи: як тоді, так і тепер людина потребує прощення і милості Бога... Біблійна історія зміцнює тремтяче серце надією на Божу милість. Нам не слід впадати у відчай, якщо врахувати, що й інші люди, як і ми, боролися з розчаруваннями і долали такі самі спокуси, однак вони знову вставали на справжню основу й отримували благословення від Бога. Натхненні слова втішають і радують загублені душі. Хоч патріархам і апостолам були властиві людські немочі, проте завдяки своїй вірі вони заслужили схвалення Неба, боролися силою Господа та здобували чудові перемоги. Таким чином, ми можемо сподіватися на силу викупної Жертви і перемагати в Ім’я Ісуса (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 12-15).

. дiтей Бог пам’ятаc- про Своiх

29 грудня, середа

«Горе землі й морю, бо до вас зійшов диявол, який у великій люті, знаючи, що має обмаль часу!» (Об’явл. 12:12).

У

всі віки вибрані Богом свідки зазнавали ганьби й гоніння за істину. Йосипа лихословили й переслідували... За Давидом, обраним Божим вісником, вороги полювали, як за диким звіром... Степана каменували за те, що він проповідував розп’ятого Христа. Павла кидали до в’язниці, били палицями, каменували і в результаті віддали на смерть... Іван був засланий на острів Патмос «за Слово Боже і за свідчення Ісуса Христа». Ці приклади людської стійкості свідчать про вірність Божих обітниць – про незмінну присутність і зміцнюючу благодать Господа. Вони свідчать про те, що віра здатна протистояти силам світу (Дії апостолів, с. 575).

407

Прийдешній час горя й скорботи потребує від нас віри, яка змогла б подолати втому, голод і зволікання, – віри, яка не похитнеться навіть під час найсуворішого випробування (Велика боротьба, с. 621). Але багато святих з усіх народів i верств, знатні та прості, багаті й бідні, чорношкірі й білі, будуть найжорстокішим чином піддані ув’язненню. Улюблені Богом зазнають тяжких страждань, вони будуть закуті в кайдани, знемагатимуть за тюремними ґратами; одних засудять до страти, а інші будуть приречені на голодну смерть в жахливих темних підземеллях. Жодне людське вухо не почує їхні зойки; жодна рука не простягнеться їм на допомогу. Та чи забуде Господь Свій народ в часи випробовувань? Чи забув Він вірного Ноя, коли суди відвідали допотопний світ? Чи забув він Лота‚ коли вогонь зійшов з неба і спалив міста, рівнини?.. Чи забув Він Iллю, коли Єзавель поклялася, що його спіткає доля пророків Ваала? Чи забув Вiн Єремiю, коли той знемагав у темній i страшній ямі? Чи забув Він трьох юнаків у вогняній печі або Даниїла у лев’ячій ямі?.. Хоч вороги і зможуть вкинути їх до в’язниці, та тюремні стіни не здатні перешкодити їхньому спілкуванню із Христом. Той, Хто бачить кожну їхню слабкість, Хто знайомий з кожним їхнім випробовуванням, – вищий за будь-яку земну владу; ангели відвідають їх самотні тюремні камери і принесуть їм світло i неземний мир (там само, с. 626, 627).

30 грудня, четвер

Насамперед…

«Шукайте перш за все Царства Божого і Його праведності, а це все вам додасться» (Матв. 6:33).

Ц

я обітниця ніколи не підведе. Ми ніколи не зможемо отримати Божого благовоління, якщо не вико­наємо умов, на яких воно дароване. Але якщо ми будемо чинити саме так, до нас прийдуть спокій, достаток і мудрість, які світ ніколи не зможе ані дати, ані забрати... Покірний розум і вдячне серце піднімуть нас над дріб’язковими і серйозними труднощами. Чим менше завзяття, старанності й пильності 408

ми проявляємо в служінні Господу, тим більше зосереджуємося на собі, і кожен невеликий пагорб виростає в наших очах у величезну непереборну гору труднощів... Мойсей став сильним у Бозі, коли на нього був покладений тягар Божої роботи. Він довгі роки пас отари свого тестя Їтра, і це заняття стало для нього цінним досвідом, який навчив його справжньої покори... Повеління звільнити Ізраїль із рабства здавалося надмірно важкою ношею, але в Божому страху Мойсей прийняв доручення. Зверніть увагу на результат: Мойсей не опустив цю роботу до рівня власної некомпетентності, але завдяки силі Божій доклав максимум зусиль, щоб піднятися й освятитися до рівня тієї священної місії, яка була йому доручена. Мойсей ніколи б не підготувався до виконання своєї відповідальної роботи, якби чекав, коли Бог усе зробить за нього. Небесне світло засяє для тих, хто відчуває потребу в ньому і шукає його, як прихований скарб. Але якщо ми опускаємося до стану млявості й бездіяльності, дозволяючи сатані панувати над нами, Бог не пошле нам Свого натхнення. Якщо ми не почнемо максимально використовувати ті можливості, які Він нам дав, то назавжди залишимося слабкими й невмілими. Якщо ми хочемо приготуватися до роботи, яку Бог бажає нам довірити, то повинні багато молитися і використовувати всі наші розумові здібності. Деякі так і не досягають того становища, яке могли б зайняти, оскільки очікують, що Бог зробить за них те, що вони можуть зробити самі Його силою. Усі, хто хоче приносити користь у цьому житті, повинні підкоритися найсуворішій розумовій і моральній дисципліні, і тільки після цього Бог допоможе їм, об’єднавши Свою Божественну силу з їхніми людськими зусиллями... Шкідливі звички не можна перемогти єдиним зусиллям. Власне «я» можна підпорядкувати тільки в тривалій суворій боротьбі (Свідчення для Церкви, т. 4, с. 610-612).

409

31 грудня, п’ятниця

Божий задум щодо мене

«Бо врадив Господь Саваот, і хто Його раду відмінить? А рука Його витягнена, й хто відверне її?» (Ісаї 14:27).

К

ожний герой в історії посідає своє місце і несе свій хрест, оскільки велична Божа справа, згідно з Його задумом, здійснюється людьми, які приготували себе для виконання доб­ рої чи злої ролі. Ті, хто опирається праведності, стають знаряддями нечестя. Ніхто не змушує їх до такого способу дій. Вони не повинні ставати знаряддям зла, як не повинен був стати Каїн (Біблійний коментар АСД, т. 5, с. 1104. Коментар Е. Уайт). Люди з різними характерами, праведники та грішники, ­займуть відведені їм місця в Божому плані. Вони відіграють свою роль в історії за допомогою характерів, які сформували. Під час кризи вони займуть ті місця, до яких себе приготували. Віруючі й невіруючі ‒ усі виступлять у ролі свідків, які підтверджують істину, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Усі сприятимуть здійсненню Божих цілей, подібно до Анни, Каяфи, Пилата й Ірода. Віддавши на смерть Христа, священики думали, що здійснюють свої цілі, але несвідомо виконували Божий намір (Рев’ю енд Геральд, 12 червня 1900 р.). Погляд Бога проникає в крихітну створену Ним насінину і бачить заховану в ній красиву квітку, кущ або високе розлоге дерево. Так само Він бачить можливості в кожній людській істоті. Наше перебування на землі має певну мету. Бог дав нам Свій план щодо нашого життя і бажає, щоб ми досягли найвищого рівня розвитку... Бог бажає, щоб ми постійно зростали у святості, щасті й послуху Його волі. Усі мають здібності, і нам потрібно вважати їх священними талантами... Нехай молоді люди дивляться на Христа як на зразок, до якого повинні уподібнюватися. Вони мають плекати святе прагнення, виявлене Ним у житті, а саме: своїм життям покращити цей світ. І до цієї роботи вони покликані (Служіння зцілення, с. 397, 398). Вам потрібно... встановити такий зв’язок із суспільством і життям, щоб ви могли відповідати намірам Божим, які Він мав, створюючи вас (Вісті для молоді, с. 36).

410

Е

Про автора

ллен Гоулд (Гармон) Уайт, одна із засновників Церкви адвентистів сьомого дня, письменниця, лектор і радник, особистість, котра, як вірять адвентисти сьомого дня, була наділена даром пророцтва, народилася 26 листопада 1827 року в місті Горхем, штат Мен, і була однією з восьми дітей Роберта і Юніс Гармон. Усі роки свого сімдесятирічного служіння Церкві Еллен активно займалася письменницькою діяльністю. За цей час з-під її пера вийшло близько 100 000 рукописних сторінок. На створення лише цієї чудової спадщини в неї могло піти ціле життя, якби вона присвячувала майже весь свій час літературній діяльності. Проте служіння сестри Уайт Церкві охоплювало набагато ширшу сферу, ніж письменництво. У її щоденниках описані численні публічні виступи, поїздки, робота з людьми, прийом гостей, участь у справах Церкви, а також праця як господині, матері й дружини. Бог рясно благословив діяльність Еллен Уайт. Усі її прагнення й інтереси, радощі й переживання – усе її життя – були нерозривно пов’язані з просуванням справи, яку вона любила. Еллен Уайт відома як автор-жінка, творів якої найбільше перекладено у світі, а також як автор, творів якого найбільше перекладено з-поміж інших авторів в історії Америки. Наприклад, книга «Дорога до Христа» доступна читачам на понад 100 мовах. Віддавши все своє життя служінню Богові й людям, Еллен Уайт померла 16 липня 1915 року з твердою надією на Того, у Кого повірила.

Бiографiчнi нотатки Еллен Г. Уайт (1827-1915)

Ранні роки (1827-1860) Народившись пізньої осені на фермі поблизу Горхем, штат Мен, Еллен Гармон провела дитинство і юність неподалік від Портленда. У 1846 році вона вийшла заміж за Джеймса Уайта. Молода сім’я, зазнав­ши чималих поневірянь і труднощів, переїжджала з місця на місце по всій Новій Англії, підтримуючи й настановляючи своїх одновірців за допомогою проповідей, відвідувань та друкованих видань. Надрукувавши і розповсюдивши 11 випусків «The Present Truth», у 1850 році вони почали видавати в м. Париж, штат Мен, газету «Second Advent Review and Sabbath Herald» (нині журнал «Adventist Review»). На початку 50-х років вони переїхали спершу до Саратога-Спрінгс, штат Нью-Йорк, потім до Рочестера в тому ж штаті, поки в 1855 році не оселилися в Баттл-Кріку, штат Мічиган, де прожили наступні 20 років.

411

1827, 26 листопада Народилася в Горхем, штат Мен.

1836, жовтень Отримала травму голови в Портленді, штат Мен. Уперше почула проповідь Вільяма Міллера про 1840, березень скорий Прихід Христа. Прийняла хрещення і стала членом Методистської 1842, 26 червня церкви.

1844, 22 жовтня Пережила розчарування у зв’язку з тим, що Прихід Христа не відбувся.

1844, грудень Перше видіння. Поїздка на схід штату Мен для зустрічі з віруючими; 1845, весна знайомство із Джеймсом Уайтом.

1846, 30 серпня Вийшла заміж за Джеймса Уайта.

1846, осінь Прийняла суботу як день Господній.

1847-1848 Займалася домашнім господарством у Топшемі, штат Мен. Народження першого сина, Генрі Ніколса.

1847, 26 серпня 1848, 20-24 квітня Була присутня на першій конференції адвентистів, які святкували суботу, у Роккі-Хілл, штат Коннектикут.

1848, 18 листопада Видіння про необхідність почати видавничу діяль-

ність – «Потоки світла». Вихід у світ першого з одинадцяти номерів «The 1849, липень

Present Truth» («Істина для теперішнього часу»). Народження другого сина, Джеймса Едсона.

1849, 28 липня Кілька переїздів, пов’язаних із видавничою діяльніс- 1849-1852 тю чоловіка.

1851, липень Вихід першої книги – «A Sketch of Experience and

Views» («Досвіди і видіння»). Перебування в Рочестері, штат Нью-Йорк, де Джеймс 1852-1855

видавав «Review and Herald» («Рев’ю енд Геральд»)

та «Youth’s Instructor» («Наставник молоді»).

1854, 29 серпня Народження третього сина, Вільяма Кларенса.

1855, листопад Переїзд разом із друкарським верстатом до Баттл-Кріка, штат Мічиган. Виходить у світ 16-сторінкова брошура «Свідчення 1855, грудень для Церкви» № 1.

1856, весна Переїзд до власного будинку на Вуд-стрит.

1858, 14 березня Видіння про «Велику боротьбу» в Ловеттс-Гроув, штат Огайо.

1860, 20 вересня Народження четвертого сина, Джона Герберта.

1860, 14 грудня Смерть Джона Герберта у віці трьох місяців.

Період становлення Церкви (1860-1868 рр.) У 1860-і роки Еллен Уайт і її чоловік перебували на передовій лінії боротьби за становлення Церкви адвентистів сьомого дня як постійної організації. Крім того, це десятиліття ознаменувалося і тим, що був зроблений акцент на важливості здоров’я. Відгукнувшись на заклик сестри Уайт, Церква побачила й усвідомила значення здоро-

412

вих звичок у християнському житті. У відповідь на її «різдвяне видіння» (1865 р.) було відкрито наш перший лікувальний заклад – Західний інститут реформи здоров’я (1866 р.) Згодом цей інститут був перетворений на Баттл-Крікський санаторій.

1860, 29 вересня Прийнято назву – Церква адвентистів сьомого дня.

1861, 8 жовтня Створення Мічиганської конференції. Створення Генеральної Конференції адвентистів 1863, травень

сьомого дня. Видіння про реформу здоров’я в Отсего, штат Мічиган.

1863, 6 червня 1863, 8 грудня Смерть старшого сина, Генрі Ніколса, у Топшемі, штат Мен.

1864, літо Вихід у світ 4-го тому «Духовних дарів» із

30-сторінковою статтею про реформу здоров’я.

1864, серпень-вересень Дорогою до Бостона, штат Массачусетс, відвідала

медичний заклад Джеймса Ч. Джексона «Наш дім на

пагорбі» в Денсвіллі, штат Нью-Йорк.

1865 Публікація серії із шести брошур «Здоров’я, або як жити».

1865, 16 серпня Джеймса Уайта розбиває параліч.

1865, 25 грудня Видіння із закликом створити медичний заклад.

1865, грудень Сестра Уайт відвозить Джеймса Уайта на північ

штату Мічиган, аби прискорити його одужання.

1866, 5 вересня Відкриття Західного інституту реформи здоров’я, попередника Баттл-Крікського санаторію.

1867 Покупка ферми в Грінвіллі, штат Мічиган, будівниц-

тво житла, ведення господарства та літературна праця.

Період табірних зібрань (1868-1881 рр.) До кінця 1872 року Еллен Уайт проживала то в Грінвіллі, то в Баттл-­ Кріку, потім поділяла свій час між Мічиганом і Каліфорнією. Зими присвячувала літературній праці та видавничій діяльності, а влітку відвідувала табірні зібрання, у деякі роки – до 28 разів! У цей період були опубліковані «Свідчення» №№ 14-30, включені нині в тт. 2-4 «Свідчення для Церкви».

1868, 1-7 вересня Відвідала перше табірне зібрання адвентистів сьомого дня в кленовому гаю брата Рута в м. Райт,

штат Мічиган.

1870, 28 липня Другий син, Джеймс Едсон, одружився у свій двад- цять перший день народження.

1870 Вихід у світ першого тому «Духа пророцтва»,

попередника «Патріархів і пророків».

1872, липень-вересень Відпочивала у Скелястих горах і писала дорогою до Каліфорнії. Проживала то в Баттл-Кріку, то в Каліфорнії, відвіду- 1873-1874

вала табірні зібрання; кілька місяців 1873 року

провела в Колорадо, де відпочивала і писала.

1874, 1 квітня Велике видіння про просування Божої справи в

Каліфорнії, Орегоні та за кордоном.

413

1874, червень Провела разом із Джеймсом Уайтом в Окленді,

штат Каліфорнія, де він створював видавництво

«Пасифік Прес» та організовував видання «Ознак часу».

1875, 3 січня У Баттл-Кріку на посвяченні Баттл-Крікського

коледжу. Видіння про видавництва в інших країнах. Вільям Кларенс, третій син, менеджер «Пасифік 1876, 11 лютого

Прес», одружився у віці двадцяти одного року.

1876, серпень Звернулася з промовою до 20000 учасників на

табірному зібранні в Гроувленді, штат Массачусетс.

1877 Вихід у світ другого тому «Духа пророцтва»,

попередника книги «Христос – надія світу».

1877, 1 липня Промова про стримання, виголошена ​​перед 5000 слухачів у Баттл-Кріку.

1878 Вихід у світ третього тому «Духа пророцтва»,

попередника останньої частини книги «Христос –

надія світу» та книги «Дії апостолів».

1878, листопад Провела зиму в Техасі. Залишила Техас для участі в літніх табірних зібраннях.

1879, квітень Із хворим чоловіком у Баттл-Кріку.

1881, 1 серпня 1881, 6 серпня Смерть Джеймса Уайта. Десятихвилинна промова на похоронах 1881, 13 серпня Джеймса Уайта в Баттл-Кріку.

Період 1880-1891 рр. Після смерті Джеймса Уайта в серпні 1881 року Еллен Уайт оселилася в Каліфорнії, проживаючи по черзі то в Хілдсбурзі, то в Окленді. Багато працювала, займаючись літературною діяльністю та виступаючи перед людьми, поки не вирушила до Європи в 1885 році у відповідь на заклик Генеральної Конференції. Два роки, проведених у Європі, Е. Уайт проживала у швейцарському Базелі, за винятком трьох тривалих візитів до скандинавських країн, Англії та Італії. Повернувшись до Сполучених Штатів у серпні 1887 року, незабаром вирушила на захід країни до свого дому в Хілдсбургу. Відвідала з’їзд Генеральної Конференції, що відбувся в жовтні-листопаді 1888 року в Міннеаполісі; після з’їзду, проживаючи в Баттл-Кріку, працювала в громадах заходу і сходу країни. Після року перебування на сході повернулася до Каліфорнії, але незабаром знову була запрошена на з’їзд Генеральної Конференції в жовтні 1889 року в Баттл-Кріку. Залишалася поблизу Баттл-Кріка до самого від’їзду до Австралії у вересні 1891 року.

1881, листопад

1882

414

Відвідала табірне зібрання в Сакраменто, штат Каліфорнія, брала участь у складанні планів зі створення коледжу на заході країни; коледж був відкритий 1882 року в Хілдсбурзі. Вихід у світ книги «Ранні твори», до якої увійшли три перших книги Е. Уайт.

1884

1884

1885, літо 1887, літо 1888, жовтень- листопад 1889

1890 1891, 12 вересня

Останнє записане публічне видіння в Портленді, штат Орегон, на табірному зібранні. Виходить у світ четвертий том «Духа пророцтва», попередник книги «Велика боротьба». Поїздка до Європи. Вихід у світ «Великої боротьби». Відвідала з’їзд Генеральної Конференції в Міннеаполісі. Вихід у світ п’ятого тому «Свідчення для Церкви», що охоплює «Свідчення» №№ 31-33 – 746 сторінок. Вихід у світ «Патріархів і пророків». Подорож до Австралії через Гонолулу.

Австралійський період (1891-1900 рр.) Відгукнувшись на заклик Генеральної Конференції відвідати Австралію для допомоги в організації освітньої роботи, Еллен Уайт прибула до Сіднея 8 грудня 1891 року. Вона прийняла запрошення не дуже охоче, оскільки бажала продовжити роботу над більш об’ємною книгою про життя Христа. Незабаром після приїзду в неї почалося ревматичне запалення, яке прикувало її до ліжка на вісім місяців. Незважаючи на сильні болі, сестра Еллен продовжувала писати. На початку 1893 року вирушила до Нової Зеландії, де працювала до кінця року. Повернувшись до Австралії наприкінці грудня, відвідала перше австралійське табірне зібрання. На цьому зібранні були складені плани щодо створення навчального закладу. Ці плани були здійснені в Куранбонзі, за сто п’ятдесят кілометрів на північ від Сіднея, де була організована школа, котра згодом стала Авондейлським коледжем. Еллен Уайт придбала неподалік ділянку землі і побудувала там до кінця 1895 року будинок під назвою «Саннісайд». Вона проживала в цьому будинку, займаючись літературною діяльністю та відвідуючи громади аж до повернення до Сполучених Штатів у серпні 1900 року.

1892, червень Промова на відкритті Австралійської біблійної школи у двох

орендованих будинках у Мельбурні.

1892 Вихід у світ книг «Дорога до Христа» і «Служителі Євангелія».

1894, січень Участь у складанні планів зі створення постійно

діючого навчального закладу в Австралії.

1894, 23 травня Відвідання Куранбонга.

1895, грудень Переїзд до садиби «Саннісайд» в Куранбонзі, де була

написана більша частина книги «Христос – ­ надія світу».

1896 Вихід у світ книги «Небесні принципи щасливого життя».

1898 Вихід у світ книги «Христос ­– надія світу».

1899-1900 Заохочувала створення Сіднейського санаторію.

1900 Вихід у світ книги «Наочні уроки Христа».

1900, серпень Від’їзд з Австралії і повернення до Сполучених Штатів.

415

Життя в Елмсхевені (1900-1915 рр.) Оселившись в Елмсхевені, своєму новому будинку неподалік від міста Сент-Хелена на півночі Каліфорнії, Еллен Уайт розраховувала присвячувати більшу частину свого часу письменницькій праці. Їй було вже сімдесят два роки, і вона прагнула завершити ще кілька книг. Тоді Еллен Уайт навіть не уявляла собі, скільки поїздок, консультацій та виступів чекає її попереду. Криза, яка виникла в результаті протистояння в Баттл-Кріку, також забрала в неї чимало сил і часу. Однак, присвячу­ ючи літературній праці ранні ранкові години, за роки перебування в Елм­схевені вона встигла закінчити дев’ять книг.

1900, жовтень – Оселилася в Елмсхевені.

1901, квітень – Відвідала з’їзд Генеральної Конференції в Баттл-Кріку.

1902, 18 лютого – Пожежа в Баттл-Крікському санаторії.

1902, 30 грудня – Пожежа у видавництві «Рев’ю енд Геральд».

1903, жовтень – Участь у вирішенні кризи, пов’язаної з пантеїзмом.

1904, квітень-вересень – Вирушила на схід, щоб допомогти організувати

роботу в столиці країни Вашингтоні, відвідати сина

Едсона в Нешвіллі й узяти участь у важливих зустрічах.

1904, листопад-грудень – Участь у створенні санаторію «Парадайз Веллі».

1905, травень – Відвідала з’їзд Генеральної Конференції в м. Вашингтоні.

1905 Вихід у світ книги «Служіння зцілення».

1905, червень-грудень – Участь у створенні санаторію «Лома Лінда».

1906-1908 Літературна праця в Елмсхевені.

1909, квітень-вересень – На вісімдесят другому році життя вирушила до

м. Вашингтон на з’їзд Генеральної Конференції.

Це була її остання поїздка на схід.

1910, січень – Відіграла помітну роль у створенні коледжу для медиків місіонерів у Лома Лінді.

1910 Робота над завершенням книги «Дії апостолів» та новим

виданням «Великої боротьби».

1911-1915 — Через похилий вік здійснила лише кілька поїздок до

південної Каліфорнії. В Елмсхевені продовжувала роботу

над книгами, завершуючи «Пророки і царі» та «Поради

батькам і вчителям».

1915, 13 лютого – Впала у своєму будинку в Елмсхевені і зламала стегно.

1915, 16 липня — Завершилося життя Еллен Уайт. Останніми її словами були:

«Я знаю, у Кого повірила». «Свідчення для Церкви» (тт. 6-9)

також були опубліковані в роки життя в Елмсхевені. Ранковi читання 2017 р. Еллен Уайт

Боротьба i мужнicmь Äèðåêòîð âèäàâíèöòâà Â. Äæóëàé, гîëîâíèé ðåäàêòîð Ë. Êà÷ìàð, пåðåêëàä Í. Êà÷ìàð, редактор Л. Шаповал, кîðåêòîðи: Ю. Вальчук, ². Äæåðäæ, кîìï’þòåðíà âåðñòêà Â. Êóçüìåíêî, дèçàéíåð îáêëàäèíêè А. Аптер, в³äïîâ³äàëüíà çà äðóê Ò. Ãðèöþê Ïàï³ð ãàçåòíèé. Îôñåòíèé äðóê. ϳäïèñàíî äî äðóêó 28.09.2016 ð. Ãàðí³òóðà Октава. Íàêëàä 6 400 ïðèì³ðíèê³â. Âèäàâíèöòâî «Äæåðåëî æèòòÿ» 04107, ì. Êè¿â, âóë. Ëóê’ÿí³âñüêà, 9/10-À òåë. (044) 425-6906, ôàêñ 467-5064, Å-mail: dzherelo@ukr.net, www.adventist.org.ua

416