Частина 1. Гуманітарні та суспільні науки by u-conferences.org/csps

2013 №3 МІЖНАРОДНА НАУКОВО – ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ «НАУКА І ПРАКТИКА В СУЧАСНОМУ СВІТІ: АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ»

Частина 1. Гуманітарні та суспільні науки Часть 1. Гуманитарные и общественные науки

1 Київ - 2013

Центр Науково – Практичних Студій

Міжнародна науково – практична конференція «Наука і практика в сучасному світі: актуальні проблеми та тенденції розвитку» ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 18 грудня 2013р.)

Центр Научно – Практических Студий ПРОБЛЕМИ ТА ТЕНДЕ Международная научно - практическая конференция «Наука и практика в современном мире: актуальные проблемы и тенденции развития» СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ Международной научно - практической конференции (г.Киев, Украина, 18 декабря 2013 г.)

МІЖНАРОДНА НАУК ПРАКТИКА В СУЧАСНАЛЬНІ ОВО – ПРАКТИЧНА КОНКА І

Київ - 2013 2

УДК 7/9+3](082) ББК 6/8я431 Н34 Наука і практика в сучасному світі: актуальні проблеми та тенденції розвитку. Збірник матеріалів Міжнародної науково – практичної конференції (м. Київ, Україна, 18 грудня 2013р.). Частина 1. – Г уманітарні та суспільні науки. - Центр Наук ово – Практичних Студій, 2013. - 173с. У збірник у містяться статті (тези доповідей) подані на Міжнародн у науково - практичн у конференцію «Наука і практика в сучасному світі: акт уальні проблеми та тенденції розвитк у». Присвячено теоретичним та практичним аспектам гуманітарних та суспільних наук в Україні та іноземних державах. Збірник розрахований на учасників конференції, а також вчених, викладачів, аспірантів, ст удентів та інших фахівців, які цікавляться та здійснюють дослідження в галузі гуманітарних чи суспільних наук . Усі матеріали друкуються в авторській редакції. Центр Науково – Практичних Студій не завжди поділяє погляди авторів (учасників) конференції, викладені у цьому збірнику, та не несе відповідальності за зміст матеріалів, наданих авторами для п ублікації.

Наука и практика в современном мире: актуальные проблемы и тенденции развития. Сборник материалов Международной научно практической конференции (г.Киев, Украина, 18 декабря 2013г.). Часть 1. Гуманитарные и общественные науки – Центр Научно - Практических Ст удий , 2013. - 173с. В сборнике содержатся статьи (тезисы докладов) поданные на Межд ународн ую научно - практическ ую конференцию «Наука и практика в современном мире: акт уальные проблемы и тенденции развития» . Посвящено теоретическим и практическим аспектам гуманитарных и общественных наук в Украине и зарубежных стран ах. Сборник рассчитан на участников конференции, а также ученых, преподавателей, аспирантов, ст удентов и других экспертов, которые интересуются и проводят исследования в сфер е гуманитарных или общественных наук . Все материалы пе чатаются в авторской редакции. Центр Научно - Практических Студий не всегда разделяет взгляды авторов (участников) конференции, изложенные в этом сборнике, и не несет ответственности за содержание материалов, представленных авторами для публикации.

ЗМІСТ / СОДЕРЖАНИЕ Зима Ю.П. Розвиток BI-технології як інструменту стратегічного обліку………………...……6 Федоришин В.С. Комунальна власність територіальних громад: управлінський аспект розвитку…………………………………………………………………………………………...…8 Дідківський І.А.Особливості та перспективи розвитку спортивно-оздоровчого туризму в Україні…………………………………………………………………………………………..….10 Довгалюк І.М., Дудко Р.І. Заробітна плата найманих працівників в Україні..........................12 Дячук В.М. Державна соціальна допомога сім’ям з дітьми…………………………………....14 Лоїк І.І. Ефективність податкової роботи: сучасний аспект та перспективи………………....16 Мусінькевич О. М. Стратегія удосконалення системи оплати праці……………………...….21 Номировський Д.П. Динаміка розвитку та основні підходи до визначення ринкової економічної системи……………………………………………………………………………....24 Номировський Д.П. Сучасні маркетингові концепції функціонування підприємства в ринковій економіці……………………………………………………………………………..….29 Панкевич А.О. Специфічні особливості молодіжного дозвілля……………………………....34 Панкевич А.О. Аналіз основних видів та форм молодіжного туризму на сучасному етапі…………………………………………………………………………………..……………. 38 Присяжна Р. В. Характер та особливості реклами в туристичному бізнесі…..........................43 Присяжна Р. В. Інформаційні технології в туристичному бізнесі………………………….....45 Сидорук Д.С., Шимчук К.В., Діжицький К.О. Оцінка стану виплати заробітної плати в Україні……………………………………………………………………………………………...47 Сидорук В. Ю. Вплив обліку власного капіталу на прогнозовану фінансову звітність…………………………………………………………………………………………….49 Скляр Т.Г. Тіньова економіка як одна із проблем фінансово-економічних проблем розвитку економіки…………………………………………………………………………………………...52 Химич Г.М. Виробництво біопалива як стратегічний напрям економічного розвитку АПК………………………………………………………………………………………………....54 Жуков Б. М., Дианова В. А.Развитие региональных экономик в условиях пространственного обособления и неравномерности хозяйственных процессов.…………....57 Бекулов Х.М. Проблемы инвестиции и накопления основного капитала в субъектах Северного Кавказа……………………………………………………............................................62 Златова С.И. Теоретические основы анализа кредитоспособности заемщика…………….....67 Клименко В.И. Особенности внедрения реализации инновационной стратегии предприятий легкой промышленности Винницкого региона………………….................................................70 Войтешук А.С. Совершенствование системы мотивации деятельности персонала компании ОАО «Промтех»……………………………………………………………………………………74 Войтешук А.С. Исследование и совершенствование бизнес-среды ОАО «СТАЛЬ»…..…….76 Дьяченко О.Н. Кадровая политика и кадровые риски…………………………………………78 Земкова А.С. Перспективы развития бенчмаркинга…………………………………………...80 Казун Е.А. Предложения по повышению эффективности производства на РУПП «Брестхлебпром» филиал Лунинецкий хлебозавод………………………………………….….82 Казун Е.А. Предложения по оптимизации номенклатуры и ассортимента на предприятии УПТК ОАО «Стройтрест №2»……………………………………………………………………85 Мацукевич А. В. Конкурентоспособность предприятия ОАО «Пинский мясокомбинат»……………………………………………………………………………………..88 Михалевич А. А. Влияние лидерских качеств на стиль руководства организации………….91 Михалевич А. А. Мотивация персонала………………………………………………………...94 Ничипорчик В. И., Битель А. А.Управление рекламной деятельностью…............................97 Ничипорчик В. И., Битель А. А.Эффективность управления и планирование производством на предприятии………………………………………………………………………………….…99 Спирова А. А. Оценка рисков потребительского кредитования 4

в Республике Саха (Якутия)……………………………………………………………….…….101 Фирончик Ю. И. Оценка эффективности организации труда руководителя СООО«Импэкссеврис» (ГК«Содружество»)…………………………………………………...106 Фирончик Ю. И. Анализ системы организации труда руководителя в СООО «Импэкссеврис» (ГК «Содружество»)………………………………………….........................109 Чорнокондратенко А. Н. Современная концепция маркетинг микс на примере рынка фото услуг……………………………………………………………………………………………….112 Шабатько Е. А. Организация инновационного менеджмента……………………………….114 Шабатько Е. А. Особенности инноваций как объектов управления………………………...117 Харченко О. С. Розвиток монологічного мовлення на уроках української мови…………..119 Толкачева О.В., Пономаренко Т.Н. Кейс метод как форма контекстного подхода при обучении английскому языку студентов неязыковых специальностей………………………123 Белоконь О. В. Механизмы выдвижения на лидерскую позицию…………………………...125 Шпилевая И. Е. Базовые качества профессиональной компетентности студента – психолога………………………………………………………………………………………….129 Бессчетнова О. В.Международный опыт решения проблемы сиротства (на примере стран Западной Европы)…………………………………………………………...133 Дубинина А.В. Дубинина С.В. Волонтерское движение как субъект социальной работы……………………………………………………………………………………………..137 Дубинина А.В. Дубинина С.В. История возникновения и становления волонтерства в России……………………………………………………………………………………………..139 Дубинина А.В. Дубинина С.В. Подросток как субъект социального проектирования…….141 Гіптерс З. В. Впровадження економічної освіти та фінансової грамотності дітей і дорослих: традиції минулого і сучасність………………………………………………………………….143 Шалева Л.Б. Подготовка учителя в рамках совмещенного бакалавриата по направлению «Педагогическое образование»………………………………………………………………….151 Садовник О.Я. Иностранный язык в курсовом и дипломном проектировании как направление повышения качества подготовки студентов……………………………………..154 Шевченко Ю.В. Идеи В.Н.Сороки-Росинского для построения системы предпрофильной подготовки учащихся основной школы………………………………………………………...157 Мухоплева Т.М. Этнотолерантность в сфере общего образования………………………….159 Кропивко О.М. Трансформація соціально-професійної структури сільського населення України в 90-х рр. ХХ ст…………………………………………………………………………162 Ковальчук С.В. Спортивная анимация как один из способов развлечения и укрепления здоровья…………………………………………………………………………………………...167 Фастова М. А. Посредничество в юридической науке: теоретико-правовой аспект………………………………………………………………………………………….......170

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

Комунальна власність територіальних громад: управлінський аспект розвитку Федоришин Василь Семенович, здобувач кафедри міжнародних економічних відносин Хмельницького національного університету Формування сучасної регіональної політики розвитку та ефективного управління комунальною власністю на сьогодні є питаннями актуальними як з точки зору управлінських аспектів, так і з позиції соціально-економічного розвитку територіальних громад зокрема. В статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначається, що за дорученням відповідних рад вирішуються питання продажу, передачі в оренду або під заставу об’єктів комунальної власності, які мають забезпечують потреби територіальних громад. Про те в більшості випадків, без врахування рішень відповідних селищних та міських рад, рішення приймаються з посиланням на частину 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» та мають деяку невизначеність [1, с. 32]. З огляду на це та інші проблемні аспекти цього питання, покращити стан справ можна завдяки розробці дієвого механізму передачі комунальної власності в розрізі формування бюджету та соціально-економічного розвитку територіальних громад. Для адекватності протікання вищеозначеного в практичній діяльності доцільно використовувати комплексний управлінський підхід, адаптований на основі техно- та людиноорієнтованого. Метою реалізації такого підходу є задоволення потреб людини, хоча засобами та показниками результативності ці підходи різняться. Кожному з них характерні власна система показників (індикаторів) вимірювання результатів діяльності та методологія відстеження ступеню досягнення визначених орієнтирів. Техноорієнтований підхід акумулює інфраструктурні показники, які є засобами задоволення потреб населення територіальної громади. Зворотній зв'язок при цьому здійснюється через відстеження статистичної інформації – кількість квадратних метрів житла, ліжок у лікарнях, обсяг засвоєних коштів тощо. Ступінь досягнення певних завдань та доцільність відповідних дій визначається працівниками органів управління. Людиноорієнтований орієнтується на кінцевий результат – задоволення потреб населення. У цьому випадку зворотній зв'язок здійснюється на основі соціальної інформації. Показниками за такого підходу є індекс людського розвитку: довголіття, освіченість, рівень добробуту, який можна оцінити через дохід на душу населення, ступінь задоволення різноманітними послугами, станом безпеки, навколишнього середовища [3, с. 115]. Обидва підходи у сфері управління комунальною власністю можуть мати як переваги так і недоліки. Перший, техноорієнований, дає можливість органам місцевого самоврядування формувати завдання без відому громади, завдання при цьому виявляються більш перспективними та масштабними. За такого підходу можливі екологічні та соціальні втрати. Використання іншого увага органів місцевого самоврядування може бути спрямована на вирішення поточних, близьких до громади соціальних завдань, не таких перспективних з економічної точки зору, а тому вірогідність застосування інновацій тут є доволі низькою. Підсумовуючи викладене слід зазначити, що обидва підходи (техно- і людиноорієнтований) можуть взаємодоповнювати один одного. Проте для обґрунтованих управлінських рішень показники людиноорієнтованого мають бути трансформовані в технічні показники планів дій управлінських структур [2, с. 125]. Одним із основних показників його оцінки є індекс людського розвитку, який тісно корелює із здійсненням управлінських функцій на засадах сталого та збалансованого соціально-економічного розвитку територіальних громад. Перспективою в питаннях управління комунальною власністю територіальних громад має стати формування нової концепції іі розвитку на основі прийняття закону про комунальну власність.

Список використаної літератури: 1. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1997. - №24. - С. 170. 2. Рубцов В. П. Про ще одну можливість участі громади у контролі й управлінні / В. П. Рубцов // Роль громадських організацій та інших неурядових структур у становленні та розвитку місцевого самоврядування в Україні : наук.-практ. посіб. / за ред. В. В. Кравченка. – К.: Атіка, 2003. – С. 123-128. 3. Куценко В. І. Соціальна сфера : реальність і контури майбутнього (питання теорії і практики) : монографія / В. І. Куценко. - Ніжин: ТОВ «Видавництво Аспект-Поліграф», 2008. – 818 с.

Особливості та перспективи розвитку спортивно-оздоровчого туризму в Україні Дідківський І.А., студент Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ Туризм, як елемент економіки, має велике значення для значної кількості країн. В Україні, туризм, як економічний сектор, останнім часом набирає дедалі більшого значення, оскільки забезпечує необхідні фінансові ресурси для влаштування, розвитку інфраструктури міст, областей, підтримки та реконструкції архітектурних пам’яток, атрактивних об’єктів, подальшого розвитку туристичної сфери у країні загалом. Досить популярним у світі, вже сформованим та всесвітньо визнаним є спортивнооздоровчий туризм. Спортивно-оздоровчий туризм – вид туризму, при якому подолання певної відстані, території, маршруту здійснюється активним способом, покладаючись на власні вольові і фізичні зусилля [1, с. 77]. Саме активна форма пересування на чистій або умовно чистій в екологічному плані території з гарними краєвидами дає значний оздоровчий ефект [1, с. 48]. Рухаючись цікавим, живописним туристичним маршрутом та реалізовуючи власний фізичний потенціал, при цьому надміру не перевантажуючись, людина змінює звичну для неї діяльність та отримує задоволення, яке посилюється оздоровчим ефектом. Даний вид туризму дозволяє отримувати, як фізичне, так і моральне задоволення. Більш детально функції спортивно-оздоровчого туризму досліджував Біржаков М. Б. Серед них він виділяє: - оздоровлення, відновлення сил, поліпшення медико-фізіологичних даних за допомогою зміни форм діяльності, дозованого руху, раціонального харчування, нервового розвантаження, підвищення адаптації до незвичних умов; - вдосконалення загальної і спеціальної фізичної підготовки, вироблення витривалості, спритності, сили, рівноваги; - формування практичних навичок в подоланні перешкод, оволодіння технікою пересування пішки, на лижах, їзди на велосипеді, греблі; - психічне вдосконалення і емоційне збагачення внутрішнього світу людини, виховання рішучості, впевненості в собі, відповідальності; - розширення краєзнавчого кругозору, поповнення знань з географії, біології, історії, етнографії і культури; - засвоєння теоретичних основ організації і проведення походів, розробки маршрутів, планування роботи туристських гуртків; - набуття спортивного досвіду для участі в походах і керівництва походами різного рівня складності, отримання спортивних розрядів і знань, підвищення майстерності і інструментальної підготовки [3, с. 76]. Основні поняття спортивно-оздоровчого туризму, його особливості та економічні аспекти розкриті у працях таких вчених, як М. Б. Біржаков, П. О. Масляк, Ю. В. Щур, О. Ю. Дмитрук та інших. Спортивно-оздоровчий туризм в Україні представлений такими основними видами: пішохідний, водний, гірський, велосипедний і спелеологічний. На практиці досить часто поєднується декілька видів туризму в одному турі. [2, с. 33]. Пішохідний туризм – вид спортивно-оздоровчого туризму, задачею якого є подолання групою туристів визначеного маршруту від місця відправлення до кінця за вказаний проміжок часу. Пішохідний і гірський туризм досить тотожні види, зокрема способом пересування – пішки, і спільними технічними прийоми подолання складного рельєфу, водних перешкод. Відмінність заключається у локації проходження та у спорядженні. На відміну від пішохідного туризму, де набір особистого і групового спорядження коригується в залежності від району, через який пролягає маршрут, у гірському туризмі обов’язковим є спеціальне альпіністське спорядження. [1, с. 54]. 10

Водний туризм – популярний в Україні вид спортивно-оздоровчого туризму в основі якого подолання маршруту водною поверхнею. Туристичні сплави здійснюються гірськими (р. Чорний Черемош, р. Чорна Тиса) і рівнинними (р. Південний Буг, р. Дністер) річками, також водний туризм передбачає рух по озерах та морях. Для руху по водоймах використовуються різноманітні плавучі засоби: човни різних типів, розбірні байдарки, катамарани та рафти. Для успішного безаварійного подолання водного маршруту туристи повинні знати основні гідрологічні характеристики і динаміку водних об’єктів [2, с. 125]. Велосипедний туризм – вид спортивно-оздоровчого, а також спортивного туризму (як окрема спортивна дисципліна), при якому велосипед використовується, як єдиний або основний засіб пересування. Переваги велосипедного туризму заключаються у відносно високій швидкості пересування, особливо у порівнянні з пішохідним, у високій прохідності, яка майже дорівнює пішохідному туризму, та у більшій зручності транспортування вантажу, оскільки вага спорядження лягає на велосипед, а не на плечі туристів. Географія велотуризму майже збігається з географією пішохідного туризму. Учасники походу повинні чітко повторювати маневри ведучого, зберігати необхідну дистанцію, сигналізувати про виникнення небезпеки. Кожен з учасників повинен знати правила дорожнього руху [2, с. 76]. Спелеологічний туризм – різновид спортивно-оздоровчого туризму, при якому маршрут подорожі проходить по підземним порожнинам, передбачає долання природних перешкод та використання спеціального спорядження. Складність спелеотуризму полягає у проходженні складних за рельєфом маршрутів в умовах відсутності природного світла, високої відносної вологості та невисокої температури повітря. Все це вимагає від туристів ретельної підготовки до подорожі, а також сили, витривалості, спритності, вправності у використанні засобів життєзабезпечення під землею та засобів страховки, стійких навичок у подоланні відповідних природних перешкод [3, с. 54]. На фоні високого рівня популярності спортивно-оздоровчого туризму у світі та росту інтересу до активного туризму в Україні, назріває необхідність у створенні певної програми розвитку вітчизняного спортивно-оздоровчого туризму. Для розширення кола нових туристів, утримання досвідчених постійних споживачів туристичних послуг такого типу, необхідно розвивати та удосконалювати існуючі туристичні програми, урізноманітнювати маршрути, додавати нові атракції, залучати туристів до нових видів дозвілля. Тобто, для збільшення числа туристів, потрібно, в першу чергу: - створювати нові туристичні маршрути початкового рівня складності; - створювати нові та удосконалювати існуючі маршрути для задоволення потреб туристів, які вже брали участь у спортивно-оздоровчих походах; - пропонувати індивідуалізовані тури для вибагливих туристів. Серед особливих вимог можуть бути: особливості харчування, додаткові транспортні послуги, незвичайно мала або дуже велика кількість туристів у групі, тривалість туру, особливості умов проживання, різноманітність дозвілля. Отже, маючи значні перспективи розвитку спортивно-оздоровчого туризму та повільні його темпи, необхідно системно та детально займатися його проблемами, розробляти нові програми, маршрути, залучати нових споживачів та підтримувати інтерес досвідчених туристів. Список використаної літератури: 1. Масляк П. О. Рекреаційна географія: навч. посіб. / П. О. Масляк. – К. : Знання, 2008. – 343 с. 2. Щур Ю. В. Спортивно-оздоровчий туризм: навч. посіб. / Ю. В. Щур, О. Ю. Дмитрук. – К. : Альтерпрес, 2003. – 232 с. 3. Биржаков М. Б. Введение в туризм / М. Б. Биржаков. – М. : Новое знание, 2009. – 135 с.

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

Державна соціальна допомога сім’ям з дітьми Дячук В.М., студент Хмельницького національного університету Соціальний захист сімей, у тому числі сімей з дітьми, забезпечується шляхом призначення та виплати їм органами праці та соціального захисту населення державних допомог, передбачених Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» [1]. Враховуючи те, що прожитковий мінімум відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» є базовим державним соціальним стандартом, на основі якого визначаються розміри основних державних соціальних гарантій, у 2013 році відбулося підвищення розмірів державних допомог. При цьому зростання розмірів прожиткового мінімуму забезпечило реальне зростання рівня гарантованих державою доходів для сімей з дітьми [2]. Відповідно до цього закону призначаються такі види державної допомоги сім'ям з дітьми:  допомога у зв'язку з вагітністю та пологами;  допомога при народженні дитини;  допомога при усиновленні дитини;  допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;  допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування;  допомога на дітей одиноким матерям. Розміри деяких видів державної соціальної допомоги сім’ям з дітьми у 2013 році розраховані відповідно до прожиткового мінімуму, визначеного Законом України «Про Державний бюджет на 2013 рік» представлено у таблиці 1. Таблиця 1. Розміри деяких видів державної соціальної допомоги у 2013 р. з січня з грудня 1.Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами 2.Допомога при народженні дитини на першу дитину на другу дитину на третю і кожну наступну дитину одноразова виплата щомісячна виплата: на першу дитину на другу дитину на третю і наступну дитину 3.Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку Мінімальний Максимальний 4.Допомога на дітей одиноким матерям на дітей віком до 6 Мінімальний років Максимальний від 6 до 18 років від 18 до 23 років

Мінімальний Максимальний Мінімальний Максимальний

286,75

304,50

29160 58320 116640 9720 810 1012,50 1485

30960 61920 123840 10320 860 1075 1576,67

130 1147

1218

291,60 486,00

309,60 516,00

363,00 605,00 344,10 573,50

385,00 643,00 365,40 609,00 14

5.Допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування на дітей віком до 6 Максимальний років від 6 до 18 років 6.Тимчасова державна допомога дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів на дітей віком до 6 Максимальний років від 6 до 18 років

1944

2064

2420

2572

291,60

309,60

363,00

385,80

Розмір державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям у 2013 році не може бути більше ніж 75 відсотків від рівня забезпечення прожиткового мінімуму для сім’ї. Рівень забезпечення прожиткового мінімуму для призначення державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям у 2013 році становить:  для працездатних осіб: з січня – 240,87 грн, з грудня – 255,78 грн;  для осіб, які втратили працездатність, та інвалідів: з січня – 894,00 грн, з грудня – 949,00 грн;  для дітей віком до 6 років: з січня – 729,00 грн, з грудня – 774,00 грн;  для дітей віком від 6 до 18 років: з січня –907,50 грн, з грудня – 964,50 грн;  для дітей віком від 18 до 23 років (за умови навчання): з січня – 860,25 грн, з грудня – 913,50 грн. Отже, можна зробити висновок про досягнення відповідності розмірів основних видів державних соціальних допомог сім’ям з дітьми прожитковому мінімуму – головному державному соціальному стандарту України. Така законодавчо затверджена залежність є гарантією перебування розмірів згаданих допомог у відповідних потребам межах.

1. 2. 3.

Список використаної літератури: Про державну допомогу сім'ям з дітьми: Закон України [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2811-12. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії: Закон України [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2017-14. Про Державний бюджет на 2013 рік: Закон України [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5515-17.

Ефективність податкової роботи: сучасний аспект та перспективи Лоїк Ірина Іванівна, магістрант Вінницький національний аграрний університет Постановка проблеми. Соціально-економічний добробут кожної країни визначається наповненістю її бюджету, що забезпечується у значній мірі податковими надходженнями. Державний бюджет являє собою систему грошових відносин, що виникає між державою та юридичними і фізичними особами з метою формування централізованого фонду грошових коштів для задоволення суспільних потреб. Прагнення задовольнити свої потреби мотивує поведінку людей. Тому в умовах, коли держава не задовольняє потреби суспільства, платники податків приховують розміри власних доходів, що зумовлює таке явище, як «тіньова економіка». Податкові платежі є головним джерелом формування дохідної частини державного бюджету та становлять близько 80% усіх його надходжень. Тому в сучасних умовах ринкової економіки важливого значення набуває процес оподаткування, що визначає ефективність податкової роботи та формування такого «податкового тягаря» для товаровиробника, який він буде здатен витримати. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням теоретичних і практичних аспектів підвищення ефективності оподаткування займалися такі науковці, як: В.Л. Андрущенко, З.С. Варналій, Ю.Б. Іванов, А.В. Капітанчук, Н.В. Мельник, Т.В. Меркулова, Л.Б. Рябушка, Л.Л. Тарангул та інші. Постановка завдання. Мета статті полягає у визначенні ефективності податкової роботи як фактора забезпечення податкових надходжень до зведеного бюджету держави. Виклад основного матеріалу дослідження. Податкова робота – це діяльність платників і податкової служби щодо внесення податків до бюджету і контролю за платежами. Вона включає такі елементи: правове регламентування встановлення і справляння податків, облік платників і надходжень податків, порядок та форми розрахунків із бюджетом [1]. Податкова робота базується на визначенні прав та обов’язків платників і податкової служби, відповідальності платників за своєчасність, правильність нарахування та сплати податків та зборів. Ефективність податкової роботи прямо залежить від результатів діяльності кожного окремого суб’єкта податкового процесу. Суттєвим фактором впливу можна вважати наявність організаційно-методичного забезпечення податкової роботи; раціональність розподілу обов’язків керівництва щодо роботи структурних підрозділів ДПА; створення партнерських взаємовідносин між податківцями та іншими суб’єктами оподаткування [8]. Як зазначає Проскура К.П., що адміністрування податків, на перший погляд, апріорі є ефективним, оскільки в результаті цієї діяльності вдається забезпечити більший економічний результат (обсяг податкових надходжень), аніж обсяг понесених втрат (адміністративні видатки) [7]. Проте дана позиція є спрощеною. В умовах інтеграції країн у світогосподарський комплекс розмір ефективності податкового адміністрування країни має співставлятися розміру середньої ефективності податкового адміністрування у світі (або групі країн). Здатність держави виконувати свої функції залежить від необхідного рівня ефективності податкового адміністрування, адже дохідну частину бюджету держави забезпечують переважно податкові надходження. Проте таке явище досить негативне для економіки, тому що не здійснюється стимулювання виробничої діяльності підприємств. На думку Детюк Т.Г., для оцінки ефективності контрольно-перевірочної роботи податкової служби, передусім необхідно чітко встановити її структуру, яка складається з 2-х частин: народногосподарської ефективності (сума ефектів від проведення контролю: соціальний, організаційний, економічний) та ефективності роботи податкового органу [3]. Ефективність податкової роботи визначають ступінь досягнення поставленої мети та результатів (натуральні, вартісні показники) і витрати при адмініструванні податків та зборів. 16

Ефективність здійснення роботи податковими органами доцільно проаналізувати на основі показників таблиці 1. Таблиця 1. Структура податкових платежів у Вінницькій області 2011-2012рр. Показник 2011р. % від суми 2012р. % від суми податкових податкових надходжень надходжень Доходи бюджету, млн. грн. 5160,5 6129,1 Податкові надходження, млн. 4198,65 100 4495,05 100 грн. Податок з доходів фізичних 1451,4 34,6 1644,5 36,6 осіб, млн. грн. Податок на додану вартість, 787,8 18,8 948 21,1 млн. грн. Податок на прибуток 497,6 11,9 408 9,1 підприємств, млн. грн. ,1 Акцизний податок, млн. грн. 819,8 19,5 741,7 16,5 Інші податки і збори, млн. грн. 642,05 10,7 752,75 16,7 [сформовано авторами на основі 5] З табл.1 видно, що доходи бюджету у 2012р. зросли на 968,6 млн. грн. порівняно з 2011р. Це пов’язано зі збільшенням надходжень податку з доходів фізичних осіб (на 193,1 млн. грн.), податку на додану вартість (на 160,2 млн. грн.), інших податків та зборів (на 110,7 млн. грн.). Аналіз структури податкових платежів у 2011р. у Вінницькій області (графік 2) дозволяє стверджувати, що найбільша питома вага належить податку з доходів фізичних осіб (34,6%), акцизному податку (19,5%) та податку на додану вартість (18,8%). Графік 2. Структура податкових платежів у 2011р. у Вінницькій області 15% 35%

19% 12%

19%

Податок з доходів фізичних осіб

Податок на додану вартість

Податок на прибуток підприємств

Акцизний податок

[побудовано авторами на основі 5] У 2012р. у Вінницькій області значну частку серед податкових надходжень (графік 3) займає податок з доходів фізичних осіб (36,6%), податок на додану вартість (21,1%) та інші податки і збори (16,7%).

Графік 3. Структура податкових платежів у 2012р. у Вінницькій області

17%

37%

16%

21%

Податок з доходів фізичних осіб

Податок на додану вартість

Податок на прибуток підприємств

Акцизний податок

[побудовано авторами на основі 5] Отже, у 2011-2012рр. існує тенденція до зростання обсягу податкових надходжень та збільшення частки окремих податків у загальній структурі платежів. Варто зазначити, що суттєву роль у формуванні бюджету відіграють прямі податки. Сума податку з доходів фізичних осіб зростає, в тому числі, за рахунок зростання величини середньої заробітної плати. Пряма залежність між сумою прямих податків і обсягом доходу сприяє збільшенню можливостей для держави в регулюванні економічних процесів і вирішенні проблем соціальної справедливості за рахунок прогресивних ставок оподаткування. В той же час з фіскальної точки зору вони поступаються непрямим в стабільності надходжень, в рівномірності розподілу надходжень по окремих регіонах, в існуванні більш сприятливих умов щодо ухилення від їх сплати [4]. Ухилення від сплати податків може реалізовуватися шляхом використання незаконних методів і шляхом легалізованих дій. Сьогодні наявність тіньового сектора економіки свідчить про суттєві масштаби ухилення від оподаткування, за допомогою таких популярних способів, як використання «податкових гаваней», центрів «офшор», «сховищ». Щодо законних методів ухилення від сплати податків, то згідно зі спеціальним режимом оподаткування сума непрямого податку – податку на додану вартість, – нарахована сільськогосподарським підприємством (суб’єкт спеціального режиму, який провадить діяльність у сфері сільського господарства) на вартість поставлених ним сільськогосподарських товарів (послуг), не підлягає сплаті до бюджету та повністю залишається в розпорядженні такого підприємства для відшкодування суми податку, сплаченої (нарахованої) постачальнику на вартість виробничих факторів, за рахунок яких сформовано податковий кредит, а за наявності залишку такої суми податку – для інших виробничих цілей. Також на сьогодні є можливість в межах законодавства проводити політику мінімізації через використання банківських кредитів (віднесення відсотків на валові витрати) [6]. Кількість перевірок юридичних осіб (графік 4), проведених протягом 2012 року, в порівнянні з попереднім, значно зменшилась: 201 планова (за 2011р. – 490) та 1134 позапланових перевірки (за 2011р. – 1283). При цьому, поліпшується якість самих перевірок. Так, станом на 1 січня 2013 року питома вага малоефективних планових перевірок складає лише 9,4% [5].

Графік 4. Динаміка кількості податкових перевірок у Вінницькій області у 2011-2012рр. 1500

1283

1000

1134 490 201

500 0 планові

2 011р.

позапланові 2 012р.

[побудовано авторами на основі 5] Ефективність податкового адміністрування можливе шляхом підвищення свідомості платників податків та зборів щодо потреби дотримання податкового законодавства, їх значення у якості платників задля функціонування інститутів соціальної сфери, роботи невиробничої галузі. Важливим елементом підвищення ефективності діяльності податкової служби є забезпечення відносин, що базуються на довірі з платниками податків і зборів. Як зазначає Маліновська К.О., один із шляхів покращення адміністрування податків базується на досягненні добровільності виконання платниками податків власних податкових зобов’язань та має кілька напрямів його реалізації. Так, законодавчі зміни у напрямі розширення бази оподаткування сприятиме зменшенню податкового тиску на платників податку та збільшенню податкових надходжень до бюджету [4]. Сьогодні підвищення ефективності податкової роботи суттєво залежить від автоматизації процесів податкової діяльності. Тому стратегічно важливого значення набуває розвиток та розширення функцій здійснення автоматично діяльності органами Міністерства доходів та зборів України. Доцільним є також те, що податкові органи мають брати участь у плануванні дохідної частини бюджету. Це буде визначальним фактором підвищення рівня виконання плану надходжень за податками і зборами. Отже, сьогодні фіскальна функція податків є домінуючою. Органи Міністерства доходів і зборів забезпечують повне і своєчасне надходження податкових платежів як основної формуючої частини доходу бюджету. Ефективність податкової роботи залежить від ряду факторів, в тому числі від кількості та якості проведених податковими органами перевірок. Причому якість податкових перевірок має займати першочергове значення в їх ефективності, а не кількість, яка лише ускладнює облікові та управлінські процеси на підприємстві, гальмуючи їх відволіканням від основних посадових функцій. В сучасних умовах розвитку забезпечення ефективної роботи контролюючих органів набуває стратегічно важливого значення. Так, як значна частина доходу бюджету формується за рахунок прямих податків, що вирізняються певною нестабільністю надходження, це спричиняє певні шляхи ухилення від їх сплати. Тому постає об’єктивна необхідність щодо створення додаткових механізмів боротьби з тіньовою економікою та корупцією: звільнення новостворених підприємств від оподаткування на початковому етапі діяльності, удосконалення диференціації податкової бази залежно від розміру діяльності. Зростання ефективності перевірок можливе в результаті підвищення автоматизації роботи, забезпечення відносин з платниками, що базуються на довірі та планування дохідної частини бюджету за участі податкових органів.

2. 3. 4. 5. 6.

7. 8.

Список використаної літератури: Богданова О.О. Про ефективність податкової роботи в контексті дії Податкового кодексу України / О.О. Богданова // Вісник Університету банківської справи Національного банку України (м. Київ). – 2011. – № 3 (12). – С. 65–69. Грицик О.А. Прямі податки у сучасній системі оподаткування України / О.А. Грицик // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://libfor.com/index.php?newsid=1711 Детюк Т.Г. Ефективність контрольно-перевірочної роботи податкової служби / Т.Г. Детюк // Вісник аграрної науки. – 2011. – №3. – С. 75-76. Маліновська К.О. Удосконалення методів податкового контролю / К.О. Маліновська // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eztuir.ztu.edu.ua/4994/1/167.pdf Міністерство доходів і зборів України. Офіційний сайт. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://minrd.gov.ua/ Мороз О.О., Семцов В.М. Оцінка сучасного стану агропромислового комплексу Вінницької області / О.О. Мороз, В.М. Семцов // Вісник Вінницького політехнічного інституту. – 2012. – №4. – С. 56-61. Проскура К.П. Економічна ефективність та оподаткування: специфіка взаємозв’язку / К.П. Проскура // АгроІнКом. – Київ: ЗАТ «ВІПОЛ». – 2012. –№10/12. – С. 61-65. Черемісова Т.А. Система органів державної податкової служби та ефективність організації податкової роботи в Україні / Т.А. Черемісова // Вісник Дніпропетровського університету. Серія «Економіка». – 2011. – Вип.5(4). – С. 117-123.

Стратегія удосконалення системи оплати праці Мусінькевич О. М., магістр, Вінницького національного аграрного університету Заробітна плата є основним джерелом доходів працівників і найсильнішим мотиватором трудового потенціалу більшості населення. В умовах недосконалості ринкових регуляторів формування заробітної плати процеси у сфері оплати праці набули значною мірою стихійного характеру. Різко погіршилася структура та зменшилася питома вага заробітної плати у валовому внутрішньому продукті.В системі оплати праці існують такі негативні тенденції, як необґрунтована диференціація заробітної плати за галузями, видами економічної діяльності, існування заборгованості з виплати зарплати, перевищення зростання оплати праці у сфері послуг над зростанням її у реальному секторі економіки. Зазначені негативні тенденції впливають на обліково-аналітичні особливості розрахунків з оплати праці.Це спричиняє необхідність постійного моніторингу та удосконалення даного процесу з метою підвищення продуктивності праці, що впливатиме на обсяги, якість виробленої продукції та на зростання показників прибутковості діяльності підприємства. Проблеми заробітної плати та побудови нових форм і систем винагороди досліджуються в роботах вітчизняних і зарубіжних вчених і фахівців - Лисенко Ю.Г., Колот А.Г., Кибанов А.Я., Шекшня С.В., Е. Хей і багатьох інших.Розроблено ряд пропозицій щодо вдосконалення діючого механізму організаціїзаробітної плати. Разом з тим є низка проблем, які потребують подальшого дослідження. Серед них – вироблення дієвих важелів впливу у сфері організації й регулювання системи оплати праці, а саме: визначення методологічних основ становлення мінімальних соціальних гарантій у сфері оплати праці в Україні, вдосконалення організації заробітної плати та оптимізація системи колективно-договірного регулювання оплати праці, ліквідація «тіньової» заробітної плати тощо. Відповідно до ЗУ «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства [1]. Система оплати праці на підприємстві повинна бути сприйнятливою до змін зовнішнього і внутрішнього середовища. Досягти цього можна, використовуючи стратегічний підхід до формування системи оплати праці, який полягає у розробці стратегії формування системи оплати праці на підприємстві і забезпечує отримання доданої вартості від інвестицій в оплату праці. Це дозволить підприємству сформувати висококваліфікований і мотивований трудовий колектив і, як наслідок, отримати конкурентні переваги [2]. Зовнішнє середовище утворює конкурентні відносини ринку і інституційні, перш за все державні обмеження і нормативи. Внутрішнє середовище відображає фінансово-економічний стан підприємства, а також професійно-кваліфікаційні характеристики працівників, закріплені за ними трудові функції і конкретні результати їх діяльності. Ці показники задають рамкові умови для вироблення і реалізації різних стратегій менеджменту, вибору тієї чи іншої системи, її зв'язки з кінцевими результатами. Основні фактори, які вважаємо за доцільне враховувати при розробці стратегії формування системи оплати праці, можна поділити на зовнішні (соціально-економічна ситуація в державі; стан на ринку праці; нормативно-правова база оплати праці) та внутрішні (форма праці; вид діяльності; навички і традиції; соціально-психологічний клімат в організації; умови праці та інше) [3]. Чинники, сформовані для підприємства що впливають на формування системи оплати праці відображено на рис.1

Рис. 1. Чинники, що впливають на формування системи оплати праці на підприємстві [Розроблено автором на основі джерела: 3] Рівень оплати праці в кожному підприємстві залежить від кінцевого результату його роботи. Взаємозв'язок затрачених зусиль та оплати праці здійснюється через форми і системи оплати праці, які залежать від особливостей виробництва, від нових економічних та трудових відносин. Специфіка праці полягає в тому, що при її однакових затратах можна отримати різні кінцеві результати, які залежать від управління підприємством, вимог до кожного працівника, від колективу, від соціально-психологічного клімату. Все це необхідно враховувати при застосуванні форм та систем оплати праці. Значною проблемою на даний час на більшості підприємств є використання ручного обліку оплати праці, навіть за наявності персональних комп’ютерів та спеціального програмного забезпечення автоматизації обліку. Це зумовлено недостатнім рівнем кваліфікації облікового персоналу, ступенем автоматизації облікових процедур обліку праці та її оплати, а також відсутності комплексного підходу до вирішення проблеми працівників та підтримки всіх систем оплати праці. Стратегія формування системи оплати праці є складовою частиною стратегії управління персоналом підприємства і визначається загальною стратегією підприємства. Крім того, на визначення стратегії формування системи оплати праці на підприємстві впливає ще велика кількість факторів, склад, зміст і значущість яких змінюються у часі [4]. Значного поширення набула практика подвійної бухгалтерії у сфері оплатипраці, коли працівникам встановлюється офіційна зарплата в межах мінімальної заробітної плати, а фактично вони отримують значно більшу суму. Низький рівень заробітної плати і високий рівень її оподаткування значною мірою провокують «тінізацію». Висока зарплата могла б стати сильним антикорупційним засобом. Заробітну плату з метою ухилення від сплати податку з доходів та Єдиного соціального внеску виплачують під виглядом безпроцентних позик, видачі значних сум під звіт, інших доходів, які не обкладаються податками. «Тіньові» виплати заробітної плати здійснюються в основному в малому та середньому бізнесі[5]. Найважливішим напрямком удосконалення організації праці працівників є збільшення її гнучкості. Розмір зарплати працівника може бути тісно пов'язаний з індивідуальними трудовими досягненнями, результатами діяльності підрозділи, підприємства у цілому. Удосконалення організації заробітної плати на підприємствах має будуватися на оптимізації тарифного регулювання заробітної плати, до якої належать: 22

- удосконалення тарифної системи шляхом встановлення співвідношень тарифних ставок залежно від рівня кваліфікації працівників; - введення гнучких форм і систем оплати праці, включаючи контрактну й безтарифну; - розроблення внутрішньовиробничих тарифних умов оплати праці як чинників підвищення стимулювання ролі тарифних систем на підприємствах; - удосконалення мотиваційного механізму регулювання міжпосадовихокладів та міжкваліфікаційних рівнів оплати праці; - обґрунтування вибору найефективніших форм і систем заробітної плати; - колективне регулювання заробітної плати [2] Для забезпечення гнучкості оплати праці на підприємстві доцільно застосовувати стратегічний підхід, що полягає в розробці стратегії формування системи оплати праці, тобто напряму дій, спрямованих на досягнення цілей системи оплати праці щодозабезпечення підприємства персоналом, його збереження та мотивування відповідно достратегічних завдань підприємства і його ресурсних можливостей. Для стратегічного удосконалення системи оплати праці варто враховувати взаємодію згрупованих чинників, що є складовими внутрішніх та зовнішніх факторів, які впливають на формування системи оплати праці та згрупованих чинників, що формують індивідуальні фактори впливу на систему розрахунків з оплати праці для підприємства. Список використаної літератури: 1. Про оплату праці: Закон Українивід 24.03.1995 № 108/95-ВР зі змінами та доповненнями. [Електронний ресурс]. – Режимдоступу: http://zakon1.rada.gov.ua. 2. Петренко І. В, Петренко А. В. Удосконалення системи оплати праці / Петренко І. В, Петренко А. В. // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу.– 2010. № 1 (9). – С. 84-86. 3. Семикіна, М.В. Стратегічне планування розвитку кадрового потенціалу України / М.В. Семикіна // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2010. – № 1. – C. 180-184. 4. Харченко, Т. М. Стратегічне планування в системі мотивації найманих працівників сільськогосподарських підприємств / Т. М. Харченко // АгроСвіт. – 2012. – № 8. – C. 65-72. 5. Левчунь Г. Реформування системи оплати і стимулювання праці / Левчунь Г. // Галицький економічний вісник. — 2012. — №1(34). — с.84-88.

Динаміка розвитку та основні підходи до визначення ринкової економічної системи Номировський Денис Петрович, Магістрант Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету Процес переходу від планово-адміністративної економіки до ринкової розпочався в Україні на початку 90-х років ХХ століття після проголошення її незалежності. Складний процес кардинального реформування економічної системи в Україні повинен був пройти через три фази: по-перше, фазу руйнування старої економічної моделі, по-друге, фазу формування принципово нових господарських механізмів; по-третє, фазу фінансової стабілізації та зростання і розвитку. Сьогоднішній стан розвитку економіки свідчить про те, що фаза руйнування старої економічної моделі і фаза формування принципово нових господарських механізмів вже завершуються, тому що припинене різке зростання цін, майже збережений експортно-сировинний комплекс, який грає в сучасних умовах роль найважливішого джерела доходів держави; перестала бути серйозною проблемою мультивалютна конвертація на валютному ринку, а приватизація набула необоротного характеру. Для того щоби визначити особливості діяльності сучасних підприємств в ринково орієнтованій економіці, необхідно визначити основні характерні ознаки ринкової економічної системи, в основі якої переважає панування ринку над іншими складовими цієї системи, такими як держави та традицій. Поняття «ринок» не має однозначного тлумачення і воно неодноразово змінювалося. Спочатку ринок розглядався як місце роздрібної торгівлі, ринкова площа, базар. Пояснюється це тим, що з'явився ринок вже в період розкладання первісного суспільства, коли обмін між общинами ставав більш менш регулярним, лише набуваючи форми товарного обміну, який здійснювався у визначеному місці і в певний час. З розвитком ремесла і міст торгівля та ринкові відносини розширюються, за ринками закріплюються певні місця - ринкові площі. Таке розуміння ринку збереглося і до наших днів як одне із визначень цього поняття. З поглибленням суспільного розподілу праці та розвитком товарного виробництва поняття «ринок» поступово набувало все більш складного значення, або тлумачення, що знайшло відображення і в світовій науковій економічній літературі. Так, французький філософ, економіст-математик Антуан Огюстен Курно вважав, що під цим терміном слід розуміти не яку-небудь ринкову площу, а в цілому всякий район, де відносини покупців і продавців вільні, а ціни легко і швидко вирівнюються [1, с. 98]. Таким чином, дане визначення ринку зберігає його просторову характеристику, проте цього недостатньо і поступово до нього додаються нові характеристики. Чим далі розвивався товарний обмін, що супроводжувалося появою грошей та формуванням товарно-грошових відносин, з’явилася можливість розірвати процес купівліпродажу і у просторі, і у часі, і визначення ринку, як тільки місця для торгівлі, вже не відображувало реальність, тому що сформувалася нова структура суспільного виробництва, така як сфера обігу, характерними ознаками якої було відособлення матеріальних та трудових ресурсів, а також витрат праці для виконання певних, специфічних для обігу, функцій. Поступово виникло нове розуміння та тлумачення ринку вже як форми товарного та товарно-грошового обміну. У тлумачних словниках Даля і Ожегова наводиться визначення ринку як місця ринкової торгівлі і як сфери товарного обміну [2]. Таким чином, ринок — це сфера не тільки виключно товарного обміну, а й обігу, до якої входять обіг грошей і сучасний ринок цінних паперів. Якщо ми будемо розглядати ринок з погляду суб'єктів ринкових відносин, то тоді виникає нове визначення: «ринок як сукупність покупців» [3, с. 28]. В свою чергу, У. 24

Джевонс стверджує, що ринок означає будь-яку групу людей, що вступають в тісні ділові відносини та укладають крупні угоди щодо товарів. Вчений наводить приклади лондонських ринків, серед яких головне місце надає біржам, таким як: Фондова біржа, Зернова біржа, Вугільна та Цукрова біржі [4, c. 59]. Проте це суб’єктивний погляд на визначення поняття «ринок», таке визначення ринку є неповним, тому що воно не охоплює всю сукупність суб'єктів ринкових відносин, тобто виробників, споживачів, посередників і не включає співвідношення виробництва, споживання у сфері обігу, розподіл. Коли з’явився такий товар як «робоча сила», ринок набув загального характеру і почав все більше проникати у саме виробництво: куплялися не тільки засоби виробництва, але й робоча сила, що стало умовою виробництва. В характеристиці ринку дуже важливим є відтворювальний аспект. Поняття «ринок» розширилося до розуміння його як елементу відтворення сукупного, суспільного продукту, як форми реалізації та руху основних складових частин суспільного продукту. З’явилося нове визначення ринку як «сукупність економічних відносин, за допомогою яких здійснюється обіг суспільного продукту в товарно-грошовій формі» [5, с.9]. Гончаров С.М. та Кушнір Н.Б. у Тлумачному словнику економіста дають наступне визначення: «Ринок – це система товарно-грошових відносин у сфері обміну, що сприяє реалізації товарів та послуг. Основні складові механізму ринку – попит, пропозиція і ціна» [6, с. 227]. Між таким визначенням ринку як сфери обігу та як сукупності конкретних економічних відносин є велика різниця, тому що у першому визначенні наголос робиться на об'єкті ринкових відносин, тобто наявності товарно-матеріальних цінностей і грошових коштів, а у другому визначенні - на відносинах, що власне і виражає суть такої категорії, як «ринок». Для товарних відносин, що здійснюються за допомогою ринку, дуже важливу роль відіграють не тільки прямі господарські зв’язки, як то виробництво – ринок - споживач, але й зворотні господарські зв'язки, як то споживач – ринок - виробництво. Як відомо, адміністративно-командна система господарювання, яка по суті відкидала ринок та роль зворотних зв'язків у прогресивному розвитку суспільства, переживала глибоку кризу і в кінець кінців була зруйнована. Механізм зворотних зв'язків є необхідною умовою стабільності та ефективності будьякої економічної системи, що було доведено теоретично видатними вченими-економістами, а також підтверджено світовим історичним досвідом. Таким чином, ми можемо виділити ще одне визначення такого поняття як «ринок» — це суспільна форма організації і функціонування економіки, яка забезпечує взаємодію виробництва і споживання без участі посередницьких інститутів, які б регулювали діяльність виробників і споживачів, і якій притаманна пряма і зворотна дія і на виробництво, і на споживання. Іншими словами, ринок можна визначити як складну систему взаємодії виробників і споживачів, продавців і покупців та їх господарських зв'язків, до якої включені прямі багатоланкові контакти за участю посередників. Сьогодні все частіше з'являється визначення ринку як системи економічних відносин, які виникають на основі стійкої взаємодії товарного і грошового обігу. Те, що ринок включає не тільки відносини по купівлі-продажу, але і соціальноекономічні та організаційно-економічні відносини дає підставу розглядати ринок у функціонуючій економічній системі як самостійну підсистему. Вся економічна система - це сукупність різних підсистем, які знаходяться між собою в найтіснішому взаємозв'язку та взаємозалежності. У економічній системі взаємодіють три самостійні підсистеми, і в залежності від того, яка підсистема має найбільшу питому вагу, характеризується і вся економічна система, тобто якщо переважає ринок, то така система називається ринковою і виникає ринкова економіка; якщо ж переважає держава, то така система називається адміністративно-командною; якщо переважає натуральне господарство, то і система буде відповідною. Всі розглянуті визначення ринку свідчать про еволюцію пізнання ринку як економічного явища та розкривають різні його сторони. 25

Сьогодні економічна наука виділяє такі види економічних систем, як чистий капіталізм або ринкову систему, командну економіку, змішану економічну систему, традиційну економічну систему. Для ринкової економічної системи або чистого капіталізму характерне панування вільної конкуренції, провідна роль приватної та індивідуальної форми власності у виробництві товарів і послуг, які задовольняють потреби суспільства. У такій системі мотивація поведінки приватних власників і приватних споживачів формується виключно їх особистими інтересами, коли егоїстичні наміри і цілі переважають у відносинах між учасниками виробництва. Тобто, кожна економічна одиниця в такій системі прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального власного управління своїм бізнесом. Товари і послуги в такій системі надаються в умовах вільної конкуренції, а економічна влада розподілена серед власників засобів виробництва і використовується по лінії загальних вимог закону вартості в таких найбільш простих, доступних та примітивних формах, як: купувати ресурси подешевше, продавати товари подорожче, випереджати своїх конкурентів по таких параметрах, як кількість, якість, ціна своїх товарів. В такій системі втручання та контроль з боку держави є мінімальним, тому що захисники і учасники чистого капіталізму вважають, що тільки система вільної конкуренції сприяє ефективному використанню ресурсів, стабільності виробництва і зайнятості, швидкому економічному зростанню. [7, с. 69]. Роль держави в такій системі незначна, - це захист інституту приватної власності та встановлення належної правової структури, - тільки за таких умов забезпечується функціонування вільного ринку. Іншими словами, чистий капіталізм – це, передусім, економіка приватних інтересів. Сучасному підприємству в умовах ринково-орієнтованій економіки для реалізації поставлених перед собою цілей в умовах ринково-орієнтованій економіці необхідно визначити шляхи, методи та засоби досягнення своєї мети, а для цього потрібно ретельно розробити концепцію функціонування свого підприємства з огляду на світовий та вітчизняний досвід підприємництва. Поняття «концепція» походить від латинського «conceptio» і перекладається як «розуміння», «система». «Концепція в економіці - це система поглядів, що визначають основний напрям, стратегію і тактику реалізації бізнесовопідприємницьких проектів, програм» [6, с. 169]. Концепція функціонування підприємства – це система поглядів на організацію відносин у внутрішньому середовищі підприємства та відносин з суб’єктами господарювання зовнішнього середовища з метою максимального задоволення соціальних потреб або досягнення максимального прибутку при найменших затратах [8, с. 11]. На початку роботи над концепцією функціонування підприємства потрібно проаналізувати кожне положення, тобто елемент концепції, на відповідність діючому законодавству України. Основними документами, які регулюють діяльність підприємств в Україні з 01.01.2004 р. є Господарський кодекс України (ГКУ) та Цивільний кодекс України [9, 10]. Згідно ст.62 ГКУ «підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому кодексом та іншими законами». Раніше, за часів Радянського Союзу, підприємства були лише організаційною ланкою радянського єдиного державовласницького комплексу, а не самостійними суб’єктами господарювання, як це визначається у діючому Господарському Кодексу України, а проблема вивчення мікроекономічного рівня господарювання у часи командноадміністративної системи була не актуальною, тому що в умовах єдиної власності, єдиної мети, єдиного основного економічного закону, дослідження зводилися до вивчення цього «єдиного», а його частка у вигляді окремого підприємства нічим не відрізнялась від єдиного комплексу за своєю економічною суттю. 26

Зовсім інша економічна ситуація в ринково-орієнтованій економіці, в якій існують різноманітні форми власності, види підприємств, форми організації господарювання, при яких власник або менеджер підприємства сам вирішує долю підприємства на ринку у боротьбі із конкурентами, де панує закон попиту та пропозиції. В таких умовах підприємство не може легковажно ставиться до свого майнового та фінансового стану, до споживачів своєї продукції та постачальників сировини і матеріалів, ринкового попиту, формування ціни, інакше воно може опиниться у кризовому стані чи, навіть, збанкрутує. Успішне функціонування підприємства у ринковій економіці можливе лише при наявності чіткої, досконалої форми організації господарювання, яка передбачає і всебічне знання свого конкретного ринку, тобто зовнішнього середовища, особливостей споживача, цін на свою продукцію чи послугу, що досягається маркетинговою політикою підприємства. Таким чином, за умов ринково-орієнтованій економіки підприємство функціонує не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу всієї країни, а як первинна ланка економіки країни, а економіка країни складається із взаємодії таких первинних ланок. Чим краще організована така первинна ланка, тим вищим буде ефект функціонування економіки в цілому, тобто організація діяльності одного підприємства є самостійним фактором економічного зростання, економіки взагалі. Господарсько-фінансова діяльність підприємств має певні особливості в залежності від розміру, тобто це підприємство мале, середнє або велике, від форми власності, яка може бути державною, приватною, колективною, комунальною, змішаною, іноземною), від способу заснування та формування статутного капіталу. Це особливо проявилося з переходом до ринкових відносин, коли державні підприємства почали роздержавлюватися, перебудовуватися структурно, акціонуватися, орендувати майно у власників і тому подібне, коли почали з’являтися малі підприємства. «Упродовж останніх 10 років в Україні, за Господарським кодексом, малими є підприємства, чисельність яких упродовж року не перевищувала 50 осіб, а обсяг валового доходу не був більшим від 0.5 млн. євро» [11]. Малі підприємства, так само як і кооперативи, належать до сфери малого бізнесу, тобто за організацією господарювання являються підприємницькими структурами. Світова на вітчизняна ринкова практика свідчить про те, що малі підприємства мають переваги перед іншими організаційними формами економічної діяльності, оскільки вони більш гнучкі, швидше переорієнтовуються на конкретні сегменти ринку, не потребують великого апарату кадрового забезпечення, великих капіталів, швидко створюють нові робочі місця, здійснюють швидку окупність авансованого капіталу та сприяють послабленню монополізму в економіці. Але, на жаль вони виявляються беззахисними перед кризовими потрясіннями ринкової економіки, потребують державної та громадської підтримки, професійних союзів, асоціацій тощо. В сучасних умовах ринкової економіки основними напрямками вдосконалення діяльності малого підприємства є ефективна маркетингова політика та ефективне управління із застосуванням найбільш прогресивних концепцій менеджменту. Таким чином, для ринкової економічної системи характерне панування вільної конкуренції, провідна роль приватної та індивідуальної форми власності у виробництві товарів і послуг, які задовольняють потреби суспільства. Власник або менеджер підприємства сам вирішує долю підприємства на ринку у боротьбі із конкурентами, де панує закон попиту та пропозиції. Список використаної літератури: 1. Недашківський М. Формування ринкової інфраструктури та її вплив на інвестиційний процес. // Науковий вісник. – 1999. - №1. – ст. 97-102. 2. http://slovari.yandex.ua/~книги/Толковый словарь Даля 3. Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. – 2-е европ. изд. – Москва: издательский дом «ВИЛЬЯМС», 2007. - 656 с. 27

4. Курс економічної теорії: Навчальний посібник / За ред. С.І. Архієрєєва, Н.Б.Решетняк. Харків: НТУ «ХПІ», 2007. – 331 с. 5. Цибух В. «Конкурентоспроможність української економіки: орієнтири макрополітики в кризових умовах» // Економіка України. - №4 (квітень). - 2004 р., с.4 –14. 6. Гончаров С. М., Кушнір Н. Б. Тлумачний словник економіста / за ред. проф. С. М. Гончарова. - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 264 с. ISBN 978-966-364-783-8. 7. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д.Базилевича. – К.: ЗнанняПрес, 2007. – 719 с. 8. Л. В. Забуранна. Концепція управління розвитком туристичних підприємств //Науковий вісник ЧДІЕУ, 2011. - № 3 (11). – С.34. 9. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-ІV із змінами та доповненнями. 10. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV із змінами та доповненнями. 11. http://uk.wikipedia.org/wiki/Малі_та_середні_підприємства

Сучасні маркетингові концепції функціонування підприємства в ринковій економіці Номировський Денис Петрович, Магістрант Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету Історія розвитку маркетингу пройшла немало етапів розвитку. Західна економічна наука розробила багато концепцій діяльності підприємства у ринково орієнтованій економіці. Науковий інтерес представляє той факт, що розробка концепцій управління підприємством поєднувала маркетингові концепції з концепціями менеджменту. На першому етапі (від середини ХІХ ст. до початку ХХ ст.) з’явилася виробнича концепція, яка передбачала спрямування зусиль підприємства на вдосконалення виробництва, тобто розширення обсягу виготовлення продукції та зниження її собівартості, а також збільшення продуктивності праці персоналу. На другому етапі (30-ті - 60-ті роки ХХ ст.) розвивалася продуктова (товарна) концепція, яка характеризувалася тим, що основну увагу підприємство приділяло поліпшенню споживчих параметрів виробів, їхніх конструктивних, експлуатаційних показників, підвищенню якості, а завдяки цьому забезпеченню належного збуту продукції. Вважалося, що споживач буде віддавати перевагу більш якісним і привабливим на зовнішній вигляд продуктам (товарам), тому підприємство повинно концентрувати свої зусилля на постійному поліпшенні продукту. На цьому етапі маркетинг виокремився у самостійну функцію. Третьому етапі (60-ті – 70-ті роки ХХ ст.) було притаманне управління «за цілями» з орієнтацією на зовнішнє середовище, тобто націлення на зменшення загроз ринку на діяльність підприємства. Тут в основному застосовується стратегічне планування. Комерційна (збутова) концепція або концепція продажу передбачає спрямування зусиль в сфері стимулювання збуту, де основна увага приділяється просуванню та продажу товарів. На даному етапі маркетинг стає головною функцією підприємства і впроваджується на вищих ланках управління. Концепція продажу зосереджена на інтересах продавця; концепція маркетингу – на інтересах споживача. Автори концепції продажу занепокоєні потребою продавця перетворити товар на гроші; спеціалісти з маркетингу – ідеєю задовольнити потреби споживача шляхом продукту [1, с. 59]. На четвертому етапі (70-ті – 80-ті роки ХХ ст.) виокремлюється стратегічне управління як окремий напрям діяльності підприємства та об’єкт наукових досліджень. Це концепція стратегічного маркетингу, яка орієнтується на задоволення потреб цільових ринків. Розробляється поняття організаційної культури. А основні зусилля усього персоналу спрямовані на задоволення потреб і очікувань споживачів. «У процесі реалізації концепцій ринкового та стратегічного маркетингу з’явилися нові проблеми. 1. Максимальна концентрація виробників на індивідуальних потребах споживачів створює можливість погіршення задоволення потреб усього суспільства і в наслідок цього окремих споживачів як його членів. Йдеться про негативний вплив виробництва на довкілля: забруднення навколишнього середовища і створення екологічних проблем, вичерпування природних ресурсів тощо. 2. Ці дві концепції не забезпечують дотримання бізнесом етичних норм, повагу до людини, її прав. Серед численних засобів впливу ( то й тиску) бізнесу на покупців можна зокрема виділити телевізійну рекламу, яка часто спрямовується на нав’язування товарів шляхом тиску на телеглядача, прийомів масового гіпнозу, провокування у людей інстинктів натовпу. Отже, покупець перетворюється на об’єкт не лише дослідження, а й агресивного впливу» [2, с. 9]. Розв’язати такі проблеми була покликана нова концепція маркетингу. На п’ятому етапі (середина 80-х років – 90-ті роки ХХ ст.) акцент робиться на довготривалих відносинах, які стали вважатися вирішальним чинником 29

конкурентоспроможності. Ефективний менеджмент повинен допомогти зберегти конкурентні переваги за рахунок інноваційних внесків, зниження цін. Розвивається концепція соціально-етичного маркетингу, в межах якої (шостий етап) поступово починає виділятися маркетинг відносин (90-ті роки ХХ ст. і по наш час). Маркетинг – це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявлення та задоволення потреб у його продукції (послугах) через продаж її на ринку з метою одержання прибутку. Базовими складовим маркетингу є: 1) продукт – предмет продажу; 2) місце – спосіб доставки товару чи послуги споживачу; 3) ціна – сума, яку споживач платить за товар або послугу; 4) стимулювання збуту – методи впровадження в свідомість споживача думки щодо бажаності придбання даного продукту або послуги. Всі ці складові становлять структуру маркетингу, яку ще називають „marketing mix”. Концепція маркетингу – це орієнтована на споживача підприємницька доктрина, завдяки якій задовольняється споживчий попит у межах певного ринку. Вона є основою бізнесу підприємства, а також планового керівництва виробничим процесом, дає змогу узгодити, збалансувати можливості виробництва з можливостями реалізації товарів і задоволення попиту споживачів. Ця концепція зумовлює вибір системи управління підприємством та формування організаційної структури виробництва. Зрозуміло, що функціонування підприємства у ринково орієнтованій економіці змушує підприємство постійно адаптуватися до мінливого зовнішнього середовища, тому воно реалізує не тільки якусь одну концепцію. Концепції маркетингу поєднуються й використовуються комплексно, залежно від конкретних умов. Найбільшої актуальності серед концепцій маркетингу в наш час набула концепція соціально-етичного маркетингу та маркетингу взаємовідносин. Розширення мережі соціальних комунікацій є універсальним процесом, що характеризує всі сфери діяльності і всі соціальні інститути сучасного суспільства. В культурі соціальні комунікації розглядаються не тільки як засіб взаємного духовного збагачення людей і народів, але й як найважливіший фактор соціальної стабільності у мультикультурній сфері. В промисловості, комерції, сервісній діяльності і маркетингу соціальні комунікації набувають економічний зміст. В постіндустріальній, сервісно орієнтованої економіці, відмічає Олвін Тоффлер, - відбувається процес демасифікації виробництва і продажу товарів. Символ індустріального суспільства – конвеєр, що виробляє величезні об’єми однакової продукції для «однакових» споживачів, - поступово відходить у минуле. Його витискає комп’ютеризована гнучка технологічна лінія, що адаптована не тільки до безперервного технічного прогресу, але й до індивідуалізації ринку товарів і послуг. Вслід за промисловим конвеєром будуть поступово відходити у минуле «конвеєри» масової культури, масової освіти, масової пропаганди і реклами (втім, про останню можна сказати, що соціальні комунікації у сучасному рекламному бізнесі вже набули яскраво виражений адресний характер). «Нові стилі праці, - писав ще на початку 80-х років минулого століття Олвін Тоффлер, - нові цінності, нове розмаїття і індивідуалізація чудово узгоджуються з демасифікацією виробництва, споживання, комунікацій і структури сім’ї» [3, с. 258]. В умовах переорієнтації виробництва від масового до індивідуального споживача; в умовах, коли створенню нових робочих місць у виробництві, як правило, передують маркетологічні дослідження індивідуалізованого попиту, соціальні комунікації починають виконувати функції «центральної нервової системи», що забезпечує життєдіяльність економіки як цілісного організму. «В країні існують об’єктивні передумови для оптимізації комунікаційної діяльності кожного з суб’єктів ринку… За цих умов, діяльність вітчизняних маркетологів-практиків має бути спрямована на пошук ефективних інструментів маркетингових комунікацій…» [4, с. 6]. Розробкою нових теоретичних моделей маркетингових комунікацій і практичних рекомендацій, що враховують специфіку українського ринку, сьогодні зайнята велика група спеціалістів, зокрема Т.І.Лук’янець, Т.О.Примак, А.В.Войчак, Т.Г.Діброва, Є.В.Ромат, Б.А.Обритько, В.О.Моісєєв, І.Л.Вікент’єв, К.Л.Келлер, А.Ф.Павлюченко, В.Г.Королько та інші. 30

В наш час, в епоху глобалізації і переходу суспільства від індустріальної до постіндустріальної стадії цивілізаційного розвитку, в центрі наукових інтересів економістівмаркетологів опиняється концепція соціально-етичного маркетингу. «Соціально-етичний маркетинг, - пише Т.І. Лук’янець, - відрізняється від суто промислового тим, що завдання щодо задоволення потреб та інтересів цільових ринків поєднується з потребою збереження або навіть поліпшення добробуту споживача й суспільства в цілому» [5, с. 4-5]. Термін «соціальний» в назві даної концепції вказує на соціальну відповідальність бізнесу, а слово «етичний» говорить про пріоритет морального аспекту ділової активності суб’єктів цільового ринку. Гаслом соціально-етичного маркетингу міг би стати категоричний імператив Канта: людина може бути тільки метою, а не засобом вирішення будь яких проблем, в тому числі і комерційних. Тому в межах стратегії соціально-етичного маркетингу будь які агресивні або маніпулятивні впливи на клієнтів ринку розглядаються не тільки як етично неприпустимі, але і як економічно невигідні, оскільки ставлять під загрозу довгострокові інтереси, імідж і ділову репутацію маркетингової організації. З наукової точки зору дана стратегія не є «грою з нульовою сумою», у якій виграш одного гравця рівний програшу іншого. Діяльність оператора ринку у межах стратегії соціально-етичного маркетингу спрямована не на досягнення миттєвої вигоди «за будь якої ціни», а на допомогу клієнту у виборі і прийнятті рішення про покупку – рішення, яке було б в рівній мірі прийнятним для обох сторін маркетингової комунікації. Концепція соціально-етичного маркетингу має інтердисциплінарний характер, однак, як витікає із сказаного, її фундаментальним компонентом є соціально-психологічна модель комунікативної взаємодії між Оператором і Клієнтом, що відображує процес узгодження мотивів суб’єктів ринку і координацію їх дій, спрямованих на разом вибрану мету. Особливо актуальним є застосування даної функціональної моделі персонального продажу в сфері маркетингу туризму. Саме для цієї сфери ділової активності найбільш органічною і економічно виправданою є стратегія соціально-етичного маркетингу. У свою чергу, вибір моделі персонального продажу пояснюється тим, що її аналіз має прототипічне значення для теоретичного опису всієї решти компонентів комплексу маркетингових комунікацій. У сучасній літературі управління маркетинговими комунікаціями, що здійснюється Оператором в акту персонального продажу, часто трактується як позиція домінування. В концепції соціально-етичного маркетингу така трактовка неприпустима, і з усією очевидністю позиція домінування продавця є неприпустимою, якщо мова йде про продаж туристичного товару-послуги. В маркетингу туризму Оператор і Клієнт персонального продажу розглядаються як абсолютно рівні в соціальному плані суб’єкти. Проте, Оператор персонального продажу, порівняно з Клієнтом, повинен бути комунікативно компетентним, а, отже, бути не тільки спеціалістом в галузі туристичного бізнесу, але й професійним комунікатором. Комунікативна компетентність Оператора у даному випадку означає його вміння без домінування, тобто не пригнічуючи волю Клієнта, організувати з ним співробітництво, ефективність якого можна визначити формулою «соціально-психологічний контакт – діловий контракт». «Я стверджую, - пише В.Дудченко, президент Національної гільдії професійних консультантів (Росія), - що ключовою компетенцією професійного консультанта є комунікаційна компетенція: вміння будувати ситуацію комунікації, управляти комунікацією і отримувати від будь-якої комунікації довгостроковий позитивний ефект» [6, с. 25]. В теорії соціальної комунікації прийнято розрізняти практичну і власне комунікативну ефективність соціальної взаємодії. Наприклад, суб’єкт діє ефективно у власне комунікативному відношенні, якщо його партнер по спілкуванню, не будучи в змозі вирішити практичну проблему, все ж таки вірно розуміє мотиви, підстави і сутність прохання, з яким до нього звертаються. В порівнянні із загальною теорією соціальної комунікації, в концепції соціально-етичного маркетингу і, зокрема, в контексті функціональної моделі персонального продажу, оцінки ефективності практичної (ділової) і комунікативної взаємодії Оператора і Клієнта, здебільшого співпадають. Як вже було 31

сказано, ефективність роботи оператора персонального продажу визначається його вмінням практично реалізувати ланцюг «соціально-психологічний контакт – професійно орієнтована комунікація – позитивне завершення контакту – діловий контракт». Таким чином, ми можемо стверджувати, що комунікаційна компетентність є основою професіоналізму у сфері соціально-етичного маркетингу. [7, с. 299]. Концепція соціального маркетингу не обмежується виявленням і задоволенням індивідуальних потреб як умови ефективної діяльності підприємства, а бере до уваги суспільні потреби та інтереси передусім перспективного характеру: охорону навколишнього середовища, природних ресурсів, здоров’я людей, національної безпеки тощо. На думку Т.Амблера, І.Ансоффа, Ф.Вебстера та інших авторів, в науці змінилося три парадигми: масштабу (діяльності підприємства), конфлікту (із середовищем) і відносин (взаємодії зі всіма системами, що впливають на роботу підприємства як всередині, так і зовні. У рамках парадигми масштабу розвивався перший та другий етапи еволюції маркетингу, парадигми конфлікту – третій та четвертий. Остання – парадигма відносин – являє собою сьогодні основу сучасних поглядів на маркетинг [8, с. 45]. К.Гренроос запропонував модель життєвого циклу відносин, на прикладі якої можна прослідкувати пріоритетність застосування різних концепцій маркетингу на різних етапах взаємодії підприємства зі своїми споживачами. На першому етапі відбувається знайомство з продуктом, тому в даному випадку мета маркетингу – створити інтерес до підприємства та його послуг за рахунок реклами, персонального продажу та зв’язків із громадкістю. На другому етапі відбувається процес покупки, де споживач починає оцінювати товар або послугу і порівнювати таку оцінку зі своїми уявленнями про те, якій товар або послуга повинні бути. Тут важливо перевести загальну зацікавленість споживача у акт купівліпродажу. Саме на цьому етапі маркетинг відносин може бути найефективнішим. Далі, після здійснення акту купівлі-продажу відносини між покупцем та продавцем не припиняються за умов задоволеності споживача купленим товаром або гарантійним обслуговуванням. На цій (третій) фазі створюється коло постійних клієнтів, чому сприяють також чутки про гарні умови обслуговування – і це можливо тільки завдяки маркетингу взаємодії. У такій діяльності задіяний весь персонал підприємства – від продавця до менеджерів вищої ланки, тобто весь персонал несе відповідальність за формування довгострокових взаємовигідних відносин. Як стверджує М.Клишина, «однією із причин сучасної фінансово-економічної кризи вважається криза відносин, втрата довіри між учасниками економічних відносин [9. С.35]. Можливо саме це і сприяло виникненню концепції відносин на сучасному етапі. Під час кризи набуває особливого значення твердження про те, що для залучення нового клієнта необхідно в п’ять разів більше часу, енергії та коштів, ніж для утримання старого. З метою закріплення постійних клієнтів розробляються спеціальні заходи: привілейовані знижки, додаткові сервісні послуги, персоніфікована реклама. Фірми створюють бази даних постійної клієнтури і надсилають рекламу саме їй [2, с. 12]. Важливо відмітити, що партнерські відносини формуються у конкурентному середовищі, тому потрібно пам’ятати, що ігнорування конкурентних засад відносин може привести до їх розірвання. Реалізація маркетингу відносин в діяльності підприємства є «безперервним процесом впровадження та створення нових цінностей разом з індивідуальними покупцями, а потім спільного отримання та розподілу вигоди від цієї діяльності між учасниками взаємодії» [1, с. 62]. Таким чином можна вважати доцільним визначення маркетингу відносин як філософії організації, мета якої – «встановлення, підтримка і розвиток конкурентоспроможних і прибуткових партнерських відносин зі споживачами та іншими партнерами на основі взаємної вигоди всіх сторін, що беруть участь у процесі створення споживчої цінності» [1, с. 62]. Таким чином, найбільшої актуальності серед концепцій маркетингу в наш час набула концепція соціально-етичного маркетингу. Парадигма відносин являє собою сьогодні 32

основу сучасних поглядів на маркетинг, це філософії організації, мета якої – встановлення, підтримка і розвиток конкурентоспроможних і прибуткових партнерських відносин зі споживачами та іншими партнерами на основі взаємної вигоди всіх сторін, що беруть участь у процесі створення споживчої цінності. Список використаної літератури: 1. Ладиченко К. Еволюція сучасної концепції маркетинг / Науково-практичний журнал Вісник КНТЕУ, 2006. - № 4. – С. 58-63. 2. Лиходій В.Г. Сучасна концепції маркетингу та економічна криза / Науковоекономічний журнал Національної академії управління «Актуальні проблеми економіки», 2009. - № 12(102) ISSN 1993-6788. 3. Тоффлер О. Будущее труда / Новая технократическая волна на Западе. – М.:, 1986. – 454 с. - ИБ№14488. 4. Діброва Т.Г. Маркетингова політика комунікацій: стратегії, вітчизняна практика: навч. посіб. – К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2009. – 320 с. – ISBN №978-966370-126-4. 5. Лук’янець Т.І. Маркетингова політика комунікацій [Текст]: навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2000. – 380 с. - ISBN 966-574-009-1. 6. Дудченко В. Коммуникационная компетенция – ключевая компетенция профессионального консультанта. – Отдел маркетинга (буквальное издание) – Киев, 2006. - № 9. – Подписной индекс 22492. 7. Холодова О.О. Соціально-психологічний аналіз індивідуальних маркетингових комунікацій в туристичному бізнесі /Наукові праці національного університету харчових технологій, Київ: НУХТ, 2011. – С. 294-299. 8. Гордон Я.Х. Маркетинг партнерських отношений: Пер. с анг. – СПб.: Питер, 2010. – 384 с. Гембл П., Стоун М., Вудкок Н. Маркетинг взаимоотношений с потребителями: Пер. с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2011. – 512 с. 9. Клишина М. Как стать лидером рынка в трудные времена // Маркетинг и реклама. – 2009. - № 2. – с. 34-38.

Специфічні особливості молодіжного дозвілля Панкевич А.О., студент магістрант ВТЕІ КНТЕУ Молодь - це соціально-демографічна група, що переживає складний період становлення соціальної зрілості, адаптації до миру дорослих та майбутніх змін.[1, с.5]. Історичний розвиток суспільства значною мірою залежить від того, наскільки використовується такий дієвий чинник суспільно-політичного функціонування, як молодь. По-перше, це визначається тією значною часткою, яку займають молоді люди в структурі населення: за даними ООН на початку 2000 р. населення світу становило 6 062 млн. осіб, з них молодих людей віком 15–24 років було 1 061 млн. осіб, або 17,5% від загалу. По-друге, за всіх часів та й у всіх народів молодь була в авангарді громадських рухів, своєрідним каталізатором суспільних перетворень [2, с.2]. За останніми даними ООН на кінець 2011 року населення землі сягнуло 7 мільярдів, [3], і, відповідно, частка молоді також збільшилася. Проблеми молоді хвилювали людство в усі часи. Існує тісний зв’язок між станом суспільства, перспективами його розвитку та ставленням соціуму до своїх молодих поколінь, їх стартовими можливостями. Становище молоді, її якісні характеристики, ціннісні орієнтації та життєві плани – це те дзеркало, в якому будь-яке суспільство може побачити своє майбутнє. [4, с.237]. Протягом останніх двадцяти років існування України як незалежної держави вік молодих громадян в чинному законодавстві коливався у різних межах. Так, якщо до 2004 року граничний вік молоді сягав 28 років, то після внесення змін до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді Україні» від 5 лютого 1993 року визначено, що молоді люди – це громадяни віком від 14 до 35 років. Законодавче визначення молоді як специфічної соціально-вікової групи у віці 14-35 років діє в Україна й понині. В цих межах можна виділити три окремі категорії молоді, що суттєво відрізняються між собою мірою зрілості, ментальністю, ступенем залучення до соціально-політичних та соціальноекономічних процесів тощо. Ряд вітчизняних дослідників виділяє три вікових когорти молоді: - 14-17 років – переважно школярі, які живуть з батьками і знаходяться, як правило, на їх повному утриманні. Визначальними векторами соціалізації на даному етапі виступають сім’я та школа; - 18-24 – молодь, яка здобуває подальшу освіту в навчальних закладах І-ІV-го рівнів акредитації. На соціалізацію молодої людини на даному етапі суттєво впливає навчальний заклад та зміна соціального оточення, при цьому роль сім’ї та «старого» оточення істотно зменшується; - 25-29 років – молодь, яка працює. Соціалізація завершується завдяки включенню молодої людини в процес суспільного виробництва. Якщо соціалізація відбулася без викривлень та девіацій, по досягненню 30 років ми можемо говорити вже про самостійну, повноцінну сформовану людину. Звичайно ж, подібна градація не може відображати всіх нюансів соціалізації, але вона є типовою для більшості представників сучасної української молоді [5, с.7]. Таким чином, молодість – це період пошуку, вибору та освоєння професії, створення сім’ї, визначення свого ставлення до суспільного життя та громадянської позиції, зміна соціального оточення. Молодість завжди оптимістична. В цей період молода людина не тільки спроектувала свій життєвий план, а й намагається його втілити в життя, в неї багато енергії, віри, сил та бажання досягти свої цілі. Період молодості є дуже продуктивним: в цей час молода людина максимально процездатна, вона легко переносить високі психічні та фізичні навантаження; легко засвоює знання та набуває навички, тобто опановує складні способи інтелктуальної діяльності та 34

інших видів професійної діяльності, сучасні інформаційні технології; розвиває такі необхідні спеціальні особистісні та функціональні якості, як ініціативність, організаційні здібності, відповідальність, витриманість, креативність, винахідливість, дисциплінованість тощо. В цей пріод розширюється коло спілкування завдяки реалізації життєвої програми у більш широкому соціальному оточенні і відбувається інтенсивний процес спілкування, в якому найважливішими стають досвід, переживання та налагодження дружніх, колегіальних та любовних відносин. Молодість вважається найпродуктивним періодом самореалізації. В цей час труднощи здаються такими, які легко можна подолати, сумніви та невпевненість швидко проходять, пошук альтернативних цілей та можливостей проходить легко та оптимістично. В де якій мірі це обумовлено сучасною соціально-економічною ситуацію у світі. Щоби жити та успішно функціонувати в надзвичайно мобільному та динамічному сіспільстві, індивід повинен володіти певними особистими якостями. По-перше, він повинен мати стійке, тверде ядро особистості, світогляд, соціальні та моральні переконання, інакше, при зустрічі з перешкодами та труднощями, він може відреагувати невротично і відмовитися від своїх цілей. По-друге, він повинен володіти високою пихологічною лабільністю, гнучкістю, здатністю засвоювати та переробляти нову інформацію і створювати нове. Проте, молодість – це не тільки оптимізм, радість від пізнання нового, але й пошук відповідей питання про самого себе: хто я, який я, для чого я прийшов у цей світ, яке моя місія тощо. У процесі ошуку відповідей молода людина формує: - самосвідомість, тобто цілісне уявлення про самого себе: про свій характер, про свої творчі збідності та можливості при виборі професійної реалізації, свої переваги та недоліки; про своє ставлення до оточуючого світу, до поведінки людей; про свою зовнішність, людськи якості, емоційне реагування на життєві події тощо. Складовою самосвідомості є особиста ідентичність, самооцінка, самоповага. Все це стає відправною точкою для вибору напряму самовиховання та самоудосконалення; - власний світогляд, тобто систему поглядів, уявлень, знань, установок, цінностей про оточуючий світ та про те, як в такому світі потрібно жити та досягати успіху. Це певна життєва філософія людини. Вона формується на основі отриманого життєвого досвіду взаємодії зі світом, висновків про власні невдачі та успіхи, спостережень за досягненнями та невдачами інших людей; - бажання усвідомити, зрозуміти та побудувати свій, самостійний та оригінальний, новий та критичний погляд на дійсніть, створити свої теорії смислу життя, любові, дружби, успіху, щастя тощо. На думку Г.С.Усикіна, «молодіжний вік являє собою, так би мовити «третій світ», який існує між дитинством та дорослістю, так як біологічне, фізіологічне та статеве созрівання завершно (вже не дитина), але в соціальому відношенні це ще не самостійна доросла особистість» [6, с.163]. Молодь є однією з соціально незахищених груп, яка певною мірою схильна до дії негативних чинників зовнішнього середовища. Урбанізація, обмежені можливості для повноцінного розвитку іреалізації свого потенціалу, гіподинамія та інші стресові ситуації викликають підвищену потребу молоді в доступних оздоровчих, рекреаційних, розважальних послугах. Вирішення цієї проблеми разом з духовним оздоровленням нації є однією із стратегічних задач, як на державному, так і на регіональному рівні [7]. Розглянемо особливості та популярні форми молодіжного дозвілля. Дозвілля - діяльність у вільний час поза сферою суспільної й побутової праці, завдяки якій індивід відновлює свою здатність до праці й розвиває у собі в основному ті вміння й здібності, які неможливо вдосконалити в сфері трудової діяльності [8, с.5]. Таким чином, дозвілля – це діяльність, яка зумовлена певними інтересами, цілями, мотивами, які є важливими для людини. У процесі такої діяльності людина має можливість пізнати багато нового про себе та оточуючий світ, засвоїти культурні цінності, пізнати світ різних народів, займатися творчістю та аматорською діяльністю, фізичною культурою та спортом, розвивати 35

свої здібності та займатися хобі, подорожувати тощо. Перелік того, чим можна займатися у вільний час можна продовжити, проте зміст таких занять в певній мірі визначає рівень культури молодіжного дозвілля. Багато дослідників виділяють таку специфічною рису молоді, як пошукова, творчаекспериментальна активність. Ігрова діяльність вже не є провідною, як у дитинстві, проте вона виступає важливим чинником розвитку особистості молодої людини та способом зняття психічної та фізичної перевтоми, тому що захоплює психіку цілком, загострює переживання відчуттів радості, інтересу, змагання, перемоги [9, с. 20]. Численні спостереження за практикою підготовки й проведення, молодіжних культурно-дозвільних заходів свідчить про те, що їхній успіх значною мірою залежить від включення в їхні структури ігрових блоків, що стимулюють у молодих людей прагнення до змагань, імпровізації й винахідливості, бажання перевірити себе[10, с.125]. Іншою специфічною особливістю молодіжного дозвілля є бажання проводити його за межами батьківського будинку. Молодь прагне самостійно проводити свій вільний час, обирати форми дозвілля, стиль поведінки, друзів, одяг, уподобання переважно у групі однолітків. До створення сім’ї, молодь, як правило, має більше вільного часу, більше можливостей вільно витрачати гроші та планувати свій час. Після створення власної родини ситуація змінюється: вільного часу стає значно менше, особливо після народження дітей, а вибір форм його проведення узгоджується з «другою половиною», стабілізується сімейний бюджет. В такій ситуації структура дозвілля стає близькою до структури дозвілля дорослого. Виникає потреба проводити вільний час в колі сімї, в тому числі батьківський. Високі навантаження, пов’язані з турботою про дітей та батьків, роботою, устроєм будинку виявляють основною функцією дозвілля рекреативну. Культура молодіжного дозвілля визначається суспільними та особистісними чинниками. Культура дозвілля - це, насамперед, внутрішня культура людини, що припускає наявність у нього певних особистісних властивостей, які дозволяють змістовно й з користю проводити вільний час [9, с.28,29]. Життєва філософія, естетичні смаки, інтелектуальні потреби, інтереси, цінності, мотиви, бажання, життєві цілі – все перераховане відноситься до індивідуального, суб’єктивного чиннику культури молодіжного дозвілля. Як відомо, культурний і духовний рівень людини визначає зміст її дозвілля. Проте, можна говорити і про зворотній зв'язок. Дозвілля стає культурним, якщо воно змістовно насичене, моральне і позитивно впливає на особистість людини. Культура дозвілля визначається також вибором тих занять, яким надається перевага у вільний час. Це, в першу чергу, ті види занять, які спрямовані на відновлення фізичних та психічних ресурсів людини, зняття втоми та перевтоми, а також на розвиток особистості у широкому сенсі цього слова. Важливим є те, щоб кожна людина безпосередньо брала участь у таких заняттях. З іншого боку, культуру дозвілля визначають відповідні підприємства та заклади: будинки культури, концертні зали, дискотеки, клуби, культурно-дозвільні центри, кінотеатри, стадіони тощо. Саме від персоналу таких закладів залежить рівень запропонованої культурної продукції та послуг, від їх професійних вмінь зацікавити та заохотити споживачів до змістовного відпочинку. Разом з тим культура проведення вільного часу є результатом старань самої особистості, її бажання перетворити дозвілля в засіб придбання не тільки нових вражень, але й знань, умінь, навичок [8, с.26]. Особливістю культурного молодіжного дозвілля є емоційна забарвленість, яка пов’язана з можливістю познайомитися з цікавими людьми і отримати насолоду від спілкування з ними, відвідати унікальні місця, які викликають насичену гаму емоцій, насолодитися результатами своєї улюбленої праці, показати свої уміння та навички. Основні особливості сучасного культурного дозвілля молоді - високий рівень культурно-технічної оснащеності, використання сучасних дозвільних форм і технологій, методів, естетично насичений простір і високий художній рівень дозвільного процесу. 36

Сьогодні молодіжне дозвілля у нашій країні сприймається як суспільно усвідомлена необхідність. Суспільство дуже зацікавлене в ефективному використанні вільного часу людей, що безумовно сприятиме підвищенню культурного, соціально-екологічного, духовного рівня всього суспільствата трансформації й відновлення всього нашого життя. Таким чином, сучасна організація молодіжного дозвілля повинна враховувати такі специфічні риси та потреби молоді, як, по-перше, високий рівень пізнавальної активності. Молодість – це період активної особистісної та професійної реалізації, тому, по-друге, дозвілля повинно сприяти розвитку спеціальних особистісних та фукціональних якостей. Потреба у спілкуванні реалізується переважно у компаніях ровесніків, тому, по-третє, молодіжне дозвілля бажано організовувати у груповому форматі, де передбачено різні види та форми контактів. Ігрова діяльність виконує не тільки рекреативну функцію, а й сприє розвитку особистості, тому, по-четверте, дозвіллеви програми потрібно організовувати з використанням ігрових форм відпочинку. По-п’яте, дозвілля сприяє розвитку особистості, тому повинно бути високодуховним, моральним і сприяти підвищенню загальної культури молодої людини, в той же час воно повинно носитирозважальний і ненав'язливий характер і бути емоційно насиченим, в першу чергу позитивними емоціями. Реалізація рекреативної функції вимагає застосування у молодіжному дозвіллі заняття фізичною культурою та спортом, оздоровчими практиками, пропагандою здорового способу життя. Таке дозвілля буде сприяти самореалізації творчого й духовного потенціалу не тільки молоді, а й суспільства в цілому. В цьому полягає соціальна роль дозвілля. Література: 1. Чеботарь Ю.М. Туристический бизнес: Практическое пособие для турфирм и их клиентов. - М.: Мир деловой книги, 2000. - 70 с. 2. Головенько В. Молодь незалежної України: стан та перспективи розвитку //Перші кроки нової влади: молодіжна політика в Україні: проблеми та перспективи. – Київ: Ін-т політ. освіти, Фонд ЕдуардоФрея (Нідерланди). – 2005. – С.2. 3. http://uk.wikipedia.org/wiki/НаселенняЗемлі. 4. Молодь та молодіжна політика в Україні: соціально-демографічні аспекти /За ред. Е.М.Лібанової. — К.: Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, 2010. — 248 с. 5. Молодь в умовах становлення незалежної України (1991-2011 роки). – Щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні. – Київ: Держ. ін-т сімейної та молодіж. політики, 2012. – С.7. 6. Усыкин Г. С. В классе, в парке, в лесу: игры и соревнования юных туристов: Москва: Просвещение, 2006. – 160 с. 7. Орловская Виктория Петровна. Организационно-экономические условия развития молодежного туризма в дестинации :Дис. ... канд. экон. наук : 08.00.05 СПб., 2004 172 с. РГБ ОД, 61:05-8/1748. 8. Гальперина Т. И. Актерское мастерство в деятельности менеджера туристской анимации. - М.: РИБ «Турист», 2004.- 54 с. 9. Вайнола Р. Х. Особливості використання ігрових технік в соціальній вуличній роботі: Метод. рек. / Ліга соціальних працівників м. Києва; Соціальна служба для молоді м. Києва. — К. : НПУ, 2001. — 48с. 10. Килимистий С.М. Особливості ігрової анімації в туризмі // Туристично-краєзнавчі дослідження. – 2007. - № 7. – С. 200-213. 11.

Аналіз основних видів та форм молодіжного туризму на сучасному етапі Панкевич А.О., студент магістрант ВТЕІ КНТЕУ В наші дні пересування людей в туристичних цілях охопило усі країни земної кулі, і завдяки цьому контакти між людьми з різних країн стали повсякденною реальністю.Справжній розвиток туризму почався з доступності подорожування великим масам людей, тобто переміщень значної кількості людей з метою змістовного проведення дозвілля. Подорожування завжди було властиве людині перш за все як біологічній істоті, для якої рух є невід'ємною потребою організму, а з часів посилення урбанізаційних процесів, інтенсифікації праці, підвищення рівня вимог до успішної професійної та соціальної реалізації, що призводять до виснаження психофізіологічних ресурсів людини, потреба зануритися у екологічно чисте та небезпечне середовище сталопсихофізіологічною потребою. По-друге, подорожування є формою пізнання, - пізнаннясвіту,самопізнання, пізнання інших людей через спілкування та взаємодію, розширення людських можливостей з адаптації до різноманітного довкілля, а також одним з найдавніших засобів комунікації, культурного обміну, економічних контактів. Нарешті, подорожування є формою наукового осягнення світу і одним з етапів розвитку сучасної цивілізації [ 1, с.83]. Але подорожування є також засобом долання бар'єрів, найбільш суттєвими серед яких є природні, культурні і технічні, що пов'язані з доланням відстаней. Тобто, мобільність людства є певною рушійною силою суспільного розвитку, спрямованою на розвиток економічних, соціальних, політичних та культурних відносин, поліпшення умов життя через пізнання природного та соціокультурного середовища життєдіяльності. Все це можна вважати об’єктивним передумовами виникнення та розвитку туризму як одного з видів міжнародного бізнесу, що динамічно розвивається [2]. Туризм, як явище суспільного життя, є похідною суспільного розвитку. Його виникнення пов’язане з індустріальною стадією розвитку людства з прискореним розвитком продуктивних сил, поглибленням поділу праці, посиленням та розвитком урбанізації. Розвиток науково-технічного прогресу сприяв загальному соціально-економічному розвитку певних країн, підвищенню рівня життя їх населення, зміні характеру праці, способу та стилю життя, змінам в системі розселення. В постіндустріальну фазу розвитку економіки поглибилися екологічні проблеми, а також відбулася гуманізацією всіх сфер суспільного життя. Саме за цих умов, що докорінно змінювали суспільні моделі життєдіяльності людства, туризм перетворився у форму проведення дозвілля, яка забезпечувалася різними підприємствами по задоволенню потреб населення у відпочинку та оздоровленні, - у потужну комунікативну складову цивілізаційного розвитку. Туризм - явище поліфункціональне. Серед основних функцій туризму слід зазначити рекреаційну, соціальну, культурну, екологічну, економічну, просвітницьку і виховну. Рекреація як біологічна функція та соціальне надбання певного етапу розвитку людства сама є поняттям широким і поліаспектним. Туризм є мобільною складовою рекреації, пов'язаною з доланням простору задля відпочинку, розваги, лікування або з будь-якою іншою метою, не пов'язаною з отриманням прибутку. Рекреаційна функція туризму включає фізіологічну (подолання перевтоми через відновлення фізичних сил, профілактика захворювань, реабілітація, оздоровлення, відпочинок) та психологічну (зміна місця та оточення, зняття стресу, набуття нових вражень та відчуттів, подолання емоційного напруження) релаксацію. Безумовно, безпосереднє спілкування різних народів і різних культур сприяє взаємозбагаченню та саморозвитку культури, толерантності, відіграє значну роль в укріпленні миру та порозуміння на планеті, розширює культурні та ділові контакти. Можна стверджувати, що саме у XX ст., завдяки масовості, туризм став явищем сучасної культури: прискорюється культурний обмін, що сприяє розвитку театрального, кіно-, образотворчого та інших видів мистецтва. У зв'язку з цим актуальною стає проблема крос38

культурних комунікацій (поведінки туристів в іншому культурному середовищі, спроможність і здатність до сприйняття іншої культури, інших культурних традицій). Туризм як форму проведення дозвілля споживає лише певна частині населення, що має вільний часта відповідний рівень життя, який дозволяє подорожувати. Тобто, подорожування виступає ознакою певного рівня і стилю життя, фіксатором соціального статусу, засобом закріплення іміджу та інших соціальних ознак. Доступність туристичних подорожей, соціальна орієнтованість туризму розширює коло споживачів, прилучаючи нові й нові верстви населення до туризму, вводить його до стилю життя суспільства, вирівнюючи соціальні можливості населення [3, с.72]. Все більшої актуальності набуває екологічна функція туризму. З одного боку, туризм виступає споживачем певних природно-рекреаційних благ і зацікавлений в їх збереженні. Проте, зростання попиту призводить до того, що постійно збільшується антропогенний тиск на територіальні рекреаційні системи, особливо це стосується традиційних або модних міст відвідування. Таким чином, захист довкілля повинен стати невід'ємною складовою розвитку туризму, однією з ключових проблем його стійкого розвитку. Економічна функція туризму пов’язані, перш за все, з тим, що необхідність задоволення потреб маси подорожуючихсформувалапевну галузь сфери обслуговування. Подальше зростання запитів стимулювало розвиток галузі, а мультиплікаційний ефект та комплексний характер споживання/обслуговування сприяли її переростанню в індустрію туризму міжгалузевий комплекс, спрямований на задоволення туристичних потреб населення. [4, с.46]. Економічна функція туризму виконує не тільки функцію отримання прибутку, ай посилює соціальну та екологічну роль туризму (реставрація пам'яток історії та культури, природоохоронні заходи, реконструкція матеріально-технічної бази, освітянська та виховна робота засобами туризму тощо), що свідчить про гуманістичну спрямованість туризму. Тому сучасний туризм – це, перш за все, соціокультурне явища, яке визначає певний етап розвитку людства і є складовою суспільних глобалізаційних процесів. У системі світового туристського розвитку особливе і значне місце на сьогоднівідводиться молодіжному туризму. Молодіжний туризм є одним із найбільш динамічних іперспективних напрямів розвитку туристичного бізнесу. Він покликаний виконуватизавдання виховання молодого покоління, підвищення освітнього та культурного рівнямолоді, сприяти загальному оздоровленню та задоволенню рекреаційних потреб людини [5,с 28]. Сучаснийсвіт з прискореними урбанізаційними процесами, високотехнологічним виробництвом, тотальною комп'ютеризацією, «одноманітністю споживання», високими вимогами до особистісної та професійної компетентності, інформаційним перенасиченням (сьогодні, навіть, виник новий термін «інформаційне отруєння), інтенсифікацією праці призводить до того, що молоді люди набагато швидше, ніж раніше, втомлюються, покидаючи робоче місце. Така втома і навіть перевтома викликана, перш за все, психологічним перевантаженням, вона призводить до загострення стресової реакції та потреби швидко змінити свій стан або ситуацію чимось контрастним, яскравим. Найкраще можете задовольнити таку потребу туризм – це завжди виїзд з постійного місця проживання, навчання або праці, зміна обстановки, оточуючого середовища, людей, харчування, звичайного способу життя. Проживання у мегаполісах та великих містах обмежує можливості якісно і повноцінно відпочити після навчання або роботи. Ті, хто проживає у міській місцевості, частково ізольовані від природи. Паркових зон, скверів, озеленених алей в містах недостатньо, до того ж молодь працює або навчається майже весь світловий день. Все це призводить до погіршення здоров’я та зменшення працездатності. В таких умовах молодіжний туризм сприймається як засіб всебічного відновлення особистості. Підприємства сьогодні не мають змоги подбати про свою робочу молодь, тобто про створення можливостей відновити свої ресурси.В радянські часи туристські секції та клуби працювали на всіх великих підприємствах, в вузах, по всій країні працювали доступні туристські бази. Без 39

перебільшення можна сказати, що мільйони молодих людей мали можливість не тільки яскраво відпочивати, розвиватися, але й особисто побачити і полюбити свою країну. Основними потребами молоді є потреби в активному й рухливому відпочинку, в спілкуванні (переважно в компаніях ровесників), в розвагах, в пізнанні нового. Всі ці потреби можна задовольнити через туризм. На думку ЄгоричевоїЕ.А., «туризм сьогодні - це переважно активний вид відпочинку, що базується на зв'язках «людина - природне середовище» з обов'язковою зміною середовища й типу життєдіяльності» [6, с.347]. Генісарецький О. та Подунова Н. виділяють такі функції культурно-дозвіллєвої діяльності у молодіжному туризмі, як пізнавальну, залучення до матеріальних та духовних цінностей, реалізація творчого потенціалу особистості, комунікативну та рекреативну функції. Відмінною рисою молодіжного туризму є те, що молодь є самою невибагливою соціально-демографічною групою. Вона може не звертати уваги на недоліки у туристичному продукті або у якості обслуговування. Для молоді необов'язковими є висококласні умови в туристичній поїздці, для неї більш важливим є помірні ціни, цікава та насичена культурнодозвільна програма, комфортне оточення під час поїздки, що відповідає її віковим потребам. Підвищений інтерес молоді до туризму сьогодні пояснюється відсутністю в ньому повчальності, можливістю реалізувати свої захоплення, здібності та інтереси у сприятливій соціально-психологічній атмосфері. І із цим неможливо не погодитися. Дослідження показали, що, на думку молодих людей, у туризмі, як правило, відсутня парадність, формалізм і заорганізованість, у туристичній діяльності вдало поєднуються масові й камерні форми роботи. Інтерес молоді до туризму пояснюється тим, що в кожному виді туризму кожний може знайти собі те, що в найбільшій марі буде сприяти задоволенню індивідуальних та групових потреб. Типовим для молоді є інтерес до пізнавального та спортивного туризму. У спортивному туризмі переважає атмосфера взаємопідтримки й оптимізму, турботливості та співпереживання, радість спілкування з ровесниками, виникнення дружніх стосунків, що сприяє зближенню та формуванню неформальних відносин. Якщо говорити про мотивацію, то вона може бути різною, проте бажання цікаво та змістовно провести вільний час є визначальною. У 1949 р. за ініціативою ЮНЕСКО була заснована Міжнародна конфедерація студентського туризму ISTC (International Student Travel Confederation), головною метою якої є сприяння розвитку студентського туризму, освітніх ікультурних обмінів, стимулювання розповсюдження знань про різні країни і культури. Туристична мобільність молоді визначається не лише такими чинниками, як рівеньдоходу, статус, престижність, розмір сім’ї тощо. Мотивація відіграє важливу роль уформуванні мобільного образу життя даного сегменту споживачів туристичних послуг іпродуктів. Домінуючими в ієрархії мотивацій молодіжного туризму є комунікативні,пізнавальні та гедоністичні мотиви [7, с. 298].Крім того, іміджеві параметри виконують атрактивну роль для туристів даноїкатегорії. Так, у радянській культурі подорожей склалася традиція ототожнення туриста зрюкзаком, наметом, багаттям, гітарою. Але сучасний молодіжний туризм відрізняється відцього стереотипу, далеко не кожен представник молоді буде задоволений перспективоювідпочинку в наметовому таборі з мінімальним комфортом і умовами проживання,наближеними до природних [8, с. 323]. Одна з класифікацій туризму поділяє його на організований (плановий) і самодіяльний (неорганізований). Неорганізований туризм в світі дуже популярний, особливо серед країн – членів Шенгенської угоди. Відносно невеликі відстані, хороша транспортна мережа, можливість вільного перетину меж сусідніх держав, наявність багатьох екскурсійних об'єктів і інші важливі чинники вплинули на те, що частка неорганізованого туризму в Європі складає 80 %. 40

Розрізняють наступні види туризму: пізнавальний; рекреаційний; лікувальнооздоровчий;діловий;спортивний;етнічний;релігійний;транзитний;освітній. На сучасному етапі найбільш поширеними є рекреаційний і пізнавальний туризм. З огляду на аналіз молоді як соціально-демографічної групи та у відповідності до її специфічних потреб, а також аналізу функцій культурно-дозвіллєвої діяльності у молодіжному туризмі, ієрархії мотивацій молодіжного туризму, в якій домінують комунікативні,пізнавальні та гедоністичні мотиви, можна виділити наступні види молодіжного туризму. По-перше, це пізнавальний (екскурсійний) туризм, який включає поїздки з метою ознайомлення з природними і історико-культурними туристичними об’єктами, визначними пам'ятками, музеями, театрами, виставками, з місцями діяльності відомих людей,традиціями та культурою побуту народів у відвідуваній країні. Такий туризм може поєднувати пізнавальні і рекреаційні цілі одночасно та задовольняти одночасно і комунікативні,і пізнавальні, і гедоністичні мотиви. В молодіжному туризмі широко застосовується рекреаційний туризм,який відрізняється великою різноманітністю і може включати видовищні розважальні програми, полювання, рибалку, музичну і художню творчість, відвідини спортивних змагань та заходів і так далі. Такий вид туризму може задовольняти комунікативні і гедоністичні потреби молоді. Спортивний туризмприпускає виїзд для проведення спортивних заходів в тих або інших країнах і регіонах. Такий вид туризму задовольняє рекреаційні, комунікативні, гедоністичні потреби, а також потреби в самореалізації та самовдосконаленні. Лікувально-оздоровчий туризмобумовлений потребою в лікуванні різного роду хронічних захворювань і оздоровленні організму, реабілітації після перенесених хвороб або травм. Такий вид туризму задовольняє, в першу чергу, рекреаційні потреби, а також гедоністичні. Діловий туризмохоплює подорожі із службовими або професійними цілями без отримання доходів по місцю тимчасового перебування. Частка молоді у такому туризмі незначна і задовольняє, в першу чергу пізнавальні потреби і потреби у професійній реалізації. Релігійний туризмґрунтується на релігійних потребах людей різних конфесій. Такий вид туризму задовольняє, в першу чергу, духовні та пізнавальні потреби. Освітній туризмприпускає тури тривалістю від 15 днів до 3 місяців з метою підвищення кваліфікації або поглиблення знань по тих або інших дисциплінах. Найбільш популярними в даний час є освітні тури з метою вивчення іноземних мов або поглиблення знань іноземної мови, навчання спортивним іграм, менеджменту або тури з підвищення кваліфікації. На думку експертів, молодь останнім часом, на відміну від попередніх десятиліть, часто обирає освітній туризм, а не пляжний. Статистика свідчить, що грошові суми, які витрачають молодь і студенти у середньому в світі, за останні 5 років збільшилася на 40 % – до 1900 євро за поїздку. Крім того, 80% молоді, яка подорожує, повертається додому толерантною відносно до іншої культури та народів [9]. Також популярними серед молоді є хобі-туризм, який дозволяє зайнятися улюбленою справою в колі однодумців або під час відпочинку або подорожі та пригодницькі тури. Такий вид туризму вважається елітним, коштує досить дорого і задовольняє пізнавальні, рекреативні, гедоністичні потреби. Розважальні тури відносяться до подієвого туризму і стають все далі популярними. Це відвідування ексклюзивних, історичних подій, карнавалів, фестивалів, концертів, олімпійських змагань тощо. В Європі, наприклад, дуже популярними є різдвяні тури. До 70 % молодіжних поїздок у світі сьогодні здійснюються з культурно-пізнавальними, освітніми цілями, насамперед для вивчення іноземної мови та взагалінавчання за кордоном [8, с.324]. 41

Вид туризму, який найбільше відповідає потребам та можливостям молоді - це поєднання спортивного та оздоровчого туризму, тобто спортивно-оздоровчий туризм, який передбачає подолання маршруту активним способом, тобто без використання транспортних засобів, покладаючись лише на власні сили, реалізуючи вміння і навички пересування пішки, на лижах, плавання на плотах і човнах, їзди на велосипеді тощо. До спортивно-оздоровчого туризму найчастіше відносять такі найпоширеніші види активного туризму: пішохідний, гірський, лижний, водний (сплав і гребля на плотах і човнах),велосипедний. Наприкінець, зазначимо, що сьогодні, при виборі туристичного продукту 70% туристів звертають увагу на пропоновані анімаційні заходи, при чому 90% опитаних хотіли б брати участь у пропонованих анімаційних програмах безпосередньо [10]. Таким чином, можна зазначити, що туризм сьогодні перетворився у форму проведення дозвілля, яка забезпечується різними підприємствами по задоволенню потреб населення у відпочинку та оздоровленні, і виконує рекреаційну, соціальну, культурну, екологічну, економічну, просвітницьку і виховну функції. Можна виділити такі види молодіжного туризму, як пізнавальний (екскурсійний), рекреаційний, спортивний, лікувально-оздоровчий туризм, діловий, релігійний, освітній туризм. Також популярними серед молоді є хобітуризм та пригодницькі тури. Розважальні тури відносяться до подієвого туризму і стають все далі популярними. Вид туризму, який найбільше відповідає потребам та можливостям молоді - це спортивно-оздоровчий туризм. Література: 1. Воропай О. Звичаї українського народу: Етногр. нарис / Іван Андрусяк (підгот.тексту та післям.). — К. : Школа, 2006. — 384с. 2. Орловская Виктория Петровна. Организационно-экономические условия развития молодежного туризма в дестинации :Дис. ... канд. экон. наук : 08.00.05 СПб., 2004 172 с. РГБ ОД, 61:05-8/1748. 3. Гониянц С. А. Физическая рекреация и «спорт для всех»: основные проблемы и перспективы исследования // Олімпійский спорт для всіх: Тези доповідей IХ міжнар. наукового конгресу. – Київ: НУФВСУ, 2005. – С. 673. 4. Грушин Б. Творческий потенциал свободного времени. – М: Профиздат, 2000. - 57 с. 5. Биржаков М.Б.Введение в туризм: учебник/ М.Б. Биржаков. – Изд. 6-е, перераб. и доп. – СПб.: Издательскийдом«Герда», 2004. – 448 с. 6. ЕгорычеваT. А. Молодежный туризм: современноесостояние и перспективы// Олімпійский спорт для всіх: Тези доповідей IХ міжнародного наукового конгресу. – Київ: НУФВСУ, 2005. – С. 347. 7. Победимова М.Молодежный туризм в ХХI веке: проблемы и перспективы // Туризм и туристическоеобразование: достижения и перспективыразвития: мат.Междун. науч.практ. конф. (Санкт-Петербург, 14-16 октября 2009 г.). – СПб.: Д.А.Р.К., 2010. – С.296-298. 8. Подмаркова І.П. Аналіз мотивацій студентської молоді як найбільш перспективної частини молодіжного сегменту туристичного ринку в Україні //Економіка туристичних послуг, маркетинг та логістика: Вісник ДІТБ, 2012. - № 16. – с. 323 9. Новоституризма на день [Электронный ресурс]. – Режим доступа:http://www.travel.ru/news/2008/05/22. 10. http://www.turtess.com

Характер та особливості реклами в туристичному бізнесі Присяжна Р. В., студентка магістрант ВТЕІ КНТЕУ Якщо спиратись на останні дослідження, то можна зрозуміти основні напрямки функціонування туристичних підприємств у сфері маркетингу є вивчення ринку, проведення маркетингових досліджень, розробка та реалізація рекламної кампанії. Туристичний бізнес є одним з найбільшихрекламодавців. В середньому, туристичні підприємства витрачають на рекламні послуги 5-6% від заробітку [1, с.55]. Уявити життя суспільства без реклами не можливо. І саме від реклами залежить успіх туристичного підприємства. Реклама – це засіб поширення інформації і переконання людей, які створюють уяву про продукт, викликають довіру до нього та бажання купити цей продукт [2, с.223]. Наприклад, відомий маркетолог Філіп Котлер, професор маркетингу Північно-Західного університету США, дає наступне визначення реклами: «Реклама являє собою неособисті форми комунікації, здійснювані за посередництвом платних засобів поширення інформації, з чітко вказаним джерелом фінансування» [3]. Прибуток в туристичному бізнесі залежить від якості продукту, персоналу який працює, виду діяльності, а також результату рекламної діяльності. Кожне туристичне підприємство по суті продає один і той же туристичний продукт, та мають можливість продавати тури один одного.І саме від реклами залежить позитивних ефект, досягнення успіху у конкурентній боротьби за клієнта. Реклама для просування туристичного продукту, може нести в собі інформацію в стислій формі, найважливіші відомості про туристичне підприємство та оформлені так, щоб клієнт був зацікавлений. Можна ще сказати, що туристичне підприємство залежить від реалізації стратегій, як від реклами так і будь-якого іншого виду маркетингових комунікацій. Реалізація, просування та створення туристичного продукту у цьому полягає діяльність туристичного бізнесу. Завдяки реалізації та просуванню тур продукту залежить ефективне рекламування. На думку Т.І. Лук’янець рекламування – створення продукту, доведення його до потенційних покупців таким способом, щоб вони зрозуміли, чим саме товар, послуга або ідея позитивно відрізняються від подібних до них [4, с. 16]. На думку дослідника В.Ф. Кифяк трактує рекламу як засіб поширення інформації та переконання суспільства, створення уяви про туристичний продукт, бажання придбати цей продукт та довіру. Також він розглядає визначення «туристична реклама», розуміє її, як активний засіб здійснення маркетингової політики туристичного підприємства по просуванню тур продукту та посилення зв’язків між споживачем та виробником [2]. Для ефективності туристичного підприємства необхідно обрати рекламну політику на туристичному ринку. Для цього потрібно вибрати, цільову групу, рекламний засіб, контроль роботи реклами та інші. Рекламування туристичного підприємства складається з двох частин: рекламування потреб і рекламування можливостей [2, с. 224]. Реклама потреб – це інформаційний вид реклами, який призначений для інформування ділових партнерів про існування підприємства і його потребах в чому-небудь. За допомогою цієї реклами туристичне підприємство залучує посередників, інформує про свої потреби в кадрах. Такий вид реклами можна подати у вигляді звичайних оголошень у засобах масової інформації. Реклама можливостей – це реклама, яка інформує цільові аудиторії про можливості туристичного підприємства в галузі надання туристичних послуг. Зацікавлені сторони можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Юридичні особи можуть бути зацікавлені в послугах туристичного підприємства для ділових та спонсорських поїздок. Фізичні особи 43

отримують інформацію про туристичне підприємство і на основі цього роблять вибір маршруту, напрям та тривалість подорожі. Internet ресурси на сьогодні є найпопулярнішим носієм реклами. Кожне підприємство туристичного бізнесу, повинен мати свій сайт на якому може отримати детальну інформацію туристичного підприємства його опис, самостійно замовити путівку в режимі online. А також з найбільш популярних рекламних засобів – зовнішня реклама. Вона може бути розташована на найбільш прохідних або проїзних вулицях, вітрини, банери. Кожна з рекламних засобів має базуватись на праведності, законності, точність інформації. Повинна дотримуватись моральні та етичні норми. Можна зробити висновок, що не одне туристичне підприємство не зможе отримати бажаного результату без реклами, так як реклама є запорукою успіху на сьогоднішній час.

1. 2. 3. 4.

Список використаної літератури: Дурович А.П., Реклама в туризмі / А.П. Дурович – МінськТОВ «Новезнання», 2008. – 254 с. Кифяк В.Ф., Організація туристичної діяльності в Україні / В.Ф. Кифяк – Чернівці: Книги-ХХІ, 2003. - 300 с. Котлер Филип. Основы маркетинга./ Пер. с англ. В.Б. Боброва, под общ.ред. Е.М. Пеньковой. – М: Прогресс, 2009 г., с. 511. Лук’янець Т.І. Рекламний менеджмент / Т.І. Лук’янець – Навч. посібник. – 2-ге вид., доп. / Лук’янець Т.І. – К.: КНЕУ, 2003. – 440 с.

Інформаційні технології в туристичному бізнесі Присяжна Р.В., студентка магістрант ВТЕІ КНТЕУ В умовах сучасного ринку важливу роль відіграє інформаційні технології, що сприяє підвищенню ефективності управління туристичними підприємствами. Завдяки інформаційним технологіям можна обробити великий обсяг інформації за короткий час. Програмне забезпечення в туристичних підприємствах дає безліч можливостей таких як: редагування та зберігання інформації про тур, готелі, клієнтів, розклад транспорту пересування ( авіа, залізниці, автобусів та ін..), отримання заявок та контролювання їх. А також по бажанню їх друк наприклад: ваучер, опис пропозицій, анкет та ін.. Дають можливість контролювати оплату, обирати та вести обліт місць в транспорті та готелі. Одна з важливих функцій подібних програм є також автоматичний розрахунок вартості турів з урахуванням індивідуальних і групових знижок, комісійних, курсів валют і інших чинників. Основним напрямком туристичної діяльності є розробка та просування туру і саме застосування інформаційних технологій (ІТ) поліпшує керованість, якість та прийняття рішень та прогнозування. Застосовування сучасних (ІТ) підвищує безпеку та якість тур послуг. Туристичні підприємства використовують глобальні розподільчі системи (Global Distribution System), вони забезпечують швидке та зручне бронювання квитків на транспорт, резерв місць у готелі, прокат автомобілів, обмін валют,екскурсійні програми, замовлення квитків на спортивні та культурні заходи і т.д. Найбільшими глобальними розподільчими системами на міжнародному ринку туристичних послуг є Amadeus, Worldspan, Galileo, Sabre (табл.1). Саме такі системи утворюю так звану розподільчі мережі для туризму, дозволяючи резервувати складі туристичної інфраструктури. Таблиця 1 Глобальні розподільчі системи [3] Показники Sabre AMADEUS Кількість працівників Розподіл Доходи Кількість бронювань

9000 Більше 59000 турагентств

3654

Galileo Дані відсутні

Worldspan 3200

54405 Більше 20210 турагентств у 198 52000 турагентств турагентств у 60 країнах у 116 країнах країнах

2,5 млрд. дол. США

1,6 млрд. євро

1,6 млрд. дол. США

Дані відсутні

467,1 млн.

393,9 млн.

345,1 млн.

Дані відсутні

450 480 425 авіакомпаній, авіакомпаній, авіакомпаній, Постачаль 53000 готелів, 54 54641 готелів, 47 60000 готелів, 23 ники компанії з компаній з компанії з прокату прокату прокату автомобілів, 430 автомобілів автомобілів туроператорів

533 авіакомпаній, 47000 готелів, 45 компаній з прокату автомобілів

Системи комунікації, електронні системи інформації і комп’ютерного бронювання, набирає з кожним роком все більших обсягів в туризмі та впливає на комунікаційні сфери і транспорту, у наслідок чого стали основним споживачем інновації і продуктів інформаційних технологій. 45

З появою великої кількості авіакомпаній, різноманітних транспортних засобів необхідність комп’ютерних систем бронювання і головним інструментом для резервування авіаквитків. Держкомстату України, авіаперевезення зростають щороку приблизно на 17%. У 2004 р. було перевезено 3,2 млн. пасажирів, 2005 р. – 3,8 млн., 2006 р. – 4,4 млн. і у 2007 р. – 4,9 млн. [2]. Виходячи з цього, комп’ютерна система дає змогу покращити якість обслуговування споживачів «клієнтів» за рахунок скорочення часу. І покращую роботу персоналу на підприємстві. Інтернет як один з видів інформаційних технологій забезпечує можливість спілкування і передання інформації між користувачами (комп’ютерами) по всьому світу. З 1993 р. розпочинається активне комерційне використання Інтернету: для прямого маркетингу, електронної торгівлі, як рекламного каналу. У середині 90-х років Інтернет перетворюється на глобальний інформаційний простір. За останні десять років відбулося значне зростання кількості користувачів мережі Інтернет (у 30 разів) [1]. Велику увагу інформаційних технологій в туристичному бізнесі відведена маркетингу, маркетингові комунікації, рекламних заходах і т.д. Зробивши висновок інформаційні технології і туристичний ринок тісно переплітаються між собою, вони повинні задовольняти потреби споживачів, які бажають отримати туристичну послугу.

Список використаної літератури: Основные показатели развития туризма в мире. Данные Всемирной туристской организации [Электронный ресурс] / Сайт Всемирной туристской организации (ЮНВТО). - Режим доступа: www.world-tourism.org. Туристичні потоки. Пасажирські перевезення. Кількість проведених виставкових заходів [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Держ. ком. статистики України. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua. Якушкина М. Galileo под новым трендом / М. Якушкина // Турбизнес. - 2007. - № 2. С. 12.

Оцінка стану виплати заробітної плати в Україні Сидорук Д.С., студент Хмельницького національного університету Шимчук К.В., студент Хмельницького національного університету Діжицький К.О., студент Хмельницького національного університету Відповідно до законодавства України заробітна плата виплачується працівникам регулярно у робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата У разi коли день виплати заробiтної плати збiгається з вихiдним, святковим або неробочим днем, заробiтна плата виплачується напередоднi. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника Заробiтна плата працiвникам за весь час щорiчної вiдпустки виплачується не пiзнiше нiж за три днi до початку відпустки [1]. Відповідно до методологічних підходів Державної служби статистики України заборгованість із виплати заробітної плати – це сума своєчасно невиплаченої заробітної плати всім категоріям працівників, а саме: штатним працівникам; сумісникам та працюючим за договорами; звільненим працівникам. При цьому заборгованою вважається сума, що включає усі нарахування у грошовій та натуральній формі з фонду оплати праці, що належать до виплати, тобто за винятком обов’язкових утримань (податок з доходів фізичних осіб та єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування), яка не виплачена до 1-го числа місяця, наступного за звітним. Дані узгоджуються з показником простроченої кредиторської заборгованості з оплати праці. Заборгованість із виплати заробітної плати може утворюватися за рахунок власних коштів підприємства, а також місцевого та Державного бюджетів [2]. Наведена у таблиці 1 інформація вказує на зменшення розмірів заборгованості із виплати заробітної плати в Україні у 2013 р. за місяцями у порівнянні з січнем майже вдвічі. Таблиця 1. Заборгованість із виплати заробітної плати в Україні у 2013 році У % до Тис. грн. У % до 1 січня попереднього місяця січень 13898,0 111,8 120,4 лютий 14511,4 104,4 104,4 березень 14507,6 100,0 104,4 квітень 14461,3 99,7 104,1 травень 13407,1 92,7 96,5 червень 12991,1 96,9 93,5 липень 12899,8 99,3 92,8 серпень 12669,1 98,2 91,2 47

вересень жовтень листопад

8371,3 8315,9 8146,9

66,1 99,3 98,0

60,2 59,8 58,6

Упродовж І півріччя 2013р. динаміка заборгованості із виплати заробітної плати була неоднозначною: стрімке зростання у січні-лютому і поступове зменшення починаючи з березня. Основна частка боргу із заробітної плати на початок липня 2013 р. не виплачена підприємствами промисловості (46,8%), транспорту, складського господарства, поштової та кур’єрської діяльності (22,9%), професійної, наукової та технічної діяльності (9,1%) і будівництва (8,5%). Загальна сума невиплаченої заробітної плати протягом січня-червня 2013 р. збільшилася в 10 регіонах країни, найсуттєвіше – у Київській (на 148,2 млн.грн.) та Одеській (на 15,0 млн.грн.) областях. У 17 областях відбулося зменшення суми боргу на 0,2-48,8% до початку року [2]. Заборгованість із виплати заробітної плати з бюджетів усіх рівнів у січні-червні 2013 р. зменшилася на 15,7% і на початок липня становила 2,2 млн.грн., що дорівнює 0,4% від обсягу боргу економічно активних підприємств. Упродовж І півріччя 2013 р. заборгованість працівникам із виплати допомоги у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності збільшилася на 8,0% і на 1 липня становила 18,5 млн.грн. На початок липня 2013 р. вчасно не отримали заробітну плату 86,7 тис. осіб, що становить 0,8% середньооблікової кількості штатних працівників, зайнятих в економіці. Рік тому ці показники становили відповідно 94,3 тис. осіб та 0,9%. Кожному із зазначених працівників не виплачено в середньому 6146 грн., що у 1,8 раза більше середньомісячної заробітної плати за січень-червень. Серед регіонів найбільша питома вага працівників, яким не виплачено заробітну плату, зафіксована в Харківській та Миколаївській областях (2,4% та 1,7% від середньооблікової кількості штатних працівників регіону), а також у Луганській області та м.Севастополі (по 1,5%). Отже, можна зробити висновок про зменшення обсягів заборгованості з виплати заробітної плати в Україні протягом 2013 р. Однак у порівнянні з відповідними показниками 2012 р. ситуація є гіршою, що потребує адекватного державного втручання у механізм забезпечення ефективної зайнятості населення країни.

1. 2.

Список використаної літератури: Строки виплати заробітної плати / Кодекс законів про працю України [Електроний ресурс]: Режим доступу: http://www.jobs.ua/ukr/kzot/part-7/article-121. Державна служба статистики України [Електроний ресурс]: Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/.

Вплив обліку власного капіталу на прогнозовану фінансову звітність Сидорук В. Ю., магістр, Вінницького національного аграрного університету Створення і нормальне функціонування підприємств будь-якої форми власності неможливе без формування достатнього обсягу власного капіталу та доцільного використання. Тому головним інформативним показником будь-якого економічного суб’єкта вважається показник рівня його власного капіталу. Ефективність використання капіталу багато в чому визначає рейтинг підприємства, інформує про його фінансову самостійність [1]. Облік та аналіз власного капіталу досліджують такі вчені, як М.Д. Алексеєнко, Ф.Ф. Бутинець, С.Ф. Голов, М.М. Мосійчук, В.М. Пархоменко, Н.Д. Прокопенко, Г.Г. Кірейцев, М.С. Пушкар, В.Ф. Палій, Я.В. Соколов, Ф.Є. Поклонський, С.В. Пітель, Н.М. Ткаченко, В.В. та інші. Ефективне управління капіталом полягає в умінні передбачати господарську і комерційну ситуацію, забезпечувати досягнення поставлених цілей і одержання бажаного прибутку. Зазначене ефективне управління капіталом здатне забезпечити стратегічний аналіз, в результаті якого будується прогнозована фінансова звітність. Прогнозована фінансова звітність дозволяє попередньо оцінити прогнозований фінансовий результат, визначити потреби у зовнішньому фінансуванні бізнесу. Одним з найбільш важливих і складних завдань, які вирішуються у процесі стратегічної оцінки фінансування підприємства, є оптимізація структури капіталу. Це таке співвідношення використання власних і залучених коштів, при якому забезпечується найефективніша пропорційність між коефіцієнтами дохідності та фінансової стійкості підприємства, тобто максимізується його ринкова вартість. Вона передбачає такі напрями дослідження: аналіз капіталу підприємства; оцінку основних чинників, що визначають формування структури капіталу; оптимізацію структури капіталу за критерієм максимізації рівня дохідності; оптимізацію структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості. Основною метою аналізу капіталу підприємства є з'ясування тенденції динаміки обсягу і структури капіталу в наступному періоді та їх впливу на фінансову стійкість та ефективність використання капіталу. У процесі оцінки діяльності підприємства можуть бути спрогнозовані: середні темпи зростання фінансових ресурсів, які формуються із власних джерел; мінімальна частина власного капіталу в загальному обсязі капіталу, який використовується підприємством; коефіцієнт дохідності власного капіталу підприємства; співвідношення оборотних і необоротних активів підприємства; мінімальний рівень ліквідних активів, що забезпечують поточну платоспроможність підприємства. Стратегічна політика структури капіталу на підприємстві зводиться до: визначення оптимальної для даного підприємства пропорції використання власного і залученого капіталу; забезпечення залучення необхідних видів і обсягів капіталу для досягнення розрахункових показників його структури. Кожне підприємство прагне досягти оптимального співвідношення між джерелами фінансування, оскільки структура капіталу впливає на його вартість. При розробці, стратегічної політики структури капіталу головна мета — прогноз такої структури капіталу, яка за найнижчої вартості капіталу допомагатиме підтримувати стабільні доходи і дивіденди для акціонерів. Важливо обрати оптимальну структуру власних та позикових джерел фінансування. Переваги фінансового левериджу зникають у підприємств, які мають у структурі капіталу занадто високу частину боргів, що посилює ризик і підвищує потенційну загрозу неплатоспроможності. Надмірне фінансування за рахунок випуску акцій теж має свої 49

недоліки, тому що середньозважена вартість капіталу стає занадто високою. У деяких випадках випуск надмірної кількості звичайних акцій може призвести до втрати контролю над акціонерним капіталом. Незбалансованість у структурі капіталу — наявність великої кількості боргів або значної частки акціонерного капіталу — можуть зашкодити позиції підприємства на ринку. Важливу роль щодо забезпечення якості, доступності та прогнозованості інформації щодо ефективності діяльності підприємства відіграє інформація, одержана від процесу обліку власного капіталу. З 1 січня 2013 року відбулися зміни щодо основних форм фінансової звітності. Так, власний капітал у балансі відображається у першому розділі пасиву «Власний капітал» і до 2013 року включав у себе такі статті: статутний капітал, пайовий капітал, додатковий вкладений капітал, інший додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток (непокритий збиток), неоплачений капітал, вилучений капітал Результати змін, які відбулися сформовано в таблиці1[1]. Таблиця 1. Зміни в балансі за розділом І «власний капітал» До 31.12.2012 р. 3 01.01.2013 р. Код Рахунка 40 41 42 425 43 44

46 45

Назва статті Статутний капітал Пайовий капітал Додатковий вкладений капітал

Код Код рядка рахунка 300 310 320

Назва статті

Зареєстрований капітал 41 Капітал у дооцінках 42 Додатковий капітал 40

Інший додатковий капітал

330

Резервний капітал Нерозподілений прибуток(непокритий збиток) Неоплачений капітал Вилучений капітал

340 350

43 44

360

370

Код рядка 1400 1405 1410

Резервний капітал 1415 Нерозподілений 1420 прибуток (непокритий збиток) Неоплачений капітал 1425 Вилучений капітал

1430

У графах Звіту про власний капітал, у яких зазначаються складові власного капіталу, фахівці підприємства наводять лише ті з них, які зазначені у Балансі. У Консолідованому звіті про власний капітал також наводиться інформація про зміни у власному капіталі в розрізі неконтрольованої частки. Для забезпечення порівняльного аналізу інформації до річного звіту та Звіту про власний капітал підприємства додають Звіт про власний капітал за попередній рік. Зазначені зміни дещо вплинули на формування фінансової звітності, наприклад в балансі, де містяться дані про капітал, не регулюється формат складання даного звіту, а лише міститься ряд мінімальних вимог до статей, які обов'язково повинні бути включені до його складу. Детальний аналіз змісту балансу показав, що загальні підходи до його побудови збереглися. Як і раніше, він містить 2 основних частини – актив і пасив. Звіт про власний капітал - формат цього звіту є практично ідентичним тому, що використовувався раніше, тому особливих проблем, пов'язаних з його складанням виникнути не повинно. Прогнозована фінансова звітність відіграє важливу роль для підприємства, так як на її основі формуються висновки відносно фінансового стану підприємства в майбутньому. 50

Також на її основі приймається рішення про напрямки діяльності підприємства в найближчій чи довгостроковій перспективі. Таким чином, зміна та вдосконалення обліку підвищує ефективність діяльності підприємства. Особливе значення має вибір правильних і обґрунтованих управлінських рішень. Це вимагає постійного порівняння витрат і результатів господарювання на основі широкого використання прогнозування фінансової звітності. Висновки Стратегічне прогнозування підприємства повинно забезпечити оптимізацію структури капіталу, співвідношення використання власних і залучених коштів, при якому забезпечиться найефективніша пропорційність між коефіцієнтами дохідності та фінансової стійкості підприємства. Цього можна досягти завдяки належному процесу обліку власного капіталу, який дає змогу систематизувати й узагальнювати вихідну інформацію про всі міни у складі власного капіталу, а також формувати прогнозовану звітність на основі отриманої інформації. Таким чином, для забезпечення ефективної діяльності підприємства та доцільності використання капіталу необхідно будувати стратегічну прогнозовану фінансову звітність, слідкувати за якістю інформаційного забезпечення аналізу, формуванням повної і достовірної інформації про діяльність підприємства.

1. 2. 3.

Список використаної літератури: Алексеєнко Л.М., Любінецький Д.М. / Л.М. Алексеєнко // Наука й економіка. – 2013. №2. – С.132-136 Городня Т.А., Стефанюк О.Р. Сучасна стратегія управління капіталом підприємства / Т.А. Городня // Науковий вісник НЛТУ. – 2013. – Вип..18.10. – С.250-253 Гринкевич С.С., Салдан П.І. Фінансова стратегія управління структурою капіталу підприємства / С.С. Гринкевич, П.І, Салдан // Науковий вісник НЛТУ, - 2012. – Вип..21.8. – С.198-204 Ткаченко А.М. Управління фінансовими ресурсами підприємства та оптимізація вартісної структури капіталу / Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2012. - №5. – С.297-299 Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затверджено наказом Міністерства фінансів України 07.02.2013 р. № 73 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28.02.2013 р. з а № 336/22868. Методичні рекомендації щодо заповнення форм фінансової звітності, затверджено наказом Міністерства фінансів України 08 березня 2013 р. № 433.

Тіньова економіка як одна із проблем фінансово-економічних проблем розвитку економіки Скляр Тетяна Геннадіївна, Студентка Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського Поширення в Україні такого соціально-економічного явища, як тіньова економіка, а також зростання обсягів продукції та фінансових ресурсів, які обертаються в цій сфері, призводять до підвищення рівня неконтрольованого державою сектора економіки та становлять суттєві перешкоди із забезпечення стійкого розвитку економіки в країні. Тіньова економіка — це економічна діяльність, яка не відображається в обліку та звітності суб’єктів підприємницької діяльності, а також не враховується і не контролюється державними органами і (або) спрямована на отримання неконтрольованого державою доходу, шляхом порушення чинного законодавства, від якої держава не одержує податкових надходжень. Зазвичай виділяють три групи чинників, які сприяють розвитку тіньової економіки. 1. Економічні фактори:  високі податки (на прибуток, прибутковий податок і т.д.);  переструктуризацію сфер господарської діяльності (промислового і сільськогосподарського виробництва, послуг, торгівлі);  криза фінансової системи та вплив її негативних наслідків на економіку в цілому;  недосконалість процесу приватизації;  діяльність незареєстрованих економічних структур. 2. Соціальні фактори:  низький рівень життя населення, що сприяє розвитку прихованих видів економічної діяльності;  високий рівень безробіття і орієнтація частини населення на отримання доходів будьяким способом;  нерівномірний розподіл валового внутрішнього продукту. 3. Правові фактори:  недосконалість законодавства;  недостатня діяльність правоохоронних структур з припинення незаконної і кримінальної економічної діяльності;  недосконалість механізму координації боротьби з економічною злочинністю.[2] Тіньова економіка породжує ряд наслідків, які негативно позначаються на економіці держави в цілому. Ось лише деякі з цих наслідків: Скорочується податкова база. Як наслідок, зростає податковий тиск на легальний сектор економіки. Знижується конкурентоспроможність легальної економіки. Це в свою чергу підштовхує і інші економічні структури до відходу в тінь. Посилюється ресурсне забезпечення корупції, що веде до зростання її масштабів. Неконтрольовані великі фінансові ресурси дозволяють впливати на державну політику, ЗМІ та виборчі компанії різного рівня. Це також сприяє розвитку корупції. Відбувається перерозподіл національного доходу на користь елітної групи, обумовлене корупцією і контролем кримінальних груп над тіньовою економікою. Це веде до сильного майнового розподілу і зростанню конфронтації в суспільстві. Відбувається витік капіталів за кордон. Розширюється неконтрольована торгівля низькоякісними товарами і товарами, небезпечними для споживача. Труднощі оцінки масштабів тіньової економіки призводить до великих помилок у визначенні найважливіших економічних і соціальних показників розвитку суспільства. Це утруднює вироблення вірних управлінських рішень на різних рівнях. [3] 52

Ключовим чинником детінізації має стати формування мотиваційного нормативноправового середовища, яке забезпечує високоефективну і прибуткову роботу легальної економіки. При цьому сталість економічного розвитку має забезпечуватися виключно засобами ринкового регулювання. Це сприятиме досягненню політичної і соціальноекономічної стабільності в країні за умови підвищення престижу України серед інших країн та міжнародних організацій (FATF, СОТ та ін.) [1]. Треба враховувати, що гармонізація перерозподільного процесу викличе певну нестабільність системи. Тому потрібна політична воля для здійснення цього процесу, що передбачає відновлення довіри до влади з боку підприємців та населення. Для обмеження тіньової економіки від влади необхідно вимагати створення усім суб’єктам внутрішнього ринку рівних конкурентних правил, впорядкування пільг та преференцій або інших важелів, які створюють бар’єри вступу на ринок; забезпечення реальної вартості робочої сили та недопущення її знецінення; застосування механізмів відновлення реальної оцінки вартості майна та системи його повноцінного відтворення. Висновки. Поширення в Україні такого соціально-економічного явища, як тіньова економіка, являє собою суттєву перешкоду забезпеченню сталого розвитку економіки. Значною проблемою є те, що переважна більшість операцій, які можна віднести до тіньових, можна здійснювати в легальному нормативно-правовому полі, а доведення факту здійснення тіньової діяльності потребує значних зусиль органів державної влади. В кожній сфері прояву тіньової економіки потрібно шукати різні шляхи детінізації, адже специфічність кожної галузі не дає все звести під стандартне трактування. Так, сферу підприємництва необхідно легалізувати за рахунок удосконалення системи оподаткування, у добувній промисловості слід здійснювати прозоріші розподіли спеціальних дозволів і ліцензій на здійснення діяльності, у виплаті заробітної плати працівникам – ліквідувати диспропорції в оплаті праці та ввести диференціацію оподаткування. Тобто необхідно створити умови для легалізації тіньового сектора та усунення державних корумпованих структур на всіх рівнях влади. Література: 1. Дяченко Я.Я. Детінізація економіки у системі макроекономічного регулювання // Фінанси України. – 2006. – №2. – С.68–77. 2. Савченко І. Г., Іорданов А. Є. Тіньовий сектор економіки україни: аналіз стану та напрями детінізації 3. http://refs.co.ua/56655-Ponyatie_i_prichiny_tenevoiy_ekonomiki.html

Виробництво біопалива як стратегічний напрям економічного розвитку АПК Химич Ганна Миколаївна, магістрант факультету обліку і аудиту Вінницький національний аграрний університет Сучасний стан АПК України значною мірою характеризується залежністю від традиційних енергоресурсів: нафтопродуктів, вугілля, природного газу, торфу. Саме тому стрімке зростання світових цін на енергоносії, вичерпність запасів традиційних видів палива та проблеми екологічного забруднення навколишнього середовища обумовлюють необхідність не лише використання принципово нових енергоефективних технологій в сфері АПК, але й докорінної зміни його структури. Результатом таких перетворень для АПК, як виробника продуктів харчування і сировини для промисловості, стане також його нове призначення – основного постачальника поновлюваних джерел енергії. Економічна ситуація в Україні, що склалася на сьогодні в умовах низької забезпеченості власними паливно-енергетичними ресурсами, зумовила розробку раціонального вирішення цієї проблеми шляхом впровадження альтернативних видів палива. В Україні є всі об’єктивні можливості для розвитку ринку біопалива, кваліфікована робоча сила та сприятливі кліматичні умови роблять її певною мірою привабливішою в очах потенційних інвесторів, тому і передбачаються позитивні зміни для національної економіки в цілому. Теоретичні і практичні аспекти досліджуваної проблеми знайшли відображення в працях вітчизняних та зарубіжних вчених, а саме: Г. М. Калетніка, А. Г. Новака, А. Р. Щокіна Ю, Ю. В. Колесника, І. Гринюка та ін. Питанням обліку, контролю, аналізу та оцінки біоенергетичного потенціалу аграрних підприємств досліджували в свої працях В.А. Дерій, О.Г. Макарчук, О.П. Панадій, В.К.Савчук, В. Ю. Фабіанська та інші вчені. У дослідженнях науковців широко розкрито питання шляхів розвитку виробництва та реалізації біопалива в Україні, однак потребують поглиблених досліджень питання створення сприятливих політико-правових, економічних та технічних умов розвитку біопалива в системі АПК. Враховуючи, що національною енергетичною стратегією до 2030 року передбачено ріст використання біоенергетики з 1,3 млн. т. у. п./рік у 2012 році до 9,2 млн. т. у.п./рік у 2030 році, актуальності набуває формування стратегії виробництва біопалива, що ґрунтуватиметься на відповідній обліково-аналітичній інформації. Відповідні інформаційні потоки, в свою чергу, дозволять безперервний моніторинг та удосконалення подальшої стратегії виробництва біопалива у перспективі. Сучасне світове аграрне виробництво поступово трансформується із споживача у постачальника енергоресурсів. Процес розвитку сільськогосподарської біоенергетики у світі характеризується скороченням загальних витрат енергії, збільшенням використання відновлюваних джерел енергії та переважним застосуванням твердих видів біопалива [1], тому перехід України на альтернативні види палива, забезпечить сільськогосподарським підприємствам вигідну реалізацію продукції не лише на споживання, а і на виробництво певного виду палива. Перехід галузі АПК на біопаливо означає децентралізацію частини паливноенергетичного комплексу, демонополізацію виробництва пального й зниження капітальних затрат на його виробництво в якому використовуються традиційні сільськогосподарські машини й механізми. Що забезпечуватиме підприємствам і країні стабілізацію та незалежність від держав-гігантів нафтової індустрії. На нашу думку масштабне виготовлення біопалива є рушійною силою для розвитку сільського господарства, оскільки біоенергетика може активно використовувати продукти аграрного комплексу як сировину. У січні 2012 року обсяг виробництва валової продукції сільського господарства в Україні в усіх категоріях господарств збільшився порівняно з відповідним періодом 2011 року на 0,5%, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – на 2,2%, а у вересні 54

2013 року індекс цін виробників промислової продукції склав 100,2%, з початку 2013 року – 102,1% [3]. Таким чином, спостерігається стратегія виробництва валової продукції сільського господарства, яка направлена на збільшення її обсягу з кожним наступним роком. Так як, сільськогосподарське підприємство може забезпечувати певною сировиною підприємства, які займаються переробкою її на виробництво біопалива, адже, це є позитивним результатом і в подальшому необхідна стратегія розвитку даної продукції. Валова сільськогосподарська продукція при збільшенні на 1% потребує зростання паливно-енергетичних витрат на 2-3%, то в сучасних умовах господарювання у сільському господарстві країни існує тенденція до неухильного зростання витрат у цілому. Щорічно сільське господарство України споживає близько 30% рідкого палива у балансі первинної енергії, що становить близько 8 т і більше 9,2 % електроенергії від її споживання в народному господарстві України, та має стійку тенденцію до збільшення. Виділимо причини збільшення витрат енергії на виробництво сільськогосподарської продукції такі як: збільшення обсягів та щільності механізованих робіт у зв’язку із зростанням валового виробництва та урожайності; необхідність здійснення більш повної комплексної механізації та скорочення витрат ручної праці; збільшення потужності та зміна складу машинно-тракторного парку. Дані причини слугують підґрунтям для розробки та впровадження комплексу заходів, пов’язаних із енергозбереженням, серед найдієвіших визначено такі як: удосконалення організаційно-економічних механізмів енергоспоживання; використання енергозберігаючих технологій та техніки; застосування відновлюваних та вторинних енергоресурсів [1]. На нашу думку, для переробки сільськогосподарської продукції, необхідна значна кількість витрат для виробництва певного виду палива, що носить негативний характер, підвищуючи його собівартість. Єранкін О. наводить проблеми, як аргументи на свою користь, що можуть мати і частково вже мають місце у зв’язку з розвитком біопаливної галузі. Наприклад, розширення посівних площ під сільськогосподарські культури, з яких вироблятимуть біопаливо, пропорційно призводить до скорочення посівних площ, які використовують для виробництва продуктів харчування (кукурудза, ріпак, олійні культури). Унаслідок цього пропозиція останніх зменшується, що спричинює зростання цін [2], а це негативно характеризує процес заміщення традиційних видів палива біологічними з погляду соціальної ефективності, хоча з економічного пункту бачення для виробників продукції такий процес є надзвичайно вигідним. Високі ціни на продукти харчування, спричинені виробництвом біопалива, що є проблемою для людства загалом, з іншого боку, сприяють активізації розвитку аграрного сектору економіки, зменшують потребу в державному фінансуванні підтримки АПК, сприяють створенню додаткових робочих місць. Отож, країни з аграрною спеціалізацією (а серед них саме багато країн із високою часткою бідних верств населення) мають шанси одержати певні вигоди від такої ситуації, що дещо нівелює продовольчу проблему. Таким чином, стратегія має бути направлена на вдосконалення розвитку виробництва та споживання біологічних палив в результаті: зменшення залежності держави від імпорту енергоносіїв; підвищення рівня енергетичної безпеки держави; розвиток та стабільність роботи агропромислового комплексу країни; створення нових робочих місць та збільшення надходжень до бюджетів; покращення екологічної ситуації. У травні Міжнародне енергетичне агентство (ІЕА) представило стратегічний план прискорення споживання біопалива у розмірі близько 2% від частки світового транспортного палива сьогодні і до 27% у 2050 році. Біопаливо, на думку ІЕА, може достатньо потіснити нафту, щоб запобігти викидам вуглекислого газу величиною 2,1 гігатон щорічно, при його сталому виробництві - приблизно стільки, скільки чистого діоксиду вуглецю поглинається океанами. В таких оцінках запевняють ІЕА біопаливо не тільки краще за бензин (газолін), але і з точки зору технічного прогресу є надія, що воно буде окупатися екологічно та соціально. Прихильники біопалива розраховують на нове покоління біопалива, яке максимально замінить нафтопродукти (сиру нафту) і зведе до мінімуму побічні наслідки. 55

Можливості для виробництва біопалива в Україні досить значні. Енергетичний потенціал біомаси в країні становить близько 23 млн. т на рік [3]. Лише з кукурудзи за валового збору 12 млн. т є можливість виробляти 8 млн. т біопалива на рік. Основною культурою, олія з якої може використовуватись для виробництва біодизеля в Україні, є ріпак. Він може вирощуватись на ґрунтах, на яких не буде рости ніяка інша культура, є невимогливий і досить простий в обробітку та догляді. В такому випадку, можливо варто використовувати землі, передбачені на ПАР. Корсун С. Г. вважає, що виробництво та використання ріпаку в майбутньому може вплинути позитивно на природну і сільськогосподарську біорізноманітність, наприклад за рахунок деградованих земель. Проте в основному його вплив носитиме негативний характер, у випадку, коли природні ландшафти будуть переорієнтовані на виробництво енергетичних культур. В цілому, природній біорізноманітності при розширенні в майбутньому орних земель загрожує втрата середовища, тоді як біорізноманітність сільського господарства може постраждати від масштабного переходу на вирощування монокультур [5]. Оскільки в Україні 75% ріллі є придатними для вирощування ріпаку, який у наших умовах є найкращою сировиною для виробництва біодизеля, можна вважати, що країна має потужний потенціал для зменшення енергетичної залежності від зовнішніх нафтопродуктів. Потенційні можливості України у вирощуванні ріпаку складають орієнтовно 3 млн. га за середньою врожайності 30 ц/га. Переробка тільки 75% ріпаку, зібраного з цієї площі за урожайності 30 ц/га, дасть змогу одержати 2,7 млн. т біодизельного палива, що еквівалентно 2,3 млн. т традиційного дизельного палива, для виробництва якого переробляється 7,7 млн. т нафти, що на 3,6 млн. т перевищує річний власний видобуток нафти в Україні. Таким чином, потрібно зосередитися на технологіях, які мають конкурентні переваги, з метою сприяння економічному росту та створенню робочих місць. Розробити комплекс заходів щодо стимулювання використання відновлюваної енергії та відходів в теплопостачанні та комбінованому виробництві теплової і електричної енергії, включаючи положення стосовно спільного спалювання біомаси. Україна також повинна зосередитися на реалізації свого потенціалу біомаси, зокрема ресурсів біогазу та енергомістких відходів. У межах п'яти-восьми років внутрішній видобуток нетрадиційного газу та енергоресурсів може суттєво зрости, що зменшить залежність від імпорту та підвищить енергетичну безпеку країни. Список використаної літератури: 1. Бойківська Г. М. Проблеми використання біоенергетичних ресурсів в системі АПК України / Г. М. Бойківська, О. Ю. Федик // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua 2. Єранкін О. Місце виробництва біопалива у формуванні маркетинго-вих стратегій підприємств АПК в контексті глобалізаційних проблем / О. Єранкін // [Електронний ресурс].–Режим доступу: http://www.propozitsiya.com 3. Міністерство економічного розвитку торгівлі України // Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.me.gov.ua 4. Ріпак у тренді: сезон 2013–2014 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.agro-business.com.ua 5. Чорний Г.М. Вплив виробництва та використання біопалива на навколишнє середовище / Г.М. Чорний, С.Г. Корсун, С.М. Питель // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua.

Развитие региональных экономик в условиях пространственного обособления и неравномерности хозяйственных процессов Жуков Борис Михайлович, д.э.н., профессор, заведующий кафедрой менеджмента, маркетинга и предпринимательства Южного института менеджмента Дианова Вероника Александровна, к.э.н., доцент кафедры менеджмента, маркетинга и предпринимательства Южного института менеджмента (Краснодар, Россия) В современной научной литературе последовательно утверждается суждение, что рынок не является самоцелью общественного развития. Он играет инструментальную, подчиненную роль и выступает в качестве средства достижения качественно новых социальных целей. Это суждение относится и к развитию социально-экономической системы региона. Динамика социально-экономической системы региона в решающей мере зависит от комплекса факторов, среди которых трудно четко разграничить социальные и экономические, настолько они переплетены. Формирование тех или иных территориальных интеграционных образований в России, как и во всем динамично развивающемся мире, востребовано условиями перехода к инновационному типу воспроизводства. За интеграцией территориальных форм организации производств стоит ресурсный потенциал высоких технологий и человеческого капитала. Однако реальные региональные социально-экономические системы существуют и развиваются на основе административных территориальных образований, сформировавшихся еще в советский период в условиях господства индустриального уклада. Поэтому в региональной экономике России существует разрыв между ее административной формой организации и социальноэкономическим функциональным содержанием. Указанный разрыв описан с помощью понятий и инструментов теории обобществления. Формальное обобществление создает общие институциональные условия для последующего реального сопряжения факторов производства и развития механизмов общественного управления и контроля. Аналогично границы между отдельными региональными рынками преодолеваются только в процессе реальной интеграции ресурсных баз, элементов функционирующего капитала и систем управления региональными социальноэкономическими образованиями. Выбор того или иного подхода в качестве доминирующего в исследовании и практическом обеспечении развития социально-экономической системы региона зависит от конкретных условий. Исходя из результатов анализа функционального содержания и структурных особенностей социально-экономической системы региона применительно к условиям пространственного обособления и неравномерности развития хозяйственных процессов, можно сделать вывод о целесообразности комбинирования эвристических потенциалов эволюционного и стратегического подходов. Устойчивое и эффективное развитие региона возможно только на основе механизма согласования интересов основных субъектов хозяйственного, социального и политического процессов, протекающих в его едином пространстве. При этом надо исходить из того, что в указанном пространстве взаимодействуют субъекты-носители интересов, как позиционированные на мезоуровне региона, так и осуществляющие экспансию на данный уровень с верхних и нижних базовых уровней глобальной хозяйственной системы: мега-, макро- и микроуровней. Данная ситуация обусловливает необходимость поиска и обоснования современных научных подходов к согласованию позиционированных на различных уровнях интересов. 57

В условиях рыночной трансформации российской экономики важнейшей позицией любой региональной системы становятся доходные возможности. В результате реформ реальные доходы населения повсеместно снизились за первые десять лет рыночных преобразований более, чем вдвое. Но если взять Южный макрорегион, то в Волгоградской области и Адыгее они уменьшились в 3 раза, а в Карачаево–Черкесской Республике – в 10 раз, в Дагестане – почти в 20 раз, В Калмыкии – в 30 раз [1]. Приходится учитывать значительную неравномерность социально-экономического развития всех макрорегионов России как хозяйствующих субъектов (таблица 1) и регионов в их составе.

Основные фонды

Инвестиции в основной капитал

Промышленная Продукция

Экспорт

Импорт

100

34,5

26,2

25,4

22,9

22,8

34,4

30,4

55,9

9,9

10,7

12,0

12,3

5,9

9,0

9,3

20,1

7,6

9,3

8,7

6,0

19,9

6,2

4,2

5,0

17,1

18,6

15,2

22,4

25,8

16,6

16,1

6,6

14,9

17,8

20,1

19,5

6,6

20,4

22,9

4,7

11,0

11,6

8,6

12,1

15,5

9,2

10,6

4,4

5,0

5,8

6,0

4,8

3,4

4,2

3,5

3,3

Продукция сель ского хозяйства Поступления налогов и сборов в бюджетную систему РФ

ВРМП

Таблица 1 - Удельный вес макрорегионов в общероссийских основных показателях в 2010 году, % [2]

Российская Федерация Центральный ФО Северо-Западный ФО Южный ФО Приволжский ФО Уральский ФО Сибирский ФО Дальневосточный ФО Наибольший удельный вес в общероссийских показателях приходится на Центральный федеральный округ, наименьший – на Дальневосточный. При этом, разброс указанных показателей составляет от 4 до 16 раз. Вряд ли такая асимметрия способствует развитию как внутренних потенциалов социально-экономических систем отдельных регионов, так и возможностей межрегионального взаимодействия. Оценивая ее влияние на системы отдельных регионов, нельзя абстрагироваться от такого мощного в условиях России фактора, как институт власти. Укрепление вертикали власти означает для регионов закрепление в поле соответствующего федерального округа и подчинение всем действующим в данном поле факторам. 58

Однако асимметрия внутри масштабного пространства макрорегиона все же носит внешний характер по отношению к параметрам социально-экономической системы каждого отдельного региона. Поэтому в каждом отдельном случае факторы пространственного обособления и асимметрии хозяйственных процессов действуют на параметры системы региона специфическим образом. При этом, фактор пространственного обособления и фактор неравномерности хозяйственных процессов переплетаются друг с другом и их взаимодействие порождает своеобразный отрицательный синергетический эффект, когда негативное влияние фактора пространственного обособления накладывается на негативное влияние фактора неравномерности хозяйственных процессов. В итоге эволюция социально-экономической системы региона в координатах пространства и неравномерности развития хозяйственных процессов существенно замедляется (рис.1.).

3 2 3

1 2

Рисунок 1 - Эффект взаимодействия факторов обособленности и неравномерности развития региональных систем На рисунке показано, что соединение ресурсов 1 сферы дает прирост потенциала больший, чем соединение тех же ресурсов 2 сферы взаимодействия. Сочетание ресурсов 3 сферы взаимодействия факторов обособленности и неравномерности дает отрицательный эффект. Это происходит в случае не эффективной организации взаимодействия уже имеющихся в наличии компонентов, отсутствия общего менеджмента, не обеспеченности интегрированного принятия решений, слабого профессионального уровня работников. Представляется правомерным вывод о том, что знание указанных характеристик социальноэкономической системы региона позволяет сформулировать императивы ее развития, адаптированные к специфическим условиям пространственного обособления и неравномерности хозяйственных процессов. Выбор заданных ресурсов развития зависит от взаимодействия большого числа явлений, статических и динамических закономерностей организации социальноэкономической системы региона [3]. Методическая постановка процедуры выбора ресурсов динамического развития региональных систем должна исходить из основных законов, которые отражают причинно-следственные связи социально-экономических процессов в исследуемом пространстве (рис.2). Рисунок 2 - Методология выбора ресурсного потенциала обеспечения динамики социально-экономической системы

Методология выбора ресурсного потенциала Законы Системности

Экономической целесообразности Онтогенеза Этапы

Принципы Общие

Специальные

Системности Согласованности Общности методических подходов Последовательности и непрерывности Индикативности Вариантности развития

Индивидуальности Сбалансированности Адаптивности Адекватности государственного регулирования и реализации экономической политики

1. Анализ ретроспективы 2. Построение прогноза 3. Верификация прогноза 4. Оценка возможных последствий каждого варианта 5. Обоснование целевых стратегий 6. Мониторинг

Подходы Телеологический

Генетический

Это законы: системности - взаимосвязывающий всю совокупность сложно направленных факторов внешней и внутренней среды; онтогенеза - предполагающий, что организационным системам управления свойственны определенные циклы, развитие которых можно регулировать и прогнозировать таким образом, чтобы процесс цикличной динамики с учетом случайных факторов носил планомерный, предсказуемый характер; экономической целесообразности, означающий, что прогнозируемые сценарии развития локализованных пространств должны предполагать эффективное использование имеющихся ресурсов, вовлечение резервов с целью повышения общей эффективности системы. Методология обоснования выбора ресурсов предполагает соблюдение ряда принципов. Среди принципов, не зависящих от конкретного территориального объекта, указаны следующие: принцип системности, принцип согласованности, принцип общности, принцип последовательности и непрерывности, принцип вариантности и др. Использование в совокупности принципов данной методологии позволит снизить влияние противоречивости данных, неопределенности информации и риска в процессе выбора ресурсов развития социально-экономической системы [4,5]. Научное обоснование процесса системообразования ресурсного потенциала способно сыграть роль акселератора развития социально-экономической системы региона, преодолеть негативные процессы и ограничения, в том числе, неэффективное использование имеющегося ресурсного потенциала. Структурно-функциональный анализ ресурсного потенциала развития позволяет выявить, какие именно противоречия и ограничения подлежат непосредственному разрешению, и что должно стать главными целевыми ориентирами и опорными пунктами в развитии региональной экономики.

Список использованной литературы: 1. Иванов Г. В «Спящие» регионы денежные реки не текут // Экономика и жизнь. 2010. №1. C. 40. 2. Рассчитано соискателем по данным: Регионы России. Социально-экономические показатели. 2010: Стат. Сб./ Росстат. М., 2011. 3. Руссов А.С., Жуков Б.М. Системообразующие факторы и степень их воздействия на экономический рост и развитие региона// Экономика и предпринимательство. 2012. № 5. С. 71-75. 4. Жуков Б.М., Осин А.А.Роль государства в регулировании социальноэкономических процессов в регионе: теоретический аспект // Экономика и предпринимательство. 2012. № 2. С. 36-40. 5. Захарова, Е.Н. О перспективных направлениях совершенствования механизма управления экономическим потенциалом Краснодарского края / Е.Н. Захарова, Е.П. Авраменко // Вестник Адыгейского государственного университета: Экономика. − 2010. – Вып. 3. – С.44-53.

Проблемы инвестиции и накопления основного капитала в субъектах Северного Кавказа Бекулов Хабас Мухамедович, кандидат эконом. наук, доцент Кабардино-Балкарский государственный аграрный университет им. В.М.Кокова, г.Нальчик, Россия Важной задачей государственной инвестиционной политики является закрепление положительных тенденций в инвестиционной сфере, создание механизмов обновления основного капитала и перераспределение внутренних инвестиционных ресурсов из сырьевых отраслей в обрабатывающую промышленность для модернизации и формирования современной структуры экономики. Анализируя современное состояние инвестиций в экономику РФ, Е.С.Пономарева, Л.А. Кривенцова, П.С Томилов, А. Саркисянц и другие отмечают низкий уровень модернизации не только экономики в целом, но и критическое состояние воспроизводства основного капитала в сельском хозяйстве, перерабатывающей промышленности и ряда отраслей [4,6]. Основной причиной низкой эффективности рыночной модели инвестиционного процесса в России является недостаток собственных источников финансирования для ведения расширенного воспроизводства на микроуровне. Кроме того, фондовый рынок и кредитная система не играют заметной роли в аккумулировании сбережений и их трансформации в инвестиции. В свою очередь, банковская система России, ориентируясь на высокодоходные операции в финансовом секторе, в минимальной степени осуществляет инвестирование в реальный сектор экономики. Так, в 2011 году банковская система России занимала в формировании собственного капитала всего 8,5%, из них кредиты иностранных банков составили 1,7%. По данным А. Саркисянц, инвестиции в основной капитал в России в 2010г. составил всего 20%, тогда как в Китае этот показатель составляет около половины валового внутреннего продукта страны [6]. При этом следует отметить на достаточно высокую полярность уровня интенсивности инвестиционных ресурсов по регионам, и как следствие, соразмерное отставание факторов производства в рамках развития Федеративного государства. Сведенные в таб. 1 показатели характеризуют инвестиционный поток в разрезе субъектов РФ.

Российская Федерация Северо-Кавказский федеральный округ Республика Дагестан Республика Ингушетия Кабардино-Балкарская Республика Карачаево-Черкесская Республика Республика Северная Осетия – Алания Чеченская Республика Ставропольский край

Место, занимаемое в РФ 2010

2006

2007

2008

2009

2010

33196

47259

61861

56205

64024

14259 14939

21989 22711

28427 32202

28965 37507

30311 38771

8 50

6879

15477

7842

12731

15748

7218

14347

17816

19610

16389

18572

21217

25744

23753

18656

9848

20863

24258

19857

19653

19276 15536

34535 19853

41169 27733

33120 27786

31246 32035

64 61 62

Таблица 1. Данные инвестиции на душу населения в субъектах Северо-Кавказского федерального округа за 2006-2010г. Источник: составлена по данным Госкомстата РФ.Электронный ресурс]. – Электр. данн.– Режим доступа: http://www.gks.ru/wps/wcm/coect/rosstat_mai/rosstat/ru/statistics/databases/

В 2010 году инвестиции в основной капитал на душу населения в субъектах Российской Федерации варьируются в пределах 902819 руб. в Ненецком автономном округе (1 место среди субъектов РФ) и 15748 руб. в Чеченской республике (83 место). При средних значениях этого показателя по РФ в объеме 64024 руб. на человека, в Ненецком автономном округе этот показатель в 14 раз выше среднероссийских, а во втором, меньше в 4,1 раза. В Кабардино-Балкарской республике инвестиции в основной капитал на душу населения составили в 2010 году 16389 руб. и заняла 82 место среди субъектов РФ [5]. Для активизации инвестиционного и инновационного развития регионов РФ, в первую очередь, необходимы новые формы их планового развития с учетом реализации комплексных программ и достижения поставленных целей. В этом плане заслуживает внимания замечания С. Косыгина о том, что, в концепциях развития регионов не всегда в равной степени учитываются интересы составляющих его субъектов [1, с. 38-40]. Рисунок 1. Источники финансирования на разных уровнях инвестиционной деятельности за 2010г.

Источники финансирования, %

Формирование капитала по источникам финансирования в 2010 году по РФ, СКФО и Кабардино-Балкарской республике Собственные

50 40

Кредиты банка

30 20

Федеральный бюджет

10 0 РФ

СКФО

КБР

Субъекты инвестирования

Бюджеты субъектов РФ Прочие источники

Источник: составлен по данным Госкомстата РФ.Электронный ресурс].–Электр.данн.– Режим доступа:http://www.gks.ru/wps/wcm/connect/rosstat_main/rosstat/ru/statistics/databases/ Структура инвестируемого капитала предприятия формируется под воздействием комплекса разнонаправленных факторов, определяющих соотношение уровней доходности и риска вложения капитала. В свою очередь, структура источников финансирования инвестиций изменяется в зависимости от фазы делового цикла. В периоды оживления и подъема, когда повышается инвестиционная активность, доля внутренних источников снижается, и наоборот, растет в периоды экономического спада, что связано с сокращением масштабов инвестирования, сокращением предложения денег, удорожанием кредита. Если в структуре источников финансирования инвестиционных проектов по РФ преобладают собственные источники (41%), то в СКФО этот показатель ниже на 10%, а преимущественную роль играет бюджетное финансирование (39%), что почти в 2 раза 63

перекрывает аналогичный показатель по РФ. Прочих источников в регионе привлекают на 10-12% меньше, чем в РФ. Проведенный анализ инвестиционного климата в РФ и отдельных субъектов, и в частности по Кабардино-Балкарской республике, дает основание судить о недостаточном уровне финансирования инвестиционной деятельности за счет внутренних источников, способная обеспечивать конкурентоспособность экономики на международном уровне. При ограниченности ресурсов, в условиях их нехватки, как за счет собственных источников, так и внешних, включая и государственную поддержку, особая роль в модернизации экономики должна быть, отведена привлечению иностранных инвестиций. Как показывает мировой опыт, привлечение зарубежных инвестиций оказывает положительное влияние на экономику принимающих стран. Рациональное использование иностранных капиталовложений способствует развитию производства, передаче передовых технологий, созданию новых рабочих мест, росту производительности труда, повышению конкурентоспособности продукции на мировом рынке, развитию остальных регионов и др. Инвестиции в основной капитал иностранных инвесторов по РФ составило в 2011 году 1622,164 млрд. руб., по СКФО объем инвестиции составил 16,4 млрд. руб. или 1,02% к общероссийскому показателю. В КБР 8 организации с иностранным капиталом владеют зарубежными инвестициями на сумму 0,286 млрд. руб. Как справедливо отмечает Р. Оноприенко, определенные факторы заставляют представителей иностранного капитала обращать свои взоры на Восток, в том числе и на Россию, «чей быстрорастущий рынок предоставляет множество предложений для долгосрочных капиталовложений» [3, с. 9]. Однако, предложения иностранных инвесторов могли быть более ощутимыми для экономики России, если не группа политических и экономических факторов: политическая нестабильность, инфляция, несовершенство законодательства, чрезмерные налоги, отсутствие механизма защиты иностранных инвестиций. К числу факторов, препятствующих процессу интернационализации отечественного бизнеса, по оценкам ряда экспертов относятся: высокая криминогенность в отдельных субъектах, распространение коррупции, неразвитость производственной и социальной инфраструктуры, и др. Взаимосвязь этих проблем усиливает их негативное влияние на инвестиционную ситуацию. В этих аспектах рассмотрим таблицу, характеризующую интенсивность привлечения инвестиционных ресурсов в целом по РФ, округам и отдельным субъектам. Такое положение является следствием приведенных выше причин. Нагрузка инвестиционного капитала на жителя выше там, где экономический и политический климат обеспечивает не только условия стабильности процветания бизнеса, но и высокую цену капитала (табл.3). Данные таблицы 3 свидетельствуют о значительных отклонениях инвестиционных ресурсов, в том числе прямых, между отдельными федеративными округами и субъектами федерации, что формирует неодинаковую экономическую базу для гармоничного развития производительных сил по всей территории РФ. По РФ на одного жителя в 2012 году объем иностранных инвестиций составил 1332,6 долларов США, и примерно 11% составили прямые инвестиции. Наибольший объем инвестиции направлен в экономику и социальную сферу Центрального федерального округа - 3535,6 долларов на каждого жителя, что в 2,6 раз, а прямые инвестиции в 1,6 раз выше, чем в среднем по РФ.

Таблица 3. Объем иностранных инвестиций в расчете на 1 жителя субъекта Российской Федерации в 2012 году (долларов США) в % к уровню по РФ в том числе Всего в том числе прямые Всего прямые 1.Российская Федерация 1332,6 128,7 100,0 100,0 2. Федеральные округа 2.1.Центральный 3535,6 211,0 265,3 163,9 2.2. Северо-Западный 756,4 195,1 56,8 151,6 2.3. Приволжский 233,7 53,6 17,5 41,6 2.4. Уральский 1485,5 96,2 111,5 74,7 2.5. Сибирский 253,9 50,2 19,1 39,0 2.6. Дальневосточный 1580,9 508,8 118,6 395,3 2.7. Южный 260,0 38,4 19,5 29,8 2.7.1 Республика Адыгея 250,4 114,5 18,8 89,0 2.7.2. Республика Калмыкия 0,0 0,0 0,0 0,0 2.7.3. Краснодарский край 145,2 48,2 10,9 37,5 2.7.4. Астраханская область 11,4 3,3 0,9 2,6 2.7.5. Волгоградская область 163,3 21,2 12,3 16,5 2.7.6. Ростовская область 538,8 39,7 40,4 30,8 2.8. Северо-Кавказский 68,2 17,3 5,1 13,4 2.8.1.Республика Дагестан 32,0 32,0 2,4 24,9 2.8.2.Республика Ингушетия 2.8.3.КабардиноБалкарская Республика 2.8.4.КарачаевоЧеркесская Республика 2.8.5.Республика Северная Осетия - Алания 2.8.6.Чеченская Республика 2.8.7.Ставропольский край 198,7 25,3 14,9 19,7 Источник: по данным Госкомстата РФ. Электронный ресурс]. – Электр. данн. –Режим доступа: http://www.gks.ru/wps/wcm/connect/rosstat_main/rosstat/ru/statistics/databases/

В 5 федеральных округах этот показатель варьируется с 54,8% в Северо-Западном и, самый низкий уровень, по Северокавказскому ФО – всего 5,1 % от общего объема инвестиции по РФ. По Северокавказскому ФО объем прямых инвестиций составляет всего 13,4% от средне российских показателей. Во всех субъектах СКФО, кроме республики Дагестан, сумма указанных инвестиции на душу населения менее 1 доллара США. 65

Прямые инвестиции свидетельствуют о финансировании экономики путем вклада средств в уставный капитал, реального инвестирования или предоставлением инвестиционных кредитов. В ДФО на душу населения прямые инвестиции составили 508,8 долларов США и занимает лидирующее положение среди округов в РФ - 395,3% к средне российскому показателю. Выше средне-российских сложились показатели в Центральном (163,9%), СевероЗападном (151,6%) округах. В Северо-Кавказском федеральном округе прямые инвестиции на 1 человека составляет 13,4% к среднему уровню по РФ и замыкает рейтинг среди округов. Таким образом, сложившийся инвестиционный климат характеризуют положительные тенденции в оздоровлении экономики, но недостаточном для создания конкурирующей среды для промышленно развитых стран. Такое положение, когда государственный бюджет ограничен в средствах инвестирования только приоритетными направлениями экономики и социальной сферы, следует активизировать вливание частного капитала в экономику РФ, а иностранный для импорта инновационной технологии. Что касается потенциальных возможностей привлечения иностранного капитала на российский рынок, по мнению ведущих экономистов, они достаточно велики. Это объясняется, во-первых, высокой ресурсной обеспеченностью страны. Россия обладает огромными запасами природных ресурсов и в этом плане является весьма привлекательной для иностранных инвесторов. В то же время, подобные выводы не совсем оправданы в отношении ресурсов рабочей силы. Для многих транснациональных компаний, особенно наиболее развитых, в настоящее время на первый план выходят не столько обилие и дешевизна рабочей силы, сколько её квалификация, отношение к труду и прочие качественные параметры. Основные показатели деятельности организаций, с участием иностранного капитала за период с 2005 по 2009гг. по Российской федерации, характеризуются следующими показателями:  По РФ число действующих предприятий увеличилось на 39,8% и составило 17372 действующих организации. Численность работников увеличилось на 70,9 тыс. чел. или на 50%. Товарооборот на 1 человека в 2009 году составил 6,3 млн. руб. против 3,5 млн. руб. в 2005г.  По субъектам СКФО число организации увеличилось к 2009 году на 488 или на 54%, а товарооборот на 1 работника составил 2,8 млн. руб.  По КБР к 2009 году организации с участием иностранного капитала достигли 18 единиц с численностью 500 человек. На каждого работника объем товарооборота составил 7,8 млн. руб. Список использованной литературы: 1. Косыгин С. Регионы - локомотив развития // Журн. ВВП. - 2008. - № 6. - С. 38 - 40. 2. Макроэкономика. Теория и российская практика: учебник / под. ред. А.Г. Грязновой и Н.Н. Думной. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: КНОРУС, 2008.-688 с. 3. Оноприенко Р. Тенденции времени. Рынок выбирает прямые инвестиции // Финансовая газета. 2013. N 6. С. 9. 4. Пономарева Е.С., Кривенцова Л.А., Томилов П.С. Мировая экономика и международные экономические отношения: учебное пособие. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2010. 5. Регионы России. Социально-экономические показатели. 2012: Стат. сб. / Росстат.  М., 2012.  990 с. 6. Саркисянц А.Проблемы привлечения иностранных инвестиций в Россию. // Бухгалтерия и банки 2011, № 10

Теоретические основы анализа кредитоспособности заемщика Златова Светлана Ивановна, старший преподаватель, мастер экономики Комратский государственный университет Современная банковская система немыслима без риска. Риск присутствует в любой операции, не являются исключением и операции кредитования. Кредитный риск – это риск неуплаты заемщиком основного долга и процентов или неспособность контрагента кредитной сделки действовать в соответствии с принятыми на себя обязательствами [5, с. 22]. Его можно классифицировать по ряду признаков [2, с. 399]: 1. Внешний риск: риск страны (региона); риск ограничения перевода; риск концентрации. 2. Внутренний риск: риск невыплаты основной суммы долга и процентов; риск замещения заемщика; риск завершения операции (возникает, если клиент банка не выполняет свои обязательства по расчету, либо выполняет их с опозданием); риск обеспечения кредита. Кредитоспособность – это реально сложившееся правовое и финансовое положение заемщика, исходя из оценки которого банк принимает решение о начале, продолжении или прекращении кредитных отношений с клиентом [1, 119]. Основными задачами оценки кредитоспособности заемщика являются:  изучение финансового положения заемщика;  предупреждение потерь кредитных ресурсов вследствие неэффективной деятельности заемщика;  стимулирование предприятия в направлении повышения эффективности его деятельности;  определение тенденций изменения кредитоспособности на перспективу;  определение результативного показателя кредитоспособности клиента с целью сравнения разных заемщиков. Одним из важнейших элементов анализа кредитоспособности заемщика является его информационная база. Особенность формирования и использования базы данных для анализа кредитоспособности заключается в том, что без нее невозможно реально и эффективно оценить степень риска будущих финансовых вложений кредитных ресурсов в тот или иной хозяйствующий субъект. На сегодняшний день в мире существует большое количество различного рода методик определения кредитоспособности заемщика, каждая из которых имеет как свои достоинства, так и недостатки. Так скоринговые модели в основном применяются при экспресс-кредитование и при выдаче кредитных карт. Метод оценки платежеспособности заемщика применяется при предоставлении кредитов на неотложные нужды, т.е. это среднесрочные ссуды на покупку дорогих вещей. Андеррайтинг чаще применяется при ипотечном жилищном кредитовании физических лиц. Оценка кредитоспособности с использованием дерева решения основана на применении технологии интеллектуального анализа данных и методов автоматического анализа этих данных. Система проверки и оценки заемщика банка «HR1- Кредит» предназначена для выявления заемщиков с высоким риском невозврата кредита. Априорный подход - этот метод оценивает не кредитоспособность заемщика, а строит прогноз его настоящей и будущей возможности выполнять свои обязательства. Моделей много, но сам банка для себя решает какая модель ему подходит в его кредитной деятельности. Интересной является методика, разработанная Е.В. Неволиной, основанная на расчете синтетического коэффициента кредитоспособности. В отличие от других методик, в этой методике автор устанавливает для заемщиков не минимальный уровень значения коэффициентов, а максимальный. Причем значения показателей принимаются в расчет, только в рамках ограничений. Это, в свою очередь, не позволяет одному или нескольким 67

коэффициентам оказать существенного влияния на значение синтетического коэффициента. В общем виде модель оценки кредитоспособности имеет вид: Кс = К1×0,2 + К2×0,1 + К3×0,15 + К4×0,25 + К5×0,3, где К1 - коэффициент абсолютной ликвидности; К2 - коэффициент текущей ликвидности; К3 - коэффициент автономии; К4 - коэффициент денежной компоненты в выручке; К5 - коэффициент рентабельности. По данной формулы определяется общий синтетический коэффициент и определяется класс кредитоспособности заемщика, в зависимости от суммы баллов: свыше 60 – высокая кредитоспособность; от 50 до 60 – хороший уровень кредитоспособности; от 40 до 50 – удовлетворительный уровень кредитоспособности; от 30 до 40 – предельный уровень кредитоспособности; ниже 30 – кредитоспособность ниже предельной [6]. Несмотря на инновации в секторе финансовых услуг, кредитный риск до сих пор остается основной причиной банковских проблем. Более 80% содержания балансовых отчетов банков посвящено обычно именно этому аспекту управления рисками. При всём разнообразии возможных моделей оценки кредитного риска система показателей должна отвечать следующим критериям: показатели должны быть максимально информативны и давать целостное представление о состоянии заёмщика; показатели должны давать возможность определения рейтинга заемщика, как в пространстве, так и во времени; для всех показателей должны быть указаны нормативы удовлетворительного уровня или диапазона измерений; окончательная модель оценки кредитного риска должна быть корректно составлена и иметь экономическое обоснование [3]. В целях устранения произвольности выбора системы базовых показателей, предварительный отбор количественных показателей может быть произведен в ходе исследования методик оценки кредитоспособности заёмщиков. В методах оценки экономического положения предприятий используются финансовые коэффициенты (около 26). Все данные показатели можно подразделить на четыре класса: коэффициенты ликвидности, коэффициенты деловой активности, коэффициенты финансовой независимости и коэффициенты рентабельности. Необходимо отобрать наиболее часто используемые финансово-экономические показатели. Таким образом выделяют 9 наиболее часто используемых количественных показателей: коэффициент срочной ликвидности (К1); коэффициент текущей ликвидности (К2); коэффициент оборачиваемости активов (К3); коэффициент оборачиваемости оборотных активов (К4); коэффициент соотношения собственных и заёмных средств (К5); коэффициент структуры активов (К6); коэффициент обеспеченности собственными оборотными средствами (К7); коэффициент рентабельности активов (К8); коэффициент рентабельности продаж (К9). Наличие данных по прошлым кредитам является основанием для применения дискриминантного анализа в качестве критерия выдачи будущих кредитов. «Дискриминантный анализ» – это общий термин, относящийся к нескольким тесно связанным статистическим процедурам. Их можно разделить на методы интерпретации межгрупповых различий и методы классификации наблюдений по группам. Рассматриваются различия между классами. Обе эти группы методов можно использовать для оценки кредитоспособности предприятия. На первом этапе на основе кредитных историй прошлых лет целесообразно применить методы интерпретации межгрупповых различий, т.е. провести отбор наиболее информативных показателей. На втором, необходимо построение дискриминантной функции, при помощи которой возможно отнести будущего заёмщика к одной из групп – «надежных» или «ненадежны». Характеристики, применяемые для того, чтобы отличать один класс от другого, называются дискриминантными переменными [4]. 68

Анализ кредитоспособности заемщика в банках Молдовы проводится на основе данных бухгалтерских балансов, отчетов о прибылях и убытках и других форм бухгалтерского баланса, а также на основе дополнительной информации, полученной от других банков, из средств массовой информации. Рассчитываются основные показатели (от 9 до 15) в зависимости от вида кредита и заемщика. После определения класса кредитоспособности заемщика принимается решение работать с данным клиентом или отказать ему в выдачи кредита. При принятии решения и кредитовании клиента в зависимости от его оценочных показателей оговариваются условия кредитной сделки. Традиционные и совершенно новые методики оценки кредитоспособности потенциального заемщика отличаются друг от друга количеством показателей, которые применяются в качестве составных частей общей оценки заемщика. У каждого из этих методов есть свои достоинства и недостатки. Не одна из методик не может быть использована как универсальная. Рассматривая кредитную заявку, служащие банка должны учитывать много факторов. Должна применяться сложная система большого количества показателей для оценки кредитоспособности клиента. Банки сегодня должны разрабатывать системы и комплексы методик оценки заемщика. Только в этом случае можно реально снизить риск невозврата кредита и улучшить качество кредитного портфеля коммерческого банка. Список используемой литературы: 1. Жуков Е. Ф. Деньги. Кредит и Банки. Ценные бумаги. Практикум: Учебное пособие для ВУЗ. – М.: Юнити – Дана, 2003, - 310 с. 2. Лаврушин О.И. Основы банковского менеджмента: Учебное пособие, Москва: ИНФРА-Москва, 1995г.- 144с. 3. Лукин М.И. Актуальные проблемы управления кредитным риском в коммерческом банке. Тезисы докладов VII всерос. науч. конф. Воронеж: ВГУ, 2002. - Ч 2. - с.241. 4. Лукин М.И. Эконометрические подходы к разработке модели оценки кредитоспособности заёмщика. Тезисы докладов и сообщений XXV юбилейной международной научной школы семинара им. ак. С. Шаталина, г. Королёв, Моск. обл., 2428 мая 2002 г.: М.: ЦЭМИ РАН, 2002. Ч.2. - с. 24-25. 5. Савицкая Г. В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия: 4-е изд., перераб. и доп. – Минск: ООО “Новое знание”, 2000. – 688с. 6.http://afdanalyse.ru/publ/finansovyj_analiz/ocenka_kreditosposobnosti/metodika_nevolinoj/29 -1-0-64

Особенности внедрения реализации инновационной стратегии предприятий легкой промышленности Винницкого региона Клименко В.И., старший преподаватель Винницкий торгово-экономический институт Киевского национального торгово-экономического университета Легкая промышленность - это важнейший многопрофильный и инвестиционнопривлекательный сектор экономики. Являясь потенциально весьма рентабельной отраслью с высокой оборачиваемостью финансовых ресурсов, характеризуется относительно небольшой потребностью в оборотных средствах, что позволяет обеспечить стабильный уровень поступления средств от предприятий отрасли внациональный, областной и местный бюджеты.Она способствуетполучению синергетического эффекта от масштабного производства экономически выгодных и экологически безопасных товаров, импортозамещения, повышению экспортного потенциала страны, а также качества жизни населения, восстановлению и поддержанию здоровья людей, улучшению экологии окружающей среды. В последние годы растет доля легкой промышленности в розничном торговом обороте страны. Легкая промышленность вырабатывает широкий ассортимент продукции производственно-технического и стратегического назначения, она удовлетворяет потребности учреждений силовых министерстви ведомств в вещевом имуществе, в сопутствующих изделиях к военной технике, в техническом текстиле и средствах индивидуальной защиты от экстремальных и техногенных воздействий окружающей среды, производственного травматизма, пожаров и для этого стало необходимо разработать и внедрить инновационную стратегию деятельности предприятий легкой промышленности Украины на региональном уровне и поэтому диссертационное исследование дало возможность провести необходимые исследования деятельности предприятий легкой промышленности Винницкого региона, разработать и внедрить на действующих предприятиях отрасли. В основу Стратегии заложен переход легкой промышленности на инновационную модель развития, ориентированную на повышение ее конкурентных преимуществ, увеличение выпуска качественной продукции нового поколения. Особое внимание уделено вопросам защиты внутреннего рынка от незаконного оборота товаров, технического перевооружения, импортозамещения, обеспечения отрасли профессиональными кадрами. Реализация мероприятий Стратегии позволит повысить конкурентоспособность компаний, укрепить позиции и завоевать новые сегменты на внутреннем и межрегиональном рынках, будет способствовать созданию новых рабочих мест. Стратегия призвана стать одним из основных инструментов региональной политики в решении проблем легкой промышленности и привлечении инвестиций для ее эффективного развития на период до 2025 года. Она необходима для обеспечения согласованности действий органов региональной и муниципальной власти по направлениям развития отрасли в долгосрочной перспективе. Целью разработанной инновационной Стратегии является создание условий для интенсификации развития отрасли, обеспечения экономической эффективности производств, повышения конкурентоспособности выпускаемой продукции. Для достижения целей Стратегии предполагается решение следующих задач: - формирование благоприятных институциональных условий развития отрасли, включая меры государственной поддержки: создание условий для развития импортозамещения в легкой промышленности; защита внутреннего рынка от незаконного оборота товаров; формирование информационных площадок для размещения официальной, нормативной, 70

статистической, новостной, аналитической и иной актуальной информации (участники рынка, перечень сертифицирующих и разрешительных органов и т.д.); - стимулирование инвестиционной деятельности и открытия новых производств; - мониторинг нормативных изменений и программ на региональном уровне и обеспечение их исполнения в Винницком регионе, внесение изменений и дополнений в региональные нормативные акты; - формирование условий развития деловой среды, включая развитие смежных отраслей, стимулирование конкуренции; - развитие отраслевых союзов (ассоциаций) и саморегулируемых организаций: кластерный подход к развитию предприятий легкой промышленности; - обеспечение широкого применения новейших технологических направлений в области дизайна и конструирования изделий легкой промышленностидля повышения уровня конкурентоспособности промышленной продукции, производимой региональными предприятиями. проведение образовательных мероприятий, стимулирующих повышение квалификации участников рынка (семинаров, курсов, мастер-классов, изучение примеров лучшей мировой и украинской практики, стажировок, участие в программах обмена опытом, в том числе с привлечением украинских и зарубежных компаний); - комплексная модернизация и повышение эффективности предприятий отрасли: инвентаризация и последующая оптимизация производственных и непроизводственных активов;оптимизация производственных мощностей (вывод, дозагрузка); разработка и внедрение программ ресурсоэффективности и ресурсосбережения;разработка и внедрение программ повышения производительности труда; - оптимизация системы обеспечения сырьем: проведение комплексного анализа поставщиков сырья для отрасли; развитие системы сертификационных лабораторий, в том числе выездных; - развитие ассортимента выпускаемой продукции, стимулирование разработки новых инновационных продуктов; проведение исследований по перспективным к выпуску видам продукции, не представленной в Винницкой области; - проведение исследований изменения структуры и уровня потребления отдельных групп товаров на душу населения в Винницком регионе; стимулирование деятельности научных учреждений по разработке и внедрению новых и инновационных видов продукции; - интеграция предприятий в систему межрегиональных рынков; - разработка и реализация программ стимулирования вывоза продукции. - организация межтерриториальных и межрегиональных выставок и ярмарок продукции собственного производства; - подписание стратегических соглашений с другими регионами о содействии в обеспечении поставок текстильной, швейной и обувной продукции. Инновационная Стратегия развития и деятельности предприятий легкой промышленности Винницкого региона разработана в соответствии с приоритетами государственной политики Украины, обозначенными в Стратегии развития легкой промышленности Украины на период до 2025 года, соответствует долгосрочным приоритетам региональной экономики, определенным Стратегией социальноэкономического развития Винницкой области на период до 2025 года и Концепцией развития малого и среднего предпринимательства в винницкого региона на период до 2025 года, а именно: - повышение уровня диверсификации региональной экономики за счет запуска новых производств и развития смежных отраслей; - укрепление конкурентных позиций легкой промышленности на внутреннем и межрегиональном рынках; - повышение уровня жизни населения региона (за счет обеспечения населения качественными швейными изделиями и обувью, увеличения налоговых отчислений, 71

повышения уровня оплаты труда в отрасли и уровня занятости в муниципальных образованиях); - развитие человеческого капитала (за счет интенсификации образовательных программ в отрасли, повышения эффективности взаимодействия системы образования и бизнеса, повышения уровня квалификации топ-менеджеров, специалистов предприятий, а также государственных гражданских и государственных служащих; привлечения передовых технологий и знаний в отрасль); 5) обеспечение поддержки местных инициатив государственных образований; 6) обеспечение поддержки малого бизнеса (за счет реализации мер по развитию институциональных условий и деловой среды в региональной экономике). Стратегию предполагается реализовать в 3 этапа. Этап 1. Предполагает активизацию формирования базовых условий для дальнейшего устойчивого роста отрасли на основе развития имеющихся производств и создания новых предприятий. 1. Развитие имеющихся производств за счет: 1.1. Содействия инвестиционному развитию предприятий за счет имеющихся мер государственной поддержки. 1.2. Формирования благоприятных институциональных условий развития отрасли, включая меры государственной поддержки. 1.3. Поддержки предприятий легкой промышленности через размещение заказов для государственных и муниципальных нужд. 1.4. Реализации комплекса мероприятий по вытеснению контрафактной и контрабандной продукции. 1.5. Повышения инвестиционной привлекательности производств легкой промышленности. 1.6. Укрепления позиций предприятий на локальном рынке, активизации продвижения на потенциальных рынках сбыта. 2. Подготовка и организация новых производств: 2.1. Разработка новых программных документов по развитию легкой промышленности в Винницкой области. 2.2. В соответствии с программными документами проведение работы по развитию существующих и созданию новых производств. 2.3. В соответствии с программными документами в муниципальных образованиях области проведение работы по формированию индустриальных площадок, созданию необходимой инфраструктуры для организации текстильных, швейных и обувных производств. 2.4. Активизация работы с отраслевыми инвесторами по привлечению инвестиций в отрасль. 3. Проведение комплексной модернизации отрасли, в том числе за счет развития современных форм концентрации деловой активности (кластерный подход). 4. Усиление роли саморегулируемых и общественных организаций в отрасли при одновременном снижении степени участия государства в стимулировании развития отрасли.Срок реализации этапа: 2013-2015 гг. Этап 2. Предполагает увеличение объемов целевых инвестиций в технологическую модернизацию существующих и создание новых производств за счет привлечения группы профильных инвесторов и создание благоприятных экономических условий для развития легкой промышленности в Винницкой области, а именно: 1. Увеличение объема инвестиций в отрасль по следующим направлениям: организация новых производств, технологическая модернизация, научно-прикладная инфраструктура (лаборатории, сертификационные центры), сопутствующие производства. 2. Выстраивание межрегиональных связей для обеспечения эффективного ввоза недостающего сырья. 72

3. Создание и развитие сильных региональных брендов продукции легкой промышленности. 4. Корректировка программ высшего и среднего специального образования с учетом качественных требований предприятий отрасли. 5. Обеспечение внедрения систем качества и международных стандартов производства на предприятиях отрасли с использованием механизма отраслевых организаций.Срок реализации этапа: 2015-2020 гг. Этап 3. Переход легкой промышленности на инновационную модель развития, ориентированную на повышение ее конкурентных преимуществ, увеличение выпуска качественной продукции нового поколения. Предполагает закрепление системной модели развития отрасли, а также получение результатов от вложенных инвестиций. На данном этапе предусматривается решение следующих задач: 1. Формирование и реализация «экспортной» модели развития отрасли: организация вывоза части продукции текстильной и швейной продукции в другие регионы Украины, а также на экспорт. 2. Планирование и развитие инфраструктуры, соответствующей «экспортным» приоритетам дальнейшего развития легкой промышленности в регионе: логистические мощности для обеспечения рентабельного вывоза продукции, представительства предприятий в регионах сбыта, региональные дистрибуционные центры. 3. Корректировка уровня и направлений инвестиций с учетом смены модели развития отрасли: поддержание уровня инвестиций для обеспечения прогнозируемого объема производства при увеличении объема инвестиций в коммерческое продвижении продукции.Срок реализации этапа: 2020-2025 гг. Учитывая, что данная стратегия развития инновационной деятельности разработана для предприятий Винницкого региона может быть также рекомендована для внедрения на аналогичных предприятиях отрасли и других регионах страны. Список литературы: 1. Полинкевич О. Н. Мониторинг инновационных процесов промышленных предприятий/О. Н. Полинкевич//Економический форум. –2011. – №2. – С. 243 – 252. 2. Стасюк Ю. М. Моделимеждународного трансферу // Весник ДНУ. Серия: Мировое хазяйство и международныеэкономическиеотношения. – 2012. – Вп. 4. – С. 217-225.

Совершенствование системы мотивации деятельности персонала компании ОАО «Промтех» Войтешук Анастасия Сергеевна, студентка ЭФ, гр. 1121211 Полесского государственного университета Сегодня большинство руководителей убедились в важности вопросов кадровой политики, ведь при правильной организации управления кадрами компания может получить весомое конкурентное преимущество на рынке. Одно из важнейших условий успеха организации - высокая мотивация персонала. Главным фактором отсутствия мотивирования работников является текучесть кадров. Высокий уровень текучести кадров является причиной экономических потерь организации[1]. Для компании ООО «Промтех» показатель текучести кадров является достаточно высоким. Сотрудникам предприятия был предложен письменный опрос. Анализ ответов сотрудников показал следующие результаты: - неудовлетворение уровнем заработной платы составляет 98% опрошенных; - социальными льготами довольны 60%; - возможность карьерного роста видят 79%; - престижность компании - 83% опрошенных удовлетворяет; - поощрение результатов работы – не довольны 59% работников. В соответствии с данным опросом наибольшее внимание нужно уделить таким факторам при разработке системы мотивации в ООО «Промтех» как: уровень заработной платы, социальные льготы, «недооцененность» персонала. Руководители желающие оказать значительное воздействие на трудовую мотивацию своих подчиненных, обязаны оценить и понять их доминирующие потребности, а так же создать приемлемые условия для повышения уровня трудовой мотивации работников и степень их заинтересованности в достижении высоких рабочих результатов. Главный смысл воздействия на трудовую мотивацию работников в достижении от них трудового поведения, которое обеспечит максимальную эффективность в работе подразделений и организации в целом. Для стимулирования оплаты труда используются различные способы мотивации высокоэффективной деятельности работников. Среди современных тенденций в мотивации следует выделить две: наделение работников полномочиями и использование в качестве мотиватора удовлетворение от работы[2]. Наделение сотрудников полномочиями означает, что они получают в свои «руки» четыре «символа освобождения»: информацию, знания, власть, вознаграждение. Для оценки основных мотиваторов используют самые разные подходы интервьюирования и управленческом общении. Один из них - это постановка проективных вопросов. Исходя вышесказанного, главную роль в системе управления организационным поведением играют мотивация и стимулирование работника. Суть главного недостатка системы оплаты труда в компании ООО «Промтех», состоит в том, что заработная плата плохо связана с конечными результатами труда: большая окладная часть и маленький процент от выручки реализованного товара. Таким образом, в данной системе можно выделить следующие недостатки: - рост оплаты труда не связан с ростом эффективности; - система оплаты не является гибкой; - корпоративная культура не соотносится с ожиданиями сотрудников. 74

Для современной экономики в большей степени подходят системы оплаты труда, которые основываются на участии в прибылях и распределении доходов. Сущность гибкой системы оплаты труда «Участие в прибылях» в том, что за счет заранее установленной доли прибыли формируется премиальный фонд, из которого работники получают регулярные выплаты. В такой системе размер выплат является зависимым от уровня прибыли, общих результатов деятельности каждого структурного подразделения. Для анализа эффективности использования рассмотренной системы оплаты труда, рассчитаем основные коэффициенты использования трудовых ресурсов (Таблица-1). Таблица 1. Показатели движения персонала ООО «Промтех» Наименование группы работников

Списочная численность, ед.

Численность работников, ед.

Коэф. постоянства Коэф. кадрового состава, % интенсивности текучести Принятых Уволенных Отработавших Текучести Постоянства, % 0 0 7 0 100 0

Административноуправленческий аппарат

Заведующие магазинами

Продавцы

24 6,59

2,56

91,44

0,84

Таким образом, внедрение данной мотивационной системы позволит сократить коэффициент текучести более чем в три раза и сократить расходы организации на обучение для вновь прибывших сотрудников. Дополнительный эффект от использования этой системы приведет также к изменению основных показателей деятельности предприятия в сторону улучшения. Отметим, что в результате введения гибкой системы оплаты труда, предприятие получит не только повышения производительности труда, но и экономию фонда оплаты труда. Список использованных источников: 1. Ансофф Н. Стратегическое управление. – М.: Экономика, 2010. – 519 с. 2. Богачев В.Ф., Кабаков В.С., Ходаток А.М. Стратегия малого предпринимательства СПб: Изд-во "Корвус", 2012 - 224 с..

Исследование и совершенствование бизнес-среды ОАО «СТАЛЬ» Войтешук Анастасия Сергеевна, студентка ЭФ, гр. 1121211 Полесского государственного университета Анализ среды организации — это процесс определения критически важных элементов внешней и внутренней сред, которые могут оказать влияние на способности фирмы в достижении своих целей. Однако, не зная о происходящем во внешнем окружении и не развивая свои внутренние компетентные стороны, компания быстро начинает терять конкурентное преимущество[1]. На нынешнем рынке компьютерной техники наблюдается высокий уровень конкуренции. Профильная матрица конкурентов определяет основных конкурентов, анализируемой компании, а так же их сильные и слабые стороны по отношению к ней[2]. В процессе анализа анализируются не только внешние, но и внутренние факторы. Данная матрица помогает получить важную стратегическую информацию для анализа компании. Таблица 1. Профильная матрица конкурентов ОАО «СТАЛЬ»

Результа

т Рэйтинг

Результа

т Рэйтинг

Результа

0,1

0,4

0,3

0,4

Качество

0,2

0,6

0,8

Конкурентоспособность цены

0,2

0,4

0,8

0,4

Управление

0,1

0,3

Финансовая позиция

0,1

0,2

Лояльность клиентов/ покупателей

0,2

0,4

0,6

Глобальный рост

0,05

0,5

0,1

0,15

Доля рынка

0,05

0,5

0,1

0,15

Итого:

2,9

2,8

Софтвер

KOY

Рэйтинг

Генераль

Вес

Факторы отражающий успех

Как видно из таблицы 1, наиболее сильным конкурентом для ОАО «СТАЛЬ» является «Софтвер», а компания ООО «KOY» по полученным результатам относится к наименее сильным, но она имеет значительное преимущество – сеть розничных магазинов по( это делает предприятие более доступным непосредственно для физических лиц). Определяющими факторами в повышении уровня спроса на продукцию ОАО «СТАЛЬ» являются: снижение налогов и таможенных пошлин, снижение уровня инфляции и повышение благосостояния населения. Осуществим оценку влияния внешних факторов на деятельность компании, которую представим в таблице 2.

Таблица 2. Матрица определения приоритетных внешних факторов Степень влияния на компанию Высокая Изменение доллара

курса Увеличение уровня инфляции

Появление новых технологий Увеличение рождаемости

Средняя

Увеличение спроса на продукцию Рост безработицы

Низкая Изменение таможенного законодательства

Высокая

Появление новых конкурентов

Средняя

Снижение налогов

Низкая

Вероятность появления

На деятельность компании сильное влияние оказывают поставщики материалов и комплектующих, а также товаров. Отметим, что ОАО «СТАЛЬ» при достаточно высоком уровне конкуренции занимает сильную позицию на рынке. Данная позиция достигается благодаря сильным сторонам предприятия: долгому функционированию на рынке, хорошей репутацией, значительным кадровый потенциал, крепкими связями с поставщиками. Но для удержания этой позиции компании в условиях жесткой конкурентной борьбы необходимо постоянно совершенствовать деятельность. Список использованных источников: 1. Ансофф Н. Стратегическое управление. – М.: Экономика, 2010. – 519 с. 2. Богачев В.Ф., Кабаков В.С., Ходаток А.М. Стратегия малого предпринимательства СПб: Изд-во "Корвус", 2012 - 224 с..

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

Перспективы развития бенчмаркинга Земкова А.С., студент 5 курса спец. «Управление качеством» Южно-Российский государственный политехнический университет, г. Новочеркасск, Российская Федерация «Глуп тот, кто учится на своем опыте, я предпочитаю учиться у других и избегать расплаты за свои ошибки». Отто фон Бисмарк. В настоящее время большинство организаций стараются постоянно быть в курсе состояния своих конкурентов, для чего зачастую проводится анализ конкурентоспособности или конкурентная разведка. К сожалению результаты такого отслеживания не дают предприятию возможности определить, как действуют нововведения их конкурентов, а соответственно добытую информацию нельзя применить с пользой для дела. Бенчмаркинг же может помочь компании добиться определенных успехов за счет заимствования чужих идей. Но важно понимать, что данный метод не является бездумным копированием или промышленным шпионажем. Английский термин бенчмаркинг довольно недавно стал употребляться в России и не имеет точного перевода с на русский язык. Чаще всего бенчмаркинг можно определить, как нахождение наилучших методов ведения бизнеса, с последующим исследованием этих методов, адаптацией их под свое предприятие и непрерывное улучшение. В развитых странах бенчмаркинг давно занял важную нишу в ведении бизнеса. Наиболее активно данным методом повышения эффективности производства пользуются руководители Японии, США и Западной Европы. Многие специалисты сходятся на мнении, что бенчмаркинг является необходимой составляющей достижения успеха каждой организации. Важно понимать, что бенчмаркинг не одноразовое мероприятие. Для получения видимого результата необходимо постоянно совершенствовать его в вашем бизнесе. Частой ошибкой становится мнение, что в бенчмаркинге могут участвовать только крупные организации. Но малые предприятия играют большую роль в экономике любой страны. К тому же малые предприятия так же могут использовать различные методы и инструменты с целью повышения качества производимой продукции, и бенчмаркинг не является исключением. Для проведения бенчмаркинга не всегда обязательно выбирать крупную компанию лидера для сравнения и перенимания опыта, небольшое предприятие для сравнения может находить предприятия, которые эффективно действуют в его регионе. Помочь в поиске партнеров для сравнения могут специально ориентированные сайты. Причем сравнение может проводиться как внутри одной отрасли, так и в различных. На практике принято выделять четыре вида бенчмаркинга: 1) внутренний – сравнению подлежит деятельность подразделений внутри компании; 2) конкурентный – сравнение совей организации с конкурентами по максимальному количеству параметров; 3) общий – сравнение фирмы с непрямыми конкурентами по определенным интересующим показателям; 4) функциональный – сравнение по функциям (продажи, логистика, закупки и т. д.) [1]. Учитывая, что бенчмаркинг может затрагивать любые подразделения и функции и бизнес-процессы организации, то при его проведении необходимо соблюдать общепринятые правила и нормы. Например, европейский документ The European Benchmarking Code of 80

Conduct* представляет собой «джентльменское соглашение» между компаниямипартнерами, которое позволяет эффективно и корректно проводить эталонное сопоставление, уважая интересы сторон. Так, принцип № 3 (принцип обмена информацией) европейского кодекса запрещает требовать от ругой компании информацию и данные, которые сам не хотел бы открыть ей. Если участники уважают принятые правила игры (ты — мне, я — тебе), если согласованы пределы раскрываемой информации, порядок обмена данными и логика проведения исследования, можно рассчитывать на обоюдную выгоду и совместное продвижение вперед [2]. Одной из основных особенностей бенчмаркинга является правильный выбор сопоставляемого эталона, и непрерывное совершенствование бизнес-процессов. Перед тем как принять решение о нововведениях на основе полученной информации в ходе бенчмаркинга, важно понимать на сколько сопоставим ваш бизнес и бизнес сравниваемого партнера. После изучения новой идеи, необходимо адаптировать ее для данного предприятия. Иначе нововведение может принести не столько успеха, сколько вреда. В России пока многие руководители не понимают зачем делиться информацией по своему предприятию и часто придают секретности даже самые не значительные факты о деятельности своей организации. Хотя если рассматривать времена Советского Союза, то можно отметить что бенчмаркинг существовал уже тогда и проводился под лозунгами «обмена передовым опытом», но к сожалению, это не получило должного развития. Итак, можно сделать вывод, что на сегодняшний день бенчмаркинг является одним из действеннейших методов в управлении качеством и повышении конкурентоспособности предприятия и повышения удовлетворенности потребителя. Так же данный метод позволяет пересмотреть приоритеты организации и определить новые. Внедрение бенчмаркинга является укреплением своих позиций как внутреннем, так и внешнем рынке страны. Список использованной литературы: 1. Воеводина Н. А., Кулагина А. В., Логинова Е. Ю., Толберг В. ББенчмаркинг – инструмент развития конкурентных преимуществ. Практическое пособие 2. Маслов Д. Бенчмаркинг новое слагаемое успешной стратегии бизнеса в России / Деловое совершенство – 2006. – №1. – С. 14-20.

Предложения по повышению эффективности производства на РУПП «Брестхлебпром» филиал Лунинецкий хлебозавод Казун Екатерина Анатольевна, студентка ЭФ, гр.1121211 Полесского государственного университета Эффективность производства важнейшая качественная характеристика хозяйствования на всех уровнях.В самом общем виде эффективность представляет собой отношение результата к затратам, обеспечившим его получение[1, c. 10]. Эффективность производства обеспечивает конкурентоспособность, позволяет получать большую отдачу от используемых ресурсов либо при меньшем их расходовании сохранять прежний объем высококачественной продукции или услуг. В результате совершенствования производства предприятие либо приближаются к передовому уровню, либо оказываются впереди конкурентов [2,с. 452]. Целью деятельности Лунинецкого хлебозавода является удовлетворение потребностей населения хлебобулочными, кондитерскими изделиями и другими продуктами питания в ассортименте и качестве; ведение хозяйственной деятельности направленной на получение прибыли для удовлетворения интересов трудового коллектива. Основныепредполагаемые направления деятельности РУПП «Брестхлебпром» филиала Лунинецкий хлебозавод на 2013г.: 1. техническое перевооружение, замена морально устаревшего и физически изношенного оборудования; 2. расширение объемов производства и ассортимента выпускаемых мягких кондитерских изделий (торта, пирожные); 3. расширение объемов производства сахаристых кондитерских изделий (козинаки, щербеты, лукум, ирис и др.); 4. изменение структуры вырабатываемой продукции, расширение и обновление ассортимента, освоение производства ранее не вырабатываемых изделий; 5. увеличение объемов производства продукции с длительными сроками годности; 6. разработка и сертификация системы анализа рисков и контроля НАССР; 7. дальнейшее развитие и укрепление собственной торговой сети; 8. усиление деятельности службы маркетинга и снабжения, расширение рынков сбыта. Реализация этих направлений позволит сохранить и создать новые рабочие места, увеличит объёмы производства качественной, конкурентоспособной продукции, увеличит сумму получаемой прибыли. И, как следствие, будет решаться один из главных вопросов деятельности предприятия – полное удовлетворение спроса населения в вырабатываемой продукции, улучшение финансового состояния предприятия, и его трудового коллектива. Эти направления также позволят использовать основные производственные фонды более эффективно, а значит и повысить эффективность предприятия в целом. С учётом вышеупомянутых изменений произведём перерасчёт показателей эффективности использования ОПФ: Таблица 1 - Показатели эффективности использования ОПФ на предприятии Лунинецкий хлебозавод с учётом предложенных мероприятий № п. Показатель 2011 2012 Изменения п.

Окончание таблицы 1

Объём

производства,

11731

20849

+9118

154

153

-1

12484

19611

+7127

76,2

136,3

+60,1

0,94

1,06

+0,12

81,1

128,2

+47,1

6,6

9,6

1,06

0,94

-0,12

830

1880

+1050

млн.

руб. Среднесписочн

2 ая

численность

персонала, чел. 3

Стоимость основных производственных фондов, млн. руб.

Среднегодовая выработка(1/2), млн. руб./чел.

Фондоотдача (1/3), млн. руб.

Фондовооружё нность

(3/2), млн.

руб./чел. 7

Фондорентабел ьность (9/3), %

Фондоёмкость (3/1), млн. руб.

Прибыль

от

реализации, млн р. Примечание – Источник: собственная разработка на основе данных предприятия Как видно из таблицы 1, предложенные направления оказали положительный эффект на эффективность использования на предприятии основных производственных фондов. Показатель фондоотдачи увеличился на 0,12 млн. руб., в том числе за счёт роста стоимости ОПФ на 7127 млн. руб. Показатель фондоёмкости, обратный фондоотдаче, снизился на 0,12 млн. руб. Значение рентабельности ОПФ увеличилось на 3%, также за счёт роста прибыли от реализации на 1050 млн. руб. и роста стоимости ОПФ на 7127 млн. руб. Показатель фондовооружённости увеличился на 47,1 млн. руб./ чел. ввиду расширения штата работников до 154 человек, а также роста стоимости ОПФ на 7127 млн. руб. На 2013 г. для успешного выполнения заданий хлебозаводом производственнохозяйственной деятельности можно разработать мероприятия по снижению собственных затрат на производство продукции на 165 млн.руб.,втом числе снизятся затраты на 50 млн.руб. на ремонт и приобретения более дешёвых материалов и деталей; на 115 млн. руб. за счет реализации мероприятий по энергосбережению. 83

Производственная программа, разработанная на 2013 год, предусматривает производство: - 3140 тонны хлебобулочных изделий на сумму 21842 млн. руб.; - 230,2 тонн кондитерских изделий на сумму 6142 млн. руб., в том числе восточных сладостей и прочих сахаристых 24,4 тонн на сумму 978 млн. руб.; торты и пирожные – 43,5 тонн на сумму 2309 млн. руб. - прочей продукции на сумму 218 млн. руб. В прогнозном периоде планируется объемы производства хлебобулочных изделий сохранить на уровне 2012 года - 100,0% Увеличится производство кондитерских изделий - 105,8 % , в том числе тортов и пирожных на 106,0% против произведенного объема в 2012 году. Установленные производственные мощности Лунинецкого хлебозавода полностью позволяют реализовать данную производственную программу в 2013 году. Их использование на хлебозаводе по выпуску хлебобулочных и кондитерских изделий составит соответственно 51,2 и 71,2 % . Для успешного выполнения производственной программы на предприятии произведен расчет потребности в сырьевых и прочих ресурсах. Основным стратегическим сырьём в хлебопекарной отраслиявляется мука. На текущий год запланировано закупить и использовать: муки ржаной обдирной 240 тонн на сумму 463,9 млн.руб., муки ржаной сеяной 828 тонн на сумму 2227,9 млн.руб., муки пшеничной в/с 160 тонн на сумму 555,1 млн.руб., муки пшеничной 1с 720 тонну на сумму 1841,3 млн.руб, муки пшеничной 2с 100 тонн на сумму 152,1 млн.руб. Основными поставщиками этого сырья являются Пинский, Брестский и Барановичский КХП. В 2013г. затраты на топливно-энергетические ресурсы должны составить 2107 млн.руб. Таким образом, предложенные мероприятия,позволяющие использовать основные производственные фонды более эффективно, оказали положительный эффект.Увеличится производство кондитерских изделий - 105,8 % , в том числе тортов и пирожных на 106,0% против произведенного объема в 2012 году, что приведет предприятие к получению большей прибыли.Особое внимание уделено разработке мероприятий по выходу на прогнозные показатели – снижение уровня материалоёмкости продукции –4,4% и достижения рентабельности продаж 7,0 %.

1. 2.

Список использованной литературы: Волков О.И. Экономика предприятия: учебное пособие / О.И. Волков, Скляренко В.К.. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 280 с. Каменипера С.Е. Организация, планирование, управление деятельностью промышленных предприятий / С. Е. Каменипера. - М.: Высшая школа, 2005. - 613с.

Предложения по оптимизации номенклатуры и ассортимента на предприятии УПТК ОАО «Стройтрест №2» Казун Екатерина Анатольевна, студентка ЭФ, гр.1121211 Полесского государственного университета Промышленность строительных материалов и конструкций является важнейшей структурной частью строительного комплекса, от эффективности работы которой зависит успешная деятельность строительного комплекса в целом. На долю промышленности строительных материалов приходится примерно 3,6% всего ВВП (2012). В Республике Беларусь почти 1500 предприятий и производств различной формы собственности представляют промышленность строительных материалов. На самостоятельном балансе находится 122 предприятия, которые производят более 72% товарной продукции отрасли [1]. УПТК ОАО “Стройтрест № 2”более 10 лет успешно работает на внутреннем рынке противопожарного оборудования и является признанным производителем, поставляющим противопожарные двери, люки во все регионы страны [2]. В ходе детального анализа затрат материалов и сырья на производство продукции на УПТК ОАО «Стройтрест № 2» за период 2011-2012, была выявлена экономия в общей сумме 1 382 390 000 руб., в том числе за счёт снижения цены на сталь (профиль) в 2012 году на 65 000 руб., используемой при производстве групп товаров ДП и ЛП. Также данный анализ выявил перерасход затрат материалов по группам товаров “ДН” и “ДВ и ДК”, ввиду роста цен на сырьё, используемое при производстве данной продукции. Разница между фактическим объёмом затрат и планируемым составила 231 646 000 руб. Произведем расчёт дополнительного объёма производства, учитывающий наличие экономии и перерасхода, отдельно по каждой группе товаров (таблица 1). Дополнительный объём производства в свою очередь приведёт к структурным сдвигам в товарном ассортименте. Изменение структуры производства оказывает большое влияние на все экономические показатели: объем выпуска в стоимостной оценке, материалоемкость, себестоимость товарной продукции, прибыль, рентабельность. Если увеличивать удельный вес более дорогой продукции, то объем ее выпуска в стоимостном выражении возрастает, и наоборот. То же происходит с размером прибыли: при увеличении удельного веса высокорентабельной продукции прибыль возрастает. Таблица 1 – Расчёт дополнительного объёма производства на УПТК ОАО “Стройтрест № 2” Наименование Стоимость Экономия и перерасход, Дополнительный продукции

материалов в ед. млн. руб.

объём

продукции,

производства, шт.

тыс.руб. ЛП

585 000

+353 990 000

+605

ДП

1 632 000

+1 028 400 000

+630

ДН

2 307 000

-153 436 000

-67

ДВ и ДК

902 000

-78 210 000

-87

Примечание – Источник: собственная разработка на основе данных предприятия Таким образом, перерасход денежных средств может быть направлен на: 85

1. Снижение объёма производства товара “ДН” на 67 единиц; 2. Снижение объёма производства товара “ДВ и ДК” на 87 единиц. За счёт экономии, полученной при производстве продукции из стали (профиль), можно увеличить объём выпуска группы “ЛП” на 605 ед., а группы товаров “ДП” на 630 единиц. Таблица 2– Расчёт объёма совокупных затрат материалов на производство продукции с учётом дополнительного объёма производства на предприятии УПТК ОАО “Стройтрест № 2” Наимено

Объём

Стоимость

Совокупные затраты материалов в

Изменен

вание

производства,

материалов в ед.

общем объёме продукции, млн.

ия +-

продукци

шт.

продукции, млн.

руб.

руб. 2012

2012’п 2012ф

2012‘пл

2012 пл

2012 ф

2012‘пл

ф ЛП

5446

6051

0,585

3 539, 9

3185,9

3539,8

-65 000

ДП

17140

17770

1, 632

29 000,9

27972,5

29000,6

-240 000

ДН

1724

1658

2,307

2, 307

3 823, 8

3977,3

3825

1174000

ДВ и ДК

15642

15555

0,902

14 030, 8

14109,1

14030,6

-264 000

Примечание – Источник: собственная разработка на основе данных предприятия Учитывая экономию и перерасход денежных средств в 2012 году, а также учитывая данные таблицы 2, были получены значения объёма производства по каждому виду продукции, рассчитаны значения совокупных затрат материалов в общем объёме продукции, оставив неизменной норму расхода материалов на единицу продукции (согласно производственной программе предприятия). Цены на ресурсы также неизменны. Таким образом, в результате полученных структурных сдвигов в ассортименте продукции УПТК ОАО “Стройтрест № 2”, предприятиесмогло бы увеличить объём производства группы товаров “ЛП” до 6051 ед., а группу товаров “ДП” до 17 770 ед. Учитывая увеличение совокупных затрат материалов на производство продукции по группам товаров “ДН” и “ДВ и ДК”, предприятие за счёт уменьшения объёма производства на 67 и 87 ед. соответственно, смогло бы избавиться от незапланированного перерасхода. Расширение ассортимента и номенклатуры на основе рационального использования сырья – главная задача производственной деятельности УПТК ОАО “Стройтрест № 2”. В таблице 3 представлен перечень мероприятий на 2013 год в филиале УПТК ОАО “Стройтрест № 2” по снижению затрат. Согласно представленным мероприятиям, на основании ожидаемого снижения затрат на производство продукции на 978,4 млн. руб., есть возможность расширения ассортимента и номенклатуры продукции УПТК ОАО “Стройтрест № 2”. Таблица 3 – Мероприятия на 2013 год по снижению затрат Мероприятие Ожидаемое затрат, млн. руб. Сдача в аренду неиспользуемых основных средств или их отчуждение (продажа, передача на баланс другим предприятиям)

снижение

541

Обеспечение выполнения Программы энергосбережения, Минстройархитектуры РБ на 2013г.

мероприятий утвержденной

57,4

Улучшение возрастной структуры парка 380 строительной техники, снижение затрат на ее ремонт, содержание и приобретение запасных частей, уменьшение затрат на услуги стороннего транспорта Примечание – Источник: собственная разработка на основе данных предприятия Таким образом, в результате предложенных мероприятий предприятие может:  в результате полученных структурных сдвигов в ассортименте продукции УПТК ОАО “Стройтрест № 2”, предприятие смогло бы увеличить объём производства группы товаров “ЛП” до 6051 ед., а группу товаров “ДП” до 17 770 ед. Учитывая увеличение совокупных затрат материалов на производство продукции по группам товаров “ДН” и “ДВ и ДК”, предприятие за счёт уменьшения объёма производства на 67 и 87 ед. соответственно, смогло бы избавиться от незапланированного перерасхода.  при годовой потребности в 1820 ед. расходы на закупку продукции совпадут с себестоимостью их производства. При увеличении потребности свыше 1820 ед. в год более экономным является собственное производство, а при уменьшении для предприятия более выгодно их покупать. Таким образом, учитывая тот факт, что объём производства товара “ДН” в УПТК ОАО “Стройтрест № 2” в 2012 году составил 1724 ед., что меньше, чем 1820 ед., отсюда следует вывод, что предприятию следовало отказаться от производства данного вида продукции. Список использованной литературы: 1. Официальный сайт открытого акционерного общества «Строительный трест № 2» [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.stroitrest№2.by. – Дата доступа: 25.03.2012. 2. Предприятия Беларуси, выпускающие противопожарные двери [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.export.by. – Дата доступа: 20.03.2012.

Конкурентоспособность предприятия ОАО «Пинский мясокомбинат» Мацукевич Анна Владимировна, студентка Полесского государственного университета Конкурентоспособность предприятия можно рассматривать как уровень эффективности использования хозяйствующим субъектом экономических ресурсов относительно их использования конкурентами [1, 389]. Конкуренция охватывает по существу все сферы человеческой деятельности. Она имеет место и в семье, коллективах, спорте, искусстве. Особое место конкуренция занимает в экономической сфере. Исследование особенностей конкурентных рынков не возможно без исследования самих конкурентов. Согласно линейно-функциональной организационной структуре предприятия ОАО «Пинский мясокомбинат» такими исследованиями на изучаемом предприятии занимаются заместитель директора по маркетингу и отдел торговли. Основными конкурентами данного предприятия по выпуску и реализации колбасных изделий и копчёностей являются ОАО «Брестский мясокомбинат» и ОАО «Берёзовский мясоконсервный комбинат», имеющие более значительные масштабы производства и широкую сеть сбыта. Анализ характеристик деятельности основных конкурентов необходимо проводить, ответив на следующие вопросы: 1) каковы главные факторы конкурентоспособности фирм-конкурентов? 2) как фирмы-конкуренты организуют рекламную кампанию и стимулируют сбыт? 3) в чем заключается привлекательность упаковок товаров-конкурентов? 4) какой уровень сервиса предлагает конкурент? 5) насколько устойчиво положение конкурентов на рынке? 6) какой уровень цен на аналогичную продукцию сложился у конкурентов? 7) и другие. В результате можно получить информацию об ассортименте товаров и политике цен конкурентов, выявить товары, отличающиеся рыночной новизной, оценить затраты конкурентов на рекламу и другие способы продвижения товаров. Наглядное представление о конкурентных преимуществах, или конкурентных профилях предприятия даёт таблица: Таблица – Конкурентные профили предприятий ОАО «Пинский мясокомбинат и ОАО «Брестский мясокомбинат» Брестский мясокомбинат (конкурент) Пинский мясокомбинат (оцениваемое предприятие)

Факторы оценки

Балльная оценка

конкурентоспособности

Активность в разработке новых

●●

продуктов Престиж торговой марки

●●

Степень охвата рынка

●

Относительная дешевизна

●

● ●

товара Наличие широкого

●

ассортимента Гарантия качества изделий

●●

Уровень рекламной

●●

●

деятельности Гибкость и адаптивность

●●

рыночной стратегии Производственные мощности

●

Рентабельность производства Организация сбыта

● ●

●

Сразу же видны все преимущества и недостатки предприятия ОАО «Пинский мясокомбинат». Недостатками являются: степень охвата рынка и наличие относительно неширокого ассортимента продукции, вследствие недостаточности производственных мощностей предприятия; система сбыта продукции, так как основная часть сбыта осуществляется через собственную торговую сеть (89% от общего объёма продаж), а удельный вес продаж продукции комиссионерами (посредниками) в 2011 году составил 11% от общего объёма продаж; рентабельность производства несколько ниже (на 1,2%), чем у Брестского мясокомбината. Абсолютным преимуществом предприятия ОАО «Пинский мясокомбинат» является его лидерство в относительной дешевизне продукции (рисунок 1), а также и то, что его продукция рассчитана на удовлетворение спроса различных слоёв населения (при разработке ассортимента продукции принимается во внимание то, что покупатели областных городов предпочитают более дорогостоящую продукцию высших сортов и из высококачественного сырья, покупатели малых городов и сельских местностей – более дешёвую).

17992 18000

тыс.бел. рублей без НДС

17500

16863

17000 16500

15738

16000

15701

15500 15000 14500

Брест

Береза

Пинск

Кобрин

Мясокомбинаты

Рисунок 1 – Средняя цена реализации колбасных изделий 1т в 2012 году предприятиями мясной отрасли Брестской области (тыс. бел. рублей без НДС) [2] Причинами убытка от реализации колбасных изделий Пинским мясокомбинатом в 2012 году стали следующие:  распоряжения вышестоящих органов власти о насыщении продукцией мясокомбината внутреннего рынка Брестской области;  полная загруженность производственных мощностей и сравнительно небольшие объёмы производства колбасной продукции;  ажиотажный спрос и неограниченный вывоз отечественной колбасной продукции за рубеж физическими лицами;  сдерживающая ценовая политика внутри Республики Беларусь. Таким образом, проанализировав различные данные, можно сделать вывод, что «Пинский мясокомбинат» по успешности ведения своей хозяйственной деятельности находится на третьем месте по Брестской области, уступая лидирующие позиции Брестскому и Берёзовскому мясокомбинатам. Список использованной литературы: 1. Воронов, Д.С. Пути повышения конкурентоспособности предприятия/ Д.С. Воронов, В.В. Криворотов // Проблемы организации конкурентоспособного производства и повышения устойчивости производственных систем: сб. науч. Статей. – Екатеринбург: УГТУ-УПК, 2001. – С. 388-391. 2. Организационная структура ОАО «Пинский мясокомбинат».

Влияние лидерских качеств на стиль руководства организации Михалевич Алина Андреевна, студентка ЭФ, гр.1121212 Полесского государственного университета Движение, турбулентность и неопределенность среды жизнедеятельности человека в XXI веке, констатируемые большинством современных исследователей, проявляются в постоянном приумножении числа, сложности и значимости неопределенных и атипических ситуаций во всех сферах деятельности. В этих условиях организации, стремящиеся к успеху на рынке, сталкиваются с необходимостью учета все большего числа факторов, влияющих на общий ход их организационного развития. Вследствие этого возникает интерес к поиску новых организационных ресурсов, потенциала и нераскрытых возможностей фирмы [1,с.198]. В этих условиях поощрение развития лидерства в коллективе на предприятии является непременным условием повышения конкурентных преимуществ организации. Лидер, используя свое личное влияние, управляет группой людей (неформальной организацией), которые, благодаря этому выполняют поставленную перед ними задачу на порядок эффективнее. Это достигается путем того, что группа признает лидерское влияние легитимным, в отличие от влияния менеджера–не лидера, которое является, по сути, только лишь легальным. Коллектив оказывает доверие лидеру, основанное на его истинном авторитете. Группа отождествляет себя с лидером, таким образом, что цели, поставленные им перед группой, воспринимаются последней как свои собственные, перспективные и общественно значимые цели, выполнение которых приведет к удовлетворению потребностей. Исходя из этого, можно с уверенностью говорить о том, что модель отношений «лидер – сподвижники», является более прогрессивной по сравнению с моделью «руководитель – подчиненный», если лидер в коллективе берет на себя некоторые функции менеджера. В противном случае, в организации может возникнуть конфликт между неформальным лидером и менеджером (лидером формальным), что, в конечном счете, окажет негативное влияние на группу, то есть работников, поставив под угрозу выполнение производственных задач предприятия [1,с.200]. Основой лидерства является специфический тип отношений управления, или лидерский тип. Это отношение «лидер – последователи». В целом лидерские отношения отличает то, что последователи признают лидерство составной частью группы/организации только тогда, когда оно доказало свою компетентность и ценность. Лидер получает свою власть от последователей, поскольку они признают его в качестве лидера. Для поддержания своей позиции лидер предоставлять им возможность удовлетворять свои потребности, которые не могут быть достигнуты по–другому. В ответ они удовлетворяют лидерскую потребность во властвовании и возвышении над ними, также оказывают ему необходимую поддержку в достижении организационных целей. Ранние теоретики менеджмента считали, что лидерство и возникающие на его основе неформальное объединение внутри предприятия оказывает отрицательное влияние [2,с.24]. Лидеры должны создавать и поддерживать внутреннюю среду такой, чтобы сотрудники становились полностью вовлеченными в достижение целей организации. Для этого необходимо уметь слушать подчиненных, оказывать им систематическую помощь, быть для них тренером, наставником [2,с.23]. Обязательное требование к авторитетному руководителю – безупречное знание своего дела и серьезное отношение к работе. Настоящий лидер должен обладать честностью, требовательностью к другим и к себе, искренностью, чувством товарищества и коллективизма, правдивостью, тактом, самообладанием. Лидер должен знать условия труда подчиненных, посещать рабочие места, создавать нормальную обстановку в помещениях и на территории предприятия. 91

Для того чтобы человек был лидером, он должен, стремиться что–то, делать. В расхожем понимании лидер – это человек, который может встать первым и сделать. Как только лидер это делает, во–первых, он укрепляет свое лидерство, а во–вторых, за ним идут люди. Получается цепочка действий, подтверждающая его лидерство. Чтобы быть лидером надо иметь и соответствующие природные способности. Лидер – это тот, за кем идут последователи, человек, который вдохновляет и ведет за собой, заставляет поверить в свои идеи, делает для людей участие в их реализации интересным [1,с.201]. Основу для классификаций стилей руководства или стилей поведения дали теории, основанные на поведенческом подходе. При поведенческом подходе к лидерству эффективность определяется не столько личными качествами руководителя, сколько его манерой поведения по отношению к подчиненным. Немецкий психолог Курт Левин (1890– 1947) провел серию экспериментов, на основе которых выделил три ставших классическими стиля управления: – авторитарный (или автократический, или директивный, или диктаторский); – демократический (или коллегиальный); – попустительский (или либерально–анархический, или нейтральный). Авторитарный стиль управления. Для него характерны жесткое единоличное принятие руководителем всех решений («минимум демократии»), жесткий постоянный контроль за выполнением решений с угрозой наказания («максимум контроля»), отсутствие интереса к работнику как к личности. Сотрудники должны исполнять лишь то, что им приказано. При этом они получают минимум информации. Интересы сотрудников во внимание не принимаются. Попустительский стиль управления характеризуется, с одной стороны, «максимумом демократии» (все могут высказывать свои позиции, но реального учета, согласования позиций не стремятся достичь), а с другой – «минимумом контроля» (даже принятые решения не выполняются, нет контроля за их реализацией, все пущено на самотек). Демократический стиль управления. Управленческие решения принимаются на основе обсуждения проблемы, учета мнений и инициатив сотрудников («максимум демократии»), выполнение принятых решений контролируется и руководителем, и самими сотрудниками («максимум контроля»); руководитель проявляет интерес и доброжелательное внимание к личности сотрудников, учету их интересов, потребностей, особенностей. Демократический стиль является наиболее действенным, так как он обеспечивает высокую вероятность правильных взвешенных решений, высокие производственные результаты труда, инициативу, активность сотрудников, удовлетворенность людей своей работой и членством в коллективе, благоприятный психологический климат и сплоченность коллектива. Этот стиль управления предполагает взаимодействие на основе доверия и взаимопонимания. Лидер должен дисциплинировать себя самого и вести упорядоченную и размеренную жизнь. Он должен выделить определенное количество времени на спокойные размышления; лучше всего это делать рано утром или вечером. Лидер обязан быть гибким: его решения и планы должны быть адаптируемыми к меняющейся ситуации. Необходима определенная степень безжалостности, особенно по отношению к неэффективности, а также к тем людям, которые заставляют его впустую тратить время. Люди признают справедливость такого подхода, если лидер будет безжалостен к себе [1,с.213]. Лидерство – это личностное качество. Чаще всего во время собеседования обращают внимание на послужной список, то есть на знания и опыт. Но сегодня очень важно, чтобы у человека были еще и амбиции. Итак, лидер не может возникнуть и функционировать без группы, которая признает его качества и способности. Отсюда лидер – это авторитарный представитель группы, а личностное влияние позволяет ему играть в группе главную роль. Однако авторитет лидера может быть мнимым, существующим только в представлении участников группы. Но чаще 92

он реальный, основанный на незаурядных качествах. Одна из обязанностей лидера – выступать как новатор, который не только добивается эффективной деятельности, но и меняет культуру группы, за это он получает кредит доверия группы и возможность отступать от групповых норм. И даже вообще их не придерживаться, иначе будет как рядовой, а значит, потеряет престиж и статус лидера. Поощрение развития лидерства у членов рабочего коллектива и руководителей предприятия является непременным условием повышения конкурентных преимуществ данной организации. Так как коллектив, группа людей отождествляет себя со своим лидером, то на этой основе они принимают задачи, поставленные им, как свои собственные, посредством чего становится возможным более полное и продуктивное достижение целей, стоящих перед организацией. То есть, больший результат достигается с меньшими затратами, так как для этого не требуется привлечение дополнительных материальных ресурсов, необходимо лишь наличие и реализация способности к лидерству у индивидов внутри рабочих групп и у менеджеров, которые управляют организацией. Таким образом, в конечном счёте, происходит повышение общей эффективности функционирования предприятия. Список использованной литературы: 1. Адаир Дж. Эффективное лидерство. – М.: Изд–во Эксмо, 2003. – 318с. 2. Бордунос К. Авторитет уже подразумевает лидерство // Управление персоналом. – 2008. –№1(179).–С.24–25.

Мотивация персонала Михалевич Алина Андреевна, студентка ЭФ, гр.1121212 Полесского государственного университета В современном менеджменте все большее значение приобретают мотивационные аспекты. Мотивация персонала является основным средством обеспечения оптимального использования ресурсов, мобилизации имеющегося кадрового потенциала. Основная цель процесса мотивации – это получение максимальной отдачи от использования имеющихся трудовых ресурсов, что позволяет повысить общую результативность и прибыльность деятельности предприятия. Особенностью управления персоналом при переходе к рынку является возрастающая роль личности работника. Соответственно и меняется соотношение стимулов и потребностей, на которые может опереться система стимулирования. Для мотивации сотрудников компании сегодня используют как финансовые, так и нефинансовые методы вознаграждения. Эволюция применения различных методов мотивации показала как положительные, так и отрицательные аспекты их применения, и это естественный процесс, так как в теории и практике управления нет идеальной модели стимулирования, которая отвечала бы разнообразным требованиям. Существующие модели мотивации весьма различны по своей направленности и эффективности. [1,с.119]. В Республике Беларусь существует множество проблем, связанных с мотивационной политикой: проблема взаимоотношений с руководством, неудовлетворенность размером заработной платы, условиями быта и труда в целом на предприятии. Главным препятствием на пути решения этих вопросов является нежелание управленческого персонала задумываться об условиях жизни и труда людей, непосредственно создающих прибыль. В рыночных условиях следует уделять особое внимание нематериальному стимулированию, создавая гибкую систему льгот для работника. Актуальность проблем мотивации не оспаривается ни наукой, ни практикой, так как от четкой разработки эффективной системы мотивации зависит не только повышение социальной и творческой активности конкретного работника (менеджера, рабочего), но и конечные результаты деятельности предприятий различных организационно-правовых форм собственности, производственной и непроизводственной сфер деятельности. В основе мотивации лежит сложный и непрерывный процесс психологического выбора человеком того или иного типа поведения, механизмов его «запуска» и оценки результатов. Это означает, что человек постоянно находится в состоянии ситуационного выбора, взвешивая ценность (полезность, выгоду) своих действий, ожидаемого результата и затрат на их достижение. Стоит ли вкладывать свои сбережения в рубли или в доллары, на банковский депозит или в собственное дело, в недвижимость (имущество) или «в чулок». Продолжать ли учебу в вузе или прервать ее в связи с необходимостью зарабатывать на жизнь. Платить налоги или укрываться от них, увеличивать или уменьшать процентную ставку. Выбирать либерально-рыночную или иную модель общесистемного развития. Эти и многие другие, и альтернативные задачи возникают перед каждой системой (человеком) постоянно [2,с.407]. Различают внутренние и внешние мотивы. Мотивы характеризуют волевую сторону поведения. Особенности мотивационной сферы:  мотив порождается определенной потребностью;  имеет место борьба мотивов, побеждает более сильный мотив;  мотивы тесно связаны со средой жизнедеятельности. Процесс мотивации включает пять основных стадий: 1) Возникновение потребности. Потребность проявляется в виде нехватки чеголибо. Проявляется она в конкретное время и начинает «требовать» от человека, чтобы он 94

нашел возможность и предпринял какие-то шаги для ее устранения. Потребности условно можно разбить на три группы:  физиологические;  психологические;  социальные. 2) Поиск пути устранения (удовлетворения) потребности. Человек начинает искать возможности устранить неудовлетворенность, подавить или не замечать. 3) Определение направления действия. Человек фиксирует, что и какими средствами он должен делать, чтобы устранить потребность:  «что я должен получить, чтобы устранить потребность»;  «что я должен сделать, чтобы получить то, что желаю»;  «в какой мере я могу добиться того, чего желаю»;  «насколько то, что я могу получить, может устранить потребность». 4) Осуществление действия. Человек затрачивает усилия для того, чтобы осуществить действия, которые, в конечном счете, должны предоставить ему возможность получения чего-то, чтобы устранить потребность. 5) Удовлетворение потребности. В зависимости от степени снятия напряжения и от того, вызывает удовлетворение потребности, ослабление или усиление мотивации деятельности, человек или прекращает деятельность до появления новой потребности, или продолжает осуществлять действия по устранению потребности [2,с.423]. Знание логики процесса мотивации не дает существенных преимуществ в управлении этим процессом. Важным фактором является неочевидность мотивов. Можно предполагать, догадываться о том, какие мотивы действуют, но в чистом виде их «вычленить» невозможно. Следующим важным фактором является изменчивость мотивационного процесса. Характер мотивационного процесса зависит от того, какие потребности инициируют его. Однако сами потребности находятся между собой в сложном динамическом взаимодействии, зачастую противореча друг другу либо же, наоборот, усиливая действие отдельных потребностей. Поэтому даже при самом глубоком знании мотивационной структуры человека, мотивов его действия могут возникать непредвиденные изменения в поведении человека и непредвиденная реакция с его стороны на мотивирующие воздействия. Важными факторами, делающими мотивационный процесс непредсказуемым, является различие инновационных структур отдельных людей, разная степень влияния одинаковых мотивов на различных людей и различная степень зависимости действия одних мотивов от других. У одних людей стремление к достижению результата может быть очень сильным, у других же оно может быть относительно слабым. В этом случае данный мотив будет поразному действовать на поведение людей. Возможна и другая ситуация: два человека имеют одинаково сильный мотив на достижение результата. Но у одного этот мотив доминирует над всеми другими, и он будет добиваться результата любыми способами. У другого же этот мотив соизмерим по силе действия с мотивом на соучастие в совместных действиях. В этом случае данный человек будет вести себя по-другому. Процесс мотивации очень сложен и неоднозначен. Такое рассмотрение процесса носит достаточно условный характер, так как в реальной жизни нет столь четкого разграничения стадий и нет обособленных процессов мотивации. [3,с.23]. Эффективность той или иной мотивационной системы в практической деятельности во многом зависит от органов управления сверху вниз, хотя за последние годы сделаны определенные предпосылки к повышению роли самих предприятий к разработке собственных систем мотивации, которые на конкретном отрезке времени позволяют претворять в жизнь стоящие перед предприятиями цели и задачи в условиях рыночных отношений. 95

Сейчас вряд ли надо кого-либо убеждать, что мотивация является основополагающим фактором побуждения работников к высокопроизводительному труду. В свою очередь функционирование систем мотивации, их разработка преимущественно зависят от работников аппарата управления, от их квалификации, деловых качеств и других качественных характеристик. В настоящее время добиться успеха, игнорируя проблему мотивации персонала, нельзя. Осуществление программ стимулирования труда всегда требует больших затрат, но эффект, который они могут принести, значительно больше. Ведь именно сотрудники являются главным ресурсом любой компании. Эффективность их работы определяет результат деятельности организации. Достичь наибольшей отдачи можно только в том случае, если выгоду от труда работника имеет и компания, и он сам. Поэтому для достижения наилучших результатов работы компании необходимо найти те мотивы, которые движут каждым сотрудником в его трудовой деятельности, и создать ему такие условия, чтобы он мог и хотел выполнить поставленные перед ним задачи. У одного и того же человека не может быть всегда одна и та же мотивация. Жизнь постоянно меняется, а под влиянием ее меняется личность и связанная с ней мотивация как система побудительных сил. Исходя из знания мотивации, можно определить, почему руководитель выбирает ту или иную тактику поведения при решении определенной управленческой задачи, сознательно проявляя при этом активность и, стремясь достичь поставленной цели. Учеными доказано, что самым мощным мотивирующим средством трудового поведения человека является интерес к работе. Чем больше знаний имеет человек, чем выше его квалификация, тем больше он будет стремиться к интересной работе. Удовлетворение будет приносить содержание работы, ее процесс, а не только плата за труд. В интересной работе человек самоактуализирует способности, реализует свой психологический потенциал. На основе обобщения теоретических и методологических позиций в отношении мотивации труда показано, что необходимо различать понятия «мотивация» и «стимулы». Учеными, работающими в области управления, разработано множество теорий мотивации внутри организации. По моему мнению, на предприятиях работник не объект управления, а его субъект, не им должны управлять в производственном процессе - он должен им управлять. Это и есть цель внутрифирменного механизма мотивации труда. Список использованной литературы: 1. Веснин В.Р. Основы менеджмента. М.: изд. «Триада», 2006. – 284 с. 2. Виханский О.С., Наумов А.И. Менеджмент. М.: издательство МГУ, 2007. – 498 с. 3. Варданян И.С. Исследования системы управления мотивацией персонала.// У правление персоналом. –2007.-- №15. – 58 с.

Управление рекламной деятельностью Ничипорчик Вероника Игоревна, Полесский государственный университет Студентка ЭУП АПК Битель Анастасия Александровна, Полесский государственный университет Студентка ЭУП АПК В рамках глобальной стратегии развития белорусских компаний направленной на достижение долгосрочных задач и целей, особое значение приобретают усилия компании по использованию рекламы в качестве основного средства маркетинговых коммуникаций. На современном этапе реклама перешагнула узкие рамки информационной функции, обеспечивающей направляемый поток информации, и берет на себя коммуникативную функцию. С ее помощью поддерживается «обратная связь» с рынком и потребителем. Это позволяет контролировать продвижение товаров на рынке, создавать и закреплять у покупателя устойчивую систему предпочтений к рекламируемым объектам, вносить коррективы в сбытовую деятельность. Используя возможности направленного воздействия на потребителя, реклама способствует не только формированию спроса, но и управлению им. Актуальность темы обусловлена тем, что в современных условиях реклама является фактором, оказывающим все возрастающее влияние на ход общественного воспроизводства. Расходы на рекламу увеличиваются опережающими темпами и становятся одним из центральных моментов стратегии предпринимательства. В связи с этим развивается рынок рекламы, который приобретает значение одной из важнейших частей экономической системы. Реклама — яркое явление современности: всепроникающее, вездесущее, профессиональное. Когда владельцу крупного магазина или небольшого ларька захочется расширить свое торговое дело, скорее всего он не будет просто ждать увеличения числа покупателей. Он выставит яркие, привлекающие внимание ценники, сделает красивую выкладку товаров, ярко оформит витрины, вывесит бросающиеся в глаза рекламные объявления с бойкими, остроумными сведениями о товарах. Иначе говоря, владелец торгового предприятия будет обеспечивать себе известность, т. е. рекламу, без которой он не сможет добиться увеличения торгового оборота [1]. Рекламная деятельность, ее анализ рассмотрен нами на примере предприятия ЧУПТП «Стеклолит», работающего на рынке светопрозрачных конструкций. Высокие темпы строительства жилья и растущее благосостояние граждан являются главными гарантами стабильности спроса на оконные конструкции. В условиях конкурентного рынка одним из ключевых факторов успеха предприятия становится реализация маркетинговых принципов, позволяющих ему максимально приблизиться к своим потребителям. Анализируя финансовое состояние предприятия можно отметить, что выручка от продаж продукции в 2011 году по отношению к 2010 году увеличилась на 92%, себестоимость увеличилась на 75%, что положительно сказалось на прибыли от продаж, величина которой увеличилась в два с половиной раза, не смотря на значительный рост расходов. Вследствие всех перечисленных изменений по итогам 2011 года предприятие получило прибыль, но, несмотря на это существует угроза утраты предприятием платежеспособности. Коэффициент текущей ликвидности имеет тенденцию к снижению. В 2012 году финансовое состояние предприятия немного улучшилось. Темп роста себестоимости немного опережает темп роста выручки, что не помешало прибыли от продаж увеличиться почти на 60%. Увеличение расходов произошло вследствие повышения цен у 97

поставщиков сырья и роста заработной платы. Увеличение прочих доходов так же произошло за счет расширения клиентской базы. Чистая прибыль увеличилась более чем в два раза по сравнению с 2011г. Коэффициент ликвидности увеличился, следовательно, платежеспособность предприятия улучшилась. В 2011 и 2012 году не наблюдается значительного изменения численности персонала, однако можно отметить существенное увеличение в 2012 году средней заработной платы, более чем на 50%. Несмотря на то, что существуют отдельные недостатки – результатом от продаж является прибыль. Анализ результатов хозяйственной деятельности за 2011-2012 год показал, что все показатели к концу года имеют тенденцию к увеличению. Анализ техникоэкономических показателей за 2012 год позволяет сделать вывод, что последний год предприятие успешно осуществляет свою деятельность. Таким образом, реклама, с одной стороны, доводит до потребителей сведения, необходимые для покупки и использования товаров. С другой, сочетая свою информационность с убедительностью и внушением, оказывает на человека эмоциональнопсихическое воздействие. Из этого можно заключить, что сама по себе реклама — одновременно и работа, и искусство. Список использованных источников: 1. Панкратов Ф. Г., Баженов Ю. К., Серегина Т. К., Шахурин В. Г. Рекламная деятельность: Учебник для студентов высших учебных заведений. - 5-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К°», 2011. - 364 с.

Эффективность управления и планирование производством на предприятии Ничипорчик Вероника Игоревна Полесский государственный университет Студентка ЭУП АПК Битель Анастасия Александровна Полесский государственный университет Студентка ЭУП АПК На современном этапе развития Республики Беларусь, обеспечение стабильной работы предприятий по выпуску конкурентоспособной продукции, является задачей первостепенной важности для управляющих всех уровней. Важнейшей качественной характеристикой хозяйствования на всех уровнях является – эффективность производства. Среди проблем, решения которых требует сегодня практика хозяйственной деятельности, следует выделить проблему совершенствования оценки эффективности системы управления предприятием. Управление производством это часть организационной структуры предприятия, отвечающая за планирование и координацию использования ресурсов предприятия в процессе преобразования вложений в конечный продукт. Для собственника предприятия важно не только расходование ресурсов для управления, но и то, насколько управление дает стратегические преимущества предприятию на рынке, усиливает его конкурентоспособность, поддерживает общественную значимость предприятия. В условиях конкуренции руководители должны заботиться о производительности и эффективности [1, с.4]. В процессе анализа трудовых ресурсов изучаются степени: - обеспеченности рабочих мест производственного подразделения персоналом в требуемом для производства профессиональном и квалификационном составе (обеспеченность производства трудовыми ресурсами); - качественного использования трудовых ресурсов (рабочего времени) в процессе производства; - эффективности использования трудовых ресурсов (изменение выработки продукции на одного работающего и на этой основе изменение.) Из проделанного нами анализа на СПК «XXI Съезд КПСС» сделаем следующий вывод: на 5,7 % снизилось число служащих и составило в 2012 году 37 человек, в то время как численность руководителей за анализируемый период снизилась на 17,6 %. Так же необходимо отметить, что в 2010 году на одного служащего приходилось 5 рабочих, а в 2012 году – 4,9 рабочих, что не слишком хорошо сказывается на использовании трудовых ресурсов в хозяйстве. Производительность труда – это экономическая категория, выражающая способность конкретного труда производить определенное количество продукции в единицу рабочего времени. В СПК «XXI Съезд КПСС» видно, что количество отработанных тыс. часов снизилось на 13,8 %, в т.ч.: в растениеводстве – на 22,0 %, а в животноводстве снизилось на 10,4 %. В то же время наблюдается увеличение производства продукции на 1 работника – этот показатель составил 65594,5 тыс. руб. в 2012 году, что на 143,3 % больше по отношению к 2010 году. Заметим, что трудоемкость производства снизилась на 58,9%, соответственно, производительность труда увеличилась на 147,0%. Заработная плата в хозяйстве низкая, что является одним из основных признаков текучести кадров. Отметим превышение темпов роста среднемесячной заработной платы над производительностью труда. 99

Планирование и прогнозирование - важнейшие элементы управления экономическими и социальными процессами. В основном в СПК «XXI съезд КПСС» разрабатываются текущие годовые планы на перспективный период. Сегодня в хозяйстве приоритет отдается текущему планированию. В то же время возрастает потребность в стратегическом финансовом планировании, актуальность которого обусловлена рыночными преобразованиями. Стратегией развития СПК «XXI съезд КПСС» является формирование экономической системы хозяйствования, обеспечивающей устойчивое развитие и последовательное повышение эффективности производства, увеличение объемов производства продукции сельского хозяйства. Для достижения конечных результатов необходимо на основе интенсивных методов хозяйствования нарастить объем производства и реализации сельскохозяйственной продукции, достаточный для устойчивого и высокорентабельного функционирования хозяйства. Повышение эффективности хозяйственной деятельности предусматривается за счет реализации комплекса организационно-экономических мероприятий, направленных на рациональное использование природных, финансовых, трудовых, материальных ресурсов, обеспечение рентабельного ведения сельскохозяйственного производства при его обоснованной государственной поддержке. Строительство жилья работникам хозяйства, рост заработной платы оказывают положительное влияние на деятельность хозяйства, повышает ответственность за выполняемую работу, сокращает текучесть кадров. Список использованных источников: 1. Русель, А.И. Производственно-практический журнал. Экономика. Управление. №2/ А.И. Русель.- ООО «Промкомплекс», 2007.-112с.;

Финансы.

100

Оценка рисков потребительского кредитования в Республике Саха (Якутия) Спирова Алина Александровна, студентка Института математики и информатики Северо-Восточного Федерального Университета им. М.К.Аммосова В последнее время потребительское кредитование в Республике Саха (Якутия) приобретает все большую актуальность. Связано это с тем, что все звенья общества стремятся эффективно функционировать, а без развития всех направлений банковской инфраструктуры, в первую очередь потребительского кредитования, невозможно нормальное развитие общества. Последние несколько лет в республике наблюдался стремительный рост потребительского кредитования. Можно выделить несколько причин подобного роста: • во-первых, отмечается рост благосостояния населения и, как следствие, появление желания покупать более дорогие вещи, не являющиеся вещами первой необходимости (машины, бытовую технику, новую мебель); • во-вторых, опыт последних лет показал неэффективность простого накопления денег вследствие инфляции и колебаний валютных курсов, и, все чаще, предпочтение отдается вложениям в те или иные товары. На современном этапе развития Республики Саха (Якутия) актуальной задачей становится формирование цивилизованного рынка потребительского кредита, способного в значительной степени стать источником стимулирования спроса населения на товары и услуги и, как следствие, повышения уровня его благосостояния и создания дополнительных импульсов экономического роста. По итогам 2012 года Республика Саха (Якутия) находится на третьем месте среди регионов Дальневосточного федерального округа (ДВФО) по количеству кредитных организаций, филиалов и внутренних структурных подразделений. Наибольшая концентрация кредитных организаций региона и филиалов иногородних банков приходится на Якутск. В большинстве районов Республики Саха (Якутия) реализация банковских услуг осуществляется в основном отделениями и дополнительными офисами Сбербанка России.[12] Рисунок 1. Структура ресурсов кредитных организаций

В последние годы в число основных для российских коммерческих банков входит проблема кредитного риска потребительского кредитования. Кредитные риски вызывают серьезные трудности в работе банков, предоставляющих потребительский кредит, так как его проблемы еще слабо изучены, а нормативная база в области стимулирования населения далека от совершенства. Традиционно под кредитным риском понимается опасность неуплаты заемщиком основного долга и процентов, причитающихся кредитору. Для кредитора имеет значение не только сам факт возврата суммы кредитов и процентов, но и сроки их возврата. Задержка сроков приводит к фактическому уменьшению доходности 101

выданного кредита, а с учетом инфляции и упущенной выгоды - еще и к убыткам. Следовательно, для кредитора существует два вида рисков: прямых убытков в случае невозврата суммы кредита или его части и косвенных убытков, связанных с задержкой уплаты основного долга и процентов по нему. В структуру кредитного риска входит риск кредитного заемщика и риск кредитного портфеля. [5] Таблица 1. Факторы, вызывающие кредитный риск Вид Внутренние факторы Внешние факторы кредитного риска Риск Ошибки персонала, Отказ заемщика индивидуального вызванные допущенными выполнять обязательства по заемщика отклонениями от должностных кредиту вследствие инструкций при осуществлении недобросовестности или кредитных операций невозможности в случае ухудшения финансового положения Методологические ошибки, содержащиеся в должностных инструкциях Злоупотребления персонала Риск Несоответствие между Достижение значения кредитного активами и пассивами банка по показателя эффективности портфеля срокам, суммам и видам валют кредитного портфеля ниже запланированного уровня вследствие неисполнения заемщиками своих обязательств Опасность возникновения кредитного риска может зависеть как от внутренних, так и от внешних факторов. Внутренние факторы могут быть связаны и с деятельностью банка-кредитора, и с деятельностью заемщика, а внешние — с развитием экономики страны в целом, с денежнокредитной, внешней и внутренней политикой государства и возможными изменениями, произошедшими в результате государственного регулирования. Характеристика внутренних и внешних факторов, способствующих возникновению кредитного риска при предоставлении потребительских ссуд, представлена в таблице 1. На величину кредитного риска потребительского кредитования вреспубликевлияют также микроэкономические факторы. К наиболее важным из этих факторов, которые действуют на уровне конкретного коммерческого банка, можно отнести некомпетентную, неосторожную кредитную политику в области потребительского кредитования банков и их заемщиков. Следует также отметить низкую деловую культуру и высокий уровень преступности в сфере бизнеса, в связи с чем нередко наблюдаются преднамеренные, сознательные действия по задержке погашения, невозврату ссуд со стороны заемщиков и по выдаче заведомо безнадежных ссуд со стороны банков. Все это позволяет отнести кредитный риск в области потребительских кредитов к числу наиболее важных факторов, способствующих нестабильному состоянию современной банковской системы. Таким образом, минимизация кредитного риска потребительского кредита является для банков РС(Я) особой проблемой. Работа банков по минимизации кредитных рисков строится аналогично подходам, принятым в развитых странах Запада. Управление кредитным риском предполагает анализ каждой отдельной ссуды и кредитного портфеля банка в целом. В основе процедур оценки кредитных рисков лежат следующие понятия: 1. вероятность дефолта - вероятность, с которой дебитор в течение некоторого срока может оказаться в состоянии неплатежеспособности; 2. кредитный рейтинг - классификация дебиторов организации, контрагентов эмитентов 102

ценных бумаг или операций с точки зрения их кредитной надежности; 3. кредитная миграция - изменение кредитного рейтинга дебитора, контрагента, эмитента, операции. Управление кредитным риском - это многоступенчатый процесс, который ставит своей целью уменьшить или компенсировать ущерб, нанесенный объекту наступлением неблагоприятных событий. Снижение степени риска означает уменьшение возможного ущерба либо вероятности наступления негативных обстоятельств. [3] Основные этапы управления кредитным риском представлены на рис. 2. Центральное место в управлении кредитным риском отводится определению способов его оценки по каждой отдельной ссуде заемщику и уровню банка (кредитного портфеля в целом). Необходимость кредитного портфеля потребительских ссуд как единого объекта оценки риска банков связана с большой трудоемкостью управления риском каждой отдельной мелкой ссудой (менее 0,1 % капитала банка). Рисунок 2.Схема процесса управления кредитным риском

В зависимости от характера действий заемщика можно рассматривать разные варианты развития события: отказ его от уплаты процентов и (или) основного долга, нецелевое использование кредита либо другие нарушения условий договора. Кредитный портфель потребительских ссуд можно формировать по признакам однородности: по целевому назначению, сроку и размеру кредита, виду обеспечения, наличию посредника. В целях полной оценки риска банку необходимо отслеживать жизненный цикл каждого поколения кредитов до момента полного погашения всех входящих в него кредитов. Для полной оценки риска в рамках каждого из поколений кредитов проводится детализация по срокам. Оценка риска - это этап анализа риска, имеющий целью определить его количественные характеристики: вероятность наступления неблагоприятных событий и возможный размер ущерба (рис. 2). Можно выделить три основных метода оценки риска для конкретных процессов: - анализ статистических данных по неблагоприятным событиям, имевшим место в прошлом; - теоретический анализ структуры причинно-следственных связей процессов; экспертный подход. [6] 103

Кредитный риск в одинаковой степени относится как к банкам, так и к клиентам и может быть связан с вероятностью спада производства или спроса на продукцию определенной отрасли, с невыполнением по каким-то причинам договорных отношений, трансформацией видов ресурсов (чаще всего по сроку) и форс-мажорными обстоятельствами. Под оценкой кредитного риска заемщика потребительского кредита обычно понимают изучение и оценку количественных и качественных показателей экономического положения заемщика. Работа по оценке кредитного риска потребительского кредита проводится в три этапа. На первом этапе оцениваются количественные показатели заемщика (зарплата, доход от предпринимательской деятельности, личного подсобного хозяйства, дивиденды и др.). На втором - дается оценка качественных показателей (наличие имущества, вклады в банках, материальное обеспечение заемщика и др.). На третьем этапе проводится сводная оценка прогноз и формирование окончательного аналитического вывода. Основными источниками информации кредитного риска заемщика являются финансовая отчетность, сведения, представленные заемщиком, опыт работы с клиентами других организаций, схема кредитуемой сделки, технико-экономическое обоснование получения ссуды и данные инспекции. Качественный анализ реализуется также поэтапно: изучается репутация заемщика, определяются цели кредита, источники погашения основного долга и причитающихся процентов, оцениваются риски заемщика, которые банк принимает косвенно на себя. Неотъемлемой частью работы банка является определение кредитоспособности заемщика - от нее напрямую зависит возможность выдачи кредита. Рассматривая риск конкретного заемщика потребительского кредита, необходимо определять его как риск, связанный с движением кредита. Рисунок 3. Общая схема процесса количественной оценки риска

Сущность кредитного риска находится в неразрывной связи с категорией кредита, т. е. с формой движения ссудного капитала. Таким образом, сферой возникновения кредитного риска может быть одна из стадий движения ссужаемой стоимости. Список использованной литературы: 1. Вишневский А.А.,Потребительский кредит: особые формы правовой защиты интересов потребителя. Опыт зарубежных стран // Юридическая работа в кредитной организации; №2, 2005. 2. Горшков Г., Потребительское кредитование: тенденции и практика // Банковское дело в Москве; №1(121),2008г. 104

3. Колесников Е. Потребительские кредиты: «За» и «против». Издательство АСТ Астрель–СПб, 2006г. 4. Банковское дело. (Под ред. Проф. Лаврушина О.И.). «Финансы и Статистика», 2003. 5. Лаврушин О.И., Организация и планирование кредита, М., «Финансы и Статистика», 1991 г. 6. Луговой А.В. Невозврат потребительского кредита. Бухучет №2, 2009г. 7. Ратманский В. Все ли вы знаете о своем кредите?// «Вечерняя Москва». Режим доступа- http://www.pavelmedvedev.ru/position/articles/2009-07 (13.07.2009) 8. Сущность потребительского кредита. «Credit.ru». Режим доступаhttp://www.credit.ru/publication/1180(19.01.2010) 9. Рейтинг банков потребительского кредитования.//РБК. Рейтинги. Режим доступаhttp://rating.rbc.ru/article.shtml?2007/08/15/315964 10. Анализ рынка потребительского кредитования в России. «Credit.ru». Режим доступа- http://www.credit.ru/publication (19.01.2010) 11. http://www.cbr.ru 12. http://federalbook.ru/files/FS/Yakutiya/Soderjanie/II/Levchakov.pdf 13. http://www.bibliofond.ru/view.aspx

105

Оценка эффективности организации труда руководителя СООО «Импэкссеврис» (ГК «Содружество») Фирончик Юлия Иосифовна студентка ЭФ, гр.1121212 Полесского государственного университета СООО «Импэкссервис» обеспечивает поступление белковой продукции на аграрный рынок Республики Беларусь в среднем 11000-12000 тонн в месяц или около 150000 тонн в год, таким образом, занимая значительный сектор данного рынка – приблизительно 80%. Организационная структура аппарата управления СООО «Импэкссервис» представлена на рисунке 1. Директор

Отдел поставок и сбыта

Отдел логистики

Финансовый отдел

Кадровый отдел

Юридический отдел

Отдел технической поддержки

Бухгалтерия

Рисунок 1 - Организационная структура управления СООО «Импэкссервис» по состоянию на 01.01.2011 г. Примечание – Источник: собственная разработка на основе данных организации Как видно из рисунка 1, организационная структура управления СООО «Импэкссервис» представляет собой иерархический комплекс взаимосвязанных органов (служб, структурных подразделений и отдельных исполнителей) наделенных соответствующими обязанностями. Структура управления СООО «Импэкссервис» осуществляется как функциональное разделение труда. Оценка действующей системы организации труда руководителей СООО «Импэкссервис» - это оценка эффективности управления в целом. Поскольку система организации труда оказывает непосредственное влияние на конечные результат деятельности СООО «Импэкссервис». Эффективность управления – это, прежде всего, эффективность работы руководимого структурного подразделения организации, отрасли и всего общественного производства [1, с.632]. Следует различать две стороны эффективности управления: экономическую и социальную. Критерием экономической эффективности является максимум эффекта с каждой единицы затрат труда. Производство организуется и управляется не ради самого производства, а ради людей, максимального удовлетворения их растущих потребностей[2,с.163]. Отсюда следует, что повышение экономической эффективности производства подчинено главной цели – социальному развитию коллектива, и критерием социальной эффективности является рост жизненного уровня. Для конкретного коллектива он выражается в размере заработной платы и ее покупательской способности.

106

Таблица 1 – Показатели эффективности управления СООО «Импэкссервис» за 20102012 годы Годы Отклонение Ед. Наименование показателей 2012 г. от 2010 2011 2012 измер. 2010 г. Розничный товарооборот (в млн. действующих ценах) р. 24957 32096 37513 12556 Темпы к предыдущему году % 131,7 128,6 116,9 150,3 Налоги, сборы, платежи (без млн. подоходного налога) р. 3552 3863 5880 165,5 Чистый доход от реализации продукции млн. р. 575 1094 Х Рентабельность реализованной продукции % -1,9 -12,3 4,9 Х Рентабельность продаж % -6,4 4,7 Х Коэффициент текущей ликвидности 0,6 0,6 0,8 +0,2 Коэффициент обеспеченности собственными оборотными средствами -0,6 -0,6 -0,3 +0,3 Коэффициент обеспеченности финансовых обязательств активами 0,5 0,5 0,5 Удельный вес краткосрочных и долгосрочных обязательств в выручке от реализации продукции % 84 78 60 -24 Срок оборачиваемости готовой продукции дни 112 75 76,8 -35,2 Срок оборачиваемости дебиторской задолженности дни 47 47 48,8 +1,8 Срок оборачиваемости кредиторской задолженности дни 260 188 95,2 -164,8 Расходы на содержание аппарата управления млн р 9,7 10,8 13,6 140,2 Экономическая эффективность управления 53,2 80,4 +80,4 Примечание - Источник: собственная разработка на основе данных организации Коэффициент текущей ликвидности СООО «Импэкссервис» составил 0,8, что выше уровня предыдущих периодов на 0,2, что свидетельствует о положительной ее динамике. Коэффициент обеспеченности собственными средствами увеличился на 0,3, что свидетельствует о росте собственных оборотных средств.Ускоряется оборачиваемость готовой продукции (в 2012 году на 35,2 дней), а также срок оборачиваемости кредиторской задолженности – на 164,8 дней. Экономическую эффективность управления (Эу) в узком смысле характеризует обобщающий показатель: Эу= Д(доходы) / З (затраты содержание аппарата управления) Итак, эффективность управления увеличилась в 2010 году, так как затраты на содержание аппарата управления приносили больше доходов. Таким образом, в целом экономический анализ деятельности СООО «Импэкссервис» позволяет сделать вывод о том, что 2010 год является эффективным в деятельности организации, так как именнов этот период СООО «Импэкссервис» укрепляет рыночные позиции и получает прибыль. 107

Рост рентабельности и прибыльная эффективности деятельности руководителя.

работа

организации

свидетельствует

об

Список использованной литературы: 1. Ларо, У. Офис-кайдзен. Преобразование офисных операций в стратегическое преимущество / У. Ларо. – Мн.: «ГревцовПаблишер», 2009. – 654 с. 2. Лебедева, С.Н. Экономика и организация труда: Учебник / С.Н. Лебедева, Л.В. Мисникова – Мн.: ООО «Мисанта», 2002. – 166 с.

108

Анализ системы организации труда руководителя в СООО «Импэкссеврис» (ГК «Содружество») Фирончик Юлия Иосифовна, студентка ЭФ, гр.1121212 Полесского государственного университета Поскольку основной объект труда руководителя – информация, вначале рассмотрим схему информационных потоков, идущих ежедневно через директора СООО «Импэкссервис» (рисунок 1).

почта

Обработка (сортировка) информации секретарем

Директор СООО «Импэкссервис»

Другие подразделения организации

подразделения

E-mail

e-mail

Рисунок 1 – Информационное обеспечение директора СООО «Импэкссервис» Примечание. Источник: собственная разработка на основе данных организации Таким образом, как видно на рисунке1основной поток информации поступает к директору через секретаря. Это обычная почта, электронная почта организации, а также документация, подготовленная сотрудниками подразделений. Почта является внешней информацией, а информация от сотрудников – внутренней. Внутренняя информация имеет обратную связь [1, с. 319]. То есть некоторые документы, пройдя обработку у руководителя могут вернуться на доработку или стать руководством к действию сотрудникам, что показано двойной стрелкой. Кроме того, у руководителя есть и свои источники информации, информация, которая считается конфиденциальной поступает на личный e-mail руководителю. Информационные потоки между работниками СООО «Импэкссервис» зачастую обоюдные. Эффективность труда директора СООО «Импэкссервис» во многом зависит от того, как распределено рабочее время на выполнение различного рода работ. У директора СООО «Импэкссервис» рабочее время ненормированное .Структура рабочего времени типовой рабочей недели директора СООО «Импэкссервис» представлена в таблице 1. Об эффективности рабочего времени директора СООО «Импэкссервис» можно судить, исходя из удельного веса составляющих его структуры. Основную часть составляет непосредственная работа (по управлению, организации, экономики, и др.) – 67,71%; собрания, совещания составляют 10,42%, на подготовку к работе председатель затрачивает 109

8,68%. На чай, кофе руководитель затрачивает 13,2%, при этом у него не хватает времени на личные нужды. Таблица 1 – Рабочее время директора СООО «Импэкссервис» за 5-дневную рабочую неделю Рабочее время Среднее за Уд вес, % неделю время, в минутах 1. На выполнение непосредственной работы 1625,0 67,71 2. На собрания, совещания, встречи, телефонные разговоры 250,0 10,42 3. На подготовку к работе 208,5 8,68 4. На личные нужды 5. На обед, чай, кофе 316,5 13,2 ВСЕГО 2400 100 Время на выполнение различных видов работ по 1. управлению 683,5 37,62 2. организации 608,5 33,49 3. экономике 375,0 20,64 4. рынку 300,0 16,51 5. персоналу 262,5 14,45 ВСЕГО 1816,5 100,0 Примечание. Источник: собственная разработка на основе данных организации В целом можно сделать вывод о высокой эффективности рабочего времени руководителя. Однако, он переутомляется и не уделяет внимания своим личным нуждам. У директора организации заведен рабочий дневник, в котором он делает соответствующие записи, чтобы проанализировать работу организации. Наиболее распространенная операция - телефонные переговоры. Для непосредственной связи директора СООО «Импэкссервис» с подразделениями используются телефоны, позволяющие вести разговоры с одним абонентом. Для проведения диспетчерской связи используется селектор (22 абонента). Прием подчиненных в кабинете тщательно продуман руководителем, а порядок фиксируется. Метод выполнения этой операции руководитель устанавливает сам. Регламентация времени приема по личным вопросам очень эффективна, так как позволяет не отвлекаться от основной работы в течение дня. Для увязки работы различных служб, для согласования их по срокам и содержанию деятельности предпринимают координационные операции: проведение совещании, составление планов работ, согласованных по срокам выполнения, проведения совместных обследований [2,с.556].Совещания и заседания проводятся в конце рабочего дня.Об эффективности проведения совещания судят по реализации его решений. На эффективность управленческого труда решающее влияние оказывает оснащение рабочих мест техническими средствами для выполнения различных управленческих работ, средствами связи и служебной мебелью – так называемая оргтехника. Рабочее место директора СООО «Импэкссервис» соответствует требованиям по организации рабочего места. Таким образом в организации труда руководитель использует различные операции. Это служебно-коммуникационные операции (телефонные переговоры, прием посетителей, передвижение в пределах организации, диспетчерская связь, служебные командировки и 110

т.д.); распорядительные и координационные операции (устные и письменные распоряжения, приказы, контроль за их исполнением); аналитико-конструкционные операции (изучение различной тематической литературы, законодательства, их анализ); информационнотехнические операции (работа с документами, с техническими средствами информации). Однако, из проведенного исследования можно сделать вывод о том, что эффективность труда руководителяСООО «Импэкссервис» во многом зависит от того, как распределено рабочее время на выполнение различного рода работ. С целью совершенствования данного процесса ему необходимо проводить работу планирования своего времени, особенно встреч, собраний, совещаний с помощью секретаря. Секретарь обязан либо сам напоминать руководителю о запланированных встречах, собраниях, совещаниях, либо сделать это с помощью электронного менеджера. Роль электронного менеджера может выполнять программа MicrosoftSchedule либо MicrosoftOutlook. Эти программы издают звуковые сигналы и выдают сообщение на экран тогда, когда это было запрограммировано менеджером. Список использованной литературы: 1. Пашуто, В.П. Организация, нормирование и оплата труда на предприятии: учебнопрактическое пособие / В.П. Пашуто. — М. : КНОРУС, 2005. - 320 с. 2. Семенов, А.К. Основы менеджмента: Учебник. / А.К. Семенов, В.И. Набоков– 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашко и Ко», 2008. – 556 с.

111

Современная концепция маркетинг микс на примере рынка фотоуслуг Чорнокондратенко Анастасия Николаевна, студентка групи Мк-10-1, Кременчугского национального университета имени М.Остроградского На сегодняшний день фотоуслуги являются очень востребованными как в бытовом обслуживании населения, так и в других отраслях. Существует множество направлений фотосьемки, например: - портретная сьемка (индивидуальные портреты, семейные фотосессии, фотосьемки для глянцевых изданий и т.д.); - предметная фотосьемка (фотосьемка любых изделий с целью их продажи, создания каталогов продукции и т.д.); - интерьерная и пейзажная (фотосьемка интерьеров разных заведений с целью ознакомления клиента, фотосьемка пейзажей с целью оформления помещений картинами и т.д.); - репортажная (фотосьемка различных мероприятий, от свадеб до политических митингов). В сфере услуг применяется модель 7p, предложенная Бумсом и Битнером в 1981 году, классическая модель 4р дополняется тремя дополнительными P. График 1. Развитие современного маркетинга.

Product – услуги фотографа, то есть непосредственно процесс фотосьемки, является нематериальной услугой, которую клиент получает непосредственно в момент ее создания. Также это может подкрепляться материальными результатами: диск с записанными цифровыми файлами, распечатанные фотографии, фотокнига и другая продукция, сделанная на основе полученных снимков. Price - количество денег или других ценностей, которые клиент меняет на преимущества полученния услуги. Зависит от многих факторов, таких как: квалификация и опыт фотографа, бренда фотографа или фотостудии, стоимости и качества фтооборудования, от условий сьемки, от дополнительных затрат или привлечения других специалистов. Promotion - действия, информирующие целевую категорию клиентов о услуге, о ее достоинствах и склоняющие к покупке. На данный момент самый распространенный способ продвижения фотоуслуг – это интернет-ресурсы, такие как личный сайт фотографа или фотостудии, участие в специализированных сайтах-каталогах для фотографов, социальные сети. В оффлайне ефективными являются такие методы: «сарафанное радио» и рекомендации клиентов, участие в массовых мероприятиях или фотовыставках, благотворительные фотопроекты, публикация в печатных изданиях. 112

Place - все действия предприятия, направленные на то, чтобы сделать услугу доступными для целевой категории клиентов. Это может быть как удобное расположение фотостудии, так и мобильность конкретного фотографа, возможность проведение сьемки в любом необходимом месте. People - все люди, прямо или косвенно вовлеченные в процесс оказания услуги, например, сотрудники(другие фотографы, администратор фотостудии, стилисты, визажисты и т.д.) и другие клиенты. Process - процедуры, механизмы и последовательности действий, которые обеспечивают оказание услуги. Сюда входит как подготовка фотосессии(создание декораций, подбор одежды и аксессуаров для клиента, услуги привлеченных специалистов, парикмахера, визажиста), так и послесьемочная работа с полученным материалом(ретушь фотографий, создание макета фотокниги, услуг полиграфии и т.д.) Physical Evidence - обстановка, среда, в которой оказывается услуга. Удобный и уютный интерьер фотостудии или места встречи с фотографом, доброжелательная и располагающая обстановка во время сьемки, продолжение взаимоотношений с клиентом после отдачи готового продукта, построение общения таким образом, чтобы клиент стал постоянным пользователем нашей услуги. Маркетинг микс активно развивается и сейчас есть множество предложений о внесении новых элементов, но однозначно одно: применение всего лишь 4р уже недостаточно для того, чтобы быть конкурентоспособным на рынке услуг. Теперь огромное значение имеют личные взаимоотношения с клиентом, и отношения клиента к вам или вашей фирме. Главной целью любой фирмы, предоставляющей услуги, становится построения отношений с клиентом таким образом, чтобы клиент стал постоянным и был приверженцем именно вашей фирмы. В зависимости от своей сферы каждая фирма уже должна сама решать какие элементы маркетинг-микса для нее приоритетны, а какие имеют менее значительное влияние на решении клиента о выборе той или иной фирме.

Список использованной литературы: Бизнес и проблемы долгосрочного устойчивого социально-экономического развития. Сборник научных статей студентов и аспирантов, вып. 14/ Под общей редакцией проф. В.В. Тумалева. – СПб.: НОУ ВПО «Институт бизнеса и права», 2013. – 194 с. ISBN 978-5-89751-067-2. Российский рынок фотоуслуг – перспективы развития. Аналитический отчет Маркетингового Агентства MA Step by step. Москва. Август 2009. – Режим доступа: http://megaresearch.ru/files/demo_file/5638.pdf.

113

Организация инновационного менеджмента Шабатько Екатерина Алексеевна, студентка ЭФ, гр.1121212 Полесского государственного университета В современных условиях инновационная деятельность в той или иной степени присуща любому производственному предприятию. Даже если предприятие не является лидером на рынке инноваций, то рано или поздно оно непременно столкнется с необходимостью производить замену морально устаревших технологий и продуктов. Таким образом, вопросы управления инновационной деятельностью являются весьма актуальными. Тем более что такая деятельность является очень сложной, сочетающей в себе разнообразные научные, технические, экономические, социальные, психологические проблемы. Инновационный менеджмент - одно из направлений стратегического управления, осуществляемого на высшем уровне руководства компанией. Его целью является определение основных направлений научно-технической и производственной деятельности фирмы в следующих областях: разработка и внедрение новой продукции (инновационная деятельность); модернизация и усовершенствование выпускаемой продукции; дальнейшее развитие производства традиционных видов продукции; снятие с производства устаревшей продукции [1, с.157]. Организация инновационного менеджмента представляет собой систему мер, направленных на рациональное сочетание всех его элементов в едином процессе управления инновациями. Элементами процесса управления инновациями являются орудия труда, предметы труда, технология инновационного менеджмента. В инновационном менеджменте орудием труда служат различные технические средства (аппараты, предназначенные для сбора анализа, хранения и передачи информации (компьютеры и сети (в т.ч. Интернет), терминалы, электронные устройства, телефаксы и т.п.). Предметом труда является информационный продукт (прежде всего командная информация), а технология инновационного менеджмента представляет собой совокупность методов и форм реализации информационного продукта как управляющего воздействия на создание, продвижение и диффузию инноваций. [2,с.329]. Организация инновационного менеджмента связывает в единую систему функционирования во времени и пространстве указанные выше элементы процесса управления. Инновационный менеджмент состоит из следующих элементов: 1) инновационного процесса; 2) определения цели управления инновацией; 3) выбора стратегии менеджмента инновации; 4) определения приемов управления инновацией; 5) разработки программы управления инновацией; 6) организации работ по выполнению программы; 7) контроля за выполнением намеченной программы; 8) анализа и оценки эффективности приемов управления; 9) корректировки приемов менеджмента инновации. Организация инновационного менеджмента закладывается уже при создании и реализации инновации, т.е. в самом инновационном процессе. Инновационный процесс – это базис, от которого зависит в дальнейшем эффективность использования приемов инновационного менеджмента. Он определяет основную идею инновации, характерные черты и специфику функционирования нового продукта или новой операции, особенности их создания, реализации и продвижения на рынке, комплекс мер по эффективному продвижению и какие приемы следует применять для диффузии конкретной инновации. На втором плане организации инновационного менеджмента определяется цель управления данным новым продуктом или операцией. Цель – это результат, который 114

необходимо получить. Целью инновационного менеджмента может быть прибыль, привлечение денежных средств, расширение сегмента рынка, выход на новый рынок, поглощение других институтов, поднятие имиджа и т.п. Инновации тесно связаны с риском и с рисковым вложением капитала, поэтому конечная цель инноваций – это оправдание риска и получение максимальной прибыли на все свои затраты (денег, времени, труда). Любое действие, связанное с риском, всегда целенаправленно, так как отсутствие цели делает решение, связанное с риском, бессмысленным. Важным этапом организации является выбор стратегии управления инновациями. От правильно выбранной стратегии управления зависит и правильность выбора приемов управления инновацией, их результативность и эффективность. На этих двух этапах важная роль принадлежит инженеру, менеджеру, аналитикам, экспертам и консультантам. Главным субъектом управления, безусловно, является менеджер. Он имеет два права: право выбора и право ответственности за него. Право выбора означает право принятия решения, необходимого для реализации намеченной цели. Решение должно приниматься менеджером единолично. Для управления инновациями могут создаваться специализированные группы людей, состоящие из аналитиков, консультантов, экспертов. Каждый из них выполняет порученную ему работу и отвечает только за свой участок работ. Эти работники могут подготовить предварительное коллективное решение и принять его простым или квалифицированным (двумя третями, тремя четвертями или единогласно) большинством голосов. Однако окончательно выбрать вариант принятия решения должен только один человек, т.к. он одновременно принимает на себя и ответственность за данное решение, за его выполнение и эффективность. При выборе стратегии и приемов менеджмента инноваций часто используется определенный стереотип, который складывается из опыта и знаний менеджера в процессе его работы. Большую роль в принятии эффективного решения играет интуиция менеджера, его чутье и прозорливость в работе. Наличие стереотипных действий дает менеджеру возможность в определенных типовых ситуациях действовать оперативно и наиболее оптимальным образом. При отсутствии типовых ситуаций менеджер должен переходить от стереотипных решений к поиску оптимальных, приемлемых для себя решений. Подходы к решению задач по управлению инновациями зависят от цели управления, конкретных задач по управлению и могут быть разнообразными. Поэтому инновационный менеджмент обладает многовариантностью. Последнее означает сочетание стандартов и неординарности комбинаций, гибкость и неповторимость тех или иных способов действия в конкретной ситуации. Инновационный менеджмент отличается высокой динамичностью. Его эффективность во многом зависит от быстроты реакции на изменение условий рынка и экономической ситуации. Поэтому инновационный менеджмент должен базироваться на знании стандартных приемов менеджмента, умении быстро и правильно оценивать конкретную ситуацию в стране, состояние рынка, место и положение на нем данного продуцента, а также способности менеджера быстро найти хорошее решение в данной ситуации в данный момент времени. Готовых рецептов в инновационном менеджменте нет и быть не может, но, зная приемы и методы решения тех или иных задач, можно добиться ощутимого успеха в конкретной ситуации. Важные этапы организации инновационного менеджмента – разработка программы управления инновацией и организация работы по выполнению намеченных работ. Программа управления инновацией представляет собой комплекс действий исполнителей, согласованный по срокам, результатам и финансовому обеспечению для достижения поставленной цели. Программы могут быть целевые и рабочие комплексные. Рабочая программа представляет собой программу, разработанную для реализации какой-то частной цели. Это частная программа, тогда как целевая комплексная программа есть результат применения программно-целевого метода планирования, который 115

предполагает наличие цели и программы по ее реализации. В ней предусматривается: что, когда, кто и за счет каких ресурсов должен сделать по созданию и управлению инновацией. Программно-целевой метод планирования инноваций – это процесс, включающий: 1) наличие проблемы; 2) разработку различных вариантов ее решения; 3) разработку комплексной программы развития системы; 4) создание механизма реализации комплексной программы (с указанием конкретных исполнителей, их прав и обязанностей, участков работы). И когда определены все вопросы, поставлены задачи, назначены исполнители, сроки, необходимо приступать к осуществлению намеченной цели и к организации инновационного менеджмента в компании. Список использованной литературы: 1. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент = Innovatory management: учебник для студентов вузов по специальности и направлению “менеджмент”. – М.:- Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 1998 2. Инновационный менеджмент/Под ред. С.Д.Ильенковой.-М.:ЮНИТИ,2003.

116

Особенности инноваций как объектов управления Шабатько Екатерина Алексеевна, студентка ЭФ, гр.1121212 Полесского государственного университета Ключевым направлением достижения экономического роста и повышения качества жизни населения в современном мире является развитие инновационной деятельности, широкое распространение инновационных технологий, продуктов и услуг. В настоящее время в развитых странах 70-85% прироста валового внутреннего продукта приходится на долю новых знаний, воплощаемых в инновационных технологиях производства и управления. Это позволяет социологам делать вывод о становлении общества, основанного на знании. Знание, воплощенное в инновационной продукции, становится основным капиталом в обществе на постиндустриальной стадии его развития. Поэтому говорят о формирующейся новой цивилизации как о цивилизации инноваций [1, с. 274] . Создание новых продуктов, обладающих высокими техническими, потребительскими и экономическими параметрами, представляет собой весьма сложный процесс, требующий значительных затрат времени и ресурсов, привлечения большого числа как внешних, так и внутренних исполнителей, теснейшим образом связанный со всеми другими сферами деятельности предприятия. Можно выделить три основные фазы инновационного процесса: 1. исследовательская фаза или формирование концепции продукта; 2. проектирование нового продукта; 3. освоение производства нового продукта и продвижение его на рынок. На первой фазе — фазе формирования концепции продукта проводится комплексный анализ экономической и научно-технической информации о возможном спросе на новую продукцию, ситуации на рынках, конкурентных позициях других производителей, научных и технических возможностях и ограничениях в развитии продукта, экономическом и научнотехническом потенциале предприятия. Основными инструментами такого аналитического исследования выступают инструменты и методы инновационного маркетинга в сочетании с методами научно-технического прогнозирования. Результатом первой фазы инновационного цикла должен стать вывод об экономической целесообразности, технической возможности и основных параметрах нового продукта. Совокупность этих выводов принято называть концепцией продукта. На второй фазе инновационного процесса осуществляется собственно проектирование нового продукта. Основная задача этой фазы заключается в детальной инженерной проработке нового изделия. Она включает проведение необходимых исследований, выполнение опытно-конструкторских разработок, изготовление и испытание опытных образцов новой продукции и разработку детальных чертежей для ее изготовления. На фазе проектирования продукта закладываются уровень его конкурентоспособности и длительность жизненного цикла. Именно на этой фазе инновационного процесса определяются экономические и организационные параметры будущего производства. Третья фаза инновационного процесса — фаза освоения производства и продвижения нового продукта на рынок заключается в проведении комплекса работ по проектированию нового производства начиная с его технической подготовки, организационного проектирования производственных процессов и включая наращивание производства, достижение проектной мощности и заданной себестоимости. Инновационный процесс завершают работы по продвижению нового продукта на рынок и связанная с этим дистрибьюторская деятельность предприятия [2, с.589] . Каждая из перечисленных фаз инновационного процесса включает выполнение относительно самостоятельных стадий создания и проектирования нового продукта. Эти стадии могут выполняться во времени последовательно или параллельно друг другу. В 117

любом случае важно максимально возможное сокращение длительности инновационного процесса. Это важно и с точки зрения конкуренции, и в целях сокращения инвестиционных потребностей. Поэтому в последнее время широко распространяется практика ускоренного проектирования на основе совмещения отдельных фаз и стадий инновационного процесса, получившая название совмещенного проектирования. Принцип совмещенного проектирования используется, как правило, на фирмах, осуществляющих неоднократные масштабные инновационные проекты, направленные на обновление ассортимента выпускаемой продукции, развитие технологии и организации производства, расширение рынков сбыта продукции. В этих условиях появляется возможность формировать устойчивые группы специалистов, тесно взаимодействующих между собой и в рамках меж проектной координации и интеграции. Как правило, технической и организационной основой такой интеграции является внутрифирменная типизация и стандартизация процессов и узлов, позволяющая использовать принципы модульного проектирования для создания новых или модернизации имеющихся образцов продукции. Инновационные процессы представляют собой крайне специфические объекты управления, требующие использования специальных приемов и методов подготовки и обоснования управленческих решений. Их специфика проявляется в следующем: 1) Вероятностный характер инновационных процессов; Любой инновационный процесс носит вероятностный характер, и не все его последствия могут быть спрогнозированы. 2) Низкий уровень технологической регламентации; 3) Длительный период протекания; 4) Однократность, не повторяемость инновационных процессов; 5) Быстрые темпы морального устаревания результатов инновационной деятельности; 6) Неотчуждаемый характер конечного продукта (новых знаний) 7) Персонифицированный характер труда участников процесса, определяющий высокую степень зависимости конечных результатов от индивидуальных условий и потенциальных способностей исполнителей; 8) Отсутствие детерминированной связи между усилиями и результатами В рамках одной организации одновременно, как правило, осуществляется не один, а несколько инновационных проектов по различным изделиям или видам деятельности. Все они независимо от конкретного содержания взаимосвязаны между собой, так как конкурируют по ресурсам, часто направлены на замену уже освоенных в производстве продуктов. Поэтому возникает необходимость в выполнении специфических расчетов по планированию и организации инновационных процессов. Развитие инновационной деятельности и ее специфика привели к появлению нового функционального направления в производственном менеджменте, получившего название инновационного менеджмента. Инновационный менеджмент — это самостоятельная область экономической науки и профессиональной деятельности, направленная на формирование и обеспечение достижения организацией инновационных целей путем рационального использования интеллектуальных, материальных, трудовых и финансовых ресурсов. Список используемой литературы: 1. Абрамешин А.Е., Воронина Т.П., Молчанова О.П., Тихонова Е.А., Шленов Ю.В. Инновационный менеджмент: Учеб. М : Вита- Пресс, 2001. 2. Инновационный менеджмент/Под ред. С.Д.Ильенковой.-М.:ЮНИТИ,2003

118

Розвиток монологічного мовлення на уроках української мови Харченко Ольга Сергіївна, заступник директора з НВР, учитель української мови та літератури НВК №5 «Дивосвіт» м. Красний Луч Луганської обл. За Національною доктриною розвитку освіти України у ХХІ столітті, Концепцією мовної освіти навчання української мови в сучасній загальноосвітній школі повинно бути спрямоване на те, щоб сформувати особистість, яка вільно володіє засобами мови в будь-якій мовленнєвій ситуації, аргументовано висловлює свої думки, дотримується правил мовленнєвого етикету. Необхідність удосконалення монологічного мовлення школярів усвідомлюється в методиці давно, проте ця проблема ще не знайшла своєї комплексної теоретико-практичної реалізації. Протягом останніх десятиліть розвиток монологічного мовлення учнів розглянуто в таких аспектах: основні закономірності розвитку мовлення (І. Зимня, Т. Ладиженська, О.Леонтьєв, М. Пентилюк, М. Стельмахович, Л. Федоренко та ін.); розробка мовного компонента загальноосвітньої підготовки учнів (О. Біляєв, М. Вашуленко, Є. Голобородько, І. Ґудзик, С. Караман, В. Мельничайко, Г. Михайловська, Л.Скуратів-ський, О. Хорошковська, Г. Шелехова та ін.); збагачення словника учнів (Н. Голуб, Т. Коршун, Л. Кутенко, Т. Левченко, В. Мельничайко та ін.) [1, с. 13]. Монологічне мовлення – це мовлення однієї особи, що виражає в більш-менш розгорнутій формі свої думки, наміри, оцінку подій і т.д. [6, с. 34]. Одним із завдань, що ставить програма основної школи з української мови, є навчання монологічному мовленню. Метою навчання є формування умінь монологічного мовлення, під яким у М. Пентилюк розуміється уміння комунікативно-мотивовано, логічно-послідовно і складно, досить повно і правильно в мовленнєвому відношенні викладати свої думки в усній формі [6, с. 35]. Монолог є такою формою мовлення, коли його вибудовує одна людина, самостійно визначаючи структуру, композицію і мовні засоби. Монологічне мовлення може носити репродуктивний і продуктивний характер. Репродуктивне мовлення не є комунікативним. Перед школою ставиться задача розвитку непідготовленого продуктивного мовлення учнів. Монологічне мовлення, як і діалогічне, повинне бути ситуативно обумовлене і, як стверджують психологи, мотивоване. Ситуація є для монологу відправним моментом, потім він «відривається» від неї, утворює своє середовище – контекст. Тому монолог, як стверджує В. Мельничайко, є контекстуальним, на відміну від діалогу, що знаходиться в найтіснішій залежності від ситуації. У силу контекстності монологічного мовлення до нього пред’являються особливі вимоги: воно повинно бути зрозумілим «із самого себе», тобто без допомоги немовних засобів, що часто відіграють велику роль у ситуативному діалогічному мовленні [6, с. 37]. Монологічне мовлення виконує такі комунікативні функції: - інформативна; - функція впливання; - експресивна; - розважальна; - ритуально-культова [5, с. 73]. Залежно від комунікативної функції та характеру логіко-синтаксичних зв’язків між реченнями виділяють такі типи монологів: опис, розповідь, оповідь, повідомлення, переконання, міркування, роздуми та ін. М. Пентилюк виділяє три етапи формування монологічних умінь. В основу кожного з них покладена якість висловлювання учнів, причому ця якість обов’язково веде до збільшення обсягу зразків мовлення, що використовуються учнем. Завдання першого етапу полягає в тому, щоб навчити учнів об’єднувати зразки мовлення рівня фрази в одну 119

понадфразову єдність. На другому етапі учні вчаться самостійно будувати висловлювання понадфразового рівня. Навчання монологічного мовлення на цьому етапі здійснюється за допомогою різних опор: зображальних, вербальних, комбінованих. Провідне завдання третього етапу – навчити учнів створювати монологічні висловлювання текстового рівня різних функціонально-смислових типів мовлення в такому обсязі, який передбачено програмою. Цей етап характеризується розвитком умінь виражати своє особисте ставлення до фактів чи подій, про які висловлюється учень; формулювати критичну оцінку і доводити правильність будь-якого факту; включати до свого мовлення елементи розмірковування, аргументації. Одночасно повинно відбуватися збільшення обсягу висловлювання. Учні мають заздалегідь засвоїти ряд словосполучень і штампів, характерних для монологічного мовлення [6, с. 54 – 55]. Монологічне висловлювання – це особливе і складне уміння, яке необхідно спеціально формувати. У лінгвістичному плані зусилля вчителя й учня повинні бути спрямовані на відпрацьовування правильності структурно-граматичної, лексичної і стилістичної побудови, в екстралінгвальному – на відповідність мовного висловлення комунікативної мети, заданої ситуації, теми [4, с. 19]. Тому, дуже важливе значення має добір методів і засобів навчання. Найбільш прийнятною для ефективного удосконалення монологічного мовлення учнів є класифікація методів, запропонована О. Біляєвим [3, с. 4]. Розвиток умінь створювати комунікативно-дієві тексти монологічної структури повинен бути в центрі уваги методиста, тому слово вчителя – метод, який реалізується в пояснювальному монолозі, сьогодні набуває особливої актуальності. Основне його призначення – «подати» учням навчальну інформацію й забезпечити її сприйняття, осмислення, запам’ятовування. Як зауважує психолог Н. Менчинська, яка є однією з авторів теорії засвоєння знань, тільки на основі багатої пам’яті, коли вона нагромадить значну кількість знань, стає можливим розвиток проблемного мислення, що передбачає самостійний пошук [1, с. 41]. Саме цьому й сприяє монолог вчителя, що завдяки широкому спектру реакцій учнів-слухачів стає повною мірою діалогізованим. Значні можливості для перевірки рівня засвоєння учнями мовленнєвих понять дає метод бесіди. Під час бесіди учитель за допомогою питань не тільки перевіряє знання дітей, а й стимулює їх до аналізу мовленнєвих понять, самостійного формулювання узагальнень і висновків. Спостереження й аналіз мовних явищ полягає у виділенні за певними ознаками лінгвістичних категорій (граматичних форм, груп слів), у характеристиці їх з певного погляду (граматичного, стилістичного) і знаходить своє вираження у спостереженнях над мовою, в аналізі художніх творів щодо їх стилю, словника, зображувальних засобів [1, с. 98], «передбачає набуття нових знань про живе слово й особливості користування ним шляхом цілеспрямованих спостережень над фактами і явищами усної мови на спеціально дібраних прикладах» [2, с. 57], тобто текстах. Проведення спостережень над текстами-взірцями допомагає учням навчитися сприймати й розуміти інформацію, що міститься в них, визначити єдність змісту й форми, вникнути у сутність мовних фактів, явищ, процесів, осмислити зв’язок між ними і тими теоретичними висновками, що випливають з них, з’ясувати значення кожного рівня мовної системи (фонетичного, лексичного, морфемного, словотвірного, морфологічного, синтаксичного і стилістичного). Під час застосування цього методу вчителі часто вдаються до лінгвістичного експерименту, завдяки якому учні мають змогу вести спостереження над мовними одиницями, явищами, процесами, фактами в різних сферах їх функціонування, проводити заміну одних мовних одиниць іншими відповідно до мовленнєвої ситуації. Цінність роботи з підручником полягає в передачі готової інформації за допомогою тексту параграфа або наочних посібників. Цей метод забезпечує сприйняття й засвоєння учнями мовленнєвого матеріалу, сприяє розвиткові навичок самостійної роботи з 120

літературою, крім того, тексти параграфів допомагають учням під час створення усних або писемних висловлювань [3, с. 5]. Особливе місце у процесі удосконалення монологічного мовлення учнів відводимо методу вправ, які в сучасній лінгводидактиці класифікуються по-різному. Так, в основу класифікації, розробленої В. Онищуком, покладено дидактичну мету вправи, яку виконують учні, та ступінь їхньої самостійності й творчості, тому вченим виділено підготовчі, вступні, тренувальні (за зразком, за інструкцією, за завданням), завершальні й контрольні. Класифікують вправи за місцем роботи (класні й домашні), за формою (усні й письмові), за мисленнєвими операціями (аналітичні, аналітико-синтетичні, синтетичні (В. Добромислов). Т. Ладиженська виділяє вправи залежно від співвіднесення дій за готовим і створюваним текстом: аналітичного характеру на основі готового тексту (аналіз тексту, порівняльний аналіз тексту), аналітико-мовленнєвого характеру на основі готового тексту, на трансформацію тексту, створення тексту на основі зразка, створення власного висловлювання. Найбільш ефективними під час формування монологічного мовлення вважаємо такі вправи: 1) за ступенем творчості: - репродуктивні вправи проводяться безпосередньо після ознайомлення учнів з теоретичним матеріалом для перевірки рівня засвоєння мовленнєвих понять і правил під час аналізу тексту-взірця; -репродуктивно-креативні спрямовуються на розвиток умінь і навичок учнів аналізувати, трансформувати й переказувати тексти різного типу й стилю мовлення. Серед цих вправ виділяються такі різновиди: – завдання аналітико-мовленнєвого характеру на основі первинного тексту, що вимагають його аналізу, передбачають удосконалення тексту в цілому або певних його частин; – створення вторинного тексту на основі первинного, тобто здійснення певного виду переказу (з творчим завданням, детального, стислого, вибіркового тощо; - креативні розраховані на варіативність та індивідуальність виконання і передбачають складання учнями усних або писемних монологічних висловлювань; 2) за метою проведення завдання: - пропедевтичні вправи спрямовані на активізацію опорних знань учнів й ознайомлення з новими мовленнєвими поняттями, необхідними для подальшого створення монологу; - тренувальні вправи за зразком або за інструкцією (різні види переказів, колективні твори, твори-мініатюри), які передбачають формування в учнів умінь і навичок створювати усні або писемні монологічні висловлювання на основі сприйнятого зором або на слух тексту; - оцінно-контрольні вправи, що мають на меті оцінювати рівень засвоєння учнями мовленнєвих понять; перевіряти рівень сформованості умінь і навичок учнів створювати монологічні висловлювання відповідно до ситуації спілкування; - корекційні вправи спрямовані на формування в учнів умінь та навичок редагувати та коректувати власні монологічні висловлювання; 3) за ступенем самостійності: - групові й колективні вправи використовуються з метою перевірки рівня засвоєння учнями мовленнєвих понять та сформованості мовленнєвих умінь і навичок; - індивідуальні вправи виконуються кожним учнем самостійно й передбачють аналіз, переказування і створення монологічних висловлювань в усній або писемній формі; 4) за формою проведення: усні та письмові вправи. Одним із показників багатства мовлення є якісний та кількісний показник словникового запасу людини, тому в процесі аналізу текстів-взірців особлива увага приділяється словниковій роботі, адже важливо, щоб учень засвоював слово у всій різноманітності його значень, щоб йому було доступне й метафоричне вживання слова. 121

Для успішного структурування висловлювань необхідна цілеспрямована постійна мовленнєва практика, що ґрунтується на умінні відбирати потрібні слова, конструкції з урахуванням умов ситуацій спілкування. Уведення активних форм мовленнєвої комунікації підвищує рівень мотивації мовленнєвих дій. повторення теоретичного матеріалу відбувається в контексті ефективного спілкування між людьми.  Важливу роль на уроках української мови посідає імітаційне моделювання ситуацій, завдяки чому учень опиняється в умовах, наближених до реальних, де він має можливість об’єктивно оцінити свої знання, переконатися в необхідності їх збагачення. Отже, навчання монологічного мовлення – це послідовна робота з формування в учнів умінь будувати зв’язне висловлювання українською мовою із застосуванням таких методів і прийомів, які сприяють розвитку розумової діяльності учня. Ефективність удосконалення монологічного мовлення учнів залежить від доцільного вибору й застосування різних лінгводидактичних методів і прийомів, їх особливостей і класифікаційних підходів, оскільки класифікація дає цілісне уявлення про комплекс методів і має не лише теоретичне, а й безпосереднє практичне значення. Література: 1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення / Н.Д. Бабич. – Львів: Світ, 1990. – 252 с. 2. Борисюк І.В. Роль тексту в розвитку мовлення учнів / І.В. Борисюк // Мовознавство. – 2008. – № 1. – С. 56 – 59. 3. Ворожейкіна О. Вчимося монологічному мовленню / О.Ворожейкіна // Українська мова та література. – 2006 – № 13. – С. 3 – 5. 4. Донченко Т.К. Формування монологічного мовлення учнів на уроках української мови. Посібник для вчителів і студентів / Т.К.Донченко . – К.: Наук. думка, 1997. – 72 с. 5. Лазаркевич Л.І. Навчання учнів монологічному мовленню в середній школі / Л.І.Лазаркевич. – К.: Знання, 2005. – 117 с. 6. Методика навчання монологічному мовленню / За ред. В.А. Артемова. – К.: Либідь, 2003. – 72 с.

122

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

123

124

Механизмы выдвижения на лидерскую позицию Белоконь Ольга Владимировна, доцент, кандидат психологических наук, доцент, ФГБОУ ВПО Шадринский государственный педагогический институт В психологической литературе [2] чаще всего рассматривается два механизма выдвижения на лидерскую позицию: психологический обмен и «имплицитная теория» лидерства.Рассмотрим более подробно каждый из этих механизмов. Психологический обменкак механизм выдвижения на лидерскую позицию По утверждению одного из авторов психологической концепции обмена, Дж. Хоманса, социальное поведениеэто обмен ценностями - как материальными, так и нематериальными, например знаками одобрения или престижа. Рассмотримдве разновидности психологического обмена как механизма лидерства: 1) обмен в контексте трансакционистского подхода к лидерству; 2) ценностный обмен. Обмен как трансакционистский феномен.В основу трансакционистского подхода к пониманию лидерства, разрабатываемого Е. Холландером с сотрудниками, положено понимание лидерства как отношения обмена между лидером и последователями. Термин «трансакция», с точки зрения Е. Холландера, означает более активную роль последователей во взаимоотношениях обмена с лидером, включая двустороннее влияние. Суть этих взаимоотношений состоит в следующем.Лидер предоставляет последователям ряд вознаграждений в виде:организации их действий,разъяснения им специфики ситуации,ориентировки в направлении приложения необходимых усилий,внимания к людям. Таким образом, своими действиями и активностью лидерспособствует достижению групповых целей.Отвечая взаимностью на действия лидера, последователи также вознаграждают его: выражают ему признание, уважение, проявляют готовность к принятию его влияния. То есть, можно сказать, что лидер что-то отдает последователям и что-то получает от них взамен. Результатом же подобного обмена является возрастание легитимностилидерской роли, способствующее усилению влияния лидера и одобрению его влияния последователями. Ценностный обменкак механизм выдвижения на лидерскую позицию.Его изучением занимался Р.Л. Кричевский [2], начиная со второй половины 1970-х годов. С точки зрения Р.Л. Кричевского, ценность это материальный или нематериальный предмет, представляющий значимость для человека, т. е. способный удовлетворять его потребности, отвечать его интересам.Во внутригрупповом межличностном взаимодействии ценности могут выступать, например, в виде каких-либо значимых характеристик членов группы, относящихся к свойствам их личности, умениям, опыту и т. п. Эти ценности реализуются ими в ходе решения стоящих перед группой задач с пользой для отдельных партнеров и группы в целом. Применительно к лидерству ценностный обмен можно описать следующим образом: эффективная реализация членами группы значимых или ценностныххарактеристик (один из «предметов» обмена) приносит им авторитети признание(другой «предмет» обмена) ключевые компоненты статуса - в группе. Психологическое содержание ценностного обмена, состоит в обоюдном удовлетворении сторонами (участницами взаимодействия) определенных социальных потребностей друг друга путем взаимного предоставления каждой из сторон соответствующих ценностей. Рассматривая ценностный обмен как механизм лидерства, Р.Л. Кричевский вводит понятие ценностного вклада индивида относительно партнеров и группы в целом. Под ценностным вкладом ученый понимаетлюбые полезные, т. е. представляющие ценность и, следовательно, работающие на удовлетворение потребностей как отдельных субъектов, так и 125

социальной группы, действия, адресованные как отдельным членам группы, так и группе в целом и имеющие самые разные формы проявления. Р.Л. Кричевский в своих исследованиях делает следующий вывод: чем значительнее ценностный вклад индивида в жизнедеятельность группы (причинная переменная), тем соответственно выше его внутригрупповой статус (переменная-следствие). «Имплицитная теория» лидерства как механизм выдвижения на лидерскую позицию[2] Термином «имплицитная теория» лидерства обозначается феномен, который представляет собой частный случай «имплицитной теории» личности. Одними из первых к «имплицитной теории» лидерстваобратились Е. Холландер и Д. Джулиан. С точки зрения ученых, люди воспринимаются в группах как лидеры в той мере, в какой их характеристики (например, интеллект, черты личности, ценности) соответствуют представлениям других о лидере. Р. Лордом с сотрудниками эмпирически было показано, что люди действительно формируют определенные абстрактные представления о лидере, хранящиеся в их долговременной памяти. Эти представления получили название прототипов лидерства. В групповом взаимодействии происходит сличение индивидуальных прототипов лидерства с моделями поведения, которые демонстрируют члены группы и позволяют судить о степени их соответствия лидерской роли. По мнению исследователей, прототипы лидерства не однородны,их можно классифицировать по трем иерархическим уровням. Наивысший из них представлен наиболее общими категориями (например, лидер в сравнении с нелидером). Средний уровеньсодержит более дифференцированные категории в зависимости от соответствующих сфер деятельности лидеров (например, лидеры в спорте, сфере бизнеса, в политикеи т.д.).Низший уровеньклассификации предполагает дифференциацию лидеров в рамках конкретной предметной области (например, дифференциация военных лидеров по званию). Применительно к прототипам лидерства,как полагают исследователи, важно учитывать специфику перцептивного анализа лидерского процесса. Данный анализ носит поуровневый характер.Индивидуальный уровень анализа предполагает рассмотрение свойств личности или поведения лидеров. По данным Р. Лорда и других авторов, на этом уровне анализа с проявлениями лидерства принято связывать реализацию индивидами в группах таких свойств, как, маскулинность, интеллект,доминантность, решительность,самоконтроль иповеденческая гибкость. Диадный уровень анализа предполагает изучение не толькоустоявшихся прототипов лидерства, но также и возможных их изменений в зависимости от опыта и состояния воспринимающих.Другими словами, прототипы лидерства рассматриваются как динамические образования, типичные для взаимодействия в системе «лидер последователь». Третий уровень анализа трактуется исследователями как групповой. На этом уровне индивидуальные прототипы лидерства могут испытывать различное внутригрупповое влияние. Также данный уровень анализа может включать в себя требования со стороны национальной и организационной культуры, гендерного фактора, специфики групповой деятельностии т. п. Таким образом, прототипы лидерства это сложные когнитивные образования, включающие в себя не только индивидуальный когнитивный опыт отдельного субъекта, но и испытывающие разнообразные контекстуальные влияния. Далее рассмотрим данные эксперимента, проведенного в диссертационном исследовании автора. Целью нашего исследования было изучение взаимосвязи уровня эмоционального интеллекта с выдвижением на лидерскую позицию, эффективностью лидерства и стилями лидерства, а также изучение механизмов лидерства. Выборка состояла из 165 человек, из них 158 девушек и 7 юношей в возрасте от 17 до 24 лет. Работа с ними строилась по специально разработанной экспериментальной методике «Строим вместе». 126

Набирается группа из 5 человек, которой дается задание собрать три объекта из элементов конструктора, изображенных на схеме. Конструктор представляет собой набор пластмассовых блоков различной величины и цвета. Блоки соединяются между собой по типу «лего», т.е. из строительных элементов можно строить различные модели. Каждому участнику присваивается бейдж с номером (от 1 до 5). В соответствии с целью наблюдения выделяются 3 экспериментальных условия. Поскольку текущий обзор касается механизмов лидерства, рассмотрим лишь описание третьего экспериментального условия. В группу включаются испытуемые с высокими, низкими и средними показателями эмоционального интеллекта, самим испытуемым это не известно. Дается следующая инструкция: «Представьте себе, что вы – бригада строителей, заказчик дает вам задание – построить несколько объектов на его земле. Как вы видите на схеме, это дом, башенка и паровозик. Строить нужно именно в таком порядке: сначала вся бригада строит дом, затем все вместе строите башню, а потом уже паровозик. Никто не разделяет задание, все нужно делать вместе. Постарайтесь строить так, как указано на схеме. Замечу, что заказчик оказался скупым, поэтому материалов может не хватить. На строительство отводится 20 минут. Можете начинать».Целью является наблюдение за выдвижением в позицию лидера. Принцип отбора в группы: в основу отбора были положены результаты методики ЭмИн, в которой выделены 5 уровней эмоционального интеллекта (межличностного и внутриличностного): очень низкий, низкий, средний, высокий и очень высокий[3]. В группы испытуемых всех трех экспериментов входили: один человек с очень высокими или высокими баллами по ЭмИн, три человека со средними баллами и один человек с очень низкими или низкими баллами. Имела место некоторая вариативность в силу разного количества испытуемых по уровням эмоционального интеллекта. Так, группы могли состоять из одного испытуемого с очень высокими баллами, одного с высокими баллами по одной из шкал ЭмИна, двух со средними показателями и одного с очень низкими или низкими. В каждую экспериментальную ситуацию попало 11 групп, т.е. по 55 испытуемых в 1, 2 и 3 экспериментальных условиях [1]. Протокол наблюдения велся по схеме Бейлза, где фиксируются единицы наблюдения по 12 категориям [4]. По истечении 20 минут участникам 3-го экспериментального условия дается анкета, содержащая 2 вопроса: 1) Можете ли вы в вашей бригаде строителей выделить лидера, т.е. человека, который направлял бы ход работы, делал бы указания, как лучше сделать, воодушевлял бы? Если да, то укажите, какие именно действия могут свидетельствовать о его лидерской позиции? 2) Кто, по вашему мнению, мог бы быть прорабом вашей бригады строителей? И почему? Данные эксперимента показали, что члены групп в 3-м экспериментальном условии объясняют механизмы лидерства, как с точки зрения психологического обмена, так и «имплицитной теории» лидерства. Рассмотрим интерпретации испытуемых более подробно: 1) нами были исключены те анкетные данные, в которых испытуемые не указали ни одного лидера, либо выбор в группе был единичным; 2) психологический обмен как механизм выдвижения на лидерскую позицию был отмечен у 9 человек, получивших от 2 до 5 выборов. Испытуемые, имеющие позицию лидера, организовывали действия группы, разъясняли алгоритм действий, направляли работу в нужное направление. Для примера приведем типичные формулировки, которыми испытуемые объясняли, что именно говорит о лидерской позиции человека: «Она делала указания, как лучше сделать, предлагала новые идеи и способы решения задачи», «Направляла работу в нужное русло»; «Он объяснял, как правильно сделать». 3) «имплицитная теория» лидерства как механизм выдвижения на лидерскую позицию был отмечен у 6 человек, получивших от 2 до 5 выборов. Испытуемые, имеющие позицию 127

лидера, были восприняты именно как лидеры в соответствии со своими характеристиками. По-видимому, члены группы (последователи) имели определенные прототипы лидерства, которым соответствовали испытуемые, выдвинувшиеся на лидерскую позицию.Приведем пример формулировок, которые испытуемые давали в своих ответах на вопросы анкеты: «Она более всех сообразительна и предприимчива», «Он рациональный, уравновешенный, серьезный», «Она нас поддерживала и подбадривала, настраивала на позитивный лад». Таким образом, можно заключить, что в групповом взаимодействии можно выделить когнитивный и поведенческий механизмы выдвижения на лидерскую позицию, которые дополняют друг друга. Человек, претендующий на позицию лидера, должен подтверждать данный статус не только своим поведением, но и соответствовать представлениям последователей о лидерстве. Список использованной литературы: 1. Белоконь О.В. Эмоциональный интеллект и феномен лидерства: эксперимент «Строим вместе» // Психология. Журнал Высшей школы экономики, 2008. Т. 5, № 3. С. 137– 144. 2. Кричевский Р.Л. Психология лидерства. - М., 2007. – 542 с. 3. Люсин Д.В. Новая методика для измерения эмоционального интеллекта: опросник ЭмИн // Психологическая диагностика. - 2006. - № 4. - С. 3–22. 4. Регуш Л.А. Практикум по наблюдению и наблюдательности. - СПб., 2001. – 208 с.

128

Базовые качества профессиональной компетентности студента - психолога Шпилевая Ирина Евгеньевна, магистрант Кубанского государственного университета филиала в г. Славянске-наКубани Уже более десяти лет подряд психология как вид деятельности входит в первую тройку наиболее популярных профессий. Как это ни парадоксально, именно популярность профессии психолога не всегда дает возможность будущему студенту при выборе профессии понять всю сложность и ответственность данного направления. Наверное, это является одной из причин некомпетентности молодых специалистов современного общества. Молодым людям не всегда удается понять и осознать всю сложность и опасность избранной ими специальности, и часто случается так, что вместо помощи такой специалист может нанести вред психическому здоровью своего клиента, а также себе самому. А.А. Марголис, И.В. Коновалова, под профессионализмом понимают высокую подготовленность к выполнению задач данной деятельности, а под компетентностью – степень соответствия требованиям профессии. Необходимой составляющей профессионализма человека является профессиональная компетентность, отмечает С.А. Дружилов. Он акцентирует внимание на четырех компонентах профессиональной компетентности: мотивационно-волевой, функциональный, коммуникативный, рефлексивный [1, с. 92]. Наш исследовательский интерес обращен к двум последним видам профессиональной компетентности. В психолого-педагогической литературе понятие «компетентность» получило широкое распространение сравнительно недавно. Поэтому, на современном этапе развития науки не существует точного определения понятий «компетентность». Наиболее известным учёным в данном вопросе является Джон Равен. Он определяет компетентность как специфическую способность, необходимую для эффективного выполнения конкретного действия в конкретной предметной области и включающую узкоспециальные знания, особого рода предметные навыки, профессионально важные качества личности специалиста в том или ином направлении, способы мышления, а также понимание ответственности за свои действия. Коммуникативная компетентность рассматривается как система внутренних ресурсов, необходимых для построения эффективной коммуникации в определённом круге ситуаций личностного взаимодействия. В нее включены умения ясно и четко излагать мысли, убеждать, аргументировать, строить доказательства, анализировать, высказывать суждения, передавать рациональную и эмоциональную информацию, устанавливать межличностные связи, согласовывать свои действия с действиями коллег, выбирать оптимальный стиль общения в различных деловых ситуациях, организовывать и поддерживать диалог [1, с. 74]. Рефлексивный компонент проявляется в обращении сознания на свое мышление и поведение, на приобретенные знания и совершенные поступки, с целью понимания и анализа своих мыслей, чувств и мотивов, а так же в способности к эмпатийности. Быть эмпатийным, означает быть способным представить себя на месте другого человека и понять его чувства, желания, идеи и поступки, т.е. проникновение в его внутренний мир, проекционная интроспекция. Использование эмпатии является важной частью методов психологического консультирования, предложенных американским психологом Карлом Роджерсом [2, с. 181]. В психологии рефлексией называют всякое размышление человека, направленное на анализ самого себя, самоанализ собственных состояний, поступков и прошедших событий. При этом глубина рефлексии зависит от степени образованности человека, развитости морального чувства и уровня самоконтроля специалиста. Рефлексивный компонент профессиональной компетентности так же проявляется в способности к самоуважению, которое является практически синоним таких понятий, как 129

чувство собственного достоинства и "здоровая Я-концепция" [2, с. 197]. По определению С. Куперсмита, «самоуважение» выражает установку одобрения или неодобрения и указывает, в какой мере индивид считает себя способным, значительным, преуспевающим и достойным [2, с. 199]. Проще говоря, самоуважение – это уважение к самому себе, к собственной зрелой личности. Оно включает в себя мнение человека о себе и связанные с этим мнением эмоции, отражаясь, при этом, на его поведении. Таким образом, быть психологом важно для обретения личной силы и власти, прежде всего, над самим собой. Однако для профессионального роста и психологической помощи людям, необходимо быть компетентным не только в области теоретической и практической психологии, но обладать коммуникативной и рефлексивной компетентностью. Собственная стабильность и ощущение личностного благополучия является важным шагом специалиста к способности оказывать грамотную помощь другим людям. Для достижения подобного результата, молодому психологу надлежит развить в себе базовые качества, которые непосредственным образом относятся к его коммуникативной и рефлексивной профессиональной компетентности: коммуникативности, рефлексивности, эмпатийноти, самоуважения. Эти качества формируется в процессе обучения, путём своеобразного "насыщения" студента-психолога теоретическими и практическими сведениями. Очень часто случается так, что у выпускника создаётся впечатление о том, что хороший теоретический базис – является залогом его личностного и профессионального благополучия и роста. В результате, молодой психолог, стремящийся работать по специальности, сталкивается с тем, что он не умеет правильно использовать теоретические знания в своей практической деятельности. Такая ситуация может сложиться в результате того, что молодой специалист является некоммуникативным, не умеет отслеживать свои состояния в процессе деятельности, у него отсутствует способность к сопереживанию, проявляется неумение к прочувствованию эмоционального состояния клиента, или напротив специалист действует в интересах клиента, но в ущерб собственной психике, проявляя тем самым отсутствие самоуважения. Отсутствие названных качеств личности у молодого психолога приводят к тому, что его практическая деятельность становится неэффективной и может приносить вред не только клиенту, но и собственной личности. Исходя из выше сказанного необходимо отметить, что одними из важнейших базовых качеств профессиональной компетентности психолога являются: способность к эмпатии, коммуникативность, рефлексивность и самоуважение. Мы предполагаем, что отсутствие одного из названных качеств, либо их неадекватная (завышенная или заниженная) выраженность может нарушать эффективность процесса практической деятельности молодого психолога, именно поэтому они должны выступать как взаимосвязанная система качеств личности студента – психолога, и по мере завершения обучения их уровень развития должен расти. Объектом исследования является профессиональная компетентность студентапсихолога: коммуникативный и рефлексивный компоненты. Предметом исследования стали базовые качества коммуникативной и рефлексивной профессиональной компетентности: коммуникативность, рефлексивность, эмпатийность, самоуважение. Для подтверждения выдвинутого предположения нами было проведено исследование на базе Кубанского государственного университета филиала в г. Славянск-на-Кубани. В исследовании приняли участие студенты психологического факультета 1 и 4 курса обучения в количестве 59 человек. Выборка является в основном женской (56 девушек, 3 юноши), поэтому гендерный признак не был исследован. В качестве стандартизированных методов исследования мы использовали: 1. Тест оценки уровня коммуникативности (Ряховский); 2. Методика «Шкала самоуважения» (Розенберг); 3. Опросник для диагностики способности к эмпатии (А. Мехрабиен, Н. Эпштейн); 4. Методика определения уровня рефлексивности (В. Пономарева). 130

Результаты исследования показали, что в основном у студентов 4 курса средние показатели по критериям самоуважение (84%), коммуникативность (84%), эмпатия (46%) и рефлексия (77%) (см. рис.1). Рисунок 1. Результаты исследования показателей самоуважение, коммуникативность, эмпатия, рефлексия среди студентов 4 курса

90% 80% 70% 60% 50% 40% 30% 20% 10% 0%

рефлексия коммуникативность самоуважение эмпатия

высокий уровень

средний уровень

низкий уровень

А из результатов исследования студентов 1 курса получены следующие данные: 54% первокурсников имеют низкий уровень развития рефлексии, и только 2% высокий; по критерию коммуникативности отсутствуют низкие показатели, и только 21% исследуемых имеет высокую коммуникативность; 67% студентов имеют высокий уровень самоуважения, в то время как низкий уровень прослеживается только у 2%; уровень эмпатии у 33% испытуемых – низкий, и только у 13% выявлена высокая способность к эмпатии. Рисунок 2. Результаты исследования показателей самоуважение, коммуникативность, эмпатия, рефлексия среди студентов 1 курса

80%

60%

рефлексия

40%

коммуникативность

20%

самоуважение

эмпатия высокий уровень

средний уровень

низкий уровень

Для того чтобы проверить как связаны между собой переменные в изучаемой выборке, нами была проведена ранговая корреляция Спирмена, которая позволила выявить взаимосвязь между уровнями развития способности к эмпатии, коммуникативности, рефлексивности, самоуважения и курсом обучения. Результаты ранговой корреляции Спирмена свидетельствуют о том, что статистически значимая взаимосвязь прослеживается между следующими критериями: По мере завершения обучения растет уровень самоуважения, студенты считают себя более способными, значительными, преуспевающими. Студенты старшего курса в большей 131

степени принимают себя как личность, осознают себя как носителя позитивных, социально желательных характеристик, более удовлетворены собой (r=0,476 при p 0,01). Так же были выявлены взаимосвязи между эмпатийностью, коммуникативностью и самоуважением. По мере развития коммуникативности растет самоуважение (r=0,476 при p 0,01). Умение ясно и четко излагать мысли, убеждать, аргументировать, строить доказательства, анализировать, высказывать суждения, передавать рациональную и эмоциональную информацию, устанавливать межличностные связи, выбирать оптимальный стиль общения в различных деловых ситуациях, организовывать и поддерживать диалог повышает уважение к себе. Однако было выявлена отрицательная взаимосвязь коммуникативности и самоуважения с эмпатийностью (r≥0,256 при p 0,05). Чем выше уровень коммуникативности и самоуважения студентов, тем ниже их способность к эмпатии. Высокая удовлетворенность собой, чрезмерное желание убеждать, аргументировать, строить доказательства, может ограничивать способность представить себя на месте другого человека и понять его чувства, желания, идеи и поступки, т.е. проникновение в его внутренний мир. Интересен факт отсутствия взаимосвязи рефлексивности с остальными показателями. Процесс самопознания, анализ собственных состояний, поступков и прошедших событий не связан со способностью к коммуникации, самоуважением, эмпатийностью. Скорее всего, данное качество является более емким, глубоким, определяет развитость морального чувства, о чем говорил Дж. Локк, трактуя рефлексию как внутренний опыт. Таким образом, исходя из результатов исследования, мы можем сделать вывод о том, что существует взаимосвязь между эмпатийностью, коммуникативностью и самоуважением, однако отсутствует взаимосвязь рефлексии с остальными показателями. Уровень развития самоуважения растет по мере завершения обучения, т.е. студенты старших курсов склонны принимать себя как личность в большей степени. Важным качеством профессиональной компетентности студента-психолога является коммуникативность, по мере развития которой повышается уважение студентов к себе. Однако акцентирование внимания лишь на коммуникативности, может приводить к слишком высоким показателям самоуважения, что отрицательно сказывается на способности к сопереживанию состраданию и умению настроиться на «эмоциональную волну» клиента. Возможно это связано с тем, что студенты стараются больше оперировать фактами и теоретическими знаниями, не опираясь на свой чувственный мир. Библиографический список: 1. Дружилов С.А. Профессиональная компетентность и профессионализм педагога: психологический подход // Сибирь. Философия. Образование. – Научнопублицистический альманах: СО РАО, ИПК, г.Новокузнецк. – 2005 (выпуск 8), – С.26-44. http://drusa-nvkz.narod.ru 2. Кон И.С.В поисках себя. Личность и ее самосознание, М., 2004 3. Щедровицкий Г.П. Рефлексия и ее проблемы. М., 2005.

132

Международный опыт решения проблемы сиротства (на примере стран Западной Европы) Бессчетнова Оксана Владимировна, к. соц.н., доцент, доцент кафедры социальной работы, Балашовский институт (филиал) ФГБОУ ВПО «Саратовский государственный университет им. Н. Г. Чернышевского» В международной практике решение проблемы устройства детей-сирот на различные формы семейного устройства, включая усыновление, приемные (фостерные) семьи, имеет многолетний опыт. Под фостерной семьей понимают «временную, замещающую семью, в которую помещаются дети (не более трех, за исключением кровных братьев и сестер), находящиеся по тем или иным причинам на попечение местных органов власти»[3].Фостерная семья не исключает возможности возврата ребенка биологическим родителям или передачи его на усыновление. В 2012 году в Англии общая численность детей-сирот, находящихся на различных видах жизнеустройства, составляла 67,050 детей, из которых находились в приемных семьях – 50,260 (75%), были усыновлены 2,680 (4%), возвращены биологическим родителям – 3,600 (5%), помещены в различные интернатные учреждения – 7,910 (12%), остальные проживали на других формах опеки. Подавляющую долю детей-сирот составляют подростки в возрасте 10-15 лет – 24,150 (36%) и молодые люди старше 16 лет – 13,580 (20%), самая малочисленная категория, дети до года, – 4,190 (6%). Ведущими причинами сиротства являются жестокое обращение – в 15,670 случаев (56%), стрессогенные факторы – 2,850 (10%), инвалидность родителей – 1,070 (4%), отсутствие родителей – 1,880 (7%). Таким образом, основная доля детей, оставшихся без попечения родителей, относится к социальным сиротам [4]. В Великобритании Закон об усыновлении детей (The Adoption ofChildren Act) впервые был принят в 1926 году, который неоднократно пересматривался в 1976,1988, 2002 годах. Наибольший пик усыновлений сирот наблюдался в стране в 1968 году (25,000 усыновленных), ежегодно снижаясь и достигнув 3,450 в 2011-2012 гг. Причины данного явления лежат в изменении отношения к детям-сиротам в обществе, повышении грамотности населения, доступности контрацептивных средств, легализации абортов, введении социальных пособий неполным семьям, что привело к снижению численности сирот в стране. В 2011-2012 гг. наибольший пик усыновлений приходился на детей в возрасте от 1 до 4 лет – 2,550 (74%), в 3,5 раза меньше было усыновлено детей от 5 до 9 лет – 740 (21%), на детей до года и детей 10-15 лет приходилось по 2% соответственно. Таким образом, средний возраст усыновленных детей в Англии составляет 3 года 8 месяцев. Процедура усыновления от момента изъятия ребенка из биологической семьи до официального усыновления занимает в среднем 2 года 7 месяцев, а слушания по делу в суде длятся от 48 до 60 недель [9]. Что касается россиян, то, согласно данным инициативного Всероссийского опроса ВЦИОМ, 75% опрошенных считает, что усыновлять ребенка следует от рождения до трех лет, и лучше брать в семью круглого сироту (46%). Большинство соотечественников (56%) не согласны с утверждением, что родители, уже имеющие собственных детей, не смогут полюбить приемного ребенка как родного. При этом россияне склонны полагать, что желающих усыновить ребенка в России немного (44%), а 42% опрошенных считает основным мотивом усыновления – корыстные побуждения. Наиболее неоднозначным для респондентов оказался вопрос о наследственности детей из детских домов, 43% опрошенных считает, что сироты имеют плохую наследственность, 42% – не согласны с этим [2]. Приемные семьи в Великобритании имеют право на различные виды материальной помощи, в частности, пособие на содержание детей, налоговые льготы и пенсионное 133

обеспечение. Налоговые льготы составляют до £10,000 за полный налоговый год. Приемная семья получает налоговую скидку еженедельно в размере £250 на одного ребенка от 11 лет и старше, £200 – до 11 лет. Кроме того, приемные родители имеют право на базовую государственную пенсию. Во Франции институт приемной семьи претерпел значительные изменения за последние пятьдесят лет. Истоки его основания лежат в организации частного агентства TheOeuvreGrancher в Париже в 1904 году для детей, чьи родители болели туберкулезом, которое в 1970-х гг. трансформировалось в социальную службу, оказывающую помощь и поддержку детям из неблагополучных семей [7]. В настоящее время, забота о сиротах возложена на местные органы власти и систему социальной защиты детства. Большинство сирот воспитываются в приемных семьях. Дела приемных детей подлежат ежегодному пересмотру в суде, даже в случае оформления долговременной опеки. За последние четверть века во Франции произошли кардинальные изменения в практике передачи сирот в приемные семьи и на усыновление, наиболее важные из них коснулись отношения общества к данной категории детей в связи с проведением многочисленных эмпирических исследований причин жестокого обращения, социальных практик родительства и расширением сферы семейной политики. С 1977 году приемным родителям стали впервые выплачивать заработную плату за труд и ввели обязательное профессиональное обучение. Кроме того, введение пособия неполным малоимущим семьям в 1980 году, позволило сократить число детей в государственных интернатных учреждениях. Кроме того, увеличение спектра социальных услуг семьям с детьми, создание мультидисциплинарных команд, состоящих из специалистов различных профессий (психологов, медиков, социальных работников, юристов), усиление межведомственного взаимодействия, позволило увеличить число детей, взятых под опеку (60% в 1987-1997 гг.), устроить в семьи детей-инвалидов, снизить число интернатных учреждений. В отличие от Великобритании, французская система защиты детства основной акцент делает на раннем вмешательстве и оказании помощи семьям группы «риска». В 1984 году во Франции был принят Закон о приоритете сохранения кровной семьи ребенка и возвращения его биологическим родителям. В законодательстве 1996 года был сделан акцент на сохранение братьев и сестер вместе. Усыновление имеет две основные формы: полное и простое. Полное усыновление предполагает лишение биологических родителей родительских прав и полный разрыв ребенка с кровной семьей. Усыновлению подлежат дети до 15 лет. Начиная с 13 лет, обязательным условием является согласие ребенка. Усыновителями могут быть семейные пары, в возрасте 25 лет и старше, состоящие в браке не менее двух лет; в парах, проживающих в незарегистрированном браке, только один из партнеров может быть усыновителем. Кандидаты проходят обязательное медикопсихолого-педагогическое освидетельствование, а также обязательный курс обучения (60 часов до помещения ребенка в семьи, и 240 часов течение последующих трех лет). Набор, обучение, социальная поддержка приемных семей входит в обязанности государственных и частных служб и осуществляется за их счет. Кроме того, кандидаты в приемные родители должны владеть французским языком, иметь жилье, соответствующие санитарногигиеническим нормам, демонстрировать хорошие умения и навыки воспитания детей, в случае соответствия всем предусмотренным стандартам, ребенка переводят в семью. С этого момента у усыновителей есть шесть месяцев, чтобы подтвердить свое решение об усыновлении. В 2000 году во Франции официально был открыт доступ усыновленным в детстве детям к персональным данным их биологических родителей, что привело в 800 случаев воссоединения родителей и детей. В 2007 году во Франции 121,400 детей и подростков проживали в приемных семьях, большинство из которых находились под надзором социальных служб, остальные – ювенальной юстиции: 54% из них находились в приемных семьях; 39% в интернатных учреждениях; 3% проживали автономно, 4% находились на 134

других формах социального обслуживания. По статистике, 75% сирот изымаются из биологических семей по решению суда, из которых 56% помещают в приемные семьи, 36% в систему институционального воспитания, 4% подростков и молодежи проживают самостоятельно, 4% - в других социальных учреждениях[6]. Каждому приемному ребенку во Франции назначается социальный работник (при норме 20-30 детей на 1 социального работника в государственном секторе и не более 20 детей и 5 подростков на социального работника в частном секторе). Социальные выплаты приемным родителям, работающим в государственных учреждениях, рассчитываются в зависимости от количества детей в семье: за 1 ребенка – 950 евро, за двух детей – 1200 евро, за трех детей – 1400 евро в месяц. В частных агентствах выплаты начисляются из расчета 14 евро на ребенка в день (420-434 евро в месяц), кроме того, выдается одежда, карманные деньги, производится оплата за обучение, в случае воспитания ребенка с ограниченными возможностями дополнительно выплачивается 130 евро в месяц [8]. Приемные родители во Франции освобождаются от налога на заработную плату; имеют право на 30-дневный отпуск; дополнительную заработную плату, если ребенок остается в семье на каникулярное время; оплату больничного листа; дополнительные выплаты к пенсионному обеспечению; право на пособие по безработице; обращение в суд за защитой своих прав, в случае приостановления лицензии на осуществление услуг приемной семьи. Помимо оказания услуг приемным семьям, большая работа ведется с кровной семьей. Биологические родители ребенка, помещенного в приемную семью, имеют право иметь всю необходимую информацию о ребенке и оказываемых ему услугах; ознакомиться с индивидуальной программой реабилитации, принимать участие в ее разработке и коррекции; осуществлять свои родительские обязанности; выбирать школу, религию, медицинское учреждение для своего ребенка. За последние несколько лет во Франции, число сирот в приемных семьях имеет тенденцию к росту, в то время как количество детей в интернатныхучреждениях постепенно снижается. Основными причинами помещения сирот в приемные семьи являются: пренебрежение потребностями ребенка (30%), жестокое обращение (15-20%), психические расстройства родителей (40%), проблемы детско-родительских отношений (50%), употребление алкоголя/наркотиков (каждая четвертая мать и каждый третий отец) [8]. Особенностью французской социальной системы является то, что в отличие от англосаксонских стран, здесь основной акцент делается не наилучших интересах ребенка, а на сохранении и поддержке кровной семьи. В Германии основные положения усыновления детей содержатся в §§1767 – 1772 Гражданского кодекса ФРГ и Законе о содействии в усыновлении [1]. Ребенка могут усыновить как супружеские пары в возрасте 21-25 лет, так и одинокие граждане [5]. В Германиикровные родители должны дать согласие на усыновление, даже если они не состоят в браке и лишены родительских права. Ребенок с 14 лет может выразить свое согласие жить в семье усыновителей. Для новорожденных детей действует срок ожидания (восемь недель), в течение которого мать не может дать согласие на усыновление, однако по его истечении биологические родители теряют право опеки над ребенком. После получения заявления, молодежные службы осуществляют проверку семейных, жилищных, финансовых и других условий и выносят свое заключение. При положительной оценке, время ожидания может длиться от трех до семи лет. Потенциальным усыновителям сообщают о возможной кандидатуре, его происхождении и заболеваниях. В случае принятия супругами положительного решения, им выдается свидетельство приемных родителей. Затем в течение года ребенок проживает в доме приемных родителей, права опеки над которым сохраняются за детским или опекунским советом. По истечении данного срока в случае положительного решения об усыновлении, приемные родители должны нотариально заверить усыновление и передать его в опекунский совет. С этого момента усыновление вступает в законную силу, ребенок принадлежит родителями и имеет все права родного ребенка. Однако, став 135

совершеннолетним, ребенок вправе узнать от своих приемных родителей о своем истинном происхождении. Очевидно, что не все западные формы жизнеустройства сирот применимы в России, но именно благодаря им у российских детей, оказавшихся в трудной жизненной ситуации, появятся новые возможности вырасти не в государственном учреждении, а в семье.

1. 2. 3.

4. 5. 6. 7. 8.

Список использованной литературы: Как законно усыновить ребенка в Германии. Правовая информация. [Электронный ресурс]: Режим доступа: http://recht.germany.ru/diverse.db/ Русские дети за границей: шанс найти семью или угроза жизни?[Электронный ресурс]: Режим доступа: http://www.wciom.ru Шипиленко Е. Правовое обеспечение фостерного воспитания детей в Великобритании.[Электронный ресурс]: Режим доступа: http:// www.promama.ru/articles. Adoption: Post-Legislative Scrutiny. The 2d Report of Session 2012-13, the Authority of the House of Lords, London, 2013. Pp. 11-12. Bartholet, E. International adoption: Current status and future prospects. TheFutureofChildren // Adoption 3(1), 1993. Dumaret A. - C., Rosset D.-J. Adoption and Child Welfare Protection in France. Early Child Development and Care 2008, 175, 7-8: 661-670. Dumaret A.-C., Coppel-Batsch, M. Effects in adulthood of separations and long-term foster care: A French research study. Adoption & Fostering, 1998, 22 (1): 31-39. Dumaret, A.-C., Donati, P., Crost, M. After a Long-Term Placement: Investigating Educational Achievement, Behavior, and Transition to Independent Living. Children and Society, 2011, 25 (3): 215-227. UK Government, Department for Education, Fostering Services: National Minimum Standards, 2011, URL: https://www.education.gov.uk/publications/standard/FE-000292011.

136

Волонтерское движение как субъект социальной работы Дубинина Алеся Викторовна, магистр, ФГАОУ ВПО «Белгородский государственный национальный исследовательский университет», Дубинина Снежана Викторовна, магистр, ФГАОУ ВПО «Белгородский государственный национальный исследовательский университет» Деятельность по социальной поддержке населения никогда не являлась сугубо государственной задачей. Когда общество становиться субъектом социальной помощи, защищенность каждого индивидуума значительно возрастает. История допрофессионального развития социальной работы содержит традиции и обычаи свойственные российскому менталитету добровольной взаимопомощи. Основу развития волонтерского движения среди молодежи сегодня составляют именно эти традиции. Волонтерство – деятельность по своей природе просоциальная в целевом, процессуальном, содержательном, технологическом компонентах. Когда человек включается в волонтерскую деятельность, он стремится стремится на безвозмездных основах повлиять на трансформацию современного ему общества и сделать его как можно лучше. Молодежь – традиционно наиболее социально активная демографическая группа, которая может стать основой крупномасштабного волонтерского движения [4, с. 214]. Волонтерство, по мнению М. Олчман, П. Джордан, стремиться к достижению нескольких результатов. С одной стороны, оно помогает создать стабильное и сплоченное общество, а с другой стороны – дополняет услуги, которые предоставляются государством [4, с. 215]. Понятие «волонтер» концептуально раскрыто в Федеральном законе от 11 августа 1995 г. № 135-ФЗ «О благотворительной деятельности и благотворительных организациях». Согласно этому документу волонтеры – это граждане, осуществляющие благотворительную деятельность в форме безвозмездного труда в интересах благополучателя [1, с. 94]. В словаре С.И. Ожегова волонтерство означает добровольное выполнение обязанностей по оказанию безвозмездной социальной помощи, услуг, добровольный патронаж над инвалидами, больными и престарелыми, а также лицами и социальными группами населения, оказавшимся в сложных жизненных ситуациях [2, с. 94]. По мнению Е. И. Холостовой, волонтеры – это люди, делающие что-либо неформально, работая бесплатно как в государственных, так и в частных организациях медицинской, образовательной сферы или сферы социального обеспечения, либо являются членами добровольческих организаций [3, с. 121-124]. Волонтерство может быть организованным и неорганизованным, осуществляться в группе и индивидуально, в общественных и частных организациях. Неорганизованное волонтерство – это спонтанная и эпизодическая помощь друзьям или соседям. Данная форма волонтерства преобладает во многих культурах. Организованное волонтерство, как правило, осуществляется в некоммерческом, государственном и частном секторе и более систематично и регулярно. Волонтерство также может осуществляться с различной степенью участия – от полного вовлечения до эпизодического участия в волонтерской деятельности. По целевой ориентированности волонтерство направлено: - на взаимопомощь, то есть волонтерская деятельность осуществляется для того, чтобы помочь другим членам своей же социальной группы или общества; - на благотворительность, когда участник группы является объектом помощи, в которую не входит сам волонтер; 137

- на участие в местном самоуправлении, когда на добровольной основе член какоголибо сообщества включается в деятельность по управлению им [4, с. 217]. Волонтерство сегодня - это мощное общественное движение, которое имеет свои организации во всех странах мира, но давно уже переросшие как национальные границы, так и сферу применения волонтерского труда. Молодежное добровольческое движение получило широкое распространение уже во всем мире, а его роль в социальном развитии оценена на международном уровне. Наиболее активным этапом развития волонтерства в новейшей истории России стали последние десятилетия. За данный период времени российский добровольческий сектор стремительно развивался и своему нынешнему состоянию во многом обязан социальной активности молодежи, ее стремлению оказать поддержку нуждающимся что, собственно, и является основой добровольчества. Основные направления волонтерских отрядов: - социальная защита; - экология; - благоустройство; - профилактика алкогольной и наркотической зависимости, пропаганда здорового образа жизни; - правозащитная деятельность; - сохранение исторического и культурного наследия; - содействие деятельности в сфере физической культуры и массового спорта; - содействие в сфере образования, науки, культуры, искусства, просвещения, духовному развитию личности. Таким образом, волонтеры – это добровольцы, которые осуществляют социально значимую деятельность по своей воле, посредством личного вклада и предлагающие свою помощь безвозмездно. Волонтерская деятельность широко распространена во всех странах мира. Причем с каждым годом труд волонтеров становится все более значимым ресурсом мировой экономики.

1. 2.

3. 4.

Список использованной литературы: Федеральный Закон «О благотворительной деятельности и благотворительных организациях» // Сборник нормативных правовых актов РФ. М., 2010. Ожегов, С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка: 80 000 слов и фразеологических выражений / Российская академия наук. Институт русского языка им. В.В. Виноградова. М., 2003. Холостова, Е.И. Волонтеры // Словарь-справочник по социальной работе / под ред. проф. Е.И. Холостовой. М., 1997. Шарыпин, А.В. Волонтёрское движение: истоки и современность / А.В. Шарыпин // Современные исследования социальных проблем. - 2010. - №4. С. 214-220.

138

История возникновения и становления волонтерства в России Дубинина Алеся Викторовна, магистр, ФГАОУ ВПО «Белгородский государственный национальный исследовательский университет» Дубинина Снежана Викторовна, магистр, ФГАОУ ВПО «Белгородский государственный национальный исследовательский университет» Добровольная помощьоснована на идеях бескорыстного служения гуманным идеалам человечества и не преследует таких целей как извлечение прибыли, получение оплаты или карьерного роста. Она может принимать различные формы: от традиционных видов взаимопомощи до совместных усилий тысяч людей, направленных на преодоление последствий стихийного бедствия, урегулирование конфликтных ситуаций, искоренение бедности. Добровольная помощь включает в себя действия, предпринимаемые на местном, общенациональном и международном уровнях, а также на уровне международного сообщества в целом, которые осуществляются, невзирая на границы [2, с. 27]. Любой человек, который желает посвятить свое свободное время добровольному труду, а также обладающий таким качеством как ответственность, может стать волонтером. Сегодня институт волонтерства распространен во многих странах мира, тем самым становясь все более значимым педагогическим ресурсом развития общества. На Руси развитие волонтерстваначинается вскоре после 988 года, с принятием христианства. В русской православной среде издавна и до сих пор существует традиция работы во славу Божию, когда добровольцы приходят потрудиться в монастыри. Еще при Ярославе Мудром, повелевшем отдавать всех талантливых детей без различия сословий в «книжное учение», существовали сиротские училища, которые содержались за счет милостыни, собиравшейся с соседних деревень [4, с. 221]. В допетровской России история волонтерстванеразрывно связана с принципами христианской добродетели. Как в мирное, так и в военное время Церковь вдохновляла свою паству на бескорыстное служение, помощь и поддержку ближнего. Первые «человеколюбивые общества» под императорским патронажем в России были созданы еще в XVIII веке. В XIX возникли первые «некоммерческие общественные организации» – земства [4, с. 234]. Деятельность земств – весьма знаменательная веха истории волонтерства в нашей стране. Бесплатное начальное образование в дореволюционной России формально находилось в ведении Синода. Однако система церковно-приходских школ из-за незаинтересованности сельского духовенства была малоэффективна. Большинство народных начальных школ во II половине XIX века принадлежало именно земствам, и в них охотно преподавали волонтеры.Земствам и врачамэнтузиастам история волонтерства в России обязана также распространением бесплатного медицинского обслуживания в деревнях, где издревле применялись лишь народные средства. Одна из самых ярких страниц истории волонтерства нашей страны, и, в частности, волонтерства в Москве, связана с русско-турецкой войной. В конце 1870-х годов монахини московской Свято-Никольской обители стали первыми в мире сестрами милосердия, которые добровольно отправились на фронт для оказания помощи раненым бойцам. К началу Первой мировой войны это добровольческое движение распространилось среди женщин-волонтеров и за рубежом (Красный Крест). После октября 1917 года волонтерство в России приобрело «добровольнопринудительный» характер. Инициативу, ранее принадлежавшую общественным организациям и частным лицам, полностью взяло в свои руки государство. Последняя негосударственная волонтерская организация, российский филиал Международного Красного креста, была закрыта в 1930-е годы [1, с. 36]. Впрочем, это вовсе не значит, что 139

добровольчества в СССР не существовало. Образ комсомольца-добровольца, сражавшегося в рядах Красной Армии, восстанавливавшего разрушенное войнами народное хозяйство, ехавшего покорять целину, оставил глубокий след в сознании русских людей. Особо следует сказать о женщинах, которые добровольно уходя на фронт в годы Великой Отечественной войны не только возрождали традицию сестер милосердия, но и сражались наравне с мужчинами. Вспомним, например, пронзительную повесть Б. Васильева «А зори здесь тихие». В начале 90-х годов прошлого века добровольчество в нашей стране постепенно начинает возрождаться, на каждом шагу сталкиваясь с множеством проблем, которые, в общем-то, не известны волонтерству за границей. Одна из наиболее острых проблем – разобщенность и безынициативность современного российского общества, особенно молодежи, отторгнутой от традиционных культурно-исторических ценностей: пустота, которую стремятся заполнить преходящие фетиши западного индивидуализма. Это дискредитация основ коллективизма и взаимовыручки, которые слишком уж насильственно и рьяно насаждались у нас в годы советской власти. Это и всеобщее недоверие, особенно среди тех, кому волонтеры оказывают поддержку, ведь проявления бескорыстия в нынешнем эгоцентрическом бездуховном обществе многих настораживают. Сегодня добровольцем быть не престижно, однако волонтерство в нашем регионе и многих других городах России медленно, но все-таки возрождается и продолжает развиваться.

1. 2. 3. 4.

Список использованной литературы: Левдер, И. А. Добровольческое движение как одна из форм социального обслуживания / Левдер И. А. // Социальная работа. – 2006. -№2. – С. 35-38. Основы социальной работы / Под. Ред. Павленок // 2009. – С. 27-30. Хулин, А. А. Добровольчество как вид благотворительности / А. А. Хулин Социальная работа. – 2003. - №3. – С. 51-54. Циткилов, П. Я. История социальной работы: Учеб. Пособие для студентов вузов. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. – 448с.

140

Подросток как субъект социального проектирования Дубинина Снежана Викторовна, магистр, ФГАОУ ВПО «Белгородский государственный национальный исследовательский университет» Дубинина Алеся Викторовна, магистр, ФГАОУ ВПО «Белгородский государственный национальный исследовательский университет» Социальное проектирование является сложным системным образованием и включает в себя социальную пробу, социальную практику и социальный проект. Социальная проба является видом социального взаимодействия, в ходе которого подросток получает и присваивает информацию о социальных объектах и явлениях и осознает опыт своего социального взаимодействия. Социальная практика – это процесс освоения, отработки социальных навыков и познание не внешней, демонстрируемой, заявляемой стороны социальной действительности, а внутренней, сущностной, часто скрытой и неочевидной [3, с. 410]. Наиболее сложным типом социального проектирования является социальный проект. Данная деятельность предполагает создание в ходе осуществления проекта нового, ранее не существовавшего, как минимум в ближайшем социальном окружении, социально значимого продукта. Этот продукт деятельности является средством разрешения противоречия между социальной трудностью, проблемой, воспринимаемой как личностно значимая, и потребностью личности, а сама деятельность - мостом, связывающим социум и личность. Социальная проба, практика и проект соотносятся между собой как понятия разного объема и разной ширины, различаются по уровню и сложности организации. С одной стороны, более простым типом деятельности является проба, наиболее сложным – практика и более сложным - проект. С другой стороны, освоение социальной практики предполагает получение опыта социальной пробы в заданной теме; реализация социального проекта предполагает включение в качестве проектных шагов, отдельных элементов действия в рамках социальной пробы или практики. Для освоения подростком социальной практики или социального проекта как вида деятельности не обязательно содержательное единство осуществляемых этапов. Таким образом, социальная проба, практика и проект могут существовать как взаимодополняющие, опосредующие виды деятельности и как самостоятельные, конечные, завершенные, в зависимости от целей и содержания деятельности. Социальное проектирование – это цельное комплексное явление и ее элементы содержательно, логически и структурно связаны друг с другом. В ходе социальной пробы происходит познание социальной действительности, в ходе социальной практики проблематизация того, что было познано на этапе пробы, а в ходе проектной деятельности преобразование социального объекта, явления, ситуации [3, с. 409]. Объектом деятельности в ходе социального проектирования могут выступать: - социальные явления (так называемые «социальные негативы» - это курение, наркомания, сквернословие, алкоголизм); - социальные отношения (отношение к пожилым людям, к молодежи, к детям; отношение к клиенту, к потребителю, к заказчику; политическое взаимодействие, влияние, др.); - социальные институты (органы власти и управления, политическая партия, школа, больница, магазин, почта, парикмахерская и др.);

141

- социальная среда: ландшафт в целом (городской, сельский), социальный ландшафт (пандусы, остановки, реклама, места отдыха, выгула собак, игровые площадки, внешний вид и обустройство стадиона и т.п.) [2, с. 311]. Субъектами социальной пробы, практики и проекта становятся подростки и взрослые, вовлеченные в проектирование. Как любая другая деятельность, не может быть освоено подростком вдруг, одномоментно. Навыки межличностного взаимодействия, приобретенные подростком в других видах деятельности, умение и способность к продуктивной деятельности, общий уровень психического развития - те критерии, качественные характеристики которых, с одной стороны, являются показателями степени готовности подростка к социальному проектированию, а с другой - базой, основой проектирования. Поэтапное прохождение через пробу, практику и проект формирует внутри предшествующей деятельности предпосылки для развития следующей. Параллельно с этим должна быть специально организована учебная деятельность подростка, целью которой является освоение содержания понятия «социальное проектирование» и основных навыков его проведения. Список использованной литературы: 1. Котляров, И. В. Теоретические основы социального проектирования [Текст]: учебное пособие / Под ред. Е. М. Бабосова. - Минск, 1989. 2. Курбатов, В.И. Социальное проектирование [Текст]: учебное пособие / В.И. Курбатов, О.В. Курбатова. - Ростов н/Д: «Феникс». 2006 г. - 416 с. 3. Тощенко, Ж.Т. Социальное проектирование // Тезаурус социологии. Тематический словарь-справочник / Под ред. Тощенко Ж.Т. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2009. - 487 с.

142

УДК 33:378:336:94](477) Впровадження економічної освіти та фінансової грамотності дітей і дорослих: традиції минулого і сучасність Гіптерс Зінаїда Василівна, к.пед.н., доцент кафедри суспільних дисциплін Львівського інституту банківської справи Університету банківської справи Національного банку України Актуальність проблеми економічної освіти і поширення фінансової грамотності в сучасних соціально-економічних умовах обумовлена необхідністю сформувати економічне мислення і прищепити навички раціональної економічної поведінки, а також створити передумови для наступного професійного самовизначення і ефективної практичної діяльності випускників навчальних закладів. Щодо навчання дорослих, то, як зазначено у Гамбурзькій декларації, «це – один з ключів, що відкривають двері в XXI століття. Це потужна концепція, що сприяяє демократії, справедливості, рівності прав чоловіків і жінок, науковому, соціальному та економічному розвитку» [3]. Значення кооперації, комерції, підприємництва для господарського життя народу підкреслювали в статтях, наукових працях і методичних посібниках педагоги А. Волошин, М. Галущинський, Ю. Дзерович, К. Коберський, Д. Коренець, І. Лучишин, Ю. Павликовський, М. Росткович,С. Смаль-Стоцький, Є. Храпливий. Саме в кооперації, в колективній діяльності, але без тиску на особу і пригноблення особистої ініціативи вони вбачали шляхи захисту інтересів та морального удосконалення людини праці, поліпшення її добробуту, підвищення ефективності виробництва. В останні роки з проблем професійної та економічної освіти, фінансової і банківської справи, господарського, трудового виховання дітей, молоді і дорослих опублікували науково-педагогічні дослідження О. Будник, А. Вихрущ, Т. Завгородня, О. Ковальчук, Н. Кривошия, Р. Мачулка, Н. Ничкало, І. Прокопенко, Т. Смовженко, В. Стасюк, М. Стельмахович, Б. Ступарик і багато інших учених. Мета дослідження – аналіз традицій економічної освіти, господарського виховання дітей, молоді, дорослих на західноукраїнських землях першої половини ХХ століття та використання психолого-педагогічних підходів у професійній, економічній освіті, навчанні фінансової грамотності населення в сучасних умовах становлення ринкових відносин у незалежній Україні. Дослідженням доведено, що на західноукраїнських землях у першій половині ХХ століття, які входили до складу Австро-Угорської імперії і Польщі в означений історичний період, економічний і кооперативний рух в регіоні із самого початку мав національний характер і був пронизаний ідеєю незалежності. Становлення системи економічної освіти населення найяскравіше відобразилось у подвижницькій діяльності педагогів, культурноосвітніх діячів товариств «Просвіта», «Рідна школа». З метою економічного розвитку краю, підвищення господарської культури селян і міщан, боротьби з неписьменністю вони створювали на громадських засадах ощадні каси, читальні, магазини, земельні і промислові союзи, видавали педагогічну літературу. Економічні товариства «Ревізійний Союз Українських Кооперативів» (РСУК), «Народна торгівля», «Сільський господар» поширювали кооперативно-економічні знання, виділяли кошти на видання літератури. Зусиллями товариства «Просвіта» були засновані перші українські фахові школи, читальні, організовані економічні курси, сільськогосподарські вишколи, видавалася економічна література для масового читача. Перший Всеукраїнський науково-просвітньо-економічний конгрес товариства (Львів, 1909), у якому взяли участь 768 економістів і педагогів України, визначив напрями майбутнього розвитку нації [4, с. 43]. 143

Початок ХХ століття був переломним етапом суспільно-політичної та економічної боротьби на західноукраїнських землях. Після Першої світової війни проблема відновлення господарства покликала до життя необхідність підготовки кваліфікованих фахівців. Прогресивна інтелігенція краю розробляла теоретичні пропозиції і здійснювала практичні кроки, спрямовані на залучення збіднілих селянсько-ремісничих верств до економічної самодопомоги. Українські педагоги розглядали професійну та економічну освіту, торгівельне учнівство й опанування банківською справою української молоді і дорослих як важливий чинник соціальної незалежності людини, а в майбутньому – створення незалежної держави України. Один із талановитих педагогів і організаторів кооперативного руху, економічної освіти першої половини ХХ століття Д. Коренець багато уваги приділяв розвитку фахового навчання відповідно до потреб українського народу: «Потрібно, щоб народ зрозумів, що професійна школа – це не останній притулок для менш здібної або малозабезпеченої молоді, але життєва школа, яка дасть нам продуктивних робітників на різних ділянках праці» [7]. На жаль, ідеї, висловлені педагогом, зустрічали несприйняття не лише офіційної влади, але й певне нерозуміння серед українських верств населення, про що він із сумом писав: «На наших очах відбувається в Польщі перебудова і розвиток шкільництва усіх ступенів і родів. Створюються нові виховні установи для найменшої дітвори. На нових основах перебудована народна і середня школа, створені найрізноманітніші нижчі, середні і вищі професійні школи. Дещо зроблено також і у нас в цьому напрямі, але цього мало. Наші школи зовсім не такі наповнені, як повинно бути, тому що наша громадськість недооцінює-таки важливості шкільної науки. Тому потрібно вести енергійну пропаганду, щоб родичі давали дітей в українські школи, передусім у навчальні заклади товариства “Рідна Школа”» [6]. Особливу педагогічну цінність становить ідея зв’язку професійної освіти з принципом природовідповідності і здібностей особи. На думку педагога, не є нормальною ситуація, коли дітей, здатних до практичної діяльності, віддають до загальноосвітніх гімназій, ліцеїв, керуючись лише показним престижем, волею батьків, а не природною обдарованістю дитини. Є діти, які більше схильні до книжної науки, а іншим більше до душі практичні науки, тому вчасно пізнати, зрозуміти, до чого саме дитина схильна, є справою дуже важливою для її майбутнього. Подвижник професійної освіти Д. Коренець робить такий висновок: «Тож нехай до загальноосвітніх шкіл йдуть ті, у котрих є уміння і справжнє бажання до теоретичної науки. Зате молодь з практичними схильностями, бажанням до творчої реальної праці і з духом підприємництва нехай йде у професійні школи» [8]. З цією метою він закликав, де лише можливо, створювати «центри для вибору звання», організовувати професійну орієнтацію молоді, різні види консультацій, і знаходив підтримку серед найбільш прогресивних педагогів краю. Зокрема, М. Омельченко акцентує увагу на тому, що нам, українцям, більш ніж будь-якому іншому народові, потрібно зберегти свої інтелектуальні і фізичні сили, щоб кожна особа була «якнайвищої якості», тому що за відсутності «власної держави нам потрібно себе виявити на кожному найменшому місці видатними працівниками, а головне – зберегти енергію, фізичну силу і свіжість духу, які так потрібні нам у нашій визвольній боротьбі» [12, с. 38]. Виходячи з реальних потреб, 4 лютого 1932 року у Львові було відкрито заклад професійної орієнтації шкільної молоді «Українська порадня з вибору звання» як наукова комісія Українського Педагогічного Товариства (УПТ) «Рідна школа». З цього приводу І. Ющишин писав: «Час вимагає розумного розподілу і опанування засобів праці. Кожна людина повинна зайняти своє місце у фаховій галузі матеріального чи духовного виробництва відповідно до своїх фізичних чи духовних талантів. Невідповідний громадянин на невідповідному місці є самогубцем своєї індивідуальності та дезорганізатором передбаченого соціального шляху творчості» [16, с. 241]. Для організації і підготовки консультативної установи профорієнтації при УПТ був заснований організаційний психотехнічний комітет, який прагнув ознайомити широкі верстви українського громадянства «з наукою і працею можливої консультації вибору звання 144

при допомозі: організації пропаганди в пресі («Діло», «Жіноча доля», «Новий Час», «Торгівля і Промисл», «Рідна школа», календарі і збірки «Просвіти»); проведення циклу публічних лекцій з професійної орієнтації, прикладної психології, громадської економії і гігієни; написання і виголошення рефератів у «Технічному Товаристві», гуртках «Рідної школи», товаристві «Зоря», на з’їзді Українських інженерів. У справі матеріального і технічного забезпечення діяльності профорієнтаційної установи організаційний комітет налагодив контакти з польською та єврейською професійними консультаціями у Львові, а також із зарубіжними: Психотехнічним інститутом у Відні, Психотехнічною академією у Празі й Центром чехословацької професійної консультації у Празі, у яких запозичив статути, інструкції, тестові матеріали [4, с. 128–129]. Роботу професійної консультації щорічно здійснювали в середньому 86 фізичних та 14 юридичних осіб (українські економічні, культурні установи та професійні організації). Бібліотека установи була укомплектована літературою українською та іноземними мовами (німецькою, чеською, англійською, польською та ін.), що в цілому забезпечувало високий науковий і кваліфікаційний рівень консультацій та проведення спеціальних психотехнічних і лікарських дослідів. При професійній консультації функціонували окремі секції: психотехнічна, економічно-статистична, секція фахового шкільництва. В установах товариства «Рідна школа» фахівці психотехнічної секції проводили тестові дослідження різних психічних функцій, на основі яких були розроблені діаграми, класифікаційні графіки, професійні тести, складені професіографічні карти з виділенням психофізичних вимог 64-х професій. У звітах 1930-х років знаходимо дані, згідно з якими в середньому за рік фахівці консультації здійснили повні психотехнічні дослідження 247 пацієнтів у Львові та провінції, а також 183 лікарські огляди. В. Метельский у статті «Психологічні досліди при виборі звання» зазначав, що за результатами одного з досліджень 159-ти кандидатам було рекомендовано продовжити навчання або працювати в таких галузях виробництва: торгівля (39 осіб), городництво (14 осіб), агрономія (9 осіб), медицина (7 осіб), пекарня (7 осіб), кошикарство (5 осіб), фотографія (4 особи), лісництво (2 особи), середні школи (31 особа), технічні школи (12 осіб), рільничі школи (7 осіб), школи піклунок (6 осіб), філософія (6 осіб), слюсарна справа (4 особи), будівництво (3 особи), право (3 особи) [ 9, с. 125]. Цікавим є факт, що психологи того часу виділяли в залежності від домінуючої здібності суб’єктивний, об’єктивний, рефлексійний та чуттєвий типи людей, які відповідають сучасним чотирьом акцентованим типам темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік. Об’єктивний тип (сангвінік) характеризувався як описовий, інтелектуально зберігаючий, який виділяє ту енергію, яку акумулює в собі власною працею, додаючи ззовні дещо суто своє, той, що пристосовується до об’єкту. На думку психологів, люди з цим типом темпераменту мають схильність до професійної діяльності учителя, винахідника, інженера, адвоката, торгівельного працівника, організатора, наукового дослідника, адміністратора, службовця. Відносно інших психологічних якостей, необхідних для торгівельної діяльності, професіографія містила такі вимоги: зорова пам’ять, розумова рухливість, уміння до рахунку, любов до порядку, які мають бути розвинені значною мірою. Менш важливі для купця здорові нерви, здорові легені, швидкість рухів, слухова пам’ять, несприйняття того, що шкодить увазі, можливість реагувати одночасно на різні речі, тривалість уваги, оперативне мислення і терпіння. Крім того, враховувалися особові цінності, такі як «такт і вихованість, розуміння людей, обережне поводження з товаром, точне знання, де товар лежить, ввічливість і уміння говорити з клієнтами, хороші манери, приємна посмішка, толерантність, постійно гарний настрій, приємна зовнішність, терпимість» [1, с. 20]. Вимоги до професії секретаря-друкарки або стенографістки полягали в здатності читати невиразний, складний або взагалі нерозбірливий текст, у загальному знанні правильної орфографії, значній за об’ємом і розподілом увазі, швидкості і впорядкованості рухів, зоровій пам’яті, дотиковій вразливості. Такі дослідження і складені фахівцями 145

професійної консультації професіографічні карти давали можливість українській молоді зробити правильний вибір фаху. «Невмирущий творчий геній живої Нації навіть у найгірших обставинах знаходив для себе вихід», – зазначалося 1938 року у педагогічному часописі «Шлях виховання й навчання». Замість загальноосвітніх шкіл створювалися різного роду курси, школи професійного учнівства як нові форми українського економічного виховання. Серед багатьох невідрадних явищ в українському шкільництві 1930-х років, які виникли зрештою не з нашої вини, українське фахове шкільництво належить безумовно до позитивних і радісних, підтверджуючи тим, що українська освіта прямує у своєму розвитку правильним шляхом, обіймаючи кожного разу нові ділянки, зокрема такі потрібні в пору соціальної перебудови суспільства – фахові, економічні школи, – відмічала педагогічна преса [13, с. 73]. Навчання і виховання – складний, нероздільний процес. «Школа має виховувати і учити, – писав Д. Коренець. – Виховуючи, повинна школа розвивати такі прикмети характеру молоді, яких треба, щоб людина була добрим громадянином. Научаючи, має школа дати учням засіб знання, який потрібний у практичному житті». Головна ідея навчально-виховного процесу, як вважав Д. Коренець, полягає в тому, щоб виховати «людину-громадянина, людину з характером, людину, яка стане двигуном, носієм та співучасником справжньої демократії в господарському і духовному житті народу» [5]. Накопичений історико-педагогічний досвід економічної освіти активно і творчо використовується в сучасних умовах. Фінансовий аспект торкається практично усіх сфер життєдіяльності сучасного суспільства. Фінансова грамотність дає можливість громадянам керувати своїм матеріальним становищем. І навпаки, відсутність елементарних фінансових знань і навичок обмежує можливості людей відносно ухвалення правильних рішень для забезпечення свого добробуту. На мікрорівні економічні наслідки низької фінансової грамотності населення знаходять прояв у зростанні кількості фінансових зловживань, у накопиченні надлишкової кредитної заборгованості, неефективному розподілі заощаджень. На макроекономічному рівні низька фінансова грамотність людей стримує розвиток фінансових ринків, підриває довіру до фінансових інститутів і державної політики відносно їх регуляції, створює додаткове навантаження на бюджети усіх рівнів, призводить до зниження темпів економічного зростання. Неосвіченість і недовіра громадян до фінансових ринків, нерозуміння контрактних відносин, базових основ фінансів стримує розвиток підприємницької діяльності і малого бізнесу. Після світової кризи швидкими темпами впроваджуються програми підвищення фінансової грамотності населення. На сьогодні 25 держав світу приділяють особливу увагу цим питанням. З 28 країн, в яких проведено дослідження, Україна знаходиться на 21 місці за рівнем розвитку фінансової грамотності. У грудні 2010 року Проектом Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Розвиток фінансового сектора» (FINREP) уперше в Україні було проведене національне дослідження «Фінансова грамотність і обізнаність в Україні: факти і висновки». Фахівці показали тривожний портрет середньостатистичного громадянина: йому бракує знань, він користується лише базовими фінансовими послугами, мало знає про свої права споживача і не довіряє установам. Більшість опитаних не змогли правильно відповісти навіть на нескладні питання. Українські родини переважно не стежать за бюджетом і не розписують його докладно або ж не дотримуються, лише приблизно уявляють, скільки заробляють і витрачають. Тільки 11% населення має банківський депозитний рахунок. Понад чверть опитаних не заощаджують взагалі. Пересічний громадянин не бажає жити у борг – позикою в банку користується менше 25% населення. За результатами цього дослідження рівень фінансової грамотності молодшого покоління українців не вище за її рівень серед представників старшого покоління [11]. Вирішення цих та інших проблем потребує спільної роботи педагогів, освітніх закладів і держави у здійсненні кроків, спрямованих на підвищення фінансової грамотності 146

населення, розвитку системи фінансової і податкової освіти, оскільки кожен громадянин держави має бути не лише фінансово грамотним, але й володіти сукупністю податкових знань. Досвід педагогів минулого в економічній освіті дітей, молоді і дорослих успішно впроваджується в сучасних умовах незалежної України, до чого були спрямовані їхні найсвітліші мрії, подвижницька практична діяльність, психологічні дослідження та експериментування. У рамках Національної стратегії захисту прав споживачів фінансових послуг Національний банк України реалізує План заходів щодо підвищення рівня фінансової грамотності населення України на 2013 рік, яким передбачено реалізацію низки просвітницьких проектів, орієнтованих на різні верстви населення. Зокрема, наказом Міністерства освіти і науки, молоді і спорту України від 19.07.2012 року № 828 затверджено проведення дослідно-експериментальної роботи із впровадження курсу «Фінансова грамотність» [11] – спільної ініціативи Міністерства освіти і науки, молоді і спорту, Національного банку України і Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), Університету банківської справи Національного банку України – на базі загальноосвітніх навчальних закладів та вищих навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації України на 2012– 2019 роки. Метою курсу є забезпечення кращого розуміння молодого покоління українців практичних аспектів фінансових питань, зокрема здійснення заощаджень, інвестування, запозичення, а також розрахунок вартості надання індивідуальних фінансових послуг, таких як страхування, кредитування для здійснення крупних покупок та використання електронних карток. Курс також навчає фінансової відповідальності (сплата податків, повернення кредиту) та знання прав споживачів. Наукове керівництво розробкою проекту «Фінансова грамотність» здійснили учені Т. С. Смовженко, доктор економічних наук, професор, О. А. Удод, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України. У реалізації програми дослідницькоекспериментальної роботи на 2012–2019 роки зайняті наукові керівники проекту, група наукових консультантів та координаторів, директори та учителі експериментальних навчальних закладів, керівники установ післядипломної педагогічної освіти Донецької, Київської, Львівської, Харківської, Черкаської областей і міста Києва, професорськовикладацький колектив і студенти Університету банківської справи Національного банку України. До втілення в життя проекту фінансової грамотності активно долучилися педагоги ВНЗ і шкіл України. Метою курсу «Фінансова грамотність» є ознайомлення учнів із сучасними фінансовими продуктами і послугами, розвиток у них навичок використання таких продуктів, а також формування уміння власного фінансового планування на майбутнє. До загальних цілей, які реалізуються при вивченні фінансової грамотності в класах усіх профілів навчання, належать проблеми засвоєння фундаментальних знань фінансового життя суспільства, а саме: основних економічних категорій, законів, закономірностей, тенденцій; формування світогляду цивілізованої людини, яка визнає такі загальнолюдські цінності, як свобода діяльності та вибору, право приватної власності, дотримання законності; сприяння розвитку навичок раціональної економічної і фінансової поведінки людини як споживача фінансових послуг, платника податків; підтримка інтересу до вивчення предметів економічного напряму; формування фінансової культури. Відповідно до загальних цілей курсу основні завдання полягають у тому, щоб через практичну діяльність, адаптовану до вікових особливостей учнів, сформувати певні економічні компетенції: розуміння ролі фінансових установ в економіці; уміння знаходити інформацію про конкретні види фінансових послуг, що надаються різними фінансовими установами; уміння визначати доцільність користування тими або іншими фінансовими послугами; навички оцінки переваг і недоліків різних фінансових продуктів. З вересня 2012-го до травня 2013 року всеукраїнський курс «Фінансова грамотність» запроваджено у 86 школах країни Міністерством освіти і науки України за підтримки та у 147

співпраці з Національним банком України, Університетом банківської справи Національного банку України. До вивчення курсу «Фінансова грамотність» упродовж 2012 року було залучено 3 400 учнів віком 15–16 років з 18 регіонів країни. Учителі пройшли спеціальну методичну перепідготовку і своє завдання вбачали у тому, щоб навчити дітей практичних аспектів фінансового планування, управління власними фінансами і відповідальної поведінки як споживачів фінансових послуг. Учасники навчального процесу могли використовувати спеціально створені матеріали, учителі мали у своєму арсеналі навчальну програму для 10 класу «Фінансова грамотність: посібник для учителя», учні – «Фінансова грамотність: посібник», «Фінансова грамотність: робочий зошит», онлайн-матеріали. Для викладання курсу у цьому навчальному році за сприяння Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) були надруковані 3 тисячі комплектів навчальних матеріалів. На думку міжнародного експерта з фінансової грамотності Програми розвитку фінансового сектору (USAID/FINREP – II) Роберта Бонда, пілотний проект вивчення курсу «Фінансова грамотність» перевершив усі сподівання – він значно вплинув на рівень знань учнів, який після вивчення курсу підвищився на 20 відсоткових пунктів – з 45% до 65%. До економічної освіти українського суспільства активно долучаються банківські установи, громадські організації, вищі навчальні заклади й інші установи. Важливою складовою впровадження проекту була турбота про вивчення курсу «Фінансової грамотності» у школах-інтернатах, де виховуються діти-сироти, діти, позбавлені батьківської опіки. Адже вони, виходячи в самостійне життя, часто залишаються наодинці зі своїми проблемами, у тому числі й фінансового характеру. Значну допомогу цим дітям у реалізації фінансової грамотності здійснили студенти і науково-педагогічний колектив Університету банківської справи Національного банку України у рамках проведення щорічного, вже сьомого за рахунком, студентського добродійного заходу – «Аукціону надій», що проходив 2012 року під гаслом «Фінансово грамотна молодь – майбутнє України». На зібрані під час аукціону кошти, 236 тисяч гривень, були видані комплекти підручників і робочих зошитів дисципліни «Фінансова грамотність» для учнів 10-х класів 321 школи-інтернату і дитячих будинків, у яких навчається понад 10 000 учнів цієї вікової групи. Викладачі Університету провели відкриті лекції – вступ до курсу «Фінансова грамотність» і передали комплекти навчально-методичної літератури для використання у навчальному процесі [14]. Platinum Bank 2010 року розпочав новий проект «Платинум посиденьки» – уроки фінансової грамотності для дітей віком 7–14 років. Створюючи цей проект, організатори поставили за мету поділитися своїми знаннями з дітьми, виховати в них почуття відповідальності у ставленні до грошових коштів. Співробітники банку на принципах корпоративного волонтерства безкоштовно навчають дітей в усій країні. Організатори проводять заняття у неформальній, творчій атмосфері. Кожен з юних відвідувачів може поділитися своїми враженнями, а співробітники банку цікаво і захоплено розповідають про походження банків і грошей. Ще один банк – Укрїнбанк – допомагає реалізовувати соціальні програми, спрямовані на підвищення фінансової освіти громадян країни. Зокрема, колектив працівників взяв участь у щорічній студентській добродійній акції Університету банківської справи Національного Банку України. Окремі програми фінансової освіти є у «Приватбанку» і «Сбербанку Росії». У «Сбербанку Росії» вже другий рік працюють дві програми: «Усе про банки: від «А» до «Я» і «Юний банкір», під час яких працівники проводять уроки у навчальних закладах, дохідливо пояснюють, що таке банк і як він працює. Окрім цього, банки вкладають кошти у видання навчальних посібників, при спілкуванні з клієнтами проводять їхнє навчання, розповідають про банківські продукти і можливості [2]. Прагнення банкірів об’єднати зусилля на рівні банківської асоціації, поза всякий сумнів, дасть набагато ширше охоплення представників малого бізнесу, робота спрямована 148

відразу на декілька вікових груп. Зокрема, фахівці компанії Internationale Projekt Consult GmbH проводять тренінги для підприємців на тему: «Управління фінансами». В Україні упродовж декількох років діють програми, націлені на збільшення кількості фінансово грамотних людей. До прикладу, 19 грудня 2007 року стартував проект «Конгрес незалежних фінансових радників України», які розробили Програму розвитку фінансової грамотності на 2008–2015 роки [15]. Її мета – до 2015 року інформувати кожне вітчизняне домоволодіння про основні правила фінансового планування, що має сприяти подоланню фінансової безвідповідальності серед широких верств населення. Ще одним вектором розвитку економічного мислення і обізнаності сучасних школярів є впровадження низки заходів, спрямованих на формування податкової культури молоді. Зокрема, у Міністерстві освіти і науки у співпраці з Міністерством доходів і зборів України 19 вересня 2013 року презентований шкільний спецкурс «Основи податкових знань» для учнів 9–11 класів і спрямований на формування податкової культури молоді, створення позитивного іміджу добросовісного платника податків і підвищення рівня добровільної сплати податків [10]. Висновки. Українські педагоги своїми працями зробили значний внесок у теорію і практику економічної освіти, господарського виховання дітей, молоді і дорослих у першій половині ХХ століття. При аналізі їхніх праць виявлено, що вітчизняні педагоги, як і західноєвропейські учені, сприяли розвиткові економічної освіти і застосуванню методів психологічних досліджень у професійній орієнтації. Особливу увагу вони приділяли формуванню нового педагогічного досвіду на основі експериментування, його узагальненню і теоретичному осмисленню, використовували досягнення психолого-педагогічних наук на користь суспільства. Впровадження педагогічних ідей минулого успішно триває в сучасних умовах. Завдяки зусиллям держави, громадськості і міжнародних організацій в Україні впроваджується низка заходів з підвищення рівня суспільної свідомості, обізнаності і патріотизму молодих людей. В умовах становлення ринкових відносин економічне, фінансове навчання має на меті переосмислення змісту освіти, набуття нових професій та виживання в час безробіття. Впровадження фінансової, податкової, юридичної грамотності є важливим напрямом зміцнення середнього класу, ощадливої поведінки населення як основи макроекономічної стабільності, інновацій у вирішенні соціально-економічних проблем. Список використаної літератури: 1.Базник М. Народна школа і вибір звання // Шлях навчання і виховання. – 1930. – Кн. 1. – С. 18–21. 2. Банкіри зайнялися підвищенням фінансової грамотності населення. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:http://ukrbanki.com.ua/ukr/press_centr /news/75910/ 3.Гамбургская декларация об обучении взрослых. Принята пятой Международной конференцией по образованию взрослых, Гамбург, Германия, 14–18 июля 1997 г. [Электронный ресурс]: Режим доступа:http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/hamburg_decl.shtml 4.Гіптерс З. В. Економічна освіта на західноукраїнських землях та її сподвижники (ХІХ – перша половина ХХ століть) : монографія / З. В. Гіптерс. – К. : УБС НБУ, 2011. – 347 с. 5.Коренець Д. 20-ліття нашої торговельно-кооперативної школи // Кооперативна республіка. – 1931. – Ч. 12. – С. 434–442. 6.Коренець Д. Помагаймо молоді добути освіту // Рідна школа. – 1937. – Ч. 10. – С. 133. 7.Коренець Д. Реформа фахового шкільництва в Польщі // Рідна школа. – 1934. – Ч. 2. – С. 21–23. 8.Коренець Д. Чи ми дійсно відчуваємо потребу фахових шкіл // Господарськокооперативний часопис. – 1927. – Ч. 37. – С. 3–4. 149

5.Метельський В. Психологічні досліди при виборі звання // Шлях виховання й навчання. – 1934. – Кн. 2. – С. 122–127. 6.Навчальна програма «Основи податкових знань» для 9-х класів загальноосвітніх навчальних закладів. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://minrd.gov.ua/garyachaliniya/111664.html 7.Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 19.07.2012. № 828 «Про проведення дослідно-експериментальної роботи на базі загальноосвітніх навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації України на 2012–2019 роки». [Електронний ресурс]: http://saksaganvo.dp.ua/sites/default/files/nakaz_vid_19.07.2012_no_828_pro_provedennya_d oslidnо=eksperementalnoyi_roboti_na_bazi_zagalnoosvitnih_navchalnih_zakladiv_ta_vishchih _navchalnih_zakladiv_i-ii_rivniv_akredetaciyi_ukrayini.pdf 8. Омельченко М. Вибір фаху. – Прага, 1925. – 38 с. 9.Перша Українська Педаґоґічна Вистава // Шлях виховання й навчання. – 1938. – Кн. 2. – С. 65–74. 10. Стартує VII «Аукціон надій»: «Фінансово грамотна молодь – майбутнє України!». [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.ubs.gov.ua/%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0/%D0%A3%D0%9A%D0%A 11.УБС створює перший навчальний посібник із фінансової грамотності [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://aub.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=5990&menu=22&Itemid=69 12.Ющишин І. Новий культурно-суспільний почин // Шлях виховання і навчання. – 1932. – Кн. 4. – С. 240–242.

150

Подготовка учителя в рамках совмещенного бакалавриата по направлению «Педагогическое образование» Шалева Л.Б., зав. кафедрой, к.п.н., доцент, ФГБОУ ВПО ОГУ Основная роль в подготовке специалиста для школы принадлежит педагогическим факультетам, имеющим качественный кадровый состав, достаточный опыт обучения студентов и проведения научно-исследовательской работы в области педагогики и теории и методики обучения предмету. Подготовка учителя начальных классов для факультета документоведения и педагогического образования Орловского государственного университета всегда являлась приоритетной. В рамках специалитета на факультете более 20 лет осуществлялась подготовка учителей по двум специальностям (основной и дополнительной), в том числе – Педагогика и методика начального образования и математика. Отсутствие специалистов – предметников в сельских школах (а в последние годы - и в городских), стремление социально защитить выпускника - вот те причины, по которым факультет и вуз много лет сохраняли указанную традицию. В связи с переходом высшей школы на уровневую структуру и задачами, связанными с повышением качества подготовки учителя, в том числе учителя математики, факультет подготовил основную образовательную программу бакалавриата по педагогическому образованию. Имеющийся опыт подготовки учителей, социальный заказ региона (сельские малокомплектные и малочисленные школы, сокращение числа школ и как следствие – сокращение нагрузки учителя) позволили факультету осуществить прием на ООП бакалавриата со сроком обучения 5 лет, которая предполагает получение двух равноценных профилей «Начальное образование и математика». При составлении учебного плана были учтены непременные условия совмещения профилей - большая востребованность бакалавра, освоившего ООП по двум профилям, сходство специальных компетенций, формируемых двумя профилями, сохранение традиций подготовки специалистов в рамках высшего педагогического образования, содержательное равноправие совмещаемых профилей, которые не разделяются на основной и дополнительный. Учебный план является центральной и наиболее значимой частью ООП, дающей возможность простроить содержательную часть системно-компетентностной подготовки будущего педагога. В соответствии с рекомендациями УМО по педагогическому образованию нами был составлен учебный план для совмещения профилей «Начальное образование» и «Математика». Вариативная (профильная часть) его содержит дисциплины, обеспечивающие фундаментальную базу образования бакалавра по двум профилям. Вариативная часть (профессиональный цикл) подготовки педагога с профилями «Начальное образование» и «Математика» представлена в плане следующим образом: Б.3Профессиональный цикл Зач.ед. Часов Семестры 3.2

Вариативная часть, в т.ч. дисциплины по выбору 157

5652

студента 3.2.1

Русский язык

15,5

558

1-10

3.2.2

Практикум по русскому правописанию

108

1-2

3.2.3

История отечественной литературы

3.2.4

Теория

читательской 2

108

2-3

литературы

практика

деятельности 3.2.5

Детская литература

151

3.2.6

Математика

18,5

666

1-9

3.2.7

Естествознание

360

1-3

3.2.8

Обществознание

3.2.9

Методика обучения компьютерной грамотности

3.2.в1а

Дисциплины (модули) по выбору студента 80,5

2898

Математика 3.2.в1а1

Вводный курс математики

3.2.в1а2

Физика

2,5

3.2.в1а3

Алгебра

9,5

342

1-3

3.2.в1а4

Математический анализ

432

4-6

3.2.в1а5

Геометрия

396

7-9

3.2.в1а6

Математическая логика

144

3.2.в1а7

Теория функций комплексного переменного

180

7-8

3.2.в1а8

Элементарная математика

432

7-10

3.2.в1а9

Дифференциальные уравнения

2,5

3.2.в1а10 Теория алгоритмов

2,5

3.2.в1а11 Теория вероятностей и математическая статистика

3.2.в1а12 Теория функций действительного переменного

3.2.в1а13 Дискретная математика

1,5

3.2.в1а14 Теория чисел

180

8-9

3.2.в1а15 Числовые системы

180

3.2.в1а16 История математики

108

3.2.в2а

18,5

666

3.2.в2а1

Психолого-педагогические технологии

Основы коррекционной педагогики и специальной 2

психолого- 2

психологии 3.2.в2а2

Методика

методология

педагогических исследований 3.2.в2а3

Организация летнего отдыха учащихся

3.2.в2а4

Современные технологии организации учебного 2

процесса 3.2.в2а5

Психологические основы развивающего обучения

2,5

152

3.2.в2а6

Психолого-педагогическая

характеристика 2

требующими 2

Современные средства оценивания результатов 2

познавательной и личностной сферы школьника

3.2.в2а7

Здоровьесберегающие технологии в обучении

3.2.в2а8

Технологии

работы

детьми,

поддержки 3.2.в2а9

обучения Учебным планом предусмотрено проведение учебной и производственной практик, учитывающих специфику профилей, ориентированных на качественную профессиональную подготовку будущего учителя начальной школы и учителя математики. Следуя концепции совмещения профилей, требованиям Федерального государственного стандарта ВПО, итоговая государственная аттестация включает защиту выпускной квалификационной работы бакалавра по одному из профилей и два комплексных междисциплинарных компетентностно-ориентированных экзамена по двум профилям. Выпускная квалификационная работа представляет собой научное исследование, в котором представлен результат решения одной их актуальных проблем обучения математике в начальной или средней школе.

153

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

154

155

156

Идеи В.Н.Сороки-Росинского для построения системы предпрофильной подготовки учащихся основной школы Ю.В.Шевченко директор гимназии «Созвездие» (г.Васильевка, Запорожская область) Виктор Николаевич Сорока-Росинский (1882 – 1960 рр.) − выдающийся отечественный педагог, известен тем, что в начале 1920-х гг. возглавил школу им. Ф. М. Достоевского (одноименная книга И. Белых и Л. Пантелеев “Республика Шкид”). Работы известного педагога современными исследователи изучаются для решения социальных проблем, связанных с трудновоспитуемостью подростков (С.Н. Числова “Педагогическая система В. Н. Сороки-Росинского : Предупреждение и преодоление трудновоспитуемости подростков” [3] и др.). Его идеи раскрываются также в современных учебниках по социальной педагогике, истории педагогике, статьям, посвященным новаторской педагогической работе [1]. В большинстве проанализированных нами работ авторы уделяют внимание обоснованному выдающимся ученым типу ребенка, названному им как “супранормныйэндогенный” (относящийся к одарённым натурам, но с отклонениями от нормы в результате специфического развития и особого душевного и психического склада). Для такого типа учащихся он предлагал создавать учебно-воспитательные учреждения, основной целью которых было бы осуществление гармоничного воспитания и специальной коррекции психики. Педагог писал о том, что о таких детях (бунтари, буяны, истерики), школа не заботилась, и педагоги старой школы совершенно не смущались тем обстоятельством, что из этих-то отброшенных детей впоследствии выходили очень талантливые люди, вырабатывались яркие индивидуальности. В отличие от советской “трудовой школы”, В.Н.Сорока-Росинский организовал другую школу, в основе педагогической деятельности которой − интеллектуализм, творчество. Педагог считал, что такая атмосфера интеллектуальной соревновательности и творчества необходима в школе, ученики которой могли бы не только приобретать трудовые навыки, но и постепенно, в старших классах включаться наряду со взрослыми в трудовой процесс: “… В нашей новой школе эти дети должны стать предметом особенно тщательного попечения, ведь, может быть, это именно дети того будущего, к которому мы стремимся, которое мы лишь неясно чувствуем; ведь, может быть, тот самый факт, что эти дети никак не могут уместиться в рамках нашей школы, говорит лишь о том, что они это будущее отражают уже на своей психике, уже воспринимают его своими нервами, чуют его гораздо лучше нас своей тонкой детской интуицией — ведь нередко устами младенцев гласит сама истина” [2, с. 137]. В отличие от детей, которых педагог признавал “морально-дефективными”, трудновоспитуемые дети радикального перевоспитания не требуют. Возвращение таких детей в нормальную школу, по мнению педагога, должно быть организовано в процессе интенсивного воспитательного процесса. Предоставлению учащимся возможности дальнейшего развития поможет, по мнению ученого, такая наука, как автогогика. В отличие от педагогики, автогогика понимается им как наука о самовоспитании, которая помогает каждому индивиду в развитии характера и склонностей. Подчеркнем, что данная идея, обоснованная В. Н. Сорокой-Расинским имеет большое влияние на развитие системы предпрофильной подготовки учащихся. Его мысль о том, что именно автогогика может помочь каждому человеку (и маленькому человеку, и гению) – суметь вполне использовать все свои силы и дать людям всё, что может, − является актуальной: “…Никто тогда не зарывал бы понапрасну своих талантов в землю, но каждый, сосчитавши их, определивши, что на них можно приобрести, как их надо использовать, мог бы сказать, что прожил 157

недаром, что и он положил в общую сокровищницу человеческой культуры столько, сколько мог это сделать при данных ему от бога силах” [Сорока-Росинск., с. 10]. Важным для построения системы предпрофильной подготовки учащихся является и утверждение В. Н. Сороки-Расинского про изменения, которые наметились в тот период в хозяйственной жизни, что прогнозировало существенные перемены во всех областях народной жизни: “…Наша промышленность, − писал педагог, − будет мобилизована и после войны и притянет к себе громадное количество народных сил и что наша торговля точно так же принуждена будет вступить в стадию усиленной борьбы за завоевание внутреннего рынка. Педагогическая значимость всех этих явлений чрезвычайно велика, так как в данном случае школе придется подготовить не только фаланги инженеров, техников, химиков, строителей, сельскохозяйственных инструкторов и т. д., но еще и огромное количество интеллигентных служащих для различных банков, контор, фабрик, заводов и других промышленных предприятий, а также целые полки рабочих с профессиональной подготовкой” [2, с. 71-72]. Указывая на необходимость проведения такой задачи школы, как усиление профессионального образования и подготовка специалистов по разным отраслям, педагог обосновал тот факт, что промышленный прогресс создается не только специалистами-техниками, но и опытными, умелыми организаторами, смелыми инициаторами. Именно поэтому В.Н. Сорока-Расинский подчеркнул значение радикальных изменений в организации работы школы, прежде всего, в области воспитания: “…Чтобы ее питомцы получали ту выправку, которая ныне так настоятельно требуется жизнью” [2, с. 72]. Таким образом, для построения системы предпрофильной подготовки учащихся основной школы важны такие идеи педагога: 1) осуществление гармоничного воспитания и специальной коррекции психики учеников, относящийся к одарённым натурам, но имеющих отклонениями от нормы в результате специфического развития и особого душевного и психического склада; 2) организация интенсивного воспитательного процесса в творческой и интеллектуальной атмосфере школы; 3) постепенное привитие навыков трудовой деятельности в основной школе для того, чтобы в старшей школе учащиеся уже могли включиться в трудовой процесс наравне со взрослыми; 4) усиление роли профессионального образования в организации работы школы; 5) развитие автогогики как науки о самовоспитании, которая помогает каждому индивиду в развитии характера и склонностей. Список использованной литературы: 1. Козинец Л.А. Инновационная деятельность С.Т. Шацкого, М.М. Пистрака, В.Н. Сороки-Росинского в 20-30 гг. ХХ в. / Л. А. Козинец // Весці БДПУ. – 2012. − №1 (71). − С.24-30. 2. Сорока-Росинский В. Н. Педагогические сочинения / сост. А. Т. Губко; Акад. пед. наук СССР. — М. : Педагогика, 1991. — 239, [1] с. — (Педагогическая библиотека). 3. Числова С. Н. Педагогическая система В. Н. Сороки-Росинского : Предупреждение и преодоление трудновоспитуемости подростков: Дис. … канд. пед. наук [спец. 13.00.01 − Общая педагогика, история педагогики и образования] / Числова, Светлана Николаевна. – Елец: ЕГУ им. И. А. Бунина, 2001. – 195 с.

158

Этнотолерантность в сфере общего образования Мухоплева Туйаара Михайловна, «Северо-Восточный федеральный университет им.М.К.Аммосова» педагогический институт г. Якутск В статье ставится проблема этнотолерантности, противоречие между ростом национального самосознания, вытекающее в попытку возрождения национальных культур, и фактической неготовностью общества к позитивному восприятию всего национального многообразия нашего обществ. Ключевые слова: толерантность, общество, национализм, культура, образование, школа. Ethnic tolerance in the general education Muhopleva T. M. "North-Eastern Federal University" Pedagogical Institute, Yakutsk The article raises the issue etnotolerantnosti, the contradiction between the growth of national consciousness, resulting in an attempt to revival of national cultures, and the actual unwillingness of society to a positive perception of ethnic diversity of our societies. Key words: tolerance, society, nationalism, culture, junior high school student, school. Республика Саха (Якутия) - многонациональная и интернациональная республика. Внешняя экономическая благополучность, наличие богатых ископаемых, некоторая финансовая и сложившаяся этническая стабильность делает республику привлекательным не только для российских и международных инвестиций, но и привлекательным для мигрантов. В своей работе «Этнокультурная ситуация в Якутске», В.Б. Игнатьева подчеркивает, что в структуре миграционного обмена, как и прежде, численно преобладают регионы Российской Федерации, в основном из сопредельных с Республикой Саха территорий Восточной Сибири, Дальнего Востока, а также Западной Сибири и Урала. Кроме российских регионов, традиционными миграционными партнерами Якутии остаются бывшие республики СССР Украина, Белоруссия, Молдова, Казахстан, Кыргызстан, Таджикистан, Узбекистан, Армения, Азербайджан и др. Другой особенностью миграционного движения является рост миграции народов зарубежных стран, прежде всего, китайцев, корейцев и монголов Острота этой проблемы обусловлена теми процессами, которые тревожат не только нашу республику, но и мировую общественность: рост различного рода экстремизма, агрессивности, расширение зон конфликтов и конфликтных ситуаций. Установка общества и государства на расширение и углубление деятельности по формированию толерантного сознания и поведения, по воспитанию веротерпимости, миролюбия, непримиримости к экстремизму приобрела в России особую важность и смысл. Термин "толерантность" определяется от латинского tolerantia - терпение (снисходительность к чему-либо). В психологии под толерантностью принимают отсутствие или ослабление реагирования на какой-либо неблагоприятный фактор в результате снижения чувствительности к его бездействию, повышение порога национального реагирования на угрожающую ситуацию. [1,с143]. В этике понятие "толерантность" отождествляют с понятием "терпимость" - моральное качество, характеризующее отношение к интересам, убеждениям, верованиям, привычкам и поведению других людей. Выражается как стремление достичь взаимного понимания и согласования разнородных интересов без применения давления, преимущественно методом разъяснения и убеждения. Является формой уважения к другому человеку, признание за ним права на собственные убеждения, на то , чтобы быть иным чем я. [1,с197]. 159

При встрече с представителем другой культуры у человека появляется, как правило, несколько типов реакций: неприятие; защита идеи собственного культурного превосходства; признание инокультурных ценностей, норм и форм поведения; наконец, адаптация к новой культуре. Первая реакция сугубо негативная, но возможна интеграция человека в иную культуру. Отсюда задача - помочь принять непривычное, снять возможные отрицательные эмоции, смягчить процесс адаптации к новым ценностям. Лишь в этом случае незнакомая культура будет принята и усвоена. Такое усвоение может происходить через личностный опыт, приобщение к нравственным ценностям, особенностям этнического мировоззрения, мировому искусству и литературе. Большой интерес для исследования представляют психологические составляющие озвученной проблемы. В данной статье рассматриваются определение толерантности у мигрантов - киргизов, которые проживают в городе Якутске. Толерантность рассматривается нами как уважение и принятие прав человека другой культуры, свобода от предубеждений, предрассудков и дискриминации. Важно не только принятие прав, но и значимо создание условий для толерантного общества, необходимо учесть три фактора: культурное разнообразие как наличие различий; социальное равноправие и чувство безопасности, основанное на равноправии и принятии разнообразия. Формирование этнотолерантности — длительный и сложный процесс, начинающийся с появления детей на свет, далее в период становления личности и в какой-то мере протекающий в течение всей жизни. Этот процесс идет под воздействием множества факторов, и решающими среди них являются семья и образование. И если члены семьи не принимают толерантность как собственную внутреннюю установку, то и ребенок, попадая в государственные образовательные учреждения, естественно, не будет готов принимать других такими, какие они есть. [3,с29]. Законом Российской Федерации от 1декабря 2007 года внесены изменения в понятие и структуру государственных образовательных стандартов. В соответствии с этим Законом федеральные государственные образовательные стандарты должны обеспечивать: 1) единство образовательного пространства Российской Федерации; 2) преемственность основных образовательных программ начального общего, основного общего, среднего (полного) общего, начального профессионального, среднего профессионального и высшего профессионального образования. Введение требований к структуре образовательных программ, результатам и условиям освоения основных общеобразовательных программ нацелено на обеспечение равного доступа к качественному образованию. В полномочия органов государственной власти субъектов Российской Федерации Законом от 10 февраля 2009 г. № 18-ФЗ отнесено «участие в разработке на основе федеральных государственных образовательных стандартов или федеральных государственных требований примерных основных образовательных программ с учетом их уровня и направленности (в части учета региональных, национальных и этнокультурных особенностей)». Согласно правилам, установленных постановлением Правительства Российской Федерации, с 1 по 14 июня 2009 года проект федерального государственного образовательного стандарта выносится на открытое обсуждение для внесения замечаний и дополнений. У граждан, общественных организаций и органов власти появляется возможность реализации своих законных прав. В заключение, следует ответить, что нормативная правовая база в сфере общего образования в целом направлена на обеспечение общедоступного среднего (полного) общего образования, на региональном уровне восполняется соответствующей нормативной базой, которая постоянно совершенствуется с учетом региональных, культурных и этнокультурных особенностей.

160

1. 2. 3.

Литература: Гусейнов А.А., Кон И.С. Словарь по этике. Палаткина Г.В. Этнопедагогические факторы мультикультурного образования: Дис. ...д-ра пед. наук.-М.,2003.-403с. Политова Ю.М. Этническая толерантность как мировоззренческий нравственный принцип. //Реальность этноса. СПб., 2002

161

Трансформація соціально-професійної структури сільського населення України в 90-х рр. ХХ ст. Кропивко Олена Михайлівна, к.і.н., доцент кафедри історії і політології України Національного університету біоресурсів і природокористування України У статті розглядається формування нової соціально-професійної структури сільського населення в 90-х рр. ХХ ст. як характерної риси трансформаційних процесів в аграрному секторі економіки. Наведені статистичні дані Міністерства аграрної політики щодо динаміки змін у соціальному статусі сільського населення на початку і в кінці 1990-х рр. Виділено демографічний аспект формування нової соціально-професійної структури сільського населення України. Ключові слова: соціально-професійна структура, реформи в аграрному секторі економіки, законодавчі та нормативні акти, демографічні процеси Реформи у аграрному секторі, як складова частина економічних реформ в Україні, в цілому пов’язані із соціальним процесом – послідовною зміною стану суспільства. Соціальні процеси перебувають у тісному взаємозв’язку із структуризацією суспільства. Вони визначаються конкретними взаємодіями між окремими людьми або групами людей – соціальними спільнотами. Реформи у аграрному секторі економіки призвели до посилення соціальної стратифікації (від латинського stratum – верства і facere- робити) – розшарування суспільства на верстви і класи за економічними, політичними, етнічними, демографічними, психологічними, релігійними та іншими ознаками і критеріями. На це в певній мірі зорієнтовані положення законодавчих і нормативних актів з проблем зміни економічних відносин на селі. До проголошення незалежності в Україні, як і в цілому в СРСР, соціальна структура суспільства зображувалась як співдружність двох класів – робітників і селян і соціального прошарку – інтелігенції. У сільській місцевості працювали дві категорії робітників: аграрний загін робітничого класу (працівники радгоспів) і робітники державних підприємств різного галузевого спрямування. Зміна соціально-професійного складу сільських жителів відбувалась відповідно до окремих етапів реформування форм власності та господарювання в народному господарстві України, в тому числі в аграрному секторі, що зафіксовано в законодавчих актах, зокрема Законах України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство”. Концептуально-методологічне значення набули положення про те, хто ж входить до категорії сільських жителів. “До числа осіб, які працюють у сільському господарстві, визначено Земельним кодексом України - належать усі працівники колективних сільськогосподарських підприємств, підсобних сільських господарств, селянських (фермерських) господарств, інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій. До числа осіб, зайнятих у соціальній сфері, належать працівники освіти, охорони здоров’я, культури, побутового обслуговування населення, зв’язку, торгівлі та громадського харчування, правоохоронних органів, Рад народних депутатів та їхніх виконавчих комітетів, а також пенсіонери з числа цих осіб” [1, с.12]. Серед нових категорій сільського населення, виділилися, по-перше, члени селянського (фермерського) господарства. Закон визначив,що це є певні подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку та інші родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою) [2]. 162

Специфічною соціальною верствою сільського населення стали члени виробничих та обслуговуючих кооперативів. Члени виробничих кооперативів отримали статус товаровиробників. Члени кооперативів, які займалися заготівлею та переробкою сільськогосподарської сировини, збутом виробленої продукції, сервісним обслуговуванням, стали, фактично, підприємцями. Важливим елементом трансформаційних процесів соціального складу сільського населення стали демографічні процеси в Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. У 1996-1997 роках 67,3 відсотка населення України проживало у містах, 32,7 – у сільській місцевості. У Донецькій області сільське населення становило 9,7%, у Луганській – 13,7, у Дніпропетровській – 16,5, у Харківській – 21,1, у Запорізькій – 23,5 відсотка. У трьох областях (Миколаївській, Одеській, Сумській) питома вага сільського населення становила третину їх жителів, у Кримській Автономній Республіці - 37,3 відсотка, в п'яти областях (Херсонська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Чернігівська) - 42-39 відстоків, у трьох областях (Київська, Житомирська, Черкаська) – 54-55 відсотків, у двох областях (Вінницька, Рівненська) – 52, ще у двох областях (Тернопільська, Івано-Франківська) – 53 відсотка. У Чернівецькій області сільське населення становило 57,4, а у Закарпатській – 61 відсоток [3]. Однак, рівень зайнятості сільського населення у аграрному секторі не відповідав його питомій вазі серед жителів певних регіонів. На початку 2000 року кількість зайнятих у народному господарстві сільських жителів становила 5 мільйонів 850 тисяч чоловік, що на 22 відсотки менше, ніж у січні 1998 року. Із загальної кількості зайнятих 70 відсотків працювали в галузях матеріального виробництва (з них у сільському господарстві – 67), в невиробничих галузях – 33 відсотки. Із загального числа зайнятих, за межами свого села працював кожний четвертий (1,6 мільйона чоловік), а в містах і селищах міського типу – кожний п’ятий (1,2 мільйона чоловік) [4]. У Кримській Автономній Республіці, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій областях у аграрному секторі було зайнято менше 20 відсотків сільських жителів, у Миколаївській, Одеській – до 30, в а інших областях України - від 50 до 65 відсотків [5, с.10-12]. Суспільно-професійний склад населення у значній мірі залежав від демографічної обстановки. З 1991 року по 1999 рік в сільських населених пунктах народилося 1 мільйон 445 тисяч чоловік, а померло 1 мільйон 850 тисяч. Серед померлих майже 65 відсотків становили особи працездатного віку (18-59 років) і 45 відсотків – особи, старше працездатного віку. Смертність стала однією з причин зменшення кількості сімей, що проживають у селах. За приблизними підрахунками, у 1993-1998 роках через смертність у сільській місцевості України перестали існувати майже 85 тисяч сімей [5, с.7-18]. У першій половині 1990-х років кількість сільського населення зменшилась не тільки внаслідок депопуляційних процесів, а й через міграцію в урбанізовані райони України, причому у 1991-1996 роках 70 відсотків сільських мігрантів становили громадяни працездатного віку. У вказані роки більшість сільських мігрантів переселялися на постійні місця проживання в обласні міста, міста обласного підпорядкування, районні центри. Серед сільських мігрантів певну частку становили жителі, які проживали у зоні Чорнобильської катастрофи. За даними на 1 січня 1999 року питома вага молоді віком 15-28 років серед сільського населення України становила 17,1 відсотка (в урбанізованій частині – 21), або менше 2,8 мільйона осіб. У 1990-х роках чисельність населення у сільській місцевості України зменшилася на 2 мільйона 600 тисяч чоловік, або на 10,2 відсотка. Постаріння населення призвело до того, що на початку 1999 року третину сільського населення становили пенсіонери – їх питома вага була в 1,6 раза більше, ніж у містах [6, с.44-47]. Водночас зменшилась кількість жителів молодших і середніх вікових категорій. Молодша вікова група (до 20 років) залишалася мало залученою в офіційний трудовий процес. Вікова група 20-28 річного зайнятого сільського населення найбільше була представлена на підприємствах промисловості, де кожний п’ятий (22%) досяг віку 20-28 років, і на підприємствах торгівлі, де цей показник складав 20 %. Зайняте в усіх галузях народного господарства населення віком 29-39 років було 163

представлене майже однаковою часткою – 30-33 відсотка. Виняток – органи охорони здоров’я, освіти, культури, соціального захисту, де працівники у віці 29-39 років складали 39%. Зайняте населення у віці 39-49 років стало визначним в апараті управління і становило 39 % працюючих. Найбільш строкатою за віком була категорія осіб, зайнятих у сільському господарстві. У віковій групі 20-24 роки частка зайнятих в сільському господарстві становила менше 40 відсотків, потім поступово збільшувалась у і віковій групі понад 50 років становила 62%. У 90-х роках ХХ ст. змінилася структура трудозайнятості сільського населення: категорія сільськогосподарських товаровиробників становила 29%. На другому місці – службовці, працівники різних органів управління (18%), на третьому – робітники (8%), що працювали у філіях міських підприємств. Гуманітарна інтелігенція (вчителі, медики, працівники соціальної сфери) становила близько 10 відсотків. Характерно й те, що кожний десятий опитуваний зараховував себе до перших керівників, що становило 4 відсотка від середньої ланки. Технічний та обслуговуючий персонал становив ще 9% мешканців села. Динаміка змін сільського населення України за соціальним станом у 1990-1999 роках Соціальні групи Колгоспники Члени КСП Робітники і службовці державних підприємств (радгоспи, підприємства індустріального профілю та переробної промисловості) Сільськогосподарська виробнича інтелігенція Фермери (із членами сімей) Орендарі Інші групи населення Особи, які тимчасово проживали у сільській місцевості

1990 9987,4 1846,6

Чисельність, тис.чол. 1995 1999 9879,4 478,0 2370,0 8958,3 1250,1 1722,1

5,8

17,1

43,3

165,3

160,0 479,9 13,8 176,2

210,0 5600,0 12,7 183,4

Наведені дані свідчать, що в процесі реформування клас колгоспників зник. Майже на мільйон зменшилася кількість робітників і службовців державних агропідприємств. Натомість зросла чисельність фермерів, орендарів, підприємців, тобто тих верств, які є складовими середнього класу [7]. В результаті реорганізації колективних сільгосппідприємств диференціація серед сільських жителів поглибилась. Таблиця 2. Зміни в структурі працівників аграрного сектора економіки України (у % до загальної чисельності працездатного населення) Статус Члени КСП Члени новостворених організаційно-виробничих структур Працівники радгоспів

На 3 грудня 1993 року 40 -

На 1 січня 2001 року 42

5 164

Працівники переробних підприємств Керівники промислових і сільгосппідприємств Виробнича інтелігенція (сільськогосподарська і технічна) Технічний та обслуговуючий персонал Адміністративні працівники Працівники підприємств індустріального профілю Працівники заготівельнозбутових організацій

2,5

3,5

14 3

15 3

У колективній монографії «Управління комплексним розвитком агропромислового виробництва і сільських територій» (2011 р.) проаналізовано процеси зайнятості сільського населення з 1990-х до 2008 року і складено прогноз до 2020 року. Наведені статистичні дані щодо структури сільськогосподарської зайнятості в офіційному аграрному секторі переконливо засвідчують скорочення вдвічі чисельність працівників в 90-х роках ХХ ст., а після 2000 року щорічне зменшувалася на 14%, що скоротило загальну чисельність працівників в сільському господарстві до 624,6 тис. чоловік у 2009 році [8, с.207-208]. Таким чином, в 90-х рр. ХХ ст. в результаті реформування аграрного сектору економіки України відбулися кардинальні зміни соціально-професійної структури не тільки серед сільгосптоваровиробників, а й усього сільського населення України. Це зумовлено тим, що не лише у сільському господарстві, а й на підприємствах індустріального профілю, які розташовані у сільській місцевості, в соціальній сфері, змінилися форми власності та господарювання. Виникли нові соціальні верстви населення, як-то підприємці, фермери, орендарі, акціонери сільгосппідприємств. Вказані процеси засвідчили посилення економічної структуризації в усіх сферах життєдіяльності сільського населення України. 1. 2.

3. 4. 5. 6. 7.

Список використаних джерел: Приватизація землі та реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств в Україні. – К., 1998. – С.12. Поточний архів Міністерства аграрної політики. Департамент кадрової політики, освіти та науки. Зведені дані про стан зайнятості, соціальну, професійну, кваліфікаційну структури працівників агропромислового комплексу України. – 1999. Лютий. Поточний архів Державного комітету статистики України. Зведені дані про склад населення України у 1991-1999 роках. – 2000. Січень. Статистичний збірник Державної служби статистики України “Склад населення України за статтю і віком на 1.01.1998 року”. – К., 1998. Бюлетень Державного комітету статистики України. “Розподіл населення України за статтю і віком”. – 1999. - №1. – Січень. Кириченко В.Ф. Демографическая ситуация на селе. – Агропром Украины. – 1990. №11. Таблиці 1 і 2 складені за даними: Поточний архів Міністерства аграрної політики України. Основні економічні показники господарсько-фінансової діяльності підприємств, установ і організацій Міністерства аграрної політики України за 1999 рік. – 2000. – Січень; Зведені дані про реорганізацію колективних сільськогосподарських підприємств. – 2001. Січень. 165

8. Саблук П.Т., Кропивко М.Ф., Булавка О.Г. Управління комплексним розвитком агропромислового виробництва і сільських територій. – К., Вид-во ННЦ «ІАЕ», 2011. – 450 с.

166

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

167

168

169

Посредничество в юридической науке: теоретико-правовой аспект Фастова Марина Андреевна, доцент кафедры «Теория и история государства и права» Астраханского государственного технического университета, кандидат юридических наук Посредничество, являясь комплексной теоретико-правовой моделью и достаточно широкой категорией, в юридической науке может рассматриваться как: - способ разрешения разногласий в случае, когда участники не могут самостоятельно прийти к консенсусу; в международном праве одно из средств мирного разрешения споров между государствами путём переговоров с участием третьего государства (посредника) и на основе выдвинутых им условий; оказание субъектом (субъектами) услуг двум или более сторонам, при этом субъект (субъекты) выполняет роль третьей стороны; способ урегулирования спорной ситуации с участием третьей нейтральной стороны; - добровольная, неформальная, конфиденциальная процедура, при которой квалифицированное нейтральное лицо, именуемое посредником, помогает сторонам в работе над согласованным урегулированием спора или разногласия, причем контроль за окончательным решением остается за самими сторонами; - одна из форм улаживания межгосударственных споров, конфликтов и военных столкновений с помощью дипломатических средств; - форма вмешательства третьей стороны в развивающийся конфликт вместе с использованием других средств, таких как примирение или третейский суд; - одно из мирных средств разрешения международных споров; представляет собой ведение переговоров не состоящим в споре государством (группой государств, отдельным лицом, например главой государства) или международной организацией со спорящими сторонами с целью нахождения компромиссных путей мирного урегулирования спора; - участие третьей нейтральной стороны в конфликте с целью оптимизации процесса нахождения оппонентами такого решения проблемы, которое бы позволило прекратить конфликт; [1, с.400] - вид правовой деятельности, осуществляемый одним лицом (посредником) в интересах другой стороны (клиента), способствующий вступлению клиента в правоотношение с третьими лицами, в частности, через поиск соответствующих контрагентов, ведение с ними переговоров и не создающей для клиента в отношении третьих лиц и для третьих лиц в отношении клиента прав и обязанностей; - переговоры между участниками спора под руководством нейтрального посредника, который не имеет права выносить обязательное для сторон решения;[2, с.42] - совершение фактических действий, направленных на выявление потенциального контрагента, согласование с ним всех необходимых условий сделки и сведение сторон для непосредственного заключения сделки, а также деятельность, непосредственно, как правило, без какого-либо вмешательства со стороны получателя услуг, приводящая к правовому результату для последнего; - гражданское правоотношение, в силу которого одно лицо (посредник) за вознаграждение по поручению другого лица (клиента) от собственного имени, но в интересах и за счет клиента совершает двух- и многосторонние сделки (договоры) и (или) содействует клиенту в их совершении; - один из альтернативных путей разрешения споров и разногласий на добровольной основе с помощью посредников и необходимый элемент гуманного гражданского общества;[3, с.20] - процесс разрешения конфликта, в котором нейтральная третья сторона, называемая посредником или медиатором, способствует выработке взаимовыгодного соглашения между конфликтующими сторонами; 170

- урегулирование разногласий с помощью незаинтересованного лица, именуемого посредником, который оказывает сторонам содействие в ведении переговоров и способствует достижению соглашения между ними; [4, с.411] - деятельность лица от собственного имени по оказанию услуг фактического характера, направленных на выявление потенциального контрагента, сведение сторон для непосредственного заключения договора ими самими (посредничество в узком юридическом смысле); - деятельность от имени и за счет другого лица или от собственного имени, но за счет другого лица (посредничество в широком юридическом смысле); и т.д. В основу методологической схемы положена концепция изучения посредничества как комплексной государственно-правовой системы, объединяющей теоретические и практические аспекты. Акцент автором делается именно на сочетании государственных и правовых составляющих системы посредничества, а не на социально-экономических, как отмечалось ранее в исследованиях, поскольку данная категория давно уже вышла за рамки экономики, социологии, права и других сфер, проявляясь так или иначе во всех сферах общественных отношений. Но свои научное толкование и анализ она приобретает, имея выраженность в государственно-правовом закреплении. В рамках теории государства и права как общетеоретической науки, закладывающей концептуальные основы всех юридических наук, соотносящейся с последними во многом как общее и специальное научное знание, посредничество как раз и является такой общеправовой категорией, которую отраслевые науки развивают и конкретизируют с учетом своей отраслевой специфики. Систематизировав и проанализировав возможные формулировки посредничества, представляется целесообразным выделить следующие основные аспекты посредничества: - нормативный (посредничество как одно из мирных средств разрешения правовых споров и конфликтов); - альтернативный (посредничество как одна из альтернативных форм разрешения правовых конфликтов); - функциональный (посредничество как комбинация тактических приемов); - коммуникативный (посредничество как способ разрешения споров и конфликтов предполагает обмен информацией и в конечном итоге может привести стороны к взаимовыгодному решению вопроса); статусно-ролевой (посредничество как способ разрешения конфликта негосударственными органами характеризуется в большей степени консультативным подходом); - проблемно-ориентированный (посредничество как способ разрешения конфликта предполагает переосмысление и устранение причин конфликта; так или иначе связано с психосоциологией); - структурный (посредничество как определенный вид деятельности включает множество элементов; видов субъектов, обладающих определенным правовым статусом; образующих единую структуру); - системный (посредничество как целостная система, характеризующаяся упорядоченностью и логичностью построения). Таким образом, считаем целесообразным предложить следующее определение категории «посредничество» - означает процесс содействия субъекта в определенной сфере общественной жизни, а также урегулирования конфликтов с помощью третьей нейтральной стороны. Список использованной литературы: 1. Анцупов А.Я. Словарь конфликтолога. – 3-е изд., испр. и доп. – М., 2010. - 541 с. 2. Давыденко Д.Л. Как избежать судебного разбирательства: посредничество в бизнесконфликтах. – М.: И.Д. «Секрет фирмы», 2006. – 78 с. 171

3. Косарева Т.Б. Языковое посредничество в ЕС и в РФ. // Аспирант и соискатель, №5. 2011. С. 19-24. 4. Нешатаева Т.Н. Международное частное право и международный гражданский процесс: Учебный курс в трех частях. – М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004. – 653 с.

172

Наукове видання Міжнародна науково – практична конференція «Наука і практика в сучасному світі: актуальні проблеми та тенденції розвитку» Збірник матеріалів Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 18 грудня 2013р.)

Підписано до друк у Формат 60х84 /16 Папір офсетний. Друк цифровий Зам. № Макет, комп ’ютерна верстка – ТОВ «Я готинська друкарня» Віддруковано на ТОВ «Яготинська друк арня » 07700, м. Яготин Київської області, вул. Незалежності, 118. Свідоцтво про внес ення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців , виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК№1726 173

174