Актуальні питання сучасної юриспруденції - від теорії до практики by u-conferences.org/csps

Міжнародна науково – практична конференція «Актуальні питання сучасної юриспруденції – від теорії до практики»

Центр Науково – Практичних Студій за організаційної підтримки ELSA Ukraine

Актуальні питання сучасної юриспруденції - від теорії до практики ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 18 грудня 2013р.)

Центр Научно – Практических Студий при организационной поддержке ELSA Ukraine

Актуальные вопросы современной юриспруденции – от теории к практике СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ Международной научно - практической конференции (г.Киев, Украина, 18 декабря 2013 г.)

Київ - 2013

УДК 340(082) ББК 67я431 А43 Акт уальні питання сучасної юриспруденції - від теорії до практики. Збірник матеріалів Міжнародної науково – практичної конференції (м. Київ, Україна, 18 грудня 2013р. ). Юриспруденція. – Центр Науково – Практичних Студій, ELSA Ukraine (The European Law Students' Association ), 2013. - 88с. У збірнику містяться статті (тези доповідей) подані на Міжнародн у науково - практичн у конференцію «Акт уальні питання сучасної юрисп руденції -від теорії до практики ». Присвячено теоретичним та практичним аспектам юриспруденції. Збірник розрахований на учасників конференції, а також вчених, викладачів, аспірантів, ст удентів та інших фахівців, які цікавляться та здійснюють дослідження в галузі юридиних наук. Усі матеріали друкуються в авторській редакції. Центр Науково – Практичних Студій не завжди поділяє погляди авторів (учасників) конференції, викладені у цьому збірнику, та не несе відповідальності за зміст матеріалів, наданих автора ми для п ублікації.

Актуальные вопросы современной юриспруденции – от теории к практике. Сборник материалов Международной научно - практической конференции (г.Киев, Украина, 18 декабря 2013г.). Юриспруденция ..– Центр Научно - Практических Студий, ELSA Ukraine (The European Law Students' Association ), 2013. - 88с. В сборнике содержатся статьи (тезисы докладов) поданные на Межд ународн ую научно - практическую конференцию «Акт уальные вопросы современной юриспруденции - от теории к практике». Посвящено теоретическим и практическим аспектам юриспруденции. Сборник рассчитан на участников конференции, а также ученых, преподавателей, аспирантов, ст удентов и других экспертов, которые интересуютс я и проводят исследования в области юридических наук. Все материалы печатаются в авторской редакции. Центр Научно - Практических Студий не всегда разделяет взгляды авторов (участников) конференции, изложенные в этом сборнике, и не несет ответственности за содержание материалов, представленных авторами для публикации.

ЗМІСТ / СОДЕРЖАНИЕ Безрук Т.В. Політико-правові аспекти відносин гетьмана та старшини у змісті «Анонімної записки про потребу обмежити владу гетьмана»………………………5 Вознюк Н.О. Поняття та правова природа третейських судів………………………9 Лиско Г.О. Отримання дозволу на будівництво: досвід Канади………………......13 Бокало Н.І. Особливості юридичної регламентації ідеї рівності у міжнародному праві та законодавстві України………………………………………………………...17 Попревич В.М. Кримінально-правова охорона лісу за КК УРСР 1960…………...22 Соломчак Х.Б. Детермінанти позитивної правової відповідальності людини…...26 Шарко С.К. Умови дійсності правочину в українському та російському законодавствах: порівняльно-правовий аспект …………………………………….31 Візовська І.В. Характеристика поняття інституту конституційної скарги……….37 Вовк У.О. Інститут письмового провадження в адміністративному судочинстві…………………………………………………………………………....42 Грицак Н.П. Неповнолітні як особливий суб’єкт адміністративної відповідальності………………………………………………….……………………48 Неваленна І.С. Відповідальність уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб при виведенні неплатоспроможного банку з ринку………53 Нерозя А.К. Банківське регулювання та нагляд, як превентивні заходи неплатоспроможності банків…………………………………………………………57 Потяк В. Визначення принципів юрисдикції в кримінальному праві…………...61 Радишевська З.М. Удосконалення юридичної техніки в актах адміністративного процесуального законодавства України……………………………………………..65 Хім М.К. Порушення норм міжнародного права під час громадянської війни в Сирії……………………………………………………………………………………71 Гильфанова А.Ш. Врачебные ошибки и уголовная ответственность медицинских работников…………………………………………………………….78 Бембеева Г. Д., Ивикова Б. Б., Юсурова И. Б., Аштаев Ю.С., Аштаева С.С. Суррогатное материнство…………………………………………………………….83

УДК 340.15: 349.6 Політико-правові аспекти відносин гетьмана та старшини у змісті «Анонімної записки про потребу обмежити владу гетьмана» Безрук Т. В., аспірантка кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права Маріупольського державного університету Актуальність теми дослідження пов’язана з необхідністю більш детального вивчення взаємовідносин між вищими органами влади та управління Козацькогетьманської держави. Глибокий аналіз історико-правового досвіду цієї доби є вкрай важливим в умовах сучасних державотворчих процесів, що протікають в Україні. У 20-х роках минулого століття відомим українським істориком права Л. О. Окиншевичем під час роботи з архівними документами у Москві була виявлена «Анонімна записка про потребу обмежити владу гетьмана». Зазначений документ належить до числа несправедливо забутих і до цього часу не був предметом спеціального дослідження вченими-юристами. При цьому, на думку О. К. Струкевича, даний документ цілком можна вважати проектом малої конституції,

яка

регулювала

взаємини

гетьмана

старшини

та

її

найвпливовішого репрезентанта – генеральних старшин [1]. Документ складався з семи пунктів, що містили викладення історичних фактів на підтвердження зловживань гетьманами своєю владою. У першому пункті записки йшлося про незаслужене призначення гетьманом на посади генеральної старшини, полковників та сотників своїх родичів. Натомість, ті малоросіяни та їх нащадки, що мали дійсні заслуги, через це не отримували за свою

службу

нагороди

та

відзначення.

Автор

записки

просить

Його

Імператорську Величність видати указ, який би виправляв дане становище, а саме заборонив би гетьманам самостійно проводити призначення до Генерального уряду. У разі, якщо хто-небудь з родичів гетмана був би гідний певного чину за свою службу, то призначення його в уряд мало б відбуватися за попередньою згодою генеральної старшини та шляхом підписання нею відповідного атестату. 5

При цьому старшині слід було б надати право висувати одного чи двох кандидатів з числа «несвояків» гетьмана [2, с. 361]. У другому пункті записки порушується проблема надання гетьманом маєтностей родичам та особам з числа свого найближчого оточення, що не мали заслуг перед державою, і, разом з тим, позбавлення майна «без суду та слідства» осіб, що законно володіли ним на підставі жалуваних грамот або гетьманських універсалів. Про численні випадки гетьманського свавілля та порушення ними законних порядків свідчать, зокрема, такі факти. Так, усунутий від полковницької посади М. Миклашевський задля одержання універсалів на підтвердження своїх володінь дав хабаря І. Мазепі у вигляді 100 талерів грошима та похідної палатки. Інший приклад наводить М. В. Журавель, зазначаючи, що удова одного з полковників за підтверджувальний гетьманський універсал на власність віддала І. Мазепі срібний сервіз ціною у тисячу талерів [3, c. 74]. Іншим випадком порушення гетьманами норм козацького права була конфіскація ними маєтностей, угідь, що належали Генеральному уряду й окремим полкам, тобто суспільного майна. У цьому пункті автор записки вимагає заборонити гетьману позбавляти посад старшин та сотників без слідства Генерального суду. При цьому призначення на посади старшини і сотників має відбуватися за рекомендацією від полків на спільний розсуд гетьмана та генеральної старшини. У третьому пункті записки автор нарікає на те, що життя козаків, посполитих та інших категорій населення Гетьманщини істотно погіршилось через фінансово та фізично обтяжливі умови податкової політики гетьманів і трудової повинності. Як зазначає В. А. Дядиченко, за часів правління гетьмана Скоропадського з кожного села щорічно збиралось: з робочого коня, пари волів – по 30 коп., певна кількість хлібу з орних земель, а також встановлювався певний обсяг робіт. Наприклад, з одного лише Ямпільського воєводства гетьман І. Мазепа отримував щорічно 15 тис. золотих [4, с. 129]. Унаслідок збору цих податків у гетьманів зосереджувались значні багатства. З огляду на це, автор просить імператора заборонити встановлення непомірних податків на шинки, ярмаркових зборів, 6

в'їзного та виїзного мита, зборів у натуральній формі, а також кабальну працю козаків у гетьманських маєтностях. Занепокоєння автора записки викликане також неабияким захопленням гетьманів смертною карою та публічними видами покарань, призначуваних ними особисто без участі Генерального суду, особливо щодо старшин і урядовців. Зважаючи на це, автор апелює до імперської влади з проханням заборонити гетьманам одноосібно вирішувати питання про призначення смертної кари, публічних побоїв та інших ганебних покарань знатним особам зі старшинського прошарку [2, с. 362]. Іншим болючим питанням, що знайшло відбиття у записці, була судова сваволя гетьманської влади. За свідченням автора, гетьман міг запросто скасувати рішення Генерального суду та вирішити справу на власний розсуд, причому не керуючись малоросійськими правами або навіть діючи усупереч їм. З огляду на це, автор висуває вимогу щодо пріоритетності правил територіальної підсудності при розгляді справ українського населення: аби малоросіянин спершу підлягав тому суду, якому він підпорядкований. Якщо особа не була б задоволена рішенням, так би мовити, суду першої інстанції, то мала б право подавати апеляцію до Генерального суду. Саме юрисдикцією Генерального суду, наголошує автор, має обмежуватися функція правосуддя у державі. З метою впорядкування процесів наповнення і витрачання військового скарбу та його утримання, автор записки просить монарха заснувати посаду підскарбія, який обирався би з числа знатних осіб, та призначити для нього помічників. Витрати на військові потреби з війскового скарбу мали б здійснюватися за письмовими пропозиціями гетьмана та генеральної старшини. Автор записки пропонує запровадити таку ж систему збирання та витрачання військових доходів і на рівні полків, аби скарб збирався за відкритою та прозорою процедурою й не витрачався б у приватних цілях. Завершуючи анонімне звернення до російського монарха, автор наголошує на тому, щоб в Указі імператора були закріплені права генеральної та полкової старшини на «гідний респект» з боку гетьмана та надання їхнім голосам дійсної сили при вирішенні державних справ. Приводом для цього послугували численні 7

випадки порушення гетьманом прав старшин та ігнорування їхньої думки. Так, 1719 р. группа старшин склала скаргу проти свавілля та насильства лубенського полковника І. Марковича, який був родичем І. Скоропадського. Замість того, щоб покарати винуватця, гетьман призначив покарання скаржникам у вигляді побиття киями та відібрання маєтностей. Тож справедливим видається прохання автора: коли гетьман чинитиме усупереч козацьким військовим порядкам, старшина матиме право без ганьби та побоювань клопотати перед монархом про виправлення гетьманових хиб. Крім того, влада гетьманська не повинна чинити цьому опір, позаяк її головна мета – бути добродійною та корисною для малоросійського народу [2, с. 362]. Підбиваючи підсумки дослідження, варто зазначити таке. Головною метою автора анонімної записки було звернення до російської імперської влади з проханням

про

припинення

зловживання

гетьманом

своєю

владою

та

впорядкування його відносин з генеральною старшиною. Автор записки, будучи вихідцем зі старшинського прошарку, першою чергою, висловлював загальне невдоволення генеральної старшини політикою гетьманів. Разом з тим, очевидними є нарікання автора й на антинародний характер гетьманської влади. Зауважимо, що в записці не йдеться про примітивне обмеження прерогатив гетьманської влади, а про створення такої системи противаг, яка б дозволяла узгоджувати інтереси головних суб’єктів політичного життя Гетьманщини.

Список використаних джерел: Струкевич О. К. Конституція П. Орлика на тлі політичної культури еліти України – Гетьманщини / О. К. Cтрукевич // Українознавство. – 2002.С. 230–235. Окиншевич Л. О. Звідомлення про відрядження до Москви (травень – липень року 1926) // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. – Вип. 3. – 372 с. Генеральний уряд як інститут державного управління Гетьманщини другої половини XVII – середини XVIII століття. Історико-правове дослідження: моногр. / М. В. Журавель. – О.: Фенікс, 2012. – 2006 с. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. / В. А. Дядиченко – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 532 с. 8

Поняття та правова природа третейських судів Вознюк Надія Олександрівна, аспірант кафедри правового регулювання економіки Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Розвиток демократії в Україні зумовлює появу такого феномену як альтернативність судової влади. Це явище є необхідною умовою створення ефективної системи вільного та самостійного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних суб'єктивних прав, свобод чи інтересів громадян та юридичних осіб. Третейський суд – це встановлена законом альтернатива судам загальної юрисдикції, метою якої здебільшого є допомога суб’єктам господарювання у швидкому встановленні істини у спорі. Дослідження поняття та правової природи третейського суду має як фундаментально-теоретичне значення, так і практичне. Положення Закону «Про третейські суди» без їх реалізації носять тільки декларативний характер. Сьогодні в юриспруденції ще не сформовано єдиного підходу до визначення місця третейського судочинства у правовій системі України, тому теоретичне та практичне вивчення цього питання залишається досить актуальним. Метою даної доповіді є дослідження поняття та правової природи третейських судів. Відомий англійський політолог К. Поппер, вивчаючи роль політики у державотворенні, дійшов висновку, що вона є важливою у виборі напрямку соціально-економічного розвитку держави, а відтак і напряму законотворення [3]. За оцінкою фахівців права, прийняття Верховною Радою України Закону «Про третейські суди» є визначальним політичним рішенням.

Ю. Притика

вважає, що держава цим зробила значний крок до розбудови громадянського суспільства. На законодавчому рівні закріпила принцип «приватноправової автономії

особистості»,

сутністю

якого

розширення

прав

учасників

правовідносин. А в цьому конкретному випадку – це права вільного вибору способу захисту своїх прав та свобод [4, c. 3]. В науці поняття третейського суду визначають за допомогою трьох категорій. Згідно Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж», третейський суд – 9

одноособовий арбітр або колегія арбітрів [1]. Тобто це особа або особи, які безпосередньо вирішують спір. Також третейський суд можна розглядати, як спосіб вирішення спору за допомогою незалежної, нейтральної особи – арбітра (або групи арбітрів), який уповноважений винести обов’язкове для сторін рішення. На нашу думку, найбільш вірним з правової точки зору є підхід, за яким третейський суд розглядається, як недержавний орган. Відповідно до Закону України «Про третейські суди», третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин [2]. Даний незалежний орган можна розглядати, як одну особу (наприклад, юридичні особи передають свій спір на вирішення до суду ad hoc в складі одного третейського судді) або організовану групу осіб, спеціально призначених для розгляду справи шляхом третейського розгляду. Інститут третейського суду набуває все більшого поширення у правовому полі України, а питання правої природи третейського суду ще й досі залишається дискусійним у теорії та практиці. У світовій юридичній науці існують такі найбільш сформовані теорії: договірна, процесуальна, автономна та змішана. Договірна (концесуальна) теорія правової природи третейського розгляду сформувалася на початку ХХ ст., за нею вирішення справи за допомогою третейського суду кваліфікується, як звичайний цивільно-правовий договір. Один із представників договірної теорії В. Хегер писав, що третейське провадження не підходить під поняття «цивільний процес», тобто надання в силу згоди сторін відповідним особам можливості вирішити правовий спір як суто цивільний юридичний правочин, сам же процес тільки завершує цивільні правовідносини [6, c. 46]. Згідно Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків [7]. У договорі виявляється воля не однієї сторони, а двох чи декількох, з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір. Третейська угода – угода сторін про передачу спору на вирішення третейським 10

судом [2]. У даному договорі повинно бути мінімум як дві сторони. Договір є юридичним фактом. У свою чергу, юридичний факт – це конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов’язують правові наслідки, передусім виникнення, зміну і припинення правових відносин [5, c. 50]. Укладення третейської угоди спрямоване на передачу спору до третейського суду з метою отримання третейського рішення, яке регулює вирішення спору між сторонами. За своєю правовою природою третейська угода є компромісом, збігом волевиявлення учасників через реалізацію принципу диспозитивності. Сторони самостійно передають свій спір на вирішення до третейського суду, формують склад суду, обирають право, яке буде застосовуватися тощо. Отже, третейській угоді притаманні всі ознаки цивільного договору. Третейський розгляд – це посередництво засноване на цивільно-правовому договорі про встановленні прав. Відповідно до процесуальної теорії природи третейського судочинства, третейська угода розглядається, як домовленість процесуального характеру, яка виключає юрисдикцію державного суду, та залучає третейський суд, як особливу форму державного правосуддя. Для даної теорії характерним є розмежування третейської угоди та третейського рішення, хоча для договірної теорії ці два явища є частиною єдиного договору про передачу спору до третейського суду. Згідно процесуальної теорії третейською угодою встановлюється компетенція та функції суддів, саме на це, на думку прихильників даної теорії, направлена воля сторін. Третейське рішення приймається суддями з інших мотивів, ніж ті, із яких виходили сторони при укладенні третейської угоди. Автономна теорія правової природи третейського розгляду заперечує, як договірну так і процесуальну теорії, пов’язуючи існування даного інституту з потребами окремих суб’єктів (підприємців) у швидкому вирішенні спорів. Щодо автономної теорії, її прихильники вважають арбітраж відокремленою системою, вільною від договірних та процесуальних елементів та заперечують визначення арбітражної угоди як цивільно-правової, так як остання не може породжувати процесуальних наслідків [8]. Змішана теорія розуміє третейський розгляд, як складне, комбіноване явище, яке виникає на підставі цивільно-правового договору, а процесуальний елемент 11

виникає при застосуванні законодавства. Третейський розгляд є матеріальнопроцесуальним правовим інститутом, з певними характерними особливостями. Представники змішаної теорії вважають, що такий підхід відкриває широкі можливості для вирішення практичних питань, які виникають у діяльності зовнішньоторговельного арбітражу, дозволяє забезпечити застосування не тільки власного права тієї держави, де проходить арбітражний розгляд, але і іноземного права, до якого відсилає колізійно-правова норма. На нашу думку, найбільш обґрунтованою є змішана теорія. В Законі «Про третейські суди» та Законі «Про міжнародний комерційний арбітраж» містяться норми як матеріального так процесуального права. Третейський розгляд характеризується

наявністю

договірно-правових

процесуально-правових

елементів. Третейське судочинство має багату історію, що і сприяє його поширенню практично в усіх країнах світу. Хоча на сьогодні відсутній єдиний підхід до розуміння поняття та правової природи цього явища, існування третейського суду залишається ознакою демократичного суспільства та правовою гарантією захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб.

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.

Список використаної літератури: Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж» // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 25. – Ст. 198. Закон України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 35. – Ст. 412. Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. Т. І. У полоні Платонових чарів / Пер. з англ. Олександр Коваленко. – К.: «Основи», 1994. – 444 с. Притика Ю. Д. Закон України «Про третейські суди»: науково-практичний коментар. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2005. – 200 с. Токарєва В. І. Цивільне право України. Практикум : навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 408 с. Haeger W. Schiedsgerichte fur Rechtsstreitigkeiten der Handelswelt / W. Haeger. – Berlin, 1910. – 465 c. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356. Цірат Г. А. Міжнародний комерційних арбітраж: навч. посіб. – К.: Істина, 2002. – 304 с.

Отримання дозволу на будівництво: досвід Канади Лиско Ганна Олександрівна, Аспірант Інституту права та психології НУ «Львівська політехніка», адвокат В Україні процедура отримання дозволу сфері будівництва в Україні є складною успішного

та

потребує

негайного

реформування

вдосконалення.

дозвільної

процедури

Обов’язковою сфері

умовою

будівництва

дослідження зарубіжного досвіду. Цікавою є процедура отримання дозволу на виконання будівельних робіт у Канаді. Насамперед, необхідно з‘ясувати якими нормативними актами регулюється дозвільна процедури у сфері будівництва. Правове регулювання у сфері будівництва складається з: • Національного Будівельного кодексу [2]. • Будівельного кодексу провінцій [1]. • Постанов муніципальної влади з питань місцевого зонування. • Інших діючих законів. Для правового регулювання сфери будівництва Канади характерним є наявність Національного Будівельного Кодексу. Цей кодекс є модельним, тобто зразковим для будівельних кодексів усіх канадських провінцій. Будівельний кодекс провінції є переліком мінімальних положень стосовно будівлі, а саме: • Здоров'я та безпеки. • Протипожежного захисту. • Конструкційної достатності. • Будівельних матеріалів. • Водопровідно-каналізаційних і механічних систем. Постанови муніципальної влади з питань місцевого зонування встановлюють правила, що регламентують використання землі і зведення будівель на земельних ділянках. Постановами чітко встановлено: • Цілі використання землі і будівель. • Розміри будівель або щільність забудови. 13

• Місце розташування будівель і інших споруд на ділянці. • Мінімальну площу і розміри земельних ділянок, вимоги до паркування і висоту будівель. До іншого чинного законодавство належить, зокрема: • Закон про природоохоронні відомства (Conservation Authorities Act)[3]. • Закон про планування (Planning Act). • Закон про охорону навколишнього середовища (Environmental Protection Act). • Закон про спадщину (Ontario Heritage Act). Для того, щоб отримати дозвіл у Канаді необхідно звернутись управління міського будівництва. Дозвіл на будівництво – це офіційний адміністративний акт, що дозволяє початок

будівництва,

зносу,

будівництва

прибудови

або

реконструкції

нерухомості. Дозвіл на будівництво є необхідним для виконання таких робіт: • будівництво нової будівлі; • реставрація, ремонт або прибудова до існуючої будівлі; • знесення або перенесення всієї будівлі повністю або її частини; • зміна призначення будівлі; • встановлення, зміна або перенесення перегородок і стін, які несуть на собі навантаження; • нові отвори або зміна розмірів існуючих отворів для дверей та вікон; • побудова гаражу, балкону або тераси; • підвальне приміщення або реконструкція фундаменту; • встановлення або модифікація системи опалювання, водопровідноканалізаційної системи або системи кондиціонування; • встановлення або реконструкція димарів або камінів. Для отримання дозволу на будівництво необхідно насамперед подати заповнену заяву, визначеної форми з супровідними документами та сплатити відповідні збори. 14

Важливим є те, щоб заява була повністю та правильно заповненою. Заява на отримання дозволу на будівництво вважається повністю заповненою, коли: •Заяву підписано власником нерухомості або уповноваженим представником власника. • До заяви додано усі необхідні додатки. • До заяви додано два комплекти планів і специфікацій. • Є підтвердження того, що дотримані всі інші чинні законодавчі акти. • Сплачено всі, передбачені законом збори. Будівельний кодекс встановлює наступні терміни для перевірки повних заяв на отримання дозволу на будівництво: • 10 робочих днів для будинку. • 15 робочих днів для невеликої будівлі. • 20 робочих днів для великої будівлі. • 30 робочих днів для комплексної будівлі. У дозволі на будівництво регламентовано типи будівництва, дозволені в громаді, також визначаються мінімальні будівельні стандарти. Важливим є те, що процедура видачі дозволу на будівництво повністю захищає інтереси як власника потенційної нерухомості, так і інтереси громади в цілому, а також гарантує те, що будь-яке нове будівництво відповідає встановленим державною нормам та є безпечним. В межах процедури видачі дозволу на будівництво персонал управління міського будівництва переглядає подані документи для того, щоб упевнитися, що вони відповідають будівельному кодексу, постановам муніципальної влади з питань місцевого зонування і іншим відповідним законам. Важливим є також те, що у більшості випадків проектувальник або підрядник може отримати дозволи від імені власника будівлі. Проте, відповідальність за дотримання всіх вимог при отриманні дозволу на будівництво несе власник об’єкта будівництва. Протягом встановленого терміну управління міського будівництва видає дозвіл на будівництво або відмовляє у видачі дозволу на будівництво. При відмові у видачі дозволу обов’язковим є письмове зазначення усіх причин відмови. 15

Особливістю дозвільної процедури у сфері будівництва Канади є те, що управління міського будівництва рекомендує перед поданням заяви подати заяву для попередньої перевірки будівельного об'єкту (Preliminary Project Review – PPR) або для попередньої перевірки дотримання діючих законів (Pre-Application Applicable Law Review – PAL). Якщо заява не відповідатиме діючим законам, стягуватиметься збір за повторну перевірку у розмірі 25% від вартості збору за отримання дозволу. Список використаної літератури: 1. Building Code Overview, 2012 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mah.gov.on.ca/Page10300.aspx 2. The National Building Code of Canada (2010) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nationalcodes.nrc.gc.ca/eng/nbc/ 3. Conservation Authorities Act, R.S.O. 1990, [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.conservationontario.on.ca/planning_regulations/section28.html

Особливості юридичної регламентації ідеї рівності у міжнародному праві та законодавстві України Бокало Наталія Іванівна, здобувач кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ У західній культурі ідея рівності присутня з часів античності і протягом сторіч вона поступово збагачувалась новим змістом, що було продемонстровано в попередньому параграфі. Однак лише у ХХ ст. виникли передумови, щоб констатувати виникнення цієї ідеї на міжнародному рівні. Специфіка розвитку міжнародного права полягає в тому, що його норми створюються шляхом узгодження позицій різних держав, при чому жодна держава світу не може самостійно створити норми міжнародного права, які виражають загальну позицію держав. Оскільки в міжнародних відносинах беруть участь держави з різним соціальним

устроєм,

рівнем

економічного

розвитку,

національними

та

історичними традиціями, то всі ці фактори впливають на формування міжнародного права. [1, 227] Одним із перших кроків на шляху юридичної регламентації ідеї рівності було прийняття Статуту ООН, “котрий заклав її правове та концептуальне підґрунтя”.[2, 110] Вже у преамбулі Статуту йдеться про рішуче прагнення народів Об'єднаних Націй утвердити віру в основні права людини, гідність і цінність особи, рівноправність чоловіків і жінок та рівність прав великих і малих націй. Ст. 1 визначає мету ООН здійснювати міжнародне співробітництво у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в сприянні і розвитку поваги до прав та основних свобод людини незалежно від її раси, статі, релігійних переконань, мовних ознак. Зміст принципу рівності, як випливає з названих вище документів, включає такі основні положення: рівність — це рівність у правах; держава зобов'язана забезпечувати на засадах рівності фундаментальні права всім, хто знаходиться під її юрисдикцією; закон має бути однаковим для всіх; усі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист їх перед законом; держава зобов'язана надати людині засоби дійового захисту проти будь-якої дискримінації; 17

при здійсненні прав і свобод людини держава встановлює законом такі обмеження, які мають забезпечити належне визнання і повагу прав і свобод інших, а також справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві; права, проголошені в пактах, мають здійснюватися без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політ, чи інших переконань, нац. чи соціального походження, майн. стану, народження чи інших обставин.[3] Розвиток

ідеї

рівності

відбувається

через

визнання

принципу

недискримінації, який гарантує однакове ставлення до людей, незалежно від їхньої національності, статі, расової належності чи етнічного походження, релігії або вірувань, фізичних вад, віку чи сексуальної орієнтації. Загальновизнано, що принцип

недискримінації

означає

заборону

необґрунтованого

відмінного

ставлення, встановлення розрізнень, винятків, обмежень чи переваг до осіб, які знаходяться в однаковій ситуації чи однакового підходу до осіб, які знаходяться в різних ситуаціях. Оскільки дискримінація призводить до обмеження або унеможливлення в користуванні чи здійсненні прав і свобод усіма людьми на рівних підставах, то її заборона розглядається як один із шляхів забезпечення рівності всіх людей. Право на захист від дискримінації є одним із фундаментальних прав людини, яке визнане міжнародним правом і має бути забезпечене сучасними державами. Поряд із загальною системою міжнародних механізмів, що регламентують принцип рівності, функціонують і регіональні системи, які відображають особливості культури, правової свідомості, регіональної ідентифікації, що впливає на координацію і розвиток державних інститутів у певному регіоні зокрема у Європейському регіоні. Тому за допомогою цих регіональних процедур захист ідеї і принципу рівності здійснюється більш ефективно, ніж у всесвітньому просторі. Однією з таких організацій є Рада Європи, яка також регламентує принцип рівності. Так ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. забороняє дискримінацію за будь-якою ознакою при користуванні визнаними в ній правами та свободами. Зокрема вказано, що користування 18

правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Крім того, у Протоколі № 12 до Європейської Конвенції встановлюється загальна заборона дискримінації (ст. 1): «держави-члени Ради Європи, які підписали цей Протокол, беручи до уваги основоположний принцип, відповідно до якого всі особи є рівними перед законом і мають право на рівний захист за законом; будучи сповненими рішучості вжити подальших заходів для сприяння рівності всіх осіб шляхом колективного застосування загальної заборони дискримінації за допомогою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 р. домовилися», що «здійснення будьякого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будьякою ознакою, наприклад, за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. 2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті».[4] Знайшла своє відображення ідея рівності і у Конституції України, яка у ст. 24 встановлює, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У рішеннях Конституійного Суду України, який єдиний має право офіційного тлумачення законів України також закріплена ідея рівності. Зокрема у рішенні по справі про при значення судом більш м’якого покарання від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 міститься визначення поняття «верховенство права», яке розглядається як панування права в суспільстві. “Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у 19

закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті, передусім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо”. Таким чином, Конституційний Суд України визнає рівність поряд із свободою і справедливістю як змістоутворюючу ідею права. Важливим кроком запобігання дискримінації в Україні стало прийняття Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії дискримінації з метою забезпечення рівних можливостей щодо реалізації прав і свобод людини та громадянина. Зазначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; повагу до гідності кожної людини; забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.[5] Юридичне закріплення ідеї рівності має надзвичайно важливе значення на сучасному етапі розвитку суспільства, оскільки право, як ціннісно-нормативний регулятор, що визначає межі поведінки людини, одночасно визначає також параметри реалізації ідеї рівності. В основі принципу рівності лежить не абсолютна, а відносна чи формальна рівність автономних та вільних людей на основі єдиних правових норм. Це знайшло своє відображення в правових актах ООН, Ради Європи, а також у законодавстві України. Великого значення набуває принцип заборони дискримінації. При цьому під дискримінацією розуміються діяння спрямовані на обмеження або привілеї за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини. Таким чином, принцип недискримінації є важливою частиною сучасного права,

рівність

можливостей

необхідною

основою

ефективного

функціонування права. У демократичному суспільстві визнається за необхідне існування норм права, які передбачають ефективні гарантії проти дискримінації, що є важливим кроком на шляху розвитку ідеї рівності в праві. 20

1. 2. 3. 4.

Список використаної літератури: Грищук О.В. Людська гідність у праві: філософські проблеми : монографія / О.В. Грищук. – Л. : ЛьвДУВС, 2007. – 428 с. Антонович М. Міжнародне публічне право. – Київ: Видавництво “Алерта”, 2003. – 307 с. Євінтов В.І. Принцип рівності та недискримінації : [Электронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakony.com.ua/juridical.html?catid=44188 Протокол № 12 до Європейської Конвенції про основні права людини та основоположні свободи. – Електронний режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_537 Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 32.

УДК 340.15: 349.6 Кримінально-правова охорона лісу за КК УРСР 1960 Попревич Віктор Михайлович, здобувач кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права Маріупольського державного університету Актуальність

теми

дослідження

пов'язана

катастрофічним

станом

українських лісів, що постійно зазнають негативного впливу антропогенних та природних чинників. Істотної шкоди їх екологічному стану завдають такі явища, як масові незаконні рубки, розкрадання лісу, самовільні захоплення лісових земель. Однією з причин зазначених правопорушень є неефективність чинного кримінального законодавства та його нездатність забезпечити надійний захист лісів від злочинних посягань. З метою розв’язання цієї проблеми може стати у нагоді використання історичного досвіду, накопиченого у сфері кримінальноправової охорони лісів. Виходячи з цього, доцільно звернутися до радянського періоду розвитку законодавства та, зокрема, до положень Кримінального кодексу УРСР 1960 р. (КК УРСР 1960 р.). Аналіз публікацій свідчить про обмежену кількість досліджень, присвячених проблемі кримінальної відповідальності за лісопорушення. Фрагментарно питання правової охорони українських лісів розглядалися у працях С. Б. Гавриша, Б. В. Кіндюка, В. В. Костицького, О. І. Логвиненко, В. І. Лозо, В. Л. Мунтяна, О. В. Сасова та інших авторів. На відміну від цього, в РРФСР виконувався значний обсяг досліджень та публікувалася велика кількість праць, у яких розглядалась кримінальна відповідальність за лісопорушення за КК РРФСР 1960 р. Це дослідження В. К. Глістіна, В. Головача, А. Зелінського, А. Кожанова, Г. Л. Кригера, Є. Круглова, Є. І. Немировський. В цілому наявні матеріали потребують систематизації та узагальнення, а дана тема потребує подальших досліджень. Метою роботи є виконання історико-правового дослідження положень КК УРСР 1960, які регламентують злочини, що посягають на ліс.

Виклад матеріалів дослідження необхідно розпочати з історичних аспектів даної проблеми. Прийняття КК УРСР 1960 р. проходило в межах процесу кодифікації радянського законодавства 60-х рр. минулого століття, коли, зокрема, були прийняті Кримінально-поцесуальний кодекс, Закони «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про судоустрій УРСР» 1960 р. Згідно з КК УРСР 1960 до числа лісопорушень, переслідуваних у кримінальному порядку, належали: незаконна порубка лісу (ст. 160), умисне знищення або пошкодження лісових масивів шляхом підпалу (ст. 89), знищення або пошкодження лісових масивів в результаті недбалого поводження з вогнем або джерелом підвищеної небезпеки (ст. 90), умисне пошкодження захисних лісонасаджень (ст. 159). На додаток до цього, як зауважує З. Г. Корчева, порушення правил, встановлених з метою боротьби з хворобами та шкідниками рослин, також завдає значних збитків лісовому господарству [2, с. 45]. Виходячи з цього, доцільно розглянути склади злочинів, закріплених у кожній з наведених статей КК 1960 р. Серед різних видів лісопорушень, що скоювалися у радянський період, найбільш суспільно небезпечним О. В. Сасов називає незаконну порубку лісу, відповідальність за яку була передбачена ст. 160 КК УРСР 1960 р. [4, с. 59]. Предметом цього злочину був ліс на корені, у вигляді сиророслих або сухостійних дерев, які перебували в лісах державного значення, колгоспних лісах і в межах захисних лісових смуг. Законодавцем була встановлена порогова величина збитків у 10 рублів, обчислюваних за таксовими цінами, після якої наставала кримінальна відповідальність. У розглядуваний період таксові ціни вводилися Постановою РМ УРСР для відпуску лісу на корені населенню по кожній місцевості

УРСР.

За

таке

правопорушення

ч. 1

ст. 160

передбачалася

відповідальність у вигляді виправних робіт на строк до 1 року або штрафу в розмірі 100 рублів з конфіскацією незаконно зрубаної деревини [5]. Більш тяжкі санкції у вигляді позбавлення волі на строк до п'яти років були передбачені за ті самі діяння, якщо вони спричинювали збитки у великому розмірі або вчинялися систематично. Таким чином, ч. 2 ст. 160 встановлювала дві кваліфікуючі ознаки складу цього злочину: 1) заподіяння збитків у великому 23

розмірі; 2) вчинення незаконної порубки систематично. При цьому в законі були відсутні критерії визначення великого розміру збитків, а також систематичного здійснення порубки. Інший

вид

лісопорушення,

за

який

передбачалася

кримінальна

відповідальність – умисне знищення чи істотне пошкодження лісових масивів шляхом підпалу – являв собою частину такого складного складу злочину, як умисне знищення або пошкодження державного чи громадського майна, відповідальність за вчинення якого була встановлена у ч. 1 ст. 89 КК УРСР 1960 р. Таке лісопорушення, відповідно до ч. 2 ст. 89, каралося позбавленням волі на строк до десяти років. Дослідження змісту ч. 2. ст. 89 показує відсутність у ній поняття істотного пошкодження лісових масивів. Разом з тим, на думку Є. Круглова, який розглядав КК РРФСР, істотним пошкодженням вважалося пошкодження цілого лісового масиву або його частини, яку в подальшому неможливо було використовувати в народному господарстві [3]. Кримінальна відповідальність за знищення або істотне пошкодження лісових масивів унаслідок необережного поводження з вогнем або джерелом підвищеної небезпеки, передбачалася у ст. 90 КК УРСР 1960 р. Таке лісопорушення каралося позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до одного року. У даній статті також відсутні будь-які вказівки щодо істотного пошкодження. Стаття 158 КК УРСР 1960 регламентувала відповідальність за порушення правил, встановлених з метою боротьби з хворобами та шкідниками рослин, що призвели до тяжких наслідків. За такі дії передбачалося покарання у вигляді виправних робіт на строк до одного року або штрафу у розмірі до ста рублів. Незважаючи на те, що в тексті статті не згадується ліс як предмет злочину, цілком зрозуміло, що невиконання відповідних правил по боротьбі з хворобами та шкідниками може завдати істотної шкоди лісовим масивам. Застосування даної норми на практиці ускладнювалося відсутністю, знов-таки, керівних роз’яснень щодо тяжких наслідків. Однією з небезпечних для екологічного стану лісів дій є потрава худобою молодих лісонасаджень, окремих дерев, плодово-ягідної рослинності. В історії 24

лісівництва відомий випадок різкого скорочення лісових площ у Греції через відсутність обмежень щодо випасання худоби. З огляду на це, ст. 159 КК УРСР 1960 р. передбачала відповідальність за навмисне пошкодження захисних лісонасаджень, плодово-ягідних та інших насаджень. За такі дії, що завдали збитки у великому розмірі державному, колгоспному або іншому суспільному господарству, передбачалися штраф у розмірі до ста рублів або виправні роботи на строк до одного року [5]. Підбиваючи підсумки дослідження, необхідно зазначити таке. Прийняття Кримінального кодексу 1960 р. стало важливим кроком у розвитку законодавства про охорону лісів та посиленні кримінальної відповідальності за лісопорушення. Кодекс визначав широке коло суспільно небезпечних посягань проти цього природного ресурсу, але відповідні діяння не були виділені в окрему главу Особливої частини. До їх числа належали: незаконна порубка лісу; умисне знищення, пошкодження лісових масивів шляхом підпалу; знищення або пошкодження в результаті недбалого поводження з вогнем; потрава лісових насаджень. Істотним недоліком відповідних статей Кодексу була відсутність у них роз’яснення понять «істотне пошкодження», «тяжкі наслідки», «збитки у великому розмірі».

1. 2. 3. 4. 5.

Список використаних джерел: Глистин В. К. Ответственность за лесонарушения. / В. К. Глистин // М:Юридическая литература – 1964. – 56 с. Корчева З. Г. Уголовно-правовая охрана природы в УССР: монография – Х., 1975. –135 с. Круглов Е. Понятие уничтожения или существенного повреждения лесных массивов // Советская юстиция. – 1976. – № 11. – С. 28. Сасов О. В. Кримінально-правова охорона лісу в Україні: монографія / О. В. Сасов – Донецьк: ВІК, 2010 – 178 с. Уголовный кодекс Украинской ССР / Гос. издат. полит. лит-ры. – К., 1961. – 134 с.

Детермінанти позитивної правової відповідальності людини Соломчак Х.Б., здобувач кафедри загальної теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ, м. Львів Прийняття рішення в межах позитивної правової відповідальності повинно здійснюватися на розумінні права як найвищої цінності, в усвідомленні свого обов’язку перед суспільством та вільному волевиявленні. У такому рішенні знаходять відображення всі об’єктивні та суб’єктивні чинники, що передували правослухняній поведінці. Детермінація позитивної правової відповідальності - це складний об’єкт для вивчення, який може бути досліджений лише в рамках комплексу

наук

про

людину

та

суспільство.

Вона

зумовлюється

як

індивідуальним сприйняттям людини, так і впливом соціального середовища. Незважаючи на різноманітність визначень та різних думок з приводу того, що становить сутність позитивної правової відповідальності, всі науковці вказують принаймні на два чинники, які незмінні - це людина та суспільство. Більшість приходять до висновків, що дослідження цього явища повинне базуватись лише в рамках суб’єктивних та об’єктивних характеристик чи внутрішніх (природніх) та соціальних, які в свою чергу виражаються у різних якостях людини. Так, Д.А. Ліпінский та Р.Л. Хачатуров, вважають, що позитивна юридична відповідальність особистості існує в єдності своїх об’єктивних і суб’єктивних ознак. До суб’єктивних ознак науковці відносять: усвідомлення правових норм, обов’язків, вироблення до них внутрішнього психічного ставлення, прагнення здійснювати визначені дії, мотиви, цілі, емоції. [8, с. 16.] В.М. Кудрявцев в свою чергу вказує, що суб’єктивні елементи позитивної відповідальності полягають у знанні (розумінні) свого обов’язку, певному ставленні до нього, яке характеризувється як почуття обов’язку, прагнення виконати добре доручену справу, а суб’єктивні елементи пов’язані з мотивацією позитивних, суспільно корисних вчинків. [7, с.207] К.В. Басін зазначає, що загальний зміст добровільної форми юридичної відповідальності вбирає в себе об’єктивне й суб’єктивне і його можна визначити 26

як сукупність встановлених нормативно-правовими актами об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують діяння (дію, бездіяльність, вчинок) як правомірне, соціально корисне або нейтральне, варте схвалення чи заохочення, яке не тягне застосування примусової форми реалізації відповідальності. [3, с.104] На нашу думку, попри суб’єктивні та об’єктинві ознаки позитивної правової відповідальності, важливо щоб вони існували лише у взаємодії, впливаючи один на одного. Тому, ми підтримуємо Н.І Матузова, у тому, що позитивна відповідальність обумовлена низкою об’єктивних факторів, що мають вирішальне значення, але ці фактори не спрацьовують автоматично, тому підключаються суб'єктивні, такі, як законодавство, організаторська діяльність, виховні заходи ін. [9, с. 195-196] «Сутність детермінізму, як вчення, полягає в тому, щоб в універсальному закономірному зв’язку, що існує між предметами і явищами, виділити ті з них, які характеризують походження предмета або явища, залежність появи одного від дії інших.» [11, с. 276] Детермінізм

ділиться

на

види.

залежності

від

сфери

вивчення

розрізняються природний детермінізм і детермінізм соціальний. Особливість соціального детермінізму розглядається через призму діяльності людини і полягає в тому, що його об’єктом є діяльність людей, і причинні зв’язки в суспільстві реалізуються тільки через діяльність людей. Оскільки людина – істота не лише соціальна, але й біологічна, природня і її існування залежить також і від навколишнього

природнього

середовища,

то

соціальний

детермінізм

не

відгороджений від природного детермінізму нездоланною стіною. Соціальний детермінізм

повинен вивчати ті взаємозв’язки, в яких знаходяться об'єкти

природи, принаймні враховувати отримані висновки у відносинах соціуму з ними, в іншому випадку соціальне виявиться в протиріччі з природним і не зможе існувати та функціонувати. [11, с. 278] Оскільки об’єктом позитивної (перспективної) правової відповідальності людини є особливо цінні суспільні відносини, які охороняються нормами права, а об’єктивна сторона позитивної

(перспективної) правової

відповідальності

проявляється у правослухняній суспільно-корисній або суспільно-прийнятій 27

поведінці людини як суб’єкта суспільних відносин, то слід вважати, що в цих аспектах важливу роль відіграє насамперед соціальний детермінізм. Проте, не слід забувати, що суб’єктом позитивної (перспективної) правової відповідальності є фізична, осудна особа, яка досягла віку відповідного виду юридичної відповідальності, [4, с. 198] що підкреслює важливість природнього детермінізму. Детермінація складається, з одного боку, на основі природніх впливів на людину і соціум, а з іншого – як результат впливу на людину діяльності інших людей

або

її

власної

діяльності.

[10,

с.149]Отже,

позитивна

правова

відповідальність людини існує не лише в тих сферах життя і діяльності, які внаслідок їх значущості для інтересів суспільства регулюються соціальними нормами, але як істота біологічна людина підпорядкована законам, закладеним у її природі, керуючим розвитком, функціонуванням, поведінкою цієї складної, цілісної, органічної системи. [2] Звідси, можна поділити детермінанти позитивної правової відповідальності на природні та соціальні. До природних будемо відносити: 1.

Розум та волю, як взаємодоповнюючі людські якості. Розум відповідає

за внутрішню готовність людини бути відповідальною за свої вчинки, які реалізуються в його поведінці, а воля виступає стабілізуючим фактором, який не дозволяє поведінці людини відхилятися від правових норм; 2.

Свідомість, правосвідомість. Завдяки свідомості особа здійснює свою

соціальну-активну поведінку, контролює свої вчинки та дії і бере на себе відповідальність за них. 3.

Емоції та почуття. Для того щоб емоційна сфера позитивно впливала

на вибір і рішення людини, їй слід навчитись її виховувати, не дозволяючи домінувати над її розумом та волею. До соціальних детермінант позитивної правової відповідальності слід віднести: 1.

Культура, правова культура. У підході до розгляду культури як

феномена, що детермінує життєтворчість людини, плідним є вироблення цілісного розуміння її суті у єдності речової і ціннісно-особистісної сторін. Культуру в такому випадку можна визначити як специфічно людський процес 28

перетворення людського в речове, а також присвоєння суспільною людиною досвіду минулих поколінь, відбір найбільш вартісного та значущого з того, що вже створено, з метою подальшого використання накопиченого, як матеріалу, для надання

йому

конкретного

смислу,

творчості

культурних

цінностей

суб’єктивного світу самої людини. [5] А. І. Андрющенко Та І.М. Рябець у контексті соціальної відповідальності зазначають, що детермінантами соціальної відповідальності

виступає

соціальна

культура

особистості

як

прояв

її

соціальності, міри засвоєння соціального досвіду, соціальних ролей та функцій. [1, с.135] 2.

Соціальні

норми,

тому

числі

правові

норми.

Позитивна

відповідальність тісно пов’язана з соціальною активністю людини, яка обирається на основі пропонованих до особистості вимог, викладених в соціальних нормах. Соціальна норма надає свободу, пов’язує людину своїми вимогами і одночасно обмежує її поведінку, а правова норма, як різновид соціальної норми, виступає в якості нормативної основи правової відповідальності. Правова відповідальність немислима без правової норми, так як об’єм і міра правової відповідальності передбачені нормою права, яка служить її основою. [12, с.22, 37, 200] 3.

Соціальні цінності і в тому числі правові цінності, які формують

ціннісну орієнтацію. Ціннісна орієнтація, яка є одним із центральних особистісних утворень, які характеризують внутрішню сторону суб’єкта, а також його ставлення до дійсності і тісно пов’язані з формуванням смислової сторони спрямованості особистості. Вона є регулятором поведінки, дій, учинків людини й основою її світогляду. [6, с.99] Отже, детермінація позитивної правової відповідальності зумовлюється як індивідуальним сприйняттям людини, так і впливом соціального середовища. На позитивну правову відповідальність впливає взаємодія людини із суспільством, що проявляється у її культурі, соціальних та правових нормах і цінностях та становить собою соціальні детермінанти. Також людина виступає як складна біосоціальна система, яка включає свідомість, волю, розум та емоції і почуття. Ця сукупність

основних

біологічних

параметрів

людини

утворює

природні

детермінанти позитивної правової відповідальності. В цьому змісті позитивна 29

правова відповідальність виступає складною системною якістю людини, як єдність соціоцентричних та антропоцентирчних підходів, що находяться у відповідному відношенні, зв’язку, маючи відповідне направлення, цілісність і стійкість. Чим вища стійкість та якість соціальних і природніх детермінант, тим вищий рівень здатності до самоконтролю

та самозобов’язання, абсолютної

готовності та реалізації позитивної правової відповідальності. Список використаної літератури: 1. Андрющенко А.І., Рябець І.М. Соціальна відповідальність: теоретикометодологічний аспект аналізу / Андрющенко Аліса Іллівна, Рябець Інна Миколаївна // Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В.Н. Каразiна. – 2009. – Вип. 23. – С. 133 - 135. 2. Базылев Б. Т. Сущность позитивной юридической ответственности / Б. Т. Базылев // Правоведение. -1979. - № 4. - С. 40 - 46. Режим доступу http://www.law.edu.ru/article/article.asp?articleID=187438 3. Басін К.В. Юридична відповідальність: природа, форми реалізації та права людини: дис. . канд. юр. наук.12.00.01 / К.В. Басін ; Нац. акад. наук України Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького. - К., 2006. - 214 с. 4. Грищук В.К. Філософсько-правове розуміння відповідальності людини:монографія / В.К. Грищук. – Хмельницький:Хмельницький університет управління та права, 2012. – 736 с. 5. Джура О. Основні детермінанти життєтворчості особистості. [Електронний ресурс] / О. Джура. // Науково-педагогічний журнал «Обрії». - 2010. - №1. – Режим доступу до статті : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/obrii/2010_1/Dzura.doc.pdf 6. Дуб В.Г. Ціннісні орієнтації як детермінанта соціалізації особистості. / В.Г. Дуб // Збірник наукових праць. Психологічні науки. – 2011. – № 8. – С. 99–104. 7. Кудрявцев В.М. Закон, поступок, ответственность / В.М. Кудрявцев – М.: Наука, 1986. – 287 с. 8. Липинский Д. А. Проблемы юридической ответственности / Под ред. докт. юрид. наук., проф. Р. Л. Хачатурова. 2-е изд., перераб. и доп. - 2004 г. - 409 с. 9. Матузов Н.И. Правовая система и личность / Н.И. Матузов. — Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. — 294с. 10. Сидоренко Н.И. Социальные нормы и регуляция человеческой деятельности: Дис. на соиск. учен. степ. д-ра филос. наук : 09.00.11 / Н.И. Сидоренко. - М., 1997. - 435 c. 11. Тер-Акопов А.А. Преступление и проблемы нефизической причинности в уголовном праве / А.А. Тер-Акопов - М.: «ЮРКНИГА». – 480 с. 12. Хачатуров Р. Л., Липинский Д. А. Общая теория юридической ответственности: Монография. — СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2007. — 950 с.

Умови дійсності правочину в українському та російському законодавствах: порівняльно-правовий аспект Шарко Світлана Костянтинівна, помічник судді, Севастопольський Апеляційний Адміністративний суд Для того, щоби правочин породив ті юридичні наслідки, на які спрямований, він повинен відповідати певним вимогам - умовам дійсності правочину. Зазначені вимоги встановлені цивільним законодавством, іншими нормативними актами. Умови дійсності правочинів бувають двох категорій: - загальні вимоги (поширюються на кожен правочин незалежно від його родової або видової належності); - спеціальні вимоги (встановлюються для окремих видів цивільно - правових правочинів). [6, с. 232] У правовій літературі, по суті, не було суперечок з питання умов дійсності правочинів. У цьому всі автори, що досліджують категорію правочинів, проявили єдність поглядів. Думається, що саме внаслідок такої єдності поглядів ні ЦК України (від 18 липня 1963 р.), ні ЦК РФ, та й раніше діюче законодавство, не містять вичерпного переліку позитивних умов, яким повинен відповідати правочин, щоб він викликав ті правові наслідки, на досягнення яких була спрямована воля його учасників. Оголошуючи недійсність правочинів, російські цивілісти [3], судова та арбітражна практика розробили чотири умови дійсності правочину: 1. Зміст правочину має відповідати вимогам закону або інших нормативноправових актів. 2. Суб’єкти , які вчиняють правочин , повинні володіти правоздатністю і необхідним для даного правочину обсягом дієздатності. 3. Воля суб’єктів правочину повинна формуватися вільно, а волевиявлення має відповідати їх внутрішній волі. 4. Правочин повинен бути здійснений у встановленій законом або угодою сторін формі [7, с. 46-47] (для зручності викладу далі назвемо ці вимоги - перша умова дійсності правочину і, відповідно, друга, третя, четверта). 31

На відміну від ЦК РФ, ЦК України від 16 січня 2003 р. [8] (далі - ЦК України) містить загальні вимоги, дотримання яких необхідно для дійсності правочину. Ст. 203 ЦК України (п. 1 - п.6) містить шість таких вимог (умов дійсності правочину). Уявляється, що зміст наведених у п.1 - п.6 ст. 203 ЦК України шести вимог не рівнозначний вищевказаним чотирьом умовам дійсності правочину. Для виявлення переваг і недоліків підходу до умов дійсності правочину, закріпленого у ЦК України, послідовно розглянемо кожну з шести вимог ст. 203 ЦК України. Перша вимога . Відповідно до п. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Наведене вимога відображає першу умову дійсності правочину. Однак, особливий акцент на відповідність змісту правочину моральним принципам суспільства свідчить про закріплення в цивілістичній доктрині пріоритету загальнолюдських цінностей, притаманного ще дореволюційному праву. Так, наприклад, В.І. Синайський, аналізуючи «Звід Законів Громадянських» вказував, що зміст правочину «має бути не противним закону, благочинності та громадському порядку (під «благочинністю» разуміють «добрі звичаї», тобто мораль)». [5, с. 146] Слід зазначити, що ст. 168 ЦК РФ також встановлює таку підставу недійсності правочину, як порушення вимоги закону або іншого правового акту, а ст. 169 ЦК РФ – таку підставу, як вчинення правочину з метою, яка суперечить основам правопорядку та моралі. [1] Друга вимога. Відповідно до п. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Ця вимога не в повній мірі відповідає другій умові дійсності правочину, оскільки не відображає категорію правоздатності юридичних осіб. На відміну від фізичних осіб, які можуть бути суб’єктами правочину у залежності від наявності у них дієздатності, юридичні особи завжди дієздатні, їх участь у правочинах визначається характером їх загальної та спеціальної правоздатності. [7, с. 47] 32

Проте , виявлена невідповідність п. 2 ст. 203 ЦК України другій умові дійсності правочину частково зрозуміла, оскільки ст. 91 ЦК України , на відміну від ст. 49 ЦК РФ , закріплює за юридичними особами універсальну правоздатність. Однак , обсяг правоздатності юридичної особи залежить не тільки від її виду (загальна чи спеціальна). Відповідно до п. 3 ст. 91 ЦК України для здійснення окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, потрібен спеціальний дозвіл (ліцензія). Ст. 227 ЦК України встановлює правові наслідки правочину, укладеного юридичною особою без відповідного дозволу. Ця стаття продовжує традицію так званих «нестатутних правочинів». Ст. 50 ЦК України від 16 липня 1963 р. виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну правоздатність, межі якої визначені її статутом або спеціальним законодавчим актом. Ст. 173 ЦК РФ виходить із визнання двох видів правоздатності юридичних осіб та вказує на недійсність правочину, укладеного юридичною особою у протиріччі з метою діяльності, а ст. 173.1 – на недійсність правочину, укладеного без необхідної у силу закону згоди третьої особи, органу юридичної особи або державного органу чи органу місцевого самоврядування. Однак, ст. 227 ЦК України переносить обмеження в іншу поверхню - здатність юридичної особи здійснювати правочини обмежується не змістом статуту, або положеннями законодавчих актів про окремі види юридичних осіб, а визначається наявністю у нього дозволу на укладення певного правочину. [2, с. 335] Третя вимога. Відповідно до п. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. На відміну від третьої умови дійсності правочину, що встановлює вільне формування волі, п. 3 ст. 203 ЦК України закріплює вільне волевиявлення, що, уявляється, є не зовсім коректним. Слід дотримуватися точки зору Ф.С. Хейфеца [7, с. 47] в тому, що правочин є вольовим актом, у якому слід розрізняти два елементи: волю (суб’єктивний) і волевиявлення (об’єктивний). Причому, суб’єкти мають свободу волі (п.1 та п. 2 ст. 1 ЦК РФ). Закріплюючи вільне волевиявлення, а не волю в якості однієї з умов дійсності правочину, п. 3 ст. 203 ЦК України тим самим суперечить п. 1 ст. 231 ЦК України, в якому зазначено, що «правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи 33

психічного тиску іншого стороною, або з боку іншої особи, визнається судом недійсним». Четверта вимога. Відповідно до п. 4 ст. 203 ЦК України правочин повинен укладатися у формі, встановленій законом. Ця умова не в повній мірі відповідає четвертій умові дійсності, відповідно до якої недійсність правочину настає і в тому випадку, якщо не дотримана форма, не тільки передбачена законом, але й угодою сторін, хоча за законом вона і не є для даного виду правочинів обов’язковою (ст. 162 ЦК РФ). Правило, аналогічне закріпленому у ст. 162 ЦК РФ, міститься і в ст. 209 ЦК України, однак воно не враховується законодавцем у п. 4 ст. 203 ЦК України при встановленні вимоги до форми правочину. П’ята вимога. Відповідно до п. 5 ст. 203 ЦК України правочин повинен бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Тобто, вказана вимога одночасно зі ст. 234, ст. 235 ЦК України встановлюють недійсність фіктивного і удаваного правочинів. Слід зазначити, що і в фіктивному, і в удаваному правочинах відсутня єдність волі і волевиявлення. Тому волевиявлення, виражене без внутрішньої волі, тобто, без наміру створити цивільні права й обов’язки, а тільки для вигляду, або для прикриття собою іншого правочину, не є здійсненням правочину. А оскільки необхідність єдності волі і волевиявлення учасників правочину закріплена в третій вимозі (п. 3 ст. 203 ЦК України), то уявляється надмірним встановлення в п. 5 ст. 203 ЦК України п’ятої вимоги. Шоста вимога. Відповідно до п. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Оскільки, з одного боку, ст. 203 ЦК України виходячи з її назви, містить загальні вимоги , дотримання яких необхідно для дійсності будь-якого правочину, а, з іншого боку, п. 6 ст. 203 ЦК України направлений на правочини

зі спеціальним суб’єктним складом

(батьки, усиновлювачі), уявляється недостатньо обгрунтованим включення шостої вимоги саме в ст. 203 ЦК України. Думається, що зміст шостої вимоги слід було відобразити в окремій статті «Правові наслідки правочину, вчиненого 34

батьками (усиновлювачами), який протирічить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей». Уявляється, що шосту вимогу можна віднести до першої умови дійсності правочину (зміст правочину має відповідати вимогам закону або інших нормативних актів), оскільки вищевказаний обов’язок батьків (усиновлювачів) закріплено в Сімейному кодексі Украіни. [4] Проте , слід вважати обгрунтованим особливу вказівку в ЦК України на недійсність правочину, укладеного батьками (усиновлювачами) в суперечності з інтересами малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Слід також зазначити , що з шостої вимоги (п. 6 ст. 203 ЦК України) не можна зробити однозначний висновок, про які ж правочини йдеться - чи то це правочини з майном, що належить малолітнім, неповнолітнім або непрацездатним дітям, в яких батьки (усиновлювачі) виступають в якості представників, чи то це правочини з майном, що належить самим батькам (усиновлювачам). З аналізу п. 6 ст. 203 ЦК України можна зробити висновок, що маються на увазі і ті, й інші правочини. Однак , поширення цієї норми і на другий вид правочинів навряд чи є обгрунтованим. Наприклад, батьки малолітнього продають належну їм (але не дитині ) двохкімнатну квартиру. Отримані кошти батьки використовують для організації власного бізнесу та переселяються з дитиною в однокімнатну квартиру на умовах комерційного найму (тобто реалізують можливості, закладені у змісті їх цивільної правоздатності). У розглянутому випадку важко встановити, чи суперечить договір купівлі - продажу квартири правам та інтересам малолітньої дитини. Отже, провівши короткий аналіз умов дійсності правочину за ЦК України, можно зробити наступні висновки: 1. На відміну від ЦК РФ і ЦК України (від 18 липня 1963 р.) ЦК України містить вичерпний перелік загальних вимог, дотримання яких необхідно для дійсності

правочину, що, як

уявляється, є позитивним моментом для

правозастосування. 2. Встановлення в загальних вимогах , дотримання яких необхідне для дійсності правочину (п. 1 ст. 203 ЦК України ) необхідності відповідності змісту 35

правочину не тільки актам цивільного законодавства, а й моральним засадам суспільства, свідчить про закріплення в українській цивілістичній доктрині пріоритету загальнолюдських цінностей, притаманного також і російському цивільному праву. 3. На відміну від ЦК РФ і ЦК України (від 18 липня 1963 р.) ЦК України закріплює універсальну правоздатність юридичних осіб. Видається, що саме внаслідок цього, зазначені в ст. 203 ЦК України загальні вимоги дійсності правочину не містять вимоги до обсягу правоздатності. 4. Видається необгрунтованою встановлена в п. 3 ст. 203 ЦК України вимога вільного волевиявлення учасників правочину. Уявляється, що слід встановити вимогу до вільного формування волі. 5. Також видається обґрунтованим доповнити п. 4 ст. 203 ЦК України вимогою про дотримання форми правочину, встановленої угодою сторін. 6. Уявляється, що шоста вимога (п. 5 ст. 203 ЦК України ) є надлишковою. 7. До безперечних переваг ЦК України слід віднести закріплення в ньому вимоги до правочину, що здійснюється батьками (усиновлювачами) (п. 6 ст. 203 ЦК України). Однак, зміст цієї вимоги слід уточнити.

1. 2. 3.

4. 5. 6. 7. 8.

Список використаної літератури: Гражданский Кодекс Российской Федерации (часть I) от 30 ноября 1994г. №51-ФЗ. // СЗ РФ.-1994.- №32 - Ст.3301. Гражданский Кодекс Украины: Комментарий/ под ред. Харитонова Е.О., Калитенко О.М. Т. 1. - X.: Одиссей, 2003. - С. 335. Иоффе О.С. Советское гражданское право. - М.: Юридическая литература, 1967. - С.268; Гражданское право. - М.: Юридическая литература, 1969. - Т. 1. - С. 192-197; Советское гражданское право. М.: Высшая школа, 1968. - С. 239. Сімейний Кодекс України від 10 січня 2004 р. № 2947-III // Відомості ВР України - 2002. - №21. - Ст. 135. Синайский В.И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 2002. - С. 146. Советское гражданское право. Т.1. - М., 1985. - С. 232. (автор главы О.А. Красавчиков). Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. - М.: Юрайт-М, 2001.- С. 46-47. Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості ВР України - 2003. - №40-44. - Ст. 356. 36

Характеристика поняття інституту конституційної скарги Візовська Інна Володимирівна, студентка Національного університету «Одеська юридична академія» Дискусія

щодо впровадження інституту конституційної скарги активно

триває з моменту створення Конституційного Суду України, а особливий розголос отримала в останні 5 років. Конституційна скарга — це засіб ініціювання фізичною особою в органі конституційної юрисдикції спеціальної процедури щодо захисту її прав, порушених актом державного органу. Переважна більшість дослідників, обґрунтовують необхідність зазначеного інституту, зокрема, керуючись розумінням поняттям “конституційної скарги” як необхідного елемента правової, демократичної держави, що захищатиме права та свободи громадян і дозволить Конституційному Суду України як органу конституційної юрисдикції в повній мірі реалізувати свою контрольну функцію. Зокрема, це такі дослідники як: О. Безбожна, Т. Бринь М. Гультай, П. Євграфов, О. Константий, І. Олійник, В. Радзієвська, А. Селіванов, Н. Шаптала, В. Шаповал, С. Шевчук, та інші. Враховуючи поширення

питання впровадження конституційної скарги в

Україні, варто звернути увагу на саме поняття інституту конституційної скарги та його характеристики. За визначенням О. Скакун інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин [9]. Наприклад, в галузі конституційного права — «інститут громадянства», «інститут виборчого права» та ін. С. Алексєєв зазначає, що

правовий інститут є основою галузі права.

Юридичні норми утворюють галузь права не безпосередньо, а через інститути [1]. Щодо ознак інституту права, то виділяють такі: - є складовою частиною однієї або кількох галузей права; - регулює певний вид (окрему ділянку, фрагменти, сторону) однорідних суспільних відносин; 37

- є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм; - функціонує автономно, порівняно самостійно у межах галузі права, тобто регулює суспільні відносини незалежно від інших інститутів права [5]. Варто зосередитись на характеристиці інституту конституційної скарги саме виходячи з цих ознак. По – перше, інститут конституційної скарги є частиною комплексного інституту судового конституційного процесу [11]. Що в свою чергу становить складову такої галузі права, як Конституційне право України. М. Вітрук зазначає, що судовий конституційний процес складається з інститутів – принципів конституційного судочинства, його стадій та видів провадження за конкретними справами [3]. До вказаного переліку А. Портнов додає інститут учасників судового конституційного провадження [7]. Як зазначає суддя Конституційного Суду України М. Гультай з такими підходами можна погодитись. Перші два інститути, виокремлені М. Вітруком, а також інститут учасників провадження утворюють своєрідну Загальну частину судового конституційного процесу, оскільки є спільними для всіх проваджень, що здійснюються органом конституційного судочинства, а інститут видів проваджень –

своєрідну

Спеціальну

частину,

присвячену

особливостям

розгляду

Конституційним Судом окремих видів справ. За такого бачення інститут конституційної скарги слід відносити до складових інституту видів провадження, що врегульовує правові відносини при провадженні справи за конституційною скаргою особи [4]. По – друге, інститут конституційної скарги є логічно замкнутою, відокремленою сукупністю норм. Це зумовлено тим, що він в повній мірі врегульовує відносини, які виникають при здійсненні цього виду провадження в конституційній юстиції. По – третє, інститут конституційної скарги функціонує порівняно самостійно у межах галузі права (у даному випаду – у галузі конституційного права), тобто регулює суспільні відносини незалежно від інших інститутів права. Однак даний інститут не абсолютно відірваний від інших інститутів конституційного права, 38

що межують з ним, а співіснує з ними в галузі конституційного права як у системному утворенні. Зокрема,

матеріального

боку

він

тісно

взаємодіє

інститутом

конституційних прав і свобод людини і громадянина. Суддя Конституційного Суду України у відставці П. Євграфов зазначає, що право громадян на конституційну скаргу є правовий інструмент захисту конституційних прав і свобод та орієнтир для держави, що зобов'язана дбати про людину, сприяти формуванню громадянського суспільства і відповідати за його безпеку. З процесуально – правового боку інститут конституційної скарги має взаємодію

інститутами

принципів,

стадій

та

учасників

судового

конституційного процесу. Ю. Тодика підставою для відмежування інституту конституційного права визначає відокремлення норм, що утворюють цей інститут у розділах Конституції України, законах, інших нормативно-правових актах [11]. Однак, в цьому випадку не розмежовуються інститути права та інститути законодавства. Серед притаманних характеристик інституту конституційної скарги варто також згадати його публічно – правову природу, яка характерна галузі конституційного права в цілому. Перш за все вона виявляється в тому, що відбувається врегулювання відносин між юридично нерівними суб’єктами (між Конституційним Судом України і фізичною особою, що подала конституційну скаргу, тощо). Крім того, це особливість учасників

правовідносин, одним з

учасників цих відносин є орган державної влади. Інститут конституційної скарги носить процесуальний характер, адже врегульовує підстави та порядок оскарження особами нормативно – правових актів, перевірка конституційності яких віднесена до компетенції Конституційного Суду України. Крім того він має правоохоронний характер, адже дія норм, що становлять інститут конституційної скарги, відбувається тоді, коли має місце ймовірне порушення конституційних прав і свобод. С. Алексєєв поділяє відповідно до цієї

інститути права на предметні і функціональні,

характеристики інститут конституційної скарги має

функціональний характер. Функціональні інститути покликані надати «наскрізне» 39

регулювання окремої операції у правовому регулюванні, що стосується багатьох різновидів цих відносин [1]. Інститут конституційної скарги має на меті регламентувати

спеціальну процедуру

захисту фізичною особою її прав чи

свобод, порушених актом державного органу. У підсумку, ми можемо сформулювати властивості інституту конституційної скарги: - він є складовою галузі конституційного права (водночас інститут конституційної скарги є складовою комплексного конституційно – правового інституту судового конституційного процесу); - регулює певний вид однорідних суспільних відносин, а саме забезпечує право прямого звернення фізичних осіб до конституційного органу з метою визнання певного правового акту неконституційним; - це є логічно замкнута й відокремлена сукупність норм, адже регулює повністю весь процес реалізації забезпечує права прямого звернення фізичних осіб до конституційного органу з метою визнання певного правового акту неконституційним; - він функціонує порівняно самостійно у межах галузі права, тобто в регулюванні суспільних відносин не залежить від інших інститутів права. Таким чином, в статті була надана загальна характеристика інституту конституційної скарги суть якого зводиться до системи відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють права громадян звертатися до органів судового конституційного контролю з проханням про перевірку конституційності нормативно – правових актів, якими порушуються, на їхню думку, їхні права і свободи. Впровадження цього інституту сприятиме рівню захищеності прав і свобод особи, що в свою чергу є однією основ для утвердження правової, демократичної та соціальної держави в Україні. Список використаної літератури: 1. Алексеев С. С. Структура советского права / С. С. Алексеев. — М.: Юрид. лит., 1975 — 264 c.

2. Бринь Т. О. Конституційна скарга в механізмі захисту прав та свобод людини і громадянина. Проблеми законності. — 2006. — Вип. 82 — 221 c. 3. Витрук Н. В. Конституционное правосудие. Судебное конституционное право и процесс: учеб. пособ. / Н. В. Витрук. — М.: Закон и право; ЮНИТИ, 1998 — 383 с. 4. Гультай М. М. Конституційна скарга як інститут конституційного права / М. М. Гультай // Теорія і практика правознавства// Електронне наукове фахове видання Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» — 2012 — № 1(2) [електронний ресурс: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/tipp/2012_1/]. 5. Загальна теорія держави і права: підручник для студентів вищих юридичних навчальних закладів / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. — Х. : Право, 2009 — 584 с. 6. Олійник І. Інституціоналізація конституційної скарги: новаційний механізм гарантії прав і свобод особистості / І. Олійник, О. Безбожна // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 9 — 234 с. 7. Портнов А. В. Правове регулювання конституційного судочинства в Україні: доктрина, суб’єкти і форми конституційного судочинства, створення нових процесуальних інститутів: монографія / А. В. Портнов. — К.: Логос, 2008 — 202 с. 8. Селіванов А., Євграфов П. Конституційна скарга громадян в реаліях сучасності // Право України. — 2003. — № 4 — 420 с. 9. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001 — 656 с. 10.качук П., Ткачук А. Роль і місце Конституційного Суду України у захисті основних прав і свобод людини // Вісник Конституційного Суду України. — 2010. — № 4 — 136 с. 11.Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина: учеб. пособ. / Ю. Н. Тодыка. — Х. : Фолио, 1998 — 292 с. 12.Шевчук С. Гарантия прав человека. О внедрении института конституционной жалобы на Украине // Юридическая практика. — 2010. — № 10 (637) — 246 с.

Інститут письмового провадження в адміністративному судочинстві Вовк Уляна Олександрівна, студентка 4 курсу Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Наше суспільство знаходиться на такому етапі розвитку, де досить яскраво проявляється швидкоплинність чинного законодавства. На даний час існує багато чітко не врегульованих процесуальних питань. Однією з проблем вважається недосконале правове регулювання застосування

письмового провадження в

окремих судових інстанціях, а також проблема невизначеності на законодавчому рівні фіксації здійснення цього виду провадження по категоріях адміністративних справ. Дане провадження досить часто застосовується, оскільки, не завжди є потреба здійснювати повторний допит осіб та інших процесуальних дій, тому що всі матеріали вже наявні по справі, що забезпечує економію як судових витрат так і взагалі дій з боку суду і сторін стосовно справи. У зв’язку з цим дана проблема набуває актуальності та потребує ефективних шляхів вирішення. Це буде один із кроків для зміцнення і стабілізації законодавства України. Питання

аналізу

та

характеристики

письмового

провадження

адміністративному провадженні, його проблем, недоліків та шляхів вирішення досліджували у своїх працях - Клочай Н., Матвійчук В. К, Пасенюк О. М. та інші. Метою роботи є виявлення основних недоліків здійснення адміністративного судочинства по різних категоріях справ та у

різних інстанціях у порядку

письмового провадження, обґрунтування доцільності його застосування на сучасному етапі розвитку та знаходження ефективних шляхів вирішення цих недоліків. Історичне значення людських прав через призму сучасних тенденцій розвитку Української держави перебуває на визнала себе

демократичною

етапі формування та розвитку. Україна

та правовою державою, де право є єдиним

джерелом становлення та ефективного здійснення політики держави. Відповідно до ст. 3 Конституції України (далі – КУ), права та свободи людини та їх гарантії 42

визначають зміст та спрямованість діяльності держави [1]. Кожній особі надається право на судовий захист від протиправних дій, які вчиняються щодо неї. Він також є не винятком у адміністративному судочинстві, який проявляється через різні види проваджень у різних судових інстанціях. Останній грунтується на нормах КУ та Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), де в ст. 2 закріплено основні ідеї та завдання адміністративного судочинства, що перегукуються з нормами Основного Закону [2]. Нормами КАС України передбачено такий вид провадження як письмове. Кодифікований акт передбачає у п. 10 ч. 1 ст. 3 легальне визначення цієї категорії. Відповідно до якого, «письмовим провадженням» визначається розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом [2]. Щоб

зрозуміти

значення

цього

словосполучення,

потрібно

його

охарактеризувати з етимологічної точки зору. Спочатку протлумачимо значення поняття «письмове», що значає «виражений графічними знаками,

написаний,

записаний на підтвердження знань з певної галузі» [3, c. 759], відповідно «провадження» тлумачиться як – дія, за значенням провадити [3, c. 962], а провадити – синонім проводити [3, c. 962]. «Проводити» означає здійснювати, робити та ін. [3, c. 964]. Розгляд адміністративних справ судом будь- якої інстанції проводиться у формі усного чи письмового провадження, у випадках передбачених Законом. Усне провадження – судовий розгляд адміністративної справи, який здійснюється в судовому засіданні з викликом осіб. Які беруть участь у справі після закінчення підготовчого провадження [4, c. 75]. Виходячи з вищезгаданого, можна зробити логічний висновок, при застосуванні цієї форми провадження здійснюється допит сторін та ін. учасників процесу по конкретній справі безпосередньо у залі судового засідання. Зазначаю й те, що – «усне провадження» - вважається зовнішньою формою вираження судового розгляду справи. 43

Тоді як, для зменшення судових витрат, процесуальних процедур та інших передбачиних законом дій законодавство передбачено іншу форму провадження, нею є письмове провадження. Саме воно визнається новим інститутом в судовій практиці та процесуальній науці. Статтею 122 КАС України передбачається здійснення судового розгляду справи в порядку письмового провадження [2]. Даний вид провадження поширюється на розгляд справ у суді першої, апеляційної, касаційної інстанції. Водночас, письмове провадження можливе і при розгляді справи в суді першої інстанції за умови надходження від усіх сторін, які беруть участь у такій справі, клопотання про її розгляд за їх відсутності. В такому разі, судове засідання проводиться на основі наявних у суду матеріалів. Така процесуальна норма можлива за умови, якщо зясовані судом обставини дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог [5]. Проаналізувавши судову практику по застосуванні письмового провадження у справах суду першої інстанції, суди здійснювали розгляд простих справ від змагальних документів (позовів та заперечення на позови) від сторін і письмових доказів було достатньо щоб ухвалити рішення по суті і закрити провадження [6]. Порядок застосування письмового провадження у суді апеляційної інстанції і його процесуальне закріплення знайшло своє відображення у ст. 197 КАС України.

Відповідно

до

цієї

норми

та

Інформаційного

листа

Вищого

адміністративного суду України (далі – ВАСУ) суд проводить апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження у разі, якщо всі особи, які беруть участь у справі, заявили клопотання про вирішення справи за їх відсутності [2, 7]. Дане клопотання може відображатись у апеляційній скарзі, запереченні до неї, заяві про приєднання до апеляційної скарги чи ін. випадках передбачених законом. Застосування цього виду провадження у цій судовій інстанції передбачає здійснення певних процесуальних дій з боку суду, зокрема: вивчення колегією суддів апеляційної скарги та заперечень до неї, а також інших документів, які є наявними в конкретній адміністративній справі, також судом (головуючим) доводиться до відома колегії суддів зміст адміністративної справи та рішення по ній судом першої інстанції на яке подано апеляційну скаргу та ін. (зокрема, про наявність самовідводів). 44

Під час апеляційного розгляду і вирішення справи у порядку письмового провадження його фіксування за допомогою

звукозаписувального технічного

засобу не здійснюється, оскільки в такому разі не проводиться судове засідання у розумінні ст. 196 КАС України і, відповідно, справа розглядається без участі секретаря судового засідання [7]. В порядку апеляційного оскарження рішень судів першої інстанції у формі письмового провадження розглядалися адміністративні справи, якщо

судові

рішення були оскаржені з мотиві не правильного або не точного застосування норм матеріального права та порушення процесуального законодавства тощо. Але апеляційний суд може витребувати здійснити розгляд справи у судовому засіданні (через застосування усного провадження, що не виключається КАСУ), якщо виникає необхідність заслухати свідків, експертів, осіб, які беруть участь у справі, застосувати одну із форм забезпечення доказів по конкретній адміністративній справі. В суді касаційної інстанції діє інше правило, а саме: суд може розглянути адміністративну справу в порядку письмового провадження, якщо жодна з осіб, які беруть участь у справі, не заявила клопотання про вирішення справи за її участю в судовому засіданні (ч. 1 ст. 222 КАС України) [ 2, 4, c. 75-77]. Пояснити це можна наступним чином, оскільки під час розгляду справи в касаційній інстанції не здійснюється дослідження доказового матеріалу, тому і відповідно не має потреби заслуховувати осіб. Але закон не позбавляє особу права бути присутньою на такому розгляді справи, для цього потрібно заявити клопотання. У КАС України закріплена норма, яка закріплює застосування письмового провадження у справах про перегляд рішень ВСУ. Нею є п. 2 ч.2 ст. 240-1. Згідно з якою, суддя-доповідач протягом п’ятнадцяти днів з дня відкриття провадження здійснює підготовку справи до розгляду ВСУ для чого визначає порядок розгляду справи (у відкритому судовому засіданні або в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами) [2]. Виникає дискусійне запитання, як цю норму ефективно реалізувати, оскільки підставами подання заяви на перегляд судових рішень даною судовою установою за ст. 237 КАС України є: неоднакового застосування судом (судами) касаційної 45

інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною порушення Україною міжнародних зобовязань при вирішенні справи судом [2]. Виходячи з того, що , в порядку касаційного оскарження судового рішення по адміністративній справі дозволяється застосовувати письмове провадження, оскільки не потрібно здійснювати допит свідків, які б стали джерелом доказів, тому що доказовий матеріал наявний, тоді і до

цієї ж інстанції потрібно

застосовувати аналогічне правило, якщо особа не заявить клопотання про бажання брати участь у відкритому судовому засіданні і давати показання по справі. Ще однією проблемою

законодавства, яке регулює адміністративно –

процесуальні відносини між сторонами є не зазначення в нормах Закону, чіткого врегулювання порядку фіксування даного розгляду справи. Аналізуючи главу 4 та ст. ст. 41 – 46-1 КАС України, де йдеться про те, що фіксування адміністративного процесу стосовно розгляду справ стосується лише усного провадження, тобто безпосереднього судового розгляду адміністративних справ. Немає чіткого законодавчого закріплення порядку регулювання письмового провадження по різних категоріях адміністративних справ в судах різних інстанцій, що є ще одним «промахом» законодавця, що показує недосконалість вітчизняної законодавчої техніки. На основі досліджених законодавчих і доктринальних підходів, хочу запропонувати власне тлумачення даного поняття, яке на мою думку більш вдало охарактеризує досліджуваний інститут. Під

письмовим

провадженням

розуміється

заочна

форма

розгляду

адміністративної справи у передбачених законом судових інстанціях, спрямована на ефективне вирішення правового спору між сторонами, без повторного дослідження доказового матеріалу, крім випадків встановлених законом, та застосування засобів фіксування процесу. Тому, аналізуючи вище сказане,необхідно вказати на те, що було б доцільно врегулювати питання застосування письмового провадження при перегляді 46

рішень ВСУ, а не застосовувались норми за аналогією. Крім того варто виділити окрему норму, яка б стосувалась неможливості фіксування технічними засобами процесу у формі письмового провадження, яка повинна ґрунтуватися на тому, що під час такого розгляду адміністративної справи не має необхідності допитувати сторін та осіб, які беруть участь у справі. Оскільки, уже є наявний весь доказовий матеріал, а також не потребується більше детального чи повторного доказування.

1. 2. 3. 4.

5. 6. 7.

Список використаної літератури: Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) Кодекс адміністративного судочинства України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, N 35-36, N 37, ст.446 ) Великий тлумачний словник сучасної української мови [Текст] : 170 000 / уклад., гол. ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: Перун, 2003. — 1427 с. Науково-практичний коментар до Кодексу адміністративного судочинства України. В 2-х тт. Том 1 / За заг. ред. В. К. Матвійчука / Матвійчук В. К., Хар І. О., - К.: КНТ, 2007. - 788 с. Клочай Н. Особливості провадження в адміністративних справах // ЮР.ГАЗЕТА. – 2005. – Випуск №20(56). Матеріали веб-сайту Єдиний державний реєстр судових рішень. – Електронний ресурс. – Режим доступу: [http://www.reyestr.court.gov.ua/]. Інформаційний лист ВАС від 30. 11. 2009 №1619 / 10.

Неповнолітні як особливий суб’єкт адміністративної відповідальності Грицак Надія Петрівна, студентка групи ПР-43 ДВНЗ «Прикарпатський університет ім. В. Стефаника» Юридичний інститут Нині в Україні найвищою цінністю проголошено забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Особливу увагу приділено неповнолітнім, які є однією з найнезахищеніших верств населення, що обумовлює необхідність створення особливих умов для забезпечення та реалізації їхніх прав. Однак, проблема правопорушень неповнолітніх є і залишається однією з актуальних проблем українського суспільства, яка потребує нагальної розробки та вирішення. Адміністративна відповідальність - це застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і в порядку, встановлених нормами адміністративного права. А з огляду на те, що неповнолітні є особливим суб'єктом такої відповідальності, існує цілий ряд особливостей, притаманних процедурі притягнення їх до адміністративної відповідальності. Об’єктом наукової праці є комплекс правовідносин, які виникають при застовуванні до неповнолітніх як спеціальної категорії суб'єктів санкцій адміністративної відповідальності та особливостей, що при цьому виникають. Міжнародною Конвенцією про права дитини від 20.11.1989 р., що була ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. № 789-XII, визначається, що «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку» [3]. При цьому законодавчо в Україні встановлено градацію віку дитини у таких вікових категоріях: малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, неповнолітньою - у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Поділяю позицію О.В. Марцеляка, який зазначає, що поняття "дитина" ширше, ніж поняття "неповнолітній", оскільки воно містить характеристику важливого періоду життя людини, тоді як останнє активізує увагу на відсутність у 48

людини певної риси, а саме: досягнення особою віку повноліття [5, с. 48]. Адміністративна

відповідальність

неповнолітніх

–

це

регламентована

адміністративно-деліктними нормами реакція з боку уповноважених суб’єктів на діяння неповнолітніх осіб, які проявилися у порушенні ними встановлених законом заборон або невиконанні покладених на них обов’язків, що полягає у застосуванні до винних осіб заходів впливу у вигляді позбавлень особистого, майнового або фізичного характеру. Своєрідність

неповнолітніх

як

особливого

суб'єкта

адміністративної

відповідальності, передусім, полягає у тому хронологічному віці, який обумовлює психічний та фізіологічний розвиток особистості, набуття нею певних знань, навичок та вмінь, що дає змогу усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та керувати ними. Адміністративній відповідальності неповнолітніх притаманні ті ж самі ознаки, що й інституту адміністративної відповідальності у цілому. Однак, крім загальних ознак, адміністративна відповідальність неповнолітніх має свої, характерні

тільки

відповідальність

для

неї,

неповнолітніх

специфічні більшою

особливості. мірою,

ніж

Адміністративна адміністративна

відповідальність дорослих правопорушників переслідує, насамперед, моральновиховні цілі, оскільки їх перевиховання і виправлення переважно можливе й без застосування заходів адміністративної відповідальності. Тому до неповнолітніх найчастіше застосовуються заходи громадського, морально-виховного впливу, а адміністративні стягнення накладаються лише у крайніх випадках, чітко визначених у законі. Специфічною ознакою адміністративної відповідальності неповнолітніх є можливість її перекладення («трансмісії») на інших осіб. Окрім того,

проаналізувавши

автореферат

дисертації

Горбач

О.Г.

на

тему

«Адміністративна відповідальність неповнолітніх, батьків або осіб, які їх замінюють», погоджуюсь з автором у тезі, що неповнолітні правопорушники належать не до спеціальних, а до особливих суб’єктів адміністративного проступку [4, с.199]. Адміністративна відповідальність неповнолітніх настає внаслідок вчинення неповнолітньою особою адміністративного правопорушення. Адміністративне 49

правопорушення

- це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи

бездіяльність, яка посягає на охоронювані адміністративно-правовими нормами об’єкти і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Проте адміністративні правопорушення неповнолітніх мають низку особливих рис, на підставі яких проводиться їх класифікація. Згідно ч.1 ст.13КУпАП до осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються заходи впливу, передбачені статтею 24-1: 1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) попередження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання [1]. Заходи впливу мають виховний характер і можуть бути застосовані до неповнолітніх, які скоїли адміністративний проступок, у віці 16-18 років, якщо орган

адміністративної

правопорушника

юрисдикції

можливе

без

дійде

висновку,

застосування

до

що

виправлення

нього

суворішого

адміністративного стягнення. У сукупності ці заходи утворюють систему, що складена з урахуванням збільшення тяжкості примусових заходів — від менш суворих до суворіших. Попередження полягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні його про неприпустимість протиправної поведінки в подальшому. При цьому роз’яснюються наслідки повторного вчинення правопорушення. В одному із тлумачних словників застереження визначається як „попередження кого-небудь про щось небезпечне, небажане”; „запобігання чомусь поганому”; „зауваження” [6, с.213]. Найменш суворим заходом є зобов'язання публічно або в іншій формі вибачитись перед потерпілим. Цей захід орган адміністративної юрисдикції застосовує

тоді,

коли

він

дійшов

висновку,

що

неповнолітній

визнав

неправомірність своєї поведінки, суспільну шкоду скоєного діяння і покаявся в 50

ньому. Публічність вибачення при цьому полягає у здійсненні його не тет-а-тет (тобто неповнолітній і потерпілий), а у присутності інших осіб [2]. Догана як захід впливу, що застосовуються до неповнолітніх полягає у засудженні суддею протиправної поведінки неповнолітнього правопорушника. Догана як і інші заходом впливу носить особистісний та немайновий характер. Такий моральний осуд покликаний спонукати неповнолітнього правопорушника до правомірної поведінки. Постанова судді про оголошення застереження, догани або суворої догани є чинною протягом одного року. Захід впливу вважається погашеним, якщо неповнолітній, до якого він був застосований, протягом цього року не вчинив нового правопорушення. Суддя, який застосував захід впливу, може своєю постановою скасувати його до закінчення річного строку у разі зразкової поведінки неповнолітнього, відносно якого цей захід впливу було застосовано [7]. Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання полягає у покладенні на неповнолітнього обов’язку зазнати посиленого виховного впливу та контролю за поведінкою з боку обраних судом осіб чи колективу. На окрему особу за її згодою або на її прохання

покладається

обов’язок

щодо

нагляду

за

неповнолітнім

правопорушником та проведення з ним виховної роботи. У свою чергу, на такого неповнолітнього покладається обов’язок сприймати виховний вплив, заходи нагляду, які щодо нього буде застосовувати особа, призначена судом. Закон не визначає вимог до особи, якій неповнолітній може бути переданий під нагляд чи для проведення з ним виховної роботи. Однак це може бути лише повнолітня особа, яка здатна справити позитивний вплив на неповнолітнього, має можливості для здійснення відповідних заходів (проживає з неповнолітнім, принаймні, в одному населеному пункті, позитивно характеризується в побуті і на роботі, може виконувати прийняті обов’язки за станом здоров’я, має для цього належні матеріальні засоби тощо). Не виключається покладення обов’язку щодо нагляду та проведення виховної роботи і на батьків неповнолітнього правопорушника. Однак, якщо батьки належно не виконували свої обов’язки раніше, що й 51

обумовило вчинення неповнолітнім проступку, то передавати його таким батькам під нагляд та для виховання не доцільно. Так, у п.6 Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 21 «Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру» зазначено, що «передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, допускається лише за наявності даних про їх здатність забезпечити виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою»[7]. Зауважу також, що скоєння адміністративного проступку неповнолітнім є обставиною,

що

пом'якшує

відповідальність.

Пояснюється

це

тим,

що

неповнолітні загалом не мають стійкої психіки, достатнього життєвого досвіду, навичок правочинної поведінки, не завжди усвідомлюють шкоду від заподіяного, легко піддаються впливу інших осіб, особливо старших за віком, що часто стають організаторами або підбурювачами правопорушень, ураховується також, що неповнолітні легко піддаються виховному впливу і можуть виправитись без застосування до них жорстких заходів адміністративного стягнення. Список використаної літератури: 1. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 8073-Х // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. -№ 51. - С. 1122. 2. Адміністративна відповідальність неповнолітніх. [Електронний ресурс].– Режим доступу:[http://obljust.lviv.ua/index.php?option=com_content&task= view&id=556&Itemid=71]. 3. Конвенція про права дитини 1989 року: збірник міжнародних документів та нормативно-правових актів України з питань соціально-правового захисту дітей. - К. : Логос, 2001. - Ч. 1. - С. 42-63. 4. Горбач О.В. Адміністративна відповідальність неповнолітніх, батьків, або осіб, які їх замінюють : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Оксана Володимирівна Горбач. К., 2006. - 215 с. 5. Про схвалення Концепції Державної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки: Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2005 р. № 503 // Урядовий кур’єр. – 2005. – 11 грудня. 6. Тлумачний словник української мови. / Укладачі Ковальова Т.В., Коврига Л.П. – Харків: Синтекс, 2005. – 672 с. 7. Чернецький О.Л. Правове регулювання адміністративної відповідальності неповнолітніх в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Харківський національний університет внутрішніх справ, Україна, Харків. - 2008. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: [http://studrada.com.ua/ content/список-використаних-джерел-129]. 52

Відповідальність уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб при виведенні неплатоспроможного банку з ринку Неваленна Ірина Сергіївна, магістрант ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ», м. Суми Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі по тексту – уповноважена особа) – працівник, який на підставі рішення Виконавчої Дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі по тексту – Фонду) приступає до виконання свої повноважень щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку. Уповноважена особа є штатним працівником Фонду, і після призначення його на тимчасову адміністрацію чи ліквідацію банку набуває повноважень на управління юридичною особою –

банком. Це означає, що дії уповноваженої

особи тим чи іншим чином будуть впливати на фінансове становище банку. На підставі такого особливого статусу уповноваженої особи постає питання відповідальності за належність виконання повноважень та відповідність їх планові

врегулювання,

затвердженому

для

виведення

конкретного

неплатоспроможного банку з ринку. Аналізуючи правовий статус уповноваженої особи, а саме положення про те, що вона є штатним працівником Фонду [2], можемо зробити висновок, що ця особа за наявності достатніх підстав може притягатися до відповідальності за перевищення службових повноважень, або зловживання службовим становищем. Але

специфіка

діяльності

уповноваженої

особи

потребує

додаткового

врегулювання питання фінансової відповідальності такої особи. Положення п.17 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про страхування» встановлює страхування

фінансової

відповідальності,

життя

здоров'я

тимчасового

адміністратора, ліквідатора фінансової установи (для банків - уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб), членів виконавчої дирекції та адміністративної ради Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та працівників центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику,

які визначені ним для вирішення питань щодо участі держави у капіталізації банку, обов’язковим видом страхування в Україні [3]. У Законі України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» також є вимога,

що

фінансова

відповідальність

уповноваженої

особи

має

бути

застрахована [2]. Виконавча Дирекція Фонду затвердила Положення про порядок відбору страховиків при виведенні неплатоспроможного банку з ринку, згідно з яким, страхування відповідальності здійснюється за рахунок Фонду. Відповідно

до

цього

Положення

страхуванню

підлягає

фінансова

відповідальність, у тому числі за шкоду, заподіяну внаслідок професійної помилки посадових осіб Фонду, відповідно до переліку, визначеного у пункті 1.5 цього Положення [5]. Страхувальником за договорами страхування є Фонд. Застрахованими особами за договорами страхування є: члени адміністративної ради Фонду, члени виконавчої дирекції Фонду, уповноважені особи Фонду. Строком страхування є рік, 6 місяців або строк виконання особами повноважень. Договори страхування від імені Фонду підписуються директором - розпорядником Фонду або визначеною ним особою та скріплюються печаткою Фонду. У п.1.6. глави 1 розділу ІІІ Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку [4] та в пункті 1.7. Положення про порядок відбору страховиків при виведенні неплатоспроможного банку з ринку [5] використовується таке поняття як «професійна помилка», визначення якого не наводиться в жодному із нормативно-правових актів, що регулюють виведення неплатоспроможного банку з ринку. Порівнюючи норми, що регулюють питання страхування фінансової відповідальності уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб при виведенні неплатоспроможного банку з ринку та норми, що регулюють питання страхування відповідальності арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) при відновленні платоспроможності боржника або визнанні його банкрутом, на підставі ст.110 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [1], можемо зробити висновок, що положення останнього нормативно-правового акту 54

є більш повними за своїм змістом. Зокрема в ст. 110 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мінімальний розмір щорічної страхової суми. Але ні в нормативно-правових актах з питань відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом, ні з питань виведення неплатоспроможного банку з ринку не визначено поняття «професійна помилка», а також типових форм договорів про страхування [6]. Шкода, заподіяна внаслідок професійної помилки осіб, відшкодовується безпосередньо Фондом на підставі рішення суду, у тому числі у випадку, якщо розмір заподіяної шкоди перевищує розмір страхового покриття. Тобто, порядок відшкодування можливої шкоди в нормативно-правових актах Фонду врегульований, але відповідальність безпосередньо уповноваженої особи Фонду при виведенні неплатоспроможного банку з ринку, за нанесення своїми діями чи бездіяльністю шкоди, не передбачена. Вважаємо, що відповідальність уповноваженої особи Фонду має бути нормативно уточнена, а саме, така особа має бути негайно відсторонена від виконання повноважень від імені Фонду, а новим рішенням Фонду призначена уповноважена особа з числа інших працівників. На підставі вище викладеного вважаємо за необхідне уточнити положення нормативно-правових

актів

Фонду

щодо

фінансової

відповідальності

уповноваженої особи при виконанні своїх повноважень, а також здійснити прийняття Виконавчою Дирекцією Фонду здійснення заходів щодо

положення, яке б регулювало

допущених професійних помилок уповноваженими

особами Фонду, або включити такі норми до Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку. Використані джерела: 1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: станом на 11.08.2013р., № 4212-VI // Відомості Верховної Ради України – 2011. – № 32-33. – Ст. 413. 2. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»: станом на 04.11.2012 р., № 4452-VI // Відомості Верховної Ради України – 2012. – № 50. – Ст. 564. 55

3. Закон України «Про страхування»: станом на 11.18.2013 р., № 85/96-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1996. – № 18. – Ст. 78. 4. Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку: станом на 05.07.2012 // Фонд гарант.вкладів фізич.осіб; Рішення. – № 2. 5. Положення про порядок відбору страховиків та порядок відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок професійної помилки посадової особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб // Фонд гарант.вкладів фізич.осіб; Рішення. – № 13. 6. Куделя М.О. Страхування професійних ризиків арбітражного керуючого. [Електронний ресурс]/ М.О. Куделя // Режим доступу: http://aam.net.ua/view_post.php?article=strahuvannya-profesіinyh-ryzykіvarbіtrajnogo-keruyuchogo

Банківське регулювання та нагляд, як превентивні заходи неплатоспроможності банків Нерозя Аліна Костянтинівна, студентка НЮУ імені Ярослава Мудрого Ефективне функціонування механізму держави залежить від стабільності та надійності банківської системи. Від становища банківської системи залежить стабільність національної грошової одиниці й безумовно її курс до іноземних валют. На сьогодні, більшість банків перебувають у центрі кризових та складно прогнозованих явищ, які пов’язані з неможливістю своєчасного та повного виконання банками своїх зобов’язань, що в свою чергу призводить до неплатоспроможності [8, с.5]. Неплатоспроможність – це невиконання протягом одного місяця законних вимог кредиторів; зменшення розміру власних коштів до суми, що становить менше 1/3 суми, встановленої Національним банком України як мінімально необхідної [8,с.7]. Причинами неплатоспроможності зазвичай слугують: брак власних джерел фінансування, інфляційні процеси, низька оборотність оборотних коштів, не виважена податкова політика, значне відволікання коштів у дебіторську заборгованість й у надлишкові виробничі запаси. Проблема неплатоспроможності посідає досить значне місце в процесі формування ринкових відносин, без яких неможливі розвиток національної економіки країни та підвищення рівня життя населення [1]. Дана проблема має високий ступінь наукового дослідження, оскільки висвітлюється у роботах багатьох науковців: Ю. Г. Собчука, О.Д.Данілова, В.Д.Чернадчука, О.П, Орлюка, тощо. Також сформований великий масив нормативно-правових актів, що регулюють відносини неплатоспроможності банків. Відносини неплатоспроможності банків тісно пов’язані з реалізацією Національним банком України функцій банківського регулювання та нагляду. Банківське регулювання запобігає кризовим ситуаціям у банках. Відповідно до п.8 ст.7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України виконує функції банківського регулювання та нагляду. Під банківським регулюванням відповідно до ст.1розуміють одну з функцій НБУ, яка грунтується 57

на створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи діяльності, порядок здійснення нагляду та відповідальність за порушення законодавства. Відповідно до ст.55 цього ж закону банківське регулювання та банківський нагляд мають єдину мету – безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників та кредиторів [4]. Основою для регулювання банківських відносин є публічно-правові норми. Вони підтримують публічний фінансовий інтерес держави

та регламентують

організацію грошового обігу в державі. Всі відносини, що виникають при регулюванні емісійної діяльності НБУ, організації банківської системи, здійсненні банківського регулювання та нагляду, застосуванні заходів впливу - регулюються методами владних приписів [2, c.227]. Усе це зумовлює необхідність об’єднати відносини, які регулюються фінансово-правовими нормами, у фінансовоправовий інститут регулювання банківської діяльності, не торкаючись у цілому великої кількості відносин, що регулюються нормами інших галузей права. У частині 1 ст.66 Закону України про банки та банківську діяльність» визначено п’ять видів адміністративної форми регулювання діяльності банків, серед яких [3]: 1)

реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

нагляд за діяльністю банків;

надання рекомендацій щодо діяльності банків.

Поряд із адміністративною формою регулювання існує ще й індикативна, яка визначає норми обов’язкових резервів для банків; встановлює норми відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій; рефінансує банки; управляє золотовалютними резервами, інтервенціями, операціями з цінними паперами на відкритому ринку; а також контроль імпорту та експорту капіталу [6, с.81]. Банківський нагляд – це система контролю та активних упорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками й іншими особами, відповідно до яких НБУ здійснює наглядову діяльність, законодавства України та 58

встановлених нормативів із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників [7, с.258]. Його мета визначена в ст. 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність»: це стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи iноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осiб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності. Банківська діяльність включає як статичну, так i динамічну мету. Статична мета полягає у консервації фінансового стану банку, збереженні досягнутого рівня стабільності та платоспроможності. Динамічна мета передбачає опосередкування безперервного процесу правового вдосконалення реформування та розвитку банківських операцій [5, с.256]. Отже, банківський нагляд та регулювання виконують важливі превентивнi функції,

що

контролюють

діяльність

банків

та

запобігають

появі

неплатоспроможності. Зокрема ці регулятивні заходи спрямовані на уникнення банкрутства. Вони здійснюються органами, які мають нормотворчі функції, насамперед це парламент, а також НБУ. Для того щоб запобігти кризовим ситуаціям в економіці держави, а також запобігти ліквідації банків через їх неплатоспроможність, потрібно посилити державні втручання у банківський сектор, створити систему місцевих органів для контролю та нагляду. Список використаної літератури: 1. Данілов О.Д. «Фінанси підприємств у запитаннях і відповідях», Тема 11. «Оцінка фінансово-майнового стану, ліквідності і платоспроможності»; 2011р., [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/15310728/finansi/otsinka_finansovomaynovogo_stanu_likvidnosti_platospromozhnosti 2. Латковська Т.А. Фінансово-правові питання формування центральних та державних банків в Україні, країнах центральноєвропейської та англосаксонської систем права. – О., 2007. – 672 с. 8

3. «Про банки і банківську діяльність» Закон України від 11.10.2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T002121.html 4. «Про Національний банк України» від 11.10.2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/679-14 5. Савченко Л.А. Правові основи фінансового контролю.- К.; 2008. – 504с. 6. Собчук Ю. «Деякі аспекти реалізації функцій банківського регулювання та нагляду у відносинах неплатоспроможності банків» Підприємництво, господарство і право №8 201.— 78-81с. 7. Фінансовий словник /А.Г.Загородній, Г.Л.Вознюк, Т.С.Смовженко. – К.;Л.,2002. — 556с. 8. Чернадчук В.Д. Правове регулювання неплатоспроможності банків. Навчальний посібник. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2007. — 280с.

Визначення принципів юрисдикції в кримінальному праві Потяк Вікторія, студентка 4 курс, ДВНЗ Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника Міжнародна кримінальна юрисдикція порівняно нове правове явище в системі кримінального правосуддя, яка складалася століттями. В основі ідеї міжнародної кримінальної юрисдикції лежить споконвічне прагнення людства до миру та справедливості.[1] Дослідження юрисдикції міжнародних кримінальних судів і трибуналів набуває вагомого наукового й практичного значення. В українській юридичній науці важливі аспекти міжнародно-правової кримінальної юрисдикції та боротьби з міжнародними злочинами розглядали у своїх працях В. Антипенко, В. Базов, М. Буроменський, В. Буткевич, С. Вихрист, О. Касинюк, С. Ківалов, Д. Кулеба, Н. Зелінська, А. Маєвська, В. Маля- ренко, А. Мацко, С. Морозов, М. Пашковський, В. Пилипенко, М. Селівон, В. Семенов, Т. Сироїд та інші вчені.[1] Стає дедалі очевидно, що внутрішньодержавні судові системи не завжди здатні адекватно реагувати на злочини, що несуть реальну небезпеку людській цивілізації. Культура безкарності продовжує стимулювати подальше розширення масштабів насильства й зростання злочинності. Одним із важливих способів боротьби з безкарністю є створення системи міжнародної кримінальної юстиції, яка має базуватися на принципах міжнародної кримінальної юрисдикції. Загальне правило полягає в тому, що держава здійснює повну юрисдикцію в межах своєї території

обмежену

межах

спеціальної

економічної

зони

моря

континентального шельфу, а також у відношенні своїх громадян за кордоном.[2] Юрисдикція-елемент суверенітету. Юрисдикція, 3 типи: Законодавча - здатність прописувати закони. Закони можуть застосовуватися за кордоном - на судах. Не можете порушують суверенітет інших держав. Принцип територіальності, активної і пасивної особистості, принципу захисту, принцип представництва, універсальної юрисдикції. Судові (суден) / судова юрисдикція – здатність для розгляду. Винесення судового рішення з посиланням на національних кримінальних законів.[2] 61

Основними

принципами

юрисдикції

кримінальному

праві

є:

територіальність, універсальність, пасивна особа, активна особа, принцип представництва, конфлікту юрисдикцій. Територіальним принципом - юрисдикцію щодо поведінки, яке має місце в межах територіальних кордонів держави. Національні держави - компетентні прописувати закони і переслідувати в цілому або в частині всіх злочинів, скоєних на їх території. Суверенітет - виносити рішення і дотримання законів на території. " територіальність" принцип - злочини відбуваються повністю за межами територіальних кордонів держави суду, але дія яких або результат відбувається в цій державі. Приклад: підсудний стріляє з пістолета в Італії поранивши людини у Франції, і потерпілий їде до Швейцарії - місце дії або місця результаті. Французький прецедентне право виступає в місці результату.[2] Юрисдикція,

здійснювана

межах

державної

території,

іменується

територіальної. В її основі лежить територіальний принцип. Юрисдикція, що здійснюється за межами території, називається екстратериторіальні. В її основі лежить персональний принцип, в силу якого держава має право зобов'язати своїх громадян за кордоном дотримувати свої закони, але не може застосовувати заходи примусу. Персональний принцип все частіше поширюється державами і на осіб без громадянства, які постійно проживають на їхній території.[3] Існує також принцип захисту або безпеки, який покликаний забезпечити захист істотних інтересів держави та її громадян відзлочинних діянь, що здійснюються за кордоном. У таких випадках держава має право притягнути до кримінальної відповідальності будь-яка особа незалежно від місця скоєння злочину, зрозуміло, за умови, що така особа виявиться в сфері його повної юрисдикції. Принцип захисту отримує все більш широке поширення в законодавстві і судовій практиці держав. Наприклад при передачі також діє принцип взаємного визнання судових рішень. Тобто судове рішення держави, яка вимагає від іншої держави - учасниці Європейського Союзу арешту і передачі особи, повинно бути визнано та виконано цією державою настільки швидко, наскільки це можливо. [4] 62

Відповідно до принципу спеціальності видана особа не може бути переслідувана у кримінальному порядку, підлягати покаранню за які-небудь інші злочини, крім тих, які обумовили видачу. Іноді для позначення даного правила використовують терміни «спеціалізація», «конкретність», що, однак, не тягне яких-небудь змін самого поняття. Однією з основних функцій принципу спеціальності є функція захисту прав особи, залученої до екстрадиційної процедури, обмеженні її переслідування лише тим діянням, яке дозволило запитуваній державі прийняти позитивне рішення про екстрадицію, так як будьякий вихід за межі діянь, передбачених екстрадиційним запитом, може істотно погіршити положення особи. Традиційне обґрунтування правила спеціалізації заключається у необхідності захисту державного суверенітету. В основі правила спеціалізації лежить той факт, що видача є договірною угодою між державами.[4] М. Щульц вказує, що принцип спеціалізації передбачає три обмеження, які впливають на повноваження держав у питанні переслідування виданої особи: заборона переслідувати у кримінальному порядку за злочин, не передбачений у запиті про видачу; заборона передавати видану особу третій державі; заборона позбавляти всіма іншими способами особисту свободу виданої особи за діяння, що передували видачі. Нарешті, існує принцип універсальності, що

передбачає можливість

поширення кримінальної юрисдикції держави на діяння, визнані злочинними міжнародним правом, незалежно від громадянства вчинила їх особи та місця вчинення. У минулому він охоплював лише піратство і работоргівлю, нині поширює свою дію і на ряд злочинів за загальним міжнародним правом. Принцип прапора - застосовність кримінального права до злочинів, скоєних на борту кораблів, літаків, що плаває під прапором кримінального переслідування держави. Конкуруючі претензії - територіальна юрисдикція і прапор юрисдикції не правило для вирішення юрисдикційного конфлікту. Пасивний принцип особистості - юрисдикцію щодо злочинів, жертвами яких є громадяни держави суду.Державна практика - або принцип застосуємо до всіх злочинів, або найсерйозніших.[4] 63

«Принцип Представництво» - держава може здійснювати екстериторіальну юрисдикцію, де він, як вважається, діючи для іншої держави, який більш безпосередню участь, за умови, що при дотриманні певних умов: 1. запит від іншої держави взяти на себе кримінальну справу; 2. відмова від запиту про екстрадицію з іншої держави і його готовність для кримінального переслідування і підтвердження з іншої держави, що він не буде просити екстрадицію. Універсальність принцип - юрисдикція на будь-якому форумі , який отримує юрисдикцію щодо особи або особи, яка вчинила певні злочини вважаються особливо огидним або шкідливими для людства (огидні або шкідліві для людства).[3] Щодо територіального принципу Цей принцип, більше за будь-який інший, є проявом суверенітету, усі держави твердо дотримуються територіальної юрисдикції, заснованої на принципі суверенної рівності держав. Територіальна юрисдикція застосовується до всіх осіб – громадян та іноземців. Іноді злочин чиниться в одній державі, а його наслідки настають в іншій. У такому разі територіальну юрисдикцію мають обидві держави. Держава, на території якої вчинено злочин, має юрисдикцію за суб’єктивним принципом, а держава, де вчинок завершений, користається юрисдикцією за об’єктивним принципом територіальності. [4] Отже, можна назвати такі традиційні принципи юрисдикції: Територіальний принцип;

Захисний

принцип;

Принцип

Національність

(громадянство

правопорушника); Універсальний принципу; Пасивний принцип особистості (принцип громадянства жертви); Принцип прапором; принцип «представництва».

1. 2. 3. 4.

Список використаних джерел: Електронний ресурс [http://www.info-pressa.com/article-1290.html] Електронний ресурс [http://pravodom.com/mzhnarodne/36/588-kriminalnayurisdikciya] Електронний ресурс [http://pidruchniki .ws/1016052046761/pravo/ ekstraditsiya_mizhnarodnomu_kriminalnomu_pravi] Електронний ресурс [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum./Nivif/2009_1/21.pdf] 5. International Criminal Court – http://www.icc-cpi.int/ 64

Удосконалення юридичної техніки в актах адміністративного процесуального законодавства України Радишевська Зоряна Михайлівна, Студентка 4 курсу Юридичного інституту ДВНЗ «Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника» Становлення в Україні правової держави вимагає належного розвитку системи законодавства країни, створення досконалих за формою і змістом законів. Найбільш впливовим та науково обґрунтованим правовим чинником для життєдіяльності підготовленого закону є дотримання вимог законодавчої техніки під час роботи над його проектом. Рівень розвитку законодавчої техніки значною мірою визначає ефективність впливу законодавства на політичне, економічне, соціальне і культурне життя. Прояви та причини неналежної якості нормативно-правових актів, шляхи їх вдосконалення завжди є об’єктом уваги науковців. Ще Шарль Монтеск’є зазначав про те, що склад їх повинен бути стислим та простим. Рішення прямі завжди доступніші для розуміння, ніж рішення вишукані. Істотна умова – щоб слова закону викликали у всіх людей одні й ті ж поняття[1, с.70 ]. Важливі теоретичні і практичні аспекти застосування юридичної техніки в цілому, та в адміністративному судочинстві, зокрема, досліджені в роботах таких вчених-правознавців

як:

Авер’янова

Вадима

Борисовича

«Кодекс

адміністративного судочинства в Україні: необхідність і шляхи усунення концептуально-понятійних вад»; Терлецької Інни Станіславівни «Актуальні питання законодавчої техніки в Україні»; Гетьмана Євгена Анатолієвича «Кодифікаційна техніка як різновид нормотворчої техніки»; Билі – Садаш Ірини Олександрівни «Нормотворча техніка як інструмент забезпечення системності законодавства». Чинним

КАСУ

чітко

не

врегульовано

питання

меж

підготовки

адміністративної справи до судового розгляду. Чітке уявлення меж стадії дозволяє відмежувати підготовку від інших структурних елементів адміністративного процесу, визначити обсяг процесуальних дій, що складають зміст цієї стадії та 65

строки, впродовж яких їх потрібно здійснити для досягнення найближчої процесуальної мети та виконання завдань підготовки, а також реалізації учасниками процесу своїх процесуальних прав та законних інтересів на відповідному етапі вирішення публічно-правового спору [2, с. 139]. Підготовка цивільних справ до судового розгляду починається з моменту відкриття провадження у справі й триває до початку судового розгляду в ній. З метою процесуального оформлення вказаних меж в ухвалі про відкриття провадження повинна бути вказівка про початок підготовки у справі. При цьому необхідність вказувати в зазначеному процесуальному документі про час і місце проведення попереднього судового засідання згідно з п. 4 ч. 4 ст. 122 ЦПК України є сумнівною. Оскільки, як було зазначено раніше, попереднє судове засідання є не єдиною формою підготовки [3]. Закінчується стадія підготовки не в момент постановлення ухвали про призначення справи до судового розгляду, а у визначений в ній час початку судового засідання у справі. Таким чином, зміст ст. ст. 122, 156 ЦПК фактично не відображає меж стадії підготовки, тому потребує уточнення. Зокрема, доцільно викласти в новій в ч. 4 ст. 110 КАСУ [4]: «4. У разі відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та підготовку справи до судового розгляду, в якій зазначаються: 1)

найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив

провадження у справі, номер справи; 2)

ким і до кого пред'явлено позов;

зміст позовних вимог;

початок підготовки справи до розгляду;

пропозиція

відповідачу

подати

зазначений

строк

письмові

заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються; 6)

час і місце попереднього судового засідання (якщо його проведення

можливе щодо відповідної категорії справ)». 66

У ч. 2 статті 2 КАСУ зазначається «інший порядок судового провадження», а в ч. 2 статті 4 в аналогічному контексті згадується «інший порядок судового вирішення». У статті 3 «Визначення понять» п.1 ознаку суб’єкта владних повноважень визначає так: «який здійснює владні управлінські функції», а в п.8 такою ж самою ознакою визначає: «при здійсненні ним владних управлінських функцій», що аж ніяк не одне й те саме [4]. Недосконалою є дефініція письмове провадження. Так, згідно із п. 10 ст. 3 КАСУ письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом. Слід звернути увагу на те, що розгляд адміністративної справи в порядку письмового провадження можливий і при перегляді судових рішень ВСУ, що передбачено п. 2 ч. 2 ст. 240-1 КАСУ. Тому з огляду на це вбачається доцільним запропоноване законодавцем визначення доповнити словами та перегляді судових рішень ВСУ. Виходячи з унормованого КАС поняття справи адміністративної юрисдикції виникає несподіване запитання: чи вичерпується обсяг компетенції (повноважень) адміністративних судів положеннями тільки цього Кодексу? Адже, всупереч припису статті 1 КАС: «Кодекс адміністративного судочинства України визначає повноваження

адміністративних

судів

щодо

розгляду

адміністративної

юрисдикції…», - ч. 2 ст. 4 КАС вказує, що «юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення». Зрозуміло, що всі публічноправові спори – це набагато ширше коло таких спорів, ніж ті, в яких однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції. Отже, виходить, що справжня компетенція адміністративних судів значно ширше виходить за межі як визначеного кодексу, так і завдань адміністративного судочинства, задекларованих у ч. 1 ст. 2 КАС [5, с. 169]. 67

Аналізуючи КАСУ, варто звернути увагу на те, що Кодекс в низці статей, зокрема в ст. 110, 111, 115, 139 та інших використовує слово справа. Хоча якщо звернути увагу на п. 1 ч. 1 ст. 3 КАСУ справа

адміністративної юрисдикції (далі

- адміністративна справа). Тому, доцільно формулювання норми і зазначити замість словосполучення адміністративна справа – справа. Досить негативним явищем з точки зору юридичної техніки є дублювання норм у КАСУ. Так,: ч. 12 ст. 176 КАСУ - Повноваження суду, встановлені статтею 117 цього Кодексу, не можуть бути застосовані судами щодо спорів, які стосуються призначення, підготовки і проведення виборів Президента України. ч. 6 ст. 117 КАСУ - Повноваження суду, встановлені цією статтею, не можуть бути застосовані судами щодо спорів, які стосуються призначення, підготовки і проведення виборів. Ч. 10 ст. 176 КАСУ збыгаэться з ч. 11 ст 172 КАСУ, проте ця норма быльш детально описуэ те , що зазначаэться у ч. 10 ст. 176. До прикладу: ч. 10 ст. 176 КАСУ - Суд розглядає та вирішує адміністративні справи за скаргами, поданими на вчинені порушення з моменту припинення голосування на виборчих дільницях, протягом двох днів після дня голосування. ч. 11 ст. 172 КАСУ - Суд вирішує адміністративні справи, визначені цією статтею, у дводенний строк після надходження позовної заяви. Адміністративні справи за позовними заявами, що надійшли до дня голосування, вирішуються судом у дводенний строк, але не пізніше ніж за дві години до початку голосування. Адміністративні справи за позовними заявами, що надійшли у день голосування вирішуються судом до закінчення голосування. Адміністративні справи за позовними заявами, що надійшли у день голосування, але після закінчення

голосування,

вирішуються

судом

дводенний

строк

після

надходження позовної заяви [6, с.12]. Проблеми юридичної техніки є найважливішими для кожної національної юридичної науки. Будучи одним із центральних ланок буття права, юридична техніка сприяє не тільки виділенню конкретної правової галузі, а й інтеграції їх розвитку, що визначається потребами розвитку базових концепцій теоретичного 68

правознавства. Звідси випливає необхідність сучасного врахування специфіки юридично-технологічних прийомів у різних галузях права, оскільки цілком очевидні неоднакові об’єкти і методи галузевого правового регулювання [7, с. 646]. Удосконалення якості юридичної техніки, розробка нових концептуальних підходів до закону й аналогії права – стратегічні завдання для українського правознавства в сфері юридичної техніки. Однак якщо в загально правовому ракурсі питання юридичної техніки незмінно привертають до себе постійну і пильну увагу дослідників, то проблеми бутя техніко-юридичного інструментарію в конкретних галузях права залишаються вивченими мало. Така диспропорція, в кінцевому підсумку, шкідлива для всієї правової інфраструктури. Порушення правил законодавчої техніки при використанні юридичної техніки в КАСУ призводить до порушення прав і свобод громадян, однозначного тлумачення норм адміністративного-процесуального нормотворчої

техніки

неминуче

законодавства. породжує

Відступ

техніко-юридичні

від

правил

помилки

нормативно-правових актах України, призводить до виникнення нечітких правових положень, прогалин, суперечностей у застосуванні норм Кодексу адміністративного судочинства України. В даному аспекті, варто згадати слова Дмитра Михайловича Гродзинського, котрий зазначав: «Чим закон технічно краще викладений, тим менше викликає він ускладнень при застосуванні, і, отже, тим менше сил і енергії буде витрачено на різного роду тлумачення, роз’яснення і вказівки, викликані неясністю юридичних міркувань та дій. Юридична логіка повинна обов’язково адаптуватись до потреб реальності та водночас зберігати вимоги раціональності». Список використаної літератури: 1. Дзюбенко О. Види юридичної техніки / О. Дзюбенко // Держава і право: збірник наукових праць. – 2009. – № 43. – С. 69–73 2. Гетьман Є.А. Кодифікаційна техніка як різновид нормотворчої техніки / Державне будівництво та місцеве самоврядування. – 2009.- №17, с. 130-142 3. .Цивільно – процесуальний кодекс України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 69

4. Кодекс адміністративного судочинства України. Закон від 06.07.2005 № 2747-IV (Редакція станом на 18.01.2013). [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2747-15 5. Ковальський В.С. Правотворчість: теоретичні та логічні засади / В.С. Ковальський, І.П. Козінцев. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – с. 192 6. Авер’янов В. Б. Кодекс адміністративного судочинства України: необхідність і шляхи усунення концептуальних-понятійних вад // Право України, 2006, №3, с.7-12 7. Ющик О.І. Юридична техніка: проблеми визначення поняття/ О.І. Ющик// Парламентаризм в Україні: теорія та практика. – К., 2001. – С. 645-648

Порушення норм міжнародного права під час громадянської війни в Сирії Хім Марія Кімсанівна, студентка Національного університету «Львівська політехніка» Громадянська війна в Сирії за досить короткий проміжок часу стала «лідером» за своєю жорстокістю, кровопролитністю, обсягом понесених втрат та кількістю злочинів, скоєних проти мирного населення. Сьогодні, міжнародна спільнота стурбована подіями в САР, тому як і держави, так і міжнародні організації намагаються знайти винних, і запобігти подальшій ескалації конфлікту. Відповідно до характеру збройного конфлікту – міждержавного чи внутрішнього – застосовують різні норми права. Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р. міжнародними визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Збройні конфлікти бувають двох видів: міждержавні і внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на конфлікти з іноземним військовим втручанням і конфлікти без такого втручання. [4] Сьогодні Збройний конфлікт в Сирії між повстанцями та центральним урядом є внутрішнім конфліктом неміжнародного характеру. Вперше методи ведення вoєнних дій були задекларовані в Гаазьких конвенціях 1899- 1907 рр і Женевських конвенціях 1949р., котрі покликані регулювати дії держав, що захищають свої інтереси шляхом застосування сили та агресії. «Право Гааги» складається з низки обмежень, які пов’язані з війною і насильством, а «право Женеви» зосереджене на допомозі жервам війни. [7, с 23] З часом у світі склалися певні звичаї та норми врегулювання збройних конфліктів. Шляхи правового врегулювання таких конфліктів за короткий час урізноманітнилися, але всі вони були побудовані на конкретних принципах: - гуманізація збройних конфліктів; - обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни; 71

- міжнародно-правовий захист жертв війни; - охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; - захист інтересів нейтральних держав; - сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку з повагою до людини; - заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни - знищення або ослаблення його воєнної могутності та ін. [3] Вагомим внеском у регулювання збройних конфліктів було прийняття двох Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій 1949 р. Протокол I окреслює права жeртв міжнародних збройних конфліктів, а Протокол IІ – захищає права жертв збройних конфліктів немiжнародного характеру. Додатковий Протокол II є першим реально чинним юридичним документом, в якому закріплені основні гарантії, що передбачають нормальне поводження з особами, позбавленими волі, а також судові гарантії, що належать до невід’ємних прав людини, звичаєвий характер яких визнається і виконання яких потрібно дотримуватися навіть у тих випадках, коли не застосовуються положення цього Протоколу або коли його застосування оспорюється. Слідкуючи за ходом подій в Сирії, можна побачити численні порушення загальновизнаних і законно закріплених принципів та норм. Вони принесли значну шкоду САР, а також іншим державам. Під час збройних конфліктів найбільша увага приділяється зброї масового ураження, котра веде до масового знищення населення на великих територіях, а при ядерному ударі і до значних руйнацій. Тому більшість держав світу відмовляються від таких методів ведення конфлікту, і застосовують санкції проти порушників, які цю зброю застосовують. Вперше зброя масового знищення офіційно була заборонена Женевським протоколом про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів 1925 р., котрий став важливим фактором у боротьбі проти зброї масового знищення. Цей багатосторонній міжнародний договір підписаний 37 державами. Сирія приєдналась до нього 22 листопада 1968р. 72

До того ж, Радою Безпеки ООН було прийнято низку резолюцій щодо ситуації на Близькому Сході, зокрема і щодо САР. Так, у резолюції 2118 (2013) сказано, що РБ ООН «відчуває крайнє обурення у зв'язку із застосуванням хімічної зброї 21 серпня 2013 в Ріф- Дамаску , згідно з висновком , зробленим в доповіді Місії , засуджуючи вбивство цивільного населення в результаті її застосування , підтверджуючи , що застосування хімічної зброї є серйозним порушенням міжнародного права , і підкреслюючи , що винні у будь-яких актах застосування хімічної зброї повинні нести за це відповідальність» [6] Також РБ ООН підтримує Рамковий документ, розроблений США та Росією 14 вересня 2013р. (S/2013/565) містить умову про те, що Сирія упродовж тижня повинна надати деталі щодо її складів зі зброєю. Напередодні стало відомо, що США та Росія домовились на двосторонніх переговорах, що Сирія має надати повний доступ інспекторам до хімічної зброї. Утилізація хімічної зброї має завершитись до середини 2014 року, вважають учасники переговорів. До 25 сeрпня 2013 р. зафiксoвано пoнaд чотирнадцять фaктiв застoсування хiмiчної збрoї. Офіційно, РБ ООН отримала 13 повідомлень про такі порушення. Це пoдiї в Хaн-eль-Aсалі 19 берeзня, Шeйх-Мaксуді 13 квiтня, Сaракeбі 29 квiтня, Гyті 21 сeрпня, Баххарії 22 серпня, Джобарі 24 серпня і Ашрафіє-Сахнаї 25 числa тогo ж місяця.[5] Ці факти стали остаточним підтвердженням використання хімічної зброї в ході громадянсько війни в САР. За словами активістів, від нападу на район Дамаска Гута загинули більше тисячі людей. [9] Барак Обама неодноразово наголошував, що будь-яке застосування хімічної зброї чи то урядом, чи то опозицією Сирії буде означати перехід «червоної межі», а отже призведе до застосування військових сил США проти САР. Всі ці випадки прaктичнo не довeдені, а отже «червона позначка» не перетиналася через наявність лише непрямих даних про використання хімічної зброї в Сирії, та і США зі своїми союзниками реально не були готові у військовий спосіб втрутитися в сирійський конфлікт. [10] 73

Усі міжнародні договори, в яких беруть участь усі зацікавлені у конфлікті держави, свідчать про те, міжнародне співтовариство не допустить, щоб внутрішній збройний конфлікт переріс у міжнародний (Туреччина й інші країни , що межують з САР не раз потерпали від шкоди, завданої подіями всередині республіки, і навіть неодноразово хотіли застосувати силу, як самозахист). 12 вересня 2013 в своєму повідомленні на ім'я Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй Сирійська Арабська Республіка повідомила його про свій намір застосовувати Конвенцію про заборону, розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення на тимчасовій основі. Ця Конвенція вже стала чинною для Сирії з 14 жовтня поточного року. Сирійський уряд вже почав співпрацю з ООН для знищення своєї хімічної зброї після того, як міжнародним інспекторам вдалося підтвердити факт її застосування під час сирійського конфлікту. Президент Сирії Башар Асад неодноразово наголошував на тому, що САР ліквідує всі запаси хімічної зброї без жодного втручання зі сторони міжнародної спільноти. Також він заявив про те, що Сирія готова передати хімічну зброю будьякій країні, яка готова її прийняти. Проте, міжнародна спільнота украй упереджено ставиться до нинішнього сирійського керівництва і особисто до президента країни Башара Асада. Сьогодні немає чіткої відповіді на запитання - як ліквідувати хімічну зброю, або як забезпечити гарантію її недоторканості. Така ситуація може призвести до екологічного лиха, і, водночас лиха для соціуму. Так як опозиційні війська мають підтримку Заходу і США, а уряд має численні військові та технічні запаси, передбачення фіналу громадянської війни зараз є неможливим. Але яким би не було завершення цих подій, і хто би не був їх винуватцем, шкоду громадянам вже принесено. Якщо САР не позбавиться зброї масового ураження - винних прийдеться карати. За час війни сирійська опозиція кілька разів заявляла про те, що президент Асад застосовує хімічну зброю. 74

У свою чергу, Сирійський уряд усі звинувачення у застосуванні зброї масового ураження відкидає. Незалежно перевірити ці дані поки неможливо. У британських військових, схоже, немає сумнівів стосовно того, хто здійснив хімічну атаку в Сирії. Колишній командувач британського об'єднаного хімічного, біологічного та радіологічного полку Хаміш де Бреттон-Ґордон заявив, що з огляду на кількість нервово-паралітичного газу та тактику його застосування, неважко визначити, що тільки правлячий режим може мати такі великі запаси отруйних речовин. Усе вказує на добре сплановану операцію, починаючи зі звичайного бомбардування, щоб вибити вікна і двері і дати доступ газу, а потім запустити десь із 20 ракет з газом. [2] "За нашою оцінкою, хімічна зброя в Сирії, швидше за все, застосовувалася чинним режимом", - заявив журналістам представник МЗС Великобританії, зазначивши, що саме "Асад створив запаси такої зброї, а також (саме він) здійснює охорону (даної зброї) і контроль над зазначеними підрозділами". [1] За поданням РБ ООН покарати винних і розібратися в цій складній ситуації зможе міжнародний кримінальний суд — є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що

викликають

стурбованість

міжнародного

співтовариства.

Сирія

не

приєдналася до Римського статуту МКС, тому він не має права здійснювати юрисдикцію щодо порушень, які відбулися в ході громадянської війни. У випадку, якщо влада Сирії не зможе встановити відповідальних за ці злочини самостійно, міжнародне співтовариство повинно наполягати на передачі справи на розгляд Міжнародного кримінального суду згідно з пунктом 3, статті 12, котрий гласить, що «, що «за необхідності визнання юрисдикції державою, яка не є учасницею цього Статуту, ця держава може за допомогою заяви, представленої секретарю , визнати здійснення Судом юрисдикції щодо даного злочину. що визнає держава. Співпрацювати з Судом держава може без будь-яких затримок або виключень.»[8] Юрисдикція Суду обмежується серйозними злочинами, що викликають заклопотаність всього міжнародного співтовариства. 75

Пунктом 2-e статті 8 застосовується до злочинів не міжнародного характеру у випадку: умисного вбивства; тортур або нелюдського поводження, включаючи біологічні експерименти; умисного заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень або шкоди здоров'ю; інших серйозних порушень законів і звичаїв , застосовних у збройних конфліктах не міжнародного характеру у встановлених рамках міжнародного права , а саме одне з таких діянь, як

умисне

нанесення ударів по цивільному населенню як такому, а також умисний напад на окремих цивільних осіб , які не беруть безпосередньої участі у військових діях; умисне нанесення ударів по будівлях, матеріалах, медичних установах і транспортних засобах , а також персоналу , що використовуює у відповідності з міжнародним правом відмітні емблеми , передбачені Женевськими конвенціями. Зазначені злочини не мають жодного строку давності, і рано чи пізно (після врегулювання збройного конфлікту) відповідальність повинна бути встановлена. Суд може призначити покарання винним у вигляді довічного позбавлення волі урядових осіб, позбавлення волі на строк до тридцяти років, штраф, а також конфіскації майна, доходів та активів, отриманих внаслідок вчиненого злочину. Сьогодні міжнародне співтовариство шукає найбільш гуманні шляхи вирішення проблеми. Відсутність консенсусу серед держав і міжнародних організацій є перешкодою для застосування більш жорстких санкцій, які б змусили САР підкорюватися постановам РБ ООН. Список використаних джерел та літератури: 1. Британська влада знайшла нові докази застосування в Сирії хімічної зброї [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://dt.ua/WORLD/britanska-vladaznayshla-novi-dokazi-zastosuvannya-v-siriyi-himichnoyi-zbroyi-123115_.html 2. Європейська преса: скепсис щодо Сирії росте [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/press_review/2013/08/130826_press_monday_sy ria_it.shtml 1. Міжнародне право в період збройних конфліктів — галузь міжнародного права [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://slv.com.ua/bookz/166/5082.html 2. Ніколайчук М. І. Збройні конфлікти та способи їх вирішення воєнною організацією держави [Електронний ресурс] / М.І Ніколайчук// Режим доступу: http://nadpsu.edu.ua/files/2008_VT.pdf 76

3. ООН розслідуватиме сім інцидентів, пов'язаних із застосуванням хімічної зброї в Сирії [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.unian.ua/news/597258-oon-rozsliduvatime-sim-intsidentivpovyazanih-iz-zastosuvannyam-himichnoji-zbroji-v-siriji.html 4. Резолюція S/res/2118 РБ ООН щодо ситуації на Близькому сході від 27.09.2013 р. 5. Репецький В. М., Лисик В. М. Міжнародне гуманітарне право: Підручник. – К. Знання, 2007. – 467 с. 6. Римський статут міжнародного кримінального суду за ред. 1998 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_588 7. Хімічна зброя: ООН закликає розслідувати інцидент у Дамаску [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2013/08/130823_syria_upd_ko.shtml 8. Хімічне роззброєння Сирії: проблеми і перспективи. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/guests/himicheskoe-razoruzheniesirii1/

Врачебные ошибки и уголовная ответственность медицинских работников Гильфанова Альбина Шамилевна, ст. преподаватель, кафедра экономического права, КНИТУ-КАИ г. Казань В настоящее время в Российской Федерации не ведется официальной статистики по проблеме врачебных ошибок. Однако случаи врачебных ошибок в нашей стране участились. Важным вопросом,

который требует особого

разрешения, является уголовная ответственность медицинских работников за допущенные врачебные ошибки. На современном этапе развития медицины произошли большие изменения, позволяющие излечить многих пациентов с самыми тяжелыми диагнозами. Однако, работа врача без ошибок в лечении больного на сегодняшний день невозможна. Врачебные ошибки возникают при добросовестном своим

обязанностям.

таком

случае

нет

отношении врача к

необходимости

подозревать

медицинского работника в совершении преступления. Многообразие условий возникновения врачебных ошибок значительно затрудняют юридическую оценку ошибок медицинских работников. В уголовном и гражданском законодательстве Российской Федерации отсутствует термин «врачебные ошибки». Теоретики - юристы и сами врачи считают врачебной ошибкой добросовестное заблуждение врача, которое основывается на особом течении заболевания у пациента, а также возможно и при недостатке опыта медработника. Критериями врачебной ошибки являются: 1. добросовестное заблуждение медицинского работника; 2. отсутствие халатности в действиях врача; 3. отсутствие невнимательности и небрежности; 4. отсутствие непрофессионального подхода к лечению пациента. В теории все ошибки врачей можно подразделить на три группы: 1.Тактические ошибки, как правило, они возникают при ошибке выбора режима лечения. 78

2.Диагностические ошибки - возникают при ошибочном распознавании заболевания. 3.Лечебно-технические

ошибки

возникают

при

не

правильной

эксплуатации медицинской техники. Случаются ошибки в лабораторных и специальных методах исследования. В основе профессиональных преступлений медицинских работников лежит недобросовестность, проявляющаяся в халатном и врачебном невежестве. Профессиональным преступлением в медицинской деятельности признается умышленное или неосторожное совершение лицом медицинского персонала в нарушение своих профессиональных обязанностей общественно-опасного деяния, которое (реально могло причинить) вред здоровью человека или вызвало опасность для его жизни. В отношении вреда здоровью пациента при оказании медицинской помощи следует отметить, что он может быть как результатом прямого повреждающего воздействия медицинских манипуляций, так и заключаться в ухудшении уже имевшегося заболевания в результате ненадлежащей или несвоевременной медицинской помощи. Пациенты стали чаще обращаться в суд с исками к медучреждению. Однако

восстановление

здоровья

гражданина

моменту

судебного

разбирательства не освобождает причинителя вреда от гражданско-правовой ответственности и обязательства по возмещению вреда. Желательно выделить следующие случаи преступных деяний, связанных с нарушением профессиональных обязанностей персонала: 

небрежный уход и наблюдение за больным в отделениях;



недостаточное обследование;



недостаточная подготовка, а также небрежное выполнение операций и

других лечебных мероприятий; 

несвоевременная госпитализация или преждевременная выписка

больных из лечебных учреждений; 

небрежное применение лекарственных инструкций и правил. 79

Важнейшую разделительную черту в вопросе об уголовной ответственности следует проводить между врачебной ошибкой, которая правом признается простительной, и ошибкой, которая повлечет за собой уголовную ответственность врача. Грубые медицинские ошибки почти

всегда признаются преступной

небрежностью. Ошибки при проведении операции, такие, как удаление не того члена или проведение операции не тому пациенту, обычно считаются грубыми ошибками. Вся ответственность за то, чтобы проследить, что ни тампоны, ни какие-либо другие предметы не оставлены в теле пациента, лежит на хирурге, и он не имеет права перепоручать это медсестре. В ряде случаев в основе врачебной ошибки лежит какая-то субъективная причина, например, недостаточно опыта у врача, производящего операцию отсюда возникает необходимость персональной ответственности руководителей учреждений здравоохранения. В уголовных кодексах ряда стран предусмотрена специальная статья, которая рассматривает правонарушения медицинских работников в тех случаях, когда профессиональная деятельность ставит под непосредственную угрозу жизнь, телесную неприкосновенность или здоровье пациента. Учитывая специфику и сложность медицинской деятельности, важно наличие трех элементов для возникновения уголовной ответственности. Во-первых, действия врача должны быть признаны противоправными, на основании чего судебно-следственные органы предъявляют обвинение за ненадлежащее оказание медицинской помощи. Во-вторых, следует установить причинную связь между совершенным деянием и вредом, причиненным пациенту. На данный вопрос должна ответить судебно-медицинская экспертиза. Важно следить за тем, чтобы в экспертные комиссии не выходили за пределы

своей компетенции. В противном случае

заключение экспертной комиссии теряет доказательственную силу. Буквально несоответствие

"противоправность" результатов

означает

деятельности

нарушение

требованиям

нормы и

права,

позволениям,

содержащимся в нормах права. Противоправное поведение может выступать как в 80

активной форме, т.е. в виде действия, так и в пассивной - в виде бездействия. Применительно к субъектам, оказывающим медицинские услуги, наиболее удачными

представляются

следующие

формулировки

понятия

"противоправности": - совершение деяний, не отвечающих полностью или частично официальным требованиям, предписаниям, правилам; - наличие недостатка медицинской услуги, т.е. ее несоответствие стандарту, условиям договора или предъявляемым требованиям к качеству. Исходя из предложенных подходов, в судебном процессе не представляет затруднений сопоставить фактические обстоятельства дела с имеющимися официальными требованиями, предписаниями, правилами, а также со стандартом, условиями договора или обычно предъявляемыми требованиями к качеству данной конкретной медицинской услуги. Рассматривая

противоправность

как

основание

ответственности

медицинской сфере, следует подчеркнуть, что она выражается в наличии производственных, конструктивных или иных недостатков, которые являются следствием нарушений существующих требований, предъявляемых к качеству медицинской помощи. Противоправность может выражаться в предоставлении неполной или недостоверной информации об услуге. Причинная связь между противоправным действием (бездействием) и наступившим вредом является третьим обязательным условием наступления деликтной ответственности и выражается в том, что первое предшествует второму, первое порождает второе. Установление причинной связи в медицинском судебном процессе бывает довольно сложным и, как правило, ставится на разрешение экспертизы. В тоже время в ряде случаев причинная связь может быть установлена и без помощи эксперта. Одной

из

основных

задач

на

сегодняшний

день

остается

задача

регулирования при помощи правовых норм не врачебных ошибок как таковых, а вопросов ответственности медицинских работников за совершенные нарушения. К сожалению, в обществе зачастую бытует мнение о ненаказуемости за врачебные ошибки. Возможно, вполне обоснованно мнение многих специалистов 81

о давно назревшей необходимости считать врачебную ошибку категорией не медицинской, а юридической. Говоря

профилактике

врачебных

ошибок,

необходимо

создавать

специальные врачебные комиссии, которые могли бы вести грамотный анализ случаев врачебных ошибок в медицинских учреждениях и избирать направления для профилактических мер в области врачебных ошибок. Большая роль должна быть отведена разбирательству случаев врачебных ошибок в медицинских учреждениях между коллегами. Список использованной литературы: 1.

Шкаровская В. Диагноз: врачебная ошибка // Аиф №49-98-12-02. с .4-5

Суррогатное материнство Бембеева Гиляна Дорджиевна, Ивикова Булгун Бадмаевна, Юсурова Иляна Батаевна студентки 3 курса. напрвление «юриспруденция», Факультета управления и права, ФГБОУ ВПО Калмыцкого государственного университета Аштаев Юрий Сергеевич канд.полит.наук, доцент ФГБОУ ВПО Ростовского государственного университета путей сообщения Аштаева Саглар Сергеевна ассистент ФГБОУ ВПО Калмыцкого государственного университета Фундаментом современного информационного общества являются научные исследования, результаты интеллектуальной деятельности человека. Суррогатное материнство можно трактовать именно как продукт, главным фактором которого явилась интеллектуальная деятельность. Данный институт семейного права развивается в связи с достижениями и развитием науки, инновационных технологий и новшеств. Российская Федерация, как и ряд других стран,

законодательно

закрепляет

суррогатное

материнство

как

метод

вспомогательных репродуктивных технологий. Однако на сегодняшний день существует такая проблема как пробел в регулировании законодательства, регламентирующего этот институт семейного права. Суррогатное материнство представляет собой вынашивание и рождение ребенка (в том числе преждевременные роды) по договору, заключаемому между суррогатной

матерью

(женщиной,

вынашивающей

плод

после

переноса

донорского эмбриона) и потенциальными родителями, чьи половые клетки использовались для оплодотворения, либо одинокой женщины, для которых вынашивание и рождение ребенка невозможно по медицинским показаниям[2]. Данный институт в Российской Федерации регулируется нормами семейного права, но необходимо учитывать тот факт, что без применения норм гражданского законодательства договор между суррогатной матерью и биологическими родителями ребенка не может быть заключен и исполнен. Однако, комплекс этих

норм не решает в полной мере проблемы, возникающие при практическом применении такого способа рождения детей. Необходимо отметить, что, несмотря на существующие сложности данного процесса, суррогатное материнство с каждым годом приобретает все большую популярность в России. В действующем законодательстве закреплено: в качестве суррогатной матери может выступать женщина в возрасте от 20 до 35 лет, которая имеет не менее одного собственного ребенка. Она должна иметь медицинское заключение о надлежащем состоянии своего здоровья, а также, если она состоит в браке письменное согласие супруга. Согласно российскому законодательству стороной заказчика могут быть лица, как состоящие в зарегистрированном, так и в неофициальном браке. Одинокая

женщина

также

имеет

возможность

воспользоваться

услугой

суррогатного материнства. Одним из минусов при правовом регулировании вопросов суррогатного материнства является отсутствие строго регламентированных требований к заказчикам. В законе четко не определено, какие лица могут выступать в качестве биологических родителе, ведь на практике известны случаи, когда

в роли

таковых желают выступить граждане, материальный доход которых не позволит обеспечить нормальные условия для надлежащего воспитания и развития будущего ребенка. Также заказчиками потенциально могут быть лица с явно психическими

расстройствами,

так

как

законодатель

не

устанавливает

исчерпывающего перечня лиц, имеющих право воспользоваться данной услугой. В связи с

чем, центры экстракорпорального оплодотворения не имеют

исчерпывающих оснований для отказа таким лицам. На наш взгляд, данным способом «рождения детей» следует разрешить пользоваться только тем лицам, которые реально нуждаются в услугах суррогатного материнства. К примеру, молодая пара по каким-либо медицинским показаниям не может иметь детей, но для создания и

сохранения семьи

недостаточно лишь наличие детей. Для большинства родителей важно то, чтобы их будущие дети биологически «принадлежали» им. Другими словами, для них 84

важным фактором является генетическая связь между родителями и ребенком. Таким образом, можно сделать вывод о том, чтобы пользование услугами суррогатного материнства не стало традицией для всего общества, образцом, «примером подражания». Семейный кодекс Российской Федерации (п. 4 ст. 51) устанавливает, что лица, состоящие в браке между собой и давшие свое согласие в письменной форме на имплантацию эмбриона другой женщине в целях его вынашивания, могут быть записаны родителями ребенка только с согласия женщины, родившей ребенка (суррогатной матери). При этом она может подать в суд на восстановление в родительских правах позднее, если сочтёт нужным. То есть, суррогатная мать практически приравнивается к родительским правам, и родители-заказчики потенциально имеют риск случаев, когда ребенок не передается им согласно заключенному договору. В таком случае данный спор разрешается в суде. Правовая незащищенность родителей заключается в том, что в законодательстве ребенок не может выступать в качестве предмета договора, следовательно, не существует каких-либо правовых гарантий. При этом в Семейном Кодексе РФ установлено, что «супруги, давшие согласие на имплантацию эмбриона другой женщине, а также суррогатная мать (ч.2 п.4 ст.51 настоящего Кодекса) не вправе при оспаривании материнства и отцовства после совершения записи родителей в книге записей рождений ссылаться на эти обстоятельства» [2]. Данное

противоречие

говорит

том,

что,

по

сути,

участники

вспомогательных репродуктивных технологий не могут оспаривать материнство, в частности. Важным

элементом

вопросе

суррогатного

материнства

является

одноименный договор. Законодательно договора о суррогатном материнстве как отдельного

самостоятельного

договора

не

существует.

Это

значительно

усложняет ситуацию при регулировании проблем. Многие правоведы указывают на необходимость создания отдельного закона о суррогатном материнстве. Как отмечает, Константин Николаевич Свитнев, практикующий юрист и генеральный директор юридической компании: «Закон в России сейчас регулирует только 85

порядок регистрации «суррогатных» детей, обязательным условием которой является согласие самой суррогатной матери на внесение в книгу записей рождений родителями выношенного ею ребенка заказчиков суррогатной программы. При этом речь идет только о родителях, состоящих в браке. При регистрации «суррогатных» детей, родившихся у одиноких и не состоящих в браке родителей, приходится прибегать к аналогии закона. Вследствие этого страдают интересы всех сторон, вовлеченных в программу суррогатного материнства.

Нормы

прямого

действия,

регулирующие

всевозможные

конфликтные ситуации, попросту отсутствуют»[5, c. 52-59]. Так как суррогатное материнство явление достаточно новое для России, оно привлекает к изучению темы молодых специалистов. Например, С.П. Журавлева утверждает, что «данный закон (о суррогатном материнстве) должен включать различные особенности, условия по соблюдению конфиденциальности сведений, связанных с применением вспомогательных репродуктивных технологий, иные условия, вытекающие из существа обязательства»[6]. По мнению российских юристов в нашей стране к суррогатному материнству подходят с большей лояльностью. В отличие от иностранных государств суррогатное материнство запрещено или разрешено только на безвозмездной основе, тогда как в России разрешено пользоваться услугами суррогатных матерей различным категориям граждан. Тем не менее, несмотря на лояльность, правовые аспекты слабо выражены в нашем законодательстве. Нормы Семейного, Гражданского кодексов по многим вопросам имеют ряд противоречий Федеральному Закону «Об основах охраны здоровья граждан в РФ». Из-за противоречивых положений, в настоящее время суд применяет практику разрешения споров в пользу той матери, которая родила ребенка. И строгих гарантий, и правовой ответственности в отношении суррогатной матери все- таки не существует, несмотря на действующие на сегодняшний день нормы. Отсюда следует, что в Российской Федерации назревает вопрос о принятии отдельных регламентирующих нормативно-правовых актов, где раскрывались бы все аспекты, связанные с суррогатным материнством в целом. 86

1. 2.

3. 4.

5. 6. 7. 8.

Список использованной литературы: Семейный кодекс Российской Федерации от 29.12.1995 № 223-ФЗ (ред. от 25.11.2013) // Собрание законодательства РФ, 01.01.1996, № 1, ст. 16 Федеральный закон от 21.11.2011 № 323-ФЗ (ред. от 25.11.2013) «Об основах охраны здоровья граждан в Российской Федерации» // Российская газета, № 263, 23.11.2011 Борисова Т.Е. Суррогатное материнство в Российской Федерации. Проблемы теории и практики. Монография. – М.: Проспект; 2013 г. Королев Ю.А. Комментарий к Семейному кодексу Российской Федерации. - М.: Юридический Дом «Юстицинформ», 2003 г. - СПС Гарант Вспомогательные репродуктивные технологии: Правовые коллизии / Правовые вопросы в здравоохранении // Журнал: Выпуск № 5, 2011г С.П. Журавлева. Правовое регулирование договора о суррогатном материнстве в Российской Федерации / Научная работа,– М. 2011 г. Афанасьева И.В. Правовое регулирование суррогатного материнства. / Медицинское право: № 2, 2007 г. Айвар Л.К. Правовое положение суррогатного материнства в России. Пробелы законодательства. // Юридический мир, 2006, № 2.

Наукове видання «Актуальні питання сучасної юриспруденції – від теорії до практики». Збірник матеріалів Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 18 грудня 2013р.)

Підписано до друку Формат 60х84/16 Папір офсетний. Друк цифровий Зам. № Макет, комп’ю терна верстка – ТОВ «Яготинська друкарня » Віддруковано на ТОВ «Яготи нська друкарня» 07700, м. Яготин Киї вської області, вул. Незалежності, 118. Свідоцтво про внесення суб’ єкта видавничої справи до державного реєстру видавці в , виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції сері я ДК№1726