Частина 2 збірник матеріалів конференції (гуманітарні та суспільні науки) by u-conferences.org/csps

2013 №2 II МІЖНАРОДНА НАУКОВО – ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ «ГУМАНІТАРНІ ТА СУСПІЛЬНІ НАУКИ: АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ»

Частина 2. Економіка. Юриспруденція. Політологія. Державне управління. Філософія. Соціологія. Філологія.Фізичне виховання і спорт Часть 2. Экономика. Юриспруденция. Политология. Государственное управление. Философия. Социология. Филология. Физическое воспитание и спорт

Київ - 2013

Центр Науково – Практичних Студій

Гуманітарні та суспільні науки: актуальні проблеми і перспективи розвитку ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ IІ Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 14 листопада 2013р.)

Центр Научно – Практических Студий

Гуманитарные и общественные науки: актуальные проблемы и перспективы развития СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ IІ Международной научно - практической конференции (г.Киев, Украина, 14 ноября 2013 г.)

Київ - 2013 2

УДК 7/9+3](100)(06) ББК 6/8(0)я431 Г94

Гуманітарні та суспільні науки: актуальні проблеми і перспективи розвитку. Збірник матеріалів II Міжнародної науково – практичної конференції (м. Київ, Україна, 14 листопада 2013р.). Частина 2 . – Центр Науково – Практичних Студій, 2013. - 146с. У збірник у містяться статті (тези доповідей) подані на ІI Міжнародн у науково - практичн у конференцію «Г уманітарні та суспільні науки: акт уальні проблеми і перспективи розвитк у». Присвячено теоретичним та практичним аспектам гуманітарних та суспільних наук в Україні та іноземних держав. Збірник розрахований на учасників конференції, а також вчених, викладачів, аспірантів, ст удентів та інших фахівців, які цікавляться та здійснюють дослідження в галузі гуманітарних чи суспільних наук . Усі матеріали друкуються в авторській редакції. Центр Науково – Практичних Студій не завжди поділяє погляди авторів (учасників) конференції, викладені у цьому збірнику, та не несе відповідальності за зміст матеріалів, наданих авторами для п ублікації.

Гуманитарные и общественные науки: актуальные проблемы и перспективы развития . Сборник материалов ІI Международной научно практической конференции (г.Киев, Украина, 14 ноября 2013г.) .Часть 2. – Центр Научно - Практических Ст удий , 2013. - 146с. В сборнике содержатся статьи (тезисы докладов) поданные на ІI Межд ународн ую научно - практическ ую конференцию «Г уманитарные и общественные науки: акт уальные проблемы и перспективы развития». Посвящено теоретическим и практическим аспектам гуманитарных и общественных наук в Украине и зарубежных стран. Сборник рассчитан на участников конференции, а также ученых, преподавателей, аспирантов, ст удентов и других экспертов, которые интересуются и проводят исследования в сфер е гуманитарных или общественных наук . Все материалы печатаются в авторской редакции. Центр Научно - Практических Студий не всегда разделяет взгляды авторов (участников) конференции, изложенные в этом сборнике, и не несет ответственности за содержание материалов, представленных авторами для публикации.

ЗМІСТ / СОДЕРЖАНИЕ Економіка / Экономика Фіщук Н.Ю., Сіренко К.В.Особливості міжнародної торгівлі України на сучасному етапі господарювання………………………………………………………………………6 Жовтяк Г.А.Оцінка рівня забезпеченості регіонів України рухомим складом автомобільного пасажирського транспорту та інтенсивності його використання……..9 Серьoгіна Д.О. Підходи до визначення категорії «інновація» як фактора розвитку міських комплексів…………………………………………………………………….….14 Атманова Є. В. Брендінг країни як інструмент підвищення ефективності діяльності держави…………………………………………………………………………………….19 Сировець Н. В.,Фіщук Н. Ю.Транснаціональні корпорації як фактор залучення іноземних інвестицій……………………………………………………………………...21 Жуков Б. М. Инструментарно-организационные подходы к обеспечению гибкого развития предприятий в условиях обострения конкурентной борьбы………………...25 Абуселидзе Г.Д. Вопросы совместимости иностранных инвестиций и экономического суверенитета в условиях глобализации………………………………………………….31 Леонидова Г.В. Интеллектуальный потенциал населения: проблемы формирования.37 Дашевская Л. С. Повышение качества финансового менеджмента в секторе государственного и муниципального управления……………………………………..42 Насыбуллин И. З., Ширяева Н. В. Анализ оценки финансовой устойчивости ОАО «Промышленно – торговая швейная фирма «Элегант»………………………………...46 Субботина А. А. Совершенствование порядка уплаты и оптимизация налога на прибыль…………………………………………………………………………………….50 Трачук С.А.Специализация Республики Беларусь на мировом рынке……………….54 Юриспруденція / Політологія, Державне управління, Філософія, Соціологія Юриспруденция / Политология, Государственное управление, Философия, Социология

Мікуліна М. М.Концептуальні засади забезпечення особистих немайнових прав фізичних осіб Службою безпеки України………………………………………………57 Забокрицький І.І.Сучасна Конституція Великобританії: особливості джерел……...62 Касьян О. С. Договір купівлі-продажу як спосіб вчинення злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми………………………………………………………………………..65 Кулинич В.В.Поняття джерела підвищеної небезпеки в правовій науці…………….69 Петрик Л. Я. Проблеми визначення поняття ділового туризму в українському законодавстві………………………………………………………………………………75 Фролкова О. А. Деякі аспекти реформування податку на додану вартість…………...79 Волков А. А. Влияние карьерных рисков и практики назначения уголовного наказания на коррупцию среди военнослужащих России………………………………………….82 Ищанова Г. Т. К проблеме идеологической функции конституции…………………..86 Чернышев К. Э. Использование государственной символики Российской Федерации и слова «Россия» в товарах.................................................................................................91 Олійник Н. М. Екологічний аспект глобалізації Казахстану…………………………..94 Кашапов А. Р. Политическая роль общественных организаций и движений в России……………………………………………………………………………………..100 Севрюкова Л. А.Організація та розбудова громадсько-активної школи як осередку розвитку громади………………………………………………………………………...102 Булах О.О.Організаційний тайм-менеджмент як один з головних інструментів ефективної діяльності органів державної влади……………………………………….107

Макухин П. Г. Трактовка специфики и статуса философского знания в работах Х. Ортега-и-Гассета как выражение имманентного противоречия самосознания философии в Новоевропейской культуре………………………………………………110 Галимуллина Н.М., Ахтямова Г. Ф. Специальные мероприятия некоммерческих организаций как инструмент связей с общественностью……………………………..118 Філологія / Филология Півник К.Є.Роль мовно-виражальних засобів в інформаційному просторі сучасної України……………………………………………………………………………………123 Виноградская О. В. Роль заимствований в развитии концепта quantité «количество»……………………………………………………………………………..127 Жубаназарова К.А. Технология ИСУД - дидактический ресурс управления качеством вузовского образовательного процесса………………………………………………...131 Спиридонова К. С. Элегия и сонет в лирике В.Ф. Ходасевича: трансформация жанров…………………………………………………………………………………….136 А. Sorotchinska. Traduction des textes publicitaires……………………………………..139 C. Sorotchinska. Les problemes grammaticaux de la traduction technique et scientifique………………………………………………………………………………...141 Фізичне виховання і спорт / Физическое воспитание и спорт Коляда А. В., Гришин А. А. Влияние биомеханических свойств мышечных и сухожильных тканей на удар в спортивных единоборствах………………………….143

Особливості міжнародної торгівлі України на сучасному етапі господарювання Фіщук Н.Ю., доцент кафедри аграрного менеджменту Вінницький національний аграрний університет Сіренко К.В., магістрант факультету Обліку та аудиту Вінницький національний аграрний університет м. Вінниця, Україна Глобалізаційні процеси в світовій економіці призвели до переміщеня центру конкурентної боротьби з національного на міжнародний рівень. Спостерігається помітне загострення міжнародної конкуренції – економічного суперництва з зарубіжними виробниками й покупцями. Тому в сучасних умовах господарювання зовнішня торгівля України є важливою складовою економіки та одним з важливих засобів збільшення доходної частини бюджету Світове торгівельне середовище розвивається прискореними темпами, посилюється глобалізація економік різних країн. З метою інтеграції у це середовище Україна прагне активно розвивати взаємовигідні партнерські стосунки з іншими країнами, невід’ємною складовою яких є формування всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Одним з основних завдань зовнішньоекономічної діяльності країни є входження у глобальні та регіональні валютно-фінансові й торговельно-економічні організації [3]. Україна вже стала членом Світової організації торгівлі, адже має потужний експортний потенціал, особливо це стосується сільськогосподарської продукції. Це зумовлено тим, що присутні усі необхідні фактори виробництва – земельні ресурси, кваліфікована робоча сила, сприятливі природо-кліматичні умови. Узагальнюючою характеристикою зовнішньоекономічної діяльності країни є зведені дані про обсяги торгівлі. Аналізуючи зовнішню торгівлю України у період 2007 – 2012 року передусім необхідно виділити збільшення зовнішнього торгівельного обороту, який у 2012 р. становив 173 803,1 млн. дол. США, що на 49 869,5 млн. дол. США, або на 28,7% більше в порівнянні з 2007 роком. Звертає на себе увагу перевищення вартості імпорту над експортом, що формує негативне сальдо зовнішньо-торгівельного балансу. За результатами 2012 року сальдо торгівельного балансу становило – 8985,3 млн. дол. США, що на 2328,3 млн. дол. США більше, ніж у попередньому році. Як бачимо, ситуація стає більш критичною і спостерігається подальше зниження темпів приросту експорту у порівнянні з імпортом ( рис.1).

Рис.1. Зведений зовнішньоторговельний баланс України за 2007-2012р [4] Криза сприяла поглибленню залежності економіки України від зовнішніх факторів, про що свідчить зростання питомої ваги позитивного сальдо товарної торгівлі за традиційними сировинними статтями експорту (недорогоцінні метали, продукти рослинного походження) та збільшення питомої ваги від’ємного сальдо мінеральних продуктів, хімічної продукції, полімерних матеріалів [1]. Товарна структура експорту продукції в торгівлі України у 2007-2012 роках постійно змінювалась залежно від попиту на товари, врожаю сільськогосподарських культур в інших країнах [4]. Оскільки вагома частка експорту забезпечується агропромисловим комплексом, розглянемо структуру цієї товарної групи більш детально (рис.2). Як бачимо, основну частку експорту продукції АПК України мають такі види продукції: продукти рослинного походження – 46%, жири та олії – 23%, готові харчові продукти – 24%, живі тварини та продукти тваринного походження – 7%.

Рис.2. Товарна структура продукції агропромислового комплексу України за 2007-2012 роки У вигляді імпорту український ринок також отримує агропромислову продукцію. Діаграма переконує, що найбільше ми імпортуємо готових харчових продуктів – 43%, продуктів рослинного походження – 26%, живих тварин та продуктів тваринного походження – 23%, а найменше жирів та олій тваринного або рослинного походження – 7%. На переконання Діброви А.Д, існуючі тенденції зовнішньої торгівлі 7

сільськогосподарськими і продовольчими товарами дають можливість прогнозувати збільшення обсягів торгівлі порівняно з 2009-2010 на 10-15% . Очікується, що в наступні роки в зовнішній торгівлі України товарами збережуться тенденції, що і притаманні сьогодні: Україна залишатиметься експортером агропродовольчих товарів; експорт продукції з високою доданою вартістю скорочуватиметься, а імпорт зростатиме; експорт продукції тваринництва зменшуватиметься; зернові і олійні культури та продукти їх переробки лишатимуться основною експортною продукцією у групі сільськогосподарських товарів і харчової продукції [2]. Аналіз географічної структури міжнародної торгівлі показав, що Україна має тісні зовнішньоекономічні зв’язки з більш, ніж 100 країнами світу. Провідну роль відіграють країни близького зарубіжжя. У 2012 році 25,3 % експорту українських товарів споживали країни ЄС, а 36,7 % - країни пострадянського простору. (табл.1). Найбільше товарів Україна споживає з Російської Федерації, Китаю, Німеччини, Білорусії та Польщі. Таблиця 1 Обсяги міжнародної торгівлі України з країнами світу (млн. дол. США)[4]

Усього Країни СНД Європа Інші країни

Експорт 2000 2005 2010 14572,5 34228,4 51405,2 4459,7 10531,1 18740,6

2012 68809,8 25302,6

2000 13956,0 8029,6

Імпорт 2005 2010 2012 36136,3 60742,2 84658,1 16988,3 26697,4 34452,6

4680,2 5432,6

17424,0 26083,2

4311,5 1614,9

12666,4 6481,6

10881,4 13829,6 13146,3 18835,0

20004,5 27556,0 14040,3 22649,5

Показники таблиці свідчать, що за останні роки торгівельно-економічні відносини України з різними країнами світу розвивалися динамічно проте від’ємне торгівельне сальдо негативно позначається на економіці держави. Отже, Україна відкрита для світового ринку і бере активну участь у міжнародній торгівлі. Будучи членом Світової організації торгівлі, країна також прагне інтегруватись до ЄС. Крім іншого, для цього необхідно постійно здійснювати пошук нових конкурентних переваг для забезпечення конкурентоспроможності України на світових ринках, суттєво покращувати товарну структуру експорту.

1. 2. 3. 4.

Список використаної літератури Головачова, О. С. Тенденції розвитку зовнішньої торгівлі продукцією АПК // Економіка та держава. - 2013. - № 1. - C. 62-66. Діброва А.Д. Основні тенденції розвитку зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією // Економіка АПК. – 2013. – 2012. – С. 97 – 102 Карасьова Н.А. Щодо проблем розвитку зовнішньоекономічної діяльності України// Інноваційна економіка. – 2012. - № 12. – С.41-45 Статистичний збірник «Україна в цифрах» за 2012 рік. [Електронний ресурс]. Режим доступа: - http://ukrstat.org/uk/druk/publicat/kat_u/publ1_u.htm

Оцінка рівня забезпеченості регіонів України рухомим складом автомобільного пасажирського транспорту та інтенсивності його використання Жовтяк Г.А., старший викладач Харківський національний університет міського господарства імені О.М. Бекетова Сталий розвиток ринку транспортних послуг є гарантією єдності економічного простору країни, вільного переміщення, конкуренції та свободи економічної діяльності, забезпечення цілісності держави та національної безпеки, поліпшення умов та рівня життя населення. Від якості роботи пасажирського автомобільного транспорту залежить формування ефективної транспортної системи, з одного боку, як основного елементу інфраструктури сьогодення і майбутнього зростання економіки, з іншого боку, як чинника міжнародних інтеграційних зв'язків країни. Світову тенденцію забезпеченості населення особистим автотранспортом у своїх дослідженнях розглядає Організація економічного співробітництва та розвитку [3]. Глобальну картину можна уявити таким чином: для регіонів, де середній дохід на душу населення менше 5 тис. дол. на рік, характерні дуже низькі темпи зростання кількості осіб, що володіють автомобілями, а велике поширення одержують інші способи переміщення (пішки, на велосипедах, мотоциклах і мотоциклах з коляскою). У міру зростання доходу на душу населення кількість власників автотранспорту збільшується, поки не досягає рівня 300-400 автомобілів на тисячу чоловік. Після того як цей рівень досягнутий (як у випадку країн-членів ОЕСР), темпи зростання сповільнюються, відображаючи етап насичення, який залежить від характеру транспортної інфраструктури (рисунок 1).

країни-члени ОЕСР

Україна

Рис. 1. Забезпеченість населення приватними легковими автомобілями, одиниць на 1000 населення Розвиток транспортної галузі безпосередньо залежить від оновлюваності рухомого складу, його кількості і технічних характеристик. Згідно до вищезазначеного актуальним стає питання аналізу рівня забезпеченості регіонів автомобільним пасажирським транспортом (у розрахунку на 1000 чоловік населення), адже варто враховувати, що саме у цьому сегменті спостерігається найбільш вагоме підвищення вимог споживачів до якості транспортного обслуговування. Розподіл

аналізованих показників забезпеченості автомобільним транспортом можна представити графічно (рисунок 2). На рисунку представлені регіони з рівнем забезпеченості автомобільним пасажирським транспортом вище, ніж у середньому по Україні. На перетині двох графічних областей забезпеченості автомобільним транспортом знаходяться шість областей: Київська, Хмельницька, Чернівецька, Дніпропетровська, Миколаївська та Одеська. Саме ці області виходячи з проведеного аналізу можна віднести до областей з найвищим рівнем забезпеченості пасажирським автомобільним транспортом. Для оцінки ступеня використання автомобіля з пасажирами і без пасажирів введемо показник-коефіцієнт використання пробігу автомобіля (КВПА). КВПА=Sпас/Sзаг, (1) де Sпас— відстань, пройдена автомобілем з пасажирами, км; Sзаг — загальна відстань, пройдена автомобілями протягом робочого часу за рік, км.

- Забезпеченість населення пасажирськими автобусами. - Забезпеченість населення приватними легковими автомобілями. Рис. 2. Карта областей України з зазначенням забезпеченості регіонів України автомобільним пасажирським транспортом. Велике значення у підвищенні ефективності роботи автомобільного транспорту для України на регіональному рівні має коефіцієнт використання пробігу, який розраховується за вищевказаною формулою. Результати проведеного аналізу ефективності використання рухомого складу пасажирського транспорту представлені в таблиці (табл. 1). За даними проведених обчислень можна дійти висновку про позитивну динаміку використовуваного пробігу пасажирських автомобілів, зазначений показники збільшився на 5%. Коефіцієнт використання пробігу пасажирського автотранспорту

вище середнього по Україні в 2011 році спостерігався в АРК, Вінницькій, Львівській, Одеській, Тернопільській, Херсонській, Черкаській та Чернівецькій областях. Мінімальний показник мав місце в Полтавській і Сумській областях (КВПА=0,39). Таблиця 1. Коефіцієнт використання пробігу автомобіля пасажирського транспорту 2010 2011 0.65 0.70 Україна Автономна Республіка Крим 0.65 0.70 Вінницька 0.73 0.72 Волинська 0.73 0.67 Дніпропетровська 0.43 0.50 Донецька 0.61 0.63 Житомирська 0.60 0.62 Закарпатська 0.56 0.62 Запорізька 0.58 0.62 Івано-Франківська 0.60 0.65 Київська 0.59 0.65 Кіровоградська 0.66 0.68 Луганська 0.61 0.59 Львівська 0.81 0.82 Миколаївська 0.33 0.39 Одеська 0.74 0.79 Полтавська 0.38 0.39 Рівненська 0.61 0.65 Сумська 0.39 0.39 Тернопільська 0.78 0.79 Харківська 0.59 0.58 Херсонська 0.82 0.83 Хмельницька 0.53 0.52 Черкаська 0.70 0.73 Чернівецька 0.77 0.75 Чернігівська 0.64 0.63 * Розраховано автором за [1, 2] ** не враховуючи міста Київ та Севастополь Використовуючи отримані результати проведеного аналізу забезпеченості регіонів пасажирським транспортом та інтенсивності його використання був розрахований скоригований показник забезпеченості пасажирів транспортними послугами (L), наданими автомобільним транспортом в Україні (табл. 2). L = P*КВПА, (2) де P - Забезпеченість населення пасажирськими автобусами, одиниць на 1000 населення; КВПА - коефіцієнт використання пробігу автомобіля. Стосовно показника рівня забезпечення пасажирськими транспортними послугами, в усіх регіонах має місце позитивна динаміка. Найбільш забезпеченими

даними послугами є Київська, Одеська та Херсонська області. Більші за середні показники у Чернівецькій та Волинській областях. В усіх інших областях показники менші аніж у середньому по Україні, найгірше становище складається у Полтавській та Сумській областях. Таблиця 2. Скоригований показник забезпеченості пасажирів транспортними послугами по регіонах України Класифікаційн 2010 2011 ий рейтинг 2011 2.44 3.81 Україна 8 Автономна Республіка Крим 2.15 3.64 12 Вінницька 2.27 3.31 5 Волинська 2.32 3.98 7 Дніпропетровська 2.00 3.72 21 Донецька 2.11 2.64 13 Житомирська 2.25 3.17 20 Закарпатська 2.60 2.67 17 Запорізька 2.64 2.87 15 Івано-Франківська 1.57 3.06 1 Київська 4.33 7.13 6 Кіровоградська 2.22 3.73 16 Луганська 2.64 2.91 11 Львівська 2.55 3.37 18 Миколаївська 2.18 2.83 2 Одеська 2.76 6.29 24 Полтавська 1.17 1.48 9 Рівненська 1.91 3.55 25 Сумська 1.07 1.46 19 Тернопільська 2.30 2.77 22 Харківська 1.58 2.55 3 Херсонська 2.94 5.13 10 Хмельницька 1.64 3.47 23 Черкаська 2.07 2.53 4 Чернівецька 2.21 4.47 14 Чернігівська 2.27 3.08 * Розраховано автором за [2] ** не враховуючи міста Київ та Севастополь Виходячи з того, що однією з основних проблем громадського транспорту є сильна зношеність і недостатні темпи оновлення рухомого складу, і як наслідок зносу рухомого складу - знижується рівень технічної надійності та безпеки пасажирського транспорту, зростає потік сходів з лінії з технічних несправностей, крім того, в значній мірі ростуть витрати на експлуатацію рухомого складу і собівартість перевезень пасажирів, а збільшення транспортної рухливості населення, в умовах скорочення провізних можливостей призводить до зростання наповнюваності салонів 12

- використання існуючих на ринку транспортних засобів призводить до того, що транспортна галузь стає витратною та завідомо неконкурентною, тому найбільш важливим постає питання розроблення системи стимулювання задля впровадження прогресивних, економічно ефективних рішень. Варто враховувати той факт, що величина коефіцієнта використання пробігу автомобіля головним чином залежить від характеру пасажиропотоку, розташування пунктів посадки - висадки. Підвищення коефіцієнта використання пробігу в споживчій кооперації може бути досягнуто завдяки розробці раціональних маршрутів перевезень. Крім того постає питання підвищення якості транспортного обслуговування населення та забезпечення транспортної доступності всіх регіонів країни, застосування тарифної політики, стимулюючої користування громадським транспортом, а також забезпечення збільшення числа рухомого складу та маршрутів, підвищення комфортності, збільшення швидкості і частоти руху громадського транспорту. Список використаної літератури 1. Регіони України, 2012 Частина II: стат. збірник/ Держ. ком. статистики України; за ред. О.Г. Осауленка. – К., 2012. – 801 с. 2. Транспорт і зв’язок України - 2011: стат. збірник / Держ. ком. статистики України; за ред. Н. С. Власенко. – К., 2012. – 267 с 3. Official Site. The Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD): [електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.oecd.org/

Підходи до визначення категорії «інновація» як фактора розвитку міських комплексів Серьoгіна Д.О., аспірант Харківський національний університет міського господарства імені О.М. Бекетова Міста, виступаючи формами територіально організованого соціального простору, є історично сформованими центрами інновацій, в яких зосереджено основний виробничий, інтелектуальний та фінансовий потенціал сучасного суспільства, де формуються нові стратегії адаптації населення до нестабільних умов. Це значною мірою обумовлює зростання інтересу фахівців до проблем економічного, політичного, соціального, культурного простору міста. У ході науково - технічної революції наука безпосередню перетворюється у продуктивну силу, а загальні продуктивні сили стають провідним елементом системи продуктивних сил. У сучасній економіці провідним лімітуючим фактором стає інформація, накопичені знання. Знання та інформація стають стратегічними ресурсами. Це призводить насамперед до суттєвих змін у територіальному розміщенні продуктивних сил: у доіндустріальну епоху міста виникали на перетинах торгових шляхів, в індустріальну - поблизу джерел сировини та енергії, технополіси постіндустріальної епохи виникають навколо наукових центрів і великих дослідних лабораторій. У розвинених країнах відбувається зменшення матеріального виробництва при одночасному стрімкому зростанні «індустрії знань». Все вищезазначене фактично підтверджує, що саме інновації є основним чинником розвитку міста. Саме поняття innovation вперше з'явилося в наукових дослідженнях XIX в. Нове життя поняття «інновація» отримало на початку XX ст. в наукових роботах австрійського та американського економіста Й. Шумпетера в результаті аналізу «інноваційних комбінацій», змін у розвитку економічних систем, саме Шумпетером був вперше введений даний термін в економіці [1]. В подальшому, з розвитком знань в області інновацій виникали дедалі нові визначення даного поняття. В економічній літературі, як вітчизняної, так і зарубіжної, існує безліч трактувань поняття інновація. З метою визначення змісту поняття «інновація», як чинника міського розвитку, різні трактування поняття «інновація» залежно від підходу у визначенні аналізованої категорії представлені в таблиці (табл. 1). Один з небагатьох спільних ознак, які можна виділити у визначеннях з наведеної таблиці - це новизна: всі дослідники підкреслюють новизну як неодмінний атрибут інновації, будь це результат діяльності або процес.

Таблиця 1. Визначення категорії «інновація» Визначення

Підхід

Джерело

об'єктний

Законі України “Про інноваційну діяльність” [3] Інструкція Осло [4]

процесний П. Завлін, А. Казанцев, Л. Мінделі [2] OECD [5]

Інновації - це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери. Інновація - кінцевий результат інноваційної діяльності, що отримав втілення у вигляді нового або вдосконаленого продукту, впровадженого на ринку; нового або удосконаленого технологічного процесу, використаного в практичній діяльності; в новому підході до соціальних послуг. Інновація - використання в тій чи іншій сфері суспільства результатів інтелектуальної (науково-технічної) діяльності, спрямованих на вдосконалення процесу діяльності або його результатів.

Інновація - перше практичне застосування нового науково-технічного (технологічного), організаційноекономічного, виробничого чи іншого рішення. об'єктноР.А. Інновація - кінцевий результат впровадження утилітарн Фатхутдіно нововведення з метою зміни об'єкта управління й ий в [6] одержання економічного або іншого виду ефекту. А.Б. Титов Інновація - підсумковий результат створення та освоєння [7] (впровадження) принципово нового або модифікованого засобу (нововведення), що задовольняє конкретні суспільні потреби і дає ряд ефектів. процесно- Б. Санто [8] Інновація - це такий суспільний - технічний утилітарн економічний процес, який через практичне використання ий ідей і винаходів призводить до створення кращих за своїми властивостями виробів, технологій. Б. Твісс [9] Інновація - це процес, у якому винахід або нова ідея набуває економічного змісту. * Розроблено автором за [2] На рисунку (рисунок 1) представлені п'ять основних (з точки зору автора) підходів до визначення категорії «інновація».

Підходи до визначення категорії «Інновація»

об'єктний

в якості інновації виступає деякий об'єкт як результат науковотехнічної діяльності нова техніка, технологія

процесний

під інновацією розуміється комплексний динамічний процес, що включає розробку, впровадження у виробництво і комерціалізацію нових споживчих цінностей

об'єктноутилітарний

в якості інновації розуміється об'єкт - нова споживча вартість, заснована на досягненнях науки і техніки, акцент робиться на утилітарній стороні інновації - здатності задовольнити суспільні потреби

процесноутилітарний

інновація представляється як комплексний процес створення, розповсюдження та використання нового практичного засобу, робиться акцент на утилітарній стороні інновації

процеснофінансовий

під інновацією розуміється процес інвестуван ня в новації, НДДКР, вкладення коштів у розробку нової техніки і технології

Рис. 1. Основні підходи до визначення категорії «інновація» Узагальнюючи визначення, під інновацією, як чинника розвитку міста, на думку автора, варто розуміти результат практичного втілення нових ідей і знань з метою їх використання для задоволення запитів мешканців міста. В останні десятиліття інновації перетворилися на найважливіший фактор соціально-економічного розвитку. Стаючи все більш потужним імпульсом прогресивної трансформації економіки і суспільних відносин, інновації пов'язані із задоволенням суспільних потреб: за допомогою товарів і послуг високої якості вони дозволяють підняти рівень життя населення. Практично всі сучасні економічні процеси які відбуваються в місті або обумовлені, або супроводжуються інноваціями (рисунок 2).

Перетворюючі інновації

місто утворююча сфера: промисловість, транспорт, наука

Інновації

місто обслуговуюча сфера: галузі нематеріального виробництва (ЖКГ, торгівля, культура)

управлінська сфера:

соціальна сфера:

послуги, що надаються державними установами

наявність фахівців, їх кваліфікація, демографія

місто як один з ключових споживачів інноваційних технологій і рішень

місто як центр науки і освіти, зосередження інфраструктури і фінансових ресурсів

Міська середа

Розвиваючі інновації

Міська середа Рис. 2. Інноваційний комплекс міста Кожне місто має свої специфічні, що історично склалися і зумовлені природногеографічними умовами фактори, що впливають на процес формування та розвитку інноваційної економіки на даній конкретній території. Саме міста пред'являють основний попит на технології розвитку, інновації, вони ж його задовольняють:  По-перше, місто як центр науки і освіти, місце зосередження освічених та креативних кадрів, інфраструктури і фінансових ресурсів, а також

особливе креативне середовище є основним постачальником інноваційних рішень.  По-друге, місто - це один з ключових споживачів інноваційних технологій і рішень. Мова йде не тільки і не стільки про інновації, орієнтованих на масового споживача, скільки про інноваційні містобудівні, технологічні та управлінські рішення, необхідні для вирішення найбільш гострих міських проблем. Таким чином, насиченість міст елементами науково-технічного потенціалу поряд з концентрацією виробництва, є важливою передумовою інтеграції інвестицій та інновацій.

1. 2. 3. 4.

5. 6. 7. 8.

Список використаної літератури Базилевич В.Д. 12. 1. 2 Неортодоксальна теорія Й. А. Шумпетера // Історія економічних учень: У 2 ч. -3-е видання. - К.: Знання, 2006. -Т. 2. -575 с. Основы инновационного менеджмента: Теория и практика / Под ред. П. Завлина, А. Казанцева, Л. Миндели. - М.: Экономика, 2000. – 568 с. Закон України «Про інноваційну діяльність»: [електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/40-15 Руководство Осло. Рекомендации по сбору и анализу данных по инновациям // Совместная публикация ОЭСР и Евростата. - 3-еизд.; пер. на рус. яз. - М.: ГУ «Центр исследований и статистики науки», 2006. - 192 с. Knowledge Management in the Learning Society. - Paris: Organization for Economic Cooperation & Devel. 2000. - 260 p. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент: учеб. для вузов / Р.А. Фатхутдинов. - М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1998. - 272 с. Титов А.Б. Маркетинг и управление инновациями. - СПб.: Питер, 2001. - 240 с. Борис Санто. Триединство знания и критерий превосходства // Инновации, 2007, №10(108), с 19-27»: [електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.mag.innov.ru/ Твисс Б. Управление научно-техническими нововведениями. - М.: Экономика, 1989. - 271 с.

Брендінг країни як інструмент підвищення ефективності діяльності держави Єлизавета Віталіївна Атманова студентка Державного вищого навчального закладу «Українська академія банківської справи Національного банку України» Імідж та репутація країни, у зв’язку з глобалізацією світової економіки та збільшенням міжнародної конкуренції, становлять контекст формування ставлення до неї та оцінки її діяльності. Тому ефективний брендінг країни є запорукою успіху та економічного зростання. Правильне позиціювання на міжнародній арені сприятиме розвитку економіки, культури та забезпечить ефективну діяльність країни. У наш час досить гостро постає потреба у кожної країни створити власний та неповторний образ, який відрізняв би її від інших. Безліч країн уже створили свій бренд, який просувають не лише закордоном, а серед власних громадян. Зараз Україна хоче стати членом Європи, проводити міжнародні спортивні змагання, тому досить важливим є те, який наша вона має імідж у світі. Обрана тема є досить актуальною, тому що недостатньо досліджено розвиток брендінгу в Україні. З визначення Всесвітньої організації туризму, бренд країни – це сукупність емоційних і раціональних уявлень, що є результатом зіставлення усіх ознак країни, власного досвіду й чуток, що впливають на створення певного образу про неї. Відповідно при згадуванні назви держави (бренду країни) відразу ж виникає цілий ланцюг асоціацій стосовно цієї країни, наприклад: обіцянки щодо очікуваної стабільності, безпеки, гостинності, привабливості для проживання та відпочинку; врахування накопиченого досвід; асоціювання з високим рівнем якості і цінності; провокування встановлення тривалих, що ґрунтуються на взаємній довірі, відносин; гарантування збільшення доходів країни. Дослідження підтверджують, що країни з сильними брендами здатні ефективніше будувати економічну вартість та експортувати власні продукти; залучати інвестиції, туристів і таланти; змінювати стереотипи і будувати власні конкурентні переваги. Наприклад, Франція та Іран позиціонують себе як країни з потужним валовим внутрішнім продуктом, Японія – це високотехнологічний бренд, Франція – бренд високої моди та вишуканого смаку, Швейцарія – «світовий сейф», Австрія – «країна музики», Данія – «країна казки» тощо [2]. Бренди деяких країн дорожчі, ніж їх бюджети. Так, бренд «Америка», коштує 18 трильйонів дол. США (це близько 152% від ВВП США), а бренд «Великобританія» оцінюється у 3,5 трильйона дол. США (163% ВВП країни) [4]. Найпоширенішим показником оцінки брендів країн є Anholt Nation Brands Index. Anholt Nation Brands Index (NBI) – це перший аналітичний рейтинг світових брендів країн. Кожного кварталу співробітники проводять опитування споживачів про їх сприйняття культурного, політичного, комерційного та людського капіталів, інвестиційного потенціалу та туристичної привабливості близько 40 розвинутих країн або країн, що розвиваються. Це дає змогу дати чітку оцінку сили національного бренду, вимірюючи світову думку. Anholt Nation Brands Index вимірює могутність і привабливість країнного бренду і розповідає, як споживачі інших країн уявляють характерні риси та особливості бренду. Національний бренд – це сума людських уявлень про країну за 6 критеріями:

туризм, експорт, люди, влада, культура та історична спадщина, інвестиції та імміграція [1]. За умов дослідження національного бренду (носієм виступатиме країна з народом), активами бренду держави-нації буде та сукупність матеріальних і нематеріальних ресурсів, які належать країні через її геополітичне становище, історичну спадщину. «Матеріальними активами» країни є її природні ресурси, люди, рекреаційні ресурси, інфраструктура, послуги, державний бюджет тощо. «Нематеріальними» – інтелектуальна власність держави (патенти, ліцензії, авторські права, ідеї, рівень IQ населення, інтелектуальна еліта нації), імідж (сукупність емоційних та раціональних уявлень, сподівань і очікувань, що спеціально формується у масовій свідомості виходячи з потреб території) і репутація (оцінка території, яка складається у різних груп інтересів, відповідно до їх потреб і вимог на підставі віддзеркалювання бренду в різних джерелах інформації). «Пасивами» держави є її обов’язки, займи, кредити, зовнішній борг. Стратегія національного брендінгу повинна мати на увазі «захист активів» – сукупність заходів організаційного, інформаційного, правового, культурного та іміджевого характеру, які б були спрямовані на покриття активами пасивів держави заради прибутків у вигляді поширення рейтингу довіри до її бренду, а відповідно і його вартості [3]. Отже, кожна країна самостійно може впливати на сприйняття власного бренду, якщо ж він існує. Держави, які, насправді зацікавлені у розвитку власного іміджу, роблять усе можливе, щоб зацікавити туристів, інвесторів та сприяти розвитку економіки та культури в цілому. Брендінг країни має глибокі цілі, по-перше, потрібно позиціонувати країну таким чином, щоб вона могла здобути максимум користі у діяльності у міжнародних системах: економічній, політичній, по-друге, здобула світове визнання і могла істотно впливати на економічну та політичну ситуацію у сівті. Тому жодна країна не повинна нехтувати брендінгом своєї нації, культури для забезпечення ефективної діяльності.

Список використаних літератури Ілляшенко С.М., Голишева Є.О. Аналіз залежності бренду країни від рівня її соціально-економічного розвитку – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Mre/2009_2/1.4.2.pdf Люльчак З.С., Ліпенцев А.А., Галущак Ю.І. Національний бренд та брендинг у контексті міжнародних подій – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vlp.com.ua/node/9550 Нагорняк Т. Л. Маркетинговий аспект політики національного брендингу – [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/Gileya/2013_69/Gileya69/P21_doc.pdf Федорів Т. «Репутація країни» та «Державний брендінг» як категорії науки державного управління – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Dums/2011_2/11ftvndu.pdf

Транснаціональні корпорації як фактор залучення іноземних інвестицій Сировець Наталія Віталіївна магістрант Фіщук Наталія Юріївна к.с.-г.н., доцент кафедри аграрного менеджменту Вінницького національного аграрного університету У статті розглянуто діяльність транснаціональних корпорацій, визначено переваги та недоліки залучення іноземних інвестицій. Постановка проблеми. Сьогодні одним із головних завдань для України є створення привабливого інвестиційного клімату, який стимулюватиме залучення прямих іноземних інвестицій в економіку держави та буде фактором зростання її конкурентоспроможності на світовому ринку. Інвестиційний клімат являє собою сукупність економічних, правових, регуляторних, політичних та інших факторів, які у кінцевому результаті визначають ступінь ризику капіталовкладень та можливість їх ефективного використання. Нині жоден важливий економічний процес у світі не відбувається без участі транснаціональних корпорацій, які стали суттєвим джерелом залучення інвестицій у економіку тієї чи іншої держави. Тому постає об’єктивна необхідність визначення місця ТНК у інвестиційних процесах. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Передумови, етапи формування і фактори розміщення транснаціональних компаній визначені у працях таких науковців, як: Р. Робінзон, С. Кіндлбергер, Ф. Рут, С. Хірш, Т.Ангмон. Вивченню структури діяльності транснаціональних компаній в Україні посвятили свої праці В.Є. Новицький, В.В. Рокоча, В.Ю. Шевченко, О.І. Рогач, О.А. Швиданенко. Проте сучасний рівень економічного розвитку України потребує подальших досліджень щодо шляхів залучення транснаціональних компаній та впливу їх діяльності на стан економіки країни. Постановка завдання. Мета статті полягає у дослідженні факторів впливу діяльності транснаціональних компаній на економіку України. Виклад основного матеріалу дослідження. Транснаціональна корпорація – це корпорація, що здійснює міжнародне співробітництво на основі прямих іноземних інвестицій та має прямий контроль над своїми зарубіжними філіями. В сучасних умовах розвитку економіки ТНК виступають рушійною силою розвитку світового господарства. Нині існує ряд законів, які регулюють взаємовідносини між ТНК та Україною, а саме: ЗУ «Про промислово-фінансові групи в Україні», ЗУ «Про господарські товариства», ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність», ЗУ «Про інвестиційну діяльність» та ЗУ «Про іноземні інвестиції». Україна як держава з перехідною економікою активно інтегрується до світових економічних інституцій. Поряд з цим вітчизняна економіка зазнає впливу зовнішнього середовища, в тому числі й з боку транснаціональних корпорацій. Як зазначає Пономаренко І.В., з отриманням Україною незалежності транснаціональні корпорації почали розглядати нашу національну економіку як великий ринок для товарів та послуг, а також джерело дешевої робочої сили та природних ресурсів [4]. Ні в кого не викликає сумніву, що залучення іноземних інвестиційних капіталів в економіку України є важливим джерелом забезпечення подальшого економічного

розвитку країни. Більшість держав, зацікавлених в іноземних інвестиціях, стимулюють їх залучення за допомогою ТНК, які порівняно легко досягають пільгових режимів функціонування у вигляді зниження податків і мита, надання урядових гарантій, тощо. Прямі та портфельні іноземні інвестиції ТНК відіграють більшу роль, ніж державні позики і кредити. Причиною іноземного інвестування в економіку країни розміщення філій нерідко виступає інтерес до природних ресурсів приймаючих країн, за яким стоїть прагнення забезпечити гарантоване постачання своїм підприємствам сировини. За рахунок інвестицій ТНК США, наприклад, отримують всі імпортовані фосфати, мідь, олово, 75% марганцевої та залізної руди; Японія - 40% бокситів, 50% нікелю, 60% мідної руди тощо [3]. Ефективна інвестиційна політика сприяє успішній діяльності економіки – модернізації підприємств та оновленню виробництва. При надходженні іноземних інвестицій у державу зростає ВВП, відбувається успішна інтеграція України до світового господарства. Більш детальніше розглянемо обсяги приватних іноземних інвестицій на графіку 1. Графік. 1. Порівняльна динаміка ПІІ в Україні та з України протягом 2009 – 2013рр. 60000

54462,4 50333,9

млн. дол. США

50000

44806

40053 40000

35616,4

30000

20000 10000

6226,3

6868,3

6899,7

6481,9

2009

2010

ПІІ в Україну, млн.дол. США

2011 роки

2012

2013

ПІІ з України, млн. дол. США

Джерело: побудовано авторами на основі даних Державного комітету статистики України [1]. Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну протягом 2009 – 2013 рр. значно зріс. Так, у 2013 р. він становить 54462,4 млн. дол. США, що порівняно з 2009 р. більше на 52,9 %. Щодо ПІІ з України, то ми спостерігаємо дещо іншу ситуацію – у 2013 р вони зменшилися на 417,8 млн. дол. США відносно 2012 р. Збільшення надходження капіталу можливе двома способами. Перший – це прямі іноземні інвестиції у формі залучення інвестицій провідних закордонних ТНК, що безпосередньо надходять у філії та дочірні компанії ТНК від іноземного інвестора. Тут провідну роль відіграє сприятливий інвестиційний клімат. Другий спосіб – це доступність для дочірніх компаній та філій ТНК джерел кредитного та інвестиційного капіталу, яким користується сама материнська компанія, що виникає у разі включення філій у міжнародну (глобальну) корпоративну фінансову мережу відповідної ТНК [3]. Побудова взаємовідношень приймаючої держави з ТНК, а це особливо

актуально для України, повинна ґрунтуватись на декількох важливих моментах: - влада приймаючої країни повинна розцінювати діяльність з позиції як позитивних наслідків, так і негативних; - розробляючи регулятивні документи відносно ТНК, необхідно виходити насамперед з національних інтересів країни і враховувати можливі наслідки щодо національної безпеки країни; - участь ТНК в розробці спільної взаємовигідної економічної політики є більш ефективним засобом налагодження відносин країни з ТНК, ніж протекціоністська політика; - можливості ТНК щодо залучення іноземного капіталу дозволяють зменшити безробіття у приймаючій країні, позитивно вплинути на переміщення значних обсягів виробничих ресурсів; - необхідно виважено підходити до напрямів інвестиційної активності ТНК в приймаючій країні, заохочуючи приплив іноземних інвестицій в пріоритетні для національної економіки галузі, і обмежуючи вторгнення в стратегічно важливі для економічної безпеки країни; - з огляду на те, що ТНК перш за все виходить з власної вигоди, а вже потім пристосовується до вимог держави, всі відносини з іноземними інвесторами та ТНК повинні бути чітко прописані в міжнародних угодах та нормативно-правових актах приймаючої країни [2]. Узагальнення світового досвіду співпраці з транснаціональним капіталом дозволяє виокремити чинники впливу на країну-отримувача прямих іноземних інвестицій: 1) фактори позитивного впливу:  позитивний демонстраційний ефект;  мультиплікаційний ефект в економіці міста чи регіону та збільшення створеного національного продукту;  пільги місцевим постачальникам та технічна допомога для дотримання власних технічних вимог;  конкуренція для місцевих товаровиробників, що приводить до удосконалення виробництва останніх;  програми підвищення кваліфікації працівників, що приводить до удосконалення якості пропозиції на ринку праці;  бюджетні надходження. 2) фактори негативного впливу:  послаблення конкурентних позицій місцевих товаровиробників;  структурне безробіття через конкуренцію з підприємством з іноземними інвестиціями;  залежність від іноземних інвесторів;  репатріація прибутків;  погіршення екологічної ситуації;  посилення монополістичних тенденцій на ринках;  конфлікт інтересів країни-одержувача та іноземних інвесторів;  сприяння переміщенню ресурсів за кордон;  поглиблення соціальної диференціації. В наш час важливо не лише залучати іноземні компанії в економіку держави, а й створювати власні транснаціональні структури. Про це свідчить досвід інших зарубіжних країн (Китай, Індія, Російська Федерація), який дозволяє стверджувати,

що вітчизняний капітал може конкурувати з іноземними компаніями, коли країна створює передумови виникнення потужних фінансово-промислових груп, що здатні здійснювати активну зовнішньоекономічну діяльність. Висновки. У наш час інвестиції транснаціональних корпорацій відіграють суттєвішу роль, ніж торгівля, адже їх залучення дозволяє вирішувати питання розвитку, ринку, економіки та покращувати рівень життя населення. Основними є прямі іноземні інвестиції – спосіб поширення впливу ТНК на національні економіки, а також засіб формування самих ТНК і глобальних стратегічних альянсів. Список використаної літератури 1. Державний комітет статистики України. Офіційний сайт. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/ 2. Карасьова Н. / Транснаціоналізація економічних процесів та її вплив на Україну / Н. Карасьова // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ijimv.knukim.edu.ua/zbirnyk/1_2/7-karasyova.pdf 3. Петренко М.М., Сисюк Л.П. / ТНК як рушійна сила глобалізації та фактор залучення іноземних інвестицій / М.М. Петренко, Л.П. Сисюк // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/22_NIOBG_2007/Economics/25038.doc.htm 4. Пономаренко І.В. / Вплив діяльності транснаціональних корпорацій на економіку України / І.В. Пономаренко // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1798

Инструментарно-организационные подходы к обеспечению гибкого развития предприятий в условиях обострения конкурентной борьбы Жуков Борис Михайлович, доктор экономических наук, профессор, заведующий кафедрой менеджмента, маркетинга и предпринимательства Южного института менеджмента, г. Краснодар, Россия Рыночная трансформация экономики России поставила предприятия, как хозяйствующие субъекты, в принципиально новые условия функционирования в конкурентной рыночной среде, отличающейся динамичностью, изменчивостью, риском. Это предъявляет новые требования к характеру и механизмам управления предприятиями с точки зрения их адаптивности, способности активно реагировать на изменения внешней и внутренней среды с целью обеспечения конкурентоспособности и устойчивого динамичного развития. Речь идет о гибкости предприятия, внутренней сущностью которой является функция отклика (ответная реакция) на вызовы внешней и внутренней среды, реализуемая на инновационном основании. Проблема гибкости предприятий актуализируется усложнением хозяйственных связей и обострением конкурентной борьбы в связи с активным включением национальной экономики в мирохозяйственные связи, глобализацией, вступлением России в ВТО. Обеспечение роста экономики в условиях неопределенности, укрепление конкурентных позиций предприятий на национальном и мировом рынках требуют переосмысления сформировавшихся представлений о сущности механизма и целях управления предприятием с позиций его гибкого развития. Теоретические исследования проблем гибкого развития предприятий в современных условиях ограничены как количественно, так и содержательно. В работах, непосредственно посвященных названной проблеме, гибкость предприятия связывается только с механизмом его выживания или адаптации. По нашему мнению, такое понимание гибкости сужает его содержание, лишая механизм обеспечения гибкости инновационной составляющей,предполагающей системное использование комплекса механизмов и средств, которые способны задать устойчивое поступательное развитие предприятия на основе максимально полного использования его потенциальных возможностей. Таким образом, исследовательский потенциал проблемы гибкого развития предприятия в условиях постоянно меняющейся среды не исчерпан, что определяет актуальность, теоретическую и практическую значимость анализа названной проблемы. Авторская концепция гибкого развития предприятия исходит из необходимости использования в управлении инновационного инструментария современной экономики, представленного категориями реструктуризации, логистизации и капитализации. Каждая из них и стоящие за ними экономические процессы активно исследуются экономической наукой. При этом реструктуризация на всех уровнях организации деятельности предприятия рассматривается как механизм адаптации внутренней среды к качественно изменившимся условиям внешней среды его жизнедеятельности. Логистизация анализируется как резерв повышения эффективности функционирования предприятия на базе оптимизации потоковых процессов, как механизм управления материальными, финансовыми и

инвестиционными потоками. Наконец, капитализация характеризуется с позиций разработки финансовых инструментов по коммерциализации активов, обеспечивающих увеличение рыночной стоимости капитала предприятия и укрепление его позиций в конкурентной борьбе. Не отрицая теоретической и практической значимости этих исследований и опираясь на них [1], считаем возможным предложить рассматривать реструктуризацию, логистизацию и капитализацию не изолированно, а во взаимосвязи, как элементы общего механизма обеспечения гибкого развития предприятия, ориентированного на максимизацию добавленной стоимости и, соответственно, прибыли, как результата и мотива такого развития. Взаимодействие процессов реструктуризации, логистизации и капитализации, как инструментов обеспечения гибкости предприятия, позволит, на наш взгляд, не только усилить роль данных инструментов в процессе моделирования многофакторной реакции предприятия, адекватной многообразию внешних воздействий, но и способствовать созданию синергетического эффекта расширения своих функциональных возможностей. Формулу предлагаемой нами концепции гибкого развития предприятия в качестве условия обеспечения его динамичного развития в непредвиденных обстоятельствах, поддержания его инновационной активности и наращивания конкурентоспособности на основе создания максимальной добавленной стоимости кратко и образно можно выразить следующими словами: «Гибкость предприятия – зеркало его конкурентоспособности, основа инновационной активности, усилитель роста добавленной стоимости». Концептуальная линия нашего исследования направлена на разработку инновационного инструментария трехуровневой системы управления гибкостью предприятия: реструктуризации неэффективных сегментов организационной структуры предприятия; логистизации (рационализации и оптимизации) материальных, финансовых и информационных потоковых процессов (управление цепочками создания добавленной стоимости); управлении рыночной стоимостью предприятия (капитализация). Содержательная цель исследования – создать основу для формирования в России сильных конкурентоспособных предприятий мирового уровня, способных к гибкому инновационному развитию, умеющих адаптироваться к глобальной конкуренции, к любым изменениям во внешней и внутренней среде и на этой основе поддерживать устойчивый экономический рост в средне - и долгосрочной перспективе. Исходя из вышесказанного, считаем возможным сделать некоторые выводы, раскрывающие суть предлагаемой авторской концепции гибкого развития предприятия: 1. Под гибкостью следует понимать способность предприятий адаптироваться к изменениям внешних и/или внутренних условий функционирования без нарушения своей целостности и воспроизводственного режима деятельности с целью обеспечения конкурентоспособности и создания максимально возможной добавленной стоимости на базе использования современного инновационного инструментария. Реакция на изменения (функция отклика), в зависимости от ресурсного потенциала предприятия, его экономической устойчивости, производственных возможностей и функциональных способностей, может иметь разную направленность (производственную, инновационную, конкурентную). Каждое направление гибкого развития требует наличия адекватного инструментария и

соответствующего ресурсного обеспечения его внедрения. На каждый внешний источник угроз стабильности предприятие должно иметь набор соответствующих компенсирующих инновационных инструментов реагирования. 2. Экономическая эффективность гибкости выражается в создании условий для динамичного устойчивого функционирования предприятия на расширенной основе с целью создания и рационального использования максимальной добавленной стоимости. 3. Эволюционное развитие гибкости предприятия проходит определенный жизненный цикл от формирования этого его свойства при соответствующих вызовах внешней и внутренней среды, постепенного усиления, достижения максимального значения в зависимости от экономической прочности системы, до утраты востребованности в ней при достижении системой фазы устойчивого стабильного развития. Установленная амплитуда гибкости предприятия находится в тесной зависимости от величины конечного продукта и уровня убытков. При убытках, составляющих 38 и более процентов от потенциальных возможностей предприятия, гибкое развитие невозможно: такое предприятие не способно адекватно реагировать на вызовы внешней и внутренней среды. Поэтому данная точка амплитуды принята за минимум возможных отклонений от существующего экономического положения предприятия, за ее пределами предприятие переходит в предбанкротное состояние. Восприимчивость к изменениям и способность к гибкости предприятие начинает проявлять, если экономический результат составляет 62% и более от потенциальных возможностей. При достижении данных условий хозяйствования предприятие становится отзывчивым на инновации, гибкость продолжает нарастать до высшей точки, определяемой потенциалом предприятия. При полном насыщении предприятия инновациями, обеспечившими его гибкость, последняя переходит в состояние рутинности (обыденности), утрачивает свое главное свойство усилителя конечного результата и становится невостребованной до очередного импульса нарастания неопределенности во внешней среде. Это позволяет определить гибкость как условие эффективного функционирования открытой системы, позволяющее с учетом изменяющихся внешних и внутренних воздействий усиливать (за счет отзывчивости на инновации) экономическую результативность системы с целью извлечения максимально возможной выгоды для дальнейшего динамичного развития. 4. Гибкое развитие предприятия как продукт и императив инновационной экономики основывается на разработке, внедрении и реализации стратегии динамичного развития, на инновационных подходах к управлению. При этом особая роль отводится мотивационному механизму, охватывающему научную, производственную, инвестиционную и рыночную (маркетинговую) деятельность. Гибкое развитие предприятия в данном контексте можно представить в виде интегрированной системы мотивов инновационной модели управления, обеспечивающей быструю смену стратегии действий предприятия в указанных сферах с учетом меняющихся условий, а также постоянный поиск, перестройку и внедрение новых управленческих технологий ведения бизнеса на основе экспериментирования, отслеживания и тестирования изменяющихся рыночных тенденций. Гибкость как свойство предприятия обеспечивает ему способность генерировать и реализовывать инновации, под которыми нами понимается концептуализация, прикладная разработка и коммерциализация новых идей, фокусирующихся на повышении эффективности его деятельности. Именно с этих позиций должна рассматриваться инновационная система инструментов гибкого

развития предприятия, включающая реструктуризацию, логистизацию и капитализацию, на основе которых конструируется модель гибкого инновационного развития предприятия. 5. Экономическое содержание и направления гибкого развития предприятия определяются инновационным инструментарием, применяемым для создания максимально возможной добавленной стоимости и извлечения соответствующей выгоды с целью обеспечения устойчивого и динамичного функционирования. Характер и степень использования инструментария гибкости зависит от экономических позиций предприятия. В соответствии с разработанной нами классификацией к начальному уровню (1-му классу) применяемого инструментария, характерному для финансово несостоятельных предприятий, относят активизацию неиспользуемых явных резервов производства и управления с помощью реструктуризации. Задача реструктуризации – адаптировать предприятие к рыночным реалиям, повысить его адекватность в бизнес – среде. К среднему уровню (2-му классу), характерному для финансово устойчивых предприятий, относят инновационные инструменты, доступные по финансовым затратам, и, как правило, связанные с задачами логистизации – осуществлением реформирования потокотоваропроводящей системы, оценки логистической эффективности, формирования оптимального потокового процесса, контроллинга и распределения полномочий специалистов в области логистики. К высшему уровню (3-му классу) применяемого инструментария, характерному для экономически сильных предприятий, относят более ресурсоемкие инновационные инструменты типа капитализации. Задача повышения капитализации предприятия решается как путем увеличения инвестиционного потенциала за счет зарубежного кредитования и размещения акций на мировых фондовых биржах, так и путем конвертации созданных на предыдущих уровнях системы управления конкурентных преимуществ предприятия. Показатель рыночной стоимости выступает в роли не только основного показателя конкурентоспособности предприятия, но и индикатора уровня гибкости его развития. Иначе говоря, гибкость предприятия может быть представлена и в контексте максимизации его рыночной стоимости. К числу инструментов гибкого развития предприятия можно отнести также аутсорсинг, диверсификацию, контроллинг, консалтинг и т.д. Гибкость предприятия зависит от умения его менеджмента правильно выбрать наиболее экономически действенный инструмент. 6. Гибкое развитие предприятия невозможно без совершенствования управления, использования процессного и системного подхода и соблюдения особых управленческих принципов, обеспечивающих такое развитие. К числу таких принципов относятся: фокус на потребителе и повышение конкурентоспособности, лидерство руководства в обеспечении гибкости развития, вовлечение персонала в управление гибким развитием предприятия, создание стимулов к инновационному развитию, основанному на адекватной оценке изменений внешней среды. К основным направлениям совершенствования управленческих процессов в условиях гибкого развития, по мнению автора, можно отнести: внедрение стратегического, системного и интегрированного подхода в управлении; установление новых взаимосвязей в формате процессного управления; развитие новых институциональных структур и хозяйствующих субъектов, главным предметом деятельности которых становится оказание полного комплекса управленческих услуг; автоматизацию продвижения товаров и услуг, основанную на интеграции и унификации информационных потоков,

обслуживающих управленческие процессы; повсеместное применение информационных технологий управления. 7. Основой разработки концептуальной модели гибкости предприятия как средства обеспечения его конкурентоспособности является целостный, системный подход к анализу и оценке его позиции на рынке. Конкурентоспособность предприятия как императив должна базироваться на совокупности конкурентных преимуществ, обеспечиваемых выявлением и использованием резервов эффективности на основе оптимизации и логистизации потоковых процессов, применения механизмов эффективной реструктуризации и капитализации. 8. Дифференциацию инструментария гибкого развития предприятия целесообразно осуществлять в соответствии с этапами этого алгоритмизированного процесса. Реструктуризация – это начальный этап обеспечения гибкого развития предприятия. На обеспечение гибкости предприятия особенно активно воздействуют различные виды реструктуризации: ориентированная на прибыльность, операционная, инвестиционная и организационно-структурная. Особенность направлений данного рода обусловлена их применимостью для производственно– технологических комплексов с использованием соответствующих инструментов для решения поставленных задач. Для оценки эффективности осуществления процесса реструктуризации предприятия с целью обеспечения его гибкого развития разработана мониторинговая методика рейтинговой оценки гибкости, определяемой на основе данных публичной отчётности предприятия, позволяющей сравнивать реальные достижения конкурентов. Она обеспечена вычислительным алгоритмом, реализующим возможности математической модели сравнительной комплексной оценки. Вторым этапом (итеративным шагом, уровнем) обеспечения гибкости является логистизация потоковых процессов, задача которой – оптимизировать управление материальными, финансовыми и информационными потоками с минимальными издержками товародвижения, что позволяет выявить совокупность функциональных резервов системы управления и направить их на повышение конкурентоспособности и увеличение стоимости активов предприятия. Достижению поставленной цели способствуют применение предлагаемой нами модели интегрированной системы управления потоками, механизма ее функционирования и алгоритмизированной методики процесса внедрения. Предприятие рассматривается при этом как единый организм, требующий комплексного управления запасами материальных, финансовых и информационных ресурсов. Предложенные матрица и карта симптомов и причин неудовлетворительной работы системы управления потоками на предприятии позволяют обеспечить расчет логистических издержек и использовать его для диагностирования качества управления материальными потоками, выявления причин неудовлетворительного управления ими. Капитализация как третий этап алгоритмизированного процесса обеспечения гибкого развития предприятия призвана обеспечить максимизацию его рыночной стоимости посредством конвертации созданных на предыдущих этапах конкурентных преимуществ. Авторская концепция оптимизации управления капиталом направлена на минимизацию дезинтеграционного процесса предприятий и кредитных организаций, а также на совершенствование инструментария повышения уровня капитализации. Разработанные на ее основе рекомендации имеют своей целью создание управленческой системы гибкого развития предприятий посредством управления стоимостью компаний на рынке и процессом ее максимизации. В

качестве средства реализации универсального стоимостно - ориентированного подхода к управлению гибким развитием предприятия выступает эволюционная модель капитализации, основанная на поэтапном развитии и использовании всего имеющегося спектра финансовых инструментов предприятий. Предлагается выделить следующие этапы капитализации: этап «вне рынка»; «у рынка»; закрепления на рынке; продвижения на рынке; развития на рынке; этап максимизации стоимости. 9. Реструктуризация, логистизация и капитализация – три базовых инструмента алгоритмизированного процесса обеспечения гибкого развития предприятия, связанные между собой и объединенные как внутрипроизводственные кластеры в единую систему, обеспечивают соответствующий им уровень гибкости предприятия. Концептуально логика их взаимосвязи выглядит следующим образом. Обеспечение гибкости начинается с реструктуризации предприятия, обеспечивающей выявление и мобилизацию резервов эффективности. Далее эти резервы логистизируются и приводят к росту капитализации, выступающей в роли как критерия оценки уровня гибкого развития предприятия, так и интегрированного показателя конкурентоспособности и гибкости. Синергетический эффект возникает на базе взаимодействия данных инструментов обеспечения гибкого развития предприятия, когда удается за счет новых технологий и логистизации экономно использовать ресурсы, повышать рыночную стоимость предприятия и усиливать маневренность последнего. Результатом этих процессов является создание на их основе максимально возможной добавленной стоимости, обеспечивающей динамичное устойчивое развитие предприятия. Предложенные теоретико-методологические и инструментарноорганизационные подходы к обеспечению гибкого развития предприятий на базе инновационных инструментов реструктуризации, логистизации и капитализации позволят раскрыть более широкий спектр потенциальных возможностей гибкости, реализуемый эффективной управленческой деятельностью и обеспечивающий долгосрочное динамичное развитие предприятия,поддержание его инновационной активности и наращивание конкурентоспособности за счет создания максимальной добавленной стоимости, дадут возможность диагностировать и прогнозировать развитие предприятия, более обоснованно выбирать уровни и виды инноваций, инструменты обеспечения роста экономической результативности, разрабатывать прогнозы и программы совершенствования управленческой деятельности на перспективу. Литература 1. Ляушева С.А. Модернизация предприятий гостиничной сферы на основе гибкого управления // Вестник Адыгейского государственного университета. Серия 5: Экономика. 2012. № 1. С. 245-250.

Вопросы совместимости иностранных инвестиций и экономического суверенитета в условиях глобализации Профессор, Д-р, Абуселидзе Георгий Давидович. Государственный Университет Имени Шота Руставели Батуми, Грузия Аннотация. Перемены, произошедшие во всемирном хозяйстве за последние десятилетия ХХ века настолько существенны и значительны, что уже смело можно говорить о формировании новой мировой экономики. Его единственный наглядный признак - изменение самого понятия «мировая экономика» и преобразование из «межнациональной экономики» в «транснациональную экономику». С уверенностью можно говорить и о том, что перед нашими глазами произошел переход от интернационализации рынков к глобализации всей хозяйственной жизни и во главе этого процесса оказались транснациональные корпорации (ТНК). По данным ООН, сегодня в мире действуют 45 000 транснациональных компаний, которые контролируют около 280 000 дочерних организаций (ООН, 2010), штаб-квартира 37 000 (около 82%) компаний из них находятся в 14 основных развитых странах - членах организации экономического сотрудничества и развития. 90 %-ов транснациональных корпораций зарегистрированы в развитых странах. Ключевые слова: Мировая Экономика, Инвестиций Исследование. В 2006 году запасы прямых иностранных инвестиций составляли 3,2 триллионов долларов США. Транснациональные корпорации, которые вели контроль над этими запасами, осуществляли внутреннюю и международную торговлю в объеме 7 триллионов долларов США. Это значительно больше, чем общий объем мировой торговли за 2006 год- 5,2 триллионов долларов США. Лишь 8%-ов от прямых иностранных инвестиций выпадали на долю транснациональных инвестиций в развивающихся странах, хотя, в это же время, эти инвестиции составляли около 15 % потоков (WTO, 2007, T IV, стр. 44). Около 80% торговли США осуществляют транснациональные корпорации, что в общем, является характерной пропорцией для развитых стран. ТНК ведут свою деятельность на мировом рынке и осуществленная ими деятельность за рубежом, зачастую имеет для них более важное значение, чем проводимые операции внутри страны. ТНК составляют основу новой, глобальной экономики. Примечательно, что масштабы отдельных крупных ТНК зачастую превышают объемы ВВП отдельных стран. Это наглядно видно в следующем сравнении. (см. таблицу №1).

Сравнение некоторых ТНК и ВВП отдельных стран (млрд. долларов) Таблица №1 ТНК

Годовой оборота Royal Dutsh- 171.6 Shell 128.9 Mitsubishi Corp. 119.3 Wal-mart 90.8 GEC 78.5 IBM 65.3 Volkswagen AG 55.0 Sony 43.6 Elf-Aguitainc

объем Страна, подходящая к ТНК Гонконг Респуб.Юж. Африки Греция Израиль Египет Новая Зеландия Чехия Венгрия

Годовой ВВП 171.4 129.1 119.1 92.0 75.5 65.0 54.9 44.8

объем

В мировой экономике, роль тех международных компаний, которые ближе всех стоят с ТНК определяет: во-первых то, что их рассматривают как основную обеспечивающую силу по разработке, внедрению и распространению технологических инноваций. Во-вторых, ТНК глобально видят проблемы и стратегию и впечатляющими масштабами ведут деятельность за рубежом. Они играют значительную роль в прямых иностранных инвестициях и международной торговле по продукции перерабатывающей промышленности. Несомненно, ТНК занимают ведущее место в процессе глобализации, имевшей место в современном мире. В современных условиях они являются лидерами глобализации и играют большую роль в международных экономических отношениях. В их руках 90% мировой торговли мясом, кофе, кукурузой, табаком, железной рудой и лесоматериалом. 85% торговли – медью, бокситами, 80% - чая и оливок, 75 % торговли бананами, натуральным каучуком и нефтью. К тому же, почти половина экспорта США, 80% - Великобритании и 90% Сингапура в последние годы приходится на ТНК. На мировой рынок постепенно начинают выступать ТНК новоиндустриальных стран. Крупные фирмы Сингапура, Тайвань, Гонконга, Бразилии, Мексики, Малайзии или Южной Кореи успешно работают в научных отраслях промышленности (электроника, транспортное машиностроение) и борются за достижение международных контрактов. Это событие, судя по всему, станет последующим этапом глобализации мировой экономики. Здесь же следует отметить одну тенденцию: в странах с переходной экономикой во время распределение производства эти ТНК ориентируются не столько на источники сырья, сколько на рынки этих стран. Как было отмечено на восемнадцатой сессии о ТНК, проводимой комиссией ООН, ТНК- как главный источник капитала и технологий, в современных условиях, возможно станут главным фактором развития мировой экономики. Действительно, на современном этапе ТНК стали субъектами мирового хозяйства, имеющими большое значение. Развитие транснационального бизнеса оставляет глубокий след на экономику отдельных стран (будь то развитые, или развивающиеся). Их влияние может быть как позитивным, так и негативным. Несмотря на это, сеть ТНК признают нервной и кровеносной системами глобальной экономики, и ей отводят решающую роль в определении характера дальнейшего

развития мировой экономики. Несмотря на препятствия переходного периода, и периодических мировых кризисов, ТНК имеют большое значение в росте и развитии мировой экономики. Они способны ускорить развитие отсталых стран и преодолевать сохранившиеся препятствия между богатыми и бедными странами в глобальной экономике и цивилизациями. Этим они оправдают наименование современной глобальной экономики: «Мир ТНК». Расширение операций многонациональных корпораций может снять множество проблем со стран, у которых экономика менее развита. Они же в состоянии принести ту пользу, которая связана с современными методами управления и внедрением новейших технологий. Прямые зарубежные инвестиции транснациональных корпораций играют значительную роль в слиянии многих национальных хозяйств и создании интернациональной производственной системы - производительного ядра глобализирующейся мировой экономики. В настоящее время масштабы иностранных инвестиций очень велики. В 2011 году во всех странах мира были инвестированы прямые иностранные инвестиции на сумму 559.6 миллиардов долларов. С 60-ых годов ХХ века, с учетом глобализации мировой экономики появляются и усовершенствуются новые концепции иностранных инвестиций. В конце 30-ых годов ХХ века японский ученый К. Акамацу разработал парадигму «Летающих гусей», как обособленную теорию экономического развития. Спустя 40 лет Коджим и Озава добавили к этой парадигме фактор прямых иностранных инвестиций и показали, насколько может ускорить экономический прогресс технологическая и финансовая помощь зарубежных транснациональных корпораций в развивающихся странах. Это они подтвердили на примере тех японских компаний, которые перенесли свое производство и менеджмент на рынки Китая и Юго-восточной Азии. Майкл Портер представил результаты крупномасштабных исследований, которые были проведены в десятках развитых промышленных странах. В данном исследовании Портер показал динамичное взаимоотношение между стратегией транснациональных корпораций и конкурентными преимуществами странреципиентов. К примеру, “Mc Donals” только тогда принял решение о вложении инвестиций в Грузию, когда специалисты фирмы изучили структуру местной поставки. Иностранные инвесторы связывают местную поставку с низкими затратами на сырье и полуфабрикаты, нежели во время их импорта. На начальном этапе возможен ввоз отдельных компонентов из-за рубежа до тех пор, пока не будет урегулирована структура их местной поставки. В практике большой интерес вызывает быстрая эволюция формирований зарубежных инвестиций. За исторически короткий период она существенно расширила круг своих форм и направлений. Самой «энергично» развивающейся формой иностранных инвестиций считается создание транснациональных инвестиций в тех или иных странах. Таким образом, иностранные инвестиции оказывают большое влияние на состояние национальной экономики отдельных стран, перспективы их развития и темпы роста. Также очевидна их взаимосвязь, что выражается в разных аспектах: - На сегодня иностранные инвестиции являются главным инструментом поставки товара на внешний рынок и обслуживания, а также важной сферой международных экономических отношений. Они оказывают все более усиливающееся влияние на

масштабы мировых союзов, направлений и структуры. В подобных условиях на внешнюю торговлю большое влияние оказывает и регулирование иностранных инвестиций. - В процессе развития иностранных инвестиций роль иностранных инвестиций признают все больше стран. К тому же, на масштабы потока иностранных инвестиций, их направлений и структуру оказывает влияние внешняя торговля и политика внешней торговли. В современных условиях либерализация стала общим характерным признаком в государственном регулировании прямых иностранных инвестиций. На сегодня, практически все страны активно стараются их привлечь и создают благоприятную среду для этого: упраздняют существующие ранее ограничения, дают рыночной конкуренции больше пространства и т.д. Использование иностранных инвестиций разнообразное явление. В отличие от иностранных займов и кредитов, прямые иностранные инвестиции создают дополнительные производственные требования на национальном рынке, и способствует стабилизации финансового и экономического положения в странах реципиентах. Следует отметить, что прямые иностранные инвестиции не связаны с ростом внешнего долга. С другой стороны, иностранные инвестиции контролирует иностранный инвестор, для которого не имеют значение национальные интересы экономики страны-получателя. В странах Восточной Европы иностранные инвестиции рассматривают как «пакет», содержащий капитал, технологии и менеджмент. В нем они видят возможность повышения конкурентоспособности своей продукции, увеличения экспорта и лучшего снабжения внутреннего рынка. И что самое главное, при значительном внешнем долге этих стран- прямые инвестиции западных фирм не ухудшают состояние налогового баланса. Венгрия- единственная страна среди стран Восточной Европы, которая своей инвестиционной политикой постепенно, но неизменно приближается к апробированной мировой практике, что сопровождается усилением привлечения иностранного капитала. В частности, опыт Венгрии показывает следующие альтернативы привлечения иностранного капитала: - Создание совместных предприятий. - Полная или частичная продажа акций уже действующих объектов. - Аренда тех предприятий, которые построила иностранная компания и в момент задействования находятся в ее полной или совместной собственности. Проблема привлечения иностранного капитала тесно взаимосвязана с вопросом собственности, поскольку именно возможность приобретения собственности является тем значительным фактором, который дает толчок иностранному инвестору к поиску перспективных направлений использования своего капитала. Лишь в условиях демонополизированной рыночной экономики и при развитой финансовой инфраструктуре создается благоприятная инвестиционная среда, и в большей степени для реализации долгосрочных проектов. Несмотря на то, что ТНК расширяют объем производимой в мире продукции и повышают благополучие, они изредка создают серьезные проблемы странам. Это, к примеру, возможная потеря рабочих мест в собственных странах в результате прямых иностранных инвестиций, в то время как, страна-инвестор не имеет относительных преимуществ в том производстве, которое требует неквалифицированного или полуквалифицированного труда. Поэтому рабочая сила страны -инвестора оказывает противостояние прямому инвестированию ТНК в экономику зарубежных стран.

Кроме того, считается, что экспорт передовых технологий постепенно сокращает технологические преимущества стран-инвесторов, хотя насчет этого пока еще нет однозначного ответа. Среди претензий тех стран, в которых размещены филиалы ТНК, самым важным считается то, что эти корпорации занимают господствующее положение в национальной экономике. Это в одинаковой степени касается как развитых (к примеру, Канада), так и развивающихся стран, в экономической жизни которых отрицательные результаты господства иностранцев следующие: 1. Филиалы не желают экспортировать продукцию в те страны, которые не имеют дружественных отношений со странами головного офиса. 2. Берут кредиты в целях избегания строгих внутренних условий зарубежного кредитования и происходит выдача кредитов иностранным государствам внутри страны при низкой процентной ставке. 3. Воздействуют на национальные вкусы (широкомасштабно рекламируют джинсы, Кока-Колу и другой товар) и др. Это вынуждает некоторые развивающиеся страны установить такой режим регулирования иностранных инвестиций, который смягчит этот и другие отрицательные эффекты и увеличит их возможный доход. В развитых странах общая тенденция государственного регулирования иностранных инвестиций заключается в следующем: к более-менее жестким мерам регулирования прибегают на первоначальном этапе их входа, будь то создание новых иностранных предприятий, совместных предприятий или в форме получения права на участие в капитале национальной компании. При регулировании деятельности уже действующих иностранных компаний, специальные мероприятия проводятся редко, и это происходит в виде мероприятий общего национального регулирования. В связи с отраслевым регулированием иностранных инвестиций интерес вызывает опыт Индии, где начиная с 1960-ых годов, правительственные органы устанавливают три категории отраслей с учетом возможного участия в них иностранного капитала: 1. Отрасли, в которых участие зарубежных компаний возможно как путем инвестиций и создания совместных предприятий, так и путем оказания технической помощи местным компаниям. 2. Отрасли, в которых разрешено лишь оказание технической помощи. 3. Отрасли, в которых не разрешено любое участие иностранных лиц. Выводы и Рекомендации. Таким образом, отраслевое регулирование прямых иностранных инвестиций служит оказанию препятствий в росте влияния зарубежных иностранных корпораций и созданию оптимальной экономической структуры. Проявление его форм: - Запрет инвестиций. - Определение-установление удельной доли иностранных инвестиций в отрасли. - Предоставление специальных лицензий на создание предприятий. - Правительство страны может определить перечень тех отраслей, которые полностью закрыты для иностранных инвестиций, или где они ограничиваются. В последнее время во всем мире усиливается роль такой формы иностранных инвестиций, каковыми являются кредиты Международного валютного фонда, Всемирного банка, Европейского банка реконструкции и развития и национальных финансовых организаций. В Грузии именно на подобные кредиты выпадает основная масса иностранных инвестиций.

Следует отметить и то, что все разновидности иностранных инвестиций этой формы подразумевают выплату процентов на долг и кредиты. В условиях отсутствия экономического роста, использование подобных иностранных кредитов может вызвать финансовое банкротство фирм, взявших кредит или страны в целом. В статистике эту формы называют «другие остальные инвестиции». Исходя из названий здесь приведенных фирм, следует, что для стороны получателя самыми выгодными являются прямые инвестиции, которые с одной стороны тесно связаны с развитием реального сектора экономики, задействованием ведущих технологий и освоением современных методов по маркетингу и менеджменту. А с другой стороны, государство не берет за них политическую и экономическую обязанность и самыми неприбыльными считаются «другие остальные» инвестиции. В целом, можно сказать, что в начале XXI века, т.е. в период глобализации мировой экономики, иностранные инвестиции стали значительным событием в международных экономических отношениях. Хотя, степень «опоры» национальной экономики на иностранные инвестиции весьма разнообразна. Литература 1. Кокиаури Ламара: «Рынок, теория, политика, практика инвестиций»- Тбилиси, 2002 г. 2. Маглакелидзе Т. – «Оздоровление инвестиционного климата -гарант экономического роста и безопасности». «Актуальный вопрос экономики». Тбилиси, 2001 г. №14. стр. 13-27 3. Сихарулидзе Давид – «Макроэкономическая политика привлечения иностранных инвестиций». Международный реферируемый и рецензируемый научно-практический журнал «Социальная экономика», Тбилиси, 2004 г. №3, стр. 86-95

Интеллектуальный потенциал населения: проблемы формирования Леонидова Галина Валентиновна к.э.н., заведующий лабораторией исследования проблем развития трудового потенциала ФГБУН Институт социально-экономического развития территорий РАН Стратегическая цель Российская Федерация – выход к 2020 г. на мировой уровень приоритетных исследований и разработок и освоение шестого технологического уклада [1]. Достижение цели сопряжено с наличием качественного человеческого потенциала страны. Однако для современной России (к. ХХ – н. ХХI вв.) характерно ухудшение качества населения, связанное, в первую очередь, со снижением его интеллектуальной компоненты. Об этом свидетельствует, в первую очередь, серьезное научно-технологическое отставание российской экономики: на мировых рынках высоких технологий РФ занимает 0,3% (это более чем на 2 порядка меньше, чем США, втрое меньше, чем Филиппины). С 1992 по 2010 г. значительно сократился кадровый корпус науки (количество занятых исследованиями и разработками уменьшилось в 2 раза). Кроме того, значительные потери российская наука понесла в результате миграции интеллектуальных ресурсов в 90-е годы XX в.: масштабы утечки «мозгов» составили около миллиона человек [2, С. 9]. На 20% уменьшилось количество научноисследовательских организаций в России, конструкторских бюро стало меньше в 1,4 раза. В воспроизводстве научных кадров образовался большой демографический провал: в развитых странах, например в США, возрастная группа 30 – 49-летних исследователей составляет 64%, а в РФ – лишь 32%. Вопреки мировой тенденции наращивания интеллектуального потенциала, в России количество занятых в сфере исследований и разработок сокращается (табл. 1). Таблица 1 - Количество исследователей, занятых в сфере исследований и разработок (на 1 млн. жителей) 2000 год Рейтинг Страна 1 Финляндия 2 Япония 3 США 4 Сингапур 5 Люксембург 6 Швейцария 7 Канада 8 Россия 9 Австралия 10 Германия Франция Великобритания Италия Китай

Чел. 6736 5111 4481 4139 3766 3634 3535 3453 3443 3142 2910 2739 1157 548

Рейтинг 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

2009 год Страна Исландия Финляндия Дания Сингапур Норвегия Япония Южная Корея Швеция Новая Зеландия Люксембург США (2007) Канада (2008) Великобритания Германия Франция

Чел. 9068 7647 6527 6173 5435 5180 5089 5046 4951 4816 4673 4470 4154 3850 3751

23 -

Россия Италия Китай

3091 1690 863

Источник: The World Bank Database (www.worldbank.org) Для понимания экономической сущности интеллектуального потенциала наиболее значима теория человеческого капитала (Т.Шульц, Г. Беккер). Согласно данной теории доход человеку приносят знания, умения и навыки, именно то, что непосредственным образом составляет суть интеллектуальных свойств личности. Критический анализ имеющихся определений «интеллектуального потенциала» показал, что общепринятого понятия современной наукой не выработано. Мы выделили три методологических подхода: - философский, определяющий интеллектуальный потенциал как «некую абстрактную категорию, лишенную способности изменяться во времени, но имеющую изначальную созидательную силу» (Аквинский Ф., Ухтомский А.А., Флоренский П.А. и др.); - психолого-педагогический, определяющий интеллектуальный потенциал как «способность к обучению, обучаемость» и соотносящий компетентность, инициативу, творчество, саморегуляцию и уникальность склада ума с интеллектуальными качествами личности (Богоявленская Д.Б., Выготский Л.С., Кочетов А.И., Субетто А.И. и др.); - социально-экономический, при котором авторы, раскрывая сущность исследуемой категории, обращают внимание, прежде всего, на тенденции развития системы образования и науки, и лишь в некоторых случаях на совокупность умственных, творческих, духовных возможностей людей, выражающихся в способности к нахождению уникальных решений для достижения значимых результатов в области науки, техники, технологии, в духовно-нравственной сфере (Левашов В.К., Б.Г. Клейнер, Краюхин Г.А., Лежнина Ю.П., Лещинер Р.Е., Марусинина Е.Ю., Татаркин А.И., Мартынов А.Ф. и др.). Анализ теоретико-методологических подходов показал, что в большинстве определений категории «интеллектуальный потенциал населения» не учитывается человек – носитель данного свойства. Нами предложено следующее определение: «интеллектуальный потенциал – это свойство населения определенной территории, заключающееся в способности людей к освоению знаний, их генерации и творческому созданию новых знаний, технологий, продуктов, обеспечивающих экономический рост, устойчивое расширенное и сбалансированное воспроизводство национального богатства для повышения качества жизни населения, формирующееся при комплексном воздействии социально-экономических, социокультурных и научно-образовательных факторов». По нашему мнению, в данном определении актуализированы такие обязательные для понимания категории элементы, как взаимосвязь с социально-экономическим развитием общества, факторы формирования свойства, в том числе необходимость подготовки (воспроизводства) интеллектуальных людей, психологический аспект (способности), не игнорируются носители интеллектуального потенциала, поскольку это свойство населения.

Согласно данным отчёта «Глобальный индекс инноваций», по доле занятых в сфере умственного труда1 Россия занимает 17 место в мире: в этой сфере занято около 41% российских наёмных работников. Такое значение данного показателя рассматривается экспертами как одна из сильных сторон экономики России. Одна из причин столь высокой вовлечённости занятых в сферу умственного труда – большой охват третичным образованием, что, по мнению авторов отчёта также относится к преимуществам российской экономики. Тем не менее, по мнению экспертов Всемирного экономического форума, российское образование характеризуется низким качеством: по данным отчёта о глобальной конкурентоспособности российская система образования занимает 86 позицию из 144, качество преподавания математики и точных наук находится на 52 позиции [3, С. 305]. Таким образом, высокая доля вовлечённости российских работников в сферу умственного труда обусловлена распространённостью в России третичного образования, которое в настоящее время оценивается мировым сообществом довольно низко. Основными параметрами интеллектуального потенциала на микроуровне являются самооценки населения, включающие показатели интеллектуального поведения (деятельности) и отношения населения к ценностям интеллектуальной и творческой сферы. Возможность оценить интеллектуальный потенциал населения предоставляет нам уникальное исследование, проводимое Институтом социальноэкономического развития территорий РАН с 1997 года. Это исследование – мониторинг качества трудового потенциала, одной из компонент которого является интеллектуальный потенциал. Индекс интеллектуального потенциала человека (IИП) вданном исследовании рассчитывается как среднее геометрическое индексов креативности (IКР) и когнитивного (IЗН, знаниевого) потенциалов: Мониторинговые измерения качественного состояния трудового потенциала населения региона фиксируют снижение качества интеллектуальной компоненты трудовых ресурсов. В первую очередь, это относится к показателям когнитивного (знаниевого) и творческого потенциалов. Низкие значения индекса творческого потенциала населения обусловлены малой долей жителей региона, активно занимающихся творческой деятельностью: «постоянно что-нибудь изобретают, пишут, сочиняют и т.д.» около 8% жителей региона, 45% - «никогда ничего не предпринимают» [3, С. 52]. Не в полной мере используется потенциал высших учебных заведений, молодых ученых и специалистов. Имеются резервы в студенческой и школьной среде. Так, факторами, снижающими эффективность развития творческих способностей, является недостаточное использование общеобразовательными школами инновационных и творческо-поисковых форм образовательной деятельности и внеучебных работ, которые развивают творческую и интеллектуальную активность, лидерские задатки и ораторские способности (дискуссии, деловые игры, лабораторные эксперименты, научные общества, интеллектуальные клубы, профильные лагеря для одаренных детей). Более того, значительное снижение интереса к творчеству происходит в старших (10-11) классах (доля старшеклассников, посещающих кружки и секции в центрах научного, научнотехнического творчества составляет лишь 1%). Формированию интеллектуального потенциала населения, постоянному пополнению знаний способствует система непрерывного образования взрослых, в т.ч. 1

Доля занятых в сфере умственного труда (Knowledge-intensive employment) – показатель, рассчитываемый согласно методике Евростата, как удельный вес занятых, имеющих третичное образование в секторах «nace 2-digit», в общей численности занятых.

повышение квалификации и переподготовка. По данным Росстата, доля данной возрастной группы населения, участвовавшая в непрерывном образовании, составила в 2010 г. 30,4% . В развитых странах этот показатель выше: Финляндия – 77,3%, Великобритания – 37,6%, Германия – 41,9%. Это требование законодательно закреплено в Указе Президента РФ от 7 мая 2012 г. № 599, где установлено, что «в целях совершенствования государственной политики с учетом требований инновационной экономики увеличение до 37% к 2015 году доли занятого населения в возрасте от 25 до 65 лет, прошедшего повышение квалификации или профессиональную подготовку, в общей численности занятого населения этой возрастной группы». Формирование качества интеллектуального потенциала населения объективно затрудняет, по нашему мнению, рост платного и заочного обучения в учреждениях высшего профессионального образования. В 1990 г. высшими учебными заведениями РФ было выпущено 40% специалистов, проходивших обучение по заочной форме, в 2012 г. – 52%. Отметим также, что в среднем половина занятых работают не по специальности, полученной в профессиональном учебном заведении. Причем согласно опросу молодого населения Вологодской области, проведенному Институтом в 2012 г., этому способствует отсутствие эффективной профориентации учащихся, так как после окончания вуза половина из тех, кто устроился не по специальности, изменили свои профессиональные планы. Это говорит о том, что в российском обществе углубляется тенденция рассогласования системы образования и рынка труда. Несмотря на формально высокий образовательный уровень российских работников, 47% руководителей инновационного бизнеса (по результатам опроса Russian Innovation Survey 2009-2010 гг.), высказываются о сложности поиска квалифицированных инженеров и специалистов, 52% – о проблеме поиска квалифицированных рабочих. По формальным признакам российская рабочая сила – одна из самых высокообразованных в мире: в настоящее время более половины работников в стране имеют третичное образование – высшее (29%) или среднее специальное (27%). Встает вопрос, а нужно ли повышать качество интеллектуального потенциала. Мы считаем, что нужно. Во-первых, важно добиваться качества интеллектуальных ресурсов. Вовторых нужно создавать условия для его эффективного использования. Чего сегодня не происходит. Катастрофически снижается доля отраслей, нуждающихся в интеллектуальном труде (табл. 2). В то же время многие отрасли, в т.ч. образование, здравоохранение, если посмотрим в разрезе территорий, не укомплектованы интеллектуальными кадрами.

Таблица 2 - Динамика структурных изменений в отраслях промышленности России (в % к общему объёму) 2011 Отрасль 1990 г. 1995 г. 2000 г. 2005 г. 2010 г. г. Промышленность , всего 100 100 100 100 100 100 Топливно-энергетический 19,1 27,7 26,0 26,8 44,1 45,1 комплекс Потребительский комплекс 21,3 17,6 16,7 16,7 13,3 11,0 в том числе: - лёгкая промышленность 6,4 2,2 1,8 1,4 0,7 0,7 - пищевая промышленность 14,9 15,3 14,3 15,4 12,6 10,3 Отрасли инвестиционного спроса 34,1 27,3 28,2 24,0 15,4 17,8 в том числе: - машиностроение 24,2 19,2 20,5 22,2 12,1 14,0 Отрасли промежуточного спроса 32,1 31,9 24,4 24,9 25,8 26,1 в том числе: - металлургия 15,0 16,7 15,8 18,5 13,0 11,5 - химический комплекс 6,9 7,1 7,5 7,2 7,2 6,8 Источник: Данные ежегодников Росстата за 1990 – 2012 гг. Необходимым условием для наращивания интеллектуального потенциала населения является создание в регионах эффективно-организованного научнообразовательного пространства, прежде всего, взаимодействия образовательных, научных, культурных сфер территории на системной основе, взаимосвязи которых работают на целевой результат (рост интеллектуального потенциала населения). Список литературы 1. Основы политики РФ в области развития науки и технологий на период до 2020 года и дальнейшую перспективу: утв. Президентом РФ 11 января 2012 г. № Пр83 2. Римашевская, Н.М. Проблемы качества трудового потенциала в России и его модернизация / Н.М Римашевская // Матер. научно-практ. семинара «Трудовой потенциал как фактор устойчивого развития территорий». 16 – 18.12.2010. – Вологда: ИСЭРТ РАН, 2011. – С. 3- 10. 3. Global Competitiveness Report, The - 2012-2013 [Текст] / World Economic Forum // Geneva, - 2012.

Повышение качества финансового менеджмента в секторе государственного и муниципального управления Дашевская Лидия Сергеевна студент 5 курса, РГЭУ (РИНХ) В странах с развитой экономикой финансовый менеджмент в сектoре государственнoго и муниципальнoго управления считается oдним из ширoко распрoстраненных инструментoв контрoля в бюджетнoй сфере, oрганично встрoенным в систему испoлнительной власти. При этом на oрганы испoлнительной власти лoжится oтветственность за принятие планов повышения качества финансовогo менеджмента, а финансoвые oрганы должны oрганизовывать его монитoринг и oценку в целях oптимизации функций гoсударственного и муниципальногo управления. Создание многофактoрной системы мoниторинга качества финансoвого менеджмента гoсударственных (муниципальных) учреждений в хoде реализации бюджетнoй рефoрмы направленo на oценку деятельности каждого государственногo (муниципального) учреждения на основе использования не только кoличественных показателей, характеризующих степень отлаженности бюджетных прoцедур, механизмoв внутреннегo финансового контрoля, но и на введение качественных пoказателей, характеризующих результативность бюджетных расходoв, качествo финансовoй дисциплины и др. Oбъективная потребность различных уровней публичнoй власти в финансовых ресурсах, необходимых для оказания важных oбщественных услуг по месту проживания населения, предопределяет продуманное распределение обязанностей между органами власти с целью пoвышения эффективности расходoвания гoсударственных средств, более полного учета потребнoстей граждан, а также укрепления демократических институтов в oбществе. Добиться этого можно только посредством оптимального взаимoдействия рыночнoй финансoвой кoнцепции самoразвития территорий с гoсударственными мерами финансового регулирования территориального развития, направленными на сокращение диспропорций в уровнях сoциально-экономического развития территорий и на этой основе обеспечения эконoмического роста, высoкой эффективности использования всех видов ресурсов, улучшения качества жизни населения. Основой финансoвого менеджмента в секторе гoсударственного управления является сопоставление расхoдов с результатами и определение сложившихся между ними соотнoшений. По итогам расчета различных показателей эффективности, пoстоянного отслеживания их динамики и влияющих на нее факторов принимаются, выполняются, корректируются и контрoлируются управленческие решения об увеличении или уменьшении бюджетных расхoдов на осуществление тех или иных целей и задач. На данный момент существует неoтработанность процедур оценки качества финансовогo менеджмента замыкается на целом ряде проблем, которые связаны с незавершеннoстью процесса формирования целостной системы управления oбщественными финансами, к которым можно отнести следующие: - oтсутствие стратегическoго планирования, проявляющееся, прежде всего, в слабой увязке между стратегическим и бюджетным планированием;

- отсутствие практики долгoсрочного бюджетногo планирования и недостаточность горизонта трехлетнегo социально-экономического прогнoзирования и бюджетного планирования; - незавершеннoсть процесса формирования государственных (муниципальных) прoграмм как основы бюджетнoго планирования и основы для достижения целей государственной (муниципальной) политики; - низкая мотивация органов государственной власти и органов местного самoуправления к решению задач oптимизации бюджетных расходов и неоправданного их увеличения; - недостаточная действенность системы гoсударственного и муниципального контроля и его ориентация на оценку эффективности бюджетных расходов; - недостаточная самостoятельность и ответственность региональных и местных органов власти при осуществлении своих расходных и бюджетных полномочий; - низкая заинтересованность в наращивании собственной налоговой базы субъектов Российской Федерации и муниципальных образований, недостаточное испoльзование стимулирующих возможностей налоговой системы для поддержки инвестиционно-инновационной деятельности; - неэффективная система распространения лучших международных практик и рoссийского опыта в реализации действенной бюджетной политики; - несоoтветствие международным стандартам системы бухгалтерского учета и составления финансовой отчетности в секторе гoсударственного управления; - ограниченность применения оценки эффективности бюджетных расходoв и качества финансовогo менеджмента в секторе государственного управления и др. В соответствии с pазработаннoй прoгpаммoй повышения эффeктивности управления общественными финансами на период до 2018 года финансовый менеджмент органа государственной власти должен стать процессoм, встроенным в его деятельность, охватывающим все взаимосвязанные бюджетные процедуры (среднесрочное финансовое планирование и исполнение бюджета в увязке с процедурами закупок для государственных (муниципальных) нужд, учет и отчетность, финансовый аудит). [6] Преобразование системы мониторинга качества финансового менеджмента будет направлено не только на дополнение и уточнение системы количественных показателей, характеризующих отлаженность бюджетных процедур, механизмов внутреннего финансового контроля, состояние бюджетной дисциплины, но и на введение показателей, характеризующих результативность бюджетных расходов в отчетном периоде. Это позволит определить области неэффективных бюджетных расхoдов с последующими возможными корректировками государственных (муниципальных) программ. Согласно приказу Министерства финансов Рoстовской области от 19.04.2012 № 32 разработано «Полoжение об организации проведения мониторинга качества финансового менеджмента, осуществляемого главными распорядителями средств областногo бюджета». [4] Качество финансовогo менеджмента определено по следующим блокам показателей: среднесрочнoе финансовое планирование, исполнение бюджета в части расходoв, исполнение бюджета по доходам, учет и отчетность, контроль и аудит, исполнение судебных актов, кадровый потенциал финансового (финансовоэкономического) подразделения, управление активами.

На основании данных расчета показателей качества финансового менеджмента oпределяется итоговая оценка качества финансового менеджмента пo каждому главному распорядителю средств областного бюджета по фoрмуле: E  100 Si  Sij E ( Pij ) , i

где Е - итoговая оценка по главному распорядителю средств областного бюджета; Si  вес i  ой группы показателей качества финансового менеджмента; Sij  вес j  ого показателя качества финансового менеджмента в i  ой группе показателей качества финансовoго менеджмента; E ( Pij )  оценка по j  му показателю качества финансового менеджмента в i  ой группе показателей качества финансового менеджмента. [3] Мониторинг осуществлен по 41 главному распорядителю средств областного бюджета, фактически осуществляющих свою деятельность в 2012 году. Результаты мониторинга качества финансoвого менеджмента главных распорядителей средств областного бюджета за 1 полугодие 2012 года по основным блокам показателей представлены в таблице 1: Таблица 1 Результаты проведения мониторинга качества финансoвого менеджмента, осуществляемого главными распорядителями средств областногo бюджета Рoстовской области, за 1 полугодие 2011-2012 гг. [2] Блок показателей Среднесрочное финансовое планирование Исполнение бюджета в части расходов Исполнение бюджета по доходам Учет и отчетность Контроль и аудит Исполнение судебных актов Кадровый потенциал финансового (финансовоэкономического) подразделения Управление активами

Средний балл по 100-балльной шкале 1 полугод 2011 г. 1 полугод 2012 г. 80,87 81,35 84,74

87,26

97,02 81,15 92,80 92,40 77,24

95,12 88,89 92,95 93,95 77,24

62,17

Из приведенных данных видно, что практически по всем блокам oценки качества финансoвого менеджмента, осуществляемого главными распoрядителями средств oбластного бюджета Рoстовской области, средний балл увеличен в 2012 г. по сравнению с тем же периодом 2011 г. Вместе с тем, можно выделить некоторые проблемы проведения мониторинга и оценки качества финансового менеджмента на муниципальном уровне, которые сводятся к тому, что методология такой оценки является достаточно сложной и перегруженной с точки зрения критериев, что требует разработки и применения некоторой упрощенной системы оценки качества финансового менеджмента в

муниципальных образованиях. Это связано с тем, что органы местного самоуправления ограничены в применении инструментов оценки качества финансового менеджмента в связи с отсутствием полноценной автоматизированной системы мониторинга, ограниченной финансовой самостоятельностью и возможностью применения мер администрирования налоговых поступлений, отсутствием соответствующего кадрового потенциала и др. Наряду с этим следует отметить, что финансовое стимулирование по результатам оценки качества финансового менеджмента практически не используется как на региональном, так и на муниципальном уровнях. Перспективным направлением в сфере взаимодействия Российской Федерации с регионами и, соответственно, региональных органов государственной власти с муниципальными образованиями должно стать внедрение в практику управления бюджетных процессов передовых технологий, обеспечивающих эффективнoе и качественное предоставление бюджетных услуг, что, несомненно, связано с повышением эффективности бюджетных расходов и оценкой динамики данных результатов. В свою очередь, это требует разработки индикаторов, связанных: с обеспечением сбалансированности и устойчивости региональных и местных бюджетов; внедрением программно-целевых принципов организации деятельности органов государственной власти и местного самоуправления; реструктуризацией бюджетного сектора; повышением эффективности распределения бюджетных средств; оптимизацией функций государственного и муниципального управления; развитием информациoнных систем управления гoсударственными и муниципальными финансами. [8]

3. 4.

7. 8.

Список литературы Концепция повышения эффективности межбюджетных отношений и качества управления государственными и муниципальными финансами в Российской Федерации в 2006 - 2008 гг. от 3 апреля 2006 г. № 467-р. Отчеты о результатах проведения мониторинга качества финансового менеджмента, осуществляемого главными распорядителями средств областного бюджета Ростовской области, за 1 полугодие 2011-2012 гг. [Электронный ресурс] http://www.donland.ru/ Порядок осуществления мониторинга и оценки качества управления региональными финансами от 03.12.2010 №552. Приказ Министерства Финансов России «Об организации проведения мониторинга качества финансового менеджмента, осуществляемого главными администраторами средств федерального бюджета» от 13 апреля 2009 г. № 34н. Программа Правительства Российской Федерации по повышению эффективности бюджетных расходов на период до 2012 года, План мероприятий по ее реализации в 2010 году, от 30 июня 2012 г. № 1101-р. Проект государственной программы Российской Федерации «Управление государственными финансами и государственным долгом [Электронный ресурс] http://gosman.ru/?news=26342 Михеев В.В., Шишов В.А. Финансовый менеджмент в государственном секторе //Практика муниципального управления. №7. 2010. Пенюгалова А.В. Финансовый менеджмент в государственном и муниципальном управлении //Финансы и кредит. №2. 2011.

Анализ оценки финансовой устойчивости ОАО «Промышленно – торговая швейная фирма «Элегант» Насыбуллин Илнур Зефэрович, cтудент Ульяновского государственного технического университета, Ширяева Наталья Викторовна, кандидат экономических наук, доцент кафедры "Финансы и кредит" ФгБОУ ВПО "Ульяновский государственный технический университет" Финансовая устойчивость – характеристика, свидетельствующая о стабильном превышении доходов над расходами, свободном маневрировании денежными средствами предприятия и эффективном их использовании, бесперебойном процессе производства и реализации продукции. Финансовая устойчивость формируется в процессе всей производственно-хозяйственной деятельности и является главным компонентом общей устойчивости предприятия. Для характеристики источников формирования запасов и затрат используются показатели, которые отражают различные виды источников. 1. Наличие собственных оборотных средств: СОС = СК – Внеоборотные активы СОС2011г. = 429615 – 617144 = -187529 тыс. руб. СОС2012г. = 446548 – 597895 = -151347 тыс. руб. 2. Наличие собственных и долгосрочных заемных источников формирования запасов и затрат: СД = (СК+ДО)- Внеоборотные активы СД2011г.= (429615 + 173375) – 617144 = -14154 тыс. руб. СД2012г.= (446548 + 233633 ) – 597895 = 82286 тыс. руб. 3. Общая величина основных источников формирования запасов и затрат: ОИ = СД + КО ОИ2011г.= -14154 + 356579 = 342425 тыс. руб. ОИ2012г.= 82286 + 268571 = 350857 тыс. руб. Трем показателям наличия источников формирования запасов соответствуют три показателя обеспеченности запасов источниками их формирования 1. Излишек или недостаток собственных оборотных средств: ∆СОС = СОС – ЗЗ ∆ СОС2011г.= -187529 – 187621 = -375150 тыс. руб. ∆ СОС2012г.= -151347 – 184724 = -336071 тыс. руб. 2. Излишек или недостаток собственных и долгосрочных источников формирования запасов: ∆СД = СД – ЗЗ ∆ СД2011г.= -14154 – 187621 = -201775 тыс. руб. ∆ СД2012г.= 82286 – 184724 = -102438 тыс. руб. 3. Излишек или недостаток общей величины основных источников формирования запасов: ∆ОИ = ОИ - ЗЗ ∆ ОИ2011г.= 342425 – 187621= 154804 тыс. руб. ∆ ОИ2012г.= 350857 – 184724 = 166133 тыс. руб.

С помощью этих показателей составляем трехфакторную модель типа финансовой ситуации: М=(∆ СОС, ∆ СД, ∆ОИ) М2011г.=(0,0,1) М2012г.=(0,0,1) Проведенные расчеты свидетельствует о том, что ОАО ПТШФ «Элегант» за анализируемый период находится в неустойчивом финансовом состоянии. Такая ситуация характеризуется недостатком у предприятия «нормальных» источников для финансирования запасов. Но существует возможность восстановления равновесия за счет пополнения источников собственных средств, сокращения дебиторской задолженности, ускорения оборачиваемости запасов. Степень зависимости предприятия от внешних факторов характеризуют относительные коэффициенты, приведенные в таблице 1. Таблица 1 – Коэффициенты финансовой устойчивости ОАО «ПТШФ «Элегант» Конец Конец Абсолютное Наименование коэффициента Формула 2011г. 2012г. отклонение Коэффициент финансовой Кфн = СК:ВБ 0,45 0,47 0,02 независимости (автономии) Коэффициент финансовой Кфу=(СК+ 0,63 0,72 0,09 устойчивости ДО) :ВБ Кз = ЗК:СК Коэффициент задолженности 1,23 1,12 -0,11 ЗК=ДО+КО Коэффициент Ксф = СК:ЗК 0,81 0,88 0,07 самофинансирования Уровень финансового левериджа Уфл =ДО:СК 0,40 0,52 0,12 Коэффициент долгосрочных Кдз = ДО:ВБ 0,18 0,25 0,07 привлеченных заемных средств Коэффициент обеспеченности оборотных активов собственными Коб сос = СОС:ОА -0,55 -0,43 0,12 оборотными средствами Коэффициент обеспеченности Коб МЗ = МПЗ собственными оборотными -1,00 -0,82 0,18 СОС:Запасы средствами Коэффициент маневренности Км=СОС:СК -0,44 -0,34 0,10 Коэффициент финансовой Кф.н. =ЗК:ВБ 0,55 0,53 -0,02 напряженности Коэффициент соотношения мобильных и мобилизованных Кс = ОА:ВОА 0,55 0,59 0,03 активов Индекс постоянного актива К п. акт = ВОА:СК 1,44 1,34 -0,10 Коэффициент имущества КИПН = 0,84 0,82 -0,01 производственного назначения (ВОА+З):ВБ Кр.ст.им = (НМА + Коэффициент реальной стоимости ОС + СиМ + 0,83 0,82 -0,01 имущества Жив + ЗНП) : ВБ

Рассматривая поочередно рассчитанные данные таблицы 1, можно сказать о том, что практически все коэффициенты находятся в пределах установленных норм, и в ряде случаев меньше их. Полученные результаты характеризуют низкую финансовую устойчивость. Коэффициент автономии на конец 2011 года составляет 0,45, что выше нормы, и на конец 2012 года произошло повышение показателя до 0,47, т.е. на 0,02, что значительно выше нормы, следовательно предприятие практически полностью независимо от внешних источников финансирования. Расчетные значения коэффициента финансовой устойчивости за анализируемый период не ниже нормативного значения, что говорит о достаточных размерах собственных устойчивых источников финансирования. Коэффициент задолженности на конец 2011 года составляет 1,23, а на конец 2012 года – 1,12, когда рекомендуемое значение 0,67, к тому же наблюдаем отрицательную динамику, этот результат можно охарактеризовать отрицательно, потому что на предприятии доля привлечённых источников значительно больше, чем собственные источники, что не является положительной тенденцией. Рассчитанный коэффициент самофинансирования показывает, что собственный капитал на ОАО ПТШФ «Элегант» покрывает заемные средства в 0,81 кратном размере, также стоит отметить, что показатель поднялся в сравнении с 2011 годом на 0,07 пунктов, что расценивается как усиление финансового состояния предприятия. Полученный в 2011 году достаточно низкий уровень финансового левериджа говорит об отсутствии, какого либо риска, и о высоком потенциале этой организации, но по полученным результатам на конец 2012 года, которые возросли, следовательно можно сказать о снижении потенциала организации и повышении риска. С коэффициентом долгосрочного привлечения заемных средств нет никаких проблем, наблюдается низкий его уровень и отрицательная динамика – что говорит о независимости от инвесторов и положительно сказывается на ее укреплении. Обеспеченность мобильного имущества собственными оборотными средствами на конец 2011 года равно -0,55, предприятие находится на низком уровне обеспеченности ими, а к концу 2012 году просматривается снижение показателя до 0,43, что свидетельствует о полном отсутствии обеспеченности собственными оборотными средствами. Значительно снизилась доля покрытия МПЗ собственными оборотными средствами. Значение коэффициента в 2011 году ниже нормативного значения и составляет -1,00, т.е. ОАО ПТШФ «Элегант» в низкой степени обеспечено материально производственными запасами, а к концу 2012 года просматривается снижение показателя до -0,82, что значительно ниже нормативного значения, которое составляет 1. Рассчитанный коэффициент маневренности значительно ниже установленных границ, к тому же наблюдается отрицательная динамика в течение анализируемого периода. Коэффициент финансовой напряженности в 2011 году находится на уровне в пределах нормы, в 2012 году – наблюдается его спад. Это характеризует деятельность организации как зависимую от внешних источников. Оборотные (мобильные) активы покрывают иммобильные (внеоборотные) половину. На конец 2011 года показатель немного возрос. То есть всё большая часть средств предприятия направляется в такие активы, у которых срок оборота и время за которое они могут принести прибыль, меньше.

Рост индекса постоянных активов произошёл в основном в результате снижения собственного капитала. Значение показателя находится на высоком уровне, указывающем на незначительную долю собственных оборотных средств на предприятии. Коэффициент имущества производственного назначения сократился по сравнению с 2011 годом на 0,01 пункта. Предприятие нуждается в привлечении заемных источников для пополнения имущества. Коэффициент реальной стоимости имущества показывает, что предприятие в достаточной степени обеспечено средствами производства, при этом отмечается негативная динамика – результат роста стоимости имущества и недостаточного роста основных средств. Следует отметить, что с одновременным снижением производственных запасов и доли незавершенного производства в структуре активов. Результаты анализа финансовой устойчивости ОАО ПТШФ «Элегант» позволяют сформулировать вывод о том, что предприятие имеет неустойчивое финансовое состояние, заключающееся в недостатке собственных источников финансирования, а также долгосрочных заемных источников для финансирования деятельности предприятия. Вследствие этого, на предприятии отмечается достаточно высокая зависимость от внешних источников, что находит свое подтверждение в расчете относительных показателей финансовой устойчивости. Список использованной литературы 1. Воронин В.А. Интеграция: сущность, стратегия, механизмы : науч. изд. М., 2010 г. 2. Рукина И.М. Регион и его роль в создании общего экономического пространства // Экономическая наука современной России. 2003. № 13. С. 7389. 3. Андреев Г.И. Основы управления предприятием. М., 2012г.

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

Специализация Республики Беларусь на мировом рынке Трачук С.А. студентка, Полесский государственный университет Важную роль в развитии экономики Республики Беларусь играет её участие в международной торговле. Специализация Беларуси на мировом рынке обусловлена такими факторами как, многоотраслевой промышленный комплекс, достаточно мощная строительная база, значительные лесные и водные ресурсы, развитая система транспортных коммуникаций и производственная инфраструктура в целом, многовекторные внешнеэкономические связи, способствующие расширению внешних рынков. По причине ограниченности ресурсов необходимо установить прибыльные экспортные направления страны и определить, какие из отраслей национальной экономики обладают необходимым потенциалом для достижения высоких результатов на мировом рынке. В силу того что доля экспорта в РБ составляет около 2/3 валового внутреннего продукта, внешнеэкономический потенциал страны играет важную роль в развитии экономики Беларуси. Говоря о специализации Республики Беларусь, а точнее о конкретном месте её в мировой экономике следует выделить удельный вес производства промышленной и сельскохозяйственной продукции в общем объёме мирового выпуска товара. Доля Беларуси в мировом промышленном производстве составляет 0,13%, основную часть которого составляет минеральные удобрения — 3%, 14 % мирового производства калийных удобрений, 8 % — тракторов, 1,3 % — холодильников и морозильников, 0,6 % — химических волокон и нитей. Следует отметить БелАЗ, который является одним из основных производителей карьерной техники и занимает 1/3 мирового рынка карьерных самосвалов. Что касается сельского хозяйства, то РБ является весомым производителем важнейших видов продукции данного производства. Об этом свидетельствуют следующие данные: доля льноволокна в мировом производстве составляет 6,4 %; картофеля — 2,8%; молока - 0,9%; мяса в убойном весе — 0,3%; сахарная свекла — 0,6 %. По производству мяса и молока на душу населения Беларусь превышает все страны СНГ, а по объемам экспорта занимает четвертое место в мире. Удельный вес страны по поставкам масла животного на мировом рынке составляет более 10% - третье место после новой Зеландии и ЕС. [1, с. 34] Также немало важную роль в определении участия Беларуси в мировом хозяйстве играет конкурентоспособность белорусской продукции. Наиболее конкурентоспособными отраслями нашей экономики являются химическая промышленность, черная металлургия, автомобильное, тракторное и сельскохозяйственное машиностроение. Конкурентоспособность продукции белорусских предприятий обеспечивается, в первую очередь, созданием наукоемкой продукции с применением новых материалов, современных ресурсосберегающих технологий и оборудования. Также необходимо уделить внимание повышению качества белорусских продуктов питания. Пищевая продукция более 100 белорусских предприятий соответствует принципам международной системы стандартов для пищевых продуктов НАССР. Стоит отметить перспективные товарные группы национального производства, развитие которых поможет укрепить позиции Республики Беларусь на мировом рынке и увеличить её роль в мировой экономике. К таким продуктам можно отнести

сыр и масло, производство которых значительно возросли за последние годы. Этому способствует наличие в Беларуси сырьевой базы: наша страна славится не малыми излишками молока. Также в число перспективной продукции Беларуси относится мясо. В связи с приходом в последние годы на село энергонасыщенной техники и автоматизацией некоторых процессов, существует возможность увеличения удельного веса данной продукции в общем мировом объёме производства. Среди перспективных товарных групп национального экспорта можно также назвать продукцию деревообрабатывающей и текстильной промышленности, которые характеризуются достаточно высокими темпами роста экспорта. Информационные технологии также могут в будущем оказать значительное влияние на специализацию страны на мировом рынке. К 2015 году Беларусь может стать одним из мировых центров разработки и поставки программного обеспечения для внешних заказчиков. Это предусмотрено Национальной программой «IT-страна». [2] Беларусь обладает значительным потенциалом для достижения данных целей, но в тоже время возникает достаточно проблем, для решения которых правительство должно приложить немало усилий. Техническая отсталость производства тормозит экономику Беларуси и естественно оказывает негативное влияние на национальное производство. Модернизация производства и внедрение новых технологий должно стать главной целью основных предприятий государства. Также остро стоит проблема нехватки квалифицированных кадров. Государство должно создать максимально выгодные условия для привлечения и удержания молодых специалистов в научной сфере деятельности, а также обеспечивать их трудоустройство. Также значительно сказывается на производстве конкурентоспособной продукции нехватка на территории Беларуси природных ресурсов, сырья и материалов. Это ставит страну в зависимое положение от состояния спроса и цен на сырьевых рынках. В этом случае необходимо развивать инвестиционное сотрудничество с другими странами, что впоследствии должно привести к стимулированию внедрения новейших технологий и выпуска конкурентоспособной продукции. Что касается сферы услуг, то Беларусь имеет значительные резервы для увеличения экспорта туристических услуг, поскольку располагает богатым природным и историко-культурным потенциалом для развития международного туризма. Учитывая всё вышесказанное можно сделать вывод, что Беларусь в своем развитии зависит от развития внешнеэкономических связей и в силу ограниченности ресурсной базы и емкости внутреннего рынка не может оказывать существенного влияния на мировую экономику. Но наша страна имеет достаточно предпосылок для дальнейшего развития и завоевания мирового рынка. Необходимо создать определённые условия для развития наших слабых сторон экономики и подчёркивания сильных. В первую очередь следует активизировать деятельность отечественных и иностранных предпринимателей для продвижения товаров, услуг, капитала, трудовых ресурсов на мировые рынки, образовать новые организационноэкономические формы международного сотрудничества и определить место отечественных предприятий в технологической цепочке ТНК. Список использованной литературы 1. Экономика Республики Беларусь в системе мирохозяйственных связей: учебное пособие / Министерство образования Республики Беларусь,

Белорусский государственный экономический университет. - Минск: БГЭУ, 2006. - 253 с. 2. «Белорусское телеграфное агентство» - [Электронный ресурс] – 2013. – Режим доступа: http://www.belta.by/ – Дата доступа: 21.10.2013.

Концептуальні засади забезпечення особистих немайнових прав фізичних осіб Службою безпеки України Мікуліна Марина Михайлівна, професор кафедри цивільно-правових дисциплін, кандидат юридичних наук, доцент, Національна академія СБ України Основні положення Конституції України, якими визначаються основні засади державної політики, спрямовані на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, є надзвичайно важливим правовим підґрунтям до існування, самозабезпечення й подальшого розвитку нашої країни, а запорукою цього – забезпечення національної безпеки. Національна безпека відображає стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави. Захист цих основних об’єктів національної безпеки [1, с. 147] означає, по-перше, безпеку людини і громадянина, що забезпечується системою правових, морально-етичних норм, суспільних державних інститутів та організацій, які гарантують реалізацію її основних прав і свобод; подруге, безпеку суспільства, яка досягається наявністю та ефективною діяльністю державних і суспільних інститутів, норм, розвитку форм суспільної свідомості, які в повному обсязі забезпечують конституційні прав й свободи людини і громадянина на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; по-третє, безпеку держави, що ґрунтується на ефективному механізмі управління та координації діяльності політичних сил та суспільних організацій, державних інститутів, а також відповідних військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Конституція України є джерелом наповнення змісту законодавчих та нормативно-правових актів, якими опосередковується і забезпечується безпека особи, суспільства і держави, а також закріплює основні правові засади діяльності суб’єктів національної безпеки. Національна безпеки визначається як «такий стан суспільства й держави, коли забезпечуються сприятливі умови для досягнення національних інтересів за наявності та (або) у передбаченні дестабілізуючих чинників (загроз)» [2, с. 48]. Сутність сучасного процесу забезпечення національної безпеки «має розкриватися не тільки через запобігання загрозам, але й через створення в суспільстві таких умов, які б стимулювали соціальний, культурний, економічний розвиток суспільства. Безпека будь-якої живої системи забезпечується не тільки через їх охорону або протидію, а, насамперед, через життєздатність суб‘єкта, його конкурентні властивості у боротьбі за виживання й розвиток. У цьому контексті можна сказати, що процес забезпечення національної безпеки повинен полягати саме в розвитку, а не в стихійній зміні свідомо марних спроб радикалізму, що схоже на авантюризм. Будь-яке максималістське постановлення якихось завдань та їх реалізація у сфері національної безпеки завжди перетворюється в загрозу, тобто для забезпечення національної безпеки важливо шукати оптимальну стратегію» [3]. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека – як визначальна соціальна цінність – репрезентують зміст і спрямованість діяльності держави. Саме держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав та свобод людини є основним обов’язком держави. Реалізація цих положень Конституції України можлива і завдяки діяльності Служби безпеки

України, на яку у межах визначеної законодавством компетенції покладено, зокрема, захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. Положення Конституції засвідчують намагання держави забезпечити права людини (серед яких і особисті немайнові права фізичної особи) та зробити їх основним напрямком діяльності всіх державних органів, а, отже, і СБ України. Права людини є тим ціннісним орієнтиром, який дає змогу, зокрема, застосувати «людський вимір» до держави і права, законності, правопорядку тощо. Вони дають можливість особі брати участь в управлінні державою, а також дистанціюватися від неї, тобто самовизначатися у сфері особистого життя. Звідси, кожна людина природно має невід’ємне право на визначення обсягу відповідних благ, що не суперечать благам інших людей, а суспільство та держава повинні сприяти їх забезпеченню. У «Декларації прав людини і громадянина» (1789 р.) наголошується на тому, що метою кожної держави є забезпечення природних і невіддільних прав людини. Відмінність між правами людини і правами громадянина означає відмінність між людиною взагалі як приватної особи (членом громадянського суспільства) і політичною людиною – громадянином держави. Ця відмінність означає, що «права громадянина як політичного суб’єкта і у наш час – це трансформовані «квіритські» привілеї і у безпосередньо політичній сфері, і у відносно та умовно неполітичній сфері приватних інтересів і цивільно-правових відносин» [4, с. 111]. Для осмислення і обґрунтування правовідносин, які можуть скластися між Службою безпеки України в особі її органів, посадових та службових осіб цих органів, та фізичними особами щодо дотримання, захисту, обмеження їх особистих немайнових прав необхідно з’ясувати сутність, ознаки, відмінності таких правовідносин. Служба безпеки України спрямована на захист, забезпечення прав людини, й, зокрема, особистих немайнових прав особи, і цю спрямованість можна вважати першочерговою, ураховуючи її як одну із загальних засад діяльності держави. Взаємодія СБ України, як правоохоронного органа, із суспільством полягає у реагуванні на злочинні прояви та захисті особи і суспільства у випадку реалізації загрози, а також у – захисті суспільства від будь-якої загрози – реалізованої чи потенційної. Отже СБ України, виконуючи завдання, визначені законодавством, є невід’ємною складовою держави і суспільства. Правоохоронна і правозахисна діяльність СБ України повинна ґрунтуватися на дотриманні вимог закону, мати чіткі правові межі. Служба безпеки України, як орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, є публічною інституцією, яка у своїй діяльності вступає у публічно-правові відносини з іншими інституціями. Зазначимо, що публічно-правовим відносинам СБ України, на нашу думку, притаманні такі ознаки: а) обов’язкова участь суб’єкта, наділеного публічно-владними повноваженнями (влада, що реалізується СБ України, її посадовими та службовими особами, уповноваженими нею суб’єктами, здійснюється від імені держави і спрямована на виконання завдань і функцій Служби безпеки України – отже, ця влада є публічною); б) підпорядкованість одного учасника публічно-владних відносин іншому – суб’єкту владних повноважень (підпорядкованість полягає у можливості суб’єкта владних повноважень – СБ України, здійснюючи свої повноваження, вирішувати питання про права та обов’язки особи, яка бере участь у правовідносинах; підпорядкування у публічно-правових

відносинах жодним чином не повинно впливати на рівність їх учасників перед законом і судом, воно не може бути виправданим для свавільних дій суб’єктів владних повноважень; юридична рівність суб’єктів у цих відносинах полягає у забезпеченні встановлених законодавчо процедур реалізації владних повноважень та взаємною відповідальністю, тобто відповідальність особи за свої дії та відповідальність СБ України за свою діяльність); в) імперативність публічноправових відносин, тобто діє принцип «дозволено лише те, що прямо передбачено законом» (можливість виникнення та реалізації прав, обов’язків осіб, виконання владних повноважень лише у спосіб і у випадках, передбачених законом); г) превалювання публічно-правового інтересу (у публічно-правових відносинах СБ України можуть проявлятися, зокрема, інтереси держави та інтереси окремих осіб; ці інтереси неоднорідні, а іноді можуть суперечити один одному). «Інтерес, що є основою публічно-правових відносин, може бути визначений як прагнення забезпечити блага, які мають загальносуспільну вагу, тобто блага, що є важливими не для однієї окремої особи, а для значної кількості людей. Інтереси держави, що є різновидом публічного інтересу, проявляються, зокрема, у потребі забезпечити національну безпеку, суверенітет, територіальну цілісність тощо» [5, с. 104-105]. Однією з особливостей публічно-правових відносин є те, що обов’язковим їх учасником повинен бути суб’єкт владних повноважень, який поєднує в собі суб’єктивні права і обов’язки. При цьому владне повноваження може бути для суб’єкта таких повноважень правом, яке він реалізовує чи не реалізовує. До того ж законодавство чітко визначає умови реалізації владних повноважень, а, отже, такий суб’єкт за наявності цих умов зобов’язаний реалізовувати владні повноваження. Від публічно-правових відносин різняться приватноправові, за яких особа може реалізовувати своє право на власний розсуд і у спосіб, обраний нею, тобто створення, зміна чи припинення приватноправових відносин залежить від волі їх учасників. Відмінність між приватними і публічними відносинами полягає і у змісті відносин, що регулюються, і у способі судового захисту, тобто спосіб захисту публічного – ініціатива влади в порядку кримінального або адміністративного судочинства, приватного – ініціатива приватної особи в порядку цивільного судочинства. Публічне право тісно пов’язане з приватним правом, у єдиній державноорганізованій системі правових норм вони взаємодіють та взаємодоповнюють одне одного. Зокрема, зазначається, що «підставами поділу права на приватне і публічне є поділ соціальних відносин між юридично рівними суб’єктами (наприклад, фізичними особами) як елементами соціальної системи, і на відносини між самою соціальною системою (державою, фізичними і юридичними особами), які ґрунтуються на публічній підлеглості. Система приватного права є системою індивідуалістичною, що розглядає суспільство не як організм, а як суму індивідів. Система публічного права, з одного боку, керується визначеним публічним інтересом, з іншого – будь-які дії публічної влади можуть здійснюватися після схвалення індивідами та повинні спрямовуватися на захист приватних інтересів членів суспільства» [6, с. 52]. Безперечно, що держава та особа мають взаємні права і обов’язки. Звідси між державою і людиною виникають, тривають, припиняються складні за змістом відносини, юридичними аспектами яких є правові відносини між особою і державою, що ґрунтуються на засадах рівності та справедливості. Закріплюючи у праві міру свободи особи, держава в цих самих межах самообмежується у своїх рішеннях і діях, зобов’язується забезпечити справедливість

у відносинах з кожною особою. Підпорядковуючись праву, державні органи (зокрема, і СБ України) не можуть порушувати його положення і відповідають за порушення або невиконання цих обов’язків. На правових засадах ґрунтується і відповідальність особи перед державою. У співвідношенні особи і держави можна визначити такі основні принципи [7, с. 190] їх взаємодії: взаємна відповідальність; гармонійне поєднання інтересів особи і держави; єдність взаємних прав і обов’язків особи та держави; рівність основних прав і обов’язків особи; законність. Держава може вступати у правовідносини з особою як суб’єкт публічної влади і як юридична особа без таких ознак, тобто держава є юридичною особою і у сфері приватного, і у сфері публічного права. Такий же подвійний правовий статус притаманний і особі. Держава як суверен і публічна інституція забезпечує дотримання законів у суспільстві, а також виявляє їх порушення та вживає відповідних заходів стосовно тих, хто їх припускається. Виконання цих функцій покладається на органи і посадових осіб, які по суті є представниками держави. Саме тому СБ України в особі її органів виконує волю держави задля забезпечення правопорядку на всій її території. Це підтверджується тим, що «акти правоохоронних органів вчиняються від імені держави, є засобами реалізації її владних функцій, приймаються на основі нормативних актів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення правовідносин, адресовані конкретним суб’єктам і є наказом, який підлягає виконанню» [8, с. 39]. Водночас з різних причин дії посадових осіб чи органів іноді можуть не збігатися з вимогами законодавства, таким чином вони відступають від волі держави. Через це за неправомірні дії, відповідальними перед особою повинні бути не посадові особи, а держава, котра зобов’язана усувати «недоліки», яких припустилися у цій діяльності. Виникнення відносин між державою і особою пов’язане із забезпеченням правопорядку у суспільстві. Держава в особі уповноважених законодавством органів може припускати причетність особи до правопорушення та має право на покарання. Однак, якщо буде встановлено, що держава у певній ситуації діяла помилково, і особа зазнала шкоди (зокрема, її особисті немайнові права) безпідставно, то саме держава зобов’язана виправляти свої помилки. Також необхідно ураховувати те, що згідно із законодавством держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є основним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України). Отже держава гарантує дотримання, серед інших, і особистих немайнових прав фізичних осіб. Як апарат держави Служба безпеки України створена для виконання відповідних функцій, а звідси – дії її посадових осіб є діями держави, тобто їх відповідальність за свої дії є одночасною відповідальністю держави. У державі влада здійснюється конкретними особами, тобто держава, надаючи таким особам свої повноваження і відповідає за їхні дії. Така відповідальність є двосторонньою, а саме, держава відповідає перед особою, а посадова особа, яка виконує функції держави, відповідає перед державою за належне їх виконання. Наголосимо на тому, що СБ України як державний орган є «… носієм державновладних повноважень, реалізація яких відбувається в інтересах всього суспільства. За належне виконання посадовими своїх обов’язків, за охорону прав і законних інтересів особи держава відповідає перед своїми громадянами» [8, с. 41]. Отже, ураховуючи зазначене, тобто єдність приватних та публічних інтересів у забезпеченні особистих немайнових прав фізичних осіб Службою безпеки України

дає підстави для ґрунтовнішого дослідження цих прав у контексті їх гарантування, дотримання, охорони, захисту.

3. 4. 5. 6.

Список використаних джерел Антонов В. О. Проблеми правового забезпечення національної безпеки України / В. О. Антонов // Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 54. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2011. – С. 145-150. Сунгуровський М. В. Методологічний підхід до формування системи національної безпеки України / М. В. Сунгуровський // Стратегічна панорама. – 2001. – № 3-4. – С. 43-53. Новицький Г. В. Теоретико-правові основи забезпечення національної безпеки України : [монографія] / Г. В. Новицький. – К. : Інтертехнологія, 2008. – 496 с. Нерсесянц В. С. Философия права : [учеб. для вузов] / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская группа ИНФРА*М – НОРМА, 1997. – 652 с. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права: навч. посіб. / [за заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишкіна]. – К. : Старий світ, 2006. – 576 с. Актуальні проблеми методології приватного права: колективна монографія / [за заг. ред. О. Д. Крупчана]. – К. : Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва АПрН України, 2005. – 266 с. Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних змін : [навч. посіб.] / О. В. Філонов, В. М. Субботін, В. В. Пашутін, І. Я. Тодоров. – К. : Знання, 2008. – 215 с. Шумило М. Є. Реабілітація в кримінальному процесі України: [монографія] / М. Є. Шумило. – Харків : Арсіс, 2001. – 320 с.

Сучасна Конституція Великобританії: особливості джерел Забокрицький Ігор Ігорович, асистент кафедри адміністративного та інформаційного права Інституту права та психології Національного Університету «Львівська Політехніка» Для глибшого розуміння явища конституціоналізму, важливим є питання, щодо можливості його існування без «писаної» Конституції. Найкращою ілюстрацією буде Конституція Великобританії, яка є доволі унікальним правовим феноменом. На думку П.Б. Стецюка неписана Конституція – це дуже рідкісне явище, і її буквально розуміють як групу політико-правових уявлень, концепцій, доктрин, вчень і т.д. щодо організації державного життя в суспільстві за загальновизнаними принципами і засадами сучасного конституціоналізму, якими тимчасово керуються у своїй діяльності демократичні органи влади [3]. При тому Конституцію Великобританії він відносить до змішаних, оскільки значну частку становлять закони. Загалом, під Конституцією Великобританії розуміють сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великої Британії, які визначають порядок формування та повноваження органів держави, принципи взаємин державних органів між собою, а також державних органів і громадян [2, с.339-340]. Ця Конституція є певним феноменом, оскільки її ще часто називають неписаною, адже вона ніколи не була записана в одному акті [5, с.9]. До джерел британської Конституції, таким чином, належать: статутне право; прецедентне право; доктринальні джерела – праці видатних науковців в галузі юриспруденції; конституційні угоди. Статутне право (яке ще часто називають «писаною» частиною Конституції Великобританії) включає в себе прийняті в різні роки акти, які регулюють питання конституційного характеру. До таких, зокрема, належать «історичні правові акти», які були прийняті до ХХ століття, але розглядаються як частина чинного права – Велика Хартія Вольностей 1215 р., Біль про права 1689р., Акт про престолонаслідування 1701 р., тощо. Також сюди відносять парламентські акти вже ХХ ст., а саме деякі закони про склад, взаємовідношення і повноваження палат парламенту (Акти про парламент 1911 і 1949 рр., Акт про Перів 1963р.), закони про виборче право (акти про народне представництво 1949, 1969, 1974рр. та інші), закони про місцеве управління (акти про місцеве управління 1972 і 1985 рр.). Також джерелом британської Конституції є прецедентне право, яке є сукупністю судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов’язковим при розгляді аналогічних справ. Для прикладу, складовою британської Конституції є рішення у справі Entick v Carrington [8], яким було закріплено деякі громадянські права та обмежено повноваження виконавчої влади. Ще одним джерелом є наукова доктрина, а саме праці видатних вчених у галузі конституційного права. Вони містять узагальнення, аналіз писаних і неписаних норм конституції. Яскравим прикладом є 1920р., коли Палата Лордів у справі AttorneyGeneral v De Keyser V Royal Hotel Ltd. прямо сприйняла запропоноване видатним англійським державознавцем А.В. Дайсі визначення королівської прерогативи [1, с. 378]. Останнім джерелом Конституції Великобританії є конституційні угоди, які регулюють широке коло суспільних відносин, які пов’язані з процесом здійснення державної влади. До них належать відносини між Монархом, законодавчою та

виконавчою владою, між членами уряду, між палатами парламенту. Прикладом такої конституційної угоди є парламентське голосування шляхом «розподілу» прихильникам і противникам законопроекту пропонується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Такою непростою є структура британської Конституції, яка є унікальною і навряд чи має свої аналоги в світі. Не маючи єдиного акту, та навіть низки актів, які б становили собою Конституцію, тим не менше в Великобританії міцні традиції конституціоналізму, і ця вся сукупність Актів, угод, прецедентів реально діє і встановлює конституційний лад. Спробуємо тепер розглянути, в якому ж напрямку рухається британська Конституція, враховуючи останні зміни в конституційному регулюванні, які відбулися. Актуальним э питання про існування державного суверенітету в умовах дії принципу примату права ЄС. Великобританія, як член ЄС, теж внесла певні зміни в своє конституційне законодавство і визнає принцип примату права ЄС на практиці. Враховуючи той факт, що в Великобританії міжнародне право вважається окремою правовою системою, право ЄС може застосовуватись лише на основі акту парламенту, такому як European Communities Act 1972 [9], який передбачає верховенство права ЄС [11, с. 72]. Відповідно до цього акту, коли будь-який британський суд приймає остаточне рішення, він зобов’язаний нехтувати будь-якою нормою національного права, яка суперечить нормі права Європейського Союзу. В британській літературі вважають це відступленням від конституційної доктрини парламентського суверенітету. Також, така тенденція як пріоритет прав людини в розвитку будь-якого законодавства, в тому числі і конституційного, простежується в Великобританії. Зокрема, був прийнятий Human Rights Act 1998 [10], який став частиною британської Конституції і покликаний дати подальший розвиток в британському праві правам людини, передбаченими Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і надає можливість отримати відшкодування в британських судах у разі порушення прав, передбачених Конвенцією, без необхідності звернення до Європейського Суду з прав людини у Страсбургу. Також він забороняє будь-якому публічному органу діяти всупереч Конвенції, і зобов’язує британських суддів враховувати рішення Страсбурзького суду і інтерпретувати законодавство, наскільки це можливо, враховуючи положення Конвенції (за винятком Актів Парламенту – таким чином Human Rights Act не суперечить концепції парламентського суверенітету). Загалом, в Великобританії неодноразово лунають заклики до реформування конституційного законодавства, однак навряд чи це буде зроблено, оскільки в цій державі вже склались певні правові традиції (що ми бачимо по включення до складу конституційних також і історичних актів). Як зазначає Ендрю Блік, незважаючи на те, що існують різні думки, щодо доцільності певної кодифікації Конституції в Великобританії, спроба здійснити таку була б справді складним завданням [7]. Також, як зазначає І.Ю. Богдановська, на сучасному етапі помітно зміцнюється і розширюється та частина неписаної Конституції, яку становлять писані статути [4]. Таким чином, незважаючи на те, що періодично з’являються нові конституційні акти (останній - Constitutional Reform Act 2005) [6], який передав до новоствореного Верховного Суду Великобританії повноваження палати Лордів у судовій сфері – що свідчить про те, що не завжди британці залишаються відданими своїм традиціям), і

останні зміни в конституційних актах в зв’язку зі вступом до ЄС, британська Конституція водночас залишає свою традиційну структуру, при тому демонструючи динамізм в пристосуванні до сучасних реалій та ілюструючи, що відсутність класичної «писаної» Конституції не є перешкодою для утвердження принципів конституціоналізму. Список використаної літератури 1. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб./В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, С.М. Пашков; за ред. В.М. Бесчастного. – К.: Знання, 2007. – 467 с 2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / К 65 М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с 3. Стецюк П.Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Частина перша: Посібник для студентів.- Львів: Астролябія, 2004.-232 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lawyer.org.ua/?i=195 4. И.Ю. Богдановская. Классификация конституций стран «общего права». Право, Журнал Высшей школы экономики 2012, N 1. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ecsocman.hse.ru/hsedata/2013/02/23/1306542300/%D0%9F%D1%80%D0%B 0%D0%B2%D0%BE%202012-1-9.pdf 5. Barnett, H. (2005). Constitutional and Administrative Law (5 ed.). London: Cavendish , 827 p. 6. Constitutional Reform Act 2005. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2005/4 7. Dr. Andrew Blick . Codifying – or not codifying – the UK constitution: A Literature Review . February 2011. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.parliament.uk/pagefiles/56954/CPCS%20Literature%20Review%20(4).p df 8. Entick v. Carrington. 19 Howell’s State Trials 1029 (1765). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.constitution.org/trials/entick/entick_v_carrington.htm 9. European Communities Act 1972. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://en.wikisource.org/wiki/European_Communities_Act_1972_(UK) 10. Human Rights Act 1998. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1998/42 11. Steiner, Josephine; Woods, Lorna; Twigg-Flesner, Christian (2006). EU Law (9th ed.). Oxford: Oxford University Press, 695 p.

Договір купівлі-продажу як спосіб вчинення злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми Касьян Олександра Сергіївна, студентка 6 курсу юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України” ; науковий керівник – доц. кафедри цивільно-правових дисциплін та банківського права ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. юрид. наук Афанасієв Р.В. В статті розкривається поняття «торгівля людьми», проаналізовано договір купівлі-продажу як один із способів вчинення цього злочину. Запропоновані рекомендації щодо удосконалення назви статті 149 КК України. Ключові слова: торгівля людьми, договір, купівля-продаж, живий товар, експлуатація. Постановка проблеми. У сучасному світі торгівля людьми є одним з найбільш брутальних та масових порушень прав та свобод людини, тому необхідно зазначити, що майже кожна країна має в своєму кримінальному законодавстві юридичні норми, у відповідності з якими настає кримінальна відповідальність за торгівлю людьми. Суспільна небезпека цього злочину полягає у тому, що завдається шкода суспільним відносинам, які забезпечують право людини на свободу, але цікавим є те, що об’єктом зазначеного злочину є те, на що посягає і завдається шкода, тобто в даному випадку це є сама людина. Виходячи з цього дослідження даного питання має неабияке значення. Аналіз останніх досліджень і публікацій та виділення невирішених частин проблеми. Проблематика дослідження торгівлі людьми як злочину була предметом досить багатьох вітчизняних (Базів Н.М., Борисов В.І., Зозуля Є.В., Левченко К. Б., Нєбитов А.А., Предборський В.А., Радченко О.М., Фролова І.В.) і зарубіжних вчених (Р.Хокінс, М.Шруб). Однак науковці в основному досліджують питання вербування, втягненню, продажу, визначенням потенційних груп ризику, проблемою протидії. Водночас, досить мало уваги приділяється проблемам визначення об’єкта даного злочину, що є необхідним при кваліфікації діяння, як такого, що підпадає під ознаки злочину торгівля людьми. Наведеним обумовлена мета даної статті, яка полягає у необхідності приділити основну увагу дослідженню торгівлі людьми, зокрема визначення поняття договору купівлі-продажу в контексті використання самої людини як предмету даного договору. Виклад основного матеріалу. Торгівля – це купівля та продаж товарів. Договір купівлі-продажу, безумовно, є одним з найефективніших засобів взаємозв'язку виробництва і споживання, регулятором нормального функціонування господарського комплексу країни. Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність, а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму [13, 92]. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року дає визначення поняття торгівлі людьми шляхом перелічення діянь, що входять до її складу. Так, відповідно до статті 149 КК під торгівлею людьми розуміється продаж чи інша оплатна передача людини [4, 26]. Продаж — це договір (угода), відповідно до якої одна особа (продавець) передає обумовлену річ ( а в даному випадку — людину) у фактичну

незаконну власність іншої особи (покупця), а остання зобов’язується сплатити за неї певну грошову суму, передбачену угодою сторін [6, 7]. Логіко-граматичне тлумачення конструкції норми ч. 1 ст. 149 дає змогу дійти висновку, що з об’єктивної сторони цей злочин може виражатися у таких формах: 1) продаж людини; 2) інша сплатна передача людини; 3) здійснення стосовно людини будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України. Що стосується першої форми, яку сформульовано як «торгівля людьми», то в законі немає чіткого тлумачення даного поняття. Тому логічно що під ним законодавець розуміє купівлю продаж людини. Стаття 3 Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності містить визначення торгівлі людьми, де визначено, що цей злочин може бути вчинено «…шляхом підкупу у вигляді платежів чи вигод, для отримання згоди особи, котра контролює іншу особу» [12]. Іншими словами, в протоколі зазначається про купівлю-продаж людини. Аналізуючи національне законодавство окремих країн в аспекті торгівлі людьми, слід наголосити, що закон кожної країни використовує власне визначення поняття «торгівля людьми». В законодавстві деяких країн поняття «торгівля людьми» розглядається в межах проституції та сексуальної експлуатації. Такий стан справ пояснюється тим, що історично увага міжнародного співтовариства була прикута до найбільш поширеного з категорії «торгівля людьми» явища [10, 67], тобто торгівлі жінками з метою використання проституції як одного з найбільш прибуткових видів бізнесу. Вітчизняний законодавець у ст. 149 Кримінального кодексу України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» дає такий коментар: під торгівлею людьми розуміється вчинення акту купівлі-продажу людини, здійснення іншої незаконної угоди, суб’єктом якої є людина, вербування людини, переміщення людини, переховування людини, передача людини, одержання людини [5, 214]. Той факт, що український законодавець, на відміну від міжнародних актів, торгівлю людьми виділив як окрему форму злочину, відмінну від таких його форм, як вербування, перевезення (переміщення), передача, приховування або одержання людини, означає, що у ст. 149 під торгівлею людьми слід розуміти власне торгівлю, тобто вчинення актів купівлі-продажу людей. Якщо порівнювати визначення договору з цивільної та кримінальної сторони можна дійти висновку, що поняття є схожими, звідси виходить, що поняття договору купівлі-продажу можна застосовувати при дослідженні та характеристиці злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми. А. С. Політова, аналізуючи поняття «торгівля людьми» у контексті ст. 149 КК, вказує на те, що під нею слід розуміти дії, спрямовані на обмеження свободи людини шляхом продажу, вчинення іншої незаконної угоди щодо неї, пов’язаної з незаконним заволодінням чи передачею з метою експлуатації на території України чи за її межами [13, 94]. Специфікою угоди купівлі-продажу є тісний взаємозв’язок передачі і придбання предмета договору. При цьому при торгівлі людьми потерпілий передається у фактичну (не юридичну), незаконну власність за певну грошову суму покупцю. Продаж людини є, по суті, безповоротною передачею людини, яка виступає «живим» товаром [8, 17].

Продовжуючи розкривати зміст складових поняття «торгівля людьми», слід вказати на те, що передача людини – це вчинення дій, пов’язаних із наданням потерпілого у фактичну власність іншої людини (покупця) для наступного використання, як правило, експлуатації в різних формах (примусової праці або послуг, в тому числі сексуальних, рабства чи підневільного стану або вилучення органів тощо), тобто того, заради чого вона була придбана. Придбання людини передбачає отримання потерпілого, заволодіння ним, встановлення над потерпілим фактичного володіння або контролю над його поведінкою [1, 84]. Торгівля людьми, вчинена в інших формах, тобто вербування, переміщення, переховування, передача, одержання людини є закінченою з того моменту, коли жертва злочину, відповідно, завербована, переміщена, перехована, одержана. Крім того, обов’язковою ознакою злочину є додатково використання як способу вчинення злочину обману, шантажу та уразливого стану особи [8, с. 345]. Окрім цього, кінцевою метою даної форми торгівлі людьми є сексуальна експлуатація людини, використання її в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація її праці [3, с. 28]. Слід вважати, що крім дослідження розуміння змісту, сутності та співвідношення понять «купівля-продаж» та «торгівля людьми», окремої уваги заслуговує проблема тлумачення термінології. Ми підтримуємо думку Кармазіна Ю.А., який ще у 1999 році запропонував у наведеній нормі КК замінити формулювання «торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди» на «купівля-продаж або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина». Також Митрофановим І.І. було запропоновано ст. 149 КК України назвати «Купівля-продаж або інша незаконна угода щодо людини». Отже, торгівля людьми як перша форма аналізованого злочину – це купівляпродаж людини, що полягає у безповоротній або на певний строк передачі її однією особою (продавцем) іншій особі (покупцю) за грошову винагороду. При здійсненні такої передачі до потерпілої особи можуть бути застосовані психологічне чи фізичне насильство [9, 307].У вищевикладеній формі злочин є закінченим з моменту передачі людини іншій особі чи вступу у фактичне володіння над нею та отримання хоча б частини грошової винагороди. Висновок. Досліджуючи поняття торгівлі людьми слід зробити висновок, що в законі потребується тлумачення цього терміну, адже на законодавчому рівні немає точного визначення. Слід привести формулювання даного поняття у відповідність до міжнародних актів. Рекомендувати замінити поняття «торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди» на «купівля-продаж або здійснення іншої незаконної угоди» так як воно є доцільнішим і точніше розкриває суть самого терміну. Список використаної літератури 1. Кармазин Ю. А. Українське законодавство щодо боротьби з торгівлею жінками та шляхи його вдосконалення / Ю.А. Кармазин // Вісник Універси-тету внутрішніх справ. – 1999. – Спеціальний випуск.– С. 4–6. 2. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16 травня 2005р. // http//:www.vi-leghas.ua.

3. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / М.І. Бажанов, В.Я. Тацій, В.В. Сташис, І.О. Зінченко та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с. 4. Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України від 5 квітня 2001 року. – К.: Юрінком, 2012. 5. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К., 2012. – 578 с. 6. Лизогуб Я. Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду угоду щодо передачі людини: порівняльно-правове дослідження: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. «кримінальне право та кримінологія» / Лизогуб Я. Г. – К., 2003. – 20 с. 7. Лизогуб Я. Г., Сценко С. С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: Навчальний посібник / Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С. С. Сценко. – К.: Атака, 2005. – 240 с. 8. Митрофанов І. І. Торгівля людьми: кримінально-правове визначення поняття // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – 2012. – №3. – С. 17. 9. Негодченко Д. О. Юридичний аналіз структури злочину, передбаченого ст. 149 КК України // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 2. – С. 307. 10. Орлеан А. М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми. – Харків: СІМ, 2005. – 180 с. 11. Про протидію торгівлі людьми: Закон України від 20 вересня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. - № 104. – С. 7. 12. Протокол про запобігання і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Законодавство України. – Режим доступу: http://www.un.org/russian. - Назва з екрану. 13. Політова А.С. Міжнародно-правові акти та Кримінальний кодекс України щодо визначення поняття „торгівля людьми” // Співробітництво держави та громадськості з питань протидії торгівлі людьми: Зб. наук. пр. – Київ – Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – С. 92-96.

УДК 347. 21 Поняття джерела підвищеної небезпеки в правовій науці В.В. Кулинич, студентка 6 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України»; науковий керівник – доцент кафедри цивільно-правових дисциплін та банківського права ДВНЗ «Українська академія банківського права Національного банку України», кандидат юридичних наук – С.В. Мирославський Досліджено формування поняття «джерело підвищеної небезпеки» у Цивілістичній науці радянського та пострадянського періодів. Розглянуто теорії сутності джерела підвищеної небезпеки. Ключові слова: джерело підвищеної небезпеки; підвищена небезпека,транспортний засіб. Постановка проблеми. Дослідження поняття джерел підвищеної небезпеки неминуче потребує аналізу як законодавчих положень, так і практики їх застосування, оскільки часто виникає необхідність встановлення у конкретних випадках усіх необхідних ознак об’єкта. Теоретичні розробки цивілістики допомагають краще зрозуміти правові аспекти характеристик джерела підвищеної небезпеки. Суттєво полегшує завдання тривалий історичний розвиток досліджуваного поняття в правовій науці, проте результати такого розвитку також слід використовувати з урахуванням сучасних реалій розвитку технологій та чинних норм законодавства. Аналіз останніх досліджень. Поняття «джерело підвищеної небезпеки» досліджували як українські, так і зарубіжні науковці в галузі цивільного права: О. О. Пономарьов, К. А. Флейшиц, О. О. Отрадна, Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. О. Красавчиков. Метою даної статті є дослідження та розкриття поняття джерела підвищеної небезпеки, аналіз основних теорій, що визначають його сутність. Виклад основного матеріалу. У вітчизняному законодавстві поняття «джерело підвищеної небезпеки» вперше знайшло своє застосування у статті 404 Цивільного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки, який набрав чинності 16 грудня 1922 року. Пізніше, під час другої кодифікації цивільного законодавства, яка відбулася у 1963 році, норма практично дослівно була відтворена в ст. 450 Цивільного кодексу УРСР (далі – ЦК УРСР), затвердженого Законом УРСР від 18 липня 1963 р. Так, у вищезазначеній статті зазначається, що організації і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.[1] Однак, диспозиція даної статті не містила визначення поняття джерела підвищеної небезпеки як особливого засобу заподіяння шкоди, що в подальшому спричинило велику кількість дискусій. [2]Одні вчені відносили до джерел підвищеної небезпеки матеріальні об'єкти, експлуатація яких спричиняє підвищену небезпеку для оточуючих (наприклад, автомобіль); інші – діяльність по використанню відповідних матеріальних об'єктів.[3]

Як наслідок, виникло кілька теорій, у яких виражені погляди на сутність джерела підвищеної небезпеки: а) теорія предмета, відповідно до якої предмети матеріального світу, перебуваючи у певному кількісному та якісному стані, можуть створювати підвищену небезпеку для оточення; б) теорія діяльності, яка розглядає джерело підвищеної небезпеки як діяльність юридичних чи фізичних осіб, що пов'язана з певними не завжди підконтрольними людині предметами; в) теорія подвійності, за якою джерелом підвищеної небезпеки може бути як діяльність, так і певний об'єкт; г) теорія речей, що перебувають у русі, відповідно до якої тільки речі, що перебувають у експлуатації можуть створювати підвищену небезпеку для оточення; д) теорія властивостей, що вбачала підвищену небезпеку не у самих предметах, а у їхніх властивостях. [2] Найбільш поширеними та сприйнятими в цивілістиці стали теорія діяльності, теорія властивостей, теорія предмета. Сутність теорії діяльності полягає в тому, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням певних речей, яка не піддається безперервному контролю з боку людини і внаслідок цього створює високу вірогідність заподіяння шкоди. Представниками теорії були такі вчені, як: М. М. Агарков, Б. С Антімонов, Д. В. Бобров, В. Г. Вєрдніков, О. С. Іоффе, К. Б. Ярошенко та інші. Аналіз основних положень теорії діяльності дає змогу сформулювати три висновки: 1) під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти діяльність, яка пов'язана з використанням певних предметів, головним чином техніки; 2) підвищену небезпеку створює не «мертвий об'єкт», а пов'язана з ним діяльність; 3) підвищена небезпечна діяльність характеризується тим, що вона пов'язана з такими видами техніки, в яких закладена рухова система, та експлуатація їх при сучасному рівні розвитку техніки безпеки повністю не виключає можливості заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.[4] Значною перевагою даної теорії є надання правовій моделі процесу завдання шкоди певної динамічності. Положення теорії діяльності дозволяють відразу визначити зв'язок між суб’єктом відповідальності та об’єктом, внаслідок використання якого була завдана шкода. Згідно з теорією властивостей,яку відстоювали свого часу Ю. X. Калмиков, К. А. Флейшиц та інші, джерелом підвищеної небезпеки є властивості речей та сил природи, що при досягнутому рівні розвитку техніки не піддаються повністю контролю людини та створюють при цьому високу ймовірність заподіяння шкоди. [4] Дана теорія, на нашу думку, є досить суперечливою, оскільки не враховує суб’єктної сторони процесу завдання шкоди. Використання положень цієї теорії невиправдано розширює обсяг досліджуваного поняття, внаслідок чого втрачається його практичне значення. Теорія предметів (об`єктів) передбачає, що джерелом підвищеної небезпеки є конкретні предмети, речі, обладнання, що перебувають у процесі експлуатації та створюють при цьому підвищену небезпеку для оточуючих.[4]Дана теорія була досліджена у наукових працях М. Д. Єгорова, О. Л. Жуковської, О. О. Красавчикова, А. О. Собчака, В. Т. Смірнова та інших.

Зміст теорії об'єктів або предметів матеріального світу складається з таких положень: 1) джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює; 2) матеріальний вираз джерела підвищеної небезпеки слід шукати у вивченні елементів виробничих сил — знарядь і засобів виробництва; 3) знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом і руками. Людина використовує їх у своїй цілеспрямованій свідомій діяльності. Водночас ці предмети матеріального світу пов'язані з дією об'єктивних законів природи — механічних, фізичних, хімічних, біологічних, які існують поза свідомістю людини і не залежать від неї; 4) суть джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети, створені людиною, залишаються під діянням законів природи; 5) предмети — джерела підвищеної небезпеки — мають специфічні особливості або властивості, які можуть шкідливо впливати на навколишнє середовище, у тому числі і на людину. Порівнюючи дану теорію із теорією діяльності, можна зробити висновок, що вчені по-різному трактують термін «джерело». Словник української мови надає наступне визначення – те, що дає початок чому-небудь, звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь; вихідне начало. [5] Науковці вважають, що різниця між теорією діяльності та теорією об'єктів або предметів матеріального світу полягає в тому, що згідно з першою джерело підвищеної небезпеки — це діяльність, пов'язана з використанням певних предметів. За другою теорією джерело підвищеної небезпеки — це предмети, що пов'язані з діяльністю з приводу їх використання. Схожість цих теорій полягає, у тому, що джерело підвищеної небезпеки характеризується не підконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю або користуються певними предметами, внаслідок чого не виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.[4] Аналіз юридичної літератури, дає змогу зробити висновок, що більшість вчених схилялася до визначення джерела підвищеної небезпеки як діяльності. Коментуючи положення статті 450 ЦК УРСР, Боброва Д.В. вказувала, що під джерелом підвищеної небезпеки варто розуміти діяльність, яка будучи пов’язаною з використанням певних предметів, головним чином різновидів техніки, не піддається в процесі їх експлуатації безперервному та всеохоплюючому контролю зі сторони людини, що обумовлює високий ступінь імовірності нанесення шкоди [1]. Важливо зазначити, що у вищенаведеній статті було вказано лише орієнтовний перелік суб’єктів, які несуть відповідальність за завдану шкоду джерелом підвищеної небезпеки – транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів. Проте, на нашу думку, доцільно визначити основні групи діяльності, які за певних умов можуть підпадати під поняття джерела підвищеної небезпеки: використання транспортних засобів, виробнича діяльність певних видів, будівельна діяльність. Саме сприйняття теорії діяльності стало наслідком для формування визначення джерела підвищеної небезпеки законодавцем в Цивільному кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 року. Відповідно до ч. 1 ст.1187 зазначено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин,

утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. [6] На думку О.О. Пономарьова, стаття не повністю розкриває зміст поняття джерела підвищеної небезпеки, оскільки його властивість створювати підвищену небезпеку лише названа, але ніяк не охарактеризована. Певною мірою така позиція заслуговує на увагу, оскільки формулювання «створює підвищену небезпеку для особи» дійсно створює враження наявної тавтології у законодавчому визначенні. Разом з тим, варто відзначити, що надане в ЦК України визначення є ширшим за обсягом, ніж попереднє. К.А. Флейшиц визначає поняття «підвищена небезпека» як види діяльності, які своїми особливими рисами становлять специфічну небезпеку для оточуючих, незалежно від суб'єктивного ставлення до них того, хто даною діяльністю займається.[9] На думку О.О. Отрадної, підвищена небезпека в розумінні даної статті є об'єктивною категорією, не пов'язаною з психологічним поняттям страху, та означає більшу вірогідність настання негативних, шкідливих наслідків, ніж при проведенні будь-якої іншої діяльності.[8] Наявність підвищеної небезпеки є однією з ключових ознак досліджуваного поняття, оскільки саме вона виділяє випадки завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки від інших випадків. Це, у свою чергу, створює особливі правові наслідки у вигляді спеціальних підстав відшкодування завданої шкоди. Чинне законодавство надає приблизний перелік видів діяльності, які можуть створювати підвищену небезпеку завдання шкоди. Йдеться про діяльність, пов'язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо. [4] У цій нормі зібрані основні види джерел підвищеної небезпеки, завдання шкоди якими найчастіше зустрічається на практиці. Проте, навіть такого переліку недостатньо для належного застосування наведених норм законодавства. Саме тому слід звертати увагу на практику трактування поняття «джерело підвищеної небезпеки» судами при застосуванні відповідних положень законодавства. Основні ознаки джерела підвищеної небезпеки наведено у п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди». Так, джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність з використання, транспортування, зберігання предметів, речовин й інших об’єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості.[10] Отже, ознаками джерела підвищеної небезпеки є не підконтрольність та підвищена імовірність заподіяння шкоди. Нажаль у цивільному законодавстві відсутнє визначення терміну «не підконтрольність». Деякі вчені-цивілісти характеризують контроль як істотний і визначальний вплив на майнове благо чи поведінку осіб, що забезпечує отримання передбаченого юридичного результату і є визначальною ознакою поняття джерела

підвищеної небезпеки. При цьому контроль щодо джерел підвищеної небезпеки розкривається через призму контролю за власною діяльністю і здійснюється шляхом використання правил безпеки поводження з певною категорією даних джерел. Другою ознакою джерела підвищеної небезпеки є наявність шкідливих властивостей – підвищена імовірність заподіяння шкоди. Шкідливість визначається як можливість заподіяння шкоди, а випадковість вказує на особливе знаряддя спричинення шкоди, яке характеризується тим, що при максимальній обережності і сумлінності в поводженні з ним добросовісний користувач все-таки може заподіяти шкоду собі й оточуючим.[7] Висновки. Отже, законодавчо закріплене поняття «джерело підвищеної небезпеки» можна розділити на такі види діяльності: пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання; використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухоі вогненебезпечних та інших речовин; утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід. На нашу думку, даний перелік не є вичерпним, але він дозволяє визначити основні об’єкти, діяльність суб’єкта з якими може визнаватися джерелом підвищеної небезпеки. До них належать транспортні засоби, механізми та обладнання; хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини; дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід. Таким чином, поєднуючи законодавчу дефініцію та основні ознаки явища, пропонуємо наступне визначення поняття «джерело підвищеної небезпеки» - це діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням певних об’єктів, що може бути непідконтрольною та характеризується підвищеною імовірністю заподіяння шкоди особі, яка цю діяльність здійснює та/або іншим особам. Список використаної літератури 1. Цивільний кодекс Української РСР від 1963 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1540-06 - Загол. з екрану. 2. БорисоваВ. І. Цивільне право України / Підручник: У 2 т. Борисова В. І. (кер. авт. кол.), Баранова Л. М., Жилінкона І. В. та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2007.- т. 2.- с. 519. 3. РузаковаО. А. Гражданское право [Електронний ресурс] / Рузакова О. А. // Московская финансово-промышленная академия. – М., 2004. – с. 381.Режим доступу: http://ur-fak.ru/index/0-82 4. Дзера О.В. Цивільне право України / Підручник: У 2 кн. // О.В. Дзера(керівник авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2002. - Кн. 2. — 532с. 5. Словник української мови [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sum.in.ua/s/dzherelo - Загол. з екрану. 6. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15 - Загол. з екрану. 7. ПономарьовО. О. Ознаки джерела підвищеної небезпеки [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://www.reallook.com.ua/4825. 8. Науково-практичний коментар до статті 1187 Цивільного кодексу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://torrents.net.ua/forum/viewtopic.php?t=312080 .

9. ФлейшицЕ. А. Обязательства из причинения вреда и из неосновательного обогащения [Електронний ресурс] / Е. А. Флейшиц. - М.: Госюриздат, 1951. С.132. – Режим доступу: http://www.lexlibrary.org/library/60/469. 10. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 №6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-03.

Проблеми визначення поняття ділового туризму в українському законодавстві Петрик Леся Ярославівна магістр права, ЛНУ ім. І.Франка, юрисконсульт Розвиток та здійснення будь-якої діяльності в Україні прямо пов’язані з її законодавчим регулюванням. Якщо немає хоча б найменшої підвалини в нормативноправових актах, реалізація певної діяльності стає якщо не неможливою, адже «дозволено все, що не заборонено законом», то принаймні ускладненою. Це ж стосується і здійснення туристичної діяльності. Правові відносини, пов’язані з організацією та здійсненням туризму на території України врегульовані Законом України «Про туризм» № 324/95-ВР від 15 вересня 1995 р. зі змінами (далі – Закон), ст. 1 якого містить наступне визначення туризму – це тимчасовий виїзд особи з місця проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці, куди особа від’їжджає [3]. Туризм – багатоаспектне явище, адже навіть ст. 4 Закону здійснює поділ туризму на види залежно від різноманітних ознак, таких як категорії осіб, які здійснюють туристичні подорожі (поїздки, відвідування), їх цілі, об’єкти, що використовуються або відвідуються та ін. Це дитячий, молодіжний, сімейний, для осіб похилого віку, для інвалідів, культурно-пізнавальний, лікувально-оздоровчий, спортивний, релігійний, екологічний (зелений), сільський, підводний, гірський, пригодницький, мисливський, автомобільний, самодіяльний туризм тощо [див. 3]. Даний перелік не є вичерпним, на що наштовхує нас не лише вжиття в його кінці слова «тощо», а й сама суть і природа поняття туризму. Ураховуючи, що одним із критеріїв класифікації туризму є його цілі, а з загального визначення, поданого у статті 1 Закону, випливає, що він може здійснюватись у професійно-ділових цілях, доходимо до беззаперечного висновку про можливість існування в Україні такого виду туризму як діловий. Вважається, що діловий туризм з’явився на світ у самому кінці 1940-х рр. Саме тоді чотиримоторні пасажирські літаки почали здійснювати перші регулярні авіарейси з Європи в США. Надалі діловий туризм йшов нога в ногу з цивільною авіацією: бізнесмени оцінили швидкість пересування по планеті [4, с. 93]. У світі діловий туризм вважається однією з найбільш високорентабельних підгалузей туріндустрії, що динамічно розвивається. В світовому турпотоці частка бізнестуристів складає 25-30 % [2]. Чому вживаємо саме поняття «діловий туризм», а не якесь інше? У літературі та на теренах Інтернет-простору ми можемо натрапити на різноманітні словосполучення, що окреслюють явище ділового туризму: бізнестуризм, конгрес-туризм, конференц-туризм, MICE-туризм (meetings, incentives, conferences, exhibitions – зустрічі, заохочення, конференції, виставки (англ.)), івенттуризм («event» - подія (англ.), звідси – подієвий туризм) та ін. При чому кожне з цих понять мають ширше або вужче смислове навантаження порівняно одне з одним. На вживання поняття «діловий туризм» натрапляємо у розпорядженні Кабінету Міністрів України № 390-р від 27 червня 2003 р. «Про затвердження заходів щодо розвитку іноземного і внутрішнього туризму», а також у різноманітних угодах про співробітництво між Україною та іншими державами, наприклад, Угода між

Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Молдова про співробітництво в галузі туризму від 9 лютого 2006 р. (затв. постановою КМ України № 619 від 9 липня 2008 р.). Вбачається, що словосполучення «діловий туризм» з філологічної точки зору носить більш вітчизняний характер, аніж інші згадані вище назви цього явища. Але філологія – не єдиний аргумент для законодавця. Поняття «діловий туризм», за сформованою у міжнародному туризмі практикою, охоплює широке коло поїздок: - ділові поїздки співробітників підприємств для переговорів, участі у виробничих нарадах, презентаціях, збутова діяльність тощо; - поїздки на конгреси, конференції, виставки, ярмарки, біржі; - інсентив-тури (поїздки, що організовуються компаніями з метою нагородження та преміювання своїх співробітників за високі показники в роботі); - поїздки на спортивні змагання команд, гастролі; - поїздки офіційних делегацій тощо [5, с. 140]. Вважаємо, поняття «діловий туризм» найширше відображає весь спектр можливостей для туриста, адже здатен включити у себе усі різноманітні види заходів і зустрічей, що відбуваються у бізнес-середовищі. Білецька І. слушно називає діловий туризм комплексним та багатогранним, який охоплює корпоративні поїздки; MICEтуризм; поїздки, пов’язані з участю у з’їздах, конференціях, семінарах; поїздки з метою відвідування торгово-промислових виставок, ярмарків та участі в їх роботі [див. 1, с. 182]. Схожу позицію висловлює Конон Н.Є. [див. 4, с. 90]. Тому аналізуючи характер явищ, що позначаються згаданими вище поняттями, приходимо до беззаперечного висновку – всі вони співвідносяться з «діловим туризмом» як частина та ціле, де ціле – «діловий туризм». Тому, на нашу думку, законодавцеві необхідно оперувати поняттям «діловий туризм», англійським, а, отже, міжнародним відповідником якого є «business travel». Цікаво, що поняття «business travel» «…достатньо нове й уперше увійшло як самостійний і високорентабельний вид туризму до класифікації туристичної діяльності в Європі та США в 70-80-ті роки ХХ століття [1, с. 181].» В нашій молодій державі діловий туризм виник порівняно недавно. На українському ринку цей сектор турбізнесу став по-справжньому розвиватися лише в 90-х роках [5, с. 140]. Як об’єкт правових відносин діловий туризм володіє такими ознаками: 1) тимчасовий характер, тобто це тимчасовий виїзд особи (туриста) з місця проживання; 2) необмеженість певною територією, тобто діловий туризм носить характер як внутрішнього, так і міжнародного туризму; 3) специфічна, порівняно з іншими видати туризму, ціль – задоволення професійно-ділових потреб туриста, що проявляється у встановленні нових і підтримці існуючих ділових контактів, поширенні й обміні професійними ідеями, рекламі власного бізнесу тощо; 4) відсутність здійснення оплачуваної діяльності в місці, куди особа від’їжджає; 5) тимчасовий виїзд за сприянням суб’єктів туристичної діяльності (ч. 2 ст. 5 Закону) або без такого; 6) тимчасовий виїзд за власні кошти туриста або за кошти фізичної чи юридичної особи, що відряджає такого; 7) тимчасовий виїзд туриста у межах його робочого часу чи в межах часу відпочинку. 76

Конон Н.Є. визначає діловий туризм як сукупність відносин і явищ, які виникають при переміщенні місцезнаходження людей у робочий час, основною мотивацією яких є участь в різного роду ділових зустрічах, конгресах, конференціях, виставках, ярмарках та інсентив-заходах, у місцях, відмінних від їх звичайного проживання і роботи [4, с. 97]. Автор акцентує на зв’язку ділового туризму з категорією робочого часу на відміну від рекреації – діяльності людей у вільний час, чим фактично обмежує трактування властивостей цього явища. Постановка ділового туризму виключно в рамки робочого часу вбачається необґрунтованою. Отже, визначальними ознаками ділового туризму порівняно з іншими видами туризму є ціль та не обов’язковий, але можливий зв'язок із трудовим договором туриста-працівника. Діловий туризм, як і будь-який інший вид туризму, у чистому вигляді – майже неможливий, адже часто ділові поїздки супроводжуються культурною, пізнавальною чи іншою програмою, тобто, поряд із професійно-діловими, турист задовольняє культурні, пізнавальні чи інші потреби. Як слушно зазначає І.Білецька, «туризм сьогодні – це дещо інше, ніж просто подорожі; він увійшов до першочергових потреб людства, оскільки здатний вирішувати одну з глобальних потреб сучасності – проблему ефективного тайм-менеджменту, відкриваючи можливості паралельно та одночасно ефективно реалізувати дві функції – соціального характеру (оздоровчу, духовну та гуманітарну) та професійно-ділову (укладання угод, проведення нарад, вирішення стратегічних завдань тощо). Власне цим і пояснюється зростання частки ділового туризму в загальному обсязі наданих туристичних послуг [1, с. 180].» Тому можна говорити про т. зв. злиття ознак одних видів туризму з іншими. Згідно з ч. 5 ст. 4 Закону особливості здійснення окремих видів туризму встановлюються законом [3]. На сьогодні не існує жодного нормативно-правового акта, що регулював би правові відносини ділового туризму, як і, до речі, правові відносини інших його видів. Тому до правового регулювання ділового туризму застосовуємо положення Закону України «Про туризм». На нашу думку, не існує жодної потреби в прийнятті нормативно-правових актів, що регулювали б здійснення окремих видів туризму, оскільки це може призвести до значної диференціації правового регулювання відносин туристичної діяльності. Як результат, виникли б складнощі в реалізації туризму учасниками відносин туристичної діяльності. Суб’єкти туристичної діяльності зіткнулися б ситуацією, коли здійснення/забезпечення туристичної діяльності того чи іншого виду виявиться для них неможливим, що тягне за собою не лише зменшення прибутку, а й звуження способів забезпечення інтересів туристів та інших осіб. Підсумовуючи все викладене вище, спробуємо сформулювати дефініцію поняття «ділового туризму»: це сукупність відносин та явищ, пов’язаних з тимчасовим виїздом особи з місця проживання в професійно-ділових цілях, в робочий чи позаробочий час, без здійснення оплачуваної діяльності в місці, куди особа від’їжджає. Останнім часом в Україні активно формується інфраструктура міжнародного в’їзного ділового туризму – в обласних центрах будують численні бізнес-готелі та бізнес-центри, створюють конгресні бюро і виставкові організації, розширюється календар конгресів, форумів та інших ділових заходів [1, с. 186]. Актуальність створення інфраструктури ділового туризму в нашій державі випливає з того, що вона буде значно сприяти всебічному розвитку міст зокрема і держави загалом [5, с. 140].

Львів також долучився до цього процесу. Як наголошує мер міста Львова Садовий А., «Ділова гостинність – це та індустрія, яка є для нас дуже перспективною, адже це є нові робочі місця.» Це гасло набирає особливого значення саме тепер, коли Львів офіційно заявив про наміри провести Зимові олімпійські ігри 2022 року.

3. 4.

Список використаної літератури Білецька І. Діловий туризм у контексті розвитку міжнародного туризму / І.Білецька // Журнал європейської економіки. – 2011. – Том 10 (№ 2). – С. 178187 Васильева Н. Отдохнуть. По делу [Електронний ресурс] / Н.Васильева // Бизнес. – 2006. - № 48 (723). – [Цит. 2013, 11 листопада]. – Режим доступу: http://www.business.ua/articles/trends/Otdohnut_Po_delu35446/?login=yes&SECTION_CODE=trends&GEMIUS=articles_detail&ELEMEN T_ID=35446&INC=&page= Закон України «Про туризм» від 15 вересня 1995 р. № 324/95-ВР зі змінами // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 31. – Ст. 241 Конон Н.Є. Міжнародний бізнес-туризм: інтерпретація дефініції та перспективи розвитку у ХХІ столітті / Н.Є. Конон // Вісник ДНУ. Серія: Світове господарство і міжнародні економічні відносини. – 2012. – Вип. 4. – С. 89-98 Нікітенко С.І. Діловий туризм в Україні: проблеми та перспективи розвитку / С.І. Нікітенко // Наукові праці. – 2006. – Т. 52. – Вип. 39. – С. 139-143

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

Влияние карьерных рисков и практики назначения уголовного наказания на коррупцию среди военнослужащих России Волков Артём Александрович помощник председателя Владивостокского гарнизонного военного суда, аспирант ЮШ ДВФ, научный руководитель д.ю.н, профессор Номоконов В.А Коррупция в России в настоящее время стала уже не столько криминальной проблемой, сколько общегосударственным негативным фактором, не только подрывающим авторитет власти, но и разрушающим государственность и способствующим все более глубокому подрыву экономической безопасности [4, с. 7]. Коррупцией пронизана и система Вооруженных Сил Российской Федерации, иных войск и воинских формирований, в которых предусмотрена военная служба. При этом военные ведомства занимают далеко не последнее место по степени коррумпированности среди иных государственных органов, стабильно входя в первую десятку наиболее коррумпированных сфер государственной и общественной жизни. Ввиду закрытости Вооруженных Сил, их иерархичности, автономности и ориентации на выполнение специфических задач, особое значение для анализа коррупции в воинской среде имеют социологические исследования среди самих военнослужащих. Это связанно с тем, что в силу вышеприведенных особенностей воинской среды, граждане, не имеющие прямого к ней отношения, способны оценить коррупцию только среди органов военного управления и воинских должностных лиц, непосредственно взаимодействующих с «гражданским населением» (например военкоматов). Это ведет к искажению представлений о коррупции в воинской среде, не позволяет вскрыть и проанализировать коррупционные проявления внутри системы Вооруженных Сил и иных войск и воинских формирований, в которых предусмотрена военная служба. В 2011-2012 годах нами было проведено исследование восприятия коррупции военнослужащими Дальнего Востока путем их анкетирования, в котором приняло участие 572 военнослужащих различных родов и видов Вооруженных Сил и гарнизонов Дальнего Востока. Воинские должности в различных органах военного управления обладают разным коррупционным потенциалом, то есть возможностью обмена управленческого ресурса, заложенного в данной должности, на те или иные неправомерные выгоды для лица, её занимающего [3, с. 282]. При анализе результатов анкетирования вызвал интерес вопрос о влиянии коррупционного поведения и опыта военнослужащего на его карьерный рост. Коррупция на приемлемом уровне будет существовать только тогда, когда должностное лицо в случае совершения коррупционных действий несет существенные карьерные риски, меняя долгосрочные карьерные перспективы на сиюминутные имущественные выгоды от коррупционной деятельности. В случае если коррупционные отношения в воинской среде способствуют не только незаконному обогащению, но и карьерному росту коррупционеров – это является существенным условием для воспроизводства и распространения коррупционных проявлений.

Для выявления влияния коррупционной деятельности на карьерный рост военнослужащих было выделено несколько показателей: 1 - восприятие военнослужащими уровня коррупции в зависимости от должностной иерархии; 2 – доля военнослужащих, которые являлись участниками коррупционных отношений в воинской среде, по категориям; 3 – доля военнослужащих, которые являлись участниками коррупционных отношений в воинской среде, среди наиболее удачливых и наименее удачливых в карьере. В случае, если коррупционный опыт положительно влияет на карьерный рост, военнослужащие будут воспринимать коррупцию на высшем уровне как более высокую, а доля имеющих коррупционный опыт военнослужащих будет выше среди военнослужащих, занимающих более высокое служебное положение и тех, у кого наблюдается наиболее быстрый карьерный рост. 1. Говоря о восприятии военнослужащими уровня коррупции в зависимости от должностной иерархии, следует отметить, что более половины (50,7%) опрошенных считают, что «чем выше должность, тем больше коррупция», 8,7% отметили, что среди военнослужащих наиболее распространена «бытовая» коррупция на нижнем уровне, 40,6% уверены, что коррупция распространена в равной степени на всех уровнях [1, с. 81]. 2. Можно отметить большое количество военнослужащих, которые являлись участниками коррупционных отношений в воинской среде. Так 52% опрошенных лично оказывались в ситуациях, когда при помощи денег, подарков и т.д. важный для них вопрос решался воинскими должностными лицами быстрее и эффективнее. Если посмотреть, как отвечали на этот вопрос военнослужащие по категориям то мы увидим, что чем выше служебное положение, тем значительнее доля военнослужащих, являвшихся участниками коррупционных отношений. - прапорщики, мичманы, сержанты, старшины, иные военнослужащие по контракту – 44,8%; - младшие офицеры – 53 %; - старшие офицеры – 58,5 %; - высшие офицеры – 66,6%. 3. Для выявления наиболее и наименее удачных в карьере военнослужащих были сопоставлены возраста и воинские звания офицеров, в результате было выделено две группы. - группа наиболее удачливых в карьере офицеры – старшие офицеры в возрасте от 26 до 30 лет (9,6% от общего количества старших офицеров – 8 человек) – все из них являлись участниками коррупционных отношений (25% - часто, 75% иногда). - группа наименее удачных в карьере военнослужащих – младшие офицеры в возрасте 31- 35 лет – только 40 % из них являлись участниками коррупционных отношений, что гораздо ниже всех средних значений, причем ни одного часто. Один высший офицер младше 45 лет – часто лично оказывался в ситуациях, когда при помощи денег, подарков и т.д. важный для них вопрос решался воинскими должностными лицами быстрее и эффективнее. Таким образом, на основании вышеизложенного можно придти к выводу, что в настоящее время коррупционное поведение и опыт такого поведения среди военнослужащих не являются препятствием к карьерному росту, а способствуют ему, что, без сомнения, является одним из стимулов развития и распространения

коррупции в Вооруженных Силах РФ и иных войсках и воинских формированиях, в которых предусмотрена военная служба. Важнейшим фактором, способным существенно снизить коррупционную преступность военнослужащих является наказуемость военнослужащих за совершение коррупционных преступлений. Под наказуемостью понимается неразрывная взаимосвязь тяжести наказания и неотвратимости его применения. Наказание следует понимать в широком смысле как весь спектр ответственности: моральное осуждение, материальная, дисциплинарная, административная и уголовная ответственность. На вопрос: «Что, по Вашему мнению, способно эффективно противодействовать коррупции в воинской среде?» большинство (51,7%) опрошенных военнослужащих указали ужесточение уголовной ответственности за коррупционные правонарушения [2, с. 30]. При этом эффективность наказания неотделима от практики его назначения. В период времени с 2008 по 2012 год военными судами Дальнего Востока (Дальневосточным окружным военным судом, Тихоокеанским флотским военным судом и подчиненными им гарнизонными военными судами) штраф в качестве основной меры наказания был назначен 45,36% военнослужащим, осужденным за совершение коррупционных преступлений, лишение свободы условно – 22,52% осужденным, лишение свободы до 5 лет – 21,19%, лишение свободы на срок 5 и более лет – 8,94%, лишение права занимать определенные должности и заниматься определенной деятельностью – 1,66%, ограничение по военной службе – 0,33% военнослужащим. В качестве дополнительного наказания 9,93% военнослужащим, осужденным за совершение коррупционных преступлений, был назначен штраф, 11,92% – лишение права занимать определенные должности и заниматься определенной деятельностью, 11,59% военнослужащих было лишено воинского звания и/или государственных наград. Следует отметить устойчивый рост доли военнослужащих, осужденных военными судами Дальнего Востока за совершение коррупционных преступлений, которым назначено основное наказание в виде штрафа с 36,36% в 2008 году до 56,25% в 2012 году, что связано с либерализацией уголовного законодательства, а также с уменьшением доли коррупционных хищений, за совершение которых предусмотрено более строгое наказание, чем за совершение преступлений, предусмотренных ч. 1 ст. 285 УК РФ. Кроме того, незначительно выросла доля осужденных, которым назначено дополнительное наказание в виде штрафа (с 9,09% в 2008 году до 12,5% в 2012 году), при этом с 20,78% в 2008 году до 12,5% в 2012 году уменьшилось количество назначения осужденным дополнительного наказания в виде лишения права занимать определенные должности и заниматься определенной деятельностью. Таким образом, наиболее распространенным основным видом наказания, назначаемым военными судами Дальнего Востока военнослужащим, осужденным в период с 2008 по 2012 год за совершение коррупционных преступлений, являлся штраф. При этом в 2012 году в 68,42% случаев назначенное основное наказание в виде штрафа не превышало 70 000 рублей. Учитывая, что назначение наказания в виде штрафа не исключает дальнейшего прохождения осужденным военной службы, а с 2012 года денежное довольствие

военнослужащих, особенно офицеров, было существенно повышено, очевидно, что дальнейшая практика назначения за совершение коррупционных преступлений основного наказания в пределах указанного размера не будет отвечать задачам назначения наказания, в том числе общей и частной превенции коррупционной преступности военнослужащих. При этом суд действует в рамках, установленных уголовным законодательством, которое в последние годы изменялось в сторону смягчения наказания за совершение преступлений различных категорий. Назначение наказание за совершение коррупционного преступления в виде ограничения по военной службе представляется малооправданным, так как предопределяет дальнейшее прохождение военной службы лицом, осужденным за преступления, объектом которого являются интересы государственной службы. Таким образом, указанная большинством военнослужащих мера по ужесточению уголовной ответственности за коррупционные преступления, к сожалению, не находит поддержки законодателя. Учитывая, что коррупционное поведение и опыт способствует не только незаконному обогащению, но и карьерным успехам, а тяжесть наказания, учитывая изменения в законодательстве и практику его применения, снизилась, ожидать в будущем снижения коррупции среди военнослужащих не приходится.

2. 3. 4.

Список использованной литературы Волков А.А. Восприятие коррупции среди военнослужащих Дальнего Востока// Криминологический журнал Байкальского государственного университета экономики и права. – 2012. - № 1. Волков А.А. Проявление коррупции в органах военного управления// Военноюридический журнал. – 2012. - № 9. Корякин В.М. Коррупция в Вооруженных Силах: теория и практика противодействия. – М., 2009. Проява С.М. Экономизация коррупции: механизм противодействия. – М., 2008.

К проблеме идеологической функции конституции Ищанова Гульнар Тулемисовна, к.ю.н., доцент кафедры теории государства и права, конституционного права Казахского национального педагогического университета им. Абая Известно, что способ бытия человека не дан ему природой, а в большей степени предопределен той ценностной направленностью, которая определяет все частные интересы и поступки. Взгляд на мир, а через него и на себя, с определенной дистанции, обусловлен именно этим положением. Каждый человек, осознанно или неосознанно, желает жить в мире с другими. Причем жизнью достойной человека. Поэтому для каждого времени объективно возникает настоятельная потребность в исследованиях, необходимых формированию нового правового пространства, правовой культуры, правового сознания, обусловленной природой конкретного общества и через них выстроить общенациональную идею, способную не только консолидировать сложное по своей структуре общество, но и обеспечить созидательные процессы общественного процесса. Исходя из реалий современного Казахстана, его социально-экономических и социально-культурных основ, политических отношений, в определении общенациональной идеи может стать концепция формирования гражданского общества, правового и социального государства в Казахстане. Поскольку специфика общественного развития Казахстана в большей степени проявляется в политико правовой сфере, когда Конституция, как форма основного закона, используется государством для реализации определенных политических интересов, то согласно обозначенной общенациональной идеей формирование гражданского общества необходимо будет перевернуть патерналистские представления о роли государства и соответственно назначении Конституции. А именно, государство должно стать средством воплощения в жизнь Конституции. Роль государства в условиях перехода от одной общественно – экономической формации к другой возрастает, прежде всего, в плане формирования государственной идеологии, в основе которой должны быть ценности, необходимые для формирования гражданского общества, правового и социального государства. Государство призвано, обеспечивая общую организованность, нормальное и гармоничное развитие всего общества, оказывать, как это обосновывается сейчас в развитых государствах, «публичные услуги» обществу. Фундаментальные ценности демократической политико – правовой культуры становятся важнейшими для экономической и общественно – политической практики, обеспечивающие определенную предсказуемую степень устойчивости и осознанности. Как показывают исследования в России и Казахстане, апелляция к праву как критерию должного и возможного в поведении и деятельности граждан, общественных, политических и государственных институтов постепенно приобретают статус общепринятых стереотипов политической системы общества. Конституция – особый нормативно – правовой акт, существенно отличающийся по своей природе, сущности, юридической природе от иных нормативно – правовых актов. Его нормы обладают особым, учредительным характером. Исключительному ведению конституции относится учреждение основ экономической и политической системы государства. В соответствии с этими основами в государстве принимается текущее законодательство и осуществляется правовое регулирование

фундаментальных отношений во всех сферах жизни обществах. Нормы Конституции закрепляют основные правила жизни людей в обществе и государстве, их важнейшие права, свободы и обязанности. Они фиксируют систему власти в стране, назначение государства, его функции и компетенцию. С позиции западно-либеральной конституционной теории одним их проявлений сущности современной конституции является ограничение государственной власти, ее всесилие по отношению к личности и обществу. Разрешение данной задачи осуществляется, в – первую очередь, установлением строгих пределов компетенции органов власти, путем введением системы разделения властей. Во – вторых, закреплением за личностью и обществом определенной сферы, в которую государство вторгаться не должно. Эта сфера законных прав и свобод граждан и их объединений. Данный уровень конституционализма возможен только в гражданском обществе с развитыми общественными институтами. По своему содержанию любая конституция не только правовой и политический документ, но и идеологический. Главные вопросы ее содержания - о власти, формах собственности, положении личности, устройстве государства имеют не только политико – правовой, но и идеологический характер, так как устанавливают правила и рамки для общественно-политической деятельности. При определении функций, присущих любой конституции, независимо от социальной системы, выделяют в обязательном порядке следующие: учредительная, организаторская, внешнеполитическая, информационная, юридическая. В этом перечне функций обычно отсутствует идеологическая функция, либо упоминают её скромно, в одну строчку. Стыдливое уклонение от признания идеологической функции не только как реального явления, но и её приоритетности, более того её всеобщности, охватывающей собой все содержание конституции и влияющей на все её другие функции, принижает роль и назначение Основного закона. Такое отношение к существованию идеологической функции Конституции нарушает её принцип верховенства, разрушает органичную связь её структурных образований. При таком подходе может возникнуть соблазн не считаться с принципами и нормами конституции, интерпретировать её отдельные положения в отличие от подлинного смысла. Видимо, это, в какой – то степени, связано с печальным опытом предельной эксплуатацией идеологической функции в советское время, когда её использовали для выражения интересов только определенного класса с доведением до фетишизма. Современные конституции провозглашают, что никакая идеология не является государственной. Однако, тем не менее, определенная идеология заложена в конституциях не прямо, а косвенно и несет в нормах систему общественных ценностей, которые в той или иной мере отражают общечеловеческие идеалы и направлены на то, чтобы оказывать соответствующее воздействие на членов общества. Конституция является стержнем, основой цивилизованной организации жизни человека и общества. Если обратиться к учредительной функции Конституции Республики Казахстан, суть которой сложилась в результате крупных изменений в жизни общества и государства, то увидим появление новых, ранее неизвестных нашей стране, понятий, государственно – правовых институтов и механизмов. Это институты парламентаризма, президентской власти, механизм разделения властей и др. За ними стоят научно обоснованные, апробированные мировой практикой государственного строительства, знания и опыт, сжато сформулированные в

конституционных принципах и нормах, которые необходимо донести до массового сознания. Конституция – это, можно сказать, полисистемный комплекс, в котором каждый элемент сам может рассматриваться как целостная система. Именно это обстоятельство и предполагает изучение её интегральных и структурно – функциональных качеств, взаимодействия с другими социальными явлениями, которые позволяют стать ей интегрированным системным образованием. Где обобщающим фактором полисистемного комплекса выступает идеологическая функция конституции, которая должна быть четко ориентирована на формирование и развитие политического и правового сознания, поведения и деятельности в правовой сфере. Прежде всего, потому, что в конституции интегрированы в органичном взаимодействии нормативные предпосылки с правовым поведением и правовой деятельностью. Благодаря чему, нормы конституции должны активно воздействовать на социальные процессы, на установки, ориентацию членов общества и их объединений и тем самым обеспечивать их включенность в единую систему социальной организации. Конституция призвана служить инструментом интеграции элементов политической системы общества, укреплению и развитию связей между ними, нормативной основой деятельности общественных образований, функционирования свободной и активной личности, форм непосредственной демократии. Исходя из основных положений Конституции РК, она не только нормативно правовой и политический акт, который служит средством закрепления власти народа (ст. 3 Конституции), но и носитель определенной идеологии. Одним из проявлений которой является закрепление в Конституции Казахстана в качестве основополагающего принципа признание идеологического и политического многообразия, многопартийность (ст.5Конституции). Ключевым выражением и практическим воплощением данного конституционного положения являются свободные демократические выборы, которые должны постепенно превращаться в одну из основных ценностей, признанных общественным сознанием. Но это не должно означать тождественности конституции и идеологии. Конституция становиться воплощением руководства к действию, осуществляющим организаторскую роль идеологии. Идеологическая составляющая Конституции имеет целью организацию людей через общезначимые стимулы и мотивы деятельности к осуществлению позитивных, ожидаемых и желаемых социальных действий, выступает как определенная организующая сила. И в собственном смысле представляет теоретический аспект определенной социальной деятельности. Здесь следует отметить наше различение идеологии и науки. Наука в понятийном плане шире, но часть ее идей приобретает идеологический характер. Идеология «черпает» из науки необходимые знания, а также идеи и оценки, которые могут направлять общественный процесс и определять осуществление определенных действий. Идеология будет объективной, если верно отражает потребности и интересы общества и тем самым способствовать их осуществлению. Но она может быть иллюзорной или ложной в зависимости от того, чьим интересам будет отдавать предпочтение. Обусловленность идеологии рядом объективных и субъективных обстоятельств находит свое проявление в идеологическом процессе, который складывается из отражения действительности и внедрения в сознание людей соответствующих идей.

В Конституции Республики Казахстан основополагающими идеями стали понятия, определившие образ нашего государства и общества. Эти представления получили свое выражение в статье 1: «Республика Казахстан утверждает себя демократическим, светским, правовым и социальным государством, высшими ценностями которого являются человек, его жизнь, права и свободы» [1]. В этой статье каждая идея представляет собой целый категориальный аппарат, начиненный строго определенными, систематизированными и апробированными мировой практикой, знаниями и представлениями. Так, указывая на правовой характер государства, законодатель подразумевает возникновение и развитие гражданского общества, поскольку известно, что правовое государство без гражданского общества не может существовать. В свою очередь, возможность развития гражданского общества, зависит от состояния прав и свобод человека в стране. Признание и гарантии естественных прав и свобод человека являются необходимыми условиями устойчивого динамичного развития общества, а, следовательно, и государства. Рассматриваемая конституционная норма является учредительной, но и в тоже время идеологически насыщенной, подвергая идеологической идентификации все другие нормы Конституции. Идеологический процесс означает внесение в сознание личности, социальной группы, общества определенных идеологических воззрений. Которые выступают в виде специфических форм отражения общеисторического развития и специально выработанных с целью распространения соответствующего нормативного выражения закономерностей управления, свойственных данному обществу. Следуя такому подходу, Конституция РК, через проявление идеологической функции осуществляет управление общественно – историческими процессами, которое может быть определено как целенаправленное, на основе соответствующей информации, упорядочение системы, приведение её в соответствие с объективными закономерностями развития данного общества. При анализе идеологической функции Конституции необходимо исходить из того, что Конституция РК, как и право в целом – это идеальные волевые образования. К значению воли здесь следует отнестись не как хотению, желанию, а как на практическую сторону проявления духовного. Главное в воли – деятельная сторона. Воля в отличие от сознания начинается не с объекта, а со своих целей и интересов. Познание признает то, что наличествует, переводит содержание предмета из внешней формы и единичного в форму разума. Таким образом, задается идеологический процесс. К. Маркс, в своих знаменитых «Тезисах о Фейербахе», писал: «философы … объясняли мир, но дело заключается в том, чтобы изменить его» [2, с.4]. По Гегелю, практический дух, воля должны создать нечто такое, чего внешне нет налицо [3, с. 260-261]. Интеллект берет мир, как он есть, воля стремиться сделать мир, воля есть деятельное благо [4, с. 418]. Формирование воли начинается с осознания целей и интересов субъекта, но оно непременно проявляется вовне в виде практической деятельности. Без этого воля не существует. Свобода воли – это свобода деятельности. Право – это сфера идеального, специфика которого состоит в его диалектичной связи единичного, особенного и всеобщего. Данный закон диалектики указывает, что единичное не существует без общего, а общее - без единичного. Каждое отдельное есть единство единичного, особенного и всеобщего. Диалектически право институционализируется и обособляется в юридических законах, нормы которых носят всеобщий характер.

Конституция, как основная внешняя форма права, наделяется способностью указывать и одновременно служить целью и средством для удовлетворения социально справедливых, прогрессивных потребностей и интересов личности, социальной группы, общества в целом. Практическая значимость Конституции во всей полноте раскрывается через её идеологическую функцию. Потребность в идеологической функции всех конституций объективно возникает из необходимости объяснения их социальной ценности и назначения. В этом смысле идеологическая составляющая конституционной функции нормативна, так как в ней концентрированно представлены идеи, составляющие основу гуманитарных представлений, в первую очередь, в различении добра и зла, равенства и неравенства, справедливости и несправедливости. Идеология представляет аксиоматичное, т.е. ценностное знание, на основе которого выстраивает идеал, необходимый реализовать. В основе своей идеологическая функция может быть начинена только такими идеями и ценностями, которые предназначены для непосредственного действия. Образуя, таким образом, ориентационный и мобилизационный потенциал идеологического воздействия Конституции. Идеологическая функция несет в себе утверждение о предпочтительных ценностях общества, сформировавшихся на основе моральных, экономических, социальных и культурных ценностей. В ней заложена информация о правовых идеалах, о том каким должно быть право в тех или иных сферах общественной жизни. То есть, обоснование права осуществляется через его идеологическую функцию.

1. 2. 3. 4.

Список использованной литературы Конституция Республики Казахстан 1995 года // www.zakon.kz Маркс К. и Энгельс Ф. Соч.- 2-е изд., Т.3. Гегель. Энциклопедия философских наук.- Т.3.- Москва, 1977. Гегель. Энциклопедия философских наук.- Т.1.- Москва, 1975.

Использование государственной символики Российской Федерации и слова «Россия» в товарах Чернышев Кирилл Эдуардович студент Елабужского института Казанского (Приволжского) федерального университета, г. Елабуга Султанов Абдулкерим Амирасланович научный руководитель. В частном капиталистическом рынке довольно часто можно увидеть продукцию, использующую в качестве рекламы государственную символику. Если в товарном знаке используются слова и изображения, ассоциирующиеся с государством, то они, как правило, могут ввести людей в заблуждение относительно происхождения компании, которая используют государственные символы в качестве товарного знака. Поэтому, для того, чтобы использовать слово «Россия», или государственную символику, нужно получить специальное разрешение. Получив разрешение на слово «Россия», а также на государственную символику Российской Федерации можно будет включать их в товарные знаки. Но и здесь есть дополнительное условие - они не должны занимать доминирующего положения. Существует перечень условий, позволяющих использовать в товарном знаке слова «Россия», «Российская Федерация» и другие сходных слова и словосочетания. Необходимо осуществление хотя бы одного условия из перечня: 1)Юридическое лицо должно иметь свои филиалы и/или представительства более чем в половине субъектов РФ; 2) Юридическое лицо должно являться крупным налогоплательщиком; 3) Доля товара юридического лица на рынке должна составлять более 35 % от общего числа подобной продукции (либо иное доминирующее положение); 4) Более 25 % акций юридического лица или его уставного капитала должны принадлежать государству. Перечень возможного использования герба Российской Федерации является закрытым в соответствии с законом «О государственном гербе РФ» от 25.12.2000г. за номером 2-ФКЗ. Разрешение на использования герба в непредусмотренных законом случаях вправе дать только Президент РФ[2]. Этапы получения разрешения сводятся к следующему: 1) Подача заявки: Для того, чтобы получить разрешение, необходимо предоставить в Министерство Юстиции РФ определенный комплект документов. В данный комплект входят такие документы как: заявление о включении в товарный знак словосочетания «Российская Федерация», слова «Россия» и других сходных словосочетаний. К данному заявлению должны прикладываться заверенные нотариально копии учредительных документов, устава юридического лица или оригиналы данных документов. Помимо этого должно предоставляться решение учредителей юридического лица об обращении в Министерство Юстиции РФ о включении в товарный знак юридического лица слов «Российская Федерация»/«Россия. Чтобы подтвердить соблюдение одного из требований, предоставляются соответствующие документы: уведомление о постановке на учет в налоговом органе; выписка из реестра акционеров общества или выписка из ЕГРЮЛ; выписка из реестра, подтверждающая большую долю товара на рынке (более 35 процентов).

2) Проверка соответствия требованиям и принятие решения: Получив документы, Министерство Юстиции проверяет сведения, указанные в документах. Данные сведения Министерство Юстиции запрашивает у государственных органов и организаций. В течение тридцати дней Министерство Юстиции или выносит решение о включении в товарный знак слов «Россия»/«Российская Федерация» или выносит письменный отказ. Ранее выданное разрешение Министерства Юстиции может быть отозвано в любое время Министерством в том случае, если организация стала не удовлетворять требованиям, которые дают ей право на использование «России»/«Российской Федерации». Можно использовать вместо слов, которые имеют слог «рос», слова со слогом «рус». Ограничений на данные слова нет. Таким образом, если, в названии товара будет использовано слово «русский», то это не будет считаться правонарушением, тогда как слово «российский» будет являться нарушением. Довольно долгое время в РФ не было нормативно-правового акта, регулирующего данные отношения. Лишь относительно недавно Государственной думой России был принят законопроект, который усиливает административную ответственность за незаконное использование государственной символики. Согласно данному законопроекту, символика общественных объединений не может совпадать с государственной символикой Российской Федерацией и ее субъектов. Символика общественных объединений также не должна быть идентичной символике муниципальных образований, ВС России, международных организаций и иностранных государств. Нарушение данного перечня приводит сейчас к довольно большому денежному штрафу. Штраф за данные нарушения сейчас составляет до 150 тыс. рублей[3]. Наряду с поправками в Кодекс РФ об административных правонарушениях, изменения также вносятся в Федеральные Законы "О государственной регистрации юридических лиц и индивидуальных предпринимателей" и "Об общественных объединениях".[1] Общественным организациям в своем названии не запрещается использовать имя гражданина с его письменного согласия. Процедура получения данного разрешения не является сложной. Запрещено использовать символы ранее зарегистрированных в Российской Федерации общественных объединений, а также объединений и организаций, запрещенных на территории Российской Федерации. Однако, в случае если общественная организация или объединение организаций письменно, в установленной форме дает свое согласие на использование своей символики, то данное действие возможно. Не может быть использована в товарных знаках символика, ущемляющая и оскорбляющие чувства верующих и представителей национальных меньшинств. Таким образом, законодатель четко регламентирует отношения в данной сфере. Однако, несмотря на регламентацию данных отношений со стороны государства, многие юристы считают, что штрафы должны быть больше. Список используемой литературы 1. Федеральный Закон "О государственной регистрации юридических лиц и индивидуальных предпринимателей" и "Об общественных объединениях" от 08.08.2001 N 129-ФЗ – 31 стр.

2. Федеральный Закон «О государственном гербе РФ» от 25.12.2000г. за номером 2-ФКЗ. – 3 стр. 3. Федеральный закон от 19 мая 2010 г. N 88-ФЗ "О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в части усиления контроля за использованием государственной символики, незаконным ношением форменной одежды" - 2 стр.

Екологічний аспект глобалізації Казахстану Олійник Наталія Михайлівна аспірант кафедри суспільно - політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» У процесі зростання антропогенної діяльності людство зіткнулося з проблемами глобальної системи Людина – Техніка – Природа. Не оминули такі проблеми Республіку Казахстан. Забруднення повітря, води, ґрунтів, деградація тваринного і рослинного світу, опустелювання, виснаження природних ресурсів призвели до руйнування екосистем, втрат біологічного та ландшафтного різноманіття, зростання захворюваності та смертності населення. Ресурсно – сировинна політика стала основною причиною низької ефективності існуючої системи управління природокористуванням [6]. Невтішний стан природного середовища привертає увагу багатьох дослідників та науковців. Зокрема, викликає занепокоєння факт, що 60% земель через розвиток сільського господарства Казахстану схильні до опустелювання. За останні 40 років у результаті вітрової та водної ерозії втрачено 1,2 млрд. тонн гумусу, майже вдвічі скоротилася площа Аральського моря, зменшується площа озера Балхаш. Хоча для потреб Республіки необхідно 100 км3 води на рік, на сьогодні забезпеченість водою складає лише 34,6 км3. Хоча переробний та енергетичний сектори складають основну частку економіки РК, такий розподіл характеризується збільшенням кількості шкідливих викидів. Слід наголосити на тому, що щороку у водойми викидається 200 млн. м3 забруднених стічних вод. Невтішною є інформація про те, що у зв'язку з діяльністю гірничо - металургійного комплексу в країні вже накопичилося понад 20 млрд. тонн промислових відходів, в т.ч. 230 млн. тонн радіоактивних відходів. На сьогоднішній день в Казахстані накопичено більше 100 млн. тонн твердих побутових відходів, 22,3 млрд. тонн промислових відходів, в т.ч. 12 млрд. тонн техногенних утворень, що становить 1,4 тис. тонн відходів на кожного жителя РК. Справжні обсяги забруднень важко оцінити, адже в Республіці багато покинутих і похованих забруднених мазутом бурових штамів і низько радіоактивних вод. У небезпеці знаходиться територія міста Актау та Каспійського моря. Недалеко від міста Актау через роботу Прикаспійського гірничо -металургійного комбінату (ПГМК), який займався збагаченням урану, утворилось штучне озеро Кошкар – Ата. Озеро розміщене всього 8 км. від Каспійського моря, що створює небезпечну ситуацію і загрожує забрудненню моря. Вирішення проблеми озера Кошкар – Ата зайшло в глухий кут, і наразі, через простій заводів колишнього ПГМК озеро пересихає, а на його берегах утворюється токсичний пил. Якщо висушити озеро, пилом будуть заражені прилеглі території, якщо ж підтримувати постійний рівень води - можливе забруднення Каспію. Досі невирішеним залишається питання забруднення шестивалентним хромом річки Алек в м. Актобе, загальна площа забруднень якої становить 5,8 км2. Хоча Казахстан займає провідне місце серед країн колишнього СРСР за обсягами інвестицій, більшість технологій та обладнання з видобутку нафти та газу застарілі, тому наразі загальна площа нафтового забруднення у Західному Казахстані становить 194 тис. га. В результаті антропогенної діяльності розлито близько 5 млн. т. нафти, а через розвиток нафтодобувної промисловості збільшуються обсяги сірки. Зокрема, на родовищі Тенгіз вже накопичилось понад 7 млн. тонн сірки [3].

Слід наголосити на проблемі спалювання попутного газу у факелах, внаслідок чого стрімко підвищується тепловий фон, який, безумовно, провокує збільшення парникового ефекту. Величезні зусилля доведеться докласти керівництву держави для подолання наслідків діяльності полігонів і запусків космічної техніки. Зокрема, на території Аральського та Семипалатинського регіону зруйнована екологічна система, флора і фауна, завдано серйозної шкоди здоров'ю населення. Загрозу для довкілля завдають чотири військово – випробувальні полігони та комплекс «Байконур». Фрагменти ракет та розливи високотоксичного палива негативно впливають як на навколишнє середовище, так і на населення, яке проживає в безпосередній близькості. Згідно з Договором оренди комплексу «Байконур» між Урядом Республіки Казахстан та Урядом Російської Федерації, затвердженим Указом Президента РК від 17 квітня 1995 р. N 2195, комплекс «Байконур» використовується РФ для цивільних і оборонних ракетно – космічних програм РФ, спільних космічних проектів РФ, РК та інших держав – учасниць СНД, міжнародних космічних програм і комерційних космічних проектів. Згідно з Договором РФ зобов'язана розвивати підтримувати інфраструктуру, матеріально – технічну, технологічну та науково – дослідну базу комплексу «Байконур». Комплекс «Байконур» включає місто і космодром «Байконур», який Росія орендує з 1994 р. Станом на 2013 р. термін оренди космодрому продовжено до 2050 р. [1]. З одного боку оренда РФ комплексу «Байконур» вигідна для РК, адже щорічно Казахстан отримує 115 млн. дол. США орендної плати. З іншого боку – сприяє забрудненню території та не надає імпульсу розвитку ракетно – космічного комплексу Казахстану. Слід зазначити, що будь – які кроки у напрямку зміни політики оренди з боку Казахстану провокують проблемні ситуації. Так, у грудні 2012 р. керівництво Казахстану зробило спробу зменшити кількість запусків ракет – носіїв «Протон», обґрунтовуючи такий намір необхідністю поступової заміни російських ракет – носіїв «Протон» на більш екологічні. Також неодноразово піднімалось питання про перехід міста Байконур під юрисдикцію Казахстану. 28-29 березня 2013 р. відбулося перше засідання казахстансько – російської Міжурядової комісії щодо комплексу «Байконур» під головуванням заступника Прем'єр – міністра РК К.Келімбетова та першого заступника Голови Уряду РФ І.Шувалова. Наразі Міжурядовою казахстансько – російською комісією опрацьовується питання подальшого спільного використання комплексу, узгоджується текст міждержавної Угоди про подальше співробітництво та узгоджується кількість запусків ракет – носіїв «Протон – М». З огляду на ситуацію із запусками ракет – носіїв «Протон – М» можна спрогнозувати, що будь – яка зміна стратегії перегляду політики щодо оренди комплексу спровокує невдоволення РФ, що на даному етапі співпраці РК і РФ є недоцільним. Подальші кроки в цьому напрямку доцільно здійснювати тільки після затвердженого плану користування комплексом «Байконур» власне Республікою Казахстан. В іншому випадку, без необхідного фінансування комплекс може перетворитись на «мертву зону». Проте навіть при такому сценарії РК доведеться здійснювати фінансування комплексу. В кращому випадку – для модернізації та використання у власних цілях, з іншого – для подолання наслідків експлуатації та підтримання самого комплексу в належному стані. Тому вже зараз при бажанні керівництва РК змінити політику оренди комплексу, вкрай важливо передбачати в бюджеті країни кошти для таких цілей.

Що ж до проблем забруднення території Байконуру, на мою думку, ця тема ще довгий час залишатиметься актуальною і потребуватиме багато коштів та зусиль. Оптимальним виходом зі складної ситуації щодо забруднення повітря, води і ґрунтів, виснаження природних ресурсів, опустелювання, захворювання та смертності населення має бути збільшення фінансування витрат на охорону навколишнього середовища. На жаль, сьогодні витрати на охорону навколишнього середовища становлять лише 0,5 дол. США в рік на одну людину. Разом з тим, у 2011 р. згідно з Постановою Уряду РК № 1112 від 29.09.2011 р. державне підприємство «Інфакос – Екос» реорганізовано в Науково-дослідний центр Гариш – Екологія. Центр замається розробкою програм, організацією і проведенням науково – дослідних проектних робіт у галузі екологічної безпеки, екологічним супроводом пусків ракет на космодромі «Байконур», екологічним обстеженням та моніторингом навколишнього середовища, розробкою і проведенням заходів з попередження та зниження негативного впливу ракетно – космічної діяльності на довкілля та здоров'я населення, а також участю у проведенні робіт з ліквідації екологічних наслідків при експлуатації ракетно – космічної техніки. Зокрема, у 2012 р. Центром проводились роботи над 4 проектами: - дослідження якісних і кількісних змін стану навколишнього середовища та здоров'я населення у зонах впливу ракетно – космічної діяльності; - розробка методів і технологій детоксикації ґрунтів; - оцінка стійкості природних екосистем, які схильні до впливу ракетно – космічної діяльності; - розробка методики визначення компонентів ракетного палива і продуктів їх хімічної трансформації [4]. З одного боку, факт реорганізації центру підтверджує бажання очільників РК впливати на ситуацію в ракетно – космічній галузі. Проте, з іншого – самої реорганізації не достатньо для вирішення наявних екологічних проблем. Згідно з матеріалами Міністерства охорони навколишнього середовища Уряд РК намагатиметься до 2014 р. досягти 1% частки відновлювальних джерел енергії в загальному енергобалансі країни, а до 2030 р. – збільшити її до 10%. Впровадження відновлювальних джерел енергії вимагає значних зусиль і супроводжується певними труднощами. Так, наприклад, для того щоб розмістити малу ГЕС в заплаві річки і на земельних ділянках, які входять у лісовий фонд, потрібно перевести землю з лісового фонду до іншої категорії. Також досі залишається неврегульованим питання тарифів для впровадження джерел відновлювальної енергії. У світовій практиці використовуються метод фіксованих тарифів та механізм «зелених» сертифікатів (система квотування). У більшості країн, які вже мають досвід у впровадженні відновлювальних джерел енергії, цей метод системи квотування виявився неефективним. Такі країни, як Німеччина, США, Австрія, Іспанія, Нідерланди, Японія успішно застосують систему фіксованих тарифів. Адже така система цілком зрозуміла для інвесторів, виключає корупційну складову та гарантує інвесторам зворотність вкладених коштів. Хоча технології відновлювальної енергетики на сьогоднішній день ще досить дорогі, в Казахстані спостерігається тенденція до здешевлення сонячної енергії на 6%, вітряної – на 1% в рік. Планується встановити фіксований тариф на 15 р. для інвесторів та ввести допомогу для пересічних громадян. Заплановано також відшкодовувати 50% витрат індивідуальним користувачам для придбання установки не більше 5 кВт.

Для запровадження відновлювальних технологій у РК планується внести зміни до законодавчих актів з питань використання відновлювальних джерел енергії. У планах започаткувати розрахунково – фінансовий центр для закупівлі електроенергії з відновлювальних джерел. Функцією такого центру має бути перерозподіл електроенергії. Створення центру дасть змогу інвесторам або укласти договір з розрахунково – фінансовим центром, або затвердити тариф двостороннім договором, чи використовувати схему фіксованого тарифу. У Франції на засідання 152-ї сесії Генеральної асамблеї Міжнародного бюро виставок шляхом таємного голосування Казахстан було обрано для проведення міжнародної виставки EXPO-2017. Основною темою виставки запропоновано «Енергію майбутнього». З огляду на те, що у Казахстану достатньо власних джерел сировини для вироблення енергії, зацікавленість країни у розвитку «зеленої економіки» є підтвердженням бажання РК брати активну участь у вирішенні проблем використання традиційних джерел енергії. Основна мета виставки «Енергія майбутнього» - привернути увагу до проблем викидів вуглекислого газу, стимулювання використання альтернативних джерел енергії, впровадження програм з енергоефективності, забезпечення надійності енергопостачань, контроль за виробництвом, збереженням та використанням енергії. Загалом, проведення такої виставки свідчить про актуальність та нагальність екологічних проблем, які наразі перебувають на порядку денному світової спільноти [2]. Керівництво держави намагається знайти вирішення техногенних проблем. Так, у 2010 р. у м. Астана була проведена 6 конференція з охорони навколишнього середовища та сталого розвитку 62 країн Азійсько – Тихоокеанського регіону. За результатами конференції була ухвалена Ініціатива Астани «Партнерство країн Європи, Азії і Тихого океану з реалізації «Зеленого зростання» у контексті реалізації Ініціативи «Зелений міст». Програма Партнерства «Зелений міст» була відображена у підсумковому документі «Майбутнє, якого ми хочемо» за результатами Конфенеції ООН зі сталого розвитку «Ріо+20», яка відбулася 20-23 червня 2012 р. в Ріо-деЖанейро. У 2012 р. Казахстан уклав Меморандум про взаєморозуміння та співпрацю у галузі твердих побутових відходів з Європейським Банком Реконструкції та Розвитку щодо розвитку системи переробки, утилізації, модернізації та інвестиційної політики управління відходами, яку можна було б застосувати для кожного міста чи регіону. За даними 2012 року викиди парникових газів у 2010 р. склали 262,7 млн. тонн СО2 або 73% до базового рівня 1990 р. На збільшення рівня СО2 впливає енергетика та вугілля. Частка вугілля у генерації викидів постійно зростає. До 2020 р. вона може скласти 66% обсягу валових викидів, які утворюються від спалювання палива. Після ратифікації Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату 26 березня 2009 р. Казахстан, як і інші країни, які приєднались до Конвенції, взяв на себе зобов'язання створити систему моніторингу та звітності за викидами парникових газів. Так, за кожну тонну перевищення викидів в РК передбачено штраф близько 70 євро за кожну тонну, а вартість тонни на біржі має бути не нижче 4-5 євро за тонну. З 1 січня 2013 р. до 31 грудня 2020 р. Казахстан зобов'язався скоротити викиди парникових газів на 5% від рівня базового 1990 р. Для цього необхідно впроваджувати поновлювальні технології, що використовують енергію вітру і сонця [5]. Водночас, багато науковців вважають передчасним стягування штрафів за перевищення викидів парникових газів, адже для економіки, яка розвивається

важливим є стимулювання економічного зростання, що, як правило, характеризується збільшенням викидів. Запровадження системи штрафів, принаймні, на цьому етапі передчасне. Адже економіка, яка розвивається, не є стабільною, рухається по висхідній, потребує великих фінансових вкладень. Тому сьогодні більш ефективним було б запровадження системи стимулювання та дотування при переході на «зелену економіку». У стратегії «Казахстан - 2050» Президентом РК озвучено пілотний проект Green 4, основною метою якого є створення на прилеглих до м. Алмати чотирьох містах – супутниках територій з екологічно чистим середовищем. Для цього амбітного проекту необхідно створити спеціальну економічну зону та побудувати відповідні об'єкти інфраструктури. Розвинений паливно – енергетичних комплекс Казахстану робить не простим шлях переходу РК до низьковуглецевої економіки, адже включає в себе цілий комплекс невирішених питань: переробка відходів, іноземні інвестиції, вирішення існуючих екологічних проблем, зниження емісії в навколишнє середовище, енергозбереження. У березні 2010 р. спільно з Фондом Чистих Технологій було ухвалено Інвестиційний План пільгового співфінансування для проектів чистих технологій в Казахстані. Зокрема, Планом передбачено співфінансування для модернізації централізованого теплопостачання, розвитку поновлювальних джерел енергії та фінансування стійкої енергетики через фінансові інститути. Сьогодні активно залучаються інвестиції для пілотних проектів у містах Павлоград, Петропавловськ та Атирау. Отже, як можна проаналізувати, Казахстану з його розвиненим паливно – енергетичним комплексом досить не просто розвивати низьковуглецеву та низькоемісійну енергетику, реструктуризувати економіку, забезпечити енергозбереження та стійкий розвиток економіки в короткостроковій перспективі. Шлях до будь – якої успішної реформи – удосконалення законодавчої бази. Попри створення низки відомств та проведення конференції та виставок, Казахстану потрібно провести велику роботу з удосконалення існуючої законодавчої бази і, водночас, практично втілити законодавчі ініціативи, які потребують фінансового забезпечення. Впровадження будь – якого проекту потребує додаткових вкладень, які зазвичай лягають тягарем на бюджет країни. На мою думку, фінансування низьковуглецевої економіки можна було б здійснювати за рахунок коштів, отриманих, наприклад, з використання найбільшого в світі родовища Кашаган, яке розташоване на півночі Каспія у казахстанських територіальних водах. Низьковуглецева та низькоемісійна енергетика – процес, який потребує значних зусиль та великих коштів. До слова, запаси нафти родовища Кашаган оцінюють майже у 5 млрд. барелів, що може слугувати гарантом постійного наповнення бюджету для фінансування проектів «зеленої економіки». Список використаної літератури 1. Договор аренды комплекса "Байконур" от 17.04.1995 / Официальный интернетресурс Национального Космического Агенства Республики Казахстан [Електронный ресурс]: Режим доступа:

2. 3.

http://kazcosmos.gov.kz/ru/international/sotrudnichestvo-s-rossijskojfederacziej.html Концепция Энергия будущего [Електронный ресурс]: Режим доступа: http://www.expo2017astana.com/ru/page/energy/ Международный независимый профсоюз работников охраны труда и безопасности / Проблемы экологии в Казахстане [Електронный ресурс]: Режим доступа: http://www.profotrud.ru/index.php/2013-04-23-15-47-25/161-problemyekologii-v-kazakhstane Национальное космическое агентство Республики Казахстан. Республиканское государственное предпирятие Научно-исследовательский центр Гарышэкология. [Електронный ресурс]: Режим доступа: http://ghecology.kz/ru/index.php?option=com_content&task=view&id=7&Itemid=34 Постановление Правительства Республики Казахстан от 8 февраля 2011 года № 98 / Информационно-правовая система нормативных правовых актов Республики Казахстан О Стратегическом плане Министерства охраны окружающей среды Республики Казахстан на 2011 – 2015 годы. [Електронный ресурс]: Режим доступа: http://adilet.zan.kz/rus/docs/P1100000098 Шалинский А.М. «Загрязнение окружающей среды и экологическая политика Казахстана» [Електронный ресурс]: Центр региональных и трансграничных исследований ВолГУ, 2002. Режим доступа: http://www.transbound.narod.ru/annual1/shalinsky.html

Политическая роль общественных организаций и движений в России Кашапов Азат Равилевич студент Елабужского института Казанского (Приволжского) федерального университета, г. Елабуга Султанов Абдулкерим Амирасланович научный руководитель Общественные организации и движения являются неотъемлемой частью современного общества. Объединяя усилия разных людей в общую массу, этот субъект общественных отношений становиться значимой фигурой в решение различных задач и вопросов. Во многих странах эти организации играют ключевую роль в решение различных вопросов. Именно поэтому важно оценить роль этих образований, правильно сформулировать его задачи и определить пути развития. Важные задачи в общественно-политической жизни, вместе с политическими партиями и профессиональными союзами, выполняют общественные движения и организации. Их существенное отличие от партий заключается в том, что они не борются за непосредственное участие в осуществление власти и не несут связанные с этим обязательства. Однако, в процессе реализации своих специфических задач и функций, общественные движения и организации выполняют задачи широкого общественного значения, вносят весомый вклад в государственное, хозяйственное, социально-культурное строительство. Формирование разветвленной системы общественных организаций и движений является показателем уровня развития гражданского общества, свидетельством многообразия и структурированности его интересов. Общественные организации и движения относится к общественным объединениям. Чтобы на легальной основе осуществлять свою деятельность, общественным организациям и движениям необходимо государственная регистрация. Для приобретения прав юридического лица общественное объединение подлежит государственной регистрации в соответствии с Федеральным законом «О государственной регистрации юридических лиц и индивидуальных предпринимателей» с учетом установленного Федеральным законом «Об общественных объединениях» специального порядка государственной регистрации общественных объединений [2, с. 226]. Степень влияние различных общественных формирований на политические процессы различна. Некоторые из них – профсоюзные, национальные, рабочие движения и др. – обладают реальными рычагами влияния на политическую ситуацию, другие – остаются в стороне от политической жизни. Несмотря на существенное различие между политическими партиями и общественными организациями в их направлениях деятельности, целях и задачах, в современном мире, в условиях всеобщей политизации общества ни одно из общественных объединений не может полностью устраниться от прямого или косвенного участия в политическом процессе. Факт пользования гражданами конституционным правом на объединение включает их в сферу политических отношений. Деятельность общественных организаций и движений часто рассматривается как функционирование групп интересов и групп давления. Такую концепцию выдвинули еще в первой половине XX века ряд американских политологов, первые из которых А.Бентли и Д.Трумэн. Согласно А. Бентли, политика есть процесс

100

взаимодействия и борьба организованных в определенные группы людей за достижение своих целей и интересов. Группы интересов - это объединения индивидов на основе интересов, стремящиеся оказать влияние на политические институты в целях принятия наиболее благоприятных и выгодных для себя решений [1, с. 67]. В тех случаях когда группа интереса добивается своих целей путем целенаправленного воздействия на институты публичной власти, то она характеризуется как группа давления. Эффективность деятельности группы давления во многом зависит от ресурсов, которыми они располагают. К таким ресурсам можно отнести собственность, наличие информации, способы влияние на общественное мнение через такие средства как СМИ, этнические и религиозные связи и др. Профессиональные союзы, ассоциации предпринимателей, союзы кооператоров, потребителей, добровольные общества и другие общественные объединения (кроме политических партий) представляют собой разновидность групп интересов. Для государственной безопасности важно, чтобы общественные объединения и движения в этих направлениях своей деятельности осуществляли ее строго в рамках закона. Значительная часть общественных организаций осуществляют свою деятельность для решения тех же самых задач, с которыми сталкиваются государственные и муниципальные органы. Повседневно они работают по таким направлениям как забота о малообеспеченных, больных, социально неблагополучных гражданах, инвалидах и ветеранах и других лиц подверженных максимальному риску от внешних факторов. Так же их работа проявляется в содействие воспитанию и образованию детей и подростков, сохранение и развитие культуры, защита прав и свобод граждан, прописанных в Конституции России, и многое другое из того, что не может быть обеспечено на чисто коммерческой, рыночной основе. Существование общественных движений и организаций обусловлено, прежде всего, тем, что наиболее сознательные общественные деятели стремятся внести свой вклад в решение стоящих перед ним проблем, не только исполняя прямые обязанности предписанных государством для всех граждан, но и делая, что то дополнительно, на добровольной основе. В этой связи очевидна необходимость объединенных и координированных усилий. В Конституции РФ четко прописано, что Россия является демократическим государством. Для существования реальной демократии в стране, необходимо наличие гражданского общества, что невозможно без развитой структуры общественных организаций и движений. При эффективном функционировании системы общественных объединений, становится реальным выстроить продуктивное взаимодействие граждан и государства. Тесное сотрудничество государства с этим сектором, обеспечивает взаимопонимание власти и общества, исключает возможность их взаимного отчуждения. Поэтому целью любого демократического государства является обеспечение благоприятных условий для существования таких структур, содействие их функционированию и развитию. Список литературы 1. Политология: Учебник для вузов/ М.А. Василик [и др.]; под ред. М.А.Василика. – М.: Гардарики, 2001. – 589 с. 2. Сумской Д.А. Статус юридических лиц: учеб. пособие для вузов. – М.: Юстицинформ, 2006. - 328 с.

101

Організація та розбудова громадсько-активної школи як осередку розвитку громади Севрюкова Людмила Анатоліївна, директор навчально-виховного комплексу №5 «Дивосвіт» Краснолуцької міської ради Луганської області Із 1965 року до наукового обігу ввійшло поняття «футурошок». Американський футуролог, лауреат Нобелівської премії Алвін Тоффлер зробив спробу побачити майбутнє людства. Майбутнє не як фантастичний проект, а як науково-прогностичну модель людського соціуму за непередбачуваних умов нового Міленіуму. Того тисячоліття, у якому народиться нова генерація Людей, осяяних вірою, надією та виправданими сподіваннями. Наукова прогностика, екзотеричне пророцтво, віщування стосовно нового тисячоліття було зовсім недавно. А ХХІ століття настало буденно, заставши нас у спразі до щастя та змін. Нові виклики спричиняють нове розуміння реальності. Ми починаємо виходити за межи того світу, який називають «світом кількості» , і вступаємо до «світу якості». Суспільство та держава упродовж останнього часу все більше і більше сподіваються, що громадяни як індивідуально, так і колективно повинні бути здатними у продовж усього життя здійснювати зміни, а не реагувати на них. З огляду на стрімкі перетворення , що відбуваються останнім часом в суспільстві взагалі та в освіті безпосередньо, ми усвідомлюємо необхідність впровадження змін до освітнього процесу. Змін, що стосуються отримання кінцевого результату – випускника, особистості, що є активною, ініціативною, всебічно розвинутою, розкутою, такою, що має критично-аналітичне мислення відносно себе та оточуючого середовища. Така особистість зможе гармонійно та без суттєвих зусиль стати частиною розвиненого суспільства, його вагомою складовою, такою ланкою, що стане суспільно корисною та матиме успіх у власному житті. Задля досягнення такого результату має змінитися відношення до навчального процесу в цілому. Ми повинні ширше дивитися на освітні процеси, що відбуваються в школі, виходити за рамки одного навчального закладу, залучати якомога більше представників суспільства, громади, складовою частиною якої є наш випускник. Перш за все перед нами постало питання створення такого навчального закладу, який буде віддзеркаленням процесів глобалізації сучасного світу, демократизації, гуманізації, посилення відкритості суспільства та його інституцій. Навчального закладу нового типу – громадсько-активної школи, що є осередком розвитку не тільки учнівського середовища, а і громади в цілому. Отже, метою моєї управлінської діяльності є організація та розбудова громадсько-активної школи як осередку розвитку громади. З огляду на поставлену мету були окреслені наступні завдання: 1. Визначення ролі школи у побудові громадянського суспільства, механізмів впливу громадськості на діяльність навчального закладу. 2. Виявлення учасників навчально-виховного процесу на яких можна покластися; залучення вчителів, батьків, учнів, мешканців громади, представників влади до дискусії, співпраці, взаємодопомоги, налагодження партнерських стосунків. 3. Впровадження принципів громадсько-орієнтованої освіти. 4. Трансформація національної традиційної школи в громадсько-активну. Реалізуючи поставлені завдання, в школі проводилось чимало заходів: системний аналіз діяльності навчального закладу за останні 5 років, моніторинги

102

якості освіти та визначення недоліків та переваг у навчальному та виховному процесі, приймались певні управлінські рішення, створювалась перспективна програма розвитку школи, вівся активний пошук шляхів подолання проблем навчального закладу. Одним із перших суттєвих напрямків виявлення проблем стала процедура атестаційної експертизи школи. Завдяки цьому складному процесу було окреслено коло проблемних питань. Встановлено, що суттєвого оновлення потребує матеріально-технічна база школи, система роботи адміністрації потребувала модернізації та впровадження інноваційних підходів в управлінській діяльності, рівень володіння учнями та вчителями ІКТ потребував суттєвого покращення, педколектив не був залучений до дослідно-експериментальної роботи , громадськість у широкому загалі не залучалася до навчально-виховного процесу, лише у вигляді традиційних форм роботи з батьками. Внаслідок цього було прийняте рішення про активізацію роботи з метою залучення громади, батьків, спонсорів щодо вирішення питань матеріальнотехнічного забезпечення школи. Був укладений договір про співпрацю та надання благодійної допомоги з благодійним фондом. Завдяки цьому у навчальний заклад були оновлені стільці, парти, столи, класні дошки , комп’ютерна техніка, телевізори, іграшки та багато іншого. Залучаючи нових партнерів до розвитку навчального закладу, велась активна робота з різними представниками місцевої громади. Свою небайдужість виявили народні депутати, завдяки яким з’явились нові двері, стенди, підручники та багато іншого. Покращуючи матеріально-технічну базу школи ми завжди пам’ятаємо про головну мету цієї роботи – створення належних умов для розвитку національно свідомої особистості, яка стане корисною громаді та буде виконувати громадянські обов’язки з відчуттям глибокого патріотизму та власної значущості. Особистість, що зможе вільно висловлювати свою думку та вміти прислухатися до думки інших. Задля задоволення потреб учнів та створення сприятливого середовища для розвитку їх творчих здібностей в навчальному закладі було відкрите шкільне радіо. Це був перший пілотний проект в області, завдяки якому ми отримали комплект обладнання для шкільного радіо, а разом з цим повноцінну практику на одному із центральних телеканалів області. Подальшим результатом розвитку цього проекту стало створення шкільного медіа світу, який об’єднав в собі шкільну газету, шкільне радіо та відео студію. Для становлення повноцінної особистості вагомим є розвиток її духовного, творчого потенціалу. Тому на базі нашою школи створені умови для самовираження учнів через мистецтво, а саме живопис. Працює художнє відділення школи мистецтв, що дозволяє учням поринути у світ фантазій та уяви після буденного вивчення шкільних дисциплін. Кожна дитина має унікальну можливість розкритися за допомогою пензлика та фарби, олівця та паперу. Адміністрацією та педколективом було проаналізовано ті зміни, що відбулися за навчальний рік та прийняте рішення про перехід школи до нового етапу розвитку, що має назву громадсько-активна школа. Поштовхом до прийняття такого рішення стала участь представників закладу у Всеукраїнському проекті «Вчимося праву – зберігаємо школи», метою якого було підвищення правової обізнаності та формування активної громадської позиції вчителів у питаннях оптимізації шкільної

103

мережі за допомогою розробки та апробації навчального курсу та посібника «Як зберегти школу у власній громаді». За своєю сутністю, майже кожна школа є громадсько-активною, бо виконує певну кількість завдань, що потрібні суспільству та громаді. Але ми зрозуміли, що для досягнення більш вагомих результатів потрібно не тільки виконувати та задовольняти потреби громади, а і мотивувати громаду до активної співпраці на партнерських засадах. Для детального аналізу роботи школи та визначення пріоритетних напрямків було проведено перший етап самооцінювання діяльності навчального закладу за Міжнародними стандартами якості діяльності громадсько-активних шкіл. За результатами оцінювання було виявлено три пріоритетних напрямки розвитку школи: 1. Волонтерство. 2. Розвиток громади. 3. Лідерство. Для реалізації визначених напрямів роботи адміністрація школи спільно із батьківською громадськістю пройшла ряд курсів, тренінгів та програм організованих східноукраїнським центром громадських ініціатив та фондом «Відродження» як: «Збереження школи у власній громаді», «Вчимося праву – зберігаємо школу», «Шкільний бюджет у сучасних умовах» тощо. Провівши маркетингові дослідження потреб громади на освітні послуги, ми виявили ряд позицій, що не реалізовані у нашому навчальному закладі, а тому не до кінця задовольняють потреби всіх учасників навчально - виховного процесу. Перш за все, це нестача місць у дитячих садках мікрорайону, що унеможливлює рівний доступ до якісної дошкільної освіти кожної дитини. І вже через декілька місяців результатом спільної роботи влади, громадськості та адміністрації навчального закладу стало відкриття групи дошкільників та зміна статусу школи на навчально-виховний комплекс. Говорячи про всебічний розвиток учнів, не можемо не сказати про фізичне виховання та здоров’язбереження. Місія школи полягає в тому, щоб створити єдиний простір та умови для безперервного формування здорового, гуманістично – орієнтованого, соціально – адаптованого компетентного випускника, здатного до особистісної життєтворчості. Для реалізації цієї мети на базі школи були відкриті спортивні гуртки та секції із залученням тренерів ДЮСШ та міської футбольної команди, адже всі вони - наші соціальні партнери. Із захопленням діти взяли участь у Всеукраїнській інтерактивній грі - конкурсі «MOOVITE», у рамках якої діти щоденно відмовлялися від пасивних перерв, сидячого способу життя, проводження часу біля телевізору та комп’ютеру, а замість цього проводили рухливі ігри, спортивні змагання, активно відпочивали ведучи картки рухової активності і отримували за це заохочення у вигляді віртуальних подорожей до різних країн Європи. Велике значення для учнів та громади є відкриття гуртків за інтересами на базі НВК із залучення працівників ДПТ та мешканців громади –народних майстрів та умільців. Сьогодні наші учні із задоволенням відвідують гуртки бісероплетіння та виготовлення квітів із тканини, модульного орігамі та писанкарства. Вагомою частиною будови свідомої особистості є її ставлення до оточуючого середовища, формування екологічної культури. Педколектив приділяє цьому значну увагу і виокремлюємо цей вид діяльності як один із засобів розвитку креативного латерального мислення учнів. Слід відзначити велику кількість екологічних проектів, в яких беруть участь наші учні: прибирання парків, висадка дерев, озеленення клумб

104

біля пам’ятників, акції «Збережемо ліси для нащадків», екологічна мода та інші. Одним із найбільш значущих проектів стала участь всіх учасників навчальновиховного процесу у Всеукраїнській акції «Зробимо Україну чистою», яка є частиною Всесвітнього екологічного руху «Let’s do it world». З метою підвищення рівня володіння ІКТ учнями та вчителями, батьківською громадськістю, оптимізації та удосконалення форм та методів управлінської діяльності рішенням педагогічної ради було вирішено впровадити у навчальновиховний процес використання Всеукраїнської освітньої мережі «Щоденник.ua». Це дало можливість для: 1. Висвітлення особливості управління громадсько-активною школою, налагодження співпраці між школою та громадою. 2. Об'єднання всіх педагогів, учнів та батьків в єдину спільноту. 3. Модернізації навчального процесу та впровадження сучасних комп'ютерних технологій в навчальному закладі. 4. Інформування батьків про події навчально-виховного процесу, зокрема про навчальні досягнення дітей. 5. Впровадження елементів дистанційної освіти. Окрім цього педагогічний колектив постійно працює над підвищенням інформаційної грамотності та бере участь у таких освітніх проектах, як Всеукраїнський конкурс «Вчитель-новатор», «Intel-школа майбутнього», «100 відсотків», «Школа-новатор», Всеукраїнський он-лайн конкурс для вчителів «Соняшник» та інші, розміщення власного педагогічного досвіду на сторінках Учительського журналу он-лайн (видавництво «Основа») та Методпорталу (видавництво «Шкільний світ»). Зміни, що відбуваються у навчальному закладі останніми роками не могли не позначитися на якості навчально-виховного процесу. Результативність цього доводить участь випускників школи у зовнішньому незалежному оцінюванні. Значущим став і той факт, що із 20 випускників одинадцятого класу 16 вступило до вищих навчальних закладів на бюджетну форму навчання, і лише 4 випускники навчаються у вишах на контрактній основі. Отже, громадсько-активна школа - це навчальний заклад, в якому велика увага приділяється налагодженню партнерських стосунків між школою та всіма ресурсами, що існують у громаді. У ній значна увага приділяється освітнім, соціальним, оздоровчим послугам; розвитку молодіжного руху та залучення громадян; покращенню навчання учнів; зміцненню родини та відносин між мешканцями громади. Навчально-виховний комплекс, як громадсько-активна школа прагне стати освітнім, культурним центром, а також центром відпочинку для осіб будь-якого віку. Ми відкриті для кожного — цілий день, кожного дня, увечері та у вихідні. Залучаємо нових партнерів, тим самим створюючи великий спектр послуг для дітей, молоді, сімей та громади. Як громадсько-активна школа ставимо перед собою мету не просто надавати освітні послуги учням, а й розвивати громаду, залучати батьків і мешканців до вирішення соціальних та інших проблем, які існують як у школі, так і у громаді. Тому діяльність громадсько-активної школи позитивно впливає не лише на самооцінку молодих людей, а й на розвиток громади в цілому. Сучасна школа повинна дати учням не тільки певні знання, уміння та навички, а й виховати соціально адаптовану та громадсько-орієнтовану особистість, яка після закінчення школи успішно займе своє місце в житті. Саме у школі учням необхідно дати знання, що надалі дозволять їм орієнтуватись у безлічі співтовариств і робити

105

правильний вибір, оскільки вже у шкільному віці формується громадський світогляд дитини. Але лише знання теорії недостатньо для формування в учнів активної громадянської позиції. Мікросередовище всередині школи необхідно сполучити з реальною дійсністю навколо школи. Громадсько-активна школа не відгороджує учнів від реального життя, а включає це життя у свої уроки, позаурочну діяльність, створюючи єдине поле громадянського виховання не тільки учнів, а й усіх учасників освітнього процесу. У результаті йде комплексне, системне виховання громадянина не тільки у школі, а й поза її межами.

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9.

Список використаної літератури Бєлий В. Освітній простір громади крізь призму сучасних тенденцій інформаційного суспільства/ В.Бєлий// Завуч (Шк. світ).- 2006.- №31.- С. 20-22. Волонтерство - невід’ємна частина діяльності ГАШ// Директор школи (Укр.). 2008. - №11. - С. 18-21. Воробей Н. Роль округу в наданні нових освітніх послуг/ Н.Воробей// Підручник для директора. - 2008.- №11.- С. 21-22. Ворон М. Школа як осередок розвитку громади/ М. Ворон// Управління освітою. - 2007.- №2.- С. 24-26. Корсак К.В. Про стосунки держави і громадськості в європейському освітньому просторі/ К.В.Корсак// Управління школою (Основа). - 2003.- №9.- С. 26. Особливості роботи педагогічного колективу ГАШ// Директор школи (Укр.). 2008.- №11.- С. 43-46. Чмілевська, Н. Учнівське самоврядування у структурі державно-громадського управління/ Н.Чмілевська// Підручник для директора.- 2008.- №11.- С. 19-20. Школа як осередок розвитку громади// Директор школи (Укр.).- 2008.- №11.- С. 2-4. Яременко Н.В. Державно-громадське управління навчальним закладом/ Н.В.Яременко// Директор школи (Укр.).- 2006.- №11.- С. 40-46.

106

*За заявкою автоа, доступ до статті обмежено * По заявке автора, доступ к саттье ограничен

107

108

109

Трактовка специфики и статуса философского знания в работах Х. Ортега-и-Гассета как выражение имманентного противоречия самосознания философии в Новоевропейской культуре Макухин Пётр Геннадьевич, кандидат философских наук, доцент кафедры «Философия и социальные коммуникации» Омского государственного технического университета Те характерные для всего постсоветского интеллектуального пространства тенденции, которые В.И. Плотников ещё в начале двухтысячных годов зафиксировал в приобретающих всё большую актуальность словах «Феномен философствования оказался в поле внимания мыслителей … в нашем веке, в условиях кризиса основ человеческого бытия, когда под вопросом стало существование и самого человека и философии» [1, с. 3], заставляют последнюю на всё новых уровнях осознавать саму себя и через это отстаивать право на собственное существование. Одним из способов углубления такого самосознания является осмысление специфики научного познания, анализ научности как своей возможной характеристики: антисциентистски ориентированным направлениям философии подобное исследование позволяет лучше понять себя в свете собственных отличий от науки, а их оппоненты, стремящиеся защитить научный статус философии (или восстановить, или же впервые придать его любомудрию) принимают формулируемые в результате такого осмысления нормы научного мышления в качестве собственных гносеологических стандартов. В истории самоопределения философии в отношении к науке фигура Х. Ортегаи-Гассета занимает особое место, во-первых, став поворотным пунктом в оценке антисциентической философской пропедевтики (что будет подробно проанализировано далее), и, во-вторых, ярко выражая имманентное противоречие самосознания философии в новоевропейской культуре, которая (философия), с одной стороны, осознавала себя как необходимое завершение научного познания, но с другой - как нечто иное по сравнению с наукой (это противоречие возникает практически сразу после постановки в ХVII в. вопроса о степени научности философии, вызванного началом демаркации науки и вненаучного знания в содержательном и методологическом аспектах, формированием рефлексии над основаниями науки, предметной дифференциацией научного комплекса, и рядом других факторов). Эта амбивалентность наглядно просматривается как в самой концепции Х. Ортеги-и-Гассета, так и в её современных оценках – если, например, один из последовательнейших современных сторонников научности философии З. А. Каменский в подтверждении своей позиции ссылается на представителей как «первой классики» западно-европейской философии, так и «второй», относя к ним наравне с В. Дильтеем, В. Вундтом, Г. Риккертом, и X. Ортега-и-Гассета [2, с. 8-9], то и не менее последовательный представитель противоположной ориентации И. И. Гарин, в свою очередь, неоднократно ссылается на идеи испанского мыслителя как ярко демонстрирующие отличия философии от науки [3], а некоторые авторы ещё более категоричны, утверждая, например: «представители антисциентизма считают, что наука не имеет никакого отношения к философии, и поэтому философское мировоззрение не должно быть опосредовано научным знанием. Последнее представляет собой одно из явлений, которые враждебны и вредны для человека. (Эту точку зрения защищают Ницше, Хайдеггер, Ортега-и-Гассет, Бердяев и др.) (разрядка здесь и далее моя – М. П.)» [4 , с. 45].

110

Обращаясь – с целью разобраться в этом противоречии - к текстам самого X. Ортега-и-Гассета (представляется уместным предварить это словами З. А. Каменского, который, констатируя, что ему «ставили на вид в качестве недостатка слишком обильное цитирование» [2, с. 4], сформулировал следующую, к сожалению, в современных дискуссиях по проблеме статуса философии недостаточно оцененную мысль: «такой характер текста не просчёт … автора, а принципиальное намерение. Слишком спорны сейчас обсуждаемые в книге проблемы, чтобы можно было, интерпретируя те или иные мнения мыслителей … просто сослаться на страницы их сочинений. Читатель должен убедиться в адекватности изложения, а этого можно добиться только цитированием» [2, с. 4]) обнаруживаем, что, с одной стороны, он в различных формулировках утверждает следующую мысль: «Философия, исповедующая чистый теоретический героизм, никогда не шла … надежным, спокойным и буржуазным путем. Как и ее объект, она является универсальной и абсолютной наукой, ищущей себя» [5, с. 78]. Нередко даже осмысление специфики философского знания - по сравнению с физикой и др. дисциплинами - не приводит X. Ортега-и-Гассета к её выведению за рамки научного комплекса, например: «философия — единственная наука, рассматривающая проблему таковой, какова она есть, без предварительного насильственного приручения» [5, с. 88]; «Но каковы данные философии? Другие науки с менее радикальной истиной менее радикально устанавливают свои данные. Однако философия с первого же шага должна довести до крайности свой интеллектуальный героизм и проявить высшую строгость» [5, с. 122]; «Нужно получше разобраться в том, что скрывается за привычным словом «философия», чтобы затем ответить на вопрос, «Почему» люди философствуют. В этой новой перспективе наша наука (т.е. философия! - М.П.) вновь обретает черты, свойственные ей во времена расцвета, хотя в процессе развития мышления некоторые из них приняли новую, более строгую форму» [5, с. 77]; «Но этот объект, Универсум, настолько необычен, так глубоко отличается от всех остальных, что, конечно же, требует от философа совершенно иного подхода, чем в других научных дисциплинах» [5, с. 86]; «философ в отличие от любого другого ученого берется за то, что само по себе неизвестно» [5, с. 78]; «Мои следующие слова … могут поначалу вам показаться странными, однако они … справедливы не только для философии, но и для всей науки, всего того, что в строгом смысле слова называется теорией» [5, с. 109], и т.д. С другой же стороны, для понимания творчества испанского мыслителя не меньшее значение имеет обоснование революционного для самоопределения философии тезиса, выражаемого в известных словах: «сегодня, после того как философы с краской мучительного стыда сносили презрение ученых, бросавших им в лицо, что философия не наука, нам - по крайней мере мне — нравится в ответ на это оскорбление заявлять: да, философия не наука, ибо она нечто гораздо большее» [5, с. 70]. Актуальность этой мысли возрастает к середине XX в., когда «с низвержением идола эксперимента и возвращением физического знания на свою скромную орбиту разум открылся другим способам познания, а восприимчивость - подлинно философским проблемам» [5, с. 74], разрешаемым вненаучными способами познания; т.е. осознание принципиальной ограниченности научного метода, по Х. Ортеги-иГассету, помогло философии понять ошибочность собственного многовекового ориентирования на узкопонимаемую научную истину, дало возможность «свободно следовать своему призванию» [5, с. 74]. Последнее же приводит к тому, что философ «устремляется к не-вероятному и плывет к берегу, которого, возможно, не существует. Уже этого было бы достаточно, чтобы показать, что философия,

111

возможно, представляет собой знание, но никак не науку» [6, с. 305], т.к. последняя не имеет смысла «без достижения, но меньшей мере частичного, своей цели», которая состоит в том, чтобы «быть не знанием в полном смысле этого слова, а предварительным построением для того, чтобы стала возможной техника», в связи с чем «неопровержимым фактом» объявляется то, что «греки, создавшие науки, никогда не считали их … подлинным знанием» [6, с. 305]. Последний тезис, представляющийся неприемлемым в своей категоричности, противоречит ранеепоказанному варианту осмысления Х. Ортегой-и-Гассетом своеобразия философии как специфичного, но всё же научного знания. Как представляется, в первом случае Х. Ортегой-и-Гассет следовал восходящей к Аристотелю традиции рассмотрения философии как «науки наук», универсальной науки бытия, в строгих понятиях отражающей его объективные законы и через это стремящейся к объективному знанию, строжайшей формой которого и является наука как таковая. Отсюда закономерны неоднократные ссылки на Стагирита: например, называя философию «универсальной и абсолютной наукой, ищущей себя», он прибавляет «Так назвал ее первый знаток нашей дисциплины Аристотель: философия - наука, которая себя ищет» [5, с. 78]; в другой работе находим не менее категоричное: «В аристотелевских работах неоднократно встречается выражение … формально обозначающее там название некой науки, а именно философии в самом строгом смысле» [7, с. 288]. Указывая, что «истинная необходимость - это необходимость для каждого существа быть самим собой: для птицы — летать, для рыбы — плавать, для ума — философствовать» [5, с. 96], причём «эта необходимость в осуществлении функции или акта нашего существования является самой высокой, самой существенной» [5, с. 96] , Х. Ортегой-и-Гассет делает вывод: «поэтому Аристотель уверенно говорит о науках: … все другие науки более необходимы, нежели она, но лучше нет ни одной» [5, с. 96]. Описывая становление цивилизации в словах «Теперь уже сам человек … должен выбирать среди множества возможностей. … Вместо … традиции, человеку открывается широкий набор всевозможных точек зрения, из которых он самостоятельно должен выбрать ту, которая покажется ему наиболее убедительной» [7, с. 271], он приводит определение Аристотелем науки как «самого убедительного предположения», и т.д. (Хотя, конечно, испанский мыслитель иногда и спорит с греческим - например, призывая не путать свою невысокую оценку философии прагматизма с критикуемым им «предвзятым беспочвенным и ханжеским презрением к факту человеческого практицизма в пользу чистой созерцательности» [5, с. 68], Х. Ортега-и-Гассет подчёркивает, что «в этом наше существенное отличие от античных мыслителей — как от Платона, так и от Аристотеля,— которое должно стать одной из серьезнейших тем нашего размышления» [5, с. 81]; или оговаривается, что «если мы захотим узнать, откуда берется это стремление к Универсуму, к целостности мира, лежащее в основе философии, не стоит полагаться на Аристотеля. Ему этот вопрос представляется весьма простым, и он начинает свою «Метафизику» словами: «Все люди от природы стремятся к знанию»» [5, с. 68]). Вышеразобранное можно подытожить утверждением того, что Х. Ортега-иГассет соглашается с Аристотелем как основоположником сциентистской пропедевтики философии в понимании последней не просто как науки, не только как части научного комплекса, а как эталона научного знания вообще, в высшем смысле последнего. Именно в свете этого высшего аспекта научного познания и становятся понятными пронизанные уважением к идеалу науки слова наподобие: «Движение к истине, теоретическое применение ума, конечно, является феноменом,

112

проявляющимся в той или иной форме сегодня, как и вчера, и в любое другое время …. Но наука — обладание истиной — это род божественной одержимости, событие, которого не было и быть не может в «этой жизни». Наука — только идеал. Сегодняшняя наука исправляет вчерашнюю, а завтрашняя исправит сегодняшнюю» [8, с. 34]. В этом контексте даже известное «Философия возникает не по причине полезности, однако не из беспричинного каприза. Она является основной потребностью разума. Почему? Ее существенным признаком мы назвали поиск целого как такового, захват Универсума, охоту на Единорога» [5, с. 97] не лишает философию научного статуса, поскольку сама наука трактуется испанским экзистенциалистом в данном контексте как «ум, ищущий истину ради самой истины. Это не биологическая функция интеллекта» [8, с. 34]. На фоне подобных рассуждений, сводящихся к тому, что философия – целостная, строгая наука, познающая Универсум, «в которую систематически организуется стремление к абсолютному знанию» [5, с. 79], вполне обоснованной выглядит вышеупомянутая сциентистская трактовка понимания философии X. Ортега-и-Гассета З. А. Каменским. Однако, в то же время, в тех же самых работах X. Ортега-и-Гассет понятие «наука» использует и для обозначения современного ему естествознания, в сравнении с которым неоднократно и демонстрируются особенности философского познания, объект которого – Универсум – настолько специфичен («я понимаю под Универсумом «все имеющееся». То есть философа интересует не каждая вещь сама по себе … напротив, его интересует совокупность всего существующего и, следовательно, в каждой вещи – то, что ее отделяет от других вещей или объединяет с ними» [5, с. 86], причём «Мы понимаем под вещами не только физические и духовные реалии, но также все ирреальное, идеальное, фантастическое и сверхъестественное, если оно имеется. ... Это «имеющееся» охватывает самый широкий круг предметов, какой только можно очертить, настолько широкий, что включает вещи, о которых мы непременно скажем, что они имеются, но не существуют» [5, с. 86-87]), что нет уверенности в его познаваемости и даже существовании - т.е. возможно, что в мире имеет место лишь разнородность, «Мультиверсум», однако Универсум следует продолжать искать, т.к. «было бы ошибкой думать, что, обнаружив вместо ожидаемого тождества множественность, мы потеряли время» [7, с. 247]. Эти особенности объекта изучения (который, добавим, есть именно то, что «не может быть дано» и «в самом существенном смысле должно быть искомым, постоянно искомым», «на розыски которого, подобно аргонавту, смело отправляется философ» [5, с. 78] , имеющий о своём объекте лишь отрицательное в логическом смысле знание - наподобие постулируемого апофатической теологией) и обусловили особенности философского познания, отличающие его от естественнонаучного. Ведь естествоиспытатель убеждён в познаваемости своего объекта, ему уже известны «границы и основные атрибуты» последнего («Человек науки — математик, физик — расчленяет эту целостность нашего жизненного мира и, отделяя от нее кусок, делает из него проблему» [5, с. 80]), и в результате такого ограничения эта исходная проблема частично перестаёт быть таковой. От философа же X. Ортега-и-Гассет требует ставить перед собою «абсолютную проблему», опираясь не только и не столько на уже сложившуюся систему научного знания (которое «исходит из частной, а не всеобщей точки зрения, являясь знанием низшего уровня» [5, с. 101], и более того, с высоты философского познания выглядит «наивным и в некотором отношении ложным …

113

проблематичным» [5, с. 101]), сколько на методологический принцип автономии, согласно которому в философии не обладают автоматической истинностью положения, доказанные вне системы её базовых утверждений, которые, соответственно, философ обязан добывать независимо от учёных, собственными познавательными средствами - «философия автономна, она сама себе интеллектуальный закон» [5, с. 101]. Истоки такого определения её статуса Х. Ортегаи-Гассет усматривает в критической философской традиции, восходящей к Р. Декарту, методом тотального «сомнения» которого - в данных и наук, и обыденного мышления - «философ пользуется в своей работе как скальпелем» [5, с. 102]. (Интересно проследить, как эта и подобные идеи Х. Ортега-и-Гассета преломляются в аргументации современных противников ненаучности философии – например, упоминавшегося ранее И. И. Гарина: «В отличие от науки философия беспредпосылочна и автономна: у нее нет общепринятой аксиоматики, в ее основании нет истин, доказанных вне ее самой. Если ученый имеет множество опор — опыт, логику, парадигму, конвенцию, то философ должен все добыть сам» [3, с. 239] , оговариваясь: «Я не отрицаю традицию в философии, я отрицаю философствование как добычу огня из пепла прогоревших костров» [3, с. 239]). Вытекающая отсюда парадоксальность («Вся философия — парадокс, она расходится с нашими естественными представлениями о жизни, потому что подвергает теоретическому сомнению даже самые очевидные, бесспорные в обычной жизни верования» [5, с. 102]), по мысли Х. Ортега-и-Гассета, и лишает философию того престижа и массового интереса, который «люди массы» проявляют к науке и который вызывается не любознательностью, а порожденной капитализмом ориентацией на комфорт как главный признак прогресса - «буржуа ... не чувствует призвания к теоретическому созерцанию, а нацелен на практику … желает разместиться в мире с удобствами и для этого вторгается в него, сообразуясь с собственным удовольствием» [5, с. 66] и ничем более, в атмосфере чего и зародился империализм физики [5, с. 67]. Это представляется созвучным предупреждению Ж. Маритена о том, что «чрезвычайной опасностью, которая угрожает современным обществам, является ослабление чувства Истины» [9, с. 20], для которых имеет значение «лишь практические результаты или чисто материальное постижение фактов и цифр» [9, с. 20], т.е. узкоутилитарно используемое знание. Подытоживая, можно заключить, что присущая новоевропейской культуре трактовка философии как уровня наднаучной рефлексии, как знания, обладающего существенно иными особенностями по сравнению с наукой, к ХХ в. закономерно привела к выведению философии вообще за границы научного комплекса, что ярче всего проявилось именно в рассмотренных идеях Х. Ортеги-и-Гассета, а также, например, у М. Шлика («Философия не является системой утверждений; это не наука, … но тем не менее она есть нечто столь значительное и важное, что ее, как и раньше, можно удостоить звания Царицы Наук. Ибо нигде не записано, что Царица Наук сама должна быть наукой» [10, с. 30-31]), В. Виндельбанда (который отмечает, что философия, «будучи сначала вообще единой неразделенной наукой», «составляя первоначально саму науку и всю науку» [11, с. 35], в процессе дифференцировании наук становится «органом, соединяющим результаты деятельности всех остальных наук в одно общее познание», представляя собою «либо результат всех отдельных наук, либо учение о том, на что нужна наука, либо, наконец, теорию самой науки» [11, с. 35], и провозглашает: «и если уж рискованно подводить философию в целом под родовое понятие науки, то совершенно невозможно искать это родовое понятие в

114

других формах культурной деятельности, таких, как искусство, поэзия и т.д.; таким образом приходится отказаться от надежды найти для философии ближайшее более высокое понятие на историческом пути» [12, с. 31]), Э. Гуссерля и др. Но именно в творчестве Х. Ортега-и-Гассета это присущее новоевропейской философии противоречие в самоопределении проявилось особенно наглядно, что можно объяснить в т.ч. и социально-историческими условиями. Относительно его преподавания философии в Мадридском университете с 1908 г. по 1936 г., в результате которого к началу 1930-х годов сформировалась т.н. «мадридская школа», оказавшая значительное влияние на испаноязычную и мировую философию, принципиальным представляется следующее обстоятельство: «когда Ортега начинал свою деятельность, философии в испанских университетах попросту не существовало. … он занимался просветительством, пропагандой философии и в небольших университетских аудиториях, и в огромном здании театра» [13, с. 11], в котором и прочитал программный курс лекций «Что такое философия?». Также записями курсов лекций является и ряд других его произведений - «Человек и люди», «Тема нашего времени», «Вокруг Галилея» и др., а некоторые другие – сведёнными воедино газетными статьями, как «Восстание масс», что позволяет согласиться с Г. М. Фридлендером, указывающим, что «Ортега не был философом-систематиком. Его увлекал скорее сам процесс философствования, чем создание цельной и законченной философской системы» [14, с. 10], поэтому его работы «можно рассматривать как звенья своеобразного «сократического» диалога с аудиторией» [14, с. 10], поэтому неслучайно «всю жизнь его влекло к журналистике, к живой и непринужденной философской беседе, к непосредственному общению со студентами и слушателями» [14, с. 10] , а также с A. M. Руткевичем в том, что «в этих условиях ему (Х. Ортега-иГассету – М.П.) было не до «технических» сложностей… своей задачей он считал обратить этих «язычников» в философию — этому служили и газетные статьи, и организация переводов, издательская деятельность» [13, с. 11]. Этот просветительский, даже миссионерский характер, который Х. Ортега-и-Гассет придавал своей философской деятельности - например, и себя называя «профессором философии in partibus infidelium» (т.е. «в странах неверных» - лат.), и в отношении цикла лекций «Что такое философия?» указывая, что «речь идет об академическом, университетском курсе, хотя in partibus infidelium» [5, с. 60] – наполнял крайней эмоциональностью, «предельным драматизмом и интеллектуальным героизмом» (эти характеристики, которые Х. Ортега-и-Гассет использовал в отношении философии в целом, как нельзя лучше подходят и к его собственному творчеству) как его интерпретацию философии в качестве эталона «Научности» как таковой, основной, универсальной науки бытия, уважение и интерес к которой он и стремился вызвать у читателей и слушателей, так и его интерпретацию философии как уникальной разновидности знания, которая, к его огромному сожалению, «была растоптана, унижена империализмом физики и запугана интеллектуальным терроризмом лабораторий» » [5, с. 70] , в результате чего «сто лет назад философский дух ослаб и отступил» [5, с. 70]. В будущее же Х. Ортега-и-Гассет смотрит оптимистично - «к философам вернулся энтузиазм, уверенность в смысле своего труда и решительный вид, который выдает в нас философов без страха и упрека, словом, философов гордых, жизнерадостных и отважных» [5, с. 70], чему он и стремится способствовать и своей просветительско-преподавательской деятельностью, и теоретической реконструкцией философского знании, отличие которого от естественнонаучного свидетельствует не в пользу последнего.

115

Поэтому, перефразируя слова Х. Ортега-и-Гассета о П. Наторпе, у которого он учился в Марбурге («Ортега писал о Наторпе, что тот лет на 12—14 посадил Платона на хлеб и воду, подверг мучительнейшим истязаниям, чтобы Платон в итоге признался, что говорил он в точности то же самое, что и Наторп» [13, с. 10]), можно сказать, что в современных отечественных дискуссиях о статусе философского знания имеют место попытки «заставить» - при помощи соответствующих интерпретаций - Х. Ортега-и-Гассета «отказаться» от какого-либо из двух рассмотренных нами - и одинаково важных для понимание его творчества! - аспектов понимания статуса философии в её отношении к науке. Современное же переосмысление этого ярко выраженного испанским мыслителем имманентного противоречия самосознания философии в новоевропейской культуре требует, во-первых, сопоставлять философию не с «наукой вообще», а с конкретными её культурно-историческими типами – если Х. Ортега-иГассет подробно обосновал отличия философии от классического естествознания, то при обращении к не- и постне- классическим моделям научной рациональности возможности для оценки философии как специфической, но науки, расширяются, и более того, те особенности философии, которые испанский мыслитель выделял как отличающие философию, перекликаются с современными тенденциями трансформации образа науки. Во-вторых же, решая вопрос о месте философии в структуре знания, в т.ч. и научного, необходимо кроме социально-гуманитарного, естественнонаучного и технического видов научного знания, учитывать выделяемые некоторыми современными философами науки – в качестве отдельной группы – знания абстрактно-системного (к которому причисляют математику и логику), или междисциплинарного, общенаучного (информатика, общая теория систем, кибернетика, синергетика), либо же системно-структурного, к которому И. Я. Лойфмана относит - наравне с математикой - как раз философию. При таком подходе к «научности» как характеристике последней в новом свете видятся пропедевтические размышления классиков философии, в т.ч. и Х. Ортега-и-Гассета.

2. 3.

5. 6. 7.

Список использованной литературы Плотников В. И. Предисловие / В. И. Плотников // Многообразие жанров философского дискурса: Коллектив, монография: Учеб. пособие / Под ред. В. И. Плотникова. Екатеринбург: Банк культурной информации, 2001. 276 с. С.38. Каменский, З. А. Философия как наука. Классическая традиция и современные споры / З. А. Каменский. – М. : Наука, 1995. – 173 с. Гарин, И. И. Что такое философия? / И. И. Гарин // Что такое философия?; Запад и Восток; Что такое истина? – М. : ТЕРРА–Книжный клуб, 2001. – С. 4– 556. Каландия И. Д. Философия как самосознание культуры. Философия и человек //Отчуждение человека в перспективе глобализации мира. Сб. статей. Выпуск I / Под ред. Маркова Б.В., Солонина Ю.Н., Парцвания В.В. Издательство «Петрополис», Санкт-Петербург, 2001. С. 32-47. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? / Х. Ортега-и-Гассет // Что такое философия? — М. : Наука, - С. 51-192. Ортега-и-Гассет Х. Идея начала у Лейбница и эволюция дедуктивной теории / Х. Ортега-и-Гассет // Что такое философия? — М. : Наука, - С. 290-336 Ортега-и-Гассет Х. Возникновение философии (Послесловие к работе X.

116

Мариаса «История философии») / Х. Ортега-и-Гассет // Что такое философия? — М. : Наука, - С. 210-290. 8. Ортега-и-Гассет Х. Тема нашего времени / Х. Ортега-и-Гассет // Что такое философия? — М. : Наука, - С. 3-51. 9. Маритен, Ж. Философ в мире / Ж. Маритен. - М. : Высшая школа, 1994. – 192 с. 10. Шлик М. Поворот в философии // Аналитическая философия: Избранные тексты / Сост , вступ. ст. и коммент. А. Ф. Грязнова. – М. : Изд-во МГУ, 1993, С.28-33 11. Виндельбанд В. Прелюдии. Философские статьи и речи / В. Виндельбанд // Вильгельм Виндельбанд. Избранное: Дух и история. — М.: Юрист, 1995. С. 20294 12. Виндельбанд В. Что такое философия? (О понятии и истории философии) / В. Виндельбанд // Философия культуры: Избранное. - М.: ИНИОН, 1994. - 350 с. С. 23-69 13. Руткевич A. M. Предисловие / A. M. Руткевич // Ортега-и-Гассет X. Избранные труды: Пер. с исп./ Сост., предисл. и общ. ред. A. M. Руткевича. — М.: Издательство «Весь Мир» 1997.—704 с. С. 3-43. 14. Фридлендер Г. М. Философия искусства и искусство философа (эстетика Хосе Ортеги-и-Гассета) / Г. М Фридлендер // Ортега-и-Гаcceт Х. Эстетика. Философия культуры .— М.: Искусство, 1991.— 588 с. 15. Макухин П. Г. Проблема места философии в структуре научного знания в контексте современных образовательных дискуссий / П. Г. Макухин // Современное общество, образование и наука: сборник научных трудов по материалам Международной научно-практической конференции 31 июля 2013 г.: в 5 частях. Часть 1; М-во обр. и науки РФ. Тамбов: Изд-во ТРОО «БизнесНаука-Общество», 2013. С. 108-110.

117

Специальные мероприятия некоммерческих организаций как инструмент связей с общественностью Галимуллина Н.М., доцент кафедры истории и связей с общественностью/кандидат исторических наук/доцент; Казанский национальный исследовательский технический университет им. А.Н. Туполева; Ахтямова Г. Ф., студентка; Казанский национальный исследовательский технический университет им. А.Н. Туполева Специальное мероприятие - один из инструментов связей с общественностью, который позволяет выстраивать тесную эмоциональную связь между организацией и целевой общественностью. В данной работе понятие «специальное мероприятие» будет использоваться как синоним понятия «специальное событие». Обратимся к учебному пособию Алешиной И.В. «Паблик Рилейшнз для менеджеров»: «Специальные события (special events) - это мероприятия, проводимые организацией в целях привлечения внимания общественности к самой организации, eё деятельности и продуктам»[1, c.340]. В основе событийной коммуникации лежит мероприятие информационнопознавательного, развлекательного или спортивного характера, которое используется определенной организацией для создания благоприятных отношений с целевыми группами, в лояльности, которых она заинтересована. В любом случае возможность разработки и организации события под конкретную цель позволяет учесть индивидуальные характеристики продвигаемого объекта и в соответствии со стратегией развития компании будет способствовать продвижению ценностей организации. Значение специальных мероприятий по связи с общественностью вытекает из тех функций, которые они могут выполнять. Принято считать, что в целом паблик рилейшнз и специальные мероприятия которые для них проводятся выполняют три основные функции. 1. Контроль мнения и поведения общественности с целью удовлетворения потребностей и интересов прежде всего организации, от имени которой проводятся акции по связям с общественностью. Эта функция часто критикуется, поскольку в данном случае организация рассматривает общественность как свою жертву. Подобная ситуация во многом напоминает манипулирование сознанием и поведением людей в определенном направлении. 2. Реагирование на общественность, то есть организация учитывает события, проблемы или поведение других и соответствующим образом реагирует на них. Иначе говоря, в этом случае организация стремится прислуживать общественности, рассматривая тех, от кого зависит ее судьба, как своих хозяев. 3. Достижение взаимовыгодных отношений между всеми связанными с организацией группами общественности путем содействия плодотворному взаимодействию с ними (в том числе со служащими, потребителями услуг и т.д.). Именно эта функция является фундаментом модели компромисса и считается наиболее полезной и плодотворной, поскольку целевые группы общественности тут рассматриваются как партнеры организации, с которыми она вступает во взаимодействие [2, c. 55] Выделяют следующие виды специальных мероприятий:

118

- Рабочие (образовательные) – обмен информацией, опытом, обсуждение актуальных проблем (выставки, конференции, семинары, круглые столы); - Информативные – цель которых передача информации о деятельности организации и ее достижениях (презентации, дни рождения компании, день открытых дверей, премьера, корпоративный праздник); - Инсценированные – символические, создающие исключительно для привлечения внимания СМИ и широкой публики для создания публичности (посвящения, посадка деревьев, открытие зданий; - Досуговые - направлены на организацию свободного времени, общение и развлечение целевой аудитории (соревнования, конкурсы, фестивали, поездки, концерты и т.п.) Безусловно, специальные мероприятии расцениваются и используются кА инструмент связей с общественностью организациями вне зависимости от их вида, формы собственности и т.д. Специальные мероприятия, таким образом можно применять как инструмент паблик рилейшенз в некоммерческом секторе. Более того, в связи с остротой проблем, стоящих перед неприбыльными организациями специальные мероприятия приобретают особое значение. Некоммерческие организации, в различных формам, составляют, так называемый «третий сектор». В одних странах их называют неправительственными, в других общественными, третьих - добровольными, благотворительными, неприбыльными. Во всех развитых демократических государствах развитый «третий сектор» является предметом гордости и считается основой гражданского общества. Он включает в себя огромное количество различных объединений, работающих на благо общества. Часто методы и формы работы некоммерческих организаций превосходят в эффективности государственные организации, поэтому во многих странах НКО занимаются поддержкой и защитой населения, экологией, местным самоуправлением, медициной, образованием, социальной реабилитацией, оказанием специфических консалтинговых услуг и т.д. Некоммерческие организации вынуждены постоянно решать проблему привлечения добровольных помощников и частных пожертвований, а также финансирования из других частных и общественных источников. Кроме того недостаточная информированность среди широкой общественности о деятельности конкретных НКО, является причиной малой поддержки начинаний организаций третьего сектора в решении социально значимых проблем. Применение технологий связей с общественностью позволяет создать эффективные коммуникации с целевыми аудиториями организации и способствует разрешению перечисленных проблем. Но этот спектр коммуникативного воздействия используется НКО не в полной мере. Вызвана такая ситуация, в целом, низкой квалификацией руководителей большей части некоммерческих организаций в сфере связей с общественностью, неразвитыми профессиональными компетенциями и, к сожалению, неглубоким пониманием значимости деятельности НКО в данной предметной области. Успех деятельности некоммерческой организации все больше зависит от позитивного отношения к ней окружающих– Goodwill (благорасположенность) приобретает статус неявного актива, а некоторыми организациями даже оценивается в стоимостном выражении и отражается в годовых отчетах. Технологии связей с общественностью позволяют некоммерческим организациям наладить взаимодействие и эффективные коммуникации со всеми целевыми аудиториями организации: клиентами (потребителями услуг),

119

сотрудниками, волонтерами, партнерскими организациями, организациями-донорами, СМИ, широкой общественностью. Кампания по связям с общественностью позволит сформировать общественное мнение о деятельности организации, позитивный имидж НКО, привлечь и удержать добровольных помощников, решить проблему фандрайзинга. При этом специальные мероприятии могут стать незаменимым инструментом. В связи с этим, необходимо учитывать следующие особенности организации специальных мероприятий для некоммерческих организаций в целях продвижения их имиджа: 1. Специальные мероприятия организуются для выявления точек взаимодействия гражданского, государственного и коммерческого секторов, продвигая общественные идеи, интересы и инициативы для их поддержки со стороны населения, власти и бизнеса. 2.Специальные мероприятия, как правило, демонстрируют или позиционируют благотворительную деятельность некоммерческих организаций, которая направлена на активизацию сбора средств на благотворительные цели, либо на повышение известности организации, либо на привлечение внимания к финансируемым направлениям. 3. Специальные мероприятия могут носить фандрайзинговый характер, которые способны эффективно аккумулировать спонсорские средства и пожертвования. Это вернисажи, аукционы, благотворительные вечера, концерты, спортивные игры, распродажа товаров, различные конкурсы и т.д. Разработка и проведение таких мероприятий приносят некоммерческим организациям финансовые средства, необходимые для достижения их целей. [3, c. 115-116] Рассмотрим возможные варианты специальных мероприятий, характерных для некоммерческих организаций. На наш взгляд, специальные мероприятия, практикуемые НКО уместно классифицировать в зависимости от основной целевой аудитории, на которую эти мероприятия направлены. В первый блок специальных мероприятий необходимо выделить информационные мероприятия, направленные на широкую общественность, включающую практически все возможные целевые группы: государственные структуры, СМИ, партнеры, потребители услуг НКО, спонсоры и благотворители, местное сообщество. Примером такого мероприятия может послужить презентация некоммерческой организации: мероприятие, проводимое с целью первичного информирований о профиле деятельности организации. Презентация самостоятельная акция, которая может сочетаться с приёмом, пресс-конференцией, днем открытых дверей и другими специальными мероприятиями. Во второй блок необходимо включить мероприятия, направленные на внутреннюю аудиторию Их целевое назначение – укрепление корпоративной культуры в организации, сплочение коллектива, преодоление проблемных разрывов между двумя отличающимися группами аудитории: волонтерами и штатными сотрудниками. Дело в том, что несмотря на значимость вклада волонтеров в развитие некоммерческого сектора, в некоторых организациях у штатных сотрудников могут возникнуть такие явления как боязнь смещения с должности замены волонтерами, боязнь понижения качества оказываемых услуг в следствие прихода менее квалифицированного «бесплатного» персонала, недопонимание роли волонтеров, нереалистичные ожидания от работы волонтеров. Именно внутренние специальные мероприятия развлекательного характера(спортивные состязания, отмечание дней

120

рождений, совместных праздников) могут быть весьма полезны для обеспечения положительного психологического климата в организации. Третий блок мероприятий включает фандрайзинговые мероприятия. Целевой аудиторией здесь выступают потенциальные благотворители и спонсоры, не только из числа представителей юридических лиц, но и частные лица. Нарпример, аукционы могут проводиться как с предметами, которые производит сама некоммерческая организация (например, предметы искусства, изделия народных промыслов), а также с предметами благотворителя, который выставляет свой лот на торги с благотворительной целью (чтобы процент от выручки с торгов адресовать конкретной благотворительной организации, человеку или проекту). В качестве примера можно привести аукцион кукол, изготовленных детьми-инвалидами, которые были выставлены в качестве лотов перед коммерсантами и членами правительства РТ или аукцион «Кукла от звезды» ("звезды" политики, бизнеса, театра, кино, телевидения, художники, стилисты принимают участие в создании авторской куклы, которые потом продаются для получения средств в фонд помощи детям); наиболее яркий пример аукционы Натальи Водяновой и фонда «Открытое сердце», где в качестве лота выступали право деть имя новому сорту орхидей, консультации и платье от известного дизайнера, право провести вечер в обществе супермоделей (Love Ball в России собрал около пяти миллионов евро). Возможна организация и проведение различного рода публичных развлекательных мероприятий, плата за вход на которые является благотворительным взносом. Иногда проводятся закрытые благотворительные мероприятия с ограниченным списком участников категории V.I.P., где стоимость участия намеренно высока, т. к. характер данных мероприятий может указывать на избранность участников, что, в свою очередь, является символическим элементом в благотворительности. Например, Чемпионат мира по футболу среди команд звезд, в котором принимает участие и российская сборная, с целью сбора средств для детей-инвалидов «Поможем детям услышать музыку» или Марш Avon "Вместе против рака груди", проходивший в 2007 году. Отдельного внимания заслуживают мероприятия, направленные на средства массовой информации, т.к. именно СМИ зачастую становятся ключевой аудиторией, мостиком к благотворителям или благополучателем. На первое место здесь выходят мероприятия формата пресс-конференции и пресс-туры. Впрочем, СМИ необходимо приглашать на все проводимые мероприятия. Специальное событие способно (в силу своей неординарности) усилить каждый из перечисленных выше инструментов воздействия, так и соединить в единстве «места - времени – действия», достоинства и творческую силу всех упомянутых средств связей с общественностью (и кампании, и презентации, и пресс-конференции и др.). И вдобавок ко всему у специального события всегда есть оттенок сенсации как в форме «организации», так и в содержании, то есть в самом сценарии этого организованного паблисити. В единстве с таким событием механизм паблисити может реализовать и принципиально новые, неизвестные ранее приемы PR-обращений. Все эти достоинства специального события привлекают к себе дополнительное (повышенное) внимание публики, что и делает их делает мощным средством создания информационного повода. Итак, специальные события становятся все более эффективным средством коммуникации. В условиях скептического и подчас недоверчивого отношения к рекламе специальное событие представляет собой именно тот инструмент, который способен вызвать в участнике яркий эмоциональный отклик, вовлечь его в

121

происходящее и таким образом создать положительное впечатление и мнение о бренде. Воздействуя на эмоциональную сферу, специальное событие создает более крепкие связи между участником мероприятия и организатором мероприятия. Оценить эффективность специальных мероприятий по связям с общественностью можно лучше в том случае, если уже заблаговременно идентифицирован и принят спектр основных организационных сообщений, которые организация хочет донести до целевой аудитории, сама целевая аудитория, её характеристики, отличительные черты и непосредственно коммуникативные каналы при распространении сообщений. Делая выводы, подчеркнем, что работа со средствами массовой информации при подготовке и проведении специальных мероприятий по связям с общественностью заключается в разработке стратегии общественного (публичного) аспекта деятельности организации с использованием СМИ и реализация этой стратегии. Данная работа должна основываться на следующих принципах: доверия и разумного использования сенсационности сообщений с помощью СМИ. Методы взаимодействия со СМИ - регулярный информационный обмен, пресс - мероприятия, оплаченные информационные материалы. Оценка эффективности специальных мероприятий направленных установление связей с общественностью в соблюдении таких принципов как необходимость подготовки базы для оценки результатов PR-кампаний и установления четких программных целей и желаемого результата, а также связи задач мероприятий со всеми целями организации. Необходима также четкая дифференциация между краткосрочными измеряемыми промежуточными результатами специальных мероприятий по связям с общественностью и далекоидущими последствиями. Список использованной литературы 1. Алешина И.В. Паблик Рилейшнз для менеджеров / И.В. Алешина. – М.: ЭКМОС, 2004.- С. 340. 2. Джефкинс Ф. Паблик рилейшнз. М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. - С. 55. 3. Эффективные коммуникации в деятельности некоммерческих организаций: учебное пособие/ Отв. ред. Д.К. Сабирова. – Казань: Изд-во Казан. гос. техн. ун-та, 2012. – С.115-116

122

Роль мовно-виражальних засобів в інформаційному просторі сучасної України Півник К.Є., студент 2 курсу Керівник: Кобзар І.М., старший викладач кафедри українознавства Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла ТуганБарановського Мова дає можливість спілкуватися, оволодівати світом краси й інтелекту, формулювати думку, накопичувати й зберігати досвід людства та є умовою майбутнього розвитку людства в цілому. Мову визначають як явище фізичне, фізіологічне, антропологічне та суспільне. Оскільки вона може існувати й розвиватися лише в людському суспільстві, вирішальною стає її характеристика як суспільного явища. Однією з суттєвих характеристик української мови сьогодні є значне розширення функціональних (стилістичних та експресивних, стильових можливостей. Важливим є розуміння мови не лише у зв'язку з орієнтацією на її комунікативну функцію, а й у напрямі методичних пошуків на нове осмислення актів повідомлення через систему мовних та мовленнєвих виражально-зображальних засобів. Психологи дослідили закони спілкування й визначили, що взаємодія людини зі світом вкладається у сім кіл спілкування: перше – це сім'я, а найширше, сьоме, – спілкування зі світом [2, с. 67] (цьому сприяють сьогодні розвинені інформаційні технології). Поміж ними – стосунки між друзями, колегами, знайомими, «службовими людьми», земляками. Під час спілкування у кожному колі людина формує свою мовну лінію поведінки та добирає мовно-виражальні засоби. Суспільство XXI ст. влучно називають інформаційним, бо інформація стала чи не визначальним чинником його діяльності на сучасному етапі. За допомогою засобів масового інформування – електронних та друкованих – задовольняється потреба суспільства в отриманні нових знань задля його існування та подальшого розвитку. Порівняно недавно масове спілкування з’явилося у сучасному розумінні, але за дуже короткий час воно набуло такого поширення в усіх галузях людського життя, що зараз практично не можна уявити собі буття суспільства без інформації та засобів її масового розповсюдження, що сприяють покращанню не лише її змісту, а й ефективності та практичності її застосування. Актуальність нашої роботи полягає в тому, що спілкування послуговується різноманітними мовно-виражальними засобами, а їх роль у сучасному інформаційному суспільстві часто є вирішальною для різних комунікативних актів. Метою статті є з’ясування особливостей мовно-виражальних засобів, які широко використовуються в суспільстві ХХІ століття, та розкриття їх ролі в сучасних інформаційних технологіях: пресі, телебаченні, Інтернеті. Цієї проблеми у своїх првцях торкалися такі вчені, як: О. Біляєва, М. Вашуленко, І. Ґудзик, Л. Мацько, М Пентилюк, О. Хорошковська та ін. Суспільний контекст, інформація про учасників комунікації, знання процесу виробництва й сприйняття текстів включаються в поняття «масова комунікація». Це складний процес спілкування, який поєднує мовний та соціальний запит. Що ж таке комунікація в інформаційному суспільстві, які чинники на неї впливають? По-перше, спілкування формують радіо, телебачення, Інтернет (охоплюючи електронну пошту, обговорення в чаті, Skaype – спілкування в режимі он-лайн та sms – коротке повідомлення з мобільного телефону чи з Інтернету на

123

інший мобільний телефон). Незважаючи на те, що електронні ЗМІ виниклина багато пізніше, ніж друковані, сьогодні вони користуються більшою популярністю серед споживачів інформації. Для передачі змісту повідомлення в інформаційному суспільстві поряд з власнемовознавчими також застосовують інші виражальні засоби [1]. Так, преса, яка послуговується писемним мовленням, має особливі, специфічні засоби оформлення тексту, яких не існує в усному мовленні. Це – букви алфавіту, розділові знаки, абзац, курсив, знаки параграфів, розрізнення букв за типом шрифту, розміру кегля, кольору, нахилу, а також зображення, креслення, фото тощо [3]. В усному мовленні, яким послуговується радіомовлення, активно використовуються різніритмічн іконструкції, зміни висоти тону, підсилення чи послаблення звуку, прискорення чи уповільнення темпу викладу, паузи, логічний наголос. Внутрішня структура телевізійного повідомлення теж створюється через поєднання різних знаків та знакових систем. Телебачення екранне за своєю формою, тому існують дві абсолютно різні знакові системи – зображальна та словесна, так звана мова зорових образів і мова словесних образів. Дійство на екрані має складові, які умовно можна охарактеризувати так: візуальна складова (зміст кадру, монтаж відеоряду, рух зображення), аудіоскладова (голос, шуми, музика) і мовленнєва складова (зміст інформації та умови процесу мовлення, обумовлені сукупністю чинників, пов'язаних з розвитком, поширенням та функціонуванням мови). Текстова сфера телебачення складається в результаті тісної взаємодії й взаємозв’язку цих трьох різних складових. Хоча на радіо та телебаченні існує усна форма мови, але приділяється багато уваги засобам вираження й відповідно проводиться суворіший відбір мовних засобів, які більш характерні для писемного мовлення. У комп’ютерних комунікаціях, зокрема Інтернеті, відбувається поєднання спілкування в різних сферах, не пов’язаних між собою, які діють незалежно одна від одної. І саме тому мовно-виражальні засоби інтернет-комунікації неоднозначні за своїм стилістичним призначенням, відзначаються великою кількістю жанрів. Типовою відзнакою Інтернет-спілкування є анонімність, свобода у виборі кандидата для спілкування, що майже не призводить до соціального та психологічного дискомфорту під час спілкування, але такому спілкуванню також властива ефективність, часте порушення різних норм літературної мови, використання некодифікованих одиниць. Мовний склад інтернет-спілкування оновлюється новими словами за рахунок запозичень, професіоналізмів та слів інших груп лексики. Іншомовні запозичення часто вживаються в англійському написанні, але записуються українськими літерами. У розмовній мові речення найбільше змінюються, тобто відбувається спрощення синтаксичних конструкцій, економії текстового та лексичного ресурсу при спілкуванні в Інтернеті. Тут будуть зустрічатися короткі розмовні репліки, односкладні та неповні речення, а також слова-речення. Таким чином, одиниці писемного тексту виконують роль усної мови. Такому спілкуванню притаманне обмежене використання невербальних засобів, тому, щоб компенсувати дефіцит почуттів та емоцій, співбесідники використовують специфічні знакові системи, серед яких спеціальні смайли, малюнки, а також пунктуаційні знаки, великі літери для позначення зміни голосу. Як бачимо, у останні десятиріччя в мовному інформаційному просторі нашої країни відбулися суттєві зміни. Свій початок вони беруть від середини 90-х рр. ХХ ст., коли суспільно-політичне життя України набуло більшої демократизації,

124

соціально-економічні засади більш лібералізувалися та урізноманітнилися, змінилися морально-етичниі та естетичні принципи суспільства. Це відбулося на фоні розширення сфер функціонування української мови як мови нації, яка виявила бажання самовизначитися, а потім здобула незалежність. Усі ці чинники призвели до того, що українська літературна мова суттєво змінилася на всіх структурних рівнях й оновилися її стилістичні особливості [4, с. 63]. Зміни в українській мові пішли у двох напрямках. Перший – більша лояльність літературної мови: розширилося коло її носіїв і суспільного використання, зменшилася категоричність її законів, бо зменшилося «редакторське» втручання, і, як наслідок, розширилися можливості мовного самовираження особистості, зменшилися стильові відмінності між усно-розмовною та книжно-писемною формами її вживання. Другий –лібералізація її нормативної основи: послабилися деякі стильові та стилістичні обмеження, збільшилася варіативність мовних одиниць і слововживання в цілому, послабилися мовностилістичні та правописні норми, збільшився масовий і неконтрольований потік іншомовних запозичень, зросли в масовому вжитку авторські новотворення [2]. Політичне життя також наклало свій відбиток на зміни в мовно-виражальних засобах: активізувалося вживання суспільно-політичної лексики. Так само новою й популярною стала професія публічного політика й оратора, а через їхнє невміння вірно оформити й висловити свою думку виникла потреба пошуку нових мовних ресурсів, щоб приховати це. Тож з науки в ідеологію, а потім і в загальновживану мову перейшла велика кількість так званих слів-«амеб» – семантично прозорих форм, які були практично не пов’язані з контекстом реального життя. Ці слова настільки відірвані від реальності й не виражають конкретного поняття, що можуть бути використані майже в будь-якому контексті (наприклад, прогрес, демократизація, ментальність). З мовознавчої точки зору ці лексеми достотньо небезпечні – вони викорінюють усе багатство синонімії й надають словам «розмитої універсальності», за якою майже немає якогось конкретного змісту. Тому визначити напевно наслідки таких змін неможливо, бо все залежить від конкретного місця їх застосування. Таким чином, можемо постулювати, що українська мова відкинула жорстокі нормативні рамки та стала мовою, що відбиває новочасні комунікативні потреби сучасної людини. Фундаментальними особливостями мовно-виражальних засобів в інформаційному супільстві України стали її лояльність та лібералізація, які виражається в:  активізації функціонування елементів розмовного стилю в офіційно-діловому стилі;  активізації вживання стилістично зниженої, жаргонної лексики, елементів просторіччя, україно-російського «суржику»;  збільшенні кількості запозичень, зокрема англіцизмів та американізмів. Отже, із розвитком інформаційних технологій, що призводить до широкої інформатизації суспільства, відбувається зміна мовно-виражальних засобів спілкування, якими послуговуються користувачі мови, а також у значній мірі переосмислюється їх роль. Так, мовно-виражальні засоби, які використовуються в інформативному просторі, характеризуються за своєю формою тяжінням до усного мовлення, неоднозначні за своїм стилістичним призначенням, відзначаються великою кількістю жанрів; відзначається зниження вимог унормованості мовлення, часте вживання професіоналізмів та запозичень, авторських новотворень, специфічних знакових систем на позначення емоцій та почуттів. 125

Список використаної літератури 1. Бойко Н. Українці в Інтернеті. Інтереси та пріоритети використання мережі// Українське суспільство 1992-2010. Соціальний моніторинг / За ред. д.е.к.н. В.Ворони, д.соц.н. М.Шульги. – К.: Інститут соціології НАНУкраїни, 2010. 2. Ленець К. Проблеми мовної культури / Слово. Стиль. Норма. / Збірник наукових праць, присвячений 65-річчю дня народження доктора філологічних наук, професора С. Я. Єрмоленко. – К., 2002. – С. 40-42. 3. Русанівський В.М. Культура української мови [Електронний ресурс]: довідник / за ред. В. М. Русанівського – К.: Либідь, 1990. – 304 с. 4. Стахнів С. Українська мова в медіапросторі / Реферат [Електронний ресурс] / С.Стахнів – Дрогобич: 2010. – Режим доступу: http://www.studsell.com/view/184955. 5. Шумарова Н. Рідна мова: символ чи засіб спілкування // Н. Шумарова. / УМЛШ. – 1993. – №2.

126

Роль заимствований в развитии концепта quantité «количество» Виноградская Ольга Владимировна к.ф.н., старший преподаватель кафедры иностранной филологии Харьковской гуманитарно-педагогической академии Прежде чем говорить о развитии концепта, необходимо сказать несколько слов о возникновении и становлении концепта. Формирование и эволюция концепта тесно связаны с познавательной деятельностью человека. Мы выделяем следующие уровни познания действительности, а, следовательно, и уровни существования и функционирования концепта: общечеловеческий, национальный и индивидуальный. Индивидуальный уровень отражает процесс возникновения и развития концепта у конкретного индивида: от его чувственно-образного восприятия действительности до сложнейшего логического опосредования полученных впечатлений и знаний, синтеза, анализа и структурирования этой информации. Национальный и общечеловеческий уровень предполагает практически то же самое, но в отношении народа и всего человечества в целом. Различия заключаются в объеме и в «возрасте» концепта. Общечеловеческий уровень включает знания и опыт, накопленные за всю историю человечества, общепризнанные и закрепленные в материальных источниках: книгах, произведениях искусства, исторических памятниках, различных механизмах, устройствах, изобретениях и т.п. Говоря о национальном уровне, мы не имеем в виду концепты, свойственные только данному народу. Это все те же общечеловеческие знания, «просеянные» сквозь исторический и социально-политический опыт конкретного национального сообщества, выраженный средствами национального языка и, естественно, имеющий национальные особенности. Рассмотрим становление концепта на национальном уровне на примере исследуемого нами концепта «quantité». Формирование национальной концептосферы французского народа происходило непросто, что обусловлено довольно длительным и сложным процессом формирования французской нации. В общих чертах его можно описать следующим образом: слияние, наложение, смешение многих этноконцептов (концептов различных племен и народов, сыгравших роль в образовании французского государства), сформированных по образцу римских концептов и оязыковленных средствами латинского языка. На наш взгляд, именно вербализация концепта средствами одного языка говорит о сформированной национальной концептосфере. Поэтому мы можем изучить процесс формирования национального концепта «quantité», проследив за тем, как происходило накопление его репрезентативного потенциала и проанализировав возможные причины происходящих изменений, которые и позволят нам судить о концептуальных модификациях концепта «quantité». Вследствие каких-либо изменений в жизни общества возникал некий новый концептуальный смысл и, следовательно, появлялась потребность в новом языковом знаке. В такой ситуации чаще всего нужная лексическая единица заимствуется из языка других народов, взаимодействие с которыми изначально и привело к содержательному расширению данного концепта. Иными словами, концепт, взаимодействуя с чужеродными концептами, при необходимости копирует у них концептуальные признаки вместе с объективирующими их лексемами. При этом

127

обнаруживается четкая корреляция между характером динамики заимствований и спецификой отношений страны-реципиента со страной-донором заимствований. Процесс заимствования наименований, имея экстралингвистическую сущность (межкультурная коммуникация), порождает целый ряд диахронных внутриязыковых процессов: заимствованная языковая единица лексикализуется, то есть, адаптируется к орфографии и фонетической системе языка-реципиента и начинает существовать и функционировать согласно существующим в нем правилам [1], что проявляется, в частности, в формировании различных дериватов. Анализ экстралингвистических факторов, а именно социально-исторических событий в жизни общества позволяет выявить причины динамики концепта в конкретный временной период. Проследим на примерах, каким образом развивался концепт «quantité» на протяжении нескольких веков, начиная с VII века и заканчивая XX веком. Отсутствие ЛЕ, пополнивших концепт в VII-X веках, объясняется, на наш взгляд, тем, что в этот период французского языка как такового не существовало: формирование французского языка (старо-французский период) началось только в X веке, а, следовательно, в этот период отсутствовали какие-либо письменные источники, которые могли бы послужить базой для анализа языка того периода и происходящих с ним изменений. XI-XIII века характеризуются увеличением численности населения в Европе, что привело к росту городов, изменениям в социальной и других сферах жизни. Немаловажную роль в распространении знаний и наук сыграл расцвет монашества в XI-XII века. В этот также период происходили крестовые походы (с 1096 (Первый крестовый поход) по 1270 (Восьмой крестовый поход). Крестовые походы способствовали более быстрому распространению знаний, культурному обмену с другими европейскими и азиатскими странами, что и повлекло за собой расширение концепта и, как следствие, увеличение числа средств его языкового выражения. Примечательно, что во времена Крестовых походов бурно развивались торговые отношения со странами Ближнего Востока. Значительную роль в этом сыграли итальянские купцы, имевшие монополию на торговлю в странах Средиземноморья. Именно благодаря им в Европу поставлялись различные предметы роскоши, шелка, пряности и другие товары. Поэтому в эту эпоху французский язык обогащается заимствованиями из арабского языка, связанными с торговым делом. Так в 1150 году во французский язык пришло слово «farde», произошедшее от арабского «demi-charge d'un chameau» (половина поклажи верблюда), которое впоследствии стало означать «тюк кофе весом 185 кг» (1775 год), затем «тюк импортированных в Европу товаров» (1874 год), а в настоящее время «farde» означает «тюк, поклажу» без уточнения по весу и происхождению. Еще одним примером влияния на концепт «quantité» упрочившихся торговых отношений между Европой и Востоком является заимствованное в XIII веке слово «quintal» от арабского «quintar» (вес в 100кг), сегодня означающее просто «большой вес» [3]. Столетняя война (1337-1453) также способствовала увеличению лексического потенциала концепта. Около полувека большая часть Франции была захвачена англичанами, что не могло не повлиять на социально-культурную ситуацию во Франции. В этот период язык обогащается множеством военных терминов, пришедших из латинского и германского языков: chaine (цепь, ряд)<от лат. catena, alliance (союз, объединение, альянс)< от лат. alligare, armée (армия, войско; позднее - уйма,

128

множество; легион, масса)< от лат. armare и др. Со временем военные наименования стали обозначать большие скопления людей: «légion» (уйма, множество) от латинского «legiun» (легион - основная организационная единица в армии Древнего Рима), «bande» (шайка, банда, толпа, ватага) от германского «bandwa» (знамя, флаг, штандарт; впоследствии – группа солдат, офицеров, собравшихся под знаменем); множества животных: «troupeau» (стадо) от латинского «troupe» (войсковая часть) [2]. Отсутствие заимствований в XV веке объясняется, по всей видимости, тяжелым кризисом в жизни страны, вызванный последствиями войны, великим голодом и эпидемией чумы. В XVI веке во время войны с Италией (1494-1558) из итальянского заимствуются такие слова, как bataillon (батальон, войска; позднее - куча людей) < bataglione; brigade (бригада; отряд; команда)<brigata; cavalcade (кавалькада, позднее - вереница экипажей, машин; шумная, бегущая группа людей, ватага)<cavalcata; cavalerie (кавалерия, конница)<cavalleria; escadron (эскадрон, позднее - рой, стая) <squadron; escadre (эскадра; отряд)<squadra; cortège (кортеж, свита, шествие; позднее – вереница людей, сопровождение)<corteggio [6]. На XVI-XVII столетие приходится поздний период Средневековья, так называемые Высокое и Позднее Средневековье. В этот период происходит расцвет схоластических наук, что повлекло значительное количество заимствований религиозного характера (обозначающих собрания, объединения людей) из латинского и греческого языков: synode (синод)< от лат. synodus < от греч. sunodos; choeur (хор, клирос) < от лат. chorus < от греч. khoros; consistoire (церковный совет, папская консистория) < от лат. consistorium; épiscopat (епископат) < от лат. episcopatus и др[6]. Великая Революция 1789 года способствовала обогащению языка ЛЕ, обозначающими различные организации, собрания людей: meeting (собрание) < от англ. meeting; agglomération (агломерация, скопление, нагромождение) < от лат. agglomeratio; groupe, groupement (группа, группировка, объединение) < от итал. gruppo, groppo < от герм. kruppa; и др [5]. Это объясняется тем, что в это бурное время восстаний, забастовок, вооруженных столкновений, люди создавали множество объединений, организаций и, естественно, возникла необходимость в объективирующих их ЛЕ. В конце ХХ века и начале XXI века французский язык испытывает значительно влияние со стороны английского языка. Этот период характеризуется общемировой тенденцией англицизации, связанной с признанием английского языка официальным языком ООН, а затем и международным языком общения. Особое влияние английский оказывает на такие области знания, как экономика, менеджмент, политика и информатика. Концепт «quantité» обогащается такими словами, как staff (персонал), club (клуб; общество), corporation (корпорация, организация), parlement (парламент) <от англ. Parliament (случай двойного заимствования); comité (комитет) < от англ. committee; lobby (лобби), low cost (дешевый), coopérative (кооператив) < от англ. cooperative и др [4]. Таким образом, мы можем сделать вывод, что социально-политические, культурно-исторические ситуации в жизни страны, влекущие за собой более тесное взаимодействие с другими народами, является важным фактором пополнения лексического фонда.

129

Другими словами, проведенный анализ динамики пополнения средств лексикализации концепта «quantité» путем заимствований показал наличие четкой связи между динамикой в различных сферах общественной жизни и изменениями в лексико-семантическом поле вербализации изучаемого концепта. Небольшое количество заимствованных слов в анализируемый период может показаться малопродуктивным в качестве механизма эволюции, но такого рода динамика, пусть и незначительная, показывает, что «quantité» является социально и культурно активным концептом, реагирующим на изменения в жизни общества изменениями в своем концептуальном содержании.

2. 3. 4. 5.

Список использованной литературы Морель Морель, Д. А. Системные предпосылки и проявления динамики концептов и средств их лексикализации: конкурсная работа ... на лучшую научно-исследовательскую работу/Д.А. Морель Морель - Белгород, 2008. - 49 с. DAF – Greimas, A.J. Dictionnaire de l'ancien français / Greimas A.J. – Paris : Larousse, 2007.- 676 p. DMFOA – Guemriche, S. Dictionnaire des mots français d'origine arabe (et turque et persane) / Guemriche S. - Paris : Seuil, 2007. - 877 p. LLI - Le Petit Larousse illustré en couleur. - Paris: Librairie Larousse, 1996. - 1784 p.: ill. NPRE - Nouveau Petit Robert. Dictionnaire alphabétique et analogique de la langue française [Ressource électronique] : Version électronique. – Bruxelles : Bureau van Dijk. Éditions électroniques; P. : Dictionnaires Le Robert, 1997. – 1 электронн. опт. диск (CD-ROM) NPR - Nouveau Petit Robert. Dictionnaire alphabétique et analogique de la langue française. – Paris : Société du Nouveau Littré, Le Robert, 1969. - 1969 p.

130

Технология ИСУД - дидактический ресурс управления качеством вузовского образовательного процесса Жубаназарова К.А. Западно-Казахстанский государственный медицинский университет имени Марата Оспанова Нам знанье не рожденьем даётся, ученьем и терпеньем достаётся. Казахская пословица. Современный уровень развития образования выдвигает в качестве одной из основополагающих проблем изменение роли преподавателя – от функции передачи знаний к созданию условий для развития учащихся. Роль современного преподавателя – не только «учить», но в первую очередь, создать условия для запуска процессов саморазвития, самоопределения, самопознания для своих студентов, научить учиться, создать условия для формирования универсальных учебных действий, обеспечить здоровьесбережение. Потребность в таком педагоге четко определена и в государственных документах, определяющих приоритеты развития образовательной политики на федеральном и республиканском уровне. И доступность, и качество образования, как и эффективность, начинаются несомненно с «педагога нового качества». Такой педагог ищет и находит крупицы опыта в методиках и технологиях, творчески используя их в своей деятельности. Необходимо обратить внимание на индивидуализацию учебного процесса. На это направлена технология «ИСУД» студента-ученика (индивидуальный стиль учебной деятельности). Автором технологии является Галеева Наталья Львовна – кандидат педагогических наук, доцент кафедры управления развитием школы МПГУ. Понятие «индивидуальный стиль учебной деятельности» используется как характеристика проявления внутренних ресурсов учащегося, которые могут помочь ему в достижении учебного успеха. Это понятие обладает интегрированным содержанием, на основе которого может быть выстроена непосредственная деятельность педагога по проектированию условий для развития каждого студента средствами учебного предмета. По мнению авторов технологии, индивидуальный стиль учебной деятельности характеризует следующий набор параметров: обучаемость, внимание, память, модальность, доминирование полушарий мозга, организационные, коммуникативные, информационные, мыслительные навыки, уровень развития мотивационно-потребностной сферы. Чтобы эффективно использовать технологию «ИСУД», педагогу необходимо и достаточно: 1) уметь диагностировать уровень параметров учебного успеха студента; 2)сворачивать эту информацию в специальную таблицу – матрицу. Лучше всего использовать диагностические данные о развитии внимания, памяти, доминирования полушарий мозга, модальности, полученные психологами, но педагог-предметник может самостоятельно оценить развитие параметра и через наблюдение на занятиях. В чём суть данной технологии и каким образом мы применяем её на своих практических занятиях? Для начала рассмотрим выше указанные параметры, каждую в отдельности. Обучаемость студента проявляется как уровень его самостоятельности в учебной деятельности. Различают 3 уровня обучаемости: 3-ий – творческий. Этим уровнем обладают студенты, умеющие самостоятельно интегрировать новые знания в

131

систему собственных знаний, находить новые пути и способы решения каких-либо задач. Творческий уровень студентов можно проследить при сдаче СРС: они пишут различные письменные работы в виде эссе, сочинений («Я – врач-кардиохирург», «Мой будущий кабинет», «Если я был бы главным врачом …» и т.п.). Студенты, обладающие 2-ым высоким уровнем обучаемости, способны активно использовать приобретённые знания в знакомой ситуации. Например, можно дать такое задание: Восстановить вопросы врача по ответам больного. -… - У меня болит грудь, в этом месте. Бывает сердцебиение, одышка, а иногда ночью – приступы удушья. -… - Грудь заболела 3 часа тому назад. - …. - Началось опять с приступа боли. -… - Острые, раздирающие боли. -… - Продолжительные, вот уже около часа. -… - Боли не прекращаются. - …. - Боли отдают в левую руку, в левую половину шеи и даже в мочку уха. -… - Сейчас болит левая рука, а ещё зубы и мочка уха. Наконец, 1-ый уровень - уровень обучаемости, позволяющий студенту понимать и запоминать новую информацию, применять её по алгоритму. Например: Записать ответы больного по данной схеме. 1.Фамилия, имя, отчество. 2.Возраст. 3.Образование. 4.Семейное положение. 5.Место работы. 6.Профессия. Специальность. Должность. Занятие. 7.Домашний адрес. 8.Домашний и служебный телефоны. Внимание студента, проявляющееся в направленности и сосредоточенности его сознания на определённых объектах. Этот параметр проявляется у каждого из студентов по разному. Развитие внимания можно проследить через наблюдение на практических занятиях за выполнением заданий определённого типа. Например, даю такое задание: Соединить разговорные названия медицинских специальностей в правой колонке с названиями, данными в левой: фтизиатр хирург педиатр

кожник

ортопед

глазник

дерматолог

детский врач

132

отоларинголог

туберкулёзник

офтальмолог

ушник

Для выполнения данного задания требуется устойчивое внимание, направленное сознательное осмысление лексического значения медицинских терминов.Уровень развития других параметров определяется по методике, приведенной в методических пособиях Галеевой Н.Л. В течение года матрица заполняется дважды (в начале и в конце), чтобы определить изменение параметров учебного успеха ученика. Педагогпредметник проводит анализ – как изменились эти параметры, информация систематизируется и прогнозируется работа на следующий учебный год. Несмотря на то, что определение особенностей индивидуального стиля учебной деятельности студента, несомненно, очень важно для преподавателя, однако, эта информация, неподкрепленная достаточным количеством разнообразного дидактического материала, не способна обеспечить развивающий потенциал образовательной среды и оптимальный уровень дифференциации и индивидуализации учебного процесса. Даже если преподаватель будет знать, на что у данного студента он будет опираться и что у него надо развивать, то это еще не будет ответом на вопрос – с помощью каких именно приемов учебной работы можно это делать? Автором технологии разработана картотека учебных приемов и заданий, систематизированных по матрице учебного успеха обучаемого. Картотека спроектирована как открытая система и может дополняться и изменяться преподавателем. На основе картотеки Галеевой педагог разрабатывает свою картотеку с дидактическим материалом для индивидуальной работы на уроке с обучающимися, наполняя виды заданий новым содержанием (примеры развивающих заданий: цифровой диктант, буквенный диктант, сравнить, найти смысловую ошибку, найти «лишнее», «починить цепочку», разделить на группы, решить развивающий канон, «смысловые пропорции», составить систему понятий, «интеллект-карту» темы, синквейн, свернуть информацию в таблицу, схему, составить развивающий канон, кроссворд, задачу, презентацию, провести исследование, написать реферат, проект и т.д.) В методических пособиях по технологии «ИСУД» можно найти не только картотеку с развивающими заданиями, а также таблицу их развивающего потенциала, которая называется «Матрица дидактического потенциала приемов, форм и видов учебной деятельности. Впервые в этой технологии задания систематизируются по одним и тем же основаниям, что и учебный успех ученика, по одной и той же матрице. Это дает возможность подобрать формы учебной работы для каждого студента, как для того, чтобы создать ситуацию учебного успеха («как удобно студенту»), так и для целенаправленного создания ситуаций учебных затруднений (для развития «западающих» параметров его индивидуального стиля). Если уровень развития определенных навыков у студента недостаточный, то подбираем к этим навыкам по таблице формы заданий и виды работ, выполнение которых обеспечит их развитие. Используем эти формы заданий на этапах отработки и обобщения учебного материала. На этих этапах студенту, если задание будет вызывать затруднение, может помочь преподаватель или другой студент. Если уровень развития параметров у студента определен как достаточный – подбираем к этим навыкам задания, опирающиеся на эти навыки и психофизиологические особенности. Используем эти задания на этапах объяснения и диагностики учебного материала. Таким образом, создаем ситуацию учебного успеха для обучаемого.

133

В настоящее время нами производится расширение картотеки, которая должна стать хорошим дидактическим ресурсом в методологическом арсенале каждого преподавателя. Разноуровневые задания, применяемые на занятиях, необходимы для оценки индивидуальных учебных возможностей студентов, а также для дальнейшего развития их общеучебных умений и навыков. Систематическое применение таких заданий позволит им впоследствии самостоятельно решать, какие умения им необходимы в типовых учебных ситуациях, как осуществлять перенос знаний в новые условия. При этом развитие навыков самостоятельной работы осуществляется на уровне, характерном для каждого студента. Наша роль в этом процессе – оказание индивидуальной помощи студентам. В результате использования технологии появляется возможность реализовать мониторинг результативности учебного процесса не только по оценкам, но и по другим параметрам учебного успеха студента. Можно реально увидеть, как растут все параметры успеха – и уровень мотивации, и память, и внимание, и все общеучебные навыки, которые вы включите в критерии мониторинга. При проектировании занятия в рамках технологии «ИСУД» необходимо учитывать результаты диагностики ИСУД студента. Например, на этапе объяснения нового материала преподаватель организует деятельность так, чтобы студенты получили информацию через максимальное количество каналов приема информации (посмотрели, послушали, потрогали, проговорили). Если есть возможность, на этом этапе можно организовать дифференцированную или индивидуализированную поддержку. При первичном закреплении задания давать каждому студенту с учетом уровня сформированности у него общеучебных навыков. Если на этом этапе способ деятельности, которым студенту предлагается выполнять задание, ему сложен, неуспех в освоении нового материала будет гарантирован. Например, если у студента невысок уровень сформированности навыка смыслового чтения, лучше дать ему задание на первичное закрепление в виде разбора схемы, рисунка, анализа таблицы и т.д. На этапе отработки предметных навыков, предметного содержания можно давать обучающимся задания с целенаправленными затруднениями: правополушарнику – на логику, левополушарнику – на синтез; кинестетику – прочитать и ответить, аудиалу – собрать из разрозненных карточек структуру и т.д. Применение технологии учета и развития индивидуального стиля учебнопознавательной деятельности (ИСУД) студента позволит преподавателю реализовать профессиональную потребность в обеспечении выбора таких приемов и форм работы, которые обеспечат каждому студенту свой, индивидуальный путь к успеху. Использование данной технологии является частным случаем здоровьесберегающих технологий. Учитывая индивидуальные особенности каждого студента, педагог создает оптимальные условия для успешной деятельности каждого из них. Педагог планирует не только собственную деятельность на уроке, но и деятельность каждого студента. Это относится ко всем этапам урока и особенно важно при низкой мотивации. Используя технологию ИСУД, педагог позволяет своим учащимся быть значимыми; используя дифференцированные задания, позволяет учащимся быть успешными. Литература 1. Рябоконь А.В. О типологии индивидуализации стилей учебной деятельности. Вестник ЦМО МГУ, № 1, 1998. 2. Збанацкая А.Б. Личностные характеристики студентов. Москва, 2007.

134

3. Рожина В.А. Психолого-педагогические аспекты формирования индивидуального стиля познавательной деятельности младших школьников [Текст]./ Рожина В.А. Психолого-педагогическое сопровождение образовательного процесса: теория и практика: регион, сб. науч. трудов / под общ. ред. АН Панфилова. - Вып. 2. - Елабуга: ЕГПУ, 2005.

135

Элегия и сонет в лирике В.Ф. Ходасевича: трансформация жанров Спиридонова Кристина Сергеевна, студент 4 курса филологического факультета Национального исследовательского Томского государственного университета В современных работах исследователи (В. Толмачёв, Н. Богомолов, С. Бочаров, Ю. Левин) так или иначе фиксируют наличие в поэзии В.Ф. Ходасевича метапоэтической рефлексии. Прежде всего, это присутствие различных стиховедческих терминов – в том числе названий лирических жанров. Среди лакун, не освоенных сторон поэтического мира В. Ходасевича остаётся проблема функционирования в нём классических лирических жанров, в первую очередь – сонета и элегии, в то время как данный аспект позволяет уточнить формы диалога поэта ХХ века с классической традицией. Объектом нашего исследования стали следующие стихотворения Ходасевича: «Поэт. Элегия» (1907 год, из книги «Молодость»), «Элегия («Взгляни, как наша ночь пуста и молчалива…»)» (1908 год, из книги «Счастливый домик») и «Элегия (Деревья Кронверкского сада…)» (1921 год, из книги «Тяжелая лира»); «Поэту» (1908 год, из книги «Счастливый домик») и «Похороны. Сонет» (1928 год, из не собранного в книги). Итак, в корпусе поэтических текстов В. Ходасевича действительно есть большое количество таких, в которых с разной степенью присутствия можно вычленить тему поэтической саморефлексии, а именно жанровую специфику. Вероятнее всего это можно объяснить тем, что Ходасевич считал себя продолжателем пушкинской традиции, а, следовательно, продолжал создавать стихотворения в классических жанрах. Всего в составе стиховедческих терминов было выделено 13 наименований жанров. Несмотря на тот факт, что наиболее частотными наименованиями лирических жанров являются романс (5 раз) и стансы (4 раза), наше внимание всё же было обращено на номинации жанров элегии и сонета, которые употребляются 3 и 2 раза соответственно. Это связано с тем, что элегия и сонет представляют собой классические, традиционные жанры (опора на данные виды жанров представляется нам наиболее актуальной), причём прямо противоположные: элегия возникла в Древней Греции, претерпела наибольшие изменения, и жанрообразующими критериями её является содержание (мотивы); сонет же возник гораздо позже элегии в западных странах, менее всего был подвержен изменениям, и важными для его характеристики являются формальные признаки, причём в их единстве с содержанием. В качестве объектов исследования были выбраны такие поэтические тексты, в которых в заглавие или подзаголовок вынесен термин, означающий название жанра элегии и твёрдой формы сонета, или непосредственно употреблён в самом тексте – как пример наиболее акцентированного внимания автора на жанровом определении своих лирических произведений и внимания к самому явлению сонета. Обратившись к существующим исследованиям, посвящённым анализу выбранных нами стихотворений, мы обнаружили, что в научной литературе не предложено целостного анализа ни одного из выбранных нами поэтических текстов, а об «Элегии («Взгляни, как наша ночь пуста и молчалива…»)» нет ни одного упоминания. О специфике элегии и сонета практически не упоминается ни в одном из

136

рассмотренных нами исследований. Следовательно, делать выводы о специфике данных явлений в творчестве В. Ходасевича представляется возможным на основании аналитических разборов текстов обозначенных стихотворений. В общих чертах трансформацию жанра элегии в лирике В. Ходасевича можно охарактеризовать следующим образом: 1) диалог с культурной традицией; 2) сознание лирического героя как средоточие «памяти жанра»; 3) мифопоэтика как способ воплощения темы поэтической саморефлексии. А сонет в творчестве данного поэта трансформируется следующим образом: 1) семантика адресованного лирического сюжета; 2) индивидуальный лирический вариант сонета. В заглавии стихотворения «Поэт. Элегия» напрямую отражается тема поэта и поэзии, а слово «элегия» в подзаголовке является своеобразным жанровым уточнением, то есть служит не столько определением жанра, сколько обозначением специфической темы написанного стихотворения. Через жанровое уточнение «элегия» В. Ходасевич указывает на то, что в данном лирическом произведении он рефлексирует по поводу сложившейся и бытовавшей в то время элегической традиции. Таким образом, стихотворение «Поэт. Элегия» является полемическим диалогом поэта с предшественниками и со своими современниками, со сложившейся элегической традицией и её романтическими клише. При анализе «Элегии («Взгляни, как наша ночь пуста и молчалива…»)» мы заключаем, что данный термин не является прямым обозначением выбранной жанровой формы. Такое заглавие позволяет провести параллель между элегией как традиционным лирическим жанром и элегией как метонимией понятия поэзии. Данный текст представляет собой размышления, выдержанные в элегическим модусе художественности, лирического героя не столько непосредственно о жанре элегии, сколько о творческой, вдохновенной природе поэзии. Анализ текста «Элегия («Деревья Кронверкского сада…»)» позволяет сделать вывод: данный поэтический текст выдержан в жанре элегии, следовательно, жанровая номинация, вынесенная в заглавие, напрямую характеризует жанровую форму произведения. Однако специфична затронутая тема природы поэтического вдохновения, причём жанр элегии оказывается единственно возможной формой для реализации данной темы. Строки стихотворения «Поэту», в которых употреблен термин «сонет», являются центральными с точки зрения выражения поэтически саморефлективных смыслов данного стихотворения. И хотя на первый взгляд кажется, что речь и идёт конкретно о сонете, здесь затронута более глубокая тема – поэт и поэзия. Термин «сонет» используется в метонимической функции – обозначает поэзию как таковую, а также используется в качестве примера классической, традиционной твёрдой формы, требующей строгого соблюдения исторически сложившихся и неизменно существующих на протяжении нескольких веков норм и правил сложения сонета. Вынесенное в подзаголовок авторского варианта сонета «Похороны. Сонет» наименование твёрдой формы «сонет» является прямой отсылкой к жанру стихотворения, а также объясняется намеренным акцентированием внимания на следовании традиции (в данном случае – французской поэзии), а также на своеобразный опыт «игры» с данной жанровой формой. Таким образом, можно утверждать, что лирике Ходасевича свойственна поэтическая саморефлексия, реализующаяся на уровне жанровой поэтики произведений. Существует несколько областей, охватываемых саморефлексией:

137

собственное поэтическое мастерство творчество современных поэтов, русская поэзия в её истоках и развитии. Список использованной литературы 1. Bethea D.M. Vladislav Khodasevich. His life and Art. – New Jersey, Princeton, 1983. 2. Богомолов Н.А. Жизнь и поэзия Владислава Ходасевича // Ходасевич В. Стихотворения / Вступит. статья Н.А. Богомолова, сост., подг. текста и примеч. Н.А. Богомолова и Волчека. – Л.: Сов. писатель, 1989. – С. 5–48. 3. Бойко С. «Дивный выбор всевышних щедрот…». Филологическое самосознание современной поэзии // Вопросы литературы. – М., 2001. №1. – С. 44–73. 4. Бочаров С.Г. «Памятник» Ходасевича // Ходасевич В.Ф. Собрание сочинений: В 4 т. Т. 1: Стихотворения. Литературная критика 1906–1922. – М.: Согласие, 1996. – С. 5–56. 5. Вейдле В.В. Поэзия Ходасевича // Русская литература. – М., 1989. №2. 6. Зырянов О.В. Эволюция жанрового сознания русской лирики: феноменологический аспект. – Екатеринбург: Изд–во Урал. ун–та, 2003. – 548 с. 7. Левин Ю.И. О поэзии Вл. Ходасевича // Левин Ю.И. Избранные труды. Поэтика. Семиотика. – М., 1998. – С. 209–267. 8. Магомедова Д.М. Филологический анализ лирического стихотворения: Учеб. пособие для студ. филол. фак. высш. учеб. заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2004. – 192 с. 9. Павлович Н.В. Словарь поэтических образов. На материале русской художественной литературы XVIII–XX веков. В 2 т. Том 1–2. – М.: Эдиториал УРСС, 2007. 10. Русская литература в ХХ веке: имена, проблемы, культурный диалог. Вып. 6: Формы саморефлексии литературы ХХ века: метатексты и метатекстовые структуры / Ред. Т.Л. Рыбальченко. – Томск: Изд–во Том. ун–та, 2004. – 237 с. 11. Сурат И. Пушкинист Владислав Ходасевич. – М., 1994. 12. Толмачёв В.М. Владислав Ходасевич. Материалы к творческой биографии // Российский литературоведческий журнал. – М., 1994. №5–6. 13. Хатямова М.А. Формы литературной саморефлексии в русской прозе первой трети XX века / Науч. ред. В.А. Суханов. – М.: Языки славянской культуры, 2008. – 328 с. 14. Ходасевич В. Стихотворения / Вступит. статья Н.А. Богомолова, сост., подг. текста и примеч. Н.А. Богомолова и Волчека. – Л.: Сов. писатель, 1989. – 464 с. 15. Ходасевич В.Ф. Собрание сочинений: В 4 т. Т. 1: Стихотворения. Литературная критика 1906–1922. – М.: Согласие, 1996. – 592 с.

138

Traduction des textes publicitaires Anastassia Sorotchinska Etudiante de NTUU «KPI» Les textes publicitaires font une partie intégrante de notre vie quotidienne. Ces textes visent à frapper l'esprit du lecteur. Ils cherchent à s'adapter au public qu'ils souhaitent toucher. Ils utilisent tous les registres de langue (courant, familier, recherché) et toutes les formes verbales (infinitif, indicatif, impératif). P.ex.:  La vie est trop courte pour s'habiller triste. Життя надто коротке, щоб носити тьмяні кольори.  Mettez un tigre dans votre moteur. І хай Ваш двигун загарчить, немов тигр. La traduction technique ou traduction spécialisée est un domaine de la traduction qui concerne les textes propres à un art, une science, une activité, un savoir-faire ou au fonctionnement d'une machine. Ce type de traduction exige des savoirs linguistiques et traductologiques, de bonnes connaissances du domaine technique traité. La traduction technique peut toucher le domaine technique (mode d’emploi, cahiers de charges etc.), de même que la traduction informatique, commerciale, juridique. Il existe 25 domaines selon la SFT (Société Française des Traducteurs), parmi lesquels des principaux sont: domaine médical, juridique, informatique, économique et financier, technique etc. [5]. P.ex.:  L’Allemagne est le cocon du luxe automobile européen. Audi, BMW, Mercedes et Porches règnent sans partage sur ce marché depuis les années 1960.  Німеччина є батьківщиною розкішних європейських автомобілів. Починаючи 1960-их років Ауді, БМВ, Мерседес та Порш ділять між собою першу сходинку на цьому ринку. Le traducteur doit avoir une parfaite maîtrise de ses langues de travail, et connaître la terminologie du domaine dans lequel il traduit. Il doit être compétent en recherches documentaires et s'informer en permanence grâce à l’Internet ou dans des ouvrages spécialisés. En cas de doute un bon traducteur peut s'adresser à un réseau d'experts. Dans ce métier, l'erreur est interdite. Une mauvaise interprétation d'un manuel d'utilisation, d'un équipement médical, par exemple, peut avoir des conséquences graves. P.ex.:  Effets indésirables: il peut rendre la bouche sèche, il peut causer des maux de tête, il peut être stimulant - évitez de le prendre juste avant de dormir, il peut entraîner une accélération du rythme cardiaque.  Побічна дія: може спричинити сухість у роті, запаморочення, безсоння (не бажано приймати перед сном), тахікардію та серцебиття. Les techniques de pointe ou hautes technologies, aussi connues comme high-tech sont des techniques considérées comme les plus avancées à une époque donnée [4]. Les domaines qui sont communément acceptés comme relevant de la technique de pointe sont 139

aujourd'hui: aérospatiale, biotechnologies, technologies d’information, nanotechnologies, robotique. Donc, la traduction technique est largement employée dans tous les domaines de l’activité humaine liée à la technique de pointe. Ce sujet sera toujours actuel car des nouveautés apparaissent dans le monde de la science et de la technique c’est pourquoi il existe une grande concurrence entre les inventeurs et les producteurs qui necessite la publicité. References 1. Manuel pour la mise en application des directives reclame et publicite. Association federale de lutte suisse, 2010. – 40 p. 2. Production de textes : Le texte publicitaire [Ressource électronique]. – Mode d’accès: http://tnexprimer.tableau-noir.net/textes_publicitaires.html 3. Tatilon C. Le texte publicitaire : traduction ou adoptation/ C. Tatilon // Journal des traducteurs. – Vol. 35, № 1. – 1990. – P. 243–246. 4. Techniques de pointe [Ressource électronique]. – Mode d’accès: http://fr.wikipedia.org/wiki/techniques_de_pointe 5. Traduction technique [Ressource électronique]. – Mode d’accès: http://fr.wikipedia.org/wiki/traduction_technique

140

Les problemes grammaticaux de la traduction technique et scientifique Catherine Sorotchinska Etudiante de NTUU KPI La profession du traducteur est une des importantes. La nécessité des traducteurs existe toujours. Un bon traducteur est une personne qui sait les nuances traductologiques, car il y a beaucoup de difficultés surtout lexico-grammaticales. Toutes les difficultés grammaticales sont liées avec le lexique. La langue de la littérature technique et scientifique se diffère beaucoup de la langue parlée et de belles-lettres grâce à certaines particularités lexicales, grammaticales et stylistiques [2]. Si les particularités lexicales peuvent être aperçues même par une personne qui n’est pas linguiste (c’est p.ex. la grande quantité des termes techniques et d’autre lexique spéciale), en ce qui concerne la côté grammaticale ces particularités sont moins distinguées et cependant plus variables. La condition obligatoire de la traduction adéquate est un savoir-faire de bien analyser la structure grammaticale de la phrase étrangère, correctement déterminer les difficultés grammaticales de la traduction et construire des phrases dans la traduction selon des normes de la langue et du genre de la traduction [4]. C’est compris que le traducteur doit savoir des particularités grammaticales du texte source et du texte cible, des bases théorique de la traduction en générale et de la traduction technique et scientifique particulièrement, des équivalents grammaticals et lexicals et des transformations traductologiques. Pour le traducteur de la littérature technique et scientifique il est bien nécessaire de savoire l’object de la traduction. Il doit s’orienter dans le domaine au quel appartient le texte source [6]. On envisagera quelques exemples de la traduction en génerale et surtout des textes techniques et scientifiques: 1. La traduction antonymique. Il y a deux moyens de faire cette traduction: à l’aide des antonymes et l’emploie des formes affirmatives au lieu des formes négatives. P.ex.: Malheureusement, à nos jours, malgré le progrès rapide de la science et de la technique, il reste toujours une quantité des problèmes négligés par les savants. На жаль, на сьогоднішній день, не дивлячись на стрімкий розвиток науковотехнічного прогресу, все ще залишається багато проблем, про які вчені не знають. 2. Le déplacement de la négation. La négation qui se rapporte à la circonstance, au complément ou bien au sujet en ukrainien, on la met auprès du verbe. P.ex.: D’après le modèle standart, tous les neutrons ne possèdent pas de masse. Відповідно до стандартної моделі, не всі нейтрино мають масу. 3. Le remplacement du verbe en nom. On peut remplacer le verbe en nom en traduisant du français en ukrainien et au contraire. P.ex.: Les vaisseaux spacials ont été lancé dans l’espace libre pour étudier plus profondement l’universe. Космічні кораблі було запущено у відкритий космос для більш детального вивчення Всесвіту. Ainsi, il existe certaines régularités générales de la corrélation et de la correspondance des formes grammaticales et des constructions des langues source et cible, c’est pourquoi la description détaillée de la corrélation orientée à la traduction est utile et nécessaire pour bien

141

comprendre quelles possibilités a le traducteur pour présenter une traduction adéquate des phénomènes grammaticales du texte source.

3. 4. 5.

6. 7. 8.

References Гак В.Г., Григорьев Б.Б.: Теория и практика перевода / В.Г. Гак; Б.Б. Григорьев / Французский язык, Учебное пособ., Изд. 9-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2008. – 464 с. Карабан В.І. Посібник-довідник з перекладу англійської наукової і технічної літератури на українську мову / В.І.Карабан/ – Ч.1. Граматичні Труднощі, К.: TEMPUS,1997. Baylon C., Fabre P., Grammaire systématique de la langue française / C. Baylon, P. Fabre / Paris: Edition Nathan, 2001. –338 p. Bescherelle 3. La grammaire pour tous. Dictionnaire de la grammaire française en 27 chapitres. Index des difficultés grammaticales. Hatier,1992. Chevalier J.-C., Blanche-Ben-Veniste, C., Arrivé M., Peytard J. Grammaire du français contemporain / J.-C. Chevalier, C. Blanche-Ben-Veniste, M. Arrivé, J. Peytard / Paris: Larousse, 1993. Gary-Prieur M.-N. De la grammaire à la linguistique, l’étude de la phrase, / M.-N. Gary-Prieur / Paris: Armand Colin, 1985. –165 p. Le Goffic P. Grammaire de la phrase française / P. Le Goffic / Paris: Hachette Livre, 1993. –591 p. Wilmet M., De Boeck&Larcier s.a., Grammaire Rénovée du français / M.Wilmet, De Boeck&Larcier / Bruxelles, 2007. –331 p.

142

Влияние биомеханических свойств мышечных и сухожильных тканей на удар в спортивных единоборствах Коляда Артем Владимирович, аспирант кафедры физической культуры и спорта НИ ИрГТУ, тренер по кикбоксингу¸ г. Ангарск Гришин Александр Алексеевич, аспирант кафедры физической культуры и спорта НИ ИрГТУ, тренер по кикбоксингу¸ г. Ангарск В спортивных единоборствах на современном этапе приоритетными направлениями развития удара является развитие его скорости, силы, а также минимального расхода энергии на удар (экономичности). Рассмотрим для начала силу удара. С точки зрения физики, сила выражается формулой по 2му закону Ньютона (примем для расчетов, что движение прямолинейное равноускоренное): F = m*a,

(1)

где m – масса тела, a – ускорение, приданное телу. Скорость удара определяется по формуле: V = V0 + a*t2 где V0 – начальная скорость тела, a – ускорение тела

(2)

В данных формулах предполагается, что удар будет либо абсолютно упругим (оба тела абсолютно упругие, кинетическая энергия движущихся тел мгновенно переходит в энергию деформации), либо абсолютно неупругим (удар, в результате которого компоненты скоростей тел, направленные по нормали к площадке касания, становятся равными). В реальном мире деформация ударных поверхностей (говоря об ударе в единоборствах), несомненно, имеет место. Исходя из вышеизложенного можно сделать вывод о том, что сила удара будет максимальной при минимальной деформации ударных поверхностей, а также при максимальном ускорении бьющей руки или ноги. В связи с данными выводами встает вопрос о степени влияния анатомического строения человека на скорость, силу и ускорение двигательных действий. Для более детального рассмотрения данного вопроса обратимся к анатомии человека. Мышцы человека обеспечивают сохранение поз и положений тела, участвуют в его движениях, защищают расположенные под ними внутренние органы и идущие между ними сосуды и нервы от внешних воздействий; при сокращении мышц выделяется тепловая энергия, поэтому они участвуют в поддержании постоянства температуры тела. [3, с. 121] Обладая способностью к укорочению и растягиванию, мышца характеризуется особым состоянием — постоянным непроизвольным напряжением, так называемым

143

тонусом, в силу которого мышца сопротивляется растягиванию. По степени тонуса можно сделать выводы о составе и свойствах мышцы. Тонус мышцы регулируется центральной нервной системой и имеет рефлекторный характер, т. е. зависит от импульсов (проприорцептивных), возникающих в самой мышце, особенно при ее растягивании. Сила мышцы зависит от многих факторов, в числе которых степень утомления собственно мышцы, степень утомления ЦНС, условия проведения тренировки и т.д. [3, c. 130]. Функции связок и сухожилий заключаются в укреплении суставов и передаче костным рычагам усилий мышечной тяги. [4, c. 44]. На механические свойства связок и суставов влияют: пол и возраст, иммобилизация, содержание гормонов, характер физических упражнений [4, c. 50]. В процессе тренировки следует учитывать, что механическая прочность сухожилий и связок увеличивается сравнительно медленно. Может возникнуть несоответствие между возросшими скоростно-силовыми возможностями мышечного аппарата и недостаточной прочностью сухожилий и связок, грозящее потенциальными травмами. Лечение и восстановление связок может занять несколько месяцев [5, с. 12]. Также, Зациорский (1981) и Glantz (1974) [6 ,c. 137-145] подробно рассмотрели такое свойство мышц, как релаксация. Сила и скорость спортивных движений, по мнению Зациорского, [4, c. 107] могут быть увеличены за счет использования упругих сил (замах перед броском, подсед перед прыжком), а экономичность – за счет рекуперации механической энергии и уменьшения потерь энергии при переходе из одного вида энергии в другой. Мышечные и сухожильные структуры, по мнению Зациорского, могут накапливать энергию упругой деформации, что делает движения более сильными и менее энергозатратными. Накопленная в мышцах и сухожилиях энергия упругой деформации не всегда используется в полной мере, степень её использования зависит от времени между растягиванием и укорочением мышц. Чем меньше пауза между растягиванием и укорочением мышц (связок), тем выше экономичность двигательного акта, причиной этого является релаксация мышц и сухожилий [ 4, c. 110] Данный тезис синергирует с доводами, выдвигаемыми многими авторами о том, что в спортивных единоборствах необходимо повсеместное внедрение навыков релаксации и миорелаксации (релаксации мышц). [1, с. 13-15; 2, с 48, 56 и др.]. Часто говорится о релаксации, как о методе подготовки ЦНС спортсмена к спортивному соревнованию, а также как о методе регуляции психоэмоционального состояния. Как показано выше, мышечной расслабление, а соотвественно, более экономичная работа мышцы напрямую связаны с работой ЦНС. Выводы 1.Несомненно, необходимо более детальное изучение влияния биомеханических особенностей мышц и сухожилий на удар в спортивных единоборствах. Изучение миорелаксации (мышечной релаксации) представляется крайне перспективным для единоборцев. 2. Особый интерес представляет выдвинутая Зациорским гипотеза об энергии упругой деформации в мышцах. Дальнейшее изучение данного вопроса могут внести коррективы в тренировочный процесс спортсменов, независимо от вида спорта. 3. Изучение вопроса представляется весьма сложным ввиду отсутствия достоверных методов, а также сложности биомеханических свойств мышц (анизатропность мышц, гуморальные явления, утомления)

144

4. Представляется возможным, что сила удара будет максимальной при минимальной деформации ударных поверхностей, а также при максимальном ускорении бьющей руки или ноги. В связи с этим встает вопрос об изучении «жесткости» удара. 5. Восстановление и лечение поврежденного мышечного и сухожильного аппарата может затянуться на длительное время, поэтому необходимо проведение профилактики данных травм, в связи с очень высокой степенью важности. Литература 1. Батурин Н. А. Психология успеха и неудач в спортивной деятельности //Омск: Психо-Батурин НА Психология успеха и неудач в спортивной деятельности/НА Батурин. – Омск: Психология в спорте, 1998.–142 с. – 1998.. 2. Вяткин Б. А. Управление психическим стрессом в спортивных соревнованиях. – Физкультура и спорт, 1981. 3. Иваницки й М. Ф. Анатомия человека (с основами динамической и спортивной морфологии): Учебник для институтов физической культуры. - Изд. 7-е. / Под ред. Б.А. Никитюка, А.А. Гладышевой, Ф.В. Судзиловского. - М.: Олимпия, 2008.- 624 с, ил. 4. Зациорский В.М. Биомеханика двигательного аппарата человека/ Зациорский В.М., Аруин А.С., Селуянов В.Н. – М.: Физкультура и спорт, 1981. – 143 с., ил. – (Наука - спорту). 5. Brukner P., Khan K., Anton V. Clinical sports medicine. – Sydney : McGraw-Hill, 2001. – Т. 918. 6. Glantz S. A. A constitutive equation for the passive properties of muscle //Journal of biomechanics. – 1974. – Т. 7. – №. 2.

145

Наукове видання Гуманітарні та суспільні науки: актуальні проблеми і перспективи розвитку. Збірник матеріалів IІ Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 14 листопада 2013р.)

Підписано до друку Формат 60х84/16 Папір офсетний. Друк цифровий Зам. № Макет, комп’ю терна верстка – ТОВ «Яготинська друкарня » Віддруковано на ТОВ «Яготинська друкарня» 07700, м. Яготин Киї вської області, вул. Незалежності, 118. Свідоцтво про внесення суб’ єкта видавничої справи до державного реєстру видавці в , виготівникі в і розповсюджувачі в видавничої продукції серія ДК№1726

146

147