Збірник матеріалів конференції by u-conferences.org/csps

Центр Науково – Практичних Студій

Міжнародна науково – практична конференція «Перспективи розвитку науково-практичних досліджень у сфері гуманітарних та суспільних наук» ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 31 березня 2014 р.)

Центр Научно – Практических Студий ПРОБЛЕМИ ТА ТЕНДЕ Международная научно - практическая конференция «Перспективы развития научно-практических исследований в сфере гуманитарных и общественных наук» СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ Международной научно - практической конференции (г.Киев, Украина, 31 марта 2014 г.)

МІЖНАРОДНА НАУК ПРАКТИКА В СУЧАСНАЛЬНІ ОВО – ПРАКТИЧНА КОНКА І

Київ - 2014 2

УДК 7/9+3:001.891-027.22](082) ББК 6/8я431 П27 Перспективи розвитку науково-практичних досліджень у сфері гуманітарних та суспільних наук. Збірник матеріалів Міжнародної науково – практичної конференції (м.Київ, Україна, 31 березня 2014р.). – Центр Науково – Практичних Студій, 2014. - 165с. У збірнику містяться статті (тези доповідей), подані на Міжнародну науково практичну конференцію «Перспективи розвитку науково-практичних досліджень у сфері гуманітарних та суспільних наук». Присвячено теоретичним та практичним аспектам гуманітарних та суспільних наук. Збірник розрахований на учасників конференції, а також вчених, викладачів, аспірантів, студентів та інших фахівців, які цікавляться та здійснюють дослідження в галузі гуманітарних та суспільних наук. Усі матеріали друкуються в авторській редакції. Центр Науково – Практичних Студій не завжди поділяє погляди авторів (учасників) конференції, викладені у цьому збірнику, та не несе відповідальності за зміст матеріалів, наданих авторами для публікації.

Перспективы развития научно-практических исследований в сфере гуманитарных и общественных наук. Сборник материалов Международной научно - практической конференции (г. Киев, Украина, 31 марта 2014г.). – Центр Научно Практических Студий, 2014. – 165с. В сборнике содержатся статьи (тезисы докладов), поданные на Международную научно-практическую конференцию «Перспективы развития научно-практических исследований в сфере гуманитарных и общественных наук». Посвящено теоретическим и практическим аспектам гуманитарных и общественных наук. Сборник рассчитан на участников конференции, а также ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и других экспертов, которые интересуются и проводят исследования в сфере гуманитарных и общественных наук. Все материалы печатаются в авторской редакции. Центр Научно - Практических Студий не всегда разделяет взгляды авторов (участников) конференции, изложенные в этом сборнике, и не несет ответственности за содержание материалов, представленных авторами для публикации.

ЗМІСТ / СОДЕРЖАНИЕ Історичні науки / Исторические науки Заяць Л. Б. Славістична спадщина А. І. Степовича………………………………………...……6 Радецький В. Е. Ідея хорватського державного права як основна складова ідеології Хорватської партії права ……………………………………………………………………….…12 Штогрин І. П. Трансформаційні зміни в стратегії міжнародної політики Апостольського престолу за понтифікату Бенедикта XV (1914 – 1918 рр.)…………………..20 Філософські науки / Философские науки Кочмарук Ю. А. Філософія Миколи Бердяєва в аспекті сучасного інформаційного суспільства…....................................................................................................................................25 Нерубасская А. А. Здоровьеформирующая деятельность как фактор хорошей успеваемости студентов…………………………………………………………………………...30 Сарсенбаева З. Н. Этика техногенной цивилизации………………………………………….. 34 Філологічні науки / Филологические науки Скакова В. С. Концепт ложь………………………………………………………………….…39 Юридичні науки / Юридические науки Каменська Н. П. Актуальні питання захисту прав людини в Україні: міжнародний та адміністративно-правовий аспекти……………………………………………………………....43 Волков А. А. Криминологическая характеристика групповой коррупционной преступности военнослужащих Дальнего востока России……………………………………..48 Михеев Д. Н. Правовой нигилизм: структура…………………………………………………..53 Економічні науки / Экономические науки Мусінькевич О. М., Гудзенко Н. М. Відображення показників оплати праці в статистичній звітності……………………………………………………………………………..58 Сидорук В. Ю., Гудзенко Н. М. Особливості контролю операцій з власного капіталу…….65 Ткаченко Н. Г. Соціально-економічні аспекти при формуванні стратегії розвитку міста….70 Чичкалюк Т. О. Теоретико-методологічні підходи до визначення рекреаційних навантажень на територіях і об’єктах ПЗФ……………………………………………………...74 Шевчук О. Д., Сировець Н. В. Контрольно-аналітична оцінка фінансового стану сільськогосподарських підприємств………………………………………………………….......79 Альжанова Н. Ш., Ахметова А. М. Анализ иностранных инвестиций и структура внешней торговли Казахстана и России в рамках Таможенного Союза…………...................85 Жогальская А. Г. Совершенствование налогового администрирования в бухгалтерском учёте в Республике Беларусь……………………………………………………91 Краснова О. Н., Омар А. А., Кимолдаш А. М., Магрупов Ж. И. Проблемные вопросы деятельности испытательных лабораторий (центров) Таможенного союза………..94 Краснова О. Н., Нурлыбек А. С., Сейткасым Б. А., Шымбаев Д. А. Реалии внедрения зеленых стандартов в Казахстане………………………………………………...…100 Тазабекова А. Ч. Основные барьеры на пути перехода к «Зеленой экономики» в Казахстане……………………………………………………………………………………...106 Трачук С. А. Инструменты оптимизации амортизационных отчислений……..………........110 Педагогічні науки / Педагогические науки Борисенко Л. Л. До проблеми формування науково-дослідницької компетентності майбутніх економістів………………………………………………………………………..…..113 Кенжегалиев К. К., Вачугова М., Батян К., Коптелова В., Пугачева Е., Ракишева Г. Об использовании критерия Макнамары для проверки статистических гипотез в педагогических исследованиях………………………………………………………………..120 4

Психологічні науки / Психологические науки Байдарова О. О. Використання технології позиціонування в організаційно-діяльнісній грі у прикладному соціально-психологічному дослідженні…………………………………..127 Величко Н. О., Царькова О. В. Психологічні особливості проявів підліткової агресивності………………………………………………………………………………………134 Кадикова К. І. Психолого-педагогічні умови емоційної дезадаптації молодших школярів…………………………………………………………………………………………..138 Царькова О. В., Шульга О. С. Адаптація батьків до процесу виховання дітей з особливими потребами…………………………………………………………………………142 Соціологія та соціальні комунікації / Социология и социальные коммуникации Садовська А. О. Основні тенденції інженерно-технічних професій на ринку праці України……………………………………………………………………………………………148 Політичні науки / Политические науки Мураль А. І., Вознюк Є. В. Еволюція концепції національної безпеки Аргентини………153 Жандилдин А. К. Ретроспективный анализ партийной системы Казахстана: итоги и перспективы………………………………………………………………………………………157 Туризм/ Туризм Кушнир К. В. Анализ туристско - рекреационного потенциала Восточного Приазовья…..161

Славістична спадщина А. І. Степовича Заяць Лілія Богданівна, магістрантка історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Андроник Іоаникійович Степович понад півстоліття працював на ниві вітчизняного слов’янознавства: опублікував велику кількість праць, впродовж тривалого проміжку часу викладав в Києві слов’янські літератури, підтримував контакти і вів переписку з видатними вченими і письменниками закордонних країн. Проте і до сьогодні ця постать не надто досліджена, а це славіст, який суттєво сприяв розвитку слов’янознавства. Окремі відгуки про книги і статті А.І. Степовича розпорошені по київських, петербурзьких, московських та інших періодичних виданнях. Разом з тим відомості про його життя, діяльність і творчість знайшли повне відображення в матеріалах особистого архіву, який входить у склад фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. В даній статті ставиться за мету описати матеріали архіву А. І. Степовича з ціллю привернути увагу вчених-славістів до цього центрального архівного джерела, вивчення якого може не тільки сприяти більш глибокому і повному розумінню внеску славіста в науку, але й надати в розпорядження дослідників нові свідчення для вивчення довготривалого періоду розвитку славістики в нашій країні. Андроник Іоаникійович Степович (Дудка-Степович), народився у 1856 р. у с. Лебединці (нині Серебрянський р-н Чернігівської області). Походив, як пише він сам у “Короткому життєписі” [1], складеному на початку 1930-х років, з “малосостоятельного сельского сословия” – його предки були втікачами з Чорногорії, які осіли на українських землях, рятуючись від турків. Можна припустити, що визначальним у його житті стало те, що “він виховувався в дитинстві в Сокиринському домі багатого прилуцького поміщика Григорія Павловича Ґалагана разом з єдиним його сином Павлом Григоровичем”. Обох хлопців домашні вчителі готували до вступу в гімназії – Павлусь (єдиного 6

нащадка роду Ґалаґанів не лише називали вдома по-українськи, а й виховували в українському дусі) мав навчатись у першому класі 2-ї Київської гімназії, а дванадцятирічного Степовича учитель Чернігівської гімназії готував до вступу у другий клас цієї гімназії, куди він і вступив, успішно пройшовши випробування [1]. Родину Ґалаґанів-Кочубеїв (дружина Григорія Павловича Катерина Василівна походила з роду Кочубеїв) невдовзі спіткало страшне горе. У 1869 р. у віці 16 років раптово помер Павло (в маєтку матері на Київщині заразився черевним тифом від дітей управителя). Колегію Павла Ґалаґана було відкрито у Києві 1871 р. З 5-го класу Чернігівської гімназії сюди переходить А. Степович. У 1875 р. він завершує навчання в Колегії як один з її перших і кращих випускників і цього ж року вступає на історико-філологічний факультет Київського університету ім. Св. Володимира. Вибір не був випадковим – інтерес до слов’янського фольклору проявився у майбутнього вченого ще під час навчання в Чернігові (в архіві зберігаються рукописні збірники народних пісень різних слов’янських народів) [2]. Інтерес до славістики в нього проявився надзвичайно рано. Ще в Чернігівській гімназії він зацікавився чеською мовою, вивчав українську словесність значно ширше, аніж потребував навчальний курс. В 1892 р. А. І. Степович отримав звання приват-доцента на кафедрі слов’янської філології. В 1893 р., коли виникла необхідність призначення нового директора, рада вчених Колегії зупинила свій вибір на А. І. Степовичу. Втілюючи свій задум про безпосереднє ознайомлення з слов’янськими країнами, А. І. Степович в 1884 р. відвідав Прагу та інші чеські міста та села. Через декілька десятиліть він згадував: « В 1884 г. я задумал выпустить в свет четыре однородных книжки по истории славянских литератур: болгарской, сербской, чешской и польской. Для этого нужно было непременно поехать в славянские страны, чтобы там на месте поработать в библиотеках, музеях и т.д., ознакомиться с современными литературными течениями и направлениями, войти в местные писательские круги и т. д.» [11, с. 24]. 7

Найбільш значні його роботи – «Очерки истории чешской литературы» (1886), «Очерки из истории славянской литературы» (1893), «Очерки истории сербо-хорватской литературы» (1899). Ним також були підготовлені і видані за допомогою Київського слов’янського товариства два славістичних науковолітературних збірники: «Славянская беседа» (1888 – 1891) і «Рассвет» (1893), в яких він відзначився і як автор статтей. А. І. Степович уважно слідкував за розвитком славістичних досліджень не тільки в країні, але й за кордоном, інформуючи про них не тільки наукову, а й широку громадськість. Він перекладав вірші і прозу іноземних слов’янських письменників, вивчав літературні напрямки, писав рецензії, критичнобібліографічні замітки, виступав в наукових товариствах з доповідями, які, як правило, потім публікував. Свої систематичні і багаторічні публікації в «Филологических записках» (Вороніж), присвячені слов’янським літературам, він видав у вигляді окремих випусків. В особистому архіві А. І. Степовича його статті, замітки, доповіді, рецензії зберігаються у вигляді машинописних і рукописних текстів. Між матеріалами архіву

по

слов’янській

тематиці

найбільше

значення

належить

неопублікованому об’ємному рукописному тому – автографу «Слов’янські етюди", який датується 28 грудням 1932 року. На титульній сторінці запис невідомої особи з оцінкою роботи: «Материал полезный для будущего историка славянской литературы (сербской, чешской) на украинском языке. Тут преобладает новий материал, которого нет

у Пыпина

и Спасовича.

Представлены етюды о самых лучших писателях: чешских – Махе и Врхлицком, сербских – Рельковиче и Бранко радичевиче, а также о Яне Неруде и Витезлаве Галеке». [3] Робота А. І. Степовича над темою «Сто лет истории славянской литературы как наукы» збереглась в архіві у вигляді рукописних текстів доповіді, яка була прочитана 2 січня 1927 року на засіданні Історичного товариства Нестора-літописця. Інші рукописні тексти статей, доповідей присвячені славістам – В. Качановському, А. А. Котляревському, В. І. Ламанському,

А.Н.

Ясинському,

також

характеристиці

становища 8

зарубіжного слов’янознавства в 20-х роках – «Дещо про стан славістики на Заході» [4]. Хоча не все написане Степовичем по тематиці чеської літератури збереглось в архіві, але об’єм таких матеріалів значний. Частина з них присвячена Ярославу Врхлицкому, Алоїзу Іросеку, Яну Неруде, А. О. Патеру [5]. Кандидатська дисертація має надпис декана акад. В. С. Іконникова: «Робота не напечатана». Теперь устарела (многое сделал в этом направление Поливка). О. Небесском на русском языке потом работ, по-видимому не было.» Рукопис великої роботи А. І. Степовича «Очерк истории чешской литературы» не зберігся. Однак в архіві є вирізки з газети «Киевлянин» (1886 р., листопад) з відгуками Ф. Яреша, А. Соболевского і відповіддю автора [6]. Почесне місце в сфері наукових інтересів А. І. Степовича займала сербохорватська література. В архіві збереглись рукописи ряду статей, написаних в 20-ті роки – «Характеристика сербо-хорватской литературы после мировой войны», «Новейшее время сербо-хорватской литератури (1895 – 1925)». Архів включає рукописні і надруковані тексти з розробкою ним окремих питань сербохорватської

літератури:

«К

вопросу

размере

стихотворений

дубровицких поетов», «Пушкин у сербо-хорватов», «Кралице» [7]. Від праці «Очерки истории сербохорватской литературы» − в архіві збереглись тільки чорнові замітки і виконана самих автором критична оцінка книги на основі закордонних наукових видань [8]. Досить скупо представлена в архіві А. І. Степовича болгарська тематика. Це виписки з монографій і болгарських періодичних видань. Наприклад, з «Болгарска збирка», XIII–XX, за 1912р., «Периодическо списание на Бьлгарското книжновно-дружество», XXI – XXII за 1909 −1912рр., а також чорнові замітки, які мають авторську назву: «К древнеболгарской литературе» [9]. Стосовно польських матеріалів в архіві, то до них відносяться невеликі замітки про Себастіана Фабіана Кленовича (1545 – 1602) і Николае Рее (1505 – 1569), а також виписки і чорнові замітки по історії польської літератури [10]. 9

Широка

науково-громадська

робота

А.

І.

Степовича

проявилась

насамперед в його активній та постійній участі і діяльності в Історичному товаристві Нестора-літописця. В архіві славіста збереглись листи керівників цього наукового товариства за 1895 – 1930 рр. з проханнями виступити з доповіддями, запрошення на засідання, ювілейні зібрання та

їх програми;

повідомлення про обрання А. І. Степовича членом Ради, а потім і почесним членом товариства (1924р.). На зібраннях історико-літературного товариства при київському університеті А. І. Степович виступав з доповіддями на славістичну тематику, наприклад, − «Мировая скорбь в чешской поэзии». Отже, в архіві А. І. Степовича знайшли відображення всі сторони його багатогранної діяльності, направлені на пропаганду в нашій країні славістичної літератури, насамперед – чеської, сербо-хорватської і болгарської. Тільки при врахуванні усіх аспектів його викладацької, педагогічно-організаційної, популяризаторсько-просвітницької

громадсько-культурної

діяльності

можливо вивчити і пояснити його славістичну спадщину і внесок в історію славістики, хоча в нього інколи простежується, як справедливо зазначалось дослідниками, недооцінка політичного і соціального факторів, а також надто переважає інформативність над глибиною аналізу.

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.

Список використаної літератури: Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 1. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 121, 122. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 25. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 34, 35, 44, 46. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 34. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 52. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 68,69, 82. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека Вернадського ф. 179, спр. 70,71.

ім.

В.

ім.

В.

ім.

В.

ім.

В.

ім.

В.

ім.

В.

ім.

В.

ім.

В. 10

9. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека ім. В. Вернадського ф. 179, спр. 88, 89. 10. Інститут рукопису Центральної національної бібліотека ім. В. Вернадського ф. 179, спр. 91 – 95. 11. Степович А. Слов’янський етнограф Людвік Куба / А. Степович // Етнографічний вісник. – 1930, №9. − с. 24.

Ідея хорватського державного права як основна складова ідеології Хорватської партії права Радецький Віталій Едуардович магістрант історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка «Весна народів» 1848 р. у Габсбурзькій монархії для хорватів принесла не лише тимчасове звільнення з під угорської корони, усунення загрози мадяризації, розширення сфер використання хорватської мови, але й сприяла набуттю величезного досліду політичної боротьби та появі нової потужної сили – прихильників самостійного шляху розвитку Хорватії, не пов’язаного з австрославістською концепцією [9, с. 468]. Своєрідним поштовхом для розвитку радикального націоналістичного руху в Хорватії стала публікація у 1849 р сербського філолога В. Караджіча у збірнику «Ковчежіч», де він писав про «сербів всіх трьох віросповідань». В. Караджічстверджув, що приналежність до певного народу визначається мовою, і, враховуючи той факт, що хорвати прийняли в якості літературної мови штокавський діалект, на якому розмовляють всі серби, він вважав, що більшість хорватів, а також усі боснійські мусульмани, є сербами [10, с. 111]. Така заява викликала різку реакцію, зокрема із сторони молодого юриста А. Старчевіча, який став зачинателем нового напряму в національній ідеології Хорватії, напряму, який в сучасній історичній та політологічний науці іменується як етнічний націоналізм. А. Старчевіч на початку 50-х рр. ХІХ ст. заявив, що історія взагалі не знає такого народу як серби, а в хорватських землях етнонім «серби» поширився не так давно під впливом православного духовенства та інтелігенції. Він не визнавав існування сербів як народу і в самій Сербії та інших балканських регіонах [11, с. 202–203]. Інший

ідеолог

хорватського

національного

радикалізму

юрист

Є. Кватернік у своєму листі до хорватського письменника і політика М. Павлиновича зазначив, що головною рисою хорватського національного 12

руху був «принцип вільної і незалежної Хорватії» [12, с. 19]. Першою великою спробою розгорнутого обґрунтування права Хорватії на незалежність була «Петиція Рієкськоїжупанії» до австрійського імператора, яку склав А. Старчевіч, будучи секретарам цієї жупанії. У ній, крім закликів до проголошення демократичних прав та свобод громадян, він вимагав скликання повноцінного Сабору для вирішення хорватського питання. А. Старчевіч заявляв, що своєю політикою щодо Хорватії «престол вашої величності назавжди розірвав заснований на договорі священний союз, який з’єднує наше королівства з його законним королем… В результаті 334-річного правління, заснованого на оскверненні святих прав … [Королівство Хорватія] з раю перетворилася на долину сліз, а хорватський народ опинився в положенні, коли йому нічого втрачати і нічого захищати» [7, c. 84, 87]. Згадка про «святі права» хорватів

відображала

ключовий

момент

поглядах

Є. Кватерніка

А. Старчевіча – ідею хорватського державного права. З точки зору А. Старчевіча і Є. Кватерніка, хорватський народ ніколи не зрікався свого суверенітету, оскільки Хорватія як держава існувала безперервно ще з раннього середньовіччя. Суть доведень цієї ідеї полягала в тому, що хорвати в 1102 р. передали владу над своїм королівством угорській династії Арпадів, а після битви при Могачі в 1526 р. – Габсбургам, проте це не означало, що Хорватія стала частиною Угорського королівства або Габсбурзької монархії. Навпаки, Арпади і Габсбурги стали всього лише хорватськими королями і тільки в якості хорватських королів могли управляти землями Хорватії, Славонії і Далмації. Арпади і Габсбурги стали королями Хорватії не «милістю Божою», а рішенням хорватського Сабору, а отже, в основі відносин хорватів зі своїми королями мало місце не підпорядкування, а договір, що складався із взаємних прав і обов’язків. З цього випливало, що хорвати, залишаючись єдиним джерелом суверенітету, могли позбавити іноземну династію влади в тому випадку, якщо вона порушувала договірні умови[8, c. 86]. Головне завдання доктрини А. Старчевіча полягало у відновленні 13

цілісності та незалежності Хорватії на основі хорватського історичного права. Ця вимога, за словами Т. Ладана, базується на трьох постулатах. По-перше, хорвати мали «особливу корону» і «особливі умови коронації», коли обирали династію Арпадівна королівський престол. По-друге, Хорватія постійно зберігала елементи власної державності – свій парламент (Сабор), свого бана та військо. По-третє, такі договірні умови між хорватським народом і королями підтвердили і Арпади, і Габсбурги. При переносі цих трьох постулатів з історико-правового рівня на інституційно-державний рівень виникає логічна вимога хорватів у власній адміністрації, системі фінансів, військовій справі, поліції та інших сферах суспільного життя. У той час, коли австрійська інтелігенція намагалася нав’язати власні ідеї про особисте братерство та народну єдність між народами, А. Старчевіч та Є. Кватернік доводять, що Хорватія з монархією Габсбургів знаходиться лише в персональній унії, тобто крім спільного правителя у хорватів та австрійців немає нічого спільного [6, с. 32]. Використання ідеї хорватського державного права і вчення про природне право нації на суверенітет, запозичене А. Старчевічем та Є. Кватерніком із досягнень Французької революції, дало підстави називати прихильників їхніх ідей «правашами». Є. Кватернік у своєму виступі на Саборі 18 червня 1861 р. проголосив гасло, яке стало ядром, навколо якого почали гуртувалися «праваші», – «Ні під Віднем, ні під Будапештом, ні під Белградом, але вільна та незалежна Хорватія!» [4, с. 334]. Ця ідея стала основною ідейною засадою для утворення ХПП. 26 червня 1861 р. на Саборі у своєму виступі А. Старчевич повторив викладені вище ідеї про хорватське державне право, а також висунув свій знаменитий лозунг – «Бог і хорвати», який означав, що реальну владу в хорватських землях повинен мати лише Бог та хорватський народ [5, с. 34]. А. Старчевич також представив на засіданні Сабору програму, яка декларувала наділення Хорватії правами широкої автономії у складі Габсбурзької монархії. Вона передбачала, що король після вступу на престол повинен носити титул «король усієї Хорватії» та присягнути хорватській Конституції, а Королівство 14

Хорватія повинно стати незалежним від угорської корони або ж підписати політичну унію, яка б передбачала не об’єднання, а лише захист основних громадянських прав та Конституції [3].Саме 26 червня 1861 р. вважається датою заснування ХПП. Відповідно

до

досліджень

В. Бєлякова,

двома

основоположними

принципами ідеології ХПП стали націоналізм та панхорватство[8, c. 87]. А. Старчевіч був переконаний у тому, що «нація без самостійної держави не може бути нацією, це просто населення, збіговисько челяді… Поки нація бажає залишатися нацією, вона буде боротися за свою незалежність. Це умова нашого існування, це дух і мета нашої програми. Тільки тоді, коли це завдання буде вирішене, можна буде серйозно взятися за вирішення проблем внутрішнього життя нації» [1, с. 416–417]. Він зазначав, що «хорватський народ, маючи всі ознаки, які визначають і підтверджують народність, а також тисячолітню історію існування на своїй землі, володіє особливим правом буди самим собою. Тобто, хорватський народ (зі своєю мовою, культурою, історією, територією, державним правом) повинен мати свою державу і не бути частиною чогось більшого… Саме тоді серед інших виникає одна головна необхідність: боротися проти всіх прапорів» [6, с. 34–35]. А. Старчевіч підкреслював, що кожен народ має право бути господарем на своїй землі: «Нехай буде щасливий мадяр в Угорщині, австрієць – у себе вдома, але понад усе – хай буде щасливий хорват в Хорватії» [10, с. 168]. Другий принцип ідеології ХПП –

панхорватство – у розумінні

А. Старчевіча означало те, що все населення земель між р. Соча (сучасна Словенія) і Македонією, між Дунаєм і Адріатикою вважалося хорватами. Головним шляхом побудови Хорватської держави було приєднання до земель з абсолютною хорватською більшістю (Істрії, Далмації, Славонії і Хорватії) сусідніх областей – Боснії і Герцеговини (де хорватів було близько 1/5 від загальної кількості населення), а також Словенії (ХПП сподівалися на добровільне приєднання до Хорватії словенців, які знаходилися під утисками австрійських та італійських сусідів). Оскільки у Боснії і Герцеговині хорвати разом із мусульманами становлять більшість, тому А. Старчевіч проголосив 15

боснійських мусульман кращою частиною хорватського народу, називаючи їх «благородним дворянством, яке тільки знала Європа», що не має нічого спільного «з турецьким мусульманським племенем» [ 1, с. 430; 12, с. 21]. Хорватський публіцист та історик Й. Хорват зауважив, що «у Боснії Старчевіч бачить не ворога, а частину свого народу, свого брата по крові, мові, традиціях, проте з іншою релігією, хоча для нього не відігравало ніякого значення» [6, с. 28]. Таким чином, А. Старчевіч відмовився від поширеної на Балканах національної ідентифікації за релігійною приналежністю та вважав словенців і боснійських мусульман регіональними формами хорватської нації. А. Старчевіч був прихильником ідей Великої французької революції, він виступав за рівність усіх громадян перед законом, за ліберальні свободи, за гарантований законами захист прав особистості, за приватну власність на землю. Головною особливістю його ідей щодо побудови майбутньої хорватської держави було те, що питання політичного та соціальноекономічного устрою відходили на другий план. Найголовніше завдання для ХПП – домогтися незалежності Хорватії, а потім уже займатися облаштуванням країни [8, c. 92]. В 1871 р. в одному із офіційних видань ХПП було зазначено, що «всі землі, що належать Хорватії відповідно до історичного, державного і сучасного національного права потрібно об’єднати та домогтися визнання усім світом суверенітету хорватської держави – ось перший і основний пункт хорватської політики» [12, с. 19]. Якщо у 1860-их роках ідеями ХПП, крім невеликої групи молодих людей із оточення А. Старчевіча і Є. Кватерніка, захоплювалися деякі хорватські студенти, проте вже у 1880-их роках ХПП «об’єднала навколо себе велику частину хорватського народу і стала єдиним справжнім виразником його волі» [2, с. 729–730.]. Партія продовжувала дотримуватися ідей А. Старчевіча, що хорватське питання можна вирішити лише на «руїнах монархії», а хорватськоугорська угода 1868 р. про статус Хорватії і Славонії в складі Угорського королівства була незаконною [10, с. 199]. Ріст популярності націоналістичної партії, остаточною метою якої було створення незалежної хорватської держави, було прикладом росту національної самосвідомості хорватів. 16

Аналізуючи

пропаганду

А. Старчевічем

демократичного

устрою,

створення повноправного парламенту, введення всезагального виборчого права, забезпечення громадянських прав та свобод, відомий сербський політичний діяч С. Маркович підкреслив важливість боротьби хорватів за національне звільнення від влади Австро-Угорщини та назвав ХПП самою «святою, сміливою та прогресивною» партією в Хорватії [12, с. 22]. А. Старчевіч стояв на антигабсбурзьких позиціях, проте політична ситуація середини 80-их років, а також загострення протиріч в самій ХПП змусили його піти на поступки. У 1894 р. була підписана спільна програма Хорватської об’єднаної опозиції у складі ХПП та Незалежної національної партії. Основні ідеї даної програми полягали в наступному: 1) ХОО … буде домагатися, щоб хорватський народ, який населяє Хорватію, Славонію і Далмацію, Рієку і Меджимур’я, Боснію, Герцеговину і Істрію, об’єднався в самостійне державне утворення у межах Габсбурзької монархії; 2) ХОО домагатиметься

облаштування

королівства

Хорватії

як

правової,

конституційної та вільної держави, де народ через своїх представників відповідно до принципів парламентського ладу здійснює в хорватському Саборі законодавчу владу в усіх сферах державного життя у згоді з австрійською короною; 3) загальні справи всієї монархії … Королівство Хорватія вирішуватиме рівноправно Королівству Угорщини та інших країн Його Величності [10, с. 195–196]. Таким чином, А. Старчевіч, підтримавши програму, вперше визнав «межі габсбурзької монархії» як рамки своєї діяльності. Підтримка цієї програми багатьма істориками розглядається як зрада власним політичним ідеалам і переконанням. Проте такому вчинку є доволі логічне пояснення. ХПП в середині 90-их років втратила свою традиційну соціальну базу і ідеї А. Старчевіча, спрямовані одночасно проти австроугорської влади і проти сербського національного руху, не знайшли підтримки. Більшість прихильників ХПП, які мали антиавстрійські погляди, повільно переходили до визнання сербів і політичного зближення з ними. В такій ситуації А. Старчевіч був вимушений «обрати щось одне і порахував сербський 17

націоналізм за більш небезпечного супротивника», тому і погодився на висунення спільної програми ХОО [1212, с. 23]. У 1895 р. ХПП розкололася: одна її частина все більше почала орієнтуватися на Австрію та поглиблювати антисербські настрої, інша – продовжила еволюціонувати в напрямі до визнання сербів як окремої нації в хорватських землях[11, с. 227]. Таким чином, заснована А. Старчевічем та Є. Кватерніком ХПП стала єдиним виразником націоналістичних ідей в політичному житті Хорватії в 60– 80-их роках ХІХ ст., в умовах перебування Королівства Хорватії та Славонії в складі Транслейтанської частини Австро-Угорської імперії. Висунуті ХПП ідеї державного

хорватського

права,

збереження

хорватської

національної

самосвідомості, побудови незалежної самостійної держави Хорватії на історичних хорватських землях, демократичні права та свободи поступово отримували підтримку серед населення хорватських земель. Такий процес свідчив не тільки про ріст національної свідомості населення, а й про необхідність для суспільства в епоху націотворення ідеології етнічного націоналізму, яка б змогла реалізувати право нації на самовизначення в складних умовах перебування в складі багатонаціональної монархії Габсбургів. Список використаної літератури: 1. AnteStarčević. Izabranispisi // prirediodr. Blaž Jurišić. – Zagreb, 1945. – 563 s. 2. Bogdanov V. Historija političkih stranaka u Hrvatskoj: Odprvihgrupiranjado 1918 / V. Bogdanov. – Zagreb, 1958. – 794 s. 3. Gabelica I. Stranka hrvatskogdržavnog prava [Електронний ресурс] / I. Gabelica. – Дата перегляду: 29.03.2014. – Режим доступу: http://shp.bizhat.com/Strankaprava.html 4. Govor Eugena Kvaternika u Saboru Trojedne Kraljevinedne 18. lipnja 1861 // Eugen Kvaternik. Politički spisi: rasprave, govori, ćlanci, memurandumi, pisma – Zagreb, 1971. – S. 320–408. 5. Kronologija pravaštva / priredio M. Kaldana. – Zagreb, 2012. – 91 s. 6. Ladan T. AnteStarčević / T. Ladan // AnteStarčević. Politički spisi. – Zagreb, 1971, – S. 5–77. 7. Predstavkežupanije Riječke// AnteStarčević.Političkispisi. – Zagreb, 1971. – S. 78–102. 8. Беляков С. Усташи: между фашизмом и этническим национализмом / С. Беляков. – Екатеринбург, 2009. – 320 с. 18

9. История южных и западных славян / Под ред. Г. Матвеева, З. Ненашевой – Т 1. – М., 2001. – 688 с. 10. Фрейдзон В. История Хорватии: краткий очерк с древнейших времен до образования респулики (1991 г.) / В. Фрейдзон. – СПб. : Алетейя, 2001. – 318 с. 11. Фрейдзон В. Югославизм и «великие идеи» у хорватов и сербов монархи Габсбургов во второй половине ХІХ в. / В. Фрейдзон // На путях к Югославии: за и против. Очерки истории национальных идеологий югославянских народов (конец XVIII – начало ХХ вв.). – М. : «Индрик», 1997. – С. 201–230. 12. Фрейдзон В. Хорватский национальный радикализм (Великохорватская идеология) в ХІХ веке. / В. Фрейдзон // Славяноведенье. – 1998. – № 5. – С. 18–24.

Трансформаційні зміни в стратегії міжнародної політики Апостольського престолу за понтифікату Бенедикта XV (1914 – 1918 рр.) Штогрин Іван Петрович, магістрант історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університета імені В. Гнатюка Вибори нового Папи Римського в час, коли Перша світова війна вже розпочалася,

стимулювали

активне

втручання

дипломатичних

відомств

європейських країн у цей процес. Кожна з воюючих груп країн намагалася провести на папський престол особу, яка могла підтримати їхні інтереси. Французькі кардинали розраховували на підтримку іспанських, бельгійських, англійських кардиналів [4, с. 61]. На противагу їм об’єднали свої зусилля німецькі

та

австрійські

учасники

конклаву,

намагаючись

заручитися

підтримкою своїх симпатиків [ 1, с. 115]. За результатами чотириденного голосування 3 вересня 1914 року конклав обрав кардинала Джакомо делла К’єзу новим Папою Римським, останній обрав ім’я Бенедикт XV [5]. Обрання кардинала Джакомо делла К’єзи папою було зумовлене викликом часу. Напередодні Першої світової війни, яка розпочалася 28 липня 1914, папство опинилося майже в повній міжнародній ізоляції. Тому зрозуміло, чому на конклаві, що зібрався в перші дні війни, знову взяв гору політичний напрям, бажаючий поставити на чолі Вселенської церкви папудипломата [3]. Перша світова війна стала серйозним випробуванням для Церкви і папи особисто. Понтифік став послідовним пацифістом, така позиція випливала з його глибокого переконання, а не з обставин міжнародного становища Ватикану, як це стверджували [2, с. 93]. Перші кроки власної політики Бенедикт XV спрямував на припинення конфронтації між воюючими сторонами. 8 вересня 1914 року папа в своєму esortazione apostolica (апостольському зверненні) «Ubi Primum» до всіх католиків світу наполегливо вимагав миру: «…ми твердо вирішили, наскільки це в наших силах, нічого не пропускаючи, прискорити закінчення цього лиха» [8]. Позиція понтифіка Бенедикта XV наголошувала на строгому дотриманні нейтралітету Святим 20

Престолом в умовах протиборства конфліктуючих сторін, не дивлячись на те, що в Римській курії

високосановники поділились на дві партії – перша

симпатизувала Антанті, друга – країнам центрального блоку. Пацифізм папи, як нова позиція глави Римського престолу, виходячи з принципу війна – як цілковите заперечення християнських цінностей та тотальне

засудження

війни

насильства

як

способу

розв’язання

міжнаціональних і міждержавних конфліктів, був настільки новим явищем, що не знайшов багато однодумців [2, с. 86-87]. Усі звернення папи Бенедикта XV ґрунтуються на засадах: 1.

Перша світова війна не має справедливих мотивів;

Війна – це «inutile strage» (марна бійня)[6];

Війна не є способом розв’язання конфліктних ситуацій між

державами і націями [2, с. 100]; 4.

Кожна сторона збройного протистояння в рівній долі винна

за

розв’язання конфлікту; 5.

Непорушне дотримання принципу нейтральності Апостольським

престолом. Папа Бенедикт став першим понтифіком, що відмовився від ідеї «справедливих» і «несправедливих» воєн, докорінно змінивши традиційну теологію розуміння війни. [2, с. 100]. Розуміючи Першу світову війну як «марну бійню» він став першим міжнародним діячем, який не розділив точки зору провідних країн світу, засудивши будь – яке збройне протистояння, як єдиного способу для вирішення конфлікту. Значна частина правління Бенедикта XV була заповнена питаннями війни і миру. У його діяльності простежується два напрямки: -

з одного боку, він чітко визначив принципову позицію церкви в

питанні про війну і мир, -

з іншого- робив дипломатичні кроки, звернені до урядів, з метою

встановлення миру. Папа не робив - і в силу своєї позиції і не міг робити відмінності між угрупованнями воюючих держав [3]. 21

Ініціатива Бенедикта XV обмежувалась не тільки молитвами за мир в відповідних апостольських зверненнях до воюючих сторін. Папа неодноразово висував

миротворчі

ініціативи.

Оголосивши

нейтралітет,

понтифік

продовжував, хоча опосередковано, впливати на події світової війни. Турботою Бенедикта XV було збереження паритету політичних сил у Європі. Поразка у війні Австро – Угорщини, Німеччини або Росії могла стати поштовхом для нестримного розвитку національно – визвольних та соціалістичних рухів народів Європи, права яких на державне та національне самовизначення або соціальний захист не знаходили розв’язання в мирних умовах [5]. Було б неправильно вважати, що у Ватикані мало зважали на об’єктивні реалії національно –політичного розвитку народів початку ХХ ст. В офіційних документах і власній кореспонденції Бенедикт XV розглядав питання права малих націй, рівність прав великих і малих націй [1, с. 117]. У своєму апостольському зверненні «До воюючих народів і їх правителів » Бенедикт XV закликав усі народи воюючих країн і націй до швидкого розв’язання конфлікту, не шукаючи винних, і «перевести збройне протистояння у мирне, в сфері науки, мистецтва і законів» [7]. Ватикан вжив низки заходів щоб ініціювати всесторонні мирні переговори між воюючими країнами, так протягом 12 – 18 грудня 1916 р. Бенедикт XV звернувся до урядових кіл Німеччини, Австро – Угорщини, Антанти та президента нейтральних на той час США Вудро Вільсона. В ноті до імператорів Австро – Угорщини та Німеччини папа окремо зазначив важливість визнання та здійснення

прав

національностей,

порушення

яких може

загрожувати

територіальній цілісності імперій [2, с. 128]. У 1916 – 1917 рр. Бенедикт XV доклав чимало зусиль для припинення світової війни. Невдоволення війною дедалі більше сприяло загостренню суспільних відносин у воюючих країнах [1, с. 117]. Зречення від престолу Миколи ІІ, активізація національно – визвольних в Австро – Угорщини, масові страйки в Німеччині, вступ у війну США і мирне посередництво соціал – демократів в Стокгольмі в травні 1917 року змусили Бенедикта XV підключитися до запропонованих мирних процесів шляхом активізації своєї 22

посередницької діяльності, направленої на досягнення компромісних угод між конфліктуючими сторонами [3]. 1 серпня 1917 р. Ватикан оприлюднив апостольське звернення «Ai Capi dei popoli belligeranti» («До правителів воюючих країн») або Ноту миру Бенедикта XV, в якій понтифік звернувся до країн припинити військові дії. В її ввідній частині папа підкреслив свою незалежність і заперечував приналежність до якої небудь сторони «нами (Ватиканом) було викладено три речі: повна неупередженість по відношенню до воюючих сторін,…пропонуємо свою миротворчу місію і не упустити нічого, наскільки це, в наших силах, щоб пришвидшити закінчення цієї біди (війни), намагаючись привести народи та їх правителів до поміркованого розрішення конфлікту…»[6]. Бенедикт XV виходив з того, що продовження війни може привести до краху європейської християнської цивілізації. У війні він вбачав покарання світу за відхід від християнства [3]. У наступних пунктах Бенедикт XV пропонував вирішити територіальні претензії між Австро – Угорщиною та Італією, Німеччиною і Францією, а також питання Вірменії, Балканських держав і земель, які входили до складу колишньої Держави Польської з метою збалансування сил. Але на чию користь вирішувати територіальну проблему приналежності Ельзасу і Лотарингії, Трієста і Трієнта, Балкан і Польщі в Ноті миру вказано не було [6]. Але жоден уряд воюючих країн серйозно і не подумував про угоду, і, таким чином, мирна акція папи зазнала повної невдачі. 24 грудня 1917 р. Бенедикт XV в своїй різдвяній промові перед кардиналами з гіркотою згадував про свої безуспішні спроби. Після цього папа вже не робив ніяких пропозицій про мир. Турбуючись про інтереси Католицької церкви, Ватикан від середини 1917 р. починає налагодження стосунків з політичними силами, що виступали за створення незалежних держав на території Австро – Угорщини. Папська політика переорієнтувалася на контакти з молодими незалежними державами, які він після 1918 року вважав легітимними. Так, право націй в політиці Ватикану еволюціонувало до визнання прав націй на самовизначення.[2, с. 141 143]. 23

Таким чином, Перша світова війна стала серйозним випробуванням для Апостольського престолу. Обрання делла К’єзи новим главою Католицької церкви було зумовлене часом. Понтифік зміг кардинально переглянути основні вектори і принципові консервативні засади формування зовнішньої політики Римської курії, подолавши її міжнародну ізоляцію. Через строге дотримання пацифістських принципів Бенедикт XV зміг перетворити Ватикан в потужний центр міжнародних дипломатичних відносин. Чітка позиція та організація міжнародної гуманітарної допомоги в період війни підняла і укріпила міжнародний авторитет Апостольського престолу. Папа Бенедикт став першим понтифіком, що відмовився від ідеї «справедливих» і «несправедливих» воєн, докорінно змінивши традиційну теологію розуміння війни. Розуміючи Першу світову війну в першу чергу як «марну бійню» він став першим міжнародним діячем, який не розділив точки зору провідних країн світу, засудивши будь – яке збройне протистояння, як єдиного способу для вирішення конфлікту. Список використаної літератури: 1. Бистрицька Е. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878–1964 рр.) / Е. Бистрицька. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. – 416 с. 2. Гентош Л. Ватикан і виклики модерності: східноєвропейська політика папи Бенедикта ХV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914-1923 рр.) / Л. Гентош. – Львів: ВНТЛ - Класика, 2006. – 456 с. 3. Гергей Е. История папства. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.sedmitza.ru/lib/text/441698 4. Шейнман М. От Пия ІХ до Павла VI. / М. Шейнман. – М.: Наука, 1979. – 176 с. 5. Pope Benedict XV: 1854-1954. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://archive.thetablet.co.uk/article/20th-november-1954/11/pope-benedict-xv-18541954 6. Benedict XV. esortazione apostolica «Ai Capi dei popoli belligeranti». [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xv/apost_exhortations/documents/hf_benxv_exh_19170801_des-le-debut_it.html 7. Benedict XV. esortazione apostolica «Ai popoli belligeranti e ai loro reggitori». [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xv/apost_exhortations/documents/hf_benxv_exh_19150728_fummo-chiamati_it.html 8. Benedict XV. esortazione apostolica «Ubi Primum». [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xv/apost_exhortations/documents/hf_benxv_exh_19140908_ubi-primum_it.html 24

Філософія Миколи Бердяєва в аспекті сучасного інформаційного суспільства Кочмарук Юлія Анатоліївна, аспірант кафедри філософії Вінницького національного технічного університету Бурхливий розвиток комп'ютерної техніки та інформаційних технологій послужив поштовхом до розвитку суспільства, побудованого на використанні інформації, яке і отримало назву “інформаційного суспільства. Таке суспільство виникло не тепер, в епоху масового поширення інтернету. Його зародження почалося ще набагато раніше і пов'язане з більш глибшими процесами, які мають соціальні та культурні передумови. Проте, лише зараз ми починаємо відчувати ці наслідки, які має сьогоднішній етап розвитку інформаційного суспільства, що прийшло на зміну індустріальному. Цим зумовлюється необхідність звернення до проблеми витоків інформаційного суспільства та місця у ньому людини як унікальної особистості . Тема людської особистості, її екзистенційних вимірів і сутнісних засад належить до одвічних філософських проблем, і кожна історична епоха на новому рівні усвідомлення актуалізує її певні аспекти. Якщо сучасне техногенно-інформаційне суспільство через засоби масової комунікації надає необмежені можливості для інтерактивного спілкування та користування всесвітніми базами даних, що є, безперечно, визначним досягненням науковотехнічного прогресу, то поряд із цим все більш реальною стає небезпека відчуження людини від своїх глибинних життєвих першооснов, “відриву” від “метафізичних коренів” буття, втрати ціннісної орієнтації та знеособлення. Бездумне “споживання” “продуктів” масової інформації призводить до створення масової культури як специфічної віртуальної реальності, що поступово формує адекватні феномени масової свідомості та врешті-решт масової

людини. Така “урівняна” людина втрачає здатність до критично-

рефлексивного освоєння дійсності, уявлення про яку складаються вже не внаслідок

власного

сприйняття,

через

спотворено-опосередковане

відображення її у засобах масової інформації, через образи, що і сформовані 25

ними. Саме тому досвід Миколи Бердяєва у його “боротьбі за особистість” проти її деперсоніфікації та знецінення, проти будь-яких форм її поневолення, відстоювання її “неповторної унікальності” та абсолютного характеру,її духовно свободи набуває особливої актуальності в умовах сьогодення. Метою є визначити значення філософії Миколи Бердяєва у сучасному інформаційному суспільстві. Аналіз досліджень. Джерелами дослідження є праці Миколи Бердяєва, зокрема “Доля людини в сучасному світі. До розуміння нашої епохи” та “Людина і машина. Проблема соціології та метафізики техніки”. Дослідженням філософії М. Бердяєва займалися такі автори як Г.Аляєв, А.Андрєєв, І.Бичко, Р.Гальцева П. Гайденко, І.Євлампієв, В. Зеньковський, М. Лоський, О. Мисливченко, В. Табачковський, Г. Флоровський, Л. Шестов, Б. Яковенко С. А. Титаренко та ін. Елвін Тоффлер ввів у науковий обіг теорію трьох революцій, згідно з якою людство пережило вже аграрну і індустріальну революції і стоїть на порозі інформаційної революції. Наслідком подібних перетворень було набуття людським суспільством нової якості. Остання інформаційна революція висуває на перший план нову галузь – інформаційну індустрію, пов'язану з виробництвом технічних засобів, методів, технологій для виробництва нових знань. Найважливішими складовими інформаційної індустрії стають всі види інформаційних технологій, особливо телекомунікації. Сучасна інформаційна технологія спирається на досягнення в галузі комп'ютерної техніки та засобів зв'язку. Ускладнення індустріального виробництва, соціального, економічного і політичного життя, зміна динаміки процесів у всіх сферах діяльності людини привели, з одного боку, до зростання потреб у знаннях, а з іншого - до створення нових засобів і способів задоволення цих потреб. Як стверджує Н.М. Мойсеєв, перехід людства в інформаційне суспільство є не простою справою, а пов'язаною з певними ризиками. Життя людини стане більш

напруженим

внаслідок

посилення

конкуренції.

“Утвердження

інформаційного суспільства буде мати характер біфуркації — якісної зміни самих основ цивілізації і соціальної природи суспільних відносин. Як і будь26

який революційний процес, перехід до інформаційного суспільства може мати непередбачувані наслідки”[3]. Тому необхідний контроль та пом'якшення цього процесу з боку самого суспільства. Протиможливих негативних наслідків інформаційного суспільства застерігав ще Е. Тоффлер, який стверджував, що тріумфальна дорога в “інформаційне суспільство датна завести людство в “середньовіччя, у нові темні віки... перетворити індивіда на “нуль” [4, С. 451]. Особливі риси епохи, що лише почала зароджуватися, М. Бердяєв помітив ще перед Другою світовою війною і описав їх у праці “Доля людини в сучасному світі. До розуміння нашої епохи” (1934). По-перше,

йдеться

про

зростання

ролі

мас

історії

внаслідок

демократизації суспільства. “Вторгнення мас, організованих в колективи, і долучення їх до культури має наслідок пониження культури, варваризацію, озброєну засобами цивілізації” [1, С. 342]. По-друге, М. Бердяєв застерігає від перетворення індивідуального мислення в групове, а особистої совісті в колективну. Це все є загрозою для самостійної і відповідальної особистості, яка може просто розчинитися в колективній свідомості. Третя, і найголовніша загроза для людини як особистості, вважає М. Бердяєв, є техніка, яка здійснює дегуманізацію людини. “Дегуманізація є передусім механізацією і технізацією людського життя, підчинення людини машині і перетворення її в машину. Влада машини розкладає цілісний людський образ” [4, С. 345]. Покликана звільнити людину, полегшити її працю, техніка перетворює її в раба, стверджує М. Бердяєв. Влада техніки поширюється не лишена на економічну, але й на всі форми суспільного життя: “Сучасні

колективи не органічні, а механічні. Сучасні маси можуть бути

організовані лише технічно, влада техніки відповідає демократичному віку” [4, С. 346]. М. Бердяєв розглядає наслідки технізації людського життя і передбачає створення нової, ще не відомої 30-м роком ХХ століття, реальності — віртуальної. “Панування техніки і машини відкриває нову ступінь дійсності, ще не передбачену класифікацією наук, дійсність, не тотожну з дійсністю 27

механічною чи фізико-хімічною” [2]. Як приклад, філософ наводить феномен кінематографа і силу його впливу. “Кінематограф говорить про силу реалізації, властиву сучасній техніці. Тут відкривається нова дійсність. Але ця дійсність, пов'язана з технікою радикально змінює відношення до простору і часу, є творінням духу, розуму людини, волі, яка вносить свою доцільність” [2]. Цю сферу, яку М. Бердяєв позначав як “над-фізичну” і “над-психічну”, в наш час ми називаємо “віртуальністю”, або “інформаційним простором”. Розглядаючи долю техніки під кутом зору смислу історії, М. Бердяєв передбачає, що епоха нечуваної влади техніки над людським духом завершиться, але завершиться вона не запереченням духу, а підчиненням її духу. В наш час дане завдання залишаться і далі актуальним, а його вирішення залежить від нас самих. Чи буде інформація лиш технічним знаряддям в руках надперсональних сил, які будуть маніпулювати і управляти людиною, чи інформація стане знанням, яке буде служити розвитку особистості? Щодо перспектив подальшого технічного розвитку, М. Бердяєв зазначає, що техніка повинна стати могутнім засобом для вирішення соціальних питань. Не суспільство організовує людину, а сааме людина організовує суспільство і світ. І ця організація буде залежити від самої людини, якою буде її дух — вільним чи не вільним. Висновки. Філософія та філософське знання у світоглядній позиції М.Бердяєва завжди мають особистісний характер та існують лише у вимірі індивідуального та особливого, тобто, бутя пізнається із людини та через людину. Справжньою філософією виявляється не та, яка досліджує об’єкти, а та, що мучиться смислом життя та особистої долі, у якій пізнає не світовий дух або світовий розум, не безособовий суб’єкт або інформація, а “я”, дана, конкретна людина, особистість. У філософському вченні М. Бердяєва особистість має можливість досягти найповнішої самореалізації через подолання “об’єктивації” та набуття цілісності шляхом самопізнання, тобто зануренням до глибин власного духу і розкриттям у собі буттєвої “першореальності” через відповідне творче переображення та “просвітлення” своєї людської природи. 28

4. 5.

Список використаних джерел: Бердяев Н. Судьба человека в современном мире. К пониманию нашей эпохи / Н. Бердяев // Философия свободного духа / Н. Бердяев. - М. : Республика, 1994. - С. 318-362. Бердяев Н. Человек и машина (Проблема социологии и метафизики техники) [Електронний ресурс] Режим доступу :http://krotov.info/library/02_b/berdyaev/1933_384.html Мойсеев Н.Н. Информационное общество: возможности и реальность [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.civisbook.ru/files/File/1993-3-2-Moiseev.pdf Тоффлер Э. Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге XXI века. / Э. Тоффлер. - М. : ООО “Издательство АСТ”, 2002. - 670 с. Бердяев Н. Судьба человека в современном мире. К пониманию нашей эпохи / Н. Бердяев // Философия свободного духа / Н. Бердяев. - М. : Республика, 1994. - С. 318-362. Бердяев Н. Человек и машина (Проблема социологии и метафизики техники) [Електронний ресурс] Режим доступу :http://krotov.info/library/02_b/berdyaev/1933_384.html Мойсеев Н.Н. Информационное общество: возможности и реальность [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.civisbook.ru/files/File/1993-3-2-Moiseev.pdf Тоффлер Э. Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге XXI века / Э. Тоффлер. - М. : ООО “Издательство АСТ”, 2002. - 670 с.

Здоровьеформирующая деятельность как фактор хорошей успеваемости студентов Нерубасская Алла Александровна, к.филос.н., доцент кафедры философии и истории Украины Одесской национальной академии связи им. А. С. Попова Современные исследователи отмечают и мы с ними абсолютно солидарны в этом вопросе, что «здоровье человека является одним из существенных условий творческой деятельности современного человека. Оно является фундаментальной основой социальной активности и всех аспектов благополучия человека. Только здоровье обусловливает гармоничное развитие человека и возможность достижения высокого профессионализма» [1].

проблема здоровьесберегающего обучения и воспитания учащихся, в том числе студенты ВУЗов, - это не только социально-педагогическая проблема, но и философская, т.к. она затрагивает вопросы межличностных отношений, формирование типов поведения, формирование мировоззрения, обучение, воспитание, что и составляет модус духовного производства.

Философия,

являясь синтезирующей системой всевозможных знаний о мире, человеке, культурефункционирует как универсальная сильная система. «Философия пытается реализовать целостный подход к проблеме здоровья, которое понимается как главное условие свободной деятельности человека, как путь к его совершенству» [1]. В современных исследованиях встречаются работы О. В. Селезнева, где рассматривается

динамика

становления

когнитивного

эмоционально-

ценностного компонентов самосознания на протяжении подросткового и юношеского возрастов, С. А. Еланцева, Ю. Н. Логинова, исследующих специфику трудных ситуаций студенческой жизни, Н. В. Третьякова, занимающегося

темой

организации

педагогических

условий

здоровьесберегающей деятельности в учебном заведении, Е. Ю. Плетнева, поднимающего

тему

формирования

подрастающего

поколения,

как

здорового

приоритетной

жизненного задачи

стиля

модернизации

образования. 30

Целью

нашей

работы

является

системный

подход

здоровьеформирующей деятельности как фактора хорошей успеваемости студентов. Переходным этапом в жизни является студенческий период. По сравнению с предыдущим, школьным этапом, нагрузка кардинально меняется. Мы имеем в виду здесь не только физическую нагрузку, но и умственную, и психологическую. Особенно это касается студентов, которые являются иногородними.

«специфическое»

их жилье

случае в

меняется

общежитии,

где

домашняя нужно

обстановка быть

на

достаточно

коммуникабельным, чтобы вписаться в систему с установленными правилами и нормами, найти и построить дружеские отношения с сожителями, которые для вас не всегда смогут стать друзьями. А это сложный психологический процесс. Одним преодоление такого рода сложностей дается легко, а другие могут стать изгоями, что может сказаться отрицательным образом на их здоровье и успеваемости. Специалисты предлагают, решая эти проблемы, осуществлять постоянный мониторинг состояния здоровья студентов. «В этой связи представляет интерес рассмотреть процесс создания определенной системы, позволяющий осуществлять постоянный мониторинг состояния здоровья студентов в процессе их обучения… Медико-поведенческий мониторинг состояния

здоровья

студенческой

молодежи

должен

явиться

системообразующем звеном для управления охраной здоровья и последующей реабилитации выделенных групп риска» [2]. Еще одной проблемой для студента являются сессии. Рабочая нагрузка увеличивается до 15-16 часов. «С учетом «хронических» недосыпаний, нарушения режима труда, питания и других факторов, связанных с образом и стилем жизни, развивается нервно-психическое напряжение.Информационная перегрузка головного мозга вследствие эмоциональных и интеллектуальных напряжений (особенно в период экзаменационной сессии) вызывает так называемые

информационные

неврозы.Эти

патологические

состояния

вследствие умственного нервного переутомления вызывают соматические и вегетативные изменения» [3]. Если подойти системно к решению этой 31

проблемы, то здесь могут помочь не только успокоительные лекарственные средства и т.п., что лично мы не поддерживаем, если речь идет о молодом организме, а и формирование физической культуры, спортивные занятия, «являясь средством реабилитации и восстановления оптимального (для молодого человека) психофизиологического состояния» [3]. Еще одним фактором хорошего самочувствия и учебы является полноценный рацион питания. Являясь базисным фактором организма, он отвечает за колоссально большое количество функций организма. Тем более это важно для молодого организма, в котором происходит этап накопления питательных веществ на всю дальнейшую жизнь. «Пища служит источником энергии

для

работы

всех

систем

организма,

представляющего

«многоотраслевое энергетическое хозяйство»...Пища поставляет «материал для строительства». Это пластические вещества, из которых строятся новые клетки и внутриклеточные компоненты…Пища снабжает организм биологически активными веществами: витаминами. Они нужны, чтобы регулировать жизнедеятельность…Сравнительно

недавно

установлена

зависимость

иммунитета от питания – он наиболее эффективен, если организм получает пищу

качественную,

достаточным

содержанием

белков,

витаминов,

минеральных солей, микроэлементов…пища играет информационную роль: она служит для организма химической информацией…чем шире диапазон питания организма (всеядность), тем более он приспособлен к среде обитания»[4]. Следовательно, питание является базисным фактором организма. Мы можем заключить в рамках нашего исследования, что в системе здоровьеформирующей деятельности как фактора хорошей успеваемости студентов является системообразующем отношением медико-поведенческий мониторинг состояния здоровья студенческой молодежи, а базисными субстратными дескрипторами или параметрами - здоровый образ жизни, в который входит спорт, хорошее питание, позитивный настрой, посещение театров, кинотеатров, прогулки на свежем воздухе и т.п.

Список использованной литературы: Терентьев О.В. Здоровье человека как объект философскогоаксиологического анализа. / Терентьев О.В. Диссертация. Москва. 2008. 121 с. Слободенюк А. А., Ионов В.А., Дмитриева Г.А., Лысенко Р.Б. Мониторинг состояния здоровья студентов ВУЗа: медико-поведенческий и социально-педагогический аспекты. /Интернет ресурс http://webalta.ru/srch?q=%09%D0%A1%D0% Медико-биологическая реабилитация студентов. /Лекция шестнадцатая. Научная библиотека диссертаций и авторефератов disserCathttp://www.dissercat.com/content/zdorove-cheloveka-kak-obektfilosofskogo-aksiologicheskogo-analiza#ixzz2xT6jgAXv. Бароненко В.А., Рапопорт Л.А. Культура здоровья студента. / Бароненко В.А., Рапопорт Л.А. Учебное пособие.г. Екатеринбург, 2003. - 224 с. Интернет – ресурс: http://bookre.org/reader?file=787883

Этика техногенной цивилизации Сарсенбаева Зауре Нуруллаевна, доктор философских наук, главный научный сотрудник Института философии, политологии и религиоведения НАН РК Этика науки – область философской и внутринаучной рефлексии о моральных

аспектах

как

собственно

научной

деятельности,

включая

взаимоотношения внутри научного сообщества, так и взаимоотношений науки и научного сообщества с обществом в целом. Актуализация тематики этики науки свидетельствует о появлении ситуации, затрагивающей социальные и мировоззренческие основания и ориентации науки, вопрос о философскомировоззренческих – научных и ценностных ориентациях науки и ученых, о необходимости преодоления

сциентизма, т.е. абсолютизации научно-

технического подхода в решении основных человеческих проблем. Фактически начиная с

ХVII столетия вплоть до

настоящего времени в

новоевропейской культуре утвердилась и господствовала парадигма, согласно которой человек призван реализовать свои творческие способности, направляя свою активность вовне, на преобразование мира, и прежде всего природы. Установка и преобразование, переделывание природы, а затем и общества постепенно превратилась в доминирующую ценность техногенной культуры. Исследователь, действующий в рамках данной культурной традиции и ориентирующийся на ту или иную научную картину мира, осознавал себя в качестве активного творца нового, «выпытывающего» у природы ее тайны с тем, чтобы на этой основе расширить возможности подчинения природы потребностям человека. Считалось, что науке регуляции.

Ей

достаточно

внутренних

не нужно внешней для нее

регуляторов,

представленных

внутринаучнымэтосом. Две определяющие ценностные установки научной деятельности - ценность объективной истины и ценность новизны – выступали основными принципами научной этики. Цивилизация, ориентированная

на

подобный тип научной рациональности имела свои несомненные достижения: в ней утвердилась идея прогресса, демократии, свободы и личной инициативы. 34

Она обеспечивала постоянный рост производства и улучшения качества жизни людей. Крупнейшие открытия в физике прошлого века, приведшие к созданию атомного оружия и других средств массового уничтожения, экологический кризис, исследования в области генной инженерии, успехи в клонировании организмов со всей остротой поставили проблемы ответственности ученых перед обществом. В связи с этим существенно изменился сам этос науки, т.е. нравственные убеждения и моральные ограничения, связанные с научной деятельностью. В конце ХХ столетия, когда человечество столкнулось с глобальными проблемами, с новой силой зазвучали вопросы о правильности выбора путей развития, принятой в западной (техногенной) цивилизации, и как следствие – об адекватности ее мировоззренческих акценты

ориентаций и идеалов.Сменились

во многих традиционных представлениях

о нравственных и

социальных ценностях, о наших ориентациях и принимаемых нами в различной связи социальных и нравственных решениях. Доминирующей среди этических проблем, непосредственно связанных с техническим прогрессом, является проблема ответственности, освещаемая в философии техникив трех аспектах: ответственность по отношению к природе, включая сюда и животный мир; по отношению к человеку и по отношению к самой технике, ее созданию и применению [1, С.18]. Ещё в первой половине ХХ века мыслители (М. Хайдеггер, Ф. Юнгер, Х. Оргтега-и-Гассет, О. Шпенглер) отмечали, что техника способна лишить человека его подлинного бытия, привести к отчуждению. Техника создаёт не только новые этические проблемы, но и в корне меняет моральные константы человеческого бытия. Так, внедрение науки и техники в глубинные биологические процессы (генные технологии) формируют совершенно новый тип воздействия и вмешательства, который абсолютно отличается от инженерного воздействия на окружающую действительность. Современная наука, включив в сферу своего исследования особые объекты, затрагивающие человеческое бытие, уже не может быть «ценностно35

нейтральной», она уже не только допускает, но и требует включения нравственных императивов и ценностей в деятельность ученого (в постановку проблем, целей и задач исследования, использование определенных средств исследования, в апробацию итогового результата и т.д.). В связи с этим возникает потребность в разработке теории социальной ответственности,

позволяющей

осмыслить

ее

качестве

важнейшего

инструмента разрешения самых разных социальных проблем: бедности, ухудшения

экологической

обстановки,

проблем

биоэтики (эвтаназия,

клонирование, аборты), экстремизма, терроризма, невысокой эффективности экономики и управления в большинстве стран, мирового финансовоэкономического кризиса и т.п.Типичная для современной эпохи ситуация возникающих кризисов, последствия которых отзываются на судьбах крупных масс населения и представляют собой порой опасности подлинно глобального характера, налагают особую ответственность на науку как силу, участвующую в возникновении подобных ситуаций, и на творцов этой науки, т.е. на ученых. В работе Ганса

Йонаса «Принцип ответственности. Опыт этики для

технологической цивилизации» этика ответственности

рассматривается в

качестве этики техногенной цивилизации.Она включает в себя два долга в отношении будущего: первый долг – выработка и генерирование представлений о

возможных

отдаленных

последствиях

коллективной

практики;

сопряженный с ним долг – «мужество к страху» – отказ от действий, чьи последствия могут угрожать будущему существованию человечества. Вопрос

механизмах сдерживания

предотвращения

негативных

последствий техногенного бытия является самым не простым и одновременно жизненно важным. Среди областей научного знания, в которых особенно остро и напряженно обсуждаются проблемы социальной ответственности ученого и нравственно-этической оценки его деятельности, особое место занимают генная инженерия и биотехнология, биомедицинские и генетические исследования человека. Уже осознаны те колоссальные риски, которые может повлечь за собой вмешательство в генетический код человека. По аналогии можно говорить и о 36

рисках вмешательства в нейрокод, на что сейчас претендует когнитивная нанотехнология, о рисках вмешательства в социокод, свидетелями которого мы были в перестройку. Попытки целенаправленно и насильственно изменить социокод цивилизации и культуры контрпродуктивны, они обычно плохо кончаются [2, С.132]. Человечество стоит на пороге

нового эволюционного шага, когда под

воздействием технологий человек может измениться как вид, преобразоваться не только физически, но и духовно, тем самым обеспечив выживание и развитие нашей цивилизации.Существование человека в господствующей в мире вещной цивилизации выключает его из понимания, что он сам представляет собой, каково его место и назначение в этом мире как целом. Человек оказывается отчужденным от Мира и от своей собственной человеческой сущности. От сознания человека как духовного существа, глубины понимания им своего места и назначения в мире, от его действий, связанных с этим пониманием в огромной степени зависит сейчас возможность выхода из сложившейся кризисной античеловеческой ситуации. В основе современной

технологической революции лежат новейшие

технологии, ставящие этические вопросы и вызовы современности. Возможно ли, определить границы между искусственным и человеческим, каковы перспективы

развития андроидной

робототехники, интерфейсов «мозг-

компьютер», моделирования мозга, переноса

индивидуального сознания

человека на небиологический субстрат и т.д. У.Бек в своей работе «Общество без риска», характеризует современное общество как общество «организованной

безответственности», которое

позволяет ученым, инженерам и промышленности разрабатывать и внедрять самые разные виды новых технологий(химические, ядерные, генетические модификации), хотя у него нет структурных средств для того, чтобы возлагать на кого-либо ответственность [3]. Ситуация,

складывающаяся

«технологической сингулярности»,

конъюнктуры»,

в современном большой

«пост-человека»,

мегасоциуме,

вероятности

«нового

ситуация

«антропогенной

мирового

порядка», 37

экономического, экологического и духовного кризисов требует формирования нового мироотношения, новых «этических инноваций», «новой этики», нового понимания духовности, новой ценностной парадигмы. Новая этика должна содержать простые и синтезирующие весь позитивный

понятные принципы,

духовный, научный и практический

потенциал, накопленный в течение тысячелетий народами нашей планеты и содержащийся в их культурных традициях. Основой такой новой этики должен стать принцип ответственности в

самом широком смысле этого слова и

признание законов духовного единения и взаимосвязи в качестве приоритета для построения всего комплекса взаимоотношений Человека, Общества, Вселенной в их ответственном единении. То есть включает духовное измерение, новое понимание духовности. Главная задача современной этики заключается в том, чтобы переосмыслить свой предмет, очертить, насколько это возможно, четкие границы свободной воли, выяснить, где человек ответствен за свои поступки, а где нет, т.е. выявить сферу действия морали. Интенсификация

социально-гуманитарных

исследований

призвана

обеспечить анализ социальных последствий внедрения новых технологий, выйти на новый уровень понимания творческих возможностей человека, развития его способностей, формирования на этой основе новых практик воспитания и обучения.И здесь особая роль принадлежит философии и философам. Академик Фролов подчеркивал, что «Мы, философы, должны совместно с учёными работать по социально-нравственной экспертизе технических проектов…Суть технократизма в том, что он извращает соотношение целей и средств социального развития, когда человек – высшая цель и абсолютная ценность – низводится.[4, С.104]

1. 2. 3. 4.

Список использованной литературы: Философия техники в ФРГ. М.: Прогресс, 1989, -528с. Материалы Круглого стола по книге В.С.Степина «Цивилизация и культура».М, 2011//Вопросы философии,№ 12, 2013 У.Бек «Общество без риска» М., 2000 П. С. Гуревич, И. Т. ФроловФилософское постижение человека. М., Политиздат, 1991 38

Концепт ложь Скакова Венера Султановна, магистрант кафедры иностранные языки и теория перевода Кызылординского государственного университета им. Коркыт Ата Отличать правду от лжи – великое искусство. Рассуждая о языковых личностях разных народов, ученые непременно приходят к вопросу о национальной специфике

языка. Языковое сознание

этноса формируется, как известно, опираясь на историю и представляет собой сложное

образование,

«отражающее

как

особенности

индивидуального

мировидения говорящих, так и специфику национального менталитета, закреплённые

культурно-этнических

языковых

стереотипах».

Любое

языковое понятие, безусловно, обогащает лингвистическую науку, позволяет полнее постичь национальный язык, а значит, и национальную культуру, неотъемлемой частью которой является язык. В этом смысле не будет исключением и понятие «концепт». «Концепт — один из наиболее популярных и наименее однозначно дефинируемых терминов современной лингвистики». Нет такой сферы человеческой жизни, где не встречалась бы ложь. Будучи сложным переплетением интенциональных, когнитивных и нравственных аспектов, ложь сопровождает человеческую коммуникацию и реализуется в ней,

знаменуя

конфликт

между

нормой,

моралью

правдой

как

фундаментальными бытийными ценностями. Августин первым сделал ложь предметом философских и теологических размышлений. Истоки становления лжи как языкового и социального явления кроются в сакральности и оказываются тесно связанными в сознании древних с нанесением вреда, ущерба, «искривлением», искажением порядка вещей. Ложь – понятие многоаспектное. Она имеет житейскую, философскую, логическую, психологическую, этическую, юридическую и лингвистическую стороны. С житейской точки зрения, ложь – это обман, неправда. Лгать – значит скрывать правду или искажать её. Есть два вида лжи: 1) заведомая ложь; 2) заблуждение, т.е. ошибка. Это то, что Платон назвал «ложь в словах» (обман) 39

и «ложь в уме» (ошибка). Эти виды лжи различаются по нескольким параметрам: во-первых, намеренный или ненамеренный обман, во-вторых, при заблуждении обманут сам субъект, при обмане субъектом становится «агентом» лжи. Уильям Джеймс остроумно заметил: «Самая большая ложь – это неверно понятая правда». Согласно существующим толковым словарям, ложь трактуется через свои синонимы – «неправда, намеренное искажение истины». На самом деле ложь в языке многолика – социальная ложь, шутка, сокрытие, сказка, фикция, ошибка,

обман,

очернительство,

неправда, лесть,

заблуждение,

пассивная

искажение

ложь,

истины,

полуправда,

клевета,

преувеличение,

притворство и многое другое. Если ложь постоянно включается в процесс общения власти с народом, возникает искаженная картина мира. На её формирование влияет не только явная ложь, но и полуправда, «темный», смысл ряда языковых выражений, входящих в жизнь, т.е. то, что зафиксировано во фразе, приписываемой Талейрану: «Язык дан человеку, чтобы скрывать свои мысли». Регулярная реализация лжи в процессе повседневной коммуникации порождаем лживость – свойство социального субъекта, обесценивающее такую характеристику личности, как лживость. Хотя традиционно в языке закреплены негативные коннотации за такими словами, как лгун, лжец, врун, враль, вруша, брехун. Справедливости ради можно говорить о флуктирующей (по В.Н. Телия) оценке проявляющейся в контексте и зависящей от эмпатии говорящего (врунишка, лгунишка), и соответственно знак «плюс» или «минус» в оценке – от его ценностной ориентации. Как мы попытались показать ранее, изучение лжи и обмана охватывает широкий спектр проблем. Однако тотальность изучения этих явлений невозможна без обращения к лингвистическому аспекту, поскольку человек имеет связь с реальностью опосредованно, через язык, через его систему истолкования реальности. Ложь, являясь константой человеческого бытия, на протяжении многих веков была и всегда будет вечным искусителем, притягивающим взоры исследователей, мыслителей, философов. Но, как 40

утверждает Х.Вайнрих, «ложь всегда относится к лингвистике», поскольку всякая ложь представлена языковым выражением. Наше решение выделить данный аспект в отдельный раздел объясняется тем фактом, что описание лингвистического аспекта подразумевает как минимум два момента: ложь / обман с точки зрения отправителя (описание средств выражения) и с точки зрения получателя и/или наблюдателя (способы разоблачения). Концепт «ложь» не является индивидуальной особенностью какого-либо языка или какой-либо национальности, это общечеловеческий концепт. Так же он не ограничен: возрастными категориями, социальным положением, материальным достатком, профессиями, вероисповеданием, полом. Концепт «ложь» нельзя назвать однозначным концептом. Потому что ложь бывает трех видов: собственно ложь, заблуждение, ложь во благо. И ложь может рассматриваться с двух позиций: позиции слушающего и с позиции говорящего. Антонимами концепта «ложь» являются концепты «истина» и «правда». Понятие «ложь» имеет очень много синонимов, фразеологизмов, пословиц, поговорок, крылатых выражений. Концепт «ложь» рассматривается с философской,

теологической,

лингвистической,

психологической,

юридической, бытовой точки зрения. Концепт «Ложь» не является национально – специфическим. Я думаю, что это общечеловеческий концепт. Потому что само понятие «ложь» есть в каждом языке, это скорее этическая норма общества. Так же в каждом вероисповедание есть заповедь «не солги». В мировоззрение практически каждого человека ложь – это в первую очередь обман. Концепт «Ложь» несет в себе негативный окрас. Хотя, по сути, ложь вокруг нас ежедневно, каждый человек врет, в той или иной мере. И по большей части мы сами оправдываем нашу ложь, прикрываем её правилами приличия, заблуждениями, «ложью во спасение». Концепт «ложь» один из самых неоднозначных и многогранных концептов. Потому что есть «правда» волчицы, у которой в логове голодные волчата, а есть «правда» ягненка, который так хочет жить. И у каждого человека правда своя, а значит и ложь тоже. Каждый сам соизмеряет размер и допустимость своей лжи. Концепт «Ложь» един для всего человечества, для 41

каждой нации, все люди от мала до велика, знают, что такое ложь, а значит этот концепт универсален и многофункционален.

2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.

Список использованной литературы: Воркачёв С.Г. Методологические основания лингвоконцептологии/ /2002/ [Электронный ресурс] – [Режим доступа: http://tpl1999.narod.ru/ WEBTL2002/CONTENTSTPL2002HTM] Воркачев С.Г. Культурный концепт и значения Завельский А.А., Завельская Д.А., Платонов С.И. Текст и его интерпретация. 2001, 11 сентябрь Интернет. Wikipedia Карасик В.И. О категориях лингвокультурологии// Языковая личность: проблемы коммуникативной деятельности. – Волгоград, 2001. –С. 3-16. Лингвистический энциклопедический словарь / Под ред. В. Н. Ярцевой. М.: Советская энциклопедия, 1990. 685 с. Философский энциклопеческий словарь. М., 1997. Этимологический словарь М. Фаснера.

Актуальні питання захисту прав людини в Україні: міжнародний та адміністративно-правовий аспекти Каменська Ніна Петрівна, к.ю.н., доцент кафедри комерційного права Київського національного торговельно-економічного університету, докторант Національного університету державної податкової служби України Питання

дотримання

прав

людини

останнім

часом

надто

болючим для України. Події «Євромайдану» кінця 2013 р. початку 2014 р. стали

доказом

«хвилі

цілеспрямованого

насильства

проти

активістів

громадянського суспільства і людей, які намагаються реалізувати свої демократичні права» [6]. З причини того, що правові інститути держави у той час лише імітували демократичну систему та деградували «Євромайдан» фактично став загальноукраїнським правозахисним форумом. Люди вийшли на захист свободи і громадянської гідності, конституційного права на участь в управлінні державними справами [7]. Переконливим свідченням проблем у правозахисній сфері, також є десятирічне перебування України у п’ятірці країн-лідерів за кількістю справ, що

знаходяться

на

розгляді

Європейського

суду

прав

людини

(далі – Європейський суд). Так, в 2013 р. на розгляді цього авторитетного судового органу перебувало 102 750 справ (2012 р. – 128 100 справ) проти держав-сторін Конвенції про захист прав людини

і основоположних

свобод [3] (далі – Конвенція). З них 13 700 справ проти України, що від загальної кількості складає 13,3 % (2012 р. – 8,2 %) [9]. Серед найпоширеніших причин подання таких скарг – невиконання або тривале виконання рішень вітчизняних судів. За таких обставин, питання ефективності правозахисних заходів набуває особливої

актуальності

адміністративних

процедур

Україні.

свою

правозахисного

чергу, характеру

значна

кількість

ініціюється

за

допомогою звернень до публічної адміністрації. Позитивно й те, що звернення даного різновиду можуть використовуватися одночасно з іншими засобами захисту прав і свобод, які за умови дієвості права на звернення, стають більш 43

доступними пересічним громадянам. Автори таких ініціатив одночасно реалізовують як конституційне право на звернення до публічної адміністрації, так і свободу виражати свою думку, а в окремих випадках особисте право на участь у вирішенні публічних справ тощо. Недаремно створення процедури звернення за допомогою на національному та міжнародному рівнях вважається однією з обов’язкових умов реалізації прав людини. На жаль, у міжнародних договорах про права людини, учасницею яких є Україна, право на звернення (у тому числі до публічної адміністрації. – Н.К.) як таке не закріплено [1, с. 95]. Однак, враховуючи функціональне призначення даного права, принцип універсальності, неподільності, взаємозалежності та взаємозв’язку всіх прав людини згідно з Віденською декларацією 1993 р., останнє на міжнародному рівні опосередковано гарантується положеннями міжнародних документів щодо визначення: – свободи дотримуватися своєї думки та слова (у свою чергу, будь-яке звернення до публічної адміністрації стосується або отримання, або передачі певної інформації. – Н.К.). Відповідно до ст. 19 Загальної декларації прав людини [2], ст. 19 Міжнародного пакта про громадянські і політичні права [5] (далі – МПГПП), ст. 10 Конвенції [3]) дане право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію, ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Вказана свобода стала загальновизнаною звичаєвою нормою міжнародного права

[Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. – М.: Юрид. лит., 1991. – 160 с., с. 84].

Так, проведений в 1978 р. огляд конституцій 142 держав світу показав, що 124 з них, або 87,3 %

закріплюють гарантію свободи вираження поглядів.

Зауважимо, що хоча поняття «свобода слова» за логічним обсягом вужче ніж «свобода вираження» у конституційній юриспруденції багатьох країн вони мають подібне значення. – права на ефективні засоби правового захисту (п. 3 ст. 2 МПГПП [5], ст. 13

Конвенції

[3].

Захист

прав,

свобод

гарантованих

міжнародними

домовленостями, насамперед, завдання держав-учасниць відповідних угод. Крім того, забезпечення права індивідів на зв’язок з міжнародними органами 44

компетентними отримувати і розглядати інформацію про порушення прав людини, також безпосередній обов’язок держави нормі, реальность. – М.: Юрид.лит., 1991.-160 с., с. 17, 18).

(Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи,

Роль міжнародних інституцій у

означеній площині має допоміжний характер і стосується окремих випадків які не вдалося вирішити на національному рівні. Окреслені

фундантальні

права,

також

право

на

звернення

до публічної адміністрації набули закріплення та конкретизації в рамках національного законодавства. Так, Конституцією України [4] кожному декларовано: права на звернення до публічної адміністрації (ст. 40), свободу думки і слова, на вільне вираження своїх

поглядів

переконань

(ст.

34).

Відповідно

до

ст. 55 Конституції [4] кожну особу в Україні наділено правом незалежно від держави захищати порушені права, свободи в міжнародних органах членом або учасником яких є Україна (за умови використання всіх національних засобів правового захисту. – Н.К.). Серед обширного переліку міжнародних інституцій щодо захисту прав людини (названих вище. – Н.К.), на наш погляд, доцільно виділити Комітет ООН з прав людини (далі – Комітет) та Європейський суд. Практика звернень до Комітету, європейського суду є досить поширеною, що є переконливим доказом ефективності їх функціонування у означеному напрямі. Автори індивідуальних звернень адресованих названим міжнародним органам (їх законні представники) у ініційованих справах мають статус сторони, (аналогічно державі рішення

якої оскаржується.

–

Н.К.), а отже

процесуальних межах можуть впливати на хід відповідної процедури. З огляду на існування окремих несприятливих тенденцій у правозахисній сфері всередені нашої країни видається необхідним серед населення популяризувати індивідуальні звернення до міжнародних інституцій як доступний, надійний інструмент захисту прав і свобод. Чинниками, що здатні підвищити ефективність відповідних заходів можуть стати:

– постійна широка інформованість громадян про можливості захисту прав і свобод (після використання всіх національних засобів. – Н.К.) за допомогою індивідуальних звернень до Комітету, Європейського суду тощо; –

забезпечення доступа широкого загалу до детальної, викладеної у

простій формі інформації про правила оформлення індивідуальних звернень, процедуру їх розгляду і вирішення відповідними міжнародними інституціями; – узагальнення та поширення інформації про проблемні питання, що виникають у правозахисній сфері, причини їх виникнення та шляхи вирішення на практиці; – проведення навчань з окремих питань правозахисту, орієнтованих на широке коло слухачів та окремі цільові групи (державних службовців, адвокатів тощо); – стимулювання на законодавчому рівні всередені країни: розвитку недержавних

правозахисних

забезпечувати пересічним

інфраструктурою

здатною

надання доступної (у тому числі щодо вартості послуг)

громадянам

правозахисних

організацій,

освітньої

організацій

та

практичної

міжнародними

допомоги; органами

співпраці наділеними

правозахисними повноваженнями відповідно до ст. 71 Статуту ООН [8], Резолюції Комітету Міністрів (93)38 «Про взаємостосунки між Радою Європи і міжнародними неурядовими організаціями» і т.п.; – теоретичні розробки за наведеною проблематикою тощо.

2. 3.

Список використаної літератури: Відповідність розділу ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» міжнародним зобов’язанням України у сфері прав людини (постатейний коментар розділу ІІ Конституції України) / Ред. рада: О.В. Лавринович (голова); І.І. Ємельянова; авт. статей: В.П. Суботенко; упор.: В.Д. Андрієнко. – К.: Фенікс, 2010. – 208 с. Загальна декларація прав людини Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_004. Конституція України. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. 46

5. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043. 6. Посол США в Україні: в Україні склалася атмосфера страху, 15 лютого 2014 р., Українська правда. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/photo-video/2014/02/15/7013975/. 7. Правозахисник: Майдан означає, що режим заважає розвитку країни, 24 грудня 2013 р., Європейська правда [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://ukr2.pravda.com.ua/news/2013/12/24/7008224/?attempt=1. 8. Статут ООН. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_010. 9. Щорічний звіт про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2013 р. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http: // www.minjust.gov.ua/9329.

Криминологическая характеристика групповой коррупционной преступности военнослужащих Дальнего востока России Волков Артем Александрович, помощник председателя Владивостокского гарнизонного военного суда, аспирант Юридической школы Дальневосточного федерального университета В настоящее время коррупция в России стала одной из основных угроз национальной безопасности, при этом групповая коррупционная преступность представляется наиболее опасной. В 2002-2013 годах 21,6% военнослужащих, осужденных военными судами Дальнего востока РФ за совершение коррупционных преступлений, было осуждено за совершение таких преступлений в составе преступных групп (см. схему № 1). Из военнослужащих, осужденных за совершение групповых коррупционных преступлений 3,6% состояло в организованных преступных группах, остальные в группах лиц по предварительному сговору. Участие в групповых преступлениях зачастую принимают весьма высокопоставленные военнослужащие, взаимодействующие с преступными группировками, не относящимися к воинской среде, в том числе и через посредника. Так, приговором Тихоокеанского флотского военного суда по ч. 3 ст. 285, ч. 3 ст. 290, ч. 1 ст. 283 УК РФ осужден командир бригады пограничных кораблей ПУ ФСБ РФ капитан 1 ранга Константинов В.И., по ч. 4,5 ст. 33 ч. 3 ст. 285 и ч. 5 ст. 33 ч. 2 ст. 291 УК РФ военнослужащих ПУ ФСБ РФ капитан 2 ранга Пазына О.В. Из приговора следует, что Пазына предложил Константинову за денежное вознаграждение

оказывать

помощь

осуществлении

судами

ЗАО

«Тихоокеанская рыболовная компания» браконьерского лова. Действуя Константинов

соответствии сообщал

через

ранее Пазыну

достигнутой сведения

договоренностью, о

возможности

беспрепятственного захода браконьерских судов в акваторию о. Аскольд и др. для лова краба и необходимости покинуть район с учетом действий пограничных кораблей, сведения о перемещении пограничных кораблей, а так же давал указания подчиненным капитанам пограничных кораблей нести 48

службу в территории, отдаленной от мест браконьерского лова. За указанные действия Константинов получил от члена организованной преступной группы, занимающейся браконьерским ловом, И. (уголовное дело в отношении которого было выделено в отдельное производство), через Пазыну, взятку в размере 2 500 долларов США [1, с. 118-161]. Организованные

группы

особенно

опасны

зачастую

весьма

многочисленны. Так, приговором 35 гарнизонного военного суда от 27 сентября 2010 годы за совершения преступлений, предусмотренных ч. 4 ст. 160 и ч. 1 ст. 292 УК РФ были осуждены Кротов А.В., Подгорный А.В., Влащук К.С. и Василько С.К. Сама преступная группа состояла из 5 человек, строилась по иерархическому принципу в соответствии с должностями и включала: начальника инженерно-аэродромной службы, двух командиров аэродромноэксплуатационных рот, двух командиров взводов этих рот и занималась хищением горюче-смазочных материалов, путем внесения заведомо ложных сведений в учетные документы [2, т.2 с. 106-112]. Указанная организованная группа состояла исключительно из военнослужащих и действовала внутри военной организации государства. Схема 1. Доля военнослужащих, осужденных за совершение коррупционных преступлений в составе преступных групп к общему количеству осужденных военнослужащих-коррупционеров ДВ (в %) 60

51,9

50 40 27,6

26,9 20,7

24,6 17,9

18,7

16,9

19,7

18,8

16,7

2011

2012

2013

9,9

10 0 2002

2003

целом

2004

доля

2005

2006

2007

2008

военнослужащих,

2009

2010

осужденных

за

совершение

коррупционных преступлений в составе преступной группы достаточно стабильна. Военная реформа изменила структуру связей внутри преступных групп. В период

времени

2002

по

2011

год

для

групповой

преступности

военнослужащих было характерно, что члены таких групп состояли в 49

служебной зависимости, то есть в вертикальной связи (например, командир части – командир подразделения, начальник вещевой службы – начальник вещевого склада и т.п.). В состав группы лиц при совершении коррупционных преступлений крайне редко входили лица, не являющиеся военнослужащими (гражданские). Так, 35 гарнизонным военным судом 17 сентября 2007 года по ч. 3 ст. 159 УК РФ осуждены начальник вещевой службы воинской части подполковник Гавриленко С.Н. и начальник вещевого склада капитан 3 ранга Григоренко С.И., которые действуя группой лиц по предварительному сговору, внося заведомо ложные сведения в документы, похитили вещевое имущество на сумму 254 700 рублей [3, с. 146-158]. За пять лет активного этапа военной реформы (2008-2012 г.) указанное соотношение изменилось. Так в 2008 году из 13 военнослужащих, осужденных за совершение групповых коррупционных преступлений, 12 совершила их в соучастии с другими воинскими должностными лицами, состоящими с ними в отношениях подчиненности

(вертикальная

связь:

командир

подчиненный),

военнослужащий группой лиц с гражданским лицом. В 2012-2013 годах ситуация изменилась: из 10 осужденных за групповые коррупционные преступления, 2 военнослужащих совершили их совместно с командирами или подчиненными, 6 совершили преступления совместно с военнослужащими, не состоящими с ними в отношениях подчиненности (горизонтальная связь между военнослужащими), 2 – с гражданскими лицами (см. схему № 2). Например, 16 августа 2011 года Владивостокским гарнизонным военным судом был осужден Мазаловский О.Г., который являясь начальником Федерального государственного унитарного предприятия «98 автомобильный ремонтный завод Тихоокеанского флота» МО РФ, то есть лицом, выполняющим управленческие функции в коммерческой организации, которому вверено имущество предприятия, находящееся в федеральной собственности, при совместном участии состоящего с ним в приятельских отношениях предпринимателя Аджибекирова, путём заключения мнимых договоров поручения на оказание услуг ФГУП «98 АРЗ ТОФ» МО РФ и отдачи 50

указаний подчинённым ему работникам завода об изготовлении, оформлении и оплате содержащих заведомо ложные сведения платёжных документов, преследуя корыстную цель, похищали в пользу ООО «Интерро» вверенные Мазаловскому денежные средства с использованием последним своего служебного положения и в крупном размере [6]. При этом преступные группы, в которых отсутствует связь начальникподчиненный, зачастую весьма многочисленны. Так, 20 мая 2010 года 35 гарнизонным

военным

судом

за

совершение

четырех

преступлений,

предусмотренных ч. 3 ст. 160 УК РФ осуждены Ковтуненко Н.М., Тихонов Ю.И., Бритамчук О.В., Нашиван Н.Н., Гулиев И.Г., из которых четверо являлись старшими мичманами (3- начальники продовольственных складов, 1 начальник

хозяйственной

части

корабля)

один

индивидуальным

предпринимателем. Внося в накладные заведомо ложные сведения, преступной группой было похищено продовольствие на сумму более 1 285 340 рублей [2, т. 1 с. 194-229]. Схема 2. Изменение структуры связей военнослужащих, совершивших коррупционные преступления. 15 в группе с гражданскими лицами

горизонтальная связь между военнослужащими

5 0 2008

2012 -2013

вертикальная связь между военнослужащими

Таким образом, в настоящее время групповая коррупционная преступность военнослужащих Дальнего востока характеризуется не вертикальными, а горизонтальными связями. Указанные изменения связаны с некоторыми итогами военной реформы, которая существенным образом повлияла на коррупционную преступность военнослужащих, в том числе групповую: 51

1) повышение денежного довольствия военнослужащих, особенно старших офицеров и командного состава привело к тому, что такие должностные лица не желают рисковать неожиданно ставшими престижными должностями. 2) разграничение функций между различными органами военного управления, вывод обеспечивающих органов из подчинения командования конкретных воинских частей, вызвало необходимость и востребованность горизонтальных связей (в рамках одной части, объединения, соединения затруднительно стало совершать коррупционные хищения). 3) в связи с кардинальным изменением структуры военной организации государства, ротацией, массовым сокращением офицеров старшего и среднего возраста, новые вертикальные связи еще не выстроены и идет процесс их построения. Вертикальные коррупционные связи как правило более устойчивы, требуют

большей

степени

доверия

между

членами

группы,

дольше

выстраиваются. Вертикальная коррупция наиболее опасна, свидетельствует о переходе единичной коррупции в стадию укореняющихся организованных форм [5, c. 122]. 4)

внедрение

системы

«аутсорсинга»,

при

которой

для

успеха

коррупционной деятельности требуется вступление в сговор, с гражданским персоналом обслуживающих организаций и, особенно, с их руководством [4, c. 76].

1. 2. 3. 4.

5. 6.

Список использованной литературы: Архив Тихоокеанского флотского военного суда. Наряд № 9 - 2013. Архив Тихоокеанского флотского военного суда. Наряд №26 - 2010. Архив Тихоокеанского флотского военного суда. Наряд № 26 - 2007. Волков А.А. Криминологическая характеристика коррупции военнослужащих (на примере Дальнего востока).// Пролог: журнал о праве. № 4 - 2013. Меньшенина Н.Н. Коррупция как фактор системной дестабилизации на Дальнем Востоке России// Россия и АТР. № 2 - 2008. Уголовное дело № 92/2011. Архив Владивостокского гарнизонного военного суда.

Правовой нигилизм: структура Михеев Дмитрий Николаевич, старший преподаватель Филиала «Кузбасский Государственный Технический Университет имени Т.Ф. Горбачева» в г. Прокопьевске Российская Федерация Правовой нигилизм представляет собой явление, связанное как с жизнью отдельных индивидов, так и с жизнью социума в целом. Это реальность, неразрывно связанная с правовой составляющей общественной жизни, указанная связь нигилизма и права проявляется в виде определенного отрицательного отношения к праву как социальной ценности со стороны воздействующего субъекта. С позиции рассмотренного понимания правового нигилизма как не просто явления правосознания субъектов (единоличных и коллективных), а как психосоциального явления, вполне логичным является выделение следующих элементов - исходных единиц структуры правового нигилизма. Субъектов общественных отношений, в поведении которых правовой нигилизм находит свое объективное, социальное проявление, и в сознании которых, как идеальном воспроизведении действительности в чувственных и мыслительных образах - свое субъективное проявление. Необходимо выделить в качестве обязательного элемента правового нигилизма - его информационную основу, которая предстает в виде определенных знаний о правовой действительности, вокруг которых и формируется

нигилистическое

отношение

субъектов

дальнейшем

происходит взаимодействие нигилистов и окружающего социального мира. Объясняется это тем, что невозможно себе представить правовой нигилизм как психосоциальное явление без наличия у нигилистов информации о недостатках права, обуславливающих его критику. Важным элементом структуры правового нигилизма, отражающим его социальную сущность, является внешнее антиправовое поведение субъекта, выраженное в действии или бездействии. Если указанный элемент не выделять в качестве обязательной составляющей структуры правового нигилизма как 53

психосоциальной реальности на практике можно впасть в крайность, придя к пониманию

правового

нигилизма

лишь

как

определенного

состояния

правосознания субъекта, что будет неверной односторонней трактовкой данного явления. Причем,

контексте

рассмотрения

данного

элемента

структуры

правового нигилизма хотелось бы отметить, что внешнее воздействие нигилизма при этом фактически осуществляется одновременно и на право как социальную ценность в целом, и на конкретные взаимообусловленные права и обязанности субъектов-участников правоотношений в частности, так как несмотря на то, что правовой нигилизм отражает отрицание сознанием субъекта права в целом как социальной ценности, он на практике находит свое внешнее выражение, объективацию в нарушениях (или в не реализации) конкретных прав и неисполнении обязанностей. Такой подход вполне разумен там, где отсутствует признание ценности права как явления, там игнорируется нигилистом и правовая взаимообусловленность поведения этого нигилиста с поведением других членов в конкретных ситуациях. В противном случае нигилизм права теряет свой асоциальный смысл. Таким образом, выстраивается цельная структура рассматриваемого явления, фактически выражающаяся в следующей формуле структуры поведения субъекта: субъект - знания о правовой действительности и их оценка - объективная сторона правового нигилизма, то есть выражение субъективного отношения к праву в объективном мире. Причем, указанная структура правового нигилизма отражается на практике и в тех случаях, когда имеет место такие формы правового нигилизма как, например, призывы к неисполнению права, выражение в рамках какой-либо доктрины, течения, идеи отрицания права как позитивного явления, то есть когда не происходит нарушения конкретных правовых норм конкретных субъектов, а только находит свое публичное выражение, огласку отношение к праву

нигилистски

настроенного

субъекта.

такой

ситуации

сформировавшееся у субъекта внутреннее негативное отношение к праву, будучи выраженным во вне, направлено к окружающему нигилиста социуму, 54

так как отражает процесс делегитимации нигилистски настроенным субъектом правовой системы в целом, в рамках которой члены социума действуют, реализуя свои права и исполняя свои обязанности. Следовательно, структура: субъекты взаимодействия - знание о праве и его оценка через правовую идеологию и правовую психологию сознания субъекта с антиправовой установкой - внешняя форма выражения правового нигилизма - в данных примерах также присутствует. С учетом изложенного необходимо отметить: Во-первых, объектом правового нигилизма выступает право - как динамическая система общественного порядка, носящая общеобязательный характер,

действующая

при

поддержке

государственного

аппарата,

реализующаяся в следующих сферах психосоциальной действительности: -

нормотворческом

процессе

(то

есть

процессе

обработки

вырабатываемых и заимствованных обществом правовых идей и даже больше: - общих представлений и желаний господствующей идеологии общества в нормативных установлениях), результатом чего являются правила поведения, прошедшие опосредование государственной властью и выраженные через различные правовые тексты. На основе названного понимания права и общей ориентации правового нигилизма на его отрицание, психосоциальную

систему,

правовой нигилизм можно определить как действующую

процессе

взаимодействия

субъектов-участников общественных отношений, в ходе развития которой, вопервых, образуется устойчивое пренебрежительное или иное негативное отношение к праву в форме отрицания социальной ценности правовых идеалов, лежащих в основе действующей в данном обществе правовой системы и/или нормативных установлений, созданных на основе указанных правовых идеалов и выраженных в различных правовых текстах, получивших свою социальную легитимацию, и, во-вторых, на базе указанного отношения к праву осуществляются конкретные поведенческие акты (действия или бездействия), деформирующие социально-правовую реальность (например, в обществе пропагандируется отрицание права, или же непосредственно совершаются 55

правонарушения (если причиной указанных правонарушений послужила стойкая антиправовая позиция личности, неверие в возможность достижения желаемого результата посредством правовых средств). При этом сущностными признаками правового нигилизма, отличающими его от смежных явлений» можно назвать следующие признаки: правовой нигилизм - это психосоциальная реальность, в рамках которой осуществляется взаимодействие субъектов по поводу объекта правового нигилизма. Указанное взаимодействие

происходит

по

поводу

права

как

особого

явления,

рассмотренного выше. Обязательным условием правового нигилизма является наличие определенного элемента переживания субъектом-носителем правового нигилизма отрицаемого явления, итогом чего является формирование в сознании субъекта в отношении права негативной установки. Результатом развития в рамках сознания субъекта правового нигилизма является внешнее выражение

антиправовой

установки

социальном

мире,

негативно

воздействующее на общество и вызывающее ответную реакцию от него. Структура правового нигилизма представляет собой: - совокупность взаимосвязанных элементов, включающих в себя субъектов общественных отношений, в поведении которых правовой нигилизм находит свое объективное, социальное проявление, и в сознании которых, как идеальном воспроизведении действительности в чувственных и мыслительных образах -свое субъективное выражение; - информационную основу правового нигилизма, которая предстает в виде определенных знаний о правовой действительности, вокруг которых и формируется

нигилистическое

отношение

субъектов

дальнейшем

происходит взаимодействие нигилистов и окружающего социального мира, такие составляющие правосознания субъекта-носителя правового нигилизма, как нигилистско-правовая идеология и нигилистско-правовая психология, в рамках которых формируется отрицательное отношение к праву, получающее в дальнейшем свое воплощение в социальной реальности; - антиправовое поведение субъекта-носителя правового нигилизма, выраженное в действиях или бездействии. 56

1. 2. 3.

5. 6.

Список использованной литературы: Венгеров А. Теория государства и права. - М.: Омега-Л, 2007. - 608 с. Иеринг Р. Избранные труды. В 2 томах. Том 1. - М.: Издательство Р. Асланова "Юридический центр Пресс," 2006. - 624 с. Лушина Л.А. К вопросу о понятии правового нигилизма // Право и политика. Сборник статей и тезисов. Вып. 2 Санкт-Петербург ООО "Крига" 2003. – С. 27-31 Матузов Н.И. Правовой нигилизм и правовой идеализм как явления российского политического менталитета // Право и жизнь. – 2002. - № 47. –С.45-53. Протасов В. Теория государства и права. - М.: Юрайт, 2013. - 496 с. Шарль Луи Монтескье. О духе законов. - Составитель: А. Матешук. - М.: Мысль, 1999. - 674 с.

Відображення показників оплати праці в статистичній звітності Мусінькевич Ольга Миколаївна, магістр Вінницького національного аграрного університету Гудзенко Наталя Миколаївна, к. е. н., доцент кафедри організації обліку та звітності Вінницького національного аграрного університету Постановка

проблеми.

системі

інформаційного

забезпечення

управління підприємством важливу роль виконує звітність. Основним недоліком ефективного функціонування сільськогосподарських підприємств є необхідність удосконалення системи управління з урахуванням специфіки діяльності, одним із необхідних елементів управління якої будь-якого суб'єкта господарювання є складання статистичної звітності. Найбільш повне і адекватне відображення підсумків діяльності підприємств узагальнюється шляхом статистичних спостережень. Тому виникає необхідність визначення ролі складання статистичної звітності з оплати праці сільськогосподарськими підприємствами. Метою роботи виступає обґрунтування ролі і необхідності складання та надання статистичної звітності з оплати праці сільськогосподарськими підприємствами. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок в організацію та методологію обліку розрахунків з оплати праці внесли такі вчені: Семенов Г.А., Кирилюк С.С, Малинський А.П., Немордук Н.М., Покатаєва О.В., Хома Д.М., Шумська Т.В., Щупак А., Юркова А.С. та інші. Найширшу та достовірну інформацію про результати впровадження програм з праці, управління і розвитку персоналу надає державна статистична звітність підприємств з питань праці. Вона формується на основі звітів установлених форм, які підприємства незалежно від форм власності та господарювання зобов'язані подавати в установлені терміни до управління статистики місцевості, де підприємство зареєстроване. Відповідно до Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим 58

договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу [2]. Звітність як специфічна форма отримання інформації в процесі управління необхідна для прийняття управлінського рішення, оцінки ситуації та організації діяльності в перспективі. Статистична звітність – форма статистичного спостереження державою, при якій уповноваженим органам надходить від підприємств (організацій, установ) необхідна їм інформація у вигляді законно встановлених звітних документів (статистичних звітів) за підписами осіб, відповідальних за подання і достовірність даних. Звітність в сфері праці характеризується як система трудових показників, які характеризують стан, динаміку, результативність процесу управління працею на підприємстві. В статистичній звітності слід відображати такі основні показники праці і заробітної плати: чисельність робітників; фонд оплати праці; професії працівників та їх кваліфікації; преміальні виплати; витрати робочого часу тобто кількість відпрацьованих годин; кількість виготовленої продукції або обсяг виконаних

робіт;

розрахунки

кожним

працівником

згідно

діючого

законодавства [3]. Програми державних статистичних спостережень передбачають облік фонду оплати праці, нарахованого всім працівникам, а також виділення фонду штатних працівників, які перебувають в обліковому складі підприємства, та поділ його на складові. Склад видів виплат, що входять та не входять до фонду заробітної платні, визначений Інструкцією зі статистики оплати праці, згідно з якою до фонду заробітної платні входять: - Основна

заробітна плата;

- Додаткова - Інші

заробітна плата;

заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу згідно з встановленими нормами праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) 59

та відрядних розцінок для працівників і посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата — це винагорода за роботу, виконану понад встановлених норм, за трудові успіхи і винахідництво та особливі умови праці. Вона складається з доплат, надбавок, гарантійних та компенсаційних виплат, передбачених чинним законодавством, премій, пов'язаних з виконанням виробничих завдань і функцій. До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати,

які не

передбачені актами

чинного

законодавства

або

які

здійснюються понад встановлених зазначеними актами норм [2]. Не враховуються: 1) Внески

підприємств на загальнообов'язкове державне соціальне

страхування 2) Допомоги та інші виплати, що здійснюються за рахунок коштів фондів державного соціального страхування; 3) Оплата

перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок

коштів підприємства, установи, організації; 4) Соціальні допомоги та виплати

за рахунок

коштів підприємства,

установлені колективним договором (працівникам, які перебувають у відпустці для

догляду за дитиною, на народження дитини, сім'ям з неповнолітніми

дітьми; 5) Внески підприємств згідно з договорами добровільного медичного та пенсійного страхування працівників і членів їхніх сімей; 6) Одноразова допомога працівникам, які виходять на пенсію згідно з діючим законодавством та колективними договорами; 7) Надбавки та доплати до державних пенсій працюючим пенсіонерам та інше [5]. В процесі розгляду фонду оплати праці слід здійснювати систематичний контроль за формуванням та використанням фонду оплати праці, виявити можливості економії коштів за рахунок зростання продуктивності праці і 60

зниження трудомісткості продукції. Оплату праці аналізують у двох напрямках: 1) аналіз фонду оплати праці як елемента витрат на виробництво на підставі спеціальної статистичної форми; 2) аналіз оплати праці за окремими статтями калькуляції, насамперед за самостійною статтею - заробітна плата виробничих працівників. З метою відображення показників з оплати праці складається статистична звітність за формами № 1-ПВ "Звіт з праці" та Звіт про кількість працівників, їхній якісний склад та професійне навчання (річна) (Форма № 6-ПВ). У формі № 1-ПВ "Звіт з праці" – подається місячна інформація за двома розділами: 1.

чисельність працівників і фонд оплати праці;

заборгованість перед працівниками із виплати заробітної плати та

допомоги по соціальному страхуванню [5]. В першому розділі відображається середня кількість всіх працівників в еквіваленті повної зайнятості за звітний місяць і за період з початку року та фонд оплати праці, який складається з основної, додаткової заробітної плати та заохочувальних та компенсаційних виплат. Цей звіт подається до територіальних органів державної статистики щомісяця не пізніше 7-го числа. Дещо ширша квартальна форма N° 1-ПВ "Звіт з праці", яка має вже три розділи. Перший розділ "Склад фонду оплати праці та інші виплати" містить інформацію про фонд оплати праці штатних працівників, у тому числі: фонд основної та додаткової оплати праці, з них виділяються надбавки і тарифи (за видами), заохочувальні та компенсаційні виплати (матеріальна допомога, соціальні пільги); оплата за невідпрацьований час; натуральна оплата праці, нарахована продукцією, що дозволена до виплати працівникам; виплати, що не входять до фонду оплати праці; доходи, дивіденди, проценти згідно з акціями, внески та договори оренди земельних ділянок і майна, що нараховані до оплати; продано продукції. Крім того, у цьому розділі наводяться дані щодо продажу продукції та наданих послуг працівникам у рахунок заробітної плати. 61

У другому розділі "Чисельність та фонд оплати праці окремих категорій працівників" відображаються кількість штатних працівників облікового складу та працівників, які не перебувають в обліковому складі. Третій розділ "Розподіл працівників за розмірами зарплати" присвячений показникам, які характеризують розподіл штатних працівників за групами згідно з розміром їх зарплати. Характерною особливістю цього розділу є те, що він заповнюється за останній місяць кожного кварталу (березень, червень, грудень) [3]. За категоріями працівники підприємства поділяються на: робітників, керівників, спеціалістів та інших працівників, що відносяться до службовців. На кожну особу відкривається трудова книжка й алфавітна картка (ф. П-3). На працівників з вищою освітою відкривається особова картка (ф. П-2), а на спеціалістів, що виконують науково-дослідні, технологічні роботи - особова картка (ф. П-4), наказ про приймання (ф. П-1), наказ на переведення на іншу роботу (ф. П-5), наказ про припинення трудового договору (ф. П-8), список про надання відпусток (ф. П-7) та інші документи [6]. Аналогічно складається вказана вище форма за рік. Звіт про кількість працівників, їхній якісний склад та професійне навчання (річна) (Форма № 6-ПВ) складається з трьох розділів [7]: І. Кількість працівників за якісним складом на 31 грудня звітного року, де відображається кількість штатних працівників, за віком, за освітнім рівнем, пенсіонерів, кількість працівників , які знаходяться у відпустці; ІІ. Підготовка кадрів відображаються такі показники як: кількість працівників, яких навчено новим професіям, навчено новим професіям керівників,

професіоналів,

фахівців,

та

кількість

осіб,

які

навчалися

закордоном; ІІІ. Підвищення кваліфікації відображається кількість працівників, які підвищили кваліфікацію, в тому числі на виробництві, або навчальних закладах за договорами, також відображається кількість осіб, які навчалися закордоном. Отже, оплата праці є складною соціально-економічною категорією, до якої належать базова заробітна плата, бонуси, преміальні та інші виплати, залежні 62

від результатів діяльності, а також соціальний пакет (медичне страхування, путівки тощо). Відображення даних у статистичній звітності дозволяє виявити тенденції та перспективи розвитку сфери праці, а також визначити ефективність діяльності та конкурентоспроможність організації в умовах ринкового середовища. Статистична звітність в якій відображаються показники з оплати праці несе в собі інформацію про кількість працівників, їх якісний склад, про фонд оплати праці, фонд робочого часу та відпрацьований і невідпрацьований час працівниками підприємства. Складання статистичної звітності з оплати праці дає можливість органам статистики вести спостереження за розрахунками з оплати праці за кожним підприємством. За

результатами

проведеного

дослідження

було

виявлено,

що

відображення в звітності показників з оплати праці показує найповнішу та достовірну інформацію про результати управління і розвитку персоналу для її користувачів. В звітності з праці дуже важливо відображати економічно достовірну та обґрунтовану інформацію про виконання нормативів та динаміку показників про працю, нагляд за дотриманням співвідношення росту продуктивності праці та заробітної плати, за зменшенням невиробничих витрат скритих та явних збитків робочого часу, стимулювання праці на підприємстві. На основі цієї інформації здійснюється контроль за виконанням робочого часу на підприємстві, впровадження прогресивних методів праці, дотриманням правильного співвідношення між ростом продуктивності праці та заробітної плати. Організація, ведення звітності з праці і складання фінансової звітності з оплати праці в Україні здійснюється на основі чинного законодавства. Нормативно-правова база щодо регулювання звітності праці та її оплати потребує подальшого удосконалення в частині узгодження питань формування трудових витрат у податковому та бухгалтерському обліку.

2. 3. 4. 5.

Список використаної літератури: Семенов, Г.А. Організація обліку розрахунків з персоналом з оплати праці / держава та регіони. Серія: економіка та підприємництво. – 2009. – № 2. – c. 180-186. Про оплату праці: Закон України затверджено Верховною Радою України від 24.03.1995 № 108/95-ВР Левицька С. О. звітність підприємств: навч. посібник. - рівне: НУВГП, 2008. – 178 с. Інструкція зі статистики заробітної плати затверджено наказом Держкомстату України від 13.01.2004 № 5. Інструкція щодо заповнення форми державного статистичного спостереження № 1-ПВ (місячна) "звіт з праці" затверджено наказом Держкомстату від 26.10.2009 № 403. Економічний аналіз господарської діяльності підприємства: опорний конспект лекцій / І.І. Цигилик, С.О. Кропельницька, О.І. Мозіль. – К. : ЦУЛ, 2009. – 123 c. Інструкція щодо заповнення форми державного статистичного спостереження № 6-ПВ (річна) "звіт про кількість працівників, їхній якісний склад та професійне навчання" затверджено наказом держкомстату України від 06.11.2006 № 508

Особливості контролю операцій з власного капіталу Сидорук Валентина Юріївна, магістр Вінницького національного аграрного університету Гудзенко Наталя Миколаївна, к. е. н., доцент кафедри організації обліку та звітності Вінницького національного аграрного університету Власний капітал показує частину майна підприємства, яка фінансується за рахунок коштів власників і власних засобів підприємства. По своїй суті він є не тільки основою для створення підприємства, а й забезпечує стабільність і можливість продовження його господарської діяльності. Постановка проблеми. Проведення перевірок власного капіталу дуже важливо в першу чергу для засновників та учасників, оскільки власний капітал є основним джерелом фінансування господарської діяльності та джерелом погашення збитків підприємства. Він є одним з найвагоміших показників, що використовуються при оцінці фінансового стану підприємства, оскільки показує, з одного боку, ступінь фінансової самостійності, а з іншого – ступінь кредитоспроможності. Тому виникає нагальна потреба в підвищенні контролю за якістю формування та використання капіталу. Аналіз останніх публікацій. Значний внесок у дослідження капіталу зробили такі вчені, як: М.Д. Алексеєнко, Ф.Ф. Бутинець, О.Ю. Гайдар, М.М. Мосійчук, Н.Д. Прокопенко, Ф.Є. Поклонський, С.В., Н.М. Ткаченко та інші. Завдяки роботам цих вчених сформульовано підґрунтя для подальших наукових досліджень. Постановка завдання. Узагальнити завдання та методику перевірки власного капіталу та її роль в управлінні власним капіталом. Виклад основного матеріалу. Робота підприємств і організацій в умовах ринкових відносин та конкурентної боротьби має супроводжуватись належним контролем за правильністю і доцільністю використання власних коштів та майна. Акціонери, страхові компанії, банки та інші користувачі потребують об'єктивної та достовірної інформації про фінансово-господарський стан того чи іншого суб'єкта господарювання. 65

Такий

контроль

забезпечується

внутрішнім

зовнішнім

аудитом.

Внутрішній аудит є одним з основних інструментів підвищення ефективності управління підприємствами різних організаційно-правових форм. Потреба у внутрішньому аудиті обумовлена також тим, що верхня ланка управління не займається безпосередньо контролем повсякденної діяльності структурних підрозділів підприємства, у зв’язку з чим відчуває потребу в інформації, що формується на нижчому рівні. Менеджери не мають досить часу, щоб перевірити виконання вказівок і часто не володіють специфічними інструментами такої перевірки, тому вони не можуть своєчасно виявити приховані недоліки і відхилення, а внутрішні аудитори забезпечують захист від помилок і зловживань, можливості усунення майбутніх недоліків або відхилень, допомагають посилити слабкі сторони в системах управління. Внутрішній аудит – один із способів контролю за правомірністю і ефективністю діяльності усіх підрозділів підприємства. Для підтримки конкурентоспроможності, забезпечення платоспроможності і попередження ризику банкрутства служба внутрішнього аудиту повинна приділяти особливу увагу питанням формування і використання власного капіталу. Внутрішній аудит власного капіталу спрямовано на вирішення завдань, пов’язаних з правильністю відображення в обліку операцій, пов’язаних з: формуванням власного

капіталу;

перевіркою

установчих

документів;

правильністю

формування статутного капіталу; правовими нормами, пов’язаними з емісією та вилученням цінних паперів; порядком формування і використання прибутку підприємства; перевіркою правильності розкриття інформації про власний капітал у формі № 4 «Звіт про власний капітал» і т. д. При здійсненні внутрішнього аудиту на стадії планування необхідно чітко визначити напрями перевірки та ефективно застосувати обрані процедури аудиту в процесі перевірки власного капіталу. При проведенні внутрішнього аудиту необхідно застосовувати такі процедури аудиту: перевірку записів або документів, перевірку матеріальних активів,

спостереження, запити, підтвердження, перерахування, повторне

виконання, аналітичні процедури та ін. 66

Під час застосування аналітичних процедур аудитор отримує такі показники: коефіцієнт збільшення власного капіталу; коефіцієнт зменшення власного капіталу; коефіцієнт оборотності власного капіталу; рентабельність власного капіталу; інтегральний показник ефективності використання власного капіталу. Проведення оцінки даних показників дозволить аудитору розробити рекомендації та напрямки для підвищення ефективності використання власного капіталу. Досить ефективним є зовнішній аудит, який виконують фірми (аудитори) за договорами з замовниками. Замовник у листі пропонує фірмі (аудитору) мету завдання та масштаб аудиту. Зовнішній аудит проводиться тільки незалежними особами, які мають право його проводити. Необхідність у послугах незалежного аудитора постала з наступних причин: залежності наслідків прийняття рішень користувачами інформації (власниками, інвесторами, кредиторами та ін.) від якості отриманої інформації; необхідності спеціальних знань та навиків для перевірки інформації; можливості надання менеджерами недостовірної інформації власникам, акціонерам, кредиторам та іншим користувачам; відсутності у користувачів інформації доступу для оцінки її якості. Основною метою аудиту власного капіталу підприємства є перевірка дотримання нормативно-правових актів, використання власного капіталу, правильності ведення бухгалтерського обліку. Під час здійснення операцій, що пов’язані з власним капіталом, основними завданнями аудиту є: перевірка правильності формування і використання коштів власного капіталу; оцінка стану синтетичного і аналітичного обліку власного капіталу; оцінка повноти і правильності відображення в обліку і звітності господарських операцій з формування та використання власного капіталу; перевірка дотримання законодавчих і нормативних актів, пов’язаних з формуванням і використанням капіталу. При перевірці установчих документів аудитор перевіряє: наявність та відповідність складання установчих документів чинному законодавству; повноту та своєчасність формування статутного капіталу; правильність 67

формування

статутного капіталу; правильність відображення

в обліку

формування статутного капіталу; у випадку зміни розміру статутного капіталу необхідно визначити доцільність та обґрунтованість таких змін; встановлення законності видів діяльності, якими займається підприємство. В підприємствах державного фінансування такі перевірки здійснюють органи Державної фінансової інспекції України. Вони

здійснюють

незалежний державний фінансовий контроль від імені виконавчої гілки влади. До складу органів Державної фінансової інспекції України входять Держфінінспекція України та її територіальні органи – державні фінансові інспекції. Держфінінспекція України є центральним органом виконавчої влади, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю. При перевірці капіталу підприємства виділяють таку послідовність і основні напрями контролю: 1) фактичний контроль стану власного капіталу, який полягає у підтвердженні садьдо аналітичних рахунків обліку за кожним учасником і здійснюється методом вибіркової інвентаризації зобов’язань підприємства перед учасниками та забезпечень виплат відпусток, гарантійних зобов’язань; 2) перевірка правильності і своєчасності формування статутного капіталу порівнюють фактичні внески по датах у розрізі засновників з установленими в документах на заснування підприємства; 3) перевірка правильності і наявності підстав розрахунків за внесками до статутного капіталу, де варто перевірити обґрунтованість оцінок внесків, здійснених у формі матеріальних цінностей, нематеріальних активів, та ін; 4) у спільних підприємствах перевірці підлягає повнота, своєчасність і достовірність внесків іноземних внесків у конвертованій валюті, виходячи із засновницьких документів; 5) перевірка правильності формування статутного капіталу, де ревізор звертає увагу на номінальну вартість акцій, що формують статутний капітал, на дотримання умов внесення коштів засновників. 68

Висновки. Отже, запропоновані у статті рекомендації дозволять за рахунок визначених напрямів проведення аудиту та контролю своєчасно виявити та попередити порушення, а також забезпечити ефективне функціонування підприємства.

Всі

питання,

пов’язані

організацією

та

методикою

внутрішнього аудиту, повинні регламентуватися внутрішніми стандартами (положеннями) аудиту на підприємстві. Внутрішній аудит власного капіталу повинен бути спрямований на збір аудиторських доказів, проведення аналізу та розробки рекомендації щодо оптимізації роботи облікового апарату з метою підвищення ефективності управління власним капіталом у розрізі окремо взятих його елементів.

1. 2. 3. 4.

Список використаної літератури: Бутинець Ф.Ф., Бардаш С.В., Малюга Н.М. Контроль і ревізія. Вид. 2-е, доп. і перероб. Житомир: ЖІТІ, 2010, - 512с. Державний фінансовий контроль. Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. Н.С.Вітвицька, І.Ю.Чумакова. - К.: КНЕУ, 2012. - 408с. Державний фінансовий контроль. Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. Н.С.Вітвицька, І.Ю.Чумакова. - К.: КНЕУ, 2013. - 408с. Павлюк В.В., Сердюк В.М. Контроль і ревізія. Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2010, - 196с.

Соціально-економічні аспекти при формуванні стратегії розвитку міста Ткаченко Наталя Григорівна аспірант ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» Високий рівень соціально - економічного статусу міста обумовлює відповідні вимоги до формування стратегії його розвитку. При формуванні стратегії розвитку будь-якої економічної мезосистеми необхідно пам'ятати наступні відмінні особливості всіх економічних систем: - Наявність в системі активного елементу. Невід'ємною частиною всіх економічних систем є суб'єкт управління - люди. Це призводить до прояву у системі особливих властивостей, принципово відрізняють її поведінка від функціонування технічних систем, що працюють відповідно до жорстко заданими регламентами; - Унікальність, непередбачуваність поведінки в конкретних умовах. Внаслідок наявності активного елементу в поведінці системи, завдяки її«свободі волі», проявляються риси унікальності і непередбачуваності. Іноді це супроводжується позитивним ефектом, іноді сумнівним або негативним. Механізм розробки та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку міста, теоретичних основ розвитку мезоекономічних систем і практичний досвід розробки середньострокових і довгострокових стратегій розвитку міста дозволили виявити такі принципи формування механізму розробки та реалізації стратегії соціально -економічного розвитку міста: Системність і комплексність - при формуванні механізму розробки та реалізації

соціально-економічної

стратегії

розвитку

міста

повинні

враховуватися внутрішня структура міста і його взаємозв'язок із зовнішнім оточенням, тобто повинні бути визначені насамперед місце і роль міста у соціально-економічній системі регіону. При визначенні напрямів, способів і методів розвитку міста необхідно виходити з політичних, економічних, соціальних, етичних, культурно-побутових, екологічних та інституційних

аспектів його розвитку та їх взаємозв'язку. Цілеспрямованість - механізм включає основну стратегічну мету соціально-економічного розвитку міста. Як правило, такою метою є підвищення всіх показників якості життя мешканців міста на середньострокову або довгострокову перспективу. Динамічність - місто як соціально-економічна система перебуває під впливом змін, що визначаються зовнішніми і внутрішніми чинниками. У зв'язку зі зміною тих чи інших зовнішніх або внутрішніх умов даний принцип передбачає гнучку зміну стратегії, уточнення і перегляд глобальної мети соціальноекономічного розвитку, варіантів реалізації стратегії, системи управління стратегією. Тому розробники стратегії, як правило, передбачають її щорічне коригування. Слід зазначити, що світова економічна криза, яка завдала істотної шкоди економіці, поставила завдання перегляду економічних стратегій розвитку макро-, мезо- та мікрорівнів територій. Соціальна орієнтованість стратегія розвитку міста повинна бути орієнтована на результат, корисний для всього населення, за рахунок активізації та напрямки діяльності всіх структур на розвиток людського капіталу та створення умов гідного життя. Тут розробники повинні враховувати принципи соціальної ефективності. Будь-які зроблені в міському співтоваристві зміни повинні покращувати добробут всіх мешканців, при цьому ні в якому разі не зменшуючи добробуту жодної людини, що належать до категорії малозабезпечених. Тобто потрібно, щоб виконувалися три наступних умови: щоб добробут суспільства за досліджуваний період підвищився, або як мінімум не знизився, в порівнянні з попереднім періодом; щоб добробут окремих громадян, в порівнянні з минулим періодом, залишився колишнім або підвищився; щоб низький рівень життя в міському співтоваристві ще більше не знизився (тобто щоб риса бідності не опустилася нижче). Ієрархічність - всі рівні ієрархії управління процесом соціально -економічного розвитку в регіоні повинні координуватися єдиним центром, а також забезпечуватися необхідною інформацією.

Програмно-цільовий підхід

стимулювання соціально-економічного розвитку міста необхідно здійснювати на основі програмно-цільового підходу за рахунок формування цільових програм і підпрограм розвитку. Слід забезпечити узгодженість і взаємозв'язок 71

цільових програм та їх спадкоємність. Багатоваріантність і доцільність Залежно від масштабів необхідних витрат, результатів, яких необхідно досягти, терміну,

відведеного

на

досягнення

мети,

можливостей

підвищення

ефективності стратегії соціально-економічного розвитку потрібно вибрати найкращий

альтернативних

варіантів

досягнення

головних

цілей.

Демократичність - стратегія повинна визначатися на основі технології « форсайт », участі всіх значущих зацікавлених сторін: муніципальних органів влади, громадського суспільства, що представляє різні верстви населення, державних і муніципальних підприємств, підприємницького сектору економіки і вчених. Вона повинна бути орієнтованою на співпрацю і зміцнення партнерських відносин. Доцільна відкритість процесу прийняття рішень щодо вибору різних варіантів стратегії та обговорення цих варіантів, з тим щоб державні установи могли регулярно обмінюватися думками та інформацією з недержавними зацікавленими сторонами. Ефективність - стратегія повинна визначати мінімально достатній рівень витрат і сприяти прийняттю найбільш ефективних стратегічних управлінських рішень. Необхідно застосування ефективних

методів

управління

(бенчмаркінг,

стратегічне

планування,

програмно -цільовий метод, SWOT-аналіз, бюджетування, орієнтоване на результат, синхронізація, моніторинг, управління за результатами, тощо). Індивідуальність - єдиного плану реалізації стратегії не існує. Кожне місто має розробити власну структуру заходів, які враховували б місцеві особливості і специфічні реалії розвитку. Вибір пріоритетів повинен залежати від комплексу особливостей

(економічних,

соціальних,

політичних,

структурних,

демографічних, культурних і т.д.) кожного суб'єкту, наявних у нього ресурсів. У центрі уваги має бути не тільки процес розробки стратегій, але і їх зміст і реалізація. Активна і реактивна - зворотні зв'язки суб'єкта розробки стратегії і об'єкта управління. Суб'єкт управління для підвищення результативності управління повинен мати активну і реактивну постійні зворотні зв'язки з об'єктом планування. Все більш актуальними стають реактивні - випереджаючі, прогностичні - зв'язки між суб'єктом розробки стратегії і об'єктом планування. Саме реактивні зв'язки вимагають використання прийомів стратегічного 72

планування і прогнозування. Стійкість - здатність системи планування та управління перебувати в стані, заданому суб'єктом управління. Маючи ефективні механізми управління, система при дії на неї дестабілізуючих чинників автоматично може повертатися до заданого стійкого стану. При неефективному управлінні навіть примусова корекція часто не може повернути систему до заданих параметрів розвитку. Функціональна гнучкість - для збереження життєздатності системи суб'єкт управління повинен постійно змінювати і підлаштовувати її параметри і траєкторію розвитку залежно від умов зовнішнього середовища. Мультиплікативність - позитивні і негативні ефекти у великих системах мають властивість множення, а не додавання. Чим більше система управління, тим сильніший мультиплікативний ефект і зрушення в ньому. Дану властивість необхідно використовувати при плануванні господарської діяльності та визначенні можливих ризиків у розвитку міста. Таким чином, всі вищезазначені підходи доцільно застосовувати при формуванні стратегії соціально- економічного розвитку міста. Список використаної літератури: 1. Шаров Ю.П. Стратегічне планування та реалізація політики на центральному, регіональному та місцевому рівнях (опорний конспект дистанційного курсу навчальної дисципліни): Навчальний посібник / Ю. П. Шаров. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 56 с. 2. Конкурентоспособность городов в условиях глобальной экономики: территориальные обзоры ОЭСР [Текст] // ОЕСР, 2006 р. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.oecd.org/bookshop/.

Теоретико-методологічні підходи до визначення рекреаційних навантажень на територіях і об’єктах ПЗФ Чичкалюк Тетяна Олександрівна, кандидат економічних наук, доцент, завідуюча кафедрою туризму Миколаївського міжрегіонального інституту розвитку людини вищого учбового закладу «Відкритий міжнародний університет «Україна» Природні території і об’єкти заповідного фонду є потужним мотивуючим потенціалом розвитку туризму. Толерантно створені і винесені на туристичні ринки усіх рангів (міжнародний, національний, регіональний, локальній) туристично-екскурсійні і рекреаційні послуги стали пакетообразуючими. Сумарній інтенсивний розвиток рекреаційно-туристичної сфери активізував процеси рекреаційного природокористування загалом і на природоохоронних територіях і об’єктах, зокрема. Цей динамічній процес викликає перманентній конфлікт інтересів: з одного боку збереження цінних природних ресурсів, їхніх властивостей, що передбачає невиснажливе, раціональне використання, а з другого боку – забезпечення високих темпів соціально-економічного розвитку територій – інтенсифікацію рекреаційного природокористування та втягнення в обіг нових ресурсів. Природоохоронне

законодавство

України

передбачає

обмежене

регульоване використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ). Регулювання рекреаційного навантаження – це один із методів раціонального

використання,

збереження

відтворення

естетичної

та

культурної цінності об’єктів і територій ПЗФ. Така регламентація неможлива без

науково

обґрунтованих

виважених

нормативів

рекреаційного

навантаження на природні комплекси ПЗФ. Чинні на сьогодні нормативи, що лімітують

рекреаційні

навантаження

на

природні

комплекси,

не

використовують для об’єктів ПЗФ. Серед одинадцяти визначених законодавством категорій та об’єктів ПЗФ тільки для шести із них рекреаційна, освітня і виховна функції є цільовими. [3] До останніх належать національний природний парк (НПП), регіональний ландшафтний парк (РЛП) та штучно створені об’єкти – ботанічний сад, 74

дендрологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, зоологічний парк. Безумовно, провідними рекреаційними природоохоронними установами є національні природні парки. Таблиця 1. Розподіл територій та об’єктів ПЗФ загальнодержавного та місцевого значення Миколаївської області за категоріями № Категорія об’єкту ПЗФ Кількість, шт. 1. Біосферний заповідник 1 2. Національний природний парк 2 3. Регіональний ландшафтний парк 5 4. Заказники 55 5. Заповідні урочища 13 6. Пам’ятки природи 44 7. Зоологічні парки загальнодержавного значення 1 8. Природні заповідники 1 9. Парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва 19 10. Всього 141 Так, на території Миколаївської області функціонують створені: 30 квітня 2009 року згідно до Указу Президент України № 279/2009 «Про створення національного природного парку «Бузький Гард»; 16 грудня 2009 року відповідно до Указу Президента України від № 1056 «Про створення національного природного парку «Білобережжя Святослава», два потужних національних природних парка. [7] Для диференційованого ведення господарства в межах національних природних парків виділяють функціональні зони. Для поділу НПП на функціональні

зони

необхідно

дослідити

структуру

та

територіальні

взаємозв’язки природних ландшафтів, розміщення селітебних територій, ступінь рекреаційного використання. Зони стаціонарної та регульованої рекреації є місцем регульованої рекреації, короткочасного відпочинку та оздоровлення. Тут можна створювати туристські маршрути та екологічні стежки, проте не дозволена рубка лісу головного використання, промислове рибальство, мисливство й інша діяльність, що може негативно вплинути на стан природних комплексів. Зону стаціонарної рекреації призначено з метою створення умов для розміщення туристів. Згідно зі ст. 9 Закону України «Про природно-заповідний 75

фонд» території й об’єкти ПЗФ за умови дотримання вимог, що встановлені чинним Законом, можуть використовуватися в природоохоронних, науководослідницьких, оздоровчих та інших рекреаційних цілях. [1] Міністерство охорони навколишнього середовища видало наказ «Про затвердження інструкції про застосування порядку установлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення». Цей наказ зобов’язує визначити ліміти використання

територій

та

об’єктів

природно-заповідного

фонду

загальнодержавного значення, які встановлюються з визначенням меж, площ територій, кількості відвідувачів та умов відвідування з урахуванням ступеня рекреаційного та іншого навантаження на ці території. [4] Загальноприйнятим визначенням рекреаційного навантаження є його трактування як показника, що визначає чисельність рекреантів на одиницю площі. [2] Н. Фоменко стверджує, що це показник безпосереднього впливу рекреантів, їх транспортних засобів та збудованих рекреаційних споруд на природні ландшафтні комплекси. [6] Інші науковці конкретизують це визначення, стверджуючи, що рекреаційне навантаження є допустимою кількістю рекреантів на одиницю площі, яке залежить від особливостей ландшафту та функціональної спрямованості рекреаційного використання території.

[5,

Нормативні

показники

рекреаційного

навантаження

диференціюються залежно від типу ландшафтного комплексу. [9] Отже, таке навантаження є показником впливу відпочивальників на природні комплекси чи рекреаційні об’єкти й залежить від типу ландшафту його складових частин і вимірюється кількістю людей або людино-днів на одиницю площі за певний проміжок часу. Розрізняють допустимі (оптимально та

гранично

допустимі)

деструктивні

(критичні

та

катастрофічні)

навантаження на ландшафт. Ландшафтні комплекси здатні до самовідновлення, тому в них у процесі допустимих навантажень відбуваються природні зміни зворотного характеру, тоді як при критичних і катастрофічних рекреаційних навантаженнях

вони

незворотні.

Деструктивне

навантаження

викликає 76

рекреаційну дигресію, тобто зміну природних комплексів під впливом їх використання. Основна причина цих змін зумовлена витоптуванням, у результаті якого виникає ущільнення ґрунту, що негативно впливає на трав’яний покрив, підріст і деревний ярус. Для визначення рекреаційного навантаження в опублікованих наукових працях найчастіше використовують параметри, пов’язані між собою такою залежністю: і = ТР де, Р – одночасна кількість відпочивальників, що об’єднані одним видом відпочинку, на одиницю площі за обліковий період (люд./га); і – сумарний час кожного виду відпочинку на одиницю площі за обліковий період (год./га); Т – тривалість облікового періоду в годинах (1 рік – 8760 годин). Варто

зазначити,

що

підрахунок

справжньої кількості рекреантів

неможливий. Це ускладнює дослідження, тому облік рекреаційних навантажень згідно з поданою методикою досить умовний. У процесі визначення рекреаційних навантажень повинна бути врахована зміна кількості відвідувачів природно-охоронної території залежно від сезону, особливості їх діяльності, неоднакова стійкість ландшафтних комплексів та їх компонентів. Вимірюється показник кількістю людей або людино-днів на одиницю площі за певний проміжок часу. Вихідною ознакою у процесі розробки та обґрунтування рекреаційних навантажень має рахуватися критерій мінімізації негативного впливу рекреантів на природне середовище, його компоненти та недопущення деградації природних комплексів у результаті збільшення рекреаційних навантажень. [10] Зростання потоку відпочивальників вимагає нових підходів щодо визначення масштабів рекреаційно-туристичної діяльності, які б передбачали облік рекреаційних навантажень на прокладених та відповідно облаштованих екологічних стежках і інших екологічних об’єктах. А з другого боку не стримувало

толерантно

організованого

по

відношенню

до

природи,

екологічного виховання і освіти, яке ефективним є виключно безпосередньо на 77

природних об’єктах і територіях. Це питання стане метою наших подальших досліджень. Список використаної літератури: 1. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» // Екологічне законодавство України : у 2 кн. / відп. ред. В.І. Андрейцев. – К. : Юрінком Інтер, 1997. – Кн. 1. – 704 с. ; Кн. 2. – 576 с. 2. Бейдик О.О. Рекреаційне навантаження / О. О. Бейдик // Географічна енциклопедія України : у 3-х т. / відп. ред. О.М. Маринич. – К.: Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана, 1989-1993. – Т. 3 : П-Я. – С. 120. 3. Любіцева О.О., Панкова Є.В. Туристичні ресурси України. – К.: Альтерпрес, 2007. – 396 с. 4. Міністерство охорони навколишнього середовища України. Наказ від 24.01.2008 № 27 // Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 12 лютого 2008 р. за № 117/14808. 5. Павлов В.І. Рекреаційний комплекс Волині: теорія, практика, перспективи: монографія / В.І. Павлов, Л.М. Черчик. – Луцьк: Надстир’я, 1998. – 124 с. 6. Чичкалюк Т.О. Становлення природно-заповідного фонду Миколаївської як основного фактора розвитку туристичної інфраструктури /Т.О. Чичкалюк// Наукові праці – Екологія, т. 87. Випуск 74. – Видання ЧДУ ім. П.Могили. – 2008. – С. 92-95. 7. Фоменко Н.В. Рекреаційні ресурси та курортологія / Н.В.Фоменко. – К.: Центр навч. л-ри, 2007. – 312 с. 8. Чижова В.П. Рекреационные нагрузки в зонах отдыха / В.П.Чижова. – М.: Лесн. пром., 1977. – 48 с. 9. Шищенко П.Г. Принципы и методы ландшафтного анализа в региональном проектировании / П.Г. Шищенко. – К.: Фитосоциоцентр, 1999. – 284 с. 10. Шлапак А.В. Методика і норми рекреаційного навантаження на луки, болота та ґрунти і ліси прибережних акваторій природно-заповідного фонду / А.В. Шлапак. – Умань : Дендропарк «Софіївка», 2003. – 12 с.

Контрольно-аналітична оцінка фінансового стану сільськогосподарських підприємств Шевчук Олена Дмитрівна, к.е.н., доцент кафедри аудиту та державного контролю Сировець Наталія Віталіївна, магістрант Вінницького національного аграрного університету У статті висвітлено теоретичні основи та економічну сутність контролю фінансового стану підприємств та досліджено сучасні методи проведення даного контролю. Постановка

проблеми.На

сучасному

етапі

розвитку

методологія

контролю фінансового стану підприємства знаходиться в процесі постійного вдосконалення, розвиток технологій вимагає нових методів і механізмів фінансового аналізу діяльності вітчизняних підприємств, тому обрана тема дослідження є досить актуальною. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам контролю, аналізу та шляхам вдосконалення фiнансового стану підприємств присвячено ряд робiт вiтчизняних та закордонних вчених, серед яких треба видiлити праці: БланкаI.О., Олексюка О.С., Ковальова В.В., Стоянової Є.С., Шеремета А.Д., Крейнiної М., Альтмана Е., Хелферта Е., Рiшара Ж. та iнших. Постановка завдання. Метою написання даної статті є висвітлення теоретичних основ і економічної сутності контролю фінансового стану підприємства, а також дослідження сучасних методів проведення даного контролю на сільськогосподарських підприємствах. Виклад основного матеріалу дослідження. Для того, щоб здійснити аналіз чи контроль фінансового стану суб’єкта господарювання необхідно чітко розуміти, що означає дане поняття. Фінансовий стан – це найважливіша характеристика економічної діяльності підприємства в зовнішнім середовищі. Воно визначає конкурентоздатність підприємства, його потенціал у діловому співробітництві, оцінює, у якому ступені гарантовані економічні інтереси самого підприємства і його партнерів по фінансовим і іншим відносинам. Аналіз фінансового стану полягає в об’єктивній та своєчасній його оцінці, 79

виявлення негативних явищ та вивчення причин їх утворення.Із аналізом фінансового стану пов’язане здійснення контролю. Контроль

фінансового

стану

–

це

процес

збирання

незалежним

працівником достовірної інформації про об'єкт дослідження, в такому випадку – про фінансовий стан підприємства, з метою оцінки його відповідності визначеним критеріям і надання компетентного висновку зацікавленим користувачам [1, с. 41]. Оцінювання фінансового стану підприємства становить інтерес для широкого кола суб'єктів ринку, а саме: 

для підприємства, яке хоче знати неупереджену думку про свою

діяльність і розробити заходи щодо її поліпшення; 

інвесторів,

заінтересованих

ефективності

та

прийнятній

ринковості інвестування своїх коштів; 

кредиторів

постачальників,

які

бажають

впевнитись

платоспроможності підприємства;  стабільні

партнерів по бізнесу, які прагнуть встановити з підприємством й

надійні

ділові

відносини

(постачальники,

споживачі,

транспортувальники, страхові компанії та ін.); 

сторонніх щодо підприємства структур (так, податкові органи

бажають мати впевненість у спроможності підприємства сплачувати податки, профспілки – у стабільності зайнятості працівників і здатності своєчасно виплачувати заробітну плату; благодійні організації – у потенційній здатності підприємства допомагати) [3, с. 104]. Метою контролю фінансового стану клієнта є: 

виявлення змін показників, які характеризують фінансовий стан

підприємства; 

визначення

факторів,

які

впливають

на

фінансовий

стан

підприємства; 

оцінка кількісних та якісних змін фінансового стану підприємства;



оцінка фінансового становища підприємства на певну дату;



визначення тенденцій змін фінансового стану підприємства. 80

Розглянемо окремі методи аналізу, які використовуються в практиці контролю [2, с. 105]. Метод читання зовнішньої звітності полягає у вивченні абсолютних значень показників зовнішньої звітності з метою визначення основних джерел коштів підприємства та напрямів їх використання за минулий період, а також прибуткової та дивідендної політики. Особливу увагу звертають на наявність у звітності незвичайних показників і сум, а також на інформацію, що міститься у виносках та примітках. Метод галузевого порівняльного аналізу застосовують для порівняння фінансових показників із середньогалузевими та використання їх як основи для проведення аудиту. Позитивними рисами галузевого порівняльного аналізу є те, що в результаті його проведення можна глибше оцінити стійкість фінансових

позицій

підприємства,

його

платоспроможність

та

кредитоспроможність. Метод порівняльного аналізу облікових і звітних даних підприємства за кілька минулих періодів часу передбачає вивчення відхилень (у абсолютному та

відносному

вираженні)

обраних

показників,

також

процентних

співвідношень між проміжними та звітними показниками звітності. Метод розрахунками

порівняльного особи,

яка

аналізу здійснює

фактичних контроль,

даних полягає

підприємства в

тому,

з що

перераховуються ті чи інші показники звітності, особливо розрахункові, та порівнюються з результатами клієнта. Частіше це стосується процентів, амортизаційних відрахувань за об'єктами, витрат майбутніх періодів, індексації основних засобів та інших об'єктів обліку. При цьому критично оцінюється інформацію, яка перевіряється, щодо її достовірності та об'єктивності. Визначається мінімальна й максимальна межа можливої різниці, наявність якої не потребує додаткового тестування. Вирішення цього завдання залежить від ступеня суттєвості (матеріальності) виявленої різниці щодо пов'язаних з нею показників всієї звітності в цілому. Якщо значення виявленої різниці неприпустиме, то необхідно знайти реальне пояснення чи провести додаткове тестування. 81

Метод коефіцієнтного аналізу ґрунтується на визначенні залежностей між окремими показниками звітності. Коефіцієнтний аналіз може здійснюватися як внутрішньогосподарський, так і зовнішній. Наприклад, з погляду акціонера чи потенційного інвестора велике значення має розрахунок коефіцієнтів прибутку на акцію, дивідендних виплат. Джерелами оцінки показників фінансового стану можуть бути: 

Баланс (Звіт про фінансовий стан), ф. № 1;



Звіт про фінансові результати (Звіт про сукупний дохід), ф. № 2;



Примітки до річної фінансової звітності, ф. № 5;



дані статистичних органів;



дані оперативного обліку підприємства;



додаткова інформація.

Фінансовий стан підприємства контролюється шляхом визначення певних груп аналітичних показників, які дають змогу оцінити фінансовий і майновий стан підприємства, прибутковість його діяльності та спроможність виконати свої зобов’язання перед державою та іншими підприємствами, установами, організаціями. Коло питань, що розглядаються під час такої перевірки, залежить від об’єкта, що перевіряється, та цілей перевірки. Фінансовий стан підприємства перевіряється комплексно і спрямований на всебічну оцінку виробничої та фінансово-господарської діяльності. Цей процес може бути зображений у вигляді схеми (рис. 1). Очевидно, що контроль фінансового стану підприємства являє собою громіздкий процес, який потребує значних затрат часу та зусиль. Але вчасне та ефективне його проведення є вкрай необхідним, адже, стійка діяльність підприємства залежить як від обраної стратегії розвитку, так і від постійного і безперервного фінансового контролю. Основною передумовою контролю є зацікавленість в забезпеченні реальності та достовірності інформації щодообліку і звітності підприємства.

Рисунок 1. Схема процесу контролю фінансового стану [4, с. 71] Контроль фінансового стану підприємства Мета: Оцінка фінансової стабільності підприємства, його спроможності виконати зобов’язання перед державою, іншими підприємствами, установами й організаціями. Джерела інформації: Фінансова звітність, регістри синтетичного й аналітичного обліку, первинні документи, дані податкового обліку, наказ про облікову політику, бізнес-план, статистична й техніко-економічна інформація, акти попередніх перевірок. Інструменти контролю: Абсолютні, відносні та середні показники, нормативи для порівняння і показникифактори, групування даних, балансовий, графічний і табличний методи.

Напрями контролю: Загальна оцінка фінансового стану підприємства. Перевірка наявності та використання власних оборотних коштів. Перевірка дотримання розрахунково-платіжної дисципліни. Узагальнення результатів контролю.

Методичні прийоми контролю: Аналітичне групування показників балансу та приведення їх до порівнянного вигляду

Тематичні обстеження наявності власних і позичених джерел коштів

Прийому аналітичних і структурних групувань показників зобов’язань і поточних активів

Узагальнення даних про причини складного фінансового стану

Структурне групування показників майна і джерел його утворення

Групування і порівняння даних балансу та звіту про фінансові результати

Систематизація даних у вигляді аналітичних таблиць за термінами виникнення заборгованості

Порівняння наявних власних оборотних коштів з їхніми нормативами й обсягами іммобілізації

Оцінка динаміки і складу дебіторської і кредиторської заборгованості

Аналіз кореспонденцій рахунків і тематичні обстеження даних про використання оборотних коштів не за призначенням

Оцінка співвідношення дебіторської і кредиторської заборгованості

Узагальнення результатів контролю у вигляді аналітичних таблиць, графіків (діаграм)

Прийоми аналізу обсягів платіжних зобов’язань і поточних активів Балансові зіставлення показників власних і позичених джерел коштів

Розрахунковоаналітичні методи визначення показників оборотності оборотних коштів Балансовий і розрахунковий методи визначення показників фінансової стійкості

Висновки.В умовах формування ринкових відносин та різноманітності форм власності виникла необхідність удосконалення функцій управління процесом виробництва, що викликало потребуздійснювати не лише аналіз, а й контроль фінансової діяльності підприємств.Аналіз та контроль є елементами системи управління фінансовим станом суб’єктів господарювання, які доповнюють один одного. У результаті аналізу ми формуємо інформаційну базу для прийняття управлінських рішень, а контроль, у свою чергу, забезпечує вірогідність цієї інформації.

Список використаної літератури: Демчук Н. І. Теоретико-методичні засади діагностики фінансовоекономічного стану суб’єктів господарювання / Н. І. Демчук, А.Ю.Євладенко // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. – № 11. – C. 3641. Корженевська В. М. Дослідження факторів впливу на фінансовий стан підприємства / В. М. Корженевська // Формування ринкових відносин в Україні. – 2011. – 7/8. – C. 102-106. Малюга Л. М. Аналіз фінансово-економічного стану аграрних підприємств / Л.М. Малюга // Економіка АПК. – 2010. – № 2. – C. 100104. Мельникова М. О. Аналіз адаптивності існуючих методів оцінки фінансового стану підприємства до прогнозування на формальному рівні / М. О. Мельникова // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – № 23. – C. 71-74.

Анализ иностранных инвестиций и структура внешней торговли Казахстана и России в рамках Таможенного Союза Альжанова Нуржан Шариповна к.ф.-м.н, и.о.профессора КазНУ им. Аль-Фараби г.Алматы, Казахстан Ахметова Адина Марленовна студентка 3 курса КазНУ им. Аль-Фараби г.Алматы, Казахстан Таможенный союз Белоруссии, Казахстана и России — форма торговоэкономической

интеграции

Белоруссии,

Казахстана

России,

предусматривающая единую таможенную территорию, в пределах которой во взаимной торговле товарами не применяются таможенные пошлины и ограничения

экономического

характера,

за

исключением

специальных

защитных, антидемпинговых и компенсационных мер. При этом страны-участники Таможенного союза применяют единые таможенные тарифы и другие меры регулирования при торговле с третьими странами. В качестве цели таможенного союза инициаторами такого объединения России, Белоруссии и Казахстана заявлен существенный рост экономики стран-участниц. Предполагается, что за счет увеличения рынка и установления общих правил ведения бизнеса страны-участницы получат дополнительный прирост ВВП на 1-2% в год, а к 2015 г. Россия за счет интеграционного фактора получит дополнительно 16,8% от современного уровня ВВП, Беларусь – 16,1%, Казахстан – 14,7% и вместе они заработают более 400 млрд. дол. [1,3]. Единое

таможенное

пространство

трех государств

совокупным

населением 170 млн. чел. представляется делом крайне выгодным, особенно для России, где сосредоточена значительная часть производителей товаров и услуг. За счет ликвидации пошлин этим производителям будет значительно легче конкурировать с производителями других стран (в первую очередь Китая и Европейского союза) на рынках Казахстана и Белоруссии. В аналитических и статистических публикациях применяется широкий круг показателей, характеризующих региональную торговлю. Однако остается открытым вопрос о том, в какой степени они отражают влияние интеграции на 85

торговлю и ее эффекты: создание торговли и отклонение торговли. Измерение региональной торговой интеграции не может ограничиться отдельными индикаторами, для всестороннего и комплексного исследования требуется система показателей. При этом следует учитывать, что усиление регионального взаимодействия не является самоцелью стран-участниц. Интеграционные меры предпринимаются в целях социально-экономического развития, прогрессивных структурных изменений в экономике, создания предпосылок для эффективного хозяйствования и роста благосостояния. С момента распада СССР в результате рыночных реформ, значительно возросла открытость экономики и торговая интеграция членов ТС ЕврАзЭС-3 в глобальную экономику. Они расширяют торговые связи за пределами СНГ, что проявляется в диверсификации географической структуры их внешней торговли и относительном снижении доли региональной торговли без сокращения регионального товарооборота. Сохраняется высокая интенсивность взаимной региональной торговли, что позволяет рассматривать ТС ЕврАзЭС-3 как торговый блок государств, вовлеченных и в региональную, и в глобальную интеграцию. Однако в рамках ТС наблюдается неоднородный характер торгового блока и заметное влияние России на макроэкономические и торговые показатели остальных членов. Несмотря на положительные достигнутые

бывшими

советскими

республиками

результаты,

восстановлении

дореформенных позиций в экономике, мировой кризис указывает на проблему торгового блока – сырьевую специализацию в международной торговле [2]. В настоящий момент при невозможности конкурировать с ведущими мировыми производителями на внешних рынках единственным сценарием на рынке Таможенного Союза является укрупнение, поглощение и выдавливание части производителей. Ситуация только усугубится, если в Таможенный Союз войдут новые члены, которые выпускают схожие товары. Особенно это касается Украины, предприятия которой являются прямыми конкурентами предприятий из Беларуси и России, например, в сфере пищевой и химической промышленности, металлургии, а также машиностроения. В подобных условиях уровень интенсивности поглощений и укрупнений 86

вырастет в несколько раз. Этот процесс будет проходить на фоне интенсификации корпоративных конфликтов, которые в конечном итоге почти наверняка перерастут в политическое противостояние. Создание ТС привело к росту цен на отдельные группы товаров. Это происходит с одной стороны из-за того, что рост таможенных тарифов приводит к росту цен на товары, импортируемые из третьих стран. А с другой стороны, из-за выравнивания цен внутри ТС. Как результат, Казахстан вынужден прибегать почти к фиксации цен на социально значимые товары, вводить государственное регулирование цен. На рынке наблюдается существенный рост первоочередных товаров на фоне снижения покупательной способности. Так, в РБ наблюдается постоянный высокий рост инфляции, который по итогам 2012 года составил 36,1%. По данным статистики Национального Банка РК динамика доли российских инвестиций в Казахстан в 2007-2013 гг. имеет следующий вид. Рис. 1. Динамика валового притока прямых инвестиций из России в Казахстан, млн. долл [1].

В Казахстане в настоящее время работают более 1000 компаний с российским участием. По-прежнему большая часть российских инвестиций направляется в нефтегазодобывающий сектор. Основными инвесторами в данную отрасль являются крупнейшие российские компании – ОАО «Лукойл», ОАО «НК «Роснефть» и ОАО «Газпром». Этими тремя компаниями 87

осуществляются

наиболее

значительные

инвестиционные

проекты

Казахстане. Рис. 2. Валовый приток прямых иностранных инвестиций в Россию из Казахстана, млн. долл.[1].

Динамика прямых казахстанских инвестиций в Россию оказалась менее стабильной. На рис. 3 отчетливо видно, что объем инвестиций в 2007 и 2008 гг. намного больше, чем в остальные периоды. В 2007 г. произошел рост инвестиций из Казахстана на 183,8%, а в 2009 г. – спад на 86,7%. Это может быть объяснено тем, что основной объем казахстанских инвестиций приходится на строительную отрасль, которая в достаточной мере пострадала от кризиса [1]. В структуре российских поставок в Казахстан (по данным ФТС России, январь-июнь 2013 г.) основную долю составили минеральные продукты 37,0%; машины, оборудование, транспортные средства, приборы и аппараты — 21,0%; металлы и изделия из них — 15,3%, продукция химической и связанных с ней отраслей промышленности — 10,2%; продукты животного и растительного происхождения, продовольственные товары — 8,2%.

Рис. 3. Структура экспорта из России в Казахстан за январь-июнь 2013 г. [1].

Как видно из рис. 3, более 50% всего экспорта приходится на две такие категории как «Минеральные продукты» и «Машины, оборудование и транспортные средства». В структуре ввоза товаров из Казахстана в Россию (по данным ФТС России,

январь-июнь 2013 г.) доля машин, оборудования, транспортных

средств, приборов и аппаратов — 31,6%, минеральных продуктов составила 26,0%;

металлов

и изделий

из них —

14,5%;

продукции

химической

и связанных с ней отраслей промышленности — 8,8%, текстиля, текстильных изделий и обуви — 12,0%. Во внешней торговле двух стран весьма незначительной остается доля продукции с высокой добавленной стоимостью. Казахстанские и российские товаропроизводители по-прежнему в большей степени заинтересованы в поставках сырья и продукции первого передела.

Рис. 4. Структура российского импорта из Казахстана за январь-июнь 2013 г. [1].

Вместе с тем в двустороннем сотрудничестве между Казахстаном и Россией сохраняются сырьевая ориентация и сильная зависимость от конъюнктуры мировых рынков, что представляет серьезную угрозу для национальной безопасности двух государств, а также серьезные, требующие своего решения проблемы в области тарифной, таможенной, пограничной политики, защиты внутреннего рынка. Список использованной литературы: 1. Данные Агентства Республики Казахстан по статистике, [Электронный ресурс]; URL: http://stat.gov.kz И данные Федеральной Таможенной Службы РФ URL: http://www.customs.ru 2. Журнал “Эксперт”, Выпуск 115, “ТС: Россия и Казахстан”, Изд-Во РосПресс, 2013 год. 3. Национальный Статистический Комитет Беларуссии; URL: http://belstat.gov.by

Совершенствование налогового администрирования в бухгалтерском учёте в Республике Беларусь Жогальская Анжелика Григорьевна студентка Полесского Государственного Университета В настоящее время, налог на прибыль является ключевым в системе прямых налогов и единственным

налогом

Республике

Беларусь,

уплачиваемым из прибыли и доходов. Он играет важную роль в формировании доходов государственного бюджета. Так, удельный вес налога на прибыль в 2013 г. составил 16,1%. [1] Поэтому, очень важно, что бы была хорошо отлаженная

система по

начислению налога на предприятии. Одним из направлений совершенствования налогообложения прибыли предприятий должно стать упрощение процедур налогового администрирования. Важнейшей задачей, в данном аспекте, является максимальное сближение бухгалтерского и налогового учётов. Рассмотрим такой показатель, как затраты по производству и реализации, который является одним из основных элементов налогового учета, влияющих на правильность исчисления налоговой базы по налогу на прибыль. Необходимо отметить, что Особенная часть НК РБ не содержит исчерпывающего

перечня,

учитываемых

при

налогообложении,

затрат,

приведены лишь принципы формирования некоторых из них. Из этого следует, что подход к определению той грани, какие расходы и доходы связаны с производством, а

какие не связаны, но при этом

необходимы для

осуществления деятельности организации, зачастую является относительным и субъективным. Это вынуждает плательщиков и проверяющих либо обращаться за дополнительными разъяснениями в налоговые органы, либо не уменьшать налогооблагаемую базу, изымая при этом значительные суммы денежных средств из оборота, либо отстаивать свои интересы в суде. Кроме того, в настоящее время, отдельные виды затрат на производство и реализацию продукции учитываются при расчете налога на прибыль в пределах установленных норм. Так, например, затраты на оплату стоимости топливноэнергетических ресурсов, командировочные расходы, а также убытки от 91

недостачи имущества и

его порчи учитываются в бухгалтерском учёте в

полном размере, а в налоговом – только в соответствии с

нормами,

установленными законодательством. Допустим, организация отправила сотрудника в командировку в Германию сроком на 2 дня. По возвращении из командировки к авансовому отчету были приложены счета на проживание в 2 гостиницах на сумму 230 евро (100 евро +130 евро). Бухгалтер в свою очередь отнёс эти расходы на затраты предприятия. При проверке, налоговая обнаружила ошибку, т.к. предельная норма расходов по найму жилого помещения в Германии, в соответствии с Постановлением Минфина РБ,

100 евро [2], т.е. сотрудник превысил эти

расходы на 30 евро (230-100*2), значит эти 30 евро на затраты уже относить нельзя. Из этого следует, что разницу между фактической стоимостью найма жилого помещения и предусмотренными нормами (30 евро) оплачивают за счет прибыли, остающейся после налогообложения. Как мы видим, различия в составе и порядке отражения доходов и расходов в бухгалтерском учёте и для целей налогообложения обуславливают необходимость осуществления расчетных корректировок учётной информации. Это, в свою очередь, увеличивает временные затраты бухгалтеров, связанные с определением суммы налога на прибыль, что, в конечном итоге, снижает точность расчёта налога. Таким образом, необходимо максимально сблизить бухгалтерский и налоговый учеты, поскольку их разделение создает спорные вопросы в области отражения отдельных элементов, заставляет организации дважды рассчитывать выручку, себестоимость, прибыль, что также добавляет значительный объем учетной работы. Для достижения указанной цели следует создать единую систему показателей прибыли, для снижения корректировок в рамках налогового

учёта;

сократить

перечень

затрат,

предусматривающих

нормирование для целей налогообложения. Ещё одним реформированием методики расчёта налога на прибыль является совершенствование национальной учётной системы

путем её

гармонизации с международными стандартами финансовой отчётности (далее 92

МСФО).

В МСФО используют метод начисления, который означает, что

хозяйственные операции отражаются в момент их совершения, а не по мере выплаты денежных средств и их эквивалентов. Преимущество этого метода при определении размеров налоговых обязательств является совпадение периодов учета и размеров показателей, отражаемых в бухгалтерском учете и при определении налоговой базы по налогу на прибыль. Учитывая уплату налога на прибыль в течение года текущими платежами, определение финансового результата, как в бухгалтерском, так и в налоговом учете производится по итогам за год. Кроме того, с введением данного положения у недобросовестных плательщиков сужаются возможности сокрытия налогооблагаемой базы из-за несовпадения момента фактической реализации в бухгалтерском и налоговом учётах. Для предприятий такой переход позволит свести к

минимуму

корректировки данных бухгалтерского учета при определении размера налога на прибыль, а также сократиться время на подготовку налоговых деклараций (расчетов) и определение сумм налогов. Список использованной литературы: 1. Министерство по налогам и сборам РБ. [Электронный ресурс]: Режим доступа: http://www.nalog.gov.by/ru/publication_ru/view/rabotaem-v-ruslemirovyx-tendentsij-10736/ – Дата доступа 18.03.2014. 2. Министерство финансов РБ. [Электронный ресурс]: Режим доступа: http://www.minfin.gov.by/norms/abroad/ – Дата доступа 19.03.2014. 3. Парфенов К.Г. Международные стандарты финансовой отчетности (МСФО). –М.: 2003. – 504 с.

Проблемные вопросы деятельности испытательных лабораторий (центров) Таможенного союза Краснова Ольга Николаевна, к.э.н., доцент кафедры экономики природопользования Казахского экономического университета им. Т. Рыскулова Омар Аян Асылбекович, Кимолдаш Аяла Мейрамбековна, Магрупов Жандосбек Исматуллаевич, студенты инженерно-экономического факультета Казахского экономического университета им. Т. Рыскулова Страны Таможенного союза (ТС) – Российская Федерация, Республика Казахстан и Республика Беларусь создали Единое экономическое пространство (ЕЭП), объединившее население в 170 миллионов человек и огромное пространство в более чем 20 млн. кв. км (15% мировой суши). Планируется дальнейшее расширение ЕЭП, поскольку

организация заинтересована в

вовлечении в интеграционные процессы ключевых партнеров из европейского и азиатско-тихоокеанского регионов. В целях реализации Соглашения об обращении продукции, подлежащей обязательной

оценке

(подтверждению)

соответствия,

на

таможенной

территории ТС и Соглашения о взаимном признании аккредитации органов по сертификации (подтверждению) соответствия и испытательных лабораторий (центров), выполняющих работы по оценке (подтверждению) соответствия, приняты: • Единый

перечень

продукции,

подлежащей

обязательной

оценке

(подтверждению) соответствия в рамках ТС с выдачей единых документов; • Единые формы сертификата соответствия и декларации о соответствии ТС; • Единый реестр органов по сертификации и испытательных лабораторий (центров) ТС; • Положение испытательных

порядке

лабораторий

включения (центров)

органов в

Единый

по

сертификации

реестр

органов

и по

сертификации и испытательных лабораторий (центров) ТС, а также его формирования и ведения; • Положение о порядке формирования и ведения Единого реестра выданных сертификатов соответствия и зарегистрированных деклараций о соответствии, оформленных по Единой форме; • Порядок ввоза продукции (товаров), подлежащей обязательной оценке (подтверждению) соответствия, на таможенную территорию ТС. В соответствии с Соглашением о единых принципах и правилах технического регулирования на территории стран-участниц ТС, работы по оценке соответствия продукции требованиям технических регламентов ТС осуществляют аккредитованные органы по сертификации и испытательные лаборатории (центры), включенные в Единый реестр органов по сертификации и испытательных лабораторий (центров) ТС. Ведется

Единый

реестр

выданных

сертификатов

деклараций о соответствии, применяются

соответствия

единые формы сертификата

соответствия и декларации о соответствии. Для проведения исследований и измерений утверждается перечень международных и региональных стандартов, а в случае их отсутствия – национальных стандартов сторон, содержащих правила и методы исследований и измерений, а также правила отбора образцов, необходимые для применения и исполнения требований принятых технических регламентов ТС. Продукция, включенная в Единый перечень продукции, подлежащей обязательному подтверждению соответствия в рамках ТС, допускается к обращению на единой таможенной

территории,

если

она

прошла

процедуры

подтверждения

соответствия на территории любого из государств-сторон при соблюдении следующих условий: • проведение сертификации органом по сертификации, включенным в Единый реестр; • проведение

испытаний

испытательных

лабораториях

(центрах),

включенных в Единый реестр; 95

• сертификаты соответствия и декларации о соответствии оформлены по единой форме. Единый реестр органов по сертификации и испытательных лабораторий (центров) ТС состоит из национальных частей, формирование и ведение которых обеспечивают уполномоченные органы стран — членов ТС. По состоянию на 1 января 2014 года численность органов по сертификации составляет в Российской Федерации - 1024, в Республике Казахстан- 105, в Республике

Беларусь-55.Численность

испытательных

лабораторий

Российской Федерации -1688, в Республике Казахстан- 479, в Республике Беларусь-385.Единый

перечень

продукции,

подлежащей

обязательной

сертификации включает 205 видов продукции, из них 100 подлежат обязательной сертификации и 105 – декларированию [3]. Весьма актуальной проблемой деятельности испытательных лабораторий (центров) ТС является проблема аккредитации.Аккредитация переводится с латыни как «доверять».Аккредитация лабораторий (центров) - это официальное признание правомочности их деятельности.Органы по сертификации и испытательные лаборатории, являющиеся участниками Системы обязательного подтверждения, чтобы быть аккредитованными, должны отвечать критериям и требованиям соответственно ГОСТ Р ИСО/МЭК 65-2000 «Общие требования к органам по сертификации продукции» и ГОСТ Р ИСО/МЭК 17025-2009 «Общие требования к компетентности испытательных и калибровочных лабораторий». Испытательная лаборатория должна в полной мере обеспечивать качество результатов своих испытаний и регулярно использовать аттестованные стандартные образцы, принимать участие в межлабораторных сравнительных испытаниях или программах проверки квалификации, дублировать испытания с использованием тех же или других методов, проводить повторные испытания, обеспечивать корреляцию результатов на разные характеристики объекта. Аккредитация

обеспечивает

независимую

авторитетную

оценку

компетентности и беспристрастности органов по оценке соответствия третьей 96

стороной. Таким образом, она является механизмом обеспечения доверия к результатам оценки соответствия. До создания ТС в странах были различия в результатах оценки соответствия. Они возникали из-за того, что в каждой стране были разные методы испытаний и подходы к сертификации. Зачастую устанавливались различные нормы. Теперь с введением единых технических регламентов ТС нормы становятся одинаковыми, методы контроля также едины, едины

процедуры аккредитации. Взаимное признание аккредитации испытательных лабораторий (центров) по подтверждению соответствия, выполняющих работы по подтверждению соответствия в национальных системах аккредитации происходит при условии, что в данной системе действуют правила и процедуры, соответствующие международным стандартам, аккредитация осуществляется

на

принципах

добровольности,

компетентности

независимости испытательных лабораторий. Во многих лабораториях, в том числе и аккредитованных, отсутствуют необходимые

средства

измерений

испытательного

оборудования,

удовлетворяющие современным требованиям, либо имеются не в полном объеме, а потому лаборатории оказываются неспособными обеспечить испытания

по

всем

необходимым

показателям.

Так,

например,

для

подтверждения соответствия низковольтного оборудования, электромагнитной совместимости в Алматинской области необходима соответствующим образом оснащенная и аккредитованная испытательная лаборатория, однако в регионе пока такой лаборатории нет. Появляются новые задачи, более комплексные и сложные, например идентификация химических веществ, в целях соблюдения международного регламента

REACH,

когда

производителем-импортером

продукции

на

европейский рынок необходимо проводить испытания химических веществ с использованием современных методов, которые применяются лабораториями в повседневной практике. Это достаточно сложно осуществить в рамках одной лаборатории.Испытания одного и того же вещества приходится проводить в различных

лабораториях,

так

как

зачастую

невозможно

найти

одну 97

лабораторию,

которая смогла бы выполнить весь спектр испытаний.

Производители России и стран СНГ вынуждены испытывать свою продукцию в европейских лабораториях, лишая отечественные испытательные базы работы. Одним из путей решения проблемы развития лабораторной базы является создание

виртуального

испытательного

центра.

Такой

виртуальный

испытательный центр не требует создания новых лабораторий или вложения средств в существующие с целью их модернизации - он создается на базе существующих лабораторий с использованием их потенциала. Опыт работы такого объединенного центра уже имеется. Третий год успешно функционирует Координационно-информационный центр содействия предприятиям стран СНГ и в вопросах безопасности химической продукции. Он не является юридическим лицом, но объединяет научно-исследовательские, общественные IT-компании и включает специалистов по стандартизации, подтверждению соответствия и маркировке веществ, экспертов-химиков и других специалистов. Центр обладает современной базой лабораторий, во многих из которых проводятся работы по идентификации продукции в рамках европейского регламента REACH.. Привлечение

лабораторий стран ТС

позволило устранить проблемы с перевозкой опасных грузов за рубеж и не потерять свой имидж, доверяя только иностранным лабораториям. Отсутствие признания на мировом рынке протоколов испытаний и сертификатов соответствия стран ТС служит барьером для экспорта и требует дополнительных затрат на повторные испытания продукции в другой стране. Необходимо в ближайшее время

рассмотреть вопросы гармонизации

правил и процедур аккредитации в области оценки соответствия, требования к экспертам национальной системы аккредитации и экспертам по сертификации, проблемы аккредитации испытательных лабораторий. Список использованной литературы: 1. Лифиц И. М. Стандартизация, метрология и сертификация: Учебник. – 3е изд., перераб. и доп. – M.: Юрайт-Издат, 2004. – 330 с.

2. Официальный сайт Комитета по тех. регулированию и метрологии МИТ РК — [Электронный ресурс] — Режим доступа. — URL: http://www.memst.kz/. 3. Официальный сайт Евразийской экономической комиссии [Электронный ресурс] — Режим доступа. — URL: http://www.eurasiancommission.org/.

Реалии внедрения зеленых стандартов в Казахстане Краснова Ольга Николаевна, к.э.н., доцент кафедры экономики природопользования Казахского экономического университета им. Т. Рыскулова Нурлыбек Айгерим Сергаликызы, Сейткасым Бексултан Абулкасымулы, Шымбаев Дидар Акимбайулы, студенты инженерно-экономического факультета Казахского экономического университета им. Т. Рыскулова Особую актуальность во всем мире в последнее время приобретают проблемы зеленой экономики и зеленого строительства. Зеленая экономика направлена на рациональное потребление всех видов ресурсов и, в конечном итоге, нацелена на возможность избежать наступления

экологического

кризиса. После Конференции Организации Объединенных Наций по устойчивому развитию, также известной под названием «Рио+20»,

в Казахстане по

инициативе Президента Н.А. Назарбаева была разработана Концепция по переходу к зеленой экономике. Основными задачами по переходу к зеленой экономике являются: во-первых, повышение эффективности использования ресурсов (водных, земельных, биологических и др.) и управления ими; вовторых, модернизация существующей и строительство новой инфраструктуры; в-третьих, повышение благополучия населения и качества окружающей среды через рентабельные пути смягчения давления на окружающую среду; вчетвертых, повышение национальной безопасности, в том числе водной безопасности [2]. Концепция перехода Казахстана к зеленой экономике будет реализована в 3 этапа. Во время первого периода - с 2013-го по 2020-й год - основным приоритетом государства будет оптимизация использования ресурсов и повышение эффективности природоохранной деятельности, а также создание зеленой инфраструктуры.

100

В ходе второго этапа - с 2020-го по 2030-й год - на базе сформированной зеленой инфраструктуры начнется преобразование национальной экономики, ориентированной

на

бережное

использование

воды,

поощрение

стимулирование развития, и широкое внедрение технологий возобновляемой энергетики, а также строительство сооружений на базе высоких стандартов энергоэффективности. На третьем этапе - с 2030-го по 2050-й году будет реализован переход национальной

экономики

на

принципы

так

называемой

«третьей

промышленной революции», требующие использования природных ресурсов при условии их возобновляемости и устойчивости. Меры по переходу к зеленой экономике, согласно Концепции, будут реализованы по направлениям: устойчивое использование водных ресурсов, развитие устойчивого и высокопроизводительного сельского хозяйства, энергосбережение

повышение

энергоэффективности,

развитие

электроэнергетики, система управления отходами, снижение загрязнения воздуха и сохранениеи эффективное управление экосистемами. Достижение

данных

целей

потребует

значительного

изменения

существующей траектории развития экономики Казахстана, в результате чего к 2030 году страна сможет восстановить водные и земельные ресурсы и во многом сравняться посредним показателям эффективности использования природного капитала со странами-участницами Организации экономического сотрудничества и развития и прочими развитыми странами. Особенную актуальность в системе мер по переходу Казахстана к зеленой экономике занимает внедрение в практику строительства зеленых стандартов. Интерес к зеленым стандартам и к зеленому строительству стал одним из мировых трендов строительной сферы, в том числе и в Казахстане. Граждане хотят жить в экологически чистых,комфортныхдомах, участники рынка активно осваивают технологии зеленого строительства, а инвесторы начинают понимать экономическую выгоду от экологического строительства.Так, если дополнительные затраты на строительство зеленого здания составляют 2–7%, то увеличение рыночной стоимости может достигать 10–50%.По некоторым 101

данным, доход мирового рынка зеленого строительства к 2020 году составит около 260 млрд. долларов, причем большая часть зеленых зданий будет построена в Европе[3]. Зеленые

стандарты

позволяют

уменьшить

экологические

угрозы,

представляющие опасность для жизни человека. По статистике, здания потребляют около 67% всего потенциала электроэнергии, 40% запасов сырья и 14%- питьевой воды, а также производят 35% общепланетарных выбросов углекислого газа.Каждый год от причин, связанных с загрязнением воздуха в мире умирают 2,4 млн. человек, из них 1,5 млн. – от загрязнения воздуха внутри помещений. В Казахстане тенденция зеленого строительства находится на начальном этапе: подготавливается почва для разработки законопроектов, пополняются научная и информационная базы, закладывается фундамент профильных государственных

неправительственных

организаций.Правительство

Казахстана поддерживает внедрение зеленых стандартов в рамках программы развития страны «Энергосбережение-2020» и программы партнерства «Зеленый мост». Необходимо разработать свой собственный национальный зеленый стандарт, учитывающий казахстанскую специфику. К разработке стандартов можно

привлекать

различные

ресурсы

–

от

фондов

грантов

до

государственных субсидий и частных инвестиций (возможными инвесторами могут стать девелоперы, консалтинговые компании и пр.).

При этом

механизмом обеспечения соблюдения их интересов и контроля процесса создания

стандарта

станет

Казахстанский

совет

по

экологическому

строительству KazGBC - один из основных органов, возглавляющих процесс внедрения

распространения

данной

концепции.

Другие

источники

финансирования могут быть представлены различными международными институтами, такими как Международный валютный фонд, Всемирный банк, ПРООН/Глобальная правительственные

программа и

защиты

неправительственные

окружающей учреждения,

среды, созданные

экономически развитыми странами в помощь развивающимся странам и т.д. 102

При разработке национального зеленого стандарта необходимо опираться на накопленный технический опыт в передовых странах, а также казахстанские нормативно-правовые и климатические условия. При анализе все критерии экологичности

будут

выделены

следующие

подгруппы:

критерии

международных стандартов, полностью подходящие условиям Казахстана, критерии международных стандартов, требующие адаптации к условиям Казахстана, критерии, не применимые к Казахстану, и региональные критерии, которые будут определяться особенностями местных природных условия, принятого процесса строительства и технологиями. Целесообразно разделить рабочую группу на подгруппы с целью адаптации критериев к различным видам недвижимости – жилой, торговой, офисной, промышленной. Важной частью продвижения и разработки национального зеленого стандарта должны стать общественные слушания. Только привлечение общественности на ранних этапах позволить обеспечить демократизацию процесса.

общественным

профессиональные

ассоциации,

слушаниям экологические

необходимо

привлекать

организации,

такие

как

Greenpeace или WWF, представителей государственных структур. По мнению специалистов, в Казахстане застройщики и владельцы объектов уже поняли, что зеленая сертификация не только значительно снижает такие операционные расходы, как затраты на электричество, отопление, освещение и водоснабжение, но также повышает уровень престижности здания. Одним из первых на получение зеленой сертификации по мировым стандартам LEED и BRЕEAM в Казахстане претендует бизнес-центр ParkViewOfficeTower, расположенный

Алматы,

который

уже

практически

завершил

соответствующий процесс. Вместе с тем разработаны и уже презентованы первые казахстанские зеленые проекты, в числе которых коттеджный городок Greenville, новый учебный корпус КБТУ и соломенные дома ErgoGroup в Алматы, а также многофункциональный комплекс TalanTowers и «Зеленый квартал EXPO Village» в Астане (стоимость данного проекта, по предварительной оценке, 103

составит $370 млн). В Караганде при поддержке ПРООН строится пилотный энергоэффективный жилой дом. Скорейшее внедрение зеленого (экологического) строительства просто необходимо для Казахстана, поскольку здания в нашей стране потребляют в 2-3 раза больше энергии на квадратный метр, чем здания в северных странах Западной

Европы.

Большая

часть

жилищного

фонда

состоит

из

многоквартирных зданий с централизованным тепло и энергоснабжением. Тепловые потери зданий в Казахстане на 50-60% выше тепловых потерь в развитых странах. Данная система признана наименее эффективной на Западе, кроме того устаревшие нормативы теплозащиты и устаревший жилищный фонд представляют дополнительные сложности в повышении энергоэффективности [4]. Разработка

национального

стандарта

могла

бы

стимулировать

национальный рынок экологических технологий и строительных материалов путем поощрения спроса. В то же время научно-технический прогресс в области строительства должен стать одной из приоритетных национальных программ. Передовые страны уже имеют успешный опыт внедрения и осуществления мер по стимулированию экологического строительства. Международная практика показывает, что

наиболее эффективно

развивается при проведении комплексных

зеленое строительство

мер на различных уровнях

регулирования строительного процесса – от определения государственных целей

области

достижения

энергоэффективности

нормативно-правовой базы строительства до

модернизации

финансирования и внедрения

добровольных зеленых стандартов строительства. Основной задачей внедрения зеленых стандартов в долгосрочной перспективе

является

комплексная

эффективность,

достижение

самого

высокого качества строительства при минимизации затрат и максимизации комфорта.

104

3. 4.

Список использованной литературы: Официальный сайт Комитета по тех. регулированию и метрологии МИТ РК — [Электронный ресурс] — Режим доступа. — URL: http://www.memst.kz/. Концепция перехода Республики Казахстан к «зеленой экономике» — [Электронный ресурс] — Режим доступа. — URL: www.eco.gov.kz/files/koncepciya.htm Молодой и «зеленый»— [Электронный ресурс] — Режим доступа. — URL:http://forbes.kz/process/ecobusiness/molodoy_i_zelenyiy Предложения по совершенствованию законодательства, направленного на стимулирование «зеленого» строительства. Доклад Рабочей группы по совершенствованию законодательства в области экологического строительства» — [Электронный ресурс] — Режим доступа. — URL: http://kds.gov.kz/images/stories/agapova.doc

105

Основные барьеры на пути перехода к «Зеленой экономики» в Казахстане Тазабекова Айгуль Чапаевна, магистрант, Казахский Экономический Университет им.Т.Рыскулова Согласно «Стратегии «Казахстан – 2050», казахстанцам принципиально важно переосмыслить свое отношение к природным богатствам. По словам Президента Назарбаева Н.А. «мы должны научиться правильно ими управлять, накапливая доходы от их продажи, и самое главное – максимально эффективно трансформировать

природные

богатства

экономический рост»[1]. Курс на

нашей

построение

страны

устойчивый

"зеленой экономики" в

глобальных масштабах был взят еще в 2009 году на заседании Всемирного экономического форума. Согласно определению экспертов программы ООН по окружающей среде, "зеленая экономика" представляет собой отрасли, которые "создают

увеличивают

природный

капитал

земли

или

уменьшают

экологические угрозы и риски". Специалисты выделяют 11 сегментов экономики, которые являются целевыми для внедрения "зеленых технологий": например, генерация энергии, транспортная и энергетическая инфраструктура, промышленность и сельское хозяйство. А так же возвращение отходов в производственный цикл. Многие страны отмечают о важности перехода на такой путь, однако остаются

опасения,

что

такой

переход

может

вызвать

угрозу

для

экономических перспектив их промышленного развития. Казахстан имеет уникальные возможности и предпосылки для развития «зеленой» экономики. Разработанная и утвержденная в республике Концепция перехода на «зеленую» экономику, определяет меры для эффективного использования

водных

ресурсов,

развитие

результативного

сельского

хозяйства, энергосбережение и повышение энергоэффективности, развитие электроэнергетики, систему управления отходами, снижение загрязнения воздуха, сохранение и эффективное управление экосистемами. Рассмотренные вопросы Концепции позволят модернизировать коммунальное хозяйство, а

106

также повысить уровень жизни и благосостояние

населения и сохранения

окружающей среды. Между тем,существует ряд проблем во многих отраслях экономики, не позволяющих

осуществлять

развитие

зеленой

экономики.

Абсолютная

зависимость экономики Казахстана от природных ресурсов и их экспорте, к примеру, отечественная энергетика полностью зависит от угля и в ближайшей перспективе эта зависимость сохранится.

На сегодняшний день, износ

существующих электроэнергетических объектов превысил 60%, из-за чего наблюдаются высокие издержки и потери в сетях. Имеющиеся запасы углеводородного сырья, которые дешевле использовать, чем тратиться на дорогостоящие

проекты

ресурсосберегающих

технологий

тормозят

инновационные «зеленые» идеи. В силу резкоконтинентального климата республики, установка и эксплуатация ветроэнергетических установок несет с собой значительные риски, поэтому многие предприниматели даже не интересуются такими установками. Отсутствие необходимой законодательной базы, неразвитость перерабатывающей промышленности,

и отсутствие

стимулов для инвестирования в «зеленые технологии», все эти барьеры тормозят переход к «зеленой» экономике. В

Казахстане

управления

практически

отходами.

97%

отсутствует

твёрдых

интегрированная

система

коммунально-бытовых

отходов

оказывается на неконтролируемых свалках и в местах захоронения отходов, не отвечающих требованиям санитарных стандартов. Население относится крайне безответственно к окружающей среде, часто оставляя бытовые отходы в непредусмотренных для этого местах. Также серьезной проблемой являются исторические токсичные и радиоактивные отходы промышленности. Упущенная выгода от неэффективного управления природными ресурсами может к 2030 году составить до 7 млрд. долларов США. На сегодняшний день экономика Казахстана зависит от экспорта сырьевых ресурсов и поэтому в значительной степени подвержена воздействию внешних резких

колебаний

цен

на

сырьевых

рынках.

Казахстан

достигнет

максимального уровня добычи и экспорта нефти в период между 2030 и 2040 107

годами. Кроме того, существует высокая неопределенность в уровне цен на углеводороды. По оценкам Международного энергетического агентства и информационного агентства США по энергетике, цены на нефть до 2035 года могут находиться в диапазоне от 50 до 200 долларов США/баррель [3]. Обеспечение экономического роста сегодня связано с ростом загрязнения и деградации среды, исчерпанием природных ресурсов, нарушением баланса биосферы, изменением климата, что ведет к ухудшению здоровья человека и ограничивает возможности дальнейшего развития. Это означает, что решение крайне важной задачи повышения благосостояния населения не обеспечивает необходимого качества жизни. Все это и определяет суть модернизации как обеспечение технологического прогресса для экономического развития и поддержания благоприятной окружающей природной среды (экологической безопасности, которая становится определяющей для экономического роста и самого существования человека). Эта задача в мире озвучена как реализация принципа

«декаплинга»

(удовлетворение

растущих

потребностей

при

минимизации обеднения природного капитала), что предполагает снижение энергоемкости и природоемкости в целом экономического роста, широкое использование

возобновляемых

источников

энергии,

модернизацию

производства на основе инноваций. Именно это направление определяет сегодня приоритеты развития экономики страны в Республике Казахстан [2]. Решение

экологических

социальных

проблем,

повышение

конкурентоспособности товаров и сокращение ресурсной зависимости в будущем возможен,

по нашему мнению, исключительно с переходом к

«зеленому» сценарию развития экономики. Для этого необходимо создать условия для инвестирования, обеспечить гарантии по возврату инвестиций, увеличению «зеленых» рабочих мест и поддержке энергетической безопасности.

Взять пример Южной Кореи по

созданию зеленых технологий. В Южной Корее, например, инвестиции в «зеленую» экономику составили 9,3 миллиарда евро, которые пошли на разработку «зеленых» видов транспорта, альтернативных источников пресной воды, технологий переработки отходов. Еще 19,3 миллиарда евро потрачены на 108

предоставление займов и сокращение налогов для бизнеса, занятого развитием парков, озеленением, обустройством рек в городах страны. В эффективных оценках подчеркивается потребность в том, чтобы стратегия по „озеленению“ экономики находилась в самом центре процесса принятия решений на национальном уровне. Поскольку перед „зеленой“ экономикой поставлена задача по преобразованию способов, в соответствии с которыми нация производит и потребляет, занимается торговлей и управляется, то оценки должны затрагивать саму суть экономических и политических стратегий, а не вращаться“ на их периферии [4]. Чтобы наша экономика стала «зеленой», нужны высокие цены на топливные ресурсы для конечных потребителей - либо в результате роста их на мировых рынках, либо как следствие ограничительной политики государства», в таком случае население и бизнес-сообщество будут «вынуждены менять свое поведение, внедряя в повседневную жизнь принципы «зеленой экономики».

1. 2. 3.

Список использованной литературы: Послание Президента Республики Казахстан Н. Назарбаева народу Казахстана «Казахстанский путь – 2050» от 17 января 2014 г. Концепция по переходу Республики Казахстан к «зеленой экономике» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www.eco.gov.kz План мероприятий Правительства Республики Казахстан по реализации Концепции по переходу Республики Казахстан к «зеленой экономике» на 2013 – 2020 гг. http://www.regreenlab.ru/ru/green-economic

109

Инструменты оптимизации амортизационных отчислений Трачук Снежана Анатольевна, студентка Полесского государственного университета В

Республике

Беларусь

основным

нормативным

документом,

определяющим порядок начисления амортизации, является Инструкция о порядке начисления амортизации основных средств и нематериальных активов, утвержденная

постановлением

Министерства

экономики,

Министерства

финансов и Министерства архитектуры и строительства Республики Беларусь от 27.02.2009 № 37/18/6 (далее – Инструкция № 37/18/6). Законодательство РБ предоставляет организациям большой выбор максимально выгодных методов начисления

амортизации

использованию

данных

основных методов

средств.

Благодаря

предприятие

оптимизировать затраты на производство, а также

правильному

сможет

не

только

обеспечить накопление

ресурсов для воспроизводства основных средств. Система начисления амортизации в стране дает организации полную самостоятельность в выборе механизма начисления амортизации в соответствии с условиями производства и потребностью обновления производственной базы самого предприятия. Рассмотрим отдельные подходы и инструменты начисления амортизации, которые

позволят

предприятию

оптимизировать

систему

начисления

амортизации, а также повысить эффективность производства в целом. Для объектов основных средств приобретаемых по лизинговому договору организации имеют возможность полностью самоамортизировать объект основных средств за срок договора лизинга. Т.е. при исполнении договора лизинга амортизацию начисляют принятыми в соответствии с условиями договора способами и методами, размерами и периодичностью перечисления лизинговых платежей, установленных договором лизинга. Например, если предприятие приобретает на условиях лизинга оборудование, нормативный срок службы которого составляет 10 лет, а срок договора лизинга 6 лет, то по соглашению между сторонами договора начисление амортизации по данному оборудованию

можно

производить

соответствии

размерами, 110

установленными графиком лизинговых платежей, в т.ч. исходя из срока полезного использования, равного сроку договора лизинга (6 лет). Для оптимизации амортизационных отчислений также используется метод применения сроков полезного использования.

На основании нормативного

срока службы, который устанавливает Министерство экономики , организация может самостоятельно установить срок полезного использования каждого объекта в определенном диапазоне, который указан в приложение 3 к Инструкции № 37/18/6. Также организация имеет право пересмотреть срок полезного использования в начале отчетного года. Предположим, что в 2013 году организация приобрела машинное оборудование, нормативный срок службы которого составляет 6 лет. При принятии к бухгалтерскому учету срок полезного использования был установлен по нижней границе диапазона - 3 года (6 × 0,5). В течение года спрос на производимую продукции уменьшился, и соответственно произошло уменьшение объёмов реализации продукции. Предприятию потребовалось снизить затраты на производство. С начала 2014 года предприятие может пересмотреть срок полезного использования и установить его по верхней границе диапазона - 9 лет (6×1,5).Это поможет снизить ежемесячные суммы амортизационных отчислений и тем самым уменьшить затраты на производство [2]. При

возникновении

убытка

организация

может

снизить

размер

амортизационных отчислений путем пересмотра сроков и методов начисления амортизации. В этой ситуации следует принять решение относительно круга объектов, по которым целесообразно пересмотреть сроки и метод начисления амортизации, например, исходя из степени влияния сумм начисленной по отдельным объектам амортизации на формирование затрат организации, финансового результата, а также установить непосредственно срок и метод, позволяющие максимально сократить отрицательное влияние амортизационных отчислений на финансово-экономическое состояние. Помимо

вышеперечисленных

амортизационных применения

отчислений

механизма

инструментов

Инструкции

амортизационной

№ 37/18/6

оптимизации предусмотрено

ликвидационной

стоимости. 111

Амортизационная ликвидационная стоимость - это оценочная величина в текущих ценах, которую организация планирует получить от реализации объекта

основных средств или нематериальных активов,

за

вычетом

предполагаемых затрат, связанных с их реализацией, в конце устанавливаемого срока полезного использования объекта [1]. Она помогает более точно отразить возмещения стоимости объектов основных средств, как за счет амортизации, так и за счет доходов от последующей реализации объектов, а также позволяет планировать стоимость возможной реализации актива или материалов, полученных при разборке и утилизации в период выбытия объекта. Амортизационная ликвидационная стоимость актива вычитается при расчете его амортизируемой стоимости. Таким образом, на эти же суммы в период эксплуатации актива будут уменьшаться амортизационные отчисления, что является

инструментом

возможного

снижения

данной

статьи

затрат.

Рассмотрим ситуацию, в которой предприятие закупает объекты основных средств на сумму 150 000 млн. руб. Срок полезного использования данных объектов 5 лет (60 месяцев). Амортизационная ликвидационная стоимость составляет 15 000 млн. руб. Таким образом, в качестве амортизируемой стоимости будет выступать уже не 150 000 млн. руб., а только 135 000 млн. руб. Месячная сумма амортизации составит 2 250 млн. руб. (135 000 / 60 мес.). Представленные подходы к оптимизации амортизационных отчислений позволяет амортизировать основные средства как максимально просто, так и с применением более сложных методов и правил. Инструкция № 37/18/6 содержит инструменты, позволяющие как ускорить процесс амортизации, так и максимально его замедлить, приводя их в соответствие с потребностями каждой конкретной организации и сложившейся экономической ситуацией. Список использованной литературы: 1. Инструкция о порядке начисления амортизации основных средств и нематериальных активов от 27.02.2009 № 37/18/6 2. Борискина И.П.,Лясковская Н.В., Бухгалтерское дело: Учебное пособие. Изд-во Туло, 2008г, -383 с.

112

До проблеми формування науково-дослідницької компетентності майбутніх економістів Борисенко Лариса Леонідівна, к.пед.н., доцент кафедри педагогіки та психології ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» В умовах сьогоднішнього соціально-економічного розвитку суспільства пріоритетного значення набуває розвиток наукового світогляду студентів економічних спеціальностей, їхньої професійної культури, інтелектуальнотворчого потенціалу особистості, що й актуалізує необхідність створення цілісної системи формування науково-дослідницької компетентності майбутніх економістів. Особливої ваги ця проблема набуває у зв’язку з професійною підготовкою майбутніх фахівців-економістів на основі компетентнісного підходу, оскільки підвищуються вимоги до їхнього професіоналізму. Адже вони мають швидко реагувати на зміни економічної ситуації, приймати виважені, науково обгрунтовані рішення, віднаходити потрібну інформацію, постійно вдосконалювати свій професійний

рівень

наголошують

шляхом

науковці

самоосвіти.

В. Луговий,

Сьогоднішній

М. Євтух,

В. Зайчук,

економіст,

як

Л. Бондарєва,

А. Нісімчук, І. Прокопенко, О. Шпак, має бути дослідником, оскільки саме він здійснює аналіз соціально-економічної ситуації, визначає науково обгрунтовані напрями розвитку та прогнозування економіки країни на макро-мікрорівнях; передбачає

напрями економічного

зростання; проектує

життєдіяльність

окремого підприємства певного регіону. Отже, науково-дослідницька компетентність є складовою професійної компетентності, оволодіння якою вимагає від майбутніх економістів вирішення таких задач: проведення науково-дослідницької роботи з вирішення проблем соціально-економічного розвитку, психолого-педагогічних та гуманітарних завдань; здійснення аналізу наукової інформації з теми дослідження, а також аналізу результатів наукових досліджень та розробки на їх основі практичних рекомендацій. Реалізація цих задач потребує розробки відповідної системи формування науково-дослідницької компетентності студентів економічних 113

спеціальностей вищих навчальних закладів. Аналіз наукових джерел з означеної проблеми дозволяє виокремити певні напрями її дослідження: висвітлення сутності компетентнісного підходу до професійної підготовки майбутніх фахівців (І. Бех І, А. Волкова, О. Волошина, О. Глузман, М. Головань, О. Демчук, М. Євтух, Ю. Зіньковский, М. Князян, А. Локшина, В. Луговий, О. Онопрієнко, Л. Сергеєва, С. Сисоєва, О. Спірін, М. Степко,

К. Хударковський);

науково-дослідницької О. Глузман,

вивчення

діяльності

В. Гриньова,

Н. Кічук,

теоретичних

студентів

засад

(Є. Барбіна,

М. Князян,

В. Козаков,

організації

Г. Васянович, З. Курлянд,

С. Литвиненко, В. Майборода, А. Маркова, Г. Нагорна, О. Пєхота, М. Левочко). Водночас зауважимо, що в наукових дослідженнях, націлених на вдосконалення професійної підготовки майбутніх економістів, розглядаються лише окремі аспекти формування науково-дослідницької компетентності без врахування її як умови ефективного професійного навчання. Ця проблема концентрує навколо себе низку принципово важливих ключових питань, таких як: визначення сутності науково-дослідницької компетентності економіста; виявлення закономірностей формування означеної компетентності у процесі психолого-педагогічної підготовки студентів вищих економічних навчальних закладів; розробку форм, методів, що забезпечують оволодіння науководослідницькою компетентністю та здійснення експериментальної перевірка їх ефективності. З огляду на викладене метою статті є розкриття сутності поняття «науководослідницька компетентність», окреслення ролі означеної компетентності у професійній підготовці студентів вищих економічних навчальних закладів та визначення шляхів її формування у навчальному процесі під час вивчення дисциплін психолого-педагогічного циклу. Теоретичною базою проведеного нами дослідження виступили положення європейських експертів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), експертів програми «Визначення і відбір компетентностей: теоретичні та концептуальні засади» (DeSeCo), результати наукових пошуків вчених В. Лугового, М. Євтуха, В. Байденко, О. Глузмана, І. Зимньої, О. Овчарук, 114

О. Пометун, О. Савченко, А. Хуторського щодо сутності й характеру ключових компетентностей. У рамках означених позицій є можливим окреслити контури компетентнісної моделі майбутнього економіста, яку представлено системою таких компетентностей: професійної, науково-дослідницької, саморозвитку, комунікативної, полікультурної, соціальної, інформаційно-технологічної. У системі цих компетентностей закладено загальні напрями повноцінного особистісного і професійного функціонування фахівця та його зростання в сучасному

суспільстві,

кваліфікаційній компетентностей,

що

знаходить

характеристиці якими

своє

відображення

майбутнього

повинен

освітньо-

фахівця-економіста.

оволодіти

випускник

Серед

зафіксована

дослідницька, що вимагає від майбутнього фахівця: – вміння володіти прийомами наукових досліджень з використанням сучасних методів системного наукового аналізу; – вміння діяти в сучасному інформаційному середовищі, володіти технікою швидкого читання і сприймання інформації з наукових публікацій; – вміння володіти сучасними методиками обробки наукової інформації та її систематизації, – вміння вибудови наукової інформації у полідисциплінарні тематичні конструкти; зіставлення різних схем вирішення проблеми та створення системи способів її розв’язання; здійснювати аналіз аргументів з точок зору різних підходів. – вміння виділяти і формулювати наукову новизну, теоретичну і практичну значущість наукового дослідження, бачити конкретні напрями впровадження результатів дослідження в практику економічної діяльності. В основу дослідження даної проблеми покладено концептуальну ідею активізації

самостійно-пошукової

та

наукового-дослідницької

діяльності

особистості майбутнього фахівця-економіста. Сутність ідеї полягає в тому, що самостійний науковий пошук є процесом осмислення й інтерпретації наукового фонду знань, набутого досвіду та вироблення на цій основі якісно нового суспільно й особистісно значущого знання. Ця ідея ґрунтується на принципі гуманізації професійної підготовки фахівця з використанням особистісно115

орієнтованого підходу, що забезпечує зростання духовно-творчого потенціалу особистості (І. Бех, М. Євтух, С. Гончаренко, І. Зязюн, В. Кремень, Н. Кузьміна, О. Савченко,

В. Сластьонін,

В. Сухомлинський).

Проблема

становлення

студента-дослідника у процесі професійної підготовки, його цілеспрямоване поступове

переведення

професійну

позицію

економіста-дослідника

розглядається нами в контексті гуманістично орієнтованої системи вищої освіти. Як вказує М. Князян, пріоритетними передумовами формування науководослідницької компетентності є забезпечення інтелектуального саморозвитку студента, можливості самопроектування ним власного життя як процесу безперервного

професійно-акмеологічного

самозростання

творчої

самореалізації [2]. Ми погоджуємося з положенням про системний характер дослідницької компетентності

особистості

(І.Зязюн,

В.Кремень,

В.Луговий),

системоутворювальним фактором якої виступає володіння нею наукової та практично орієнтованою професійно значущою інформацією, комплексами науково-дослідницьких і рефлексивних дій. Зазначимо, О. Овчарук, О. Пометун, О. Савченко визначають дослідницьку компетентность як інтегральну якість особистості, що виражається в готовності і здатності до самостійного пошуку вирішення нових проблем і творчого перетворення дійсності на основі сукупності особистісно усвідомлених знань, умінь, навичок, способів діяльності і ціннісних установок [3] М. Архипова

пропонує

таке

визначення

поняття

«дослідницька

компетентність майбутнього інженера-педагога»: володіння методологією і методами інженерно-педагогічного дослідження, тобто процесу планування, організації та здійснення пошуково-перетворювальної діяльності, об’єктом якої виступають психолого-педагогічна і галузева складові [1]. Як бачимо, серед дослідників немає однозначного трактування поняття дослідницької теоретичних

компетентності. аспектів

такого

Це

зумовлює

феномена

як

необхідність

вивчення

«науково-дослідницька

компетентність» майбутнього фахівця. 116

Спираючись на наукові праці вітчизняних вчених І. Беха, М. Степко, О. Глузмана, О. Пометун, О. Савченко, ми трактуємо науково-дослідницьку компетентність майбутніх економістів як інтегративну властивість особистості, що характеризує їхню готовність до вирішення дослідних (проблемних, освітніх,

навчально-професійних,

психолого-педагогічних)

завдань,

яка

виявляється в єдності ціннісно-мотиваційного, когнітивного, операційного, особистісного компонентів. Одним із напрямів формування науково-дослідницької компетентності майбутніх економістів є створення методичної та організаційної бази, яка охоплює навчально-пізнавальну (на прикладі навчальних дисциплін психологопедагогічного циклу), проектувальну (виконання курсових робіт з психології та педагогіки), практичну (проходження педагогічної практики) та науководослідницьку (підготовка наукових робіт) складові навчально-виховного процесу вищого економічного навчального закладу. Аналіз та узагальнення досвіду викладання психолого-педагогічних дисциплін у Київському національному економічному університеті надає підстави стверджувати, що дієвим засобом формування науково-дослідницької компетентності є впровадження інноваційних технологій навчання, які включають такі методи та форми: проблемний виклад навчальної інформації, частково-пошукові та евристичні методи, «мозкову атаку», презентації, проекти, дискусії, ігрові методи, тренінгові та контактні заняття, кейс-метод. Під час застосування цих методів оцінюються не стільки певні знання, скільки вміння студентів аналізувати ситуацію, творчо застосовувати набуті знання, логічно мислити, приймати рішення. Сутність методів проблемного навчання полягає в тому, що необхідною умовою їх реалізації є проблемна інтерпретація наукової, навчальної інформації. Це передбачає: організацію проблемної ситуації; під проблемною розуміється така ситуація, коли той, хто навчається, стикається з деякими новими умовами та інформацією, в яких він не може прийняти рішення на основі вже наявних в нього знань і досвіду, тому він має здійснити дії з пошуку 117

нової інформації і набуттю нового досвіду; формулювання проблеми; індивідуальне або групове вирішення проблеми суб’єктами навчання; У основі методу проектів лежить розвиток пізнавальних, творчих навичок та вмінь студентів. Указаний метод передбачає, що студенти індивідуально або в групах за певний час виконують пізнавальну, дослідницьку, конструкторську або іншу роботу на задану тему. Їхнім завданням є отримати новий продукт, вирішити наукову, технічну або іншу проблему. Одним

із

методів

активного

навчання,

що

сприяє

формуванню

дослідницьких вмінь є кейс-метод або метод навчання на основі вирішення конкретних ситуацій. Метод являє собою специфічний різновид дослідницької аналітичної технології, яка

включає

операції дослідницького процесу,

аналітичні процедури. На думку О. Смолянінової кейс-метод є наочнопроблемним, наочно-практичним і наочно-евристичним методом навчання одночасно, оскільки в ньому подається наочна характеристика практичної проблеми й демонстрація пошуку способів її вирішення [4]. Цінність кейсметоду полягає в тому, що він включає одночасно теоретичну і практичну проблему та актуалізує певний комплекс знань, який необхідно засвоїти при вирішенні цієї проблеми, а також вдало суміщає навчальну, аналітичну і виховну діяльність, що безумовно є діяльним і ефективним у формуванні науково-дослідницької компетентності майбутніх економістів. Висновки. З огляду на викладене, науково-дослідницька компетентність майбутнього фахівця розглядається як така, що забезпечує оволодіння системними

трансдисциплінарними

знаннями

методології

наукового

дослідження, вміннями критично опрацьовувати найновішу інформацію та використовувати її для розв’язання професійних задач. Методичною основою для формування науково-дослідницької компетентності майбутніх економістів є застосування інноваційних технологій навчання, які сприяють активізації наукового пошуку студентів, розвитку їхнього творчого потенціалу. Список використаної літератури: 1. Архипова М. В. Дослідницька компетентність майбутніх інженерівпедагогів / М. В. Архипова // Матер. V міжнарод. наук.-практичної 118

конференції «Професійне становлення особистості: проблеми і перспективи», 22- 24 жовтня, 2009 р. – Хмельницький, 2009. – С. 144–148. 2. Князян М. О. Система формування самостійно-дослідницької діяльності студентів / М. О. Князян : [Монографія]. – Ізмаїл: Сміл, 2006. – 224 с. 3. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи. Колективна монографія / Колектив авторів: Н. М. Бібік, Л. М. Ващенко, О. І. Локшина, О. В. Овчарук, Л. І. Паращенко, О. І. Пометун, О. Я. Савченко / Під заг. ред. О. В. Овчарук. – К.: «К.І.С.» 2004. – 112 с. 4. Смолянинова О.Г. Дидактические возможности кейс-метода в обучении / О.Г.Смолянинива // Режим доступа: http: //www.lan.krasu.ru/tudies/authors/ smolyaninova /CASEST UDY/ articles Didacti.

119

Об использовании критерия Макнамары для проверки статистических гипотез в педагогических исследованиях Кенжегалиев Кулуш Кушенович, к.п.н., доцент Кокшетауского государственного университета им. Ш. Уалиханова, Вачугова М., Батян К., Коптелова В., Пугачева Е., Ракишева Г., магистранты 1-го года обучения специальности «Педагогика и психология», Кокшетауский государственный университет им Ш.Уалиханова, г.Кокшетау Любое

исследование

по

педагогическим

дисциплинам

требует

доказательств достоверности полученных результатов. Достоверность многих исследований доказываются логическими суждениями от противного, если имеется достаточный эмпирический материал. Многие психолого-педагогические явления имеют в основном неявный, латентный характер. Об этих явлениях сами респонденты имеют смутное представления, многие даже не подозревают об этом. Задача исследователя с помощью средств исследования выявить эти скрытые явления, не только выявить, но и установить закономерные внутренние связи этих явлений. В решении этих задач важно роль статистических гипотез, важен массив генеральной совокупности, представляющих данное явление. Эмпирический материал может накапливаться годами, а статистический материал можно собрать за короткое время, если корректно разработать диагностирующий материал. Следующим этапом является формулировка статистических гипотез, которая имеет два варианта: нулевая и альтернативная. Для проверки статистических гипотез подбираются корректные критерии. Только с помощью вычисления наблюдаемых статистических критериев и сравнения ее с критическими

значениями

критериев

можно

судить

достоверности

полученных результатов, если правильно интерпретировать полученные цифры. Достоверность таких выводов трудно будет оспорить оппонентам, в этом эффективность таких методов. В рамках этого проблемного вопроса нами, магистрантами 1-го года 120

обучения специальности «Педагогика и психология», была предпринята попытка исследовать отношение различной аудитории обучающихся к профессии учителя с помощью методов математической статистики, а именно критерия Макнамары. Критерий Макнамары предназначен для сравнения распределений объектов двух совокупностей по состоянию некоторого свойства на основе измерений этого свойства в двух зависимых выборках из рассматриваемых совокупностей. Зависимые (связные) выборки – выборки, если процедура исследования и полученные результаты измерения некоторого свойства, проведенные на одной выборке, оказывают влияние на другую [2]. Например, в нашем случае, отношение группы учащихся к некоторой профессии до и после беседы по профориентации измерено по шкале наименований, имеющей следующие категории: нравится – не нравится. В этом случае возникает необходимость сравнения ответов одних и тех же учащихся до и после беседы, так как полученные результаты позволят судить об эффективности данной беседы в отношении изменения мнения о данной профессии в ту или иную сторону. Критерий Макнамары предназначен для работы с данными, полученными в самой простой из номинальных-дихотомической шкале, допускающей два типа ответов - «ДА» или «НЕТ» (кодируются цифрами 1 и 0 соответственно). Каждое исследование начинается с некоторого предположения, которое требуется либо подтвердить, либо опровергнуть. Это предположение – гипотеза – формулируется в отношении связи явлений или свойств в некоторой совокупности элементов. Гипотеза нашего исследования – с помощью критерия Макнамары можно доказать эффективность проведенной нами профориентационной работы. Сформировав гипотезу, нами было измерено отношение участников эксперимента к профессии педагога до и после профориентационной работы. Базами исследования были – Балкашинская СШ № 1 Сандыктауского района Акмолинской области, Есильская СШ Есильского района Акмолинской области, СШ №6 г. Кокшетау, Высшая Техническая Школа г. Кокшетау, КГУ им. Ш.Уалиханова. 121

Все исследования были проведены с учетом этапов, сформулированных российским исследователем Ермолаевым О.Ю. [3]: 1. Подготовка анкет для опроса с учетом аудитории участников эксперимента. 2. Подготовка

материалов

по

профориентации

выбор

метода

профориентационной работы. 3. Первичное анкетирование. Анкеты раздаются участникам до начала беседы по профориентации, в анкетах есть два ответа «да» и два ответа «нет», в начале беседы участники исследования отмечают их отношение к профессии учителя, отвечая «да» или «нет» на вопрос анкеты: «Нравится ли Вам профессия учителя?». 4. Обсуждение значимости профессии учителя с помощью различных методов и способов воздействия профориентационной работы (лекция,

беседа,

тренинг, опрос и др.). 5. Повторное

анкетирование.

После

обсуждения

участники

снова

осуществляют выбор ответом «да» или «нет». 6. Обработка данных. Для нашего исследования мы использовали следующую анкету: Уважаемые

выпускники,

просим

Вас

дать

положительный

или

отрицательный ответ на поставленный вопрос, с целью выявления отношения к профессии учителя. Вопрос: Нравится ли Вам профессия учителя? До беседы Да

нет

После беседы Да После

нет проведения

данного

опроса

нами

была

проведена

профориентационная беседа. После чего опрос был повторен. Для использования критерия Макнамары мы перевели результаты в табличный вариант:

122

Таблица 1 Второй опрос Да

Нет

Первый Да

опрос

Нет

А- количество учащихся, которые до и после эксперимента ответили «ДА». Х;У=1; В- количество учащихся, которые до эксперимента ответили «ДА», а после эксперимента- «НЕТ». Х=1; У=0; С- количество учащихся, которые до эксперимента ответили «НЕТ», а после эксперимента «ДА». Х=0; У=1; D- количество учащихся, которые до и после эксперимента ответили «НЕТ». Х=0; У=0; Однако, возможна ситуация, в которой В=С. В этом случае критерий Макнамары не может быть применен. Следует воспользоваться критерием хиквадрат. Для продолжения работы необходимо выяснить, будет ли сумма чисел, стоящих в ячейках В и С меньше или равна 20 или эта сумма будет превышать число 20. От этого будет зависеть способ расчета по критерию. А. В+С>20, тогда Мэмп рассчитывается по формуле: Мэмп = Мкрит всегда постоянно Мкрит = 3,841 для 5% уровня значимости и Мкрит = 6,635 для 1% уровня значимости. После нахождения Мэмп. Строится «ось значимости», на которую наносится Мэмп, найденное в таблице. И делается вывод: Если Мэмп. Находится в зоне незначимости, тогда принимается нулевая гипотеза. Если Мэмп. Попало в зону неопределенности то принимается альтернативная гипотеза на 5% уровне статистической значимости. Если Мэмп. Попало в зону значимости, то

123

принимается

альтернативная

гипотеза

на

уровне

статистической

значимости. В. В+С≤20, тогда Мэмп. Смотрим в таблице вероятностей Р для биноминального распределения, но сначала находим наименьшее из величин В и С, min (B,C)=m, затем сумму величин В+С=n. Необходимо

подчеркнуть,

что

таблице

мы

находим

именно

эмпирические величины, а не критические, которые для данного критерия являются постоянными: Мкрит = 0,025 для 5% уровня и 0,005 для 1% уровня значимости. Затем, как и в первом случае строится «ось значимости». Таким образом, в ходе исследования нами получены следующие результаты. На базе ГУ «Балкашинской средней школы № 1» Сандыктауского района Акмолинской области было проведено исследование в выпускных классах (количество 20 человек). Результаты исследования отражены в таблице «2х2». Таблица 2 А 10

В1

С6

В+С<20, следовательно принимаем второй способ вычисления Мэмп., min (B,C)=1, n=7, смотрим в таблице Мэмп =0,062; Мкрит = 0,025 для 5% уровня и 0,005 для 1% уровня значимости. Далее исследование проводилось в СШ №6 г. Кокшетау (количество 31 человек). Результаты исследования отражены в таблице «2х2». Таблица 3 А9

В0

С2

Д 20

124

В+С<20, следовательно принимаем второй способ вычисления Мэмп., min (B,C)=0, n=2, смотрим в таблице Мэмп =0,031; Мкрит = 0,025 для 5% уровня и 0,005 для 1% уровня значимости. Далее исследование проводилось в Есильской СШ Есильского района Акмолинской области (количество 32 человека). Результаты отражены в таблице «2х2». Таблица 4 А 15

В0

С5

Д 12

В+С<20, следовательно принимаем второй способ вычисления Мэмп., min (B,C)=0, n=5, смотрим в таблице Мэмп =0,031; Мкрит = 0,025 для 5% уровня и 0,005 для 1% уровня значимости. Исследование

проходило

также

Высшей

Технической

Школе

г.Кокшетау. В исследовании принимало участие 28 человек. Вовремя беседы учащиеся ознакомились с характеристиками педагогической профессии, т.к. специальность «Мастер производственного обучения» предполагает в будущем педагогическую деятельность наряду с производственной. Результаты отражены в таблице «2х2». Таблица 5 А 15

В1

С5

Д7 В+С < 20 → Мэмп находим по таблице для этого выясняем

min (B,C)= 1, В+С=6 → Мэмп = 0,109 Исследование проходило в КГУ им. Ш.Уалиханова на специальности «Педагогика и психология» и «Психология» (количество участников 16 человек). Составляем таблицу «2х2». Таблица 6 А9

В4

С3

Д0 125

В+С < 20 → Мэмп находим по таблице для этого выясняем min (B,C)= 3, В+С=7 → Мэмп = 0,500 Мы составим ось значимости на одном графике для всех учебных заведений, чтобы было более наглядно видно результаты исследования. Зона незначимости

Зона значимости

Мэмп.

0,500 0,109

Мкрит

0,062

0,031

0,025

0,005

Как видно из приведенных результатов исследований, все значения М эмп. пришлись

на

зону незначимости,

соответственно данные

наблюдений

согласуются с нулевой гипотезой и, следовательно, не дают оснований ее отвергнуть. Таким образом, мы пришли к выводу, что с помощью критерия Макнамары

можно

доказать

эффективность

любого

проведенного

педагогического исследования. Список использованной литературы: 1. Гмурман В.Е Теория вероятностей и математическая статистика, Москва, Высшая школа, 2002. 2. Грабарь М.И., Краснянская К.А. Применение математической статистики в педагогических исследованиях. Непараметрические методы, Москва «Педагогика», 1977. 3. Ермолаев О.Ю. Математическая статистика для психологов, учебник 5издание, Москва, 2011.

126

Використання технології позиціонування в організаційно-діяльнісній грі у прикладному соціально-психологічному дослідженні Байдарова Ольга Олегівна, к. психол. н., асистент кафедри соціальної роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка Для сучасної теоретичної і прикладної соціальної психології сьогодні характерним є переосмислення її розвитку в цілому та ролі у розв’язанні конкретних соціальних проблем зокрема. Прикладна соціальна психологія у сфері

соціальної

практики

відрізняється

методологічним

плюралізмом,

спробами відійти від традиційних схем у виборі серед багатоманітних вихідних теоретико-методологічних основ досліджень. Традиційний поділ прикладних соціально-психологічних досліджень на три види – описові, аналітичні та оцінні – у цьому сенсі є обмежуючим фактором. Часто це перешкоджає провадженню таких досліджень, які б не лише забезпечували побудову емпіричних моделей певного соціально-психологічного явища чи оцінку кінцевих результатів цілеспрямованого втручання у соціальні процеси, а й давали б можливість фіксувати існуючі протиріччя у протіканні цих процесів в їх реальному, «живому» прояві, забезпечували б суб’єктам-учасникам цих процесів умови для відкритого співвіднесення власного бачення змісту та шляхів вирішення тих чи інших соціальних проблем. Завдяки утвердженню системо-миследіяльного підходу в соціально-психологічній практиці був напрацьований і розширений методологічний інструментарій розвитку деякого соціально-психологічного об’єкта. При цьому майже відсутні методологічні описи використання практик СМД-методології у прикладних соціальнопсихологічних дослідженнях. Відтак метою даної статті є обґрунтування й розкриття методологічних засад використання в прикладних соціальнопсихологічних дослідженнях технології позиціонування в організаційнодіяльнісній грі (далі – ОДГ). Сучасний стан розвитку мережі організацій, які надають соціальні послуги у сфері соціальної роботи в Україні, свідчить про наявність цілого ряду суперечностей, які ускладнюють діяльність цих організацій, призводять до 127

порушення їх функціонування, яке відображається на всіх суб’єктах їх внутрішнього й зовнішнього середовища, та перешкоджають в цілому становленню ринку соціальних послуг. Як державні соціальні організації, так і організації неурядового сектору поступово починають усвідомлювати цю проблему. З одного боку, її вирішення неможливе в рамках управління однією організацією, оскільки сама проблема носить системний характер. З іншого боку, реальність вимагає пошуку рішень, які б дозволили організації діяти більш ефективно, адже відмова у визнанні проблеми може призвести до наростання конфліктності, унеможливлювання функціонування та в цілому до руйнування організації. Відомо, що недержавні організації є більш чутливими до таких загроз, тому саме вони останнім часом ініціюють дослідження, які б дозволили виявити такі базові протиріччя функціонування та допомогли б вийти на ідеї щодо їх подолання. В основі подібних досліджень лежить реальна проблема, що не може бути вирішена

в рамках

існуючих можливостей

[3,

с. 24–33].

Проведення

дослідження з використанням традиційних соціально-психологічних методів може забезпечити відповідь на точкові питання, наприклад, щодо розуміння представниками вибіркової сукупності проблем провадження діяльності у сфері надання послуг соціально вразливим категоріям сімей, дітей та молоді та ставлення до пропонованих дослідником шляхів вирішення цих проблем. Трудність становить той факт, що поки такі шляхи невідомі, або погано сформульовані,

не

завжди

адекватні

реальній

ситуації.

Зокрема,

це

обумовлюється самою логікою побудови емпіричного дослідження на основі існуючої теоретичної моделі, яка швидко «застаріває», відстаючи від реальної практики. Крім того, таке дослідження відображає, насамперед, певні ключові тенденції, і його результати можуть виявитись малокорисними для самих організацій: загальна ситуація, на основі отриманого організацією в процесі багаторічного ведення діяльності досвіду, в цілому й так для неї зрозуміла. Виходом з цієї ситуації є не лише дослідження бачення проблем і потреб, які мають суб’єкти цієї системи, а й проектування шляхів вирішення цих проблем 128

та задоволення потреб. Лише в площині проективного мислення суб’єкт здатний продукувати знання про саму діяльність, а не тільки її об’єкти. Наприклад, недержавна організація,

яка надає послуги вразливим

категоріям сімей, дітей та молоді, намагається знайти відповідь на питання: чи є можливості

для

працівників

організації

здійснювати

свою

діяльність

ефективно, так, аби не дублювати державні організації подібного спрямування, не заважати їм, а співпрацювати з ними, при цьому реально допомагаючи своїм клієнтам у вирішенні їхніх життєвих труднощів та у їх соціальній інтеграції в цілому. Паралельно стоїть питання – наскільки це потрібно громаді: самим клієнтам, іншим соціальним інституціям, насамперед, державним організаціям, які провадять подібну діяльність, місцевому самоврядуванню, представникам громади в цілому. Найбільш адекватним методом вивчення ситуації та знаходження відповідей на ці питання є метод ОДГ. Відповідна гра під назвою «Співпраця організацій соціальної сфери: стратегії, досягнення та перспективи» відбулася в рамках конференції «Мобільна робота з молоддю: інтеграційні можливості та перспективи розвитку в Україні» (6-7 листопада 2012 року, м. Львів). Функціональний склад команди розробників й організаторів ОДГ був розширений

містив,

окрім

традиційних

позицій

«керівника

гри»,

«методолога», «ігротехніка» і т.д., додаткову позицію – «дослідника», яку і займав автор даної статті. Загальні результати ОДГ представлено в статті співрозробника й керівника гри [2, с. 91–98]. Організаційно-діяльнісні ігри (далі – ОД-ігри) є формою колективної розумової діяльності, у процесі якої відбувається навчання і проектування (створення) нових діяльнісних зразків. Специфікою ОДГ є необхідність створення творчого колективу однодумців, здатних долати типові перешкоди та проблеми. Характерними особливостями ОДГ є:  моделювання

ігрової ситуації з

урахуванням

реального знання

проблеми;  умовність ігрових ролей та прийняття рішень поза межами штатних структур; 129

 залежність ролей від особистих інтересів учасників гри;  наявність колективної діяльності та загальної мети;  колективне опрацювання рішень гравцями. ОД-ігри – це ігри на постановку і вирішення проблем, вони відносяться до групи

рефлексивних

ігор,

завданнями

яких

створити

умови

для

індивідуального розвитку учасників та генерувати соціальну інновацію, яка змінить соціальну систему, елементами якої є суб’єкти-учасники. Саме тому, на нашу думку, ОД-ігри – це надзвичайно сильний дослідницько-проективний метод

розв’язання

реальних

соціальних

проблем.

Засоби

прийоми

дослідження шляхом проведення ОДГ надає СМД-методологія, що дозволяє за допомогою ОДГ проводити дослідження різних сфер діяльності. ОДГ може протікати тільки за умови задавання жорсткої організаційної структури гри (поділу учасників на групи, до кожної з яких прикріплений мінімум один ігротехнік, визначення часового регламенту ігрових подій, визначення форм внутрішньогрупової і загальноігрової комунікації та жорстке нормування спілкування) [1]. Структура гри є метанормою, яка утримується командою ігротехніків по відношенню до гравців. При цьому гравці володіють великою свободою, яка задається самим ігровим простором. ОДГ являє собою процес соціальної взаємодії, в якому ролі, правила і сюжетні ходи генеруються учасниками прямо по ходу ігрової дії. Норми, правила і елементи організаційної структури рефлексивної гри можуть змінюватись в залежності від пріоритетів і методів, використовуваних командою ігротехніків і методологами, які проводять гру. Незалежно від способу побудови організаційної структури, який вони обирають для вирішення своїх задач, вихід на роботу в ході гри з реальними проблемами можливий лише за умови проблематизації учасників гри. Одним із шляхів досягнення цього є використання технології позиціонування. Дана технологія дозволяє:  визначити дійових осіб гри, тих суб’єктів, участь яких є значимою з точки зору розв’язання реальних проблем; 130

 визначити характер зв’язків між цими суб’єктами, у тому числі зафіксувати наявні розриви у цих зв’язках. Технологія позиціонування передбачає створення самими учасниками схеми, яка задає основні позиції в грі. Керівник гри може запропонувати учасникам дати відповідь на питання: «Що потрібно для функціонування організації?». Це питання може бути спрямоване як на виявлення базових суб’єктів організаційної структури, як то: співробітник, управлінець, клієнт і т.д., так і на виокремлення тих процесів, які уможливлюють життєдіяльність будь-якої організації (діяльність, норми, фінанси і т.д.). Група з експертної позиції визначає актуальний характер та способи зв’язку між цими позиціями. У проведеному дослідженні функціонування соціальних організацій учасники гри до позиційної схеми в ході гри включили наступних суб’єктів: управлінець, співробітник, клієнт, донор, соціум (або громада) та органи державної влади. Схема, яка фіксувала зв’язки між цими суб’єктами, засвідчила їх неоднозначність. В окремих випадках вони безпосередні, в інших – опосередковані, односторонні або двосторонні. Учасники також визначили форми, у яких відображаються ці зв’язки (тексти звітності, конкретні ситуації взаємодії, замовлення, скарги, розпорядження, угоди і т.д.). Навіть попереднє обговорення характеру зв’язків між суб’єктами соціальної структури дозволило виявити протиріччя, які вплинули на теперішнє кризове становище сфери соціальних послуг. Для більш змістовного аналізу сутності протиріч група, шляхом індивідуального самовизначення, поділилася на підгрупи відповідно до представлених позицій суб’єктів. Кожна з груп отримала однакові завдання: 1. Визначити, в чому полягають проблеми у взаємостосунках з іншими суб’єктами? 2. Визначити потреби групи, яку представляєте, а також вимоги до кожного з суб’єктів (органи державної влади, управління, співробітники, клієнти, громада, донори). 3. Сформулювати пропозиції до кожної з груп.

131

Прийняття тієї чи іншої позиції учасником гри дозволяє йому ввійти в роль та висловити свої міркування щодо поставлених питань, тим самим розкриваючи реальну картину бачень, уявлень, установок та очікувань відповідних суб’єктів соціальної структури. Кожна група на загальне обговорення виносить презентацію своїх відповідей в межах поставленого завдання, таким чином чітко фіксуючи сутність, зміст тієї чи іншої позиції у відношенні до усіх інших позицій. Як процеси самоорганізації, так і процеси саморозвитку в ОДГ забезпечуються, в першу чергу, за рахунок рефлексії всіх учасників. Призначення

і функції рефлексії в ОДГ – допомогти кожному пізнати й оцінити

самого себе, самовизначитися в ситуації, що склалася, та визначити міру свого особистого внеску в загальну роботу. Іншими словами, в ході рефлексії кожен повинен, щонайменше для себе, відповісти на питання, що він може і повинен робити в ситуації, що склалася, і чого він, навпаки, не може і не повинен робити. Точно так само і кожній ігровій групі необхідна спеціальна групова рефлексія, щоб група могла розібрати та проаналізувати свої дії в ході вирішення поставлених завдань, визначити успішність їх порівняно з діями інших груп і по відношенню до загального ходу роботи, а потім намітити програму і план своїх дій на наступних фазах гри [4]. Використання технології позиціонування в ОДГ дозволило нам провести дослідження з отриманням наступних результатів: 1. Була з’ясована та зафіксована актуальна ситуація та становище організацій, які надають соціальні послуги в Україні. 2. Були виявлені наявні протиріччя у функціонуванні громадських і державних організацій та визначені причини розривів у їхній діяльності. 3. На основі систематизації актуального досвіду та виявлених проблем була розроблена низка проектних ідей стосовно вирішення проблем, підвищення ефективності діяльності соціальних організацій та визначення шляхів співробітництва між соціально-орієнтованими організаціями різного типу та різних форм власності. 132

3. 4.

Список використаної літератури: Кузнецова Д. А. Методические рекомендации по проведению рефлексивных игр для реализации учебно-воспитательного процесса в школе [Электронный ресурс] / Кузнецова Д. А., Савченко О. А. / Федеральное агентство по образованию ; Государственное образовательное учреждение прогимназия № 1526. – Москва, 2009. – 1 электрон. опт. диск (CD-R); 12 см. – Сист. требования : Pentium, Windows XP ; Word, PowerPoint, Media Player. – Название с титул. экрана. Кунцевська А. В. Особливості налагодження співпраці організацій соціальної сфери (за матеріалами організаційно-діяльнісної гри) / Кунцевська А. В. // Актуальні проблеми психології : збірник наукових праць Інституту психології імені Г. С. Костюка НАНП України. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка. 2013. – Том 7. Екологічна психологія. – 2013. – Випуск 32. – С. 91–98. Наумов С. В. Организационно-деятельностные игры / Наумов С. В. // Природа. – 1987. – №4. – С. 24–33. Поляк В. Деловые игры : что такое организационно-деятельностные игры? [Электронный ресурс] / Поляк В. – Реховот, 2009. – Режим доступа : http://www.rehes.org/lst3/lst3_52.html

133

Психологічні особливості проявів підліткової агресивності Величко Наталія Олександрівна, студентка 4 курсу, спеціальності «Практична психологія» Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького Царькова Ольга Вікторівна, к. психол. н., доцент кафедри практичної психології Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького Важке економічне становище та соціальні кризові процеси, усунення старого світогляду і не сформованість нового, відсутність відповідних знань і умінь життя і роботи в умовах конкурентного і високопродуктивного виробництва привели наше суспільство до серйозних труднощів, конфліктів, злочинності. Все це відіграє дуже важливу роль на вихованні, становленні та поведінці кожного, а особливо підростаючого покоління. В підлітковому віці одним із видів відхилень у поведінці є агресивна поведінка. Так як ситуація постійно усугубляється нестабільністю суспільства, міжособистих та міжгрупових конфліктів, то знижується й вік виявлення агресивних дій. В порівнянні з недавнім минулим, невпинно зростає число тяжких злочинів, буденна свідомість фіксує збільшення конфліктів і фактів агресивності підлітків. Вони починають брати участь у

воєнізованих

формуваннях, в рекеті, співробітничають з мафією, займаються проституцією і сутенерством. Причому проблема агресії підлітків, що торкається суспільства в цілому, викликає глибоке хвилювання як у педагогів, батьків, так і гострий науковопрактичний інтерес дослідників. Але спроби пояснити агресивні дії молоді утрудняються тим, що не тільки в повсякденній свідомості, а й у професійних колах і в багатьох теоретичних концепціях, явище агресії має досить складне пояснення, заважаючи як його розумінню, так і можливості уваги на неї. Вивчення динаміки агресивності протягом підліткового віку має важливе значення не тільки для корекції, але і для профілактики агресивності, важливо 134

для розробки стратегій, спрямованих на контроль та запобігання її гострих форм. Мета дослідження: проаналізувати психологічні особливості прояву підліткової агресивності, запропонувати способи її корекції. Термін «агресія» здавна існує в європейських мовах, однак, значення йому надавалося не завжди однакове. До початку XIX століття агресивним вважалося будь-яке активне поведінка, як доброзичливе, так і вороже. Пізніше, значення цього слова змінилося, стало більш вузьким. Під агресією стали розуміти вороже поведінка по відношенню до оточуючих людей. Зільманн його точка зору, обмежує вживання терміна агресія спробою нанесення іншим тілесних чи фізичних ушкоджень [1]. В даний час приймається наступне визначення: агресія - це будь-яка форма поведінки, націленого на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного поводження. Психологічна агресія – це поведінка, навмисно спрямована на нанесення психологічної шкоди іншій людині у вигляді образи, залякування, формування залежності. Це вплив, що порушує психологічні межі особистості. Крім образ дією, такі прояви, як виставлення будь-кого у невигідному світлі, очорнення або публічне осміяння, позбавлення чогось необхідного і навіть відмова в любові і ніжності можуть за певних обставин бути названі агресивними. Зважаючи

на

відмінності

особливостей

поведінки

та

особових

характеристик агресивні підлітки відрізняються деякими загальними рисами. До них відносяться: бідність ціннісних орієнтацій, їх примітивність, відсутність захоплень, вузькість і нестійкість інтересів. Сучасним підліткам з проявами агресивної поведінки характерно, як правило: низький рівень інтелектуального розвитку; підвищена навіюваність; копіювання;

недорозвиненість

етичних

уявлень;

емоційна

грубість;

озлобленість як проти однолітків, так і проти навколишніх дорослих; крайня самооцінка (або максимально позитивна, або максимально негативна); підвищена тривожність; страх перед широкими соціальними контактами; егоцентризм; невміння знаходити вихід з важких ситуацій; переважання 135

захисних механізмів над іншими механізмами, регулюючими поведінку. Разом з тим серед агресивних підлітків зустрічаються й інтелектуально і соціально розвинені діти. У них агресивність є засобом підняття престижу й демонстрацією своєї дорослості. Агресивна поведінка – це будь-яка форма поведінки, націленого на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного поводження, пишуть Р. Берон і Д. Річардсон, підкреслюючи при цьому не емоційний або мотиваційний аспект, а саме поведінковий аспект прояву агресії [ 2, с. 26]. Діти підліткового віку, як і всі інші громадяни нині живуть у світі, який кардинально змінив свій зміст і тенденції соціалізації. Це передумовлюється, у першу чергу, зі швидким розвитком технологічних перетворень, що постають перед людьми. По-друге, вагомий вплив несуть засоби масової інформації, що глибинно впливають на підлітка, у якого ще не сформувалася життєва позиція. Третім фактором є екологічна та економічна криза, яка охопила весь світ та диктує свої правила. Так, у сучасної молоді породжується відчуття протесту, підвищується їх індивідуалізація, яка при втраті загальної зацікавленості веде до егоїзму. Діти підліткового віку більше страждають від нестабільності, соціальної, економічної і моральної атмосфери у країні, втративши необхідну людині орієнтацію в цінностях та ідеалах [2]. Провівши аналіз психолого-педагогічних джерел зазначаємо, що одними з найважливіших форм прояву агресії, з якими доводиться зустрічатися батькам, педагогам, працівникам правоохоронних органів, є не деструктивна агресія та ворожача деструктивність. Недеструктивна агресія – передбачає собою стійку, неворожу чи самозахисну поведінку, що зазвичай направлена на досягнення поставленої мети. Вона викликана частіше вродженими механізмами, котрі сприяють соціальній адаптації. Дані механізми функціонують з моменту народження. Ворожача деструктивність – зла, жорстока поведінка, яка причиняє біль оточуючим. Вона проявляється як бажання помсти, злість, які також можуть бути формою захисту, але не несуть за собою більшість особистих проблем та змушують страждати навколишніх. На відміну від недеструктивної агресії, 136

ворожача деструктивність не проявляється з народження, а активізується частіше всього в результаті сильних неприємних переживань та емоцій. Баєрунас З.В. виділяє варіанти виховних ситуацій, які сприяють появі поведінки, що відхиляється: 1) відсутність свідомого виховного процесу на дитину; 2) високий рівень придушення і навіть насильства у вихованні, вичерпний себе, як правило, підлітковому віку; 3) перебільшення з егоїстичних міркувань самостійності дитини; 4) хаотичність у вихованні із-за незгоди батьків [1, с. 112]. У компаніях підлітків, що складаються культивують певні способи поведінки, девіантні цінності, група робить сильний вплив на особовий розвиток підлітків, стаючи регулятором їх поведінки. Підлітків в таких групах відрізняє зневажливе ставлення до навчання, погана успішність, уникання обов’язків, доручень по господарству, невиконання домашніх завдань та ін. Зазвичай у таких підлітків немає індивідуальних захоплень, тому час, який вони беззмістовно проводять, штовхає їх на пошук нових «гострих відчуттів». У першу чергу, підлітки звертаються до алкоголізму і наркоманії, що стають їхнім способом життя. Пояснюючи свої погані вчинки, підлітки мають неправильне уявлення про моральність, справедливість та хоробрість. Виходячи з того, що розвиток підлітка здійснюється в діяльності, а він прагне до затвердження себе та своєї позиції серед дорослих, то необхідним є включення підлітка в таку діяльність, яка знаходиться у сфері інтересів дорослих й дасть можливість йому реалізувати і затвердити себе на рівні дорослих. Список використаної літератури: 1. Бэрон Р. Агрессия: учеб. пособие для вузов / Роберт Бэрон, Дебора Ричардсон; [пер. с англ. С. Меленевская, Д. Викторова, С. Шпак]. – СПб.: Питер, 2009. – 352 с. 2. Басюк О.Б. Залежність «Образу Я» від значущих інших як складова невротичності в юнацькому віці / О.Б. Басюк // Практична психологія та соціальна робота. – 2008. – № 11. – С.12-15. 3. Атемасова О.А. Практична психологія. Старший дошкільний вік: алгоритми вирішення дитячих проблем / Атемасова О. А. – [Х.]: Ранок. – 176 с. 137

Психолого-педагогічні умови емоційної дезадаптації молодших школярів Кадикова Катерина Ігорівна, студентка 4 курсу, спеціальності «Практична психологія» Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького Початкова школа – важливий етап у житті школярів, оскільки саме в цей період відбувається перебудова свідомості дитини, її емоційної сфери, соціальна та психологічна адаптація до умов школи. Психологічні характеристики молодшого шкільного віку можна вважати найбільш сенситивними до навчально-виховних впливів, що робить можливим проведення ефективної роботи з профілактики й

корекції емоційної

дезадаптації учнів початкової школи. Наукове обґрунтування психологопедагогічних умов емоційної дезадаптації є важливим завданням сучасної практичної психології. Явище, протилежне процесу адаптації, – дезадаптація – трактується як процес, пов’язаний із переключенням з одних умов життя й, відповідно, звиканням до інших (Л.М. Бережнова, О.В. Хухлаєва). Серед найбільш універсальних проявів порушення,

невротичні

Ю.Ф. Антропов,

психічної дезадаптації називають реакції

Н.М. Заваденко,

та

стани

преневротичні

(Ю.А. Александровський,

Т.Ю. Проскуріна,

Т.Ю. Успенська,

Г.О. Хомич, Ю.С. Шевченко). Метою даної роботи є виявлення впливу індивідуально-психологічних і соціально - психологічних факторів на виникнення й особливості прояву емоційної дезадаптації, а також можливості її попередження та корекції в учнів перших класів. Поняття « адаптація» має в психології широке значення і визначається як пристосування до навколишніх умов. Адаптація людини має два спектра біологічний і психологічний. Психологічний аспект адаптації - пристосування людини як особистості до існування в суспільстві відповідно до вимог цього товариства і з власними потребами , мотивами та інтересами [1, с. 87]. 138

А. А. Реан у сучасних концепціях соціально - психологічну адаптацію особистості розглядає як складне, комплексне явище, що припускає узгодження двох критеріїв : зовнішнього , що відображає відповідність соціальним вимогам, і внутрішнього, пов'язаного із загальним психічним благополуччям. Особливості самого процесу адаптації розрізняються залежно від того, які умови висуває середа до індивіда. Тут можна виділити адаптацію: а) до екстремальних умов, б) до змінених умов, в) до постійних умов, г) до мінливих умов [2, с. 165]. Видатний психолог С.Л. Рубінштейн справедливо вказував, що вступ до школи і початок шкільного навчання, з одного боку, сильно розширює розумові горизонти , породжує нові інтереси , дає новий зміст і спрямування його емоційного життя, з іншого боку, з входженням в школу змінюються і відносини дитини з оточуючими [3]. Дитина, яка пішла до школи, потрапляє в незвичне для неї середовище, і від того , як піде пристосування, звикання до школи, багато в чому залежить від її емоційного стану, працездатності, стану здоров'я, успішність навчання в початковій школі і в наступні роки. Психологічна адаптація молодших школярів до умов школи являє собою процес засвоєння норм і способів поведінки, схвалюваних батьками та вчителями, в умовах взаємодії з однолітками впливом різних соціальних інститутів : сім'ї , школи , позашкільних установ. У спілкуванні з дорослими і однолітками у дитини формуються «норми поведінки», які були прийнятні в її соціальному оточенні і в суспільстві в цілому. Шкільна дезадаптація − з цим поняттям пов’язують відхилення у навчальній діяльності, утруднення у навчанні, конфлікти з однокласниками, неадекватну поведінку. Звідси результат об’єктивних утруднень, небажання відвідувати школу. Природа шкільної адаптації обумовлена різними психологічними та соціально - психологічними факторами . Інтегративним фактором шкільної адаптації можна вважати психологічну готовність дитини до шкільного навчання. У вітчизняній психології теоретична розробка цієї проблеми заснована на працях Л.С. Виготського , Л.І. Божович, Д.Б. Ельконіна та ін. Під 139

психологічною готовністю до шкільного навчання розуміється необхідний і достатній рівень психічного розвитку дитини для засвоєння шкільної навчальної програми в умовах навчання в колективі однолітків [4, с.56]. Л.І. Божович виділяла декілька параметрів психічного розвитку дитини, що найбільш істотно впливають на успішність навчання в школі: - достатній рівень розвитку інтелектуальної сфери; - певний рівень розвитку мотиваційної сфери; - достатній розвиток довільної сфери. Параметрами достатнього рівня розвитку довільності, на думку Д.Б. Ельконіна, є: вміння дитини свідомо підкоряти свої дії правилам, узагальнено визначає спосіб дії; вміння орієнтуватися на задану систему вимог; вміння уважно слухати, говорити і виконувати завдання, пропоновані в усній формі; вміння самостійно виконувати необхідні завдання здорово-сприймального зразку [4, с. 28]. Серед психофізіологічних факторів шкільної адаптації в першу чергу виділяється здоров'я дитини. Наявні в психологічній літературі дані говорять про те, що соматично ослаблені діти насилу справляються зі шкільними навантаженнями,

у них спостерігається

низька

працездатність,

висока

стомлюваність. Це може викликати непосильне нервово - психічне напруження , що стає причиною шкільної дезадаптації ( Б.В. Воронков, Є.К. Глушкова , Д.Н. Ісаєв , Н.М. Попова та ін.) Інтегративним соціально - психологічним фактором шкільної адаптації можна вважати соціальну компетенцію, як набір навичок спілкування, що включає

соціальну

відповідальність

(нормативність),

здатність

до

співпереживання, автономність, ввічливість, вміння конструктивно вирішувати проблеми. Процес

шкільної

адаптації

має

тимчасові

характеристики,

його

ефективність має різні ступені вираженості. В оптимальному варіанті адаптаційний період складає від 4 до 7 тижнів, однак , він може затягнутися, а у деяких дітей повноцінної соціальної адаптації на першому році навчання так і не відбувається [1, с. 135]. 140

Таким чином, узагальнення результатів досліджень з цієї проблеми дозволяє нам назвати наступні психологічні фактори шкільної адаптації першокласника, це: психологічна готовність дитини до шкільного навчання, яка виражається у відповідних рівнях розвитку пізнавальної, емоційно - вольової та мотиваційної сфери самосприйняття, виражене в адекватній самооцінці і рівні домагань; соціальна компетентність; якісні особливості його міжособистісних відносин. Список використаної літератури: 1. Гуткина Н.И. Психологическая готовность к школе / Н. И. Гуткина. – СПб., 2004. – 245 с. 2. Реан A.A. Психология адаптации личности: науч.-учеб. пособие / А.А. Реан, А.Р. Кудашов, А.А. Баранов. – СПб: ПраймЕВРОЗНАК, 2008. – 479 с. 3. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии / С. Л. Рубинштейн. – М.: Педагогика, 2001. – 256 с. 4. Эльконин Д.Б. Психология развития / Д. Б. Эльконин. – М.: Академия, 2001. – 144 с.

141

Адаптація батьків до процесу виховання дітей з особливими потребами Царькова Ольга Вікторівна, кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького Шульга Ольга Сергіївна, практичний психолог Народження дитини з відхиленнями в розвитку сприймається його батьками як найбільша трагедія. Факт появи на світ дитини «не такої, як у всіх», є причиною сильного стресу, який переживають батьки, в першу чергу мати дитини. Стрес, що має пролонгований характер, спричиняє сильну деформуючу дію на психіку батьків і стає вихідною умовою різкої травмуючої зміни життєвого устрою, що сформувався в сім’ї. Метою роботи є теоретичний огляд проблеми адаптації батьків до процесу виховання дітей з особливими потребами. Досліджували цю проблему такі вчені, як Т.М. Волковська, О.І. Захаров, M.M. Либлинг, Н.В. Мазурова, І.І. Мамайчук, Г.О. Мишина, Л.І. Солнцева, B. B. Ткачева, які стверджували, що у кожної дитини з порушеннями розвитку виникають проблеми при взаємодії з батьками. В якості психотравмуючого фактору, який визначає особисті переживання батьків дітей з відхиленнями, виступає комплекс психічних, сенсорних, мовленнєвих, рухових і емоційно-особистісних розладів, які характеризують ту або іншу аномалію дитячого розвитку. Безумовно, вираженість порушень, їх стійкість, тривалість і безповоротність впливають на глибину переживань батьків хворих дітей. Слід також відмітити, що психічна травматизація батьків, яка викликана порушеннями у розвитку дитини, виявляється більш глибокою в тому випадку, якщо вони самі психічно здорові і не мають психофізичних відхилень [2, с.41]. Батьки, які мають сенсорні, рухові, а тим більше інтелектуальні відхилення, часто психологічно легше адаптуються до проблем дитини. 142

Порушення її розвитку практично не травмують батьків. У цьому випадку батьки ідентифікують дефект дитини зі своїм власним, що в їх свідомості сприймається як норма. Простежуючи

переживання

батьками

трагедії

народження

неповносправної дитини, різні дослідники (Райт, Дуккан, Дрокар) дійшли висновку про закономірну зміну їхніх емоційних станів на шляху до адаптації. Шок – найперша реакція на усвідомлення горя. Стан шоку надто тяжкий. Він може тривати довго, людина підсвідомо шукає стабільності. Приходить сумнів: може, не все так погано, бувають помилки, потрібно все перевірити. Це означає новий етап усвідомлення біди. Заперечення – віра у зцілення, помилковість діагнозу. Починається тривале і виснажливе мандрування від лікаря до лікаря, а далі до знахарів, екстрасенсів із надією знайти чудо, яке зробить дитину здоровою. Психологи виокремлюють у цьому періоді почуття провини, гніву, сорому. Почуття самотності, втома від постійного і безуспішного пошуку способів зцілення дитини, виснажливий догляд за нею і зречення від усіх власних потреб та інтересів-усе це провокує депресію у батьків. Депресія – почуття пригніченості, воно є завершальним у послідовній зміні емоційних етапів, які є неконструктивними, бо свідчать про неприйняття батьками нової реальності [4, с. 14-15]. За цих обставин складається вкрай несприятлива ситуація для розвитку дитини. На жаль, диференціація переживань батьків в залежності від характеру і ступеня порушень у різних категорій дітей з відхиленнями у розвитку ускладнена в силу відсутності валідного діагностичного інструментарію. До теперішнього часу накопичено недостатньо фактів, щоб на належному рівні аналізувати цю проблему [5, с. 243]. Із бесід з батьками можемо зробити висновок, що практично усі функції сім’ї, за деяким виключенням, не реалізуються або не в повному обсязі реалізуються в сім’ях, які виховують дітей з відхиленнями у розвитку. Аналіз спостережень за розвитком міжособистісних відносин в таких сім’ях говорить 143

про те, що таке положення пояснюється наступними причинами. В результаті народження дитини з відхиленнями у розвитку відносини всередині сім’ї, а також контакти з оточуючим соціумом викривлюються. Причини порушень пов’язані з психологічними особливостями хворої дитини, а також з великим емоційним навантаженням, яке несуть члени її сім’ї у зв’язку з довготривалим стресом. Багато батьків в такій ситуації стають безпорадними. Їх положення можна

охарактеризувати

як

внутрішній

(психологічний)

зовнішній

(соціальний) глухий кут [2, с. 103]. Емоційний вплив стресу на жінку, яка народила хвору дитину, в декілька раз сильніший. У матерів часто спостерігаються істерики, депресивні стани. Страхи, які виникають у жінок з приводу майбутнього дитини, породжують почуття самотності, відчаю і відчуття «кінця життя». Матері знаходяться постійно з дітьми, які мають відхилення. Вони скаржаться на безліч повсякчасних турбот, які пов’язані з дитиною, що призводять до підвищеного фізичного і морального навантаження та стають причиною стомлення. Часто для таких матерів характерно зниження психічного тонусу, занижена самооцінка, що проявляється у втраті смаку до життя, перспектив професійної кар’єри, неможливості реалізації особистих творчих планів, втрата інтересу до себе як до жінки і особистості [4, с. 68]. Виражені

психофізичні

порушення

дитини,

також

особистісні

особливості матері можуть виступати джерелом материнської депривації. Любов до дитини як специфічне почуття виникає у жінки ще в період вагітності. Саме це почуття виникає у відповідь на емоційну взаємність дитини: її посмішку, комплекс пожвавлення при появі матері тощо. Депривація материнських почуттів може

ініціювати

недостатність цих соціально-

психологічних проявів у дитини. Унаслідок того, що народження хворої дитини, а потім її виховання, навчання і в цілому спілкування з нею є тривалим патогенно діючим психологічним фактором, особистість матері може зазнавати значні зміни. Депресивні переживання можуть трансформуватися в невротичний розвиток особистості та істотно порушити її соціальну адаптацію [1, с. 84]. 144

Результати досліджень показують, що у дитини з відхиленнями у розвитку є порушення у взаємовідносинах з батьками. В якості критерію оцінки дитячобатьківських відносин використовується емоційна (позитивна або негативна) апеляція дитини до батьків в продуктах діяльності, а також безпосередня оцінка відносин з батьками, яка дається самими дітьми. Аналіз результатів спостережень, бесід, експериментальних досліджень щодо вивчення дитячо-батьківських стосунків дозволяє визначити тенденції в особистісному розвитку дітей і в їх стосунках з батьками, а саме: кожна дитина з відхиленням у розвитку демонструє велику потребу в емоційно-позитивних контактах з батьками [3, с. 124]. У бесідах діти тепло відзиваються про батьків, часто приховуючи їх холодність і недостатній рівень прояву уваги і любові. Практично кожна дитина (до 92% випадків) висловлює гостру потребу в теплих стосунках з батьками. Про це свідчать приклади з протоколів і щоденників спостережень за дітьми. Батьківська неадекватність в прийнятті дитини з проблемами в розвитку, недостатність в емоційно-теплих стосунках провокують розвиток у дітей негармонійних форм взаємодії з соціальним світом і формують дезадаптивні характерологічні риси особистості. Недостатність дитячо-батьківських стосунків набуває несприятливих відтінків: відкидання, ізольованість, агресія, страх. Лише у частини дітей формуються гармонійні й адекватні стосунки з близькими людьми [5, с. 256]. У всіх дітей з відхиленнями в розвитку спостерігаються девіації в особистому

розвитку,

обумовлені

не

лише

конституціональними

особливостями і дією дефекту, але й порушеннями міжособової взаємодії і контактів. Домінуючими негативними особовими тенденціями є: агресивність, конфліктність, тривожність, замкнутість, комунікативні порушення [4, с. 12]. На успішне подолання батьками різних деструктивних станів спрямовані різні форми психологічної роботи з ними: індивідуальне консультування та групова робота (семінари, ігри). Світовий досвід допомоги таким батькам показує, що найбільш цілющим для них є середовище людей з такими самими проблемами. Тут вони, не 145

боячись нерозуміння, осуду, можуть виговоритися, розслабитись, відпочити, вирішувати спільні проблеми, поділитись досвідом. Основні напрями роботи центру у взаємодії з батьками: 1. створення батьківського клубу; 2. інформаційне забезпечення; 3. допомога в пошуку адекватних способів подолання труднощів, своїх прихованих ресурсів; 4. диференційована психолого-педагогічна підтримка. У процесі виховання та догляду дитини ви маєте бути уважними, спостерігаючи за відповідністю (чи невідповідністю) психофізичного розвитку її віку; відстежувати своєчасність проходження основних етапів розвитку. Зазвичай, в сім’ях, які виховують дітей з особливими потребами, розглядаються виключно проблеми самих дітей,проте з уваги випускається такий важливий аспект,як емоційний стан батьків. Для успішної адаптації особливої дитини у навколишньому світі, важливо приділяти увагу їх психічному

стану

здоров’ю.

Найбільш

ефективним

для

подолання

деструктивних станів є середовище людей з такими самими проблемами. Різноманітні центри, об’єднання допомагають людям, які опинились в цій ситуації позбутись

почуття приреченості і безнадії. Не менш важливим у

процесі розвитку дитини є правильне розуміння родиною її стану, яке сприяє гармонійному розвитку дитини. Таким чином, все вищезазначене обумовлює гостру необхідність надання психологічної допомоги як дітям, так і їхнім батькам, що включає не лише корекцію особистісних порушень, але й оптимізацію внутрішньосімейних стосунків. Список використаної літератури: 1. Вишневский В.А. Инклюзивное образование в условиях интеграции / В.А. Вишневский. – Н. Перре - Клермон, 2007. – 126 с. 2. Семья в психологической консультации / Под. ред. А.А. Бодалева, В.В. Столина. – М.: Психология, 2009. – 144 с.

146

3. Собчик Л.Н. СМИЛ. Стандартизированный многофакторный метод исследования: Практикум по психодиагностике / Л.Н. Собчик. – М.: Издательство Речь, 2003. – 219 с. 4. Филиппова Г.Г. Психология материнства: Учебное пособие / Г.Г. Филиппова. – М.: Изд-во Института Психотерапии, 2002. – 240 с. 5. Шнейдер Л.Б. Психология семейных отношений: Курс лекций / Л.Б. Шнейдер. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. – 512 с.

147

Основні тенденції інженерно-технічних професій на ринку праці України Садовська Альона Олегівна, аспірант кафедри соціологіі та політологіі НТУ «ХПІ» До початку 1990 рр. в Україні підготовка інженерних кадрів і інженерний корпус в цілому були зорієнтовані на потреби військово-промислового комплексу, важкої промисловості, енергетики. Перехід від централізованого розподілу ресурсів до ринкових механізмів, демілітаризація економіки та потужна соціально-економічна криза 1990-х рр. призвели до радикальних змін: з цього моменту потреба в інженерних кадрах стала зумовлюватися ринковою кон’юнктурою. Виникла гостра проблема працевлаштування інженерних кадрів в народному господарстві та їх утримання в національній економіці у зв’язку з явищем трудової міграції [11]. Масове високотехнологічне виробництво призвело до того, що частка інженерної праці у виготовленні продукції перевищує частку праці робітника. Система підготовки інженерних кадрів і престижність цієї професії в суспільній свідомості стають важливими елементами конкурентоспроможності країни в глобальній економіці. Зазначені процеси та соціальні обставини зумовлюють актуальність дослідження поведінки та долі молодих інженерних кадрів в умовах сучасного ринку праці. Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Проблеми працевлаштування молодих фахівців, у т.ч. інженерних професій, на ринку праці

розглядали

своїх

роботах

О. М. Балакірєва,

О. В. Валькована,

С. В. Садрицька, О. О. Онікієнко, О. О. Яременко та інші дослідники. Двадцяте століття увійшло в історію як «вік інженерії», ХХІ ст. продовжує цю тенденцію, хоча зміст інженерної творчості зазнає суттєвих змін. Під інженером у даній статті ми розуміємо агента, діяча, актора виробничої сфери, на якого покладаються функції розробки, проектування нових зразків технічних систем різного типу та призначення. Сучасний інженер — це фахівець, який володіє культурою і добре знає сучасну техніку і 148

технології, економіку і організацію виробництва, який вміє користуватися інженерними методами при вирішенні інженерних задач і в той же час володіє здатністю до винахідництва. Серед характеристик соціальної ролі інженера можна назвати його статус (рівень оплати праці і матеріальне становище, престиж

тощо),

рівень

соціальної

мобільності,

рівень

професійної

підготовленості та компетентності, зміст діяльності та інші [11]. А.Ракітов

під

інженерною

діяльністю

розуміє

аналіз,

постійне

вдосконалення і організацію індивідуальної та групової праці, управління виробництвом, технологічними процесами, конструювання і проектування виробів та інструментальних систем [7 с.3]. У структурі інженерної діяльності можна виокремити процедурний компонент (функціонування, конструювання і проектування) та організаційний компонент (аналіз і організація праці, управління виробництвом) [7 с.3]. За останні п’ять років кількість інженерних вакансій в Україні, залежно від регіону, збільшилася в три-п’ять разів. Ще на початку цього п’ятирічного періоду, (2008-2013рр.) всі розмови про необхідність підвищення престижу інженерних спеціальностей виглядали доволі абстрактно і не сприймалися серйозно. Але саме в цей період значно збільшився попит на конструкторів, механіків, інженерів тощо. Побіжним доказом низького суспільного інтересу до інженерних професій специфічних є той факт, що в даний час технічні вузи просто не можуть забезпечити всі потреби роботодавців, бо п’ять років тому були невеликі обсяги набору на перший курс. Через це комерційним організаціям доводиться «заманювати» потенційних працівників за допомогою високих зарплат [11].

Варто відзначити, що розмір запропонованих окладів

значно відрізняється в залежності від регіону і конкретної організації. Як правило, молодий спеціаліст без досвіду роботи може розраховувати у кращому випадку на місячну зарплату розміром в дві тисячі гривень. В деяких оголошеннях фігурують в рази більші цифри, аж до 8-10 тис. гривень на місяць, але подібний порядок цифр справедливий тільки для деяких великих міст, в першу чергу, Києва, Харкова і Дніпропетровська. Проте позитивною рисою є те, що в більшості регіонів країни середній розмір зарплати інженерів 149

знаходиться не нижче середнього показника по зарплатам в цілому, а в деяких регіонах і перевищує його[1]. Головною причиною підвищеного інтересу до молодих інженерів є їх кваліфікація

та

вміння

підлаштовуватися

під

актуальні завдання.

На

профільних форумах можна знайти велику кількість скарг на гарних фахівців старшого і пенсійного віку, які, незважаючи на всі свої знання і вміння, мають складнощі з засвоєнням нових технологій проектування. Але і когорта молодих фахівців також не у всьому відповідає вимогам роботодавців. За свідченнями рекрутерів, пошук дійсно якісного молодого спеціаліста є доволі складною справою: як правило співробітникам відділу кадрів вдається знайти бажаного фахівця, розглянувши щонайменше три-чотири кандидатури. На наш погляд, головною причиною такого становища є проблеми інженерної освіти[5]. В сучасних випусках технічних вузів часто присутні люди, які погано володіють власною спеціальністю. Низький престиж інженерних професій, спостерігався ще на початку 2000-х років, призводив до того, що вчитися на конструкторів, технологів і т. п. йшли вчорашні шкільні трієчники, які не бажали служити в армії,вони не мали мотивації до глибокого засвоєння обраної професії. Актуальним завданням сучасності є безперервне удосконалення змісту професійної інженерної освіти. Висновок. Важливим

чинником

соціально-економічного

розвитку

України

формування потужного освітнього потенціалу нації, досягнення найвищої якості підготовки фахівців у всіх галузях. Ефективність професійної підготовки майбутніх інженерів залежить від того, наскільки повно особливості їх майбутньої професійної діяльності враховуються в навчально-виховному процесі вищих технічних закладів. Підготовка майбутніх інженерів на сучасному етапі розвитку вищої школи вимагає вдосконалення навчального процесу, підвищення його ефективності, оскільки теоретичні знання та практичні уміння, набуті студентами під час освітньої та професійної підготовки у вищому навчальному 150

закладі (ВНЗ), закладають основу ефективного виконання ними майбутньої професійної діяльності.Отже, молоді інженери стикаються з різноманітними проблемами, тому, незважаючи на наявну тенденцію підвищення попиту на фахівців інженерних спеціальностей, робити з неї серйозні і далекосяжні висновки ще зарано. Нинішні молоді фахівці вступали до ВНЗ в ті роки, коли престиж інженерних професій був відносно невисоким. Тепер є всі підстави вважати, що погляди абітурієнтів і їх чисельність в технічних ВНЗ збільшиться. Проте молодь, яка починає навчання в поточному році, почне повноцінну трудову діяльність через п’ять років. Точно прогнозувати не можна як саме буде виглядати інженерний сектор ринку праці до того часу. Можливо, збільшення кількості претендентів на вакансії позначиться на запропонованих зарплатах у

бік їх зменшення, але не можна виключити і протилежний

розвиток подій. Збіг цих обставин визначить реальне співвідношення пропозицій і вакансій на ринку праці інженерних кадрів.

Список використаної літератури: Аналітична записка. Конкурентоспроможність України: оцінка Всесвітнього економічного форуму (за Звітом про глобальну конкурентоспроможність 2010 2011) // Режим доступу: http://www.bank.gov.ua /Publication/econom/EF%20Global%20Comp_ness %202010_1120.pdf. - С. 1-4. Бронська А.М. Тенденції працевлаштування випускників вищої школи в кризових умовах розвитку економіки України / А.М.Бронська // Нова педагогічна думка. Матеріали X Міжнародної науково-методичної конференції «Європейський простір вищої освіти як основа розвитку суспільства знань». Винник І.О. Удосконалення процесу працевлаштування випускників вищих навчальних закладів в контексті професійної орієнтації молоді / І.О.Винник // Державне будівництво. – 2009. - №2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/20092/doc/2/12.pdf Гладир А.І. Підвищення якості професійної підготовки інженерівелектромеханіків в умовах інтернаціоналізації ринку праці / А.І.Гладир, М.Г.Гордієнко // Вісник КДУ імені Михайла Остроградського. – Вип. 4/2010 (63). Частина 3. – С.193-197. Гнибіденко І. Ф. Ринок освітніх послуг і ринок праці: взаємодія і вплив на професійне навчання та профорієнтацію населення України / І. Ф. Гнибіденко // Ринок праці та зайнятість населення. – 2008. – № 3 151

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/rpzn/2008-3/08giftpn.pdf 6. Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава // Програма економічних реформ на 2010 – 2014 роки / Комітет з економічних реформ при Президентові України. - 87 с. 7. Ибрагимова Л.С. Проблемы подготовки будущих инженеров в современных условиях / Л.С.Ибрагимова // Проблеми інженернопедагогічної освіти. – 2012. – № 37 [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pipo/2012_37/12ilsemc.pdf 8. Носова О.В., Маковоз О.С. Конкурентоспроможність підготовки фахівців вищими навчальними закладами відповідно до вимог ринку праці // О.В. Носова, О.С. Маковоз / Інформаційні технології в освіті: Збірник наукових праць. - Херсон: Видавництво ХДУ – 2010. - Вип. 3. – С. 100. 9. Протасов А.Г. Професійна компетентність інженерів: сутність та зміст / А.Г.Протасов // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: зб. наук. пр. – Запоріжжя, 2009. – Вип. 55. – С. 308313. 10. Шаров О.І. .Проблеми і перспективи працевлаштування випускників вищих навчальних закладів // О.І. Шаров / Матеріали четвертої Міжнародної науково-практичної конференції. – Донецьк: Дон НУЕТ, 2009. – С. 18-21. 11. Як змінилося освіта в Україні за 20 років незалежності // 1 вересня 2011 р. / Режим доступу http :// vkurse . ua / ua / educations / kak - izmenilos obrazovanie - v - ukraine . html

152

УДК 327: 351.746.1 (82) Еволюція концепції національної безпеки Аргентини Мураль Анастасія Ігорівна, студентка факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, Вознюк Євгенія Василівна, к.пол.н., старший викладач кафедри країнознавства і міжнародних відносин факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки Складний процес розвитку уявлень про проблему національної безпеки у країнах Південної Америки протягом ХХ – початку ХХI ст. ознаменувався переходом країн даного регіону до нової моделі забезпечення своїх національних, державних, регіональних і глобальних інтересів у вигляді концепції багаторівневої інтегративної безпеки. Аналіз доктрин національної безпеки Бразилії, Венесуели, Чилі та Аргентини дає підстави припускати настання нового етапу у їхньому розвитку, а також еволюцію політики безпеки країн південноамериканського регіону в цілому, пов’язаного з більш критичним і національно осмисленим ставленням до понять «демократія», «права людини», «прогрес», «розвиток», «ринок», «інтеграція» і т.д. [4]. Більшість латиноамериканських дослідників (Ф. Марін, М. Бандейра та ін.) виходять з того, що ні суверенітет держави, ні суверенітет особистості та суспільства в умовах глобалізації не повинні протиставлятися і суперечити один одному, а повинні розвиватися на рівноправній основі. У сучасних системоутворюючих

документах

Аргентини:

Конституції,

«Принципах

аргентинської моделі оборони», Законі про внутрішню безпеку, доктрині зовнішньої політики і т.д., принцип державного суверенітету не суперечить, а, навпаки, доповнює суверенітет особистості і суспільства [5]. З падінням військової диктатури в Аргентині (1983 р.), концепція національної

безпеки

держави

наповнилася

економічним,

потім

гуманітарним змістом. Інтереси окремої людини, суспільства і держави стають 153

взаємозалежними. Глобалізація, активна зовнішня політика, регіональна інтеграція та участь у глобальному регулюванні стали зовнішніми ознаками суверенітету цієї держави [1]. Перед Аргентиною постали нові пріоритетні завдання розвитку: боротьба з бідністю та нерівномірним розподілом доходів, а також інтеграція в політичній та економічній сферах [3]. Характерна політика «супербезпечності», властива військовій диктатурі, виявилася несумісною з процесом демократизації регіону та його інтеграційними процессами. Важливо було визначити основи для зміцнення оборонної політики, які після відновлення демократичного порядку могли б покласти край «стратегії опікунства», за допомогою якої в попередні десятиліття Збройні сили керували державним життям на підставі внутрішньої концепції безпеки національної оборони, яка охоплювала як зовнішню військову агресію, так і внутрішні конфлікти, в рамках однієї призми аналізу та резолюції [2]. На зміну концепції національної безпеки, в основі якої лежала протидія загрозам військового характеру, прийшла парадигма «безпеки співпраці», зорієнтована на стратегію сталого розвитку та дотримання демократичних принципів, з точки зору забезпечення соціально-економічної та національнокультурної складової. Важливою функцією військових сил став не стільки захист державного суверенітету, як активізація регіонального співробітництва, піднесення міжнародного престижу і впливу країни в регіоні. Виконавча влада Аргентинської Республіки в рамках стратегічних перетворень розпочала модернізацію та адаптацію своєї системи оборони для життєво важливих вимог, приділяючи особливу увагу діяльності щодо консолідації регіону як справжньої мирної зони. Основу концепції модернізації безпекової політики Аргентини складають дев’ять ключових складових: 1) виконання правових рамок Національної оборони; 2) реорганізація системи оборонного стратегічного планування; 3) реорганізація підсистеми управління ресурсами; 4) відновлення операційних можливостей; 5) координація сфер науки, техніки і виробництва; 154

6) активація підсистеми воєнної стратегічної розвідки; 7) зміна цивільної та військової освіти та навчальної підсистеми; 8) дотримання прав людини та гендерних аспектів; 9) зміна підсистеми військового правосуддя [2]. Зв’язок між військовою безпекою країни, непорушністю її суверенітету і територіальною цілісністю, стабільним політичним, економічним і соціальним розвитком,

що

передбачає

диверсифікацію

зміцнення

міжнародного

співробітництва, – такою є квінтесенція нових поглядів на доктрину національної безпеки, в основі якої сьогодні лежить повага до прав людини та її свобод. Посилення політики оборони, як Державної політики, є остаточною місією процесу модернізації, призначеного не тільки, щоб завершити і доповнити початковий період реформ після демократизації, а й також, щоб створити та активізувати нову концепцію, яка дозволяє політиці національної оборони вирішити поточні проблеми початку XXI ст. Досвід Аргентини видається цікавим і з точки зору розвитку національної та цивілізаційної складової в концепціях національної політики. У сучасному світі

при

зростанні

етнокультурної

самосвідомості

народів

важливо

враховувати досвід країни в участі у Південноамериканському співтоваристві націй – в перспективі наднаціональної структури, побудованої на основі міждержавних цивілізаційних і геополітичних факторів, що може вивести цей регіон, і Аргентину зокрема, на абсолютно новий рівень у міжнародних відносинах. Головною метою розвитку розуміння та досягнення національної безпеки призводить до вироблення концепції багаторівневої «інтегральної» або «кооперативної»

безпеки,

яка

відображає

нові

національні,

державні,

регіональні та глобальні інтереси Аргентини як у зовнішній так і у внутрішній політиці. Список використаної літератури: 1. Борзова А. Ю. Эволюция концепции национальной безопасности в странах южноамериканского сообщества наций / А. Ю. Борзова// 155

2. 3.

Интерфакс. – 1 августа 2012. – Режим доступу до публікації: http://www.intarfax.ru/ evolyuciya-koncepcii-nacionalnoj-bezopasnosti-vstranax-yuzhnoamerikanskogo-soobshhestva-nacij.html Принципы аргентинской модели обороны. – 2007. – Режим доступу до публікації: http://constitutions.ru/archives/5493 Сумбатян Ю. Аргентинский вариант профессиональной армии / Юрий Гайкович Сумбатян // Национальная безопасность. – 2006. – №1 / [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.psj.ru/saver_national/detail.php?ID=5961 Feierstein D. National Security Doctrine in Latin America: The Genocide Question / Daniel Feierstein. - Oxford : Oxford University Press. – 2010. – 508 p. Marina F. La «seguridad nacional» como política estatal en la Argentina de los años setenta / Franco Marina //Antíteses. – 2009. – Vol. 2 Issue 4, – p. 857 / [Електронний ресурс] – Режим доступу до публікації: http://www.uel.br/revistas/uel/index.php/antiteses/article/download/2752/4020

156

Ретроспективный анализ партийной системы Казахстана: итоги и перспективы Жандилдин Азат Курмангазиевич, докторнат кафедры политологии, ЕНУ им. Л.Н.Гумилева Политические партии на сегодняшний день являются важнейшим инструментом представления интересов больших социальных групп в государственных институтах. Не смотря на появление различных современных теорий демократии, например – «теледемократия» [1], и развитие институтов гражданского общества, пока существует централизованное государство, будет существовать необходимость представительства интересов общества перед государством. С этой функцией лучше всего справляется политические партии. Казахстан не имеет богатой истории в плане борьбы политических партий. Процесс формирования и развития политических партий на территории Казахстана начался в начале 20 века как часть общероссийского процесса – создание Государственной думы и проведение первых выборов в Российской империи. Почти все действовавшие на территории Казахстана партии были филиалами общероссийских партий –кадеты, эсэры и так далее. Первыми

собствыенно

казахстанскими

партиями

являлись

партии

«Алаш», «Уш жуз», «Шура-и-Ислями», «Шура-и-Улема», исповедовавшими националистические и религиозные ценности. Однако дальнейший процесс формирования партийной системы был прерван Октябрьской революцией и в последующем возобновлен в конце 1980-х гг. Развивая известную сегодня в Казахстане периодизацию процесса формирования

государственно-политической

системы,

можно

условно

выделить, пять этапов: конец 1986 г. – начало 1990 г. (образование неформальных объединений); начальный период: 1990–1991 гг. (создание партий, движений и организаций); средний период: период с конца 1991–1995 г.г. (образование независимой Республики Казахстан, политическая дифференциация и регистрация партий, общественных объединений); 157

поздний

этап:

1995–1999

г.г.

(период

образования

целого

ряда

политических партий); современный этап: этому периоду характерна общая стабилизация политических отношений в стране, что связано с окончательным оформлением избирательной системы в Казахстане и более или менее устойчивой партийной системы. Роль политических партий в становлении государственности носила как позитивный, так и негативный характер, причины которого кроются в том, что в

современном

трансформирующемся

Казахстане

уровень

развития

демократических институтов по западным стандартам относительно невысок, а политическая социализация включает в себя единовременные и параллельные процессы обучения демократической политической культуре с одной стороны и утрачивания оценок, суждений, политических ориентации и ценностей, присущих тоталитарной системе, с другой. Такая смена механизмов политической социализации в республике осложняется

накладыванием

не

только

социально-классовых,

но

национальных противоречий в сочетании с трансформацией политической системы на фоне глубокого системного кризиса. Эта уникальная комбинация факторов серьезно изменила взаимоотношения человека с государством и его институтами, наложила собственную специфику на продвижение общества в сторону политического плюрализма. Казахстанский политолог Р. Сартаев отмечает, процесс возникновения партий в стране происходил преимущественно двумя путями: «снизу» (путем самоорганизации) и «сверху» - двумя вариантами (конструирование партии властью, либо авторитетной группой людей, чаще всего депутатами). Различаются три этапа многопартийности в нашей стране [2]. 1-й этап: 1987–1989 г.г. – появление дискуссионных клубов, историкопросветительских обществ, движений гражданских инициатив и т.д; 2-й этап: 1990–1994 г.г. – начало институционализации протопартийнных структур в связи

принятием

союзного закона

«Об

общественных 158

объединениях» 9 октября 1990 года, а в 1991 году аналогичного казахстанского закона; 3-этап наступил с 1994 года, когда политические партии впервые получили возможность участвовать в выборах в представительные органы страны всех уровней. 4-этап: введение выборов по партийным спискам в 1998 году. 5 этап: увеличение контрольных полномочий Парламента и формирование нижней Парламента – Мажилиса – только по партийным списка с 7% электоральным барьером [3]. По мнению казахстанского исследователя А. Морозова, партийная система Казахстана пережила четыре этапа становления и развития: Первый этап становления партийной системы в Казахстане охватывает период с 1990 г. по осень 1995 г. Он характеризовался образованием первых политических партий, которые, однако, не отвечали всем критериям партии как устойчивой политической организации. Второй этап развития многопартийности охватывает промежуток времени с осени 1995 г. по весну 1999 г. Этот этап характеризовался спадом деятельности этноориентированных партий и движений. Последнее было вызвано тем, что в результате социальной стратификации, сопровождавшейся процессами социального расслоения на богатых и бедных и отсутствием среднего класса, этнический фактор потерял актуальность. Третий этап охватывает период с весны 1999 г. по 2002 г. Предпосылкой для начала данного этапа развития партийной системы Казахстана стало внесение Парламентом страны в октябре 1998 г. изменений и дополнений в Конституцию избирательную

Республики систему

Казахстан, республики

предусматривавших элементов

введение

пропорционального

представительства. Четвертый этап начался в июле 2002 г. – с момента принятия Закона «О политических партиях». Основным отличием наступившего этапа явилась четко обозначившаяся тенденция структурных изменений в партийной системе страны. 159

Таким

образом,

подводя

предварительные

итоги

первых 25

лет

становления и развития партийной системы Казахстана можно утверждать, что институциональные основы для становления партий в качестве главных выразителей интересов больших социальных групп сформированы и в дальнейшем институт политических партий продолжит укреплять свои позиции в качестве ведущей политической силы в электоральном поле Казахстана.

1. 2. 3. 4.

Список использованной литературы: К.С. Гаджиев. Введение в политическую науку; Р.Сартаев. Политические партии Казахстана в контексте парламентских выборов; Конституция Республики Казахстан 1995 г.; А.А.Морозов. Политические партии Казахстана.

160

Анализ туристско - рекреационного потенциала Восточного Приазовья Кушнир Ксения Владимировна, аспирант 1го года обучения Геолого-географического факультета Южного Федерального университета г.Ростова-на-Дону Изучение и оценка ресурсов отдыха в последние годы во всех странах привлекает к себе все большее внимание. В Российской Федерации большое количество исследований проводилось по изучению проблем и перспектив рекреационного освоения Черного моря, в то время как об Азовском море написано мало. Азовское море – самое доступное по стоимости отдыха морское побережье России. По оценкам Росстата за 2009 г. 58,5 % туристов прибыли сюда из других регионов РФ (Центр, Северо-Запад, Урал, Дальний Восток и т.п.), более 7 % – из стран ближнего и дальнего зарубежья, что является наглядным индикатором того, что туристская инфраструктура побережья Азовского моря нуждается в структуризации и реновации. Это определяет актуальность моей работы. Демографическая притягательность береговой зоны Азовского моря, связанная с усилением ее хозяйственного освоения, вызывает необходимость комплексного изучения потенциальных возможностей природных комплексов береговых зон для обеспечения устойчивого развития этих территорий. С

целью

Восточного

оценки

Приазовья

туристско-рекреационного мною

был

проведен

потенциала

анализ

региона

инфраструктуры,

преимущественно объектов имеющих отношение к туриндустрии. Рекреационная инфраструктура представляет собой совокупность отраслей и учреждений, обслуживающих клиентов и создающих рекреационные сети парки, зоны отдыха, курорты, лечебно-оздоровительные учреждения, базы отдыха и др. В рекреационной инфраструктуре следует особо выделить социокультурную компоненту, которая представлена элементами социокультурной среды, 161

в рамках которой разворачивается рекреационная деятельность, а также населением - субъектами социальной активности, носителями духовных ценностей, среди которых вращаются потребители рекреационных услуг. Сфера развлечений Азовского побережья России включает в себя достаточно обширное количество объектов от археологических памятников до объектов массового отдыха — аквапарки, дельфинарии, зоопарки и т. п. Проведенный анализ показал превосходство Таганрога по количеству объектов сферы развлечений в регионе, далее идут Азов и Ейск. Проанализировав объекты сферы размещения Восточного Приазовья следует отметить, что наибольшее количество объектов сферы размещения приходится на Приморско-Ахтарск, это обусловлено наличием индивидуальных предпринимателей, оказывающих услуги по кратковременному проживанию (145 зарегистрированных ИП по предоставлению средств размещения туристам, остальное: гостевые дома, и базы отдыха). В станице Голубицкой большое количество баз отдыха для охоты и рыбалки. В

силу

определенных

обстоятельств,

объекты

делового

туризма

исследуемого региона приурочены главным образом к крупным отелям. Туристские агентства и экскурсионные бюро, а также туроператоры в сфере внутреннего туризма, офисы которых расположены на территории Восточного Приазовья

распределены неравномерно. Все они оказывают

туристские услуги, как местным жителям, так и туристам.

В Азове,

Приморско-Ахтарске и Ейске их больше всего. В остальных районах они представлены мелкими компаниями в небольшом количестве. Природа щедро одарила побережье Азовского моря. Здесь можно встретить самые разные природные объекты.

К природным объектам Таганрога

принадлежат группа деревьев – два дуба черешчатого и одно дерево гинкгобилоба (древний реликт) являются украшением городского парка культуры и отдыха им. М. Горького

возрастом около 200 лет; роща «Дубки» и два

уникальных дуба, посаженных Петром I. В Неклиновском районе к объектам природы относятся коса Лукоморье, Беглицкая коса и Миусский склон. В Азове и Азовском районе — участок «Дельта Дона» областного природного парка 162

«Донской», мыс Казантип, Бердянская коса, Арабатская стрелка, Казантипский природный заповедник, Павло-Очаковская и Чумбурская косы и др. Наиболее интересными природными объектами, расположенными в Ейском районе, являются: Ейская коса, Камышеватская коса, остров Ейская коса, озеро Ханское. В станице Голубицкой из природных объектов следует выделить лиманы, грязевые вулканы, гора Корабетов, коса Голенькая, озеро Соленое и др. Тамань также известна своими грязевыми вулканами и Тамано - Запорожским заказником. Таким образом,

регион Восточного Приазовья обладает достаточным

природным потенциалом для развития туризма, вместе с тем анализ туристско рекреационной базы показал, что существует ряд проблем, связанных с освоением побережья Азовского моря. Выводы: 1.

В регионе имеется большое количество средств размещения

туристов разного уровня. Дальнейшее строительство приведет к увеличению антропогенной нагрузки, поэтому есть необходимость в единой классификации средств размещения , совершенствовании уже существующей инфраструктуры и приведению ее к единым стандартам; 2.

Сфера развлечений региона нуждается создании новых объектов в

основных туристских центрах, опираясь на современные технологии и реконструкции уже имеющихся; 3.

Широким спектром объектов обладает социокультурная сфера. Она

нуждается в объединении части объектов и создании единой для всех районов базы с актуальной информацией. 4.

В регионе Восточного Приазовья проводится большое количество

мероприятий событийного туризма, однако для того, чтобы они приобрели международный

формат

требуется

обновление

инфраструктуры

международная реклама таких мероприятий; 5.

В регионе большое количество спортивных сооружений, многие из

которых созданы недавно. Они могли бы стать хорошей базой для развития событийного туризма спортивной и оздоровительной направленности. 163

Для создания благоприятного представления о регионе Восточного

6. Приазовья

необходимо

большее

количество

специализированных

экскурсионных бюро, которые бы смогли предоставить туристам комплексный качественный туристский продукт по маршрутам побережья Азовского моря. Председатель Южного научного центра Российской академии наук, академик РАН Геннадий Матишов как то сказал, что: «Азовское море можно вылечить. Однако для этого необходимы воля и усилия государства и региональной власти, нужно достижение нами более высокого уровня культуры – экологической, производственной, политической». И несмотря на то, что он говорил это в контексте вопросов аквакультуры, вместе с тем это хороший лозунг

целом

для

развития

туристско-рекреационной

базы

рассматриваемого региона.

164

Наукове видання Міжнародна науково – практична конференція «Перспективи розвитку науково-практичних досліджень у сфері гуманітарних та суспільних наук» Збірник матеріалів Міжнародної науково - практичної конференції (м.Київ, Україна, 31 березня 2014р.)

165

166