Гуманітарні та суспільні науки by u-conferences.org/csps

2013 №1

[Год] ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ КОНФЕРЕНЦІЙ  Гуманітарні та суспільні науки

СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ КОНФЕРЕНЦИЙ  Гуманитарные и общественные науки

ЦНПС

ЦЕНТР НАУКОВО ПРАКТИЧНИХ СТУДІЙ

заочні конференції & публікації

Київ - 2013

Центр Науково – Практичних Студій

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ГУМАНІТАРНИХ ТА СУСПІЛЬНИХ НАУК ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ І Міжнародної науково - практичної заочної конференції (м. Київ, Україна, 12 вересня 2013р.)

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ГУМАНІТАРНИХ ТА СУСПІЛЬНИХ НАУК: ІСТОРІЯ, СОЦІОЛОГІЯ, ПОЛІТОЛОГІЯ, ФІЛОСОФІЯ, ЮРИСПРУДЕНЦІЯ ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ І Міжнародної науково - практичної заочної конференції (м. Київ, Україна, 14 вересня 2013р.)

Центр Научно – Практических Студий

АКТУАЛЬНЫЕ ВОПРОСЫ ГУМАНИТАРНЫХ И ОБЩЕСТВЕННЫХ НАУК СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ І Международной научно - практической заочной конференции (г.Киев, Украина, 12 сентября 2013г.)

АКТУАЛЬНЫЕ ВОПРОСЫ ГУМАНИТАРНЫХ И ОБЩЕСТВЕННЫХ НАУК: ИСТОРИЯ, СОЦИОЛОГИЯ, ПОЛИТОЛОГИЯ, ФИЛОСОФИЯ, ЮРИСПРУДЕНЦИЯ СБОРНИК МАТЕРИАЛОВ І Международной научно - практической заочной конференции (г.Киев, Украина, 1 4 сентября 2013г.)

Київ - 2013 2

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ГУМАНІТАРНИХ ТА СУСПІЛЬНИХ НАУК ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ І Міжнародної науково – практичної конференції (м. Київ, Україна, 12 вересня 2013р.)

ЦНПС

ЦЕНТР НАУКОВО ПРАКТИЧНИХ СТУДІЙ

заочні конференції & публікації

Київ - 2013

УДК 7/9+3](082) ББК 6/8я431 А43 Актуальні питання гуманітарних та суспільних наук. Збірник матеріалів I Міжнародної науково – практичної заочної конференції (м. Київ, Україна, 12 вересня 2013р.). – Центр Науково – Практичних Студій, 2013. - ___ с. У збірнику містяться статті (тези доповідей) подані на І Міжнародн у науково - практичну заочну конференцію «Актуальні питання гуманітарних та суспільних наук». Присвячено теоретичним та практичним аспектам гуманітарних та суспільних наук в Україні та іноземних держав. Збірник розрахований на учасників конференції, а також вчених, викладачів, аспірантів, студентів та інших фахівців, які цікавляться та здійснюють дослідження в галузі гуманітарних та суспільних наук . Усі матеріали друкуються в авторській редакції. Центр Науково – Практичних Студій не завжди поділяє погляди авторів (учасників) конференції, викладені у цьому збірнику, та не несе відповідальності за зміст матеріалів, наданих авторами для публікації.

Актуальные вопросы гуманитарных и общественных наук. Сборник материалов І Международной научно - практической заочной конференции (г.Киев, Украина, 12 сентября 2013г.). – Центр Научно - Практических Студий, 2013. ___ с. В сборнике содержатся статьи (тезисы докладов) поданные на І Международную научно - практическую заочную конференцию «Актуальные вопросы гуманитарных и общественных наук ». Посвящено теоретическим и практическим аспектам гуманитарных и общественных наук в Украине и зарубежных стран. Сборник рассчитан на участников конференции, а также ученых, преподавателей, аспирантов, студентов и других экспертов, которые интересуются и проводят исследования в сфер е гуманитарных и общественных наук. Все материалы печатаются в авторской редакции. Центр Научно - Практических Студи й не всегда разделяет взгляды авторов (участников) конференции, изложенные в этом сборнике, и не несет ответственности за содержание материалов, представленных авторами для публикации.

ЗМІСТ / СОДЕРЖАНИЕ

Бевцик М. М. Релігійна політика імператора Костянтина Великого………………………………………………….7 Біляєва О. П. Управління кредитними ризиками банку з використанням досвіду зарубіжних країн…………………………………………………………………………………………………………………………………..14 Гусейнова А.З. Трансформация российского бухгалтерского учета в МСФО: от теории к практике................................................................................................................................23 Жетпеисова Н.О., Галиева А.Т. О системном подходе к анализу конкретных ситуаций, в том числе и к проектированию учебных изданий…………………………………………………………………………………27 Киян А. М. Нові аспекти контролю кредиторської заборгованості на підприємстві…………………40 Михеев Д.Н. Борьба с терроризмом и ограничения прав человека в международном праве…………46 Пентелейчук О.В. Формування політичних ідентичностей в умовах демократичних трансформацій України……………………………………………………………………………………………………………………………….56 Пустовгар С. А. Фінансовий потенціал як фактор уникнення неплатоспроможності підприємств….60 Трестер Ю. О. Забезпечення безпеки дитини – головне завдання сучасної держави………………………….65 Шахман М. Факторний аналіз чинників впливу на ефективність антикризового фінансового управління підприємством………………………………………………………………………………………………70 Шикула И. Р. Вопросы уголовно-правовой оценки беспомощного состояния потерпевшего………….79

Управління кредитними ризиками банку з використанням досвіду зарубіжних країн Біляєва Олена Петрівна Студентка кафедри фінансів Харківського національного економічного університету Ослаблення банківської системи через посилення негативного впливу світової фінансової кризи певною мірою сприяло переоцінці кредитних ризиків і зміні механізмів їх виявлення. Однак розгортання фінансової кризи, яка стала каталізатором

прояву

наявного

дослідження передумов

кризового

потенціалу,

актуалізувало

його формування й результатів прояву з

метою

вироблення зважених підходів до реалізації банківськими установами кредитної політики управління ризиками з використанням досвіду зарубіжних країн. Проблеми

управління

кредитними

ризиками

банківської

діяльності

розглядаються в працях таких зарубіжних та вітчизняних вчених як П.С. Роуз, В.В. Пірог, О.Б. Афанасьєва, І.І. Тарануха, Л.М. Прийдун, З.М. Криховецька. Мета даної статті – узагальнення та систематизація концептуальних засад зарубіжного досвіду управління кредитними ризиками в банківських установах та оцінка їх практичної ефективності з огляду на адаптацію управлінських підходів в Україні. Зарубіжна банківська практика свідчить, що аналізу кредитного ризику та управління ним приділяється велика увага. В іноземній літературі під кредитним ризиком розуміється можливе зниження прибутку банку або втрата частини акціонерного капіталу в результаті нездатності позичальника погашати й обслуговувати отриманий кредит [3]. Зарубіжний вчений П.С. Роуз зазначає, що «банківські ризики мають тенденцію концентруватися в кредитному портфелі. Якщо у банку з’являються серйозні фінансові труднощі, то проблеми зазвичай виникають через кредити, які неможливо стягнути внаслідок прийняття помилкових управлінських рішень, 7

незаконних маніпуляцій з кредитами, проведення неправильної кредитної політики і непередбаченого економічного спаду» [5, c. 74]. Для зарубіжних банків прийнятними вважають такі значення показників діяльності банку: питома вага списаних кредитів у загальному обсязі виданих – 0,25–0,75%; питома вага прострочених кредитів (понад 90 днів) у загальному обсязі виданих – 0,5–3%. Якщо останній показник сягає 7%, то становище банку оцінюють як кризове. Для вітчизняної банківської системи значення аналогічних показників коливаються в широкому діапазоні: від 2 до 30% [3]. Зарубіжні банки для оцінки кредитного ризику застосовують спеціальні методики кредитного рейтингу, що становлять сукупність оцінних параметрів кредитоспроможності позичальника. Для них характерна комплексність і порівнянність усієї палітри факторів кредитного ризику. Усі існуючі методи і моделі оцінки кредитного ризику можна розбити на дві групи: класифікаційні (статистичні) методи оцінки, до яких належать бальнорейтингові системи оцінки та моделі прогнозування банкрутства; моделі комплексного аналізу (на основі «напівемпіричних» методологій, тобто які базуються на експертних оцінках аналізу економічної доцільності надання кредиту): Правило «6С», PARSER, CAMPARI, тощо. Одним із найпоширених методів оцінки кредитного ризику у банках європейських країн є метод, заснований на бально-рейтинговій оцінці позичальника. Критерії, по яких проводиться оцінка позичальника, чітко індивідуальні для кожного банку, базуються на його практичному досвіді і періодично переглядаються [1, c. 37]. Останнім часом в банках розроблюються методи оцінки якості потенційних позичальників за допомогою різного роду статистичних моделей. Мета в тому, щоб

розробити

стандартні

підходи

для

об’єктивної

характеристики

позичальників, знайти числові критерії для розділу майбутніх клієнтів на підставі 8

наданих ними матеріалів на надійних та ненадійних, підвержених ризику банкрутства і тих, для кого небезпека банкрутства малоймовірна. Прикладом такої «класифікаційної моделі» може бути «модель Зета» (Zeta model),

що

розроблена

групою

американських

економістів

та

застосовується банками при кредитному аналізі. Модель призначена для оцінки ймовірності банкрутства ділової фірми. Значення ключового параметру «Z» визначається за допомогою рівняння, змінні якого відображають деякі ключові характеристики фірми – її ліквідність, швидкість обігу капіталу і т.д. Якщо для даної фірми коефіцієнт перевищує підготовлену порогову величину, то фірма зараховується до розряду надійних, якщо ж отриманий коефіцієнт нижче критичної величини, то згідно моделі фінансовий стан такого підприємства підозрілий і надавати кредит йому не рекомендується. Метод скорингу дозволяє провести експрес-аналіз заявки на кредит в присутності клієнта. У французьких банках клієнт, запросивши позику і заповнивши спеціальну анкету, може отримати відповідь про можливість надання позики протягом декількох хвилин. При

аналізі

ділових

позик

також

застосовуються

різні

прийоми

кредитного скорингу - від найпростіших формул до складних математичних моделей. Наприклад, великий австрійський банк при оцінці ризику кредиту використовує просту методику з трьома балансовими показниками: ефективність використання капіталу, коефіцієнт ліквідності та відношення акціонерного капіталу до суми активів. В залежності від набраних балів підприємство попадає до одної з чотирьох груп ризику. Як

початковий

матеріал

для скорингу використовується

різноманітна

інформація про минулих клієнтів, на основі якої за допомогою різних статистичних і нестатистичних методів класифікації робиться прогноз про кредитоспроможність майбутніх позичальників.

Серед переваг скорингових систем західні банкіри указують, в першу чергу, зниження рівня неповернення кредиту. Далі наголошується швидкість і безсторонність в ухваленні рішень, можливість ефективного управління кредитним портфелем, відсутність необхідності тривалого навчання персоналу. При

застосовані

класифікаційних

(статистичних)

моделей

надається

перевага оцінці кількісних чинників та не враховується роль міжособистісних відносин, неконкретність вибору системи базових кількісних показників, висока чутливість до недостовірності вихідних даних (зокрема, фінансової звітності, що є найбільш характерною саме для українських підприємств-позичальників). Що стосується моделей комплексного аналізу, то вони побудовані на основі «напівемпіричних» методологій, тобто базуються на експертних оцінках аналізу економічної доцільності надання кредиту. Їх головним недоліком є орієнтація здебільшого на якісні чинники. Поряд із застосуванням методів оцінки кредитного ризику, особливу увагу зарубіжні банківські установи приділяють його мінімізації. Один

із методів

мінімізації кредитного ризику, який використовується банками із методів мінімізації кредитного ризику, який використовується банками країн – це реструктуризація кредитів [3]. Найбільш поширеними заходами реструктуризації кредитів під час кризових явищ у банках світу були викуп проблемних позичок, пролонгація строків кредитування та зниження відсоткових ставок. Крім того, серед усіх видів кредитних позичок насамперед реструктуруються іпотечні, оскільки вони мають найбільшу питому вагу у кредитному портфелі банку.

У період світової

фінансової кризи держави створюють спеціальні програми звільнення провідних банків від проблемних активів. Функція з управління проблемними активами може бути делегована спеціально створеному підрозділу у складі самого банку. Цей захід є ефективним при невеликій кількості банків у країні. Так, наприклад,

у Польщі згідно з 10

державною

вимогою

всі

банківські

установи

змушені

були

створити

департаменти з управління проблемними активами банку. У разі масових випадків погіршення платоспроможності банківських установ у світовій практиці досить поширеним стає створення корпорацій з управління проблемними активами. Основною метою таких організацій є викуп проблемних кредитів у банків, діяльність яких виявилася неплатоспроможною, з метою відновлення її ефективності шляхом продажу таких активів за максимальною ціною. Під час банківських криз корпорації з управління проблемними активами були створені в США, Японії, Чехії, Швеції, Китаї, Малайзії тощо. Незважаючи на значну затратність та довготривалість створення корпорацій з управління проблемними активами банків, даний вид реструктуризації кредитної заборгованості має ряд позитивних сторін. Наступний можливий метод регулювання проблемної заборгованості, який застосовують у зарубіжній практиці – рекапіталізація банків, за якої держава дозволяє списувати збитки за свій рахунок. Цей метод неодноразово застосовувався під час системних банківських криз [6, c. 355-356]. Слід зазначити, що в світі дедалі більше банків починають використовувати у практиці нові підходи стосовно процесу кредитування, що дає змогу надавати позики на основі ґрунтовного фінансового аналізу клієнта замість вимог забезпечення. У Польщі використовують спеціальні методи забезпечення погашення кредитів їхніми позичальниками. Банки використовують групове поручительство замість застави та інших традиційних способів забезпечення. Кредитування ісламськими банками можна розглядати скоріше як участь в прибутку того чи іншого проекту. Тому банківська установа зацікавлена тільки в процвітанні клієнта, і якщо виникнуть хоча б найменші сумніви щодо перспективності його бізнес-плану, буде відмовлено у фінансуванні [4, c. 206].

Можливим є створення в нашій державі спеціалізованих фірм, що за відповідну плату надають необхідну інформацію, в тому числі конфіденційну. Наприклад, у світовій практиці одним із найвідоміших джерел даних про кредитоспроможність є фірма «Ден енд Бредстріт», яка збирає інформацію про близько 3 млн. фірм США і Канади [1, c. 37]. У більшості країн світу кредитори постійно обмінюються інформацією про платоспроможність позичальників. Світовий досвід показує, що найбільш ефективний спосіб такого співробітництва – це створення бюро кредитних історій, які акумулюють інформацію про всіх позичальників і представляють її до відома кредиторів. В Україні донедавна у вирішенні проблеми легалізації кредитних історій більшою мірою були зацікавлені комерційні банки,

оскільки, кредитуючи

підприємства, вони підлягали суттєвому ризику, так як їх права як кредиторів слабо захищені. Крім того, незважаючи на те, що фінансові установи уже протягом кількох років вели облік позичальників, часто фінансове минуле клієнта залишалося для них таємницею. Фактично всі ризики залежали від рівня роботи служби безпеки банку. Відомо, що комерційні банки обмінювалися між собою інформацією неофіційно. Але для них така практика була тягарем не тільки тому, що вона суперечить інституту банківської таємниці, але й тому, що служба безпеки обходиться дорого, тоді як у західних країнах питання одержання кредитної історії позичальників не складає труднощів, оскільки будь-який легальний кредит реєструється в кількох незалежних джерелах, страхується і т. ін. [2, c. 123]. Потрібно також відмітити, що розповсюдженим в країнах з ринковою економікою є такий спосіб захисту від кредитного ризику, як продаж кредитів. Банк, виходячи з проведеної ним оцінки кредитного портфеля, може продати певну частину наданих кредитів іншим інвесторам. За рахунок цієї операції банк має змогу повністю або частково повернути кошти, що були спрямовані у 12

кредитні вкладення. Ефект від здійснення таких операцій багатобічний. Поперше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю звільняються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж активів уповільнює зростання банківських активів, що допомагає керівництву банку досягти кращого балансу між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов’язаним із кредитуванням; по-третє, таким чином зменшуються статті балансу банку, що характеризують його діяльність не з кращого боку. У цьому аспекті цікавим є досвід зарубіжного банківського сектора із залучення до оцінки кредитного ризику незалежних рейтингових агентств. Рейтингове агентство має у своєму розпорядженні великий об'єм інформації і досвід створення неупереджених оцінок для всіх можливих варіантів ситуацій, у нього відсутня будь-яка зацікавленість, крім формування достовірної оцінки кредитного ризику банку. Отже, в Україні необхідно заохочувати створення рейтингових агентств, тому що їхня діяльність буде сприяти зниженню кредитних ризиків банків і підвищувати надійність банківської системи України в цілому. На жаль, у даний час в Україні відсутня якісна статистична база даних за позичальниками, дотепер не діють кредитні бюро. Українські банки змушені спиратися на власні методики оцінки кредитного ризику, брати на себе всю вагу кредитного ризику. Найкращий варіант, і це найпоширеніша українська практика, кредитування юридичних осіб під заставу їхнього майна [1, c. 37]. Таким чином, розглянувши зарубіжний досвід управління кредитними ризиками, можна сказати, що в нашій державі потрібно вдосконалити систему управління кредитними ризиками та її складові елементи. Використання українськими банками зарубіжного досвіду в удосконаленні управління кредитним ризиком повинне йти і шляхом створення механізму розподілу кредитних ризиків, дія якого полягає в страхуванні від імовірних, небажаних відхилень фактичних результатів від прогнозованих за допомогою 13

таких фінансових інструментів, як кредитні

деривативи, емісія цінних

паперів, сек'юритизація активів, реструктуризація кредитних портфелів. Отже, в Україні в даний момент актуальним стає завдання інтеграції великої кількості методів управління кредитними ризиками в єдину методологію контролю й обмеження ризиків на консолідованій основі щодо вітчизняних умов і у відповідності зі стандартами Базельського комітету. Вітчизняному банківському секторові необхідно на основі світового банківського досвіду удосконалювати такі методи управління кредитним ризиком як лімітування, резервування коштів під покриття очікуваних і непередбачених

втрат,

диверсифікованість,

страхування,

хеджування,

сек'юритизація боргових зобов'язань, умови дострокового стягнення сум тощо. Використання досвіду іноземних банків дозволить уникнути помилок в оцінці й управлінні кредитним ризиком, створить умови для формування нових організаційних структур (кредитних бюро, рейтингових агентств), які сприятимуть оптимізації управління системою кредитних ризиків, буде стимулювати інвесторів розділяти банківські ризики і, разом з тим, дозволить одержувати їм значний прибуток.

Список використаної літератури: Афанасьєва О.Б. Зарубіжний досвід антикризового управління / Афанасьєва О.Б. // Вісник Університету банківської справи Національного банку України. – 2012. – № 3. – С. 37. Криховецька З.М. Особливості функціонування та розвитку бюро кредитних історій в Україні / З.М. Криховецька // Банківська справа. – 2011. – №4. – С. 123. Пірог В.В. Зарубіжний досвід зниження ризиків кредитної діяльності та перспективи його застосування в банках України / В.В. Пірог. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pprbsu/2011_20/15_39_91.pdf Прийдун Л.М. Оцінка зарубіжного досвіду мінімізації рівня проблемної заборгованості у кредитних операціях банку / Л.М. Прийдун // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. – 2011. – № 16. – С. 206. 14

5. Роуз Питер С. Банковский менеджмент / Роуз Питер С. — М.: Дело, 2005. С. 74. 6. Тарануха І.І. Зарубіжний досвід управління проблемними кредитами банків / І.І. Тарануха // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. – 2012. – № 19. – С. 355-356.

О системном подходе к анализу конкретных ситуаций, в том числе и к проектированию учебных изданий Жетпеисова Н.О., к. п. н., доцент Республиканский научно-практический центр «Учебник» Министерства образования и науки Республики Казахстан, зав. лабораторией теории и содержания учебной литературы Галиева А.Т., тренер-консультант

Аннотация. В работе рассмотрены некоторые вопросы реализации системного подхода к анализу конкретных ситуаций, в том числе и к проектированию учебных изданий. Актуализирована проблема формирования у обучающихся и специалистов умений и навыков системного подхода и системного мышления. Представлен метод системного изучения конкретной ситуации (метод СИКС). Ключевые слова: системный подход, анализ конкретной ситуации, системное мышление, деятельность и действия по анализу ситуации, матрица изучения состояний изучаемой системы. Учебная и предстоящая профессиональная деятельность предполагает анализ возникающих и ожидаемых ситуаций. Результаты подобного анализа могут быть использованы для решения различных вновь возникающих, текущих и будущих проблем, для корректировки действий и поведения людей, принятия решений и т.п. В настоящее время существуют и широко используются различные способы анализа конкретных ситуаций, наиболее эффективным из которых являются метод case-study, в процессе реализации которого обучающиеся приобретают актуальные знания, навыки и оценочные представления [1]. Вместе с тем, указанный выше метод кейс-стади лишь отчасти реализует принцип системности, что в определенной степени снижает его качество. 16

Как показали наши исследования, осуществление системного подхода позволяет существенно расширить возможности метода анализа ситуаций, способствующих целостному познанию окружающей действительности и системному решению проблемных ситуаций. При проектировании учебных изданий различных видов на основе системного подхода должны быть выделены компоненты, которые образуют целостную группу. При этом особое значение придается формированию умений и навыков системного подхода и системного мышления. Системообразующим компонентом издания являются цели, которые представляют собой конкретный результат, сформулированный как достижение обучающихся. Кроме целей в перечень компонентов входят рекомендации по работе, задания, материалы для поддержки обучающегося, контролирующие

материалы,

список

рекомендованных

источников

специальные средства и др. В данной ситуации именно цели определяют выбор всех остальных компонентов учебного издания. Системный подход к проектированию и конструированию учебных изданий представляют

совокупность форм, методов, приемов и средств,

направленных на реализацию содержания обучения, предусмотренного учебными

программами,

обеспечивающих

эффективную

подготовку

специалистов. Таким образом, для того чтобы системно анализировать и решать проблемные ситуации требуется системный подход, необходимым условием применения которого является наличие у субъектов умений и навыков системного мышления. В данном случае уместно заметить, что специальным формированием

подобного

мышления

подрастающего

поколения

специалистов наша система образования не занимается. Множество теоретических и прикладных проблем могут быть решены только при условии применения целостного, глобального, всестороннего подхода. В контексте таких проблем, по словам В.А.Ганзена [2]: 17

существуют различные виды научных и практических задач систематики, построения системных описаний целостных объектов, проектирования и создания систем (например, учебника), тактического и стратегического планирования, принятия и реализации решений и т.д. Поскольку самым общим признаком перечисленных выше и иных задач является системность, то и мышление, являющееся главным инструментом их решения, может быть названо системным: человек, владеющий системным мышлением, в любом объекте видит целое, разделенные на части и состоящее из частей, стремится обнаружить упорядоченность частей в целом. А так как почти все можно рассматривать таким образом, то человек, владеющий системным мышлением, приобретает возможности (инструмент) совершенно общие, универсальные и может легко входить в любую область знания и деятельности. В этом ценность системного мышления; оно не только вид человеческого мышления, определяемый спецификой предметной области и классом решаемых задач, но и новый этап в развитии мышления человека, ибо реализуется оно на основе особого состава операндов (концептов, конструктов, компактов, моделей и парадигм) и новых технологий, характеризуется высоким уровнем развития как анализа, так и синтеза, а также применением спектра логик и системы языков описания; системное мышление – это и особый стиль мышления, противоположный (противостоящий)

мышлению

локальному,

непоследовательному,

одностороннему. По мнению Д.О/Коннор и И.Макдермотт системное мышление позволяет нам

увидеть

понять

смысл

закономерность

наблюдаемых

последовательностях – паттернах событий, так что мы можем подготовиться к будущему и в определенной степени повлиять на него. Это значит, что мы будем способны в некотором смысле управлять ситуацией. Эти авторы считают: [3]: 18

неотъемлемой характеристикой систем является наличие обратной связи: нет обратной связи, нет и систем; обратная связь реализуется в контуре, в петле, поэтому мышление в категориях обратной связи является контурным мышлением; чем большей динамической сложностью отличается система, тем больше нужно времени на то, чтобы сигнал обратной связи прошел по сети взаимосвязей в ней. Скорость системы определяется самым медленным звеном. Через системное мышление мы видим мир в ином ракурсе (ракурс – это угол

зрения,

под

которым

рассматривается

ситуация).

Системные,

эмерджентные, свойства возникают только при взгляде с некоторого расстояния в определенном ракурсе. Фундаментальный принцип системного мышления заключается в том, чтобы видеть события в самых разных ракурсах. Способность к творчеству и разные виды интеллекта предполагают умение видеть предметы и явления в разнообразных ракурсах и, соответственно, получать различные виды обратной связи. Системное мышление рассматривает ситуации и наши представления о них как единое целое. При этом важно сконструировать целостную картину происходящего на основании рассмотрения ситуации в разных ракурсах. Д.Х.Медоуз рассматривает системное мышление как новый способ описания и познания окружающего мира, учитывающий, что «все связано со всем», что взаимосвязи могут носить нелинейный характер и образовывать циклы обратных связей, что система в целом представляет собой нечто большее, чем простая совокупность составляющих ее частей [4]. В значительной степени системное мышление выявляется при изучении любой системы. При этом по утверждению О.С.Разумова и В.А.Благодатских, имеют место четыре аспекта [5]: 1) система-объект – источник научного системного знания;

2) теоретическая (научная) система отражает в сознании исследователя систему-объект; 3) теоретическая система движется к большей адекватности отражения системы-объекта; 4) практика как среда применения знаний о системе – исходный пункт познания, его основа и критерий истинности. В нашей ситуации - в процессе проектирования, конструирования и применения учебника в учебном процессе в сознании субъекта (автора, учителя, учащегося) отражаются в определенных теоретических понятиях внутренняя природа, характерные черты, свойства и особенности системы, в том числе [5]: - сущность (присущие учебному изданию

системные, интегративные

свойства); - состав (количественная и качественная характеристика ее частей); - структура (внутренняя организация, взаимосвязь элементов); - функции (активность, жизнедеятельность системы и ее частей); -

интегративные,

системные

факторы,

механизмы

обеспечения

целостности, взаимодействия, совершенствования и развития; - коммуникации с внешней средой и связь с большей системой; - история (начало и источник возникновения, становления, тенденции и перспективы развития, превращение в качественно новую систему). Как считают авторы работы [6], системное мышление проявляется в способности человека видеть связи между науками, понимать общенаучные законы, лежащие в основе их развития, иметь обобщенные представления о закономерностях развития природы и общества. Д.В.Чернилевский для поэтапного формирования системного мышления предлагает составлять серии задач, каждая из которых служит формированию познавательных действий. При этом для определения

ориентировочной

основы деятельности необходимо [7]: 20

- выделить из условия задачи объект анализа, его целостные качества и характеристики; - для каждой функции объекта определить подсистему и разделить ее на элементы, неразделенные в условиях данной задачи; - выявить внутренние и внешние связи между элементами и уровни построения объекта; - оценить качественное состояние выходной системы, возможности всех ее преобразований и пути дальнейшего развития; - выбрать рациональные средства решения задачи и выполнить необходимые расчеты. На рис.1 показана одна из схем формирования определенных знаний о рассматриваемой системе. С другой стороны данная схема служит организации и

реализации

системного

мышления.

При

этом

предусматривается

рассмотрение (насколько это возможно) прошлого и будущего состояния изучаемой системы, ее надсистемы и подсистемы. Для любой изучаемой ситуации может быть сконструирована модель ее системы, с помощью которой осуществляется изучение ее различных состояний. При этом для изучаемой системы выявляются ее надсистема (имеющая более высокий иерархический уровень) и подсистема, включающая все ее основные компоненты. В определенных случаях в качестве надсистемы может быть представлен контекст, как среда, в которой существует (функционирует) рассматриваемый объект Системный теоретической,

способ

организации

практической

и иной

осуществления деятельности

познавательной, в

процессе

интериоризации деятельности становится способом системного мышления. Системный подход меняет способ выделения предмета, программу исследования, структуру знаний о нем, принцип их взаимосвязи, логику

познавательного движения в предмете, способ построения теоретической картины [8]. Необходимым

условием

формирования

проявления

системного

мышления при проектировании и конструировании учебного издания является тщательный отбор содержания учебного издания, в

процессе обучения по

которому осуществляется:

Прошлое состояние надсистемы (ПНС)

Надсистема (НС), к которой относится изу-чаемая система (НС)

Будущее состояние надсистемы (БНС)

Прошлое состояние изучаемой системы (ПС)

Изучаемая система (С)

Будущее состояние изу-чаемой системы (БС)

Прошлое состояние элемен-тов изучаемой системы (ППС)

Элементы изучаемой системы. Подсистема (ПС)

Будущее состояние элемен-тов изучаемой системы (БПС)

Рис.1. Матрица изучения состояний изучаемой системы

изучение, усвоение и развитие основных теоретических положений, понятий, категорий, методов и т.д. системного подхода, системного анализа, системного синтеза; усвоение

деятельностей

методов, обеспечивающих эффективное

системное исследование объекта; формирование системы знаний, адекватной изучаемой науке; конструирование концептуальной модели системы изучаемого объекта; 22

определение состава и структуры системы, внутренних связей между ее компонентами (частями, элементами); определение объектов внешней среды, с которыми система и ее компоненты (части, элементы) взаимодействуют (определение внешних связей); определение функций системы и ее компонентов; системное управление (самоуправление) в познавательной, теоретической, научной, практической и иной деятельности; иные действия. Творческий

подход

системному

исследованию

объектов,

конструированию систем и т.д., а также организация творческой деятельности на основе системного подхода позволяют говорить о существовании и возможности формирования системно-творческого мышления. В целом системное мышление определяется нами как опосредованное и обобщенное на основе принципа системности отражение окружающей действительности,

связанное

реализацией

системного

подхода

познавательной, теоретической, практической и иной деятельности человека. Рассматривая вопросы системного решения проблем, автор работы [9] считает, что сами проблемы являются системами, состоящими из противоречий факторов

внутренней

внешней

среды,

проявляющихся

неудовлетворительности совокупности связей, которая сдерживает достижение цели. Системный подход обусловливает не только целостное изучение, но и системное решение проблемных ситуаций. В этой связи, нами разработан имитационный метод «Системное изучение конкретной ситуации», в основе которого положена технология системного структурирования и исследования информации о рассматриваемом объекте окружающей действительности [10]. Для использования данного метода, например, в проектировании учебника рекомендуется:

во-первых, сформировать и постоянно пополнять банк учебных задач и заданий, а также реальных ситуаций, которые имели (или могут иметь) место в познавательной, теоретической, практической и иной деятельности субъекта; во-вторых,

разработать

инструкции,

методы

иные

средства

осуществления системного анализа, выявления и учета факторов, оказывающих (или могущих оказать) влияние на изучаемую ситуацию; в-третьих, разработать и внедрить в учебный процесс ориентировочную основу деятельности обучаемого и специалиста по формированию и развитию системных представлений, умений и навыков системного мышления и системного подхода в осуществляемой и предстоящей познавательной, теоретической, практической и иной деятельности; в-четвертых,

разработать

критерии

оценки

готовности

субъекта

реализации своей ориентировочной основы реализации системного подхода в своей деятельности; в-пятых, разработать сценарии имитационного игрового и неигрового занятия, а также учебный инструментарий для самостоятельной работы субъектов обучения; в-шестых, сочетать индивидуальную работу с коллективным обсуждением результатов

системного

структурирования,

представления

изучения

конкретной ситуации. На рис. 2 представлена модель системного изучения конкретной ситуации, где: 1. Цель изучения ситуации. 2. Конкретная ситуация. 3. Совокупность различных видов деятельности и действий, (направленных на целостное познание ситуации и формирование системной информации о ней) в том числе: - анализ ситуации и моделирование модели ее системы; 24

- выявление и учет условий существования, функционирования и развития изучаемой ситуации; - выявление и учет влияющих факторов и последствий их воздействия; -

необходимое

исследование

ситуации

иных

аспектов

ее

функционирования и развития; - мониторинг ситуации (процессы, динамика изменений, результаты и т.д.). При этом мониторинг рассматривается также как составляющая обратной связи; - выявление существующих и возможных (ожидаемых) проблем и проблемных ситуаций, поиск путей их решения; -

практическая

деятельность

(организационная,

правовая,

правоохранительная и иная деятельность, связанная с предупреждением ситуации, ее управлением, ликвидацией последствий и т.д.); - поиск, обобщение и использование опыта других по изучению и решению конкретных ситуаций, формирование собственного опыта; - прогнозирование ситуации, последствий ее развития и иных аспектов, связанных с изучаемой ситуацией; - Инновационная деятельность, связанная с ситуацией, ее анализом и решением. 4. Обобщение и синтез полученной информации. 5. Результаты изучения конкретной ситуации и их использование. 6. Внешняя среда, в которой существует, функционирует и развивается ситуация. 7. Обратная связь, позволяющая своевременно корректировать

Анализ Моделирование Выявление и учет условий Выявление и учет влияющих факторов и последствий их воздействия

Область знаний и деятельности

Межпредметные связи

Выявление существующих и возможных проблем. Поиск решения Практическая деятельность Поиск, обобщение и использование опыта Прогнозирование

Обратная связь

4 Обобщение. Синтез

1 Цель

Мониторинг

2 КОНКРЕТНАЯ СИТУАЦИЯ

Исследование

Результаты изучения и их использование

6 Внешняя среда

Инновации Иные действия

Рис.2. Системное изучение конкретной ситуации (метод СИКС)

деятельность и действия по изучению конкретной ситуации. Для обеспечения эффективности и качества деятельности и действий по изучению конкретной ситуации осуществляются постоянные межпредметные

связи, имеющие непосредственную связь с областью актуальных (для той или иной ситуации) знаний и деятельности. Необходимым условием при этом является усвоение обучающимися и специалистами указанных выше видов деятельности и действий, а также соответствующих способов мышления. Системный подход к анализу конкретной ситуации, в данном случае к анализу концепции учебного издания, основан на предположении, что

все

элементы содержания и формы - произведение, аппарат, полиграфия, иллюстрации, художественное исполнение - связаны единым замыслом и образуют качественно новое единство. Таким образом, целью анализа являются определение наличия и целостности концепции издания, а также выявление своеобразия, уникальности редакторского замысла. Реализация

системного

подхода

анализу

конкретных

ситуаций

способствует: - их эффективному и целостному познанию, с учетом различных условий и факторов; - выявлению системной информации, позволяющей принимать более обоснованные решения; - системной организации деятельности соответствующих субъектов и активизации у них усвоенных системных представлений, умений и навыков системного мышления. Литература: 1. Матусевич А.П., Коровин С.В. Кейсы и кейс-стади: вопросы методологии. – М.: Магистр: ИНФРА-М, 2010. – 80 с. 2. Ганзен В.А. Системное мышление // Вестник СПГУ. Серия 6, 1992, вып.1 (№ 6). – С.78-84. 3. Д. О`Коннор, И.Макдермотт. Искусство системного мышления: Необходимые знания о системах и творческом подходе к решению проблем. Пер с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2008.- 256 с. 27

4. Медоуз Д.Х. Азбука системного мышления: Пер. с англ.; под ред. Н.П.Тарасовой – М.: БИНОМ. Лаборатория знаний, 2010. – 343 с. 5. Разумов О.С., Благодатских В.А.. Системные знания: концепция, методология, практика. – М.: Финансы и статистика, 2006. – 400 с. 6. Сарыбеков М.Н., Сыдыкназаров М.К. Словарь науки. Общенаучные термины и определения, науковедческие понятия и категории: Учебное пособие. – Алматы: Триумф «Т», 2008. – 504 с. 7. Чернилевский Д.В. Дидактические технологии в высшей школе: Учебное пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 437 с. 8. Формирование системного мышления в обучении: Учебное пособие для вузов / Под ред. З.А.Решетовой. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 344 с. 9. Лапыгин Ю.Н. Системное решение проблем. – М.: Эксмо, 2008. – 336 с. 10.Галиев Т.Т. Опережающее обучение на основе системного подхода: Учебно-методическое пособие. – Астана: Изд-во НЦ ОКО МОН РК, 2011. – 317 с. 11.Лобин А. М. Проектирование и анализ концепции книжного издания: учебное пособие для студентов специальности 030901 «Издательское дело и редактирование» / А. М. Лобин, М. В. Миронова. - Ульяновск : УлГТУ, 2009. - 110 с.

Нові аспекти контролю кредиторської заборгованості на підприємстві Киян Антон Михайлович аспірант кафедри фінансів підприємств Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана

У сучасних умовах господарювання одним з найважливіших критеріїв забезпечення довгострокової фінансової стійкості і ефективного функціонування організацій оптово-роздрібної торгівлі та виробничих підприємств являється детально організована система розрахунків з контрагентами. Від вибору форми розрахунків і її відповідності існуючим умовам господарювання, правильності і впорядкованості документообігу, чіткості притримання платіжної дисципліни і своєчасності виконання зобов’язань залежать як результат окремої угоди, так і фінансова стійкість організації в цілому. Дослідженню проблем внутрішнього контролю та споріднених з ним обліково-аналітичних функцій зокрема з досліджуваної теми присвячені роботи українських та російських науковців: Береза С.Л., Білуха М.Т., Бутинець Ф.Ф., Гуцаленко Л.В., Дедков Є.П., Джога Р.Т., Добровольська О.В., Завгородній В.П., Кузьмінський A.M., Максімова В.Ф., Нападовська Л.В., Онищук В.М., Усач Б.Ф., Шевчук В.О., Яструбський М.Я. та інших. Однак деякі аспекти висвітлені неповно, і саме ним буде приділена особлива увага в даному дослідженні. Із

різних

джерел

можна

виділити

загальні

принципи

контролю

кредиторської заборгованості: - На першому етапі проведення внутрішнього аудиту кредиторської заборгованості необхідно перевірити облікову політику організації на предмет закріплення методів і прийомів, що визначають особливості ведення обліку розрахунків з дебіторами і кредиторами в організації (терміни і періодичність проведення інвентаризації, чи створюється в організації резерв по сумнівних 29

боргах, чи здійснює організація перекласифікацію довгострокової заборгованості в короткострокову, порядок оформлення рахунків-фактур і т.п.).[1,c.7] Крім того, на цьому етапі внутрішній аудитор має вивчати робочий план рахунків організації з метою з'ясування деталізацію розподілу аналітичного обліку в розрізі рахунків. За результатами перевірки внутрішньому аудиторові слід зробити висновок про повноту і достатність відомостей про постановку обліку розрахунків з кредиторами, що містяться в обліковій політиці і робочому плані рахунків. - Наступним етапом аудиту кредиторської заборгованості має бути перевірка правильності класифікації на довгострокову і короткострокову. Економісти і аудитори досить часто забувають на даному етапі проводити ще аналіз природи виникнення заборгованості. Так, наприклад, до торгової кредиторської

заборгованості

включають

заборгованість

за

лізинговими

платежами, передоплати отримані на поставку основних засобів, фактично отриману фінансову допомогу. Також,

на

даному

етапі

абсолютно

не

аналізується

непрямі

зобов’язання/умови договорів, такі як знижки що ще не отримані, зобов’язання за форвардними контрактами і т.д. В такому випадку виникають наступні проблеми: 1. Не враховується графіки погашення такої заборгованості. В цьому випадку потрібна перекласифікація заборгованості на рахунки отриманих кредитів, іншої заборгованості; 2. У випадку довгострокової безпроцентної фінансової допомоги не враховується ефект дисконтування. Таку заборгованість необхідно дисконтувати на ринкову ставку відсотка по аналогічним кредитам на період до її погашення і визнавати

кожен

рік

збитки

від

дооцінки

такої

заборгованості;

Фінансування може бути неявним. Наприклад, якщо компанія продає велику кількість, наприклад, палива банку чи іншій фінансовій установі з умовою, що 30

останній може в певний термін вимагати повернення коштів за товар, то за природою це є кредитуванням, де паливо виступає заставою, але це не дебіторська заборгованість за товари; 3. Знижки надані але ще несплачені можуть бути не враховані у відображеній кредиторській

заборгованості.

Якщо

згідно

умов

договору

контрагент

зобов’язався надати знижку, вона має бути включена (вирахувана) із суми кредиторської заборгованості; 4. Фінансові інструменти можуть не враховуватись у складі заборгованості, особливо, якщо вони «вмонтовані», в договори поставки продукції. Один з таких інструментів – форвард, може передбачати, наприклад, поставку агрокультури зимою, але за цінами врожаю наступного року. Тобто таким чином с/г виробник замість того щоб продавати навесні наступного року продукцію по більшій ціні, може реалізувати її зараз, але за умови, що різницю в ціні йому компенсують. Таку приховану вигоду від вмонтованого інструменту треба оцінювати по ринковій ціні аналогічного форвардного контракту і включати до кредиторської заборгованості; 5. Штрафи не відображаються окремо, або не враховуються взагалі; 6. Податкові зобов’язання можуть бути відображені неправильно; 7. Згортання дебіторської та кредиторської заборгованості по статтям а також не відокремлення передоплати і торгової заборгованості може призвести до того, що зустрічні вимоги контрагентів не співпадають у часі і виникнуть розриви ліквідності. 8. У випадку кредитів отриманих процентних необхідно перевіряти графік платежів за відсотками, достовірність нарахування таких відсотків, їх ринковість. Якщо ж ставка неринкова, доцільно розрахувати ефект від застосування ринкової ставки

відсотка

порівняно

договірною

нараховувати

фінансовий

збиток/прибуток у разі якщо останній матеріальний.

9. Досить часто договори кредитування, в т.ч. і торгового містять особливі умови. В банківській справі їх називають ковенантами (covenants). Ці особливі умови містять перелік подій, настання яких припиняє дію договору і потребує негайного повернення заборгованості. Таким чином, невиконання ковенантів вимагає перекласифікацію заборгованості в короткострокову і пошуку нових джерел фінансування. До таких ковенантів відносять як фінансові (показник EBITDA, рівень операційного CashFlow, відношення власного капіталу до залученого, показники ліквідності і т.д.) так і не фінансові (не брати/надавати додаткові кредити, не погашати інші кредити, здійснювати операції через конкретні фінансові установи з встановленням мінімального рівнем обороту, представляти регулярну фінансову звітність і т.д.). Такі умови дуже важливі, адже раптова вимога повернення кредиту може поставити під сумнів подальшу діяльність підприємства. Даний етап необхідно проводити спочатку, а не в кінці чи посередині процесу аудиту заборгованості і він має першочергове значення тому, що подальший контроль залежить саме від даного етапу перевірки. - На третьому етапі має місце аналіз кредиторської заборгованості за термінами її виникнення і такими показниками як: обіговістькредиторської заборгованості; тривалість періоду погашення заборгованості.[2,c.279] Такий аналіз дуже важливий, але до нього додатково треба долучити аналіз структурикредиторів.

Наприклад,

якщо

компанія

має

одного

значного

контрагента, частка якого в кредиторській заборгованості понад 20% і сума заборгованості матеріальна, необхідний глибокий аналіз -потрібно оцінити ризик втрати ділової репутації та бізнес партнера,а також, відповідні наслідки,у разі пред’явлення претензій контрагентом чи нарахування пені, на фінансовий стан компанії.

- На четвертому етапі аудиту кредиторської заборгованості згідно з програмою аудиту необхідно перевірити реальність, повноту і своєчасність віддзеркалення розрахунків з контрагентами в обліку. На

даному

етапі

можна

використовувати

підписані

акти

звірки

заборгованості с контрагентами, банківські підтвердження, а також/або перевіряти реальність і правильність операцій через первинну документацію: акти прийому-передачі, накладні на відвантаження, що підтверджує суми, контрагента і дату виникнення грошової вимоги а також, банківські виписки, що підтверджують своєчасність і суми сплати заборгованості. Однак важливе місце тут також займає прийняття до уваги умов INCOTERMS, якщо такі мають місце в договорах поставки запасів, адже необхідно переконатися, що кредиторська заборгованість відбивається на момент переходу права власності на актив. Існують випадки, коли акти звірки заборгованості с контрагентами не виключають ризик пов’язаний з несвоєчасним відображенням заборгованості відповідно до дати переходу прав власності – коли обидва контрагенти ігнорують таку норму. По-друге, прострочення кредиторської заборгованості має рахуватися від дати закінчення кредитного періоду, який встановлюється контрагентами. Дуже часто цю норму ігнорують, і замість того, щоб читати умови договорів, внутрішній аудитор/бухгалтер списує таку заборгованість. Особливо це стосується, наприклад, передоплат за монтажні та інші послуги, поставку основних засобів і т.д. Саме тому даний етап тісно пов’язаний із попереднім. - На п’ятому етапі внутрішній аудитор повинен перевірити як проводиться списання заборгованості із її простроченням чи банкрутством контрагента. - У випадку якщо організація має активи і зобов'язання в іноземній валюті, то наступним етапом може бути перевірка своєчасності і порядку переоцінки кредиторської заборгованості.

- Завершальним етапом внутрішнього аудиту кредиторської заборгованості має бути перевірка операцій з пов’язаними особами так як така заборгованість може бути нетиповою за своєю природою. На рівні групи компаній, внутрішньогрупові баланси можуть бути виключені і не аналізуватися відділом контролю. Таким чином, дотримуючись рекомендацій по проведенню внутрішнього аудиту кредиторської заборгованості, організація може своєчасно отримувати необхідні дані для оцінки стану розрахунків з покупцями і своєчасно приймати необхідні дії з оптимізації заборгованості, що сприяє поліпшенню показників фінансового стану.

3. 4.

Список використаної літератури: Макаренко С.А. Построение модели внутреннего контроля дебиторской и кредиторской задолженности в организациях оптово - розничной торговли. - Научный журнал КубГАУ -2011-№72(08) Яструбський М.Я. Кредиторська та кредиторська заборгованість: контроль та управління як запорука успішногорозвитку - Науковий вісник НЛТУ України - 2011 - Вип. 21.4 Гуцаленко Л. В. Организация контроля дебиторской и кредиторской задолженности хозяйничающего субъекта – Збірник ВДАУ – 2008 – №5.1 Москалюк Г. О. Система внутрішнього контролю дебіторської та кредиторської заборгованості: напрямки удосконалення і розвитку Електронне наукове фахове видання «Ефективна економіка»

Борьба с терроризмом и ограничения прав человека в международном праве Михеев Д.Н. Филиал ФГБОУ ВПО «Кузбасский Государственный Технический Университет имени Т.Ф. Горбачева» в г. Прокопьевске

В современных условиях проблема терроризма относится к числу наиболее противоречивых международно-правовых и политических вопросов. Терроризм и экстремизм все больше угрожают безопасности государств и их граждан. Борьба с терроризмом стоит в повестке дня ООН на протяжении нескольких десятилетий. Государства, столкнувшиеся с террористической угрозой, старается выработать эффективную политику для защиты своих граждан от угроз терроризма, но временами забывают, что проводя в жизнь свою политику борьбы с терроризмом, порой нарушают конституционные права граждан. Права человека не являются чем-то второстепенным для успешной кампании против терроризма.[1,с.104] Международный

терроризм

самым

непосредственным

образом

затрагивает право на жизнь, право на свободу от пыток и произвольного задержания, права женщин, права детей, право на здоровье, на минимально необходимое количество продуктов питания, на демократический порядок, на мир и безопасность, право на не дискриминацию и целый ряд других защищаемых норм в области прав человека. Как отмечает специальный докладчик ООН по правам человека и терроризму К.Куфа: «В сущности, не имеется, вероятно, ни одного права человека, на котором терроризм не сказывался бы пагубным образом».[3, с. 40] На международном уровне Совет Безопасности ООН четко определил разрушительное

воздействие

терроризма

на

международный

мир

безопасность. Приняв резолюции против терроризма в соответствии с главой VII Хартии ООН, Совет Безопасности указал на то, что государства должны нести 35

ответственность за исполнение международных правовых обязательств по активным действиям против терроризма. Государства должны действовать против терроризма всеми имеющимися в их распоряжении правовыми средствами. В этой связи, В.А. Карташкин замечает, «мир сегодня оказался перед дилеммой: обеспечить безопасность государств и права человека на основе соблюдения Устава ООН и укрепления ООН или бороться с терроризмом и другими нарушениями прав человека путем односторонних действий с применением вооруженной силы и дальнейшим ограничением основных прав и свобод человека и гражданина. Безопасный мир не может быть без соблюдения прав человека».[2, с.47] В докладе за 2006 год «Единство в борьбе с терроризмом рекомендации по глобальной контртеррористической стратегии»

Генеральный секретарь ООН

отметил, что защита прав человека является важнейшим условием для реализации всех аспектов контртеррористической стратегии, эффективные меры по борьбе с терроризмом и защита прав человека — это цели, которые не конфликтуют друг с другом, а дополняют и взаимно усиливают друг друга.[6] Принятые для защиты физических лиц государствами от актов терроризма некоторые из мер, сами по себе представляют собой серьезные вызовы правам человека. Они включают использование чрезмерной силы, в целях ликвидации отдельных лиц («преднамеренные» или «заказные убийства»), вместо того, чтобы их арестовывать и предавать правосудию. Приказы правоохранительным органам

«вести

огонь

на

поражение»

ответ

на

предполагаемые

террористические угрозы. Тем не менее, международные, так и региональные стандарты в области прав человека признают право и обязанность государств защищать физических лиц в пределах своей юрисдикции в мирное время, равно как и в ходе вооруженного конфликта. В частности, «заказные убийства» и приказы «вести 36

огонь на поражение» являются явными нарушениями не допускающего отступления юридического обязательства по статье 6 Пакта, в которой запрещается любое произвольное лишение жизни. Международные стандарты в области прав человека допускают смертоносное применение силы лишь тогда, когда это совершенно необходимо для самообороны или для защиты другой жизни и когда соблюдается принцип соразмерности. Государства должны обеспечивать осознание военнослужащими того, что вести огонь на поражение можно лишь при наличии полной уверенности в том, что в противном случае погибнут люди. Некоторые государства приняли политику и методы борьбы с терроризмом, которые, в сущности, нарушают и подрывают абсолютный запрет на пытки и другие виды бесчеловечного или унижающего достоинство обращения или наказания. Чаще всего, пытки используются для получения информации от подозреваемых в совершении терроризма либо когда их содержат под стражей тайно и без связи с внешним миром, подвергают продолжительному одиночному заключению или аналогичным мерам, призванным вызвать стрессовое состояние. Запрет на пытки и другие жестокие, бесчеловечные и унижающие достоинство виды обращения и наказания является императивной нормой и неотъемлемым правом. Право не подвергаться пыткам не может быть предметом каких-либо ограничений, где бы то ни было, ни при каких обстоятельствах. Оно не умаляется опасностью терроризма или угрозой, которую якобы представляет какое-либо лицо для безопасности государства верховенства права. В борьбе с терроризмом отдельные государства ведут деятельность, нарушающую

основополагающие

стандарты

справедливого

судебного

разбирательства. В них используются специальные суды из «безликих судей», состоящие из анонимных судей. Недостатком деятельности таких судов является 37

не только то обстоятельство, что личность и статус судей не доводится до сведения обвиняемых лиц, но и то, что имеют место такие процессуальные нарушения, как недопущение публики или даже обвиняемых или их представителей к участию в процессе, ограничения права на защиту с помощью выбранного самим обвиняемым защитника, строгие ограничения или отказ в праве на общение с защитниками, особенно в случае содержания под стражей без

возможности

общения

внешним

миром,

угрозы

защитникам,

недостаточное время для подготовки к процессу или серьезные ограничения, отказ в праве вызывать и допрашивать свидетелей, включая запрет на проведение перекрестного допроса некоторых категорий свидетелей. Говоря о дискриминационном характере законов, нельзя не отметить принятый в США закон «О национальной безопасности и системе регистрации въезда-выезда», граждане Ирана, Ирака, Ливии, Сирии и Судана включены в группу повышенного риска для национальной безопасности, которые при пересечении американской границы подлежат в обязательном порядке фотографированию, дактилоскопии и регистрации. При Пентагоне создано новое бюро «Оперативного информационного реагирования». Задача сформировать на основе последних технологий своего рода поисковую систему, которая сможет прочесывать практически все существующие базы данных на предмет выявления подозрительных групп или лиц. Под компьютерное просвечивание попадет и сугубо личная информация: электронная почта, данные анкет, кредитные и телефонные счета и т.д. После 11 сентября 2001 года администрация Дж.Буша-младшего пошла на создание специальных военных трибуналов с ускоренным рассмотрением дел всех подозреваемых в международном терроризме. Одновременно США пытались заблокировать инициативе 76 государствчленов ООН Международного уголовного суда и согласились подписать его

устав только при условии, что на граждан США не будет распространяться его юрисдикция. Особое внимание требует нормативное содержание «Акта патриота США» от 26.10.2001, где ст. 201-205 предусматривает увеличение процедур надзора за телефонными и электронными переговорами, за перехватом информации о расследуемых террористических преступлениях ( ст. 207 этого предусматривает возможность назначения мобильного надзора за не гражданами США, являющимися агентами зарубежных властей, на срок от 90 до 120 дней с возможностью продления этого срока вплоть до одного года). Подобные нормы позволяют

правоохранительным

органам

расширить

свои

карательные

возможности за счет прав граждан, и ставят под угрозу свободу личности. Очень сходная ситуация на Кубе (Гуантанамо). Эксперты ООН по правам человека

выступили

совместным

заявлением,

котором

выразили

обеспокоенность по поводу положения заключенных на американской военной базе Гуантанамо на Кубе. Они считают, что необходимо провести объективное расследование сообщений о пытках и других случаях жестокого обращения с задержанными. Специалисты подтвердили право и обязанность каждого государства использовать все законные способы для защиты своих граждан от угрозы, исходящей от террористов. Однако они напомнили, что борьба с терроризмом не должна приводить к нарушению основополагающих принципов в области прав человека. В заявлении отмечается, что многие обитатели Гуантанамо находятся в заключении и лишены права переписки и общения. Им не оказывается правовая помощь и не предоставляется информация о дальнейшей

судьбе.

документе

сообщается,

что

правозащитники

неоднократно выражали обеспокоенность по данному вопросу. Тем не менее, власти США не предприняли никаких мер. Эксперты ООН по правам человека полагают,

что

действия

США,

частности,

освобождение

нескольких

заключенных и принятие Верховным судом решения, подтверждающего право 39

арестованного предстать перед судом, не решают проблему в целом. Специалисты в области прав человека напоминают властям США о том, что в соответствии с III Женевской конвенцией военнопленные должны быть освобождены «немедленно по окончанию военных действий». Следует отметить, что многие заключенные были арестованы в Афганистане, также, эксперты указывают, что некоторые пленные были арестованы в странах, которые не являются стороной в вооруженном конфликте с США.[5] Европейские страны так же не являются исключением. В Великобритании был внесен целый ряд ограничений в осуществление прав и свобод граждан, в рамках борьбы с терроризмом. Правительство Великобритании приняло закон «О борьбе с терроризмом, преступностью и безопасности» от 14.12.2001, британские власти признает, что нормы этого закона нарушают положения «Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод» от 4 ноября 1950 года, но мотивирует это экстраординарностью террористической угрозы. Одобренное парламентом британо-американское

соглашение

сотрудничестве

предполагает

соответствующей области взятие под стражу без судебной санкции лиц, подозреваемых в террористической деятельности и не имеющих британского гражданства. Документ усилил по нескольким направлениям основополагающий британский антитеррористический закон 2000 г. и превратил, по мнению специалистов, британское антитеррористическое законодательство в самое жесткое в Европе. Закон «О борьбе с терроризмом, преступностью и безопасности», предусматривает возможность бессрочного и без предъявления обвинения тюремного заключения иностранцев, подозреваемых в причастности к терроризму. Усиливается ответственность финансовых учреждений за несообщение в правоохранительные органы о подозрительных банковских счетах, могущих 40

иметь отношение к терроризму, предоставляется более широкий доступ к информации транспортных организаций о перевозимых пассажирах и грузах. Кроме того, закон уполномочил правоохранительные органы замораживать финансовые счета подозреваемых лиц уже в самом начале следствия. Данные положения Закона явно ограничивают права и свободы граждан. В июне 2005 г. правительством готовились законодательные поправки, разрешающие более широкому перечню государственных органов и даже местным

администрациям

под

серьезными

предлогами

(общественная

безопасность, борьба с преступностью, терроризмом) получать доступ к телефонным и электронным сообщениям организаций и граждан. Однако на этот раз возмущение в обществе убедило власти отступить. Во Франции в 2002 году был принят закон «Об ориентации и планировании в области внутренней безопасности», который создает нормативную базу для принятия актов, наделяющих правоохранительные органы правом прямого и дистанционного доступа к негосударственным (банковским, корпоративным и т.д.) базам данных при наличии санкции суда. В законе «О внутренней безопасности» расширены права доступа к информации без санкции ее владельца это положение уже подверглась критике со стороны Национального консультативного совета по правам человека. Некоторые нормы критикуются правозащитными

организациями

за

отказ

от

принципа

презумпции

невиновности. Так, ст. 21 вводит в качестве состава преступления присутствие группы лиц (2 и более) в местах общего пользования жилого дома (лестничная клетка, подъезд), что рассматривается как потенциальный источник опасности. В Австралии после 11 сентября 2001г. особым гонениям подверглись беженцы и вынужденные переселенцы, был принят закон о принудительной высылке с континента всех без разбора нелегальных эмигрантов как потенциальной среды для будущих террористов. «Human Rights Watch» характеризовала эти меры австралийских, а так же британских и французских 41

властей как серьезное ограничение прав беженцев, которых фактически приравняли к террористам.[5] Яркий пример эффективной реализации комплекса антитеррористических мер без сужения гарантий прав человека показывает ФРГ, так называемый гибкий подход. На наднациональном уровне коллизия прав личности и новых приоритетов безопасности проявляется в контексте трех направлений сотрудничества в рамках ЕС: оформление механизма единого европейского ордера на арест; усиление контроля за информацией; ужесточение иммиграционной политики. Если сравнивать жесткую и гибкую стратегию борьбы с терроризмом, то следует заметить, что будущее определенно за второй. Следует признать, что жесткая стратегия достаточно проста, не требует тщательного анализа проблемы, и порой способна дать быстрый и эффектный результат, но зачастую такая политика приводит к массовым нарушениям прав человека. Таким образом, следует отметить, что каждое государство старается выработать эффективную политику для защиты своих граждан от угроз терроризма, но довольно часто такая политика проводится слишком жестко, нарушая при этом основные права человека, такие как, личные права граждан, права граждан на доступ к информации, свободы прессы и другие, в условиях чрезвычайных ситуаций спецслужбы наделяются широкими полномочиями и имеют доступ к банковским счетам, прослушиванию разговоров, следят за перепиской в Интернете и т.д. Государства временами забывают, что проводя в жизнь свою политику борьбы с терроризмом, порой нарушают конституционные права граждан. В настоящее время в мире существуют и весьма гибкие подходы к данной проблеме, и есть страны которые уже доказали их результативность на практике. Активность государства в борьбе с терроризмом должна состоять не только из силовых методов, но и превентивных мер, что крайне важно в правовом демократическом обществе. 42

При анализе современного терроризма можно в обобщенном виде констатировать, что чем лучше у государств обстоит дело с правами человека, тем

менее

высока

для

них

вероятность

столкнуться

проблемами

внутригосударственного терроризма. Государства, в которых национальная политика в наибольшей мере согласуются с целями и принципами Устава ООН, скорее всего в наименьшей степени окажутся затронутыми международным терроризмом. Следовательно, со всей очевидностью напрашивающимся шагом по пути к уменьшению терроризма является полное осуществление прав человека и практика проведения подлинных демократических преобразований по всему миру, причем как между государствами, так и в рамках каждого государства. Необходимо всячески стремиться к обеспечению более четкого осуществления прав

человека,

особенно

том,

что

касается

самоопределения,

внутригосударственного этнического и политического представительства, а также экономического или культурного разделения общества на классы. Решающего преимущества можно добиться в том случае, если вопросы прав человека займут центральное место в обеспечении ответных мер против современной

волны

террора.

Права

человека

не

являются

чем-то

второстепенным для успешной кампании против терроризма. По сути, именно они являются ключом для обеспечения подлинного успеха в этой жизненно важной и неотложной борьбе.

Список использованной литературы: 1. Зонов Ф.А. Международный терроризм и мировой опыт борьбы с ним // Власть. - 2011. – №12. - С. 103- 106. 2. Карташкин В.А. Права человека и международная безопасность // Юристмеждународник. – 2003. № 1. - С.46 - 50. 3. Куфа К. Конкретные вопросы в области прав человека: новые приоритеты, в частности терроризм и контртерроризм // Международное право.- 2004. - № 3 (19). - С. 40 - 43. 43

4. Хван Г. Роль ООН вопросах прав человека и борьбы с терроризмом // Власть.- 2009.- №4. - С. 54 -57. 5. Борьба с терроризмом и права человека - доклад Гражданская восьмерка [Электронный ресурс]: Режим доступа: URL: http://civilg8.ru/6394.php 6. Единство в борьбе с терроризмом: рекомендации по глобальной контртеррористической стратегии. Доклад Генерального секретаря ООН 2006г. [Электронный ресурс]: URL: http://www. un.org/russian/ unitingagainstterrorism/ch3.html 7. Защита прав человека и основных свобод в условиях борьбы с терроризмом. Резолюция ООН A/RES/66/171 от 19 декабря 2011 года. [Электронный ресурс]: Режим доступа: URL: http://www.un.org/russian/terrorism/resolutions.shtml 8. Защита прав человека и основных свобод в условиях борьбы с терроризмом [электронный ресурс]: Резолюция ООН A/RES/65/221 от 21декабря 2010 года. URL: http://www.un.org/russian/terrorism/resolutions.shtml (дата обращения: 20.04.2013). 9. Меры по ликвидации международного терроризма. Резолюция ООН A/RES/67/99 от 14 декабря 2012 года [электронный ресурс]: Режим доступа: http://www.un.org/russian/terrorism/resolutions. shtml 10.Обзор Глобальной контртеррористической стратегии Организации Объединенных Наций [электронный ресурс]: Резолюция ООН A/RES/66/282 от 29 июня 2012 года. (дата обращения: 20.04.2013). URL:http://www.un.org/russian/terrorism/resolutions. shtml (дата обращения: 19.04.2013) 11.Права человека, терроризм и борьба с терроризмом. Изложение фактов №32. Управление верховного комиссара Организации Объединенных Наций по правам человека [Электронный ресурс]: Режим доступа: URL: http://www.ohchr.org/Documents/Publications/Factsheet32ru. 12. Часто задаваемые вопросы о международно-правовых аспектах борьбы с терроризмом. Организация Объединенных Наций. Нью-Йорк.2009. [Электронный ресурс]: URL:http:// www.unodc. org/documents/ terrorism/ Publications /FAQ/Russian.

Фінансовий потенціал як фактор уникнення неплатоспроможності підприємства Пустовгар Світлана Анатоліївна аспірант кафедри фінансів Харківського національного економічного університету

умовах

нестабільної

економічної

ситуації,

що

характеризується

розгортанням кризових явищ на мікро- та макрорівнях, погіршенням фінансового стану

суб’єктів

господарювання,

загострюється

проблема

діагностики

неплатоспроможності підприємств. Для

запобігання

чи

подолання

неплатоспроможності

підприємству

необхідна наявність відповідних резервів для своєчасного реагування на негативний

вплив

Виявленням

цих

чинників резервів

зовнішнього займаються

та такі

внутрішнього вчені,

як

середовища. О. Терещенко,

К. Соломянова-Кирильчук, О. Бєлозерцев, І. Шварц, Е. Коротков, О. Мороз, С. Пєрєдєрієва, Л. Лігоненко, Б. Бекенферде, Г. Каузер, Д. Лангендорф [1, 3, 5], проте, не зважаючи на чисельні дослідження в даній сфері, відсутня єдина точка зору щодо джерел відновлення платоспроможності підприємства. Метою дослідження є визначення сутності санаційного, антикризового та фінансового

потенціалу

як

фактору

уникнення

неплатоспроможності

підприємства. Відповідно до визначення фінансовий потенціал – сукупність фінансових ресурсів підприємства, можливість їх мобілізації, ефективного розподілу та використання для досягнення мети та цілей підприємства. Ключовою ціллю підприємства, що забезпечує досягнення стратегічної мети, є підтримання чи відновлення платоспроможності, оскільки неплатоспроможність підприємства призводить до порушення відносин з контрагентами, втрати позиції на ринку, зниження можливостей залучення трудових, фінансових, виробничих ресурсів, 45

що за відсутності відповідної системи реагування призводить до банкрутства та ліквідації підприємства. З огляду на це фінансовий потенціал повинен розглядатися як фактор підтримання та відновлення платоспроможності підприємства. Проте, вчені в якості резерву відновлення платоспроможності підприємства

визначають

санаційний та антикризовий потенціал [1, 3, 5], розглядаючи їх ідентично: як наявність у підприємства відповідних ресурсів для попередження та подолання кризи на підприємстві. Фінансовий потенціал же розглядається в контексті забезпечення

конкурентоспроможності

та

розвитку

підприємства.

Дана

невідповідність між думками вчених та наслідком, що випливає із поняття «фінансовий потенціал» зумовили необхідність більш детального розгляду понять «санаційний потенціал» та «антикризовий потенціал» в розрізі проблеми неплатоспроможності підприємства, виходячи із їх морфологічних складових: термінів «санація» та «антикризове управління». В Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено, що санація – система заходів, що здійснюється по відношенню до боржника з метою запобігання визнання його банкрутом та ліквідації [2], тому призначенням санаційного потенціалу, по аналогії до процедури санації, є відновлення платоспроможності боржника за умови порушення справи про банкрутство. Антикризове управління в науковій літературі розглядається з позиції «вузького» та «широкого» підходу. У «вузькому» розумінні це сукупність заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Відповідно до цього визначення антикризовий потенціал – сукупність відповідних ресурсів підприємства, можливостей їх мобілізації, ефективного розподілу та використання з метою відновлення платоспроможності підприємства шляхом виявлення та подолання ознак кризового стану.

На відміну від розгляду антикризового потенціалу в «вузькому» значенні, з позиції «широкого» підходу антикризовий потенціал є більш комплексним, оскільки включає санаційний та антикризовий потенціал в «вузькому» значенні як реагуючу складову, пов’язану з відновленням платоспроможності, а також превентивну складову, направлену на підтримання платоспроможності шляхом запобігання виникненню кризи на підприємстві. Отже, формами усунення неплатоспроможності підприємства є фінансовий потенціал, санаційний та антикризовий. З огляду на елементний склад розглянутих видів потенціалу, фінансовий є складовою антикризового та санаційного потенціал, що підтверджується працями О. В. Бєлозерцева, І. В. Шварца, К. О. Соломянової

Кирильчук, які до складових санаційного та

антикризового потенціалу відносять трудовий, маркетинговий, виробничий, фінансовий, інвестиційний [1, 3, 5]. Проте, в розрізі проблеми неплатоспроможності, фінансовий потенціал підприємства є більш комплексним поняттям, ніж фінансовий потенціал як складова антикризового та санаційного потенціалу, що відображається через мету використання потенціалу. Так, під фінансовим потенціалом підприємства як складовою санаційного необхідно розуміти сукупність фінансових ресурсів підприємства, можливість їх мобілізації, ефективного розподілу та використання з метою відновлення платоспроможності боржника. Метою використання фінансового потенціалу як складової антикризового потенціалу підприємства є попередження та подолання кризи, а оскільки криза та неплатоспроможність нетотожні поняття, стосовно сфери дослідження можна зробити наступне уточнення: фінансовий потенціал як складова антикризового потенціалу – сукупність фінансових ресурсів підприємства, можливість їх мобілізації, ефективного розподілу та використання з метою запобігання та подолання неплатоспроможності боржника, спричинене кризою на підприємстві.

Криза є причиною неплатоспроможності підприємства, проте можливе виникнення легших форм неплатоспроможності – поточної, зумовленої тимчасовим розбалансування в часі та розмірах грошових потоків. Для запобігання та подолання даного виду неплатоспроможності використовується фінансовий потенціал підприємства. Стосовно інших видів неплатоспроможності [4], резервами уникнення критичної неплатоспроможності, що характеризується нездатністю виконати підтвердженні судом грошові зобов’язання протягом трьох місяців, виступають антикризовий та фінансовий потенціал. Для іншого виду неплатоспроможності – надкритичної – характерне порушення справи про банкрутство в результаті недотримання нормативів ліквідності підприємства та відсутності прибутку протягом року, що є наслідком кризи на підприємстві. Тому джерелом запобігання та відновлення цього виду неплатоспроможності можуть бути санаційний, антикризовий та фінансовий потенціал. Оскільки порушення справи про банкрутство не є свідченням його ліквідації та передбачає можливість відновлення платоспроможності боржника шляхом проведення санаційної процедури, надкритична неплатоспроможність не є кінцевою формою неплатоспроможності підприємства. З огляду на це варто погодитися із точкою зору А. М. Штангрета, О. І. Копилюка, О. М. Столяренко, які крім видів неплатоспроможності, визначених [4], додатково виділяють ліквідаційну неплатоспроможність, за якої задоволення вимог кредиторів можливе винятково за рахунок застосування ліквідаційної процедури щодо боржника. За такого фінансового стану підприємства мобілізація санаційного, антикризового

та

фінансового

потенціалу

не

змозі

відновити

платоспроможність підприємства. Отже,

неплатоспроможність

–

стан

підприємства,

що

може

бути

спричинений кризою, а також тимчасовим розбалансуванням грошових потоків та потребує запобігання й подолання навіть при відсутності кризи на 48

підприємстві.

Саме

тому,

як

фактор

підтримання

та

відновлення

платоспроможності необхідно розглядати фінансовий потенціал підприємства, під яким розуміється сукупність фінансових ресурсів, можливість їх мобілізації, ефективного розподілу та використання з метою запобігання та подолання поточної, критичної та надкритичної неплатоспроможності підприємства.

Список використаної літератури: Бєлозерцев О. В. Оцінка антикризового потенціалу вугледобувних підприємств : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.06.01 «Економіка, організація і управління підприємствами» / О. В. Бєлозерцев. – Луганськ, 2004. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 №2343-ХІІ // Офіційний Cайт Верховної Ради України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.rada. gov.ua. Мороз О. В. Категорія «Антикризовий потенціал підприємства» в процесі аналізу ефективності функціонування машинобудівних підприємств / О. В. Мороз, І. В. Шварц, О. В. Лазарчук // Вісник Вінницького політехнічного інституту. – 2008. – №2.– С. 9-14. Наказ Міністерства економіки України «Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства» від 19.01.2006 №14 // Офіційний Cайт Верховної Ради України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua. Соломянова-Кирильчук К. О. Оцінка санаційного потенціалу машинобудівних підприємств / К. О. Соломянова-Кирильчук // Економіка розвитку. – 2009. – №4 (52). – С. 68-71.

Забезпечення безпеки дитини – головне завдання сучасної держави Трестер Юлія Олександрівна аспірант кафедри національної безпеки Національної академії державного управління при Президентові України

В сучасних умовах все більшої актуальності для державної політики будьякої країни набуває забезпечення її національної безпеки. Ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» визначає, що «національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної

політики

та

пенсійного

забезпечення,

житлово-комунального

господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам» [2]. Дане визначення детально вказує майже на всі сфери суспільної діяльності, проте, в такій дефініції жодного слова не сказано про безпеку дітей та захист їх прав. А на 50

нашу думку, саме цей напрям державної політики має бути пріоритетним щодо забезпечення національної безпеки України в ХХІ столітті. На думку авторів монографії «ХХІ століття: світ між минулим та майбутнім. Культура як системоутворюючий фактор міжнародної та національної безпеки», «Нині світ вже прагне не до омріяного суспільства загального добробуту, свободи, демократії, а до безпечного суспільства» [1, с. 8]. І в першу чергу дана теза стосується безпеки дитини. Як зазначається в спеціальній доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав дитини «Захист прав та інтересів дитини є одним із найважливіших завдань Української держави, адже ставлення до дітей, їхніх прав і свобод, повага до їхньої людської гідності якнайточніше відображають рівень гуманності й цивілізованості суспільства» [4, с. 3]. Особливої актуальності дане питання набуває в контексті забезпечення національної безпеки, адже діти сьогодні – це майбутні дорослі громадяни завтра. Захист прав дитини як об’єкт державної політики у світі почав розглядатися після Другої світової війни. У 1945 році була створена міжнародна організація, ціль якої полягала в пошуку шляхів запобігання війн на планеті Земля. 24 жовтня 1945 року на основі добровільної угоди незалежних суверенних держав, у тому числі СРСР, США, Англії, Китаю, був підписаний Статут Організації Об'єднаних Націй (ООН). У цьому документі були зафіксовані мета, задачі, принципи, структура і напрямок діяльності ООН. Нині основоположним документом, що визначає механізми захисту прав дітей у світі є Конвенція про права дитини, прийнята 20 листопада 1989 року. Україна підписала Конвенцію про права дитини 21 лютого 1990 р., ратифіковано даний документ Постановою Верховної Ради України N 789-XII (789-12) від 27 лютого 1991 р., а набула чинності для України 27 вересня 1991 р. Відтак, одним із напрямів державної політики став захист прав дитини.

Протягом років незалежності в Україні було прийнято низку нормативних документів у вказаній сфері, розроблено механізми захисту прав дітей, запроваджено до реалізації державні програми різного спрямування. Однак, сучасна

ситуація

переконливо

свідчить

про

неефективність

всіх

вищеперерахованих заходів. На користь цього і статистичні дані, які щорічно наводить Державна служба статистики України. Варто виокремити основні напрями порушення прав дітей в Україні, які визначені на основі аналізу звернень та скарг, що надійшли до Уповноваженого Президента України з прав дитини: 1.

Найбільша кількість скарг стосується порушень прав дітей під час

конфліктів між батьками дитини або невиконання одним із батьків визначених законом або рішенням суду обов’язків стосовно дитини. 2.

Друга частина найбільш частих звернень – це ті, яким не допомогла

місцева влада через низьку ефективність своєї роботи або бездіяльність. Більшість проблем, з якими звертаються до Уповноваженого Президента України з прав дитини, мали б вирішуватись там, де повинні вирішуватись – за місцем проживання дитини. 3.

З кожним місяцем зростає кількість звернень, які стосуються

насильства над дітьми. 4.

Велика частина звернень стосується порушення права дитини на

охорону здоров'я. Базове право дитини на охорону здоров’я, на жаль, в Україні часто порушується. 5.

Все частіше діти скаржаться на засилля реклами алкоголю та пива та

телебаченні, в друкованих ЗМІ, Інтернеті, а також розміщенні торгових точок, які торгують алкоголем та цигарками, безпосередньо біля навчальних або інших дитячих закладів [3]. Окрім того, варто зазначити той факт, що і у світі, і в Україні, про права дітей говорять, як правило, після їх порушення, коли необхідно нейтралізувати 52

негативний вплив або ще гірше розслідувати причини смерті дитини. При цьому більш ефективним є механізм протидії таким порушенням, проведення політики ознайомлення з правами дітей, здійснення профілактики насилля та порушення інших прав дітей. На нашу думку, на часі докорінні зміни в підходах до державної політики стосовно захисту прав дитини, зміни соціальної інфраструктури, обумовлені впровадженням системи критеріїв оцінки родин та батьків, з точки зору забезпечення безпеки майбутньої або народженої дитини, розробка власної моделі державного управління стосовно головного ресурсу для розвитку суспільства – соціального ресурсу – дітей. З огляду на вищезгадане необхідним є підняття питання про введення в науковий обіг понять «безпека дитини», «соціальний ресурс» та розробка на базі цього механізму державної політики управління соціальним ресурсом. Ці поняття мають бути науково дослідженими, містити чіткі визначення та формулювання, які б не призводили до можливих маніпулювань з боку різних груп населення та організацій. Основні положення щодо забезпечення безпеки дітей у майбутньому мають бути закріплені у Доктрині безпеки дитини. Даний нормативно-правовий документ повинен містити перелік загроз дитині на кожному етапі її життя, критерії визначення ступеня загроз, механізмів запобігання загрозам, місце і роль батьків у даному процесі, держави у забезпеченні безпеки дитини, визначення стану небезпеки та ін. Саме абсолютно новий підхід до розуміння сутності дитини, її захищеності та безпеки в майбутньому надасть можливість якісно змінити критичну ситуацію в нашій державі, дорослому населенню – з повагою ставитись до потреб і цінностей дітей, дітям – зростати і жити в безпечній країні, а державі – взяти на себе функцію «нічного сторожа» безпечного дитинства.

2. 3.

Список використаної літератури: ХХI век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообразующий фактор международной и национальной безопасности / Под научной ред. О.П.Лановенко. – К.: Стилос, 2004. – 572 с. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Урядовий кур’єр. – 2003, 30 липня. – С. 1 – 5. Основні порушення прав дітей на основі аналізу звернень та скарг, які надійшли до Уповноваженого Президента України з прав дитини [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/24064.html Стан дотримання та захисту прав дитини в Україні : Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К. : 2010. – 228 с.

Факторний аналіз чинників впливу на ефективність антикризового фінансового управління підприємством Шахман М. студент фінансового факультету ХНЕУ

У ринковій економіці банкрутство підприємств, як чинник фінансового ризику — нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до 30 [1]. У країнах Західної Європи спостерігається прямий зв'язок між кількістю неплатоспроможних підприємств і рівнем ВВП на душу населення. Отже, у країнах з розвиненими ринковими відносинами застосування інституту

банкрутства

ефективнішим.

Однак,

для

державного

незважаючи

на

регулювання

підприємництва

позитивний

характер

інституту

банкрутства на розвиток економіки західних країн, таке явище не позбавлене зростання негативного впливу фінансових ризиків. Ліквідація підприємства означає збитки для його акціонерів, кредиторів, споживачів продукції, зменшення податкових надходжень до бюджету, а також зростання безробіття. Банкрутство підприємств є наслідком глибокої фінансової кризи, спричиненої як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Це з’ясовує необхідність та прерогативу дослідження даної тематики. Проблемі

дослідження

банкрутства

та

антикризового

управління

присвячено праці багатьох вітчизняних та закордонних спеціалістів, серед яких: С. Бєляєв, Р. Біловал, Т. Білоконь, А. Гордєєва, Ю. Зайченко, Л. Лігоненко та інші. Але поряд з цим залишається не визначенні основні групи чинників фінансової неспроможності підприємств України в умовах на сучасному етапі. Метою статті є визначення факторизованих груп факторів, які з’ясовують фінансовий стан підприємства з метою оцінки вірогідності його банкрутства на прикладі ТОВ «Анклав 2006»

Фінансовий стан підприємства визначається великою кількістю фінансових та економічних показників, більшість із яких є взаємопов’язаними та мають суттєву щільність зв’язку. Мультиколінеарність незалежних змінних знижує достовірність результатів моделювання, оскільки за даних умов значимість більшості показників буде зумовлена не їхнім впливом на результуючий показник, а тісним зв’язком з показниками, які є насправді значимими. Тому з метою підвищення якості моделювання необхідно уникнути мультиколінеарності між даними показниками шляхом виключення окремих з них з моделі. Проте ігнорування певних змінних при аналізі також знижує достовірність результатів моделювання, оскільки призводить до зниження відсотка варіації системи, що пояснюється моделлю. З огляду на це як елемент антикризового управління підприємством пропонується використовувати факторний аналіз, який дозволить виявити групи показників, які здійснюють найбільший вплив на стан системи, та знизити щільність зв’язку між ними в процесі подальшого моделювання та оцінити вірогідність банкрутства.. Факторний аналіз проведено на основі звітності 28 підприємств галузі виробництва машин та устаткування за 2010-2012 рр., для яких були розраховані фінансові та економічні показники [2]. Оскільки основною причиною виникнення кризового стану на підприємстві та порушення провадження у справі про банкрутство є неспроможність суб’єкта господарювання розрахуватися за взятими на себе зобов’язаннями, особлива увага при аналізі приділяється показникам ліквідності, які характеризують рівень платоспроможність підприємства та визначають його можливість своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за поточними зобов’язаннями. З показників ліквідності розраховано коефіцієнт абсолютної ліквідності, який показує достатність найбільш ліквідних активів – грошових коштів та поточних інвестицій для покриття поточних зобов’язань та характеризує поточну ліквідність підприємства; швидкої та поточної ліквідності, які характеризують перспективну 56

ліквідність підприємства та можливість погашення найбільш термінових зобов’язань за рахунок оборотних активів за вирахуванням найменш ліквідної їх складової – запасів та загальної вартості оборотних активів. Власні оборотні активи та коефіцієнти, в основі розрахунку яких лежить даний абсолютний показник, − коефіцієнт забезпеченості власним оборотним капіталом, коефіцієнт забезпеченості запасів і витрат власним оборотним капіталом − показують достатність величини власного капіталу для фінансування необоротних активів, оборотних активів та запасів підприємства. Зазначені показники характеризують ліквідність та фінансову стійкість підприємства в короткостроковій перспективі. Коефіцієнт маневреності власних оборотних коштів характеризує ту їх частку, яка знаходиться у формі абсолютно ліквідних активів – грошових коштів. Коефіцієнт покриття запасів показує достатність джерел покриття запасів – власних оборотних коштів, короткострокових банківських кредитів та кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги для фінансування запасів. Іншою групою показників, що визначають фінансовий стан підприємства та аналіз яких є важливими в процесі здійснення антикризового управління, є показники фінансової стійкості. Дані показники характеризують степінь незалежності

підприємства

від

зовнішніх

кредиторів

та

показують

співвідношення власних та позичкових джерел формування ресурсів, власного капіталу та загальної вартості капіталу, власних коштів та капіталізованих джерел – суми власного капіталу та довгострокових зобов’язань, ліквідної частини власного капіталу – власних оборотних коштів та величини власного капіталу. З показників фінансової стійкості підприємства розраховано коефіцієнт автономії, фінансового ризику, маневреності власного капіталу, фінансової незалежності капіталізованих джерел. Важливою групою показників оцінки фінансового стану підприємства є показники ефективності діяльності та ефективності використання ресурсів – показники рентабельності та ділової активності, з яких для аналізу розраховано 57

коефіцієнти оборотності активів, оборотних та необоротних активів, запасів, готової продукції, дебіторської та кредиторської заборгованості, власного капіталу, коефіцієнт рентабельності майна, капіталу, власного капіталу, оборотних та необоротних активів, рентабельності продаж, основної та операційної діяльності, коефіцієнт чистої рентабельності реалізованої продукції. З економічних показників обрано продуктивність праці, яка характеризує ефективність використання трудових ресурсів на підприємстві, фондовіддачу, яка свідчить про ефективність використання основних фондів, та фондоозброєність – рівень забезпеченості працівників основними фондами. Запропоновані фінансові та економічні показники всесторонньо описують фінансовий стан підприємства, проте є висококорельованими між собою, що знижує достовірність результатів моделювання, тому з метою уникнення мультиколінеарності та збереження всіх зв’язків системи проведено факторний аналіз методом головних компонент, який дозволяє оперувати одночасно значним

обсягом

змінних

шляхом

використання

максимально

стислої

інформації, тобто здійснення редукції даних. Головними компонентами називаються значення, які попарно не корелюють і впорядковані за величиною дисперсій таким чином, що перше значення (перша головна компонента) має найбільшу дисперсію, друге значення (друга компонентна) – меншу і т.д., останнє значення (остання компонента) – найменшу дисперсію. Значення головних компонентів використовуються для моделювання антикризового управління як незалежні змінні, оскільки це некореляційні величини, які зберігають вплив фінансових та економічних показників, що входять до визначених в результаті проведення факторного аналізу головних компонент, на формування досліджуваного процесу. Ще однією перевагою використання результатів факторного аналізу порівняно з використанням показників є можливість визначення динаміки зміни

групи показників, що характеризують певну сферу діяльності підприємства, за відсутності однотипної динаміки часткових показників, що входять до групи. Отже факторний аналіз, який дозволяє виділити з обраної множини фінансових

та

економічних

показників

найсуттєвіші

фактори

об’єкту

дослідження, що здійснюють найбільший вплив на процес та пояснюють найбільший відсоток варіації системи, призначений для оцінювання параметрів моделей великої розмірності, що дозволяє здійснити комплексний аналіз фінансового стану підприємства в рамках антикризового управління. Оптимальна кількість факторів дослідження чинників антикризового управління визначена за критерієм Кеттела на основі графіка «кам’яного осипу» (рис. 1) [3].

График собственных значений

9 8 7

Знач.

6 5 4 3 2 1 0 Число собств. значений

Рис. 1. Графік «кам’яного осипу»

Згідно з даним критерієм оптимальною кількістю факторів є та, при якій сповільнюється темп зменшення власних значень. На основі критерію Кеттела обрано сім факторів – груп показників, що в найбільшій мірі описують фінансовий стан підприємств, є найважливішими, а отже, враховуються в процесі антикризового управління на підприємствах машинобудівної галузі. Статистичні характеристики обраних семи факторів, які показують їх внесок в визначення фінансового стану підприємств, наведено в табл. 1 59

Найбільш значимим фактором, що описує 31,35% загальної дисперсії досліджуваного явища, є фактор 1. Фактор 2 пояснює 14,26% дисперсії, фактор 3 – 11,42%, фактор 4 – 9,13%, фактор 5 – 8,36%, фактор 6 – 7,12% фактор 7 – 4,61%. В сумі сім факторів, визначені за критерієм Кеттела, пояснюють 86,26% дисперсії системи. Таблиця 1 Характеристики факторів, що описують фінансовий стан підприємств галузі виробництва машин та устаткування Власні значення 1 2 3 4 5 6 7

7,837317 3,565758 2,855301 2,283059 2,091204 1,779043 1,153721

Відсоток загальної дисперсії 31,34927 14,26303 11,42120 9,13224 8,36481 7,11617 4,61488

Кумулятивні власні значення 7,83732 11,40307 14,25838 16,54143 18,63264 20,41168 21,56540

Кумулятивна дисперсія 31,34927 45,61230 57,03350 66,16574 74,53055 81,64672 86,26161

Значення факторних навантажень, отриманих в результаті повернення методом еквімакс нормалізованих, подані в табл. 2. Таблиця 2 Значення факторних навантажень аналізу чинників впливу на ефективність антикризового управління ТОВ «Анклав 2006»

Фактор 2 3

Фактор 3 4

Фактор 4 5

Фактор 5 6

Фактор 6 7

Фактор 7 8

0,19

0,05

0,10

-0,12

0,83

-0,19

0,03

0,24

0,05

0,07

0,17

0,93

0,05

0,04

0,18

0,04

0,03

0,25

0,90

0,08

0,03

0,14

0,65

-0,36

-0,02

0,37

-0,29

0,22

-0,03

-0,98

0,06

-0,02

0,09

0,03

0,98

-0,03

0,06

0,03

-0,10

-0,03

0,75

0,07

-0,26

0,26

-0,24

-0,16

0,08

0,25

0,04

0,06

0,90

0,24

0,07

0,01

0,07

-0,85

0,22

-0,21

-0,03

-0,10

0,10

0,05

-0,82

0,01

-0,11

0,07

0,08

Показник

Фактор 1

1 Коефіцієнт поточної ліквідності Коефіцієнт швидкої ліквідності Коефіцієнт абсолютної ліквідності Коефіцієнт автономії Коефіцієнт фінансового ризику Коефіцієнт маневреності власного капіталу Коефіцієнт оборотності активів Коефіцієнт оборотності необоротних активів Коефіцієнт оборотності оборотних активів Коефіцієнт оборотності запасів

Закінчення табл. 2 1 Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості Коефіцієнт оборотності власного капіталу Коефіцієнт рентабельності майна Коефіцієнт рентабельності капіталу Коефіцієнт рентабельності власного капіталу Коефіцієнт рентабельності продаж Коефіцієнт валової рентабельності основної діяльності Коефіцієнт рентабельності необоротних активів Коефіцієнт рентабельності оборотних активів Продуктивність праці Фондовіддача Фондоозброєність

-0,14

0,00

-0,85

-0,11

0,09

-0,09

0,09

0,01

0,97

0,01

0,08

-0,04

0,05

0,06

0,93

-0,04

0,02

0,14

0,13

0,14

0,13

0,94

-0,03

-0,00

0,16

0,13

0,14

0,12

-0,06

0,71

-0,03

0,15

0,04

0,22

0,18

0,47

0,01

-0,08

0,06

0,05

0,84

0,41

0,02

-0,05

0,03

0,06

0,04

0,86

0,36

-0,00

-0,01

0,69

0,43

0,22

0,05

0,51

-0,01

-0,65

0,13

-0,04

0,04

0,28

0,23 0,25 0,04

0,01 0,04 -0,07

0,10 0,06 -0,00

0,29 0,90 -0,50

0,06 0,24 -0,11

0,80 0,07 0,77

0,12 0,01 -0,06

Належність показників до факторів визначена на основі факторних навантажень, які є значимими при рівні вище 0,6. Отже, до Фактора 1 входить коефіцієнт оборотності активів, рентабельності майна та рентабельності капіталу. Дані показники характеризують ефективність використання активів підприємства та є найбільш значимими при оцінці фінансового стану підприємства, оскільки пояснюють 31,35% загальної дисперсії. До Фактора 2 включено коефіцієнт автономії, фінансового ризику, маневреності власного капіталу, оборотності власного капіталу та рентабельності власного капіталу. Дані показники, в основі розрахунку яких лежить власний капітал, характеризують ефективність використання власного капіталу. Зазначена група показників пояснює 14,26% дисперсії. 61

Фактор 3, який описує 11,42% дисперсії системи та включає показники оборотності

оборотних

активів,

запасів,

дебіторської

заборгованості,

рентабельності оборотних активів, характеризує ефективність використання оборотних активів підприємства. Оскільки до Фактора 4 входять коефіцієнти оборотності необоротних активів, рентабельності необоротних активів та фондовіддачі, даний фактор можна охарактеризувати як групу показників ефективності використання необоротних активів, які пояснюють 9,13% дисперсії. Фактор 5 описує 8,36% дисперсії системи та характеризує ліквідність підприємства, оскільки вміщує коефіцієнт поточної, швидкої та абсолютної ліквідності. До Фактора 6 входить показник продуктивності праці та фондоозброєності, тому його можна інтерпретувати як фактор ефективності використання трудових ресурсів. Фактор 6 пояснює 6 7,12% дисперсії. Найменш значимим із досліджуваних є Фактор 7, який описує 4,61% загальної дисперсії фінансового стану підприємств машинобудівної галузі. Даний фактор включає коефіцієнт рентабельності продаж, валової рентабельності основної

діяльності

та

характеризує

ефективність

основної

діяльності

підприємства, пов’язаної з виробництвом та реалізацією продукції. Отже, в результаті проведеного факторного аналізу показників фінансового стану підприємств галузі виробництва машин та устаткування, сформовано сім груп показників, які всесторонньо описують фінансовий стан підприємства та пояснюють

86,26%

дисперсії

системи.

Зазначені

групи

характеризують

ефективність використання активів підприємства, власного капіталу, оборотних активів,

необоротних

активів,

ліквідність

підприємства,

ефективність

використання трудових ресурсів та ефективність операційної діяльності підприємства.

Література: 1. Жулінська О. Фінансовий ризик як один із чинників банкрутства підприємства / О. Жулінська. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ua-reporter.com/novosti/113655 2. Офіційний Cайт Державного комітету статистики України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua. 3. Пушкарь А.И. Антикризисное управление: модели, стратегии, механизмы. Научное издание / А.И. Пушкарь, А.Н. Тридед, А.Л. Колос. – Харьков: ООО «Модель Вселенной», 2001. – 452 с.

Вопросы уголовно-правовой оценки беспомощного состояния потерпевшего Шикула Ильмира Рифкатьевна кандидат юридических наук, доцент, ведущий научный сотрудник ФГКУ «Всероссийский научно-исследовательский институт МВД России», подполковник полиции

С общим высоким уровнем преступности в стране актуализируется необходимость всесторонней защиты прав и интересов потерпевших. Реалии жизни показали, что в отношении беспомощного потерпевшего может быть совершено практически любое преступление, предусмотренное уголовным законодательством, которое посягает на жизнь,

здоровье,

достоинство личности, на личную собственность граждан, а также некоторые преступления против общественного порядка и военной службы. В условиях падения уровня жизни в стране участились случаи избавления криминальным путем от беспомощных членов семьи, преступное завладение их имуществом. Понятие беспомощности потерпевшего давно перешагнуло рамки некоего элемента в контексте отдельных составов преступлений, затрагивая не только материальное, но и процессуальное право. В юридической науке отсутствует четкое и однозначное понятие «беспомощное состояние потерпевшего», имеющее уголовно-правовое

криминологическое значение, В Законе Российской Федерации от 2 июля 1992 г.

"О

психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при ее оказании", беспомощное состояние потерпевшего интерпретируется как неспособность лица самостоятельно удовлетворять основные жизненные потребности [1]. В действующем уголовном законодательстве также не раскрываются понятия "беспомощное лицо" и "лицо, находящееся в беспомощном состоянии".

Небезынтересным

поэтому

является

обращение

законодательному опыту зарубежных государств, уголовные кодексы которых 64

содержат дефиниции соответствующих терминов. Так, в ст. 368 алеф Закона об уголовном праве Израиля под "беспомощным" понимается "тот, кто из-за своего возраста, болезни, физической или духовной ограниченности, дефекта умственной деятельности или любой другой причины не в состоянии заботиться о своих жизненно необходимых потребностях, о своем здоровье или благополучии"[2, с.316]. На

наш

взгляд,

установление

повышенной

ответственности

за

посягательство на жизнь лица, не способного заботиться о своих жизненно необходимых потребностях, своем здоровье или своем благополучии, вполне логично с нравственных, институциональных позиций. Вполне обоснованно, что в теории уголовного права к беспомощному состоянию человека приравнивают сильную степень его опьянения (алкогольного, наркотического, токсического и т.д.), в результате чего он неспособен воспринимать грозящую его жизни или здоровью (при убийстве - только жизни) опасность, а потому не может самостоятельно отвести эту опасность от себя. Думается, что такое понимание вполне обоснованно, ибо при опьянении человек определенное время (иногда значительное) находится в бессознательном состоянии, он столь же беззащитен, как и человек, страдающий психическим расстройством. Инъекция одурманивающих, психотропных веществ или наркотических средств, имея, по мнению отдельных авторов, "двойственную природу" (физическую и психическую), может быть направлена на приведение потерпевшего в бессознательное состояние (физическая беспомощность) либо на лишение потерпевшего способности руководить своими действиями при сохранении способности действовать (психическая беспомощность) с целью последующего его убийства [3,с.46]. При сильном опьянении любого вида человек не может выразить вовне волю, так как она в этом состоянии вообще отсутствует. Состояние алкогольного, как и наркотического или токсического, опьянения зависит от дозы принятых 65

средств, чтобы лицо оказалось в бессознательном состоянии, необходимо принять такую дозу, которая бы затмевала сознание человека, т.е. "отключала" сознание от восприятия внешнего мира. Подобный механизм "отключения" действует и при обмороке, и при крепком сне. Отличие проявляется в том, что при опьянении сознание человека может притупляться, в то время как при сне и обмороке оно отсутствует полностью. Иными словами, в состоянии глубокого опьянения имеет место дисфункция сознательно-волевой и физической деятельности человека, поэтому такой вид беспомощности, на наш взгляд, носит функционально-физиологический характер. Среди состояний, рассматриваемых в качестве беспомощных, называется и сон. "Смерть во имя жизни" - так образно назвал сон выдающийся русский физиолог академик И. Павлов. Действительно, состояние полного покоя (отсюда в народе и определение "покойник"), периодически возникающее у всего живого во сне, есть не что иное, как крайнее угнетение мозга и центральной нервной

системы.

этому

добавляются

полная

потеря

ориентации,

замедленный ритм сердца, дыхания, наиболее низкий обмен веществ, расслабленные мышцы. Словом, все симптомы клинической смерти. Разница между сном и смертью видится в том, что смерть отбирает у человека все без остатка, а сон, напротив, нередко дарует нам бодрость, однако их роднит то, что оба указанных состояния как бы отключают у человека все сигнальные системы, предупреждающие его в обычных условиях о надвигающейся опасности. Непостоянство в оценке Верховным Судом РФ [4] сна при убийстве не может не порождать разночтений в определении уголовно-правового статуса состояния сна жертвы при ее убийстве. В частности, поэтому в одних случаях убийство спящего или лица, находящегося в состоянии сильного алкогольного опьянения, суды квалифицировали по п. "в" ч. 2 ст. 105 УК РФ (как убийство лица, заведомо для виновного находящегося в беспомощном состоянии); в других - занимали иную позицию, считая, что повышенная общественная 66

опасность убийства лица, находящегося в беспомощном состоянии, заключается в том, что потерпевший осознает опасность для своей жизни, но в силу определенных обстоятельств (возраста, болезни, физических или психических недостатков и т.д.) физически не может оказать преступнику сопротивления, защитить себя. В противном случае, как они полагают, под категорию лиц, находящихся

беспомощном

состоянии,

можно

подвести

любого

потерпевшего, для которого действия виновного оказались неожиданными. Думается, что такая позиция не вполне логична, ибо, следуя ей, нельзя признавать беспомощным человека, страдающего психическим расстройством, в силу которого он "не осознает опасности для своей жизни". Подобная дискриминация душевнобольных людей вряд ли обоснованна. Декларация ООН о правах умственно отсталых лиц от 20 декабря 1971 г. и Закон РФ от 2 июля 1992 г. N 3185-1 "О психической помощи и гарантиях прав граждан на ее оказание" закрепили положение о праве лиц, умственно отсталых и страдающих психическим расстройством, на уважительное

и гуманное отношение,

исключающее унижение человеческого достоинства. Глубина и продолжительность непрерывного сна у каждого человека индивидуальны. Вместе с тем всех спящих в плоскости анализируемого вопроса объединяет, на мой взгляд, одно состояние - полное "отключение" либо существенное

притупление

ответственной

за

физиологической

предупреждение

сигнальной

надвигающейся

системы,

опасности

самосохранение человека. В связи с этим вполне логично признавать состояние глубокого сна при убийстве беспомощным состоянием. Таким образом, беспомощное состояние представляет собой физическое, психическое или психофизиологическое состояние человека, в котором он лишен способности принимать меры, необходимые для самосохранения, в момент преступного посягательства на его жизнь. Это состояние может быть порождено тяжкой болезнью, психическим расстройством, возрастом, 67

умственной неразвитостью или бессознательным состоянием, внешними факторами. Список использованной литературы: 1. Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации. 1999. N 33. Ст. 1913. 2. Закон об уголовном праве Израиля / Под ред. Н.И. Мацнева. СПб.: Юридический центр Пресс, 2005. С. 316. 3. 3.Веселов Е.Г. Физическое или психическое принуждение как обстоятельство, исключающее преступность деяния: Дис. ... канд. юрид. наук. Краснодар, 2002. С. 46. 4. Пленум Верховного Суда РФ от 27 января 1999 г. "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 УК РФ)"

Для нотаток / Для заметок

ЦНПС

ЦЕНТР НАУКОВО ПРАКТИЧНИХ СТУДІЙ

заочні конференції & публікації

Київ - 2013

УДК 7/9+3](082) ББК 6/8я431 А43 Актуальні питання гуманітарних та суспільних наук: Історія, Соціологія, Політологія, Філософія, Юриспруденція . Збірник матеріалів I Міжнародної науково – практичної заочної конференції (м. Київ, Україна, 14 вересня 2013р.). – Центр Науково – Практичних Студій, 2013. - ___ с. У збірнику містяться статті (тези доповідей) подані на І Міжнародну науково практичну заочну конференцію «Актуальні питання гуманітарних та суспільних наук: Історія, Соціологія, Політологія, Філософія , Юриспруденція ». Присвячено теоретичним та практичним аспектам гуманітарних та суспільних наук: Історії, Соціоло гії, Політології, Філософії, Юриспру денції в Україні та іноземних держав. Збірник розрахований на учасників конференції, а також вчених, викладачів, аспірантів, студентів та інших фахівців, які цікавляться та здійснюют ь дослідження в галузях історії, соціології, політології, філософі ї, юриспруденції . Усі матеріали друкуються в авторській редакції. Центр Науково – Практичних Студій не завжди поділяє погляди авторів (учасників) конференції, викладені у цьо му збірнику, та не несе відповідальності за зміст матеріалів, наданих авторами д ля публікації.

Актуальные вопросы гуманитарных и общественных наук: История, Социолог ия, Политология, Философия, Юриспруденция . Сборник материалов І Международной научно - практической заочной конференции (г.Киев, Украина, 1 4 сентября 2013г.) . – Центр Нау чно - Практических Студий , 2013. ___ с. В сборнике содержат ся статьи (тезисы докладов) поданные на І Междунаро дную научно - практическу ю заочну ю конференцию « Актуальные во просы гуманитарных и общественных наук: История, Социология, Политология, Фил ософия, Юриспруденция ». По священо теоретическим и практическим аспектам гуманитарных и общественных наук : Истории, Социологии, Политологии, Философии, Юриспруденции в Украине и зарубежных стран. Сборник рассчитан на участников конференции, а также учены х, преподавателей, аспирантов, студентов и других экспертов, которые интересуются и проводят исследования в сфер ах истории, социологии, политологии, философии, юриспруденции.

Все материалы печатаются в авторской редакции. Центр Нау чно - Практических С тудий не всегда разделяет взгляды авторов (участников) конференции, изложенные в этом сборнике, и не несет ответственности за содержание материалов, представленных авторами для публикации.

ЗМІСТ / СОДЕРЖАНИЕ

Ємчук Л. В. Право на справедливий суд в господарському процесі…………………………………………………89

Зазуляк З. М. Мультилатералізм: культурний контекст………………………………………………………………….97

Коков А. И. Правовые реалии инвестирования……………………………………………………………………………….102

Мазур Т. В. Немецкие философы о судебной власти в правовом государстве…………………………….105

Михеев Д.Н. Российское законодательство и стандарты в области защиты прав человека….111

Павлюк В. В. Поняття «документи» у кримінальному процесі……………………………………………………….117

Сологуб А. Ю. К вопросу о гражданстве детей в Российской Федерации………………………………………….122

Яковчук Л. Ю. Питання удосконалення правового регулювання банківської системи України……….126

Право на справедливий суд в господарському процесі Ємчук Лідія Вікторівна магістр права, ЛНУ ім. Франка Згідно з ч.1 ст. 121 Конституції України та ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» правосуддя здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Правосуддя необхідно розглядати з точки зору оптимальної організації діяльності суду та інших учасників процесу, результатом якої є справедливий розгляд та об’єктивне вирішення справи. Саме це завдання визначене ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Таким чином, судочинство повинно характеризуватися такими регулятивними механізмами, які здатні забезпечити досягнення мети – захист порушених, невизнаних або оспорюваних свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [1, c.30]. Тому змістом правового забезпечення права на справедливий суд є закріплення і розвиток в законодавстві, що регулює судочинство, таких важливих засад, як незалежність, недоторканість та неупередженість суду (суддів)[2, c.41]. Крім того, правосуддя необхідно розглядати як форму здійснення прав та свобод людини і громадянина і як самостійне соціальне та правове благо, яке здійснюється через справедливі та належні процедури. Відповідно до ч.1 ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і безстороннім судом. Такі положення закону є виконанням вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема в п.1 ст.6 даної Конвенції закріплено право кожного на справедливий і публічний судовий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Як не дивно, 74

подібного положення в Господарському процесуальному кодексі України не міститься. Однак це не означає, що дане положення п.1 ст.6 Конвенції не поширюється на суб’єктів господарсько-процесуальних відносин [1, c.30]. ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» зазначає, що кожному гарантується захист його прав,

свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім

судом, утвореним відповідно до Закону (ст.7). Завданням господарського судочинства є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також вжиття передбачених Господарським процесуальним кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Судове провадження в господарському суді для досягнення своєї мети повинно здійснюватись таким чином, щоб забезпечити його правильний та своєчасний розгляд і вирішення, яке багато в чому залежить від проведення належної підготовки його до судового розгляду. Метою підготовчого провадження в господарському процесі є створення умов для вжиття всіх необхідних заходів для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи у судовому порядку протягом строку, встановленого ст. 69 ГПК України. Отже, підготовче провадження покликане забезпечити умови для гармонійного поєднання своєчасності, всебічності, об'єктивності та економічності вирішення справи. Право осіб на справедливий судовий розгляд, закріплене у статті 6 Конвенції, за своєю природою є комплексним суб’єктивним правом. Воно складається з великої кількості інших прав, яких повинно бути дотримано при розгляді справ у суді. Про складові права на справедливий судовий розгляд можна дізнатися безпосередньо з тексту пункту 1 статті 6 Конвенції, де йдеться про незалежність та неупередженість суду, який розглядатиме справу, про відкритість судового розгляду та публічне оголошення судового рішення, про розумність строків розгляду справи. Інші складові зазначеного права, зокрема такі як рівність сторін 75

та змагальність судового розгляду, право на правову допомогу, не відображені текстуально у статті 6 Конвенції і були виведені Європейським Судом з принципу верховенства права, який зазначений у преамбулі до Конвенції. В сукупності всі елементи права на справедливий судовий розгляд прийнято розрізняти як право на справедливий розгляд у широкому розумінні. У вузькому розумінні право на справедливий судовий розгляд - це закріплення у нормах процесуальних кодексів та інших законодавчих актах таких правил процесуальної діяльності учасників процесу, які усували б вплив ззовні та виключали власні інтереси. Забезпечення цих вимог гарантується низкою організаційно-правових та процесуальних засобів. До організаційно-правових відносять закріплену законом систему судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, порядок формування, строки призначення, процедура призначення та соціальне забезпечення. До процесуальних засобів забезпечення незалежності та неупередженості судів необхідно

віднести

заборону

незаконного

впливу.

Незалежність

та

недоторканість суддів гарантується ч.1 ст.126 Конституції. Процесуальне законодавство встановлює обов’язок суду встановити об’єктивну істину, з однієї сторони та обов’язок забезпечити

об’єктивний

розгляд та вирішення спору - встановлення так званої формальної істини. Активність позиції суду для виконання законодавчої вимоги встановлення об’єктивної істини вимагає надання суду повноважень збирати докази з власної ініціативи, що в свою чергу суперечить дії принципу диспозитивності. Крім того визначення обставин та збирання доказів з власної ініціативи пов’язане із попереднім висновком суду про обставини справи [1,c.30]. Виглядає так, що висновок суду щодо обставин справи вже зроблений та будь-яка процесуальна діяльність іншої сторони позбавлена змісту. Таким чином, має місце суб’єктивне ставлення до процесуального інтересу сторони, щодо якої суд здійснює процесуальну діяльність.

Об’єктивний розгляд справи, як обов’язок суду, позбавляє суд права визначати обставини та збирати докази з власної ініціативи. Роль суду, як незалежного арбітра, вимагає від нього пасивної поведінки. Основна частина норм Господарського процесуального кодексу України орієнтована на встановлення формальної істини. Зокрема, ст. 33 передбачає обов’язок сторін довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Цей обов’язок сторони виконують шляхом надання доказів та участі у їх дослідженні. Щодо обставин справи, то повноваженням господарського суду є його обов’язок встановити наявність чи відсутність обставин, якими сторони обґрунтовують вимоги чи заперечення (ч.1.ст.32 ГПК) на підставі доказів, що були предметом судового розгляду. На жаль, у ГПК відсутня послідовність та предметність дій (діяльності) суду. Зокрема, оцінка доказів здійснюється не на основі їх дослідження у судовому засіданні, а на всебічному повному і об’єктивному розгляді обставин справи (ч.1.ст.43). Тоді як процесуальна діяльність суду по розгляду справи полягає у дослідженні доказів з метою з’ясування обставин справи [1,c.30]. В цілому ГПК забезпечує безсторонність суду, однак окремі норми потребують змін. Зокрема, редакція п. п. 4,5 ч.1 ст.65 ГПК, що передбачає право суду з власної ініціативи витребувати від сторін документ, вирішити питання про призначення судової експертизи. Такі повноваження суд повинен мати, однак реалізувати їх він може тільки з ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Тим більше суд не повинен мати повноваження залишити позов без розгляду, якщо позивач не подав витребувані господарським судом докази (п.5 ч.1 ст.81 ГПК). Таке положення суперечить загальним засадам судочинства, таким, зокрема, як розгляд і вирішення спору здійснюється на основі доказів, що є у справі. Для забезпечення розгляду справи неупередженим судом у процесуальних кодексах закріплено норми, що забезпечують можливість усунути суд (суддю) в

разі наявності в нього особистого інтересу (суб’єктивні інтереси), відвід судді, ст.. 20 ГПК України [1,c.30]. Право сторін на участь у справі з метою доведення обставин, висловлення своїх міркувань та заперечень щодо питань, що вирішуються, є важливим елементом правосуддя, і його порушення є порушенням права на справедливий розгляд. Для його забезпечення ст.22 ГПК України закріпила право сторін брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення суду, наводити свої аргументи і міркування з усіх питань, що виникають у ході провадження у справі, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників процесу. Наділивши, таким чином, сторони достатніми правами, ГПК не встановив обов’язки суду забезпечити умови для реалізації цих прав шляхом формального визначення порядку повідомлення їх про час, місце розгляду справи (вручення повістки під розписку) та правових наслідків недотримання такого порядку (відкладення розгляду справи). Відповідно до ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Аналізуючи зміст цієї статті, можна дійти висновку, що господарський суд не має права за власною ініціативою витребувати докази, а може це робити лише на підставі клопотання сторони або прокурора. Такий висновок видається передчасним. До 30.07.2010, коли набрали чинності положення закону «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI щодо внесення змін до ст.38 ГПК, ч.1 ст.38 мала таку редакцію: «Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору». Тобто суд не був пов’язаний ніякими клопотаннями сторони або 78

прокурора і мусив за власною ініціативою витребувати докази, якщо подані сторонами матеріали були недостатніми для вирішення спору. Те, як наразі виписана редакція ст.38 ГПК, говорить про право, а не обов’язок суду витребувати докази. При цьому таке право реалізується тільки за умови отримання господарським судом від сторони або прокурора відповідного клопотання. Проте є певна особливість. Правові приписи, викладені в ч.1 ст.38 ГПК вступають у конфлікт з комплексним баченням вимог ч.1 ст.43, п.4 ч.1 ст.65, п.1 ч.1 ст.104 цього ж кодексу. Так, відповідно до ч.1 ст.43 ГПК «господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом». У п.4 ч.1 ст.65 ГПК передбачено, що «метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя» в ході підготовки справи до розгляду в необхідних випадках витребує від сторін, інших підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, їх посадових осіб «документи,

відомості,

висновки,

необхідні

для

вирішення

спору,

чи

знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження». Згідно з п.1 ч.1 ст.104 ГПК «неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи», є підставою для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду. Отже, логічно припустити: щоб забезпечити повний і об’єктивний розгляд усіх обставин справи, місцевому господарському суду обов’язково потрібно дослідити докази (матеріали і документи) — як ті, які подані сторонами, так і ті, які необхідні для вирішення спору і перебувають у сторін, інших підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, їхніх посадових осіб. Якщо суд першої інстанції, за ч.1 ст.38 ГПК не має права за власною ініціативою витребувати докази, а сторонами всіх потрібних доказів не надано, то суд буде не в змозі забезпечити повноту та об’єктивність розгляду всіх 79

обставин справи, що, у свою чергу, згідно з приписами п.1 ч.1 ст.104 ГПК може бути розцінено судами апеляційної та касаційної інстанцій як неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи. Останнє, нагадаємо, є підставою для скасування або зміни рішення. Зі змісту приписів п.4 ч.1 ст.65 ГПК та п.1 ч.1 ст.43 ГПК все-таки вбачається право господарського суду за власною ініціативою витребувати необхідні для вирішення спору докази без відповідного клопотання сторони або прокурора. Проте ключовими в такому тлумаченні передбаченого п.4 ч.1 ст.65 ГПК права суду на витребування доказів є те, що воно реалізується лише «в ході підготовки справи до розгляду». Під час же процесу, хоч яку б сильну потребу в додаткових доказах суд відчував (навіть якщо від цього залежатиме забезпечення всебічності, повноти й об’єктивності розгляду всіх обставин справи), суд має керуватися приписами ст.38 ГПК і сподіватися, що сторона або прокурор подадуть відповідне клопотання. Саме в цьому вбачається певна інертність волі господарського суду. Він, як того вимагають стст.8 і 19 Конституції, жорстко дотримуючись вимог ч.1 ст.38 ГПК, стає заручником сторін у справі, які далеко не завжди подають усі наявні в них докази, що можуть суттєво вплинути на майбутнє рішення суду. Отже, з часу внесення змін до ст.38 ГПК господарський суд фактично поставлений перед вибором: витребувати докази за власною ініціативою, тим самим порушуючи ст.ст. 8, 19 та 63 Конституції та ст.38 ГПК, проте виконуючи обов’язок, передбачений в ст.43 ГПК, чи оцінювати обставини справи тільки на підставі наданих сторонами доказів і тим самим не забезпечувати всебічного, повного й об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Органи державної влади та місцевого самоврядування, їхні посадові особи при здійсненні своїх повноважень мають керуватись стст.8 і 19 Конституції. Публічні рішення, прийняті вказаними органами та їхніми посадовими особами 80

на виконання наданих їм повноважень, мають видаватися виключно на конституційних засадах і не викривляти сутності та змісту Основного Закону держави. Аналогічна правова позиція викладена Конституційним Судом у рішенні від 16.04.2009 №7-рп/2009 (у справі про скасування актів органів місцевого самоврядування). Так, з одного боку, господарський суд зобов’язаний дотримуватися закону. З другого - виникає запитання: яка вимога закону у випадку конфлікту приписів ст.38 та ст.43 ГПК претендує на застосування. У разі буквального розуміння вимог закону принципу верховенства права більше відповідатиме застосування ст.38 ГПК, тобто не витребувати докази, якщо сторона або прокурор не просять про це;нічого не робити й оцінювати обставини справи тільки на підставі наданих сторонами доказів. В свою чергу, така законодавчо закріплена позиція господарського

суду

дозволить

забезпечити

дотримання

дії

принципу

диспозитивності суду та мінімізує суб’єктивне ставлення до процесуального інтересу сторони, щодо якої суд здійснює процесуальну діяльність.

Список використаної літератури: 1. Богдан Й.Г. Право на доступність до правосуддя // Проблеми процесуальної науки: історія та сучасність: Міжнародна наукова конференція - Київ, 2010 р. 2. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс; Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»,2005. — 624 с.

Мультилатералізм: культурний контекст Зазуляк Зоряна Миколаївна, аспірант факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка Твердження

про

те,

що

міжнародний

порядок

стає

все

більш

мультилатералізованим, викликані тим, що існують різні культурні уявлення про мультилатералізм. Візьмемо до уваги мультилатералізм, що базується на суверенітеті і на який китайські політики часто покликаються як на нормативну об’єктивність. У часи азійської фінансової кризи 1997-1998 рр. абсолютно очевидним став прогрес регіону в економічному плані. Згодом, коли Китай реалізував конкретні кроки, спрямовані на стабілізацію економіки в регіоні, його зовнішньополітичний курс змістився у бікмультилатералізму.[4, p. 20]. Це повпливало на регіональне значення Китаю, а також стало підтвердженням тому, що роль азійського регіоналізму різко зросла протягом останніх десятиліть[7, p.72]. Тімоті Гейтнер, міністр фінансів США, прокоментував прагнення Китаю до мультилатералізмутак: «Цей дуже прагматичний, дуже багатосторонній підхід... дозволив

владі

Китаю

вимагати

від

інших

держав

виконання

низки

багатосторонніх зобов’язань». Однак, у той самий час, китайський мультилатералізм твердо ґрунтується на розумінні того, що внутрішні питання, зокрема – права людини, зможе вирішити лише сама держава. Завдяки підтримці з боку Китаю набула потужного розвитку нова азійська ініціатива – у регіоні на даний час існує близько сотні мультилатеральних груп. Більшість вчених Азії намагаються пояснити чому регіон демонструє «організаційний пробіл» − недостатність багатосторонніх організацій у порівнянні з іншими регіонами світу[2, p. 1].В Азії, як і раніше,спостерігається інтенсивний націоналізм, територіальні суперечки і набагато більше етнічного, мовного та культурного розмаїття, аніж,скажімо, у Європі. Політичний та 82

економічний підйом Китаю цілком може трансформуватися у мультилатеральне лідерство в регіоні, але оскільки постулати Гоббса і Канта досі простежуються у мультилатеральних процесах в Азії, наразі жодна держава не може претендувати на домінування у регіоні.[4, p. 13]. Китайський

стиль

мультилатералізму

контрастує

із

тим,

який

«проповідують» у Вашингтоні: «Кожен мультилатеральний порядок – обман. Сильні роблять те, що їм подобається , у той час, як слабківедуть переговори і створюють інституції». Американські реалісти, такі як Каган, стверджують, що існує окремий американський стиль мультилатералізму, який просто «аналізує витрати

та

вигоди,

непринципове

зобов’язання

брати

участь

мультилатеральних діях». [5] Насправді, мультилатералізм розглядається порізному американськими науковими колами, і навіть окремими представниками. Спільним і для демократів, і для республіканцівє бачення мультилатералізму як шляху до поширення демократії і появи «ліберального світу». У певному сенсі, ця точка зору підкріплюється прихильністю адміністрації Джорджа Буша до «трансформаційної дипломатії». А прихильність Барака Обами до «нового духу мультилатералізму»

була

серйозно

скомпрометована,

коли

спроби

СШАприєднатися до Ради з прав людини ООН і збільшити американський фінансовий внесок у МВФ зустрілишироку внутрідержавну політичну опозицію. Ці приклади вказують на те, що політичне вміння «подавати» мультилатералізм включає в себе нюанси та невизначеність його ймовірних результатів, а політика Вашингтону (в основному) «нетерпима до нюансівта невизначеності»[3, p. 506]. Навіть тоді, коли адміністрація США бере на себе зобов'язання мультилатералізму, певні структурні фактори обмежують її поведінку. Як гегемон,США стикається з проблемою недотримання своїх зобов’язань у міжнародному співтоваристві. Чи такевідношення США до мультилатералізму базується

на

припущенні

про

бажання

інших

держав

привласнити

американськіресурси? Реалісти стверджують, що подібні припущення властиві кожній адміністрації США. Звичайно, США стали лідерами у створенні ООН і СОТ, а також саміту Америк, АЛКА та розширенні НАТО. Тим не менш, потужною перешкодою на шляху до нового мультилатералізму залишаються голоси двох третин Сенату США, що потрібні для ратифікації міжнародних договорів. Події 11 вересня сприяли агресивній поведінці США в ході переговорів з контролю над озброєннями,

безпеки

контейнерних

перевезень

та

обробки

даних

авіапасажирів. Тим не менш, має місце «реальне співробітництво» у ході боротьби проти тероризмув рамках АТЕС [4, p.7]. Варто відзначити, що мультилатеральне співробітництво значно варіюється у різнихйого сферах,однак, відповідно до науковців США – американська винятковість повинна займати центральне місце у будь-якому дослідженні мультилатералізму. Суперечливим є питання про те, чи сприяє мультилатералізму нав’язування недемократичним державам демократичних принципів. Мультилатералізмнеможливий, якщо у співпраці з Китаєм у питаннях Північної Кореї, Ірану або азійської безпеки, США і ЄС ставлять демократизацію в центр своєї політики. Багатостороннє співробітництво між недемократичними державами навряд чи сприятиме їх демократизації. Кохен стверджує, що розкрито емпіричні умови, за яких мультилатералізм призводить до чистого прибутку в демократію. Але він також наполягаєна необхідності «більш всеосяжного аналізу наслідків впливів мультилатералізму на демократію» [8, p.28]. Оскільки мультилатералізмта демократія по-різному трактуютьсяу різних культурах, підхід Європи до дефініювання мультилатералізму в культурному контексті потребує детального розгляду. Існує точка зору про те, що мультилатералізм глибоко укорінений в історії Союзу та його інституцій. Однак, існують різні підходи до розуміння мультилатералізмуу різних держав - членів 84

ЄС. Наприклад, канцлер Німеччини Ангела Меркель у 2009 р. стверджувала, що проблему зміни клімату можна буде вирішити тільки тоді, коли держави будуть готові «за будь-яку ціну поступитися своїми повноваженнями на користь мультилатеральних організацій». Питання про те, чи її думку поділяли (до прикладу) її польські чи чеські колеги залишається відкритим. Потужна підтримка мультилатералізму Німеччиною контрастує навіть із прихильністю Франції до зовнішньої політики, яка прагне (певним чином) об'єднати «мультилатералізм, автономні регіональні угрупування і непримиренний націоналізм» [1, p. 95]. Розмаїття культурних підходів до розуміння мультилатералізму в рамках ЄС пояснює чому, за словами колишнього комісара ЄС з торгівлі Пітера Мендельсона, «ніщо не розділяє нас більше, ніж Росія». Сама

Росія,

можливо,

розробила

особливе

культурне

розуміння

мультилатералізму в рамках переходу до царської «суверенної демократії». Підхід Москви можна розглядати як симбіоз залізного правління Володимира Путіна і повернення Росії до статусу, наближеного до великої держави. Як стверджував Каган, «сила і контроль всередині держави дозволяє Росії бути сильною за кордоном. Сила за межами держави виправдовує сильне правління всередині. Зростаючий міжнародний вплив Росії також захищає самодержавство Путіна від іноземного тиску».[6, p. 55] Як же Росія може поєднувати статус гегемона із мультилатералізмом? Шанхайська організація співробітництва (ШОС), показує, що може. У червні 2009 р.відбувся саміт ШОС, що надав його учасникам можливість «побудувати більш мультилатералізований світовий порядок» і на якому головував президент Росії Д. Медведєв. Економічне співробітництво в рамках ШОС, за словами Д.Медведєва, зможе підірвати «штучно створену однополярну систему, що базується на одному великому центрі споживання та фінансується за рахунок зростаючого дефіциту, однієї сильної резервної валюти і однієї домінуючої системи оцінки активів і ризиків». 85

Адміністрація Обами прагнула взяти участь у саміті як спостерігач, але була відкинута. Учасники саміту свідомо прагнули розширити торгівельні зв’язки між основними економічними гравцями, при цьому, жодної ролі для США чи їх валюти не відводилося. Проте, побоювання щодо того, що ШОС перетворюється у анти західний союз і здатний на справді колективні дії, не беручи до уваги зустрічі на вищому рівні, єпередчасними. На сьогодні він зводиться до майданчика для китайсько-російського суперництва. Кожен із випадків мультилатералізму, звичайно, заслуговує на подальше вивчення. Крім того, із усього вищезгаданого можна прийти до висновку, що у наукових колах досі немає універсального, крос-культурного розуміння мультилатералізму.

1. 2. 3. 4.

6. 7. 8.

Список використаної літератури: Bowen N./ Multilateralism, Multipolarity and Regionalism: the French Foreign Policy Discourse/ Mediterranean Quarterly – 2005 – №16 P. 95 Calder K.E. and Fukuyama F./ (eds) East Asian Multilateralism: Prospects forRegional Stability – 2008 – Baltimore: Johns Hopkins University Press, P. 1 Freedman L./ A Choice of Enemies: America Confronts the Middle East – 2008 – London: Phoenix Books, P. 506 Gill B. and Green M.J./ Unbundling Asia’s New Multilateralism/ in M.J. Green and B.Gill (eds.) Asia’s New Multilateralism: Cooperation, Competition and the Search forCommunity – 2009 – New York: Columbia University Press, P. 7 – 20 Kagan R./ Multilateralism, American Style/ Washington Post, September, 13. [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.newamericancentury.org/global-091302.htm Kagan R. /The Return of History and the End of Dreams – 2008 – London and New York: Atlantic Books and Knopf, P. 55 Kang D.C./ China Rising: Peace, Power and Order in East Asia – 2007 – New York and Chichester: Columbia University Press, P. 72 Keohane R. O., S. Macedo and A. Moravcsik/ Democracy-enhancing multilateralism/ International Organization– 2009 − № 63 (Winter) P. 28

Правовые реалии инвестирования Коков Алексей Игоревич старший преподаватель кафедры гражданско-правовых дисциплин, старший преподаватель кафедры государственного права юридического факультета Курганского государственного университета

«Бюджет развития», исключённый из закона (Бюджетного кодекса Российской Федерации), но формально носящий таковой характер для доходной базы

бюджета, сегодня «работает»

кредитование,

инвестиции.

Мы

с тремя институтами: инновации,

остановимся

на

правовых

вопросах

инвестирования. Инвестированием, согласно действующему законодательству Российской Федерации, считается вложение собственных, заёмных или привлечённых средств, обеспечивающее их целевое использование [3]. С теоретической позиции, инвестиционная деятельность представляет собой блок из трёх процедурных схем, а именно: «бизнес-ангельское», «посевное» и «венчурное» виды инвестирования. «Бизнес-ангельское»

инвестирование

направлено

на

приобретение

государством доли (пакета) акций путём вливаний в деятельность той или иной организации. По этому принципу сейчас работают: «Роснефть», «Газпром», «Проспект», «Шевроле», «ВТБ 24» и т.д. К этому виду инвестирования мы отнесём и играющее роль сегодня «антикризисное» инвестирование в форме государственного заказа в рамках статьи 72, части 1 статьи 79 Бюджетного кодекса Российской Федерации (далее – БК РФ) [1]. «Посевное»

инвестирование

связано

присвоением

инвестором,

произведшим вложения, процентов от сумм, полученных в результате деятельности организации. «Венчурное» («целевое») инвестирование связано с тем, что инвестор резервирует собственные вливания и направляет их на достижение цели. В 87

бюджетных отношениях в роли инвестора выступает государство. Статьи 79, 80 БК РФ построены именно на венчурном характере инвестиций, а именно:  капитальных

вложений

основные

средства

федеральных

государственных учреждений сметной стоимостью более 1,5 миллиарда рублей и в объекты капитального строительства федеральных государственных унитарных предприятий;  капитальных

вложений

объекты

капитального

строительства

государственной собственности Российской Федерации сметной стоимостью менее 1,5 миллиарда рублей [1]. Дополнительно, «венчурным» следует признать направление средств на Олимпиаду в Сочи 2014 года, что прописывает Налоговый кодекс Российской Федерации (ст.ст. 143, 146, 150, 246 и т.д.) [2], и увеличение уставного фонда государственных (муниципальных) унитарных предприятий (ч. 5 ст. 79 БК РФ) [1]. Правовыми

реалиями

[7]

же

инвестирования

мы называем

пять

«поведенческих моментов» сторон. Условно разобьём данные «моменты» на «честные» и «нечестные». «Честными» мы считаем интервенцию и субординацию. 1. Интервенция («включаешь отопление – закрой окна») делится на (а) валютную (договоры купли-продажи с ЦБ РФ, по которым объектом является валюта)

(б)

товарную

(создание

государством

климата

для

«мультиквазимонопольного» положения на рынке). Фактически интервенция представляет собой двусложное обязательство по отслеживанию cash flows (потоков наличности) и субсидированию сегментов рынка [4]. 2. Субординация (субординационное кредитование) – инвестирование в форме передачи в кредит под проценты имущества, находящегося в государственной собственности, заёмщику с пропорциональным погашением процентов за его использование со стороны как заёмщика, так и государства. К «нечестным» мы относим: 88

1. Бонусирование (транш-система) [5]. Инвестиции в объёме 100% поступают субъекту, который тратит 80% из них с указанием 100% затрат, а оставшиеся 20% направляет на производство дополнительного продукта и его реализации по завышенной цене. 2. Демпинг [6] – элемент недобросовестной торговой практики, согласно которому ввоз дешевле вывоза позволяет получить максимальный процент прибыли от инвестиций. 3. Группирование [8] – создание не являющихся юридическими лицами объединений кредитных организаций. В данных объединениях головная кредитная организация оказывает влияние на другие, состоящие в группе (распределяет инвестиции неравномерно). Итак, на сегодняшний день правовые реалии инвестирования складываются именно в такую картину, где государство выступает не только участником инвестиционных правоотношений, но и создаёт процедурное обеспечение положительных и, к сожалению, отрицательных явлений экономического и правового характера.

1. 2. 3. 4.

5. 6. 7. 8.

Список использованной литературы: Бюджетный кодекс Российской Федерации (Федеральный закон от 31 июля 1998 года № 145-ФЗ). Налоговый кодекс Российской Федерации (Федеральный закон от 5 августа 2000 № 117-ФЗ). Закон РСФСР от 26 июня 1991 года № 1488-1 «Об инвестиционной деятельности в РСФСР». Федеральный Закон от 29 декабря 2006 года № 264-ФЗ «О развитии сельского хозяйства», Федеральный Закон от 24 ноября 2008 года № 204-ФЗ «О Федеральном Бюджете на 2009 год и на плановый период 2010 и 2011 годов». Федеральный Закон от 29 июля 1998 года № 136-ФЗ «Об особенностях эмиссии и обращения государственных и муниципальных ценных бумаг». Закон РФ от 21 мая 1993 года № 5003-1 «О таможенном тарифе». Инвестиции: право или неправо // «Эксперт». – № 5. – 2010. – 87 с. – С. 56/ Федеральный закон от 2 декабря 1990 года № 395-1 «О банках и банковской деятельности».

Российское законодательство и стандарты в области защиты прав человека Михеев Д.Н. Ст. преподаватель, кафедры СГД Филиала «ФГБОУ ВПО «Кузбасский Государственный Технический Университет имени Т.Ф. Горбачева» в г. Прокопьевске. Российская Федерация

Разрешение современных проблем защиты прав человека имеет немалое значение для российской юридической науки и повседневной государственноправовой деятельности. Как отмечает Матвеева Т.Д., «противоречивый характер социально-политических преобразований Российской Федерации определяет необходимость нового теоретического обоснования проблем защиты прав человека,

правовой

природы

правозащитных

организаций,

основ

законодательного регулирования их деятельности» [4, c. 83]. Конституция России заложила крепкую, отвечающую самым высоким международным стандартам основу реализации всего комплекса прав человека как гражданско-правовых, так и социально-экономических и культурных. При этом ст. 18 Конституция РФ устанавливает, что права и свободы человека и гражданина являются непосредственно действующими и определяют смысл, содержание

исполнительной

применение власти,

законов,

местного

деятельность

самоуправления

законодательной и

обеспечиваются

правосудием. На сегодняшний день в Российском государстве защиту прав и свобод человека осуществляют следующие государственные органы, в первую очередь суды, неправительственные правозащитные организации, уполномоченный по правам человека, административные способы защиты (включая прокурорский надзор), комиссии (советы) по правам человека и общественные организации. Государственная защита прав и свобод (согласно ст.45 Конституции РФ) понимается как деятельность управомоченных государственных органов и 90

должностных лиц. Конституция РФ предусматривает определенную обязанность, принимаемую на себя государством. Ей соответствует право человека и гражданина требовать государственной защиты от посягательств на их права и свободы. Судебная защита прав и свобод человека и гражданина — это правовой институт, который представляет собой юридический механизм, с помощью которого государство обязано обеспечить соблюдение прав и свобод человека и гражданина, закрепленных, прежде всего в Конституции РФ. Закрепление этой обязанности в Конституции РФ отражает факт присоединения Российской Федерации к Международному пакту о гражданских и политических правах 1966г. А это значит, что наше государство должно создавать такие условия, при которых право на юридическую защиту должно устанавливаться компетентными судебными и иными властями. Согласно ч.1. ст.46. Конституции Российской Федерации каждому гарантируется судебная защита его прав и свобод,

ч.3.

статьи

предусматривается

право

обращения

межгосударственные органы по защите прав и свобод, «если исчерпаны все имеющиеся внутри государства средства правовой защиты» [1]. Конституция

РФ

предусматривает

комплекс

правовых

норм,

непосредственно определяющих содержание, структуру и формы судебной защиты прав граждан, среди которых представляется необходимым выделить следующие: 1. В соответствии с Конституцией РФ права и свободы граждан обеспечиваются именно правосудием (ст. 18), т.е. высшей формой юридической деятельности,

осуществляемой

исключительно

судебными

органами,

входящими в судебную систему РФ. 2. Конституция закрепляет право каждого на обращение в суд — право гражданина и человека на правосудие. Этот принцип предполагает, что любой гражданин может обращаться за помощью к судебной власти в случае нарушения его прав должностными лицами и органами исполнительной власти. 91

Согласно ст. 14 Международного пакта о гражданских и политических правах «каждый имеет право при рассмотрении любого уголовного обвинения, предъявленному ему, на справедливое и публичное разбирательство дела компетентным, независимым и беспристрастным судом, созданным на основе закона»[2]. 3. Право на рассмотрение дела надлежащим судом и компетентным судьей является одним из условий законности правосудия при осуществлении судебной власти (ст. 47 Конституции РФ). 4. Условием законности и справедливости осуществления судебной защиты прав и свобод граждан является гласное разбирательство дела, соблюдение равноправия сторон, права подсудимого на защиту, а потерпевшего на участие в деле его представителя с соблюдением принципов состязательности и презумпции невиновности (ст. 48,49,50,123 КРФ). 5. Гарантией судебной защиты прав и свобод гражданина является установленная

Конституцией

РФ

действующим

законодательством

возможность повторности судебного разбирательства в определенных законом обстоятельствах. Согласно ч.3. ст.50 Конституции «Каждый осужденный за преступление имеет право на пересмотр приговора вышестоящим судом». В настоящее время деятельность государств в области прав человека неуклонно смещается с разработки правозащитных принципов и норм в сторону их широкого применения на национальном уровне. Однако нормотворческий процесс ни в коем случае нельзя считать завершенным. Там, где вызовы времени требуют соответствующего регулирования, разработка новых норм должна продолжаться. Обращает на себя внимание и то, что в настоящее время в нашей стране существует много средств, направленных на охрану прав граждан. Это — административный способ защиты прав, судебный контроль, прокурорский надзор и т.д. Тем не менее, следует заметить, что права граждан очень часто 92

нарушаются, а представленные способы защиты недостаточно эффективны, так как они не акцентированы исключительно на защите прав человека и гражданина.[3, с.85] Чем больше существует действующих способов защиты прав гражданина в современном государстве, тем человечнее данное общество. Большое значение для России имеет международное сотрудничество в области прав человека. Современное международное право состоит из системы юридических принципов и норм, создаваемых в результате согласования позиций государств, в целях обеспечения и развития устойчивых и стабильных межгосударственных отношений.[5, с.35] Обязанность государств осуществлять сотрудничество в поощрении и развитии уважения к правам человека и основным свободам без какой-либо дискриминации была зафиксирована в Уставе ООН. Однако потребовалось время, прежде чем появились крупные международные правовые акты в этой области. Первым из них стала Всеобщая декларация прав человека, принятая Генеральной

Ассамблеей

ООН

декабря

1948г.

(СССР

другие

социалистические страны при голосовании воздержались). В Декларации нет различия между правами человека и правами гражданина, все права трактуются как принадлежащие всем людям.[6, с.274] Тенденция развития международного сотрудничества свидетельствует, о все

большем

признании

приоритета

международного

права

над

внутригосударственным. Более того, международное право в настоящее время вторглось даже в такую деликатную область, как регулирование выполнения государствами конкретных международных обязательств по правам человека. Имплементация международных соглашений на национальном уровне в последние годы сопровождается учреждением и развитием разветвленной системы контрольных органов за выполнением государствами взятых на себя обязательств. Создание и функционирование контрольного механизма — одно из наиболее значительных достижений в международном регулировании прав 93

человека. В международных отношениях нет надгосударственной власти, которая могла бы контролировать осуществление принципов и норм в области прав человека и принимать меры к их имплементации на национальном уровне. Поэтому государства и предусмотрели создание контрольного механизма. Его эффективное

функционирование

—

кардинальный

путь

повышению

стабильности в международных отношениях и приданию этому процессу устойчивого развития. Реализация этого процесса может быть достигнута не за счет ослабления одних правозащитных звеньев и усиления других, а путем их синхронного совершенствования. Ведь все они имеют одну цель — защищать интересы общества и его граждан. Представляется возможным сделать следующий вывод: постепенно усиливающиеся процессы гармонизации внутреннего и международного законодательства диктуют необходимость определения на современном этапе оптимальных форм и способов решения этой проблемы, позволяющих: - обеспечить разумное сочетание национальных и международных интересов, учитывая при этом потребность государства сохранить собственную идентичность,

включая

основы

конституционного

строя, специфику

реализации государственного суверенитета, организации государственного устройства и построения правовой системы; - конкретизировать на основе возможного баланса интересов личности, общества и государства основные приоритеты отечественной правовой политики, имея в виду наличие, как совпадающих целей, так и объективных противоречий

между

правами

свободами

человека

интересами

национальной безопасности. Список использованной литературы: 1. Конституция Российской Федерации принята всенародным голосованием 12.12.1993 (с учетом поправок, внесенных Законами РФ о поправках к Конституции РФ от 30.12.2008 N 6-ФКЗ, от 30.12.2008 N 7-ФКЗ) // Российская газета.- 2009. - N 7. - 21.01. 94

2. Международный пакт о гражданских и политических правах [ Электронный ресурс] Принят резолюцией 2200 А (XXI) Генеральной Ассамблеи от 16 декабря 1966 г. – режим доступа http://www.un.org/ru/documents/decl 3. Султанов А.Р. Европейские правовые стандарты, уроки истории и правоприменительная практика / Султанов А.Р. - М.: Статут, 2012. 335 с. 4. Матвеева Т.Д. Неправительственные организации в механизме защиты прав человека // Государство и право. - 1999. - №1. - С.83. 5. Тхакахов А. М. Обеспечение прав человека в современном мире / А. М. Тхакахов- М.: Нестор-История, 2010. 196 с. 6. Малевич Ю. И. Права человека в глобальном мире / Ю. И. Малевич.- М.: АСТ, 2004 . 368 с.

Поняття «документи» у кримінальному процесі Павлюк Віктор Васильович, ад’юнкт кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ, капітан міліції

З прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України, безумовно виникає необхідність подальшого дослідження тих змін, що у ньому закріплені. Так, на нашу думку, одне із питань, що заслуговує на увагу є дослідження процесуального поняття такого джерела доказів як документи, що мають важливе значення у кримінальному провадженні для розслідування вчиненого кримінального правопорушення. Проблемам використання документів як процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві приділялась належна увага в працях: Ю.П. Аленіна, М.І. Бажанова, В.П. Бахіна, Т.В. Варфоломеєвої, В.І. Галагана, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, А.Я. Дубинського, А.В. Іщенка, В.М. Іщенка, Н.С. Карпова, Є.Г. Коваленка, М.В. Костицького, В.К. Лисиченка, Є.Д. Лук’янчикова, А.О. Ляша, В.Т. Маляренка, М.М. Михеєнка, О.Р. Михайленка, В.Т. Нора, М.А. Погорецького, М.І. Сірого, С.М. Стахівського, В.М. Тертишника, Л.Д. Удалової, В.Ю. Шепітька, О.Г. Шило, М.Є. Шумила та інших дослідників. Наукові розробки з даної теми в основному провадилися до прийняття нового

законодавства

Україні,

без

належного

врахування

практики

Європейського суду з прав людини та міжнародно-правових актів. До визначення, що сьогодні передбачено у Кримінальному процесуальному кодексі України, шлях науковців у цій проблематиці мав тривалий і дискусійний характер. Історичний шлях виникнення поняття документ – доказ, мав також велике значення у створенні даного інституту.

Документ (походить від латинського слова documentum та має значення "взірець", "посвідчення", "доказ", яке, в свою чергу, походить від слова doceo та має значення "вчу", "доводжу") ‒ це "єдність інформації (повідомлення) та речовинного (субстанціального) носія, яка використовується в соціальному комунікаційно-інформаційному процесі як канал передачі інформації" [9, с. 6-7]. Слово documentum, мало значення "те, що вчить, є повчальним прикладом, доказом". Згодом слово набуло юридичного відтінку і стало позначати "писемний доказ", "доказ, почерпнутий із книг, записів, офіційних актів". А російський дослідник М.А. Комаров вважав, що при обміні відомостями про будь-які події люди передавали як підтвердження предмети або речі із записами про ці події, явища, факти. Такі предмети і почали називати документами та вважали, що вони виконують функції підтвердження і засвідчення. На його думку, слово документ в російську мову та російську юридичну термінологію запроваджено

Петром

який

розумів

цей

термін

як

“письменное

свидетельство" [3, с. 44-45]. У Давній Русі документи були звичним елементом суспільних відносин, про що свідчать статті 92, 107, 110 пам’ятки давньоруського права

‒ "Руської

Правди". Починаючи з середніх віків слово "документ" позначало папери, які підтверджували чиїсь права, законність володіння чимось, законність певних дій, тобто мали юридичну силу та правове значення. Латинський термін "документ" витіснило з ужитку українські слова, які існували до цього, зокрема "грамота", "лист", "листовне письмо", що позначали такі ж реалії. Протягом ХVІІ ‒ ХVІІІ століть термін документ активно вживається і є загальною назвою юридичних паперів [1]. Юридичне тлумачення поняття "документ" застосовується в різних аспектах, залежно від цільового призначення документа чи кола його застосування. Термін документ ‒ це "матеріальна форма відображення, поширення, використання і зберігання інформації, яка надає їй юридичної сили" [10, с. 276]. 97

"Документ ‒ це письмовий акт, який свідчить про наявність будь-якого факту, що має юридичні наслідки" [11, с. 215]. У правовій літературі поняття документ розглядалося неоднозначно. Так, одні автори вважали, що документ – це тільки письмовий акт [5, с. 64]. Інші вважають, що документом можуть бути не лише письмові акти, а й матеріальні об’єкти, які є предметом вольової діяльності людини, за допомогою яких спеціальним способом закріплені відомості про акти чи зафіксовані зображення, що мають значення для вирішення справи. Так, Б.І. Пінхасов зазначає документ як предмет, призначений засвідчити юридичні факти, що викликають його виникнення, змінення або закінчення правовідносин [6, с. 4]. Пізніше він уточнює це визначення і стверджує, що документ як матеріальний обʼєкт містить відомості про події та факти, викладені за допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюють її за допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови [7, с. 5]. Досліджуючи дане питання, В. Іщенко розкрив поняття документа як джерела доказів у кримінально-процесуальному розумінні так – матеріальний об’єкт, що у зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, установою, організацією, одержаний у встановленому порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів кримінальної справи [2, с. 43]. Тертишник Б.М. вказує, що документ ‒ це діловий папір, який підтверджує право на будь-що, або підтверджує певний юридичний факт, або є доказом якихнебудь фактів. Юридичним документом вважається письмовий акт, який 98

встановлює, розвиває або припиняє певні правовідносини або фіксує юридично значимі факти та дії [8]. Водночас всі автори єдині у тому, що документ – це предмет матеріального світу, змістом якого є дані про факти, хоча вони розходяться у думках щодо можливих способів викладення цього змісту. Кримінально-процесуальний закон розрізняє документи як самостійне процесуальне джерело доказів. У ст. 99 КПК України зазначено, що документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. У ч. 2 ст. 99 КПК зазначено, що до документів можуть належати: 1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні); 2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; 3) складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; 4) висновки ревізій та акти перевірок [4]. З позиції теорії доказів у кримінальному процесі документ є важливим як матеріально-фіксована форма повідомлення фактичних даних. Ці фактичні дані можуть стосуватися дуже різноманітних явищ, що обумовлюється конкретними обставинами кримінального провадження. Головною і в той же час обов’язковою ознакою цих даних є їх належність і допустимість. У документі має бути вказане конкретне джерело відомостей про обставини і факти, що

підлягають доказуванню з тим, щоб у випадку необхідності його можна було перевірити процесуальним шляхом.

Список використаної літератури: 1. Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века / Ред. прим. В.Л. Модзалевского. ‒ Чернигов, 1912‒1914. ‒ Вып. 1-3; 2. Іщенко В. Поняття документа як джерело доказів у кримінальному судочинстві // Право України. ‒ 1997. ‒ № 2. ‒ С. 43; 3. Комаров М.А. Понятие и определение документа // Материалы 1-ого Всесоюз. симпозиума по документалистике. ‒ Вильнюс, 1970., с. 44-45; 4. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка, Є.М. Блажівський, Є.П. Бурдоль та ін.; за заг. Ред.. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – 768 с.; 5. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. – М. 1966; 6. Пинхасов В. И. Проблемы борьбы с подлогами документов: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. ‒ М., 1970; 7. Пинхасов Б. И. Использование документов в уголовном процессе. ‒ Ташкент, 1977; 8. Тертишник Б.М. Науково-практичний коментар до Кримінальнопроцесуального кодексу України. – К. 2007; 9. Швецова-Водка Г.М. Типологія документа. ‒ К., 1997; 10.Юридична енциклопедія. ‒ К., 2000. ‒ Т. 2; 11.Юридичний словник / За ред. Б.М. Бабія та ін. ‒ К., 1974.

100

К вопросу о гражданстве детей в Российской Федерации Сологуб Альбина Юрьевна, старший преподаватель кафедры гражданского права и гражданского процесса Забайкальского государственного университета Значение гражданства как обязательного элемента правового статуса ребёнка в Российской Федерации заметно возросло в последнее десятилетие XXI века, когда всё большее распространение стали получать процессы изменения гражданства России, в том числе и детьми. Немаловажную роль играют и стремления к усыновлению российских детей иностранными гражданами. Признание Россией международных стандартов в области правового положения личности также сказалось на содержании гражданства. В связи с тем, что на территории Российской Федерации, как и любого государства, могут находиться дети – граждане, иностранные граждане и без гражданства, анализ различных аспектов гражданства имеет принципиальное значение для установления правового статуса ребёнка. Учитывая, что проблемы данного правового института в целом достаточно разработаны в юридической литературе, обозначим его особенности применительно к детям. Статус гражданина того или иного государства означает предоставление лицу полного объёма прав и обязанностей на территории этого государства, а также ту или иную степень государственной защиты за его пределами. Исходя из этого, следует констатировать различие в содержании правовой связи между лицом и государством, устанавливаемой в рамках института гражданства, института иностранцев или лиц без гражданства. По мнению О. В. Бутько, для ребёнка такое различие не имеет принципиального значения, поскольку права ребёнка – иностранца или лица без гражданства по сравнению с правами ребёнка – гражданина России не должны быть ничем ограничены [2, с.119]. Подобного мнения придерживается и О.В. Садина. Она полагает, что гражданство несовершеннолетних гражданина, иностранного гражданина и 101

бипатрида в значительно меньшей степени влияет на правового положение лица, не достигшего совершеннолетия, чем на статус взрослого субъекта [6, с.13]. Считаем, что такой подход вполне обоснован и отвечает общепризнанным принципам международного права, согласно которым каждый ребёнок имеет право на гражданство, т. е. ребёнок ни при каких условиях не должен оставаться лицом, без гражданства (апатридом). Это положение, закрепленное в статье 7 Конвенции о правах ребёнка [3] и части 3 статьи 24 Международного пакта о гражданских и политических правах 1966 г. [4], нашло своё воплощение и в Федеральном законе от 31 мая 2002 г. № 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации»[5]. Особенность содержания гражданства применительно к детям состоит в том,

что,

кроме

его

определения,

нужно

охарактеризовать

порядок

приобретения и прекращения гражданства детей. Общими основаниями приобретения новорожденным ребёнком гражданства Российской Федерации в независимости от места его рождения является: 1) наличие хотя бы у одного родителя гражданства Российской Федерации; 2) отсутствие у другого родителя гражданства иностранного государства либо юридическое или физическое отсутствие второго родителя. Следующая процедура приобретения детьми российского гражданства осуществляется на основании приёма в гражданство Российской Федерации, где для них предусмотрен упрощённый порядок. В этом случае гражданство Российской Федерации приобретают такие категории детей как ребёнок, один из родителей которого имеет гражданство РФ; ребёнок, единственный родитель которого имеет гражданство РФ; ребёнок, над которым установлены опека и попечительство. Далее, законодательно урегулированы три группы вопросов, связанных с гражданством ребёнка: гражданство детей при изменении гражданства родителей, при установлении опеки и попечительства, при усыновлении. При этом государство способствует сохранению ребёнком российского гражданства, 102

если его опекуном или попечителем выступает иностранный гражданин. В случае прекращения гражданства Российской Федерации обоих родителей или единственного родителя, а также при усыновлении ребёнка – гражданина РФ иностранцами, за ним сохраняется российское гражданство и может быть прекращено по заявлению родителей или усыновителей при условии, что ребёнок не станет лицом без гражданства. Наконец, к числу наиболее важных правил – принципов, соответствующих особенностям качественных характеристик детей, а также отвечающих потребностям их правовой защиты, принадлежат следующие: - при приобретении ребёнком российского гражданства определяющее значение придается гражданству его родителей; - гражданство Российской Федерации ребёнка не может быть прекращено, если в результате прекращения гражданства РФ он станет лицом без гражданства; - для приобретения или прекращения российского гражданства ребёнком в возрасте от 14 до 18 лет необходимо его согласие; - гражданство ребёнка не изменяется при изменении гражданства его родителей, лишенных родительских прав; - у детей, усыновленных иностранными гражданами, гражданство Российской Федерации сохраняется. Российское гражданство может быть прекращено с учетом интересов ребёнка лишь по решению Президента РФ[1, с.137]. Всё сказанное позволяет сделать вывод, что гражданство ребёнка по всем характеристикам является обязательным элементом его правового статуса. Процесс

юридического

оформления

данного

элемента

нельзя

считать

завершенным, поскольку существует проблема усыновления российских детей иностранными

гражданами,

которая

за

последнее

время

приобрела

криминальный оттенок. 103

2. 3.

Список использованной литературы: Борисова Н.Е. Конституционные основы правового положения несовершеннолетних в Российской Федерации (проблемы теории и практики): дис. … докт. юрид. наук. – Москва, 2004. 379 с. Бутько О.В. Правовой статус ребёнка: теоретико – правовой анализ: дис. … канд. юрид. наук. – Краснодар, 2004. 241 c. Конвенция о правах ребёнка (одобрена Генеральной Ассамблеей ООН 20.11.1989) [Электронный ресурс]: Доступ из справ. – правовой системы «Консультант Плюс». О гражданских и политических правах: международный пакт от 16 декабря 1966 г. [Электронный ресурс]: Доступ из справ. – правовой системы «Консультант Плюс». О гражданстве Российской Федерации: федер. закон от 31 мая 2002 г. № 62-ФЗ (ред. 02.07.2013) // Собр. законодательства Рос. Федерации. – 2002. - № 22. – ст. 2031. Садина О.В. Правовой статус несовершеннолетнего в российском законодательстве: теоретико – правовой анализ: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Мытищи, 2009. 20с.

104

Питання удосконалення правового регулювання банківської системи України Яковчук Леся Юріївна спеціаліст права, Львівський національний університет імені Івана Франка Зміцнення та стабілізація банківської системи України значною мірою залежать від ефективного дієвого законодавства. Законодавча база є основою належного функціонування економіки, побудови чіткого механізму сучасної фінансово-кредитної системи України. За порівняно нетривалий період становлення банківської системи України напрацьована широка законодавча база. Прийнято низку законів, які є помітним кроком у здійсненні процесу адаптації та уніфікації українського законодавства до європейського. Як позитивні процеси, які відбуваються у формуванні законодавчої бази банківської системи, науковці відмічають, що новоприйняті законодавчі акти України розроблені та базуються на нових принципах і стандартах. Це, зокрема, залучення значного масиву правових норм ЄС, що мають пряму дію у країнахчленах Союзу, і конвенцій Ради Європи, котрі після приєднання до них України мають стати частиною її національного законодавства[2,c.18]. Однак,

більшість

науковців

відзначають,

що

задля

стабільного

функціонування банків усіх рівнів, а також усіх учасників національної банківської системи

правове

регулювання

банківської

системи

потребує

значного

удосконалення. Питання удосконалення правового регулювання банківської системи України досліджували у своїх роботах Заверуха І.Б., Костюченко О.А., Любозинська С.М., Прилуцький О.В., Кириченко О.А., Кашпрук Ю.А., та інші. Правове регулювання банківської системи здійснюється цілою системою банківського законодавства. Визначення поняття банківське законодавство науковці розглядають як систему нормативних, взаємодіючих між собою актів, 105

що містять норми, які регулюють діяльність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, їхні взаємовідносини з клієнтами, питання правового регулювання розрахункових, кредитних, валютних відносин та операцій із цінними паперами, а також організацію банківського регулювання і банківського нагляду. Банківське законодавство – значний масив різноманітних за юридичною силою, формою і сферою дії нормативних актів, що мають визначену ієрархічну систему [3, c.51]. Серед причин, що вимагають удосконалення правового регулювання банківської системи, у юридичній літературі називають дві головні: недостатню кількість законів та надмірну кількість підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють різні аспекти і питання банківської діяльності. Таким чином, законодавство переобтяжене нормативно-правовими актами – постановами, інструкціями, положеннями, правилами, листами, призначення яких – усунути прогалини в правовому регулюванні банківської системи. Негативною тенденцією у правовому регулюванні є внесення частих змін і до самих законів, що інколи відбувається відразу ж після прийняття нового закону. Така закономірність відслідковується стосовно Закону України „Про банки і банківську діяльність”. Наприклад, з часу його набуття чинності – з грудня 2002 року по жовтень 2012 року – до Закону внесено 45 змін, до Закону України „Про Національний банк України” з часу набуття чинності внесено майже 40 законодавчих змін. Наведені приклади можуть свідчити про гостру необхідність пошуку шляхів удосконалення правового регулювання банківської системи України. Серед науковців спостерігається певна одностайність стосовно того, що національна банківська система має низку негативних рис, серед яких можна виділити наступні: багаторівневий характер правового регулювання, наявність великої кількості підзаконних актів; внесення частих змін та доповнень до нормативно-правових актів; 106

протиріччя з іншими галузями права; відсутність єдиного кодифікованого акта з банківської діяльності; недостатня кількість спеціальних законів у банківській сфері; обмежений доступ до оперативної інформації щодо правотворчої діяльності уповноважених органів[4, c. 110]. Ефективним механізмом поліпшення удосконалення законодавчої бази банківської системи, на думку багатьох науковців, може бути кодифікація законодавства. Запровадження Банківського кодексу обговорюється серед науковців тривалий час. Видається також доцільним реалізувати систему й інших послідовних правових заходів, серед яких - проведення масштабних досліджень нормативноправових актів Національного банку України щодо їх відповідності законодавству та розробити механізм їх узгодження, уникаючи подвійних стандартів. Іншим важливим напрямом розвитку національної банківської системи, що пов’язаний із глобалізаційними світовими тенденціями, є процес входження її на міжнародний фінансовий ринок. Упровадження єдиних міжнародних стандартів у сфері банківського регулювання та нагляду і є головним завданням Базельського комітету з питань банківського нагляду. Директиви та рекомендації Базельського комітету не є обов’язковими до виконання, проте знайшли відображення у національному законодавстві більше 100 країн, у тому числі визнані державами-членами Європейського союзу. Україною також обрано шлях впровадження міжнародних стандартів у діяльності банківській системи та приєднання до Базельських вимог. Головна ціль Базельської угоди – безпечність та міцність фінансової системи та рівня капіталу. Угода містить три компоненти. Перший компонент передбачає мінімальні вимоги до капіталу банку, який повинен забезпечити своєрідну подушку безпеки для покриття кредитного, ринкового і операційного ризику. 107

Другий компонент охоплює основні принципи наглядового процесу, управління ризиками, а також прозорості і звітності перед органами банківського нагляду. Третій компонент покликаний стимулювати ринкову дисципліну шляхом розкриття банками інформації про капітал і оцінку ризиків[6, c. 18]. Остаточне впровадження стандартів Базеля II й Базеля III є одним із стратегічних напрямів розвитку банківського нагляду в Україні, перспективним шляхом удосконалення правового регулювання усієї національної банківської системи. Участь України у використанні міжнародних правових принципів у банківській діяльності відбувається і в інших напрямах, що впливає на удосконалення вітчизняного законодавства. Відповідно до Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”, Національний банк України наділений повноваженнями здійснювати фінансовий моніторинг. Даний Закон прийнятий для забезпечення стабільного та ефективного функціонування національної системи запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, а також впровадження у національне законодавство рекомендацій FATF (FinancialActionTaskForce) з протидії відмивання доходів, фінансового тероризму і розповсюдження зброї масового знищення. Перед Україноюпостало ще одне завдання – застосування нового міжнародного

стандарту

FATCA

(ForeignAccountTaxComplianceAct).

Даний

документ – Закон про податкові вимоги до іноземних рахунків, прийнятий у США (у березні 2010 р.), який вносить істотні зміни до порядку оподаткування операцій, які здійснюються податковими резидентами США через іноземні фінансові організації за межами США. Оскільки українські банки надають банківські послуги і резидентам, і нерезидентам України, то (з 2014 року), за вимогами FATCA, банки повинні інформувати податкову службу США про здійснення контролю за рахунками, які відкриваються платниками податків США 108

в українських фінансових установах. У разі невиконання вимог українським банкам загрожують санкції та припинення співробітництва з банками кореспондентами у США[5, c.5]. Водночас приєднання до FATCA та виконання вимог суперечитиме нормам чинного законодавства України, зокрема: порушення вимог положення про обмін інформацією та конфіденційність, які містяться у Конвенції про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень щодо податків на доходи та капітал; законодавство України не зобов’язує банки інформувати іноземні органи про відкриття рахунку та операції за рахунками, як і примусове виконання вимог податкових органів США; законодавство не передбачає право банку в односторонньому порядку закривати рахунки існуючих клієнтів, які відмовляються підтримувати виконання FATСA. Нормативно-правові акти Національного банку України також не уповноважують банки надавати будь-яку звітність іноземним центральним органам влади. Національний банк України самостійно має право надавати інформацію, отриману при здійсненні банківського нагляду органу банківського нагляду іноземної держави на підставі міжнародного договору або за принципом взаємності. Ситуація із запровадженням нових стандартів у банківській діяльності на міжнародному рівні вимагає від України не лише вивчення даного питання, а й вироблення пропозицій щодо його вирішення. Можливо, слушним було б створити цільовий департамент (або інший орган) з певними повноваженнями, який став би надійною посередницькою ланкою між українськими банками та податковими органами США у плані впровадження в Україні Закону про податкові вимоги до іноземних рахунків. Висновки У формуваннізаконодавчої бази банківської системи спостерігаються окремі позитивні зміни, новоприйняті законодавчі акти України розроблені та базуються

109

на європейських принципах і стандартах. Однак, правове регулювання банківської системи у цілому потребує значного удосконалення. З

метою

систематизувати

удосконалення законодавчі

банківського акти,

здійснити

законодавства кодифікацію

пропонується та

прийняти

Банківський кодекс України. Особливо актуальним для України стає упровадження єдиних міжнародних стандартів у сфері банківського регулювання та нагляду, визначених Базельським комітетом з питань банківського нагляду; впровадження у національне законодавство рекомендацій FATF з протидії відмивання доходів, фінансового тероризму і розповсюдження зброї масового знищення; застосування ще одного нового міжнародного стандарту - FATCA- закону про податкові вимоги до іноземних рахунків.

2. 3.

Список використаної літератури: Балянт Г., Прийдун Л.Нормативно-правова основа функціонування банківських установ і напрямки її вдосконалення // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. Вип. 14-15.–2010.– С. 18. Костюченко О. А. Банківське право Укаїни : Підручник. – 4-те вид. – К.: Атіка, 2011. – 376 с. Лобозинська С. М. Удосконалення правового регулювання банківськоїсистемиУкраїни // Вісник ДДФА: економічні науки. – 2009. №1. - С. 110-115. Незалежна асоціація банків.Проект листа:[Електрон. ресурс]: Режимдоступу:http://www.nabu.com.ua/Komitets/Regulyatornoi%20polituku /FATCA.doc. ЧубО.О. Перспективи впровадження Базель III в умовах фінансової глобалізації / // Фін.-кредит. діяльн.: пробл. теорії та практики : зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 1, т. 1. — С. 18-25.

110

Наукове видання

Актуальні питання гуманітарних та суспільних наук. Збірник матеріалів I Міжнародної науково – практичної заочної конференції (м. Київ, Україна, 12 вересня 2013р.) Актуальні питання гуманітарних та суспільних наук: Історія, Соціологія, Політологія, Філософія, Юриспруденція. Збірник матеріалів I Міжнародної науково – практичної заочної конференції (м. Київ, Україна, 14 вересня 2013р.)

Підписано до друку Формат 60х84 /16 Папір офсетний. Друк цифровий Зам. № Макет, комп ’ютерна верстка – ТОВ «Яготинська друкарня» Віддруковано на ТОВ «Яготинська друкарня» 07700, м. Яготин Київської області, вул. Незалежності, 118. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців , виготівників і розповсюджувачів видавничої п родукції серія ДК№1726 111

112