Український театр №6 за 2014 рік by Національне газетно-журнальне видавництво

6/2014

№

Наталя Єрмакова. Театр і глядач: конвенція діалогу

Театральна Євген конференція Нищук. в Німеччині. У фокусі: Україна Театральна реформа

Інвестуй у майбутнє! Фестиваль молодої режисури Театральні реалії Литви та Угорщини

учеників м є у б е р т о п р авний теат ж р е Д : о к д у Д Оксана сани Линів Дебют українського диригента Ок ери на сцені Баварської державної оп критішими ід в и т у б о н іб Нам потр Стас Жирков:

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – У мережі книгарень «Є» (а це – Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський) http://book-ye.com.ua А також: КИЇВ – Музичний кіоск при Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – Книгарня «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4); – Книгарня при Києво-Могилянській академії (вул. Григорія Сковороди, 2);

– Книгарня «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21); – Книгарня «Сяйво» (вул. Червоноармійська, 6); ЛЬВІВ – Книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка (проспект Шевченка, 8); ОДЕСА – «Книгарня-кав’ярня» (вул. Катерининська, 77); Ви завжди можете придбати «Український театр» безпосередньо у видавництві за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 1, (Тел.: (044) 498-23-64).

#Мітя – Віталій Ажнов, Катя – Анастасія Салата. Репетиції вистави «#МІТІНЕКОХАННЯ. Щоденник» Івана Буніна в театрі «Золоті ворота». Режисер – Влада Бєлозоренко. Фото: http://b17.kiev.ua

6/2014

№

Журнал, який читають не тільки в антракті

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ

«СПРИЯТЛИВІ» ОБСТАВИНИ

Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Роман РАТУШНИЙ Головний редактор Надія СОКОЛЕНКО Заступник головного редактора Ірина ЧУЖИНОВА Художній редактор Наталія КОВАЛЬ

Видавнича рада Андрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Наталія ЛИГАЧОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Сергій СТЕПАНЮК, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ. Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (044) 498-23-65 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14, м. Київ, 04073; тел. +38 (044) 581-68-15; e-mail: ofﬁce@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 700 Ціна договірна Обкладинка – дизайн Наталії Коваль. Використано світлину Єлени Реметін з вистави «Передбачення» Джузеппе Чіко та Барбари Матієвич (Італія, Хорватія, Бельгія, Франція).

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

Добігає кінця 2014 рік, кривавий і важкий для України, позначений передусім трагічною загибеллю учасників Революції гідності та бійців АТО. Водночас саме через революцію і війну на Україну зараз звернено увагу всієї Європи, всього світу. Ці події, на жаль, стали тими «сприятливими» обставинами, що викликали зацікавленість і бажання підтримати наше вітчизняне театральне мистецтво. В останні дні листопада український театр опинився у фокусі Європейської театральної конвенції – професійної мережі театрів, зустріч членів якої відбулася в рамках міжнародної театральної конференції та фестивалю молодої режисури «FastForward» у німецькому місті Брауншвейг. Разом із представниками українських державних театрів та молодіжного театрального руху там побувала Ірина Чужинова. Її матеріал про конференцію і фестиваль читайте на сторінках шостого числа «Українського театру». Окрім закордонних фестивалів, цього разу ми звернули увагу також на миколаївський «Homo Ludens» та харківську «Курбалесію». І порозмовляли з фестивальним та театральним куратором, очільницею Мистецької майстерні «Драбина» Оксаною Дудко. Вона разом із командою перетворила створений ними фестиваль «Драма.UA» на повнофункціональну Першу сцену сучасної драматургії «Драма.UA», в рамках якої проводяться майстерні, резиденції, сценічні читання та ставляться спектаклі – усі за сучасною драматургією – українською чи європейською.

Ми продовжуємо започатковану в минулому номері рубрику «Майстер-клас» роздумами Наталі Єрмакової про специфіку українського театрального глядача і його виклики сучасному театру. В уже традиційній рубриці «Авансцена» знайомимо читачів із прем’єрами в Києві, Херсоні та Запоріжжі. У «Дійових особах», окрім вже згаданої розмови з Оксаною Дудко, запрошуємо до спілкування на сторінках журналу зі Стасом Жирковим – одним із наймолодших на сьогодні художніх керівників державного театру та знайомимося з творчістю Любові Фриган, актриси запорізьких театрів «VIE» та Молоді. У рубриці «Persona grata» згадуємо про українську акторку Ольгу Горську, а в «In memoriam» прощаємося з людиною, чиї воля й інтенція багато в чому сформували і сформулювали суть сучасної організації театральної справи в Україні – Ігорем Дмитровичем Безгіним. Редакція «Українського театру» вітає своїх читачів зі святами і бажає, аби в наступному році обставини українського театрального процесу стали сприятливішими, але в хорошому сенсі цього слова!

Надія СОКОЛЕНКО, головний редактор

зміст авансцена

22 СТАС ЖИРКОВ: «НАМ ПОТРІБНО БУТИ ВІДКРИТІШИМИ»

4 СТРАШНА КАЗКА ПРО КОРІОЛАНА

Надія СОКОЛЕНКО

Маргарита КОРНЮЩЕНКО

26 ДОСЯГТИ ГРАНИЧНОЇ МЕЖІ

8 РИШТУВАННЯ ...І ОРДЕН НА ШИЮ

Ольга ДОННІК

Надія СОКОЛЕНКО

майстер-клас

10 «ДОНБАС»... І КОРДОНИ В СЕРЦЯХ

28 ТЕАТР І ГЛЯДАЧ: КОНВЕНЦІЯ ДІАЛОГУ

Галина ЦИМБАЛ

14 ПРАВО НА ПОСТРІЛ

Наталя ЄРМАКОВА

Наталка КАНДИБКА

музика ювілей

16 НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ УКРАЇНИ – 80!

34 ОКСАНА ЛИНІВ. МОЦАРТ. АНТИКАНОН Аделіна ЄФІМЕНКО

фестивалі

дійові особи

18 ОКСАНА ДУДКО: «ДЕРЖАВНИЙ ТЕАТР ПОКИ ЩО ПОТРЕБУЄ НЕ ПРОФЕСІОНАЛІВ, А МУЧЕНИКІВ»

Надія СОКОЛЕНКО

40 СУПУТНІЙ ІНТЕРЕС Ірина ЧУЖИНОВА

44 П’ЯТЬ ВЕЧОРІВ Ірина ЧУЖИНОВА

48 ШЕВЧЕНКО І HOMO LUDENS

ексклюзив стор.

Марина ВАСИЛЬЄВА

persona grata

52 АЛЬБОМ ОЛЬГИ ГОРСЬКОЇ Валерій ГАЙДАБУРА

in memoriam

54 ІГОР БЕЗГІН 56 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

З 27 ДО 30 ЛИСТОПАДА У НІМЕЦЬКОМУ БРАУНШВЕЙЗІ ТРИВАЛА МІЖНАРОДНА ТЕАТРАЛЬНА КОНФЕРЕНЦІЯ, ТРАДИЦІЙНО ІНІЦІЙОВАНА ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ТЕАТРАЛЬНОЮ КОНВЕНЦІЄЮ – ПРОФЕСІЙНОЮ МЕРЕЖЕЮ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТЕАТРІВ. ЦЬОГО РОКУ КОНФЕРЕНЦІЯ БУЛА ОСОБЛИВОЮ – ЧІЛЬНЕ МІСЦЕ ПОСІЛА ЗУСТРІЧ З УКРАЇНСЬКОЮ ДЕЛЕГАЦІЄЮ ПІД НАЗВОЮ «У ФОКУСІ: УКРАЇНА» 2

стор.

22 стор.

стор.

журнал, який читають не тільки в антракті

авансцена Текст і фото: Маргарита Корнющенко

НОВА ОПЕРА «КОРІОЛАН» за Вільямом Шекспіром режисер – Влад ТРОЇЦЬКИЙ у рамках проекту Влада Троїцького і ГОГОЛЬFESTу «Нова опера» прем’єра – 29.11.2014

Музичні проекти режисера, арт-продюсера Влада Троїцького етно-хаус гурт «ДахаБраха» та фріккабаре «Dakh Daughters Band» не залишають байдужими практично нікого ні в Україні, ні поза її межами. Нову хвилю цікавості викликала прем’єра «Коріолан», що опановує жанр «нової опери». І спектакль, і сам жанр викликають суперечки: хтось переконує, що це не має жодного стосунку до музичного мистецтва, хтось, навпаки, сприймає це як подих свіжого вітру – передвісника змін театрального клімату... 4

український театр

СТРАШНА КАЗКА ПРО КОРІОЛАНА

країнському театральному процесу катастрофічно бракує гучних та посправжньому масштабних відкриттів. Не таких, що ставали б подіями для обмеженого кола «просунутих» театралів (завсідників мистецьких підвалів, фестивалів, лабораторій) або для ширшого кола пересічних глядачів (з їхньою прихильністю до комедій та антрепризних проектів із серіальними зірками). А таких, що мали б резонанс у всьому культурному та медіапросторі, привертали б увагу освіченої, креативної та прогресивно мислячої аудиторії. Після того як з країни поїхав «l’enfant terrible» Андрій Жолдак, мало не єдиним ньюзмейкером подібного масштабу лишається засновник ЦСМ «ДАХ» Влад Троїцький зі своїми музичними гуртами «ДахаБраха», «Dakh Daughters», фестивалем «ГОГОЛЬFEST» та, звісно, театральними постановками, остання з яких – опера «Коріолан» за мотивами однойменної трагедії Вільяма Шекспіра. Упродовж своєї тривалої кар’єри режисер працював у різних форматах драматичного мисте-

№6/2014

цтва, проте найуспішніші його проекти, на мою думку, відбулись у сфері музично-пластичномістеріального театру. Нині Влад Троїцький вирішив піти далі в цьому напрямку й спробувати себе в опері. Але що робити, коли академічні взірці не відповідають законам твоєї режисури? Щонайпростіше – створити «нову оперу». Цей жанр, давно відомий Європі, в Україні дебютує. «Коріолан» не має єдиного композитора. Партитуру спільними зусиллями в репетиційному процесі створювала уся творча група вистави. І це є принциповою позицією Влада Троїцького: аби матеріал був «привласнений» музикантами, аби вони відчули себе не тільки виконавцями, але і його креаторами, творцями. Замість симфонічного оркестру тут спроможні «обійняти» звучанням величезний простір лише шестеро музикантів: Артем Дзегановський (скрипка), Жанна Марчинська (віолончель), Софія Турта (фортепіано), Юлія Ваш (клавесин), Антон Байбаков (електронна музика). Тембри акустичних інструментів та електроніки, академічна та народна манери співу, складні гармо-

нії та драйвові ритми сьогодення... Дуже непросту як для аналізу і надзвичайно цілісну як для сприйняття музичну тканину вистави формує поєднання непоєднуваного, що робить звучання нової опери стовідсотково сучасним, відповідним до епохи постмодернізму, представники якої спираються на варіювання і співіснування усіх – і найдавніших, і новітніх – форм. На прем’єрі «Коріолана» актори ЦСМ «ДАХ», учасники «ДахиБрахи» та «Dakh Daughters» вболівали за свого патрона з глядацької зали: для оперного дебюту Влад Троїцький через відкритий кастинг набрав абсолютно нову команду у складі Антона Литвинова (Коріолан), Мар’яни Головко (Віргілія), Руслана Кірша (кілька партій), Ганни Марич (мати Коріолана), Андрія Кошмана (Тулл Афрідій), Лізи Курбанмагомедової (товариш Коріолана). Кожен із виконавців мав виявитися не лише вправним співаком і здібним актором, але й харизматичною особистістю. Адже, коли рухи «скуті» строго регламентованою лаконічною пластикою, а обличчя перетворено гримом на моторошну маску, завдання

Після того як з країни поїхав «l’enfant terrible» Андрій Жолдак, мало не єдиним ньюзмейкером подібного масштабу лишається засновник ЦСМ «ДАХ» Влад Троїцький

створити одразу кілька образів із шекспірівської трагедії покладається на внутрішні енергетичні резерви. І віддамо належне: віртуальні склянки в залі лопалися, головним чином, не від потужності голосів (хоча й у цьому вокалістам не відмовити), а від тієї самої «концентрованості» виконання, котра, подвоєна зовнішньою стриманістю, змушувала атмосферу в залі буквально бриніти. Для першої «нової опери» Влад Троїцький обрав маловідому трагедію Шекспіра, героєм якої є давньоримський полководець Коріолан. Майже самотужки захопивши вороже місто, він повернувся додому тріумфатором, проте одразу був вигнаний через надмірну прямолінійність та

невміння приховати презирства до плебеїв. Це більш ніж актуальна для українського сьогодення історія про, з одного боку, боротьбу народу за власні інтереси, а з іншого – намагання особистості – видатного солдата, але жахливого політика – домогтися розуміння своєї позиції. Вистава Влада Троїцького аналізує трагедію героя в негероїчний час. Коріолан переконаний: існує порода людей, народжених для володарювання, і належність до неї, а також видатні воєнні заслуги дають йому право висловлювати все, що спадає на думку. Якщо сповідувати таку модель демократії, яку ми виборюємо сьогодні, подібні речі неприйнятні. Але водночас герой настільки чесний, чистий серцем і вірний собі, що його прямота парадоксальним чином починає захоплювати. Щиро хочеться бути на боці народу, але шекспірівський плебс поводиться ганебно зі своїм рятівником, тож фактично неможливо визначитися, кому віддати свої симпатії. До того ж сучасні політики втомили своєю брехнею й хитрощами, а слова Коріолана завжди відповідають його справжнім намірам.

журнал, який читають не тільки в антракті

авансцена Текст: Надія Соколенко Фото: Валерія Ландар

Комедія на 2 дії «ХАЗЯЇН» Івана Карпенка-Карого Національний театр імені Івана Франка режисер – Петро ІЛЬЧЕНКО прем’єра – 14.11.2014

У Національному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра п’єси корифея українського театру Івана Карпенка-Карого «Хазяїн», створена 1900 року. Це друге звернення франківців саме до цієї соціальнопсихологічної драми – 1939 року «Хазяїна» ставив і виконував у ньому головну роль Амвросій Бучма. Режисер Петро Ільченко продовжив у театрі серію постановок класичної української драматургії – це і «Кайдашева сім’я» за Іваном Нечуєм-Левицьким, і «Шельменкоденщик» Григорія КвіткиОснов’яненка, і ін.

український театр

РИШТУВАННЯ ...І ОРДЕН НА ШИЮ

авіщо ставити класику? Риторичне запитання. Цілком можливо, що з часом ми переконаємося – «Хазяїн» стане подібним театральним шлягером, як і раніше поставлена Петром Ільченком «Кайдашева сім’я». Ці письменники ХІХ – початку ХХ століття таки знали щось про свою націю, що справді притягує увагу і лишається на часі навіть через століття. Адже в «Хазяїні» Іван Тобілевич зображав, а потім і грав (Карпенко-Карий – перший виконавець ролі Терентія Пузиря у 1901 році) своїх сучасників, тих, кого знав особисто, з ким стикався коли працював канцеляристом у міській управі, секретарем у повітовому суді, столоначальником поліцейського управління. Звичайна кримінальна історія про невдалу спробу фіктивного банкрутства перетворилася в його уяві на чергову як не трагедію, так драму українського народу. №6/2014

Чому драму? Тому що, здобувши волю, найталановитіші і наймогутніші колишні кріпаки змогли навчитися заробляти гроші різноманітним, часто нечесним, ґешефтом, але забракло їм культури і освіти їх розумно витрачати. Подібно як переживши голод, людина не може зупинитися і їсть, або навпаки – відкладає й ховає їжу на чорний день, байдуже, що вона псуватиметься. Трагічно, що «Хазяїн» лишається на часі і сьогодні, от тільки не можу вирішити – чи це Театр імені Івана Франка поставив про олігархів минулого скликання, чи ця історія все ж таки встигне прозвучати попередженням. Наприклад, про те, що не треба заощаджувати на культурі. Або ж усе в нашій країні так і лишиться вічною недобудовою (влучний сценографічний образ вистави авторства художника Олександра Гавриша), згадкою про те, на що замахнувся, але не зміг вкусити Терентій Пузир. Центральною конструкцією сценічного простору є споруда в ри-

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Український театр» № 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura@gmail.com

авансцена Текст: Галина Цимбал Фото: Вадим Гнідаш, Денис Максимов

«ДОНБАС»...

1. Трагіфарс сьогодення «БУДИНОК НА КОРДОНІ» Славоміра Мрожека прем’єра – 25.11.2014 2. Моновистава «НАТАЛЧИНА МРІЯ» Ярослави Пулінович прем’єра – 18.11.2014 Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша Режисер – Сергій ПАВЛЮК

І КОРДОНИ В СЕРЦЯХ

Наприкінці цього року Херсонський театр імені Миколи Куліша, вже маючи три сцени – основну, сцену-кав’ярню і під дахом, відкрив ще й «Сцену під колом» у підвалі під сценічним колом основної сцени. Розрахована на 50 місць, вона, відповідно, «чекає» на камерні вистави. Нові постановки не забарилися: дві прем’єри у постановці Сергія Павлюка – «Будинок на кордоні» Славоміра Мрожека і «Наталчина мрія» Ярослави Пулінович. Хоча одразу слід зауважити, що це радше експериментальні навчальні проекти, адже створені режисером у його «Лабораторії молодих акторів» 10

український театр

№6/2014

ершу виставу Сергій Павлюк назвав «школою роботи в команді». Вибір театру абсурду як матеріалу для вистави можна назвати незвично-екстравагантним і для акторів, і для глядачів. Хоча, як написав сам автор п’єси, визначний польський драматург ХХ ст. Славомір Мрожек, «Людина живе абсурдно і не думає про це постійно, та час від часу це усвідомлює». Здається, саме такий період сьогодні переживає світ. Останнім часом в українських театрах твори класиків абсурду, того ж Мрожека, Беккета чи Йонеско, стають що далі популярнішими й зрозумілішими. (Найближча в часі київська прем’єра «Будинку на кордоні» відбулася 6 грудня в «Сузір’ї», режисер – Антон Романов.) Сергій Павлюк та молоді актори запропонували свій варіант п’єси, назвавши її «трагіфарсом сьогодення»: у незмінний мрожеківський текст внесено сучасно-українські акценти. Адже тема твору – вічна і поза країнами. Вечеря мирних

Сергій Мевша, Андрій Клочко, Валерій Гайфуллін

Андрій Клочко

обивателів, девіз яких «Хай живе спокій і неза- тещу з тестем, виправдовуючи це помилкою – лежність!», раптово переривається появою дип- «прецедентним інцидентом». Абсурд? Хтозна... ломатів, які оголошують рішення всесвітнього Для динамічних змін цих сцен-анекдотів доуряду прокласти саме через цей будинок кор- тепно використали саме коло, під яким грають: дон. І починається... Спочатку прямокутному воно крутиться, закриваючи сценічний простір обідньому столу обрізають кути, роблячи його прикріпленою до нього чорною завісою. Виникає круглим. Потім його ж ділять кордонним шлаг- такий собі ефект зачищення. Самі ж декорації, як баумом, по обидва боки сідають митники, раху- і костюми, – з підбору. Між іншим, прямі алюзії із ючи, скільки вареників і під яким порядковим сьогоденням почалися... зі старого холодильниномером з’їли хазяї. Так само поділили ліжко, а ка «Донбас», який хтось приніс просто так. Із чодля пересування мешкантирьох дипломатів, ців власним будинком зау п’єсі, залишиУ незмінний текст Славоміра що провадили перепустки. ли двох, яких режиМрожека внесено сучасні сер наділив політичПотім спокушують дружиукраїнські акценти ними алюзіями: один ну. І нарешті... вбивають

дипломат розмовляє російською мовою, другий – з англійським акцентом. А посередині – дім, у якому користуються холодильником «Донбас»... У виставі улюблена тема Мрожека: вторгнення влади в особистий простір людей, хоч би де вони знаходилися. А ще – про бездарність і продажність дипломатії, яка лише виправдовує абсурд ситуацій дипломатичними термінами і демагогією (недаремно актори в цих ролях – Валерій Гайфуллін і Сергій Мевша не лише в історичних костюмах, а із замальованими білою фарбою, як у клоунів, обличчями). Тому слова «історія» та «історичний час» стають головними, навіть вареники не прості, а історичні. Та й сам герой «Я» (його переконливо і зворушлиАндрій Клочко

журнал, який читають не тільки в антракті

авансцена Текст: Наталка Кандибка Фото: Олег Лагур, Віктор Попов

ПРАВО НА ПОСТРІЛ

Сучасна комедія на дві дії «ЖАГА ЕКСТРІМУ» Анатолія Крима Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара режисер – Віктор ПОПОВ прем’єра – 21.11.2014

...Схеми працюють ідеально, мов швейцарський годинник. Так ідеально, що аж нудно. От і доводиться перевтомленому успіхом «папі» регіону шукати відпочинку... у в’язниці. Так починається сучасна комедія «Жага екстріму» за п’єсою Анатолія Крима в Запорізькому театрі імені Володимира Магара. Прем’єра відбулася в знаковий для України день – 21 листопада 2014-го, через рік після початку Майдану, що дав нам зрозуміти, наскільки дикунські масштаби нашого рабства і наскільки могутнє наше прагнення свободи. Нова вистава Віктора Попова – саме про це. А що дія відбувається в тюрмі – симптоматично: кращої метафори українських реалій та «заґратованої» свідомості ще треба пошукати 14

український театр

а сюжетом приватна фірма «Екстрім-тур» надає елітним клієнтам послугу «Перша ходка»: можеш побути зеком упродовж доби й відчути тюремний адреналін з усією відповідною атрибутикою (баланда, допити і суд)... У виставі все це обігрується «смачно», точно і водночас іронічно. Але авторові постановки замало обжити побутовий пласт екзотичної теми: він вводить у виставу ще й пласт містичний, образами-символами якого стають Мінотавр і жінка в чорному – янгол смерті, дух. І саме ці два образи відсилають до роздумів про лабіринт і потойбіччя, а відтак і до всіх тих асоціацій, що їх тільки можуть викликати такі культурні архетипи. Під час перегляду ці образи й асоціації ще не здаються такими значущими, але згодом саме вони дають ключ до розуміння вистави. Отож, «папа» Гаранін (Максим Ігнатьєв) за рекомендацією молодого просунутого зама Олексія (Михайло Савицький) погодився на вікенд у в’язниці і, прихопивши «вірного пса» Моргалова (Євген Дзига), занурюється в екстрім. Та якщо самовпевненого посадовця забавляє така розвага, то його заступника – дратує до істерики. На їхніх оцінках ситуації, комічних перепалках а-ля Господар і Слуга та суперечках з екскурсоводом Лілею (Галина Астаф’єва) закручується комедійний коловорот вистави. Але далі гра набуває серйозного тону: слідчий (Андрій Косодій) витягує на поверхню факти, що свідчать про реальний тяжкий злочин. У Гараніна прокидається інстинкт мисливця, і він починає включати кримінальні засоби впливу. №6/2014

Про те, що Гаранін не жартує, розумієш не одразу. Надто вже приємне враження справляє він від самого початку дії. Коли вони з Моргаловим та Олексієм уперше з’являються в залі, спілкуються з глядачами та оглядають «в’язницю» – всією трійцею просто милуєшся. І приваблива посмішка Олексія, і стримана іронія Моргалова, і доброзичливість імпозантного пана Гараніна викликають щиру симпатію. Тож усе, що з’ясовується під час допиту, насторожує, але ще здається частиною гри. По-справжньому обличчя «папи» відкриває епізод із викраденням родини слідчого. Власне, цей «кримінальний засіб впливу», знайомий нам за популярними бойовиками, міг би навіть здаватися дещо «попсовим», але в «Жазі екстріму» все відбувається... по-справжньому. Навіть не можу до кінця збагнути, як і чому, та в сцені Гаранін–слідчий–Моргалов це відчуття справжності просто вражає. Я бачу перед собою не сцену вистави зі знайомими мені акторами, а картину самого життя. Життя, в якому особи при владі майстерно й із задоволенням «розмазують по стінці» людську гідність. Від цього моменту вся гра остаточно перестає бути комедійною. І надалі всі комічні етюди й жарти різко контрастують із наростаючим драматизмом дії, а в поєднанні з містичними акцентами надають усій історії трагігротескового звучання. Отож, під час суду, а особливо після сцени зі слідчим, Гаранін підкреслено хизується всемогутністю та безкарністю, а Моргалов блазнює на підтримку шефа. У порівнянні з їхнім блюзнірством

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

ювілей

НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРЕТІ УКРАЇНИ – 80! Ювілей Національного академічного театру оперети – одна з найгучніших подій під завісу театрального року. За одинадцять років керівництва Богдан Струтинський зумів перетворити Київську оперету в один із найпопулярніших театрів міста: спробуйте купити квиток, особливо напередодні вихідних, і самі пересвідчитеся. Цей синкретичний музично-драматичний жанр, що сягає корінням витоків українського театру, апелює до найпотужнішого енергетично-емоційного джерела – свята. Саме тому вистави Київської оперети скидаються на екзотичні карнавали, а лозунгом театру є лаконічне «Крок до свята». Народження Київського театру оперети позначають двома датами – 13 січня 1934 року та 14 грудня 1935 року. Мабуть, аби зняти суперечність вирішили влаштувати гостину для друзів та прихильників театру 19 грудня – день Святого Миколая... Чому б і ні? Оперета ніби створена дарувати радість і надію на мирне майбутнє, бодай на кілька коротких театральних годин 16

український театр

ХУДОЖНІЙ КЕРІВНИК – ДИРЕКТОР ТЕАТРУ БОГДАН СТРУТИНСЬКИЙ – Наскільки потрібний «легкий» жанр оперети в нелегкий для України період? – Півсвіту плаче, півсвіту скаче. Погодьтеся, якщо до хворої людини прийде хірург і почне їй співчувати, а не лікувати її, то вона ніколи не одужає. Наше суспільство вже давно не здорове, і це призвело до ідеологічних воєн. Сьогодні йде війна, насамперед – гуманітарна. Ми заживаємо плоди відсутньої в державі правильної гуманітарної політики впродовж багатьох років. Так, час нелегкий для всіх. Але має існувати якийсь провідник, орієнтир духовності, так само, як є Біблія – незамінний твір, у якому кожен знаходить відповіді. Має бути частина людства чи нації, яка виведе людей із цієї тотальної депресії, принесе їм світло. У роки Великої Вітчизняної війни народ співав частівки. Зрозуміло, що їхня тематика висміювала тогочасний режим. Люди займалися мистецтвом і в евакуації грали вистави, переважно класику. Ставили постановки й у Києві, наш театр був евакуйований до Казахстану і продовжував працювати. Ми маємо думати і про завтрашній день. Це нормально для духовно вихованої людини, особистості, яка не впадає у велику депресію, а шукає відповіді. Їх можна знайти завдяки мистецтву. З інтерв’ю Світлані Соколовій («Культура і життя»)

№6/2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

дійові особи Текст: Надія Соколенко Фото та дизайн: Мар’яна Павлюк, Оксана Васьків-Кукул, Вікторія Вибухова

Вже кілька років поспіль театральне життя Львова важко уявити без діяльності Мистецької майстерні «Драбина», заснованої ще в 2004 році. Ця громадська організація займається створенням і втіленням актуальних ідей, а пріоритетними напрямками її діяльності визначені драматургія і театр. Найпершими «Драбина» декларує цінності: відкритість, співпраця, динамічність, інноваційність. Фестиваль-конкурс сучасної української драматургії «Драма.UA» та нещодавно відкрита Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA» – титульні проекти «Драбини». Ми зустрілися очільницею мистецької майстерні Оксаною Дудко, аби з’ясувати, як ведеться недержавній театральній організації в нашій країні і чи є майбутнє у проектного театру...

український театр

ОКСАНА ДУДКО:

«ДЕРЖАВНИЙ ТЕАТР поки що ПОТРЕБУЄ не професіоналів, а МУЧЕНИКІВ»

№6/2014

Прес-конференція та відкриття Першої сцени сучасної драматургії «Драма.UA»

Любов Ільницька, Анастасія Перець та Майя Гарбузюк

Оля Мухіна та Олексій Коломійцев

Ірина Подоляк, Вікторія Швидко, Оксана Дудко, Олексій Коломійцев та Павло Ар’є у Львівській міській раді

 Ось уже півроку Мистецька майстерня «Драбина» реалізовує проект «Перша сцена сучасної драматургії Драма.UA» у Львові на малій сцені Театру імені Лесі Українки. Як сталося, що фестиваль із локального тижневого проекту переріс у планомірну роботу впродовж усього театрального сезону?  Вже у 2012–2013 роках ми зрозуміли, що нам нецікаво робити фестиваль «Драма.UA» як обмежений у часі проект. Тому фестивалю 2013-го вже передувала низка проектів – режисерські та драматургічні резиденції. Нашими резидентами були драматург Марія Вакула, режисери Павло Юров та Антон Романов. Були також майстерня з написання п’єс «Перша драма», яку для підлітків проводила Оксана Савченко, вуличні драматургічні майстер-класи для дітей з херсонськими драматургом Євгеном Марковським та соціологом Миколою Гоманюком, що мали назву «Місто і його райони: Центр, Збоїща, Підзамче, Сихів, Левандівка» і проводилися в рамках акції «Майстерня міста». Тобто, ми вже тоді робили проекти протягом року, в рамках яких творилася і фестивальна програма. У підсумку, фестиваль був тільки невеликою частиною усього, що нам вдалося здійснити.  Чи можна вже підбивати певні підсумки? Що вдалося? Що у планах?  Так, кінець року... Час для підсумків. Ми дуже щасливі, що маємо розумну і критичну публіку. Навколо є люди, які надихають. Серед руїн і бруду ми створили місце, де приємно пахне ароматною кавою і точаться гострі дискусії. Це надихає. У планах – розчистити якомога більше території навколо себе, щоб мати місце для створення доброго театру.  Цей проект виграв грант програми «Взаєморозуміння» Міністерства культури України. Це ледь чи не прецедент – спроба держструктури фінансувати проект громадської організації. Чи легко відбувається така співпраця? На державному рівні? На рівні муніципальному?

 Одразу хочу сказати, що на муніципальному і державному рівнях співпраця відбувається за різними механізмами, хоча законодавство ніби одне. На міністерському рівні все «суворіше». Робити все згідно з буквою закону складно, бо те, чим ми займаємося, не потрапляє під якісь категорії, і кілька місяців у міністерстві не могли зрозуміти, у чому полягає наш проект. Однак там працюють люди,

які нам співчували, допомагали і вели крізь бюрократичні хащі. Проблема у тому, що навіть найпрекрасніші люди є частиною системи і мусять їй коритися беззастережно. Нам залишається або розуміти дивакуваті процесуальні принципи, за якими твориться державна культура, або працювати над запровадженням нових механізмів для культури. Для нас цікавішим був би другий варіант.

Організатори проекту з гучною назвою «Перша сцена сучасної драматургії Драма.UA» ставили перед собою доволі амбіційні завдання: познайомити театральний загал України зі знаковими творами світової сцени. Так, у вигляді читок було представлено культові, з погляду сучасного мистецтва, п’єси Сари Кейн «Підірвані» (режисер Павло Ар’є) та «Мати» Марка Равенгілла (режисер Павло Юров). Зауважу, що ті, хто робили ці читки, – драматург Павло Ар’є і режисер Павло Юров – самі вже стали культовими фігурами українського мистецького простору. Відтак ідеться про те, що на «Першій сцені...» зійшлися два потужні енергетичні потоки сучасного театру: український та європейський. Поєднання культурно-мистецьких інтенцій Європи й України продемонстрував і досвід театрального майстер-класу «Навіщо думати?», що відбувся в межах цього самого проекту за підтримки Східно-європейської платформи перформативних мистецтв (EEPAP). Українські митці різних театральних спеціальностей – режисери, драматурги, театрознавці, здійснюючи колективні психологічні «занурення», ставили доленосні і незручні запитання, серед яких найголовніше: «Для чого потрібен сучасному суспільству театр?». Осмислене і водночас непрагматичне ставлення до створення та сприйняття мистецтва було особистісним набутком кожного з учасників тренінгів. Звичайно, їхній результат «не театр», а, так би мовити, «перед театр», без якого неформальна, справжня присутність у мистецтві малоймовірна. Ганна Веселовська http://www.i3grants.org/uk/articles/177

Роза Саркісян

Олена Апчел та Ігор Білиць

журнал, який читають не тільки в антракті

дійові особи Текст: Надія Соколенко Фото та дизайн: Ростислав Мельник, Христина Хоменко, http://b17.kiev.ua/

СТАС ЖИРКОВ:

НАМ ПОТРІБНО БУТИ ВІДКРИТІШИМИ

Режисер Стас Жирков – на сьогодні наймолодший художній керівник державного театру в Україні. Рік тому він був вимушений закрити створений спільно з Ксенією Ромашенко незалежний театр «Відкритий погляд». Відтоді встиг поставити низку вистав у Національному театрі імені Івана Франка та Київському академічному Молодому театрі – відповідно «Лускунчик» Яни та Дена Гуменних за Ернстом-Теодором-Амадеєм Гофманом та «Любов людей» Дмитра Богославського і «Потрібні брехуни!» Іва Жаміака. У вересні 2014 року він ризикнув взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади і зрештою очолив столичний театр «Золоті ворота», а попередній худрук Валерій Пацунов перейшов на посаду режисера. Чим відрізняється життя приватного театру і державного, які небезпеки на шляху до реорганізації, а також про плани на майбутнє – у розмові зі Стасом Жирковим

український театр

№6/2014

 Цікаво, чому людина, яка вийшла з незалежного театру, взялася до справи реформування, якщо говорити офіційною мовою, муніципального закладу культури. Яку мету ви переслідуєте?  Це і для мене питання. Я справді багато думав і зважував, перш ніж зробити такий крок. Тому що це неабияка частина життя. Коли «Відкритий погляд» припинив своє існування, я сказав і собі, і дружині, що працюватиму в театрі, доки буде така можливість, і робитиму все щиро і чесно. Якщо ж можливості працювати в театрі не буде, особливо не страждатиму, бо мені і так є чим займатися. Щойно я це сказав, почали надходити пропозиції. Я думаю, якщо про щось багато мрієш, рано чи пізно такі «заявки» починають збуватися.  Відповідь простору?  Так. Як організатори «Відкритого погляду» я і Ксенія Ромашенко довгий час шукали можливості отримати державну підтримку, стати частиною одного з київських муніципальних театрів. Вочевидь, коли просиш, не знаєш, у яку годину омріяне здійсниться. Хочеш, щоб до Нового року, а це виходить не до 2012 року, а, наприклад, до 2016-го. І я подумав, що буде неправильно, якщо зараз я відмовлюся від свого попереднього прохання. Тоді мені здалося, що нічого не вийшло, а насправді треба було ще трохи почекати. Історія багатьох видатних театрів, наприклад БДТ Георгія Товстоногова, переконує, що справді серйозне мистецтво можливе лише за підтримки згори, коли режисеру дають театр, а він набирає свою команду акторів-однодумців.  Зазвичай із художніми керівниками розмовляють про творчість, плани на майбутнє і рідкоколи торкаються дражливих організаційних чи фінансових проблем. Але оскільки ви зараз саме знайомитеся на практиці з функціонуванням державної театральної системи, мені здається, є сенс говорити про те, що і як відбувається насправді. Наскільки легко очолювати і реформувати державний театр?  Насправді, переконаний, всі говорять про проблеми, головна з яких – недофінансування. Але я пройшов крізь сито незалежного театру, в якому фінансування взагалі відсутнє. Валерій Пацунов був викладачем експериментальної режисури на нашому курсі, тож ми вже були знайомі. Приймаючи рішення, я усвідомлював зауважені вами ризики. Наша основна проблема полягала в тому, що театр «Золоті ворота» деякий час існував не як певна інституція, з визначеними планами, зобов’язаннями, а був радше варіантом «домашнього театру», де вирішальним було «хочу – не хочу», як удома. Я не хочу образити Валерія Петровича, він на своїх плечах усе це виніс. Зараз нам потрібно організувати якийсь робочий простір, виробити ритм існування театру. Раніше мені завжди доводилося прилаштовуватися до вже існуючої структури, але зараз вона просто відсутня. Ми отримали репетиційне приміщення в не дуже доброму стані (хоча я радий і такому) і величезні борги за комунальні послуги, що їх до нового року треба було погасити. У вересні ми набрали нову команду, яка розуміє, що в перший рік окрім своїх основних обов’язків матиме додаткові навантаження. Так сформувалося коло людей, які зараз і працюють.  У чому суть конфлікту між «Золотими воротами» і Театром пластичної драми на Печерську?

Ірина Ткаченко у виставі «Наташина мрія» Ярослави Пулінович

 У серпні, коли відбувався відбір кандидатів на заміщення посад художніх керівників, департамент культури КМДА очолювала ще Світлана Зоріна. Одразу йшлося про те, що для двох театрів шукають нових художніх керівників. Була усна домовленість, що доки триватиме процес реорганізації Театру пластичної драми ми, на підставі укладених угод, можемо розпочинати якусь спільну роботу. Театр «Золоті ворота» не мав свого приміщення, і для нас було б дуже зручно грати свої вистави на сцені пластичної драми. Також ми почали готувати наступні прем’єри. Скажімо, на кінець січня 2015 року заплановано випуск пластично-драматичного спектаклю за «Мітіним коханням» Івана Буніна (режисер Влада Бєлозоренко і хореограф Олександр Маншилін). Однак актори Театру пластичної драми відмовилися від запропонованого варіанта співпраці.  Театр справді не має художнього керівника?  Є виконуючий його обов’язки. Але на даний момент він не має ані печатки, ані установчих документів. Конфлікт, що відбувається в театрі пластичної драми, здається, нерозв’язний. Як з нього вийти? Тільки дочекатися реорганізації.  У «Золотих воротах» ви намагаєтеся відновити «Відкритий погляд»?  Ні. Я очолив театр у вересні, треба було буквально з нічого розпочинати новий театральний сезон. Тож оптимальним варіантом було ввести в репертуар «Золотих воріт» хоча б дві вистави, які б я міг швидко поновити. Це «Наташина мрія» Ярослави Пулінович і «Гуппі» Василя Сігарєва, яку ми назвали «Браковані люди». Сам «Відкритий погляд» повернути неможливо, адже більшість учасників вже успішно працюють в інших театрах – у Молодому, на Лівому березі чи в Театрі російської драми імені Лесі Українки. У нашому театрі насправді було не так і багато людей.  Що, на вашу думку, має вирізняти «Золоті ворота» з-поміж інших київських театрів?  Наш основний напрямок – молода режисура. Ми хочемо дати можливість молодим митцям виявити свій потенціал.  Яким чином вони можуть до вас потрапити?  Є чотири простих і прозорих варіанти. По-перше, вже є такі режисери, в яких ми зацікавлені особисто. Ми ж маємо на це право? Другий варіант – своєрідна система тізерів. Молодий режисер може сам прийти в театр і запропонувати співпрацю. Із запропонованих ним 5 варіантів текстів для по-

журнал, який читають не тільки в антракті

дійові особи

ДОСЯГТИ ГРАНИЧНОЇ МЕЖІ

Текст: Ольга Донік Фото з архіву театру VIE та запорізького Театру Молоді

Продираючись крізь юрбу талановитих і не дуже служителів Мельпомени, десь у куточку можна помітити її, замислену і трохи сумну. Вона не звертає уваги на гомін і метушню навколо, стоїть собі занурена у якісь світи, відомі тільки їй. Це Любов Фриган, актриса, яка мала б осяювати найкращі сцени України, але свідомо залишилася в провінції. Вона має багато престижних нагород і звання заслуженої артистки України, але за свою кар’єру не дала жодного інтерв’ю на телебаченні чи в пресі. Актриса, яка не відвідує світські раути, але володіє серцями глядачів. Саме про неї, шлях, що його вона пройшла у театрі VIE та найзначнішу її роль ітиметься далі

У ролі Хрісотеміди

познайомилася з Любов’ю Фриган на святкуванні п’ятнадцятиріччя першої вистави театру-лабораторії VIE «Четвертий стілець» за п’єсою Тоніно Гуерра, де вона грала роль Луїзи. На той момент ніхто з учасників першого спектаклю в театрі VIE вже не служив. Але вони зібралися згадати, як у 1991 році зіграли дивовижну виставу, що стала початком нового театру. Прийшли всі свої, знайшли залишки декорацій та реквізиту і без репетицій спробували відновити ту, давно втрачену, атмосферу. І це вдалося! Досі пам’ятаю, як тоді вразила гра Фриган. Але спочатку її голос за лаштунками: «У вас є пральна машина?» Такий легкий, дівочий, прозорий. Відразу в уяві малюється портрет жінки, якій цей голос належить. А потім вона з’являється на сцені, граційна і розгублена водночас. Роззирається і починає діалог, текст якого не має значення, бо на сцені є вона – тендітна, рудоволоса, синьоока панянка. Любов Фриган належить до того типу акторів, що мають якусь тваринну органічність. У будь-яких умовах вона існує тонко і влучно. Вистава «Четвертий стілець» – початок і театру VIE, і нового етапу в житті людей, що його створили. Для Любові Фриган це була сходинка до вершини, де стоїть її найскладніша і найкраща роль – Хрісотеміда. «Четвертий стілець» – вистава напівпрозора, мов мереживо. Тут насолоджуєшся навіть крихітними деталями. Чоловік і жінка, кожен має свої таємниці, бажання, страхи. З маленьких кроків назустріч один одному складаються їхні взаємини. Сергій Цевельов (Еміль) і Любов Фриган (Луїза) утворили міцний дует, побудований на філігранному вмінні слухати і підтримувати партнера, відгукуватися на найменші зміни. Ніхто не перетягував ковдру на себе, не намагався бути першим – актори існували на сцені максимально природно, стримано, кінематографічно. Цей спектакль дав потужний поштовх для розвитку творчого потенціалу усіх, хто був там зайнятий. «Уся енергія, що бродила упродовж п’яти літ, з 1985 року, коли ми були тісно пов’язані із КLIMом, їздили до нього в Москву. Все це вилилось у ту виставу, до естетики якої ми повертаємося знову і знову», – казав згодом режисер Віктор Попов. Наступна велика роль Фриган – Фрьокен Жюлі в однойменній п’єсі Авґуста Стріндберґа. В палітрі актриси з’являються трагічні, надривні інтонації. Невловимий флер приреченості супроводжує героїню Фриган, але вона

У виставі «Жінка в стилі осінь» Володимира Дяченка (Театр Молоді, Запоріжжя)

український театр

№6/2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

майстер-клас Текст: Наталя Єрмакова Фото: Ігор Паламарчук, Христина Хоменко та з родинного архіву В. Скляренка – Н. Титаренко, архіву Київського академічного Молодого театру, з інтернет-джерел

ОГ ЦІЯ ДІАЛ КОНВЕН

український театр

№6/2014

«Український театр» продовжує мистецькоосвітню рубрику «Майстер-клас» текстом театрознавця, історика українського театру Наталі Єрмакової. Дана лекція була прочитана учасникам ІІІ Фестивалю молодої української режисури імені Леся Курбаса і присвячена темі стосунків театру і публіки, яка нині, у часи суспільних зрушень та активної трансформації художніх форм, набуває неабиякої актуальності. Текст друкується з купюрами, в авторській редакції

оповіді я вам не читатиму, але поділюся моїми роздумами, сумнівами щодо проблеми стосунків театру і публіки, зокрема проблеми глядацького сприйняття, з якою споконвіку стикається театр, і український театр зокрема. Те, про що я говоритиму сьогодні, не має науковообов’язкового характеру, це просто моя приватна точка зору. Вибачте, почну з найбанальнішого. Втім хочеться наголосити на цьому, аби думка моя на щось спиралася. Театр – феномен, що базується на одному головному принципі. Це принцип угоди. Без угоди не існує театру. Угода – між тим, хто діє, і тим, хто споглядає. Причому ці партнери – завжди рівнозначні й рівноцінні. Це перша важлива річ. І друга річ, яка також має прямий стосунок до публіки, хіба що не такий буквальний, це момент ініціації. Переходу зі статусу в статус: «Я» – «не-Я». Механізмом переходу «Я» в «не-Я» (читайте Володимира Проппа, я тут нічого нового не додам) є гра, дія. Саме в цьому феномені гри і сконцентровано те, що ми розуміємо під словом «театр». Будь-яке суспільство, як організм, має тенденцію до розвитку, і театр, як частина цього суспільства, також має аналогічну тенденцію. Те, що я спостерігаю останнім часом в українському театрі, сформувало в мене стійке відчуття: досвід нашого суспільства, власне, публіки, є більшим за досвід театру. І театр нічим особливо вразити глядача не може. Людина, яка сьогодні приходить з української вулиці в український театр, прекрасно це розуміє. Це – проблема, і вона є кардинально

журнал, який читають не тільки в антракті

музика

ОКСАНА ЛИНІВ. МОЦАРТ. АНТИКАНОН

Текст: Аделіна Єфіменко Фото надані театром

Інтерпретація останнього опусу Моцарта «Тітове милосердя» – блискучий дебют українського диригента Оксани Линів на сцені Баварської державної опери

аме в Баварській опері у Мюнхені диригенти всіх рангів і титулів відчувають особливу відповідальність перед моцартівськими партитурами. Адже поруч із Ваґнером і Штраусом Моцарт, ювілей якого світ відзначав у цьому році, належить до трійки «домашніх богів». Ореол імені «мюнхенського Моцарта» не дозволяє слухачам оцінювати звучання музики реально. Вимагається щонайменше досягнення ідеалу, еталону, прозріння. Якщо цього не відбувається – диригента очікує нещадна критика, а то й прощання з Мюнхеном назавжди. Цьогоріч мені дійсно пощастило! Двічі пережити нову мюнхенську постановку опери Вольфґанґа-Амадея Моцарта «Тітового милосердя» і двічі стати свідком того, як по-різному музиканти озвучують закодований зміст останнього заповіту генія. Перше виконання «Тіта» під керівництвом генерального музікдиректора Баварської державної опери Кирила Петренка захопило враженням цілісності інтонаційного світу Моцарта. Досконалість звучання оркестру і динаміка характерів «пізнього Моцарта» ніби полемізували зі статичною сценографією спектаклю: стилізацією імперської ультрацеремоніальності з розкішними псевдобароковими костюмами і перуками та відеоінсталяціями афектів, ніби розглянутих під лупою (режисер – Ян Боссе, сценографія– Стефан Лейме, костюми – Вікторія Бер, відео – Бібі Абель). Після прем’єри німецька преса зробила висновок: «музика виграла, режисура програла». Натомість мені здалося, що озвучена оркестром рівновага гумору, лірики і драми ніби навмисно створила дистанцію між сюжетною плутаниною інтриг королівського двору і кристально ясною мрією класика-масона про ідеальне суспільство. Відвідавши вдруге ту саму виставу, я отримала інші незабутні враження. За пультом стояла Оксана Линів. Про власну інтерпретацію останнього моцартівського опусу диригентка захоплено розповіла під час нашої зустрічі.

український театр

№6/2014

 У мене склалося враження, що ваш оркестр ніби з головою поринув у конфлікти «Тітового милосердя». Контрасти сягали межі святкової церемоніальності і гострого психологічного напруження. В одній рецензії на виставу мою увагу привернула фраза про «пристрасть музики», що «оживила сценічну статику режисури Яна Боссе». У чому секрет вашої інтерпретації?  Над партитурою «Тіта» я працювала спочатку разом з Кирилом Петренком. Завдання самостійно диригувати оперою поставило переді мною дилему: залишити вже готову інтерпретацію чи знайти «власного Моцарта». Повторюватися було нецікаво. Я запитала Кирила, чи не заперечує він, щоб я опрацювала партитуру так, як я відчуваю. Він дуже зацікавився і відповів, що відтепер «Тіт» – мій твір. Під час роботи з партитурою виникло стільки запитань, що я вирішила: цей горішок я мушу розкусити. Перше питання, що не давало мені спокою – чому за кілька місяців до смерті Моцарт знову взявся за написання опери seria?  Адже опера призначалася до коронації Леопольда II королем Богемії, а оpera seria була презентацією соціально-культурного способу існування королівської знаті... Є свідчення, що Моцарт написав оперу «Милосердя Тіта» у диліжансі, по дорозі з Відня до Праги, де 6.09.1791 відбулася прем’єра. Мені, наприклад, не зрозуміло, чому Моцарт обрав саме цей сюжет?  Цікаве запитання. Лібрето Метастазіо, що існувало понад 60 років, побило всі рекорди: до Моцарта вже було написано понад 40 опер на цей сюжет. Мюнхенська постановка підказала розгадку. З самого початку роботи над партитурою мені чогось бракувало. Я відчувала незрозумілу дистанцію поміж аудиторією і тим, що відбувалося на сцені. Ніби слухаєш, захоплюєшся досконалістю звучання оркестру, милуєшся виконанням, музикою, але одночасно не полишає відчуття, що драма немов відсутня. І я зрозуміла, що інтерпретація цього твору саме як опери seria, тобто строгої барокової форми, створювала той бар’єр, що віддаляв публіку від виконавців, нівелюючи справжню актуальність цієї опери. Мені захотілося піти від протилежного: підкреслити особливості, які вже виходили з правил стилю opera seria, були композиційно й музично оригінальними, новаторськими, загострити стиль «пізнього Моцарта», який

у цій бароковій формі ніби прощається з цілою епохою великих вчителів Інструментовка опери – полярна. Труби і литаври (традиційні для seria) заві крокує в майбутнє. жди звучать у парі – це лейттембр Тіта-монарха. Вони ототожнюють силу  Отже, Моцарт не дотримувався канонів opera seria? і славу римської імперії. Паралельно різким контрастом – чуттєві розгорнуті  Так, тут його геніальність не потребує доказів. У «Тіті» він синтезував соло кларнета та басетгорна в музиці непростих відносин Секста і Вітеллії. Це все – seria, buffa, Singspiel... Тому він вирішив переписати старе лібрето Ме- вже новаторські інструменти іншої доби. Між партією Тіта й іншими персонатастазіо, щоб отримати потрібний йому новий динамічний текст. До лібре- жами – колосальна стилістична різниця, яка загострює весь конфлікт опери.  Мене не переконав створений режисером образ ідеального то у новій редакції Маццоли Моцарт додав примітку «ridotto a vera opera».  Невже передбачив веризм? Тіта. Ангелоподібний імператор у білій рясі здавався не людиною,  Хоча до веризму стилістично ще далеко, але суть послання Моцар- а стилізованим втіленням християнських чеснот, ідей милосердя, та я зрозуміла саме так. Композитор підкреслив, що формально залишив- прощення, покаяння. Проте ключова проблема Тіта (і не тільки) – ши схему опери seria, повністю трансформував цей жанр і втілив справ- розібратися, хто є друг, а хто ворог. Моцарт зашифрував цей можню психологічну драму. На першій репетиції зі співаками я спробувала мент так, ніби це його особиста таємниця.  Так, адже в «Тіті» Моцарт не показав жодного позитивного персонаце пояснити так: «Уявіть собі, що дія опери відбувається перед самою катастрофою, в момент величезного напруження». Якщо проаналізувати сю- жа. Монарх усіх прощає, але чому? Заради справедливості? Аж ніяк. Може, жет, характери героїв, розвиток подій – все поставлене в умови граничної це спокута за обтяжене гріхом минуле? Поряд із Тітом завжди знаходяться ситуації: змінити нічого не можна, ніби два потяги мчать назустріч з вели- не друзі чи народ, а жорстокий і безжалісний Публій. Ніколаус Арнонкур цікаво підмітив, що Публій – єдиний, хто радіє, коли все руйнується. Мочезною швидкістю і ось-ось зіштовхнуться.  «Гранична ситуація», «психологічна драма» – яскраві предика- нарху потрібний такий двійник, щоб дозволити собі розкіш бути добрим. ти експресіонізму. Чи властиві вони Моцарту? Публій – це темний бік Тіта, вони не можуть існувати один без одного. В му Саме так я сприйняла психологічний стан Вітеллії і Секста – головних зичному плані Моцарт втілив цю єдність у терцеті з другої дії, коли Публій фігур драми. Відчуття стислості й експресивності дії виникає тому, що вже приводить засудженого Секста до Тіта. Інтонаційно вирізняється тут лише початок опери демонструє максимальне напруження почуттів героїв. партія Секста, партії Тіта і Публія ідентичні.  Як вплинула стилістика «пізнього» Моцарта на інтонаційну ха Справді, таке враження, що терцет перетворюється на дует, рактеристику героїв? ніби Тіт і Публій – одна особа. Дивовижно,  Паралельно з «Тітом» Моцарт писав «Чарівну скільки деталей унаочнюється завдяки анаЯ відчувала незрозумілу лізу партитури! флейту», Кларнетовий концерт, «Реквієм». Стилістич Виходить, що добро Тіта – поверхове, пасивні паралелі дуже відчутні. Написана останньою, увердистанцію поміж не. Він не вирішує проблеми, не йде в її глибину. тюра, як на мене, існує зовсім окремо. Музику, що аудиторією і тим, Впродовж опери він тільки те й робить, що унипередає святковий урочистий настрій, можна сприймати, як саму подорож Моцарта до Золотої Праги. що відбувалося на сцені кає конфліктів.

Вітеллія – Крістіна Ополайс, Тіт – Чарльз Ворксман, Сервілія – Ханна-Елізабет Мюллер журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі Текст: Ірина Чужинова Фото: Фолькер Байнгорн, Мате Барта, Жан-П’єр Естурне, Томас Ленден, Єлена Реметін

СУПУТНІЙ ІНТЕРЕС З 27 до 30 листопада у німецькому Брауншвейзі тривала міжнародна театральна конференція, традиційно ініційована Європейською театральною конвенцією (European Theatre Convention – ЕТС). Паралельно з конференцією відбувався європейський фестиваль молодих режисерів Fast Forward. Власне, ЕТС – робоча професійна мережа європейських театрів із чвертьвіковою історією, що сприяє обміну ідеями, досвідом та культурним продуктом. Цього року конференція була особливою. До участі було запрошено десять українських театральних діячів – п’ятеро директорів державних театрів та п’ятеро молодих режисерів і театральних менеджерів. У програмі конференції чільне місце посідала зустріч з українською делегацією під назвою «У фокусі: Україна»

український театр

ндрій Білоус (Київський академічний Молодий театр), Неллі Корнієнко (Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса), Володимир Кучинський (Львівський академічний театр імені Леся Курбаса), Олександр Крижанівський (Новий драматичний театр на Печерську) представляли на конференції українські державні інституції. На жаль, до делегації через стан здоров’я не зміг доєднатися Станіслав Мойсеєв (Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка), тож театр було презентовано організаторами підготованим відеороликом та листомзверненням. Молодих стипендіатів конференції добирали за конкурсом заявок: Юлія Федів (арт-менеджер і проектний менеджер, Київ), Ірина Чужинова (голова ГО «Театральна платформа», Київ), Ігор Матіїв (режисер, Донецьк/Київ), Андрій Попов (режисер, Київ), Діана Айше (режисер, Київ/Дніпропетровськ). Кожному з учасників було надано п’ять хвилин для презентації діяльності театру, центру, організації чи індивідуальних проектів. Драматург, перекладач і режисер Павло Ар’є був запрошений, аби прочитати доповідь про сучасний стан українського театру. Декому з

№6/2014

учасників делегації промова видалася вельми критичною, ба навіть песимістичною, хоча Павлові, як на мене, майже завжди вдавалося витримати нейтральний тон. Тим паче проти наведених в його тексті аналітичних цитат з періодики, статистичних цифр та голих фактів важко заперечувати. Особисто мені також хотілося б, аби український театр давав підстави для значно приємніших оглядів, однак поки що ситуація така, і позитивним є хоча б те, що ми навчилися говорити про це відверто, не намагаючись щось прикрасити чи сфальшувати. Звичайно, учасників конференції цікавило передусім питання, як український театр реагує на події в нашій країні? Скільки з’явилося вистав про Євромайдан, війну на Сході? Як театр відгукнувся на проблеми переселенців? Чи збільшилася кількість соціальних театральних проектів? Що з нашою актуальною драмою? Чи є альтернативний театральний рух, незалежні проекти? Для європейців зв’язок театру із суспільнополітичними процесами є ознакою адекватності театру, його здоров’я, ба навіть повноцінності. До того ж саме в компетенції театру безпосередня розмова із глядачем – громадянином цієї країни.

Оксана Гуцол, Андрій Білоус, Неллі Корнієнко, Володимир Кучинський, Павло Ар’є

Олександр Крижанівський

Подібні запитання викликають не лише комплекси, але й спонукають до роздумів про ідентичність того мистецтва чи радше системи, яку ми називаємо «українським театром». За якими принципами вона працює? Яким завданням служить? Чому так ревно оберігає «традиції», хоча навряд чи хтось візьметься пояснити, які значення ми вкладаємо у це слово? Зрештою, чи є усвідомлення того, що «український театр» саме як одинична модель і як системна мережа, яким ми його знаємо нині, постав у іншій країні, якої вже немає? Можливо, через невідповідність «українського театру» реаліям незалежної України європейцям важко нас розпізнати як націю саме через наш театр. Принаймні зараз. Водночас учасники конференції на інших дискусіях обговорювали питання майбутнього Європи. Там також є про що замислитися. Чому Європу називають «простором перекладу»? Чи є щось спільне, те, що не потребує «перекладу»? Чи є спільна європейська ідентичність, чи це лише політичний конгломерат? Хтось із спікерів зізнався, що в «Європі не вистачає життя». Власне, тих струсів, які зараз переживає Україна і які, як не парадоксально, завжди мають потужний позитивний вплив на мистецтво. Тож від України Європа чекає нового досвіду і нової енергії – так було століття тому, так є і нині. Українській делегації було запропоновано організувати український театральний шоукейс, адже саме зараз є велика цікавість до країни, а отже і до її мистецького життя. Але, мушу відверто зізнатися, ентузіазму кількох театрів і кількох ГО тут буде замало. Без державної підтримки національний шоукейс існувати не може. Пригадаймо, як Дмитро Богомазов і Влад Троїцький

у різний час намагалися зробити проекти подібного рівня і масштабу... Особисто мені мало віриться, що в найближчому майбутньому в держави і чиновників, і навіть у профільного міністерства з’явиться інтерес до театру. І якщо ра-

Оксана Гуцол, Ігор Матіїв, Діана Айше

ніше грошей просто «не було», то зараз їх немає з поважної причини, з якою не посперечаєшся. Однак не все так сумно, як здається. Адже для нас завжди відкриті європейські фестивалі – варто лише набратися сміливості і надіслати заявку. До того ж гарним новорічним подарунком є включення на 2015-й в мережу ЕТС Київського академічного Молодого театру та Нового драматичного театру на Печерську (вступ до «клубу» коштує 5500 чи 2500 євро на рік залежно від обраного типу членства). Для членів ЕТС, серед яких переважно європейські державні театри, які фінансуються з бюджету, засновано цікаві програми з гастрольними обмінами, гранти на проекти, конференції та майстерні для підвищення кваліфікації тощо. З цього шансу варто скористатися.

Ігор Матіїв, Ірина Чужинова, Андрій Попов, Юлія Федів

журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі Текст: Ірина Чужинова Фото надані організаторами фестивалю

П’ЯТЬ ВЕЧОРІВ Наприкінці жовтня у Харкові відбувся ХІ фестиваль недержавних театрів «Курбалесія», який з огляду на одвічну фінансову кризу в мистецтві перейшов у режим бієнале, чергуючись із фестивалем монодрам «Театронік». Власне, «Курбалесія» – один із небагатьох фестивалів, чия концепція та кредо вмістилися в самій назві. Це дражливе, зневажливе слівце подарував світу Микола Садовський. Припало до вподоби воно й Панасу Саксаганському. А як інакше? У виставі «Пошились у дурні» за п’єсою друга й колеги Марка Кропивницького актори злітали в повітря на трапеціях та розігрували клоунські антре. Щоправда, автором цього «цирку» був учень Курбаса – Фавст Лопатинський. Але обуреним корифеям ішлося передусім про тенденцію: нестримний експеримент, зухвалі молоді люди, які розгонисто кидали в театральні «домни» стару руду й видобували сталь нового мистецтва

український театр

ей влучний неологізм – «курбалесія» – пригадав театрознавець Євгеній Русабров, коли в харківських театральних колах визріла ідея створити фестиваль недержавних театрів, які в цьому місті й донині з’являються, немов гриби після дощу. Недержавних – себто створених отими молодими й нестримними, яким тісно й душно в академічних стінах міських «храмів мистецтва» і які воліють творити щось своє на нейтральній території. В ролі останньої вже не перше десятиліття виступає місцевий Будинок актора – насправді європейського штибу театральний центр, де вітають експеримент і супутні йому освітні чи соціальні акції. Умови й можливості для розвитку альтернативних театральних груп із неабиякою менеджерською вправністю створює директор Будинку актора та заразом художній керівник «Курбалесії» Сергій Бичко – один із затятих пасіонаріїв, завдяки яким і б’ється пульс українського театру. Цьогоріч у програмі «Курбалесії» поруч опинилися сім різноформатних вистав, що були показані за п’ять вечорів. Усі разом і кожна окремо, вони вкотре змусили задуматися над долею колективів, позбавлених будь-яких бюджетних дотацій, від яких за аналогією зі світовою практикою очікуєш пошуку, освоєння нових територій, оновлення театральної мови та й загалом оновлення змісту мистецтва. Мовляв, ці ж колективи, на відміну від державних інституцій, позбавлені «фінплану», який давно перетворився на синонім «програмного завдання» та «місії» для національних, обласних і муніципальних репертуарних театрів, а отже саме вони й відкриті для лабораторної скрупульозної роботи...

№6/2014

Насправді все виявляється не так однозначно. Не так прямолінійно. За кордоном недержавний театральний сектор активно підживлюється грантами чи стипендіями. Таким чином численні державні та приватні фонди чи інституції інвестують гроші в розвиток і популяризацію різних форм мистецтва, зокрема і радикально-експериментального, авангардного, такого, що навряд чи знайде підтримку в масового глядача, але напевне розширить межі знаного і дасть поштовх для народження нового. В Україні ж незалежні театри опиняються в заручниках у глядацького смаку. Яскравим прикладом такої залежності на «Курбалесії», як на мене, стали дві вистави: «Історія кохання» театру «Может быть» та «Риба» творчого об’єднання «Green Magic». «Історію кохання» поставив режисер та актор театру «Может быть» Роман Жиров за мотивами роману нобелівського лауреата Ісаака Зінґера «Вороги. Історія кохання». Прозу, що демонструє складний жанровий синтез мелодрами, філософського роману, ба навіть саги, автори вистави перетворили у такий собі театральний pulp fiction – примітивну бульварну комедію а-ля Куні. Із твору Зінґера був вирізаний лише «кістяк» сюжету про книжкового комівояжера Германа Бродера, який з Європи переїхав до Америки після Другої світової війни. Від смертельних тортур концтабору його врятувала служниця-полька, з якою він із вдячності одружився. Але в Германа з’явилася коханка – зваблива єврейка Марія, до того ж через деякий час його розшукує і перша дружина, яку він вважав загиблою.

«Історія кохання» за Ісааком Зінґером. Театр «Может быть»

Окрім того, що спектакль умисно спрощує смисли обраного до постановки твору, в ньому, ніби на прикрість, ще й зібрані вельми сумнівні театральні «ексцентріади», на кшталт виконання чоловіком жіночої ролі, подання образів через карикатурну характерність (і звідки б це в польських євреїв мав узятися одеський акцент?), що автоматично перетворює героїв на сценічні маски. Останні ж нічого іншого й не можуть, як утнути хвацьку фарсову комедію положень – у той «Облом off» Михайла Угарова. Театр «Нова сцена»

Влучний неологізм – «курбалесія» – пригадав театрознавець Євгеній Русабров, коли в харківських театральних колах визріла ідея створити фестиваль недержавних театрів

час, коли літературний матеріал потребував би психологічної драми, глибокої і напруженої, вдумливої і зосередженої. Зрозуміло, що в фіналі вистави не буде ані самогубства однієї із героїнь, ані зникнення безвісти героя – театр увінчує свій дилетантський «переклад» прози Зінґера на театральну мову відеороликом штибу реклами соку: на сонячній зеленій галявині милується щаслива сім’я «тато-мама-я»... Вистава «Риба» молодого режисера Павла Кравціва демонструє ті самі режисерські методи, що й попередній опус, хіба що стриманіше й цнотливіше. Спектакль зроблений за мотивами популярної комедії Ніла Саймона «Останній палко закоханий». Історію про чоловіка, власника рибного магазину, який через кризу середнього віку починає знайомитися з різними жінками, аби надолужити «втрачений» у шлюбі час. Із цих знайомств насправді нічого не виходить, окрім вельми цінного меседжу – кількість не означає якість. Театрові, знову ж таки, йдеться про яскраві сценічні типажі, практично естрадного рівня маски. Феміни постають у тиражованих образах садо-мазо німфоманки, вертлявої кокеткиакторки та «синьої панчохи» – виконавцеві головної ролі Євгенію Моргуну інколи не вистачає ані вправності, ані досвіду переграти своїх експресивних, інколи аж занадто, партнерок. Власне, вправляючись із «легким жанром», театр прикро забуває і про концепцію, і про смак, і про елементарні правила найбанальнішої логіки вчинків, мотивацій тощо. На щастя, є й інші стратегії недержавних театрів, що дійсно виступають інсайдерами при-

журнал, який читають не тільки в антракті

фестивалі Текст: Марина Васильєва Фото надані організаторами фестивалю

ШЕВЧЕНКО І HOMO LUDENS «Великий льох» Черкаського театру імені Тараса Шевченка

З 3 до 12 жовтня в Миколаєві увосьме пройшов фестиваль Міжнародного Чорноморського клубу Homo Ludens. Цього року його присвятили 200-річчю від дня народження видатного українця Тараса Шевченка

український театр

№6/2014

«Дні Тараса» Миколаївського російського драмтеатру

еатральний фестиваль Homo Ludens стає дедалі популярнішим у мистецькому просторі України і закордону. За вісім років існування в його історію та географію увійшли професійні театральні колективи та члени журі з Туреччини і Болгарії, Грузії і Латвії, України, Росії, Молдови, Придністров’я, Білорусі, Абхазії, Татарстану. Цьогоріч чекали на учасників із Польщі, однак складна соціально-політична ситуація в державі не сприяла урізноманітненню програми Homo Ludens-2014: іноземні колективи один за одним відмовлялися від участі, палітра фестивалю за місяць до його проведення втратила кілька яскравих кольорів. Однак це не вплинуло на бажання оргкомітету, очолюваного художнім керівником-директором Миколаївського художнього академічного російського драматичного театру Миколою Кравченком, провести запланований форум. Колективи-учасники представили спектаклі, літературно-музичні, музично-пластичні композиції за творами Тараса Шевченка, які познайомили з мистецьким доробком Кобзаря, різними гранями його генія, моментами особистого життя. Приємно відзначити багатство жанрів, стилів і форм, запропонованих фестивалем глядачеві і поважному журі. «Багатонаселені» (до сімдесяти осіб!) постановки та моновистави. Класичні мелодрами, драми, трагедії... Спектаклі, побудовані виключно на метафорах, знаках і символах. Свої роботи – перевірені часом постановки і нещодавні прем’єри – привезли Черкаський і Криворізький

Складна соціально-політична ситуація в державі не сприяла урізноманітненню програми Homo Ludens-2014 театри імені Тараса Шевченка, Кіровоградський театр імені Марка Кропивницького, Полтавський театр імені Миколи Гоголя, Хмельницький монотеатр «КУТ», Дніпропетровський театр «Верим!»,

Криворізький театр «Академія руху» та Український класичний драматичний театр «Гайдамаки ХХІ ст.» з Києва. Традиційно для Homo Ludens працювали дві команди журі. До складу основного журі, очолюваного Василем Неволовим (Київ), увійшли театральні діячі з усієї України: Олена Артьоменко (Київ), Людмила Томенчук (Дніпропетровськ), Інга Долганова (Харків), Олександр Мардань (Одеса), Віктор Гаврилюк (Херсон), Ірина П’ятницька (Миколаїв), Володимир Саган (Луганськ), Наталя Федотова та Надія Івано-

«Дні Тараса» Миколаївського російського драмтеатру

журнал, який читають не тільки в антракті

persona grata Текст: Валерій Гайдабура Фото з фондів Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України

АЛЬБОМ ОЛЬГИ ГОРСЬКОЇ Розглядаючи фотографії в житті і ролях цієї смаглявої, красивої жінки, кмітливої, жіночної, з променистими усміхненими і звабливими очима, до того ж знаючи, в якому місті вона народилася і виросла, достатньо вимовити одне слово – одеситка...

ртистизм і оптимізм – у крові одеситів – цих «наших італійців», і, схоже, землю під ногами вони відчувають своєю сценою. А пані Ольга Горська до того ж вже не в першому поколінні була одеситкою і артисткою. Її батько – Георгій Горський (1877–1950) – актор і режисер, свого часу починав працювати на українській сцені з благословення Марка Кропивницького. На відміну від більшості українських акторів, що народжувалися і виростали по селах, Ольга була типовою городянкою – про це відразу заявляла її натура. Навчання в показовій гімназії додало дівчині відчуття самодостатності. Тож не дивно, що в неї був гарантований шанс на, так званий, пристойний шлюб. Так і сталося. Посватався і отримав згоду Георгій Жевченко – священик із зовнішністю служителя муз. Погляньте на їхню шлюбну фотографію. Респектабельність, впевненість, почуття власної гідності. Один був недолік – молода дружина мала поїхати за чоловіком до села, де була його парафія. Там народилася їхня дочка Тамара. Однак прийняти назавжди цей спосіб життя темпераментна Ольга не могла – 1917 року вона вчинила «хатню революцію»: розлучилася з чоловіком, повернулася до Одеси і спрямувала свою долю на користь акторства, що в ній ніколи не переставало нуртувати. На відстані часу її творча біографія в цілому знову таки відбиває непосидючість, нетерпіння, жадобу нових вражень. У квітні 1917 року, після мирного, не скандального розлучення з Г. Жевченком, Ольга йде працювати швачкою в Одеський російський театр. Через рік виходить заміж за Стефанія Трегубова, переїздить до Києва, де вчиться на акторсько-режисерських курсах та вступає вже на правах актриси з освітою до театру імені Гната Михайличенка. Найтривалішим періодом служіння Мельпомені випала співдружність з театром імені Івана Франка – від середини 1921 року до кінця сезону 1929-го. Далі: робота в російському театрі Харкова (1929–1931) та в різних театрах на Донбасі (1932– 1935). По одному сезону працювала в Дніпропе-

український театр

тровському українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка (1935–1936) і Полтавському музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя (1936–1937). Що поробиш – лихоманило країну, нервували і актори, шукали творчо насиченого життя. Породі непосидючих це подобалось... Схоже, що 3-4 роки перед війною актриса була поза сценою, в усякому випадку відомостей про новий театр в архівних матеріалах немає. Хоча важко уявити подібну ситуацію – Ольга Горська поза театром. Вірогідно, це був період якогось особливо насиченого особистого життя...

Георгій Жевченко і Ольга Горська

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Ольга Георгіївна евакуювалася до Уфи разом із дочкою Тамарою та її чоловіком письменником Юрієм Яновським. Стабільність життя цього подружжя, його духовність, творча краса додавала спокою і відчуття того щастя, якого вона сама не скушту№6/2014

вала. «Темпераментний» шлюб (законний чи громадянський – знак питання) з письменником Аркадієм Любченком розпався раніше, а з початком війни цей чоловік, ображений на радянську владу, співробітничав із німцями, хоча швидко пізнав їхню потворну суть. Помер на території Німеччини в 1945 році від тяжкої хвороби шлунку. В дужках можна зазначити, що цікавість до літературного життя матері і дочки була рисою, надзвичайно корисною для збагачення їхньої акторської професії. В Уфі Ольга Георгіївна жила до 1943 року – працювала в шпиталі, де проводила, як зазначено в довідці, «літературно-агітаційну роботу». Пошуки в архівних сховищах матеріалів про життя і творчість актриси вивели на дивну знахідку. В Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України до рук потрапив «Альбом Ольги Горської». Він нагадував традицію дівчатгімназисток – фіксувати у записах, світлинах та віршах події навчання, дружби, кохання в спеціально оформлених альбомах. Дещо сентиментально, але емоційно і з розрахунком на ностальгію... Цей альбом висвітлював творче життя Ольги Горської та дружбу з колежанками, серед яких Валентина Варецька, Євгенія Сидоренко, Катерина Маякова, Ганна Борисоглібська, Софія Стадникова, Єлизавета Хуторна, Ніна Горленко, Катерина Коханова, Катерина Осмяловська, Тамара Жевченко, Варвара Маслюченко, Наталя Шведенко, Поліна Отава, Євгенія Ожеговська, Марія ЛитвиненкоВольгемут, Наталя Ужвій, Ганна Янушевич – квіт українського жіночого акторства 20–30-х років... Надзвичайно цікаво читати їхні написи! Альбом «творився» в 30-ті роки – пам’ятаєте, коли «жити стало краще, жити стало веселіше»!.. Тих, хто залишив тут свої автографи, в основному поєднувала спільна робота на Донбасі... Активне «мистецьке обслуговування» Донбасу – цього шахтарського промислового краю театрами України почалося значно раніше тих років, коли сценічні «посестри» Ольги Горської тримали в руках її альбом. На третьому році після заснування у Вінниці франківський театр вирушив по донбасівських маршрутах і «осів» у тому краї на три місяці. З цієї ж благородної творчої акції розпочалися трид-

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

in memoriam

ІГОР БЕЗГІН 8.10.1936 – 29.09.2014

український театр

№6/2014

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74501

книжкова полиця КАРТИНА СУЧАСНОГО ТЕАТРУ – У 104 ВИСТАВАХ Веселовська Г. Сучасне театральне мистецтво: навчальний посібник. – К.: НАКККіМ, 2014. – 143 с.

Текст: Надія Соколенко

Що мене довгий час турбувало під час навчання – роз’єднаність освітніх курсів, відокремленість театральної критики від основ театрознавства, філософії, історії зарубіжного і українського театрів. Ці відомості уламками скидалися у черепні коробки студентів у надії, що вони хоч якось закарбуються у мізках, але з ризиком назавжди лишитися розрізненими фрагментами. Тільки іноді вдавалося поєднати окремі пазли і вибудувати хай не цілісну картинку, а хоча б більш-менш оформлену її частину. У своєму недавно опублікованому навчальному посібнику «Сучасне театральне мистецтво» доктор мистецтвознавства, професор Ганна Веселовська, на мою думку, намагається подолати саме подібну фрагментарність освітніх курсів і представити узагальнену картину чи, радше, калейдоскоп, сучасного театру, вписавши у світовий та європейський контекст вітчизняний театральний процес останнього двадцятиріччя. Почавши рефлексією з приводу недостатньої визначеності термінів «сучасний», «актуальний» і «контемпорарі», автор знайомить із основними театральними напрямками і трендами, представляє загальну картину, звіряє це з філософськими ідеями і вченнями, теоретичними

розмислами і переходить до більш конкретної розмови про творчість окремих митців і їхні вистави. Танцтеатр, ігровий театр, неоритуальний напрям, моделювання світу засобами особливої театральної реальності, відповідь на запити громадянського суспільства, театр історичної пам’яті, кіч, використання медіатехнологій – лише частина того, про що можна прочитати у цій книжці. Сучасне театрознавство постає у різних його аспектах – від драматургії до інтерпретології, розглядаються питання соціальної психології, зокрема смаків і вподобань публіки, формування репертуару, подається зіставлення театрального та кіномистецтв. Створення подібної цілісної мапи сучасного театру і театрознавства стало можливим передусім через те, що Ганна Веселовська спробувала подати театральне мистецтво через дослідження його параметрів, змісту, форми і формул – так називаються основні розділи посібника. І саме тому на сторінках цієї книги змогли зустрітися Сільвіу Пуаркарете, Влад Троїцький, Андрій Жолдак, Ігор Матіїв, Алан Платель, Василь Маслій, Роберт Стуруа, Дмитро Богомазов, Станіслав Мойсеєв і багато-багато інших.

РІЗДВЯНА ДРАМА І ТЕАТР ЛЯЛЬОК Різдвяна містерія / Christmas mystery: Матеріали наукового симпозіуму «Традиції різдвяної драми в театрі ляльок» / під загальною редакцією доктора мистецтвознавства, академіка НАМУ Неллі Корнієнко і доктора мистецтвознавства, професора Джона МакКорміка – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2013. – 446 с.

Текст: Надія Соколенко

Цьогоріч у рамках фестивалю лялькових театрів «Прем’єри сезону-2014» у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбулася презентація унікального двомовного (українською та англійською) видання книги «Різдвяна містерія» за матеріалами наукового симпозіуму «Традиції різдвяної драми в театрі ляльок». Цей симпозіум упродовж 1995–2006 років проводився у Волинському театрі ляльок під час фестивалю «Різдвяна містерія». За 6 едицій фестивалю для мешканців і гостей Луцька показали 56 вистав – найрізноманітніших версій лялькового Різдва – традиційних, експериментальних, канонічних та модерних – з 15 країн Західної та Східної Європи, Південної Африки та Північної Америки. У симпозіумі брали участь визнані у світі академіки, професори, доктори наук, а також молоді вчені. Достатньо назвати такі імена, як Неллі Корнієнко, Ростислав Пилипчук, Віктор Давидюк, Йосип Федас (Україна), Хенрік Юрковський і Марек Вашкель (Польща), Джон МакКормік (Ірландія), Гурій Баришев (Білорусь), Борис Голдовський та Ірина Уварова (Росія), Зільке Технау (Німеччина), Аліс Дубська (Чехія), Іда Глєдікова (Словаччина),

український театр

№6/2014

Жан Рене-Бувре (Франція), Еухеніо Наварро (Іспанія) та багато інших. Автором ідеї та керівником проекту видання найцікавіших матеріалів наукового симпозіуму виступили директор Волинського академічного обласного театру ляльок, директор Міжнародного фестивалю театрів ляльок «Різдвяна містерія», заслужений діяч мистецтв України Данило Поштарук та керівник наукового симпозіуму «Традиції різдвяної драми в театрі ляльок» доктор мистецтвознавства, професор Хенрік Юрковський (Варшава, Польща). 32 доповіді, які увійшли до цієї книжки під загальною редакцією доктора мистецтвознавства, академіка НАМУ Неллі Корнієнко (Україна, НЦТМ імені Леся Курбаса) і доктора мистецтвознавства, професора Джона МакКорміка (Дублін, Ірландія), знайомлять з найбільш актуальними проблемами дослідження лялькового Різдва, показують роль і місце українського вертепу в контексті європейської культури. Видання здійснене за фінансової підтримки експертної ради з питань видавничої справи Волинської обласної державної адміністрації та благодійної організації «Фонд Ігоря Палиці – Новий Луцьк».

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 році Вартість передплати на рік П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2248,10 грн

272,10 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

136,50 грн

143,10 грн

136,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269 111,90 грн

177,18 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (044) 498-23-65

ISSN 0207-7159 Український театр. – 2014. – №6. – С. 1–56 Індекс 74501

Вітеллія – Крістіна Ополайс. «Тітове милосердя» В.-А. Моцарта. Баварська державна опера. Фото надане театром