Дмитро Буховецький/ОТЕЛЛО (1922)

ДМИТРО БУХОВЕЦЬКИЙ DIMITRI BUCHOWETZKI 1885–1932

Дмитро Буховецький - відомий німецький і американський режисер, один із провідних європейських режисерів, що знімали масштабні історичні екранізації. Народився в Білій Церкві в 1885 році в родині Савелія Буховецького, оперного співака (баритон), соліста Київської опери. Отримавши політологічну освіту, з кінця 1917 року він починає зніматися в кіно в картинах «Товариства Єрмольєва», яке після революції перенесло виробництво в Україну. На ялтинській базі кіностудії Єрмольєва Буховецький знімається в 9 фільмах. Після видання декрету Леніна про націоналізацію кінематографа в серпні 1919 року Буховецький емігрує спершу до Польщі, де знімається в головних ролях в двох фільмах режисера Евгеніуша Модзелевського, а невдовзі – в Німеччину, де цього ж року як режисер знімає свою першу – з загалом тринадцяти – німецьку картину «Аніта Джо». Обравши для себе жанр історичної екранізації, він здійснює такі масштабні постановки як «Брати Карамазови» та «Дантон» (1921), «Отелло» та «Петро Великий» (1922) з найкращими акторами того часу Емілем Яннінгсом та Вернером Краусом. Після успіху фільму «Сапфо» з Полою Негрі в головній ролі, Буховецький разом з нею та Ернстом Любічем 1924 року вирушає в США на запрошення кінокомпанії «Paramount».

На борту лайнера «Гамбург» 29 грудня 1924 року вони прибувають в Нью-Йорк. Касовий успіх трьох фільмів з Полою Негрі, знятих Буховецьким в Америці («Чоловіки» (1924), «Лілія з праху» (1924) та «Корона брехні» (1926) приносить йому контракт спочатку зі студією «Universal», а з 15 листопада 1926 року – з MetroGoldwyn-Mayer (MGM). 1927 року MGM замовляє йому зняти фільм «Кохання» з Гретою Гарбо в головній ролі. Однак продюсер картини Ірвінг Тальберг, незадоволений роботою режисера, замінив його невдовзі на Едмонда Гулдінга. Залишившись без роботи, Буховецький вертається в Європу, де знімає ще сім фільмів в Німеччині, Франції та Великій Британії. 1932 року він повертається в Лос Анджелес, де раптово помирає.

ОТЕЛЛО БРЕТ ВУД

Екранізуючи твори Вільяма Шекспіра кінематографісти епохи німого кіно зіткнулися зі, здавалося б, нездоланною перешкодою. Як можна зберегти красу й драматургію оригіналу, не перетворивши фільм на нескінченний потік інтертитрів? З іншого боку, Шекспірівські фільми без діалогів виявилися б абсурдними, тому й небагато німих екранізацій витримали перевірку часом. Німецька версія «Отелло» 1922 року, вдалася на славу завдяки поєднанню талантів актора Еміля Яннінгса та режисера, уродженця України, Дмитра Буховецького. Вертаючись додому після воєнної перемоги, доблесний Отелло підвищує до лейтенанта Кассіо (Теодор Лоос), а не Яго (Вернер Краус). Фільм натякає, що вибір цей призведе до моторошних наслідків, і представляє Яго як «солдата, який не вірить в честь, красу та чесноти - чия зміїна душа жадає місця під сонцем поряд з його генералом». Вірний цій характеристиці Яго підставляє під удар Кассіо, переконуючи Отелло в тому, що його наречена Дездемона (Іка фон Ленкенфі) зраджує йому з лейтенантом. Диявольські підступи Яго засліплюють ревнощами Отелло та провокують кілька вбивств. Деякі німі екранізації Шекспіра варті уваги оскільки дають змогу побачити

відомих зірок театру, як от Сару Бернар («Гамлет», 1900), чи Фредеріка Варда («Річард III», 1912). Проте, вони лише переносили свої театральні виступи на екран, й тільки кілька кінематографістів збагнули унікальну природу кіноакторства. До 1922 року майстерність екранних акторів значно еволюціонувала та все ж небагато акторів настільки опанували специфічну кінематографічну науку як Еміль Яннінгс. Як і чимало інших акторів і режисерів часів німецького німого кіно, Яннінгс опановував театральну освіту під проводом Макса Рейнгардта, впливового театрального режисера, знаного новатора театральної техніки, майстра масштабних епосів та похмурих інтимних драм. Здобувши міжнародне визнання у Німеччині в середині 1920-х років, Яннінгс перебрався в Голівуд, де дебютував у «Останньому наказі» (1928) Джозефа фон Штернберга. Але довго він там не затримався. Коли німе кіно заговорило, Яннінгс разом із багатьма акторами-емігрантами повернувся на батьківщину. Він не став підлаштовувати свою рідну мову під мікрофон. В «Отелло» Яннінгс демонструє сценічну потужність, якої власне й очікуєш від такої первісної трагедії. Понад те, він спромігся передати внутрішні переживання героя, які стануть згодом його

візитівкою. Поступаючись лише Лонові Чейну в кількості зіграних стражденних душ, Яннінгс неодноразово принижувався, мучився, шалено ревнував у «Останній людині» (1924), «Блакитному янголі» (1930) та «Вар’єте» (1925). І цей фізичний прояв руйнівної внутрішньої напруги надзвичайно розкриється в ролі венеціанського Мавра. Як і Чейні, Яннінгс час від часу трохи переграє. Наприклад, коли він береться за хустку, яка засвідчує «невірність» Дездемони, він роздирає її зубами. Багато прекрасних акторів ішли цією стежкою за Яннінгсом - Орсон Веллс, Лоуренс Олів’є та Лоуренс Фішберн – напрочуд успішно зображуючи Отелло. Та ніхто не грав мовчазно, або ж без вічних слів, що визначали характер мавра «розумний, ніжний, благородний; войовничий, героїчний, пристрасний» (як в інтертитрі до екранізації Буховецького). Фільм, скутий відсутністю промовленого слова, намагається надолужити Шекспіра, розгортаючи трагедію по той бік Єлізаветинської сцени, у масштабних та вишуканих декораціях із залученням величезної масовки. З одного боку, зображення масовки слугує видовищній меті. Проте, Дуглас Брод, автор «Шекспіра в кіно» бачить в цьому глибший сенс. «Хай доданий і несвідомо, цей масовий вимір має небагато спільного із задумом Шекспіра, а радше висвітлює настрої повоєнної Німеччини, періоду, коли знімався фільм».

Яго, одного з найбільших лиходіїв сцени, в екранізації Буховецького грає Вернер Краус. Найчастіше згадуваний нині як демонічний професор із «Кабінету доктора Калігарі» (1920), він перетворює Яго на диявольську фігуру. У Шекспіра, мстивець жадає занапастити Отелло не тільки через симпатії мавра до Кассіо, а й підозрюючи його в інтимних стосунках з Емілією, дружиною Яго. Як пише Дуглас Брод, «це зводить Яго до рівня злодюжки..., а не темного двійника мавра». Такі наративні акценти перетворюють історію із побутової трагедії на романтичну мелодраму. З іншого боку, особистому життю Яго та Емілії приділяється набагато більше часу та уваги, ніж в будь-який інший екранізації.