Молодіжна зелена конференція-2019 в Австрії, або чому відьми – головна причина змін клімату. Автор: Савко Наталія, учасниця Конференції
«Їхати туди не те, що варто, а життєво необхідно» Пам’ятаю, як у травні цього року координаторка учнівського врядування м. Ужгорода Марія Симкович кинула мені посилання для реєстрації на екологічну конференцію в Австрії. Мозок, втомлений підготовкою до ЗНО, кричав про те, що не варто реєструватись. У голові літали банальні думки: «Тю, от зараз поїду туди, знову будуть говорити про сортування сміття та про наш вплив на клімат, хоча, якщо чесно, є великі сумніви щодо того, чи можемо ми щось взагалі змінити». Голос шукача пригод перекричав голос розуму і будь-які вагання. Швиденько оформила форму для реєстрації та отримала повідомлення про співбесіду. Коли сиділа в невеличкому приміщенні ГО «Форза» в Ужгороді та почула думки своїх однолітків, зрозуміла: «Їхати туди не те, що варто, а життєво необхідно». На початку жовтня студентське життя швидко закрутило у свій вир, і давно забуті сумніви повернулись знову. «У тебе скоро модулі, багато всього вчити треба», - комплекс відмінниці давав про себе знати завжди. Зрештою, з великим скептицизмом, я зібрала речі і вже ввечері 6 жовтня стояла перед готелем «Закарпаття». Тоді моросив холодний осінній дощ, але всі учасники були в передчутті отримання нового досвіду та крутих пригод. «Частинка про те, як звичайні українські діти стали королями та королевами замку Фюнстергрюн в Рамінгштайні» Ми заселялись надвечір. Доброзичлива пані Елізабет, працівниця замку та представники Європейського Товариства Дикої Природи (European Wilderness Society) зустріли всіх нас надзвичайно щиро. Так, наче наша команда приїхала не в іншу країну, а зайшла до доброго друга в гості.
Макс Розберг, голова правління організації, розповів нам історію замку, про його стару частину, датовану 12 століттям та про надбудови 18 століття. Отримавши першу дозу інформації та позитивних емоцій, ми вирушили заселятись у власні королівські покої. Як це – жити в замку серед лісу? Певно, надзвичайно захоплююче. Ти відчуваєш себе маленькою, незначною частинкою зовсім іншого, магічного світу. У Рамінгштайні, людським розумом усвідомлюєш: тут нема твоєї необмеженої влади істоти розумної. Десь в голові випливає думка, яка потім не зникатиме всі наступні дні: «Зміни в позитивну сторону відбудуться лиш тоді, коли все людство, зрештою, усвідомить просту істину: ми – лише маленька частина природи. Хто дав право нам, людям, вважати себе тут головними?». Засинали ми в передчутті чогось зовсім нового, невідомого, але надзвичайно цікавого. Наші вікна виходили на внутрішній дворик, де висів плакат із надписом: «Fridays for future». У той момент вся команда усвідомила – погляд на життя після цієї конференції вже ніколи не буде таким, як раніше. «Коли мені говорять, що через 15 років тут не буде жодного дерева, я кажу: «окей». В пустелях Африки їх майже немає і люди якось там живуть».
Ми прокинулись набагато раніше, ніж планувалось. Ранок зустрів нас чарівною димкою в горах та спокоєм. Зрештою, природа влаштована надзвичайно досконало: вона прекрасна в будь-який час. Після смачного сніданку ми вирушили до вхідних дверей замку. Звідси відкривається дивовижний вид на всю долину. Саме тут на нас і чекав Макс. Спершись на опорну стіну, він мимоволі почав просту бесіду. Розповів про Лунгау та місцевих жителів. Надворі було надзвичайно холодно. Я стояла у своїй зимовій куртці, але мороз впевнено ходив по моєму тілу туди-сюди. Саме в цей момент від Макса прилетіло каверзне запитання. - Як Ви думаєте, чи зміниться Ваше життя через 20 років у зв'язку із зміною клімату? І якщо так, то як саме? - Певно, ми більше не носитимемо таких теплих речей. Буде надто спекотно, відразу подумалось мені. - Тільки тому, що спекотно? Чи, можливо, скоріш за все тому, що людство використає всі ресурси, з яких ця куртка зроблена? Обдумавши почуте, я погодилась. Для більшої економічної вигоди та власного комфорту ми готові використати всі наявні невідновілювальні ресурси на себе. Ну, дійсно, хіба вони будуть потрібні нашим майбутнім поколінням? Навколишня природа мимоволі повернула розмову в русло лісового господарства, адже поруч – гори, рясно покриті зеленими насадженнями. - От, до прикладу, - продовжив Макс, - всі довкола дерева насаджені штучно. Коли мені говорять, що через 15 років тут не буде жодного з них, я кажу: «окей». В пустелях Африки їх майже немає і люди якось там живуть. Ще кілька століть тому населення багатьох країн використовували букові дерева для того, аби зробити із них деревне вугілля. Через кілька років в активне використання входить кам'яне, більш енергетично та економічно вигідне. Натомість виникає зовсім інша потреба - в дереві, яке є гнучким та не ламається, яке є міцним та в ньому успішно можна перевозити товар. Такою характеристикою вирізняються хвойні – тому їх і почали активно висаджувати. А бук скоро зникне сам по собі через зміни клімату. Буквально їм залишилось жити ще кілька років. Тому коли говорять про те, що для порятунку Землі варто висаджувати дерева, необхідно задуматись, а яких саме видів.
Раніше тут було також багато вовків, зараз через браконьєрство їх залишилось дуже мало. Так само колись ми підгодовували оленів взимку. І тільки тепер зрозуміли, що ця пора року для них – природній процес, з яким такі благородні тварини чудово справляються й без нас. Усі мої сумніви щодо поїздки на зелену конференцію виявилися марними. Одна невеличка розмова сколихнула всередині те, що протягом довгого часу припадало пилюкою в душі. Людські руки руйнують майже все, що було створено до них. Зникає ліс, з ним – певні види рослин, тварин, комах, руйнується ціла екосистема. Ці процеси незворотні. Але якою ціною ми заплатимо за теперішній тимчасовий комфорт? Після ранішньої розмови з Максом ми вирушили на тренінг «Поважай комах», де Хелен та Зіва, волонтери Товариства розповіли, чому такі, здавалося б, малі та, часом, набридливі створіння насправді надзвичайно важливі для планети. Майже 85% рослин запилюються саме цими крихітними помічниками. Загалом, науково описаних комах у світі близько 1.5 мільйони. І кожен з них грає свою важливу неповторну роль. Однак, незважаючи на це, понад 40% видів зникають. Як не дивно, однією із найважливіших причин вимирання стала не зміна клімату, а поливання фермерами власних сільськогосподарських полів хімікатами. Іншою, не менш важливою, стали інвазивні комахи, тобто ті, які не притаманні певному регіону, завезені з інших місць. Залишу тут 3 способи, якими ми можемо покращити середовище існування наших найменших друзів: садити більше місцевих рослин, не використовувати згубні хімікати для обробки полів, а також компостування сміття надворі. Для нас це щось огидне, але для них – власний дім. Наступною, не менш цікавою частинкою тренінгу, стала бджолина доріжка, де ми у формі квесту знаходили потрібну інформацію про найкорисніших комах – комах-медоносів. Протягом свого життя одна особа з вулику виробляє лиш 20 грам цього цінного продукту, і облітає квітку до тих пір, поки в ній не залишиться нічого вартісного. Про нектар бджоли повідомляють за допомогою так званого bee dance, або бджолиного танцю. Покровитель цих комах – Святий Амбросіус - впевнено стоїть на їхньому захисті. Після цього тренінгу ми вирушили на обід, де смакували домашніми хлібом та маслом із справжнім австрійським медом. Вивчивши весь життєвий шлях
бджоли, зовсім по-інакшому усвідомлюєш цінність такого продукту. 20 грам меду на твоєму шматочку хліба – це ціна життя однієї комахи. Не встигла наша команда повністю осягнути всю інформацію, як у приміщенні бібліотеки замку на нас чекав Макс. На його руках – один із експонатів екологічної виставки, де кожен екземпляр виконаний у справжню величину. Це був шакал звичайний, представник родини псових. Макс розпочав свою розповідь саме з нього: «Ще кілька років тому шакали населяли лише надто теплі країни, а зараз їх потроху помічають у наших широтах. Якщо мені говорять, що зміни клімату ще непомітні, то як пояснити даний факт? Коли б це теплолюбна тварина забрела на холодну північ? Тільки тоді, коли клімат країни походження стає схожим на клімат країни, в яку ця тварина вирушає. Індія – високогірна Австрія, і навіть, Фінляндія. Надто схожі, чи не так? Вовки, до прикладу, раніше були найкращими друзями людей, вони завжди полювали спільно. А потім раптово людина розумна починає займатись власним господарством. І не менш несподівано свійські тварини стають здобиччю вовків. Саме з цього моменту дружба між хижаком та людиною розпадається, а постать лісового мешканця все дедалі більше обростає міфами та легендами. Уці розповіді про те, що вовки їдять дітей – пережиток минулого. У ті часи був важкий голод в Європі. Казки про Гензель і Гретель не вигадки, а зла відьма в лісі – це не хто інший, як рідна мати. Тоді часто траплялись випадки каннібалізму, батьки вбивали власних дітей. Не могли зробити це власноруч – вивішували колиску перед лісом. Хижаки виконували все замість людей. Вовки ніколи не нападають просто так. Уявіть собі ситуацію – Ви прийшли до лісу. Хижак занюхав Ваш аромат, проаналізував, занотував собі та й пішов геть. А ми відразу панікуємо. Тому єдина допомога – заговоріть з вовком. Спитайте, як у нього справи. Все дуже просто – ви заспокоїте себе і запах адреналіну не стане запахом загрози для вовка». Тепер, у випадку зустрічі з хижаком, я спитаю в нього про погоду та його думку про сучасну політичну ситуацію в країні. Думаю, ми б затоваришували. Шкода, що відповісти багато він мені не зможе. Дитячі казки стали менш привабливими, а найбільш відомий міф про вовка розвіявся.
Ми активно ділились роздумами про почуте один із одним, коли йшли в майстерню для того, аби збудувати готель для комах своїми руками. Для чого? Все дуже просто – останнім часом цим створінням нема де жити. Ми забираємо трухляві дерева з лісу, знищуємо їх природне середовище існування, максимально все забудовуємо. Готель для комах збудувати надзвичайно просто, необхідно мати кілька дощок, тирсу, мох та шишки. Зовні він схожий на звичайну годівничку для птахів. Зараз цей готель висить у нашому сімейному саду. Побачивши на ньому нову комаху, сестра відповідає: «Наточко, у тебе тут новий гість на заселення». Я – щаслива. Аби лиш з користю. Ще звечора Макс пообіцяв нам екскурію місцевими територіями, аби показати, що зміни клімату вже присутні в кожному куточку планети. Нам просто зручно їх не помічати. І ми з нетерпінням чекали нового дня на конференції. «Якщо багато людей вважають, що зміни клімату непомітні, та не вимагають ніяких додаткових ресурсів, вони помиляються. Вже на даному етапі все це коштує мільйони доларів» З самого ранку ми разом з нашими австрійськими друзями вирушили в захоплюючу ексурсію долиною Лангау, де дізнались багато цікавого не лише про екологічну, а й про економічну ситуацію в краї. «Тут Ви можете побачити перші покинуті будинки, - розпочав свою розповідь Макс, - у гірських районах нема можливості працевлаштування для людей. Які б
інвестиції влада не вкладала в нашу долину – у неї нема майбутнього. В останні часи спостерігається тенденція того, аби сконцентрувати всі селища в околицях до одного головного міста. Тут це Тамсвег. І експерти кажуть, що це чудово, коли люди виїжджають із гірських районів в центральні міста. Все надзвичайно просто аргументовано: набагато менше ресурсів витрачається для поставки продуктів місцевим жителям, значно менше шкідливих викидів в атмосферу». Мені відразу ж згадались наші мальовничі Карпати. Невже через кілька років густонаселені території стануть пусткою? Та й проблема безробіття та заробітків… Невже це не тільки в нас? Здивованими дитячими очима намагаюсь встигнути австрійський будиночок, вловити всі слова Макса.
помітити
кожен
«Поруч протікає річка Мура. Тут вона найчистіша, а вже поблизу міста Грац вважається найбруднішою в Австрії. Бачите ті горбики довкола русла? Ще 30 років тому в Європі була популярною тенденція заковувати річки в бетон з метою контролю потужної стихії. Зараз робимо все навпаки. Будуємо оті дамби довкола річки, ставимо алюмінієві загородки, розширюємо русло. Чим повільніше тече вода, тим менш ймовірними є паводки і, навпаки - висихання. Якби не ці дамби, всі прибережні будинки затопило б. Ми усвідомили, зрештою, що природа досконала сама по собі й повертаємо річки в їх природнє русло. Вважаю, що це б допомогло й Ужу. Але кожна наша дія коштує тепер надто дорого». В спогадах відразу виринає Уж, який міліє влітку та ледь не розливається по всій навколишній території весною. Чи зможемо ми якось унормалізувати цей процес? Зробити все, аби старовинна річка не зникла з географічних карт? Чим ми можемо допомогти? Через вікно автобусу мої очі тонули в неймовірності навколишніх гір та природи. Хіба ж може бути щось більш прекрасне? Більш досконале? «В Україні понад 90% лісів – державна власність. Тут – приватна. Кожен розпоряджається своєю ділянкою так, як вважає за потрібне. Хоче – рубає, хоче – ні. Це особисте діло кожного». У той момент на вершинах місцевих гір вже випав сніг. Згадала про свою мрію покататись на лижах в іншому місці, спробувати гірські траси інших країн. Макс наче почув мої думки – розпочав розповідь про місцеві лижні курорти. «В Лунгау 4 гірськолижні курорти. Найцікавіше те, що через зміну клімату власники все більше використовують штучний сніг. Тому, ще на початку сезону готують до використання стільки ж води, скільки можна було б помістити у всі
вагони поїзду, який з легкістю міг би сполучити Австрію та Китай. Уявіть собі, яка це кількість прісної питної рідини. Чому так? Бо природнього снігу недостатньо а також, як тільки температура піднімається вище, структура цього снігу повністю руйнується». Пан Розберг також зазначив, що долина б давно стала пусткою, якби взимку центральна дорога не була єдиним способом дістатись в іншу частинку Австрії. Наступна наша зупинка була біля замку Маутерндорф. Він був розташований на іншому березі річки, тому милуватись цією спорудою ми могли лише здалеку. «Кілька століть тому люди почали помічати перші зміни клімату. Довго в церквах молились Богу, аби допоміг і, зрештою, дійшли до такого висновку: все це відбувається не з будь-якої іншої причини, а саме через відьом. Загалом за історичними джерелами в регіоні було спалено 21 особу, в сучасному Зальцбургу й досі збереглось місто страти. Ті, хто виконував страшний присуд, навіть розраховували кількість дров, необхідних для спалювання – так, аби від відьми не залишилось нічого зайвого. Ось такі ми, люди, істоти. У всіх проблемах, створених власноруч, звинувачуємо інших». Особливої уваги заслуговує також історія Біосферного Резервату UNESCO Лунгау. Він охоплює площу понад 1498 км2, був заснований 2012 року, а одними з основних завдань вбачає не лише збереження природи, але й органічне фермерство, регіональний та культурний розвиток. Тут все частіше з'являється практика виготовлення так званих «будинків із резервату», де майже всі матеріали - до прикладу, деревина, - взяті з Біосферного резервату - Лунгау. Представники Карпатського Біосферного Заповідника, Іванка Колачук та Микола Романюк, мали особисту зустріч із керівництвом резервату, дізнались багато цікавого та спробують увести певні нововведенення тут, в Україні, а ми в свою чергу пообіцяли навідатись до них у гості.
На території резервату також знаходиться мотузковий парк, де решту частину дня наша команда разом з австрійськими друзями вчилась складати туристичний рюкзак, особливості розміщення у ньому необхідних речей; ми мали змогу політати на озером та вилізти на найвищий муляж скелі. Сповнені позитивних емоцій та натхнення, ми з невеличким сумом в душі чекали останнього дня конференції. «Ви можете стати причиною змін у своєму селищі чи містечку. Інколи просто варто спробувати. Не бійтесь помилок – це досвід. Вас завжди критикуватимуть ті, які не бажають робити нічого. Греті Тунберг потрібен був лише плакат та міцна сила волі для того, аби сколихнути весь світ». Ранок останнього дня конференції розпочався із презентацій про Україну та Австрію. Обидві країни здивували власною унікальністю та красою. Зрештою, у своїй розповіді ми не оминули й відомого закарпатського молодого винахідника – Валентина Фречку, який розробив технологію виготовлення паперу з опалого листя. Проект виявився успішним, інвестори зацікавлені у реалізації масового виробництва. Під кінець ми показали відео про Ужгород, створене учасниками учнівського врядування м.Ужгорода «Корзо», а також пригостили наших друзів українськими цукерками. Після презентації всі учасники вирушили на територію замку для цікавого тренінгу, проведеного Радмілою Устич, представником ГО «Форза». Ми говорили про важливий вплив лісу на планету та те, що саме зелені насадження зможуть її врятувати.
Отримали завдання вибрати свого фаворита серед дерев, виміряти його висоту, вивчити всі особливості та обгрунтувати іншим учасникам, чому саме Ваше дерево – неймовірне. Як результат, ми побачили те, чого ніколи не помічали раніше – сліди комах на корі, гнізда птахів, особливу форму листя. Висновок напрошувався лише один – всі дерева нашої планети неповторні та необхідні для нас, простих людей. Зрештою, мій погляд на ліси змінився остаточно – в кожного елементу природи свої особливості, своя історія. Після обіду наша українська команда мала можливість особисто поспілкуватись із Максом Розбергом, з'ясувати, що ми можемо втілити в реальність власними зусиллями. Також була заснована Молодіжна Філія Європейського Товариства Дикої Природи (Youngster Chapter of European Wilderness Society) з нас, звичайних підлітків, з вогнем у серці та неймовірним бажанням змінити екологічну ситуацію в Закарпатті на краще. Чи зможемо виправдати надії, покладені на нас? Чи вийде втілити мрії в реальність? Зрештою, все це покаже лише час. Кожному учаснику були вручені Youth Pass, сертифікати, що засвідчували нашу участь в екологічній конференції та проекті освітньої програми ЄС «Еразмус +». За ці кілька днів вся українська команда стала справжньою сім’єю. Важко було прощатись із замком та атмосферою плідної співпраці, рішучих дій та рішень, взаєморозуміння. Останньою та, певно, найважливішою локацією стала котельня в Лунгау, яка виробляє всю енергію з деревної щепи та обігіває все село. Один із її засновників розповів нам про історію створення, особливості такого роду сировини та чому опалювати будинки таким паливом – надзвичайно вигідно. «Я – один із шести засновників, яким несподівано прийшла ця ідея до голови. Всієї щепи, яка наявна тут, вистачає, аби отопити 21 будинок: 5 громадських та 16 приватних». Переді мною стоїть невеличка прибудова, до верху заповнена деревною щепою. Як такою мізерною кількістю палива можна обігріти 21 будинок?! «Загалом є два режими: зимовий та літній. У перший, відповідно, ми використовуємо більше сировини, продукуємо в рази більше тепла, влітку – в рази менше.
Вся система керується невеличким комп'ютером. На моніторі бачу стан кожного із будинків. Все надзвичайно просто. Маєш певні проблеми із мером – вимикаєш йому тепло, - з посмішкою на обличчі говорить засновник. Найдорожче, що є тут – це проведення труб до кожного з будинків. Зараз все більше й більше людей усвідомлюють вигоду з такого виду палива. На жаль, наразі ми не отримуємо жодного прибутку, але вже через кілька років плануємо отримати певну виручку. Таку саму систему та механізм можна без проблем створити й в Україні. Це – надзвичайно просто». Під час прощання із представниками Європейського Товариства Дикої Природи моє серце наповнилось надією, що ми все зможемо змінити на краще. Насправді варто хоча б спробувати. Зробити перший крок. Неймовірно вдячна кожному, хто доклав зусиль для проведення конференції. Після неї наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Варто нам, людям, усвідомити: у сучасних проблемах не винен ніхто, крім нас. «Відьом» спалено, але зміни клімату відбуваються надзвичайно швидко. Існують думки, що через кілька років ми зможемо освоїти Марс та зробити його другою Землею. Але, можливо, варто хоча б спробувати залишити нашу планету комфортним місцем проживання для наступних поколінь? Зробити бодай щось. Бо, часом, навіть найменша наша дія може змінити абсолютно все. Греті Тунберг вистачило плакату для того, аби сколихнути світ. У цей момент настала й твоя черга діяти.
Додаткова інформація про проект «Молодіжна Зелена Конференція» міститься на сайті головного партнера –Європейського Товариства Дикої Природи: https://wilderness-society.org/discussing-the-future-of-green-europe/