«Україна Активна 2010: Загоєння Минулого», №2, 12-22 червня 2010 року
Слово редактора 12 червня – важливий для учасників проекту «Україна Активна 2010» день – ми нарешті вирушили в подорож! Перші інтерв’ю з цікавими людьми, перші питання і відповіді, перші враження... Власне, розпочалася подорож зі сходу України – міста Харкова, що в 1930-ті було столицею УРСР і завжди відрізнялося революційністю поглядів та підходів до рішення проблем. Як і в часи існування в місті столиці, зараз харків’яни не бояться висловлювати незручні та неприємні для влади думки, борються за комфортне існування громадян України в своїй державі та вражають історіями своїх життів. Впродовж 12-13 червня скринька безцінних історій проекту поповнилася розповідями режисеру театру «Тимур» Сидіна Василя Євгенійовича, отця Ігора Української автокефальної православ-ної церкви та революціонерки, засновниці та працівниці Харківського літературного музею Ольги Іванівни Клюшкіної. 13 червня учасники проекту вирушили на Луганщину, щоб довідатися про нелегкі, але надзвичайно захоплюючі долі поколінь сімей шахтарів та металургів. 15 червня ми зустріли схід сонця неподалік Запоріжжя і попростували пізнавати красу казацького острова Хортиця та досліджувати таємниці язичницьких вірувань давніх слов’ян. А ввечері ми вже їхали на південь, до Криму. Наступна зупинка – Сімферополь. Тут наша команда провела тиждень – з 16 по 22 червня. Нашими інтерв’юерами тут були і кримські татари, і греки, і українці, які прожили нелегке життя на півдні країни. 21 червня був особливий для проекту день – перша пресконференція в Інформаційному прес центрі Хаберлер Матбуат Меркезі. На сьогодні Крим лишився позаду. З 23 по 28 червня нашими пунктами призначення будуть Державний архів в Києві, далі – Чорнобиль та селище Баранівка Полтавської області. Про це в наступному випуску вісника.
«Незручна» людина Василь Сидін Василь Євгенійович Сидін, режисер харківського дитячого театру «Тимур», – перший, хто дав інтерв’ю учасникам проекту. За словами самого Василя Євгенійовича, він ніколи ні з ким так щиро не розмовляв про своє життя. Життя цієї людини ніколи не було простим. В свій час працівники театру для «складних» дітей знайшли маленького Василя Сидіна просто на вулиці та забрали до себе. З тих пір хлопчик «захворів» театром. Василь Євгенович виростив не одну сотню гарних людей з тих, хто в дитинстві мав далеко не найкращу долю.Зараз в театрі грають діти з інтернатів, інваліди, сироти. Для них усіх театр став справжнім спасінням. Місцем для зустрвічей, спілкування і нпавітьвлаштування особистого життя. Він завжди був «незручним» для оточення – радянської влади, стереотипів, «сірої маси», завжди підіймав болючі питання та ставав у перші ряди при їх вирішенн. Таким він залишається і тепер, щиро радіючи кожній перемозі – своїй чи своїх підопічних. І ніколи, ніколи не здається. Дзвінка Всупереч, а не завдяки... 17 червня ми відправилися в селище Озерне, поблизу Євпаторії, в національний центр «Україна». Це єдине місце в Україні, пристосоване для відпочинку та тренувань людей з інвалідністю. Багато хто сприймає інвалідність як довічний квиток у влаштоване життя, «all inclusive». Держава зобов'язана, оточуючі люди винні. Інваліди протиставляються звичайним, «норамльним» людям. Але, як стверджують Мар’яна Терлюк та Олег Копоков, реабілітологи національного центру «Україна», інваліди – звичайні люди, які мають особливі потреби. Якт ті, хто має великий розмір ноги, потребують особливого взуття, а вагітні жінки – спеціального одягу, так і до людей з інвалідністю необхідний особливий підхід: Власними зусиллями Мар’яна та Олег створили реабілітаційний центр для людей з травмами хребта, який назвали «Школа незалежного життя». В ньому є квартира для тренування, майстерня, що допомагають отриманню нових життєвих навиків. У центрі людей вчать жити в суспільстві, а не існувати на узбіччі подій.
1
«Україна Активна 2010: Загоєння Минулого», №2, 12-22 червня 2010 року
Алчевськ Після відвідин Харкова настала черга Луганщини. Місто, у якому мені випало побувати, - Алчевськ. Перше, що мене вразило в Алчевську – це повітря. Брудне, запилене промислове місто. Я справді зрозумів, як це – бути робітником заводу і жити в таких умовах. Не дивно, що в людей виникають думки про те, що працювати в промисловості важко. В Алчевську ми жили в сім’ї інженерів Буйницьких. Ввечері познайомились із хазяйкою дому, Наталією Олексіївною, а наступного дня – із Володимиром Георгійовичем. Всі, хто жив під час Радянського Союзу, мали непросту долю, яка не обійшла й сім’ю Буйницьких. Наталія Олексіївна та Володимир Георгійович – розлучені. Коли пані Наталя говорила про несолодке життя своїх батьків, нам доводилося часом вимикати камеру, щоб дати оповідачці час заспокоїтися. Тоді я зрозумів, що особливо складно розповідати саме про складнощі в життях власних батьків, бабусь та дідусів. Можливо, те, що Буйницькі все життя чули від своїх батьків, відбилось на їхній власній історії. Вони досі переживають біль своїх предків… Наступного ранку була нова подія – до нас приїхала Діана з Румунії. Це був хороший початок дня.
Ми відчули процес такої реабілітації під час «прогулянки» на візках, коли нам запропонували приміряти на себе роль людей з інвалідністю і доїхати до сусіднього корпусу. Багато страху і жаху у мене в ролі сліпого з паличкою по вулиці і машина, яка спробувала тихо об'їхати мене збоку. В цих моментах людей з інвалідністю дуже хочеться пошкодувати і зняти з себе для них останню сорочку. А насправді їм не потрібна зайва турбота, що душить їх. Турбота, яка створює з них зніжену і тепличну рослину. Такі люди набагато сильніші за нас, «нормальних», оскільки вони знають ціну життя і досягненням. Вони відносяться до життя стійко і з гумором, не соромлячись вивішувати на стіні в їдальні девіз: «Коли я їм, я як завжди» Зоя Місто-сад Бахчисарай 18 червня наша дружна команда відвідала одне з найкрасивіших міст Криму – Бахчисарай. Наша перша зустріч відбувалась в унікальній кримськотатарській майстерні. Там ми познайомились з династійним ювеліром Айдером Асановичем Асановим. Айдер-ага виготовляє срібні вироби, а також навчає молодь мистецтву філіграні. Тоді ми пішли у гончарську майстерню, де слухали історії життя гончарів і пізнавали тонкощі створення глиняних виробів. У сувенірній крамниці не втримались, аби не придбати чогось на пам’ять про поїздку. Пообідавши у кримськотатарському ресторані та помилувавшись чудовими краєвидами ханського палацу, ми пішли в гості до гостинної сім’ї кримських татар Айше та Зінура Якубових. Нас приймали як близьких і рідних людей. Сім’я щиро поділилась історією свого життя, познайомила з усіма родичами та сусідами, показала масу фотографій, листів, телеграм. Галочка
Шукрі Нелегка доля кримських татар на власній землі Молода дівчина Айше Якубова, в якої мені довелося мешкати впродовж нашого перебування в Криму, першого дня розповіла мені про історію своєї сім’ї. Перше слово, що я почув – «депортація» (для мене це було щось нове, бо знав тільки про голокост та
геноцид) – нужденні роки радянського життя в Азії, така біла напівпустельна пляма в житті. Потім одразу про повернення, довгоочікуване і складне. Неприйняття сусідами, патологічне неприйняття на будь-яку роботу. Але змогли укріпитися, витримати, вижити, приховати свій біль. Айше приємно усміхається, коли питаю про мову. У сім’ї іспілкування татарською, тому що треба не забувати рідної мови. І це варто поваги для українців Харкова, щоби зрозуміти, що сім’я – то є колиска нації... Михайло
2
«Україна Активна 2010: Загоєння Минулого», №2, 12-22 червня 2010 року Чи була на Хортиці Козацька Січ? Запоріжжя справило враження неоднозначне. Місто, покрите димом заводів та перекреслене дротами електричних стовпів, з’єднане складними конструкціями мостів із унікальним за своєю флорою та фауною островом Хортиця. Саме на Хортиці ми провели 15 червня. Перше, що вразило – це позитивні таблички, якими острів ніби «спілкувався» з його відвідувачами: «Ви на Хортиці, радійте!», «Хортиці приємна ваша присутність». Такі невеликі написи вздовж дороги створювали враження того, що Хортиця – це жива істота, яка реагує на наші ді. Острів вразив розмаїттям краєвидів – веселка польових квітів, величний Дніпро із скелястими обривами берегів, величезні дерева... Особливої загадковості Хортиці надають знайдені українськими археологами святилища рідновірів. А от козацька січ на Хортиці – лише красива легенда. Жодних ознак її існування на острові вчені не знайшли. В моєму ж путьовому щоденнику Запоріжжя та острів Хортиця лишили дивний слід: незрозуміла фіолетова квітка, тисячолисник жовтого кольору та листочок коноплі... «Ви відчули свою радість!» о. Хортиця Раділа разом з усіма Лісса З.І. Ми вже пройшли більшу частину нашої нелегкої та захоплюючої подорожі. Але проект все ще потребує підтримки. Якщо Ви хочете дізнатися більше про те, як допомогти проекту, сконтактутеся з нами! Довідка: Тел. +38-063-1428922 Додатково: +38-067-5266968, +38-097-98-14-372 Ел. адреса проекту: ukrainian.action@gmail.com Веб-сайт: www.f-4-f.org
3