Ким би не був твій дід: КДБістом, воїном Червоної Армії чи УПА, чорнобильцем, «афганцем», постраждалим євреєм, польським паном, депортованим кримським татарином, дисидентом, закатованим у ГУЛАЗі, чи слухняною ланкою системи, металургом чи карпатським рукотвором, – він був людиною і прожив життя. Цінності твоїх предків – у твоїй свідомості. Які вони? Можливо, погляди іншого геть відрізняються від твоїх, але що ти знаєш про «іншого» у своїй країні? Що лежить у його спадку? Яка історія його роду? Яке оточення і що формувало його погляди? Чому він такий, який він є? І чого можна у нього навчитися? Наша книга дає можливість подумати над відповідями на ці питання.
Книга містить 22 життєві історії та інтерв’ю, взяті у 2010 р. у рамках проекту «Україна активна 2010: загоєння минулого» у 29-и людей з різним культурним, мовним, етніч ним, релігійним, політичним та історичним підґрунтям з 13-и різних населених пунктів Півночі, Півдня, Заходу та Сходу України. І це лише маленька частинка з мільйонів, на яких XX століття залишило свій відбиток. Відбиток, який ми не маємо права зігнорува ти, адже непроговорена, непримирена, непрощена, незагоєна історія має властивість повторюватися. Ми не можемо забути минулого, натомість можемо спробувати ви слухати і зрозуміти одне одного, попросити пробачення і пробачити, відпустити тягарі минулого, аби разом будувати наше майбутнє. Сподіваємося, ця книга буде бодай по штовхом до цього. Інтерв’ю подано мовою оригіналу (або за допомогою транслітерації): українською та російською зі збереженням регіональних та індивідуальних особливостей мовлення. Книга содержит 22 жизненные истории и интервью, взятые в 2010 г. в рамках проекта «Украина активная-2010: исцеление прошлого» у 29-и людей из 13-и разных населён ных пунктов на Севере, Юге, Западе и Востоке Украины с разным культурным, языко вым, этническим, религиозным, политическим и историческим основанием. И это только маленькая часть из миллионов, на которых XX век оставил свой отпечаток. Отпечаток, который мы не имеем права проигнорировать, ведь непроговоренная, не прощённая, незажившая история имеет свойство повторяться. Мы не можем забыть прошлое, но можем попытаться выслушать и понять друг друга, попросить прощение и простить, отпустить бремя прошлого, чтобы вместе строить наше будущее. Надеемся, эта книга станет хотя бы толчком к этому. Интервью подаются на языке оригинала (или с помощью транслитерации): украинс ком и русском, с сохранением региональных и индивидуальных особенностей речи. The book contains 22 interviews and life stories taken in 2010 in the framework of the Ukrainian Action: Healing the Past project from 29 people with different cultural, linguistic, ethnic, religious, political, and historical backgrounds, from 13 different places in the North, East, West, and South of Ukraine. They are only a small sample of the millions of people, who have faced the challenges of the 20th century in Ukraine. Their experience must not be ignored since history, if not discussed, reconciled, forgiven, and healed, tends to repeat itself. We can not forget our past, but we can listen to each other and try to understand, forgive and ask forgiveness, and let the burdens of the past go in order to build our future altogether. We hope this book will give impetus to such a process. The interviews are given in the original language or a transliteration of it: Ukrainian and Russian with preservation of regional and individual speech peculiarities.
Міжнародна громадська організація “Основи свободи” Міжнародний рух “Ініціативи змін”
відпущення Історії життя, зібрані в Україні в рамках проекту “Україна активна: загоєння минулого” Усі ці люди зробили спробу відпустити своє непросте минуле. Наскільки їм це вдалося та що прийшло навзамін – судити вам.
Львів • Видавництво “Свічадо” • 2012
УДК 159.922.4 ББК 88-58 В 42
Художнє оформлення Олексій Чекаль
Будь-яке повне або часткове копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення текст у статтей та зображень можливо з дозволу організаторів проекту за умови прямого посиланна на першоджерело. Погляди людей, викладені у цій книзі, необов’язково збігаються з офіційною позицією МГО «Основи свободи». Ми не несемо відповідальности за правдивість інформації, поданої під час інтерв'ю.
Книга вийшла друком завдяки фінансовій підтримці Посольства Королівства Норвегії в Україні. Дякуємо також ґрантодавцям проекту: товариству «ІнСецҐруп» (фонд організації «Ініціативи Змін» у Швеції), Фонду Фріца Філіпса, благодійному товариству «Айрін Пре ствіч Траст» (Великобританія) та численним індивідуальним меценатам. We would like to express our sincere gratitude and appreciation to the following, without whom this project would not be possible: those who kindly hosted us at their homes, shared their me mories and lent support to us; volunteers who have devoted their time and energy to the project. We gratefully acknowledge the financial support of the Royal Norwegian Embassy in Ukraine for the publishing of the book. We also want to thank the other project sponsors: Fritz Philips Foundation (UK), InSatsGroup Society (the IofC foundation in Sweden), and Irin Preswitch Trust Society (UK), as well as the individual benefactors. The project was also supported by the local communities, NGOs, societies, state and private institutions, city and settlement councils. Thank you all, our friends and supporters, we could not do it without you. В 42 Відпущення / Упор. Г. Буньо. – Львів : Свічадо, 2012. – 216 с. ISBN 978-966-395-563-6
ISBN 978-966-395-563-6
УДК 159.922.4 ББК 88-58
© МГО “Основи свободи”
Велика подяка усім, хто долучився до реалізації проекту: людям, які гостинно приймали учасників проекту у своїх домівках, ділилися своїми спогадами, допо магали у роботі, вкладали власні кошти, добровольцям, що не пошкодували свого часу та енергії. Організаційно проект підтримали місцеві громади, громадські організації, това риства, державні та приватні установи, міські та селищні ради, зокрема: • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • •
Міжнародна громадська організація «Основи свободи» Міжнародний рух «Ініціативи змін» Центр політичної освіти, м. Київ, Україна НУО «Клуб молодих лідерів», м. Сімферополь, Україна ЛММГО «Студентське братство Львівської політехніки» Чернівецький місцевий осередок МГО «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», м. Чернівці, Україна База відпочинку ім. Соіча, с. Старий Салтів, Харківська обл., Україна Театр «Тимур», м. Харків, Україна Харківський літературний музей, Україна Кав’ярня «Куб», м. Харків, Україна Українська православна автокефальна церква, м. Харків, Україна Міське відділення Українського Союзу ветеранів Афганістану, м. Брянка, Луганська область, Україна Луганське обласне відділення Товариства Червоного хреста, Україна Спілка в’язнів німецького концтабору «Дахау», м. Сімферополь, Україна Хайдельберг-центр, м. Сімферополь, Україна Громада кримських татар АР Крим, Україна Грецька громада с. Чорнопілля, АР Крим, Україна Громада кримських караїмів АР Крим, Україна Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів НКСіУ, м. Євпаторія, АР Крим, Україна Інформаційний прес-центр «Хаберлер Матбуат Меркезі» Майстерні кримськотатарських ремесел, м. Бахчисарай, АР Крим, Україна Центральний державний історичний архів України та електронний архів СБУ
• МГО «Запорізький Астрономічний Клуб «Альтаїр», м. Запоріжжя, Україна • Руське православне коло, м. Запоріжжя, Україна • Добровольці проекту «Дім у Баранівці», с. Баранівка, Полтавська обл., Україна • Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського, м. Київ, Україна • Агентство інформації, міжнародного співробітництва та розвитку «ЧорнобильІнтерІнформ», м. Київ, Україна • Селищний голова та громада с. Космач, Івано-Франківська обл., Україна • ЗОГО «Общество подкарпатских русинов», Закарпатська обл., Україна • Селищний голова та громада с. Лохово, Закарпатська обл., Україна • Товариство угорської культури Закарпаття (ТУКЗ-КМКС), с. Дерцен, Закарпатська обл., Україна • Спілка воїнів-ветеранів, м. Мукачеве, Закарпатська обл., Україна • Мукачівська міська рада, Закарпатська обл., Україна • Український католицький університет, м. Львів, Україна • Львівська міська рада, Україна • Міжнародний конференц-центр «Ініціативи змін», м. Ко, Швейцарія • Фундація примирення у Південно-Східній Європі, м. Сібіу, Румунія • Організація допомоги чеченським біженцям «Теплий дім», м. Москва, Росія • Інститут практичної психології та психоаналізу, м. Москва, Росія • Німецький культурний центр ім. Гете, м. Москва, Росія • Товариство «Англо-Нордік Продакшн Траст», м. Кембридж, Велика Британія • Міжнародна організація «Ґлоубал Індіджінес Дайлоґ», м. Едмонтон, Канада • Організатори Австралійського Дня Вибачення (The Sorry Day) Щиро дякуємо Вам усім, друзі!
Ольга РІЗНИЧЕНКО Кав’ярня «Куб», м. Харків 13 червня 2010 р.
Ольга Різниченко народилася 1957 р. в Мелітополі в родині полковника радянської держбезпеки. Її оминуло ідеологічне виховання, бо батьки через роботу не мали на неї часу. Забезпечене дитинство, витівки у школі, волелюбний характер, хар ківське середовище золотої молоді та захоплення російською літературою в університетські роки – усе це про пані Ольгу. Але бунтарський дух і прагнення до справедливості виявилися також в організації та участі у протестах проти дій влади різного рівня, дружбі з поетами-дисидентами та їх захисті, у неупере дженій дослідницькій діяльності. Російськомовна Ольга почала цікавитися і ви вчати українську літературу, мову і врешті усвідомила себе українкою. Пані Ольга закінчила російську філологію у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна та аспірантуру в інституті літератури ім. Тараса Шевченка, але не захистила дисертації через оголошення про Чорнобильську катастрофу в день захисту. Зараз пані Ольга – провідний співробітник Харківського літера турного музею, має доньку. «Потрібно осмислити, що країну треба будувати, починаючи з себе», – вважає пані Ольга.
Ольга РІзниченко – ОР Україна активна – УА
ОР: У мене через мою активність доволі часто виникали ситуації, коли, наприклад, поза моєю спиною багато чого говорили про мене. Казали, що я заслана в націоналістичне середовище з гебістських кіл через те, що я народи лась в родині полковника держбезпеки. Мій батько, Іван Антонович Клюш ник, народився в 12-у році і походить з села Великий Самбір Сумської області. Батька його забрали на фронт у Першу світову війну і той згодом загинув. Його
8
Відпущення
мати вийшла заміж ще раз, а мого батька передала бабусі з дідусем. Одним сло вом, він був сиротою, але здібною дитиною. Оскільки мій батько був грамотним і талановитим, чекісти його забрали спочатку щось переписувати, а потім на навчання до “Казали, що я заслана Києва. в націоналістичне Під час війни він був начальником контр середовище з гебістських розвідки «Смерш» 4-ої танкової бригади. Від кіл через те, що я ступаючи, на території Вороніжщини в заліз народилась в родині ничному містечку Ліски йому сподобалась полковника держбезпеки.” моя мама. Батько вказав на неї пальцем, і її за брали на фронт також. Він до мами не підхо див, а приставив свого камердинера Діка, щоб до неї не залицялись інші сол дати. Перший раз мама завагітніла тут в оточенні під Харковом, коли було дуже мало вірогідності, що вони вийдуть з оточення. У воєнні роки батька направили в Закарпаття, спочатку в Ужгород, а по тім начальником МГБ в Берегово (це також містечко на кордоні). Там, як мені розповідали і я потім сама бачила, їм віддали величезний маєток якогось угорського адвоката. В Берегово народився мій старший брат в 45-у році, а сестра Людмила в 47-у році. Бабуся, мамина мама, розповіла мені одну історію. Якось вона гуляла з ма ленькими дітьми в парку. До неї підійшла жінка і спитала, як можна знайти Івана Антоновича Клюшника. Бабуся говорить: «Для чого він вам?» А та каже: «Я його дружина». Зрештою, з’ясувалось, що батько був одружений і не розлучився, а тут у нього вже друга родина. Треба було якось залагодити, бо його могли з партії вигнати і т.д. Одним словом, з першою жінкою їх розлучили. Його дочка Соня від першого шлюбу переїхала до Берегова і жила в родині, де я народилась. Мама говорить, що спочатку було тяжко, бо мама вчилась на філфаці і вчила Соню, яка все життя хотіла бути лікарем. Соня кожного вечора перед сном писала мамі записочку про воєнних розлучниць і під подушку підсовувала. Морально це було важкувато пережити. Крім того, зрозуміло, як ставилось населення до загарбників. Бабуся мені говорила, що декілька разів робили атентат на батьків. З лісу приходили люди, оточували їх помешкання та хотіли розстріляти, але батьки весь час були на роботі, певно тому вижили, залишилися живими. Мамі не підходила тамтешня малойодиста вода, і вони перебрались туди, де вода м’яка. Тим більше, що і брат також почав хворіти енцефалітом. Пере їхали вони в Мелітополь, і батька там призначили начальником КГБ. І власне в Мелітополі в 1957 році я народилась. Ми виросли не комуністами, а дійсно українськими патріотами, через те, що батьки не займались нашим вихованням, ніякої такої ідеології нам не нав’язувалось. Оскільки вони переїхали з Берегова, то, звичайно, як загарбники, привезли старовинну бібліотеку, меблі, багато дорогих речей.
Ольга Різниченко
9
В нас була величезна квартира, няньки і бабуся. Уявіть собі, що переїхав ши до Харкова, мене попросили приготувати яєчню. По-перше, я не знала, як запалюються сірники, а по-друге, я просто скомкала ці яйця і кинула на пательню. Я звик “Ми виросли не ла, що мені завжди приносили у кімнату ви комуністами, а дійсно ключно те, що я хотіла. Моє дитяче життя від українськими патріотами, різнялось від життя інших дітей тим, що я ма через те, що батьки не ла табори на морі і постійно була на природі. займались нашим На відміну від інших дітей, в мене було гарне вихованням, ніякої такої харчування. Але, з іншого боку, я не ходила в ідеології нам не дитячий садок, а школу я не сприйняла. нав’язувалось.” Мій перший життєвий урок був такий, що один хлопець вдарив мене каменем по го лові, і в мене дуже текла кров. Я прийшла додому, хотіла поскаржитись, ска зала, що мене вдарили. Тоді мені сказали, що ніколи в житті ні на кого не мож на скаржитись, щоб тебе захищали – ти маєш захищатись завжди сама. Цей хлопчик був хуліганистий, і я сама пішла та зробила йому те саме, що він зро бив мені. Я не була християнкою, я не знала про заповіді милосердя до людей. Я їх не усвідомлювала. Якщо говорити про мою духовну біографію, то моє становлення як осо бистості розпочалося з того, що в три роки у мене було палке кохання з хлоп чиком з двору, Сашою Найдьоновим. Саша колись по секрету мені сказав, що люди складаються з кісток і м’яса – і це мене так вразило! Це була справжня трагедія. Я бачила, як бабуся курку розчісувала, шию їй звертала, кров текла. В моєму розумінні людина не має складатись з кісток і м’яса. Я дуже довго пла кала. Мама розповідала, що якось вночі я до неї прийшла, коли та спала, і за питала, чому людина така, як будь-яка річ: як трава, диван, – як все матеріальне, я не хотіла в це вірити. Це було моє перше потрясіння. Ще я дуже виразно пам’ятаю те, як старенька бабуся розповідала мені різ ні легенди. Я її так любила, що завжди прислухалася, чи вона жива, чи вона дише. І я тоді подумала: якщо всі ці люди – старші, молодші, мої ровесники, якщо ми всі тлінні, то що тепер робити? Значить, нас всіх не буде! Я виходила на вулицю і в мене був такий стан любові до всіх, що я підходила до людей і ба чила в них скелет, мертву людину, яку покладуть в труну. Мені хотілося, доки людина ще жива, обійняти її, розцілувати і сказати всім, що поки у нас є життя, ми маємо обов’язково один одного любити. Це були такі дитячі почуття, які в мені і залишились. Я не була християнкою, але зрозуміла, що все повинно бути в рівновазі. І все, що я комусь зроблю неприємне, якесь зло, завжди до мене по вернеться і примножиться. Це розуміння було на якомусь інтуїтивному рівні. Через всілякі бабусині розповіді, як я тепер розумію, християнські (на приклад, про Варвару Великомученицю), в мене було відчуття того, що я мог
10
Відпущення
б зробити. Якщо хтось може віддати себе в жертву, то чи можу я себе відда ла ти в жертву іншим так, щоби всі були щасливі? Наприклад, коли по телебачен ню розповідали, що десь в Мозамбіку чи в Танзанії голодують діти, я могла протягом місяця, коли бабуся робила вареники з вишнями, один з’їсти, а всі інші кидати під шафу. Я вважала: все, що я не з’їм, ті діти в Танзанії десь знайдуть і їм буде “Якщо хтось може пожива якась. [Сміється.] Зрештою, там миші віддати себе в жертву, завелися: батьки заглянули під шафу і побачи то чи можу я себе віддати ли цілий склад вареників, млинців, тістечок – в жертву іншим так, всього, що я любила в дитинстві. щоби всі були щасливі?” А потім була школа, яку я абсолютно не сприйняла. Тобто з радянською школою в ме не були дуже погані стосунки. Я не хотіла там сидіти і з першого класу до де сятого звідти втікала. У мене постійно виникав спротив до вчителів, які про бували нам щось в голову ввести. Я власне і організувала цей спротив у класі. У мене завжди були проблеми і «неуд.» по поведінці. Найбільшими моїми дру зями були діти з неблагополучних родин і з німецької околиці в Мелітополі. Я постійно в цю колонію втікала. Один раз в житті, пам’ятаю, батькові подзвони ли, що я знов серед німців. Батько зняв пасок і хотів мене побити, але мама не дала. А потім постійно запрошували батьків на педагогічні ради. Я пригадую, як мама плакала і просила казати вчителям, що я так більше не буду. В цей мо мент я себе уявляла Зоєю Космодем’янською і думала про те, що я не здамся. Вже у випускному класі була така історія. Я пішла на дискотеку. Взагалі, те, що мене відпустили, був парадокс. Мене нікуди не відпускали, бо було дуже строге виховання. Якщо бабуся бачила, що я гуляю з дівчатами під ручки на майдані або на вулиці, вона могла вийти і бити мене палкою по руках. Чи якщо я взяла останню цукерку зі столу, коли всі їли, то мене також наказували. Я це запам’ятала на все життя. Так ось, була така історія. До моєї подружки чіплявся якийсь хлопець на дискотеці, а її хлопець, звичайно, захистив свою дівчину – вдарив в око цього нападника. А той виявився сином начальника. Товариша моєї подружки забрали в міліцію, били по нирках та завели кримінальну спра ву. Пам’ятаю, що я тоді приходила до батька в КГБ і всюди казала, що буду протестувати і все робити для того, щоб хлопця не засудили. Я питала, чи знає батько, що взагалі в міліції твориться, як б’ють і відбивають людям нирки, і так б’ють, що не видно назовні. Я всіх учнів десятих класів підбила на те, щоб піти в РВВС в той час, як цього хлопця мали судити. Це була моя перша про тестна акція. Ми пішли і зробили там пікет. В радянські часи це було щось надзвичайне. Мабуть, мені все сходило з рук тому, що я була дочкою начальника КГБ, в іншому випадку мені би цього не подарували. Ще пам’ятаю епізод приблизно в сьомому класі, який вплинув на форму вання мого характеру. Мені страшенно захотілося дізнатися на уроці, як до
Ольга Різниченко
11
мене ставиться клас і чи вони мене справді люблять. Я проковтнула прямо на уроці абсолютно свідомо відкриту булавку і хотіла знати, чи однокласники прийдуть на мій похорон. Зрештою, мене тоді врятували. Важче було вже мене врятувати після випускного, коли все ж таки цього товариша подруги, хлопцятатарина Ахметова засудили. Я вирішила, що все рівно цей світ настільки не справедливий, що я в ньому не хочу жити. Після ночі випускного я випила декілька пачок снодійного (папаверину) і отруїлася. Мене тоді відкачали, але я побачила, як дуже переживали мої батьки, і згодом до мене прийшла думка, що більше такого я робити не буду. Потім треба було поступати. Моя старша сестра закінчила іняз. в ХДУ, тоді і вирішили, що я маю також поїхати в Харків. Мене привіз туди батько і поїхав додому. На перші два іспити я пішла, а потім вирішила, що людина не може так жити: народитися, потім школа, університет, заміж, діти. Мені стра шенно хотілось порушити цю логіку. Мені здавалось, що так жити скучно. Я сіла в поїзд і вирішила поїхати в Сибір на БАМ. А тоді виходив журнал «Юність», де я начиталась всіляких оповідань про молодіжні будівництва і, одним словом, поїхала. Мене почали розшукувати і оголосили у Всесоюзний розшук. Зняли мене з поїзда, і я опинилася в родині, яка була знайома моїй сестрі. Це родина дек ана робфаку нашого університету. В той момент декан вже написав дисертацію і його перевели в Київ, а я жила з його сином, секретарем комсо мольської організації університету, дружиною та дітьми сина. Спочатку я працювала в ЦНБ нашого університету. Тут я потрапила у свою стихію. Можете собі уявити: книжки 15 століття – і я серед них. Я пра цювала в фондах і мені треба було шукати і подавати книжки на замовлення. В мене часто було так, що приходить замовлення, а я по дорозі за цією книж кою чимось зацікавлюсь і мене потім в фондах розшукували, тому що я дуже захоплювалась книжками і могла навіть заснути над ними. Потім в університеті на філфаці у мене виникла думка, що в цьому види мому світі можна жити абсолютно умовно, і цей світ ти маєш сам собі створити. Незважаючи на те, що в мені може назовні відбуватись, я можу спокійно існувати в романтичній літературі. І навіть в університеті, коли я одружилась, ніхто не міг зрозуміти, що з цією Клюшою (прізвисько від прізвища) твориться, бо вона живе десь і нічого не знає про матеріальний світ. Мене це дійсно не ці кавило. Я думала, коли люди поцілуються, то від цього народяться діти. Бабуся казала, щоб я ніколи не цілувалась в універси теті. Я так довго взагалі нічого про це не знала, “...в цьому видимому тому що мене це абсолютно не цікавило. світі можна жити Згодом, вже після закінчення університе абсолютно умовно, і цей ту, мене розподілили в 55-у школу на Салтівку, світ ти маєш сам собі і я там працювала буквально один день. Я при створити.” йшла в школу, і мене заставили вести там урок.
12
Відпущення
Одна дитина підіймає руку і проситься вийти – я дозволила, потім інша – я і його відпускаю. Потім в класі не залишилось майже нікого, і я пішла їх шукати. Діти сиділи в туалеті і курили. Я з ними також сіла і почала курити і розмовляти з ними про життя. А коли зайшли завуч і директор і побачили, що в нас мирна бесіда в туалеті, з цигарками у руках, то в той же день мене зі школи вигнали. Потім мої родичі влаштували мене на кафедру російської мови в наш пе дагогічний інститут. Працюючи там, улюбленим нашим місцем був Бухен вальд. Це була класна кав’ярня в Молодіжному парку за палацом студентів, де збирались сту “Ми створювали групи денти-неформали і проводились неформальні актуалізації – збирались, виставки. Там ми перезнайомились. А ще там спілкувались, а потім збиралась так звана «золота молодь», тобто говорили, як тебе реально діти ректорів (напр. дочка проректора Ста сприймають і ти мав до шева Оксана). Мені тоді цікаво було і я дуже цього нормально пер ейнялась психологією. Ми створювали поставитись. ” групи актуалізації – збирались, спілкувались, а потім говорили, як тебе реально сприйма ють і ти мав до цього нормально поставитись. Зацікавившись проблемами підсвідомості і начитавшись Мамардашвілі, Фрейда, Юнга, мені було страшен но цікаво досліджувати психологію «золотої молоді». Мені запам’яталось, що тоді, на початку 80-х років, з’явились були у нас цеховики. Ними керували кримінальні авторитети. Мене тоді вразило те, що по телебаченню робили різні викривальні передачі і говорили, що заареш тували підпільні цехи і т.д. У той же час ці кримінальні авторитети стояли з нами, пили каву і активно спілкувались з дітьми комуністичної номенклатури. Посткомуністична еволюція нашого суспільства була зв’язана з першими на півкримінальними структурами, які поступово зайняли керівні посади. Ще в університеті я вчилась на російському філфаці і українською мовою зовсім не розмовляла. Мало того, в школі я також відмовилась вчити українську мову, і мені це було дозволено. Ви, можливо, чули, що престижно було вчитись на російському філфаці, а на український потрапляли ті, хто не вступив на ро сійський. Ми ставились до українського філфаку зверхньо. Ми читали поетів «Серебряного века», вивчали філософію, могли собі дозволити поїхати в МДУ і послухати лекції Аверенцева, Гаспарова та інших відомих філософів. Я дуже захопилась «Серебряным веком». Після університету я хотіла написати роботу про Марину Цвєтаєву, але тема Цвєтаєвої була заборонена. Я дуже хотіла всту пити в аспірантуру, і в мене була така можливість. У Києві мій родич був в ЦК партії референтом секретаря КПУ. От він і запропонував мені переїхати в Київ та залишитись в інституті після закінчення аспірантури. Мені запропонували тему Маяковського. Я сама сформулювала її: «Утопія в естетиці Маяковського». Тоді, власне, почався новий період в моєму житті, коли я вже о 9-й – 10-й вихо
Ольга Різниченко
13
дила і сиділа в бібліотеці. Я перечитала всю радянську літературу про Маяковсь кого і вирішила, що мене це абсолютно не влаштовує, тому що моя інтуїція зовсім по-іншому реагує на Маяковського, ніж те, що я читала в книжках. Тоді я поїхала в Ленінку, почала вчити англійську мову і перечитала всю літературу Гарв ардського університету. Далі поїхала в Тарту, зайнялась школою Юрія Лотмана. Згодом трапилось таке. Мене направили в колгосп із студентами. Поки вони тягали буряки, я лежала і читала книжку. Раптом я впала в забуття. Я за пам’ятала це на все життя: переді мною був білий-білий просвітлений, трохи золотавий, або сріблястий, такого немає в житті, простір. Він був структ у рований. Мене хтось покликав до кута, я підійшла. Голос мені сказав, що я маю бути в церкві, і тоді в житті в мене буде все добре (це було в 1985 році, рівно за рік перед Чорнобилем). А я була нехрещена. Це був такий момент, коли перед моїми очима з’явилась концепція моєї дисертації, тобто я побачила перед со бою купол церкви, і там на тому місці, де мав сидіти Господь Бог, сидів Мая ковський. Я зрозуміла, що маю готувати свою дисертацію на концепції філо софського антропоцентризму. І саме на цій основі була побудована філософія комуністична і соціалістична. Зрештою, «людина мірило всіх речей», людина стає на місце Бога. Через цю концепцію людина йде до різних культів. А то талітарний режим – це останній ступінь ренесансної, антропоцентристської моделі світу. І тоді я почала писати статті. Ми мали можливість дуже багато їздити по всьому Радянському Союзі на різні конференції. Перше усвідомлення мене як українки відбулося на конференції в Єревані. Я була з темою: Брюсов і Цвє таєва. А там був педагогічний інститут ім. Валерія Брюсова. Була ніч, коли ми прилетіли з Києва, але нас все рівно очікували організатори конференції. Вони нас повели спочатку в книгосховище, що в центрі Єревана, а потім до місцевої церкви. Організатори з такою гордістю розпо відали про своє місто, про свою історію, що у “...у мене виникло мене виникло питання: а як я ставлюсь до своєї питання: а як я ставлюсь країни, до своєї історії? Перед Єреваном ми до своєї країни, до своєї були в Прибалтиці, але там все було настільки історії? ” чітко, пунктуально – з 9-ї години ранку до 8-ї вечора перебували на читаннях, і такого від чуття не було, як тут. В Єревані старались не так вже поговорити про науку, як гостинно нас зус тріти і по-доброму поспілкуватись. Нас тупног о ранк у я проспала початок конференції. І мені потрібно було якось знайти цей інсти тут. Я вийшла і кажу двірникові: «Скажіть, а де у вас тут педагогічний інститут ім. Брюсова?» А він мені каже: «Це який Брюсов, це напевно той, який нашого Єжі Черенця перекладав?» Ну нічого собі, думаю, там навіть двірники знають класику своєї літератури, і російської також.
14
Відпущення
Ще був момент на останньому курсі в інституті літератури, коли літак вже прилітав в Бориспіль. Я якось почала думати про наші золоті лани, наш простір – це ж моя Батьківщина, що дуже відрізняється від того, що я по бачила в Єревані. В Грузії нас також надзвичайно гостинно приймали. Ми були в гостях у князя, професора-літературознавця. За звичаєм жінки були окремо, професори окремо. У них є свої звичаї, свій образ – духовний, ментальний. Я маю замислитись над тим, який є образ моєї країни, якою часткою її є я. Так, власне, почалось моє самоусвідомлення. В інституті літератури я попросила, щоб мені зробили екскурсію по Ки єву не з тими назвами, які є, а по Києву княжої доби, а потім наступний крок, одне за одним. Одного разу відбулась конференція молодих вчених в інстит уті літератури, і на ній був присутній Жорж Грабович, професор Гарвардського університету. Він підійшов до мене і спитав, як я інтерпретую Маяковського, адже це дуже схоже на те, що їм викладали в університеті друзі Маяковського. І запропонував зайнятись українським футуризмом. Я спитала: «А що, такий є?» Бо, крім Тичини «Трактор дир-дир-дир», я абсолютно не читала нічого з української літератури. Скептично і цинічно посміхнувшись, я сказала, що ме ні достатньо займатись великою російською літературою. Це був момент, від коли мене почали запрошувати на роботу в інститут літератури Академії наук ім. Горького в Москві. Мене включили в склад комісії, яка готує повне зібрання творів Маяковсь кого і запропонували залишитись в Москві, але треба зареєструвати фіктив ний шлюб. Незважаючи на те, що я одружена, мені сказали, якщо є бажання залишитись в Москві, то треба розлучитись. Я не могла збагнути, навіщо мені залишатись там. Мене не розуміли, бо будь-яка нормальна людина тільки мріє залишитись жити і працювати в столиці. І в цей момент я зрозуміла різницю між Києвом і Москвою. Власне, ще на конференціях, де б ми не були (молоденькі і дуже експресивні), за нами, декількома дівчатами з інституту літератури, професори ходили слідом, заходили на вечерю і т.д. А от російські дівчата, на ші однолітки, сприймали нас зверхньо, ніби «что-то цыгане не едут, а вы тут приехали». Вони працювали в архівах, а у нас була абсолютна щирість, відкри тість, якісь ідеї приходили і ми цим зразу ж ділились. Я зрозуміла в чому різниця: там ску “...у нас була абсолютна па раціональність, жорстка, експансивна, дуже щирість, відкритість, педантична, бо там все розписано по годинах. якісь ідеї приходили і ми Наприклад, телефонувати ти мені можеш до цим зразу ж ділились. ” 9-ої, хоча в Києві у мене зі старшими колегами такого не було. Я дивувалась, що академіки приходять в інститут на конференцію лише після закінчення чергової частини серіалу про Ізауру. І я думала, як так може в людях все поєднуватись. З одного боку, такі супер-вчені, а з іншого, їм подобається така дурня. Така кількість
Ольга Різниченко
15
тамтешнього лицемірс тва і зверхності зробили з мене патріотку України. В Москві я зрозуміла, що ніколи би не хотіла жити в Росії. Уважне самостійне вивчення світової історії культ ури – російської, а потім української, привело мене до думки, що все інтелектуальне, що було в Росії, на чому поставала Мос ковія, є, власне, запозичене з моєї країни. У 1985 розпочалась перебудова. У мене захист дисертації був призначений на 5 травня 1986 року, а 26 квітня стався вибух Чорнобиля. Я чесно приїхала на свій захист в інститут літератури, а там тільки таблички були, як мити руки та інше. Одним словом, там нікого не застала. Ситуація полягала в тому, що Київ збирались евакуювати, і всі нормальні люди збиралися виїхати з Києва. Я з інституту літератури їду до вокзалу і ніколи в житті такого не забуду, щоб всередині Київського вокзалу навіть неможливо було повернутись боком. Тут крики: кричали вагітні, починались пологи. Це було настільки страшно, що я зрозуміла ціну і сенс життя. Навіщо щось захищати, думати про науку, коли світ доходить до такого ступеня безумства, що в один момент може припини тись життя всіх? Ця паніка і стрес на мене вплинули так, що я вирішила пере осмислити все своє життя. І знов-таки, повертаючись до ідей дитинства, коли не погоджуєшся з тим, що в тебе все розписано, якщо ти повинен і університет закінчити, і народити, і захиститись і т.д., власне це мене абсолютно не влаштовує. Ще остаточно не повернувшись до Харкова, я вже в 1987-1988 роках в Києві зв’язалась з літера турними молодіжними угрупуваннями. Моїм улюбленим поетом був київсь кий поет Стас Міхновський, який на той час активно друкувався в «Молодій Україні». Згодом я дізналась, що це онук Миколи Міхновського, який прого лосив самостійну Україну тут у нас перед старою будівлею університету. І ось з угрупуванням Міхновського ми стали зустрічатись в будинку кіно, активно працювати, давати їм книжки також і з історії української літератури. На початках, коли люди приїжджали на перші пікети чи мітинги, то, як заведено було, базувались на Грушевського в інституті літератури. Поступово інстит ут літератури в Києві ставав бастіоном підготовки революційних подій. Звідти ми виходили і йшли до Маріїнського палацу. Був такий момент істини для мене, “Поступово інститут коли я вже перезнайомилась зі всіма хлопцями літератури в Києві ставав і дівчатами з Тернополя, Львова, які спали бастіоном підготовки просто на матрацах у відділах літератури, а революційних подій.” зранку виходили на пікети. Одного ранку, ко ли ми вийшли кричати «Ганьба!», я побачила свого родича, який, власне, забрав мене до Києва, оскільки він був референтом Івашка. Ми стоїмо з каменюками, кричимо «Ганьба!» і були готові вже їх кида ти. Родич мене побачив і запитав, як я могла тут опинитись, на що я йому ска зала, що обрала свій шлях.
16
Відпущення
У мене був чіткий вибір: або залишитись працювати в університеті в Ки єві і мати все, або іти по життю самій. Зрештою, я повернулась до Харкова, не зхистилась. Тут у зв’язку зі зміною кон’юнктури в педінституті мені сказали, що я їм не потрібна. Я не знаю як, але опинилася я в нашому інституті і стала секретаркою кафедри іноземних мов. Там я займалась тим, що сиділа, читала свої книжки і писала вірші. Якось заходить ректор. А ректор там був пар тайгеноссе1 ще із старих часів: коли він десь заходив, всі мали перед ним стати і чекати, що він тобі скаже. Ось він заходить, а нікого немає. Я сиджу, чи таю, повернулась на нього, привіталася і далі чит аю. Я навіть не знала, що це ректор. Він побагровів і раптом кричить: «Встать!». А я кажу: «А чому я повинна перед вами вставати? Якщо б ви були галантною людиною, то ви по винні були б самі встати, якби до вас зайшла жінка. А я, як жінка, маю право перед вами не стояти». І зразу ж після того до мене прибіг чоловік, який мені симпатизував. Він зараз ректор Шейко, а тоді був завкафедрою російської лі тератури. Він мені переказав, що мене хочуть забрати в психушку, бо ректор на мене написав. В цей час через знайомих не з Харкова, а тих, хто був зі мною на різних конференціях, мені зателефонували і попросили зі мною зустрітись, бо в Хар кові було багато неформальних поетів. І зрештою, я запропонувала зібрати цих поетів і зробити вечір. Це було наприкінці 1987 року. Вони зібрались і це було угрупування «Літературні терористи» під керуванням Домбровського. Були і Інночка Захарова, і Женя Захаров. Я мала бути ведучою цього вечора. А були це вже часи відлиги. І ось до мене підходить людина з «ксивою» і говорить: «Тут есть один украинский ЦРУшный поэт, и ты не должна ему давать слово, так как он занимается контрабандой денег». Я себе вважала не літературним критиком, а адвокатом поетів. Поети є втіленням творчої і духовної свободи. Оскільки держава – це апарат насильства, то я буду їх охоронцем і адвокатом. Природньо, що цьому Степану Сапеляку я дала слово першому. Він згодом став лауреатом Шевченківської премії. А я цим вчинком накликала на себе гнів і всякі підозри. Ми поступово почали виходити на площу. І після цього поетичного вечо ра Степан Сапеляк запросив мене на перший пікет в Харкові. Це було 9 травня 1988 року. Ми підійшли до метро «Історичний музей», коли почався дощ. Там був Генріх Ованесович Алтунян, Марія Михайлівна Луговенко і декілька лю дей, які тільки вийшли з зони та мали виїжджати за кордон. Серед них був Сапеляк і мій другий чоловік Валерій Бондар. Це був для мене перший шоковий урок. Ми стали колом і хтось почав читати «Кобзаря» Шевченка. Нас зразу ж оточили люди в чорних костюмах і почали всіх витискати. Через дощ ми спус тились в метро, стали біля кіосків і продовжували там читати Шевченка. В той
1
Parteigenosse (нім.) – «товариш по партії», товариш.
Ольга Різниченко
17
час як Сапеляк читав Шевченка, до нього тут же підійшли, заламали руки, за брали торбу. «Кобзар» підхопила Марія Михайлівна, почала далі читати. До неї також підійшли люди в чорному, але один з натовпу почав битись в епі лептичному припадку – чи то була імітація, чи що, проте нас почали розганяти. Це був мій перший такий досвід. Через деякий час Сапеляк прийшов до мене в академію культури і за просив взяти участь у пікетах, які тоді вже почали організовувати біля пам’ят ника Шевченка. Кожного дня ми виходили на площу і вимагали дозволу но сити українську символіку і підняти український прапор над Верховною Ра дою. Кожного дня нас арештовували. В серпні 1989 року заарештували Андрія Черемського і Степана Сапеляка, їх мали судити, і вони оголосили там суху голодовку. Кожного дня відбувались засідання судів. Ми постійно там пере бували. Тоді я відчула дуже велику підтримку, бо ми весь час були поряд. Ці суди пос тійно “Кожного дня ми виходили переносили, і ми не знали, де вони є. на площу і вимагали Одного разу я з іще однією жінкою захо дозволу носити українську димо в РВВС і бачимо на верхній сходинці символіку і підняти здоровенного міліціонера. Я запитала, де під український прапор над судні, а він мене послав матом. Я, молоденька Верховною Радою. Кожного і начитана романтичних книжок дівчинка, дня нас арештовували.” стою перед ним і говорю, що зараз дам йому ляпаса за такі слова. Мені зразу ж скрутили руки і відвели в відділок, де я якийсь час перебувала з дівчатами легкої пове дінки і читала їм вірші. Після знайомства вони були мені приємнішими, ніж наша міліція. А на мене тут же ж завели кримінальну справу. Мене відразу хо тіли посадити, але потім відпустили з умовою, що через місяць розпочнуть вже допити. Я поїхала до мами. Там надумали мене поставити на шлях істини. Потім мене викликали в КГБ, про що я зразу ж повідомляла правозахисникам і, звичайно, нікуди не ходила. Прийшовши вперше на допит, мені сказали спо чатк у, що все нормально, що я ж нічого не зробила тому міліціонеру, але на завтра потрібно прийти і все буде гаразд. Наступного дня я прийшла на ту ж саму годину, і зі мною була Інга Захарова. До мене відразу: «Ваше имя. Ваша фамилия». Я: «Ви ж знаєте моє ім’я». Тут мені кулаком по столу: «Ану отвечай!» Ну і почалося. Один поганий слідчий мені сказав, що мене посадять за те, що я нанесла «тяжкие телесные повреждения» міліціонеру – ушкодження «слизис той оболочки рта». Одним словом, потім знайшлися свідки, які розповіли, що я себе зухвало й нагло поводила. На той час мій перший чоловік закінчував «русский как иностранный» тут в університеті і отримав скерування в Індію. Мені сказали, що все буде в порядку, ніхто мене судити не буде, але я маю зібрати манатки і зараз же їхати з чоловіком в Індію. Я вважала, що я прожила таке солодке життя, а хтось
18
Відпущення
страждав, сидів по тюрмах, тому я хоч чимось маю прислужитися і зробити хоч щось для тих людей. Мушу сказати, що коли мене забрали в міліцію пер ший раз, то єдина людина, яка прорвалася і сказала, що тут так само буде си діти, поки мене не випустять – це Валерій Бондар, художник. Ми тоді втрьох дружили, оскільки я писала про Сапеляка стат ті для закордонної преси, а Валя малював його “Я вважала, що я прожила книжки, які також виходили за кордоном. Ну таке солодке життя, і, зрештою, так сталося, що чоловік подав на а хтось страждав, роз лучення саме в той момент, коли наді мною сидів по тюрмах, мав бути суд. І в мене вийшло так – розлучення тому я хоч чимось маю з чоловіком, товариські суди: коли, наприклад прислужитися і зробити в будинок, де ми жили, приходив управдом і хоч щось для тих людей.” всі разом обговорювали мою поведінку і зас у джували мене. Це було важко пережити – всі ті суди, слідчі, домкоми. В той час я вже працювала в музеї, тому очевидно, що і музей залучили також до того, щоб проводити зі мною роз’яснювальну ро боту. Зрештою, все закінчилося добре з тим судом, оскільки мене зас удили умовно на 2 роки по ст. 206 частині ІІ, а музей взяв мене на поруки. Після цього ми почали дуже активно створювати першу експозицію «Ук раїнська Голгота», і я почала всюди їздити, спілкуватися з українськими дітьми, відкривати письменників. Відкриття «Розстріляного відродження» було для мене шоком. Всі ці перші роки пройшли для мене під впливом тої культ ури, яку я для себе “Всі ці перші роки пройшли відкривала, тобто української культури ХХ сто для мене під впливом тої л іття. У 1996 році мене запросили в Америку культури, яку я для себе читати лекції з української літератури для ук відкривала, тобто раїнської діаспори. української культури Коли я приїхала звідти, в нас виникла си ХХ століття.” туація, коли хотіли відібрати приміщення му зею, навіть вже були продали його якомусь ресторану, «Європейському», здається. У нас земля – в підпорядкуванні міста, а сам музей – в підпорядкуванні області. Ми і досі наражаємось на такі ножиці, бо у нас ще невирішена проблема з землею, і тому можуть в будь-який момент закрити музей. Всупереч адміністрації я відправила телеграму Клінтону, що упосліджується останній осередок української культ ури в Харкові. На Клінтона було дуже сильне лобі з боку Українського конгресового комітету Америки. Вони, звичайно, ці телеграми передали Клінтону. До того ж Роня Рузинська, дру жина Аскольда Лозинського, дружила з Хілларі. Одним словом, склалося все добре – Клінтон протест переслав до Кучми, а Кучма надіслав цей протест в Харків. Всі були шоковані і не знали, що з нами робити, але в той момент ви рішили, що краще нас не чіпати.
Ольга Різниченко
19
У 1991 році до Харкова приїхав Микола Шатилов, представник Організа ції українських націоналістів, для створення фасадної організації для ОУН, бандерівців, Конгресу Українських Націоналістів. Зрештою, звернулися до Ва лерія Бондара з тим, щоб створити Конгрес, установчу конференцію. Я вже тоді була розлучена, але з Бондарем ми ще не були одружені. Мені дуже хоті лося йому сподобатися, і я взялась за організацію цієї конференції. Після моєї доповіді на конференції, мене запросили до Києва. І вже на загальноукраїнсь кій конференції мене ввели в провід Конгресу українських націоналістів від Харківської області. Власне з пані Славою Стецько, головою Організації Ук раїнських Націоналістів, в мене були дуже теплі стосунки. Вона мала надзви чайно великий вплив на формування моєї особистості. Це був період з 1993 до 2002 року, коли я активно займалася політичною діяльністю. Після того, як я зрозуміла, що реформування і якісь серйозні перетворення Конгрес також не може зробити, тому що там різні стосунки між людьми, так само, як і в будьякій іншій організації. До того ж померла пані Слава, я вийшла з Конгресу. Будучи людиною націоналістичних переконань, я вирішила, що свої дум ки і розуміння світу я буду втілювати через експозиції в музеї. А ще буду ство рювати навколо себе середовище не тільки із поетів, чи літературознавців, а власне ось таке модерне, таке суперовське середовище інтелектуальних, весе лих, кмітливих людей. Першим прийшов на початку 90-х Сергій Жадан. Він прийшов до Валерія Бондара, бо Бондар був для молоді гуру на той час. Але Валерій направив його до мене, щоб той показав мені свої вірші. Жадан у сво єму білому шалику з’являється переді мною, кладе мені свої вірші (а я сиджу за машинкою) “...я вирішила, що свої і каже: «Я не знаю хто ви, але ви зараз про думки і розуміння світу читаєте і будете займатися моєю творчістю». я буду втілювати через Власне тоді так і сталося: прийшов Сергій в експозиції в музеї.” музей, його вигнали, а я його взяла до себе в відділ. Жадан спав на тому знаменитому ди вані Тичини, який потім став міфом. Диван, який поєднує покоління українсь ких поетів, на якому вони сидять і лежать, коли приїжджають до Харкова. І зараз перебуває цей диван в експозиції, куди ми сьогодні не можемо за йти [усміхається]. Насправді я сама в цьому винна. Я просто чесно сказала Ірині, нашій директорці, який ми хочемо провести захід. Ми сказали, що це буде екологічна проблематика, що будуть читати вірші, буде звучати музика. І ні слова про те, що це буде за період, що там буде звучати оркестр імені Керні са і т.д. Я не втручалася в те, що підготувала сама молодь, бо лежала в лікарні і лише о 12 годині я перечитала прес-реліз. Оскільки моє відношення до хар ківської влади абсолютно тотожне позиції молоді, то я не подумала про те, що наш музей є все-таки комунальною власністю міста, а ми є в структ урі цього міста. Я не розуміла, що це може наразити музей на страшну небезпеку. І дійс
20
Відпущення
но, вже зранку Ірині Василівні подзвонили і сказали, що музей висить на воло синці. Мені дуже соромно через такі свої пристрасні емоції, адже треба завжди виважувати свої дії. Я знаю, що я часто дію насправді дуже імпульсивно, і це шкодить не тільки мені. На мою думку, жодні політики нічого не зможуть зробити, все-таки знизу суспільства має піти якийсь спротив. Той рух починається не з політики, а із солідарності. От політики не були готові до того, що збереться так багато лю дей на Майдані під час Помаранчевої революції. Я пам’ятаю, що вже вночі десь 22 листопада, ми почали самоорганізовуватися, тобто ми там всі перезнайо милися між собою і почали вибирати п’ятірку людей, які не повинні допустити військові формування до Верховної Ради. Ми розробили свої структ ури, свої заслони. Це не була ініціатива згори, це була наша ініціатива. Ми живемо в структурі якоїсь жорсткої державної ієрархії, і українцям справді важко існувати. Наш волюнтаризм, наша анархічна вдача, наш індиві дуа лізм – всі ті переваги в кожному із нас призводять до того, що часто ми не можемо “На мою думку, жодні нічого зробити з цією країною. Але форму політики нічого не ван ня якоїсь абсолютно нової ідеї, мені вида зможуть зробити, всеється, має початися знизу. Всі оці думки весь таки знизу суспільства час обговорюються, мусуються в історії укра має піти якийсь спротив.” їнської суспільної думки. Ось, наприклад, в Харкові Міхновський і Хоткевич ніяк не могли знайти спільної мови. Міхновський вважав, що Україна має розвиватися і ста вати державою за принципом партійності. Починали створюватися партії. А Хоткевич весь час наполягав на тому, що ці ідеологічні партії не є органічними для української ментальності, і держава має створюватися за принципом про фесійних громад, які мають від себе когось висувати поза будь-якою ідеологією. На його думку, всі мають бути українцями, всі мають бути патріотами, але не ділитися ідеологією, яка в принципі одна від одної, національна від патріотичної, не відрізняється. Вважалося, що через професійні середовища, які б просували своїх кращих людей, можна було б створити представництво, яке би здійсню вало функціонування країни. Оця проблема не втратила своєї актуальності і до сьогодні. УА: Дякую. Ви з нами дуже щиро поділилися життям. Якби ми були Вашими дітьми, що би Ви могли нам порадити на основі свого життя, що би Ви хотіли донести нам? ОР: Я не те що є абсолютною послідовницею філософії Сковороди, мені до нього далеко. Але я вважаю абсолютно правильним, що людина може бути щасливою тільки тоді, коли вона нарешті відчує своє покликання, до чого б це покликання не проявлялося. Ти можеш бути двірником і це тобі просто по
Ольга Різниченко
21
добається, ти гарно прибираєш вулиці і т.д. Головне – не займатися тим, чого ти не любиш. Я думаю, що це неправильно, коли людина чимось не своїм займається в житті, вона відчуває сама цей дискомфорт, і цей дискомфорт передається на її оточення. Якщо вона нещаслива, негармонійна всередині – не буде гармонії і навколо неї також. І це найголовніше. До того ж треба весь час не зупинятися. Є люди-рівнини і є люди-альпі ністи, мабуть. Процес духовного вдосконалення є абсолютно безмежним. І життя полягає в тому, щоб розуміти, що кожен наступний Божий день – єди ний і ніколи більше в житті не повториться. І ставитися треба до кожного дня як до твору мистецтва. Як поет творить вірш, так ти твориш кожний свій новий день. А це “Як поет творить вірш, означає дуже багато. Навіть те погане, що ти так ти твориш кожний зробив, треба переосмислити дуже жорстко, свій новий день.” бо це також твій власний досвід. Можливо, треба навіть повірити, що от ти такий пога ний, але до всіх інших маєш все-таки ставитися милосердно. Треба, незважа ючи ні на що, їх любити, за них молитися, щоб Господь їх надоумив. Потрібно осмислити, що країну треба будувати, починаючи з себе. Коли кожен створить цю ідеальну країну в самому собі, тим більше буде таких лю дей, які відчувають себе особистостями. Адже «я» – це не тільки моє одиничне особистісне «я», це і моє духовне «я», і загальнонаціональне «я», і загально людське «я». Якщо одну із цих ланок забрати – то ти вже не будеш повноцінною особистістю. Ти є часткою і втіленням усіх інших – і всього українського, і всього загальнолюдського, і всього того, що включає в себе особистість, як одиниця. Так що мені здається, що оці всі протилежності між універсальним і національним, між універсальним і особистісним – це ось така софістика, яка спеціально підкидається людям для того, щоб вони не знайшли гармонійного стану і не розвивалися повноцінно. Тому, хто прагне влади над іншими, ніколи невигідно, щоб народи, нації, суспільства, розвивались саме як особистості і могли сприймати цей світ адекватно, а не так, як їм цей світ підносять. Ми ма ємо стати суб’єктами в суспільстві, а не об’єктами маніпулювання. І нам це ніхто не подарує, ми це маємо зрозуміти, кожен із нас має зрозуміти і біля себе створювати середовища особистостей. Я ду маю, що власне в цьому є стратегія створення “Потрібно осмислити, що цивілізації любові. Я вірю, що така цивілізація країну треба будувати, любові можлива, але вона може здійснитися починаючи з себе.” тільки за бажанням кожного з нас. УА: Чи є у Вас діти? ОР: У мене є одна дочка, її звуть Ірина. І з нею був у мене такий випадок в дитинстві. Я, як завжди, не знала, яке сьогодні число, який день, ну й відвела
22
Відпущення
дочку в дитсадок, а сама поїхала на роботу. А це була субота. Іра прийшла до того садка, а там все зачинено. Треба ж було якось повертатися додому. Вона підійшла до якихось людей, в три роки, і сказала, що мама пішла на роботу і помилково відвела її в дитячий садок. Вони її прихистили. Потім ці люди говорили, що перше, що вона запитала: «А чо у вас книжок нема вдома? У нас все в книжках». – «А мама у тебе хто?» – «В мене мама професор». Це було в дитинстві. “Я вірю, що така І ще один такий дивний момент. У 1988 ро цивілізація любові ці на тисячоліття християнства (я ж була не можлива, але вона може хрещена і дочка також) ми пішли на Усікно здійснитися тільки за вення голови Івана Хрестителя в храм, і нас бажанням кожного з нас.” охрестили двох, не як маму і дочку, а як сестер у Христ і... У нас ніколи не було між собою секретів – вона мені все абсолютно розповідала. З дочкою також були величезні проблеми в школі. Однак аж до сьогоднішнього моменту вона йде абсолютно самостійно по життю, починаючи з того часу, як вона повернулася із дитячого садка. Незважаючи на те, що дочка не дуже добре вчилася в школі, тому що та кож не любила туди ходити, вона сама поступила в ХПІ на «економічний конт роль». Водночас вона весь стаціонар працювала на фірмі. Та й зараз Ірина від криває підприємства туркам, здебільшого іноземцям, ще й вивчила турецьку мову і отримала також диплом. Я не знаю хто із нас старший, тому що вона вза галі-то вчить мене як витрачати гроші, як себе поводити. Вона всього добивається абсолютно сама: сама собі купила авто, сама вирішує квартирні питання. УА: Як вона ставиться до Вашого революційного часом ставлення до життя? ОР: Тоді, коли мене хотіли посадити, вона дуже переживала, і у неї почався нефрит на цьому ґрунті, ну маленька ще дівчинка. А зараз, коли таке в музеї ста лося, вона знає, що я можу почути її думку, але зроблю все по-своєму. Так само Ірина звертається до мене, щоби я їй висловила свою позицію стосовно якихось подій, але вона все рівно зробить по-своєму. Я ставлюся до неї як до вільної особистості і сподіваюсь, що у нас і надалі будуть дуже дружні стосунки. УА: Ви кажете, що у Вашому дитинстві батьки були дуже суворі, і не дозволяли Вам гратися з іншими дівчатами. Чому саме і як на тлі суворости Ви були такою протестною? ОР: Протестною... Ну це не дивно. Батьки взагалі не займалися моїм ви хов анням, це все робила бабуся. Вона була дуже жорстких патріархальних правил. Наприклад, всім вже дорослим ровесникам можна було на дискотеку ходити, а мені забороняли. Всі знали прекрасно: якщо мене не пускають, то я можу все рівно з балкону на мотузці спуститися. Все було дуже суворо: як себе
Ольга Різниченко
23
поводити з дорослими, за столом, тому що у них було якесь дворянське корін ня, вони – росіяни. Моя прабабця втекла з циганами в степ. Бабуся народилася від шлюбу з циганом, вона незаконно народжена. Всі ці строгості були, щоби виховати в людині такт, манеру поведінки, якусь делікатність. Потім з бабусею я вже могла домовитися. Коли я до школи не приходила, то звідти дзвонили бабусі. Я казала: «Я з тобою домовляюся тиждень мити підлогу, але ти не говори батькам, що їх викликають в школу». УА: Ви казали, що маєте підтримувати митців. Чому, адже була ма ленька донька, чоловік? ОР: Я напевно формувалася в такий спосіб, що для мене ідеалістичний літературний простір був важливіший, ніж простір оцей видимий. Я вважала, що всі ці авангардні поети потребують захисту. Коли я приходила на ці перші акції, мені хотілося в ситуації між поетами і військовими, предс тавниками держави, бути на боці поетів, що б вони не робили. В мене було таке відчуття, що моя життєва місія полягає в тому, що саме я їх маю захищати. На той час саме такими протестними силами були інтелектуали – поети, філософи, музи канти. Вони всі для мене були митці. Я думала, що буду ходити на барикади, принесу себе в жертву, незважаючи ні на що, а родина..., якщо дочка буде ро зумною людиною, вона потім мене зрозуміє. УА: А з роками, з кінця 80-х Ваше ставлення до цього змінилося, чи, в принципі, Ви залишились такою ж? ОР: Так, змінилося. Я би сказала, що в певний момент моєму слову і мені стало затісно в літературі. І я думаю – чому? Чому мені здається, що слово за крите в собі? Чому через нього немає якогось виходу на духовність, на безмеж ність? Я і Жадана, і Андруховича досліджувала. Я почала по-іншому ставитися до позахристиянської культури, а вона вся позахристиянська в ХХ столітті, вся побудована на психології і на міфології. Психологія, яка є в цій духовності, і духовність є матеріальні. Всяка там трансцендентна психологія чи сюрреальна все рівно для мене є матеріальною. Я сприймаю зараз слово в літературному дискурсі. На сьогодні я відчуваю, що література ніяк не може перейти в іншу систему координат, а в цій системі мені вже багато речей нецікаві. Я дійсно могла тижнями сидіти і таке задоволення отримувати від читання Жадана, Андруховича, Забужко. А сьогодні у мене немає цього задоволення. Щось має з’явитися інше – от у мене таке відчуття. УА: У Вас не було таких думок, що Ви своєю діяльністю чимось нара жаєте на небезпеку родину, доньку? ОР: Було, і зараз є. Але я не думаю, що її бізнесу та чомусь іншому можуть зашкодити. Вона в дечому на мене несхожа. Коли у неї був офіс тут біля
24
Відпущення
академії, там інститут лісознавства, то під будівництво палацу потрібна була земля, і все це треба було знести, а вони оренду заплатили до 2012 року. От стали зривати замки, комісія за комісією і т.д. І донька одна протистояла юракадемії. Коли прийшли рекетири вимагати щось там від її шефа, вона ви била ногою двері в вікні, а це підвальне приміщення, спустилася туди, пі дійшла і бахнула тих, що душили шефа, чимось по голові. Ось так свого шефа врятувала. А буквально місяць тому була суперситуація, коли бізнесмени не могли землю поділити між собою. Там фірма Ірини виступила на боці одного бізнес мена. І ось на Полтавському шляху біля нашої церкви, машину, в якій вона їхала з клієнтом, оточили люди в чорних мас ках і чорному одязі. А далі все як в кіно – руки “Дітей не треба вчити на авто, і хто вони такі – абсолютно нічого не словами або настановами. зрозуміло. Ірина була там в туфлях на високо Їх треба вчити своїми му каблуці і ззаду накинулась на них. Навколо особистими вчинками.” по Полтавському шляху їздять машини, а вона вирвалась в якийсь момент і кричала: «Рят уй те, рятуйте!» Їх впіймали, забрали потім в РВВС. Дітей не треба вчити словами або настановами. [Сміється.] Їх треба вчити своїми особистими вчинками. І тому, хоч я мало уваги приділяла вихованню своєї дочки, вона все рівно дуже багато взяла з моєї життєвої практики.
Василь СИДІН Театр «Тимур», м. Харків 13 червня 2010 р.
Керівник харківського дитячого театру «Тимур» Василь Сидін народився 27 лис топада 1950 року в Харкові у простій сім’ї робітників. З десяти років – у театрі. За свої безкомпромісні погляди на мораль та життя пройшов через звільнення з роботи, проблеми з міліцією, КДБ, божевільні, голодування, спроби самогубства тощо. Девіз Василя Євгеновича: «Сенс життя – жити одне для одного. Якщо ти щось робиш, роби з любов’ю. Тоді пиріжки будуть неотруйні, взуття носити меться довго... Будьмо взірцем любови!». 1976 р. Василь Сидін заснував театр під сучасною назвою «Тимур». Театр виступає як на великих сценах, так і в тюр мах, лікарнях, корівниках тощо. Щоліта пан Василь влаштовував дитячі літні табори з учасниками та гістьми театру. Помер 12 вересня 2011 року у Харкові від раку легень.
Василь СИДІН – ВС УКРАЇНА АКТИВНА – УА
ВС: Есть разные способы познания мира, так вот мой – интуитивный. Понимаете, разум, логика – это не моё. Я интуитивно делаю спектакли, инт у итивно понимаю, где я нужен, что мне надо делать... А потом я начинаю пони мать, что это ко мне, грешному, недостойному, Господь приходит и делает мо ими руками всё за меня. Но я как бы не осознал до конца, что я избран, по нимаете? Почему? Потому, что таким же грешным продолжаю быть, и пока к полному покаянию ещё далеко. Увы. Не знаю... Живу, как Марина Цветаева сказала: «...как Бог повелел, и друзья не велят». Так вот и живу. Всё время в каких-то конфликтах, всё время в каких-то столкновениях, вроде на виду у города, но очень неудобный человек.
26
Відпущення
Очень. Потому что постоянно чего-то требую, всегда что-то доказываю, отстаиваю. Поэтому прошёл всё, что возможно, и грязь, и помои в своë время были вылиты на меня. Казалось, только недавно всё началось, а вот уже шестьдесят нагрянули. Но отчего-то такой неуёмный и остаюсь. Я повидал советской власти вдоволь. У меня, как у многих, вышибали историю моего рода, поэтому я мало чего знаю о своих родных. Знаю, что сей час последствия очень печальны. Мы не ценим историю, мы не ценим свой род, мы не знаем, “Мы не ценим историю, откуда мы, кто мы. Вот я – та же жертва. Ни мы не ценим свой род, мы кого не знаю, кроме бабушки, которая работа не знаем, откуда мы, ла дворником, подметая Балашовский вокзал. кто мы.” Её мама служила домохозяйкой в как их-то там дворян. Видел фотографии – и всё. Дедуш ка из Орловской губернии, в селе жил. Оба деда погибли на войне, пропали без вести, поэтому для меня война – всегда очень больная тема. Я послевоенный пацан, поэтому это святое для меня и всегда с детьми мы касаемся военной темы. У нас с детьми своя дача за городом. Там есть могила, где мы всегда у па мятника собираемся. Это время памяти. Это не линейка пионерская, как рань ше было – там что-то происходит особенное, понимаете, потому что, когда видишь слёзы детей, когда видишь, как они воспринимают каждое слов о, когда им показываешь этот треугольничек, который пришёл на моего деда, что без вести “Живое свидетельство, пропал... Живое свидетельство, оно как ток. оно как ток.” Вот с детьми что-то происходит. Поэтому я всегда откликаюсь, когда меня просят напи сать сценарии для панахид, сделать что-то для ветеранов, для стариков... Война как бы генетически во мне сидит, это больная тема. Родители мои – простые люди. Отец был кузнец, мать – слесарь. Никогда в доме не было книг. Когда-то меня, десятилетнего мальчишку, подобрали под забором. Сидел на окраине Харькова с компанией взрослых ребят, они выпи вали, курили. Какие-то люди подошли. «А кто хочет в кружок драматический записаться?», чего-то похохотали, посмеялись, я ручку поднял, все смеются: «артист, артист», – а потом вот попал туда, и так моя жизнь изменилась. И так я очутился в очень интересных людей: актрисы МХАТа, которая по семейным обстоятельствам вернулась в Харьков, и зав. детским сектором, человека, ко торый в 70-80-е годы был лидером харьковской детворы – Давида Моисеевича Нагорного. Они меня и опекали. Вспоминаю школу, которую я прошёл у них, лагеря... Отношение друг к другу, любовь к театру, к искусству – это у меня от туда. Потом в доме стали появляться книги, начался мой подростковый воз раст, почему-то испытал чувство одиночества, пришла ко мне поэзия, но по
Василь Сидін
27
эзия странная: там, где было слово «одиночество». Вот так я открывал для себя поэзию. Поэтому родными и близкими стали поэты Верлен, Рембо. Потом институт. Я уже не мыслил себя без театра. Мне очень чётко объяс нили, что это за профессия, чтоб я потом не корил, не ругал своих руко водителей за этот выбор. Первый год не поступил, пошёл на завод работать. Проработал год на заводе и понял, что это совершенно не моё. Помню, как за тисками деталь какую-то делаю, а передо мной учебник, я учусь, хочу поступить в институт. В те годы начал читать. Полюбил книгу. Дом стал обрастать литературой. Институту я очень признателен. У меня были замечательные педагоги, я очень хотел учиться и я учился. Я досрочно сдавал экзамены, и мне безумно интересно всё было. “С позором меня выгнали На втором курсе меня пригласили в театр из комсомола, прошли Шевченко играть в спектакле. На третьем кур все дела в КГБ. В общем, се – в Харьковский ТЮЗ. И мы в ТЮЗ пришли на театр написали вместе с Володей Конкиным, он как раз окон какие-то письма, что я чил Саратовское училище, и мы пришли вдво идеологически нехорошая ем на одну роль. Для меня это была честь, по личность, что мне нельзя тому что из харьковского курса меня одного работать в детском оставили в Харькове. Это было престижно, театре...” потом у, что Харьков считался театральным городом, театры были переполнены. Потом меня забрали в армию в 23 года. Я не понимал, зачем я там нужен. Там я писал стишки, которые потом читали, кажется, по «Голосу свободы». С позором ме ня выгнали из комсомола, прошли все дела в КГБ. В общем, на театр написали какие-то письма, что я идеологически нехорошая личность, что мне нельзя работать в детском театре, и всё прочее. Спасибо режиссëрам, они у меня были хорошие, толковые: сразу порвали эти письма и продолжили работу. Потом меня пригласили в театр Шевченко, но и оттуда я ушёл. Я накопил знаний и уже был тот период, когда мне надо было отдавать. Я понял: то, что я накопил, никому не надо. Меня воспитывали, что театр – это храм. А я увидел, что за кулисами в театре вообще не интересуются литературой, не обсуждают спектакли, фильмы. Многие из них – народные артисты Советского Союза, а довольствуются дешевыми анекдотами. Увы, есть у нас театры такие... Мне ста ло неинтересно. Сказал: «Вы убили искусство, вы погубили театр», – и ушёл. Ушёл в никуда. Я понял, что я в театре не смогу. Я увидел, как достаются эти звания, роли, как драматурги пробивают свои пьесы, совершенно бес таланные, никому ненужные, но тратятся бешеные деньги, и их ставят. Я это понял. Не под силу было мне это ломать. Я говорил правду, а надо мной хохо тали. Три месяца я был нигде, пока мне однажды двоюродная сестра говорит: «А у нас кружок есть, ставка свободная. Чего ты, давай к нам».
28
Відпущення
Вот 11 ноября 76-го года я переступил порог какого-то районного дома пионеров. Я сразу же вспомнил, как меня нашли. Но я не ходил по улицам, я пошёл сразу же в инспекцию по делам несовершеннолетних. Предложил свои услуги: мог бы позаниматься, поработать. Ко мне пришли четверо-пятеро па цанов, стоящих на учёте, и с этого начался наш коллектив. И название было соответственное – «Сорванцы». Какая детво ра, такое и название. 11 ноября является для “Ко мне пришли четверонас как бы началом нашего коллектива. пятеро пацанов, стоящих Я сразу во всё это окунулся, читал детям на учёте, и с этого лекции по искусству, живописи, поэзии, возил начался наш коллектив.” их на экскурсии, ездил с ними в походы. Мне всё это было безумно интересно. А вот мой учитель, который в детстве меня подобрал, Давид Моисеевич, он был ко всему тимуровцем заядлым. Он ездил по Гайдаровским местам, знал много неизвест ных в то время фактов из биографии Аркадия Гайдара, о его конфликтах с ЦК комсомола: когда ему, как авторитетному писателю, предлагали, допустим, подписать свод законов пионерии, и он не мог понять, что это такое «люби Ро дину». Как можно ребёнку давать такой закон: «Люби Родину»? Что это? Объясните. Вот он не захотел подписывать, и написал повесть «Тимур и его команда», где показал конкретное дело, чем ребёнок может заниматься, чем он может быть полезен и в чём проявляется его любовь. И вот тогда меня Давид Моисеевич и заразил этим: «У тебя же театр. Смотри, сколько разных орга низаций, учреждений, которые жаждут встречи с детским творчеством, на пример, госпиталь ветеранов войны, санаторий!». Я помню, где-то в 77-79 гг. существовали детские учреждения, типа ин тернатов, но их было очень немного в Харьковской области: где-то тридцатьсорок. И вот мы начали тогда ездить. Это был юбилейный год Гайдара, мы сделали большую программу по его произведениям, и к нам кто-то за кулисы пришёл, сказал: «Вы прямо как настоящие тимуровцы! Почему бы вам не стать «Тимуром»?». Вот так у нас появилось назва ние«Тимур». Нашими зрителями стали вете “Когда случился раны, госпиталь, интернаты, санатории... Мы Чернобыль, мы за один объездили всё, что возможно. месяц спектаклей Когда случился Чернобыль, мы за один шестьдесят дали.” месяц спектаклей шестьдесят дали. Харьков тогда принимал детей из той зоны, и вот мы ездили со спектаклями в лагеря. Их раньше в Харьковской области 160 было, не то что сейчас: тридцать восемь. Спектакли оправдывали имя «Тимур». По том меня пригласили в наш центральный дворец. Пётр Львович Слоним – легендарная личность в Харькове, почётный харьковчанин, сейчас житель Америки, которому сто второй год пошёл, удиви
Василь Сидін
29
тельный дедушка. Когда-то художественный фильм был о нём снят – «Побег из Дворца». Он открывал центральный дворец пионеров, первый, который восс тановил ёлки в Советском Союзе. Пётр Львович был там худруком, за нимался театральным кружком, огромное количество его ребят поступило в театральные вузы. Когда он на своё столетие приезжал в Харьков, не могли вместить всех желающих встретиться с ним. Дай Бог побольше таких людей! Вот он меня пригласил в наш дворец возглавить театральный коллектив. Там я впервые попробовал делать уже полнометражные спектакли, хотя был ещё период формирования коллектива. И художника я мог пригласить, и компози тора музыку написать. Но вот столкнулся я с тем, как воруют деньги у детей: как биологическая станция, которая выращивала зимой огурчики, помидор чики, всё это поставляла на стол работникам ЦК комсомола; как за деньги, которые давались детям на костюмы, декорации к новогоднему спектаклю, обшивали опять-таки работников комсомола... И снова я молчать не мог. На этой почве я начал крепко выпивать, и докатился до алкоголизма. Это правда. Я не стесняюсь об этом говорить, чтоб в науку было другим. От отча яния и бессилия, что доказать я ничего не могу, я порезал себе вены на руках, там же, во дворце. Это был год 80-й, или 81-й. А у нашего замдиректора муж был замгорздравом, и я ему очень много правды рассказал о них же. Вот им пришлось меня в дурдом припрятать, в буйное отделение. Помню, поднялась тогда вся журналистика Харькова (что для 80-х годов было подвигом), и меня освободили оттуда. Они также сделали всё возможное, чтоб меня не поставили на учёт в психдиспансер, потому что имеющие эту отметину уже никогда не могли попасть на работу – такое пятно на репутации. Ну и ещё разбирательство КГБ за книги Солженицына – всё это мы прошли. Потом я был вынужден уйти из этого дворца, естественно. И, опять же, благодаря моему учителю, Давиду Моисеевичу (его друг был директором этого дворца строителей), с 83-го года я здесь и оселился. Я продолжал выпускать полнометражные спектакли, мы открыли музей Гайдара, меня пригласили в лагерь. Я всю жизнь с малых лет был в лагерях то вожатым, то старшим во жатым. Мы создали свой гайдаровский лагерь, и нами заинтересовались на уровне Союза. Журнал «Пионер» дал громадную публикацию о театре и о на шем гайдаровском лагере. Детям было интересно. Вот сейчас уже ко мне в театр приходят внуки некоторых моих воспитанников. Их фразы, что лучшие годы – это наши «тимуровские» годы, дают мне силы работать дальше. Мы сделали очень много спектаклей. Я выпускал новый спектакль на Но вый год. У нас родилась такая традиция: мы давали в день по два-три утрен ника-ёлки, и это продолжалось в течение всех каникул. Итого, за новогодние праздники мы отрабатывали по 25-30 утренников-спектаклей. Кроме того, мы организовали зимний лагерь: у нас дети между «ёлками» кушали, развлекались. То есть, интуитивно (я тогда этого не осознавал) – я забирал детей с улицы и
30
Відпущення
загружал их каким-то делом. Но я и сам горел! У меня ещё в тридцать лет семьи не было, я был свободный и полностью отдавал себя своему служению. Летом я увозил их в лагеря. Если я ехал туда старшим вожатым, мне как бы в награду раз “...интуитивно (я тогда решали взять тридцать моих детей и оздоро этого не осознавал) – вить их бесплатно. Поэтому мои дети и стано я забирал детей с улицы вились вожатыми в 15-16 лет. Хотя у нас прак и загружал их тика была: вместо людей, которые любят и каким-то делом.” могут работать с детьми назначать директо рами пионерских лагерей военных в отставке, «чтоб дисциплина и порядок были». Эти вечные конфликты с военными, с по варами, которые безумно воруют – вся жизнь моя в конфликтах... Вот там я нашёл свою удивительную жену, Леночку. Это человек, который выпрямил ме ня и стал моим стержнем. Внучке уже 5 лет. Вот-вот внук будет. А мы ещё на днях умудряемся и лагерь открывать с Божьей помощью. Так вот появилась у меня эта удивительная Лена. С детства росла в еврейс кой семье, папа умер рано. Воспитывали её бабушка, прабабушка и мама. В детстве она ощущала нехватку любви. Стоят куклы, но их брать нельзя, лежат конфеты, но только одну в день можно. Во двор выводят, сядут с бабушками, сидят спокойно. Бегать нельзя: упадëшь, ударишься. И постоянный вопрос: «А любят ли меня?». И получилось так, что вот мы уже живём с ней двадцать с лишним лет, а она меня всё время спрашивает: «Ты меня любишь?». Потом была музыкальная школа, когда заставляют из-под палки гаммы играть, общеобразовательная школа, которая как каторга вспоминается. По том она вступает в Ленинградский мединститут. Это чудо было: она после восьмого класса медучилища, которое окончила с красным дипломом, в мед институт прошла номером один – потрясла педагогов. Мама принимает реше ние: «Я нашла тебе мужа, ты должна вернуться в Харьков». Послушание, сми рение, терпение. Живут с ним, рождается Маринка. Но зачем ему дочка? Он её не любит, она его папой не называет. И вот как-то в лагере мы встречаемся. Её как врача-педиатра присылают туда, а я там – за старшего вожатого. Она вспо минает первую встречу, и говорит: «Я когда тебя увидела, испугалась». Вот такие-вот патлы! Да, у меня ещё и из-за волос моих всю жизнь неприятности. Сейчас я отступлю чуть-чуть, а вы просто улыбнётесь. Мне на четвёртом курсе Театрального института пришлось сдавать научный коммунизм, был такой предмет, о чём – по сей день не знаю. Четыре раза приходилось сдавать – у меня его не принимали. А это госэкзамен, то есть у меня мастерство, всё я сдал отлично, а тут говорят: «Экзамен не принимаем». После второго экзамена пе дагог и говорит: «Вась, ну они же не примут у тебя, пока ты не подстрижëшься. Ну ты понимаешь, что вызов всем бросаешь». Мне тогда 22 года было. А я уже в ТЮЗе тогда работал. Иду к гримёру, мне убирают волосы, одевают парик,
Василь Сидін
31
очень красиво всё делают. Я прихожу на научный коммунизм, меня спраши вают: «Скажите, как Вы относитесь к абстракционизму?» Я им отвечаю: «Вы знаете, мне нравится это направление, по крайней мере, оно заставляет меня думать». А они: «Вот-вот! Отвлечь от действительности, углубиться туда, куда не надо! Ну Вы то понимаете?» Я говорю: «Нет, ну сейчас я это понимаю». – «Замечательно! Замечательно!» В результате мне ставят «четыре», говорят: «Если бы Вы не сдавали уже три-четыре раза, то было бы, конечно, «пять», ну а так – «четыре». А самое интересное было, когда мне вручали на сцене диплом, и я снял парик. Это по сей день в театральном институте вспоминают. Ну вот – тоже ребячество какое-то было. Ребячество ребячеством, а оно мне в результате по могает с детворой работать. Лена меня увидела вбегающим в столовую. А там четыреста детей. Гово рит: «Ты как гаркнул – гробовая тишина, я тебя испугалась». Ну, а потом мы как-то подружились, вместе ловили поваров, которые воруют у детей, за это мясо дрались, “Ребячество ребячеством, выхватывали. Я опять, как пацан: перестал хо а оно мне в результате дить в столовую, написал значок «Я виноват помогает с детворой лишь в том, что хочется мне кушать». Голодов работать.” ку объявил. Ну воруют же! Ну что-то надо де лать! Потом статью выдал «Эксперименты над детьми на свежем воздухе», описав всё, что происходит в наших загородных лагерях: кто воспитывает детей, кто кормит, кто лечит, и так далее. Мне отши ли все дороги во все лагеря, и вообще, сколько раз пытались снять с работы, говорили: «Ах ты ещё не женат, значит ты голубой», или ты розовый, или ты синий, ну, в общем, весь набор. Всё прошел: разборки с милицией, КГБ, дурдомы – полный “Голодовку объявил. комплект получил в своей жизни. Ну воруют же! Ну что-то У нас с Леной родилась дочь Варвара. На надо делать!” ступила перестройка. Рушилось всё: дворцы пытались закрыть, денег нет. Все мы принадле жали профсоюзам. Затем они отказались от нас, умудрились как-то пристроить дворец к городскому бюджету. Но предупредили, что теперь содержать кол лективы никто не сможет, дай Бог какие-то там маленькие зарплаты, и чтоб на коммунальные давали. Тогда Лена впервые помолилась и сказала: «Господи, дай мне хоть какого-нибудь учителя по жизни. Чтобы подсказывал, как идти, куда идти, за кого держаться». И вот тогда она попала в больницу с болезнью Боткина и нашла в тумбочке журнал «Смена» с книгой «Сын человеческий» отца Александра Меня. Когда она прочла, у нее было потрясение. Там было несколько номеров без окончания, она попросила его найти. «Это потряса юще, – говорит. – Я увидела реальную картину: Христа, Иерусалим, всю его
32
Відпущення
жизнь и имя: отец Александр Мень». Только мы заинтересовались этим име нем, 9 сентября 1990-го года отца Александра убивают топором по голове. Мы находим всё-таки этого «Сына человеческого» и читаем. Лена у меня более тонкой организации, чуткий человек, она читает и плачет, всё это переживает. Я более грубый... Поэтому мне пришлось «Сына человеческого» раза 3-4 чи тать. И тогда у нас на столе появляется Библия... Когда у нас родилась Варвара, сложные времена были. Купоны, талоны. Я беру четыре или пять работ, начинаю понимать, что везде подвожу, получаю копейки, ничего не успеваю. И как-то я говорю: «Лен, мы должны ехать в Москву, найти общину отца Александра Меня. Мы должны ставить спектакли во славу Божью». Я бросаю все работы и остаюсь в театре делать такой спектакль. Мы заняли где-то денег, приехали с ней в Москву, и там уже начинаются чудеса. Куда идти – ничего не знаем. Где-то прочитал, что отец Александр сде лал мюзикл со своими духовными детьми, за который они попали в КГБ. Ав тор музыки – Олег Степурко. Я во всех справочниках ищу эту фамилию – не могу найти. Как-то узнал его адрес. По дороге к нему попадаем под сумасшед ший ливень, который потом залил станции метро, и даже были людские жерт вы. Находим его дом поздно ночью. Мы – уставшие, замученные, а там навер ное – подъездов сорок. Прошли вдоль, а нам говорят: первый подъезд – в обратную сторону. Мы под этим дождем – назад. А я ещё с книгами, которые замокают. Пришли. Олег лежит больной с тем пературой под сорок. Но не мог нас отпустить, “Мы впервые столкнулись говорит: «Вы же специально из Харькова при с таким отношением: нас, ехали». Нас укладывают спать. незнакомых людей, Мы впервые столкнулись с таким отно пустили в дом, накормили ше нием: нас, незнакомых людей, пустили в и с такой любовью дом, накормили и с такой любовью оставили у оставили у себя дома.” себя дома. Позвали детей, познакомили нас с ними. Мы до трёх-четырёх сидели, с Олегом общались. Он дарит нам одну книгу за другой, но в конце достаёт талисман, с которым я не расстаюсь вот уже 20 лет – это кровь отца Александра... Когда Олег узнал, что батюшку убили, они сразу кинулись туда. О. Александр от по тери крови умер. Олег мокнул тогда свой молитвослов в его кровь. И вот он эту страничку дал нам. С тех пор мы чувствуем, что наш дом защищён. Батюшка своим словом повернул нас туда, куда всем нам идти нужно, ту да, где есть ответы на вопросы, где найдёшь утешение, когд а тяжело, где узнаешь, что такое настоящая любовь. Мы снова поехали на следующий год, познакомились с духовными детьми отца Александра, начали общаться с эти ми людьми. Из Москвы я не привёз материала, но я впервые за всю свою жизнь сидел посреди ночи и писал сценарий о Рождестве Христовом. Так появился
Василь Сидін
33
сценарий спектакля «Свет Рождественской Звезды». Денег нет, ничего нет, а я беру стихи Бродского «Рождественская звезда» и мы чего-то лепим, пишем фонограммы. Вот это был наш первый такой спектакль. С тех пор мы поняли, что пойдём этой дорогой. Я, как ненормальный, на чал со всеми делиться, спектакли о Боге в интернете выкладывать. Что это началось: епархия выкрадывает у меня сценарии, говорят: «Кто разрешил на сцене показывать Богородицу и Христа?» Школа кричит: «У нас церковь отде лена от государства!». Но вот когда у меня идут спектакли – битком набитый зал детей, в зале – гробовая тишина. Мы собирали родителей, они по школам ходили, пригла шали, дети – своих одноклассников, – такие вот наши первые зрители были. Главное действующее лицо всех наших спектаклей был Дух, понимаете, – Дух. В ТЮЗе не знают, как справиться со зрителем, с малышами и подростками: стреляют из скобочек, прекращают спектакли, потому что уже становится опасно для жизни актеров. А у нас начинает происходить какое-то чудо. Я – не режиссёр и не педагог, я – актёр, но я привык в любое дело вкладывать душу и сердце. Иначе, зачем это всё? Я учусь вместе с детьми. Они меня учат даже больше, чем я их. И ещё есть хорошее правило: перед тем, как начать что-то делать, задай себе вопрос, ради чего. Ты найдёшь очень чёткий ответ, особенно в нашей сфере: хочешь ли ты славы, успеха или денег. Но есть ещё формула: ради Бога. Я её с годами открыл для себя. Знаете, ведь православие учит быть всё время в молитве. Каждую минуту. Я вот метался между этими властями, а мне всё жена напоминала: «Не надейся на князей мира сего. Что ты всё время бегаешь, расстраиваешься? Держись за Бога». Она у меня умница. Дело в том, что другого стержня нет. Поверьте: ну уже столько я прожил, столько шишек набил, столько глупостей наделал. Начните с себя. Вот разобраться бы каждому с самим собой, расти и крепнуть духовно. Это такое счастье, когда ты внутри спокоен. Как говорил препо добный Серафим Саровский: «Стяжи дух мирен, и вокруг тебя спас утся тыся чи». Это великое чудо: себя воспитать, сохранить, а другие твоею любовью и покоем питаются. Был период, когда я собирал деньги, чтобы потом часть на свою семью потратить: нечем было кормить. Я откровенно Богу об этом рассказывал: шёл в церковь, исповедовался. Мне тогда батюшка сказал: «Всякий труждающийся имеет право на пропитание, ибо так написано в Евангелии. Ничего страшного. Если государство тебе не платит денег, нужно же как-то содержать семью». Но это всё же вызывало у меня сомнения. Когда пошли спектакли, я в каком-то Американском фонде выбил путёвки на оздоровление детей. Когда же узнал стоимость дня, понял, что надо откры вать свой лагерь: это в десять раз дешевле. А у нас уже вместе с детьми родители начали входить в жизнь театра, и в 1997 году на Салтовке мы открыли духовно-
34
Відпущення
воспитательный центр. Садики начали закрывать, и гор од мне предложил помещение для духовного центра. Нам дали огромнейшее помещение – две с половиной тысячи квадратных метров. На то время кружки, спортивные секции становились платными, а к нам повели детей, за которых не могли пла тить. Часто, если у детей были проблемы с уроками, у родителей не было денег, чтобы учителю доплачивать за дополнительные занятия. И вот среди моих бывших воспитанников мы находили тех, кто был готов помогать детям. “И вот среди моих бывших Занятия в нашем духовно-воспитатель воспитанников мы ном центре проводились два раз а в неделю. находили тех, кто был Появился астроном с телескопом, студенты с готов помогать детям.” иняза преподавали английский язык, ребята с консерватории хором занимались, велась под готовка к школе по различным предметам, цирковая студия, театральная сту дия. У нас тогда актёров выгоняли из театров: вот так я взял к нам народного артиста Антонова. Я ему свою зарплату, 70 рублей, отдавал (он об этом не знал), чтобы он с ребятами работал. За первый год у нас было 200 детей. Их родители тоже начали втягиваться в наши дела. И тогда я решил попробовать организовать лагерь. Пов ара есть: некоторые мамочки готовы были кухню взять на себя. Врач тоже есть – Лена, жена моя. Саша, бывший мой воспитанник, сирота полный, которого я подобрал в каком-то лагере, когда ему ещё 15 было, электриком у меня во дворце работает. Сейчас ему 42. Мы ему сделали квар тиру. Уличным мальчишкой был, но руки золотые: и электрик, и техник. Лена и Саша – вот два человека, без которых я лагерь не сделаю никогда. Мы попробовали первый лагерь. Знаете, я перестал бояться чиновников. А в нас ведь эта рабская кровь осталась, мы всегда их боялись. Когда пошёл первый раз к мэру – меня не пустили. Не знаю, но во мне вдруг начала по являться какая-то сила: я же иду ради детей! Я снова пошёл к чиновникам, они нашли мне где-то лагерь. Мэр написал разным фирмам, чтоб помогли фи нансово. А там нам говорят: «Подождите неделю, займите, а мы потом дадим». Мы заняли денег. Первая лагерная смена прошла чудесно! Приехали друзья москвичи, потрясающе! И вдруг случается этот чёрный четверг: 18 или 19 ав густа. Я занял 3 тыс. долларов, а отдавать мне нужно 9, а лагерь окончен. Я к фирмам: «Ну вы же обещали, я же занял!» И снова говорю про себя: «Господи, Ты знаешь, куда ушли эти деньги. Если я не прав, буду нести крест, но Ты всё видел». Я отдаю эти деньги и на следующий год опять открываю «Ковчег». И так я открываю «Ковчег» уже 14 лет, но Бог дал, что я, кроме своих де тей, туда вывозил ещё 30 детей-сирот. Эти дети потом стали актёрами моего театра. Но вот после «Рождественской звезды» мы не знали что ставить дальше. Репертуара нет, книг нет. Слава Богу, начала появляться литература, которую в Союзе не выпускали и не рекомендовали. Даже в сказках Андерсена все хрис
Василь Сидін
35
тианские мотивы были убраны. Где снежная королева, благодаря молитве, на ходила дорогу к Каю и спасала его через молитву к Богу – это всё было убрано. Но, слава Богу, стали появляться эти книги: «Полианна», «Хайди». Хай ди... С 18 лет моим любимым поэтом стала Марина Цветаева. Когда мне про читали её поэму, я понял, как мой организм воспринимает настоящее искус ство. Полное ощущение, что через меня прошёл ток. То же самое я ощущал, когда стоял возле Сикстинской Мадонны. Марина Цветаева стала для меня моим кумиром в поэзии. Столько испытаний выпало на её судьбу... Этот тра гический финал её жизни... Я вычитал у Марины Цветаевой, что её любимая книга с детства была «Хайди», о девочке, которая жила с горным дедушкой... В Союзе такое не публиковали. Оказывается, героине этой книги в Швейцарии даже памятник поставили. Народный артист Украины, Владимир Иванович Антонов, согласился играть вместе с моей Варькой, которой 6 лет. Вот так по лучился такой дуэт и такая трогательная инсценировка повести. Мы едем в Москву показывать. Перед спектаклем выходит отец Александр Борисов и го ворит, что вот тут интересный театр приехал. Отец Александр Борисов – это тот, кто принял духовных детей отца Александра после смерти. Ему дали храм в центре Москвы, рядом с Моссоветом, где стоит памятник Юрию Долгору кому. Там собирается интеллигенция всей Москвы: писатели, поэты, артисты, философы. И вот они у нас на спектакле. В конце спектакля спрашивали, что мы с батюшкой сделали: он в слезах вышел на сцену, говорит, что мы – христианский театр. Меня чиновники вызывали в отдел по борьбе с религией. Я Александра Борисова пригласил, а они вдруг милицию вызвали, ибо кто раз решил иностранного священника приглашать. Говорят, что мы за всё это отве тим. Понимаете, это у них – уголовные дела. И мы это прошли. Но батюшка дал добро, чтобы мы каждый год приезжали в Москву и показывали свои но вые спектакли. Для нас это было потрясающе. Один из следующих спектаклей был «Маленький принц». Это было что-то особенное. Нам пришлось его играть перед особенной публикой: Никита Вы соцкий, Эльдар Рязанов, Григорий Соломонович Померанц, – философ с ми ровым именем, его жена, Зинаида Миркина, – автор потрясающей, нежнейшей поэзии, Евгений Ямбург, – директор школы, который создал свой театр и вмес те с Окуджавой делал спектакли. Я вдруг попал в окружение удивительных людей, настоящих, творческих, мнение которых для меня было очень важным. Вот так мы стали каждый год приезжать в Москву: нас там любят, нас ждут. А власти менялись. Сейчас к власти пришли уголовники, они и правят балом. Я не выступаю открыто, не имею права, ибо потеряю возможность, ко торую я имел в течение 15 лет: нести детям слово Божье. Я их не одобряю, я за них не голосую. Но любая власть – от Бога, и мне надо с ними работать, нахо дить контакты. Неимоверно, но в этом году я не смогу открыть «Ковчег», по тому что они меня не принимают. Вот и всё. Этим я живу сейчас, не сплю ча
36
Відпущення
сами, видятся те пожарники, санстанции, которые нагрянули и кричат детям собрать чемоданы. Дети без рук, без ног, в колясках возле деревьев прячутся и молятся. Молитвами они как бы прогоняют этих пожарников. И я лицом к лицу – с этими идиотами, которые, закрывая такие лагеря, учат меня, как вос питывать детей, как их надо любить. То есть у меня всё продолжается. Вот Бог дал мне сделать два последние спектакли. Я выхожу на сцену и говорю ребятам, что это моя лебединая песня, потому что мне кажется, выше уже нельзя. Я вдруг начал говорить о самом важном. Бог даёт мне об этом го ворить. Знаете, ведь у нынешних детей нет достойных кумиров. Дети балдеют от рок-музыкантов, от певиц и певцов. Оказывается, они не знают, с кого брать пример, они не знают положительных героев. Вот так родилась идея спектакля о Корчаке. Когда я пришёл работать к детям, я, как всегда, начал с книг. Я открыл книги по педагогике и обалдел от Януша Корчака. Он говорил о воспитании детей любовью и добротой, а также личным примером. Известно, что всё, что мы говорим ребёнку на 75 процентов вылетает из его головы. Слова – это тра та времени, личный пример – вот что действует. Я могу им помочь стать на этом пути, взять их в церковь. А дальше: кого-то заинтересует, а кто-то может проживёт, и встречи с Богом так и не будет. Но моё дело – показать, что мне помогает. Ещё отец Александр говорил, что тянуть к Богу – это делать мед вежью услугу. У нас по-прежнему хотят от крыть в школах уроки православия. Это об “Слова – это трата суждается сейчас в газетах Харькова с первого времени, личный пример – сентября. Но почем у-то забывают, что если вот что действует.” что-то делать из-под палки, то прививается ненависть. У меня всегда вопрос был, а кто это будет преподав ать. Моя жена за 15 лет только сейчас поняла, что с детьми нужно говорить о том, что у них болит – вот и всё христианское воспитание. Когда у нас дети собираются на общины, мы вместе читаем Евангелие. Наш еженедельный духовный урок сводится к тому, какие проблемы накопились за неделю, какие конфликты, что мучает. У детей сложнейшие отношения с родителями, вплоть до ненависти. В школах – это ужасная ненависть к учителям, к предметам, к самому зданию. Отношения друг с другом, испытание наркотиками, стремление попасть в ка кую-то субкультуру, поиски себя, понимаете? Вот почему я ещё борюсь за свой «Ковчег». Там мы собираемся с одной целью: научиться любить друг друга, попробовать пожить месяц как люди. У меня формулировка в театре: «Я не научу вас стать актёрами, это не моё задание, я могу вам помочь, при вашем желании, стать людьми». Это и есть целью театра: рассказать о том, какие есть ценности, ответить на главные вопросы, которые возникают в 18 лет. Вот у них счастье и удовольствие, любовь и секс – это одно и то же. Вот путаница в
Василь Сидін
37
голове! Распутать, подсказать, и только когда мозги приведены в порядок, ког да душа готова, можно вместе сделать какой-то спектакль. Такой спектакль, как о Корчаке, получился. Мы с ним трижды в Польшу ездили. Он им очень полюбился – это же их герой. На последнем спектакле «Пожалуйста, живи» на сцене было 70 детей. Вы представляете, что это такое: вывести на сцену 70 детей. Из них половина, – дети без ног, без рук, играют больных детей, которые умирают. 20 лет назад пришёл отец Александр и начал вытягивать этих детей из болячек. Самое страшное, что они погружаются в болезнь. Лекарства – это да, но ребёнка надо вытащить из болезни, вселить желание жить. У москвичей появилась целая школа клоунов, уже 8 клоунов-терапевтов: ребята физики, химики, из совсем других профессий, но попали к этим детям, увидели результат этой деятельности, бросили свои профессии и пошли туда. Мы с детьми рассуждаем: оказывается, жизнь – она для того, чтобы жить для других. Зачем нам профессии нужны: чтобы через них проявлять свою любовь к другому. Душа и сердце для чего нужны? Чтобы мы их в эту профессию вкладывали. Всё равно мы тратим и ду шу, и сердце, всё равно мы расстраиваемся, нервничаем. Есть пословица: «У одних жемчуг мелкий, а у других – суп редкий». Кто-то ночами не спит: ребёнок болен, муки сумасшедшие; а кто-то ночами не спит – как бы не украли зако панное золото. Всё равно душа страдает, душа изнашивается. Только направить надо так, чтобы вкладывать полностью. Моё служение – это мои дети. Я всё время договариваюсь, пристраиваю своих воспитанников. Наши дети-сироты сейчас у отца Филарета под Киевом, в «Ковчеге». Это потрясающее место. Молодые люди порой находят друг друга в его общине. Бывает, доходит дело до свадьбы. Съезжаются дети с интернатов, дети-сироты, дети-инвалиды, которых опекает отец Филарет – они самые почётные гости на свадьбе. Вот дети мои там, на свадьбе, а девочку одну, Ленку, не взяли, потому-что она только после операции. У неё ноги кривые: ровняли косточки, чтобы хоть чуть-чуть ходила. Родители отказались, хотя профессора какие-то. В Молдавии живут. У неё вчера как раз 18 лет исполнилось. Мы с женой Леной сидим, думаем: кто-то свои “Моё служение – это мои свадьбы устраивает, а здесь сидит одно дитя, дети.” нет ни директора, никого. Мы с Леной едем к ней, покупаем черешни, клубники, розы, фут болки, игрушки. Внучка моя, Сонечка, отдаёт свою копилку с деньгами. Надо было видеть как Леночка была счастлива: у неё праздник состоялся! Тут же ве чером у меня решаются вопросы по моему лагерю: понимаете, только после этого благого дела мне звонят и приглашают на приём к зам.голове обладми нистрации. Как не видеть везде Божьего промысла! Сделал. Я детям со сцены говорю: «Есть правило житейское, если тебе плохо, найди кого-то, кому ещё хуже и помоги ему». Это правило жизни, иначе погрязнешь в своём «плохо».
38
Відпущення
Да, мне – 60, я – больной, курильщик, у меня гниют лёгкие, но эти дети дают мне такую силу жить! Они меня учат больше и больше! Они настрада лись, им не хватает душевного тепла, поэтому мы открываем этот лагерь, ла герь любви. В том году у нас в лагере состоялась свадьба двух детей-сирот. Я кинулся к обладминистрации за помощью, а в ответ – нет. Расписать их не могут, пото му что девочку мы устроили в мединститут учиться и, если будет госу дарственная роспись, она потеряет льготы. Батюшка согласился, повенчал их в Харькове. Мои старики собрали кортеж машин, мы привезли их в свой «Ков чег», а на берегу реки ждёт лодка. Невеста – в красивом платье, без ножки; жених – глухой. Но у Жени есть мама старенькая, а Ленка, невеста, – полная сирота. Вот они плывут на лодке под алыми парусами, на берегу отдыхающие думают, наверное солнышко припекло, а за вёслами – мои пацаны в костюмах ангелов. И самое удивительное: рано утром повара расскажут о том, что они – к столовой, а там под дверью – мешок картошки, огурцы, помидоры, ведро яблок. Люди истосковались по добру. Наша власть постоянно ищет врагов, воюет. Но мы хотим примеры любви. Любое благое дело делается очень тяжело. Запомните: если вы проходите испытание трудностями, значит, вы делаете то, что надо. Я силы черпаю в церкве. Конечно, делаю зарядку утром, но это – физическое, духовные же си лы – мощнее. Но хорошее благое дело всегда проверяется испытанием. Наш последний спектакль – «Пожалуйста, живи». В Москве его посмот рел Женя Миронов, обещал приехать к нам. Он потрясен, чем мы тут занима емся. Но мы просто делаем своё дело. Когда не получается спектакль, я честно говорю, что такого сделать не могу. Меня как-то совет ректоров пригласил к себе. Сидят мужи, ректора всех Харьковских вузов, а Харьков – самый большой студенческий город Украины. Говорят: «Вы сделали такой спектакль, что на этот спектакль придут все студенты города Харькова. Этот спектакль должен пройти как уроки милосердия». Мы ставим спектакль. Зал битком набитый людьми, 700 человек. Я вы хожу на сцену и объявляю детский драматический самодеятельный кружок «Тимур», – никакой не театр, а кружок. Гробовая тишина. Что происходит с молодежью – я не знаю. Во-первых, спектакль начинается с молебна – у всех шок. Выносят икону Божьей Матери «Всецарица», которой молятся при болез нях, особенно раковых; выходят священники, зал встаёт. Ещё только 5 минут молебна, а у зрителей уже шоковое состояние. Люди пришли в театр и не по нимают, что происходит. Прошёл час, а зритель не хлопает. Потому что это не спектакль, – это боль, это крик, это призыв нам всем меняться. Дальше так жить нельзя. Не меняйте президента, мэра, – меняйте себя. Эти дети – калеки, но мы напрасно думаем, что мы их спасаем – это они спасают наши души. Происходят потрясающие вещи. Например, пригласили два интерната детей-
Василь Сидін
39
сирот, они, выходя из зала, выворачивают свои кармашки и достают последние копейки, говорят: «Этим детям больше надо, чем мне». Выходит девочка сту дентка после спектакля – это я уже в интервью видел, – её спрашивают о впе чатлениях, а она говорить не может, ревёт. Она поняла, что дальше так жить нельзя... Театр неугоден церкви, церковь борется с театром. А мы здесь как прыщ на теле у государства. И вроде бы пони мают, что что-то нужное делаем, но не вписы “Выходит девочка ваемся ни в какие рамки. Я отказываюсь от их студентка после наград, от их званий... У меня – высшая награ спектакля – это я уже да. Не хочу, чтобы меня держали на поводку. в интервью видел, – Я – свободный человек. её спрашивают о Нас очень многие любят. На базарах уже впечатлениях, а она свои люди для нашего «Ковчега» собирают: говорить не может, кто тонну картошки, кто мешок сахара. Я пы ревёт.” таюсь объединить весь город в добрых делах. Санстанция уже не вывозит продукты, а при возит. Старожилы не поймут, что я с ними сделал. Вот привезли из санстанции мешок сахара и муки. Обычно в лагеря приезжают и нагружают машину, они ведь всегда найдут, что плохо. Вообще у нас удивительный «Ковчег»! Я приглашаю, и к нам всё время приезжают интересные, замечательные люди. Вот у нас известная в Харькове балерина, Светлана Ивановна Колыванова, народная артистка СССР, и Пояр ков Юрий Михайлович, дважды олимпийский чемпион, с детьми мастерклассы проводят. Я и кинологический центр привозил – собаки выступали. А заканчивается вечером у нас всё танцами. Дети на костылях – все тан цуют. Заканчиваю программу я. Меня вечно в женщину наряжают. У нас один только я, да мой помощник и охрана – мужики, все остальные – женщины. Поэтому меня вовлекают во все хороводы. А как они поначалу боялись, стес нялись танцевать, как они боялись к реке подойти из-за своей убогости. По каналу «Украина» прошёл фильм о театре. Ленка Куц, у которой вчера был день рождения, говорит там, что она, благодаря театру, перестала волчон ком быть, начала общаться с людьми. У них ведь после интерната – четыре года техникума, а дальше – на улицу. И вот мы отыграли свадьбу наших Лены и Жени, а на Новый Год и Рож дество сделали спектакль «Алые паруса», о том, что любовь должна быть под креплена верой. Мы им на Рождество собрали денег, чтобы оплатить съёмную квартиру на год, и они теперь живут в этой квартире. Мы за 10 спектаклей «Пожалуйста, живи» собрали 104 тысячи гривен. Это очень большие деньги. В Москве мы оставили 65 тысяч для больницы. Там нас с этим спектаклем пригласили в Италию, потому что это спектакль памяти отца Георгия, а его очень хорошо знали: он ездил по миру и выпрашивал деньги
40
Відпущення
этим детям из больницы. Отец Георгий продолжил дело отца Александра. Там служить – это особый дар. Потом там открыли изостудию, появились ком пьютеры. Сейчас пошёл спор, кто лучше любит, кто больше даёт. Люди есть люди. Но нас один раз нужно увидеть, и вы всё поймёте. Я всегда говорю: при едете и вы станете нашими. Ни разу наши крупномасштабные чиновники не умудряются прийти к нам, только, когда уже сходят со своих постов. У нас когда-то был губернатор Харькова, который потом стал послом Украины в России. Когда он начал в России наши спектакли смотреть, в украинском центре, в театре Высоцкого, в Эрмитаже, на лучших площадках, подходит ко мне и говорит: «Вася, прости меня, пожалуйста. Когда я был губернатором, я столько мог сделать для духов ного центра: чтобы это здание закреплено было за вами, чтобы капало посто янно в банке на ваш счёт. Прости меня. Что могу, сделаю». Правда, когда он был на посту губернатора, его власть помогала мне делать «Ковчег». Один его звонок ответственным лицам, и мне уже звонят: «Свет подключать?» «Стоп!» – говорю. – «Там 45 документов нужно собрать». А они: «Свет включать?» – спрашивают. Поэтому я понял: я не буду тратить время и ходить по мелким чиновникам, я буду сразу прыгать к самому важному. Это – из опыта. Моё имя на слуху, они знают всё, чем я занимаюсь. По менялась власть – опять всё по-новому. Нахо “Ну посмотрите же, жу помощницу, а она нас знает – уже легче. Но сколько этих деток и зачастую они осознают уже потом, когда ухо сколько нас: каждый из нас дят с постов и никакого влияния не имеют. может им хоть чем-то Ну посмотрите же, сколько этих деток и помочь.” сколько нас: каждый из нас может им хоть чем-то помочь. Вот со мной, кроме этих детей, поедут также дети из многодетных семей, которым просто кушать нечего, де ти, которых родители взяли на воспитание. Хочу, чтобы мои детки учились общаться с ними, жить среди них. УА: Вот у Вас большой опыт работы с детьми. Дети-сироты из интер натов отличаются чем-то от обычных детей? ВС: Они – зачастую намного порядочнее, чище, лучше. Они нас трада лись, а Бога открывает тот человек, который знает страдание. Вот меня всё время упрекают, что мы о Корчаке сделали спектакль, об отце Георгие – это ведь страдание. Но люди, которые не знают что такое страдание, не знают что такое сострадание. Это ж так просто: страдание делает человека человеком. Почему у нас такой глупый подход, что до нас ничего не было. Мы так се бя ведём, будто мы пришли в этот мир только для нас самих, будем жить вечно и нам ничего не страшно. Мысль о том, что Рай мы можем заслужить здесь, на Земле, даёт смысл жизни. Даже величайшие атеисты говорили, что если бы не
Василь Сидін
41
было Бога, его надо было бы придумать. Мы на Земле – как в школе и мы должны её достойно пройти. А там уж, что заслужим, то и будет. Нужно осо знать, что мы сами себе делаем счастье, так же, как и несчастье. Если Бог даёт тебе нищего с протянутой рукой, то какое ты имеешь право говорить, что он не нищий, за ним кто-то стоит, что он это понесёт кому-то – это не твоё дело. Может, эта протянутая рука – единственный шанс, который поможет тебе попасть в Рай. Есть одна притча. Богач везёт в рай возы, тысячу возов, а перед воротами рая – какой-то нищий: «Дай», – говорит. «Отойди. Не до тебя». А там послед ние возы с луком проезжают. «На тебе луковицу.» – говорит богач. Хоть чтото... Возы, которые проехали через ворота, оказываются пустыми, и только на последнем луковица осталась. Вот и всё богатство, с которым богач въехал в рай. Библейская заповедь: мы имеем то, что отдаём. Душу, сердце, знание, та лант – вот, что мы должны отдавать. Дети сумасшедше талантливы. Как важно, чтобы в детстве им дали плацдарм заниматься творчеством, где они откроются. Игра, творчество – это способ познания мира ребенком, а у нас всё платное стало. Извините, но мы здесь единственный театральный коллектив, который с детей не берёт деньги. Вот хороший коллек тив «Сорванцы» в Харькове есть, но всё на “Люди не верят, что деньгах. Я не сужу никого, все крутятся, как что-то хорошее можно могут, но я не беру деньги и никогда не продаю делать просто так.” билеты на свои спектакли. И этого не могут понять, выискивают, что же я из всего этого имею, какими тайными окольными путями я открываю свой лагерь, когда туда везут тонну картошки, муку, сахар, конфеты, куда всё это девается. Люди не верят, что что-то хорошее можно делать просто так. Я вдруг выясняю, что лесопарк у нас отстаивают трое моих тимуровцев среди вот той сотни детей. Сашка Клочко, сейчас ему 16 лет, осознанно стал жить без мяса: он не может – это же животное. Он разговаривает с деревьями, спасает уток, жаб. Он пошел туда по призванию. А кричат, что Аваков купил их и выставил туда. Лёшка Затылюк – божий одуванчик мой, Костя Очкасов... Я так рад, что они там стояли! Мои дети отстаивают свой парк. Я горжусь ими! Вот о нашем «Ковчеге» статья была в журнале. Начинается она о страш ных судьбах детей с интернатов, сирот. Кстати, почитайте повесть «Белое на чёрном» Гальего Рубена, лауреата пре мии «Букер – Открытая Россия» 2003 года. Это о судьбах детей с ДЦП, он сам иностранец, но так сложилось, что мать у него была русская, и он попал в рус ский интернат. И вот он описывает весь этот ад, который происходит у нас в бывшем Советском Союзе. И всё это продолжается сейчас... Дети, больные ДЦП, оканчивают школы, техникумы, а потом их оформляют в дома престарелых, на третий этаж, то есть этаж смертников. Там они быстренько умирают.
42
Відпущення
Я никого за собой не тяну – это дети свободные. У меня вот Юра Вербиц кий, Артем Томах, ребята, которым уже по 20 лет, а их носит-заносит. Там мно го разных пороков, там много всего. С ними надо осторожно. Если тянется ребёнок, хочет помощи, я помогаю, у меня открываются любые двери. Если такой ребёнок просит, я иду и стыжу государство. Может, я неправильно веду себя. Если бы у меня был дипломатический дар, результат был бы лучше. Я взяток не понимаю. Всё, что я могу дарить, это книгу, шикарные цветы. УА: Если первые ваши дети были 20 лет назад, то какие они сейчас? Вы же наверное поддерживаете с ними контакт. Есть истории, когда человек полностью пропитывается всем этим и ведёт нор мальную жизнь? ВС: Панацеи нет. Мои дети даже по тюрьмам сидели. Но моё дело – сеять, давать что-то хорошее. А там, где прорастёт – я не знаю. Они получили «при вивку», но и не все прививки помогают, вы же знаете. Некоторые даже губят. У меня всегда 11 ноября без предварительных предупреждений набирается битком набитый зал. Приезжают со всего бывшего Советского Союза, куда моих детей судьба разбросала; везут своих детей, внуков. Моим первым вос питанникам – уже по сорок с лишним лет. Они говорят, что у нас какая-то особая атмосфера. Я знаю, что я буду всегда их защищать. Ситуации были ещё в союзе: в милицию попадали, я шёл в милицию, разбирался, сидел на судах, снимал с учёта по делам несовершеннолетних. Я писал расписки на себя, что обещаю, гарантирую. Но очень важно, чтобы ребёнок знал, что у него есть друг. Не всё родителям скажешь, друзьям, и они это всё носят в себе. Эти все субкультурные направления, эмо, например, – это ведь от недосказанности, недопонятости. Им хочется проявлять себя. Это для них – крик: «Помогите, помогите!», а мы – всё запреты, да запреты. УА: А летом бывают спектакли у «Тимура»? ВС: Вот я дал спектакль буквально 20 мая, а 5 июня мы «Русалочку» для приезжих католиков давали. Пришёл даже католический епископ. УА: Мы все тут люди молодые, и точки зрения время от времени трансформируются. Вы рассказывали, что пришли к Богу в нача ле 90-х годов. А что до этого для Вас являлось смыслом? К чему Вы шли? ВС: К красоте, гармонии и искусству. А ещё раньше – к светлому буд у щему, в которое нас всех звали. Так далеко было, что так и не дошли. Сейчас я боюсь другого: что могут на пьедестал опять Павликов Морозовых поставить. У нас в стране сейчас страшно. У нас к людям вернулся страх. После этих со бытий в лесопарке мне пахнуло 37-м годом. Какая у нас свобода? У нас не
Василь Сидін
43
знают, что такое 37-й год. А мы всё-таки начитанные люди: московскую сагу знаем, и детей Арбата знаем. Я боюсь, какие выборы у нас будут, если милиция уже всем руководит. Какое это волеизъявление свободы? Страшная у нас власть. Сейчас на каждое место сядет уголовник и всех своих поназначает: будем жить по понятиям. Не может такого быть – людям выбирать. Мне бе зумно симпатичен Виктор Фёдорович Януков ич, как человек, но мне его жалко. Жалко, что им оперируют, что за его спиной делают, что хотят, а он такой недалёкий. УА: Пане Василю, як би Ви хотіли, щоб жилося в Харкові? ВС: У меня много вопросов. Ответьте, почему из Харькова уезжают все талантливые люди? Почему в Харькове дышать нечем? Почему не могут радо ваться, гордиться, а могут завидовать и поэтому уничтожать, давить, не давать возможность делать что-то хорошее? Это я, прожив свою жизнь, проследил на огромном “Сейчас я боюсь другого: количестве людей: талантливые люди спива что могут на пьедестал ются, гибнут или уезжают куда-то, только по опять Павликов тому что Харьков – мещанский город. Каким Морозовых поставить.” он был, таким и остался. Харьков – театраль ный город? Это смешно. А мы по старинке се бя превозносим. К примеру, театр Пушкина, у него 80-летний руководитель. Говорят, его надо считать образцом. Но почему нам не показывают достойные образцы? Я вот сейчас открыл книги Льва Додина и снова убедился, что театр должен нау чить сос траданию, в театре надо учиться плакать. А мы разучились плакать, “...а кто же учит детей смеяться, чувствовать. Это потому, что мы быть человеком на этой разучились думать, в школе детей этом у не Земле? Какой ВУЗ?” учат. Вот у нас во дворце есть такие предметы, цель которых – научить думать, мыслить, абстрагировать. А чему сейчас детей учат в школе: как подойти к учителю, как купить оценку, как перехитрить, обмануть? Мы тратим безумные деньги, а кто же учит детей быть человеком на этой Земле? Какой ВУЗ? УА: А кто может его этому научить? ВС: В идеале – родители, но надо же воспитать будущего отца и мать. Мы в нашем духовном центре пытались заняться профилактикой, готовить детей к жизни. У нас с родителями, которые приводили детей в наш духовный центр, происходили большие трансформации. Они вдруг открывали, что если ребё нок болеет, это тянется из всей родословной, это всё их грехи, болячки. А вы когда-нибудь отдавали это Богу? Вы когда-нибудь пытались бороться со сво ими изъянами, грехами? Для них это шокирующее открытие. Они же винили
44
Відпущення
Бога, за что им эта кара. Поэтому многие родители становились нашими еди номышленниками. Когда у нас праздники, мне никто не нужен из персонала. Я говорю уборщикам, кассирам, гардеробщикам уходить, – мне хватает наших мам. Наши дежурные – вечно пьяные, с криками, с матами. Это же дворец культ уры! Мне здесь нужна атмосфера любви и доброты. Вот у меня мамы на Рождество будут встречать с улыбкой. Я умудряюсь даже подарки на Рождество делать: к нам приходят и уходят с подарками. УА: Каким вы видите будущее театра, его перспективы? ВС: Сколько меня хватит, столько и видется будущее. Это неправда, что нет личности незаменимой. Театр – это особая энергетика. Вот у меня играют дети, уже спектакль 30-й, 50-й, а я всё в оркестровой яме – они все меня видят, я с детьми, я там играю спектакль за каждого. Бывает, дурачусь, чтобы им на строение поднять. Это можно отдельный спектакль снимать, со мной в оркест ровой яме – может даже интересней будет, чем на сцене. Я, когда не начинаю их заряжать – ощущаю, что уходят силы, уходит энергетика и дети становятся пассивнее. Дети – это вообще что-то особое. Нас никоим образом не надо оце нивать критериями профессионального театра. Вот Евгений Борисович Вах тангов сказал, что когда наступят времена кризиса, все театры падут; единст венное, за счёт чего можно будет спасти искусство – это дети. УА: Вы много говорили, что при работе с детьми человек так же чувствует себя молодо, детская энергия передаётся. Как вы на се бе это ощутили? ВС: Конечно, игры с детьми много дают. Ну и я хитрю. Разве вы мне да дите 60? Вот спонсоры зубы вставили. Оно как-то само решается, я ничего особенного не делаю. А видели б вы меня год назад. Мне даже нравилось, как я приходил к сильным мира сего без зубов, смеялся даже: пожалеют – дад ут больше. УА: Ми не спонсори, але як вам можна допомогти? Може потрібна якась людська допомога: їжа, праця, молитви? ВС: Мы открыли свой благотворительный фонд «Тимур». Ну и молитва – это да. Молитесь – и всё будет. У нас есть ещё фестиваль традиционный: мы собрали все театральные коллективы Харькова, даём детям возможность раз в году выйти на театраль ную сцену, показать своё творчество. Фестиваль называется «Дух дышит, где хочет». Он уже 14 лет подряд проходит. Кроме того, по вечерам во время фестиваля к нам приезжают интереснейшие люди. Всё это, в основном, ду ховные дети отца Александра. Вот юморист Леон Измайлов вспомнил вдруг молодость: как он пришёл к отцу Александру, как с ним общался. Приезжали
Василь Сидін
45
Евгений Борисович Пастернак; известнейший философ, культуролог Ольга Седокова, награждена Папой Римским за свои труды; Григорий Соломонович Померанц, композиторы, писатели. Мы дружим с Чичибабин–центром – у нас в Харькове жил такой удивительный русский поэт Борис Алексеевич Чичиба бин. Его вдова, Лилия Семёновна, – поклонница нашего театра. Мы совместно проводим мероприятия. УА: Интересно Ваше мнение, как харьковчанина, о всём происходя щем в стране. Нужно ли украинскому народу держаться вместе? На сколько это важно? ВС: Нужно не разъединяться и не давать повода для этого, даже ма ленькой зацепки. Не надо вообще этой темы касаться. Я вспоминаю 95-й год, когда я сделал спектакль «Возврати себе храм». Это спектакль по проповеди отца Александра Меня, он весь был украшен русской духовной поэзией. Мы поехали в Западную Украину: Буковина, Карпаты, – мы много куда ездили. В одном селе, на стене – явление Божьей Матери, со всей Европы туда люди еха ли. К церкви подойти нельзя: всюду машины стоят. Говорят, люди разойдутся, тогда можно спектакль ставить. Как нас принимали! В час ночи – битком на битый зал! Как эти коробки конфет после спектакля дарили! Вот как нас любят. Нет у нас никаких проблем, и не надо их создавать. Мы сами найдём общий язык, полюбим друг друга, пусть только не мешают. Нам нельзя позволять кому-то раскалывать нас. Есть такая поговорка: всё, что рассоединяет – от дьявола, всё, что объединяет – от Бога. Когда-то я узнал кредо Матери Терезы и я из собственного жизненного опыта всё подтверждаю его: «Люди – неразумны, непоследовательны и эго истичны, но всё же люби их. Если ты делаешь добро, люди обвинят тебя в ута ённой корысти, но всё же твори добро. Если тебе сопутствует успех, ты наживёшь мнимых “Отдай миру всё самое и действительных врагов, но всё же преуспе лучшее из того, что у вай. Добро, сделанное тобой, будет завтра же тебя есть, и мир попросит позабыто, но всё же твори добро. Искренность ещё, но всё же отдавай и открытость делают тебя уязвимым, но всё всё самое лучшее.” же будь искренним и открытым. То, что ты строил годами, может рухн уть в одно мгно венье, и всё же строй. Люди нуждаются в помощи, но они же станут тебя упре кать за неё, и всё же помогай людям. Отдай миру всё самое лучшее из того, что у тебя есть, и мир попросит ещё, но всё же отдавай всё самое лучшее».
Ігор ІСІЧЕНКО Свято-Дмитрівська церква, м. Харків 13 червня 2010 р.
Корінний слобожанин владика Ігор (Ісіченко) народився 1956 року у Башкирії. Ще в радянські роки владика займається підозрілими для режиму речами: вивчає давню українську літературу, пише дисертацію на досить провокаційну тему – про зразок духовної української літератури «Києво-Печерський патерик». Захи щає свою дисертацію тільки з початком політичної перебудови. Уже в ті часи бере активну участь в громадсько-політичних організаціях. Згодом приймає сан єпископа Української Автокефальної Православної Церкви.
Архиєпископ ІГОР – АІ УкраЇна Активна – УА
АІ: Мені пощастило, що я народився у сім’ї споконвічних жителів цих кра ї в, хоча й не на Харківщині, а в Приураллі, в Башкирії. Мої батьки працювали там. У 50-х роках був такий порядок, що випускники вищих шкіл мали відробити три роки після закінчення на цілині. Моя мати закінчила педінстит ут, батько – будівельний інститут, і обидва були скеровані, як молоді спеціалісти: мати – в Оренбурзьку область (тоді вона називалася Чкаловською), а батько – у Башкирію, теперішній Башкортостан. Там я народився, і нічого абсолютно про цю землю не знаю: я прожив там лише перші чотири місяці свого життя. Правда, не так давно, коли мені треба було уточнити, як саме називається село, де я народився (до речі, с. Свобода), я, сконтакт увався з тамтешнім мешканцем. Мені прислали лист з фотографіями села і навіть сфотографували стіл, який лишився від квартири, де жили наші батьки. Маю ще сестру, яка народилася вже тут, після повернення батьків на Харківщину. Я тут живу із 56-го року, а народився я в січні 56-го року. Влітку ми приїхали сюди, і вже тут мене хрестили. Про це подбала бабуся.
Ігор Ісіченко
47
Батько був інженером, потім головним інженером, начальником будівель ної організації, мати – вчителькою, і вони не могли навіть подумати про те, щоб дитину хрестити. Тому бабуся діяла звичайним способом: вона потай від батьків взяла мене, взяла свою племінницю, поїхали в сусіднє селище, і там мене охрестили на квартирі священика. Звичайно, що ніде це не фіксувалося. Існує міф, який особливо часто повторювали стосовно Голодомору 32-33 років: ми, мовляв, нічого не знали про голодомор, репресії, й виховувалися на радянській пропаґанді.Людина ніколи не буде бранцем, рабом, якщо вона не змириться з цим сама! Я не можу повірити жодній людині мого віку чи старшій за мене, “Людина ніколи не буде що вона не могла знати очевидних речей. Я ще бранцем, рабом, був маленьким, тільки-но починав ходити до якщо вона не змириться школи, коли мені, звичайно потай, щоб ніхто з цим сама!” чужий не чув, бабуся розповідала про жахіття 32-33 років, коли люди падали з голоду на ву лицях. Мою родину врятувало від голоду тільки те, що мій дідусь пішов пра цювати на залізницю. Він не любив працювати на землі. У нього не лежала до цього душа, і, як виявилося, тим він врятував сім’ю. Дідусеву родину не розкур кулили. Правда, все одно прийшли робити обшук, забрали рушницю – вона дуже подобалася одному сусідові. Але голоду такого, як інші, не переживали. Бабуся згадувала про свого дядька. Він повернувся з революційного Пет рограду з червоним бантом, підтримував большевиків і першим постраждав від них: був репресований у 30-х роках. Дідусів же брат служив Українській Народній Республіці й залишився живим, але мусив тікати. Він виїхав на Ку бань, потім звідти до Ашхабаду, і його, бідолаху, там вже під час землетрусу 48-го року вбило. Таким чином, у сімейній атмосфері Слобідської України формувалися нормальні, звичайні люди. Але вони були включені в іншу систему, виходячи поза межі родини, і мали грати за її законами. І тут поставала проблема – на скільки людина здатна захистити свою ідентичність і не розчинитися у цій загальній абсурдній дійсності? У бабусі було п’ятеро сестер. І в мене було таке щасливе дитинство, бо всі вони жили в одному містечку, часто відвідували одна одну. Я часом вважав, що в мене шестеро бабусь. [Усміхається.] Для них усіх, людей різного рівня ре лігійності, церква була важливою частиною життя. І хоча у нашій родині не ходили до церкви, бо тоді її не було, але завжди на свята всі відпочивали, нікому бабуся не давала навіть шити чи щось різати ножицями. На страсні четвер і п’ятницю вимикалися радіо і телевізор. Ні, на Різдво ми самі не колядували, але до нас неодмінно приходили колядники. Я сам намагався перед школою, щоб ніхто не бачив, побігти до сусідів поколядувати, а на Новий рік – посівати. І це формувало атмосферу домашньої релігійності.
48
Відпущення
Після закінчення школи я вступив на філологічний факультет. В нас в родині говорили і українською, і російською мовами. Переважна більшість родини говорила по-украї нс ькому. Хоча ті члени родини, які приїхали з Росії, зберігали “Переважна більшість свою мову, спілкувалися по-російському. Але родини говорила моя бабуся, скажімо, чи дідусь, які вчилися ще по-українському. Хоча ті за царя в рос ійській школі, до членів своєї члени родини, які приїхали родини по-російському ніколи не говорили. з Росії, зберігали свою Це були нормальні стосунки взаємної то мову, спілкувалися лерантності. Але моє покоління було останнім по-російському.” поколінням, яке на вулиці спілкувалося по-ук раїнському. Я закінчував школу, уже російсь ку школу, коли паралельно зі мною закривався останній український клас у нашому містечку. Чому наша мова знаходиться десь на марґінесі суспільства? У здорових людей це породжувало протест, і це було для мене особисто стимулом зацікав лення історією, і вступу на українську філоло гію, хоча відмовляли мене від цього всі, хто “Це були нормальні міг. На філфаці я вчився із 73 по 79 рік, потім стосунки взаємної трішки попрацював у школі і повернувся, коли толерантності.” з’явилася вакансія на кафедрі у 81 році. Я пра цюю викладачем, тепер уже професором, у Харківському національному університеті на кафедрі історії української літе ратури, оце вже 30-й рік, уявіть собі. Я мав кандидатську дисертацію на тему «Києво-Печерський патерик в історико-літературному процесі на Україні кін ця XVI – початку XVIII ст.». У цьому виявилося одне із втручань у мою долю Божого Провидіння. В нас уся кафедра захищалася із предмету, що називався тоді радянською літературою. Фактично, 70-ті роки були часом, найжорст кішим у режимі післявоєнної доби. Я вступив на роботу на початку 80-х років, коли взагалі пройшов секретний наказ, за яким слова «Україна», «український» не рекомендувалося вживати у пресі. Треба було писати «вітчизняний», «ра дянський», «Батьківщина», і таке інше. Доводилося вживати евфемізми. Само собою, кандидатські роботи писалися тільки російською мовою й неодмінно на тему російського впливу на українську літературу. Я ж захищався в 87 році, коли вже почалася «перестройка». І це створило неможливі раніше умови для наукової праці. Дисертацію я захистив у 87 році, а за нею видали книжку «Києво-Печерсь кий патерик у літературному процесі XVII-XVIIIст. на Україні» в 1990 році. Зрозуміла річ, що обирав я собі тему так, щоб можна було надолужити і брак знань із релігії. Усвідомлення себе християнином спонукало шукати джерел для пізнання власної віри. А їх тоді не було. Біблії годі було знайти. Перше
Ігор Ісіченко
49
Євангеліє я купив собі за перший гонорар, який одержав в журналі за статтю, десь наприкінці 70-х років, 79-го, здається, а коли одержав останню стипендію, то спромігся купити Біблію, яку якраз видали до наближення тисячоліття хре щення Руси. Дякую батькові, що він навчив мене слухати західні радіостанції, і тому я десь із радіо «Голос Америки», ВВС чи «Свобода» міг слухати проповідь, на Великдень – богослужіння. І зараз на великодні свята я завжди пригадую не забутній голос митрополита Сурозького Антонія (Блума). До церкви ж я по трапив уперше, коли приїхав до Харкова навчатися. Праця над темою з літератури Середньовіччя допомагала цілком логічно вдаватися не тільки до історико-літературних, але і до богословських, істори ко-церковних джерел. І так це допомагало мені ставати християнином не тіль ки за хрещенням, але і більш свідомо. Сповідатися і причащатися я почав, коли навчався в університеті і мав можливість ходити в церкву. Правда, це тоді ма ло не обернулося драмою, бо прийшов лист із КГБ на факультет, де вимагалося перевірити доноси про те, що я ходжу до церкви й веду з товаришами ідеоло гічно ворожі розмови. Але мене врятувала мій куратор, знайшовши якісь від мовки. І декан, зрештою, теж врятував. Потім настав 88-й рік. Рік справжнього пробудження в нас в Україні. Саме тоді заснували організацію «Спадщина», я став одним із її організаторів, а у 89-му році ввійшов до складу оргкомітету по створ енню в Харкові «Нар одного руху». На початку 1990 р. я ініціював створення Укра “...мені вже приходила їнського Православного братс тва на Харків думка вступити до щині й очолив його. семінарії, стати Наставав час, коли нарешті захиталася священиком. Але, стара система, і стало можливим уже думати по-перше, я не відчував про творення демократичного суспільства і себе до цього готовим, своєї країни. Тоді займатися академічною на по-друге, я твердо знав, укою здавалося мені аморальним. Хоча я про що це означає позбавлення довжував працювати в університеті, але зали роботи моїх батьків, шив бібліотеку й переніс свою енергію в гро санкції щодо сестри та інших родичів.” мадську, а згодом у церковну сферу. Правду кажучи, наприкінці навчання в школі мені вже приходила думка вступити до семінарії, стати священиком. Але, по-перше, я не відчував себе до цього гото вим, по-друге, я твердо знав, що це означає позбавлення роботи моїх батьків, санкції щодо сестри та інших родичів. Піти на це здавалося мені безвідпові дальним. Та й, правду кажучи, тогочасні церковні школи не викликали в мене довіри. 1991 р. мене обрали на конференції головою Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозваного. На той час я вже став парафіянином Української
50
Відпущення
Православної Автокефальної Церкви. Для мене вирішальним було знайомство із прекрасною парафією, яка першою прийшла до УАПЦ в Україні, Петропав лівською парафією у Львові, а також знайомство із патріархом Мстиславом, людиною потужною, яка знаменувала тяглість традиції не тільки церковної, а й загалом культурної, цивілізаційної. Патріарх народився 1898-го року, приїхав до нас до Харкова, уявіть собі, коли йому було 93 роки. Я ніколи не думав про єпископський сан, в думках у мене такого не було, але коли біля патріарха не лишилося практично нікого, ішлося не про те, щоб робити якусь кар’єру. Я згодився прийняти цей хрест і я б не сказав, що мені доводилося про це шкодувати, хоча протягом усіх років, – а я став єпископом в 93-у році, – було важко. Наша єпархія на сьогодні є невеличкою. Вона впро довж цих років лишалася в підпорядкуванні патріарха Мстислава. Потім, як його наступника, патріарха Димитрія – Володимира Яреми, першого свяще ника, який перейшов до УАПЦ в Україні, а потім став патріархом. Я думаю, що до всіх вас неодмінно має прийти відкриття того, наскільки люди в різних регіонах України близькі між собою. Для мене самого, відколи я прийняв сан і став багато зустрічатися з людьми в різних регіонах, це було не сподіваним відкриттям. І справді – різні етнічні стереотипи, різні діалекти в різних частинах України, але коли пробиваєшся поза цей зовнішній шар, ви являється, що в людей доволі однакові проблеми, і коли людина відкривається тобі і дозволяє поглянути їй у душу, то бачиш, що українці мало відрізняються між собою: “...коли людина що в Ужгороді, що в Луганську, що на Півдні. відкривається тобі Я сам зі Східної України. Наша церква на і дозволяє поглянути їй сьо г одні має на Сході України зовсім небагато у душу, то бачиш, парафій. І, з погляду політтехнологічної схе що українці мало ми, Українська Автокефальна Православна відрізняються між собою: Церква мала б належати до Західного регіону, що в Ужгороді, що в як церква з яскраво вираженим національним Луганську, що на Півдні.” характером, у якої головна кількість парафій також у трьох Галицьких областях. Найбіль ше – у Львівській, трохи менше – в Івано-Франківській і Тернопільській. Наша церква стала наслідком повернення до традицій українського православ’я піс ля падіння імперії. Це відбувалося між 17-м і 30-м, фактично 36-м, роками минулого століття. Але потім, під час останньої війни, Другої світової війни, саме тоді, в 42-му році, створилася Харківсько-Полтавська єпархія, яка об’єд налася із іншими єпархіями Української Автокефальної Православної Церкви. Потім, при наступі Червоної Армії, наші єпископи переважно відступили на Захід, але харківський митрополит Феофіл (Булдовський) лишився. Він був заарештований, помер у застінках НКВД у січні 44-го року. З 1944 до 1990 року в нас Українська Автокефальна Православна Церква була забороненою. Вона
Ігор Ісіченко
51
почала на Сході України відроджуватися рівно 20 років тому. Цього року ми готуємося 12 липня відзначати скромний ювілей. Що стосується національної свідомості, то треба пригадати, що укра їнська національна ідея народжувалася в Харкові. Зараз це виглядає дещо па радоксальним, але саме слово «Україна» у сучасному сенсі з’явилося тут, у Харкові, у 30-40-і роки ХІХ століття, коли формувалася Харківська школа ро мантиків. Я думаю, що приїжджі з інших міст можуть не пригадати, що саме у Харкові було “Тут, у Харкові, була засновано перший на підросійській Україні столиця українського університет у 1805, або, як дехто стверджує, романтизму, так само 1804-му році. як у ХХ столітті Харків У моїй родині існував переказ про те, що став столицею наші предки прийшли сюди серед перших пе українського авангарду.” реселенців у XVII столітті. Саме тоді, у середи ні XVII століття, було засновано Харків, а під Харковом поселення, одне з яких, – Гончарівка, саме тут, де ми з вами перебу ваємо. Ті з вас, хто читав українських класиків, могли би пригадати «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка. Переселялися люди ініціативні, волелюбні, які прагнули тут почати все з нуля. Почати на новому місці і створити себе самих. І невипадково Сковорода, який почав форм уватися як письменник на Наддніпрянщині, розкрився як філософ уже тут, на Слобідській Україні, в другій половині свого життя. Мис тецькі ідеї, які нуртували і на Наддніпрянщині, сферментувалися тут у новий літературний феномен – романтизм. Тут, у Харкові, була столиця українського романтизму, так само як у ХХ столітті Харків став столицею українського авангарду. УА: Як Ви ставитесь до об’єднання церков, і що Ви про це думаєте? АІ: Мені здається, що сьогодні це гасло «об’єднання церков» перетвори лося на аналог гасла часів мого дитинства – «побудова комунізму». З ним по в’язують надії на консолідацію нації, на подолання комплексів меншовартості. Це здається дещо утопічним. Ну добре, припустимо, сьогодні всі українські церкви об’єдналися. На другий день ми про кинемося з почуттям досягненої мети – і що “Шлях до формального ж? Прикрим відкриттям для всіх буде те, що об’єднання церков, не зміниться нічогісінько. Шлях до формаль а точніше, відновлення ного об’єднання церков, а точніше, відновлен церковної єдности, ня церковної єдности, треба починати із фор треба починати мування атмосфери толерантності. Свій вне із формування атмосфери сок у цей рух ми бачимо в формуванні братніх толерантності.” стосунків з іншими церквами, представленими
52
Відпущення
на Харківщині: Римо-Католицькою, Греко-Католицькою. По-моєму, ми – єдина православна церква на Харківщині, яка бере участь у проведенні тижня моли тов за християнську єдність. У нас прекрасні стосунки із кармелітами, з васи ліянами. Я думаю, що замість розмов про об’єднання церков, необхідно самим плекати атмосферу, в якій це об’єднання стане реальним. УА: Як Ви відчуваєте, чого бракує нашому суспільству? АІ: Про суспільство говорити складніше, але кожному з нас бракує від чуття своєї ідентичності. Бракує усвідомлення неповторності свого «Я». Адже ми виростали в суспільстві, де кожен виховувався так, аби стати згодом «колі щатком і гвинтиком одного-єдиного проле тарського механізму. І проблема церковного “...брак відчуття власної формування особистості в нас і на Заході ви гідності у людини завжди глядає дещо по-різному. На Сході, не тільки у провокує непошану нас в Україні чи в Росії, але й певною мірою в до гідності іншого.” Польщі, Словаччині, Румунії вихідна пробле ма – формування почуття людської гідності. Коли я говорю на тему двох головних заповідей, я звертаю увагу на те, що Христос вчить нас любити ближнього «як себе самого». Тобто передбачається, що ми маємо вміти любити себе самого. А ми цього не вміємо робити. Ми стаємо індивідуалістами, не ставши особистостями. І брак відчуття власної гідності у людини завжди провокує непошану до гідності іншого. Вміймо лю бити себе, і любити того, хто біля нас, свого ближнього. Необхідно пережити відкриття себе самого. Знову звернімося до Євангелія: «Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними». Без пізнання правди, без відкриття того, чим, ким я є, стати по-справжньому вільним не можна. УА: Які моменти у вашому житті були найважчими? АІ: Ліквідація УАПЦ під виглядом її приєднання до Української Право славної Церкви Київського патріярхату. Це сталося 25 червня 1992 року. Рап том виявилося, що єпископатові нашої Церкви досить було відносно легкого тиску влади для зради патріярха Мстислава й усіх декларованих цінностей УАПЦ. І таких “...дорога до храму зрад було кілька. Пережити руйнування ілю пролягає через покаяння. зій – найв ажч е, хоч а, напевне, необхідно. Без нього суспільство Значно гірше було б жити в полоні ілюзій. залишиться в стані Патріярх Димитрій любив оповідати одну духовного паралічу.” історію, що трапилася з ним під час традицій ного обходу осель зі свяченою водою. В одному домі до нього потягнувся з ліжка паралізований чоловік. Пересилюючи себе, він розповів, що був активним учасником закриття церков у 1930-і рр. Одного
Ігор Ісіченко
53
разу, ввірвавшись до вівтаря щойно закритої церкви, він жартівливо закричав: «Ось тут, на престолі, сидів їхній Бог, а тепер сидітиму я». І вмостився на пре столі. А потім раптом почалися проблеми зі здоров’ям, заболів хребет, відня лися ноги – і вже багато років чоловік не може встати з ліжка. Цей випадок виглядає алегорією стану нашого суспільства. Серед вас уже немає людей, які б пам’ятали фільми кінця 1980-х років. Тоді, в часи «пере стройки», був популярний фільм «Покаяння». В ньому лунали слова «Навіщо та дорога, яка не веде до храму?» Дорога до оздоровлення суспільного життя може бути лише дорогою до храму. Інші шляхи ведуть у безодню. А дорога до храму пролягає “Без вміння сказати через покаяння. Без нього суспільство зали іншому слово «вибач» шиться в стані духовного паралічу. ми ніколи не створимо І чи то б ми говорили про поєднання цер ані громадянського ков, чи про духовну кризу в суспільстві, нам суспільства, не втекти від цього базового кроку – покаяння. ні миру в собі.” Покаяння, сповідь – це таїнство, яке відкриває можливість духовної віднови. Невміння ка ятися, невміння визнавати свої помилки є для багатьох та для нас усіх фунда ментальною проблемою. Без вміння сказати іншому слово «вибач» ми ніколи не створимо ані громадянського суспільства, ні миру в собі. УА: Дуже дякуємо. АІ: Дякую вам за приємну розмову.
Віктор КАЛАНІЦА, Володимир ОЛЕЙНІКОВ, Сергій НЕЧИПОРУК Міське відділення Українського Союзу ветеранів Афганістану, м. Брянка, Луганська обл. Початок червня, 2010 р. Віктор Каланіца, Володимир Олейніков та Сергій Нечипорук – ветерани аф ганської війни з міста Брянки, що на Луганщині. Дізналися, що їх відсилають в Афганістан, коли пішли в армію. Пережили жахи війни, бачили смерть, втра чали воєнних побратимів на полі бою. Неохоче згадують той час, бо воліли б його забути, але переконані, що без сліду нічого не буває в житті. Зате щасливі, що їхні діти не бачили і не зазнають того в житті.
Віктор КАЛАНІЦА – ВК Володимир ОЛЕЙНІКОВ – ВО Сергій НЕЧИПОРУК – СН УкраЇна Активна – УА
ВК: Я пошёл в армию в 22 года. Карантин [для молодых солдат] в Союзе три месяца прошёл, а потом сразу в Афганистан забрали. Сто шестьдесят че ловек привезли в Кабул и забрали по разным точкам. Меня забрали в Газни – провинция такая. УА: Вас обучали сначала? ВК: Обучали нас только в Союзе, три месяца. Научили стрелять с пуле мёта, гранаты кидать. У нас была рота пулемётчиков. Ну, а в Афгане мне дали звание – снайпер, потому что свободного штата пулемётчиков не было. Через полгода меня поставили командиром отделения. В учебке я не был. УА: Как прошли первые полгода в Афганистане? ВК: Я пришёл в Афганистан в июне, по-моему. Как раз была Пандж шерская операция. Полка не было, в полку оставались дежурные рот, дне
Віктор Каланіца, Володимир Олейніков, Сергій Нечипорук
55
вальные. Где-то через неделю приехали с Панджшерской операции. Ну, и через дня три уже начали нас брать, молодых, в Кандагар. В Кандагаре групп пятьшесть, наверно, было. УА: А как проходил день на фронте, на операции? ВК: На операции дежурили по два часа, как обычно. Все дневали. Послед ний дневальный в шесть часов всех поднимал. Потом командир роты собирает командиров взводов, даёт указания, куда идти, в какую точку по карте. И вот мы начинаем выдвигаться: броня в одну сторону, мы – в другую, прочёсываем. Я в пехоте служил, был корректировщик. Он в каждой роте есть, вызыва ет вертушки, даёт координацию. СН: Первая моя операция – человек погиб, подорвался. Колонна шла, вроде вся прошла, а последний подорвался, сгорели все, мы их вытаскивали. У меня мороз по коже шёл, страшно было, прос то жутко. Такие хлопцы, как и я... Такой же – и “Карантин [для молодых он сгорел. Потом у меня в моём взводе погиб солдат] в Союзе водитель БТР-а, тоже пацан, мы с ним и браж три месяца прошёл, ку пили на Новый год, с одного котелка ели. а потом сразу в Он и мой лейтенант, командир взвода, как раз Афганистан забрали.” были на одной операции. У нас была манёв ренная группа. От нашей группы забирали в штурмовую группу, мы не десантники были. Вот забрали нас с трёх точек и на вертушках забрасывали куда-то. Разделили: нас закинули в одну точку, а в это время наша манёвренная группа пошла на другую операцию. Наш командир взвода, лейтенант, тоже погиб. Он в Афгане буквально месяцев восемь про служили погиб, молодой хлопец-лейтенант, только с училища. Вот такое оно всё. УА: В вашей роте были люди с разных стран? ВК: Я пришёл – в полку было 80% азиатов. С Украины – пять человек. Бы ли и молдаване, и сибиряки. А так – узбеки, таджики, ингуши, чеченцы, та тары, – всех по чуть-чуть. УА: А как их собрали, по армейскому вызову? ВК: Да, так же, как и нас. Советский Союз же был: в 18 лет мужчину за брали в армию, а потом сказали, что вы идёте в Афганистан. УА: Сколько времени Вы были в Афганистане? ВК: Два года и всё – дембель, домой. УА: Что было наиболее нелегко за это время?
56
Відпущення
ВК: До полтора года всё было легко, – ни о чём даже и не думал. А потом, когда полтора года отслужил, уже начал думать, что мне через полгода домой. А жить-то хочется. УА: У Вас тогда не было мыслей, почему именно Афганистан? ВК: Да нет. Таких мыслей не было, и не думали об этом. Тем более он в семьдесят девятом начался, нас забирали в восемьдесят втором, ещё не сильно по телевизору передавали, так... отрывками. Мы поняли, когда туда уже прилетели. В “...когда полтора года Ташкенте, когда нас собирали везти в Кабул, отслужил, уже начал прилетело два самолета, везли азиатов, и вот думать, что мне через там мы с ними разговаривали: как там, что полгода домой. там. Нам сказали: «Ну шо, хлопцы. Едете вы А жить-то хочется.” на войну». Тогда мы чуть-чуть задумались... УА: А из Вашей роты сколько людей возвратилось? ВК: Из моей роты 80-90 процентов возвратилось домой. УА: А медаль Вам за какой-то конкретный случай дали? ВК: Да. У нас почти всю роту наградили. Мы тогда сопровождали колон ны и встречали с Кабула, и на нас напали с двух сторон духи – на начало и конец колонны. Тогда нас наградили... УА: А как Ваши родные относились к Вашей службе? ВК: У меня отца нет, мать одна. Как обычно дитя встречают – встретила, целовала... УА: А можно было писать Вам? ВК: Ну конечно, только полевая почта у нас была. Я даже фотографии высылал – какие доходили, какие не доходили. УА: Когда Вы возвратились, здесь работа у Вас была? ВК: Да, в шахте. Я уходил с шахты и пришёл на шахту. УА: А кем Вы работали на шахте? ВК: Кем я только не работал! Комбайнером, рабочим лавы, звеньевым. Уже 15 лет я на заводе Алчевском чугун разливаю. Мать всю жизнь на шахте работала. Дети – нет, дети у меня в Одессе. Же на на шахте тоже работала, рукоятчицей. УА: Вам говорили перед армией, что надо таких же самых убивать людей, что это тоже обычные люди, со своими семьями?
Віктор Каланіца, Володимир Олейніков, Сергій Нечипорук
57
ВО: Люди – всегда люди, даже другой национальности. Но если попал на войну – то или тебя щас убьют, или ты должен убить кого-то. Это закон. Мусульманство и христианство – две разных веры. Ихняя вера на данный период сильнее, “...кто хотел, чтобы чем наша. Хотя нашим ребятам всегда говори Советский Союз лез ли – вы молодцы, вы знали, что такое честь, туда и убивал? Конечно, совесть и долг, а у них такого нету. Это всё бы это было глупо и ло за занавеской. Мы не хотели занимать дру неправильно.” гую страну. Сейчас человек защищает свою семью от бед и неприятностей, ком у хочется воевать? Те же афганцы: кто хотел, чтобы Советский Союз лез туда и убивал? Конечно, это было глупо и неправильно. СН: Нас, мирных, послали помочь демократической республике Афга нистан: у них там революция произошла, раскол, и нас послали не убивать, а помогать правительству. Они сами между собой воевали, ну и мы вклинились там. И получилось вовсе не то, что нужно. СН: Когда меня забирали, у нас была какая-то информация – люди ж при ходят из Афганистана, рассказывают все это. Мы уже знали, что там идёт вой на. Не то, что просто идёшь в Советскую Армию, отслужил свои два года, и пришёл домой, чистый, хороший и красивый, и никто из родителей не пе реживал. Если ты попал в Афганистан – уже переживали очень-очень, потому что знали, что идёт война, и там люди гибнут. ВО: Я хочу объяснить то, что каждый человек, когда туда попадал, не ду мал о войне. Погибали глупые, потому что не знали, что идёт война! Ты вышел за кирпичь, в туалет пошёл, – а снайпер уже сбил тебя. Даже ребёнка послать в другую страну – он не поймёт ничего. И ты не соображаешь, пока тебе не по ломают психику. Когда человека убили на твоих глазах – с этого твоя психика начинает ломаться. Вот почему у нас много афганцев, даже в городе – человек 140, которые остались в живых: половина из них спились, у кого-то психика нарушилась, кто-то «на дурочку» попал, кто-то попал ещё куда-нибудь. Без следа ничего не бывает в жизни! УА: Вы написали, что это «незаживающая рана». Возможно ли эту рану хоть немного облегчить, не разъятривать вопросами, а исце лить? Если да, то как? ВО: Рана никогда не заживёт, потому что находится в каждого человека в мыслях. СН: В душе. ВО: Да. У каждого человека – своя память.15 февраля собираются афган цы возле нашего памятника, начинают речи толкать: кто плачет, кто вспоми нает, кто ещё что-нибудь, но заживёт ли рана? Её не заживишь, это навсегда.
58
Відпущення
Война останется в человека в памяти. Забыть можно то, что ты можешь простить. А то, что ты видел своими глазами – смерть, это не забудешь, это на всю жизнь останется... УА: Это хорошо, когда Вас спрашивают, или лучше Вас этим не беспокоить? ВО: Лучше это не спрашивать. Душа-то горит. Мы сейчас сядем с Се рёгой, бутылку водки выпьем, лучше это не толкать. Нельзя вспоминать то, которое хочешь забыть... СН: Чуть-чуть это всплыло – ты возбудил нервную систему, душа болит. Буд у идти до “Забыть можно то, что мой и вспоминать эту войну. Оно не улегается, ты можешь простить. нет. Оно просто чуть-чуть прит ухает, но каж А то, что ты видел дый год возобновляется. Кто плачет, кто прос своими глазами – смерть, то думает... это не забудешь, это на ВО: Это просто забывается с годами, ты всю жизнь останется...” хорохорился, думал, чтоэто всё пройдёт бес следно. Бесследно ничто не пропадает. Воспо минания из головы-то не выкинешь. Лучше это не вспоминать. Это очень больная заноза. Любого ветерана спроси про войну – он начинает чуть не пла кать. Хотя в Брянке живых ветеранов, которые воевали, 120 человек осталось. И мы не вечные... Мы рады, что когда отойдём, дети наши этого не будут знать, забудут, как в страшном сне. УА: Всё-таки, что было доброго за это время после войны? ВО: Самое доброе, что у меня есть в жизни – это семья: дети, женщина, любовь. Работа хорошая – тоже приятно. А остальное всё... СН: Остальное – это быт. ВО: Да. Хорошо, если родители живые, дай Бог им тысячу лет. Как бы ни было, а мама-папа – это самое дорогое. Ну и семья. Когда семьи нету, когда сам живёшь на этом свете – уже в жизни цели ни какой не имеешь, считай, что ты отживаешь. “Семья – это всё!” Семья – это всё! УА: Спасибо большое.
Наталія та Володимир Буйницькі Вдома у сім’ї Буйницьких, м. Алчевськ, Луганська обл. 14 червня 2010 р.
Наталія та Володимир Буйницькі – розлучене подружжя. Обидвоє народилися в Алчевську, Наталія – в 1958 р., а Володимир – в 1954 р. Наталія – інженер за осві тою, все життя після закінчення Комунарського гірничо-металургійного інсти туту працює: на Кременчуцькому заводі дорожних машин, на Комунарському металургійному заводі, в управлінні «Донбаскоксохімремонт», на підприємст вах. Її батьки познайомилися в Красноярському краї в Росії, але батька завше тягнуло додому, в Україну, і вони переїхали сюди. Ця прив’язаність до власної до мівки передалася і пані Наталі. Батьки Володимира Буйницького приїхали після війни в Алчевськ відновлювати металургійне підприємство. Пан Володимир за результатами олімпіади вступив до Луганського машинобудівного інституту, служив в армії, працював у складних умовах на заводі. Був свідком занепаду цехів після розпаду Радянського Союзу. Вважає, що аби попередити конфлікт, сторони мають знаходити спільне. Серед його цінностей – рідний дім, як захист і опора.
Наталія БуйницЬка – НБ Володимир БуйницЬкий – ВБ УкраЇна Активна – УА
НБ: Мои мама и папа познакомились в Абакане (Хакасская автономная область, Красноярский край, Россия). Мама закончила фармацевтический тех никум, работала в обкоме комсомола. Папа закончил педучилище, потом пед институт и стал учителем физики и математики. Эти способности проявились и у моего сына-программиста. Папа – из казачьей станицы Трехизбенка Луганской области. Его всегда тянуло на родину, поэтому он привёз сюда маму. Я тоже, сколько не уезжала в
60
Відпущення
разные периоды жизни – всегда возвращалась домой. Моя семья чувствовала себя украинцами, но часть души всё же осталась там, в Абакане. У нас там много родственников. Во время войны мама работала в эвакогоспитале, а папа воевал под Ста линградом: имеет медаль «За отвагу». Про войну никогда ничего не рассказывал. После войны родители поднимали разрушенный завод. По комсомольс ким путёвкам в её цех попали люди примерно 40-а национальностей. Интер национальная среда помогает формир овать то лерантность к языку, верованиям. Всегда “Моя семья чувствовала можно найти общий язык, тем более, что им у себя украинцами, но часть нас был русский. Я тоже работала на зав оде души всё же осталась после окончания института. там, в Абакане.” Училась я в специализированной школе по английскому языку: 5 уроков английского в неделю. Это была самая старая школа города. Дополнительно занималась во лейболом в детско-юношеской спортивной школе, много ездила на соревнова ния. Волейбол всегда присутствовал в моей жизни, как и в жизни моих детей. Потом я поступила в горно-металлургический институт на специа ль ность «инженер». Другого не было, но мне нравилось. Ну а после института я родила двух детей. Обычная жизнь, как у всех. “Распад СССР стал Я была папина дочка, даже увлечения бы переломным моментом ли папины. Например, фотография... Запира в моей жизни.” лись в тёмной каморке и наблюдали, как про являются лица. Папа много чем увлекался и умел всё довести до конца. Умер он рано: в 52 года. Наверное, из-за тяжёлой жизни. Она оставила свой отпечаток и на мне. Распад СССР стал переломным моментом в моей жизни. ВБ: Мои родители приехали в 1947-48 году в город Ворошиловск (старое название города Алчевска) для восстановления металлургического предпри ятия. Отец строил с ноля стан «Блюминг 1250» и работал там электриком. Ма ма работала на коксохим. заводе. Я родился в 1954 году в одной из комнат коммунальной квартиры. В 1961 году Ворошиловск стал называться Коммунарском. Отцу, как бри гадиру и передовому рабочему, дали 2-комнатную квартиру. Он закончил ве чернюю школу с серебряной медалью. Мог бы получить золотую, но отказался изучать украинский язык. Потом закончил техникум. Я поменял три школы. Больше всего жизненный путь определила 16 шко ла имени Петра Липовенко, моряка, героя Советского Союза. Все учителя бы ли отличные. Школьников-отличников возили в Севастополь по местам бое вой славы Липовенко.
Наталія та Володимир Буйницькі
61
В 9-ом классе я попал на олимпиаду в Ворошиловградский (теперь Лу ганский) машиностроительный институт и меня оттуда рекомендовали к по ступлению. Вот так я поступил без ведома родителей. На специальность, ко торую планировал, не попал из-за здоровья, так как надо было переносить жару +60˚С. В институте меня учиться не заставляли: хочешь – учись, не хочешь – та кой из тебя будет специалист. Всё время учёбы жил в общежитии. Группа была почти полностью мужской, всего 2 девочки. Двое однокурсников были из за падной Украины, а Вася Лукач – гуцул из пограничья. Он говорил быстро, используя слова из многих языков, поэтому преподаватели и сокурсники его не понимали. Приходилось до 5 курса экзамены письменно сдавать. После института я пошёл в армию на год, так как в институте не было во енной кафедры. Служилось легко, поскольку командир роты пресёк дедовщину на корню. После армии меня распределили на Ворошиловградский завод, который работал на 32 страны мира. Но жилья не гарантировали, поэтому я вернулся в Алчевск работать по специальности. К сожа лен ию... Потому что через 2 год а зав од по “Служилось легко, строил 7 домов для молодых специалистов. поскольку командир роты К этому времени я женился, появились пресёк дедовщину дети. Денег не хватало, поэтому я поехал на на корню.” 1,5 года на Север работать. Люди приезжали разные: кто за пенсией ехал, кто прятался. Од нажды, станцию, где я работал, сожгли. Я вернулся в Алчевск, и мне предло жили должность старшего мастера по коррозии на вновь созданном участке. Людей туда звали по желанию, а желания у них не было. Поэтому меня перевели механиком на 170 единиц машинного оборудования, где я проработал 4 года. А потом пошла «оборонка», и меня перевели мастером в бригаду цеха двухслойной стали. Контроль осуществлялся со стороны трёх инстанций, включая горисполком. Если что – давали по шеям. После развала Союза этот цех стал не нужен. Торговые связи были порваны, цена на нержавейку вырос ла, цех перепрофилировали на разную продукцию. Все рвали деньги и не хо тели заниматься экономикой. Цех, где я работал развалили, оборудов ание вывезли. От него остался маленький участок по ремонту. В 55 лет ушёл на пенсию по горячему стажу. Сейчас играем с пенсионера ми в волейбол [смеётся]. УА: Как Вы оцениваете эпоху Советского Союза? ВБ: Идея коммунизма была не плохая, только её опошлили и Союз разва лился. А в Украине – не было бы петлюровцев, был бы гетман Скоропадский: всё равно бы всё забрали.
62
Відпущення
Если говорить о Востоке и Западе, дабы не было вооружённого конфлик та, надо находить общее. Вот дед мой был на Западной Украине, работал на чальником ж/д станции Здолбунов-Шепетовка. Я часто бывал во Львове. Правда, всегда на Краковском рынке во Львове без слов «Прошу пане...» мне ничего не продавали. Я помню Львов в разное время, и люди практически не поменялись. По чему-то складывается впечатление, что вся свобода людям из Запада была нуж на для того, чтобы рухнул железный занавес и можно было поехать за границу. Был период, когда мы 4-5 месяцев получали по 30-40% зарплаты макси мум. Каждый выкручивался как мог. Тогда к нам приехали ребята из ИваноФранковской области, где находился завод, производящий материал для цеха. Это были люди «от земли»: они выращивают хлеб, овощи, а на заводе работали для горячего стажа. Мы на востоке «питаемся» железом, на Западе люди живут хлебом, им без разницы, откуда к ним поступает оборудование и что будет на Востоке. У нас постоянно с ними проходили дискуссии об этом. Приезжим показали Мар “...всегда тянуло домой теновский цех, в котором на тот момент слу и я возвращался. Дом – чилась авария: металл ушёл в порог, пламя го это защита и опора.” рело выше крыши цеха. Они были в шоке, ска зали, что мы работаем в аду. Я согласен, что крестьянский труд тяжёлый, но ты поработал, отдохнул и восстановился. На заводе надо 16 часов отдыхать после смены, а потом – туда же. И приезжие со глашались со мной. УА: Какие переломные моменты были в Вашей жизни? ВБ: У меня было два переломных момента: после армии, когда мне пред лагали работать в Москве, и когда предлагали остаться на Севере. Но всегда тянуло домой и я возвращался. Дом – это защита и опора.
Володимир ОРМЕЛІ Вдома у пана Володимира, м. Сімферополь, АР Крим 11 березня 2010 р.
Володимир Ормелі – представник спільноти кримських караїмів, автохтонного народу Криму. Народився 23 липня 1951 року. Закінчив історичний факультет Сімферопольського державного університету ім. М.В. Фрунзе. Він є головою Все української асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар» і головою Вищої ради караїмів України, організатором і активним діячем різноманітних культурних заходів караїмської спільноти України і світу, заслуженим працівником культури Криму і України загалом. Його дідусь, Шапшал Сєрая Маркович, – відомий кара їмський діяч, філолог, сходознавець, активний учасник реформування турецької мови, дипломат і останній гахан – духовний та світський чільник караїмських громад. Основним своїм завданням пан Володимир бачить збереження рідної культури. «В Радянському Союзі, – каже він, – люди губили власну ідентичність, самобутність, культуру; забували своє минуле. Ми ж хочемо зберегти все це для нащадків, – і продовжує, – а коли нас не буде – вона [культура] зостанеться, як пам’ять про народ...»
Володимир ОРМЕЛІ – ВО УКРАЇНА АКТИВНА – УА ВО: Если говорить о нашем народе, то численность крымских караимов всегда была невелика. На Первую мировую войну ушло 700 человек из прибли зительно 14 тысяч – это пять процентов крымских караимов. Представляете? Наверное ни один народ не может похвастаться тем, что столько людейотпра вил на войну. Из них более 500 – кадровые офицеры и 200 – добровольцы. Кстати, есть интересная книга «Военные традиции крымских караимов», да и другие книги по истории. Только не читайте в интернете – там столько
64
Відпущення
ереси написано, столько глупостей, что просто диву даёшься! Из-за неболь шой численности мы не можем о себе громко заявлять: на всё это нужны не малые средства. К сожалению, отдельные нечистоплотные учёные, почему-то в основном еврейской национальности, пытались присоединить крымских ка раимов к евреям. Подчёркиваю: крымских, потому что караизм – это веро исповедание. Караимов по вере во всём мире 50 тысяч, а этнических, по на циональности – около двух тысяч. В Украине их проживает около 1200, в Крыму – 850 человек. Общины есть в Литве, Польше, России... Некоторые «учёные» игнорируют даже результаты антропологических исследований. А большинство антропологов, таких, как итальянский учёный Коррадо Джини, советский академик Валерий Алексеев и другие отметили, что черепа крымс ких караимов однозначно не относятся к ев рейскому этнос у, ибо, по словам Алексеева, “...крымчаков, которые они средние между хазарами и сармато-алана исповедовали иудаизм, они ми. Кстати, в 2006 г. на Х Курултае1 тюркских уничтожали не по народов в Турции говорили о том же. Фашисты этническому признаку, тщательно изучали расовый и религиозный а по религии.” вопросы. Например, крымчаков, которые исповедовали иудаизм, они уничтожали не по этническому признаку, а по религии. Крымских караимов не уничтожали ни по этническому признаку, ни по вере. Крымские караимы всегда были крайне малочисленны. Они сформирова лись в результате слияния алтайских кочевых племён и тюркских народов, населявших Крым в древние века. Собственно говоря, все три нар ода – крымские татары, крымские караимы и крымчаки, произошли в одно и то же время, в одном и том же месте – в Крыму. Но их разделила религия: крымские татары приняли ислам, крымчаки – иудаизм, за что и пострадали, а крымские караимы остались верны своей религии – караизму. Кстати, протоиерей Си меон Стариков назвал караизм сродни религии первохристиан. В Киевском институте философии работает профессор Колодный, который более точно об этом всём может рассказать. Кстати, он – не караим, как и автор книги «Воен ные традиции крымских караимов», Кропотов В.С. Было очень много известных представителей моего народа: это маршал Малиновский, и мать знаменитого хирурга академика Александра Вишневско го, и балерина Анна Павлова, урождённая Шамаш, это и те, которые пожерт вовали своей жизнью в борьбе против фашистов во время Второй мировой войны или в ходе русско-японской войны, например, поручик М. Тапсашар. Когда японцы зашли на ту высоту, которую охраняла его рота, они увидели его Курултай у тюркських народів – орган народного представництва, загальнонаціональ ний з'їзд, під час якого вирішують найважливіші проблеми нації.
1
Володимир Ормелі
65
в окружении 18-ти японских военных, которых он сам положил. Вы можете себе это представить? Кстати, его шашку японский император хранил у себя, как оружие героя, хоть и противной стороны, а потом сделал точную копию, а оригинал вернул Николаю II. У нас таких случаев было немало. Вот мой дядя, Шапшал Фёдор, был лёт чиком-истребителем во время войны, о нём писал Кожевников в одной из своих книг. В конце войны пришло известие, что он пропал без вести. Он был сбит, лежал в госпитале несколько месяцев – практически весь 45-й год. Его выходила украинка София. Они поженились и жили в Киеве. В ночь под Но вый 1946 год он выписавшись из госпиталя, пришёл к нам в дом, где мы сейчас разговариваем. После войны стёкол в окнах не было, и все окна, кроме одного, были заложены “Его выходила украинка стеклянными банками и бутылками. Он при София. Они поженились шёл под Новый год, 31 числа, все были дома, а и жили в Киеве.” он не рассчитав силу, стукнул в окно с единст венным стеклом и разбил его. Дедушка Алек сей выскакивает: кто там, мол, стёкла бьёт! А когда увидел Фёдора, стал гово рить: «Хоть все бей, раз живой!» (а бить то было уже нечего). [Усміхається.] Они всегда с юмором рассказывали эту историю. Помню своего деда, Шапшала Серая Марковича – выдающаяся личность. Совсем не зная русского языка, он попал в Петербург к старшему брату, закон чил там училище, потом университет, стал академиком, преподавал восточные языки: арабский, персидский, турецкий и крымскотатарский. Знал также иранский, был учёным, дипломатом. Когда он был советником иранского шаха, с ним произошёл интересный случай. Как-то шах решил наказать своего вельможу, и перед тем, как его каз нить, все должны были плевать ему в лицо. Плевать или не плевать? Дед отка зался, сославшись на то, что он подданный российского императора. Вот и дипломатический конфликт: император написал не плевать, мой дед не плю нул, и вскоре его карьера в Иране была закончена. Он был так же генерал-адьютантом шаха и последним гаханом – духовным и светским главой крымских караимов, официально до прихода в Крым Со ветской власти. Во время Красного террора, когда его везли на барже рас стреливать, матросы спрашивали: «Ты что, не боишься?» Он сказал: «Чему быть, того не ми “...когда его везли на новать». Его обыскивал матрос-армянин и на барже расстреливать, шёл в кармане деда фотографию своего со матросы спрашивали: отечественника – Каталикоса армянской церк «Ты что, не боишься?» ви. Матрос спросил: «Откуда у тебя эта фото Он сказал: «Чему быть, гра фия?», на что Шапшал ответил: переверни того не миновать».” и прочти на обороте, а на обратной стороне
66
Відпущення
снимка было написано, что этот снимок Каталикос подарил своему другу Се рае Хану Шапшалу. И так деда отпустили. Будучи в Турции он участвовал в реформе турецкого языка: вместо ино язычных заимствований в турецкий язык было введено как исконно тюркс ких 330 слов крымских караимов. Он также был товарищем первого президента Турции – Ататюрка. В середине 50-х годов, когда я был ещё совсем маленьким мальчиком, он приезжал сюда. Помню, мы с ним в горы ходили, но это в детстве так казалось, на самом деле, мы ходили в нашу святыню – Джуфт-Кале. Также мы с ним ездили в Евпаторию, в духовный комплекс крымских караимов. Там был инте ресный случай. Помню пляж. Там пляжи были раздельные – мужские и женс кие. Но мы тогда были на общем «Новом пляже» за городом. Он решил про плыть несколько километров в город и назад. А ему тогда было уже 80 лет. Помню, все меня тогда жалели, маленького мальчика, что дедушка утонул. Он пользовался величайшим уважением у всех. После революции его избрали гаханом литовских и польских караимов. Когда Литву присоединили к Советскому Союзу, он подвергался преследованиям, но всё-таки сохранил жизнь. Если говорить о пике благополучия, о золотом веке караимов – это начало ХХ века, перед революцией. Крымские караимы были очень дружные, помо гали друг другу. Это народ, у которого не было бедных. У нас даже пословица есть: «Бедный сосед – твой позор». У нас перед революцией на душу населения был один процент миллионеров: на сто крымских караимов один – миллионер. Большая часть табачной промышленности всей тогдашней Российской импе рии была в руках крымских караимов: это и знаменитые фабрики «Дукат» (со четание фамилий: ДУван и КАТык), и Киевские табачные фабрики братьев Когенов. Эта табачная промышленность, садоводство, виноградарство и много других занятий сделали крымских караимов зажиточными. Естественно, пос ле революции они вынуждены были покинуть Родину – эмигрировать. Многие погибли во время красного террора... УА: А куда караимы эмигрировали? ВО: В разные страны: Манчжурию, Китай, Монголию, Австралию, Герма нию, Польшу, Францию, Канаду, Америку... Многие мои соплеменники уехали в Турцию. На Всемирной встрече крымских караимов мы собрали 25% народа – это 400 с лишним человек из 12 стран 4-х континентов. Очень сложно было собрать. УА: Кстати, а почему крымские караимы эмигрировали? ВО: Во время Советской власти начались преследования, репрессии. В моей семье была интересная история. Три самые большие одинаковые дома на
Володимир Ормелі
67
нашей улице принадлежали нам. Сразу после революции всех выселили в полуподвал на улицу Караимскую. Но, несмотря на то, что мы столько по терпели от Советской власти, во время Втор ой мировой войны моя семья помогала партизанам-подпольщикам. И когда освободили Крым в мае 44-го года, мы получили эту квартиру. Даже те, кто давали квартиру, не знали, что это был наш дом. Помню, бабушка меня водила по двору, и всё показывала: здесь был колодец, а тут был сад... УА: Вам удалось его назад себе вернуть? ВО: Нет. Это совершенно случайно получилось, что нам досталась часть нашего же дома. В жизни много таких интересных вещей. Помню, как один или два раза, когда приезжал сюда Серая Шапшал (дедушка Серая, как я его звал), меня ста рались не выпускать из дома: здесь вокруг всё время было КГБ. Когда дед при езжал, он жил уже в советской Литве, но постоянно следили, чтобы я, не дай Бог, что-нибудь не сболтнул. Помню, как его встречали: готовили вкусности всякие – это “...несмотря на то, что было объедение... Он приехал, статный такой мы столько потерпели от [показує], с бородой, в белом костюме, в белых Советской власти, во туф лях. Мы с двоюродным братом всё время время Второй мировой спорили, кто ему зубным пор ошком будет войны моя семья помогала туфли чистить. Он всегда с собой возил стра партизанамусиное яйцо в кожаной оплётке. подпольщикам.” Раз я в школу принёс его рисованный портрет. Так моя первая учительница, Софья Ильична Токатлы, кстати подруга моей мамы и крымчачка по национальности, взяла этот портрет, принесла к нам домой и сказала, чтобы не показывали никому. Из-за своего детского возраста я не по думал, что понёс в школу фотографию деда в мундире генерал-адъютанта. Вот на фотографии запечатлена какая-то встреча в Турции: турецкие военные, и он, дедушка Серая, там сидит. [Показує на фото.] А здесь дед встречает Ни колая ІІ. Мой дед был очень дружен с Николаем ІІ, он имел право благословлять его сына, положив руку ему на голову. Наследник мог взять лакомство из рук моего деда, и это никто не проверял. Он был награжден многими орденами, медалями – и царскими, и иностранными. УА: Вы говорите, что пострадали от советской власти, но во время войны помогали советским подпольщикам. Почему? ВО: Меня не было тогда ещё на свете, но я так понимаю, что мама (папа тог д а воевал на фронте), бабушка с дедушкой были высококультурными людьми, они прекрасно понимали,что несёт фашизм, да и вообще нацизм. Естественно,
68
Відпущення
они сделали вывод, что в борьбе против такого зла лучше помогать тем, от ко торых получили неприятности, чем остаться в стороне. УА: А корни крымских караимов далеко достигают? ВО: Четыре года назад мы отметили двухтысячелетие Джуфт-Кале – там захоронения с 6 года нашей эры. В XIX в. из Луцка в Крым приехал тогда ещё молодой человек, а впоследствии учёный Авраам Фиркович. В Крыму он за нимался археологией, много путешествовал, сделал мног о открытий. В своё врем я лже “...когда люди, не караимы, учёные обвинили его в подделке надписей на вынуждены были Балта-Тиймез, родовом караимском кладбище покидать родные дома, под Бахч ис араем, вблизи Джуфт-Кале. Об они оставляли всё вини ли его на том основании, что дни недели караимам, и знали, что не сов падаю т с числами. Получается, вроде когда они вернутся – действительно подделывал. Но когда приме песчинка не пропадёт.” нили лунный календарь, оказ алось, что ни какой подделк и нет. Кстати, мы сейчас со вместно с Турцией ведём работу по проекту «Балта-Тиймез» – делаем его ин вентаризацию. Это самое древнее в Европе, да и, пожалуй, в мире, тюркское кладбище. Для того, чтобы подделать надписи на камнях, надо стучать, а кладбище расположено буквально в сотне метров от Кале. Представьте себе, что бы об щина сделала с Фирковичем, если бы он начал это делать? Его просто разо рвали бы. Среди крымских караимов никогда не было предателей, не было воров. Даже, например, в Евпатории, когда люди, не караимы, вынуждены бы ли покидать родные дома, они оставляли всё караимам, и знали, что когда они вернутся – песчинка не пропадёт. Крымский караим скорее своё отдаст, чем чужое возьмёт. Могу привести пример из нашей семьи. Дело было в 60-е годы. Мы с бра том – два балб еса, ему – где-то лет 15, мне – 13. Мама была очень хороший врач. Кстати, в той же поликлинике и в том же кабинете сейчас работает вра чом моя дочка. Когда маму перевели в третью поликлинику из Симферополь ского района, больные приехали оттуда к ней на осмотр. Они принесли к нам домой курицу, домашнюю колбасу, яйца, масло, и мы с братом на всё это на летели! Мама пришла, узнала это и хотя денег было мало – побежала, всё снова купила, и заставила нас с братом пешком отнести обратно. Троллейбусы тогда ещё, кажется, не ходили. Считается, что надо заработать, а мама говорила: «Ни в коем случае нельзя деньги брать с больного – он и так слаб». Был в Евпатории доктор Казас – зажиточный человек. Он лечил и богатых, и бедных: богатые платили, но бедным он сам покупал и относил лекарства, а иногда и продукты.
Володимир Ормелі
69
Эта нравственность у нас по сей день осталась. УА: Как сейчас складывается жизнь крымских караимов? ВО: Сложная жизнь, как и само время. Трудно экономически. Сейчас нет у нас богатых людей, которые могли бы помочь нашей общине. Тем не менее, община и наша ассоциация существуют, мы работаем. УА: Вы проводите какие-то культурные мероприятия? ВО: Ежегодно проводим. Вот завтра у нас начинаются традиционные Дни Шапшала, деда моего. Мы выпустили уже не один десяток книг, издаём еже годно календари, которые распространяются в общине, выпускаем фильмы. У нас создан в Евпатории фольклорный ансамбль «Фидан». Кстати, впервые приехав на конкурс в Турцию, они заняли призовые места. У нас этим летом уже 15-й год подряд будет международный молодёжный трудовой лагерь в Джуфт-Кале. И хотя этот памятник сейчас официально не наш, работаем над сохранением крепости: расчищаем, убираем мусор. Кстати, благодаря нашей Ассоциации и этно-культурному центру была открыта знаменитая подземная галерея – гидротехническое сооружение близ Джуфт-Кале. Эта подземная га лерея была открыта благодаря легенде, которую мой дед передал своему пле мяннику – моему дяде Семёну Шапшал, а тот, в свою очередь, Юрию Полканову, который использовал свои знания геолога при открытии галереи. Кстати, вес ной 2003-го года возле неё был найден самый крупный в истории Крыма клад древних монет. Нам скоро обещают вернуть в Симферополе кенасá2. Мы там хотим соз дать духовный и культурный центр. Для этого нам нужны музейные работни ки. В Ассоциации сейчас уже три музейных работника: один – в Евпатории, и два здесь. Аня Полканова, имея высшее технологическое образование и чувствуя необходимость в таких кадрах, поступила на факультет музейного дела в нашем университете, закончила его и поступила в Харьковский, сейчас уже защитила диплом. У неё практически уже и диссертация готова. Я ещё уговорил жену Аниного брата-двойняшки, и она тоже поступила на факультет музейного дела в Крымский университет культуры, который заканчивает в 2011 году. У неё тоже за плечами – институт (исторический факультет), и аспирантура по социологии. У них с мужем четверо детей. Разве с такими людьми можно что-то не сделать! УА: А как у вас с языком? ВО: С языком у нас большая проблема, потому что он очень близок к крымскотатарскому: для русскоязычных их легко перепутать. В советские
2
Кенасá – караїмський храм.
70
Відпущення
времена, когда ещё были живы мои бабушки, которые почти не знали русского, они старались молчать при посторонних: упаси Боже, скажешь что-то – тут же примут за крымских татар и выселят. Собственно, поэтому язык был фактичес ки утерян. Он сохранился только в Литве, потому что хоть она и была присо единена к Советскому Союзу, но там почему-то не обращали внимание на ка ком языке люди говорят. Крымские караимы не были депортированы из Кры ма, только единицы подверглись депортации, да и то из-за смешанных браков. УА: Какое, на Ваш взгляд, будущее крымских караимов? Как бы вы хотели развиваться? ВО: Моя личная цель – сохранить для потомства историю народа, куль туру, традиции, обычаи. Мы можем всё это передать, сохранив в книгах, филь мах. В Советском Союзе всё сводилось к одной общности: не должно было быть ни украинцев, ни русских, ни казахов, ни татар, а просто советские. Люди тер яли собственную идент ичн ость, сам о бытность, культуру; забывали своё прошлое. “Моя личная цель – А мы хотим всё это сохранить для потомков. сохранить для потомства Например, 90% крымчаков здесь в Крыму историю народа, культуру, уничтожили фашисты. Спаслись только те, традиции, обычаи.” кто был на фронтах или в эвакуации. Когда они сюда возвращались после войны, им в со ветских паспортах, в графе «национальность» не хотели писать «крымчак» – гов орили: «Нет такой национальности. Или записываем татарином и де портируем, или евреем, или караимом, как угодно». С одной стороны, то время было страшным, а с другой (в социальном плане) – более приемлемым. Люди имели какую-то социальную защищённость. А сейчас идти лечиться – у людей просто денег нет. Человек может умереть только из-за отсутствия средств. Но в советское время очень много сделали псевдоучёные, чтобы забыли, кто такие крымские караимы, да и не только мы. Великий и гнусный Сталин говорил: «Есть человек – есть проблема, нет человека – нет проблемы». Моя цель – чтобы народ сохранился, чтобы оста лась память о нас, крымских караимах, о на “Будет человек – будет шей истории, культуре. Будет человек – будет жить культура...” жить культ ура... УА: Спасибо Вам большое.
Леонід РЕКАЧУК Вдома у пана Леоніда, м. Сімферополь, АР Крим Весна 2010 р.
Як і більшість кримських татар, пан Рекачук пережив не один період заслання, політичних переслідувань, втрату близьких. У 40-х роках минулого століття потрапив у заслання до Німеччини. Під час чергових воєнних бомбардувань, у віці 5 років отримав важку травму хребта. Після німецьких таборів, разом з роди ною був виселений в Сибір. А далі кілька десятиліть прожив в Узбекистані, аж під час політичної перебудови кінця 80-х знову повернувся на батьківщину. Своїм досягненням вважає свою художню творчість. У юному віці йому вдалось всту пити і успішно навчатись в Малій академії образотворчого мистецтва. Проте доводилось довгий час працювати і на заводі. Після повернення в Крим, створив тут Товариство відродження Криму, де зібрав навколо себе творчу молодь. Сьогодні живе і працює в Сімферополі.
Леонід РЕКАЧУК – ЛР УКРАЇНА АКТИВНА – УА ЛР: Когда Козлову поручили организовать опять подполье, он отыскал бабушку, потому что она очень хорошо знала английский язык. И она была смелая, 65 связных партизан освободила. И есть два человека в живых, кото рые знают, что она предательница. Но она уехала вместе с немцами с Севасто поля, а немцы, чтобы скрыть их следы, опубликовали список 50 расстрелян ных и среди них вот эту женщину. А Козлов дал задание её родному брату, а её родной брат был партизан. Он говорил: «Вот среди трупов найдёшь свою сест ру, ведь она ж предательница». А трупа не нашли. 49 нашли, а её не нашли. Так вот, имея такой трюк, наша семья едет сюда, потом отправили нас в Сибирь. УА: А за що?
72
Відпущення
ЛР: Мы до сих пор не знали за что. Мы и в концлагере были. Я хорошо помню, когда нагрянули три вооружённых человека, сказали – берите тёплые вещи. Нас погрузили в товарный вагон и вы садили в Сибирской области. А когда Сталин “...нагрянули три помер, в 53 году, нас вызвал начальник мили вооружённых человека, ции (а нам нужно было отмечаться там раз в сказали – берите тёплые неделю) и говорит: «Вы напишите прошение вещи. Нас погрузили об увольнении. Мы состава преступления не в товарный вагон можем найти, за что вас...Ну, бабушка была...». и высадили в Сибирской Так в 53 году с нас сдела ли воров в законе. А области.” там были те, кто преступления сделал. Что там творилось! Они амн ис тир овали в лагерях сталинских воров и бандитов. Они играли, проигрывали в карты улицы целые и потом поджигали их. Вообщем, бандитизм страшный. И только в 55 году нас вызвали и сказали: «Езжайте!». Само государство нам дало амнистию из-за отсутствия состава преступ ления. Первый вопрос, который мы задали: «Можно въехать в свой дом?» – «Ну а как же, у вас его никто не отнимал». Мы приезжаем, а здесь живёт про курор, а во втором доме – начальник милиции. Вот такие времена. И мы нача ли потихоньку строиться. УА: А де ж ви зупинилися спочатку? ЛР: У знакомых. ЛР: А отца с бабушкой моих накрыли, немцы их арестовали и сослали в Австрию, в город Деримбаум. Нас тоже арестовывают немцы и ссылают в Германию, в город Визбаден. Мы там работали. У них речка была и военный завод какой-то метров 800 под землёй. Был февраль 45-го года. Американцы начали бом “Мы приезжаем, а здесь бить. Тучи самолётов бомбят военные объек живёт прокурор, а во ты, а в наш лагерь не попадает ни одного оско втором доме – начальник лоч ка – вот так аккуратно бомбили. Начальник милиции. Вот такие лагеря дод умался – он берёт нас, выводит, и времена. И мы начали там, где бьют, он делает забор, он туда детей потихоньку строиться.” определил. Со мной ещё сестричка была. У них же есть разведчики, и пока до тех дошло, они продолжали бомбить. И вот нас засыпало взрывной волной. Мы с сест рёнкой были засыпаны двое суток. А здесь американцы пошли и начали спра шивать – где ваши дети? И начали раскапывать. У меня был в двух местах пе ребит позвоночник. А сестру мы похоронили, её не откачали. УА: А скільки Вам років було?
Володимир Рекачук
73
ЛР: Четыре года, пять уже было... И вот так меня потихоньку восстанав ливали. Потом я стал ходить. И потом на велосипеде всё время, до сих пор тренируюсь. У меня трёх дисков нет в позвоночнике – в поясничной области и в шейной. Так вот потом кончилась война, и тот, кто не местный, уехал в так называ емый «сортировочный лагерь». Американцы долго держали, аж до сентября месяца, война ж то в мае кончилась. 95% этого лагеря поверили американцам и поехали в Аргентину и в Бразилию. Потом, когда была Хрущовская оттепель, они присылали оттуда письма. И потому кое-какие родственники наши оказались в Аргентине. Вообщем, они побоялись и правильно сделали. Вот моя тетя: они туда поселились, там у них уже был дом двухэтажный, дали работу на заводе. УА: А що Ви робили в Німеччині, Ви були тоді маленькою дитиною, пам’ятаєте щось? ЛР: Родители работали на военном заводе, снаряды там, что заставляли, то и делали. В этом лагере были бараки. Было построено пять бараков, колючая про волока – здесь был охранник. Матерям давали там овощи, или кормили супом. УА: А що було з татом? ЛР: Благодаря американцам, они связались и нашли в Австрии папу и бабушку. Потом привезли их сюда в сортировочный лагерь. УА: То Ви вже верталися разом? ЛР: Домой уже все вертались. Отца сразу посадили за то, что он отбывал. А нас – в Сибирь. Была Воркута, станция Ижва. Они там пилили лес 10 лет, их тоже освободили в 53 году. Дали амнистию политическим заключенным. А нам здесь говорили, что нас заслали незаконно и в 53 году надо написать прошение о помиловании. А за что будем писать? Мы же не знаем, за что нас выслали... УА: То вам так ніколи і не сказали? ЛР: Никогда. В СБУ говорили – подавайте в суд, и суд пусть разбирается. Это ж опять нервы. На каждую улицу давался план – в месяц одного врага на рода найти. Так бы может нас и не тронули после концлагеря, но в нас репрес сирован был мой дедушка, Рекачук. В 38 году он был уничтожен Сталиным как враг народа, и уже на эту семью падало пятно. Вот нужно было освободить дом – вот прокурор и начальник милиции своевольно так и выселили нас. Вы гнали, а сами заселились. И никто их не мог остановить. Было полное без законие и уничтожение. Вот уничтожил Сталин примерно 20 миллионов чело век, его режим. И, как правило, это отличные люди, самые отличные. УА: А що Ви робили в Сибіру?
74
Відпущення
ЛР: Учился, как приехали. Первый год нас не принимали, потому что пе регружены были школы – дети по 3 человека за партой сидели. А нас первый год на работу не брали – враги народа. Своих хватает. А потом в школу приня ли, и я умудрился ещё, благодаря своему рисованию, поступить в Малую Ака демию изобразительных искусств. Там 20 человек на место было. Ну и вот я принёс свой альбомчик – они посмотрели и сразу приняли меня. А со мной за партой сидел юноша – мне было 11 лет, а ему 20 лет. Возраст не играл значения. К нам очень хорошо относились, нам давали бумагу, краски, карандаши. Уже в 55 году амнистия была. В один прекрасный день учителя по рисованию вызывает директор. А там напечатали в местной газете, что я на выставке занял 1-е место. А я не знал. Директор Зоя Павловна говорит учителю по рисованию: «Как тебе не стыдно? Наш ученик 1-е место занял, а школа не имеет его персональной выставки». Он приходит в класс: «Что у тебя осталось?» Я говорю: «Да у меня эскизы, портрет бабушки, такое...» – «Так приноси!» Весь коридор! Даже эскизы выста вили! [Сміється] УА: А де Ви жили там? ЛР: Мы жили по квартирам, а потом уже мама стала на доске почёта ви сеть, она была передовица производства, и нам дали такую квартиру – две комнатки в деревянном бараке, где мы жили последние три года. УА: А що потрібно, щоб таке не повторилося? ЛР: Я уже был взрослым человеком, уже всё-таки 55 год, и я говорю: «Ба бушка, ну скажи, ну за что?» Меня обижало то, что у всех есть дедушки, а у меня нету. «Ну ладно, – говорю, – отец, он заключённый политический, но он живой, письма писал, но чего у меня сразу двоих дедушек нету?» И она сказа ла, что он работал в Симферополе на Главпочтамте, и там повесили портрет Сталина. А люди остановились и смотрят. Он сказал: «Что вы смотрите, как на икону?» Одно предложение – и всё: какая-то женщина была им недовольна, написала донос. И забрали. Что он такого сказал? УА: А дядьку за что ухватили? ЛР: Да, дядьку, одного, второго, всю семью. И потом покотилось, поко тилось. И потом давался план. Пошёл за коровой искать – а его забрали, со слали куда-то и расстреляли. УА: І це все через вашого діда? ЛР: Им уже когда не за что было цепляться, цеплялись за что попало. У него было хобби – он собирал минералы по Крыму. И у него в Главпочтамте были выставки дорогих крымских минералов. В том году, когда его аресто
Володимир Рекачук
75
вали, он уже готовил экспедицию, ему государство выделило людей по поиску. А он сам по себе в субботу-воскресенье ходил в горы, приносил вот эти ка мушки. Он не был политическим, он просто любил минералы и всё. Угодил вот так вот. УА: А в каком году депортировали крымских татар ? ЛР: Это было в 44-м году, 18-го мая. 17-го вечером начали, 18-го вечером закончили. Столько поездов со всех концов успели отправить! УА: А что Вам сказали? ЛР: «Потому что вы предатели». Знаете, это было не как депортация, а ещё похуже. Потому что весь народ за один день, весь Крым – всех за одну ночь выслали. Это был, конечно, кошмар. С дома забирали – и в машину на вокзал. А там были такие маленькие старые вагоны. Вот в эти вагоны сколько помещалось людей – всех грузили и отправляли. Отправляли, в основном, в Среднюю Азию, и ещё на Урал, в Сибирь. Это было ещё хуже, потому что это леса, там дороги нет. Вот только одна работа – пилить деревья, пилить дрова. Очень много погибло – не выдержали. Я родился здесь, в Бахчисарае. Мне было 15-16 лет, брату 10 лет и мама – вот 12 дней мы “...весь народ за один день, ехали в этом вагоне. Это было страшно, люди весь Крым – всех умирали. Кушать нечего – это 10-12 дней надо за одну ночь выслали.” терпеть. Извините, в одном вагоне сидели и справляли свои нужды. Вот так мы попали в Узбекистан. На этой земле ничего не растёт. Там солёная такая земля и вы ступают эти соли, как белый снег. Поэтому там ничего не растёт. Ходишь – как по резине. Очень много людей умерло. Голод, кушать нечего, а ещё хуже – болезни. Малярия – это страшная болезнь, а лекарств нет. И вот тогда от этого очень много умерло там. Хоронили, где попало. Вот так мы были на высылке. Ho крымские татары – это народ трудолюбивый. Он постоянно работает. И потихонечку-потихонечку люди стали подниматься на ноги. Кто работает – 700 грамм хлеба давали, кирпичик вот такой, тяжёлый. А кто не работает – 300 грамм. Можно было с водой это есть. Люди начали приспосабливаться. Я, например, по “...крымские татары – пал на завод. Завод очень культурный. Работал это народ трудолюбивый. на станках, и вот таким образом потихонечку Он постоянно работает. стал на ноги. Семь месяцев болел малярией, И потихонечкууже ходил с палочкой, но, слава Богу, остался потихонечку люди стали жив. Старался премию получить, хлеба лиш подниматься на ноги.” него, вот так потихонечку выжил.
76
Відпущення
Я работал, потом учился, а когда закончил техникум, меня опять отпра вили на работу, и там уже какая-то была зарплата. А до этого, до 53-го года, каждый месяц ходили коменданты и мы расписывались, что никуда не убежим. Во всех деревнях было по одному солдату-коменданту. Вот в таких условиях и выжили, слава Богу. Потом я институт ещё окончил. УА: Там же? ЛР: Там же, в Ташкенте. Потом работал мастером, начальником – ми нимум 50 лет жизни отдали Средней Азии. Потом разрешили возвращаться на Родину. Это была перестройка. В те времена уже начали, у кого силы и деньги есть, возвращаться на Родину. Потому что Родина это такая штука – когда один раз ты её потеряешь, тогда начинаешь уже поним ать, что это такое. Тяжело это говорить, хоть прошло столько лет. Вот и в 89-92 годах 250-300 ты сяч своими средствами вернулись на Родину. Перестройка, распался Советс кий Союз. Люди приезжали, у кого было 30 тысяч, у кого – 50, а когда начали строиться – эти деньги обесценились. Строить надо, всё дорого, а денег нет. У них завод, а зарплаты не выдают. А я всю жизнь прожил в городах, но вернулся в деревню. Там мне дали бесплатный дом, потому что образование хорошее было. И вот в колхозе начал работать – уже было хорошо, во всяком случае уже было на “Потому что Родина это что выжить. А потом колхозы распались. Я не такая штука – когда один привык скотину держать, на огороде работать. раз ты её потеряешь, Вот так вот опять тяжелые времена пошли. тогда начинаешь уже Потом я начал в Симферополе клопотать понимать, что это такое.” о традиционном крымском иск усстве: никто такую работу не делает, мастера все умерли. Я остался, потому что очень не хотел, чтобы это дело пропало. Вот так мы орга низовали здесь общество возрождения Крыма. Потом нам помогли, деньги дали на столы, инструменты, материалы. Ну сейчас, слава Богу, нам есть где работать.Так что эта специальность не пропала, не умерла. Я этому, конечно, очень рад, потому что я успел это сделать. УА: А как Ваша мама, брат, они тоже с Вами вернулись? ЛР: Отец, мать и братишка мой в Ташкенте похоронены... УА: А дети где ваши родились? ЛР: Дочь здесь родилась. Она сама музыкантша. Она 16 лет преподавала фортепиано. Ну а сейчас работает со мной. У неё уже где-то 15 учеников. Они мастера хорошие, но мы хотели, чтоб они имели высшее образование, потому что времена такие. Кстати говоря, трое у меня учатся на последних курсах в Академии искусств.
Володимир Рекачук
77
УА: А потом вернутся сюда? ЛР: Да, чтоб могли начать работу. УА: А что нужно делать сейчас? ЛР: Самое главное, чтобы люди друг друга уважали. Жизнь человечес кая – это очень мало по сравнению с вечностью: 60-70 лет – что это такое? Но жизнь – это целый мир. Вот если бы молодёжь научилась её прожить по-насто ящему: не в обидах, не в войнах, не в драках и ненависти! УА: А Вы не обижаетесь на тех, кто выселял вас? ЛР: Да никакой обиды нет: было и прошло. Если бы я расстраивался так сейчас – сам себе вредил бы. Это такой сильнейший удар, но со временем както проходит всё это дело. Оттого, что я обижаюсь, что будет? Только может возрод иться, расти ненависть. А ведь надо сегодн яшн ий день прожить хорошо. Но что люди такое пережили – так это страшно сказать. Матерей не брали на работ у, трудно было устроиться. А там же в Сибири всё на картошке, там много картошки. И вот когда они чистили – люди выносили вместе с водой шкурки эти, а мы следили и быстрей, чтоб они не примерзли, варили эти шкурки. А когда ле “Самое главное, чтобы то наступало, когда уже лёд тронулся, рыбаки люди друг друга уважали.” нам помогали – маленькие рыбёшки выбра сывали. Говорили: «Ребята, берите». Так что мы подкармливались. И в лес ходили, собирали ягоды, грибы. Я помню, мест ные к нам очень хорошо относились. УА: А що би Ви могли порадити молодим людям в житті? ЛР: Я вспоминаю детские годы, вот те ссылки, если бы я не занимался рисованием, я бы попал в нехорошие компании. Надо прислушиваться к са мому себе и заниматься. Если человек всё вре мя занят, он сам себя совершенствует, и тогда “А когда лето наступало, некогда думать о каких-то развлечениях, и когда уже лед тронулся, тог д а к чему-то можно придти. рыбаки нам помогали – Вот есть одна песня, которая мне очень маленькие рыбешки нра вится. Там слова такие: «Есть только миг выбрасывали. Говорили: между прошлым и будущим, именно он назы «Ребята, берите».” вае тся жизнь». И надо прожить его хорошо. Вот примерно так. УА: Спасибо Вам большое.
Олег КОЛПАКОВ і Мар’яна ГОРДИНСЬКА Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів «НКСІУ», м. Євпаторія, АР Крим 17 червня 2010 р.
Пара Олег Колпаков і Мар’яна Гординська – незвичайна у всіх відношеннях. Олег – корінний кримчанин, Мар’яна – львів’янка, у якої предки потерпіли від більшовиць кого режиму. «Коли людина знає своє коріння – вона має свої точки опори», – каже Мар’яна. Олег – інвалід-візочник через травму шийних хребців, заступник голови Керченської організації інвалідів, інструктор з активної реабілітації людей з об меженими фізичними можливостями. Вона – головний реабілітолог в Національ ному центрі паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів в Євпаторії. Але ні мовний бар’єр, ні особливості виховання, ні дитина Мар’яни від попереднього шлюбу, ні неповносправність Олега не стали на заваді коханню цих невгамовних, щирих, оптимістичних молодих людей. Навіть більше: аби реалізу вати ідею коханого про створення майстерні з ремонту інвалідних візків, Мар’яна взяла участь у телевізійному проекті «Танцюю для тебе» і, попри серйозну трав му, злам ребра, посіла разом зі своїм партнером по танцю почесне третє місце. Зоряна БОРБУЛЕВИЧ – ЗБ Ольга ГУДЗ – ОГ Олег КОЛПАКОВ – ОК Мар’яна ГОРДИНСЬКА – МГ
ОК: Я – Колпаков Олег, уроженец города-героя Керчь, 1982 года рождения. Теперь живу в двух городах и периодически – в автобусах, так как постоянно приходится ездить из Евпатории в Керчь и обратно, а также по всей Украине. ЗБ: Ми хочемо дізнатися про звичайних людей, які живуть незви чайним життям, але ще більше хочемо зрозуміти, чому ви стали
Олег Колпаков і Мар’яна Гординська
79
такі, які ви є, тобто розкажіть трошки про вашу сім’ю: про бать ків, діда, бабцю. Як вас виховували? Які цінності вам дали? Чому ви врешті-решт займаєтеся тим, чим займаєтеся? ОК: По маминой линии бабушка моя – гречанка, дедушка – «щирий» ук раинец. Они были переселены после войны в Крым. Дедушка не воевал на вой не – он был комбайнёром: работал на полях, собирал пшеницу, потому что не обходимо было чем-то кормиться. Тогда же он познакомился с бабушкой. По том они переехали в Крым. Каким-то образом они попали в Керчь. Наверное, потому, что в то время там была хорошая диаспора греков, которые могли чем-то помочь. А по папиной линии все полностью россияне – с Ивановской области, кажется. Оттуда они переехали после войны: дедушка был ранен, а в Крыму – хороший климат. Жили в Золотом Поле под Старым Крымом. Как папа с мамой познакомились? Они как-то не рассказывали, а я не спрашивал, но, скорее всего, в Симферополе. В советское время они очень много объездили. У меня отец – профессиональный водитель, у него все че тыре категории. Они любили путешествовать, брали у соседей машину и куда только не ездили: в Грузию, Армению, Белорусь... Когда сестра моя была ма ленькая, её кидали чуть ли не в багажник бусика, и так она с ними путешест вовала. Потом уже путешествовали вместе со мной. Я, правда, ничего не пом ню, но так родители говорят. Помню уже, как ездил в Волгоград в своё время. По Крыму очень много ездил, в разные пионерские лагеря, – то есть моё детст во было довольно-таки активное, когда Советский Союз ещё держался на плаву. Наверное, именно в детстве у меня заложился мой характер и эта тяга к поискам. Я никогда не сидел на месте. Иногда это даже не нравилось родите лям, потому что если меня привозили в санаторий или пионерский лагерь, а он мне не нравился, я собирал вещи и уходил. Меня, конечно, потом ловили, но попытки были. Потом уже привыкал, более-менее нравилось. А оттуда, где нравилось, меня уже не вытянешь. В детстве занимался практически всеми видами спорта, особенно долго – футболом, но не профессиональным. Один раз в неделю секции были. Мне было где-то лет 9 – это уже старый для футбола, потому что для профессио нального футбола 7 лет – максимум. Поэтому я ходил на другие секции. Как раз в то время появились рукопашные бои, тэйквондо, кикбоксинг, бокс. Я очень долго ходил на карате, даже заслужил синий пояс. Потом в школе у меня друг ходил на тяжёлую атлетику и мне посоветовал. В последствии я закончил школу, поступил в техникум, и так прозанимался тяжёлой атлетикой два с по ловиной года. Я и на лёгкую атлетику ходил. Куда только меня не носило! Тогда это было без проблем: берёшь родителей на секцию – они тебя записывают. Не хочешь, не ходишь – тебя автоматически удаляют.
80
Відпущення
В детстве я всегда был заводилой. Потом я поступил в Керченский по литехнический техникум, где четыре года успешно учился. В 2000 году я закон чил техникум по специальности «техник-механик промышленного оборудо вания», которая мне очень нравилась. Я ведь забыл сказать: мой дедушка по маминой линии работал слесарем на холодильном предприятии. Он не имел технического образования, но у него это было в крови, он это любил делать и у него были золотые руки. Когда я в детстве приходил к бабушке и дедушке, я брал от дедушки молоток или дер евяшк у и что-то мастерил. Это впоследствии вылилось “...я брал от дедушки в мою профессию, которая мне до сих пор по молоток или деревяшку и могает в жизни. что-то мастерил. Это Высшего образования у меня нет, потому впоследствии вылилось в что в 2000 году я сломался. Сломался не в том мою профессию...” плане, что перестал показывать изображение, а поломал позвоночник. В 2001-м, на Новый год, я попал в больницу. В этом году вот десять лет, как это случилось – падение с четвёртого этажа... Помню, когда я заканчивал техникум, у меня было много практики: я договаривался на предприятиях, и зарабатывал. Но по окончании техникума, я уехал на заработки в Санкт-Петербург. У меня сестра живет в этом городе. Я пожил там больше шести месяцев и на Новый год вернулся домой... После того несчастного случая меня выписывали из больницы со слова ми: «Чё ты будешь лежать? Уходи!». Просто я лежал в одной большой палате один, а подходило 8 марта, и не было свободных палат [смеется], поэтому ре шили: лучше выписать меня, чем не праздновать 8 марта. Таким образом, я оказался дома. В принципе, я был рад, потому что мне действительно надоело в больнице. Я уже изучил всё: и потолок, и постель, и пол, потому что первое время, недели полторы, нельзя было поворачиваться – я лежал на спине, и всё было зафиксировано. Дома, c родными, уже было легче. Когда я поломался, ко мне каждый день толпами ходили – медперсоналу даже некогда было сделать мне уколы. В то время я был в разных компаниях, и много было знакомых, но друзей со временем осталось совсем чуть-чуть. После травмы полежал пару месяцев дома. Мне повезло: дали путёвку в загородный санаторий на полтора месяца, и там меня обильно лечили. Я вер нулся домой и начал двигаться, заниматься с реабилитологами, со студентами, которые заканчивали эту специальность. С одним из них мы занимались гдето полтора года. Теперь он завкафедрой реабилитации ТНУ в Керчи. «Видишь, как ты должность заработал на мне!» – шучу я с ним. До сих пор мы дружим, и, кстати, очень плотно работаем с этим институтом: приглашаем ребят, как волонтеров, сюда, на лагеря активной реабилитации. И такая жизнь продолжалась у меня до 2004 года, когда я по телевизору, лёжа дома на кровати, увидел человека из Симферополя на коляске, который
Олег Колпаков і Мар’яна Гординська
81
говорил: «Вот мы на базе нашего центра первый раз проводим лагеря для ко лясочников. Обращайтесь!». Это был Олег Мыськив, с которым мы до сих пор дружим. Он продиктовал телефоны, я не успел записать, но запомнил один, и сразу же ему позвонил. Таким образом, в 2004 году я попал в лагеря активной реабилитации при Национальном паралимпийском центре «Украина». Мне там очень понравилось, хотя тогда он ещё не был таким хорошим, как сейчас. Так вот я попал в лагерь, где собираются люди, которые получили спинальные травмы и передвигаются с помощью инвалидных колясок. Их целый день обу чают технике езды, плаванию, теннису, стрельбе с лука – довольно-таки плот ный тренировочный процесс. Вечером ещё и лекции читаются, то есть загру женность была полная. Я зарекомендовал себя с хорошей стороны. В 2004 году меня запримети ли, а в апреле 2005 года я уже ехал в Мукачево, в лагерь активной реабилита ции. Это была моя первая после травмы поездка, так далеко и надолго. Она мне очень понравилась, и сам город, и наша база. Я очень радовался, что там не хотелось так много спать, как в Крыму, у моря. Там мы практически не спа ли, и я чувствовал себя великолепно. Ну и покатилось: уже через месяц я был в Полтаве, ещё через месяц – в Евпатории. За год я провёл пять лагерей: не бы ло инструктора по шейникам, и меня везде гоняли. Вот такой активный, до вольный собой и жизнью, я уже меньше времени проводил дома. В мае 2006 года я снова попал в лагерь, и там я познакомился со знакомой всем вам Марьяной. И... было всё хорошо... [Все смеются.] УА: В этом месте поподробнее... ОК: Через две недели мы снова встретились в лагере. Марьяна задержа лась здесь в центре, а я периодически сюда приезжал. У меня началась такая вот автобусная жизнь. С 2007 года я уже большую часть времени находился вне дома: постоянные поездки за границу, по Украине, конференции. Сейчас, когда я приезжаю домой, мне задают один вопрос: «А когда ты уезжаешь?». И я никогда не могу ответить точно, потому что я приезжаю на одно время, а тут – телефонный звонок, и я уже уезжаю. Вот это коротко обо мне. ЗБ: Дякуємо, Олеже! Послухаймо Мар’яну. МГ: Моя мама – зі Старосамбірського району Львівської области, який був у свій час і під Польщею, і під Австро-Угорщиною. Коли людина знає своє коріння – вона має свої точки опори. Однією із моїх точок опори є мій прапра прапрадід по матері, який був два метри сорок сантиметрів на зріст – при наймні, про це йдеться у місцевій легенді [сміється], і всі чекали, в кого ж ті два метри вилізуть – поки що ні в кого. Це особливе відчуття – знати, що ти десь маєш своє місце, до якого ти повертаєшся, і де мало не все село – твоя
82
Відпущення
рідня. Відчуття історичної підтримки – дуже гостре, і воно породжує відчуття відповідальности, бо ти усвідомлюєш, що є край, в історію якого багато по колінь щось вкладали. За переказами наша ро дина мала 400 гектарів лісу та іншої власности, “Коли людина знає своє і воно все переходило з покоління в покоління. коріння – вона має свої Прадід мій був січовим стрільцем, спочатку в точки опори.” армії Австро-Угорської імперії, а потім в на родній армії УНР. Потрапив якось в Італію, втік в останній момент, дідо служив в УПА. Просто то така територія, яка по стійно потрапляла під якусь чергову імперію і нічого не залишалося, як борони ти свою сім’ю, свою землю. І знову ж таки вони керувалися оцим почуттям – лю бов’ю до свого, рідного. Звісно, були й ті, які періодично таких здають. І діда здали: він потрапив у Сибір. Через два роки донесли і на мою бабусю. Олег – з Керчі, тому я йому періодично розповідаю це все, як національно свідома західнячка. А мені розповідали дід з бабусею. Розповідали про Сибір, про те, як вони жили, як було за їхніх батьків, за Радянського Союзу. Вони мені казали: «В жодному випадку не забудь, як то все було!». Вони мали оте шля хетне відчуття – усвідомлення себе господаря ми своєї землі. “...то така територія, Мій тато – зі Львова. В нього – зовсім ін яка постійно потрапляла ша ситуація. Він – космополіт: трохи австріяк, під якусь чергову імперію трохи поляк, трохи сибіряк, з багатьма білими і нічого не залишалося, плямами в біографії. До кінця незрозуміло, як боронити свою сім’ю, хто в його родині звідки і куди втік. Теж забра свою землю.” ли маєток у свій час в Тернопільській області, теж засилали. Після Сибіру дід з бабою були в Кам’янко-Бузькому районі. Дід закінчив 7 класів. Він, коли потрапив у Сибір, саме було Норильське повстання. Їх три дні тримали на снігу, не давали голови підняти: душили таким чином бунтів ний дух. Він це пережив. Хоча батько – львів’янин, в дошкільному віці я росла коло баби з дідом в смт. Добротвір. Потім у Львові я пішла в школу. Вже у 6 років баба з дідом сер йозно налаштовували мене на те, щоб я не забула історії нашого роду. Баба, як відчувала, – вона померла дуже рано, а дідо ще пожив. До 9-го класу я вчилася в Львівській школі ім. Тараса Шевченка. Потім сталося так, що батьки роз лучилися. Треба було повернутися в смт. Добротвір, і вже 10-11 клас я закінчу вала там. Я не знала, що робити в маленькому містечку після Львова: почала займатися греблею на байдарці, потім поїхала на лижі в Карпати, і там я зла мала ногу. Лишень за півроку я встала на цю ногу. В лікарні я познайомилася з усім травматологічним відділенням. І от все життя збираючись вступати на економічний факультет, я раптом вирішила, що зможу в медицині.
Олег Колпаков і Мар’яна Гординська
83
У мене залишилося відчуття, що мою ногу так до кінця і не змогли привести до ладу, тому мені самій довелося видумувати вправи для неї. І якось мені розпо віли про існування реабілітації. Я довго сумнівалася, паралельно ще вчилася в малій академії на математиці і планувала йти на міжнародні економічні відноси ни. В результаті зламана нога переважила і я пішла в інститут фізкультури. В університеті я була б одною з тисячі, не маючи особливих знань з математики і англійської, а тут я б могла би бути першою дівкою на факультеті. В інституті бу лодостатньо часу для громадської роботи. На першому курсі я пішла в студент ське братство, яке згодом і очолила. Впродовж другого курсу я тренувалася. В 90-і роки моя сім’я була у тяжкому становищі. Мої батьки були інжене рами. Мама не мала роботи. Батьки були вже на той момент розлучені. Бандю ги на вокзалі змушували батька залишити таксування, і нікому не було до того діла... Казали навіть, що тата замовили вбити. Це був взагалі якийсь нонсенс. Щоб ви краще розуміли: пісня Гаріка Кричевського «Привокзальная» – то про наш Привокзальний район. Страшенно кримінальний район – не полишало відчуття абсолютного безсилля... Ти там – просто ніхто. Тато навіть звертався по захист до своїх знайомих у внутрішні органи: ніхто нічого не міг зробити. В результаті бандити спалюють його машину. А я саме на той час була в Сту дентському Братстві. Маючи такий приклад, я усвідомлювала, що суспільство є абсолютно нерегульованим – і це мене мотивувало ще активніше брати участь у громадській діяльності. Я в той час цікавилася філософією, політологією, навіть мала дружні зв’язки з Богословською академією (зараз – це вже Український Католицький університет). І наш зав.кафедри реабілітації запропонував мені поїхати на кон ференцію в швейцарське селище Ко. В моєму житті було кілька ключових моментів. Оця конференція – один з таких моментів. Спогади про неї – як великі хвилі, які доганяють мене і через декілька років. Це була моя перша нормальна поїздка за кордон. До того я була лише в Польщі, на змаганнях. А тут – майже місяць у Швейцарії, з людьми з різних країн світу. Якби не Зоряна, з якою я, власне, там і познайомилася, не знаю, що б я там робила з моїм знанням мови. Там я вперше побачила оцю ба гатогранність світу, мимоволі порівнюючи з тим безладом, який я бачу в Україні... Воно мене дуже вразило, я відчула, з одного боку, що страшенно хочу додому, в Україну, а з іншого – прикрість, що у нас не так, як має бути... Через рік я вийшла заміж, як би то культурніше сказати: попередньо зава гітнівши. Батьки були в шоці. Я ж після другого курсу пішла вчитися на ве чірнє відділення в Український Католицький Університет, і там завагітніла [сміється]. Чому? Тому що з другого семестру почався курс «Християнські основи подружнього життя». Нам його читала подружня пара, настільки гар но, так брало за душу, що, коли я пройшла півкурсу, щойно попався підходя щий – душа вже була готова! Ну а далі – академка, і я вже не довчилася.
84
Відпущення
Після закінчення інституту фізкультури я зразу пішла працювати в «Дже рело» – навчально-реабілітаційний центр у Львові для неповносправних дітей з ДЦП та іншими вадами. Це – доля. Там був конкурс, взяли хлопця, але він відмовився, тоді я попросилася, сказала, що готова, і мене взяли. А центр саме формував нове приміщення, приїжджало керівництво. Серед них була Ка ландяк Леся – велика громадська діячка з надання послуг неповносправним дітям в Україні. Вона закінчила наш інститут фізкультури, потім канадський університет, втілила один проект, по інтернатах, потім виграла другий. Це все дуже серйозно, бо отак за 5 років ціла система змінилася завдяки одній лише людині! Чому я це говорю? Бо низка людей, серед яких і вона, просто творила мій професійний характер. І, подекуди, завдяки їм цей мій фанатизм щодо реа білітації ще не згас. У нас була насичена навчальна програма: з багатьох країн світ у приїжджали спеціалісти і вели курси. Отак два роки, з 2004 по 2006, я пропрацювала в центрі реабілітологом. Дуже вдячна «Джерелу» за вдосконалення мене, як “...отак за 5 років ціла фахівця. система змінилася завдяки Якось до «Джерела» звернулися по спеці одній лише людині!” аліста. Це був шанс. І я поїхала. Мене відпра вили в табір активної реабілітації у складі гру пи волонтерів. Там ми з Олегом і познайомилися. Я, як реабілітолог, добре розуміла, що таке шийна травма, але я ще й молода дівчина, тому в голові – зовсім інша філософія. Тим паче, з першим я вже на той момент неофіційно розійшлась. Так от ми познайомилися, посимпатизували. Пам’ятаю, в таборі казали: «Рівень – п’ятий-шостий шийний!» То професійний жаргон, означає: далі вже нема куди. Мені сказали: «Добре, більш-менш підходиш, приїжджай!». Я приїхала спочатку на півроку. Тут, звичайно, є простір для діяльності, і виникали різні ідеї. Ми з Олегом самі видумували багато речей з реабілітації, консультувалися з людьми з інвалідністю. ЗБ: Розкажи, будь ласка, про доньку і про танці. МГ: Донька в мене дуже жвава! Вона рвалася сюди, але я її не взяла. Пів року вона жила зі своїм татом у Львові. Мала тяжко пережила переїзд сюди. По-перше, нове місце. По-друге, вона в житті не чула російської мови. По-третє, з’явився Олег. До речі, її тато теж так називається. Коли її питали: «Де твій тато?», вона казала: «В мене тато – теж Олег, але не на візку». Україномовних садочків немає, а школа – одна в Євпаторії. Моя україно мовна дитина ніде тут не може поспілкуватися українською, – тільки зі мною. Тому я з першого дня її перебування в Криму вирішила говорити тільки укра їнською, щоб і моя дитина могла.
Олег Колпаков і Мар’яна Гординська
85
Дитина банально півроку не розуміла, що до неї говорять, а діти не розу міли її. Вона почала говорити російською лише через рік. Мала постійно бачила неповносправних. Часто в неї був шок. Вона пробу вала наслідувати візочників – вчилася їздити на візку, або ходити з заплюще ними очима, як незрячі. Приїжджали спортсмени, тренери різних команд, часом брали з собою дітей, а деякі з них, наприклад, не чують. І мала спілкува лася з ними якось інтуїтивно, не знаючи мови жестів. Отак діти всіх реабілі тологів ростуть... Якось Олегу подзвонили і сказали, що є такий проект «Танцюю для тебе». ОК: Ездила съёмочная группа по всем областям Украины. И проводился кастинг со съёмками в Херсоне. Знакомые принимали участие в кастинге, у них спросили: «Есть люди знакомые, которые интересны сами по себе? Инте ресная пара?» – «Да, есть». Они нам позвони ли: «Не хотите принимать участие? Есть ли “Есть ли человек, который человек, который может танцевать для испол может танцевать нения вашей мечты?». Я говорю: «Да, есть». для исполнения вашей «Через два или три дня будем в Евпатории», – мечты?” сказ али. Задержались всего чуть-чуть из-за других областей. МГ: Ага, приїдуть і будуть знімати, а в мене тут табори, заїзди, всьо! Я навіть не уявляла, що, коли і як, а вони мене зняли, і я відразу мала їхати. Це був соціальний проект. ОК: Да, но формат менялся. Нас приехали снимать в одном формате: хо тели слезливые сцены. Сказали идти к сетке, а я говорю: «Нет, дело не в сетке, я же могу пойти поиграть. Давайте снимем это – что я сам могу в тренажерном зале!». Такие вещи постоянно приходилось делать. Это потом уже Марьяна в Киеве ломала формат.
Айдер АСАНОВ Реміснича майстерня «Уста», м. Бахчисарай, АР Крим 18 червня 2010 р.
Айдер Асанов – єдиний у світі майстер кримськотатарської філіграні зі срібла. Він народився 1928 року в родині ювеліра, де ця майстерність передавалась із покоління в покоління. З дев’яти років Айдер допомагав своєму батькові в майс терні. У 1944 році сім’ю було депортовано. Айдер працює 5 років на заводі в Ташкенті. Там поступає в художнє училище, але мусить його залишити, щоб повернутися на завод і заробляти гроші на сім’ю. До Криму Айдер-ага повернувся лише 1990 року, де в їхньому домі в Бахчисараї вже мешкали інші люди. Довелося починати все з нуля. З 2000 року майстрові вдалося започаткувати ювелірну майстерню в Бахчисараї, має учнів. Син майстра – відомий музикант, а донькастудентка також узялася за справу батька.
Айдер АСАНОВ – АА УкраЇна Активна – УА
УА: Айдер-ага, расскажите, пожалуйста, историю своей жизни. АА: Я родился в двадцать восьмом году. Окончил я семь классов в татарс кой школе, а тут война началась. Во время войны забрали отца, дядь, братьев – всех забрали, мобилизация была полнейшая. Мы остались с матерью, у меня ещё был братишка. Два с половиной года были в оккупации, здесь в Бахчисарае жили немцы. Не была лёгкой эта жизнь – и голод, и дискриминация.... Два с половиной года мы прожили в немецкой окку пации, без отца, без поддержки, только с ма “...мы так радовались, что терью. В 41-м году мне было тринадцать лет. пришли наши, что Красная Так как мы жили очень тяжело, мы так радова Армия нас освободила.” лись, что пришли наши, что Красная Армия
Айдер Асанов
87
нас освободила. В апреле месяце, не помню точно, где-то 10-15 апреля, освобо дили Крым, только не Севастополь – в Севастополе война продолжалась ещё восемь месяцев. А 18 мая, то есть чуть больше месяца прошло, нас отсюда депортировали. “А 18 мая, то есть чуть Это была очень страшная вещь. В 12 часов но больше месяца прошло, нас чи во все дома заходили, давали двадцать ми отсюда депортировали.” нут срока, чтоб подготовить всё, выйти и сесть на брички, на машины, которые подавались к дому. Потом закрыли нас в товарные вагоны (это сейчас в красивых вагонах ездят) и увезли отсюда в Среднюю Азию. Мы попали в город за 150 километров от Ташкента: станция Голодная Степь, город Мирзачу, что на узбекском языке означает то же самое – голодная степь. Там ничего не росло, соленая земля, подпочвенные воды. И этот край наше правительство решило освоить, чтоб там хотя бы рос хлопок. Вот на этих полях мы были. Но, благодаря случаю, нам удалось переехать в Ташкент и работать на заводе. 13 октября 1944 года я переступил порог завода. Начал работать токарем, прошел все специальности, которые на заводе были. А этот завод ремонтиро вал трактора и моторы к этим тракторам. Каждый месяц каждый татарин, маленький или большой, должен был по йти в комендатуру и показаться, что он не убежал; расписаться, что кроме той деревни, где живет, никуда не будет отл у чаться. Кто отлучался, давали 10-15 лет тюрь “Каждый месяц каждый мы. В таких условиях мы жили... татарин, маленький или Через пять лет я захотел учиться, но нам большой, должен был это не разрешалось. Я всё-таки писал в ЦК, пойти в комендатуру писал правительству, много раз, и в 1949 году и показаться” мне разрешили. Я поступил в художественное учил ище. Закончил три курса и дальше не смог учиться, потому что жизнь была очень тяжелой, отец заболел. И так оста вил я художественное училище. Опять пошёл на завод. Работал мастером, освоил ещё специальности. Короче говоря, с 44-го я двенадцать лет был в де портации. Потом была перестройка, кто мог, начал возвращаться. Мы с семьёй с большим трудом вернулись в Крым. Нас несколько раз переселяли. Меня, как специалиста, взяли на работу, и я проработал десять лет в мастерских. Работал там, где можно было кусок хлеба найти. И только в 2000 году я сделал мастерскую. Трудности и здесь были. Мы с ребятами разобрали сгоревший электродвигатель, взяли медный провод и сде лали национальный пояс и таблетку. Ну а потом начали продавать их и поку пать инструменты. Ещё мы не освоили отливание, чернь и чеканку. Это тоже
88
Відпущення
очень красивые национальные работы. Все интересно, но пока что нет воз можности. Будет возможность, будет здоровье, вот лет десять-пятнадцать даст мне Бог – сделаем ещё много. УА: Есть у вас братья, сёстры? АА: У меня только брат, он младше меня, тоже филигранью занимался. Но, к сожалению, не сумел вернуться сюда. У меня жена есть, два сына и дочка. Старший сын известный композитор, живет в Киеве. Второй живет в Керчи, тоже музыкант. Дочка музыку бросила, увлеклась сильно ювелирным искусством. А сыновья не хотят этому научиться, им кроме музыки ничего не надо. У старшего сына есть своя студия, он сам пишет музыку и сам же её исполняет. Пишет на татарском, на украинском, на русском. УА: Откуда у ваших детей такая любовь к музыке, ведь тяжёлые вре мена были? АА: Это, наверное, мозги такие. Старший сын, который композитор, с четырех лет начал музыку писать. В музыкальной школе до половины учился, его сразу забрали в училище, после училища – консерватория. Маленький был, пришёл домой и говорит матери: «Готовьте кушать. Я голодный». А сам садится за фортепиано. Кушать подали, зовут: «Встань!» – «Нет». «Встань!» – «Нет». Ну, у жены то же самое. Братья, отец, дядя – все были музыкантами, за канчивали гимназию и знали, что такое ноты. УА: Чем занималась ваша мама? АА: Она никогда не работала, но дома она помогала. Есть такие второсте пенные работы, которые можно дома делать. Правда, не было у нас женщинювел иров. Моя дочь – первая. Она шест надцать лет преподавала фортепиано, а когда “...не было у нас я начал заниматься филигранью, она увидела: женщин-ювелиров. «Нет, я научусь! Нет, я буду делать!». Слава Бо Моя дочь – первая.” гу, оказалась очень способная. Сегодня она в Киеве на выставке. УА: У кого Вы учились искусства филиграни? АА: Я у отца своего учился, а мой отец учился у дяди своего. У меня все – и дед, и прадед старались, если у ребенка есть способности – создать условия, чтоб он учился на ювелира. Шесть лет назад была международная выставка, я в ней участвовал. И там одна женщина долго смотрела, потом спрашивает: «Скажите, пожалуйста, ка кого народа эта красота?». Я начал объяснять. Она работает старшим научным
Айдер Асанов
89
сотрудником музея в Киеве, и в их фондах много этих вещей. Даже работники музеев не знают, что это татарская филигрань. В 78 году по протоколу почти все изделия были розданы по музеям Со ветского союза: Москвы, Харькова, Киева, Днепропетровска, Запорожья. Раз дали все эти экспонаты. Много мусульманских вещей раздали по протоколу. Один сдал – дру “Ведь если нет культуры – гой принял. Понимаете? И они не ценят это, нет народа.” для них это совсем чужая вещь, а для наших семей это была бы ценность. Мало того, в 41-м, в 42-м и в 43-м году немцы много вывезли. А недавно, месяца два-три назад, Австрия вернула несколько экспонатов из филиграни и очень много вышивки. Каждая девушка, выходя замуж, уже должна была свою пачку вы шивки к новому дому приготовить. Кто-то сберёг, с депортации вернулся – от даёт в музей. Ведь если нет культуры – нет народа. УА: Расскажите, пожалуйста, о крымскотатарской филиграни. AА: Будущей невесте обязательно дарили большой пояс, таблетку для ша очки, нагрудное украшение. Это было в обязательном порядке. Поэтому п здесь много было мастеров по филиграни, и раз потребности много, тут и кон куренция была. Каждый старался сделать свою работу лучше, чтобы продать, чтоб отличиться. Филигрань в Крыму очень развита и она лучше всех филигра ней, которые есть: кавказские, азиатские, турецкие, арабские. Хотя она зани мает много времени, требует много умений, но зато получается очень красивая вещь. Много мастеров филиграни было именно в Бахчисарае. Бахчисарай был столицей ювелиров. Несколько человек было в Симферополе, три-четыре че ловека – в Феодосии, где-то пять-шесть человек – в Евпатории, а в Бахчисарае было около тридцати. Здесь целый квартал ювелиров был. Все жили здесь – родственники, сыновья. И я родился здесь. Дом сохранился, его переделали – пристроили второй этаж. Дедушкин дом тоже целый, но там живут другие люди. “И вот, вернувшись В сорок четвертом году крымских татар уже через полвека, прин удительно выслали в Среднюю Азию. я очень захотел, Среди них были мастера филиграни и, к сожа чтобы эта филигрань лению, за эти пятьдесят лет они не вернулись, не умерла, захотел были там похоронены. Остался один я. У меня восстановить её.” отец, дед, прадед – все были филигранщики. И вот, вернувшись уже через полвека, я очень захотел, чтобы эта филигрань не умерла, захотел восстановить её. Нелегко бы ло все это делать, потому что у наших руководителей денег нету, но Турция помогла, общественная организация «Возрождение Крыма», Польша, Америка чуть-чуть. Так мы набрали инструменты, материалы, арендовали помещение
90
Відпущення
и начали подбирать учеников. Ребят очень было много желающих, но сейчас есть четырнадцать человек – мастеров. Многие из них получают высшее обра зование. Филигрань – это такая вещь... Не каждому даётся делать. Это как музыка – не каждый же может быть музыкантом или художником. То же самое фили грань – здесь надо видеть красоту, иметь фантазию. УА: Где этому учат? АА: В Симферополе есть университет, где есть отделение художест венного металла. Вот там три-четыре-пять человек уже защитились бакалав рами. Ещё год – и специалистами будут. Вот моя дочь сейчас защищается во Львовской академии искусств, там уже более обширно всё. Мы хотим, чтобы они имели высшее образование, чтобы было дальнейшее развитие. УА: В депортации крымские татары занимались филигранью? АА: В депортации мы очень мало этим занимались, потому что, вопервых, голодному человеку украшения не надо, во-вторых, большевики за это очень наказывали. При советской власти было очень тяжело. Правда, сроки небольшие, но на два-три года сажали мастеров. УА: Ваша жизнь наполнена разными событиями... Как изменялось ваше отношение к стране, в которой живёте? АА: Режим коммунистический уже ушёл. Но глубокий след оставил, ко нечно. Наказал меня не один раз. И не только меня – вообще весь наш крымс котатарский народ. Было много случаев после 89-го года, когда были массовые возвращения крымских татар. До этого людей переселяли по несколько раз. Ночью пришёл, разбудил, на машину поставил – и едь в Тамань. Или Мели тополь, или Новоалексеевку, за пределы Крыма. А на дома, которые начинали строить, пускали бульдозеры, трактора, чтоб свалить. И сваливали. Люди оставались без ничего. Ну какое может быть отношение, сами подумайте. УА: Как, среди белого дня с бульдозером могли приехать? АА: Да, среди белого дня. УА: И говорили почему? АА: Чтобы из Крыма уехать. УА: А соседи? Не было кому заступиться? АА: Все боялись заступиться... УА: Как сейчас относитесь к стране, в которой живёте?
Айдер Асанов
91
АА: Я в политике не разбираюсь... Ещё много надо делать. Ведь нас ещё не... не реабилитировали. Сейчас вот борьба идёт за то, чтоб, во-первых, ре абилитировать, а, во-вторых, дать землю. Ни чего больше не надо. Землю выделяй – я буду “...сотни тысяч кирпичей строить. На главную мечеть в Симферополе перетащили. Украинцы землю уже давн ым-давно наметили, а вот тоже таскали кирпичи оформить не дают. Каждый крымский татарин для этой мечети.” по три кирпича привёз в Симферополь на строительство этой мечети, сотни тысяч кир пичей перетащили. Украинцы тоже таскали кирпичи для этой мечети. И толь ко сейчас начнётся строительство. То же самое с участками для строительства домов. После того, как депортировали нас, все города и деревни Крыма переиме новали в другие. Нужно вернуть все названия. Остался Бахчисарай, потому что такой заметный город, остался Судак, Джанкой. Евпатория была Гезлев. Работы много... УА: Что пожелаете сейчас своему народу? АА: Прав для людей, для проживания, и всё, что вытекает из всего этого. Крым – родина моя. Здесь я родился, здесь родился мой отец, дед, прадед. Это родина татар. Я родился здесь, а не имею права взять землю, чтобы построить дом. Дайте эту землю, чтоб я мог строить. Сколько домов, сколько скотины, сколько всего оставили татары. Сейчас признали, что это был геноцид. Так верните хотя бы деньгами. УА: Что нужно для восстановления дружеских отношений между крымскими татарами и украинцами? АА: Они сейчас, по-моему, могут вместе жить. Депортация разрушила многое, и восстановить это очень тяжело. Тогда была такая агитация, что та тары предатели. Это осталось у людей, так что перестроиться будет тяжело. Я был во всех го “Депортация разрушила родах Украины с выставками, и вместо при многое, и восстановить знания иногда такое слышал. Слово «крымс это очень тяжело.” кий татарин» тяжело воспринимается, а мно гие не знают ничего. УА: У многих национальностей есть обычаи примирения, есть ли та кие обычаи у крымских татар? АА: Ну, уже как-то при советской власти не совсем-то придерживались обычаев всех. Это почти что запрещалось. Девчонки колечки, серёжечки в школу не надевали – запрещалось. Мальчишкам, извините, обрезание катего
92
Відпущення
рически запрещалось. Вспомните то время, которое заглушило вот эти вот обычаи. Как-то изменилось всё, но это большая тема для рассказов. УА: А у Вас есть записанная история Вашей семьи? АА: История неоконченная ещё... У меня есть древо наше, начиная от прапрадеда. И сейчас многие молодые тоже приходят ко мне. Я знаю разные вещи понаслышке, от старого поколения. Сейчас надо ходить с тетрадкой, спрашивать: как твоего сына зовут, как дочь зовут, как брата? Вот дочка тоже взялась за это, но у неё много работы, потому что мама наша побаливает. Вся домашняя работа на ней, и воспитание ребенка, и работа здесь. Но, думаю, что успеем довершить это дело. Дай Бог, конечно, здоровья. И Вам здоровья!
Лютфі ОСМАНОВ Реміснича майстерня «Уста», м. Бахчисарай, АР Крим 18 червня 2010 р.
Лютфі Османов – учасник національного руху кримських татар, майстер з ви готовлення кримськотатарської кераміки. Батьки Лютфі познайомилися в депортації, у спецпоселенні в м. Янгіюль, що в Узбекистані. Лютфі народився 1960 року, коли в Крим повертатися ще не дозволяли. Під час великої перебудови в Радянському Союзі кінця 80-х – початку 90-х починається національний рух кримських татар за повернення в Крим. В 1985 р. Лютфі закінчив Ташкентський державний університет (спеціальність – біологія). В 1991 р. разом із сім’єю по вернувся на батьківшину в Крим. В 2005 р. долучився до організації студії «Чоль мекчилер» (з кримськотатарської – «гончарі») в Бахчисараї, де і почав опанову вати гончарне ремесло. Частина проектів, над якими працює Лютфі, спрямовані на налагодження дружніх стосунків кримських татар з місцевим населен ням. Реміснича майстерня «Уста», де він працює сьогодні, також є місцем, де вчаться не тільки ліпити, а й спілкуватись та розуміти інших. Одружений. Має трьох дітей – двох доньок та сина. Разом з сім’єю проживає в Бахчисараї.
Лютфі ОСМАНОВ – ЛО УКРАЇНА АКТИВНА – УА
ЛО: Многие, кто попал на Урал, искали своих родственников, и так полу чилось, что большинство собралось в Узбекистане. Там мои родители позна комились, поженились и родили меня в 1960 году, так что я из прошлого века ещё. Город, где я родился, называется Янгиюль, с узбекского это переводится как «новая дорога», «новый путь»: там проходила железная дорога, станция Кауфманская. Это известное место, там как раз собиралась Польская Освобо дительная Армия из плена, поэтому поляки знают наш город очень хорошо. В
94
Відпущення
этом городе проживало много крымских татар, из семидесяти тысяч, которые там жили, тысяч двадцать-двадцать пять были крымские татары в какой-то период. Но я уже родился после отмены режима спецпоселения, поэтому все ужасы этого комендантского режима я знаю так же, как и вы, по рассказам старших, но некоторые проблемы с органами пришлось тоже испытать, потому что в середине 80-х я стал участником нашего национального движения. ЛО: До 1956 года был режим спецпоселения, то есть режим спецкомен датуры, когда люди вынуждены были находиться в тех местах, куда их высла ли и не имели права уйти с этого места, должны были отмечаться в коменда туре каждый месяц или раз в неделю. За уход с этого места могли дать большой срок, 25 лет. После пятьдесят шестого года, после смерти Сталина, вышел указ о сня тии с режима спецпоселения. Фактически люди жили бесправными, а потом дали такие права жить там, где хочешь в Советском Союзе, за исключением Крыма, безусловно. Нельзя было тогда даже заговорить о Крыме. Но некоторые пытались тогда вернуться, вот в тот момент началось национальное движение. В местах компактных поселений крымских татар, люди, которые были гордыми к власти здесь, ещё при коммунистах, до депортации, и те, кто хотел больше всех вернуться на родину, хотя все хотели, конечно, ну и готовы были что-то требовать, объединялись в такие «инициативные группы». Они даже так на зывались – «Инициативные группы по оказанию помощи, татарской полит корректности, возвращению народа на родину и по защите и восстановлению прав», примерно так. Они не были нелегальными, все требования крымских татар согласовывали с тем, что говорил Владимир Ленин, великий вождь ком мунистов, потому что Крымская автономная советская социалистическая рес публика была организована согласно декрету, подписанному Лениным и, как бы, наше требование восстановить эту Крымскую автономию не должно было противоречить тому, что хотел их вождь. Но, тем не менее, за эти требования люди платили свободой, подвергались репрессиям. Ну и вот в восьмидесятом году я стал членом одной из таких групп в го роде, где я жил, и тогда понял, что значит быть в режиме таком, репрессивном... В тот момент уже люди работали, имели какие-то дома, имели условия. И мож но было спокойно, как бы жить, даже иметь детей, зарабатывать деньги. Но если ты занимался национальным движением, то понимал, что твои права не сколько ограничены. И вот тогда, помню, это была горбачевская перестройка, в Ташкенте происходило первое совещание предс тавителей инициативных групп, таких как и я, активистов национальных движений. Там были люди в основном, с Узбекистана, но тоже с Новороссийска, где татары жили. Тех, кто пытался вернуться, в шестидесятые-семидесятые годы, выбрасывали опять или вынуждали уехать из Крыма. Часто их выселяли повторно, и они поселя лись в Краснодарском крае, в Херсонской области, то есть близко к Крым у.
Лютфі Османов
95
Некоторые возвращались ещё раз, их опять выселяли, и тем, кто сюда пытался верн утьс я, просто запрещали купить дом, а если они покупали, то дома ломали, но это уже лучше спрашивать у людей, которые прошли через это. “Тех, кто пытался Нам удалось вернуться в девяносто пер вернуться, вом году с моей семьёй, у меня уже была своя в шестидесятыесемья. Мама тоже сейчас со мной живёт, мы семидесятые годы, забрали её в Крым. Мама работала учителем выбрасывали опять или русского языка ещё в Узбекистане. Кстати, в вынуждали уехать узбекской школе её сперва не взяли на работу – из Крыма.” считали, что у неё низкий уровень знания рус ского языка. Как это крымская татарка может учить русскому языку? Но потом, когда взяли – поняли, что надо было раньше её взять. И она ещё работала здесь. Мы потому поселились в Симферополе, когда вернулись, у нас не было ещё дома, мы на квартире жили. Наша первая дочка родилась в Узбекистане, а сын родился вот на квартире в Симферополе. И когда уже мы приехали в Бахчисарай, стали здесь строить дом, как и все та тары. Тут родилась наша третья дочка. Так у нас трое детей. УА: Ви згадали про національний рух. Чого ви конкретно добивали ся? І чого вже вдалося добитись? ЛО: Тогда ещё был Советский Союз, мы добивались организованного воз в ращения, чтобы это было спланировано и сделано не так, как выселение, за одну ночь... Хотя этого не произошло, поэтому нам приходилось самим возвра щаться разными способами. И в девяносто первом году мы организовали такой национальный съезд «Курултай», потому что в движении тоже были люди, ко торые придерживались разных взглядов по поводу тактики борьбы. Сама цель у всех была одна: восстановление политических прав и возвращение, а по по воду тактики были некоторые разномнения. Поэтому «Курултай» пос тавил задачей объединить все силы, попытаться, уже на фоне такого массового воз вращения (это была середина и конец восьмидесятых), думать не только о пе реезде, а еще и об устройстве здесь. И самое сложное для нас было не построить дома, может быть, потому что их мы уже на учились строить, а построить какие-то отно “...самое сложное для нас шения с местными людьми, это самая большая было не построить дома, проблема, которая и сегодня ещё есть, но тогда может быть, потому что она стояла очень остро. Это было сложно... их мы уже научились Вот, например, я про ощущения свои рас строить, а построить скажу. В Узбекистане я жил с русскими, с укра какие-то отношения с инцами, с корейцами, как и все другие татары, местными людьми” но здешнее население какое-то «чисто советс
96
Відпущення
кое». То есть, как бы люди не привыкли вообще жить самостоятельной жизнью. Когда мы жили в Узбекистане, у нас всегда была работа, например, государст венная, и мы всегда делали что-то ещё, чтобы заработать деньги и жить не множко лучше. Когда уже стали много сюда ехать, то цены стали очень высокие, и поэтому мы хотели просто получать участки, чтобы строить свой дом, а не покупать, и тогда появились так называемые «самозахваты». Где-то в 94-ом мы с моими друзьями решили как-то искать способы со трудничества с людьми не на уровне власти, а на уровне просто соседей. Тогда мы познакомились с польскими друзьями, со Львова, кстати. У нас есть «То вариство Лева». Нам надо было учиться теперь легальным способам борьбы: что такое международная деятельность, какие есть формы, какие способы? Может быть, нам вот за эти годы, я имею в виду не только нашу организацию, благодаря такой деятельности удалось на уровне деревни, на уровне улицы эти отношения немножко изменить и сделать бесконфликтными. УА: А с помощью чего? Какие формы вы использовали для того, что бы наладить отношения? Вы можете поделиться опытом? Это очень интересно. ЛО: Основная наша тактика, основной наш принцип борьбы – это не насилие. Ну как можно учить толерантности, да? Но это не новое, надо что-то вместе сделать. Мы делали сами свои дома, улицы, водопровод, люди ж это видят. Мы де “Основная наша тактика, ла ли свои праздники, вот они приходят. А основной наш принцип когда праздник, вот Курбан-Байрам, граждане борьбы – это ненасилие.” видят, государство праздник не организовы вает, что это независимо от государства. Тата рин жарит чебурек, он знает, что надо поделиться, моя бабушка говорила: «Собаке дайте потому, что у нее нюх обострённый». Но если собаке даёшь, то соседу надо дать независимо от того, кто он. Но потом жизнь заставила других тоже что-то делать для себя. Один мой знакомый, Коля, русский, женился на татарке. Он рассказывал, что пытался гдето в Украине кооперативы ставить, зарабатывать деньги: сделал теплицы под картошку, купил насосы, возил всё это на своём «Запорожце» где-то на рынок, а «козлики» честные, советские, стали ему скот через его огород гонять. Когда он приехал сюда, в деревню, не знал тогда о татарах ничего, вернее знал плохо, и когда увидел родных по духу людей, которые тоже сажают под теплицы, и никто им не ломает огород, он здесь остался. Ну а сейчас многие это делают. А если говорить об наших общественных делах, то были тысячи семина ров на разные темы. Но мы старались ещё что-то после семинаров делать, по этому нам нужно было искать таких участников семинаров, которые бы потом
Лютфі Османов
97
что-то ещё сделали. И школа, обычная средняя школа, стала таким механизмом, через который можно что-то сделать. Там есть естественный интерес – это лю бовь к детям, она объединяет людей, какими бы они не были по социальному стат усу, по цвету кожи, ну и так далее. И там мы придумали такие программы, например, как «Обучение советов родителей». Они же хотят, чтоб их ребенок учился лучше, приходят на семинары и что-то потом еще делают после этих семинаров. УА: Чи виховуєте ви своїх дітей у кримськотатарській традиції? Якою мовою спілкуєтесь? ЛО: Приходится быть недемократичным по отношению языка в семье, потому что среда приучает человека говорить на том языке, на котором легче жить. Тем более, что в Узбекистане они не могли научиться родному языку, и многие крымские татары учились в русской и узбекской школе. Больше всего у нас было русских школ, и тогда перспектива обучения была такая, что ты не мог выбирать. Но в семье такой есть закон, что у нас говорят на «рідній мові», это становится привычкой и по крайней мере, со мной дети говорят только на крымскотатарском языке, ну а мне это приятно. Это сложно потому, что язык должен быть живым, а не замкнут в семье, но, тем не менее, чтобы как-то была ещё возможность его применять, мы с друзьями здесь и в других местах стали добиваться открытия своих школ. И вот в Бахчисарае уже такая школа есть, и моя дочка как раз родилась, когда мы открыли школу, ей был год, и теперь она учится в этой школе в четвертом классе, уже в пятый перешла. Конечно, там обучение не на сто процентов на крымскотатарском, но тем не менее там есть среда, там нужно обучаться, там нужно проводить разные мероприятия. УА: Розкажіть, будь ласка, про мистецтво, про творчість. Чи це у вас в сім’ї передається від батька, від діда? ЛО: Нет, у нас не все этим занимались. Я занимался, как уже говорил, об щественными делами, и это был один из проектов. Но моя жена училась на швею, а её мама была в ансамбле «Хайпермаль» до депортации. В Узбекистане был сложен для пропаганды такой ансамбль, который должен был показать, что мы равны в правах, но, тем не менее, это была возможность собрать людей, ко торые пели и через это напоминать, что есть свой язык. Правда, им запрещали петь песни о “...это была возможность море, ну и о Крыме конечно, но про любовь не собрать людей, которые запретишь петь. пели и через это У нас, еще в недостроенном доме, в одной напоминать, что есть комнате собирались женщины, и они учились свой язык.” вышивать, это в девяносто седьмом году было.
98
Відпущення
И здесь организовали эти курсы, то есть были люди, которые этим занимались и поэтому под них делались эти программы. Эта студия появилась уже в две тысячи втором году. А я где-то этим три года активно занимался: мне было ин тересно помочь этим людям, но было и приятно это видеть, потому что я это любил. Ну, и поскольку человек всегда чему-то учится, я стал сам учиться. УА: Розкажіть, будь ласка, про вашу студію. ЛО: Это тоже был способ улучшить отношения. Сюда пришло где-то больше ста детей за год с момента основания, сейчас есть только одна девушка, которая ходит заниматься. Студия была для всех бесплатная, сюда приходили дети, и это был способ самоорганизации. Сейчас к нам звонят фирмы, привозят детей с Москвы, с Новгорода, с интернатов, и это способ не только сказать о керамике, а через керамику проявить своё отношение к дружбе. УА: Багато людей працює в майстерні «Уста»? ЛО: Нет. Тут только наша студия есть и вот благодаря этой студии появи лись ещё два человека, которые здесь научились и открыли у себя дома мас терские и работают. Ну, вот Саша, это его игрушки. [Показує.] Он с Сумской области приехал, живёт в монастыре и там режет по камню, он сюда стал при ходить заниматься. Еще одна женщина, Ира, здесь занималась и сейчас имеет свою студию. И вот Эльдар, наш новый коллега, – это его тарелки. [Показує.] УА: Як зараз працює ваша студія? Чи й досі можна приїхати і навчи тися цьому ремеслу? ЛО: Если это какие-то разовые туры, то мы делаем их платными. Местные приходят заниматься регулярно. УА: А есть ли смысл приводить детей двух-трёх лет на эти сессии? ЛО: Конечно. Смысл есть вообще с года начинать. Чтобы он чувствовал, чтобы он привыкал к этому, ну как в любом деле. Так что сюда приходили пя ти-шестилетние, их было очень много, способные дети, у нас там целый ящик их вещей. Мы делали двухмесячный курс для группы с десяти человек: вот они при ходят и занимаются по программе, не просто лепят, а изучают технику. Сначала они делают то, что им в голову приходит, чтоб посмотреть, как они мыслят. Зада ча – научить их свои мозги включать, потом уже идёт занятие по программе. УА: А сколько необходимо времени, чтобы сделать вот, скажем, та релку, к примеру? ЛО: Надо глину сделать, потом её высушить, потом нарисовать, потом обжечь, потом зачернить... Выкрутить её, пусть будет, пять минут, потом она
Лютфі Османов
99
сохнет где-то неделю, рисуется, по сложности, час или полчаса. Поэтому тут трудно сказать, что на неё уходит, там, час. Это немножко такой мутный про цесс, но и в конце ещё может треснуть. ЭГ: Есть национальные орнаменты, а есть элементы, взятые из других культ ур. Если это необходимо для передачи какого-то смысла и, если мы в своей культуре ещё не знаем, например, символику, что обозначает и какой символ может обозначать, то я обращаюсь к другим культурам и получаю сим вол. Я указываю в описании, что это взято из такой-то культуры, а это символ из нашей культуры, и вот получается общий. ЛО: У нас сохранились в сундуках вышитые вещи, потому что на кера мике, конечно, раньше не рисовали, это сейчас мы понапридумывали. Кстати, вот эта мастерская – она тоже для строительства отношений с местными очень “...вот эта мастерская – она тоже для большую роль сыграла. Слава Богу, никто сю строительства да пока не пытался залезть, даже наркоманы отношений с местными приходят, нам какие-то вещи приносят, но очень большую роль знают, что нам это не нужно. Слава Богу, ни сыграла.” чего такого плохого не было.
Зеніфе, Зеврі КОМУРДЖИ, Лутфіє ЯКУБОВА Будинок сім’ї Якубових, м. Бахчисарай, АР Крим 22 червня 2010 р.
Лутфіє Якубова народилася 1955 року в Узбекистані у сім’ї кримських татарів, яких за радянської влади вислали з Бахчисарайського району, АР Крим. Пані Лут фіє отримала медичну освіту, спеціальність акушерки. Але попри це, на роботу її брати довгий час не хотіли через національність. Такі ж проблеми при влаш туванні на роботу мали діти пані Лутфіє. Зеніфе Комурджи – сусідка пані Лутфіє, мати першої кримськотатарської ди тини, що народилась у Криму після повернення кримських татар з депортації. Зеніфе, як і Лутфіє, народилася в Узбекистані, після того, як її маму з десятьма дітьми вислали туди з Криму, поки чоловік був у трудовій армії. Після одруження Зеніфе та Зеврі Комурджи приїхали до Криму. Але замість власних домівок їх там чекало ще багато труднощів. Незважаючи на це, вони прагнуть жити в мирі і злагоді зі своїми сусідами на своїй землі.
Зеврі КОМУРДЖИ – Зеврі Зеніфе КОМУРДЖИ – Зеніфе Лутфіє ЯКУБОВА – ЛЯ Зенур Якубов – ЗЯ УкраЇна Активна – УА
Зеврі: Когда крымские татары были выселены, обвиняли Сталина. После Сталина вон сколько правителей было, и никто не исправил ситуацию и по сегодняшний день. В 1968 году мы приехали обратно в Крым, неоднократно были выселены, но опять возвращались. Начальник паспортного стола Сим феропольского района предложил мне взять национальность «русский», гово рит: «Сейчас же пропишу, и будешь жить в Украине». Я, конечно, не сделал
Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова
101
этого: ради прописки не откажусь от своей национальности. «Тогда не будешь жить в Крыму!» – сказал он. Но, как видите, – живу. Родились у нас пятеро детей, выросли и вот теперь воспитываем внуков. Всё ещё боремся. ЛЯ: Я, Якубова Лутфие, 1955 г.р. Мои родители – из Бахчисарайского ра йона. Их выслали отсюда, и мы родились уже там, в Узбекистане. Я закончила медицинский техникум, получила специальность акушерки. На работу брать не хотели. Первый вопрос был не по специальности, а: «Кто вы по националь ности?». [Пауза.] Услышав ответ, категорически отказывались принимать на работу. Дети также это ощутили. Сын прослужил в армии, приехал, и его тоже не взяли на работу. А у него прекрасная характеристика была от командира роты, от всех, чтобы он обязательно устроился. Сколько у меня подруг было: и русские, и украинки – и со всеми мы в пре красных отношениях. Я считаю что всё это нехорошее делается на верхах. По чему? Потому что когда мы приехали сюда, люди нас видели и удивлялись, к чему про нас так говорят нехорошо. Столько было сказано: что мы приедем та кие злые, косые, хромые, кусаемся – сущие черти. Но сейчас, слава Богу, хоть люди поняли, что мы такие же обычные люди, как и все. Это уже как-то успо каивает. За 22 года ни с одним из соседей мы не ругались, ничего плохого друг другу не сделали. С сотрудниками мы тоже прекрасно ладим. А на верхах всё никак успокоиться не могут. Из-за них – вот эти все розни. С чем это связано? Зеніфе: Мои родители тоже были высланы. До меня у моей матери уже ро дилось 10 детей. Отца с ними при высылке не было – он был в труд.армии. Так вот маму одну с этими малыми детьми забрали. Ничего не дали на дорогу, да и брать особо было нечего. В 5 часов утра пришли: «Вставай! Собирайся!», а дети малые орут. Единственное, что успела взять, – это Коран – наше самое святое. С этими детьми “В 5 часов утра пришли: её, как и других, посадили в вагоны на ж/д вок «Вставай! Собирайся!», зале, и дальше – кого куда. В вагоне – ни мед а дети малые орут. сестры, ни воды, дышать нечем. По пути мёрт Единственное, что успела вых выкидывали из поезда, шакалы. взять, – это Коран...” Узбеки тоже нам хорошую жизнь не пока зывали. За один початок кукурузы они могли и убить, и, извините, девушку изнасиловать – всё могли. Работали от зари до зари за бесценок: по кусочку хлеба давали на такую семью, но как-то выживали. Мама моя умела шить, могла что-нибудь руками стряпать: там что-то пришьёт, там зашьёт – за кусочек лепёшки. Так она нас выростила. Я родилась, окончила 10-летку. Правда, не успела дальше: приехал отец. Он в 47-м году на шёлся – вернулся из армии. Работать он не мог – болел сильно. Я сколько могла – подрабатывала. Вот так и жили. Так получилось, что в 1967 году, уже после 10-летки, мне пришлось выйти замуж. В августе у нас была свадьба, а 5 сентября приняли указ о легализации
102
Відпущення
крымских татар. Я про Крым только понаслышке знала, но у всех уже было настроение ехать на Родину: они жили надеждой, что всё равно когда-нибудь верн утся сюда обратно после войны, откроют двери и опять зайдут в свои дома, где всё оставили когда-то. Так вот на основании этого указа мы собрались и решили ехать в Крым. С аэропорта Санархаза (мы там жили) нас провожало очень много народа – весело, с музыкой, как первых ехавших на Родину. Мы там с русскими тоже дружили, до сих пор вспоминаю: последним кус очком хлеба делились. Приехали сюда, а “...они жили надеждой, здесь совсем другое отношение. что всё равно когда22 апреля мы уже были на Родине, в Сим нибудь вернутся сюда ферополе. Остановились у Сербиеми – знако обратно после войны, мого младшего брата моего мужа. Они перепи откроют двери и опять сыв ались и он нас в результате пригласил к зайдут в свои дома, где себе, на Ялтинскую улицу. Нам за 15 дней при всё оставили когда-то.” был контейнер с вещами, а его негде было освобождать: дом маленький. На утро муж начал искать дом, чтобы купить для семьи. 9 мая ехал в трол лейбусе, а там говорят: «Слышали: татары едут сюда – с тремя глазами, с хвос тами, такие да этакие...» – всякое наговаривают. Мужа так задело, что он не выдержал и с матом-перематом отвечает: «Вот я – крымский татарин. Где вы у меня видите третий глаз или хвост? Почему вы не знаете, а говорите?» 9 мая у меня начались схватки, я попала в больницу. Ну, естественно, пер вый ребенок: не знаешь, как себя вести. Из родственников никого нет, все там – в Узбекистане. И сёстры мои там остались, а я, самая младшая в семье, – одна здесь. Мы приехали в больницу, а там говорят: «Ты – татарка, мы тебя выгоним из больницы». Ну а я ещё молодая, думаю: «Действительно выгонят! Что я тог да буду делать!». И стала терпеть все эти муки-ужасы. 10 мая я родила девочку. Моя дочь – первый ребёнок, который родился в Симферополе после высылки крымских татар. Когда я уезжала, наши соседи говорили, что будут нас поддерживать. Они мне стали присылать поздрави тельные телеграммы. Вот например: «Поздравляем с дочкой родного края, же лаем здоровья, счастья!». Только в одной Москве было тогда 350 представителей нашей нации, и все они меня поздравляли. С разных городов были телеграммы. И швейцарка мне эти телеграммы, хоть верьте, хоть нет, просто в лицо швыряла. Я плакала, ду мала: «Почему? Что я им сделала?». Как-то меня пригласили на разговор по телефону. На проводе – какая-то женщина. Представилась Надией, мы познакомились. Оказывается, ей из Узбекистана позвонили, сказали, что их соотечествен ница родила, попросили проведать, узнать, когда меня будут выписывать. Я
Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова
103
посчитала, получилось, что у меня выписной день – 18 мая. А в 68-ом году в Симферополе людей нашей национальности было много: кто в отпуск при ехал, кто на основании указа о легализации вернулся, как мы. Она говорит: «Хорошо. Жди. Видишь, сколько там людей в парке: мы все тебя с музыкой выпишим из больницы». У меня тут же настроение улучшилось! Настал этот день. Я, веселая, домой собираюсь.Час, два, пять, семь часов – домой забирать, а никого нету, даже мужа. Ничё не понимаю. И вот в восьмом часу он является. Спрашиваю: «Ты где был? Я домой хочу!» А он мне: «Тебе хорошо тут, а у нас в ночь с 17 на 18 сколько было татар – всех погрузили и вывезли из Крыма: кого – в Херсон, кого куда». Меня выписали, и пошла вот эта игра: прописаться нельзя, на работу не берут, метрики девочке не дают – куда только не обращались, даже в гор исполком. И не в одной нашей женщины были такие проблемы. Куда бы не шли – каждый день милиция за нами. Там, где мы жили, у знакомых, тоже каж дый день дежурили. И вот как-то хозяина дома, где мы жили, даже не крымского татарина, а сибирянина, выгнали из-за нас с работы. А у него высо кое давление, понимаете... «Ну, – говорит, – я работу потерял, зато друзей при обрёл. Вы не волнуйтесь, работу я ещё где-то найду». А у старшего брата – четверо детей. Они, как видели милицию, прятались от испуга, кто – под стол, кто – под кровать. Вот так и жили: нас каждый день – в машину, и вывозили, а мы обратно возвращались. Думаем: всё, раз приехали – назад дороги нет. Это наша родина: если умирать – так здесь. Мы каждый день ходили на приём к властям, чтобы во всём разобраться, – не принимали. Заместитель постоянно: «Я не уполномочен это дело вести. Я не имею права». А у нас – ни прописки, ни мет рики, ни рубля денег не осталось. “...назад дороги нет. Это В один прекрасный день мы таки застали наша родина: если уполномоченного. У него кабинет – длинный умирать – так здесь.” такой, стол – большой. Я посадила ему дочку на стол (ей тогда месяцев пять или шесть бы ло, она уже сидеть могла) и говорю: «У меня даже на хлеб денег не осталось – берите, растите девочку, как хотите». А он говорит: «Женщина, заберите ре бёнка!». Я говорю: «Не буду. Что я такое сделала? Я после войны родилась, почему мы должны страдать? Неужели только среди татар были предатели, как вы говорите? Среди всех наций были. Почему мы все за кого-то должны стра дать?» Я оставляю дочку, сама повернулась, ухожу, слёзы идут. В коридоре передо мной оказались два милиционера, завели к себе. Руки выкручивают, в машину закидывают, вывозят. Я испугалась, думаю: что-то с ребёнком сделают. А начальник говорит: «Оставайтесь, заберите ребёнка, что-нибудь придумаем». Ну, думаю: такой пост человек занимает, раз сказал – поверим. Я забрала ре бёнка и мы ушли.
104
Відпущення
В том году зима рано пришла. Мы месяц у знакомых жили, потом решили купить дом. Заняли деньги – с Узбекистана нам прислали, чтоб мы купили хоть какую-то собственность. И мы купили. Вернее, нам сказали: «Пропиши тесь, живите. Мы с вами рассчитаемся». А нас 10 человек было – все в этот дом и заселились. В один прекрасный день приехала милиция, нас опять посадили и вывезли куда-то за территорию Крыма. Мы вернулись и снова пошли на приём. Я опять ребёнка – на стол и гово рю: «Или убивайте меня здесь с ребёнком, или что-то решайте. Уже зима, а у меня – ни угля, ни дров, ничего нету». В Севастополе на военном аэродроме один армянин завхозом работал. Он немножко приютил нас в своём доме, дай Бог ему здоровья. Его уволили с работы за то, что татарам продал дом. Он го ворит: «Не расстраивайтесь, земляки, я работу “...уволили с работы найду. Вы добивайтесь своего, а там решим за то, что татарам что делать». продал дом.” А когда мы в Симферополе были, там од на женщина бригадиршей работала – вино град собирала. Так она пожалела нас и говорит мужу: «Идите собирайте вино град, продадите – хоть на хлеб деньги будут». Два дня успели поработать. На 3-й день сняли с работы: и нас, и её... И к кому на приём не иди – от ворот-поворот. И в суд нас вызывали: при няли решение, чтобы мы вернули предыдущему хозяину дом, а он нам – деньги за дом. Мы и не думали возвращать дом. Говорим судебной исполнительнице: «Знаете, хозяин даже собаку зимой не выгоняет, а вы нас выселяете?» Ну и потом нам предлагали взять русскую национальность, муж уже рас сказывал. «Одного русского прописать легче, чем одного татарина» – это ихние слова. Конечно мы сказали, что на такое не пойдём. Настал декабрь месяц. 5 декабря был День Конституции. Судебная испол нительница дала нам месяц отстрочки – вошла в наше положение, ведь зима уже. Говорит: «Я пока милиции не буду вызывать, вы поживите, может где-то что-то за месяц найдёте». Мы тогда даже Верховной власти писали: Подгор ному, Брежневу – ни от кого никакого положительного ответа не было. Муж решил поехать в Москву, в Верховный Совет. Он уехал, а я осталась. В Москве он записался на приём в ЦК, думал, сразу к Брежневу. А там го да 3 наверное пришлось бы ждать в очереди, чтоб зайти к нему. Каким-то об разом он попал в Верховный Совет на приём. Он говорит, а они спрашивают: «Это у вас тот первый татарский ребёнок родился в Крыму?» – уже все данные о нас знали. Они его послали к зампредседателю облисполкома Сахарову, но муж так ни разу к нему на приём не попал. Написал ему записку, позвонил по телефону, поговорил, а он мужа послал на приём ещё по другому адресу. Мы уже просились куда угодно, пусть в степь какую-то, только лишь бы в Крыму.
Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова
105
7 января 1969 года подъехало 3 грузовых милицейских машины, нас погрузили, хочешь не хочешь, повезли в Крымский район – почти 3 часа езды по метеле, по пурге. Привезли нас в Батальное, выгрузили в какой-то дом, без окон, без дверей – только коробка стояла. Зеврі: Вы хотели Крым – вот вам Крым. Зеніфе: Но мы и на это уже были согласны. Вот ещё бы работу найти, на что-то жить надо! У нас средств уже совсем никаких не осталось. Мы быстренько окна и двери одеялами прикрыли, а там – действительно степь: пурга, “Мы уже просились куда метель, все щели продувает. Еле это всё поза угодно, пусть в степь крыв али. Хорошо, что одеял много было! А какую-то, только лишь бы тут – ни дров, ни воды, ничего. в Крыму.” Я – к соседям за водой, а они узнали, что мы – татары, и не дают. Пошла к одной сосед ке – прошу хоть ведро воды. Говорю по-русски, как могу, по-украински не умею, но там и украинцы, и русские были – не дают. К другой пошла – там злая собака завязана, к третьей пошла – нету. Наступило утро. Одна соседка, тётя Аня, сама принесла воды. Потом уже мы с ней познакомились. Оказывается, там вместо колодцев – центральный бассейн: туда заливают воду и потом её оттуда, как из колодца, достают. Все воду выписывали, а я её оттуда вёдрами сама носила, – соседи не давали. У нас также не очень хорошие отношения были с местными коммунис тами. Как какой праздник, они всем говорили: «Вы тут не ходите, здесь – тата ры, они вас зарежут, убьют». Везде вели одну и ту же политику против татар. У нас было пятеро детей: один мальчик и четверо девочек. Потом у нас ещё одна крымскотатарская семья появилась, потом – две, три семьи стало. Когда дети подросли, их в школу брать не хотели. А как пошли в школу, нам сказали: «Пишите заявление, чтоб дети не изу чали украинский язык». Мы побоялись – написали. Потом, когда мы в Бахчи сарай переехали, я говорю: «Вот дураки: нас заставляли, вынуждали – и мы это сделали». Но дети сейчас всё равно очень хорошо по-украински понимают и разговаривают. Язык для нас – не проблема, конечно. Так вот 22 года мы прожили в этом районе, без прописки. Это потом уже в 69-70 году открылась вербовка. Татары приезжали из Узбекистана и их по вер бовке обеспечивали домом, работой, давали им уголь, дрова – всё, что надо. А таким вот партизанам, как мы, ничего не досталось – мы сами выживали. Дочку после 9-го класса (тогда восьмилетка была), нигде не брали учиться. Мотались, унижались, плакали всюду, ну надо же детей обучать, что же делать! С трудом в пед.училище поступила. В 80-е годы наш народ стал массово приезжать в Крым. Но дальше изде вались над нами, всё равно вывозили. Мы вот своих людей спасали, чьи дома
106
Відпущення
бульдозером сносили. В 78-м году один татарин даже самосожжение сделал за то, что не прописывали. Его тоже то сажали, то выселяли. Ему всё это надоело, и когда приехали в очередной раз выселять его семью, он говорит: «Не подхо дите: у нас бензин, я себя спалю». Они не поверили, пока пламя не увидели. Он начал гореть, побежал за одним милиционером, хотел его тоже обнять – не успел. Пять дней прожил и умер. Да что там: мы хоть и добились уже крымской прописки на то время, а всё равно меня на работу не хотели брать. Только какое-то собрание – у нас обязательно милиция. Они уже по виду знали, что мы – татары. Грузили, вывозили за территорию Крыма, чтоб мы нигде не собирались, не общались. В 87-м году, когда наши люди массово приезжали, уже стало немножко кое-что меняться: то тут, то там могли уже наших людей прописать. А заселя лись знаете как? Мы им – деньги, они нам – дом, ночью уезжают и мы заселя емся, чтобы проблем не было ни у них, ни у нас. В то время татары уже начали пос тепенно в Бахчисарае дома покупать. Мы туда пер еехали в 90-м году. Думаем, уже пора такая – не должно быть проблем. И что вы думаете: нас с крымской пропиской на руках всё равно не прописывали. Мы с мужем думали-думали, как в Бахчисарае прописаться, и решили пойти на хитрость – подали на раз вод. А что же, раз нас обманывают, почему мы “...мы хоть и добились не можем? Спрашивают о причине развода. Я уже крымской прописки наговорила на нег о: «Пьёт, гуляет, к друг ой на то время, а всё равно женщине ходит». меня на работу не хотели Нас на суд вызвали, а я думаю: хоть бы брать.” знакомые не увидели, а то ещё скажут, что мы никогда не ругались, жили хорошо, а тут вдруг судимся. Там всего человек 10 разводилось, но одна наша фамилия татарская светилась. А ведь в деревне, где мы жили, никто об этом не знал. Смотрю: жен щина знакомая. Я за дверь спряталась, думаю: сейчас как начнёт расспра шивать. На суде сидят 5 человек, говорят: «У вас всё-таки пятеро детей! Под у майте!» А я даже смотреть на них боюсь: посмотрю – и буду смеяться. Говорю: «Хорошо, я подумаю, но вы бы что на моём месте делали? Дети вырастут – поймут». А на самом деле мне надо было просто справку взять, что у нас нет жилья, чтобы приехать сюда и купить дом. Потом пошла в сельский совет, чтобы выписаться. А там соседи работают. Секретарша спрашивает: «А чё вы выписываетесь?» Я ей: «Только никому не говори – развожусь». Она в недоумении: «Как разводитесь? Что он натворил? Я никогда его пьяным не видела». «Натворил делов», – сказала я и попросила, чтобы никому не говорили. Я собрала бумаги, только выхожу, идёт навстречу
Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова
107
знакомая: «Ой, а я у Иры была, слышала, что ты разводишься?» Вот тебе дамс кий телефон: уже до неё дошло. «Нет, она неправильно поняла, – говорю. – Куда мне разводиться? У нас – пятеро детей!» Основной справки, что у меня жилья нет, мне не дали. Вот мы с мужем целую неделю разными дорогами ходили. Мы в одной организации работали: утром врозь шли на работу, а вечером – опять вместе. Неделя прошла, я опять у секретарши справку прошу. Говорю, что хотела бы в Бахчисарайском районе домик купить, у меня там знакомые. «Этот дом, – говорю, – мужу оставляю, а он мне деньги даёт, чтоб я купила другой дом и прописалась. А я, куда не по йду, всюду справку спрашивают, что у меня нет жилья». Я эту справку в руки – и в Бахчисарай. Там меня ещё 3 месяца не пропи сывали: ходила на одну комиссию, на вторую, третью. А нужно было всего лишь поменять район: Ленинский на Бахчисарайский. Через 3 месяца прописались, а муж остался там работать. Хочешь не хо чешь, надо же возвращаться к жене. [Смеются.] Что делать? Опять пошли по давать заявление в ЗАГС, уже в Бахчисарае. А там девочка молоденькая сидит, говорит: «Слушайте, а вы же только вот 6 месяцев, как развелись». Мы ей: «Ой, девочка – по горячке развелись, по гарячке сходимся» [Смеются]. Тогда таких случаев было много среди татар: расходились, сходились с той же целью. Она говорит: «Я поняла, зачем вам это надо». Чтоб прописаться, нужно 300 рублей – это тогда большие деньги были. В 90-м году – инфляция, в магазинах ничего нет. Тогда для новобрачных давали справку о льготах на свадебные покупки, которую они могли использовать в течение месяца. А девушка в ЗАГСе говорит: «У вас такая история интересная, только ра “Дай Бог, чтоб так и зошлись – уже сходитесь. Знаете, я вам дам дальше боролись без справк у на два месяца. Вы за это время себе кровопролития, что-нибудь памятное купите». демократично, чтобы Всё это позади, но по сей день – мало хо своему народу вред не рошего в нашу сторону. Обидно, что с работы принести и с другими везде татар сокращают, нигде нас не хотят да мирно жить.” же принимать, как следует. Единственное, что мы свободно 18-го мая на площади проходим, в память о погибших по дороге с Крыма, когда нас высылали. В этом году нас там 40 тысяч было. Это не одну семью коснулось. Даже бабушки старенькие со слезами вспоминают эту дорогу. Одна рас сказывает: решила кашу ребёночку сварить, а тот, который высылал, казанок ногой пнул, костёр пот ушил, если кто успел миску какую-то с собой взять – то же выкинул. Страшно было. До сих пор боремся... Конечно боремся! Дай Бог, чтоб так и дальше боро лись без кровопролития, демократично, чтобы своему народу вред не принести
108
Відпущення
и с другими мирно жить. Верхушки между собой грызутся, а мы в чём ви новаты? Что нам с вами между собой делить? Вот так я это всё понимаю. УА: А когда у вас эта свадьба была? Зеніфе: Вторая – в 90-м году. А первая, – 43 года назад. Вот дочке – 42 года. У нас уже 15 внуков. УА: Можете сказать, хотя бы приблизительно, сколько татар выслали и сколько сейчас? Зеврі: Тогда нас было где-то 700 тысяч. Зеніфе: Больше 40 процентов татар погибли тогда по дороге из Крыма. А сейчас нас – где-то 300 тысяч, наверное. Зеврі: А население Крыма – где-то 2 миллиона. Но мы думаем, что власти немного привирают и можно даже грубо говорить о полумиллионе татар, по тому что народ постоянно возвращается. УА: У вас столько детей и такая крепкая семья. Получается, что вы рож аете большее количество детей, нежели вас самих. Му сульманским семьям присуще иметь много детей? Зеніфе: Мы приехали сюда рожать, чтобы нас было больше, и чтоб наша Родина всё равно осталась нашей. Но мы боремся за жизнь демократично, цивилизованно, не так, чтоб кого-то побить, убить. У нас в мыслях даже такого нету, хоть о нас так и говорят, называя экстремистами. ЛЯ: Как раньше здесь жили? Наши бабушки, дедушки рассказывали, что было много деревень, где жили не только крымские татары – и всё было пре красно, и никто не делал разницы между нациями. Вот если у грека что-то случилось, соседи шли к нему в гости и старались всё сделать по его обычаю. Если что у татарина – так же само, русская соседка приходила и старалась сде лать всё по татарскому обычаю, потому что уважали другие нации. Сейчас этого почти не сохранилось почему-то. Зеніфе: Да потому что ложную политику вели, плохо говорили о нас. А вы возьмите местных русских, которые остались после депортации татар. В Судаке одна русская женщина жила с татарами. Она на татарском языке, как я вам счас на русском, рассказывала, что когда татар выслали, они с сестрой очень плакали, потому что с детства с ними дружили. И вот сколько лет прошло, полвека, “Мы приехали сюда а она не забыла татарский язык, чисто по-та рожать, чтобы нас было тарски говорит, как я. Когда татар вывезли, больше, и чтоб наша они с сестрой продолжали между собой по-та Родина всё равно осталась тарски разговаривать. Она даже песню татарс нашей.” кую спела.
Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова
109
Местные знают, какие мы на самом деле, они нас любят. Ну, а эти советс кие, когда мы пришли после войны, провели другую политику. Не было ника кого массового предательства, в котором они нас обвинили. Счас уже архивы доступны, знаем, например, как этот лжец Макраусов свалил на наш народ то, что сам сделал. УА: А ведь сам Сталин называл Гитлера «дорогой брат» – это всем извесно. В Румынию, которая была союзником Германии, до по следнего шли эшелоны с углем из СССР, то есть это были братья по духу, при том, что тогда уже был фашизм. Конечно, надо всё вспоминать: голодомор в Украине и не только. Зеврі: Просто они решили, что они выше других. Зеніфе: Да, и они не предусмотрели: выслали нас, не думая, что народ выживет и снова сюда вернётся. Они же знали, в какую страну, в какие условия нас высылали: в Узбекистане всегда жара была под 40°С. ЗЯ: На Арабатской стрелке осталось несколько наших селений. Советы доложили, что план по высылке выполнен, а потом вдруг вспомнили, что там ещё остались татары, так они их утопили. УА: Вы сказали, что у вас хорошая память осталась о ваших прежних соседях. На одной конференции американские женщины расска зывали, как они создают соседские коммуны. Просто соседи, ко торые вас действительно знают, никогда не скажут другим плохо го о вас, потому что они – первоисточник. Может действительно возродить такой опыт, когда домами дружат? И тогда соседи ста нут всегда на вашу защиту. Зеніфе: На защиту, говорите. Я вам расскажу ещё одну историю. В 90-м году, когда массово приехали татары, была инфляция. Все по страдали, у всех деньги сгорели, но наш народ приехал с приличными деньга ми – наш народ везде работает. Если бы этой инфляции не было, мы бы уже давно на ноги встали и этого горя не знали. Она и русским ударила по финан сам, но, извините, у них были крыши над головой, они жили в татарских домах и по сей день живут. Мы не требовали эти до ма назад. Может и надо было нам с этого на “...выслали нас, не думая, чинать, но мы так не сделали. что народ выживет и Так вот был у нас рынок: там несколько снова сюда вернётся.” лет торговали и татары, и русские. Народу на до было как-то выживать. Но этот рынок сто ял на старом кладбище, на костях наших предков – есть архивные данные, кости нашли. Когда мы выступили, чтобы оградить это место, нам не полу чилось с русскими мирно договориться. Пока мы тут опять войну не сделали,
110
Відпущення
не освободили. Но ведь можно же другое место найти! Да, мы тоже стояли в своё время, но для нашего народа тогда был вопрос о выживании: жить негде было, денег не было. Сорок дней мы стояли, чтобы базар освободили, а от рус ских только и слышали: «Вы ещё здесь? Что вам ещё нужно?» УА: Можно вас попросить на прощанье что-то спеть на крымскота тарском? ЗЯ: Конечно! Эта песня о том, что сердце одного парня было поражено любовью и он пошёл признаваться в любви. [Поют песню.]
Ірина ЗЕКОВА Вдома у пані Ірини, с. Чорнопілля, Білогірський р-н, АР Крим 19 червня 2010 р.
Ірина Константинівна Зекова народилась 18 квітня 1942 року в селі Чорнопілля Білогірського р-ну АР Крим. Походить з роду фракійських греків, котрі прибули до Криму 1830-го року. 1932-го року радянська влада закрила і пограбувала в се лі православну церкву. 27 червня 1944 року всіх греків із села було депортовано у Пермську область. 1956-го року сім’ю звільнили із заслання, і вона повертається в Україну. Позаяк до Криму їм спочатку їхати було заборонено, пані Ірина з сім’єю повернулася у Чорнопілля лише 1970-го року. Вони влаштувалися на ро боту в колгосп, отримали ділянку для зведення будинку, в якому живуть і досі. З 1992-го року в селі створено грецьку общину на чолі з Іриною Константинівною. Завдяки зусиллям пані Ірини в селі відбудовано церкву, відкрито музей грецької культури, у школі розпочато викладання новогрецької мови, створено фольклор ний ансамбль, започатковано культурний обмін з Грецією.
Ірина ЗЕКОВА – ІЗ Наталія НЕЛІДОВА – НН Василиса ШЕЙНІНА – ВШ УкраЇна Активна – УА
ІЗ: Я вам расскажу не вообще о греках в Крыму, которы ездесь уже 2800 лет, а о греках моей общины, об истории моего народа. Мы – фракийские гре ки, выходцы из Восточной Фракии (греки говорят: «Ανατολική Θράκη»), это балканские горы, горный хребет Истранжа. По одну сторону границы – бол гарское село Косты, по другую сторону – греческое селение Корфуколимбу (из гр. «κορυφή» – вершина, «κολύμπι» – плавать, то есть «плавающая вершина»).
112
Відпущення
Это так высоко над уровнем моря, что когда смотреть снизу, с берега Чёрного моря, то кажется, что там живут облака... Столицей Фракии был Адрианополь. Сейчас это турецкий город Эдирне. Всю жизнь, сколько эта община помнит себя, её духовными покровителями были Константин Великий, который построил славный город Константино поль, и его мать Елена. Мы не знаем, когда это случилось, но они обняли нашу общину и ведут её по жизни, указывая путь, по которому мы идем. Мы даже в молитве говорим: «Святые равноапостольные цари Константин и Елена, мо лите Бога о нас...» – просим, чтобы они были нашими ходатаями перед Богом. В 1453 году пала Византийская империя, и пал Константинополь: и все греческие причерноморские и средиземноморские государства на Ближнем Востоке попадают под турецкое владычество. С 1453 по 1830 год наши предки жили под турками. Это были духовно очень сильные люди: они не пеклись, что кушать, что одевать, их больше вол новала душа, дух человека. Они говорили: «Когда у человека сильный дух, его жизнь продлевается наполовину». Дело в том, что малодушный человек может умирать от страха, а духовно богатый человек не знает страха, он принимает смерть. Человек “Когда у человека родился и всю жизнь готовит себя к этому по сильный дух, его жизнь следнему дню и заботится о своём духе. Раз продлевается наполовину” Господь даёт тебе этот день кончины, значит ты это должен достойно принять, без страха. В 1828-29 годах на Балканах была война. Российский генерал-фельдмар шал Иван Дибич-Забалканский руководил ходом войны. Уроженец Пруссии, он закончил Берлинский кадетский корпус и уже в 16 лет дал клятву российс кому государю. Он был очень талантливый военачальник. Если Суворов смог перейти Альпы, то Иван Дибич преодолел Балканы, поэтому ему досталась вторая фамилия – Забалканский. Он перешёл Балканский хребет Истранжа, и впервые за всю историю русско-турецких воен военные действия проходили на европейской территории, завоёванной турками. В 1829 году Константинополь им не был взят, так как не подоспела по мощь. Поэтому сейчас нету государства Фракия на карте мира. Нет государст ва, но есть фракийский народ. Кусочек Фракии в 1920 году примкнул к матери ковой Греции. Мы – не греки Греции, мы – греки Фракии, народ, который пода рил истории Спартака, гордый народ, который ни перед кем не вставал на ко лени, который всегда боролся. История продолжается, но этот дух не умирает. Мы очень гордимся, что фракиоты, живя четыре века под турками, смогли там выжить и остаться греками. Люди нашей общины – наследники того народа. Зимой 1829-30 года рано выпал снег, поэтому русские не могли спускаться с гор и они зимовали на Балканах в греческих и болгарских селениях. Фракий цы принимали солдат в своих домах, выделяли лошадям овёс и сено. Когда
Ірина Зекова
113
русские уходили, Иван Иванович Дибич-Забалканский, генерал российской армии, предложил общине помощь для переселения, и люди её приняли. Вое начальник собственноручно подписал им билеты и поставил свою печать. У нас есть копии этих билетов. Ему было 45 лет, когда он в 1830 году пожалел эту небольшую фракийскую общину, которая насчитывала сорок дворов, и все были греки. Крым в то время был уже русским: тут стояли русские форпосты, русское казачество. Иван Дибич-Забалканский писал крымскому губернатору, чтобы этим людям оказали всяческую поддержку и содействие, потому что они в трудное время оказали русскому войску посильную помощь. 12 февраля наш парусник выплыл из Черноморского порта Игнеада и отправ ился на север, мимо Болгарских городов Бургас, Варна до самого Крымского полуострова. Парусник носил имя св. Николая Чудотворца. Плыли очень долго – боль ше пятидесяти дней. Когда люди на паруснике умирали от нехватки еды и воды, их бросали просто в воду. Сохранилась даже песня об этом со словами: «Я знаю, что умираю, вы меня бросьте в море, и тело моё проглотит солёная морская вода и съедят рыбы, которые в ней есть». Эту песню мы поём и сегод ня, когда провожаем человека в последний путь... 10 апреля 2010 года исполнилось 180 лет, как парусник приплыл в город Феодосию. Фракиоты просили, чтобы им выделили место, где бы они все вмес те жили и молились: они привезли с собой свои иконы, а молиться надо утром, в обед и вечером, но... В 1830 году в районе Старого Крыма были не только пустые дома, но и целые сёла, потому что много крымских татар, боясь русских, ехали в Турцию и помогали своим соотечественникам в этой борьбе. Правительство Крыма заселило эти дома и селения греками и болга рами. Наши соотечественники были расселены “...пять дней работали на в пяти сёлах: Тууш-Джанкой, Апак-Джанкой, помещика и только два Сайтасан, Найман1 и Карабай2. дня – на себя. Учитывая, Наш народ очень тяжело привыкал здесь: что в воскресенье нельзя климат совсем другой. Они не знали, что их работать, им оставался тут ожидает. Перед тем, как приехать в мес один день.” течко Карачёль3 и купить эту землю, мои пред ки 39 лет жили в селении Карабай, пять дней работали на помещика и только два дня – на себя. Учитывая, что в воскресенье нельзя работать, им оставался один день. Было очень тяжело, они вымирали.
1
2
3
Нині с. Абрикосівка Кіровського району АР Крим Нині с. Миронівка Білогірського району АР Крим Нині с. Чорнопілля Білогірського району АР Крим
114
Відпущення
Но Господь жалел эту общину, Он не хотел, чтобы она жила в татарских домах, а чтобы выбрала себе другое место и обустроилась так, как это Ему угодно. Поэтомув 1869 году наши предки покидают район Старого Крыма. На музее есть карта, которая показывает дорогу, по которой они из Карабая через Ста рый Крым пришли сюда, в Чернополье. В тот день, 31 января 1869 года, все православные христиане отмечают праздник Афанасия Великого, сподвижника Константина Великого. Для нашей общины это великий праздник. Николай Чудотворец Мирликийский, Спири дон Тримифунтский, Афанасий Великий – все они жили в то время, когда им ператором был Константин Великий. Новый год у нас начинается первого февраля. А начало встречи Нового года празднуют с 19 декабря, в день св.Николая Чудотворца. С 19 декабря все православные уже готовятся к встрече Рождества Христова и Нового года, а заканчивают встречу Нового года 31 января, в день Афанасия Великого. Кроме каши из самодельной пшеничной крупы, приготовленной в бульоне из мяса барашка («кур-кут»), мы печём – слоёные пироги с брынзой и с мясом. Также мы встречаем и Старый Новый год 14-го января (Ай Василь). Праздник начинается с вечера 13-го числа. В этот день, где-то в 15-16 часов, в каждом доме хозяйка готовит «бурекя». Вы говорите «чебуреки», а в нашей обрядовой кухне это бурекя. Женщина их жарит при открытых дверях, чтобы запах выносил из хаты на улицу всё плохое, что за год собралось в доме. С обеда мальчики идут по домам, где греки живут, и поют новогодние по здравления на греческом языке. Мальчики приходят, снимают шапку и спра шивают по-гречечески: «Можно петь?» Хозяйка отвечает: «Можно». Они про ходят в угол, где иконы, и поют. Хозяйка их благодарит – даёт бурек, деньги, конфеты, чтобы они на другой год тоже хотели прийти. После полуночи ходят уже парни старше 16 лет и мужчины. Они идут в каждый греческий дом и поют песню о Василие Великом, поздравляют с Но вым годом. Когда их пение и звуки гармошки слышно на улице, хозяйка откры вает дверь. Стол уже накрыт: всё, что Господь послал, приготовлено, и красное вино стоит для парней, и сладости. Хозяева очень благодарят за поздравления. Хозяйка готовит угощение и несёт гостям, они мало едят, так как в каждом до ме стол полон. Будут кушать, или не будут – пусть голова не болит, главное – стол полон, и вы вместе с ними славите Бога. Парни садятся вокруг стола, и поют поздравления с праздником, на фракийском языке. Поздравляют каждого члена семьи, желают, чтобы в Новом году всё было хорошо не только в этой семье, но и всюду вокруг. Несмотря на то, что времени прошло много, мы и сегодня соблюдаем эти традиции, ничего не хотим терять. В доме этой ночью свет не выключается, постоянно горит лампадка. Я, когда встречаю гостей, держу свечку, всех целую три раза, и они проходят в зал. Потом эту свечку ставлю на стол, и пока они в доме, она горит на столе.
Ірина Зекова
115
У нас вообще все праздники очень красивые. И всё направлено на то, что бы был мир, здоровье, чтобы женщина-мама имела всё, что надо её семье: ку шать, одеться, чтобы дети не болели, чтобы в доме был дух хороший, пра вославный, который нас всех делает крепкими. Вера наша нас возвышает. Поэтому праздники, которые дал нам Господь, и которые есть в этом кален даре, нам надо праздновать. Нет больших праздников и маленьких: каждый праздник святой заслужил своей жизнью, и мы должны почитать его. Возвращаясь к истории моих предков, когда они приехали в это селение и купили эту землю, то начали копать под часовню. Увидев, какая чёрная земля, они были очень рады: выращивали табак, ово щи, пшеницу. У них были святыни, а нас учи “...нас учили: «Храните ли: «Храните святыни, а святыни будут хра святыни, а святыни будут нить вас. Сколько будете их хранить, будете хранить вас.” греками, православными, Господь даст вам до статок и мир». С 1932 года, когда атеисты за крыли церковь, образовалась маленькая домашняя церковь, где сейчас нахо дятся чудом спасенные святыни. В 1869 году была построена наша час овенька. В 1907 году уже начали строить большую церковь. В 1913 году её освятили. В 1930 году церковь за крыли и ограбили. Забрали деньги, золотые монеты, монеты старой чеканки, серебро, иконы. Сняли даже серебро из святыни, которая была в серебряном окладе и заканчивалась серебряной ногой. Но хорошо, что наши иконы были написаны полностью, а потом уже одеты в оклады, а есть же такие, где на писаны только руки и лицо, а всё остальное – чистое дерево, одетое в серебря ный оклад. На музее есть дело о закрытии церкви в селе Карачёль Карасуба зарского4 района. Община боролась за церковь, но 2 июня 1932 года церковь закрыли, вы везли иконы, сбросили колокола, а здание передали Карачёльскому сельскому совету под клуб, – это был первый чёрный день для нашей общины. В 1930 на чалась коллективизация, и открыли школы ликвидации безграмотности, ко торые должны были посещать женщины. Но они не посещали школу, потому что ходили в церковь. У меня есть дело церкви на 27 листах, там указаны очень интересные причины её закрытия. Первая причина: женщины не посещают школу, плохо влияют на своих детей и устраивают женские бунты против того, что забирали зерно. Вторая причина: мешает колокольный звон. Эти два заявления позволили закрыть церковь... Мы чудом сохранили две иконы: св. царя Константина и одну Иисуса Христа. В тот день было так: шла женщина с ребёнком, а на подводе сидел че ловек деревенский. Он положил три иконы на дитя, она закрыла их верхней
4
Нині Білогірський район АР Крим.
116
Відпущення
пелёнкой и принесла их моей бабушке по матери. Эти иконы спрятали под черепицу на крыше, и никто в деревне не знал об этом, только семья моей ба бушки, та женщина и тот человек на подводе. Никому не говорили: боялись, что вызовут в НКВД, будут бить, мучить, люди не выдержат и сознаются, где эти святыни. Вот так община сохранила свои святыни. 27 июня 1944 года мы были выселены на Урал. Каждый год в этот день у нас после литургии служится панахида, потом ставят столы, и батюшка кадит кушанья, которые мы приносим. Так мы поминаем тех, кто умер на Урале, тех, кто не выдержал мороз, голод, которых унёс туберкулёз. Вначале войны мужчин забрали на оборону Севастополя, рыть окопы, укреплять город. В деревне оставались бабушки, дедушки, мамы и дети. Вот этот контингент и был выселен. Раньше бабушки не носили споднее летом: две юбки, блузка, фартук – вот так их в товарняке и везли на Урал. Общину выслали в Пермскую область. Cемьи при высылке делили. У моей мамы, кроме своей семьи, было три брата. Мы были высланы на лесораз работки в леспромхоз (деревня Верхнее Кважево, Добрянский район Пермской области), мой дядя, мамин средний брат, – в Коми АССР, а другие два брата и дедушка попали на шахты (город Половинка Пермской области, шахта 2-ая «Капитальная»). Вот так: одна семья, а направили в три разные места. Дедушка очень много писал, требуя, чтобы маму перевели туда, где он, но пока не умер папа в пятидесятом году, нам не разрешали переехать. В лесу работать было тяжело. Девочкам тринадцати-пятнадцати лет да вали топор и посылали в лес. Мужчины пилили деревья, а девочки рубили эти сучья. Трактора цепляли эти деревья и везли на Каму. На Каме их сплавляли. Юг на то вре “Девочкам тринадцатимя уже освободили от немцев, и надо было пятнадцати лет давали поднимать народное хозяйство, разрушенное топор и посылали в лес.” войной. Народ работал первые две зим ы в очень сложных условиях. Мужчины вернулись из Севастополя в сорок шестом году, в военкомате города Белогорска давали адрес, где находилась их семья. За два года депорта ции умерло много людей: в основном старые люди и дети. Кого Господь оставил в живых, “Кого Господь оставил должны рассказывать людям обо всём, чтобы в живых, должны никогда больше такого не повторилось: брали рассказывать людям обо народ из одного места и помимо воли высыла всём, чтобы никогда ли в другое. больше такого не Всё, что мы знаем, о чём поём, приплыло повторилось: брали народ из прародины на том паруснике. За 180 лет тут из одного места и помимо в общине родилось всего две песни, обе – о воли высылали в другое.” депортации. Народ никак не мог смириться с
Ірина Зекова
117
этим приказом, который подписал Сталин... Абсолютно невинный народ... У меня есть газетка – обо всех пострадавших нациях, депортированных из Кры ма. В сорок первом году, только началась война, из Крыма высылали немцев, потом в 1944 году крымских татар, греков, армян, болгар... Наше село совсем не пострадало от войны: самолёты летели дальше и там бомбили, а село попросту не видели. За три с половиной года войны тут не то что дом не сгорел и человека не убили, тут даже солома не горела – такой плот ной была аура, так Господь нас берёг. Тут пекли хлеб, белили дома, празднова ли Пасху, паслись барашки. Если были пленные: русские, немцы, румыны или чехи – наши люди им давали кушать и говорили: «Это война. А он – человек раненый, военный. Ему дали ружьё, и он должен выполнить то, для чего его послало государство! Они тоже люди, кушать хотят, и мы должны делить с ни ми то, что имеем». Может быть, поэтому Господь так делал, чтобы тут от голода не страдали. Пострадали только те, кто воевал на войне – у нас памятник в се ле есть в их честь. Нас не было в Крыму двадцать четыре года: вывезли в сорок четвертом, приехали в шестьдесят восьмом. В семидесятом году собрались мужчины, ко пали осторожно и нашли здесь у нас родник, почистили и дали ему вторую жизнь. Я другую воду не пью, только эту. Эта вода, кусочек просвирочки и масло соборования – это всё моё лекарство. И ещё молитва... Есть молитвы детям, есть взрослые молитвы – наши родители умели их читать. Все лечились Господом. У меня сестра была – красавица, девочка-солнце, с голубыми глазами и светлым волосом. Деспина её звали. Ей было шестнадцать лет, когда она умер ла. Сказали, что её забрали в санаторий лечить. Брат мой, Ваня, одиннадцать лет, тоже умер от туберкулёза. Их взяли вроде бы как в санаторий лечить, а мама не имела права поехать куда-то о них узнавать. Потом мама получает письмо от женщины, которая там работает: «Приедьте – ваши дети в плохом состоянии». У нас тогда весь посёлок держал один комендант. В таком страхе держал, что вы даже не представляете. Вы зашли к нему, а он рядом кладёт наган и об щается с вами. Если ему будешь неугодное говорить, он скажет: «Сейчас я в тебя выстрелю и скажу, что ты мне угрожал». А нормального суда тогда не бы ло. Тогда всего три человека судили. Такое было страшное время... Мама пошла к коменданту за разрешением поехать в город Кунгур Пермс кой области проведать своих больных детей. Он ей справку не дал, но её мате ринское сердце болело и она решила всё равно поехать. Наша деревня, Верхнее Кважево, не имела школы. Разрешали возить де тей в соседнее Сенькино. Валя наша училась в школе целую неделю, их приво зили домой только в субботу. А со мной попросила одну бабушку побыть, потому что папы уже не было – умер.
118
Відпущення
Маму перевезли через Каму, и она сама отправилась в Пермь. В Перми ку пила билет, села в поезд – и тут её снимают с поезда. Оказывается, комендант позвонил в город Добрянку, в район, оттуда позвонили в город Пермь, и её арес товали. Тогда в поездах ходили, проверяли документы, а у неё вообще никакого паспорта не было: вот эта справка была бы разрешением для этой поездки. Её привозят в Добрянку и садят в камеру-одиночку. Неделя прошла, Валя уже приехала из школы, та бабушка меня смотрит, и мы не знаем, где наша мама... «Представляете: сидит в одиночной камере и поёт... Все думали, что мама сошла с ума. А она радовалась, что гречанка, что у нас есть песни и на радость, и на горе, и что знает песни, которые её успокаивают». Потом пришла жена механика из тракторной бригады, где папа работал бригадиром. Она дружила с моей мамой. Пришла, а мы ей говорим: «Уже не деля, как мамы нету». Она сказала своему мужу, а тот пошёл до коменданта и там узнал, что её посадили. Не знаю, какими словами он коменданта угова ривал, но факт тот, что они с ним поехали в Добрянку, и привезли её. А ещё два дня и дол “Представляете: сидит жен был состояться суд. Тогда давали за такое в одиночной камере пятнадцать лет. Никто и слушать не хотел, что и поёт... Все думали, что там твои дети умирают, кому это надо. До тех мама сошла с ума. детей не доехала, и про этих не знает – корм А она радовалась, что ленные или некормленные... Вот такую власть гречанка, что у нас есть имело НКВД над человеком! Он тебя без суда песни и на радость, и на и следствия мог посадить, убить – и никакой горе, и что знает песни, ответственности. Мама рассказывала, что пе которые её могут ла в камере. Представляете: сидит в одиночной успокоить.” камере и поёт... Все думали, что мама сошла с ума. А она радовалась, что гречанка, что у нас есть песни и на радость, и на горе, и что знает песни, которые её могут успо коить. Так дети умерли там, а мама их так и не похоронила... Мы не говорим, что комендант плохой, это время было такое жестокое, страшное, когда им всё можно было и этому ещё и давали оправдание. Одна наша соплеменница Клава, а ей тогда было шестнадцать лет, говорила о ко менданте: если он живой, пусть Господь даст ему такое здоровье, чтобы жил сто лет. Но хотелось бы, чтобы он нас сейчас увидел. Позже Клава во сне сочи нила песню о депортации, и моя мама тоже. Не надо говорить, что виноват Сталин, Берия – это система была такая. Если бы не было этой системы, то один человек ничего не смог бы сделать. Говорили, что в политбюро большая половина была евреев. Вот они все подымали руку за то, чтобы убрать церковь, выгнать, истязать, посадить, убить... НН: А перед этим евреев убивали.
Ірина Зекова
119
ІЗ: Да. А это уже была их месть. НН: Что посеешь... ІЗ: Что посеешь, то и пожнёшь. Поэтому, дети, вы должны быть другие и не бояться говорить. Не Сталин убивал, а такие, как мы с вами! Люди вечером писали донос на соседа, утром несли его, куда надо, и невинных людей заби рали, а этих доносчиков не судили – мы не должны больше такого допустить. Человек должен воспитывать в себе веру, сильный дух. Если вы будете сильные изнутри, то кто бы вам что не говорил, вы устоите и будете идти пря мо по той дороге, которую выбрали и будете крепостью своего духа тянуть с собой того, который спотыкается, ставить его на путь истинный, путь правды и веры. И тогда засчитается вам плюс, потому что когда человек рождается, Господь даёт ему “Нету человека без греха, весы. По правую руку – все ваши праведные поэтому мы исповедуемся; дела, а по левую – искушения. В конце жизни даже, правая сторона должна перетягивать, а на ле если нет церкви, можно вой должно быть пусто. Мы стараемся делать наедине с собой.” всё хорошее, любить людей, быть лучше. Ко нечно, мы и ошибаемся, но просим Бога, что бы Он нас простил. Нету человека без греха, поэтому мы исповедуемся; даже, если нет церкви, можно наедине с собой. Встаёте на колени и просите: «Гос поди, сегодня день прошёл, а я сделала вот такое... Кого-то обидела, кого-то не послушала, а он мне хотел открыть своё сердце». Мы не боимся смерти, когда знаем, что кого-то накормили, посочувствовали, сказали хорошее слово – в этом видно наш православный дух и человечность. Если стараться, то всегда найдутся силы переубедить даже самих себя. И не бойтесь плакать от всей души – тогда всё нехорошее, что накопилось, ухо дит, потому что это слёзы очищения, слёзы прощения, исповеди. Когда чело век плачет, он осознаёт, что делал что-то не так и просит прощенье у Бога. Человека нельзя заставить придти к Богу, к молитве. А бывает разное: я, например, воспитывалась в такой семье, где, несмотря на тяжёлое время, по нимали, что вера превыше всего. В нашем доме не было ничего выше веры, добра, выше угла, в котором стояла маленькая иконка. Когда другой человек заходил, мама садила его за стол, приносила еду – может этот человек вообще не кушал ничего. Вот так я воспитывалась... Наша церковь 60 лет была клубом с 1932 по 1992 год. В 92-м году нам её наконец-то со второй попытки отдали (я, от имени общины, два раза писала заявление), здание было в ужасном состоянии: мы сбросили потолок, принес ли из дома свои иконы, и молились, просили, чтобы Господь дал нам средств а её поднять, потому что нам было стыдно, что получили здание церкви, а средств нет. Община всего насчитывала около 200 чел. Я тогда работала
120
Відпущення
председателем профкома, и наши колхозники, молодежь ремонтировали цер ковь, но много помог колхоз. Село также осталось без клуба. Мы тогда гово рили: «Было вам время 60 лет: строили коровники, школы, садики – могли построить и клуб» – не строили, а распоряжение уже есть: «Передать культо вое здание верующим». То, что мы за такой длительный период сохранили греческие традиции, обряды, культуру, фольклор позволило нам принять участие в 1-м Всемирном фестивале фракийской песни в Афинах. Это большой музыкальный театр. Тринадцать женщин пели песни наших мам и бабушек... Мы не артистки: нас уже там учили, как выйти на сцену, как держать себя, как уйти со сцены. Один день был фестиваль, а на второй нас просили ещё раз петь. В Греции по теле визору показали видеоклипы с этого концерта. Мы пели такие песни, которые там уже не поют, поэтому они смотрели на нас, слушали и не понимали, как можно, не зная, как читать и писать, уметь го ворить, петь, оставаться греками. “Песни, которые пели В феврале 1997 года был фестиваль, а на мои предки, нигде не третье июня приехали в село из Греции гости, записаны – они пять человек, чтобы убедиться, правда ли это передаются из уст всё, о чём мы говорили. в уста.” С ними мы говорили на своём родном фракийском языке. Я не умею читать, писать, но умею говорить, знаю обряды, молюсь, как мои мама и бабушка. Песни, которые пели мои предки, нигде не записаны – они передаются из уст в уста. Совр еменная Грец ия говорит на новогреческом языке, мы же сохранили фракийский язык, старые слова. Наши языки примерно соотносятся, как рус ский и старорусский, мы с ними общаемся без переводчика. Уже в октябре начали получать средства на ремонт церкви, на стене церкви, на мраморной плите написано, кто восстановил церковь. Моя прабабушка, бабушка, мама – все хотели поехать на нашу прародину, посмотреть, что там сейчас в нашем Корфуколимбу. Господь благословил – сбылась эта давняя мечта... В июне 2008 года мы с Кучугурной Е.Н. посетили свою историческую родину. Конечно, от того селения ничего не осталось. Даже там, где церковь была, – ровно. Это теперь территория Турции. С греками то я говорю, а с турками кто будет разговаривать, спрашивать? Господь нам послал два человека, которые знали турецкий язык. Кстати, слышите, сколько раз я говорю слово «Господь»? Советую вам: мо литесь вслух, вечером, когда ложитесь спать, и утром, когда встаёте. Вслух го ворите Господу, что вы хотите, чтобы слово полетело, чтобы Господь знал ваши чаяния, желания. Как Он будет вам помогать, если вы ничего не говорите?... Так вот, мы тогда в Корфуколимбу взяли землю (есть в нашем музее), воду из свячёной кринички. Местный человек повёл нас туда, где жили наши пред
Ірина Зекова
121
ки, где было селение и церковь. Сейчас там построено турецкое село Авджилар (переводится: «овчар»). Наши люди жили высоко, на плато: стоишь, а за тобой – материк, и ещё 12 километров до моря, но вы его видите... Я сразу поняла, как тяжело им было привыкать в Крыму: в Кировском районе земля солоноватая, моря не видно – далеко. А там такой воздух! Дыши – и не можешь надышаться. А если вас будут толкать, вы никогда не упадёте, – вы по летите, как птица... “Люди должны иметь У меня нога болела (колено), и вот когда я возможность жить там, была там, на прародине – всё прошло: вот уже где их корни, где их два года не беспокоит... И я вдруг поняла, что вековое древо, где всё человек долженжить там, где его многолетние пронизано духом корни [голос дрожит], он не должен бросать предков...” то место... Крону можно обрезать, это верх, а корн и ник то не трогает, они сами себ е там держатся. И даже если вы крону обрежете, этот пенёк всё равно даст зелёные ветки... Люди должны иметь возможность жить там, где их корни, где их вековое древо, где всё пронизано духом предков, ибо только там им будет лучше всего. УА: Расскажите, пожалуйста, ещё о вашей культуре, об образе жизни. ІЗ: В общине мальчиков и девочек по-разному воспитывали. Мальчики росли и больше были с дедушкой, папой, дядями, а девочки с бабушкой, ма мой, тётями. Каждый познавал своё. Парень не уходил со двора – он женился, приводил невестку в дом, она тут рожала детей и укрепляла эту семью, этот род. Девочка только начинала себя осознавать, как бабушка и мама уже её го товили к тому, что это её временное жилище. В 12, 14, или 15 лет её выдадут замуж, и она будет жить в другой семье. «Мы ещё не знаем, кого ты выберешь, но там пройдёт вся твоя жизнь». Поэтому мы хотим девочку воспитать так, чтобы она почитала старших, чтобы её руки могли всё делать, и чтобы та дру гая мама, которая у неё будет, любила её, как мы. Раньше даже девочку учили латочку положить, потому что мы – выходцы из села (по-нашему, «хорье» – се ло). Сами строили дома. Первые дома были из плетня: плетневые стены мазали со всех сторон глиной с соломой. Но в селе не было ни одного дома, покрытого соломой или камышом. Все дома были покрыты греко-римской черепицей. Дом был без потолков, с глинобитными полками. Главный дом состоял из трёх комнат. Ода – это комната, окнами выходив шая на улицу, русские говорят: горница. Восточный, правый, красный угол – это иконостас, где находились иконы, ладаница, подсвечник, кадыла («лампа да»), и открытое Евангелие. Мама рано утром в воскресенье встает, умывается, одевает платок на го лову и в первую очередь идёт зажигать лампаду, разжигает ладан, берёт ладан
122
Відпущення
ницу в правую руку и каждый угол крестит три раза. Пока дети спят она так обходит весь свой дом, произнося молитвы к Богу. Дверь на улицу открыта, чтобы плохое выходило с запахом ладана, а она ещё и улицу три раз а пе рекрестит. Потом возвращается к красному углу, трижды крестит и ставит ладанницу на место. Женщина делала это каждое утро в воскресенье и празд ник. Так она чистила свой дом, чтобы аура была здоровой, чтобы её семья не болела. Они не знали врача: аура дома и молитва их оберегали. В хозяйстве держали очень много барашек. После того, как отбивали в июле ягнят, мужчины ещё сорок дней доили овец и из этого молока делали брынзу. Брынза – очень полезная, и хранилась год. Её ложили в дубовую боч ку, заливали пахтой солёной (чтобы яйцо плавало на поверхности). Папа дол жен был раз в неделю в подвале эту бочку болтать. Потом брынзу резали на кусочки, и ели с огурцом, помидором и домашним хлебом. Конечно, кушая здор овую пищу, люди очень хорошо себя чувствовали. Вторая комната – «хаят» (кухня), в ней печи («фурнос» и «параонь»), стол («долап»), полки с кухонной утварью. Третья комната – общая, там жила вся семья с детьми, кроме грудничка. Когда приходил вечер, половики собирали и трусили. Пол был из глины и со ломы. Каждую неделю разводили коровяк с глиной до консистенции сметаны, девочки брали тряпку и мазали этим пол. Коровяк – это природный дезодо рант, он имел запах свежести, не давал заводиться никакой плесени. Когда приходила ночь, стелили на пол сшитые половики, ложили на них шкуры, по том матрас, подушки – всё из шерсти, всё натуральное. Дети накрывались стё ганым шерстяным одеялом, а ночью вытаскивали из под него ножки – жарко, когда под ним человек восемь детей спит. На топчане спали дедушка и бабушка, а дети все спали на полу. ВШ: До переезда на украинские земли у греков была традиция вы шивки? ІЗ: Я интересовалась этим. У меня в двух книгах написано именно о тра диционной фракийской вышивке. В 988 году Русь переняла не только веру, а и элем енты кухни, костюма, так что это спорный вопрос. На музее есть традиционный фракийский костюм невесты, а платок у нее красный с кис тями, и по краям – узор цветами (можно подумать украинский), а костюм по дарили музею греки. Дом отапливался, когда мама пекла хлеб: если семья маленькая, то раз в неделю, а если большая – два раза в неделю пекли. Другого никакого отопле ния не было. Дети кушать за большой стол не садились, их сразу кормили за круглым столом, а потом они шли на веранду гулять. Взрослые обедали за тра пезным столом и обсуждали семейные проблемы, поэтому дети за трапезным столом не находились.
Ірина Зекова
123
Когда невеста возвращалась с венца, её на пороге встречали свёкор с ико ной и свекровь с хлебом. Под ноги молодым стелили выделанную шкуру ме хом вверх для того, чтобы жизнь молодых проходила гладко, ровно, без огор чений. И так бы всё продолжалось, если бы не события, которые нашу жизнь потрясли (коллективизация, закрытие церкви, депортация, трудное возвра щение в 1968 году). Девушка имела право выбора будущего мужа. Парень приходил её сва тать, и если она говорила «нет», её не давали замуж насильно, потому что это великий грех, если женщина зачнёт ребёнка в нелюбви. Женщина должна любить, и тогда “Если был хлеб, то он был то, что в ней зачато, родится в любви, и не бу везде, потому что все дет мучиться на этом свете. Мы порой смот между собой делились, рим и говорим: Господи, в чём дело: такой хо если его не было – все роший человек, а у него не жизнь, а маята од голодовали.” на, а это потому что женщина зачала его от нелюбимого. Гречанка выходила замуж один раз. И когда у неё случалось, что муж умирал, погибая на войне, то о ней за ботилась родня мужа. До сор ок четвертого года на каждые девять полных семей была одна семья вдовы. Тут не было богатых людей, но они всё обраба тывали сами и никто здесь не был голодным. Если был хлеб, то он был везде, потому что все между собой делились, если его не было – все голодовали. Правильно, что девушка делает выбор. Женщина – это такое создание: если она захочет, то в доме сделает рай, но если не захочет, будет кромешный ад, и в доме не будет места ни главе семьи, ни её детям! В настоящее время в стране мы потеряли женщину-мать – больное общество, отсутствие работы, распад семьи. За годы переустройства нашего государства, начиная от револю ции, мы дошли до того, что у нас нет института семьи. Есть свобода равенства, но женщина – в первую очередь, мать, бабушка, сестра, жена! Современной женщине семья не нужна, она выбирает бизнес. Какое может быть здоровое общество, если нет настоящей женщины-матери? Спою вам по-гречески пес ню, о том, как женщина молится и просит Бога за всё, и за того, которого она выбрала, который ведёт её по жизни, и о при роде, о тайне молитвы. Так должно быть – лю “...люди будут счастливы ди будут счастливы в семье, в жизни, если они в семье, в жизни, если они пронизаны чувством любви, сострадания друг пронизаны чувством к другу. Греки очень берегли честь и лицо рода, любви, сострадания боялись ославить его. друг к другу.” Я имела счастье... Сорок пять лет жила с мужем, и действительно была за мужем: он стоял впереди, а я была за ним. Я – сельский человек, но не умею печку топить; мы держали коров, свиней, и я не чистила навоз – это была его работа. Женская
124
Відпущення
работа: подоить коров, наварить кушать, принять людей, мужа любить так, чтобы он не видел других женщин, а выполнять главное предназначение своей женщины – рожать и любить своих детей, внуков, правнуков. Мой муж построил два дома, один – в Украине за пределами Крыма, другой – в Крыму, в Чернополье. Если девушка хотела выяснить, любит ли её парень, который ей пригля нулся, она на вечеринке бросала свой платочек на пол. Обратите внимание на эту пройму в брюках. Парень должен был нагнуться и губами поднять этот платочек с пола и вручить девушке, показывая тем самым, что она ему не без различна. Он это делал прилюдно: все молодые люди на вечеринке видели и уже никто не должен был к ней подходить с ухаживаниями – она уже занята. Тогда девушка могла прийти домой и сказать: «Мама, готовьтесь, меня будет сватать этот “...травинка весной в мо л одой человек». конце концов всё равно Расскажу вам об одном обряде. Русские го пробьёт асфальт...” ворят: родился в мае – маяться будет. Это не правда. Человек, который родился в мае, очень сильный духовно, потому что май – это обновление жизни: травинка весной в конце концов всё равно пробьёт асфальт – такая тяга к жизни, так и человек, весной преображается, расправляет плечи и стряхивает все зимние негоразды. Православное лето начинается шестого мая. Это первый день, когда мож но босыми ногами стать на землю. Шестого мая мы чтим Святого Георгия-по бедоносца, мама просыпается очень рано утром, зажигает лампадку, чистит ладаном свой дом и идёт смотреть росу. Как только появляется роса, она будит своих девочек, а те снимают тапочки и в ночных сорочках выходят босыми ногами на траву. Мама берёт эту росу и умывается, дочки смотрят и повторяют за ней. Это обряд очищения. Три раза в мае женщина вот так очищается: шестого – на Георгия-Победоносца, четырнадцатого числа и в третий четверг мая. Это очень сильный день, и если вы больной чел овек – вам просто необходимо встать рано утром, пусть все спят, помолиться и почерпнуть силу на целый год. Поэтому майские люди – очень сильные люди. Ежегодно 3 июня – Престольный день нашей церкви. Мы готовимся уже с первого числа, покупаем на праздник живых овец. Второго июня мужчины приносят жертву Богу – режут овец. Греки говорят: пусть не прольётся кровь человека, мы лучше сегодня пожертвуем барана, будем его водой святить, ла даном окуривать и резать. Пусть прольётся кровь животного во благо жизни людей. Это осталось с языческих времён, но Господь принимает нас такими... Мама объясняла нам: «Дети, когда наша вера началась, Киевская Русь была языческая, она ещё не пришла к Богу Православному. Они почти век были язычники, когда мы, византийцы, уже были христиане, поэтому нам надо так поступать, как наши предки».
Ірина Зекова
125
В этот день, когда нет поста, мы варим луковый («кромидато») суп и плов. Плов у нас на празднике готовит крымский татарин. Он везёт свой мангал и варит два казана. Крым – сложный регион. Но в нашем селе не было межкон фессиональных конфликтов. У нас на одной улице в мире живут крымские татары, русские, украинцы, греки. Бог един! Пусть молятся все, Бог хотел, что бы апостолы пошли и заговорили на разных языках: на еврейском, греческом и других. Мы “Мы должны каждого должны каждого челов ека принимать и лю человека принимать и бить, неважно, какой он нации или вероиспо любить, неважно, какой ведания! Так Богу угодно. он нации или И я очень хочу, чтобы мир не был жесто вероисповедания!” ким, чтобы он был с лицом Женщины-Мате ри. Чтобы Богородица смотрела на нас и радо валась за нас, за женщину, которая хочет быть матерью. Женщина создана для того, чтобы продолжить род человеческий, и то, насколько она будет любить своё дитя, такое будет поколение. Я хочу, чтобы у человека, который ложится спать, хотя бы полчаса была бессонница, чтобы он не мог заснуть, пока не проанализирует, как прошёл день: что-то захочется выбросить, что-то – укрепить, и завтра проснёшься другим человеком. Мы много плохого слышим, видим – нужно отсеивать всё плохое и оставаться с добрыми, хорошими чувствами. А любые переселения, которые несёт война, природные катаклизмы – это всё плохо для человека. Все эти наводнения, землетрясения – это нас Господь предостерегает, это значит, пришло время остановиться, задуматься. Даже неосознанно “Надо остановиться, человек понимает, что он что-то делает не так, подумать, осознать живёт не так, говорит не так [взволнованно]. и нести только У нас много таких, которые ругаются, оскорб положительную энергию, ляют – вот почему природа не выдерживает, и добро начнёт менять она нас хочет предупредить. Надо остановить к лучшему нашу жизнь.” ся, подумать, осознать и нести только положи тельную энергию, и добро начнёт менять к луч шему нашу жизнь. Мысли материализуются. Нужно молиться, нести свет – и тогда нам всем будет хорошо. Это особенно касается вас, молодых, потому что мы – ваше сегодня и вчера, а вы – наше сегодня и завтра, вы – будущее Земли.
Сергій ЧЕРНОВ Агентство «ЧорнобильІнтерІнформ», м. Чорнобиль, м. Прип’ять, Київська обл. 25 червня 2010 р.
Сергій Чернов – працівник агентства «ЧорнобильІнтерІнформ», журналіст, інструктор, гід у Чорнобильській зоні відчуження. Виявляється, і після аварії тут живуть люди, місцеві журналісти випускають періодику, а також теле- і радіопередачу, функціонують магазини, спортзали, бібліотека, храм... Життя триває... як і пам’ять про подію, що сколихнула світ...
Сергій ЧЕРНОВ – СЧ УКРАЇНА АКТИВНА – УА СЧ: Чорнобиль сьогодні став столицею зони відчуження. Місту тисячу років уже, навіть більше. До революції тут половина населення було єврейсь ким, половина – українським. Назвали Чорнобиль, тому що чорнобиль – це різновид полину, такого полину тут було багато. Перша письмова згадка про нього – в Єпатіївському літописі, 1193 рік. На той час тут вже було населення. Місто Прип’ять назвали так тому, що розташоване на річці Прип’ять. До аварії на цій території було 18 храмів, Божих церков. Вижив всього один, і сьогодні він працює і виглядає непогано. Щороку 26 квітня, у день ава рії, храм працює всю ніч. Я не знаю, чим це пояснити, і ніхто, напевне, не знає, але чисте місце без радіації – біля церкви. Ми носили і воду звідти. П’ять років тому сюди були перевезені мощі з Київської Печерської Лаври, є 17 чи 19 чу додійних фігур. Тут було багато євреїв, єврейських святих, хасидів. Часто з Канади сюди приїжджали. Після аварії люди потрохи почали повертатися сюди. Майже дві тисячі людей повернулись до своїх рідних домівок. Але з тих двох тисяч, які поверну лись, залишилось десь 280 людей. Це все старі люди, всі – пенсіонери. Коли
Сергій Чернов
127
людина 50-60 років тут прожила, в приватному будинку біля лісу, біля річки, а її виселили кудись на восьмий поверх в квартирку маленьку, то вона просто не витримувала і сюди поверталась. Є й такі, які повернулися, коли їм там дали житло, щоб ді “Коли людина 50-60 років тям не заважати жити. Звідси ніхто не прога тут прожила, в няв, хоча Закон трактує, що проживання на приватному будинку цій території – заборонено. біля лісу, біля річки, а її Кожен тут має город, багато хто тримає виселили кудись на ку р ей, гусей, свиней, качок, дехто навіть корів восьмий поверх в і коней. За рахунок цього і живуть. Раз на мі квартирку маленьку, сяць місцевий листоноша возить їм додому то вона просто не пенсію. Часто люди по два тижні без хліба си витримувала і сюди дять. Раз на місяць місцева адміністрація виді поверталась.” ляє автобус, щоб відвезти їхні продукти на ри нок. І, незалежно від того, скільки людей живе в населеному пункті, – двоє, троє, чи один, – скрізь є електроенергія. Лікарні тут стаціонарної нема, є медсанчастина, де всі госпіталізовані раз на рік мають проходити медогляд. Населення тут 280 чоловік, ще більше шести тисяч таких як я приїжджа ють сюди на роботу. Всю територію контролює українське Міністерство над звичайних ситуацій, тут розташовані усі його підприємства. Взяти хоча б Чорнобильську атомну станцію: там 2600–2800 працівників. Всі вони живуть у місті Славутич, працюють з понеділка по п’ятницю. У них два вихідних: су бота і неділя. Тут є магазини, спортзали, Будинок культури. Сервісом людей, які тут пра цюють, опікується спеціальна організація: забезпечує їдальнями, гуртожитком, транспортом, зв’язком. Є окрема група з охорони тварин, окремо – з охорони води, є і санепідемстанція, і метеостанція, і типографія, і бібліотека. Є багато підприємств, які тут працюють, але не відносяться до нашого Міністерства. Найменше – наше підприємство. Керівництво – в Києві. Випускаємо теле передачу, радіопередачу. Є навіть одна газета, що виходить раз на тиждень – «Вісті Чорнобиля». Також випускаємо два журнали, один – «Надзвичайна си туація», інший – «Екологічний бюлетень. Зона відчуження». Наше основне завдання – поширення інформації, а завдання всього Чорнобильського фі ліалу – це, якщо необхідно, також забезпечувати транспортом, водою. Буває, що приїжджають якийсь фільм знімати. Тут дуже багато пожеж, особливо часто горить болото, яке виходить за межі зони. Боротись з цими пожежами задіяна потужна пожежна частина, ге лікоптер, який чергує із 1 травня до 1 жовтня – оглядає зону відчуження. Тварини в нас стали небоязкі, тому що людей мало. З’явились навіть ті, яких не було: рись, були завезені зубри. Останнє, що завезли, то степовий тря
128
Відпущення
согуз. Вчені стверджують, що нині нема гарантії, як довго вони проживуть. Потім, після аварії, з Асканії Нової було завезено коней Пржевальського. Ця тварина цікава тим, що як її не годуй – вона все одно ніколи не дозволить себе приручити. Вони тут успішно прижились, їм тут подобається. УА: А почему Вы решили остаться здесь? СЧ: Если серьёзно, я родился там. В 82-му році я ще був студентом, і при їжджав, мав вступити. Моя колишня дружина ще говорила, що одружимось, будемо на цьому місці жити, там квартиру ще давали. Мені дуже сподобалося це місце, гроші гарні платять, погода гарна. До станції ходили автобуси, хочеш – катером пливи, хочеш – залізницею (там поїзд ходив). Газету, в якій я працював, закрили – я залишився без роботи. Десь на парником працював, в Москву їздив на заробітки. Потім випадково зустрів в Києві свого однокласника, з яким колись в молодших класах сидів за одною партою. Він каже: «Що ти тут робиш?». А я: «Та шукаю роботу». А він: «А я за раз в Міністерстві працюю, помічником міністра, якщо хочеш – я тебе влаш тую в Чорнобиль». Так мене сюди влаштували... Я півроку працював інспекто ром, а потім сказали, що треба працювати для газети – матеріали писати. В Києві зараз друкується ця газета. Ну то я років 6 в тій газеті працював спецко ром. Чотири роки тому мені запропонували цю роботу. УА: А Вы не переживали за своих близких, родственников, как они там? СЧ: За всі роки, шо я тут працюю, я зрозумів, що все залежить від орга нізм у людини. Для когось це не шкідливо. У свій час влаштував свого сина сюди працювати. Через шість місяців я зро зумів, що він не може тут працювати – у нього “...у нього волосся почало волосся почало випадати, змінився на вид у, і випадати, змінився на я йому порадив розрахуватися. Але є люди, виду, і я йому порадив які працюють: я, наприклад – 11 років, є люди, розрахуватися. Але є які по 20 років, а у них волосся краще, ніж у люди, які працюють...” мене. УА: Яка тут допустима доза? СЧ: Грубо кажучи, до 80 мікрорентген – це не страшне, після 80 – це, зви айно, вже гірше, але є всього чотири місця, де більше 80 – там 600-800, а часто ч більше двох тисяч мікрорентген.
Іштван ФОДОР с. Дерцен, Мукачівський р-н, Закарпатська обл. 6 травня 2010 р.
Фодор Іштван Франтішекович (1961 р.н.) – представник Дерценської сільської організації «КМКС»1 Партії угорців України, депутат Мукачівської районної ра ди, вчитель угорської мови, літератури та історії угорського народу. Вважає, що якщо не знаєте історії своєї нації, то не будете знати і розуміти історії України. Опікується проектом створення меморіального парку для загиблих солдат різних національностей, перш за все тих, які воювали у мадярській армії і загинули в ході воєнних дій чи в полоні, у таборах під час Другої світової війни. Не важливо, хто переміг – всі мають жертви, – каже Іштван Франтішекович.
Іштван ФОДОР – ІФ УкраЇна Активна – УА УА: Ваш проект організовано від уряду чи партії? ІФ: Від цивільної організації, но через Міністерство охорони [нерозбірли во] Угорщини. Треба дуже багато грошей, особливо для того, щоб знайти міс ця, де похоронені воїни бувшої угорської, німецької армії, солдати різної на ціональності: і німці, і румуни, і словаки, і русини з Закарпаття, які воювали у мадярській армії. Повного перепоховання вже не зроблять, тому шо всіх перенести немож ливо, але символічно: принесуть одну людину з кожного знайденого кладбіща,
Kárpátaljai Magyar Kulturális Szövetség (KMKSZ) (уг.) – угорська абревіатура Товарист ва угорської культури Закарпаття.
1
130
Відпущення
“...знайти місця, де похоронені воїни бувшої угорської, німецької армії, солдати різної національності: і німці, і румуни, і словаки, і русини з Закарпаття...”
але всі імена будуть записані: це вже більш, чим десять тисяч, а може бути й двадцять ти сяч. Но на території Укр аїни пох оронено більш, чим 50-55 тисяч, – точних даних немає. Є, правда, такі місця, де абсолютно нічого не сталося, але були похоронені люди, без імені, без всякого – це буде окремо написано. Шука ють... І наша армія бере участь в тому, щоби знайти такі місця.
УА: Отже, ви шукаєте всіх, хто загинув під час Другої світової війни? ІФ: Зараз поки шо тільки тих, які брали участь у Першій та Другій світо вій війні, або попали в плен, і там померли, попали в лагеря на території Росії, Молдавії, України, Білорусії. В першу чергу, тих, які воювали у мадярській ар мії, а якщо найдуть [нерозбірливо], то їх оставлять. Ми з Німеччиною теж маєм такий договір, так що треба лише німцям сказати, і дальше вони самі будуть робити, – в них теж є така програма. В цьому проекті дуже багато людей з Дер цена бере участь. УА: З Дерцена напевно були люди в мадярській армії і загинули? ІФ: Так, були. Там від 1200-х до середини 1900-х років було кладбіще: ту да хоронили людей не лише із Дерцена, а й із сусідніх сіл. Але в 51-у році ра дянська армія то всьо перевернула, могили бульдозером, танками розбомбили. Там і пам’ятне місце було – мавзолєй графа Дерчені і його сім’ї, лише там було похоронено більше, чим сорок людей. До 96-97-го року нич не могли там ро бити, тому шо то була військова територія. Лише два роки тому назад получили повну документацію на ту територію, що знову принадлежить цій громаді. УА: В Завидово вже є такий пам’ятний знак: там з одного боку напи сано імена всіх, хто в мадярській армії воював, а з другого боку – хто в Червоній армії. Тут так само так буде? ІФ: І в Мукачеві є кладбіще війсковоє, де похоронені солдати Першої мі рової війни, які воювали тоді ще в австро-мадярській армії. В Закарпатській області ще у Берегові є могили, у Рахові є таких пару місць. У Сваляві є Мемо ріальний парк – пам’ятник жертвам сталінізму, тим, які померли в лагерях. Такі пам’ятники є “Не важно, хто побєділ – у кожному мадярському селі. А це буде більше: всі мають жертви.” тут будуть імена людей не з одного села, райо ну чи області, і не з одної нації. У зв’язку з тим, в школі півтори години був урок історії для школярівстаршокласників (від 7 до 11 класу), де дітям розказали про то, що війна – це
131
Іштван Фодор
“...для України це буде дійсно місце, де зможуть нації приближатися друг к другу.”
лише жертви: і одна армія, і друг а має свої жертви. Не важно, хто побєділ – всі мають жертви. [Нерозбірливо.] Так що думаю, що для України це буде дійсно місце, де зможуть нації приближатися друг к другу.
УА: Ви за це взялися, тому що в школі працюєте? ІФ: Так. Я викладаю угорську мову, літературу і історію угорського на роду. У нас в програмі історії угорського народу дуже мало – лише одна година на тиждень, у двох 7-8-х класах. Якщо не знаєте історії своєї нації, то не будете знати і розуміти історії України. Тому шо український народ, українська нація є для угорців друга, а ми охороняємо, перш за все, свою культуру. У нас є Будинок культури, є про вінційні ансамблі ще від радянського часу, є фестивалі літні. [Розмовляє по телефону по-угорському.] УА: То тут населення більше угорською спілкується? ІФ: Так, по-мадярськи всі розмовляють. 95% населення – угорці. В нас лю ди не дуже знають українську мову, і я до унівєрсітєта ніколи не вивчав у школі. До 1991 року в школі вивчали угорську, російську та одну іноземну мову.
Михайло ПЕТРИЧКО Мукачівська райдержадміністрація, м. Мукачеве, Закарпатська обл. 5 липня 2010 р.
Михайло Петричко, ветеран національно-визвольних змагань, учасник Кар патської Січі, довголітній член ОУН, народився у с. Чинадієво 1924 року. У 16 років вступив у Організацію Українських Націоналістів, за що його заарештували й ка тували спершу угорці, а потім радянська влада. Був провідником ОУН-УПА у 19391943 рр. У 60-х роках Михайло Петричко видавав журнал «Воля і батьківщина». За свої 86 років пан Михайло пережив 10 років таборів, два смертних вироки та постійні політичні репресії. Дізнавшись про наш проект, вийняв з гаманця 30 гривень – все, що там було, та дав нам на підтримку проекту. Помер на 87-му році життя 20 липня 2011 року в Чинадієво (Закарпатська область) після три валої хвороби, спричиненої інсультом. До самого кінця не припиняв інтелекту альної діяльності, вивчав іноземні мови, залишався бадьорий духом та тілом.
Михайло ПЕТРИЧКО – МП УкраЇна Активна – УА
МП: Мене звати Михайло Петрович Петричко, я народився в Чинадієві, у сім’ї активного просвітянина. Культурно-просвітницьке товариство «Просвіта» зробило дуже велику роботу, особливо в Галичині і на цих теренах України. А батько став свідомим українцем аж в Америці. Наші люди уже з давніх часів їздять по світу заробляти кусок хліба. Мій батько ще до Першої світової війни опинився в Чикаго на заробітках. Там увійшов у товариство інших вихідців з України, особливо з Галичини, і таким чином став свідомим українцем. Ну і я виріс такий самий. Моя бабуся, мати мого батька, була дуже прогресивна людина. На той час, до війни (то було десь в дев’ятсоті роки, кінець XIX – початок XX століття) вона
Михайло Петричко
133
виписувала газету з Будапешта. То була угорська окупація, газета друкувалася в Будапешті, називалася «Неділя» на русинській мові, на закарпатському діа лекті. Бабуся моя вважалася в селі дуже гра мотною, до неї ходили за всякими конс ульта “Мій батько ще до Першої ціями, наприклад, правовими, – тим вона була світової війни опинився в відома. Вона хотіла, шоб всі діти вчилися, але Чикаго на заробітках. Там в сім’ї було вісім дітей. А тоді їх порозкидало, увійшов у товариство всі ся поросходили по закордонах – і дівчата, і інших вихідців з України, хлоп ці. П’ять хлопців, троє дівчат – всі опини особливо з Галичини, лися в Америці. і таким чином став А жінка в мене учителька, незручно її хва свідомим українцем. лити, але вона з кращих учительок, заслужена Ну і я виріс такий самий.” все-таки. Батько був репресований і загинув у таборах також. Її родина була дуже активна в Карпатській Україні, один із її дядьків (у нас кажуть «вуйко», а на Україні ка жуть «дядько», брат мами) був начальником поліції Карпатської України. Інші брати також були за кордоном. Маємо доньку, вона художниця, працює вчителем у художній школі, ну і, звичайно, малює, любить цю роботу. Мої батьки мусіли за часів Угорщини емігрувати, брат і сестра теж опинилися в Празі, там і померли, повертатися вони вже не могли. Вони були також активні – пластуни. Ця організація дуже багато зробила і на Закарпатті також. Пластунський рух на теренах України діяв лише на тодішній території Чехословаччини – на Закарпатті, в Польші не можна було, в Союзі – шкода й говорити. На всіх оку пованих українських теренах «Пласт» був заборонений. Пластунський рух кожних чотири роки, наподобі Олімпійських ігор, ро бить міжнародні зустрічі пластунів. Такий один з’їзд був у тисяча дев’ятсот тридцять..., вже не пам’ятаю, мабуть, четвертом у році у Будапешті. Ви собі представте, в Будапешті, де Україну ненавидять, наші пласт уни представляли український «Пласт», мали своє місце виділене, все з синьо-жовтими пра порами ходили, спів али пісні, всьо, шо на лежало. Так шо український «Пласт» був єди “В «Пласт» залучалися но представлений на цьом у з’їзді міжнарод молоді люди, і старші ному, після вже не було тих з’їздів, прийшла також, які виховувалися у війна, назвали той з’їзд «Джамборе». національноВ «Пласт» залучалися молоді люди, і стар патріотичному дусі. Вони ші також, які виховувалися у національноне сміли курити, вживати патріотичному дусі. Вони не сміли курити, алкоголь, були вживати алкоголь, були стриманими у всяких стриманими у всяких людських слабостях. «Пласт» виховував дуже людських слабостях.” порядних людей. На Закарпатті був дуже по
134
Відпущення
ширений, всі активісти Карпатської України пройшли через «Пласт». Кожний рік робили літні табори, вони мали навіть свою землю і проводили там літні табори, на канікулах, і то носило такий трошки воєнізований характер. Там ватра горіла цілий день, цілу ніч, як з першого дня запалили ватру, вона горіла аж до закриття. Вони мали свої завдання – вивчати природу, сліди, були зав дання в дуже поганих умовах: як викрутитися з положення без їди, без води. То всьо вони просто мали знати, находити вихід з того, дати собі раду. Так шо той «Пласт» виховав дуже прекрасних людей. Я вам скажу, шо Закарпаття – це окрема сторінка історії, тому шо воно бу ло багато століттів під гнітом угорським, а після Першої світової війни стало частиною новоствореної Чехословаччини, дійсно демократичної. Тоді прези дентом був Масарик – людина-гуманіст. На Закарпатті пішов бурхливий процес політично-національного відродження, і той процес розділився на три вітки: одна була, ми називали їх «українофіли», які відстоювали українську на ціональну ідею, а друга вітка – це були «русофіли» уперемішку з «мадяронами». І от проти «українофілів» ішли «русофіли», які мріяли про Російську імперію. У тридцять дев’ятому році була проголошена незалежна Карпатська Україна. Це був результат боротьби, но про деталі тої боротьби багато треба говорити. Ми не мали ніякої фінансової, матеріальної підтримки, всьо на своїх руках. Люди несли на руках дрова взимку у читальню «Просвіти», шоб зігрітися, то було дуже важко. Вчителі на селах робили дуже велику роботу: де був український свідомий учитель, там ішла робота. А я від малих літ, дітваком уже крутився в тій сфері. Приходили до бать ка, він мав контакти з тими діячами закарпатськими, – я сидів у закутку і слу хав то всьо. Вже в другому класі у початковій школі я відчував на собі репресії. Директор школи був заядлий «мадярон-русофіл» і він мені казав: «Ти, хлопче, ніколи не будеш вчитися у гімназії». Но потім мені прийшлося бути в російській гімназії тут, “...прийшла Карпатська у Мукачеві, де більшість викладачів – бувші Україна. То був великий емігранти. Ви знаєте, шо вони передавали ді підйом – люди відчули, тям, учням своїм – той імперський російський шо можуть бути дух виховання. А нас там було декілька чоло господарями на своїй вік, свідомих вже від батьків. Знаєте, як нам землі.” було некомфортно? Викладачі, знаючи нас і наш настрій, робили нам перепони у навчанні, оцінках і тому подібне. Но потім прийшла Карпатська Україна. То був великий підйом – люди відчули, шо можуть бути господарями на своїй землі. Робилися всеможливі перешкоди і з боку тодішніх європейських керівних країн – Італії і Німеччини. Ви знаєте, перекрили дороги, зв’язки, то на ходу треба було всьо вирішу вати проти тої пропаганди фальшивої. По цілому світу поширювали чутки, шо
Михайло Петричко
135
на Карпатській Україні голод, тюрми переповнені невинними людьми і все інше. Ох, всяко було – вижили! Тоді осталося єдине – це дозвіл Гітлера на оку пацію Карпатської України. Прийшли окупанти – ну про ті звірства, які чинили мадяри я вам не стану говорити, шоб не займати час, але то були середньовічні звірства. І тут, на Закарпатті створилася підпільна організація під керівництвом ОУН, яка ставила за мету визволення Карпатської України від угорської оку пації. Звичайно, ми рахували на то, шо світова ситуація зміниться у нашу ко ристь і ми будемо готові виконати цю місію. Ця організація була створена вже в кінці тридцять дев’ятих, на початку сорокових років. Вона діяла дуже актив но три роки. Ну шо ми робили? По-перше, залучали в свою організацію (вона була підпільна) людей певних, на яких ся можна було надіяти, і друге, ми обробляли населення, шоб підтримувати в них дух непокори: поширювали лі тературу, видавали газету «Чин», поширювали її – то була робота також небез печна, тому шо «шпиків» було досить... Оці прислужники Будапешта запевняли центр, шо тут все в порядку, на род прихильний, радий, шо вони знов під мадярською короною. А тут тобі підпільна організація, яка опанувала цілу Закарпатську область. Це їх дуже збурило, привело в неспокій, і вони рішили нам ся помстити – катували нас, страшнеє діло, не лише раді того, шоб допитувати, але шоб просто потішитися над нами. Но то ся кінчило, був суд, нас засудили до різних строків тюрми – від року до п’ятнадцять років, для декотрих – смертну кару, но то не пройшло – побоялися. То був вже кінець сорок другого року, коаліція імперська начала вже тер піти неудачі на фронтах, і се вплинуло також на нашу внутрішню сит уацію. В сорок третьому році, десь вже скоро перед приходом Червоної армії на Закар паття, вони більшу частину в’язнів повипускали. Но то всьо не таке важливе. Була боротьба проти угорської окупації, до якої долучалася переважно молодь. То всьо йшло під егідою ОУН. І ото якраз і непокоїло тих наших окупантів – шо молоді люди. В сорок п’ятому році прийшло так зване «визволення» від одного окупан та до другого окупанта, тому шо угорський окупант пішов, а прийшов «со вєтський», і ще гірший. Вони, фактично, всьо про нас знали і то не дивина, шо треба було піти або глибоко в підпілля, або за кордон. Ми за кордон не хотіли, а тут часу було вже дуже мало, шоб шось вирішувати. Багато наших людей, які опинилися за кордоном дуже добре себе заре комендували і зайняли поважні посади – в економічній, політичній і культурній сферах. А ті, які залишилися, продовжували дальше свою підпільну робот у, уже в зв’язках з УПА. Но се було досить ризиковано, тому шо ми всі були «свічені». В сорок п’ятому році арештували дванадцять чоловік, в тому числі і мене, як активних, які мали зв’язок з ОУН. Був суд: п’ять чоловік засудили до розстрілу,
136
Відпущення
в тому числі мене, потім цей розстріл замінили на 25 років каторжних робіт, а одного з нас, керівника, Габауда Михайла, розстріляли в ужгородській тюрмі. Я пробув у таборах десять років, в архіпелазі ГУЛАГу, після того повер нувся додому. Через рік іще мені дали заслання одного року, потім була «хру щовська відлига», і я повернувся додому. Мене не дуже хотіли принімати на роботу, тому шо не хотіли мати клопіт із «бандерівцем». Нашо їм, керівникам, мати таке – КГБ, перевірки? Але все-таки потім мене прийняли, дали мені най простішу роботу, фактично я такої конкретної спеціальності не мав, просто середню освіту, гімназію. Я влаштувався на роботу на лісокомбінаті, через рік поступив на заочний відділ Львівського лісотехнічного інституту. Я ше хотів згадати про ті десять років у таборах. Ви знаєте, яке у таборах життя? Ми за десять років табірного життя, то не лише я – то мільйони таких, ані один день не були ситі, а роботу треба було робити. Но в тих умовах ми продовжували свою роботу, ми готували людей, у нас дальше діяла організація. Ми відзначали релігійні і національні свята в таборах, ми підтримували дух. Не кожний видержував всьо до кінця. У нас там було досить викладачів, про фесорів, академіків, і ми організували такий конс ул: після роботи, стомлені, голодні, все“Но в тих умовах ми таки шось повторювали, усно, бо писати не продовжували свою можна було. А тепер я вивчаю французьку, це роботу, ми готували смішно звучить. А все задля того, шоби трену людей, у нас дальше діяла вати пам'ять. організація. Ми відзначали Після того, як масово почали звільняти з релігійні і національні таборів, то був п’ятдесят п’ятий рік, наші хлоп свята в таборах, ми ці начали масово поступати в технікуми і ВУЗи. підтримували дух.” І багато з нас закінчило ВУЗи, і багато з нас влашт увались на керівні роботи. А в мене попала така робота, шо я мав спілкуватися з людьми, це мені ду же ся подобало. В нас працювало три тисячі чоловік – то маса людей, і з усіма мені треба ся було контактувати, і я ці контакти використовував для того, шо би упроваджувати нашу ідею. Я був знайомий з одним видатним діячем підпільного руху – Зеновієм Кра сівським. Ми познайомилися в таборах, потім контактували у Львові. Вони за снували підпільну організацію у шістдесятих роках – Український Національний Фронт. Тактика цієї організації була така: по всій Україні мати точки опори, сто процентово перевірених людей, їх може бути численність дуже незначна, навіть декілька, а ці люди повинні вивчати своє оточення, шоб у відповідний момент вони були корисними. Це була величезна робота по цілій Україні. Випускався бюлетень Українського Національного Фронту, із емблемою, то всьо носило пропагандивний характер, поширювати то треба було також дуже обережно, тому шо «шпиків» повно всюди. І все-таки та організація була якось викрита, і
Михайло Петричко
137
Красівський. Ці керівники були настільки тверді, шо вони нікого не видали. І мене минула кара. А основних засудили до довічного терміну ув’язнення. Красівський – то особлива людина. Двадцять років промучився по тюрмах, таборах, психушках, карцерах, його весь час агітували, шоб він висту пив з заявою, відмовився від всього минулого і засудив націоналістичну ідею. Він ся не зго “Двадцять років джував, вони кожен рік викликали його, але промучився по тюрмах, їм не вдавалося. І от одного разу прийшли всі таборах, психушках, високі кадебістські чини, каральники тих уста карцерах, його весь час нов, викликали його на співбесіду і каж уть: агітували, шоб він «Ми вам пропон уємо райське життя, завтра виступив з заявою, ви на свободі, всі умови створюємо для вас. відмовився від всього Всьо, шо ви заб ажаєте, буде виконано, при минулого і засудив умові...». А він писав вірші, і каже: «По черепах, націоналістичну ідею.” кістках, на п’єдестал закуті в злість, брехню і догму, ви йшли, та часу шквал на вас роздер червону тогу» – це була відповідь, і вони побачили, шо з того нічого не вийде. Я цей епізод нагадую вам для того, шоби показати, які героїчні люди були. Йо го не випустили аж поки не розпався Союз. А я пропрацював на заводі до пенсії. Вийшов на пенсію. Коли началася наша незалежність, брав участь у всіх заходах, на всіх виборах я був членом або секретарем комісій. УА: Що вам допомогло витримати всі ці нелюдські умови? МП: Я думаю, шо віра у справедливість боротьби. УА: Ви знали точно, навіщо ви це робите і ви знали для чого? МП: Так, вибір – свідомий, бо інакше не може бути. А якщо відступити від цього, значить бути зрадником. УА: У вас була сім’я – дружина і донька, ви розуміли яка небезпека існує для них? Чи вони вас підтримували? МП: Вони то не знали. Вони не мали то знати. Була строга конспірація. Я то всьо робив на свою відповідальність і на свій ризик. Звичайно, якби мене викрили, то їм би попало також. Але обійшлося досить вдало. Жінка не могла попасти в університет, тому шо батько був репресований. Але завдяки щасливому збігу обставин жінка першого секретаря області була у дружніх відносинах із студенткою – моєю майбутньою жінкою, і через нього вдалося їй укріпитися в університеті. УА: І донька не зазнала репресій?
138
Відпущення
МП: То вже були шістдесяті роки, то на неї вже не впливало. УА: В шістдесяті теж було по-різному... МП: Було по-різному. То вже всьо так було трохи охолодилося, таких різ ких виступів не було, шоби викликали на себе вогонь. А їм також було цікаво мат и людей, котрі не викликають турботу “...я був під наглядом КГБ для них. Бо це для них зайв а турб ота: я був постійно, на роботі під наглядом КГБ постійно, на роботі кожний кожний місяць-два місяць-два приходив до мене на розмови їх приходив до мене на ній працівник. Але то була дуже порядна лю розмови їхній працівник.” дина.
Петро КУЦКІР Сільрада с. Лохова, Мукачівський р-н, Закарпатська обл. 3 листопада 2010 р.
Петро Куцкір, як він сам розповідає, співати почав швидше, ніж говорити. Пан Петро – представник русинської спільноти Закарпаття, cільський голова c. Лохо ва, соліст народного ансамблю «Руснаки» при Мукачівському районному будинку культури та заслужений працівник культури України. Інформацію про свій рід він дізнався від родичів усно, адже радянська влада, прийшовши на терени За карпаття, знищила письмову родинну хроніку. Батьки обох – і мами, і тата пана Петра постраждали від колективізації. Після армії він одружився, має двох синів. На роботі в Мукачеві по кілька місяців не виплачували зарплати, тому пан Петро рік був у Чехії на заробітках. Незважаючи на те, що тамтешній керівник просив залишитися, і навіть обіцяв забезпечити житлом цілу його сім’ю, пан Петро все одно повернувся додому, на Закарпаття, бо, як він каже: “Свій край є свій край”. Петро КУЦКІР – ПК Україна активна – УА
УА: Мы не случайно назвали «Загоєння минулого»: каждый знает про свою боль, но не знает, что этой боли везде много. И лучше сочувствовать друг другу и думать, как дальше жить, и вместе жизнь строить на добрых отношениях. ПК: Наш край був при Австро-Венгрії. Є історичні згадки з тих часів... Я старався вести хронологію життя у нас. Такого не було, навірно, жителя на шого краю, який не мав клаптик землі – кожний старався на земли робити. Дуже нас тут гнітили євреї, лихварями були, – давали людям под 30 процентів гроші, а якщо їм вчасно не вертали, могли забрати всьо в чоловіка – худобу, хижу, всьо. Дуже бідно жили наші люди.
140
Відпущення
Коли член Парламента Австро-Венгрії Едмунд Еґан прийшов сюда дослі джувати наш край (я читав його замітки), він написав так: «У хаті глиняній, під соломою, десь по 10 дітей, голих, голодних лежало. Наживалися лиш євреї і лихварі». Єв “Такого не було, навірно, реї смертельно ранили Еґана на Лазькому бе жителя нашого краю, резі (підйомі), по дорозі, як їхав в Ужгород. Но який не мав клаптик він всьо равно встиг звіт написати цісарю, і землі – кожний старався після того открили земельний банк в Мукачеві, на земли робити.” який дав ав безпроцентні позики людям для того, аби могли собі купити худобу, зерно для посіву. Граф Шенборн дав людям у корист ування свою землю безоплатно, для того, би ся займали землеробством. Трохи край начав ся піднімати. При Сен-Жерменському договорі, коли після Першої світової війни поділ був новий, то Закарпаття пішло під юрисдикцію Чехословакії. Тоди вже начався більш-менш розквіт у нашому краю, вже тоди і школи ся побудували нормальні, бо тоті були церковно-приходські – дяк учив у школі. Після того вже начали ся державні школи робити, начала ся інфраструктура розбудовувати, дороги ся на чали будувати. Кожний мав відробити, тоди народним методом ся много робило. Хто мав тяглову силу, то йшов з своєю тягловою силою, йшли вручну відробити. При Чехословакії начався розквіт, но не всі нараз шось мали, шоб могли достойно жити, і дуже много наших людей поїхало по заробітках в Америку, в Канаду, в Бельґію (на шахтах ся трудили), в Арґентіну, в Австралію, у Сполу чені Штати. Перша хвиля була тоди ще до Першої світової війни. Після світової знов наші люди на заробітки многі уїхали. Чехословакія в нас проіснувала фактично з 19-го до 39-го року – рівно 20 років. В 39-му знову мадяри ся вернули сюда. Декілька тижнів в 39-му році про існувала Підкарпатська Русь як автономія. Знаєте про Президента нашого, Воло шина, а доти вона була у складі Чехословакії. Після 44-го року повіли, що ми вже не Чехословакія. А потім Подкарпатська Русь стала Закарпатською областю. Після того, як закінчилася Друга світова війна, наші люди займалися земле робством. В нас в основному виноградники люди мали, сади. Посівні площі – не дуже много, в нас земля не є така, щоб вирощувати зернові. Після Другої світової війни у людей забрали землю, і до нинішнього дня люди не мають. Вже позали шали навіть то, шо собі просили, ті декілька соток – і там не хочуть робити. Шо касається родослів’я, то є історичні дані, шо наше село заснували Гер ци (прізвище – Герц). В нас є біля 56 фамілій тут у селі. Моє прізвище – Куцкір. У тому селі, де я народився, є дослідження, що іще в давні часи моїх предків загнали як управлінців («кéнезі»). Перший раз вони прийшли в Свалявський район, потім – у Мукачівський. Коли радянська влада прийшла, то пос тара лася нашу хроніку, наші документи всі знищити. В нас лем є то, шо ся в пам’яті людей лишило.
Петро Куцкір
141
До радянської влади муй дід дороги робив, мав замовлення державні, мав своїх п’ять кар’єрів андезитових. Той, шо за мамою, муй дідо мав декілька гек тарів землі, виноградники, свою молотарку. Коли прийшла радянська влада – забрала всьо. “Коли радянська влада Мого діда, який мав кар’єри, забрали у Львів. прийшла, то постаралася Шість місяців подержали – не пришили нич. нашу хроніку, наші Зі Львова йшов пішком сюда додому. А коли документи всі знищити. В прийшов – його даже робочим не хотіли взяти нас лем є то, шо ся в у кар’єр, ледве устроївся там прóстим робочим. пам’яті людей лишило.” Кар’єри швидко націоналізували, – вони ста ли державними. У мої бабки, шо за мою маму, діда взяли, хотіли на фронт відправляти, але не дали обмундірованія, держали їх у воді, то помер у 42-му році. І в бабки за брали всьо, даже рогачки і мотики в калхоз – всю землю, весь реманент, безвозмездно, всьо “...в бабки забрали всьо, забрали. І ще й напуджали – буде та што каза даже рогачки і мотики ти, то в Сибір одправлять. в калхоз...” У селах в нас такого не було, но у Мукаче ві, там, де руські прийшли і увідєли хороший будинок, який їм ся полюбив – до рана ціла сім’я була поїздом одправлена в Сибірь, і вже в тій хаті руські жили. Посуд, і всьо, шо було в хаті – їм ся лишало. Ті не могли з собов взяти нич, навіть документа. Деякі люди, як вже Радянський Союз розвалився, вернулися, но до нинішнього дня не можуть вибити свої бу динки, бо вони вже передавалися з покоління в покоління. Історію нашу іскажавуть, кому не лінь. Даже наші професори, які в уні верситетах, інститутах викладавуть, под впливом, под тиском іскажавуть на шу історію Але то всьо брехня – нико не хотів приєднання, нико не казав, шо ми біжеме туда – то всьо надуто. І до ниніш нього дня нашим людям нормально на своїй “І ще й напуджали – землі не дають жити. буде та што казати, Демографічна ситуація в наших селах ні то в Сибір одправлять.” кудишня. В мене на сьогоднішній день померло 23 людей, родилося 5 дітей. І то з року в рік так іде. Вони хваляться, шо у Закарпатті приріст населення. Не знаю, де. Хіба в ци ганському таборі, бо платять одноразову виплату. А наші люди не спокушаються даже на тоту виплату. Єден рік, коли начався при Ющенкові, був чуть-чуть розквіт, тоди 25 померло, 25 ся родило – малисьмо нульовий баланс, а так маємо все мінус. УА: Расскажите, пожалуйста, про родителей – кто они были, чем за нимались, как Вас воспитывали, сколько детей в Вашей семье?
142
Відпущення
ПК: Справа в тому, шо давно були багатодітні сім’ї, но у нашому роду так завелося, шо в нас багато дітей не було. В моєї бабушки за маму була всього моя мама і мамина сестра, – двоє дітей. Бабушка родилася 1900-го року, по мерла в 90-му, – рівно 90 років прожила. Мій дід за батьком – 1898 р.н. Мій батько мав три брата і дві сестри. Так і у моєї дружини – два сини, вже дорослі. Один женатий, має тоже двох синів, а один іще не жонатий – буде мати на другий рік 30 років. Ше ся не пилує1 женити, бо каже, шо мало грошей, не го ден себе забезпечити, то нелегко... Коли я робив в училищі в Мукачеві, нам не виплачували чотири роки за робітну плату, я взяв за свій рахунок відпустку і проробив’єм один рік у Чехії – спеціалістом, бо я вчив столярів і робив на меблевій фірмі. Мене шеф просив лишитися там, і хату обіцяв купити, сім’ю би я туда перевів, але свій край є свій край. Я не годен там бути, хоча там більшменш можна було нормально жити. І я замі “Мене шеф просив тив, шо нам не тяжко говорити з чехами, сло лишитися там, і хату ваками, з поляками, бо то ми майже-майже обіцяв купити, сім’ю би я одинаково говорими. І я поб ачив, шо там, в туда перевів, але свій край Че хії, тоже дуже много є неженатих мужчин, є свій край.” незамужніх жінок, які мають 40 років, 50, 60, кажуть: «А я не мам тілько п’єняндзу, шоб се бе утримати, нашо мені жебрач розводити на цьому світі?» Не хочуть ся женити. Хотя вони намного вище живуть, як ми, і більші зарплати мають, і все рівно не задоволені. Їдучи із своїм ансамбльом по Європі, дивлячися, як люди живуть, подумав собі: ми николи так не жили і не будемо жити, – і все рівно там люди недовольні є. У Франції бастують, італьянці баст ують, а нашим людям, як ми жиєм, – то треба вовком вити. Є в нас люди, шо кінці з кінцями не годні звести. В мене є присілки два у лісі – Линівці, Нижнє і Вєрхнє. Важко ся добирати звідти, три кілометра пішком сюда. Роботу знайти – тоже проблема. Не дуже є робота така, де задовільна була би заробітна плата. І люди сидять дома, займа ються своїм хазяйством, і помало п’ють. Є такі, шо нормально тримаються, а є такі, шо... Дальше за нашим селом є такі села, шо по них взагалі ніхто нігде не робить, лиш п’ють. А раньше кожний був занятий якоюсь справою. В нас було много підпри ємств у Мукачеві – в основному в Мукачево йшли робити. Наше підприємство було сільськогосподарськоє, доста сильноє – робило в ньому больше 500 чо ловік лиш у сільському господарстві тут у нашому радгоспі були і механізатори, і бригадіри, і бригади робочих, шо робили руками, а тепер може 50, госпо дарство на ладан дише. Такі великі заводи, як «Мукачівприлад»: колись там 5500
1
Пилувати (русин.) – поспішати.
Петро Куцкір
143
робітників робило у дві-три зміни, а тепер там чоловік 150 робить. Завод ЗКЛ2 був – там також декілька тисяч робило, меблевий комбінат, «Точприлад» – декілька тисяч, а тепер по декілька сотень, і люди роботи не дуже мають. Деякі є, шо навіть в Ужгород автобус возить кількох осіб, – всіх не устроїти. УА: Как родители Вас воспитывали, какие традиции у вас были? ПК: У сім’ї і до нинішнього дня такоє воспітаніє, як написано в Біблії: не вбий, не вкради, не обманюй, не бреши, – і я до нинішнього дня це помню. Знаєте, дитина мала, коли увидить у сусіда файне яблуко або черешню, та лю бить піти украсти. Мама з батьком нас, дітей, так воспитували, шо не дай Бог пойти туда, не “У сім’ї і до нинішнього дня дай Бог би я зробив такоє. В нас дома било такоє воспітаніє, як всьо – і сад, і виноградник, – доста. написано в Біблії: не вбий, Окрім того, відколи себе пам’ятаю, я з ди не вкради, не обманюй, не тинства співав. І свої співанки знав придума бреши, – і я до нинішнього ти дитиною, свої співанки. Тяжкий був тоді дня це помню.” ше час, Хрущов робив із кіндериці3 та із горо ху хліб... І коли я ішов та співав, ще й мене гу кали люди: «Петрику, пойлем заспіваш нам!» – і бублики, кекси, або конфетку дадуть. Я йшов в єден двір, в другий – заспівав, там конфету дали, там – пече ня. Садика у нас у селі взагалі не було. Було такоє, шо мама брала мене у калхоз у ланку. Тоди вирощували табак у селі. Взяла мене туда, і я на копиці трави за снув, шо оглядала мя ціла ланка. [Сміється.] Як начиналася весна, ми пробували ногов, чи тепла земля і ходилисьми од весни до пізньої осені босі – всі діти. Кожний на тот час мав або корову, або кози. Я дозирав’єм кози, вже у школу’м ходив – мусив був дозирати кози, а ко рови – то само собов. Дальше, опалювалисьми ся всі: у нас були печки такі, «Перемога» називалися, або муровані, або [нерозбірливо], і всі дрова заготов лялися у лісі. Я, наприклад, цілі канікули мусив’єм наносити дров. Ну, крім того і батько деколи йшов, і другі члени сім’ї. (Ми не купляли дрова майже ні коли, то носилося з ліса на плечах.) Газ появився, коли я вже ся із армії вернув. Та, тоді лише балонний газ ся появив, і ми начали вже хоча би їду приготовлю вати на балонному газі. Школа в нас восьмирічна, далі я вже після восьмирічки учився в Сваляві, потім у Хусті, потім в Дрогобичу. Усюдо, де би я ся не вчив, з учителями я начи нав говорити по-українськи, потім переходжував нáраз на наш язик, а вони роти порозтворяли, кажуть: «Говоріть-говоріть, нам так файно слухати!» Каже
2
3
Мукачівський завод комплектних лабораторій. Кіндериця (русин.) – кукурудза.
144
Відпущення
викладач: «Тако, якби свою мамку в дєцтві слухав». [Усміхається.] Дома всі говорять не так, як мають, як література пише. УА: А вы как в семье говорили? ПК: Ми в сім’ї по-українськи ниґда не говорили. І до нинішнього дня не говоримо. У нас, наприклад, у школі вчителі урок ведуть на українськой мові, а так із дітьми говорять по-нашому, по-русинськи. Так же само і коли я в школу ходив – урок вівся на українськой мові, а потім зо мнов вчитель говорив понашому. Я музичної освіти не мав, альбо мав звання Заслужений працівник куль тури України, Президент нагородив мя – я співав по цілому світові. Наш ан самбль виступав на одній сцені разом із багатьма українськими артистами, наприклад, з Народним артистом України Іваном Поповичом, із Таїсією Пова лій, з Левком Дурком, із хором Турецького, з нашима закарпатськима, само собов – тут у нас є Петро Матій, Степан Гіга, заслужений артист України і свя щеник Сабларі Александр – разом з ними на сцені я був. [Cпіває.] То такоє маленькоє хобі. А люди в нас вам просто будуть казати, шо вони українці, бо їх так заста вили, а по-українськи вони з вами говорити не будуть, бо не дуже годни ся висловити українською мовою. У мене сестра вийшла замуж у Кіровоградськой області і шовбур українець був, по-українськи говорив. І коли він з моїм батьком говорив по-українськи, муй батько йому відповідав по-руськи, по-російськи. Шовгор каже: «А шо ви, няню, говорите ізо мнов по-руськи?» – «Та бо ти маскаль!» – «Як я маскаль? Я українець!» А няньо каже: «То я українець, а ти маскаль!» [Сміється.] «То ви по-якому, няню, говорите?» – «Я – по-українськи, мені паспорт написали, шо я українець!» – «Та ви не говорите по-українськи!» – «Я говорю по-українськи, а ти по-маскальськи!» [Сміється.] То мож ся було з них насміяти двох... По селах в нас не такі будівлі, як по Україні або по Росії. Тепер начали вже тиснути, ош треба ся будувати так, як вони кажуть, бо навідкривали разних фірм, разних відділів, котрі мають слідкувати за будівництвом, контроль вести. А в нас усі майже в селі побудувалися так, шо зібралася сім’я, – браття, сестри, сватóви, – і помагали робити – від фундамента до верха. Неякі будівельні орга нізації! Нич! Хто заможніший – то муг собі позволити купити цеглу, хто бід ніший – зібралася сім’я, самі намитали вальки (кірпіч), кар’єр у нас є – камінь привезли, зробили фундамент, побудували. З ліса привезли дерева – зробився верх. Перше, за шо треба було платити, то за череп, або шіфер, котрим крили хижу, а другоє – майже безплатне все. Робили-робили, сіли, вина випили («ал дамаш4», у нас кажуть), поїли – і далі робили. А за плату мова не йшла – почти
4
Алдамаш (русин.) – могорич.
Петро Куцкір
145
всі будинки роблені так, безплатно, шо помагали родичі. Тепер уже то ся закін чило, почали нанімати бригади, які будувуть, і мусять із сертифікованих мате ріалів будувати будинки, аби комісія прині мала. На Колегії, коли там говорять як ви “...в нас усі майже в селі маєте будувати, я казав – дотепер село бідува побудувалися так, шо ло, а тепер вообше мож покласти хрест на се зібралася сім’я, – браття, лах, бо побудувати так будинок, як вони ка сестри, сватóви, – і жуть, шо аби всі папір’я зробити згідно чин помагали робити – від ного законодавства, то в нас таких людей не є, фундамента до верха.” аби мали стільки грошей. Може один-двоє бу ли у селі, могли ся побудувати, но вони вже побудовані – їм вже не треба ся будувати. Бо так будувати будинки, як вони тепер вимоги ставлять – неможливо. Там на одні бумаги дозвільні треба навір но тисяч двадцять-тридцять – та за такі гроші мож побудувати таким методом, як я вам кажу, будинок. УА: Как Вы свой дом строили, когда свою семью создавали? ПК: Справа в тому, що коли я жив іще у себе в сім’ї, в нас була хижа, шо мій дід побудував був у 40-му році (він у 42-му помер), і ми в тому будинку жи ли до 80-го. Я у 77-му вженився сюда у Лохово, но я думав, шо вернуся назад, бо я один дома лишився, в батьків. Ми в 80-му році побудували новий будинок із цегли, і закрилисьме алюмінєвов бляхов. Але так ся стало, шо я тут у тьощі жив, я цей будинок тьощин перебудував, зробив’єм мансарду вгорі, гараж доробив, двір камнєм нашим заклав, щоб було чисто, і лишився тут у тьощі жити, а той будинок я передав свому старшому сину. Два є сини – то я каз ав: один тут лишається, а другому даю в Лавках, во собі вибирайте самі. Старший [син] тот будинок в 2003 році продав і купив собі в Мукачеві, у центрі, жиє там зі свойов сімйов, а в будинку нашому живуть чужі люди – наші, із Лавок, но не родичі. Ну і ще такі в нас нюанси були, шо, наприклад, мій батько – 23-го року народження, – його узяли до себе мадяри під час войни. Наших людей мадяри рахували неблагонадьожними, бо то була Чехословакія. І їх, 22-23-24-го року народження, взяли у такі трудові табори – окопи заставляли робити, такоє. І потім їх у Будапешті, мені батько казав, руські захватили в полон – руська ар мія. Держали його в Братіславі, потім – десь тут на території України. Ще перед його смер “...мадяри компенсували за тю, коли вже начався Совєтский Союз розпа то, шо його руські дати потроху, мадяри компенсували за то, шо держали в лагері, його руські держали в лагері, виплатили йому виплатили йому гроші, гроші, бо вони винуваті були – няньо на них бо вони винуваті були – тоди робив. В нас є така організація «КМКС» у няньо на них тоди робив.” Мукачеві, мадярська, я туда повів, він мав свід
146
Відпущення
шо був у тому лагері. Його друзі-свідки ся підписали, бо були разом, няньо ків, їм ся підписав, і мадяри компенсували. Ми не були Україна ще, то в 47-му році ми стали Закарпатська область, а до того була Подкарпатська Русь. У нас вгорі на березі, де завод будують, є такий пам’ятник – хрест. То у 47-му році наш останній єпіскоп Ромжа5 святив церкву в Лавках, в мому рід ному селі, а ночував у Лохові (там била фара – будинок священика) – і його енкаведисти вбили на тому березі студобекером, машина така була. Наші не мали навіть своїх машин – більше машин на фронті було американських, а не руських, а руські мали одну полуторку, а другі машини були в основному аме риканські. А в чоловіка місцевого, Хоми, був фаетон свій, і свої коні два, і він віз їх до дороги – в Ужгор од мали їхати. І вони студобекером збили ту карету, нашого греко-католицького єпіскопа, якому було на тот час 35 років. То почти возраст Ісуса Христа – Ісус мав 33 роки, коли його розп’яли, а тут 35 рокув... І він не пожалів своє життя для врятування нашої греко-католицької віри, а на ші люди то не розуміють... Людина могла єден свій підпис дати – і тебе не вб’ють, а він ся не підписав. Крім того, нашому священику місцевому, шо в нас служив, тому, шо він [єпископ] в нього був, о.Васько, 25 років тюрми дали. Уродженець наш, священик Малешко, – 25 років отримав тюрми. Но вони ся не подписали, шо вони православні. А православна віра силов нав’язана, і люди, розумієте, які запугані, шо вони вже не хочуть нич, вже нич не кажіть... «Ви православні?» – «Да-да». “Людина могла єден свій Во тепер в наших людей звідайте – так бу підпис дати – і тебе не дуть казати, шо вони українці, хоча по-укра вб’ють, а він ся не їнськи говорити з вами не будуть: розуміти – підписав.” розуміють, но висловлюватися по-українськи не будуть. Коли буде писати автобіографію, напише, шо він українець і його мова українська, яку насправді він не знає. На шамова – доста тяжка. У нас туй, шо живуть у нашому краю українці і руські – вони ся нігди не годні научити по-нашому говорити, по-русинськи. То нараз видко, як начне говорити не наш, некорінний житель – нараз замітно. От моя кума – українка з Тернопільської області, вона вже тут жиє, по-українськи го ворить, но по-нашому не годна ся навчити, їм тяжко. В нас є такі слова, шо три значення мають, або наоборот – єдну вещь мож назвати четирьма синонімами. УА: Наприклад? ПК: Позирайте – туй, туйка – то вже два слова, означає, тут. Так много, тепер нараз всі не годен згадати. Ну, наприклад, штани: пачмаги, нагавіці, над раґи, ґаті – то вшитко штани. В нас 5-6 назв мають вещі. Українець не буде Теодор Юрій Ромжа (1911-1947) – єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії, блаженний Католицької Церкви.
5
Петро Куцкір
147
знати, шо то мож вещь назвати по-разному, а де то єдно й то же самоє. На капелюх в нас кажуть – клебан, клебаня, калáб. Много у нас є, много. УА: Підручники русинської мови є? ПК: Коли мама ходила в школу, у нас були книжки, но я вам кажу – то всьо начали знищувати, як Радянська влада прийшла. В нас в основному були книжки Духновіча – він азбуку зробив і чи танку для русинських шкіл. І тепер продається “...в нас однако є недільні лі тература русинська лем за границьов. В нас русинські школи, нико не видає, і я думав, шо николи й не ви де учителі учать на дасть, бо з нашого города сознаніє хочуть русинськой мові. ” угнати, тот дух русинський. Но в нас однако є недільні русинські школи, де учителі учать на русинськой мові. Туй у нас у школі є русинський клас, учить учитель географії, і йом у літературу дали. Но то приносять із заграниці, в нас не видавуть ру синські книжки, не хочуть, наша держава не поддержує. Наприклад, є такі малі народності, як ґаґáузи, кримчаки, шо пару сотень чоловік є, – їх признали, а нас більше мільйона – і нас не признають. Нас мільйон двісті п’ядесять тисяч населення. УА: Столько разных цифр слышим: я слышала про 800 тысяч в преде лах Украины и 3400 – диаспора международная. ПК: Ну, нас мільйон двісті п’ядесять тисяч на території Закарпаття, Под карпатської Русі. Но з них там є декілька, ну десь 150 тисяч мадяр, німці є, і другі – то десь біля мільйону русинов. До Радянської влади у нас школи ся ру синські називали: русинська, або мадярська, або словацька школа, або німець ка. В книжці було написано, шо, наприклад, у селі Лохово є 650 людей грекокатолицького віроісповіданія, 20 людей – римо-католицького, 15 юдеїв, і так далі – ну, там реформатів та інших. І так же само в Мукачеві писали, шо там тілько тисяч греко-католиків, і одна греко-католицька церква, стільки римокатоликів, римо-католицька церква, стільки протестантів, і протестантська церква, і 6 синагог, і юдеїв стілько. Много у нас було до войни євреїв – 9 сімей. А як німці їх забрали, ні єден не вернувся сюда. У Мукачеві було шість синагог на тот час, коли був опис, а тепер вернулися євреї і там відновлюють свої сина гоги. А за православних – ніґди я не читав, шо в нас були православні – ни в Мукачеві, ни в окружних селах. Знаю, шо емігранти побудували одну церкву у Рáкошині, і десь у Лучках, ше 18-го року [нерозбірливо] декілька росіян тут ся лишило, зробили собі громаду православну. А в нас до войни я не читав за православних взагалі – ні у кутруй книжці про Подкарпатську Русь. У нас лем були греко-католики, римо-католики, протестанти і юдеї, ну а інші – то цигани мали там шось своє. Тепер у нас вже є багато течій, бо заграниця нам поможет –
148
Відпущення
євангелісти, суботники, і так далі. Я читав, що в нас найбільше всього було греко-католиків. Раз греко-католик – то є русин. УА: Скажіть, будь ласка, а закарпатська мова – то русинська? ПК: Русинська. І в нас не мова, мова – в українців, а в нас – язик. Ми го воримо на свому язикови. УА: Дуже цікаво. Петре Петровичу, а як Ви зі своєю дружиною зу стрілись? ПК: Діло в тому, шо я, як я любив співати, любив і колядувати. В нас на коляди традиції до сьогоднішнього часу збереглися. І був такий випадок, шо ми ходили, колядувучи, в нас у селі на Різдво. А хлопці кажуть: «Та йдімо в су сідньоє село поколядувати!» А я кажу: «Та нашо нам щє в чужоє село ся перти, в нас ту мало є?» Ми прийшли колядувати до єдних, до других, та й зако лядував’єм жону. [Сміється.] «Ой», – кажу, – «я ще до вас прийду». На Старий новий рік, на Василія, ще раз прийшов, а потім вже помалось’ми ся договорили, та й вже. Я тоді вже два роки як з армії прийшов: 22 роки, а дружині було 20. УА: Весілля було також по-русинськи? ПК: Весілля було в нас в двох містах. 7 мая у мене дома в селі, там родичі ся збирали, а у дружини – через два тижні туй било, в Лохові. Там чоловік на свадьбі було десь 200, і туй – 200. УА: Є якийсь обряд свій, русинський? ПК: В нас тєпєрь уже од того маленько традиції одходили. Кум приходив з кураговом6, так як староста. Треба було мені співавучи до воріт прийти, за брати молоду з єдного села до другого. Там [коло воріт] до нас підійшли : «Що ви туй у нас хочете?» То вже далі вів тамада в такому дусі: «Ми прийшли із мисливцьом, а тут у вас лебідь залетів, лань забігла, то ми прийшли її вполю вати», – ну такі фіґлі велися. А потім на сміх виводять деяку стару бабу – із вікна знімавуть “...тоді ми тижньом стару феранку, штору, та на голову запеленали, скорше пішли в сусідньоє дуже зам ал ьов ують помадою, і баба при село до церкви у Іванівці, ходить, молодого – за шию, і помаду помастить аби нико не знав. ” наліво, направо. [Сміється.] «То не моя, то не моя молода! Заберіть її від мене!» Приводять іще когось, і так аж за третім разом приводять ту, шо треба. Ну і тоді тут у нас розписували у сільській раді. Тепер уже до церкви ідуть обов’язково. А коли я женився, то не можна було – тоді ми тижньом скорше пішли в сусідньоє село
6
Курагов (русин.) – хоругва.
Петро Куцкір
149
до церкви у Іванівці, аби нико не знав. У мої дружини батько партійний, я партійний, і не мож било до церкви йти, бо то би було ЧП на цілу державу – шо комуніст до церкви ходив. Ми тихо крадом пі шли до церкви, а потім у сільськой раді – ре “...то би було ЧП на цілу єстрація. Но, і традиції такі били – йшли всі в державу – шо комуніст Мукачево поф от ог рафуватися, потім мали до церкви ходив.” пройтися там по пам’ятниках, або в Мукачів ський замок. Тепер йдуть у Свалявський ра йон, замок Шенборна у санаторії «Карпатах», або ідуть у Староє Село в Ужго род. Там біля замка є старе село, шо позвожували наші стародавні хижі, солому із других районів, різні будинки – кузню, церкву з Мукачева, дерев’яну таку. То там йдуть тепер на весілля, а то в Мукачево в основному ходили. Тепер вже нанімають на свадьби тамадів, а тоді тамада був кум-крьосний, у нас кажуть «нанашко», котрий держав дитину, коли крестили. Тоди доста було цікаво, інтересно, традиції ся тепер уже поміняли. Ще недавно, коли я вже вженився сюда, у нас був такий станок, що ткали на зиму. Тепер уже є ков ри, і люди ся лінують. А в нас стояв станок, і моя тьоща з сусідов свойов ткали ті дорожки на зиму – покрувці, в нас кажуть. А мій старший син має базу в Свалявському районі, – там музей відкрив, то забрав тот станок туда, і всьо такоє староє, шо в нас било.То є таке село Яківське у Свалявському районі – там син має свою базу відпочинку. Там у нього відпочивавуть і много з Росії, і наші, з Одеси, з Києва. Там курортна зона, много є відпочинку, мінеральна вода. УА: А как детей растили, чем жена занималась – семьёй? ПК: Моя дружина робить на «Мукачівприладі» монтажником радіоапара тури, робить руським плати на підводні кораблі – від початку своєї трудової діяльності і до сьогодні. При Радянському Союзі як ся занимати дітьми? Де кілька тижнів давали післяродових, а далі дітьми займалися: я, коли мав час, її сестра, коли ще в нас незамужня била, і тьоща – коли хто був дома, той і зай мався до віку, коли вже забрали в садик. То тепер дають по три роки по догляду за дітинов, а тоди не давали. Тоді може три тижні побула дома – і на роботу. Спочатку по змінах, тепер уже зміни не треба. То був завод воєнний, режимний, там по пропусках – і до нинішнього дня. І робить у Росію ті плати до сьогод нішнього дня. Є там і друге, но вона робила іменно на тих печатних платах для подводних лодок, для машин сейсмологічних, шо слідкують за землетрусами. УА: А можно спросить – какого Вы года рождения? ПК: Я – 55-го. Я родився разом із Гітлером в єден день – 20 квітня 55-го року. Самі знамениті люди в áпрелі ся рóдили. [Сміється.] УА: А когда начали петь в ансамбле?
150
Відпущення
ПК: Я скорше начав співати, як говорити. Я із цим ансамбльом співаю з 86-го року. Склад мінявся, но керівник і я – ми разом із 86-го року. Нестор Мальчицький7 і я – заслужені працівники культури, і єден – заслужений архі тектор України. УА: А в вашей семье кто-то еще был музыкальный? ПК: В мене і няньо, і мама співали в церковному хорі, прекрасно співали обоє. І дома співали. Телевізора не було, була лем радія (на радіоточку кажемо галя). Я, наприклад, по галі тілько чув два рази співанку – і вже напам’ять знав: Гнатюка, Со “коли сиділисьме вечорами лов’яненка, – ті наші старі співаки, Діана Пет дома, то співали – колядки риненко. Я всі – і дівочі спів анки, і мужські ся вчили, в основному отак співав. Правда, в нас доста сильний був учи восени, як тепер, коли вже тель співів, вчив нотну грамоту. Я, коли в шко польові роботи зроблені. ” лу пішов, в нас був піонерський хор, а я ще піонером не був, росту невеликого, і всьо рав но мені галстук в’язали, і я солістом у хорі був. А моя сестра, старша на п’ять років, тоже в хорі співала і каже вчительові: «Не беріть його», – бо вона велика, співає ззаду, а я малий співав спереду. [Сміється.] Ну а потім, коли сиділисьме вечорами дома, то співали – колядки ся вчи ли, в основному отак восени, як тепер, коли вже польові роботи зроблені. Баба моя много знала старих колядок, мама – свої знала, шо з дівчатами ся навчили, а няньо знав свої, бо там хлопці другі колядки колядували, – і я то всьо знав. Няньо прийшов не з того міста, шо моя мама, ну, жили у батьківській хаті моєї мами. На даний час в нас у селі в основному колядують одну колядку – «Звізда ясна», і всьо. А я знав 16 колядок, таких, шо туй не знали, різних. А співанок напам’ять знав десь 100–150. УА: Всі записані? ПК: Тут лем 18 є, а так я напам’ять знаю. Ми коли концерт даєме, то двітри години співаєме, – і пісню не повторюєме. УА: В Мукачево виступаєте? ПК: Да, он в неділю маєм два концерта. УА: А дети поют?
Нестор Мальчицький – заслужений працівник культури України, голова Мукачівсь кої «Просвіти», керівник самодіяльного народного фольклорного ансамблю «Руснаки» Мукачівського міського Будинку культури.
7
Петро Куцкір
151
ПК: Приходила вчителька із музикальної школи, та тут мало вчила, а так уже не ходили, та й залишили. Вони спочатку грали у вокально-інструмен тальному ансамблі обоє, і обоє співати знають, но а тепер лишили, всьо. УА: А Ви в музикальній школі не вчилися? ПК: Нєт. Я музикальну школу не мав. Тоди треба було платити, а справа в том у, шо зароботьки тоді були не ті. Мама робила в калхозі: за цілий рік, за трудодні, шо вона проробила, я пам’ятаю, я в школу вже ходив, дали їй пачку – сто рублів... Двадцятьлітрову корчажку вина і десь мішок крумпів (картош ки) – за цілий рік роботи. А няньо ходив, де годен був найти ліпшу роботу. При Хрущовові йому в 61-му році дали першу зарплату 30 рублів, то няньо на раз ся уволив, казав: «Як ми будем за 30 рублів жити?» А то тоді гроші, у 61-у році була реформа тота грошова, і при Бреж нєви вже були зарплати більш-менш. Я па “Бабка моя, забрали в неї м’ятав, шо няньо задоволений був, коли при вшитко, пошла в калхоз йшов Брежнєв – легше життя пішло. робити, бо мусив іти в Бабка моя, забрали в неї вшитко, пошла в калхоз, то пенсію мала кал х оз робити, бо мусив іти в калхоз, то пен 12 рублів...” сію мала 12 рублів, – і хватало їй на всьо – йой, така довольна була! Тому шо в нас земля була, бабка знала продасти черешні, сливи, оріхи, – в нас було всьо, і крім того, са дила фасолю та лопатки. Знаєте, шо то – лопатки? Ну, стручки фасолі молоді доки. То ходила продавучи ще й фасолю, горіхи. Я, малий дітвак, іще ходячи до школи, пам’ятаю, коли начав ходити транс порт, перший автобус – «курник» на нього казали, такий малий газончик. Я в’язав два гаті-кошари – такі заплечні кошари8 в нас є, черешень нарвав’єм, бабі і мамі, в’язав’єм два ті кошара на біциглі9 і з Лавок пішком на безар’єм в’юз, і ми з бабков продавали разом черешні. «Поїдь зо мнов, бо мати не хоче йти», – то я з нев ті два кошара доручав пішком у Мукачево. Я вже в школу майже ходив, коли начав ходити в нас автобус, і перші мої заняття, десь у 63-м або 64-м лем електрика була – доти горіли керосінові лампи. Я в перший клас пішов у 62-му році, то я ще при лампі уроки робив. УА: І до войны в 39-м тоже не было электрического света? ПК: Та де! При Совєтському Союзі лем світло ся появило у нас у селі. В Мукачеві було, а в селах при лампах люди сиділи. Газ в 76-му році балонний у нас у селі появився, а доти – всьо на дровах, всі люди з ліса на плечах тігали. Коли були канікули, то змагання такі були між нами і сусідовими – хто більшу
8
9
Гаті – кошара (русин.) – кошик. Біциглі – велосипед (русин.)
152
Відпущення
копицю наносить дров. І колись ми йшли один за другим – кавалькада така, чоловік 5-10, і з Мукачева в нас по лісови доріжками бігали спортсмени, трені рувалися. Я кажу: «Шо ви хлопці бігаєте! Беріть дрова везіть». Вони взяли тоті дрова, але не могли тягнути так, як ми: ми – дітваки, школа, а то такі вже після армії або перед армією хлопці, займалися спортом. Потягли декілька метрів: «Вот это треніровка», – но далі тягнути вже не хотіли, бо не могли. УА: А что за всю жизнь самое тяжелое было? ПК: Хтось скаргує на армію, а я дуже прекрасно годен був служити в ар мії. Я був учився в Дніпродзержинську півроку, на батьківщині Брежнєва, там Брежнєв ся родив, потім служив’єм в полку дальше у Краматорську, Донецька область. Так ся файно відносили до нас. Я грав у духовому воєнному, співав у вокально-інструментальнім ансамблю. В Дніпродзержинську і в Краматорську майже всі говорили по-руськи, там може десь один ся найшов так ий, прапорщик, або офіцер, шо знав українську мову. Вони дуже файно ся відно сили до нас, до мене, просто обзивали бандером, хотя вони не знали, в нас Бандера не був, Бандера – Тернопільська-Івано-Франківська область. Но я ся на них не обіжав. За два роки, служачи в армії, я по-руськи не говорив, бо їм ся любило, як я говорю по-нашому. [Усміхається.] Був’єм у Прибалтиці з дружиною, то прибалтійці неважно до руських від носилися, а я по-нашому там говорив і до нас в Прибалтиці прекрасно відно силися. А дуже тяжко було тоді, коли ся розвалив Радянський Союз. Нос тальгія була всьо равно, най каже хто што хоче, бо то якось був уклад зроб лений. І я пам’ятаю ті часи, коли мої хлопці якраз такі, шо всього їм треба – в школу ходять і вже такі доста дорослі, а я роблячи в ПТУ іщем подробляв на декількох місцях, і то лем ми могли собі дозволити «Раму»10 купити, хліба мало нам астити, і в редчайші случаї – м’ясо, або шось такоє було. Ті часи були такі, што дуже тяжкі, доки я не узяв за свій рахунок, пошов’єм у Чехію спеціально, аби заробити грошей – думав’єм, шо вже протягну ноги із цима заробітками. УА: А що допомагало у важкі часи? ПК: Та в мене сім’я дуже дружна, дружина дуже розумна, розуміє всьо, бо є такі, шо начала би гризти чоловіка, ош ти такий-сякий, а вона навпаки – під тримка. Сини тоже розуміють, підтримують, ну і тьоща з нами – і вона 31-го р.н., до сьогоднішнього дня по хазяйству робить. Крім того, коли я в Мукачево був, я дорослих дітей учив 18-річних, а їх не мож лишити на пару хвилин са мих, вони відразу ся розбіжать, як я не прийду вчасно на роботу. А жінка тоже по змінах ходила. І тьоща дітей в школу, в садик водила, і по хазяйству. В нас в селі більшість дружні, не є в нас так, як наприклад, я піду за границю, там має
10
Рама (англ.. Rama) – бренд компанії Юнілевер, під яким продають спреди.
Петро Куцкір
153
дітина 18 рокув – всьо, йди в сторону, йди собі заробляй. Ми єден другого підтримуємо до сьогоднішнього дня. Прийде син з невісткою із своїма дітьми, то моя дружина знає в сітку напакув ат и, дав ай курочку тобі заріжу. Ми держеме і свиню дома – маємо сала, солонини, того, шо на Великдень в нас святиться – шовдер, – тот окорок із свині задній. Я не говорю вже за яблука, виноград і всьо остальноє – треба дати – най дітвак має. УА: Мы хотели бы ещё взять историю жизни из женщин старого по коления, может Вы нас со своей тёщей познакомите? ПК: У нас тут, відколи я туй у селі, сама старша жінка мала 102 роки. Того року в нас було четверо, котрі мали більше 90 років, і всі за єден рік померли. І тепер у нас самі старші у селі є люди 22-го рок у. Тут у нас мужчина жиє в центрі 22-го рок у, і єден іще в Череївцях є мужчина, і жінка, но вона лежача. Є в мене тут “...в мене сім’я дуже 28-го року учителька – Полянська Анна Анд дружна, дружина дуже ріївна. Її чоловік помер, він був директором розумна, розуміє всьо, бо є школи у Свалявськом у районі. Вона родом такі, шо начала би гризти звід си, но ми деякий час жили в Свалявському чоловіка, ош ти такийрайоні і там працювали, вона тоже і директо сякий, а вона навпаки – ром, і заучом била. Має двох синів: єден син – підтримка.” професор, а другий – хворий. У три роки мав менінгіт, жиє з нев. А той – професор у Чер нівцях у Медичному університеті, завкафедри, доктор медичних наук, хірург. А дружина його тоже доктор медичних наук, кардіолог-терапевт. Її батько по мер у 94 роки. Держали по дві корови при Радянськой владі, її батько в 92 роки в мене на кирті косив. Це такий дід був... но в 94 помер. Його любима їда була молоко, сир, масло. [Говорить по русинськи.] УА: А какой бы Вы хотели видеть жизнь через 20 лет? ПК: Я відколи себе пам’ятав, то усе бим хотів видіти краще життя, бо я не видів, шоби йшло на покращення. При Радянській владі все нам світлоє буду щєє Хрущов обіцяв, до 80-го року – комунізм, далі Брежнєв нам обіцяв. Я, наприклад жалів за Андроповим. При Андропову началося наладжувати вшит ко, начала якась була дисципліна. Бо в нас я, їжджачи по Європі, дивлячися на їхню демократію, то наша демократія нарівні із тов демократієв – анархія: ро бить ко што хоче, розказати никому нич не мож, кожний собі на самоплив лишений. При Андропові звідали: «Ти што туй робиш? Ти де маєш тепер бути? На роботі». А зараз робота не є, люди шлявуться куда хочуть, вкраде тобі ку рицю, подзвоните в міліцію – а хто буде глядати ту єдну курицю. А мєлочєй не биває, всьо ся складує з мєлочєй. Порядка не є, і я не виджу, шо є стрємлєніє
154
Відпущення
до ліпшого. Був час, коли люди вже в ейфорії були, коли Ющенка за Пре зидента в нас обрали, думали, шо всьо, от тепер ми вже собі зажиєме, – а не тут то било. УА: А если бы Вы вот с завтрашнего дня – Президент Украины, что бы Вы делали? ПК: Треба аби розійшлося так: працюєш – маєш, не працюєш – не маєш. А в нас хто не працює – той має, а хто працює – тот жебрак. Треба порядок у себе зробити, а не так: міліонер не платить податки, а котрий жебрак заробив 20 гривень, то в нього хочуть 40 податку взяти. Юлій Цезар казав: «Хлєба і зрє ліщ», а у нас лем зреліща дають, а хліб – нє. Горстка троє-четверо людей роб лять з тих мільйонів [населення], шо самі хочуть. УА: Я іще хотіла спитати про молодь: чи є можливість у молоді вчити ся? Чи є молодь, яка хоче повертатися? ПК: В нас більш-менш молодь держиться в селі, но справа в тому, шо те пер усі стремляться мати вищу освіту, а хосен11 із тої вищої освіти нульовий. Тепер тоту, шо вони вищу освіту здобувавуть, то не вища освіта. Тепер можеш купити любий “...мєлочєй не биває, всьо диплом за вищу освіту, можеш купити собі, ся складує з мєлочєй.” шо я доктор наук, кандидат, раніше треба було ся на то вчити. Крім того, вивчиться – і шо він буде в селі робити? Муй син кончив медичне училище, робив у лікарні. Ну міг ся вчити, бо цей професор – мій друг, котрий у Чернівцях. Він каже – най іде син учитися туда. А скільки треба, щоб вивчитися на лікаря? 9 років. Він не захотів ся вчити. Но закінчив цей університет Мукачівський на міжнародний менеджмент. То чим ся буде занимати в селі? Шо буде мененджувати тут, між народне? Куда йому іти? І він занявся своїм бізнесом. Другі позакінчують вищі навчальні заклади – і де їм в селі, чим ся займати? На земли люди наші пра цювали до Радянської влади, буквально всі. Було такоє, шо тільки няньо з ма мов виділи, шо дитина розумна, хоче ся вчити – то вчилася. А так виділи, шо не дуже – 4 класи “А тепер на земли робити коньчив, читати, писати ся навчив, і робив на нико не хоче, вже земли. А тепер на земли робити нико не хоче, полишали, бур’янами вже полишали, бур’янами позар остало все. позаростало все.” Крім того, в нас не було розпаювання – у нас радгосп працює – АПТП «Бобовище». Всі зем лі заросли бур’янами, радгосп на ладан дише – трактора не є, машини не є, допомоги державної не є. У цілому світі сільськоє господарство дотаційно є, а
11
Хосен (русин.) – користь, успіх.
Петро Куцкір
155
в нас хочуть на ньому заробити. Жебрак виростить пшеницю, у нього за без цінь візьмуть – і продавуть тако йому уже втридорога. УА: Нє, ну а гіпотетично, якби, наприклад, взяти звідкись техніку, то взагалі є кому на землі працювати, чи в принципі молодь уже не хоче? ПК: Уже не є – уже молодь не буде робити на земли, бо так учать, у нас направлення такоє – нашо дітвакови туй старатися шось робити, коли він ба чить по телебаченню студента, 19 років, який учачися у вищому навчальному закладі розбивать джіпа за 150 тисяч доларів. Утки он узяв джіпа і розбив уже в 19 років, а я на земли буду ся копати? Ліпше пуйде та буде глядати собі таку організацію, аби пуйти та вас обобрати, мене перестати та забрати гроші, як коли буде робити на земли. Крім того фільми ці, шо показують, як достойно живуть рекетьори з бандітами – тягнуться в тоту сторону деякі. Ну з села не дуже іще много, но городські вже. Я учачи своїх дітей у ПТУ – то в мене ви ходили або міліціонери, або рекетьори з мої групи. Училися на столярів, а – єден міліціонер, а другий рекетом ся займає. УА: В Мукачево? ПК: Та не в Мукачево, в нас Європа велика, не проблема зробити візу шенгенську – та пуйти на дорогу встати в Словакії, в Мадярщині. Для того, аби привучити цю молодь до роботи, то знадобляться сотні рокув, бо вони за пару рокув не будуть робити. Ну шо ся поміняло на доброє через 20 рокув, після Союзу? Справа в тому, шо екологія наша уже тоже не та, шо била. Ми всі садеме до нинішнього дня помідори, вогурки, і всьо остальноє. Декілька років вобще вогуркув не било – якісь дожді падуть, не знаю што, заводи такі кислоти ви пускають. А тепер декілька рокув не є паради чок12 (помідор) – всьо пропадає. А то, шо про “...продавуть на базарах – давуть на базарах – модифіковані продукти... І модифіковані продукти… І шо буде чер ез 20 рокув з тими дітьми, котрі шо буде через 20 років з їдять все, шо їм дають? Ковбасу сю, м’ясо тото тими дітьми, котрі їдять надутоє, і ті овочі, і фрукти. Ті, што дома ви все, шо їм дають? ” рощуєме, їдять, то може ше шось будуть мати, а то коли дітина їсть всі продукти, шо вони да ють, дітина має 4-5 рокув – а в неї цироз печені. Шо вона, пила? І таке продук ти дають... А де є контроль? Аби набити свої кармани мільйонами і всьо. УА: Что нужно, чтобы село возродилось?
12
Парадичка (русин. з угор.) – помідор.
156
Відпущення
ПК: Знаєте, в першу чергу треба розбудувати інфраструктуру. Бо їдучи за границю я позирав, які дороги, як всьо блищить і сіяє – і тоді могло би село ся наше підняти. Газифікація ся робила при мені, в 2003 році, то я ще в 2003 році думав, шо то буде нарощуватися, нарощуватися, тай буде в нас усе добре. Ка жу, дівчата, прийде такий час, шо туй до вас будуть приходити з Європи відпо чивати. Таку дорогу зробеме сюда асфальтову, будете приймати в себе на кирті німців, французів, голландців, прийдуть до вас сюда відпочивати: лісок, чиста вода, свіжоє повітря. Це би було актуально не лем для свого села, а для всіх, якби розбудова була – дороги би були прекрасні. Вуличне освітлення я й так поробив після того, як єм став головов сільської ради. Треба зробити такоє нарівні, як у Європі – побудувати коло ліса декілька таких котеджів, аби могли сюда люди приходити відпочивати, аби люди мали робочі місця, аби з села не втікали, а навпаки, розбудовувалося село. Можливості такі є, але треба на то капіталовкладення. Справа в тому, що в нас не дають – інвестори би били, найшли би ся, но в нас не дають розвинутися, в нас, наприклад, хтось хоче прийти вкладувати сюда в нашу державу – у нього зразу податки просять, у нас корупція полнєйша в державі, вони не впустятьсюда інвестора, доки їм не за платять, доки отступноє їм не дадуть. Оце всі треба дозволи дати, шоб люди могли інвестиції вкладувати, якби зробити так, як у Китаю є – вишша міра наказанія за корупцію. А в нас за корупцію вообще нич! В нас на Україні ка жуть: кедь ти украв тисячу гривень – ти злодійчук, якшо ти вкрав 10 тисяч гривень – ти злодій, а якшо ти вкрав мільйон – ти уже міліонер. Я вчора зустрічався в Мукачеві із німцьом. Він каже, що в них кризи уже давно нема. У нас планувався ріст 0,5 %, хотя би 0,5% – так тоді ми вже би були зарахували, шо то нормально. А в них ріст пошов – 3,6%, шо нико ся не споді вав. А в нас лиш на словах. А ми того рівня не знаю чи колись досягнем. Хотя наші люди – самі працьовиті люди в світі. Бо німець так не буде працювати, як в нас. В мене кум поїхав на постійне місце житєльства в Німеччину. І він мені коли приходив, то казав, шо у них в Німеччині лиш руські німці роблять 8 го дин – оці, шо прийшли із Радянського Союзу. А німці вже по 8 годин нико не робить, мають 4 – 6 годин. Йому доста. Йому не треба 8 годин робити, він від робив, йому заробітної плати тої доста. А наші хочуть побільше грошей, роб лять, каже, 8 годин. А в нас таке коли буде? Я, наприклад, роблячи головов сільської ради мушу робити від тємна до тємна, і так не годен звести кінці з кінцями, хоть люди кажуть, шо в нас, голів сільських рад, дуже велика заробіт на плата. А другі, хто не має ше й такої заробітної плати – то існування, а не життя. У нас не є середнього класу і не було николи, у нас лем є супербагаті і жеброта. 90% бідняків, а від сили 3 % тих супербагачів, ну і 7% багачів. А 90% – жебрач, в тому числі і голови сільських рад. Може є десь самодостатня сільська рада, котра не жиє на державних дотаціях, там може шось і краще. А коли в мене не є ни завода, ни фірми, я маю власних надходжень до 20%. Про шо
Петро Куцкір
157
говорити, коли в мене більше 80% – сільська рада дотаційна. Не дадуть субвен цію – можеш закривати всьо. Хотя в нас в свій час більш-менш село жило. Два садики були, були дві початкові школи, тепера є початкова школа, і середня школа. В нашу середню школу ходили з сусідніх сіл, бо всього декілька шкіл було в Мукачівському районі. Лікарня була, а тепер лиш лабораторія загальної практики сімейної медицини. У лікарні тій була своя земля, шо вирощували такой для себе, для лікарні, свої овочі, фрукти, по 4 свині держали – тепера ни чого немає. На нашій території великий був радгосп, 6 тваринницьких ферм, тепера не є ни корови. Я коли прийшов головов сільської ради, било в мене в нашому селі 186 коров, тепера десь 29 чи 30 – люди не хочуть тримати. Для чо го? Він труд такий вкладує, а молоко дешевше, як мінеральна вода. Мінеральну воду не треба ни вирощувати, ни кормити, ни чистити з-під корови, а молоко дешевше, як вода. А людей кормлять молоком, не знати з чого зробленим. Якоє то молоко, котроє по півроку ся не портить? І якоє то масло, котро ся не пор тить? При Радянському Союзі у вітрині стояло масло, і воно через два тижні пожовкло, купили – треба було викидувати, бо воно гіркоє ставало, настоящеє коров’ячеє масло. А тепер масло стоїть роками, нич йому не є. З чого те масло виробляють? Корів не треба, нашо? Нашо вкладувати в сільськоє господарство, коли можеш зробити з ничого, з якоїсь хімії і заробити? Колись при розпаді Радянського Союзу я всім казав: Україна – аграрна держава, промисловість не на такому високому рівні, як у других державах. Може ми зразу не будеме мати всі телевізори, автомобілі, но м’ясо, молоко, хліб у нас буде навалом безплатно. Но не тут то било. У нас навіть хліба, масла, м’яса не є. Автомобілі – закордонні, вшитко закордонноє. І знаєте, нашим чи новникам ліпше брати з-за кордону, як давати дотації свому громадянину. Бо з закордону йому ще отступноє дадуть, взятку, лем бери нашоє. А тут треба вкладати, бо всі знають – для того, шоб виростити, заробити на ньому не мож на, лем треба вкласти. У Франції, наприклад, посіяв гектар пшениці, йому пла тять 80 євро, за то шо лем посіяв. Коли забрав – йому по 200 євро платят за зерно. По скільки держава продає – не важно. Вони купують у громадянина, аби він міг робити і далі сіяти. Вони знають, звідки взяти ті гроші і дати, аби людина ся розвивала, а в нас нє. В нас, наприклад, якшо зерно стоїть 1800 гри вень тонна, то вони хочуть забрати у фермера по 300-400, а продасти тому же фермерові за 1800. А вони мали би в фермера купити хотя би за 2 тисячі, а лю дям уже продавати за 200-300, аби могли люди жити і міг ся фермер розвивати. В нас всьо навпаки ся робить. За польськоє м'ясо будуть платити, бо йому да дуть взятку за то, якшо ти з поляками ся договорив за доставку паро тисяч тонн того м’яса неякісного, шо пес його не хоче їсти, а ми їме. То він взятку за то достав. А наш фермер хоче на розвиток нові гроші – йому ж треба сіяти, йому треба техніку. Чомусь Американські фермери півсвіта кормять, а там 5% зан яті в сільському господарстві. А в нас, наприклад, у селі, 105% заняті
158
Відпущення
сільським господарством: в нас учитель учить, медик лікує, а після роботи йдуть на поле – і так не годні прожити нормально. УА: И чтоб нам вырастить таких президентов, которые бы заботились и о своём селе, и о других селах, что нужно делать сегодня? Как такие люди – честные, заинтересованные, патриоты найдутся? ПК: Справа в тому, шо якби ся така людина найшла, аби зробила для лю дей то, шо я вам кажу – він би був до смерти Президент у нашої державі. Наші люди вже знають, шо обіцянки не виконуються. А якби була така людина, шоби начала робити шось для людей – він би був пожиттєвий Президент. А в нас лиш бу “...в нас учитель учить, дуть вибирати, і обіцяти, і хвалитися – та у нас медик лікує, а після ріст. Який ріст? Куда і в котру сторону, крім роботи йдуть на поле...” інфляції і подорожання продуктів? Стояла рі сова каша 8 гривень, а на другий день вже 12. То був ріст. Та то понятно, тільки в котру сторону! Гречка була 11 гривень, на другий день вже 15. А пенсія на 20 копійок піднялась. Через 20 років уже людей не буде – не дочекають покращення, а взагалі їх не буде. За один рік померли ті люди, які в мене були старі, но вмерли в мене скільки людей, шо має 40 років, 35, 50 – не від хорошого життя... УА: А если б Украина в Европейский Союз вступила? ПК: Хто маленько розуміє, той знає, шо в Євросоюз аби йти, то має бути інфраструктура. Там є пункти, які ми зобов’язані виконати. В нас Конститу ція – пуста бумажка. Конституція шо, виконується? Конституція перша має права громадян захищати. Да, нас би можна пустити в Євросоюз, та Євросоюза би не було [сміється] – була би наша так звана демократія. Доки в голови сільської ради туа “...надії завжди були на лєта в кімнаті не буде, доки не буде каналізація молодоє покоління, бо всі в селі, інфраструктура розвинута, дороги, всьо бачать у ньому, шо то остальноє, – який Євросоюз? То сміхотворенно, буде продовжувач кращих то всьо балачки. Я маю друзів у Словакії, в традицій.” Мадярщині, голів сільських рад, то я шо, не виджу, як то має бути?.. УА: Пан Петро, что бы Вы молодому поколению пожелали, чтобы эта жизнь все-таки изменилась? Не хотят они такой жизни, и своим детям тоже. ПК: Ви знаєте, надії завжди були на молодоє покоління, бо всі бачать у ньому, шо то буде продовжувач кращих традицій. Студенти піднялися в 90-му році – в 91-му, і то началося міняти. Но просто, для того, аби молоді начали
Петро Куцкір
159
робити так, як потрібно, то їх уже тепер треба переучувати і направлення да вати, настанови, як має бути. А в нас молодь зовсім для життя не підготовлена. І, дивлячися, в якому ми тупікові, даже не знаву, як молодь із цього вийде. Ми – ще старої закалки, то якось тягнеме, а молодь шо? Шо далі буде? Катаклізми, колапси? [сміється] Я не знаю, як ви будете жити. УА: Ми щось придумаємо. ПК: То треба думати вже. УА: Вже ж думаємо...
Святослав МЕЛЬНИЧУК Вдома у пана Святослава, м. Чернівці 5 липня 2010 р.
Святослав Мельничук – ветеран УПА. Народився 13 вересня 1926 року на півдні Ру мунії, де його батько працював, коли Буковина увійшла до складу Румунії. На Бу ковині батько-священик піддавався тиску з боку керівного духовенства за незгоду взяти румунську національність. Батько брав участь у національно-визвольних змаганнях в лавах армії УНР 1918-1921, а тому, коли прийшла радянська влада вирішив не ризикувати безпекою сім’ї і виїхав з нею до Німеччини на хвилі радянськонімецьких домовленостей про повернення німців додому. У воєнний час митрополит Огієнко забрав сім’ю священика на Холмщину. Саме там, побачивши дощенту спалене польською Армією Крайовою українське село, Святослав вирішив піти в УПА. Вже з 17 років воював з нацистами та Армією Крайовою на Холмщині, а зго дом – з енкаведистами. 1945-го, після облави, пораненого Святослава взяли в полон і заарештували. Був на волосині від страти, але натомість його на десять з половиною років заслали у Воркуту. 1955-го звільнили з каторги. Повернувшись додому, він знову здобув середню освіту, потім – професійну. Викладав у школі музику та співи. Здобувши вищу освіту, викладав у культосвітньому училищі. Засновник хору «Гомін Буковини», співзасновник «товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка», засновник і голова братства ОУН-УПА. Одружений, має сина та онуку. Святослав Мельничук – СМ УКРАЇНА АКТИВНА – УА
СМ: Я народився в Румунії. Батько був вимушений виїхати туди і там пра цюв ати, шоби вивчити румунську мову, бо Буковину зайняла Румунія. Він працював біля Плоєшті1 на нафтових розробках.
1
Ploieşti (рум.) – місто на півдні Румунії.
Святослав Мельничук
161
Батько поступив на теологічний фак ультет, бо учительську роботу не давали українцям. У 30-му році батько закінчив його і дістав першу парафію в селі Веренчанка. Але справа в тому, шо тоді вимагали, шоби кожний священик чи учитель записувався румуном. Батько не хотів, то за це він довго не тримався в селі – “...в 40-му році батько його старалися ті, шо керували духовенством, мусів думати про своє витіснити. Якщо траплялися кращі умови, то життя: він добре розумів, він йшов у друге село. що його будуть Ну і звичайно, шо в 40-му році батько му арештовувати і вивозити сів думати про своє життя: він добре розумів, на Сибір...” що його будуть арештовувати і вивозити на Сибір, бо був учасником визвольних змагань, і рано чи пізно це виявиться. Тоді на Буковині було багато німців – на Роші2 і в деяких інших районах. Гітлер зі Сталіним домовилися, шоби всіх німців від пустити в Німеччину. А наша інтелігенція доб ре знала німецьку мову. Так ми виїхали в Ні “Так ми виїхали в меччину – вся родина. Німеччину – вся родина.” А вже з Німеччини в воєнний час митро полит Огієнко забрав нас на Холмщину. Там поляки нападали і нищили українську інтелігенцію з 42-го року – це була Ар мія Крайова3 (АК). В 42-му році напали на батька – чудом спасся, з Божою по мощю не розстріляли. Ну а батька паралізувало, і ми віднесли його у лікарню при монастирі, польському. А польські монахи і священики відносилися до християнина, православного священика, дуже добре – не було там ворожнечі політичної. Ми тоді звернулися знову до митрополита Огієнка, і він вже дав інше село на Холмщині, нед алеко від міста Грубешів4. Там другий раз напала Армія Кра “Ми тоді дали собі клятву, йова, але там вони вже палили села повністю і шо дальше терпіти не тільки тому, шо вони українські. Палили, уби можна – здамо екзамени вали, хто попаде під руку. Ми тоді дали собі достроково і підемо в клятву, шо дальше терпіти не можна – здамо українську партизанку – екзамени достроково і підемо в українську Українську Повстанську партизанку – Українську Повстанську Армію. Армію. Це був 44-ий рік.” Це був 44-ий рік. На той час – село Роша в передмісті Чернівців, тепер – мікрорайон у м.Чернівці. Armia Krajowa (пол.) – збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939-1945). 4 Hrubieszów (пол.) – місто у східній Польщі, за 5 км від сучасного кордону України. Упродовж століть було центром українського життя у південно-східній Холмщині. У трав ні 1946 у Грубешеві відбулися сутички між УПА, польською Армією Крайовою та ра дянськими і польськими урядовими військами.
2
3
162
Відпущення
Здали екзамени, і брат попав у одну сотню, я – в іншу сотню, по зв’язку. Я за брата і за себе попрощався з батьками, пояснив, шо ми йдемо в Українську Повстанську Армію захищати українські села від Армії Крайової і німецьких фашистів. Брат загинув 1947-го року на Волині і там похований. УПА вступила в бій з Армією Крайовою, так, шо вигнали і поляків, і нім ців, навіть була один час створена так звана Закерзонська республіка. Фактично управляли УПА на Холмщині і Підляшші. То недовго було, але було. Потім був вишкіл у старшинській школі. Так сталося, шо в кінці наших занять була зрада, і був бій. Нас було три сотні курсантів. НКВД в першу чергу хотіли штаб захопити, і їм це вдалося. Я також був учасником того бою. Наша сотня була в цей час в іншому місці. То не було дуже довго. Три дні ми були відірвані від зв’язку. Стояли на стежах, війсь кова дисципліна була. Якісь маленькі запаси “Три дні ми були відірвані мали – трошки сухарів, а так, то їли насіння з від зв’язку. Стояли на буку, їли ожини, – то шо прир ода давала. А стежах, військова потім отримали наказ змінити дислокацію. дисципліна була. Якісь 1 січня я вже був на Буковині. Прийшов маленькі запаси мали – до командира, дав документ, і мене назначили трошки сухарів, а так, в сотню, де якраз треба було командира взво то їли насіння з буку, ду, по-українськи чоти5 – 32 чоловіка. Але їх їли ожини, – то шо ше треба було вчити, то були новобранці. Ме природа давала. ” не відправили у Вижницький район, сказали під час зими вишколювати, а весною мав при йти на відповідний пункт, шоб знову з’єднатися з іншими сотнями. І знову – зрада. І був нерівний бій – на нас напали війська НКВД: 7 чоловік загинуло, а решта почали здаватися. У боях під Берегометом6 я був ранений і попав до них у плен. Тут же у то му селі Бергометі зразу хотіли повішати мене, і я вже знав, шо маю померти. Але з району, з Вижниці подзвонили, щоб мене доставити туди. Як подзвонили з району, то зразу в мене помили рани, перев’язали [посміхається] (а я був в ногу і в руку ранений), і відправили в район. А там вже всьо – протокол, і без суда не можна. Там я заслаб на тиф. Черевики в мене солдати вкрали, кинули якісь посто ли. А опісля, як побачили, шо я вже виздоровляю, раз та й ноччю викликали мене ніби назад на слідство. А то була весна, мокро, болото: ті постоли пірвані, ноги намочилися. Він мені дав пару питань та й вже не в лікарню мене, а в ка меру. А тут знов в мене температура. Але хлопцям, які були там, – також наші хлопці, але місцеві, – їм приносили узвар, і вони мені давали його, і я виліку
5
6
Чота – підрозділ сотні УПА. Берегомет – селище міського типу Чернівецької області.
Святослав Мельничук
163
вався – молодий організм поборов цю хворобу. Опісля з Вижниці відправили в Чернівці, а в вересні судили: дали 20 років каторжних робіт і 5 років позбав лення прав. У шахту направили, на шосту шахту у Воркуті. Ше тоді не було батарейок шахтарських, а була лампа Вольфа: горить, а як стукнув добре – вона загасила ся і ти вже нічого не бачиш, що робити. При ходиш з шахти – лазні не було, митися не було “...в вересні судили: дали як: такий чорний, брудний – у їдальню, і так у 20 років каторжних робіт тій одежі йшов спати. і 5 років позбавлення прав.” Лишили мене якось наверху нести і пода вати дерево у шахту – таке досить довге, на 3-4 метри. Блатні, зеки – ті шо за крадіжки, за вбивства сиділи, вони разом з полі тичними були. Але вони завжди мали кращі роботи – то їхні люди були. Він був такий досить добрий, нормальний, а я худий – він мені дає той тяжчий кінець, а сам бере легший. А я не міг підіймати. Ну ше там мене побив бригадир [смі ється], але якось так, що менше-більше витримав. Це було вже недовго, бо я з кожним днем все дуже й дуже слаб – дистро фія у мене була. Ну а доктор Штарк взяв мою особову карточку, з якої взнав, шо я гімназист і каже: «Знаєш німецьку мову?». Я кажу – «Вчив». Та й переки нулися пару словами, і він виписав мене до лікарні, – то називалося оздоров чий пункт, ОП. І там дві неділі шо давали? Вівсяну кашу. А вівсяна каша укріп лює організм. Потім знов пішов у шахту, але вже працював кріпильником, а коли заслаб на діарею, мене поклали в лікарню. Після лікарні знов працював у шахті, а че рез якийсь час, 1950 р. перевели у шахту №1, де працював у бригаді підземного залізничного транспорту. 1955 р. мене звільнили і я пішов у бригаду буді вельників фінських будинків. Воркута розросталася. А через рік прийшов указ з Москви, що я можу вертатися додому, і такі, як я. Дехто ше лишався, шоб за робити гроші. А я трошки мав, написав до татової сестри листа, чи вона прий ме мене. Вона відписала, шо я можу приїжджати. Ну, радості було багато, шо я вже нарешті вдома, на Україні. Почав писати до тата й мами, вони на той час переїхали в Канаду. Там тато працював свяще ником. Менша і старша сестри також були у Канаді. Шось мені трошки висла ли – якусь одежу. Я почав трохи співати в самодіяльності. Хотіли мене в школу, а потім в клуб, але комуніст місцевий сказав: «Куди він поведе людей, молодь нашу? В церкву! Він син священика», – і не дозволили, і так мені і не дали роботи. Закінчив я вечірню школу, хотів в університет, але не дозволили, бо я не мав ще прав (ті 5 років) [сміється]. То я підготовився і поступив в музучилище на хормейстерський відділ. Я добре співав. Я закінчив третій курс, і з села су сіднього одна дама написала анонімку, шо я такий-сякий, і мене виключили.
164
Відпущення
Я, як пережив те, шо мене викинули, то посивів трохи за ніч. Я був на нараді в школі, де я працював, а в той час вони зробили в музучилищі збори і мене обплювали, шо я такий-сякий бандерівець, неправду написав в біографії, і всі проголосували виключити. Я приходжу на урок, а мені кажуть учителі: «Ти виключе “...комуніст місцевий ний». То було несподівано... сказав: «Куди він поведе Коли мене виключили – я вже ходив на людей, молодь нашу? роботу. В 60-му році женився, а в серпні того В церкву! Він син ж року син народився. 1961-го року працював священика», – і не учителем співів і музики в середній школі дозволили, і так мені і не № 33 в Чернівцях. 1964-го року закінчив муздали роботи. ” училище в Кишеневі. А дальше 1967 р. посту пив в Івано-Франківський педінстит ут ім. Ва силя Стефаника, на музично-педагогічний факультет. Закінчив його, як хор мейстер і викладач по вокалу, співу. Дуже багато співав у самодіяльності. Опісля я той паспорт з Воркути загубив чи хтось украв. Як зробили но вий, то вже не було таких проблем; бо в першому паспорті було таке, шо навіть не хотіли мене прописувати у Чернівцях. На віть, як я женився – не хотіли прописувати “В мене збирався тут ці лий рік. штаб Руху. [Посміхається.] Я закінчив інститут і перейшов у культ Інші боялися, а я кажу: освітнє училище викладачем. Викладав гармо «Нічого, приходьте».” нію, сольфеджіо, музграмоту, теорію музики, і так дальше, румунською і українською мовою. Але прийшов рік пенсії, я два місяці попрацював, і пішов на пенсію. Хоч мене просили: «Лишайся», – бо я був наставником групи, керівником і вихователем. Але я не хотів, пішов на пенсію та й всьо. В 89-му я вже був в Русі7. В мене збирався тут штаб Руху. [Посміхається.] Інші боялися, а я кажу: «Нічого, приходьте». В 90-му році я створив хор «Гомін Буковини». Поступово хор почав виступати в театрі, на всяких святах, які робила наша орга “...живіть дружно.” нізація, Рух. Та й завжди я готовив ті пісні, які були заборонені радянською владою – на сло ва Шевченка і інші, народні. З колядками ходив до людей – то люди просто були в захваті, але ті гроші на церкву йшли, на відродження української пра вославної церкви. Хор успішно виступав в Рівному на фестивалі «Партизанські ночі» в с. Бе лилуя Івано-Франківської области, в Румунії (провінція Банат), на всіх погра ничних заставах Буковини і багатьох селах нашого краю.
7
Народний Рух України – громадсько-політична організація, заснована 1989 року.
Святослав Мельничук
165
УА: Пане Святославе, що би Ви на прощання сказали до всієї молоді України, які настанови нашому поколінню? СМ: Любіть народну пісню, любіть українців, друг друга і живіть дружно. Не беріть приклад з наших пращурів – не допускайте міжусобиць між укра їнцями, а єднайтеся в єдину силу, шоб ця єдина сила могла розбудовувати на шу незалежну самостійну Україну. І я вірю, шо прийдешні покоління позбуд уться цього зла, “...єднайтеся в єдину шо є серед українців – шо кожний хоче бути силу, шоб ця єдина князьом, керівником, вождем. Ми через це ду сила могла же багато втратили. Бажаю, щоби сучасна мо розбудовувати нашу лодь відкинула всі погані риси, нажиті за всі незалежну часи українськ им народом і розбудовувала на самостійну Україну.” шу прекрасну українську державу. УА: Дякуємо Вам!
Тетяна БОЙЧУК Вдома у пані Тетяни, м.Чернівці 5 липня 2010 р.
Тетяна Теодорівна Бойчук народилася 1926 року на Буковині. З 15 років брала ак тивну участь у національно-визвольному русі, була зв’язковою УПА. Через свою діяльність була заарештована і засуджена до 5 років тюрми. Через амністію звільнена завчасно. А далі були роки заслання, разом з родиною вона потрапляє в Сибір. Там Тетяна Теодорівна одружується, виховує доньку, працює на машинному заводі (єдина жінка на заводі, яка працює за чоловічими спеціальностями), допома гає переселеним землякам влаштуватись на засланні. Але при першій нагоді по вертається в Україну, де все доводиться починати спочатку. І їй це вдається...
Тетяна БОЙЧУК – ТБ УКРАЇНА АКТИВНА – УА
ТБ: Бабусі мої ніякої політики не знали. Це були просто багачки. Дід один у Канаді був довго, звідти долари привіз і вони були обеспечені. Мамина мама вдома наймичку мала, вона не пані була, але ґаздиня на всю. А друга бабця, татов а мама, “...дуже набожні були. ще більше поля мала, він ше багатший був. Дід мого тата їздив в Сест р а мого тат а за сина поміщика вийшла Єрусалім три рази. А в ту заміж, бідну поміщик не буде брати. пору то ж не літали, Так шо вони з багатої родини, але дуже а треба було якось набожні були. Дід мого тата їздив в Єрусалім добиратися.” три рази. А в ту пору то ж не літали, а треба було якось добиратися. Як вони добиралися, я навіть не маю уяви. Десь потягами, десь кіньми їхали, брички робили... А там вже Средиземне море, то перепливали пароходами.
Тетяна Бойчук
167
Дід був дуже набожний. Але помер він рано, щось в 54 роки. У нього була епілепсія. Вони (бабці і дідусі) політики не знали, це вже мій тато політикою зайнявся. Мої родітєлі були борці – і тато, і мама. Хоч в селі вони жили, але політикою занімались, за Україну боролись весь час.... За часів Австрії якось тихо було, не було організацій, шоб повставали. За Австрії була свобода, діти вчились на українській мові, не на німецькій, чи яка вона там в Австрії. Німецька лиш була як друга мова, але вчились вони всі на рідній. Може й тому не було всяких повстань. А вже за Румунії, ті вже дуже... Прийшли і почали заселяти своїх колоністів в селах. І вже потім почалися ці... двіженія, ці рухи (я українських слів так скоро не підбираю, бо на одній мові вчилась, на другій мові вчилась, а на своїй рідній – прихапцем, тільки то, шо з книг потім читала, з літератури трошки шось знаю). В 30-і годи Румунія була, а вже з 41-го до нас радянська влада прийшла. Рум уни дуже збиткували з українців. Жандармерія приходила, переривала всьо, шукала і дуже били, так били, як радянські. І я виросла тут. Десь у десять років я вже чула, шо йде борьба за Україну, за вільну Україну. Ми чули про голод в Україні, у нас на Буковині цього не було. Батько виписував з Івано-Франківської області (вона тоді була ше Стані славська область) усю літературу. Там можна було писати українською, а руму ни не давали. Тато виписував, бо він був руко водителем драмкружка в селі (по всій области “Десь у десять років я вже їх запрошували) і під цею маркою він вів свою чула, шо йде борьба за політичну організацію – «Українські націона Україну, за вільну Україну. лісти». Так було до 40-го року. Ми чули про голод в В 40-у році прийшла радянська влада, Україні, у нас на Буковині арештували людей. За моїм татом гналися. Тут цього не було.” границі близько, вони знали, шо шпіонаж пра цює, то тільки ночами «чорний ворон» їздив і людей забирав. Батьки не спали цілий рік дома. Ото працюєм – і на полях, і коло худоби, а ночью, як тільки стемніє, всі йдут в скали (в нас такі підгір’я є). І там не тільки мої родичі були. То сміялись, шо як роса випаде – «чорного во рона» не буде. І тоді, в 41-у вже почалася війна. Без бою Буковину здали. Тут бої не йшли – йшли бої в Галичині. Одні пішли, а другі зайшли. І мадяри тут були, і хто тіль ки не був, але бою кривавого не було. В 44-у румуни вернулися, ті самі жан дарми вернулися і була біда. Батька лишили громадянства. Признали його персоною... нон ґрата. І він пішов до Степана Бандери. Мені п’ятнадцять років було, а братові сімнадцять. Ми господарку вдома вели, а батько вже був в УПА, від 41-го. Нас дуже жандарми мордували. Кажду ніч нападали на дім, чи батько не вернувси. Так одного хлопця зв’язкового в нас удома вбили. Він прийшов на зв’язок.
168
Відпущення
Мама тут збирала гроші, вона була головою женської ради, зі своїми жі ночками збирали гроші, бо всіх ж треба було обути і одіти. Хто нам давав? Німці? Вона збирала гроші і переправляла туда, на сухопутню границю, в «Січ». Але це довго не велось. Учебка пройшла, й німці потребували в Степана Бан дери підписати договір, що ми воюєм з ними, на їх боці. А шо нам, українцям, за то буде? Степан Бандера тоді сказав, шо нам потрібна тільки воля. Якшо бу де вільна Україна, значить ми йдем, якшо вільної України не буде, значить ми підписувати не будем. Ну де ж німці дадут волю Україні? Вони за цю землю гризлися. Мельник підписав, а Степан Бандера не підписав. Його тут же арешт у вали, в той самий день, і відправили в лагеря. Замість нього другий був, але вже підпільно всьо було, всі хлопці по лісах розбіглись. От звідти пішло УПА – Українська Повстанська Армія. Це вже Шухевич всіх збирав по лісах, по горах. Бо всі порозбігались: кого розстріляли, хто втік. Так образовалось УПА і так прийшлось нам, дівчатам, зв’язковими бути... Повстанці самі ж не могли ходити, взнавати, а то ж треба якусь операцію робити. Тут треба було взнавати всьо, коли це буде, як це буде, хто там буде. При КГБ був батальйон з наших хлопців, котрі винюхували і видавали нам, дівчатам, а ми дальше передавали. За ніч маєш піти й вернутись, шоб тебе ніхто не замітив. Як район великий, то і три, і чотири зв’язкових було. Зв’язкова знала поло “При КГБ був батальйон вину району. Скільки провідників було, скіль з наших хлопців, котрі ки боївок – стільки і зв’язкових. Кажда боївка винюхували і видавали ма ла свою зв’язкову, а то й дві. Приходилось нам, дівчатам, а ми дуже важко. дальше передавали.” Запроданців було дуже багато, шпіонів. Бувші комсомольці, післані в УПА, добралися до проводу. Вони всьо винюхували, взнавали і видавали. І так я довго не про тримала, 44-45-й. В 46-у, після Нового року мене вже продали і прийшли ареш тувати. Страшенно били, мучили, страшенно... Я не видала ні одної людини. Але якось, коли хлопця вбили у нашій хаті, мені п’ятнадцять років було, румунський жандарм підійшов і я почула той метал. Шо може молоде дівчи тисько думати, коли п’яний тобі стріляє в голову? Я тоді багато всього знала, хоть мала була. Дуже підслуховувала всьо. І я сказала, що аружіє в дуплі, коли він мені цей метал приклав, а він п’яний, ледве на ногах тримався... А жити хочеш, аж-аж-аж! П’ятнадцять років. І я шо знала, то всьо виказала... То верба пуста була в воді, а всередині сухо. В тому дуплі повно аружія було. Хлопці готовили си до повстання. Бо вже чули, шо іде війна, шо скоро німець нападе. Вінтовки вони замотували в церати, замазували салідолом і хо вали в дуплі (я це всьо підглядувала, бо брат старший їм помагав). Повне дупло
Тетяна Бойчук
169
того аружія набили. Верба серед води стояла, хто там здогадається, шо в тій вербі. Туда ніхто ніколи не заходив. А це я вислухала і я випалила. Але жан дарм п’яний був, і переводчик п’яний був... І той питає: «Шо вона каже?», а переводчик йому: «Та шо на вербі груші виросли!» А я казала, що в вербі ару жіє є. І жандарм мене вдарив, я як заверещала! Впала на шось, бока дуже по била. А тут якраз почалась стрільба, того хлопця найшли на чердаку. І уже лишили мене, забули про мене! Тут же мама так подивилася на мене і каже: «Ти! Ти запроданка!» – з такою ненавистю, шо мені краще би була і куля, чим я оці слова від мами почути. Це мене вразило... Мама дві неділі зо мною не говорила. Я йшла до Дністра топитись з тої болі. Іду і плачу. Взиває мене моя подружка та й питаєси: «Ти куда йдеш?», я кажу: «Йду до Дністра втоплюся». – «Та як! Та ти шо, дурна? Та це гріх». Одним словом, вона мене налякала і я вернулась додому. То й вона зі мною додому прийшла та й мамі розказала моїй. Мама так подивилась, взяла обняла мене і сказала: «Ти – теля на мотузку. Тіпаєшся то туди, то сюди. Раз ти така ненадійна, значит не підслуховуй і не дивись нічо». От з тих пір я “...з тих пір я пішла пішла зв’язковою і склала присягу. Коли мене зв’язковою і склала арешт ували у 46-му році, я сказала, шо нічого присягу. Коли мене не скажу, шоб тепер мене кусочками різали... арештували у 46-му році, я Коли б’ють, то кричиш таким диким го сказала, шо нічого не ло сом, шо сама боїшся свого голосу, свого скажу, шоб тепер мене кри ку. Б’ють шомполами так, шо тіло тріскає, кусочками різали…” кожа тріскає... Два шомполами б’ют, а ти ле жиш плашма, руки зв’язані і так тебе колотят. Нічо, я за місяць відійшла, а мала вмерти. Мене кинули вже на бетон, шоб я вмирала. Дуже розбили мені жовч, кров бризгала, не було вже де бити і в одній сорочині кинули мене на бетон. Але на другий день через амністію випустили жінок, у яких були діти до 14 років. Серед них була моя тьотка. Її посадили за хлопців, шо квартирували у неї. І вона зразу до моєї мами пішла і каже: «У нас у камері була юрістка і ка зала, що Таню б’ють, що чула, як та кричала від болі. Казала передати її мамі, що завтра амністія, будуть випускати людей. А прокурор округу у Львові такий, шо якшо хто тайну видаст, шо робить КГБ, він розстріляє собствєними руками без суда, такий кат». А тітка каже: «Як такий кат, а шо він поможе їм?», – «Та він їх так перелякає, шо вони в штани напустять». «Треба їхати, – казала тьотка, – може вона ше доживе, може спасем, бо вона вже лиш хропіла рано, горло за кипіло від крику». Тим поїздом, шо тьотка приїхала, мама поїхала до Львова. У десятій годи ні мама була вже у Львові. Приїхала, а прокурор нікого не приймає. Вона по чала плакати, кричати і люди зійшлися на той крик. А тут прокурор іде на
170
Відпущення
робот у і питає: «Сьогодні неприйомний день, товарищі, чо ви тут?». А та сек ретарка його говорить: «Вот жєнщіна з Черновіц приїхала і каже, шо дочка у неї при смерти, дуже її побили, а вона невинувата, вона дуже велику здачу да ла, і хліба сверх норми, і дуже працьовита – все для Радянської влади, для фронта». А він: «Ну ладно, раз уже з Черновіц прийшла, давай». І мама зайшла в кабінет і стала йому розказувати. Він одразу подзвонив у Чернівці. Мене повели в іншу камеру, де тільки дві жінки були. А я така страшна, ротом жовч ішла, коли печінку били, жовч тріснула... Вся в крові засохлій. Тут принесли води і мене ці дві жінки в камері почали мити, клали мокрі тряпочки, шоб мене домити, бо все панцирем стало. І аж потім ці жінки мене пізнали. Це була моя тьотка, двоюрідна сестра тата, і жінка голови нашого села. Тьотка моя аж обімліла. А ця жінка переоділа мене, прийшла врач і сказала, що у мене дво стороннє запалення. І так мене спасли. Я подумала тоді, шо якшо мене так лічили, то хтось ся поклопотав. А моя тьотка каже: «Та це ніхто, крім твоєї мами, не міг зробити. Це твоя мама з Ма тері Божої коралі зніме, як треба». Думаю, може, і правда мама? Вже коли по тім на волю вийшла, то взнала. Моє діло сім місяців йшло, а вони мали право тільки шість місяців мене допитувати. Того вони так били, їм вже зарплату не давали. Слідчий жалівся, шо уже два місяці без зарплати через мене, називав мене, а потім каже: «Я для тебе маю подарок». І він витягнув зошит, повний пісем повстанських. Сестра 12 років мала, але патріотка була, увесь клас її мав ті пісьма, у каждого ученика був такий зошит. Там були намальовані наші стяги синьо-жовті, і гасла: «Слава Україні! Героям Слава!». Я як подивилась на той зошит, то чисто пропала. Ду маю, Боже, вона ж у нас була сама менша, вона така була пещена, шанована. Я уявила, шо її так б’ють, як мене... Але сестра сказала, шо це мій зошит. І я при знала, шо це правда. У 49-му році я вийшла з тюрми, моя стаття попала під амністію. Я получила статтю за агітацію, а мій зв’язок з бандерівцями так і не довели. Родину за той час вислано. Тата раніше за мене арештували, в 44-у році, а мене – в 46-у. Брата розстріляли. Він в УПА був. Його розстріляв провокатор, бо у бою не могли, не попадала в нього куля, він як зачарований був. То за 25 тисяч той провокатор його просто з кулемета розстріляв. Зрадників було багато, які лакомились на гроші. До речі, маю причетність до трьох пам’ятників в районі, де я родилась. Один хрест поставили на тому місці, де наші хлопці впали і серед них мій на речений був. Зробили хрест там, де мого брата розстріляли і поховали. І пішла я на висилку, де родичі вислані були. Це була Молотовська область, в сторону Солікамська. Там уже дальше тайга-тайга... Желєзна дорога тільки до Солікамська доходе. Там я працювала на машзаводі, чотири спеціальності
Тетяна Бойчук
171
здобула. Не то шо я така смекаліста чи така грамотна, але я й не дурна була: працювала, людям добре робила. Там наших людей багато було, їх діти в садік не могли попасти, їх на чергу на квартиру не ставили, і я дуже їм помагала. А раз я людям помагаю, значить, я начальству надоїдаю. Але начальство бачило, шо я працюю. То вже тут, в Україні, сміялися, казали: «Нічо собі патріотка, да же депутаткою була там». Та я городським депутатом була, дивилась, шоб тро туари проводили, продукти шоб у магазинах були – це для людей я робила, не для радянської влади. А вже у січні 1966 року повернулась на Україну. “Ми давали розписку, шо Моя сім’я мала 40 років тюремного стажу. не будемо претендувати Тато, чоловік і я відбули тільки 24 роки. Поча на свої маєтки і землю, лась перебудова, вже почали паспорти давати тільки шоб пустили нас і можна було верт атися додому. Ми давали на Україну.” розписку, шо не будемо претендувати на свої маєтки і землю, тільки шоб пустили нас на Україну. Продали дешево будинок, бо ніхто не хотів купувати, і вернулись на Україну. А сюди прийшли і дуже нас поневіряли. Листи писали в Сибір, шоб дізнатись, шо ми за люди. Я вже висохла була, переживала, але відповідь при йшла і писало, шо ми були передові люди. І начальник управління сказав мені: «Я б на вашому місці звідтам не по їхав. Ви би там виросли. Вас там за людей почитали, а тут вас будуть...» А я кажу: «Не переживайте, я і тут буду людьми». Я на такий же завод пішла, як і там. У мене 5 спеціальностей – куда мене не поставлять, я все роблю. Одна жінка на всьому машзаводі по мужських спе ціальностях – токар, фрезеровщик, крановик, шліфовщик... УА: А як Ви познайомилися зі своїм чоловіком? Він з мого села родом і навіть був чоловіком моєї троюрідної сестри. Її ма ма і моя – двоюрідні сестри. Так шо ми були, як родина, і на весіллі у них були. А потім зустрілись... Він був станичним в УПА. Після ліцею був в молодіжній організації укра їнських націоналістів. Він і попав за то – 25 років йому всунули. Осудили за очно. Я ніколи, мабуть, була б за нього не вийшла заміж, якби не донька. З першим чоловіком я розійшлась, бо дуже спився. Шість років прому чилася. Коли я за нього заміж вийшла, ми у Львові жили. Але мене не припи сували, я нігде не могла працювати, не могла показатись навіть. Участковий кожний місяць приходив, то й платити треба було, шоб він мене не видав. Тоді не можна було так без приписки десь сидіти. Але помер Сталін, отримала чистий паспорт і можна було жити спокій ніше, тільки не було уже з ким жити. Чоловік спився, мама його дуже пила, і я знову до своїх на висилку поїхала. Дівчинці 4 роки було.
172
Відпущення
У той час мій другий чоловік освободився. Одинадцять років вже відбув, а 14 років йому списали. Він туди вернувся, бо там мама і сестра були вислані. Ми жили в одному бараці. Моїй доньці було п’ять років, подобався їй. Вона бачила, шо він “...я нігде не могла приходив, зі мною говорив. «Бабцю, – каже працювати, не могла моїй мамі, – я так хочу мати тата. От дядя Вася показатись навіть. ходить до нас, скажи мамі, хай вона його по Участковий кожний місяць сватає». А мама моя каже: «Це такого не буває, приходив, то й платити щоб жінки сватали». треба було, шоб він мене Вона нас посватала. Я зразу не хотіла, по не видав.” тім удостовєрилась, шо вона така остроумная була та шось у нім найшла добре. Він такий суровий був, такий мощний мужчина, високий. Але наскільки він завіреним здавався, настільки він добрим був. Сестра моя троюрідна, перша жінка мого чоловіка, вийшла заміж одразу після його арешту. І після того ше три рази виходила заміж, від троїх чоловіків мала дітей. Ми з нею були подруги, так і зостались. Я знаю, шо мій перший чоловік за мене пострадав, його вигнали з партії, мав великі неприємності за то, шо у нього жінка така, націоналістка. Може че рез те і розпився. Мама його алкоголічка була, то вона потрошку пила та й його поїла. Одним словом, таке життя. Сім’я була обеспечена моїми руками. Дома не сиділа без діла, людям шила, вишивала. Я всьо могу. Вишивали бісером сорочки, то дуже вони дорогі були. У нас в родині кожен вчив своїх дітей ро бо т и. Тато мій ткав, пряв. Зимою ніхто не си “У нас в родині дів, всі під куделями пряли, бавовну пряли, кожен вчив красили так, як фірма. І я вже вийшла на пен своїх дітей роботи.” сію, побула рік вдома і знову пішла на роботу.
Володимир ШАРЛЕЙ Чернівецький місцевий осередок МГО «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», м.Чернівці 5 липня 2010 р.
Володимир Шарлей народився 1921 року у с. Гребінки, що біля Києва. В дитинстві пережив голод 1932-1933 р.р. Закінчив школу, вступив до Київського інституту енергетики. Почалася війна і навчання довелося залишити. Згодом працював на цукровому заводі. Одружився зі своєю однокласницею Людою. Незадовго після цього його заарештували і відіслали спочатку в Бабин Яр, а потім в концтабори до Німеччини. Там пройшов усі кола пекла, мало не загинув внаслідок смертельних експериментів, які над ним ставили німецькі дослідники. Але всупереч усьому – вижив. Після повернення в Україну працював в м.Болехові Івано-Франківської об ласті. Був засуджений радянською владою на 4 роки тюрми. Зараз живе у Чер нівцях. Має трьох дітей та трьох онуків.
Володимир ШАРЛЕЙ – ВШ УКРАЇНА АКТИВНА – УА
ВШ: Я сейчас коротко пробегу свою жизнь. Итак, начинаем с моей семьи. Отец – венгр, мать – украинка. В 17-м году отец попал в плен к русским. Во время революции он находился в плену на Урале. Но когда была пов алена царская власть, он добровольно перешёл на сторону большевиков и был в от ряде Чапаева одним из младших командиров его дивизии. Потом, после окон чания войны приехал в Украину. Он женился на моей матери – украинке, и в 1921-м году родился я. Пережил я в детстве страшный голод 33-го года. УА: А де Ви жили в той час? ВШ: В Гребинках Киевской области, 60 километров от Киева. Потом шко ла пошла. Учился, окончил десять классов там же, в Гребинках. В 41-м году
174
Відпущення
поступил в Киевский энергетический институт. По специальности «теплотех ник». А тут началась война. УА: Розкажіть, будь ласка, більше про своє дитинство, власне, про 3233-й рік. Скільки ще було дітей в сім’ї? Як заробляли на життя? ВШ: Нас было сначала двое, потом – трое. Ужас этого голода я никогда не забуду. Нас спасло то, шо отец работал на сахарном заводе, и работающим там готовили обеды для их семей. Семьи их не приходили, но они брали кастрюльку, горшо “Была такая густая чек для супа из крапивы – это особенно пом мучная каша… Давали ню. Была такая густая мучная каша... Давали на всю семью на всю семью приблизительно литр. Вот это приблизительно литр. нас спасло от смерти. Мы и выжили из-за того, Вот это нас спасло от что были при сахарном заводе, где отец рабо смерти.” тал. Рассказать подробности, как ноги пухли? Я на берег озера ходил и там вытягивал такое зелёное... на берегу росло в воде. А там середина белая – эту середину я ел... Трудно рассказывать... УА: А скільки вам років було в той час? ВШ: Одиннадцать рокив. Итак, 1941 год, я студент Киевского института энергетики. Началась война. По сути, весь институт разбежался. Я уехал в Гре бинки. Надо вам сказать одну вещь. Отец, один из командиров Чапаевской ди визии, был членом партии. Я родился в семье партийного человека, который фанатично верил в те заповеди, ту пропаганду, которую распространяли большевики в то “Я родился в семье время. Да тогда вообще много верили в то, что партийного человека, им говорили. Я тоже был комсомольцем в который фанатично школе, патриотом, и так дальше. Но после верил в те заповеди, ту концлагеря в моей жизни резко поменялись пропаганду, которую взгляды на всю политику нашей страны, на распространяли отношения в обществе. большевики в то время. Итак, я вернулся с института у Гребинки. Да тогда вообще много Военкомат меня моментально призвал. Учи верили в то, что им туя, что я с такой семьи, меня не направили в говорили.” отряды на мобилизацию в армию, а оставили, как человека, который образованный какойто мерой, при военкомате. Нас была группа – четыре человека: я – самый млад ший и трое старших, работающих на заводе и в военкомате. Мы обеспечивали эвакуацию населения – кто хотел или вынужден был уезжать, потому шо по
Володимир Шарлей
175
радио передавали, в газетах писали и по рассказам, шо немцы страшно жесто кие, шо мучают и так дальше. Мы обеспечивали своих немножко питанием. Подвода, две лошади, две семьи на эту подводу – и на Восток. Мои родители, в перву очередь отец, он же ж член партии, занимались коллективизацией в 30-е годы. Вы представления не имеете, каким путём их заставляли в коллективизацию этих людей забирать. Отец, мать, брат уехали на Восток. А я остался при военкомате. Белая Церковь, 20 километров, слышен гул артиллерийский. Немцы подходили к Гребинкам. Нас забирают с военко мата: подполковника, ещё двоих работников военкомата, главного инженера с завода и меня. Грузят полную машину продуктов, мы все садимся – и на Восток. Переехали мы через Днипро, проехали полдня и вдруг остановились. Я уже не помню в каком были селе, или районе, и вдруг говорят: харьковское окружение, немцы уже там. Всё. Дальше ехать не будем. Шо делать? Я сижу. Они взрослые, я самый моло дой. Прошло, может, часа три-четыре, после того известия, как никого на ма шине не осталось. Полная машина продуктов, я один сижу. Я понял, шо никто уже не вернется до машины... А теперь я вам скажу про одну вещь. Вдесятом классе я познакомился с девочкой, её звали Люда. Мы полюбили друг друга. И когда я уезжал, я ей ска зал: «Люда, если вы куда-то едете, закопай ад рес того места, куда вы поедете, в коробочку “Люда, если вы куда-то возле черешни в саду, потому шо я все-таки едете, закопай адрес того вернусь к тебе». места, куда вы поедете, в У меня осталась любовь, это была насто коробочку возле черешни в ящая любовь. Когда я остался один там, на саду, потому шо я всемашине, я думаю: шо мне делать? Я тогда ре таки вернусь к тебе” шил, шо я пойду обратно додому, в Гребинки. Я ещё не сообразил глубины своего поступка. Отец – член партии, который работал по коллективизации и нажил врагов беспощадных. Я – комсомолец, не активист, но прекрасный спортсмен был. Если бы я глубоко подумал, то, может, переменил бы свое решение. Но сила любви, желание обратно вернуться до Люды, увидеть ее, заставило меня идти пешком, кинув всё. Набрал в платок сахару с мешка, наивный, и пошёл обратно. Прошёл я через мост, далеко шёл пешком и, помню, где-то я остановился, не много передохнул и поспал. Потом дошёл таки, увидел завод, трубу, вижу – уже недалеко Гребинки. Никаких войск – ничего нету. А там железная дорога, и я решил обойти и пойти по верху, по насыпу. И можете представить, вдруг я вижу – навстречу движется армия. С одной стороны насыпа колонна немцев и с другой...а я по середине. Я понял: если я повернусь и начну бежать, меня пристрелят. И ещё, как вам сказать, у меня сахар. Думаю, пропадёт. Я начал быстро есть тот сахар.
176
Відпущення
Не знаю, чем это обьяснить. А потом я всё кинул и начал идти. И вот я впервые увидел наступающих немцев 41-го года. Они шли измученные, закачены рукава, с автоматами. Тут же не танки, а какие-то небольшие бронированные машины. Никто на меня даже взгляд не поднял. Никто. Молчат. Я поразился ихним отношением к человеку. Я знаю: говорят, они насилуют девушек, ужасы про них писали, и вдруг я вижу их измученных, а на лице нету никакой злости, ненависти – прекрасные, культ ур ные лица. Это было моё первое впечатление о немцах. Первое, но обманчи вое...Я вернулся тогда на сахарный завод. Жил в семье Люды. Пошёл работать. Меня забрали до мастера котельщика помощником, молотобойцем. Прора ботал я уже где-то месяцев пять, и в конце лета меня вызывают у Совет. Ска зали, шо направляют в Германию на работу. Это было первое соприкосновение с ними, до этого меня никто не трогал. УА: Ви таки знайшли Люду? ВШ: Они остались. Я в этой семье жил, они меня приютили. Жил и ра ботал. И меня вызвали, сказали: «На завтра бери вещи и питание, там машина будет. Вас отправляют в Киев, и вы поедете в Германию, вас целая группа». Куда, чего? Короче, пять раз меня брали в Гер манию. Пять раз я текал из этого, пять раз. “На завтра бери вещи и Последние два раза – с Киева. Мало того, я в питание, там машина пос ледний раз открыл из другой стороны будет. Вас отправляют дверь и нас человек 12 утекли тогда. А на ра в Киев, и вы поедете боте у нас инженер был, толковый человек, он в Германию, вас целая знал мою биографию и сказал: «Володя, тебя группа” они не оставлят. Единственный выход – же нись. Ты ж тут один, тебя в первую очер едь будут отправлять». И на второй день я с согласия батькив пошёл и зарегистри ровал шлюб. С завода мне дали рядом в доме двухэтажном на втором этаже комнатку. Я стал женатый человек. И ничего не помогло. За мной пришли осно вательно и предупредили: «Если ты не уедешь, мы тебя арестуем. И отправим куда-то подальше». УА: Це німці були? ВШ: Це ше не нимцы. УА: А хто вас попередив? В Німеччину хто посилав? ВШ: Меня забирала по распоряжению коменданта немецкой комендат уры местная полиция. Булы полицейски и с украинцев. Тут надо вам сказать одну вещь. Там у нас лес – двенадцать километров, и там оказались некоторые пар
Володимир Шарлей
177
тизаны и шо-то ограбили, питание какое-то забрали и скот увели для себя. Называли их партизаны, но это такие примитивные были. Этого было доста точно, шоб приехал целый отряд эсэсовских частей и начали делать чистку у районе. Меня предупредили. И вот настал один из переломных моментов моей жизни. У час ночи вдруг в двери – «стук-стук». Люда меня толкнула и говорит, шо кто-то стучится. Я сразу догадался, шо это шо-то нэдобрэ. Я почув немецкий акцент в разговоре. Уже не полицейские были, а немцы. Я быстро, в одних трусах открываю окно, а тут – «стук», и Люда кричит – «иду-иду-иду». Колы вона подошла до дверей, я со второго этажа выпрыгнув в сад. Я сразу поняв, шо воны догадаются. Як толь ко открыли дверь, так сразу до окна. Я почув як с автомата начали стрелять. Я убежал. Куда деться ночью в одних трусах? А в нас озеро большое, и часть села была на этой стороне, часть села на той стороне озера. Я пишов по берегу озера, а там было место такое, где причалюют лодки. Я сидаю в одну из лодок, выдёргую этот штырь, нашёл палку и переплываю на ту сторону озера. Ночь, уже третий час ночи, куда йты? Я ж нэ пиду в хату звонить, стучать в трусах. Там був колгоспный кирпичный заводик такой розваленый. Я пишов туда и там сыдив и ждав утра. Утром я побачив, шо с хаты вышла хозяйка. Я йду до нэи, замерз весь. И вона вдруг побачила мэнэ. Дывыться – голый, у трусах только. Я пидхожу до нэ и говорю: «Я Володя Шарлей, до мэнэ немцы пришли и я утик, може я трош ки погриюсь у вас». Вона каже: «Давай, Володя, в хату». Хозяин выйшов и вин меня узнав, го “Но я знав, понимав, шо я ворит: «Заходь». Короче гов оря, завели, на на муки-страдания кидаю кормили, дали мне одеться. свою Люду. И от я Оставалось одно мне на уме – чем же всё добровольно пишов в за к о нчилось. Я хозяйку прошу пусть дочка пи нимецку комендатуру и дэ туда и узнает, чем всё кончилось. И можна сказал: «Я здесь».” ли мне обратно йты до хаты. Вона пишла. Че рез часа два-три вернулась. Да, Люд у за мэнэ забрали. Отак. В ту ночь уже было 4 таких случая, когда мужчина убегал, вза мен его забирали девочек... Люда была пятая. И колы пришла девочка, рассказа ла об этом, я поблагодарил их и пишов туда, где причалюют лодки. Сив и начал думать, шо же мне делать. И вы знаете, может судьба иначе моя была бы, если бы я поступил так, как поступили те четыре. Никто из этих дев очек, которых забрали, не вернулся. Но я знав, понимав, шо я на муки-страдания кидаю свою Люду. И от я добровольно пишов в нимецку комендатуру и сказал: «Я здесь». УА: Ви думали вони відпустять Люду? ВШ: Да. Воны видпустылы. Колы я зайшов в комендатуру, один сидит за столом и двое офицеров здесь. Я говорю: «Я Владимир Шарлей. Вы приходили
178
Відпущення
ночью за мною. Я втик, но вы забрали мою жену. Я прыйшов, шоб вы её отпус тили, а я в вашем распоряжении». Воны смотрят на меня с открытыми глазами и поражаются. Один другому шо-то сказав по-немецки и он выйшов. Переводчик прыйшов ешё один, спро сил, я ли это и говорит: «Да, Володимир Шарлей, це той, за кым посылали». И тогда они действительно булы поражены, шо я прыйшов. Но одновременно тот сказав: «Узнайте, есть ли там такая Люда Шарлей?». Её привели и отпустили, а меня сразу посадили – и на три года. УА: В Німеччину повезли? ВШ: Сначала в Бабин Яр, туда, где евреев расстреливали, а мы засыпали песком, потому шо немцы отступали. Отак. Эти данные есть в Киеве. Колы я восстанавлював документы, с Киева прыйшло подтверждение, шо я був в Ба бином Яру. Я не буду говорить, шо там творилось. Потому шо это... Господи... Запихують нас человек сорок у машину, которая оббита железом в круго вую и закрывают все двери. Ну, у меня инстинкт, или ума хватало, я поняв – нельзя туда, в глубину машины, до дверей надо ближе, до дверей. Почему? Надвори сонце – воздуха не хватало... Там была щель внизу, я припав до щели и начав дышать. Колы нас привезли в Бабин Яр, и открыли дверь, я выкотывся, выпав. Двое или трое булы уже покойниками, задохнулися. Но самое страшное, я много читав, фильмы видел, знаю это, колы я выпав с машины, увидел, что там стенка такая стояла, окно только, и с оконного про ёма лицо, настолько страшное! Вин руку простягает и говорит: «Сыдор, сыдор, дай!». Знаете шо таке «сыдор» по-украински? Це така торбочка – хлеб там, сало, это такэ народнэ название. Я запомнив это название. Это было начало Баби ного Яра...Там колюча проволка под током. Расстояние не меньше метров 150. Нас всех выгнали, по 5 человек построили быстро, и гусиным шагом идти заставляют. Хорошо, шо я молодой, спортсмен. А там были люди старше 40 лет. И тут же они палками – по бокам и вперёд, шоб не вигибался. Если кто подымался – тут же по спине. И человек тут же падал от этого удара. В общем, завели нас туда. А там не бараки, а большие длинные погреба и маленькое око шечко с той стороны, зарешёчено, и сплошные нары деревянные у два этажа. И вот нас, всех этих 70 человек загнали туда. Колы я гусиным шагом ишёл, у меня в голове мысль была: а може я вже на том свете. Не може буть, це ж шо-то вообще страшное. Колы лицо это с рукой протянутой увидел, мне показалось, воно из пекла вышло. Важно то, шо дойшов я. Всё. Бабин Яр закончив. Через 21 день нас ночью поднимают, целая цепь эсэсовских войск. И не только нас 50, там було больше – целый состав. Нас всех погружают в поезд, закрывают наглухо и поезд уходит. И я поехал. Ну шо вам сказать, единственное, шо в этом поезде було, то шо он
Володимир Шарлей
179
открывался с утра. Нас окружали, давали выйти в туалет и давали воду. Всё, больше ничего. Полторы суток или даже почти двое суток мы ничего, кроме воды, не ели. Ехали в Германию, у Мюнхен. Вот так я попал в концлагерь. Ну, тут тоже свои приключения. По всей видимости у меня в организме какой-то импульс к жизни сильный. Меня не сломало ничего из этого. Спустя неделю, когда мы были в концлагере, вдруг заходит вечером офицер эсэсовский и человек в гражданском костюме. По строили нас в бараке и он начал проходить. И этот, в гражданке, смотрит на лица и вдруг показывает пальцем на меня и на Сергея из Джанкоя, из Крыма. Рыжий, мощный парень, крепкий. Я средний такой, но тогда я крепче был. Короче, нас дво “По всей видимости их вдруг выводят. у меня в организме Плац, большая площадь. Если со сторо какой-то импульс к жизни ны бараков смотреть направо – большая вы сильный. Меня не сломало сокая квадратная труба, где сжигали трупов – ничего из этого.” крематорий. Возле крематория – отдельный барак. И нас двоих ведут туда. Я вдруг подумал: не дай Бог в крематорий нас ведут. Нет, нас двоих привели в большую комнату. Бетонная ванна одна, бетонная ванна вторая. В одной из ванн полно воды. Под стенкой – длинный деревянный стол, шириной может с четыре метра. На стенах на крючки навешаны ремни какие-то, цепи. К чему они – не знаю. Этот в гражданке ушёл. Офицер стоит с нами. Выходит ещё один в гражданке. Они по-немецки шо-то сказали, офицер ушёл, а нас двоих повели в какую-то дверь, а потом ещё коридором. И вдруг мы заходим в светлую большую комнат у, окна с той стороны плаца, там колбочки якись – ну точно как лаборатория. Единственное, шо запомнил – человек в белом халате, лет 50 ему, и вин улыбается. Вот эта улыбка на всю жизнь запомнилась. УА: А чому та посмішка запам’яталась вам на все життя? ВШ: Це улыбка дьявола. Самого настоящего. Вы понимаете, я потом долго думал, он улыбался от того, шо он предвидел два экземпляра для пользования, для экспериментов. Я й не знал, шо такой день будет у меня... Потом ещё один зашёл в белом халате, нас раздели до пояса. Перед этим нас стетоскопом прослушали. Мало шо прослушали, кровь взяли с вены у нас, ну и, главное, улыбаясь, успокаивая. Тогда подхватили под локти, придвинули вплотную до стенки нас. До половины мы раздеты. Я думаю – шо дальше. И вдруг я почувствовал, шо мне на спину шо-то прижали. Сергей рядом, метр коло меня. И я поворачиваю сколько можно шею, чуть-чуть, незаметно глаза скосил и дывлюсь на него. И побачив у него на пле че одном и на другом... Вы знаете, шо таке «банка»? «Банки» колысь робылы, алэ це большого размера. Стеклянная такая присоска до тела и там комар. Здо
180
Відпущення
ровенный комар. И вин кров сосёт у Сергея. Я цей укол почувствовав один и второй. Они кровь брали. Через минут десять сняли всё. Говорят по-немецки, а нас ни на работу, никуда. Отдельно были. Нас повели, а там две коечки. Действительно, есть достаточно принесли, по два литра супу, и спать. На вторый день после того, як комари укусили меня, ночью стало жарко настолько, я вам описать не могу. Внутри как будто бы горело. Прикладую руку до тела, она холодная, а внутри – страшно. Под утро вроде бы забылось, а потом дэсь уже часа 9, вдруг страшнейший холод. Короче говоря, нас подвергли тропической малярии. “...нас подвергли Це тянулось дней семь. тропической малярии. Сергей умер. Я ещё стоял на ногах. И дэсь Це тянулось дней семь.” на восьмой день меня отвезли на машине в концлагерь «Алах», шо рядом с «Дахао». Конц лагерь «Алах» – сугубо рабочий, там работали на фирму BMW. Колы меня туда привезли, там немецкий офицер був и человека два – «капов», «локмейстер», главный по блокам. Воны подивились на мэнэ и побачилы, шо я стою, но ни на шо не годний. Я себе не бачив, ну а воны побачили, шо я через день-два дуба дам. Но я вы жив. Выжив. Воны сказали локмейстеру: «Дайте ему ведро, лопату, нэхай соби ходит по территории, бумажки подбирает». Отаку работу мне дали. Представляете? По том, колы в блок я пишов и локмейстер посмотрел на меня, я побачив, шо у нього на лице – ужас от того, шо он смотрит на скелет. А там зеркало у нёго и вин сказав: «Посмотри, посмотри на себя в зеркало». Вы бачилы египетськие мумии? Ото була египетськая мумия. Но я выжив. Выжив. Я мисяць подбырав, а тогда вдруг прихожу (а я раньше всех приходыв), а локмейстер говорыть: «Завтра ты направляешься в команду «дикароф». А это команда, которая стро ила BMW, бункер «Галя». Бомбы американськие падалы, а разрушить никто ничего не мог. Тут работали заключенные. Там вже страшно було работать. И когда вин це сказав, я поняв, шо тилькы мэнэ туда дадут, в той же дэнь меня там добьют. Беру я голку, нитку (у блоке посэрэдыни – параша, железная бочка, ночью туда заключенные ходят), подхожу, слюной намочив нитку и об борт железный потёр. Прыйшов, сив на нары, заложив ногу, подымаю шкуру, прокалую голкою, обрезаю нитку и оставляю всэрэдыни. На утро гангрена, фиолетово-красного цвета нога. Меня даже под руки взяли, шоб отвести, по тому шо я ходить не мог. В то утро подошёл врач, и вдруг вин посмотрел, а в меня красный и буква «р» – «русский». И вин подывывся и говорыть: «Ты што, русский?» А я йому: «Да, я русский, но я с Киева». – «Вот как? А я тоже с Киева. Де ты жив?» Я йому сказав. А вин тоже був студентом. На третьем курсе мединститута и тоже по пав в лагерь. Його там поставили врачом. Не главным, конечно, но врачом.
Володимир Шарлей
181
Ну и в нього симпатия до мэнэ. И тоди вин, колы побачив оту ногу, гово рыть: «Не волнуйся, порядок, всё сделаем». Мэнэ забирают через полтора-два часа после того, як привели санитары. Мэнэ положили, одын сив мени на но гы, другый – на груды, лицом сюда, никакого ж обезбалюющего средства нет у. В одном месте ешё шрам есть. Прорезают мэни в двух местах кожу, пропускает вин бинт и оставляет. И вин говорыть: «Если гангрена не поднимется выше – выживешь. Но если будет повреждение – тоби только укол дадут. Потому шо ногу отнимать нихто не будет, а укол дадут и ты спокойно отдашь Богу душу». А я вже на це йшов, я вам скажу. Другого виходу для мэнэ нэ було. Ну и вы представляете, на второй день вин прыйшов, подывывся и гово рыть: «Ты живучий». Начало заживать. Оце две больших неприятности в моей жизни, которые произошли у Гер мании у концлагере. Я нэ буду вам подробностей рассказывать, это первый перелом в моей жизни. Второй перелом, колы я вернувся из Германии на свою Родину. Отут я поняв ше одно. Знаете, як я освободывся с концлагеря? Колоною нас повели, загнали в болото. Стоишь – и медленно вода выходит. И вот тысяч три людей загнали на эту долину, не оставили ни есть, ни воды – ничего, кругом оцеплено всё эсэ совскими подразделениями. И на ночь оставили. Представляете? Мы сил не малы, мы пройшлы вже километров 15 пешком и загнали нас сюда. Сядэшь – мокро робиться. От слабости падаешь, засыпаешь, а на утро не просыпаешься. А утром лежат и вже нэ встают. То очень страшно. И надо отдать должное: два самолёта американские обнаружили нас – мы вси в полосатий форми, об наружили и быстро улетали – через минут 20-30 снова прилетали. Немцы знали, що вси мы здохнем на цёму болоти. И тут они побачилы, шо их обнаружили, кинули нас и ушли! А мы остались одни в Тироли, голодни, страшни и змучени. Ну тут, я вам скажу, тоже страшнэ началось – грабёж немцев, котори там жили. УА: Що було в Радянському Союзі? ВШ: На Советский Союз вернувся я. Пишов учиться. Отец – член партии, уихав за семьёй на Урал. Я, комсомолец, был арестован. Работал в военкомате, исторически честен, можна считать – патриот советского строя, поэтому мне паспорт дали. Никому не давали, а я получив паспорт, и поихав в Киев! На тре тий курс! И через год, в 46-м, закончив. Но колы я закончив и столкнувся с приёмом на работу – отут я поняв, шо такое советский строй. Есть бланк и ты пишешь автобиографию. Но даже в этом бланке был во прос – был ли ты за границей? Должен ответить – дэ був и шо там делав, кто с твоих членов семьи був. Я ж, дурак, всё это заповняв. И нидэ мэнэ на работу не брали. Тогда я поняв и начав лгать! Писал, шо був на оккупир ов анной
182
Відпущення
территории, работав на сахарном заводе, шо пришла советская власть у 43-м, я поступив учиться, закончив, и всё. Никто, видать, не проверяв это дело. И тогда только я получил работу, направывся в Болеховський солезавод инже нером-техником. Но тут я столкнувся с другой вещью! Мэнэ, как патриота, так сказать, «сво “...в этом бланке был го» советского человека, образованного, сразу вопрос – был ли ты за вербують у команду, кот орая работает по границей? Должен борьбе с бандэровцами. ответить – дэ був и шо Вот у Шустера була передача два месяца там делав, кто с твоих назад, и везде воны ссылались на бумажки, а я членов семьи був. Я ж, под умав, чому вы не позовёте человека, ко дурак, всё это заповняв. торый там був, борьбу видел своими очима, И нидэ мэнэ на работу видел, шо творила советская власть... не брали.” Ты должен был напысать заяву и пос ту пить у колхоз, не хочешь – отак за голову, за волосы брали, и об стол; покуда не окровавлят – тогда и подписывай. И под писывали. Там в Болехове, Долине их называли «Банда Орлика». Це був отряд бандэровский, людей, которые воевали против немцев и против советской власти. Их поймали, застрелили. В лесу нашли блиндаж, шесть человек было застрелено. А як узнать, хто воны? Советская власть должна знать. Вона была психо логически очень сильно подготовлена. Знали, шо воны из этого района, завез ли их у Долину и биля церкви застрелили! Скажить, яка мама выдержит, колы вона знает, шо если вона признается, шо то её сын, их всех отсюда моментально уберут. Отут я подумав – какая жестокость! Кто ж так делает! Шоб на таких не человеческих чувствах выявлять, кто какую симпатию мае к советской власти. И вже на второй день их там и близко не было. Всю семью, всех вывозили. За шесть километрив было наше пидшефнэ село – Танява, там я работав на заводе. Мы там тоже сталкивались с бандэровцами. В один прекрасный день на базаре в Болехове энкаведисты заметили блузки из парашютного шёл ка на женщинах. Моментально кинулись туда в село! И начали спрашивать – дэ вы взяли цэй материал? И оказуется месяця два назад два парашютиста спустились. Воны ушли, их нихто нэ бачив, но люди побачилы парашюты большие, эти парашюты забрали, из них пошили себе блузки. Шо советская власть делает? Вона всё село, до единого человека, окружи ла – на машины, на вокзал. Всё село було вывезено до единого человека – як корова языком слизала. И нихто не знает, дэ воны дилысь. Спрашивается – шо воны вынувати, шо воны пошилы соби блузочки? Мэнэ не принимали на роботу, покуда я не начав лгать в автобиографии, и колы мэнэ послалы сюда в Болехов, я побачив, как относятся к людям – я сам
Володимир Шарлей
183
столкнувся с неправдою, с ложью. Я побачив наскольно наша система отвра тительна. И колы в Черновцах, уже работавши, я допустив недостачу на скла де – мэнэ судили по статье «Злоупотребление служебными обязательствами»! И прокурор спрашуе: «А дэ вы булы? Вы нэ булы в армии... во время войны». А я говорю: «... военкомат, концлагерь Дахау...». «А дэ вы раб отали?» «Самолёты ремонтиро “Всё село було вывезено до вав». Вин говорит: «Ты же враг народа». На единого человека – звав мэнэ врагом народа. Я говорю: «А шо я як корова языком слизала. должен був делать? Я ж не мог бы иначе». «Убе И нихто не знает, дэ воны жать». Я говорю: «Как я убегу? Лагерь окру дилысь.” жён пров олокой под током». – «Надо было кинуться на ток и убить себя и вы не были бы предателем Родины». Советская власть засудила меня на три года. Отак я про йшов ещё тюрьму. Черновицка тюрьма. Там я ше й отработав. Я про политику не буду говорить вообще. Я хочу одну вещь только ска зать, шоб вы, молодые, знали. Сейчас в Украине идет страшная борьба, борьба идеологии, а главное – борьба по уничтожению украинской нации, украинского народа. Вы “...для того, шоб даже не можете подумать, шо значит утвердить уничтожить нацию, надо в Констит уции наравне с украинским языком забрать её язык.” русский – это значит: для того, шоб уничто жить нацию, надо забрать её язык. И вин будэ забраный, если только это установится. А потеряв язык, народ теряет обычаи, свою веру и рассасётся. В истории были финикийцы, такой народ – дэ вин дився? Вин рассосався после захвата Персии, бо потеряв свий язык! И такого народа нет! Отак и с Украиною – будэ какая-то Малорусь, смесь, винегрет... Но украинца нэ будэ! Поэтому, я не молодой, а вы взрослые, думайте об этом и заботьтесь о том, шо бы сохранить украинский народ. УА: А з Людою що трапилося? У вас була сім’я чи діти? ВШ: Трое детей. Один в Новосибирске, способный, талантливый, витра жист. Другая дочка у Вильнюсе. Третий в Черновцах. Вин уже на пенсии. Трое внуков. Люда умерла. 21 год, как она ушла. УА: Ви більше не одружувались? ВШ: Не. Але у мэнэ есть женщина. Я года два був один. Мужчина один на инает пить, я пить нэ хотив, бо знав: если начать пить – цэ вжэ всэ. Молодая ч женщина приехала с села, в нэи нэма квартиры, ничого, я предложив ей ком нат у, шото материальное, а главнэ – шо в хате будэ чисто. В неи дочка своя и я не один – я додому приду – в мэнэ двое молодых. Но это не жена моя.
184
Відпущення
Вот такая моя жизнь. У мэнэ есть ше дви мечты. Мэнэ нэ интересует, скилькы лет пройдэ, но я знаю – я должен дожить ещё до этих двух вещей. Первая моя мечта исполнилась. Прилетает с Америки в Москву самолёт, и с него сходит бывший посол Америки в Советском Союзе, Гариман. Я дывлюсь телевизор, а диктор говорит – этому человеку 89 лет. Но важно то, як вин ишов. Вин ишов стройно, нэ горбывся, лицо умного интеллигентного человека, и я думаю: “...бэрэжить свою Володя, запомни, такый ты должен быть в 89 Батькивщину, бэрэжить лет. Я дождался. свою нацию, иначе вы её Но есть ещё две мечты. Я дожив до их. Но потеряете – а это самое их я нэ буду вам говорыты. Але я ше раз вам страшное. ” гов орю: бэрэжить свою Батькивщину, бэр э жить свою нацию, иначе вы её потеряете – а это самое страшное. Жаль, шо мэни не 25-30 лет, я бы вернувся назад, мэнэ посадили бы через сутки [усміхається], алэ я нэ в молодости...
Парасковія та Микола БОБ’ЯКИ
Вдома у подружжя Боб’яків, с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл. 3 червня 2010 р.
Подружжя Парасковії (1924 р.н.) та Миколи (1926 р.н.) Боб’яків протягом свого життя пережили чимало труднощів – війни, переслідування, арешти, заслання, втрати близьких. Парасковія Боб’як допомагала воїнам УПА – годувала їх, шила одяг, облаштовувала криївки, передавала інформацію. За це була засуджена до 25 років заслання. Дісталося у час війни і її чоловікові. Миролюбний Микола Боб’як відмовився від участі у безглуздій війні, через це зазнав переслідувань з різних сторін. Попри всі негаразди – ніколи не розлучались, виховали двоє дітей і пере конують, що тільки єдність і любов зможе побороти всі біди. Сьогодні подружжя Боб'яків проживає у с. Космач Косівського району Івано-Франківської області.
Парасковія БОБ’ЯК – ПБ Микола БОБ’ЯК – МБ УкраЇна Активна – УА
ПБ: «Я родилась у Верховині. Тато був на Австрійській війні, прийшов ранений, був візником та й там умер у 37 років. Мені був 1 рік, нас ся лишило п’ятеро. Ми всі виросли чесні і порядні, і такі, шо нікому злого не зробили. Ді ти всі любили си, та й так онуки, та й так наші діти. Мама через 6 років знову вийшла заміж. П’ятеро дітий, а пенсію ніхто не давав нам – мусіла сама діти виховувати. Та й ми з малих дітий ходили у суниці, чорниці, малини, брусніки та й з того жили. Тримали худобу, мали землю (як ви собі купили землю, заре єстрували, заплатили податок, то до вас ніхто права не мав, ви собі жили сво бідно). У нас були млини, люди сіяли, робили, худоби тримали – виживали. У діда був млин, був багач великий, мав двоє дітей. У нас землі було в селі багато, від лісництва аж сюди була дідова земля. А дідо пили, і ту землю жиди
186
Відпущення
зашахрували. Коли стала незалежна Україна, люди стали писати заяви. А я тримала ще гектар землі. Відтак голова сільської ради (він був партійний) мене з тої землі вигнав. Ми си лишили на цих горбах, на цих берегах. Дідо дав 3 гек тари землі під цвинтар, бо дідо був багатий, а мама нічо звідти не спосідала. Тато був з багатої родини, мама була тоже не согірша, але шо з того? Усьо знищили, усьо “Усьо знищили, усьо забирали. Колгоспи з чого годували? Брали забирали. Колгоспи з чого людські плуги, брали худобу. годували? Брали людські Відколи стала війна, народ си помішив. плуги, брали худобу.” Хлопи си зібрали, усьо пішло за Україну – хто в чім був, хто як був. І кажуть: тих били, тих руй нували – ніхто нікого не бив! Бив, знаєте, як хто ішов на него, то він бив. Люди таке пережили... Не можна було сказати «Слава Ісусу Христу», бо арешт ували. Я ся мусила ховати, бо один брат був в УПА, другий у Харкові служив та й дійшов до Берліна, на Рейстазі си розписав. Два хлопці ще були у Харкові з братом – Василь і Олекса. Дуже гарні хлопці були. Вони вислали посилку у 41-му році. За “Відколи стала війна, співали «Христос Воскрес» у Харкові, і їх роз народ си помішив. Хлопи си стріляли. зібрали, усьо пішло за Як прийшов [брат] до хати, КГБ си пе Україну – хто в чім був, ребрали на УПА, мучили його. Він нічо не хто як був.” знав, а мучили, бо люди відписали, шо знає. Це було 8 листопада. Він пішов з хлопцями. Двох хлопців, шо були без документів одпустили, його мучали, в шию відсипа ли і відтак мене, шо я їсти давала. Ну а як братові їсти не дати! Був у Верховині чоловік, мав 80 років. Мав велику полонину, 18 штук ху доби. Він старий був, в хаті не було нікого. І цього старого чоловіка забрали. Чого, ну чого такого чоловіка уже в Сибір? Він у дорозі десь умер. МБ: Шкирчук си називав. А ми у Красний1 піді Львів поїхали поїздом, нас було коло 30 чоловік. Я став думати: чого я буду іти? Бити руских? А може де слідкувати нас будуть? Кажу до хлопців: «Вставайте, бо як підете, то си не вернете, або на руских вас напустять, або вас де слідкують». Та й під горов в Краснім скочив з поїзда. По малу я прийшов у Космач, і ше брат жінчин. Та й уже мама стішилася, та й та то, та й усі, шо я живий си вернув. Я пішов у ліс вище, а з Березова мене спосі дали три. Та встали на ноги, на руки, та так били, шо я не скоро звідти устав – так мені поперек побили буком. Я звідти прихожу, а мама каже: «Шо тобі? Бо ти дужий ішов». Я й не признався рідним – мені стидно було, шо цей мене так бив, удвох чи утрьох. Я це на собі, на хребті і нині відчуваю. То українець був.
1
c. Красне Золочівського району Львівської обл.
Парасковія та Микола Боб’яки
187
Находив2 його, але я мав Бога в серці – мене тато так учив, мама, і я си бояв гріха, шоб його бити. Він у Яблунові був. І вже син став при війську, при міліції, і питав його: «За шо ти так тата бив?». Через то, шо я втік з Красного з-піді Львова, шо я не хотів іти? Чого я маю йти, як я знаю, шо на руских напустять, шо будуть нас уперед давати та віб’ют, – я страшне тоди пережив. І шо зробите... Таке виховання або кров така, шо він не любе рідного. А я си бояв кому злого чинити. Я одинак був і мав п’єть сестер, мав лишитись на місці. Але мою хату за брали, всьо забрали, навіть патика3 не було коло хати. Я забрав з Яблунова документи та й пішов у Верховину до роботи. На віплату взяв пару коней. Доб ре платили, прекрасно заробив. Але один став так сильно рубати ліс – по тися чу кубиків, по дві, по три, що прийшов провідник партизан, ніби вояк Штефа на Бандери, і сказав не рубати – не віддавати тисячима кубиків більшовикам. Той не послу “...як прийшла радянська хав. І запалили одної ночі. Дивимоси: ліси го влада, то нема шо рят, гет всьо то дерево горит. сказати… Усьо забирали Тогди вже Росія зачала у Верховині кол геть чисто від нас, людей госп робити, бо колгоспу не було. Прийшли, виселювали, називали аби я дав коні до колгоспу, я кажу: «Я не ту «куркулєма».” теський, я лиш тут на роботі. Коні попродав та й пішов пішки рубати. Відтак думаю, я ру баю сокиров, але шо з цего: усюди палют ліс, то я за пусто рубаю. Рубаю, глип нув – войсько стоїть. Та ідуть два до мене. А я ліг у смереку та й ловлю петельку, силю уже другу смереку, аби не пішла в долину. Приходять та й кажуть: «Шо ви тут робите?», а я: «Смереку силю, аби не впала». «Ану, – каже, – ловім си за петельку», – і потігли. Впала. Кажут мені: «Кілько ви ще маєте рубати?» Я ка жу: «Ше 4 штуки, котрі гладкі». «Ну, аби скоро їх втєли». Я втєв і пішов додому. Партизани злого мені не чинили. ПБ: Молодість наша перейшла ні в кут, ні в славу – ніяк. Ми си намучили, ми си набідили, а як прийшла радянська влада, то нема шо сказати... Усьо за бирали геть чисто від нас, людей виселювали, називали «куркулєма». Не було нічого. Нарешті, то вже після війни було, лишили 6 сотих доньці, дали у дворі, а мене виписали, бо я стара. І пенсії нема. Я в той день написала до Колпака. Колпак тогди вислав комісію, вона дала мені землю, і я вже помаленьку жила. Знаєте, шо як Колпак був, – його тримало населення. Гудний Колпак, – вони у нас у хаті були, у медалях, у ременях, – такі красиві. Діти мої двоє виросли, а ще я мала одного хлопчика. Та пішли з ним у лі карню – дитина заслабла, горло заболіло. А вони дали укол від цукриці, дитина
2
3
У значенні «знайшов» патик – палиця
188
Відпущення
лиш так мене погладила та й каже: «А тато?». Рік хлопчикові був, і дитину мені струїли. УА: Розкажіть, будь ласка, про свої зв’язки з УПА. ПБ: Помагала, три зими криївки копала, носила дошки аби зробити бун кер, бензин, прімуси, – усьо несла. Старалися, шоб вони мали зв’язок. Як мене судили, я нікого не заклала, бо я нікого не знала. Нікого. Поклали мені купу знимок і кажут: «Ти цих знаєш?», – «Були в ме не в хаті, я їсти давала». «А вони де?», – «Я від “А помогати їм теж ки знаю де? Прийшли, попоїли, отак як ви те треба було, бо пер прийшли, відки я знаю куди ви підете?». Повстанська армія – А це конспірація була. В мене є записана з народу. Вони не мали присяга, як вони присягали на вірн ість, на нізвідки помочі – ні з чес н ість, на Матір Божу, супокійно, під синьоАмерики, ні з Росії, жовтим прапором. Жінк у нині ховали, мені це всьо населення.” жаль, шо я не пішла. Ми разом були на присязі куреня 44-го року. Уже усі повмирали... У мене брат був у бандерах, в УПА служив. Він іде та й жидові дасть кусок хліба, масла, бо сало жиди не їли, – і так помагали. А кажут, бандери вбивали жидів, – неправда. МБ: А помогати їм теж треба було, бо Повстанська армія – з народу. Вони не мали нізвідки помочі – ні з Америки, ні з Росії, це всьо населення. ПБ: Колпаки4 у мене з рук узяли корову і сім овец, і бараболі три рази кіньми вивозили. Прийшов і сказав: «Штани»! Я зшила, бо в мене є машинка. Я онуці сорочку шию, аде покажу вам... Я пекла хліб, давали бринзу, сир, масло, готували те, шо було треба. Треба було де й криївку помочи зробити. Їсти і одяг заносила: як стемніє, то йду аби сліду не було, ховаю сі та розвідаю, де шо є, бо вони у ямі сидєт. А сама спала у потоках. Не раз так було, шо лежу у соломі та й чимось укриюся. Дощ, зима – мене нічо не спиняло, я так любила свою державу, люблю... Я си якось застудила і утекла у Сороки. Там поклали мені баньки. Я там була у священика. Приходить жінка, директор школи, та й каже: «Хто вас шу кає? Бо мене питалиси, хто у мене є». Дала мені хліб, зварила десятеро яєць. Я дійшла до головної дороги, сіла у фосу5 й сиджу. Їде фіра6. Я кажу: «Будь те добрі, візьміть мене на фіру». А він каже: «А ви відки?». Я кажу: «З Космачє. Я плела светри, і мені сестра переказала, аби я прийшла, бо вона заслабла». Він «Ковпаки» – члени партизанського загону під командуванням С. Ковпака, боролися з німецькими окупантами та їх союзниками на теренах України у 1941-1944 р. 5 фоса – рів, рівчак 6 фіра – віз
4
Парасковія та Микола Боб’яки
189
каже: «Я з Уторок7, довезу вас до Яблунового8». Я йому не вірю і повертаю до Мишина. Там я в жінки колись клала копиці, та й вони у нас корову були ку пили. Я збудила її (ніч була), вона мене пустила, сказала, аби я йшла на піч. А у мене горичка, і вона цілу ніч рятувала мене, усіньке приказувала. Устала я рано, ще темно та й пішла. Перейшла Яблунів, у Рушорі я здибала двох хлопців, двох братів. Вони перебували у сотні, але були зрадники. І один хлопець мене хотів... Я кажу: «Слухай, Дмитре, мене ніхто не знав, я зараз в перш у ліпшу хату повертаю. Як ти мене ви кажеш у гарнізоні в Яблунові, аби знав, шо то “Твої брати в партизанах, бі не жити». Я прийшла до вечора, і сестра тої а ти в стрибках, хто в жінки, шо нині ховали, мене зустріла та й ка кого буде стріляти?” же: «Ти відки, Параско? Сідай на фіру, я тебе підвезу». Злізла з печі і сама небіжка та й каже: «Ти куди йдеш?». Я кажу: «Не знаю куди (мій брат перший був у стрибках9), йду там до них». А мама каже, шо там вітчим лежить – на грипу заслаб. Я до них приходжу, а він боїться, каже до брата: «Твої брати в партизанах, а ти в стрибках, хто в кого буде стріляти?». І тут мені кажуть: «Гарнізон шукає тебе». Де я си маю діти? Я нічо не год на. Мені відобрало руки, я застудиласи після баньок, та й ноги почорніли. Але я знала, де є лікар з УПА, післала по того лікаря. Він сказав, де є лікарство, аби пішли, “Бо народ си набідив, узєли і терли мені руки, аби я ґвалтом кричила. народ хоче свої держави, Стали мене натирати, я ґвалтом кричу. Мама свої хати, свої правди, аби приходить та й каже, шо уже шукають за мнов. мав волю, аби сам собі Завили мене у сніп, наклали сіна, та й вдосвіта вирішував, не так, аби ним відвезли биками на другий кут. хтось командував. Народ у Ввечір приходят дві санітарки, як розгор нас є вчений, розумний, нули свої кожухи, то, пробачте шо буду казати: роботящий, терпеливий.” так згортали воши, як мурашки. Набідилиси ці люди за цю незалежність нашу, учені були, файні дівчата, воши їх їли... І так їх розстрілювали, розпинали. Я вам кажу, шо непрощені будут, як Україну назад під Росію дадут. Непрощені... Бо народ си набідив, народ хоче свої держави, свої хати, свої правди, аби мав волю, аби сам собі вирішував, не так, аби ним хтось командував. Народ у нас є вчений, ро зумний, роботящий, терпеливий. с. Уторопи, Косівського району с. Яблунів, Косівського району 9 «Стрибки» («яструбки») в Західній Україні – винищувальні загони, що складалися зазвичай із місцевих сільських хлопців, які створювала радянська влада, щоб допомогти НКВС боротися проти ОУН-УПА.
7
8
190
Відпущення
Там жінка, сліпа на одне око, приходить та й каже мені: «Параско, москалі прийшли!». Підвели мене. Хто підвів – не скажу. Мене післали в засідку. Я до сестри прийшла (її не було вдома), розгорнула блюзку з себе і з гранатою по клала коло порога. Розімкла хату, зайшла, розплела косу: у мене коси були ве ликі, сильні. Глипнула у вікно: а там Куліковський, начальнік гарнізона. Ми кинулиси разом за гранатов. Я сказала, шо не дамси в руки, я си знищу, бо не зможу витерпіти мук. І тогди той жовнір лапнув гранату, мене зв’язали, привели лісом. Став ме ні на руки та й на ноги, вломив бучагу, трошки тоншу як моя рука, так шо я уже ні гумів, ні буків не чула – мені тіло скипіло, шо лиш пляйстри лишилиси по нім. Судили мене і пустили потім. І були би розс тріляли, але Колпак ми дав відзив. Увів кор ову, сім овец, бараболю брав, білизну і відт ак лишив мені кличку: «Соєдінєніє Сталіна» шукай. Я написала туди, що мене осудили на 25 років. Написала одно пісьмо, друге, до Колпака написала і так зняли 15 років, лишили мені 10. Я сказала, шо нічо не знаю. Хлопців цих знаю, їсти давала, але не знаю, звідки вони і хто. А була руска дівчина зо мнов, за горілку суджена. Вона була у Миколаєві, усюди, та й перейшла у Коломию. Дитина її умерла, а вона зроби ла по-нашому похорон, і в магазині зробила рострату. Вона си подивила на мене та й каже, шо у неї воші такі, як мурашки завеликі. Каже: «Паша, обыщи меня». Я шукаю їх і гидуюсь, даю їй і кажу: «Ану, нате дивіться, шо у вас». А вона подивиласи та й, вибачте, наробила у миску. Як він прийшов мене брати знов, вона йому кинула у лице. Він сказав: «Ти заплатиш». Він поїхав у Івано-Франківськ, зібрав матеріяли і вертав до Яблунева. А до машини прибився жебрак, сів у машину, йому кажут: «Висідайте», – а Ку ліковський каже: «Ні, най їде козак». Доїхали у Вербіже, а сей жебрак витяг пістолі, та й наставив на него, та й убив го, здеймив з него пас, торбу, пістолі та й пішов. А то був повстанець. Рускі закричили, це була войськова машина, об шукали, а цей пропав, і нема. А в школі завучем була така Анна Василівна. Повстанці до її мами принес ли українську літературу і історію, аби донька вчила дітей. А як прийшли рус кі, перебрані в бандерівську форму, мама взя ла і привела їх туди, де партизани були, а як “Хлопці, тікайте, бо я вас уздріла хто це, тоди й закричила: «Хлопці, ті продала. Це зрадники кайте, бо я вас продала. Це зрадники прийшли, прийшли, не УПА.” не УПА». Її так потом рускі лупили, шо вона умерла їм на руках, – замордували. Тато Анни ховавси від них, бо жінку замордували. А їх доньку засудили на 10 років, хоч та навіть не мала цеї літератури у руках. Ми разом були у Си біру. Я її знайшла на повалі в Тайшеті Іркутської області (012). Начальником
Парасковія та Микола Боб’яки
191
там був Муляревич. А відтак була в Братському районі, на Ангарі (03). Добре було начальство, але ми там довго не були. Відти нас забрали, дали у Мордовську ССР. Я сиділа з дівчатами зі Львова, була Іваник Марія, Козак-Котик Іванка з Тернополя, були з Березовів, з Буко велі... Тогди начальник був Кавичевцев. Дівчата всі такі дружні були. Є знимка, як ми вертеп зібрали. Я там граю царя турецкого. І не дай Бог, діти, аби ви того зазнали, шо ми. Не дай Бог! Усі люди плака ли, усі були голодні. Ми були нещасні і замучені. Ви скажіть, то життє було? Я була вже під фамілією чоловіка, то і це вивідали, не давали спокою. КГБ мене тягало каждий день, шо через тиждень. Нарешті я сказала: «Знаєте, у мене чоловік ревнивий. Я скажу, шо ви мене насилували і ви полюбовник мій, а чого я маю йти до вас?». Тоди дав мені спокій. Ми з чоловіком зробили буду таку, як палатку. Так ми жили, а потім хат у заклали. За той час уже найшлася дитинка. Відтак купувала всьо, бо діти були, плекала худобу, і так ми прожили. Після війни не було хліба. Стояли у черзі по хліб у селі – давали тільки по 2 буханки. Донька мала тоді дітей малих. Кажу до продавщиці: «Будь добра, Анночко, дай Парасці, у неї двоє дітей», а вона каже: «Я не маю права, станьте у другу чергу». Я стала у другу чергу, цього хліба не стало, привезли аж вечором. Дійшла я в черзі до цего хліба, а вона мені не дає. А я кажу до неї: «Ти мені ска зала, щоб я стояла у другій черзі. Я простояла цілий день, у неї двоє дітей, вона не має як піти». А та мені каже: «А я їй діти зробила? Я маю давати хліб?». І я пішла плачучи. Тєжко було буханку хліба ді стати. А нині землі заростают, а ми не голодні. “Як я вийшла з Сибіру і Йдіть у каждий магазин і возьмете булку хліба. мала дитину, то йшла та Люди нині собі помалу раду дають. Ідут у гри й збирала чорниці і несла би, чорниці, суниці – усюди йдут, а потім у міс аж до Яблунева. Я здала ті продают. 3 тоні 36 кільо малини, Як я вийшла з Сибіру і мала дитину, то брусники, чорниць. І ми йшла та й збирала чорниці і несла аж до Яблу так виживали.” нева. Я здала 3 тоні 36 кільо малини, брусни ки, чорниць. І ми так виживали. Я робила ще у лісі, відти давали нам по 10 кіля муки на місяць. Тєжко було. Я си набула го лодна, шо най Бог боронить. ПБ: Якби тато жив, може би легше було, може би тато добув пенсії, а тата нема і пенсію не дали. Мені казали тепер, шо хтось з Австрії приходив і шукав цієї фамілії, бо тато був на австрійській війні. Я дивилась, аби дітям помочи. Брала їм цукерки, котрі дешевші, тверді, бо треба було й інше купити: і лаха, і до хати всьо. МБ: А я, як ішов піч мурувати (печі мурую людям): взяв гроші та й купив кільо цукерок. Вони ще й нині нагадують.
192
Відпущення
ПБ: Якось люди з Луганська казали, шо як прийшли сюди, то думали, шо не вернуть, бо тут бандери, і їх уб’ют. А тут люди приймали й давали їсти. Це Москва так зробила, шо таке казали. Всі одна ков і: най будуть то рускі чи німці – народ “Якось люди з Луганська увесь однаковий. казали, шо як прийшли МБ: Треба си свого тримати, своєї дер сюди, то думали, шо не жави, бо вісімнадцятого року тоже були такі, вернуть, бо тут бандери, шо хиталиси, як на воді човен. Та й тепер були і їх уб’ют. А тут люди межи нами такі, шо тільки потисли на него, приймали й давали їсти.” він уже в криївку веде руского. Шо зробимо? Чи то вихованє таке? Я не виховував так, шо жида йти убити чи руского, я виховував, шо за всіх треба Бога просити і за всіх молитиси, аби мир Бог дав. УА: Розкажіть, будь ласка, як Ви познайомилися з дружиною. МБ: Я їду у суботу з Бутина на конюх, та й ще хлопи їдуть, мої товариші, а циганка йде, несе бунчуки та й каже: «Молодий чоловік, я вам погадаю». Ну а я кажу: «Давай, погадай». Вона подивилась руку та й каже: «Ти тут в воєнний час прибув. Нічого не маєш. Ти нежонатий». Сказала, шо Микола моє ім’є і шо скоро свадьба буде. Ну а де моя судьба? «Твоя судьба у казьоннім домі». Якраз перед Святов неділев вона вийшла. Я си женив в 32 роки, а вона в 33. Перебули страшні страсти, страшні. ПБ: Я лиш Богу молиласи та просила Господа дати витривалість. Більше нічого. І вам кажу, шо каждий хоче мати свою хату, свою волю, свою сім’ю, так от і народ хоче мати свою державу. УА: За шо любите свого чоловіка? ПБ: За то, шо він ґосподар. Він ніколи мене не зрадив, ніколи п’яний не прийшов, пильнував діти, пильнував ґосподарство. УА: За що любите свою жінку? МБ: За то, шо любить. І свою державу, Україну. ПБ: Знаєте, шо я вам скажу? Шо ви люби те – ви то не забудете. Як мете любити свою “Я не виховував так, жінку – то мете віддавати за неї життє, а як во шо жида йти убити на ме вас любити – то вона буде за вас віддава чи руского, я виховував, ти. Та Боже борони вас від зради! Бо ви не ме шо за всіх треба Бога те мати надії, волі і сили. Навіть, як ви голодні, просити і за всіх молитиси, чи у вас недостачі, чи ви слабі, – головне шоби аби мир Бог дав.” у вас була єдність і віра.
Парасковія та Микола Боб’яки
193
Ми з чоловіком прожили уже 53 роки. Ми си двоє не розходили. Раз чо ловік заслаб, алярмове запалення мав та й так шо вже не годен робити. Я брала у бесаги на плечі хлопці, а спереду сокиру, та й харч, молоко, а чоловік ззаду ішов, бо слабий, “...буде у вас єдність і дививси, аби дитину де червак не вкусив, а я любов – буде у вас усьо.” йшла рубати корчі. І ми си не розходили, я не каз ала: «Ти зарплати не маєш! Ти грошей не маєш! Чого я за тебе пішла? Як діти виховувати?». Кажу: буде у вас єдність і любов – буде у вас усьо. Я була молода, здорова: як несла братові в криївку 50 кіля на плечах, а в руках 23 л бензини – я того не відчувала [сміється]. А тепер уже нічого не вартую... УА: Купуєте хліб чи печете самі? ПБ: Ще сама печу. УА: А внуки вже жонаті? Правнуків маєте? ПБ: Ні. Ми си пізно побрали з чоловіком, та й три роки двоє собі жили. УА: Розкажіть секрет щасливого подружнього життя. ПБ: Я не знаю чи се було щасливе, то хвильово, бо знаєте, різне було. УА: Можна подивитися на ваші вишиванки? А давно вишивали? ПБ: Та тепер ше потрішки шию. А оту сорочку вшила онуку. Такої роботи нема, шо я би не робила. МБ: Я, як йшов, я її питав чи вона вміє матраци різати, хліб печи. ПБ: Я би вас ше просила, з’їште всьо, аби я тарелі склала порожні.
Дмитро ПОЖОДЖУК Вдома у пана Дмитра, с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл. 30 червня, 2 липня 2010 р.
Дмитро Пожоджук – знаний гуцульський майстер з вишивання та писанкарства, відомий далеко за межами України. Його особисті виставки неодноразово було показано за кордоном, зокрема у Франції. Організував пан Дмитро і кілька з’їздів писанкарів зі всього світу. Автор кількох книг, одна з них про Космач, легендарне гуцульське село. Сьогодні діють його школи з писанкарства як в Україні, так і за корд оном. Окрім того, видав монографію «Українська ввічливість». Він – заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та лауреат літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана, журналіст і мер Космача, і просто дуже хороша людина.
Дмитро ПОЖОДЖУК – ДП УкраЇна Активна – УА ДП: У нас в селі здавна всі користувалися народною медициною, збирали різне зілля і це був єдиний порятунок. Навіть зараз, коли Космач замете чи за топить, то ніякого лікаря не дістанеш, хіба вертольотом доставляти, тому ми збираємо влітку зілля. Я того зілля маю повно всякого. Досить добре уже ви вчив, бо мав від кого переймати досвід. Отак ми робимо різне лікарство, ну і, насамперед, намагаємося якомога менше вживати того, що продають в аптеці. Ми маємо різні трави, з яких можна гот увати дуже добрі чаї – це, насамперед, шипшина, м’ята перцева, яка лікує, наприклад, серцеві захворювання, мате ринка, яка поширена по всій Україні, глід, з якого ми робимо дуже гарні вина, він лікує від тиску і має дуже гарний смак. Космач довгий час був під різними державами. Особливо були великі проблеми з поляками – вони дуже нас тиснули. Але ми мали дружні стосунки
Дмитро Пожоджук
195
з австрійцями, – за Австрії було дозволено ук раїнські школи. Тут у нас ростуть тільки смереки і ще ро дить картопля – більше нічого, вижити – дуже тяжко. Таким чином, 1908-го року зібралася група наших гуц улів і поїхала до Австрії, до цісаря Франца Йосифа, просити, щоби змен шив под атки. На рівнині брати податок і в нас – то є дуже велика різниця. Там все родить – пшениця, жито, капуста, і так далі. Якось у нас написали папір на німецькій мові (держава була австрійська), що громада села просить зменшити їм податки, і 12 чоловік пішли з тим до Відня. Серед них був рідний брат батька моєї мами. Прийшли вони до Відня в гуцульському одязі, а варта не пустила їх до царя, бо боялася, що вони хочуть його вбити. А гуцул, якщо кудись іде, мусить мати з собою бартку – таку сокиру. І ті подумали, що вони мають погані наміри. Але один із гуцулів витягнув цей папір німецькою мовою і сказав, що ми тільки хочемо дати його цісареві. Той поніс до цісаря – і цісар сказав: «Я хочу ба чити тих сміливців, хто це такі». Він запросив їх до палацу, а коли побачив їх строї та почув, що вони вільно розмовляють трьома і більше європейськими мовами, сказав: «Ви мусите тут лишитися на тиждень, я вам хочу показати Відень». А тут тимчасом зробилася ціла катастрофа: люди подумали, що їх уже там убили, почали правити панахиду в церквах. Коли минув тиждень, цісар сказав, що він взагалі звільняє Космач від податків, але з умовою, що до Відня з Кос мача привезуть і покажуть натуральне космацьке весілля. Коли люди приїхали з Відня, їх зустріла громада, вибрали спеціальну ко місію, до якої входили рабин (в нас була велика єврейська община), два свяще ники з наших українських церков, але в нас ще була польська община, то ще входив польський священик. Таким чином назбирали 11 чоловік і створили таку комісію. До речі, нашу церкву Святої Параскеви було збудовано у 1718 році, без жодного цвяха, з тисового дерева. Цікаво, що її помагав будувати Олекса Дов буш, ватажок карпатських опришків, які боролися проти польської шляхти. А ще в цій церкві війська УПА проголосили Космацьку самостійну республіку, саме тому всі архіви опісля знищила радянська влада. А там було дуже багато цінних речей – ікон, церковних книжок та іншого... Так от, повертаючись до австрійських часів: оголосили в церквах, що в неділю всі молоді дівчата мають прийти, стати в одну лінію, а молоді парубки – в другу. Зібралося все село і зібралася ця комісія, пішла шукати найкращого на вроду парубка і найкращу дівчину. Це був перший конкурс краси, можна ска зати, на наших землях. [Усміхається.] “...коли Космач замете чи затопить, то ніякого лікаря не дістанеш, хіба вертольотом доставляти, тому ми збираємо влітку зілля.”
196
Відпущення
Знайшли парубка, дівчину і змусили їх бути князем і княгинею (у нас так називають «нареченого» і «наречену»). Це весілля повезли до Відня з друж бами, дружками, і там показали. Вінчали цих молодят австрійські та італійські єпископи, дали багато приданого, так що навіть коли вони повернулися до Космача, то купили собі дуже багато землі. Але позаяк вінчання – це був закон для наших людей, то вони вже мусили жити разом. Пізніше син Франца Йосифа навчився ук раїнської мови, приїжджав сюди, у Космач, – “Пізніше син Франца тут є свідчення. Це такий невеличкий екскурс Йосифа навчився у минуле Космача. української мови, У той час жінки були освічені, потім вер приїжджав сюди, у Космач, – нулася знову Польща, а коли прийшов Ра тут є свідчення.” дянський Союз, не можна було нікуди посту пати, бо Космач називали бандерівською сто лицею і його мешканців, як «ворогів народу», ніде не приймали. Ну і опинилося баг ато наших гуцулів на еміграції. Але жінки все одно потрохи здобували освіту. Одна з них, Ірена Мороз, видала в Америці книжку про свого чоловіка. Він був дуже відомий у світі художник, який навчався у Космачі, в мистецькій школі Олекси Новаківського. Багато художників зі школи Новаківського, та ких як Святослав Гординський, який був у Космачі, Едвард Козак, Стефан Лу цик і інші були «ворогами народу» тільки за те, шо вони малювали шось національне. “Космач називали Ще одна жінка, Олена Никорак, також бандерівською столицею на родилася в Космачі, на пару років старша за і його мешканців, як мене, видала наукову працю про тканини на «ворогів народу», ніде не всіх українських землях. Вона працює профе приймали. Ну і опинилося сором у Львівській Академії Мистецтв. багато наших гуцулів Зараз шось видати – складно, бо треба на еміграції.” мати кошти, а їх нема. Але мені вдалося: Тер нопільський інститут видав частинку того, що я писав, ну і книжечку про Космач. Ще вийшла книжка новел і вже є сигналь ний примірник книжки «Українська ввічливість», у якій я розглянув усі ет нічні українські землі, їхав туди, збирав фольклор, і просто вивчав етикет – як спілкуються українці. Думаю, мій рід походить з Космача. Я почав збирати інформацію про де рево свого роду – як виявилося, це дуже тяжко. У нас різні влади були – і польсь ка, і австрійська... Треба було працювати в різних архівах – у Львівському і в Москві, дійшов до 1610-го року. У 1610 році в Римі народилася моя пра-пра..., яка називалася Флоріан. В Римі треба було шукати прізвище, але на жаль, на цьому я зупинився.
Дмитро Пожоджук
197
Але про своїх родичів у 800-900-ті роки я знаю майже все. Я зібрав десь близько 90 великих друкованих аркушів про свій родовід. З’ясував, що два мої діди були засновниками читальні «Просвіта». На Гуцульщині першу читальню «Просвіта» було відкрито в Космачі, вже потім по інших селах. Два діди брали участь у австрійській війні проти Росії, і обидва загинули, один – у концтаборі в Росії, а другий – на фронті. У нашій родині було багато знаменитих майстрів: з вишивки, ткацтва та інших видів мистецтва та ремесел, як-от бондарство. Наші люди були дуже працьовиті. Був у мене один дід, дуже відомий майстер, бондар, і ще на сьогоднішній день збереглася хата, яку він будував. У тій хаті вже не одне покоління на родилося. Вона дуже цікава, тому що є однією з найкращих зразків давньої гуцульської архітектури. Хата була курна, без димохода – дим ішов через гори ще, мала великий припічок: коли було холодно взимку, там спали діти. Одна моя прабаба мала 29 дітей, а друга 12. І так сталося, що вижили всі, тому я зараз маю дуже велику родину по всій Україні, і не тільки. Я щоразу вертаюся у своє дитинство. Народився я в цій хаті, навчався в школі. Це було якраз після війни, Польща так потиснула наші землі, що ми не мали навіть своїх учителів, прийшли вчителі з інших українських земель – Полтави, Черкас, Чернігова... То такі були вчителі, що навіть зараз приємно про них говорити: дуже виховані, культурні, цікаві, – я щасливий, що мав та ких учителів. Тут у нас все було настільки замкнене, локальне, що всі учні одягалися у вишивані сорочки, бо інших просто не було. Був такий випадок: мати мого друга мала коня і орала людям землю, заробила грошей, пішла в Коломию, купила йому фаб “...ще задовго до тої ричну звичайну сорочку. Він цю сорочку мав електрики один із гуцулів одягнути на Великдень до церкви. Приходить додумався приладнати до школи і каже: «Діти, мама мені купила собі мотор і зробив панську сорочку». А чому панську? Бо в такій телевізор. Усі туди ходили сор очці ходили здебільшого пани – поляки, дивитися, так як колись росіяни, євреї, чехи, словаки. Ну а ми ж цього йшли до клубу в кіно.” не бачили. Ну і що робити? Цілий клас побіг на інший присілок оглядати цю панську со рочку. Прийшла вчителька – нікого в класі немає... То була фабрична сорочка, яку ми вперше побачили. Я закінчував 10-ий клас, коли у нас вперше провели радіо. І це було дуже дивно, бо ніхто раніше того не бачив. І вже тільки коли я був студентом, нам провели електрику. Але ще задовго до тої електрики один із гуцулів додумався приладнати собі мотор і зробив телевізор. Усі туди ходили дивитися, так як колись йшли до клубу в кіно.
198
Відпущення
Школа була цікава тим, що була радянська, але будувалася на національ ному. От, наприклад, у нас всі діти з 1 по 4 клас займалися вишивкою. З 4 кла су хлопці переходили на різьбу, дівчата залишалися на вишивці. Тепер ми маємо в нашій школі все – макраме, м’яку і тверду іграшку, хто що хоче, тільки не маємо нашого, рідного. І власне, сталося так, що в мене мати дуже гарно вишивала, робила жіночі прикраси з бісеру, ґердани, силянки, вміла робити постоли зі шкіри, ткати, ши ла сердаки, добре танцювала і співала. Прихо дили студенти записувати фольклор і зараз “...моя мама брала сокиру і дуже багато того матеріалу в Інституті фольк йшла рубати ліс, так само ло ру та етнографії ім. Рильського. батько був лісорубом.” Якось так сталося, що я вишивки на вчився не від мами, а від шкільної вчительки. Пам’ятаю, якось в першому класі я захворів на ангіну, лежу вдома, а мати пішла на ярмарок, – у нас і досі в Космачі ярмарок відбувається в понеділок. Я побачив на столі гарну білу лляну скатертину. А в той час жити було тяжко, бо не було де грошей заробити: і моя мама брала сокиру і йшла рубати ліс, так само батько був лісорубом. Заробляли мізерні гроші і якось стяглися на ту скатертину. А по “А по ночах мати сиділа і ночах мати сиділа і вишивала – і так ще шось вишивала – і так ще шось додатково зар обляла. Ну і я лежу, хворий – додатково заробляла.” ангіна, небажано йти в школу, щоб інші не на бралися. Ну і заняття ніякого нема, це тепер є книжки, комп’ютер, телевізор, а я мав у 1-му класі одну книжку, як сьогодні пам’ятаю, називалася «Що таке сон і сновидіння». Мені це зовсім нецікаво бу ло читати. Але не було іншої. І тоді дивлюся, думаю, стягну ту скатертину зі стола і буду вишивати. Взяв дорогі нитки до вишивання (мати вишивала французькими нитками) і почав вишивати. Вишивав вздовж і впоперек, відомими й невідомими техніками, на крутив, нав’язав, і тоді аж схаменувся, зрозумів, що зробив велику шкоду – на самперед зіпсував цю скатертину, а потім купу ниток, і певно буде якесь пока рання. І в очікуванні того покарання заховався на ліжку під ліжник... Прийшла мати з ярмарку. Принесла повні бесаги всяких харчів, бо зви чайно в нас є молочні, м’ясні вироби, але таке, як цибуля чи ще щось – то все треба було купляти, ще й цукерків купила. Розв’язує ті бесаги, посміхається, але ж бачить, що я витворив. А я, дитя, думаю, що вона вже нічого не буде ка зати, бо настрій має добрий, і я з-під того ліжника виліз, і вже там заглядаю. В хаті був сволок дерев’яний, на тому сволоку було довге мотовило, на яке намо тують пряжу, а потім тчуть з неї на верстаті тканину, по-нашому – полотно. Мати те мотовило звідти зняла і так мене тим мотовилом помолотила, що воно переломилося, і я опинився в лікарні, у нашій, Космацькій.
Дмитро Пожоджук
199
Так що я вже в першому класі був в лікарні. Лежу в тій лікарні, рушитися не можу, тяжко, вже й не кашляю, бо всюди болить. Приходить вчителька, співчуває; уже й мати приходить якась така збентежена. А вчителька каже: «Пані Палагно, та Ви його не бийте, він нічого поганого не робив. Ви давайте йому якийсь клаптик тканини, шо Вам непотрібний – хай вишиває». І знаєте, так якось є в людей: за що б’ють – до того людина більше тягнеться. Били мене за вишивку, – і так я почав вишивати. До речі, найпрактичніша для вишивання у наших кризових умовах є така техніка як «низинка», тому що нею вишивають із зворотнього боку і витрачають наполовину менше ниток, ніж на будь-яку іншу вишивку. Вже у першому класі я зробив свою першу роботу, вона була досить при мітивна, я її назвав «Два півники горох молотили». Узор я скопіював – був та кий старий рушник, шо мати вишивала, один півень з одного боку, другий – з другого. І так воно пішло... Вже у 79 році мене почали запрошувати на різні виставки. А в Москві бу ло оголошено Міжнародний конкурс «Плакат Олімпіади 80». І мені, такому ще невідомому, «зеленому», прийшло запрошення. Ну раз вони мене запросили, то я маю шось робити. Візьму, думаю, та й ви шию плакат на Олімпійські ігри. Хай вони собі “...вийшов з того музею всі малюють, художники, а я вишию – і так і викинув плакат у з’явилася моя простенька робота. смітник. Але зі мною був Наші баби усі кричали, нашо мені цього, товариш, він взяв той бо то ж треба вишивати сорочку або рушник. плакат і вислав на конкурс Ну і я або щоби гірший удар дістати, або якусь до Москви.” радість, пішов із цим в Коломийський музей Гуц ульщини і Покуття, до директорки Ольги Кратюк, яка працювала там біля 40 років. Вона подивилася на мою роботу і каже: «Тьху, та в мене внучка в першому класі – і то би ліпше зробила». Знаєте, я отримав такий удар, що вийшов з того музею і викинув плакат у смітник. Але зі мною був товариш, він взяв той плакат і вислав на конкурс до Москви. І прийшов мені папір, шо я маю сьоме місце. Але шось комісії не сподобалося і вона засіла ще раз – і признали мене переможцем, дали медаль. Це був перший у світі вишитий плакат. Оці всі орнаменти – космацькі, я в них нічого не змінював. А в українців, і загалом у слов’янських народів є дуже багато технік. Коли вже всі техніки бу ли вичерпані, остання техніка, яку придумало людство, була «хрестиком». А до того час у була штапівка, гладь, лиштва, низинка та інші. Все найскладніше придумали в першу чергу. Я вишиваю в основному чоловічі сорочки. Стараюся розробляти свої фа сони, шукати свої тканини. Колись кожна дівчина вміла це робити і вишивала для себе сорочку. Старалася, щоб у неї сорочка була краща, ніж у товаришки,
200
Відпущення
щоб на неї парубок звернув увагу. А для чоловіка вишивала, яка вже виходила: хочеш носити – носи, ну а ні – як собі хочеш. Але я вишиваю і дуже добрі жі ночі сорочки. Почав я робити чоловічі сорочки з чорної тканини. Вона – дорога, це ко рейський мокрий шовк. Взагалі, я дуже великий противник того, щоби ви шивали на найгіршій тканині. За Запорізької Січі мали дорогі шовкові тканини і дорогі нит “Це був перший у світі ки, навіть золотом вишивали. І місто мало до вишитий плакат.” рогу вишивку, воно могло собі з села замовити у селянки таку вишивку, яку хотіли. І тільки тоді, коли відбулася моя персональна виставка у Будинку моделей у Парижі, коли ці сорочки одягнули на титуловані моделі, то як я звідти вер нувся і приїхав у Пирогово – всі кричали: «Хочемо таку сорочку!» Я старався вивчати різні техніки вишивки. Але це було моє, як кажуть англійці, хоббі, бо я вступив на факультет журналістики Львівського універ ситету і вчився там. Але позаяк мені то не подобалося, що було в тій державі, мене постійно виключали, тому я там вчився 18 років. УА: А що Ви такого робили? ДП: Мені цілий час пришивали націоналізм – то за Івасюка, то ще за ко гось, то навіть за те, шо я з Космача, і було дуже тяжко. Мені навіть сказав професор Йосиф Цьох: «Ти закінчиш університет, коли в мене на долоні во лосся виросте». І сталося так, що у 1992-му році, коли на університеті вже був український прапор, мене знову поновили і я прийшов до того Цьоха на екзамен, він ди виться: «Ви?». Поставив мені «відмінно», але так мене мучив... Таке якесь моє життя, що я все якісь маю перешкоди. Життя було дуже складне... Але було дуже багато друзів, і багато з них вже пішло туди... Так що, як я туди піду, то буду там не один. Там є і Яремчук, і Ми колайчук, і Івасюк, і ще багато хто... Ми нині живемо тут, а завтра вже нас може і не буде, “Прошу Всевишнього, тому, мабуть, варто задуматися, дарувати один щоби в тої людини, яка одному добро, а не поганий настрій. Тому, ко буде носити цю сорочку, ли я сідаю вишивати сорочку чи навіть руш чи тримати той рушник у ник, чи серветку, чи що би воно не було, я обо своїй світлиці, було добре в’язково вишиваю з молитвою. Прошу Все життя, світла доля.” вишнього, щоби в тої людини, яка буде носити цю сорочку, чи тримати той рушник у своїй світлиці, було добре життя, світла доля. Треба закладати у річ чи то писанка, чи інше, тільки щось добре, нести людям тільки добро. У нас, якщо писанку замов лять і поставлять у спальні – то там завжди зберігається добра енергетика.
Дмитро Пожоджук
201
Так само і з вишивкою: ми мусимо думати не тільки, щоб вона була гарна для очей, вона має бути практична і добра – з дорогої і натуральної тканини. Я маю на сьогодні 149 чоловічих сорочок, які створив за все життя. Я їх виставляю, люди дивляться. Звичайно, є і в людей багато чого. Це нелегка пра ця. Картину можна написати за день, а якщо взяти чоловічу сорочку з гарною вишивкою – я їх всього 4 за рік можу зробити. Звичайно, одні села мають стриману гаму кольорів, інші, як Космач, ма ють жовтогарячу, крикучу. У нас усе має свої назви в Космачі, не такі, як у лі тературній мові. Оцей колір [показує] по-нашому називається білєвий, цей – третєнка, тобто оранжевий, цей – червонєвий, а червоний колір називається цвітна. Вишивку ми обов’язково починаємо вишивати чорним, але в Космачі чорний колір не модний, тому замість нього беремо вишневий. Але є одна велика прикрість в нашого народу. Новонароджену дитину ма ють хрестити у вишитій сорочечці на білому полотні. Коли вона виросла – з цього полотна їй мають вишивати шлюбну сорочку, її можна одягати тільки на Великдень і на Різдво. А коли ця людина помирає – її мають в цій сорочці хо ронити. Таким чином багато найкращих орнаментів потрапляє з тими покій никами у землю. УА: А дружина теж вишиває? ДП: Дружина вміє, але вона більше любить писанки писати і по гос подарству порається. Я люблю різні вишивки, не тільки космацькі. Ось тради ційна болгарська вишивка. [Показує] Це я пішов по південному регіону Укра їни і назбирав у болгарів, які там живуть. Маю вишивки, виконані у різних техніках, кольорах, “...людина мусить з різною символікою. Дивіться, ось зворотній рухатися, творити і бік – тут нема ніде ні кінця, ні вузла. показувати те, що Є така Явдоха Сороханюк, живе в Аме робить, людям.” риці. Білл Клінтон дав їй гроші, і вона видала книжку «Гуцульщина в низинці». Це єдина книжка про низинку. А всі альбоми про вишивку, які вийшли в Україні, вони є про всю вишивку, а не про якусь окрему. УА: Таке все дрібненьке. Скільки годин на добу доводиться вишивати? ДП: З ранку до ночі. УА: Треба мати спокійний характер. Ну і жінку, яка господарством займається зранку до ночі. ДП: Так-так! А творче життя полягає в тому, що людина мусить рухатися, творити і показувати те, що робить, людям. Я, коли маю свої персональні вис тавки, то люблю десь сісти в куточку і слухати, що говорять люди. Хтось
202
Відпущення
прийде, скаже – то недобре, інший прийде, скаже, шо то могло би бути інакше, а ще хтось скаже, що це чудово. І я собі то все беру так, якби на сито, на решето, і пересіваю. І воно мені дає дуже багато, тому що я вчуся у тих мудрих голів, які приходять дивитися на те, що я роблю. УА: А чому ви не відкрили школи? ДП: Так є ж мої школи: одна у Польщі, одна у Франції і одна у Кам’янціПодільському. А тут у себе якось ніц не виходить. Я займався усе життя вишивкою, а моя мама усе вміла робити. Вона також писала писанки. А писанкарство було скрізь заборонено, залишилося переважно тільки на Гуцульщині. До речі, хто не знає, говорить «малювати писанки». Хтось писав свої ієро гліфи на пергаменті чи на камені, а українці мали своє письмо на полотні, на яйці. Я подумав: ну невже цих ієрогліфів, цьо го письма ніде не лишилося? Почав досліджу “...писанкарство було вати, збирати матеріал. Одну літеру знайшов у скрізь заборонено, селі Козацька Слобода Курської області, інші залишилося переважно на Чернігівщині, у Космачі, на Буковині, і та тільки на Гуцульщині.” ким чином назбирав 87 знаків. Ці знаки є на писанках у певній послідовності. У нас в Космачі є традиція, як і по всій Україні: першу писанку починають писати у Великий Піст, це безконечник. А безконечник том у, що він не має кінця і краю. І хочуть, щоби так рід тримався тої хати, де він є, як безконечник тримається писанки. Так було прийнято, і досі таке є на наших українських землях, незалежно від того, чи то Черкаси, чи Донецьк, чи Тернопіль: на великі свята, на Великдень чи на Різдво має збиратися рід до хати. Я вирішив спробувати провести перший міжнародний з’їзд писанкарів, зібрати майстрів з усього світу – хай би розказали, як вони пишуть, і хай би подумали разом, як цю писанку можна зберігати. І дали кошти [Міністерство культури], дали мені волю, і я в 1992 році запросив писанкарів з України, з Великої Британії, Австралії, Канади, Америки, Аргентини, Німеччини. Вони приїхали, привезли і показали свої роботи. І вийшло, шо в забороненому ремеслі нема нічого страшного, бо воно звичайне маленьке яйце, яке нікому не несе шкоди. І сталося так, що ці люди всі писанки, які привезли з собою, подарували для України. Тоді ми почали планувати і ін ші з’їзди. Аж у 2002 році ми провели ІІ з’їзд писанкарів у Коломиї, і той з’їзд уже був без жодних державних коштів, без підтримки, а коли я став сільським головою в Космачі, то ми провели ще чотири з’їзди у Космачі. На відкритті ІІІ з’їзду писанкарів звучало 18 мов. Ми взяли до уваги не тільки українську писанку, а й декоровані яйця інших держав – вони собі у
Дмитро Пожоджук
203
такий спосіб виготовляють щось з яєць до Великодня. І це було дуже по вчально. Але повернуся до 1992 року, коли мене вибрали головою Всеукраїнської координаційної ради з вивчення й відродження писанкарства. Тоді мені до ручили велику місію – їхати до Франції і там зробити першу виставку писанок. У Музеї людини у Франції є цілий зал писанок українців діаспори. Але на той час не було жодної писанки з України. Я привіз величезну колекцію писанок і одну писанку, яка була написана у селі Більчі-Золотому ще 2500 років до Різдва Христового. Її нам позичили з Америки, на окрасу експозиції. Наступного дня я приходжу на ту виставку – нема нікого. Десь під обід приходить може 17 осіб, старших людей. Пооглядали, я їм розповідаю про пи санки, про Україну, про символи, і кажу, що от цей символ є хрест, в українській традиції розшифровується як чотириріг, символізує чотири пори року, чотири сторони світу, чотири темпераменти і так далі. А це, кажу, граблі – символ до щу. У нас є врожайні землі і коли нам бракувало дощу, ми писали на яйці граб лі. Так їм про це все розповідаю, вони слухають, кивають головами, комусь цікаво, комусь може ні. Тоді один із них П`єр Реві каже: «Місьє Пожоджук, я Вас запрошую завтра в гості до себе». Наступного дня вже й знайшли перекла дача, Аллу Найдич. Кажуть мені, що у Франції про українців навіть не чули, а там же ж і королева Анна з Києва походила, і найстаріша українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі, і українська картинна галерея, якою завідує пані Ярослава Геник. Приїжджає за мною такий Патріс, везе мене до того пана на гостину. Там зібралися його добрі приятелі. Він мені показує будинок, сад, город, і там у нього росте кущик винограду. І каже: «Маю проблему, бо у Франції вже два місяці не було “...Маю проблему, дощу. А українці – мудрі люди: вони, як у них бо у Франції вже два місяці нема дощу, на яйці малюють граблі. Зараз я не було дощу. А українці – намалюю на піску граблі, і чекатиму на дощ...». мудрі люди: вони, як у них І дійсно малює на піску граблі. Ну, ми вже про нема дощу, на яйці це забули, пішли на гостину. Всі сіли за столи, малюють граблі. Зараз я вже чарки підняли, тост виголошують, тут за намалюю на піску граблі, бігає пані Реві, його дружина, вся мокра і каже: і чекатиму на дощ...” катастрофа, пішов дощ! Який дощ, як нігде ні хмаринки? Всі виходять на балкон, дивляться: справді дощ. Навіть не дощ, а ціла злива. І тоді вже ніхто не говорив ні про біз нес, ні про Францію – всі питалися, хто такі українці, як вони сплять, що їдять, що роблять, де вони живуть – в Латинській Америці чи в Африці...
Ганна ЛИНДЮК Вдома у пані Ганни, с. Космач (присілок Ґрунь), Косівський р-н, Івано-Франківська обл. 3 липня 2010 р.
Анна Линдюк (1949 р.н.) – делегатка міжнародних з`їздів та конґресів писанкарів, жителька села Космач, перлини Українських Карпат, або Келії Сонця, як його ще називають, села, де чи не кожен мешканець володіє якимось народним про мислом, бо це основне джерело їхнього доходу. Історія її родини просякнута ду хом доби і місцевости, в яких існувала. Жінки в родині традиційно пряли, ткали, шили, вишивали, писали писанки. Чоловіки – різьбили, точили, майстрували і будували. Війна забрала життя її брата і бабусі, погнала тата на примусові роботи до Німеччини, а маму – в ліси, допомагати партизанам. Завдяки ста ранням бабусі, мамі пощастило уникнути найгірших тортур НКВД і можливої висилки, але смертельний дух тоталітарної машини постійно давав про себе знати, бо, хоча і всюди були свої зрадники, Космач вважали столицею бандерів щини, осередком незламного духу гордих гуцулів, які не хотіли підкорятися по рядкам жодного окупаційного режиму, а, отже, кидали їм виклик...
Ганна ЛИНДЮК – ГЛ УкраЇна Активна – УА
ГЛ: Тут майже всі – корінні жителі. Колись тут було поле. Дід з бабою по будували хату, а я вже ту хату розбила і поставила на її місце цю. Мій дідо, мамин тато, був видатний майстер, бригадир – вів будівництво мостів, будував будинки. Він побудував всі мости на великих ріках і клуб в се лі. Умів робити столярку: шафи, вікна, двері – все! Ось ці шафи [показує] – це його робота. А бабка вміла прясти. Ще татова мама мала таку кудель, де крутиш ногою і пускаєш нитки в руках. Стоїт тепер та кудель, як реліквія – на ній вже ніхто не пряде. Бабин тато точив. Тоді електрики не було – він працював у
Ганна Линдюк
205
ніжній токарні – там, де ногами крутили. Дід теж точив, але руками. В дідовій родині вишивали сорочки. Тоди не було де купити полотна: жінки сіяли коноп лі, а до лютого – льон, і з того ткали полотно, а опісля відбілювали. Де тонші нитки, то це по лотно було на неділю, на свято, а на повсяк день – з товстіших ниток. Жінки самі вишива ли, робити капчури, постоли. Вже пізніше моя мама мала такі гарні черевики, які зашнуровувалися догори аж під саме коліно, а до того носили переважно постоли. Самі шили чоловічі штани – калісони: шерстяні, а під них – полотняні, щоб не гризли, бо трусів тоді не було. Пізніше вже привозили якісь речі, а так, то полотно – своє, запаски – свої, кептарики – теж. В нас на Гуцульщині кожне село має свої вишивки, свої кольори, свої узори. Наші космацькі вишивки – неповторні, вони – найдрібніші, найяскравіші. Кольори всі такі гарячі! Напев но, тому і називають Космач келією сонця. У нас тепер вже почали пластіком хати оббивати, а ше кілька років тому всьо таке яскраве було: там під черепом хата стояла, там під дошкою. Перше всьо з дошки було. Йшли в ліс, рубали дерево – аби не рідке. Якшо воно в горах помалу росте між камінням, то воно густе, тверде. З нього кололи дошки, і так вкривали ними хату аби не протікало, і аби скоро не гнило. Я люблю наше село... Воно розпростерлось на долині, а кругом – віночок з горбів. Казали, шо перший поселенець в Космачі називався Косматий. Наше село дуже велике, має 32 присілки. Кожний присілок – як невеличке село. І в кожній хаті є майстри: як не вишивають, то плетуть, як не плетуть, то писанки пишуть. Мужчини одні точать, другі різьблять, треті будують. Люди навчилися так виживати. Державну роботу мають хіба вчителі, лікарі, прибиральниці в лікарні чи в школі, бо нема заводів чи фабрик. Земля в нас неродюча: тут в го рах нема такого, шоби зерно посадив і мав своє. Люди і так стараються якнай менше купувати, тримають свині, худобу, шоби можна було якось вижити. У нас кожна жінка мусить навчитися шось робити, бо як інакше давати собі раду? Не підуть же красти одні до одних, бо такі самі, як і всі. [Сміється.] “...не раз жінка сама несла Колись за Польщі були баки, і ми нафту на плечах з-за Дністра качали. Але поклади були нев ел ик і, і післ я гілетку зерна, а це війни їх не відновлювали. В нас десь під селом 25 кілограмів, бо тут у нас іде ріка нафти на Румунію, але скільки робили не родиласі пшениця.” свердловин, не годні її перехопити. У нас і сіль є своя. Бабка моя розказувала, колись, ше як вона була дівчиною, варили сіль, брали масло, і на плечах несли долів, за Дніс тер, і там міняли на пшеницю. Казали, не раз жінка сама несла на плечах з-за “...полотно – своє, запаски – свої, кептарики – теж. В нас на Гуцульщині кожне село має свої вишивки, свої кольори, свої узори.”
206
Відпущення
Дністра гілетк у зерна, а це 25 кілограмів, бо тут у нас не родиласі пшениця. Пшеничний хліб був лише на дуже великі свята, як-от на Великдень. А так: брали кар топлю, мололи кукурудзу, біб і пекли в печі бур еники – такі коржі з картоплі. Це була основна їда, і то шоднини жінка мусіла їх рано печи, шоби день сім’ю прогодувати. А сім’ї були великі, дітей багато, і каждий ранок до схід сонця, доки діти повстают, ті коржі мали вже бути спечені. “...сім’ї були великі, дітей багато, і каждий ранок до схід сонця, доки діти повстают, ті коржі мали вже бути спечені.”
УА: Розкажіть більше про своїх батьків, своє життя. ГЛ: Мій тато, коли були німці, попав до Німеччини. В нас під час Другої світової з Космача брали багато людей туди на роботи. Але тата не відправили на заводи, він був молодий, мав 18 чи 17 років, то його взяв бауер – німецький ґазда. Той мав своє поле, свою худобу, і тато в нього служив. Казали, шо тато там не бідував, бо ж сам з села – йому така робота була привична. Татові дуже подобалося, шо там чистота і дисципліна. Якшо ти вкрав, чи шось зробив не так, їм за це давали якісь такі сорочки з вошей, і ти їх не мав права вбити, бо з них потім робили якесь лікарство. А як другий раз попадав, то вже звідти жи вим не вибирався. У селі, якшо ти робив вчасно, чесно і на совість, то тебе по важали. А хто попав в міста, то там ставилися, як до полонених. Тато подру жився зі своїм ґаздою. Його настільки полюбили, шо коли тато від’їздив, то йому ше й дали дешо з собою, але тут прийшлося віддати. Потому тато вчився в фінвідділі у Львові і робив фінанси, потім робив в магазині, а коли вженився з мамою, пішов на будівництво. Тато навчився в ді да майструвати, і вони будували будинки. Мої батьки познайомилися тут. Мама – місцева. Вона була невеличка рос том, біленьке лице, чорний волос, чорні брови, і ямки, як сміється. Мама ви шивала, плела, пряла. Ну а я кінчила 10 класів і через рік вийшла заміж. Похвалитися не маю чим, бо чоловік був гулящий, любив пити, і коли брат помер, я вже не могла того фальшу і тої зради витерпіти. В нас у сім’ї ніхто не брехав, тому я не при викла до брехні, це для мене якесь чуже! Чогось не зробив, щось не вийшло – поясни все, як є. Якось мав іти в ліс на роботу, а прийшов п’яний, і замість того, щоб сказати, що був з товаришами, фантазує якесь нереальне: що їхали в машині чоловік з жінков і десь там на гололедиці з моста полетіли і забилися. І він другий день їде на похорон. Я лише півроку потому взнаю, що не було ніякої аварії, ніхто не забився. Треба ж було таку брехню встругнути! Ми роз велися. Він вже помер – спився. УА: А було у вас багато дітей?
Ганна Линдюк
207
ГЛ: Троє – дві доньки і син. То була трагедія, бо якраз брат помер, людина пішла в землю. Тато з того всього каже мені: «Ти, як будеш годна, малюй, а я буду точити». Тато точив, я малювала, і так використовували кожну копійку. Я як дала моїм дівчатам гроші до школи на їду – то взяли, а як не дала в руки, то гроші так і лежали в хаті. Бо як я діставала гроші, то їх треба було на всьо: на цвики, на зарізання, на будівництво. На місяць мені лишалося 30 чи 25 гривень. А тоди були рублі. І я то всьо при дітях рахувала, вони всьо бачили і знали. «А нам стане тих грошей?» – питає старша Галина. А я кажу: «Так маємо робити, аби стало». Бо я всьо в хаті мала своє – м’ясо, молоко. Купила хіба якоїсь крупи і хліба, бо хліб дешевий був, а я не годна була більше часу печи. Отак вони на вчилися економити, і по нині економлять. В мене Ольга – такий економіст, аж задуже. [Сміється.] Якось одна жінка з Коломиї питала, чи не могла б я їй писати писанки, і я помалу навчилася. Зимою більше є часу: дав їсти, напоїв і сідаєш за роботу. Літом нема дуже коли писати, бо то як не сапаннє, то трава, як не трава, то отава, а опісля картоплю копати – така робота, шо нема коли й сісти. “...як не сапаннє, то В нас колгоспу не було. Гуцули наші – трава, як не трава, то горді: зібралися і не дали заснувати колгосп. отава, а опісля картоплю Наше село називали столицею Бандерівщини, копати – така робота, шо бо тут довго ше була партизанка: десь аж 48-го нема коли й сісти.” рок у, здається, послідніх вибили. І то як? За гроші найшлися зрадники, які знали, де була криївка, де був бункер з хлопцями, дали їм в лісі снотворного в їду, ті позаси нали і їх, сплячих, забрали. Ганебно їх взяли, бо ті не здавалися. Боролись не тільки проти руских, боролись і проти Польщі, і проти Німеччини. А їх ше й бандитами називають. Які бандити?! Вони не йшли в інші держави загарбувати чиюсь землю, а незламно захищали свою, українську, віддаючи за неї життя молоде. Дуже боляче, що Верховна Рада не хоче цього визнати. Такі ми погані, що маємо таку зрад ницьку владу і не вмієм своє відстояти. [зіт “Вони не йшли в інші хає] Але хоть не визнают, ми все одно знаємо, держави загарбувати хто наші герої. чиюсь землю, а незламно За війни великі бої були і в нас. Коли на захищали свою, українську, ступали вояки, то люди всі розбігалися, казали віддаючи за неї життя до мої бабці: «Анно, ходи, щоб тебе не вбили!», молоде.” а вона їм: «Нікуди не піду зі свої хати». А вона ще й стояла біля вікна. Думаю, воєнні мали бінокля, виділи, що хтось там стоїть, і як встрілили, то попали їй в око, так шо куля вийшла ззаду голови і прострілила образ. Вона довго лежала на землі, чу ли ше, як хрипіла, поки кров’ю стекла, і серце перестало битись. Ніхто не міг
208
Відпущення
підійти до хати і поратувати, бо був бій. Поховали її вже після бою. А той про стрілений образ так і зберігся... Я з 49-го року, то мене війна обминула. Тут у нас під грабами були окопи, і я, пам’ятаю, малою питала діда, шо то за ями. А ше пам’ятаю, як забирали людей, бо в нас підозріле було село – тут була сильна партизанка. Вивозили навіть просто, як хтось шось сказав не так, або як хтось мав на когось зло, і сказав, шо той був партизан, то вже того забирали. Моя мама була зв’язкова, але її то обминуло. То якраз, коли тато був в Німеччині на примусових роботах, мама була зв’язковою. В нас, окрім мами, було ще дві дівчини зв’язкові – обидві Марії. Ці дівчата передавали записки, носили упівцям їсти, воду з ріки. Мама якось понесла хлопцям в бункер їсти, і коли звідти ся вертала, її зло вили. Але мама несла воду в відрах. Питають її: «Ти несла їсти?» – «Ні, я несла воду». Один бабу в хаті заговорює, а другий б’є маму. А один між ними маму пожалів, вона була файна така дівчина, і показує бабі губами, аби та пішла в ту кімнату, бо там б’ют маму. А мама настільки стримувала себе, шо не кричала. Баба підійшла до дверей, а там руский тримає двері. Вона різко відкрила двері і бігом голову запхала, так шо він вже не міг притиснути двері, і зачала гвавт кричати. Коли зайшла до хати, то побачила, шо на дочці пірвали сорочку і так вирвали волосся, шо було шкіру видно на голові, а те волосся на плечах чор ніло. «Шо ви мені дитину вбиваєте?!» – закричала. Маму забрали в Яблунів. А кого оце брали в Яблунів, то відти від НКВД вже мало хто виходив: там убива ли, мучили, в кирниці кидали, вибивали очі, відрізали вуха, рвали зуби, голки пхали попід нігті. Баба поїхала туди, і знайшла любаску того руского, шо там старший був між ними. У нас були кролі, і баба зробила мамі светр, гарний такий, цінний – бо для єдиної дочки. І баба віддала його тій любасці. Мама потім дуже жаліла за ним, але бабі була цінніша дитина, чим той светр. Якось так, шо баба викупила маму. Може окрім светру ще й гроші давала, бо то ж єдина дитина була... Син загинув ще до того часу. Він тікав з 1-ї гімназії в Коломиї, бо там німці ловили так звану «десятку»: на кого десятого попадало, того й вбивали. І він попав під ту десятку. Він так сильно перестрашився, шо тікав не вулицею, а полями. Але не можна було попадати їм в руки, бо зразу розстрілювали, тако на очах у всіх. Як йому вдалося утечи – то це якесь чудо! А ще взяв книжок з собов і мав в міху оті книжки... Коли зрозумів, що погоня відстала, то ліг і заснув, впрів і дістав раптове запалення. А тут в Óблазі1 стояли мадяри. І там у них був лікар хороший, який і вилічив мого брата. А пізніше, коли йому вже краще стало, то був в партизанці зв’язковим. То він вночі по присілках розносив записки, ми тоді їх називали «штефетами». Побігав, і зрушив це запалення. Але вже мадярів тут не було, і він помер, мамі
1
Село в Хустському районі Закарпатської области.
Ганна Линдюк
209
на руках. Так-то залишилася одна дитина, то му мама старалася правдами-неправдами ви купити ту дочку. І вдалося. Нашої сусіди сестра була в партизанці, то як її зловили, били несамовито. Каже, бачила в тазіках вирізані вуха, очі людські – так зну щалися над нашими українцями, які захищали свою землю... Там запропонували їй робити на руских, і вона згодилася. Після того, як її від пустили, вона всіх, кого виказала, попередила, шо продала їх. Тих людей пізні ше забрали на Сибір. А коли вона вдруге попалася в руки НКВД, то вже, знаючи, які муки її че кають, не далася живою. Вона була в бункері зі своїм хлопцем. Вони вирішили одночасно одно другого зас трелити – і отак разом загинули, щоб не здатися живими. Їх волочили за ноги до Яблунева, мертвих, тому їм було вже все одно. Потім були розкопки: з кирниців викопували і виносили людей, і її пізнала сестра. Отака сумна історія... І весь час толочать-толочать нашу Україну... “...тікав з 1-ї гімназії в Коломиї, бо там німці ловили так звану «десятку»: на кого десятого попадало, того й вбивали. І він попав під ту десятку.”
УА: А Ви співпрацювали з ОУН-УПА? В якому році не стало повстан ців? ГЛ: Я народилася в 49-му році, то вже їх не було. Але настільки то всьо було засекречено, шо моя дочка, коли жила вже коло моїх мами і тата, ви падково чула, як тато запитався в мами: «Яке було твоє нелегальне ім’я?» Мама сказала: «Горлиця». Уявляєте: вони стільки років разом, вже й онука появилася, і тато тільки тоді запитався, яке було її підпільне ім’я. УА: Тобто в родині це було засекречено? ГЛ: Так. Бо раз ти була в партизанці, то ти підозріла людина, і лишалось тавро «зрадника народу». Як я просила у свого діда, щоби показав мені тризуб, то не показували. Не можна було, бо ти намалюєш у школі, і зараз будуть пи тати, де я то бачила. Якось, коли зайшли рускі, мама натягнула кептар, а на кептарі на грудях був значок – такий манюнький тризуб, а він дивиться то на маму, то на груди, але видко совість мав, бо маму не вивів. А раз, каже мама, зайшли до хати, подивилися по хаті, по образах. «Ти, – каже, – знаєш, що то за образ?» А то була Свята Параскева. Насередині – її велике зображення, а по краях – всі муки, які вона переносила. Але видно ві руючі були, бо не видали, і маму не взяли. ГЛ: Гуцули мали велику гідність. Баба моя казала, що ще як вона була дів чина, то козаки заходили. Якшо козаки появлялися при в’їзді в Космач, то люди
210
Відпущення
відразу одне одному передавали: там гримнув якимось залізом чи крикнув, і моментально жінки ховалися, особливо дівчата. Бо козаки насилували дівчат. УА: А козаки українські? ГЛ: Дідо казав – москалі, а то певно Донські козаки були. Моя баба була 1898-го року, то це вони певно зі Сходу йшли. Вони не чіплялися, коли жінка була хвора. То жінки обливалися бурачанкою – буряковим соком, шоби виглядало, ніби вони слабі, і їх тоді вже не рухали. УА: А Ви були піонеркою? ГЛ: Так. Я в школі була відмінницею, мала дати приклад. Але ніхто не хо тів писатися в піонери, і я теж. Вдома ніхто нікому не казав іти в піонери – і так в цілім селі. А дідова сестра якраз з Сибіру приїхала, її чоловік також був в партизанці. «Попробуй мені тільки записатися в піонери!» – казали мені дідо з мамою. Нас було дві найкращих учениці, а мене ше й за голову ради загону вибирають. “...я була найкраща Сказали мені, якшо не запишуся в піонери, то учениця, а вчителів ніхто не буде, а якшо запишуся, то всі вже му заставляли, щоб діти сять записатися – ну і попробуй тут бути муд записувалися в піонери, рою. Шо робити? В школі тиснуть записатися, і вони мусіли підчинятися дома кажуть: не можна. А в школі давили, бо я тій владі.” була найкраща учениця, а вчителів заставляли, щоб діти записувалися в піонери, і вони му сіли підчинятися тій владі. Біда була і дітям, і вчителям. То я вже вступила в ці піонери, ну і з цим прапором мусіла стояти. Але галстука ніхто ніколи в мене не видів, я все його ховала. Ше й навіть моя дочка пострадала. Вона три тижні чи навіть місяць не хо дила до школи, бо була на жовтуху слаба. Треба було йти до школи в неділю на Великдень, а вона прийшла в великодній понеділок, то ше мусіла мати стрес, бо сварилися, чого вона не прийшла іменно на Великдень. Не можна було навіть святково зібратися в школу на празник. Бо як інспектори приходили і виділи, шо діти святково вбрані, то діти – віруючі, а значить вчителі погано працюють. В нас було дві церкви. Довбушівську церкву, побудовану без жодного цвє ха, комуністи спалили. Але друга церква була діюча, бо ціле село її боронило, щоб там був священик і правилася служба. УА: То виходить тут радянська влада була майже безсила, бо і церкву ви собі відвоювали, і в піонери не всі йшли. А Ви ходили до церкви? ГЛ: Та, постійно ходила з бабкою. Хоча регулярно провіряли, особливо на свята: дітям не можна було ні до церкви, ні колядувати. Я думаю, то найгірше, що хотіли заборонити релігію, бо релігія нічо поганого не вчит. 10 Заповідей
Ганна Линдюк
211
Божих – це таке, шо потрібно кожній людині. Якшо б людина їх дотримувалася – не треба би було ні тюрмів, ні міліції, нічого. УА: Владі, мабуть, було невигідно, що люди їх знали? ГЛ: Так, бо то вони хотіли бути богами. УА: А комсомолкою і партійною Ви були? ГЛ: Ні-ні. Туда я би вже була не пішла. В школі заставляли, а далі вчитися я не пішла, то мене вже не рухали. УА: А чому Ви не пішли вчитися після школи далі в інститут? ГЛ: Моя перша вчителька, яку я дуже любила, казала мені: «Йди, Ганнусю, вчися. Я там маю знайомих в Коломиї, і ти там пройдеш зі своїми знаннями». Але родичі не пустили, рішили так, шо я коло бабки і діда жию, а вони вже старші, і не буде кому робити, як я буду вчитися, і так не пустили мене. Може би й інакше повернулася судьба, якби я пішла вчитися. УА: Як Ви собі уявляєте Україну в недалекому майбутньому. Якою би Ви її хотіли бачити, скажімо, років за 20? ГЛ: Я би хотіла бачити Україну вільною, аби ніхто не толочив нас. Най буде в мирі зі всіма державами, най торгівля файно йде. Наша Україна дуже багата, і не потребує помочі зі сторони. В нас є свій газ. Чого ми маєм бути за лежні від Росії, як в нас тут в Карпатах газ го рит дурно? А ми такі шалені гроші платимо за “Довбушівську церкву, той газ. І то мене дуже це болит. Значить, це побудовану без жодного комусь вигідно, хтось на тому наживається. В цвєха, комуністи спалили. нас є ропа: нафта з неї – найцінніша в світі. Але друга церква була Вона має такі хімічні складники, яких ця ро діюча, бо ціле село її сійська далеко не має. Але олігархи далі на боронило, щоб там був живаються. Так само і з нашою пшеницею: як священик і правилася ми собі на своїй землі вирощуєм, то нам не служба.” треба ніяких посередників. Можемо вирости ти, то продати самі зможемо. УА: Як Ви ставитеся до того, що політики ділять Україну на Західну і Східну? ГЛ: Україна – одна держава, і вона не має бути роз’єднана. Нас вороги весь час роз’єднують і ділять наші багаті землі: ти бери цей кусок, а я цей. В нас вигідніше було тим, що були під Польщею, ніж тим, що під Росією. Отако взя ти Тернопільщину: якщо переїхати по Збруч сюди, де була Польща – тут люди багатші, і будинки ліпші. А вже з тої сторони – то там настільки Росія гнобила
212
Відпущення
людей, шо хатки були такі біленькі, низенькі, без підлоги, з маленькими ві конечками. Отака велика різниця – і то в межах одної области. Як би нас не любила Польща, які би ми не були «хлопи», як нас там називають, але все-таки нам легше жилося, ніж тим людям під Росією. Ну, але видно, то ми самі винуваті. Маємо багато недоброго в наших ду шах, весь час одне одних недолюблюємо. Якшо у нас така влада – значить, шось не так в наших серцях, в наших душах, значить, ми тримаємо зло і це зло до нас вертається. Я кажу так: якшо я тебе ненавиджу, я ненавиджу себе. Якшо ми не змінимося, і в наших душах не буде лю бові, то і в країні буде переважати зло. Бо кож “Якшо ми не змінимося, ну людину, яка несе і випромінює любов – лю і в наших душах не буде блять. А якшо людина ненавидить когось – до любові, то і в країні буде неї та ненависть вертається. переважати зло.” Я знаю одного чоловіка, який в кожному шось недобре шукає і кожному каже: «Ти та кий, а ти сякий». Він шукає в комусь нестатків, а в нього ж самого – нестатки. І всі йому на них вказуют. А ти просто будь людиною і живи, як можеш. Можу я заробити більше грошей – добре, а заробила менше – то не завидую тому, хто заробив більше. Він так зміг, бо йому Бог поміг, ну а мені отак помагає. У той час, коли я здавала сувеніри, дуже багато людей так само здавало, але я зуміла побудувати будинок і виховати дівчат. Така ходила, шо мені самій було стидно, в тому плащі джинсовому побілілому, і дівчат дуже не вбирала, але мені це було не в голові, бо я будуюси, і дітей годую і хочу, шоб вони десь ся вчили. Мені все одно, шо хтось там має золото. Шо таке золото? Я вважаю, найбільше золото то, шо в душі людини, яка несе доброту в чиїсь серця. Якшо людина звернулася, і я зуміла її розвеселити, коли в неї тягар, то і мені легше стало. Але я все одно думаю, шо я якась неповноцінна. Якби я була така добра – то би жила з чоловіком, а раз не зуміла, значить, шось не так. Я, певно, не така була, як треба, бо думала більше, як їх прогодувати, а чоловікові треба жінки в ліжку, ше й такої, аби він не думав, шо він не той. Але все-таки, якби була чес ність і порядність, якби чоловік розумів, шо інакшої такої жінки нема, то він би не шукав, він би задовольнявся тою, яку має. І так само жінка: якби не шу кала іншого, то задовольнялася би тим, який є. Будуємо сім’ї, вирощуємо дітей, працюємо і не дивимось, які є ліпші – гарних людей є багато, але краса не тільки у вигляді – краса іде з душі. Бог дав нам 10 Заповідей, але землю заполо нила страшна розпуста: всі оті п’янки, бари, розхлябаність... В нас нема ше дуже цивілізації, а мені її і не треба: живу, як можу, їм свої натуральні продукти без тої хімії, слухаю природу, дихаю чистим повітрям. Діти мої не ходять по барах, і я тому дуже рада. УА: Розкажіть, будь ласка, трошки про Вашу громадську діяльність?
Ганна Линдюк
213
ГЛ: Я була депутатом сільської ради, співала в хорі, була в Союзі українок. Тепер цей Союз вже не діє. Як комусь було важко, чи хтось погорів, чи якась бідна сім’я, ми складали гроші і старалися шось купити. Якшо там п’янство, то ми грошей не давали – купляли їм муку, мило, шось таке необхідне до хати. А де погоріли – то ми збирали їм гроші і хто шо з хати міг своє дати. Та й тепер, якшо в когось якесь нещастя, ми стараємося скласти гроші і тих людей на пер ших порах поратувати. УА: А як Ви в хор потрапили? То було якесь прослуховування? ГЛ: В школах були співи і ділили – там перший голос, там другий. А я в школі гарно співала, і баба каже: «Ти співаєш у школі, ти маєш співати в церк ві». І я ше в дитинстві пішла співати в церковний хор. Був перерив, коли я ви йшла заміж. Але якось одна жінка прийшла до мене і каже: «Анно, тобі важко, ти не ходиш до церкви, йди до церкви, воно тобі всьо вернеться у кращу сторону». І так, “...якшо в когось якесь шо я йду до церкви і все собі думаю то за одну нещастя, ми стараємося дитину, то за другу, то за родичів, або за чужих скласти гроші і тих людей людей, якшо в них складна ситуація, і мене ду на перших порах ша болит. поратувати.” Шем собі згадала, у нас в хаті все було ба гато людей. Мені якось одна жінка сказала: «Ти знаєш, чого я до вас приходила? Мені було три рочки, як тато помер, і я все до вас ішла, бо баба мені давала їсти». Ми не знали такої біди, як вона: п’ятеро дітей лишилося жінці на руках, заробити було ніде, дуже бідно жилося. Тепер вона каже: «Я за бабу твою молюся, бо вона мені все шось давала». Баба казала: «Якшо до хати хто зайшов – дай їсти, тоді і ти будеш мати». Баба розказувала такий приклад. У них у хаті було семеро дітей. У тети, бабиної двоюрідної сестри, також було семеро. Мама варила кулешу, ми всі попоїмо, і ше половина лишилась. А тета зварить кулешу вдвоє разів більше, і не стало того, і діти голодні. Мама питає, чого так: в нас кулеша лишилась, а в тети не стало? А баба була розумна жінка: «Аби ти, дитинко, знала: вона скупа, вона нікому в хаті не дасть нічо». Оце навіть на весілля звернути увагу: хто скупий, там більше їди з’їдає, чим отако на святі. І від негативної енергії весь час недобре – прокльони не можна казати, навіть у відповідь. Якшо тобі людина погано зробила, ну не може вона зроби ти добре через свій характер, то нехай її Бог спам’ятає. А як ти зробила комусь зле – воно обов’язково тобі віддасться. Я вже 15-ий рік ходжу в Зарваницю, до Богородиці. Одного року по дорозі бачу: жінка якась іде, боса. Я кажу: «Жіночко, вам трудно іти?» Вона каже: «Та я з Верховини від самого порога чотири дні пішки йду. Але не трудно: в мене така сусіда, шо я би йшла по склі». Я кажу: «То ви в Зарваницю йдете з такою
214
Відпущення
поганою думкою до Матері Божої?» – і відступилася від тої жінки. Чому я їй не сказала: «Верніться додому, бо Ви маєте великий гріх?» Ну як можна йти на святе місце з поганими думками? Сиди собі в хаті і ніде не показуйся між лю ди. Як можна мати зуб на сусіда? Якшо ти погана – то в тебе і сусіда погана! Якшо ти добра – то ти обов’язково знайдеш такий підхід до сусіди, шо вона буде з тобою добра. Не можна гніватися на людину, до неї треба підійти і так з нею поговорити, шоб вона поставилась до тебе добре. Якшо вона на тебе на сварила, і ти насварилася у відповідь – то ти віддаєш негативну енергію, і між вами йде “Людина так має жити конфлікт. А може вона права? Ліпше помовча сьогодні, якби жила ти, а потім спокійно поговорити. послідній день.” Я тоже не раз розсерджусь на моїх сусідів: позичу шось – і не віддають. Тепер дзвоню, на гадую, бо тепер вже телефони є, а колись не було – бігла, питала: «Є в тебе?» – «Та є». І шо маю сварити на неї, шо вона забула і не принесла? Людина так має жити сьогодні, якби жила послідній день. Якшо би кожен з нас подумав, шо живе сьогодні послідній день, то би ніколи ні з ким не сва рився.
Зміст Ольга Різниченко............................................................................... 7 Василь Сидін..................................................................................... 25 Ігор Ісіченко...................................................................................... 46 Віктор Каланіца, Володимир Олейніков, Сергій Нечипорук....................................................................... 54 Наталія та Володимир Буйницькі................................................ 59 Володимир Ормелі........................................................................... 63 Леонід Рекачук.................................................................................. 71 Олег Колпаков і Мар'яна Гординська.......................................... 78 Айдер Асанов.................................................................................... 86 Лютфі Османов................................................................................. 93 Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова............................100 Ірина Зекова....................................................................................111 Сергій Чернов.................................................................................126 Іштван Фодор..................................................................................129 Михайло Петричко........................................................................132 Петро Куцкір...................................................................................139 Святослав Мельничук...................................................................160 Тетяна Бойчук.................................................................................166 Володимир Шарлей.......................................................................173 Парасковія та Микола Боб’яки...................................................185 Дмитро Пожоджук........................................................................194 Ганна Линдюк..................................................................................204
Айдер Асанов показує свої ювелірні роботи
Яскраві космацькі взори Дмитра Пожоджука
В гончарній мастерні Лютфі Османова
Святослав Мельничук у спогадах
Василь Сидін: “Делайте добро. Ведь это так просто”.
Вдома у подружжя Боб'яків
Учасники проекту з Михайлом Петричком біля Мукачівської райдержадміністрації
З писанкаркою Ганною Линдюк (на фото – перша зліва) Кримсько-татарська гостинність. (Сім’ї Якубових та Комурджи)
Тетяна Бойчук і Крістіна де Анжеліс Мар’яна Гординська та Олег Колпаков
Команда проекту
Спільна творчість команди проекту
Учасники команди проекту в с. Космач
Такі моменти зближують... (семінар команди проекту в інституті Св.Томи Аквінського, Київ)
Команда проекту з планом глобального розвитку країни Україна-2015
Команда проекту на терасі біля конференц-центру “Ініціатив Змін” (м. Ко, Швейцарія)
Фракійські грекині в традиційних костюмах (с. Чорнопілля, АР Крим) Дружня сім’я команди проекту
Меморіально-документальне видання
ВІДПУЩЕННЯ Упорядкування: Галина БУНЬО Про проект Міжнародний проект «Україна активна: загоєння минулого» розпочато у 2010 р. Тоді під керівництвом координаторки проекту Ольги Гудз відбулася 1,5-місячна програма-подорож команди проекту по Україні з презентацією у конференц-центрі міжнародної організації «Ініціативи змін», Швейцарія. У 2011 р. створено та проведено покази фільму «Відпущен ня»за матеріалами 2010 р., проведено перший діалог «Заг оєння майбутнього». Мета про екту – заохотити індивідуальну ініціативу задля пошуку порозуміння щодо неоднозначних історичних подій. Проект здійснюється під егідою МГО «Основи свободи» (www.f-4-f.org) та міжнародної організації «Ініціативи змін» (www.iofc.org). Більше про проект тут: www.iofc.org/uk/ua. Наші контакти: ukrainian.action@gmail.com, +38-097-9814372, +38-067-6227218. Команда проекту: Галина ЄЛІСЄЄВА, Михайло КЛЮЄВ, Поліна ЛАНТУХ, Зоя БУЙНИЦЬКА, Шукрі СЕЙТ-МАМЕТОВ, Зоряна БОРБУЛЕВИЧ, Крістіна де АНЖЕЛІС, Наталія НЕЛІДОВА, Василиса ШЕЙНІНА, Ольга ГУДЗ, Діана ДАМША, Александр БІРНБЕРҐ, Оксана КРАВЕЦЬ, Сергій НЕЧВОЛОД, Лідія ЗАМАРАЄВА, Тарас ПРИСТАВСЬКИЙ, Владислав ЛЕСНЯК, Франциска ТРЮШТЕДТ, Дарина КОЛЕСНИК, Лілія МАТВІЇВ, Галина БУНЬО, Олекса Стасевич. Над книгою працювали: Розшифрування: Лілія МАТВІЇВ, Ленера МЕМЕТОВА, Олена ЗУБАРОВСЬКА, Юлія КУЦМІДА, Олеся ДЗЮМА, Євгенія КОРОЛЬОВА, Наталія НЕЛІДОВА, Зоя БУЙНИЦЬКА, Ірина КОХАНОВСЬКА, Альона КАРАВАЙ, Ольга ГУДЗ, Сергій ТРЕТЕЦЬКИЙ, Галина БУНЬО. Редагування: Галина БУНЬО, Ольга ГУДЗ, Ольга ПЕТРИШИН, Оксана КРАВЕЦЬ. Технічний редактор Юрій Пелех Підписано до друку 03.02.12. Формат 70x100/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 17,4. Ум. фарбовідб. 23,2. Обл.-вид. арк. 9,9. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 235-73-09, тел./факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Вiддруковано з готових дiапозитивiв у друкарнi ТзОВ «Книгодрук» с. Кротошино, Львівська обл., Пустомитівський р-н, вул. Січових Стрільців, 35