ВИСТУП ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УАПЦ, БЛАЖЕННІЙШОГО МЕФОДІЯ, МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ПЕРЕД УЧАСНИКАМИ ІІІ МІЖНАРОДНОГО КОНҐРЕСУ “ДІАСПОРА ЯК ЧИННИК УТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ УКРАЇНА У МІЖНАРОДНІЙ СПІЛЬНОТІ: СУЧАСНИЙ ВИМІР, ПРОЕКЦІЯ В МАЙБУТНЄ”. М. ЛЬВІВ. 23 ЧЕРВНЯ 2010 РОКУ. Ваші Високопреосвященства та Преосвященства, Високопреподобні отці, браття та сестри! Маю велику честь та приємність бути сьогодні тут, разом з вами, і розділити з вашим високоповажним товариством радість від нашого спілкування на цьому міжнародному конґресі. Від імені Української Автокефальної Православної Церкви дозвольте мені привітати усіх його учасників, і закликати Боже благословення на усіх, хто працював і буде працювати у секціях сьогодні. Особливо хочу подякувати дирекції, та усім працівникам за проведену колосальну роботу щодо організації цього заходу, а особливо господарю цього ВУЗу, який сьогодні люб’язно прийняв усіх нас, Голові програмного комітету – вельмишановному професору Юрію Ярославовичу Бобалу.
Дорогі друзі. Сьогодні ми будемо багато розмовляти про нашу діаспору, та її вплив в утвердженні української державності. Навіть мені, не як політику, але архиєрею, людині церкви, ця тема дуже близька, адже з якогось моменту вона стала частиною життя нашої Церкви, нашого духовенства та мирян. Рівно двадцять років тому було проголошено Третє відродження нашої
Української
священнослужителів
Автокефальної вийшла
Православної
з-під
канонічної
Церкви.
Тоді
залежності
група свого
безпосереднього архиєрея – московського екзарха митрополита Філарета (Денисенка), та, відповідно, московського патріарха. Наш свободолюбивий народ у ті роки опинився на непростому шляху, прийшовши на роздоріжжя невизначеності та розгубленості. Своєї держави, яка міцно стояла б на ногах, в нас не було, а тому дуже часто віруючі не лише не мали необхідної підтримки і опори в своїх діях, але й начастіше зустрічали ще різку протидію з боку колишніх партійних діячів та чиновників. Ми не мали однодумців у владі. Більше того. Ми навіть не мали власних лідерів, які б у своїй боротьбі були здатні жертвувати не людьми а собою. 1
Той час можна охарактеризувати, як час наших помилок і намагань втілити у життя якусь абстрактну мрію-фантазію, неіснуючу Україну, яка б водночас поєднувала у собі і віротерпимість, і відданість єдиній Церкві, і європейський вектор розвитку, і наші прабатьківські ідеали та цінності, і владну руку господаря, і поблажливість до народу, демократизм та соборноправність. Ми хотіли “все й одразу”: отримати без праці над собою ідеальну Україну, якусь надреальну державу-фантом. Таку державу було зовсім просто придумати як міф, але чим вищими були наші вимоги до неї, тим складнішими вони були для втілення. Багато спроб нашого “будівництва” України
мали
зовсім
протележні,
навіть
трагікомічні
наслідки,
аніж
заплановані з самих початків. І сьогодні усім нам потрібно тверезо усвідомлювати собі те, що час, коли кухарки керували країною, вже відійшов у далеке забуття. Нове тисячоліття ставить перед нами цілий пласт невирішених
геополітичних,
державницьких,
історіософічних
питань,
вирішити які може лише освічене, грамотне нове покоління фахівців та вчених. Однак не треба забувати про основне. Всі світські спроби побудувати рай на землі без Бога – приречені на невдачу. Ми з вами знаємо, і навіть були свідками того, як на наших очах впала страшна комуністична система. В неї було все – сила, гроші, міць, люди, зброя, і тюрми для непокірних.
І, здавалося, що були усі десятиліттями
існувала
ця
найважливіші передумови того, щоб ще велика
країна,
а
безбожні
люди
насолоджувались в ній своїм беззмістовним життям. Однак, там де немає Бога, де немає Його животворчого Духу, все, навіть те, що нам здається живим – мертве саме у собі. Як віруючі люди ми знаємо, що Богу вгодно було мати на тому місці державу, в якій християнські духовні цінності будуть ключовими цінностями у житті усього її суспільства.
Дайте подумаємо: чи ж може Бог дати своє благословіння усім нам, нашій Державі, якщо ми внутрішньо не будемо змінюватися, а залишимось такими 2
ж безбожниками, якими були? Слово безбожник я вжив не в образливому сенсі. На превеликий жаль безбожниками нині можуть бути навіть священики і єпископи. Людина, яка ззовні живе всіма обрядами та традиціями, але при цьому лишається черствою всередині себе – це такий самий безбожник, як і той, хто явно заперечує Бога, бо внутрішньо вони не преображуються.
І ось тоді, саме українська діаспора змогла стати для нас тим джерелом, з якого ми черпали не просто гроші, або заборонену раніше українську книгу. Ми черпали, і, як спрагнені, пили свіжу воду - свою власну, рідну українську віру, та часом і забуту ідентичність, свою національну окремішність, яку наші брати та сестри за океаном берегли як частинку України, як частинку своєї земної Вітчизни, як передумову Вітчизни небесної, тієї, що очікує усіх нас в майбутньому. Ми й сьогодні згадуємо у своїх молитвах усіх, хто будував нашу Церкву, беріг її
- відомих та безіменних українських канадійців,
українських американців, українських австралійців, та всіх українців по світу сущих.
В нашій Церкві, як в жодній іншій, відчувається постійний і молитовний і духовний зв’язок з православними українцями по всьому світу сущими, тому що саме діаспорна Церква передала, повернула через десятки років гонінь на Церкву, палаючий факел церковного життя, самобутнього українського Православ’я. Того Православ’я, яке було винищене тоталітарним режимом, викорчуване гоніннями, стратами, засланнями, розстрілами без суду та слідства. Того Правовослав’я, яке замінилось у нас “московщиною”, формалізмом та непомірними імперськими політичними амбіціями. Ось хоча б, наш перший патріарх Мстислав (Скрипник) - в цьому плані історична і показова особистість. Як і багато наших українців на вигнанні, він зумів зберегти у своєму серці гарячу любов до своєї Церкви, і не зрадив свого пастирського служіння Вітчизні земній до свого останнього дня. Це вічний приклад для наслідування усім, кого доля закинула за межі рідної землі.
3
Наш народ має тисячолітні християнські цінності, чудові самобутні традиції та звичаї. І вже час говорити про те, що нам, українцям, тут знову треба почати думати про нашу діаспору, і повертати їй свої борги. Економічна криза, яка господарює у світі останні місяці, у нас панує вже багато років. Наш нарід, часом просто вимушений покидати свій сталий побут, і шукати кращого життя. Так звана “Четверта хвиля” еміграції почалась ще в 90-х роках минулого століття, і, здається, триває й досі. Церква не осуджує таких людей, але молиться, співчуває, та співпереживає з ними. А це тисячі і сотні тисяч людей, цілі родини, навіть вулиці та села українців поза Україною. Ось там, на чужині, сьогодні під впливом найрізноманітніших, модерних культур та псевдокультур українська мова зникає, наш народ асимілюється поза межами нашої країни. Тому, я б хотів нині звернути увагу і на таку проблеми. Економічні негаразди - це найменше зло, яке може втрутитись у людське життя. Набагато більшою проблемою є духовна криза. Дифіцит віри, надії та любові. Це правда, що ми постійно хочемо, щоб нам хтось допомагав, фінансував або якось по іншому покращував наше життя і вирішував наші проблеми, однак при цьому не варто забувати слова Христа про те, що “краще давати, аніж брати”. Потрібно чітко усвідомити: стосунки українців між собою мусять бути братерськими, щирими, взаємовигідними, в економічному, науковому, чи духовно-моральному аспектах. Ніяка сторона не повинна бути вічним донором, а інша не може бути постійним прохачем. Насправді, ми всі можемо і маємо чим ділитися один з одним. До цього кличе нас не лише закон християнської любові, але й здоровий глузд.
В питанні стосунків Церкви та діаспори є багато непростих моментів. І сьогодні, коли ми говоримо про те, чим діаспора може допомогти українцям для їхнього становлення, постає перше питання, яке необхідно вирішувати – це питання нашої церковної єдності. Дуже часто закордонні ієрархи допомагали нам у здобутті цієї єдності, хоча й були випадки протилежні та суперечливі.
Тож,
Патріархія
УАПЦ,
усвідомлюючи
свою
повну
відповідальність за церковний і міжцерковний мир, до цього часу переважно утримується від заснування власних духовних інституцій, місій та братств 4
поза межами України, хоча у нас є в цьому і потреба, і ми маємо достатньо квалфікованих кадрів і засобів. Однак ми вважаємо, що до часу повного і остаточного вирішення канонічного статусу нашої Церкви такі дії можуть мати лише негативні наслідки для усіх: і для Церков і для людей. Ми добре бачимо ці погані плоди на прикладі інших українських юрисдикцій. А ви всі добре знаєте, що в Україні нині діють аж три Православні Церкви, дві католицькі, та безліч протестантських деномінацій і відгалужень.
Невже
такий
“демократичний”
підхід
сприяє
зміцненню
Української
державності? Зовсім ні! Наша Церква переконана в тому, що без єдиної Помісної Православної Церкви не буде і єдиної України. Тому зі свого боку ми готові робити все необхідне, щоб сприяти прозорому конструктивному міжцерковному діалогу.
На жаль, на разі ми не маємо сопричастя з іншими Православними церковами світу, і наші священики відкрито не служать з кліром інших православних патріархатів. Над вирішенням цієї проблеми ми активно працюємо вже останні десять років. В діаспорі наших вірних найчастіше духовно окормлює наша Церква-Мати - Вселенська Патріархія, з котрою у нас на сьогодні є досить добрі та теплі стосунки. Хто з вірних бажає, відвідує православні храми інших Помісних Церков. Ми не бачимо в цьому нічого гріховного. Навпаки, в цьому і реалізовується Соборність Православної Церкви, невід’ємною складовою якої є і наша Українська Автокефальна Православна Церква. Сподіваємось, що й надалі, українцям поміж собою не буде чого ділити. Один народ, она віра, одна Церква, одне хрещення!
Щиро дякую усім вам за увагу, і ще раз вітаю з початком роботи Конґресу. Нехай Бог благословляє усіх нас на добрі справи. Я бажаю усім нам плідної праці, і памяті про головне – “Шукайте перш за все Царства Божого і Правди Його, а все інше додасться вам”.
5