Altered Man: The Art of Boris Lurie by Boris Lurie Art Foundation

БОРИС ЛУР'Є змінена людина ALTERED MAN The Art of Boris Lurie

BORIS LURIE ART FOUNDATION

БОРИС ЛУР'Є змінена людина ALTERED MAN The Art of Boris Lurie

НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ КИЇВСЬКА КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ МИСТЕЦЬКИЙ ЦЕНТР ШОКОЛАДНИЙ БУДИНОК NATIONAL MUSEUM KYIV ART GALLERY CHOCOLATE HOUSE ART CENTER 6.09.19 — 30.10.19 ОДЕСЬКИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ ODESSA FINE ARTS MUSEUM 15.11.19 — 15.01.20

БОРИС ЛУР'Є КИЇВ — 2019 — KYIV

змінена людина ALTERED MAN The Art of Boris Lurie

ЗМІНЕНА ЛЮДИНА мистецтво Бориса Лур'є

ALTERED MAN the Art of BORIS LURIE

Змінена людина — центральна метафора як ХХ, так і ХХІ століття. Історія і політика намагаються стерти людину, змінити її та позбавити обличчя. Борис Лур’є (1924–2008) — американський художник-нонконформіст і письменник, засновник мистецького руху NO!art — одним із перших порушує питання, що вже давно витали в повітрі: зникнення індивідуальності, ентропія особистості і реальності.

Altered Man is an important metaphor of the twentieth as well as the twenty-first centuries; of history and politics that try to erase and deface the individual. Boris Lurie (1924-2008), Soviet-born American non-conformist artist and writer, founder of the NO!art movement, was one of the first to raise questions that had long been in the air: the disappearance of individuality, the entropy of personality — and thus of reality.

Художня практика Бориса Лур’є тісно пов’язана з темою Голокосту. Його виставка «Змінена людина» — це розмова про кінець метафізики, що стала «неможливою після Освенциму». Лур’є, який пережив чотири концтабори, вважав, що морально виправданим у ситуації «тотального концтабору» є тільки бунт. Тому робочою стратегією він обрав жорстку критику. Світ як тотальний табір, де люди безжально страчують собі подібних, світ як бордель, де людина, а саме жінка, перетворюється на об’єкт — це бачення стало нервом мистецтва Бориса Лур’є.

Boris Lurie’s art is deeply intertwined with the Holocaust. His Altered Man exhibit is a conversation about the end of metaphysics, which is «impossible after Auschwitz.» Lurie, a survivor of four concentration camps, believed that the only moral path in the context of the «total concentration camp» of modern reality is rebellion, and chose scathing criticism as his mode of expression. The vision of the world as both a concentration camp in which people ruthlessly destroy one another, and of the world as a brothel, in which people, particularly women, are objectified — this was the touchstone and the thread that runs through Lurie’s art.

Роботи, представлені на виставці, — це дадаїстський жест знищення ненависного об’єкта чи персонажа через його перелицьовування та позбавлення обличчя, нейтралізацію світового зла в усіх його проявах, стирання з лиця Землі, викреслювання з історії. «Змінена людина» — точний діагноз часу.

Altered Man is a precise diagnosis of its time. The works presented in the exhibition can be seen as a Dadaistic gesture of destruction. The hated object or character is transformed and effaced. Evil in all its guises, is neutralized by erasing it and removing it from the historical record.

Мистецтво Лур’є бунтує проти буржуазних цінностей (моральних, естетичних та інституціональних) i демонструє територію громадянської та власної свободи, незаангажованого промовляння. Саме тому виставка «Змінена людина» в Україні є знаменним показником відкритості сучасного українського суспільства.

The art of Boris Lurie rebels against bourgeois values, be they moral, aesthetic or institutional, and instead stakes out a position of civic and personal liberty. The current exhibition of Boris Lurie in Ukraine is a notable sign of the openness of contemporary Ukrainian society.

Boris Lurie Art Foundation (BLAF, New York, USA) — мистецький фонд, діяльність якого спрямована на популяризацію життя, творчості і цінностей Бориса Лур’є, збереження та поширення ідей його мистецького руху NO!art.

The Mission of the Boris Lurie Art Foundation (BLAF) is dedicated to the life, work, and aspirations of Boris Lurie, and to preserving and promoting the NO!art movement with its focus on the social visionary in art and culture.

Бабин Яр - Румбула Україна з її неповторною культурою, величезною територією та непростою історією завжди була місцем перетину значної кількості культурних традицій. Велику роль в історії країни відіграли її євреї, що оселилися на території північно-східного узбережжя Чорного моря з початку нашої ери та згадувані у київських літописах від Х сторіччя. Взаємини українського та єврейського народів через їхню належність до двох різних релігійних традицій були непрості, і тільки зараз, у вільній Україні, ситуація докорінно змінюється. Не оминули Україну й трагічні події Другої світової війни, яка жорнами пройшлася по всіх країнах Східної Європи. Знищення німецькими фашистами євреїв тут відбувалося за тією самою схемою, що й у Польщі, Латвії, Литві, Білорусі, Чехії та на інших «східних територіях». Постраждали під час війни і Київ та Одеса. Нонконформіст Борис Лур’є пройшов гетто в Ризі, концтабори у Латвії, Польщі та Німеччині, він дивом вижив. І через те, що він гуманіст у найширшому розумінні цього слова, Лур’є присвятив свою мистецьку та літературну творчість не лише аналізу й осмисленню Голокосту, а і такому гуманітарному питанню, як захист жінок. Ключовою датою його життя є 8 грудня 1941 року — день, коли у лісі Румбула під Ригою загинули його близькі. Румбула у Латвії, Бабин Яр в Україні — театр жаху, де масові розстріли відбувалися за однією і тією самою схемою. У Бабиному Яру 29 і 30 вересня 1941 року розстріляно понад 33 тисяч євреїв. Весь жовтень відбувалися подальші розстріли. У Румбулі 30 листопада та 8 грудня 1941 року розстріляно 29 тисяч осiб. Звільнений з Бухенвальда американцями, після війни Борис Лур’є опинився в американській еміграції. У США, так само, як й у СРСР, ніхто і слухати не хотів про трагедію, що розгорнулася на сході Європи. Була забута Румбула, був забутий Бабин Яр. У СРСР панувала диктатура, в Америці — консюмеризм. Пам’ять зникала, мов кола на воді. Саме цьому й намагався протистояти художник-нонконформіст, панк та анархіст Борис Лур’є.

Babi Yar - Rumbula Ukraine, with its prodigious cultural wealth, great territory and difficult history, has always stood at the crossroads of cultural traditions. Its Jewish population has played a crucial role in its history. Ukraine’s Jews settled the territory on the northeastern shore of the Black Sea since the beginning of our era; they are mentioned in Kievan chronicles dating back to the 10th century. Relations between the Ukrainian and the Jewish peoples have never been smooth, in part due to their divergent religious traditions. Only now, in free Ukraine, have we begun to see notable improvements. The Second World War deeply affected Ukraine. The Nazi extermination of Jews was carried out here according to the same scheme as in the rest of Eastern Europe, including Poland, Latvia, Lithuania, Belarus and Czechoslovakia. Kiev and Odessa in particular suffered enormous losses. Non-conformist Boris Lurie managed to survive the Riga ghetto and concentration camps in Latvia, Poland and Germany. A humanist in the broad sense of the word, he then dedicated his literary and artistic output to analysing and trying to understand the Holocaust, as well as to women’s causes and various humanitarian concerns. The turning point in Lurie’s life came on the day when his family was murdered in Rumbula Forest near Riga. Rumbula in Latvia and Babi Yar in Ukraine are a theater of horror, where mass shootings took place in the same way. In Babi Yar between September 29 and September 30 over 33 thousand Jews, mostly woman and children, were murdered. Further shootings took place throughout October. In Rumbula over 29 thousand Jews were murdered on November 30 and December 8, 1941. Boris Lurie was liberated from Buchenwald by U.S. forces and ended up emigrating to the United States after the war. The Eastern European tragedy was then quickly receding from public memory. The names of Rumbula and Babi Yar rarely registered. The USSR was in the throes of a dictatorship while, the United States was ruled by consumerism. The American anarchist artist, punk and rebel, Boris Lurie tried to fight against this collective forgetfulness.

Юлія Кісіна

Борис Лур'є - останній герой андеграунду Julia Kissina

Boris Lurie: The Last Underground Hero 10

а перший погляд, постать Бориса Лур’є здається ексцентричною. Художник-аматор, в’язень концтабору, біржовий маклер, обідранець, протестний політичний художник, автор порнографічного роману — уся ця сукупність неймовірна. Не менш невірогідними здаються і скажені обставини його життя та історичні події, що з ними сусідили. Зараз творчість Лур’є є зручним матеріалом для статей і наукових конференцій з тем «проблеми репрезентації Голокосту» чи «війна та порнографія». Водночас його життя може вписатися в голлівудський сценарій із низкою запаморочливих і трагічних подій. Але якщо подивитися уважно, під оцим калейдоскопом понять та ролей приховується бунтар, романтик і поет. Борис Лур’є народився у Ленінграді 1924 року. Його мати належала до тих жінок, якими уславився початок ХХ сторіччя: незалежна елегантна дама, освічена, самостійна та відкрита. У неї був свій кабінет дантиста — вона практикувала вдома, колекція мистецтва, троє дітей — одна з доньок ще у ранній юності ступила на соціалістичну стезю. До того ж мати Лур’є була вегетаріанкою. Батько, Ілля Лур’є, також міг би стати прототипом якогось кіногероя — запальний підприємець, він постачав до Червоної Армії шкіряні вироби. У 1925 році, коли стало зрозуміло, що час, коли його заарештують як «буржуя», неминуче настане, Лур’є-старший вирішив вивезти родину до незалежної Республіки Латвії (1934– 1940), де вони мали родичів. Себто відносини із Совєтами були напружені. До Латвії капіталіст Лур’є виїхав нелегально, через що проти нього порушили справу. Пізніше, у 1948 році, під час чергової чистки за Справою лікарів у Ленінграді, було заарештовано його брата Олександра.

У двадцяті і тридцяті роки Рига, куди перебралася родина, була добропорядним європейським містом — близьким закордонням. Троє дітей, Борис, Ася та Жанна, ходили до ліберальної єврейської школи, де навчання здійснювалося німецькою мовою. Борис отримав звичайне виховання для дітей із родин середнього класу: книги, малювання, спорт. Уже до війни Лур’є знав російську, німецьку, англійську та латиську мови. У Латвії Лур’є-старший займався підприємництвом у найрізноманітніших галузях, навіть лісозаготівлею та кіновиробництвом. Борис згадує дитинство і ранню юність у довоєнній Ризі як найщасливіший період свого життя, а його описи міста й околиць за атмосферою нагадують романи Набокова: буржуазні приморські пансіони, пляжі, музичні вечори, узимку — лижі, перше кохання — прекрасна дівчина Люба Трєскунова і мрія стати художником, як його двоюрідний брат, карикатурист Еммануїл Чашкін. Та не все було так безхмарно: з 1930-х років націоналістичний уряд Улманіса почав провадити у Латвії антиєврейську політику. Переконаний комуніст, карикатурист Чашкін при Улманісі потрапив до в’язниці, і старшому Лур’є — батькові Бориса — довелося давати хабаря, аби відправити того до радянської Росії, де Чашкін був заарештований удруге, цього разу — ГПУ, і висланий до Сибіру. Улітку 1940 року, коли в Латвію увійшла Червона Армія, режим Улманіса впав, було створено прорадянський уряд і почалися переслідування ненадійних осіб. У місті лютував НКВС. Щойно заарештовано чоловіка тітки — дрібного підприємця. Канцелярська помилка?

he artist Boris Lurie cuts a highly unconventional figure: autodidact, concentration camp survivor, stockbroker, destitute New Yorker, boundary-pushing political artist, author of a pornographic novel — it seems almost impossible for one individual to encompass all of these identities. Yet his life circumstances and the historical events that produced them were no less implausible. In today’s society Lurie’s art makes for suitable material for academic articles and conferences dealing with the subjects of Holocaust representation or war and pornography. Yet, his biography could also be a Hollywood screenplay given its sequence of mind-blowing as well as tragic occurrences. This web of concepts and character parts has one thread running through it — that of romantic, poetic rebellion. Boris Lurie was born in Leningrad in 1924. His mother was an emancipated woman of the early 20th century — independent, elegant, educated and open to the world. A practicing dentist, she had her own clinic at home, while also being an art collector, a mother of three children (one of them became a socialist in early youth and was «married off» in Italy to avoid arrest), and a vegetarian. His father was an equally unusual figure, an avid entrepreneur who supplied the Red Army with leather goods. In 1925, when it became clear that he would be arrested as a «bourgeois,» Ilya Lurie decided to take his family out of the Soviet Union, to independent Latvia (1934-1940), where they had relatives. However, since he had entered the country illegally, a case was started against him. Of the family that remained in the Soviet Union, Boris Lurie’s paternal uncle Alexander would be arrested in 1948 as part of the Doctors’ Plot. In the 1920s and 30s Riga, where the family moved, was a prosperous European city. The

three children — Boris, Assya and Jeanna — attended a liberal Jewish school, where instruction was in German. Boris received an education typical for a middle-class child, with plenty of books, arts, and sports. By the time World War II broke out, Lurie could already speak Russian, German, English and Latvian. In Latvia the elder Lurie pursued business ventures in many areas, including logging operations and moviemaking. Boris reflected on his childhood and early youth in prewar Riga as the happiest time in his life. His descriptions of the city and its environs make one think of Nabokov’s novels: upper-class seaside resorts, beaches, musical evenings and skiing in winter. He speaks of his first love, the beautiful Ljuba Treskunova, and his dream of being an artist like his cousin, the cartoonist Emmanuil Chashkin. Yet not everything was rosy. In the early 1930s Karlis Ulmanis’ nationalist government was becoming increasingly anti-Semitic. The staunch Communist Chashkin was imprisoned under Ulmanis, and Boris’ father had to pay a bribe so that he would be sent to Soviet Russia, where Chashkin was again arrested, this time by the GPU (secret police), and exiled to Siberia. In the summer of 1940, when the Red Army invaded Latvia, Ulmanis’ regime fell, a pro-Soviet government was created and «undesirables» were sent into exile. The NKVD (precursor of the KGB) was terrorizing the city. Lurie’s aunt’s husband, a small business owner, had just been arrested — a bureaucratic error or something more? Once again, Lurie the entrepreneur feared trouble from the Soviet regime. Exactly a year later, in June 1941, the Nazis invaded Soviet territory. In July soldiers of the Wehrmacht were already marching through Riga

Борис Ілліч народився 18 липня 1924

Батьки Бориса Лур'є

Родини Чашкіних і Лур'є у Юрмалі (Латвія)

Борис, Жанна, Ася та Ілля Лур'є

Boris Ilych born 18th July 1924

The parents of Boris Lurie

Chaskin and Lurie families in Jurmala (Latvia)

Boris, Jeanne, Assya and Ilya Lurie

І знову радянська влада погрожувала неприємностями підприємцеві Лур’є. Рівно через рік, у червні 1941 року, німці окупували радянські території. Коли у липні солдати Вермахту вже марширували по Ризі, на вулицях лунала музика, а латиські дівчата плели віночки для німецьких солдатів. Як і в усіх країнах Західної Європи, тут було багато тих, хто вирішив перейти на бік німців. Почалася масована націонал-соціалістська пропаганда. Латиська націоналістична поліція з ентузіазмом вдалася до етнічних чисток — масових убивств євреїв. Усього через чотири дні після вторгнення було спалено будівлю Великої хоральної синагоги, де згоріли живцем 500 осіб, зокрема і батьків дядько Моїсей. Брата матері Залмана, якого Борис через багато років назве «хіппі», розстріляли просто посеред вулиці. До жовтня в Ризі було вбито близько 6500 осіб. У жовтні євреїв, які залишилися, серед них і родину Лур’є, виселили із помешкань та зігнали на робітничу околицю міста — до Московського району. Родину Люби Трєскунової оселили також тут. Спершу цю частину міста обгородили колючим дротом, пізніше — парканом заввишки шість метрів. На вході до гетто стояли попередження про те, що будьякі спроби контактів із в’язнями каратимуться смертю. У гетто ледве вистачало продовольчих пайків, проте просто тут, у тому пеклі, молоді люди крутили платівки, танцювали, слухали джаз. Ситуація була нереальна. Уранці учорашніх вільних громадян з особливою відзнакою на одязі — жовтою зіркою — гнали на роботу крізь вузькі «колючі» коридори, побудовані уздовж тьмяних вулиць із низькими, майже сільськими будинками. Скоро до Риги за планом знищення євреїв стали звозити людей з Рейху. У листопаді на стінах з’явилися оголошення про евакуацію. У місті планували залишити працездатних громадян, переважно чоловіків, які мають корисні професії. Інших евакуювали. Куди? Ніхто не знав. Сюди, як і до інших міст та містечок — від Угорщини й до Росії, зрідка доходив непевний поголос про масові вбивства. Мало хто здогадувався, що «евакуація» означає смерть. Борис до найменших подробиць пам’ятав той грудневий день, коли «евакуювали» його маму, сестру Жанну та стару бабусю. У понеділок, 8 грудня, він прокинувся десь о четвертій ранку, і щось «виштовхнуло» його на вулицю. Крізь глибокі замети він потайки про14

брався до паркана з колючого дроту. Звідтіля було видно будинок, у якому його мати, сестра і бабуся провели кілька днів перед тим, як їх «евакуювали». Ішов сніг. Було чутно крики охоронця чи поліцейського. Відбувалася перекличка. Невиразні тіні тупцяли на морозі, очікуючи на транспорт. Серед них не було його близьких. «Я повернувся в кімнату до батька, щоб заснути... Мій сон був безтурботним. Ми прокинулися рано і вийшли на вулицю, де були вишикувані колони робітників... Коли ми повернулися з майстерень, ми дізналися, що в’язнів, які не вийшли на роботу в Арбейтстабір, повезли у бік Румбули, аби ті ніколи не повернулися».

Борис з сестрою Жанною

Борис з батьком Іллею

Євреї у Ризькому гетто ідуть на примусові роботи

Boris with his sister Jeanne

Boris with his father Ilya

Jews in the Riga Ghetto going to perform forced labor

Тієї самої ночі жінок відправили маршем до лісу і розстріляли. 30 листопада і 8 грудня 1941 року в Румбульському лісі на околиці Риги сталася трагедія: німці спільно з латиськими поліцаями знищили близько 26 тисяч євреїв, переважно жінок і дітей. Серед них були бабуся, мати, сестра Бориса Жанна та його перша любов Люба. Кожну було вбито пострілом у потилицю та скинуто до загальної ями. З усієї родини врятувалася тільки сестра Ася — ще до війни вона вийшла заміж за італійця. Борис ледве міг зрозуміти, що сталося, часом заперечуючи самому собі протягом багатьох років. Кожного наступного дня свого життя він нав’язливо повертався до останніх годин його близьких. Щодня він уявляв собі розташування їхніх тіл у ямах, куди вони впали після пострілів. Операцією керував обергрупенфюрер СС і генерал поліції Фрідріх Єккельн, який придумав власну систему: можна було зекономити набої, вбиваючи пострілом у потилицю. До ями люди падали лавами. Це називалося «пакування сардин». Із самого початку перебування у гетто окупаційна влада проводила нескінченні переклички, облік та селекції. Відбирали до найрізноманітніших категорій: для життя, для смерті, для виснажливих робіт, на медичні експерименти, на волосся, на добрива тощо. Під час однієї з таких селекцій Бориса розподілили у групу, яка, найімовірніше, була призначена до певної та швидкої смерті, а батька — до групи «корисних» євреїв. Не бажаючи розставатися з батьком, молодик на свій страх і ризик відірвався від «поганої» групи і, перейшовши через майдан, приєднався до батька. «...коли я перетнув “Апельплац” перед носом у поліції та СС,

while music played in the streets and Latvian girls made wreaths for the conquerors. As in all Eastern European countries, there were plenty of collaborators. Widespread Nazi propaganda had begun. The Latvian Nationalist Police took the lead on ethnic cleansing, and mass murders of Jews had started. Almost four days after the invasion, the building of the Great Choral Synagogue went up in flames, burning five hundred people to death. One of them was Boris’ father’s uncle Moysey. His maternal uncle, Zalman, whom Boris would refer to as a «hippie» many years later, was shot right in the street. By October 1941 over 6,300 Jews had been murdered in Riga. That October the remaining Jews in Riga, including Lurie’s family, were evicted from their apartments and herded off to the working-class outskirts of Moskovsky District. Ljuba Treskunova’s family was also resettled there. This part of the city was boarded off, first with barbed wire and later with a twenty-foot-tall fence. At the entrance to the ghetto hung signs that any attempts to come in contact with the occupants were punishable by death. Food rations in the ghetto were barely sufficient, yet even in this inferno young people put on jazz records and danced. The situation was unreal. In the mornings yesterday’s free citizens, who now wore the yellow star, were herded to work through narrow barbed-wire corridors, built along bleak streets with peasant-style houses. Soon, prisoners from the Reich were being brought to Riga for extermination. In November 1941 evacuation announcements began to appear on ghetto building walls. Only people capable of working, mostly men in useful trades, could remain in the city, while others were being sent away. Where? No one knew. Vague rumors about mass killings had reached here, as well as many

cities and towns from Hungary to Russia. Yet few people knew that «evacuation» meant death. Boris would remember in smallest detail the December day when his mother, sister Jeanna and elderly grandmother perished. On December 8, a Monday, he woke up at four in the morning; something propelled him out into the street. He crept through deep snow up to the barbed-wire fence. He could see the house where his mother, sister and grandmother were being held for several days prior to their «evacuation.» It was snowing. He could hear the screams of the guard or policeman: the roll call. Dim shadows stamped their feet on the snow while waiting for their transport. His family was not among them. «I returned to my room and fell sound asleep next to my father. We woke up early and went out to the street where columns of workers had lined up... When we came back from the workshop we found out... that the prisoners who did not go to work at the Arbeitslager had been taken on buses in the direction of Rumbula, to never come back again.» The Rumbula massacre took place on November 30 and December 8, 1941. The Einsatzgruppen, together with Latvian police forces, killed over 26,000 Jews, most of them women and children, in the forest on the outskirts of Riga. Friedrich Jeckeln, Obergruppenführer SS and Police Leader, directed the operation. He had invented his own system: to save on ammunition, the victims were murdered with a single shot to the back of the neck. The dead fell in rows into freshly dug pits. The SS called it «sardine packing.» Boris’ mother, sister, grandmother and first love Ljuba all perished in the massacre. Only his sister Assya, who had married and moved to Italy before the war, survived. Boris could hardly pro15

...я здійснив самовбивчий вчинок». Посеред метушні його ніхто не зупинив. Із 1942 року Лур’є з батьком працювали у майстернях Лента у Ризі. Там виробляли коштовні речі для дружин німецьких офіцерів, які вигулювали дітей у тих самих дворах, де працювали приречені на смерть. І знову ситуація була найвищою мірою невірогідна: з одного боку, Борис і його батько проводили дні посеред шуб із соболя, ювелірних виробів, дамських капелюшків, паперових квітів та фільдеперсових панчіх, а з іншого — жили у гетто та строєм ходили із «дому» на роботу під мовчазними поглядами учорашніх сусідів. Іноді посеред шуб і золотих ланцюжків комусь із робітників могло не пощастити — його могли пристрелити. У 1943 році радянські війська підходили до Риги й німці замітали сліди: розривали могили і спалювали трупи. Бориса з батьком відправили до концтабору Саласпілс за вісім кілометрів від міста, аби вбити, на випадок захоплення латиських територій Червоною Армією. У Саласпілсі проводили медичні експерименти над маленькими дітьми, і він увійшов до історії як частково «дитячий» концтабір. До моменту, коли в таборі опинилися обидва Лур’є, там залишалися тільки неєврейські політв’язні. У серпні 1944 року син і батько були вислані до пересильного концтабору Штутгоф на території окупованої Польщі, поблизу Гданська. В історію той табір потрапив через те, що там варили мило з людських трупів. Лур’є так згадує Штутгоф: «Я дивлюся у вікно нашого барака. Групу табірних дітлахів віком від восьми до чотирнадцяти років — мені самому

було дев’ятнадцать — зібрали за парканом. Вони веселі, можливо, отримали гарні дорожні пайки та відправляються до концентраційного табору Освенцим». Наступним етапом був Магдебург у Німеччині. На фабриці Польте також працювали в’язні. Цього разу і поневолені, і майстерні належали до розгалуженої мережі невільничих установ під егідою відомства «Концтабір Бухенвальд». Система таборів була бюрократично та організаційно дуже «прогресивною» і гарно структурованою. Тут Борис і батько працювали на фабриці, виробляючи гільзи. Ближче до закінчення війни фабрику закрили через брак сировини. Весна 1945 року, ув’язнених посилають до міста розгрібати руїни після авіанальотів, проте у льохах розвалених будинків можна знайти картоплю. «Одного чудового дня ми приходимо після роботи на збірний пункт до центру міста і виявляємо, що наші охоронці втекли. Ми несподівано, в одну мить отримали свободу. Міста ми не знали; куди йти, не знали. Довкола усе в руїнах. Мій батько у той час був хворий, лежав у бараці. І ми з одним хлопцем, з яким зблизилися, бо у нього з батьком була така сама історія, вирішили йти назад до табору. Ми повернулися в табір, але наших батьків там не виявилося. У таборі відбувалося щось жахливе. Керівництво втекло, ув’язнені грабували склади з їжею та обжиралися». Магдебург нещадно бомбила авіація союзників. Вісім днів перед визволенням виснажений підліток жив серед руїн, спав на чиємусь двоспальному ліжку. Німецька поліція прочісувала місто, аби добити втікачів. Якось на горішньому поверсі зруйнованого будинку, від

Євреї у Ризькому гетто ідуть на примусові роботи

Паркан з колючим дротом у Ризькому гетто

Jews in the Riga Ghetto going to perform forced labor

Wire mesh fence in the Riga Ghetto

cess what had happened and remained in denial for many years. At the same time, he would return obsessively to his loved ones’ last hours and imagined the positions of their bodies in the pits where they fell after being shot.

from the city; the plan was to kill all prisoners if the Red Army occupied this territory. Salaspils was a site of medical experiments on the young; history remembers it as a «children’s concentration camp.» At the time that the Luries ended up there, only non-Jewish prisoners remained at the camp.

From the beginning of the Riga Ghetto the Nazi occupiers conducted endless roll calls, checks and selections. The occupants were selected for all kinds of purposes: life, death, forced labor, medical experiments, hair, fertilizer. During one of these selections Boris was put into a group most likely targeted for immediate extermination while his father went to another, for «useful Jews.» Not wanting to part from his father, Boris took the wild chance of separating from his group and cutting across the square to join his father: «When I crossed the Appelplatz [roll call area] right in front of the police and the SS, I risked certain death.» In the commotion no one stopped him. Starting in 1942 Boris Lurie and his father were employed in the Lenta workshops in Riga. They made luxury goods for the wives of German officers, who took their children on walks in the same backyards where the condemned did forced labor. It was, once again, a highly surreal situation: Boris and his father spent their days among sable coats, jewelry, ladies’ hats, paper flowers and Persian thread stockings. Yet they lived in the ghetto and left their «house» in the morning in military formation, under their ex-neighbors’ silent stares. Sometimes, an unlucky employee working among the furs and gold chains would be shot.

Люба Трєскунова, кін. 1930-х

Борис Лур'є у 1945

Перший неофіційни монумент у Румбулі

Ljuba Treskunova, late 1930s

Boris Lurie in 1945

The first unofficial monument in Rumbula

In 1943 Soviet troops were approaching Riga. The Nazis started covering up their tracks; they opened up mass graves and burned the corpses. Boris and his father were meanwhile taken to the Salaspils concentration camp eight kilometers

In August 1944 the father and son were sent to Stutthof concentration camp near Gdansk in occupied Poland. This camp is known to history for making soap from human remains. Here are Lurie’s recollections of Stutthof: I am looking out the window of our barrack. A group of camp kids ranging in age from eight to fourteen — I myself was nineteen at the time — are gathered by the fence. They are in a good mood; they have probably gotten sufficient travel food rations and are about to be taken to Auschwitz. After Stutthof they were transferred to the next camp, Magdeburg in Germany. There, prisoners had to work at the Polte-Werke factory. Both the prisoners and the workshops belonged to a wide network of slave labor, which was all under the aegis of the Buchenwald administration; the camp system was bureaucratically structured and highly organized. Boris’ and his father’s job was to make munitions shells. Later the factory was shut down for lack of raw materials. Spring 1945: the camp prisoners were being sent to the city to clear rubble after air raids. At least they could look for potatoes in the cellars of the bombed-out houses. One fine day we came to the meeting spot in the city center and found that our escort guards had fled. We were suddenly free. We did not know the place and had no idea where to go. Everything lay in ruins. My father was sick at the time; he lay in

якого залишилися тільки стіни та сходи, Борис сховався від поліції за перекинутою ванною. «Я пролежав там увесь день, ноги в мене стирчали з-під короткої ванни, а довкола тривав обшук. Якийсь чолов’яга врешті-решт почав підніматися нагору, але зупинився і повернув назад, саме перед тим місцем, звідкіля він зміг би мене побачити». Лур’є дивом уникнув смерті. Зрештою він повернувся до спустошеного табору і проспав там кілька днів поспіль. І тут знову починаються дива. «Борисе, підводься», — він чує голос батька. Це галюцинація через голод? Звідкіля тут батько, та ще й у шикарному костюмі і капелюсі? «Борисе, вставай і викинь оту дурнячу табірну піжаму. Я приніс тобі гарного костюма». Це не була галюцинація. За тиждень стійкий і життєлюбний батько знайшов собі квартиру, жінку та... винні підвали. На радощах охочих випити було чимало: радянські військовополонені, американські солдати, улюблена Червона Армія.

Америка Після визволення Лур’є залишався у Німеччині протягом року і працював перекладачем у Корпусі контррозвідки армії США (U. S. Army Counter Intelligence Corps). У 1946 році за наполяганням сестри Асі, яка присоромила їх за життя у країні «вбивць», Борис із батьком переїхали до Нью-Йорка. Батько, який уже вкотре почав бізнес з нуля, досяг помітних успіхів. Борис став художником. Нью-Йорк Лур’є називав Вавилоном. Тут він жив у своїй майстерні, як безхатько — матеріальне цікавило його настільки мало, що коли він вирішив одружитися зі своєю подругою галеристкою Гертрудою Стайн, то прийшов у мерію ледь не у лахмітті — і весілля не відбулося. Як ми знаємо із пронизливих текстів Ісаака Башевіса Зінгера, у Нью-Йорку посеред натовпів та амбіцій, посеред розкоші й убогості, посеред метушні та задоволень ніхто не говорив про війну. На кожного, хто прохоплювався про вбивства та концтабори, дивилися з несхваленням, і, як правило, їх просто ігнорували. Що стосується візуальної культури — вона вражає кожного європейця. У цьому сенсі Лур’є не становив винятку. НьюЙорк здавався величезною виставкою дешевої реклами: дикунська свіжість сусідила з цинізмом і продажністю. У п’ятдесяті-шістдесяті, коли ті, хто вижив під час Голокосту, ринули до Америки, Нью-Йорк став світовим центром художнього життя. Серед мистецтва панували абстрактний експресіонізм і поп-арт. Картини, що потрапляли до модних галерей, продавалися за казкові суми. Тоді ще ніхто не знав, що поп-арт — це політичний проект.

Борис Лур'є у майстерні, 1960-і Boris Lurie in his studio, 1960s

the barracks. So myself and another young man, whom I had become close to because he had the same situation with his father, decided to go back to the camp. We went back, but our fathers were not there. The camp was in an uproar. The management had fled and the prisoners were raiding the supplies and stuffing themselves. The Allied forces unleashed a heavy aerial bombing attack on Magdeburg. For eight days, until liberation, the exhausted teenager lived among the ruins and slept under someone’s bed. The Nazi police forces meanwhile combed through the city in search of escapees. Boris once hid on the top floor of a bombed-out house where only the walls and staircase remained, behind a turned-over bathtub. Up there I lay for a whole day, my feet sticking out of the short bathtub, while the search went on all around me. A man finally did come up the staircase, but then stopped and turned around, going back just before reaching the level from which he could have seen me.

NO!art

Борис Лур'є у Бюдінгені, Гессен, Німеччина, 1945 Boris Lurie at Büdingen, Hessen, Germany, 1945

1959 року Борис Лур’є разом із художниками Семом Гудманом (Sam Goodman) та Стенлі Фішером (Stanley Fisher) відкрили March Gallery у Манхеттені, у нужденному богемному районі на Нижньому Іст-Сайді. Тут відбувалися колективні виставки нового руху NO!art. Це був рух проти арт-істеблішменту, проти продажності мистецтва, і Борис Лур’є виступав проти комерціалізації та доместикації мистецтва. Твори трьох художників, хоч би якими неоднорідними вони були, вирізнялися брутальністю, громіздкістю й епатажністю. Таким мистецтвом неможливо прикрасити ані вітальню, ані будуар. Виставки мали відверто провокативні назви: «Вульгарне шоу»

Once again, Boris had cheated death. He finally went back to the deserted concentration camp and slept there for several days straight. And then, a miracle. «Get up, Boris,» he heard his father speak. Perhaps a hallucination stemming from hunger? How could his father be there, and wearing an expensive suit and hat to boot? «Get up and trash this stupid camp uniform. I’ve brought you a nice suit.» It was not a hallucination. Within a week his unsinkable, cheerful father had found an apartment, a mistress and... wine cellars. There were plenty of people thirsting for a celebratory drink: Soviet POWs, American soldiers and, of course, the Red Army.

America In 1946, on the insistence of Boris’ sister Assya, who shamed them for living in the country of «murderers», Boris and his father moved to New York. The father once again started his business from scratch and prospered. Boris became an artist. He called New York «Babylon» and lived inside his studio, leading a spartan-like existence. He harbored so little interest for material things that when, years later, he went to City Hall to register his marriage to the gallery owner Gertrude Stein, he showed up with his clothing nearly in tatters, and the wedding did not take place. Isaac Bashevis Singer has written with poignancy about how no one in New York spoke about the war amidst the crowds and the ambition, the luxury and the poverty. Anyone who uttered a word about the murders and concentration camps was looked at askance and, as a rule, simply ignored. Meanwhile, there was the visual culture of the city, striking for any European, Lurie being no exception. New York resembled a giant exhibit of cheap advertising, where savage originality lived alongside cynicism and everything appeared to be for sale. In the 1950s and 1960s, as Holocaust survivors were moving to the United States, New York also became the center of the art world. Abstract expressionism and Pop art were the movements of the day. Paintings exhibited in fashionable galleries were being sold for untold sums. Nobody yet thought of Pop art as a political project.

NO!аrt In 1959 Boris Lurie, together with the artists Sam Goodman and Stanley Fisher, opened the March Gallery on 10th Street in Lower Manhattan, in the 19

Борис Лур'є, 1970-і Boris Lurie, 1970s

(Vulgar Show, 1960), «Ні! Скульптура/Лайняна виставка» (NO! Sculpture/Shit Show, 1964). У галереї «Март», на 10-й вулиці, а потім у галереї Гертруди Стайн були представлені скульптури екскрементів. Рух NO!art загалом вписувався у 60-ті. Ситуаціонізм, Флюксус, Арте Повера — це було коло художників, до якого належав Лур’є зі своїм особливим голосом. У шістдесятих склався художник нового типу. Це було уже не обережний витончений Дюшан, а грубе хірургічне втручання у культуру, яке сталося «завдяки» жахам війни.

"Дім Аніти" Бориса Лур'є, 2010, Нью-Йорк

Борис Лур'є та Панч у Центральному парку, 1970-і

"House of Anita" by Boris Lurie, 2010, New York

Boris Lurie with Punch in Central Park, 1970s

свастики або жовті зірки. Цього разу Голокост прийшов до Лур’є як порнографія. Світ замкнувся простою, але дієвою формулою: якщо ти хочеш висловити протест проти консюмеризму, експлуатації жінок та поверхового декоративного мистецтва, черпай зі свого реального досвіду — зістав Голокост і порнографію. Більшість робіт Лур’є — це колажі з протиставленням табуйованих зображень на теми сексуальності й насилля — вічна тема Танатос і Ерос. Саме тоді він іронічно проголосив Гітлера найвеличнішим художником усіх часів, а гори трупів у концтаборах став називати «ассамбляжами Гітлера».

Голокост і порнографія Роман «Дім Аніти» Поряд із Кa-Цетніком, який написав про концтабірний бордель, Єжи Косинським із його фантасмагоричним романом про блукання єврейської дитини воєнною Польщею та під впливом текстів Жене, Батая і фільмів Алехандро Ходоровскі, творчість якого він дуже поціновував, Лур’є пов’язує порнографію та Голокост. Останній у свідомості багатьох є не чим іншим, як відкритою метафорою «обсценності». Через усю творчість Лур’є (чи то образотворче мистецтво, чи то письменництво) проходить одна важлива тема — насилля над жінками. Під час війни Лур’є бачить гори мертвих голих тіл. Не раз він згадує про оголені «злягання» у смерті: «останні обійми кохання сотень оголених жінок, старих чоловіків і дітей». На колажах Лур’є — зображення мертвих знеособлених тіл із концентраційних таборів з дівчатами пін-ап, товарами та рекламними постерами. На деяких зображеннях і об’єктах вписане слово «НІ», поверх усього того — 20

У сімдесяті роки Борис Лур’є почав писати порнографічний роман «Дім Аніти», у якому пережита ним трагедія знову ж таки міцно сплітається з темою садомазохізму. «Дім Аніти» — його opus magnum. У гротескній, фантастичній формі з елементами психоделіки Лур’є розповідає історію невільника та господині, у якій особисті стосунки накладаються на події Голокосту. Цікаво, що передмову до першого видання, яке вийшло в Нью-Йорку вже після його смерті, написала письменниця і доміна Теренс Селлерс, яка була переконана, що сучасна візуальна культура садомазохізму виходить з естетики Третього Рейху. До того ж, як і психоаналітики, вона вважала, що садо-мазо можна використовувати у терапевтичний спосіб.

Мемуари У 1976 році Лур’є вирушив до Риги, у «незбагненне», за його словами, місце на землі. Коли

Борис Лур'є та Панч, Джозеф Шнеберг Boris Lurie with Punch, Joseph Shneberg

run down bohemian neighborhood of the Lower East Side. This gallery held collective exhibits of a new movement called NO!art, which opposed the art establishment as venal. Boris Lurie in particular spoke out against the commercialization and domestication of art. The three artists’ works, albeit different, were vulgar, foul, heavy-handed and loud. This kind of art could not decorate any living room or bedroom. The exhibits held at the gallery also carried intentionally provocative titles like The Vulgar Show (1960) and The Doom Show (1961), and in the NO! Sculpture/Shit Show (1964), huge piles of excrement-like material were exhibited at the Gallery: Gertrude Stein. NO!art was an integral part of the 1960s. Situationism, Fluxus, Arte Povera — these were the art communities that Lurie formed a part of, with his own distinctive voice. This decade saw the creation of a new kind of artist identity: no longer a careful sophisticate like Marcel Duchamp, but a rough, scalpel-like intruder into culture, a direct consequence of the horrors of war.

The Holocaust and Pornography Along with Kа-Tsetnik who wrote about concentration camp brothels, Jerzy Kosinski with his phantasmagoric novel about a Jewish child’s wanderings through war-torn Poland, and influenced by Jean Genet, Georges Bataille, and Alejandero Jodorowsky, whose work he admired, Lurie makes a connection between the Holocaust and pornography. Many saw in the Holocaust a metaphor for obscenity. For Lurie, this is combined with the prominent thread of violence against women that runs through all his work. He recalls the war as heaps of dead bodies. He also mentions «the final love embrace with thousands of naked women, old men, and children.»

Lurie’s collages feature faceless dead bodies from concentration camps jumbled together with pin-up girls, merchandise and advertising posters. Some images and objects feature the word «NO» and, on top, swastikas or yellow stars. Such was the form in which the Holocaust came back around for him. For Lurie, the world was circumscribed by a simple yet powerful formula: if you want to protest against consumerism, the exploitation of women or superficial decorative art, mine your actual experience — in this case, juxtapose the Holocaust and pornography. Most of Lurie’s works were collages that brought together taboo images having to do with sexuality and violence — the eternal theme of Thanatos and Eros. He ironically declared Hitler to have been the greatest artist of all time, and called the mounds of corpses in concentration camps «Hitler’s assemblages.»

The Novel House of Anita In the 1970s Boris Lurie began writing the pornographic novel House of Anita where-in the tragedy he had lived through was, once again, deeply intertwined with the theme of sadomasochism. House of Anita is his magnum opus. In a grotesque, fantastic form featuring psychedelic elements he tells the story of mistress and slave, in which personal relations are superimposed on the history of the Holocaust. The preface to the first edition, published in New York after his death, was written by the author and dominatrix Terence Sellers, who believed that contemporary visual sadomasochistic culture could be traced back to the esthetics of the Third Reich. She also thought that S&M could be used therapeutically, like a form of psychoanalysis.

він приїхав туди в ролі інтуриста чи навіть «привида», витісняти пережите виявилося більше неможливо, і з нього вихлюпнувся потік спогадів, який художник не міг зупинити до кінця життя (помер 2008 року). Як і багатьох, хто вижив під час Голокосту, Лур’є мучить відчуття провини перед загиблими: «Ми відчували, що мертві подають нам рахунок до сплати за право бути живими... Так багато часу минуло, і так дорого коштувало вижити хоча б у ролі невільника-раба. Тоді ми вже відчували, як пахне закінченням війни, поразка Німеччини була неминуча, але, на жаль, це не гарантувало нам особистого виживання. Це жахливо, але саме вони, а не якісь там німці нині намагаються затягти нас до себе — у могили. Ми не любимо наших матерів...» Лур’є далекий від сентиментальності. Трагічний досвід і його подолання складаються в дискурсивну, дуалістичну систему письма, мистецтва та поведінки. Життя перетворюється на матеріал міфу, а в ієрархії персонажів він сам стає семантичною фігурою пристосуванця та месника. Оскільки у Лур’є у його бінарній системі все помножене чи поділене на два, час його життя також розчахнуто навпіл: до та після Румбули. До Румбули життя реальне, і в ньому діють реальні люди. Після Румбули настає час привидів і двійників. Двійником його матері стає його улюблений собака — німецька вівчарка Панч, яку він називає «леді». У міфологічній свідомості художника вона перетворюється на Капітолійську вовчицю. Під впливом американської масової культури, яку Лур’є сприймає як варварську, його сестра Жанна воскресає

в ролі Місс Румбули. Його подруга Гертруда заміщує постать його владного батька та одночасно перетворюється на двійника Люби. Але цього разу це диявольська Люба, яка заново набула тіло, а з ним — і сексуальність. Старша сестра Ася (в майбутньому графиня Траффо) вижила і взагалі не брала участі у трагічних подіях війни. Тому в міфологічній системі Лур’є її як символічної постаті немає. Останній андеграундний художник ХХ сторіччя Борис Лур’є у контексті сучасного мистецтва є самостійною і вкрай оригінальною постаттю. Під впливом ДАДА, французького лібертинства, російського авангарду, американського експресіонізму та лівого післявоєнного дискурсу своїм «незручним» мистецтвом він порушує багато питань. Окрім того, Лур’є говорить про роль і права жінки, про політику та естетику, про консюмеризм і про відсутність етики художнього виробництва, відірваного від історії. У мемуарах змальовані реальні події, але вони пройшли крізь сприйняття художника, вони перетворюються на поезію. Завдяки Борисові Лур’є мертві здобувають голос.

Memoir In 1976 Lurie travelled to Riga — in his words, the «strangest place on Earth.» When he went there as a foreign tourist, «a ghost,» it no longer became possible to ignore all that he had lived through. This stream of memories was something he grappled with until his death in 2009. Like many of those who had lived through the Holocaust, Lurie suffered from survivors’ guilt: We didn’t like the dead. We felt the dead had handed us the bill to pay up, for having been left alive. We did not like these Jews pointing their accusing fingers at us and beckoning us to join them, after such a long time and with all the extra trouble we had, just to survive...What horror that they, and not the Germans, now tried to pull us into their decaying mass graves. We didn’t like our mothers... Lurie’s attitude is not at all sentimental. His tragic experience and its overcoming was conveyed in a discursive, dualistic system of writing, art-making and behavior. Life became material for myth while, in the hierarchy of his characters, he represented himself as a symbolic figure, opportunist and avenger. In Lurie’s binary system, everything was multiplied or divided by two. His life chronology was also halved: before and after Rumbula. Before Rumbula, his existence is described in realistic terms, populated by real people. Post-Rumbula comes the time of ghosts and doubles. His mother’s double is his beloved dog, the German shepherd Punch, whom he calls Lady. In the

author’s mythic consciousness, she becomes the Capitoline Wolf. Under the influence of American mass culture, which Lurie sees as barbaric, his sister Jeanna is resurrected as Miss Rumbula. His girlfriend Gertrude becomes his domineering father and, at the same time, Ljuba’s double. Yet this time around, it is a diabolical Ljuba, who has regained her body and, with it, her sexuality. Meanwhile, his elder sister Assya (later Countess Traffo), who had survived and not taken part in the tragic events of World War Two, is completely absent from his mythological system. Boris Lurie, an autonomous and highly original presence in the landscape of modern art, is the last underground artist of the 20th century. He weaves together the influences of Dada, French libertinism, Russian avant-garde, American expressionism and left-wing postwar discourse and, with his «inconvenient» art art, raises a number of subjects. The most important among these are the roles and rights of women, politics and aesthetics, consumerism and the compromised ethics of artistic production divorced from its historical context. Lurie’s memoirs describe real-life events. Yet filtered through the artist’s perception, they become poetry. Thanks to Boris Lurie, the dead regain their voices.

Борис Лур'є та Рудольф Герц на виставці ”Відображаючи зло” у Єврейському музеї, Нью-Йорк, 2002 Борис Лур'є на фоні Feels Paintings у майстерні, 2003 Boris Lurie in his studio with Feels Paintings, 2003

Boris Lurie and Rudolf Herz at the exhibition ”Mirroring Evil” in the Jewish Museum, New York, 2002

Аліса Ложкіна

Людина ночі. Художня апофатика Бориса Лур'є Alisa Lozhkina

Man of the Night. Apophaticism in Boris Lurie's Art 24

онкурс молодих художників — хвилююча та знайома ситуація. Але як визначити переможця у разі повної розмитості критеріїв оцінювання сучасного твору? Бо не секрет, що залежно від контексту та згідно з умовами консенсусу визначальних сторін мистецтвом сьогодні може бути визнане практично усе що завгодно. Борис Лур’є, здається, знайшов відповідь. У його романі «Дім Аніти», обираючи найкращого художника, героїня діє гранично просто й авангардно. Вона шикує юні обдарування у шерегу, наказує їм зняти труси та оголошує переможцем володаря найбільш уподобаного нею пеніса. Це прегарна сатира на устрій сучасного арт-світу, де майже неможливо відрізнити просто лайно від «лайна художника». Також — характерна для ХХ сторіччя віра у символічну силу статевого бажання й ілюзія, що сексуальність, яка не приховує своєї перверсивності, може повернути заблукалу у самій собі систему до ложа сякої-такої раціональності. Скульптурні об’єкти, що нагадують купи фекалій, і порнографічні романи з елементами BDSM — творчість Бориса Лур’є не для незайманих вихованок пансіону шляхетних дівчат. У світі, який пристрасно повертає поспільству право на лицемірність, його твори багатьох примушують здригатися. У смакуванні естетики потворності художника звинувачували ще понад півсторіччя тому. Сьогодні до тих нападок долучаються підозри у мізогінії, фетишизації та об’єктивації жіночого тіла. Реальний Борис Лур’є не вписується у стереотипний образ брутального мачо-сексиста. Його найбільш радикальні провокації — це передусім продукт травматичного особистого досвіду і запрошення замислитися над суперечливою природою людини та суспільства.

Свого часу Лур’є втрапив у нетрі художнього життя Нью-Йорка, де панував абстрактний експресіонізм, а потім і поп-арт. Художниця його кола, Яйої Кусама — сьогодні одна з найвідоміших авторок світу. Борису Лур’є нічого не заважало просто пливти за течією і зайняти своє місце серед пантеону великих імен нью-йоркського післявоєнного відродження. Однак він не шукав легких шляхів.

Докази від супротивного Частка «НІ» відіграє помітну роль у долі Лур’є і проходить через весь його життєпис. Він не став за життя загальновизнаним генієм, не заробляв на мистецтві, не підлещувався до інституціональних функціонерів, не спекулював на гарячих темах. Не спав ночами і так ніколи й не завів справжньої родини... Він любив вставляти в назви своїх робіт слово «NO». Як наслідок, навіть створений ним у 1960-х рух отримав цю характерну негацію — «NO!art». Лур’є виступав проти того, аби мистецтво слугувало ринку, йшов усупереч художньому істеблішменту, а у 1970-му написав програмний текст «MOMA як маніпулятор».

ompetition among young artists has always been a major part of the contemporary art scene. Yet how to choose the winner given the erosion of all criteria for evaluating works of modern art? It is no secret that depending on context and the decision-makers’ consent anything can be considered art today. Yet Boris Lurie seems to have found a solution. In his novel House of Anita, when picking the best artist, the heroine acts in a simple and unconventional manner. She lines up the young talents, orders them to take off their pants and declares the owner of the penis she likes best to be the winner. This is a superb satire on the state of the contemporary art world, where one is hard pressed to tell real shit from «Artist Shit.» It also shows faith in the symbolic force of sexual desire and the illusion that sexuality which does not conceal its perverse nature, can help place a mixed-up system back into its rational boundaries.

У тієї історії дуже кумедний фінал. Лур’є міг би поповнити мартиролог мучеників модернізму, якби він помер під парканом від голоду і відкинутості сильних арт-світу цього. Але дзуськи. Так і не продавши за все життя жодної роботи, ненавидячи поп-арт за його загравання з ідеалами суспільства споживання, він, попри те, став справжнім уособленням американської мрії.

Boris Lurie’s art, which includes sculptures reminiscent of mounds of excrement and a pornographic novel with sadomasochistic elements, is not for the bashful. In a world reinstituting sanctimoniousness with a vengeance, his work may be offensive to many. More than half a century ago, the artist was already being accused of relishing the aesthetics of scandal. Today these accusations are compounded by insinuations of misogyny, fetishism and objectifying the female body. The real Boris Lurie hardly fits the stereotype of sexist, toxic masculinity. His most radical provocations are, first and foremost, the product of his highly traumatic personal experience and an invitation for us to ponder the contradictory nature of man and society.

Незвичайна людина, несистемна і несумісна із стандартними кар’єрними стратегіями. У житті Бориса Лур’є було два головних «ні»,

At one time Lurie hobnobbed with the leading lights of New York’s art world, ruled by abstract expressionism and then Pop art. Nothing was

Борис Лур'є, фото на паспорт, Нью-Йорк, 1946

Vulgar Show в галереї March, 1960-1961

Борис Лур'є у майстерні, 1961

Boris Lurie Passport Photo, New York, 1946

Vulgar Show at the March Gallery, 1960-1961

Boris Lurie in his studio, 1961

keeping Lurie from going with the flow and eventually claiming his spot in the pantheon of New York’s postwar renaissance. Yet he was never one to do things the easy way.

Negative proof The adverb «not» plays a key role in the directions Lurie’s life kept taking. He did not become an acknowledged «genius» in his own time, did not make money from his art, did not curry favor with institutional functionaries and did not cash in on hot-button topics. He did not sleep nights and did not ever create a real family. He also liked to include the word «NO» in the titles of his works. As a result, even the movement he created in the 1960s included this negation in its name: NO!art. Lurie spoke out against art serving the market, went against the cultural establishment and, in the 1970s, wrote his emblematic essay «MOMA as Manipulator.» Yet his story has the strangest twist. Lurie could have become part of the martyrology of modern art, had he died in a ditch from hunger and rejection by the powers-that-be of the contemporary art world. And yet — despite not having sold a single one of his works and loathing Pop art for its flirtation with consumer society, he still managed to become the embodiment of the American Dream. Having kept his art practice sacrosanct, Boris Lurie also secretly mastered the art of the stock market. Lurie was an unusual person who existed outside of any system or standard career path. There were two main «nots» in his early life that forever defined his fate and the character of his art. He did not die in the Holocaust, nor did he forget all that happened to him and humanity as a whole

"Doom Show" в галереї March, 1961

"Doom Show" at the March Gallery, 1961

що назавжди визначили його долю та характер творчості. Він не загинув під час Голокосту і не забув усе, що сталося з ним і людством під час Другої світової війни. Лур’є займався мистецтвом без стандартної освіти. Короткий час, проведений у нью-йоркській арт-школі, можна не брати до уваги — там, загалом, йому вже нічому було вчитися. У його CV були зовсім інші університети — Саласпілс, Штутгоф, Бухенвальд. Чотири роки у нацистських концтаборах, де з людей робили мило, — достатній досвід для юного творця художніх інсталяцій.

Мистецтво після Голокосту Історик Ерік Хобсбаум висунув теорію «короткого ХХ сторіччя», назвавши його епохою крайнощів. Голокост — одна із страшних ран нашої ери та вододіл для історії культури. Захоплення футуристів початку століття технічним прогресом і масовізацією суспільства, ніцшеанський пафос «надлюдства», утопічні ідеї авангарду — усе це парадоксальним чином досить швидко було втілене у життя та обернулося на жахливу антиутопію. Сутінки епохи Просвіти спалахнули криками мільйонів безневинних жертв нацизму і гуркотом замикання дверей газових камер. Чи можливе мистецтво після Голокосту? Це питання стало основним у Європі після Другої світової війни. Історія розділилася на до та після. Концепція мистецтва як конструкт західного гуманізму зазнала нищівної поразки. Чудові німецькі культура та філософія — Ґете, Шиллер, Кант, Шопенгауер — не вберегли країну від сповзання у фашизм і спроби знищити цілий народ, що сторіччями мирно співіснував з більшістю європейських націй. У Європі мало знали про сталінські репресії, колективізації, Голодомор в Україні і реальну 28

кількість загиблих у СРСР під час Другої світової. Сьогодні можна говорити про якусь страшну аномалію, епідемію нечулості, що вразила суспільства у 1930–1940-х. Про неможливість створювати мистецтво в такий спосіб, немовби нічого не сталося після світової війни, першим почав казати Теодор Адорно. Писати вірші після Освенциму — варварство, повторював він, бо зневірився у цілющих можливостях культури. Але ж дух віє, де схоче, як написано в одній мудрій книзі. Це переконливо довів великий поет ХХ сторіччя родом з маленького буковинського містечка Чернівці — Пауль Целан. Як і Борис Лур’є, він пережив концтабір і втратив під час Голокосту багатьох близьких. «Фуга смерті» Целана — антипоезія в тому ж сенсі, що твори Лур’є — антимистецтво. Це намагання говорити мовою мистецтва у світі, який зіткнувся з прірвою людського садизму і безжалісності. Чорне молоко світання ми п’ємо його надвечір ми п’ємо його опівдні і зранку ми п’ємо його вночі ми п’ємо і п’ємо ми копаєм могилу в повітрі де лежати не буде тісно Один чоловік живе в хаті він зі зміями грає він пише він пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста коса Маргарито він пише це й з хати виходить і зорі блищать і свистить він на псів свистить на євреїв своїх і велить копати могилу в землі і грати до танцю наказує нам Чорне молоко світання тебе ми п’ємо вночі ми п’ємо тебе зранку й опівдні ми п’ємо тебе надвечір ми п’ємо і п’ємо

Творчість Бориса Лур’є — свідчення про катастрофу ХХ століття, що стоїть поруч із такими творами, як «Колимські оповідання» Варлама Шаламова, «Чорна книга» Іллі Еренбурга і Василя Гроссмана, «А у нас в Аушвіці» Тадеуша

during the Second World War. He was an artist without formal training. The short time that he spent in a New York art school does not count — by that point, he had already learned all that he needed to know. His CV included very different universities — Salaspils, Stutthof, Buchenwald. The four years he spent in those Nazi concentration camps, where they made soap out of people, provided plentiful experience for the young installation artist to be.

Art after the Holocaust The historian Eric Hobsbawm introduced the concept of the «short 20th century,» calling it «the Age of Extremes.» The Holocaust is one of the greatest tragedies of our time and a watershed moment in cultural history. The Futurists’ admiration for technological progress in the early 20th century, the concept of mass society, Nietzsche’s «Superman», idealistic avant-garde ideas — all this quickly turned into a monstrous dystopia. The twilight of the Enlightenment era was marked by the screams of millions of Nazi victims and the sound of gas chambers closing shut. Is art after the Holocaust possible? This became one of the key questions in European society after World War II. History was split into a before and after. The concept of art as a construct of Western humanism was dealt a resounding blow. None of the lights of German culture and philosophy — Goethe, Schiller, Kant, Schopenhauer — could prevent their country from descending into fascism and genocide. At the same time, Europe remained mostly ignorant about Stalinist terror, collectivization, the Terror-Famine of 1932-33 in Ukraine and the actual number of those killed in the USSR during the Second World War. Today we talk of the anom-

alous mass desensitization that took over these societies in the 1930s and 1940s. Theodor Adorno was the first to speak of the impossibility of creating art as if nothing had happened after the Second World War. Writing poetry after Auschwitz is barbaric, he used to say, having become disillusioned by the healing power of culture. And yet, the wind blows where it wishes, as the Bible says. The great twentieth-century poet Paul Celan, born in Czernowitz (now Ukraine), said as much. Like Boris Lurie, he survived the Holocaust concentration camps and lost many loved ones. His Death Fugue represents anti-poetry in the same way that Lurie’s works are anti-art. It is an attempt to speak the language of art in a world that had come face to face with human sadism and monstrosity. Black milk of daybreak we drink it at nightfall we drink it at noon in the morning we drink it at night drink it and drink it we are digging a grave in the sky it is ample to lie there A man in the house he plays with the serpents he writes he writes when the night falls to Germany your golden hair Margarete he writes it and walks from the house the stars glitter he whistles his dogs up he whistles his Jews out and orders a grave to be dug in the earth he commands us strike up for the dance Black milk of daybreak we drink you at night we drink in the mornings at noon we drink you at nightfall drink you and drink you (from «Fugue of Death» by Paul Celan, translated by Christopher Middleton)

Boris Lurie’s art bears witness to the twentieth-century catastrophe and belongs to the same tradition as Varlam Shalamov’s «Kolyma Tales», Ilya Ehrenburg’s «The Black Book», 29

Боровського, щоденник Анни Франк. На відміну від літератури на тему концтаборів і злочинів тоталітарних режимів, сучасна художня мова, на перший погляд, складніша. Вона менш документальна і зорієнтована не на факт, а на інтуїтивне сприйняття. Одначе людина влаштована так, що один меткий образ здатний вразити її значно сильніше, аніж оповідь про подію. На цьому побудовано усе церковне мистецтво, що сторіччями ілюструвало історії зі священних текстів. Одна справа — почути про Страшний суд, а зовсім інша — побачити, як живих, чортів із рогами, що смажать на пательні грішників. Художник Борис Лур’є не має наміру вам подобатися чи потішати вашу уяву. Не хоче він і сприяти хтивому вуайєризму, що примушує знову і знову смакувати подробиці чужих страт. Він веде діалог із самим собою, займається самоаналізом і терапією. Глядач вільний у виборі: спостерігати за сеансом чи вийти з гри. Він може зробити для себе якісь висновки, але ніяк не здатний вплинути своєю думкою на результат того акту очищення від травми шляхом її проговорювання і проробляння ритуальних маніпуляцій, що отримав у нашому суспільстві маркер «сучасне мистецтво». Роботи Бориса Лур’є до цього часу породжують здивування: «А це мистецтво?» Таке питання, як писав Ерік Хобсбаум, «можуть ставити тільки ті, хто не може визнати, що класичної буржуазної концепції “мистецтв” більше не існує, хоча самі “мистецтва” ретельно зберігаються у своїх мавзолеях». Так, після всього, що сталося в гітлерівських і сталінських концтаборах, після десятиліть панування казенного соцреалізму у СРСР та цькування «дегенеративного мистецтва» у нацистській Німеччині

сфера художнього була визнана ветераном та отримала доволі широкі привілеї. Ставити запитання мистецтву стало непристойно. І усе ж, це мистецтво? Свого часу Борис Лур’є найвеличнішим художником проголосив Гітлера, а кучугури трупів у концтаборах називав його авторськими ассамбляжами. У цьому сенсі твори самого Лур’є — справді не мистецтво, або, згідно з його власною термінологією, «NO!art». У повоєнній Америці, яка зазнала економічного і культурного буму, питання, що хвилювали Лур’є, який вирвався з нацистського пекла, здавалися далекими й непотрібними. Митцеві закидали претензії щодо його похмурості та надмірної серйозності. Його макабрична версія поп-арту виявилася занадто справжньою і незручною для велетенської машини арт-індустрії, що звикла перемелювати усяке мистецтво на легкотравний предмет колекціонування. Із творчості Лур’є за будь-якого бажання не зліпиш милих слоників на трюмо. Та й сам художник виявився надто розумним і дуже складним, щоб знайти спільну мову з воротилами великого арт-бізнесу. На такі теми, як Голокост, справді складно говорити, не вдаючись до похмурого пафосу. Утім Борис Лур’є не був обтяжливим занудою, що тужливо скімлить про свою травму. Це тонкий і живий автор — людина гострого розуму, людина, яка у геть юному віці пережила чимало, але попри те зуміла почати нове життя, стати оригінальним художником і діячем нью-йоркської арт-сцени на вершині її розвитку, написати роман і величенький том спогадів та створити рух, який і сьогодні, більш як за десять років після смерті художника, нагадує утомленій від драм ХХ сторіччя спільноті про злочини

Vassily Grossman’s «Life and Fate», Tadeusz Borowski’s «We Were in Auschwitz» and «The Diary of Anne Frank». Yet, unlike this literature on the subject of concentration camps and totalitarian regime crimes, his contemporary idiom appears, at first glance, more complex. It is less documentary-based and preoccupied not so much with facts as with intuitive perception. We are, after all, wired in such a way that one powerful image of an event can shock us much more than a narrative account. All of church art, which for centuries has illustrated stories from the holy texts, is built on this premise. One thing is reading about the Last Judgment, quite another is seeing horned devils roasting sinners in fire pits. Lurie has no intention to please or indulge the spectator’s imagination. Nor is he willing to cater to voyeuristic tendencies that prompt one to return, again and again, to the place of others’ suffering. Instead, he holds a dialog with himself, engaging in self-analysis and self-therapy. His audience can either watch the show or leave. They are free to come to certain conclusions but unable to influence the outcome of this act of trauma by the «ritual manipulation», which has acquired the name of modern art in our society. Boris Lurie’s oeuvre begs the question: is this really art? Such a question, according to Eric Hobsbawm, «can only be asked by those who cannot admit that there is no longer a classic bourgeois conception of “the arts” even as the arts are being kept inside mausoleums.» Yes, after Hitler’s and Stalin’s camps, after decades of official socialist realist doctrine in the USSR and persecution of «degenerat art» in Nazi Germany, the artistic sphere in Europe received a broad spectrum of allowance. It became unseemly to

"NO Show" в галереї Гертруди Стайн, 1963

"NO Show" at Gertrude Stein gallery, 1963

ask any questions of art. And still, is this art? At one time, Lurie called Hitler «the greatest artist» and groups of corpses «artistic assemblages». In this context, Lurie’s work is in fact, not art or, to use his own terminology, NO!art. As America was going through an economic and cultural boom in the 1950s and early 60s, the questions that concerned Lurie, who had just escaped Nazi hell, appeared obscure and unnecessary. The artist was chided for being overly serious and gloomy. His macabre version of Pop art appeared too real, too inconvenient for the great artistic industry machine used to grinding anything into an easily digestible collectible object. Try as one might, it is impossible to make mantelpiece souvenirs out of Lurie’s works. Besides, the artist himself was too sophisticated and complex to find a common language with the movers and shakers of the art business. It is hard to discuss a subject like the Holocaust without descending into gloomy pathos. Yet, Lurie was not simply a victim, crying out about his trauma. He was a witty, subtle and lively individual who had gone through much at a young age and still managed to start a new life, to become an original figure in the New York art world, to write a novel and a long memoir and create the NO!art movement which to this day, a decade after his death, reminds a society tired of twentieth-century drama about the Nazi crimes. The one thing he was never able to do was to forget. His work eventually found greater understanding in those countries that knew the meaning of catastrophe from their own firsthand experiences.

NO Скульптура (Лайно шоу), 1964

NO Sculptures (Shit Show), 1964

нацизму. Єдине, що йому так і не вдалося — забути. Творчість Бориса Лур’є виявилася ближчою та зрозумілішою країнам, які на власному досвіді дізналися, що таке Катастрофа.

Концтабір як модель світу Роки, проведені в таборах, змусили Лур’є більш пильно придивлятися до «вільного» суспільства. У Нью-Йорку, тій, здавалося б, головній цитаделі уседозволеності, вдивляючись у навколишню дійсність, він знаходив дедалі більше паралелей із табірним устроєм. Справді, концтабір не є позаземною формою життя. Це конструкт людського суспільства і в певному сенсі екстремальний згусток усього людського, навіть надто людського. Коли ми говоримо про табори і жахи нацизму, в усій тій історії найбільше вражає одне. Як і найстрашніші маніяки в історії, більшість призвідників та учасників цих подій — з медичної точки зору абсолютно «нормальні», психічно здорові люди. Концтабір як торжество норми і модель людського суспільства — ось що заворожує Бориса Лур’є. Вихід із тієї базової неможливості свободи простий і водночас гранично складний. Індивідуальний рецепт Лур’є — трансгресія. Якщо не можеш відвернутися від безодні, йди в пітьму і не бійся. Втеча від травми за межі норми з метою опанування території неможливого — ризикована, але дієва стратегія. На руїнах віри у мистецтво та людину долання соціальних заборон і моральних настанов у вигляді акту зловживання та надмірності, що відкриває сексуальність і «смерть Бога», перетворюється на фетиш. Батаєвський досвід «абсолютної негативності», що досягається в ході екстазу, безумства, оргазму, смерті — теми, суголосні Лур’є і його руху «NO!art». Підхід не 32

новий. Трансгресія як утеча від тоталітаризму проекту Просвітництва — фірмовий прийом головного лібертена західної культури — маркіза де Сада. Поетика Лур’є цілком у дусі його величного попередника-француза. Ось тільки де Сад завжди говорить із позиції Господаря, а Лур’є — це голос людини, яка волею долі побувала у шкурі жертви, зберігши при тому і здоровий глузд, і почуття гумору, і власну гідність. Найбільш шоковий прийом Лур’є — поєднання таких, здавалося б, геть не сумісних тем, як Голокост і порнографія. Про фундаментальну перверсивність, що з’являється там, де хтось одягає костюм ката, а хтось опиняється в ролі жертви, і сексуальну напругу у цій осі у європейській культурі заговорили вже після того, як Лур’є почав розробляти цю тему. Мабуть, найбільш знаменитий твір, де зроблено спробу психоаналітичного і імморального погляду на садомазохічну пристрасть родом з нацистських концтаборів, — шокова для сучасників кінострічка 1974 року «Нічний портьє» Ліліани Кавані. Лур’є ще у 1960-х почав поєднувати фотографії з таборів і вульгарні пінапи з оголеними жінками, які чоловіки в усьому світі використовували як підручний матеріал для мастурбації. У його випадку це не тільки критика суспільства споживання і рефлексія на тему природи тоталітаризму. Це ще і дуже особисте, у якомусь дуже специфічному сенсі ліричне висловлювання. Знаючи, що сталося колись уночі наприкінці 1941-го у лісі Румбула під Ригою, розумієш, чому Борис Лур’є не міг заснути по ночах. Не треба бути видатним психоаналітиком, аби зрозуміти, що, втративши протягом однієї ночі матір, сестру, бабусю і першу кохану, Лур’є фактично у кожній роботі повертався саме до цієї теми, до серця темряви і головної

The concentration camp as a model of the world Years spent in the concentration camps forced Lurie to take a closer look at «free» society. Looking at the reality surrounding him in New York, this seeming «citadel» of permissiveness, he kept finding more and more parallels with the camps. The concentration camp, far from an alien life form, is a construct of human society, an extreme concentration of all that is too human. When we discuss the camps and the horrors of Nazism, the one striking thing is that, just like the most terrible maniacs in the history of mankind, most of the perpetrators of these crimes were seemingly normal people. Lurie was fascinated by the concentration camp as symbolizing the normalization of human wickedness as well as constituting a microcosm of human society. Finding a way to transcend the basic impossibility of freedom is at once simple and incredibly complicated. Lurie’s own recipe is transgression. If you cannot turn away from the abyss, then venture into the darkness without fear. Fleeing from trauma that transcends all bounds with the goal of conquering the territory of the impossible is, to him, a risky yet effective strategy. On the ruins of faith in art and humanity such transgression of social taboos and moral norms in the act of overindulgence that points to sexuality and «the death of God» in fact becomes a mode of behavior. Georges Bataille’s «absolute negativity» which occurs during ecstasy, insanity, orgasm or death is a phenomenon consonant with Lurie’s NO!art movement. This approach is not new. Transgression as a means of escape from the totalitarianism of the Enlightenment project was the signature move of the main libertine of Western culture — the Marquis de Sade. Lurie’s poetics are quite in line with his great French predecessor. Yet de Sade always speaks from the

point of view of the Master, while Lurie’s is the voice of one who, as destiny had it, was a victim; yet retained his common sense, wit and dignity. Lurie’s greatest shock tactic was to combine such apparently incompatible subjects as the Holocaust and pornography. The conversation about the fundamental perversity, which happens when one person dons the mask of executioner and the other assumes the role of victim, and the concomitant sexual tension, was taken up in European society well after Lurie first broached it. The most famous work that attempts to take a psychoanalytical and amoral approach to the sadomasochistic passions of concentration camps is probably Liliana Cavani’s 1974 film The Night Porter. Starting in the 1960s Lurie juxtaposed shots from concentration camps and vulgar pin-ups of naked women, that men all over the world used as masturbation aids. This was not only a critique of consumer society but also a reflection on the nature of totalitarianism. It was, as well, a very personal, even lyrical, statement. Knowing what had happened in Rumbula forest near Riga at the end of 1941, one knows why Boris Lurie could not sleep at night. There is no need for psychoanalysis to understand that, having lost his mother, sister, grandmother and first love, Lurie kept coming back to this subject in practically every work — it was the heart of darkness and the principal trauma of his life. The cheap pinups put next to concentration camp shots represent the confession of a young man, the most important women in whose life were taken away and killed, leaving him alone, on a camp bunk bed, with a magazine clipping showing an accidental female body part in his hands.

травматичної події його життя. Дешеві пінапи, колажовані із світлинами з таборів, — це сповідь юнака, у якого за один день відібрали і розстріляли усіх значущих жінок, залишивши його на довгі роки самотнім на табірних нарах із обрізком журнальної фотографії чужого випадкового жіночого тіла у руках.

Ніч світу. Апофатика як ліки від ХХ сторіччя «Сьогодні дедалі частіше чути парадоксальну думку, яка стала загальноприйнятою і навіть загальним місцем, що мірою того, як жахи Голокосту відходять у минуле, ми всередині не лише віддаляємося від них, а й переживаємо їх усе гостріше, бо це пов’язано з динамікою ситуації, яку психологи називають посттравматичною», — пише сучасна дослідниця механізмів культурної пам’яті Алейда Ассман. Віддаляючись у часі, примари минулого все сильніше вимучують нас. Яскравий приклад цьому — війна політик пам’яті, що розв’язалася останнім часом і в Україні, і в усьому світові. Сучасна людина з усіма своїми гаджетами у великих обсягах даних і штучному інтелекті стає дедалі вразливішою у питаннях минулого. На початку ХХ сторіччя божеством авангардистів було майбутнє. Фетиш початку XXI століття — минуле. Залишається сподіватися, що, як і віра футуристів у майбутнє, ця пристрасть до минулого не підштовхне людство на стежину чергового взаємознищення. У світі, що пережив катастрофу ХХ сторіччя, особливо вартісним є підхід Бориса Лур’є, який можна назвати апофатичним. Колись давно

Діонісій Ареопагіт стверджував, що є всього два засоби богопізнання. Один з них — віднесення Богу позитивних визначень: «Всесильний», «Благий» тощо. Другий — усвідомлення всіх визначень як неточних або помилкових, їх поступове заперечення з метою отримання відповіді на питання «що Бог НЕ є?» Це занурення в «божественний морок», з якого утаємниченим чином виступає справжній і невимовний притаманними людині засобами образ Істини, і є апофатика — шлях інтелектуальної аскези та стратегія «NO!art». В Україні трагедії, подібні тій, яка стала мотором творчості Бориса Лур’є, у короткому, але страшному ХХ сторіччі пережила практично кожна родина. У нас була своя Румбула — Бабин Яр у Києві, куди зігнали і де розстріляли сотні тисяч старих, жінок та дітей. Пам’ять про ці події намагалися заретушувати за часів радянщини, але вона виявилася сильнішою, ніж партійні директиви. А до того була Биківня й інші місця, де розстрілювали жертв сталінських репресій, жахлива за своїми обсягами колективізація і сотні інших трагедій. Їхній спадок донині мучить суспільство. Кому, як не нам, зрозумілий Борис Лур’є і його катастрофічне мислення. Мабуть, щоб поховати нарешті своїх покійників, потрібно вчитися у художника знову і знову без страху, сорому й сумнівів проговорювати ці травми та приймати світ в усій його амбівалентності.

The night of the world. Apophaticism as medicine fgainst the 20th century «Now, more than ever before, I hear the paradoxical opinion that, the further the horrors of the Holocaust recede into the past, the more do we not only distance ourselves from them, but also experience them more acutely, which has to do with the dynamic labeled “post-traumatic stress” by psychologists», writes the contemporary cultural historian Aleida Assmann. A long time ago Dionysius the Areopagite said that there are only two ways to know God. One is attributing positive characteristics to the divinity — «Almighty», «Blessed» etc. The other is realizing that all definitions are imprecise or false and gradually rejecting them in order to answer the question, «What is NOT God?» This descent into «divine gloom», out of which mysteriously emerges the genuine, ineffable image of the truth is apophatic theology — the path of intellectual asceticism and NO!art’s main strategy.

strophic mentality? It may be that, to finally bury one’s dead, we need to learn from the artist to work through our traumas again and again with no fear, shame or doubt, and to accept the world in all its ambiguity.

Almost every family in Ukraine in the short yet terrible 20th century lived through the kind of tragedy that became the catalyst for Boris Lurie’s art. We had our own Rumbula — Babi Yar in Kiev, where tens of thousands of Jews, mostly women and children were murdered. Before came Bykovnia and other places with great numbers of victims of Stalinist terror, collectivization with its staggering death toll and hundreds of other tragedies. In Soviet times there was an attempt to gloss over this collective memory, yet it proved stronger than any party directives. Its legacy still torments our society. So how can we, of all people, not understand Boris Lurie and his cata-

Олександр Соловйов

"ЗМІНЕНА ЛЮДИНА" Бориса Лур'є Alexander Soloviev

Boris Lurie's "ALTERED MaN" 36

аска виразніша за обличчя», — помітив колись Оскар Уайльд. У певному сенсі ці слова визначили долю сучасного мистецтва — людину у ньому очікує неминуче зникнення. Інфернальний образ «людини-маски», людини, позбавленої людських якостей, виникає вже 1879 року у творчості Джеймса Енсора; між 1893-м і 1910-м роками Едвард Мунк пише свою серію «Крик», де екзистенціальний відчай теж передається через гримасу маски. Далі з’являються «Авіньйонські дівиці» Пікассо — твір, епохальний для історії сучасного мистецтва. Скульптура першої половини ХХ століття — від «Стовпів ніжності» Модільяні до «Невидимого об’єкта» Джакометті, «Архітектори», «Великий метафізик» де Кіріко — маски, маски, маски. Уся історія мистецтва ХХ століття — це історія маски, один з боків тотальної тенденції розособлювання індивідуума, перетворення його на об’єкт. Серія «Змінена людина» Бориса Лур’є унікальна у своєму пророчому пафосі. У певному сенсі це точний діагноз часу. Борис Лур’є одним із перших підхопив те, що вже здавна маяло у повітрі: зникнення індивідуальності, ентропія особистості, а отже, й ентропія реальності. «Змінена» — це евфемізм. Насправді піс-

лявоєнна людина починає відчувати себе не просто загубленою, але безповоротно зниклою, такою, що розчинилася в колективному несвідомому відчуття історичної провини та остаточної неможливості дати зрозумілий опис картини світу. Саме на початку 1960-х мистецтво переживає переломний момент відриву від реальності, коли та остаточно «попливла» перед очима. Є сенс провести три ключових паралелі. На початку 1960-х Герхард Ріхтер винаходить растр, що перекриває доступ до видимого. Таким чином художник постулює фундаментальну непізнаваність «розмитої реальності». Мистецтво більше нічого не відображає, але розпадається у власній істині. У своїх чорно-білих малюнках Ріхтер розмивав усе, значне і не дуже, підкреслюючи, що предмет живопису взагалі не має значення — від усміхненого портрета нациста «Дядька Руді» до сцен із порнографічних журналів... У 1960-х Френсіс Бекон пише багато портретів, здебільшого чоловічих. Так само, як і в Лур’є, обличчя зникає, перетворюється на маску — або маску нестерпного страждання, або надгострої насолоди. Замість звичайного «дзеркала душі» й індивідуальності — згусток надособистого. За вели-

s Oscar Wilde once said, «Man is least himself when he talks in his own person. Give him a mask, and he will tell you the truth.» These words can be said to have foreshadowed the progression of modern art, in which humans are inevitably doomed to oblivion. The infernal image of the «masked man,» shorn of any human qualities, appeared as early as 1879 in the works of James Ensor. Between 1893 and 1910 Edvard Munch produced his Scream series, where existential despair was also conveyed through the grimace of a mask. Later, we see this phenomenon in Picasso’s Les Demoiselles d’Avignon, which defined a new epoch for modern art. Masks are omnipresent in the sculpture of the first half of the 20th century, spanning works like Modigliani’s Columns of Tenderness, Giacometti’s Hands Holding the Void (Invisible Object), and De Chirico’s The Archaeologists and The Great Metaphysician. The entire history of twentieth-century art is the history of the mask — it is one aspect of a broader tendency toward the effacement and dehumanization of the individual, the transformation of humans into objects. Boris Lurie’s Altered Man series is thus emblematic in its prophetic vision, a verdict on the times he lived in. Lurie was among the first to capture

what had been in the air for some time: the disappearance of individuality, the entropy of the individual, and thus the entropy of reality. «Altered» is a euphemism. In reality, postwar man began to feel not just lost but irretrievably dematerialized, dissolved in the involuntary collective sense of historical guilt and in the complete impossibility to coherently capture and describe reality. It is precisely during the 1960s, at the time that Lurie’s work was created, that the world of art was going through this critical moment of a dramatic separation, a parting, from reality. Three key parallels are worth noting. In the early 1960s Gerhard Richter invented the «raster» dots technique, using pixelation to obscure the visible. In this way the artist postulated the fundamental unknowability of «blurred reality.» This art no longer aims to represent or reflect reality, but consists of its own truth. In his then black-and-white images Richter blurred everything, with meaning and without, underscoring that the work of art had no meaning at all — from the smiling Nazi Uncle Rudi to images from porn magazines. Francis Bacon painted many, mostly male, portraits in the 1960s. As with Lurie, the face in these

Едвард Мунк, "Крик", 1893

Борис Лур'є, "Змінена людина", 1963

Рене Магрітт, "Чоловік у капелюсі", 1964

Арнуф Райнер, "Без назви", 1971

Edvard Munch, "The Scream", 1893

Boris Lurie, "Altered men", 1963

Rene Magritte, "The man in the bowler hat", 1964

Arnulf Rainer, "Untitled", 1971

ким рахунком, це маски смерті. Жиль Делез у «Логіці відчуттів» змальовує беконівських персонажів як плоть, що не має кісток, обпливає та вивернута назовні. Бекон доходив до якоїсь критичної крапки у своєму театрі хворобливої тілесності. Сміливіше від інших представників Лондонської школи, сміливіше за того ж таки Люсьєна Фрейда, він заглядав в екзистенціальну прірву радикального агностицизму. Усе є плоть, і вона неминуче вразлива — ось вона, його наснажлива істина в останній інстанції. Його картини з купами людських кендюхів, що нагадують практику буддистських медитацій із мертвим тілом, примушують змиритися із думкою про власну скінченність та неминучі страждання. У 1964 році виникає «Син людський» Рене Магрітта — апофеоз розособлювання, знаменитий персонаж у котелку, обличчя якого закриває левітуюче яблуко. Сучасний «серійний» Адам міцно запакований у футляр власного конформізму. Набагато раніше, ще в 1937-му, Магрітт написав «Принцип задоволення» — портрет поета, аристократа і покро-

вителя сюрреалістів Едварда Джеймса. Портрет написаний за фотографією Ман Рея. Джеймс сидить за столом, його голова — згусток світла. Ще більш ранні та більш відомі прецеденти «розособлювання» — це два варіанти «Коханців» (1928), голови яких закутані тканиною. Ці речі досі не підлягають однозначному розшифруванню — про що це? Дослідники пишуть також про дитячу травму художника — його мати стрибнула з моста в річку, замотавши обличчя тканиною. Але справжні мотивації художника так і залишаються загадкою. Як істинний спадкоємець метафізичної традиції, Магрітт був майстром заплутування слідів, створення суперечностей між видимим і прихованим: «Усе видиме щось приховує; ми завжди хочемо роздивитися приховане за тим, що бачимо. Цей інтерес може набути форми доволі суперечливого почуття, своєрідного конфлікту між видимим-прихованим і видимим-вірогідним». Борис Лур’є не був метафізиком, як Магрітт — радше навпаки. Його серія «Змінена людина» говорить про кінець усякої метафізики, яка «неможлива після Освенциму». Морально виправданим у ситуації «тотального концтабору» є тільки бунт. Лур’є бунтує проти буржуазно-ринкових цінностей — моральних, естетичних, інституціональних. Ця серія Лур’є — дадаїстський жест знищення ненависного об’єкта чи персонажа через його перелицьовування/позбування обличчя, нейтралізацію світового зла в усіх його проявах, витирання з лиця землі, викреслювання з історії. Але кого витирає Лур’є? Його ім’я — Генрі Кебот-Лодж-молодший. Це політик та військовий, американський посол у В’єтнамі та в ООН, з подачі якого в 1964 році почалося повномасштабне вторгнення у В’єтнам. На його місці може бути Адольф Гітлер або ще хтось із тих, хто, своєю чергою, витирає з історії окрему людину. Лур’є експресивно записує — перетворює на ніщо —

works disappeared, turning into a mask — either a mask of impossible suffering or a mask of ecstatic pleasure. Instead of the familiar pursuit in art of individualism and images that are a «mirror of the soul», we get the supra-personal — in essence images that are death masks. In his The Logic of Sensation Gilles Deleuze described Bacon’s characters as deboned and inverted flesh. Indeed, Bacon reached a certain point of no return in his theater of morbid corporeality. More daring than all other representatives of the London School, including Lucian Freud, in his art Bacon peered into the existential abyss of radical agnosticism. All is flesh and flesh is inevitably vulnerable — that was the ne plus ultra truth that inspired him. His paintings with their organic heaps of human refuse, reminiscent of Buddhist meditations over dead bodies, force one to come to terms with mortality and the inevitability of suffering. In 1964 René Magritte created his The Son of Man — an apotheosis of depersonalization, the famous figure in a bowler hat whose face is covered by a levitating apple. This contemporary «serial» Adam is securely packaged in the case of his own conformity. Much earlier, in 1937, Magritte painted The Pleasure Principle — a portrait of Edward James, the poet, aristocrat and patron of Surrealists, based on a photograph by Man Ray. In the painting, James sits at a table, his face obscured by a mass of light. There were even earlier and more famous examples of depersonalization in Magritte’s work — two versions of The Lovers (1928), where the heads are covered by a piece of cloth. There is still no consensus on the meaning of these images. Scholars have posited the connection with a childhood trauma — the painter’s mother committed suicide by drowning herself; she jumped into the river, her head wrapped in a cloth. Yet, Magritte’s true motivations remain a mystery. As a true heir of the metaphysical tradition, he was a master of covering his traces, of creating a paradox of the visible versus the hidden. «Everything

Борис Лур'є, "Змінена людина", 1963

Boris Lurie, "Altered men", 1963

we see hides another thing; we always want to see what is hidden by what we see. There is an interest in that which is hidden and which the visible does not show us. This interest can take the form of a quite intense feeling, a sort of conflict, one might say, between the visible that is hidden and the visible that is present.» Boris Lurie was not a metaphysician like Magritte — rather the opposite. His Altered Man series speaks to an end of all metaphysics, which are «impossible after Auschwitz.» Only rebellion is justifiable after the «total concentration camp.» Lurie rebelled against bourgeois materialistic values — moral, aesthetic as well as institutional. This series by Lurie is a Dada-like gesture of the destruction of the hated object or character by means of depersonification/defacement, thus neutralizing evil in all its aspects, effacing it from the world, and deleting it from history. Yet whom does Lurie erase? In particular, it is Henry Cabot Lodge Jr., the United States politician and ambassador to Vietnam and the U.N., who was a leading player in America’s 1964 incursion into Vietnam. For Lurie, anyone who disregards the

портрет впливового і могутнього політика, представника наддержави, що прагне до світової експансії. Це повторює фрейдистську процедуру символічного вбивства носія помилкових цінностей (убивство батька). Так Роберт Раушенберг витирає малюнок Віллема де Куннінга, а Дюшан перекреслює Джоконду примальовуванням вусів. За методологією свого мистецтва Лур’є близький до обох, передусім до Дюшана, як принциповий розвінчувач арт-системи. Перша стадія знищення та розособлювання токсичного, фетишизованого офіційною ідеологією образу Кебота-Лоджа — це перетворення його на мішень. Офіційний портрет благообразного, але із жорстко підібганими губами, що засвідчують його жорстокість, кандидата в президенти (він програв Кеннеді) «розстрілюється» словами «NO». Далі — ще більше мальовничих вольностей. Криваво-сексуальний експресивний варіант — обличчя залите рідкою червоною фарбою, що якось одразу асоціюється із кров’ю солдатів, які загинули у В’єтнамі. Замість губів, які нагадують щілину поштової скриньки (визначення Діккенса), розквітає червоний бутон, а замість

очної западини — перевернута pin-up girl, куди ж без неї... Інший варіант — денний: сяюча голова, помітно наснажена Магріттовим портретом Едварда Джеймса і така, що нагадує беконівських «мутантів». Витираючи обличчя, Лур’є залишає впізнаною потворну щілину губів... Нічний варіант із синім тлом — обличчя, затягнуте чимось чорним: або ж маскою для секс-ігор, або ж просто чорною тканиною. Про що все це? Маски Кебота-Лоджа непроникні — це не маски радощів, страждання, болю чи страху. Вони не більш непроникні, ніж його власне обличчя на фотографії та всі інші «покерні фейси» політиків, які обіцяють золоті гори, що в реальності призводить до катастроф народів. Японський письменник Кобо Абе у своїй книзі «Четвертий льодовиковий період» висловив думку про те, що «найжахливіша з примар — це трохи змінений лик гарного знайомого». Ця серія примарних ликів у портретах Лур’є справді лякає непізнанністю реальності, замкнутістю образу на самому собі, котру тематизували всі найпрогресивніші художники того часу. Зникає основна функція мистецтва, тому що відображати більше нема чого. Довкола — порожнеча, і залишається одне — перекачувати її з пустого у порожнє.

Лур’є каже НІ Відомо, що Лур’є не йшов на жодні компроміси з арт-ринком — він не продавав власних робіт. Мистецтво було для нього територією свободи, незаангажованого промовляння. Робочою стратегією Лур’є обирає жорстку критику і виставляє лише нон-профітні речі, на кшталт куп «лайна», у створеній ним же разом із однодумцями Семом Гудманом і Стенлі Фішером Маrch Gallery. Вони кажуть «Ні» «продажному» світу мистецтва і об’єднуються 1959 року в групу «NO!art», яка проіснувала до 1964 року. Протестні рухи такого роду, що виступають проти суспільства споживання, «чудовими в якому стають тільки його відходи»,

human being, Hitler included, could take Cabot Lodge’s place. Lurie dramatically paints over — turns into nothing — this portrait of an influential and mighty man, the representative of a world power that, in Lurie’s vision, was bent on universal domination. This is a reference to the Freudian symbolic murder of the person with false values, the patricide. Thus, Robert Rauschenberg erases Willem de Kooning’s drawing, and Marcel Duchamp defaces the Mona Lisa by adding a moustache. In the methodology of his art Lurie is close to both of them, but primarily to Duchamp as a fellow debunker of the art system.

aster. The Japanese author Kobo Abe in his work Ice Age 4 said that «the most terrifying ghost has the slightly altered appearance of a person one knows well.» This series of ghostlike faces in Lurie’s portraits is indeed frightening in the unrecognizability of their reality and the image’s concentration on itself, a theme taken up by the most progressive artists of the time. The principal function of art — reflection — disappears, since there is nothing to reflect, and all around there is nothing but emptiness and facelessness.

Lurie says NO! The first step in destroying and depersonalizing the toxic image of Henry Cabot Lodge, fetishized by the state, is turning him into a target. The official portrait of the vice-presidential candidate (he was on the ticket that lost to John F. Kennedy), handsome but with thin, tightly pursed lips that hint at his cruelty, is «shot through» with the word «NO.» There is more artistic license in other versions. The bloodier sexually expressive variant of the work features Cabot Lodge’s face smeared with liquid red paint, which immediately brings to mind the blood of soldiers who died in Vietnam. His lips, which resemble a post office slot (as per Dickens’ Pip in The Great Expectations) are replaced by a red bud, while inside his eye sockets is the familiar pin-up girl. Another version is suffused with the light of day: a lit-up head clearly influenced by Magritte’s portrait of Edward James and quite reminiscent of Bacon’s «mutants.» While erasing the face, Lurie leaves the slit of the mouth recognizable... The nocturnal version of the painting, with its blue background, has Cabot Lodge’s face covered by something black — either a sex game mask, or a simple cloth. What is this all about? Cabot Lodge’s masks are inscrutable — they do not convey joy, suffering, pain, or fear. They are no less inscrutable than the original’s face in photographs and the poker faces of politicians who promise the moon and the stars, but lead their nations to dis-

Борис Лур'є, "Змінена людина", 1963

Boris Lurie, "Altered men", 1963

It is well known that Boris Lurie was a principled opponent of the art market, and refused to sell his works. Art was for him a terrain of freedom, of independent expression. Lurie chose tough criticism as his mode of work and exhibited exclusively non-commercial art objects such as Shit Sculpture (an imitation of excrement), at the March Gallery that he created with like-minded artists Sam Goodman and Stanley Fisher. They said «no» to the «sell-out» art world and united as the NO!art group, which lasted from 1959 to 1964.

були віянням часу, можна сказати, «трендом», якби це не звучало блюзнірськи. Об’єднана П’єром Рестані група «Новий реалізм» виникає в Парижі через рік, у 1960-му, а натхненна Джермано Челлантом «Аrte povera» — у 1967му. Але європейські протестні рухи дуже швидко асимілював ринок. Лур’є не дозволив тій «багатоголовій гідрі» приспати свою пильність, він до кінця життя вилучив зі своїх відносин із мистецтвом ринковий складник: «Художнику нема чого втрачати, окрім своїх кайданів, тих самих кайданів, якими скуті сьогоднішні і вчорашні художники, кайданів, ланки котрих ведуть у далеке минуле, аж до Ренесансу і більш ранніх періодів, і назворот у наш час, який безсовісно проголошується часом найвеличнішого розквіту мистецтва, що виробляється дрессованою челяддю скутих одним ланцюгом художників». Ланцюг став ключовим символом і в художній, і в літературній творчості Лур’є, котрі тісно переплітаються: головна дія його порнографічного роману «Дім Аніти» відбувається в галереї — за сумісництвом садомазохістському борделі, що, по суті, одне й те саме. Світ як концтабір, де люди безжально знищують схожих на себе, світ як бордель, де людина (конкретно — жінка) перетворюється на об’єкт — це видіння стало нервом мистецтва Лур’є. Цю модель людського існування десятиліттями пізніше було докладно описано у відомій філософській праці «HOMO SACER. Суверенна влада і голе життя» італійця Джорджо Агамбена. Лур’є, який пережив Голокост, був художником травми. Творчість таких людей — завжди надривний протест проти розпаду світу, можливість каналізувати свій біль. Як писала Луїз Буржуа: «Що зі мною було б, якби не мистецтво? Сила емоцій розірвала б мене іззовні...» Щоб зберегти цілісність своєї свідомості, Лур’є розриває свідомість глядача, його know how. У роботі «Залізничний колаж» він доводить дадаїстсько-сюрреалістський принцип сумісності несумісного, укладеного у формулі Лотреамона «зустріч парасольки та швацької машинки на анатомічному столі», до максимальної напруги й абсурду. Лур’є поєднує звалені докупи табірні трупи із зображен-

ням роздягнутих красунь у манері pin-up. Але це не просто драма сумісності двох головних полюсів буття, Ероса і Танатоса; усе набагато глибше, жінка тут — це він сам. Тут наявні одночасно два символи: символ насильства і символ жертви єврейського народу. Чому жінка? На долю жінок у цьому світі випадає більше страждань — у 1941-му в лісі Румбула під Ригою були розстріляні його мати, сестра, бабуся і перше кохання, а він з батьком чотири роки кочував по концтаборах Європи. Саме за лінією складної гри сенсу проходить вододіл із поп-артом: pin-up girl у Лур’є — це зовсім не те, що pin-up girl у характерних представників поп-арту, від «іграшки багатія» Едуардо Паолоцці до «медсестер» Річарда Прінса. У поп-арті, який успадковує рекламні технології, будь-який зображений об’єкт призначений маніпулювати бажанням. Поп-арт веде негласний торг, пропонує спокусливі образи до візуального споживання. У Лур’є pin-ups не є об’єктами бажання. Точніше, не тільки об’єктами бажання, якими вони автоматично стають. Жінка у Лур’є знаходиться в тому самому символічному локусі, де традиційно перебував образ Ісуса Христа — скажімо, у мистецтві експресіоністів, які пережили жахи Першої світової. Далеко не всім щастить зберегти віру в божественне провидіння та справедливість. Після всього побаченого Лур’є, схоже, став радикальним агностиком і нігілістом — звідти це непереборне бажання випльовувати в обличчя усім довкола тільки одне слово: «Ні, ні і ні».

Such protests against consumer culture, «in which only the refuse was beautiful» were a sign of the times. One could almost call it a fashionable trend, if the phrase was not so ironic in this context. A year after its creation, in 1960, Pierre Restany founded the Nouveau Réalisme group in Paris, while 1967 saw the creation of the Arte Povera group, based on the writings of Germano Celant. But these European protest movements were very quickly absorbed by the art market. Meanwhile, Lurie did not let his guard down when faced with the «multi-headed Hydra» of the art world. Until the end of his life he did not let commercial forces have any role in his relationship with his art: «The artist has nothing to lose but his chains, the very same chains which have imprisoned artists today and yesterday, and which stretch all the way to the Renaissance and earlier periods, and back into our own era — an era fraudulently sold as the period of greatest flowering of the arts... produced by a chain-gang of trained servant artists.» (“Shit No!” 1970) The chain became a key symbol in both his art and his writing, which were intertwined. The main action in his pornographic novel House of Anita takes place in an art gallery which doubles as a sadomasochistic brothel — they are basically one and the same. The world as a concentration camp, in which people ruthlessly destroy one another, the world as a brothel, in which humans, particularly women, are objectified — this was the touchstone, the thread running through Lurie’s art. Decades later, the Italian Giorgio Agamben described this model of existence in his famous philosophical work Homo Sacer: Sovereign Power and Bare Life (1995). Lurie, the Holocaust survivor, was a trauma artist. The art of such individuals represents a heart-wrenching protest cry against the destruction of the world and serves as a way to process and channel their pain. As Louise Bourgeois wrote, «What would have happened to me were it not for art? The strength of my emotions would have destroyed me from the inside....» To preserve the integrity of his consciousness Lurie explodes the consciousness of his audience. In his Railroad Collage Lurie combines piled-up

corpses in concentration camps with images of pin-up girls. He is true to the Dada-Surrealist principle of combining incompatible objects, as per Lautréamont’s formula, «Chance Meeting on a Dissecting Table of a Sewing Machine and an Umbrella.» Lurie takes it to the maximum, to the point of absurdity. This is not just a simple juxtaposition of two opposing poles of being, Eros and Thanatos, but a more profound statement. In this dual symbolism — of violence and the victimization of the Jewish people — he is the woman. Let us not forget that Lurie lost his mother, grandmother, sister and first love in the 1941 Rumbula massacre, while he and his father struggled to survive in concentration camps for four years. This complicated play on symbolic meaning explains Lurie’s difference from Pop Art. Lurie’s pin-up girl is very different from the similar character created by the more typical representatives of the Pop Art movement, such as Eduardo Paolozzi’s «Rich Man’s Plaything» or Richard Prince’s «Nurses.» In Pop Art, which adopted advertising techniques, every visual object is meant to manipulate human desires, offering those objects up for consumption. Lurie’s girls are not just sexual objects to be consumed. In his work, women occupy the same symbolic locus as Christ’s image in the paintings of the Expressionists who had been through the horrors of the First World War. Few could keep their faith and justice after all the became a radical agnostic his compulsion to spit out and over — «No! No! No!»

in divine providence war’s horrors. Lurie and nihilist — hence the same word over

Вибране зі спогадів Бориса Лур'є Excerpts from the memoirs of Boris Lurie 46

Вибране зі спогадів Бориса Лур'є «У Ризі»

Excerpts from the memoirs of Boris Lurie

У перший чи у другий день найхолоднішого з холодних груднів, посеред снігу та льоду і вбитих під час першої акції — вбивали старих і немовлят — поліція гетто схопила мене та примусила носити мертвих. Високі стіни довкола цвинтаря сягали раю. Усередині, в снігу, були застиглі блакитнорожеві та схожі на воскові фігури тіла немовлят і дідів з бабами. Тільки день-два минуло після першої акції. То були перші побачені мною вбиті. Кожен важив тонну. У мене не було сили підіймати їх. Мої ноги та руки заклякли. Я «попрацював» трохи, а потім тихенько пішов геть через браму кладовища. Старий єврей подавав кожному з робітників половину чорної хлібини. Пам’ятаю, що настановив собі ні за що не брати хліба, бо майже нічого не робив. А окрім того, у моєї матері в домі ще було повно запасеної їжі — останні крихти ніяк не закінчувалися, незважаючи на наші зусилля, тому навіть у цьому я невеликий звитяжець. Я змалював те кладовище із стінами, але тільки ззовні — те, що було всередині, мені видалося не до снаги.

On the first or second day of the coldest December ever, amidst the snow and ice and the bodies from the First Aktion — shot old people and babies — the Ghetto police grab me to help move the dead. High walls around that cemetery reach into heaven. Inside, in the snow, frozen in pinkish-blue colors like wax figures, are the bodies of tiny babies and older men and women. It is just a day or two after the First Aktion. These are the first bodies I have seen. They weigh a ton each. I haven’t the strength to lift them. My feet and hands freeze. I «work» for a while, and then I chicken out and leave through the gate of the cemetery. The old Jew hands out a half loaf of black bread to each worker who has finished. I remember I had the decency not to take the bread, having shirked the work. But then there was still plenty of food at my mother’s house — the last reserves had not yet been devoured, despite our efforts — so even in that I am no great hero. I did make a painting of that walled cemetery, but just from the outside — the inside was too much for me to handle.

Телячі серця

The hearts of calves

Візьміть телячі серця, незварені, та покладіть їх із певними інтервалами уздовж парканів гетто, там, де були розстріли. По одному — у дверях домівок, звідки люди виїхали в евакуацію. Ще одне — якщо дім потім став частиною німецького гетто. Теляче серце на кожному порозі... купа їх на дверях Дому Жінок, звідкіля забрали дітей. Невеличка гірка сердець у парку, де мало б бути старе єврейське кладовище. Треба впевнитися, що пішоходи з дитячими візочками зможуть переступати серця, коли гулятимуть у парку. Серця попарно із палаючими свічками по всій вулиці Лудзас, аж до паркану гетто, який просто зрізали, щоб не заважав, коли дві вервечки від двох акцій ішли ген до Румбули. На всій вулиці Маскавас, що вела просто до шосе на Даугавпілс, гори сердець. Вимоклі у сирій нафті та вкриті бензином, палаючі, вони повинні палати дуже довго, усі довжелезні 9 чи 10 кілометрів до Румбули. А там уже нічого класти не треба.

Take hearts of calves, uncooked, and lay them out at intervals along the Ghetto fences where the shootings took place. Then lay one in each doorway, where people were moved out towards evacuation. Lay a heart as well in every doorway in what later became the German Ghetto. A calf’s heart in each doorway... a bunch of them in the entrance to the Women’s House, where the children were taken away. A small mountain of calf’s hearts in the park where the old Jewish cemetery used to be. Make sure the strolling pedestrians with baby carriages have to step over them while passing through the park. Hearts in pairs with burning candles all the way along Ludzas Street, up to the Ghetto fence that was cut open and remained so for some time, where the columns of the two Aktionen were lead out to Rumbula. All the way along Maskavas Street leading into the Daugavpils Highway, mountains of hearts, soaking in crude oil covered with gasoline, burning, meant to burn for a very long time, along the entire 9 or 10 kilometers to Rumbula. But there do not put a thing.

Чому вона усміхається? What is she smiling about? Ось заборонений спогад, якого автор марно намагається позбутися, марево подій раннього ранку 8 грудня 1941 року, прихованих у білому снігу тих тридцяти п’яти років. Моя шкільна подруга Люба Трєскунова — так звати моє справжнє кохання. Я роками був залюблений у її обличчя. Вона спокійна та соромлива, одна з найкращих учениць класу. У неї повні і виразні губи. А волосся в неї темно-русяве та густе. Вона легко червоніє над великими округлими персами. У неї невеликі пальчики з коротко обтятими нігтиками, а пахне вона милом. Так, як її, я більше нікого не кохав, хоча захоплювався багатьма. Я був упевнений, що одружуся з нею. Однак я боязкий і роками не наважувався освідчитися моїй Любі, навіть заговорити до неї був не в стані. Мені подобався її дім, її мати та її старша, прегарна і висока сестра. Її батько мав модну тютюнову крамничку на вулиці Свободи. Вони жили у приміському блаженстві, якому я жахливо заздрив. Заздрив їхньому гарно влаштованому побуту. Коли почалася німецька окупація, першим від євреїв зачистили саме той район, де жила Люба. Усю родину Трєскунових заарештували та відвезли до центральної в’язниці. Батька застрелили, імовірно, одразу. За кілька тижнів нас усіх перевозили до гетто. Усі квартири нашого будинку було відзначено як Beschlagnahmt (реквізовані) вермахтом. У гетто Люба живе зовсім поряд, за два квартали. Відтоді, як виходити за межі гетто для євреїв стало небезпечно, ми почали дуже часто спілкуватися. Вона годинами сиділа у мене в кімнаті, і я тримав її за руку. Повірити у все це остаточно я не міг. Я жодного разу не поцілував її. Але мої щоки торкалися її волосся. Нас ніхто не турбував, бо світ назовні став нереальним. Ми майже не розмовляли. Вона клала голову мені на груди. Я й зараз відчуваю м’які доторки її светра. Наші комори спорожніли, там не було нічого, крім снігових кучугур. У будинку було повно люду. Я стояв посеред снігової порожнечі, обіймаючи Любу, мою кохану. Її мати раніше питалася мене, як бути, що робити. Що міг я, шістнадцятирічний, їй порадити? Як я міг допомогти? Люба, її прегарна висока і білява сестра Еся та їхня мати були зовсім самі та ув’язнені вдруге. Їм пощастило, і їх відпустили — німецькому морському офіцерові сподобалася відповідь Есі на питання, скільки німецьких солдатів вона вбила: поки ще жодного.

There is one memory that this author tries to avoid, even more than he does the events of early morning December 8, 1941 — hidden in white snow thirty-five years ago. My classmate Ljuba Treskunova is the name of my real love. For years I was in love with her face. She is quiet and bashful, one of the best students in class. Her lips are wide and full. Her hair is darkblonde and strong. She is blossoming out with big round breasts. She has small fingers with shortcut nails, and smells of clean soap. I loved no other girl like her, though many excited me. I am sure I would have married her. But I am shy and for years feared approaching my Ljuba, am unable to even speak to her. I like her home, too, her mother, and her older, beautiful, tall sister. Her father has a fancy tobacco store on Freedom Street. They live in a kind of suburban bliss that I envy badly. Theirs is a seemingly wellordered life. Right after the German occupation the first area to be cleaned of Jews is suburban where Ljuba lives. The Treskunov family is arrested and taken to the Central Jail. Her father is shot, probably immediately. A few weeks later we all have to move to the Ghetto. The apartments in our house have been marked Beschlagnahmt (requisitioned) by the Wehrmacht. In the Ghetto Ljuba is now only two flights above me. During this time, where going out is dangerous for Jews, we see each other often. She stays in my room for hours, and I hold her hand. I don’t believe I kissed her. But my cheek brushed against her hair. No one disturbs us, though the world has gone surreal outside. We hardly speak. She leans her head against my chest. I can still feel the soft touch of her sweater. Storage bins have gone up where there was nothing but a snowy hill. The house is full of people. In that snowy nothing I stand, embracing Ljuba, my love. Her mother had earlier asked me for advice on what to do, how to cope. What could I, a sixteen-year-old tell her? How could I help? Ljuba, her beautiful, tall, blonde sister Esya, and her mother are all alone, already jailed twice. That time they got out because a German Navy officer liked Esya’s reply to his question, how many German soldiers had she murdered — her reply: not one, so far. Second time they went to jail was November-December 1941, right before the Aktionen; they managed to get in amongst a group of seamstresses. The thinking was that these seamstresses, being important 49

Удруге їх забрали до в’язниці у листопаді — грудні 1941 року, просто перед акцією; вони потрапили до групи швачок. Чогось усі вважали, що швачки важливі завдяки своїй роботі та не будуть депортовані — так воно і сталося. Кілька днів їх тримали у жахливо наповнених ущерть камерах в’язниці за парканом гетто. Відбір було зроблено; Трєскунових не обрали. Тоді їх повернули до гетто, де було набагато вільніше і не так людно, але їжі все одно не було. Вони не встигли виголодувати, бо незабаром сталася Румбула — і набагато швидше, ніж це можна було б передбачити. Я обійняв Любу посеред порожнього засніженого двору на вулиці Маза Кальню. Вона палко поцілувала мене. Ми міцно обхопили одне одного. Такі нечасті обійми — і наші останні. За кілька днів Люби не стало. Звичайно, Люба не померла, її не вбили у Румбулі. Вона усміхається, чому вона усміхається? Це вихлюпується назовні доросла жіночість? Повні, усе ще серцеподібні губи. І вона дивиться просто мені у вічі. І торкається мого серця фізично, наче хапає мене за те місце. Я ладний присягнути, що її фотографія жива. Вона не тільки хапає мене за серце, вона затискає мені нутрощі щипцями. Як вона зустріла свою смерть? Треба усе ретельно скласти докупи, крок за кроком. Вона зовсім гола, як усі жінки, навіть більш літні. Вона, мабуть, страшенно тремтить на тому крижаному холоді ВОСЬМОГО ГРУДНЯ, босоніж, звичайно, на снігу. Це страшенно довге очікування, імовірно, години та години. А як вона витримала постріл? Кулемет чи артилерія? Усіх постріляли гамузом? Або в інший спосіб: їх зігнали у купу разом із матір’ю та старшою сестрою Есею, обличчям уперед, до спільної ями, напівзаповненої мертвими та майже мертвими, потім у шию стрелив латиський поліціянт — усе було дуже помірковано. Чи впала вона долілиць на вершечок купи тіл? Уся та мертва жіноча плоть ще тепла. Моя зціпеніла уява та мистецтво стриптизу Заходу, моє захоплення тим видивом гіпнотизує мене не гірше, ніж кобра. Сексуальні тортури мене розумово потішають, дуже сильно потішають мій розум. Скреслий найвеличніший стриптиз усіх часів у лісі Румбула, і тільки я про це знаю. Спокійна, контрольована вдоволеність від прошивання наскрізь округлої, гарних форм жінки просто перед моїм пістолетом, коли її притискає до мене, а потім відкидає геть. А потім ще одне тіло перед моїм пістолетом, як воно є! Я — латиський поліцай. Хоча це не важливо. Як це приємно, я хапаю голову просто за волосся та тягну до себе; за нею слідом тягнуться сідниці.

for their work, would not be deported — and rightly so. They spent a few days in terribly cramped quarters in a jail outside the Ghetto. Selections were made; the Treskunovs were not amongst those selected. Now they are in the Ghetto and have a pretty good room, but apparently no food whatsoever. But they never weakened from starvation, for Rumbula came before any such thing could occur. I embrace Ljuba in the empty snow covered courtyard on Maza Kalnu Street. She kisses me with great warmth. We stand leaning against each other. One of the very rare embraces, and our last. A few days later Ljuba is gone. Of course, Ljuba never died, she was never killed at Rumbula... She smiles; what is she smiling about? The onslaught of feminine maturity? Wide, still heart-shaped lips. And she looks me straight in the eye. And she affects my heart physically, as if she had touched me there with her hand. I am convinced that the photograph is alive. It not only grabs my heart, but also grabs my innards with pincers. How did she come to her end? Relate it step by-step. She is naked there, there with all the other women. She must have been shivering on that terribly cold EIGHTH OF DECEMBER, barefoot, of course, in the snow. It must have been a very long wait, probably hours and hours. And how did she get the shot? Sprayed by artillery or a machine gun? Sprayed all over indiscriminately? Or, in another fashion, maybe lined up in a group, next to her mother and older sister Esya, face forward, facing the mass grave half-full of the dead and almost dead, then shot in the neck by the Latvian policeman — that would have been very considerate. Did she fall face down on top of the others in the grave? All that naked feminine flesh, still warm... My benumbed attraction with the art of striptease in the Western World, my fascination with it mesmerizes me as if by a cobra. Mental relief despite the sexual torture, the great mental relief is in my head. Reliving perhaps the greatest striptease of all time at Rumbula forest, only I did not know it then. The calm, controlled gratification when piercing a round, well-padded female behind with my pistol, while pressing the shape to me, then releasing it. And then the shape comes back onto the pistol for more, by itself! I am the Latvian policeman. Only, I did not know it. Even better, to grab the head by the hair and bring it close to me; the ass then follows. *** Life’s central experience is like a gift, tied up and neatly packaged ready for shipment. A label lists the contents like a postal declaration. Such a small package, it takes up very little space. After you have mailed it, what is left? Labeled in Soviet style: Country: USSR, Town: Riga. Street: Ludzas. To: Dead and Future Dead.

*** *** Головний досвід усього життя схожий на подарунок, який уже перев’язано стрічкою та приготовано до відправлення. На супроводжувальному папірці описано вміст, наче у поштовій декларації. Такий малий пакуночок, небагато місця займе. Ось ти його надішлеш, що залишиться? Напис суто радянський: Країна: СРСР. Місто: Рига. Вулиця: Людзас. Кому: Мертвому і тому, хто помре. *** Після другої великої акції 8 грудня колючий дріт на протилежному кінці гетто кілька днів стояв розпатраний навстіж. Там наших людей вели до лісу Румбула. Тепер ми проходимо тим самим місцем крізь розчахнутий паркан, підсумовуючи своє життя. Зрізаний дріт не веде на волю, він веде у смерть.

After the second large Aktion on December 8, the barbed wire at the far end of the Ghetto complex remained cut open for several days. Our people had been led through there on their way to Rumbula. Now we walk through that very same spot of open fence as a shortcut to our work. Barbed wire cut open does not lead to freedom, but to death.

Rumbula Access to the Rumbula graves from the Moscow Highway has supposedly been cut off, so as to make the «deep in the forest» place inaccessible to visitors. It is said that one must know the exact location of the graves, and get there through the forest. My guide says that she will ask her father, who knows how to get there. But on the way back from Salaspils, across from the new Rumbula Airport, I notice a small inconspicuous black and white sign by the wayside. We slow down and make a U-turn to read it: «Graves of victims of Fascism» — pointing up an asphalted road into the forest. The rumors then were unfounded — Rumbula is still open, but only to the initiated: «RUMBULA FOREST MEMORIAL, MASKAVAS IELA, RIGA, LATVIA» ***

Румбула Дістатися до Румбули з Московського шосе не можна — заборонено, тобто те місце, що «десь у гущавині лісу», неприступне для відвідувачів. Кажуть, що треба точно знати місцезнаходження могил і тільки потім іти крізь ліс. Моя провідниця каже, що попитає батька, бо він точно знає, як пройти. Але на зворотному шляху до Саласпілсу, просто навпроти нового аеропорту Румбула, я бачу малу та непомітну чорно-білу дощечку на узбіччі. Ми гальмуємо і розвертаємося, щоб прочитати оце: «Поховання жертв фашизму» — дороговказ на асфальтовану доріжку у ліс. Поголос даремний — Румбулу відкрито, але тільки посвяченим: «Румбульський лісовий меморіал, вулиця Маскавас, Рига, Латвія». Ось деякі меморіальні написи і таблички з ефектом на кшталт: тут політичні в’язні, представники багатьох радянських та європейських народів, знайшли свій кінець. Євреї, як завжди, наприкінці напису. Табір, власне, збудували німецькі, австрійські та чеські євреї, стоячи у крижаній воді, біля річки Даугава у невимовно тяжких умовах і під час садистських експериментів штурмбанфюрера СС доктора Рудольфа Ланге. Могили просто на вершечках малих пагорбів — щоб легше копати чи щоб простіше розмилося усе це дощем? Сосонки дуже молоді; невже їм тридцять п’ять років? Я вимірюю, роблю записи — за мною спостерігає екскурсовод, вона дуже пригнічена. Мені дуже неприємно робити такі речі просто при ній. Мене охоплює причинне технічне споглядання, що прикриває мій істеричний збаламучений стан. Я не втямлю, як усе те було зорганізоване. Як за такий короткий проміжок часу — ледве за днину — на такому обмеженому просторі можна було стратити 10 тисяч людей? Вони у черзі стояли? Як мені сумістити зі своїм життям ту Румбулу? Як? Усе робилося бігцем — як таке можна робити поспіхом? Як пояснити той факт, що у шести могилах лежить майже 50 тисяч осіб: диво мініатюризації перед добою напівпровідників? Ціле місто! Я відчуваю, що єдина логічна річ, яку тут можна зробити, — лягти на вершечок однієї з тих могил — ніхто ж не скаже, де саме поховані мої мати, сестра та Люба, — і пустити кулю у лоба, аж через тридцять п’ять років! Або ще краще — сісти навпочіпки, як японці, та встромити собі ножа у живіт. Або ж я триматиму ножа просто при землі обома руками і впаду на нього, ніж сам зробить свою роботу, доки я буду конати та стікати кров’ю, як коханець на своїй любці. Так, це єдиний спосіб сприйняти Румбулу у себе або бути сприйнятим нею. Я, наче прочанин — християнин із каяттям, щороку восьмого грудня несу величезну дерев’яну зірку Давида від гетто до лісу Румбула. *** Місіс Фріда Міхельсон, якій вдалося вижити у Румбулі, описує шлях, яким колони йшли туди з гетто. Коли я був у Ризі, то намагався пройти тим шляхом хоча б по вулицях, з того місця, де був розчахнутий паркан з цупкого дроту. Потім звернути направо та вниз із пагорба. Шлях був підступний і слизький, укритий льодом. Люди ковзалися, несамохіть їхали донизу, вони боялися зупинитися. До того усіх примусили скласти свої клумаки докупи на виході з гетто, біля розрізаного паркану з колючки. Якась жінка запитала есесівця, куди ж їй покласти найнеобхідніше. Він відповів, що там, куди вони йдуть, усі їстимуть з одного казана. Чи наглядачі вистрілювали повільних пішоходів за межами гетто, коли довкола було повно звичайних громадян, які все те без обмежень спостерігали? Місіс Міхельсон пролила небагато світла на ті події. Вона розповіла про наступний поворот, що значно далі, за 8 кілометрів від Риги, на залізничну станцію Скіротава. Ширилися оптимістичні чутки, що потяги на станції чекають на евакуйованих. Із пагорба можна було роздивлятися довжелезну 10-тисячну колону осіб, звідти аж до самого гетто. Фріда Міхельсон чула тріскотняву автоматних черг, що долинала від лісу Румбули. Але колони йшли уперед, їх настрашували та підганяли латиські поліцаї, аби ті йшли дуже швидко, майже бігли. Що коїлося у мізках тих людей? Як вони очікували на прийдешнє вбивство? Вони викреслювали це зі своєї свідомості, воліючи сподіватися, що ті, хто виживе, сядуть у ці потяги, які чекають на евакуйованих. У Румбулі їм наказали роздягтися і покласти одяг у різні купки. Усю цю охайність під’юджували голосним ревом: «Хутчіше, хутчіше!» та биттям, усе — з карколомною швидкістю. У цей час ментальне та фізичне виснаження і до того ж безнадійність сягнули таких розмірів, що люди майже добровільно допомагали своїм катам. Окрім того, хоча ніякої організації не було, кожен ішов заради себе, своєї родини та друзів. Тих, що впали, одразу намагалися підвести, хоча б тому, щоб вони

There are a few mementos and inscriptions: something to the effect of: here political prisoners, members of various Soviet and European nationalities found their deaths... Jews, as is customary, are mentioned just before the end of the inscription. The camp itself was built by German, Austrian, and Czech Jews in freezing weather, near the Daugava River under unbelievably harsh conditions and the sadistic tortures of SS Sturmbahnführer Dr. Rudolf Lange. The graves are on top of small hills — for ease of digging, or for rain-flow? The pine trees seem young; were they really there thirty-five years ago? I measure, make notations — my guide watches, upset. I am sorry to impose all of this on her, but then she is a Jew, she should also suffer. A mad technical analysis has overtaken me, masking my hysterical, disturbed state. I cannot figure out how the thing was organized. How in such a short time — a day at the most — in such limited space, could more than 10,000 people be executed? Did they have to wait in line? How will I be able to incorporate this Rumbula into my life? How? It was done at a running pace — how could it be done at running pace? How to explain the fact that the six graves hold almost 50,000 people: a marvel of miniaturization before semiconductors? A whole town! I feel that the logical thing to do now would be to lie down on top of any one of these graves — who can say in which one my mother, my sister and Ljuba is buried — and shoot a bullet into my head, thirty five-years later! Or even better, to kneel, Japanese style, and put a knife in your stomach. Or I could hold a knife on the ground with both hands, and throw myself on it, the knife doing its work while I collapse and bleed like a lover on top of his mistress. Yes, this is the only way to incorporate Rumbula or to be incorporated into it. I see myself like a penitent Christian, every year on the Eighth of December, carrying a huge wooden Star-of-David all the way from Ghetto to Rumbula forest. *** Mrs. Frida Michelson, survivor of Rumbula, describes the road that the columns took on their way from the Ghetto. On my visit to Riga I tried to walk a part of that way down the street, through where the cutopen ybarbed wire fence was. Then a right turn down a hill. The way was vicious, covered with ice. People slipped, they were driven on, afraid to stop. Then they were ordered to drop their packs at the Ghetto exit, by the torn-open barbed wire fence. A woman asks the SS guard whether she can keep something. He answers by saying that where they are going, all will eat out of the same pot. Did the guards shoot any of the slow movers as they left the Ghetto, in perfect view of civilian passers-by? Mrs. Michelson does not shed much light on this. She describes another turn, much later, about 8 kilometers out of Riga, at the Skirotava railroad station. There were optimistic rumors that trains at the station were awaiting the evacuees for further transport. From a hill one could see most of the column of more than 10,000 people stretching almost to the Ghetto. Frida Michelson relates that machine gun crackle could be clearly heard coming from the Rumbula forest. But the columns went on, chased and terrorized by the Latvian guards, made to move quickly, to almost run. What went through the minds of those people? How could they have suspected the slaughter ahead? They may have removed it from their conscious mind, preferring to believe that the ones who got through unscathed, could reach the awaiting trains to go into evacuation. At Rumbula they were ordered to undress, to remove their clothing and place it into separate piles. All that orderliness was imposed by loud yelling, «faster, faster» and beatings, at breakneck speed. By that time, their exhaustion both mental and physical, and their hopelessness, was so great that they willingly cooperated with their murderers. Before that, lacking any organization, it was everyone for himself, for his family and friends. The fallen were helped and dragged along, in part because they were a target for the guards. Bullets don’t discriminate between straggler and marcher. Had they been organized, these masses of women, children and old people — they could have attacked, bitten and scratched the brutes to death. But of course they would have all died in the end anyway. A German Jewish woman cries out, «I die for Germany!» An old man screams, «Shema Yisrael!» While they are ordered to take off their overcoats the woman continues to yell. The others in the column

не стали здобиччю для наглядачів. Кулям усе одно — страждаєш ти чи вперто йдеш. Хоч би як гуртувалися літні жінки та діти, ці звірі усе одно накидалися б на них, гризли і шматували пазурами аж до скону. Та, звісно ж, наприкінці вони всі усе одно померли б. Німецька єврейка кричала: «Я помираю заради Німеччини!» Старий пронизливо відповідав: «Shema Yisrael!» Їх уже примусили роздягтися, але жінка все ще кричала. Інших у колоні її крики дратували, бо це могло окошитися на всіх. У цьому сенсі кожна людина до кінця самозакохана. На кожному етапі роздягання чергували поліцаї: один на пальтах, другий на платтях, a третій на спідній білизні: «Ти чого ще не роздягся? Хутко, хутко!» Вони гнали своїх жертв від однієї купи до іншої, а наприкінці євреї падали до могили. Понад тридцять років місця екзекуцій ховалися у густих первозданних лісах, у заметілі або посеред тужавого туману, якого не здолати ніякому поглядові. Ми так довго вірили, що більшість люду — чи деякі з них — усе ж таки евакуювалися звідти. Згадувалися Люблін та Аушвіц, але правда набагато простіша та менш загадкова: ось невеличкий соснячок поблизу, купка невисоких пагорбів, прямо за кілька кроків від головного шосе. Ось вони, шість середнього розміру братських могил, одна з них — у половину звичайного розміру, так звана дитяча могила. Усю місцину можна обійти за пару хвилин. Ось оманливий напис: «50,000 людей багатьох національностей, радянські громадяни, військовополонені та інші були по-звірячому замордовані тут фашистами». Те «інші» стосується 40 тисяч убитих євреїв. От іще напис: «Жертвам фашизму». Перший напис — латиською, другий — російською і тільки потім — після зрозумілого тиску та нагадувань з боку ризької єврейської громади — ідишем. Оце й усе. *** На стіні поблизу мого письмового столу, прикріплена до важкої картонної коробки, висить світлина моєї сестри Жанни у віці п’ятнадцяти чи шістнадцяти років. Вона була красива дівчина, найкраща дівчина свого класу. Міс Румбула — вистрілює у мене в мізках. Ха-ха, Mіс Румбула! Це в мене таке бажання усе поставити на місця: Galgenhumor — німецьке слово для визначення чорного гумору біля шибениці. За відсутності більш приємних визначень, так, Жанно, так склалося, ти найгарніша, найпопулярніша дівчина Румбули. Mіс Румбула. Тепер я з тебе знущаюся, ти ж мене зачіпала щодо моєї огрядності і цим робила моє життя нестерпним. Але ти все ж найгарніша дівчина Румбули. Хто ж сперечатиметься? Тепер я знаю, чому Рига втратила всю живу красу, шик і полиск. Тут нема моєї сестри Жанни, навіть пам’яті про неї нема. Саме вона надавала Ризі цієї чуттєвості. Її ідеальні жіночні обриси, довге чорне волосся, постійна рухливість, усмішки, хихотіння; здавалося, вона насолоджується кожною миттю життя. Сумно і тьмяно тут без Жанни. У мене є її фото, там вона з подружкою, на ній фантастичне, геніально викроєне коротке пальтечко, а у руках шкільна тека. Вона стоїть на мосту біля монумента Свободи, навпроти дзвіниці Отто Шварца. Вона бігла, зупинилася та сміється у камеру, соромиться й кокетує. Це просто швидка світлинка життя; вона сповнена життя, прегарна та молода назавжди. Ні, Жанно, я тебе не відчуваю у тій Румбулі. Це місце надто гнітюче для тебе. Мабуть, ти попливла десь до більш приязних берегів.

Жити за будь-яку ціну! Концентраційні табори почали беззастережно показувати у кіно, скажімо, «Нічний портьє» чи «Сім красунь». За тридцять років концентраційні табори стають темою артистичного авангарду! Тільки чверть віку загальної непридатності до моди. Нині, у середині сімдесятих, після культурної революції шістдесятих, табори — то річ, до того ж дуже гарна річ. Nacht und Nebel («Ніч і туман») — таку назву мала програма наці з викрадень та зникнень. Але якщо повоєнні, лівого нахилу консервативні митці, Nacht und Nebel NO-митці з Нью-Йорка працюють у нових формах мистецтва з темою концтаборів у 1960 році? Вони трохи поспішили. Тоді ця тема ще була у напівсні. Чому? Жага до життя — Фройд називав її лібідо. Фріда Міхельсон її мала. Вона прагнула жити за будьяку ціну! Вона почала рвати на собі волосся, коли зрозуміла, що їх от-от розстріляють, вона майже з’їхала з глузду від бажання жити — так вона писала. Небагатьох євреїв, що повернулися після німецьких концтаборів, часто питають: «Чому ви не пішли у партизани?» Але ж у Ризі, у Латвії, партизанів практично не було! Майже все населення співпрацювало з німцями і було від того у захваті або ж просто не помічало вбивств. До того ж євреїв, які все-таки ішли до партизанів, ті партизани часто й розстрілювали! 54

are angry that she is yelling, for this might bring on disaster to them all. At this point one is still selfpossessed. There are policemen in charge of each station of undress: one for the coats, another for dresses, a third for underclothes — «Why aren’t you undressed yet? Faster, faster!» They chase them from one station to the next and in the end the Jews run into the grave. For over thirty years the execution sites were hidden in the depths of huge primeval forests, in snowstorms, or under cover of fog so thick one could not see through it. For a long time we still believed that the people — or at least some of them — had actually been evacuated elsewhere. Lublin and Auschwitz were mentioned, but the truth was much simpler, much less mysterious — a little pine forest a short distance away with a few small hills, just a few paces from the main highway. There it is: six averagesized mass graves, one of them half the size of the others, the so-called Children’s Grave. You can walk around the whole area in just a few minutes. There is one misleading marker: «50,000 people of various nationalities, Soviet citizens, war prisoners, and others have been cruelly martyred here by the Fascists.» The «others» refers to the 40,000 murdered Jews. Then another marker: «To the Victims of Fascism» — first in Latvian, then in Russian, only then — after considerable fighting and pressure by the Riga Jewish community — in Yiddish. That is all. *** On the wall near my desk, pinned to heavy cardboard, is a photo of my sister Jeanna when she was about fifteen or sixteen. She was a beautiful girl, the most popular girl in her class: Miss Rumbula shoots through my mind. Ha-ha, Miss Rumbula! There must be a means of putting everything in its proper place: Galgenhumor, the German word for gallows humor. For lack of any better options, yes, Jeanna, you see, you are the prettiest, most popular girl at Rumbula. Miss Rumbula. I tease you now, the way you teased me about being fat, making my life miserable. But it is entirely possible that you really are the prettiest among the beauties of Rumbula. Who can say? Now I understand why Riga has lost all its vivacious beauty, class, and glamour. My sister Jeanna isn’t there anymore, not even her memory. It was she who gave Riga that sensual feeling, Her full perfect feminine shape, her longish black hair, her constant movement, smiling, laughing; she seemed to enjoy every moment. It is dull and dreary there now without Jeanna. I have a photo of her, accompanied by a classmate, wearing a fantastic, ingeniously designed short coat and carrying her school briefcase. She is on the bridge, next to the Freedom Monument, across from the Otto Schwarz Clock. She seems to be rushing, stops and smiles at the camera, peevish yet coquettish. It is just another snapshot; life is her oyster, beauty and youth forever. No Jeanna, I did not even feel you there at Rumbula. That place is too dreary for you. You must have flown away to friendlier a clime.

To live at any cost! Concentration camps seem to have come back in full force in the movies, just take The Night Porter and Seven Beauties, for example. Thirty years later the concentration camps have become the artistic avant-garde! It only took a quarter century of cultural unfashionableness. Now, in the mid-seventies, after the cultural revolution of the sixties, they are the thing, a very good thing. Nacht und Nebel (Night and Fog), was the Nazi program of abductions and disappearances. But what of the post-war, left-wing conservative artists, the Nacht und Nebel New York NO-artists working in new forms with concentration camp subject matter in 1960? They were premature. At that time the subject was left dormant. Why? The will to live — Freud called it the libido. Frida Michelson had it. She wanted to live at any cost! She tore her hair out when she realized they were going to be killed, mad with the will to live, she writes. The few Jews who returned from German concentration camps were often asked: «Why did you not join the guerillas?» But in Riga, Latvia, there were practically no guerrillas! Almost the entire populace collaborated with the Germans and was very happy for the most part, or at least indifferent to the slaughter. In fact, many Jews who did manage to join partisans in other areas were killed by the partisans they had joined!

Burial-and-unburial A voice told me in early December 1941, when they brought the first German Jews to the emptied Riga Ghetto, right after the Aktion against our Latvian Jews, that a German-Jewish burial-and-unburial team had arrived. In the cellar of an old building in a dead-end Ghetto corner they had started their task, 55

Похорон та ексгумація Хтось сказав мені на початку грудня 1941 року, коли до спустошеного ризького гетто привезли німецьких євреїв, просто після акції проти місцевих латиських євреїв, що прибула німецькоєврейська команда. Вона почала виконувати свої завдання, широко окреслені керівництвом. Ця команда гробарів складалася з митців і богеми просто з Німеччини, людей чуттєвої та неврастенічної, декадентської натури. Головувала молода особа, яку звали, якщо я правильно розчув, Мері. Вона була дуже жвава, енергійна та працьовита. Вона сприймала закопування й розкопування людей як щось високомистецьке і натхненне. Сталося якось, що під час розкопування гробарі знайшли два незвично прегарні трупи чоловіка і жінки, коханців у крижаних обіймах. Це було щось прекрасне і довершене. Гробарі намагалися роз’єднати їх, але в процесі розриву сімейних стосунків тіло чоловіка розпалося на купу окремих шматків і його довелося знищити. Заради тріумфу краси гробарська команда випадково знайшла чудової вроди німецько-єврейського молодика, який жив просто поряд із цим місцем. Нещасний, вони його вбили і закопали разом із мертвою жінкою навзамін її чоловікові.

Ми не любимо наших матерів У 1941 році, коли зникали люди, нам видавалося щастям, що це не ми. Якщо когось забирали, було відчуття приємності, що хтось іде замість нас. Потім вони зникали сотнями, і ми вважали, що вже купили у такий спосіб собі спокій та життя. Але 1943 року зниклі у сірій імлі стали вимагати, щоб ми до них долучилися. Німці почали розкопувати могили та спалювати рештки вбитих. Цим займалися єврейські гробарські команди, скуті одним ланцюгом. Якщо вони не інфікувалися та не помирали, їх розстрілювали після закінчення роботи. Ми чули про це і не любили мертвих. Ми відчували, що мертві подають нам рахунок до сплати за право бути живими. Ми не любили цих мертвих євреїв, що штрикають у нас вказівними пальцями і переконують нас приєднатися до них. Так багато часу минуло, і так дорого коштувало вижити хоча б у ролі невільника-раба. Тоді ми вже відчували, як пахне закінченням війни, поразка Німеччини була неминуча, але, на жаль, це не гарантувало нам особистого виживання. Це жахливо, але саме вони, а не якісь там німці нині намагаються затягти нас до себе — у могили. Ми не любимо наших матерів, сестер і коханих у Румбулі.

Табір праці СД Святковий вечір у таборі Служби Охорони Лента, чи то було Різдво? Унтерштурмфюрер Шервіц, його помічник Дженер та інші СД сидять просто у перших рядах. Вони посміхаються і вітають асоційованих в’язнів як рівних собі. Чи це не мара? Чи ми просто спимо та бачимо реальність уві сні? Зв’язок між жертвами і катами дивним чином трансформувався під час вистави. На цей нетривалий час усе стало неначе за мирного часу, нормальне. Співає сексуальна єврейська дівчина. Спальня у Ленті складається з двоповерхових ліжок, які вщерть виповнюють величезний простір колишнього фабричного цеху завбільшки з футбольне поле. Світло вимкнене, усім хочеться спати. Баритон Ризької національної опери Шелкан співає нам зі своїх нар; спочатку оперну арію, потім радянську пісню. Потім він співає пісню єврейських партизан. Як ця пісня з литовських лісів довкола вільнюського гетто дісталася до нас у 1943–1944 роках? Може, це була якась купка люду зі знищеного тамтешнього гетто, що прибула у Ленту саме тоді? Або ж ота пісня партизан з Вільно — просто оперна арія? Мрія про партизанську пісню дарує надію, що партизани десь поблизу, пліч-о-пліч. Колону ведуть до смерті, але з лісу якимось дивом постають партизани з автоматами — «не падайте духом, браття, ми тут!» Німці біжать, а поневолені, люди гетто — жінки, діти та старі — на волі. Нехай свинцеві хмари застують блакить. Ця мить не є твоя остання мить, Чекати довго, важко та несила, Ось наші кроки: ми вже тут, катам могила! Який чудовий, омріяний фінал, як у гарному фільмі; коли б усе це так і було. Але Шелкан співає чудово, це справді народне мистецтво! У його цілющій силі нічого дивного нема. Кожен відчуває піднесення: від неосвічених шевців до капіталістів-початківців директорів фабрики. «Тихіше, Шелкан співає!»

rather loosely circumscribed by the authorities. It was a burial team made up of artistic and bohemian elements freshly brought in from Germany, artists of a sensuous and highly erotic, decadent nature. The leader was a young woman called, if I heard correctly, Marie, who was particularly lively, and energetic, and even passionate about her work. She regarded the burial-and-unburial of people as a highly artistic and inspiring task. Now it so happened that during unburial members of the team dug up two unusually beautiful coupled corpses, lovers in the midst of a frozen embrace. The thing was absolutely a work of beauty. They tried to take them apart, but while attempting the uncoupling, the male corpse broke in many parts and had to be discarded. In pursuit of beauty the burial-unburial-team by chance found a handsome German-Jew youth living in the very same Ghetto neighborhood. Poor thing, they killed him, and coupled him with the female corpse deprived of her mate.

We didn’t like our mothers In 1941 when people disappeared, we were lucky it hadn’t been us. Since somebody had to go, it was a good thing that they went instead of us. Then they disappeared by the thousands and we thought they had bought our peace and our lives. But in 1943 the ones who had disappeared into the grey mists began demanding that we join them. The Germans started opening up the graves and burning the remnants. This was done by Jewish work gangs, chained together. If they did not become infected and die, they were shot after their work had been done. When we heard about this we didn’t like the dead. We felt the dead had handed us the bill to pay, for having been left alive. We did not like these dead Jews pointing their accusing fingers at us and beckoning us to join them. Such a long time had passed, and it had cost so much trouble just to survive as work slaves. At this time we could actually smell the end of the war, now that the defeat of Germany was obvious, but alas not our personal survival. What horror that they, and not the Germans, now tried to pull us into their decaying mass-graves. We didn’t like our mothers, sisters, and lovers in Rumbula.

The SD labor camp Party time at Security Service labor camp Lenta, was it at Christmas? Untersturmführer Scherwitz, his assistant Jenner, and other SDs sit in the front rows. They smile and greet the assembled prisoners in a civilized way, as equals. Is this real? Is our actual state a dream instead? The relation between victimized and victimizers has suddenly been discontinued during the performance. For this short time things are almost back to normal, as in peacetime. A sexy Jewish girl sings. The dormitory at Lenta consists of two-tier bunks that fill up the top floor space of a factory as large as a soccer field. Lights are out, and everybody is about to fall asleep. The Riga National Opera baritone Shelkan sings to us from his bunk; first an opera aria, and later a Soviet song. He sings the Jewish partisan song as well. How did this song from the Lithuania forests surrounding the Vilna Ghetto reach us in 1943-44? Was it the small group from the liquidated Vilna Ghetto who arrived at Lenta about that time? Or, maybe the Vilna Partisan song is an opera aria? The dream of the partisan song promises that the partisans will be there, arm in arm. A column is being lead to its death, but partisans with machine guns miraculously appear out of the forest — «Do not despair brothers, we are here!» The Germans run away and are killed; the bundled-up, Ghetto people — women, children, old men — are freed. Never say this is the final road for you, Though leaden skies may cover over days of blue. As the hour that we longed for is so near, Our step beats out the message: we are here! What a beautiful, imagined ending, a happy-movie-ending; if only it were true. But Shelkan sings so beautifully: this is art for the people! No mystery there about the healing promise of art. Everyone experiences his uplift, from the uneducated tailors to the former capitalist factory directors. «Be quiet, Shelkan is singing!» No one talks. No one discusses or criticizes his singing. «Be quiet, Shelkan is singing!» The next day the prisoners might say, «Shelkan sang last night,» but that is all. Where else could one have such a total musical experience? At the Riga National Opera? The Milan Teatro alla Scala? The New York Metropolitan Opera? Never!

Ніхто не розмовляє. Ніхто не дискутує і не обговорює його спів. «Тихіше, Шелкан співає!» Наступного дня в’язні скажуть: «Шелкан учора співав» і поготів. Де б іще ви набули такого тотального музичного досвіду? У Ризькій національній опері? Міланському Teatro alla Scala? Metropolitan Opera у Нью-Йорку? Та ніколи! *** Я гордовито ношу свою жовту зірку Давида, коли випадає пройти вулицями міста у супроводі солдатів-охоронців. Як того вимагають, ходжу край тротуару, але голову тримаю рівно. На мені одяг, що мені дуже пасує: Arbeitslager — суміш, що перелицював мені зі старого одягу швець. Курточка на вигляд навіть трохи мілітарі, як у Ейзенхауера, але ззаду у мене гума. Моя жовта зірка Давида сяє просто з брунатно-оливкового светра. У мене тоді було ще багатенько хвилястого чорного волосся, а носив я його на довоєнний лад, черевики в мене, як танки, та я взагалі відчуваю себе військовим. Оцим усім я кажу цивільним, що йдуть тротуаром: от вам гарний, молодий, красивої статури єврей, пожива для звірів і для ВАС, добрі люди. Я йду з випростаною спиною. Де ж тепер ваші стереотипи щодо зігнутого, слабкого, підступного єврея? Отой молодик за межею, по інший бік смерті, він змагається саме з цим і приречений або бути принесеним у жертву, або вижити! А ви — цивільні, латиші, німці — ви тут ще на гарній половині? Та чи надовго? Чи довго вам копирсатися у цивільному, буржуазному задоволенні і ваших маленьких проблемках? Чи судилося вам теж перейти цю межу — ані статусу, ані надбань — до історії, просто у смерть? У кінці усього цього вони справді стали громадянами другого сорту. Багато хто з них — депортовані або втекли до дивних світів, самі прирекли себе на безпритульність. Пізніше, у трудовому таборі, ми вже не носили жовтих зірок. На нас був гарний в’язничний одяг — сірий, із цупкого матеріалу. Іноді нам давали звичайні пальта з величезними білими хрестами, намальованими на грудях та на спині. Ми були Schutzhäftlinge (захищені в’язні) — але від кого? Ми більше не «євреї». До чого тут хрести? Ми стали християнами? Або, з точки зору більш величної та вирафінованої інтелектуальності, чи не повертаються наші гнобителі до нашого прадавнього єврея, Ісуса Христа, який випадково спородив сторіччя страждань для свого народу? *** От я проходжу повз вас під конвоєм німецького солдата. Коли я ходив у колоні під таким конвоєм, де жінки попереду, чоловіки позаду, то вже не відчував себе героїчно. Справді, тоді мені було соромно, хотілося потонути у землі чи сховати обличчя. Чомусь мені здавалося, що ми, чоловіки, відповідальні за негаразди: жінки, які мали змагатися за життя, нагадували мені про це.

*** I wear my Yellow Star of David with pride — while being escorted on the Streets by soldier-guards. As per regulations, I walk along the edge of the street, but my head is always erect. I wear an outfit that I know looks good on me: an Arbeitslager concoction, made for me by a tailor from an old piece of clothing. The jacket looks slightly military, something like the jacket worn by Eisenhower, but with rubber on the bottom. My yellow David’s Star shines against the brownish-olive fabric of my sweater. I still have plenty of wavy black hair and wear it as I used to before the war, and my boots are tanks, and I feel very military. With all that I beam a message to the civilians passing by on the sidewalk; here is this good-looking, young, well-built Jew, a victim of the beasts, and of YOU, good people. My back is straight as I walk. Where is your stereotypical picture now of the bent-over, weakly, hustling Jew? This young man is across the border, on the other side of death, having conquered it up to this point, and destined to either be sacrificed or to survive! And you — civilians, Latvians, Germans — are you still on the good side of that line? But for how long? How long will you wallow in your civilian, bourgeois contentment and your little problems? Will you too have to cross that border — statelessness and non-belonging — into history, into death? In the end they really did eventually become second-class citizens. Many of them anyway — deportees and refugees of a strange world, themselves became homeless. Later in the work camp, we no longer wear the yellow star. We have nice prison clothes — grey, made of good material. Sometimes we have civilian coats with huge white crosses painted over front and back. We are Schutzhäftlinge (protected prisoners) — but protected from whom? Our status is no more «Jew.» And what do the crosses stand for? Did we become Christians? Or, with even greater, more refined intellectual acumen, did our tormentors go back into history, to our ancient Jew, Jesus Christ, who inadvertently caused millennia of horrors for his own people? *** I see myself passing by, escorted by a German soldier. While I am marching in a column with a German soldier escort, women in front, men in the rear, I feel less heroic. In fact, I am ashamed, and want to sink into the ground or hide my face. For somehow I sense that we men are responsible for this predicament: the surviving women remind me of it.

Барух Моє єврейське ім’я — Барух, що означає «благословенний». Чи я колись був або почувався благословенним, бо вижив? Або ж навпаки, мені треба вважати себе проклятим, адже я пройшов крізь усе це. У будь-якому разі я вважаю себе відзначеним моїм іменем. Я усвідомлюю, що справді бачив доволі небагато трупів на своєму шляху, бо у дійсності їх було гори внаслідок вельми активної злочинності простору, де я перебував понад три роки в ув’язненні Риги, та ще купа інших трупів у німецьких концтаборах. У ризькому гетто я бачив тіла, зимовий сад із восковими статуями, тіла межи та поверх могильних каменів, захищених старими стінами цвинтаря, п’ятдесят чи, може, сто. Потім у Ленті я майстрував домовину для мого товариша Гайнца Маркуса, якого закидали камінням насмерть, але я не бачив його скоцюрбленого тіла. Набагато пізніше у концтаборі Штутгоф поблизу Гданську я бачив тіло старого музики Вольфсона, але там на тіла взагалі ніхто уваги не звертав, особливо на рештки літніх людей. Табір як місце утримання тридцяти тисяч осіб, просто було уявити собі лісом із майбутніх трупів. Тіло Вольфсона лежало на підлозі вмивальні, а ми довкола сьорбали наш щоденний раціон — ріденький суп. Саме там, у Штутгофі, посеред ночі, нас підняли та примусили дивитися страту через повішення молодого росіянина. У цьому, одначе, було щось життєствердне, бо нам натякнули, що той хлоп кинувся на есесівця. Колись я чув відчайдушний вереск хлібного злодія, німецького єврея, забитого до смерті нашими табірними старшинами. От, власне, й усе щодо трупів, які я, благословенний, бачив чи про які чув — про трупи чи про майбутні трупи. Справді, це все, якщо не враховувати фабрику покарань, загальні обсяги роботи якої

Baruch My Hebrew name is Baruch meaning The Blessed. Could I then, or should I then consider myself blessed, for having survived? Or contrarily, should I consider myself cursed for having had to go through it all. Whichever way I consider myself marked through my actual name. I realize that I have only actually seen very few corpses along the road of my experience whereas in reality there were literally mountains of them assembled in the immediate vicinity of where I was during my more than three years of Riga imprisonment, and other mountains later in Germany’s proper concentration camps. In the Riga Ghetto I saw bodies, a winter garden of wax-like figurines, bodies in between and on top of the gravestones, protected by high ancient stone walls, fifty, or maybe one hundred. Then, in Lenta I built a coffin for my friend Heinz Marcus who was stoned to death, but his mangled body I never got to see. Much later in Stutthof concentration camp near Danzig I did see the body of the old musician Wolfson, but nobody paid any attention to bodies there, especially those of old men. The camp itself, comprising perhaps thirty thousand people, was easily seen as just a forest of future corpses. Wolfson’s body was lying on the floor in the washroom, and there we slurped our daily ration of watery soup right around it. Also, in Stutthof, in the middle of the night, we were awakened and ordered to view the hanging execution of a young Russian. But there was an uplifting quality to watching that since we were told the fellow had attacked SS-men. I did once hear the cries of a bread-thief, a German Jew, being beaten to death by our lager elder.

тільки у Ризі становлять десь 300 тисяч. Але якщо я був благословенний пройти крізь усе це майже неушкодженим й із наче закритими шорами очима, все одно ці тіла, кожне з них, закарбувалися по-різному в моїй уяві. Я постійно і силою тягну їх за собою, опираюся і відмовляюся від цієї ноші щосили. Там, в уяві, — примарна кількість стає сірим, імлистим, туманним безкраїм лісом, розкинутим десь у далекій країні, що не має географічних меж. Мені дев’ятнадцять, я стою біля вікна нашого барака у Штутгофі. Купка табірних дітлахів віком від восьми до чотирнадцяти тулиться одне до одного поза парканом. Вони радісні, мабуть, отримали гарні пайки для тих, кого кудись перевозять, саме їх везуть в Аушвіц — знаний концтабір. Звичайно ж, я ніколи не бачив, як ці радісні діти стали просто тілами. Якщо рука колишнього Бога берегла та провадила мене крізь усе, якщо я був у безпеці посеред цих безмежних лісів, це все мало якийсь сенс. Окрім того, мені щастило: втручання згори постійно відсилало мого батька та мене на порівняно непогані місця роботи. Взагалі це величезне і рідкісне везіння — два члени однієї родини постійно залишаються разом, та ще й у кінці рятуються обидва! Щонайменше тричі Рука Божа була помітна і показово дієва: коли я перебіг плац до «гарної» колони, що відправлялася у Ленту, на очах у всіх поліцаїв та есесівців приставши до неї; коли всупереч усім надуманим страхіттям я переміг у суто суїцидальному акті порятунку мого батька із групи Nacht und Nebel, що мала йти ексгумувати братські могили і потім мала бути розстріляна; і безпосередньо перед звільненням, у німецькому місті Магдебург, коли я втік та ховався під перевернутою ванною нагорі якогось розбомбленого будинку, від якого лишилися тільки стіни та сходи. Нас оточили, увесь район обшукували, особливо підвали; та який бовдур побіжить тут по сходах угору, що йдуть у нікуди? Я пролежав там увесь день, ноги в мене стирчали з-під короткої ванни, а довкола тривав обшук. Якийсь чолов’яга врештірешт почав підніматися нагору, але зупинився і повернув назад, саме перед тим місцем, звідкіля він зміг би мене побачити.

Єврейська міні-держава Гітлера Жовтень–листопад–грудень 1941 року. Коли всі цупкі дротяні огорожі ризького гетто було натягнуто, дихати стало важче — як у замкненому просторі із зашморгом на шиї; безпомічна зніченість і невизначеність влади. Що станеться з народженими на волі тваринами, які потрапили у загорожу? Чи німці, відомі своїм бажанням усе привести до ладу та легалізувати, спроможуться надати гетто закони, справжні закони, можливо, узгоджені із законами Середньовіччя? Або ж чи не будуть ці закони й уложення поневолювачів вільного люду тільки обгорткою, вираженням реальної анархії фашистів-наці? Так, анархія теж працює на вирафіноване, криваве Право, так само, як і на вірогідне право Волі! Інше ім’я цього — старий знайомий Білий Терор. На початку спіймані знічені, але коли паркани зведено, а замки замкнено, виникає подібність закону. Управа гетто починає працювати навіть дуже ефективно, пайки видають за чітким розкладом, працює лікарня та починає діяти поліція гетто. Ми всі тепер мічені давньоєврейським символом, жовтою зіркою Давида — навіть поліція гетто носить зірку на нарукавних пов’язках! Найгірше бідним і тим родинам, чиїх чоловіків убили у перші навальні акції латиської поліції (ці приблизно 10 тисяч тепер поховані у лісі Bikernieku і взагалі в усіх довколишніх лісах) — вони або ще очікують на смерть у Центральній в’язниці, або повільно конають від голоду та знущань. Найхолодніші зими спускаються на гетто. Пайків з напівзогнилих маленьких картоплин і моркви недостатньо для існування. Але загальна нормальність життя навіть у гетто непереможна. Задовго до створення Ізраїлю — єврейської міні-держави, яку задумав Гітлер. *** Серпень 1944 року. Поразка фашистів неминуча, навіть для нас, євреїв із табору праці. Чи саме тому нас почали називати захищеними в’язнями? Усе стає важким та несприятливим навіть для щасливих Лур’є, батька і сина. Трагедія завжди десь поруч. Настає ранок. Загальне шикування. Ми у дворі, під старим деревом. Німецькі свині з головної контори СД, убивці, провадять відбір. Перший наказ — у «політ до небес» з командо Цеппеліном, другий — Nacht und Nebel. Такі поетичні назви для смерті вигадували поети СД. Наступний відбір: вирити тіла замордованих раніше у концтаборі Саласпілс та лісі Румбула — усередині й довкола, працювати у кайданах, а наприкінці роботи бути страченим. ***

This is all that I, the Blessed, ever saw or heard by way of corpses and corpses-to-be. All the while, within the execution factory, the production turnover of which in Riga alone amounted to about 300,000. But though I was blessed to pass through all of that unscathed, and blindfolded as it were, these bodies, every one of them, have transfixed themselves in some area of my imagination. I fully and unwillingly carry them within me, resisting and rejecting the weight of this burden as much as possible. There in the imagination the number becomes a grey, misty, foggy overhanging forest spread out somewhere in a faraway land with no geographic boundaries I am nineteen, at the window of our barrack in Stutthof. A group of camp-children, aged about eight to fourteen, have been assembled outside the fence. They are cheerful, perhaps having received good traveling rations, and are being sent to the Auschwitz concentration camp. Of course I never saw those camp-children turn into bodies either. If the hand of the ex-God guided me thus, safely through these terrestrial forests, it must have had a purpose. Besides luck, interventions from above continually placed my father and me in comparatively good places of work. This by itself was a huge unbelievable rarity: two members of a family managing to stay together all the way through, and to be saved in the end! On at least three occasions the Hand of God was markedly and definitively there: when I crossed the Appelplatz into the good row, for Lenta, in front of all police and SS assembled in-between; when against all imaginable odds I succeeded in a totally suicidal act to save my father from the Nacht und Nebel group destined to exhume mass graves and then be killed; and just before liberation, in the German town of Magdeburg, as an escapee hiding behind an overturned bathtub on the top floor of a bombed-out building, of which only walls and the staircase were left intact. We were surrounded and the whole area searched, basements in particular; for what fool would have run up a staircase leading absolutely nowhere? Up there I lay for a whole day, my feet sticking out of the short bathtub, while the search went on all around me. A man finally did come up the staircase, but then stopped and turned around, going back just before reaching the level from which he could have seen me.

Hitler’s jewish mini-state October-November-December 1941. After barbed wire fences have been completed in the Riga Ghetto it is shut off air-tight; helpless confusion and uncertainty reign. What will become of the formerly-free animals, now corralled? Will the Germans, famous for their adherence to organization and legality, finally introduce Ghetto laws, real laws, perhaps based on the pattern of the Middle Ages? Or, are directives and laws issued by the captors of the formerly free only a cover-up, an expression of anarchy by the FascistNazis? Yes, anarchy works for the well-organized, bloody Right, as much as it purportedly does in the service of Freedom! Another name for it is the old White Terror. At first the captured are in confusion, but with the fences up and the gate locked, a semblance of order reappears. The Ghetto government begins to function quite efficiently, rations are issued on a regular basis, the hospital functions and the Ghetto Police appears. We are now decked out in Jewish symbols, yellow Stars of David on our clothes — even the Ghetto police wear them on their armbands! Worst off are the poor and those families whose men died during the early helter-skelter Aktionen by the Latvian Police — those approximately 10,000 now buried in Bikernieku Forest and the other surrounding forests — or those still in the Central Prison awaiting execution, or dying slowly of starvation and maltreatment. The coldest of winters descends on the Ghetto. The rations of tiny half-rotten potatoes and carrots are not enough to subsist. But normalcy reappears on the Ghetto’s main thoroughfare. Long before the creation of Israel, Hitler’s Jewish mini-state appears to be functioning. *** August 1944. The smashup of the Fascists is clear, even to us, Arbeitslager Jews. Or were we already officially classified as protective prisoners by that time? Things keep going constantly downhill for the lucky Luries, father and son. But the tragedy moves toward its close.

Чи були в гетто і таборі праці реальні герої? У нас не було навіть сіоністів. Було намагання створити опір усередині поліції з латиських євреїв. Вони ховали зброю, але були викриті, й усіх п’ятдесят чи сто осіб розстріляли з автоматів на тому самому плацу. Один поліцай утік і навіть переховувався десь у гетто, але невдовзі його спіймали.

Morning comes. Everybody lines up. We are down in the yard, by the old tree. The German pigs of the main SD office, the murderers, made the selections. First selection: to «fly into the sky» with Kommando Zeppelin, the second is Nacht und Nebel. Both are poetic names for death thought up by the SD poets. Another selection: to dig out the bodies of the murdered in and around Salaspils concentration camp and Rumbula forest, to work in chains, and to be executed after the work is done.

Божа музика класична

***

Наці горезвісно відомі любов’ю до Божої класичної музики. Ці записи мають бути надруковані. Це, як мені видається, не література чи мистецтво. Автор не випускає ці слова на волю заради обіцянки виконати якийсь обов’язок. Через це він сподівається на збіг обставин, але не вірить у нього. Радше він свідомий щодо загальновизнаного факту, що після цього вчинку його життя буде менш цікаве і викличне. По суті, має зникнути його «резон на життя», доки провидіння не дасть йому нового. Однак він плекає надію, що ці слова можуть допомогти йому досягти зрозумілого пояснення усього, що коїться довкола, бо це вп’ялося, вкоренилося у глибини його життя. Він усе ще сподівається, що буде спроможний якось сприйняти усі ці події як частину отого життя, яке ще йому залишається. Він просто хоче залишити по собі спогад. У його власному житті так мало відбувається чогось справді важливого. Ось вам парадоксальна відсутність чогось помітного у багатолітньому процесі виживання, що складається із сотень шасливих збігів. Один неправильний рух із сотні міг призвести до загибелі. Випадково бути десь у невідповідному місці чи випадково втрапити у небезпечну ситуацію — простенькі це були ситуації чи важкі, неважливо, але ж усі вони могли скінчитися смертю. Сенс буття та виживання єврея у німецькій імперії стримів від нуля до одиниці. Стукіт електричної друкарської машинки схожий на удари нагайки, на повільні автоматні черги.

Who were the real heroes in this Ghetto and Arbeitslager? The Zionists were also nonexistent as a group. There was an attempt to organize resistance by the Latvian Jewish Police. They gathered arms, but were discovered and all fifty or a hundred of them machine-gunned on this very same Appelplatz. One policeman managed to run away and hid in the Ghetto for some time, but they soon caught him.

Магдебург, 1945 рік, звільнення 18 квітня 1945 року. Я виповзаю з-під двоспального ліжка на верхньому поверсі будинку у Магдебурзі, це моя схованка. Трохи раніше бомбами розбило дах над сусідньою кімнатою. Я сплю під тим ліжком останні два-три дні. Я прокидаюся і чую дивну розмову, що ведеться на вулиці. Вона точиться не німецькою. Може, італійська, мова союзників Німеччини? Виповзаю назовні та йду до вікна. Це перші GI, із рушницями у руках, ідуть вервечкою, жують гумку і видають саме оці звуки. Мене звільняють американці. Усе це від того, що Сталін і Рузвельт трохи не порозумілися між собою: вони не дійшли згоди щодо того, хто візьме собі містечко Магдебург поблизу Берліна. Доки вони торгувалися чи сперечалися, СС повернулися до міста і повиганяли з Бухенвальда всіх, кого спромоглися знайти. Більшість загинула на шляху до Заксенхаузена — окрім тих, кого не знайшли, таких, як я. Саме зараз усі військові частини німців та їхня поліція мали піти з міста. Найімовірніше, вони потрапили просто до рук наших «русскіх». Магдебург здали американцям, але тільки частину на захід від Ельби. Американці увійшли до нього та звільнили мене. Росіяни узяли собі частину міста на схід від Ельби. І саме тому я вирішив бути американцем і не повертатися до своєї рідної нації. *** Я йшов до табору розбомбленими, стертими на порох вулицями Магдебурга 18 квітня 1945 року, у день остаточного звільнення. За вісім днів до того було несправжнє звільнення. Ноги у мене були непевні та запліталися, я йшов, наче п’яний. Сонце волі сяяло пречудово, я йшов тротуаром, не криючись. Я більше не боявся бути в’язнем-утікачем. Я більше не боявся здійснити потрійний гріх та не носити жовтої зірки Давида спереду і ззаду. Я більше не боявся ходити тротуаром. За кожен із тих гріхів могли застрелити чи ще щось гірше. На непевних ногах я йшов вільно до табору, де

God’s classical music The Nazis are notorious for loving God’s classical music. This writing must get out. It is not, I should hope, literature or art. The author does not get the words out in order to alleviate himself from some burden. Though he may have a dim hope of such occurrence, he doesn’t really believe in it. Rather, he is conscious of the almost-certain fact that after this stuff is out his life will be quite different, a lot less exciting and challenging. In fact his whole raison d’être might disappear, unless providence provides him with a new one. But he does hope that these words might help him arrive at some reasoned ordering of the occurrence as it sits, lodged deeply in his life. He does hope that he will be able to incorporate these events into whatever is left of his life. He might also wish to leave another record. In his own story so very little actually happens. There is a paradoxical lack of actual happenings in a survival lasting four years, involving hundreds of fortunate coincidences. One wrong move out of hundreds would have spelled death. Accidentally being at the wrong place at hundreds of times, or accidentally coming across a dangerous situation, from the lightest to the heaviest could have been the end. The ratio of survival for Jews under German occupation was about one to zero. The clacking of the electric typewriter sounds like whiplash, like slow gunfire.

Magdeburg, 1945, the americans liberate me April 18, 1945. I crawl out from under the double-sized bed in the Magdeburg top-floor apartment that I am hiding in. Earlier bombing has blown out the roof in the next room. I have been sleeping under this bed for the past two or three days. I wake up and hear strange-sounding conversation coming up from the street. It does not sound like German. Could it be Italian, language of the German allies? I crawl out and walk to the window. There are the first GIs, riﬂes in hand, single-file, chewing gum, and making these sounds. The Americans are liberating me. Thus it turns out that Stalin and Roosevelt had a little misunderstanding. They couldn’t come to terms on who should take the city of Magdeburg near Berlin. While they were bargaining or quarreling the SS returned and marched out all the prisoners they could find in our Arbeitslager Buchenwald in Magdeburg. Most of them perished on the roads to Sachsenhausen or God knows where — except the ones they couldn’t find, like me. In the meantime, all the German troops and police must have gotten out. Although they probably fled right into the arms of our Russkies. The city of Magdeburg was allotted to the Americans, but only that part lying west of the Elbe River. The Americans then marched in and liberated me. The Russians took the part of town lying east of the Elbe. And thus it came to pass that I became an American, and did not revert to the nation of my birth. *** I walk back to the camp through the bombed-out, rubble-strewn streets of Magdeburg on April 18, 1945, the day of my final liberation. There had been a false liberation eight days earlier. Not too firm on my feet, I walk as if drunk. The sun of freedom shines beautifully, and I walk on the sidewalk, openly. I am no longer afraid of being an escaped convict. I am no longer afraid of committing the triple sin of not wearing the Yellow Star of David on front and back. I am no longer afraid of walking on the sidewalk. You could be shot or much worse for any one of those singular sins. Unsteady on my feet, I walk freely 63

сподівався знайти свого батька. Повз мене з ревищем мчав конвой американських вантажівок. В одній із них стояв американський солдат, він підніс гвинтівку, прицілився у мене та вистрелив — куля пішла кудись у повітря.

now, towards the camp, where I hope to find my father. A convoy of American Army trucks roars by. An American soldier stands up in one of the trucks, pulls out a gun, aims at me and shoots — the bullet goes astray.

Нью-Йорк

New york

Засадничий фактор мого відправлення до Америки, навіть вирішальний — моя сестра, яка вирішила переїхати туди з Італії. Дійсність отака: мій батько зовсім не прагнув повертатися до Риги або ж до Ленінграда, звідки його напевне відправили б до Сибіру. Якби я був один на світі, то поїхав би до Риги. Я подумував про Палестину, але, скоріш за все, то була б Ригa. Мій зять Діно, офіцер CIC (Counter Intelligence Corps), знайшов нас та взяв на роботу. Потім я почав працювати перекладачем в американській армії. Життя в особливо привілейованому підрозділі армії США було насолодою. То був подвійний Неверленд: їж, що хочеш, автомобілі, фройляйн, надихаюча інтелектуальна праця. Я став перетворюватися на велике цабе. Моє слово було вирішальним для заляканих німців. Через усе це у своєму слабенькому, голокостному, звиклому до граничних змагань у концтаборі 21-річному розумі дитини я почав ставати стовідсотковим справжнім американцем. Як усі інші солдати, я хотів повернутися додому — до країни морозива та нескінченних радощів і мистецтва. Моє життя великого цабе в армії було тільки аперитивом. Я думав, що тепер уже ніколи не помилятимуся, доля у благоволінні своїм обрала мене задля нескінченного успіху та задоволення. Коли я приїхав до Нью-Йорка, то зненацька відчув себе геть чужим. У мене не було грошей. Без грошей тобі не пройти крізь турнікети підземки. Без грошей тебе не поцілує навіть сучка з НьюЙорка. За тиждень сестра викинула мене геть із квартири. Вона сказала, що мене для неї забагато. Відтоді я змагаюся за право бути стовідсотковим американцем, не євреєм. Простягнувшись на матрасі, слухаючи на своєму новому короткохвильовому радіоприймачі «Radio-Moscow», я відчуваю повний розрив свідомості, уявляючи собі, як би воно було б слухати оту станцію і лежати на ліжку у Ризі або Москві.

A contributing factor to my going to America, maybe a decisive one, was that my sister had recently gone there from Italy. There was also the fact that my father certainly did not want to go back to Riga, or to Leningrad, from where he would most likely have been deported to Siberia. Had I been alone in the world, I would have gone back to Riga. I was also considering Palestine, but I am pretty sure it would have been Riga. My sister’s husband Dino, an officer in the CIC (Counter Intelligence Corps), found us and took me in. Then came service in the American Army as an interpreter. Living with a specially privileged US army unit was paradise. This was Never Never Land: all I wanted to eat, cars, Fräuleins, exciting intelligence work. I had become a regular big-shot. My word was command to the fear-stricken Germans. And so in my weak, Holocaust, concentration camp-buffeted, 21-year-old baby’s mind I had become a 100% real American. I was like the other soldiers wanting to go home to the ice-cream-land of never-ending pleasure and art. My big-shot life in the army was just the appetizer. I thought that from then on I couldn’t go wrong, that fate in its benevolence had chosen me for never-ending success and happiness. When I arrived in New York, I suddenly felt a stranger. I had no money. Without money you couldn’t get through the subway turnstiles. Without money you couldn’t even get a kiss from a New York bitch. After about a week my sister threw me out of her apartment. She said I was too much for her. For a long time I still fought to become 100% American, not a Jew. Spread out on the mattress, listening on my new short-wave set to Radio-Moscow I am almost in rapture, imagining how it would be to listen to the same station while spread out on my bed in Riga, or in Moscow.

***

Я казав, що старого єврейського цвинтаря у Ризі вже нема. Його знесено. Школярів, серед яких були і євреї, відправили, щоб зарівняти його, засипати піском та насадити там парк в ім’я прогресу. Чи схоже серце на артишок з його пелюстками, що перекривають одна одну?

I am told that the old Jewish Cemetery of Riga is no longer. Torn down. Schoolchildren, Jews amongst them, were sent to flatten it out, to cover it with sand, and plant a park there in the name of progress. Is the heart like an artichoke, overlapping with layers?

ТВОРИ ART WORKS

Без назви, ~ 1946 Папір, туш; 33 x 20 см Untitled, c. 1946 Ink on paper; 13 x 8 In.

Російських в'язнів карають у Штутгофі, 1946 Картон, олія; 100 x 75 см Russian Prisoners Being Punished in Stutthof, 1946 Oil on board; 39.5 x 29.5 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець Конте, гуаш; 28 x 22 см

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець Конте, олівець; 30 x 21 см

Перекличка у концтаборі, 1946 Картон, полотно, олія; 60 x 92 см

Untitled, c. 1946 Conte crayon, gouache on paper; 11 x 8.5 In.

Untitled, c. 1946 Conte crayon, pencil on paper; 11.75 x 8.25 In.

Roll Call in Concentration Camp, 1946 Oil on canvas on board; 24 x 36 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, ручка, туш, акварель; 27 x 20 см Untitled, c. 1946 Pen, ink, watercolor on paper; 10.5 x 8 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, туш, техніка лавіс; 15 x 21 см

В'язні повертаються з роботи, 1946 Мазоніт, полотно, олія; 50 x 69 см

Untitled, c. 1946 Ink, lavis on paper; 5.75 x 8.25 In.

Prisoners Returning from Work, 1946 Oil on canvas on masonite; 19.5 x 27 In.

Без назви (Наслідки), ~ 1946 Папір, туш; 20 x 25 см

Без назви, ~ 1946 Папір, туш; 13,5 x 12,5 см

Untitled (Aftermath), c. 1946 Ink on paper; 8 x 10 In.

Untitled, c. 1946 Ink on paper; 5.25 x 5 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець Конте; 29 x 20 см Untitled, c. 1946 Conte crayon on paper; 11.5 x 8 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, туш, техніка лавіс; 23 x 16,5 см Untitled, c. 1946 Ink, lavis on paper; 9 x 6.5 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець Конте, вугілля; 29 x 21 см

Без назви, ~ 1946 Папір, ручка, туш, гуаш; 24 x 20 см

Untitled, c. 1946 Conte crayon, charcoal on paper; 11.5 x 8.25 In.

Untitled, c. 1946 Pen, ink, gouache on paper; 9.5 x 8 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, туш; 15 x 21 см Untitled, c. 1946 Ink on paper; 5.75 x 8.25 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець Конте; 21 x 30,5 см Untitled, c. 1946 Conte crayon on paper; 8.25 x 12 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець Конте, естамп; 20 x 29 см

Без назви, ~ 1946 Папір, туш, олівець Конте; 20 x 28 см

Untitled, c. 1946 Conte crayon, estompe on paper; 8 x 11.5 In.

Untitled, c. 1946 Ink, Conte crayon on paper; 8 x 11 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, пастель; 30 x 21 см

Автопортрет, ~ 1946 Папір, олівець Конте, естамп; 29 x 21 см

Untitled, c. 1946 Crayon on paper; 11.75 x 8.25 In.

Self-portrait, c. 1946 Conte crayon, estompe on paper; 11.5 x 8.25 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, ручка, туш, олівець; 29 x 21 см

Без назви, ~ 1946 Папір, туш, акварель; 30,5 x 23 см

Untitled, c. 1946 Pen, ink, pencil on paper; 11.5 x 8.25 In.

Untitled, c. 1946 Ink, watercolor on paper; 12 x 9 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець; 29 x 21 см

Без назви, ~ 1946 Папір, туш, гуаш; 25 x 18 см

Untitled, c. 1946 Pencil on paper; 11.5 x 8.25 In.

Untitled, c. 1946 Ink, gouache on paper; 10 x 7 In.

Без назви, ~ 1946 Папір, олівець Конте, естамп; 29,5 x 21 см

Три фігури, 1947 Полотно, олія; 80 x 95 см

Untitled, c. 1946 Conte crayon, estompe on paper; 11.5 x 8.25 In.

Three Figures, 1947 Oil on canvas; 31 x 37.5 In.

Портрет кольорової леді, 1947 Полотно, олія; 40 x 35,5 см Portrait of a Colored Lady, 1947 Oil on canvas; 16 x 14 In.

Розчленовані жінки: дають хліб, 1949 Картон, олія; 35,5 x 53,5 см

Без назви (Три фігури), ~ поч. 1950-х Полотно, олія; 18,5 x 27,5 см

Dismembered Women: Giving Bread, 1949 Oil on cardboard; 14 x 21 In.

Untitled (Three Figures), c. early 1950s Oil on canvas; 7.25 x 10.75 In.

Жінка грає в м'яч, ~ 1950-і Полотно, олія; 44,5 x 35,5 см

Без назви, 1950 Полотно, картон, олія; 105 x 95 см

Woman Playing Ball, c. 1950's Oil on canvas; 17.5 x 14 x In.

Untitled, 1950 Oil on canvas on board; 41.5 x 37.5 In.

Боротьба, 1951 Мазоніт, олія; 77 x 92 см

Скелі — це ноги — це груди, 1951-1952 Мазоніт, олія; 55 x 55 см

Combat, 1951 Oil on masonite; 30.25 x 36.25 In.

Rocks is Legs is Breasts, 1951-1952 Oil on masonite; 22 x 22 In.

Комік стриптизер акробат, 1951-1952 Полотно, олія; 91,5 x 66 см Comic Strip Acrobat, 1951-1952 Oil on canvas; 36 x 26 In.

Сцена танцювального залу, 1954 Мазоніт, олія, гуаш; 45 x 36 см Dance Hall Scene, 1954 Oil, gouache on masonite; 17.75 x 14.5 In.

100

101

Без назви (Оголений торс жінки), ~ 1954 Полотно, олія; 47 x 46 см

Дочка Лани Тернер (яка вбила коханця матері), 1955 Полотно, олія; 50,5 x 51,5 см

Untitled (Nude torso of a woman), c. 1954 Oil on canvas; 18.5 x 18 In.

Lana Turner's Daughter (who slew her mother's lover), 1955 Oil on canvas; 20 x 20.25 In.

102

103

Без назви (Розчленовані жінки), ~ сер. 1950-х Папір, гуаш; 74 x 89 см

Розчленована жінка, 1955 Полотно, олія; 89 x 112 см

Untitled (Dismembered Women), c. mid 1950s Gouache on paper; 29 x 35 In.

Dismembered Woman, 1955 Oil on canvas; 35 x 44 In.

104

105

Розчленована жінка: стриптизерша, 1955 Полотно, олія; 165 x 110 см Dismembered Women: The Stripper, 1955 Oil on canvas; 65 x 43 In.

106

107

Без назви, 1955-1958 Полотно, олія; 105 x 100 см

Фігури на танцполі, 1956 Мазоніт, олія; 37,5 x 60,5 см

Untitled, 1955-1958 Oil on canvas; 41 x 39 In.

Dance Hall Figures, 1956 Oil on masonite; 14.75 x 23.75 In.

108

109

Без назви (Дві жінки), 1956 Мазоніт, олія; 115 x 91,5 см Untitled (Two Women), 1956 Oil on masonite; 45 x 36 In

110

111

Без назви (Чорно-білий живопис), 1957 Полотно, папір, акрил; 112 x 165 см Untitled (Black and White paintings), 1957 Oil on paper on canvas; 44 x 65 In.

Без назви (Чорно-білий живопис), 1957 Папір, акрил; 107 x 115,5 см Untitled (Black and White Paintings), 1957 Acrylic on paper; 42 x 45.5 In.

112

113

Прощавай Америко, 1959-1960 Полотно, олія, фото; 141 x 131 см Adieu Amerique, 1959-1960 Oil, photo on canvas; 55.5 x 51.5 In.

114

115

Без назви, 1959 Картон, олія, паперовий колаж; 33 x 27 см Untitled, 1959 Oil, paper collage on board; 13 x 10.5 In.

116

117

Прощавай Америко, 1959-1960 Полотно, олія; 130 x 95 см

NO! з Пін-апом та тінню, 1959-1963 Полотно, акрил, паперовий колаж; 110 x 112 см

Adieu Amerique, 1959-1960 Oil on canvas; 51 x 37.5 In.

NO! with Pinups and Shadow, 1959-1963 Acrylic, paper collage on canvas; 43 x 44 In.

118

119

Прощавай Америко, 1960 Полотно, папір, олія; 100 x 98 см Adieu America, 1960 Oil on paper on canvas; 39 x 38.5 In.

120

121

Без назви (Прощавай любов), ~ 1960 Картон, олія, акрил, папір, картон, фото, скоби; 80 x 105 см Untitled (Adieu Love), c. 1960 Oil, acrylic, paper, coardboard, photos, staples on board; 31.5 x 41.5 In.

122

123

NO! (Помаранчевий і червоний), ~ 1962 Полотно, олія, скоби; 26 x 28,5 см

Яка це любов?, 1962 Полотно, акрил; 176,5 x 180 см

NO! (Orange and Red), c. 1962 Oil, staples on canvas; 10.25 x 11.25 In.

What Kind of Love Is This?, 1962 Acrylic on canvas; 69.5 x 70.75 In.

124

125

126

Мила, чи ти зайдеш, 1962 Картон, платівка, фото, паперовий колаж; 35 х 35 см

NO! Record, 1962 Картон, платівка, акрил; 35 х 35 см

Baby Won't You Please Come, 1962 Photo, paper collage, vinyl record on board; 13.75 x 13.75 In.

NO! Record, 1962 Acrylic, vinyl record on board; 13.75 x 13.75 In.

127

Інсталяція Адольфа Гітлера 1945 року "Вагон", ~ 1962 Папір, літографія; 40,5 x 61 см

Лоліта, 1962-1963 Полотно, паперовий колаж; 142 x 103 см

Flatcar, Assemblage, 1945 by Adolf Hitler, c. 1962 Lithograph on paper; 16 x 24 In.

Lolita, 1962-1963 Paper collage on canvas; 56 x 40.5 In.

128

129

Залізничний колаж (залізниця до Америки), ~ 1963 Льон, паперовий колаж, олівець, лак на фотоемульсію; 45,5 x 68,5 см

NO! з черепом і хрестовинами, ~ 1963 Фанера, акрил, аерозольна фарба; 63.5 x 59 см

Railroad Collage (Railroad to America), c. 1963 Paper collage, pencil, varnish on photo emulsion on linen; 18 x 27 In.

NO! with Skull and Crossbones, c. 1963 Acrylic, spray on plywood; 25 x 23.25 In.

130

131

Плакати NO!, 1963 Полотно, макулатура, офсетний друк; 221 x 173 см NO! Posters, 1963 Offset printing on wastepaper on canvas; 87 x 68 In.

132

133

Сьюзен Світ, 1963 Полотно, олія, папір, фото; 130 x 110 см Susan Sweet, 1963 Oil, paper, photos on canvas; 51 x 43 In.

134

135

NO! (Червоне та чорне), 1963 Полотно, олія; 56 x 89 см

Без назви (На животі), ~ 1963 Полотно, олія; 84 x 91,5 см

NO! (Red & Black), 1963 Oil on canvas; 22 x 35 In.

Untitled (On Stomach), c. 1963 Oil on canvas; 33 x 36 In.

136

137

NO! з місіс Кеннеді, 1963 Мазоніт, акрил, паперовий колаж; 35,5 x 27 см NO! with Mrs. Kennedy, 1963 Acrylic, paper collage on masonite; 14 x 10.75 In.

138

139

Америка (Задоволення), ~ 1963 Папір, акрил, паперовий колаж; 32,5 x 19 см

Освальд, 1963 Картон, акрил, паперовий колаж; 58,5 x 38 см

Amerique (Pleasure), c. 1963 Paper collage, acrylic on paper; 12.75 x 7.5 In.

Oswald, 1963 Paper collage, acrylic on cardboard; 23 x 15 In.

140

141

NO! скриня іммігранта, 1963 Дерев'янна скриня, олія, паперовий колаж; 65 x 100 x 65 см

NO! з розділеною головою, 1963 Полотно, макулатура, олія, офсетний друк; 61 x 76 см

Immigrant's NO! box, 1963 Oil, paper collage on wood trunk; 25.75 x 39.5 x 25.75 In.

NO! with Split Head, 1963 Oil, offset print on wastepaper on canvas; 24 x 30 In.

142

143

Спідня білизна, 1963 Полотно, льон, акрил; 61 x 66 см Dessous, Dessous, 1963 Acrylic on canvas on linen; 24 x 26 In.

144

145

Важкі записи: БУДЬ ЛАСКА, ~ 1963-1972 Полотно, папір, паперовий колаж, олія, вугілля; 46 x 91,5 см Hard Writings: PLEASE, c. 1963-1972 Paper collage, oil, charcoal on paper on canvas; 18 x 36 In.

146

147

Змінена людина (Кабот Лодж), 1963 Полотно, папір, фарба; 76 x 63,5 см Altered Man (Cabot Lodge), 1963 Paint on paper on canvas; 30 x 25 In.

148

149

Змінена людина (Кабот Лодж), 1963 Полотно, папір, фарба; 76 x 58,5 см Altered Man (Cabot Lodge), 1963 Paint on paper on canvas; 30 x 23 In

150

151

Змінена людина (Кабот Лодж), 1963 Полотно, папір, фарбаЮ паперовий колаж; 76 x 58,5 см Altered Man (Cabot Lodge), 1963 Paint, paper collage on paper on canvas; 30 x 23 In.

152

153

Змінена людина (Кабот Лодж), 1963 Полотно, папір, фарба; 76 x 61 см Altered Man (Cabot Lodge), 1963 Paint on paper on canvas; 30 x 24 In.

154

155

Змінена людина (Кабот Лодж), 1963 Полотно, папір, фарба; 74 x 61 см Altered Man (Cabot Lodge), 1963 Paint on paper on canvas; 29.25 x 24 In.

156

157

Трафарет Анти-поп, 1964 Полотно, папір, олія; 53,5 x 61 см

Без назви, ~ 1964 Бавовна (спідня білизна, акрил, клей; 81 x 62 см

Anti-Pop Stencil, 1964 Oil on paper on canvas; 21 x 24 In.

Untitled, c. 1964 Acrylic, glue, cotton cloth (underwear); 32 x 24.5 In.

158

159

Літературні картини: Пін-ап (Склошпалери), 1969 Картон, папір, акрил; 38 x 30,5 см Literal Paintings: Pinup (Glasspaper), 1969 Acrylic on paper on cardboard; 15 x 12 In.

Літературні картини: голова Пін-ап, 1969 Полотно, папір, акрил; 168 x 112 см Literal Paintings: Pinup Head, 1969 Acrylic on paper on canvas; 66 x 44 In.

160

161

Серія "Кровоток" — 48, ~ 1969-1973 Папір, акрил, плівка, паперовий колаж; 43 x 29 см Bleed series — 48, c. 1969-1973 Acrylic, tape, paper collage on paper; 17 x 11.5 In.

162

163

Без назви, ~ сер. 1970-х Папір, колаж; 26 x 21 см Untitled, c. mid 1970s Collage on paper; 10.25 x 8.25 In.

Без назви, ~ сер. 1970-х Папір, олія, колаж; 28 x 20 см Untitled, c. mid 1970s Oil, collage on paper; 11 x 8 In.

164

165

Рух ліворуч, ~ 1970-1975 Полотно, акрил, лак; 60 x 58 см Move Left, c. 1970-1975 Acrylic, varnish on canvas; 24 x 23 In.

166

167

Без назви, 1972 Картон, олія, бавовна, фото; 60 x 44 см Untitled, 1972 Oil, cotton, photos on board; 23.75 x 17.25 In.

168

169

Важкі записи: ВАНТАЖ, 1972 Полотно, папір, олія, паперовий колаж; 60 x 88 см

Postart, ~ 1972 Картон, фарба, електрична стрічка; 101,5 x 38 см

Hard Writings: LOAD, 1972 Paper collage, oil on paper on canvas; 23.5 x 34.5 In.

Postart, c. 1972 Paint, electrical tape on board; 40 x 15 In.

170

171

Ножі в цементі, ~ 1972-1974 Метал, дерево, одяг, фарба, бетон; 48 x 30,5 x 74 см

Важкі записи: ОБІСЦИСЬ, ~ 1972-1973 Папір, олія, паперовий колаж, лак; 46 x 58,5 см

Knives in Cement, c. 1972-1974 Metal, wood, cloth, paint, concrete; 19 x 12 x 29 In.

Hard Writings: PISS, c. 1972-1973 Paper collage, oil, varnish on paper; 18 x 23 In.

172

173

Мішок NO!art, ~ 1974 Сумка з мішковини, полотно, олія, паперовий колаж; 96,5 x 79 см

Ножі в цементі, ~ 1972-1974 Метал, дерево, бетон; 71 x 68,5 x 20 см

NO!art Burlap Bag, c. 1974 Oil, canvas, paper collage on burlap bag; 38 x 31 In.

Knives in Cement, c. 1972-1974 Metal, wood, concrete; 28 x 27 x 8 In.

174

175

Без назви (Навмисний Пін-ап), ~ 1975 Картон, акрил, паперовий колаж; 38 x 51 см Untitled (Deliberate Pinup), c. 1975 Acrylic, paper collage on board; 15 x 20 In.

Без назви (Син Сема), ~ 1977 Полотно, папір, олія; 125 x 91,5 см Untitled (Son of Sam), c. 1977 Oil on paper on canvas; 49 x 36 In.

176

177

Із серії "Сокири", 2003 Пеньок, сокира; 86 x 48 x 28 см

Із серії "Сокири", 2003 Пеньок, сокира; 106,5 x 91,5 x 40,5 см

Ax Series, 2003 Tree stump with ax; 34 x 19 x 11 In.

Ax Series, 2003 Tree stump with ax; 42 x 36 x 16 In.

178

179

Із серії "Сокири", 2003 Пеньок, сокира; 63,5 x 48 x 28 см Ax Series, 2003 Tree stump with ax; 25 x 19 x 11 In.

180

Із серії "Сокири", 2003 Пеньок, сокира; 61 x 40 x 23 см

Із серії "Сокири", 2003 Пеньок, сокира; 74 x 33 x 33 см

Ax Series, 2003 Tree stump with ax; 24 x 16 x 9 In.

Ax Series, 2003 Tree stump with ax; 29 x 13 x 13 In.

181

Із серії "Сокири", 2003 Пеньок, сокира; 71 x 38 x 28 см

Із серії "Сокири", 2003 Пеньок, сокира; 74 x 43 x 23 см

Ax Series, 2003 Tree stump with ax; 28 x 15 x 11 In.

Ax Series, 2003 Tree stump with ax; 29 x 17 x 9 In.

182

183

ВИСТАВКИ БОРИСА ЛУР'Є В ЗВОРОТНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

BORIS LURIE exhibitions

2019 Борис Лур'є «Митець та свідок» — Артцентр Марка Ротко, Даугавпілс, Латвія Борис Лур'є і NO!art — Галерея Корошка, Словень Градець, Словенія Забування — Чому ми не пам'ятаємо усього — Історичний музей, Франкфурт Виставка NO!art — Ризька біржа (Латиський національний художній музей), Рига

2019 Boris Lurie "Artist and Witness" — Daugavpils Mark Rothko Art Centre, Latvia Boris Lurie and NO!art — Koroška Art Gallery, Slovenj Gradec, Slovenia Forgetting — Why We Don't Remember Everything — Historical Museum Frankfurt NO!art Exhibition — The Riga Bourse (Latvian National Museum Of Art), Riga

2018 Борис Лур'є: Поп-арт після Голокосту — MOCAK Музей сучасного мистецтва, Краков, Польща Спалахи майбутнього: Мистецтво 68х або Сила безсильних — музей Людвіг форум, Аахен, Німеччина 2017 У вас 1243 непрочитаних повідомлень — Латиський національний художній музей, Рига Борис Лур'є в Гавані — Національний музей мистецтв, Гавана, Куба Борис Лур'є. Анти-Поп — Новий державний музей сучасного мистецтва та дизайну, Нюрнберг Борис Лур'є: Життя після смерті — Галерея Вествуд, Нью-Йорк Віднаходячи Центр: Галереї у власності митців у Нью-Йорку, 1952 — 1965 — Галерея Грей, Нью-Йорк, Нью-Йорк 2016 Борис Лур'є. Прощавай, Америко — КАМЕРА — Італійський центр фотографії, Турін, Італія Борис Лур'є NO! — Музей Янко Дада, Ейн — Ход, Ізраїль Ніяких компромісов! Мистецтво Бориса Лур'є — Єврейський музей, Берлін 2015 Неортодокс — Єврейський музей, Нью-Йорк Борис Лур'є NO!art — Галерея Оділь Візман, Париж 2014 КОНЦТАБІР — БОРОТЬБА — МИСТЕЦТВО. Boris Lurie: NO!art — Центр документації націонал-соціалізму, Кельн Dessinez Eros (групова виставка) — Галерея Оділь Візман, Париж, Франція Борис Лур’є, 1940-ві, Картини та малюнки — Студіо Хаус, Нью-Йорк Музей Вольфа Фостелля у Мальпартіді, Іспанія Галерея The Box, Фриз (Frieze Art Fair) — Нью-Йорк 2013 Борис Лур'є, 1924 — 2008 — Галерея Чарльз Краузе/Reporting Fine Art, Вашингтон, США

186

Мистецтво проти мистецтва: Вчора та сьогодні — Зверевський центр сучасного мистецтва, Москва Борис Лур'є, 1940-ві, Картини та малюнки — Студіо Хаус, Нью Йорк NO!art: Три пророки — Галерея The BOX, Лос Анджелес 2012 Самопоновлення: Втілюючи Арієль Сільвії Платт — Художній музей університету Індіани, Блумінгтон, США Борис Лур'є — Галерея Дейвід Дейвід, Філадельфія Борис Лур'є: NO!art у 1960-ті — Р.Ф. Кеннеді — Центр Справедливості та людських прав, Флоренція 2011 NO!art на барикадах — Музей Челсі, Нью-Йорк NO!art Бориса Лур'є — Зверевський центр сучасного мистецтва, Москва NO! Мистецтво Бориса Лур'є — Художній музей Челсі, Нью-Йорк Спокутування (від Mарвіна Дейвіда Леві на честь Бориса Лур'є та жертв Голокосту) — Галерея Храм Еманю-Ель, Нью-Йорк Борис Лур'є: NO!art — Галерея П’єра Менара, Кембрідж, Mасачусетс, США NO!art | Виставка ранніх робіт — Галерея Вествуд, Нью Йорк 2010 NO!art | Виставка ранніх робіт — Галерея Вествуд, Нью Йорк, США 2009 У тектонічних шарах історії — ІСКП/ISCP, Нью-Йорк 2005 80-ті — Галерея Клейтон — музей Outlaw Art Museum, Нью-Йорк Дикуни, батькові синочки, аутсайдери та оригінали — Галерея Клейтон, Нью-Йорк 2004 Відчуваючи картини/NO!art шоу #4 — Галерея Янош Гат, Нью-Йорк 2003 Оптимізм — Хвороба — Зручність, Бухенвальд — Нью-йорк, з Наомі T. Селмон — Галерея Хаус ам Кляйст-парк, Берлін NO!-ON — Галерея Берлінер Кунстпроект, Берлін 2002 NO!art та естетика Страшного суду — Художній музей Айови, Айова, США 2001 NO!art та естетика Страшного суду — музей Блок, Івенстон, Іллінойс, США NO!art з Семом Гудманом та Марселем Янко — музей Ейн-Ход, Ізраїль

in the reverse perspective

2018 Boris Lurie: Pop-art After the Holocaust — MOCAK Museum of Contemporary Art In Krakow, Poland Flashes of the Future: The Art of the ’68ers or The Power of the Powerless — Ludwig Forum für Internationale Kuns, Aachen, Germany 2017 You’ve Got 1243 Unread Messages. — Latvian National Museum of Art, Riga Boris Lurie in Habana — Museo Nacional de Bellas Artes, Havana, Cuba Boris Lurie. Anti-Pop — Neues Museum Staatliches Museum für Kunst und Design Nürnberg Boris Lurie: Life After Death — Westwood Gallery, New York Inventing Downtown: Artist-Run Galleries in New York City, 1952–1965 — Grey Art Gallery, NYU, New York 2016 Boris Lurie. Adieu Amérique — CAMERA — Centro Italiano per la Fotografia, Turin, Italy BORIS LURIE NO! — Janco Dada Museum, Ein Hod, Israel No Compromises! The Art of Boris Lurie — Jewish Museum, Berlin 2015 Unorthodox — Jewish Museum, New York Boris Lurie NO!art — Galerie Odile Ouizeman, Paris, France 2014 KZ — KAMPF — KUNST. Boris Lurie: NO!art — NS-Dokumentationszentrum, Köln Dessinez Eros (Group Exhibition) Galerie Odile Ouizeman, Paris, France Boris Lurie, The 1940s, Paintings and Drawings — Studio House, New York El Museo Vostell Malpartida, Spain. The Box LA, Stand A14, Frieze Art Fair — New York 2013 Boris Lurie, 1924–2008 — Charles Krause/ Reporting Fine Art, (e)merge art fair — Washington, DC, USA Art Against Art: Yesterday and Today — Zverev Center for Contemporary Art in Moscow Boris Lurie, The 1940s, Paintings and Drawings — Studio House, New York

NO!art: The Three Prophets — The BOX, Los Angeles 2012 A Self To Recover: Embodying Sylvia Plath's Ariel – Indiana University Art Museum, Bloomington, USA Boris Lurie — David David Gallery, Philadelphia, USA Boris Lurie: NO!art of the 1960s — R.F. Kennedy Center for Justice & Human Rights, Florence, Italy 2011 NO!art at the Barricades — Chelsea Art Museum, New York NO!art of Boris Lurie — Zverev Center for Contemporary Art in Moscow, Russia NO! The Art of Boris Lurie at Chelsea Art Museum — Chelsea Art Museum, NYC Atonement (by Marvin David Levy dedicated to Boris Lurie and Holocaust victims) — Temple Emanu-El, New York Boris Lurie: NO!art — Pierre Menard Gallery, Cambridge, MA, USA NO!art | An Exhibition of Early Work — Westwood Gallery, New York, USA 2010 NO!art | An Exhibition of Early Work — Westwood Gallery, New York 2009 On the Tectonics of History — ISCP, New York 2005 The '80s — Clayton Gallery & Outlaw Art Museum, New York Wild Boys, Dad Boys, Outsiders, and Originals – Clayton Gallery, New York 2004 Feel Paintings/NO!art show #4 — Janos Gat Gallery, New York 2003 Optimistic — Disease — Facility, Buchenwald–New York, with Naomi T. Salmon — Haus am Kleistpark, Berlin NO!-ON — Berliner Kunstprojekt, Berlin 2002 NO!art and the Aesthetics of Doom — Iowa Museum of Art, Iowa City, IA, USA 2001 NO!art and the Aesthetics of Doom — Block Museum, Evanston, IL, USA NO!art with Sam Goodman & Marcel Janco — Ein-Hod-Museum, Israel 1999 Works 1946-1998 — Weimar-Buchenwald Memorial, Weimar Life — Terror — Mind — Buchenwald Memorial, Weimar Knives in Cement — South River Gallery (UIMA), Iowa City, USA

187

1999 Роботи 1946-1998 — ВеймарБухенвальдський меморіал, Веймар Життя — Жах — Розум — Бухенвальдський меморіал, Веймар Ножі у цементі — Галерея Саус Рівер (UIMA), Айова, США 1995 NO!art — Галерея Нойе Гезельшафт фор Більденде Кунст, Берлін Борис Лур'є та NO!art — Галерея Хаус ам Кляйстпарк, Берлін Серії Данс Холл — Галерея ендарт, Берлін 1994 NO!art (з Іссером Ароновічі та Альдо Тамбелліні) — Галерея Клейтон, Нью-Йорк 1993 Арт-шоу вигнанця — Галерея Клейтон, Нью-Йорк 1989 Граффіті — Художній музей Нассауішер Кунстферейн, Вісбаден, Німеччина 1988 Відчуваючи картини — Галерея та видавництво Хундертмарк, Кельн 1978 Контркультурне мистецтво (з Ерро та Жан-Жаком Лебелем) — AIS, Париж

Шоу Страшного суду — Галерея Марч, Нью-Йорк 1960 Серії Данс Холл — Галерея Д’Арсі, Нью-Йорк Adieu Amerique/Прощавай Америко — Галерея Ролан де Енль, Нью-Йорк Les Lions — Галерея Марч, Нью-Йорк Співробітництво Галерея 10-та вулиця, Нью-Йорк — Художній музей, Хьюстон, США Вульгарне шоу — Галерея Марч, НьюЙорк; Галерея Ательє Джо Маріно, Нью-Йорк 1959 Малюнки США — Музей сучасного мистецтва, Нью-Йорк 1958 Чорні фігури — Галерея Марч, Нью-Йорк 1951 Розчленовані фігури — Галерея Барбізон Плаза, Нью-Йорк 1950 Борис Лур'є — Креативна галерея, Нью-Йорк

1975 Виставка на переробку — музей Ізраїля, Ієрусалим

1995 NO!art — Neue Gesellschaft für Bildende Kunst, Berlin Boris Lurie und NO!art — Haus am Kleistpark, Berlin Dance Hall Series — endart Gallery, Berlin 1994 NO!art (with Isser Aronovici & Aldo Tambellini) — Clayton Gallery, New York

1958 Black Figures — March Gallery, New York

1989 Graffiti-Art — Nassauischer Kunstverein, Wiesbaden, Germany

1951 Dismembered Figures — Barbizon Plaza Galleries, New York

1988 Feel-Paintings — Gallery and Edition Hundertmark, Köln

1950 Boris Lurie — Creative Gallery, New York

1978 Counterculturale Art (with Erro and JeanJacques Lebel) — AIS, Paris 1975 Recycling Exhibiton — Israel Museum, Jerusalem 1974 Boris Lurie at Inge Baecker — Inge Baecker Galerie, Bochum, Germany NO!art Bags — Galerie und Edition Hundertmark, Köln Boris Lurie & Wolf Vostell — Galerie Rewelsky, Köln NO!art with Sam Goodman & Marcel Janco — Ein-Hod-Museum, Ein-Hod, Israel

1970 Art & Politics — Kunstverein Karlsruhe, Germany

1973 NO!art картини із 1959 — Галерея Рене Блок, Берлін; Галерея Джанкарло Боккі, Мілан, Італія

1964 NO & ANTI-POP Poster Show — Gallery Gertrude Stein, New York, USA Boxes — Dwan Gallery, Los Angeles, USA

1970 Мистецтво та політика — музей Кунстферейн Карлсруе, Німеччина

1963 NO!show — Gallery Gertrude Stein, New York Boris Lurie — Gallery Gertrude Stein, New York

1973 NO!art Painting seit 1959 — Galerie René Block, Berlin; Galleria Giancarlo Bocchi, Milan, Italy

1964 NO & ANTI-POP Постер Шоу — Галерея Гертруд Стайн, Нью-Йорк, США Бокси — Галерея Двен, Лос Анджелес, США

1962 Sam Goodman & Boris Lurie — Galleria Arturo Schwarz, Milano Doom Show — Galleria La Salita, Rom, Italy

1963 NO!шоу — Галерея Гертруд Стайн, Нью-Йорк, США Борис Лур'є — Галерея Гертруд Стайн, Нью-Йорк, США

1961 Pinup Multiplications — D’Arcy Galleries, New York Involvement Show — March Gallery, New York Doom Show — March Gallery, New York

1962 Сем Гудман та Борис Лур'є — Галерея Артуро Шварц, Мілан Шоу Страшного суду — Галерея Ла Саліта, Рим, Італія

188

1959 Drawings USA — Museum of Modern Art, New York 10th Street — Contemporary Arts Museum, Houston, USA

1993 Outlaw Art Show — Clayton Gallery, New York

1974 Борис Лур'є у Інге Бекер — Галерея Інге Бекер, Бохум, Німеччина NO!art Bags — Галерея та видавництво Хундертмарк, Кельн Борис Лур'є та Вольф Фостелл — Галерея Ревельскі, Кельн NO!art з Семом Гудманом та Марселем Янко — музей Ейн-Ход, Ізраїль

1961 Пінап — примноження — Галерея Д’Арсі, Нью-Йорк Шоу залучення — Галерея Марч, Нью-Йорк

Museum of Fine Arts, Houston, USA Vulgar Show — March Gallery, New York; Joe Marino’s Atelier, New York Joe Marino's Atelier, New York

Галерея Гертруди Штейн: NO show 1963 Постер; 56 x 43 см

Gallery Gertrude Stein: NO show 1963 Poster; 22 x 17 In.

1960 Dance Hall Series — D’Arcy Galleries, New York Adieu Amerique — Roland de Aenlle Gallery, New York Les Lions — March Gallery, New York Tenth Street New York Cooperative —

Галерея Гертруди Штейн: NO Sculptures (Shit) Show 1964 Постер; 61 x 43 см

Gallery Gertrude Stein: NO Sculptures (Shit) Show 1964 Poster; 24 x 17 In.

189

БОРИС ЛУР'Є

I СРСР - США I 1924 - 2008

1924 Борис Лур’є народився у Ленінграді в родині успішного підприємця Іллі Лур’є. 1925 Родина втікає від радянської влади до незалежної Латвії, де Лур’є-старший займається лісозаготівлею та кіновиробництвом. Борис разом із сестрами відвідує німецькомовну школу. 1940 Улітку в Латвію увійшла Червона Армія, створено прорадянський уряд, розпочалися переслідування. 1941 У червні німці окупували Ригу, почалися масові вбивства євреїв. У жовтні позосталих, серед них і родину Лур’є, відправляють до новоствореного гетто. 30 листопада та 8 грудня 1941 в Румбульському лісі на околиці Риги німці спільно із латиськими поліцаями знищують близько 26 тисяч євреїв, переважно жінок та дітей. Серед них бабуся, мати, молодша сестра та перше кохання Бориса — Люба. З усієї родини, окрім Бориса з батьком, живою залишається тільки старша сестра Ася, яка ще до війни переїхала до Італії. 1942 Борис та Ілля Лур’є працюють у майстернях Лента у Ризі, де вони виробляють коштовні речі для дружин німецьких офіцерів. 1943 Бориса із батьком відправляють до концтабору Саласпілс. 1944 Їх засилають до пересильного концтабору Штутгоф на території окупованої Польщі. Наступним етапом стають майстерні з виготовлення амуніції Бухенвальд-Магдебурга у Німеччині. 1945 Після визволення американськими військами Борис із батьком працюють у Корпусі американської контррозвідки у Німеччині. 1946 На прохання сестри вони емігрують до Нью-Йорка, де батько розпочинає свою справу, а Борис стає художником. 1948 У Нью-Йорку Борис відвідує Лігу студентів-митців, де навчається з Регінальдом Маршем та Джорджем Гроссом.

190

1950 Зустріч із Беатріс Лекорну, з якою у нього починаються десятирічні стосунки. Перша персональна виставка в Creative Gallery та в Barbizon Plaza в Нью-Йорку. 1951–55 Вперше після війни Борис повертається до Європи. У Парижі зустрічається з Луї Арагоном, Френсісом Саллесом, Волсом, П’єром Сулажем, Семом Френсісом, Бофордом Делані та Честером Хаймсом. Ділить майстерню з Едом Кларком. Вперше відвідує Ізраїль. У Нью-Йорку Борис знаходить підробіток як ілюстратор. 1956–58 Зустріч із Семом Гудменом. Разом із Рокко Арменто, Вільямом Гамбіні та ще з 21 художниками вони заснували галерею March на 10-ій вулиці у Нью-Йорку. 1959–61 Борис починає створювати NO!art колажі. Зустрічає Стенлі Фішера. Разом із Семом Гудманом та Стенлі Фішером бере на себе керівництво галереєю March. У Парижі бере участь у відкритті масштабної виставки «Антипроцеси», що була організована Жан-Жаком Лебелем, та знайомиться з Ерро. В Мілані працює спільно з Артуро Шварцем, галеристом групи Арте Повера. 1962 Зустрічає Гертруду Стайн, яка стає партнером та другом на все життя. 1963 Гертруда Стайн відкриває свою галерею виставкою робіт Бориса Лур’є. 1964 9 червня помирає батько Бориса. 1975 Вперше з 1941 повертається до Латвії. Починає писати спогади «У Ризі», над якими працюватиме наступні тридцять років, а також роман «Дім Аніти». 1970-2005 Групові виставки в Нью-Йорку, Німеччині, Італії, Ізраїлі та Латвії. 2008 Борис Лур’є помирає 7 січня в Нью-Йорку.

BORIS LURIE

I USSR - USA I 1924 - 2008

1924 Boris Lurie is born in Leningrad into the family of a successful business man Ilya Lurie. 1925 The family flees the USSR for independent Latvia, where Boris’s father Ilya is engaged in forestry and film production. Boris, together with his sisters, attends a German-speaking gymnasium. 1940 In the Summer the Red Army enters Latvia, the pro-Soviet government is created, and political repression starts. 1941 In June the Nazis enter Latvia, the massacre of Jews begins. In October, the remaining Jews, including the Lurie family, are relocated to a newly designated Ghetto. On November 30 and December 8 1941 in Rumbula forest on the outskirts of Riga, the Germans, with help of Latvian police, kill over 26 thousands Jews, mostly women and children, including Boris’s grandmother, mother, younger sister, and his first love, Ljuba. Of the entire family, only Boris, his father, and older sister Assya, who had moved to Italy before the war, remain alive. 1942 Boris and Ilya Lurie work in the Lenta Arbeitslager in Riga, where they produce luxury articles for the wives of German officers. 1943 Boris and his father are sent to Salaspils concentration camp. 1944 They are moved to the Stutthof concentration camp in the territory of occupied Poland. The next stage is Buchenwald-Magdeburg concentration camp in Germany, to work in the ammunition workshop. 1945 Following their liberation by American troops, Boris and his father work with the U.S. Army Counter Intelligence Corps in Germany. 1946 At the urging of his sister, the Luries move to New York. The father starts a new business and Boris begins his life as an artist. 1948 Boris attends the Art Students’ League, New York, studying with Reginald Marsh and George Grosz.

1950 He meets Béatrice Lecornu and begins a ten-year relationship. Boris has his first solo show at Creative Gallery and the Galleries of the Barbizon Plaza Hotel, New York. 1951–55 Boris returns to Europe for the first time. In Paris he meets Louis Aragon, Francis Salles, Wols, Pierre Soulages, Sam Francis, Beauford Delaney, and Chester Himes. He shares a studio with artist Ed Clark. Boris visits Israel for the first time. In New York he finds occasional commercial work in fashion illustration. 1956–58 Meeting with Sam Goodman. Creation of March Gallery in New York on 10th Street, together with Rocco Armento, William Gambini, and 21 other artists. 1959–61 Boris Lurie begins to make NO!art collages and transfer works. He meets Stanley Fisher. With Sam Goodman and Stanley Fisher, Boris Lurie takes over leadership of the March Gallery. In Paris he attends opening of the large-scale protest exhibition Anti-procès, organized by JeanJacques Lebel, and meets Erró. In Milan Boris works together with Arturo Swartz, the gallerist of «Arte Povera». 1962 Boris meets Gertrude Stein, who becomes partner, and friend for the rest of his life. 1963 Gertrude Stein opens her gallery with a show of Boris’s work. 1964 Boris’s father dies on June 9. 1975 Boris returns to Latvia for the first time since 1941. He begins writing a memoir, «In Riga», which he will work on for the next thirty years, as well as a novel, «House of Anita». 1970-2005 Group shows in New York, Germamy, Italy, Israel and in Latvia. 2008 Boris Lurie dies on January 7 in New York.

191

УКД 75Лур’є Л86

БОРИС ЛУР’Є Видозмінена людина 2019-2020

BORIS LURIE The Altered Man 2019-2020

Нацiональний музей Київська картинна галерея (Шоколадний будинок)

National Museum Kyiv Art Gallery (Chocolate House)

Одеський художній музей

Odessa Art Museum

Куратор проекту: Юлія Кісіна

Project curator: Julia Kissina

Вибір робіт для виставки: Ігор Сатановський

Selection of art-works: Igor Satanovsky

Автори текстів: Борис Лур’є Юлія Кісіна Аліса Ложкіна Олександр Соловйов

Authors of the texts: Boris Lurie Julia Kissina Alisa Lozhkina Alexander Soloviev

Документальний фільм Рудія Бергмана "Мистецвто Бориса Лур'є"

Documentary by Rudij Bergmann “The Art of Boris Lurie”

Окрема подяка: Гертруда Стайн Ентоні Уільямс Крістофер Шульц Джессіка Уаллен Юрій Вакуленко Євген Вітошкін Анастасія Коваленко Олександр Кухар Олександр Бурлака Олександр Ройтбурд Маша Целоєва Тетяна Токарчук Меморіальному музею Голокосту США, Вашингтон Архів Північного Рейну-Вестфалії, Німеччина

Special Thanks: Gertrude Stein Anthony Williams Christopher Shultz Jessica Wallen Yuriy Vakulenko Yevgeny Vitoshkin Anastasia Kovalenko Alexander Kukhar Alexander Burlaka Alexander Roytburd Masha Tseloyeva Tetiana Tokarchuk US Holocaust Memorial Museum, Washington Landesarchiv NordrheinWestfalen, Germany

Переклад: Ірина Гриненко Катерина Цан

Translation: Irina Grinenko Katerina Tsan

Редактор: Гарольд Вортсман Тетяна Кришталовська

Editing: Harold Wortsman Tetiana Kryshtalovska

Дизайн та верстка: Віктор Володимиров-Лихоліт

Design and layout: Victor Volodymyrov-Lykholit

Друк: фамільна друкарня Київ, 2019

Print: Family Printing House Kyiv, 2019

Наклад: 500 примірників

Circulation: 500 copies

БОРИС ЛУР'Є змінена людина ALTERED MAN The Art of Boris Lurie

BORIS LURIE ART FOUNDATION

БОРИС ЛУР'Є змінена людина ALTERED MAN The Art of Boris Lurie