2009 vol 1 2(13)

1–2/2009

Дізнайтеся більше про відновне правосуддя та медіацію з наших видань: Кей Праніс, Баррі Стюарт, Марк Уедж. Кола примирення. Від злочину до повернення у громаду / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 267 с. Ця книга – про поєднання стародавньої мудрості та сучасного досвіду проведення Кіл примирення у громадах для розв’язання кримінальних ситуацій. Для всіх небайдужих до відродження сталих, безпечних, відповідальних громад із міцними зв’язками між усіма громадянами.

медиация и восстановительное правосудие в Европе

Ответы на насилие в повседневной жизни в демократическом обществе Издание Совета Европы Council of Europe Publishing

Відновне правосуддя в Україні 1–2/2009

Реконструкція зв’язків у громаді – медіація та відновне правосуддя в Європі. (Відповіді демократичного суспільства на насильство у повсякденному житті) (російською мовою) / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 183 с. Посібник, підготовлений Європейським форумом з відновного правосуддя та медіації між потерпілими й правопорушниками на замовлення Ради Європи, описує основні риси відновного правосуддя, подає дослідження різних моделей, що вже впроваджені в Європі, пропонує підходи до створення таких програм, визначає можливі проблеми та способи їхнього подолання.

Віра Землянська. Відновне правосуддя в кримінальному процесі України / Посібник для студентів та викладачів вищих юридичних навчальних закладів – К.: Видавець Захаренко В.А., 2008 – 198 с. У виданні зібрано інформацію про поняття, форми та особливості відновного правосуддя, український та європейський досвід впровадження. Юристам буде цікаво прочитати про співвідношення відновного правосуддя і кримінального судочинства, про елементи відновного правосуддя у правовій спадщині України, про чинне міжнародне та українське законодавство у цій сфері.

Гірник А.М., Горова А.О., Дума Л.П., Землянська В.В., Кабаченко Н.В., Коваль Р.Г., Пилипів Н.Я., Савчук О.М., Філь С.С. Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика. Навчальний посібник. – К.: Видавець Захаренко В.О., 2009. – 216 с. Перший в Україні навчальний посібник з відновного правосуддя для фахівців соціальної роботи містить опис цінностей та принципів відновного підходу, розкриває можливості використання програм відновного правосуддя як нового поля діяльності соціального працівника та, одночасно, нового інструменту в його роботі. Посібник був укладений спеціально для слухачів курсу з відновного правосуддя, що викладається у Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Мартін Райт. Відновне правосуддя – шлях до справедливості. Симпозіум (російською мовою) / Пер. з англ. – К.: Видавець Захаренко В.А., 2007. – 304 с. Британський дослідник Мартін Райт висвітлює непрості аспекти злочину та покарання, вклавши їх у вуста різних фахівців, що аргументують свою точку зору: судді, політика, психолога, інспектора служби пробації, філософа, працівника служби підтримки жертв злочину, медіатора. На сторінках книги точаться дискусії щодо ролі держави у боротьбі зі злочинністю, способів реагування на окреме правопорушення та про шляхи реформування системи кримінального судочинства.

«Дорожня карта» розвитку відновного правосуддя в Україні Проміжна оцінка впровадження трирівневої моделі профілактики підліткової злочинності у пілотних регіонах Відновне правосуддя в Україні

Реконструкция связей в сообществе –

Щоквартальний бюлетень

Підготовка кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності Профілактика правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії Відновне правосуддя у соціальній роботі: підготовка фахівців

Swiss Cooperation Office Ukraine

ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ, ЩО ВПРОВАДЖУЮТЬ ПРОГРАМИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ: (станом на жовтень 2009 р.) Регіон

Швейцарське Бюро співробітництва в Україні, що представляє Швейцарську агенцію з розвитку та співробітництва, вітає читачів щоквартального бюлетеня «Відновне правосуддя», який висвітлює інноваційні підходи в роботі інституцій системи кримінальної юстиції. Цей бюлетень видається як частина проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України» та поширює інформацію й практику щодо медіації на етапі досудового слідства в кримінальному процесі. В Україні Швейцарія підтримує демократичний розвиток суспільства, забезпечення рівного доступу громадян до процесів прийняття рішень, соціальної справедливості, верховенства права. Ціла низка проектів, профінансованих Швейцарською агенцією з розвитку та співробітництва, допомагає Україні в розвитку життєздатних моделей та практик у кримінальній юстиції та в системі судочинства. Проект «Підтримка реформи юстиції в Україні», що реалізується в співпраці з Центром суддівських студій, працює з суддівськими організаціями та з Радою суддів України над питаннями суддівської незалежності і розвитку суддівського самоврядування. У проекті «Стратегії міліції з попередження підліткової злочинності», який виконується Українським Центром Порозуміння, пропонується серія заходів з розбудови регіональних моделей профілактики злочинності серед дітей та підлітків, до чого залучаються не тільки відповідні підрозділи міліції, а й ресурси місцевих громад. Три проекти «Біла Церква – центр компетентності з питань реформування пенітенціарної системи в Україні», «Підтримка реформування системи попереднього ув’язнення» та «Жінки і матері з дітьми в ув’язненні» спрямовані на розробку та впровадження в систему виконання покарань України проєвропейських підходів та стандартів щодо утримання ув’язнених та поводження з ними, а також процедур взяття під варту з метою зменшення кількості ув’язнених у слідчих ізоляторах. Партнерами проектів є Державний департамент України з питань виконання покарань та його підрозділи, суди різних рівнів, Генеральна прокуратура, МВС, Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерство праці та соціальної політики України, а також неурядові організації, Центр суддівських студій та Інформаційно-консультативний жіночий центр. Всіх, кого зацікавили наші проекти, ми запрошуємо відвідати веб-сторінки, де можна знайти більш детальний опис та контактну інформацію: www.swisscooperation.org.ua

Бюро співробітництва Швейцарії

www.commonground.org.ua

Український Центр Порозуміння

Організація

м. Київ

«Український Центр Порозуміння»

м. Сімферополь, АР Крим

«Український Центр Порозуміння» Кримський офіс

м. Біла Церква, Київська обл.

Регіональний осередок Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» у Київській обл.

м. Вінниця

ГО “Подільська агенція регіонального розвитку”

Дрогобицький, Стрийський райони, Львівська обл.

Коаліція громадських організацій ДрогобицькоСтрийського регіону «Центр Відновного Правосуддя»

м. Жмеринка, Вінницька обл.

ГО «Ініціатива»

Контактна особа Павло Горбенко, Мар’яна Синюшко

Ірина Камілова

Телефон,e-mail (044) 562 11 26 (офіс у Дарницькому районі м. Києва) (044) 537 10 07 (головний офіс у м. Києві) (044) 280 39 18 (ф.) uccg@uccg.org.ua (050) 917 74 15 irikami@mail.ru

Інна Луценко

(095) 80-600-68 Inna_lko@ukr.net

Наталія Величко

8 063 628 77 85, v.nataliia@gmail.com

Марічка Николаїшин

(03244) 5 03 55 (050) 661 16 50 mpdr@mail.ru mkddr@mail.ru

Святослав Ніколайчук

(096) 315 02 67 zhmediator@gmail.com

м. ІваноФранківськ

Регіональна громадська організація «Інститут права і демократичного розвитку Прикарпаття»

Юрій Микитин

(0342) 59 60 09 (0342) 50 56 75 (063) 414 60 99 Yuriy555@gmail.com mykytyn@mail.ru

смт Красногвардійське, АР Крим

Агентство регіонального розвитку «Гармонія»

Галина Садичко

(06556) 2 08 94 (050) 932 68 76 (097) 350 63 14 g.sadychko@mail.ru

м. Луганськ

«Луганська обласна група медіації»

Галина Тищенко

(0642) 717 378 lrmg@tele.com.ua

м. Львів

Благодійний фонд «Простір без конфлікту»

Олеся Бік

(050) 936 84 50 (032) 233 43 84 obik.space@gmail.com

м. Одеса

«Одеська обласна група медіації»

Інна Терещенко

(048) 728 62 90 (048) 777 41 95 (066) 774 67 43 mediator_i@mail.ru

www.rj.org.ua

Сайт з відновного правосуддя (створений Українським Центром порозуміння)

www.judges.org.ua

Центр суддівських студій

www.uajudges.org

Всеукраїнська незалежна суддівська асоціація

м. Суми

Сумська обласна громадська організація «Сумська ініціатива»

Олександр Калмиков

(0542) 791 330 (050) 307 10 83 suminngo@ukr.net

www.magnus.kiev.ua/~ces/

Білоцерківське училище професійної підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби

м. Харків

«Молодь за демократію»

Галина Овчарова

(057) 719 49 39 y_f_d@ukr.net

м. Пирятин, Полтавська обл.

Пирятинська районна громадська організація «Жіночі ініціативи»

Ірина Таран

(050) 269 88 65 irishataran@ukr.net

www.empedu.org.ua (див. розділ проекти)

Інформаційно-консультативний жіночий центр

Відновне правосуддя в Україні № 1-2(13)’2009 До читача.............................................................................. 3 Огляд новин .......................................................................... 4 АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю Роман Коваль: «Разом із партнерами в регіонах ми розробляємо «дорожню карту» розвитку відновного правосуддя в Україні» ....................................................... 10 ДОСВІД РЕГІОНІВ Наталія Пилипів. Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності.......................................................................... 14 ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ МЕДІАЦІЇ ТА ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ Документ ООН «Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав, включаючи право на розвиток» ... 24 ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД Надія Прокопенко. Профілактики правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії ................................ 44 Алеш Залар. До первинної системи розв’язання суперечок: глобальні тенденції цивільного та сімейного посередництва. Огляд передового досвіду в Європі ................................................................. 51 ДОСЛІДЖЕННЯ Віталій Куц, Андрій Ященко. Примирення як засіб поновлення прав потерпілого від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань ........................................................................ 68 Володимир Кожухар. Процедури відновного правосуддя як форма реалізації відновної відповідальності .................................................................. 74 Наталія Пилипів. Медіа-імідж дітей у конфлікті з законом в українських друкованих ЗМІ ...................... 77 Анна Король. Причини та наслідки явища булінгу ...... 84 ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ Людмила Мороз, Сергій Яковенко. Підготовка кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності ............................................... 94 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ Посібник «Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика» (Модуль 1–5) .......... 101 У 2009 р. видання бюл бюлетеня леттеня здійсню здіійснюється в рамках проекту «Підтримка і римка реформи ф сис системи стеми криміна кримінальної нальної ю юстиції України: впровадження медіації діації і ії в діяльність органів правової правов вової систесисте ми», що реалізується у співп співпраці з Генеральною прокуратурою України, Національною академ кадемією прокуратури України і Міністерством внутрішніх справ України, раїни, за фінансової ф підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. обітництва

РЕДАКЦІЙНА РАДА: Оніщук М. В. — Міністр юстиції України Пилипчук П. П. — Голова Ради, заступник Голови Верховного Суду України Ємельянова І. І. — заступник Міністра юстиції України Войтюк І. А. — ректор Академії суддів України Мачужак Я. В. — суддя Конституційного Суду України Шевченко Т. В. — суддя Верховного Суду України Міщенко С. М. — суддя Верховного Суду України Левченко К. Б. — заступник керівника Апарату Міністра — радник Міністра внутрішніх справ України Лобач В. П. — начальник управління організації підтримання державного обвинувачення, Генеральна прокуратура України Куц В. М. — проректор з наукової роботи Національної академії прокуратури України — директор Науково-дослідного інституту Калашник Н. Г. — заступник Голови Державного Департаменту України з питань виконання покарань Коваль Р. Г. — президент Українського Центру Порозуміння Гірник А. М. — керівник Центру соціальної психології та управління конфліктами Національного університету «Києво-Могилянська академія», професор кафедри зв’язків з громадськістю, психології та педагогіки Кабаченко Н. В. — керівник Школи соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Головний редактор: Владислава Каневська

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: Каневська В. Д. — віцепрезидент Українського Центру Порозуміння, головний редактор Семчишин О. Р. — менеджер зі зв’язків з громадськістю Українського Центру Порозуміння, заст. головного редактора Фесенко І. М. — заступник директора Департаменту законодавства про правосуддя, правоохоронної діяльності та антикорупційної політики Міністерства юстиції України Геселев О. В. — в.о. завідувача кафедри нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України Лавровська І. Б. — старший консультант управління узагальнення судової практики та аналізу судової статистики Верховного Суду України Прокопенко Н. М. — виконавчий директор Українського Центру Порозуміння Горова А. О. — директор з інституційного розвитку Українського Центру Порозуміння Філь С. С. — координатор проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації», Український Центр Порозуміння Землянська В. В. — член правління Європейського Форуму з відновного правосуддя, к. ю. н., Бік О. Я. — президент Фонду «Простір без конфлікту», викладач кафедри соціології та соціальної роботи Національного Університету «Львівська політехніка», м. Львів Овчарова Г. Б. — директор проектів НДО «Молодь за демократію», м. Харків Микитин Ю. І. — заступник директора Юридичного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, директор Департаменту програм відновного правосуддя РГО «Інститут права і демократичного розвитку Прикарпаття», м. ІваноФранківськ Ягунов Д. В. — доцент кафедри кримінології та кримінальновиконавчого права Одеської національної юридичної академії, к. н. держ.упр., м. Одеса Пушкар С. Г. — асистент Департаменту зв’язків з громадськістю та видавництва Українського Центру Порозумінння, літературний редактор

Бюлетень «Відновне правосуддя в Україні» — це перше в Україні періодичне видання, присвячене новому підходу до ситуації правопорушення та його наслідків, до покарання та пошуку шляхів виправлення завданої шкоди — відновному правосуддю. Ідеї відновного правосуддя розвиваються в світі вже понад 30 років, а в Україні — з 2003 р. До проектів, започаткованих в Україні як громадська ініціатива, поступово долучилися і представники різних державних органів України: Верховного Суду, Міністерства юстиції, Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, Академії суддів, Національної академії прокуратури та Національного університету внутрішніх справ. Бюлетень знайомить читачів з ідеями відновного правосуддя, світовим та вітчизняним досвідом його впровадження. Теми публікацій бюлетеня охоплюють питання: • законодавства (закони, постанови та коментарі до них тощо); • наукового доробку (філософія, соціологія, психологія, статистика, проблемні дослідження); • навчання (теорія, методологія, підвищення майстерності); • практики (схеми соціального партнерства, регіональний та зарубіжний досвід, типові документи для організації та проведення програм відновного правосуддя, особистий досвід медіаторів, поради, роздуми тощо). Редакція бюлетеня запрошує до співпраці представників правової системи, вчених, аспірантів, практичних працівників, представників громадських організацій України, іноземних фахівців та всіх читачів! До публікації у бюлетені приймаються: • новини про важливі заходи у сфері розвитку відновного правосуддя, ювенальної юстиції та захисту прав людини (наприклад: круглі столи, наради, засідання, семінари, тренінги тощо) та анонси заходів; • статті та дослідження (у тому числі ті, що вже були надруковані в інших виданнях — за умови згоди автора та відповідного видання, із належно оформленим посиланням); • інформація про практичний досвід впровадження відновних підходів та рекомендації фахівців; • анотації монографій (для розміщення в рубриці «Книжкова полиця»); • тексти тематичних монографій/посібників (для подання окремих розділів або повних текстів у рубриці «Книжкова полиця»); • інші матеріали, що відповідають тематиці бюлетеня. Вимоги до матеріалів для розміщення в бюлетені: • Матеріали подаються українською чи російською мовами. • Обсяг — до 20 аркушів формату А4 (близько 40 тисяч знаків), надрукованих з інтервалом між рядками 1,5, кегль — 14 шрифту Times New Roman. • Матеріали приймаються в електронному вигляді (файли у форматі doc або rtf). на електронну адресу редакції uccg@uccg.org.ua із зазначенням теми листа — «Матеріал для бюлетеня «Відновне правосуддя в Україні». • Посилання, фото, таблиці та текст матеріалу в цілому мають бути оформлені відповідно до державних стандартів України для публікацій. • Автори мають надати відомості про себе: ПІБ, місце роботи й посада, науковий ступінь та звання (за наявності), контакти (телефон, електронна адреса), а також фотографію портретного типу (у випадку подання статті), розміром не менше 300 dpi. Редакція залишає за собою право на рецензування, редагування, скорочення та відхилення матеріалів. Редакція приймає пропозиції щодо розміщення іншої інформації у бюлетені, а також здійснює переклад рекомендованих публікацій (з англійської/німецької/французької мов). Засновник: БО «Український Центр Порозуміння» 01133, м. Київ, Печерський узвіз 8, к. 7. Тел. 0 44 537 10 07. E-mail: uccg@uccg.org.ua Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 10427 від 21 вересня 2005 р. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори публікацій та рекламодавці Передрук статей тільки з письмового дозволу редакції Підписaно до друку 01.10.2009. Зам. 30/10/09-1. Наклад 1300 прим. Дизайн, верстка та друк: СПД-ФО Захаренко В. О. Тел.: (044) 331-50-49

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ БЮЛЕТЕНЯ «ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ»!

ей рік для дуже багатьох людей став непростим — у часи кризи всі живуть у постійному стресі, очікуванні, напруженні та пошуку рішень для нагальних життєвих ситуацій. Для нашого бюлетеня 2009-й рік також видався непростим — ми мали призвичаїтися до нових обставин і шукати можливості видавати бюлетень за нових умов… Цього року буде видано лише два числа бюлетеня — це будуть спільні випуски № 1–2 та №3–4. У 2009 році видання бюлетеня здійснюється в рамках проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження медіації в діяльність органів правової системи», що реалізується у співпраці з Генеральною прокуратурою України, Національною академією прокуратури України і Міністерством внутрішніх справ України, за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. Принагідно хотіли б висловити щиру подяку Швейцарській агенції з розвитку та співробітництва за багаторічну і послідовну підтримку ідеї впровадження та поширення відновного правосуддя в Україні. У цьому числі багато матеріалів присвячено питанням профілактики злочинності взагалі та особливій потребі комплексного підходу до роботи з профілактики дитячої злочинності. Рубрика «Закордонний досвід» представить швейцарський досвід профілактики правопорушень серед дітей та молоді, рубрика «Досвід регіонів» ознайомить із узагальненим досвідом упровадження трирівневої моделі профілактики підліткової злочинності, а з матеріалу у рубриці «Ювенальна юстиція» можна дізнатися про завдання та процес підготовки кадрів кримінальної міліції у справах дітей до здійснення профілактичної діяльності. Цікавими для читачів також будуть дослідження щодо медіа-іміджу дітей, що перебувають у конфлікті з законом, в українських засобах масової інформації, а також щодо проблеми знущання над дітьми у школах – «Причини та наслідки явища булінгу». Про реалії та перспективи поступу відновного правосуддя в Україні йдеться в інтерв’ю з президентом Українського Центру Порозуміння Романом Ковалем. Із матеріалів рубрики «Новини» ви дізнаєтеся, скільки різнопланових заходів відбулося з початку 2009 року у сфері відновного правосуддя. Завдяки активній участі у впровадженні програм відновного правосуддя представників державних органів національного рівня і регіональних представників, ми можемо говорити про поступове формування своєрідного «загальнонаціонального плану дій» у сфері відновного правосуддя. Регламентування і регулювання програм відновного правосуддя неможливе без визначення основних засад цієї діяльності. З огляду на це, в рубриці «Законодавчі засади» ми пропонуємо вашій увазі Доповідь Спеціального представника Генерального секретаря ООН з питань прав людини, транснаціональних корпорацій та інших комерційних організацій. Дуже багато питань, висвітлених у цій доповіді, безпосередньо стосуються практики впровадження «відновного підходу» у вирішення щоденних завдань із захисту прав людини. На початку матеріалу визначено засадничі принципи, на яких базується концепція політики ООН щодо забезпечення «захисту, поваги та надання правової допомоги» у бізнесі до прав людини. Впевнені, цей матеріал багато у чому примусить вас замислитися… Інший матеріал про засади та глобальні тенденції щодо вирішення спорів — у рубриці «Закордонний досвід». Автор дослідження, п. Алеш Залар, після успішного впровадження у своєму суді програми медіації, став Міністром юстиції Словенії і всіляко підтримує розвиток медіації у Європі та світі. У рубриці «Книжкова полиця» ми цього року друкуємо навчальний посібник «Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія та практика». Це унікальне видання, створене у 2009 році командою фахівців Школи соціальної роботи при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та Українського Центру Порозуміння. Хоча матеріали посібника підібрано з урахуванням специфіки підготовки соціальних працівників, ми переконані, що наші читачі знайдуть для себе багато корисної інформації, зможуть зробити чимало відкриттів та побачити взаємозв’язок між професійними завданнями представників правоохоронних органів та завданнями, які допомогають вирішувати у громаді соціальні працівники. Редакційна рада та редакційна колегія бюлетеня «Відновне правосуддя в Україні»

ОГЛЯД НОВИН ТРЕНІНГ З ПИТАНЬ ПРОВЕДЕННЯ СІМЕЙНИХ ГРУПОВИХ НАРАД 2–4 квітня 2009 року Протягом 2–4 квітня 2009 р. у м. Києві проходив тренінг з навчання методології проведення сімейних групових нарад. Тренінг проводився в рамках проекту «Стратегії міліції щодо профілактики правопорушень серед дітей», який впроваджується за підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. У тренінгу брали участь представники громад та соціальних служб з пілотних регіонів проекту — Вінниці, Жмеринки, Івано-Франківська та Дарницького району м. Києва, а також медіаторипрактики з м. Біла Церква Київської обл. та м. Пирятин Полтавської обл. Сімейні групові наради — це відновна практика, яка застосовується для розв’язання широкого кола проблемних питань, що стосуються дітей, зокрема вирішення проблем виховання дітей, насилля та конфліктів у сім’ї, дитячої бездоглядності, подолання інших

труднощів, з якими стикаються родини та діти. У разі традиційного реагування на проблеми сім’ї чи дітей до уваги береться тільки незначна частина стосунків у сім’ї. Водночас для вирішення проблем родини врахування потенціалу багатьох членів сім’ї та людей з її соціального оточення залишається вкрай важливим. Методологія проведення сімейних групових нарад дозволяє максимально залучити ресурси родини та посилити її відповідальність за успіх вирішення проблем її членів. Під час сімейної групової наради її учасники за підтримки незалежного координатора обговорюють наявну проблему та спільно складають план її вирішення. Обговорення шляхів розв’язання проблеми на сімейній груповій нараді дає змогу її учасникам усвідомити свою відповідальність як за існування самої проблеми, так і за її подальше розв’язання.

ТРЕНІНГИ ДЛЯ ФАСИЛІТАТОРІВ ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ ЖИТТЄВИХ НАВИЧОК У ВІННИЦІ ТА ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ Квітень 2009 року Тренінги з підготовки фасилітаторів програми розвитку життєвих навичок відбулися у Вінниці (6–8 квітня 2009 р.) та Івано-Франківську (22–24 квітня 2009 р.) у рамках впровадження трирівневої моделі профілактики правопорушень серед дітей. У тренінгах взяли участь 44 школярі та 10 шкільних психологів і соціальних педагогів — медіатори та координатори шкільних служб порозуміння з Вінниці, Жмеринки та ІваноФранківська, а також учні, які хочуть стати медіаторами. Програма розвитку життєвих навичок (ПРЖН) — це інструмент первинної профілактики конфліктів та особистісного розвитку підлітків. Ідея ПРЖН полягає в тому, щоб допомогти підліткам опанувати навички прийняття рішень у різних життєвих ситуаціях, навички безконфліктного спілкування, надання та прийняття підтримки, впевненої поведінки тощо. Від традиційних програм профілактики ПРЖН відрізняється тим, що її проводять за

принципом «рівний—рівному», тобто навчання ведуть підлітки-тренери (точніше — фасилітатори, оскільки процес навчання в ПРЖН відбувається багато в чому за рахунок обміну досвідом, спілкування між учасниками), які пройшли відповідну підготовку. У разі потреби їм допомагають старші колеги — шкільні психологи та соціальні педагоги, які також пройшли навчання разом із учнями. Їхньою функцією є надання методичної допомоги і підтримка молодих фасилітаторів.

Відновне правосуддя в Україні

Методики, які використовуються у ПРЖН: y тематичні Кола, які допомагають учасникам обговорювати будь-які важливі теми в атмосфері поваги та рівної уваги до кожного; y тренінгові вправи, які дозволяють на практиці потренувати поведінку в різних ситуаціях, відпрацювати навички та пограти, оскільки важливо, щоб навчання проходило «весело та позитивно» (як кажуть самі підлітки). Під час тренінгів шкільні медіатори дізнались про особливості проведення тематичних Кіл, планування і проведення тренінгових вправ, роботи з групою. Тепер на них чекає «домашнє

завдання»: кожен з учасників має провести у своїй школі Коло на обрану тему та одну з тренінгових вправ, а потім отримати зворотний зв’язок від колег. Найближчим часом планується провести другу частину тренінгів для фасилітаторів ПРЖН, під час якої учасники будуть опановувати особливості роботи з конкретними темами — формування характеру, стосунків з оточуючими та інше. Тренінги для фасилітаторів ПРЖН підготували і провели Павло Горбенко, БО «Український Центр Порозуміння», та Вікторія Сєдих, ГО «Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності».

7 ТРАВНЯ — ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ ПОРОЗУМІННЯ! 7 травня 2009 року Всеукраїнський День порозуміння 7 травня цього року вперше святкували шкільні медіатори України. Назву свята, як і дату його проведення, було визначено шляхом голосування в мережі

Інтернет. Голосування відбувалося на сторінці спільноти прихильників шкільної медіації в соціальній мережі vkontakte.ru.

СТАРТУВАЛА ТРЕТЯ ФАЗА ПРОЕКТУ «ПІДТРИМКА РЕФОРМИ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ: ВПРОВАДЖЕННЯ ПРИЙОМІВ МЕДІАЦІЇ В ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ» Червень 2009 року У червні 2009 року стартувала ІІІ фаза проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації в діяльність органів правової системи», який реалізує Український Центр Порозуміння у співпраці з Генеральною прокуратурою України, Національною академією прокуратури України і Міністерством внутрішніх справ України, за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. Проект було ініційовано 2006 року з метою впровадження принципів і методів відновного правосуддя, зокрема медіації (посередництва), у кримінальних справах між потерпілими та правопорушниками, у практику діяльності органів правової системи України, сприяння інституціоналізації практики медіації і внесенню відповідних законодавчих змін на національному рівні. За час роботи проекту в Україні створено центри відновного правосуддя в громаді, підготовлено медіаторів, які працюють із представниками органів правової системи (прокуратури, міліції, суду) з метою впровадження медіації у кримінальних справах; розроблено проекти Концепції та Державної програми впровадження відновного правосуддя в систему кримінальної юстиції України; впроваджено елементи 1-2/2009

курсу з відновного правосуддя для студентів Національної академії прокуратури України та слухачів Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України; започатковано навчальний курс для практичних медіаторів у Національному університеті «КиєвоМогилянська академія». Важливим досягненням на шляху впровадження відновного правосуддя в Україні став також лист Генерального прокурора О. Медведька «Щодо використання процедур примирення у кримінальному провадженні та розширення альтернативи кримінальному переслідуванню», підписаний 1 серпня 2008 р. Метою ІІІ фази проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації в діяльність органів правової системи» є створення платформи для всебічного запровадження процедур і механізмів медіації в кримінальних справах на досудовому етапі провадження в системі кримінальної юстиції України. Для досягнення цієї мети визначено такі завдання: y Підвищення ефективності механізму направлення справ на медіацію шляхом залучення представників органів міліції (поряд з іншими залученими особами: прокурорами, суддями, медіаторами) та поглиблення співпраці між усіма учасниками цього процесу. Це

ОГЛЯД НОВИН

передбачає: перегляд та удосконалення механізму направлення справ на медіацію, представлення механізму партнерам у пілотних регіонах, апробування його на практиці, оцінювання дієвості механізму для подальшого затвердження, упровадження й поширення в наступній фазі проекту. y Розробка стратегій та апробування їхніх ключових елементів для забезпечення життєздатності удосконаленого механізму направлення справ на медіацію в трьох сферах: інституційна життєздатність (визначення ключового потенціалу й необхідної інфраструктури

для функціонування механізму направлення справ на медіацію); фінансова життєздатність (визначення практичних шляхів та можливостей для забезпечення місцевого фінансування, що буде впроваджено в наступній фазі проекту); аналіз контексту й просування (оцінювання потреб бенефіціаріїв у процесі медіації в кримінальних справах, а також цільова інформаційна кампанія з підвищення обізнаності). y Розробка проектного документа щодо подальших кроків у процесі реформування системи кримінальної юстиції України.

ПРЕДСТАВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МІЛІЦІЇ ВІДВІДАЛИ ШВЕЙЦАРІЮ, ЩОБ ОЗНАЙОМИТИСЯ З МІСЦЕВОЮ СИСТЕМОЮ ПРОФІЛАКТИКИ НЕГАТИВНИХ ЯВИЩ СЕРЕД ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ 16 червня 2009 року Протягом 7–14 червня 2009 р. делегація українських міліціонерів побувала з навчальним візитом у Швейцарії, під час якого мала змогу ознайомитися з досвідом функціонування системи профілактики негативних явищ серед дітей та молоді у Швейцарській конфедерації. Участь у поїздці взяли фахівці підрозділів МВС пілотних регіонів проекту «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні»: працівники КМСД, ДІМ та управлінь МВС м. Івано-Франківська та області, м. Вінниці та області та м. Києва — загалом 10 осіб. У рамках насиченої програми учасники туру відвідали Навчальний центр для поліції у м. Женеві, Суд у справах неповнолітніх, Центр з медіації у кримінальних справах у м. Фрібурзі, Комісаріат поліції та Прокуратуру у справах дітей у м. Цюріху, а також школи та соціальні агенції для

дітей та молоді, які тісно співпрацюють з поліцією з метою попередження правопорушень та зниження рівня насилля у молодіжному середовищі. Під час оцінки навчального туру його учасники висловилися за підтримку подальшого розвитку медіації у кримінальних справах на досудовому етапі розгляду кримінальних справ в Україні та посилення співпраці міліції та громади для зниження рівня злочинності серед молоді.

ТРИРІВНЕВУ МОДЕЛЬ ПРОФІЛАКТИКИ ПІДЛІТКОВОЇ ЗЛОЧИННОСТІ ПРЕЗЕНТУВАЛИ ГОЛОВАМ ОБЛАСНИХ ВІДДІЛІВ КРИМІНАЛЬНОЇ МІЛІЦІЇ У СПРАВАХ ДІТЕЙ 13 липня 2009 року 10 липня 2009 р. у Міністерстві внутрішніх справ України відбувся семінар-нарада голів обласних відділів кримінальної міліції у справах дітей, на якому представники БО «Український Центр Порозуміння» презентували трирівневу модель профілактики підліткової злочинності, яка впроваджується в рамках проекту «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні» в 4-х

пілотних регіонах — Києві, Івано-Франківську, Жмеринці та Вінниці. Учасники семінару також мали змогу переглянути фільм «Зцілення правосуддям», який розповідає про програми відновного правосуддя, та взяти участь у дискусії щодо можливостей залучення працівників кримінальної міліції у справах дітей до реалізації трирівневої моделі профілактики підліткової злочинності у громаді. Відновне правосуддя в Україні

ЗАСІДАННЯ НАГЛЯДОВОЇ РАДИ ПРОЕКТУ «СТРАТЕГІЇ МІЛІЦІЇ ЩОДО ПРОФІЛАКТИКИ ПІДЛІТКОВОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ» 17 липня 2009 року 17 липня 2009 р. у Києві, у приміщенні меморіального музею М. Грушевського, відбулося друге засідання Наглядової ради проекту «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні». Участь у засіданні взяли: від Швейцарського бюро з розвитку та співробітництва в Україні — Мануель Еттер, директор, та Андрій Кавакін, керівник програм; від Міністерства внутрішніх справ України — Аркадій Запорожцев, заступник начальника Департаменту громадської безпеки МВС, Андрій Лабунь, старший інспектор управління ДІМ Департаменту громадської безпеки МВС, Юрій Галицький, заступник начальника Департаменту кримінальної міліції у справах дітей, Сергій Яковенко, проф. Київського національного університету внутрішніх справ, від БО «Український Центр Порозуміння» — Роман Коваль, президент Центру, Надія Прокопенко, виконавчий директор, Ольга Юрчишин, координатор проекту, Мар’яна Синюшко, регіональний координатор проекту в Дарницькому районі м. Києва, Павло Горбенко, керівник Центру відновного правосуддя в громаді в Дарницькому районі м. Києва, Леся Семчишин, менеджер зі зв’язків із громадськістю. Учасники засідання заслухали звіти членів консорціуму стосовно поточної діяльності за проектом — створення Робочої книги працівника кримінальної міліції у справах дітей з питань профілактичної діяльності серед дітей та проведення робочих зустрічей в регіонах з представниками МВС (доповідав С. Яковенко); представлення результатів роботи в пілотних регіонах проекту (доповідала О. Юрчишин); робота тренінгового компоненту проекту (доповідав П. Горбенко).

Члени Наглядової ради проекту також обговорили набутий досвід під час навчальних поїздок до Швейцарії, що мали на меті ознайомлення фахівців підрозділів МВС пілотних регіонів проекту з досвідом функціонування системи профілактики негативних явищ серед дітей та молоді Швейцарської конфедерації (виступили Н. Прокопенко, М. Синюшко, А. Лабунь, А. Запорожцев, С. Яковенко). Серед пропозицій учасників навчальних турів щодо застосування в Україні швейцарського досвіду — посилення співпраці громади та міліції, налагодження тісної співпраці між соціальними службами, муніципальною владою, прокуратурою, міліцією, судом та чітке розмежування їхніх повноважень та обов’язків; впровадження ювенальної юстиції та дієвих методів роботи з неповнолітніми, які вчинили правопорушення; сприяння впровадженню медіації у кримінальних справах, особливо у випадках вчинення правопорушення дітьми; посилення ролі школи в рамках дисциплінарного впливу; здійснення заходів, спрямованих на підвищення відповідальності батьків за дітей і дітей за свої вчинки тощо. Після обговорення результатів діяльності за проектом учасники зустрічі перейшли до планування подальшої роботи проекту, зокрема було визначено завдання та дати проведення важливих заходів проекту: експертних слухань з обговорення Робочої книги практичного працівника кримінальної міліції у справах дітей з питань профілактичної діяльності серед дітей (10 вересня 2009 р.); візитів швейцарських експертів до України (вересень — жовтень 2009 р.); фінальної конференції за проектом (22–23 жовтня 2009 р.); випуск навчально-презентаційного фільму за проектом (жовтень 2009 р.).

НАЛАГОДЖЕННЯ СПІВПРАЦІ В ГРОМАДІ З МЕТОЮ ПРОФІЛАКТИКИ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ 20–22 липня 2009 року Семінар «Налагодження співпраці в громаді з метою профілактики протиправної поведінки» відбувся 20–22 липня 2009 року в Києві в рамках проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації в діяльність органів правової системи». Участь у семінарі взяли представники органів правової системи: прокуратури, судів та міліції, а 1-2/2009

також представники місцевої влади, громадських організацій, центрів відновного правосуддя в громаді з таких пілотних регіонів проекту: м. Харків, м. Луганськ, м. Красногвардійське (АР Крим), м. Біла Церква (Київська обл.), м. Дрогобич (Львівська обл.), м. Пирятин (Полтавська обл.), м. Жмеринка (Вінницька обл.) та Дарницький район м. Києва.

Мета семінару — презентувати для обговорення механізм співпраці органів правової системи, місцевої влади та громадських організацій з впровадження відновних практик у громаді; сприяння налагодженню співпраці задля побудови ефективної системи попередження правопорушень та задоволення потреб потерпілих від злочинів у громадах України. У ході семінару, зокрема, представлено й обговорено такі питання: y підсумки та перспективні завдання впровадження відновного правосуддя на шляху гуманізації кримінального судочинства; y актуальні завдання кримінального судочинства в профілактиці підліткової злочинності та відновне правосуддя; y роль прокуратури щодо впровадження програм відновного правосуддя у кримінальному

ОГЛЯД НОВИН

провадженні та розширення альтернативи кримінальному переслідуванню (механізм взаємодії прокуратури, міліції та громадськості); y співпраця кримінальної міліції у справах дітей (КМСД) та громадськості з метою реалізації програми профілактики підліткової злочинності; y регіональний досвід впровадження елементів механізму співпраці й консолідація ресурсів громади з метою подолання підліткової злочинності; y роль центру відновного правосуддя у процесі розбудови міцної громади; y залучення адвокатів до впровадження програм відновного правосуддя в громаді; y механізми фінансового забезпечення життєздатності центрів відновного правосуддя в громаді; y організація роботи служби медіаторів центру відновного правосуддя в громаді. Також учасники семінару провели практичну роботу в секціях, під час яких обговорили можливості взаємовигідної співпраці. Результатом роботи стали попередні домовленості щодо подальшого плану дій у напрямку впровадження відновних підходів у роботу з конфліктами.

ТРЕНІНГ ДЛЯ МЕДІАТОРІВ ШКІЛЬНИХ СЛУЖБ ПОРОЗУМІННЯ У ПИРЯТИНІ 11–16 серпня 2009 року Другий рік поспіль у Пирятині спільними зусиллями Українського Центру Порозуміння, Пирятинської районної ради та громадської організації «Жіночі ініціативи» організовують навчання для шкільних медіаторів. Цього року, 11–16 серпня, на базі табору «Світанок» с. Гурбинці Пирятинського району відбувся шестиденний навчальний тренінг «Базові навички медіатора шкільної служби порозуміння». Перші два дні на тренінгу кращі медіатори району, які минулого року отримали навички проведення медіації та вже відпрацювали їх у шкільних службах порозуміння, мали можливість удосконалити свої знання і стати фасилітаторами — тренерами з підготовки шкільних

медіаторів. Упродовж наступних чотирьох днів фасилітатори передавали свої знання та досвід медіаторам-новачкам. Загалом 32 підлітки 13–15 років отримали навички мирного способу вирішення конфліктів, які надалі будуть застосовувати у своїх школах та повсякденному житті. Важливо, що поряд з дітьми на тренінгу навчалися і дорослі. Серед учасників були представники інших районів, котрі виявили бажання ознайомитися з відновним підходом до вирішення конфліктів, щоб потім запровадити його у себе. Даний тренінг є не просто навчанням учнів, це новий підхід, що базується на досвіді учасників та приділяє особливу увагу взаємному навчанню та навчанню через практику. Відновне правосуддя в Україні

НАВЧАННЯ МЕДІАТОРІВ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ ПРОГРАМ ПРИМИРЕННЯ МІЖ ПОТЕРПІЛИМ ТА ПРАВОПОРУШНИКОМ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ 19–22 серпня 2009 року Тренінг «Базові навички медіації в кримінальних справах» відбувся 19–22 серпня 2009 року в Києві в рамках проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації в діяльність органів правової системи», що реалізується за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва. Учасниками тренінгу стали представники пілотних регіонів проекту, які мають намір працювати з учасниками конфліктних ситуацій у кримінальних справах: м. Харкова, м. Луганська, м. Красногвардійського (АР Крим), м. Білої Церкви (Київська обл.), м. Дрогобича (Львівська обл.), м. Пирятина (Полтавська обл.), м. Жмеринки (Вінницька обл.), м. Вінниці та Дарницького району м. Києва. На тренінгу учасники отримали базові знання

та здобули основні навички з проведення медіації між потерпілим та правопорушником. Окрім того, кожен отримав змогу самостійно провести медіацію у тренінговому середовищі та спробувати відпрацювати отримані навички на власному досвіді. Проведення тренінгу «Базові навички медіації в кримінальних справах» сприяло активізації роботи центрів відновного правосуддя в громадах. Так, уже за кілька днів після проведення тренінгу новонавчені медіатори отримали можливість застосувати набуті на тренінгу знання й навички під час справжньої медіації між потерпілим і правопорушником. Контактна інформація про учасників кримінального конфлікту надійшла від представників органів правової системи у рамках співпраці на місцевому рівні.

ТРЕНІНГ «МЕНЕДЖМЕНТ ЦЕНТРІВ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ГРОМАДІ» 11–13 вересня 2009 року Протягом 11–13 вересня 2009 року під Києвом проходив тренінг «Менеджмент центрів відновного правосуддя в громаді» для представників громад з пілотних регіонів, де впроваджуються програми відновного правосуддя, зокрема медіації в кримінальних справах, — з Харкова, Луганська, Красногвардійського (АР Крим), Білої Церкви (Київська обл.), Дрогобича (Львівська обл.), Пирятина (Полтавська обл.), Жмеринки (Вінницька обл.) та Дарницького району Києва. Тренінг проводився з метою підвищення потенціалу координаторів центрів відновного правосуддя в громаді (ЦВПГ) у сфері менеджменту діяльності організації. Учасники тренінгу отримали загальні знання з менеджменту громадських організацій, особливостей менеджменту ЦВПГ, навички проектного менеджменту, менеджменту зв’язків з громадськістю та управління людськими ресурсами. 1-2/2009

Тренінг «Менеджмент центрів відновного правосуддя в громаді» провели спеціалісти Українського Центру Порозуміння в рамках проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження медіації в діяльність органів правової системи».

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю РОМАН КОВАЛЬ: РАЗОМ ІЗ ПАРТНЕРАМИ В РЕГІОНАХ МИ РОЗРОБЛЯЄМО «ДОРОЖНЮ КАРТУ» РОЗВИТКУ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Роман Коваль, президент Українського Центру Порозуміння

Розмову вела Сніжана Пушкар

— Пане Романе, Український Центр Порозуміння, який Ви очолюєте, вважають піонером упровадження відновного правосуддя в Україні. Розкажіть, будь ласка, з чого все починалося. Говорити про відновне правосуддя як про ідею ми почали наприкінці 90-х, тоді нас запрошували в Росію поширювати цей підхід. У 1997 році я брав участь у конференції в Москві, метою якої була побудова системи медіації в кримінальних справах в Росії. Упровадження програм відновного правосуддя в Україні почалося в 2003 році, за підтримки Посольства Великої Британії, Інституту сталих спільнот і, згодом, Єврокомісії, Швейцарського агентства з розвитку та співробітництва та інших міжнародних організацій. — Як іде розвиток відновного правосуддя в нашій країні? Чи є відмінність між світовим та українським досвідом впровадження відновних програм? Поки що зарано казати, що відновне правосуддя впроваджене в Україні, хоча ми й маємо понад п’ять років практичного досвіду застосування відновних програм у різних регіонах. Про загальнодержавне системне впровадження відновного правосуддя зможемо говорити, коли будь-які сторони кримінального процесу, які хочуть

примиритися, матимуть можливість у своїй громаді звернутися до організації, що адмініструє програми примирення, і отримати належні консультації та послуги з посередництва. Допомогти цим людям зустрітися, обговорити наслідки того, що сталося, обговорити, яким чином можна виправити завдану шкоду і як запобігти повторенню подібної ситуації в майбутньому — ось три основні «фокуси» програм відновного правосуддя, що стають основою для угоди між сторонами. Укладена угода додається до матеріалів кримінальної справи і потім враховується в кримінальному процесі. Нині в різних регіонах України працює 13 організацій, які проводять програми відновного правосуддя. Зрозуміло, що вони не в змозі надати послуги всім охочим. В ідеалі кожний районний суд, слідчий відділ міліції або районний прокурор повинен мати можливість скерувати учасників конфлікту до організації, де працюють медіатори, які проводитимуть подібні програми. Насправді, навіть у країнах, де відновне правосуддя є невід’ємною частиною системи судочинства, не всі, хто потрапив у кримінальну ситуацію, мають можливість пройти процедуру примирення. Так, у США подібні програми є не в усіх штатах, в той час як в Канаді взяти участь у програмі має можливість кожен неповнолітній, і це є частиною загальнодержавної системи ювенальної юстиції. Деякі країни Західної Європи пішли шляхом повної інституціоналізації відновного правосуддя як підходу Відновне правосуддя в Україні

Роман Коваль: Разом із партнерами в регіонах ми розробляємо «дорожню карту»...

в системі кримінального судочинства. Наприклад, у деяких кантонах Швейцарії та в Норвегії служби медіації є частиною кримінальної системи; провести зустріч між сторонами, виступаючи у ролі медіатора, можуть також офіцери пробації чи помічники прокурорів. У Чехословаччині відновні програми теж проводять служби пробації, у Бельгії ці програми діють навіть у місцях позбавлення волі: у кожній тюрмі є консультант з відновного правосуддя. Проте у переважній більшості країн відновне правосуддя залишається відповідальністю громадянського суспільства, адже одним із його принципів є активне залучення громади до розв’язання питань, пов’язаних з подією злочину. Характерним є приклад Канади, яка спочатку пішла шляхом навчання всіх офіцерів королівської кінної поліції навичкам проведення програм відновного правосуддя. Це кардинально змінило характер самої системи і розуміння її завдань по відношенню до злочину. Але коли через певний час проаналізували результати роботи, то побачили: якщо поліцейський проводить програму примирення, він сприймається учасниками процесу як представник системи, і це різко змінює атмосферу і характер спілкування учасників процедури примирення. Тому зараз програми відновного правосуддя в Канаді проводять представники громади, а поліцейські присутні на самому процесі вже як представники системи, які можуть пояснити, що відбудеться внаслідок прийняття сторонами в процесі обговорення того чи іншого рішення. В Україні програми примирення проводяться так само силами громади — центрами відновного правосуддя. Але широкий загал поки мало обізнаний з цими програмами. Це справедливо і для представників офіційної системи правосуддя. Незважаючи на те, що є три постанови пленумів Верховного Суду України, дуже мало суддів розуміють, що таке відновне правосуддя, і що це означає для кримінального судочинства. Більше з відновним підходом обізнані прокурори та працівники кримінальної міліції у справах дітей завдяки нашій активній співпраці в реалізації програм відновного правосуддя з Генеральною прокуратурою, Національною академією прокуратури та Департаментом кримінальної міліції у справах дітей Міністерства внутрішніх справ. — Який статус відновного правосуддя в Україні? Чи зроблено якісь кроки до законодавчого закріплення цієї практики? Певні кроки в цьому напрямку вже зроблені. Є постанови Пленуму Верховного Суду України, Лист Генерального прокурора стосовно застосування відновного правосуддя. Впроваджені навчальні 1-2/2009

програми, які поширюють знання і навички проведення відновних програм серед представників правової системи — у Національній академії прокуратури України, Київському національному університеті внутрішніх справ та інших ВНЗ Міністерства внутрішніх справ України. У Школі соціальної роботи ім. В. Полтавця Національного університету «Києво-Могилянська академія» викладатиметься курс з відновного правосуддя для соціальних працівників. Так само в Академії суддів всі новопризначені судді отримують початкові знання з програм відновного правосуддя. Ще одним кроком до інституціоналізації стала розробка механізму взаємодії прокуратури і громадських організацій — центрів відновного правосуддя в громадах щодо впровадження програм відновного правосуддя. Завдяки цьому прокурори, які приймають рішення в кримінальній справі, мають алгоритм дій, як скерувати учасників кримінальної ситуації в програму відновного правосуддя і яким чином використати її результати в контексті кримінального процесу — якщо підписана угода про примирення між сторонами, то які процесуальні наслідки вона матиме. На основі згаданого механізму взаємодії прокуратури та центрів відновного правосуддя ми зараз розробляємо загальний механізм взаємодії громади та всіх органів правової системи в застосуванні відновних практик. — То які процесуальні наслідки має угода про примирення? За статтями 45–46 Кримінального Кодексу України, внаслідок дієвого каяття і примирення потерпілого з правопорушником з нетяжких злочинів, вчинених вперше, кримінальна справа може бути закрита. Тобто в такому випадку прокурор може направити кримінальну справу до суду з поданням на закриття, якщо ця ситуація підпадає під дію статей 45–46 КК України. Якщо це серйозніший злочин, який не підпадає під дію цих статей, то переважна більшість суддів, які читають постанови Пленуму Верховного Суду і знають про програми відновного правосуддя, використають інформацію про примирення між сторонами і відшкодування завданої шкоди як обставину, що пом’якшує покарання, відповідно до ст. 66 КК України. — Чи є якісь обмеження у застосуванні програм відновного правосуддя? Насправді на сьогодні ніхто ще не знайшов обмежень, які б перешкоджали впровадженню відновного підходу. Переважна більшість аргументів, які зазвичай вперше звучать проти відновного правосуддя, свідчать про необізнаність із суттю цих програм. Тож брак обізнаності — це, мабуть, головний

фактор, який перешкоджає впровадженню відновних програм. А також недостатня кількість фахівців, які можуть проводити програми примирення — медіаторів. Особливістю підготовки медіаторів є те, що таке навчання може проводити тільки людина, котра має досвід, котра не просто теоретично знає, що таке медіація, але й може передати ті навички, якими володіє сама. Це і питання демонстрації процесу, і кваліфікованої відповіді на запитання учасників, і розуміння того, як проходить ця процедура. Адже медіація вимагає від людей, в першу чергу, зміни ставлення до процесу вирішення конфліктів. Перше, що у нас питають, коли ми говоримо про медіацію, про посередництво у кримінальних справах, це: «То ви — як суд?». Тобто наш стереотип вирішення конфліктів зводиться до того, що є третя особа, яка приймає рішення щодо ситуації. Але медіатор не приймає рішень, його завдання — допомогти сторонам знайти власний вихід із ситуації, і в цьому перевага відновного правосуддя. Саме на медіації сторони конфлікту отримують можливість нести власну відповідальність за прийняття рішення, за власну долю, за своє майбутнє, вони беруть активну участь в обговоренні, домовленостях, переговорах і т. д. Мистецтво медіації полягає в тому, щоб у сторін були всі можливості домовитися самостійно. Єдине, за чим слідкує медіатор, це щоб принципи відновного підходу дотримувались протягом процесу. Тобто завдання медіатора — забезпечити певний комфорт, допомогти сторонам знайти контакт, створити атмосферу довіри, поваги і сприйняття, щоб відбулося примирення. Тому медіатор має володіти навичками спілкування з людьми, вміти пояснити учасникам мету та завдання процесу і яким чином вони можуть бути досягнуті, а крім того, бути емпатійною людиною, добре знати сам процес медіації: що за чим іде, які запитання можна ставити, які запитання сприяють прийняттю сторонами відповідальності — за власні дії, за прийняття рішення у процесі медіації, а які запитання, навпаки, заважають процесу. Навчання медіаторів нині найкраще могли б здійснювати організації, які мають досвід впровадження програм відновного правосуддя і можуть передати принципи, знання і навички іншим. Я маю на увазі не лише Український Центр Порозуміння, хоча у нас є значний досвід навчання медіаторів, а й інші організації у 13 регіонах України. — Ви сказали, що розвиток відновного правосуддя в Україні підтримують міжнародні організації. А чи бере участь у впровадженні цих програм держава? Підтримка держави є на різних рівнях, у першу чергу — з боку правової системи. Найперше

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

сприяння у впровадженні відновного правосуддя ми отримали від Верховного Суду України — відновний підхід отримав визнання і в постановах Пленуму Верховного Суду, і в матеріалах, які стосуються реформи системи ювенальної юстиції в Україні. Також ми активно співпрацюємо з Міністерством юстиції України. Саме при Мін’юсті працювала робоча група, яка спочатку сформулювала Концепцію законодавчого регулювання медіації в кримінальних справах, а пізніше розробила проект закону «Про медіацію в кримінальних справах» і згодом, завдяки впливу Ради Європи в Україні, цей закон було розширено — додано статті про діяльність медіатора в інших видах справ. Паралельно було розроблено законопроекти про внесення відповідних змін до Кримінального та Кримінальнопроцесуального кодексів України. Розуміння необхідності впровадження відновного правосуддя демонструє і Генеральна прокуратура України, про що свідчить Лист Генерального прокурора України О. Медведька «Щодо використання процедур примирення у кримінальному провадженні та розширення альтернативи кримінальному переслідуванню». Також важливим кроком є впровадження курсу з відновного правосуддя для слухачів Національної академії Генеральної прокуратури України. Участь підрозділів Міністерства внутрішніх справ України в розробці моделі профілактики підліткової злочинності, яка ґрунтується на відновному підході, свідчить про те, що і міліція оцінила можливості використання програм відновного правосуддя як інструменту для запобігання правопорушенням серед дітей та молоді. Проте, на жаль, з боку держави поки що немає ніякої фінансової підтримки розвитку програм відновного правосуддя. Так, проект закону «Про медіацію в кримінальних справах» Кабінет Міністрів відхилив саме з фінансових причин — законопроект передбачав невелику фінансову підтримку програм примирення в кримінальних справах там, де правопорушники не мають можливості оплатити послуги медіатора (аналогічно до існуючих норм надання правопорушнику безоплатної правової допомоги, якщо він не може оплатити послуги адвоката). Свого часу ми зробили економічне обґрунтування запровадження відновного правосуддя в Україні і показали, яку економію коштів може отримати від цього держава. Проте з’ясувалося, що система фінансування наших виправних установ побудована так, що скільки б ув’язнених не перебувало в тюрмі, її бюджет від цього не змінюється: фінансування залежить не від кількості ув’язнених, а від того, на скільки місць вона розрахована, і не важливо, чи вона переповнена, чи ув’язнених набагато менше, ніж передбачено. Це абсолютно негнучкий механізм, Відновне правосуддя в Україні

Роман Коваль: Разом із партнерами в регіонах ми розробляємо «дорожню карту»...

який свідчить про те, що держава використовує неефективні інструменти в управлінні цією сферою. — Упродовж кількох років Український Ц е н т р По р о з ум і н н я в и ко н у є п р о е к т «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції: впровадження медіації в діяльність органів правової системи». Розкажіть, у чому суть цієї реформи. Яка її мета? Суть відновного правосуддя не зводиться лише до примирення сторін і розв’язання конкретного конфлікту. Джон Брейтуейт, відомий кримінолог, антрополог і соціолог, автор книги «Злочин, сором та реінтеграція», справедливо вважає, що відновне правосуддя — це не просто спосіб реформування системи кримінального судочинства, це шлях трансформації всієї системи правосуддя, сімейного життя, стосунків на робочому місці, політичних відносин, це усвідомлення глобальної зміни в підходах до того, як ми утверджуємо справедливість у світі. У першу чергу ми спостерігаємо це на рівні громади. Якщо люди здобувають досвід участі у вирішенні конфліктних ситуацій шляхом співробітництва між сторонами, шляхом відновлення, вибачення і прощення, це зміцнює стосунки в громаді і формує спільні уявлення про моральні цінності. Тож саме громада є найбільш зацікавленою стороною в розвитку програм відновного правосуддя, ініціатива їх застосування виходить насамперед від неурядових організацій, котрі розуміють користь цих програм. Тому Український Центр Порозуміння свою проектну діяльність орієнтує на розбудову практики відновного правосуддя, на забезпечення її життєздатності. Попередні фази проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції: впровадження медіації в діяльність органів правової системи» були спрямовані головним чином на роботу з органами правової системи — сприяння підвищенню їхньої обізнаності та зацікавленості у застосуванні процедур відновного правосуддя, створенні нормативної бази для його системного впровадження. Зокрема, було підготовлено проект Національної програми впровадження відновного правосуддя. Але щоб програма була прийнята на державному рівні, має знайтися державний орган, який візьме на себе відповідальність за її реалізацію. Поки що ж процес упровадження відновного правосуддя підтримується в основному «знизу» — завдяки зусиллям громади. У третій фазі проекту ми поставили перед собою завдання — описати стратегії забезпечення життєздатності програм відновного правосуддя. Перша стратегія — технічна — передбачає опис механізму взаємодії всіх органів правової системи, 1-2/2009

починаючи від дізнання і закінчуючи судом, в реалізації програм відновного правосуддя. Тобто на якій стадії, у якій справі може відбутися інформування сторін конфлікту та центрів відновного правосуддя в громаді про можливість медіації, сімейної групової наради або кола примирення, яким чином ця програма може бути проведена, протягом якого терміну, які це може мати наслідки, як їх буде враховано на кожній стадії кримінального провадження. Друга стратегія — організаційна — визначає інфраструктуру, необхідну для функціонування відновних програм: організації, фахівці, нормативно-правова база їхньої діяльності тощо. Стратегію фінансової життєздатності програм відновного правосуддя ми плануємо розробити і описати, спираючись на досвід роботи в регіонах, де вже існують механізми фінансової підтримки діяльності медіаторів в громадах. Місцеві бюджети та спеціальні державні програми є можливими джерелами фінансування діяльності центрів відновного правосуддя в громаді. Хоча в часи економічної кризи фінансування цільових державних програм зменшилося, але все ж у держбюджеті передбачені певні кошти, які можна спрямувати на розвиток відновного правосуддя. Взяти хоча б, для прикладу, програми профілактики злочинності, які містять положення щодо посилення взаємодії правової системи і громадськості з метою протидії зростанню кількості злочинів. Так само загальнодержавна програма «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» містить завдання, які співзвучні із завданнями діяльності центрів відновного правосуддя в громаді (скорочено ЦВПГ — прим. ред.). Що стосується місцевих бюджетів, то вони є найбільш надійним джерелом фінансування ЦВПГ, тому що громади, котрі не хочуть мати проблем зі злочинністю, в першу чергу зацікавлені в роботі таких програм. І нарешті, ще одна стратегія життєздатності програм відновного правосуддя в Україні — це стратегія просування, яка передбачає інформування громади: щоб і потерпілі, і правопорушники, фактичні чи потенційні, знали про можливість пройти процедуру примирення; щоб представники правової системи знали і розуміли, як відновне правосуддя співпадає у своїх завданнях із їхніми професійними завданнями, яким чином вони як фахівці можуть взаємодіяти із ЦВПГ і яку користь отримує громада від діяльності програм відновного правосуддя. Переконаний, що розробивши спільно з нашими регіональними партнерами усі згадані стратегії життєздатності, ми створимо справжню «дорожню карту» подальшого розвитку та усталення практики відновного правосуддя в Україні.

ДОСВІД РЕГІОНІВ ПРОМІЖНА ОЦІНКА ВПРОВАДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ ПРОФІЛАКТИКИ ПІДЛІТКОВОЇ ЗЛОЧИННОСТІ (грудень 2008 — березень 2009)

Наталія Пилипів, координатор з моніторингу й оцінки БО «Український Центр Порозуміння»

очинаючи з 2005 року Український Центр Поро з уміння спільно з Київським національним університетом внутрішніх справ та ГО «Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності», за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва, виконує проект «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності в Україні». У рамках проектної діяльності розроблено регіональну трирівневу модель профілактики підліткової злочинності, яка описує систему взаємопов’язаних заходів на рівні первинної, вторинної та третинної профілактики. Трирівнева модель профілактики базується на принципах відновного та проактивного підходів, для її реалізації залучаються ресурси громади, міліції та школи. Упровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності в пілотних регіонах проекту розпочалося у квітні 2008 року. Перше проміжне оцінювання моделі, поєднане з ретроспективним аналізом, проведено в грудні 2008 року у двох регіонах. У цій статті представлено результати наступного проміжного оцінювання, проведеного в березні 2009 року в усіх чотирьох регіонах, де виконується проект «Стратегії міліції щодо профілактики

підліткової злочинності в Україні» — Дарницькому районі м. Києва, м. Жмеринці Вінницької області, м. Вінниці, м. Івано-Франківську. Для оцінки впровадження трирівневої моделі було визначено такі завдання: 1) визначити поточний стан виконання проекту, стан громади; 2) виявити вплив, ефективність та результати реалізації РМППЗ; 3) описати успішні історії реалізації; 4) визначити ймовірні шляхи розвитку та вдосконалення; розробити рекомендації для подальшого впровадження моделі.

Перелік скорочень, використаних у тексті: ДІМ — дільничний інспектор міліції; ГО — громадська організація; ЗОШ — загальноосвітня школа; КМСД — кримінальна міліція у справах дітей; МВС — Міністерство внутрішніх справ; ОБЛВНО — обласний відділ науки і освіти; ПТУ — професійно-технічне училище; РМППЗ — регіональна модель профілактики підліткової злочинності; ССД — служба у справах дітей; ЦВПГ — центр відновного правосуддя в громаді; ЦСССДМ — центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; ШСРК — шкільна служба розв’язання конфліктів. Відновне правосуддя в Україні

Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності

Методи дослідження підбиралися відповідно до місцевих особливостей та попередньо проведених досліджень, далі представлено досить детальний аналіз стану реалізації проекту в кожному регіоні. Зокрема, описано методологію дослідження, часові рамки та основні результати оцінки по кожному із компонентів моделі. Укінці представлено загальні висновки.

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОН МІСТА КИЄВА Проміжною оцінкою було охоплено період із грудня 2008 року по березень 2009 року. Оскільки в цьому регіоні попередня оцінка проводилася в листопаді 2008 року, то на цьому етапі були проведені лише інтерв’ю з координаторами проекту. У цьому регіоні на момент проведення оцінки проект було завершено, тому основну увагу було спрямовано на визначення досягнутих результатів, впливу, труднощів реалізації моделі, можливих шляхів покращення моделі в майбутньому. Упровадження РМППЗ В останні місяці роботи особливу увагу було спрямовано на первинну профілактику, тобто роботу зі школами. Було окреслено можливі напрямки розвитку, зокрема планується продовжити навчання медіаторів з метою збільшення кількості ШСРК в Дарницькому районі. Окрім цього, до наступного тренінгу медіаторів буде залучено так званих негативних лідерів та «ізгоїв». На думку координаторів, такі інновації збільшать ефективність шкільних центрів розв’язання конфліктів. Щодо вторинного та третинного рівня профілактики, то все ще залишаються певні труднощі з передачею справ. Наприклад, «пересторога з боку міліції про те, що розкриття інформації про справу може зашкодити її розкриттю». Окрім цього, у листопаді 2008 року Департамент кримінальної міліції у справах дітей видав інструкцію, у якій зазначено, що кількість розкритих справ є показником, за яким оцінюється ефективність роботи працівників КМСД. «Тобто, фактично, ця інструкція є перешкодою для втілення ідей відновного правосуддя». Втім, координатори відзначають, що на цьому етапі стало «простіше співпрацювати з органами МВС, залученими до моделі, за рахунок покращення міжособистісних стосунків». Джерела надходження справ представлено в Таблиці 1: Варто зазначити, що більшість переданих справ стосувалися сімейних конфліктів: подружні, сімейні (між батьками і дорослими дітьми) 1-2/2009

сварки. Справи, передані ДІМ, часто не відповідали критеріям медіабельності, адже переважно були пов’язані з алкогольною залежністю одного з членів родини, тому фактично не було проведено програм примирення як таких; натомість координатори ЦВПГ надавали консультаційні послуги та перенаправляли їх в соціальні служби. Тому в період із березня по вересень 2008 року лише 25 переданих справ підлягали розгляду фахівцями ЦВПГ. Також варто зазначити, що серед цих справ було два випадки, коли не вдалося встановити, звідки сторони дізналися про програми відновного правосуддя, що може бути свідченням того, що інформація про ЦВПГ поступово поширюється в громаді. На думку координаторів ЦВПГ, на програми відновного правосуддя можна було б перенаправляти так звані «відмовні» справи, а також справи, класифіковані як крадіжки, хуліганство, дрібні бійки, пошкодження шкільного майна. Щодо реалізації такого компоненту моделі як інформування громади, то в даному регіоні можна виділити два напрямки: інформування фахівців та чиновників. Значну роль у реалізації цього аспекту мала Координаційна рада, адже участь у ній сприяла інформуванню та формуванню позитивного іміджу. Інформування фахівців відбувалося шляхом організації спільних заходів, наприклад для дільничних інспекторів міліції, заступників директорів з виховної роботи, шкільних психологів. Що ж до інформування громадськості загалом, то це не було визначено метою цього етапу, адже «співпраця з громадськістю потребує значно більшої кількості ресурсів». Таблиця 1 Джерела надходження справ до ЦВПГ Джерела надходження справ

Кількість переданих справ

Дільничні інспектори міліції

Кримінальна міліція у справах дітей

Дарницький суд

Громадська організація

Самостійне звернення сторін (переважно обвинувачені)

Школа (за рекомендацією Прокуратури)

Всього

За результатами проведеної оцінки, можна визначити позитивні зміни, які відбулися внаслідок реалізації проекту. Виконання ключових елементів моделі передусім вплинуло на свідомість: починаючи від безпосередніх учасників до фахівців, особливо органів МВС. Фактично було створено передумови для того, щоб ця модель могла будуватися та розвиватися в регіоні. На думку координаторів, у громаді з’явилося базове розуміння цінностей та принципів відновного підходу, що сприятиме подальшій реалізації моделі профілактики. Також до позитивного впливу моделі можна віднести покращення співпраці між органами та структурами, залученими до профілактики, що є особливо актуальним для Дарницького району, адже всі зв’язки між службами були порушені чи відсутні. На цьому етапі до координаторів звертається навіть адміністрація шкіл з ініціативою створити шкільний центр розв’язання конфліктів. Це можна трактувати як показник довіри чиновників та адміністрації школи до ЦВПГ та відновних підходів загалом. Під час оцінки значну увагу було приділено вивченню труднощів в реалізації РМППЗ та відповідно заходам, які можна вжити для покращення реалізації моделі; також було визначено можливі шляхи подальшого розвитку після завершення проекту. Отже, було виділено такі основні проблеми в реалізації РМППЗ: y брак фахівця, який відповідав би за розвиток шкільних центрів розв’язання конфліктів, адже в Дарницькому районі 36 закладів освіти, тому навіть не вистачає тренерів для проведення навчання медіаторів; y брак фахівців, наприклад психологів. Це є значною перешкодою для реалізації моделі, адже воля та підтримка керівництва має підкріплюватися мотивацією та професійними якостями всіх залучених фахівців; y брак ресурсів у громаді, зокрема соціальних послуг, послуг групової роботи; y навчання для дітей, яке було б спрямоване на вдосконалення життєвих навичок. На сьогодні ЦСССДМ не здатний охопити всіх клієнтів; y відсутність інформаційних матеріалів: немає буклету для ДІМ, немає буклету про регіональну модель загалом. На думку координаторів, це негативним чином впливає на просування ідеї моделі. У зв’язку з завершенням проекту значну увагу було приділено можливості продовження

ДОСВІД РЕГІОНІВ

реалізації моделі за рахунок ресурсів громади. На сьогодні суттєву підтримку надає управління у справах сім’ї, молоді та спорту та заступник голови райдержадміністрації. Зокрема, у 2008 році було підготовлено програму для отримання фінансування. За словами координатора, це перший випадок в Дарницькому районі, коли громадській організації запропонували подати заявку на отримання фінансування від міської влади, що свідчить про високий рівень довіри та актуальність моделі в регіоні. Однак через кризу фінансування соціальних програм скоротили приблизно в 10 разів, тому грошей не було надано. Більше того, міський бюджет може профінансувати лише заходи, але не оплату праці координатора. Також деякі заходи, зокрема пов’язані з ШСРК, могло б підтримувати управління освіти Дарницького району. Однак на сьогодні комплексна підтримка реалізації моделі за рахунок місцевих ресурсів є неможливою. Отже, на основі отриманої інформації було запропоновано такі заходи для підвищення ефективності реалізації РМППЗ: y проводити навчання фахівців на перших етапах реалізації; y проводити заходи, спрямовані на згуртування команди на початку реалізації проекту. Це особливо актуально в Дарницькому районі, адже всі служби не мали партнерських стосунків між собою; КМСД взагалі було відсторонено від усіх служб; y постійно підтримувати ціннісні основи відновного підходу; y вкладати більше ресурсів саме на первинну профілактику в школах, адже на цьому рівні профілактика є більш ефективною; більше того, прямий вплив моделі на цьому рівні визначити досить просто; y впровадження відновних практик як таких, які вже інтегровані в повсякденні обов’язки безпосередніх реалізаторів моделі.

МІСТО ЖМЕРИНКА, ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ У Жмеринці для проведення попередньої оцінки в листопаді 2008 року було обрано інтерв’ю, тому було використано метод включеного спостереження під час засідання депутатської комісії з питань сім’ї, молоді та спорту, до повноважень якої входить розгляд питань профілактики підліткової злочинності. На засіданні були присутні голова Координаційної ради; депутат міської ради, координатор проекту в м. Жмеринка; старший оперуповноважений КМСД Жмеринського Відновне правосуддя в Україні

Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності

району; помічник начальника лінійного відділу на станції Жмеринка; керівник відділу у справах дітей; директор ЦСССДМ; методист відділу освіти; соціальний педагог гімназії № 5; координатор ШСРК школи № 7; секретар міської ради. Всі учасники засідання активно залучені до реалізації регіональної моделі профілактики підліткової злочинності в м. Жмеринці. Основну увагу в цьому регіоні було спрямовано на визначення досягнутих результатів, впливу, труднощів реалізації моделі, можливих шляхів удосконалення моделі в майбутньому. Упровадження РМППЗ Особливістю впровадження моделі в м. Жмеринці є особливий акцент на розвиток шкільних служб порозуміння, що передбачає первинну профілактику правопорушень. Зокрема, з початку року в Жмеринці функціонує 7 ШСРК1, якими проведено 34 медіації та 124 кола. Варто зазначити, що адміністрація шкіл, відділ освіти та навіть місцева влада вже помітили позитивний вплив відновних практик у школах. Передусім було виявлено більше конфліктів, ніж при використанні адміністративних методів, разом із тим адміністрація школи майже не залучена до вирішення конфліктів, які тепер вирішуються на початковій стадії — за допомогою медіацій чи кіл. Також адміністрація шкіл, у яких функціонують ШСРК, стверджує, що внаслідок використання відновних підходів зменшується кількість дітей, які перебувають на внутрішньому шкільному обліку порушників поведінки. Для прикладу, у 2008 році на шкільному обліку перебувало 50 учнів, у той час як за перші 3 місяці 2009 року це число зменшилося до 44. Крім того міська влада зазначає, що проведення кіл у школах підвищує рівень культури дітей, що помітно під час загальноміських заходів, зокрема порівняно з учнями ПТУ, де поки що не впроваджуються відновні підходи. Це також підтверджують результати дослідження, які проводив Центр психології. Було встановлено, що в тих школах, де ШСРК функціонує не менш ніж 6 місяців, знизився рівень девіантної поведінки. Зараз шкільна медіація впроваджується офіційно в області під егідою ОБЛВНО (за угодою з ГО «Ініціатива»). У результаті такого рішення ШСРК було створено в 13 районах області (у тому числі в трьох школах-інтернатах). Щодо другого рівня профілактики, то, на відміну від інших регіонів, у м. Жмеринці він тісно пов’язаний із роботою в школах. Було проведено 1

У Жмеринці є 7 загальноосвітніх шкіл.

1-2/2009

три профілактичні бесіди з умовно засудженими. Зокрема, з початку 2009 року було проведено дві кримінальні медіації та 16 попередніх зустрічей у двох школах міста. Зокрема, було використано досвід Швейцарії з залучення працівників КМСД до співпраці зі школами. Координатор ШСРК повідомляє про кримінальну ситуацію та викликає працівника КМСД, після чого проводяться відповідні відновні програми. Станом на початок березня 2009 року в м. Жмеринці не було зафіксовано злочинів, які можна було б передати на кримінальну медіацію. Представники правоохоронних органів пояснюють це тим, що останнім часом проводилася активна профілактична робота серед неповнолітніх (в основному в школах). Влада міста також відзначила, що за останні півроку зменшилась кількість підлітків, які вчиняють правопорушення. Працівники міліції також зазначають, що ті діти, які мали кримінальну відповідальність, але пройшли відновні програми, реінтегрувались в громаду, не мали повторних правопорушень і на сьогодні навчаються або працюють. Оскільки однією із складових проекту було підвищення обізнаності та навчання, то за звітний період було проведено 8 тренінгів для нових медіаторів для потреб ШСРК, у результаті яких було навчено близько 120 нових медіаторів. Також було проведено ряд освітньо-просвітницьких заходів (публікації, відеорепортажі, презентації, квести та флешмоби). Варто зазначити, що в м. Жмеринці ведеться співпраця з засобами масової інформації. Зокрема, місцеве телебачення висвітлює всі заходи, що відбуваються в межах моделі, у тому числі засідання Координаційної ради чи інших органів місцевого управління з питань профілактики. Проаналізувавши отримані в процесі оцінки дані, можна визначити такі позитивні результати реалізації регіональної моделі профілактики підліткової злочинності в м. Жмеринці: y зменшення кількості злочинів за участі неповнолітніх. З початку 2009 року не було виявлено жодного злочину, вчиненого неповнолітніми, незважаючи на очікуваний ріст злочинності у зв’язку з економічною кризою та збільшенням кількості заходів, спрямованих на виявлення неповнолітніх правопорушників; y покращення співпраці між органами, що здійснюють профілактику злочинності. На цьому етапі проводяться спільні рейди за участю представників органів внутрішніх справ, відділу освіти, ССД, соціальних служб;

ДОСВІД РЕГІОНІВ

y покращено співпрацю між Координаційною радою та місцевими органами влади. Зокрема, на початку 2009 року було проведено спільне засідання Координаційної ради з профілактики підліткової злочинності та депутатської комісії з питань сім’ї, молоді та спорту, у результаті якої було розроблено міжвідомчу стратегію спільної профілактичної діяльності на 2009 рік; y підвищується рівень поінформованості населення внаслідок висвітлення місцевими засобами інформації заходів, проведених у межах реалізації моделі, організації масових заходів у громаді; y внаслідок реалізації моделі створено умови та інфраструктуру для забезпечення дитини, яка перебуває в конфлікті з законом або у складних життєвих обставинах: соціальний гуртожиток обласного підпорядкування, притулок, будинок сімейного типу, центр психологічної реабілітації; y створюються умови для позаурочних заходів; зокрема, було створено центр позашкільної роботи, який об’єднує велику мережу гуртків; відбувається також відновлення залів та басейнів. Також було визначено подальші напрямки розвитку моделі профілактики підліткової злочинності: включення до реалізації моделі працівників

лінійної міліції та суду для того, щоб залучити всіх суб’єктів роботи з неповнолітніми правопорушниками. Також було визначено пріоритетні завдання для подальшої роботи: (1) формування та підвищення фахової та нормативно-правової компетенції суб’єктів моделі профілактики; (2) розробка чітких інструментів реалізації; (3) подальше інформування громади.

МІСТО ВІННИЦЯ Оцінка проводилася в період із червня 2008 року по березень 2009 року. Було використано такі методи дослідження: аналіз документів (звіти координатора), фокус-група, інтерв’ю. Учасниками оцінки були: регіональний координатор; заступник міського голови; завідувач методичним кабінетом міського відділу освіти; заступник директора Вінницького обласного Центру практичної психології та соціальної роботи; начальник Служби у справах дітей Вінницької міської ради, начальник КМСД Вінницького міського управління МВС, начальник КМСД Ленінського району м. Вінниці. Оскільки у Вінниці це була перша оцінка, то також було здійснено ретроспективний аналіз стану громади, у результаті якого підтверджено актуальну потребу впровадження регіональної моделі профілактики злочинності серед неповнолітніх. Адже в останні роки спостерігається Таблиця 2

Склад Координаційної ради у м. Вінниці Кількість чоловіків

Кількість жінок

Загальна кількість осіб

ДІМ Правова система

КМСД

Нач. МУВС УМВС

Управління освіти

ЦСССДМ

Прокуратура Суд

Державні та муні- ССД ципальні служби Центр практичної психології та соціальної роботи

Громадськість

Заступник міського голови

ЦВПГ

ШСРК Інші громадські організації

Члени громади Всього

Відновне правосуддя в Україні

Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності

зростання злочинності серед дітей, що створило потребу в пошуку більш ефективних методів профілактики. Незважаючи на існування досить великої кількості профілактичних програм, які реалізовувалися різними суб’єктами профілактики у м. Вінниці, РМППЗ має свої суттєві переваги, адже вона є єдиною комплексною програмою, що зосереджує особливу увагу на первинній профілактиці, яка відповідно є більш ефективною та довготривалою, ніж інші методи. Проведена оцінка підтвердила, що РМППЗ є унікальною моделлю, що пропонує новий професійний підхід до профілактики, дозволяє створити сталий механізм роботи з конфліктами та створити систему попередження виникнення правопорушень, об’єднати ресурси та зусилля суб’єктів профілактики, які діють у громаді. Упровадження РМППЗ На основі отриманих в процесі оцінки даних можна сказати, що впровадження моделі у м. Вінниці має свої характерні особливості порівняно з іншими регіонами. Зокрема, як і в Дарницькому районі міста Києва, було використано існуючу Координаційну раду, однак до її складу було включено представників ГО та Центру практичної психології та соціальної роботи. Кількісний та структурний склад Ради представлено в Таблиці 2. Цікаво зазначити, що раніше майже кожна служба, яка входила до складу Координаційної ради, мала свої програми профілактики, які не узгоджувалися між собою. На сьогодні в межах координаційної ради формується мультидисциплінарна команда фахівців, яка планує спільні заходи, наприклад рейди (КМСД спільно із ССД по неблагополучних сім’ях; КМСД спільно з працівникам освіти по культових спорудах та розважальних закладах, тощо). Тобто крім управлінської функції, Координаційна рада виконує ще й об’єднавчу функцію, що суттєво сприяє роботі. На сьогодні в регіоні досить поширена практика робочих круглих столів для вирішення проблем профілактики підліткової злочинності, які нерідко відбуваються за ініціативи КМСД. Отже, покращення співпраці управлінь, які є суб’єктами профілактики, можна вважати одним із позитивних впливів реалізації моделі в регіоні. Аналізуючи діяльність за рівнями профілактики, варто зазначити, що, як і в інших громадах, особливо ефективно реалізується діяльність на первинному рівні профілактики. На сьогодні шкільні центри порозуміння діють у трьох школах міста; до діяльності залучено 25 медіаторів. На початку березня 2009 року 1-2/2009

з ініціативи заступника мера прийнято рішення про обов’язкове впровадження ШСРК у всіх школах м. Вінниці [36 ЗОШ та 4 приватні школи]. Також можна сказати, що за час реалізації моделі було налагоджено успішну співпрацю з управлінням освіти, обласним Центром практичної психології та соціальної роботи, міською владою. Отже, реалізація діяльності, спрямованої на первинну та вторинну профілактику, відбувається досить успішно. Проте, як і в інших громадах, виникли певні труднощі з реалізацією третинної профілактики, що в першу чергу пов’язано з законодавчими аспектами. Зокрема, на цьому етапі у м. Вінниці ведуться переговори щодо можливості передавати кримінальні справи на медіацію, однак цьому є чимало перешкод. Тому на сьогодні до ЦВПГ було передано одну справу ССД, по якій навесні відбулися попередні зустрічі. Незважаючи на ряд ускладнень, які унеможливлюють передачу справ на кримінальну медіацію, таких як відсутність законодавчої бази, особливості оцінки роботи структур МВС (за статистичними показниками, порівняно із минулим роком), значна завантаженість працівників правової системи, нерозуміння цінності моделі з боку керівник осіб, тощо, все ж розглядаються інші варіанти реалізації цього компоненту моделі. Деякі з них представлено нижче. Передусім у м. Вінниці обговорюється можливість розгляду кримінальних справ у ШСРК. Зокрема, координатори існуючих ШСРК погодилися працювати з кримінальними справами з інших шкіл, якщо на це погодяться сторони конфлікту. Така форма роботи дозволила б вирішити ряд проблем, зокрема з передачею справ. Також було б вирішене питання, пов’язане з тим, чи інформація про кримінальну справу є відкритою, чи закритою. Адже шкільного психолога чи соціального педагога у будь-якому разі повідомляють про неповнолітнього, якого поставили на облік. Відтак, шкільні координатори так чи інакше проводять роботу з цими дітьми, тому абсолютно прийнятним буде використання відновних програм як однієї із форм роботи. На думку начальника КМСД, ще однією важливою можливістю впроваджувати відновні програми є ті справи, у яких суд виносить постанову про відмову (якщо завдана шкода становить менше ніж 750 грн.). У такому разі правопорушника звільняють від відповідальності і він випадає з інших рівнів профілактики. Саме на цьому етапі варто було б залучити медіатора та провести програму відновного правосуддя.

Окрім цього, у ході оцінки було виявлено ще кілька можливостей та напрямків розвитку моделі. Зокрема, є необхідність проводити профілактику не лише в школах, а й у сім’ях. На думку працівників КМСД та ССД, типовими є випадки сімейних сварок, які не розглядатимуться в ШСРК, але все ж є серйозними конфліктами, які потребують вирішення. Зокрема, ситуації втечі дітей із дому через конфлікти з батьками, на думку правоохоронців, потребують втручання медіаторів. Цікаво також і те, що всі служби (КМСД, ССД тощо) одностайно визнали необхідність впровадження та використання сімейних групових нарад. Також під час оцінки було виявлено, що існує певна група неповнолітніх, не охоплених моделлю. Зокрема йдеться про дітей, які не ходять до школи, перебувають у кризових родинах та проводять більшість свого часу на вулиці. Очевидно, що при виникненні конфліктів вони не звертаються ні в правоохоронні органи, ні в спеціалізовані служби, що часто веде до вчинення ними правопорушень. На думку працівників КМСД, було б доцільно залучати медіаторів до підліткових клубів, які працюють на базі ЖЕКів міста. Адже, на думку фахівців, «важливо, щоб відновні програми були доступні не тільки в школах, а й у вільний від навчання час». Насамкінець варто відзначити, що у Вінниці досить успішно реалізується такий компонент моделі як інформування громадськості та співпраця зі ЗМІ. І хоча співпрацю зі ЗМІ не можна вважати систематичною, все ж місцева преса та телебачення висвітлюють ключові кроки реалізації моделі: координаційні ради, заходи, навчання медіаторів, спільні заходи служб тощо. Також регіональний координатор постійно проводить моніторинг преси з метою відстеження інформації про РМППЗ та профілактику злочинності серед неповнолітніх. Під час оцінки значну увагу було приділено вивченню труднощів реалізації РМППЗ та відповідно заходам, які можна вжити для покращення реалізації моделі; також було визначено можливі шляхи подальшого розвитку. Отже, було виділено такі основні проблеми реалізації РМППЗ: y брак чіткої методології роботи з ШСРК; y відсутність чіткого механізму супроводу ШСРК дорослим (психологом чи соціальним педагогом). Зокрема потребують прояснення такі питання, як: за рахунок якого часу їм потрібно виконувати цю діяльність, яким чином фіксувати це у своїх робочих запи-

ДОСВІД РЕГІОНІВ

сах, у яких ситуаціях координатор повинен втручатися в роботу ШСРК; y відсутність ліцензій Українського Центру практичної психології та соціальної роботи, та МОН; y брак спілкування та обміну досвідом з представниками міліції з інших регіонів, де реалізується модель; y брак знань про процедуру передачі справ. На основі отриманої інформації можна запропонувати такі заходи для покращення реалізації РМППЗ: 1. Організація та здійснення систематичного навчання суб’єктів моделі на всіх трьох рівнях з метою збільшення кількості спеціалістів, які працюватимуть у громаді, підвищення їх професійного рівня. 2. Систематичне спілкування та обмін досвідом із іншими регіонами, які впроваджують модель. 3. Запровадження супервізії як елементу реалізації моделі, особливо для шкіл, які залучені до РМППЗ. 4. Розробка чітких критеріїв роботи координаторів ШСРК. 5. Інституалізація моделі через отримання необхідних ліцензій. 6. Подальша робота з органами правової системи з метою їх залучення до реалізації моделі. 7. Пошук нових шляхів та можливостей для передачі справ на кримінальну медіацію, здійснення профілактики на третинному рівні (робота зі справами, по яких виносять постанови про відмови, доступність відновних програм і за межами школи, проведення кримінальних медіацій на базі ШСРК). 8. Посилення співпраці зі ЗМІ з метою інформування громадськості про модель.

МІСТО ІВАНО-ФРАНКІВСЬК Як і у м. Вінниці, у м. Івано-Франківську не проводилася попередня оцінка, тому в березні оцінювався період із червня 2008 року до лютого 2009 року. Для дослідження як методи збору інформації було використано аналіз документів (звіт регіонального координатора), інтерв’ю та ретроспективний аналіз. Оцінкою було охоплено таких учасників реалізації моделі: регіонального координатора в м. Івано-Франківську; заступника міського голови з соціальних питань, голову координаційної ради; директора Центру соціальних служб для Відновне правосуддя в Україні

Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності

Таблиця 3

Склад Координаційної ради в м. Івано-Франківську Кількість чоловіків ДІМ Правова система

Державні та муніципальні служби

Громадськість

Загальна кількість осіб 1

Кримінально-виконавча інспекція

Управління освіти

ЦСССДМ

ССД

Інше _____________

ЦВПГ

Інші громадські організації

Всього

сім’ї, дітей, молоді; представника управління освіти і наук, координатора ШСРК у ЗОШ № 7. Отже, попередній аналіз стану громади та проведена проміжна оцінка виявили, що регіональна модель профілактики підліткової злочинності є безумовно актуальною. Передусім тому, що в останні місяці спостерігається зростання злочинності в м. Івано-Франківську, особливо серед студентів. Також, на думку координатора, свідченням актуальності моделі є значна підтримка міської влади, ініціатива щодо співпраці від самих служб, залучених до профілактики підліткової злочинності, від адміністрації навчальних закладів. Як і в інших пілотних регіонах, в м. ІваноФранківську діє досить багато профілактичних програм, однак, на думку заступника мера, саме РМППЗ дає змогу досягти найкращих результатів, адже враховує ситуації, які є на межі повноважень різних суб’єктів профілактики. Упровадження РМППЗ В Івано-Франківську було прийнято розпорядження міського голови «Про підтримку Проекту «Стратегії міліції для профілактики підліткової злочинності» від 27.06.2008р. № 400-р., відповідно до якого створено Координаційну раду з профілактики злочинності серед неповнолітніх для впровадження регіональної моделі зниження рівня підліткової злочинності. До складу увійшли керівники служб та органів, які є відповідальними за здійснення профілактики злочинності серед неповнолітніх. Кількісний склад Координаційної ради та розподіл за статтю представлено у Таблиці 3. 1-2/2009

Кількість жінок

КМСД

Отже, у Координаційній раді досить широко представлені всі органи та служби громади, залучені до профілактики підліткової злочинності. Аналізуючи діяльність за рівнями профілактики, варто зазначити, що цілеспрямована робота зі створення ШСРК розпочалася в регіоні з вересня 2008 року, у той час як підготовчий етап почався в червні. Зокрема, 4 липня 2008 року було проведено презентаційний семінар у ВПТУ13 м. Івано-Франківська про відновний підхід до розв’язання кримінально-правових конфліктів, а також конфліктів серед школярів та студентів (загалом 63 учасники). У результаті проведення семінару було досягнуто домовленості з керівництвом ВПТУ про створення служби розв’язання конфліктів учнів (студентів) ВПТУ-13 м. ІваноФранківська. Загалом в Івано-Франківську є 26 середніх навчальних закладів у 3-х з них нині функціонують шкільні центри розв’язання конфліктів. Перший центр розв’язання конфліктів створено у школі № 7; потім було обрано школу, де навчаються діти п’яти національностей, у зв’язку з чим там часто виникають конфлікти на етнічному ґрунті. За чотири місяці функціонування шкільних центрів порозуміння було проведено 15 медіацій. Також школярі самостійно зняли фільм про роботу ШСРК. Варто зазначити, що Івано-Франківськ — це чи не єдиний регіон, де досить успішно ведеться робота із правоохоронними органами. Центру відновного правосуддя вдалося налагодити плідну співпрацю з установами правової системи. Зокрема, було підписано договір про співпрацю

ДОСВІД РЕГІОНІВ

Таблиця 4 Кількість справ, переданих у ЦВПГ

Джерела надходження справ КМСД

Суд

ДДУПВП

Звернення потерпілої сторони

Звернення правопорушника

Адвокат потерпілого

Адвокат правопорушника

Інша ГО

Служба у справах неповнолітніх

Всього

17*

* Кількість справ за 2008 рік, у період із червня по грудень.

з судом, КМСД, службою у справах дітей. Джерела надходження справ наведено в Таблиці 4. Також кілька дотичних справ було направлено Центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та адвокатським об’єднанням. За типами конфліктів передані справи можна класифікувати наступним чином: 9 кримінальних, 7 сусідських та інші. Із них у ЦВПГ було вирішено 5 кримінальних справ та 6 сусідських та сімейних. Для розгляду цих справ у 8 випадках було проведено медіацію, у 3 — арбітраж. Також за початок 2009 року в ЦВПГ було передано ще 17 справ, які переважно стосувалися сімейних або земельних спорів; кримінальні справи класифікувалися як крадіжки, легкі тілесні ушкодження. З них 5 справ було скеровано на медіацію. Центром відновного правосуддя в громаді також добре організована робота

мультидисциплінарної команди з залучення ресурсів громади та надання додаткових послуг. Надані послуги представлено в Таблиці 5. Ще одним компонентом РММПЗ було інформування громади, яке відбувалося через місцеві ЗМІ, включно з місцевим телебаченням. Було також використано веб-сайт міської ради для інформування про заходи, що відбуваються. Одним із шляхів інформування було проведення спільних заходів для фахівців (наприклад, на початку лютого відбувся тренінг-семінар для представників міліції). Окрім цього, використовуються інформаційні стенди в суді та в Службі у справах дітей. Проаналізувавши отримані в процесі оцінки дані, можна визначити такі позитивні результати реалізації регіональної моделі профілактики підліткової злочинності в м. Івано-Франківську: y незважаючи на загальне зростання рівня злочинності серед молоді в місті, у період із жовтня до лютого у школах, де діють ШСРК, не було вчинено жодного правопорушення; y значне залучення ресурсів місцевої громади (надано приміщення; отримано часткове фінансування заходів від міської влади, управління освіти та ЦССДМ); y активізувалась співпраця з вищими навчальними закладами: ЦВПГ діє на базі юридичного інституту, студентів залучають як волонтерів, впроваджують курси з відновного правосуддя в навчальну програму студентів юридичного інституту; y розпочалося залучення державних структур до реалізації моделі та профілактики злочинності, об’єднання ресурсів громади; y підтримка місцевої влади; y зріс рівень довіри до моделі, покращилось сприйняття ідеї відновного правосуддя; Таблиця 5

Типи послуг, наданих у ЦВПГ Тип послуг

Кількість наданих послуг

Організація, що надавала такі послуги

соціальний супровід підлітка

ЦСССДМ

соціальний супровід родини

ЦСССДМ

юридичні консультації

Професійна асоціація «Юридичний центр»

представництво інтересів

Професійна асоціація «Юридичний центр»

психологічні консультації

ЦСССДМ

сприяння в працевлаштуванні

ЦСССДМ, ПОС «Віра в майбутнє»

конфліктологічне консультування

ЦСССДМ, ССД

інформаційні послуги

ЦСССДМ, ПА «Юридичний центр», КМСД Відновне правосуддя в Україні

Проміжна оцінка впровадження регіональної моделі профілактики підліткової злочинності

y укладено угоди про співпрацю з органами правової системи; y вдосконалились прийоми співпраці з органами внутрішніх справ (на цьому етапі справ їхні працівники можуть самостійно телефонувати, щоб повідомити про випадки, які можуть підлягати медіації); y зріс рівень поінформованості громади щодо моделі та відновного правосуддя (під час проведення опитування серед відвідувачів суду щодо того, як можна було б вдосконалити роботу судової системи, один з десяти казав, що це можливо шляхом запровадження медіації); y підвищився інтерес професіоналів до проблеми профілактики підліткової злочинності та супутніх проблем; y зріс рівень зацікавленості серед адміністрації шкіл міста в запровадженні ШСРК. Під час оцінки також було виявлено труднощі в реалізації моделі, зокрема: y відсутність нормативно-правової бази для співпраці з органами внутрішніх справ; y велика завантаженість органів міліції; чітко визначені напрямки та методи роботи, які досить важко міняти; y все ще недостатня поінформованість населення; y можливість отримувати лише часткове фінансування заходів із місцевого бюджету. Також було визначено подальші напрямки розвитку моделі в м. Івано-Франківську: y залучення місцевих коштів: у місті використовується програмно-цільовий метод фінансування, що робить можливим отримання місцевих коштів на розвиток моделі; y розвиток мережі ШСРК, спрямування ресурсів на навчання дітей; y використання програм відновного правосуддя для вирішення інших соціальних проблем, актуальних для молодіжного середовища (наприклад тютюнопаління, нарко- чи алкозалежність);

1-2/2009

y розвиток двостороннього зв’язку між адміністрацією, школярами та ШСРК. Незважаючи на те, що модель профілактики реалізується в регіоні лише з червня 2008 року, все ж досягнуто значних результатів, сформовано базу та бачення подальшого розвитку моделі в м. Івано-Франківську.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ Результати оцінки роботи в чотирьох пілотних регіонах підтверджують ефективність трирівневої моделі профілактики підліткової злочинності. Навіть на проміжному етапі можна визначити ряд позитивних змін, що відбулися внаслідок впровадження програми профілактики. До загальних позитивних тенденцій у всіх регіонах можна віднести: y зменшення кількості злочинів, учинених неповнолітніми; y посилення взаємодії між суб’єктами профілактики; y зростання рівня довіри до моделі; y к р а ще с п р и й н я т тя і де ї в і д н о в н о го правосуддя; y покращення співпраці між органами місцевої влади, школами, органами внутрішніх справ; y підвищення інтересу професіоналів до проблеми профілактики підліткової злочинності та супутніх проблем тощо. Можна також визначити ряд труднощів, які є характерними для всіх регіонів: y відсутність нормативно-правової бази для співпраці з органами внутрішніх справ; y брак фінансування заходів із місцевого бюджету; y нестача фахівців, які могли б впроваджувати відновний підхід. Насамкінець варто зазначити, що в кожному з міст сформувалися певні регіональні особливості, бачення подальшої реалізації моделі.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ Генеральна асамблея

ЗАХИСТ УСІХ ПРАВ ЛЮДИНИ: ГРОМАДЯНСЬКИХ, ПОЛІТИЧНИХ, ЕКОНОМІЧНИХ, СОЦІАЛЬНИХ ТА КУЛЬТУРНИХ ПРАВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ПРАВО НА РОЗВИТОК

БІЗНЕС ТА ПРАВА ЛЮДИНИ: НА ШЛЯХУ ДО ВВЕДЕННЯ В ДІЮ КОНЦЕПЦІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ «ЗАХИСТУ, ПОВАГИ ТА НАДАННЯ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ»

РАДА З ПРАВ ЛЮДИНИ Одинадцята сесія Пункт № 3 порядку денного

Доповідь Спеціального представника Генерального секретаря з питань прав людини та транснаціональних корпорацій та інших комерційних організацій*

РЕЗЮМЕ У цьому документі узагальнені основні характеристики концепції «захисту, поваги та надання правової допомоги» та викладені в загальних рисах стратегічні напрямки проведеної Спеціальним представником на поточний момент роботи щодо введення цієї концепції в дію.

I. ВСТУП

GE.09-12888 (E) 270409 Переклад неофіційний. Здійснений Міжнародною фінансовою корпорацією (IFC) в рамках проекту «Впровадження медіації у сферу корпоративного управління в Україні».

Під час своєї сесії, що проходила в червні 2008 р. Рада з прав людини одностайно схвалила концепцію політики щодо забезпечення «захисту, поваги та надання правової допомоги», запропоновану Спеціальним представником Генерального секретаря з питань підходу транснаціональних корпорацій та інших комерційних організацій до прав людини1. Ця подія стала першою в історії, коли Рада, або її попередник (ред. — Комісія ООН з прав людини), зайняли самостійну політичну позицію щодо відношення бізнесу до прав людини. Своєю резолюцією № 8/7 Рада також продовжила строк дії мандату Спеціального представника ще на три роки, доручивши йому «наповнити практичним 1

A/HRC/8/5.

змістом» концепцію — шляхом розроблення «практичних рекомендацій» та «конкретних інструкцій» державамчленам, комерційним організаціям та іншим соціальним суб’єктам щодо її впровадження. Ця концепція ґрунтується на трьох засадах: обов’язку держави забезпечувати захист прав людини від порушень третіми сторонами, включаючи комерційні організації, шляхом проведення належної політики, регулювання та судовий захист; відповідальності компаній щодо дотримання прав людини, що по суті означає проведення комплексного відстеження дотримання прав людини з метою запобігання зазіхання на права інших людей; забезпеченні більшої доступності ефективних засобів правового захисту, як судових, так і позасудових для потерпілих2. Ці три засадничі принципи утворюють єдине ціле, де кожен з них доповнює інші. Новий мандат був наданий з метою трансформації цієї концепції в практичні керівні принципи. Ще до оголошення подальшого 2

Обов’язок держави забезпечувати права є добре обґрунтованим та ґрунтується на міжнародному праві щодо прав людини і не пов’язаний з принципом «обов’язку захищати», що належить до сфери дискусій про гуманітарне втручання.

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

впровадження концепція отримала широке визнання та підтримку. Наприклад, в повідомленні Канадського експортно-кредитного агентства щодо нової «Декларації про ситуацію у сфері прав людини» містилося посилання на цю концепцію та зазначалося, що Агентство буде відстежувати роботу Спеціального представника для того, щоб «формувати власний підхід до оцінювання стану дотримання прав людини»3. Національне координаційне бюро (NCP) Великої Британії з Принципів ОЕСР для мультинаціональних компаній встановило факт недотримання однією з компаній принципу «належного рівня пильності» щодо дотримання прав людини, використовуючи те визначення цього терміну, яке наводиться в доповіді Спеціального представника Раді за 2008 рік (A/HRC/8/5), і привернуло увагу компанії до цієї доповіді, рекомендуючи їй способи, у які та могла б впроваджувати ефективну політику корпоративної відповідальності4. Парламент Австралії взяв до відома цю концепцію і закликав уряд «заохочувати австралійські компанії забезпечувати повагу до прав членів тих громад, на території яких вони здійснюють свою господарську діяльність, а також розробляти механізми розгляду скарг, що узгоджуються з вимогами дотримання прав людини, безвідносно до того, чи ці компанії працюють в Австралії чи за кордоном»5. Ця концепція також всебічно обговорюється у виданому у 2009 році урядом Норвегії Офіційному інформаційному документі (Біла книга) з питань корпоративної соціальної відповідальності6. Концепція дістала схвалення провідних комерційних установ. У спільній заяві, направленій Організації з економічного співробітництва та розвитку, Міжнародна організація роботодавців (IOE), Міжнародна торговельна палата (ICC) та Дорадчий комітет з питань підприємницької діяльності та промисловості (BIAC) при ОЕСР відзначили, що концепція визначає «чіткий, практичний та об’єктивний підхід до дуже складного комплексу питань»7. Концепцію позитивно сприйняли Міжнародна рада з видобувної 3

«Нова декларація викладає принципи Канадського експортнокредитного агентства (EDC) стосовно врахування питань прав людини», 30 квітня 2008 р.: http://www.edc.ca/english/docs/ news/2008/mediaroom_14502.htm. 4 Заключна заява Національного координаційного бюро Великої Британії з принципів ОЕСР для мультинаціональних компаній: Afrimex (UK) Ltd., 28 серпня 2008 р., пункти. 41, 64, 77: http:// www.berr.gov.uk/files/file47555.doc. 5 Офіційний вісник Сенату (Senate Official Hansard), (No. 6 2008) від 23 червня 2008 р., ст. 3037–3038: http://www.aph.gov.au/ HANSARD/senate/dailys/ds230608.pdf. 6 «Корпоративна соціальна відповідальність у світовій економіці», Міністерство закордонних справ, Норвегія, 23 січня 2009 р. 7 http://www.reports-and-materials.org/Letter-IOE-ICC-BIAC-reRuggie-report-May-2008.pdf.

1-2/2009

та металургійної промисловості та Ініціатива лідерів бізнесу з прав людини8. Сорок соціально відповідальних інвестиційних фондів написали відгуки Раді, зазначивши, що концепція допомогла їм завдяки сприянню кращому висвітленню інформації про вплив корпоративної діяльності на права людини та про належні кроки щодо пом’якшення такого впливу9. Під час публічного відзначення шістдесятої річниці ухвалення Загальної декларації прав людини нафтова компанія ExxonMobil посилалася на закріплений в концепції принцип відповідальності компаній за дотримання прав людини як на орієнтир для своїх співробітників10. У спільному зверненні організацій громадянського суспільства до Ради від травня 2008 року підкреслюється цінність концепції, а дехто з тих, хто підписав це звернення, уже долучили її до своєї подальшої роботи з захисту прав людини11. Міжнародна амністія заявила, що концепція «потенційно спроможна зробити вагомий внесок у справу захисту прав людини»12. Спеціальний представник із задоволенням сприйняв позитивний відгук з боку неурядових організацій (НУО), що був отриманий під час багатосторонніх консультацій у Нью-Делі в лютому 2009 р., а також брифінгу з неурядовими організаціями в НьюЙорку в березні того ж року. Зрештою, багато посилань на його роботу було зроблено в науковій літературі та матеріалах ЗМІ. Ця доповідь містить оновлену інформацію щодо заходів, вжитих Спеціальним представником задля впровадження концепції в дію, а також розглядає низку пов’язаних з нею питань, що виникли в ході робочих консультацій. Але перш ніж ми продовжимо, є сенс коротко зупинитися на тій вельми складній економічній обстановці, що склалася наразі, і на тому, яким чином вона може вплинути на відношення бізнесу до прав людини.

II. ЕКОНОМІЧНА КРИЗА Починаючи зі свого першого звіту, представленого Комісії з прав людини у 2006 році і в подальшому, Спеціальний представник наполягав 8

Див. http://www.icmm.com/page/8331/icmm-welcomes-ruggiereport; та http://www.reports-and-materials.org/BLIHR-statementRuggie-report-2008.pdf. 9 http://www.reports-and-materials.org/SRI-letter-re-Ruggie-report3-Jun-2008.pdf. 10 Опубліковано на сторінці редактора газети «The New York Times»: http://www.exxonmobil.com/corporate/news_opeds_20081218_ humanrights.aspx. 11 A/HRC/8/NGO/5. 12 http://www.reports-and-materials.org/Amnesty-submission-toRuggie-Jul-2008.doc.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

на тому, що поглиблення розриву між обсягами та впливом економічних сил і суб’єктів та здатністю суспільства контролювати їхні несприятливі наслідки не може тривати довго13. Свій звіт 2007 року він починав словами: «На ринку чудес не буває»14. Ринки можуть бути надзвичайно ефективними механізмами розподілу обмежених ресурсів, а також могутнім чинником, що сприяє досягненню соціальних цілей, від полегшення ситуації із бідністю до верховенства права. Але для того, щоб ринки функціонували оптимально, вони повинні мати належні інституційні умови та бути інтегрованими до ширшої системи цінностей соціальної спільноти. У цьому ж зв’язку автор звіту підкреслив, що ці недоліки управління «створюють таку обстановку, яка сприяє здійсненню ганебних дій компаніями, за які до них не застосовуються відповідні санкції або вимоги відшкодування збитків»15. Він використав таке формулювання для роз’яснення ситуації у сфері відношення бізнесу до прав людини. Тепер ми знаємо, що це справедливо для і всієї світової політичної економії в цілому. Наразі органи, що визначають політичні курси в усьому світі, зосереджені на тому, щоб ліквідувати пожежу у світовій фінансовій системі та мінімізувати її наслідки для реального сектору економіки. Згідно із доповіддю Азіатського банку розвитку обсяг світових економічних втрат цього року може досягти 50 трлн. дол. США, що відповідає світовому річному ВВП16. У своєму звіті Світовий банк прогнозує, що у 2009 році світовий ВВП скоротиться вперше з часів Другої світової війни, а падіння обсягів світової торгівлі буде найбільш різким за останні 80 років17. Навіть ті країни, які були відносно ізольовані від початкового обвалу у фінансовому секторі, включаючи більшість країн, що розвиваються, пізніше повною мірою відчули на собі його важкі наслідки: падіння попиту на їхні експортні товари, обвал цін на товари широкого вжитку, брак коштів для фінансування торгівлі, значно суворіші ніж раніше умови кредитування, істотне скорочення обсягів прямих іноземних інвестицій і різке зниження обсягів грошових переказів, які надсилали до цих країн трудові мігранти з-за кордону. За оцінками Міжнародної організації праці, число офіційно зареєстрованих безробітних може 13

E/CN.4/2006/97, параграф 18. A/HRC/4/35, параграф 1. 15 A/HRC/8/5, параграф 3. 16 http://www.adb.org/Media/Articles/2009/12818-global-financialcrisis/Major-Contagionand-a-shocking-loss-of-wealth.pdf. 17 h t t p : / / s i t e r e s o u r c e s . wo r l d b a n k . o r g / N E W S / R e s o u r c e s / swimmingagainstthetidemarch2009.pdf. 14

зрости з 193 млн. осіб у 2008 році до понад 230 млн. осіб у 2009 році18. Під час найбільших криз найсерйозніше потерпають саме ті індивідууми та країни, що вже й так є вразливими. Для обмеження цього негативного впливу та відновлення економічного розвитку потрібні зусилля як на міжнародному, так і на національному рівнях. Уряди повинні уникати зведення протекціоністських бар’єрів або зниження стандартів щодо прав людини у сфері підприємницької діяльності; адже короткострокові вигоди від цього є ілюзорними, натомість це підриває перспективи відновлення в довгостроковій перспективі. Щодо компаній, то навіть згортання діяльності та закриття виробничих потужностей повинно проводитись відповідально, а відновлення довіри громадськості до бізнесу є таким же нагальним завданням, як і розробка нових життєздатних бізнес-моделей. Наскільки б болісним не виявилося найближче майбутнє, орієнтовані на перспективу елементи порядку денного у справі відношення бізнесу до прав людини повинні бути тісніше узгоджені із загальною програмою дій загальної економічної політики у світовому масштабі, ніж це було в останні десятиріччя. Тим урядам, які відстоювали неоліберальні економічні доктрини, прямо нагадали, що на них покладено обов’язки, впоратися з якими не здатен жодний інший соціальний суб’єкт. Це призвело до перегляду балансу сил, який склався у відносинах між ринком та державою. Щодо інших країн необхідність у збільшенні об’єму їхніх внутрішніх ринків буде вимагати більшої уваги до соціальних інвестицій та систем соціального забезпечення. Це сприятиме повнішій реалізації їхніми громадянами певних економічних і соціальних прав. Компаніям уже довелось визнати, що далеко не всі, в тому числі і сам бізнес задоволені веденням бізнесу як раніше, і що вони повинні краще враховувати суспільні занепокоєння при розробці своїх довгострокових стратегічних цілей. Усе суспільство вимагає виправлення зроблених помилок. Поняття «прозорість» і «підзвітність» набувають такого актуального звучання, якого вони досі не мали. А заклики до забезпечення справедливості звучать дедалі наполегливіше. Оскільки програма дій у сфері взаємовідносин «бізнес і права людини» є тісно пов’язаною із цими зсувами в мисленні і поведінці, вона одночасно сприяє успішному переходу до більш відкритої і сталої 18

http://www.ilo.org/wcmsp5/groups/public/---dgreports/---dcomm/ documents/publication/wcms_103456.pdf.

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

моделі економічного розвитку, і виграє від такого переходу. Часто доводиться чути, що кожна криза відкриває певні можливості. У роботі щодо введення в дію концепції забезпечення захисту, поваги та надання правової допомоги Спеціальний представник прагне виявляти такі можливості у сфері відносин «бізнес і права людини», й продемонструвати, яким чином їх можна опанувати та використати у подальшвй діяльності.

III. ОБОВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ Рада звернулася до Спеціального представника із проханням представити своє бачення та рекомендації щодо повнішого виконання державою свого обов’язку із захисту прав людини від порушень, пов’язаних з діяльністю компаній, через міжнародне співробітництво включно. У цьому розділі стисло викладається зміст такого обов’язку та розглядаються кілька напрямків політики у сфері підприємництва, які є надзвичайно актуальними з погляду виконання державами свого обов’язку19. Обов’язок держави щодо захисту від зловживань третіми сторонами закріплений в міжнародному праві з прав людини. Конкретні формулювання, що вживаються в основних пактах Організації Об’єднаних Націй з прав людини, відрізняються, але всі вони містять дві групи зобов’язань. По-перше, ці договори зобов’язують Держави-учасниці уникати порушення перелічених прав людини на їхніх територіях та/або територіях, що перебувають під їхньою юрисдикцією. По-друге, договори вимагають від Держав «забезпечити» (тут може бути використане інше функціонально еквівалентне дієслово) користування або реалізацію цих прав тими, кому вони належать20. У свою чергу, забезпечення носіям 19

Питання, що стосуються доступу до засобів правового захисту, розглядаються в розділі IV. 20 Наприклад, в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права й у Конвенції про права дитини використовуються терміни «поважати та гарантувати», причому під терміном «поважати» в контексті Держави мається на увазі те, що Держава повинна уникати порушення цих прав. Конвенція про права інвалідів вимагає від Держав-учасниці, щоб вони «гарантували та просували», а також вживали належних заходів для «усунення» зловживань з боку приватних «підприємств». Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації передбачає, що Держави-учасниці повинні «заборонити дискримінацію та покласти край ... расовій дискримінації з боку будь-яких осіб, груп або організацій. Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок вимагає, щоб Держави-учасниці «вживали всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства». Відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Держави-учасниці зобов’язані «вживати заходів ..., щоб поступово забезпечити повний захист прав», а в положеннях, присвячених конкретним правам, зокрема в положеннях, що стосуються трудової діяльності, йдеться про «гарантування» цих прав державами.

1-2/2009

прав можливості користуватись їхніми правами вимагає захисту з боку Держав від дій інших соціальних суб’єктів, включаючи комерційні організації, які перешкоджають здійсненню цих прав або заперечують їх. Роз’яснення від міжнародних органів з захисту прав людини вказує, що обов’язок Держави захищати застосовується до всіх визнаних прав, які можуть порушити приватні сторони, а також до всіх типів комерційних організацій21. Обов’язок Держави із забезпечення захисту прав є стандартом поведінки, а не стандартом результату. Інакше кажучи, Держави не несуть відповідальності за порушення прав людини, пов’язані з корпоративною діяльністю, як такі, але можуть вважатися такими, що порушують узяті ними зобов’язання в тому випадку, якщо вони не вживатимуть належних заходів з метою запобігання такому порушенню, його розслідування, покарання винних і компенсації збитків, коли таке порушення має місце22. В межах цих параметрів Держави на власний розсуд визначають, яким чином виконувати цей обов’язок. Основні договори у сфері прав людини в загальних рисах передбачають вжиття законодавчих, адміністративних і судових заходів. Договірні органи рекомендували Державам такі заходи, як ухвалення антидискримінаційного законодавства, яким регулюються практики зайнятості; проведення консультацій із громадами до затвердження проектів із видобування корисних копалин та лісозаготівлі; моніторинг таких проектів з точки зору дотримання прав людини та вжиття належних заходів, а також заохочення компаній розробляти кодекси поведінки, що передбачатимуть і повагу до прав людини. У міжнародному праві дотепер не вирішене питання про екстериторіальний вимір обов’язку Держав забезпечувати захист прав. Існуючі рекомендації міжнародних органів з прав людини говорять про те, що Держави не зобов’язані регулювати екстериторіальну діяльність компаній, які належать до сфери їхньої юрисдикції, але їм також, звичайно, не забороняється це робити, якщо для цього існують визнані підстави підвідомчості, і якщо це є доцільним взагалі. Виходячи з цих параметрів, деякі договірні органи рекомендують Державам, з яких походять компанії, вживати заходів для запобігання порушень прав 21

Див. резюме, проведеного Спеціальним представником дослідження договорів Організації Об’єднаних Націй у сфері прав людини та коментарів договірних органів в документі A/ HRC/8/5/Add.1. 22 Дії компанії можуть бути безпосередньо приписані Державі, наприклад, в тому випадку, якщо Держава здійснює такий жорсткий контроль, що компанія є по суті її органом.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

компаніями, створеними в їхніх юрисдикціях, за кордоном23. Крім того, Держави, з яких походять компанії, мають вагомі політичні причини заохочувати свої компанії шанувати права людини закордоном, особливо в тому випадку, якщо сама Держава бере участь в такій компанії — як власник, інвестор, гарант, постачальник або просто промоутер. Подібні заходи дозволяють Державам, з яких походять компанії, уникати тих неприйнятних ситуацій, коли їх можуть пов’язувати з можливими зловживаннями компаній за кордоном. Ці заходи можуть також дати вкрай необхідну підтримку Державам, на території яких компанії здійснюють господарську діяльність і які не мають у своєму розпорядженні достатніх можливостей для впровадження власними силами повноцінного й ефективного нормативного середовища. Державам давно відомий той комплекс заходів, який вони повинні застосовувати у випадку зловживань з боку організацій, що представляють державу. Більше того, більшість Держав вже вжили необхідних заходів та створили відповідні установи в деяких ключових сферах, пов’язаних із відношенням бізнесу до прав людини, наприклад, у питаннях стандартів праці та запобігання дискримінації на робочому місці. Але попри все це, у сфері відносин «бізнес та права людини» все ще спостерігаються випадки юридичної і політичної непослідовності, про які йшлося у звіті Спеціального представника 2008 року. Існують випадки неузгодженості «за вертикаллю», коли уряди підписуються під зобов’язаннями щодо забезпечення прав людини, а потім не впроваджують потрібної політики, не приймають відповідних законів та не створюють процедури з метою їх виконання. Ще масштабнішими є випадки неузгодженості «за горизонталлю», коли державні органи з питань економіки або розвитку підприємництва, до компетенції яких входить формулювання бізнес-практик — включно у сферах торгівлі, інвестиційної діяльності, експортно-кредитних відносинах та страхуванні, корпоративного права та регулювання операцій з цінними паперами — проводять свою роботу відокремлено від державних установ з прав людини і навіть не будучи обізнаними про зобов’язання їхніх Урядів у сфері прав людини. Неузгодженість у внутрішній політиці відтворюється і на міжнародному рівні. Це призводить до того, що компанії отримують від своїх Урядів і 23

Напр. CERD/C/USA/CO/6 (2008), пункт 30; CESCR загальний коментар 19 (2008), пункт 54.

міжнародних організацій неоднозначні та суперечливі повідомлення. Зміни, що відбулися останнім часом у сферах права і політики, свідчать про спроби вирішити деякі з цих питань. У попередніх звітах Спеціальний представник відзначив чотири важливі зрушення в галузі права: масштабнішу гармонізацію на міжнародному рівні стандартів стосовно міжнародних злочинів, які застосовуються до компаній за нормами внутрішнього права і є переважно побічним продуктом процесу конвергенції стандартів, застосовних до приватних осіб; появу стандарту про корпоративну співучасть у порушеннях проти прав людини; звернення уваги деяких Держав на чинник «корпоративної культури» при вирішенні питань про обсяги кримінальної відповідальності або покарання; збільшення кількості цивільних позовів, поданих проти материнських компаній у випадку їхніх дій або бездіяльності стосовно шкоди, до якої були причетні їхні іноземні дочірні структури24. У політичній сфері все більше Держав упроваджують політику з корпоративної соціальної відповідальності (КСВ)25. І хоча за змістом і формою вони відрізняються, але всі, як правило, заохочують впровадження відповідальних бізнес-практик, включаючи сприяння в глибшому ознайомленні з питаннями прав людини та забезпеченні поваги до таких прав. У деяких випадках доступ до державної допомоги, такої як експортний кредит або страхування інвестицій, може залежати від того, чи є у компанії внутрішнє положення про КСВ, чи бере вона участь у Глобальному Пакті ООН, або чи може підтвердити свою обізнаність із Рекомендаціями ОЕСР. Спеціальний представник вважає важливим для всіх зацікавлених сторін, включаючи Уряди, отримання більш повної інформації про розробку цієї політики і про те, яким чином це сприятиме більшій узгодженості політики у питаннях ставлення бізнесу до прав людини. З цієї причини він проводить опитування серед Держав-членів. Він вдячний Управлінню Верховного комісара ООН з прав людини за сприяння у його проведенні та наполегливо спонукає усі Уряди надати відповіді на запитання. Спеціальний представник також займається вивченням низки інших політичних сфер, тісно пов’язаних з обов’язком Держави щодо забезпечення захисту прав, а саме корпоративного 24

A/HRC/4/35, параграфи 19–32; A/HRC/8/5, параграфи 31 і 90; A/ HRC/8/16. 25 Багато країн ОЕСР проводять таку політику. Деякі її елементи також можна знайти у Бразилії, Китаї, Індонезії та інших країнах.

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

права, інвестиційних і торговельних угод та міжнародного співробітництва, звертаючи особливу увагу на ті компоненти, в яких наявні конфліктні позиції.

А. Корпоративне право Корпоративне право безпосередньо регулює те, що роблять компанії, та те, яким чином вони це роблять. Проте його зв’язок зі сферою прав людини поки що вивчений недостатньо. Традиційно корпоративне право та права людини розглядалися як окремі правові і політичні сфери, в яких діють різні спільноти практикуючих спеціалістів. Ця тенденція починає змінюватись одночасно з тим, як уряди та суди вносять до цього співвідношення більше міркувань про суспільний інтерес. Цю тенденцію можна проілюструвати кількома прикладами. Нещодавно прийнятий в Данії закон зобов’язує крупні компанії подавати інформацію про їхні програми корпоративної соціальної відповідальності, або повідомляти про відсутність у них такої програми26. Нещодавно переглянутий у Великій Британії Закон «Про компанії» вимагає від директорів в рамках виконання їхніх посадових обов’язків у компанії «звертати увагу» на такі питання, як «вплив діяльності компанії на громаду та навколишнє середовище»27. Уряд Великої Британії нещодавно підтвердив, що членам правління пенсійних фондів відтепер не забороняється враховувати соціальні, екологічні й етичні питання при ухваленні ними інвестиційних рішень за умови, що вони діють у якнайкращих інтересах фонду28. Нещодавно прийнятий в Південній Африці Закон «Про компанії» наділяє Уряд правом вимагати створення в певних компаніях комітетів із соціальних і етичних питань29. В Індії проект Закону «Про компанії» містить положення, відповідно до якого офіційно зареєстровані на біржі компанії розміром вище певного встановленого рівня, зобов’язані мати на рівні ради директорів «комітет зі зв’язків із зацікавленими сторонами» для «розгляду скарг зацікавлених сторін і винесення ухвал щодо них»30. У Сполучених Штатах федеральні статути зобов’язують офіційно зареєстровані на біржах 26

Закон про внесення поправок до Закону Данії «Про фінансову звітність», що набув чинності 1 січня 2009 р. 27 Розділ 172 (1) (d) Закону Великої Британії «Про компанії» (2006), що набув чинності 1 жовтня 2007 року. 28 Виступ Лорда МакКензі із Лутона, Заступника державного секретаря у зв’язках з парламентом, Департамент праці та пенсій, Офіційний звіт про засідання парламенту Великої Британії (26 листопада 2008 року). 29 Розділ 72 (4) Закону Південної Африки «Про компанії», 2008 р. 30 Розділ 158 (12–13) законопроекту Індії «Про компанії», 2008 р.

1-2/2009

компанії здійснювати повномасштабні програми з оцінки значних ризиків, управління ними та подання звітності за ними. Жодний з цих статутів не містить прямого посилання на права людини, але значні ризики однозначно охоплюють питання прав людини: після винесення безпрецедентного рішення у справі «Доу проти Юнокал» (Doe v. Unocal) у 1997 році, проти різних компаній було порушено більш як 50 судових справ за Законом США «Про правопорушення стосовно іноземних громадян», в яких ці компанії обвинувачувались у порушенні прав людини закордоном. Крім того, додаткові ризики для компаній становлять шкода репутації та переривання господарської діяльності. Спеціальний представник із задоволенням повідомляє, що з метою отримання чіткішого уявлення про те, чого наразі очікують від компаній згідно з корпоративним правом в частині, що стосується прав людини, 19 провідних юридичних фірм з різних регіонів світу висловили готовність на добровільних засадах дослідити положення корпоративного права у більш ніж 40 юрисдикціях31. Ці фірми документуватимуть підходи до забезпечення захисту прав людини компаніями та їхніми співробітниками, безпосередньо або опосередковано, передбачених законами та інструкціями, що стосуються реєстрації компаній, обов’язків директорів, звітності, участі акціонерів в діяльності компаній та корпоративного управління в цілому. Крім того, вони повідомлятимуть, яким чином органи, що регулюють діяльність корпорацій, а також суди застосовують ці закони й інструкції, та чи передбачається впровадження правової або політичної реформи. Результати будуть опубліковані, а потім Спеціальний представник проведе широкі консультації щодо рекомендацій, які він міг би запропонувати Державам.

Б. Інвестиційні та торговельні угоди Незважаючи на поточний економічний спад, інвестиційна діяльність і торгівля знову діятимуть як локомотиви економічного зростання, а стійке зростання залишається необхідною передумовою для економічного і соціального розвитку. Основне завдання на короткострокову перспективу — не допустити того, щоб заходи реагування набували форми ескалації протекціонізму, через яку свого часу поглибилася та затягнулася Велика депресія, що зрештою викликала деякі з найгірших жахів XX століття. 31

http://www.reports-and-materials.org/Corporate-law-firms-adviseRuggie-23-Mar-2009.pdf.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

Історія також пам’ятає й низку послідовних хвиль самовільної експропріації державами іноземних інвестицій, а ще раніше — використання «канонірської дипломатії», що іноді застосовувалася у відповідь на такі дії. Сучасний інвестиційний режим ґрунтується на міжнародних інвестиційних договорах і контрактах, які часто доповнюються обов’язковими для інвестора та держави положеннями про арбітражне врегулювання спорів. Кількість таких договорів зросла у 1990-х роках в геометричній прогресії. Утім, досвід останніх років дозволяє припустити, що деякі договірні гарантії та положення контрактів можуть надмірно обмежувати спроможність Уряду країни, що приймає компанії, досягати своїх легітимних політичних цілей, серед іншого виконувати свої міжнародні зобов’язання із забезпечення прав людини. Це відбувається тому, що погрожуючи такій Державі обов’язковим міжнародним арбітражем, іноземний інвестор може мати можливість ізолювати своє підприємство від дії нових законів та нормативних актів, або вимагати від Уряду компенсації коштів, пов’язаних із дотриманням ним цих положень32. Подібні проблеми щодо двосторонніх інвестиційних договорів розглядаються в норвезькому проекті типової угоди та коментарі до неї. У коментарі наголошується, що такі договори становлять потенційні ризики для власної норвезької розвинутої системи регулювання та захисту, включаючи екологічну та соціальну політику. У ньому також підкреслюється вразливість країн, що розвиваються, при укладенні угод, «що зв’язують в одне ціле політичну свободу дій та виконання посадових повноважень…»33. Даний проект типової угоди направлений на «гарантування того, щоб право Держави здійснювати легітимне регулювання діяльності інвесторів не обмежувалося лише положеннями інвестиційного договору. Разом з тим, необхідно зберегти баланс між правом на регулювання та бажаннями інвесторів щодо забезпечення передбачуваності, наявності юридичних гарантій, виконання мінімальних вимог стосовно дій Держави та надання компенсації у випадку експропріації»34. Часто інвестори підсилюють свій захист, який вони отримують внаслідок двосторонніх інвестиційних договорів, включенням 32

П’єро Форесті, Лаура де Карлі та інші проти Республіки Південної Африки (Справа ICSID за номером ARB (AF)/07/1) привернула міжнародну увагу, оскільки вона пов’язана із законодавством країни щодо захисту економічних прав чорного населення. 33 Коментарі до Типового проекту майбутніх інвестиційних договорів (англійський переклад), 19 грудня 2007 (копія з архіву Спеціального представника), с.11. 34 Там само, с. 27.

«стабілізаційних положень» до конфіденційних контрактів з Урядами приймаючих держав, які називаються «договорами з Урядами, що приймають». Спеціальний представник у співпраці з Міжнародною фінансовою корпорацією проаналізував стабілізаційні положення приблизно 90 угод з державами, що приймають, укладених останнім часом35. Серед найважливіших результатів дослідження слід відзначити наступні: жоден з договорів із урядами з країн ОЕСР, що приймають, не запропонував інвесторам звільнення від дії нових законів, і, за незначними винятками, всі стабілізаційні положення були сформульовані таким чином, щоб зберегти чинник державного інтересу; а щодо країн, які не входять до ОЕСР, переважна більшість договорів з державами, що приймають, містили положення, що звільняють інвесторів від дотримання нещодавно прийнятих екологічних і соціальних законів або передбачають пільгові умови для отримання компенсації за їх дотримання; найбільш категоричні стабілізаційні положення були виявлені в країнах регіону на південь від Сахари, де 7 з 11 угод з державами, що приймають, містили конкретизовані положення, що звільняють інвесторів від дотримання всіх нових законів на період реалізації проекту, або передбачають компенсацію за їх дотримання, безвідносно до того, чи стосуються вони захисту прав людини чи якогось іншого суспільного інтересу. Це дослідження обговорювалося з експертами в Лондоні, Йоганнесбурзі та Маракеші. Досвідчені юристи, що займаються проектами, з крупних компаній, що працюють у сфері міжнародного права, висловлювали здивування, що деякі з їхніх колег усе ще використовують украй незбалансовані стабілізаційні положення, а Уряди готові їх підписати, причому представники у переговорах від кількох країн, що розвиваються, взагалі не знали про існування інших альтернатив. Коли інвестор подає позов стосовно двосторонньої інвестиційної угоди або договору з приймаючим урядом до міжнародного арбітражу, рішення якого є обов’язковими до виконання, залежно від правил, що були включені до договорів, публічному розголошенню підлягає дуже мало або майже ніякої інформації про справу. Громадськості можна повідомити про суть справи або вкрай мало, або зовсім нічого. Це суперечить принципам прозорості та належного управління. Необхідність дотримання конфіденційності 35

Див. «Стабілізаційні положення та права людини», http://www.ifc. org/ifcext/sustainability.nsf/Content/Publications_LessonsLearned.

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

ділової інформації очевидна, але йдеться про норми, відповідно до яких навіть сам факт порушення справи проти країни залишається невідомим її громадськості, не говорячи вже про суть справи. Це перешкоджає відповідальнішому підходу до укладання угод між компаніями й Урядами та сприяє винесенню арбітрами непослідовних рішень, що підривають передбачуваність і легітимність системи. У зв’язку з цим Спеціальний представник із задоволенням прийняв запрошення Комісії Організації Об’єднаних Націй із міжнародного торговельного права (ЮНСІТРАЛ), що є одним із джерел арбітражних правил, викласти його думки під час сорок першої сесії Комісії, що проходила в 2008 році. Він задоволений винесеним Комісією висновком про те, що прозорість є бажаною метою в арбітражі між інвесторами і державами, і що Комісія рішуче налаштована розглядати це як одне з пріоритетних завдань36. Як наступний крок, Спеціальний представник вивчає можливість розроблення інструкцій з «відповідального укладення контрактів», застосовних до договорів із приймаючими урядами стосовно прав людини. Як і в згаданому вище коментарі Норвегії стосовно двосторонніх інвестиційних договорів, мета таких інструкцій полягатиме у вирішенні двох однаково важливих завдань: гарантувати спроможність Держави, що приймає, виконувати свої зобов’язання, включаючи зобов’язання за міжнародним правом у сфері прав людини, а також дати інвесторам упевненість в тому, що держава, що приймає, не діятиме дискримінаційним або свавільним чином та не переслідуватиме недобросовісних цілей. Спеціальний представник ще не розпочав відповідні проекти з торгівлі. Але він продовжує проводити широкі консультації з експертами щодо питання про те, чи може режим торгівлі (і яким чином) обмежувати або сприяти виконанню Державою свого обов’язку щодо забезпечення захисту прав людини37.

В. Міжнародне співробітництво Рада з прав людини звернулася до Спеціального представника з проханням надати рекомендації з «міжнародного співробітництва», пов’язаного із обов’язком Держави забезпечувати захист прав людини. Наскільки він розуміє цей термін в контексті відношення бізнесу до 36 37

A/63/17. Наприклад, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, висловив занепокоєння потенційно несприятливим впливом торговельних угод на виконання зобов’язань за Пактом (С.12/CRI/CO/4/CRP.1, параграф 42).

1-2/2009

прав людини, це включає спільну роботу держав через підвищення рівня обізнаності, розвиток потенціалу та спільне вирішення проблем. Кілька чинників наразі перешкоджають досягненню цих цілей. По-перше, Держави не використовують наявні форуми настільки ефективно, наскільки це можливо, для обміну знаннями стосовно обов’язку Держави забезпечувати захист прав у контексті підприємницької діяльності. Ці форуми включають у себе договірні органи, механізм Загального періодичного огляду Ради з прав людини, національні координаційні бюро, створені згідно з Рекомендаціями ОЕСР, а також регіональні правозахисні механізми. Не ведеться жодного серйозного міжурядового діалогу з цих питань в межах міжнародних торговельних і фінансових установ, за винятком Міжнародної фінансової корпорації та Організації з економічного співробітництва та розвитку, що частково відображає залучення до процесу суб’єктів приватного сектору. Спеціальний представник продовжує вживати заходів для залучення до процесу органів та установ в межах і поза межами правозахисних механізмів Організації Об’єднаних Націй, до яких сьогодні входять договірні органи та спеціальні процедури, регіональні правозахисні організації, національні комісії з прав людини, Світовий банк, ЮНСІТРАЛ, ОЕСР, Європейська Комісія та Європейський парламент, а також національні Уряди. Він вітає появу нових можливостей. Окремо від діалогу та отримання інформації знаходиться зміцнення потенціалу Держав. Проте питання відношення бізнесу до прав людини не займає пріоритетного місця у порядку денному зі зміцнення інституційних спроможностей у більшості міжнародних і двосторонніх агентств. Міжнародна організація праці є примітним винятком у сфері трудових прав, а низка двосторонніх агенцій з розвитку підтримують впровадження програм корпоративної соціальної відповідальності у країнах, що розвиваються. Управління Верховного комісара ООН з прав людини лише протягом останніх п’яти років почало міркувати над тим, щоб включити питання відношення бізнесу до прав людини у свою діяльність з розвитку інституційної спроможності на рівні країн, але поки що це не стало пріоритетом. Негативні наслідки такої недостатньої підтримки продемонстровані вище на прикладі, коли сторони в переговорах щодо інвестицій від імені країни, що розвивається, підписують контракти, які несприятливо позначаються на спроможності їхніх Держав виконувати свої зобов’язання щодо

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

забезпечення захисту прав людини, і це відбувається, принаймні частково, через недорозвинутий потенціал, що також поширюється і на інші сфери політики. Урешті, міжнародне співробітництво включає в себе й роботу Держав щодо спільного вирішення проблем. Ніде потреба в цьому не є більш нагальною, ніж в країнах, уражених конфліктами. Навряд чи можна очікувати від нинішнього міжнародного режиму у сфері прав людини такого функціонування, яке для нього передбачалося, в тих випадках, коли суспільства роздираються громадянськими війнами або іншими серйозними конфліктами. Тому й не дивно, що найбільш кричущі порушення прав людини, пов’язані з діяльністю компаній, як правило, мають місце в умовах конфлікту. Спеціальний представник виявив, що всі зацікавлені сторони хочуть одержати чіткіші рекомендації щодо шляхів запобігання порушенням, пов’язаним з діяльністю компаній, у зонах конфліктів. У зв’язку з цим він вивчає можливість спільної роботи з неформальною групою держав, з яких походять компанії, та держав, що приймають, щоб отримати від них ідеї про ефективні підходи та інструментарій, якими Держави могли б скористатися для досягнення цих цілей.

Г. Підсумок Уряди є саме тими органами, які повинні приймати важкі рішення, необхідні для задоволення різних суспільних потреб. Проте, як зазначив Спеціальний представник у своєму звіті 2008 року, більшість Урядів досить вузько підходять до управління порядком денним у справі відношення бізнесу до прав людини. Проблеми прав людини залишаються недостатнім чином інтегрованими до інших сфер політики, які безпосередньо формують практику ведення бізнесу. Тому одне з важливих завдань оновленого мандату Спеціального представника полягає в сприянні Урядам щодо визнання таких взаємозв’язків і просуванні порядку денного з питань відношення бізнесу до прав людини за межі його нинішніх вузьких рамок.

IV. КОРПОРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОВАГИ ДО ПРАВ ЛЮДИНИ У параграфі 4 (b) Резолюції № 8/7 Рада з прав людини звернулася до Спеціального представника з проханням «надати подальшу інформацію щодо сфери охоплення та змісту корпоративної відповідальності із забезпечення поваги до всіх прав людини та надати конкретні рекомендації

для компаній та інших зацікавлених сторін». Цей розділ коротко розглядає те, в чому полягає відповідальність із забезпечення поваги до прав людини, а також звертає увагу на кілька інших питань, що потребують подальшого вивчення. Компанії знають, що для отримання та збереження офіційної ліцензії на здійснення господарської діяльності вони повинні дотримуватися всіх відповідних законів. Проте з часом компанії починають розуміти, що саме лише дотримання законодавства забезпечити їм соціальну ліцензію на здійснення господарської діяльності не зможе, особливо якщо закон є слабким. Соціальна ліцензія на здійснення господарської діяльності ґрунтується на основних соціальних нормах, дотримання яких може виявитися так само важливим для успіху компанії, як і дотримання правових норм. Звичайно, соціальні норми можуть відрізнятися залежно від регіону та галузі. Але одна з них набула майже універсального визнання всіма зацікавленими сторонами, і ця норма, зокрема, полягає в корпоративному обов’язку поважати права людини, або, простіше кажучи, не зазіхати на права інших. Під практично універсальним визнанням маються на увазі дві речі. По-перше, обов’язок корпорацій поважати права людини визнається практично кожною компанією і галузевою ініціативою з корпоративної соціальної відповідальності та схвалений найбільшими світовими асоціаціями бізнесу, підтверджений Глобальним пактом ООН та його національними мережами по всьому світу, а також закріплений в таких документах незобов’язуючого характеру, як Тристороння декларація Міжнародної організації праці та Рекомендації ОЕСР. По-друге, порушення цієї соціальної норми повсякчас доводиться до уваги світової громадськості через мобілізовані місцеві громади, мережі громадянського суспільства, ЗМІ, включаючи блоги, процедури подання скарг, такі як Національні координаційні бюро ОЕСР, і якщо воно включає в себе можливе порушення закону, тоді, можливо, і через суди. Такий транснаціональний нормативний режим охоплює не тільки західні мультинаціональні компанії, які вже давно відчувають його дію на собі, а й компанії з країн, що розвиваються, які здійснюють господарську діяльність за кордоном і навіть великі національні компанії38. 38

Своєрідним індикатором є вебсайт Ресурсного центру з питань підприємництва та прав людини, на якому розміщується інформація про звинувачення у порушенні прав людини в процесі підприємницької діяльності у більш ніж 180 країнах, і число відвідувачів якого сягає півтора мільйони на місяць. http://www. businesshumanrights.org/.

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

Як загальновизнана та інституціоналізована соціальна норма, корпоративна відповідальність щодо поваги до прав людини існує незалежно від зобов’язань Держави та розбіжностей у національному законодавстві. Можуть виникати ситуації, в яких на компанії покладатимуться додаткові обов’язки. Але обов’язок поважати права людини є базовою нормою для всіх компаній і всіх ситуацій. Заяви компаній про те, що вони поважають права людини — це добре. Але Спеціальний представник запитав, чи компанії мають впроваджені механізми, що дозволяють їм продемонструвати вірність своїм заявам із достатньою переконливістю. З’ясувалося, що їх мають відносно небагато компаній. Існує необхідність у постійно діючому процесі комплексного відстеження дотримання прав людини, завдяки якому компанії можуть дізнаватися про негативний вплив на права людини, запобігати та зменшувати його. У своєму звіті 2008 року Спеціальний представник визначив чотири основні елементи комплексного відстеження дотримання прав людини: розроблення політики у сфері прав людини; оцінка впливу діяльності компаній на права людини; інтеграція цих цінностей та висновків до корпоративної культури та системи управління, а також запровадження системи належного моніторингу та звітності39. В якому обсязі компаніям належить проводити комплексне відстеження дотримання прав людини і який спектр чинників компаніям необхідно враховувати? Найважливіше значення мають три чинники. Першим є країна та місцевий контекст, в якому компанія здійснює свою господарську діяльність. До нього можна віднести зобов’язання та існуючі практики в країні щодо дотримання прав людини, інституційний потенціал державного сектору, міжетнічні напруження, схеми міграції, дефіцит таких життєво важливих ресурсів, як вода тощо. Другий чинник — це те, що впливає на власне діяльність компанії в цьому контексті, на її потужність як виробника товарів чи послуг, працедавця та сусіда, та розуміння, що її присутність неминуче змінить багато з умов, що існували до неї. Третій чинник — це те, чи може (і яким чином) компанія сприяти зловживанням через пов’язані з її діяльністю відносини, наприклад з бізнес-партнерами, компаніями в ланцюгу формування доданої вартості, іншими недержавними суб’єктами та державними органами. Компанії не контролюють деякі з цих факторів, але причин ігнорувати їх немає. Як правило, 39

A/HRC/8/5, параграфи 56–64.

1-2/2009

компанії вдаються до комплексного відстеження, щоб оцінити свою вразливість до непідконтрольних їм ризиків та розробити стратегії пом’якшення деяких з них, таких як зміни в урядовій політиці, зміни в уподобаннях споживачів, та навіть зміни погодних умов. Підконтрольні або ні, питання прав людини, обумовлені контекстом підприємницької діяльності, її вплив на стан прав людини і зв’язки між ними можуть представляти істотний ризик для компанії та її партнерів, а також ставати безпосередньою причиною очевидних зловживань, які можуть пов’язуватись з компанією на рівні сприйняття або в дійсності. Ось чому, вони заслуговують на той самий рівень комплексного відстеження, що й будь-який інший ризик. Урешті компаніям необхідно знати сутнісний зміст процесу комплексного відстеження, тобто які права цей процес повинен охоплювати. Відповідь проста — фактично, всі права людини, визнані на міжнародному рівні. Спроба визначити певний перелік прав, які компанії повинні поважати, не має сенсу, оскільки своєю діяльністю компанії можуть впливати на широкий спектр прав, як це документально відбито в огляді Спеціального представника, що охоплює приблизно 400 випадків звинувачень з боку громадськості, висунутих проти компаній40. Тому відповідальність за дотримання прав людини повинна поширюватися на всі ці права, хоча на практиці деякі з них можуть виявитися більш важливими, ніж інші, залежно від конкретного контексту41. Що стосується суті принципу комплексного відстеження, компанії повинні орієнтуватись на Міжнародний білль про права людини — Загальну декларацію разом із двома міжнародними пактами — а також на Декларацію Міжнародної організації праці про Основоположні принципи та права у сфері праці. Їм це належить робити з двох причин. По-перше, принципи, закріплені в цих документах, максимально широко узгоджені міжнародним співтовариством. По-друге, вони служать основними критеріями, за якими інші соціальні суб’єкти судять про вплив діяльності компаній на права людини. Залежно від ситуації компаніям може виявитися необхідним враховувати й інші стандарти. Наприклад, у зонах, охоплених конфліктами, вони повинні брати до уваги норми міжнародного гуманітарного права та політики; а при 40 41

Див. A/HRC/8/5/Add.2 і E/CN.4/2006/97, параграфи 24–30. Компанії можуть проявляти повагу до основних прав людини за рахунок участі в спільних ініціативах, орієнтованих на конкретні сфери прав, що мають особливе значення для їхньої підприємницької діяльності, наприклад у Добровільних принципах з безпеки та прав людини та Асоціації справедливої праці.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

впровадженні проектів, що впливають на ситуацію корінних народів, особливої актуальності набувають стандарти, що безпосередньо стосуються цих спільнот. Спеціальний представник планує провести консультації з метою подальшої реалізації на практиці відповідальності корпорацій щодо поваги до прав людини та виконання відповідних вимог, пов’язаних із комплексним відстеженням дотримання прав. Крім того, він намагатиметься досягти більшої концептуальної ясності стосовно двох комплексів питань, що постали в ході обговорень із зацікавленими сторонами, короткий огляд яких наведений нижче.

А. Відповідальність щодо дотримання прав людини У зв’язку з питанням обов’язку корпорацій поважати права людини було піднято низку питань і проблем. Права людини без містифікацій Одне з цих питань стосується концептуальних складнощів, з якими зіткнулися навіть компанії, що впроваджували правозахисні аспекти у свою діяльність, коли вивчали цей предмет. Частково ця проблема обумовлена тим, що міжнародні документи у сфері прав людини були написані Державами та призначені для Держав. Їхнє значення для компаній не завжди є зрозумілим навіть експертами з прав людини, не говорячи вже про інженерів, менеджерів з безпеки та спеціалістів із закупівель у компаніях, — тобто усіх тих, хто відповідає за виконання обов’язку компаній поважати права людини фактично. Але останнім часом був досягнутий значний прогрес у цій сфері. Зокрема, підготовлена Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини публікація «Human Rights Translated» («Права людини в перекладі») цілком виправдовує те, що обіцяє назва, оскільки текст, адресований Державі, викладений мовою та на прикладах, які мають сенс в бізнесовому контексті42. Подібним чином, Ініціатива лідерів бізнесу з прав людини розробила матрицю, в якій елементи Міжнародного білля про права людини розташовані відносно різних бізнес-функцій, що зробило його більш доступним для працівників компаній43. Спеціальний представник буде й надалі залучати до своєї діяльності розробників 42

Спільний проект Центру Кастан з законодавства про права людини при Університеті Монаш, Міжнародний форум бізнес лідерів, Управління Верховного комісара з прав людини і Офіс Глобального пакту ООН; http://www2.УВКПЛ.org/english/issues/ globalization/business/docs/Human_Rights_Translated_web.pdf. 43 http://blihr.org/.

і користувачів таких інструментів, щоб досягти більшої ясності та послідовності, при цьому зберігаючи цілісність відповідних основних стандартів у сфері прав людини. Плутанина також існувала через те, що діяльність першого покоління правозахисників у сфері «бізнес — права людини», яка вилилась у підготовку Проекту норм про обов’язки транснаціональних корпорацій та інших комерційних установ щодо прав людини44 настільки сплутала відповідні обов’язки Держав і компаній, що було важко, майже неможливо, відокремити одні від інших. Не дивно, що цей підхід не був прийнятий як Урядами, так і бізнесом. Але й тут також був досягнутий істотний прогрес: концепція забезпечення захисту, поваги та надання правової допомоги є на поточний момент тією єдиною платформою диференційованих, але взаємодоповнюючих обов’язків, спираючись на які тепер можна рухатись уперед. Позитивні дії Деякі зацікавлені сторони ставили питання про те, чи обов’язок поважати є насправді аналогом «негативного обов’язку», тобто обов’язку утримуватись від якихось дій. Відповідь повинна стати зрозумілою із зазначеного вище: обов’язок поважати права людини вимагає від компаній проведення комплексного відстеження дотримання прав людини, щоб виявляти, запобігати та усувати негативні впливи на права людини. Крім цього, щоб бути впевненими, що компанії не утискають права інших осіб, компаніям необхідно використовувати на оперативному рівні механізми, до яких особи, що зазнали впливу, а також громади могли б звертатися зі скаргами щодо негативних наслідків діяльності компаній, і які компаніям, можливо, потрібно буде створити, якщо такі механізми відсутні. За визначенням це дії активного характеру. Залежно від конкретних ситуацій, окремі елементи механізмів комплексного відстеження і прийому та розгляду скарг відрізнятимуться, і Спеціальний представник продовжить їх вивчати. Але основних принципів необхідно дотримуватися незалежно від ситуації. Що, окрім поваги? Разом з дотриманням законів обов’язок поважати права людини є основним обов’язком усіх компаній в будь-яких ситуаціях. При цьому деякі зацікавлені сторони обстоюють думку, що від компаній слід вимагати більшого, хоча багато 44

E/CN.4/Sub.2/2003/12/Rev.2.

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

компаній заявляють, що вони й так роблять набагато більше, ніж повинні. Очевидно, що компанії можуть приймати на себе додаткові зобов’язання добровільно або з міркувань благочинності. Більше того, деякі з них уже розробили нові бізнесові можливості, запропонувавши товари та послуги, що краще задовольняють базові потреби, як наприклад, у стратегіях «нижній шар піраміди» та інших видах включаючих бізнес-моделей. Все це гідні зусилля, що можуть посприяти повнішій реалізації прав людини. Але те, що є бажаним від компаній, не слід плутати із тим, що від них вимагається. Всі ці бажані дії не компенсують неспроможності компанії зробити те, що від неї вимагається, зокрема, поважати права людини всюди і завжди крізь усю свою діяльність та відносини. Умови роботи можуть накладати на компанії додаткові вимоги, наприклад, необхідність забезпечувати захист персоналу на територіях, охоплених конфліктами, або не допускати насильства відносно персоналу на робочому місці. Але більш поглиблений аналіз подібних ситуацій дозволяє зробити висновок про те, що тут ідеться про конкретні способи виконання обов’язку поваги до прав людини, а не про окремий обов’язок. Інколи може вимагатись щось більше, ніж просто повага, коли компанії виконують певні державні функції. Наприклад, права ув’язнених не зменшуються в обсязі, коли в’язниці стають приватизованими. Тут можуть виникнути додаткові корпоративні обов’язки як результат конкретних функцій, які виконує компанія. Але залишається незрозумілим, як може виглядати повний спектр цих обов’язків і яким чином вони співвідносяться із безперервним обов’язком Держави забезпечувати, щоб права, про які йдеться, не зменшувались. Якщо поглянути за межі таких ситуацій, то картина стане ще більш незрозумілою. Було запропоновано кілька додаткових факторів, відповідно до яких компаніям належало б нести додаткові обов’язки. Ці фактори включають владу, вплив, потужність та поняття того, що компанії є «органами суспільства». І хоч такі фактори можуть накладати певні моральні обов’язки на будь-яку фізичну або юридичну особу, включаючи компанію, на їх основі було б дуже проблематично примушувати компанії виконувати інші обов’язки, крім поваги до всіх прав людини у всі часи, і з причин, які Спеціальний представник зазначав у попередніх звітах45. 45

Див. E/CN.4/2006/97, параграфи 66–68, і A/HRC/8/5, параграфи 65–72.

1-2/2009

Міжнародні стандарти та національне право Однією з найскладніших дилем, з якими зіштовхуються компанії, є та, де національне законодавство істотно суперечить міжнародним стандартам з прав людини і не пропонує той самий рівень захисту, який пропонують вони. Національні органи влади можуть вимагати дотримання національного законодавства, але при цьому інші зацікавлені сторони можуть виступати за дотримання міжнародних стандартів, як і сама компанія, з принципових причин чи просто через прагнення впроваджувати послідовну політику. Інші зацікавлені сторони можуть виступати за дотримання міжнародних стандартів, як і сама компанія, з принципових причин чи просто через прагнення впроваджувати послідовну політику. У тому випадку, коли проти країни введені санкції Організації Об’єднаних Націй, або якщо існує вірогідність втягнення компанії у схеми міжнародної злочинності, що здійснюються іншими, механізм комплексного відстеження самої компанії повинен подавати тривожні сигнали або навіть включити червоне світло. Але більшість випадків не підпадають під ці категорії, внаслідок чого компаніям доводиться розриватися, якщо вони не знайдуть шляхи, що дозволяють їм працювати в дусі міжнародних стандартів, не порушуючи при цьому положень національного права. Компанії зіткнулися з цією дилемою у зв’язку з правом на свободу асоціацій. Деякі з них рекомендували своїм працівникам створити в межах компанії орган, що представлятиме їхні інтереси, та сприяли проведенню виборів представників персоналу. Крім того, вони доклали зусилля для організації навчальних заходів щодо трудових аспектів і навчання місцевого управлінського персоналу методам конструктивного реагування на скарги збоку персоналу. Схожі проблеми виникли у компаній у зв’язку з питанням гендерної рівності, а останніми роками, у зв’язку зі свободою висловлювань і правом на недоторканність приватного життя в галузях Інтернету та телекомунікацій, в яких з метою надання консультативної допомоги компаніям була нещодавно створена ініціатива «Глобальна мережа»46. Підсумовуючи, можна сказати, що на даний час досягнуто значно краще спільне розуміння багатьох питань щодо обов’язків корпорацій поважати права людини, аніж рік чи два тому, проте решта питань вимагають додаткового роз’яснення і вивчатимуться в ході консультацій. 46

http://www.globalnetworkinitiative.org/.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

Б. Комплексне відстеження дотримання прав людини У процесі багатосторонніх дискусій між зацікавленими сторонами була піднята низка питань, що стосуються комплексного відстеження дотримання прав людини; і чотири з таких питань розглядаються нижче. Життєвий цикл Комплексне відстеження, як правило, визначається як «сумлінність, яку, виходячи з адекватних очікувань, повинна проявляти та зазвичай проявляє особа, що прагне дотримуватися законодавчих вимог або виконувати покладене на неї зобов’язання»47. Дехто сприймає це визначення суто в контексті фінансових операцій, тобто як те, що робить інвестор або покупець при оцінці активів або підприємства, які його цікавлять. Спеціальний представник використовує цей термін в ширшому сенсі: як всеосяжну та проактивну спробу виявити як фактичні, так і потенційні ризики для прав людини протягом усього життєвого циклу проекту або підприємницької діяльності з метою недопущення виникнення цих ризиків або їх пом’якшення. Роль і обсяги підприємницької діяльності Принципи комплексного відстеження дотримання прав людини та основні елементи підлягають впровадженню в діяльність всіх компаній незалежно від їхнього типу або обсягів операцій. Але конкретні заходи, які компанії повинні проводити для виконання цього обов’язку, відрізняються, причому ще не до кінця зрозуміло, яким чином. Наприклад, комплексне відстеження прав людини, яке проводиться банком у випадку надання позики для впровадження проекту, буде в деяких аспектах відрізнятися від комплексного відстеження дотримання прав людини компанією, що впроваджує цей проект. Утім, у цьому контексті банки мають зобов’язання щодо комплексного відстеження дотримання прав людини, а ризики для прав людини пов’язані з такими проектами, є також ризиками з погляду юридичної відповідальності, доходів і репутації банків. За межами ж банків ми маємо ще більший масив інших кредиторів, інвесторів і управляючих активами. А ось в чому полягають відмінності їхніх відповідних підходів до комплексного відстеження дотримання прав людини, ще належить визначити. 47

Правовий словник Блека, 8-е видання (2006 рік).

Аналогічно вплив своєї діяльності на права людини повинні враховувати малі та середні підприємства. Але масштаби та складність їхньої діяльності стосовно відстеження дотримання прав людини навряд чи будуть такими самими, як для крупних транснаціональних корпорацій. Ланцюги постачань підіймають інші питання. Часто забувається, що постачальники також є компаніями, які повинні нести ту саму відповідальність щодо поваги до прав людини, як і будьяка інша компанія. Завдання покупців полягає у гарантуванні того, що вони не виявляться спільниками постачальників, які здійснюють порушення. Наскільки далеко вниз ланцюгом постачання тягнеться відповідальність покупця залежить від того, що буде виявлено в процесі комплексного відстеження стосовно переважаючих у країні та секторі умов і потенційних партнерів по бізнесу та їхньої практики фінансування. Все більше глобальних покупців виявляють необхідність спільно з постачальниками здійснювати діяльність зі зміцнення інституційної спроможності у сфері прав людини з метою підтримки сталих взаємин. Спеціальний представник продовжить вивчення того, в яких законних межах може варіюватися комплексне відстеження дотримання прав людини залежно від різних ролей і розміру компаній паралельно з тим, як він надаватиме свої обґрунтовані напрацювання з комплексного відстеження дотримання прав людини, що можуть застосовуватись до всіх компаній. Робота в автономному режимі? Тривають обговорення того, як найкращим чином забезпечити інтеграцію політики у сфері прав людини в масштабах усієї компанії. На думку одних, правозахисні аспекти слід включити до вже існуючих процесів забезпечення комплексного відстеження, тоді як інші вважають, що процес комплексного відстеження дотримання прав людини повинен здійснюватися в автономному режимі. Серед переваг автономних процедур згадують надання відповідним питанням тієї уваги та застосування до них такого рівня професійності, на які вони заслуговують. А можливим недоліком є те, що цей процес не буде пов’язаний з рештою діяльності компанії. У той самий час, включення процесу комплексного відстеження дотримання прав людини в процеси, що вже відбуваються, може поставити права людини в один ряд з іншими ключовими питаннями, що враховуються керівництвом при оцінці потенційних проектів, Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

але при цьому можуть знівелюватися унікальні відмінні риси сфери прав людини. Єдину модель, застосовну для всіх ситуацій навряд чи можна передбачити. Але важливими видаються два принципи. По-перше, компанії повинні визнавати, що права людини є не просто ще одним з багатьох питань, але що цей напрям діяльності вимагає конструктивної взаємодії зі сторонами, що зазнають впливу, як в межах, так і за межами компанії. По-друге, механізм, що забезпечує нагляд за дотриманням політики компанії у сфері прав людини, повинен мати свій власний канал прямого доступу до керівництва компанії. Спеціальний представник буде спиратись на уроки, винесені з практичного досвіду, щоб інформувати про подальше чіткіше концептуальне визначення цього питання. Юридична відповідальність Ще одним питанням, яке піднімалося, зокрема генеральним юрисконсультом, однієї з компаній, є питання про те, чи може дотримання вимог, що стосуються комплексного відстеження дотримання прав людини, привести до збільшення потенційної юридичної відповідальності компаній внаслідок надання зовнішнім сторонам інформації, яку вони в іншому випадку ніколи б не мали та не могли б використати проти компанії. Здається, що така точка зору більше поширена в Сполучених Штатах, ніж в інших країнах, можливо, внаслідок того, що вона відображає традицію судового розв’язання суперечок. Але ця проблема не є очевидною навіть в контексті Сполучених Штатів. Існує велика кількість нормативних положень з питань регулювання діяльності компаній, які вимагають від них проведення оцінки суттєвих ризиків, управління ними та розкриття відповідної інформації — а також оцінки ефективності своїх систем, що використовуються для цієї діяльності, — з метою запобігання юридичної відповідальності. Як було продемонстровано вище, участь у порушенні прав людини може становити істотний ризик. Більше того, незнання саме по собі є ризиком, а також ненадійною основою для захисту. Якщо не враховувати правовий аспект питання, існують і такі чинники, як репутація, що має цінність, та витрати, пов’язані з перебоями в діяльності. У зв’язку з цим, виходячи виключно з міркувань розсудливості, одна з провідних юридичних фірм з Уолл Стріт дійшла висновку про те, що процес комплексного відстеження дотримання прав людини, розроблений Спеціальним представником, «заохочує до проведення ґрунтовної оцінки ризиків, яка ... є вельми 1-2/2009

доречною з точки зору бізнесу у сьогоднішньому середовищі, яке характеризується високим рівнем відкритості та прозорості»48. Існують два сценарії можливого виникнення юридичної відповідальності в результаті комплексного відстеження дотримання прав людини, але для них обох вирішальним фактором є те, яким чином компанія реагує на надходження нової інформації. У першому випадку компанія дізнається про можливі порушення прав людини, яких вона, ймовірно, допускається або до яких вона причетна, але не вживає з цього приводу жодних заходів, порушення має місце, а інформація щодо одержання компанією цих даних розголошується. У другому випадку компанія публічно змінює отримані нею результати комплексного відстеження дотримання прав людини, і цей факт стає надбанням громадськості. Але мета комплексного відстеження дотримання прав людини полягає в тому, щоб мати уявлення про ті ризики, які, якщо вони матеріалізуються, компанії доведеться усувати, вживаючи відповідних заходів, а не ігнорувати або викривляти результати. Дехто заявляв про те, що чим більше інформації про потенційно несприятливий вплив діяльності компаній на права людини стане надбанням громадськості, тим більше може виникнути приводів для ініціювання незручних судових позовів або публічних кампаній. Але якщо до комплексного відстеження дотримання прав людини підходити належним чином, цей процес саме й має створювати можливості для зменшення ризиків і проведення конструктивної роботи із зацікавленими сторонами, щоб позбавити підтримки тих, хто вирішить скористатися ситуацією та порушити надуманий позов. Більш того, нещодавній досвід свідчить, що інші соціальні суб’єкти цілком здатні зробити висновки та публічно заявити про те, що компанія, що піддається критиці, добросовісно доклала необхідних зусиль для запобігання порушенням прав людини, і що прозоре визнання проблем, які неможливо відвернути, може послужити на користь компанії49. Поточна робота в рамках мандату, включаючи проект у сфері корпоративного права, повинна пролити більше світла на це питання та визначити 48

Меморандум від Вейл, Готшал і Мангес (Weil, Gotshal and Manges LLP), http://www.reports-andmaterials. org/Weil-Gotshallegal-commentary-on-Ruggie-report-22-May-2008.pdf, с. 5 49 Влучною іллюстрацією до сказаного є реакція корпорації «GAP» на новини, що з’явилися в 2007 р., у яких повідомляли про використання дитячої праці на одній з фабрик — постачальників компанії. У її відповіді зазначалися недержавні організації, а колишній Верховний комісар з прав людини Мері Робінсон відзначила прозорість, оперативне реагування й активну участь «GAP» у багатосторонніх ініціативах та назвала цю історію «сенсацією на два дні». Журнал «The Economist», 19 січня 2008 р.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

ті зміни в політиці, завдяки яким Держави могли б забезпечити зацікавленість компаній в проведенні комплексного відстеження дотримання прав людини.

В. Підсумок Виконання обов’язку поважати права людини вимагає комплексного відстеження, за допомогою якого компанії можуть дізнаватись про негативний вплив на права людини, що вони його можуть вчиняти у своїй діяльності або ділових відносинах, запобігати йому та пом’якшувати його. Однак увесь тягар плану дій в питанні відношення бізнесу до прав людини не зводиться до обов’язку поважати, — він поєднаний, з одного боку, із обов’язком Держави забезпечувати захист прав людини та доступом до ефективних засобів правового захисту, з іншого. Звернемося до останнього з цих компонентів.

V. ДОСТУП ДО ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ Доступ до ефективних засобів правового захисту, що є третім основоположним компонентом концепції, відіграє важливу роль як при виконанні Державою свого обов’язку щодо захисту прав людини, так і при виконанні компаніями обов’язку щодо поваги до них. Цей розділ складається з чотирьох частин. У першій з них робиться спроба внести ясність в подвійний характер зобов’язань Держав у цій сфері. У другій розглядаються взаємини між судовими та позасудовими механізмами. Третя і четверта частини присвячені опису поточної роботи Спеціального представника та викладу його міркувань щодо судових і позасудових механізмів.

А. Обов’язки держави У контексті свого обов’язку щодо забезпечення захисту прав людини держави зобов’язані вживати належних заходів для розслідування пов’язаних з діяльністю компаній порушень прав осіб в межах своєї території та/або юрисдикції, карати винних та компенсовувати шкоду внаслідок будь-яких зазіхань на права фізичних осіб, іншими словами — забезпечувати доступ до засобів правового захисту. Без таких заходів покладений на них обов’язок втратить свою значущість і навіть сенс. Правовий захист може забезпечуватися за допомогою судових, адміністративних, законодавчих або інших відповідних механізмів. Також від Держав може вимагатись забезпечення

адекватного відшкодування жертвам, в тому числі компенсації50. Це зобов’язання держави щодо надання доступу до засобів правового захисту відрізняється від того права особи на правовий захист, яке визнається в низці міжнародних і регіональних конвенцій про права людини. Якщо зобов’язання Держави діють відносно порушень компаніями всіх відповідних прав людини, не зрозуміло, якою мірою індивідуальне право особи на правовий захист поширюється на порушення, що відбуваються за межами юрисдикції Держави. Однак право фізичної особи користуватись засобами поновлення своїх прав було підтверджено для категорії дій, охоплених Основними принципами та керівними положеннями ООН про право на судовий захист і відшкодування збитків для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права (Резолюція Генеральної асамблеї № 60/147, додаток), «безвідносно до того, хто може бути визнаним таким, що є остаточно відповідальним за таке порушення»51. Деякі міжнародні та регіональні правозахисні органи проаналізували ті заходи, які Держави повинні вживати для забезпечення доступу до засобів правового захисту в разі порушень, пов’язаних з діяльністю компаній. Наприклад, вони особливо підкреслили необхідність створення ефективних механізмів подання скарг з питань найму; зведення до мінімуму можливостей видобувних компаній перешкоджати доступу громад, на які впливає їхня діяльність, перш за все корінних народів, до механізмів правової допомоги; і забезпечення функціонування ефективних процесів забезпечення правового захисту у випадку зловживань з боку приватних компаній, що виконують «державні функції». Проте в чинних інструкціях простежується різний підхід до наступних питань: чи повинні Держави карати компанії безпосередньо, окремо від осіб, що діють від їх імені; у яких випадках Держави повинні надавати окремим особам підстави для подання цивільного позову стосовно порушень, пов’язаних з діяльністю корпорацій; і чи повинні (і в якій мірі) Держави притягувати компанії до відповідальності за імовірні порушення прав закордоном. Ці складні питання більш детально розглядаються в додатку до цієї доповіді. 50

Ці положення передбачені у низці основних міжнародних і регіональних договорів у сфері прав людини; у тих випадках, коли вони не передбачені, органи цих Договорів надавали корисні коментарі. 51 Принцип 3 (c).

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

Б. Взаємодія між судовими та позасудовими механізмами Судові та позасудові механізми іноді розглядаються як взаємовиключні, а за певних обставин, вони дійсно можуть такими бути. Наприклад, скарги, що, з-поміж іншого, стосуються питань кримінального права, можуть потребувати подання до суду. Але, як правило, механізми цих двох типів є досить інтерактивними та можуть доповнювати та підсилювати один одного, використовуватися послідовно або превентивно, як показано нижче: a) позасудові механізми часто можуть бути задіяні на більш ранній стадії та більш оперативно, ніж судові процеси, а також в ситуаціях, коли предмет суперечки не дає законних підстав для ініціювання позову; б) перспектива судового розгляду нерідко мотивує сторони дійти рішення шляхом переговорів або медіації; в) механізми на національному або міжнародному рівні можуть пропонувати альтернативи в тих випадках, коли місцеві суди або процедури медіації не працюють або є недостатньо ефективними, чи відсутні; г) механізми на рівні компанії є невід’ємною частиною системи раннього попередження та регулювання ризиків, що дозволяє виявляти, пом’якшувати та розв’язувати конфлікти, перш ніж вони набудуть значних масштабів та, можливо, приведуть до істотних зловживань і позовів. Кожному типу механізмів властиві свої переваги та недоліки52. Для збільшення ефективності засобів правового захисту у разі порушень прав людини, пов’язаних з діяльністю компаній, потрібно розробити ряд можливих варіантів, з яких позивачі могли б обирати необхідні відповідно до своїх потреб і ситуацій. Для просування від нинішньої неорганізованої діяльності до формування більш цілісної та продуманої системи потрібно буде розширити доступ до існуючих механізмів і підвищити їхню ефективність, а якщо існуючі механізми неефективні, замість них необхідно створити нові.

В. Судові механізми Прагнучи продемонструвати дотримання своїх міжнародних зобов’язань щодо розслідування порушень, покарання винних і компенсації 52

Див. документ «Позасудові та судові механізми розгляду скарг при розв’язанні спорів між бізнесом та суспільством», підготовлений для проведення консультацій із Спеціальним представником щодо механізмів забезпечення захисту: www. business-humanrights.org/Documents/Non-judicial-andjudicialmechanisms-Mar-2009.doc.

1-2/2009

шкоди, Держави часто посилаються на свої системи кримінального та цивільного права. Проте суттєві бар’єри, що перешкоджають доступу до ефективних судових засобів захисту, продовжують існувати53. Більшість з них добре відомі, вони не унікальні для сфери відносин «бізнес та права людини», і саме на їх усуненні сконцентрована поточна робота щодо інституційної розбудови, що проводиться Державами спільно з міжнародними установами. У своїй діяльності Спеціальний представник зосередився перш за все на тих перешкодах, які становлять особливі проблеми для жертв порушень прав людини, пов’язаних з діяльністю компаній. Якщо говорити про цивільні позови, потерпілому, що звернувся в один з національних судів Держави, можливо, не вдасться отримати ефективне відшкодування від компанії через низку юридичних і практичних перешкод. Можливо, немає відповідних механізмів. Суд може не мати достатніх спроможностей для винесення рішень за складними позовами. Нерідко витрати стають перешкодами: навіть порушення справи може бути не по кишені малозабезпеченим особам та громадам, а ще більше позивачів відмовляться від судового розгляду при застосуванні такого принципу розподілу судових витрат, як «платить той, хто програв». Але й уразі винесення судом позитивного рішення його виконання може бути проблематичним, особливо, якщо компанія не має достатніх активів. Якщо компанія є дочірнім підприємством материнської компанії, що знаходиться за кордоном, можуть виникнути додаткові чинники, які посилять такі бар’єри. Материнська компанія може використовувати свої важелі тиску на уряд Держави, що приймає компанії, або мобілізувати уряд Держави, з якої походять компанії, та міжнародні фінансові установи. Альтернативне подання позову в Державі походження материнської компанії проти дій її філіалу або проти дій або бездіяльності самої материнської компанії може викликати питання щодо юрисдикції, чи відповідний суд є належним місцем розгляду, та може викликати політичні заперечення Урядів як держави, з якої походять компанії, так і держави, що приймає компанії. Більше того, ті стандарти, дотримання яких очікують від материнських компаній стосовно їхніх філіалів, можуть бути нечіткими або невипробуваними в національному законодавстві. До того ж, подібні 53

Див. «Перешкоди доступу до правосуддя та відшкодування шкоди жертвам у сфері порушення прав людини з боку компаній», http://www.reports-and-materials.org/Oxford-Pro-BonoPublico-submission-to-Ruggie-3-Nov-2008.pdf.

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

транснаціональні позови також породжують додаткові доказові, представницькі та фінансові труднощі. Що ж до кримінального судочинства, навіть за наявності законодавчої бази на даний момент потерпілі навряд чи можуть досягти успіху, якщо державні органи не мають бажання або можливості виділити необхідні ресурси для перевірки обґрунтованості їхніх звинувачень. Правові і практичні бар’єри, що перешкоджають доступу до правового захисту, нерідко посилюються у випадку, коли вони стосуються представників «груп ризику» або вразливих груп, і не важливо, чи йдеться про національні, чи транснаціональні компанії. До таких груп можуть належати жінки, діти та корінні народи, а також особи, що опинилися в маргінальному становищі через інші причини внаслідок їхніх відносин з компанією54. На уряди покладена вкрай важлива роль — а в деяких випадках і обов’язок — підвищувати рівень обізнаності щодо ризиків, з якими стикаються ці особи та громади, а також гарантувати забезпечення адекватного захисту їхніх прав, зокрема, шляхом надання їм доступу до засобів правового захисту. Спеціальний представник продовжить дослідження і консультації щодо перешкод на шляху використання судових засобів захисту, а також щодо можливих шляхів роботи над цим питанням.

Г. Позасудові механізми У своєму звіті за 2008 р. Спеціальний представник представив низку принципів щодо механізмів розгляду скарг. Шість з них повинні лежати в основі всіх позасудових механізмів: законність, доступність, передбачуваність, рівноправність, сумісність із правами та прозорість55. Щодо сьомого принципу, який стосується безпосередньо механізмів, що діють на рівні компаній, він підкреслив, що методами їх діяльності повинні бути діалог і медіація, а не переймання компанією ролі арбітра. У цьому розділі розглядаються механізми, що працюють на рівні компаній, а також на національному та міжнародному рівнях.

Правова клініка Лоуенштейн з міжнародного права про права людини при Єльському університеті (The Lowenstein International Human Rights Law Clinic at Yale University) проводить для Спеціального представника дослідження стосовно проблем, з якими стикаються шахтарські артілі у взаєминах з крупними видобувними компаніями та щодо отримання доступу до ефективних засобів захисту. 55 A/HRC/8/5, параграф 92.

Рівень компаній Ефективні механізми розгляду скарг є важливою частиною обов’язку компанії щодо поваги до людини. Вони доповнюють моніторинг та аудит з питань поваги до прав людини. Крім того, вони служать постійним каналом, завдяки якому компанія одержує сигнали раннього попередження щодо проблем і суперечок, які виникають, та дозволяють шукати шляхи недопущення їх ескалації; адже багато з тих випадків порушення прав людини компаніями, що стали показовими, починалися з нехтування набагато менш серйозними скаргами. Крім цього, відстежуючи скарги, що надходять, компанії можуть виявляти системні проблеми й адаптувати практику, щоб уникати збитків і суперечок у майбутньому. Сфера охоплення та ступінь складності створюваних для цього механізмів залежатимуть від масштабів ймовірного впливу діяльності компаній. Ці механізми не повинні бути громіздкими, щоб це не впливало на їхню ефективність, і можуть частково впроваджуватися за рахунок залучення зовнішніх ресурсів або спільно з іншими операціями або компаніями за умови дотримання принципів, що регулюють роботу таких механізмів. Усе більше компаній, бізнес-асоціацій і організацій, пов’язаних з бізнесом, розробляють механізми розгляду скарг або відповідні інструкції. Спеціальний представник вітає рішення Міжнародної торговельної палати, Міжнародної організації працедавців та Консультативного комітету з підприємницької діяльності та промисловості при ОЕСР випробувати ці принципи за допомогою компаній у різних галузях та сподівається, що з цього можна буде винести корисні уроки56. Національний рівень Національні установи з прав людини (NHRI — National Human Rights Institutions) і Національні координаційні бюро (NCP — National Contact Points) Держав, що діють відповідно до Рекомендацій ОЕСР, є потенційно важливими механізмами забезпечення доступу до засобів правового захисту на національному рівні. У 2008 році, Спеціальний представник брав активну участь у різноманітних засіданнях національних установ з прав людини та виступав із зверненнями до щорічних зборів національних координаційних бюро (NCPs). Хоча мандати деяких NHRI, можливо, не дозволяють їм наразі займатися питаннями 56

http://www.reports-and-materials.org/Joint-views-of-IOE-ICCBIAC-to-Ruggie-Mar-2009.pdf.

Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

відношення бізнесу до прав людини, для багатьох з них це є питанням вибору, традиції або спроможностей. Спеціальний представник сподівається на зростання числа тих NHRI, які працюватимуть над можливими шляхами реагування на ймовірні порушення прав людини, що здійснюються за участі бізнесу. Він вітає рішення Міжнародного координаційного комітету національних установ з прав людини створити робочу групу з питань відношення бізнесу до прав людини та сподівається на подальшу співпрацю. Національні координаційні бюро (NCPs) підкреслюють необхідність гнучкого підходу, що дозволить взяти до уваги національний контекст. Але для забезпечення належного рівня довіри до системи в цілому такий підхід повинен відповідати мінімальним критеріям ефективності, що відповідають критеріям, які були визначені Спеціальним представником. Низка національних координаційних бюро, зокрема, у Великій Британії та Нідерландах, розробили інноваційні структури управління, заходи із забезпечення прозорості та медіаційний потенціал, які заслуговують на увагу. Крім того, Уряди повинні поміркувати над тим, яким чином можна надавати більше ваги фактам, виявленим NCPs, що свідчать проти компаній. Наприклад, оскільки Уряди зобов’язані сприяти запровадженню Рекомендацій ОЕСР, відповідно до яких функціонують NCPs, що виявлені негативні факти логічно можуть погано впливати на доступ компаній до державних закупівель та відповідних державних гарантій. Важливу роль в наданні засобів правового захисту на міжнародному рівні можуть відігравати й інші органи. Деякі з них можуть мати тематичну орієнтацію, наприклад займатися питаннями запобігання дискримінації або трудовими правами. Інші можуть бути галузевими, такими, як наприклад, системи омбудсменів у банківській та телекомунікаційній галузях Австралії. Спеціальний представник продовжить дослідження інших перспективних моделей. Міжнародний рівень Кілька добровільних галузевих кодексів, ініціатив за участі багатьох зацікавлених осіб та стандартів, розроблених за ініціативою інвесторів, уже запровадили спеціальні механізми розгляду, а згадані вище принципи служать тепер основою для оцінки їхньої відповідності мінімальним критеріям. Але в межах багатьох ініціатив бракує процедур розгляду скарг, і судячи з наявних фактів, це підриває у сприйнятті інших їхню легітимність. Отже, для виправлення ситуації їм слід створити такі механізми. 1-2/2009

Основним бар’єром на шляху доступу потерпілих до наявних механізмів на різних рівнях, починаючи з рівня компанії або галузі та до національного і міжнародного рівнів, є проста відсутність у них відповідної інформації. Цей інформаційний дефіцит також ускладнює вдосконалення таких механізмів, навчання на уроках попередніх обговорень та недопущення виникнення проблем у майбутньому. Враховуючи існування таких перешкод, Спеціальний представник запустив глобальний он-лайн форум BASESwiki: «Бізнес та суспільство виявляють рішення — Спільнота, що розв’язує спори» (Business and Society Exploring Solutions — A Dispute Resolution Community)57. BASESwiki (www.baseswiki.org) є інтерактивним форумом, що працює он-лайн та має на меті обмін, доступ та обговорення інформації про позасудові механізми розв’язання суперечок між компаніями та їхніми зовнішніми партнерами. Він містить інформацію про те, як і де працюють ці механізми, про рішення, яких вдалося досягти, експертів, здатних надати допомогу, а також наукові дослідження та практичні приклади. З часом BASESwiki буде розбудовуватись самими користувачами і для них. Зараз уже можливий доступ до англійської, французької, іспанської, китайської та російської версій; арабська версія перебуває у стадії розробки. Спеціальний представник закликає всіх зацікавлених осіб — бізнесові кола, НДО, уряди, медіаторів, юристів, науковців та інших — надавати допомогу в розвитку цього важливого ресурсу та сприяти донесенню корисної інформації до тих, хто не має доступу до Інтернету. Різні зацікавлені сторони вказували на нагальну необхідність створення нової міжнародної установи для покращення доступу до позасудових засобів правового захисту. У пропозиціях згадуються центр збору, обробки та розповсюдження інформації, який спрямовував би сторони спору щодо використання тих механізмів, які можуть надати правову допомогу; орган з питань зміцнення спроможності, який сприяв би ефективному використанню цих механізмів сторонами спору; експертний орган, який би узагальнював та аналізував результати, уможливлюючи більш системне накопичення знань і запобігання спорам; і механізм розгляду скарг, який діяв би тоді, коли місцеві або національні механізми виявлялися б нездатними розв’язати суперечку або не мали б необхідних спроможностей. 57

У співпраці з Міжнародною асоціацією адвокатів і за підтримки Радника з питань дотримання прав/ Омбудсмена Групи Світового банку та Фонду JAMS.

Перші три пропозиції здаються перспективними в плані отримання практичної та досяжної користі за умови їх належної реалізації. Розробка глобальних інформаційних і ресурсних платформ, таких як BASESwiki, є важливою передумовою створення таких органів. Пропозиція щодо створення єдиного, обов’язкового позасудового механізму, але такого, що має судові повноваження, на міжнародному рівні неминуче створить серйозні ускладнення. При розгляді складних спорів за участю різних сторін, що володіють нерівними економічними можливостями, знаходяться у віддалених районах, процеси, засновані виключно на поданих письмових матеріалах, навряд чи відповідатимуть основним стандартам справедливості та об’єктивності. Вимоги до належного розслідування та/або слухання, ймовірно, спричинять виникнення значних доказових, практичних, фінансових і політичних труднощів, при цьому пропонуючи лише обмежені перспективи вироблення своєчасних і застосовних рішень та можливість розгляду більш ніж декількох скарг на рік. Як альтернативний варіант можна розглядати орган, що вже діє, або мережу з міжнародним визнанням, які могли б надавати послуги медіації при розв’язанні суперечок, що стосуються прав людини. Якби такий орган мав би спроможності для забезпечення процесів медіації при розгляді суперечок на місцях, це дозволило б уникнути багатьох проблем, згаданих вище. В той же час процес медіації мав би відображати сформульовані Спеціальним представником принципи механізмів розгляду скарг. Можливо, потрібно буде передбачити надання консультативної допомоги та підтримки потерпілим з тим, щоб вони виступали як рівні учасники процесу, а також розробити модель фінансування, щоб фінансові витрати не стали для них причиною відмовитися від справи. Ще одним можливим варіантом може бути виконання такими органами арбітражних функцій. Зокрема, необхідно, щоб у компаній, що діють на територіях, охоплених конфліктами, був сильний стимул до висловлення попередньої згоди на використання таких медіаційних/арбітражних органів у разі виникнення спорів з громадами, а їхні інвестори та Держави були дуже зацікавлені в цьому. Щодо арбітражного розгляду, він має діяти на тих же умовах, про які йшлося вище, при цьому не повинен виключати можливості звернення до суду. Спеціальний представник продовжує вивчати різні можливі варіанти інституційних інновацій,

ЗАКОНОДАВЧІ ЗАСАДИ

що видаються перспективними в плані кількісного та якісного поліпшення доступу до ефективних засобів правового захисту, а надалі будуть підготовлені відповідні рекомендації.

Д. Підсумок Судові та позасудові механізми розгляду скарг є складовою частиною як покладеного на державу обов’язку забезпечувати захист прав людини, так і відповідальності компаній за повагу до них. Вони важливі для забезпечення доступу до засобів правового захисту потерпілих від зловживань з боку компаній. Для Держав вони також слугують засобами забезпечення або стимулювання дотримання компаніями відповідних законів і стандартів, а також запобігання зловживанням. Щодо компаній функціонуючі механізми виконують роль систем раннього попередження щодо виникнення проблем і допомагають пом’якшити вплив цих проблем або розв’язати їх до того, як вони переростуть в порушення, а суперечки ускладняться. Але ще існує дуже багато бар’єрів, які перешкоджають доступу до судових засобів правового захисту, і зовсім небагато позасудових механізмів відповідають мінімальним принципам ефективності. Необхідні подальші позитивні зрушення, обмін знаннями та інновації.

VI. ВИСНОВКИ Спеціальний представник має за велику честь виконувати те завдання, яке поставила перед ним Рада з прав людини щодо введення в дію концепції забезпечення захисту, поваги та надання правової допомоги з метою вироблення конкретних інструкцій для всіх відповідних зацікавлених сторін. Проте зараз, коли ми стикаємося з одним з найважчих економічних потрясінь світової економіки за останнє століття, у декого може з’явитися бажання запитати: чи своєчасно в умовах численних і безпрецедентних проблем розглядати питання відношення бізнесу до прав людини? Цим документом ми однозначно відповідаємо «так». І для цього існують три причини. По-перше, за будь-яких криз права людини піддаються найбільшій небезпеці, а економічна криза створює особливу небезпеку для економічних і соціальних прав. Тому зараз, як ніколи, тема відношення бізнесу до прав людини має величезне значення. Будь-які вигоди, які, як вважають Уряди, можна отримати понизивши стандарти з прав людини для бізнесу, є ілюзорними, і на такій ненадійній основі не можливо досягти стійкого економічного одужання. Компанії повинні Відновне правосуддя в Україні

Захист усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних...

співвідносити будь-які спокуси зменшити стандарти поваги до прав людини з такими наслідками, як підрив довіри громадськості до бізнесу, зростання популізму та неминучі епохальні зміни в регуляторному середовищі. По-друге, як уже зауважувалось раніше, практично ті ж самі прогалини в управлінні, які породили нинішню економічну кризу, формують і те, що Спеціальний представник назвав терпимістю до зловживань компаній щодо прав людини. Необхідні рішення в обох випадках направлені на одне: Урядам слід впроваджувати політику, спрямовану на поглиблення відповідальності компаній, а останнім необхідно адаптувати стратегії, в яких слід враховувати той непорушний факт, що їхні власні довгострокові перспективи тісно пов’язані з добробутом суспільства в цілому. Посилення міжнародного правового режиму захисту прав людини від зловживань компаніями тим самим сприятиме бажаному для всіх переходу до більш включаючої та стійкої світової економіки. Цінності дають перевагу. По-третє, концепція забезпечення захисту, поваги та надання правової допомоги визначає конкретні шляхи досягнення цієї мети. Для

1-2/2009

Урядів пріоритетом є глибша інтеграція питання відношення бізнесу до прав людини, до тих сфер політики, які безпосередньо визначають практику ведення бізнесу. Для компаній пріоритетом є досягнення повної поінформованості щодо можливих порушень ними прав інших осіб і ухвалення заходів реагування. Доступ до ефективних засобів захисту, як судових, так і позасудових, є невід’ємною складовою частиною системи, що дає можливість індивідуумам та громадам відстоювати свої права — тобто слугує найголовнішій меті режиму із захисту прав людини. Простіше кажучи, він також слугує сигнальним пристроєм, каналом зворотного зв’язку, який подає Урядам і суспільству в цілому сигнал тривоги про ситуації, коли не все гаразд, при цьому забезпечуючи можливості для раннього втручання та розв’язання проблем до того, як виникне більш масштабна шкода. У підсумку питання відношення бізнесу до прав людини не є ефемерним, його не можна відкладати на майбутнє. Воно є і повинно залишатися серцевиною наших сьогоднішніх спільних занепокоєнь.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД ПРОФІЛАКТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ СЕРЕД ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ У ШВЕЙЦАРІЇ Стаття підготована на основі матеріалів навчального туру до Швейцарії, який відбувся в рамках проекту «Стратегії міліції щодо профілактики підліткової злочинності» (проект реалізує БО «Український Центр Порозуміння» у співпраці з Київським національним університетом внутрішніх справ та ГО «Інститут проблем наркоманії та наркозлочинності», за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва). Український Центр Порозуміння висловлює щиру подяку швейцарським експертам Александру Бальмеру та Крістофу Хугу за організацію зустрічей для української делегації в кантонах Женева, Фрібург та Цюріх.

Надія Прокопенко, виконавчий директор БО «Український Центр Порозуміння»

знайомлення з моделями профілактики правопорушень серед дітей та молоді, короткий огляд якого представлено в цій статті, відбувалося протягом 7–14 червня 2009 року. Участь у поїздці взяли фахівці підрозділів МВС пілотних регіонів проекту працівники кримінальної міліції у справах дітей, департаменту дільничних інспекторів та управлінь МВС м. Івано-Франківська та області, м. Вінниці та області та м. Києва — загалом 10 осіб. Метою навчальної подорожі було ознайомлення з досвідом Швейцарії стосовно питань профілактики злочинності неповнолітніх на федеральному, кантональному та місцевому рівнях. Програма навчального візиту, зокрема, включала: y ознайомлення зі Швейцарською моделлю профілактики підліткової злочинності у Женеві та Цюріху (представлення всіх учасників профілактичної роботи, з якими контактує поліція в роботі з підлітками);

y зустрічі з полісменами; візит до служб захисту неповнолітніх і знайомство з їхнім досвідом роботи з сім’ями та школами (вторинна та третинна профілактика злочинності); y презентація тренінгової психологічної підготовки для полісменів; y ознайомлення з роботою освітньовиховного центру для вразливих груп молоді та їх співпрацею з поліцією (на рівні первинної та вторинної профілактики); y ознайомлення з методами профілактичної роботи фахівців (випадки втручання поліції у справи, пов’язані з домашнім насиллям); y візит до центру з відновного правосуддя у Фрібурзі — їхня співпраця з поліцією (третинна профілактика); y відвідування шкіл та зустріч зі шкільними психологами та соціальними працівниками.

ОГЛЯД НАВЧАЛЬНОЇ ПОЇЗДКИ Знайомство з системою профілактики правопорушень серед дітей Відновне правосуддя в Україні

Профілактика правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії

та молоді у Швейцарії розпочалося з зустрічі з Александром Бальмером, професором Школи соціальної роботи Університету Женеви, який представив учасникам української делегації загальний державний устрій конфедерації та принципи роботи з дітьми та молоддю. Історія Швейцарії повна протистоянь між католиками та протестантами, між жителями, які розмовляють романськими та германськими мовами, між міським та сільським населенням. Схожість з Україною також надає геополітичне становище — Швейцарія так само межує з країнами Євросоюзу, проте зберігає нейтралітет. Природно, існують і відмінності. Однією з них є те, що політичний устрій країни та її автономних кантонів, а відповідно й система прийняття рішень, є децентралізованою. На практиці це означає, що кожен окремо взятий кантон має достатньо повноважень та інструментів для формування місцевої політики практично у всіх сферах життя громади, включаючи профілактику правопорушень та систему реагування на злочини, систему освіти та соціальних послуг у громаді. Для прикладу, у Швейцарії існують 26 шкільних програм та 26 підходів (відповідно до кількості кантонів) до трактування кримінального кодексу, який набув чинності в 2007 році. На сьогодні в країні спостерігаються тенденції до уніфікації шкільних програм навчання, принаймні для кантонів, жителі яких розмовляють однією мовою. Також, на додаток до єдиного кримінального кодексу в справах неповнолітніх (прийнятого в 2007 році), у 2011 році очікується впровадження єдиного для всіх кантонів кримінально-процесуального кодексу.

АНАЛІЗ ПРАВОПОРУШЕНЬ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ В КАНТОНІ ЖЕНЕВА ТА ЗАВДАННЯ СИСТЕМИ ПРОФІЛАКТИКИ Женева — це одночасно і місто, і кантон, у якому трохи менше 800 тисяч мешканців. Женева вважається центром міжнародної дипломатії в країні. Такий статус міста зокрема зумовлений і багатонаціональним складом населення. Для прикладу, у початкових навчальних закладах міста вчаться діти 130 національностей з багатьох інших країн світу. У Женеві близько 90 тисяч дітей відвідують загальноосвітні заклади, якими опікується кантональне Міністерство освіти. Міністерство освіти відповідає за навчальні програми, організацію вільного часу молоді. Водночас ця структура тісно взаємодіє з кантональним Міністерством внутрішніх справ, у підпорядкуванні якого знаходяться установи 1-2/2009

закритого чи відкритого типу для неповнолітніх, які скоїли злочин, а також із судом у справах неповнолітніх. Таким чином, усі структури, які так чи інакше приймають рішення по роботі з дітьми та молоддю, невід’ємно пов’язані з роботою Міністерства освіти. Система освіти в кантоні Женева (як і в багатьох інших кантонах) побудована таким чином: з 2 до 5 років діти навчаються у молодшій школі, з 6 до 12 років — у початковій школі, а у період з 12 до 15 років — у середній школі, яка також називається «циклом орієнтації». Протягом цього циклу дитина має прийняти рішення щодо подальшого навчання — перейти на професійне навчання чи орієнтуватися на академічну освіту. До 15 років навчання в закладах освіти є обов’язковим, а після 15 діти або здобувають фах в професійноорієнтованих закладах, або готуються до продовження навчання у вищих навчальних закладах. Фахівці називають «цикл орієнтації» найбільш кризовим періодом у розвитку підлітка — більшість правопорушень, вчинених неповнолітніми, припадає саме на цю вікову групу. Рівень злочинності та правопорушень у Швейцарії є в основному стабільним, водночас експерти зауважують, що вік вчинення першого правопорушення знижується, а самі правопорушення, вчинені дітьми, стають більш тяжкими. При цьому поведінка, яка надалі може призвести до вчинення правопорушення, спостерігається в періоді між 6 та 12 роками. Внаслідок того, що діти зростають в більш складному світі, вони часто схильні втрачати орієнтацію в молодшому віці, а період становлення та засвоєння соціальних норм та цінностей затягується. Також за останні роки спостерігається збільшення кількості випадків вживання дітьми легких наркотиків та тютюну. Так, у віковій групі 14–18 років 90% підлітків мають такий досвід. Не оминули Швейцарію і такі спільні для багатьох країн проблеми, як зростання кількості дрібних крадіжок, вживання наркотичних засобів та алкоголю, зростання рівня дитячої безпритульності, посилення ксенофобії та націоналізму, почастішання випадків, коли діти кидають навчання та не мають відповідних професійних знань та навичок. За оцінками фахівців, у Швейцарії 80% усіх неповнолітніх у віці становлення вчиняють те чи інше правопорушення. При цьому варто зауважити, що ця цифра складається переважно з правопорушень, які не тягнуть за собою кримінальної відповідальності і вчиняються в основному як засіб самоствердження. З усіх правопорушень, вчинених дітьми та молоддю, 18% можна класифікувати як патологічну поведінку і близько 12%

цих випадків потрапляють в поле зору правоохоронних органів та судів у справах неповнолітніх. Із цих 12% правопорушень, які класифікуються як кримінальні, близько 45% — крадіжки, 30% випадків пов’язані зі зберіганням чи розповсюдженням наркотиків, решта 25% випадків — вчинення насилля (як фізичного, так і сексуального). Таким чином, серед дітей та молоді (вікова група 12–21 рік) тільки 6% випадків правопорушень кваліфікується як тяжкі, тобто такі, за які наступає кримінальна відповідальність. Система попередження правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії більшою мірою орієнтована на ті 18% молоді, які мають патологічну схильність до вчинення правопорушень, хоча діти, які вчиняють проступки, також не залишаються поза увагою школи чи відповідних організацій по роботі з дітьми та молоддю. Загалом вважається, що завданням служб по роботі з дітьми та молоддю і зокрема системи освіти є вчасно виявити схильність дитини до вчинення правопорушень та забезпечити такі умови, які дозволять дитині максимально легко адаптуватися до системи суспільних цінностей та не вчиняти протизаконні дії в майбутньому. З 2007 року в Швейцарії діє кримінальний кодекс у справах неповнолітніх, який передбачає окреме судочинство щодо осіб віком від 10 до 18 років та впровадження норм юстиції щодо неповнолітніх на основі директив ООН. Цей кримінальних кодекс більшою мірою ставить перед собою завдання виховання молоді і має більше відновний, ніж репресивний характер. Згідно з положеннями кодексу, кримінальна відповідальність наступає з 10 років. До повноважень ювенального судді входить винесення рішення як про застосування заходів виховного характеру, так і рішення про позбавлення чи обмеження волі. При цьому максимальною мірою покарання за скоєння тяжких злочинів особою до 15 років є 1 рік позбавлення волі, а у випадку скоєння такого правопорушення у віці від 15 до 18 років — 4 роки позбавлення волі. Установи, де відбувають покарання діти, які скоїли тяжкі злочини, є установами закритого типу, штат яких складається переважно з викладачів та психологів і порівняно невеликої кількості охоронців. У Женеві, наприклад, є один такий заклад, розрахований на перебування 58 осіб. З них 12 місць — для засуджених за тяжкі злочини і 42 — для дітей та підлітків, які перебувають під наглядом. За рішенням судді, неповнолітніх, які скоїли злочин, можуть направляти й у виховні заклади відкритого типу, де вони проходять відповідні реабілітаційні програми,

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

мають можливість відвідувати звичайну школу та у вихідні відвідувати свою сім’ю. Рішення про застосування виховних заходів, які приймає суддя у справах щодо дітей, підпадають під юрисдикцію ювенального кримінального кодексу. Стаття 8 цього кодексу передбачає застосування медіації в кримінальних справах за умови добровільної згоди як потерпілого, так і правопорушника. Стаття 12 містить найлегшу міру покарання, яка передбачає нагляд за дитиною. На практиці це означає уповноваження соціального працівника здійснювати необхідне втручання у виховання дитини в сім’ї, надання допомоги батькам та встановлення певних правил поведінки дитини (наприклад, суддя може винести рішення для дитини повертатися додому на пізніше 9 години вечора, не вживати алкоголь, слухатися батьків). Такі, на перший погляд м’які, міри мають важливе значення: на думку фахівців із соціальної роботи, такі приписи, здійснені суддею, формують у дитини розуміння відповідальності, а також надають повноваження соціальному працівникові втручатися, коли рішення суду порушується. Згідно зі статтею 13 ювенального кримінального кодексу, виноситься рішення про супровід соціальним працівником дитини. Це означає, що соціальний працівник має право постійно перебувати поряд з дитиною, проводити та зустрічати її з школи, ходити на дискотеки тощо. Ці фахівці підпорядковані службі по роботі з дітьми та молоддю, яка, у свою чергу, підзвітна комітету в справах молоді. Більш жорсткі міри передбачені статтями 14 та 15, за якими може бути винесене рішення про примусове лікування дитини або направлення її до інтернату відкритого чи закритого типу. Варто зазначити, що, як правило, рішення на основі вказаних статей приймається безстроково, а рішення про припинення дії таких заходів виховного характеру приймає суддя на основі звіту соціального працівника. Загалом система реагування на правопорушення серед дітей та молоді побудована на тісній взаємодії між поліцією, соціальними працівниками, судом та школою. Однак ключовими фахівцями в цій системі є саме соціальні працівники, які працюють при суді, у поліції, у закладах освіти та виховних закладах відкритого та закритого типу.

РОБОТА ПОЛІЦІЇ КАНТОНУ ЖЕНЕВА З ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ СЕРЕД НЕПОВНОЛІТНІХ Роль міліції в профілактиці негативних явищ серед дітей та молоді під час навчального туру, Відновне правосуддя в Україні

Профілактика правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії

зокрема, була продемонстрована під час ознайомлення з роботою поліції кантону Женева та Центру навчання поліції. Варто зазначити, що під час навчання поліції у Швейцарії, поряд з удосконаленням навичок втручання, значна увага приділяється таким предметам як психологія, етика та права людини. Водночас проводиться ретельний відбір претендентів на навчання. За словами керівника Центру з навчання поліції Женеви пана Франсуа Варіделя, процес відбору до школи поліції, який включає іспити, співбесіди та медичні перевірки, триває дев’ять місяців. Штат поліції кантону Женева налічує близько 1700 полісменів, які працюють в трьох департаментах — служба жандармерії (затримання та охорона), служба міжнародної безпеки (охорона аеропорту та дипломатичного корпусу) та кримінальна поліція. Маючи спеціальні підрозділи по роботі з неповнолітніми, про які мова йтиме далі, поліція водночас активно співпрацює зі школами, з якими підписуються відповіді протоколи про взаємодію1. За цим протоколом школа повинна реалізувати всі можливості для проведення профілактичної роботи з підлітками, які перебувають у конфлікті з законом, і лише після цього звертатися до поліції. Крім цього, школа зобов’язана систематично нагадувати правила поведінки дітям, якщо говорити юридичними термінами — проводити правове виховання дітей. Регулярні зустрічі з адміністрацією шкіл проводить дільничний інспектор „ілот’є” (L’ilotier — фр.), який не носить ні форми, ні зброї, і чия робота в основному направлена на збір інформації. Окрім цих регулярних зустрічей з адміністрацією, згідно з протоколом, інспектор має право відвідувати школу лише в трьох випадках: а) переслідування злочинця; в) юридичне розслідування (розслідування злочину, скоєного на території школи); с) для проведення уроків з профілактики на початку та в кінці навчального року (загальна профілактика). Поряд з роботою дільничних інспекторів в рамках кримінальної міліції роботу з дітьми та молоддю здійснюють відповідні ювенальні бригади, які існують з 1959 року. На сьогодні в Женеві цей підрозділ складається з 20 фахівців та трьох 1

Лазаренко О. О. «Аналіз чинної нормативно-правової бази України, що регулює діяльність правоохоронних органів, з метою її адаптації до практичного впровадження регіональної моделі профілактики дитячої та підліткової злочинності» //Регіональна модель профілактики підліткової злочинності: досвід упровадження, Київ, 2008 р. (http://www.bezpekagromad.org.ua/files/ materials/1367/Model_last.pdf)

1-2/2009

бригад, у кожній з яких працюють поліцейські, що пройшли відповідне навчання та стажування. За словами керівника цього підрозділу пана П’єра Аллена Дара, діяльність бригад направлена на попередження злочинів, захист інтересів дитини та на роботу з неповнолітніми, які скоїли злочин. Можна виокремити п’ять випадків, у яких ювенальні бригади залучають до роботи: а) скоєння злочину неповнолітнім (затримання та допит дитини); б) коли дитина стає жертвою злочину (допомога потерпілій дитині, проведення допиту (згідно зі спеціально розробленим протоколом) із залученням фахівців, перенаправлення до закладів охорони здоров’я та реабілітаційних центрів за потреби); в) зникнення дитини; г) захист інтересів дитини в разі вчинення насилля в сім’ї; д) спостереження за поведінкою підлітків під час патрулювання вулиць та масових заходів. Водночас ювенальні бригади працюють в рамках мережі організацій по роботі з дітьми та молоддю, до яких входять школи, служба у справах дітей, медичні заклади та кризові центри для дітей, діяльність який координують відповідні консультативні групи. П. А. Дар під час зустрічі зазначив, що важливим елементом для підтримки ефективної роботи такої мережі є наявність особистих контактів та побудова довіри між фахівцями.

ЗАХОДИ ПРОКУРАТУРИ У СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ КАНТОНУ ЦЮРІХ З ПРОФІЛАКТИКИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ Прокуратура у справах неповнолітніх у м. Цюріху2 є однією з тих установ, які співпрацюють з поліцією та здійснюють роботу з дітьми, які вчинили злочин. Метою роботи прокуратури у справах неповнолітніх є соціальна інтеграція дітей та підлітків, які вчинили злочин. Основними принципами роботи цієї установи є орієнтація на особистість неповнолітнього правопорушника, максимально швидка реакція на вчинення правопорушення, робота з оточенням дитини. А основними відмінностями від прокуратури у справах дорослих є підпорядкування роботи ювенальному кримінально-процесуальному кодексу та тісна співпраця юристів із соціальними працівниками. Власне кажучи, робота по кожному випадку вчинення злочину чи правопорушення дитиною 2

Дослівно з німецької назва цієї установи перекладається саме як «прокуратура», хоча, якщо проводити аналогії, то це скоріше соціальна служба з роботи з неповнолітніми, яка водночас має достатньо повноважень для призначення як виховних, так і каральних заходів.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

Прокуратура у справах дітей у м. Цюріху, Швейцарська конфедерація ПРОКУРАТУРА У СПРАВАХ ДІТЕЙ

Соціальний працівник

Прокурор

Веде розслідування

Вивчає особистість та соціальне становище дитини

Дає правову оцінку правопорушенню

Виносить пропозиції щодо заходів з реабілітації та ресоціалізації

Рішення про подальші дії

Звільнення від покарання

Закриття справи (у випадку визнання особи невинною)

Виховні заходи

Призначення медіації, і закриття справи за її результатами

Можуть застосовуватися одночасно

Виховні та превентивні заходи

Без позбавлення волі контроль особистий супровід виховний заклад відкритого типу інтернат денного або закритого типу

здійснюється юристом та соціальним працівником одночасно. Завданням юриста є класифікація злочину та винесення рішення про заходи впливу, а завданням соціального працівника є вивчення особистості та соціального оточення неповнолітнього та винесення рекомендацій із застосування виховних та профілактичних заходів. Відповідно до ювенального кримінальнопроцесуального кодексу, який діє у кантоні Цюріх, прокуратура у справах неповнолітніх, ретельно вивчивши кожен випадок вчинення правопорушення дитиною, може прийняти рішення від звільнення від покарання до направлення до установи закритого типу на термін від

Позбавлення або обмеження волі

Призначення покарання

письмове попередження громадські роботи штраф позбавлення волі вік >15 років – позбавлення волі до 1 року

вік >16 років – позбавлення волі до 4 років (у випадку тяжкого злочину)

одного до чотирьох років (у разі вчинення тяжких злочинів).

МЕДІАЦІЇ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФІЛАКТИКИ ПРАВОПОРУШЕНЬ Медіація в кримінальних справах як один з інструментів відновного правосуддя має свою історію розвитку та традиції застосування в кожному окремому кантоні. Згідно з кримінальним кодексом у справах неповнолітніх, який є спільним для всіх кантонів, ст. 8 передбачає Відновне правосуддя в Україні

Профілактика правопорушень серед дітей та молоді у Швейцарії

застосування медіації між потерпілим та правопорушником як одного з заходів профілактики та виховного впливу на неповнолітнього правопорушника чи правопорушницю. Водночас, внаслідок відсутності уніфікованого кримінальнопроцесуального кодексу на території країни, положення кримінального кодексу в кожному з кантонів застосовується по-різному, а в деяких кантонах програми відновного правосуддя не представлені взагалі. Найбільш розвиненою медіація є на території кантону Фрібург, де діє муніципальна служба медіації. Справи на медіацію направляються до служби ювенальним суддею. У Женеві програми відновного правосуддя хоч і розпочали свій розвиток раніше, ніж в інших кантонах3, проте поки застосовуються не так часто. У Цюріху медіація в кримінальних справах є одним з інструментів профілактики правопорушень, які застосовує прокуратура у справах неповнолітніх. Незважаючи на різноманітні передумови всередині країни, в тих кантонах, де медіація застосовується, основні її принципи (такі як добровільність участі, конфіденційність процесу та нейтральність і неупередженість медіатора) збережено повною мірою. Так само враховуються і наслідки медіації. У Фрібурзі ювенальний суддя припиняє провадження по справі на час, необхідний для проведення процесу, та враховує результати зустрічі між потерпілим та правопорушником під час винесення рішення. У Цюріху, якщо під час медіації сторони прийшли до порозуміння та домовилися про усунення завданих злочином збитків, правопорушника може бути звільнено від покарання. Питання розвитку та широкого впровадження медіації у кримінальних справах, зокрема в яких правопорушником виступає неповнолітня особа, знаходить підтримку серед соціальних працівників та юристів країни. Цьому безумовно сприяють і загальні тенденції розвитку системи профілактики та роботи з дітьми та молоддю, які набувають більш протекціоністського та відновного характеру.

ЗАГАЛЬНІ ПІДСУМКИ Унаслідок особливостей державного устрою країни та традицій у кожному з кантонів склалася своя система реагування на правопорушення та попередження підліткової злочинності.

Newsletter of European forum for Victim-Offender Mediation and Restorative Justice http://www.euforumrj.org/readingroom/ Newsletter/Vol03_Issue02.PDF.

1-2/2009

У рамках навчальної поїздки українська делегація мала нагоду ознайомитися з елементами системи профілактики правопорушень у трьох кантонах: Женеві, Фрібурзі та Цюріху. Незважаючи на відмінності організації роботи з профілактики негативних явищ серед дітей та молоді, можна виділити такі її загальні риси: y Робота в рамках ювенальної юстиції здійснюється окремо від загального кримінального провадження. y Метою ювенальної юстиції є відновлення соціальних зв’язків дітей у конфлікті з законом та дітей, які потрапили в скрутні життєві обставини, а також орієнтація на потреби дитини при відборі методів впливу, як виховних, так і каральних. Як зазначають самі фахівці системи ювенальної юстиції, вони працюють не зі злочином, а з дитиною та її потребами. y Функції у сфері ювенальної юстиції розподілені між різними інституціями, такими як поліція, соціальні служи та школи. Усі Коротка довідка про країну: Територія країни становить 41,3 тис. км2. Столиця — Берн (кількість населення — 128 тис. осіб). Швейцарці офіційно називають Берн не столицею, а «федеральним містом», підкреслюючи при цьому рівноправність головних міст всіх кантонів. На території Швейцарії мешкає близько 7,5 млн. осіб. Більшість населення проживає на рівнинній частині, обмеженій горами Юра зліва та Альпами справа. Найбільші міста, такі як Женева, Фрібург, Берн та Цюріх, розташовані в центральній частині плато, де сконцентрована більша частина населення країни. Державний устрій — федеративна парламентська республіка. Форма уряду визначена у конституції для конфедерації та кантонів. Політичний устрій — демократична республіка у формі прямої чи представницької демократії. У зовнішній політиці Швейцарія дотримується нейтралітету. Законодавчий орган — Федеральні збори з двома Палатами, які володіють однаковими правами: Рада держав (46 представників кантонів) та Національна рада (200 представників). Федеративна асамблея обирає сім федеративних членів ради (виконавців) на кожен рік, з-поміж яких обирає президента конфедерації. Кожен з 26 кантонів у Швейцарії має власну конституцію, парламент, уряд та суд. Федеративна конституція надає тільки обмежену, чітко визначену владу конфедерації.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

ці інституції працюють у тісній взаємодії, водночас маючи чітко розмежовані функції. Поліція зазвичай виконує функцію профілактики шляхом патрулювання та реагування на злочини, налагодження зв’язку з молодіжним середовищем та організацією просвітницької роботи. Це можна прослідкувати на прикладі діяльності «бригад по роботі з неповнолітніми» у Женеві. Їх основними видами діяльності є патрулювання та робота на вулиці. У Женеві діють три такі бригади, кожна з яких складається з 5–7 працівників. Загалом робота поліції з неповнолітніми включає: 1. Реагування на вчинення дитиною чи підлітком злочину. 2. Робота з дітьми, які постраждали від правопорушення. 3. Розшук дітей. 4. Реагування на випадки насилля в сім’ї та погане поводження з дітьми. Водночас, поряд із діяльністю поліції, соціальний супровід та виховні заходи щодо неповнолітніх здійснюють соціальні служби (чи інші спеціалізовані служби, як от прокуратура у справах неповнолітніх у м. Цюріху) та школи. Серед методів, що застосовуються в роботі з неповнолітніми, які вчинили правопорушення, можна виділити такі: y Програми відновного правосуддя (медіація у кримінальних справах).

y Контроль за поведінкою дитини та соціальний супровід. y Направлення до центрів по роботі з дітьми закритого та відкритого типу. y Письмове попередження. y Громадські роботи. y Штраф. y Позбавлення волі (на строк від 1 до 4 років). Окремо варто зазначити, що кримінальна відповідальність наступає з 10 років: у Швейцарії дитина старша 10 років сприймається як така, яка усвідомлює свої вчинки та їх можливі наслідки. Тому заходи карального характеру (у тому числі й штрафні санкції) стосуються саме дитини. Це кардинально відрізняється від принципів, які застосовуються в Україні, де батьки несуть відповідальність за вчинки дітей віком до 18 років. Найбільше враження на учасників навчального туру справила налагоджена та системна співпраця між поліцією, судами, службами у справах неповнолітніх та школами в кожному з кантонів, незважаючи на відмінності в організації роботи з дітьми. Саме скоординованість дій між усіма відповідними службами та органами правової системи, спрямованість їхньої роботи на захист інтересів дитини, застосування відновних та виховних методів, попередження злочинності та реагування навіть на незначні правопорушення стало запорукою успішної роботи з подолання негативних явищ серед дітей та молоді у Швейцарській Конфедерації.

Відновне правосуддя в Україні

ДО ПЕРВИННОЇ СИСТЕМИ РОЗВ’ЯЗАННЯ СУПЕРЕЧОК: ГЛОБАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО ТА СІМЕЙНОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА ОГЛЯД ПЕРЕДОВОГО ДОСВІДУ ЄВРОПИ

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

У минулому числі бюлетеня (№4, 2008) ми вже знайомили читачів із рекомендаціями п. Алеша Залара щодо організації кампаній з інформування громадськості про медіацію в Україні. У цьому числі ви маєте змогу ознайомитися з його узагальненнями щодо світового та європейського досвіду вирішення спорів у царині цивільних та сімейних правовідносин. Пан Залар був ключовим експертом Спільної програми Ради Європи і Європейської комісії для України «Процедура відбору і призначення суддів, навчання, дисциплінарна відповідальність, діловодство і методи альтернативного врегулювання спорів», що впроваджувалася у 2006–2007 роках. Редакція бюлетеня висловлює подяку експерту-резиденту Ради Європи п. Корнелії Вьолк та раднику Ради Європи з правових питань п. Ірині Зарецькій за можливість друкувати у бюлетені матеріали, що були напрацьовані експертами вищезазначеної програми.

ЯКА МЕТА СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ РОЗВ’ЯЗАННЯ СУПЕРЕЧОК? Судова практика та прецедентне право в країнах цивільного та звичаєвого права вказують на деякі зміни в розумінні судового рішення як кінцевої мети системи розв’язання суперечок. У більшості судових систем світу учасникам суперечок цієї мети досягти важко через високі витрати на судовий розгляд (наприклад, у США та Великій Британії) або довготривалу процедуру судового розгляду (наприклад, в Італії або Словенії). Тільки той, хто пройшов численні фільтри, описав свою суперечку у вигляді позову, звинуватив відповідальну сторону та заявив правові аргументи на користь своєї справи, врешті стає на поріг суду. Незважаючи на це, інколи навіть ті, хто має доступ до юстиції, відчувають розчарування судовою системою, оскільки часом отримують неочікувані рішення. Учасники суперечки відчувають відчуження, оскільки не мають повноважень, можливості реальної участі у прийнятті рішення судом, не розуміють правил судового розгляду. Вони розчаровуються, коли розуміють, наскільки глибоко втратили контроль над власними проблемами в тому, що стосується правил гри, 1-2/2009

вибору судді, можливості уникнути судового розгляду та кінцевого результату, включаючи виконання судового рішення. Зростає усвідомлення того, що традиційний цивільний процес, який функціонує, як гра у футбол, де обидві сторони намагаються забити якнайбільше м’ячів, не може задовольнити інтересів сторін, що сперечаються. Основною метою процедури розв’язання суперечок за таких обставин є вже не прийняття чи отримання судового рішення, а досягнення компромісу та угоди, які стають основними юридичними цінностями. Така тенденція означає відхід від опікунства держави, у якій лише обрані знають, що найкраще для всіх, а решта підпорядковується їхнім рішенням. Сучасна концепція системи розв’язання суперечок передбачає плюралістичний підхід та заохочує сторони суперечки знаходити власні рішення, брати більшу відповідальність, що також забезпечує їм більшу свободу. Не пропонуючи консенсусної процедури розв’язання суперечок, судові системи просто обіцяють занадто багато, а дають громадянам занадто мало. Таким чином, посередництво

Алеш ЗАЛАР Експерт-радник Ради Європи, Голова окружного суду м. Любляна, Словенія, заступник голови Словенської асоціації суддів (наразі — Міністр юстиції Республіки Словенія)

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

є важливим переходом від процедури розв’язання суперечки до процедури управління суперечкою за допомогою концепції «зробіть це самі» та «внутрішнього» розгляду. Є додатковий стимул, особливо для комерційного світу, покладатися більше на консенсусну процедуру розв’язання суперечок. Чим частіше основним джерелом права стає прецедентне право, тим рідше право стає передбачуваним, і тим більший ризик для бізнесу воно несе. Оскільки (комерційні) суперечки визначають ключовими зонами ризику, підприємства починають розробляти системи для зменшення негативного впливу. Суперечки виникатимуть завжди, але спосіб їх вирішення може вплинути на прибутковість та життєздатність бізнесу. Змагальні підходи до управління та вирішення суперечок можуть коштувати дорого. Посередництво може допомогти в прийнятті, передачі або зменшенні ризику бізнесу. Важливо сказати, що посередництво не потрібно розглядати як альтернативу судовому розгляду або як передумову зникнення судової процедури. Посередництво не альтернативний, а інший вид юстиції, і розглядається як частина первинного процесу розв’язання суперечок. Користь посередництва дедалі частіше визнають країни цивільного та звичаєвого права.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ПОСЕРЕДНИЦТВА Посередництво — це новий процес у сфері права і водночас давній завдяки своїй універсальності. З цієї причини необхідно відрізняти сучасне посередництво від традиційних форм розв’язання спорів та інших форм врегулювання, таких як мирові судді, арбітражні чи мирові суди та функція примирення суддів цивільного права. Сучасне посередництво стосується руху, що розпочався в 1970 р. у США, у 1980 р. — в Австралії та Великій Британії та в 1990 р. — у багатьох європейських країнах цивільного права. Цікаво спостерігати, хто підтримує ініціативу з посередництва і де саме воно стає можливим. У США посередництво було академічною ініціативою, у Сингапурі це була ініціатива бізнесу, у Голландії цю ініціативу підтримував уряд, тоді як у Словенії це ініціювали суди. Немає сумнівів, що явище посередництва в більшості країн Європи все ще перебуває на стадії зародка. Також важливо зазначити, що поділ на цивільне та звичаєве право, що базується на відмінностях, які сприймають спостерігачі, насправді більш ілюзорний, ніж реальний1. Незважаючи на це, такі 1

Доктор Наджа Александер. Глобальні тенденції в посередництві: піднесення на третій хвилі. — Австралія. — 2005. — Ст. 3.

відмінності між судовими процедурами звичаєвого та цивільного права потребують особливої уваги у світлі посередництва: y У США, країні звичаєвого права, судовий розгляд відбувається в кінці суперечки; y Присяжні виявляють факти; y Судовий розгляд включає процедуру виявлення, що передбачає вимогу надати документи чи свідчення від сторін суперечки до проведення слухання, а також слухання свідків сторін до та під час судового процесу; y Судді приймають рішення про деякі питання закону під час процесу та видають постанови стосовно заяв; y Адвокати отримують оплату за кількість годин, проведених у суді, що сповільнює процес та збільшує вартість судового розгляду; y Кожна сторона сплачує власні судові витрати, незалежно від результатів розгляду справи; y Лише невеликий відсоток справ доходить до судового розгляду; y Вартість справи часто набагато менша від витрат на неї. Посередництво швидко поширюється в багатьох країнах звичаєвого права, таких як США, Австралія, Канада, Велика Британія (Англія та Уельс). Посередництво практикується там у приватному секторі, а також у багатьох програмах, пов’язаних із судом. Зрештою, до суперечки будьякої правової категорії може бути застосована альтернативна процедура вирішення і посередництво зокрема. Навпаки, у країнах цивільного права донедавна учасники конфлікту переважно не виявляли бажання застосовувати практику посередництва для розв’язання правових суперечок. Порівняно з досвідом країн звичаєвого права, посередництво в таких країнах, як Німеччина, Австрія, Франція, Данія, Фінляндія, Шотландія, Італія, Польща, Чехія, Словаччина, Македонія, Швейцарія та багато інших, усе ще йде важкою та заплутаною дорогою до визнання його як легітимної та цінної процедури розв’язання суперечок. Лише Голландія та Англія і Уельс мають послідовний та активний підхід до посередництва. Разом з тим, Європейський Союз нещодавно просигналізував про важливість посередництва, проголосивши в опублікованій Зеленій книзі про альтернативне розв’язання суперечок у цивільних та комерційних питаннях альтернативне розв’язання суперечок (АРС) своїм політичним пріоритетом. Здається, майбутня тенденція в посередництві значно залежатиме від ставлення чотирьох головних гравців: урядів, судів, юристів та кінцевих користувачів. Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

Цей документ має розповісти про різноманітні аспекти регуляторних питань та провідного європейського досвіду роботи з ключовими гравцями, зокрема про способи стимулювання їх підтримувати та запроваджувати приватні та громадські схеми посередництва.

ЯКА УРЯДОВА ПОЛІТИКА МОЖЕ ПІДТРИМАТИ ПОШИРЕННЯ ПОСЕРЕДНИЦТВА? Було б цікаво вивчити, що примушує політиків підтримувати посередництво. Чи переконані вони, що посередництво — кращий інструмент для розв’язання конфліктів? Чи підтримують вони посередництво лише через моду, інноваційний крок у галузі, повній традицій? Чи сподіваються вони, що посередництво служитиме їхнім власним інтересам? Що уряди можуть зробити (додатково) для сприяння посередництву? Регуляторна база для посередництва Стосовно різних способів сприяння посередництву з боку урядів важливо зазначити, що уряди двох провідних країн Європи з добре розвиненою політикою посередництва, Великої Британії (Англії та Уельсу) і Голландії, не є прибічниками регуляторного підходу. З іншого боку, більшість нових європейських демократій чи країн перехідного періоду спершу прийняли закон про посередництво і лише згодом намагалися практикувати посередництво (Хорватія, Чорногорія, Сербія, Македонія, Словаччина, Мальта, Боснія та ін.). Країни — члени ЄС не мають детальної регуляторної бази щодо посередництва. АРС, довірене судом третій стороні, підлягає загальному регулюванню або регулюється проектами нормативних актів у більшості країн — членів ЄС.2 В умовному посередництві застосовуються тільки загальні положення договірного права чи конкретні положення, пов’язані з угодами, укладенням яких може завершитися АРС. АРС базується на загальних принципах договірного права, цивільно-процесуального права та приватного і міжнародного права. Як регулюється посередництво? Регуляторна база посередництва існує в різноманітних формах, таких як: y Загальне законодавство про посередництво та посередників (наприклад, Закон про посеред2

Зелена книга про альтернативне розв’язання суперечок у цивільному та комерційному праві. 2.1. ЄС СОМ (2002) 196, Брюссель.

1-2/2009

ництво Македонії, Закон про посередництво Боснії); y Судово-процесуальні закони (наприклад, ст. 309 Словенського ZPP, ст. 15а німецького EGZPO та ст. 278 німецького ZPO); y Судове прецедентне право, що походить від суперечок, включаючи угоди про посередництво, положення про посередництво, врегулювання (див. Судове рішення у справі Халсі проти Мільтон Кейнес Дженерал Ен-Ейч-Сі Траст (2004) EWCA Civ 576 (Велика Британія))3; y Норми про гонорар посередників; y Професійні кодекси (Професійний кодекс юристів Німеччини BORA, Європейський кодекс для посередників); y Рішення чи програми судів (Програма посередництва з метою скорочення кількості нерозглянутих справ Районного суду Любляни, Словенія); y Правила посередництва приватних установ (Правила комерційного узгодження UNCITRAL, Правила посередництва Американської асоціації арбітражу, Правила узгодження Міжнародної торговопромислової палати); y Зразкові закони (Зразковий закон UNCITRAL про міжнародне комерційне узгодження); y Стратегічні документи (Зелена книга Європейської комісії про альтернативне розв’язання суперечок в цивільному та комерційному праві)4. y Рекомендації (Рекомендації Комісії Ради Європи про посередництво із громадянських та сімейних питань)5. Спроможність судів країн звичаєвого права адаптуватися та змінювати правила судового розгляду суворо контрастує з законодавчою монополією над правилами судового розгляду в більшості (але не в усіх) країнах цивільного права6. Ця властивість уможливила інтеграцію посередництва в процес судового розгляду судами звичаєвого права, у той час як суворий регуляторний 3

Лорд Філіпс. Чому посередництво працює, і роль посередництва в системі цивільних судів у Великій Британії. Конференція з посередництва у Варшаві, 14 червня 2006 р. 4 Комісія Європейських співтовариств, СОМ, (2002) 196, Брюссель. 5 Сімейне посередництво (рекомендація № R(98)1 та пояснювальний меморандум, Посередництво в цивільних питаннях (Рекомендація R (2202) 10 та пояснювальний меморандум). 6 Коли районні суди Словенії запровадили посередництво через судову процедуру, не існувало ніякого закону про посередництво, але суди могли тлумачити загальні положення ст. 307 Цивільнопроцесуального акту (яка описує обов’язки суду через процедуру допомагати сторонам, що сперечаються, досягти мирової угоди) як правову підставу для посередництва через судову процедуру. Тому суди прийняли правила посередництва у формі програми скорочення кількості нерозглянутих справ. Такі правила були обов’язковими для сторін суперечки та їхніх адвокатів.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

контроль над судовими правилами в країнах цивільного права загальмував зміни та експерименти до того, як законодавець побачить можливість дозволити та заохочувати посередництво. Які переваги та недоліки законодавства про посередництво? Незважаючи на швидкий розвиток посередництва, спричинений потребами ринку або ініціативами урядів та судів, європейські країни не дуже усвідомлюють, як стимулювати подальший розвиток посередництва. Це особливо стосується можливостей законодавства на національному та європейському (наднаціональному) рівнях щодо процедур посередництва як такого, та ролі, навчання, акредитації та підзвітності посередників. Потрібно з осторогою підходити до будьякої законодавчої ініціативи з цього питання, оскільки вона може поставити під загрозу характерні риси посередництва, такі як гнучкість та можливість для приватної автономності. Там, де розвивається приватне посередництво, не потрібне надмірне регулювання, оскільки закон не повинен перешкоджати ефективному ринковому розвитку. Занепокоєння викликає і те, що коли посередництво стане законодавчо врегульованим, адвокати візьмуть під свій контроль цей процес замість посередників. Деякі вченіюристи вважають, що чим більше регульованою буде галузь посередництва, тим імовірніше цілі посередництва конкуруватимуть, а не взаємодоповнюватимуть одна одну, і тим більше поширюватимуться схеми сприяння ефективності та доступу до правосуддя як головної мети посередництва, замість самовизначення сторін7. Також здається, що недостатнє фінансування в деяких країнах перешкоджає спробам створити регуляторну базу, яка заохочувала б посередництво. Що стосується переваг регуляторної бази для посередництва, багато хто вважає, що закон має освітню дію на посередників, суддів, адвокатів та громаду загалом, і тому може підвищити довіру громадськості та впевненість під час застосування посередництва. Регуляторна база також забезпечує мінімальні стандарти якості та результативності, і може стати стимулом для державного фінансування схем посередництва. Що стосується правил процедури посередництва, закон може розв’язати ситуацію, де сторони суперечки не можуть узгодити здійснення посередництва та застосування відповідного права. Багато хто вважає, що закон про посередництво може завжди забезпечити достатню гнучкість, 7 Див. Александер Н. Глобальні тенденції в посередництві:

піднесення на третій хвилі. — С. 2.

коли регулювання є умовним, а саме, коли закон містить термін «якщо тільки сторони не погодяться на інше». Пілотні схеми Які висновки можна зробити з переваг та недоліків регуляторної бази для посередництва? Країни — учасниці Ради Європи можуть вирішувати, згідно з традиціями та практиками своїх країн, чи необхідно їм регулювати посередництво за допомогою законодавства. Разом з тим, якщо оцінювати розвиток посередництва в країнах, які розпочали сприяння застосуванню посередництва без попереднього регулювання (Нідерланди, Словенія, Англія та Уельс), та порівняти з труднощами в країнах, які прийняли закони про посередництво до здійснення будьякого посередництва на практиці, здається, що є ризик надмірного регулювання цієї процедури на початковій стадії. У всіх трьох вищезгаданих європейських країнах посередництво набрало обертів шляхом експериментів, пілотних схем, які розробили самі суди. Правила та практика посередництва можуть бути пристосовані до потреб користувачів та юридичного співтовариства в цілому в рамках організації, що навчається. Ставлення та реагування сторін, що сперечаються, можна перевірити за допомогою пілотних проектів, не гарантуючи успіху в результаті такого експерименту. Для парламенту також простіше слідкувати за звітами про впровадження пілотних проектів та регулювати цю галузь, оскільки парламенти не лише зацікавлені у прийнятті законів, а й у реальному виконанні таких законів. Найкращими прикладами влаштованих судами (пілотних) схем посередництва є: y Програми посередництва районного суду Любляни з цивільних, сімейних та комерційних справ, що були нагороджені спеціальною відзнакою Ради Європи та Європейської Комісії в 2005 р. (Європейський приз — кришталеві ваги правосуддя). y Суди Англії та Уельсу створили багато моделей посередництва за участі суду від суто добровільної (Лондон, 1996–1999 рр.), вибіркових направлень суду (Господарський суд виносить рішення про АРС та схему Гілтфорда), добровільної програми під певним тиском (Лондон 2001–2005 рр., Бірмінгем), моделі судового направлення (Апеляційний суд, Ексетер) до наполовину обов’язкового посередництва за участі суду (Лондон 2004–2005 рр., Ексетер); y Районний суд Трондхейма ініціював судове посередництво в цивільних суперечках Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

у 1998 р. та досяг коефіцієнту примирення 92% у 2006 р. (Щорічний звіт районного суду Трондхейма, 2006 р., Норвегія); y Суд Голландії — схеми посередництва за участі суду (діє по всій країні з 1 квітня 2005 р.). Що можна регулювати? Загальною метою регулювання в галузі посередництва може бути таке: 1. Заохочення в застосуванні посередництва. 2. Регулювання процесу. 3. Регулювання професії посередників. Протягом міжнародної зустрічі експертів з посередництва, що проходила в Гаазі 29 та 30 червня 2006 р. за підтримки уряду Голландії, одним з висновків семінару з питань того, чи (законодавче) регулювання в галузі посередництва може бути гарним стимулом, було те, що регулювання може заохочувати застосування, але процес посередництва та професію посередників не потрібно регулювати8. Як було виявлено під час загальної дискусії, учасники семінару довели, що регулювання з питань посередництва та причини, чому вдаються до посередництва, є дуже відмінними в різних країнах. Деякі країни, скажімо, Іспанія, Мальта та Фінляндія, мають законодавство для посередництва в певних галузях, наприклад, сімейному праві. Деякі (Польща, Фінляндія, Бельгія) мають законодавство про посередництво під егідою суду, тоді як Велика Британія заохочує посередництво через положення цивільної процедури. Більшість країн Східної Європи мають нещодавно розроблений спеціальний Закон про посередництво. Було підкреслено необхідність брати до уваги особливості культури для вибору на користь або проти посередництва в різних країнах. Правові стимули попиту на посередництво Найкращим прикладом того, як заохочувати застосування посередництва на європейському рівні, може бути проект пропозиції до Директиви Європейського парламенту та Ради з деяких аспектів посередництва у цивільних та комерційних справах9. Стаття 3 пар. 1 проекту пропозиції передбачає: «Суд, до якого подано позов, може, (якщо це доцільно) вивчивши всі обставини справи, запросити сторони до застосування посередництва для вирішення суперечки. У будь-якому разі суд може вимагати від сторін

відвідання інформаційного засідання з застосування посередництва». Тут є два стимули попиту на посередництво: y обов’язок сторін суперечки розглянути можливість посередництва; y обов’язок суду приділити увагу посередництву. Таким чином, проект ст. 3 накладає певні обов’язки на сторони суперечки, адвокатів та суддів. Адвокати повинні, де це доцільно, обов’язково розглянути можливість посередництва навіть до звернення до суду і надати необхідну інформацію та консультації своїм клієнтам10. Цього можна досягти положеннями законодавства чи професійного кодексу національної спілки адвокатів або асоціації юристів. Інформаційні засідання з посередництва можуть допомогти у вихованні довіри адвокатів та їхніх клієнтів до посередництва, особливо коли посередництво є новою (частково чи повністю невідомою) процедурою, і може забезпечити поінформовану згоду сторін. Судді, що «відчиняють» двері до посередництва, повинні мати повноваження організувати інформаційне засідання з посередництва і, якщо це доцільно, бути зобов’язаними запросити сторони суперечки до посередництва. Тому судді повинні взяти на себе роль спокусників, допомагаючи сторонам, що сперечаються, оцінити ризики у справі та вибрати посередництво. Необхідні будуть вибіркові механізми тиску або навіть розумні санкції з мобілізації повноважень суддів управляти розглядом справи для того, щоб вимагати від сторін відвідання інформаційного засідання з посередництва. Законодавство може включати такі санкції, як відшкодування витрат, виплату гонорару адвокатам або відмову в розгляді справи в очевидних випадках. Вибір доцільної санкції необхідно залишити на розсуд судді. Разом з тим, деякі вважають, що санкції призведуть до судової неефективності, оскільки цінний час роботи суду буде витрачено на розгляд питання санкцій. Що стосується національного регулювання в країнах — учасницях Ради Європи щодо обов’язку розглядати можливість посередництва, можна визначити два різних підходи. Словенська модель містить приклад стратегічного підходу знизу догори стосовно регуляторного розвитку, у той час як протилежним підходом є стратегія згори донизу, яку демонструє уряд Англії та Уельсу.

Звіт про факти та дані Програми посередництва районного суду Любляни міститься в Додатку до цього звіту. 9 Пропозиція до директиви (COM (2004)0718-C6-0154/20042004/0251 (COD)).

1-2/2009

CEPEJ: Проект інструкції до впровадження існуючої рекомендації стосовно посередництва у сімейних та цивільних справах; попередній звіт — CEPEJ GT-MED (2007)1 prov1.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

Обов’язок розглядати можливість посередництва. Словенська модель До 2000 р. Словенія не мала традиції посередництва. Постачальники цієї послуги на відкритому ринку навряд чи існували11, не було чіткої регуляторної бази, що створювала б основу для посередництва. Тому посередництво не регулювалося ні законом, ні іншими нормативними актами, які можна було б впроваджувати. Відсутність ініціативи з боку приватного сектору щодо розвитку та застосування процедур вирішення суперечок за участі сторін було причиною того, що таку ініціативу тимчасово взяли на себе державні суди. Районні суди, як суди першої інстанції, розпочали застосування схем посередництва під егідою суду. Суди тлумачили загальні положення ст. 307 Цивільно-процесуального акту, який приписує обов’язок суду допомагати сторонам у примиренні в будь-який момент судового розгляду, як достатню процесуально-правову основу для пропонування добровільного посередництва12. Суди тлумачили ст. 62 Закону про суд як достатню законодавчу базу для створення програми посередництва під егідою суду, та ст. 171 Правил судочинства як нормативний акт для впровадження13. Обидва наведені положення передбачають обов’язок суду створити програму для скорочення кількості нерозглянутих справ, коли статистика показує нерозглянуті справи за останні дванадцять місяців. Програму офіційно приймає голова суду. Таким чином, посередництво під егідою суду було запроваджене як спеціальна програма для зменшення надмірної кількості нерозглянутих справ у відповідних районних судах. Ця програма описує основні принципи, правила та етичні стандарти посередництва. Основні правові характеристики посередництва під егідою суду в Словенії, передбачені відповідними програмами в судах: y посередництво є добровільною процедурою для позивача і для відповідача; y суд пропонує сторонам спробувати посередництво стандартним листом-запрошенням та брошурою в додатку, що описує процедуру та її переваги; y запрошення до посередництва надається на ранній стадії процедури судового розгляду після обміну текстами позову та відповіді 11

Постійний арбітраж Словенської торгово-промислової палати пропонував посередництво сторонам суперечки, але не як окрему процедуру АРС, а як процедуру в ході арбітражу. Сторони суперечок рідко вдавалися до такої можливості. 12 Цивільно-процесуальний акт. Офіційна газета. — № 26/29 (зі змінами та доповненнями). 13 Закон про судочинство. Офіційна газета. — № 19/94 (зі змінами та доповненням). Правила судочинства. Офіційна газета. — № 17/95 (зі змінами та доповненнями).

захисту; суддя може також запропонувати справу до посередництва в будь-який момент від час подальшого розгляду справи, якщо сторони про це попросять; y посередники (судді, відставні судді, практикуючі юристи, сімейні терапевти, соціальні працівники у випадку сімейного посередництва) пройшли відповідне навчання, підлягають моніторингу та акредитації з боку суду; y посередництво відбувається в суді, забезпечується працівниками суду та фінансується судом; y суд забезпечує посередництво безкоштовно для сторін; y у разі примирення сторони вибирають вид угоди (контракт або обов’язкове до виконання рішення суду) і мають право на 50% знижку на сплату судового мита. У 2002 р. Цивільно-процесуальний акт було доповнено альтернативною процедурою розв’язання суперечок. Закон уповноважив суд призупиняти процедуру на прохання обох сторін з метою здійснення спроби (будь-якої) альтернативної процедури розв’язання суперечки14. Словенський досвід показує, що не завжди необхідно створювати систему посередництва за допомогою закону. Правові дії, здійснені державною владою на основі спеціальних поправок до існуючого законодавства, можуть виявитися передчасними. Суспільство в країні без традиції посередництва має спершу зрозуміти та визнати перевагу посередництва, визначитися зі сприйняттям та очікуваннями від посередництва до того, як приймати будь-яку жорстку нормативну базу, що його дозволятиме. З іншого боку, відсутність законодавства може спричинити певний ризик. Принцип конфіденційності, як фундаментальний принцип посередництва, особливо важливий у судовій процедурі. Він пов’язаний зі стандартом неприйнятних доказів, і є настільки важливим, що потребує включення до процесуальних правил. Це можна вирішити, якщо сторони, що погоджуються на посередництво, підпишуть декларацію про конфіденційність та дотримання принципу неприйнятних доказів. Але при цьому залишається питання того, як суд братиме до уваги принцип конфіденційності у випадку суперечки довкола порушення цього принципу або правила прийнятності доказів. Інший ризик існує щодо підзвітності посередників. У той час, наприклад, як суд може прописати базові етичні принципи, обов’язкові для посередників, він не може забезпечити 14

Ст. 305б Цивільно-процесуального акту. Офіційна газета. — № 110/2002.

Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

посередників недоторканністю, яку він надає суддям. Більше того, коли державні ресурси використовуються в системі посередництва, певного законодавчого регулювання практично не можна уникнути. Це говорить про необхідність мінімуму правил, потрібних для гарантування цілісності процесу. Обов’язок розглядати можливість посередництва. Англійська модель В Англії та Уельсі інтерес до посередництва в сімейних суперечках постійно зростав з початку 1990 р. Значні реформи цивільної процедури в Англії відбулися в 1999 р. після публікації звіту лорда Вульфа про Доступ до правосуддя (1996 р.). Цей звіт був вододілом у розвитку посередництва для несімейних цивільних суперечок. Не пропонувалося, щоб АРС став обов’язковим як альтернатива або як попередній розгляд, але лорд Вульф відчував, що суди повинні відігравати важливу роль у наданні інформації про доступність АРС та заохочувати його застосування у відповідних справах15. Це заохочення підкріплюється правом суду «покарати» за неадекватну поведінку під час судового розгляду, відмовивши сторонам у відшкодуванні судових витрат чи застосувавши інші фінансові санкції: «Суд заохочуватиме застосування АРС на засіданнях з управління розглядом справи та попередніх розглядах і братиме до уваги, чи обґрунтовано сторони відмовилися від АРС, чи поводили вони себе адекватно протягом АРС». Згідно з новими правилами цивільної процедури, впровадженими у квітні 1999 р., суди мають суттєві повноваження з управління справою, включаючи право примусити сторони спробувати посередництво чи іншу форму АРС та перервати (призупинити) процес для такої мети. Управління розглядом справи в суді включає заохочення альтернативної процедури розв’язання суперечки, якщо суд визнає це доцільним, і сприяння в застосуванні такої процедури. Ігнорування пропозиції судді стосовно АРС може призвести до санкцій у вигляді сплати судових витрат, які понесе сторона, що відмовиться16. Важливість АРС у правилах суду підсилюється публікацією 6 протоколів щодо судових заходів, кожен з яких заохочує спроби вирішення суперечки, включаючи розгляд можливості АРС до початку судових слухань. Недавнє оновлення 15

Попередній звіт лорду-канцлеру про систему цивільного правосуддя в Англії та Уельсі, червень 1995 р. Департамент лорда-канцлера, гл. 18, пар. 4, с. 136. 16 Чинники, які необхідно взяти до уваги під час прийняття рішення про питання судових витрат, включають «зусилля до та під час судового розгляду до вирішення суперечки» (Частини 1 та 44 Цивільно-процесуальних правил).

1-2/2009

правил цивільної процедури включає вимогу, щоб сторони будь-якої суперечки дотримувались необхідної процедури до судового розгляду, яка має на меті уникнення судового розгляду до подання будь-якого позову чи заяви до суду. Це може включати переговори з огляду на задоволення позову. До тих, хто не слідує цій процедурі, можуть застосовуватися санкції у вигляді відшкодування судових витрат17. Регуляторні питання процесу посередництва Крім доступу до посередництва, закон може, якщо інше не встановлено правилами суду чи угодами, регулювати принаймні такі базові питання: y Визначення посередництва; y Добровільний чи обов’язковий характер посередництва; y Конфіденційність; y Прийнятність доказів; y Обмеження періодів; y Положення про посередництво; y Забезпечення виконання угоди, досягнутої через посередництво. Визначення посередництва Посередництво стосується процедури, у якій нейтральна третя сторона допомагає у веденні переговорів між двома чи більше сторонами, що сперечаються. Примирення загалом подібне до посередництва, але відрізняється в одному важливому аспекті. Примирення — це процес, подібний до посередництва, де нейтральна третя сторона-арбітр може надавати сторонам юридичну інформацію та (або) пропонувати їм рішення. Арбітри можуть діяти більш прямо та більше втручатися в переговори, ніж посередники, що отримують винагороду. Застосовується таке визначення посередництва: Посередництво означає будь-яку процедуру, яку назву вона б не мала, де дві чи більше сторони суперечки, за допомогою третьої сторони, досягають згоди з вирішення суперечки, незважаючи на те, чи був це процес ініційований сторонами, чи запропонований або приписаний судом, чи визначений національним законодавством. Посередництво не включає спроб судді розв’язати суперечку під час судових слухань, присвячених цій суперечці. Час від часу зовнішніми посередниками виступають судді, але не ті, що слухають справу (Норвегія, Фінляндія, експерименти у Бельгії). Такі варіації зокрема означають зростання 17

Хазел Генн. Сучасний досвід посередництва в Англії та Уельсі; Європейська комісія за ефективність юстиції: посередництво. CEPEJ (2003)25 (d1), Страсбург, 3 жовтня 2003 р.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

усвідомлення обмежень, якими зв’язані судді, що слухають справу, і водночас керують врегулюванням. Насправді таким суддям не дозволяється усамітнюватися в кімнаті для нарад, і обмеження у часі не дозволяють їм глибше дізнатися про справу, усвідомити неявні інтереси для повноцінної процедури розв’язання суперечки18. Добровільне чи обов’язкове посередництво Рекомендації Ради Європи щодо посередництва у сімейних та цивільних питаннях, а також проект Пропозиції до директиви Європейської комісії та Ради посередництва у цивільних та господарських питаннях розглядають посередництво як загалом добровільну процедуру. У більшості країн Центральної та Східної Європи посередництво є насправді добровільним, головним чином через ранню стадію розвитку цієї процедури. Обов’язкове посередництво, пов’язане з судом, не є широко розповсюдженим. На Мальті сімейне посередництво є обов’язковим через особливі соціальні інтереси, оскільки мальтійське право не дозволяє розлучення одруженої пари, лише проживання окремо. Обов’язкові схеми посередництва є в Норвегії та Німеччині, згідно зі ст. 15а німецького EZPRO, і стосуються дрібних позовів та суперечок між сусідами. Підхід «погаси спершу свій квиток на посередництво», щоб зробити суд місцем останнього звернення, є винятковим у Європі. Суди ще не створили концепції «багатьох дверей». Знадобиться повне меню процедури розв’язання суперечок до того, як закон примушуватиме сторони суперечки вдаватися для будь-якої альтернативної процедури розв’язання суперечок. Дослідження, проведене Хазелом Генном, показало, що якщо країна зробить посередництво обов’язковим, сторони звичайно використовуватимуть його. Особливо перед загрозою штрафу за подання позову без проходження попереднього посередництва. Тому першим наслідком обов’язкового посередництва буде його швидше сприйняття, на відміну від добровільного посередництва. Разом з тим є і другий наслідок. Це зменшення коефіцієнту успішності. Очевидно, якщо сторони примусять до посередництва, це саме по собі не створить відповідного настрою для роботи в напрямку переговорів та врегулювання, задовільного для всіх сторін. Тоді постає 18

А. Де Роо та Р. Джагтенберг: Порівняльне європейське дослідження про суд — заохочення посередництва. Доповідь на конференції, Гаага, 2006 р. — С. 3–4.

питання — який найкращий баланс між запрошенням, привабленням та повним примусом19. Де Роо та Джагтенберг виявили, що схеми направлення в багатьох європейських країнах продемонстрували, що, крім добровільних схем, обов’язкове направлення існує, і що більш важливо, ці різні тони сірого можна визначити між білим цілковитої добровільності та чорним абсолютного примусу. Вони виявили, що існує шість підвидів направлення: 1. Сторони самі пропонують ідею посередництва як варіант; 2a. Суддя пропонує ідею як необов’язкову; 2б. Суддя (чи посередник) пропонує ідею, але супроводжує пропозицію деякими професійними поясненнями (часто призначеними для сторін); 3a. Суддя ініціює направлення; сторони можуть відмовитися без санкцій для себе; 3б. Суддя ініціює, але за відмову може слідувати санкція; 4. У доступі до суду відмовлено до проходження спроби посередництва. Лише у варіанті 1 існує цілком добровільне (само)направлення, тоді як лише варіант 4 передбачає повне обов’язкове направлення. Варіант 2 — більш поширений. Очевидно, що варіант 2б менш добровільний, ніж варіант 2а. Тут сторони мають заявити добре обґрунтовані аргументи, якщо вони не мають наміру брати до уваги професійного аналізу (зазвичай від судді) можливостей посередництва для даної суперечки20. Юридичні дебати з питання добровільного чи примусового посередництва вказують на ознаки того, що добровільне посередництво під егідою суду намагається повернутися як набагато потужніший інструмент, ніж обов’язкове посередництво, що змінить культуру розв’язання суперечки. Александер, Готтвальд та Трензсек обговорюють сміливий експеримент у німецькій землі Нижня Саксонія з метою зміни культури посередництва через всебічну добровільну схему посередництва під егідою суду21. Навпаки, Росс доводить, що після безуспішних спроб змінити культуру розв’язання суперечок обов’язкове посередництво може насправді бути ключем до зростання обізнаності та змінити 19

Генн Х. Я хотів би побачити країну, де посередництво є обов’язковим. Інтерв’ю. Стан посередництва в Європі, що уряди можуть зробити ще? Conflicthuntering, The Hague, 29 та 30 червня 2006 р. 20 А. Де Роо, Джагтенберг Р. Порівняльне європейське дослідження посередництва, до якого заохочує суд; Доповідь на конференції, див. с. 13. 21 Александер Н., Готтвальд В. та Трензсек Т. Посередництво в Німеччині: тривала та заплутана дорога. Ч. 2а, VIII.

Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

культуру управління розв’язанням суперечок у Шотландії22. Залишається питання, чи можемо ми очікувати поширення схем обов’язкового посередництва в Європі. Відповідь може бути умовно ствердною. Але існує небезпека, що тенденція до обов’язкового посередництва прямо (у випадку направлення судом) чи непрямо (через юридичну допомогу) може призвести до сценарію, де судовий розгляд може стати варіантом лише для багатих (і вони користуватимуться цією процедурою все частіше), а не для бідних. Також слід зазначити, що обов’язковішою є участь в посередництві, тим доцільнішим є регулювання цієї галузі. Конфіденційність «Країни-учасниці повинні надати правові гарантії конфіденційності посередництва»23. Конфіденційність — це властивість, що є презумпцією посередництва і не врегульована законом. У країнах, де принцип конфіденційності не захищається законом, подальший розвиток застосування цього принципу залежить від судового прецедентного права. Якщо судді не дуже обізнані з особливостями посередництва, виникне небезпека шкідливих наслідків прецедентного права з посередництва. Принцип конфіденційності загалом визначається таким чином: якщо інше не узгоджене сторонами, уся інформація, що стосується процедури посередництва, має зберігатися конфіденційно, крім випадків, коли розкриття інформації передбачається законом з метою впровадження чи забезпечення виконання угоди про врегулювання суперечки. Конфіденційність має на меті захист спілкування в процесі посередництва від розкриття в суді та додаткових судових процедурах. Це стосується не лише усного та письмового спілкування, а й поведінки та жестів. Конфіденційність — це обов’язковий принцип для всіх учасників посередництва, включаючи посередника. О б о в ’ я з о к ко н ф і д е н ц і й н о с т і м ож е виникати: y з угоди про початок процедури між сторонами та організатором посередництва; y з кодексу практики посередництва; y з законодавства; y з правил суду. Для того, щоб забезпечити конфіденційність на практиці, правила можуть передбачати, що за відсутності інших конкретних вимог,

посередники не можуть розкривати предмет обговорення. Винятки з правила конфіденційності можуть застосовуватися у випадку позову між посередниками та сторонами за спричинену шкоду, що виникнуть в результаті посередництва, надання свідчень посередником, коли розкриття інформації вимагається за законом, коли необхідно уникнути карних обвинувачень, або конфіденційність є предметом винятку на основі державної політики (порушення прав дітей, громадська безпека або здоров’я). Умови конфіденційності є питанням, що визначатиметься в кожній конкретній ситуації. Якщо немає конкретного правила згідно з законом чи угодою між сторонами, за яких конфіденційність не застосовується, тоді чинним буде єдиний принцип пропорційності, а саме: у разі, якщо громадські інтереси не виправдовують розкриття інформації, вона обов’язково зберігатиметься конфіденційно. Прийнятність свідчень у с удовій процедурі Для забезпечення принципу неприйнятності доказів необхідно переслідувати дві цілі: y Обов’язок сторін не покладатися на певний тип свідчень; y Обов’язок суду ставитися до таких доказів як неприйнятних. Сторона посередництва, посередник та будьяка третя особа, включаючи тих, хто бере участь в адмініструванні процедури посередництва, не повинні покладатися, уводити як доказ, чи надавати свідчення або докази стосовно такого під час процедур арбітражу, судових слухань, чи подібних процедур: 1. Запрошення стороною взяти участь у процедурі посередництва, або той факт, що сторона виявляла бажання взяти участь у такій процедурі; 2. Висловлені думки або пропозиції, зроблені стороною в процесі посередництва стосовно можливого врегулювання суперечки; 3. Заяви чи зізнання, зроблені стороною в ході процедури посередництва; 4. Пропозиції, зроблені посередником; 5. Той факт, що сторона вказала на бажання прийняти пропозицію врегулювання, зроблену посередником; 6. Документ, підготовлений лише з метою процедури посередництва24.

24 22

Александер Н. Глобальні тенденції в посередництві: піднесення на третій хвилі. Див. с. 2. 23 CEPEJ, Робоча група з посередництва: попередній звіт, с. 19, див. с. 7.

1-2/2009

Див. Ст. 10 Зразкового закону UNCITRAL про Міжнародне господарське врегулювання: http://www.uncitral.org/frindex.htm; Ст. 6, пар. 1 Проекту пропозицій до директиви Європейського парламенту та Ради Європи з деяких аспектів посередництва в цивільних та господарських питаннях.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

Періоди обмеження Звернення до посередництва, напевне, впливатиме на доступ до правосуддя, якщо таке звернення не передбачатиме скасування періодів обмеження. Наприкінці посередництва, якщо процедура зазнає невдачі, дії сторін можуть бути погашені, або період обмеження, відкритий для них, може бути необґрунтовано скорочений. Деякі країни — члени ЄС визначили у своєму законодавстві, що звернення до певних затверджених процедур АРС передбачає призупинення періоду обмеження на прохання, подане відповідно до процедури АРС. Для того, щоб сприяти застосуванню посередництва, може бути необхідним змінити правила цивільної процедури стосовно періодів обмеження, ніж ці періоди можуть перериватися в разі початку процедури посередництва, і потім продовжуватися, коли процедура закінчиться без досягнення врегулювання. Стаття 7 Проекту пропозицій до директиви передбачає: збігання будь-якого періоду обмеження стосовно позову, що є предметом посередництва, необхідно призупинити в таких випадках після виникнення суперечки: а) сторони погоджуються застосовувати посередництво; б) застосування посередництва відбувається за наказом суду або в) зобов’язання застосовувати посередництво виникає згідно з національним законодавством країни-учасниці. Коли посередництво закінчується без угоди про врегулювання, період обмеження продовжує спливати від моменту закінчення посередництва без угоди про врегулювання, починаючи від дати, коли обидві сторони чи посередник заявлять, що посередництво припиняється, або коли сторони виходять з процедури посередництва. У будь-якому разі період обмеження має тривати принаймні один місяць після дати, коли він продовжив спливати, крім випадків, коли йдеться про період, протягом якого необхідно подати позов, щоб запобігти вступу в силу чи відкликанню умовних чи подібних заходів. Положення про посередництво Рекомендація № (2002) 10 Ради Європи стосовно посередництва в цивільних справах запрошує країни-учасниці розглянути ступінь, до якого угода про подання суперечки на посередництво може обмежити права сторін. Це питання т. зв. положення про посередництво. У законодавстві про арбітраж є положення про арбітраж, яке виключає доступ до суду, якщо сторони погоджуються, що вони здійснять спробу

розв’язати будь-яку суперечку за допомогою арбітражу. Таке положення в угоді також може стосуватися посередництва, але рекомендація Ради Європи вказує, що таке регулювання можливе лише якщо національне законодавство це передбачає, і стає особливо актуальним під час господарських суперечок, але не в інших видах цивільних суперечок. З точки зору полегшення тягаря господарських суперечок у суді, закон про посередництво може таким чином сприяти застосуванню положення про посередництво в угодах між суб’єктами господарської діяльності. Забезпечення виконання угод про врегулювання, укладених в результаті посередництва Рекомендація Ради Європи № R(98-1) щодо посередництва у сімейних справах визначає, що держави повинні сприяти затвердженню угод в результаті посередництва судовою владою чи іншою компетентною владою, якщо сторони бажатимуть такого затвердження, і запровадити механізм забезпечення виконання таких затверджених угод відповідно до національного законодавства. Стаття 15 зразкового Закону про міжнародне господарське розв’язання суперечок, прийнята UNCTITRAL на 35 засіданні в Нью-Йорку 28 червня 2002 р., вказує: «якщо сторони досягають та підписують угоду про врегулювання суперечки, така угода про врегулювання стає обов’язковою і такою, що підлягає виконанню». Питання забезпечення виконання угод, укладених у результаті посередництва, розглядається по-різному в країнах — учасницях Ради Європи. У деяких державах суд затверджує такі угоди, тоді як в інших такі угоди набирають чинності від установ, що не є судом (наприклад, запис нотаріуса). Деякі держави не мають спеціальних положень про виконання таких угод із врегулювання суперечок, що може призвести до того, що вони підлягатимуть виконанню, як будь-який контракт між сторонами. У національному законодавстві деяких країн, сторони що врегулювали суперечку, мають повноваження призначати арбітра для винесення рішення на основі угоди сторін. Інші правові системи забезпечують виконання угоди за спрощеною процедурою, якщо сторони та їх адвокати підписують угоду про врегулювання суперечки, і вона містить положення, що сторони можуть добиватися виконання угоди за спрощеною процедурою25. 25

Див. більше з цього питання в Інструкції про введення в дію та застосування зразкового Закону UNCITRAL з міжнародного господарського врегулювання.

Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

Умови саморегулювання Посередництво є гнучкою процедурою, тому базовим принципом цього процесу є незалежність сторін. Це положення може стати надмірно обмежуючим, якщо законом намагатимуться регулювати надто детально усі відкриті питання процедурних ситуацій. Надмірна стандартизація є найбільшою небезпекою будь-якого унормування процесу посередництва. Закон має регулювати лише базові принципи посередництва, такі як незалежність сторін чи їх свободу домовлятися, добровільний характер посередництва, принцип конфіденційності, безсторонності та доброчесності процесу та забезпечення виконання угод про врегулювання. Інші питання, пов’язані з професійною етикою посередника, повинні лишатися для саморегулювання засобами кодексу етики посередників на основі моделі документа, нещодавно запропонованого Європейською комісією26. Емпіричне дослідження про ставлення політиків до стандартів якості посередників та посередництва в Бельгії, Великій Британії, Німеччині, Норвегії, Швеції, Данії, Франції, Іспанії, Італії, Швейцарії та Австрії вказує, що охорона стандартів якості є головним обов’язком самих організаторів посередництва, а отже саморегулювання27. Також було вказано, що саморегулювання необхідно доповнити наглядовою функцією уряду. Велика чисельність організацій та професій, що беруть участь у наданні послуг посередництва, сьогодні утруднює швидке завершення дискусії про стандарти якості. Професія посередників у країнах звичаєвого права відчуває надзвичайне небажання підкорятися регулюванню законодавством. Незважаючи на це, в Австрії, наприклад, уряд вирішив, на прохання професії посередників, регулювати акредитацію та створення критеріїв для кваліфікації посередників. Рекомендація Ради Європи REC(2002)10 з посередництва в цивільних справах передбачає, що держави повинні розглянути можливість вжиття заходів для сприяння прийняттю належних стандартів для відбору, несення обов’язків, навчання та кваліфікації посередників, включаючи тих, що працюють над міжнародними питаннями, зокрема в разі обов’язкового посередництва. У багатьох європейських країнах було створено асоціації посередників, які взяли на себе відповідальність за контроль якості в посередництві (Словаччина, Словенія, Боснія,

Македонія, Чорногорія та ін.). Кожній державі необхідно знайти баланс між мінімальними стандартами якості та максимальною гнучкістю процесу. Організатори посередництва також намагаються звільнити посередників від відповідальності за порушення угоди, недбалість чи шкідливу поведінку. Ці посередники, які використовують умови контракту для зменшення ризику позовів, напевне можуть скористатися нижчою вартістю страхування професійної відповідальності. Разом з тим, якщо існує імунітет для посередника згідно з контрактом чи законодавством, необхідно забезпечити послідовність під час навчання та акредитації посередників. Кращим прикладом якості інституційного посередництва в Європі є Голландський інститут посередництва (далі — ГІП). Він працює, займаючи сувору незалежну позицію, та забезпечує незалежну систему якості у вигляді акредитації та реєстрації посередників, а також правил поведінки для посередників, процедури розгляду скарг та незалежних дисциплінарних правил. Він також забезпечує прозору систему забезпечення якості для посередництва та посередників шляхом акредитації та незалежної особистої сертифікації відповідно до єдиного європейського стандарту EN45013. Серед іншого, ГІП забезпечує: y єдину інфраструктуру для посередництва (правила посередництва, моделі та угоди); y прозору та динамічну систему якості для посередництва та посередників; y розвиток засобів навчання посередництву; y акредитацію інститутів навчання посередництву; y реєстрацію акредитації та сертифікації посередників; y процедуру відповідності; y незалежні дисциплінарні правила для посередництва; y контакти з організаціями, компаніями та державними органами; y розвиток та розповсюдження документації та інформації; y незалежний відбір посередників для сторін з реєстру ГІП; y розробку та управління веб-сторінкою з питань посередництва для громадськості; y доступ до державного реєстру ГІП для посередників; y забезпечення національних та міжнародних контактів стосовно посередництва.

Європейський кодекс поведінки посередників регулює компетенцію та призначення посередників, незалежність та безсторонність, угоду про посередництво, процедуру, платежі за процедуру врегулювання суперечки та конфіденційність. 27 Де Роо та Джагтенберг Р. Порівняльне європейське дослідження посередництва за ініціативи суду.

1-2/2009

Для забезпечення надійної та прозорої структури для посередництва в Голландії на національному рівні ГІП забезпечує, серед іншого, таке: y Правила посередництва ГІП;

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

y Процедуру відповідності ГІП; y Правила поведінки для посередників, зареєстрованих у ГІП; y Зразкове положення про посередництво; y Зразкову угоду про посередництво; y Незалежну інформацію та документацію про посередництво; y Незалежні дисциплінарні правила для посередників зареєстрованих ГІП; y Протокол для оцінки та визнання навчального закладу; y Захист та ліцензування звання посередника ГІП та сертифікованого посередника ГІП; y Державний реєстр посередників, де вказані акредитовані посередники ГІП. Метою Системи забезпечення якості, розробленої ГІП, є створення прозорої, об’єктивної, динамічної, незалежної системи посередництва, що піддається тестуванню, та забезпечення якості посередників у всьому світі28. Іншим прикладом політики саморегулювання є Рада цивільного посередництва Англії та Уельсу. Її було створено з метою захисту кінцевих користувачів послуг посередництва без потреби обов’язкового встановлення критеріїв якості для посередників. Рада цивільного посередництва служить єдиною формою для багатьох організацій з посередництва і відповідає за акредитацію організацій, а не окремих посередників. Її було створено в 2006 р. у складі багатьох представників організаторів посередництва та представників Міністерства конституційних справ. Стратегічні документи або публічні заяви Найкраща урядова практика, що виявилася дуже успішною стосовно сприяння посередництва — це публічні заяви основних гравців політики в галузі права (Міністерства юстиції, Ради юстиції, Верховного суду) у вигляді письмової заяви, яка підтримує нові ініціативи і рекомендує посередництво. Після розмірковування над досвідом відповідних європейських країни (наприклад, Словенії, Голландії, Великої Британії, Польщі, Словаччини) можна зрозуміти важливість публічних заяв про судову політику в галузі посередництва, оскільки різні зацікавлені сторони (суди, часті відвідувачі суду, такі як страхові компанії, банки, торгово-промислові палати) завжди покладатимуться на такий документ, розробляючи нові програми, отримуючи фінансові асигнування на них і визначаючи вимоги до посередників. Така публічна заява може допомогти кількома шляхами: 28

Посередництво в Голландії: Інститут посередництва Голландії, січень 2005 р.

y можна заявити, що посередництво та судові слухання отримують однакове ставлення; y вона може донести ідею посередництва до громадськості загалом; y можна описати посередництво як компонент стандартів часу для судової процедури, особливо коли необхідна підтримка практикуючих юристів; y можливе рекламування політики багатьох варіантів для сторін суперечки, які можуть вибрати посередництво, арбітраж чи цивільний позов; y у такій публічній заяві можна пропагувати заощадження грошей та часу, якщо посередництво є безкоштовним, або якщо витрати нижчі порівняно з судовими процедурами, і коли сторони застосовують посередництво на ранній стадії судового процесу; y це може стосуватися зменшення витрат судів, що забезпечить фінансування такої програми з державного бюджету; y це може сприяти якості посередництва, якщо програми посередництва під егідою судів будуть дозволені судом, визначені стандарти підтримання якості послуг, забезпечено моніторинг та оцінку програми. Уряд Великої Британії надав чіткий приклад розв’язання суперечок. У 2001 р. уряд заявив, що він намагатиметься розв’язати всі суперечки, залучаючи державні департаменти через АРС, де це можливо. Усі урядові контракти тепер включають можливість посередництва в процедурі розв’язання суперечок. Програма уряду Англії та Уельсу тепер вважається зразковою. Для того, щоб підвищити обізнаність громадськості про посередництво та планувати і впроваджувати всебічну державну політику з посередництва, уряд має розглянути можливість створення підрозділу з питань політики посередництва або принаймні призначити радника з питань політики посередництва. Цей підхід виявився дуже продуктивним у країнах, де було розпочато широкі державні програми посередництва під егідою суду (Велика Британія, Голландія), або в країнах, що виявили тверде бажання так зробити, наприклад, у Польщі, де Міністерство юстиції створило Раду з АРС29. Такий орган чи особа повинні координувати різноманітні ініціативи, що здійснюються в державному та приватному секторі (створення проектів нових нормативних актів, організація зустрічей, конференцій, надання звітів, підтримання контактів з пресою тощо). 29

Перший міжурядовий семінар з посередництва, Братислава, 23 та 24 січня 2006 р. Звіт про країну.

Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

Фінансування Надзвичайно важливо для країни на ранній стадії розвитку посередництва надавати достатні державні кошти для схем державного посередництва. Якщо наявних коштів немає, розмова про майбутнє посередництво в державному секторі буде короткою. Більша частина посередництва, що тепер проводиться в Англії та Уельсі для цивільних справ, надається за дуже невелику вартість чи безкоштовно для сторін, щоб сприяти сприйняттю цієї процедури. У Голландії уряд надає кошти на 2,5 години роботи посередників протягом експериментальної фази національного проекту. У Словенії послуги посередництва під егідою суду надаються безкоштовно для сторін. Плата за подання позову, як складова судових витрат, зменшується, коли сторони досягають мирової угоди. У такому разі вони платять лише 50% мита за подання позову. Витрати судів виправдані, оскільки в результаті посередництва 60% справ вирішується, і ще додатковий відсоток суперечок врегульовується пізніше під час судового розгляду, незважаючи на попереднє неуспішне посередництво. Іншою фінансовою ініціативою для посередництва є попит на юридичну допомогу для бідних людей. «Країни-учасниці можуть просити від користувачів та тих, хто надає юридичну допомогу, до того, як отримати юридичну допомогу для судової процедури, розглянути можливість мирової угоди в суперечці, включаючи процедуру посередництва»30. Рекомендація Ради Європи REC (2002) 10 про посередництво в цивільних справах вказує: «Держави повинні взяти до уваги можливість створення та надання повністю чи частково безкоштовного посередництва, або надання юридичної допомоги для посередництва, особливо якщо інтереси однієї зі сторін вимагають особливого захисту. Якщо посередництво веде до збільшення витрат, такі витрати мають бути обґрунтованими та пропорційними до важливості питання, що розглядається, та кількості роботи, проведеної посередником». Особливо важливо, щоб країни не створювали нерівності через щедре фінансування традиційної судової системи і відмову у фінансовій підтримці тих, хто користується послугами посередництва. Без належного фінансування посередництво боротиметься за доведення своєї ефективності, сприйняття громадськіс30

Робоча група з посередництва CEPEJ: Попередній звіт... пар. 48.

1-2/2009

тю і залишатиметься прерогативою найбільш багатих31.

СУДИ ТА СУДДІ Які ключові цілі схем посередництва під егідою суду? Багато європейських країн запровадили різноманітні схеми посередництва, пов’язані з судом або під егідою суду. На основі оцінки потреб, яка має стосуватися проблем сторін суперечки (фінансові витрати і час), проблем адвокатів (конкуренція, низька якість підготовки цивільних позовів, зростання витрат на адвокатів) або проблем судів (багато нерозглянутих справ, поганий доступ) кожен політик має визначити спершу цілі такого посередництва. Здається, що в багатьох європейських країнах метою посередництва під егідою суду є швидше обслуговування потреб державних судів, а не служіння потребам сторін суперечки. Метою посередництва є краща ефективність та ширший доступ до правосуддя. Ці дві мети найчастіше пов’язані з програмами посередництва під егідою суду. Головною метою є скорочення списку черги в суді шляхом: y вилучення справ із судового розгляду; y використання нейтральних осіб, не пов’язаних із судом; y перенесення врегулювання на більш ранні стадії судових процедур; y поліпшення ефективності процедур шляхом заохочення сторін суперечки приділяти увагу суперечці раніше (попередні засідання, обмін інформацією); y розширення доступу до різноманітних шляхів розв’язання суперечки. Іншими визначеними цілями схем посередництва під егідою суду є: y прискорення розв’язання суперечки; y зменшення витрат сторін; y зменшення проблем із забезпечення виконання рішень; y зменшення витрат суду на суддів; y зменшення адміністративних витрат. Лише в кількох деяких країнах, таких як Фінляндія чи Голландія, метою посередництва проголошено самовизначення сторін, що забезпечує їм провідну роль в управлінні їх справою та більш задовільну процедуру врегулювання суперечки замість судового розгляду. Коли посередництво має якісну мету, сторони суперечки можуть 31

Європейська комісія за ефективність юстиції (CEPEJ), Робоча група з посередництва (CEPEJ-GT-Med): Оцінка впливу рекомендацій Ради Європи стосовно посередництва (2006) 5, Страсбург, 3 жовтня 2006 р.).

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

вибрати з меню процедур врегулювання суперечки. На відміну від цілей ефективності, кінцевою метою є самовизначення сторін, а не обов’язкове розв’язання суперечки. Метою є швидше уповноваження сторін працювати в напрямку прийнятного результату, що відображає як інтереси та потреби сторін, так і можливість переговорів один з одним у майбутньому. Така процедура відома як посередництво для сприяння чи посередництво на основі інтересів сторін. Н. Александер визначила четверту мету в програмі посередництва — зміну способу ставлення сторін одна до одної. Головною відмінністю є те, що увага зосереджується не на індивідуальному інтересі, а на стосунках між сторонами. Нарешті розробляється довгострокова мета в громадському русі за посередництво — соціальні перетворення. Посередництво повертає зацікавленість та відповідальність за розв’язання конфлікту до громади в цілому, а не до самих сторін суперечки32. У схемах посередництва під егідою суду кількісні дані більше впливають на керівників, що приймають рішення, ніж якісні дані, і тому кількісні цілі часто мають пріоритет. Разом з тим, на землях Нижня Саксонія в Німеччині здійснюється спроба досягти ряду кількісних та якісних цілей по всій державі у контексті добровільного посередництва під егідою суду. Бачення в проекті Нижньої Саксонії полягає в тому, щоб перетворити культуру розв’язання суперечок, щоб довгострокове більше задоволення клієнтів від якісного розв’язанням суперечок надалі поліпшувало кількісну ефективність. Юстиція чи ринкова модель посередництва Посередництво під егідою суду в Європі загалом набирає вигляду двох моделей: юстиції (під наглядом держави) та ринкової. Модель юстиції передбачає посередництво як розширення спектру послуг суду. Тут посередництво є головним чином добровільним, організованим, забезпечується працівниками та коштами з боку держави чи судів. Посередництво безкоштовне для сторін, які не мають права вибору посередника. Наприклад, таку модель створили районні суди Словенії. У ринковій моделі суд направляє справу за згодою сторін або без такої згоди до приватних посередників. Посередництво здійснюється ними. Сторони вибирають посередника та оплачують його послуги. Можливе надання обмежених державних коштів, наприклад, як 32

Александер Н. Глобальні тенденції в посередництві: піднесення на третій хвилі.

у Голландії, де перші дві з половиною години роботи посередника оплачує держава. Є суттєва відмінність між цими двома моделями. Дуже важливим для кожного суспільства є те, контактують люди з законом в суді чи поза судом. Наприклад, в Англії та Уельсі багато судів пропонують посередництво сторонам, що беруть участь у судовому процесі, направляючи їх до приватних посередників, що діють на вільному ринку. Таким чином, посередництво відокремлене і являє собою альтернативу судовому розгляду. Сторони направляються подалі від суду під час розгляду їхньої справи, і посередництво не є частиною діяльності суду. Разом з тим у Словенії районні суди пропонують посередництво як послугу суду. На думку лорда Вульфа та Хазела Генна, така стратегія базується на передовій філософії, коли послуги суду використовуються не лише для винесення судового рішення, а й для мирової угоди під час розв’язання суперечок33. Не лише посередництво інтегрується в діяльність суду, а й фінансування та персонал забезпечуються судом, і посередників навчає та контролює суд. Багато країн Східної Європи запровадили ринкові моделі судового посередництва (Македонія, Сербія, Боснія, Словаччина, Румунія). Крім проблеми вищої, порівняно з попитом, пропозиції посередництва, направлення до приватного посередництва може спричинити важкі питання про якість послуг посередництва, етику посередника та імідж суддів, які направляють справи приватним посередникам. Судді можуть надавати перевагу одним посередникам перед іншими. Постійне направлення справ до такого посередника може виглядати, як спрямування вигідної роботи обраним організаціям, що працюють для прибутку. Правдою є написане Чарльзом Діккенсом: «Великою роботою закону є забезпечення роботою закону». До цього можна додати: «Коли гроші говорять, правосуддя мовчить». While it is true that a variety of models exists in all jurisdictions, the justice model is more frequently found in civil law jurisdictions and the marketplace model in common law jurisdictions. Термін посередництва під егідою суду Одним із важливих аспектів схем посередництва під егідою суду є термін направлення справ на посередництво. Існує багато варіацій стосовно 33

Залар А., 2004: Управління змінами в судовій гілці влади: Дослідження прикладів посередництва під егідою суду в районному суді Любляни та п’ять викликів європейським судам; Досвід судів Німеччини та Словенії. Словенська асоціація суддів та Верховний суд Республіки Словенія, Любляна.

Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

термінів направлення, але загалом є два види направлень: 1. Автоматичне направлення; 2. Н а п р а вл е н н я і н д и в і д уа л ь н и х с п р а в (відбір). У момент, коли суд запрошує сторони до застосування посередництва, вони можуть почуватися готовими до врегулювання або ні. Якщо сторони готові домовитися, але дотримуються традиційного підходу до судового розгляду, коли жодна зі сторін не хоче здаватися першою, такі сторони вітатимуть пропозицію суду звернутися до посередництва. Якщо сторони не готові домовлятися, направлення суду не є для них стимулом, а швидше загрозою санкцій, які можуть бути застосовані до однієї зі сторін, яка відмовилася спробувати посередництво. Недоліки за таких обставин можуть бути такі: додаткові судові витрати, додаткові затримки в процедурі судового розгляду, відчуття з боку небажаючої сторони щодо примусу до процедури на невигідних для неї умовах. Якщо більшість справ згодом завершується врегулюванням суперечки на певній стадії процедури (як, наприклад, у США, Англії та Уельсі), суд, що сприяє чи направляє на посередництво, просто простить сторони зробити це раніше. Суд обґрунтовує таку пропозицію тим, що будуть заощаджені час, гроші та можна буде уникнути подальших проблем. Якщо в більшості випадків не відбувається врегулювання без втручання суду (як у більшості країн цивільного права), суд, що сприяє посередництву, може заохочувати переговори та врегулювання за межами суду, що з часом змінить культуру розв’язання суперечок в надто сутяжному суспільстві. Що стосується питання найбільш прийнятного часу для посередництва, відповідь залежить від того, кому потрібне посередництво і для чого. Метою посередництва може бути економія коштів, як в Англії та Уельсі, або уникнення ризиків судового процесу, як у США. Це може по-різному впливати на вибір часу для посередництва, якщо ми порівняємо з ситуацією в країнах південно-східної Європи, де метою посередництва є в основному зменшення завантаженості суду справами. Порівняльне дослідження показує, що в системі звичаєвого права посередництво відбувається після представлення доказів, тоді як в країнах цивільного права посередництво застосовується раніше в процесі слухання справи. Звіти про оцінку схем посередництва під егідою суду показують, що справи потрібно підштовхувати до посередництва або на ранній стадії розгляду, або на надто пізній стадії. Це міркування 1-2/2009

передбачає, що індивідуальний підхід є більш доцільним та дієвим, ніж загальне запрошення чи направлення суду. Критерії направлення мають враховувати готовність та бажання сторін суперечки до компромісу34. Критерії направлення Найбільш цінне європейське дослідження про показники направлення та протипоказання було підготовлене Національним проектом з посередництва під егідою суду Голландії35. Це дослідження виявило, що практично всі справи придатні до посередництва, але не всі сторони суперечки готові до посередництва, і останнє може змінити момент направлення. Єдиним реальним показником успіху є мотивація сторін, якщо: y сторони особисто беруть участь у розв’язанні суперечки; y сторони мають на меті знайти індивідуальне рішення; y сторони швидко візьму ть участь у посередництві; y процедура є відносно дешевою. Отже, якщо наявні можливість і бажання переговорів, успіх майже гарантовано. Направлення в письмовому вигляді з т. зв. самоперевіркою забезпечує більш надійну згоду сторін на посередництво. Висновок, який можна зробити з цього звіту та зі звіту А. Де Роо та Р. Джагтенберга про порівняльне європейське дослідження посередництва, заохоченого судом, такий: не тип справи визначає шанси на успіх посередництва, а ставлення та бачення сторін. Крім характеристик справи та сторін, що можуть змінюватися, і не можуть дати жодного критерію для направлення, впевненість, випромінювана посередником, вартість посередництва, знання та ентузіазм направляючого судді також впливають на успішність посередництва. Дані європейського дослідження показують, що, по відношенню до фактора довіри, більше справ направляються на посередництво, якщо ця процедура існує довший період часу або якщо посередництво діє за моделлю юстиції і є організованим, забезпеченим працівниками та коштами з боку суду, а посередники акредитовані судом. Посередництво стає більш прийнятним як 34

Звіт про альтернативні програми врегулювання суперечок під егідою суду в районному суді Любляни, Словенія: Europe Aid 116385 D sv si, 2005. Ініціативи АРС під егідою суду для несімейних цивільних суперечок: господарський суд та апеляційний суд, професор Хазел Генн, факультет права Університетського коледжу, Лондон: Серія досліджень, березень 2002 р., № 1/02, Департамент Лорда-канцлера, Велика Британія. 35 Пел М. Проект посередництва під егідою суду Голландії. Звіт аналізує рекомендації з поліпшення та консолідації програми посередництва під егідою суду в районному суді Любляни, лютий 2005 р.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД

варіант розгляду справи, чим більше направлень на посередництво видається. Що стосується фактору витрат, для сприйняття сторонами важлива безкоштовність посередництва. Разом з тим під час суперечки між господарськими суб’єктами витрати на посередництво не важливі. Незважаючи на це, недостатнє фінансування в країнах цивільного права може унеможливити спроби запровадити посередництво під егідою суду. Що стосується знань суддів, вони можуть позитивно вплинути на ступінь прийняття запрошень чи інструкцій з направлення на посередництво. Знання та ентузіазм направляючого судді відіграють важливу роль. Ставлення суддів до розвитку посередництва в країнах цивільного права Європи можна описати як поступовий розвиток від опору до ентузіазму. Здається, що судді потребують початкового досвіду з посередництва, щоб взяти на себе роль спокусника, ставлячи сторонам суперечки запитання, які допоможуть їм оцінити сильні та слабкі сторони справи та ризики судового процесу. Деякі суди розробили схеми запитань, які судді мають поставити сторонам суперечки та їхнім адвокатам. Також важливо, щоб судді отримали необхідне навчання з питань посередництва та методів направлення. Роль суддів як посередників Консультативна рада європейських суддів у Визначенні № 6 не виключає, що судді можуть діяти як посередники. Таким чином, «технологія» суду стане доступною громадськості. Разом з тим дуже важливо, щоб судді ніколи не проводили процедур посередництва по своїх справах, або справах, де вони збираються приймати рішення. Судді в Норвегії, Бельгії, Словенії і віднедавна навіть у Великій Британії (експеримент у суді технологій та будівництва) мають дозвіл працювати посередниками. Це викликає потребу обов’язкового навчання суддів-посередників тому, як працювати, не виносячи рішення. Хоча судді зазвичай проводять слухання з примирення, такі слухання менш тривалі, не дозволяються окремі зустрічі зі сторонами і тиск на сторони може бути більшим. Також більшою може бути небезпека застосування влади суду. Крім того, суддям важко ігнорувати закон та перетворитися на гарних слухачів. За характером своєї діяльності вони більше схильні до оцінки, і сторони очікують від них того ж. Суддів-посередників часом називають хамелеонами. Через відсутність традиції посередництва та беручи до уваги рівень правової культури в суспільстві буде особливо необхідно завоювати довіру сторін суперечки, адвокатів та громадськості

загалом до посередництва в тих судових системах, де посередництво є новою процедурою. Досвід Словенії показує, що судді можуть функціонувати як ключові гравці, оскільки вони наділені повноваженнями та репутацією. Надання послуг посередництва безкоштовно, заради суспільного блага, паралельно з виконанням суддею основних обов’язків, може забезпечити зміцнення культури загального блага в суспільстві, одночасно захищаючи суд від будь-якої критики щодо отримання суддями-посередниками оплати за послуги одночасно з зарплатою, оскільки посередництво включає справи, які суд зобов’язаний вирішити в будь-якому випадку. Залучення суддів до програми посередництва є також важливим, оскільки це зобов’яже суддів сприймати посередництво серйозно. Не можна ігнорувати того факту, що рішення про направлення судом запрошення сторонам, рекомендації чи пропозиції посередництва найчастіше приймається суддями індивідуально по кожній справі. Якщо судді не вірять в корисність посередництва, це серйозно поставить під загрозу здійснення програми посередництва під егідою суду.

РОЛЬ ЮРИСТІВ Участь суддів у ролі посередників у схемах під егідою суду має ще один позитивний ефект. Як правило, адвокати слідують ініціативі суддів. Вони є ключовими гравцями під час розвитку посередництва. Є загальна думка, що юристи потребують більшої інформації про посередництво, але здається, що насправді їм потрібна мотивація для застосування посередництва. Мнукін заявив, що виникає напруженність, коли агент веде переговори від імені довірителя, і водночас має власні інтереси. Адвокат, що діє як представник своїх клієнтів, турбується про власну репутацію та дохід, а також про потреби своїх довірителів36. Попри переконання, що безкоштовна структура може усунути напруженність між довірителем та агентом, деякі фінансові стимули для юристів забезпечують позитивний вплив на попит на посередництво. Наприклад, спілка адвокатів Словенії збільшила гонорари адвокатам за врегулювання шляхом посередництва на 50%. В Італії врегулювання, досягнуте шляхом посередництва, є підставою для зменшення податків з італійських юристів. Гарбі вважає, що замість того, щоб зосередитися на обороті, юристів має турбувати вищий прибуток, оскільки виробничі витрати набагато нижчі під час посередництва, 36

Мнукін Р. Н., Скотт Р., Пепперс А. С. По інший бік перемоги: переговори для створення цінності в угодах та розв’язанні суперечок, Harvard University Press, 2000.

Відновне правосуддя в Україні

До первинної системи розв’язання суперечок...

ніж під час судового розгляду37. Багато юристів у всьому світі все ще вважають, що якщо вони врегулюють справу шляхом посередництва, то позбавлять себе роботи. Вони приставатимуть на запрошення до посередництва, якщо тільки посередництво не загрожуватиме їхнім заробіткам. Деякі вважають, що АРС означає загрозу зменшення доходів. Задоволений клієнт може бути причиною підтримки юристами посередництва. Особливо в господарському середовищі, де компанії та менеджери хочуть зберегти контроль над ризиками бізнесу. Оскільки, чим більше основним джерелом права стає прецедентне право, тим менш передбачуваним стає право, і тим менший контроль над можливими ризиками. Посередництво може повернути цей контроль. Іншою гарною практикою інтеграції юристів у схему посередництва під егідою суду є створення партнерства між суддями та адвокатами. Бажано створити наглядовий комітет для проекту посередництва, що складатиметься з суддів та адвокатів з метою надання вказівок щодо майбутнього планування та оцінки схеми. В деяких федеральних штатах США адвокати сплачують річний дохід адміністрації АРС у суді. Судді та адвокати можуть підготувати спільну стратегію інформування громадськості, або кампанію щодо посередництва. Інформація про вигоди посередництва має дійти до всіх користувачів і зробити їх прибічниками посередництва.

КАМПАНІЯ ІНФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОСТІ ПРО ПОСЕРЕДНИЦТВО На основі досвіду різних підходів до кампанії інформування громадськості про посередництво, такі висновки можуть допомогти в підготовці стратегії комунікації: y Необхідно чітко усвідомити мету, структуру, метод роботи та тривалість проекту посередництва. Досвід інших країн показує, що, особливо для внутрішніх груп інтересів, мета проекту не завжди цілком зрозуміла. Можна порекомендувати, щоб суди вичерпно описали цілі та заходи схеми посередництва, конкретні завдання співробітників та послуги, які вони можуть запропонувати. y Важливо включити питання комунікації в порядок денний. Кожна організація чи інститут, що бере участь у цьому процесі, має розпочати розробку загального плану комунікації і з часом розробити річний план роботи, що включатиме і кошторис. y Суперечки охоплюють велике коло людей, установ та інших організацій з різними

групами підтримки в приватному та державному секторі. Вони діють у середовищі, де не поділяються однакові турботи чи цінності. Бажано пристосувати комунікації для кожної ключової групи аудиторії, щоб збільшити позитивне ставлення до процедури посередництва. y Якщо бажано утримувати увагу зацікавлених груп, важливо спілкуватися з ними регулярно. Створення та планування подій чи заходів довели свою ефективність. У випадку Голландії було використано такі події, як 500те направлення на посередництво, публікація річного звіту про посередництво, початок посередництва в податкових справах. У словенській схемі посередництва під егідою суду помітною подією було запровадження посередництва під егідою суду в господарських справах, день впровадження пришвидшеного розгляду цивільних справ тощо. y Також рекомендовано використання широкого спектру каналів комунікації. Добре відомий факт, що використання лише друкованої інформації, такої, як листи та брошури, не є достатнім. Особисті комунікації, аудіовізуальні засоби, нові засоби, такі як Інтернет, можуть допомогти у дієвій програмі спілкування. y Огляд запитань, які часто ставлять, та відповідей довів ефективність та доцільність налагодження комунікаційного процесу. Має постійно відбуватися обговорення результатів посередництва. Гарним прикладом стратегії кампанії інформування громадськості про посередництво є програма Міністерства юстиції Чорногорії яка містить матрицю комунікаційних заходів та груп інтересів (2005).

ПОСЕРЕДНИЦТВО У ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ На культуру розв’язання суперечок країни впливає її соціальна та політична історія. Щоб створити необхідні умови для успіху посередництва, необхідні зміни в соціальних та правових системах посткомуністичних країн, щоб посередництво стало вагомим засобом розв’язання конфліктів. Аналіз особливостей культури країни у світлі психологічно-соціальних аспектів розв’язання конфліктів, наслідків авторитаризму (наприклад, очікування сторонами суперечки директивних дій від посередника, недовіра до свободи, відсутність правової свідомості, корупція) є необхідним для забезпечення посередництва як новації38. 38

Гарбі Т. Посередництво приносить більше грошей, ніж судовий розгляд. Інтерв’ю, Conflicthunting, Гаага, 29 та 30 червня 2006 р.

1-2/2009

Нельсон Р. М. Розв’язання суперечок у посткомуністичних суспільствах — можливість чи мрія? Листок новин посередництва. Відділ юридичної практики Міжнародної асоціації адвокатів. — 2005. — Т. 1. — № 3. — Грудень.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИМИРЕННЯ ЯК ЗАСІБ ПОНОВЛЕННЯ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО ВІД ПРИМУШУВАННЯ ДО ВИКОНАННЯ ЧИ НЕВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ Аналізується діяльність колекторських компаній, у результаті якої порушуються права і законні інтереси громадян, та акцентується увага на тому, що примирення є ефективним засобом поновлення прав потерпілихборжників у разі вчинення злочину, передбаченого ст. 355 КК України.

Віталій КУЦ, кандидат юридичних наук, професор, проректор з наукової роботи Національної академії прокуратури України

Андрій А ій ЯЩЕНКО ЯЩЕНКО, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри спеціальноправових дисциплін Нікопольського факультету Одеської національної юридичної академії

ьогодення характеризується тривалими негативними проявами фінансово економічної кризи, яка вплинула на всі сфери життєдіяльності людей. Не оминула вона і сферу кредитних правовідносин. Останнім часом загрозливими темпами зростають борги населення перед банками за отримані іпотечні, побутові та автомобільні кредити. Проблемна заборгованість клієнтів перевищує 40 млрд. грн, а до кінця поточного року очікується її зростання в межах 8–10 млрд. грн [1; 2]. В умовах неповернення кредитів банки дедалі частіше користуються послугами так званих колекторських фірм, діяльність яких полягає у професійному «вибиванні» боргів. Сьогодні цей вид діяльності стає вельми популярним і має у своєму активі багато прихильників [3]. Нині в Україні офіційно зареєстровано понад десяток колекторських установ. Значна їх частина виконує функцію обслуговування конкретних власників, переважно банків.

Крім того, функціонують структури, які хоча й називають себе колекторськими, такими не є. Вони зосередилися на наданні допомоги юридичним особам у судових процесах або звузили сферу своєї діяльності до надання приватнорозшукових послуг. Але завдання у всіх загальне — перетворювати безнадійні борги в доходи [4]. Процес колекторської діяльності можна розподілити на кілька стадій. Дві перші з них є досудовими. В їхній основі лежить розрахунок на наявність у особи, яка вчасно не повернула борг, слабких місць, таких як родина, робота чи сусіди. На професійному колекторському лексиконі їх іменують «софт-колекторство» та «хардколекторство». Ці стадії різняться між собою інтенсивністю впливу на боржника. Спочатку колектори лише нагадують боржникам про необхідність сплатити борг і наслідки його непогашення. Далі, зазвичай, через 2–3 місяці вони домагаються вже особистої зустрічі з боржником, членами його родини, друзями чи роботодавцем, намагаючись у такий спосіб дискредитувати його в очах інших людей і схилити до добровільного виконання своїх зобов’язань. У випадку, коли позасудові стадії стягнення Відновне правосуддя в Україні

Примирення як засіб поновлення прав потерпілого від примушування до виконання...

боргу не приносять своїх результатів, колекторська агенція переходить до третьої, судової стадії — «легал-колекторство», у ході якої колектори звертаються до судового захисту порушених прав кредитора. У своїй діяльності колектори головну ставку роблять на психологію боржника, на його усвідомлення власної провини та почуття дискомфорту з цього приводу [5]. Офіційні представники колекторських агенцій запевняють, що використовують винятково легальні методи роботи з проблемними позичальниками. Однак, на думку фахівців, оскільки на законодавчому рівні подібну діяльність в Україні не врегульовано, в більшості випадків вона супроводжується порушенням норм чинного кримінального законодавства [6]. Відомі непоодинокі випадки, коли колектори перетинають межу дозволеного й вимагають термінового погашення боргу, погрожуючи боржникові насильством або пошкодженням чи знищенням майна. Так, Л. у 2004 році придбав у кредит квартиру в м. Києві. До вересня 2008 року він справно сплачував борг. Однак, залишившись без роботи, припинив його сплату. У січні 2009 року банк передав кредитну угоду Л. колекторський фірмі. Спочатку колектори безперервно телефонували йому, потім почали безпосередньо погрожувати насильством над Л. та його дружиною [7]. Подібна ситуація склалася і в О., яка заборгувала банку близько семи тисяч гривень. Банк переуступив борг колекторській фірмі, яка з жінкою «церемонитися» не стала, постійно погрожуючи їй фізичною розправою. Дійшло до того, що, коли з’ясувалося, що О. не має чим погасити борг, їй запропонували народити дитину і за рахунок державної допомоги при її народженні повернути банківський борг [8]. Такі та подібні дії порушують права та інтереси громадян, що охороняються законом, і повинні кваліфікуватися як злочин, передбачений ст. 355 КК України, — примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Метою цієї статті є з’ясування кримінальноправових наслідків примирення учасників кримінально-правового конфлікту, що виникає на ґрунті несплати боргу та злочинного примушування до його сплати як засобу поновлення прав його учасників. Науково-теоретичним підґрунтям дослідження стали праці відомих науковців у галузі кримінального права, процесу і кримінології, зокрема, С. В. Анощенкової, М. І. Гошовського, В. В. З е м л я н с ь ко ї , О. П . Ку ч и н с ь ко ї , В. Т. Маляренка, О. В. Перепаді, А. О. Пінаєва, 1-2/2009

Т. І. Присяжнюк, Д. В. Ривмана, А. М. Соловйової, В. А. Тулякова, М. І. Хавронюка. На думку дослідників проблеми відповідальності за примушування до виконання цивільноправових зобов’язань, цей злочин може бути вчинений лише шляхом активних дій, які полягають у пред’явленні вимоги до потерпілого виконати або не виконувати цивільно-правове зобов’язання. Така вимога, звернена до боржника, — це наполеглива пропозиція негайно або у визначений термін повернути борг, що поєднується з насильством або з учиненням інших не бажаних для потерпілого дій. З точки зору її кримінально-правової оцінки, ми схильні приєднатися до думки, що в складі вказаного злочину погроза є способом його вчинення [9, с. 58]. При цьому, вона повинна бути реальною, тобто сприйматись потерпілим як така, що може бути реалізована. Необхідно також ураховувати і суб’єктивну її оцінку винним, який висловлену погрозу оцінює як таку, що сприймається потерпілим як реальна, — незалежно від того, чи збирається він її реалізувати [10, с. 1139]. Диспозиція ч. 1 ст. 355 КК України сконструйована таким чином, що примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань вважається злочином вже з моменту вчинення вказаного суспільно небезпечного діяння. Особливістю об’єктивної сторони кваліфікованого та особливо кваліфікованого складу цього злочину є те, що до її структури входять суспільно небезпечні наслідки, зокрема: 1) пошкодження чи знищення майна (ч. 2); 2) небезпека для життя і здоров’я (ч. 3); 3) завдання великої шкоди чи спричинення інших тяжких наслідків (ч. 3 ст. 355 КК України). Наслідки злочинного діяння, як відомо, мають велике кримінальноправове значення. Окрім усталених значимих моментів, їхня важливість виявляється ще і в тому, що моральна, фізична або майнова шкода лежить в основі визнання особи потерпілою від злочину (ч. 1 ст. 49 КПК України). Але якщо при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 чи ч. 3 ст. 355 КК України, присутність потерпілого очевидна, то при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України, наявність потерпілого може ставитись під сумнів, адже, на думку деяких науковців, його вчиненням не завдаються збитки, які можуть бути відшкодовані, або не заподіюється шкода, яка може бути усунена [11, с. 536–538]. Висловлюючи своє ставлення до подібного висновку, зазначимо, що до конструкції основного складу розглядуваного злочину законодавець дійсно не зарахував суспільно небезпечні

наслідки. Однак це не означає, що при його вчиненні вони не настають. Навпаки, характерною ознакою подібного складу злочину є те, що при вчиненні описаної в законі дії наслідки настають неминуче [12, с. 81], зокрема, особі цим злочином заподіюється моральна шкода. Крім того, в сучасній доктрині кримінального і кримінальнопроцесуального права все більше спираються на те, що підставою для визнання особи потерпілою виступає як безпосереднє завдання вчиненим злочином шкоди, так і створення реальної загрози її спричинення, причому не лише у закінчених злочинах, а і при готуванні до злочину та замаху на нього [13, с. 113; 14, с. 52; 15, с. 74–75]. Отже, потерпілим від злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК, є боржник, тобто фізична особа, яка має цивільно-правове зобов’язання, а також її близькі родичі [16, с. 817], яким злочинною дією створена загроза заподіяння фізичної чи майнової шкоди, а від злочину, передбаченого ч. 2 та ч. 3, — вказані фізичні особи, яким, окрім моральної, заподіяна ще і фізична або майнова шкода. Слід зазначити, що в попередній редакції цієї кримінально-правової норми коло потерпілих — фізичних осіб було значно ширшим. Ними могли бути не лише близькі родичі, а й інші близькі особи. Такий досвід не слід ігнорувати, а, відтак, нам імпонує пропозиція вважати потерпілими від примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань не лише близьких родичів фізичної особи, яка має цивільно-правове зобов’язання, а й інших близьких їй осіб [9, с. 62–64]. У цьому контексті варто звернути увагу на те, що наукова думка все більше схиляється до того, що у кримінальному праві і процесі потерпілим від злочину слід визнавати не лише фізичних, а також юридичних осіб [14, с. 20–22]. Дійсно, оскільки суб’єктами встановлення, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків є не лише громадяни, але й юридичні особи, немає резону говорити про неможливість визнання юридичної особи потерпілим і від злочину, передбаченого ст. 198-2 КК України (ст. 355 КК України) [17, с. 115]. Таким чином, учиняючи спробу повернути борг за допомогою погроз насильством над боржником або його близькими родичами, особа, яка вимагає виконати чи не виконувати цивільноправове зобов’язання, може опинитися на лаві підсудних і зазнати кримінального покарання. Проте при вчиненні цього злочину може виникнути й така ситуація, коли для потерпілого більш важливим є не покарання винного, а гарантоване відшкодування заподіяної злочином шкоди. Навіть символічна компенсація, — наголошує

ДОСЛІДЖЕННЯ

В.Т. Маляренко, — усвідомлення того, що хтось взяв на себе відповідальність щодо відшкодування шкоди, вже має велике значення для потерпілого від злочину [18, с. 398]. Історично склалося так, що відшкодування шкоди потерпілому від злочину здійснюється в порядку цивільного позову, який заявляється потерпілим при розгляді кримінальної справи [13, с. 169]. Виходячи з положень ст. 28 КПК України, особа, якій злочином завдано матеріальної або моральної шкоди, має право при провадженні в кримінальній справі вчинити позов про її відшкодування [19, с. 285]. Однак реально отримати відшкодування цієї шкоди досить складно, адже за всіх позитивних моментів інституту цивільного позову в кримінальному процесі він має значні вади, оскільки робота із забезпечення відшкодування шкоди й одержання цивільним позивачем якнайшвидшої компенсації з різних причин здійснюється неякісно, із запізненням або взагалі не знаходить свого логічного завершення [20, с. 290; 17, с. 262]. Такий стан речей лише посилює й без того наявну у потерпілого недовіру до системи кримінального судочинства. У цьому аспекті варто звернути увагу на те, що сьогодні недоліки відшкодування шкоди шляхом вчинення цивільного позову у кримінальній справі компенсуються примиренням потерпілого із правопорушником [20, с. 290–291]. Зазначимо, що примирення є центральною ланкою відновного правосуддя. Ця модель правосуддя є іншим поглядом, іншою філософією реакції суспільства на злочин, іншою її парадигмою [21, с. 14]. На відміну від традиційної системи кримінального судочинства, відновне правосуддя ставить перед собою завдання умиротворення правопорушника з потерпілим, громадськістю та державою. Воно зосереджує увагу на правах усіх учасників кримінального конфлікту та на віднайденні рівноваги між їх інтересами, сприяє відновленню попереднього стану в суспільстві, що мав місце до вчинення злочину. Прихильники цього підходу вказують на необхідність зміни ракурсу розгляду злочину як правопорушення та процесу реагування на нього таким чином, щоб: 1) змістити його у бік потерпілого; 2) визнати основним із завдань кримінального процесу примирення сторін — потерпілого й правопорушника, що супроводжується відшкодуванням шкоди, завданої правопорушенням; 3) залучити до розгляду не лише традиційних учасників кримінального процесу, а також посередників та громадськість [22, с. 42–43]. У національному кримінальному законодавстві юридична можливість примирення Відновне правосуддя в Україні

Примирення як засіб поновлення прав потерпілого від примушування до виконання...

потерпілого із особою, яка спричинила нанесення шкоди, закріплена у ст. 46 КК України. Згідно з цією статтею, особа, яка вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду. Зі змісту цієї статті вбачається, що звільнення від кримінальної відповідальності за примиренням, у випадку примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань, можливе, якщо вчинене кваліфікується за ч. 1 ст. 355 КК України за умови, що особа вчинила такий злочин уперше та відшкодувала (компенсувала) або усунула заподіяну моральну шкоду. Відзначимо, що М. І. Хавронюк заперечує можливість примирення у разі вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України. На його думку, навіть якщо припустити факт заподіяння моральної шкоди і, як наслідок, особу визнати потерпілою, у справах про злочин, передбачений ч. 1 ст. 355 КК України, примирення не можна застосовувати, оскільки цей злочин має суто публічний характер [11, с. 537]. З аргументацією вченого важко погодитися з нижченаведених міркувань. По-перше, зазначений злочин є злочином «суто публічного характеру» лише тому, що так вирішив законодавець, а, як відомо, не всі законодавчі рішення є правовими. Є всі підстави стверджувати, що в цьому випадку суто приватний конфлікт був «привласнений» державою і перенесений у публічну сферу, як це часто трапляється в правових системах тоталітарного штибу. По-друге, у справах про злочини, які мають дійсно публічний характер, примирення не слід відкидати. Інша справа, що у разі вчинення подібних умисних злочинів невеликої тяжкості або необережних злочинів середньої тяжкості, звільненню від кримінальної відповідальності за примиренням із потерпілим слід надавати факультативного характеру. Задля цього у КК України, зокрема, у його Загальній частині, доцільно конкретизувати перелік статей, за якими можна факультативно або обов’язково припинити провадження досудового слідства на підставі ст. 8 КПК України [23]. Виходячи із вказаного, ми не відкидаємо можливості звільнення від кримінальної відповідальності за примиренням у разі вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України, якщо особа вчинила такий злочин уперше та відшкодувала (компенсувала) або усунула заподіяну моральну шкоду. Вважаємо, що привабливість примирення у цьому аспекті очевидна, адже воно дає змогу потерпілому гарантовано і більш оперативно отримати належну компенсацію заподіяної 1-2/2009

шкоди, що суттєво посилює захист його прав і законних інтересів; особі, яка вчинила злочин, — бути звільненою від кримінальної відповідальності, а державі — зекономити фінансові та інші ресурси у справі протидії злочинності. У правовій літературі останніх років формується думка, що, окрім звільнення від кримінальної відповідальності через примирення потерпілого із злочинцем, доцільно запровадити й звільнення від покарання [24, с. 12–13]. На нашу думку, таку точку зору слід підтримати. Водночас, варто звернути увагу й на те, що особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, згідно з ч. 4 ст. 74 КК України, може бути звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. У тексті цієї статті термін «примирення» безпосередньо не згадується. Між тим, ми схильні вважати, що натяк на його присутність у ній має місце. Про втрату особою ознак суспільної небезпечності свідчить наявність позитивних «постзлочинних» дій особи, а саме: бездоганної поведінки та сумлінного ставлення до праці. Під бездоганною поведінкою у юридичній літературі розуміють спосіб життя, який відповідає загальноприйнятим нормам поведінки та пануючим у суспільстві моральним принципам, а під сумлінним ставленням до праці — відповідальне та позитивне ставлення особи до роботи [25, с. 344]. Ми переконані в тому, що одним із доказів бездоганної поведінки є примирення з потерпілим. Якщо в результаті вчиненого злочину була заподіяна шкода конкретній особі, то виникає обов’язок особи, яка її спричинила, відшкодувати завдані збитки або усунути заподіяну шкоду і, як наслідок, примиритися з потерпілим [22, с. 43]. Це загальновизнана норма поведінки. У контексті цього примирення може бути засобом поновлення прав потерпілого, порушених не лише вчиненням злочину, передбаченого ч. 1 ст. 355 КК, а й ч. 2 цієї статті, зокрема, коли мова йде про примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя і здоров’я, або з пошкодженням чи знищенням майна. Якщо потерпілий вважає, що справедливість буде відновлена у випадку, коли винний здійснить такі (або деякі з таких) дії: відшкодує завдані майнові збитки, компенсує заподіяну моральну шкоду, принесе йому вибачення, відновить пошкоджене майно, — то законодавець не повинен наполягати

ДОСЛІДЖЕННЯ

на обов’язковому застосуванні кримінального покарання [26, с. 472]. Більше того, оскільки у науковій літературі кримінально-правове примирення пропонують ураховувати і у разі прийняття рішення про звільнення від відбування покарання [22, с. 46], права потерпілого можуть бути ефективно поновлені навіть у випадках, коли дії особи, яка порушила порядок розв’язання майнових чи немайнових спорів, кваліфіковані за ч. 2 чи ч. 3 ст. 355 КК України і суд при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більш ніж п’ять років, ураховуючи передбачені законом обставини, вирішує питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України). Будучи засобом захисту прав і законних інтересів потерпілого, порушених учиненням злочину (ч. 2 або ч. 3 ст. 355 КК України), з одного боку, примирення, з іншого боку, значно підвищує ефективність застосування самого звільнення від відбування покарання з випробуванням, адже, як зазначає В. В. Землянська, дає підстави, по-перше, позитивно характеризувати особу, яка вчинила злочин, а, по-друге, сподіватися на можливість її виправлення без відбування покарання [27, с. 119]. У свою чергу, історія виникнення та майже вікова практика застосування цього виду звільнення від відбування покарання свідчить про високий ступінь його гуманістичної спрямованості, безсумнівну ефективність у справі попередження злочинів і очевидну відповідність основним ідеям кримінального права [28, с. 575]. Отже, на підставі вищевикладеного можна зробити такі висновки: 1) фінансово-економічна криза зумовила зростання боргів населення перед банками за отримані кредити; 2) в умовах їх неповернення сьогодні стає вельми популярною діяльність колекторських компаній; 3) у більшості випадків дії представників таких компаній пов’язані з порушенням прав і законних інтересів громадян-боржників, тому підпадають під дію ст. 355 КК України; 4) вчиненням діяння, що утворює основний склад цього злочину (ч. 1), потерпілому заподіюється моральна та створюється загроза заподіяння фізичної чи майнової шкоди, а вчиненням кваліфікованого (ч. 2) та особливо кваліфікованого (ч. 3) — моральна, фізична або майнова шкода; 5) завдяки кримінально-правовому примиренню, на відміну від інституту цивільного позову у кримінальній справі, потерпілий дістає можливість гарантовано і більш оперативно поновити права, порушені вчиненням цього злочину.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Коллекторы ждут роста проблемной задолженности // http://www.ipoteka.net. ua/2009/05/22/kollektoryi-zhdut-rostaproblemnoy-zadolzhennosti. 2. Осторожно — «черные» коллекторы! // http://intercredit.com.ua/5/news1441. 3. Бєліков О. Якщо до вас прийшов колектор / Правовий тиждень. — № 10, 10–16 березня 2009 р. 4. Коллекторские компании: банки распродают долги? // http://www.prostobank.ua/ potrebitelskie_kredity/stati/kollektorskie_ kompanii_banki_rasprodayut_dolgi. 5. Боднарчук С. Я., Масюк В. В. Кто кого или каждый сам за себя. (Заметка о коллекторах и антиколлекторах) // http://delkredere.com. ua/lit_col. 6. Мін’юст відмінив дозвіл колекторам за допомогою банків розбиратися з клієнтами // http://ua.proua.com/news/2009/02/27/173457. html. 7. Как защититься от коллекторов // http:// www.debt.at.ua/news/2009-03-11-29. 8. Узаконенный рэкет? Или как банки возвращают долги // http://h.ua/story/168864. 9. Соловйова А. М. Примушування до виконання цивільно-правових зобов’язань: Монографія. — К.: КНТ, 2007. — 176 с. 10. Н а у ко в о - п р а к т и ч н и й ко м е н т а р д о Кримінального кодексу України (2-ге вид., переробл. та доп.) / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. — К.: Дакор, 2008. — 1428 с. 11. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: Монографія. — К.: Юрисконсульт, 2006. — 1048 с. 12. Пинаев А. А. Уголовное право Украины. Общая часть. — Х.: «Харьков Юридический», 2005. — 664 с. 13. Анощенкова С. В. Уголовно-правовое учение о потерпевшем / С. В. Анощенкова; отв. ред. Н. А. Лопашенко. — М.: Волтерс Клувер, 2006. — 248 с. 14. Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 192 с. 15. Присяжнюк Т. І. Потерпілий від злочину: проблеми правового захисту. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 240 с. 16. Н а у к о в о - п р а к т и ч н и й к о м е н т а р Кримінального кодексу України. 3-тє вид., Відновне правосуддя в Україні

Примирення як засіб поновлення прав потерпілого від примушування до виконання...

переробл. та доп. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. — К.: Атіка, 2003. — 1056 с. 17. Туляков В. А. Виктимология: социальные и криминологические проблемы. — Одесса: Юридична література, 2000. — 335 с. 18. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 512 с. 19. Постанова ПВСУ № 4 від 31.03.95 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди / Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України (1972–2007). — Х.: Видавець ФО-П Вапнярчук Н. М., 2007. — С. 278–286. 20.Ривман Д. В. Криминальная виктимология. — Спб.: Питер, 2002. — 311 с. 21. Куц В. Не покаранням єдиним... //Правовий тиждень № 11 (84), 2008. С. 14. 22. Маляренко В. Т., Войтюк І. А. Відновлювальне правосуддя: можливості запровадження в Україні // Бюллетень Міністерства юстиції України. — 2004. — № 8(34). — С. 34–63. 23. Ященко А. Проблемні аспекти звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілим // Вісник національної академії прокуратури України. — 2008. — № 1(9). — С. 64–70. 24.Перепадя О. В. Кримінально-правові аспекти примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим (порівняльний аналіз

1-2/2009

законодавства України та ФРН): Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2003. — 18 с. 25. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2002. — 416 с. 26.Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / Отв. ред. И. Я. Козаченко, З. А. Незнамова. — 3-е изд., изм. и доп. — М.: Издво НОРМА (Издательская группа НОРМАИНФРА-М), 2001. — 576 с. 27. Землянська В. В. Пропозиції щодо закріплення процедури примирення між потерпілим та обвинуваченим у проекті кримінальнопроцесуального кодексу України / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Створення ювенальної юстиції в Україні». — Київ, 11–12 квітня 2005 р. — С. 118–122. 28.Мальцев В. В. Принципы уголовного права и их реализация в правоприменительной деятельности. — СПб.: Издательство «Юридический центр Прес», 2004. — 694 с. 29.Карнозова Л., Максудов Р., Флямер М. Восстановительное правосудие: идеи и перспективы для России // Российская юстиция. — 2000. — № 11. — С. 42–44.

ДОСЛІДЖЕННЯ

ПРОЦЕДУРИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ ВІДНОВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Володимир КОЖУХАР, аспірант кафедри теорії держави та права Одеської національної юридичної академії

дея відновного правосуддя та досвід її запровадження за часи свого існування безперечно довели світовій спільноті власну ефективність у вирішенні конфліктів різної галузевої спрямованості, складності та традиційної забарвленості. Не є винятком і Україна, де теорія відновного правосуддя викликає чималий інтерес як серед фахівців, так і серед широкого загалу населення. Разом із тим, це лише ще раз доводить необхідність детального вивчення та надання наукового теоретичного обґрунтування тим процесам відновного правосуддя, які вже давно реалізуються у світовій практиці та завдяки різноманітним громадським ініціативам набувають популярності і в українському суспільстві. Крім того, науковий аналіз слід проводити з урахуванням того, що цінності, на яких базується відновне правосуддя, в різних культурах розуміють по-різному (українське суспільство — не виняток), і думки щодо того, як запроваджувати такі цінності, в контексті конкретної культури можуть сильно різнитися. Отже, дослідження відновного правосуддя має бути культурно-конкретним, враховувати багатство та різноманіття стратегій у розкритті тих істин, що вважаються універсальними. Усе це разом обґрунтовує необхідність дослідження відновного правосуддя та його особливостей в українському суспільстві. І хоча відомий діяч у галузі відновного правосуддя Нільс Крісті у своїй роботі «Конфлікти як власність» вказує на те, що юристівпрофесіоналів необхідно тримати якомога далі від соціальних конфліктів і не давати їм змоги втручатися у

справи справжніх власників цих конфліктів — осіб, які є його безпосередніми учасниками, — реалії сучасного життя вносять деякі свої корективи. Так, враховуючи загальну юридизацію суспільного життя, уже просто неможливо залишити процеси відновного правосуддя за орбітою правового простору, — навпаки, праву іманентно властиві цінності, впроваджувані теорією відновного правосуддя. Інша річ, що юристи-професіонали особисто та суспільство загалом час від часу мають замислюватися над тим, а чи не «переродилося» право вже на жорстокий та безжалісний набір ритуальних дій і чи не час уже звернутися до традицій свого народу й згадати, що ж насправді означають такі поняття, як порядок, добро, справедливість, людяність, прощення, любов, — і відновити істинний ідеал Права, яке уособлює саме ці поняття. З огляду на вищезазначене, юридичний аналіз ідеї відновного правосуддя та окремих її елементів є невід’ємною частиною етапу її входження в українське суспільство, а, отже, і в національну правову систему. Ураховуючи, що відновне правосуддя — це новий погляд на те, як особа, суспільство та держава мають реагувати на конфлікти та правопорушення, відповідно будується і практика розв’язання конфліктних ситуацій у відновному підході. Оскільки більшість конфліктів у суспільстві, що виникають як результат порушення тих чи інших правових норм, безпосередньо пов’язані зі спричиненням шкоди та небезпекою для суспільства, то проблематика вирішення правових конфліктів прямо пов’язана з проблемою відповідальності та її реалізації. Цікавою для теоретичного дослідження є теорія відновної відповідальності, яка вводить нове розуміння Відновне правосуддя в Україні

Процедури відновного правосуддя як форма реалізації відновної відповідальності

поняття відповідальності. Питання відновної відповідальності необхідно розглядати, враховуючи загальний зміст теорії відновного правосуддя та розуміння справедливості, яке існує в межах цієї теорії. Як пише Говард Зер: «Оскільки поведінка правопорушника часто є результатом його безвідповідальності, то просто повідомити йому про призначене покарання — означатиме дозволити йому уникнути відповідальності, заохочуючи подальшу безвідповідальність». Відповідальність за свої дії — це, в першу чергу, усвідомлення й визнання завданої шкоди, а, по-друге, конкретні дії з метою відшкодування цієї шкоди. Отже, відновна відповідальність — це особливе соціально-правове явище, що знаходить своє вираження з об’єктивної сторони — у відновленні правопорядку, соціальної справедливості та соціальних зв’язків, порушених у результаті правового конфлікту, а з суб’єктивної сторони — у прийнятті правопорушником на себе обов’язку відшкодувати (реально або символічно) завдану шкоду, тим самим задовольнивши інтереси потерпілої сторони конфлікту, суспільства та держави. Одним із важливих питань відновної відповідальності — як з точки зору теорії, так і юридичної практики, — є питання щодо процесуальних форм її реалізації. Відновна відповідальність може бути реалізована за допомогою окремих процедур відновного правосуддя — таких, як медіація, кола правосуддя, сімейні конференції/сімейні групові наради. Такі процедури уже давно відомі громадськості розвинутих країн світу — у США, Канаді, Новій Зеландії, Австралії, країнах Західної Європи. У Східній Європі, на теренах СНД, такі процедури знайшли своїх прихильників, але активність їх упровадження цілком базується на ентузіазмі зацікавлених громадсько-активних організацій і супроводжується, якщо не мовчазним ігноруванням з боку держави, то просто байдужістю. А це, в свою чергу, набагато ускладнює запровадження так необхідних суспільству прогресивних механізмів вирішення конфліктів. Процедури відновного правосуддя: медіація, кола правосуддя, сімейні конференції/ сімейні групові наради, що можуть визначати форми реалізації відновної відповідальності, — для ефективного їх запровадження в українській правовій системі потребують адаптації в межах національної, а в більшості випадків і регіонально-конкретної традиції. Така адаптація має проходити шляхом: по-перше, вивчення загальносвітової ідеї відновного правосуддя та інформування фахівців окремих напрямків і 1-2/2009

широкого загалу населення щодо неї; по-друге, вивчення властивих українському народу, притаманних національній традиції способів вирішення конфліктних ситуацій; по-третє, поступової інтеграції спочатку окремих елементів, а згодом і програм відновного правосуддя в цілому до національної правової системи; і нарешті — через відродження свідомості окремої людини та громади загалом у дусі власної значущості у процесі вирішення конфліктів та реалізації відновної відповідальності. У межах теорії відновного правосуддя відбувається переоцінка концептуальних положень та перегляд самої суті правового реагування з боку держави, суспільства та конкретної особи на правопорушення. Правопорушення розглядають, перш за все, як завдання шкоди, спричинення збитків потерпілому, а не як винятково порушення норм тієї чи іншої галузі права, яке потребує каральної реакції з боку держави і притягнення винної особи до призначеного державою покарання. Дії, які порушують право, розуміють як порушення рівноваги у громаді, руйнування соціальних зв’язків, що відбувається в результаті завданої потерпілому шкоди. Специфіка відповідальності, що реалізується через процедури відновного правосуддя, полягає в зобов’язанні правопорушника виконати певні дії на користь особи, потерпілої в результаті конфлікту; вона приймається особою-правопорушником добровільно. Таким чином, застосування до правопорушника відновної відповідальності більш відповідає інтересам особи, що постраждала в результаті конфлікту, ніж притягнення до відповідальності у рамках традиційного правосуддя, де в першу чергу враховуються інтереси держави, а інтереси потерпілого залишаються поза увагою. Замість накладення на правопорушника символічної відповідальності, якою є покарання, відновне правосуддя дає змогу застосовувати реальні дії й відкриває можливість для відшкодування завданої шкоди. Таким чином, у правопорушника з’являється шанс інтеграції із суспільством, а життя потерпілого, правопорушника і всієї громади може якісно покращитися. Запровадження відновних процедур, а разом із тим відновної відповідальності, ґрунтується на положеннях Рекомендації № R(99)19, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р., що закликала держави — члени Ради Європи (у тому числі й Україну) сприяти розвитку і проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником як загальнодоступної послуги.

24 липня 2002 р. Економічна і Соціальна Рада ООН ухвалила резолюцію «Про основні принципи програм відновного правосуддя у кримінальних справах», яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство. Про доцільність запровадження відновних процедур у цивільному та господарському судочинстві свідчать Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Про медіацію в цивільних справах» (R № (2002) 10) та «Про сімейну медіацію» (R № (98) 1), а також «Зелена книга» про альтернативне врегулювання спорів у цивільному та комерційному праві Комісії Європейських Співтовариств, Типовий закон ЮНСІТРАЛ «Про міжнародну комерційну примирну процедуру з настановами щодо її впровадження й застосування» (2002) тощо. Чинне законодавство України поступово розпочинає реалізацію та намагається надати формальну визначеність вищеописаним тенденціям упровадження відновного підходу. Так, Указом Президента України № 311/2008 від 08.04.2008 р. затверджено Концепцію реформування кримінальної юстиції України. Зазначена концепція серед напрямів реформування системи

ДОСЛІДЖЕННЯ

кримінальної юстиції визначає гуманізацію кримінального законодавства, посилення захисту прав та інтересів потерпілих, гарантоване відшкодування завданої злочином шкоди, а одним із завдань реформування має стати розширення сфери застосування процедур відновного правосуддя. Розроблена низка законопроектів, що регламентують запровадження в Україні медіації та регулюють внесення відповідних змін до деяких законодавчих актів України щодо медіації. Поступове запровадження в національне законодавство концепції відновного правосуддя свідчить про успіхи активістів цього руху в Україні; однак те, що така концепція все ще залишається на рівні законопроектів, до того ж і досить неоднозначних, ще раз доводить складність проблеми. Безсумнівно, зміна орієнтирів, перехід до відновної відповідальності й процесуальних форм її реалізації через процедури відновного правосуддя є складним процесом, що вимагає не тільки часу, але й кардинальної зміни суспільної свідомості. Проте теорія відновної відповідальності вже сьогодні повинна одержати належне науково-теоретичне осмислення.

Відновне правосуддя в Україні

МЕДІА-ІМІДЖ ДІТЕЙ У КОНФЛІКТІ З ЗАКОНОМ В УКРАЇНСЬКИХ ДРУКОВАНИХ ЗМІ

наліз засобів масової інформації доволі часто використовується в дослідженнях, адже дає змогу вивчити суспільну думку щодо певного питання, виявити, наскільки поширеною є інформація про проблему чи групу. Особливу увагу зазвичай звертають на медіа-іміджі (медіа-образи), які використовуються при подачі матеріалу. При цьому імідж у найбільш широкому сенсі розуміють як цілеспрямовано сформований образ (якої-небудь особи, явища, предмета і таке інше) з метою емоційно-психологічного впливу на кого-небудь. Отже, цей аналіз було проведено в червні 2009 року. Його метою було проаналізувати медіа образ дітей, що перебувають у конфлікті з законом, та способи висвітлення теми «дитяча злочинність». Для цього було обрано статті, які описували таку проблему як соціальне явище та цю групу дітей. До аналізу було включено статті, які відповідали таким базовим критеріям: y рік публікації 2009 (якщо в обраному друкованому ЗМІ таких не було, то аналізувалися статті за 2008 чи 2007 роки); y тема публікації входила в коло наступних: злочинність серед дітей, неповнолітні правопорушники, методи роботи з такою групою, ювенальна юстиція. Під час моніторингу преси зверталась увага на статті з розділу «кримінальна хроніка», тобто короткі повідомлення про злочини, вчинені неповнолітніми. Однак подібні статті не аналізувалися, оскільки вони не відрізнялися від повідомлень про злочини, вчинені повнолітніми, мали офіційний характер та не містили яскравих медіа-образів. Все ж фіксувалася їх наявність чи відсутність у друкованих ЗМІ. Також було 1-2/2009

переглянуто статті, у яких траплялося словосполучення «неповнолітні правопорушники», навіть якщо це не було основною темою, для того, щоб дослідити, в якому контексті вживалося це словосполучення. Власне засоби масової інформації для аналізу було обрано за таким принципом. Із переліку друкованих засобів інформації, поданих на сторінці [http://uk.wikipedia.org/ wiki/Українські_друковані_засоби_масової_інформації], було обрано ряд національних та регіональних друкованих періодичних видань. Далі перелік ЗМІ було звужено. Відтак, включені до аналізу друковані ЗМІ відповідали таким критеріям: y популярність видання (за запропонованим рейтингом ЗМІ); y неспеціалізованість видання (наприклад, певної структури, установи, чи для певної групи; професійні видання); y наявність електронної версії видання в мережі Інтернет із архівом за 2009 рік; Варто зазначити, що через згадані критерії деякі області не було включено в перелік ЗМІ, що аналізувались, у той час як деякі області представлені двома друкованими виданням. Отже, було обрано сім національних видань: «Експрес», «Аргументи і факти», «Корреспондент», «День», « Д з е р к а л о т и ж н я » , « Дел о в а я столица», «Факты и комментарии»; та сімнадцять регіональних видань: «Місто» (м. Вінниця), «Волинська газета» (Волинська область), «Звягель» (НовоградВолинський, Житомирська область), « И н д ус т р и а л ь н о е З а п о р ож ь е » (Запорізька область), «Галицький кореспондент» (Івано-Франківська

ДОСЛІДЖЕННЯ

область), «Вечерние новости» (м. Київ), «Вечірня газета» (Кіровоградська область), «Високий замок» (Львівська область), «Николаевское Время» (Миколаївська область), «Рівненський обласний народний тижневик» (Рівненська область), «Новий день» (Херсонська область), «Свобода слова» (м. Чернівці), «Сіверщина» (Чернігівська область, всеукраїнська газета), громадськополітичний тижневик «Доба» (Чернівецька область), «Кіровоград» (Кіровоградська область), «20 хвилин» (Вінницька область), «Неділя» (Закарпатська область). Потім було переглянуто архів обраних ЗМІ та здійснено пошук публікацій, що відповідали обраній темі. Загалом із наведеного вище переліку лише у вісьмох виданнях були статті, присвячені проблемі дитячої злочинності; відповідно в деяких виданнях було опубліковано кілька статей. З усіх проаналізованих ЗМІ можна зробити висновок, що тема дитячої злочинності майже не висвітлюється в популярних всеукраїнський друкованих виданнях (за винятком «День» та «Дзеркало тижня», які не є такими поширеними, як, скажімо, «Експрес», «Аргументи і факти», тощо). Також варто зазначити, що не було виявлено жодної публікації на цю тему в регіональних виданнях Південної та Східної України. Це є досить цікавим фактом, адже, за даними Верховного Суду України, рівень злочинності в цих регіонах суттєво вищий, аніж, скажімо, в центральних. Так само проблема дитячої злочинності майже не розглядається в столичних виданнях (які не є всеукраїнськими). У деяких виданнях цього регіону було кілька статей із розділу «кримінальна хроніка», що стосувалися неповнолітніх. Характерно, що переважно вживалися словосполучення «преступники» (газета «Индустриальное Запорожье»), «задержали малолетних угонщиков» (Київ, «Вечерние новости»), «несовершеннолетние ученицы ПТУ изготавливали фальшивые гривни» («Николаевское время») тощо. Такі формулювання є прикладом поширених стереотипних ярликів. Як бачимо, використовуються такі ярлики, як «злочинці», замість більш прийнятного зараз слова «правопорушники». Також наведені словосполучення та заголовки є досить стигматизуючими та не сприятимуть реінтеграції дітей в громаду. Публікації на тему власне «дитячої злочинності» як про соціальну проблему були виявлені тільки у восьми виданнях (чотири публікації, датовані 2008 роком). Зокрема, такі друковані

ЗМІ висвітлили згадану проблему: «Дзеркало тижня» (всеукраїнська, 1 публікація за 2009 рік), «День» (всеукраїнська, 1 публікація за 2008 рік),«Кіровоград» (Кіровоградська область; 1 публікація за 2008 рік), «Місто» (м. Вінниця; 1 публікація за 2008 рік), «20 хвилин» (Вінницька область, 1 публікація за 2009 рік), «Звягель» (Новоград-Волинський, Житомирська область; 2 публікації за 2009 рік), «Високий замок» (Львівська область; 2 публікації за 2008 та 2009 роки), «Доба» (Чернівецька область; 1 публікація 2009 рік). Аналізуючи знайдені статті, ми передусім зверталии увагу на те, у яких рубриках з’являються повідомлення про неповнолітніх правопорушників. Нижче подано таблицю з результатами проведеного аналізу: Таблиця 1 Рубрики, у яких з’являються статті про неповнолітніх правопорушників Назва рубрики

К-ть публікацій

«Суспільство»; «Людина, сімейне коло»

«Кримінал»; «Кримінал, пригоди, трагедії»

«Головна новина випуску»

«Акценти» — підрубрика «Юні злочинці»

«Гірко»

На нашу думку, досить позитивною тенденцію є те, що більше статей друкується саме в розділі «суспільство». Адже це може бути свідченням того, що проблема дитячої злочинності починає сприйматися як соціальна, а не виключно як кримінальна. Таке сприйняття сприятиме більш багатогранному розумінню проблеми; а відтак підвищенню рівня толерантності в суспільстві до цієї групи, а також поліпшенню якості та кількості соціальних послуг, спрямованих на профілактику та реінтеграцію дітей, що перебувають у конфлікті з законом. Все ж варто звернути увагу на те, що три статті містяться в рубриці «кримінал», що підсилює стигматизацію, підкріплює стереотипи, формує негативне ставлення до проблеми та цієї групи. Цікаво також, що статті на означену тематику публікуються також у рубриках «Головна новина випуску», «Актуально». Втім, варто зазначити, що підрубрика «юні злочинці» є досить сильним, типовим ярликом, який, навпаки, підвищує Відновне правосуддя в Україні

Медіа-імідж дітей у конфлікті з законом в українських друкованих ЗМІ

тривожність у громаді стосовно цих підлітків, посилює негативні стереотипи. Під час аналізу також було звернено увагу на те, хто є автором статті та джерелом інформації. Три з десяти статей написані представниками органів правової системи. З них одна стаття написана старшим помічником прокурора області з питань захисту прав і свобод неповнолітніх (газета «Кіровоград»); автором решти двох статей є помічник начальника міліцейського відділку, старший лейтенант міліції (газета «Звягель»). Наявність статей, написаних представниками правоохоронних органів, може свідчити про добре налагоджену співпрацю зі ЗМІ, а також про досить значний інтерес суспільства до цієї проблеми. Більше того, якщо такі статті мають позитивний або нейтральний характер, то це може позитивно вплинути на формування суспільної думки щодо неповнолітніх правопорушників, адже правоохоронці вважаються фахівцями в таких питаннях. Інші сім проаналізованих статей написані журналістами з посиланням на: соціальні служби, офіційну статистику, органи правової системи (газета «Місто»); начальника служби у справах неповнолітніх («Високий замок»); на правоохоронців, юристів, психологів (всеукраїнська газета «Дзеркало тижня»); начальника кримінальної міліції у справах неповнолітніх УМВС у Чернівецькій області, завідуючу відділом з основних видів діяльності міського культурнопросвітницького центру, практикуючого психолога (газета «Доба»); заступника міністра юстиції, президента БО «Український Центр Порозуміння» ( всеукраїнська газета «День»), на шкільного психолога, класного керівника (газета «20 хвилин»). З надрукованої інформації можна зробити висновок, що всі проаналізовані видання прагнуть якомога більш професійно висвітлювати дану проблему, свідченням чого є те, що джерелами інформації зазвичай є практики, фахівці та експерти у цій галузі. Проте варто зазначити, що у двох статтях (2008 та 2009 рік) журналісти посилаються на керівництво «Служби у справах неповнолітніх» та «Кримінальної міліції у справах неповнолітніх». Однак ці служби були перейменовані на «Службу у справах дітей» та «Кримінальна міліцію у справах дітей» ще 2 лютого 2007 року змінами до відповідного закону України. Таке «неспівпадіння» ключових термінів все ж є свідченням непрофесійності та певної стереотипності. Характерно, що серед джерел інформації майже немає представників соціальних служб. На 1-2/2009

нашу думку, це надає проблемі злочинності серед дітей виключно правовий характер. Внаслідок цього в громаді формується думка, що робота з неповнолітніми правопорушниками — це виключно обов’язки правоохоронної системи; відповідно знижується рівень відповідальності громади за реінтеграцію правопорушників. Також слід звернути увагу на спосіб викладу інформації. Можна виділити три варіанти подачі інформації з означеної проблеми: (1) офіційний виклад, що схожий на звіт правоохоронної структури, досить насичений професійними термінами; (2) інтерв’ю з експертами, фахівцями — більш прийнятний для широкого загалу, професійні терміни зазвичай пояснюються; (3) статті, що включають особисті історії (неповнолітніх правопорушників або потерпілих). Очевидно, що перелічені варіанти викладу інформації не лише відрізняються між собою структурою статті, а й медіа-образами, які вживаються. Зокрема, в офіційних статтях (зазвичай, написаних правоохоронцями) та інтерв’ю вживаються більш нейтральні слова. Наприклад, «неповнолітні», «підлітки», «дитяча злочинність», «діти, які стають на шлях злочину», тощо. У той час як у статтях, що містять особисті історії, зазвичай вживаються досить сильні емоційні слова негативного забарвлення, які підсилюють ярлики та є стигматизуючими. Для прикладу: «юні злочинці», «неповнолітні злочинці», «малолітні злочинці», «зграя підлітків», «озвірілі підлітки», «злодюжка», «неповнолітні грабіжники», «непутящі», «закінчені злочинці», «шантажистки», «малолітні зловмисники». Дуже часто неповнолітні правопорушники з’являються в одному рядку з такими словами як «наркомани», «п’яниці», «соціальні сироти», «проблемні сім’ї» тощо. Отже, незважаючи на те, що джерелами інформації в статтях є експерти та фахівці, все ж трапляється дуже багато слів, які мають негативне забарвлення та стигматизують цю групу. Лише в одній статті вжито термін «підліток, який має проблеми із законом», що є найближчим до терміну «дитина, що перебуває в конфлікті з законом», який слід вживати згідно з міжнародними сучасними вимогами: саме цей термін відповідає Конвенції ООН «Про права дитини», а також є ширшим, оскільки включає не лише кримінальні злочини, а й будь-які порушення кодифікованих норм права, у тому числі й звичаєвих. Також майже не вживається термін «правопорушення», що є більш прийнятним та не має такого негативного емоційного навантаження, як «злочин». Подібним чином, у статтях

часто вживається слово «жертва» замість більш нейтральних «потерпілий» або «сторона конфлікту». Щодо способу висвітлення проблеми, то можна відзначити позитивну тенденцію до більш повного висвітлення проблеми дитячої злочинності. Передусім, усі проаналізовані статті містять хоча б одну згадку про соціальні причини та контекст проблеми. Зокрема, часто згадуються сімейний фактор та брак виховання як одна з причин вчинення правопорушень неповнолітніми. Наприклад: «Поряд з іншими причинами та умовами, що сприяли скоєнню злочинів неповнолітніми, необхідно виділити «виховання» дітей у асоціальній сім’ї на негативних прикладах аморальної поведінки батьків, упущення в організації профілактичної роботи органів, на які покладено профілактику бездоглядності та злочинності серед дітей.» (газета «Кіровоград») «Дитяча й підліткова злочинність — наша велика біда. І батьки своїм чадам повинні приділяти більше уваги, щоб потім не було пізно.» (газета «Звягель») «Переважно неповнолітні злочинці — діти з проблемних сімей. Батьки або п’ють, або на заробітках і взагалі не слідкують за своїми дітьми.» (газета «Високий замок») «Правоохоронці говорять про декілька причин скоєння неповнолітніми злочинів. По-перше, неналежне виховання батьками своїх дітей, відсутність батьківського впливу через постійну зайнятість, якщо мова йде про благополучну сім’ю та байдужість і нелюбов до дитини у сім’ї неблагополучній. В обох випадках замість тата й мами вулиця стає їхньою вихователькою.» (газета «Місто») «В останньому разі дитина, котра вчинила якусь провину, залишається сам на сам зі своїми проблемами, оскільки її батькам просто ніколи займатися її ресоціалізацією. Отже, немає гарантій того, що вона повторно не вдасться до незаконного діяння.» (газета «Дзеркало тижня») Як видно з наведених цитат, у ЗМІ формується думка про те, що передусім батьки несуть відповідальність за вчинки своїх дітей. У першу чергу це відповідає чинному законодавству України. Окрім цього, на нашу думку, таке сприйняття

ДОСЛІДЖЕННЯ

проблеми є передумовою для того, щоб створювати додаткові соціальні послуги для родин. Також у публікаціях звертається увага на роль шкіл та громади в профілактиці правопорушень. Для прикладу: «Нині ж учителі та дирекція наших навчальних закладів усуваються від виконання виховних функцій. Мотивація проста: все, що відбувається з дітьми поза стінами школи, нас не цікавить, оскільки наше завдання — навчання дітей і не більше.» (газета «Дзеркало тижня») «…велику роль у формуванні дітей і підлітків відіграє телебачення, Інтернет та інші ЗМІ із показом насильства, агресії, жорстокості, розпусти, ідеалізації героїв з кримінального середовища.» (газета «Місто») Отже, можна зробити висновок, що зазвичай ЗМІ висвітлюють соціальні причини дитячої злочинності, що відповідним чином формує ставлення громади і руйнує стереотип, що вирішення проблеми злочинності — це виключно обов’язок правоохоронних органів. Також варто зазначити, що в трьох статтях є згадка про «ювенальну юстицію» як спеціальну систему правосуддя, пристосовану до потреб та особливостей дитини, яка перебуває в конфлікті з законом. «Ювенальної юстиції (спеціальне правосуддя для неповнолітніх. — Авт.) в Україні немає, хоча така система і є обов’язковою для усіх країн, що підписали Конвенцію про права дитини.» (газета «Місто») «Сподіваємося, незабаром у нашій країні почне працювати інститут дитячого правосуддя, що сприятиме зниженню чисельності правопорушень, скоюваних підлітками.» (газета «Дзеркало тижня») «<…> Але ця проблема не дає нам підстав залишати каральну систему підлітків у такому вигляді, в якому вона існує сьогодні, вважають психологи та криміналісти. Доцільніше вивчити досвід інших держав у сфері ювенальної юстиції і зупинити свій вибір на найефективніших методах запобігання дитячій злочинності. Можливо, тоді відбудуться довгоочікувані зміни на краще.» (там само) «Великим кроком у цьому плані, за словами Олексія Лазаренка, є впровадження певних принципів ювенальної, тобто дитячої, юстиції Відновне правосуддя в Україні

Медіа-імідж дітей у конфлікті з законом в українських друкованих ЗМІ

в усіх сферах правовідносин, у перевихованні та соціальній реабілітації неповнолітніх злочинців. <…> йдеться про створення ювенальної юстиції, яка включатиме і ювенальну пробацію, і відновлювальне правосуддя, і спеціалізовану соціальну допомогу для «дітей, котрі перебувають у конфлікті із законом».» (там само) Отже, як бачимо, у проаналізованих ЗМІ також є згадка і про відновне правосуддя. Варто зазначити, що в останні роки в Україні досить активно обговорюється концепція ювенальної юстиції. Зокрема, у 2007 році було прийнято «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН з прав дитини», у якому йдеться і про ювенальну юстицію. Окрім цього, на початку 2008 року розвиток ювенальної юстиції та відновного правосуддя було визнано одним із пріоритетних завдань у роботі Міністерства юстиції. Отже, цілком закономірною є наявність публікацій про ювенальну юстицію. Насамкінець варто проаналізувати ставлення авторів до проблеми, що висвітлюється. Адже саме це суб’єктивне ставлення не в останню чергу формує медіа-образи, а отже і ставлення громадськості до проблеми. У цьому аспекті на особливу увагу заслуговують дві статті. Одна з них була надрукована в газеті «Місто» під назвою «Допоможіть мені у тюрму сина посадити». Стаття розпочинається коротким вступом, з якого стає зрозуміло, що назва статті — це цитата матері неповнолітнього правопорушника. Однак потім автор статті подає історію з власного життя: «Готуючи цей матеріал, чомусь пригадала, як сама у класі сьомому на спір скоїла крадіжку з магазину. І це я, майже відмінниця, піонерка, активістка... вкрала... авоську. Пред’явила “здобич”, а коли всі розійшлись.., тишком знову поклала на полицю магазину. У той день дуже боялась двічі: коли брала і коли повертала. Але по-справжньому страшно стало років у двадцять, коли у компанії згадували колишні подвиги. Тоді я сповна усвідомила і всю відповідальність за той “на спір” і сором, який могла нажити не тільки собі. Але підліткові спроби самовиразитись можуть мати й інший фінал.» (газета «Місто») Дуже важливо, що автор змогла передати спектр базових емоцій, які переживають неповнолітні під час та після вчинення правопорушення. Окрім цього, її особистий досвід дозволив читачам усвідомити, що правопорушення в підлітковому віці може вчинити будь-хто. Завдяки 1-2/2009

згаданій історії досить багато читачів могли ідентифікувати себе з героїнею цієї історією, що в свою чергу сприятиме більш толерантному ставленню до проблеми. Для порівняння варто проаналізувати статтю під назвою «Ювенальна юстиція — шанс для неповнолітніх правопорушників», надруковану в газеті «Дзеркало тижня». Незважаючи на те, що у статті вміщено чи не найбільше експертних коментарів зі всіх проаналізованих та багато інформації про проблему, все ж вона формує досить негативне ставлення в читача, адже на початку статті автор розповідає історію з власного досвіду про те, як вона стала потерпілою правопорушення, скоєного неповнолітніми. «Про дитячу злочинність я знаю не з чуток, оскільки якось самій довелося стати жертвою неповнолітніх правопорушників. <…>під час прогулянки увечері на центральній вулиці на мене напали два підлітки. Після недовгого протистояння вони вихопили з рук сумку з документами і мобільний телефон. Наздоганяти їх було марно, оскільки злодюжки кинулися в різні боки. Залишалося одне: звернутися до міліції, сподіваючись на те, що місто ж маленьке і, як той казав, тут «кожен собака» на виду. На щастя, буквально через кілька тижнів неповнолітні злочинці були затримані, адже промишляли в одному й тому ж місці. Як виявилось, я була не першою і не останньою їхньою жертвою. Загалом підлітки вкрали самих тільки мобільних телефонів на 5 тис. грн. Отже, їх чекало кілька років ув’язнення. Але, як мені стало відомо, справа до суду так і не дійшла, оскільки родичі злодюжок вирішили розплатитися з їхніми жертвами. До мене звернулися тітоньки неповнолітніх грабіжників. Вони розповіли сумну історію про те, що їхні небожі практично сироти і перебувають під опікою бабусі. У тому, що хлопці зробили, є і їхня провина, мовляв, не догледіли. Тому згодні мені відшкодувати вартість мобільного телефону і витрати на оформлення вкрадених документів взамін на мою згоду забрати з міліції свою заяву.» Очевидно, що досвід перебування в ролі потерпілого під час правопорушень є травматичним для будь-якої людини. Також зрозуміло, що автор статті досі переживає страх, злість, обурення, гнів. Підкреслені в цитаті слова є яскравим підтвердженням цього. Проте така особиста, емоційно насичена історія на початку статті передає читачам упереджене враження автора про неповнолітніх правопорушників та проблему загалом. Автор формує враження про те, що ювенальна

ДОСЛІДЖЕННЯ

юстиція — це спосіб уникнути покарання, що загалом не відповідає дійсності. Прикладом вдалого тлумачення принципів ювенальної юстиції може бути така цитата: «Головна мета суду — не просто покарати неповнолітнього (це призводить до того, що неповнолітній відчуває ізольованість), а виправити і, можливо, перевиховати. Проте пом’якшення вироку ні в якому разі не повинно бути самоціллю для психолога.» (газета «День») Варто також зазначити, що всі три згадані статті (газети «Місто», «Дзеркало тижня», «День») є єдиними з десяти публікацій, що місять ілюстрації.

Газета «Місто» стаття «Допоможіть мені сина у тюрму посадити»

Газета «Дзеркало тижня» стаття «Ювенальна юстиція — шанс для неповнолітніх правопорушників»

Газета «День» стаття «Вирок за порадою психолога»

Аналізуючи представлені ілюстрації, можна сказати, що загалом вони відповідають авторському ставленню до проблеми та характеру

статті. Зокрема, ілюстрація в газеті «Дзеркало тижня» є досить типовим, стереотипним образом, який закріпився за неповнолітніми правопорушниками. Варто зазначити, що ілюстрація не зовсім відповідає темі та інформації, поданій в публікації, хоча цілковито відображає ставлення авторки до проблеми. Найбільш адекватним та співвідносним із текстом є фото, опубліковане в статті «День». Передусім воно не є стереотипним і має нейтральний характер, що дозволяє якнайкраще підготувати читача до отримання нової інформації про ювенальну юстицію та відновне правосуддя.

ВИСНОВКИ Враховуючи дизайн та методологію, проведене дослідження має ряд обмежень, і передусім це досить невелика кількість проаналізованих ЗМІ. Все ж отримані результати дають можливість сформулювати певні висновки щодо загальних тенденцій у висвітленні теми дитячої злочинності в ЗМІ. Ця тема висвітлюється в друкованих ЗМІ як національного, так і регіонального рівнів, із частотою приблизно одна стаття на 8–9 тижнів. Цікаво, що у південно-східних регіонах України не було знайдено публікацій на таку тему. Варто відзначити, що статті про неповнолітніх правопорушників опубліковані переважно в рубриках «суспільство» і висвітлюють соціальні аспекти цього явища. Також джерелами інформації переважно є фахівці та експерти в даній галузі. Втім публікації насичені стереотипними, стигматизуючими медіа-образами, які переважно стосуються самих дітей, які вчинили правопорушення. Фактично не вживаються загальноприйняті у світі толерантні терміни «дитина, що перебуває в конфлікті з законом», «правопорушення», натомість найбільш емоційно нейтральними термінами в український ЗМІ є «неповнолітній правопорушник» та «злочин». Ще одна характерна риса — недостатня обізнаність журналістів із проблемою, про що свідчить, наприклад, вживання назви «служба у справах неповнолітніх», яка ще в 2007 році була змінена на «службу у справах дітей». Окрім цього, подана інформація часто суперечить особистому ставленню автора до проблеми та способу викладу. Наприклад, у статті висвітлюються сучасні концепції ювенальної юстиції, проте ставлення автора чітко виражене як негативне. Відновне правосуддя в Україні

Медіа-імідж дітей у конфлікті з законом в українських друкованих ЗМІ

Усе вищезазначене певним чином спотворює інформацію, формує суперечливі образи та неоднозначне ставлення читачів до проблеми. Отже, спілкуючись із представниками ЗМІ щодо цієї проблеми, особливу увагу слід звертати на те, щоб вживати загальновизнані емоційно нейтральні терміни, що не є «ярликами»: наприклад «дитина в конфлікті з законом», а не «злочинець»; «правопорушення» або «проступок», а не «злочин»; «потерпілий», а не «жертва». Рекомендувати журналістам звертатися за експертним коментарем до фахівців соціальних служб, як державних, так і громадських, які надають послуги такій групі клієнтів або працюють із проблемою. Як показує наше дослідження, саме такі кроки допоможуть формувати більш нейтральне ставлення громадськості до проблеми та руйнувати наявні стереотипи.

ПРОАНАЛІЗОВАНІ СТАТТІ 1. Білобрицька Л. Дитяча злочинність: хто винен і кому відповідати? // Кіровоград. — 2008. — [Цит. 2009, 11 червня]. — Доступний з: <http://www.kirovograd.net/society/2008/2/25/ ditjacha_zlochinnist_hto_vinen_i_komu.htm >. 2. Власюк А. Неповнолітні в обіймах вулиці // Звягель. — 2009. [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: < http://www.zvyagel.com. ua/?p=1432>. 3. Власюк А. Хто і як «спонсорує» підліткову злочинність? // Звягель. — 2009. [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: < http://www. zvyagel.com.ua/?p=1600>.

1-2/2009

4. Жук І. Допоможіть мені сина у тюрму посадити // Місто. — 2008. — №46. — [Цит. 2009, 11 червня]. — Доступний з: < http://www.misto. vn.ua/ua/archive/2008-12-05/main/47>. 5. Марченко В. Аби забрати у хлопчика гроші, припікали його запальничкою// Високий замок. — 2009. — №19. — [Цит. 2009, 11 червня]. — Доступний з: <http://www.wz.lviv.ua/ old/pages.php?ac=arch&atid=71444 >. 6. Піскунічева Н. Дитяча злочинність зростає. Екскурсія до суду як засіб проти бажання скоїти злочин. // 20 хвилин. — 2009. — с. 11. 7. Тимощук О. Ювенальна юстиція — шанс для неповнолітніх правопорушників. // Дзеркало тижня. — 2009. — №20. — [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: <http:// www.dt.ua/3000/3855/64671/ >. 8. Філіпенко І. Вирок за порадою психолога. //День. — 2008. — №137. — [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: <http://www.day. kiev.ua/205521/>. 9. Читайло О. З притонів на вулицю. // Високий замок. — 2008. — №216. — [Цит. 2009, 11 червня]. — Доступний з: < http://www.wz.lviv.ua/ old/pages.php?ac=arch&atid=69630>. 10. Юхимець О. Неповнолітніх злочинців поменшало... Але дитяча злочинність й надалі залишається проблемою. // Доба. — 2009. — №11. — [Цит. 2009, 10 червня]. — Доступний з: <www. doba.cv.ua/index.php?id1=2&k=643&all=21>.

ДОСЛІДЖЕННЯ

ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ ЯВИЩА БУЛІНГУ

Анна КОРОЛЬ, студентка Школи соціальної роботи ім. В. І. Полтавця Національного університету «Києво-Могилянська академія»

ьогодні проблема насильства в школах постає дуже гостро, що підтверджується великою кількістю відповідних досліджень [1, 2, 3] та численними спробами запобігання цьому явищу та послаблення його впливу на соціальне середовище загалом та конкретних осіб зокрема, що впроваджуються у всьому світі [3, 2]. Булінг, знущання дітей над дітьми, поширений в Америці, європейських та інших країнах (дослідження проведені в Норвегії, Англії, Ірландії, Нідерландах, Португалії, Австралії, Японії, Бразилії, Канаді) [4, 2, 5], хоча згідно з певними дослідженнями [4, 2] найчастіше він відбувається саме в американських школах. Так, наприклад, 86% дітей Сполучених Штатів у віці 12–15 років зазначили, що з них знущалися або дражнилися в школі. Проблему булінгу почали досліджувати зовсім недавно, у 60–70-х роках ХХ ст., коли суспільство замислилося над існуванням зв’язку між явищами девіантної та агресивної поведінки в соціумі та тим, як людина виховується, зростає та навчається протягом шкільних років, та почало усвідомлювати важливість вивчення причин та наслідків цього явища, щоб в результаті мати важелі впливу та контролю над ситуацією. Булінг можна вважати першим кроком до справжнього насильства та злочинної поведінки, що доводять дослідження. Так, 60% з тих, кого було визначено як кривдника в 6–9 класах, мали хоча б одну судимість до віку 24 років, а 35–40% — три або більше серйозних злочинів, досягнувши 25-річного віку [4]. 23% дітей, потерпілих від булінгу, та 71% вчителів заявило, що вчителі втручаються в ситуацію кривдження

часто або практично завжди [6], а це говорить про те, що дорослі недооцінюють частоту та травматичність випадків знущання та агресивної поведінки серед дітей та підлітків, не сприймають булінг як серйозну проблему, вважаючи такі випадки певними проявами їхнього дорослішання. Насправді випадки знущання дітей над дітьми не розповідаються дорослим — батькам або вчителям, тобто мають прихований, непомітний для сторонньої людини характер [4]. Лише 16% норвезьких дітей у другому класі та 6% дев’ятикласників розповідають комусь, що стали жертвою булінгу [5]. Однак існує різниця між справжнім булінгом і невинними жартами, притаманними дитячому середовищу. Діти та підлітки є найбільш вразливою категорією, вони соціалізуються, формують власну систему сприйняття світу, систему цінностей та пріоритетів, навчаються різним моделям поведінки, і, на жаль, булінг стає однією з таких моделей. У зв’язку зі збільшенням випадків булінгу в школах Америки, Європи та інших країн виникає необхідність активно діяти для подолання цієї проблеми. Досвід України, на жаль, не є винятком зі світових тенденцій, а лише підтверджує тяжіння до укорінення булінгу, насильства в школах та підліткової злочинності. В одному з наказів заступник міністра освіти зазначає, що за статистикою в Україні відбувається «омолодження» складу правопорушників, зростає кількість групових правопорушень, в окремих місцях створюються постійні підлітково-молодіжні групи асоціального напряму, а також відзначається зростання агресивності поведінки учнів, збільшення кількості дівчатпідлітків із проявами антисуспільної поведінки. Так, якщо в 2005 році серед осіб, яких звинуватили в скоєнні злочину, було 13,1 тисячі неповнолітніх, Відновне правосуддя в Україні

Причини та наслідки явища булінгу

то в 2006 році неповнолітніх правопорушників, викритих міліцією, було 22,8 тисячі осіб. Згідно з результатами анкетування, проведеного Міністерством юстиції, приниження у школі зазнавало 45% опитаних дітей у Закарпатській області, половина опитаних школярів Київської області, і більше половини юних одеситів були свідками чи жертвами булінгу в школі. Серед чернівецьких школярів морального приниження хоч раз у житті зазнавали 48% учнів; фізичного кривдження — 27%; нападу з боку групи — 14%; пограбування — 12%; сексуальної загрози — 8% опитаних [7]. Булінг лише в меншості випадків є фізичним насиллям, а більш розповсюдженим знущанням, яке відбувається між дітьми, є вербальне приниження та різного роду образи, а також виключення з референтної групи, неприйняття та ізоляція, розповсюдження неправдивих чуток та інша поведінка, яка тим чи іншим шляхом завдає шкоди потерпілому. Усі ці різноманітні дії приводять до приниження потерпілого та отримання кривдником задоволення від цього, і цикл насильства не обривається, а лише набирає обертів. Це ще раз доводить необхідність зовнішнього втручання в таке коло. Конфлікти та непорозуміння між учнями у школах виникають часто, і всі вони потребують уваги задля недопущення розгортання небажаних подій. Вражаючим фактом є той, що в процесі булінгу задіяні насправді практично всі учні школи, а не лише кривдники та потерпілі, що позначається відповідним чином на моделях поведінки всіх цих дітей. Тому і виникає гостра потреба оперативного реагування на перші ознаки булінгу та наростання непорозуміння між учнями.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ БУЛІНГУ ТА ЙОГО ВИДИ Й УЧАСНИКИ 1.1. Поняття і види булінгу та особливості явища Булінг (від англ to bully — задиратися, знущатися, змушувати погрозами) — повторювані, свідомі, навмисні та обдумані дії з наміром нашкодити, викликати страх шляхом погрози подальшою агресією. Усі дії, попри їх різноманіття, мають спільні риси: 1) дисбаланс влади, тобто кривдник та жертва обов’язково різні за соціальним статусом, фізичною чи психологічною адаптованістю до середовища, різної статі, раси, релігії, сексуальної орієнтації тощо; 2) намір нашкодити, тобто кривдник навмисно викликає емоційний 1-2/2009

або фізичний біль у потерпілого, насолоджується спостерігаючи; 3) погроза подальшої агресії, тобто кривдник і жертва розуміють, що це не перший і не останній випадок знущання [6, 8]. Інше визначення робить акцент на тому, що булінг — це своєрідна захисна реакція на дисфункціональне середовище, заснована на бажанні «вижити», зайняти своє місце [9]. Таким визначенням пояснюється природа цього явища. Суть булінгу вбачають все-таки не в самій агресії або злості кривдника, а в презирстві, зневазі — сильному почутті відрази до покірливого, того, хто ніби не заслуговує на повагу. Це дозволяє кривдникам шкодити без почуття провини, співчуття чи емпатії. Кривдник надає собі привілеї домінантності, контролю, права виключення та ізоляції жертв. Під поняття «булінг» не підпадають братерське суперництво серед однолітків або імпульсивні агресивні дії потерпілих у відповідь на напад кривдника, які за суттю є спонтанні, недискримінаційні та з невизначеною жертвою. З іншого боку, булінг не включає кримінальні дії, які починалися як конфлікт та розвинулися, тобто серйозне фізичне насильство, погрози такого насильства, напади зі зброєю, вандалізм та інше не є булінгом [6]. Також значну роль у процесі булінгу відіграють спостерігачі, яких за дослідженнями 88% від усіх дітей [4]: частина з них долучається до кривдника, інша, аудиторія, підбурює його до подальшого знущання, і лише від 10 до 20% намагаються якось допомогти, коли над кимось знущаються. Потерпілий не здатен ефективно захищати себе, тому певною мірою беззахисний перед кривдником або їх групою. Кривдник не припиняє свої дії після того, коли йому так скажуть батьки чи вчителі, він наступного разу просто «не попадеться на гарячому». Можна виділити наступні особливості явища булінгу: y Частіше відбувається в місцях, де контроль з боку дорослих менший або відсутній, — їдальні, коридори, сходи, вбиральні, спортивні майданчики; частіше відбувається в школах, ніж по дорозі в школу чи з неї [4]; y Кривдники та жертви зазвичай одного віку, однак 30% жертв зазначають, що кривдники були дорослішими за них, а 10% — молодшими, що підтверджує принцип різниці влади [4, 5]; y Кривдники-хлопці частіше застосовують фізичну агресію, а дівчата — дражняться, поширюють чутки, ізолюють, ігнорують та виключають жертву [10, 11];

y До хлопців частіше, ніж до дівчат, застосовується як прямий (вербальний, фізичний), так і непрямий (соціальний) булінг [11, 12]; y Половина випадків знущання відбувається «один-на-один», у решті кривдниками виступає вже група дітей [4]; y Знущання найбільш поширені в початковій та середній школі (більше прямого знущання — вербального, фізичного), рідше — у старшій школі, однак з дорослішанням булінг набуває більш прихованого характеру (булінг з боку хлопців помітно зменшується з настанням 15 років, у дівчат — після 14) [11,10]; y У школах з охоронцями порядку значного зниження булінгу порівняно з тими, де такого нагляду немає, не помічено (13% у порівнянні з 16%) [11]; y Школи в непривілейованих районах, школи й класи з учнями з поведінковими, емоційними, навчальними проблемами мають більше випадків булінгу [4] (хоча деякі дослідження спростовують зв’язок між рівнем булінгу та соціоекономічним статусом сім’ї або урбанізацією місця проживання [11]). Важливим для розуміння явища булінгу серед дітей є визначення їхніх соціальних цілей. Дослідження [1] виявили, що для хлопців переважають мотиви фізичної домінантності, тому вони застосовують фізичні та вербальні напади, що потенційно шкодить почуттю гідності іншої людини. Дівчата замість домінантності більше фокусуються на стосунках, для них є важливим досягнення близьких, інтимних взаємин з іншими. Види булінгу можна об’єднати в групи вербального, фізичного та емоційного (соціального) знущання, які часто поєднуються для більш сильного впливу. 70% знущання відбувається вербально: принизливі обзивання, дошкуляння, жорстока критика, плямування репутації, висміювання, агресивні зауваження, записки з погрозами застосування насилля, поширення неправдивих обвинувачень, ворожих чуток та пліток. На жаль, кривдник часто залишається непоміченим та непокараним, однак образи не залишаються безслідними для «об’єкта» приниження [6]. Фізичне насильство найбільш помітне, однак складає менше третини випадків булінгу (штовхання, підніжки, зачіпання, бійки, ляпаси, пошкодження та знищення одягу та особистих речей жертви, а також погляди, жести, образливі рухи тіла та міміки обличчя) [6]. Найскладніше зовні помітити емоційне (соціальне) знущання — систематичне приниження почуття гідності потерпілого шляхом

ДОСЛІДЖЕННЯ

ігнорування, ізоляції, уникання, виключення. Жертви можуть і не знати про чутки, що про них ходять, однак страждати від їх наслідків. Ці методи частіше використовуються дівчатами для навмисного відчуження жертви або руйнування дружніх стосунків. Маніпуляції, залякування, шантаж — це та зброя, яку застосовують до жертви з метою її соціального виключення. Кривдник витрачає багато енергії для підтримки своєї позиції, статусу, влади, контролю і ніяк не для побудови дружніх стосунків [6, 12]. Підліткове середовище поділене на певні групи з різним соціальним статусом, тому гарним прикладом може бути те, як жертву змушують виконувати певні дії для «приєднання» до групи. Це певні ритуали посвячення до групи, часто вони означають перехід від дитинства до дорослості, для якого сучасна підліткова культура ще не виробила відповідних непринизливих правил поведінки [6]. Також часто у спортивних чи інших секціях намір нашкодити та принизити опонентів тощо може бути відповідальністю «рольових» гравців [9]. Так, стосовно приєднання до спортивних команд, музичних, театральних гуртків, до інтелектуальних клубів учнями старшої школи 48% дітей зазначають, що піддавалися хейзінгу (від англ. hazing — злісно насміхатися над новачками), 29% — здійснили потенційно злочинні дії [6]. Необхідно окремо виділити знущання на сексуальному та расистському підґрунті. Як свідчать дослідження, 85% дівчат та 76% хлопців зазнають сексуального булінгу [6]. Він стосується процесу статевого дозрівання (випередження чи запізнення), сексуальної орієнтації тощо та фактично поєднує в собі всі види булінгу: вербальні (погрози сексуального насильства, жарти, принизливі коментарі щодо сексуальної активності жертви), фізичні (торкання, обійми сексуального характеру, смикання нижньої білизни, сексуальні напади) та емоційні приниження (поширення чуток, написання поміток сексуального характеру, наприклад, в роздягальнях, вульгарні жести та «сканування» тіла). Приниження, пов’язані з расою чи національністю, існують в кліматі наявної дискримінації групи людей, де відмінності сприймаються негативно, а принципи гуманної толерантної поведінки не вітаються. Спочатку в дітей виникають стереотипи, узагальнені уявлення щодо груп з певними особливостями, потім розвивається почуття щодо них — упередження, а далі — дискримінація, безпосередня дія, яка принижуватиме того, стосовно кого існують стереотипи та упередження [6]. Так, 25% жертв Відновне правосуддя в Україні

Причини та наслідки явища булінгу

булінгу зазначають, що зазнавали утисків саме через расу чи релігію [4]. Інтернет та сучасні технології — вільний простір для кібер-булінгу. Діти створюють вебсторінки та сайти, де можуть вільно спілкуватися, коментувати, ображаючи інших, поширювати плітки, фотографії особистого характеру та іншу інформацію; також кривдники відсилають електронні листи та повідомлення своїм жертвам, у яких їх всіляко принижують. У такому просторі не існує жодних захисних для жертви бар’єрів — ані часових, ані просторових, тому швидко, лише натисканням кнопки, образлива інформація поширюється серед тисяч людей [10]. Дослідники встановили, що кожна сімнадцята дитина у віці 10–17 років зазнає знущань через Інтернет, причому близько однієї третини з цього числа вважають такі інциденти надзвичайно образливими та принизливими [5]. Таким чином, дослідники булінгу приходять до згоди щодо особливостей та видів цього явища. Існує визначене поняття булінгу, що має чіткі відмінності від інших форм поведінки людей. Дослідники звертають увагу на вікові та гендерні відмінності процесу, особливості належності підлітків до групи, а також розрізняють вербальне, фізичне та емоційне приниження. 1.2. Опис учасників булінгу та їх типи У процесі булінгу традиційно виділяють кривдника, жертву та спостерігачів. Щодо них у суспільстві існують певні стереотипи, наприклад, кривдник — задиркуватий хлопець, з посередніми успіхами в навчанні та з впливовим статусом серед ровесників, а жертву уявляють беззахисною, замкненою, з вузьким колом друзів та невисоким статусом. Однак типів існує безліч, вони часто поєднуються, наприклад, кривдники бувають більш відповідальними за інших в усвідомленні своєї поведінки та більш чутливими до виправної терапії. Характеризуючи кривдника як учасника процесу булінгу, виділяють ряд типів поведінки [6,9]. 1) Перший з них: дитина зазвичай поводить себе в соціально прийнятний спосіб, піклується про інших, має непогані успіхи в навчанні. Однак іноді поводиться непередбачувано, нехарактерно, принижує інших учнів, хоча й схильна бути відповідальною та піддається вихованню. Коли така дитина дражниться, що частіше стосується дітей не з кола її друзів, то це схоже на справляння враження на певних учнів. 1-2/2009

2) Інший тип кривдника: дитина приваблива, не відчуває браку матеріальних речей, має непогані оцінки, друзів, гарні лідерські якості, але знущається з інших — ніби випадає зі звичайних стереотипів. Це пояснюється тим, що не завжди враження про дитину співпадають з тим, якою вона є насправді, адже багатьом дітям важко справлятися зі своїм персональним розвитком та самоповагою, а тим паче з очікуваннями, що покладають на них батьки та інші люди. Вони ніби вдягають маску хороброї дитини. 3) Наступний «статусний» тип кривдника проявляється у показовості булінгу, намаганні завжди бути на «сцені», завоювати аудиторію спостерігачів, їхні лестощі та підлабузництво. Вони поєднують різні види булінгу та вчиняють їх над у чомусь слабкішими, молодшими або тими, кого так чи інакше недолюблюють. Вони вважають, що їм надано права та повноваження для знущання, та почувають себе добре, поки відчувають владу та перевагу над іншими. 4) Тип кривдника «у повному озброєнні» має стійкі наміри чинити булінг, особливо в разі відсутності сторонніх поглядів, у той же час намагається ввести в оману та всіляко привабити інших, зокрема дорослих. Вони занурюють свої почуття настільки глибоко, що самим їм стає важко їх ідентифікувати. Досить часто добре розуміють стан іншої людини та вміють користуватися цим, помічають вразливі сторони потенційної жертви. 5) І останній тип: імпульсивно-агресивні кривдники, які мають слабкі соціальні навички, абсолютно непередбачувані, агресивні реакції навіть на слабку провокативну поведінку, звинувачують інших, а головне, часто мають проблеми у розвитку, зокрема зі здатністю до навчання. Соціопати, неймовірно небезпечні індивіди, психічно хворі та одержимі своєю персоною та діють виключно з власних мотивів. У сучасній літературі також розрізняють два типи групи, у які об’єднуються кривдники [6]. 1) Перший — це група друзів, які колективно поводяться так, як ніколи б не поводилися поодинці, стосовно тих, кого вони хочуть виключити або зробити «цапом-відбувайлом». Вони усвідомлюють свій негативний вплив на потерпілого та біль, що йому завдають. 2) Другий тип — це «банда кривдників», яка є стратегічним об’єднанням задля досягнення влади, контролю, підкорення та переваги. Вступаючи в групу на початку для почуття поваги та захисту, потім учасники стають настільки прив’язаними до групи, що нехтують власним життям та потребами, не помічають усіх наслідків

своїх дій. Разом з таким ентузіазмом додається брак емпатійності, почуття провини та докорів сумління. У дослідників існує кілька припущень щодо особливостей булінгу [6]. Зокрема визначають, що кривдники в початкових класах більш популярні та вважаються лідерами, проте після третього класу їхня агресивна поведінка винагороджується однолітками все менше і менше, і впливовими стають ті, хто не займається булінгом. Також вчені наголошують на тому, що кривдники спрямовують свою агресивну поведінку на певну кількість «мішеней», і після того, як вони дізнаються реакції своїх однолітків, ця кількість звужується, і вибір їхніх жертв стає більш постійним. Таким чином вони починають фокусуватися на тих, хто стає хронічними жертвами через свою реакцію на знущання. Щодо жертв булінгу також існують і міфи. Жертва часто уявляється як беззахисна, слабка дитина з проблемами в стосунках з однолітками, з фізичними чи психічними відхиленнями. Однак дослідження [4] доводять наступні твердження: 1) невідомо, наскільки фізичні, розумові труднощі, мова, зріст, колір шкіри, вага, одяг тощо дитини співвідносяться з вибором жертви; 2) одні лише зовнішні характеристики, що асоціюються з приниженням, мають тенденцію призводити до того, що дитина вважатиметься слабкішою та вразливішою за однолітків; 3) неасертивна, невпевнена в собі, соціально некомпетентна молодь більш схильна до віктимізації; 4) факт наявності друзів, особливо таких, що захистять від кривдників, значно зменшує вірогідність стати жертвою (51% з тих, хто не має друзів, та 11% з тих, хто має більше п’ятьох друзів, зазначають, що стали жертвами знущання). Виділяють кілька типів жертв залежно від реакції на булінг. По-перше, пасивна жертва, схвильована та незахищена, реагує на знущання плачем, відступає, уникає кривдника, стає «тихою», а така її реакція фактично є винагородою для кривдника, тому цикл насильства продовжується. Вважається, що переважна кількість жертв належить саме до цього типу. По-друге, «провокативна» жертва: вона викликає роздратування, привертає увагу кривдників і однолітків, досягає певного контролю над ситуацією, реагує з проявами як агресивності, так і стурбованості, схвильованості, вона більш схильна протистояти булінгу, у той час як пасивна жертва уникає або погоджується зі своїми нападниками [11, 10]. Обидва типи менш здатні контролювати свої емоції та сповіщають кривдників про те, що можуть стати легкими «мішенями». Дослідники

ДОСЛІДЖЕННЯ

[4] також виділяють і хронічних жертв булінгу, які зазнають знущання кілька разів на тиждень, їх 6–10% від дітей шкільного віку. Вони схильні повертатися до кривдників задля продовження встановленого зв’язку, що ініціює новий цикл насилля. Хронічні жертви залишаються такими навіть у разі зміни школи, місця проживання, а також часто приходять до самогубства як єдиного можливого варіанту вирішення ситуації, що склалася. Деякі дослідники [10] виділяють також жертв-кривдників і підкреслюють у них більшу порівняно з іншими жертвами чи кривдниками вірогідність ментального зриву та проблем у розвитку. Спостерігачі, незважаючи на те, якої позиції дотримуються, фактично беруть участь у процесі булінгу та зазнають впливу. Активна підтримка або підбадьорення кривдника спостерігачами викликає ще сильніші страждання та приниження у жертви, заохочує антисоціальну поведінку кривдника та ставить спостерігачів під ризик втратити чутливість до жорстокості, а тим самим може зробити їх повноцінними кривдниками. Залежно від ступеня прихильності до кривдника виділяють такі типи груп спостерігачів [6] (починаючи з найбільш наближеного до нього): 1) група, наближена до кривдника: послідовники (активно беруть участь у булінгу, але не починають його) — прихильники, пасивні кривдники (підтримують знущання, але не беруть активної участі) — пасивні прихильники, потенційні кривдники (полюбляють спостерігати за булінгом, але не показують відкритої підтримки); 2) група задіяних спостерігачів («це не моя справа») не залучається до жодної сторони, не проявляє ані підтримки, ані схвалення; 3) групі потенційних захисників булінг не подобається, і вони вважають, що мають його спинити, але не роблять нічого; 4) група захисників жертви обурена знущанням та допомагає або намагається допомогти потерпілому. Дослідження [6] підтверджують, що однолітки, задіяні у 85% випадків булінгу, ставляться більш дружньо та з повагою до кривдників, ніж до жертв, беруть активну участь у знущаннях у 48% випадків та втручаються лише в 13% випадків. Існують причини, через які спостерігачі побоюються втручатися в булінг або повідомляти про такі випадки інших: часто вони просто не знають, що слід робити, уникають завдавання їм болю кривдником, бояться стати новою «мішенню» або зробити щось, що тільки ускладнить ситуацію. Отже, існує доволі чіткий поділ учасників булінгу на кривдника, жертву та спостерігачів, і виділено певні типи поведінки під час булінгу Відновне правосуддя в Україні

Причини та наслідки явища булінгу

кожного з них. Проведені дослідження показують характерні особливості потенційних або вже сформованих кривдників чи жертв, різну міру залучення спостерігачів до булінгу, підтверджують існування категорії хронічних жертв. Різноманіття типів поведінки учасників булінгу відображає велику кількість варіантів приниження та здійснення булінгу, пояснюється багатогранністю міжособистісної та міжгрупової взаємодії в дитячому та підлітковому середовищах.

РОЗДІЛ 2. ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ БУЛІНГУ ДЛЯ ЙОГО УЧАСНИКІВ 2.1. Причини булінгу та фактори ризику різних рівнів Концепція багаторівневого впливу середовища полягає в існуванні впливу на індивіда факторів різних рівнів: особистісного, сім’ї, школи та групи однолітків, громади та культури. Отже, булінг не починається з ізольованого стану, і тільки складні поєднання факторів цих рівнів створюють передумови для такого явища [1]. Існує багато причин, чому деякі діти здійснюють булінг. Найчастіше виділяють такі [13] причини: помилкове уявлення про те, що агресивна поведінка допустима; бажання завоювати авторитет в очах друзів та однолітків; бажання привернути увагу впливових дорослих; нудьга, здирство, компенсації за невдачі в навчанні чи громадському житті; через тиск батьків, через жорстоке поводження батьків та відсутність їхньої уваги до дитини. Часто діти вважають знущання способом стати популярними, керувати та мати вплив на інших, привернути увагу, змусити інших їх боятися. Інші просто заздрять тим дітям, над ким знущаються, а деякі навіть не усвідомлюють почуттів жертви та обсяг шкоди від їхньої поведінки [14]. Однак наголошується, що булінговій поведінці діти навчаються, тобто не бачили б вони моделей жорстокої поведінки серед дорослих, по телебаченню тощо, то таких загрозливих масштабів булінгу можна було б уникнути. Учені виділяють особистісні фактори, що приводять дитину до проявів булінгу: запальний темперамент, імпульсивність характеру, брак емпатійності, егоїстичне врахування лише власних потреб, перевага бажання досягти контролю та уваги над бажанням створити дружні стосунки [14]. Низька шкільна успішність призводить до зниження самооцінки, а тому є фактором ризику прояву насильства (для хлопців оцінки в школі менш важливі, ніж для дівчат) [15]. Серед причин, що призводять до булінгу, також виділяють 1-2/2009

зловживання алкоголем. Діти, які зловживають алкоголем, мають зміни в мозку, що призводять до погіршення здатності вирішувати проблеми, контролювати почуття, управляти гнівом [9]. Поведінка кривдників може бути спричинена такими розладами та порушеннями в розвитку, як синдром дефіциту уваги та гіперактивності, розлад поведінки, біполярний розлад, опозиційний розлад, посттравматичний стресовий розлад, синдром нарцисизму [9, 16, 17]. Опозиційний розлад характеризується запальним, вибуховим гнівом дитини, агресивною вербальною поведінкою, конфронтаційною позицією, зневагою до почуттів інших, а от нарцистичні індивіди можуть бути надзвичайно агресивними, коли відчують, що «важливість їхньої персони» не усвідомлюється чи не цінується іншими [9]. Також можливий розлад поведінки — модель постійної хронічної соціально деструктивної поведінки, що проявляється в браці соціальної свідомості і є результатом комбінації чинників — генетичної специфіки, пошкодження мозку, викликаними оточенням травмами та закріпленими моделями поведінки [9]. Однією з причин появи агресивної поведінки може бути синдром дефіциту уваги та гіперактивності — розлад поведінки в дітей, що виявляється в проблемах фокусування уваги, схвильованості та нервозності, неуважності, імпульсивності, гіперактивності. Такий розлад зустрічається в 2–3 рази частіше в хлопців, ніж у дівчат, та охоплює 4% дітей віком 9–17 років (протягом 6 місяців). Не менш серйозним є біполярний розлад — психічна хвороба, що характеризується періодичними депресіями, маніями або поєднанням обох, а головне викликає, на відміну від змін настрою, погіршення нормального соціального функціонування в школі, з однолітками та вдома в сім’ї [16]. Навіть просто при дефіциті уваги імпульсивність стає причиною руйнівної поведінки дітей, з кого згодом виростають педагогічно занедбані підлітки. За деякими експертними оцінками, гіперактивних дітей в Україні від 50 до 150 тис [17]. Потенційні жертви також можуть мати певні особистісні особливості, які помічаються однолітками, через що ці діти стають легкими «мішенями» для кривдників. Серед них фізичні недоліки чи зовнішність, особливості поведінки (замкненість чи настирливість), погані соціальні навички, хвороби, низький інтелект та труднощі в навчанні, а також перелічені вище розлади поведінки [15]. До сімейних факторів, що можуть викликати булінг, відносять брак близьких стосунків у батьків з дитиною або у сім’ї, слабкий або занадто сильний контроль над дитиною, ігнорування її

потреб, прийняття та моделювання агресивної поведінки батьками чи іншими значущими дорослими, неповну сім’ю [14]. Австралійські дослідники доводять, що кривдники менш емпатійні, менш здатні підтримувати стосунки, зі слабкими соціальними навичками, а також, базуючись на відповідях досліджуваних кривдників, частіше походять із дисфункціональних сімей. Їхні батьки схильні часто критикувати та суворо контролювати їх. Датські дослідники знайшли зв’язок між жорстокими фізичними покараннями та булінгом. Американські дослідження показали частіші прояви булінгу в хлопців, щодо яких батьки застосовують фізичне покарання та насильство [4, 18]. Аналіз американського дослідження доводить, що неприйняття батьками є найбільш впливовим фактором появи проблемної поведінки підлітків (фактор середнього рівня — стосунки в сім’ї) [19]. Дослідження доводять також і міжгенераційний зв’язок: у батьків, які здійснювали булінг у шкільному віці, діти більш схильні також знущатися над однолітками. Крім того, у сім’ях, де батьки або один з них зловживають алкоголем, наркотиками чи іншими небезпечними речовинами, діти мають серйозний ризик залишитися без опіки батьків, зазнавати емоційного, фізичного та сексуального знущання і навіть самим почати вживати алкоголь чи наркотики. Такі батьки менш здатні забезпечувати фізичну та емоційну стабільність, якої потребують діти дорослішаючи. Такі діти часто відчувають непостійність догляду та страх за власну безпеку, що спричиняє серйозні порушення процесів дозрівання мозку, шкода від яких проявляється протягом всього життя [9]. Статистичні дані по Україні показують: серед неповнолітніх правопорушників 21% — сироти, 56,2% виховувалися в неповних сім’ях низького матеріального статку [17]. Португальські вчені теж віднайшли зв’язок між схильністю до булінгу та походженням з низьких соціальних прошарків [20]. Існують деякі особливості сімей, у яких зростають жертви булінгу: фінансові чи сімейні проблеми, занадто часті втручання у вирішення проблеми дитини, через що вона не має змоги розвинути власні соціальні навички вирішення проблем та розв’язання конфліктів, залежність дитини від підтримки батьків, брак інших соціальних навичок та позитивних прикладів поведінки у батьків. Збільшення агресивної поведінки серед груп однолітків призводить до збільшення кількості випадків булінгу [21]. Дослідники відзначають, що створення груп підлітків неминуче супроводжується проявами агресії, адже таким чином

ДОСЛІДЖЕННЯ

між дітьми встановлюються ієрархічні стосунки, з’ясовуються статусні переваги. Тому дорослішаючи, діти сприймають агресивні дії як менш негативні. Це також пояснюється тим, що задля відчуття відокремленості від батьків підлітків приваблює та молодь, яка має характеристики незалежності (агресія, неслухняність), на відміну від тієї, яка поводиться слухняно та поступливо [1]. Так, японські дослідники, за результатами опитування школярів, назвали психосоціальними факторами булінгу вплив на підлітків девіантних однолітків та слабкий контроль над власною імпульсивністю та агресивністю [20]. Однак багато дітей здійснює булінг над однолітками для того, щоб продовжувати залишатися в групі, а це досить часто суперечить їхнім внутрішнім мотивам. Такі «призи» булінгу, як підвищення статусу серед однолітків, аплодисменти, сміх, схвалення, тільки підбурюють та заохочують учасників булінгу до наступної подібної поведінки. Факторами підвищеного ризику прояву жорстокої поведінки є досвід попередньої агресивної чи жорстокої поведінки, зазнавання у минулому фізичного чи сексуального насилля, піддавання насильству вдома чи в громаді, генетичні фактори (сімейна спадковість), вплив жорстокості в медіа (телебачення, фільми, інтернет), вживання наркотиків або алкоголю, наявність вогнепальної зброї вдома, комбінацію стресогенних соціо-економічних факторів сім’ї, пошкодження мозку тощо [22]. Також проживання в районах з низьким рівнем безпеки призводить до посилення булінгу, у той час як позитивні моделі поведінки серед дорослих мають зворотній вплив [21]. 57% неповнолітніх, які відбувають покарання в системі Державної кримінально-виконавчої служби України, не вміють ні читати, ні писати, що говорить про значну соціально-педагогічну занедбаність «проблемних» дітей, адже замість батьків та школи дитину виховує вулиця [17]. Телебачення, де часто показують жорстокі фільми та насильство, має дуже серйозний вплив на формування ціннісної системи та поведінки дитини. Десятки досліджень [9, 22] впливу телебачення на дітей та підлітків підтверджують, що діти поступово починають вважати насильство способом вирішення проблем та імітують побачене в реальному житті. Телебачення, фільми та ігри стимулюють сфери значущості та впливовості, сферу сприйняття нового досвіду дитини. Багато підлітків після перегляду сюжетів з картинами жорстокості, агресивності, самогубств ідентифікують себе з такими героями і діють Відновне правосуддя в Україні

Причини та наслідки явища булінгу

відповідно. Діти з проблемами розвитку та поведінковими розладами ще більш сприйнятливі до жорстокості на екрані. Недавні дослідження [9] виявили прямий зв’язок між кількістю годин, проведених перед телевізором, та булінговою поведінкою. Крім того, це забирає час дитини, вільний для пізнання та розвитку соціальної свідомості завдяки спілкуванню з іншими дітьми та дорослими. За роки, проведені в школі, середньостатистична дитина бачить по телевізору 8000 вбивств та 100 000 актів насильства. Крім того, дослідники дійшли висновку, що телебачення пропагує розбещеність, адже в 91% епізодів, що показують сексуальний зв’язок між чоловіком та жінкою, партнери не одружені [7]. Вплив шкільного середовища вважається дуже важливим у створенні умов для здійснення чи припинення булінгу в школах. Ставлення адміністрації, вчителів до стосунків показує їхнє прийняття чи неприйняття певних моделей поведінки дітей. Як говорилося раніше, багато вчителів ігнорує булінг, а тому кривдник не отримує відповідного покарання за свої дії, що продовжує цикли насильства. Брак супервізії та нагляду в місцях підвищеної небезпеки в межах шкільної території «розв’язує» руки кривднику. Через відсутність певних покарань та санкцій за булінг у дітей відбувається злам внутрішнього контролю, пригнічуються відчуття провини, перебільшуються негативні властивості жертви та позитивні — кривдника. Це приводить до таких змін світосприйняття, які підсилюють стереотипи, упередження та дискримінацію. Та нарешті культуральні фактори, які включають засади функціонування суспільства, особливості підтримання та встановлення стосунків в сім’ї та між однолітками, прийнятні методи вирішення конфліктів та досягнення порозуміння, особливості гендерних стосунків та ролей, особливості соціальної свідомості та соціальних цілей людей, соціальних прошарків та взаємодії різних соціальних груп. Міжкультуральне порівняння причин та наслідків булінгу серед молоді різних країн світу не показує значних відмінностей, однак ці фактори не слід нівелювати. Культури європейські та азіатські (Заходу та Сходу) мають багато значних відмінностей, що стосуються структури та функціонування суспільства. Таким чином, дослідники розрізняють передумови булінгу, які спричиняють агресивну чи віктимну поведінку в дітей. Вони виходять з поділу таких факторів ризику на особистісні, сімейні, групові, шкільного середовища, громади чи району та культурні. Їхнє поєднання дає 1-2/2009

складний індивідуальний набір чинників, що зумовлюють булінг. 2.2. Наслідки булінгу Жертви булінгу зазнають чимало страждань, окрім збентеження та образи на кривдників чи спостерігачів. Часто вони відчувають психологічне та фізичне виснаження чи приниження, пропускають заняття, не можуть концентруватися на шкільних заняттях. Жертви мають низьку самоповагу, впевненість в собі та відчуття безпеки, а їхня віктимізація часто призводить до депресії, самотності та суїцидальних думок, причому ці наслідки можуть проявлятися протягом багатьох років [4], тому чим швидше буде покладений край знущанням, тим краще у довгостроковій перспективі для жертви. Академічна успішність потерпілих від булінгу, безперечно, також зазнає змін (оцінки погіршуються, частішають пропуски занять, бракує концентрування на навчанні). Цікаво, що в середньому оцінки тих, хто зазнає принижень, порівняно з іншими погіршуються, однак серед потерпілих все-таки кількість тих, хто отримує гарні оцінки, переважає над тими, хто вчиться погано [21,11]. Учні-жертви різних видів булінгу в школі частіше показують моделі поведінки, що відмінні від тих, якими користуються інші діти. Серед них — побоювання нападів, прогул занять, уникання небезпечних місць (сходи, їдальня, подвір’я, вхід до школи, коридори, санвузли), відмова від участі в додаткових гуртках, секціях тощо, навіть носіння зброї (4% жертв та 1% інших дітей), участь у бійках (15% у порівнянні з 4%). Останніми роками відсоток учнів, які не почувають себе у безпеці у школі чи дорогою в навчальний заклад чи з нього, збільшується, так само, як і кількість тих, хто уникає певних місць у школі задля власної безпеки, та тих, хто зазначає наявність «вуличних банд» у школі [11, 23]. Австралійські дослідження [4] показують, що 5–10% учнів залишаються вдома задля уникнення булінгу; дівчата та хлопці, з яких знущаються хоч раз на тиждень, мають гірше здоров’я, частіші спроби самогубства, страждають від депресії, соціальної дисфункції, тривожності та безсоння. Більше того, наслідками зазнавання знущань в школі можуть бути зловживання алкоголем, наркотиками, паління або інша небажана поведінка. Віктимізація внаслідок булінгу часто передує агресивній поведінці. Жертви знущання вдаються до агресії як відплати за страждання та більш схильні відповідати на негативну поведінку в антисоціальний спосіб. Деякі дослідження [11]

доводять, що соціально «виключені» хлопці більш схильні продовжити один акт агресії наступним, ніж ті хлопці, хто не мав досвіду виключення з групи. Важливо визнати серйозні довгострокові наслідки для тих, хто знущається. Кривдники у школі зазвичай стають агресивними дорослими, для яких є більшою вірогідністю бути багаторазово засудженими за злочинні дії [17, 4]. Щодо спостерігачів, то булінг може викликати у них почуття тривоги чи страху. Спостерігання булінгу призводить до порушення почуття ввічливості та коректності, вони змінюються на нетолерантність, фальшиві відчуття уповноваження та свободи завдавати шкоди іншим, пригнічуються співчуття, емпатії, сором. Таким чином порушується здібність дітей спілкуватися, вести переговори та йти на компроміс — необхідні засади для вирішення проблем, владнання конфліктів та примирення. Крім того, навчальну атмосферу отруєно знущаннями, особливо якщо немає ефективного втручання в ситуацію. До речі, учні зазначають, що 71% вчителів чи інших дорослих у класі ігнорують випадки булінгу [14]. Свідки булінгу бачать, що дії насильника не тягнуть покарання, а тому частіше використовують агресію в майбутньому [6]. Булінг у школах часто набуває більш жорстоких форм, які підпадають під кримінальне законодавство країни, тобто спостерігається безпосередній зв’язок між булінгом та насильством у школі. У школах з частими випадками булінгу підвищується ризик бійок з тяжкими наслідками, сексуальних та інших нападів, псування майна, застосування вогнепальної чи іншої зброї [23]. Дослідження в американських школах показало такі результати: було опитано 500 старшокласників, які, коли їх попросили виділити потенційно агресивного однокласника, загалом назвали хлопця, при чому який був жертвою булінгу, а не кривдником (79% назвали хлопця, 29% уявляють як хлопця, так і дівчину, і тільки 2% — лише дівчину; 75% вказали на жертву булінгу). І це підтверджується такими даними: дві третини з 37 пострілів, здійснених у школах США з 1974 по 2000 рік, були зроблені дітьми, кого переслідували, принижували чи залякували [24]. Необхідно підкреслити, що міжкультуральні дослідження [21] явища булінгу показують, що серед молоді 25 країн світу негативний зв’язок між участю у булінгу — як жертва, кривдник чи спостерігач — та психологічними змінами однаковий. Деякі жертви знущань настільки страждають, що закінчують або намагаються покінчити з життям самогубством. Буліцид (від англ.

ДОСЛІДЖЕННЯ

bullycide) — поняття, яке означає здійснення самогубства жертвами знущань у школі з метою припинення страждань. Дослідження [6] показують, що не тільки жертви знущань вдаються до самогубства, але часто і кривдники, при чому вже в дорослому віці. На початку 80-х років у Норвегії сталося кілька випадків самогубства хлопчиків, які були жертвами жорстоких знущань. Ці трагічні події мобілізували країну на започаткування загальнонаціональної програми боротьби з булінгом [5]. Отже, наслідки булінгу, окрім короткострокового впливу, мають також серйозну довгострокову дію, що може проявлятися як у жертв, так і в кривдників протягом навіть дорослого життя. Негативного впливу зазнають і спостерігачі, а також загалом навчальна атмосфера в класі та школі. Невід’ємним наслідком поширення булінгу серед дитячого середовища є перехід до агресивних дій, які носять злочинний характер, що викликає небажані негативні тенденції у функціонуванні молодіжного середовища та суспільства загалом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Espelage Dorothy Lynn, Swearer Susan M. Bullying in American Schools: A Social-ecological Perspective on Prevention and Intervention. — Lawrence Erlbaum Associates, 2004. — p. 385. 2. Conn Kathleen. Bullying and Harassment: A Legal Guide for Educators. — Association for Supervision and Curriculum Development, 2004. — P. 218. 3. Juvonen Jaana, Graham Sandra. Peer Harassment in School: The Plight of the Vulnerable and Victimized. — Guilford Press, 2001. — P. 440 4. Sampson Rana. Bullying in schools. Problemoriented guides for police, Problem-oriented guide series, guide 12. — U.S. Department of Justice, Office of Community Oriented Policing Services, 2008. — P. 49. 5. School-based Anti-Violence Program, 1996 / Centre for Children and Families in the Justice System. — Available from http://www.lfcc. on.ca/bully.htm. 6. Coloroso Barbara. The bully, the bullied, and the bystander: from pre-school to high school: how parents and teachers can help break the cycle of violence. — Canada, 2002. — P. 218. 7. Богуславська Анастасія. Насильство у школі // «Україна молода», 24.04.2007. — Доступний з http://www.umoloda.kiev.ua/ number/904/171/32933/. Відновне правосуддя в Україні

Причини та наслідки явища булінгу

8. Olweus Dan. Bullying at School: What We Know and What We Can Do. — Blackwell Publishing, 1993. — P. 140. 9. Halstead David. The bully around the corner: changing brains — changing behaviours. — Brain Power Learning Group, Canada, 2006. — P. 151. 10. Bolton Jose, Stan Graeve. No room for bullies: from the classroom to cyberspace. — 1 st ed. — Boys Town, NE: Boys Town Press, 2005. — P. 217 11. DeVoe J. F., Kaffenberger S. Student Reports of Bullying: Results From the 2001 School Crime Supplement to the National Crime Victimization Survey (NCES 2005–310) — U.S. Department of Education, National Center for Education Statistics. Washington, DC: U.S. Government Printing Office, 2005. — P. 31. 12. Besag Valerie E. Understanding Girls’ Friendships, Fights and Feuds: A Practical Approach to Girls’ Bullying. — Open University Press, 2006. — 237 pgs. 13. Служба социального обеспечения в сфере образования. Буллинг. — Доступний з http://www.education-support.org.uk/russian/ parents/education-welfare-service/bullying/ 14. Garrett Anne G. Bullying in American schools: causes, preventions, interventions. — McFarland, 2003. — P. 172. 15. Зиновьева Н. О., Михайлова Н. Ф. Психология и психотерапия насилия. Ребенок в кризисной ситуации. — СПб.: Речь, 2003 — 248 с. 16. Emotional and behavioural disorders of children and adolescents/ World mental health day. A Global World Mental Health Education Program of The world Federation for Mental Health, 2003.

1-2/2009

17. Діти за гратами — суспільство хворе, «Социум» 28.10.2008. — Доступний з http:// www.uwtoday.com.ua/socium.php?pos_id=93. 18. Полтавец В. И., Первый В. С., Жабокрицкий С. В. Агрессивное поведение при расстройствах личности. Монография — Днепропетровск: Арт-Пресс, 1998. — 80 с. 19. Loeber R, Stouthamer-Loeber M. Family Factors as Correlates and Predictors of Juvenile Conduct Problems and Delinquency, 1986 / National Criminal Justice Reference Service, Abstracts. — Available from http://www.ncjrs.gov/App/ Publications/abstract.aspx?ID=105152. 20.Кон И.С. Что такое буллинг и как с ним бороться? «Семья и школа», 2006, № 11. с. 15–18. — Доступний з http://www.neuro. net.ru/sexology/info178.html. 21. Eisenberg Marla E., Aalsma Matthew C. Bullying and peer victimization: Position paper of the society for the adolescent medicine// Journal of Adolescent Health 36 (2005). — P. 88–91. 22. Facts for family / American Academy of Child and Adolescent Psychiatry. — Available from — http://www.aacap.org/cs/root/facts_ for_families/bullying http://www.aacap.org/cs/ root/facts_for_families/understanding_violent_ behavior_in_children_and_adolescents http:// www.aacap.org/cs/root/facts_for_families/ children_and_tv_violence. 23. Indicators of School Crime and Safety/U.S. Departments of Education and Justice/ Kaufman, P. and others. NCES 1999–057/NCJ178906 Washington, D. C.: 1999. — P. 156. 24.Baker Linda, Cunningham Allison, Male Cindy. Peer-to-peer aggression in residential settings: increasing understanding to enhance intervention. - Centre for Children and Families in the Justice System, 2002. — P. 17.

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ ПІДГОТОВКА КАДРІВ КРИМІНАЛЬНОЇ МІЛІЦІЇ У СПРАВАХ ДІТЕЙ ДО ЗДІЙСНЕННЯ ПРОФІЛАКТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Людмила МОРОЗ Л МОРОЗ, професор кафедри практичної психології Київського національного університету внутрішніх справ, доктор психологічних наук

Сергій С ій ЯКОВЕНКО ЯКОВЕНКО, професор кафедри юридичної психології Одеського державного університету внутрішніх справ, доктор психологічних наук

В Україні жоден навчальний заклад не готує фахівців для служби кримінальної міліції у справах дітей (далі — КМСД), яка створена з метою профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку. Функціонально ця служба належить до блоку кримінальної міліції МВС України. Відповідно до чинного законодавства, КМСД проводить роботу, пов’язану з запобіганням правопорушень дітей; виявляє, припиняє та розкриває злочини, вчинені дітьми; здійснює досудову підготовку матеріалів про правопорушення, проводить дізнання в межах, визначених кримінальнопроцесуальним законодавством; проводить розшук дітей, які залишили сім’ї, навчально-виховні заклади та спеціальні установи для дітей; розглядає в межах своєї компетенції заяви і повідомлення про правопорушення, вчинені дітьми. Працівники КМСД виявляють причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень дітьми, вживають у межах своєї компетенції заходів щодо їх усунення, беруть участь у правовому вихованні дітей; повертають дітей до місць постійного проживання, навчання або направляють їх до спеціальних установ для дітей, яких було підкинуто або які заблукали чи залишили сім’ю, спеціальних навчально-виховних закладів.

КМСД веде профілактичний облік дітей; виявляє дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію та жебрацтво; а також осіб, які займаються виготовленням та розповсюдженням порнографічної продукції, видань, що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту; інформує відповідні служби про дітей, які потребують посиленої уваги, проведення з ними профілактичної роботи. КМСД здійснює свою діяльність у тісній взаємодії з іншими правоохоронними органами, Міністерством освіти і науки, Мінсім’ямолодьспортом, Міністерством праці, Міністерством охорони здоров’я та їх органами на місцях, надсилає їм у разі потреби інформацію, пропозиції про поліпшення роботи щодо здійснення соціального захисту дітей та профілактики правопорушень серед них, а також про усунення недоліків у цій роботі. Гранична чисельність КМСД затверджується Кабінетом Міністрів України. На сьогодні вона становить близько 4 тис. осіб. Отже, як бачимо, працівники КМСД виконують складні та різноманітні завдання. Іноді виникає питання: чи спроможна одна особа одночасно займатися оперативнорозшуковою діяльністю та здійснювати профілактичну діяльність у середовищі неповнолітніх; одночасно мати високий рівень підготовленості з юриспруденції, психології, педагогіки й соціальної роботи? Відновне правосуддя в Україні

Підготовка кадрів Кримінальної міліції у справах дітей...

Комплексний міждисциплінарний підхід до дитини свого часу був реалізований педологами. Аналогічний підхід покладено в основу девіантології, галузі науки й практики, що фактично утворилася на перетині кримінології, соціології, психології, психіатрії, наркології, дефектології, педагогіки й має за мету дослідження різних форм поведінки, що відхиляється від норми, їх попередження та корекцію [1, 3, 6]. Вищенаведене питання аж ніяк не риторичне, адже необхідно визначитися, який диплом отримуватиме майбутній працівник КМСД після закінчення ВНЗ МВС України — юриста, психолога, педагога чи соціального працівника. На початку 90-х років ХХ ст. у дитячих кімнатах міліції працювали переважно жінки з педагогічною освітою. Здійснюючи реформу системи МВС, Ю. Ф. Кравченко вважав за потрібне звільнити відомство від не властивих для правоохоронних органів функцій. Так було утворено Державний департамент виконання покарань, пожежна служба передана в МНС, завдання профілактики правопорушень планувалося покласти на соціальні служби. На сьогодні КМСД організує свою діяльність за територіальним принципом, а поділ працівників за напрямами діяльності (оперативно-розшукова, профілактична) відсутній. Працівників КМСД головним чином звітують про розкриття злочинів, скоєних неповнолітніми, профілактична діяльність не сприймається ними як важлива. Разом з тим, працівники КМСД визнають важливість знання ними не тільки специфіки застосування норм права стосовно неповнолітніх, а й знання психолого-педагогічних аспектів роботи з дітьми, з урахуванням їхніх вікових особливостей. У КМСД працюють переважно чоловіки з юридичною освітою, педагоги складають 17%, психологи — 3%. Такий стан справ вказує на більшу готовність відомства готувати працівників КМСД саме як юристів, фахівців блоку кримінальної міліції. У такому разі КМСД треба або відмовитися від здійснення профілактики (це завдання треба покласти на інші державні й недержавні інституції), або ввести посади «профілактологів», укомплектовані фахівцями психолого-педагогічного профілю. Щоб підготовку таких фахівців зробити цілеспрямованою, необхідно здійснити психологічний аналіз профілактичної діяльності і на цій основі визначити кваліфікаційні вимоги (перелік знань, умінь, навичок) і психограму (перелік професійно значущих психологічних якостей), окреслити зміст підготовки фахівців із профілактичної діяльності, 1-2/2009

рівні, форми і методи такої підготовки, що і є метою цієї статті.

ВИХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ Аналізуючи теорію і практику професійної освіти, зазначимо, що поняття особистість і діяльність є ключовими для нашого дослідження, оскільки вони мають провідне значення для розуміння змісту та засобів становлення особистості правоохоронця як суб’єкта діяльності, на всіх етапах професіогенезу в системі вищої освіти МВС України: при отриманні вищої освіти, підвищення фахової кваліфікації, перекваліфікації та спеціалізації. Не зайвим буде нагадати, що Міністерством науки та освіти України розроблена «Концепція розвитку професійної освіти і навчання». Вона ґрунтується на основних положеннях Національної доктрини розвитку освіти, яка враховує положення міжнародних конвенцій, декларацій і рекомендацій ООН, ЮНЕСКО, Міжнародної організації праці та Європейського фонду освіти щодо неперервної освіти як світової тенденції. Мета Концепції полягає в обґрунтуванні стратегії розвитку професійної освіти і навчання та визначенні шляхів її реалізації в Україні на період до 2014 року. У Преамбулі до Концепції констатується, що соціально-економічний розвиток держави зумовлює необхідність посилення ролі професійної освіти як динамічної системи, що забезпечує випереджувальну загальноосвітню і професійну підготовку кадрів, наступність і взаємозв’язок усіх видів і рівнів професійної освіти. В умовах ринкової економіки, інтенсивного інформаційнотехнологічного розвитку суспільства зростає потреба наукового супроводу, нормативноправового забезпечення функціонування системи професійної освіти та навчання, врахування світових тенденцій з метою модернізації підготовки кваліфікованих робітників і службовців. Концепція враховує об’єктивні потреби оновлення професійної освіти, а також результати наукових досліджень, вітчизняний і зарубіжний досвід. Приєднання України до Болонського процесу передбачає послідовне виконання рекомендацій ООН, ЮНЕСКО, МОП, ЄФО та інших міжнародних організацій. Реалізація Концепції потребує об’єднання зусиль та координації діяльності органів законодавчої та виконавчої влади щодо модернізації професійної освіти і навчання, навчальних закладів і наукових установ, відомств — замовників кадрів, роботодавців та професійних спілок.

Реформування відомчої професійної освіти є пріоритетним завданням МВС України. Про це свідчить прийняття низки нормативних документів — наказів МВС України: «Про затвердження програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 по 2005 роки» від 11.05.2001 р. № 356; «Про реформування системи освіти МВС України та підвищення якості підготовки фахівців для органів внутрішніх справ» від 28.10.2007 р. № 411; «Про затвердження Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах МВС України» від 25.02.2008 р. № 69. У пункті 2.2.2.2 цього наказу зазначається, що структура та зміст освітньокваліфікаційних характеристик (ОКХ) випускників ВНЗ МВС України повинні відповідати «методології суб’єктно-діяльнісного підходу» (Підкреслення наше. — Л. М., С. Я.). Вищеназвана методологія, на відміну від традиційного, предметно-орієнтованого підходу, передбачає не так нагромадження знань основ окремих наук (через вивчення відповідних навчальних дисциплін), як підготовку до практичної діяльності. Ефективність такого навчання залежить від якості аналізу майбутньої професійної діяльності та її вимог до рівня компетентності й особистості професіонала. Проведені нами впродовж 2004–2008 рр. тренінг-семінари працівників КМСД виявив низку невирішених проблем, зокрема проблему цілеспрямованої підготовки курсантів ВНЗ МВС саме до здійснення профілактичної роботи. Ключовими питаннями підготовки визначені такі: формування відповідної мотивації та професійної спрямованості; знання законодавчонормативної бази, основ педагогіки, психології, дефектології, психіатрії та наркології; умінь аналізувати криміногенну ситуацію на місцевому рівні, виокремлювати предмет профілактики, планувати та здійснювати заходи загальної, спеціальної та індивідуальної профілактики; знання форм і методів первинної профілактики (з усіма дітьми), вторинної (дітьми «групи ризику» девіацій) і третинної (тими, хто скоїв правопорушення чи злочин); уміння взаємодіяти з іншими суб’єктами профілактичної діяльності на різних її рівнях, здійснювати моніторинг та оцінку результативності профілактичної роботи. КМСД — не єдиний у державі суб’єкт профілактики правопорушень, тому її працівникам треба добре зрозуміти відмінності їх завдань та методів роботи від аналогічних завдань та методів роботи інших суб’єктів (що належать до Міносвіти, Мінпраці, МОЗ, Мінсім’ямолодьспортом та ін.

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ

інституцій), громадськості, уяснити порядок взаємодії з ними на місцевому рівні. У контексті соціально-екологічного підходу та спираючись на ідеї проактивного управління криміногенною ситуацією, вважаємо, що у профілактиці правопорушень неповнолітніх провідне місце має надаватися не індивідуальній, а загальній профілактиці. У свою чергу, вона повинна бути спрямована на усунення передумов виникнення відхилень у розвитку особистості дитини, яка ще не стала на шлях злочинів. У цьому зв’язку рання (первинна) профілактика тлумачиться нами як сукупність заходів, що здійснюються державними органами і громадськими організаціями для: y покращання умов життя та виховання неповнолітніх у випадках, коли зовнішні обставини загрожують їхньому нормальному розвитку; y знешкодження джерел антисоціального впливу на них; y корекції розвитку особистості неповнолітніх, які мають некримінальні відхилення в поведінці. Вторинна профілактика полягає в усуненні факторів, що зумовили злочини неповнолітніх, з метою запобігання можливості їх вчинення у майбутньому. Сюди входять: а) своєчасне припинення злочинів, унеможливлення їх продовження; б) порушення кримінальної справи, вибір запобіжних заходів; в) забезпечення виховно-профілактичного впливу кримінальнопроцесуальними методами; г) застосування правових заходів до осіб, які залучили неповнолітніх до злочинної діяльності або тих, хто не виконує своїх обов’язків з виховання дітей; ґ) оздоровлення соціально-психологічного середовища дітей та молоді. Третинна профілактика спрямована на боротьбу з рецидивною злочинністю. Вона включає такі заходи: а) перевиховання та виправлення неповнолітніх злочинців; б) надання допомоги в працевлаштуванні особам, звільненим із місць позбавлення волі; в) усунення джерел криміногенного впливу на них у побутовому оточенні. Профілактика правопорушень неповнолітніх — інтелектуально складний вид діяльності. Її результати, насамперед, залежать від якості аналітичної роботи уповноважених осіб, які мають здійснюватися на засадах системного й проактивного підходів, враховувати всі без винятку об’єкти профілактики, використовувати увесь наявний потенціал суб’єктів профілактики й громади загалом. Працівники КМСД повинні діяти активно, компетентно, комплексно, одночасно в Відновне правосуддя в Україні

Підготовка кадрів Кримінальної міліції у справах дітей...

багатьох напрямах і на всіх рівнях. Акції загальнодержавного рівня (такі, як «Канікули», «Урок», «Вулиця») необхідно доповнити спеціальними заходами місцевого рівня, які неможливо передбачити в «центрі», але які можуть бути сплановані на місцях, з урахуванням регіональних відмінностей. Їх може планувати Координаційна рада з профілактики правопорушень, яку ми рекомендуємо створювати при органах місцевого самоврядування. Оцінка криміногенної ситуації на регіональному рівні є основою для планування профілактично-коригувальних заходів, які повинні включати широкий діапазон управлінських, загальновиховних, профілактичних і каральних, забезпечуючи усунення наявних та упередження нових негативних тенденцій у молодіжному середовищі на популяційному, соціально-екологічному та індивідуальному рівнях. Посилення практичної спрямованості навчання курсантів, дефіцит часу та викладачів, компетентних у галузі девіантології, вимагає створення спеціального курсу з профілактики правопорушень неповнолітніх, теоретичний зміст якого вони повинні опанувати самостійно. Для цього за участі авторів створено відповідні навчальні посібники [2, 5]; проведено кілька тренінг-семінарів з цих питань для викладачів ВНЗ МВС України; апробовано зміст та інноваційні форми професійно-психологічної підготовки курсантів до профілактики правопорушень неповнолітніх. Враховуючи сказане вище (розуміння профілактичної діяльності як багатоаспектної, багаторівневої, інтелектуально ємкої), завдання та методи роботи працівників міліції на різних рівнях профілактичної діяльності будуть різними, у межах компетенції, передбаченої чинним законодавством. Отже, навчання повинне формувати не тільки необхідні знання та уміння, а й світогляд, правосвідомість, гуманну спрямованість і професійну мотивацію, чітке розуміння місця органів міліції у профілактичній діяльності та особливостей взаємодії з іншими суб’єктами цієї діяльності. Профілактична діяльність тлумачиться нами як інтелектуально складна, що потребує різноманітних знань та аналітичних здібностей, у процесі підготовки до якої доцільно використовувати методи інтелектуального тренінгу, моделювання ситуацій майбутньої професійної діяльності та навчання розробці дій, спрямованих на вирішення виявлених проблем. 1-2/2009

Очікуваний результат навчання полягає у формуванні в курсантів знань та умінь, необхідних для аналізу ситуації стосовно злочинності неповнолітніх в Україні на загальнодержавному та місцевому рівнях, виробленні плану власних дій, скерованих на усунення причин та умов найбільш поширених видів злочинів, вплив на популяцію та вдосконалення інфраструктури регіону, що сприятиме покращенню умов для соціалізації та самореалізації дітей і молоді у позитивних формах зайнятості та дозвілля. Для досягнення названих цілей у нашому дослідженні проходили апробацію інтерактивні методи навчання. Зокрема, йдеться про метод кейсів або метод аналізу ситуацій. Суть методу: курсантам пропонується певна ситуація, опис якої водночас відображає практичну проблему, актуалізує комплекс знань, які необхідно застосувати (отримати) для вирішення проблеми, що не може мати беззаперечно правильного рішення. Будучи інтерактивним методом навчання, він отримує схвалення студентів, які бачать в ньому гру, сприятливу для засвоєння теорії та оволодіння практичними уміннями. Кейс є системою умов та ролей. Під роллю розуміється сукупність повноважень осіб, що знаходяться на визначених соціальних позиціях, які вимагають від «виконавців» знань та умінь, інтелектуально виважених дій в ігровій контрольованій ситуації, спрямованих на вирішення проблеми. Предметом аналізу виступає певна ситуація, яка локалізована в часі та просторі, є неоднозначною, плинною, такою, що може змінюватися за волею людини за умов правильної оцінки параметрів ситуації, її детермінант, обґрунтованості та реалістичності прийнятих рішень. Для успішної профілактичної роботи курсантам необхідно оволодіти методами аналізу ситуації. Йдеться про проблемний, системний (структурно-функціональний), праксеологічний (планування дій, створення моделей та алгоритмів) та прогностичний аналіз. У системі МВС уміння аналізувати ситуацію особливо важливе для керівників, працівників штабів, дільничних інспекторів міліції, інспекторів КМСД. Запропоновані ситуації можуть бути простими чи складними; дії можуть як вирішувати проблему, так і не вирішувати, залишаючи її без змін чи навіть погіршуючи ситуацію. Головне — розуміти перебіг ситуації та виокремити «ключових гравців». За суб’єктом дій їх можна поділити на ті, що ініційовані приватними або юридичними особами, групами людей, що належать до державних чи не державних організацій, громадою, зумовлені процесами, що охоплюють суспільство

в цілому, є оптимальними чи хибними за своїми наслідками. Для моделювання реальних ситуацій слугують організаційно-діяльнісні (ОДІ) та організаційно-навчальної ігри (ОНІ). У нашій роботі ми застосували технологію ситуаційного аналізу, яка складається з восьми кроків і може повторюватися циклічно. 1. З’ясування ситуації. На цьому етапі необхідно визначити низку питань, що характеризують конкретну ситуацію, зокрема проблеми має визначати організація: чи є ці проблеми повсякденними, чи це нові проблеми, з якими раніше організації зустрічатися не доводилося. Наявність певного кола проблем може бути «нормою», адже організація й була створена для їх вирішення, наприклад, для розкриття злочинів чи здійснення їх профілактики. Але і в цьому випадку корисне періодичне переосмислення суті цієї проблеми, уточнення того, у чому вона полягає, адже з часом розуміння проблеми може змінюватися, так само, як і підходи до її вирішення. Якщо перед організацією постають нові проблеми, їх необхідно ідентифікувати, визначити, встановити наявність «розриву» між бажаним та реально існуючим станом речей. Часто на цьому етапі проблема формулюється занадто загально, не конкретно, а уявлення про те, що заважає її вирішенню, є спрощеним — не вистачає коштів, персоналу, матеріальних ресурсів тощо. 2. Пошук додаткової інформації. На цьому етапі роботи необхідно уточнити факти, кількісні та якісні показники, що характеризують проблему: наприклад, чи зростає рівень злочинності неповнолітніх, які саме види злочинності потребують першочергової уваги, чи достатнім є фінансування організації, чи оптимально витрачаються кошти, чим реально займається персонал, чи має він необхідну кваліфікацію та мотивацію тощо. Завдяки уточненню параметрів проблеми стає зрозумілим, що вона має об’єктивну природу, існують відповідні форми і методи роботи з цією проблемою, утім, за їх допомогою не можливо остаточно вирішити проблему. 3. Переформулювання проблеми. На цьому етапі аналітичної роботи увага спрямована на те, що заважає вирішенню проблеми, наприклад, відсутність важелів впливу на її причини, брак ресурсів, неефективність методів, перевантаження невластивими функціями, великий обсяг «паперової» роботи, низька оплата праці, відсутність помітних результатів, неефективність традиційних форм і методів роботи. Результатом роботи є позитивне розуміння того, що можна зробити для оптимізації діяльності, наприклад, скоротити обсяг «паперової» роботи, заборонити

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ

відволікання працівників від виконання фахових завдань, перенесення акценту на запобігання злочинності завдяки роботі з неблагополучними сім’ями, покращення взаємодії з іншими інституціями, що породжує питання поділу повноважень та координації зусиль. 4. Висунення ідей і розробка пропозицій щодо вирішення проблеми. На цьому етапі роботи використовується метод «мозкового штурму» за участю всіх зацікавлених сторін, що забезпечує генерування ідей, пропозицій, їх узагальнення. На цьому етапі не допускається критика чи заперечення, заохочується оригінальність та конкретність пропозицій. 5. Оцінка і відбір пропозицій щодо вирішення проблеми. Головні питання при оцінці ідей та пропозицій такі: чи доцільно використати пропозиції зараз чи це зробити згодом? Чи приведе реалізація ідеї до вирішення проблеми загалом чи лише її частини? Що може завадити реалізації ідеї? Чи не виникнуть внаслідок цих дій якісь нові проблеми? Таким чином формується «банк ідей». 6. Опрацювання ідей та пропозицій. З’ясовується, що саме необхідно зробити для втілення ідеї у життя, що слід змінити, які ресурси необхідні для цього, які вірогідні перешкоди можуть завадити реалізації ідеї, чи потрібна допомога «зовнішніх» організацій (вищих або рівних за статусом) тощо. 7. Розробка плану дій. За традиційної форми планування заходів (визначається назва заходу, хто і коли його проводить) дуже часто поза увагою залишаються такі важливі питання, як мета заходу (для чого він проводиться), очікуваний результат, механізми, що забезпечують належний результат, та критерії його оцінювання. 8. Етап дій та оцінки результату. На цьому етапі роботи необхідно переконатися в тому, що заплановані заходи виконані у повному обсязі та вчасно, а бажаний результат досягнуто повністю чи частково; з’ясувати, що завадило повному успіху й може бути враховано в майбутньому й чи можливо було передбачити ці ризики наперед (а також зрозуміти, чому це не було зроблено завчасно); що нового про проблему чи її окремі аспекти стало відомо під час здійснення плану дій, якого нового досвіду набула організація. Як уже зазначалось вище, аналіз ситуації здійснюється постійно, циклічно. Показниками сформованості адекватних професійних установок виступають: здатність до актуалізації власної позиції щодо конкретної ситуації з рефлексивним осмисленням її головних характеристик; здатність до об’єктивації Відновне правосуддя в Україні

Підготовка кадрів Кримінальної міліції у справах дітей...

засобів професійної дії в конкретних ситуаціях; здатність до особистісної та професійної рефлексії щодо цінностей і засобів власної діяльності. Важливе також те, що в суб’єктивному плані учасники занять більш чітко окреслюють перспективи власного професійного розвитку. Саме з цього моменту з’являються психологічні засоби саморозвитку. Одним з різновидів ділових ігор є «метод проектів», сутність якого полягає в розробці пропозицій щодо вирішення проблеми, параметри якої або задані заздалегідь, або ймовірні, але цілком та повністю не задані. Цінність цього методу зумовлена не тільки можливістю отримати корисні практичні результати, а й можливістю навчити членів групи способам спільної інтелектуальної (аналітичної, проектної) діяльності, правильному оформленню її результатів. Учасники такого роду гри набувають можливість дізнатися про свої сильні та слабкі сторони, навчитися висувати та відстоювати ідеї, конкретизувати їх у програми дій, конструктивно критикувати інших тощо. Проект може слугувати засобом контролю якості отриманих знань та умінь. Ще одним ресурсом підвищення практичної спрямованості навчання та виховання курсантів може стати їх участь у волонтерській роботі з дітьми. Для працівників ОВС важливо розуміти поведінку та вчинки людей. З огляду на предмет юридичної, зокрема, кримінальної психології, злочин може бути розглянутий як аналог вчинку. У практичному аспекті нас цікавитиме: 1. Мета та мотиви вчинку. Чи свідомо діяла людина? Які потреби (бажання, мрії та ін.) спонукали її до вчинку, які мотиви вона усвідомлювала, які цілі ставила? 2. Які засоби досягнення мети були використані? Йдеться не тільки про матеріальні знаряддя злочину, а й психологічні: чи людина планувала місце та об’єкт злочину, готувала собі алібі, шляхи відходу, обдумувала тактику захисту в суді. Можливо, що подія сталася раптово, використані «підручні засоби»? 3. Прийняття рішення щодо реалізації намірів (досягнення мети певними засобами). Задум формувався довго чи правопорушник діяв раптово? Чи були сумніви, вагання. Рішення приймав самостійно, раціонально чи під впливом емоцій, алкоголю, інших людей. Був спровокований діями потерпілого? 4. Виконавча ланка: діяв рішуче та зухвало, впевнено та наполегливо. Можливо мала місце добровільна відмова від завершення злочину? 5. Оцінка вчинку: визнає провину, жаліє (кого саме — себе, рідних, потерпілого), готовий 1-2/2009

покаятися, відшкодувати заподіяну шкоду, просити прощення. Чи навпаки, поводиться зухвало, хизується злочином. Вважає, що зробив помилки і іншим разом діятиме більш хитро? 6. Місце вчинку в житті людини: він для неї типовий, відповідає попередньому досвіду, системі цінностей, світогляду, чи це ексцес, що суперечить усій логіці життя. Наведені запитання розкривають структуру вчинку й визначають ключові питання, відповіді на які дозволяють зрозуміти людину й оцінити її морально-психологічний потенціал. Метод кейсів у цьому випадку є детальним описом обставин і поведінки (ролі) персонажа. Під роллю розуміється сукупність зовнішніх обставин та індивідуально-психологічних властивостей, які проявляються в конкретних діях. Виконання ролі вимагає від «виконавців» знань та вмінь, інтелектуально виважених дій в ігровій контрольованій ситуації. Підбір виконавців на виконання ролі «злочинця» — справа делікатна. У роль треба не тільки ввести, а і вивести з неї, розділити роль і виконавця ролі. Як інтерактивний метод, він подобається курсантам, які бачать в ньому гру, сприятливу для засвоєння теорії та оволодіння практичними уміннями. Важлива перевага методу аналізу ситуацій полягає в тому, що він пришвидшує професіоналізацію курсантів, підвищує їхній інтерес і позитивну мотивацію до навчання. За фабулою справи та поставленими запитаннями проводиться групове обговорення, яке допомагає курсантам зрозуміти природу проаналізованого вчинку й особливості його суб’єкта. Треба обов’язково підводити підсумки такої дискусії. При опрацюванні теми «корекція особистості, схильної до злочинів» предметом навчання може стати планування коригувально-виховного впливу. Головна ідея заняття полягає в тому, що суб’єкт, який не робить нічого поганого, не стає на шлях виправлення. Він має робити щось корисне, значуще, щоб довести свою відповідальність та соціальну зрілість. Такий підхід може тлумачитися як соціальна інженерія, проектування належних вчинків. Для цього необхідно з’ясувати, чи спроможний суб’єкт правильно оцінювати свої вчинки, критично ставитися до себе, чи прагне виправитися. Які недоліки в структурі особистості треба виправляти? Якими соціально корисними вчинками він зможе довести своє виправлення? Чи може суб’єкт виправитися сам, чи він потребує підтримки, поради, контролю зі сторони? За результатами обговорення цих питань слід розробити план дій, що мають довести виправлення суб’єкта. Це може бути вибачення перед потерпілим та відшкодування заподіяної шкоди;

ЮВЕНАЛЬНА ЮСТИЦІЯ

100

відмова від шкідливих звичок та від «старих друзів», покращення навчання, працевлаштування та ін. [4, 7].

ВИСНОВКИ

Апробація змісту навчального курсу та інтерактивних методів навчання курсантів свідчить, що набуті знання та уміння мають практичне значення та можуть суттєво вплинути на результативність профілактики правопорушень. Майбутні дільничні інспектори міліції, працівники КМСД, БНОН мають отримати знання та практичні уміння, які виходять за межі існуючих навчальних планів підготовки правоохоронців. Отже, треба змінити навчальні плани, передбачити вивчення курсу «Профілактична діяльність», внести відповідні зміни до програм проходження курсантами практики та стажування.

ЛІТЕРАТУРА 1. Змановская Е. В. Девиантология (психология отклоняющегося поведения): Учеб. пособ. для студентов ВУЗов. — М.: «Академия», 2003. — 288 с. 2. Злочинність неповнолітніх: причини, наслідки та шляхи запобігання: Навч. посіб. // За ред. С. І. Яковенка. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 260 с.

3. Менделевич В. Д. Психология девиантного поведения: Учеб. пособ. — СПб.: Речь, 2005. — 445 с. 4. Мороз Л. І. Психологічні та методичні аспекти навчання профілактичної діяльності у ВНЗ системи МВС Україні // Юридична психологія і педагогіка. Науков. журн. — К.: КНУВС, 2007. — № 2. — С. 73–82. 5. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики правопорушень неповнолітніх: Навч. посіб. // За ред. Л. І. Мороз. — К.: Вид. Паливода А.В., 2008. — 220 с. 6. Шнайдер Л. Б. Девиантное поведение детей и подростков. — М.: Академический проект. Трикста, 2005. — 336 с. 7. Яковенко С. І. Навчання психологічному аналізу поведінки за допомогою методу кейсів // Впровадження тренінгових технологій у підготовку персоналу ОВС: Матеріали ІІІ Всеукраїнської наук.-практ. конф., м. Київ, 31 жовтня 2008 р. — К.: КНУВС, 2008. — С. 71–73.

Електронні версії бюлетеня «Відновне правосуддя в Україні» можна знайти на веб-сторінках в Інтернеті: • «Відновне правосуддя» – www.rj.org.ua (розділ «Періодичні видання») та • «Практика вирішення конфліктів» – www.commonground.org.ua (у розділі «Ресурси»). З українським досвідом упровадження відновного правосуддя в громадах та у школах можна ознайомитися на таких веб-сторінках: • «Співпраця міліції та громади задля безпеки» – www.bezpekagromad.org.ua та • «Відновні практики в школах» – www.safeschool.org.ua Відновне правосуддя в Україні

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

традиційній рубриці «Книжкова полиця» пропонуємо Вашій увазі навчальний посібник «Соціальна робота і програми відновного правосуддя: теорія і практика». Видання підготовлене у рамках співпраці між БО «Український Центр Порозуміння» та Школою соціальної роботи ім. В. І. Полтавця Національного університету «КиєвоМогилянська академія» завдяки підтримці проекту «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації», який фінансує Швейцарська агенція з розвитку та співробітництва. Матеріал посібника укладено з урахуванням особливостей викладання курсу з відновного правосуддя для студентів спеціальності «соціальна робота» та поділено на 11 навчальних модулів. Послідовно рухаючись від визначення понять «девіантна поведінка», «злочинність», «конфлікт» та висвітлення підходів до розв’язання конфліктних ситуацій, автори посібника розкривають концепцію відновного правосуддя та можливості соціальної роботи для розвитку програм відновного правосуддя в громаді. Вперше у вітчизняній літературі послідовно подано інформацію про різні інструменти відновного правосуддя — медіацію між потерпілим і правопорушником, сімейні групові наради та кола відновного правосуддя. Окремі модулі посібника присвячено організаційному забезпеченню, законодавчим засадам та використанню інструменту соціального замовлення для розвитку програм відновного правосуддя.

ВСТУП Відносно недовга історія розвитку відновного правосуддя (ВП) в Україні свідчить про потребу викладання відповідного курсу фахівцям з соціальної роботи. Запропонований посібник написано авторським колективом викладачів Школи соціальної роботи й кафедри конфліктології Києво-Могилянської академії разом з експертами Українського Центру Порозуміння (УЦП). Про можливість залучення до сфери відновного правосуддя фахівців з соціальної роботи свідчить також те, що значна частина співробітників УЦП — випускники Академії, а саме Школи соціальної роботи. Втім, глибинні причини, що споріднюють відновне правосуддя та соціальну роботу, набагато істотніші, у чому матимуть змогу переконатися слухачі курсу, засвоюючи теорію та набуваючи практичних навичок, передбачених програмою. Важливим аспектом для розуміння природи взаємин ВП і соціальної роботи є той факт, що термін відновне правосуддя (restorative justice) у нашому посібнику відповідно до світової практики витлумачено значно ширше за поняття в системі карного правосуддя. Очевидний збіг сфери інтересів системи карного правосуддя й практики відновного правосуддя часто 1-2/2009

102

спричиняє непорозуміння й вузьке трактування відновного правосуддя тільки як однієї зі сфер так званих альтернативних способів розв’язання конфліктів (в англійській мові — ADR). Крім того, широке поле сфери людських відносин, охоплених поняттям відновне правосуддя, дуже часто звужують до опису процедур і майже прирівнюють до терміна медіація в кримінальних справах. І це за умови, коли міжнародне співтовариство дедалі ясніше усвідомлює принципові розходження в підходах відновного й карного правосуддя до розуміння кримінальних ситуацій, кримінальних учинків, правопорушень та конфліктів й реагування на них. В Україні сьогодні спостерігається схожа тенденція вузького трактування відновного правосуддя. Помітні спроби витлумачити його, вписавши в сформовану структуру й систему цінностей офіційного правосуддя. Про це свідчать і публікації, що час від часу з’являються в періодичних виданнях переважно юридичної спрямованості, і проект закону про медіацію, розроблений робочою групою експертів при Міністерстві юстиції України, що наразі чекає подання на розгляд до парламенту України. Складний і багатоаспектний процес сприйняття західним суспільством цінностей і принципів, пропонованих відновним правосуддям, знайшов своє відображення в появі нових термінів, а саме: відновний підхід, відновні практики, правосуддя, що зцілює, та інших, що дають змогу глибше й точніше описати суть розбіжностей у підходах. Відновне правосуддя лягло в основу численних академічних програм, що охоплюють теоретичні й практичні аспекти різних галузей знань. Сьогодні відновне правосуддя є невід’ємним елементом академічної освіти провідних навчальних закладів заходу в таких напрямах, як кримінологія, соціологія й соціальна робота, юриспруденція, ювенальна юстиція, віктимологія, освіта, менеджмент, теологія, розв’язання конфліктів, культура миру тощо, крім того, це й самостійна галузь знань й академічної освіти всіх рівнів. Це, безумовно, сприяє розширенню меж відновного правосуддя, зростанню його впливу й можливостей практичного застосування. Пропонований курс є першим кроком на шляху до поглиблення наукових підходів до теорії й практики відновного правосуддя в Україні. Мета курсу має більшою мірою практичний, ніж теоретичний характер, а саме: познайомити фахівців з соціальної роботи з підходом, цінностями й принципами відновного правосуддя та можливостями програм відновного правосуддя — як нового поля діяльності соціального працівника, так і нового інструмента в його роботі. Розроблення курсу було б неможливим без наполегливої та

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

відданої праці багатьох організацій, що впроваджують програми відновного правосуддя в Україні та просувають ідеї відновного підходу до розв’язання конфліктних та кримінальних ситуацій на всіх рівнях у різних областях України. Саме співпраця з неурядовими організаціями в Білій Церкві, Вінниці, Дрогобичі, Жмеринці, ІваноФранківську, Красногвардійському, Луганську, Львові, Одесі, Пирятині, Сімферополі, Харкові сприяла поширенню практики відновного правосуддя в Україні, узагальненню досвіду та створенню передумови для написання цього посібника. Сподіваємося, цей курс стане в нагоді не лише тим організаціям, що активно працюють, а й новоствореним та таким, що тільки-но створюються, центрам відновного правосуддя в громадах країни. Висловлюємо щиру вдячність усім нашим партнерам за кордоном, друзям, учителям і колегам, які свого часу навчали нас та ділилися з нами власним досвідом, знаннями та літературою, а також усім тим, хто допомагав нам готувати матеріали для цього видання. В Україні програми відновного правосуддя є інноваційним проектом і перебувають на початковому етапі свого впровадження. Як свідчить практика західних країн, відновне правосуддя дедалі більше набуває визнання не тільки як один з ефективних методів примирення потерпілого й правопорушника в кримінальному судочинстві, але й як сучасний підхід у багатьох галузях суспільних відносин, що ґрунтується на засадах поваги до людської особистості, загальнолюдських цінностях гуманізму та прав людини. Сьогодні у світі спостерігається розвиток відновних практик (тих, які ґрунтуються на принципах відновного підходу) у галузях правосуддя, освіти, соціальної роботи і навіть корпоративного управління. Сучасний підхід до соціальної роботи має багато спільного з принципами відновного підходу. Спеціаліст з соціальної роботи не може вважати себе професіоналом, якщо він не здатний сприйняти відновний підхід як теоретичне підґрунтя практики соціальної роботи. Крім того, діяльність у сфері відновного правосуддя розширює можливості соціальної роботи з надання допомоги учасникам процесу і під час його проведення, і після досягнення відновного результату, як-от: примирення сторін, досягнення домовленості про напрямки виправлення завданої шкоди, подальша реабілітація учасників конфліктної та кримінальної ситуацій. Насамперед це стосується соціальної роботи в громаді. Отже, впровадження викладеного в посібнику навчального курсу дасть можливість слухачам оволодіти новими методами роботи, з’ясувати роль та практичні можливості соціальних Відновне правосуддя в Україні

103

працівників, розширити сферу їхньої діяльності, залучити нові ресурси. Осягнення суті соціальної роботи в сфері відновного правосуддя сприятиме налагодженню партнерських стосунків між органами правосуддя й соціальними службами та утвердженню принципів соціальної справедливості в житті громади. Упровадження курсу ґрунтується на потребі поєднання теоретичних та практичних знань. У процесі організації навчання слід враховувати особливості навчання дорослих та післядипломного навчання, зокрема принцип незалежного й самокерованого навчання, потребу синтезувати нові знання на основі наявного практичного досвіду тощо. Тому під час викладання курсу варто передбачити широке застосування як традиційних методів навчання, так і тренінгових методик, рольових ігор, дискусій у групі, проведення групових супервізій тощо. Пропонований курс передусім призначений для спеціалістів, які безпосередньо долучені до громадського руху за впровадження програм відновного правосуддя в Україні. Слухачами курсу можуть також бути люди з освітою рівня бакалавра, спеціаліста чи магістра, професійні інтереси яких пов’язані з діяльністю у сфері відновного правосуддя. У процесі вивчення курсу передбачено практичне навчання, а саме: спостереження за проведенням медіації між потерпілим і правопорушником як найбільш поширеної практики відновного правосуддя та самостійне проведення медіації. Під час практичного навчання варто інтегрувати теоретичні знання з реальним контекстом роботи громадських організацій, судів, прокуратури та соціальних служб.

МОДУЛЬ I. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА ТА ЗЛОЧИННІСТЬ 1.1. Поняття девіантної поведінки Девіантна поведінка — це поведінка, яка пов’язана з порушенням культурних норм, притаманних певному суспільству. Соціальну девіацію слід розглядати передусім як соціально зумовлене явище, адже уявлення про нормальність і девіацію пов’язані з соціальним контекстом і варіюють у різних суспільствах чи субкультурах, а також можуть змінюватися з часом. Девіантна поведінка — це соціальна поведінка, яка відхиляється від тієї поведінки, що її вважають «нормальною» чи соціально прийнятною в суспільстві або в соціальному контексті. Іншими словами, девіантна поведінка передбачає порушення норм, що притаманні певному суспільству. Норми визначають, що потрібно 1-2/2009

робити чи чого робити не слід. Хоча поняття девіації включає і злочинну поведінку, сфера девіації набагато ширша, бо не всяку девіантну поведінку оцінюють як злочинну. Девіантну поведінку зазвичай розглядають з кількох сторін. Деякі дослідники вважають, що для того щоб дізнатися, що таке девіація, можна провести психологічний експеримент та з’ясувати реакцію громадськості на різні прояви поведінки. Якщо реакція буде несхвальною та з осудом, то таку поведінку слід оцінювати як девіантну. Найбільше прихильників має тлумачення девіантної поведінки, відповідно до якого її розглядають як порушення суспільних/ групових норм. Порушення норм зазвичай засуджується або карається застосуванням санкцій різного типу. Делінквентність Делінквентну поведінку здебільшого розглядають як різновид девіантної поведінки, що стосується дій молоді, яка порушує закон, вдається до вандалізму, перестає відповідати усталеним вимогам та правилам, що їх установлюють ті, хто надає догляд (батьки, вчителі, вихователі тощо), чи ті, хто має повноваження (наприклад, встановлювати обмеження на вживання алкогольних напоїв до досягнення певного віку, заборону з’являтися в публічних місцях без супроводу дорослих після певного часу, перевіряти відвідування школи тощо). Делінквенти в системі кримінальної юстиції більшості країн — це злочинці, яким менше ніж 18 років, а в деяких країнах — менше аніж 22 роки. Також під поняття делінквентної поведінки підпадають випадки порушення норм адміністративного кодексу. 1.2. Теорії девіантної поведінки та злочинності Біологічний підхід Найвідомішою теорією, яка пояснювала причини девіантної поведінки, була теорія італійського криміналіста Чезаре Ломброзо (1835–1909), поширена в XIX столітті. Згідно з цією теорією, люди, які демонструють злочинну поведінку, відрізняються від інших специфічною формою черепа. Чезаре Ломброзо був переконаний, що люди не стають злочинцями, а ними народжуються. Інший учений, який працював в середині XX століття, Вільям Шелдон (1898–1977), вважав, що схильність до правопорушень визначається типом будови тіла: мускулисті, активні люди набагато частіше стають злочинцями.

104

Психологічний підхід Зигмунд Фрейд пояснював девіантну поведінку слабким чи ушкодженим «его» (я) чи ослабленим контролем з боку «суперего». У такій ситуації поведінку особи визначає «ід» (воно), що пов’язане з примітивними, інстинктивними, вродженими аспектами особистості та стосується сфери несвідомого. Інші фактори, які також беруть до уваги прибічники психологічної теорії, стосуються пізнання, навчання, особистісних характеристик індивіда. Соціологічний підхід Представники Чиказької школи вважали, що чинники, які пояснюють девіантну поведінку, слід шукати не в особі, а в соціальній структурі. Урбанізація створює умови для дезорганізації та розпорошеності людських стосунків. Руйнується громада, люди не поділяють спільних цінностей, не зважають на думку інших про свою поведінку. Еміль Дюркгейм уважав, що в сучасних суспільствах традиційні норми та стандарти, які регулюють поведінку, руйнуються, не знаходячи собі заміни. За таких умов люди почувають себе дезорієнтованими й стривоженими. Теорія аномії чи соціальної напруги Роберт Мертон (1910–2003) вдався до спроби реконцептуалізації теорії аномії Е. Дюркгейма. Він, зокрема, витлумачував аномію як роз’єднання/ протиріччя між цілями, визначеними культурними чинниками, та структурно доступними можливостями, які внаслідок соціальної нерівності, притаманної сучасним західним суспільствам, є дуже обмеженими для нижчих класів. Саме тому девіантну поведінку варто вважати побічним продуктом економічної нерівності. Роберт Мертон визначає п’ять можливих реакцій на напругу, що виникає між схваленими суспільством цінностями та обмеженими засобами для їх досягнення. Конформісти приймають і схвалюють цінності так само, як і засоби для їх досягнення. Новатори визнають цінності, але для їх досягнення вдаються до незаконних чи протизаконних засобів. Ритуалісти узгоджують свою поведінку з чинними в суспільстві нормами, хоча не визнають цінностей, що за ними стоять, вони просто чинять за правилами, часто скоряючись примусу. Утікачі характеризуються тим, що відкидають панівні цінності і не визнають узвичаєних у суспільстві засобів їх досягнення. Бунтарі не визнають ані усталених цінностей, ані способів їх досягнення, активно прагнучи їх змінити. Серед новаторів, утікачів та бунтарів є багато тих, хто демонструє девіантну поведінку.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

Наприклад, злочинці часто є «новаторами». За класифікацією Мертона, люди, які вживають наркотики або мають алкогольну залежність, можуть бути «втікачами». Деякі соціологи вважають, що в сучасних суспільствах існує нижчий клас (underclass), який не поділяє домінантних цінностей. Чарльз Муррей (1989) обстоює думку, що саме представники нижчого класу відповідальні за істотну кількість злочинів. Він засуджує соціальний захист, систему допомоги, які дають можливість молодим жінкам ставати матерями-одиначками, а молодим чоловікам відмовлятися від роботи. Подібна точка зору знаходить підтримку й серед деяких фахівців в українському суспільстві, які, наприклад, критикують чинну форму заохочення сімей до народження дітей. Порядок здійснення виплат не орієнтується на процес виховання та навчання дітей, тому значна кількість дітей народжується в так званих «неблагополучних сім’ях», які розглядають народження дитини як можливість отримати потрібну суму грошей, що часто витрачається не на дитину. Водночас належність до такої «неблагополучної сім’ї» пов’язана з ризиком засвоєння дитиною саме зразків девіантної поведінки, оскільки можливості отримати відповідну освіту та здобути засоби до життя в законослухняний спосіб у неї набагато менші, аніж у дітей із звичайних родин. Теорія диференційної асоціації Суть цієї теорії, сформульованої Едвіном Г. Сазерлендом (1885–1950), полягає в тому, що індивіди стають правопорушниками через зв’язок із людьми, які є носіями кримінальних зразків поведінки. Тому, наприклад, підліток, який має знайомих та друзів, що вживають наркотики чи алкоголь, отримує більше шансів засвоїти подібну поведінку, аніж той, у близькому оточенні якого таких немає. На думку Е. Сазерленда, злочинна поведінка засвоюється так само, як і така, що не суперечить закону, тобто їй навчаються. Часто люди, які вдаються до девіантної поведінки, прагнуть тих само цілей, що й законослухняні громадяни. Часом може йтися про засоби до життя, яких злочинці намагаються отримати незаконним шляхом, оскільки не мають інших можливостей здобути бажане. Девіантна поведінка визначається такими характеристиками, як частотність, тривалість, черговість, інтенсивність. Едвін Лемерт помітив, що деякі прояви порушення норм — пропуски занять у школі, вживання алкогольних напоїв — у підлітковому віці провокують не надто гостру реакцію інших, тому й мають невеликий вплив на концепцію Відновне правосуддя в Україні

105

«Я-особи». Е. Лемерт назвав такі прояви первинною девіацією. Але коли дорослі починають уважати підлітка таким, що п’є, і намагаються вилучити його з оточення інших «нормальних» підлітків, то він часто починає пити більше й активно шукає спілкування з тими, хто заохочує подібну поведінку. Тож стигматизуюча або каральна відповідь на початкову девіацію нерідко породжує вторинну девіацію. Вторинна девіація — це процес, під час якого після акту первинної девіації індивід приймає девіантну ідентичність (Лемерт, 1961), що передбачає реконструкцію «Я» з позиції почуттів культурної чи субкультурної приналежності. Подібно до перспективи наклеювання ярликів Лемерт розглядає цю адаптацію як таку, що спричинена суспільною, громадською реакцією. Що саме відбувається під час цього процесу, описує теорема Томаса, згідно з якою ситуації, визначені як реальні, є реальними для особи в своїх наслідках. Теорія ярликів Теорія ярликування ґрунтується на припущенні, що жоден учинок за своєю суттю не є злочином. Визначення злочину формують ті люди та групи, яким належить влада, закріплюючи це в законі. Потім ці закони тлумачать поліція, суди, виправна система. Соціальна конструкція реальності є надзвичайно варіативним процесом виявлення, визначення й відповіді. Прибічники теорії ярликування наголошують на відносності девіації, акцентуючи ту обставину, що люди можуть визначати одну й ту саму поведінку різними способами. Стигма. Вторинна девіація характеризує початок того, що Ервін Гофман називав «кар’єрою девіанта». Якщо індивід демонструє схильність до девіантної поведінки, він здебільшого здобуває стигму, сильний негативний ярлик, який дуже змінює концепцію «Я-особи» і її соціальну ідентичність. Стигма виступає основним статусом, пересилює інші аспекти соціальної ідентичності, й особа стає ізольованою. Також вона може стигматизуватися і внаслідок судового розгляду її кримінальної справи, коли більшість членів громади визначає особу як злочинця. Теорія соціального контролю Тревіс Гірші звернув увагу на те, що девіантна поведінка є наслідком слабких зв’язків індивіда та суспільства. Згідно з його теорією, девіантом потенційно є кожен. На прояви девіантної поведінки впливають: 1-2/2009

1) належність: стосунки з іншими людьми забезпечують схвалення (сприйняття) особою соціальних норм; 2) можливості: що більше можливостей має людина в доступі до законних потреб, то більшою буде її конформність (готовність чинити відповідно до загальноприйнятих норм); 3) залученість : залученість до легітимних видів діяльності — таких, наприклад, як наявність роботи, навчання в школі, зайняття спортом — гальмує прояви девіантної поведінки; 4) віра: віра в традиційну мораль та повага до влади відіграють важливу роль у стримуванні тенденцій до прояву девіантної поведінки. Отже, кожна з розглянутих теорій допомагає зрозуміти певні аспекти девіантної чи злочинної поведінки. На думку відомого соціолога Ентоні Ґіденса, саме теорія ярликів найпереконливіше пояснює суть злочинності та девіантної поведінки, оскільки допомагає зрозуміти, у який спосіб певні види активності кваліфікуються законом, які саме владні структури формулюють такі визначення і за яких обставин той або інший індивід підпадає під категорію правопорушника. Викладені вище теорії не вичерпують усього розмаїття наукових студій, які пояснюють виникнення девіантної поведінки та її прояви. 1.3. Злочин. Форми реагування на злочин Злочин — це порушення кримінального права, ухваленого місцевим, державним чи федеральним урядом. Здебільшого всі злочини містять два істотних елементи: дія/вчинок (або в деяких випадках бездіяльність) та наміри. Типи злочинів Злочини проти особи — це злочини, які пов’язані з насильством чи загрозою насильства стосовно інших людей. Злочини проти власності — це злочини, які стосуються крадіжок власності, що належить іншим. Більшість злочинів проти власності характеризується прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що зазіхає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди й бажає цього, водночас бажаючи власного незаконного збагачення. Ще одна категорія злочинів, які дуже часто до статистичних звітів не потрапляють, — це так звані злочини без жертв. Їх також називають «злочинами, з приводу яких не було подано заяв чи скарг». До них належать нелегальне вживання наркотиків, проституція, азартні ігри тощо. Варто зазначити, що згаданий термін

106

є некоректним, оскільки люди, які чинять подібні злочини, є одночасно і злочинцями, і жертвами. Форми реагування на злочини Для боротьби зі злочинністю держава створює систему кримінальної юстиції. Вона охоплює три основні компоненти: поліцію чи міліцію, суди та покарання. До покарання належать такі заходи: y Відплата (Retribution) — це акт моральної помсти, застосовуючи яку суспільство змушує злочинця страждати відповідно до вчиненого злочину. y Стримування (Deterrence) — це спроба, застосовуючи покарання, завадити злочинності. Ця міра ґрунтується на раціональності людей, адже покарання, що його застосовують до засуджених злочинців, може налякати інших людей та змусити їх утримуватися від злочинних учинків. y Реабілітація (Rehabilitation) — стосується програм, спрямованих на виховання злочинця з метою попередити наступні злочини. В основі цього підходу лежить переконання, що багато хто зі злочинців починав своє життя в тяжких соціальних та сімейних умовах, що й спонукало їх до вчинення злочину. Тому такі люди потребують певної виховної роботи та підтримки для зміни поведінки. y Захист суспільства (Societal protection) — методика, застосовуючи яку суспільство позбавляє злочинця можливості здійснити наступні злочини, оскільки тимчасово позбавляє його волі через ув’язнення чи запобігає злочинності назавжди через смертний вирок (Macionis J. J., 2005). Особливе місце в системі заходів покарання належить концепції відновного правосуддя (Restorative justice), яке має на меті максимально усунути чи пом’якшити спричинену в результаті скоєння злочину шкоду та сприяти тому, щоб особа, яка його вчинила, взяла на себе відповідальність за свої дії. При цьому в процес виправлення чи усунення шкоди, заподіяної злочином, мають бути залучені всі причетні особи. Слід зазначити, що сьогодні суспільство ще далеке від остаточного витлумачення поняття та визначення кола питань, які охоплює концепція відновного правосуддя. Переважна більшість тих, хто впроваджує відновне правосуддя, вбачають у ньому інноваційний підхід до реагування на злочини та делінквентну поведінку й обстоюють автономність відновного правосуддя в системі кримінального судочинства, щоб максимально обмежити вплив карального підходу з боку офіційного правосуддя. Втім, деякі

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

активні прибічники відновного правосуддя прагнуть реалізувати більш амбіційні погляди. Наприклад, Деніс Суліван та Леррі Тіфт обстоюють думку, що поширення відновного правосуддя має відбуватися шляхом «створення патернів соціальної взаємодії, що підтримують та виховують людську гідність, взаємоповагу та рівність». На думку Джона Брейтуейта, «відновне правосуддя — це не просто спосіб реформування системи кримінального судочинства, це шлях трансформації всієї системи правосуддя, сімейного життя, стосунків на робочому місті, політичних відносин. Це усвідомлення глобальної зміни в підходах до того, як ми утверджуємо справедливість у світі». Ймовірно, саме цей потенціал відновного підходу (напрям, який дає змогу випрацювати концептуальні засади відновного правосуддя, його цінності, принципи та методи) не тільки уможливлює створення на його основі сучасних теорій та моделей профілактики правопорушень і девіантної поведінки, ювенальної юстиції тощо, але й відкриває перспективи застосування в інших галузях і напрямах соціальних відносин, наприклад, в системі освіти, менеджменті, соціальній роботі. Злочинність та кризи в суспільстві У різних країнах існують різні форми збору та оприлюднення інформації про вчинені злочини. В Україні така інформаціє є досить обмеженою: вона стосується лише кількох показників, які представлені в рубриці «Правопорушення». За даними Державного комітету статистики, в Україні в 2007 р. було зареєстровано 408 170 злочинів. Кількість засуджених осіб склала понад 152 тисячі (www.ukrstat.gov.ua). Інформацію про стан та структуру злочинності, відповідні звіти в Україні подають також Міністерство внутрішніх справ України та Верховний Суд України на своїх сайтах — www.mvs.gov.uа та www.scourt. gov.ua. Але варто зважати на ту обставину, що в інших країнах, наприклад у США, ця звітність є дуже розгалуженою і містить не лише дані про скоєні злочини, а й різнобічну інформацію про злочинність. Проявів девіантної поведінки помітно більшає в періоди політичних, економічних та суспільних криз. Тому період, який пов’язаний з переходом українського суспільства від соціалістичного авторитарного до капіталістичного устрою (особливо 90-ті роки), характеризується істотним зростанням злочинності. Пік тяжких злочинів припав на 1993 рік, коли рівень злочинності зріс майже на 100% порівняно з попередніми періодами. Відновне правосуддя в Україні

107

У сучасний період у зв’язку з глобальною економічною кризою, яка дуже гостро виявляється в Україні, за інформацією працівників міліції м. Києва, спостерігається зростання кількості крадіжок, зокрема квартирних. Так, якщо раніше щодня в Києві фіксувалося в середньому до десяти квартирних крадіжок, то останнім часом — 17–20. Зростання злочинності в кризові періоди спричинене збільшенням кількості людей, які залишаються без засобів до існування через втрату роботи та неможливість знайти нову. У кризовий період 90-х років ХХ ст. домінували тенденції зростання в кілька разів злочинів середнього ступеня тяжкості (переважно за рахунок зменшення кількості злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки) й істотне збільшення кількості злочинів корисливо-насильницького характеру — грабунків з метою заволодіння особистим майном. Серед злочинів насильницького характеру найбільш стрімко зростала кількість навмисних тяжких тілесних ушкоджень. Трохи їм поступалися вбивства із замахами, навмисні ушкодження середнього ступеня тяжкості, натомість скоротилося число зґвалтувань. Питома вага групових злочинів збільшилася від 17% у 1988 р. до 25% у 1993 р. При цьому варто пам’ятати, що велика кількість злочинів залишалася поза офіційною статистикою, оскільки багато громадян, не вірячи в те, що злочини будуть розкриті, не повідомляли про них у міліцію. Тому реальні цифри можуть бути значно більшими. Криміналісти констатували, що найбільш криміногенними групами в умовах перехідного періоду є безробітні та учнівська молодь. Висновок про підвищену криміногенність безробітних і учнів підтверджують також дані про питому вагу представників зазначених соціальних груп у числі осіб, які скоїли найбільш небезпечні злочини. Так, у 1993 р. майже кожен п’ятий грабіжник належав до учнівської молоді. У 1993 р. кожен сьомий злочин із числа зареєстрованих і розкритих був скоєний неповнолітніми або з їхньою участю. На початку 90-х групова злочинність неповнолітніх у середньому зростала на 10% на рік. Майже половина всіх злочинів була скоєна підлітками в групах. Безробітні становили дві третини осіб, які скоїли злочини у сфері наркобізнесу, і близько половини осіб, затриманих за розбійні напади та грабежі. Це стало підставою для висновку, що грабежі як вид злочинів найбільш притаманні злочинцям із числа безробітної та учнівської молоді. 1-2/2009

Водночас дослідники звертають увагу, що працівникам правоохоронної системи простіше виявити та довести злочини, скоєні вперше, зокрема неповнолітніми й молодими людьми, ніж злочини, що скоєні особами старшого віку, та ще й з кримінальним досвідом. Утім, зазначена обставина не применшує актуальності проблеми різкого зростання злочинної поведінки серед підлітків і молоді. У 1990–1993 рр. з представників учнівської молоді, які вчинили злочини, більшість становили учні ПТУ (близько 40%), школярі (35%), студенти вищих і середніх спеціальних навчальних закладів (15%) та інші категорії учнів (Кулик А., Бобир В.). За даними статистики МВС, від початку 2008 р. на території навчальних закладів скоєно більше 1,5 тисячі злочинів, переважна більшість яких — це крадіжки та нанесення тілесних ушкоджень. При цьому кожен шостий злочин скоєний самими учнями (www.cripo.com.ua). Ця інформація і сьогодні набуває прогностичного значення, оскільки країна знову опинилася на порозі нової кризи, що супроводжуватиметься швидким зростанням проявів девіантної поведінки та наростанням конфліктів у суспільстві. Цілком очевидно, що в такій ситуації впровадження відновного правосуддя та діяльність медіатора можуть виявитися надзвичайно актуальними та сприяти налагодженню порозуміння в громаді. Питання для самоконтролю 1. Ілюстрацією до яких теорій є наведена в розділі кримінальна статистика? Поясніть, чому. 2. Якими є типи реакції індивідів на домінування культурних принципів відповідно до теорії соціальної напруги Р. Мертона? 3. Які, за теорією Т. Гірша, є типи соціального контролю? 4. У чому відмінність між біологічною та психологічною теоріями девіації? 5. Як теорія диференціальної асоціації пояснює девіантну поведінку? 6. У чому сутність концепції відновного правосуддя як форми реагування на злочинну поведінку? Література 1. Ґіденс Е. Соціологія. — К.: Основи, 1999. 2. Кулик А., Бобир В. Дослідження загальної тенденції злочинності в Україні // http:// www.anti-crime.org, 28.11.2008. 3. http://kiev.pravda.com.ua, 08.12.2008.

108

4. Macionis J. J. Sociology. — New Jersey: Pearson Education, Inc., 2005. 5. Howard Zehr, Barb Toews (editors), Critical Issues in Restorative Justice. — Monsey, New York: Criminal Justice Press & Cullomton, Devon, UK, Willan Publishing, 2004. 6. Braithwaite, J. (2002a). «Setting Standards for Restorative Justice». British Journal of Criminology 42:563–577.

МОДУЛЬ II. КОНФЛІКТИ ТА ПІДХОДИ ДО ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ На відміну від традиційної державної системи кримінального правосуддя, злочин у координатах відновного правосуддя розглядається так само, як і будь-який інший міжособистісний конфлікт, що, зрештою, дає змогу перевести його в площину відновлення порушених стосунків та відшкодування завданої шкоди потерпілій стороні та конкретним представникам громади, яких торкнулися злочинні дії. У збірнику публікацій «Критичні питання відновного правосуддя» (Critical Issues in Restorative Justice) за загальною редакцією Говарда Зера та Барб Тоуз (Howard Zehr, Barb Toews), авторитетна дослідниця та практик у сфері відновного правосуддя, авторка книги «Відновне правосуддя: можливість для зцілення та змін», професор Сьюзан Шарп1 викладає основи сучасної теорії соціальної угоди (social contract), на якій ґрунтується концепція відновного правосуддя. Філософ-політолог Джон Роулз уперше сформулював засади «правосуддя як справедливості» (justice as fairness), започаткувавши демократичний погляд на правосуддя. За його словами, правосуддя як справедливість ґрунтується на чесній системі соціального співробітництва, у якій люди пристосовують свою поведінку до встановлених норм та правил, що приймаються усіма як справедливі й такі, що однаковою мірою стосуються кожного члена суспільства. Ці норми надають однакові можливості кожному діяти собі на користь (див. Роулз Дж., 2001). Отже, прибічники відновного правосуддя прагнуть створити та підтримати справедливий порядок у суспільстві шляхом соціального співробітництва, яке реалізується через соціальні угоди. Соціальні угоди — це своєрідні формальні домовленості (часто підсвідомі, зазвичай невисловлені, але інколи прописані в законах і правилах) про те, як слід поводитися одне з одним і яку поведінку слід очікувати одне від одного. Відповідно до викладеної теорії, ситуації 1

Susan Sharpe, Restorative Justice: A Vision for Healing and Change.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

порушення справедливості потребують не стільки реагування з боку держави на злочин чи злочинні дії, скільки процесу розв’язання конфліктної ситуації, що склалася внаслідок порушення соціальної угоди між його учасниками (потерпілим, правопорушником та громадою). Процес виходу з конфліктної ситуації спрямований на діалог та ухвалення рішення щодо наслідків та подальшої долі цієї соціальної угоди (продовження чи поновлення, зміни умов/перегляду її положень про норми й правила або, в найгіршому випадку, припинення дії, наприклад, шляхом ізоляції правопорушника від громади). У контексті концепції правосуддя як справедливості особливого значення набуває трансформативна теорія конфлікту, оскільки вона ґрунтується на аналогічних філософських засадах, окреслюючи передумови для максимальної участі сторін конфлікту в процесі його розв’язання. 2.1. Поняття конфлікту та анатомія конфлікту Конфлікт (лат. conflictus) — зіткнення, удар; боротьба, бій. В українській мові словом конфлікт позначають зіткнення протилежних поглядів або інтересів. У соціальних науках конфлікт — це стосунки між двома чи кількома сторонами (людьми й групами), які мають або думають, що мають, несумісні цілі. Взаємини в конфлікті характеризуються: 1) орієнтованістю щодо часу, місця, умов, причин, наслідків; 2) наявністю сторін взаємодії, функціонування яких у процесі конфлікту може бути дезорганізоване або активізоване, мобілізоване; 3) потенційно пошуковим, орієнтованим на розв’язання проблем характером взаємодії. Для завершення конфлікту важливим є наявність (або встановлення) правил, які дають змогу визначити взаємне співвідношення сил. Якщо такі правила існують і сторони їх дотримуються, то конфлікт інституалізується й набуває рис змагання, у якому момент виграшу чітко зафіксований та очевидний як для переможця, так і для переможеного. Кожен конфлікт має свою «ціну», яку визначають: 1) шкода, яку сторона зазнала від дій іншої сторони; 2) витрати енергії, коштів, часу на боротьбу з іншою стороною (при цьому якщо іншою стороною є злочинець, боротьбу з яким ведуть уповноважені на це державні органи, що фінансуються з суспільних коштів, жертва все одно має витратити час і сили на допомогу працівникам МВС або прокуратури для Відновне правосуддя в Україні

109

встановлення обставин злочину, особи злочинця тощо); 3) втрати, пов’язані з погіршенням ситуації (втрата престижу, зниження самооцінки, погіршення стосунків тощо). У I ст. до н. е. римський ритор Квінтиліан сформулював сім запитань, на які треба відповісти, щоб отримати більш-менш повне уявлення про подію чи явище. Це запитання: хто? що? де? чим? навіщо? як? коли? Застосовуючи такий підхід до аналізу конфлікту, ми маємо дати відповіді на запитання: Хто є учасниками конфлікту? 1. Що вони не поділили, які питання викликають суперечку? 2. Де відбувається конфлікт, у якому середовищі та за яких обставин він став можливим? Яке місце найбільш сприятливе для організації перемовин? 3. Чим, якими засобами користуються сторони у своєму протиборстві, які ресурси вони можуть залучити? 4. Навіщо цей конфлікт учасникам, які мотиви, інтереси й цілі учасників? 5. Як розпочався конфлікт? Як він розвивається? Які його функції? 6. Коли почався конфлікт, коли відбулося його загострення, який час найсприятливіший для початку перемовин між сторонами? Докладніше варто проаналізувати першу складову конфлікту, а саме — учасників конфлікту. Важливо виявити всі залучені до конфлікту сторони. Зокрема, тих, хто, залишаючись у тіні, є справжніми ініціаторами конфлікту й зацікавленими особами (підбурювачі, поплічники та організатори конфлікту). Слід з’ясувати ролі інших учасників (союзник, випадкова жертва, нейтральний спостерігач, посередник тощо). Іноді для розуміння конфлікту важливими є такі параметри особи, як соціально-демографічні маркери (вік, стать, належність до певного прошарку суспільства), психологічні (рівень домагань, самооцінка, егоцентризм, ригідність, упертість, агресивність, неврівноваженість, тип орієнтованості в часовій перспективі) та моральні якості (грубість, зверхність, пихатість, заздрість — або принциповість, правдивість, щирість). 2.2. Види конфліктів Якщо зіткнення зумовлене об’єктивною розбіжністю інтересів і сторони адекватно сприймають ситуацію, то йдеться про справжній, або істинний, конфлікт. Коли об’єктивні засади конфлікту відсутні і він розпочався через викривлення інформації, хибне розуміння сторонами інтересів, намірів, цінностей іншої сторони, — такий 1-2/2009

конфлікт називають хибним. Звичайно, цей поділ за критерієм реальності конфлікту є умовним, оскільки наявність істотних відмінностей в інтересах не виключає взаємодії сторін у формі співробітництва, так само як наявність спільних інтересів не завжди втримує сторони від конфліктної взаємодії. Кожен з учасників конфлікту сприймає ситуацію по-своєму, тож якщо він уважає, що перебуває в конфлікті, то й чинить відповідно до сторони, яку вважає супротивником. Соціолог У. Томас утілив цю закономірність у твердженні: «Якщо ситуацію визначають як реальну, вона реальна своїми наслідками». Особливістю конфлікту як виду взаємодії між сторонами в процесі розв’язання проблеми є протидія однієї сторони іншій. З огляду на це конфлікт можна співвіднести з іншими видами взаємодії (див. мал. 2.1). Конфлікти класифікують за різними критеріями залежно від мети дослідження. Наприклад, за характером виникнення — стихійні й заплановані (розпочаті зумисно); за характером згасання — а) ті, що спонтанно припиняються; б) ті, що припиняються під дією засобів, знайдених учасниками конфлікту; в) ті, які розв’язуються за втручання зовнішніх сил; за рівнем регулювання — керовані, слабко керовані, некеровані. Американський соціолог Л. Козер запропонував розрізняти реалістичний та нереалістичний конфлікти відповідно до того, чи є конфлікт засобом або самоціллю для сторони, яка його ініціювала. Реалістичний конфлікт є засобом досягнення певного результату, і тому він припиняється, якщо сторона знаходить альтернативний шлях досягнення своєї мети. Нереалістичний конфлікт виникає на основі депривації й фрустрації, його метою є зняття напруження однієї чи кількох сторін взаємодії. Агресивність, яка лежить в основі нереалістичного конфлікту, може бути спрямована в інше річище, оскільки вона прямо не пов’язана з об’єктом конфлікту. Агресивна поведінка в цьому випадку є цінністю, а об’єкт має другорядне значення. Поширеною також є класифікація конфліктів за характеристикою сторін конфлікту. За цим критерієм конфлікти поділяють на внутрішньоособистісні (між різними сторонами, мотивами однієї особистості), міжособистісні (між двома чи кількома особами), між особою і групою, міжгрупові (між малими групами), між великими суспільними групами (класами, націями, конфесіями, державами тощо). Конфлікти різних типів взаємопов’язані, тому можуть зумовлювати один одного. На мал. 2.2 схематично зображено зв’язок між

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

110

Малюнок 2.1.

Види взаємодії (Дружинін В. В., Конторов Д. С., Конторов М. Д., 1989). ½Æ ÊËÕ

ÆË¾ÆÊÁ»Æ¾

ÆË¹¼ÇÆ ÀÅ

ªÁÅº ÇÀ

ÃÊË¾ÆÊÁ»Æ¾

ÊÁÅ¾ËÉÁÐÆ¾

£ÌÅÌÄØËÁ»Æ¾

ªÈÉÁØÆÆØ

ªÌ»ÇÉ¾ ÊÌÈ¾ÉÆÁÏË»Ç

¨ÉÇËÁ½ ØÆÆØ

ªÁÅ¾ËÉÁÐÆ¾

ªÈ » ½ÉÌ¿Æ ÊËÕ

£ÇÅÈ¾ÆÊ¹Ï ÂÆ¾

¦¾ÊÌ»ÇÉ¾ ÊÌÈ¾ÉÆÁÏË»Ç

£Ç¹Ä Ï Ø «ÁÅÐ¹ÊÇ»¾ ¨ÇÊË ÂÆ¾

¦¾ÂËÉ¹Ä Ë¾Ë ÃÊÈÄÌ¹Ë¹Ï Ø ÄÇºÆ¹

¦ÇÉÅ¹ÄÕÆ¹

ÇºÉÇÀÁÐÄÁ»¹

Малюнок 2.2.

Зв’язок між внутрішньоособистісними, міжособистісними та міжгруповими конфліктами ÅËÊÈ ÐÅÔÆÆÉÆ¹ÀÉÊ ÉÅÀÁ ÂÆÅÌÃ ÂÊ

¤ ¾ÆÉÆ¹ÀÉÊ ÉÅÀÁ ÂÆÅÌÃ ÂÊ

¤ ¾»ÈËÇÆºÀÁ ÂÆÅÌÃ ÂÊ

внутрішньоособистісними, міжособистісними та міжгруповими конфліктами. Істотну допомогу для розуміння міжособистісних конфліктів, прогнозування можливих шляхів їх розв’язання надає аналіз причин. Узявши за основу одну з популярних класифікацій конфліктів (конфлікти інтересів, конфлікти спілкування, організаційні конфлікти, конфлікти систем цінностей, інформаційні конфлікти),

проаналізуймо специфічні причини виникнення кожного з названих конфліктів. Так, в основі конфліктів інтересів можуть бути розбіжності: y в основних (ділових) інтересах; y у процедурних інтересах; y у психологічних інтересах; В основі конфліктів спілкування лежать: y сильні емоції; y схильність до стереотипів; y дефіцит спілкування або розмова «різними мовами»; y порушення норм культури спілкування однією зі сторін. Організаційні конфлікти здебільшого спричинено: y нерівністю в питаннях влади й авторитету; y нерівністю у володінні та розпорядженні ресурсами; y нечіткістю посадових обов’язків; y відсутністю потрібного часу, «цейтнотом». Конфлікти у системах цінностей зумовлені: y відмінностями в критеріях оцінки ідей та поведінки; y розбіжностями в цілях та ідеалах; y відмінностями в способі життя, ідеології та релігії. Нарешті, інформаційні конфлікти виникають через: y відсутність чи обмеженість інформації; y хибну інформацію; y відмінності в розумінні важливості інформації; y відмінності в тлумаченні та способах оцінки інформації. Міжособистісним і міжгруповим конфліктам притаманний конфлікт інтересів, але це не виключає й інших причин. Міжособистісні конфлікти можна розв’язати, застосовуючи одну з трьох загальних стратегій, що ґрунтується на правах, інтересах або силі сторін. 2.3. Загальні стратегії розв’язання конфліктів Кожен з нас, потрапляючи в ситуацію конфлікту інтересів, свідомо чи несвідомо вибирає стратегію виходу з нього. Як зазначалося вище, відомо три основні типи стратегії, а саме: стратегія, що ґрунтується на силі (владі); стратегія, в основі якої лежать права; стратегія, яка ґрунтується на інтересах (див. мал. 2.3). Деякі спроби виходу з конфліктної ситуації пов’язані з визначенням, хто є сильнішим, — подібно до сусідів або держав, що обмінюються Відновне правосуддя в Україні

111

погрозами чи відповідають на погрози. В інших випадках намагаються з’ясувати, хто правий: наприклад, коли двоє юристів сперечаються, чия позиція в правовому спорі переконливіша. І, зрештою, часто переговори проводяться на основі взаємних інтересів сторін. Часто в процесі примирення в суперечці або конфлікті змішуються всі три стратегії: одні намагаються задовольнити інтереси, інші — визначити права чи вдаватися до сили. Здатність примусити кого-небудь зробити щось, чого він не зробив би в жодному іншому випадку, називають владою. Влада може ґрунтуватися на силі зброї, визначатися місцем в ієрархії, харизмою; може підтримуватися залякуванням. Утім, якщо не вдаватися до безпосереднього змагання сил, потенційно руйнівного для всіх учасників конфлікту, часто складно визначити, яка зі сторін є сильнішою. Тому, зрештою, це є питанням сприйняття. Стратегія, що ґрунтується на силі/владі, є найбільш дорогою та ризикованою, хоча й може здаватися, особливо спочатку, швидкою та ефективною. Інший спосіб розв’язання конфлікту — визначитися, хто правий, спираючись на певні незалежні стандарти, визнані законними або чесними. Стратегія, в основі якої лежить визначення прав, може ґрунтуватися на таких принципах, як законодавча взаємність, прецедент, рівність або старшинство. Права рідко бувають однозначними. Зазвичай правила, до яких звертаються, різноманітні й суперечливі. Типова правова процедура — судове рішення (арбітраж, традиційний суд, суд присяжних, трибунал тощо). Хоча правова стратегія порівняно з іншими є менш ризикованою, проте й вона має ризики, пов’язані з неабиякими витратами. Третій спосіб виходу з конфлікту — це переговори, під час яких сторони прагнуть урахувати інтереси (потреби, бажання або побоювання) учасників. Варто зазначити, що стратегію, яка ґрунтується на інтересах, доволі складно втілити в життя. Вона також пов’язана з витратами й ризиком, але, зазвичай, ці ризики найменші порівняно з іншими стратегіями. Зазначена стратегія передбачає дослідження причин конфлікту, прихованих тривог. Вона вимагає вироблення творчих рішень і пошук взаємних інтересів. У спеціальній літературі цю стратегію часто називають гарвардською моделлю переговорів. Суть її полягає в тому, щоб відійти від позицій, які здебільшого є обстоюванням вимог однієї сторони, та перевести спілкування на рівень інтересів, що засвідчують істинні бажання та потреби сторін 1-2/2009

Малюнок 2.3.

Загальні стратегії розв’язання конфліктів

©ÀÃ¸

ÅÊ½È½ÉÀ

§È¸ºÆ

Малюнок 2.4.

Схема «Айсберг» ¨ÇÀÁÏ »ÁÅÇ¼Á ²§ Ä×½Á Ã¹¿ÌËÕ ÒÇ »ÇÆÁ ÎÇÐÌËÕc

ÆË¾É¾ÊÁ ÈÇËÉ¾ºÁ » ½ÐÌËËØ °§¥¬ Ä×½Á ÎÇÐÌËÕ ÒÇ »ÇÆÁ Ã¹¿ÌËÕc

у конфлікті. Співвідношення позицій та інтересів сторін нагадують айсберг, де позиції є лише маленькою частиною того, що ми можемо спостерігати в конфлікті. Водночас поле протистояння сторін і змістовний бік конфлікту залишаються за лаштунками, прихованими й від самих учасників конфлікту (див. мал. 2.4.). Якщо позиції є найменш гнучкими, інтереси відкривають перспективу широкої варіативності вибору шляхів розв’язання конфліктних питань. Єдиною перешкодою в застосуванні цієї стратегії є недовіра та страх відкрити протилежній стороні справжні інтереси та потреби, що спричинили конфліктну ситуацію. Тому обов’язковою умовою реалізації стратегії є участь посередника — нейтральної та незалежної третьої сторони, якій можуть довіряти учасники конфлікту, що дає змогу досягти взаємної згоди у 80% випадків2. Найвідомішою процедурою розв’язання конфлікту за участю посередника є медіація 2

Dallas Mediation Project. Statistics on Mediation in the 101st District Court as of June 12, 1992 as condensed in Court Annexed Mediation (1993, State Bar of Texas MCLE), http://www.adrr.com

112

(від лат. mediatio — посередництво), відповідно самих посередників дуже часто називають медіаторами. 2.4. Стилі поведінки в конфліктних ситуаціях У 1964 р. американські дослідники Роберт Р. Блейк та Джейн С. Моутон звернули увагу на відносно стійкі особливості поведінки керівників. За критерієм спрямованості керівника (або на досягнення результатів, або на турботу про людей) дослідники виокремили п’ять основних і три додаткові стилі управління. Характеристика стилів містить описи дій керівника в ситуаціях запобігання й залагодження конфліктів. У 1972 р. Кенет У. Томас і Ралф Х. Кілмен, спираючись на цю схему, розробили тест оцінки стилю поведінки особи в конфліктній ситуації. Класифікація ґрунтується на аналізі дій особи за двома ознаками: наполегливості, з якою вона прагне реалізації своїх інтересів, і ступеня її готовності враховувати інтереси іншої сторони. На мал. 2.5. вказано п’ять основних стилів. Назви стилів подані за К. У. Томасом і Р. Х. Кілменом, у дужки винесено цифрові позначення стилів за Р. Блейком і Дж. Моутон. Коротко схарактеризуймо особливості кожного зі стилів. Суперництво (боротьба) — людина максимально орієнтована на перемогу в конфлікті (9 — максимум за шкалою орієнтації на результат) і мінімально зважає на потреби інших (1 — мінімум за шкалою орієнтації на поліпшення стосунків). Сторона конфлікту, що застосовує стиль суперництва, намагається нав’язати іншим свій варіант розв’язання суперечливих питань. Власну перемогу вона витлумачує лише через поразку супротивника. На перемовинах застосовує тактику тиску й погроз, вдаючись до спроби поставити під сумнів компетентність опонентів, повсякчас вишукує слабке місце в їхній аргументації. Ознакою цього стилю є схильність до безапеляційних заяв, негативного ставлення до тих, хто має іншу думку. Гасла стилю: «Сильний завжди правий»; «Переможців не судять». Поступливість (згладжування) — жертвування інтересами справи задля підтримання й поліпшення стосунків з іншою людиною (1 за шкалою орієнтації на результат і 9 за шкалою орієнтації на стосунки). «Поступливий» намагається виглядати в очах оточення приємним, добрим, співчутливим, готовим допомогти. Він відчуває страх перед несхваленням, перед можливістю бути знехтуваним. Виявляючи до інших знаки поваги та схвалення, поступливий очікує такого самого ставлення й до себе. Здебільшого він робить усе, щоб усунути саму можливість критики, запобігти загостренню конфліктів, апелюючи до потреби в

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

солідарності. Гасла: «Ми всі одна щаслива команда, і не варто розхитувати човна»; «Мир за будь-яку ціну»; «Нехай буде гречка, аби не суперечка». Ухиляння (відгороджування) — пасивна поведінка в конфліктній ситуації, що виявляється в ігноруванні проблеми або у відкладанні свого втручання «до кращих часів» (1 за шкалою орієнтації на результат і так само 1 за шкалою орієнтації на стосунки). Це прагнення уникати гострих ситуацій і не обговорювати питання, які є предметом суперечок. Тактика присутності без ознак активного втручання, зберігання нейтралітету і нерозкриття своїх поглядів та ставлення до проблеми. Сторонам надається можливість самим зробити вибір і самим нести відповідальність за свій вибір. Гасла: «Не буди лиха, поки тихо»; «Не чіпай, поки не зламається»; «Моя хата скраю». Компроміс (порозуміння) — пошуки балансу взаємних поступок і надбань (5 за шкалою орієнтації на результат і 5 за шкалою орієнтації на стосунки). Прагнучи порозумітися, сторони згоджуються на часткове задоволення своїх потреб, щоб зберегти стосунки й отримати хоча б щось. При цьому має місце затушовування суперечностей і наголошування на спільності інтересів. Іноді компроміс є останньою можливістю ухвалити певне рішення. Гасла: «Щоб себе не оголити і тебе не обділити»; «Краще маленька рибка, ніж великий тарган». Співробітництво (колаборація) — орієнтація на якнайповніше задоволення інтересів усіх учасників конфліктної ситуації (9 — максимум за шкалою орієнтації на результат і так само 9 за шкалою орієнтації на покращення стосунків). Інтереси іншої сторони визнаються частиною проблеми. Учасники конфлікту відверто обговорюють суперечності, разом наполегливо шукають розв’язання спірних питань. Це дає змогу виявити приховані інтереси, відшукати резерви та ресурси для їх задоволення. Гасла: «Один розум добре, а два краще»; «Кожна пригода — до мудрості дорога». Застосування певного стилю поведінки в конфлікті може бути доцільним або недоцільним залежно від обставин конфлікту. До таких обставин уналежнюють короткотерміновість або довготривалість відносин між сторонами, важливість чи незначущість суперечливого питання, ступінь поінформованості, наявність чи відсутність часу на пошуки рішення тощо (див. таблицю 2.1.). Між стилями поведінки в конфліктній ситуації та основними життєвими позиціями індивідів існують певні взаємозв’язки. Людина, яка є прихильником позиції «Мені добре — вам добре», здебільшого орієнтована на співробітництво в конфлікті. Інші можливі взаємозв’язки подані в таблиці 2.2. Відновне правосуддя в Україні

113

Таблиця 2.1. Ситуації та обставини, за яких доцільно або недоцільно застосовувати певний стиль поведінки в конфлікті Стиль поведінки

Характер дій і наслідки застосування

Суперництво

Тиск на іншу сторону з метою нав’язати свій варіант. Перемога однієї сторони є поразкою іншої.

Поступливість

Проблема замовчується. Створюється видимість гармонії. Ви йдете на поступки. Інша сторона виграє.

Ухиляння

Проблема ігнорується або демонструється байдужість. Відповідальність за рішення перекладається на іншу сторону. Інша сторона виграє.

Компроміс

Кожна сторона йде на поступки в окремих питаннях. Ніхто не здобуває перемоги.

Співробітництво

Сторони визнають здібності й систему цінностей всіх учасників. Обговорюють інтереси, оцінюють домовленість як вигідну за наявної ситуації.

Рекомендується застосовувати в таких випадках: Статус і авторитет підкріплені владою. Рішення має бути ухвалене швидко й реалізоване негайно. Ваші стосунки короткотермінові. Коли важливо зберегти стосунки, а спірне питання для вас малозначуще. Коли ви не маєте шансів виграти. Коли це може стати корисним уроком для іншої сторони. Коли ви не маєте потрібної інформації, коли надто велика напруженість у стосунках, небезпечно вирішувати проблему в цей момент, слід виграти час. Сторони мають ресурси для обміну поступками. Перемога однієї зі сторін небажана. Ви потребуєте швидкого рішення, можете отримати короткотермінову вигоду. Аби не втратити все, ви згодні отримати хоча б щось. Сторони мають час для пошуку оптимального рішення, мають бажання, кваліфікацію та повноваження для пошуку додаткової вигоди.

2.5. Внутрішня картина конфлікту та позиції особистості в конфліктних ситуаціях Внутрішню картину конфлікту (ВКК) визначають як сукупність поглядів, почуттів, оцінок, що склалися в людини на певний момент часу внаслідок її причетності до ситуації, яку вона сприймає як конфлікт. Кожна зі сторін конфлікту має свою ВКК, яка до того ж у процесі перебігу конфлікту зазнає змін. У ВКК утілено структурування конфліктантом ситуації конфлікту; у ній суб’єкт розташовує учасників ситуації в суб’єктивному просторі відносно одне одного, наділяє їх певними характеристиками й зв’язками, а також здатністю змінювати місце в заданому смисловому полі. Це дає можливість «розігрувати» в уяві перебіг конфліктної ситуації, розглядати можливі варіанти власних дій і дій учасників та прогнозувати відповідний цим діям результат. Формування ВКК виступає як певне «розуміння» ситуації, де дії іншої сторони витлумачуються як спрямовані проти нас (наших прав, нашої честі, наших інтересів). Іншими словами, ВКК є результатом декодування певної інформації з метою знаходження її смислу й прихованого значення. ВКК має раціональну, емоційну та мотиваційну компоненти. 1-2/2009

Не рекомендується в таких ситуаціях: Коли сторона, що програла, має можливості реваншу, коли доцільно дізнатися більше про її інтереси, коли ви зацікавлені у встановленні постійних стосунків. Коли питання для вас важливе й вимагає ухвалення рішення. Поступка не буде оцінена або інтерпретуватиметься як вияв слабкості.

Коли питання для вас важливе, коли з часом вірогідне ускладнення ситуації, виникнення додаткових проблем.

Сторони сумніваються у виконанні угод іншою стороною, компроміс неможливий (нереальний). Спроба догодити всім робить сумнівною його реалізацію.

Дефіцит часу, одна із сторін не налаштована на співробітництво або не має достатніх повноважень.

Емоційна компонента формується миттєво й пов’язана, можливо, з певними маркерами, які зумовлюють структуралізацію поля сприймання ситуації, а також із впливом наявних установок. За домінування емоційної компоненти у ВКК особа реагує до певної міри «автоматично» (це може бути як автоматична агресивність, так і автоматична лякливість, поступливість). Тому більшість рекомендацій щодо поведінки в конфлікті стосуються гальмування «автоматичної реакції» («підніміться на балкон» (Ч. Ліксон), не поспішайте реагувати) і посилення ролі інтелектуальної компоненти (проаналізуйте ситуацію, зберіть додаткову інформацію). Водночас у культурі може існувати вимога саме автоматичної та миттєвої реакції на образу (кодекс Бусідо, писані й неписані кодекси чоловічої честі). Таблиця 2.2. Можливі взаємозв’язки життєвих позицій зі стилями поведінки в конфліктній ситуації Життєва позиція Мені погано — вам погано Мені погано — вам добре Мені добре — вам погано Мені добре — вам добре

Стиль поведінки в конфлікті Ухиляння Поступливість Суперництво Співробітництво

114

Мотиваційна компонента пов’язана зі ставленням суб’єкта до конфлікту, зі змінами поведінки в умовах конфлікту й актуалізацією діяльності з подолання конфлікту. Знаючи про ВКК конфліктанта, можемо передбачати його поведінку і, зокрема, діагностувати його позицію в конфлікті як активну або пасивну, гнучку або ригідну, жорстку або м’яку, або як активноадаптивну, орієнтовану на максимізацію виграшу, або як пасивно-адаптивну, «страждальницьку», або як проміжну між цими позиціями. Що менше ми усвідомлюємо власну ВКК, то меншою мірою можемо керувати своєю поведінкою. У випадку, коли конфлікт пов’язаний з травматичним досвідом, у жертви може порушитися здатність інтегрувати цей досвід з іншими подіями життя. Травматичні спогади складаються з інтенсивних емоцій та сомато-сенсорних елементів, які актуалізуються, якщо людина перебуває в збудженому стані або певні стимули нагадують їй про травматичну подію. Оскільки травматичні спогади не змінюються з плином часу, то до того моменту, поки жертва їх осмислить і зцілиться, вона перебуває «застиглою» у травмі як в актуальному переживанні. Позиція особистості в ситуації конфлікту — це змістове утворення, в якому інтегровано ставлення особи до ситуації та до себе, оцінку значущості ситуації та прогнозування її результату, що, зрештою, слугує базою для вибору тактики поведінки. На думку В. А. Тихоненка, позиції особистості в ситуаціях конфлікту поділяються на адаптивні й неадаптивні («програшні»). В останньому випадку, конструюючи у свідомості конфліктну ситуацію, суб’єкт визначає для себе позицію, яка не дає йому змоги побачити перспективи та шляхи розв’язання конфлікту. Смислова оцінка ситуації, що склалася як «безвихідна», різко обмежує «внутрішнє поле зору» і блокує пошукову діяльність. «Програшну» позицію особистості характеризують такі ознаки: 1. Фіксованість позиції. Суб’єкт не може змінити образ ситуації, вільно маніпулювати його елементами в просторово-часових координатах. 2. Залученість, тобто розміщення себе в точці прикладення сил, що погрожують; погляд на ситуацію «зсередини», нездатність відмежуватися від конфліктної ситуації, дистанціюватися від неї. 3. Звуження сфери позиції особистості порівняно зі сферою конфліктної ситуації. Звуження смислової сфери особистості відбувається за рахунок обмеження уявлень про власні ресурси й унаслідок зростання ізоляції від оточуючих.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

4. Ізольованість і замкнутість позиції. У структурі усвідомлення конфліктних відносин замість адаптивної позиції «ми-вони» наявна набагато вразливіша конфронтація «я-вони», яка свідчить про відчуження особистості, втрату зв’язку з референтними групами, порушення ідентифікації. 5. Пасивність позиції. Суб’єкт, уявляючи собі активно спрямовані на нього дії учасників конфлікту, не може в межах складеного смислового образу уявити свої конструктивні дії (нападу, захисту тощо). Така пасивність позиції знецінює будь-які відомі суб’єкту варіанти рішень. Парадоксально, що багато суїцидентів, аналізуючи відсторонені ситуації або повертаючись до пережитого після закінчення кризи, знаходили шляхи розв’язання конфлікту й навіть виступали в ролі радників для інших, але до себе ці конструктивні плани не могли застосувати. У пасивних позиціях знання й досвід не тільки не актуалізуються, але й відкидаються. 6. Нерозвиненість у часовій перспективі, відсутність майбутнього — тісно пов’язані з вказаними вище ознаками «програшної» позиції. Майбутнє конфліктанти уявляють лише як продовження або поглиблення ситуації, що склалася (див. Тихоненко В.А., 1998, с. 22–23). У ситуації конфлікту програшна ситуативна позиція може трансформуватися в «програшну» життєву позицію, і тоді особистість опиняється в кризовому стані. 2.6. Трансформативна теорія конфлікту в медіації За трансформативною теорією конфлікту, яку запропонували Р. А. Б. Буш та Дж. П. Фолджер, найважливішим наслідком конфлікту слід вважати кризу взаємовідносин: «У конфлікті найважливіше — не те, що він позбавляє людей можливості задоволення якихось прав, інтересів або досягнення цілей незалежно від їх важливості, але те, що конфлікт змушує вибирати певну манеру поведінки стосовно інших і до себе, яка їм самим здається незручною і навіть неприйнятною.., така поведінка позбавляє їх відчуття власної сили й відчуття зв’язку з іншими учасниками конфлікту, що ставить під сумнів або й руйнує можливість нормальної людської взаємодії» (Р. А. Б. Буш, Дж. П. Фолджер, 2007, с. 49). Конфлікт, за трансформативною теорією, викликає в його учасників почуття слабкості та недієздатності, з одного боку, і провокує посилення таких рис, як егоїстичність, підозрілість, ворожість, закритість, з другого боку. Медіатор має допомогти сторонам змінити негативну та деструктивну взаємодію на Відновне правосуддя в Україні

115

позитивну й конструктивну, організуючи спільну діяльність сторін з дослідження проблеми та шляхів її розв’язання, а також сприяючи розумінню позицій одна одної. Оскільки в результаті кримінального конфлікту в сторін порушуються звичайні відносини з оточенням, загострюється почуття страху, втрати контролю над власним життям, розв’язання кримінального конфлікту з позицій відновного правосуддя (і трансформативної теорії) тісно пов’язане з досягненням порозуміння між потерпілим та правопорушником. На думку Г. Зера, «злочин завдає шкоди як поранення, яке слід загоїти». Шкода ця має «чотири виміри»: 1) шкода жертві; 2) шкода міжособистісним стосункам; 3) шкода злочинцеві; 4) шкода суспільству (див. Зер Г. 2004, с. 145). Саме на ці «чотири виміри» мають бути спрямовані відновлювальні дії. Питання для самоконтролю 1. Викладіть у загальних рисах теорію соціальної угоди Джона Роулза. Чи можна, на вашу думку, вважати її філософським підґрунтям відновного правосуддя? 2. Дайте визначення поняття конфлікт. 3. Назвіть можливі причини виникнення конфліктів. 4. Про які загальні стратегії розв’язання конфліктів ви дізналися? На чому ґрунтується найефективніша з них? 5. У чому полягає секрет успіху посередництва в розв’язанні конфліктів? 6. Схарактеризуйте стилі поведінки в конфліктних ситуаціях за К. У. Томасом і Р. Х. Кілменом та назвіть переваги кожного з них. 7. У чому полягає сутність трансформативної теорії конфлікту? Література 1. Буш Р. А. Б., Фолджер Дж. П. Что может медиация. Трансформативный поход к конфликту. — К.: Издатель Захаренко В. А., 2007. 2. Глазл Ф. Конфликт-менеджмент: Настольная книга руководителя и консультанта. — Калуга: Духовное познание, 2002. 3. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин і правосуддя. — К.: Університетське видавництво «Пульсари», 2004. 4. Роулз Дж. Теорія справедливості. — К., 2001. 5. Рубин Дж., Пруйт Л., Ким Хе Сунг. Социальный конфликт: эскалация, тупик, разрешение. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. 6. Тихoненко В. А. Позиция личности в ситуации конфликта и суицидальное поведение 1-2/2009

// Российский психиатрический журнал. — 1998. — № 3. — С. 21-24. 7. Р. Фишер, У. Юри. Путь к согласию, или переговоры без поражения. — М.: Наука, 1990.

МОДУЛЬ III. СОЦІАЛЬНА РОБОТА ТА ЇЇ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В ГРОМАДІ 3.1. Поняття соціальної роботи, її засади Фахівці розглядають соціальну роботу як професійну діяльність, як науку та як комплекс навчальних дисциплін. Зокрема, В. І. Полтавець, керівник першої в Україні Школи соціальної роботи Національного університету «КиєвоМогилянська академія», запропонував таке визначення соціальної роботи: «це система теоретичних знань і заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедливості шляхом наснаження й підтримки найменш захищених верств суспільства та протидії факторам соціального виключення». Досліджуючи соціальну роботу як практичну діяльність, варто зважати на три важливих компоненти. 1. Наукові знання, що ґрунтуються на різних соціальних науках: психологія важлива для розуміння мотивів людини, її поведінки, розвитку; соціологія — для врахування закономірностей функціонування сім’ї, соціальних мереж, для усвідомлення ролі релігії, освіти як соціальних інститутів конкретного суспільства, що є важливим для ухвалення відповідальних рішень у сфері соціальної роботи; соціальна політика, бо всі соціальні стратегії, програми та послуги існують у соціально-політичному контексті; неможливо також впливати на розв’язання проблем бідності, бездомності, безробіття, не торкаючись економічних питань. Теоретичне розроблення завдань, принципів, підходів, етичних засад соціальної роботи, методів роботи з клієнтами стало можливим у результаті аналізу напрацювань багатьох наук, відбору актуальних знань через практику надання допомоги тим, хто її потребує. Застосування саме такого теоретико-практичного підходу дало змогу виробити концепції, що стосуються власне соціальної роботи. 2. Професійні цінності — соціальна робота як наука пропонує називати цінностями ідеї, ідеали, переконання, на які можна спиратися, ухвалюючи професійні рішення. Крім терміна професійні цінності, вживаються такі поняття:

116

професійна етика, цінності соціальної роботи, етичні принципи, принципи соціальної роботи. Поняття принципи соціальної роботи частіше вживають в українській та російській літературі. Його витлумачують як засадничі ідеї, правила, норми поведінки, що ґрунтуються на етичних засадах, сприймаючи трохи ширше за фахові цінності. Професійні цінності вважають ядром соціальної роботи, їх упроваджують на практиці за допомогою знань та навичок. В Україні ухвалено Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України, де визначено положення, які є для фахівців принциповими орієнтирами з питань професійної діяльності, виконання службових обов’язків, організації взаємодії з клієнтами. У документі визначено шляхи розв’язання моральних проблем та прийняття найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях. 3. Професійні навички — спектр компетентності, фахові уміння, що їх застосовують у межах практичної діяльності в різних формах індивідуальної роботи з клієнтами, груповій роботі та роботі в громаді. Американська асоціація соціальних працівників за мету соціальної роботи визначає розвиток або відновлення взаємовигідних відносин між індивідом та суспільством для покращення якості життя кожного його члена. Загалом усі завдання соціальної роботи можна згрупувати за двома основними завданнями: 1. Допомога найвразливішим членам суспільства з адаптації до соціальних структур, які їх оточують. 2. Забезпечення соціальних змін, при цьому роль соціального працівника полягає в захисті вразливих членів суспільства від утисків та в формуванні та поданні вимог до соціальних структур із забезпечення їхніх потреб. Потенційними клієнтами соціальних служб узвичаєно називати людей, які належать до незахищених категорій населення і мають велику ймовірність зазнати негативного впливу з боку соціальних, економічних, політичних факторів. Клієнтами можуть бути окремі індивіди, сім’ї, громади, які мають труднощі з подоланням проблем, пошуком ресурсів, самостійним функціонуванням, тому їм потрібна допомога з боку професіоналів. Закон України «Про соціальні послуги» визначає поняття складні життєві обставини, а саме: «обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку із старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім’ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлади, стихійне лихо, катастрофа тощо)» . Соціальна робота здійснюється шляхом надання соціальних послуг, які в Законі України «Про соціальні послуги» тлумачаться як «комплекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реабілітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, з метою поліпшення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя». Основними засадами надання соціальних послуг визначено: y сприяння соціально вразливим людям у подоланні проблем; y запобігання виникненню складних життєвих обставин; y створення умов для самостійного задоволення потреб, що виникають. Згідно з названим законом, надання соціальних послуг ґрунтується на таких принципах: y адресність та індивідуальний підхід; y доступність та відкритість; y добровільність щодо отримання соціальних послуг; y гуманність; y комплексність; y максимальна ефективність використання бюджетних та позабюджетних коштів надавачами послуг; y законність; y соціальна справедливість; y забезпечення конфіденційності, етичних норм та дотримання інших стандартів якості роботи. На сучасному етапі розвитку сфери надання соціальних послуг фахівці виокремлюють низку проблем: зростання кількості осіб, що потребують допомоги; централізований підхід до визначення потреб у соціальних послугах; брак методик проведення оцінки потреб у послугах на рівні територіальної одиниці та закладу; недостатній рівень розвитку системи надання соціальних послуг, мережі соціальних служб; брак фінансування; відсутність механізмів запровадження стандартів якості соціальних послуг; брак нормативно-правової бази для гарантування якості соціальних послуг; недосконалість системи контролю за якістю надання соціальних послуг; орієнтація державної системи послуг на догляд у закладах; брак залучення клієнтів до планування й контролю за якістю послуг; брак систематизації позитивних практик надання послуг. Відновне правосуддя в Україні

117

У відповідь на ці проблеми в Україні 2008 р. схвалено програму, спрямовану на реформування чинної системи соціальних послуг, яка відповідає Концепції, погодженій Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. №178-р. Система соціальних послуг повинна відповідати таким вимогам: y бути орієнтованою на задоволення потреб клієнтів через обов’язкове проведення оцінки індивідуальних потреб, складання відповідних планів їх задоволення; y задовольняти принцип адресності послуг — диференціація їх надання, враховуючи умови життя конкретного клієнта, адресне фінансування з місцевих бюджетів шляхом закупівлі послуг соціальних служб; y сприяти залученню клієнтів до розв’язання власних проблем; y сприяти децентралізації системи надання соціальних послуг завдяки розвитку послуг на рівні громади; y сприяти створенню ринку послуг за участі надавачів соціальних послуг усіх форм власності; y відповідати засадам прозорості та підзвітності всіх процесів — планування, надання соціальних послуг, моніторинг їх якості мають відбуватися за участі представників громади, всіх відповідальних структур, самих клієнтів; y забезпечувати якість соціальних послуг шляхом впровадження мінімальних державних стандартів якості та здійснення постійного контролю за їх дотриманням; залучати передовий вітчизняний та міжнародний досвід у сфері соціальної роботи. 3.2. Функції та професійні ролі соціального працівника Роллю «соціальний працівник» зазвичай називають модель поведінки, детерміновану фаховою культурою; робочу функцію, що передбачає застосування певного підходу; низку завдань, виконання яких очікують від працівників. У Законі України «Про соціальні послуги» наведено таке визначення поняття соціальний працівник: це професійно підготовлений фахівець, який має належну кваліфікацію у сфері соціальної роботи й надає соціальні послуги. Ролі соціальних працівників визначаються: рівнем, на якому діє фахівець; теоретичним підґрунтям, моделлю роботи; нормативними обов’язками та відповідальністю, які окреслюють статус та посаду працівника; визначеними 1-2/2009

для кожної країни стандартами й вимогами до таких спеціалістів. Сформувалися різні підходи до визначення функцій соціальних працівників, які, зокрема, згруповано таким чином: Базисні: Діагностична — вивчення, аналіз та оцінка життєвої ситуації клієнта (індивіда, сім’ї, групи, громади), його особливостей, проблем, мотивації до роботи; оцінка результатів, досягнутих у процесі роботи. Прогностична — вироблення плану розв’язання проблеми, що відповідає потребам та можливостям клієнта. Перетворювальна — виконання розробленого плану розв’язання проблем, задоволення потреб клієнтів. Спеціальні: Комунікативна — налагодження й підтримка доцільних професійних контактів, обмін інформацією. Організаторська — у процесі комплексного обслуговування клієнтів забезпечення узгодженої взаємодії між усіма елементами системи сервісних послуг. Правозахисна — використання законодавчонормативного підґрунтя для захисту прав та інтересів клієнтів. Превентивна — запобігання виникненню можливих життєвих проблем, створення умов для набуття клієнтами досвіду розв’язання потенційних проблем. Терапевтична — комплексний позитивний вербальний і невербальний вплив соціального працівника на когнітивну, емоційну, поведінкову сфери особистості клієнта. Рекламно-пропагандистська — поширення інформації про види й надавачів соціальних послуг. Соціально-педагогічна — здійснення виховного впливу на поведінку та діяльність клієнтів, виявлення інтересів і потреб у різних видах діяльності (культурного дозвілля, спортивнооздоровчої, технічної, художньої творчості) та залучення до роботи з клієнтами відповідних закладів. Соціально-економічна — задоволення матеріальних інтересів і потреб малозабезпечених груп населення. Дослідники запропонували кілька класифікацій професійних ролей соціальних працівників. Так, в американській «Енциклопедії соціальної роботи» описано більше 20 ролей. Найважливішими є такі ролі:

118

1. Група практичних ролей, пов’язаних з безпосереднім наданням допомоги: Учитель соціальних умінь/тренер — формування соціальних і буденних життєвих навичок; запобігання втраті набутих навичок внаслідок тимчасової соціальної ізоляції; вироблення позитивних стереотипів поведінки; сприяння змінам ризикованої поведінки. Консультант організацій — допомога соціальним службам у поліпшенні їхньої роботи; консультант-клініцист — консультування окремих осіб, сімей, груп, громад; стимулювання клієнта до активності в задоволенні своїх потреб; інформування про ресурси громади. Аніматор — сприяння реалізації творчого потенціалу клієнтів шляхом розроблення й здійснення різних соціокультурних, соціоосвітніх проектів і програм, організації структурованого дозвілля; залучення ресурсів громади для проведення змістовного дозвілля. Помічник клієнта/асистент/доглядач — допомога в забезпеченні гідної якості життя людям, які не можуть самостійно задовольнити свої життєві потреби; надання послуг, пов’язаних із комунально-побутовим, продовольчим і медичним обслуговуванням. Вуличний соціальний працівник — пропонування соціально вразливим групам людей послуг на вулицях, які є місцем їх тривалого чи постійного перебування, наприклад, безпритульним дітям, бездомним людям, залежним від психоактивних речовин. 2. Група посередницьких ролей, пов’язаних з потребою забезпечувати клієнтам доступ до послуг установ, організацій і служб, які можуть надати їм необхідну допомогу: Брокер соціальних послуг — збір і систематизація інформації про ресурси громади для задоволення соціальних потреб за потреби забезпечення першочергових контактів клієнтів з різними соціальними службами. Керуючий справами клієнта — комплексне забезпечення клієнта необхідними сервісними послугами: оцінювання його потреб; вироблення плану втручання; координація дій усіх сервісних служб з надання послуг згідно з планом догляду; контроль за наданням послуг та оцінка виконаної роботи. Захисник прав і інтересів клієнта — відстоювання прав клієнта на отримання необхідних соціальних послуг: збір та систематизація інформації про гарантовані державою безкоштовні послуги, пільги, допомогу; індивідуальне й групове консультування про можливості отримання допомоги в одній чи кількох відповідних державних та недержавних установах; написання

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

листів та звернень з приводу отримання послуг; представництво від імені клієнта його інтересів у різних закладах, ведення перемовин; оскарження дій посадових осіб. Представник інтересів громад — представництво інтересів громади перед органами державної влади, державними структурами на різних рівнях, діяльність, спрямована, наприклад, на схвалення на місцевому рівні програми роботи з конкретною групою клієнтів. 3. Група адміністративних ролей, які виконує соціальний працівник у випадку, якщо очолює групу працівників соціальної служби: Лідер команди — забезпечення ефективної командної взаємодії, спрямованої на поліпшення якості послуг; cтворення умов для роботи команди, визначення цілей і завдань, розподіл роботи; управління професійним розвитком членів команди. Координатор — управління процесами з визначення стратегії діяльності соціальної служби в цілому чи в межах окремого напряму роботи; забезпечення відповідності надаваних послуг вимогам до їхньої якості; узгодження роботи фахівців. Керівник персоналу — добір персоналу; уточнення посадових інструкцій, професійних обов’язків; сприяння професійному розвитку фахівців за допомогою освітніх заходів, консультування; оцінка виконання роботи. 4. Дослідницькі ролі (дослідник, аналітик, експерт), пов’язані зі створенням наукової бази соціальної роботи: аналіз літератури, законодавства за певною тематикою; вивчення соціальних проблем конкретних цільових груп і шляхів їх розв’язання; дослідження спектра наявних соціальних послуг та попиту на них; оцінка потреб громади в запровадженні нових послуг; вивчення питання професійної підготовки соціальних працівників; аналіз соціальної політики. 5. Група сервісних ролей, пов’язаних із «самообслуговуванням» професії «соціальна робота»: Керівник практики — залучення студентів до практичної професійної діяльності: розроблення та реалізація програм практики; спостереження за діяльністю студентів та оцінка результатів їхньої роботи; перевірка звітів про практику. Супервізор — сприяння розвиткові професійної компетентності соціальних працівників, створенню моделей конструктивного розв’язання ситуацій, що виникають у взаємодії з клієнтами; допомога соціальним працівникам якісно виконувати їхні завдання, зазначені в посадових обов’язках. Відновне правосуддя в Україні

119

Викладач — навчання фахових знань та навичок студентів, майбутніх соціальних працівників. 3.3. Поняття та ресурси громади, соціальна робота в громаді Досі не вироблено єдиного визначення поняття громада, з яким би беззаперечно погодилися фахівці різних галузей наукових знань: соціологи, психологи, історики, соціальні працівники тлумачать його по-різному. У професійній соціальній роботі термін громада найчастіше вживають у двох значеннях: територіальна громада та громада за інтересами/прихильністю. Територіальною громадою узвичаєно вважати об’єднання людей за ознакою проживання в одній географічній місцевості. Громада за інтересами — об’єднання людей за ознакою наявності спільної проблеми (наприклад, гуртування сімей, які виховують розумово відсталих дітей), спільних інтересів, соціальних зв’язків або характеристик. Американські фахівці часто оперують визначенням, яке поєднує обидва тлумачення. Так, під громадою вони розуміють групи індивідів або сімей, члени яких поділяють певні цінності, мають спільні інтереси, користуються послугами тих самих служб та організацій, живуть в одній місцевості. Загалом громаді як соціальній конструкції, що ґрунтується на підтримці та взаєморозумінні людей, притаманні такі основні характеристики: y спільна ситуація: наявність у людей спільних ознак (місце проживання, етнічність, релігія тощо); y мережа взаємовідносин : притаманність спектру різноманітних відносин, значно ширшого, ніж взаємозв’язки у межах спільної професійної, політичної чи благодійної діяльності); y колективна дія: спроможність організовувати колективні дії для досягнення бажаного результату (наприклад, громада одного будинку може колективно виступити проти вирубування дерев у подвір’ї під забудову); y сформована ідентичність : переживання кожною окремою людиною почуття належності до більшої одиниці, відповідальності та певної лояльності стосовно неї. На офіційному рівні в нашій державі вживають поняття територіальна громада, яке, згідно з Конституцією України, витлумачують як первинний суб’єкт місцевого самоврядування. Територіальні громади (жителі адміністративнотериторіальних одиниць) мають право самостійно розв’язувати питання місцевого значення. З 1-2/2009

огляду на таке трактування мешканців кількох багатоповерхових будинків або мікрорайону в місті, які мають певні спільні інтереси та виявляють колективну ініціативу, формально громадою не вважають. Проте у фаховій соціальній роботі такі об’єднання можливо розглядати як громаду. Громаді як соціальному явищу властиві різні ресурси й потенційні можливості для розвитку. О. В. Безпалько пропонує ресурси згрупувати таким чином: y природні: місце розташування, лісопаркова зона, водойми, географічні особливості місцевості, корисні копалини; y фінансові: прибуткова частина відповідного місцевого бюджету, трансфери з державного бюджету України, кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування, які виплачуються жителям відповідної адміністративно-територіальної одиниці, кошти підприємств, установ і організацій, які спрямовують на реалізацію соціальних програм, кошти благодійних і релігійних організацій, приватні кошти громадян, гранти; y матеріальні: приміщення, одяг, ліки, транспорт, обладнання, продукти харчування; y людські: спеціалісти, члени ініціативних груп, волонтери; y інституційні: соціальні служби, заклади освіти, медицини, культури, громадські організації, церква; y технологічні: технології соціально-правового захисту, соціального обслуговування, соціальної профілактики, соціальної реабілітації, соціального опікунства, патронажу, супроводу, рекламно-інформаційні технології; y інформаційні: документи органів місцевого самоврядування (звіти, накази, постанови), спеціальна література, інформація ЗМІ про проблеми в громаді, про діяльність органів місцевого самоврядування та неурядових організацій, інформаційна мережа Інтернет (інформаційно-пошукові сервери, сайти організацій та установ), усна інформація спеціалістів, волонтерів, громадян. Соціальні працівники повинні сприяти активізації наявних ресурсів та створенню умов для формування потенційних ресурсів, необхідних для підвищення якості життя членів громади, зокрема тих, хто потребує особливої уваги через складні життєві обставини, які вони не можуть подолати без допомоги з боку фахівців та оточення. У закордонній практиці вживають поняття соціальний працівник громади. Т. В. Семигіна зазначає, що це фахівець, діяльність якого

120

спрямована на розв’язання таких завдань: налагодження та підтримка контактів (усних і письмових) з індивідами, групами та організаціями; оцінка ресурсів та потреб громади; розроблення стратегії розвитку громади, планування цілей, завдань і пріоритетів; допомога у створенні груп, підтримка їхньої роботи та розвитку; конструктивна робота з конфліктами всередині та поміж групами й організаціями; співробітництво й ведення переговорів з іншими установами, закладами та фахівцями; цілеспрямоване втручання у сферу політичних питань, налагодження контактів з місцевими політиками; безпосередня робота з людьми із задоволення їхніх потреб (наприклад, консультування із соціальних питань); керування ресурсами, включаючи бюджет на фінансування соціальних послуг, контроль і оцінка їх використання; підтримка груп та організацій в отриманні ресурсів, наприклад, через заявки на грант; контроль та оцінка прогресу, а також ефективного використання ресурсів; відрахування з груп та/ або забезпечення обґрунтованого припинення діяльності груп; розроблення, контроль та оцінка стратегій рівних можливостей. У межах цих завдань діяльність соціального працівника полягає в розвиткові послуг, яких потребує громада, — надомних, денних послуг, тимчасового догляду, кризового реагування, телефонного консультування, — щоб забезпечити можливість догляду в громаді для тих людей, яких немає потреби поміщати до стаціонарних закладів тривалого чи постійного перебування. Фахівці пропонують виділяти такі фази розвитку роботи в громаді: 1) організація груп та служб у громаді; 2) розвиток професіоналізму та компетентності в членів громади (працівників служб і волонтерів); 3) боротьба за зміни, зокрема зміни в соціальній політиці. Парадигма методів та форм роботи в громаді передбачає: надання соціальних послуг за місцем проживання, вивчення проблем громади, підготовку експертних висновків, звернення за субсидіями для громади, роботу із засобами масової інформації, переговори, угоди, проведення конференцій, проведення страйків, бойкотів, публічних/громадських слухань, акцій громадянської непокори, представництво інтересів громади, застосування заходів через законодавчі або виконавчі органи. Доцільно навести парадигму базових навичок, необхідних, на думку деяких фахівців, соціальним працівникам громади: навички проведення дослідження та збору інформації, поширення інформації та налагодження зв’язків, індивідуальної та

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

групової роботи, розроблення стратегії та тактики діяльності, проведення зборів та зустрічей, навички пошуку та мобілізації ресурсів, навички самоорганізації, представництва інтересів, менеджерські навички. З-поміж проблем, розв’язання яких неможливе без участі громади, однією з найгостріших є підліткова злочинність. Залучення громади, передусім сім’ї та найближчого оточення неповнолітнього правопорушника, — важливий компонент програм відновного правосуддя, оскільки такий захід дає змогу надати підтримку учасникам кримінальної ситуації на всіх етапах розв’язання проблеми, зокрема під час виконання правопорушником досягнутої угоди. На думку норвезького кримінолога Нільса Крісті, правоохоронні органи держави не можуть контролювати рівень злочинності в суспільстві, тому єдиним засобом контролю та впливу на неї є ставлення суспільства (конкретних громад) до фактів порушення громадського порядку. Так, дуже важливо, щоб люди мали змогу спільно обговорювати наслідки конфліктної або кримінальної ситуації й ухвалювали рішення про те, як можна виправити ці наслідки. Втім, ставлення до цільової групи в громаді є неоднозначним через острах, що поведінка «проблемного підлітка» може стати загрозливою для громади, спостерігається також відмежування від проблеми, байдужість. Прикладом активізації громадського потенціалу в окресленій сфері є створення Центрів відновного правосуддя в громаді. Такий Центр може бути окремою громадською організацією чи структурним підрозділом вже чинної громадської організації, тому що саме вони можуть виступати найактивнішими виразниками потреб громади. Мета Центру полягає у впровадженні відновного та системного підходу до розв’язання конфліктних ситуацій. Як зазначає Р. Безпальча, для досягнення бажаної мети на Центр покладається низка завдань: y забезпечення взаємодії між сторонами конфлікту; y здійснення впливу на зміну характеру кримінального правосуддя з переважно карального на відновний; y сприяння поширенню ефективних моделей альтернативного розв’язання конфліктів; y допомога державним закладам у реалізації державної політики в роботі з неповнолітніми правопорушниками та постраждалими особами; y залучення до програм відновного правосуддя організацій, які надають соціальнопсихологічні та інші послуги соціально вразливим громадянам; Відновне правосуддя в Україні

121

y сприяння профілактиці повторних злочинів та допомога тим особам, що повертаються з місць відбуття покарання; y допомога в налагодженні співробітництва між державними та недержавними секторами; y підготовка й ведення реєстру медіаторів/ ведучих програм примирення. До роботи Центру можуть долучатися різні структури: органи місцевого самоврядування; служби у справах дітей; служба дільничних інспекторів міліції, кримінальна міліція у справах неповнолітніх; органи прокуратури та суду; установи виконання покарань; центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; недержавні й благодійні організації; загальноосвітні школи, професійні училища; спостережні комісії при виправних колоніях; піклувальні ради при спеціальних виховних установах для неповнолітніх; центри соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі; церкви, релігійні місії та створені при них служби кризового реагування. Центри мають залучати членів громади до волонтерської діяльності в програмах відновного правосуддя. Отже, роль Центрів відновного правосуддя для громади полягає у такому: надання допомоги членам громади, задіяним в кримінальному конфлікті; відновлення злагоди в громаді; здійснення соціального контролю; відновлювальне запобігання злочинам; зменшення навантаження на систему карного судочинства та скорочення витрат правосуддя; налагодження співпраці між усіма державними й недержавними структурами, що долучатимуться до реалізації програм відновного правосуддя; розширення парадигми соціальних послуг; сприяння розробленню стандартів роботи в цій сфері; надання технічної, консультативної та експертної допомоги. 3.4. Соціальна робота та програми відновного правосуддя Підлітків, схильних до ризикованої поведінки, вважають потенційними клієнтами соціальних служб, тобто такими, яких можуть стосуватися профілактичні заходи. Ті підлітки, які вже скоїли правопорушення, члени їхніх родин, а також потерпілі від протиправних дій можуть отримати допомогу в межах програм комплексної соціальної реабілітації. З розвитком в Україні відновного правосуддя все більше фахівців визнають потребу розглядати правопорушення, які скоюють неповнолітні, у контексті конкретних соціальних проблем — факторів такої поведінки, оскільки найчастіше вони перебувають у соціально несприятливій 1-2/2009

ситуації. Фахівці дослідили, що неповнолітні правопорушники загалом стикаються з типовими проблемами, що згодом призводять до протиправних дій, а саме: y низький рівень матеріального забезпечення родин; y виховання в неповних, дисфункціональних сім’ях чи поза родиною; y психологічні проблеми, що часто пов’язані з віковими особливостями; y труднощі в пошуку роботи, продовженні навчання; y труднощі у встановленні контактів з іншими людьми. Своєю чергою правопорушення призводить до появи в житті неповнолітнього та його найближчого оточення низки інших проблем, які потребують втручання з боку громади, допомоги відповідних фахівців, зокрема соціальних працівників. Тому неповнолітні «групи ризику», передусім ті, які вчинили адміністративні правопорушення чи були засуджені до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, потребують: y уваги, підтримки, прийняття; y формування навичок ефективної комунікації; y формування мотивації до дотримання здорового, безпечного способу життя; y набуття знань про свої права, можливості, обов’язки; y cамореалізації, самоствердження, розвитку позитивних особистісних якостей; y змістовного дозвілля; y засвоєння соціально прийнятних моделей поведінки. Дослідники проблеми підліткової злочинності, а також фахівці-практики зазначають, що у полі зору соціальних служб мають бути не лише підлітки, а й їхні батьки, яким часто притаманні такі характеристики: недостатній контакт з дітьми чи відсутність позитивного контакту; низький рівень знань про виховання дітей — переважання каральних методів виховання або таких, що потурають підліткам; зловживання алкоголем чи наркотиками; безробіття чи відсутність удома через роботу за кордоном; уникання контактів з працівниками служб, причетних до роботи з дітьми й сім’ями, зокрема служб у справах дітей; малозабезпеченість; труднощі із забезпеченням дітей належними житловими умовами. Тому лише підхід, орієнтований на комплексне розв’язання проблем, забезпечує створення умов для повноцінної реінтеграції неповнолітніх у громаду. За Законом України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», соціальна профілактика

122

визначається як робота, спрямована на попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки дітей та молоді, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров’я дітей та молоді та запобігання такому впливу. Відповідно, під профілактикою правопорушень серед дітей (за Законом України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх») слід розуміти діяльність органів і служб у справах дітей, спеціальних установ для дітей, спрямовану на виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню дітьми правопорушень, а також позитивний вплив на поведінку окремих неповнолітніх на території України, в її окремому регіоні, в сім’ї, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за місцем проживання. Види соціальної профілактики негативних явищ: 1. Первинна профілактика: діяльність, спрямована на запобігання виникненню та поширенню певного негативного явища та проблем, пов’язаних з ним. Вона слугує розвиткові особистісних ресурсів для формування чи вдосконалення використовуваних конструктивних моделей поведінки. Цьому сприяє передусім навчання здорового способу життя та своєчасне надання належної психосоціальної підтримки. 2. Вторинна профілактика: заходи, спрямовані на осіб, схильних до небезпечної поведінки, з метою запобігати поглибленню їх соціальної дезадаптації. Вона передбачає розвиток моделей поведінки, які допомагають подолати проблеми, пов’язані з ризикованою поведінкою. До такої роботи слід залучати фахівців, компетентних у корекційних підходах. 3. Третинна профілактика: робота, націлена на запобігання рецидивам соціально неприйнятної або ризикованої поведінки тих осіб, яким така поведінка була властива раніше. Вона допомагає уникнути формування стійкої дезадаптації. У Законі України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» соціальну реабілітацію визначено як роботу, спрямовану на відновлення морального, психічного та фізичного стану дітей та молоді, їх соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами й нормами.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

Завдання соціальної реабілітації підлітків: 1. Встановлення й усунення причин, соціальних факторів формування протиправної поведінки. 2. Подолання особистісних чинників, які заважають соціальній адаптації; розвиток позитивних особистісних якостей; оволодіння вміннями, необхідними для подолання проблем і задоволення потреб. 3. Закріплення мотивації до соціально прийнятної поведінки. 4. Створення соціальних умов, необхідних для повноцінної життєдіяльності підлітка. Незважаючи на досягнення в профілактичній та реабілітаційній сферах, зокрема в діяльності недержавних організацій, система такої роботи в громаді лише вибудовується, а послуги, до яких залучені представники цільової групи, сьогодні переважно є не комплексними, а фрагментарними. Так, досить часто діти, які перебувають у конфлікті з законом, не мають доступу до професійних соціальних та юридичних послуг, які могли б допомогти виправити ситуацію, що призвела до скоєння ними злочину. Проблематичним також є питання захисту дітей, які повертаються з місць позбавлення волі або закладів соціальної реабілітації до сімей, попереднє перебування в яких вплинуло на формування ризикованої поведінки. Власних ресурсів родин часто є недостатньо, аби батьки самотужки змогли допомогти дитині, що перебуває на обліку в школі, кримінальній міліції у справах дітей або виховується у спеціальній установі. У багатьох країнах поєднання програм відновного правосуддя та соціальної роботи є сталою практикою розв’язання проблем, пов’язаних з підлітковою злочинністю. Російські фахівці, приміром, розробили низку практичних рекомендацій щодо соціальної роботи із неповнолітніми правопорушниками у межах програм відновного правосуддя. Насамперед вони стосуються конкретних принципів, на яких повинні ґрунтувати діяльність у цій сфері соціальні працівники. Принцип 1: Працювати потрібно не з правопорушенням, а з його причиною, що дасть змогу визначити руйнівні чинники в житті підлітка, які призвели до скоєння правопорушення. Важливо брати до уваги стосунки в сім’ї, найближчому оточенні, ситуацію в школі, сферу дозвілля тощо. Принцип 2: Потрібно працювати не лише із причиною правопорушення, а й з його наслідками. Правопорушення будь-якої важкості істотно погіршує стосунки підлітка із сім’єю, у школі, колективі, громаді. Відновне правосуддя в Україні

123

Принцип 3: Підліток — активний суб’єкт, а не об’єкт зусиль спеціалістів. Соціальний працівник діє разом із клієнтом, а не замість нього. Окрім того, в діяльності соціального працівника в межах програм відновного правосуддя слід враховувати такі засади: y Всі відхилення в поведінці неповнолітніх ґрунтуються на явищі дезадаптації, витоки якої слід шукати в сім’ї, оскільки здатність до соціальної адаптації формується передусім у сімейному середовищі. Тому конструктивне розв’язання проблем можливе лише за умови здійснення позитивних змін у сімейному середовищі. y Фахівці вважають, що вчинення злочину — це дезадаптивний спосіб, у який підліток повідомляє громаді про те, що важливі для нього потреби не задоволені. Отже, лише комплексний підхід до реабілітації неповнолітніх може дати стабільний позитивний результат і запобігти виникненню подібної ситуації в майбутньому. Ця робота повинна стосуватися всіх соціальних інститутів, у яких задіяний неповнолітній (сім’я, школа, громада). Роль соціального працівника полягає передусім у встановленні чи відновленні соціальних зв’язків неповнолітнього, його соціального статусу, мобілізації особистої активності, у залученні ресурсів громади. Соціальні працівники допомагають також постраждалим у подоланні негативних наслідків ситуації, до якої вони потрапили. Для досягнення бажаної мети ефективним є поєднання індивідуальної роботи з груповою роботою та роботою в громаді. У межах відновного правосуддя соціальний працівник може виконувати такі фахові ролі: 1. Керівник роботи з випадком — соціальний працівник може встановлювати первинний контакт із правопорушником та його родиною; проводити початкове оцінювання, під час якого слід зібрати релевантну інформацію про соціальну ситуацію підлітка, з’ясувати можливі причини правопорушення та його ставлення до ситуації; здійснити планування подальших дій, спрямованих на комплексну реабілітацію; здійснювати контроль над наданням послуг та проводити кінцеву оцінку роботи. У межах цієї ролі соціальний працівник уповноважений разом із медіатором обирати найбільш відповідну програму відновного правосуддя. Він може також виконувати роль ведучого цієї програми. Щоправда, багато фахівців уважають, що проведення медіації соціальним працівником може порушити принцип нейтральності, притаманний медіації. 1-2/2009

2. Брокер соціальних послуг — соціальний працівник може формувати для неповнолітнього мережу підтримки в громаді. Супутніми проблемами правопорушень часто є залежність від психоактивних речовин, проблеми з навчанням, труднощі в налагодженні міжособистісних стосунків. Тому соціальний працівник може забезпечувати доступ до послуг, які надаються соціальними агенціями громади. 3. Учитель соціальних умінь — фахова готовність соціального працівника дає змогу шляхом проведення індивідуальних чи групових занять допомагати підліткам набути необхідних соціально-побутових, комунікативних навичок, зокрема в конфліктних ситуаціях, а також підвищувати рівень їхньої вмотивованості й компетентності в дотриманні здорового способу життя. 4. Консультант — соціальний працівник може здійснювати інформаційно-мотиваційне консультування з питань можливої участі підлітка в програмі відновного правосуддя, переваг і наслідків такого відповідального рішення, наявних ресурсів у громаді, спрямованих на задоволення важливих потреб. У процесі реалізації програми реабілітації він також може надавати консультативні послуги із соціальних питань, які належать до його компетенції. 5. Представник інтересів клієнта — фахівець з соціальної роботи може відстоювати інтереси клієнта в різних закладах громади: освітніх, медичних, адміністративних. У межах програм відновного правосуддя соціальний працівник має дотримуватися таких етапів роботи: Підготовчий етап, який передбачає отримання інформації про неповнолітнього правопорушника від органів правосуддя (суд, прокуратура, служба у справах дітей); отримання дозволу від законного представника неповнолітнього на зустріч із ним; контактування з неповнолітнім та його сім’єю; проведення початкового оцінювання ситуації; участь у схваленні узгодженого рішення про застосування програми відновного правосуддя. Планування, що передбачає розроблення плану роботи; залучення медіатора та інших фахівців; організацію умов для проходження реабілітації. Виконання, під час якого здійснюється керівництво процесом надання соціальних послуг фахівцями — членами мультидисциплінарної команди; здійснення моніторингу роботи: з одного боку, відстеження якості надаваних

124

послуг, з другого — здійснення контролю за виконанням підлітком умов договору, укладеного під час медіації; підготовка звіту для суду. Після винесення судового вироку продовження соціального супроводу клієнта. Завершальне оцінювання передбачає аналіз виконаної роботи; узгоджене з клієнтом та іншими фахівцями ухвалення рішення про припинення роботи з конкретним випадком. Отже, поєднання відновного підходу та соціальної роботи позитивно впливає на досягнення бажаного результату й слугує запобіганню рецидивам протиправної поведінки. Втручання соціального працівника має здійснюватися не лише під час проведення програми відновного правосуддя, а й на підготовчому та завершальному етапах роботи. Сьогодні в традиційній українській системі правосуддя не передбачено механізму залучення соціальних працівників як уповноважених фахівців на всіх етапах роботи з випадками скоєння правопорушення. Втім, саме соціальний працівник у практиці багатьох країн світу є тим спеціалістом, який, здійснивши відповідну оцінку (соціальну експертизу), інформує суддю про соціальний стан неповнолітнього, фактори ризику у його родині, а також забезпечує доступ клієнтів до програм реабілітації в громаді. Питання для самоконтролю 1. У чому зміст поняття «соціальна робота»? Про які три компоненти соціальної роботи ви довідалися? 2. Які сучасні підходи до надання соціальних послуг розвиваються в Україні? 3. Яким чином можна згрупувати ролі соціальних працівників? 4. Як витлумачують поняття «громада»? Які основні характеристики громади? 5. Які ресурси мають громади? 6. Які завдання виконує соціальний працівник у громаді? 7. Які переваги запровадження Центрів відновного правосуддя у громаді? 8. Які ролі може виконувати соціальний працівник у межах відновного правосуддя? Література 1. Соціальна робота: В 3 ч. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. — Ч. 1: Основи соціальної роботи / Н. Б. Бондаренко., І. М. Грига, Н. В. Кабаченко та ін.; за ред. Т. Семигіної та І. Григи, 2004.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

2. Семигіна Т. В. Словник із соціальної політики. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2005. — С. 170. 3. Семигіна Т. В. Робота в громаді: практика й політика. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. 4. Безпалько О. В. Соціальна робота в громаді: Навч. посіб. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. 5. Коваль Роман. Програми відновного правосуддя як інструмент роботи фахівця служби пробації // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2005. — Вип. 3. 6. Синюшко Мар’яна. Захист прав дітей, що вчинили правопорушення // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2008. — Вип. 2. 7. Безпальча Руслана. Центр відновного правосуддя в громаді // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2007. — Вип. 1. 8. Отто Дріджер. Соціальна робота та її зв’язок із відновним правосуддям у роботі з молоддю // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2008. — Вип. 2. 9. Наталя Пилипів. Роль соціального працівника в програмах відновного правосуддя при вирішенні кримінальних справ за участю неповнолітніх // Відновне правосуддя в Україні. Щоквартальний бюлетень. — 2007. — Вип. 1. 10. Закон України «Про соціальні послуги» від 19.06.2003. №966-IV. 11. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції реформування системи соціальних послуг» від 13.04.2007 р. № 178-р. 12. Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24.01.1995 р. 13. Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р. № 2558-III.

МОДУЛЬ IV. ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ ТА БАЗОВІ ПОНЯТТЯ МЕДІАЦІЇ 4.1. Концепція відновного правосуддя Відновне правосуддя (restorative justice) — cпосіб розв’язання правових конфліктів шляхом зосередження уваги на відшкодуванні заподіяної потерпілим шкоди, породження в правопорушників почуття відповідальності за їхні дії та залучення громади до розв’язання конфлікту за умови активної участі сторін у процесі відновлення Відновне правосуддя в Україні

125

порушених стосунків, примиренні та розробленні угод між потерпілими та правопорушниками щодо бажаних результатів та відшкодувань3. Виникнення відновного правосуддя Сучасні світові тенденції в соціальногуманітарній сфері свідчать про зростання уваги до відновного правосуддя як до сукупності програм, що дають змогу змістити акцент способу реагування правосуддя на кримінальні дії: з переважно карального на переважно відновний. Таке реагування сприяє зціленню потерпілого, нормалізації стосунків потерпілого й правопорушника, активній діяльності правопорушника з відшкодування заподіяної шкоди та залучення місцевої громади до виходу з кримінальних ситуацій. За деякими оцінками, на сьогодні існує близько тисячі організацій, які впроваджують моделі відновного правосуддя в Європі, Північній Америці, Новій Зеландії, Австралії, Південній Африці. Важливість упровадження програм відновного правосуддя зумовлена тим, що сучасні громади й окремі індивіди є пасивними в питаннях підтримки та відновлення міжособистісних зв’язків. Крім того, спостерігається високий рівень відчуження та деперсоналізації стосунків між людьми, що обмежує можливості взаєморозуміння. Це призводить до того, що норвезький кримінолог Нільс Крісті визначив як «монополія права на розв’язання конфліктів та кримінальних ситуацій»: вихід з конфліктів у сучасному суспільстві практично неможливий без втручання офіційних інституцій. У більшості країн світу сьогодні непокояться через зростання рівня злочинності. Дедалі гострішою стає проблема пошуку ефективних шляхів запобігання цьому процесові. Типова реакція держави на злочин — покарання особи, яка його вчинила. При цьому суть покарання полягає в умисному заподіянні людині болю та особистих страждань як відплати за насильницькі дії. Але дослідження й практика переконують, що правові системи, дотримуючись карального підходу, не можуть повною мірою забезпечити захист суспільства від злочинності. Стрімке зростання правопорушень, особливо серед дітей, демонструє неефективність боротьби зі злочинністю шляхом застосування лише суворих покарань. Новітні дослідження про вплив покарань на людей, які вчинили злочин (так, у проведеному нещодавно міжнародному дослідженні проаналізовано 23 тис. випадків застосування покарань), переконливо засвідчу3

Посібник Управління ООН щодо впровадження програм відновного правосуддя, 2006.

1-2/2009

ють нездатність покарань сприяти позитивним змінам у засуджених осіб. Чи не найпоширеніший вид покарання — позбавлення волі — не виховує осіб, які вчинили злочин, не сприяє зменшенню насильства в суспільстві і не відновлює в ньому порядок та злагоду. Навпаки, природною реакцією на жорстокість (хоч і виправдану загальносуспільними інтересами) стає ще більша жорстокість та агресія, що, зрештою, зумовлює зростання рівня злочинності. З іншого боку, ув’язнення стає тягарем для держави та її бюджету, оскільки перебування значної кількості засуджених у місцях позбавлення волі вимагає істотного фінансування, призводить до економічних та моральних втрат. При цьому зростання кількості утриманих у в’язницях створює загрозу внутрішній безпеці держави, громадянському суспільству, правам людини та демократії. Оскільки каральні способи подолання злочинності не дають бажаних наслідків, очевидною стала потреба шукати інші способи реагування на злочин. Однією з таких альтернатив стало відновне правосуддя — новий підхід до розв’язання кримінальних конфліктів, спрямований на відновлення справедливості та усунення збитків, заподіяних злочином. Розвиток програм відновного правосуддя є результатом поширення ідеї поступового делегування від державних органів до громадськості функції реагування на правопорушення та його профілактики. Тенденціям делегування вже близько 150 років. Пов’язані вони з двома стрибками злочинності. Перший — кінець ХІХ — початок ХХ сторіччя, період становлення «дикого» капіталізму, активної урбанізації. Унаслідок цих процесів розгорнулися такі форми громадської діяльності, як благодійність для груп ризику, пробація та патронат. Другий період — 50–80-ті роки ХХ сторіччя — масові міграційні процеси, післявоєнний занепад, структурні зміни в економіці. Результатами цього періоду стали програми підтримки потерпілих та програми примирення й розв’язання конфлікту між потерпілим і правопорушником. Відтак історію становлення ідей відновного правосуддя умовно поділяють на два етапи. Для першого характерним було визначення функцій і призначення відновної юстиції шляхом указування на «розриви та проблеми, які накопичилися в різних сферах суспільного життя й необхідності їх подолання». Йшлося про кримінальне правосуддя, яке обслуговувала каральна доктрина; життя місцевих громад; сферу громадського контролю протиправної поведінки.

126

Результатом розвитку відповідного правосуддя на цьому етапі стало привернення уваги громадськості до «занадто суворої, спрямованої на тривале ув’язнення політики стосовно правопорушників та ігнорування почуттів і переживань потерпілих під час судового процесу». Саме навколо цих проблемних зон були сконцентровані прагнення суспільства поєднати підходи відновного правосуддя зі способом реагування на кримінальні ситуації та потребою перервати циклічність насилля, яке є наслідком таких ситуацій. Отже, на першому етапі становлення відновне правосуддя починають сприймати як доцільну діяльність, метою якої є розв’язання накопичених суспільних проблем і конфліктів. Характерною рисою другого етапу розвитку відновного правосуддя є формування відносно цілісної методики, що дає змогу працювати з конкретними випадками з подолання наслідків кримінальних ситуацій. На цьому етапі розроблено й описано форму практичної діяльності, що згодом отримала назву «Програма примирення потерпілих і правопорушників». Зміна парадигм: від каральної до відновної Норвезький кримінолог Нільс Крісті в статті «Конфлікти як власність» писав, що «держава вкрала в людей право на конфлікти». Сучасна судова система фактично позбавляє людей можливості брати участь у розв’язанні свого кримінального конфлікту. Відтак ключовими учасниками судового процесу є держава та правопорушник. Злочин визнають як суспільно небезпечне діяння, що зазіхає на правовий лад у державі, так ніби не йдеться про шкоду конкретним людям і відносинам. Держава бере на себе відповідальність розслідувати справу та визначати покарання правопорушникові, пильнувати за здійсненням покарання, одержує можливість спілкуватися з правопорушником. Нарешті, злочинець працює на користь держави, коли призначено покарання у формі виправних робіт чи ув’язнення. Тож правову систему цілковито зосереджено на стороні, яка вчинила правопорушення, при цьому майже зовсім знехтувано потребами потерпілої сторони, оскільки не передбачено для цієї людини можливостей отримати «зцілення». На відміну від традиційної каральної системи, відновне правосуддя розглядає шкоду, заподіяну злочином, у чотирьох вимірах, а саме: шкоду, яку заподіяно жертві, міжособистісним стосункам, злочинцеві та громаді. Крім того, відновне правосуддя не лише відкриває шлях для

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

відшкодування за збитки, а й дає змогу правопорушникові усвідомити скоєне й розкаятися. Отож, відновне правосуддя, на відміну від традиційної системи кримінального судочинства, визнає потерпілою стороною не державу, а конкретну особу — людину, яку скривджено, над якою вчинено насильство і яка має отримати відшкодування заподіяних збитків. При цьому метою стає не покарання, а відновлення, тобто зцілення, примирення обох сторін конфлікту, усунення шкоди, а відтак — і досягнення злагоди в суспільстві. Саме тому відновне правосуддя трансформує боротьбу між людьми в спільну діяльність задля залагодження їхнього конфлікту несуперницьким способом, зміцнює традиції миротворчості й співпереживання, сприяє вихованню суспільства й закріпленню в ньому гуманних цінностей. Зміст відновного правосуддя У багатьох країнах світу відновне правосуддя активно розвивається вже понад двадцять п’ять років. В Україні процес становлення відновного правосуддя як цілісного комплексу заходів розпочато в 2003 р. діяльністю благодійної організації «Український Центр Порозуміння». Наразі відновне правосуддя розглядають як рух за справедливість, який доповнює офіційну форму правосуддя, залучає самі сторони та громадськість до владнання наслідків злочину, сприяючи соціальній реінтеграції правопорушника й зменшенню кількості кримінальних покарань. Отже, відновне правосуддя ґрунтується на прагненні збалансувати інтереси потерпілого та громади задля інтеграції правопорушника в суспільство. Воно спрямоване на відновлення прав потерпілого та надання можливості всім сторонам, залученим до процесу провадження правосуддя, брати в ньому активну участь. Усі програми відновного правосуддя ґрунтуються на чотирьох основних принципах. Перший принцип стосується завданої шкоди. Йдеться про те, що потерпілий та його потреби мають стати центральними в процесі правосуддя, оскільки шкоду завдано конкретній людині. Другий принцип передбачає, що правопорушник має перейнятися відповідальністю, тобто він має брати до уваги потреби потерпілого — усвідомити свою провину й відшкодувати завдані збитки. Відповідальність витлумачується як «відповідь» порушника на власні дії, що спричинили шкоду іншому, тобто дії особи, що мають на меті виправити наслідки протиправної поведінки. Відновне правосуддя не розглядає відповідальність як акт покарання порушника третьою стороною (державою або її уповноваженими Відновне правосуддя в Україні

127

органами), оскільки за таких умов не відбувається «відновлення» стосунків між потерпілим і правопорушником, «відновлення» психологічного й емоційного стану потерпілого, правопорушника, їх соціального оточення, «відновлення зв’язків» між учасниками кримінального конфлікту та громадою тощо. Наступний, третій, принцип — самовизначення сторін. Він ґрунтується на припущенні про прагнення людей домовитися і передбачає делегування сторонам права на самостійне ухвалення рішення. Четвертим обов’язковим принципом відновного правосуддя є залучення до процесу найближчого соціального оточення та представників місцевої громади. Це сприяє зціленню потерпілого та допомагає правопорушникові виправити скоєне, змінити свою поведінку. На сьогодні існує широке коло форм та експериментів з упровадження відновного правосуддя в різних країнах світу. У Європі та Сполучених Штатах Америки широко застосовують програми примирення (медіації, посередництва) потерпілих і правопорушників. До поширених форм відновного правосуддя належать також сімейні конференції (або сімейні групові наради) та кола. Усі програми відновного правосуддя матимуть відновний і об’єднувальний ефект лише за умови, якщо вони сприйматимуться і функціонуватимуть як спосіб громадянської активності (техніка розв’язання проблемних ситуацій громадою та техніка реалізації громадянської активності), який дає змогу впливати на такі соціально важливі сфери: y Опіка і піклування громади над правопорушником. y Реалізація громадянської позиції особи шляхом участі в суспільно важливих процессах. y Співпраця держави й громади. y Розвиток і зміцнення громад. y Соціально-психологічна взаємодопомога. 4.2. Поняття та принципи медіації У 1974 р. в Канаді (м. Кітченер, штат Онтаріо), а пізніше і в Сполучених Штатах Америки починають діяти програми, метою яких було активне залучення потерпілого й правопорушника до процесу правосуддя для задоволення їхніх потреб. Такі програми свідчили прагнення «поставити потерпілого з його потребами в центр процесу правосуддя» та допомогти правопорушникові прийняти відповідальність за свій учинок, щоб, зрештою, «повернутися в суспільство». Діяльність цих програм орієнтовано на (1) досягнення домовленості та (2) поліпшення стосунків між сторонами. 1-2/2009

У процесі реалізації програм стало очевидним, що вони справді дають змогу зосередитися на «зціленні ран, спричинених злочином», хоча істотну частину часу приділено розв’язанню питання про компенсацію. Тому вмовилися називати таку діяльність програмами примирення потерпілих і правопорушників. Щодо терміна медіація (або посередництво), то спочатку він був відкинутий через те, що медіація передбачає наявність двох морально рівнозначних сторін, які сперечаються з метою врегулювання конфлікту. Безперечно, це не відповідає ситуаціям кримінального конфлікту. Варто зазначити, що зараз термін медіація, або посередництво, часто вживають як синонім до терміна програма примирення. Також для назви програм використовують термін конференція потерпілого й правопорушника, що пов’язано з емоційними труднощами, які виникають у потерпілого у зв’язку зі сприйняттям терміна примирення. Особливості посередництва в кримінальних конфліктах визначені Рекомендацією № R (99) 19 «Про посередництво в кримінальних справах», ухваленою Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 року. У документі програми примирення (посередництво в кримінальних справах) визначено як «гнучкі, всеохопні, орієнтовані на пошук рішення додаткові або альтернативні способи розв’язання кримінальних справ у системі традиційного судочинства», які спрямовані на: y «урахування інтересів і залучення зацікавлених осіб до процесу; y визнання законних інтересів потерпілого, які виникли внаслідок віктимізації, діалог з правопорушником для отримання вибачень і відшкодування збитків; y розвиток почуття відповідальності в правопорушника та надання йому можливості для виправлення, що призводить до реінтеграції; y підвищення ролі окремої особистості та громади в запобіганні злочинам та конфліктам». Програми примирення (посередництва або медіації) в кримінальних справах ґрунтуються на кількох принципах. 1. Добровільна згода сторін на участь у програмі примирення потерпілого й правопорушника. Сторони лишають за собою право відмовитися від програми на будь-якому етапі процедури. 2. Інформація, отримана під час процедури, є конфіденційною. Вона не може бути використана ні учасниками, ні посередником, за винятком випадків, коли на це є згода сторін.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

128

3. Програма примирення потерпілих і правопорушників має бути загальнодоступною послугою. 4. Процедура примирення в кримінальних справах повинна допускатися на будь-якій стадії виконання правосуддя. 5. Законодавство має сприяти функціонуванню програми примирення в кримінальному провадженні. 6. Обов’язковою умовою є наявність певних вказівок, які б регламентували програму примирення в кримінальному провадженні: умови передачі справи, способи реагування органів системи правосуддя на результати процедури тощо. Обов’язковою умовою є наявність певних пересторог: можливість сторін отримати правову підтримку, право неповнолітніх на підтримку з боку батьків. Пр о г р а м а п р и м и р е н н я м а є ч і т к и й інструментально-методичний план проведення, в основу якого покладено використання технік медіації, що відзначаються вузькою спрямованістю на ухвалення рішення з конкретної проблеми, яку слід розв’язати шляхом узгодження інтересів сторін конфлікту. Водночас програма примирення потерпілих і правопорушників втілює принципи відновного правосуддя, що фокусуються на завданій шкоді та на її наслідках. Окрім того, програма примирення потерпілих і правопорушників має на меті «змінити позицію потерпілого стосовно того, як може бути Таблиця 3.1. Етапи процедури примирення потерпілого та правопорушника Назва етапу 1. Передача справ для процедури примирення.

2. Попередні зустрічі зі сторонами кримінальної ситуації.

3. Зустріч потерпілого та правопорушника

4. Звітність, моніторинг та закриття справи.

Послідовність видів діяльності Направлення на процедуру примирення; реєстрація справи; призначення медіатора. Контакт з правопорушником; зустріч з правопорушником; контакт з потерпілим; зустріч з потерпілим; узгодження спільної зустрічі. Підготовка зустрічі, вступне слово ведучого; розповідь учасників про своє бачення ситуації, узгодження фактів; обговорення збитків та шляхів їх компенсації, укладання угоди. Звітність перед організацією, перед інстанціями, які направили справу на медіацію; моніторинг виконання угоди; закриття справи після підтвердження виконання угоди.

розв’язана його справа без застосування каральних санкцій». Тож метою процедури є не «торги» з приводу того, як виміряти спричинену шкоду, визначити міру вини чи невинуватості правопорушника. Акцент перенесено на усвідомлення та визнання правопорушником своєї провини, добровільної згоди нести відповідальність за відшкодування збитків. Тільки після цього можливе «перетворення відновних ефектів у юридичні наслідки з розв’язання кримінальної справи». 4.3. Етапи процедури медіації Процедура примирення потерпілого та правопорушника передбачає кілька етапів, кожному з яких властиві свої завдання: y передача справ для процедури при мирення; y попередні зустрічі зі сторонами кримінальної ситуації; y зустріч потерпілого та правопорушника; y звітність, моніторинг та закриття справи (див. таблицю 3.1.). 4.4. Завдання та функції медіатора Методика розв’язання кримінальної ситуації в рамках медіації передбачає особисту зустріч сторін конфлікту — потерпілого й правопорушника, під час якої особливу увага слід приділяти питанням про факти, почуття та узгодження. Організацію зустрічі між сторонами покладають на спеціально підготовленого ведучого (медіатора, посередника). Посередник відіграє істотну роль як в організації зустрічі, так і під час безпосереднього процесу перемовин між сторонами. Основні завдання медіатора — полегшення перемовин, фокусування уваги сторін на визнанні несправедливості конфліктної ситуації та уникнення взаємних звинувачень. У процесі проведення процедури примирення медіатор виконує чотири основні функції: y підтримує інтерес до процедури; y контролює процес; y визначає характер стосунків; y регулює стосунки. Підтримка інтересу до процедури означає активне залучення учасників до обговорення без домінування медіатора. Обов’язковою умовою є забезпечення атмосфери довіри. Інтерес до процедури та мотивацію учасників слід підтримувати шляхом демонстрації віри в успіх програми та орієнтацією на конструктивну дискусію між учасниками. Медіатор має контролювати процес перемовин: стежити за етапами та допомагати сторонам спілкуватися. Для виконання цієї функції Відновне правосуддя в Україні

129

медіатор використовує навички активного слухання та роботи з емоціями. Щоб з’ясувати характер стосунків, медіатор повинен уміти відокремлювати факти від емоцій. Для учасників важлива підтримка з боку ведучого у формі викладу його власних спостережень про хід дискусії. Це допомагає учасникам усвідомити, що відбувається, та є прикладом відкритого спілкування. Функція регулювання стосунків означає, що медіатор має стежити за балансом стосунків між потерпілим та правопорушником, щоб жоден з них постійно не перебирав на себе ініціативу, перетворюючи перемовини на відстоювання власної позиції. 4.5. Потреби учасників кримінальної ситуації Злочин, незалежно від ступеня тяжкості, — це кризова ситуація як для потерпілого, так і для більшості правопорушників. Кримінальна ситуація руйнує звичний перебіг життєвих подій, викликає складні емоції та переживання. Особливий стан учасників кримінальної ситуації є передумовою до формування низки потреб, задоволення яких сприяє реабілітації потерпілого та правопорушника. Потреби потерпілого Людина, яка стала об’єктом злочину, пережила ситуацію, у якій вона відчуває розгубленість, страх, безпорадність, власну вразливість. Ці почуття вона переживає впродовж тривалого часу й після злочину. Пізніше з’являються інші сильні емоції — такі, як гнів, почуття власної провини, підозрілість, пригніченість, невпевненість у собі, жаль. Причина появи таких емоцій полягає в руйнівному впливі злочину на особистість. Адже «злочин заперечує два фундаментальних уявлення, на яких ґрунтується наше життя: віру в надійність, осмисленість, логічність світу та віру в автономність особистості, контроль над власним життям. Ці уявлення складають підвалини цілісного світосприйняття». Порушення першого уявлення продукує потребу отримати відповіді на питання: «Чому я?», «Що я міг зробити, щоб цього не сталося?». Втрата контролю над власним життям дуже тісно пов’язана з почуттям власної гідності. Коли людина не отримує відповіді на ці питання, вона схильна звинувачувати себе в тому, що сталося. Наслідком цього є те, що особа тривалий час відчуває себе «жертвою насилля»: «підірвана опора її я-концепції — уявлення про 1-2/2009

себе як про вільну людину в передбачуваному світі». Адекватне уявлення про стан потерпілого дає змогу сформулювати в загальних рисах припущення про його потреби. Так, можна передбачити, що потерпілий потребує компенсації заподіяної шкоди. Звісно, повне відшкодування матеріальних та психологічних втрат практично неможливе. Однак матеріальна компенсація може стати для потерпілого першим кроком на шляху до зцілення. Наступна важлива потреба — це отримання інформації, відповідей на нагальні запитання. Левову частину інформації потерпілий може отримати, тільки спілкуючись з іншою стороною. Втім, відповідь на деякі запитання може дати лише він сам. Зокрема, зцілення передбачає відповіді на такі запитання: y Що сталося? y Чому це сталося зі мною? y Чому я поводився в цій ситуації саме так? y Чому з того часу моя поведінка саме така? y Що, якщо це станеться знову? y Як усе це позначилося на мені і на моєму сприйнятті світу? Люди, які постраждали від злочину, потребують також вияву й визнання почуття страху, гніву, болі. Зазвичай людям з оточення потерпілого неприємно та незручно слухати про подібні переживання. Це, однак, природна реакція на таку ситуацію. Тому потерпілі часто відчувають потребу поділитися своїми емоціями та отримати підтримку. Крім того, важливим для потерпілих є задоволення потреби в безпеці. Вони хочуть бути упевненими, що подібне не станеться з ними або з будь-ким іншим, що правопорушник ніколи не вчинить подібного, про що свідчать якісь його вчинки. Наступна потреба — прагнення до справедливості, що часом виявляється в прагненні помститися. Щоправда, слід пам’ятати, що таке уявлення про справедливість є наслідком негативного досвіду правосуддя, коли справедливість не була відновлена. В інших ситуаціях прагнення справедливості передбачає залучення до процесу правосуддя та врахування думки потерпілого. Потреби правопорушника Особа, яка скоїла злочин, потрапляє в ситуацію, де суддя, прокурор та адвокат ухвалюють рішення про визнання її винною в порушенні закону. Суддя вирішує, що буде з цією людиною далі. Упродовж усього процесу правопорушник лишається незалученим. Його хвилює ситуація, у якій він опинився, турбують перспективи

130

майбутнього; він стикається з безліччю нових проблем, які треба розв’язати — передусім йому треба адаптуватися до незнайомої ситуації. Однак усі рішення ухвалюються за нього. Правопорушник повинен відповідати за свої вчинки, він має перейнятися відповідальністю, що можливо лише за умови усвідомлення зв’язку між діями та їх наслідками. У ситуації, коли рішення приймаються за правопорушника, відповідальність є формальною. Крім того, правопорушники схильні будувати логічну схему самовиправдання: вина за скоєне переноситься на обставини або, навіть, на потерпілого. При цьому суперницький характер судового процесу тільки закріплює такі стереотипи. Потреби правопорушника, як не дивно, багато в чому збігаються з потребами потерпілого. Правопорушник, особливо це стосується неповнолітніх, часто відчуває потребу в підтримці, співчутті й розумінні. Він хоче, щоб його вислухали, і при цьому не моралізували з приводу його вчинків. Правопорушник переживає сильні емоції: страх, гнів, сором. Він потребує допомоги, щоб «стати на шлях каяття», «зцілитися». Окрім того, правопорушник відчуває потребу контролю над власним життям. На думку кримінолога Х. Зера, злочин — це спосіб самоствердження шляхом обмеження свободи іншої людини. У процесі правосуддя правопорушник опиняється в ситуації залежності від рішення інших, він не може впливати на власне майбутнє. Отже, правопорушник має потребу розвивати автономність і внутрішню свободу, яка не пов’язана зі свавіллям щодо іншого. Для правопорушника надзвичайно важливо перейнятися відповідальністю: усвідомити свій вчинок та дії з виправлення скоєного. На перший погляд здається, що потреба перейнятися відповідальністю в такому сенсі навряд чи може турбувати правопорушника. Проте насправді, це дає змогу правопорушникові розв’язати й власні проблеми. Так, осмислення тих негативних наслідків, до яких призвела протиправна поведінка, утримуватиме його від повторного злочину. Можливість виправити власні дії сприятиме поверненню особи в суспільство як повноцінного його члена. 4.6. Вплив медіації на учасників кримінальної ситуації Результатом медіації є умовне підбиття емоційних та фактичних підсумків кримінальної ситуації, відновлення справедливості у конкретних випадках та нормалізація взаємин. Викладене вище методологічне підґрунтя програми при-

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

мирення потерпілих і правопорушників має на меті: y створення можливостей сторонам отримати відповіді на важливі для них запитання, обмінятися інформацією, яка дає змогу спростувати стереотипи відносно одна одної та досягти порозуміння; y звільнення від емоційної напруги, яку переживає потерпілий, що сприяє зціленню внаслідок визнання несправедливості та матеріального відшкодування нанесених збитків; y створення умов, за яких правопорушник переймається відповідальністю за власні дії, переживає щире каяття й має добру волю відшкодувати збитки. Значення процедури медіації для потерпілого Після злочину поведінка та емоції потерпілого зазнають кілька фаз: (1) заперечення; (2) звинувачення злочинця в тому, що сталося; (3) обмірковування ситуації, збайдужіння; (4) обурення, бажання помститися; (5) урівноваження, емоційний спад; (6) інтеграція, реалістичне ставлення до злочину, аналіз своєї ролі. Проводити процедуру медіації, коли потерпілий перебуває на перших чотирьох фазах, досить складно. Медіатор має приділяти особливу увагу емоціям потерпілого, готувати його до зустрічі з правопорушником. Якщо потерпілий перебуває на фазі врівноваження чи інтеграції, проведення процедури примирення бажане, оскільки це допомагає швидше відновити стан потерпілого. Під час зустрічі з правопорушником потерпілий має можливість розказати йому про свої переживання та отримати відповіді на важливі для нього запитання. Почуття гніву та відчаю часто спричинені тим, що потерпілий не отримує відповідей, не може впоратися зі своїми страхами та стереотипами. Бажання помститися також є результатом обмеженої інформації про правопорушника. Коли потерпілий розказує про свої переживання й бачить, що правопорушник розуміє його, відчуває почуття провини й сорому та готовий виправити скоєне, — починається процес зцілення потерпілого. Програму медіації побудовано так, що потерпілий має змогу отримати компенсацію за завдані збитки. При цьому потерпілий особисто бере участь у процесі визначення розмірів та строків відшкодування, що сприяє відновленню впевненості та відчуття контролю над власним життям. Варто зазначити, що програма медіації не позбавлена ризиків у зв’язку з участю потерпілого в процедурі. Так, обговорення кримінальної Відновне правосуддя в Україні

131

ситуації може викликати негативні емоції, повторне переживання травматичного досвіду. Потерпілий може мати нереальні очікування щодо реакції правопорушника на його переживання, результатом чого є розчарування й зневіра. Неадекватне відшкодування завданих збитків чи недотримання правопорушником угоди також призводять до розчарування. Значення процедури медіації для правопорушника Поведінка правопорушника після скоєння злочину змінюється відповідно до кількох фаз: (1) заперечення, виправдання; (2) докори сумління, пошук «швидкого рішення»; (3) розкаяння, прийняття відповідальності; (4) каяття, щире бажання попросити вибачення. Програма медіації дає змогу врахувати ці фази під час роботи з правопорушником. Так, на фазі заперечення з правопорушником слід працювати окремо, щоб допомогти йому відчути відповідальність. Якщо цього не трапляється, проведення процедури примирення неможливе. На фазі докорів сумління медіатор готує правопорушника до серйозного сприйняття розповіді потерпілого. Процедура медіації дає змогу цілком задовольнити потреби потерпілого, який перебуває на фазі розкаяння чи каяття. Часто поштовхом до вчинення протиправної дії є почуття відторгнення. Програма дозволяє уникнути таврування, яке посилює почуття відторгнення, натомість плекає почуття «об’єднувального сорому», що стає можливим унаслідок донесення до правопорушника переживань потерпілого, з одного боку, й увагою до почуттів і проблеми самого правопорушника, з другого. У таких умовах правопорушник здатен усвідомити ситуацію, у якій опинився потерпілий, що, зрештою, стає важливим мотивом для зміни поведінки та повернення індивіда в суспільство. Правопорушник має можливість брати активну участь у плануванні свого майбутнього замість пасивного очікування рішення від інших. Унаслідок цього в правопорушника посилюється відчуття відповідальності за своє життя та готовність відшкодовувати збитки. Утім, слід пам’ятати, що програма медіації створює й певні перестороги для правопорушників. Зокрема, правопорушники відчувають страх зустрічі з потерпілим. Вони також остерігаються того, що потерпілий може використати процедуру примирення для помсти та приниження. Правопорушники часто вважають, що потерпілий вимагатиме занадто великої компенсації або загрожуватиме їм фізично. 1-2/2009

Питання для самоконтролю 1. Назвіть основні передумови виникнення відновного правосуддя. 2. Які риси відновного правосуддя відрізняють його від традиційного карального підходу? 3. Назвіть основні принципи, на яких ґрунтуються програми відновного правосуддя. 4. Як витлумачують поняття відновного правосуддя? 5. Як визначають поняття «медіація»? 6. Назвіть основні потреби потерпілого/правопорушника, що виникають унаслідок кримінальної ситуації. 7. Як процедура медіації допомагає учасникам кримінальної ситуації задовольнити ті потреби, що виникають в її результаті? Література 1. Вос Б., Умбрайт М. Впровадження відновного правосуддя до правової системи України: оцінка програми. Підсумковий звіт // Міжнародна конференція «Впровадження відновного правосуддя в Україні: висновки та перспективи»: Тез. док. і повід., 20–21 квітня 2006 р. — К.: УЦП, 2006. — С. 49–53. 2. Ертсен І., Маккей Р., Пелікан К. Реконструкція зв’язків у громаді — медіація і відновне правосуддя в Європі // Відновне правосуддя в Україні. — 2007. — № 2(6). — С. 73–96. 3. Землянська В. Запровадження відновлюючих підходів: зміна погляду на кримінальне судочинство // Право України. — 2003. — № 10. — С. 154–156. 4. Зер Г. Зміна об’єктива: новий погляд на злочин та правосуддя // Пер. з англ. — К.: «Пульсари», 2004. 5. Коваль Р. Роль і місце програм відновного правосуддя в системі ювенальної юстиції // Всеукраїнська науково-практична конференція «Створення та розвиток системи ювенальної юстиції в Україні»: Тез. док. і повід., 12 квітня 2005 р. — [Цит. 2008, 19 березня]. — Доступний з: <http://www.rj.org.ua> 6. Лазаренко О. Профілактика злочинності неповнолітніх: шляхи вирішення // Відновне правосуддя в Україні. — 2007. — № 2(6). — С. 6–9. 7. Мачужак Я. В., Землянська В. В. Медіація як ефективний засіб для перевиховання та попередження злочинності серед неповнолітніх. — [Цит. 2008, 19 березня]. — Доступний з: <http://www.rj.org.ua> 8. Райт Мартин. Восстановительное правосудие — путь к справедливости. Симпозиум //

132

Пер. с англ. — К.: Издатель Захаренко В. А., 2007. 9. Соціальна місія системи кримінального судочинства: витяг з доповіді «Соціальні аспекти юстиції» Міністра юстиції Фінляндії // 26 Конференція європейських міністрів юстиції (7–8 квітня 2005 р.): Тез. док. і повід., 7–8 квітня 2005 р. — [Цит. 2008, 19 березня]. — Доступний з: <http://www.commonground. org.ua> 10. Умбрайт Марк. Гуманистический подход к посредничеству в разрешении конфликтов: путь преображения, путь миротворчества // Вестник восстановительной юстиции. — Вып. 3. — М., 2001. 11. Ювенальна юстиція: Навч. посіб. / Кол. авторів: Гусєв А. І., Костова Ю. Б., Крестовська Н. М., Семікоп Т. Є., Терещенко І. Г., Шмеріга В. І.; за заг. ред. Крестовської Н. М. — Одеса: ОЮІ ХНУВС, 2006.

МОДУЛЬ V. ЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОГРАМ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ 5.1. Етичні цінності та етичні принципи програм відновного правосуддя Діяльність у межах програм відновного правосуддя ґрунтується на системі цінностей, які сформувалися в процесі поглиблення засад відновного підходу та напрацювання етичних принципів і норм поведінки фахівців. Етичні відносини виникають у процесі реалізації програм відновного правосуддя як сукупність зв’язків між медіатором та сторонами конфлікту, між медіатором та колегами, між медіатором та організацією, що впроваджує програми відновного правосуддя. Асоціації та організації, які впроваджують відновне правосуддя, намагаються врегулювати ці відносини шляхом ухвалення вимог до професійних обов’язків, дотримання низки моральних цінностей, які втілені в Міжнародних етичних стандартах, Етичному кодексі у сфері відновного правосуддя, Етичному кодексі соціального працівника та медіатора (зокрема, в Етичному кодексі медіатора «Українського Центру Порозуміння») та інших документах. Першим кроком до усвідомлення етичних засад діяльності медіатора в кримінальних справах є осмислення й сприйняття цінностей відновного правосуддя. Деніел Ван Несс (Daniel W. Van Ness) у книзі «Відновлення правосуддя» (Restoring Justice) визначає чотири нормативні цінності, тобто такі, що визначають певний світогляд, на якому ґрунтується відновне правосуддя. Перша

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

— активна відповідальність (active responsibility), що означає ініціативу в просуванні та збереженні відновних цінностей та залагодження провини, спричиненої поведінкою, що завдала шкоди іншим людям. Друга — мирне соціальне життя (peaceful social life), яке означає таке реагування на злочини, що сприяє встановленню гармонії, безпеки та злагоди в громаді. Третя — повага (respect), що означає ставлення до всіх учасників події злочину та поводження з ними на основі визнання цінності їхньої особистості та поваги до їхньої людської гідності. Остання — згуртованість (solidarity), що означає активну підтримку та єдність, навіть за істотних розбіжностей поглядів та думок. Цілі програм відновного правосуддя та характер результатів, що їх передбачено досягти, так само, як і спосіб їх досягнення, сформувалися внаслідок визначення низки процесуальних цінностей, які різною мірою втілено в кожній із форм відновного правосуддя. Процес характеризується повагою до всіх сторін. Він також сприяє активній участі та передбачає наснаження всіх залучених осіб до безпосереднього спільного обговорення правопорушення, заподіяної шкоди та необхідних варіантів реагування. Він сприяє визначенню спільних (а не «призначених зверху») результатів, досягнутих шляхом залучення та співробітництва всіх сторін, яких так чи інакше торкнулася подія злочину. Він (процес) також пов’язаний із породженням щирих зобов’язань з боку сторін з виконання тієї угоди, якої вони спільно досягли. Він працює якнайкраще, коли лишається прозорим та передбачуваним, але водночас гнучким та відповідним до індивідуальних обставин кожної ситуації. Емоційна та фізична безпека учасників програм відновного правосуддя є надзвичайно важливою. Процес повинен сприяти моральному становленню/розвитку громади: обговорення варіантів належної відповіді на подію злочину сприяє обговоренню та кращому усвідомленню суспільних норм та цінностей, що є загальноприйнятими в тій чи іншій громаді (формують зміст соціальної угоди членів громади, — див. вступ до другого розділу посібника «Конфлікти та методи їх розв’язання»). Зрештою, процес має бути спрямований на реінтеграцію всіх учасників кримінальної/конфліктної ситуації в громаду, тобто їх повернення до життя як повноцінних, активних та корисних членів суспільства. Отже, процес слід орієнтувати на належне реагування на всі питання, пов’язані з подією кримінального конфлікту (як причини, так і його наслідки), та максимальну підтримку всіх членів Відновне правосуддя в Україні

133

громади, на яких вплинула конфліктна (кримінальна) ситуація. З огляду на вищезазначене можна виділити 10 основних процесуальних цінностей, відповідно до яких формуються цілі та стандарти проведення програм відновного правосуддя. Деніел Ван Несс виклав їх у такій послідовності: 1) прийняття зобов’язань щодо виправлення заподіяної шкоди тими, хто несе відповідальність за її виникнення; 2) допомога усім, на кого вплинула подія злочину4; 3) співробітницький підхід у пошуку рішення внаслідок правопорушення; 4) заохочення сторін до щирої участі та ефективний вплив у відповідь на правопорушення; 5) створення можливостей для безпосередньої зустрічі в безпечних умовах усіх причетних до події злочину осіб для обговорення правопорушення, заподіяної шкоди та необхідних варіантів реагування; 6) залучення всіх зацікавлених осіб до безпосередньої участі у відновному процесі та навіть у його формуванні5; 7) моральне виховання членів громади шляхом обговорення норм та цінностей, що зумовлюють ті чи інші варіанти відповіді на правопорушення; 8) захист: особлива увага приділяється питанням емоційної та фізичної безпеки сторін; 9) реінтеграція учасників процесу шляхом надання їм можливості та засобів повернення в громаду як повноцінних та здорових членів; 10) вирішення всіх питань, пов’язаних з подією злочину, з максимальною ефективністю6. Відповідно до наведених цінностей програми відновного правосуддя визначають низку стандартів, критеріїв відновного процесу та принципів, що гарантують реалізацію цінностей у межах процесу, та дають змогу більш конкретно й детально сформулювати практичні способи їх утілення. Багато авторів, які пишуть про відновне правосуддя, сформулювали б цю цінність як орієнтованість процесу на зцілення всіх уражених злочином сторін. 5 По-справжньому трансформативний процес відновного правосуддя передбачає можливість впливу його учасників не тільки на результат, але на формулювання цілей та завдань, а також змісту, форми, темпу, швидкості та послідовності процесу, тобто йдеться про повну передачу відповідальності учасникам процедури, як, наприклад, у колах примирення. 6 Ярем Саватський у дослідженні форм правосуддя, що спрямоване на зцілення учасників події злочину та громад загалом, протиставляє логіку правил та процедур офіційного правосуддя, орієнтованого на «розв’язання проблеми», логіці громадського правосуддя, що зцілює, орієнтованого на усвідомлення та трансформацію відносин та патернів (характеру і способів) життя, які спричинили ту чи іншу проблему. 4

1-2/2009

Принципи у сфері відновного правосуддя, визначені в нормативних актах, стосовно медіації в кримінальних справах (за матеріалами Європейського форуму відновного правосуддя): Принципи, що стосуються інтересів сторін (потреб та прав): Принципи, що стосуються всіх сторін: y Добровільна участь та інформована згода. y Недискримінація, незалежно від характеру справи. y Доступність послуг організацій, що їх надають (серед іншого й організацій, які впроваджують відновне правосуддя). y Захист уразливих сторін у ході процесу. y Збереження доступу до традиційних методів розв’язання конфліктів/справ (включаючи суди). y Повага до цивільних прав та людської гідності кожної особи. y Захист особистої безпеки. Принципи, що стосуються сторін, які зазнали збитків: y Уважне ставлення до їхніх потреб та почуттів. y Визнання завданої їм шкоди. y Право на відновлення завданої їм шкоди. Принципи, що стосуються осіб, відповідальних за завдання шкоди іншим особам (включаючи тих, стосовно кого були застосовані санкції): y Право запропонувати відшкодування до того, як це стане офіційною вимогою. y Право на належний процес у судовому розгляді справи (включаючи презумпцію невинуватості у будь-яких подальших процесуальних діях). y Вимоги до відшкодування збитків, які мають бути адекватними/пропорційними, по-перше, відповідно до спроможності правопорушника задовольнити їх, а по-друге, відповідно до завданої шкоди. y Вимоги до відшкодування мають ґрунтуватися на повазі до гідності особи, яка їх задовольнятиме. Принципи, що стосуються інтересів місцевої громади та суспільства: y Безпека громади має бути підтримана заходами, що сприяють запобіганню злочинності, зменшенню шкоди та соціальній гармонії. y Соціальна солідарність повинна ґрунтуватися на повазі до зумовлених культурою відмінностей.

134

y Соціальна солідарність має забезпечувати збереження громадської моралі та повагу до закону. Принципи, що стосуються організацій, які працюють поза судовою системою: Усі зусилля слід спрямовувати на розв’язання справи без висунення звинувачення, окрім тих випадків, коли рівень завданої шкоди, ризик подальшого спричинення шкоди, питання щодо громадської політики, неузгодженості фактів чи відповідних результатів вимагають відкритого судового процесу. Застосування права свободи вибору на індивідуальному чи системному рівнях не має загрожувати гарантованим законодавством правам або призводити до будь-якої дискримінації. 5.2. Етичні норми в процесі медіації Професійна етика допомагає медіатору ухвалювати більш обґрунтовані й зважені рішення. Норми професійної етики окреслюють межі діяльності медіатора, сприяють усвідомленню того, що дозволено, а чого робити не можна при виконанні своїх службових обов’язків. У зв’язку з тим, що відновне правосуддя є гнучкою формою реагування на злочин та відновлення стосунків у громаді, з’явилося чимало процесуальних форм і процедур відновного правосуддя. Утім, з позицій етики набагато легше користуватися поняттям відновного підходу, що враховує спільні принципи та характерні риси різноманітних програм та процесів відновного правосуддя. З огляду на вищезазначене основу відновного підходу складає фундаментальна цінність — повага до особистості, яка реалізується в таких принципах відновного підходу: 1. Визнання права учасників конфліктної ситуації на розв’язання цієї ситуації, що означає, що відновний підхід передбачає наснаження та активне залучення сторін конфлікту до процесу ухвалення рішення стосовно наслідків конфлікту та його виконання. Учасники конфліктної ситуації — це ті особи, які найкраще обізнані з ситуацією і володіють потенціалом для її найоптимальнішого розв’язання конфлікту. Роль професіоналів є допоміжною і полягає у тому, щоб створити необхідні умови для реалізації потенціалу учасників конфлікту. 2. Наголошення важливості ролі громади (у першу чергу найближчого соціального оточення сторін конфлікту) у процесі розв’язання конфлікту. Громада як сукупність індивідів володіє неабияким потенціалом для полегшення

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

процесу розв’язання конфліктної ситуації, зокрема це стосується підтримки, яку члени громади можуть надавати учасникам конфліктних/проблемних ситуацій. Відтак відновний підхід передбачає наснаження й активізацію ресурсів громади для розв’язання конфліктів. 3. Увагу зосереджено на розв’язанні конфлікту та досягненні порозуміння, а не на встановлення того, хто «правий», а хто «винний», адже кожна людина має право на помилку. Завдання відновного підходу — створити такі умови, щоб учасники конфлікту використали потенціал конфлікту для особистісного розвитку та покращення міжособистісних стосунків у майбутньому. Усі відновні практики ґрунтуються на певних принципах організації процесу: 1. Визнання важливості почуттів та потреб сторін, що виявляється в можливості розповісти про свої потреби та переживання, бути почутим, зустріти розуміння та підтримку. 2. Прийняття відповідальності за наслідки конфлікту — визнання сторонами своєї ролі в конфлікті та тих наслідках, до яких цей конфлікт призвів; готовність учасників ухвалювати рішення та виконувати певні дії з усунення наслідків конфлікту. 3. Активне залучення сторін — надання сторонам повноважень у пошукові та ухваленні взаємоприйнятного для них рішення; лише учасники конфлікту є компетентними в розв’язанні проблеми. 4. Нейтральність ведучого — ведучий (медіатор, фасилітатори, «хранитель» кола) прагне однаково допомогти обом учасникам спору, не приймаючи при цьому сторону жодного з учасників. 5. Конфіденційність — всі учасники процедури беруть на себе зобов’язання не поширювати жодну інформацію, що стала їм відома, без згоди іншої сторони. 6. Добровільність — процедура може відбуватися лише за умови добровільної згоди сторін на участь у ній; кожен з учасників може відмовитися від процедури на будь-якому етапі. Нейтральність та неупередженість медіатора На особливу увагу заслуговує принцип нейтральності, який є одним із засадничих у проведенні медіації. На дотриманні принципу нейтральності наголошено, зокрема, в Рекомендації Комітету Міністрів № R (99) 195, де зазначено, Відновне правосуддя в Україні

135

що «медіація проводиться нейтральним чином, враховуються обставини справи, а також потреби та бажання сторін. Медіатор виявляє належну повагу до сторін та наглядає за тим, щоб сторони виявляли повагу одна до одної». Загалом принцип нейтральності та неупередженості медіатора в кримінальних справах полягає в наданні сторонам однакової можливості висловитися та бути почутими. З іншого боку, залишаючись нейтральним до сторін, медіатор не може бути нейтральним до самої події злочину та має визнавати її несправедливість стосовно потерпілої сторони. Практика застосування програм відновного правосуддя в Європі свідчить про переважне дотримання принципу нейтральності та неупередженості медіатора. Так, польський кримінально-процесуальний кодекс з метою забезпечення неупередженості медіатора передбачає, що «процедуру медіації не може проводити особа, яка є професійним суддею, прокурором, адвокатом, юрисконсультом, а також стажером з однієї з цих професій або якщо вона працює в суді, прокуратурі чи іншій установі, завданням якої є переслідування злочинців». Незважаючи на те, що проведення медіації між потерпілим та правопорушником в Чеській Республіці є функцією служби пробації, за стандартами роботи, працівники цієї служби не повинні виконувати завдання медіації та пробації в одній справі одночасно. Загалом дотримання принципу нейтральності та неупередженості медіатора, окрім іншого, залежить від того, наскільки автономним є процес медіації від офіційної правової системи. 5.3. Принципи роботи медіатора за трансформативного підходу Підтримка змін Процес медіації передбачає роботу медіатора з учасниками конфлікту з метою допомогти змінити їм якість їхньої взаємодії в конфлікті: від негативного й деструктивного до позитивного й конструктивного, відповідно до того, як вони досліджують та обговорюють проблеми та можливі рішення. У цьому процесі роль медіатора полягає в тому, щоб допомогти учасникам конфлікту здійснити особисті позитивні зміни в спілкуванні шляхом роздумів, ухвалення рішення. Медіатору важливо пам’ятати, що зміни можуть забезпечити лише учасники конфлікту й ніхто інший. Медіатор, який намагається спровокувати такі зміни, насправді гальмує процес розв’язання конфлікту. Тому одним із основних принципів роботи медіатора є сприяння змінам та заохочення їх, а не нав’язування. 1-2/2009

Готовність до змін Медіатор має бути готовий до коливань то в один, то в інший бік. Кожна зі сторін конфлікту може демонструвати зміни намірів, настроїв та дій у процесі медіації. Віра в можливість змін Як переконує Марк Умбрайт7 з Центру відновного правосуддя та миротворчості школи соціальної роботи Університету Міннесота у фундаментальній роботі «Гуманістична медіація: трансформативний підхід до посередництва», медіатор навряд чи зможе посприяти особистісним та міжособистісним змінам у процесі медіації, якщо він не вірить у y взаємозв’язок усіх речей і загальної людяності людства; y важливість присутності посередника та його тісного контакту зі сторонами для сприяння ефективному розв’язанню конфлікту; y відновлювальну, зцілювальну функцію посередництва, що втілюється в діалозі та взаємодопомозі людей; y потребу більшості людей жити в злагоді; y бажання більшості людей змінюватися на краще під час набуття життєвого досвіду; y здатність більшості людей знайти джерела внутрішньої сили для подолання ворожості, для особистісного зростання та допомоги іншим людям у схожих ситуаціях; y притаманні всім людям почуття гідності та самовизначення, які виявляються у відповідному ставленні до розв’язання конфлікту. 5.4. Етичні стандарти та принципи соціальної роботи Визначальні етичні норми й принципи соціальної роботи викладено в документі «Етика соціальної роботи: принципи й стандарти», схваленому Міжнародною федерацією соціальних працівників (МФСП) у 1994 р. Елементами її є преамбула, у якій стисло обґрунтовано важливість етичної обізнаності як складової частини професійної практики соціальних працівників, а також «Міжнародна Декларація етичних принципів соціальної роботи» й «Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників». У «Міжнародній Декларації етичних принципів соціальної роботи» сформульовано такі моральні засади професії соціального працівника: 7

Згідно з правилами, прізвище має писатися Марк Амбрейт, але тут збережений варіант написання, який набув поширення після першого перекладу цієї праці Центром судово-правової реформи, м. Москва. Див. також посилання в переліку використаної літератури.

136

1. «Кожна людина є унікальною цінністю, на яку слід зважати й ставитися до неї з повагою». Цей принцип відповідає категоричному імперативу І. Канта, який він уважав вищим принципом етики. Його зміст полягає в тому, щоб ставитися до людини як до мети, а не як до засобу. 2. «Кожна людина має право на самореалізацію такою мірою, щоб це не утискало таке саме право інших людей, і зобов’язана робити внесок у добробут суспільства». Цей принцип співзвучний «золотому правилу» моралі. 3. «Кожне суспільство, незалежно від устрою, повинно функціонувати так, щоб забезпечити максимальні блага для його членів». 4. «Соціальні працівники зобов’язані бути відданими принципам соціальної справедливості». 5. «Соціальні працівники зобов’язані спрямовувати здобуті знання й навички на допомогу окремим особам, групам людей, громадам і суспільствам в їхньому розвитку і в розв’язанні конфліктів між собою, у відносинах із суспільством, а також у подоланні наслідків цих конфліктів». 6. «Соціальні працівники мають надавати якомога ефективнішу допомогу, поради будь-кому, хто їх потребує, не маючи несправедливих упереджень щодо статі, віку, непрацездатності, расової належності, соціального класу, походження, релігії, мови, політичних переконань або сексуальної орієнтації». 7. «Соціальні працівники поважають права людини та груп відповідно до Міжнародної Декларації прав людини Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних конвенцій, що випливають з цієї Декларації». 8. «Соціальні працівники ставляться з повагою до приватного життя, конфіденційності та відповідального використання інформації у своїй професійній роботі. Соціальні працівники поважають виправдану конфіденційність навіть тоді, коли законодавство країни суперечить цій вимозі». 9. Усіляке заохочення клієнтів до співпраці, інформування їх щодо переваг і можливих ризиків обраного напряму дій. 10. Спільна відповідальність соціальних працівників і клієнтів за визначення плану дій, спрямованих на зміну їхнього життя. Цей принцип визнає і можливість використання примусу, який може бути необхідним для розв’язання проблем однієї сторони за рахунок інтересів іншої, але тільки після ретельного оцінювання претензій сторін конфлікту. Водночас соціальні працівники повинні звести до мінімуму застосування узаконеного примусу.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

11. «Соціальна робота несумісна з прямою або непрямою підтримкою осіб, груп людей, політичних сил або силових структур, які використовують тероризм, тортури та інші заходи, спрямовані на пригноблення людей». 12. Соціальні працівники повинні ухвалювати етично обґрунтовані рішення й дотримуватися їх, шануючи положення Міжнародної Декларації етичних принципів МФСП, Міжнародних етичних стандартів соціальних працівників. Міжнародні етичні стандарти «Міжнародні етичні стандарти соціальних працівників» ґрунтуються на положеннях схваленого в МФСП 1967 р. «Міжнародного морального кодексу професійних соціальних працівників». У вступі до цього документа йдеться, що соціальна робота орієнтується на гуманістичні, релігійні та демократичні ідеали й філософські концепції, мета яких полягає в задоволенні суспільних потреб і розвитку людського потенціалу. Відповідно до цих ідеалів та концепцій соціальні працівники повинні: y служити людині заради її добробуту й реалізації її можливостей; y розвивати й використовувати обґрунтовані знання про поведінку людини, серед іншого й соціальної; y сприяти розвиткові ресурсів, які б відповідали індивідуальним, груповим, національним, міжнародним потребам і прагненням; y бути відданими справі заради досягнення соціальної справедливості. У цьому документі сформульовано також загальні норми їх етичної поведінки щодо клієнтів, установ і організацій, колег, а також фахові стандарти, від дотримання яких залежать ефективність і результативність їхньої діяльності. До цих стандартів залучено: 1. Загальні норми етичної поведінки соціального працівника, які вимагають від нього розуміння кожного клієнта (клієнтів), а також ситуації та чинників, які впливають на їхню поведінку. Відповідно до цих норм, соціальний працівник повинен підтримувати й розвивати цінності, знання й професійні методи соціальної роботи; утримуватися від поведінки, яка перешкоджає фаховій роботі; визнавати фахові й особистісні обмеження; відповідно до своєї компетенції брати участь у розробленні соціальної політики й програм, які поліпшують якість життя в суспільстві; досліджувати й обґрунтовувати соціальні потреби, індивідуальні та групові соціальні проблеми. Відновне правосуддя в Україні

137

2. Норми соціальної роботи стосовно клієнтів, відповідно до яких соціальний працівник повинен брати на себе відповідальність за клієнтів. Ця відповідальність стосується пошуку оптимальних шляхів розв’язання проблем клієнтів, відповідальності за наслідки ухвалених рішень. Відносини соціальних працівників з клієнтами мають вибудовуватися на довірі, визнанні права на приватне життя та його конфіденційність, а також на відповідальному використанні інформації. Це означає, що збір і використання інформації про клієнта неможливі без його особистої згоди, за винятком випадків, коли клієнт не може відповідати за свої вчинки або якщо це може серйозно зашкодити іншим особам. Слід також забезпечити доступ клієнтів до документації соціальних працівників, яка їх стосується. Соціальні працівники повинні поважати наміри клієнтів нести відповідальність за особисті дії та допомагати з однаковою готовністю всім клієнтам. За неможливості надати професійну послугу на таких умовах клієнтам слід повідомити про це в такий спосіб, щоб залишити за ними свободу дії. Соціальне обслуговування має бути спрямоване й на допомогу клієнтам (групі, громаді) досягти самореалізації в максимальному використанні свого потенціалу за поваги прав інших. Відповідно, «слід допомогти клієнту зрозуміти та використати надані послуги для сприяння реалізації його законних бажань та інтересів». 3. Норми відносин соціального працівника з установами й організаціями, які зобов’язують соціального працівника працювати і (або) співпрацювати лише «з тими установами та організаціями, політика, процедури і діяльність яких скеровані на адекватне надання послуг і стимулювання професійної практики відповідно до етичних принципів МФСП». Соціальний працівник повинен «відповідально виконувати встановлені обов’язки і завдання установ або організацій, робити внесок у розроблення реальної політики, методології та практики для створення кращих норм і досягнення кращих результатів», виступати з ініціативами щодо бажаних змін політики, методології та практики, використовуючи відповідні канали установ і організацій. Вичерпавши всі доступні засоби для досягнення цілей, він має звертатися до вищих органів влади або громадськості, зацікавлених у розв’язанні проблеми. 4. Норми соціальної роботи щодо колег, відповідно до яких соціальний працівник має «визнавати освіченість, професійну підготовку й ефективність роботи колег і фахівців 1-2/2009

інших галузей, розширяти співробітництво з ними, що має на меті сприяти підвищенню ефективності послуг». Аби таке співробітництво було плідним, слід «визнавати різні точки зору й практичний досвід колег із соціальної роботи та інших фахівців, висловлюючи критичні зауваження в коректній формі». Соціальний працівник повинен «використовувати й створювати можливості для обміну знаннями, досвідом і думками з колегами, фахівцями інших галузей, а також волонтерами з метою взаємного вдосконалення». Етичним нормам відповідає прагнення соціального працівника привертати увагу відповідних організацій до будь-яких порушень професійної етики і норм у межах і поза межами його професійних обов’язків. 5. Норми професії соціального працівника, які зобов’язують «обстоювати цінності, етичні принципи, знання й професійні методи соціальної роботи, сприяти їх уточненню й удосконаленню», підтримувати професійні стандарти практики та намагатися поширювати їх. Етичним обов’язком соціального працівника є «захист професії від несправедливої критики». Водночас важливо конструктивно аналізувати, критикувати теорії, методи й реальну практику задля їх удосконалення, стимулювати вироблення оригінальних підходів і методик, придатних для розв’язання проблем, що склалися або виникатимуть згодом. Сформульовані в міжнародних документах норми мають загальний характер і не враховують національних особливостей. Попри це вони є етичним підґрунтям розвитку теорії та практики соціальної роботи, фахового ухвалення рішення в будь-яких стандартних й особливих ситуаціях. Вітчизняні етичні стандарти Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи (соціальних працівників і соціальних педагогів) України — це документ, який скеровує здійснення соціальної роботи в багатьох функціональних сферах з метою розвитку потенціалу та можливостей особистості, а також задля задоволення людських потреб. В Етичному кодексі спеціалістів із соціальної роботи України визначено положення, які є для фахівців принциповими орієнтирами з питань професійної діяльності, виконання службових обов’язків, організації взаємодії з клієнтами. У документі визначено шляхи розв’язання моральних проблем та ухвалення найбільш адекватного професійного рішення в етичних питаннях.

138

1. Етичні принципи діяльності спеціалістів із соціальної роботи 1.1. Повага до гідності кожної людини. Кожна людина є неповторною та унікальною, що обов’язково мають враховувати соціальні працівники, не допускаючи жодного прояву зневаги до особистості. Кожна людина має право на самореалізацію, яка не призводить до порушення подібних прав інших людей. Соціальна робота є несумісною з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клієнта або його близького соціального оточення. 1.2. Пріоритетність інтересів клієнтів. Спеціалісти з соціальної роботи спрямовують усі свої зусилля, знання та навички на допомогу окремим громадянам, сім’ям, групам, спільнотам та громадам для їхнього розвитку, а також з метою розв’язання конфліктів та подолання їх наслідків. 1.3. Толерантність. Спеціалісти з соціальної роботи є толерантними до різних емоційних виявів клієнтів, мають належний рівень професійної підготовки, за будь-яких обставин зберігають рівновагу, терпимість. Спеціалісти з соціальної роботи приймають проблеми й обставини клієнтів незалежно від їхнього способу життя, поведінки, соціального й національного походження, статі тощо. 1.4. Довіра та взаємодія в розв’язанні проблем клієнта. Спеціалісти з соціальної роботи співпрацюють з клієнтами, намагаючись якнайкраще розв’язувати будь-які завдання, з якими вони стикаються, з метою задоволення інтересів клієнтів. Фахівці сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги. Спеціалісти з соціальної роботи мають сприяти максимальній самостійності клієнтів у розв’язанні їхніх соціальних проблем та в діях у відповідних соціальних ситуаціях; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом. Довіра до спеціаліста з соціальної роботи є обов’язковою умовою результативної соціальної діяльності. 1.5. Доступність послуг. Спеціалісти з соціальної роботи надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією або порадою, без будь-якої дискримінації щодо статі, віку, фізичних або розумових характеристик, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, сексуальної орієнтації. 1.6. Конфіденційність. Спеціалісти з соціальної роботи в будь-якій соціальній ситуації інформують клієнтів про те, як забезпечується конфіденційність, чому вона є обов’язковою умовою, а також про обмеження задля її дотримання. Обов’язок спеціалістів із соціальної

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

роботи — бути конфіденційними, що виключає можливість розголошення будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їхньої згоди чи в установленому законом порядку. 1.7. Дотримання норм професійної етики. Спеціалісти з соціальної роботи сприяють формуванню та реалізації заходів соціальної політики, забезпеченню добробуту людини, спільноти, громади, несуть відповідальність за розвиток та дотримання професійних норм у розв’язанні практичних завдань соціальної роботи. 2. Норми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи Норми етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи є основою їхньої професійної діяльності на засадах загальнолюдських цінностей та етичних принципів соціальної роботи. 2 . 1 . Е т и ч н а п о в е д і н ка с т о с о в н о професії: 2.1.1. Дотримуватися Етичного кодексу, діяти відповідно до принципів і норм етичної поведінки. 2.1.2. Підвищувати якість та ефективність соціальних послуг, розвивати професіоналізм у соціальній роботі, залучаючи волонтерів (добровільних помічників) до виконання посильних для них завдань. 2.1.3. Бути відповідальним за клієнтів у межах, установлених положеннями цього кодексу. 2.1.4. Визначати й з’ясовувати характер та причини індивідуальних, сімейних, групових соціальних проблем, проблем територіальної громади та глобальних соціальних проблем. 2.1.5. Підвищувати статус соціальної та соціально-педагогічної роботи. 2.1.6. Стимулювати розроблення та впровадження соціальних технологій, методів, методик, програм, що спрямовані на покращення якості життя людини, сім’ї, групи людей, громади, спільноти та суспільства. 2.1.7. Визнавати пріоритети професійної відповідальності над власними інтересами. 2.1.8. Роз’яснювати призначення, цілі та завдання професійної соціальної та соціальнопедагогічної роботи. 2.2. Етична поведінка стосовно колег: 2.2.1. Визнавати різні погляди та форми практичного досвіду колег у соціальній роботі й інших фахівців, висловлювати критичні зауваження та пропозиції лаконічно й коректно. 2.2.2. Піддавати конструктивному аналізу професійні дії колег, теоретичні та методичні засади їхньої професійної діяльності. Відновне правосуддя в Україні

139

2.2.3. Створювати та систематично використовувати можливості, умови для обміну знаннями, досвідом і поглядами з колегами в соціальній роботі, фахівцями інших галузей, волонтерами з метою вдосконалення власної практики та збагачення інтелектуальних ресурсів професійної групи. 2.2.4. Підтримувати діяльність легалізованих професійних об’єднань та асоціацій, що відповідає вимогам чинного законодавства. 2.2.5. Відстоювати професійну честь і гідність своїх колег, не допускати упередженої критики на їхню адресу та щодо професії взагалі. 2.2.6. Звертати увагу відповідних організацій на будь-які порушення положень цього Кодексу. 2 . 3 . Е т и ч н а п о в е д і н ка с т о с о в н о клієнтів: 2.3.1. Поважати особистість клієнта й гарантувати захист його гідності та прав незалежно від походження, статі, віку та внеску в суспільний і соціальний розвиток. 2.3.2. Прагнути зрозуміти кожного клієнта, з’ясовувати всі чинники проблеми, що виникла, пропонувати оптимальні види професійної діяльності або соціальних послуг. 2.3.3. Безпека клієнтів є першою умовою діяльності спеціалістів із соціальної роботи. 2.3.4. Допомагати всім клієнтам рівною мірою. 2.3.5. Заохочувати клієнта до взаємодії, яка ґрунтується на довірі, співчутті та збереженні конфіденційності. 2.3.6. Визнавати й поважати наміри, відповідальність клієнтів за ухвалене рішення. 2.3.7. Якщо неможливо надати відповідну соціальну послугу, спеціалісти з соціальної роботи зобов’язані повідомити про це клієнтам, залишивши за ними право на свободу дій. 2.4. Етична поведінка стосовно організацій, з якими соціальні працівники перебувають у взаємодії: 2.4.1. Співпрацювати з тими установами й організаціями, наміри та діяльність яких спрямовані на надання соціальних послуг, використовувати досвід їхньої роботи як ресурсну можливість для підвищення якості допомоги клієнтам. 2.4.2. Підтримувати та популяризувати партнерські стосунки між організаціями, що здійснюють соціальну діяльність у громаді, суспільстві. 2.4.3. Забезпечувати професійну звітність перед клієнтами та громадськістю про ефективність і продуктивність роботи шляхом періодичних публічних оглядів якості, результативності та ефективності послуг, що надаються.

1-2/2009

Питання для самоконтролю 1. Які міжнародні документи регулюють етичні стандарти діяльності соціального працівника? 2. Якими є етичні норми щодо клієнтів, колег чи організацій? 3. Назвіть етичні цінності процесу відновного правосуддя. 4. Якими є принципи Етичного кодексу щодо сторін, які зазнали збитків? 5. Назвіть принципи роботи медіатора в трансформативному підході. 6. Яким чином співвідносяться етичні норми у сфері відновного правосуддя та соціальної роботи? Література 1. Вступ до соціальної роботи: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. — К.: Академвидав, 2005. — С. 186–200. 2. Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи України // Соціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1. 3. Етика соціальної роботи: принципи і стандарти // Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. — № 4. 4. Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 1. Основи соціальної роботи / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. 5. Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. 6. Посібник ООН. Програми відновного правосуддя (розділ 1-4) // Восстановительное правосудие в Украине. — 2008. — № 1. — С. 64–80. 7. Етичний кодекс медіатора Українського Центру Порозуміння // Восстановительное правосудие в Украине. — 2005. — № 1–2. — С. 103–105. 8. Умбрайт Марк. Гуманистический подход к посредничеству в разрешении конфликтов: путь преображения, путь миротворчества // Вестник восстановительной юстиции. — Вып. 3. — М., 2001. 9. Jarem Sawatsky. Rethinking Restorative Justice: When the Geographies of Crime and of Healing Justice Matter // Peace Research — The Canadian Journal of Peace and Conflict Studies. — 2007. — Vol. 39, 1–2. — C. 75–93. 10. Daniel W. Van Ness, Karen Heetderks Strong. Restoring Justice, Third edition. Mattew Bender and Company Inc., USA, — 2006. — C. 48–50.

Запрацював сайт «Відновні практики в школах»! www.safeschool.org.ua У конфліктній ситуації врятує медіація! Український Центр Порозуміння запустив сайт «Відновні практики в школах» — www. safeschool.org.ua. Цей сайт присвячено відновним практикам у школах — сучасним методам та формам вирішення конфліктів та побудови у навчальних закладах атмосфери поваги, порозуміння, підтримки та співробітництва. Для тих, хто лише нещодавно почув про шкільну медіацію чи Кола прийняття рішень і хотів би дізнатись про них більше, у розділах «Що таке медіація?» та «Що таке Коло?» міститься детальний опис цих відновних практик та успішних історій їх практичного застосування. У розділі «Що таке Шкільна служба порозуміння?» (ШСП) наведено інформацію щодо організаційних та ціннісних засад діяльності служби. Для тих, хто цікавиться можливістю створення ШСП у своїй школі стане у нагоді розділ «Як створити ШСП», а в розділі «Як координувати діяльність ШСП у школі» Ви знайдете методичні поради й рекомендації щодо перших кроків створеної служби. Розділ «Перелік ШСП» містить у собі інформацію про всі створені в Україні шкільні служби порозуміння та результати їх діяльності. Сподіваємось, у цьому переліку з’явиться і та школа, в якій Ви працюєте або навчаєтесь. Опис тренінгів із відновних практик у школах та форма для їх замовлення міститься у розділі «Тренінги». У розділі «Інші цікаві теми» Ви знайдете інформацію про різноманітні заходи й події, які проводяться з метою популяризації та поширення шкільної медіації, або пов’язані з нею. Крім того, до Ваших послуг «Ресурси» сайту, де зібрано друковані видання та Інтернет-ресурси з теми шкільної медіації, зразки документів, які використовуються в роботі ШСП та методичні поради з різних питань медіаторської практики. Нарешті, поставити будь-які запитання щодо відновних практик у школах і не тільки, або висловити побажання адміністрації сайту, Ви зможете, скориставшись послугою «Зворотний зв’язок». Сподіваємось, користування сайтом буде цікавим і корисним для Вас!

Swiss Cooperation Office Ukraine

ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ, ЩО ВПРОВАДЖУЮТЬ ПРОГРАМИ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ: (станом на жовтень 2009 р.) Регіон

Бюро співробітництва Швейцарії

www.commonground.org.ua

Український Центр Порозуміння

Організація

м. Київ

«Український Центр Порозуміння»

м. Сімферополь, АР Крим

«Український Центр Порозуміння» Кримський офіс

м. Біла Церква, Київська обл.

Регіональний осередок Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» у Київській обл.

м. Вінниця

ГО “Подільська агенція регіонального розвитку”

Дрогобицький, Стрийський райони, Львівська обл.

Коаліція громадських організацій ДрогобицькоСтрийського регіону «Центр Відновного Правосуддя»

м. Жмеринка, Вінницька обл.

ГО «Ініціатива»

Контактна особа Павло Горбенко, Мар’яна Синюшко

Ірина Камілова

Інна Луценко

(095) 80-600-68 Inna_lko@ukr.net

Наталія Величко

8 063 628 77 85, v.nataliia@gmail.com

Марічка Николаїшин

(03244) 5 03 55 (050) 661 16 50 mpdr@mail.ru mkddr@mail.ru

Святослав Ніколайчук

(096) 315 02 67 zhmediator@gmail.com

м. ІваноФранківськ

Регіональна громадська організація «Інститут права і демократичного розвитку Прикарпаття»

Юрій Микитин

(0342) 59 60 09 (0342) 50 56 75 (063) 414 60 99 Yuriy555@gmail.com mykytyn@mail.ru

смт Красногвардійське, АР Крим

Агентство регіонального розвитку «Гармонія»

Галина Садичко

(06556) 2 08 94 (050) 932 68 76 (097) 350 63 14 g.sadychko@mail.ru

м. Луганськ

«Луганська обласна група медіації»

Галина Тищенко

(0642) 717 378 lrmg@tele.com.ua

м. Львів

Благодійний фонд «Простір без конфлікту»

Олеся Бік

(050) 936 84 50 (032) 233 43 84 obik.space@gmail.com

м. Одеса

«Одеська обласна група медіації»

Інна Терещенко

(048) 728 62 90 (048) 777 41 95 (066) 774 67 43 mediator_i@mail.ru

www.rj.org.ua

Сайт з відновного правосуддя (створений Українським Центром порозуміння)

www.judges.org.ua

Центр суддівських студій

www.uajudges.org

Всеукраїнська незалежна суддівська асоціація

м. Суми

Сумська обласна громадська організація «Сумська ініціатива»

Олександр Калмиков

(0542) 791 330 (050) 307 10 83 suminngo@ukr.net

www.magnus.kiev.ua/~ces/

Білоцерківське училище професійної підготовки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби

м. Харків

«Молодь за демократію»

Галина Овчарова

(057) 719 49 39 y_f_d@ukr.net

м. Пирятин, Полтавська обл.

Пирятинська районна громадська організація «Жіночі ініціативи»

Ірина Таран

(050) 269 88 65 irishataran@ukr.net

www.empedu.org.ua (див. розділ проекти)

Інформаційно-консультативний жіночий центр

1–2/2009

медиация и восстановительное правосудие в Европе

Ответы на насилие в повседневной жизни в демократическом обществе Издание Совета Европы Council of Europe Publishing

Відновне правосуддя в Україні 1–2/2009

Реконструкция связей в сообществе –

Щоквартальний бюлетень