ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ by Міжнародний фонд "Відродження"

Michael Howlett M. Ramesh

STUDYING PUBLIC POLICY: Policy Cycles and Policy Subsystems

Міхаель Говлет Магадеван Рамеш

ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ: цикли та підсистеми політики

Львів Кальварія

ББК 60.5 Г 57

Міхаель ГОВЛЕТ, Магадеван РАМЕШ Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики З англійської переклав Олександр Рябов Перекладено за виданням: Michael Howlett and M.Ramesh Studying Public Policy: Policy Cycles and Policy Subsystems ISBN 0 19 540976 0 Copyright © Oxford University Press 1995 Studying Public Policy: Policy Cycles and Policy Subsystems was originally published in English in 1995. This translation is published by arrangement with Oxford University Press Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики вперше видано в 1995 році англійською мовою. Переклад видається за узгодженням з Oxford University Press

Copyright © Oxford University Press 1995 Міхаель Говлет є фахівцем з політології (політичної науки). Ад’юнкт професор Університету Саймона Фрезера (США). Дану працю (як і книгу «Політична економія Канади», 1992) він написав у співавторстві з М.Раме шом, лектором Університету Нової Англії (Австралія) та Університету Захід ного Онтаріо (США). У цій книзі показано, як державна політика виникає зі складного взаємо зв’язку форм влади, типів проблем та організації держав і суспільств у особливі підсистеми політики. Автори відходять від традиційного лінійного пояснення творення політики, розбиваючи цей процес на ряд окремих підпроцесів, які утворюють неперевний цикл. Найбільшою цінністю цієї моделі є її емпірична спрямованість. Книга розрахована на студентів та викладачів політології, а також усіх, хто цікавиться політичними науками.

Усі права застережені. Відтворення або передача будь якої частини цього видання у будь якій формі та будь яким способом категорично заборонені без письмової згоди ТОВ «Кальварія»

ISBN 966+663+112+1

Зміст

Подяка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 ЧАСТИНА 1. ВСТУП Розділ 1. Наука про політику та політична наука . . . . . . . . . . . . . . 10 Що вивчає наука про політику? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10 Визначення державної політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12 Розуміння державної політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Прикладна модель для вирішення проблем процесу політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 До покращення моделі циклу політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26 Розділ 2. Підходи до державної політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Концептуальні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Дедуктивні теорії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Суспільний вибір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Класові теорії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31 Неоінституціоналізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 Індуктивні теорії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Економіка достатку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Плюралізм та корпоратизм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44 Державництво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49 Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52 Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58 ЧАСТИНА 2. СУБ’ЄКТИ, ІНСТИТУТИ ТА ЗАСОБИ Розділ 3. Суб’єкти та інститути: оцінювання спроможності держави в політиці . . . . . . . . . . . . . . . . . Концептуальні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Суб’єкти процесу політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Виборні посадовці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Призначені посадовці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Групи інтересів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дослідницькі організації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Засоби масової інформації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

60 60 62 63 66 67 68 69

Організація держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70 Розподіл влади між рівнями — федералізм . . . . . . . . . . . . . . . . . 72 Розподіл влади між гілками — виконавча, законодавча та судова влада . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 Структура бюрократії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75 Організація суспільства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76 Бізнес . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 77 Робітники . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79 Організація міжнародної системи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 Міжнародний торговельний режим . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 Міжнародний фінансовий режим . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 Оцінювання впливу міжнародних інститутів . . . . . . . . . . . . . . 85 Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86 Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87 Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91 Розділ 4. Засоби політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Класифікація засобів політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Добровільні засоби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Сім’я та община . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97 Добровільні організації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 Ринок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99 Примусові засоби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100 Регулювання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100 Державні підприємства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 Пряме постачання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104 Змішані засоби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 Інформація та заклик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 Субсидія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 Аукціон прав на власність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 Податки та збори з користувачів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113 Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113 Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 Частина 3. ПРОЦЕС ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ Розділ 5. Встановлення порядку денного — чинники та вікна політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118 Концептуальні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118 Детермінанти політики — концепції джерел проблем політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 Економічний та технологічний детермінізм . . . . . . . . . . . . . . 119 Взаємозв’язок політики та економіки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122 Ідеї та ідеологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 Переформулювання процесу встановлення порядку денного . 125 Типові процеси встановлення порядку денного . . . . . . . . . . . . . 127 Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 132 Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136 Розділ 6. Формулювання політики — спільноти та мережі політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 Концептуальні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 Підсистеми політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140 Підвлади, залізні трикутники та проблемні мережі . . . . . . . 140 Коаліції пропаганди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142 Мережі політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142 Спільноти політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144 Систематика підсистем політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144 6

Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ 7. Прийняття рішень у державній політиці — поза раціоналізмом, інкременталізмом та ірраціоналізмом . . . . . . . . . Концептуальні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Моделі прийняття рішення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Раціональна модель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Інкрементна модель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Модель «смітника» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Підсистемна модель прийняття державних рішень . . . . . . . . . . Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ 8 Впровадження політики — проектування політики та вибір засобу політики . . . . . . . . . . . . . Концептуальні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Реалії впровадження політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Перспективи впровадження політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Обґрунтування вибору засобу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Економічні моделі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Політичні моделі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Синтетична модель вибору засобу політики . . . . . . . . . . . . . . Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ 9. Оцінювання політики — аналіз і вивчення політики . Концептуальні питання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Типи оцінювання політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Адміністративне оцінювання — управлінське виконання та система складання бюджету . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Судове оцінювання — судовий контроль та адміністративна свобода дій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Політичне оцінювання — консультації з підсистемами політики та громадськістю . . . . . . . . . . . . . . Оцінювання політики — вивчення політики . . . . . . . . . . . . . . . . Висновок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЧАСТИНА 4. ЗАВЕРШЕННЯ Розділ 10. Стилі, парадигми та цикл політики . . . . . . . . . . . . . . . . . Нормальний та парадигматичний шаблони зміни політики . Нормальна зміна політики — стиль політики . . . . . . . . . . . . Модель періодично порушуваної рівноваги парадигматичної зміни політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Висновок — підсистеми політики, її вивчення та зміни . . . . . . Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Додаткова література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Розділ 11. Післямова — дослідження державної політики триває . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

147 148 151 153 153 155 156 157 161 162 166 166 169 170 170 171 174 175 175 176 180 182 182 184 186 186 188 188 191 192 193 197 197 200 202 202 203 206 212 213 216 217 221

Бібліографія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 222 Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255 Предметний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 259 7

Подяка У нашій роботі нам дуже допомогли зауваження двох референтів, призначених видавцем. Ці зауваження були конкретними, надзвичайно конструктивними та встановили для нас високий стандарт для наслідування. Також корисною для книги виявилась наша багаторічна співпраця з цілим рядом колег, яким слід подякувати за ідеї та поняття, розроблені в цій книзі. Спеціальну подяку висловлюємо Колін Бенет з Університету Вікторії, Еверту Ліндквісту з Університету Торонто, Джиму Брутону з Університету Саймона Фрейзера, Джеремі Рейнеру з Маласпайнського Університету коледжу, Алексу Незертону з Університету Британської Колумбії. Суттєвий внесок до книги також зробили члени урядової дослідницької групи Університету Саймона Фрейзера — зокрема, Педі Сміт, Дейвід Лейкок, Лоран Добузинскіс та Стів Макбрайд. Дон Блейк з Університету Британської Колумбії, Кіт Бентінг з Королівського Університету та Джон Ворхерст з Австралійського національного університету були нашими великими натхненниками — дуже всім вам дякуємо. Також висловлюємо подяку Брюсу Доерну, Вінсу Вілсону, Ричарду Сайміону, Ричарду Фіду та Полу Просу, всім, хто зробив свій внесок у тематику, описану у цій книзі. Дослідження, що лягли в основу цієї книги, фінансувалися з багатьох джерел. За фінансуванням Програми дослідження праці провінції Британська Колумбія в Канаді ми змогли найняти до проекту додаткових спеціалістів. Ґранти від деканату з гуманітарних наук Університету Саймона Фрейзера та гроші від SSHRC, NSERC, IDRC, NSF та CONАCyT Тринаціонального Інституту Інновацій, Конкуренції та Стабільності у північноамериканському регіоні дозволили нам спільно попрацювати на конференціях у Веллінгтоні (Нова Зеландія) та Вістлері (Британська Колумбія). Над перевіркою бібліографічних посилань та цитат ретельно попрацювала Пет Маклін з Університету Сан Франциско, Брайан Гендерсон з Оксфорд Університі Пресс починав цю роботу і підтримував нас до кінця. Філіс Вілсон вміло керував процесом видання, а Юан Вайт та Рік Кітовскі довели книгу до завершення. Також дякуємо Оліві Кояма, яка редагувала препринти. Особливу подяку ми висловлюємо нашим студентам усіх років у Ванкувері, Вікторії, Кінґстоні, Сингапурі, Веллінгтоні та Армідейлі. Всі вони були нашою дуже критичною аудиторією, без якої концепції цієї книги не визріли б до кінця. Також ми хотіли б подякувати людям, що створили MacTCP, InterSLIP, NCSA Telnet, Eudora, Fetch та багато інших комп’ютерних програм, без яких не було б можливим спілкування авторів, що знаходилися у різних кінцях світу. На сімейному фронті нашим джерелом радості і підтримки протягом цих років були Алекс, Анна Анаміка, Бекі та Менді. Цю книгу присвячено їм. 8

Частина 1

ВСТУП

Розділ 1

Наука про політику та політична наука

Що вивчає наука про політику? Наука про політику є відносно новою науковою дисципліною, що виникла у Північній Америці та Європі після Другої світової війни як результат пошуків нового розуміння взаємин між владою та грома дянами. До того часу дослідження політичного життя зосереджувалися на нормативних чи моральних аспектах дій влади або на роботі певних політичних інститутів. Дослідникам, що займалися аспектами дій влади, доводилось вчитуватися в об’ємні тексти західної політичної філософії у пошуках розуміння цілей влади та заходів для покращення життя громадян. Ці питання породили широку дискусію щодо природи суспільства, ролі держави, прав та відповідальності громадян і влади. Проте все більш явний розрив між догматичною політичною теорією та політичною практикою сучасних держав надихнув багатьох дослідників на пошук іншого методу дослідження політики, якій міг би примирити політичну теорію та практику через емпіричний аналіз існуючих державних устроїв. Подібним чином дослідники інститутів влади проводили емпіричне дослідження законодавства, судів та бюрократії, нехтуючи норматив ними аспектами цих інститутів. Ці дослідження формальної структури політичних інститутів мають неабиякі досягнення у подробицях та процедурі, проте більшою мірою вони залишаються описовими, нездатними створити основу для оцінки сили чи слабкості, а також цілей таких структур. У повоєнну еру деколонізації, відбудови зруйно ваних війною країн і встановлення нових інститутів міжнародного керівництва дослідники політики шукали підхід, який поєднав би їхні дослідження з питаннями правосуддя, справедливості, а також соціального, економічного та політичного розвитку1. У такому контексті змін та переоцінок з’явилося декілька нових підходів у дослідженні явищ політики. Одні вчені зосереджувалися

на мікро рівнях людської поведінки і психології громадян, виборців, керівників та керованих. Інші концентрували свою увагу на характе ристиках національних суспільств і культур; ще інші спрямовували дослідження на природу національних і глобальних політичних систем. Більшість із цих підходів — біхевіоризм, аналіз еліти, політична кібернетика та дослідження політичної культури — приходили й відходили, оскільки дослідники експериментували з ними до часу, коли ставали зрозумілими їхня обмеженість, а тоді відкидали їх у пошуках чогось кращого2. Проте один із таких розроблених підходів існує і до нашого часу. Він зосереджується не так на структурі інститутів влади чи поведінці суб’єктів політики, не на тому, що влада має чи повинна робити, а на тому, що вона насправді робить. Таким підходом, що базується на державній політиці чи на її розробці, є, як це назвали засновники, наука про політику. Заснована Геролдом Ласвелом (Harold Lasswell) та іншими дослідниками зі США та Великобританії, наука про політику, як очікувалось, мала б витіснити традиційну політологію, інтегруючи дослідження політичної теорії та практики без впадання у стерильність формальних правових досліджень3. Ласвел пропонував, щоб наука про політику мала три виразні характеристики, які б відрізняли її від раніше розроблених підходів: багатогалузевість, здатність вирішувати проблеми та чітка нормативність науки. Під багатогалузевістю Ласвел розумів те, що наука про політику мала б відійти від вузького дослідження політичних інститутів і структур та охопити у собі досягнення таких наук як соціологія й економіка, право та політика. Під вирішенням проблем він мав на увазі, що наука про політику мала б чітко дотримуватися канонів релевант ності, орієнтуючи себе на вирішення реальних проблем, а не займатися чисто академічними та часто безрезультатними дебатами, якими, наприклад, славиться тлумачення класичних, іноді розмитих, політичних текстів. Чітка нормативність, згідно з Ласвелом, означає, що наука про політику не мала б ховатися під маскою «наукової об’єктивності», а повинна була визнавати неможливість розділення цілей та засобів або цінностей та методів у дослідженнях дій влади. Загальна спрямованість науки на діяльність влади, закладена ще Ласвелом, залишається і донині та є темою цієї книги. Проте біг часу вніс певні корективи у три визначені ним компоненти політичного орієнтування 4. По перше, хоча акцент на багатогалузевості збері гається, зараз існує велика кількість літератури, що зосереджується на науці про політику взагалі. В наш час ця наука великою мірою є окресленою «дисципліною» з унікальним набором концепцій, сфер інтересів, із власним лексиконом та термінологією. Хоча багато з цих концепцій запозичені з інших дисциплін, їх використання в контексті досліджень державної політики надало їм дещо особливого звучання.

Більше того, сама концепція багатогалузевості тепер змінилася в тому сенсі, що дослідники зазвичай стурбовані не тим, що їм доводиться запозичати з інших дисциплін, а радше тим, що вони мають бути експертами принаймні у двох галузях: у концепціях науки про політику, а також в історії та складових реальної досліджуваної галузі політики5. По друге, за останні 40 років зацікавлення багатьох дослідників політики виключно у конкретному вирішенні проблем фактично зійшло нанівець. Із самого початку була надія, що дослідження творення державної політики та її наслідків приведуть до висновків та рекомендацій, безпосередньо придатних для існуючих державних проблем. Намір, зрозуміло, добрий, проте ця максима спіткнулась на складності самого процесу політики, в якому влада часто виявляється глухою до порад «експертів»6. У реальному світі державної політики реальна перевага аналізу часто підпорядковується політичній необхідності. Врешті, заклик до науки про політику залишатися чітко норматив ною також змінився з плином часу, проте меншою мірою, ніж інші основоположні принципи. Здебільшого, дослідники політики відмови лися виключати величини із свого аналізу і наполягали на оцінюванні як цілей, так і засобів політики, а також самого процесу творення політики. Проте бажання аналітиків рекомендувати певні цілі та норми зменшилося зі зростанням розуміння складності багатьох державних проблем. Тому деякі дослідники тепер або оцінюють політику в термінах ефективності чи результативності, або використовують доку менти про заходи влади для встановлення того, чи влада дійсно нама галась досягти проголошених цілей7. Деякі з дослідників дійшли до критики поняття науки про політику як «науки», порівнюючи її розвиток з ерою нереалізованих сподівань і очікувань державного проектування та планування. Хоча цей крити цизм інколи виправданий надуманою претензійністю окремих досліджень, проте він є лише попередженням проти передчасних та недостатніх рекомендацій або надмірної концептуальної софістики, і аж ніяк не відмовою від необхідності проведення систематичного дослідження дій влади. Тою мірою, якою наука про політику розвинула значну частину емпіричних та теоретичних досліджень діяльності влади у багатьох країнах, первинні зусилля та максими Ласвела і його послідовників залишаються цінними та дотепер є базою для досліджен ня державної політики.

Визначення державної політики Серед багатьох конкуруючих визначень «державної політики» деякі є дуже складними, інші ж є зовсім простими. Незважаючи на їхні різновиди, всі вони узгоджуються в певних ключових аспектах. Вони

згідні, що державна політика випливає з рішень влади і що рішення нічого не робити є такою ж політикою, як і рішення щось робити. Проте з інших поглядів конкурентні визначення значно відрізняються. Три приклади широковживаних визначень дозволять прослідкувати склад ність цього терміна. Томас Дай пропонує дуже коротке визначення державної політики як «будь чого, що влада вибирає, робити це чи не робити» 8. Це формулювання, можливо, є занадто простим і не допомагає концеп туалізувати державну політику. Воно мало б включати в якості держав ної політики кожен аспект поведінки уряду — від покупки чи не спроможності покупки скріпок для паперу до ведення чи не ведення ядерної війни, і таким чином не розділяє незначні та важливі аспекти діяльності влади. Однак, визначення Дая має певні переваги. По перше, Дай чітко вказує, що носієм здійснення державної політики є влада. Це означає, що рішення приватного бізнесу, рішення благодійних організацій, груп за інтересами, окремих осіб чи інших суспільних груп не є державною політикою. Коли ми говоримо про державну політику, ми говоримо про дії влади. Хоча дії суб’єктів поза владою можуть мати і, напевно, мають вплив на дії влади, рішення чи дії таких груп самі по собі не є складовими державної політики. Те, як медицина пояснює причини раку легенів та заходи для зниження його ризику, може впливати на дії, врешті решт вжиті владою. Проте вирішення проблеми, запропоноване професіоналами, не є державною політикою; державна політика — це заходи, вжиті інститутами влади. По друге, Дай висвітлює той факт, що державна політика включає фундаментальний вибір з боку влади — робити чи не робити дещо. Це рішення робиться особами з державних установ та їх агенцій. Державна політика, в найпростішому сенсі, є вибором влади вживати певний тип дії. Дещо складніше зрозуміти концепцію «не рішення»: тобто, рішення уряду не робити нічого, або не створювати нову програму, або просто залишати status quo. Проте це мають бути продумані рішення, як, наприклад, рішення не збільшувати податки на додаткове фінансу вання мистецтва та охорони здоров’я. Той факт, що ми, наприклад, маємо свободу у виборі кольору для малювання інтер’єрів наших будинків, не означає, що це є державною політикою, оскільки уряд ніколи свідомо не вирішував не обмежувати нашого вибору в цьому. Концептуалізація державної політики, проведена Вільямом Джен кінсом, є дещо точнішою, ніж запропонована Даєм. Він визначає державну політику як «набір взаємозв’язаних рішень, прийнятих суб’єктом політики чи їх групою для вибору цілей та засобів їх досяг нення в рамках специфічної ситуації, в якій ці рішення мають, в прин ципі, бути в межах повноважень цих суб’єктів»9. На відміну від Дая, який визначає державну політику як вибір (який передбачає існування процесу, проте не стверджує цього в явній формі) Дженкінс розглядає

державну політику як процес. Дженкінс також беззаперечно визнає, що державна політика є «набором взаємозв’язаних рішень». Дуже зрідка влада звертається до проблеми задля одного рішення; більшість політичних питань включають низку рішень, деякі з котрих можуть бути випадковими та непродуманими. Отже, політика з охорони здоров’я в дійсності включає низку рішень. Часто різноманітні рішення виробляються різними суб’єктами та інститутами в рамках влади — наприклад, Міністерствами охорони здоров’я, фінансів та соціального забезпечення і різними їхніми підрозділами. Для того, щоб цілком зрозуміти політику влади з охорони здоров’я, ми маємо взяти до уваги всі рішення всіх її суб’єктів, які залучені до фінансування й адміністрування відповідних рішень. Дженкінс також розвиває погляди Дая, пропонуючи тезу про те, що здатність влади втілити свої рішення також є важливим фактором, що впливає на те, які саме рішення вона приймає. Він визнає, що існує обмеження для влади, на яку тисне коло альтернатив у політичній сфері, з яких можна вибирати. Внутрішні та зовнішні тиски роблять розробку державної політики та спробу зрозуміти її дійсно складними. Вибір політики владою може бути обмеженим, наприклад, відсутністю ресурсів або міжнародним чи внутрішнім опором певним альтернати вам. Отже, наприклад, ми не можемо зрозуміти політику з охорони здоров’я в багатьох країнах, не беручи до уваги потужну опозицію, яка піклується про власні інтереси і яку медики можуть організувати проти будь якої спроби уряду обмежити витрати на охорону здоров’я, урізаючи прибутки лікарів. Дженкінс також уводить ідею здійснення державної політики як цілеспрямованої поведінки з боку влади, ідею, що впроваджує стандарт для оцінки державної політики. За цим визначенням, державна політика є рішенням, що приймається владою, яка визначає мету та набір засобів для її досягнення. І навіть не вказуючи на природу цих цілей та залучених засобів, ми маємо метод для оцінки політики, якого бракувало у визначенні Дая. Це включає важливість мети, відповідність мети та засобів та ступінь, до якого засоби врешті решт є успішними чи ні для досягнення мети. Джеймс Андерсон пропонує більш загальне визначення, описуючи політику як «цілеспрямований курс дій, що виконується суб’єктом чи їх групою, що займаються проблемою чи питанням»10. Визначення Андерсона додає два елементи до запропонованих Даєм та Дженкінсом. По перше, у ньому зазначається, що політичні рішення часто приймаються групою суб’єктів у рамках влади, а не окремим суб’єктом. Політика часто є результатом не тільки множини окремих рішень, але й множини рішень, прийнятих багатьма особами, часто розкиданими по всій структурі установ влади. По друге, визначення Андерсона висвітлює зв’язок між дією уряду та сприйняттям, реальним чи ні, існування проблеми чи питання, що вимагають дій. 14

Незважаючи на обмеження цих визначень, вони допомагають у загальних рисах окреслити, що таке державна політика. Всі вони показують, що дослідження державної політики в окремій галузі є складним завданням. Його не можна провести ретельним вивченням офіційних реєстрів прийнятих рішень влади, що існують у таких формах як закони, акти, інструкції, публікації. Хоча все це і є важливим джерелом інформації, проте державна політика поширюється поза межі реєстрів конкретних рішень задля охоплення сфери потенційних рішень та рішень, що не були прийняті11. Записи рішень не відображають необтяжену волю урядовців, що приймають рішення, так само як і взаємодію цієї волі з тисками в даних історичних, політичних і соціальних обставинах12. Простіше описати політику влади, ніж знати — чому держава робила власне те, що робила, та оцінити наслідки її дій. Інколи можуть проголошуватися правдиві причини для вироблення рішення. Проте часто влада не вказує жодних причин рішення; а якщо й роблять це, виголошена причина може і не бути дійсною причиною. В такій ситуації аналітикам залишається визначити, чому була вибрана певна альтернатива, а також, дуже часто, чому інші, як здається, привабливіші варіанти не були вибрані. Завдання зрозуміти, чому політика попри намагання не була втілена чи оцінити наслідки політики не є прості шим. Те, як аналітики пояснюють державну політику, і аспекти, на яких вони наголошують, залежить від широти їхніх уявлень13, які своєю чергою залежать від їхніх інтересів, ідеологій та досвіду.

Розуміння державної політики Державна політика є непростим процесом, який складається з багатьох рішень, які приймаються багатьма суб’єктами та інститутами. Часто вона формується попереднім політичними досвідом і тісно пов’язана з іншими, на перший погляд сторонніми рішеннями. Тому аналізувати її дуже складно. Проте аналітики розробили численні підходи до процесів державної політики. Попри складність завдання, більшість із них наголошує лише на обмеженому колі факторів, навіть за визнання потреби глобального підходу, що враховував би увесь обсяг можливих чинників, які впливають на прийняття рішень владою. Тут ми подаємо огляд деяких із найважливіших робіт з державної політики. Дослідження природи політичного режиму — розпливчато визна ченої як організація політичної системи — є одним із шляхів розуміння процесу державної політики14. Точаться дискусії з приводу того, чи впливає природа політичної системи та її зв’язки з суспільством на державну політику. Деякі з аналітиків у спробі зрозуміти розробку державної політики обмежуються організацією самої держави15. Проте класифікація типів режимів є лише відправною точкою для аналізу державної політики, оскільки надає інформації про поведінку режиму

в певних політичних діях. Вона лише вказує, звідки походять впливи на прийняття рішення владою і які загальні зв’язки можна виявити при дослідженні діяльності влади. Іншим напрямком досліджень багатьох теоретиків є пошук причин них змінних у розробці державної політики, або, іншими словами, — політичних детермінант 16. Метою цих досліджень є відповідь на питання: що визначає державну політику — макрорівень соціо еконо мічних факторів чи мікро рівень елементів поведінки. Зібрано багато протиречивих свідчень про взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої державної політики17. Такі дослідження значною мірою є емпіричними і часто кількісними за орієнтацією. Хоча їх емпіричний базис покращує наше розуміння державної політики через відкидання загальних міфів та припущень про природу процесів політики, вони більш схильні до загальних пояснень на макрорівні і часто не здатні розробити свої докази в контексті економічного та громадянського життя, в якому більшість політики і розвивається. Інша ж література зосереджується на змісті політики. Цей підхід тісно пов’язаний з такими дослідниками, як Теодор Льові (Theodore Lowi), який стверджував, що природа політичних проблем і заходів, розроблених для їх вирішення, часто визначає їх протікання в політичній системі. Отже, те, чи є політика насамперед регулятивною, розподільчою, перерозподільчою чи конструктивною за характером, визначає, як з нею поводитись. За Льові, саме «політика може визна чати політичне життя», а не щось інше, як це звичайно передбачається багатьма дослідниками18. У такому ж дусі Джеймс К. Вілсон (James Q. Wilson) стверджував, що ступінь концентрації витрат та прибутків політики формує тип політичних процесів, що будуть її супровод жувати19. Лестер Саламон (Lester Salamon) подібно стверджував, що зосередження на природі політичних засобів, які влада вживає для втілення державної політики, є найкращим методом аналізу для розуміння державної політики20. Хоча і не слід відмовлятися від того, що природа проблеми впливає на шляхи її вирішення, проте часто складно осмислити природу політичної проблеми і структуру витрат та прибутків, що включають різні її вирішення. Ще інша група дослідниів концентрується на впливі та наслідках політики. Ця література оцінює прямі та непрямі впливи певних політичних акцій і намагається ігнорувати як чинники випадковості, так і природу політичних інструментів влади21. Ці роботи базуються на кількісному аналізі зв’язків між окремими програмами влади та використовують методи статистичних висновків для характеристики випадкових зв’язків між різними типами її діяльності. Економісти вивчили широке коло тем у галузі проведення фіскальної та промислової політики, які легко піддаються кількісному визначенню. Це також стосується і таких проблем, як зв’язок між витратами влади

і діяльністю корпоративним інвестуванням чи міграцією робочої сили. Оскільки цей підхід базується лише на політичних наслідках, він майже на дає інформації щодо процесу політики, який призводить до цих наслідків. Ця різниця в поглядах дослідників існує, зокрема, завдяки характеру різних товариств аналітиків, що працюють в державній політиці. Сама влада завжди включалась у дослідження державної політики, як у своїй22, так і в інших країнах23. Проте більшість літератури на тему державної політики написано аналітиками, що працюють для неурядових організацій. Деякі з цих аналітиків працюють для груп, на які впливає державна політика, інші ж працюють для корпорацій, церков, профспілок або інших наймачів. Є також аналітики, що працюють для приватних «спеціальних політичних комітетів» або дослідницьких інститутів, деякі з них мають тісні зв’язки з урядовими установами та впливовими групами. Врешті, деякі аналітики працюють незалежно, багато з них пов’язані з університетською системою24. Аналітики, що працюють для різних організацій, мають різні інтереси в аналізі політики. Так, ті, що працюють на владу, групи чи корпорації, на які впливає державна політика, намагаються зосередити свої дослідження на наслідках політики. Вони часто мають прямий інтерес в осуді чи протегуванні певних політичних ліній на основі майбутнього чи сьогоденного впливу на організації, на які вони працюють. Приватні спеціальні політичні комітети та дослідницькі інститути звичайно мають чітку автономію від урядів, хоча на деякі з них можуть певним чином впливати уподобання організацій, що їх фінансують. Однак, вони залишаються зацікавленими у «практич ному» боці політичних результатів і намагаються сконцентруватися або на наслідках політики, або на інструментах та методах, що призво дять до цих результатів. Академічні установи, з іншого боку, мають більшу незалежність і звичайно не мають прямого персонального інтересу в наслідках певних політичних ліній. Тому вони можуть досліджувати державну політику більш абстрактно, ніж члени двох інших груп, і, по суті, займаються теоретичними, концептуальними та методологічними дослідженнями, які впливають на державну політику. Академічні дослідження намагаються охопити весь політичний процес і беруть до уваги широке коло чинників, включаючи режими, детермінанти, засоби та зміст політики25. Ці різні ступені нейтральності та політичних інтересів привели в літературі до розмежування між «дослідженням політики» й «аналізом політики»26. Перше стосується дослідження «самої» політики, а друге — «для» політики. Дослідження політики, які в більшості проводяться академічними вченими, належать до мета політики і спрямовані на розуміння процесів державної політики. В той же час, аналіз політики,

яким займаються урядовці та спеціальні політичні комітети, загалом спрямований на планування реальної політики. Перше, як вважається, є описовим та пояснюючим, у порівнянні з директивним характером другого. Цю різницю слід пам’ятати, але не перебільшувати. Ми не можемо зрозуміти, що повинна робити (або не робити) влада, як наголошується в «аналітичній» літературі, поки ми не знаємо, що вона може чи не може робити, що є предметом «дослідницької» літератури. Існування дуже відмінних традицій в літературі з питань державної політики призвело до надмірності досліджень, які інколи пропонують суперечливі висновки щодо процесу розробки державної політики. Це подрібнення обтяжило аналіз державної політики явною складністю, яка може охолодити будь кого, хто вперше знайомиться з цим пред метом. У результаті з’явилися спроби спростити цю складність узагальненням різних літературних джерел27. Прикладна модель для вирішення проблем процесу політики Одним з найпопулярніших методів спрощення розробки державної політики є розбивка процесу на ряд окремих стадій та під стадій. Зага льна послідовність стадій називається «циклом політики». Це спро щення походить із найдавніших робіт з аналізу державної політики, проте відмінно трактується різними дослідниками. Нижче ми подамо описи циклу політики, запропоновані декількома різними авторами, і спільну логіку їхніх моделей. Крім цього ми розширимо просту модель циклу державної політики для охоплення ширшого кола чинників, що впливають на загальний процес політики. Ідея спрощення складності розробки державної політики розбив кою цього процесу на ряд окремих стадій вперше запропонована в ранніх роботах Геролда Ласвела28. Ласвел виділив сім стадій процесу: (1) осмислення; (2) розвиток; (3) наказ; (4) запуск; (5) застосування; (6) припинення та (7) оцінювання29. Ці сім стадій не тільки описують реальне здійснення державної політики, але й вказують, як вона повинна відбуватися. Процес політики починається з осмисленого збирання, тобто, накопичення, обробки та розповсюдження інформації серед тих, хто бере участь у процесі рішення. Потім починається розробка певних альтернатив особами, залученими до прийняття рішення. На третій стадії особи, що приймають рішення, наказують розпочати дії. На четвертій стадії порядок дій запускається; розробляється набір заходів для покарання тих, хто не відповідає наказам осіб, що приймали рішення. Потім політика використовується судами та бюрократією і діє за порядком до часу, коли її припинять чи відмінять. Насамкінець результати політики оцінюються та порівнюються з первинними цілями осіб, що приймали рішення.

Аналіз процесу розробки політичної стратегії, проведений Лас велом, був зосереджений на процесі прийняття рішень, тому він мало говорив про зовнішній вплив чи вплив середовища на поведінку влади. Він просто передбачав, що прийняття рішень є більшою мірою обмеженим малою кількістю учасників, що займають офіційні пости в уряді. Іншим недоліком цієї моделі є брак внутрішньої логіки, особливо при виставленні оцінок після припинення, оскільки політику слід оцінювати до того, як вона припиняється, а не після. Тим не менше, ця модель сильно вплинула на розвиток науки про політику. Хоча й не зовсім точна, вона дійсно спростила дослідження державної політики, дозволяючи відокремити та проаналізувати кожну окрему стадію до того, як знову скласти суцільну картину процесу. Формулювання Ласвела заклали основи для моделі, розробленої на початку 1970 х років Ґарі Брюером (Gary Brewer). Згідно з цим автором, політичний процес складається з шістьох стадій: (1) осмислення/задумка; (2) розрахунок; (3) вибір; (4) втілення; (5) оцінка та (6) припинення30. На погляд Брюера, осмислення чи задумка — це початкова стадія, на якій проблему вперше відчули. Ця стадія, як стверджує автор, має характеризуватися чорновим формулюванням проблеми і запропонованими її вирішеннями. Друга стадія є первинним оцінюванням з розрахунком ризиків, витрат та прибутків, пов’язаних із різними рішеннями, які запропоновані на першій стадії. Вона має включати як технічну оцінку, так і вибір нормативів. Метою цієї стадії є звуження кола альтернатив завдяки виключенню неправдоподібних і певного роду класифікація решти за їх бажаністю. Третя стадія полягає у прийнятті одного (або жодного) рішення або деякої комбінації тих рішень, що залишилися після попереднього оцінювання. Три наступні стадії: втілення обраної альтернативи, оцінювання результатів цього процесу та припинення політики згідно з висновками, отриманими після її оцінювання. Версія політичного процесу, запропонована Брюером, покращує пошуки Ласвела. Вона розширює політичний процес за межі влади в обговоренні процесу визначення проблеми і пояснює термінологію для опису різних стадій процесу. Більше того, вона вводить поняття про процес політики як протяжний цикл. Вона визнає, що більшість політичних ліній не мають означеного життєвого циклу — від народ ження до смерті, — а лише повторює, в дещо іншому вигляді, як одна політична лінія наслідує іншу з меншими чи більшими змінами 31. Погляди Брюера надихнули декілька інших версій циклу політики, розвинених в 1970 і та 1980 і роки, найвідомішими з яких є популярні підручники Чарлза О. Джоунса32 та Джеймса Андерсона33. Проте для того, щоб уникнути надмірності моделей політичних стадій та їх варіантів, необхідно уяснити логіку, що стоїть за моделлю 19

циклу. В роботах Брюера, Джоунса та інших діючим принципом поза поняттям політичного циклу є логіка прикладного вирішення проблем, навіть коли вони самі не постулюють цю логіку чітко. Стадії прик ладного вирішення проблем в процесі політики наведені на рис. 1.

Рисунок 1. П’ять стадій циклу політики та їхній зв’язок із прикладним вирішенням проблем

Фази прикладного вирішення проблем

Стадії циклу політики

1. Визнання проблеми 2. Пропозиція вирішення 3. Вибір рішення 4. Впровадження рішення 5. Контроль результатів

1. Постановка порядку денного 2. Формулювання політики 3. Прийняття рішення 4. Впровадження політики 5. Оцінювання політики

В цій моделі постановка порядку денного належить до процесу, в якому проблеми потрапляють до уваги влади; формулювання політики стосується процесів, у яких політичні альтернативи формулюються в рамках влади; прийняття рішення — це процес, в якому влада приймає певний порядок дій або не дій; втілення політики — це процес, в якому влада здійснює цю політику; оцінювання політики належить до проце сів, за якими результати політичних дій контролюються як державою, так і державними діячами, результатом якої може бути переосмислення політичних проблем та рішень. Найважливішою перевагою наведеної вище моделі циклу політики є полегшене розуміння творення державної політики. Складний процес розбито на обмежене число стадій та під стадій, кожну з яких можна досліджувати окремо або в рамках її взаємин із будь якою іншою стадією циклу або з усіма одразу. Це допомагає побудові теорії, оскільки дозволяє проводити численні конкретні дослідження та порівнювати різні стадії. Ще однією перевагою моделі є можливість дослідження ролі всіх суб’єктів та інститутів, які мають відношення до політики, а не тільки тих інституцій влади, перед якими формально поставлене це завдання. Принциповим недоліком моделі є те, що вона нібито припускає, що творці політики у вирішенні державних проблем діють дуже систематично та більш менш прямолінійно34. Зрозуміло, насправді це не відповідає дійсності, оскільки ідентифікація проблеми, прийняття та втілення рішення часто є окремим та унікальним процесом. Ті, хто приймає рішення, просто реагують на обставини і роблять так, враховуючи свої інтереси та наперед задані ідеологічні уподобання35.

Іншою проблемою цієї моделі є те, що, хоча логіка циклу політики є доброю в абстрактному розумінні, на практиці стадії можуть стискатися чи навіть пропускатися, або йти у порядку, відмінному від встанов леного логікою прикладного прийняття рішення. Отже цикл може бути не окремою повторною петлею, а радше набором менших петель, в яких, наприклад, результати втілення останнього попереднього рішення мають значний вплив на формулювання наступної політики, попри окремий процес встановлення порядку денного в досліджуваному випадку. Словом, лінійний прогрес політики, попри модель, часто відсутній. Третє, і, можливо, найважливіше, — моделі бракує поняття про причинний зв’язок. Вона не пропонує жодної вказівки на те, що чи хто рухає політику від однієї стадії до іншої, що є об’єктом ключового інтересу дослідників цієї проблеми. Слабкість моделі — вона недооцінює складність процесу політики, а тому потребує розробки кращих інтелектуальних засобів для полегшення розуміння. Хоча п’ятистадійна модель циклу допомагає розчленувати процес політики, вона не ілюструє нюанси та складності творення державної політики. Потрібна модель, яка б детальніше окреслила суб’єкти та інститути, залучені до процесу політики, допомогла б ідентифікувати наявні для творців політики інструменти політики і вказала б на чинники, які можуть лежати в основі процесу та вести до певних наслідків політики. В наступному підрозділі ми аналізуємо аспекти творення державної політики, які на концептуаль ному рівні мала б враховувати покращена модель циклу політики. До покращення моделі циклу політики За останні 40 років дослідники та аналітики, розробники науки про політику, зверталися до ряду пов’язаних питань про процес політики, що виникли у численних соціологічних та порівняльних дослідженнях, концептуальних та теоретичних оцінках. На найзагальнішому рівні ці питання пов’язані з роллю суб’єктів політики, інтересів, які вони переслідують, і впливом їхньої ідеології на їхні дії; природою засобів втілення політики та впливом попереднього досвіду на теперішню та майбутню поведінку інститутів влади. Покращена модель творення державної політики має ідентифі кувати суб’єктів, залучених до процесу політики та інтереси, які вони переслідують. Творення політики включає широке коло суб’єктів, які можуть мати спільні інтереси або ж ні. Вони взаємодіють один з одним незчисленною кількістю шляхів у переслідуванні власних інтересів, і результатом їхньої взаємодії власне і є державна політика. Проте вони не є повністю незалежними та самостійними, оскільки діють у межах набору існуючих соціальних зв’язків, які служать для втримання їхньої поведінки. Контекст соціального стану, міжнародні інститути та їх важливість створюють умови визначення проблеми, полегшують прийняття

певних рішень та забороняють або стримують вибір інших рішень. Аналогічно, набір ідей та переконань або «розмови» довкола проблеми політики також служать для стримування суб’єктів політики. Хоча завжди існують суперечливі пояснення проблеми, майже кожна проблема характеризується вражаючим ступенем погодження з її важливістю і обмеженим набором виборів, відкритих для її вирішення. Врешті, набір наявних засобів для творців політики також служить для стримування або обмеження їхнього вибору. Різні проблеми дозволяють використання різних засобів, не всі з яких повністю взаємозамінні. Допоки ми не знатимемо всіх засобів, наявних для кожного завдання, буде складно розуміти, чому для втілення політики був обраний певний засіб. Хоча діяльність суб’єктів політики зумовлена природою вирі шуваної проблеми та ширшими політичним, економічним, інституцій ним та ідеологічним контекстами, в рамках яких вони діють, творці політики не залишаються без вибору. Різноманітні непередбачувані обставини й тактичні союзи між суб’єктами політики дозволяють їм здолати або принаймні пом’якшити обмеження, в яких вони працюють. Проте навіть тоді союзи та вибір, які мають змогу робити суб’єкти політики, можуть стримуватися попередніми вибором та рішеннями. Як часто буває, в минулому творці політики обговорювали дану проб лему та дещо зробили для її вирішення або свідомо вирішили нічого з нею не робити. Уроки, які творці політики отримують зі свого попе реднього досвіду стосовно проблеми, можуть формувати їхнє бачення та дії, які вони можуть вжити сьогодні. Покращена модель процесу політики повинна працювати з цими складностями. Наша книга зберігає базові елементи моделі циклу політики для спрощення предмету обговорення та структурування його аналізу. Проте вона намагається охопити складності, детальніше моделюючи цикли політики, і робить висновки з термінів та концепцій сучасної політології у відповідності з моделлю. Аналізуючи кожну з п’яти стадій процесу державної політики, вона включає звернення до набору питань щодо суб’єктів, інститутів, засобів та розмірковування за вищеокресленою лінією. Отже, може з’явитися покращена модель процесу політики, кожна зі стадій якої міститиме не просто опис діяльності, що відбувається у цій точці процесу, але й підкреслюватиме перелік змінних, які впливають на діяльність на цій стадії та гіпотези щодо їхніх взаємин. Така структура вимальовує в літературі багатоманіття, що дозволяє дослідникам осягнути широке коло матеріалу, зберігаючи при цьому логічність аналізу. Вона не намагається схилити дослідників до певних висновків, а допомагає ідентифікувати ключові чинники, що впливають на кожну зі стадій процесу творення державної політики. Така лінія аналізу може допомогти пояснити, чому інститути влади намагаються розробити політику в певному секторі, або займаються

певним типом питань характерним чином, або «стилем політики», пов’язаним із контекстом, в якому вони працюють. Важливі аспекти цього стилю пов’язані з природою суб’єктів, залучених до кожного рішення, та стан їхнього досвіду чи поглядів щодо даної проблеми політики, що виникає між державними та суспільними діячами в процесі політики. Детально досліджуючи кожну стадію циклу політики та встанов люючи змінні, які впливають на них, можна розвинути схему типових політичних стилів, важливих для багатьох сфер діяльності інститутів влади. Така модель робить внесок у розвиток науки про політику, оскільки дає набагато краще розуміння, чому влада воліє робити те, що вона робить або не робить. Метою цієї книги є розробка аналітичної структури, яка б допомагала дослідникам державної політики. Для цього ми проаналі зуємо широке коло підходів до цієї теми та визначимо відповідні суб’єкти політики, її інститути та засоби, що використовуються для творення державної політики. Книга розбиває процес політики на під процеси або під стадії і відповідає на поставлені вище питання. Висновками книги є загальні коментарі стосовно вивчення державної політики. В частині 1 наводиться загальний вступ до теми. Перший розділ коротко описує розвиток науки про політику як академічної дисцип ліни і пояснює значення основних термінів. У ньому запропонована п’ятистадійна модель процесу політики і поставлені питання до кожної зі стадій. Другий розділ детальніше досліджує загальновживані підходи до державної політики, підкреслюючи вживані економістами, політологами, соціологами та всіма, хто виявляє інтерес до процесів державної політики. Коротко обговорюються можливості та обмежен ня кожного з підходів. Частина 2 описує інституційні параметри, в рамках яких твориться політика, природу суб’єктів політики та засобів для втілення політики. Третій розділ стосується різних державних і суспільних суб’єктів та інститутів, що відіграють помітну роль у творенні державної політики. Він використовує концепцію підсистем політики для охоплення складних зв’язків між державними та суспільними суб’єктами, залученими у творення державної політики. Четвертий розділ описує характеристики засобів, якими володіють інститути влади для втілення політики. Він розробляє шкалу засобів на основі всіх можливих, якими можна отримати товари і послуги будь якого типу, від використання добровільних та суспільних послуг до прямого постачання державними службовцями. Кожен розділ не лише перераховує коло інститутів, суб’єктів та засобів, які можуть впливати на творення політики, а також з’ясовує складності у оцінюванні та передбачення того, які інститути, суб’єкти та засоби будуть задіяні у певному випадку творення політики.

Đ§Đ°Ń Ń&#x201A;Đ¸Đ˝Đ° 3 Đ˛Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝ĐžĐ˛ĐťŃ&#x17D;Ń&#x201D; Ń Ń&#x2026;ĐľĐźŃ&#x192; ĐşĐžĐ˝Ń&#x2020;ĐľĐżŃ&#x201A;Ń&#x192;Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x2014; ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x2020;ĐľŃ Ń&#x192; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ´ĐťŃ? ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń&#x2026;ĐžĐ´Ń&#x192; Đ´Đž Ń&#x201A;ĐžĐ˝Ń&#x2C6;ĐžĐłĐž Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Đ˛Đ˝Ń? Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇŃ&#x192;. Đ&#x161;ĐžĐśĐľĐ˝ Ń&#x2013;Đˇ Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ´Ń&#x2013;ĐťŃ&#x2013;Đ˛ Đˇ Đżâ&#x20AC;&#x2122;Ń?Ń&#x201A;ĐžĐłĐž Đ´Đž Đ´ĐľĐ˛â&#x20AC;&#x2122;Ń?Ń&#x201A;ĐžĐłĐž Đ´ĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐśŃ&#x192;Ń&#x201D; ĐşĐťŃ&#x17D;Ń&#x2021;ĐžĐ˛Ń&#x2013; ĐşĐžĐźĐżĐžĐ˝ĐľĐ˝Ń&#x201A;Đ¸ (ĐżŃ&#x2013;Đ´ Ń Ń&#x201A;Đ°Đ´Ń&#x2013;Ń&#x2014;) ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x2020;ĐľŃ Ń&#x192; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Đ˛ĐşĐťŃ&#x17D;Ń&#x2021;Đ°Ń&#x17D;Ń&#x2021;Đ¸ Đ˝Đ°Ń Ń&#x201A;Ń&#x192;ĐżĐ˝Ń&#x2013;: Ń?Đş Ń&#x2013; Ń&#x2021;ĐžĐźŃ&#x192; Ń Ń&#x192;Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Đ˝Đ° Ń Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;ĐąĐžĐ˛Đ°Đ˝Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń&#x152; ĐˇĐ˝Đ°Ń&#x2026;ĐžĐ´Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x2C6;ĐťŃ?Ń&#x2026; Đ´Đž ĐżĐžŃ&#x20AC;Ń?Đ´ĐşŃ&#x192; Đ´ĐľĐ˝Đ˝ĐžĐłĐž Ń&#x2013;Đ˝Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛ Đ˛ĐťĐ°Đ´Đ¸; Ń?Đş Ń&#x2013; Ń&#x2021;ĐžĐźŃ&#x192; Đ´ĐľŃ?ĐşŃ&#x2013; ĐťŃ&#x17D;Đ´Đ¸ Ń&#x201A;Đ° ĐłŃ&#x20AC;Ń&#x192;ĐżĐ¸ ĐźĐ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; ĐžŃ ĐžĐąĐťĐ¸Đ˛Đ¸Đš Đ˛Đ˝ĐľŃ ĐžĐş Ń&#x192; Ń&#x201E;ĐžŃ&#x20AC;ĐźŃ&#x192;ĐťŃ&#x17D;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? Đ°ĐťŃ&#x152;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ˝Đ°Ń&#x201A;Đ¸Đ˛ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ˛ĐťĐ°Đ´Đ¸; Ń?Đş Ń&#x2013; Ń&#x2021;ĐžĐźŃ&#x192; Đ˛ĐťĐ°Đ´Đ° Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Ń&#x192;Ń&#x201D; Đ˛ĐśĐ¸Ń&#x201A;Đ¸ ĐżĐľĐ˛Đ˝Đ¸Đš ĐżĐžŃ&#x20AC;Ń?Đ´ĐžĐş Đ´Ń&#x2013;Đš; Ń&#x2021;ĐžĐźŃ&#x192; Ń&#x2013;Đ˝Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x201A;Đ¸ Đ˛ĐťĐ°Đ´Đ¸ Đ˛Đ¸ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐžĐ˛Ń&#x192;Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Đ˛ĐťĐ°Ń Đ˝Đľ Ń&#x2020;Ń&#x2013; Ń&#x201A;Đ¸ĐżĐ¸ ĐˇĐ°Ń ĐžĐąŃ&#x2013;Đ˛; Ń?Đş ĐžŃ&#x2020;Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x17D;Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Ń&#x2014;Ń&#x2026;Đ˝Ń&#x2013; Đ´Ń&#x2013;Ń&#x2014;. Đ&#x2020; Đ˛Ń&#x20AC;ĐľŃ&#x2C6;Ń&#x201A;Ń&#x2013;, Ń&#x2021;Đ°Ń Ń&#x201A;Đ¸Đ˝Đ° 4 ĐžĐąĐłĐžĐ˛ĐžŃ&#x20AC;Ń&#x17D;Ń&#x201D; Đ˛Đ¸Ń Đ˝ĐžĐ˛ĐşĐ¸ Đˇ Đ´ĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐśĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐşĐžĐ˝Ń&#x201A;ĐľĐşŃ Ń&#x201A;Ń&#x192; Đ˛ĐˇĐ°Ń&#x201D;ĐźĐ¸Đ˝ ĐźŃ&#x2013;Đś Ń&#x2013;Đ´ĐľŃ?ĐźĐ¸, Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;ĐľŃ Đ°ĐźĐ¸ Ń&#x201A;Đ° Ń&#x2013;Đ˝Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń?ĐźĐ¸ ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń&#x2013; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸. Đ&#x201D;ĐľŃ Ń?Ń&#x201A;Đ¸Đš Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ´Ń&#x2013;Đť Đ˛Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝ĐžĐ˛ĐťŃ&#x17D;Ń&#x201D; ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Ń&#x192; Ń Ń&#x2026;ĐľĐźŃ&#x192; Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ˛Đ¸Ń&#x201A;ĐşŃ&#x192; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐłŃ&#x20AC;Đ°Đź Ń&#x192; Ń&#x20AC;Ń&#x2013;ĐˇĐ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń ĐľĐşŃ&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x2026; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Đ˛Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝ĐžĐ˛ĐťŃ&#x17D;Ń&#x201D; Ń Ń&#x2026;ĐľĐźŃ&#x192; Ń&#x201A;Đ¸ĐżĐžĐ˛Đ¸Ń&#x2026; Ń Ń&#x201A;Đ¸ĐťŃ&#x2013;Đ˛ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x201A;Đ° Đ˛ĐşĐ°ĐˇŃ&#x192;Ń&#x201D; Đ˝Đ° ĐżŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x2021;Đ¸Đ˝Đ¸ Ń&#x201A;ĐžĐłĐž, Ń&#x2021;ĐžĐźŃ&#x192; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ° Đ˝Đ°ĐźĐ°ĐłĐ°Ń&#x201D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ˛Đ¸Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸Ń Ń? Ń&#x201A;Đ° ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Ń&#x17D;Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸Ń Ń? Ń&#x2021;ĐľŃ&#x20AC;ĐľĐˇ ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x2020;ĐľŃ ÂŤĐżĐľŃ&#x20AC;ĐľŃ&#x20AC;Đ˛Đ°Đ˝ĐžŃ&#x2014; Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Đ˛Đ˝ĐžĐ˛Đ°ĐłĐ¸Âť Đ°ĐąĐž ÂŤĐˇŃ Ń&#x192;Đ˛Ń&#x192; ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźÂť. Đ&#x17E;Đ´Đ¸Đ˝Đ°Đ´Ń&#x2020;Ń?Ń&#x201A;Đ¸Đš Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ´Ń&#x2013;Đť Đ˛ĐşĐ°ĐˇŃ&#x192;Ń&#x201D; Đ˝Đ° ĐżĐžŃ&#x201A;Ń&#x20AC;ĐľĐąŃ&#x192; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐ´ĐžĐ˛ĐśĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ˛Đ¸Ń&#x201A;ĐşŃ&#x192; Ń&#x201A;Đ° ĐżĐľŃ&#x20AC;ĐľĐ˛Ń&#x2013;Ń&#x20AC;ĐşĐ¸ Ń&#x201A;ĐľĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đˇ ĐźĐľŃ&#x201A;ĐžŃ&#x17D; Ń&#x20AC;ĐľĐ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x2014; Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐťĐľĐš Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐ¸ ĐżŃ&#x20AC;Đž ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşŃ&#x192;.

Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐ¸ 1.

Lawrence M. Mead, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Studies and Political Scienceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 5 (1985): 319 35. 2. Alan C. Cairns, â&#x20AC;&#x2DC;Alternative Styles in the Study of Canadian Politics,â&#x20AC;&#x2122; Canadian Journal of Political Science 7 (1974): 101 34. 3. Harold D. Lasswell, â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Orientationâ&#x20AC;&#x2122; in D. Lerner and H. D. Lasswell (eds) The Policy Sciences: Recent Developments in Scope and Method (Stanford: Stanford University Press, 1951): 3 15. 4. Peter DeLeon, â&#x20AC;&#x2DC;Trends in Policy Sciences Research: Determinants and Developmentsâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 14 (1986): 3 22; Peter DeLeon, Advice and Consent: The Development of the Policy Sciences (New York: Russell Sage Foundation, 1988); Susan B. Hansen, â&#x20AC;&#x2DC;Public Policy Analysis: Some Recent Developments and Current Problemsâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 12 (1983): 14 42. 5. Charles W. Anderson, â&#x20AC;&#x2DC;The Place of Principles in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 73(1979): 711 23. 6. Aaron B. Wildavsky, Speaking Truth to Power: The Art and Craft of Policy Analysis (Boston: Little Brown, 1979). 7. Đ˘Ń&#x20AC;Ń&#x192;Đ´Đ˝ĐžŃ&#x2030;Ń&#x2013;, Đˇ Ń?ĐşĐ¸ĐźĐ¸ Ń Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ˝Ń&#x192;ĐťĐ°Ń Ń&#x152; Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐ° ĐżŃ&#x20AC;Đž ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşŃ&#x192;, ĐžĐżĐ¸Ń Đ°Đ˝Ń&#x2013; Đ˛: George D. Greenberg et al., â&#x20AC;&#x2DC;Developing Public Policy Theory: Perspectives from Empirical Researchâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 71 (1977): 1532 43, and Peter DeLeon, â&#x20AC;&#x2DC;Reinventing the Policy Sciences: Three Steps Back to the Futureâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 27 (1994): 77 95. 8. Thomas R. Dye, Understanding Public Policy (Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1972): 2. 9. William I. Jenkins, Policy Analysis: A Political and Organizational Perspective (London: Martin Robertson, 1978). 10. James E. Anderson, Public Policy Making: An Introduction, 3rd ed. (Boston: Houghton Mifflin Company, 1984): 3.

11. Michael Howlett, â&#x20AC;&#x2DC;Acts of Commission and Acts of Omission: Legal Historical Research and the Intentions of Government in a Federal Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 19 (1986): 363 71. 12. Ira Sharkansky, â&#x20AC;&#x2DC;Constraints on Innovation in Policy Making: Economic Develop-ment and Political Routinesâ&#x20AC;&#x2122; in Frank Marini (ed.), Toward a New Public Administration: The Minnowbrook Perspective (Scranton: Chandler, 1971): 261 79. 13. Davis B. Bobrow and John S. Dryzek, Policy Analysis by Design (Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 1987). 14. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.,Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´: B. Guy Peters, John C. Doughtie, and M. Kathleen McCulloch, â&#x20AC;&#x2DC;Types of Democratic Systems and Types of Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 9, (1977): 327 55; Joel D. Wolfe, â&#x20AC;&#x2DC;Democracy and Economic Adjustment: A Compara-tive Analysis of Political Changeâ&#x20AC;&#x2122; in Richard E. Foglesong and Joel D. Wolfe (eds), The Politics of Economic Adjustment (New York: Greenwood Press, 1989): 153 86; Peter A. Hall, Governing the Economy: the Politics of State Intervention in Britain and France (Cambridge: Polity Press, 1986). 15. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Theda Skocpol, â&#x20AC;&#x2DC;Bringing the State Back In: Strategies of Analysis in Current Researchâ&#x20AC;&#x2122; in Peter B. Evans, Dietrich Rueschemeyer, and Theda Skocpol (eds.), Bringing the State Back In (New York: Cambridge University Press, 1985): 3 43. 16. Joyce M. Munns, The Environment, Politics, and Policy Literature: A Critique and Reformationâ&#x20AC;&#x2122;, Western Political Quarterly 28 (1975): 646 67. 17. Stuart H. Rakoff and Guenther F. Schaefer, â&#x20AC;&#x2DC;Politics, Policy, and Political Science: Theoretical Alternativesâ&#x20AC;&#x2122;, Politics and Society 1 (1970): 51 77. 18. Theodore J. Lowi, â&#x20AC;&#x2DC;Four Systems of Policy, Politics and Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 32 (1972): 298 310. 19. James Q. Wilson, The Politics of Regulationâ&#x20AC;&#x2122; in J.W. McKie (ed.), Social Responsibil-ity and the Business Predicament (Washington: Brookings Institution, 1974): 135 68. 20. Lester M. Salamon, â&#x20AC;&#x2DC;Rethinking Public Management: Third Party Government and the Changing Forms of Government Actionâ&#x20AC;&#x2122;, Public Policy 29, 3 (1981): 255 75. 21. Đ&#x161;ĐžŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;ĐşĐ¸Đš Đ˛Ń Ń&#x201A;Ń&#x192;Đż Đ´Đž Ń&#x2020;Ń&#x152;ĐžĐłĐž ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń&#x2026;ĐžĐ´Ń&#x192; ĐžĐżĐ¸Ń Đ°Đ˝Đ¸Đš Ń&#x192;: David L. Weimer and Aidan R. Vining, Policy Analysis: Concepts and Practice (Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1992). 22. H.G. Rogers, M.A. Ulrick, and K.L. Traversy, â&#x20AC;&#x2DC;Evaluation in Practice: The State of the Art in Canadian Governmentsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 24, 3 (1981): 371 86. 23. Richard Rose, â&#x20AC;&#x2DC;What is Lesson Drawing?â&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 11 (1991): 3 30. 24. Leslie A. Pal, Public Policy Analysis: An Introduction (Scarborough: Nelson, 1992). 25. I. Gordon, J. Lewis, and K. Young, â&#x20AC;&#x2DC;Perspectives on Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Public Adminis-tration Bulletin 25 (1977): 26 30. 26. ĐŚŃ&#x17D; Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ˝Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń&#x152; Đ˛Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´ĐľĐ˝Đž Đ˛: Stephen Brooks and Alain G. Gagnon (eds.), Social Scientists, Policy, and the State (New York: Praeger, 1990). 27. William N. Dunn, â&#x20AC;&#x2DC;Methods of the Second Type: Coping with the Wilderness of Conventional Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 7 (1988): 720 37. 28. Harold D. Lasswell, The Decision Process: Seven Categories of Functional Analysis (College Park: University of Maryland, 1956).

29. Harold D. Lasswell, A Pre8View of Policy Sciences (New York: American Elsevier, 1971). 30. Garry D. Brewer, The Policy Sciences Emerge: To Nurture and Structure a Disciplineâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 5 (1974): 239 44. 31. Garry Brewer and Peter DeLeon, The Foundations of Policy Analysis (Homewood: Dorsey, 1983). 32. Charles O. Jones, An Introduction to the Study of Public Policy (Monterey, CA: Brooks/Cole, 1984). 33. Anderson, Public Policy Making. 34. Đ&#x161;Ń&#x20AC;Đ¸Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đľ ĐžŃ&#x2020;Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x17D;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? ĐźĐžĐ´ĐľĐťŃ&#x2013; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝ĐžĐłĐž Ń&#x2020;Đ¸ĐşĐťŃ&#x192; ĐżĐžĐ´Đ°Đ˝Đž Đ˛: Hank C. Jenkins Smith and Paul A. Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;The Study of the Public Policy Processesâ&#x20AC;&#x2122; in Paul A. Sabatier and Hank C. Jenkins Smith (eds), Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach (Boulder: Westview, 1993): 1 9. 35. Deborah A. Stone, Policy Paradox and Political Reason (Glenview: Scott, Foresman, 1988); Laurence H. Tribe, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Science: Analysis or Ideology?â&#x20AC;&#x2122;, Philosophy and Public Affairs 2 (1972): 66 110.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Charles W. Anderson, â&#x20AC;&#x2DC;The Place of Principles in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 73, 3 (1979): 711 23. Peter DeLeon, Advice and Consent: The Development of the Policy Sciences, New York: Russell Sage Foundation,1988. Hank C. Jenkins Smith and Paul A. Sabatier, The Study of the Public Policy Processesâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 1 9 in Paul A. Sabatier and Hank C. Jenkins Smith (eds.), Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach, Boulder: Westview, 1993. Harold D. Lasswell, â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Orientationâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 3 15 in D. Lerner and H.D. Lasswell (eds), The Policy Sciences: Recent Developments in Scope and Method, Stanford: Stanford University Press, 1951. Theodore J. Lowi, â&#x20AC;&#x2DC;Four Systems of Policy, Politics and Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 32, 4 (1972): 298 310. Lawrence M. Mead, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Studies and Political Scienceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 5, 2 (1985): 319 35. Deborah A. Stone, Policy Paradox and Political Reason, Glenview: Scott, Foresman, 1988. Douglas Torgerson, â&#x20AC;&#x2DC;Between Knowledge and Politics: Three Faces Of Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 19, 1 (1986): 33 59. Laurence H. Tribe, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Science: Analysis or Ideology?â&#x20AC;&#x2122;, Philosophy and Public Affairs 2, 1 (1972): 66 110. Aaron B. Wildavsky, Speaking Truth to Power: The Art and, Craft of Policy Analysis, Boston: Little Brown, 1979.

Розділ 2

Підходи до державної політики

Концептуальні питання Згідно з Пітером ДеЛеоном (Peter DeLeon), дослідження політики має довгу історію, проте коротке минуле. Тобто, політика влади була в центрі уваги багатьох досліджень протягом останнього тисячоліття, проте систематичне її дослідження налічує лише декілька десятиліть1. Дійсно, дослідження творення державної політики ускладнюється існуванням різних підходів до цієї проблеми, що походять із різних академічних шкіл. У цьому розділі ми висвітлимо основні економічні та політичні підходи до дослідження державної політики та вкажемо на їхні сильні й слабкі сторони, а також підкреслимо, що корисного можна запозичити з цих підходів до дослідження політики, в той же час уникаючи зайвої концептуальної та теоретичної складності. По перше, існують різні типи або порядки теорії для пояснення різних речей, і тому нам слід упевнитися, що ми в нашій теоретичній дискусії порівнюємо співмірні категорії — інакше кажучи, порівнюємо яблука з яблуками, а не з апельсинами. По друге, якщо враховувати всі дрібні відмінності, то існує майже нескінченне число теорій, і аналіз їх усіх в одному розділі є неможливим. Тому ми обмежимо наш критичний розгляд порівнянням декількох яскравих представників таких теорій, вибраних на основі базової одиниці аналізу та загального підходу до побудови теорії. Згідно з цими критеріями, існує шість груп теорій. Ці теорії відрізняються за напрямком логічної побудови — дедуктивним чи індуктивним, та за об’єктом їхньої уваги — окремі люди, групи чи організації. Дедуктивні теорії базуються на відносно малій кількості базових постулатів, умовно універсальних, які вони використовують для дослідження окремих явищ. З іншого боку, індуктивні теорії починаються зі спостереження за окремими явищами і зі спроби вивести узагальнення з цих спостережень, які можна було б поєднати

в спільну теорію. Теорії, що беруть за основу окремих людей, пояснюють всі політичні явища на базі інтересів та дій цих людей. Теорії груп пояснюють це саме на основі взаємодій між суспільними соціальними групами. Врешті, існують теорії, що сконцентровані на організаціях чи інститутах в їхньому поясненні політичних явищ. Представники основних типів загальних теорій, класифіковані згідно з базовою одиницею аналізу та його методом, наведені на рисунку 2.

Рисунок 2. Систематика загальних підходів до політичних явищ

Метод побудови теорії

Базова одиниця аналізу

дедуктивний

індуктивний

Особистість

Суспільний вибір

Економіка достатку

Група

Марксизм

Плюралізм/ Корпоратизм

Організація

Неоінституціоналізм Державництво

Дедуктивні теорії Дедуктивний метод має багато послідовників та слабо відмінних версій його застосування до конкретних політичних явищ. Проте в аналізі творення державної політики помітні три його загальні підтипи, що різняться базовою одиницею аналізу — суспільний вибір, класовий аналіз та неоінституціоналізм. Суспільний вибір Одним із підходів до державної політики, що став популярним в останні роки та використовує в якості базової одиниці аналізу окремих людей, є теорія «Суспільного вибору», названа так за інститутом дослідження суспільного вибору (Institute for the Study of Public Choice) у Політехнічному Університеті Вірґінії (Virginia Polytechnical University), де працювало багато розробників цього підходу2. Ця теорія є застосуванням принципів неокласичної економіки до політичної поведінки. Головним припущенням теорії є те, що суб’єкт політики або економіки діє раціонально для збільшення своєї користі (задоволення) і єдиним розумним політичним суб’єктом є окрема особистість. За словами Джеймса Б’юкенена (James Buchanan), одного з засновників теорії та першого з лауреатів Нобелівської премії з економіки, це звучить так: «У певному сенсі, весь суспільний вибір або економічну теорію 28

політики можна узагальнити як «відкриття» чи «повторне відкриття» того, що люди збільшують власну раціональну вигоду в усіх виявах їхньої поведінки»3. Підхід суспільного вибору припускає, що окремий суб’єкт політики (чи то творець політики, чи то виборець) керується власним інтересом у виборі напряму дії, який дає йому найбільший зиск4. Це просте припущення про базис людської поведінки приводить теоретиків суспільного вибору до набору тверджень, які вони використовують для пояснення різних аспектів політичних дій та творення державної політики. Теорія суспільного вибору застосовувалась у дослідженні поведінки виборців 5, взаємин між політичною та економічною системами6, природи індивідуальної та колективної поведінки при прийнятті рішення7, структури та інститутів влади, включаючи бюро кратію8, законодавчі інститути9, політичні партії10 та конституцію11. Виборці, як вважається, голосують за партії та кандидатів, які найкраще будуть слугувати їхнім інтересам. Як видно, політики постійно змагаються за вибори задля підтримки власних інтересів у прибутках, силі та престижі, що дає їм влада, і пропонують політичні заходи, які б одержували підтримку виборців. Політичні партії здебільшого діють подібно до політиків, розроблюючи комплекс приваб ливих для виборців політичних дій. Власні інтереси посадовців приводять їх до збільшення бюджетів власних установ, оскільки більші бюджети є джерелом влади, престижу, пошани та більших окладів. Бюрократи легко досягають власних інтересів, тому що, по перше, вони не мають конкуренції, оскільки є монополістами у своїй царині, та, по друге, громадяни і виборні посадовці не мають досвіду перевірки їхньої діяльності. Пітер Селф (Peter Self) дав таке коротке узагальнення цієї теорії: Згідно з цим підходом, виборців можна уподібнити до споживачів; групи тиску можна розглядати як асоціації політичних споживачів або інколи як кооперативи; політичні партії стають підприємцями, що пропонують конкурентноспроможні пакети послуг та податків в обмін на голоси виборців; політична пропаганда стає адекватною комерційній рекламі; а урядові служби є державними підприємствами, що залежать від отримання чи залучення адекватної політичної підтримки для покриття власних витрат12. Стосовно ролі виборців, партій, політиків та посадовців концепція суспільного вибору приходить до висновку, що виборці постійно домагаються більшої кількості програм від уряду, і обмежені лише своєю готовністю платити податки. А політики, партії та бюрократія готові робити такі програми через власний інтерес у владі, престижі та популярності. Наслідком цього є постійне зростання рівня втручання держави в економіку та суспільство, часто в формі «політико

бізнесового циклу». Тобто, демократичні уряди діють у формі постійної виборчої кампанії, в якій типи прийнятих рішень залежать від виборчого циклу, тобто популярні рішення приймають до виборів, а непопулярні — після13. З огляду на це, творення державної політики є просто поступовим розширенням державного постачання товарів та послуг для населення. Загальним висновком теоретиків суспільного вибору є те, що існує потреба у розвитку інститутів, які б стримували такий тип збільшення вигоди, що служить інтересам певних осіб, проте несприятливо впливає на суспільство. Згідно з Б’юкененом, теорія суспільного вибору не веде до висновку, що всі колективні дії, всі дії влади, обов’язково небажані. Натомість вона веде до висновку, що, оскільки люди намагаються збільшити власну вигоду, слід розробити такі інститути, щоб поведінка особистості ставала інтересом групи, малої чи великої, місцевої чи національної. Тому завданням є встановлення або перебудова такого політичного порядку, в якому замість поведінки за власним інтересом учасників були б дії задля суспільного блага, тобто щоб вона була якомога ближчою до такої, яку описав Адам Сміт (Adam Smith) по відношенню до економічного порядку14. З огляду на це, механізм збільшення вигоди, який у економіці сприяє загальному благу, на політичній арені набуває явно шкідливої форми. Це приводить теоретиків суспільного вибору до відкидання більшості аналізів політики та порад економістів, які мають оптиміс тичніший погляд на діяльність інститутів влади15. Вони намагаються довести, що втручання влади в справи суспільства мають обмежуватись підтримкою ринку шляхом підсилення та створення майнових прав, де вони є слабкими або відсутні, щоб ринкові сили могли працювати, та розміщенням ресурсів із вигодою для всього суспільства. Простота і логічна елегантність теорії, вкупі з вражаючими математичними таблицями, притаманними дослідженням в рамках цієї теорії, маскують її вади16. По перше, теорія є спрощенням, яке не відповідає емпіричній реальності. Велика кількість політичних заходів вживаються з символічних або ритуальних причин. Вважати такі заходи цілеспрямованою поведінкою для збільшення вигоди означає недооцінювати складність процесів, що супроводжують творення державної політики. По друге, через надмірне спрощення предмету обговорення теорія слабо здатна щось передбачувати. Відсутні практичні докази її передбачення, що функції інститутів влади будуть невпинно рости завдяки змагальній динаміці демократії. У будь якому разі, останнім часом у більшості індустріальних держав витрати урядів були скорочені або, принаймні, не росли: як і чому це відбувається, не можна пояснити в рамках аналізу з теорії суспільного вибору17. По третє, і знову через невірний практичний аспект, теорія уявляє партійну політику як таку, де змагання завжди відбувається між двома

партіями, що дозволяє виборцям вибирати між двома чітко визначе ними альтернативами. В реальному житті велика кількість демократій є багатопартійними системами, в яких партії мусять створювати законодавчі коаліції, практика, яка не дозволяє двозначності вибору для виборців, оскільки виборчі обіцянки можуть бути відкинуті через законодавчі погодження після виборів. Четверте, теорія майже нічого не каже про творення політики в недемократичних системах, в яких відсутні вільні вибори, тобто центральне припущення моделі. П’яте, теорія, попри претензії на інституційні плани, нехтує або недооцінює вплив інституційних чинників на оформлення інтересів учасників політики. Хоча останнім часом деякі з теоретиків суспільного вибору визнають обмежуючий ефект інститутів на поведінку особистості18, більшість вважає самі інститути змінними залежно від уподобань особистостей. Теоретики в цій традиції не бажають повністю визнати довговічність інститутів та їхній наскрізний вплив на державну політику. Шосте, попри те, що теоретики суспільного вибору наполег ливо твердять, що їхня теорія є «позитивною», «вільною від оціночних суджень», вона все ж явно нормативна та намагається сприяти певному баченню ортодоксального лібералізму (що також називається неоконсерватизмом або неолібералізмом), який якомога сильніше сприяє ринку та суворо обмежує рамки діяльності інститутів влади. Класові теорії Класові теорії є великою групою теорій, які погоджуються у первинності колективного організму у своєму аналізі, проте, на відміну від індуктивних теорій, намагаються визначити свою базову одиницю аналізу на «об’єктивній» основі. Тобто, класові теорії приписують членство у групі на основі певних помітних характеристик окремих людей, незалежно від того, чи ототожнюють себе з цією групою самі люди. Належність до певного класу визначається наявністю чи відсутністю певних характеристик, здебільшого (проте, не завжди) пов’язаних з економікою. Згідно зі Станіславом Осовскі (Stanislaw Ossowski), «класом» називається: «Група, що вирізняється певним чином всередині більш місткої категорії, такої як категорія суспільних груп зі спільним економічним інтересом або категорія груп, члени яких мають ідентичні в певному сенсі економічні умови»19. Хоча існує декілька типів класового аналізу 20, ми сконцентруємося на його «марксистському» різновиді, який, безумовно, найбільш відомий та теоретично розроблений. У роботах Карла Маркса (Karl Marx) можна знайти декілька різних визначень класу, проте наведене у Маніфесті Комуністичної партії є найбільш відомим. Маркс доводить, що кожне суспільство має двополюсну класову структуру з двома класами, що змагаються за політичну та економічну владу. В його матеріалістичній концепції

історії людське суспільство пройшло через ряд чітких стадій («способів виробництва»), кожна з яких має притаманний їй набір технологічних умов виробництва («засобів виробництва») та спосіб, у який різні учасники процесу виробництва пов’язані між собою («класова структура» або «виробничі відносини»)21. Кожен спосіб виробництва тягне за собою певну класову систему, яка врешті решт визначається правом власності (або його відсутністю) на засоби виробництва. За логікою цієї моделі, кожен спосіб виробництва розвиває двополюсну класову систему, яка складається з тих, хто володіє засо бами виробництва, та тих, хто мусить працювати на власників, і взає мини між цими двома групами є спадково конфліктними. Раби боролися з рабовласниками в античному суспільстві; кріпаки боролися з землевласниками у феодальному суспільстві; а робітники борються із власниками в капіталістичному суспільстві. Тривала класова боротьба приводить до остаточного руйнування способу виробництва та його заміни іншим, який також замінюється іншою системою. Проте на практиці Маркс очікував, що двополюсна класова система зустрічатиметься лише впродовж короткого часу наприкінці існування способу виробництва, хоча можна було б прослідкувати її поступову еволюцію в часі, поки спосіб виробництва назріває та розвивається. В інший момент часу спосіб виробництва має складнішу класову структуру, в якій можуть існувати численні класи22. Термін, яким часто користуються для охоплення всієї складності багатокласового суспільства — «соціальна формація»23. Класові теорії пояснюють державну політику в капіталістичному суспільстві як таку, що відображає інтереси класу капіталістів. Домінування капіталістів у базисі, тобто в економіці, дозволяє їм контролювати державу, що вони й роблять. В дійсності, згідно з Марксом, держава є просто інструментом у руках капіталістів, які використовують її з метою збереження капіталістичної системи і зростання прибутків («додаткової вартості»), обов’язково за рахунок простих працівників. Фіксований його дедуктивною природою, аналіз державної політики з марксистської точки зору звичайно набирає форми показу, як певні політичні дії слугують інтересам капіталу, що приймається за доказ того, що капітал використовує державу для сприяння своїм інтересам (що описується як інструментальний погляд на державу в марксистській літературі). Така інструментальна лінія аналізу є проблематичною з двох причин. По перше, навіть якщо відповідає дійсності те, що політика слугує інтересам капіталу, не можна робити висновок ipso facto, що політика відбувається за наказом капіталу. Для того, щоб це довести, треба показати, що капіталісти дають інструкції, які правильно виконуються державними посадовцями. По друге, що більш важливо, цей підхід не може пояснити політику, яка проводиться

всупереч опозиції капіталістів. У більшості капіталістичних держав, наприклад, велика кількість капіталістів сильно противилися прийняттю політики соціального забезпечення, що не може бути пояснене з цієї точки зору. Визнання цієї теоретичної проблеми привело до переоцінки ролі держави в марксистській теорії24. Для опису проведення державою політичних дій, яким капітал противиться, неомарксисти розробили поняття «відносної автономії» держави. Хоча багато з неомарксистів дотримувалися цього перео смислення, найбільш відомим був погляд, запропонований на початку 1970 х Нікосом Пуланцасом (Nicos Poulantzas)25. Він доводить, що конфлікти між різними частинами капіталу та існування бюрократії, в якій працюють люди з некапіталістичних класів, надає державі певного рівня автономії від капіталу. Ця автономія, в свою чергу, дозволяє державі вживати заходів, сприятливих для нижчих класів, якщо, як виявляється, вони є політично неминучими чи необхідними для підтримки довгочасних інтересів капіталу в соціальній стабільності. Хоча такі заходи можуть несприятливо вплинути на короткочасні інтереси капіталу, і він навіть може сильно їм противитися, вони завжди є у його довготривалих інтересах. Адже структура капіталізму вимагає, щоб для його виживання певні значні функції виконувалися державою. Такі функції включають підтримку права власності, збереження миру та порядку і підтримку умов, сприятливих для тривалого накопичення прибутку. В таких «структурних» версіях неомарксизму творення політики все одно розглядається як обслуговування інтересів капіталу, проте не в тому інструментальному сенсі, як це трактувалося початковим марксизмом. Хоча ця структурна форма неомарксизму є значним поступом у порівнянні з ранніми класовими теоріями держави та її політики, впевненість неомарксизму у функціональному детермінізмі — що держава виконує функції, необхідні для увіковічення капіталізму — викликало його критику за надмірне спрощення26. Твердження, що будь які дії держави, a priori є в рамках довготривалих інтересів капіталу, є занадто дедуктивним. За однакових обставин різні капіталістичні держави вживали різних заходів, що свідчить про існування інших чинників, ніж функціональні імперативи, які визначають дії держави. Для подолання проблеми, вказаної критиками, деякі неомарксисти відкрито визнають важливість політичних чинників у визначенні політичних дій, хоча вони все ще твердо дотримуються основ марксистського класового аналізу. Спеціально наголошується, що ключовим чинником в оформленні державної політики є роль партій робітничого класу, які працюють через звичайні політичні канали та профспілки. Поява держав загального добробуту, наприклад, пояснюється не як пряма відповідь потребам капіталу, а як наслідок політичного тиску з боку робітничого класу27. При цьому структурні

імперативи капіталізму не ігноруються, оскільки вони накладають обмеження на дії держави у відповідь на вимоги робітничого класу. Держава загального достатку, створена капіталістичними державами у відповідь на вимоги робітничого класу, діє так, щоб не підірвати фундаментальні права власності чи прибутки. Це, безумовно, найскладніший приклад класового аналізу творення державної політики. Однак, у класовому аналізі все ще наявні серйозні проблеми. Перша з них — складність визначення: що є класом, а що ним не є28. Марксисти інколи оперують категоріями буржуазії та пролетаріату, що є цілком зрозумілим, проте вони також посилаються на такі групи як дрібна буржуазія, національна та міжнародна частина буржуазії, продуктивна та непродуктивна праця, тобто на категорії, які концептуально неточні. Визнання неомарксистами важливості проміжних класів між капіталістами та робітниками є безсумнівним покращенням, проте воно також ускладнює класовий аналіз. З огляду на це, капіталістичний спосіб виробництва не утворює двополюсної класової структури, як це передбачав Маркс. Замість цього він сприяє появі середнього класу між буржуазією та пролетаріатом та ряду груп поза товарним виробництвом, які більше не покладаються на ринок праці для своїх прибутків, і через це їхня політика не пов’язана з матеріальними умовами виробництва. Безперечне членство в цих групах заперечується, проте перша з них включає принаймні стару дрібну буржуазію, а також елементи «нової» дрібної буржуазії у вигляді керівних, а також наукових і технологічних працівників 29. Остання група включає студентів, пенсіонерів, інвалідів та тих, хто покладається на соціальне забезпечення чи на виплати допомоги з безробіття30. З огляду на це, до аналізу соціальних зв’язків слід залучити політичні та ідеологічні чинники, уникаючи тенденції до згортання політичного життя до економічного «базису»31. Хоча така концептуалізація є набагато кращою за запропоновану Марксом просту двополюсність, вона загрожує підірвати саме визначення класу, на якому будується марксистська теорія. Другою проблемою марксистського класового аналізу є питання відносин між соціальною «надбудовою» та економічним «базисом». Із традиційного марксистського погляду, спосіб виробництва та пов’язані з ним виробничі відносини складають базову структуру, яка формує надбудову, складовими якої є держава, закон та ідеологія. Проте така концептуалізація є проблематичною, оскільки держава, наприклад, відіграє вирішальну роль в організації економіки і формуванні способу виробництва32. Прикладом цього є Канада, яка у дев’ятнадцятому столітті підтримала сектор видобутку природних ресурсів, чим захистила неефективне власне виробництво, яке не могло конкурувати з імпортованими товарами. Це справило вирішальний вплив на

структуру економіки держави та на класові відносини і продовжує формувати інтереси різних класів та викликані ними політичні дії. Подібно до цього, розповсюдження кейнсіанської політики у 1950 і та 1960 і роки та політики, що підтримувала приватизацію у 1980 і, не може бути зрозумілим без посилання на ідеологічні чинники, які зовсім не прослідковуються в рамках способу виробництва та класових конфліктів. Тому деякі з неомарксистів мусили визнати значну автономію інших сфер соціального життя, доводячи в той же час, що не слід забувати про зв’язки з матеріальним базисом33. Врешті, всупереч спробам уникнути цього, проблема економічного детермінізму продовжує тиснути на теорію34. Немає значення, як сильно неомарксисти намагаються здолати проблему, розробляючи такі концепції, як «відносна автономія держави» чи «ідеологічна гегемонія» для врахування неекономічних чинників, та вони не можуть уникнути згортання соціальних і політичних явищ до економічного базису. Це відбувається через природу теорії (фундаментальна одиниця аналізу в якій є здебільшого «клас»), що базується на економіці. Для того, щоб залишатися марксистською, жодна теорія не може повністю обходитися без цих припущень, навіть якщо вона визнає, що на творців політики впливають інші чинники, ніж економічні імперативи. Проблеми марксистського аналізу привели кількох нових теоре тиків до відкидання концепції класового аналізу, економічного детер мінізму і використання його як просто «посилання на предмет (онтологія), а не як метод (епістемологія)». Як доводили Ґолдторп (Gold thorpe) та Маршал (Marshall): В центрі уваги класового аналізу, в нашому сенсі, є дослідження відносин між класовими структурами, класовою мобільністю, класовою нерівністю, класовими діями... Якщо зрозуміти його таким чином, класовий аналіз не приводить до виконання будь якої класової теорії, а лише до дослідницької програми,.. в рамках якої можуть формулюватися різні, в дійсності суперечливі теорії, оцінені на основі їхнього евристичного та поясню вального виконання35.

У такому підході «не залучено жодного припущення про перевагу класу». Отже, хоча класи і вважаються одиницями для аналізу, жодних a priori тверджень щодо їхньої поведінки не робиться. Проте така концепція дуже далеко відійшла від основ, які звичайно визнаються класовою теорією. Неоінституціоналізм Третій дедуктивний підхід визнає обмеженість теорій, що базуються на особистостях та групах у поясненні політичних явищ. Щоб відрізнити цей підхід від попередніх історико правових досліджень, які просто описували політичні інститути, його назвали «неоінституціо 35

налізмом» 36. Він виник із висловленого сумніву щодо здатності існуючих дедуктивних теорій вирішити питання, чому політичні, економічні та соціальні інститути, такі як інституції влади, компанії, церкви, існують взагалі37. Неоінституціоналізм (також знаний як нова економіка органі зацій38) визнає вирішальну роль інститутів у політичному житті і доводить, що вони існують у суспільстві для здолання перешкод в обміні інформації в суспільних організаціях. Базова одиниця для аналізу в цій теорії пов’язана зі «згодою» між особами в рамках інституту39. Інститути різних типів важливі до тої міри, до якої вони збільшують чи зменшують вартість згод. З огляду на це, інститути є «продуктом людського замислу, наслідком чи навмисною дією інструментально орієнтованих осіб»40. За тлумаченнями неоінституціоналізму, є два типи суспільних організацій, що ефективно зменшують вартість, — ринок та ієрархія, або «бюрократія». У формі ринку вартість задоволення інформаційних та інших потреб великою мірою розподіляється назовні, оскільки численні виробники та споживачі розділяють затрати на отримання та розповсюдження інформації та інших товарів і послуг. У бюрокра тичній ієрархії вона споживається всередині, як це відбувається, наприклад, у більшості сучасних корпорацій та бюрократій41. У політичній царині, з точки зору неоінституціоналізму, інститути є важливими, оскільки вони «призначають та узаконюють політичних суб’єктів та дають їм послідовні правила поведінки, розуміння реального стану справ, стандарти оцінювання, емоційні зв’язки й таланти і, таким чином, здатність до цілеспрямованих дій»42. Хоча неоінституціоналізм визнає роль окремих осіб та груп у процесі політики, преференції та спроможність політики звичайно сприй маються в контексті суспільства, в якому діє держава43. Цікаве визначення інститутів у варіанті неоінституціоналізму, натхненого наукою про політику, було зроблено Робертом Кіогейном (Robert Keohane), який описав їх як «постійні та пов’язані набори правил (формальних чи неформальних), що визначають поведінкові ролі, обмежують діяльність та оформлюють очікування»44. Отже, інститути не тільки збільшують чи зменшують вартість згоди, а також формують переваги і ступінь, до якого вони можуть реалізуватися. У своїй важливій роботі Пітер Гол (Peter Hall) описує «інституціо налістський» аналіз як такий, що «наголошує на відносинах між інститутами, як формальних, так і традиційних, які зв’язують разом компоненти держави і структурують їхнє відношення до суспільства»45. Він уточнює: Концепція інститутів... належить до формальних правил, процедур погодження та стандартної практики роботи, що структурує взаємини

між окремими особами в різних підрозділах державного управління та економіки. Як такі, вони мають більш формальний статус, ніж культурні норми, які не неодмінно виникають з правового, на противагу до традиційного, положення. Повсюди наголошується на відносному характері інститутів; інакше кажучи, на методі, яким вони структурують взаємодію між окремими особами. В цьому сенсі наголошується саме на організаційних якостях інститутів.

Згідно з Джеймсом Марчем (James March) та Юханом Олсеном (Johan Olsen), неоінституціоналізм наголошує на автономності політичних інститутів від суспільства, в якому вони існують; організації владних інститутів та їхньому впливі на дії держави; правилах, нормах та символах керівної політичної поведінки; унікальній моделі історичного розвитку та обмеженнях, які вона накладає на майбутній вибір. Ці ідеї ... Переносять наголос із залежності державного устрою від суспільства на взаємозалежність між автономними соціальними та політичними інститутами; вони переносять наголос з простої первинності мікропроцесів та ефективної історії на відносно складні процеси та історичну неефектив ність; вони переносять наголос з метафор про вибір та розподіл наслідків на іншу логіку дій і певність у значенні символічних дій46.

Стівен Краснер (Stephen Krasner) узагальнив точку зору неоінсти туціоналізму у творенні політики таким чином: Точка зору інституціоналізму розглядає тривалі структури інститутів як будівельні блоки суспільного та політичного життя. Переваги, спромож ності та самовизначення окремих осіб обумовлюються цими інститу ційними структурами. Історичний розвиток залежить від шляху; якщо зроблено певний вибір, він обмежуватиме майбутні можливості. Набір альтернатив, доступних творцям політики в будь який проміжок часу, є функцією інституційних можливостей, встановлених в якийсь попередній період, можливо, у відповідь на різноманітний тиск ззовні47.

Це твердження не каже, що інститути спричинюють дії. Вони просто впливають на дії, формуючи пояснення проблеми та можливі її вирішення і обмежуючи вибір останніх, а також на метод та ступінь, до якого вони можуть бути втілені. Хоча окремі особи, групи, класи та держави мають свої власні інтереси, вони досягають їх у контексті існуючих формальних організацій, правил та норм, які формують очікування та впливають на можливість реалізації. Неоінституціоналізм скеровує увагу на ряд міжнародних та внутрішніх чинників, які можуть бути важливими для пояснення політичних дій без попереднього припущення, що один із факторів є важливішим. Це має встановлюватися у практичних дослідженнях48.

У цьому полягає головна привабливість теорії. Проте її головною проблемою є нездатність надати правдоподібне зв’язне пояснення походженню інститутів без звернення до функціоналізму49. Більше того, хоча цей метод прекрасно обумовлює обмеження, що накладаються на творців політики, він дуже мало каже про те, що змушує творців політики рухатися в певному напрямку. Тобто, метод є обмеженим та нечітким у застосуванні до творення державної політики.

Індуктивні теорії На відміну від дедуктивних теорій, які намагаються застосувати універсальні принципи до дослідження політичних явищ, індуктивні теорії побудовані не «згори вниз», а «знизу вгору». Тобто, вони залежать від накопичення великої кількості емпіричних досліджень будь яких явищ для своїх вихідних даних, з яких вони намагаються синтезувати узагальнюючі судження. За самою своєю природою ці теорії менш елегантні та згруповані, ніж дедуктивні теорії; часто вони не мають цілком об’єднаного чи уніфікованого набору теоретичних суджень, які можна застосувати до випадку, що розглядається, проте вони, за визначенням, завжди «розбудовуються». Подібно до дедуктивних теорій, існує декілька підтипів індуктив них політичних теорій. І їх також можна розрізнити за тим, чи вони фокусуються на окремих особах, групах або інститутах у своїх спробах пояснити політичний світ та творення державної політики. Економіка достатку Економіка достатку, ймовірно, є найширше вживаним підходом до дослідження державної політики. В дійсності більшість із того, що в літературі називають аналізом політики, використовує економіку достатку, хоча про це лише зрідка кажуть прямо. Цей підхід базується на ідеї, що через ринкові механізми для вироблення найбільш соціального рішення слід покладатися на індивідуумів. Економіка достатку визнає, проте, що ринки не можуть завжди ефективно розподіляти ресурси, або, іншими словами, не можуть збирати воєдино індивідуальну поведінку для підвищення вигоди для оптимізації загального соціального достатку. В таких випадках, які називаються неспроможністю ринку, економісти цього напрямку стверджують, що політичні інститути можуть діяти для доповнення чи заміщення ринків. Вперше основи економіки достатку були розроблені в працях британського економіста Альфреда Піґу (Alfred Pigou)50. Хоча сам він лише визначив приклади неспроможності ринку, пов’язані з намаганням деяких галузей виробити монополію, та нездатності як споживачів, так і інвесторів отримати інформацію, необхідну для прийняття рішення, наступні аналітики підтвердили існування ширшого кола таких неспроможностей ринку 51, які включають, принаймні, такі:

• Природна монополія, яка належить до певних галузей промис ловості з великою потребою в капіталовкладеннях, має насті льки неспівмірну віддачу, що це веде до підтримки однієї фірми в порівнянні з конкурентними. В таких видах діяльності, як телекомунікація, електромережі та залізниці, компанія, якій першій вдалося створити необхідну інфраструктуру, має, за відсутності контролю, виграш у ціні, що робить конкуренцію з боку інших фірм складною. В разі браку такої конкуренції втрат зазнає економічний добробут суспільства. • Неповна інформація стосується тих випадків, коли споживач чи інвестор не мають достатньої інформації для прийняття раціонального рішення. Наприклад, фармацевтичні компанії не мають стимулу повідомляти про шкідливі побічні ефекти своїх ліків, причому споживач не має можливості експертизи для оцінки таких продуктів. В такому разі може бути прийняте рішення, що не слугує суспільству в цілому. • Вважається, що ринок провалюється в разі впливів ззовні. Це такі ситуації, в яких витрати на виробництво продукції несуть не виробники («засвоюють»), а інші люди поза процесом виробництва. Найчастіше наводиться приклад такого впливу, коли вартість забруднення середовища, через намагання компанії знизити витрати та збільшити прибутки, накладається на суспільство в цілому. • Трагедія спільнот — це провал ринку при нерегульованому використанні багатств у спільній власності, таких, як рибні запаси, пасовиська, ліси або нафтові родовища. За цих обставин окремі користувачі часто отримують вигоду через короткочасне збільшення використання цих багатств, хоча всі користувачі будуть довгий час зазнавати втрат через скорочення таких ресурсів. • Руйнівна конкуренція — дискусійний провал ринку, коли агресивна конкуренція між фірмами має негативний побічний вплив на робітників та суспільство52. Доведено, що така над мірна конкуренція може знизити розмір прибутків і приводити до зайвого зменшення зарплат і погіршення умов життя та ро боти, що негативно впливає на загальний достаток суспільства. Перераховані випадки є основними типами провалу ринку; деякі дослідники намагаються розширити цей перелік, включаючи в цю схему інші типи. Наприклад, як стверджує багато дослідників, освіта, промислові дослідження та розробки, мистецтво і культура, соціальний мир та стабільність є прикладами діяльності з «позитивними наслідком», які ринок, попри соціальні потреби, не забезпечує дос татньою мірою, що вказує на існування провалу ринку.

Хоча точні стан та причини провалу ринку є спірними і великою мірою виведені індуктивно, економісти достатку на базі цієї теорії розробили теорію творення державної політики. Вони стверджують, що інститути влади відповідають за виправлення провалів ринку, оскільки оптимальний суспільний наслідок не може бути наслідком некоординованого індивідуального прийняття рішення. З огляду на це, інститути влади, які стикаються з вимогами дій, мають у першу чергу визначити, чи породжує провал ринку соціальні проблеми; і лише за ствердної відповіді втручатися для виправлення проблеми53. Якщо ясно, що проблема потребує втручання інститутів влади, клю чове питання економістів достатку — знайти найбільш ефективний, тобто найдешевший, шлях до цього. Методом для його визначення є аналіз видатків та прибутків. Тобто, треба знайти шлях отримання того самого результату за менших затрат або більшого результату за тих самих затрат54. Проведення аналізу включає оцінювання всіх альтернатив та їх наслідків, видатків та прибутків у грошовому вимірі, з наступним вибором альтернативи, що збільшує прибутки при менших видатках. Затрати та прибутки у такому методі аналізу визначаються так: 1. Переведення всіх негативних та позитивних наслідків втілення альтернативи у грошовий вираз. 2. Оцінювання ймовірності події. 3. Оцінювання затрат та прибутків для суспільства, якщо подія відбулася. 4. Розрахунок очікуваних втрат чи прибутків щодо кожного наслідку помноженням (2) та (3). 5. Приведення показників різних років, коли відбувалася подія, до поточного року для отримання теперішньої вартості55. Аналіз витрат прибутків — це, по суті, метод для того, щоб ринкові рішення влади були якомога ближчими до цілей нагромадження засобів. Це — «спроба використати економічний метод замість формальної ринкової угоди або встановлення ціни для Парето оптимальної альтернативи політики»56. Критерій оптимальності за Парето (Pareto Optimality) вимагає, щоб існувала можливість покращення принаймні для однієї людини без погіршення ситуації для всіх інших. Хоча оптимальності за Парето можна досягти на конкурентному ринку (хоча це є спірним твердженням), її неможливо використовувати на арені державної політики, оскільки всі дії влади роблять комусь краще за рахунок інших. Соціальне забезпечення для бідних, що фінансується з прибуткового податку, робить гірше багатим, і таким чином не є оптимальним за Парето; так само, ув’язнення злочинців наносить шкоду самим злочинцям.

Складності з принципом оптимальності за Парето привели до того, що в сучасній економіці достатку його замінили так званим критерієм Калдора (Kaldor criterion), який вимагає, що слід вибирати тільки такі альтернативи політики, які мають перевищення прибутків над витратами. За цим критерієм можна вибрати політику, яка припускає певні втрати, оскільки загальні прибутки перевищують суму втрат. Аналіз витрат прибутків використовується для знаходження асигну вання, ефективного за Калдором (Kaldor8efficient), при цьому прий мається для втілення альтернатива, яка має найвище співвідношення прибутків до витрат. Незважаючи на переваги, аналіз витрат прибутків часто є пробле матичним. Попри численні спроби вдосконалити модель, нема загальноприйнятого методу грошової оцінки багатьох нематеріальних витрат та наслідків57. Наприклад, неможливо розрахувати витрати програм соціального забезпечення через вплив на стимулювання до роботи отримувачів допомоги чи через прибутки, виражені в соціальному мирі й толерантності, які вони підтримують. Більше того, витрати та прибутки багатьох політичних дій часто розподілені нерівномірно, тому що хтось платить більше, ніж інші, тоді як хтось отримує більше, ніж інші. Часто виникає серйозна проблема з групуванням та сумуванням різних компонентів альтернативи. Так, будівництво нового аеропорту включає неспівмірні проблеми, такі як зростання шуму для мешканців довколишніх територій, зменшення часу подорожі для одних та зростання для інших, збільшення забруднення, позитивний вплив на робочі місця та заощадження і таке інше. Все це по різному впливає на частини суспільства, тому потребує окремого аналізу, хоча загальноприйнятий метод для цього відсутній58. Спроби покращення методу витрати прибутки продовжуються; так само, як і його критика. Остання критика економіки достатку доводила, що провали ринку в дійсності є лише однією з сторін рівноваги, та існує також інше характерне обмеження — «провали влади» — для здатності інститутів влади виправляти провали ринку. Вони постулюють декілька специфічних випадків, у яких держава не може покращити ринок попри провали останнього59. Найчастіше згадують такі провали інститутів влади: • Організаційна заміна — ситуація, коли адміністративна інституція, яка має виробляти певні товари чи послуги, замінює державні інтереси своїми «приватними» чи «організаційними» інтересами — це деякими дослідниками розглядається як провал влади. Такі дії можуть бути скеровані на збільшення бюджету, могутності або інших цінностей цієї організації. За таких обставин дії інститутів влади з виправлення провалу ринку можуть просто збільшити його неефективність.

• Зростання витрат. Через припущене розділення між прибут ками та витратами влади це часто згадується як інший тип провалу влади. Інститути влади отримують прибутки з податків і з загальних джерел, проте мають власні програми витрат. Стверджується, що без методу прирівнювання витрат прибут кам інститути влади часто не здатні контролювати витрати. • Третім типом такого провалу є випадки Вторинних зовнішніх ефектів (Derived Externalities). Стверджується, що дії інститутів влади мають великий вплив на суспільство та економіку, внаслідок якого спостерігається виключення життєздатних рин кових товарів та послуг, тобто негативний вплив на загальний рівень соціального достатку60. Основним висновком цих досліджень є те, що інститути влади не тільки повинні детально досліджувати провали ринку, а й оцінювати власну здатність виправити такі провали ще до спроби це зробити61. Тривала критика привела багатьох економістів достатку до спроби розробки нової концепції поняття про провал ринку. Для полегшення визначення можливої ролі інститутів влади і ринків була розроблена систематика товарів та послуг. За цією систематикою всі товари та послуги в суспільстві розподіляються на чотири типи згідно з критеріями виключності та вичерпності, тобто, чи товар або послуга слугують виключно одному споживачеві та чи повністю вони споживаються після економічної трансакції. Ці критерії дають чотири типи товарів та послуг, які наведені на рисунку 3.

Рисунок 3. Загальна систематика товарів та послуг

Виключність Висока Низька

Вичерпність Висока

Низька

Приватні товари

Платні товари

Товари зі спільного джерела

Суспільні товари

ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з: E.S. Savas, Alternatives for Delivering Public Services: Toward Improved Performance. Boulder: Westview, 1977. У цьому представленні чисто приватні товари становлять більшу частину товарів та послуг, що виробляються у суспільстві. Це такі

товари та послуги, як харчові продукти та перукарні, які можна відокремити для продажу, і після споживання вони більше не існують. На другому крайньому боці є суспільні товари та послуги, які не можна розділити по частинах, та вони можуть споживатися без зменшення кількості наявного товару. Між цими двома класами знаходяться платні товари та товари зі спільного джерела. Перші з них включають напівсуспільні продукти, такі, як мости та автостради, які не змен шують якості після використання, проте використання яких можливе за плату. За користування товарами зі спільного джерела, такими, як риба в океані, неможливо безпосередньо знімати плату з окремих користувачів, проте їхня кількість зменшується при використанні. Згідно з принципами економіки достатку, інститути влади не мають втручатися у взаємини та діяльність, пов’язані з приватними товарами та послугами. Вони мають просто підтримувати фундаментальні права власності та запобігати кримінальним діям (таким, як крадіжки), що підривають такий тип взаємин. Суспільні товари, проте, мають надаватися інститутами влади, оскільки ринок не надає товарів, за які не можна отримати прибуток. Також не можна вважати платні товари суспільними, за їх використання треба знімати плату. Наприклад, плату за будівництво та ремонт доріг треба стягувати не з усіх плат ників податків з наступним «безоплатним» їх користуванням (роблячи цей товар суспільним), а з користувачів цих доріг та мостів. Що стосується товарів зі спільного джерела, інститути влади мають встано вити режим власності через ліцензування для запобігання їх збід ненню62. В якості прикладу такого принципу часто згадують продаж риболовних квот через відкриті аукціони, який дає «право» на певну кількість. Проте головна проблема всіх цих концепцій державної політики, запропонованих економістами добробуту, не пов’язана ні з поняттям загальних типів наявних у суспільстві товарів та послуг, ні з чіткістю теоретичних припущень. Проблемою є те, що теоретики цього підходу не визнають, що держава майже ніколи не робить свою політику настільки механічно, як припускається теорією. Навіть якщо можна визначити найрезультативнішу та найефективнішу політичну дію, що зробити складно з огляду на обмеження, притаманні суспільним наукам, дійсний вибір є політичним, пов’язаним із політичними інститутами, зроблений політичними суб’єктами, часто у відповідь на політичний тиск. Як такий, технічний аналіз, розроблений економіс тами достатку часто є просто додатковим політичним джерелом, що використовується прибічниками однієї з альтернатив дій або бездіяль ності інститутів влади для підтримки своїх вимог63. Лише за дуже специфічних обставин, коли економісти достатку стають творцями політики — як часом буває в деяких державах та деяких секторах, таких, як податки та фінансове керування — можна очікувати політичних

рішень, зроблених лише за критеріями зростання достатку, визначе ними економістами достатку64. Через нехтування політичними чин никами критики економіки достатку описують її як «міф, теоретичну ілюзію»65, що породжує неправильне і наївне бачення процесу полі тики»66. Плюралізм та корпоратизм У центрі уваги інших індуктивних підходів до творення політики є групи, а не окремі особистості. Найвідомішими з них є «плюралізм», який зародився у Сполучених Штатах і продовжує бути домінуючою базою американської політології, та «корпоратизм», теорія груп, розроблена в Європі. Хоча докази плюралістичної думки можна знайти в працях одного з «батьків заcновників» Сполучених Штатів Джеймса Медисона (James Madison)67 і французького дослідника Америки початку дев’ят надцятого століття Алексіса де Токвіля (Alexis de Tocqueville) 68, доктрина вперше була висловлена в 1908 році Артуром Бентлі (Arthur Bentley)69. З того часу теорію було значно модифіковано та уточнено, проте засади, постульовані Бентлі, залишаються незмінними. Крім Бентлі слід також згадати таких яскравих представників плюраліс тичної думки, як Девід Трумен (David Truman), Роберт Даль (Robert Dahl) та Нельсон Полсбі (Nelson Polsby)70. Плюралізм базується на припущенні первинності інтересів груп у політичному процесі. У своїй книзі Процес влади Бентлі стверджував, що «суспільство саме по собі є нічим іншим, як комплексом груп, що його складають». Різні інтереси, що існують у суспільстві, знайшли своє конкретне виявлення у різних групах, які складаються з людей із подібними інтересами71. Трумен модифікував уявлення Бентлі про однозначне співвідношення між інтересами та групами і стверджував, що насправді існують два типи інтересів — приховані та явні, — які приводять до створення двох типів груп — потенційних та організо ваних72. Для Трумена приховані інтереси в процесі появи зумовлюють утворення потенційних груп, які з часом приходять до утворення організованих груп. Групи, за теорією плюралізму, не тільки численні та вільно сформовані, вони також характеризуються перекриванням членства й відсутністю монополії на представництво. Ті самі особи зі своїми різними інтересами можуть належати до ряду груп; наприклад, людина може бути одночасно членом Асоціації споживачів Канади та Канадської медичної спілки. Перекривання членства, як кажуть, є ключовим механізмом замирення конфліктів і підтримки співпраці між групами. Крім того, однакові інтереси можуть представлятися більш ніж однією групою73. Так, екологічні проблеми підтримуються великою кількістю груп у кожній індустріалізованій державі. За поглядами

плюралістів, політика є процесом, у якому примирюються різні змагальні інтереси. Таким чином, державна політика є результатом змагання та співпраці між групами, що намагаються підтримати інтереси своїх членів74. На відміну від пояснень у численних коментарях, плюралісти не вірять у те, що всі групи є однаково впливовими та мають однаковий доступ до інститутів влади75. В дійсності вони визнають, що групи відрізняються за їх власними фінансовими чи організаційними (кадри, законність, відданість членів чи внутрішня єдність) ресурсами та доступом до інститутів влади76. Однак, як зазначив МакЛенан (McLеn nan), «неможливо читати стандартні роботи без розуміння, що джерела інформації та засоби передачі політичної інформації відкрито наявні для всіх громадян, які групуються, утворюючи набір центрів влади в суспільстві, і що всі законні голоси можуть бути і будуть почутими»77. У такому контексті теорії плюралістів до певної міри справедливо критикуються як такі, що не мають достатньо розвинутого поняття про різну здатність груп впливати на прийняття рішення владою. Проте більш суттєвою проблемою застосування плюралізму до творення державної політики є повна неясність ролі інститутів влади в цьому процесі. Перші плюралісти вважали, що інститути влади — це як приводний пас, що реєструє та втілює вимоги, висунуті групами інтересів. Інститути влади були не стільки організацією, скільки місцем, «ареною», на якій зустрічалися та домовлялися групи78. Визнання того, що цей погляд не узгоджується з реальними діями інститутів влади, привело до їх переосмислення як «посередника», «арбітра». В такому уявленні держава все ще є місцем, де змагальні групи зустрічаються для вирішення своїх розбіжностей, проте цього разу інститути влади розглядаються як нейтральний офіційний інститут, який встановлює правила конфліктів між групами та ґарантує, що групи не порушують їх безкарно79. Як висловився Ерл Летем (Earl Latham): Законодавчі інститути слідкують за боротьбою груп, ратифікують перемоги успішних коаліцій, фіксують умови капітуляції, компромісів та завоювань у вигляді статутів, кожен із яких схильний представити компроміс, адже сам процес залагодження конфліктів інтересів груп є процесом обговорення і погодження. Законодавче голосування з будь якого питання представляє структуру, баланс сили між змагальними групами на момент голосування. Те, що може називатися державною політикою, насправді є рівновагою, яка досягається у боротьбі груп у будь який момент, і вона представляє терези, які угруповання суперники постійно намагаються перехилити на свій бік80.

Це надто спрощений погляд на інститути влади, оскільки він припускає, що державні посадовці не мають власних інтересів і амбіцій,

які вони хочуть реалізувати через свій контроль державної машини. Також він нехтує фактом, що держави часто зберігають тісні зв’язки з певними групами і можуть навіть фінансувати утворення нових груп, якщо потрібні групи відсутні, а з існуючими важко співпрацювати. Плюралістичне розуміння того, як інститути влади відповідають на тиск із боку груп, є також неправильним, оскільки воно припускає єдність цілей і дій з боку інститутів влади. Як показують деякі з дослідників, «бюрократична політика» є глобальним явищем, що має вирішальний вплив на державну політику81. Різні управління мають різні інтереси і суперечливі тлумачення тої ж самої проблеми, і те, як проблеми вирішуються, впливає на прийняття певних політичних рішень та на їх впровадження. Визнання цих проблем плюралізму82 американськими політоло гами привело до появи так званого неоплюралізму. Нове формулю вання залишає важливість змагання між групами, але змінює ідею приблизної рівності між групами і чітко визнає, що деякі з груп є могутнішими, ніж інші. Наприклад, Чарлз Ліндблом (Charles Lind blom) стверджував, що є дві причини для того, щоб один із бізнесів був сильнішим за інші. По перше, владі в капіталістичному суспільстві потрібна квітуча економіка заради обслуговування основи для прибутків від податків, які б використовувалися для різних програм та для власного переобрання. Для того, щоб сприяти економічному зростанню, влада має підтримувати довіру бізнесу, що часто означає додаткову увагу до бізнесових кіл. По друге, в капіталістичних суспіль ствах є розділення між державним та приватним секторами бізнесу, перший із яких є під контролем держави, а в другому домінує ринок. Домінування ринку у приватному секторі надає йому привілейованого положення в порівнянні з іншими групами тому, що більша кількість робочих місць і пов’язана з цим соціальна та економічна активність залежать врешті решт від інвестиційної поведінки приватного сектора83. На відміну від послідовників плюралізму, які лише визнають, що деякі з груп є потужнішими, ніж інші, завдяки кращій організації та більшим ресурсам, проте не включають це спостереження до своєї доктрини, Ліндблом стверджує, що сила бізнесу полягає у самій природі капіталізму та демократії. Тому бізнесу не потрібно чинити тиск на інститути влади задля реалізації власних інтересів; влада сама захоче, згідно з імперативами капіталізму, впевнитися, що її дії не суперечать інтересам бізнесу. Головною проблемою плюралістичного аналізу творення державної політики залишається надмірне зосередження уваги на ролі груп інтересів та нехтування іншими важливими чинниками процесу творення політики. Хоча неоплюралізм є суттєвим покращенням у порівнянні зі своїм попередником, він не звертається до всіх проблем через зосередження на соціальних групах. Теорія продовжує не помічати ролі держави та міжнародних установ у формуванні державної політики

та її втіленні. Сама держава може мати інтереси і цілі, які впливають на її політику. Подібно до цього, взаємозалежність міжнародної економіки все більше робить політику держав об’єктом міжнародного тиску, незважаючи на внутрішні тиски. Наприклад, важко зрозуміти політику у промисловості та торгівлі індустріалізованих держав без посилання на міжнародну економіку та політичний тиск, який вона чинить на творців політики. Неоплюралізм також несправедливо нехтує роллю ідеології в державній політиці. Наприклад, ліберальна традиція, переважаюча в англосаксонських державах (включаючи Канаду, США, Австралію та інші), мала значний вплив на нерішучість та суперечливість втручання влади цих держав в економіку. Придатність плюралізму для держав поза Сполученими Штатами є особливо проблематичною через різницю політичних інститутів та процесів84. Наприклад, парламентські інститути британського типу в Австралії, Канаді чи в Об’єднаному Королівстві не дають такого вільного доступу для груп, як Конгрес США85. Багато держав просто не мають таких груп, які розглядають плюралісти. Навіть якщо групи мають свободу самоорганізації, кількість дійсно організованих груп є меншою, ніж у США, і вони є набагато постійнішими та формалізо ваними. Це спостереження дозволило групі теоретиків, зокрема Шмітеру (Schmitter), висунути припущення, що плюралізм був лише однією з форм, в які в різних державах може розвинутися групова система. Шмітер стверджував, що, залежно від ряду змінних та історичних чинників, у державах поза США більш імовірним було б утворення корпоратистської форми політичної організації, аніж плюра лістської86. У Сполучених Штатах плюралізм довгий час був домінуючою груповою теорією. В Європі теорії, які розглядають групи в якості базової одиниці аналізу, схилялися до корпоратистської форми. Корені корпоратизму сягають середньовіччя, коли існувало зацікавлення у захисті «проміжних прошарків (страт)» незалежних асоціацій між державою та сім’єю87. Вони включають гільдії та інші форми ремісничих асоціацій, а також, що більш важливо, релігійні організації та церкви. Корпоратистська теорія стверджує, що ці проміжні страти жили самі по собі над і поза особами, що їх складали, та їхнє існування є частиною «органічного», чи природного порядку суспільства. Великою мірою політичне життя та конфлікти в Європі XV–XIV століть стосувалися спроб національних держав, що тоді виникали, контролювати діяльність цих «проміжних страт» і спроб останніх протидіяти державному контролю88. На думку Шмітера, корпоратизм легше зрозуміти, ніж плюралізм. Останній — це теорія, в якій численні групи існують для представлення інтересів своїх членів, членство є добровільним, групи вільно асоціюються одна з одною без втручання держави в їхню діяльність. У той же час, корпоратизм — це:

система посередництва інтересів, у якій складові одиниці організовані в обмежене число одиничних, обов’язкових, не змагальних, ієрархічно впорядкованих та функціонально диференційованих категорій, визнаних та ліцензованих (якщо не створених) державою, які володіють винятковою представницькою монополією в рамках своєї відповідної категорії в обмін на певний контроль за вибором лідерів та висловлювання вимог і підтримки89.

Групи в корпоратизмі не є вільно сформованими, добровільними або змагальними, як у плюралізмі. Також вони не такі незалежні, оскільки залежать від держави, яка забезпечує їм визнання та під тримку в обмін на роль у творенні політики. Таким чином корпоратизм чітко враховує дві проблеми, притаманні плюралізму — нехтування роллю держави та інституйовану схему взаємин між державою та групами. У теорії корпоратизму державна політика формується взаємодією між державою та групами інтересів або визнаними державою групами. Взаємодія між групами інституйована в рамках держави та опосеред кована нею90. Наприклад, державна політика при спаді промисловості матиме форму угоди між державою та відповідними промисловими союзами і профспілками щодо якнайкращої раціоналізації промис ловості з підвищенням її конкурентоспроможності. Розробка політики соціального забезпечення мала б включати переговори з загальними бізнесовими колами (члени яких сплачували б вищі податки), групами соціального забезпечення і, можливо, профспілками — якщо запропонована політика впливатиме на їхніх членів. Наслідки таких переговорів залежатимуть не тільки від організаційних характеристик груп, але й від міцності їх зв’язків із державою. Сама держава є не монолітом, а організацією із внутрішніми суперечностями, які впливають на дії. Хоча ця концепція добре відповідає політичній практиці багатьох європейських держав, корпоратистський підхід до дослідження державної політики не уникає проблем. По перше, це — описова категорія певного типу угоди між державою та суспільством (як у Швеції та в Австрії), а не загальне пояснення того, що робить влада, особливо в некорпоратистських державах. Отже, корпоратизм не пояснює, чому такі держави, як Австралія, Канада чи Сполучені Штати мають особливу державну політику, крім згадки, що відсутність інституйованого співробітництва між державою та групами в цих державах часто приводить до розрізнених та непослідовних політичних дій91. По друге, теорія мало розвиває наше розуміння процесів державної політики, навіть у так званих корпоратистських державах. Хоча важливо знати, що не всі держави мають необмежене змагання, як це пропонує плюралізм, це само по собі не свідчить, чому політичні рішення приймаються та втілюються в той чи інший спосіб. Тісні зв’язки між владою та певними групами, безумовно, є лише одним із 48

багатьох чинників, що формують політичні дії. Третє — теорія не містить чіткого розуміння навіть своєї фундаментальної одиниці аналізу — групи інтересів. Сучасні суспільства мають міріади інтересів, і не ясно, які з них мають представлятися державою. В деяких випадках відповідні групи визначаються за етнічними ознаками, мовою чи релігією, хоча в інших вони визначаються з посиланням на економічну діяльність. Основна маса корпоратистської літератури дещо довільно зосереджується довкола груп виробників, таких, як союзи промисловців та профспілки. Четверте — за цією теорією відносна важливість груп у політиці залишається незрозумілою. Чи маємо ми вважати всі групи однаково впливовими? Корпоратистська література мовчить із цього приводу. Врешті, теорія не має ясної концепції природи держави, її інтересів, і чому вона визнає певні групи і не визнає інші в якості представників корпоративних інтересів. Дослідники, які працюють у рамках корпоратизму, дають на ці запитання дуже відмінні відповіді. Деякі стверджують, що корпоратизм — це вияв бажання держави керувати соціальними змінами або ґарантувати соціальну ста більність92. Інші вважають, що це — система, яка бажана для самих крупних корпоративних діячів і просто реалізується державою за їхнім розпорядженням93. Попри недоліки, корпоратизм відіграв важливу роль в аналізі державної політики. Висвітленням незалежної ролі держави в політичному процесі він підготував ґрунт для глибших пояснень творення державної політики, ніж це робить теорія груп. Важливіше те, що, наголошуючи на важливості інституйованої структури зв’язків між державою та суспільствами, корпоратизм ініціював появу нових тлумачень, що пропонують глибше пояснення державної політики. Державництво Третій загальний тип індуктивної політичної теорії серйозно поставився до поглядів критиків плюралізму та корпоратизму і вибрав у якості базової одиниці аналізу організовані суспільні структури або політичні інститути. Більшість робіт у цій групі спрямована власне на державу, яку бачать керівним інститутом суспільства та ключовим суб’єктом процесу політики. Інші, на додаток до держави, надають значення й іншим суспільним формам, таким, як бізнес і праця. Обидва пояснення походять з робіт німецьких соціо істориків кінця дев’ятнадцятого століття і теоретиків права, які висвітлили вплив розвитку сучасних державних інститутів на розвиток суспільства. Замість того, щоб стверджувати, що держава відображає природу населення (нації) та соціальну структуру, такі теоретики, як Макс Вебер (Max Weber) та Отто Гінце (Otto Hintze) відзначили, що її монополія на використання сили дозволяє перевпорядкувати і структурувати соціальні стосунки та інституції94.

Така лінія аналізу привела, за словами Теди Скокпол (Theda Skocpol), до «державо центристського», на противагу до «соціо центристського», пояснення політичного життя 95. У різкій версії державницького підходу: Держави створюють, організують та керують суспільствами. Держави домінують над іншими організаціями в межах певної території, вони ліплять культуру та формують економіку. Отже, проблема автономії держави стосовно суспільства з цієї точки зору не має жодного сенсу. Вона навіть не має з’являтися. Концепція «автономії» є корисним засобом для аналізу лише тоді, коли домінування держави над суспільством є випадковою ситуацією, тобто якщо держава отримує свою силу від приватної власності, соціальних цінностей або інших джерел всередині її. В сенсі істинного «державо центристського» підходу ця концепція не вносить нічого 96.

Держава розглядається як автономний суб’єкт зі здатністю розробляти та втілювати свої власні цілі, не обов’язково у відповідь на тиск із боку домінуючих соціальних груп та класів. Її автономія та спроможність базуються на її кадровому забезпеченні посадовцями зі спеціальними фаховими знаннями і тим фактом, що вона є незалежною організацією з незрівнянними фінансовими, кадровими і силовими ресурсами. Прихильники цієї доктрини заявляють, що її наголос на центрованості держави як пояснюючої змінної дозволяє їй запропо нувати більш правдоподібне пояснення довготривалих структур розвитку політики в багатьох державах, ніж це роблять інші типи політичної теорії97. Проте державництво в різкій формі, яка висловлена вище, складно сприйняти. По перше, воно не може врахувати існування соціальної свободи і незалежності та пояснити, чому держави не завжди можуть нав’язати свою волю, як то в часи бунтів, революцій чи громадянської непокори. Дійсно, навіть найбільш автократичні уряди чинять спроби відповісти на те, до чого схиляється народ. Очевидно, для демократич ної держави неможливо бути повністю незалежною від суспільства з правом голосу. На додаток до спроб зберегти та виховати підтримку режиму серед населення, капіталістичні держави, як демократичні , так і автократичні, мають прийняти у своїй політиці імперативи ринку. По друге, державницький погляд неявним чином стверджує, що «сильні» держави однаково відповідають на однакові проблеми завдяки подібності своїх організаційних рис. Проте це не так, оскільки різні держави (і «сильні», і «слабкі») часто проводять різні політичні дії стосовно однакових проблем. Для пояснення цієї різниці слід взяти до уваги й інші чинники, крім характеристик держави98. Насправді, державництво у «різкій» формі має мало прихильників. Замість протиставлення про державницької тези плюралістському

уявленню про керівництво суспільства державою, більшість теоретиків державництва просто хочуть вказати на потребу розгляду обох чинників при аналізі політичного явища99. Як визнавала сама Скокпол: З цієї точки зору, держава, певно, не стає усім. Інші інститути та суб’єкти також формують соціальні взаємини та політичні дії, тому аналітики мають дослідити структуру держави стосовно них. Проте це веберівське розуміння держави не вимагає від нас вбачати в ній більше, ніж просто арену, на якій соціальні групи ставлять вимоги і займаються політичною боротьбою та компромісами100.

Більш м’яка версія державництва зосереджується на зв’язках між державою та суспільством в контексті первинності держави. Тому державництво доповнює, а не заміщує зосередження політичної науки довкола суспільства101.

Висновок Першим висновком, що випливає з нашого короткого обговорення методів, застосованих різними підходами у дослідженні політичних явищ до творення державної політики, є той, що в кожному згаданому підході існують суттєві проблеми. Не дивно, що в дедуктивних теоріях є непереборна тенденція використання дедуктивно виведених теоретичних поглядів для реальних прикладів творення державної політики. Через це дослідники часто забувають про умовну природу гіпотези, що породжується у різних підходах, та про необхідність їхньої перевірки. Як наслідок, замість використання дослідження державної політики для перевірки гіпотез та оцінки пояснювальних можливостей їхніх теорій, аналітики часто просто прочитують творення державної політики на основі теоретичної структури, моделей чи метафор, які вони використовують102. Стосовно індуктивних теорій, то їх використання при вивченні творення державної політики виявило, що, хоча вони побудовані на практичних спостереженнях, претензія будь якого з цих підходів на статус загальної теорії є безпідставною. Ні економіка достатку, ні плюралізм з корпоратизмом, ні статизм не справляються ефективно з багатогранною емпіричною реальністю творення державної політики. По друге, як дедуктивні, так і індуктивні підходи намагаються пояснити досліджувані явища на однопричинній основі. Проте, якщо ми хочемо отримати всестороннє розуміння державної політики, цій спокусі слід чинити опір. Аналітики, що працюють в рамках різних теорій, вивчаючи той самий випадок, приходять до різних висновків. Хоча різні точки зору сприяють нашому розумінню явища, існує небезпека перетворення дослідження у марний діалог глухих. По третє, більшість із широковживаних підходів, як дедуктивних, так і індуктивних, намагаються розглядати діяльність людини як 51

частину боротьби за виживання в світі, в якому ресурси для задоволення людських бажань обмежені, тоді як самі бажання безмежні. Цей погляд поширюється на всі політичні явища, включаючи творення державної політики. Проте останнім часом наука про політику почала відкидати це розуміння всебічного конфлікту та стверджувати, що уроки, взяті суб’єктами з власного та чужого досвіду, є важливими чинниками їхньої поведінки в процесі політики. Тобто, цілі, яких домагаються суб’єкти, залежать від того, що вони вважають бажаним та досяжним, що у свою чергу залежить від попередніх досягнень та розчарувань. Тому обговорення, суперечки та переконання учасників є складовою процесу політики, представленого як пошук методом спроб і помилок103. Отже, цей короткий огляд виявив, що наука про політику не може розвиватися простим використанням однієї з існуючих загальних теоретичних конструкцій, дедуктивних чи індуктивних. Як вказувалось у першому розділі, необхідна аналітична структура, що дозволила б розглядати весь ряд чинників, котрі впливають на державну політику, і перевіряти гіпотези за допомогою емпіричного аналізу реальності, яку намагаються описати і зрозуміти аналітики. Це також означає, що розвиток теорії в науці про політику має вкорінюватися на «середньому рівні». Тобто теорія політики не може і не має бути чимось більшим, ніж частина розвитку більш загальної теорії політичних явищ, чиї контури стануть зрозумілими в певний момент у майбутньому. Детальне дослідження емпіричних випадків та їх узагальнення, можливо, приведуть до приблизних висновків, які можуть виявитися грубими, проте обговорення шістьох представлених вище теорій виявило, що в аналізі політики чіткість та відповідність мають бути важливішими цілями, ніж лаконічність та естетика. На цю книгу сильно впливають нові тенденції розширення аналітичної структури дослідження політики. Структура, запропоно вана для аналізу державної політики, бере до уваги характеристики суб’єктів політики, інститутів та засобів. Задля початку процесу побудови узагальненої теорії ці складові будуть детально розглянуті у частині 2.

Примітки 1. Peter DeLeon, ‘Reinventing the Policy Sciences: Three Steps Back to the Future’, Policy Science 27 (1994): 77 95. 2. John S. Dryzek, ‘How Far Is It from Virginia and Rochester to Frankfurt? Public Choice as Global Theory’, British Journal of Political Science 22, 4 (1992): 397 418. 3. James M. Buchanan et al., The Economics of Politics (London: Institute of Economic Affairs, 1978): 17. 4. Iain McLean, Public Choice: An Introduction (Oxford: Basil Blackwell, 1987). 5. Anthony Downs, An Economic Theory of Democracy (New York: Harper, 1957).

6. Gary S. Becker, â&#x20AC;&#x2DC;Competition and Democracyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Law and Economics 1 (1958): 105 09. 7. R.H. Coase, â&#x20AC;&#x2DC;The Problem of Social Costâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Law and Economics 3 (I960): 1 44. 8. Anthony Downs, Inside Bureaucracy (New York: Harper and Row, 1967). 9. William A. Niskanen, Bureaucracy and Representative Government (Chicago: University of Chicago Press, 1971). 10. W. Riker,The Theory of Political Coalitions (New Haven: Yale University Press, 1962). 11. James M. Buchanan, The Limits of Liberty (Chicago: University of Chicago Press, 1975). 12. Peter Self, Political Theories of Modern Government: Its Role and Reform (London: Allen and Unwin, 1985): 51. 13. Raford Boddy and James Crotty, â&#x20AC;&#x2DC;Class Conflict and Macro Policy: The Political Business Cycleâ&#x20AC;&#x2122;, Review of Radical Political Economics 7 (1975): 1 19; David K. Foot, â&#x20AC;&#x2DC;Political Cycles, Economic Cycles and the Trend in Public Employment in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Meyer W. Bucovetsky (ed.), Studies in Public Employment and Compensation in Canada (Toronto: Butterworths, for Institute for Research on Public Policy, 1979): 65 80; Bruno S. Frey, â&#x20AC;&#x2DC;Politico Economic Models and Cyclesâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Economics 9 (1978): 203 20; Gareth Locksley, â&#x20AC;&#x2DC;The Political Business Cycle: Alternative Inter-pretationsâ&#x20AC;&#x2122; in Paul Whiteley (ed.), Models of Political Economy (London: Sage Publica-tions, 1980); Edward R. Tufte, Political Control of the Economy (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1978). 14. Buchanan et al., The Economics of Politics: 17. 15. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: C.K. Rowley, â&#x20AC;&#x2DC;The Political Economy of the Public Sectorâ&#x20AC;&#x2122; in R.J.B. Jones (ed.), Perspectives on Political Economy (London: Pinter, 1983). 16. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Frans A.A.M. Van Winden, â&#x20AC;&#x2DC;The Economic Theory of Political Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122; in Julien van den Broeck (ed.), Public Choice (Dordrecht: Kluwer, 1988): 9 57. 17. Patrick Dunleavy, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining the Privatization Boom: Public Choice versus Radi-cal Approachesâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 64, 1 (1986): 13 34. 18. Elinor Ostrom, â&#x20AC;&#x2DC;An Agenda for the Study of Institutionsâ&#x20AC;&#x2122;, Public Choice 48 (1986): 3 25; Elinor Ostrom, â&#x20AC;&#x2DC;A Method of Institutional Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in F.X. Kaufman, Giandomenico Majone, and Vincent Ostrom (eds), Guidance, Control and Evaluation in the Public Sector (Berlin: deGruyter, 1986). 19. Stanislaw Ossowski, Class Structure in the Social Consciousness (New York: Free Press of Glencoe, 1963): 71. 20. Đ&#x17E;Ń ĐžĐ˛Ń Ń&#x152;ĐşĐ¸Đš (1963) Ń Ń&#x201A;Đ˛ĐľŃ&#x20AC;Đ´ĐśŃ&#x192;Đ˛Đ°Đ˛, Ń&#x2030;Đž Ń&#x2013;Ń Đ˝Ń&#x192;Đ˛Đ°ĐťĐ¸ Ń&#x2021;ĐžŃ&#x201A;Đ¸Ń&#x20AC;Đ¸ Ń&#x20AC;Ń&#x2013;ĐˇĐ˝Ń&#x2013; Ń&#x201A;Đ¸ĐżĐ¸ ĐşĐťĐ°Ń ĐžĐ˛ĐžĐłĐž Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇŃ&#x192;, Ń&#x2030;Đž Đ˛Đ¸ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐžĐ˛Ń&#x192;Đ˛Đ°ĐťĐ¸Ń Ń? Đ´ĐťŃ? ĐżĐžŃ?Ń Đ˝ĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń?Đ˛Đ¸Ń&#x2030;: Đ´Đ˛ĐžĐżĐžĐťŃ&#x17D;Ń Đ˝Ń&#x2013; ĐşĐťĐ°Ń ĐžĐ˛Ń&#x2013; Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐ¸ dichotomous; Ń Ń&#x2026;ĐľĐźĐ¸ ĐłŃ&#x20AC;Đ°Đ´Đ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Đš; Ń&#x201E;Ń&#x192;Đ˝ĐşŃ&#x2020;Ń&#x2013;ĐžĐ˝Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Ń&#x2013; ĐşĐžĐ˝Ń&#x2020;ĐľĐżŃ&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x2014;; ÂŤĐźĐ°Ń&#x20AC;ĐşŃ Đ¸Ń Ń&#x201A;Ń Ń&#x152;ĐşĐ¸ĐšÂť Ń Đ¸Đ˝Ń&#x201A;ĐľĐˇ ĐżĐľŃ&#x20AC;Ń&#x2C6;Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Ń&#x152;ĐžŃ&#x2026; ĐźĐžĐ´ĐľĐťĐľĐš. 21. G.A. Cohen, Karl Marxâ&#x20AC;&#x2122;s Theory of History: A Defense (Oxford: Clarendon Press, 1978). 22. Martin Nicolaus, â&#x20AC;&#x2DC;Proletariat and Middle Class in Marx: Hegelian Choreography and the Capitalist Dialecticâ&#x20AC;&#x2122;, Studies on the Left 7, 1 (1967): 22 49. 23. Nicos Poulantzas, â&#x20AC;&#x2DC;On Social Classesâ&#x20AC;&#x2122;, New Left Review 78 (1973): 27 54. 24. Fred Block, â&#x20AC;&#x2DC;Beyond Relative Autonomy: State Managers as Historical Subjectsâ&#x20AC;&#x2122;, Socialist Register (London: Merlin Press, 1980): 227 42; Duncan K. Foley, â&#x20AC;&#x2DC;State Expenditure From a Marxist Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Economics 9 (1978): 221 38; Ian Gough, â&#x20AC;&#x2DC;State Expenditure in Advanced Capitalismâ&#x20AC;&#x2122;, New Left Review (1975): 53 92; Nicos Poulantzas, State, Power, Socialism (London: New Left

25.

26. 27.

28.

29.

30.

31.

32. 33.

34. 35. 36.

37.

Books, 1978); Goran Therborn, ÂŤThe Rule of Capital and the Rise of Democracyâ&#x20AC;&#x2122;, New Left Review 103 (1977): 3 41; Goran Therborn, â&#x20AC;&#x2DC;Neo Marxist, Pluralist, Corporatist, Statist Theories and the Welfare Stateâ&#x20AC;&#x2122; in Ali Kazancigil (ed.), The State in Global Perspective (UK: Gower, 1986): 204 31. Nicos Poulantzas, Political Power and Social Classes (London: New Left Books, 1973). Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Ń&#x201A;Đ°ĐşĐžĐś the roots of this analysis in L. Althusser and E. Balibar, Reading â&#x20AC;&#x2DC;Capitalâ&#x20AC;&#x2122; (London: New Left Books, 1977). E.P. Thompson, The Poverty of Theory and Other Essays (London: Merlin Press, 1978). Gosta Esping Anderson, â&#x20AC;&#x2DC;From Welfare State to Democratic Socialism: The Politics of Economic Democracy in Denmark and Swedenâ&#x20AC;&#x2122; in Maurice Zeitlin (ed.), Political Power and Social Theory (1981): 111 40; Gosta Esping Anderson, Politics Against Markets: The Social Democratic Road to Power (Princeton: Princeton University Press, 1985); Gosta Esping Andersen and Walter Korpi, â&#x20AC;&#x2DC;Social Policy as Class Politics in Post war Capitalism: Scandinavia, Austria and Germanyâ&#x20AC;&#x2122; in J.H. Goldthorpe (ed.), Order and Conflict in Contemporary Capitalism (Oxford: Clarendon Press, 1984): 179 208. Adam Przeworski, â&#x20AC;&#x2DC;Proletariat into a Class: The Process of Class Formationâ&#x20AC;&#x2122; in Adam Przeworski (ed.), Capitalism and Social Democracy (Cambridge: Cambridge University Press, 1985): 47 97; Erik Olin Wright, Classes (London: Verso, 1985); Erik Olin Wright (ed.), The Debate on Classes (London: Verso, 1989). Nicos A. Poulantzas, Political Power and Social Classes (London: New Left Books, 1973); Nicos Poulantzas, State, Power, Socialism (London: New Left Books, 1978). James R. Oâ&#x20AC;&#x2122;Connor, The Fiscal Crisis of the State (New York: St. Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1973); Claus Offe, â&#x20AC;&#x2DC;Political Authority and Class Structures â&#x20AC;&#x201C; An Analysis of Late Capitalist Societiesâ&#x20AC;&#x2122;, International Journal of Sociology 2 (1972): 73 108; Claus Offe, â&#x20AC;&#x2DC;Social Policy and the Theory of the Stateâ&#x20AC;&#x2122; in John Keane (ed.), Contradictions of the Welfare State (London: Hutchinson, 1984): 88 118. A. Gramsci, Selections from the Prison Notebooks (New York: International Publishers, 1972); Gwyn A. Williams, â&#x20AC;&#x2DC;The Concept of ÂŤEgemoniaÂť in the Thought of Antonio Gramsci: Some Notes on Interpretationâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of the History of Ideas 21 (I960): 586 99. Robert Cox, Production, Power and World Order: Social Forces in the Making of History (New York: Columbia University Press, 1987). Jack L. Amariglio, Stephen A. Resnick, and Richard D. Wolff, â&#x20AC;&#x2DC;Class, Power, and Culturesâ&#x20AC;&#x2122; in Cary Nelson and Lawrence Grossberg (eds), Marxism and the Interpretation of Culture (Urbana: University of Illinois Press, 1988): 487 501. Gregor McLennan, Marxism, Pluralism and Beyond: Classic Debates and New Departures (Cambridge: Polity Press, 1989): 117 19. John H. Goldthorpe and Gordon Marshall, â&#x20AC;&#x2DC;The Promising Future of Class Analysis: A Response to Recent Critiquesâ&#x20AC;&#x2122;, Sociology 26, 3 (1992): 382. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Kathleen Thelan and Sven Steinmo, â&#x20AC;&#x2DC;Historical Institutionalism in Comparative Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122; in S. Steinmo, K. Thelen, and F. Longstreth (eds), Structuring Politics: Historical Institutionalism in Comparative Analysis (Cambridge: Cambridge University Press, 1992). Paul Cammack, The New Institutionalism: Predatory Rule, Institutional Persistence, and Macro Social Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Economy and Society 21, 4 (1992): 398. John A. Hall and G. John Ikenberry, The State (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1989); Bert A. Rockman, â&#x20AC;&#x2DC;Minding the Stateâ&#x20AC;&#x201C;Or a State of

38. 39. 40. 41.

42. 43.

44. 45. 46. 47. 48. 49. 50. 51. 52. 53. 54. 55. 56.

Mind? Issues in the Comparative Conceptualization of the Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 23, 1 (1990): 25 55. Beth V. Yarbrough and Robert M. Yarbrough, â&#x20AC;&#x2DC;International Institutions and the New Economics of Organizationâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 44, 2 (1990): 235 59. R.H. Coase, â&#x20AC;&#x2DC;The Problem of Social Costâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Law and Economics 3 (1960): 1 44. Walter W. Powell and Paul J. DiMaggio (eds), The New Institutionalism in Organizational Analysis (Chicago: University of Chicago Press, 1991): 8. Đ?Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´ Đ´Đ¸Đ˛.: Douglas C. North, Institutions, Institutional Change and Economic Performance (Cambridge: Cambridge University Press, 1990); Oliver Williamson, The Economic Institutions of Capitalism (New York: Free Press, 1985). Đ&#x161;ĐžŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;ĐşĐľ Ń&#x192;ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x2014; ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ¸ Đ˝Đ°Đ˛ĐľĐ´ĐľĐ˝Ń&#x2013; Đ˛: Larry Kiser and Elinor Ostrom, â&#x20AC;&#x2DC;The Three Worlds of Actionâ&#x20AC;&#x2122; in Elinor Ostrom (ed.), Strategies of Political Inquiry (Beverly Hills: Sage, 1982): 179 222; M. Levi, Of Rule and Revenue (Berkeley: University of California Press, 1988). James G. March and Johan P. Olscn. â&#x20AC;&#x2DC;Institutional Perspectives on Political Institu-tionsâ&#x20AC;&#x2122;, paper presented at the meeting of the International Political Science Associa-tion, Berlin (1994): 5 J.P. Nettl, The State as a Conceptual Variableâ&#x20AC;&#x2122;, Wored Politics 20 (1968): 559 92; Adam Przeworski, The State and the Economy Under Capitalism (Chur, Switzerland: Harwood Academic Publishers, 1990); Goran Therbom, â&#x20AC;&#x2DC;Neo Marxist, Pluralist, Corporatist, Statist Theories and the Welfare Stateâ&#x20AC;&#x2122; in Ali Kazancigil (ed.), The State in Global Perspective (UK: Gower, 1986): 204 31. Robert Đ&#x17E;. Keohane, International Institutions and State Power: Essays m International Relations Theory (Boulder: Westview Press, 1989): 163. Peter A. Hall, Governing the Econony: the Politics of State Intervention in Britain and France (Cambridge: Polity Press, 1986): 19. James G. March and Johan P. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;The New Institutionalism: Organizational Factors in Political Lifeâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 78, 3 (1984): 738. Stephen D. Krasner, â&#x20AC;&#x2DC;Sovereignty: An Institutional Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 21, 1(1988): 67. Michael M. Atkinson, â&#x20AC;&#x2DC;Public Policy and the New Institutionalismâ&#x20AC;&#x2122; in M.M. Atkinson (ed.), Institutions and Public Policy (Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1993). ĐŚŃ&#x17D; ĐşŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x201A;Đ¸ĐşŃ&#x192; ĐžĐąĐłĐžĐ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đž Đ˛: Paul Gammack, The New Institutionalism: Predatory Rule, Institutional Persistence, and Macro Social Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Economy and Society 21, 4 (1992): 397 429. A.C. Pigou, The Economics of Welfare (London: Macmillan, 1932). Frands M. Bator, ÂŤThe Anatomy of Market Failureâ&#x20AC;&#x2122;, Quarterly Journal of Economics 72, 3 (1958): 351 79. M.A. Utton, The Economics of Regulating Industry (Oxford: Basil Blackwell, 1986). Edith Stokey and Richard Zeckhauser, A Primer for Policy Analysis (New York: W.W. Norton, 1978). Michael Carley, Rational Techniques in Policy Analysis (London: Heinemann, 1980): 51. Baruch Fischoff, â&#x20AC;&#x2DC;Cost Benefit Analysis and the Art of Motorcycle Maintenanceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 8, 2 (1977): 177 202. John Martin Gillroy and Maurice Wade, â&#x20AC;&#x2DC;Introductionâ&#x20AC;&#x2122; in John Martin Gillroy and Maurice Wade (eds), The Moral Dimensions Of Policy Choice: Beyond The Market Paradigm (Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 1992): 7.

57. Richard Zeckhauscr, â&#x20AC;&#x2DC;Procedures for Valuing livesâ&#x20AC;&#x2122;, Public Mcy 23,4 (1975): 419 64. 58. Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´Đ¸ Đ´ĐľŃ?ĐşĐ¸Ń&#x2026; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐżĐžĐˇĐ¸Ń&#x2020;Ń&#x2013;Đš Đ´ĐťŃ? Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;ĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐ¸ Đ˛Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´ĐľĐ˝Ń&#x2013; Đ˛: Michael Carley, Rational Techniques in Policy Analysis (London: Heinemann, 1980): 51 5. 59. Julian Le Grand and Roy Robinson (eds), Privatization and the Welfare State (London: George, Allen and Unwin, 1984). Sec also Renate Mayntz, â&#x20AC;&#x2DC;Governing Failures and the Problem of Govemability: Some Comments on a Theoretical Paradigmâ&#x20AC;&#x2122; in J. Kooiman (ed.), Modern Governance: New Government8Society Interactions (London: Sage, 1993). 60. Charles Wolf Jr, â&#x20AC;&#x2DC;A Theory of Nonmarket Failureâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Law and Economics 22, 1 (1979): 107 39. 61. Aidan R. Vining and David L. Weimer, â&#x20AC;&#x2DC;Government Supply and Government Production Failure: A Framework Based on Contestabilityâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 10, 1 (1990): 1 22; David L. Weimer and Aidan R. Vining, Policy Analysis: Concepts and Practice (Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1992). 62. E.S. Savas, Alternatives for Delivering Public Services: Toward Improved Performance (Boulder: Westview, 1977); E.S. Savas, Privatization: The Key to Better Government (Chatham: Chatham House Publishers, 1987). 63. Carol Weiss, â&#x20AC;&#x2DC;Research for Policyâ&#x20AC;&#x2122;s Sake: The Enlightenment Function of Social Researchâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Analysis 3, 4 (1977): 531 45. 64. John Markoff and Veronica Montecinos, â&#x20AC;&#x2DC;The Ubiquitous Rise of Economistsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Rlicy 13,1 (1993): 37 68. 65. Robert Formaini, The Myth of Scientific Public Policy (New Brunswick: Transaction Publishers, 1990): 1. 66. Martin Minogue, â&#x20AC;&#x2DC;Theory and Practice in Public Policy and Administration,â&#x20AC;&#x2122; Policy and Politics 1, 1 (1983): 76. Brian W. Hogwood and Lewis A. Gunn, Policy Analysis for the Real World (New York: Oxford University Press, 1984): 50 1. 67. James Madison and Jay Hamilton, The Federalist Papers: A Collection of Essays Written in Support of the Constitution of the United States (Garden City, NY: Anchor Books, 1961). 68. Alexis de Tocqueville, Democracy in America (New York: New American Library, 1956). 69. Arthur F. Bendey, The Process of Government (Chicago: University of Chicago Press, l908). 70. David R. Truman, The Government Process: Political Interests and Public Opinion (New York; Knopf, 1964); Robert A. Dahl, A Preface to Democratic Theory (Chicago: University of Chicago Press, 1956); Robert A. Dahl, Who Governs?: Democracy and Power in an American City (New Haven: Yale University Press, 1961): Nelson Polsby, Community Power and Political Theory (New Haven: Yale University Press, 1963). 71. Bentley, The Process of Government: 211. 72. Truman, The Governmental Process. 73. Phillipe C. Schmitter, â&#x20AC;&#x2DC;Modes of Interest Intermediation and Models of Societal Change in Western Europeâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 10, 1 (1977): 7 38. 74. Peter Self, Political Theories of Modern Government: Its Role and Reform (London: Allen and Unwin, 1985). 75. Martin J. Smith, â&#x20AC;&#x2DC;Pluralism, Reformed Pluralism and Neopluralism: The Role of Pressure Groups in Policy Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 38 (1990): 303 4. 76. Charles E. Lindblom, The Policy8Making Process (Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1968); Theodore Lowi, The End of Liberalism: Ideology, Policy and the Crisis of Public Authority (New York: Norton, 1969); Grant McConnell, Private

77. 78. 79. 80. 81. 82. 83. 84. 85.

86. 87.

88.

89. 90. 91.

Power and American Democracy (New York: Knopf, 1966); E.E. Schattschnieder, The Semisovereign People: A Realistâ&#x20AC;&#x2122;s View of Democracy in America (New York: Holt, Rinehart and Winston, 1960). Gregor McLennan, Marxism, Pluralism and Beyond: 25. Robert A. Dahl, Pluralist Democracy in the United States: Conflict and Consent (Chicago: Rand McNally,1967). Adolf Berle, Power Without Property (New York: Harcourt Brace, 1959). Earl Latham, The Group Basis of Politics: Notes for a Theoryâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 46, 2 (1952): 376 97, 390. Graham T. Allison and Morton H. Halperin, â&#x20AC;&#x2DC;Bureaucratic Politics: A Paradigm and Some Policy Implicationsâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics 24 (1972): 40 79. William E. Connolly, The Challenge to Pluralist Theoryâ&#x20AC;&#x2122; in W.E. Connolly (ed.), The Boas of Pluralism (New York: Atherton Press, 1969): 3 34. Charles Lindblom, Politics and Markets: The Worldâ&#x20AC;&#x2122;s Political Economic Systems (New York: Basic Books, 1977). L. Harmon Zeigler, Interest Groups in American Society (Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1964). Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Robert V. Presthus, Elite Accommodation in Canadian Politics (Cambridge: Cambridge University Press, 1973). Đ&#x201D;ĐžĐ˛ĐľĐ´ĐľĐ˝Đž, Ń&#x2030;Đž Đ˛Đ¸ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝Đ˝Ń? ĐżĐťŃ&#x17D;Ń&#x20AC;Đ°ĐťŃ&#x2013;Ń Ń&#x201A; Ń Ń&#x152;ĐşĐžĐłĐž Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇŃ&#x192; Đ˛ Đ´ĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐśĐľĐ˝Đ˝Ń&#x2013; Ń ĐžŃ&#x2020;Ń&#x2013;Đ°ĐťŃ&#x2013;Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐžĐ´Đ˝ĐžĐżĐ°Ń&#x20AC;Ń&#x201A;Ń&#x2013;ĐšĐ˝Đ¸Ń&#x2026; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛ Ń&#x201D; ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Đ¸Đź, Đ˝Ń&#x2013;Đś ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6; Ń&#x20AC;Đ°Đ˝Đ˝Ń&#x2013; Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇĐ¸, Ń&#x2030;Đž ĐąĐ°ĐˇŃ&#x192;Đ˛Đ°ĐťĐ¸Ń Ń? Đ˝Đ° ĐżĐžĐ˝Ń?Ń&#x201A;Ń&#x201A;Ń&#x2013; ÂŤŃ&#x201A;ĐžŃ&#x201A;Đ°ĐťŃ&#x2013; Ń&#x201A;Đ°Ń&#x20AC;Đ¸ĐˇĐźÂť. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛., Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, Jerry F. Hough, â&#x20AC;&#x2DC;The Soviet System: Petrification or Pluralismâ&#x20AC;&#x2122;, Problems of Communism 21 (1972); 25 45; H.G. Skilling, â&#x20AC;&#x2DC;Interest Groups and Communist PolitiŃ sâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics 18, 3 (1966): 435 51. Phillipe C. Schmitter, â&#x20AC;&#x2DC;Modes of Interest Intermediation and Models of Societal Change in Western Europeâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 10, 1 (1977): 7 38. Otto von Gierke, Natural Law and the Theory of Society, 150081800 (Cambridge: Cambridge University Press, 1958); Otto von Gierke, Political Theories of the Middle Age (Cambridge: Cambridge University Press, 1958). Đ˘ĐľŃ&#x20AC;ĐźŃ&#x2013;Đ˝ ÂŤĐ˝ĐľĐžĐşĐžŃ&#x20AC;ĐżĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸ĐˇĐźÂť Ń&#x2021;Đ°Ń Ń&#x201A;Đž Đ˛Đ¸ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐžĐ˛Ń&#x192;Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;, Ń&#x2030;ĐžĐą ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ Ń&#x201A;Đž Đ´Đ¸Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x17D;Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸ Ń Ń&#x192;Ń&#x2021;Đ°Ń Đ˝Ń&#x192; Ń&#x201A;ĐľĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x17D; ĐşĐžŃ&#x20AC;ĐżĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸ĐˇĐźŃ&#x192; Đ˛Ń&#x2013;Đ´ Đ°Đ˛Ń&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x201A;Đ°Ń&#x20AC;Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżŃ&#x20AC;Đ°ĐşŃ&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x201E;Đ°Ń&#x2C6;Đ¸Ń Ń&#x201A;Ń Ń&#x152;ĐşĐ¸Ń&#x2026; Ń&#x20AC;ĐľĐśĐ¸ĐźŃ&#x2013;Đ˛ Đ˛ Đ&#x2022;Đ˛Ń&#x20AC;ĐžĐżŃ&#x2013; Ń&#x201A;Đ° Đ&#x203A;Đ°Ń&#x201A;Đ¸Đ˝Ń Ń&#x152;ĐşŃ&#x2013;Đš Đ?ĐźĐľŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x2020;Ń&#x2013; Đ˛ 1930 Ń&#x2013; Ń&#x201A;Đ° 1940 Ń&#x2013; Ń&#x20AC;ĐžĐşĐ¸, Ń?ĐşŃ&#x2013; Đ˛Đ˛Đ°ĐśĐ°ĐťĐ¸ Ń ĐľĐąĐľ ĐşĐžŃ&#x20AC;ĐżĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸Ń Ń&#x201A;Ń Ń&#x152;ĐşĐ¸ĐźĐ¸. ĐŻĐş Ń&#x192;Đ˛Đ°ĐśĐ°ĐłĐ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;, Đ˝ĐľĐž ĐşĐžŃ&#x20AC;ĐżĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸ĐˇĐź ĐźĐľĐ˝Ń&#x2C6;Đľ Đ˛Đ¸ĐşĐťĐ¸ĐşĐ°Ń&#x201D; Đ˛ Ń&#x192;Ń?Đ˛Ń&#x2013; ĐžĐąŃ&#x20AC;Đ°ĐˇĐ¸ ĐźŃ&#x2013;ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ°Ń&#x20AC;Đ¸ĐˇĐźŃ&#x192;, Đ˝Đ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐžĐ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇĐźŃ&#x192; Ń&#x2021;Đ¸ Ń&#x201A;ĐžŃ&#x201A;Đ°ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ°Ń&#x20AC;Đ¸ĐˇĐźŃ&#x192;, Ń&#x2030;Đž ĐżĐžĐ˛â&#x20AC;&#x2122;Ń?ĐˇĐ°Đ˝Ń&#x2013; Đˇ Ń&#x201E;Đ°Ń&#x2C6;Đ¸ĐˇĐźĐžĐź, Đ°ĐťĐľ Đ˛ Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x2C6;ĐžĐźŃ&#x192; Đ˛Ń&#x2013;Đ˝ Ń&#x2013;Đ´ĐľĐ˝Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Đš ÂŤĐşĐžŃ&#x20AC;ĐżĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸ĐˇĐźŃ&#x192;Âť. Đ&#x;Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;Đľ ĐźĐ¸ ĐąŃ&#x192;Đ´ĐľĐźĐž Đ˛ĐśĐ¸Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸ Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸ ÂŤĐşĐžŃ&#x20AC;ĐżĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸ĐˇĐźÂť Ń&#x201A;Đ° ÂŤĐ˝ĐľĐž ĐşĐžŃ&#x20AC;ĐżĐžŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸ĐˇĐźÂť Đ˛ĐˇĐ°Ń&#x201D;ĐźĐžĐˇĐ°ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ˝Đž. James M. Malloy, â&#x20AC;&#x2DC;Statecraft, Social Policy, and Governance in Latin Americaâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 6, 2 (1993): 220 74; P.C. Schmitter, â&#x20AC;&#x2DC;Reflections on Where the Theory of Neo Corporatism Has Gone and Where the Praxis of Neo Corporatism May be Goingâ&#x20AC;&#x2122; in G. Lehmbruch and P.C. Schmitter (eds), Patterns of Corporatist Policy8Making (London: Sage, 1982): 259 79; Klaus von Beyme, â&#x20AC;&#x2DC;Neo Corporatism: A New Nut in an Old Shell?â&#x20AC;&#x2122;, International Political Science Review 4, 2 (1983): 173 96. Alan Cawson, Corporatism and Political Theory (Oxford: Basil Blackwell, 1986); Michael Mann, â&#x20AC;&#x2DC;The Autonomous Power of the State: Its Origins, Mechanisms and Resultsâ&#x20AC;&#x2122; European Journal of Sociology 25, 2 (1984): 185 213 and J.T. Winkler, â&#x20AC;&#x2DC;Corporatismâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Sociology 17, 1 (1976): 100 36. Phillipe C. Schmitter, â&#x20AC;&#x2DC;Modes of Interest Intermediationâ&#x20AC;&#x2122;: 9. Gregor McLennan, Marxism, Pluralism and Beyond: 245. Leo Panitch, â&#x20AC;&#x2DC;The Development of Corporatism in Liberal Democraciesâ&#x20AC;&#x2122;, Compara-tive Political Studies 10, 1 (1977): 61 90 and Leo Panitch, â&#x20AC;&#x2DC;Corporatism in Canadaâ&#x20AC;&#x2122;, Studies in Political Economy 1 (1979): 43 92.

92. Alan Cawson, â&#x20AC;&#x2DC;Pluralism, Corporatism and the Role of the Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Government and Opposition 13, 2 (1978): 178 98. 93. Phillipe C. Schmitter, â&#x20AC;&#x2DC;Neo Corporatism and the Stateâ&#x20AC;&#x2122; in Wyn Grant (ed.), The Political Economy if Corporatism (London: Macmillan, 1985): 32 62. 94. Otto Hintze, The Historical Essays of Otto Hintze (New York: Oxford University Press, 1975); J.P. Nettl, ÂŤThe State as a Conceptual Variableâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics 20, 4 (1968): 559 92; Max Weber, Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology (Berkeley: University of California Press, 1978). 95. Theda Skocpol, â&#x20AC;&#x2DC;Bringing the State Back In: Strategies of Analysis in Current Researchâ&#x20AC;&#x2122; in Peter B. Evans, Dietrich Rueschemeyer, and Theda Skocpol (eds), Bringing the State Back In (New York: Cambridge University Press, 1985): 3 43. 96. Adam Przeworski, The State and the Economy Under Capitalism (Chur, Switzerland: Harwood Academic Publishers, 1990): 47 8. 97. Stephen D. Krasner, â&#x20AC;&#x2DC;Approaches to the State: Alternative Conceptions and Historical Dynamicsâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 16, 2 (1984): 223 46; Theda Skocpol, â&#x20AC;&#x2DC;Bringing the State Back Inâ&#x20AC;&#x2122;: 343. 98. Przeworski. The State and the Economy Under Capitalism. 99. John A. Hall and G. John Ikenberry, The State (Minneapolis: University of Minnesota Press, 1989); Gregor McLennan, Marxism, Pluralism and Beyond. 100. Theda Skocpol, â&#x20AC;&#x2DC;Bringing the State Back Inâ&#x20AC;&#x2122;: 7 8. 101. Gregor McLennan, Marxism, Pluralism and Beyond. 102. Laurent Dobuzinskis, â&#x20AC;&#x2DC;Modernist and Postmodernist Metaphors of the Policy Process: Control and Stability vs Chaos and Reflexive Understandingâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25 (1992): 355 80. 103. ĐĽĐžŃ&#x2021;Đ° Đ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x201A;ĐľĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Đš Đ´Đ°Ń&#x201D; Đ˛Đ°ĐśĐťĐ¸Đ˛Ń&#x192; Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐżŃ&#x20AC;Đ°Đ˛Đ˝Ń&#x192; Ń&#x201A;ĐžŃ&#x2021;ĐşŃ&#x192; Đ´ĐťŃ? Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇŃ&#x192; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đˇ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝ĐžĐłĐž, ĐľĐşĐžĐ˝ĐžĐźŃ&#x2013;Ń&#x2021;Đ˝ĐžĐłĐž Ń&#x2021;Đ¸ Ń ĐžŃ&#x2020;Ń&#x2013;ĐžĐťĐžĐłŃ&#x2013;Ń&#x2021;Đ˝ĐžĐłĐž ĐąĐžĐşŃ&#x192;, ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;Đľ ĐťĐ¸Ń&#x2C6;Đľ Đ˝ĐľĐ´Đ°Đ˛Đ˝Đž ĐżĐžŃ&#x2021;Đ°ĐťĐ¸ ĐąŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸ Đ´Đž Ń&#x192;Đ˛Đ°ĐłĐ¸ Đ˛Đ¸Ń Đ˝ĐžĐ˛ĐşĐ¸ Ń&#x201A;ĐľĐžŃ&#x20AC;ĐľŃ&#x201A;Đ¸ĐşŃ&#x2013;Đ˛ Ń&#x2030;ĐžĐ´Đž Ń Ń&#x192;Đąâ&#x20AC;&#x2122;Ń&#x201D;ĐşŃ&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛ Ń&#x2021;Đ¸ Ń&#x2013;Đ˝Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛., Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, Jenny Stewart, â&#x20AC;&#x2DC;Corporatism, Pluralism and Political Learning: A Systems Approachâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 12, 3 (1992): 243 56 and Steven G. Livingston, â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge Hierarchies and the Politics of Ideas in American International Commodity Productionâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 12, 3 (1992): 223 42.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Jenkins Smith, Hank, â&#x20AC;&#x2DC;Continuing Controversies in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 23 43 in David L. Weimer (ed.), Policy Analysis and Economics: Developments, Tensions, Prospects, Boston: Kluwer,1991. Kiser, Larry and Elinor Ostrom, ÂŤThe Three Worlds of Actionâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 179 222 in Elinor Ostrom (ed.), Strategies of Political Inquiry, Beverly Hills: Sage, 1982. Krasner, Stephen, â&#x20AC;&#x2DC;Sovereignty: An Institutional Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 21 (1968): 66 94. March, James G. and Johan P. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;The New Institutionalism: Organizational Factors in Political Lifeâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 78 (1984): 734 49. McLennan, Gregor, Marxism, Pluralism and Beyond: Classic Debates and New Departures, Camebridge: Polity Press, 1989. Self, Peter, Political Theories of Modern Government: Its Role and Reform, London: Allen and Unwin, 1985. Skocpol, Theda, â&#x20AC;&#x2DC;Bringing the State Back In: Strategies of Analysis in Current Researchâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 3 43 in Peter B. Evans, Dietrich Rueschemeyer, and Theda Skocpol (eds). Bringing the State Back In, New York: Cambridge University Press, 1985. Smith, Martin J., â&#x20AC;&#x2DC;Pluralism, Reformed Pluralism and Neopluralism: The Role of Pressure Groups in Policy Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 38 (June 1990): 302 22. Winden, Frans A.A.M. Van, ÂŤThe Economic Theory of Political Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 9 57 in Julien van den Broeck (ed.), Public Choice, Dordrecht: Kluwer, 1988.

Частина 2

СУБ’ЄКТИ, ІНСТИТУТИ ТА ІНСТРУМЕНТИ

Розділ 3

Суб’єкти та інститути: оцінювання спроможності держави в політиці

Концептуальні питання У літературі відбуваються бурхливі, хоча й вкрай марні дебати щодо ролі суб’єктів та інститутів у процесі державної політики. Диспут обертається довкола причинної важливості інтересів та спроможностей суб’єктів у порівнянні з контекстом інституту, в рамках якого вони діють. Деякі з аналітиків розглядають суб’єкти як єдину важливу категорію аналізу; інші ж стверджують, що те, чого вони прагнуть робити і роблять, залежить від політичних, економічних та соціальних інститутів, що їх оточують. Більшість із підходів до державної політики, обговорених у попередньому розділі, розглядають суб’єкти як ключові пояснювальні змінні. Отже, теорії економіки достатку та суспільного вибору розгля дають особистості як агентів, що створюють політику, тоді як теорії, побудовані на плюралізмі та корпоратизмі, відносять первинність тво рення політики до організованих груп. Подібним чином державництво та неоінституціоналізм розглядають саму державу як діяча і пояснюють державну політику на основі її цілей та спроможностей. Хоча деякі з детальніших аналізів насправді розглядають інституційний контекст, у якому діють ці суб’єкти, їхня теоретична схильність не дозволяє їм адекватно розуміти інституційні чинники, що впливають на державну політику. На противагу цьому, класові теорії розглядають суб’єкти політики як творіння економічних структур, пояснюючи всі їхні дії на основі структурних імперативів та функціональної потреби. Хоча найбільш детальні з таких аналізів насправді визнають важливість суб’єктів, існують обмеження щодо міри залучення суб’єктів до цих аналізів через зосередженість цих теорій на економічному базисі та породжених ним класових конфліктах. Більш емпіричний ухил науки про політику вимагає, щоб аналітики включали у свої аналізи як суб’єкти, так і інститути, і це є орієнтиром, якому ми будемо далі слідувати.

На наш погляд, і суб’єкти, й інститути відіграють ключову роль у процесі політики, без огляду на те, що в певних випадках одні з них можуть бути важливішими за інші. Окремі люди, групи, класи та держави, що беруть участь у процесі політики, без сумніву, мають власні інтереси, проте на те, як вони свої інтереси пояснюють та домагаються їх, а також на результати їхніх зусиль впливають інституційні чинники. Проте в жодному разі не можна передбачити, який із них буде важливішим у кожному окремому випадку. Тому нам слід розглядати їх разом, залишивши для емпіричного аналізу визначення відносної важливості кожного з них у певних обставинах. Рисунок 4 наводить діаграму взаємовідносин між суб’єктами та інститутами, що зазвичай встановлюються у процесі політики.

Рисунок 4. Суб’єкти та інститути у процесі політики

Організації міжнародної системи

Суб’єкти політики (підсистеми політики)

Організації суспільства

Організації держави Політичні дії проводяться підсистемами політики, які складаються з суб’єктів, що займаються державними проблемами. Термін «суб’єкт» включає як державні, так і суспільні суб’єкти, деякі з котрих безпо середньо залучені до процесу політики, тоді як інші лише побічно. В розділі 6 ми обговоримо суб’єкти, які прямо залучені до процесу полі тики як члени політичних мереж, та ті, що залучені у більш загально му сенсі, належачи до політичних спільнот. Підсистеми політики — це форуми, на яких суб’єкти обговорюють питання політики, а також домовляються та торгуються власними інтересами. При взаємодії з іншими суб’єктами політики вони часто відмовляються від своїх цілей або змінюють їх в обмін на поступки з боку інших членів підсистеми. Проте ці взаємодії відбуваються в контексті різних інституційних погоджень, що супроводжують процес політики та впливають на те, як діячі домагаються своїх інтересів та ідей і до якої міри їхні зусилля є вдалими. 61

У цій книзі ми визначаємо інститути вузько як структуру та органі зацію держави, суспільства та міжнародної системи. Нас цікавить — як вони організовані внутрішньо та у відносинах одне з одним. На додаток до формальних характеристик організацій — членство, правила та процедура роботи — нам потрібно знати принципи, норми та ідеї, які вони втілюють. Інститути формують поведінку діячів за умови, якщо ті сприймають їхні інтереси і впливають на вірогідність реалізації, обмежуючи одні з альтернатив і полегшуючи інші. Дуже важливо, що деякі з інституційних угод є більш сприятливими для ефективного творення та втілення політики, ніж інші1. Хоча вони не є моноліт ними, всюдисущими чи постійними, інститути не можна знехтувати, змінити чи замінити без значних зусиль. Метою подальшої дискусії є дослідити роль різних суб’єктів у підсистемі політики та оцінити, як на них впливають оточуючі інституційні угоди.

Суб’єкти процесу політики Суб’єктами процесу політики можуть бути або окремі люди, або групи. Як вказано вище, загал усіх суб’єктів, залучених до процесу політики, можна назвати «підсистемою політики». Проте існує майже безмежне коло суб’єктів, які можуть бути членами підсистеми політики і брати участь у процесі політики, що робить завдання підготувати повний каталог фактично неможливим. Членство у підсистемі змі нюється як по країнах, секторах політики, так і в часі. Наступне дещо абстрактне обговорення має довести, хто зазвичай є первинним суб’єк том. А знайти подробиці — справа дослідників у сферах своїх дослід жень. Визначення суб’єктів процесу політики та відносне значення їхньої ролі є емпіричним питанням, яке не може бути окресленим a priori. Єдине, що можна стверджувати — суб’єкти політики приходять як з машинерії держави, так і з суспільства в цілому. Для спрощення, суб’єктів політики можна поділити на п’ять категорій: виборні посадовці, призначені посадовці, групи інтересів, дослідницькі організації та засоби масової інформації. Дві перші з них знаходяться в рамках держави, а три останні — в суспільстві, а разом вони формують принципові елементи, з яких виходять члени певних підсистем політики. Проте до того, як обсудити роль цих діячів, нам треба сказати дещо про роль виборців та політичних партій, двох суб’єктів, які заповнюють вододіл між державою та суспільством. Як не дивно, виборці відіграють доволі незначну роль у процесі політики. З одного боку, в демократичній країні голосування є найбільш фундаментальним засобом участі в політичному житті і, побічно, у процесах політики. Це не тільки надає виборцям можливість зробити вибір влади для себе, але також дозволяє їм примусити політичні партії та кандидатів, яким потрібні їхні голоси, запропо нувати привабливі політичні пакети. Проте, з іншого боку, з декількох

причин виборці не можуть реалізувати свої можливості в політиці. В сучасних демократіях політика робиться представниками виборців — тими, хто, будучи обраним, більше не повинен у щоденній роботі звертати увагу на уподобання своїх виборців. Більше того, основна група законодавців не бере значної участі у процесі політики, в якому домінують експерти з окремих питань, а не законодавці загального профілю2. Більш важливим є те, що кандидати та політичні партії часто балотуються на виборах не на основі своєї політичної платформи; навіть коли це не так, виборці зазвичай не голосують лише за запропоновану політичну лінію. Можна сказати, що політики насправді беруть до уваги суспільну думку в деякому загальному сенсі при розробці політичної стратегії, без огляду на те, що вони не завжди відповідають на неї, набагато менше пристосовуються до неї. Політичні партії мають значний вплив на державну політику, проте роблять вони це непрямо. Вони не представлені у підсистемі політики, хоча впливають на велику кількість суб’єктів підсистеми, які є їхніми членами. Практичні дослідження показують суттєву різницю політики влади, яку проводять різні партії. Уряди, якими керують соціал демократичні та християнсько демократичні партії, наприклад, позитивно впливають на розвиток державних соціальних програм3. Проте важливість партій оспорюється тими, хто стверджує, що влада стала занадто складною для впливу спеціалістів загального профілю (за періодичними партійними угодами), чий щоденний вплив більше витікає від спеціалістів при владі чи від залучення груп інтересів або спеціалізованих інститутів дослідження політики4. Якби це було так, як могло бути, вплив політичних партій на державну політику більшою мірою йшов би через їхніх членів у виконавчій владі та меншою мірою в законодавчій, аніж безпосередньо. В дійсності, для членів партії в інститутах влади не є незвичним ігнорування офіційної платформи їхніх партій при розробці політичних дій. Виборні посадовці Усіх посадовців, які беруть участь у процесі політики, можна поділити на дві категорії — члени виконавчих та законодавчих інститутів влади, хоча останні, як ми це побачимо, часто відіграють лише незначну роль. Виконавча влада

Виконавча влада, що в багатьох країнах називається кабінетом, є одним із ключових учасників підсистеми політики. Її центральна роль випливає з конституційного повноваження управляти країною. Хоча є й інші суб’єкти, залучені до цього процесу, повноваження робити та втілювати політику залишається врешті за виконавчою владою. В парламентських системах (таких, як Японія, Канада, Австралія чи

Британія) виконавча влада має мало обмежень до тих пір, доки має підтримку більшості у законодавчому інституті. Дещо відрізняється ситуація в республіканській чи президентській системах (як у Сполу чених Штатах чи Бразилії), де виконавча влада має складне завдання переконати Конгрес санкціонувати їхні заходи. Проте навіть тут виконавча влада має широку свободу дії поза контролем законодавців. На додаток до своїх виключних прав у питаннях політики, виконавча влада має ряд інших джерел, що підсилюють її позицію. Одним із них є контроль над інформацією. Виконавча влада має великий об’єм інформації, яку вона затримує, розголошує та маніпулює нею для підтримання своїх інтересів та послаблення інтересів опонентів. Іншим багатством виконавчої влади є контролювання фінансових ресурсів, оскільки затверджений законодавцями бюджет зазвичай відкриває широке поле вільних дій для уряду. Виконавча влада також має незрівнянний доступ до засобів масової інформації, тобто рекламує власну позицію та підриває позицію опонентів. Більше того, для підтримки інтересів виконавчої влади існує бюрократія. Виконавча влада може використовувати ці ресурси для контролю та впливу на суспільних суб’єктів, таких, як групи інтересів, засоби масової інформації, дорадчі комітети, що вона часто і робить. Крім того, влада має важливу можливість контролю за розкладом висунення та проходження законів у законодавчих органах. Це дає виконавчій владі левову частку контролю за політичним порядком денним5. За умов протидії безмежним конституційним, інформаційним, фінансовим та кадровим ресурсам виконавчої влади її завдання ускладнюються. Гігантське зростання розмірів, рамок та складності функцій влади не дозволяє політикам загального плану контролювати, а часто і просто бути в курсі певних її дій, які номінально мали бути під їхнім контролем6. Більше того, міністрів часто бомбардують сус пільним вимогами, багато з яких взаємно суперечливі, але їх часто не можна ігнорувати через потребу зберегти підтримку виборців. Остан нє і, можливо, найважливіше: влада може і не мати організаційної спро можності робити зв’язні політичні дії та ефективно їх втілювати — це буде детально обговорено в цьому розділі. Законодавча влада

У парламентській системі завданням законодавчих інститутів є забезпечити підзвітність влади перед народом, а не творити та втілю вати політичні лінії. Проте виконання цієї функції дозволяє впливати на політику. Законодавчі інститути є ключовими форумами, на яких висвітлюються суспільні проблеми та ставляться вимоги їх вирішення. Законодавці також кажуть своє слово в процесі затвердження урядових законопроектів, що вводять політичні дії та бюджети їхнього втілення. В оплату за їхню згоду вони інколи можуть вимагати змін у даних полі

тичних діях. Також вони можуть піднімати та обговорювати проблеми втілення і знову вимагати змін. Проте політику законодавства не можна реалізувати на практиці7 через домінування виконавців та їхній вплив на внутрішню організацію законодавчих інститутів, а також через ту роль, яку відіграють законодавчі комітети. Більшість законів пропонується виконавчою владою, і вони з великою ймовірністю затверджуються законодавчими інститутами. Це, зокрема, стосується парламентських систем, де партія, що має біль шість, формує уряд і, як взагалі очікується, підтримує проходження законопроектів, запропонованих виконавчою владою. В парламентсь ких демократіях лише в ситуації, коли уряд створений меншістю, законодавчий інститут може сильно впливати на формування законо проектів виконавцями. В президентській системі, з іншого боку, Конгрес є конституційно та практично незалежним від уряду. Це пояснює, чому президенти, незалежно від того, чи мають їхні партії більшість у Конгресі, повинні прийти до згоди з законодавцями — або вони ризикують програти. Внутрішня організація законодавчої влади також є важливим індикатором ролі законодавців у процесі політики. Законодавчі інститути, члени яких тісно згуртовані довкола партійних ліній і відзначаються високим рівнем єдності та дисципліни, обмежують незалежність законодавців. Це особливо стосується парламентських систем, де законодавці, що належать до партії влади, майже завжди підтримують уряд. Аналогічно, роль окремих законодавців є меншою в парламентах, в яких одна з партій має переважну більшість; існування декількох партій меншості в коаліційному уряді надає більше можливостей для законодавців висловити свою думку та примусити владу до компромісів. У багатьох сучасних законодавчих інститутах функції політики виконуються не в залі засідань, а в комітетах, утворених за напрямами для опрацювання запропонованих законопроектів. Комітети мають великий досвід у своїй сфері, що часто дозволяє законодавчому інституту впливати на творення та втілення політичних рішень. Проте для надбання цього досвіду члени комітетів повинні мати відносно довгий час роботи у цьому комітеті. Члени комітетів також можуть голосувати не обов’язково згідно з партійною лінією, щоб зберегти свою незалежність та впевненість у собі. На залучення законодавців до процесу політики також впливає природа обговорюваної проблеми. Малоймовірно, що законодавці займатимуться технічними питаннями, оскільки вони не можуть повністю осягнути проблему чи її вирішення, або не бачать політичного зиску від розгляду питання. Національна безпека та міжнародна політика зазвичай проводяться під покровом секретності і поза межами законодавчого інституту. Так само, політичні проблеми, які усвідом

люються як кризові, навряд чи залучать достатньою мірою законодав ців через довгий час розгляду, обговорення та проходження законо проекту. Найпалкіші суперечки у парламентах створюють заходи асигнування чи перерозподілу ресурсів або прибутків, однак вони не мають великого впливу на політику уряду. Проте політичні рішення, які пов’язані з розповсюдженням та збереженням певних символічних величин — таких, як вибір національного прапору, підтримка культур народів суспільства, викладання слова Божого у школах, усунення дискримінації за расовими чи статевими ознаками — є настільки ключовими, що виконавча влада часто більше бажає прийняти до уваги думку законодавців у формуванні законопроектів. У результаті цих обмежень законодавчі інститути відіграють лише незначну роль у процесі політики. Хоча деякі окремі законодавці можуть, на основі свого фаху чи спеціального інтересу до проблеми, включатися до підсистеми політики, законодавчий інститут загалом не є дуже важливим суб’єктом творення та втілення державної політики. Призначені посадовці Призначених посадовців, що мають справу з державною політикою та адмініструванням, часто загалом називають «бюрократією». Їхня справа — допомагати виконавчій владі, як це і передбачається їхньою іншою назвою — «державні службовці». Проте в умовах сучасної влади їхня роль простягається далеко за межі, притаманні «службовцям». Насправді бюрократи дуже часто є наріжними каменями в процесі політики і центральними суб’єктами в багатьох підсистемах політики. Більшість із функцій творення та втілення політики, що раніше виконувалися законодавцями та політичними виконавцями, тепер виконується бюрократією. Обов’язки сучасного уряду занадто складні та численні, щоб виконуватися самим кабінетом. У той же час бюрократія складається з великої кількості спеціалістів, які мають час та відповідний фах для роботи з проблемами політики на постійній основі. Інколи стверджується, що бюрократичні інструкції замістили закони, а призначені посадовці завдяки своєму фахові у прийнятті урядових постанов до великої міри замістили виборних політиків8. Влада та вплив бюрократії мають низку джерел9. По перше, сам закон передбачає, що він до певної міри виконується бюрократією і може давати окремим бюрократам широку свободу дій у прийнятті рішень від імені держави. По друге, бюрократи мають легкий доступ до матеріальних засобів для досягнення їхніх власних організаційних чи навіть особистих цілей, якщо вони цього бажають. Уряд є найбільшим марнотратом у більшості країн (якщо не в усіх), ця ситуація надає його посадовцям потужний голос у сферах політики, які залучають значні витрати уряду. По третє, бюрократія зберігає досвід та знання, ресурси, що робить її чільною організацією у суспільстві. Вона має

дуже багато робітників усіх професій, задіяних у якості експертів у фаховій сфері. Оскільки вони працюють з подібними проблемами на постійній основі, це наділяє їх унікальним поглядом на велику кількість проблем. По четверте, сучасна бюрократія має доступ до великих масивів інформації з багатьох ділянок суспільного життя. Інколи інформація збирається цілеспрямовано, а частіше надходить до бюрократії внаслідок її центрального розташування в органах влади. По п’яте, постійність бюрократії та великий стаж її членів часто дає їй перевагу порівняно зі старшими за положенням обраними членами виконавчої влади. І останнє, той факт, що обговорення планів політики відбувається секретно всередині бюрократії, забирає в інших суб’єктів політики можливість організувати опозицію проти її планів. Проте не слід перебільшувати роль бюрократії. Виконавча влада врешті решт відповідає за всі політичні дії, право на що вона часом захищає. Політичні проблеми великого значення, найбільш імовірно, залучать вищий рівень контролю з боку виконавчої влади. Цей контроль також буде вищим, якщо бюрократія послідовно протидія тиме альтернативі політики, якій надають перевагу політики. Більше того, сама бюрократія не є однорідною організацією, а просто набором організацій, кожна зі своїми власними інтересами, баченням та стандартними робочими процедурами, які ускладнюють виведення спільної позиції. Навіть у рамках того самого підрозділу часто існує розподіл за функціональними, кадровими, політичними, технічними принципами. Тому нерідко виконавча влада втручається у вирішення внутрішньо та міжбюрократичних конфліктів, і бюрократія в демократичних країнах зазвичай залучає підтримку обраних осіб, якщо бажає цілеспрямовано використовувати свій вплив10. Групи інтересів Хоча політика є завданням влади, зокрема виконавчих інститутів та бюрократії, сучасні реалії залишають значну роль у процесі за групами інтересів. Одним із найважливіших надбань груп інтересів є знання — інформація, яка може бути недоступна або менш доступна для інших. Члени такої групи часто знають найбільше про сферу своїх інтересів. Оскільки творення політики є високоінтенсивним інформаційним процесом, люди, що володіють інформацією, можуть очікувати важливої ролі для себе. Політики та бюрократи часто вважають інформацію, яку надають групи інтересів, необхідною для виконання їхніх завдань. Політики з таборів влади та опозиції часто підлещуються до груп інтересів, щоби забезпечити себе інформацією, потрібною для ефективного творення політики чи для нападок на опонентів. Аналогічно, бюрократам необхідні відповідні групи для прийняття та втілення політичних рішень.

Крім цього, групи інтересів володіють організаційним та політич ним багатством. Групи часто роблять фінансові внески до казни виборчої кампанії політичних партій та політиків, яким вони симпатизують. Вони також проводять кампанію та віддають голоси тим кандидатам, які, на їхню думку, підтримали б їхні справи у владі. Проте політичний вплив груп інтересів на формулювання та втілення державної політики значно змінюється залежно від їхніх непостійних організаційних ресурсів11. По перше, групи інтересів дуже сильно розрізняються за кількістю членів. За рівності всіх інших параметрів, більша група може очікувати більш серйозного сприйняття владою12. По друге, деякі групи можуть утворювати «пікові асоціації», які складаються з груп із близькими інтересами13. Можна очікувати, що узгоджена пікова асоціація матиме більший вплив, ніж групи, що діють поодинці. По третє, деякі групи добре фінансовані, що робить їх спроможними залучати постійних професіоналів та робити внески у передвиборчі кампанії партій та кандидатів. Хоча точний вплив фінансових ресурсів на політику влади є спірним14, нема сумніву, що різниця у фінансах відіграє свою роль. У демократичних політичних системах інформаційні та владні ресурси груп інтересів роблять їх ключовими членами підсистем політики. Хоча це не ґарантує, що їхні інтереси будуть задоволені, вони навряд чи будуть проіґноровані, крім хіба рідкісних обставин, коли виконавча влада робить навмисні рішення продовжувати політику, незважаючи на опозицію з боку груп інтересів. Пізніше в цьому розділі ми обговоримо, як організація двох найбільших особливих груп інтересів — бізнесу та робітників — впливає на процес політики та його наслідки. Дослідницькі організації Іншою значною групою суспільних суб’єктів процесу політики є дослідники, що працюють в університетах та у спеціальних політичних комітетах (think tank). Університетські дослідники часто мають філософський та теоретичний інтерес до державних проблем, що може і не привести до результатів, що будуть корисними для цілей політики. До тої міри, до якої вони проводять дослідження з метою участі в обговоренні політики, вони часто діють подібно до своїх колег із політичних комітетів. В дійсності, у багатьох випадках академічні дослідники, що вивчають політику, часто спонсоруються спеціальними політичними комітетами. Тому наступне обговорення зосеред жуватиметься довкола таких комітетів. Спеціальні політичні комітети можна визначити як «незалежні організації, залучені у дослідження з суміжних дисциплін, які мають на меті вплив на державну політику»15. Такі організації зберігають інтерес до широкого кола проблем політики та залучають багато

експертиз, що дозволяє їм розвинути більш всебічне бачення. Їхні дослідження мають на меті запропонувати вирішення державної проблеми або, у випадку деяких комітетів, знаходження доказів на підтримку ідеологічно направленої позиції, яку вони відстоюють. Це віддаляє їх від академічних дослідників з університетів, чиї інтереси більш спеціалізовані та які не обов’язково шукають практичні рішення для проблем політики. В академіях також уникають явно пропартійних досліджень. Хоча спеціальні комітети більш пропартійні, ніж їх чисто академічні колеги, вони також мають зберігати імідж інтелектуальної автономії від влади або політичної партії, щоб їх серйозно сприймали. Відомі спеціальні комітети у Сполучених Штатах — це Брукінзька Інституція (Brookings Institution), Американський інститут експер тизи (the American Enterprise Institute), та Інститут Урбана (Urban Institute). Відповідними організаціями в Канаді є Інститут Гова (C.D. Howe Institute) та Фрейзерівський інститут (Fraser Institute); у Британії такими є Інститут досліджень політики (Policy Studies Insti tute) та Національний інститут економічних та суспільних досліджень (the National Institute for Economic and Social Research). Проте насправді існують сотні таких інститутів у кожній з цих країн16. Спеціальні комітети спрямовують свої дослідження та організації на тих політиків, від яких можна чекати прихильного ставлення до підтриманих ідей. Вони також шукають оригінальність у своїх ідеях і, на відміну від дослідників з університетів або при владі, намагаються розголошувати свої ідеї. Впродовж останніх декількох десятиліть велика частина роботи у спеціальних комітетах була присвячена підтримці економічної ефективності, оскільки це серйозно непокоїло влади індустріалізованого світу. Завдяки тривалому досвіду аналізу та оцінювання вони можуть мати помітний вплив на державну політику17. Засоби масової інформації Засобам масової інформації у процесі політики приписують різну роль — від ключової18 до мінімальної19. Ніхто не заперечує, що ЗМІ є важливою ланкою між державою та суспільством, з цієї позиції вони можуть сильно впливати на уявлення влади та суспільства щодо державних проблем і вирішення останніх. У той же час їхня роль у процесі політики часто є випадковою або зовсім мінімально. Роль ЗМІ в процесі політики полягає в тому, що, повідомляючи про проблеми, вони поєднують ролі пасивного оглядача та активного аналітика, а також відстоюють певне вирішення. Програми новин не просто повідомляють про проблеми, а часто доходять до визначення проблеми, яка інакше не була б поміченою, окреслюють її природу та рамки й інколи пропонують вирішення. Отже, роль ЗМІ у висуненні порядку денного є вкрай важливою20. Відображення державних проблем та пропозиції щодо їхнього вирішення засобами масової інформації

часто обумовлює сприйняття цих проблем людьми та владою, не допускаючи, таким чином, одних альтернатив і роблячи більш імовірними інші. Питання, які піднімаються в парламенті, часто базуються на статтях у щоденних газетах. Це особливо важливо, враховуючи, що подача новин не є віддзеркаленням реальності, не спотвореної необ’єктивністю та неточністю. Репортери та редактори є творцями новин, у тому сенсі, що вони визначають, про що варто говорити і які сторони події вимагають висвітлення. Так питання політики, яке можна подати як цікаву історію, буде сприйматися публікою як більш важливе, ніж це є насправді. Тому групи та особи, здатні подати проблеми у ЗМІ в комплексному вигляді, мають більшу ймовірність проштовхнути свої погляди, ніж інші більш лаконічні колеги. Проте не слід перебільшувати роль ЗМІ у процесі політики. Інші суб’єкти політики мають засоби протидії впливові ЗМІ. Творці політики у своїй більшості є розумними та винахідливими особистос тями, що розуміють свій власний інтерес і мають свої власні ідеї щодо придатності альтернативи політики, і засобам масової інформації їх нелегко похитнути однією своєю увагою. Насправді вони часто використовують ЗМІ на користь собі. І нерідко державні посадовці та потужні групи впливу надають ЗМІ вибрану інформацію для підтримки власних інтересів.

Організація держави Ми показали, що творення державної політики є прерогативою влади, і ключовими суб’єктами цього процесу є її посадовці. Проте організація держави є також важливим питанням. Те, як держава організована, впливає на те, що вона, а власне її посадовці, можуть робити. На здатність держави творити та втілювати політику впливають два аспекти організації — автономність та спроможність. Автономністю називається рівень незалежності держави від соціального тиску конфліктуючих суспільних груп. Політичні оглядачі довгий час стверджували, що мотиви діяльності груп спрямовані на отримання вигоди їхніми членами за рахунок решти суспільства21. Отже, інститути з розробки політичного курсу, чутливі до вимог суспільства, як і мало б бути в демократичній владі, ймовірно, роблять політику, що дає переваги одним групам, погіршуючи добробут усього суспільства. Проте цю проблему можна здолати, якщо влада ізольована від потреби відповідати на суспільний тиск на неї. Хоча це може компрометувати деякі з основних принципів демократії, уступки є власне тим, що часто приводить до ефективного творення політики22. Наприклад, корпоратистські режими в Європі, а також деякі напівавторитарні режими у Східній Азії мають політичні інституції для опору вимогам груп, і як наслідок вони виробили міцну політику, що підтримує економічне процвітання, а також справедливість23. 70

Держава також має бути спроможною втілювати ефективний політичний курс. Спроможність держави, що залежить від її організа ційної єдності та досвіду, визначає її успіхи у виконанні політичних функцій. Єдність у рамках влади та між її різними рівнями, гілками та інститутами і високий рівень бюрократичного досвіду вважаються вирішальними для покращення спроможності держави. Від виконавчої влади, яка в’язне в постійних торгах із законодавчою, або від урядових відомств, що постійно конфліктують між собою, не можна очікувати задовільного виконання функцій політики. Аналогічно, бюрократія не буде добре обслуговувати суспільство без експертизи, необхідної для охоплення складних проблем, до яких треба звернутися. Держави, політичні інститути яких сприяють автономії та спромож ності, інколи описуються як сильні держави; ті, в яких таких інститутів немає, є слабкими державами 24 . Японію часто згадують в якості класичного прикладу сильної держави індустріального світу, тоді як Сполучені Штати вважаються слабкою державою; інші індустріальні країни знаходяться в діапазоні між ними25. Такі держави, як Сінгапур, Південна Корея і Тайвань у Східній Азії часто розглядаються як одні з найсильніших у світі. Виконавчо бюрократичний апарат є ядром сильних держав; слабкі держави в ядрі мають законодавчу владу, і в них у творенні політики домінують групи інтересів. Причини сили чи слабкості держав у першу чергу є історичними26. Хоча опис держав як сильних чи слабких є інтуїтивно привабливим, при аналізі державної політики в ньому виникають проблеми. По перше, нема сенсу вірити, що сильні держави будуть обов’язково творити політику для обслуговування інтересів суспільства в цілому, а не власних інтересів певних груп27. Це так само можливо, як і те, що такі держави будуть проводити непродуману грабіжницьку політику, що буде приносити прибутки державній еліті та знижувати загальний добробут суспільства. Насправді в такій ситуації сильна держава буде гіршою за слабку державу, бо, зачіпаючи суспільство, вона здатна вчинити більше шкоди. Такими прикладами є уряд Фердинанда Маркоса на Філіппінах та багато колишніх комуністичних урядів у Східній Європі. По друге, характеристика держави як сильної чи слабкої є занадто загальною, щоб отримати більш продумане використання в аналізі державної політики28. Жодна з держав не є сильною в усіх галузях, так само й жодна не є слабкою в кожній із галузей. Отже, навіть так звані сильні держави виявили вражаючу слабкість у деяких галузях — відмітьте, яким чином уряд Японії керує сільськогосподар ською політикою; а загальновизнані слабкі держави показують вражаючу силу в певних галузях, наприклад, адміністрація Рейгана виявила сильну військову здатність попри подрібнення загальнофеде рального апарату США. Замість того, щоб описувати державу як сильну чи слабку, слід провести емпіричне дослідження ролі інститутів влади в підсиленні чи

ослабленні політичної спроможності держави та їхнього впливу на поведінку суб’єктів процесу політики. Проте спершу потрібно відмітити декілька додаткових пунктів щодо впливу інститутів. Серед найважливіших є факт, що більшість із цих впливів є непередбачу ваними, невизначеними наперед. Інститути звичайно не спричинюють дії; вони є проміжними змінними, що впливають на альтернативи та наслідки політики у поєднанні з іншими чинниками і у відповідь на певну ситуацію. Також слід зазначити, що вплив інституцій не є односпрямованим; що є обмеженням в одному випадку, в іншому може бути сприятливою можливістю. Отже, розмиті інститути політики в Сполучених Штатах ускладнюють творення та втілення спірних політичних дій, проте, якщо це зроблено, вони мають більше шансів витримати протидію. Більше того, вплив інститутів майже завжди змінюється по всій сфері політики; ті самі інститути можуть мати різні наслідки залежно від природи проблеми або навколишніх обставин. І влада загалом має шляхи обходу або навіть заміни інститутів, якщо на це є достатня політична воля та підтримка. Розподіл влади між рівнями — федералізм Одним із найважливіших чинників, що впливають на спроможність влади творити політику, є устрій влади — федеральний чи унітарний. Яскравою особливістю федеральної політичної системи з огляду на державну політику є існування двох автономних рівнів влади в рамках держави. Ці два рівні влади, які можна знайти в таких державах, як Австралія, Канада та США, не пов’язані між собою у відносинах керівник/підлеглий, а мають більш менш повну свободу в питаннях, які є в рамках їхніх ґарантованих конституцією юрисдикцій. Це відрізняється від унітарних систем, які є в Британії, Японії, Новій Зеландії та інших країнах, де існує лише один рівень влади; місцеві інститути (наприклад, муніципалітети) завдячують своїм існуванням національному уряду, а не конституції. Існування федеральної системи значно впливає на спроможність державних службовців вчасно і послідовно вирішувати невідкладні справи, тому що державна політика твориться та втілюється владою держави (центральною) та штату (провінційною). Проблема погір шується в сферах політики, які характеризуються перекриванням юрисдикцій. Це робить творення політики довгою і тривалою справою, оскільки кожен із рівнів влади сперечається з проблем юрисдикції або включається у всебічні міжрівневі переговори або конституційні позови. Різні рівні влади в рамках однієї держави можуть приймати суперечливі рішення, що можуть послабити або навіть зліквідувати вплив політики. Існування судів для розв’язування суперечок з приводу юрисдикції ще більше ускладнює творення політики30. Федералізм згадувався як основна причина слабкості політичної спроможності влади в Австралії, Канаді та Сполучених Штатах. Він 72

обмежує здатність цих держав розвивати стійку та цілісну політику. В Канаді національна політика в багатьох сферах вимагає погодження між рівнями влади, яке залучає федеральну владу та владу провінцій до складних і довготривалих переговорів, і нема гарантії, що ці перего вори завершаться так, як передбачав інститут влади, що ініціював питання31. Аналогічно, для обох рівнів влади існує непередбачуваний юридичний контроль їхніх заходів, що ще більше обмежує альтер нативи. Розподіл влади між гілками — виконавча, законодавча та судова влада Інша інституційна змінна, що впливає на державну політику, стосується зв’язків між виконавчою, законодавчою та судовою гілками влади в рамках конституції країни. В парламентських системах виконавча влада обирається законодавчою зі своїх членів і знаходиться на службі лише доки має підтримку законодавців. У президентській системі виконавча влада відокремлена від законодавчої, зазвичай вибирається безпосередньо виборцями і не вимагає підтримки більшості законодавців. Сполучені Штати є прототипом прези дентської системи, тоді як більша частина решти світу має певний тип парламентської системи; інші ж держави, наприклад, Франція, мають гібрид двох систем. Розділ між виконавчою та законодавчою гілками влади в прези дентських системах та їхнє зрощування в парламентських системах мають важливі наслідки для процесу політики32. У президентських системах розділ влади ускладнює творення політики. Окремі члени та комітети Конгресу відіграють активну роль у проектуванні політики, в тому числі запропонованої президентом. Проте через місцеві інтереси, якими часто мотивуються законодавці, лише в останню чергу має значення те, чи партія президента утворює більшість в обох палатах Конгресу. Для забезпечення підтримки політичних заходів, що вимагають законодавчого затвердження більшістю, для президента є звичним торгуватися з членами Конгресу, пропонувати поступки в обмін на підтримку і таким чином змінювати наміри політики. Активне залучення членів Конгресу у складання законопроектів викликає численні точки конфліктів із виконавчою владою; це також дозволяє групам інтересів та виборцям більше впливати на процес політики, результат якої внаслідок цього може навіть бути спотвореним. На противагу цьому в парламентських системах виконавча влада частіше користується підтримкою своїх заходів завдяки чіткій партійній дисципліні, нав’язаній окремим членам парламенту. Хоча й можуть бути торги стосовно політики в рамках закритих зборів фракцій, шанс її зміни в парламенті є дуже малим. Єдиний випадок, коли це не так — коли правляча партія не має повної більшості в

законодавчому інституті і править в коаліції з іншими партіями, які часто вимагають зміни в політиці в обмін на їхню підтримку. В багатьох державах коаліційні уряди є загальною практикою, яка ускладнює творення політики, хоча не так сильно, як у президентських системах. Проте, загалом кажучи, творення політики в парламентській системі є централізованим у виконавчих інститутах, що звичайно дозволяє владі вживати рішучих заходів, якщо вона це вибирає. Це не повністю небажане, оскільки це стосується спроможності в політиці, тому що суперечливі політичні дії, які характеризують роботу законодавчих інститутів, зменшують імовірність проведення суцільної ефективної політики. Структура та роль судової влади також впливають на процес полі тики. У федеральних системах є автономні судові інститути, яким дали завдання вирішувати суперечки стосовно юрисдикції. Це також стосується держав з ґарантованим біллем про права, який зазвичай дає судам право опротестовувати закони, що не відповідають правам осіб, ґарантованим конституцією33. В цих державах судова влада діє як ще одне потенційне джерело вето, що обмежує виконавчу владу в питаннях політики. В державах без федералізму або біллів про права, таких, як Великобританія, суди відіграють обмеженішу роль, що дає творцям політики більший простір для маневру34. Роль судової влади в процесі політики змінюється залежно від природи політичних інститутів країни. Практика Британії походить із зусиль частини центральних посадовців контролювати місцевих посадовців у рамках монархії. Місцеве населення (і прості люди, і знать), зрозуміло, опиралося багатьом із цих спроб. Проте, коли парламент став замість монархії центром політичної влади, ті ж самі принципи судового контролю, що були символом деспотії, стали символом демократичної влади. Це суттєво відрізняється від судової практики США, де після Американської революції природні принципи володарювання, які наповнювали британську правову думку, були замінені на природні права та конституційне верховенство. Одним із виявів цього був розділ влади, характерний для американської системи правління. Іншим, менш очевидним виявом цього була відмова американської судової влади підпорядкуватися Конгресу або виконавчій владі і воля наполягти на своїй власній ролі у визначенні правомірності всіх типів законів та положень, включаючи прийняті чи проголошені іншими гілками влади. Різниця принципів судового контролю в США та Канаді походить з історії їхнього інституційного розвитку. Канадське правосуддя залишається підпорядкованим парламенту і таким чином воно підтри мує принципи демократичної влади. Правосуддя в США, вислов люючи ту саму шану до демократичної влади, робить протилежне35. Судові обмеження в Британських парламентських системах (таких,

як в Австралії та Канаді) відображають небажання судів заміщувати парламент як джерело законів і їхню готовність підпорядковуватися демократично обраним політичним діячам у встановленні рамок, в яких будуть прийматися їхні рішення36. Взагалі, судова автономія та впевненість у собі ускладнює творення політики та послаблює більшою чи меншою мірою спроможності держави у політиці. Структура бюрократії Структура бюрократії, можливо, найсильніше впливає на процеси державної політики, особливо на рівні економічних секторів37. Еткін сон (Atkinson) та Коулман (Coleman) вимірюють силу держави на основі сили бюрократії на рівні економічних секторів, стверджуючи, що: Важливо визначити, по перше, до якої міри кінцева влада у прийнятті рішення зосереджена в руках відносно малого числа посадових осіб та, по друге, до якої міри ці особи здатні діяти незалежно... Держава є слабкою в певному секторі, коли влада є розпорошеною і нема жодної групи посадових осіб, яка б могла взяти на себе формулювання політики38.

Концентрація влади в невеликому числі інститутів зменшує можливості конфліктів і дозволяє планувати політику на довгий час. І навпаки, розмитість влади стимулює конфлікти між інститутами і відсутність координації; рішення можуть робитися на основі їхньої придатності для всіх інститутів, а не їхньої внутрішньої вартості. Автономія бюрократій від політиків та суспільних груп також сприяє їхній силі та ефективності у творенні політики. Для того, щоб бути сильною, бюрократія повинна мати чітко поставлене завдання, професійний характер та сильну підтримку з боку політиків у своїй щоденній діяльності, але не дозволяти втручатися в неї. Якщо бюрократія має бути ефективною, їй слід уникати тісних зв’язків із групами клієнтів. Здатність продукувати та обробляти свою власну інформацію є також важливою, тому що слід уникати покладання на групи інтересів. Сильні держави в таких країнах, як Франція та Японія мають бюрократію з високим статусом у владі та суспільстві39. Вона, як кажуть, продовжує групування однорідної еліти, яка відіграє найважливішу роль у процесі політики. Вона проходить довготривале професійне навчання та домагається служби в інститутах влади як життєвої кар’єри. В суспільствах з традиціями слабкої держави бюрократія має відносно низький статус і не спроможна опиратися тиску з боку законодавців або суспільних груп, що часто призводить до непослідовної та короткозорої політики. Попри широке розповсюд ження бюрократії по всьому світі протягом останніх десятиліть, слабка бюрократія є радше нормою, ніж винятком40. 75

Ефективна мобілізація бюрократичного досвіду не є частою, як вважається. В багатьох державах з корупцією, низькими зарплатами і поганими умовами роботи бюрократи часто не мають можливості працювати зі складними проблемами, на які їх направляють. Якщо такі умови створюються в державі, то дуже ймовірно, що держава матиме проблеми з розробкою та втіленням ефективної політики. І в багатьох державах досвід бюрократії в певних сферах може існувати, проте проблеми організації та лідерства можуть заважати його ефективному застосуванню41.

Організація суспільства Спроможність держави визначається не тільки її внутрішньо організацією, але також і тим, як вона змикається із суспільством, чиї проблеми вона мала б вирішувати через відповідну політику. Для того, щоб ефективно творити та втілювати політику, держава потребує підтримки помітних суспільних груп для своїх дій. Міра, до якої ці групи можуть запропонувати необхідний рівень та форму підтримки, залежить від їхньої власної організації. Подрібнення груп послаблює здатність держави мобілізувати їх для вирішення суспільних проблем. Особливо суворі соціальні конфлікти можуть паралізувати виконання політичних функцій державою. Єдність у рамках суспільних груп та між ними формує стабільне політичне середовище, яке полегшує творення політики і сприяє її ефективному впровадженню. Сильні організації можуть ефективніше домовлятися, і їм не потрібно висувати безпричинні вимоги заради збереження підтримки своїх членів. І коли вони погоджуються на будь який політичний захід, вони можуть підтримати його своїми членами, а за потребою, через санкції. Манкур Олсон (Mancur Olson) стверджував, що суспільство характеризують «узагальнюючі» (тобто, найширші групи, що охоплюють різні подібні інтереси) групи, а не групи «вузьких» інтересів, ці групи «засвоюють більшість вартості неефективної політики й відповідно мають стимул перерозподілити дохід між собою з найменшою можливою суспільною вартістю і надати певної ваги економічному зростанню та інтересам суспільства вза галі»42. На противагу цьому, існування численних груп вузьких інтересів сприяє змаганню між групами щодо тиску на державу для обслугову вання лише інтересів їхніх членів, не зважаючи на вплив на інші групи. Сукупним ефектом цього часто є суперечлива та неефективна політика, яка погіршує становище кожного. Проблема суспільного подрібнення є особливо серйозною, коли вузькі локальні групи є занадто сильними, щоб їх іґнорувати, або якщо держава є занадто слабкою, щоб іґнорувати тиски з боку суспільства. Проте, оскільки йдеться про ефективне творення та втілення політики, найкращою ситуацією є сильна держава та сильне суспільство, які

тісно співпрацюють між собою. Пітер Еванс (Peter Evans) назвав таку інституційну систему «вбудованою автономією» 43. В той же час, ефективність політики є найнижчою, коли держава є слабкою, а суспільство подрібненим. У попередньому сценарії можна було очікувати, що держава у співпраці з суспільними групами розробля тиме зв’язну та далекоглядну політику. В крайньому ж разі, від держави можна очікувати неефективної та короткозорої політики. Як було показано теоретиками неоплюралізму та корпоратизму, серед суспільних груп власне організації бізнесу та робітників є найважливішими у визначенні спроможності держави у політиці. Це походить із життєво важливих ролей, які ці дві групи відіграють у процесі виробництва, який у кожному суспільстві є головною діяльністю, що має вплив далеко поза економікою. Бізнес Серед груп інтересів бізнес взагалі є найпотужнішою, з незрівнян ною здатністю впливати на державну політику. Щоб зрозуміти визначення «структурної сили капіталу», нам треба охопити ширший соціо економічний контекст капіталістичної економіки. Така еконо міка, за визначенням, створює ринкову форму економічної організації, в якій власність на засоби виробництва концентрується у фірмах чи корпораціях. У цьому факті лежать корені особливої сили бізнесу44. Зростання глобалізації виробництва та фінансової діяльності через покращення сучасних засобів комунікації та транспорту і поступове зняття контролю над міжнародними економічними угодами значно підвищило силу капіталу в останні десятиліття. Інвестори та менеджери, за власним бажанням, можуть відповісти на небажані дії влади переведенням капіталів в інше місце. Хоча ця теоретична рухливість обмежується рядом чинників — включаючи наявність відповідних можливостей інвестування в інших державах, — при прийнятті рішень держава повинна рахуватися з потенційними втратами зайнятості та прибутків. Через негативні наслідки, які накладаються на прибутки держави, капіталісти, як вітчизняні, так і закордонні, можуть «карати» державу за будь яку вжиту нею та засуджену капіталістами дію. Фінансові внески, які бізнес робить політичним партіям, та його здатність фінансувати дослідження за власним вибором також дає йому додатковий засіб впливу на творців політики. Вибори інколи можуть звертатися до відносно короткочасних проблем, що вимагає великих коштів для впливу на виборців через обширні рекламні кампанії. У такій ситуації політичні партії, які підтримує бізнес, є у кращому стано вищі щодо проведення таких кампаній і впливу на поведінку виборців. Тому політичні партії та кандидати краще підтримують інтереси бізнесу, ніж інших груп. Аналогічно, фінансові внески, які бізнес часто

робить у дослідницькі інститути та окремих дослідників, слугують подальшому захисту його могутності. Організації та особи — отри мувачі фінансів — намагаються бути прихильними до інтересів бізнесу і можуть надати йому необхідні інтелектуальні засоби для отримання перемоги в суперечках із приводу політики. Структурна сила бізнесу може як підсилити, так і послабити суспільний добробут. Останнє відбувається, коли бізнес не має організаційної єдності. Здатність окремих фірм і капіталістів тиснути на владу задля обслуговування власних інтересів може привести до непослідовної та короткозорої політики. Конфлікти між бізнесовими групами лише погіршують таку ситуацію. Проблему можна компен сувати, якщо бізнес має центральну цілісну організацію, здатну детально розібратися в розбіжностях і запропонувати цілісну політику. Якщо влада приймає такі пропозиції, вони, ймовірно, слугуватимуть інтересам ширшої економіки (хоча не всім станам суспільства порівну), а не інтересам окремих фірм та галузей економіки. Отже, для цілісної та ефективної політики необхідна сильна бізнесова організація. Сильна бізнесова організація здатна прийняти за необхідності жорстку позицію та відстоювати її перед владою, без того, щоб викликати серйозну опозицію своїх рядових членів. Зазвичай це має форму пікової асоціації (за типом союзу асоціацій) із правом накладати санкції на своїх членів. Держава повинна мати впевненість, що якщо законопроект зроблений асоціацією, то вона може очікувати підтримки від кожного окремого члена асоціації. Більше того, якщо держава впевнена в силі бізнесової асоціації, то вона може перекласти частину пов’язаних із бізнесом зобов’язань на саму асоціацію. Взагалі то США розглядається як країна, що має найслабшу в світі бізнесову організацію, а Японія — найсильнішу; Британія та Канада знаходяться ближче до моделі США, тоді як Франція, Німеччина, Австрія чи Швеція ближчі до японської моделі45. Сила та слабкість бізнесу і різні схеми відносин влада — проми словість, які притаманні країні, сформовані рядом історичних чин ників46. Хоча вищезгаданий приклад Японії є дещо нетиповим, бізнес часто є організованим, якщо він протидіє сильним, наполегливим викликам із боку профспілок чи соціалістичних партій. Чим сильніші профспілки, тим сильнішим буде вплив бізнесу. І зовсім не обов’язково, щоб загроза була постійною, як це було в минулому. По друге, держави з сильною владою часто мають сильні бізнесові організації, оскільки для того, щоб тиснути на сильну владу, бізнес сам має бути добре організованим. Сильна держава може також виростити сильну бізнесову асоціацію для уникнення проблем, що виникають, коли різними групами висуваються суперечливі вимоги з одного питання. Існування сильної бізнесової організації полегшує роботу влади, накопичуючи всі вимоги в рамках однієї організації. По третє, на

організаційну силу бізнесу впливає структура економіки. Економіці, що характеризується низькою концентрацією промисловості або високим рівнем іноземної власності, складно організувати нерівно правні елементи та розробити спільну позицію. По четверте, важливу роль у ступені та природі залучення бізнесу у політику відіграє політична культура. В таких країнах, як США чи Канада, чия культура сильно підтримує бізнес, корпорації мають мало причин до організації. Більше того, на силу бізнесу впливає межа, до якої суспільні норми схвалюють функціональне представництво. У США та меншою мірою у Британії та Канаді громадяни є недовірливими до представлення своїх інтересів бізнесом на постійній основі за закритими дверима. В корпоратистських державах, навпаки, функціональне представництво є прийнятним як частина політичної культури, і його часто заохочують. Робітники Робітники також займають сильну позицію серед груп, хоча і не таку сильну, як бізнес. На відміну від бізнесу, який має значну вагу для творців політики навіть на рівні окремих фірм, робітникам, щоб їхній голос було почуто в підсистемі політики, потрібна колективна організація, профспілки. На додаток до первинного завдання проф спілок — переговорів із працедавцями від імені своїх членів, вони залучаються до політичної діяльності з метою сформувати політику влади 47 . Поява ролі профспілок у процесі державної політики закорінена у демократизації кінця дев’ятнадцятого століття, що дозво лила робітникам, більшості населення у будь якому індустріальному суспільстві, висловлювати думку про дії влади. Після отримання виборчого права, наданого їм демократією, стало дещо легше тиснути на владу для задоволення своїх потреб, ніж домовлятися зі своїми роботодавцями. Утворення робітничих чи соціал демократичних партій, які з часом сформували уряди в багатьох державах, ще більше підсилило політичний вплив робітників. Чинники, що формують природу та ефективність участі профспілок у процесі політики, залежать від ряду інституційних та контекстуаль них чинників. Сама структура держави є важливим фактором участі профспілок у процесі політики. Слабка та подрібнена держава не зможе забезпечити активну участь спілок, оскільки останні не були б упевнені, що влада зможе зайняти їхню сторону у будь яких угодах. Слабкий бізнес також може стримувати появу потужної організації профспілок, оскільки вони не будуть настільки потрібними. Проте найважливішим чинником здатності робітничого класу впливати на процес політики та його наслідки є його внутрішня орга нізація. Рівень членства у профспілках впливає на те, до якої міри держава бажає чи навіть сприймає участь профспілок у процесі полі тики. Це є вірним і для структури ведення переговорів: децентралізоване

колективне погодження сприяє подрібненій системі висловлення вимог робітників. Як кажуть, Британія, Канада та Сполучені Штати мають децентралізовані структури переговорів, тоді як в Австралії, Австрії та Скандинавських країнах переговори відбуваються на галузевому рівні або навіть на рівні всієї держави48. Профспілковому рухові, подрібненому за будь якою ознакою — регіональною, мовною, етнічною, релігійною, промисловці проти ремісників, іноземці проти вітчизняних, орієнтація на імпорт чи на експорт, — також складно впливати на процес політики. Подрібнення робітників за фаховою градацією приводить до сприяння місцевому та випадковому профспілковому суперництву та нецілісному виявленню інтересів робітників у процесі політики49. Врешті, для того, щоб реалізувати власний потенціал у політиці, робітникам, навіть більше, ніж бізнесу, потрібна центральна організація (така, як Австралійський чи Британський конгрес тред юніоністів, Канадський робітничий конгрес чи Американська федерація робітни чого конгресу промислових організацій). Колективна дія є єдиною зброєю, якою володіють робітники для впливу на поведінку робото давців та влади, отже чим більш єдиний фронт можуть вони висунути, тим більш успішним він буде. Для ефективності центральна рада профспілок потребує мати спільне членство та організаційну спромож ність вирішувати конфлікти між її членами та зберігати єдність. Роль профспілок у процесі політики є найвищою у корпоратистських політичних системах, таких, як у Скандинавії, Австрії та в Нідерландах, і найнижчою у плюралістських політичних системах, таких, як Сполучені Штати чи Канада50.

Організація міжнародної системи На додаток до обговорених вище вітчизняних інститутів, процес державної політики та його наслідки в багатьох державах все більше формуються міжнародними інститутами. Як можна очікувати, їхній вплив є найвищим у секторах економіки, які є міжнародними за самою природою: наприклад, торгівля та оборона. Проте навіть у секторах, що не мають явного міжнародного зв’язку — таких, як охорона здоров’я та пенсії за віком, — держави знаходяться під впливом сил, що походять з поза меж країни. Подібно до своїх вітчизняних аналогів, міжнародні інститути впливають на державну політику, формуючи уподобання суб’єктів та можливості їх реалізації. Оцінювання впливу міжнародних установ, проте, є набагато складнішим завданням, ніж для вітчизняних інститутів. З одного боку, держави є суверенними утвореннями, які мають право будь коли закрити свої кордони для іноземних впливів. Проте зупинити впливи з за кордону на самому кордоні для держав є майже неможливим, через обмеження, які закорінені в міжнародній системі51. Міра, до якої держава

може відстоювати свою суверенність, залежить від суворості міжнародного тиску та природи проблеми, а також від рис, притаман них самій державі. Все це робить складним систематичне дослідження впливу міжнародного тиску на політику держав, що підтверджено малою кількістю таких досліджень та їхніми суперечливими виснов ками. Давайте перед вивченням впливу міжнародного тиску коротко обговоримо його джерела та характер. Для осмислення неспівмірних міжнародних чинників, що впли вають на поведінку держав, дослідники розробили поняття «міжнарод них режимів» для опису інституйованих угод в даній сфері політики52. Режими були визначені Робертом Кіогейном (Robert Keohane) та Джозефом Наєм (Joseph Nye) як «набір керуючих погоджень» чи «система правил, норм і процедур, що впорядковує поведінку та контролює її впливи»53. Режими визначають, що є нормою поведінки, вносячи таким чином деяку дуже малу певність у анархічну систему. Таким чином, вони впливають не тільки на міжнародну поведінку держав, але й на те, що ті роблять всередині своїх країн. Влада, яка під тиском груп інтересів або з власної ініціативи хоче підтримати вітчизняних виробників субсидіюванням експорту, не може це зробити через формальне та неформальне міжнародне обмеження. Режими з різними рамками та глибиною можна знайти у більшості, хоча й не в усіх, помітних сфер політики. Походження та рівень впливу режимів є дуже суперечливим. Деякі вбачають у породженні режимів створення геґемонійної влади (такої, як у Сполучених Штатах у повоєнний період), яка хоче встановити порядок у міжнародній системі на власну користь та на користь інших держав54. Інші вбачають у появі режимів відповідь загальній потребі держав у процвітанні та безпеці, чого можна легше досягти у співпраці з іншими державами 55. Зрозуміло, нема причини, щоб обидва ці пояснення не були правильними. В дійсності, ми стверджуємо, що обидва чинники відіграли важливу роль у встановленні відомих міжнародних режимів, які керують відносинами між державами. Міжнародні режими значно змінюються залежно від їхніх форм, меж сфери дії, рівня дотримання принципів та інструментів, якими вони втілюються у практику56. Деякі режими базуються на чітких угодах, тоді як інші засновані просто на традиції, що розвинулася внаслідок повторюваного способу дії. Сферою дії деяких із них є широке коло споріднених проблем, тоді як інші мають зовсім вузьку сферу інтересів. Деяких режимів твердо дотримуються, тоді як іншими часто нехтують, деякі стимулюють формальними чи неформальними покараннями, тоді як інші цього не роблять. Крім того, деякі режими керуються формальними організаціями з великими бюджетами та штатом, тоді як інші подібні до морального кодексу57.

Окреслення впливів усіх міжнародних режимів виходить поза межі цілей цієї книги; ми лише вкажемо сфери, які слід брати до уваги при аналізі державної політики. Напевно, найважливішими тут є міжнародні режими у сферах торгівлі та фінансів, до їх розгляду ми й приступаємо. Міжнародний торговельний режим Принципи, на яких базується сучасний режим міжнародної торгівлі, є Генеральна угода з митних тарифів та торгівлі (General Agreement on Tariffs and Trade), або GATT. Угоду підписано у 1947 році двадцятьма трьома членами, протягом наступних років вона розширилася та включає зараз більше ста членів, причому ще більше держав de facto є її прибічниками. Умови GATT керують переважною більшістю світового експорту. За результатами переговорів на Уругвайському раунді GATT, завершених у 1994 році, було створено нову організацію — Світову Організацію Торгівлі (World Trade Organization, WTO), яка з’явилась у 1995 році та стала спадкоємцем GATT. GATT/WТO встановили взаємні права та обов’язки між державами, що підписали угоду, щодо зменшення бар’єрів на шляху міжнародної торгівлі. Основні умови режиму GATT/WTO включають збереження недискримінаційної практики торгівлі, постійний тиск щодо зменшення тарифів, загальну заборону кількісного обмеження імпорту та регулювання дій, які стримують торгівлю 58 . Умови спрямовані на розширення можливості експортерів продавати товари на ринках інших країн, але також вони обмежують здатність держав зберігати бар’єри проти імпорту, крім обставин, зазначених в угоді. Основним наслідком зобов’язань, що випливають зі вступу до GATT/WTO, є те, що нація втрачає свою незалежність стосовно допо моги вітчизняному виробнику. Приєднуючись до GATT/WTO, держава погоджується знизити свої торговельні бар’єри та не субсидіювати експорт і узгодити своє «національне ставлення» до імпорту з інших країн. Вступ до GATT/WTO є особливо проблематичним для маленьких економік, що є під постійним тиском пристосування до міжнародних тисків. Виробники, що стали конкурентоспроможними на міжнародному рівні, отримують високу економічну винагороду через продаж товарів на більших ринках завдяки зниженню торговельних бар’єрів. Країни виробники, що не змогли зберегти міжнародну конкурентоспроможність, несуть втрати, пов’язані зі зменшенням прибутків та втратою робочих місць. Зрозуміло, існують методи обходу обмежень GATT/WTO, наприклад примушення експортерів «добро вільно» зменшити свій експорт (або, як це евфемістично називається, добровільна згода на обмеження експорту), проте такі варіанти не є загальновідкритими для менших держав через їхній малий ринковий потенціал, що дозволяє відстоювати власні інтереси.

На додаток до економічних прибутків та втрат, лібералізована торгівля також має політичні прибутки та втрати. Торговельні відносини підкріплюють дипломатичні відносини та безпеку. І це не збіг, що найбільші торговельні партнери світу також об’єднані в альянси безпеки: наприклад, у Організацію Північноатлантичного Договору (НАТО). Проте торговельні відносини також роблять нації уразливими до міжнародного дипломатичного та політичного тисків. Великий рівень залежності від однієї лише країни особливо обмежує через вигоду, яку має більший торговельний партнер. З цієї причини, наприклад, багато канадців стурбовані залежністю Канади від США у переважній більшості імпорту та експорту. Міжнародний фінансовий режим Для полегшення міжнародної торгівлі на додаток до GATT у 1944 році було створено ліберальну монетарну систему, або систему Бреттон Вудс (Bretton Woods), названу за місцевістю у Нью Гемп ширі, де її було підписано. Вона встановлює фіксовані курси націо нальних валют відносно долара США, що, як вважалося, сприяло б більшій передбачуваності міжнародних економічних угод59. З декількох причин (обговорення яких було б відхиленням від нашої теми), які викликали проблеми як для США, так і для інших держав, у 1976 році систему фіксованих курсів було замінено на систему гнучких валютних курсів, яка існує і по нинішній день. У рамках цього режиму обмінні курси є не фіксовані, а визначені фінансовими ринками у відповідності до попиту на валюту держави та її пропозиції. Оскільки фінансові ринки є дуже непостійними, залежать від біржового тлумачення теперішніх економічних умов держави та очікування на майбутнє, ця система часто приводить до значних непередбачуваних коливань вартості національної валюти. Навіть більш важливим, ніж гнучка система валютних курсів, є вплив фінансової дерегуляції та технологічних покращень, які дозволили переказувати гроші по всьому світу з вражаючою швид кістю. Як наслідок, фінансові ринки зараз настільки інтегровані, що вони накладають суворі обмеження на творців політики. Наприклад, у квітні 1989 року рівень торгівлі іноземною валютою на світових фінансових ринках становив в середньому 60 мільярдів $ США в день, що в 40 разів перевищувало рівень світової торгівлі60. З такими високими ставками міжнародні грошові ринки можуть викликати розорення держави, якщо міжнародний капітал несприятливо ставиться до її економічної політики. Тепер держави повинні бути надзвичайно обережними з огляду на вплив своєї політики, оскільки від неї залежать обмінні курси, які в свою чергу впливають на банківські процентні ставки та конкурентну спроможність експорту, що віддзеркалюються на стані всієї економіки. Рішення влади збільшити витрати на соціальне

забезпечення, наприклад, може погано сприйнятися торговцями грішми, які можуть розпродати валюту, руйнуючи таким чином її, що може у свою чергу примусити владу збільшити банківські ставки, результатом чого стане сповільнення економіки і вищий рівень безробіття. Як бачимо, кінцевий результат цього буде запереченням початкового рішення щодо збільшення соціальних витрат. Уразливість індустріалізованих держав перед міжнародним монетарним тиском блідне у порівнянні з проблемами, з якими стикаються бідні держави, які страждають від постійних проблем платіжного балансу. На відміну від багатих держав, які можуть покрити платіжні дефіцити запозиченнями з приватних джерел, бідні держави розглядаються банками як високоризиковані вкладення, тому банки як правило не бажають надавати їм позики. Це залишає бідним державам єдиний вибір — отримання позик від Міжнародного валютного фонду (МВФ), який заснований як частина системи Бреттон Вудс для вирішення таких проблем. Проте, якщо МВФ вважає, що платіжні проблеми держави є хронічними та довготривалими, він як правило наполягає на програмі структурної перебудови, яка включає скорочення суспільних витрат, зменшення бар’єрів для імпорту та послаблення валюти як умов для отримання позик. Держави, що прийняли ці позики, стикаються з великими економічними труднощами і, як наслідок, тяжкою політичною віддачею. Прийняття умов МВФ щодо структурної перебудови являє собою, можливо, найбільш драматичний приклад міжнародних обмежень політики держави, наступний після прямого військового нападу. Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) є іншим боком міжнародних фінансів, що впливають на альтернативи державної політики. ПІІ включають пряму власність та контроль компанії резидентами іншої держави. Оскільки інтереси власника полягають лише у прибутках, які вони можуть повернути до своєї дежави, їхні дії можуть суперечити інтересам держави, де розміщена компанія. Для оцінки ролі ПІІ треба відмітити, що хоча нетто капітал ПІІ по усьому світу становив у 1990 році 1,7 трильйона $ США, його ринкова вартість за оцінками перевищувала 20 трильйонів $ США61. Транснаціональні корпорації (ТНК), організаційний вияв ПІІ зараз існують у всіх секторах економіки, найбільші з яких мають обороти, що перевищують ВНП будь якої держави, крім хіба найбільших. Вони не тільки контролюють великі фонди капіталу, але й є крупними гравцями у міжнародній торгівлі та контролюють більшість із провідних технологій і навичок керівництва. За рахунок своїх розмірів та сили ТНК є крупними гравцями світової економіки та, побічно, політики, зокрема державної політики. Вони можуть серйозно нашкодити економіці держави утриманням від інвестицій або рішенням забрати свої інвестиції в інше місце — це

можливість, якою творці політики можуть нехтувати лише при великій економічній небезпеці. Зараз також існує конкуренція між державами у залученні ТНК шляхом пропонування найбільш привабливих для них умов. Це часто має форму зобов’язання держави контролювати затрати на оплату праці, збереження рівнів податків, співмірних із податками в інших подібних державах, і встановлення мінімальних обмежень для міжнародної торгівлі та інвестицій. Всі ці тиски накладають суворі обмеження на альтернативи політики держави не лише в економічних, але і в неекономічних сферах. Отже, зменшення податків впливає не тільки на загальний рівень економічної діяльності, а також на спроможність держави фінансувати свої програми. Оцінювання впливу міжнародних інститутів У літературі існує тенденція до перебільшення впливу міжнарод них економічних сил на нації у відповідності з особистими теоретич ними та/чи ідеологічними уподобаннями авторів. Ліберали (які також називаються «вільними ринковиками» або «економічними раціоналіс тами») радіють підсиленню глобальних економічних сил, оскільки вони стримують політичне втручання в економіку. Більшість неомарксистів та націоналістів навпаки йдуть до іншої крайності, висвітлюючи лише поганий вплив економічної глобалізації. Нам потрібно бути обереж нішими, щоб зрозуміти це дуже складне явище. Вплив міжнародних інституцій є різним у різних державах та секторах політики, і дослідження цього явища має брати до уваги ці нюанси62. Рівень, до якого держави здатні контролювати міжнародні тиски, залежить від маси чинників, включаючи військову та економічну могутність, а також внутрішню силу держави. Отже, військово потужні країни, такі, як Сполучені Штати, Росія чи Китай, мають велику здатність захисту своїх громадян від зовнішніх тисків, так само, як і великі економіки, такі як США, Японія, Європейський союз. Відкритість іноземної торгівлі та інвестицій загалом ослаблює спроможності політики держави. Проте навіть це послаблення можна компенсувати і перетворити на силу — державою з внутрішньою спроможністю раціоналізувати їхню економіку через стратегічне втручання, яке б дозволило власним виробникам конкурувати на світових ринках. Міжнародні економічні інститути не руйнують спроможність держави у політиці повністю, хоча це часто підказується у літературі. Вплив інститутів, втім, різний у різних секторах політики. Найсиль ніший він на макроекономічному рівні, на якому держави виявляють, що їхня здатність у керуванні попитом сильно обмежується міжнарод ними силами63. Оскільки ринок товарів, послуг та капіталу все більшою мірою лежить поза межами національних кордонів, звичайні фіскальні та монетаристські заходи для підняття чи сповільнення економіки

більше не є такими ефективними, як раніше. Вплив вітчизняних заходів щодо керування попитом може швидко компенсуватися зовнішньо визначеними змінами банківських ставок та валютного курсу силами міжнародного ринку, що працюють у протилежному напрямку. На відміну від макроекономічної політики, держави продовжують мати широке поле для маневру в мікроекономічних питаннях. Різні держави вживали різні стратегії, наприклад, у сприянні перебудові виробництва, пристосуванні до нових вимог ринку та міжнародної конкурентоспроможності, — деякі з цих стратегій включають дуже високий рівень втручання. Проте ступінь, до якого держави можуть успішно застосовувати мікроекономічне втручання, залежить від їхньої внутрішньої сили. Держави з сильною владою, що мають значну автономію та спроможність, є у найкращому становищі для вживання мікроекономічного втручання для отримання переваг від можливостей, запропонованих глобальною економікою. І навпаки, слабкі держави, які в минулому могли застосовувати потужні макроекономічні важелі, відчувають себе суттєво неповноцінними через нездатність використо вувати мікроекономічне втручання в якості альтернативи. Як кажуть, надзвичайний рівень автономності та спроможності держав у Східній Азії є джерелом їхньої здатності до особливої підтримки промисловості (навіть окремих фірм), що, як вважають, і є секретом їхніх промислових успіхів. Влада більшості індустріальних держав (за винятком «корпоратистських» форм правління) звичайно не має автономності або спроможності проводити такі детальні, хоча й цілісні, мікро економічні втручання.

Висновок Розділ починається зі ствердження, що процес політики включає як державні, так і суспільні суб’єкти, про найважливіші з яких кажуть, що вони складають підсистему політики. Членство у підсистемі визначається конституційними та правовими положеннями, а також владою та знаннями залучених суб’єктів. Міністри та бюрократи, відповідальні за сферу політики, є ключовими діячами з боку інститутів влади, тоді як законодавці знаходяться на другорядних ролях. Їхні відповідники з суспільного сектора залучаються в першу чергу з груп інтересів та дослідницьких організацій, а засоби масової інформації залучаються лише до процесу встановлення порядку денного. Всі ці діячі мають власні цілі, яких вони хочуть досягти завдяки участі у процесі політики. Проте цілі, яких вони домагаються, метод проведення свого домагання та ступінь, до якого їхні зусилля є успішними, великою мірою визначається вітчизняним та міжнародним інституційним контекстом, у якому вони діють. На вітчизняному рівні це політичні інститути, які впливають на автономність і спроможність виконавчої влади та бюрократії, які мають найвирішальніший вплив на інтереси

Ń&#x201A;Đ° ĐżĐžĐ˛ĐľĐ´Ń&#x2013;Đ˝ĐşŃ&#x192; Ń Ń&#x192;Đąâ&#x20AC;&#x2122;Ń&#x201D;ĐşŃ&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛ Ń&#x201A;Đ° Đ˝Đ° Đ˝Đ°Ń ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐşĐ¸ ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x2020;ĐľŃ Ń&#x192; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸. Đ&#x;Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;Đľ ĐşĐžĐ˝Ń&#x2020;ĐľĐż Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń? Ń Đ¸ĐťĐ¸ Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ¸ ĐźĐ°Ń&#x201D; Ń ĐľĐ˝Ń ĐťĐ¸Ń&#x2C6;Đľ Đ˝Đ° Ń ĐľĐşŃ&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐźŃ&#x192; Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Đ˛Đ˝Ń&#x2013;. Đ&#x2020; Đ˝Đ°Đ˛Ń&#x2013;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x192; Ń&#x2020;Ń&#x152;ĐžĐźŃ&#x192; Ń&#x20AC;Đ°ĐˇŃ&#x2013; Ń&#x201A;Ń&#x20AC;ĐľĐąĐ° ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐżŃ&#x192;Ń ĐşĐ°Ń&#x201A;Đ¸ Đ˝ĐľĐżĐľŃ&#x20AC;ĐľĐ´ĐąĐ°Ń&#x2021;Ń&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Ń&#x2013; ĐžĐąŃ Ń&#x201A;Đ°Đ˛Đ¸Đ˝Đ¸ Ń&#x2021;ĐľŃ&#x20AC;ĐľĐˇ Ń ĐşĐťĐ°Đ´ Đ˝Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x192;ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐżĐž Đ˛Ń Ń&#x152;ĐžĐźŃ&#x192; Ń ĐľĐşŃ&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Ń&#x192;, Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Ń&#x2013; Ń&#x201A;Đ° Đ˛Ń Ń&#x2013;Ń&#x2026; ĐźĐžĐśĐťĐ¸Đ˛Đ¸Ń&#x2026; Ń Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x192;Đ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń?Ń&#x2026;. Đ?Đ° ĐźŃ&#x2013;ĐśĐ˝Đ°Ń&#x20AC;ĐžĐ´Đ˝ĐžĐźŃ&#x192; Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Đ˛Đ˝Ń&#x2013; Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đ¸Đš Đ˛ĐżĐťĐ¸Đ˛ Đ˝Đ° Ń&#x201A;Đľ, Ń&#x2030;Đž ĐźĐžĐśŃ&#x192;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x2021;Đ¸ Đ˝Đľ ĐźĐžĐśŃ&#x192;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x20AC;ĐžĐąĐ¸Ń&#x201A;Đ¸ Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2020;Ń&#x2013; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Ń&#x2013; Đ˝Đ° Đ˛Đ¸ĐąŃ&#x2013;Ń&#x20AC; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Ń?ĐşĐ¸Đš Đ˛ĐžĐ˝Đ¸ Đ˛Ń&#x20AC;ĐľŃ&#x2C6;Ń&#x201A;Ń&#x2013; Ń&#x20AC;ĐžĐąĐťŃ?Ń&#x201A;Ń&#x152;, Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x2013;ĐłŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;ĐłĐžĐ˛ĐľĐťŃ&#x152;Đ˝Đ¸Đš Ń&#x201A;Đ° Ń&#x201E;Ń&#x2013;Đ˝Đ°Đ˝Ń ĐžĐ˛Đ¸Đš Ń&#x20AC;ĐľĐśĐ¸ĐźĐ¸. Đ˘Ń&#x20AC;ĐľĐąĐ° ĐąŃ&#x192;Ń&#x201A;Đ¸ ĐžĐąĐľŃ&#x20AC;ĐľĐśĐ˝Đ¸ĐźĐ¸ ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ Ń&#x192;ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐľĐ˝Đ˝Ń&#x2013; Đ˛ĐżĐťĐ¸Đ˛Ń&#x2013;Đ˛ ĐźŃ&#x2013;ĐśĐ˝Đ°Ń&#x20AC;ĐžĐ´Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x2013;Đ˝Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐšĐ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐžĐąĐźĐľĐśĐľĐ˝Ń&#x152;, ĐžŃ ĐşŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;ĐşĐ¸ ĐąĐ°ĐłĐ°Ń&#x201A;Đž Ń&#x2030;Đž ĐˇĐ°ĐťĐľĐśĐ¸Ń&#x201A;Ń&#x152; Đ˛Ń&#x2013;Đ´ ĐžŃ&#x20AC;ĐłĐ°Đ˝Ń&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x2014; ĐşĐžĐ˝ĐşŃ&#x20AC;ĐľŃ&#x201A;Đ˝ĐžŃ&#x2014; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ¸ Ń&#x201A;Đ° Ń Ń&#x192;Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń Ń&#x201A;Đ˛Đ°, Đ° Ń&#x201A;Đ°ĐşĐžĐś Ń&#x20AC;Ń?Đ´Ń&#x192; Đ˝ĐľĐżĐľŃ&#x20AC;ĐľĐ´ĐąĐ°Ń&#x2021;Ń&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x2021;Đ¸Đ˝Đ˝Đ¸ĐşŃ&#x2013;Đ˛. Đ˘ĐžĐźŃ&#x192; ĐźĐ¸ Đ˝Đľ ĐźĐžĐśĐľĐźĐž Ń&#x2021;Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐž Đ˝Đ°ĐłĐžĐťĐžŃ Đ¸Ń&#x201A;Đ¸ Đ˝Đ° ĐżĐžŃ&#x201A;Ń&#x20AC;ĐľĐąŃ&#x2013; Đ´ĐľŃ&#x201A;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐłĐž ĐľĐźĐżŃ&#x2013;Ń&#x20AC;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝ĐžĐłĐž Đ´ĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐśĐľĐ˝Đ˝Ń? Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸.

Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐ¸ 1.

Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, Joel D. Wolfe, â&#x20AC;&#x2DC;Democracy and Economic Adjustment: A Comparative Analysis of Political Changeâ&#x20AC;&#x2122; in Richard E. Foglesong and Joel D. Wolfe (eds), The Politics of Economic Adjustment (New York: Greenwood Press, 1989): 153 86; John R. Freeman, Democracy and Markets: The Politics of Mixed Economies (Ithaca: Cornell University Press, 1989); Harold L. Wilensky and Lowell Turner, Democratic Corporatism and Policy Linkages: The Interdependence of Industrial, Labor8Market, Incomes, and Social Policies in Eight Countries (Berkeley: Institute of International Studies, 1987); Peter J. Katzenstein, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Domestic Structures and Strategies of Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 31, 4 (1977): 879 920. 2. George C. Edwards III and Ira Sharkansky, The Policy Predicament: Making and Implementing Public Policy (San Francisco: Freeman, 1978): 23. 3. Francis Castles et al. (eds), The Future of Party Government: Vol. 3: Managing Mixed Economies (New York: DeGruyter, 1987); Francis G. Castles, ÂŤThe Impact of Parties on Public Expenditureâ&#x20AC;&#x2122; in Francis G. Castles (ed.), The Impact of Parties: Politics and Policies in Democratic Capitalist States (London: Sage Publications, 1982): 21 96; Douglas A. Hibbs Jr, â&#x20AC;&#x2DC;Political Parties and Macroeconomic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 71, 4 (1977): 1467 87; Klaus von Beyme, â&#x20AC;&#x2DC;Do Parties Matter? The Impact of Parties on the Key Decisions in the Political Systemâ&#x20AC;&#x2122;, Government and Opposition 19, 1 (1984): 5 29. 4 . Anthony King, â&#x20AC;&#x2DC;Ideas, Institutions and the Policies of Governments: A Comparative Analysis: Part IIIâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 3, 4 (1973): 409 23; Anthony King, â&#x20AC;&#x2DC;What Do Elections Decide?â&#x20AC;&#x2122; David Butler, Howard R. Penniman, and Austin Ranney (eds), Democracy at the Polls: A Comparative Study of Competitive National Elections (Washington, DC: American Enterprise Institute for Public Policy Research, 1981). 5. Herman Bakvis and David MacDonald, â&#x20AC;&#x2DC;The Canadian Cabinet: Organization, Decision Rules, and Policy Impactâ&#x20AC;&#x2122; in M. Michael Atkinson (ed.) Governing Canada: Institutions and Public Policy (Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1993). 6. R.F. Adie and P.G. Thomas, Canadian Public Administration: Problematical Perspectives (Scarborough: Prentice Hall, 1987); K. Kernaghan, â&#x20AC;&#x2DC;Power,

9. 10.

11. 12.

13. 14. 15. 16.

17.

18.

19.

Parliament and Public Servants in Canada: Ministerial Responsibility Reexaminedâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Policy 5, 3 (1979): 383 96; K. Kernaghan, The Public and Public Servant in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in K. Kernaghan (ed.), Public Administration in Canada: Selected Readings (Toronto: Methuen, 1985): 323 30. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: David M. Olson and Michael L. Mezey, â&#x20AC;&#x2DC;Parliaments and Public Policyâ&#x20AC;&#x2122; in David M. Olson and Michael L. Mezey (eds), Legislatures in the Policy Process: The Dilemmas of Economic Policy (Cambridge: Cambridge University Press, 1991): 1 24. Stephen Breyer, Regulation and Its Reform (Cambridge: Harvard University Press, 1982); Alan Cairns, â&#x20AC;&#x2DC;The Past and Future of the Canadian Administrative Stateâ&#x20AC;&#x2122;, University of Toronto Law Journal 40 (1990): 319 61; Richard A. Posner, Theories of Economic Regulation,â&#x20AC;&#x2122; Bell Journal of Economics and Management Science 5, 2 (1974): 335 58; Margot Priest and Aron Wohl, The Growth of Federal and Provincial Regulation of Economic Activity 1867 1978' in W.T. Stanbury (ed.), Government Regulation: Scope, Growth, Process (Montreal: Institute for Research on Public Policy, 1980): 69 150; George J. Stigler, The Citizen and the State: Essays on Regulation (Chicago: University of Chicago Press, 1975). Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Larry B. Hill, â&#x20AC;&#x2DC;Introductionâ&#x20AC;&#x2122; in Larry B. Hill (ed.), The State of Public Bureaucracy (Armonk, NY: M.E. Sharpe, 1992): 1 11. Sharon L. Sutherland, â&#x20AC;&#x2DC;The Public Service and Policy Developmentâ&#x20AC;&#x2122; in M. Michael Atkinson (ed.), Governing Canada: Institutions and Public Policy (Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1993). A. Paul Pross, Group Politics and Public Policy (Toronto: Oxford University Press, 1992): 101. Đ&#x2019;Ń&#x2013;Đ´Đ˝ĐžŃ Đ˝Đ¸Đš Đ˛ĐżĐťĐ¸Đ˛ Ń&#x2013;Đ´ĐľĐžĐťĐžĐłŃ&#x2013;Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x201A;Đ° ĐžŃ&#x20AC;ĐłĐ°Đ˝Ń&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐšĐ˝Đ¸Ń&#x2026; Đ´ĐśĐľŃ&#x20AC;ĐľĐť Đ˛Đ¸ĐźĐ°ĐłĐ°Ń&#x201D; ĐżĐľĐ˛Đ˝ĐžĐłĐž ĐžĐąĐłĐžĐ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń?. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛., Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, Sandra Burt, â&#x20AC;&#x2DC;Canadian Womenâ&#x20AC;&#x2122;s Groups in the 1980s: Organizational Development and Policy Influenceâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Policy 16, 1 (1990): 17 28. William D. Coleman, Business and Politics: A Study of Collective Action (Kingston: McGill Queenâ&#x20AC;&#x2122;s University Press, 1988). Sandra Burt, â&#x20AC;&#x2DC;Canadian Womenâ&#x20AC;&#x2122;s Groups in the 1980sâ&#x20AC;&#x2122;: 17 28. Simon James, The Idea Brokers: The Impact of Think Tanks on British Govern-mentâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 71 (1993): 492. Evert A. Lindquist, Think Tanks or Clubs? Assessing the Influence and Roles of Canadian Policy Institutesâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 36, 4 (1993): 547 79. Alan Bryman, Quantity and Quality in Social Research (London: Unwin Hyman, 1988); Carol Weiss, â&#x20AC;&#x2DC;Research for Policyâ&#x20AC;&#x2122;s Sake: The Enlightenment Function of Social Researchâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Analysis 3, 4 (1977): 531 45; Carol H. Weiss, Using Social Research in Public Policy Making (Lexington: Lexington Books, 1977). Edward S. Herman and Noam Chomsky, Manufacturing Consent (New York: Pantheon, 1988); Michael Parenti, Inventing Reality (New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s, 1986). Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. ĐžĐłĐťŃ?Đ´ Ń&#x192; F.L. Cook et al., â&#x20AC;&#x2DC;Media and Agenda Setting: Effects of the Public, Interest Group Leaders, Policy Makers, and Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Public Opinion Quarterly 47, 1 (1983): 16 35; Doris A. Graber, Mass Media and American Politics (Washington: C.Q; Press, 1989). John W. Kingdon, Agendas, Alternatives and Public Policies (Boston: Little, Brown and Company, 1984).

20. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Robert J. Spitzer (ed.), Media and Public Policy (Westport: Praeger, 1993) and David Pritchard, ÂŤThe News Media and Public Policy AgendasÂť in David Kennamer (ed.), Public Opinion, the Press, and Public Policy (Westport: Praeger, 1992): 103 12. 21. Mancur Olson, The Logic of Collective Action: Public Goods and the Theory of Groups (Cambridge: Harvard University Press, 1965); Mancur Olson, The Rise and Decline of Nations: Economic Growth, Stagflation, and Social Rigidities (New Haven: Yale Univer-sity Press, 1982). 22. Stephen Haggard and Chung In Moon, â&#x20AC;&#x2DC;Institutions and Economic Policy: Theory and a Korea Case Studyâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics XLII, 2 (1990): 212. 23. Mancur Olson, â&#x20AC;&#x2DC;A Theory of the Incentives Facing Political Organizations: Neo Corporatism and the Hegemonic Stateâ&#x20AC;&#x2122;, International Political Sciences Review 7, 2 (1986): 165 89. 24. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Michael Atkinson and William Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Strong States and Weak States: Sectoral Policy Networks in Advanced Capitalist Economiesâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 19, 1 (1989): 47 67; Peter J. Katzenstein, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Domestic Structures and Strategies of Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 31, 4 (1974): 879 920; Eric A. Nordlinger, â&#x20AC;&#x2DC;Taking the State Seriouslyâ&#x20AC;&#x2122; in Myron Weiner and Samuel P. Hundngton (eds), Understanding Political Development (Boston: Little, Brown and Company, 1987): 353 91. 25. Peter J. Katzenstein, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Domestic Structures and Strategies of Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 31, 4 (1977): 879 920. 26. Kenneth H.F. Dyson, The State Tradition in Western Europe: A Study of an Idea and Institutions (Oxford: Martin Robertson, 1980). 27. Haggard and Moon, â&#x20AC;&#x2DC;Institutions and Economic Policy: Theory and a Korean Case Studyâ&#x20AC;&#x2122;: 215. 28. Atkinson and Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Strong States and Weak Statesâ&#x20AC;&#x2122;: 47 67. 29. R. Kent Weaver and Bert A. Rockman, â&#x20AC;&#x2DC;When and How Do Institutions Matterâ&#x20AC;&#x2122; in R, Kent Weaver and Bert A. Rockman (eds), Do Institutions Matter? Government Capabilities in the United States and Abroad (Washington, D.C.: Brookings Institution, (1993): 445 61. 30. Kenneth McRoberts, â&#x20AC;&#x2DC;Federal Structures and the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122; in M. Michael Atkinson (ed.). Governing Canada: Institutions and Public Policy (Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1993). 31. Keith G. Banting, The Welfare State and Canadian Federalism, (Kingston: Queenâ&#x20AC;&#x2122;s University Institute of Intergovernmental Relations, 1982); Richard Schultz and Alan Alexandroff, Economic Regulation and the Federal System (Toronto: University of Toronto Press, 1985); Michael Atkinson and William Coleman, The State, Business, and Industrial Change in Canada (Toronto: University of Toronto Press, 1989). 32. Đ&#x201D;ĐľŃ&#x201A;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đľ ĐżĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Đ˛Đ˝Ń?Đ˝Đ˝Ń? Đ˝Đ°Ń ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐşŃ&#x2013;Đ˛ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ˛ ĐżĐ°Ń&#x20AC;ĐťĐ°ĐźĐľĐ˝Ń&#x201A;Ń Ń&#x152;ĐşĐ¸Ń&#x2026; i ĐżŃ&#x20AC;ĐľĐˇĐ¸Đ´ĐľĐ˝Ń&#x201A; Ń Ń&#x152;ĐşĐ¸Ń&#x2026; Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐ°Ń&#x2026; Đ˝Đ°Đ˛ĐľĐ´ĐľĐ˝Đľ Đ˛: R. Kent Weaver and Bert A. Rockman (eds), Do Institutions Matter? Government Capabilities in the United States and Abroad (Washington, DC: Brookings Institution, 1993). 33. Peter H. Russell, The Effect of a Charter of Rights on the Policy making Role of Canadian Courtsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 25 (1982): 1 33. 34. S. A. de Smith, Judicial Review of Administrative Action (London: Stevens and Son, 1973); Louis L. Jaffe, Judicial Control of Administrative Action (Boston: Little Brown, 1965); Louis L. Jaffe, English and American Judges as

35. 36.

37. 38. 39. 40.

41.

42. 43. 44. 45. 46. 47. 48.

49.

50.

Lawmakers (Oxford: Clarendon, 1969); H.W.R. Wade, â&#x20AC;&#x2DC;Anglo American Administrative Law: Some Reflectionsâ&#x20AC;&#x2122;, Law Quarterly Review 81 (1965): 357 79; H.W.R. Wade, â&#x20AC;&#x2DC;Anglo American Administrative Law: More Reflectionsâ&#x20AC;&#x2122;, Law Quarterly Review 82 (1966): 226 52. Louis L. Jaffe, Judicial Control of Administrative Action (Boston: Little Brown, 1965). William H. Angus, â&#x20AC;&#x2DC;Judicial Review: Do We Need It?â&#x20AC;&#x2122; in Daniel J. Baum (ed.), The Individual and the Bureaucracy (Toronto: Carswell, 1974): 101 35; R. Dussault and L. Borgeat, Administrative Law: A Treatise (Toronto: Carswell, 1990); N. Finkelstein and B.M. Rogers (eds), Recent Developments in Administrative Law (Agincourt, ON: Carswell, 1987); P.W. Hogg, â&#x20AC;&#x2DC;The Supreme Court of Canada and Administrative Law, 1949 1971â&#x20AC;&#x2122;, Osgoode Hall Law Journal 11, 2 (1973): 187 223; Kenneth Kernaghan, â&#x20AC;&#x2DC;Judicial Review of Administration Actionâ&#x20AC;&#x2122; in Kenneth Kernaghan (ed.), Public Administration in Canada: Selected Readings (Toronto: Methuen, 1985): 358 73. Atkinson and Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Strong States and Weak Statesâ&#x20AC;&#x2122;: 50. Atkinson and Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Strong States and Weak Statesâ&#x20AC;&#x2122;: 51. Peter J. Katzenstein, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Domestic Structures and Strategies of Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 31, 4 (1977): 879 920. Peter Evans, â&#x20AC;&#x2DC;State as Problem and Solution: Predation, Embedded Autonomy, and Structural Changeâ&#x20AC;&#x2122; in Stephen Haggard and Robert R. Kaufman (eds), The Politics of Economic Adjustment: International Constraints, Distributive Conflicts, and the State (Princeton: Princeton University Press, 1992): 139 81. James A. Desveaux, Evert Lindquist, and Glen Toner; â&#x20AC;&#x2DC;Organizing for Innovation in Public Buraucracy: AIDS, Energy and Environment Policy in Canadaâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 27, 3 (1994): 493 528. Mancur Olson, The Rise and Decline of Nations: Economic Growth, Stagflation, and Social Rigidities (New Haven: Yale University Press, 1982): 92. Peter Evans, â&#x20AC;&#x2DC;State as Problem and Solutionâ&#x20AC;&#x2122;: 139 81. Charles Lindblom, Politics and Markets: The Worldâ&#x20AC;&#x2122;s Political Economic Systems (New York: Basic Books, 1977). Peter J. Katzenstein, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Domestic Structures and Strategies of Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 31, 4 (1977): 879 920. Graham K. Wilson, Business And Politics: A Comparative Introduction (London: Mac-Macmillan, 1990). Andrew J. Taylor, Trade Unions and Politics (Basingstoke: Macmillan, 1989): 1. G. Esping Andersen and Walter Korpi, â&#x20AC;&#x2DC;Social Policy as Class Politics in Post War Capitalism: Scandinavia, Austria, and Germanyâ&#x20AC;&#x2122; in J.H. Goldthorpe (ed.), Order and Conflict in Contemporary Capitalism (Oxford: Oxford University Press, 1984); Douglas A. Hibbs Jr, The Political Economy of Industrial Democracies (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1987). Douglas A. Hibbs Jr, â&#x20AC;&#x2DC;On the Political Economy of Long run Trends in Strike Activityâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 8, 2 (1978): 153 75; R. Lacroix, â&#x20AC;&#x2DC;Strike Activity in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in W.C. Riddell (ed.), Canadian Labour Relations (Toronto: University of Toronto Press, 1986). Đ?Đ˛Ń Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°ĐťŃ&#x2013;Ń? Ń&#x201D; Đ˛Đ¸Đ˝Ń?Ń&#x201A;ĐşĐžĐź, Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x201A; ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x201E;Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťĐşĐ¸, Ń&#x2021;ĐľŃ&#x20AC;ĐľĐˇ Ń Đ˛ĐžŃ&#x2014; Ń&#x201A;Ń&#x2013;Ń Đ˝Ń&#x2013; ĐˇĐ˛â&#x20AC;&#x2122;Ń?ĐˇĐşĐ¸ Đˇ Đ&#x203A;ĐľĐšĐąĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;Ń Ń&#x152;ĐşĐžŃ&#x17D; ĐżĐ°Ń&#x20AC;Ń&#x201A;Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x17D;, Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x2013;ĐłŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; ĐˇĐ˝Đ°Ń&#x2021;Đ˝Ń&#x192; Ń&#x20AC;ĐžĐťŃ&#x152; Ń&#x192; ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x2020;ĐľŃ Ń&#x2013; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, ĐżĐžĐżŃ&#x20AC;Đ¸ ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťĐžĐź ĐżĐťŃ&#x17D;Ń&#x20AC;Đ°ĐťŃ&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń Ń&#x152;ĐşĐ¸Đš Ń&#x2026;Đ°Ń&#x20AC;Đ°ĐşŃ&#x201A;ĐľŃ&#x20AC; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝ĐžŃ&#x2014; Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐ¸.

51. David Held and Anthony McGrew, â&#x20AC;&#x2DC;Globalization and the Liberal Democratic Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Government and Opposition 28, 2 (1993): 261 85. 52. Đ&#x201D;ĐľŃ&#x201A;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đ¸Đš ĐžĐłĐťŃ?Đ´ ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ¸ Đˇ ĐźŃ&#x2013;ĐśĐ˝Đ°Ń&#x20AC;ĐžĐ´Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x20AC;ĐľĐśĐ¸ĐźŃ&#x2013;Đ˛ Đ˝Đ°Đ˛ĐľĐ´ĐľĐ˝Đ¸Đš Ń&#x192;: S.D. Krasner, â&#x20AC;&#x2DC;Structural Causes and Regime Consequences: Regimes as Intervening Variablesâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 36, 2 (1982): 185 205; Stephen Haggard and Beth A. Simmons, â&#x20AC;&#x2DC;Theories of International Regimesâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 41, 3 (1987): 491 517. 53. Robert O. Keohane and Joseph S. Nye, Power and Interdependence, (Glenview, IL: Scott Foresman, 1989): 19. 54. Robert Gilpin, The Political Economy of International Relations (Princeton: Princeton University Press, 1987). 55. Keohane and Nye, Power and Interdependence. 56. Haggard and Simmons, â&#x20AC;&#x2DC;Theories of International Regimesâ&#x20AC;&#x2122;: 491 517. 57. Đ&#x17E;ĐąĐłĐžĐ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x2014; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐ¸ ĐźŃ&#x2013;Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Đ˛ Ń&#x20AC;Ń&#x2013;ĐˇĐ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń Ń&#x201A;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x201A;Ń?Ń&#x2026; Ń&#x192;: Volker Rittberger and Peter Mayer (eds), Regime Theory and International Relations (Oxford: Clarendon Press, 1993). 58. Đ&#x201D;ĐľŃ&#x201A;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đľ ĐžĐąĐłĐžĐ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x192;ĐźĐžĐ˛ GATT â&#x20AC;&#x201C; Jock A. Finlayson and Mark W. Zacher, â&#x20AC;&#x2DC;The GATT and the Regulation of Trade Barriers: Regime Dynamics and Functionsâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 35, 4 (1981): 561 602; M.A.G. Van Meerhaeghe, International Economic Institutions (Dordrecht: Kluwer, 1992). 59. Đ&#x17E;ĐąĐłĐžĐ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x2014; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐ¸ ĐźŃ&#x2013;Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Đ˛: Robert Gilpin, The Political Economy of International Relations (Princeton: Princeton University Press, 1987). 60. Jeffry Frieden, â&#x20AC;&#x2DC;Invested Interests: the Politics of National Economic Policies in a World of Global Financeâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 45, 4 (1991): 428. 61. Gilpin, The Political Economy of International Relations, The Economist, â&#x20AC;&#x2DC;Special Survey of Multinationalsâ&#x20AC;&#x2122; (27 March 1993): 6. 62. Đ?Đ°Ń Ń&#x201A;Ń&#x192;ĐżĐ˝Đľ ĐžĐąĐłĐžĐ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐźĐžĐśĐ˝Đ° Đ˛ĐˇŃ?Ń&#x201A;Đ¸ Đˇ: M. Ramesh, â&#x20AC;&#x2DC;Economic Globalization and Policy Choices: Singaporeâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 8, 2 (1995): 243 60. 63. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Geoffrey Garrett and Peter Lange, â&#x20AC;&#x2DC;Political Responses to Interdepen dence: Whatâ&#x20AC;&#x2122;s ÂŤLeftÂť for the Left?â&#x20AC;&#x2122;, International Organization 45, 4 (1991): 539, 564.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Atkinson, M. and W. Coleman, The State, Business and Industrial Change in Canada, Toronto: University of Toronto Press, 1989. Gourevitch, Peter, Politics in Hard Times: Comparative Responses to International Economic Crises, Ithaca: Cornell University Press, 1986. Hall, Peter A., Governing the Economy, Cambridge: Polity Press, 1986. Held, David, â&#x20AC;&#x2DC;Democracy, the Nation State and the Global Systemâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 197 235 in David Held (ed.), Political Theory Today, Oxford: Polity, 1991. James, Simon, â&#x20AC;&#x2DC;The Idea Brokers: The Impact of Think Tanks on British Governmentâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 71 (1993): 471 90. Katzenstein, Peter, Small States in World Markets, Ithaca: Cornell University Press, 1985. Offe, Claus, â&#x20AC;&#x2DC;Competitive Party Democracy and the Keynesian Welfare State: Factors of Stability and Disorganizationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 15 (1983): 225 46. Olson, David M. and Michael L. Mezey (eds), Legislatures in the Policy Process: The Dilemmas of Economic Policy, Cambridge: Cambridge University Press, 1991.

Page, E.C., Political Authority and Bureaucratic Power, Brighton: Wheatsheaf, 1985. Peter, B. Guy, The Politics Of Bureaucracy: A Comparative Perspectwe, New York: Longman, 1984. Spitzer, Robert J. (ed.), Media and Public Policy, Westport: Praeger, 1993. Wilensky, Harold L. and Lowell Turner, Democratic Corporatism and Policy Linkages: The Interdependence of Industrial, Labor8Market, Incomes, and Social Policies in Eight Countries, Berkeley: Institute of International Studies, 1987. Wilson, Graham K., Business And Politics: A Comparative Introduction, London: Macmillan, 1987. Wilson, Graham K., Interest Groups, Oxford: Basil Blackwell, 1990.

Розділ 4

Засоби політики

У попередньому розділі ми розглядали ключові суб’єкти та інститути, які визначають і складають членство у політичних під системах, впливаючи на процес державної політики. Тепер ми звер таємось до розгляду засобів політики — що також називаються засобами проведення політики, або важелями керування, — якими влада намагається втілити свою політику та між якими вона має зробити вибір. Наприклад, влада вирішує не тільки те, чи щось робити з проблемою погіршення якості води, але також шлях втілення свого рішення — через масові кампанії закликів до зменшення викидів, через регулювання, яке забороняє будь яку діяльність, що несе забруднення, або через надання субсидій фірмам, що забруднюють воду, для переключення на безпечніші технології виробництва. Вибір засобу часто не менш спірний, ніж вибір самої політики. У цьому розділі ми класифікуємо засоби політики, якими володіють творці політики. Потім ми опишемо головні риси ключових засобів та вкажемо ступінь їхньої взаємозамінності. Наша мета на цій стадії є описовою, а не наказовою, оскільки контекстуальний чинник впливає на доцільність різних засобів. Питанню, чому влада намагається вибрати певний засіб, а не якийсь інший, технічно рівний і навіть більш привабливий, присвячений восьмий розділ.

Класифікація засобів політики Розмаїття засобів для вирішення проблем обмежене лише уявою творців політики. Здійснено численні спроби визначити засоби політики та класифікувати їх за чіткими категоріями1. На жаль, жодна пара з цих схем не має достатньо спільних рис. Вони або стоять на дуже високому рівні абстракції, або базуються на відмінних рисах окремих засобів. Нам потрібна схема, достатньо абстрактна для

залучення різних можливостей, достатньо конкретна, щоб відповідати тому, як творці політики пояснюють свої дії. Перша спроба розробки каталогу засобів політики була викладена голландським економістом Е.С. Кіршеном (E.S. Kirschen) з колегами на початку 1960 х років. Кіршен досліджував, чи існує набір засобів для втілення економічної політики, який давав би оптимальні результати2. Він прийшов до висновку, що є 64 загальні типи засобів, проте не класифікував їх і не спробував теоретично дослідити їхнє походження та вплив. Такі політологи, як Кашман (Cushman), Льові (L’owi), Даль (Dahl) та Ліндблом (Lindblom) провели подібні дослідження, проте всі їхні схеми намагалися втиснути численні засоби у дуже загальні категорії, наприклад, категорію залучення державного регулювання3. Лестер Саламон (Lester Salamon) мінімально просунув розгляд, увівши категорії для затратних та незатратних засобів4. Більш систематична схема була висунута Кристофером Гудом (Christopher Hood), який запропонував тезу про те, що всі засоби політики використовують одне із чотирьох широких понять «ресурсів керування» 5 . Він стверджував, що влада протидіє суспільним проблемам через використання наявної в неї інформації («Нодаль ність»), правової сили («Повноваження»), грошей («Скарб») та організацій у розпорядженні («Організація»). МакДонел (McDonnell) та Елмор (Elmore) також використовували чотирикратну класифіка цію, хоча вони класифікували засоби не згідно з ужитими ресурсами, а згідно з бажаним завершенням. Вони вказали такі категорії засобів — «Доручення», «Стимул», «Нарощування спроможності» та «Зміна системи»6. Шнайдер (Schneider) та Інґрем (Ingram) запропонували подібний перелік понять, які вони назвали: «Стимули», «Зростання спроможності», «Символічні та настановчі» та «Повчальні»7. Всі ці систематики є проблематичними. Вони пропонують занадто широкі поняття, які можуть включати ряд непов’язаних між собою засобів або, як у випадку зі схемою понять Гуда, є взаємовиключними. Не зрозуміло, наприклад, де у схемі Гуда мають з’явитися витрати влади на рекламу. Чи це є діяльністю з використання організації, повноважень, скарбу чи нодальності? Терміни, вживані для опису понять, також здаються занадто далекими від політичної реальності, щоб бути корисними для дослідників державної політики. Складно уявити собі кабінет, що розмірковує над тим, які засоби використати — нодальності, скарбу, зростання спроможності чи зміни системи. Канадські політологи Дж. Брюс Доерн (G. Bruce Doern) та Ричард Фід (Richard Phidd) намітили поворотний пункт у класифікації засобів політики, розташувавши їх уздовж шкали відповідно до кількості «допустимого силового примусу», що вони викликають8. Найменш примусовим, за їхньою шкалою, було «саморегулювання», на

протилежному кінці стояла «державна власність». Ця систематика також не була ідеальною, оскільки складно оперувати поняттям «примусу», і не ясно, як розташувати різні засоби вздовж цієї шкали. Проте вона заклала основу для майбутніх класифікацій встановленням потреби аналізувати засоби в контексті взаємин, існуючих між державою та суспільством, втілених у кожній категорії засобів. Замість того, щоб зосереджуватися на ненадійній концепції «примусу», можна прийти до повнішої, хоча й дещо простішої, систематики, аналізуючи рівень присутності держави у наданні товарів та послуг, залучених до використання кожного з засобів9. Використо вуючи рівень державного втручання в якості критерію, ми можемо розробити систематику, яка б розташувала різні засоби державної політики на осі від добровільності до примусовості. Істинно добровільні засоби повністю вільні від залучення держави, повністю примусові засоби не залишають простору для приватної свободи. Між цими двома крайностями лежить коло засобів, які залучають різні рівні державного та приватного забезпечення. Поєднуючи цю шкалу з реєстром засобів, розробленим Кіршеном та іншими, ми приходимо до переліку десяти основних типів засобів політики. Ряд із зростанням рівня втручання держави є таким: Сім’я та община, Добровільні організації, Приватні ринки, Інформація та переконання, Субсидії, Аукціони на право власності, Податки та збори, Постанови, Державні підприємства, Пряме забезпечення. Цей перелік зображений графічно на рисунку 5.

Рисунок 5.

Низький Добровільні засоби

— Регулювання — Державні підприємства — Пряме забезпечення

— Інформація та переконання — Субсидії — Аукціони на право власності — Податки та збори

— Сім’я та община — Добровільні організації — Приватний ринок

Спектр засобів політики

Рівень залучення держави Змішані засоби

Високий Примусові засоби

Теоретично більшість із цілей політики можна досягти викорис танням декількох різних засобів; іншими словами, більшість засобів є до певної міри «взаємозамінні». Наприклад, влада для підтримки охорони здоров’я населення може покласти цю проблему повністю на сім’ю, щоб її члени самі вирішували, хто отримує лікарські послуги, скільки і за яку ціну. Або влада може піти на іншу крайність і забезпечувати охорону здоров’я через свої власні адміністративні органи, з прямою оплатою з загальних податкових надходжень, не залишаючи простору для ринку та інших приватних організацій. Між цими двома крайностями лежить коло інших засобів, включаючи переконання населення берегти здоров’я, субсидії бідним і постанови щодо лікарів та лікарень. Завданням влади у творенні політики є вибрати засіб або набір засобів, що найбільш відповідали б поточній проблемі, враховуючи як обмеження, так і можливості кожної категорії засобів, а також політичні наслідки їх використання. Хоча більшість засобів у технічному сенсі «взаємозамінні», на практиці вони відрізняються, що ускладнює вибір найкращого засобу. Наприклад, Саламон (Salamon) та Лунд (Lund) вважають, що різні засоби залучають різний ступінь дієвості, результативності, справедливості, законності та підтримки прихильників, що впливає на його придатність до конкретної ситуації10. Отже, деякі з засобів більш результативні у проведенні політики, ніж інші. Крім того, вони різні за величиною фінансових та кадрових витрат, що є важливим з огляду на теперішні бюджетні обмеження. Також слід брати до уваги здатність залучити підтримку населення взагалі і, зокрема, людей, що безпосередньо задіяні у підсистемі політики. Наприклад, певні інститути влади можуть надавати перевагу таким засобам, як субсидії чи державні підприємства, оскільки вони залишаються під їхнім контролем11. Більше того, норми культури та інституційні заходи можуть надавати більшу легальність деяким документам у порівнянні з іншими. Отже, можливо, що при ліберальній демократії громадяни та творці політики можуть надавати перевагу менш примусовим засобам, а не іншим так само ефективним альтернативам. Більше того, заоби мають різний вплив на розподіл, і тому творцям політики необхідний вибір справедливих засобів. Податкові пільги, наприклад, є внутрішньо несправедливими, оскільки не дають виграшу тим, хто не отримує оподатковуваних прибутків (біднякам).

Добровільні засоби Характерною рисою добровільних засобів є те, що вони не викликають жодного залучення влади; бажане завдання натомість виконується на добровільній основі. Влада часто обдумано вирішує

нічого не робити стосовно певної проблеми, оскільки вважає, що найкраще з нею можуть впоратися ринок, сім’я або добровільні організації. Ці неурядові організації діють на добровільній основі, і їхні члени не мусять виконувати завдання влади. Якщо вони і роблять щось для держави, то з причин власних інтересів, моралі та емоційної винагороди. Добровільні засоби є важливими для втілення політики в економічній та соціальній сферах. В дійсності до багатьох державних проблем звертаються через ці засоби, попри розростання у минулому столітті примусових та змішаних засобів, яке супроводжувало розширення ролі держави. І через поширення приватизації в останні роки їх використання може також сильно збільшитися. Їм надають перевагу в багатьох суспільствах через їхню економічну ефективність, відповідність культурним засадам свободи особистості і підтримку сім’ї та общини. Сім’я та община Першим набором добровільних засобів, на які влада може покладатися у втіленні політики, є сім’я та община. У всіх суспільствах рідні, друзі та сусіди надають ряд товарів та послуг, і влада може вжити заходів щодо розширення їхньої ролі, щоб слугувати цілям політики. Це можна робити або побічними методами, скорочуючи державні послуги у сподіванні, що сім’я та община заповнять утворений проміжок, або прямо, підтримуючи їх залучення. Всі суспільства розглядають турботу про потреби членів сім’ї та інших близьких як суттєву відповідальність людини. За дітьми, людьми похилого віку та хворими зазвичай наглядають, в основному піклуються, проте при потребі є звичною і фінансова підтримка. Розрахунки показали, що у 1978 році загальна сума переданих грошей, їжі та житла в рамках сімей в США становила 86 мільярдів $ 12. Негрошові внески неможливо оцінити, оскільки сім’ї надають ряд послуг, вартість яких неможливо виміряти у грошах. Наприклад, оцінено, що близько 80% домашніх послуг з охорони здоров’я літніх людей виконується членами сім’ї13. Зрозуміло, що для таких послуг не очікується фінансова винагорода, проте є емоційна подяка та очікування відповіді на зусилля. Першою перевагою сім’ї та общини як засобу державної політики є те, що вони нічого не коштують владі, хіба що вона вирішує надавати ґранти чи субсидії за ці зусилля. У багатьох ситуаціях, як у випадку опікування сім’ї та общини інвалідами у порівнянні з турботою у державних інституціях, важко собі уявити альтернативу цьому засобу. Більше того, така робота має велику політичну підтримку у більшості суспільств. Проте ці переваги підриваються декількома серйозними недоліками. Засоби на основі сім’ї та общини є, як правило, слабкими

при звертанні до складних економічних проблем. Достатню ефектив ність може ґарантувати централізоване забезпечення державою, а не децентралізоване забезпечення сім’єю чи общиною. Довіра цим типам засобів у вирішенні державних проблем може бути несправедливою, оскільки багато людей не мають нікого, або нікого з фінансовими можливостями чи емоційним обов’язком, хто б міг опікуватися ними. Також вони несправедливі стосовно тих, хто опікується. В більшості суспільств основними піклувальниками є жінки, цю роль дедалі складніше виконувати через все більше залучення жінок до роботи. Тому на сім’ю та общину можна покладатися лише як на доповнення до інших інструментів, необхідних для вирішення гострих соціальних проблем сьогодення. Добровільні організації Добровільні організації включають «діяльність, дійсно добровільну у подвійному сенсі, оскільки вона вільна від (державного) примусу та економічних обмежень прибутковості та розподілу прибутків» 14. Благодійні організації, які надають такі послуги, як служби довіри, освіта, їжа для бідних і тимчасові притулки для побитих жінок чи безпритульних дітей, є основним прикладом таких організацій. Іншими прикладами є добровільні групи, які утворюють для очистки пляжів та берегів річок. Хоча такі дії можуть надаватися ринком чи владою, їх можна залишити повністю чи частково на добровільних організаціях. Благодійні неприбуткові групи зазвичай були основним засобом задоволення основних потреб тих, хто не міг зробити це сам, проте розширення держави достатку протягом останнього століття посту пово зменшило їхню важливість. Навіть за цих обставин і сьогодні добровільні організації залишаються широковживаним засобом вирішення соціальних проблем. Насправді, в США, які часто вва жаються прототипом індивідуалістського та матеріалістичного сус пільства, неприбутковий добровільний сектор надає більше послуг, ніж сама влада15. В останні роки через бюджетні кризи, з якими зіткнулася влада, багато держав наполягає на розширенні ролі добровільного сектора. За теорією, добровільні організації є ефективним засобом надання більшості економічних та суспільних послуг. Якщо б це було реальним, було б економічно вигіднішим проведення соціального забезпечення, послуг з охорони здоров’я та освіти, ніж будівництво дамб та доріг на основі добровільних зусиль окремих людей. Вони також пропонують гнучкість і швидкість відповіді та можливість експериментування, що було б складно зробити у владних організаціях16. Наприклад, вони часто швидше надають компенсації жертвам природних катаклізмів, ніж влада. Більше того, такий підхід до суспільних вимог зменшує потребу в діях влади, що подобається тим, хто вважає, що втручання

держави є дуже шкідливим для політичної свободи. Неприбуткові групи є також справедливим засобом, оскільки вони звичайно скеровані на тих, хто потребує допомоги. Іншим благотворним наслідком є їхній позитивний внесок у підтримання духу спільноти, соціальної солідарності та політичної співучасті. Проте більшість практичних обставин суттєво обмежують корисність добровільних організацій. Їхні зусилля великою мірою непридатні до багатьох економічних і соціальних проблем. Їхню ефективність та результативність компрометує той факт, що велика добровільна група може стати бюрократичною і на практиці може не відрізнятися від державної організації. Якщо добровільна організація фінансово залежить від влади, вона не може бути рентабельною; державі було б дешевше виконувати завдання самій. В США влада покриває 40 процентів загальних витрат добровільних організацій; це є більшим джерелом фінансів, ніж приватні внески17. І пропорція приватних внесків була б навіть меншою без можливості зниження податків, яке дозволяється для таких внесків. Сучасні економічні та соціальні проблеми просто занадто великі, щоб до них адекватно підходити на основі лише добровільних зусиль; більшість людей не має ані часу, ані засобів, потрібних для такої діяльності, навіть якщо б вони хотіли це зробити. Тому вони навряд чи будуть працювати поза сферою, в якій їхні члени знаходять задоволення у своїх справах з релігійних, етичних, чи політичних причин. Члени добровільних організацій навряд чи брали б на себе більшість завдань, що виконує сучасна влада. Ринок Безумовно, найбільш важливим і спірним добровільним засобом є ринок. Добровільні взаємини між споживачами та виробниками, де перші хочуть купити якомога більше за свої обмежені кошти, а другі хочуть отримати найвищі прибутки, приводять до наслідків, що задовольнять обидві сторони. Попри те, що первинний мотив обох груп полягає у власних інтересах, суспільство в цілому виграє від цих взаємин, оскільки всі бажання суспільства (підкріплені здатністю платити) задовольняються за найнижчою можливою ціною. Отже ті, кому потрібна охорона здоров’я чи освіта, можуть просто купити послуги лікарень та шкіл, які отримують прибуток. За певних обставин ринок є найкращим із засобів. Він є ефективним та результативним засобом забезпечення більшості приватних товарів і може ґарантувати, що ресурси направлені лише на ті товари та послуги, які оцінені суспільством, що відображається у бажанні окремих людей платити. Він також ґарантує, що в разі значної конкуренції між постачальниками товари та послуги надаються за найнижчою можливою ціною. Оскільки більшість товарів та послуг, необхідних

населенню, є приватними за природою, влада в капіталістичних суспільствах широко покладається на ринковий засіб. Проте в декількох ситуаціях використання ринкового засобу може бути недоречним. Як ми бачили в другому розділі, ринок не може надати достатньо суспільного товару, власне того, який є ціллю державної політики. Отже, його не можна використовувати для забезпечення оборони, поліції, освітлення вулиць та інших подібних товарів та послуг, що цінуються суспільством. Ринку також складно забезпечити різні типи платних товарів та товарів зі спільного джерела (дивись визначення у другому розділі) через різного типу провали ринку. Ринок також є дуже несправедливим засобом, оскільки він забезпечує потреби лише платоспроможних людей. Отже, у чисто ринковій системі надання охорони здоров’я, наприклад, багата особа з грошима може забажати косметичну хірургію, тоді як бідняк з відмовою нирок не може отримати необхідного лікування. Не дивно, що використання ринку в такій ситуації стикається з жорсткою політичною опозицією. «Вільний ринок» у правдивому сенсі назви майже ніколи не використовується на практиці як засіб політики. Коли влада вибирає звернення до цього засобу для вирішення державної проблеми, він звичайно супроводжується іншими засобами — такими, як постанови для захисту споживачів, інвесторів та робітників; також його супроводжують субсидії для підтримання бажаної діяльності. Хоча сам ринок є добровільною організацією, його підтримує примусова сила держав.

Примусові засоби Примусові, або, як їх ще називають, директивні засоби примушують чи скеровують дії цільових осіб чи фірм, яким не лишається свободи відповіді. Влада у здійсненні своїх верховних повноважень може наказати підвладній особі вжити певних заходів, може заснувати компанії, контрольовані владою для виконання будь яких функцій за її вибором, або безпосередньо надавати потрібні товари та послуги через бюрократію. Ці засоби є надто примусовими, адже вони дозволяють владі робити все, що вона вибере для себе в рамках широких конституційних меж та залишати мало свободи цільовим особам, групам чи організаціям. Регулювання Є численні визначення постанов, проте більшість із них нама гаються бути цілком обмежувальними по суті. Всеохоплююче визна чення було запропоноване Майклом Рейґаном (Michael Reagan), який визначає їх як «процес чи діяльність, у якій влада вимагає чи забороняє певну діяльність чи поведінку частини суб’єктів та інститутів, в

100

основному приватних, хоча інколи і державних, і робить це через тривалий адміністративний процес, в основному через спеціально створені регуляторні інституції»18. Отже, регулювання є вказівкою влади вибраним суб’єктам, яку треба виконувати, тому що невиконання зазвичай штрафується. Деякі регулювання насправді є законами і залучають підтримку поліції та юридичної системи. Проте більшість регулятивних доку ментів є адміністративними указами, створеними в рамках дозвільного законодавства та здійснюваними на тривалій основі урядовими відомствами або спеціалізованим урядовим інститутом (в США він називається Незалежною комісією з регулювання), який не залежить від контролю з боку влади у повсякденній діяльності. Регулювання набуває різних форм і включає правила, стандарти, дозволи, заборони, правові накази та виконавчі накази. Хоча ми не завжди відчуваємо їхню присутність, вони впливають на ціну та стандарти широкого кола товарів та послуг, які ми споживаємо, а також на якість питної води й повітря. Економічне та соціальне регулювання мають дещо різну природу. Економічне контролює ціни та об’єми виробництва, або повернення інвестицій, або створення чи ліквідацію компаній у промисловості. Їхньою метою часто є виправлення диспропорцій, які можуть виникнути внаслідок дії ринкових сил. Економічне регулювання було традиційною формою регулювання, його соціальний аналог має більш пізнє походження. Соціальне регулювання належить до контролю в сфері здоров’я, безпеки та соціальної поведінки, наприклад, різного типу дискримі націй у наданні роботи. Вони мають більше справ з нашим фізичним та моральним благополуччям, ніж із нашими гаманцями19. Прикла дами соціального регулювання є правила стосовно безпеки споживчих товарів, професійних ризиків, водогосподарчі ризики, забруднення повітря, шумове забруднення, дискримінація на основі статі чи національності та порнографія. Захист навколишнього середовища є гібридом економічного та соціального регулювання, оскільки проблеми зазвичай мають економічне походження, проте їхній шкідливий вплив є в основному соціальним. Соціальне регулювання зосереджується не на якомусь окремому виді діяльності (наприклад, на банках чи телекомунікаціях), як це робить економічне, а на ширших проблемах чи функціях (забруднення, безпека чи мораль). Отже, соціальне регулювання може торкатися декількох галузей промисловості і проходити під юрисдикцією декількох інститутів влади. Регулювання як засіб політики має декілька переваг20. По перше, для його введення необхідно менше інформації, оскільки владі не потрібно знати наперед уподобання суб’єктів, як у випадку добровільних та, як ми побачимо, змішаних засобів. Вона може просто встановити

101

стандарт, скажімо — дозволений рівень забруднення, та очікувати, що його будуть дотримуватися; в цьому випадку стимулювання не привело б до бажаного результату. По друге, коли певна діяльність є повністю небажаною, наприклад, фільми та відео педофілійного змісту, легше заборонити виробництво таких продуктів регулюванням, аніж розробляти заходи, які б заважали їхньому виробництву та розповсюдженню. По третє, з адміністративної точки зору регулювання є більш ефективним засобом, ніж інші, якщо влада має всю необхідну інформацію і точно знає, чого хоче; не потрібно мати справу з непевностями, що виникають при застосуванні менш прямих засобів. По четверте, регулювання дозволяє краще координувати та планувати зусилля завдяки більшій передбачуваності. По п’яте, їхня передба чуваність робить їх більш важливими засобами в часи криз, коли необхідний миттєвий відгук. По шосте, регулювання може бути дешевшим за інші засоби, такі як субсидії та податкові пільги. Все, що вимагається — це адміністративна агенція, яка мала б контролювати дотримання регулювання, а у випадку з фіскальними пільгами агенція мала б не тільки керувати, але й пропонувати ці пільги. І останнє, регулювання також може бути політично привабливим, якщо держава або підсистема політики хочуть бачити швидку та визначену дію з боку влади. Так само виразними є й недоліки регулювання21. По перше, воно дуже часто викривлює діяльність добровільного чи приватного секторів і може сприяти економічній неефективності. Регулювання ціни та пряме постачання обмежують діяльність сил попиту та пропозиції і впливають на механізм ціноутворення, що приводить до непередбачуваних спотворень на ринку. Обмеження на вході чи виході промислового сектору може зменшити конкуренцію і справити негативний вплив на ціну. По друге, регулювання може інколи перешкоджати інноваціям та технологічному прогресу через ґаранто ваність ринку, яку вони дають існуючим фірмам, та обмежені можли вості дозволеного експериментування. По третє, регулювання часто є негнучкими і не допускають розгляду окремих обставин, що приводить до викривлень та неочікуваних наслідків22. Соціальне регулювання є особливо проблематичним. У більшості випадків майже неможливо точно визначити, що є прийнятним при регулюванні. Використання таких фраз, як «безпечні та ефективні» ліки, наприклад, несе забагато неясності. Проте, якщо регулювання визначає певні стандарти, за нових обставин воно може стати невдалим 23 . По четверте, існує проблема керування — може бути просто неможливим встановлення регулювання для кожної з небажаних діяльностей. Наприклад, існують тисячі забрудників; для кожного було б потрібне спеціальне регулювання, якщо б цей механізм був вибраний для цілей політики. І врешті, вартість спостереження за впровадженням з боку комісії з

102

регулювання може бути високою через ціну інформації, дослідження і впровадження може зробити творення політики занадто формалі зованим та суперечливим. Державні підприємства Державні підприємства можна вважати крайнім варіантом регулю вання, «в якому розроблені спеціальні правила, які покривають всю діяльність, у вигляді внутрішніх директив керівництва установ»24. Це робить їх ще більш примусовими, ніж регулювання, оскільки влада може й насправді робити все, чого забажає за правом власності. Нема чіткого методу визначення державного підприємства, це й пояснює, чому влада не оголошує перелік підприємств, якими вона володіє. Головною проблемою є визначення того, наскільки підприєм ство має бути державним, щоб називатися державним підприємством. На одному полюсі слід згадати приватне підприємство, на іншому — звичайну бюрократичну установу. Щодо рис державного підприємства можна зробити три великі узагальнення 25. Перше, вони включають деяку частку державної власності, яка може становити і 100 відсотків, і менше половини. Ана літики часто використовують довільну величину мінімум 51 відсоток власності уряду, щоб називати фірму державним підприємством. Термін «змішане підприємство» використовують для опису фірм, якими спільно володіє держава та приватний сектор. Друге, на державних підприємствах існує до певної міри контроль чи пряме управління з боку влади. Повністю пасивне володіння держави фірмою, що працює вільно від державного контролю, не буде складати державне підприємство. Третє, державні підприємства виробляють товари та послуги, що продаються, крім таких державних товарів, як оборона чи освітлення вулиць, за які отримувачі послуг прямо не платять. Як наслідок, зароблене від продажу мусить майже відповідати витратам, а отримання прибутку може й не бути їхньою основною ціллю. Як засіб політики, державні підприємства надають владі ряд переваг26. Перше, вони є ефективним засобом економічної політики в ситуаціях, коли соціально необхідні товари та послуги не виробляються приватним сектором через високі витрати капіталу та низьку очікувану віддачу. Друге, інформація, необхідна для заснування державного підприємства, в багатьох випадках менша, ніж при використанні добровільних засобів чи регуляції. Не потрібна інформація про планову діяльність чи цілі та уподобання тих, на кого спрямована політика, оскільки влада як власник може робити все що завгодно через саме підприємство. Третє, з огляду на управління, державні підприємства можуть спростити керівництво, якщо регулювання охоплює все. Наприклад, замість побудови нашарувань регулювань, бажанішим було

103

б заснувати компанію, яка б робила те ж саме без потреби у громіздких процесах та законодавчому нагляді над положеннями, що обслуговують регулювання. Врешті, прибутки державних підприємств можна накопичувати у державних фондах, які можна використовувати для державних витрат. Наприклад, у Сінгапурі значна частка державних прибутків — це прибутки державних підприємств. Недоліки державних підприємств є не менш значними. Перше, владі часто їх складно контролювати, оскільки менеджери можуть від цього ухилятися. Крім того, акціонери (учасники голосування) є занадто неорганізованими, а їхні власні інтереси є занадто розкиданими, щоб мати ефективний контроль над компанією. Друге, державне підпри ємство може бути неефективним у роботі, тому що тривалі втрати не ведуть до банкрутства. Насправді велика кількість ДП постійно втрачають гроші, що є основною причиною приватизації великої їх кількості, проведеної в останні роки у багатьох країнах. І на кінець, багато державних підприємств, наприклад, у сфері постачання електрики чи води, діють в монополістичному середовищі, що дозволяє їм перекладати вартість своєї неефективності на споживачів, причому така стратегія не відрізняється від приватної фірми, що має монопольне становище. Пряме постачання У нашій спробі зрозуміти більш екзотичні засоби, які застосовує влада, ми майже забули такий базовий та широко уживаний засіб, як пряме постачання. Замість очікування від приватного сектору роботи над тим, чого бажає влада, чи регулювання виконання завдання приватним сектором, або очікування, поки це зроблять напівавтономні державні підприємства, влада прямо виконує завдання, постачаючи товари та послуги безпосередньо державними працівниками, які оплачуються з державної казни27. Більшість із того, що робить влада, робиться цим засобом: національна оборона, дипломатичні відносини, поліція, пожежна охорона, соціальне забезпечення, освіта, керівництво державними землями, збереження парків та доріг, а також попри це все перепис населення та геологічна розвідка. Серед переваг прямого постачання як засобу є такі28: Перше, подібно до інших примусових засобів, пряме постачання легко встановити через низькі вимоги до інформації. Друге, великий розмір установ, що вимагаються для прямого постачання, дозволяє їм накопичувати ресурси, досвід та інформацію, необхідну для ефективного виконання їхніх завдань. Третє, пряме постачання вільне від проблем непрямого постачання — обговорень, переговорів та більшої потреби в інформації, що може підживлювати більший інтерес в отриманні ґрантів та контрактів, ніж у досягненні результатів. Четверте, пряме постачання 104

допускає внутрішні угоди, зменшуючи таким чином витрати на досягнення чогось непрямим шляхом. Так само значними є й недоліки прямого постачання: хоча формально влада може робити все те, що може й приватний сектор, практика далека від цього. Перше, розробка програм бюрократією часто відрізняється негнучкістю, що є неминучим в ліберально демокра тичних суспільствах, які цінують верховенство закону і повинні підкорятися формальним процедурам. Друге, політичний контроль над установами та посадовцями, залученими до надання товарів та послуг, може, і це часто трапляється, сприяти політичному втручанню заради збільшення шансів на перевибори влади, аніж для служби державі. Політичний контроль може також вести до непослідовних директив для установ, що надають товари та послуги, через суперечливі тиски, що оточують владу. Третє, оскільки бюрократичні установи не мають конкурентів, вони часто недостатньо свідомі щодо витрат, за що врешті розраховуються платники податків. Четверте, розробка програм може страждати через конфлікти всередині установ та між установами влади.

Змішані засоби Змішані засоби поєднують риси добровільних і примусових засобів. Вони дозволяють владі змінювати рівень участі у формуванні рішення недержавних діячів, однак залишають остаточне рішення за приват ними діячами. Їх залучення змінюється від мінімального, простого розповсюдження інформації, до максимального — штрафного оподаткування небажаної діяльності. Між цими двома прикладами лежить субсидіювання бажаної діяльності та встановлення механізму ціноутворення у сферах, які б не отримали його звичайним шляхом. Ці засоби до певної міри комбінують переваги добровільних та примусових засобів. Інформація та заклик Розповсюдження інформації є пасивним засобом, що надає інформацію окремим особам та фірмам, очікуючи бажаних змін у їхній поведінці. Інформація часто носить загальний характер, сприяє обізнаності населення, щоб воно зробило свій свідомий вибір. Наприклад, інформація щодо туризму, програм, а також економічна та соціальна статистика розповсюджуються владою, а населення робить свої висновки та відповідно реагує. Проте інформацію можна скеровувати чіткіше, щоб отримати потрібну відповідь, як у випадку розголошення інформації про шкідливість куріння. У всіх випадках громадськість не зобов’язана конкретно реагувати. Заклик, чи, як його інакше називають, вмовляння, включає трохи більше дій влади, ніж розповсюдження інформації29. Він несе узгоджене намагання зміни уподобань та дій громадян, а не просте їх інформування

105

про ситуацію з надією змінити поведінку бажаним чином. Проте він не включає зміни привабливості вибору завдяки пропозиції винагороджень чи накладання санкцій. Приклади закликів включають рекламу, що спонукає людей піклуватися про свою добру форму та здоров’я, економити воду чи енергію, користуватися громадським транспортом. Консультації між посадовцями влади та представниками фінансових установ, промисловості чи робітників також є формою заклику, оскільки на цих зустрічах влада часто сподівається змінити поведінку інших сторін. Ця група засобів передбачає одну чи обидві з двох речей: (1) поведінка з питання повинна залишатися особистою, і влада не може законно використовувати засоби примусу, чи (2) мотивації є достатньо сильними, щоб на них самих можна було покладатися для досягнення цілей політики після розголошення нової інформації30.

Наприклад, для запобігання розповсюдженню СНІДу влада мало може зробити для зміни поведінки, натомість вона повинна покла датися на розповсюдження інформації, сподіваючись, що люди свідомо уникатимуть дій, які б несли ризик інфікування. Заклик пропонує численні переваги31. Він є непоганою відправною точкою для влади, що бореться з проблемою, для якої відсутні визначені вирішення. Його легко зробити і, якщо проблема вирішується вже через заклик, нічого більше робити не треба. Але якщо знайдено кращий засіб, тоді політика вмовляння може бути просто змінена чи відкинута. Він є недорогим з огляду на фінанси та витрати на персонал, тому що залучає незначні фінансові обов’язки чи контроль з боку бюрократії. І останнє, заклик узгоджується з нормами ліберальної демократії, яка цінує доводи, переконування, особисту відповідальність та свободу. Проте заклик є занадто слабким засобом у разі потреби негайних результатів, як то в часи кризи. Влада може використовувати його для того, щоб просто показувати, що вона щось робить стосовно проблеми, замість того, щоб дійсно робити щось осмислене. Так, заклики влади проти насилля над жінками, за відсутності інших засобів, приносять дуже мало користі. Як сказали Стенбері (Stanbury) та Фултон (Fulton), «за відсутності позитивного чи негативного спонукання (або більш конкретно, важелів), більшість зусиль щодо вмовляння мають або малу ймовірність, або відносно короткий період успіху» 32. В найкращому разі, заклик слід використовувати у поєднанні з іншими засобами, коли вони наявні.

106

Субсидія Субсидією називаються всі види перерахування коштів окремим особам, фірмам та організаціям від влади або від інших осіб, фірм та організацій за вказівкою влади. Її метою є фінансова винагорода за бажану діяльність, що впливає на оцінку суспільними діячами вартості та прибутковості різних альтернатив. Хоча остаточний вибір залишається за окремими особами та фірмами, ймовірність бажаного вибору зростає, оскільки він передбачає субсидії. Субсидія є надзвичайно різноманітним засобом. Однією з найвідоміших форм субсидії є ґранти, «витрати, зроблені задля під тримки певного гідного результату, майже як форма визнання, нагород ження та заохочення, проте нечітко калібрована з огляду на вартість отримання цього результату» 33. Ґранти зазвичай пропонуються виробникам із метою, щоб вони виробляли бажані товари та послуги, які б вони не виробляли за інших обставин. Витрати походять із загальних податкових надходжень уряду, що вимагає юридичного схвалення. Прикладами ґрантів є державні кошти, надані школам, університетам та громадському транспорту. Іншою відомою формою субсидії є податкові пільги, які включають «звільнення від сплати податків у певній формі, як витрати майбут нього періоду, знижки, кредити, виключення чи привілейовані ставки, що залежать від певної дії (або від невиконання певної дії)»34. Податкові пільги включають утримання від податків, які в нормальній ситуації мали б збиратися, а не прямі витрати уряду. Влада вважає податкові пільги привабливими, оскільки вони закладені в положеннях про податки, що робить їх встановлення відносно легким35. Крім того, у більшості держав вони не вимагають бюджетного схвалення, оскільки дійсно не витрачається жодних грошей; просто отримуються менші прибутки36. Також їх використання не обмежене наявністю коштів, оскільки вони не включають прямих витрат. Ними також легко керувати, легко і впроваджувати їх, оскільки вони не вимагають створення спеціальної бюрократії, як це властиво для багатьох інших засобів. Це завдання, як правило, покладають на існуючу податкову бюрократію. Іншою формою субсидій, про яку багато говорять, є ваучери. Це папери з грошовою номінальною вартістю, що пропонуються державою споживачам певних товарів та послуг, ті передають їх постачальникам, яким надали перевагу, які, у свою чергу, представляють ваучери владі на погашення. Ваучери, як і ґранти, призначені для підвищення споживання товарів та послуг, які влада вважає бажаними. Проте, на відміну від ґрантів, що надаються виробникам та обмежують вибір споживача, система ваучерів субсидує споживачів та дозволяє їм робити відносно вільний вибір на ринку. Ця система підтримує конкуренцію постачальників, які неодмінно покращують якість та зменшують вартість для владних органів.

107

Позики з боку влади за процентною ставкою, нижчою від ринкової, також є формою субсидії. Проте в якості субсидії слід тлумачити не загальну величину позики, а лише різницю між запропонованою та ринковою процентними ставками за неї. Інші засоби політики, які формально не вважаються субсидіями, можуть включати певний їх компонент. Так, регулювання, що обмежує кількість певних товарів та послуг, вироблених чи проданих, також включає субсидії для виробників, тому що вони часто можуть штучно підвищувати ціни. Таким чином субсидуються виробники молока та птиці в Канаді та США. Регулювання, яке фіксує ціни для захисту конкуренції від падіння цін, шкодячи іншим існуючим виробникам, також включає субсидії від споживачів. Виробничі підприємства у більшості місць отримують такий тип субсидії через регулювання. Централізована закупівля державою товарів у місцевих виробників за ціною, вищою від ринкової, також є субсидією для місцевих виробників, величина її дорівнює різниці між ціною покупки та ринковою ціною. Субсидії як засіб політики мають багато переваг37. Перше, їх легше встановити, якщо те, чого влада хоче від людей, збігається з бажаннями останніх. Якщо населення — ціль політики — вірить, що певна дія є бажаною, проте з якоїсь причини її не виконує, то субсидія може змінити ситуацію. Наприклад, фірми, що вагаються, чи модернізувати виробництво та навчати персонал, в разі надання податкових пільг можуть схилитися до цього. Друге, з огляду на керування, субсидії є гнучким засобом, оскільки окремі учасники вирішують для себе — як відповідати на субсидії в світлі змінених обставин. Вони дозволяють взяти до уваги місцеві та галузеві обставини, оскільки субсидію візьмуть лише ті особи та фірми, які можуть її успішно використати. Третє, субсидії можуть підтримувати інновації з боку окремих осіб та фірм, оскільки дозволяють зробити відповідну віддачу. На відміну від цього, регулювання, що встановлює стандарти виконання, за своєю природою буде перешкоджати інноваційній відповіді з боку населення. (Також можливо зробити, щоб субсидія залежала від інновацій). Четверте, вартість керування та впровадження субсидій може бути нижчою, тому що вимагати їх є справою отримувачів. І останнє, субсидії часто політично більш сприйнятливі, оскільки прибутки концентру ються в малій кількості, а затрати розподіляються серед усього населення, що призводить до того, що субсидії будуть сильно підтримуватися тими, хто їх отримує, та спричинятимуть лише слабку протидію іншої сторони. Недоліки субсидій так само виразні. Оскільки субсидії (крім подат кових пільг) вимагають фінансування з існуючих чи нових джерел прибутків, часто їх встановлення є складним. Вони повинні змагатися з іншими програмами, що потребують фінансування, кожна з яких 108

підтримана власною мережею суспільних груп, політиків та бюрокра тів. Друге, вартість збирання інформації про необхідну кількість субсидій для стимулювання бажаної поведінки може бути високою. Виявлення точної величини субсидії методом проб та помилок є занадто дорогим шляхом впровадження політики. Третє, оскільки субсидії працюють побічно, до настання їх бажаного ефекту часто минає певний час. Це робить їх непридатним засобом для використання в часи криз. Четверте, субсидії бувають зайвими у випадках, коли бажані дії можуть відбутися навіть без них, що дає несподіваний прибуток отримувачам. Проте позбутися їх складно через опір з боку існуючих отримувачів, які б програли в разі їх ліквідації. Аукціон прав на власність Аукціони прав на власність є особливо цікавим змішаним засобом. На основі припущення, що ринок часто є найефективнішим засобом для розміщення ресурсів, аукціони прав на власність, що проводяться владою, організовують ринки в ситуації, коли вони не існують. Ринок створюється встановленням фіксованої кількості переданих прав на споживання означених ресурсів, що має ефект створення штучної нестачі та запускає роботу механізмів ціноутворення. Таким ресурсом може бути вода чи повітря для промислових викидів, запаси риби або будь що інше. Ті, хто хоче використати ресурс, повинні брати участь у торгах на аукціоні за обмеженої наявної кількості. Потенційні покупці будуть пропонувати ціну, яку вони дають цьому ресурсу, і ті, хто запропонує найвищу, забезпечать собі право володіння. Багато держав запропонували такий контроль над використанням шкідливих забрудників. Зазвичай у цих схемах влада фіксує загальну кількість забрудників, що можуть потрапляти на ринок і далі, через періодичні аукціони, продає право на скид обмеженої наявної кількості. Це означає, що фірми, які планують використовувати забрудник у своєму виробничому процесі, повинні на аукціоні придбати право це робити ще до купівлі самого забрудника. Якщо можливі дешевші альтернативи, тоді вони будуть уникати використання забрудника через додаткові витрати на придбання прав на нього. Виробники, для яких дешевші альтернативи відсутні, продовжуватимуть платити ціну за право на використання забрудника. Проте навіть їм треба постійно шукати альтернативи, оскільки інакше вони нестимуть додаткові витрати. Перевагою аукціонів із прав власності є те, що вони обмежують використання екологічно шкідливих матеріалів, однак залишають їх менш доступними для тих, хто не має альтернативи. Зрозуміло, це саме можна було б провести через регуляцію, проте тоді владі треба було б визначати, кому слід дозволити обмежену доступну кількість, 109

що є складним завданням, враховуючи високу вартість інформації. У випадку аукціонів рішення робиться ринком згідно сил попиту та (штучно обмеженої) пропозиції. Іншим прикладом використання аукціону з прав є контролювання числа автомобілів на вулицях міста. Після експериментів із цілим рядом засобів для контролю за швидким зростанням числа автомобілів, що викликали корки на дорогах та погіршення екології, влада Сінгапуру вирішила звернутися до аукціону з права на володіння автомобілем. Річне постачання нових автомобілів у країну обмежене чотирма тисячами. Проте, перед тим, як купити автомобіль, треба купити Сертифікат на право на аукціоні, організованому урядом. Оскільки річний попит на нові автомобілі набагато перевищує 4000, останніми роками переможці торгів додатково платили 50000 сінгапурських доларів лише за купівлю права на автомобіль (більше, ніж вартість самого автомобіля). Цей засіб ґарантував здатність влади контро лювати кількість автомобілів на вулицях без визначення, які особи чи фірми володіють цими автомобілями, бо це визначається ринком. Зрозуміло, аукціон також є надзвичайно прибутковим джерелом надходжень для уряду. Однією з переваг аукціонів прав на власність є те, що їх легко заснувати. Влада, базуючись на тому, що вона вважає максимальною кількістю товарів та послуг, які слід дозволити, фіксує верхній ліміт, і тоді дає ринку зробити решту. Друге, вони є гнучким засобом, який дозволяє владі змінювати верхній ліміт як і коли вона хоче, а учасники аукціону мають відповідно змінювати свій спосіб дій. Аукціони з прав на власність також дозволяють учасникам пристосовуватися до змінених обставин, таких, як розвиток технологій, що зберігають витрати, без вимоги відповідної зміни політики влади чи засобу. Третє, аукціони дають упевненість, що відбувається лише фіксована кількість небажаної діяльності, що неможливо з іншими добровільними чи змішаними засобами. Одним із недоліків аукціонів є те, що вони можуть підтримувати спекуляцію, коли перекупники накопичують усі права, встановлюючи для них високу ціну, що зводить бар’єри для невеликих фірм. Друге, часто ті, хто не може купити права, оскільки вони можуть бути недоступними для продажу, змушені будуть шахраювати, тоді як у випадку зборів з користувачів чи субсидій вони мали б альтернативи. Це може привести до дуже високої вартості впровадження, оскільки інакше люди звертатимуться до сірого чи чорного ринку. Третє, аукціони є несправедливими тією мірою, що вони розподіляють ресурси за спроможністю заплатити, а не за потребою, і можуть створити агресивну опозицію з боку тих, для кого вони є додатковими витратами. Так, у Сінгапурі багатії купують більше одного автомобіля (тому що дефіцит зробив їх символом суспільного становища), тоді як ті, хто

110

справді їх потребує, не можуть купити жодного, якщо в них нема додаткових грошей на купівлю сертифікату на право. Податки та збори з користувачів Податок є встановленою законом обов’язковою платою особи чи фірми державі38. Головною метою податків є зростання прибутків для фінансування витрат влади. Проте вони також можуть використо вуватися в якості засобу політики для стимулювання бажаних дій і для запобігання небажаним. Податки можуть набувати різних форм і мати різні методи, якими вони вводяться у дію. У більшості держав для фінансування програм соціального забезпе чення використовують податок на заробітну плату. За такими схемами роботодавець звичайно утримує визначену частку заробітної плати виробників (що називається внеском з робітників), додає визначену владою свою частку (внесок з роботодавців) і потім передає зібране таким чином владі. Метою податків на заробітну плату часто є створення фонду страхування для таких означених ризиків, як хвороба, виробничі травми та пенсії за старістю. За цих обставин страхові вип лати проводяться з цього фонду. В певному сенсі ця система не відріз няється від приватного страхування, яким можна покрити різні ризики, крім того, що деякі ризики у суспільстві вважаються критичними і тоді їх страхування влада робить обов’язковим. Обов’язкове членство у фонді страхування збільшує кількість застрахованих, зменшуючи таким чином вартість страхових внесків, розкидаючи ризик. Податки можна також використовувати для стримування небажа них дій. На відміну від субсидії, яка є позитивним стимулом і працює, винагороджуючи бажані дії, податки можна вживати як негативний стимул (чи санкцію), яка штрафує небажану діяльність. Оподатко вуючи товари, послуги чи діяльність, влада непрямим чином стримує їх споживання чи виконання. Цілей політики багатьох урядів, спрямо ваних на зменшення куріння, пияцтва та азартних ігор через їхній поганий вплив, можна частково досягти через винятково високі подат ки на сиґарети, алкоголь та гру в казино. Дослідження показали, що головною причиною зменшення споживання сиґарет в Канаді на почат ку 1990 х стали високі ціни, спричинені високими податками, хоча власне податки спричинили зростання контрабанди та інших форм уникання податків. Однією з нових форм використання податків як засобу політики є збори з користувача. Замість того, щоб схиляти до певної поведінки, винагороджуючи це через субсидії чи вимагаючи це через регуляції, влада накладає «ціну» на певні дії, яку мають платити ті, хто ці дії робить. Цю ціну можна вважати фінансовим штрафом, що служить обмеженню певної поведінки. Збори з користувачів, подібно до аукціонів на права власності, є комбінацією регулятивних та ринкових засобів.

111

Регулятивний аспект стосується того, що влада встановлює збір (податок) на діяльність без її заборони чи обмеження. Як багато цієї діяльності відбувається, визначається ринковими силами у відпо відності до рівня збору. Включення додаткових витрат примушує фірми проаналізувати витрати та прибутки для того, щоб вирішити — чи взагалі припинити цю діяльність, чи зменшити її до рівня, коли прибутки перевищуватимуть витрати. Зусилля зі зменшення витрат можуть стимулювати пошук (дешевших) альтернатив, які зменшать діяльність, за яку знімається збір. Фірма може отримати несподіваний прибуток, якщо зможе впровадити технології, що не включають цю небажану діяльність та пов’язані з нею збори. Успіх зборів з користувача пов’язаний із встановленням оптимального збору, щоб небажана діяльність відбувалась лише на прийнятному рівні. Найчастіше збори з користувачів застосовуються для контролю над негативними зовнішніми силами. Так, у сфері контролю за забруд ненням є збори з користувача, відомі як збори з викидів. Зменшення викидів має свою вартість, яка зростає з кожною часткою зменшення. Якщо збори знімаються з викидів, то забруднювач буде зменшувати рівень забруднення до того моменту, коли їх зменшення стане дорож чим, ніж оплата зборів за викиди. Таким чином, забруднювач буде постійно розробляти шляхи мінімалізації зборів, які він має платити, скорочуючи рівень забруднення, яке він скидає. В ідеалі влада встанов лює збори за викиди на рівні, коли соціальні прибутки дорівнюють соціальним витратам, вважаючи, що суспільство знає, з якою величи ною забруднення воно може жити за даної вартості зменшення рівня викидів. Інша ціна буде неефективною; нижчі збори приведуть до надмірного забруднення, а занадто високі — до зростання витрат і, як наслідок, цін, які платить споживач. Інший новітній приклад зборів з користувача — зусилля Сінгапуру контролювати транспортні корки в центрі міста. Протягом пікових годин перевізники платять встановлену ціну за в’їзд до центру міста, що примушує їх порівнювати вартість в’їзду в центр на власному автомобілі з ціною пересування на автобусі чи метро, які не платять цих зборів. Дослідження показали, що ці збори дали ринковий імпульс скороченню перевантаження доріг у центрі міста. Податки та збори з користувачів як засоби політики мають такі переваги. По перше, їх легко встановити, оскільки вони дозволяють окремим особам та фірмам поступово знайти альтернативу платі зборів задля зменшення витрат. Компанії мають менше підстав протидіяти цим заходам; вони не можуть заявляти, що неможливо зменшити цю проблемну діяльність, якщо вони підтримують існуючий рівень діяльності, платячи збори. По друге, податки та збори з користувачів дають тривалий фінансовий стимул зменшенню небажаної діяльності. Зменшення зборів, що сплачують фірми, дозволяє їм зменшити ціну

112

чи збільшити прибуток, тобто зменшення проблемної діяльності є у їхніх власних інтересах. З іншого боку, регуляції не надають жодного стимулу зменшити дії нижче від встановленого стандарту. По третє, збори з користувача підтримують інновації, оскільки в інтересах фірм стає пошук дешевших альтернатив. По четверте, вони є гнучким засобом, оскільки влада продовжує регулювати тарифи до досягнення того моменту, коли виникає бажана кількість проблемної діяльності. Більше того, на відміну від регуляцій, де відкриття нової технології вимагало б зміни регуляції, платники самі відповідають на збори з користувачів. І зрештою, вони є бажаними з огляду на адміністрування, оскільки відповідальність за зменшення проблемної діяльності залишається на окремих особах та фірмах, що зменшує потребу у бюрократичному апараті для їх впровадження. Проте податки та збори з користувачів мають також певні недоліки. По перше, вони вимагають великих обсягів інформації для встанов лення правильного рівня податків чи тарифів. По друге, впродовж процесу експериментування з величиною тарифів ресурси можуть бути використані нераціонально. Наприклад, певний рівень тарифів може заохотити встановлення машинного обладнання, чого б не відбулося при занижених тарифах. По третє, вони неефективні в часи кризи, коли необхідно миттєво реагувати. Крім того, їх наслідки неможливо спрог нозувати через те, що вони покладаються на приватне рішення. Врешті, вони включають громіздкі та, можливо, шкідливі адміністративні витрати.

Висновок Цей розділ увів просту систематику засобів політики, засновану на відмінності між державним та приватним чи добровільним наданням товарів та послуг. Також викладено основні переваги та недоліки ряду засобів, які відходять від технічного поняття «взаємозамінності» всіх засобів політики. Хоча цей розгляд допомагає підкреслити типи рішень, які мають прийняти творці політики, він мало говорить, чому зроблено власне такий вибір. Подібно до попереднього розділу, який вказав на ключові суб’єкти та інститути, що впливають на процес політики, цей розділ просто подав реєстр важливих засобів процесу державної політики. Як цей процес насправді відбувається, і як чи чому суб’єкти політики вибирають певні засоби, розглядається в частині 3.

Примітки 1.

Короткий виклад різних схем класифікації – Lеster M. Salamon and Michael S. Lund, «The Tools Approach: Basic Analytics» in Lester S. Salamon (ed.), Beyond Privatization: The Tools of Government Action (Washington, DC: Urban Institute, (1989): pp. 32 3.

113

2. E.S. Kirschen et al., Economic Policy in Our Time (Chicago: Rand McNally, 1964). 3. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Robert E. Cushman, The Independent Regulatory Commissions (London: Oxford University Press, 1941); Robert A. Dahl and Charles E. Lindblom, Politics, Economics and Welfare: Planning and Politico8economic Systems Resolved into Basic Social Processes (New York: Harper and Row, 1953); Theodore J. Lowi, â&#x20AC;&#x2DC;Four Systems of Policy, Politics and Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 32, 4 (1972): 298 310. 4. Lester M. Salamon, â&#x20AC;&#x2DC;Rethinking Public Management: Third Party Government and the Changing Forms of Government Actionâ&#x20AC;&#x2122;, Public Policy 29 (1981): 255 75. 5. Christopher C. Hood, The Tools of Government (Chatham: Chatham House, 1986). 6. Lorraine M. McDonnell and Richard F. Elmore, Alternative Policy Instruments (Santa Monica: Center for Policy Research in Education, 1987). 7. Anne L. Schncider and Helen Ingram, â&#x20AC;&#x2DC;Behavioral Assumptions of Policy Toolsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 52, 2 (1990): 510 29. 8. G. Bruce Doern and Richard W. Phidd, Canadian Public Policy: Ideas, Structure, Process, 2nd ed. (Toronto: Nelson Canada, 1992): 96 8. 9. Nicolas Baxter Moore, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Implementation and the Role of the State: A Revised Approach to the Study of Policy Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122; in Robert J. Jackson, Doreen Jackson, and Nicolas Baxter Moore (eds), Contemporary Canadian Politics: Readings and Notes (Scarborough: Prentice Hall, 1987): 336 55. 10. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Salamon and Lund, â&#x20AC;&#x2DC;The Tools Approach: Basic Analyticsâ&#x20AC;&#x2122; in Salamon (ed.), Beyond Privatisation: 41. 11. Evert Lindquist, â&#x20AC;&#x2DC;Tax Expenditures, Competitiveness and Accountabilityâ&#x20AC;&#x2122;, in Bryne Purchase (ed.), Policy Making and Competitiveness (Kingston: Queenâ&#x20AC;&#x2122;s University School of Policy Studies, 1994). 12. Neil Gilbert and Barbara Gilbert, The Enabling State: Modern Welfare Capitalism in America (New York: Oxford University Press, 1989): 281. 13. Robert Lampman, quoted in Gilbert and Gilbert, The Enabling State: 19. 14. Robert Wuthnow, â&#x20AC;&#x2DC;The Voluntary Sector: Legacy of the Past, Hope for the Futureâ&#x20AC;&#x2122; in Robert Wuthnow (ed.), Between States and Markets: The Voluntary Sector in Comparative Perspective (Princeton: Princeton University Press, 1991): 7. 15. Salamon, Lester M., â&#x20AC;&#x2DC;Of Market Failure, Voluntary Failure, and Third Party Government: Toward a Theory of Government Nonprofit Relations in the Modern Welfare Stateâ&#x20AC;&#x2122; in Susan A Ostrander and Stuart Langton (eds), Shifting the Debate: Public/Private Sector Relations in the Modern Welfare State (New Brunswick: Transaction Books, 1987): 31. 16. Norman Johnson, The Welfare State in Transition: The Theory and Practice of Welfare Pluralism (Brighton: Wheatsheaf, 1987): 114. 17. Salamon, Lester M., â&#x20AC;&#x2DC;Of Market Failure, Voluntary Failure, and Third Party Gavernmentâ&#x20AC;&#x2122;: 31. 18. Micharl D. Reagan, Regulation: The Politics of Policy (Boston: Little Brown, 1987): 17. 19. Reagan, Regulation: The Politics of Policy.

114

20. B.M. Mitnick, The Political Economy of Regulation: Creating, Designing, and Removing Regulatory Forms (New York: Columbia University Press, 1980): 401 04. 21. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: James Anderson (ed.), Economic Regulatory Policies (Lexington: Lexington Books, 1976). 22. Romano Dyerson and Frank Mueller, â&#x20AC;&#x2DC;Intervention by Outsiders: A Strategic Perspective on Government Industrial Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 13, 1 (1993): 69 88. 23. Eugene Bardach, â&#x20AC;&#x2DC;Social Regulation as a Generic Policy Instrumentâ&#x20AC;&#x2122; in Lester M. Salamon (ed.), Beyond Privatization: 203 4. 24. B.M. Mitnick, The Political Economy of Regulation: Creating, Designing, and Removing Regulatory Forms (New York: Columbia University Press, 1980): 399 400. 25. Yair Ahroni, Evolution and Management of State Owned Enterprises (Cambridge, MA.:Ballinger, 1986); 6. 26. B.M. Mitnick, The Political Economy of Regulation: 407. 27. Christopher K. Leman, The Forgotten Fundamental: Successes and Excesses of Direct Governmentâ&#x20AC;&#x2122; in Salamon (ed.), Beyond Privatization: 54. 28. Based on Christopher K. Lcman, The Forgotten Fundamentalâ&#x20AC;&#x2122; in Salamon (ed.), Beyond Privatization: 60. 29. W.T. Stanbury and Jane Fulton, â&#x20AC;&#x2DC;Suasion as a Governing Instrument in Allan Maslove (ed.), How Ottawa Spends 1984: The New Agenda (Toronto: Lorimer, 1984): 282 324. 30. Leslie A. Pal, Public Policy Analysis: An Introduction (Toronto: Methuen, 1987): 148. 31. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Stanbury and Fulton, â&#x20AC;&#x2DC;Suasion as a Governing Instrumentâ&#x20AC;&#x2122;: 297 301. 32. Stanbury and Fulton, â&#x20AC;&#x2DC;Suasion as a Governing Instrumentâ&#x20AC;&#x2122;: 300. 33. Pal, Public Policy Analysis: 152. 34. B.M. Mitnick, The Political Economy of Regulation: Creating, Designing, and Removing Regulatory Forms (New York: Columbia University Press, 1980): 365. 35. Paul R. McDaniel, Tax Expenditures as Tools of Government Actionâ&#x20AC;&#x2122; in Salamon (ed.), Beyond Privatisation: 170 3. 36. Allan Maslove (ed.), Taxing and Spendmg: Issues of Process (Toronto: University of Toronto Press, 1994). 37. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Mitnick, The Political Economy of Regulation: 350 3. 38. M.J. Trebilcock et al., The Choice of Governing Instrument (Ottawa: Canadian Govern-ment Publication Centre, 1982): 53.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Atkinson, Michael M. and Robert A. Nigol, â&#x20AC;&#x2DC;Selecting Policy Instruments: Neo Institutional and Rational Choice Interpretations of Automobile Insurance in Ontarioâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 22, 1 (1989): 107 35. Hood, Christopher, The Tools of Government, Chatham: Chatham House Publishers, 1986. Howlett, Michael, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Instruments, Policy Styles, and Policy Implemen tation: National Approaches to Theories of Instrument Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 19 (1991): 1 21.

115

Linder, S.H. and B.G. Peters, â&#x20AC;&#x2DC;Instruments of Government: Perception and Contextsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 9 (1989): 35 58. Mitnick, B.M., The Political Economy of Regulation, New York: Columbia University Press, 1980. Schneider, Anne and Helen Ingram, â&#x20AC;&#x2DC;Behavioral Assumptions of Policy Toolsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 52, 2 (1990): 510 29. Wolf, Charles Jr, Market or Governments: Choosing Between Imperfect Alternatives, Cambridge: MIT Press, 1988. Woodside K., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Instruments and the Study of Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 19 (1986): 775 94.

116

Частина 3

ПРОЦЕС ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

117

Розділ 5

Встановлення порядку денного — чинники та вікна політики

Концептуальні питання Першою і, можливо, найбільш критичною стадією циклу політики є встановлення порядку денного. Яким чином питання опиняються в порядку денному влади щодо дій? Хоча часто це вважається доведеним, засоби та механізми, за якими питання та інтереси визнаються кандидатами на дії влади, жодною мірою не є простими. Вони походять із багатьох чинників і мають пройти складний процес ще до того, як серйозно приймаються для вирішення. Те, що відбувається на цій стадії, справляє вирішальний вплив в цілому на процес політики та на її наслідки. За твердженнями Коба (Cobb) та Елдера (Elder): дополітичні, або принаймні процеси до вирішення, часто відіграють найбільш важливу роль у визначенні питань та альтернатив, які слід розглядати владі, та на ймовірний вибір, який вона робитиме. Те, що відбувається в формальних інститутах влади, які приймають рішення, є попросту визнанням, документуванням та узаконенням короткочасних результатів тривалої боротьби сил у великій соціальній матриці... З огляду на це, питання про те, як проблеми та вимоги потрапляють (або ні) в центр уваги інтересів в межах інститутів влади, стає критичним питанням1.

Спосіб та форма, в яких проблеми визнаються, якщо взагалі визнаються, є важливими чинниками того, як до них врешті решт ставитимуться творці політики. Вимоги до влади щодо вирішення деяких суспільних проблем приходять від суспільства, тоді як інші ініціюються самою владою. Більше того, суспільна підтримка ініціатив політики є різною для різних питань, що ускладнює узагальнення. В самій своїй основі встановлення порядку денного стосується визнання проблеми частиною влади. Багато піонерських робіт із цього питання написано у США, тому вони глибоко просякнуті плюраліст

118

ськими настроями, що превалювали як головна лінія американської політології ранніх часів. Отже, наприклад, Коб, Дж. Рос (Ross) та М. Рос визначали встановлення порядку денного як «процес, завдяки якому вимоги різних груп населення перетворюються в питання порядку денного, що вимагають серйозної уваги державних посадов ців»2. Це визначення тісно пов’язане з ідеєю, що творення державної політики стимулюється діями суспільних груп, — це критерійна ознака плюралізму. Емпіричний доказ, проте, виявляє, що у багатьох випадках процес політики ініціюється членами влади, а не суспільними групами. Джон Кінґдон (John Kingdon) дав більш описове та менш теоретично тенденційне визначення: Порядок денний, як я його уявляю, є переліком тем чи проблем, яким владні посадовці та люди поза владою, тісно пов’язані з цими посадовцями, приділяють серйозну увагу в певний час... З цього набору всіх можливих тем або проблем, на які влада могла б звернути увагу, вона приділяє серйоз ну увагу лише деяким. Отже, процес встановлення порядку денного звужує цей набір можливих тем до набору, який дійсно стає в центрі уваги3.

Це є чітким резюме того, що визначається термінами «порядок денний» та його «встановлення» і створює базу для нашого розгляду в цьому розділі.

Детермінанти політики — концепції джерел проблем політики Те, яким чином проблема починає сприйматися державою, вимагаючи дій влади, викликає глибші запитання щодо природи людського знання та соціальної структури цього знання. Науці про політику знадобилося багато років для розробки позиції чи теорії про природу суспільних проблем4. Найдавніші роботи з цього питання починалися з припущення, що соціально економічні умови призводять до появи певного набору проблем, на які влада з часом відповідає. Проте в даний час загалом погоджено, що перелік проблем, які потрапляють до порядку денного політики для їх вирішення владою, визначається широким колом політичних, соціальних та ідеологічних чинників. У наступному розгляді ми заторкнемо різні аспекти того, як проблема стає державним інтересом, який вимагає державного відгуку. Економічний та технологічний детермінізм Ідея про те, що державна політика ґрунтується на рівні «розвитку» суспільства, а певний набір проблем є спільним для країн із подібним рівнем розвитку, була вперше висунута ранніми дослідниками порівняльного творення державної політики. В середині 1960 х Томас Дай (Thomas Dye) та інші дослідники в Сполучених Штатах прийшли до висновку, що культурні, політичні та інші чинники є менш 119

суттєвими для пояснення всього загалу політичних дій в різних країнах, ніж чинники, пов’язані з рівнем економічного розвитку цього суспільства. Наприклад, у своєму дослідженні розвитку штатів США, Айра Шарканскі (Ira Sharkansky) дійшов висновку, що «високий рівень економічного розвитку, виміряний такими змінними, як частка міських доходів на душу населення, середній рівень освіти та промислової зайнятості загалом пов’язується з високим рівнем витрат і послуг в галузях освіти, соціального забезпечення та охорони здоров’я»5. Цей висновок дав йому змогу стверджувати, що «політичні характеристики, яким довгий час приписували вплив на політику — ступінь участі у виборах, сила кожної з великих партій, ступінь змагальності між партіями, справедливість пропорційного розподілу законодавчого інституту між ними, — насправді мало значать поза економічним розвитком»6. Це спостереження про природу формування державної політики в штатах Америки було потім розширене на порівняльну державну політику, що аналізує системи політики в різних країнах. Такі автори, як Геролд Віленскі (Harold Wilensky), Філіп Катрайт (Philip Сutright), Генрі Аарон (Henry Aaron) та Фредерик Прайор (Frederick Pryor) розвивали ідею, що структура національної політики визначає типи державної політики, яким має слідувати влада7. У своїй крайній формі ця лінія аналізу спричинила появу тези про конвергенцію. Теза про конвергенцію припускає, що в міру індустріалізації держав вони сходяться до однакової системи політики8. Поява подібних «держав загального добробуту» серед індустріальних держав, як стверджують прибічники цієї тези, є прямим наслідком подібного рівня економічної заможності та технологічного розвитку. Хоча ранні дослідники відзначали лише позитивну кореляцію між політикою заможності та економічним розвитком, у роботах ряду більш пізніх дослідників цим взаєминам приписано нерегулярний статус. В цьому «сильному» аспекті високий рівень економічного розвитку та заможності створював подібні проблеми та можливості, до яких зверталися здебільшого подібним чином, незважаючи на різниці в їх суспільних та політичних структурах. Геролд Віленскі, наприклад, відзначав, що «зусилля з соціального забезпечення», які визначаються часткою ВНП (валового національ ного продукту), що спрямовується на ці витрати, збільшуються із зростанням п’ятьох ключових соціо економічних та політичних змінних. У порівняльному дослідженні шістдесяти країн він виявив, що 83% змін у рівні соціального забезпечення можна пояснити різницями у тривалості існування системи соціального забезпечення, віці населення, рівні економічного розвитку, що визначається через ВНП на душу населення, та тим, чи є країна «тоталітарною» чи ліберально демократичною9. Він виявив, що найсильніша кореляція

120

існує між зусиллями з соціального забезпечення та рівнем ВНП на душу населення, що дозволило йому стверджувати, ніби економічні критерії є важливішими, ніж політичні, у розумінні державної політики. За його словами, «економічне зростання робить держави з проти лежними культурними та політичними традиціями більш подібними у їхній стратегії створення рівня, нижче якого ніхто не опускається»10. На думку Віленскі, висунення порядку денного таким чином стає, по суті, автоматичним процесом, що відбувається просто внаслідок тиску на владу з боку індустріалізації та економічної модернізації. І немає великого значення — чи дійсно проблеми генеруються суспільними суб’єктами та потрапляють до порядку денного влади, чи держава та державні посадовці беруть на себе чільну роль у розвитку політики. Натомість важливим є той факт, що подібні політичні дії виникають у різних державах без огляду на різницю у їхніх суспільних та політичних структурах. Тезис конвергенції був швидко оспорений критиками, які стверджували, що він украй спрощує процес розвитку політики і невірно вимальовує дійсну політику соціального забезпечення в різних країнах та штатах, яка характеризується значними розбіжностями так само, як і конвергенцією11. Наприклад, відзначалось, що в порівняльних дослідженнях розвитку політики штатів Америки, економічні заходи, пояснені у половині варіацій між штатами, виявлені лише в чотирьох відсотках секторів політики. По друге, визначення «політичних чинників», які використовувались дослідниками, обмежувалось такими речами, як участь у виборах, сила партій та справедливість пропорційного розподілу законодавчої влади і не включало такі очевидні чинники, як податковий тиск та природа ґрантів, які є важливими чинниками у федеральній системі США. По третє, вказувалось, що бажання зробити економічний аргумент сильним привело дослідників до упущення характеру зміни важливості економічних чинників як у часі, так і стосовно різних проблем12. З подібною критикою зіткнулось і ширше міжнаціональне порівняння, яке доводило, що відбувається конвергенція. Параметри, які використовувалися Віленскі та іншими, критикувалися за неспро можність охопити всі виміри соціального забезпечення13. Замість того, щоб концентруватися на зусиллях з суспільного достатку, який вимірюється у затратах на соціальне забезпечення як частки від ВНП, аналітикам, як стверджували критики, слід було б розглянути всі шляхи, якими держава впливає на розподіл прибутків у суспільстві14. Ширший підхід виявляє значну розбіжність у соціальній політиці індустріалізованих країн одного рівня. Стверджувалось, що такі тонкі, проте важливі, відмінності у політиці соціального забезпечення, як пов’язання загального результату з рівнем заробітної плати чи з 121

ґарантованим базовим прибутком, в аналізах, які підтримували конвергенцію, були упущені15. Інші стверджували, що проблема полягає не просто в зусиллях соціального забезпечення, а в загальному рівні державних витрат у різних країнах — явище, яке нерозривно пов’язане з партійним політичним чинником та ідеологічною складністю уряду при владі16. Взаємозв’язок політики та економіки Одним із шляхів, яким дослідники намагалися обійти проблеми, пов’язані з теоріями економічного та технологічного детермінізму політики, є повторне поєднання політичних та економічних змінних у новій «політичній економії державної політики». В цьому підході стверджується, що як політичні, так і економічні чинники є важливими детермінантами державної політики і тому їх слід досліджувати разом. Проте існують різні версії цього аргументу. В основі однієї з найважливіших версій цієї лінії аргументів лежить ідея політично8бізнесового циклу17. Стверджується, що економіка має свою власну внутрішню динаміку, яка час від часу змінюється політичним «втручанням» у формі державної політики. Визначення політично бізнесового циклу виникло з літератури про бізнесовий цикл, яка виявила, що економіка зростає поштовхами у відповідності до періодичних короткочасних спалахів інвестування та буму сфери споживання. Стосовно творення державної політики стверджувалось, що в сучасну еру влада часто втручається в ринок для пом’якшення коливань у бізнесовому циклі. В демократичних країнах природу такого втручання можна передбачити на основі політичної ідеології партії при владі — чи продержавницької, чи проринкової, а час, коли втручання відбувається, залежить від наближення виборів. Політичні дії, які погіршують життя виборців, згідно зі спостерігачами, більш імовірно будуть втілюватися тоді, коли вибори ще не маячать на обрії. За Едвардом Тафтом (Edward Tufte): Хоча політичні лідери часто захоплені синхронізацією економічних коливань з виборчим циклом, реальною силою політичного впливу на макроекономічні вияви є визначення економічних пріоритетів. Тут домінують ідеологія та платформа політичної партії при владі. Так само як виборчий календар допомагає встановити розклад політичних дій, так і політичні лідери формують суть економічної політики18.

Хоча мало хто не погоджувався з тим, що партійна ідеологія може впливати на економіку, цей підхід був критикований за його обмежене застосування до держав, в яких виборчий цикл є зафіксованим, наприклад, США. В багатьох інших державах вибори є невизначеними і залежать від подій у парламентах та інших гілках влади, і в цих умовах владі складно, якщо взагалі можливо, детально розрахувати розклад 122

політики19. Також стверджувалось, що сама концепція бізнесового циклу має фундаментальний недолік, і що модель просто вказує на взаємозв’язок між політикою та економікою — що вже визнається більшістю аналітиків20. В середині 1980 х виникло інше політико економічне пояснення встановлення порядку денного, яке трактувало політичні та економічні чинники як єдине ціле21. Стверджувалось, що індустріалізація створює потреби у соціальному забезпеченні (через старіння населення та урбанізацію), а також у економічних ресурсах (через зростання продуктивності) для задоволення цієї потреби. Також вона створює робітничий клас із потребою у соціальному забезпеченні та політич ними ресурсами (бо до цього класу належить більшість виборців) для тиску на владу, щоб вона задовольняла його потреби. Ідеологія уряду при владі та політична небезпека, з якою влада стикається, є також важливими параметрами у визначенні рівня, до якого держава задовольняє вимоги у соціальному забезпеченні. Хоча деякі з проблем, такі як роль міжнародних економічних сил у формуванні внутрішньої політики, все ще дебатуються22, цей погляд пропонує обґрунтований синтез політико економічного пояснення державної політики, проте залишає складнощі у застосуванні теорії високого рівня до певних варіантів встановлення порядку денного. Ідеї та ідеологія Проблеми з «матеріалістичним» поясненням того, чому влада звертається до певних суспільних проблем, привела в 1980 і роки до іншого ряду досліджень, сфокусованих на впливі суспільних та політичних ідей на визначення типу проблем, з якими повинна мати справу влада. Вже давно зауважено, що ідеї, які опановують людьми, впродовж тривалого часу впливають на рішення, які ті приймають. Хоча економісти, психологи та інші чинять спроби зменшення набору таких ідей до раціонального врахування власних інтересів особи, безперечно, що традиції, переконання і ставлення до світу та суспільства також впливають на те, як люди пояснюють свої інтереси23. Отже, можна дійти висновку, що цей набір ідей чи ідеологій має суттєвий вплив на державну політику, тому що через призми сприйняття особистості висвітлюються суспільні та інші проблеми, які надихають їх вимагати дій від влади. З цієї точки зору, «проблеми», які вирішує влада, не розглядаються як такі, що мають «об’єктивну» основу в економіці чи матеріальній структурі суспільства, оскільки вони конструюються в сфері суспільних та приватних міркувань24. Як стверджував Мюрей Еделман (Murray Edelman):

123

Проблеми обговорюються і таким чином усвідомлюються як підкріплення ідеології не просто тому, що вони є чи тому, що є важливими для достатку. Вони позначають — хто є доброчинним та корисним, а хто — небезпечним та невідповідним, які дії отримають винагороду, а які — покарання. Вони вважають людей за суб’єктів з особливим типом натхнення, власними концепціями та страхами, вони створюють переконання про відносну важливість подій та об’єктів. Вони є критичними у визначенні того, хто має владу і хто її сприймає. Вони створюють області імунітету проти непроблемних інтересів. Подібно до лідерів та ворогів, вони визначають обриси суспільного світу, не однакові для усіх, а у світлі різноманітних ситуацій, в яких люди реагують на політичний спектакль25.

Отже, з точки зору цього підходу, ідея, що творці політики реагують на об’єктивні умови раціональним шляхом, є оманливою, якщо не повністю хибною. Натомість, творці політики залучені в ті самі міркування, що й суспільство, і в маніпулювання знаками, наборами та сценами політичної вистави чи театру. Згідно з ідеологічними міркуваннями, залучаються різні групи суб’єктів і очікуються різні наслідки. Майкл Шапіро (Michael Shapiro) пише: Людська поведінка контролюється та сприймається через міркування, які роблять її сенсовною. Позаяк ми не винаходимо мову значень в наших звичайних розмовах, ми не будемо шукати модель політичних взаємин у всьому, що ми кажемо без попередньої незалежної оцінки26 .

З огляду на це, мова політики «створює» державну політику, оскільки мова політики узгоджується з поясненням того, що є «проблемою» політики. Тоді порядок денний політики чи творення політики є регламентом, який виводиться з історії, традицій, стосунків та переконань людей, залучених та систематизованих у вираженні своїх політичних міркувань27. У своєму вихідному формулюванні політичне міркування означало знаряддя для розуміння історичного розвитку суспільства28. Завданням історичного аналізу і суспільної теорії загалом було зрозуміти походження та розвиток умоглядних структур у часі й помістити поточні міркування в цю загальну концепцію історії. Це зусилля, як вважали його прихильники, зможе здолати неуникні обмеження інших більш матеріалістичних підходів, які приписують ідеологічним та культурним змінним вторинний статус. За Ентоні Вудівісом (Anthony Woodiwiss): Використання концепції міркувань для визначення структури ідеологічної сфери дозволяє зрозуміти її реальність і автономну детермінативну здатність. Це просто неможливо зробити іншими методами через домінування таких дуальних анахронізмів, як «база/надбудова» та «думка/ поведінка», які намагаються применшити значення ідеологічної сфери29.

124

У сфері політики це розуміння ідей, що створюють запити чи вимоги до влади, нещодавно було розвинуте Френком Фішером (Frank Fischer) та Джоном Форестером (John Forester)30 і застосоване до встановлення порядку денного Деборою Стоун (Deborah Stone). З точки зору Стоун, встановлення порядку денного звичайно включає створення «історії» того, що викликає появу проблеми політики31. Символи та статистика, як реальні, так і надумані, використовуються для підтримки одного з розумінь причин проблеми, якому надається перевага. Наприклад, проблеми, з якими стикаються корінні індіанці у містах, залежно від уподобань, можна зарахувати до історичних, соціологічних чи політичних чинників. Для створення питання винаходяться давні та сучасні символи. Для підтримки проблеми використовується відповідна статистика. В цих статистичних даних, як це добре знають творці політики, кожен може знайти те, що він шукає. Як стверджувала Стоун: Теорії випадковості, якщо вони успішні, не тільки переконливо демонст рують можливість контролю поганих умов людиною. По перше, вони можуть або захищати існуючий суспільний порядок, або робити йому вик лик. По друге, через визначення випадкових агентів, вони можуть приписати відповідальність певним суб’єктам політики, щоб хтось мусив припинити діяльність, або робити це іншим чином і компенсувати втрати жертвам діяльності, або, можливо, нести покарання. По третє, вони можуть визначати та наділяти суб’єктів повноваженнями в якості «регулятора» проблеми. По четверте, вони можуть створити нові політичні союзи між людьми — жертвами випадкового агента32.

Ця концепція ролі ідей у процесі визначення суспільної проблеми привела дослідників політики від аналізу емпіричних умов до («постпозитивістського») розгляду створення та розповсюдження сус пільного знання. Проте для більшості аналітиків чисто «суб’єктивні» (чи соліпсистські) елементи аналізу міркувань були пом’якшені потребою включення інституційних елементів до аналізу. Тобто, більшість дослідників політики не схильні повністю обійтися без результатів попередніх досліджень, зосереджених довкола політичних та економічних умов, і відчувають, що теорія політики має враховувати складний взаємозв’язок між ідеями та матеріальними умовами у процесі творення політики33.

Переформулювання процесу встановлення порядку денного Для того, щоб зрозуміти встановлення порядку денного, ми мусимо уяснити — як окремі особи чи групи ставлять вимоги до політики, як на ці вимоги відповідає (або ні) влада і якими є умови, за яких ці вимоги виникають і чітко формулюються в домінуючих міркуваннях політики34.

125

Для цього нам потрібно зрозуміти матеріальний інтерес суспільних чи державних суб’єктів, а також інституційний та ідеологічний контекст їхньої роботи35. В кінці 1970 их років Ентоні Кінґ (Anthony King) у Великобританії, Ричард Гоферберт (Richard Hofferbert) у Сполучених Штатах та Ричард Сайміон (Richard Simeon) в Канаді розробили моделі, якими спробували охопити загальні відносини, що існують між інтересами, інститутами та ідеями у встановленні порядку денного. Ці моделі базуються на розумінні, що ці змінні існують в рамках вирви випадковості, в якій кожна змінна «вставлена» в іншу. Підхід «вирви випадковості» розглянув та поєднав більшість із наявної літератури з формування політики. Замість того, щоб розглядати матеріальні та умоглядні змінні як розділові чи з нульовою сумою, він стверджує, що всі ці чинники включені у створення суспільних та політичних проблем. Більш конкретно, він визначає ряд випадкових змінних, включаючи ті, що належать до соціо економічного та фізичного оточення, розподілу влади в суспільстві, домінуючих ідей та ідеологій, інституційних рамок влади і процесу прийняття рішень у рамках влади36. Гоферберт та Сайміон припускають, що ці змінні сплітаються у «гніздовій» системі взаємодій, в якій прийняття рішень відбувається в рамках інститутів, інститути існують в рамках домінуючого набору ідей та ідеологій, ідеології — всередині відносин влади в суспільстві, а відносини влади — в рамках ширшого суспільного та матеріального оточення37. Ця синтетична модель допомогла окреслити відносини між багатьма матеріальними та ідеалістичними змінними, визначеними у попередніх дослідженнях без занурювання у спроби визначити їхні чіткі відносини або випадкове значення. Це є найсильнішим місцем моделі, а також і найслабшим місцем. Сила полягає в тому, що дозволяє проводити певні дискусії між альтернативними точками зору, хоча залишає емпіричному дослідженню визначення точних взаємин та посередництво між теоретичними обговореннями. Слабкість полягає в тому, що мало пояснює відмінності, які виникають у дослідженні певних проблем відповідно до дії реального визначального агента. Чому на одну з проблем можуть впливати ідеї, тоді як на іншу, наприклад, чинники оточення, не пояснено. Аналогічно, модель вирви випадковості дає мало інформації про те, якою мірою загальні сили, такі, як контекст оточення, ідеї чи економічні інтереси, проявляються суб’єктами політики в процесі встановлення порядку денного. Проте декілька недавніх зусиль спробували ідентифікувати відповідних суб’єктів цього процесу. Процес встановлення порядку денного включає процес обгово рення, суперечки та переконання між тими, хто зацікавлений у політиці, кожен із них представляє ряд доказів та аргументів на підтримку своєї позиції38. На основі цього спостереження Баумґартнер

126

(Baumgartner) та Джоунс Браян (Jones) розвинули модель, яка допомагає ідентифікувати суб’єктів, залучених до встановлення порядку денного39. Для Баумґартнера та Джоунса «образ» проблеми політики є важливим, оскільки він впливає на членство та діяльність відповідних підсистем політики: Коли [проблеми] окреслені як технічні проблеми, а не суспільні питання, в процесі прийняття рішення можуть домінувати експерти. Коли центром політики є етичний, суспільний чи політичний сенс такої політики, випадково може бути залученим набагато ширше коло учасників 40.

Ключовий елемент процесу встановлення порядку денного, на думку Баумґартнера та Джоунса, точиться довкола створення «монополій політики», в яких певні підсистеми набувають здатності контролювати пояснення проблеми і, таким чином, те, як вона сприймається та обговорюється. Це є важливим розумінням, яке висуває питання про головного суб’єкта, задіяного у встановленні порядку денного. Проте ця модель не дозволяє вирізнити типові види або схеми встановлення порядку денного, тому потрібен більш визначений набір змінних та гіпотез щодо їхнього взаємозв’язку.

Типові процеси встановлення порядку денного Згідно з Кобом та Елдером, часто розрізняють системний, або публічний, та інституційний, або формальний порядок денний. Системний порядок денний «складають всі проблеми, які звичайно сприймаються членами політичної спільноти як такі, що заслуговують публічної уваги та містять питання в рамках законної юрисдикції існуючої державної влади» 41 . Це в основному порядок денний суспільства для обговорення державних проблем, таких, як злочинність та охорона здоров’я. Кожне суспільство має буквально сотні проблем, до яких, на думку певних громадян, влада мала б вжити дії. Проте лише невелика частка проблем із системного порядку денного приймається владою до серйозного розгляду. Як тільки влада усвідомлює, що з проблемою потрібно дещо зробити, можна говорити, що проблема потрапила до інституційного порядку денного. Є питання, яким влада погодилась приділити серйознішу увагу. Іншими словами, публічний порядок денний є регламентом для обговорення, а інституційний — порядком денним для дії, що вказує на початок процесу політики стосовно цієї проблеми. Згідно з Кобом, Дж. Росом та М. Росом, є чотири основні фази встановлення порядку денного — як питання рухаються між системним та інституційним регламентами. Питання спершу ініціюються, їхнє вирішення визначається, підтримка питання розширюється, і, в разі успіху, питання входить до інституційного порядку денного42. У ранніх

127

дослідженнях, які були під сильним впливом плюралізму, вважалось, що державні проблеми завжди рухались від системного до інститу ційного порядку денного. Проте дослідження реальних випадків побудови порядку денного швидко виявили недоліки цієї концепції, і після цього було розроблено декілька різних моделей встановлення регламенту, які описували рух від держави до суспільства або від суспільства до держави, у міру їхньої появи в офіційному порядку денному. Коб, Рос та Рос першими розробили ці різні моделі після того як провели дослідження встановлення порядку денного в різних державах. Як виявлено, існують три основні схеми чи моделі встановлення порядку денного: модель зовнішнього ініціювання, модель мобілізації та модель внутрішнього ініціювання, кожна з яких пов’язана з певним типом політичного режиму. Вони ідентифікують модель зовнішнього ініціювання з лібераль ним плюралістським суспільством. У цій моделі «питання піднімають ся невладними групами і потім достатньо розширюються для того, щоб досягти спочатку державного [системного] порядку денного, а потім формального [інституційного] порядку денного43. В цій моделі ключову роль відіграють суспільні групи. Питання спочатку ініціюються, коли група чітко висловлює незадоволення проблемою і вимагає її вирішення владою. Ці самі групи намагаються розширити підтримку своїх вимог, у процесі чого окремі скарги поєднуються в рамках однієї більш загальної проблеми і формуються союзи між групами. Врешті, ці групи лобіюють, конкурують та з’єднуються з іншими у спробі провести розширене питання до формального порядку денного. Якщо вони мають необхідні політичні засоби та досвід і можуть перехитрити своїх опонентів чи адвокатів інших питань та дій, вони досягнуть успіху у цьому. Отже, Коб, Рос та Рос узагальнюють: Модель зовнішнього ініціювання застосовується до ситуації, в якій група поза структурою влади (1) виразно формулює незадоволення (2), намагається розширити інтереси в питанні на достатню кількість інших груп населення, щоб потрапити до публічного порядку денного, щоб (3) створити достатній тиск на тих, хто приймає рішення, щоб просунути питання у формальний порядок денний для його серйозного розгляду44.

Потрапляння у формальний порядок денний не обов’язково означає, що це приведе до сприятливого рішення влади. Це просто означає, що питання виділене з маси інших для детальнішого розгляду. Модель мобілізації дуже сильно виділяється і, як вважають Коб, Рос та Рос, є притаманною «тоталітарним» режимам. Ця модель описує «намагання тих, хто приймає рішення, розширити питання з формального [інституційного] до публічного [системного] порядку денного»45. В моделі мобілізації влада ставить питання у формальний порядок денний без необхідного попереднього встановлення у 128

публічний. У рамках влади можуть бути суттєві дебати стосовно питання, а громадськість може нічого не знати про цю політику і її розвиток до формального оголошення. Можуть бути розголошені певні деталі політики або лише встановлені загальні принципи, а їх специфікація буде пророблена пізніше. Проте розширення підтримки нової політичної дії є важливим, оскільки успішне втілення залежить від реакції громадськості на політику. З огляду на це, лідери влади проводять засідання та залучаються до кампаній із зв’язку з громад ськістю, спрямованих на мобілізацію суспільної підтримки своїх рішень. «Модель мобілізації описує процес побудови порядку денного в ситуації, коли політичні лідери ініціюють політику, проте вимагають підтримки мас громадськості для її втілення... Критичною проблемою є перехід питання з формального порядку денного до публічного»46. За моделлю внутрішнього ініціювання, групи впливу зі спеціальним доступом до тих, хто приймає рішення, ініціюють політику і не обов’язково хочуть, щоб вона була розширена та оспорена публічно. Це має свої технічні та й політичні причини і є схемою встановлення порядку денного, яку можна очікувати в корпоратистських режимах. За цією моделлю, ініціювання та специфікація відбуваються одночасно, як тільки група або владний інститут виказує незадоволення та визначає деякі потенційні вирішення проблеми. Розширення обмежується спеціалізованими групами, які мають певні знання чи інтереси з цього предмету. Потрапляння до порядку денного є фактично автоматичним завдяки привілейованому становищу тих, хто бажає вирішення. Згідно з Кобом, Росом та Росом: Пропозиції виникають у рамках підрозділів влади або в групах, наближених до влади. Потім питання розширюється на групи формулювання та обговорення для того, щоб створити достатній тиск на тих, хто приймає рішення, щоб проблема потрапила до формального порядку денного. В жодному разі громадськість не залучена достатньою мірою, та ініціатори не докладають жодних зусиль для введення проблеми у публічний порядок денний. Навпаки, вони намагаються тримати її поза ним47.

Ця лінія аналізу ідентифікує декілька типових схем або стилів встановлення порядку денного. Хоча це робиться на основі (не згаданого) визначення стосовно трухлявої підсистеми політики — тої, в якій державні та суспільні суб’єкти чітко розділені, — найбільш важливою змінною в цьому аналізі є тип режиму. Тобто, в цій моделі тип процесу встановлення порядку денного, який, імовірно, присутній у всіх сферах життя, врешті решт визначається загальною природою політичної системи; стверджується, що зовнішнє ініціювання є типо вим для ліберальних демократій, мобілізація є типовою для соціаліс тичних однопартійних держав, а внутрішнє ініціювання притаманне авторитарним бюрократичним режимам. 129

Цей особливий аспект аналізу Коба, Роса та Роса є помилковим та насправді непотрібним. Кожен тип політичного режиму характери зується рядом стилів встановлення порядку денного, і будь яке чітке пов’язання шляху встановлення порядку денного з типом режиму є неможливим. Замість типу режиму, як вважають Джон Кінґдон та інші, більш імовірною ключовою змінною є природа самої проблеми. За дослідженнями встановлення порядку денного в Сполучених Штатах, проведеними Кінґдоном, між собою взаємодіють три набори змінних — «потоки» проблем, курсів та методів політики. Потоком проблем називається сприйняття проблеми як державної, що вимагає дій влади та її наступних зусиль для вирішення проблем. За Кінґдоном, зазвичай проблеми потрапляють до уваги творців політики або через випадкові події, такі як кризи, або через зворотній зв’язок від роботи існуючих програм48. Люди доходять до бачення умов як «проблеми» з посиланням на їхню концепцію певного бажаного стану справ. Потік курсів складається з експертів та аналітиків, які досліджують проблеми та пропонують вирішення для них. У цьому потоці досліджуються та зводяться разом різні проблеми. Врешті, потік політики «складається з таких факторів, як коливання національного настрою, адміністра тивна чи законодавча реорганізація та кампанії тиску груп інтересів»49. Як вважає Кінґдон, ці три потоки проходять різними шляхами та слідують курсом більш менш незалежно один від одного, допоки в певній точці у часі, або політичному вікні, їхні шляхи перетнуться. Як стверджує Кінґдон: «Окремі потоки проблем, політичних курсів та методів сходяться у певний критичний час. Вирішення стає пов’язаним із проблемами, і вони приєднуються до сприятливих політичних сил»50. Саме в цій точці вони входять до офіційного (чи інституційного) порядку денного і починається процес державної політики. Кінґдон припускає, що встановлення порядку денного таки керується певними несподіваними варіантами, включаючи, здавалося б, непов’язані зовнішні події та випадки або наявність чи відсутність «політичних антрепренерів» як всередині, так і поза владою, та такими інституйованими подіями, як періодичні вибори та бюджетний цикл. Як він стверджує: вікна відкриваються або появою нездоланних проблем, або подіями у політичному потоці... Антрепренери від політики, люди, що бажають вкласти свої ресурси у просування своїх розроблених пропозицій чи проблем, відповідають не тільки за пробудження уваги важливих людей до проблеми, але також і за пов’язання проблеми з її вирішенням, а також за пов’язання цих обох з політикою51.

Висунута Кінґдоном теорія встановлення порядку денного вносить додатковий рівень розуміння до моделі Коба та співавторів. Проте, на відміну від роботи Коба, теорія Кінґдона є надзвичайно умовною. Тобто 130

вона пропонує, що порядок, за яким питання з’являються у порядку денному, встановлюється масою непередбачуваних елементів, таких, як поведінка «антрепренерів від політики» та різного типу внутрішніх та зовнішніх криз і потрясінь. Хоча вона може бути правдивою у ряді окремих випадків, все ж вона ігнорує спостереження Коба та інших, що певні питання з’являються в інституційному порядку денному лише через відносно обмежене число шляхів. Представлення трьох моделей встановлення порядку денного Кобом, Росом та Росом зробило вагомий внесок у наше розуміння різних форм, яких може набути процес і які не слід відкидати у спробі дійти до більш точної моделі процесу встановлення порядку денного. Однак модель Коба вимагає деякого вдосконалення. Замість того, щоб наголошувати на природі режиму, більш плідним шляхом було б концептуалізувати процес встановлення порядку денного через взаємодію природи підсистеми політики, залученої до сфери питання, та природою самої проблеми. В цьому останньому вимірі рівень державної підтримки вирішення проблеми є найважливішим. Деякі проблеми мають широкий вплив на суспільство, і тому вимоги до їхнього вирішення будуть ініціюватися державою. Інші є важливими лише для окремих груп, які, залежно від близькості до влади, можуть спричинити внутрішнє ініціювання. Владні посадовці можуть бути задіяні або до мобілізації, або до внутрішньої ініціації — залежно від рівня державної підтримки вирішення проблеми, що розглядається: якщо підтримка близька, тоді ми, ймовірно, побачимо консолідацію, інакше владі потрібно закликати до мобілізації. Отже, центральним питанням встановлення порядку денного є не тип залученого режиму, а природа підсистеми політики, яка має справу з проблемою, яка визначає, хто ініціює процес — державні чи суспільні суб’єкти, і який рівень державної підтримки має її вирішення52. Рисунок 6 показує важливі аспекти цих відносин.

Рисунок 6. Моделі встановлення порядку денного за типом політики

Рівень суспільної підтримки Висока Низька Хто ініціює обговорення Суспільний Зовнішнє ініціювання Внутрішнє ініціювання суб’єкт Держава Консолідація Мобілізація ДЖЕРЕЛО: адаптовано з Peter J. May, «Reconsidering Policy Design Policies and Publics», Journal of Public Policy 11, 2 (1991): 187—206. 131

За цією моделлю, тип встановлення порядку денного визначається природою державної підтримки питання та природою суб’єкта, або суб’єктів, що ініціювали питання. Три з чотирьох можливих типів встановлення порядку денного відповідають запропонованим у роботах Коба, Роса та Роса, хоча вони відрізняються не за типом політичного режиму, а за ініціатором процесу та рівнем державної підтримки питання. Четвертий тип встановлення порядку денного, консолідація, присутній, коли влада ініціює процес вирішення державної проблеми, яка вже має широку народну підтримку. В таких випадках питання не має бути «ініційованим» та не вимагає «мобілізації» державної підтримки. Державі достатньо «консолідувати» існуючу підтримку та рушати вперед у творенні політики.

Висновок Останніми роками були проведені лише незначні емпіричні дослідження встановлення порядку денного. Хоча деякі останні зусилля є обнадійливими, вони обмежуються дослідженнями окремих випадків53. Однак у наявній літературі з державної політики присутні елементи, необхідні для емпірично виведеного та теоретично обґрунтованого встановлення порядку денного. У нашому розгляді встановлено, що можливо сконструювати модель стилів встановлення порядку денного на основі взаємозв’язку державної та владної підтримки певних запитів чи вимоги до дії влади. Така модель висвітлює потребу дослідити формулювання проблеми в контексті як ступеня, на який матеріальні інтереси впливають задля пояснення суспільних проблем, так і порядку, за яким ідеї та ідеологія обумовлюють їхню реалізацію 54 . Змінні, пов’язані з природою політичного режиму, домінуючою ідеологією, культурними нормами та ідеалами, з існуванням дещо несподіваних подій, які можуть привернути увагу держави та суспільства до певного питання, є важливими у процесі встановлення порядку денного. Проте для вирішення проблеми важливішими є змінні, пов’язані з характерис тиками проблеми політики, особливо — виражені в її впливі та у природі залученої політичної підсистеми, а також у ступені суспільної підтримки (або її відсутності).

Примітки 1. 2. 3. 4.

Roger W. Cobb and Charles D. Elder, Participation in American Politics: The Dynamics of Agenda8Building (Boston: Allyn and Bacon, 1972): 12. R. Cobb, J.K. Ross, and M.H. Ross, ‘Agenda Building as a Comparative Political Process’ American Political Science Review 70, 1 (1976): 126. John W. Kingdon, Agendas, Alternatives and Public Policies (Boston: Little, Brown and Company, 1984): 3 4. Peter L. Berger and Thomas Luckmann, The Social Construction of Reality: A Treatise in the Sociology of Knowledge (New York: Doubleday, 1966).

132

6. 7.

9. 10. 11.

12. 13.

14. 15. 16.

17.

Ira Sharkansky, â&#x20AC;&#x2DC;Constraints on Innovation in Policy Making: Economic Development and Political Routines in Frank Marini (ed.), Toward a New Public Administration: The Minnowbrook Perspective (Scranton: Chandler, 1971): 263. Sharkansky, â&#x20AC;&#x2DC;Constraints on Innovation in Policy Makingâ&#x20AC;&#x2122;: 264. H.J. Aaron, â&#x20AC;&#x2DC;Social Security: International Comparisonâ&#x20AC;&#x2122; in O. Eckstein (ed.), Studies in the Economics of Income Maintenance (Washington, DC: Brookings Institution, 1967): 13 49; P. Cutright, â&#x20AC;&#x2DC;Political Structure, Economic Development, and National Security Programsâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 70, 5 (1965): 537 50; F.L. Pryor, Public Expenditures in Communist and Capitalist Nations (Homewood, IL: R.D. Irwin, 1968); H.L. Wilensky, The Welfare State and Equality: Structural and Ideological Roots of Public Expenditures (Berkeley: University of California Press, 1975). Colin J. Bennett, â&#x20AC;&#x2DC;What is Policy Convergence and What Causes It?â&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 21, 2 (1991): 215 33; Clark Kerr, The Future of Industrial Societies: Convergence or Continuing Diversity? (Cambridge.: Harvard University Press, 1983). H.L. Wilensky, The Welfare State and Equality: Structural and Ideological Roots of Public Expenditures (Berkeley. University of California Press, 1975): 658 9. Wilensky, The Welfare State and Equality: 27. Arnold J. Heidenheimer, Hugh Heclo, and Carolyn Teich Adams, Comparative Public Policy: The Politics of Social Choice in Europe and America (New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1975): 257 84. Sharkansky, â&#x20AC;&#x2DC;Constraints on Innovation in Policy Makingâ&#x20AC;&#x2122;: 261 79. Christopher Hewitt, â&#x20AC;&#x2DC;The Effect of Political Democracy and Social Democracy on Equality in Industrial Societies: A Cross National Comparisonâ&#x20AC;&#x2122;, American Sociological Review, 42, 3 (1977): 450 64; Leonard S. Miller, â&#x20AC;&#x2DC;The Structural Determinants of the Welfare Effort: A Critique and a Contributionâ&#x20AC;&#x2122;, Social Service Review 50, 1 (1976): 57 79. Walter Korpi, The Democratic Class Struggle (London: Routledge and Kegan Paul, 1983). Gosta Esping Andersen, The Three Worlds of Welfare Capitalism (Cambridge: Polity Press, 1990). Frank Castles and Robert D. McKinlay, â&#x20AC;&#x2DC;Does Politics Matter: An Analysis of the Public Welfare Commitment in Advanced Democratic Statesâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 7, 2 (1979): 169 86; Francis G. Castles, â&#x20AC;&#x2DC;The Impact of Parties on Public Expenditureâ&#x20AC;&#x2122;, in Francis G. Castles (ed.), The Impact of Parties Politics and Policies in Democratic Capitalist States (London: Sage Publications, 1982): 21 96; Douglas A. Hibbs Jr, â&#x20AC;&#x2DC;Political Parties and Macroeconomic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 71, (1977): 1467 87; Anthony King, â&#x20AC;&#x2DC;What Do Elections Decide?â&#x20AC;&#x2122; in David Butler, Howard R. Penniman, and Austin Ranney (eds), Democracy at the Polls: A Comparative Study of Competitive National Elections (Washington, DC: American Enterprise Institute for Public Policy Research, 1981); Klaus von Beyme, â&#x20AC;&#x2DC;Do Parties Matter? The Impact of Parties on the Key Decisions in the Political Systemâ&#x20AC;&#x2122;, Government and Opposition 19, 1 (1984) 5 29. Bruno S. Frey, â&#x20AC;&#x2DC;Politico Economic Models and Cyclesâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Economics 9, 2 (1978): 203 20; Gareth Locksley, â&#x20AC;&#x2DC;The Political Business Cycle: Alternative Interpretationsâ&#x20AC;&#x2122; in Paul Whitely (ed.), Models of Political Economy (London: Sage Publications, 1980).

133

18. Edward R. Tufte, Political Control of the Economy (Prmceton, NJ: Princeton University Press, 1978): 71. 19. David K. Foot, â&#x20AC;&#x2DC;Political Cycles, Economic Cycles and the Trend in Public Employment in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Meyer W. Bucovetsky (ed.), Studies in Public Employment and Compensation in Canada (Toronto: Butterworths for Institute for Research on Public Policy, 1979): 65 80. 20. Raford Boddy and James Grotty, â&#x20AC;&#x2DC;Class Conflict and Macro Policy: The Political Business Cycleâ&#x20AC;&#x2122;, Review of Radical Political Economics 7, 1 (1975): 1 19. 21. For a summary of the arguments in this vein, see Hannu Uusitalo, â&#x20AC;&#x2DC;Comparative Research on the Determinants of the Welfare State: The State of the Artâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 12, 4 (1984): 403 22. 22. David R. Cameron, â&#x20AC;&#x2DC;Social Democracy, Corporatism, Labour Quiescence and the Representation of Economic Interest in Advanced Capitalist Societyâ&#x20AC;&#x2122; in John H. Golddiorpe (ed.), Order and Conflict in Contemporary Capitalism (Oxford: Clarendon Press, 1984): 143 78; Peter J. Katzenstein, Small States in World Markets: Industrial Policy in Europe (Ithaca: Cornell University Press, 1985). 23. Richard E. Flathman, The Public Interest: An Essay Concerning the Normative Discourse of Politics (New York: Wiley, 1966). 24. Peter L. Berger and Thomas Luckmann, The Social Construction of Reality: A Treatise in the Sociology of Knowledge, 1st ed. (New York: Doubleday, 1966); Stephen Hilgartner and Charles L. Bosk, â&#x20AC;&#x2DC;The Rise and Fall of Social Problems: A Public Arenas Modelâ&#x20AC;&#x2122; American Journal of Sociology 94, 1 (1981): 53 78; Burkhart Holzner and John H. Marx, Knowledge Application: The Knowledge System in Society (Boston: Allyn and Bacon, 1979); David A. Rochefort and Roger W. Cobb, â&#x20AC;&#x2DC;Problem Definition, Agenda Access, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 21, 1 (1993): 56 71; Malcolm Spector and John I. Kitsuse, Constructing Social Problems (New York: Aldine de Gruyter, 1987). 25. Murray J. Edelman, Constructing the Poltical Spectacle (Chicago: University of Chicago Press, 1988): 12 13. 26. Michael J. Shapiro, Language and Political Understanding: The Politics of Discursive Practices (New Haven: Yale University Press, 1981): 231. 27. Jane Jenson, â&#x20AC;&#x2DC;All the Worldâ&#x20AC;&#x2122;s a Stage: Ideas About Political Space and Time,â&#x20AC;&#x2122; Studies m Political Economy 36 (1991): 43 72; Andrew Stark, ÂŤPolitical DiscourseÂť Analysis and the Debate Over Canadaâ&#x20AC;&#x2122;s Lobbying Legislation,â&#x20AC;&#x2122; Canadian Journal of Political Science 25, 3 (1992): 513 34. 28. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Michel Foucault, â&#x20AC;&#x2DC;The Discourse on Languageâ&#x20AC;&#x2122; in Michel Foucault (ed.), The Archaeology of Knowledge (New York: Pantheon, 1972). 29. Anthony Woodiwiss, Social Theory After Postmodernism: Rethinking Production, Law and Class (London: Pluto Press, 1990): 29. 30. Fischer, Frank and John Forester (eds), The Argumentative Turn in Policy Analysis and Planning (Durham: Duke University Press, 1993). 31. Deborah A. Stone, Policy Paradox and Political Reason (Glenview: Scott, Foresman, 1988); Deborah A. Stone, â&#x20AC;&#x2DC;Causal Stories and the Formation of Policy Agendasâ&#x20AC;&#x2122;, Political Science Quarterly 104, 2 (1989): 281 300. 32. Stone, â&#x20AC;&#x2DC;Causal Stories and the Formation of Policy Agendasâ&#x20AC;&#x2122;: 295. 33. Rochefort, David A. and Roger W. Cobb, â&#x20AC;&#x2DC;Problem Definition: An Emerging Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122; in D.A. Rochefort and R. W. Cobb (eds), The Politics of Problem Definition: Shaping the Policy Agenda (Lawrence: University of Kansas Press, 1994). 34. Spector and Kitsuse, Constructing Social Problems: 75 6

134

35. John B. Thompson, Ideology and Modern Culture: Critical Social Theory in the Era of Mass Communication (Cambridge: Polity Press, 1990). 36. Anthony King, â&#x20AC;&#x2DC;Ideas, Institutions and die Policies of Governments: A Comparative Analysis: Part IIIâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 3, 4 (1973): 409 23. 37. Richard I. Hofferbert, The Study of Public Policy (Indianapolis: Bobbs Merrill, 1974); Richard Simeon, â&#x20AC;&#x2DC;Studying Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 9, 4 (1976): 548 80. 38. Giandomenico Majone, Evidence, Argument, and Persuasion in the Policy Process (New Haven: Yale University Press, 1989). 39. Frank R. Baumgartner and Bryan D. Jones, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Dynamics and Policy Subsystemsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 53, 4 (1991): 1044 74; Frank R. Baumgartner and Bryan D. Jones, Agendas and Instability in American Politics (Chicago: University of Chicago Press, 1993); Frank R. Baumgartner and Bryan D.Jones, â&#x20AC;&#x2DC;Attention, Boundary Effects, and Large Scale Policy Change in Air Transportation Policyâ&#x20AC;&#x2122; in D.A. Rochefort and R.W. Cobb (eds), The Politics of Problem Definition: Shaping the Policy Agenda (Lawrence: University of Kansas Press, 1994). 40. Frank R. Baumgartner and Bryan D. Jones, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Dynamics and Policy Subsystemsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 53, 4 (1991): 1047. 41. Roger W. Cobb and Charles D. Elder, Participation in American Politics: The Dynamics of Agenda8Building (Boston: Allyn and Bacon, 1972): 85. 42. R. Cobb, J.K. Ross, and M.H. Ross, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Building as a Comparative Political Processâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 70, 1 (1976): 127. Đ&#x161;Ń&#x2013;Đ˝Ň&#x2018;Đ´ĐžĐ˝ ĐłĐťĐ¸ĐąŃ&#x2C6;Đľ Ń&#x20AC;ĐžĐˇŃ&#x20AC;Ń&#x2013;ĐˇĐ˝Ń?Ń&#x201D; Ń&#x201A;Đ¸ĐżĐ¸ Ń&#x2013;Đ˝Ń Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐšĐ˝ĐžĐłĐž ĐżĐžŃ&#x20AC;Ń?Đ´ĐşŃ&#x192; Đ´ĐľĐ˝Đ˝ĐžĐłĐž, Đ˛ĐşĐ°ĐˇŃ&#x192;Ń&#x17D;Ń&#x2021;Đ¸ Đ˝Đ° Ń ĐżĐľŃ&#x2020;Ń&#x2013;Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇĐžĐ˛Đ°Đ˝Ń&#x2013; Ń&#x20AC;ĐľĐłĐťĐ°ĐźĐľĐ˝Ń&#x201A;Đ¸ ĐžŃ&#x20AC;ĐłĐ°Đ˝Ń&#x2013;Đ˛ Đ˛ĐťĐ°Đ´Đ¸, ĐˇĐ°ĐşĐžĐ˝ĐžĐ´Đ°Đ˛Ń&#x2021;Đ¸Đš ĐżĐžŃ&#x20AC;Ń?Đ´ĐžĐş Đ´ĐľĐ˝Đ˝Đ¸Đš Đ˛ĐťĐ°Đ´Đ¸, ĐżĐžŃ&#x20AC;Ń?Đ´ĐžĐş Đ´ĐľĐ˝Đ˝Đ¸Đš Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;ĐľĐ˝Ń&#x152; Đ˛Đ¸ĐşĐžĐ˝Đ°Đ˛Ń&#x2021;ĐžŃ&#x2014; Đ˛ĐťĐ°Đ´Đ¸: John W. Kingdon, Agendas, Alternatives and Public Policies (Boston: Little, Brown and Company, 1984): 4. 43. Cobb, Ross, and Ross, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Building as a Comparative Political Processâ&#x20AC;&#x2122;: 127. 44. Cobb, Ross, and Ross: 132. 45. Cobb, Ross, and Ross: 132. 46. Cobb, Ross, and Ross: 135. 47. Cobb, Ross, and Ross: 136. 48. John W. Kingdon, Agendas, Alternatives and Public Policies 20. 49. Kingdon: 21. 50. Kingdon: 21. 51. Kingdon: 21. 52. Peter J. May, â&#x20AC;&#x2DC;Reconsidering Policy Design: Policies and Publicsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 11, 2 (1991): 187 206. 53. Đ?Đ°ĐšĐşŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x2030;Đľ Đˇ ĐžŃ Ń&#x201A;Đ°Đ˝Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x2026; Đ´ĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐśĐľĐ˝Ń&#x152; ĐąŃ&#x192;ĐťĐž ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐ˛ĐľĐ´ĐľĐ˝Đľ Đ&#x2018;Đ°Ń&#x192;ĐźŇ&#x2018;Đ°Ń&#x20AC;Ń&#x201A;Đ˝ĐľŃ&#x20AC;ĐžĐź Ń&#x201A;Đ° Đ&#x201D;ĐśĐžŃ&#x192;Đ˝Ń ĐžĐź. Đ&#x201C;Đ°Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń ĐžĐ˝ Ń&#x201A;Đ° Đ&#x201C;ĐžŃ&#x192;ĐąĐľŃ&#x20AC;Ň&#x2018;, ĐźĐžĐśĐťĐ¸Đ˛Đž, ĐżŃ&#x20AC;ĐľĐ´Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˛ĐťŃ?Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x201A;ĐľĐżĐľŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Đ˝Ń&#x2013;Đš Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝ Đ´ĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐśĐľĐ˝Ń&#x152; Ń&#x2030;ĐžĐ´Đž Đ&#x161;Đ°Đ˝Đ°Đ´Đ¸. Frank R. Baumgartner and Bryan D. Jones, Agendas and Instability in American Politics (Chicago: University of Chicago Press, 1993) and Kadiryn Harrison and George Hoberg, â&#x20AC;&#x2DC;Setting the Environmental Agenda in Canada and the United States: The Cases of Dioxin and Radonâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 24, 1 (1991): 3 27. 54. Nelson W. Polsby, Political Innovation in America: The Politics of Policy Initiation (New Haven: Yale University Press, 1984); Robert B. Reich (ed.), The Power of Public Ideas (Cambridge: Ballinger, 1987).

135

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Baumgartner, Frank R. and Bryan D. Jones, Agendas and Instability in American Politics, Chicago: University of Chicago Press, 1993. Bennett, Colin J., â&#x20AC;&#x2DC;What is Policy Convergence and What Causes It?â&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 21 (1991): 215 34. Cobb, Roger W. and Charles D. Elder, Participation in American Politics: The Dynamics of Agenda8Building, Boston: Allyn and Bacon, 1972. Dye, Thomas R., â&#x20AC;&#x2DC;Politics Versus Economics: The Development of the Literature on Policy Determinationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 7 (1978): 652 62. Edelman, Murray, Constructing the Political Spectacle, Chicago: University of Chicago Press, 1988. King, Anthony, â&#x20AC;&#x2DC;Ideas, Institutions and the Policies of Governments: A Comparative Analysis: IIâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 3 (1973): 409 23. Kingdon, John W., Agendas, Alternatives and Public Policies, Boston: Little, Brown and Company, 1984. Manning, Nick, â&#x20AC;&#x2DC;What is a Social Problem?,â&#x20AC;&#x2122; pp. 8 23 in Martin Loney et al. (eds), The State or the Market: Politics and Welfare in Contemporary Britain, London: Sage, 1987. May, Peter J., â&#x20AC;&#x2DC;Reconsidering Policy Design: Policies and Publicsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 11 (1991): 187 206. Rochefort, David A. and Roger W. Cobb, â&#x20AC;&#x2DC;Problem Definition, Agenda Access, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 21, 1 (1993): 56 71. Simeon, Richard, â&#x20AC;&#x2DC;Studying Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 9 (1976): 548 80. Stone, Deborah A., Policy Paradox and Political Reason, Glenview: Scott, Foresman, 1988. Wilensky, H.L., The Welfare State and Equality: Structural and Ideological Roots of Public Expenditures, Berkeley: University of California Press, 1975.

136

Розділ 6

Формулювання політики — спільноти та мережі політики

Концептуальні питання Коли влада визнає існування державної проблеми і потребу щось із нею робити, тоді творці політики повинні запропонувати певні дії. Для цього їм треба дослідити різні варіанти підходів до вирішення проблеми, що розпочинає процес формулювання політики. Згідно з Чарлзом Джоунсом (Charles Jones), характерною рисою формулювання політики є просто засоби, які пропонуються для того, щоб вияснити чиєсь сприйняття потреб, що існують в суспільстві1. Пропозиція може походити з самого процесу встановлення порядку денного, якщо проблема та її вирішення одночасно потрапили до порядку денного влади, або вони можуть бути розвинуті після того, як влада погодилися звернутися до проблеми. У всіх випадках потрібно розглянути весь діапазон наявних варіантів і звузити його до тих, які можуть прийняти творці політики. Цей процес визначення, розгляду і прийняття або відкидання варіантів є суттю другої стадії циклу політики. Щоб не бути неправильно сприйнятим, потрібно підкреслити, що вибір рішення державної проблеми чи виконання суспільної потреби зовсім не нагадує впорядковані процеси, вживані раціональними теоріями. Ми вели мову в попередньому розділі про встановлення порядку денного, що визначення та пояснення проблеми є дуже невиразним процесом, який не завжди веде до чітких наслідків. Навіть якщо творці політики погоджуються з існуванням проблеми, вони можуть і не розділяти розуміння її причин. Тому слід очікувати, що пошук вирішення проблеми носитиме змагальний характер і на нього будуть чинитися різні тиски, що перешкоджатимуть спробам раціонального розгляду варіантів політики. Пошук вирішення проблеми є зрозумінням того, яку дію слід розглядати можливою, а яку — ні2. На цій стадії відкидаються варіанти,

137

які не будуть спрацьовувати та з якоїсь причини будуть несприйнят ливими для владних суб’єктів процесу політики. Так, наприклад, в разі розгляду політики з охорони здоров’я в розрізі її вартості, як правило, не розглядають британський тип націоналізованої охорони здоров’я, хоча він має великі переваги завдяки своїй економічній ефективності, тому що вважається, через опозицію, що такий підхід спровокує відтік людей із медичних професій через побоювання втрати прибутків. Так само як і не розглядається відмова у медичних послугах людям похилого віку, які розраховують на непропорційно велику частку загальних витрат на охорону здоров’я, через моральне та політичне обурення, яке цим може бути викликане. Те, яким чином варіанти вилучаються з розгляду творцями політики, багато каже нам і про варіанти, які вибрані на стадії прийняття рішень у процесі політики. Джоунс висвітлив інші основні характеристики формулювання політики: 1. Формулювання не повинно обмежуватися одним набором суб’єктів. Можуть існувати дві або більше груп з формулювання, які виробляють конкуруючі (або доповнюючі) пропозиції. 2. Формулювання можна проводити без чіткого визначення проблеми або без того, щоб ті, хто формулює питання, мали б достатній контакт з тими, кого стосується ця проблема. 3. Нема необхідності у збігові формулювання з певним інститутом, хоча часто це є роботою бюрократичних агенцій. 4. Формулювання та переформулювання може існувати протягом тривалого часу навіть без нагромадження достатньої підтримки однієї з пропозицій. 5. Часто існує декілька привабливих моментів для тих, хто програв у процесі формулювання на будь якому рівні. 6. Сам процес ніколи не має нейтрального ефекту. Хтось виграє, а хтось програє навіть у наукових розробках3. Із цих характеристик видно, що картина формулювання політики є дуже розмитою та складною, вона змінюється від однієї проблеми до іншої. Нюанси формулювання політики в особливих випадках можна осягнути лише завдяки конкретним емпіричним дослідженням. Формулювання політики включає відкидання варіантів політики, аж поки не залишиться лише один чи декілька, між якими творці політики робитимуть кінцевий вибір. Воно включає пошук обмежень, які вказують на нездійсненність чи здійсненність вибору. Хоча це може здаватися очевидним, проте це треба ретельно дослідити в роботах, які б пропонували хід дій творців політики без огляду на обмеження, що стримують вибір запропонованих дій. Так, ключове припущення теоретиків суспільного вибору, що політики вибирають політичні дії,

138

які найкраще підтримують їхню привабливість для виборців, або рекомендація економістів достатку, що влада повинна робити те, що є оптимальним, залишають більше простору для маневрів, ніж існує насправді4. Політики не можуть робити все, що вони вважають при вабливим для виборців, або те, що економісти вважають оптимальним. Перед згадкою про обмеження, з якими звичайно стикаються творці політики і які змушують їх відмовлятися від певних варіантів, варто згадати, що обмеження мають базуватися на фактах. Те, що важливі суб’єкти підсистеми політики розуміють, що якийсь із варіантів є непридатним чи неприйнятним, є достатнім для його виключення з подальшого розгляду в процесі політики. Це розуміння є таким же реальним, як і сама реальність у процесі політики. Обмеження, з якими стикаються члени підсистеми політики, можуть бути реальними чи процедурними. Реальні обмеження притаманні самій природі проблеми. Творці політики, які намагаються здолати бідність, не повинні друкувати гроші та роздавати їх бідним, адже інфляція знівелює отриману вигоду, тому до проблеми треба підходити якимись побічними шляхами. Подібним чином, мета підтримки майстерності в мистецтві та спорті не завершується тим, що людям наказують бути найкращими митцями чи спортсменами в світі; досягнення цієї мети вимагає набагато делікатніших заходів. Проблему глобального потепління не можна повністю здолати, оскільки не існує ефективних її вирішень, які б не несли значних економічних та соціальних негараздів, а це дозволяє творцям політики пробувати варіанти, які лише поверхнево торкаються проблеми. Реальні проблеми, таким чином, є «об’єктивними», оскільки з ними мало що можна зробити. Процедурні обмеження стосуються процедур прийняття варіанту та його виконання. Ці обмеження можуть бути інституційними чи тактичними. Інституційні обмеження, вже обговорені в розділі 3, включають конституційні положення, організацію держави й суспільства та сталу систему ідей і переконань. Вони стримують вибір певних варіантів політики та підтримують інші. Так, зусилля контролю за продажем зброї в США наштовхуються на обмеження, накладене конституційним правом володіти зброєю. Федералізм накладає певні обмеження на американських, австралійських та канадських творців політики в багатьох сферах державної політики, де два рівні влади мають дійти згоди перед тим, як щось робити. Те, яким чином суспільні групи внутрішньо організовані та пов’язані з державою, також може впливати на те, що може, а що не може робитися. Подібно до цього, переважання ліберальних ідей в англомовних суспільствах, як кажуть, роблять складним вибір політики, яку вважають звичайною в таких корпоратистських суспільствах, як Швеція, Австрія та Японія.

139

Підсистеми політики У попередньому розділі ми торкнулися декількох важливих питань процесу формулювання політики. Серед найважливіших є питання, хто дійсно залучається до цього процесу? Чи формулювання політики є публічною, чи приватною діяльністю? Якщо приватною, то чому одні мають доступ до цієї важливої частини процесу політики, а інші — ні? Якщо публічною, то якою має бути кваліфікація для участі в ній? Хоча для відповіді на ці питання нам потрібно виокремити емпіричний аналіз для кожного конкретного випадку, однак ми можемо встановити основні та допоміжні параметри. Як ми побачили при розгляді встановлення порядку денного, уявлення про підсистему політики є дійовою концепцією в аналізі політики. Останні дослідження формулювання політики також наголошують на важливості підсистем політики на цій стадії циклу політики5. Проте, на відміну від встановлення порядку денного, до якого легше залучаються представники суспільства, в формулюванні політики члени підсистем політики обмежені тими, хто має певний мінімальний рівень знання з предмету, що й дозволяє їм робити зауваження, принаймні гіпотетично, про здійсненність варіантів, висунутих для вирішення державних проблем. Не дивно, що визначення ключових суб’єктів підсистем політики, їх зведення разом, їх взаємодія та її вплив на політику привернули увагу багатьох дослідників творення державної політики. Дослідники розвинули різноманітні моделі для аналізу цих питань, багато з яких суперечать одна одній та є надмірно пропрацьованими6. На наступних сторінках ми проаналізуємо різні моделі, висвітлимо точки, в яких вони погоджуються, і запропонуємо модель, корисну для осмислення природи підсистем політики, та ролі, яку вони відіграють в формулю ванні політики. Підвлади, залізні трикутники та проблемні мережі Найстаріша концепція підсистеми політики була розроблена в Сполучених Штатах ранніми критиками плюралізму. Вони запропо нували поняття «підвлада», що трактується як групування суспільних та державних суб’єктів в усталену схему взаємодії7. Ця концепція базувалась на спостереженні, що групи інтересів, комітети конгресу та державні інститути в Сполучених Штатах розробили систему взаємної підтримки при проведенні постійної взаємодії з законодавчих і регуляційних питань. Ці тристоронні зв’язки в таких сферах, як сільське господарство, транспорт та освіта часто називали залізними трикутниками, що відображає їхній «броньований» контроль над багатьма аспектами процесу політики8. Такі угруповання звинува чували у «захопленні» самого процесу політики, що порушувало принципи загальної демократії, оскільки їхні власні інтереси домінували над інтересами громадськості загалом9.

140

В 1960–1970 і роки подальші дослідження американського варіанту показали, що багато з цих підвлад не були всемогутніми і що насправді їхній вплив на творення політики змінювався зі зміною проблем та з часом10. Пізніше розвинулося гнучкіше поняття підсистем політики, яке Г’ю Гекло (Hugh Heclo) назвав проблемними мережами11. Базуючись на своїх ранніх роботах із соціальної політики в Британії та Швеції12, Гекло стверджував, що деякі сфери американського політичного життя були організовані в інституйовану систему представлення інтересів, інші ж такими не були. За його словами: «Стурбовані спробами знайти декількох дійсно потужних суб’єктів, спостерігачі часто не бачать потужності та впливу, що виникають із конфігурацій, через які проходять керівні творці політики, в яких вони перетинаються між собою. Шукаючи тісні трикутники контролю, ми намагаємося не помічати достатньо відкриті мережі людей, які все більшою мірою втручаються у владу»13. Він не відкидав існування «залізних трикутників», а просто вказував, що членство в них та функціонування часто не були настільки тісними й жорсткими, як це припускалося деякими коментаторами. Гекло уявляв собі підсистеми політики як спектр, на одному кінці якого були залізні трикутники, а на іншому — проблемні мережі. Різницю між ними він пояснював так: Уявлення про залізні трикутники та підвладу передбачає вузькі кола учасників, яким вдалося стати великою мірою автономними. З іншого боку, проблемні мережі складаються з великої кількості учасників з дуже змінним рівнем взаємних обов’язків чи залежності від інших в їхньому оточенні; насправді майже неможливо сказати, де мережа закінчується і де її середо вище починається. Залізні трикутники та підвлада пропонують сталий набір учасників, об’єднаних для контролю над достатньо вузькою державною програмою, яка має прямий економічний інтерес для кожної зі сторін альянсу. Проблемні мережі є майже протилежними у всіх аспектах. Учасни ки постійно входять у мережу і виходять з неї. Попри поєднання груп для домінування над політикою, жодна з них, як можна бачити, не контролює політику та проблему. Будь які прямі матеріальні інтереси часто є вторин ними у порівнянні з інтелектуальними та емоційними обов’язками14.

Отже, проблемні мережі були значно менш стабільними, мали постійну плинність учасників і були значно менш інституйовані, ніж залізні трикутники. Альтернативне пояснення природи підсистем політики, зроблене Гекло, спонукало декілька досліджень в Європі та Північній Америці, які намагалися уточнити цю концепцію. Вони виявили різноманітність типів підсистем, що примусило створити систематику, альтернативну до простого спектру проблемних мереж та залізних трикутників, запропонованого Гекло.

141

Коаліції пропаганди У США Поль Сабатьє (Paul Sabatier) та його колеги розробили комплексну схему для вивчення діяльності суб’єктів політики в її підсистемах. У їхній роботі коаліцією пропаганди (advocacy coalition) називається підмножина діячів у підсистемі політики15. Згідно з Дженкінсом Смітом (Jenkins Smith) та Сабатьє, «коаліція пропаганди складається з суб’єктів із різноманітних державних та приватних інститутів на всіх рівнях влади, які розділяють певний набір основних переконань (цілі політики плюс випадкові та інші сприйняття) і намагаються впливати на правила, бюджети та кадри владних інститутів для поступового досягнення цих цілей»16. Дженкінс Сміт та Сабатьє стверджують, що коаліція пропаганди включає як державних, так і суспільних діячів на національному, суб національному та місцевому рівнях влади. Він також розумно поєднує роль знання та інтересів у процесі політики. Суб’єкти з’єднуються з причини спільних переконань, які часто базуються на їхньому спільному знанні державної проблеми та їхніх спільних інтересах. Ядро їхньої системи переконань, що складається з бачення природи людства та певного бажаного стану справ, є дуже стабільним і утримує коаліцію разом. Всі члени коаліції пропаганди беруть участь у процесі політики з метою використати адміністративний апарат для досягнення своїх власних цілей. Оскільки система переконань та інтересів визначає політичні дії, які б хотіла вжити коаліція пропаганди, на її спроможність досягти успіху в цьому прагненні впливає сукупність чинників. Вони включають власні засоби коаліції, такі як «гроші, досвід, число прихильників, юридичні повноваження» 17 . Зовнішні чинники, впливаючи на здійснення прагнень, роблять досягнення певних цілей легшим, ніж інших18. Деякі з цих зовнішніх факторів — такі, як природа проблеми, внески у вигляді природних багатств, культурні цінності та положення в конституції — є відносно стабільними впродовж тривалого періоду часу і тому більш передбачуваними. Інші змінюються більшою мірою: такі чинники як громадська думка, технологія, рівень інфляції або безробіття, зміна політичної партії при владі тощо. В більшості випадків у підсистемі існують принаймні дві коаліції пропаганди, проте їх може бути й більше, залежно від того, як багато ідеологічних структур зчеплені в сфері політики. Мережі політики У своєму порівняльному дослідженні іноземної економічної політики Пітер Каценштайн (Peter Katzenstein) назвав мережею політики всі зв’язки, що поєднують разом державних та суспільних діячів у процесі політики19. Хоча він лише вжив цей термін, інші автори поєднали більш ранні дискусії стосовно підсистем політики з

142

елементами організаційного та антропологічного аналізів та конкрети зували концепцію20, яка пізніше була застосована для аналізу державної політики21. Одне з таких досліджень було здійснене в Британії Родсом (R.A.W. Rhodes), який на початку 1980 х років стверджував, що взаємодія між різними підрозділами й гілками влади та між владою та іншими організаціями в суспільстві складає мережу політики, дійову у формулюванні політики22. Родс стверджував, що мережі змінюються залежно від їхнього рівня «інтеграції», яка є функцією стабільності членства в них, їх обмеженості, ступеня ізоляції від інших мереж та громадськості та природи ресурсів, які вони контролюють 23 . У Сполучених Штатах подібні ознаки були сформульовані Гемом (Hamm), який стверджував, що підвладу слід розрізняти відповідно до її «внутрішньої складності, функціональної автономії та (рівня внутрішньої та зовнішньої) співпраці чи конфлікту»24. У великому дослідженні творення індустріальної політики в Європі Вілкс (Wilks) та Райт (Wright) підтримали типологію Родса, стверджуючи, що мережі змінюються за п’ятьма ключовими аспектами: «інтереси членів мережі, членство, ступінь взаємної залежності членів, ступінь ізоляції мережі від інших мереж, неоднорідність розподілу ресурсів між членами»25. Уточнюючи спектр мереж за типом спектру залізних трикутників, розробленим Гекло, вони стверджували, що ця концепція дозволяє створити шкалу «високий низький», за якою високоінтегровані мережі характеризувалися б стабільністю членства та взаємин між членами, взаємозалежністю всередині мережі, ізоляцією мережі від інших мереж. В іншій крайності слабо інтегровані мережі були б великими, не жорстко структурованими, з численними і часто зачатковими зв’язками з іншими групами та діячами26. Зусилля з пояснення та переформулювання концепції мереж полі тики продовжувалися і в Сполучених Штатах. Наприклад, Солсбері (Salisbury), Гайнц (Heinz), Лауман (Laumann) та Нелсон (Nelson) стверджували, що мережі намагаються мати «порожнє ядро», і що навіть у найбільш інституйованих мережах не виявляється явного лідерства27. Інші стверджували, що мережі слід класифікувати за тим, чи державні та суспільні члени мережі розділяють ті самі цілі та чи погоджуються щодо тих самих засобів їх досягнення. Інші ж доводили, що кількість різних інтересів, що беруть участь у мережі, є вирішальною змінною, що визначає тип мережі28. Важливо відзначити, що всі ці різні концепції стверджують, що мережі політики в основному базуються на інтересах. Тобто, учасники входять у ці мережі для того, щоб сприяти своїм власним цілям, які з за меж мережі виглядають цілком матеріальними та «об’єктивно розпізнаними». Власне цей наголос на спільних матеріальних інтересах віддаляє дослідження мереж політики від вивчення спільнот політики.

143

Спільноти політики Різницю між спільнотами політики та мережами політики в дослідженні підсистем політики вперше пояснили на початку 1980 х років, хоча впродовж ще декількох років ці два терміни використо вувались взаємозамінно29. Хоча Вілкс та Райт підтримували більшість аспектів схеми Родса, вони відкинули ранні міркування щодо взаємин між мережами політики та спільнотами політики в підсистемі політики і завдяки цьому виявили важливий елемент природи утворення державної політики. Як вони казали, «спільнота — це не те саме, що мережа, хоча в літературі вони часто вживаються синонімічно... Використання спільноти політики в цьому дуже широкому сенсі дуже мало допомагає аналізові процесу політики» 30 . Натомість, вони запропонували називати «спільнотою» більш містку категорію тих, хто залучений до формулювання політики, та обмежити «мережу» підмножиною членів спільноти, які взаємодіють між собою на регулярній основі. На їхню думку, «... спільнота політики визначає тих суб’єктів та потенційних суб’єктів з усього простору політики, хто розділяє спільну базисну точку політики. Мережа є процесом зв’язування в межах спільноти політики або між двома чи більше спільнотами» 31. Вони визнавали, що базуються на попередньому вживанні терміна, проте стверджували, що їхня концепція пройшла випробовування на емпіричну придатність. Як було доведено подальшими дослідженнями, ця концептуальна відмінність є корисною. Її головна перевага полягає в засобі, яким інтегруються два різні набори мотивацій, що керують діями тих, хто залучений до формулювання політики: знання, чи експертиза, та матеріальний інтерес. Пов’язуючи спільноту політики із специфічним знанням та мережу політики з домаганнями певних матеріальних інтересів, можна чіткіше вималювати два різні аспекти формулювання політики32.

Систематика підсистем політики У кінці 1980 х років були зроблені зусилля стосовно більш послідовної класифікації та аналізу підсистем політики33. Еткінсон (Atkinson) та Коулман (Coleman) розвинули схему на основі організації держави та суспільства і зв’язків між ними двома. На їхній погляд, двома вирішальними питаннями є те, чи суспільні інтереси організовані центрально та чи держава здатна проводити політику незалежно від них — іншими словами, про рівень автономності держави від суспільних діячів. Ця систематика, попри початкову ясність, була ускладнена додаванням питання про концентрацію власників у секторах економіки, на які спрямована політика, що утворило восьмикратну систему підсистем політики. Вони ранжувались від типу плюралізму, що описує ситуації, в яких всі ці змінні є низькими, до «концентрованої» мережі,

144

яка існує, коли інтереси централізовано організовані, капітал концентрований, а держава має високу спроможність та автоном ність34. Інші зусилля привели до ще складніших та обманливих систематик. Наприклад, Франс ван Ваарден (Frans van Waarden) спробував поєднати аналіз Родса з аналізом Еткінсона та Коулмана, стверд жуючи, що мережі змінюються за сімома критеріями: кількість та тип діячів; функції мережі; структура; інституювання; правила поведінки; силові взаємини та стратегії діячів35. Врешті, розвинута ним типологія включала дванадцять типів підсистем залежно від числа та типу діячів і природи функцій, які вони виконують. Подібно до перших спроб Еткінсона та Коулмана, вона, як виявилось, є заскладною для практичного використання. Використання різниці між спільнотою та мережею дозволяє прояснити уявлення про підсистеми політики та різні чинники, що стоять за їх розвитком36. Воно вказує, що члени спільноти політики пов’язані епістемними інтересами, базою спільних знань, тоді як члени мережі розділяють не тільки цю базу, але й певного типу матеріальний інтерес, який пояснює та підтримує їхні регулярні контакти. Хоча сама підсистема політики містить елементи як знання, так і інтересів, спільноту та мережу політики можна вирізнити між собою, а їхній вплив на розвиток підсистеми аналізувати окремо37. Можна очікувати, що спільноти політики змінюються згідно з наявністю чи відсутністю домінуючої в підсистемі епістеми або світогляду, та навряд чи поділяє ці ідеї більшість її державних та суспільних членів. Типи спільнот політики, які ідентифікуються на основі їх взаємин, показані на рисунку 7.

Рисунок 7 Систематика спільнот політики

Домінантна епістема Наявна Відсутня Консенсус Наявний між державою та суспільством Відсутній

Геґемонійна спільнота

Спільнота без лідера

Спільнота з диктатом

Анархічна спільнота

ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з Karen M. Hult and Charles Walcott, Governing Public Organizations: Politics, Structures and Institutional Design, Pacific Grove: Brooks/Cole, 1990.

145

Як запропонували Сабатьє та інші, в цій моделі геґемонійна спільнота або монополія політики може існувати, коли державні й суспільні суб’єкти загалом погодилися щодо параметрів проблеми чи питання та існує чітко окреслена домінантна епістема спільноти. Коли домінантна епістема присутня, а державні чи суспільні суб’єкти розділилися щодо придатності ідеї, можна передбачити спільноту з диктатом. Коли є консенсус, проте немає домінантної епістеми, буде існувати спільнота рівних без лідера. Коли державні й суспільні діячі розділені та не існує домінантної епістеми, можна очікувати розвиток анархічної спільноти. Проте в рамках кожного з цих різних типів спільнот можна очікувати, що розвинеться певна форма регулярних взаємодій між підмножинами членів спільноти. Як вважає ван Ваарден та інші, ці мережі політики будуть змінюватися відповідно до числа та типу учасників і їхніх взаємин між собою, як це показано на рисунку 8.

Рисунок 8 Систематика мереж політики

Кероване Взаємини державою держава/ суспільство Доміноване в мережі суспільством

Число/тип учасників мережі Державні Одна крупна Дві крупні агенції суспільна суспільні група групи

Три чи більше груп

Бюрократич8 Клієнтурна на мережа мережа

Тріадна мережа

Плюраліст8 ська мережа

Спільна Захоплена державницька мережа мережа

Корпора8 тистська мережа

Мережа з проблеми

ДЖЕРЕЛО: Змодельовано за Frans van Waarden, ‘Dimensions and Types of Policy Networks’, European Journal of Political Research 21, 1/2(1992): 29–52. На основі дуалістичних критеріїв кількості та місцезнаходження інтересів та знання стосовно політики ми окреслюємо вісім основних типів мереж політики. Бюрократична мережа представляє випадок, коли основні взаємини між членами підсистеми відбуваються виключно в рамках держави. На протилежному кінці схематики знаходиться мережа з проблеми, в якій, як вважав Гекло, основні взаємодії відбуваються між великою кількістю суспільних суб’єктів. Між цими двома крайностями існує шість інших варіантів. Спільна державницька мережа є такою, в якій державні суб’єкти відіграють 146

головну роль, проте в ній домінують неорганізовані члени суспільства. В плюралістській мережі велика кількість суб’єктів задіяна в підсистемі, проте державні діячі домінують. Коли існує лише один крупний суспільний діяч, існують два загальні типи мереж. В клієнтурних мережах держава домінує над суспільним діячем, тоді як в захоплених мережах чинним є зворотне. Коли два суспільні суб’єкти стикаються з державними, якщо держава домінує в підсистемі, це називається тріадною мережею. Коли суспільні діячі домінують над державними, підсистема стає більш подібною до традиційної корпоратистської мережі. Те, яка підсистема існує в даному секторі чи сфері проблеми, є дуже важливим для розуміння формулювання політики в цій сфері. Чий варіант політики з інституційного порядку денного буде серйозно розглянутий для впровадження, великою мірою є функцією природи та мотивації ключових суб’єктів, що складають підсистему політики.

Висновок Концепції спільноти політики, яка заснована на знанні, та мережі політики, заснованої на інтересах, надали суттєвий поштовх недавнім дослідженням державної політики. Вони до певної міри поєднали різні підходи до детермінант політики — матеріальних інтересів та ідеології, а також до багатьох робіт з державної політики, порівняльної політики та міжнародних відносин, які інакше здавалися б неспівмірними38. Хоча розвиток цих концепцій є доволі недавнім, вони вже отримали широке застосування в різних секторах політики39. Дослідження, що базуються на поняттях спільнот політики та мереж політики, виявили багато нового у формулюванні політики в таких сферах, як рибоохоронна політика40, проблеми статевої рівності41, політика охо рони навколишнього середовища42, фармацевтика43, інформаційна політика44 та інших45. Ці дослідження також вказали на необхідність зрозуміти процес змін в підсистемі, якщо треба уяснити зміни та розвиток загального процесу політики46. Багато зі згаданих вище досліджень, наприклад, показали, як у багатьох секторах економічної політики жорсткий контроль влади та промисловості створив умови для нових тріадних систем, в яких влада перебуває на вершині двох груп, що змагаються між собою — чи то робітничий клас та капітал у сфері промислових відносин, чи бізнес та захисники навколишнього середовища в природоохоронній політиці47. Вплив змін у підсистемі політики на процес зміни політики буде розглянуто в розділі 10, в розділі 7 ми проаналізуємо роль підсистеми у прийнятті рішення в державній політиці.

147

Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐ¸ 1 2 3 4 5

7 8 9

12 13 14 15

Charles O. Jones, An Introduction to the Study of Public Polity (Monterey, CA: Brooks/Cole, 1984): 77. Giandomenico Majone, Evidence, Argument, and Persuasion in the Policy Process (New Haven: Yale University Press, 1989). Jones, An Introduction to the Study of Public Policy: 78. Majone, Evidence, Argument, and Persuasion in the Policy Process: 76. ĐĽĐžŃ&#x2021;Đ° ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6;Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń&#x152; Đ˛Đ¸ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝Ń&#x152; ĐşĐžĐ˝Ń&#x2020;ĐľĐżŃ&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x2014; ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ˝Đ°ĐťĐľĐśĐ¸Ń&#x201A;Ń&#x152; Đ´Đž ĐžŃ Ń&#x201A;Đ°Đ˝Đ˝Ń&#x152;ĐžĐłĐž Ń&#x2021;Đ°Ń Ń&#x192;, Ń Đ°Đź Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;ĐźŃ&#x2013;Đ˝ ĐżĐžŃ&#x2026;ĐžĐ´Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x2013;Đˇ Ń ĐľŃ&#x20AC;ĐľĐ´Đ¸Đ˝Đ¸ 1950 Ń&#x2026; Ń&#x20AC;ĐžĐşŃ&#x2013;Đ˛. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛., Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, J. Leiper Freeman, The Political Process: Executive Bureau8 LegislatŃ&#x2C6;Đźe Committee Relations (New York: Random House, 1955). Ň?Ń&#x20AC;Đ°Đ˝Ń&#x201A; Đ&#x201D;ĐśĐžŃ&#x20AC;Đ´Đ°Đ˝ Đ˛Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ¸Đ˛ ĐąĐ°ĐłĐ°Ń&#x201A;Đž ĐˇŃ&#x192;Ń Đ¸ĐťŃ&#x152; Đ˝Đ° Ń Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐşĐ°Ń&#x201A;Đ°ĐťĐžĐłŃ&#x192; Ń&#x201A;Đ° ĐşĐ°Ń&#x201A;ĐľĐłĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Đš ĐžĐąŃ&#x20AC;Đ°ĐˇŃ&#x2013;Đ˛ Ń&#x2013; ĐźĐľŃ&#x201A;Đ°Ń&#x201E;ĐžŃ&#x20AC;, Ń&#x192;ĐśĐ¸Đ˛Đ°Đ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ ĐžĐżĐ¸Ń Ń&#x2013; ĐżĐ´Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐź ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, ĐˇĐ°Đ´Ń&#x2013;Ń?Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x192; Ń&#x2014;Ń&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2020;Ń&#x2013;. Grant Jordan, â&#x20AC;&#x2DC;Iron Triangles, Woolly Corporatism and Elastic Nets: Images of the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 1, 1 (1981): 95 123; Grant Jordan, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Community Realism versus ÂŤNewÂť Institutionalist Ambiguityâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 38, 3 (1990): 470 84; Grant Jordan, â&#x20AC;&#x2DC;Sub governments, Policy Communities and Networks: Refilling the Old Bottles?â&#x20AC;&#x2122;, Journal of Theoretical Politics 2, 4 (1990): 319 38; Grant Jordan and Klaus Schubert, â&#x20AC;&#x2DC;A Preliminary Ordering of Policy Network Labelsâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 21, 1/2 (1992): 7 27. Lance deHaven Smith and Carl E. Van Horn, â&#x20AC;&#x2DC;Subgovernment Conflict in Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 12, 4 (1984): 627 42. Douglas Cater, Power in Washington: A Critical Look at Todayâ&#x20AC;&#x2122;s Struggle in the Nationâ&#x20AC;&#x2122;s Capital (New York: Random House, 1964). Marver H. Bernstein, Regulating Business by Independent Commission (Princeton: Prince ton University Press, 1955); Samuel P. Huntington, â&#x20AC;&#x2DC;The Marasmus of the ICC: The Commissions, the Railroads and the Public Interestâ&#x20AC;&#x2122;, Vale Law Review 61, 4 (1952): 467 509; Theodore Lowi, The End of Liberalism: Ideology, Policy and the Crisis of Public Authority (New York: Norton, 1969). Michael T. Hayes, â&#x20AC;&#x2DC;The Semi Sovereign Pressure Groups: A Critique of Current Theory and an Alternative Typologyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 40, 1 (1978): 134 61; Randall B. Ripley and Grace A. Franklin, Congress, the Bureaucracy, and Public Policy (Home wood, IL: Dorsey Press, 1980). Hugh Heclo, â&#x20AC;&#x2DC;Issue Networks and the Executive Establishment, in Anthiony King (ed.), The New American Political System (Washington, DC: American Enterprise Institute for Public Policy Research, 1978): 87 124. Hugh Heclo, Modern Social Politics in Britain and Sweden: From Relief to Income Maintenance (New Haven: Yale University Press, 1974): 308 10. Heclo, â&#x20AC;&#x2DC;Issue Networks and the Executive Establishmentâ&#x20AC;&#x2122;: 88. Heclo, â&#x20AC;&#x2DC;Issue Networks and the Executive Establishmentâ&#x20AC;&#x2122;: 102. Paul A. Sabatier and Hank C. Jenkins Smith, â&#x20AC;&#x2DC;The Advocacy Coalition Framework: Assessment, Revisions, and Implications for Scholars and Practitionersâ&#x20AC;&#x2122; in Paul A. Sabatier and Hank C. Jenkins Smith (eds), Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach (Boulder: Westview, 1993). Hank C. Jenkins Smith and Paul A. Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;The Study of Public Policy Processesâ&#x20AC;&#x2122; in Paul A. Sabatier and Hank C. Jenkins Smith (eds), Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach (Boulder: Westview, 1993): 5.

148

17 Paul Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge, Policy Oriented Learning, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge: Creation, Diffusion, Utilization 8, 4 (1987): 664. 18 Jenkins Smith and Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;The Study of Public Policy Processesâ&#x20AC;&#x2122;: 5. 19 Peter J. Katzenstein, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Domestic Structures and Strategies of Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 31, 4 (1977): 879 920. 20 H. Brinton Milward and Gary L. Walmsley, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Subsystems, Networks and the Tools of Public Managementâ&#x20AC;&#x2122; in Robert Eyestone (ed.), Public Policy Formation (Greenwich: JAI Press, 1984): 3 25. Đ&#x17E;ĐťĐ´Ń&#x20AC;Đ¸Ń&#x2021; Ń&#x201A;Đ° Đ&#x2019;ĐľŃ&#x201A;ĐžĐ˝, Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, Đ˛ĐľĐťĐ¸ ĐźĐžĐ˛Ń&#x192; ĐżŃ&#x20AC;Đž ÂŤĐ˝Đ°ĐąĐžŃ&#x20AC;Đ¸Âť Ń&#x201A;Đ° ÂŤĐźĐľŃ&#x20AC;ĐľĐśŃ&#x2013;Âť Đ´Ń&#x2013;Đš, ĐżĐľŃ&#x20AC;Ń&#x2C6;Đ¸Đš Ń&#x2013;Đˇ Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;ĐźŃ&#x2013;Đ˝Ń&#x2013;Đ˛ Đ˝Đ°ĐťĐľĐśĐ°Đ˛ Đ´Đž ĐłŃ&#x20AC;Ń&#x192;ĐżĐ¸ ĐžŃ&#x20AC;ĐłĐ°Đ˝Ń&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Đš, Ń&#x192;Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x2013;Đˇ ĐżĐľĐ˛Đ˝ĐžŃ&#x17D; ĐźĐľŃ&#x201A;ĐžŃ&#x17D;, Đ° Đ´Ń&#x20AC;Ń&#x192;ĐłĐ¸Đš â&#x20AC;&#x201C; Đ´Đž ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6; ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x201E;ĐžŃ&#x20AC;Đź ĐşĐžĐžŃ&#x20AC;Đ´Đ¸Đ˝Ń&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? ĐźŃ&#x2013;Đś ĐžŃ&#x20AC;ĐłĐ°Đ˝Ń&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń?ĐźĐ¸, Đ˛ Ń?ĐşĐ¸Ń&#x2026; Đ˛ĐžĐ˝Đ¸ ĐżĐžĐ˛â&#x20AC;&#x2122;Ń?ĐˇĐ°Đ˝Ń&#x2013; Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Đ˝Đ¸ĐźĐ¸ ĐˇĐ˛â&#x20AC;&#x2122;Ń?ĐˇĐşĐ°ĐźĐ¸. Howard E. Aldrich and David A. Whetten, â&#x20AC;&#x2DC;Organization sets, Action sets, and Networks: Making the Most of Simplicityâ&#x20AC;&#x2122; in Paul Nystrom and William H. Starbuck (eds), Handbook of Organizational Design (Oxford: Oxford University Press, 1980): 385 408. 21 J. Kenneth Benson, â&#x20AC;&#x2DC;A Framework for Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in David L. Rogers and David A. Whetton (eds), Interorganizational Co8ordination: Theory, Research and Implementation (Ames: Iowa State University Press, 1982): 137 76. 22 R.A.W. Rhodes, â&#x20AC;&#x2DC;Power Dependence, Policy Communities and Intergover nmental Networksâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Bulletin 49 (1984): 4 31. 23 Rhodes, â&#x20AC;&#x2DC;Power Dependence, Policy Communities and Intergovernmental Networksâ&#x20AC;&#x2122;: 14 15. 24 Keith E. Hamm, â&#x20AC;&#x2DC;Patterns of Influence Among Committees, Agencies, and Interest Groups,â&#x20AC;&#x2122; Legislative Studies Quarterly 8, 3 (1983): 415. 25 Stephen Wilks and Maurice Wright, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Comparing Government Industry Relations: States, Sectors, and Networksâ&#x20AC;&#x2122; in Stephen Wilks and Maurice Wright (eds), Comparative Government8Industry Relations: Western Europe, the United States, and Japan (Oxford: Clarendon Press, 1987): 301. 26 Wilks and Wright, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Comparing Government Industry Relations: States, Sectors, and Networksâ&#x20AC;&#x2122;: 301 2. 27 John P. Heinz, Edward O. Laumann, Robert H. Salisbury, and Robert L. Nelson, â&#x20AC;&#x2DC;Inner Circles or Hollow Coresâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 52 (1990): 356 90; Robert H. Salisbury, John P. Heinz, Edward O. Laumann, and Robert L. Nelson, â&#x20AC;&#x2DC;Who Works with Whom? Interest Group Alliances and Oppositionâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 81, 4 (1987): 1217 34. 28 Andrew S. McFarland, â&#x20AC;&#x2DC;Interest Groups and Theories of Power in Americaâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 17, 2 (1987): 129 47. 29 Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Jeremy J. Richardson and A.G.Jordan, Governing Under Pressure: The Policy Process in a Post8Parliamentary Democracy (Oxford: Martin Robertson, 1979); R.A.W. Rhodes, â&#x20AC;&#x2DC;Power Dependence, Policy Communities and Intergovern mental Networksâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Bulletin 49 (1984): 4 31; H. Brinton Milward and Ronald A. Francisco, â&#x20AC;&#x2DC;Subsystem Politics and Corporatism in the United Statesâ&#x20AC;&#x2122;, Policy and Politics 11, 3 (1983); L.J. Sharpe, â&#x20AC;&#x2DC;Central Coordination and the Policy Networkâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 33, 3 (1985): 361 81. 30 Wilks and Wright, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Comparing Government Industry Relations: States, Sectors, and Networksâ&#x20AC;&#x2122;: 296. 31 Wilks and Wright, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Comparing Government Industry Relations: States, Sectors, and Networksâ&#x20AC;&#x2122;: 298.

149

32 Тут варто зазначити, що подібна концепція політичної спільноти з’явилася в літературі з міжнародних стосунків, яка стверджувала, що в основі міжнарожних інститутів та режимів лежать вільні угруповання суб’єктів, які володіють певним знанням. Проте замість політичної спільноти ця література використовувала термін епістемна спільнота, який означає (за словами Пітера Гаса) «мережу професіоналів із визнаною експертизою і компетентністю в певній галузі й авторитетними посиланнями до знань із питань політики в цій галузі». Він продовжує: «Хоча епістемні спильноти можуть складатися з професіоналів із багатьох дисциплін та різного рівня підготовки, вони володіють: (1) спільним набором нормативів та основних переконань, що дає членам спільноти в суспільних діях засновану на цінностях раціональ; (2) спільними додатковими переконаннями, які походять із їхнього аналізу практики, що роблять внесок до центрального набору проблем їхньої сфери інтересів, і які слугують для них базисом для висвітлення багатосторонніх зв’язків між можливими політичними діями та бажаними наслідками; (3) спільним уявленням про правильність – тобто міжособистісними, зовнішньо визначеними критеріями для зважування та затвердження знання в їхній області експертизи; (4) спільною політичною експертизою – тобто, набором спільної практики, пов’язаної з набором проблем, на які спрямована їхня професійна компетенція, ймовірно, поза судженням, що людський достаток буде покращений як наслідок». Це є чітким висвітленням бази знань, що пов’язує спільноту суб’єктів, і того, як вона впливає на їхню поведінку. Проте, щоб уникнути безладу, ми в цій книзі будемо вживати термін політична спільнота. Peter M. Haas, ‘Introduction: Epistemic Communities and International Policy Coordination’, International Organization 46, 1 (1992): 3. Ernst B. Haas, ‘Is there a Hole in the Whole? Knowledge, Technology, Interdependence, and the Construction of International Regimes’, International Organization 29, 3 (1975): 827 76; Robert O. Keohane, ‘Multilateralism: An Agenda for Research’, International Journal 45, 4 (1990): 731 64. 33 Daniel McCool, ‘Subgovernments and the Impact of Policy Fragmentation and Accommodation’, Policy Studies Review 8, 2 (1989): 264 87. 34 Michael Adunson and William Coleman, ‘Strong States and Weak States: Sectoral Policy Networks in Advanced Capitalist Economies’, British Journal of Political Science 19, 1 (1989): 54. 35 Frans van Waarden, ‘Dimensions and Types of Policy Networks’, European Journal of Political Research 21, 1/2 (1992): 29 52. 36 Michael M. Atkinson and William D. Coleman, ‘Policy Networks, Policy Communities and the Problems of Governance’, Governance 5, 2 (1992): 154 80. 37 Неспроможність розрізнити їх веде до багатьох ускладнень. Див., наприклад, труднощі, з якими стикнулися Сабатьє та інші, опрацьовуючи поняття «союзу пропаганди», яке поєднує силу та знання пов’язаних суб’єктів в одне ціле. Paul A. Sabatier and Hank C. Jenkins Smith (eds), Politicy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach (Boulder: Westview, 1993). 38 Michael M. Atkinson and William D. Coleman, ‘Policy Networks, Policy Communities and the Problems of Governance’, Governance 5 (1992): 154 80; Colin J. Bennett, ‘The International Regulation of Personal Data: From

150

43 44 45

Epistemic Community to Policy Sectorâ&#x20AC;&#x2122;, Paper presented at Annual Meeting of the Canadian Political Science Association, Charlottetown, Prince Edward Island, 1992. Michael Atkinson and William Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Strong States and Weak States: Sectoral Policy Networks in Advanced Capitalist Economiesâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 19 (1989): 47 67; A. Paul Pross, Group Politics and Public Policy (Toronto: Oxford University Press, 1992). A.P. Pross and Susan McCorquodale, â&#x20AC;&#x2DC;The State, Interests, and Policy Making in the East Coast Fisheryâ&#x20AC;&#x2122; in W. Coleman and G. Skogstad (eds), Policy Communities and Public Policy in Canada: A Structural Approach (Mississauga, ON: Copp Clark Pitman, 1990). Susan Phillips, â&#x20AC;&#x2DC;Meaning and Structure in Social Movements: Mapping the Network of National Canadian Womenâ&#x20AC;&#x2122;s Organizationsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 24, 4 (1991): 755 82. Jim Bruton and Michael Howlett, â&#x20AC;&#x2DC;Differences of Opinion: Round Tables, Policy Networks and the Failure of Canadian Environmental Strategyâ&#x20AC;&#x2122;, Alternatives 19, 1 (1992): 25. Michael Atkinson and William Coleman, The State, Business, and Industrial Change in Canada (Toronto: University of Toronto Press, 1989). Colin J. Bennett, Regulating Privacy: Data Protection and Public Policy in Europe and the United States (Ithaca: Cornell University Press, 1992). William D. Coleman and Grace Skogstad (eds), Polity Communities and Public Policy in Canada: A Structural Approach (Mississauga, ON: Copp Clark Pitman, 1990). Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Hank C. Jenkins Smith, Gilbert K. St Clair, and Brian Woods, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining Change in Policy Subsystems: Analysis of Coalition Stability and Defection over Timeâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Political Science 35, 4 (1991): 851 80; Frank R. Baumgartner and Bryan D.Jones, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Dynamics and Policy Subsystemsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 53, 4 (1991): 1044 74. ĐŁ ĐąĐ°ĐłĐ°Ń&#x201A;Ń&#x152;ĐžŃ&#x2026; Đ˛Đ¸ĐżĐ°Đ´ĐşĐ°Ń&#x2026; ĐłŃ&#x20AC;Ń&#x192;ĐżĐ¸ Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;ĐľŃ Ń&#x2013;Đ˛, Ń&#x192;Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;ĐľĐ˝Ń&#x2013; Ń&#x201A;Đ° Ń&#x20AC;ĐžĐˇŃ&#x2C6;Đ¸Ń&#x20AC;ĐľĐ˝Ń&#x2013; Ń&#x192; ĐˇŃ&#x20AC;Ń&#x192;Ń&#x2021;Đ˝ĐžĐźŃ&#x192; ĐˇĐ˛â&#x20AC;&#x2122;Ń?ĐˇĐşŃ&#x192; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ¸ Ń&#x201A;Đ° ĐąŃ&#x2013;ĐˇĐ˝ĐľŃ Ń&#x192;, ĐąŃ&#x192;ĐťĐ¸ Ń&#x201E;Ń&#x192;Đ˝Đ´ĐžĐ˛Đ°Đ˝Ń&#x2013; Ń Đ°ĐźĐžŃ&#x17D; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛ĐžŃ&#x17D;. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Sandra Burt, â&#x20AC;&#x2DC;Canadian Womenâ&#x20AC;&#x2122;s Groups in the 1980s: Organizational Development and Policy Influenceâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Policy 16, 1 (1990): 17 28.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Atkinson, Michael and William Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Networks, Policy Communities and the Problems of Governanceâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 5, 2 (1992): 154 80. Coleman, William D. and Grace Skogstad, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Communities and Policy Networks: A Structural Approachâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 14 33 in William D. Coleman and Grace Skogstad (eds), Policy Communities and Public Policy in Canada, Mississauga: Copp Clark Pitman, 1990. Jones, Charles O., An Introduction to the Study of Public Policy, Monterey, CA: Brooks/Cole, 1984. Jordan, A. Grant, â&#x20AC;&#x2DC;Iron Triangles, Woolly Corporatism and Elastic Nets: Images of the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 1, 1 (1981): 95 123. Jordan, Grant, â&#x20AC;&#x2DC;Sub governments, Policy Communities and Networks: Refilling the Old Bottles?â&#x20AC;&#x2122;, Journal of Theoretical Politics 2, 3 (1990): 319 38. Jordan, Grant and Klaus Schubert, â&#x20AC;&#x2DC;A Preliminary Ordering of Policy Network Labelsâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 21, 1/2 (1992): 7 27.

151

Lindquist, Evert A., â&#x20AC;&#x2DC;Public Managers and Policy Communities: Learning to Meet New Challengesâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 35, 2 (1992): 127 59. Majone, Giandomenico, Evidence, Argument, and Persuasion in the Policy Process, New Haven: Yale University Press, 1989, Chapter 4. Marin, Bernd and Renate Mayntz (eds), Policy Networks: Empirical Evidence and Theoretical Considerations. Boulder: Westview Press, 1991. Milward, H. Bnnton and Gary L. Walmsley, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Subsystems, Networks and the Tools of Public Managementâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 3 25 in Robert Eyestone (ed.), Public Policy Formation, Greenwich: JAI Press, 1984. Waarden, Frans van, â&#x20AC;&#x2DC;Dimensions and Types of Policy Networksâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 21 (1992): 29 52. Wright, Maurice. â&#x20AC;&#x2DC;Policy Community, Policy Network and Comparative Industrial Policiesâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 36, 4 (1988): 593 612.

152

Розділ 7

Прийняття рішень у державній політиці — поза раціоналізмом, інкременталізмом та ірраціоналізмом

Найбільше уваги приділяли стадії прийняття рішення у циклі політики на початку розвитку науки про політику, коли аналітики багато запозичали з моделей прийняття рішення у складних організа ціях державної адміністрації та бізнесу1. В середині 1960 х років обговорення прийняття рішень у державній політиці викристалізува лося y суперечки довкола «інкрементної» та «раціональної» моделей2. Основним положенням цього напряму було те, що хоча «раціональ ній» моделі надавали перевагу як моделі, що описує те, як мають прийматися рішення, «інкрементна» модель краще описувала реальну практику прийняття рішення владою3. В 1970 і роки вдалося розвинути альтернативні моделі прийняття рішень у складних організаціях. Дехто намагався поєднати раціональну та інкрементну моделі. Інші — включаючи так звану «модель смітника» — фокусуються на ірраціо нальних елементах організаційної поведінки для того, щоб знайти третій шлях, відмінний від раціоналізму та інкременталізму4. Лише недавно були здійснені спроби вийти за межі трьох загальних моделей та розвинути більш тонке розуміння складних процесів, пов’язаних із прийняттям рішень у державній політиці5. Метою цього розділу є розгляд суперечливих моделей прийняття рішення в державній політиці та аналіз останніх розробок у цій сфері. Розділ завершується запропонуванням альтернативної моделі прийняття рішень владою, яка бере до уваги питання обмежень над владою та важливість підсистем політики, які виявились у нашому розгляді попередніх стадій циклу політики.

Концептуальні питання Ґарі Брюер (Gary Brewer) та Пітер ДеЛеон (Peter DeLeon) описують стадію прийняття рішення в процесі державної політики як:

153

вибір між розробленими альтернативами політики та їхнім імовірним впливом на оцінювану проблему... Це є найбільш відкритою політичною стадією, оскільки багато потенційних вирішень даної проблеми мають бути якимось чином відсіяні, щоб відібрати лише одну чи набір із декількох, придатних до використання. Очевидно, найбільш імовірні варіанти не будуть реалізовані, і рішення не вживати певний курс дій є так само частиною вибору, як і кінцеве погодження щодо найкращого рішення.

Це визначення підкреслює декілька ключових моментів стадії прийняття рішень у творенні державної політики. По перше, прий няття рішення не є самодостатньою стадією, а також не є синонімом до всього процесу творення державної політики, а є окремою стадією, яка чітко випливає з попередніх стадій циклу політики. Вона включає вибирання з відносно малого числа альтернатив політики, які встановлені в процесі формулювання політики, для вирішення державної проблеми. По друге, це визначення підкреслює, що прийняття рішення в державній політиці є не технічною вправою, а політичним процесом. Воно визнає, що рішення у державній політиці створює «переможців» та «тих, хто втрачає», навіть якщо рішенням є не робити нічого або зберегти status quo. Визначення Брюера та ДеЛеона нічого не каже про бажаність, імовірні напрямки чи рамки прийняття рішення. Існують різні теорії, як влада робить рішення і як вона має робити ці рішення. Попри суттєві відмінності, ці моделі містять ряд спільних моментів. Зараз ми переходимо до їх розгляду. По перше, кожна з моделей визнає, що число залучених суб’єктів політики зменшується з просуванням процесу державної політики. Так, встановлення порядку денного включає велику кількість державних та суспільних суб’єктів. На стадії формулювання політики число суб’єктів залишається великим, проте включає лише тих, які утворюють підсистему політики. Стадія прийняття рішення в державній політиці включає ще менше суб’єктів, і зазвичай вона фактично виключає всіх недержавних суб’єктів, в тому числі тих, хто належить до інших рівнів влади. В цій стадії циклу політики беруть участь лише ті політики, судді та урядові посадовці, які уповноважені на прийняття рішень з даного питання7. По друге, моделі також визнають, що в сучасних інститутах влади рівень свободи кожного з тих, хто приймає рішення, обмежується набором правил, якими керуються політичні та адміністративні установи, а це обмежує дії кожного посадовця. Ці правила лежать у діапазоні від конституції держави до специфічних мандатів, виданих окремим особам, що приймають рішення різними законами та регуляціями8. Встановлені правила стосуються не тільки того, які рішення може приймати певна владна установа чи посадовець, але й процедури, за якою це відбувається. Як відмітили Алісон (Allison) та 154

Галперін (Halperin), такі правила та процедури проведення роботи надають тим, хто приймає рішення, «канал для дій» — регульований набір процедур для вироблення певних типів рішень9. Ці правила та стандартні робочі процедури пояснюють, чому така велика кількість рішень влади носить рутинний повторюваний характер10. Хоча вони обмежують свободу тих, хто приймає рішення, в окремих із них зали шається значна свобода вибору у досягненні власного судження — якого «найкращого» курсу дій слід дотримуватися у конкретних обставинах. Власне те, що йде за процесом, і те, яке рішення вважається «найкращим», відрізняється для різних осіб, що приймають рішення, і для контексту, в якому вони діють. На макрорівні різні держави мають різні конституційні угоди та різні набори правил, що керують структурою владних установ і поведінкою посадовців. Деякі політичні системи делегують право на прийняття рішень вибраним виконавцям та бюрократії, тоді як інші дозволяють відігравати важливу роль законодавцям та судовій владі. Парламентські системи намагаються потрапити у першу категорію, а президентські — у другу. Так, у Австралії, Британії, Канаді та інших парламентських демократіях за вироблення політичних рішень відповідають виключно кабінет та бюрократія. Часом вони змушені прийняти рішення, що накладається на них законодавцями, коли уряд не має більшості в парламенті, або судовою системою, тлумачем конституції, проте це не є звичайними випадками. У Сполучених Штатах та інших республіканських системах право зробити рішення залишається за президентом (і кабінетом та бюрократією, що діють від імені президента), ті рішення, що вимагають законодавчого затверд ження, часто залучають переговори з членами Конгресу, тоді як інші змінюються чи відкидаються на регулярній основі судовою владою з конституційних чи інших причин. На мікрорівні самі особи, що приймають рішення, сильно відрізняються за походженням, знанням та уподобаннями, що впливає на те, як вони пояснюють проблему та її вирішення 11. Різні особи, що приймають рішення і працюють в подібному інституційному контексті, діють по різному, коли мають справу з однаковими чи подібними системами. Попри зони схожості, численні моделі, розвинуті для опису процесу прийняття рішення, суттєво відрізняються між собою. Три з них, що найчастіше використовуються, це: раціональна, інкрементна та модель смітника. Ми розглянемо їх по черзі.

Моделі прийняття рішення Дві найвідоміші моделі прийняття рішення в державній політиці зазвичай називаються раціональною та інкрементною моделями. Перша головно є моделлю для прийняття публічних рішень у бізнесі, а друга є політичною моделлю стосовно державної політики. Інші моделі 155

намагаються різною мірою поєднати раціональність та інкременталізм. На відміну від усіх цих моделей, що допускають різні ступені раціональності, модель смітника окреслює прийняття рішення як значною мірою ірраціональний (проте не повністю) процес, заснований на зручності та ритуалі поведінки у прийнятті рішень. Раціональна модель Ідеалізована модель раціонального процесу творення політики складається з «раціонального індивідуального» проведення такої послідовності дій: 1. Мета для вирішення проблеми встановлена. 2. Всі альтернативні стратегії її досягнення вивчені та перелічені. 3 . Передбачені всі значні наслідки кожної з альтернативних стратегій та оцінена ймовірність появи таких наслідків. 4. Врешті, вибирається стратегія, яка найбільш точно вирішує проблему або вирішує її меншим коштом12. Раціональна модель є «раціональною» у тому сенсі, що вона вказує на процедури прийняття рішення, які приведуть до вибору найбільш ефективного засобу досягнення цілей політики. Теорії раціоналістів коріняться в освіченому раціоналізмі та позитивізмі, школах думки, які намагалися розвинути неупереджене, наукове знання для покра щення умов життя13. Вони базуються на переконанні, що проблеми суспільства слід вирішувати «науковим» чи «раціональним» шляхом, збиранням всієї інформації стосовно проблем та альтернативних вирішень для них з наступним вибором найкращої з альтернатив14. Завдання аналітиків політики розглядається як розвиток відповідного знання та подання його для використання владою15. Вважається, що творці політики діють як спеціалісти або менеджери бізнесу, які розпізнають проблему і потім обирають найефективніший шлях її вирішення. Власне завдяки орієнтації на вирішення проблем цей підхід також відомий як «науковий», «прикладний» чи «менеджерський». У вивченні прийняття рішення раціональна модель походить із ранніх спроб створити науку організаційної поведінки та державного управління. Елементи моделі можна знайти в роботах таких найдавні ших дослідників державного управління, як Анрі Файоль (Henri Fayol) у Франції, Лютер Ґулик (Luther Gulick) та Ліндел Урвик (Lyndal Urwick) у Британії та у Сполучених Штатах. На основі ретельно зроблених Файолем досліджень французького вугледобування на зламі століть 16 , Ґулик та Урвик систематизували модель прийняття найкращого рішення. Розроблена ними модель (PODSCORB) передбачає, що організації можуть підвищити свою корисність систематичним Плануванням, Організуванням, Рішенням, Вибором, Координацією, Залученням нових сил та складанням Бюджету 17. 156

«Рішення» щодо певного курсу дій, за Ґуликом та Урвиком, означає визначення прибутків будь якого рішення в порівнянні з очікуваними витратами. Пізніше багато аналітиків, що підтримували таке бачення, почали стверджувати, що ця форма прийняття рішення давала б найбільший результат, якщо б наперед були оцінені всі можливі альтернативи і цінність кожної з альтернатив — це «раціонально всебічна» модель прийняття рішення18. Новий наголос на всебічність є проблематич ним, на що швидко вказали критики. Існують обмеження у здатності прийняття рішення людьми, бо неможливо бути всебічним у з’ясуванні альтернатив і розрахунках прибутків та витрат. Також існують політичні та інституційні обмеження, що зумовлюють відбір варіантів та вибір рішення. Раціонально всебічну модель критикували щонайкраще як хибно спрямовану і щонайгірше — як шкідливу. Можливо, найбільш помітним критиком раціональної моделі був американський вчений біхевіорист Герберт Саймон (Herbert Simon), єдиний із дослідників державного управління, кому вдалося отримати Нобелівську премію. Починаючи з початку 1950 х років, він стверд жував в цілому ряді книг та статей, що досягненню «чистої» всебічної раціональності рішень заважає декілька перепон19. По перше, існують обмеження здатності тих, хто приймає рішення, розглянути всі можливі варіанти, що приводить до того, що вони розглядають альтернативи селективно. Якщо це так, тоді вони, ймовірно, виберуть щось серед варіантів, запропонованих на ідеологічних чи політичних засадах, якщо й не випадково, то принаймні без огляду на їхню передбачувану ефективність. По друге, модель передбачає, що для тих, хто приймає рішення, важливо знати наперед наслідки кожного рішення, що дуже рідко трапляється. По третє, кожен варіант політики викликає велику кількість сприятливих та несприятливих наслідків, що ускладнює порівняння між ними. Оскільки певний варіант може бути ефективним або неефективним залежно від обставин, для тих, хто приймає рішення, неможливо прийти до однозначного висновку про те, яка альтернатива є кращою. При оцінці раціональної моделі Саймон робить висновок, що державні рішення на перевірку не перевищують прибутки над витратами, а просто намагаються задовольнити певні критерії, поставлені для конкретної проблеми. Цей критерій «задовольняння», як вказано у Саймона, є реалістичним, даним обмеженою раціональ ністю, з якою існує людина. Інкрементна модель Сумніви щодо практичності чи навіть корисності раціональної моделі привели до зусиль із розробки теорії прийняття рішення, що більш точно наближувалась до реальної поведінки тих, хто приймає

157

рішення, у практичних ситуаціях. Це викликало появу інкрементної моделі, яка описує прийняття рішень у державній політиці як політич ний процес, що характеризується переговорами та компромісами між зацікавленими особами. Рішення, які врешті приймаються, відобра жають те, що є передовсім політично реальним, а не бажаним. Честь розробки інкрементної моделі державного прийняття рішення належить політологу з Йєльського університету Чарлзу Ліндблому20. Він узагальнив модель як таку, що складається з наступного «набору стратагем, що взаємно підтримують одна одну, спрощують та концентрують»: a. обмеження аналізу декількома знайомими альтернативами політики, що лише незначно відрізняються від status quo; b. сплетення аналізу цілей політики та інших цінностей з емпіричними аспектами проблеми (тобто, відсутня вимога, щоб цінності були визначені наперед, для чого потім знаходять засоби для підтримки); c. більша аналітична увага приділяється боротьбі з проблемами, ніж пошуку позитивних цілей; d. послідовність проб, помилок та повторних проб; e. аналіз, що досліджує лише деякі, але не всі, важливі можливі наслідки розглянутої альтернативи; f. фрагментація аналітичної роботи на багато учасників (за партійною ознакою) у творенні політики (кожний з яких обслуговує свою частину загального домену проблеми)21.

На думку Ліндблома, ті, хто приймає рішення, розробляють полі тику в процесі проведення «послідовних обмежених порівнянь» з більш ранніми рішеннями, про які вони знають. Як він вказав у своїй часто цитованій статті «Наука «якось довести справи до пуття», ті, хто приймає рішення, працюють через процес «постійної добудови теперішньої ситуації, крок за кроком та маленькими сходинками»22. Рішення, до яких таким чином приходять, лише незначно відрізняють ся від тих, які вже існують; іншими словами, зміни status quo є інкрементними. Є дві причини того, що нові рішення зазвичай не суттєво змінюють status quo23. По перше, оскільки переговори вимагають перерозподілу обмежених ресурсів між різними учасниками, легше зберегти існуючу схему перерозподілу, ніж спробувати оцінити радикально нові пропозиції. Суб’єкти політики знають прибутки та витрати теперішніх угод, на відміну від непевності нових угод, що ускладнює досягнення згоди щодо змін. Наслідком цього є або збереження status quo, або його малі зміни. По друге, стандартний спосіб роботи, притаманний бюрократії, підтримує існуючу практику. Методи, якими бюрократи аналізують варіанти та методи, і критерії вибору часто є наперед

158

встановленими, що перешкоджає інноваціям та зберігає існуючу ситуацію. Ліндблом також стверджував, що вимоги раціональної моделі щодо відокремлення наслідків від засобів не працюють на практиці не тільки через часові та інформаційні обмеження, визначені Саймоном, але й тому, що вони вважають, що творці політики можуть чітко розділяти засоби та наслідки в оцінюванні політики, а потім можуть погодитися щодо них усіх. Ліндблом стверджував, що в більшості сфер політики наслідки є невід’ємними від засобів, і те, якої цілі домагаються, часто залежить від того, чи наявні дійові засоби їх виконання. Оскільки згоди щодо вибору політики досягти складно, ті, хто приймає рішення, уникають відкривати старі проблеми чи розглядати вибір, що сильно відрізняється від існуючої практики, а це у свою чергу ускладнює досягнення згоди. І знову результатом є політичне рішення, яке лише інкрементно відрізняється від попередніх політичних дій. За інкрементною моделлю, прийняття рішення є практичною дією, спрямованою на вирішення поточної проблеми, а не на досягнення далеких цілей. У цій моделі засоби, вибрані для вирішення проблем, знаходять методом проб та помилок, а не всебічним оцінюванням всіх можливих засобів. Ті, хто приймає рішення, розглядають лише декілька альтернатив, доцільність яких їм відома, і припиняють пошуки, якщо вони вважають, що знайшли прийнятну альтернативу. У ранніх роботах Ліндблом та його співавтори визнавали можливість того, що інкрементне прийняття рішень може співіснувати із зусиллями для досягнення більш «раціональних» рішень. Так, Брейбрук (Braybrooke) та Ліндблом, наприклад, стверджували, що залежно від кількості знань у розпорядженні тих, хто приймає рішення, та ступеня змін у цьому рішенні у порівнянні з попередніми рішеннями, можна розпізнати чотири різні типи прийняття рішень24. Отримана таким чином матриця 2x2 представлена на рисунку 9. Рисунок 9 Чотири типи прийняття рішень

Ступінь залучених змін

Висока Низька

Рівень доступних знань Високий Низький Революційний Аналітичний Раціональний Роз’єднано інкрементний

ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з David Braybrooke and Charles Lindblom, A Strategy of Decision: Policy Evaluation as a Social Process, New York: Free Press of Glencoe, 1963. За цим уявленням, переважна більшість рішень, імовірно, прий мається інкрементно, що залучає мінімальні зміни за умови низького 159

рівня доступних знань. Проте існують три інші можливості, одна з них — раціональна модель, а дві інші є погано визначеними стилями — «революційним» та «аналітичним», що також існують як зрідка вживані альтернативи. Проте пізніше у своїх працях Ліндблом стверджував, що існує цілий спектр стилів прийняття рішень. Вони розташовувалися від «конспек тивного» або раціонально всебічного прийняття рішень до «нати кання», тобто простого слідування інтуїції та вгадуванню без жодних реальних спроб систематичного аналізу альтернативних стратегій. Цей спектр проілюстрований на рисунку 10.

Рисунок 10 Спектр стилів прийняття рішень

Конспективний Стратегічний Роз’єднано Простий Натикання інкрементний інкрементний ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з Charles E. Lindblom and D.K. Cohen, Usable Knowledge: Social Science and Social Problem Solving, New Haven: Yale University Press, 1979. Попри визнання теоретичної можливості різних стилів прийняття рішення, Ліндблом у своїх пізніших роботах із практичних мотивів відкинув усі інші альтернативи, крім інкрементних. Він стверджував, що будь який тип конспективного аналізу, який намагається досягти рішення на основі підвищення будь якого типу критеріїв, приведе до невдачі, і що всі прийняття рішення базуються на тому, що він назвав «надзвичайно неповним» аналізом. Він стверджував, що суть інкременталізму полягає у спробі систематизувати рішення, досягнуті таким способом, наголошуючи на потребі політичної згоди та навчання методом проб та помилок, а не простого натикання на випадкові рішення25. Хоча інкрементна модель може бути точним описом — і це також не є незаперечним — того, як часто проводяться державні рішення, критики нападали на послідовність дослідження питань, яку вона пропонує26. По перше, дуже серйозно критикувалась повна відсутність орієнтації на мету. Як вказав Форестер (Forester), інкременталізм «примусив би нас багатократно переходити через перехрестя, не знаючи, куди ми йдемо»27. По друге, модель критикували за прита манну їй консервативність через її підозру до змін та інновацій великого розмаху. По третє, її критикували за недемократичність, тією мірою, що вона обмежувала прийняття рішень переговорами в рамках вибраної групи старших творців політики28 . По четверте, перешкоджаючи систематичному аналізу і плануванню та підриваючи потребу у 160

пошуках нових обнадійливих альтернатив, цей підхід, як кажуть, підтримує короткозорі рішення, які можуть врешті мати негативні наслідки для суспільства. На додаток до критики бажаності рішень, що зроблені інкрементно, модель критикували за її вузьку аналітичну придатність. Наприклад, Єзкель Дрор (Yehezkel Dror) відзначав, що інкременталізм може працювати лише тоді, коли політичні дії довготривало спрямовані на природу проблем та на засоби, доступні для цього, що існує далеко не завжди29. Інкременталізм також більш характерний для прийняття рішень у відносно стабільному оточенні, а не у незвичних ситуаціях, таких, як кризи30. Модель «смітника» Обмеження раціональної та інкрементної моделей змусили дослід ників творення державної політики шукати альтернативи. Амітаї Еціоні (Amitai Etzioni) розвинув модель змішаного сканування для здолання недоліків раціональної та інкрементної моделей, поєднуючи елементи їх обох31. Його модель передбачає, що оптимальне прийняття рішення мало б складатися з поверхневого пошуку («сканування») альтернатив, за яким слідує детальна перевірка найбільш перспек тивної альтернативи. Це дозволило б мати більше інновацій, ніж у інкрементній моделі, без накладання нереальних вимог, що потрібні в раціональній моделі. Еціоні йде далі і пропонує, що власне так і приймаються рішення в дійсності. Не є незвичним, що за рядом інкрементних рішень слідує суттєво відмінне рішення, коли стикають ся з проблемою, що значно відрізняється від тих, з якими мали справу раніше. Отже, змішане сканування презентується як рекомендаційна та описова модель прийняття рішень. Проте цей та інші підходи в основному залишаються в рамках схе ми, встановленої раціональною моделлю, та її критики з боку інкре ментної моделі. В 1970 х роках недолік раціональності у процесі прийняття рішення був виголошений зовсім відмінною моделлю. Марч (March) та Олсен (Olsen) запропонували так звану модель смітника прийняття рішення, яка відмовляється навіть від обмеженої раціональності, дозволеної інкременталізмом 32. Вони почали з припущення, що інші моделі припускали рівень навмисності, охоплення проблем та передбачуваність взаємин між діячами, чого просто не отримуємо в дійсності. На їхній погляд, вироблення рішень є дуже невизначеним та непередбачуваним процесом, що лише здалеку пов’язаний із засобами для досягнення цілей. Відкидаючи інструмен талізм, який характеризує більшість інших моделей, Марч та Олсен стверджували, що можливість рішення є: смітником, в який учасники викидають різні проблеми та їх вирішення. Суміш сміття в одному смітнику частково залежить від написів,

161

начеплених на інші смітники; але це також залежить і від того, яке сміття виробляється на даний момент, від суміші наявних смітників та від швидкості, з якою сміття збирається та викидається зі сцени33.

Марч та Олсен навмисно використовували метафору смітника, щоб зняти з прийняття рішень ауру науковості та раціональності, дану попередніми теоретиками. Вони намагалися витлумачити суть, що цілі часто невідомі для творців політики, оскільки є причинними зв’язками. На їхній погляд, діячі просто визначають цілі та вибирають засоби в міру просування у процесі, який є обов’язково випадковим і непередбачуваним. Деякі конкретні дослідження34 привели до твердження, що державні рішення часто робляться у занадто ad8hoc та у випадковій формі, щоб називатися інкрементними, набагато менш раціональними. Наприклад, Андерсон (Anderson) стверджував, що навіть рішення стосовно Кубинської ракетної кризи, загально визнаної однією з найгостріших проблем у період після Другої світової війни, було зроблене у спрощеній формі подвійного вибору так/ні пропозицій, що виникали протягом обговорення35. Якби це було так, як могло бути, модель смітника була б перебільшенням того, що відбувається в дійсності. Хоча її ключові принципи можуть бути достатньо точним описом того, як часом організації роблять рішення, в інших випадках слід було б очікувати більшого порядку. Найбільшою її силою є прорив завалу, що оточував достатньо стерильні дебати між раціоналістами та інкременталістами, що дозволило провести детальніші дослідження прийняття рішення в інституційному контексті.

Підсистемна модель прийняття державних рішень На початку 1980 х років багатьом спостерігачам стало очевидним, що тривала суперечка між прибічниками раціоналізму та інкремен талізму заважала емпіричній роботі та теоретичному розвитку цієї дисципліни. Як стверджували Сміт та Мей, «суперечка щодо відносних принад раціоналістичної моделі прийняття рішення, якій опонує інкрементна, займає чільне місце протягом декількох років та, хоча умови цієї суперечки є відносно добре відомими, вона має порівняно незначний вплив на емпіричні дослідження у сферах як політики, так і управління»36. Замість продовження цієї суперечки автори пропо нували, що: нам потрібно більше однієї думки для опису декількох граней організа ційного життя. Проблема не в тому, щоб примирити різниці між раціональною та інкрементною моделями, а також і не у побудові певної третьої альтернативи, яка поєднувала б найсильніші риси обох моделей. Проблема є в тому, як поєднати ці дві моделі в сенсі пояснення зв’язку між суспільними реаліями, з якими кожна з них має справу37.

162

На даний час відбувся певний прогрес у напрямку, запропонованому Смітом та Меєм. Хоча ряд дослідників захищають повернення до всебічної раціональної моделі або повністю відкидають інкременталізм, принаймні в якості опису більшості випадків реального прийняття державних рішень, більшість стверджує, що поняття Брейбрука та Ліндблома про численні стилі прийняття рішення є правильними і важливо точно розтлумачити — за яких умов різні стилі мають шанс бути прийнятними38. Одне з найцікавіших напрацювань у цьому напрямку можна знайти в роботах Джона Форестера (John Forester). Він стверджує, що існує принаймні п’ять визначених стилів прийняття рішень, пов’язаних із шістьма ключовими наборами умов 39 . На його думку, «те, що раціонально робити адміністраторам, залежить від ситуації, в якій вони працюють» 40 . Тобто, стиль прийняття рішень та тип рішення змінюється відповідно до проблеми та інституційного контексту. Як він зазначив у своїй статті 1984 року: Залежно від конкретних умов, стратегія може бути реальною чи недореч ною. За наявності часу, досвіду, даних та добре визначеної проблеми, технічні розрахунки можуть бути доречними; за відсутності часу, даних, визначення та досвіду, спроба таких розрахунків може бути просто мар нуванням часу. В складному організаційному оточенні розумові мережі будуть так само, а, може, і більш важливими, як і документи, коли потрібна інформація. В оточенні міжорганізаційного конфлікту можуть закликати до переговорів та компромісів. Адміністративні стратегії мають сенс лише в політичному та організаційному контексті41.

Форестер вважає, що для того, щоб прийняття рішень відбувалось за лінією, пропонованою раціональною моделлю, мають існувати такі умови42. По перше, треба обмежити число агентів (тих, хто приймає рішення), можливо, навіть до однієї особи. По друге, організаційні умови для рішення мають бути простими і закритими від впливів з боку інших суб’єктів політики. По третє, проблема має бути добре визначеною; іншими словами, треба добре розуміти її рамки, часові терміни, цінність та низку наслідків. По четверте, інформація має бути якомога досконалішою; іншими словами, вона має бути повною, доступною та зрозумілою. І по п’яте, не повинно бути терміновості для рішення; тобто, для розгляду всіх можливих варіантів і їх теперішніх та очікуваних наслідків ті, хто приймає рішення, повинні мати необмежений час. Коли ці умови задовольняються повністю, можна сподіватися переваг раціонального прийняття рішень. Тією мірою, якою ці п’ять умов не задовольняються, що й стається майже завжди, Форестер стверджує, що ми знайдемо інші стилі прийняття рішень. Так, число агентів (тих, хто приймає рішення) може розширитися та помножитися майже до нескінченності; інституційне

163

оточення може включати велику кількість різних організацій та може бути менш чи більш відкритим для зовнішніх впливів; проблема може бути нечіткою або допускати велику кількість суперечливих тлумачень; інформація може бути неповною, оманливою або навмисно прихованою чи маніпульованою; і час може бути обмеженим чи штучно стисненим та маніпульованим. Ці виміри подані на рисунку 11.

Рисунок 11 Параметри прийняття рішення

Змінні

Виміри

1. 2. 3. 4. 5.

Один—Багато Одиничне, закрите—Численне, відкрите Добре визначена —Численна, невизначена Бездоганна—Спірна Невизначений—Регульований

Агент Оточення Проблема Інформація Час

ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з John Forester, ‘Bounded Rationality and the Politics of Mud dling Through’, Public Administration Review 44, 1 (1984): 26. З огляду на це, Форестер пропонує застосування п’яти можливих стилів прийняття рішень: Оптимізація, Задовільнення, Пошук, Торги й Організаційний. Оптимізація є стратегією, що отримується, коли задовольняються згадані вище умови раціонально всебічної моделі. Переважання інших стилів залежить від ступеня невиконання умов. Коли з вищевказаних причин обмеження є пізнавальними, ми, ймовірно, зіткнемося зі стилем Задовільнення у прийнятті рішень. Два інші згадані Форестером стилі перекриваються, тому їх важко чітко вирізнити. Пошук є стратегією, що ймовірно існує, коли проблема є невизначеною. Торги є стратегією, що існує, коли з проблемою має справу велика кількість діячів за умов відсутності інформації та часу. Організаційна стратегія включає численні установи та суб’єкти, які мають достатньо інформацій та часу, проте проблеми є численними. Достатньо сказати, що ці три типи включають більше число суб’єктів, більш складне інституційне оточення, більш жорсткі проблеми, неповну чи спотворену інформацію та обмеженість часу для прийняття рішення. Хоча модель Форестера є суттєвим удосконаленням більш ранніх класифікацій та систематик і очевидним покращенням порівняно з раціональною та інкрементною моделями, а також і їх «смітникових» опонентів, вона є лише першим кроком у встановленні покращеної

164

моделі прийняття рішень. Детальний аналіз його розгляду чинників, що формують прийняття рішень43 , виявляє, що можна очікувати набагато більше можливих стилів, ніж п’ять, що випливають з можливої комбінації та переміщень змінних, які він згадує. Хоча багато з цих понять неможливо розрізнити на практиці і, у будь якому разі, вони не дають багато для аналізу, залишається незрозумілим, чому він вважає, що слід очікувати появи лише п’яти стилів. Модель Форестера можна покращити, перерозподіливши його змінні. Дослідження «агента» та «оточення» можна проводити, фокусуючись на підсистемі політики, тоді як поняття про «проблеми», «інформацію» та «час», як можна побачити, належать до типів обме жень, що накладаються на тих, хто приймає рішення. Отже, двома важливими змінними стають (1) складність підсистеми політики, що має справу з проблемою, та (2) жорсткість обмежень, з якими вона стикається. Складність підсистеми політики впливає на ймовірність отримання високого рівня погодження чи опозиції до варіанту в рамках підсистеми. Деякі варіанти узгоджуються з базовими цінностями членів підсистеми, а інші — ні, що розподіляє рішення на важкий чи легкий вибір44. Подібно до цього, прийняття рішення стримується змінним ступенем інформації та обмеженням у часі, також і непіддатливістю проблеми45. Рисунок 12 окреслює чотири основні стилі прийняття рішень, що виникають на основі двох вимірів, що походять з цього аналізу: складності підсистеми політики та жорсткості обмежень.

Рисунок 12 Основні стилі прийняття рішення

Складність підсистеми політики

Жорсткість Висока обмежень регулювання Низька

Висока

Низька

Інкрементне

Пошук задовільнення

Оптимізаційне регулювання

Раціональний пошук

ДЖЕРЕЛО: Змодельоване за Martin J. Smith, ‘Policy Networks and Slate Autonomy, in The Political Influence of Ideas Policy Communities and the Social Sciences, eds S. Brooks and A. G. Gagnon. New York: Praeger, 1994. У цій моделі складні підсистеми політики скоріше будуть залученими у стратегії пристосування, аніж у дослідження. Ситуація з 165

великими обмеженнями, ймовірно, приведе до підходу торгів у прийнятті рішень, тоді як ситуація малих обмежень, більш імовірно, приведе до раціональної та оптимізаційної діяльності. Взяті разом, ці дві змінні приводять до чотирьох основних стилів прийняття рішення. Інкрементна підгонка за стилем Ліндблома, ймовірно, відбуватиметься, коли підсистеми політики є складними, а на тих, хто приймає рішення, накладені великі обмеження. В таких ситуаціях не слід очікувати великомасштабних ризикованих рішень. За протилежним сценарієм, коли підсистема політики є простою, а обмеження малими, можливі більш традиційні раціональні пошуки нових і, можливо, великих змін. Коли існує складна підсистема, а обмеження є малими, ймовірною є стратегія пристосування, однак вона буде такою, що прямує до оптимізації. І накінець, коли обмеження є жорсткими, а підсистема простою, дуже ймовірним є задовольняючі рішення.

Висновок Характер процесу прийняття державних рішень є великою мірою таким самим, як і на інших стадіях. Подібно до ранніх стадій процесу державної політики, стадія прийняття рішення змінюється відповідно до природи залученої підсистеми політики та обмежень, в рамках яких працюють ті, хто приймає рішення. За словами Джона Форестера, те, що є раціональним для керівників та політиків «...залежить від ситуації, в якій вони працюють. Коли від них вимагаються швидкі рекомендації, вони не можуть починати довготривалих досліджень. При наявності організаційного суперництва, конкуренції та завзятої боротьби вони можуть справедливо бути менш щирими у своїх планах. Те, що розумно робити, залежить від контексту, в якому вони знаходяться, — у звичайному житті не менше, ніж у державному управлінні»46.

Примітки 1

Anthony Cahill and E. Sam Overman, ‘The Evolution of Rationality in Policy Analysis’ in Stuart S. Nagel (ed.), Polity Theory and Policy Evaluation (New York: Greenwood, 1990); Herbert A. Simon, ‘Proverbs of Administration’, Public Administration Review 6, 1 (1946): 53 67; Herbert A. Simon, A Behavioral Model of Rational Choice’, Quarterly Journal of Economics 69, 1 (1955): 99 118; Herbert A. Simon, Administrative Behavior: A Study of Decision8Making Processes in Administrative Organization (New York: Macmillan, 1957); Herbert A. Simon, Models of Man, Social and Rational: Mathematical Essays on Rational Human Behavior in a Social Setting (New York: Wiley, 1957). David Braybrooke and Charles Lindblom, A Strategy of Decision: Polity Evaluation as a Social Process (New York: Free Press of Glencoe, 1963); Robert A. Dahl and Charles E. Lindblom, Politics, Economics and Welfare: Planning and Politico8economic Systems Resolved into Basic Social Processes (New York: Harper and Row, 1953); Charles E. Lindblom, ‘The Science of Muddling Through’, Public Administration Review 19, 2 (1959): 79 88.

166

6 7

9 10

11 12 13

14 15 16 17

Yehezkel Dror, Public Policymakmg Re8examined (San Francisco: Chandler Publishing Co., 1968); Amitai Etzioni, â&#x20AC;&#x2DC;Mixed Scanning: A ÂŤThirdÂť Approach to Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 27, 5 (1967): 385 92; S. Kenneth Howard, â&#x20AC;&#x2DC;Analysis, Rationality, and Administrative Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122; in Frank Marini (ed.), Toward a New Public Administration: The Minnowbrook Rrspective (Scranton: Chandler, 1971): 285 301. M. Cohen, J. March, and J. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;A Garbage Can Model of Organizational Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 17, 1 (1972): 1 25, and James G. March and Johan P. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;Organizational Choice Under Ambiguityâ&#x20AC;&#x2122; in J.G. March and J.P. Olsen (eds), Ambiguity and Choice in Organizations 2nd ed. (Bergen: Universitets forlaget, 1979). Gilbert Smith and David May, â&#x20AC;&#x2DC;The Artificial Debate Between Rationalist and Incrementalist Models of Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Policy and Politics 8, 2 (1980): 147 61. Carry Brewer and Peter DeLeon, The Foundations of Policy Analysis (Homewood: Dorsey, 1983): 179. Joel D. Aberbach, Robert D. Putnam, and Bert A. Rockman, Bureaucrats and Politicians in Western Democracies (Cambridge: Harvard University Press, 1981). On legitimacy and authority, see Max Weber, Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology (Berkeley: University of California Press, 1978). John Markoff, â&#x20AC;&#x2DC;Governmental Bureaucratization: General Processes and an Anomalous Caseâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Studies in Society and History 17, 4 (1975): 479 503; Edward C. Page, Political Authority and Bureaucratic Power: A Comparative Analysis (Brighton, Sussex: Wheatsheaf, 1985). Graham T. Allison and Morton H. Halperin, â&#x20AC;&#x2DC;Bureaucratic Politics: A Paradigm and Some Policy Implicationsâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics 24 (Supplement, 1972): 40 79. See Richard R. Nelson and Sidney G. Winter, An Evolutionary Theory of Economic Change (Cambridge: Harvard University Press, 1982). For an excellent review of the literature, Đ´Đ¸Đ˛. Evert Lindquist, â&#x20AC;&#x2DC;What Do Decision Models Tell Us about Information Use?â&#x20AC;&#x2122; Knowledge in Society 1, 2 (1988): 86 111. Ralph K. Huitt, â&#x20AC;&#x2DC;Political Feasibilityâ&#x20AC;&#x2122; in Austin Rannay (ed.), Political Science and Public Policy (Chicago: Markham Publishing Co., 1968). Adapted from Michael Carley, Rational Techniques in Policy Analysis (London: Heinemann, 1980): 11. Bruce Jennings, â&#x20AC;&#x2DC;Interpretation and the Practice of Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Frank Fischer and John Forester (eds), Confronting Values in Policy Analysis: The Politics of Criteria (Newbury Park: Sage, 1987): 128 52; Douglas Torgerson, â&#x20AC;&#x2DC;Between Knowledge and Politics: Three Faces Of Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 19, 1 (1986): 33 59. Carol H. Weiss, â&#x20AC;&#x2DC;Research for Policyâ&#x20AC;&#x2122;s Sake: The Enlightenment Function of Social Science Researchâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Analysis 3, 4 (1977): 531 45, Jon Elster, â&#x20AC;&#x2DC;The Possibility of Rational Politiesâ&#x20AC;&#x2122; in David Held (ed.), Political Theory Today (Oxford: Polity, 1991): 115. Henri Fayol, Studies in the Science of Administration, 1895. Luther Gulick, â&#x20AC;&#x2DC;Notes on the Theory of Organizationsâ&#x20AC;&#x2122; in Luther Gulick and Lyndal Urwick (eds), Papers on the Science of Administration (New York: Institute of Public Administration, 1937).

167

18 Ward Edwards, â&#x20AC;&#x2DC;The Theory of Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Psychological Bulletin 51, 4 (1954): 380 417. 19 Herbert A. Simon, â&#x20AC;&#x2DC;A Behavioral Model of Rational Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Quarterly Journal of Economics 69, 1 (1955): 99 118; Herbert A. Simon, Models of Man, Social and Rational: Mathematical Essays on Rational Human Behavior in a Social Setting (New York: Wiley, 1957). 20 Robert A. Dahl and Charles E. Lindblom, Politics, Economics and Welfare: Planning and Politico8economic Systems Resolved into Basic Social Processes (New York: Harper and Row, 1953); Charles Lindblom, Bargaining (Los Angeles: Rand Corporation, 1955); Charles E. Lindblom, â&#x20AC;&#x2DC;The Science of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 19, 2 (1959): 79 88; Charles E. Lindblom, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, American Economic Review 48, 3 (1958): 298 312. 21 Charles E. Lindblom, â&#x20AC;&#x2DC;Still Muddling, Not Yet Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 39, 6 (1979): 517. 22 Lindblom, â&#x20AC;&#x2DC;The Science of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;: 81. 23 Harold Gortner, Julianne Mahler, and Jeanne Bell Nicholson, Organization Theory: A Public Respective (Chicago: Dorsey Press, 1987): 257. 24 David Braybrooke and Charles Lindblom, A Strategy of Decision: Policy Evaluation as a Social Process (New York: Free Press of Glencoe, 1963). 25 Charles E. Lindblom and D.K. Cohen, Usable Knowledge: Social Science and Social Problem Solving (New Haven: Yale University Press, 1979). 26 Đ&#x17E;ĐłĐťŃ?Đ´ ĐşŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x2013;Đ˝ĐşŃ&#x20AC;ĐľĐźĐľĐ˝Ń&#x201A;Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐźĐžĐ´ĐľĐťŃ&#x2013;: Andrew Weiss and Edward Woodhouse, â&#x20AC;&#x2DC;Refraining Incrementalism: A Constructive Response to Criticsâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25, 3 (1992): 255 73. 27 John Forester, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationality and the Politics of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 44, 1 (1984): 23. 28 Louis Gawthrop, Administrative Politics and Social Change (New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1971). 29 Yehezkel Dror, â&#x20AC;&#x2DC;Muddling Throughâ&#x20AC;&#x201D;ÂťScienceÂť or Inertiaâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 21, 3 (1964): 154 7. 30 D.C. Nice, â&#x20AC;&#x2DC;Incremental and Nonincremental Policy Responses: The States and the Railroadsâ&#x20AC;&#x2122;, Polity 20 (1987): 145 56. 31 Amitai Etzioni, â&#x20AC;&#x2DC;Mixed Scanning: A ÂŤThirdÂť Approach to Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 27, 5 (1967): 385 92. 32 James March and Johan Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;Organization Choice Under Ambiguityâ&#x20AC;&#x2122; in James March and Johan Olsen (eds), Ambiguity and Choice in Organizations. 33 Michael Cohen, James March, and Johan Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;People, Problems, Solutions, and the Ambiguity of Relevanceâ&#x20AC;&#x2122; in March and Olsen (eds), Ambiguity and Choice in Organizations: 26. 34 Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;ĐˇĐ¸ ĐžĐşŃ&#x20AC;ĐľĐźĐ¸Ń&#x2026; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐź Ń&#x192;: March and Olsen (eds), Ambiguity and Choice in Organisations. 35 Paul Anderson, â&#x20AC;&#x2DC;Decision Making by Objection and the Cuban Missile Crisisâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 28 (1983): 201 22. 36 Gilbert Smith and David May, â&#x20AC;&#x2DC;The Artificial Debate Between Rationalist and Incrementalist Models of Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Policy and Politics 8, 2 (1980): 147. 37 Smith and May, â&#x20AC;&#x2DC;The Artificial Debateâ&#x20AC;&#x2122;: 156. 38 lan Lustick, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining the Variable Utility of Disjointed Incrementalism: Four Propositionsâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 74, 2 (1980): 342 53.

168

39 John Forester, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationality and the Politics of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 44, 1 (1984): 23 31; John Forester, Planning in the Face of Power (Berkeley: University of California Press, 1989). 40 Forester, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationalityâ&#x20AC;&#x2122;: 23. 41 Forester, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationalityâ&#x20AC;&#x2122;: 25. 42 Forester, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationalityâ&#x20AC;&#x2122;: 25. 43 Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Ń&#x192;ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Ń&#x17D;Ń&#x17D;Ń&#x2021;Ń&#x192; Ń&#x201A;Đ°ĐąĐťĐ¸Ń&#x2020;Ń&#x17D;: Forester, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationalityâ&#x20AC;&#x2122;: 26. 44 Philip H. Pollock III, Stuart A. Lilie, and M. Elliot Vittes, â&#x20AC;&#x2DC;Hard Issues, Core Values and Vertical Constraint: The Case of Nuclear Powerâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 23,1 (1993): 29 50. 45 ĐŚŃ&#x2013; ĐžĐąĐźĐľĐśĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐžĐżĐ¸Ń Đ°Đ˝Ń&#x2013; Đ˛: Evert A. Lindquist, â&#x20AC;&#x2DC;What do Decision Models Tell Us about Information Use?â&#x20AC;&#x2122; Knowledge in Society 1, 2 (1988): 86 111; David A. Rochefort and Roger W. Cobb, â&#x20AC;&#x2DC;Problem Definition, Agenda Access, and Policy Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 21, 1 (1993): 56 71; David J. Webber, â&#x20AC;&#x2DC;The Distribution and Use of Policy Knowledge in the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122; in W.N. Dunn and RM Kelly (eds), Advances in Policy Studies Since 1950 (New Brunswick, NJ Transaction Publishers, 1992). 46 Forester, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationalityâ&#x20AC;&#x2122;: 23.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Cahill, Anthony and E Sam Overman, â&#x20AC;&#x2DC;The Evolution of Rationality in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 11 27 in Stuart S. Nagel (ed.), Policy Theory and Policy Evaluation, New York: Greenwood, 1990. Cohen, M., J. March, and J. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;A Garbage Can Model of Organizational Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly, 17, 1 (1972): 1 25. Etzioni, Amitai, â&#x20AC;&#x2DC;Mixed Scanning A ÂŤThirdÂť Approach to Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 27 (1967): 385 92. Forester, John, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationality and the Politics of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 44 (1984): 23 30. Lindblom, Charles, â&#x20AC;&#x2DC;The Science of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 19 (1959): 79 88. MacRae, Duncan Jr, and James A. Wilde, Policy Analysis For Public Decisions, Lanham, MD: University Press of America, 1985. Simon, Herbert, â&#x20AC;&#x2DC;A Behavioral Model of Rational Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Quarterly Journal of Economics 69, 1 (1955): 99 118. Smith, Gilbert and David May, â&#x20AC;&#x2DC;The Artificial Debate Between Rationalist and Incrementalist Models of Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Polity and Politics 8 (1980): 147 61.

169

Розділ 8

Впровадження політики — проектування політики та вибір засобу політики

Концептуальні питання Після того, як державна проблема потрапила до політичного порядку денного, для її вирішення запропоновані різні варіанти і влада зробила певний вибір між цими варіантами, залишається лише втілити це рішення у життя. Це є стадією впровадження політики у циклі полі тики. Вона визначається як «процес, у якому виконуються програми та політичні дії; він відзначає перехід планів у практику»1. До початку 1970 х років впровадження вважали непроблематичним у сенсі політики, тобто якщо політичне рішення прийняте, його треба просто виконувати. Цей погляд почав змінюватись від часу публікації роботи Пресмена (Pressman) та Вілдавскі (Wildavsky) з програми впровадження. Їхнє дослідження федеральної програми для безробіт них мешканців центру міста Окленд (Oakland) в Каліфорнії показало, що програми створення робочих місць не виконуються так, як цього жадали творці політики2. Інші дослідження підтвердили, що програми Великого Суспільства, введені адміністрацією Джонсона (Johnson) (1963–1968) в США, не досягли своєї наміченої мети і що причина цього криється в тому, як ці програми впроваджувались. Дослідники в інших країнах прийшли до подібних висновків. Результатом всіх цих досліджень стали більш систематичні зусилля зрозуміти фактори, які сприяють чи стримують впровадження державної політики. Деякі з цих зусиль привели до аналізу та рекомендацій, які сприймали впровадження політики як процес «згори униз», який цікавило — як зробити так, щоб посадовці, що займаються впровад женням, робили свою роботу більш ефективно. Цьому підходу опону вали розробники підходу «знизу вгору», який відходить від точки зору тих, на кого впливає, та тих, хто залучений у впровадження політики. Пізніше з’явився третій підхід, який замість дослідження чисто адміністративного інтересу до впровадження програми розглядав

170

процес як такий, в якому різні засоби влади використовувалися для різних конкретних варіантів структури політики3. Оскільки загальні контури наявних засобів політики здебільшого добре відомі, дослідження в цій сфері намагались сконцентруватися на причинах та раціоналіях вибору певних засобів владою та потенціалі для їх використання за майбутніх обставин. В цьому розділі ми встановимо чинники, які роблять впровадження політики складним завданням і обговоримо основні погляди на предмет перед тим, як проаналізувати чиники, що впливають на вибір засобів впровадження політики.

Реалії впровадження політики Втілення програми у життя не є настільки простим, як може спо чатку здаватися. Через низку причин, пов’язаних із природою проблеми, з обставинами, що їх оточують, чи з організацією адміністративного апарату, відповідального за дане питання, програма може бути впроваджена не так, як планувалось. І власне реальності впровадження є відмінними від задекларованих цілей та рекомендованих шляхів їх досягнення. Якщо ми хочемо зрозуміти процес державної політики, важливо визначити ці обмеження. Сама природа проблеми має декілька типів впливу на втілення програми її вирішення. По перше, політичні рішення тією чи іншою мірою зустрічають технічні складнощі з впровадженням, деякі з них більш складні, ніж інші4. Можна сподіватися, що впровадження деяких програм не зіткнеться з проблемами, як, наприклад, у випадку закриття казино чи відкриття нової школи в новому районі, оскільки це є одиничними рішеннями, їхні перенесення на практику є доволі шаблонними. Проте для програм, розроблених для припинення азарт них ігор або покращення освітнього цензу учнів, це не так. Так само, програми, розроблені для ліквідації забруднення середовища чи махінацій з податками та соціальним забезпеченням, зустрінуться з реальністю того, що не існує технологій, які б забезпечили повне досягнення цих цілей. Навіть якщо технологія наявна, вона може бути дорожчою, ніж суспільство погоджується платити. Деякі проблеми є попросту більш складними для охоплення через їхню складну, нову чи взаємозалежну природу та тому, що вони включають не одне рішення, а цілу низку рішень про виконання політики влади. По друге, розмаїття проблем, на які спрямована програма влади, може робити складним її впровадження. Суспільні проблеми, такі, як жорстокість у сім’ях чи неякісна освіта, мають таку кількість причин, що можна очікувати, що програми, спрямовані на одну чи навіть багато з цих причин, не досягнуть своїх цілей. Проблема перевищення швидкості на міських вулицях має простіше походження, і тому її можна легше вирішити. 171

По третє, розмір цільової групи є також чинником, оскільки чим більшою є ця група, тим складніше бажаним чином вплинути на її поведінку. Так, через невелику кількість виробників, політику, спрямовану на покращення безпеки автомобілів, буде легше впрова дити, ніж примусити тисячі необережних водіїв дотримуватися правил безпеки на дорозі. І накінець, чим більших змін від цільової групи вимагатиме політика, тим вищим буде рівень складності у її впровадженні. Полі тика викорінення дискримінації жінок та расизму є більш складною для впровадження, оскільки ці проблеми мають глибокі корені в системі культурних переконань суспільства, ніж програма зростання електропостачання, яка майже не вимагає зміни поведінки частини споживачів. На впровадження політики, на додаток до природи проблеми, на яку скеровується політика, впливають соціальне, економічне, технологічне та політичне оточення. По перше, зміна соціальних умов може вплинути на проблему і тим самим на те, як впроваджується програма. Так, велика кількість проблем, з якими стикаються програми соціального забезпечення в індустріалізованих країнах, виникає з тої причини, що вони не розроблені для того, щоб справитися з постійним зростанням відсотка літніх людей чи високого рівня безробіття, які накладають дуже великий тягар на державні фінанси. По друге, зміни в економічних умовах мають подібний вплив на впровадження політики. Наприклад, можна очікувати, що програма, націлена на бідних та безробітних, буде підлягати змінам у відповід ності з економічними підйомами та спадами. Економічні умови також різні у різних регіонах, що робить необхідною більшу гнучкість та розсудливість у впровадженні5. По третє, можна також очікувати, що наявність нової технології викличе зміни в політиці. Наприклад, політика, спрямована на контроль за забрудненням довколишнього середовища, часто змінює напрям впровадження після відкриття ефективнішої чи дешевшої технології. По четверте, на впровадження політики мають вплив зміни в полі8 тичних умовах. Зміна уряду може привести до зміни того, як впровад жуватиметься політика, без зміни її самої. Наприклад, відомо, що багато консервативних урядів частково згортають програми соціаль ного забезпечення, прийняті лейбористськими чи соціалістичними урядами, не обов’язково змінюючи саму політику. Структура адміністративного апарату, який займається впровад женням політики, має не менший вплив, ніж вище перелічені чинники. На впровадження політики можуть вплинути внутрішньо та міжорганізаційні конфлікти, притаманні процесу державної політики.

172

Часто різні бюрократичні організації в рамках влади та на різних її рівнях (національному, штату чи провінції та місцевому) залучаються до впровадження політики, кожна зі своїми власними інтересами, амбіціями та традиціями, які можуть перешкодити процесу впровад ження та сформувати його наслідки 6. Для багатьох організацій впровадження може бути просто іншою можливістю продовжити боротьбу, яку вони програли на стадії формулювання політики. На впровадження політики також впливають політичні та еконо8 мічні засоби цільових груп. Потужні групи, на які впливає політика, можуть обумовити характер впровадження, підтримуючи його чи протидіючи йому. Тому ті, хто втілює політику, дуже часто йдуть на компроміси з цими групами, щоб полегшити завдання впровадження. Публічна підтримка політики також впливає на втілення. Багато політичних ліній менше підтримувались після того, як політику прийнято, що давало більшу можливість тим, хто впроваджує політику, змінювати вихідні наміри. Зрозуміло, самі виконавці можуть використовувати аналіз суспільної думки для вивірення продовження програми перед лицем вимог до зміни політики від її творців та груп. Багато зусиль з боку влади та громадян створити кращий та безпечніший світ пішли на дно на цих «реаліях» впровадження. Це привело не тільки до кращого розуміння складнощів, які супроводжують втілення політики, але також до спроб розробити політику таким чином, щоб мати достатній шанс на успіх впровадження. Хоча велика кількість рішень влади приймається без відповідної уваги до цих складнощів, на сьогоднішній день існує широке визнання потреби розглядати ці питання на ранніх стадіях процесу політики. Для творців політики легше прийняти до уваги ці обмеження та розробити відповідний відгук на них ex ante (до), ніж ex post (після)7. Серед заходів, які можуть вжити творці політики для покращення структури впровадження політики, слід виділити такі8. По перше, ті, хто приймає рішення повинні якомога чіткіше встановити цілі політики та їхню градацію за відносною важливістю. Це слугуватиме для тих, хто цю політику впроваджує, інструкцією — що конкретно від них очікується і які пріоритети мають їхні завдання. По друге, політика має підтримуватися, явно чи не явно, резонною причинною теорією того, чому очікується, що рекомендована дія вирішить проблему. Політика, яка повинна надихати людей робити заощадження на своїх пенсійних рахунках, повинна чітко показати — чому люди недостатньо заощаджують в теперішній час. По третє, політика повинна мати достатньо фінансів для її успішного впровадження. Одним із найпевніших шляхів закрити програму — це обділити її необхідними фінансами. По четверте, політика має встановити чіткі процедури, яких мають дотримуватися інститути, які цю політику втілюють. По п’яте, завдання впровадження має покладатися на інститут, який має відповідний досвід та обов’язки.

173

Перспективи впровадження політики Дослідження впровадження політики, в основі якого лежить мета політики, називають підходом до проблеми «згори вниз». Цей підхід «передбачає, що корисно розглядати процес політики як набір чи низку команд, якими політичні лідери проголошують чіткі уподобання в політиці, які потім ретельно виконуються адміністративним апаратом, що обслуговує владу»9. Підхід «згори вниз» починається з рішення влади, аналізує ступінь, до якого адміністратори можуть виконати або не виконати рішення, і шукає причини, які є основною ступеня впровадження10. Цей підхід дає чіткі установки для дослідження впровадження. Його наголос на ступінь досягнення проголошених цілей та на діяльність призначеного законом апарату впровадження пропонує чіткі вказівки того, що мають зрозуміти виконавці політики та яке завершення треба мати на увазі. Проте цей підхід передбачає, що політика має ясну мету, коли, як ми це побачили в попередніх розділах, в реальності цілі часто є неясними і навіть суперечливими. Проте найсерйознішим недоліком цього підходу є його спрямованість на апарат прийняття рішення верхньої ланки, який часто відіграє лише мінімальну роль у впровадженні політики у порівнянні з посадовцями середньої ланки та членами суспільства. Критика того, що підхід «згори вниз» нехтує посадовцями нижчих рівнів, привела до розвитку підходу «знизу вгору» у дослідженні впровадження державної політики11. Цей підхід починається з усіх державних та приватних суб’єктів, залучених у впровадження програм і аналізує їхні особисті та організаційні цілі, їхні стратегії і мережу контактів між ними, яку вони самі побудували. Потім він прокладає дорогу вгору, щоб відкрити цілі, стратегії та контакти осіб, залучених у розробку, фінансування та виконання програм. Дослідження, проведені методом «знизу вгору», показали, що часто провал багатьох програм залежить від сумлінності та навичок діячів на нижньому рівні, які безпосередньо задіяні у впровадження програм12. Головною перевагою підходу «знизу вгору» є те, що він спрямовує увагу на формальні та неформальні зв’язки, які утворюють мережу політики, залучену у творення та впровадження політики. Як ми вже бачили, підсистема політики, яка складається з ключових приватних та державних суб’єктів в секторі політики, відіграє основну роль у процесі політики. Це так само стосується впровадження політики, як і її формулювання. Підхід «знизу вгору» відводить дослідження впровадження від рішень політики назад до проблем політики, дозволяючи таким чином вивчати всі приватні та державні суб’єкти та інститути, залучені у проблему.

174

Розрізнення між підходами «згори вниз» та «знизу вгору» у втіленні політики, хоча і є корисним, проте намагається замаскувати той факт, що обидва підходи містять погляди на втілення політики і повинні бути поєднаними, щоб досягти повного розуміння предмету13. Щоб поєднати ці погляди і пролити світло на їхню роботу у специфічних обставинах та допомогти загальному осмисленню процесу політики, багато з дослідників державної політики звернулися до аналізу її впровадження як до прикладу вибору засобу.

Обґрунтування вибору засобу Підхід до впровадження політики через вибір засобу починається зі спостереження, що значною мірою впровадження політики залучає застосування одного чи більше основних методів керування проблемою політики. Ці базові методики, як детально обговорено в розділі 4, відомі під різними назвами як засоби політики, засоби політики чи засоби управління. Незважаючи на те, чи ми досліджуємо процес впровадження за «конструкторським» підходом «згори вниз» чи за більш традиційним адміністративним «знизу вгору», процес надання форми та змісту рішенню влади завжди включає вибір одного чи декількох засобів з наявних у розпорядженні влади14. Цей погляд аналізує, чому влада вибирає конкретні засоби поміж багатьох наявних і чи в процесі впровадження політики можна розпізнати якийсь особливий шаблон чи стиль вибору засобів. Відповідь на ці запитання відводить аналіз політики від простого дослідження державної адміністрації та допомагає інтегрувати дослідження впровадження у загальні питання та проблеми науки про політику. На теперішній час дві різні групи дослідників працюють над питанням вибору засобів, і рішення, які вони пропонують для відповіді на це питання, разюче відрізняються. Економісти головно намагаються пояснити вибір засобу політики як, принаймні в теорії, технічну вправу підбору властивостей певних засобів для даної роботи. Політологи, з іншого боку, намагаються стверджувати, що засоби є більш менш взаємозамінні на чисто технічній основі, і замість цього концентруються на політичних силах, які, на їхню думку, керують вибором засобу. Економічні моделі Як згадувалось у розділі 2, економічні дослідження політики супроводжуються теоретичними дебатами між неокласичними економістами та економістами достатку щодо відповідної ролі держави в економіці. Хоча обидві групи надають перевагу добровільним засобам, економісти достатку залишають ширші рамки для використання примусових та інших засобів для коригування провалів ринку15. На противагу цьому, неокласичні економісти підтримують застосування таких засобів лише для постачання суто суспільного товару; їхнє

175

використання для будь яких інших причин розглядається як деформація ринку і веде до не зовсім оптимальних наслідків16. Більш теоретичне сприйняття економістами достатку втручання держави привело їх до більш систематичного аналізу вибору засобу. «Проте вони намагаються трактувати вибір засобу як строго технічну справу, що складається з оцінки рис різних засобів, відповідності різним типам провалів ринку, їхньої відносної вартості та виділяють вибір засобу, який би міг найбільш ефективно здолати даний провал ринку. Неокласичні економісти для пояснення схеми використання засобу загалом покладаються на теорію суспільного вибору. Вони стверд жують, що за демократії динаміка поведінки виборців, політиків та бюрократів сприяє тенденції зростання податків і видатків та регулюванню і націоналізації приватної діяльності. Стверджується, що демократична політична діяльність веде держави до вибору засобів, які надають концентровану користь виборцям марґіналам, розпов сюджуючи витрати на все населення17. Під час виборів влада вибирає такі засоби, які не становлять істинної цінності для виборців, котрі, зрештою, за це платять. Хоча входження політичних чинників до аналізу є певного роду покращенням підходів економістів достатку, такий аналіз мало дає для подальшого пояснення систематичної схеми вибору засобу. Наприклад, дуже складно співвіднести тип засобів з розподілом витрат та прибутків19, оскільки спершу треба знати — чи влада хоче вимагати довіри чи уникнути відповідальності за заходи, які будуть вжиті20. Більшість засобів можуть вживатися з обома цілями, і яка з них вибрана, залежить від високо характеристичних та контекстних чинників. Економічні теорії вибору засобу, які пропонують як економісти достатку, так і неокласики, є занадто дедуктивними, і їм не вистачає солідної емпіричної бази дослідження реального прийняття рішень владою. Їхні раціоналії вибору засобу політики базуються на теоретичному припущенні стосовно того, що влада робить чи повинна робити, а не на емпіричному дослідженні того, що вона насправді робить. Дослідження політологів, як це покаже подальший розгляд, намагаються показати ширше різноманіття і загалом є більш емпіричними за природою. Вони можуть здаватися не настільки елегантними, як зроблені економістами, які вишукують теоретичну лаконічність, проте виявляють правдиві зусилля впоратися зі складністю засобів політики та індуктивно розробити правдоподібну теорію вибору засобу21. Політичні моделі Один із часто цитованих підходів науки про політику до побудови теорії вибору засобу політики був розроблений Брюсом Доерном (Bruce Doern) та декількома його канадськими колегами22. Припускаючи, що

176

в технічному сенсі всі засоби є взаємозамінними, вони стверджували, що в ліберальному демократичному суспільстві влада надає перевагу застосуванню засобів із найменшим рівнем примусу і дає змогу рухатися «вгору за шкалою» в разі необхідності долання опору суспільства ефективному регулюванню. Тобто, будь яким засобом, за теорією, можна досягти будь якої мети, проте влада надає перевагу менш примусовим засобам, якщо лише її не примушують викори стовувати більш примусові в разі непокори частини суб’єкта або в разі постійного суспільного тиску з вимогами змін. Загалом, ця концепція привела Доерна та його колег до виведення наступного типового шаблону використання засобів владою: починати з мінімальної примусовості, такої як заклик, і поступово рухатись, якщо взагалі варто рухатись, у напрямку до прямого примушування. У цьому розумінні взаємозамінності між засобами та раціоналіями вибору засобів існують серйозні проблеми. По перше, жодна влада не має в наявності повного спектру засобів: соціальні та політичні обмеження сприяють вибору певних засобів та затримують вибір інших23. По друге, концепція зміни вибору засобу, яка полягає в повільному русі вгору по шкалі примусу, не узгоджується з емпіричними підтвердженнями. Наприклад, в багатьох державах почали прямо з вершини шкали, створивши державні підприємства, щоб мати справу з елементами новітніх технологій, навіть без експериментів з менш примусовими засобами. По третє, ідея соціального опору, що провокує владу рухатися в бік більш примусових засобів, є також проблема тичною. Хоча в деяких сферах політики — в основному в економіці — дійсно часто може бути суспільний опір подальшим діям влади, в багатьох інших сферах це не так. Наприклад, у сфері соціальної політики суспільний тиск часто спрямований іншим шляхом, вимагаючи більшого регулювання та витрат, ніж влада може бажати надати з фіскальних чи ідеологічних причин. Впровадження політики та вибір засобу є складним процесом, який не можна охопити спрощеним припущенням про рух від менш до більш примусових засобів. Можливо, що творці політики в першу чергу виберуть найефективніший засіб, якщо на це дають право політичні обставини чи природа проблеми. Другу широко цитовану політичну модель вибору засобу розробив Кристофер Гуд (Christopher Hood). Він стверджував, що вибір засобу не є технічною справою, а «питанням віри та політики» 24. Він постулював, що вибір формують обмеження кількості ресурсів, політичні тиски, обмеження в сфері закону та досвід попереднього невдалого використання засобу25. Хоча він не розтлумачує точну природу цих сил, Гуд розглядає ряд «нормальних» схем «зміни засобу»

177

владою у часі. Вони включають: «1. Зсув від засобів на основі інформації до засобів, які базуються на інших. 2. Зсув від покладання лише на примус до використання фінансових та організаційних засобів»26. Більше того, він стверджує, що зміни технології можуть послабляти користь старих засобів та приводити до застосування нових, часто на основі аналогії між історичними та сучасними обставинами, які роблять творці політики. Хоча Гуд визнає малу передбачуваність природи процесу вибору засобу, він стверджує, що процес керується визначеними силами на основі досвіду влади у використанні різних засобів та їхнього впливу на суб’єктів суспільства. За його словами, різні засоби мають різну ефективність згідно з природою суспільних груп, на які вони мають вплинути; якщо існують великі та добре організовані суспільні групи, влада буде використовувати засоби переконання та затрат. Він відзначає, що важливим є і розмір групи, на яку спрямовується політика, оскільки чим більшою є така група, тим імовірніше, що влада буде використовувати пасивні (добровільні), а не активні (примусові) засоби. Проте він також стверджує, що, попри розмір залучених суспільних груп, влада не використовуватиме примусові засоби, якщо хоче добровільного погодження з боку суспільних груп. З іншого боку, якщо влада хоче перерозподілити засоби між цими групами, вона використовуватиме примусові засоби27. Отже, для Гуда вибір засобу є функцією природи цілей держави, а також ресурсів, організації та спроможності суспільних діячів, до яких адресована політика. Він стверджує, що це веде владу до звички «мало вживати бюрократію»: тобто у напрямку до чіткого надання переваги використанню засобів інформації та влади, оскільки ці засоби є «невичерпними» 28. Насправді найбільш бажаними ресурсами є централізація або вплив на основі інформації, оскільки Гуд стверджує, що вони є єдиними засобами, як невичерпними, так і такими, що накладають мінімум обмежень на громадян. Коли вимагається примус, то в першу чергу через бажання точніше спрямувати дію на суспільні групи. Навіть тоді надається перевага владі, а не організації, оскільки перша є менш пов’язаною з ресурсами. Модель Гуда вдосконалює деякі елементи формулювання, зробленого Доерном, проте не уникає власних проблем. Чому влада має обов’язково мало використовувати бюрократію? Чому такі засоби, як скарбниці та організації, розглядаються як менш поповнювані, ніж такі засоби, як інформація, коли для багатьох спостерігачів зрозуміло, що розширене використання чи то пропаганди, чи сили дає меншу віддачу? Відповіді на ці питання аналіз Гуда не дає. В одній з найбільш складних робіт із цього питання Ліндер (Linder) та Пітерс (Peters) розробили третю модель, яка інтегрує різні концепції 178

вибору засобу, висунуті як у економічній, так і в політологічній літературі29. Вони перелічують такі чинники, що відіграють вирішальну роль у виборі засобу. По перше, можливості засобів держави є важливими для вибору, оскільки деякі з засобів краще підходять для конкретного завдання, ніж інші. Стверджують, що засоби змінюються відвовідно до чотирьох загальних категорій, кожна з яких змінюється в діапазоні від низького до високого: 1) Інтенсивність засобів, включаючи адміністративні витрати та простоту роботи; 2) Цілеспрямованість, включаючи точність та вибірковість; 3 ) Політичний ризик, включаючи природу підтримки та опозиції, прозорість для громадськості та шанси на невдачу; 4) Обмеження на діяльність держави, включаючи складності з коерцитивністю та ідеологічні принципи, що обмежують дії влади30. По друге, вони стверджують, що стиль політики та політична культура нації, глибина її суспільного розшарування має вирішальне значення для вибору засобу. Кожна нація має особливий національний стиль, культуру та систему суспільних конфліктів, які схиляють тих, хто приймає рішення, до вибору певних засобів. По третє, вони стверджують, що вибір засобу обмежується організаційною культурою відповідних агенцій та природою їхніх зв’язків із клієнтами та іншими агенціями. По четверте, вони стверджують, що контекст ситуації з проблемою, її час, а також рамки залучених суб’єктів, теж впливають на вибір засобу. Проте, зрештою, для Ліндера та Пітерса вибір засобів є справою суб’єктивних уподобань тих, хто приймає рішення, заснованих на їхньому професійному досвіді, приналежності до інститутів та додаткових знаннях. Вони є тими, хто визначає ситуаційний контекст, що обмежує вибір та, у процесі, накладає свої професійні та особисті уподобання на вибір засобу. На базі цих трьох політичних моделей зрозуміло, що вибір засобів політики формується характеристиками засобів, природою поточної проблеми, попереднім досвідом влади у вирішенні таких чи подібних проблем, суб’єктивними уподобаннями тих, хто приймає рішення, і ймовірною реакцією з боку суспільних груп, на які ця політика направлена. Проте кожна з політичних моделей зокрема залишає лише один аспект процесу вибору. Так, Доерн аналізує уподобання тих, хто приймає рішення, ймовірний відгук суспільних суб’єктів та досвід тих, хто приймає рішення, у попередньому використанні засобів, не беручи

179

до уваги характеристики та природу поточного завдання. Гуд робить майже те саме, а вони обидва роблять декілька спрощених припущень щодо уподобань тих, хто приймає рішення, та суспільних суб’єктів, а також щодо природи уроків, набутих із попереднього досвіду, що обмежує здатність їхніх моделей пояснити системи вибору засобу в різних державах. З іншого боку, Ліндер та Пітерс навмисне зупиняються на рисах засобів політики, поточному завданні та уподобаннях державних та суспільних суб’єктів. Їхній головний недолік полягає у неадекват ності уявлення про те, як формуються та реалізуються чи руйнуються преференції суб’єктів. Синтетична модель вибору засобу політики Теза про те, що вибір засобів зумовлюється рядом контекстуаль них чинників, які впливають на уподобання виконавців, є лише відправною точкою. Для перспективи вибору зсобу, для того, щоб сказати щось виразне про впровадження політики, необхідна модель, що поєднує специфічний вибір засобів зі специфічними раціоналіями. Таку модель можна розвинути, поєднуючи економістів та політологів в обґрунтуванні вибору засобу. Попри різні підходи та передумови, аналітики погоджуються, що реальна кількість різних типів засобів у розпорядженні виконавців є достатньо обмеженою. Діапазон засобів політики можна зменшити до чотирьох категорій: 1) ринок, 2) сім’я чи спільнота, 3) регулювання, державні підприємства або пряме постачання та 4) змішані засоби. Тоді залишається створити модель, яка поєднувала б ці чотири основних категорії засобів зі специфічними раціоналіями їхнього вибору. З огляду на це, обидві обговорені вище групи теоретиків наголошують, явно чи неявно, на двох взаємопов’язаних загальних змінних у встановленні їхніх систем поглядів. Це, по перше, ступінь здатності держави планувати, чи організаційна спроможність держави впливати на суспільних суб’єктів, і, по друге, складність підсистеми, і, особливо, кількість і тип діячів, з якими має зіткнутися влада у впровадженні своїх програм та політичних курсів. Виходячи з цих змінних, можна розробити модель вибору засобу, яка включає специфічні орієнтації засобів. Ця модель викладена на рисунку 13.

180

Рисунок 13 Модель уподобань засобів

Складність підсистеми політики Висока Низька Спроможність Висока держави

Низька

Ринкові засоби

Регулятивне державне підприємство або пряме впровадження

Добровільні засоби (спільнота, сім’я)

Змішані засоби

ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з Stephen H. Linder and B. Guy Peters, ‘Instruments of Government: Perceptions and Contexts’, Journal of Public Policy 9, 1 (1989): 35–58. Ця модель передбачає, що для застосування ринкових засобів чи засобів регулювання або прямого впровадження, необхідний високий рівень спроможності держави. Хоча здається дивним поєднання ринкового чи добровільного засобу з високою спроможністю держави, слід пам’ятати, що ринок є дуже дискусійним засобом, якому чинять опір ті, кому він, імовірно, завдає збитків. Коли державі не вистачає політичної спроможності, вона намагатиметься використовувати стимули чи пропаганду або покладатиметься на існуючі добровільні засоби, засновані на спільноті чи на сім’ї. Тенденція до вибору певного засобу в рамках цих категорій, зрештою, визначається не тільки спроможністю держави, але й рівнем складності підсистеми. Отже, політика, яка залучає численні та суперечливі групи у впровадження складної підсистеми, надаватиме перевагу використанню або ринку, або добровільних засобів, спроможних впоратися з численними суб’єктами та інтересами. В ситуації, коли число суб’єктів є меншим і підсистема менш складною, влада може вибрати використання директив або змішаних засобів. Ця модель викладає лише загальні очікування, які перспектива вибору засобу приносить до вивчення впровадження політики. Вона не заглиблюється у відмінності засобів у рамках кожної категорії або в особливий контекст конкретних рішень. Проте вона наводить на думку про те, що складний процес впровадження політики, загальні шаблони впровадження політики можна вирізнити в рамках держав та секторах політики, що може дуже допомогти розумінню цієї стадії циклу політики.

181

Висновок Підходи економістів та політологів до вибору засобів політики значно різняться між собою. На відміну від економістів, які за своєю природою діють дедуктивно, постулюючи перевагу ринкових сил, підхід, підтриманий політологами, є набагато індуктивнішим, з нього походять гіпотези про стан та природу дій держави: від емпіричного дослідження до реальних прикладів вибору засобу. Попри дещо різні методології та системи поглядів, політичні підходи поділяють думку, що вибір засобу є чимось набагато більшим, ніж просте виконання попередньо прийнятого рішення або узгодження цілей із засобами. Вони підтримують уявлення про те, що державну політику можна виразно зрозуміти та оцінити тільки на основі діапазону ідей та інститутів, в рамках яких суб’єкти приймають рішення31. Політологічний підхід до вибору засобу висуває загальне припущення, що процес рішення та його наслідки формуються політичними чинниками, пов’язаними зі спроможністю держави та складністю підсистеми32. Тобто, всі три підходи відзначають, що існують шаблони вибору, в яких влада намагається покладатися на подібні засоби у дуже відмінних обставинах. Так, те, що британські творці політики впроваджують через державні підприємства, в США впроваджується через регулювання. Економісти неодноразово стикалися, на їхнє незадоволення, з подібним, коли пропозиції про використання нових типів економічних засобів для контролю забруднення відкидаються, а перевага надається продовженню використання регулювання, що стало майже звичним у багатьох країнах. Зосередження на відносно тривалих політичних чинниках, пов’язаних із силою держави та складністю підсистеми, дозволяє пояснити, чому існують ці національні стилі вибору засобів.

Примітки 1

2 3

5 6

Milbrey W. McLaughlin, ‘Implementation Realities and Evaluation Design’ in R. Lance Shetland and Melvin M. Mark (eds), Social Science and Social Policy (Beverly Hills: Sage, 1985): 97. Jeffrey L. Pressman and Aaron B. Wildavsky, Implementation, 3rd ed. (Berkeley: University of California Press, 1984 [1st ed. 1973]). Lester M. Salamon, ‘Rethinking Public Management: Third Party Government and the Changing Forms of Government Action’, Public Policy 29, 3 (1981): 255 75. Наступна дискусія докладніше подана в: Daniel A. Mazmanian and Paul A. Sabatier, Implementation and Public Policy (Glenview: Scott, Foresman, 1983): 21 5. Mazmanian and Sabatier, Implementation and Public Policy: 31. Див.: Eugene Bardach, The Implementation Game (Cambridge: MIT Press, 1977); Richard F. Elmore, ‘Organizational Models of Social Program Implementation’, Public Poliсy 26, 2 (1978): 185 228.

182

10 11

12 13

Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Stephen H. Linder and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;From Social Theory to Policy Designâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 4, 3 (1984): 237 59; Stephen H. Linder and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;The Analysis of Design or the Design of Analysis?â&#x20AC;&#x2122; Policy Studies Review 7, 4 (1988): 738 50; Stephen H. Linder and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;Research Perspectives on the Design of Public Policy: Implementation, Formulation, and Designâ&#x20AC;&#x2122; in Dennis J. Palumbo and Donald J. Calista (eds), Implementation and the Policy Process: Opening up the Black Box (New York: Greenwood Press, 1990). Paul A. Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;Top down and Bottom up Approaches to Implementation Researchâ&#x20AC;&#x2122; in Michael Hill (ed.), The Public Policy Process: A Reader (London: Harvester Wheatsheaf, 1993): 266 93. Michael Clarke, â&#x20AC;&#x2DC;Implementationâ&#x20AC;&#x2122; in Martin Harrap (ed.), Power and. Polity in Liberal Democracies (Cambridge: Cambridge University Press, 1992): 222. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;Top down and Bottom up Approaches to Implementation Researchâ&#x20AC;&#x2122;: 266 93. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Benny Hjern and David O. Porter, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Structures: A New Unit of Administrative Studiesâ&#x20AC;&#x2122; in Michael Hill (ed.), The Public Policy Process: A Reader (London: Harvester Wheatsheaf, 1993): 248 65; Benny Hjern, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Research The Link Gone Missingâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 2, 3 (1982): 301 8. Đ˘Đ°ĐşĐžĐś Đ´Đ¸Đ˛. S. Barrett and C. Fudge, Policy and Action (London: Methuen, 1981). Michael Lipsky, Street8Level Bureaucracy: Dilemmas of the Individual in Public Services (Cambridge: MIT Press, 1980). Charles J. Fox, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Research: Why and How to Transcend Positivist Methodologyâ&#x20AC;&#x2122; in Dennis J. Palumbo and Donald J. Calista (eds), Implementation and the Policy Process: Opening up the Black Box (New York: Greenwood Press, 1990): 199 212. Christopher C. Hood, The Tools of Government (Chatham: Chatham House, 1986); Stephen H. Linder and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;The Logic of Public Policy Design: Linking Policy Actors and Plausible Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge in Society 4 (1991): 125 51. Francis M. Bator, â&#x20AC;&#x2DC;The Anatomy of Market Failureâ&#x20AC;&#x2122;, Quarterly Journal of Economics 72, 3 (1958): 351 79; Economic Council of Canada, Responsible Regulation: An Interim Report (Ottawa: Supply and Services Canada, 1979); M.A. Utton, The Economics of Regulating Industry (Oxford: Basil Blackwell, 1986). Stephen Breyer, â&#x20AC;&#x2DC;Analyzing Regulatory Failure: Mismatches, Less Restrictive Alternatives, and Reformâ&#x20AC;&#x2122;, Harvard Law Review 92, 3 (1979): 549 609; Stephen Breyer, Regulation and Its Reform (Cambridge: Harvard University Press, 1982); Richard A. Posner, â&#x20AC;&#x2DC;Theories of Economic Regulationâ&#x20AC;&#x2122;, Bell Journal of Economics and Management Science 5, 2 (1974): 335 58; George J. Stigler, The Citizen and the State: Essays on Regulation (Chicago: University of Chicago Press, 1975); Charles Wolf Jr, â&#x20AC;&#x2DC;Markets and Non Market Failures: Comparison and Assessmentâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 7, 1 (1987): 43 70. Barry M. Mitnick, The Political Economy of Regulation: Creating, Designing, and Removing Regulatory Forms (New York: Columbia University Press, 1980); Edith Stokey and Richard Zeckhauser, A Primer for Policy Analysis (New York: W.W. Norton, 1978); David L. Weimer and Aidan R. Vining, Policy Analysis: Concepts and Practice (Engle wood Cliffs: Prentice Hall, 1992).

183

18 James M. Buchanan, â&#x20AC;&#x2DC;Rent Seeking and Profit Seekingâ&#x20AC;&#x2122; in James M. Buchanan, Robert D. Tollison, and Gordon Tullock (eds), Toward a Theory of the Rent8 Seeking Society (College Station: Texas A&M University Press, 1980). 19 James Q., Wilson, â&#x20AC;&#x2DC;The Politics of Regulationâ&#x20AC;&#x2122; in J.W. McKie (ed.), Social Responsibility and the Business Predicament (Washington: Brookings Institution, 1974): 135 68. 20 R. Kent Weaver, â&#x20AC;&#x2DC;The Politics of Blame Avoidanceâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 6, 4 (1986): 371 98. 21 Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Michael Howlett, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Instruments, Policy Styles, and Policy Implementation: National Approaches to Theories of Instrument Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 19, 2 (1991): 1 21. 22 G. Bruce Doern, The Nature of Scientific and Technological Controversy in Federal Policy Formation (Ottawa: Science Council of Canada, 1981); Richard Phidd and G. Bruce Doern, Canadian Public Policy: Ideas, Structures, Process (Toronto: Methuen, 1983); Allan Tupper and G. Bruce Doern, â&#x20AC;&#x2DC;Public Corporations and Public Policy in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Allan Tupper and G. Bruce Doern (eds), Public Corporations and Public Policy in Canada (Montreal: Institute for Research on Public Policy, 1981): 1 50. 23 Kenneth Woodside, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Instruments and the Study of Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 19, 4 (1986): 775 93. 24 Christopher C. Hood, The Tools of Government (Chatham: Chatham House, 1986): 9. 25 Hood, The Tools of Government: 118 20, 141 3. 26 Hood, The Tools of Government 126 31. 27 Hood, The Tools of Government 138 9. 28 Christopher Hood, â&#x20AC;&#x2DC;Using Bureaucracy Sparinglyâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 61, 2 (1983): 197 208. 29 Stephen H. Linder and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;Instruments of Government: Perceptions and Contextsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 9, 1 (1989): 35 58. 30 Linder and Peters, â&#x20AC;&#x2DC;Instruments of Governmentâ&#x20AC;&#x2122;: 47. 31 Stephen H. Linder and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;The Logic of Public Policy Design: Linking Policy Actors and Plausible Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge in Society 4 (1991): 131. 32 Michael M. Atkinson, â&#x20AC;&#x2DC;Selecting Policy Instruments: Neo Institutional and Rational Choice Interpretations of Automobile Insurance in Ontarioâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 22, 1 (1989): 114.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Baxter Moore, Nicolas, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Implementation and the Role of the State: A Revised Approach to the Study of Policy Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122; in R.J. Jackson, D.Jackson and N. Baxter Moore (eds), Contemporary Canadian Politics: Readings and Notes, Scarborough: Prentice Hall, 1987. Doern, G. Bruce and Richard W. Phidd, Canadian Public Policy: Ideas, Structure, Process, 2nd ed. Toronto: Nelson, 1992. Hjern, Benny, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Research The Link Gone Missingâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 2, 3 (1982): 301 8. Hood, Christopher C., The Tools of Government, Chatham: Chatham House, 1986.

184

Howlett, Michael and M. Ramesh, â&#x20AC;&#x2DC;Patterns of Policy Instrument Choice: Policy Styles, Policy Learning and the Privatization Experienceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 12, 1 2 (1993): 1 22. Ingram, Helen and Anne Schneider. â&#x20AC;&#x2DC;Improving Implementation Through Framing Smarter Statutesâ&#x20AC;&#x2122;. Journal of Public Policy 10, 1 (1990): 67 88. Linder, Stephen H. and B. Guy Peters. â&#x20AC;&#x2DC;Instruments of Government: Perceptions and Contextsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 9, 1 (1989): 35 58. Palumbo, Dennis J. and Donald J. Calista, â&#x20AC;&#x2DC;Opening Up the Black Box: Implementation and the Policy Process,â&#x20AC;&#x2122; pp. 1 17 in Dennis J. Palumbo and Donald J. Calista (eds), Implementation and the Policy Process, New York: Greenwood Press, 1990. Sabatier, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;Top down and Bottom up Approaches to Implementation Researchâ&#x20AC;&#x2122; pp. 266 93 in Michael Hill (ed.), The Public Polity Process: A Reader, London: Harvester Wheatsheaf, 1993. First published in 1986 in Journal of Public Policy. Winter, Soren, â&#x20AC;&#x2DC;Integrating Implementation Researchâ&#x20AC;&#x2122;, pp. 19 38 in Dennis J. Palumbo and Donald J. Calista (eds), Implementation and the Policy Process: Opening up the Black Box, New York: Greenwood Press, 1990. Woodside, K., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Instruments and the Study of Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 19, 4 (1986): 775 93.

185

Розділ 9

Оцінювання політики — аналіз і вивчення політики

Концептуальні питання Після того, як визнано необхідність звернутися до державної проблеми, розглянуто різні можливі її вирішення, деякі з них вибрані та втілені у практику, влада часто ініціює оцінювання того, як працює політика. В той же час, різні зацікавлені члени підсистеми політики та суспільства залучені до власного оцінювання роботи та впливу політики для того, щоб висловити підтримку чи протидію політиці або вимагати її зміни. Концепція оцінювання політики головно означає процес з’ясування самої суті поточної державної політики, її засобів та цілей. Глибина й ретельність такого оцінювання залежать від тих, хто його замовив та/чи робив. Оцінювання політики майже завжди включає бюрократів та політиків у рамках влади, які працювали з цією політичною проблемою, та зазвичай залучає членів підсистеми політики поза владними інституціями. Воно може також включати членів громадськості, які висловлять своє остаточне ставлення при голосуванні на виборах1. Оцінювання політики є більшим, ніж часто наводиться в літературі, яка намагається в основному концентруватися на бюрократах та приватних консультантах, найнятих ними. Після того, як політика оцінена, проблеми та рішення можуть бути повністю переосмисленими, в разі чого цикл може повернутися знову до стадії встановлення порядку денного або до якоїсь іншої стадії циклу, або може зберегтися status quo. Переосмислення може склада тися з незначних змін або фундаментального переформулювання проблеми, включаючи повне припинення всієї політики 2. Те, як проводиться оцінювання, які проблеми це викликає та до яких результатів звичайно воно приводить, і є темою цього розділу. Наприкінці ми окреслюємо схему зміни політики, до якого звичайно приводить її оцінювання.

186

У дослідженнях оцінювання політики домінують ті вчені, яких у розділі 2 ми зарахували до раціоналістів. Для них оцінювання політики складається з оцінки досягнення державною політикою своєї проголошеної мети та, в разі невдачі у цьому, оцінки того, що треба зробити, щоб здолати перепони на шляху. Девід Нахмаяс (David Nachmias), впливова особа в цій дисципліні, визначає оцінювання політики як «об’єктивний систематичний та емпіричний аналіз впливів цієї політики та державних програм на їхні цілі, тобто цілі, яких вони намагалися досягти» 3. Кмітливі читачі без складності виявлять раціоналістичну орієнтацію цього визначення. Воно чітко вказує на те, що аналіз ефектів політики у досягненні її цілей має бути об’єктивним, систематичним та емпіричним. Проте, як ми згадували вище, цілі державної політики часто проголошені недостатньо чітко, щоб з’ясувати, до якого ступеня вони досягнуті. Можливості об’єктивного аналізу також є обмеженими через труднощі у виробленні об’єктивних стандартів, за якими слід оцінювати успіхи влади при роботі з суб’єктивними вимогами і соціально структурованими проблемами. Розвиток адекватних і прийнятних методів оцінювання політики є складним та дискусійним завданням, як це відзначали багато авторів4. Аналітики часто зверталися до такої туманної концепції, як успіх чи невдача у проведенні їхнього оцінювання. Проте, як попереджали Інґрем (Ingram) та Ман (Mann): явище провалу [політики] не є надто простим чи певним, як у цьому нас переконують багато сучасних критиків політики. Успіх та провал є ненадійними концепціями, часто дуже суб’єктивними, що відображають цілі особистостей, сприйняття потреб і навіть, можливо, різного ставлення до життя. Тут доречно згадати стару історію про те, як двох спитали — скільки молока в пляшці, і отримали дві різні відповіді, що відображають їхній різний підхід до життя, — один каже: напівзаповнена, а другий: напівпорожня5.

Різні оцінювачі можуть інтерпретувати однакові умови дуже по різному, оскільки нема визначеного шляху у встановленні їхньої правоти. Яке з цих тлумачень буде домінувати, врешті визначається політичними конфліктами та компромісами між різними суб’єктами. Оцінювання політики, як і інші стадії процесу політики, є політичною діяльністю. Наївно припускати, що оцінювання політики завжди спрямоване на виявлення впливу політики. Насправді, часто воно використовується для того, щоб замаскувати деякі факти, які, як побоюються, могли б виставити владу у поганому світлі. Тому можливо, що влада розробить такі засади оцінювання, які приводи тимуть до висновків, котрі будуть показувати її в кращому світлі. Або, якщо вона хоче змінити чи відкинути політику, вона може відповідно 187

пристосувати оцінювання. Подібним чином, оцінювання політики тими, хто знаходиться поза владою, не завжди спрямоване на покращення політики, часто воно просто критикує її для того, щоб досягти партійних та політичних переваг або підсилити ідеологічні постулати. Це не означає, що оцінювання політики є повністю політичним процесом, що не намагається знайти правду про функціонування політики та її ефекти. Воно радше є попередженням проти надмірного покладання на формальне оцінювання при винесенні висновків про політику. Для того, щоб отримати з оцінювання політики якомога більше, треба чітко осмислити обмеження раціональності та політичні сили, які її формують. Можливо, найбільшою користю від оцінювання політики є не прямий результат, який воно створює, а процес вивчення політики, який його супроводжує6. Діячі політики постійно навчаються на формальному та неформальному оцінюванні політичних дій, до яких вони залучені і які приводять до зміни ними власної позиції. Уроки, які вони беруть з оцінювання, базуються як на об’єктивних фактах, так і на суб’єктивному тлумаченні цих фактів. Ці уроки ведуть їх до висновків стосовно засобів та цілей державної політики. Важливою складовою цього процесу є обговорення, полеміка, суперечки та переконування, які постійно відбуваються між діячами політики7.

Типи оцінювання політики На загальному рівні можна виділити три великі категорії оцінювання політики — адміністративне, судове та політичне, — які відрізняються за способом їх проведення, суб’єктами, залученими до них, та їхнім впливом. Адміністративне оцінювання — управлінське виконання та система складання бюджету Адміністративному оцінюванню присвячено багато опублікованих академічних досліджень з оцінювання політики. Воно проводиться в рамках влади, інколи спеціальними агенціями, чиїм єдиним завданням є оцінювання політичних дій, проте частіше — фінансовими, юридичними та політичними спостерігачами, які прикріплені до існуючих підрозділів, спеціальних виконавчих агенцій влади, її законодавчих інститутів та судової системи. Різні гілки та агенції влади можуть також наймати для оцінювання приватних консультантів. Адміністративне оцінювання зазвичай, хоча й не завжди, обмежене аналізом ефективності виконання владою своїх обов’язків із намаган ням визначити, чи отримані зиски в політиці вартують витрат, дотримуючись при цьому принципів справедливості і демократії. Воно намагається пересвідчитися, чи політичні рішення досягли своїх

188

очікуваних цілей за найменшу можливу ціну та з найменшим можливим тягарем для окремих громадян. Ця зацікавленість ефективністю лежить в основі аналізу роботи адміністрації та перегляду кадрового складу, а також виконання щорічного аудиту та створення бюджетних систем, які намагаються відповідати цілям та затратам. Адміністративне оцінювання вимагає збору точної інформації щодо виконання програми та її стандартизованої обробки для порівняння затрат і результатів протягом певного часу та за різними секторами політики. Ці зусилля, по суті, є чисто технічними та все усклад нюються, хоча зростання складності не обов’язково збігається з подібним зростанням корисності. Оцінювання адміністративної політики відбувається у декількох формах, які суттєво відрізняються за рівнем складності та формаль ності. Оцінювання, проведене владними інститутами з метою зменшення витрат, загалом належить до п’яти різних типів: 1) оцінювання зусиль; 2) оцінювання виконання; 3) оцінювання відповідності виконання; 4) оцінювання ефективності; 5) оцінювання процесу8. Оцінювання зусиль намагається виміряти величину внеску до програми, тобто кількість зусиль, які влада вкладає в досягнення своїх цілей. Цей внесок може бути зроблений персоналом, офісними приміщеннями, зв’язком, транспортом тощо — всім, що можна виразити через грошову вартість. Метою оцінювання є встановлення базової лінії для даних, які можна використовувати в подальшому оцінюванні ефективності чи якості надання послуг. Оцінювання виконання аналізує наслідки програми, а не її вихідні положення. Прикладами наслідків можуть бути кількість ліжок в лікарнях або місць у школах, число пацієнтів або школярів. Головною метою оцінювання виконання є констатація того, що дає політика, без огляду на встановлені цілі. Цей тип оцінювання накопичує дані, які використовуються в якості вхідних для більш глибокого та інтенсив ного оцінювання, яке згадується нижче. Оцінювання відповідності виконання є більш складним, ніж просте додавання внесків у програму та її наслідків; воно намагається з’ясувати, чи програма робить те, для чого вона планувалась. У цьому типі оцінювання виконання даної програми порівнюється з її намічени ми цілями для того, щоб встановити, чи відповідає програма своїм цілям та чи не треба видозмінити цілі в світлі виконання програми. На основі знайденого можна розробити рекомендації щодо зміни програми чи політичних дій. Хоча цей тип оцінювання є найбільш корисним для творців політики, він є також найбільш складним для проведення. Потрібен дуже великий об’єм інформації, а рівень деталізації для виконання процесу є вищим, ніж звичайно наявний. Оцінювання ефективності намагається встановити вартість програми і зробити висновок — чи можна було отримати результати в 189

тій самій кількості та якості більш ефективно, тобто за менші гроші. Оцінювання внесків та результатів є стандартним блоком цієї форми оцінювання, який є дуже важливим у сучасних умовах обмеженості бюджету. Складності, що супроводжують більш поглиблене оцінюван ня відповідності, приводять до того, що творці політики часто повинні задовольняти себе оцінюванням ефективності. І насамкінець, оцінювання процесу аналізує організаційні методи, правила та робочі процедури, використані для виконання програми. Метою зазвичай є з’ясування того, чи можна спростити процеси та зробити їх більш ефективними9. Для цього впровадження політики зазвичай розбивається на окремі завдання, такі, як стратегічне планування, фінансове керування або оцінка скарг клієнтів, і тоді одне (чи більше) з цих завдань оцінюється за ефективністю та/чи підзвітністю. Існування різних типів адміністративного оцінювання державної політики привело до розробки великої кількості методик. У 1970–1980 роки такими методиками були Програма планування бюджетної системи (PPBS), вперше розроблена компанією Форд Мотор (Ford Motor) і потім прийнята Міністерством оборони США і врешті — всією федеральною владою США; Бюджети нульової бази (ZBB), варіант PPBS, який був впроваджений у США та багатьох інших країнах; Керування за цілями (MBO), замінник PPBS, розроблений у Ксерокс Корпорейшн (Xerox Corporation) і прийнятий адміністрацією Картера (Carter) в США10. Ці методики різною мірою використовувалися різними урядами по всьому світі. Крім того, різні держави і влади розробили свої власні оцінювальні системи. Так, у Канаді, наприклад, у 1980 і роки на федеральному рівні були розроблені: нова Система керування політикою та затратами (PEMS) разом із новою системою Офісу головного ревізора (OCG), спрямовані на оцінювання, тоді як Рада скарбниці пробувала встановити для всієї влади Систему оперування вимірюванням виконання (OPMS)11. Попри велику кількість зусиль, затрачених на розвиток цих методик оцінювання політики, їм у більшості не вдалося здолати обмеження, притаманні раціоналістичному аналізу12. Необхідні умови для їхнього успіху є занадто високими, щоб їх можна було задовольнити в невпорядкованому світі державної політики. Будь який наголос на аналіз ступеня досягнення програмою цілей політики має змагатися з реальністю того, що зазвичай політика не висловлює свої цілі достатньо чітко для того, щоб стверджувати, чи цих цілей досягнуто. Більше того, одна й та сама політика може скеровуватись на досягнення декількох цілей, не вказуючи на їхній відносний пріоритет, що ускладнює виявлення того, чи було досягнуто якоїсь із конкретних цілей 13. Соціальні та економічні проблеми дуже сильно переплітаються, що робить фактично неможливим їх відокремлення та оцінювання ефекту політики, спрямованої на них. Крім того, кожна політика має інакший 190

ефект щодо проблеми, ніж планувалося, поглиблене оцінювання має це враховувати, проте це робить виконання такого завдання неможливим. Складності, з якими стикаються при збиранні надійної та корисної інформації, можуть ще більше посилити проблему. Обмеження, з яким стикається адміністративне оцінювання — а ми відзначили лише деякі з них — посилюються рівнем ускладненості та глибини, якого від оцінювання очікують. Так, оцінювання відповід ності виконання, найбільш корисне для творців політики, є найскладні шою процедурою. Враховуючи ці складності, ентузіазм щодо раціонального адміністративного оцінювання на початку 1980 х років у великій кількості промислово розвинутих країн потроху вщух. Незадо волення складнощами, що супроводжують адміністративне оцінюван ня, привели до того, що, наприклад, Головний ревізор у Канаді зробив висновок у своєму річному звіті за 1983 рік, що «значна частина аналітичного оцінювання не створює відповідної бази для логічних порад»14. Це є ввічливим визначенням того, що оцінювання є майже безглуздим. Десять років поспіль Головний ревізор у своєму огляді Оцінювання Програми у федеральному уряді Канади знаходив численні зміни по формі, проте мало змін по суті. Згідно звіту, оцінювання: менш імовірно є важливим джерелом інформації в підтримку програми та рішень політики, що направлена на питання тривалої значимості та фінан сової ефективності. Більш імовірно, що оцінювання подає інформацію, спрямовану звітність, проте часто воно є лише частковим. Найбільш повна інформація стосується ефективності роботи, того, як програма працює15.

Для розширення адміністративного оцінювання багато урядів експериментували зі стимулюванням участі громадськості в цьому процесі. Наміром цього є спростування звинувачення політиків у «нестачі консультацій» з членами суспільства, зацікавленими в політиці, та тими, на кого ця політика впливає. Проте корисність та/ чи законність цих людських форумів оспорюється на основі того, що в них беруть участь лише ті, хто може собі дозволити оплатити брифінги та відрядження на слухання, і того, що ці слухання більше зацікавлені в узаконенні висновків, які вже зробила влада, аніж у зміні їхнього змісту на основі внеску від громадськості16. Ці проблеми привели до того, що учасники деяких консультацій отримують гроші. Такі консультації можуть бути ефективним засобом для адміністративного оцінювання в якості місця озвучення незадоволення. Судове оцінювання — судовий контроль та адміністративна свобода дій Другий важливий тип оцінювання політики не стосується бюджетів, пріоритетів розвитку, ефективності та витрат, а лише проблем законності стосовно шляху впровадження програм влади. Таке

191

оцінювання виконується судовою владою і розглядає можливі конфлікти між діями влади та конституційними положеннями або встановленими стандартами адміністративного керівництва та правами окремих осіб. Судова влада може розглядати дії влади або за власною ініціативою, або на запит осіб чи організацій, що подають позов проти владного інституту до суду загального права. Підстави для розгляду значно відрізняються у різних державах, проте зазвичай він спрямований на аналіз конституційності впровадженої політики — чи це впровадження або розвиток не порушують принципи загального права та/чи справедливості в демократичних суспільствах. Тобто, судді оцінюють те, чи політику розвинуто та впроваджено не свавільно та не довільно, а згідно з принципами відповідних процесів та прийнятого адміністра тивного закону17. У багатьох державах, таких, як Канада чи Британія, суд вищої інстанції зосереджується на тому, чи діяли суди нижчої інстанції, трибунали або владні інститути в рамках своїх юридичних повно важень. Коли так, та якщо вони дотримуються ключових принципів загальної справедливості та не діяли свавільно чи довільно, тоді таке рішення вистоїть проти будь якої апеляції вищого суду. Простіше кажучи, в цих двох державах судовий розгляд зосереджується на проблемах та помилках у законі18. Оскільки адміністративні суди в цих державах не розглядають справи за фактами конкретних дій, це означає, що коли адміністративні інститути діють в рамках своєї юрисдикції та згідно з принципами основ справедливості і відповідних процесів, їхні рішення навряд чи буде відмінено. Американські суди, з іншого боку, мають суттєво відмінну конституційну роль і є набагато активнішими та бажають розглядати помилкові дії, а також помилкові закони в своєму оцінюванні адміністративної поведінки19. Політичне оцінювання — консультації з підсистемами політики та громадськістю Політичне оцінювання політики влади проводиться кожним, хто має будь який інтерес у політиці. На відміну від адміністративного та судового оцінювання, політичне оцінювання звичайно не є ані систематичним, ані технічно ускладненим. Насправді багато що в ньому є одностороннім чи упередженим. Проте це не применшує його значимості, оскільки його метою не є покращення політики влади, а просто її підтримка чи навпаки. Політичне оцінювання намагається категоризувати політику як успіх чи невдачу, за чим йде вимога продовження чи зміни. Похвала чи критицизм на цій стадії може привести до нового повторення циклу, оскільки влада намагатиметься відповісти на критику чи перенести уроки минулого досвіду в нову чи реформовану політику.

192

Поки відбувається політичне оцінювання, воно входить у процес політики лише при визначних подіях. Однією з найважливіших подій в демократичних державах є час виборів, коли громадяни отримують можливість висловити критику дій влади. Голоси на виборах чи референдумах висловлюють неформальне оцінювання виборцями ефективності та дієвості влади, її програм та політики. Проте в біль шості демократичних держав референдуми та плебісцити щодо конкрет них політичних дій відбуваються достатньо рідко. Хоча вибори відбуваються регулярно, вони, за своєю природою, мають певне коло проблем, які роблять недоречними висновки щодо думки виборців стосовно окремих політичних дій. Коли громадяни висловлюють свої уподобання та відчуття на виборах, зроблене оцінювання є зазвичай сукупністю суджень про саму владу, а не стосовно ефективності чи корисності певної політики. Однак сприйняття публікою неефектив ності чи шкідливих наслідків діяльності влади може вплинути на виборчу поведінку, цю реальність влада не може ігнорувати перед виборами. Більш загальний тип політичного оцінювання політики включає консультації з іншими членами відповідної підсистеми політики. Існує багато процедур таких консультацій, включаючи проведення адміністративних форумів для публічних слухань або встановлення спеціальних консультаційних комітетів і спеціалізованих комісій з проблеми з метою консультацій. Вони можуть різнитися: від нарад з малою кількістю учасників тривалістю декілька хвилин — до розслідувань, на яких заслуховуються свідчення тисяч осіб, які можуть тривати роками та коштувати багато мільйонів доларів20. Ці політичні механізми оцінювання політики зазвичай здатні з’ясувати погляди з певного питання політики всіх членів підсистеми політики та громадськості, на яку ця політика вплинула. Проте це абсолютно не значить, що, будучи заслуханими, ці погляди знайдуть відображення у перегляді політики влади. Дієвість часто залежить від того, чи почуті думки співзвучні думкам влади21, що своєю чергою залежить від критеріїв, застосованих для оцінки успіху чи провалу певних політичних дій або програми.

Оцінювання політики — вивчення політики Фундаментальною рисою оцінювання є його вплив на ефективні зміни політики щодо проблеми. Зрештою, чіткою метою оцінювання політики є зміна політики, якщо це видається необхідним у результаті проведеного аналізу. Для того, щоб зрозуміти зв’язок між оцінюванням політики та її зміною, нам потрібно осмислити ширший процес вивчення22. З огляду на вивчення, оцінювання державної політики планується як повторюваний процес активного вивчення частиною політичних діячів природи проблем політики та їхнього вирішення23.

193

Подібно до інших концепцій науки про політику існують різні інтерпретації «вивчення політики»24. Пітер Гол (Peter Hall) приймає інструментальне визначення вивчення і стверджує, що у сфері державної політики вивчення служить меті кращого досягнення цілей владою. За його словами, вивчення — це «незалежна спроба вивірити цілі чи методи політики в світлі наслідків минулої політики, тобто спроба краще добиватися кінцевих цілей влади»25. Г’ю Гекло, з іншого боку, вважає, що вивчення є менш свідомою діяльністю, воно часто відбувається як відповідь влади на певний тип впливу з боку суспільних чинників чи середовища взагалі. На його думку, «можна прийняти, що вивчення означає зміни в поведінці, які виникають внаслідок досвіду, як правило ці зміни осмислюються як зміни у відповідь на певний сприйнятий стимул»26. За Гекло, вивчення є тим, що влада змінює у відповідь на нову ситуацію на основі свого попереднього досвіду. Ці два визначення описують природу взаємозв’язку між вивченням політики та зміною політики, проте суттєво різняться у своєму підході до питання. Так, для Гола вивчення є частиною нормального процесу державної політики, в якому ті, хто приймає рішення, намагаються зрозуміти, чому певні ініціативи вдалися, а інші — ні. Якщо політика змінюється в результаті вивчення, поштовх до зміни зароджується в рамках формального процесу політики влади. Для Гекло ж вивчення політики здається діяльністю, яку проводять творці політики головно у відповідь на зміни зовнішнього «середовища» політики. Якщо середовище змінюється, творці політики повинні пристосовуватися, якщо бажають, щоб їхня політика мала успіх. Ці дві суперечливі концепції підняли критичне теоретичне питання, чи вивчення політики відбувається внутрішньо чи зовнішньо. Тобто, чи вивчення є процесом, накладеним на творців політики ззовні процесу політики, чи воно породжується в рамках процесу, коли творці політики намагаються уточнити або пристосувати свою політику в світлі своїх останніх дій. Ми стверджуємо, що використання подібної термінології певним чином викривило той факт, що слід чітко розрізняти принаймні два окремі аспекти вивчення політики. Характеристики цих двох різних типів вивчення наведені на рисунку 14.

194

Рисунок 14 Зовнішні та внутрішні концепції вивчення політики

Внутрішнє вивчення

Зовнішнє вивчення

Предмет вивчення

Малі, технічно спеціалізовані мережі політики

Великі спільноти політики, в яких бере участь громадськість

Мета вивчення

Параметри політики чи засоби політики

Сприйняття проблеми чи цілі політики

ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з Colin J. Bennett and Michael Hоwlett, ‘The Lessons of Learning: Reconciling Theories of Policy Learning and Policy Change’, Policy Sciences 25, 3 (1992): 275–94. Внутрішнє вивчення знаходиться серед малих, спрямованих на проблему, мереж політики; його метою є дослідити параметри політики чи засоби політики. На противагу йому, зовнішнє вивчення відбувається у широких спільнотах політики і може включати різні інтерпретації проблеми чи цілей політики. Перший тип внутрішнього вивчення, за Ричардом Роузом (Richard Rose), можна назвати отриманням уроків 27. Цей тип вивчення проходить у рамках формального процесу політики та впливає на вибір засобів чи методів, застосованих творцями політики при спробі досягнення їхніх цілей28. Ймовірно, що ці уроки розглядають практичні пропозиції стосовно різних аспектів циклу політики, що діяв у минулому. Наприклад, який засіб політики був успішним за яких обставин, а який — ні, або яка проблема мала народну підтримку в процесі прийняття порядку денного, а яка — ні. За Голом, другий тип належить до більш загального типу вивчення, відомого як суспільне вивчення. Він створюється поза процесом політики та впливає на обмеження чи спроможності творців політики змінити політику. Друга форма вивчення стосується самих цілей. Це є найфундаментальніший тип вивчення, який супроводжується зміною міркувань, що лежать в основі політики. Прикладами цього типу вивчення є рух у 1980 і роки в багатьох державах до приватизації та розгляд інфляції як більш серйозної проблеми, ніж безробіття29. Оцінювання політики може включати будь який тип вивчення. Адміністративне вивчення, за своєю суттю, відбувається в рамках встановлених адміністративних інститутів влади і намагається набути 195

форми отримання уроків — і в негативному, і в позитивному сенсі цього терміна. Як судове, так і політичне оцінювання є більш сприйнят ливими у змінах суспільних цінностей та звичаїв, тому саме через них уроки суспільного вивчення можуть включатися до адміністративного процесу. Проте у випадках як зовнішнього, так і внутрішнього вивчення те, чи творці політики приймуть ці уроки, залежить від їхньої спромож ності осягнути нову інформацію. Як стверджували Коен (Cohen) та Левінталь (Levinthal) стосовно приватної фірми: Здатність оцінити та використати зовнішнє знання великою мірою є функцією рівня попереднього пов’язаного знання. На найелементарнішому рівні ці попередні знання включають базові навички чи навіть загальне знання найостанніших наукових та технологічних розробок у даній сфері. Так, попереднє пов’язане знання дає змогу осягати цінність нової інформації, засвоювати її та використовувати її для комерційних цілей. Ці здатності в сумі складають те, що ми називаємо «поглинальна здатність фірми»30.

У складних організаціях, таких, як уряд, це передбачає, що вивчення є процесом накопичення і що існуючий запас знань значною мірою визначає, що буде зроблено з будь якою новою інформацією, яка потрапляє в організацію. З огляду на це, вирішальними є «пограничні» зв’язки між організацією та її оточенням, зв’язки, чутливі до нової інформації та здатні розповсюдити її в рамках організації. Стосовно творення політики, це передбачає, що двома відповід ними змінними, які впливають на потенціал оцінювання та ведуть до вивчення і внаслідок цього — до певної зміни політики, є (1) органі заційна спроможність держави (зокрема, її експертиза з даної проб леми) та (2) природа підсистеми політики (особливо існують зв’язки між державними та суспільними діячами). Взяті разом, ці дві змінні встановлюють подальший зв’язок між оцінюванням політики та вивченням політики (див. рис. 15).

Рисунок 15 Модель оцінювання політики та схильності до вивчення

АдміністративнаВисока спроможність держави Низька

Зв’язки між державними та суспільними діячами у підсистемі політики Сильні Слабкі Суспільне вивчення Отримання уроків Формальне оцінювання

Неформальне оцінювання

Джерело: Адаптовано з Wesley M. Cohen and Daniel A. Levinthal. «Absorptive Capacity: A New Perspective on Learning and Innovation», Administrative Science Quarterly 35(1990): 128–52. 196

У цій моделі держава мусить мати високу адміністративну спро можність, щоб існувало справжнє «вивчення». Якщо держава є домінуючим діячем, тоді можна очікувати внутрішньої форми отримання уроків. Якщо в підсистемі політики домінують суспільні діячі, тоді можуть бути наявними умови для суспільного вивчення. Якщо, з іншого боку, адміністративна спроможність держави є низь кою, то слід очікувати простіших виявів формального та неформаль ного оцінювання без необхідності будь якого вивчення, що могло б існувати в рамках самої держави.

Висновок Цей розділ встановив різні форми оцінювання — адміністративного, судового та політичного, що присутні в процесі державної політики. Проте література з цього питання головно концентрується на розвитку, критиці та уточненні методик адміністративного оцінювання. В цьому процесі часто забувають про межі раціональних методів. Оцінювання політики, як і інші стадії циклу політики, є внутрішньо політичною справою і має чітко сприйматися саме так. Аналітики насправді беруть до уваги політичні дії, що лежать в основі оцінювання політики. Вони розглядають їх як продовження боротьби за недостатні ресурси або ідеологію, що відбувається на політичній арені, та як частину процесу вивчення, в якому політичні дії розвиваються та змінюються великою мірою на основі свідомого визнання попередніх успіхів і невдач та свідомих зусиль змагатися за успіхи й уникати невдач. Ця концепція не тільки допомагає надати сенсу оцінюванню політики та відводить її від вузько технократичних інтересів, притаманних адміністративному оцінюванню, але також допомагає висвітлити важливу роль, яку відіграють усі форми оцінювання протягом процесу політики. Дещо менш очевидним є те, що переосмислення оцінювання політики як частина вивчення політики також допомагає вияснити — як і чому політика змінюється. Цьому питанню зміни політики детальніше присвячений розділ 10.

Примітки 1 2 3 4

Carry Brewer and Peter DeLeon, The Foundations of Policy Analysis (Homewood: Dorsey, 1983): 319 26. Peter DeLeon, ‘Policy Evaluation and Program Termination’, Policy Studies Review 2, 4 (1983): 631 47. David Nachmias, Public Policy Evaluation (New York: St Martin’s Press, 1979): 4. Charles W. Anderson, ‘The Place of Principles in Policy Analysis’, American Political Science Review 73, 3 (1979): 711 23; Donna H. Kerr, ‘The Logic of «Policy» and Successful Policies’, Policy Sciences 7, 3 (1976): 351 63; Ronald Manzer, ‘Policy Rationality and Policy Analysis: The Problem of the Choice of Criteria for Decision making’ in O.P. Dwivedi (ed.), Public Policy and Administrative Studies (Guelph: University of Guelph, 1984): 27 40.

197

5 6 7 8 9

14 15 16

Helen M. Ingram and Dean E. Mann, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Failure: An Issue Deserving Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Helen M. Ingram and Dean E. Mann (eds), Why Policies Succeed or Fail (Beverly Hills: Sage, 1980): 852. Jeffrey L. Pressman and Aaron Wildavsky, Implementation (Berkeley: University of California Press, 1984). ĐŚĐľĐš ĐźĐžĐźĐľĐ˝Ń&#x201A; ĐąĐťĐ¸Ń ĐşŃ&#x192;Ń&#x2021;Đľ Đ˛Đ¸Ń Đ˛Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐťĐľĐ˝Đ¸Đš Ń&#x192;: Giandomenico Majone, Evidence, Argument, and Persuasion In The Policy Process (New Haven: Yale University Press, 1989). Edward A. Suchman, Evaluative Research (New York: Sage, 1967). David Nachmias, Public Policy Evaluation (New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1979); Edward A. Suchman, Evaluative Research (New York: Sage, 1967); E.A. Suchman, Social Sciences in Policy8Making (Paris: Organization of Economic Co operation and Development, 1979). T.E. Reid, â&#x20AC;&#x2DC;The Failure of PPBS: Real Incentives for the 1980sâ&#x20AC;&#x2122;, Optimum 10, 4 (1979): 23 37; Harry Rogers, â&#x20AC;&#x2DC;Management Control in the Public Serviceâ&#x20AC;&#x2122;, Optimum 9, 3 (1978): 14 28; Aaron Wildavsky, â&#x20AC;&#x2DC;Rescuing Policy Analysis From PPBSâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review March April (1969): 189 202. Treasury Board Canada, A Managerâ&#x20AC;&#x2122;s Guide to Performance Measurement (Ottawa: Treasury Board of Canada, 1976); Treasury Board Canada, The Policy and Expenditure Management System (Ottawa: Treasury Board of Canada, 1981); H.G. Rogers, M.A. Ulrick, and K.L. Traversy, â&#x20AC;&#x2DC;Evaluation in Practice: The State of the Art in Canadian Governmentsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 24, 3 (1981): 371 86. R. Dobell and D. Zussman, â&#x20AC;&#x2DC;An Evaluation System for Government: If Politics is Theatre then Evaluation is (mostly) Artâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 24, 3 (1981): 404 27; J.M.Jordan and S.L. Sutherland, â&#x20AC;&#x2DC;Assessing the Results of Public Expenditure: Program Evaluation in the Federal Governmentâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 22, 6 (1979): 581 609. Anthony Cahill and E. Sam Overman, â&#x20AC;&#x2DC;The Evolution of Rationality in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Stuart S. Nagel (ed.), Policy Theory and Policy Evaluation (New York: Greenwood, 1990): 11 27; Robert Formaini, The Myth of Scientific Public Policy (Bowling Green, OH: Social Philosophy & Policy Center; New Brunswick, NJ: Transaction Publishers, 1990); Milbrey W. McLaughlin, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Realities and Evaluation Designâ&#x20AC;&#x2122; in R. Lance Shotland and Melvin M. Mark (eds), Social Science and Social Policy (Beverly Hills: Sage, 1985): 96 120; Dennis J. Palumbo, The Politics of Program Evaluation (Beverly Hills: Sage, 1987); Carol H. Weiss, Using Social Research in Public Policy Making (Lexington: Lextngton Books, 1977). Canada, Auditor General of, Annual Report of the Auditor General (Ottawa: Parliament of Canada, 1983): 95. Canada, Auditor General of, Report of the Auditor General of Canada to the House of Commons (Ottawa: Supply and Services Canada, 1993). Jack De Sario and Stuart Langton, Citizen Participation in Public Decision8 Making (West port: Greenwood, 1987); Kenneth G. Englehart and Michael J. Trebilcock, Public Participation in the Regulatory Process: The Issue of Funding (Ottawa: Economic Council of Canada, 1981); Carole Pateman, Participation and Democratic Theory (Cambridge: Cambridge University Press, 1970); N. Wengert, â&#x20AC;&#x2DC;Citizen Participation: Practice in Search of a Theoryâ&#x20AC;&#x2122; in A.E. Utton (ed.), Natural Resources for a Democratic Society: Public Participation in Decision8 Making (Boulder: Westview, 1976). R. Dussault and L. Borgeat, Administrative Law: A Treatise (Toronto: Carswell, 1990); N. Finkelstein and B.M. Rogers (eds), Recent Developments in

198

18 19 20

21 22 23

25 26 27

Administrative Law (Agincourt, ON: Carswell, 1987); Gerald L. Gall, The Canadian Legal System (Toronto: Carswell, 1983); H.W.R. Wade, â&#x20AC;&#x2DC;Anglo American Administrative Law: Some Reflectionsâ&#x20AC;&#x2122;, Law Quarterly Review 81 (1965): 357 79; H.W.R. Wade, â&#x20AC;&#x2DC;Anglo American Administrative Law: More Reflectionsâ&#x20AC;&#x2122;, Law Quarterly Review 82 (1966): 226 52. Louis L. Jaffe, English and American Judges as Lawmakers (Oxford: Clarendon, 1969). Louis L. Jaffe, Judicial Control of Administrative Action (Boston: Little Brown, 1965). G. Bruce Doern, â&#x20AC;&#x2DC;The Role of Royal Commissions in the General Policy Process and in Federal Provincial Relationsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 10, 4 (1967): 417 33; Liora Salter, Public Inquiries in Canada (Ottawa: Science Council of Canada, 1981); V. Seymour Wilson, â&#x20AC;&#x2DC;The Role of Royal Commissions and Task Forcesâ&#x20AC;&#x2122; in G. Bruce Doern and Peter Aucoin (eds), The Structures of Policy8Making in Canada (Toronto: Macmillan, 1971). Thomas Dye, Understanding Public Policy (Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1992) 353 75. Jurgen Feick, â&#x20AC;&#x2DC;Comparing Comparative Policy Studiesâ&#x20AC;&#x201D;A Path Towards Integration?â&#x20AC;&#x2122; Journal of Public Policy 12, 3 (1992): 257 86. Ray C, Rist, â&#x20AC;&#x2DC;The Preconditions for Learning: Lessons from the Public Sectorâ&#x20AC;&#x2122; in F.L. Leeuw, R.C, Rist, and R.C. Sonnischen (eds), Can Governments Learn: Comparative Perspectives on Evaluation and Organizational Learning (New Brunswick, NJ: Transaction Publishers, 1994). Đ&#x201D;ĐťŃ? ĐžĐżĐ¸Ń Ń&#x192; Ń&#x2020;Đ¸Ń&#x2026; Ń?Đ˛Đ¸Ń&#x2030; Đ˛Đ¸ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐžĐ˛Ń&#x192;Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x20AC;Ń&#x2013;ĐˇĐ˝Ń&#x2013; Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸, Đ˛ĐşĐťŃ&#x17D;Ń&#x2021;Đ°Ń&#x17D;Ń&#x2021;Đ¸ ÂŤĐ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸Âť, ÂŤŃ ĐžŃ&#x2020;Ń&#x2013;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đľ Đ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń?Âť, ÂŤĐ˛ĐťĐ°Đ´Đ˝Đľ Đ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń?Âť. Đ§ĐľŃ&#x201A;Đ˛ĐľŃ&#x20AC;Ń&#x201A;Đ¸Đš Đ˛Đ°Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Đ°Đ˝Ń&#x201A; ÂŤĐžŃ&#x20AC;ĐłĐ°Đ˝Ń&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐšĐ˝Đľ Đ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń?Âť ĐťĐľĐśĐ¸Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x192; Đ´ĐžŃ&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Ń&#x2013;Đš ĐžĐąĐťĐ°Ń Ń&#x201A;Ń&#x2013; ĐžŃ&#x20AC;ĐłĐ°Đ˝Ń&#x2013;ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐšĐ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżĐžĐ˛ĐľĐ´Ń&#x2013;Đ˝ĐşĐ¸. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Paul A. Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;An Advocacy Coaliuon Framework of Policy Change and the Role of Policy Oriented Learning Thereinâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 21, 2/3 (1988): 129 68; Peter A. Hall, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Social Learning and the State: The Case of Economic Policy Making in Britainâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 25, 3 (1993): 275 96); Lloyd S. Etheredge, â&#x20AC;&#x2DC;Government Learning: An Overviewâ&#x20AC;&#x2122; in S.L. Long (ed.), The Handbook of Political Behavior (New York: Plenum, 1981); George P. Huber, â&#x20AC;&#x2DC;Organization Learning: The Contributing Processes and the Literaturesâ&#x20AC;&#x2122;, Organization Science 2, 1 (1991): 88 115. Peter A. Hall, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Social Learning and the State: The Case of Economic Policy making in Britainâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 25, 3 (1993): 278. Hugh Heclo, Modern Social Politics in Britain and Sweden: From Relief to Income Maintenance (New Haven: Yale University Press, 1974): 306. Richard Rose, â&#x20AC;&#x2DC;Comparative Policy Analysis: The Program Approachâ&#x20AC;&#x2122; in M. Dogan (ed.), Comparing Pluralist Democracies: Strains on Legitimacy (Boulder: West view Press, 1988): 219 41; Richard Rose, â&#x20AC;&#x2DC;What is Lesson Drawing?â&#x20AC;&#x2122; Journal of Public Policy 11, 1 (1991): 3 30. Đ&#x153;Đ¸ Đ˝Đ°ĐźĐ°ĐłĐ°Ń&#x201D;ĐźĐžŃ Ń? Đ´Ń&#x192;ĐźĐ°Ń&#x201A;Đ¸ ĐżŃ&#x20AC;Đž Đ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Đ˛ ĐžŃ Đ˝ĐžĐ˛Đ˝ĐžĐźŃ&#x192; Đˇ Ń&#x2026;ĐžĐ´ĐžĐź Ń&#x2021;Đ°Ń Ń&#x192;, Đ˛ Ń&#x20AC;Đ°ĐźĐşĐ°Ń&#x2026; Đ˛Ń&#x2013;Ń&#x201A;Ń&#x2021;Đ¸ĐˇĐ˝Ń?Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Đ´Ń&#x2013;Đš; Ń&#x201A;ĐžĐąŃ&#x201A;Đž ÂŤĐ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Đˇ Đ´ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x192;Âť ĐžĐˇĐ˝Đ°Ń&#x2021;Đ°Ń&#x201D; ÂŤĐ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Đˇ Ń&#x2021;Đ¸ĐšĐžĐłĐžŃ Ń&#x152; Đ˛ĐťĐ°Ń Đ˝ĐžĐłĐž Đ´ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x192;Âť. ĐŚĐľ Ń&#x201D; Đ˛Đ¸ĐşĐťŃ&#x17D;Ń&#x2021;Đ˝ĐžŃ&#x17D; Đ´ĐžĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ°Đ˝Ń&#x201A;ĐžŃ&#x17D; ĐˇĐ˝Đ°Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Đ˛ Ń&#x2021;Đ°Ń Ń&#x201A;Đž Ń&#x2020;Đ¸Ń&#x201A;ĐžĐ˛Đ°Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Đ´ĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐśĐľĐ˝Đ˝Ń?Ń&#x2026; Đ&#x201C;ĐľĐşĐťĐž Ń&#x201A;Đ° Đ&#x201C;ĐžĐťĐ°. Đ&#x201D;ĐľŃ&#x2030;Đž Đ´ĐžĐ˛Ń&#x2C6;Đľ Đ´ĐžŃ&#x2026;ĐžĐ´Đ¸ĐťĐž Đ´Đž Ń&#x20AC;ĐžĐˇŃ&#x192;ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ˝Ń? Đ°Đ˝Đ°ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşŃ&#x2013;Đ˛ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x192;Ń?Đ˛ĐťĐľĐ˝Đ˝Ń?, Ń&#x2030;Đž Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ¸ Đ˝Đľ Ń&#x201A;Ń&#x2013;ĐťŃ&#x152;ĐşĐ¸ ĐźĐžĐśŃ&#x192;Ń&#x201A;Ń&#x152; Đ˝Đ°Đ˛Ń&#x2021;Đ°Ń&#x201A;Đ¸Ń Ń? Đˇ Đ˛ĐťĐ°Ń Đ˝ĐžĐłĐž Đ´ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x192;, Đ°ĐťĐľ Đš Đ˝Đ° Đ´Ń&#x2013;Ń?Ń&#x2026; Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x2C6;Đ¸Ń&#x2026; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛; Đ´Ń? ĐžĐżĐ¸Ń Ń&#x192; Ń&#x201A;ĐžĐłĐž, Ń?Đş Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2020;Ń&#x2013; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đˇ ĐžĐ´Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x2014; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ¸ ĐźĐžĐśŃ&#x192;Ń&#x201A;Ń&#x152; ÂŤĐ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;Ń&#x17D;Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸Âť, ÂŤŃ&#x2013;ĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;Ń&#x192;Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸Âť Đ´ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Đ´ Ń Đ˛ĐžŃ&#x2014;Ń&#x2026; ĐşĐžĐťĐľĐł ĐˇĐ° ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ´ĐžĐ˝ĐžĐź Ń&#x201A;Đ° ÂŤĐ˛Đ¸Đ˝ĐžŃ Đ¸Ń&#x201A;Đ¸ Ń&#x192;Ń&#x20AC;ĐžĐşĐ¸ Đˇ ĐżŃ&#x20AC;Đ°ĐşŃ&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ ĐžŃ Ń&#x201A;Đ°Đ˝Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x2026;Âť. ĐŻĐş

199

Đ˛ĐşĐ°ĐˇŃ&#x192;Đ˛Đ°Đ˛ Đ ĐžŃ&#x192;Đˇ, ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ ĐąŃ&#x192;Đ´Ń&#x152; Ń?ĐşŃ&#x2013;Đš Ń ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąŃ&#x2013; ĐˇĐźĐľĐ˝Ń&#x2C6;Đ¸Ń&#x201A;Đ¸ Đ˝ĐľĐˇĐ°Đ´ĐžĐ˛ĐžĐťĐľĐ˝Đ˝Ń? ÂŤŃ&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2020;Ń&#x2013; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ ĐźĐ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ¸ Đ°ĐťŃ&#x152;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ˝Đ°Ń&#x201A;Đ¸Đ˛Đ¸: ĐżĐžĐ˛ĐľŃ&#x20AC;Đ˝Ń&#x192;Ń&#x201A;Đ¸Ń Ń? Đ´Đž Đ˝Đ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐžĐ˝Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐłĐž ĐźĐ¸Đ˝Ń&#x192;ĐťĐžĐłĐž, Ń ĐżĐľĐşŃ&#x192;ĐťŃ&#x17D;Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸ Đˇ ĐżŃ&#x20AC;Đ¸Đ˛ĐžĐ´Ń&#x192; ĐźĐ°ĐšĐąŃ&#x192;Ń&#x201A;Đ˝Ń&#x152;ĐžĐłĐž Đ°ĐąĐž Ń&#x2C6;Ń&#x192;ĐşĐ°Ń&#x201A;Đ¸ Ń&#x192;Ń&#x20AC;ĐžĐşĐ¸ Đˇ ĐżĐžŃ&#x201A;ĐžŃ&#x2021;Đ˝ĐžĐłĐž Đ´ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x192; Đ˛ Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x2C6;Đ¸Ń&#x2026; ĐşŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x2014;Đ˝Đ°Ń&#x2026;Âť. Richard Rose, â&#x20AC;&#x2DC;What is Lesson Drawing?â&#x20AC;&#x2122; Journal of Public Policy 11, 1 (1991): 21. Đ&#x2019;Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Đ˛ Ń&#x2020;Ń&#x152;ĐžĐźŃ&#x192; Ń ĐľĐ˝Ń Ń&#x2013; ĐźĐžĐśĐľ ĐąŃ&#x192;Ń&#x201A;Đ¸ Ń?Đş ĐżĐžĐˇĐ¸Ń&#x201A;Đ¸Đ˛Đ˝Đ¸Đź, Ń&#x201A;Đ°Đş Ń&#x2013; Đ˝ĐľĐłĐ°Ń&#x201A;Đ¸Đ˛Đ˝Đ¸Đź. Đ˘ĐžĐąŃ&#x201A;Đž, Đ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x2013; Ń&#x2030;Đž Ń&#x20AC;ĐžĐąĐ¸Ń&#x201A;Đ¸, Ń&#x2013; Ń&#x2030;Đž Đ˝Đľ Ń&#x20AC;ĐžĐąĐ¸Ń&#x201A;Đ¸, Ń&#x201A;ĐžĐąŃ&#x201A;Đž Ń&#x201A;Đ° Ń Đ°ĐźĐ° ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐłŃ&#x20AC;Đ°ĐźĐ° ĐźĐžĐśĐľ ĐąŃ&#x192;Ń&#x201A;Đ¸ ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´ĐžĐź Đ´ĐťŃ? Đ˝Đ°Ń ĐťŃ&#x2013;Đ´Ń&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? Đ´ĐťŃ? ĐžĐ´Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x2014; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ¸ Ń&#x2013; ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´ĐžĐź, Ń&#x2030;Đž Đ˝Đľ Ń&#x201A;Ń&#x20AC;ĐľĐąĐ° Ń&#x20AC;ĐžĐąĐ¸Ń&#x201A;Đ¸, Đ´ĐťŃ? Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x2C6;ĐžŃ&#x2014;. Colin Bennett and Michael Howlett, â&#x20AC;&#x2DC;The Lessons of Learning: Reconciling Theories of Policy Learning and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25, 3 (1992): 275 94. Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ°Đ˛Đ´Đ°, ĐžŃ&#x201A;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźĐ°Đ˝Đ˝Ń? Đ˝ĐľĐłĐ°Ń&#x201A;Đ¸Đ˛Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x192;Ń&#x20AC;ĐžĐşŃ&#x2013;Đ˛ Đ´Ń&#x192;ĐśĐľ Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x20AC;Ń&#x2013;ĐˇĐ˝Ń?Ń&#x201D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Đ˛Ń&#x2013;Đ´ ÂŤĐ˝ĐľĐ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;ĐľĐ˝Đ˝Ń?Âť. Đ&#x;ĐľŃ&#x20AC;Ń&#x2C6;Đľ ĐžĐˇĐ˝Đ°Ń&#x2021;Đ°Ń&#x201D;, Ń&#x2030;Đž Ń&#x201A;Đ˛ĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2020;Ń&#x2013; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ˛ ĐžĐ´Đ˝Ń&#x2013;Đš Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Ń&#x2013; Đ˛Đ¸Đ˛Ń&#x2021;Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x192;Ń&#x20AC;ĐžĐşĐ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ˛ Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x2C6;Ń&#x2013;Đš Ń&#x2013; Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Ń&#x192;Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x192;Đ˝Đ¸ĐşĐ°Ń&#x201A;Đ¸ Đ´Ń&#x2013;Ń&#x2014; Ń&#x201A;Đ°ĐşĐ¸Ń&#x2026; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐłŃ&#x20AC;Đ°Đź. Đ&#x201D;Ń&#x20AC;Ń&#x192;ĐłĐľ ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐżŃ&#x192;Ń ĐşĐ°Ń&#x201D;, Ń&#x2030;Đž Đ˛ĐžĐ˝Đ¸ Đ˝Ń&#x2013;ĐşĐžĐťĐ¸ ĐżŃ&#x20AC;Đž Ń&#x2020;Đľ Đ˝Đľ ĐˇĐ˝Đ°ĐťĐ¸. Hugh Heclo, Modern Social Politics in Britain and Sweden: From Relief to Income Maintenance (New Haven: Yale University Press, 1974). 29 Peter A. Hall, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Social Learning and the State: The Case of Economic Policy Making in Britainâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 25, 3 (1993): 275 96; M. Hewlett and M. Ramesh, â&#x20AC;&#x2DC;Patterns of Policy Instrument Choice: Policy Styles, Policy Learning and the Privatization Experienceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 12, 1 (1993): 1 21. 30 Wesley M. Cohen, and Daniel A. Levinthal, â&#x20AC;&#x2DC;Absorptive Capacity: A New Perspective on Learning and Innovationâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 35 (1990): 128 52.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Bennett, Colin and Michael Hewlett, â&#x20AC;&#x2DC;The Lessons of Learning: Reconciling Theories of Policy Learning and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25, 3 (1992): 275 94. Cohen, Wesley M. and Daniel A. Levinthal, â&#x20AC;&#x2DC;Absorptive Capacity: A New Perspective on Learning and Innovationâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 35 (1990): 128 52. DeLeon, Peter, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Evaluation and Program Terminationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 2, 4 (1983): 631 47. Hall, Peter A., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Social Learning and the State: The Case of Economic Policy making in Britainâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 25, 3 (1993): 275 96. Huber, George P., â&#x20AC;&#x2DC;Organization Learning: The Contributing Processes and the Literaturesâ&#x20AC;&#x2122;, Organization Science 2, 1 (1991): 88 115. May, Peter J., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Learning And Failureâ&#x20AC;&#x2122;, Journal Of Public Policy 12, 4 (1992). Mayne, John and Joe Hudson, â&#x20AC;&#x2DC;Program Evaluation: An Overviewâ&#x20AC;&#x2122; in Joe Hudson, John Mayne, and Ray Thomlinson (eds), Action8Orientated Evaluation in Organizations, Toronto: Wall and Emerson, 1992. McLaughlin, Milbrey W, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Realities And Evaluation Designâ&#x20AC;&#x2122; in R. Lance Shotland and Melvin M. Mark (eds), Social Sciences And Social Policy, Beverly Hills: Sage, 1985. Palumbo, Dennis J., The Politics of Policy Evaluation, Beverly Hills: Sage, 1987 Rose, Richard, Lesson8Drawing in Public Policy: A Guide to Learning Across Time and Space, Chatham: Chatham House, 1993. Sabatier, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge, Policy Oriented Learning, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge: Creation, Diffusion, Utilizations (1987): 649 92.

200

Частина 4

ЗАВЕРШЕННЯ

201

Розділ 10

Стилі, парадигми та цикл політики

Дослідження розбитої на стадії та логічно послідовної моделі процесу державної політики — циклу політики — допомагає підкрес лити динамічну природу її творення та встановити відносини між суб’єктами, інститутами та засобами політики, які інакшим чином було б складно охопити. Проте, хоча розбиття на стадії дозволяє проводити детальний аналіз процесу політики, воно залишає відкритим питання про те, на що подібний процес, коли всі його складові частини зібрані разом. Чи це шаблон (шаблони) розвитку та зміни політики, що з усіх поглядів є типовим для творення політики в країнах ліберальної демократії1? А може, кожна проблема, сектор та держава розвивають та змінюють політику відмінним та унікальним чином2? Ці питання ми проаналізуємо у цьому завершальному розділі.

Нормальний та парадигматичний шаблони зміни політики Ми відстоюємо точку зору, що у творенні державної політики є типовими два загальні типи чи шаблони зміни. В розділі 9 ми стверджували, що є два відмінні типи вивчення політики — «отримання уроків» та «соціальне вивчення», — які впливають на те, яким чином влада, члени підсистеми політики та громадськість оцінюють та змінюють державний курс. Ці два типи вивчення передбачають, що можна очікувати принаймні два відмінні шаблони зміни політики. Один, більш «нормальний» шаблон, включає відносно незначні поправки у політиці та програмах на основі винесення уроків. Другий, більш значний шаблон, фундаментально змінює політику на основі соціального вивчення, і його можна називати «парадигматичною зміною політики».

202

Нормальна зміна політики — стиль політики Несподівано державна політика виявляється дуже неперервною, як це видно буквально з тисяч конкретних досліджень різних секторів політики у великій кількості країн, які показують, що більшість з політичних рішень влади, є певною мірою продовженням попередніх політичних дій та практики. Так, політика розширення доступу до освіти чи охорони здоров’я зазвичай включає відкриття нових шкіл, університетів чи лікарень на основі існуючої практики. Подібним чином, те, що зазвичай окреслюють як «нові» ініціативи промислової чи екологічної політики, часто складається з пропонуванням додатко вих субсидій чи ущільнення регуляції діяльності, яка дає забруднення3. Ми називаємо такий шаблон зміни політики «нормальним» творенням політики. Такий шаблон зміни політики можна пояснити декількома шляхами, проте більшість досліджень відносять неперервність у політиці до того факту, що протягом довгого часу в процес політики, як правило, залучаються ті ж самі суб’єкти. У своєму аналізі «інкрементального» прийняття рішення Ліндблом (Lindblom) відніс до аналізу несуттєвих різниць між існуючим та запропонованим варіантами політики схильність до зміни політики. Творці політики мають домовлятися між собою, щоб прийти до рішення, і тому навряд чи спростовуватимуть погодження, засновані на їхніх попередніх домовленостях та компромісах4. Баумґартнер (Baumgartner) та Браян Джоунс (Jones) стверджували, що підсистеми намагаються побудувати монополії політики, в яких інтерпретація та загальний підхід до проблеми є більш менш зафіксованими. Лише коли монополія руйнується появою нових членів чи підсистем, можна очікувати, що політика змінитися в будь якому істотному сенсі5. Обидва ці пояснення вказують на те, що за нормальних обставин проблеми політики слід інтерпретувати в рамках існуючого підходу до таких питань, які певні дослідження описують як стиль політики. Перші, хто вжив цей термін, стверджували, що кожна держава чи підвідомча область має особливий шаблон творення політики. Проте було швидко виявлено, що ця концепція більше стосується сектораль ного рівня, оскільки відмінні шаблони творення політики, як доведено, існують власне на цьому рівні, а не на національному6. Дехто обговорює довгочасні шаблони в подробицях політики, такі, як жорстка та правова природа американських регуляцій з охорони природи, в порівнянні із гнучкістю та саморегуляцією, що характеризують їхніх колег у Британії7. Інші знайшли шаблони на ширших рівнях, таких, як надання переваги регулюванню в Америці в прикладах, в яких інші держави використовують державні підприємства, як от у сфері комунальних послуг8.

203

Найвидатніші дослідження стилів політики на даний час класифі кували стилі на основі спареного виміру типової методології вирішення проблем владою та шаблону її відношення до суспільних груп. Ричардсон (Richardson), Ґустафсон (Gustafsson) та Джордан (Jordan), які разом зробили найбільший внесок у розвиток концепції, визначили стиль політики як «взаємодію між (a) підходом влади до вирішення проблеми та (b) відносинами між владою та іншими суб’єктами в процесі політики»9. Вони згадують «попереджувальний/активний» та «реактивний» підходи як два основні підходи до вирішення проблеми. Відносини подібним чином розділені на дві категорії: взаємини «консенсусу» та «приписів» (див. рис. 16). Згідно з ними, стиль політики в Німеччині є попереджувальним та базується на консенсусі, тоді як стиль в Британії характеризується реактивністю, хоча також базується на консенсусі. Французький стиль є попереджувальним, проте діє радше через приписи, ніж через консенсус. Натомість, голландський стиль політики є як реактивним, так і приписувальним.

Рисунок 16 Рання модель національного стилю політики

Домінуючий підхід до вирішення проблем

Відносини між владою та суспільством Консенсус

Обкладання

Випереджувальний

Реактивний

Німецький стиль «Раціонального консенсусу»

Британський стиль «Переговорів»

Французький стиль «Договору»

Голландський стиль «Переговорів і конфліктів»

ДЖЕРЕЛО: Адаптовано з Jeremy Richardson, Gunnel Gustafsson, and Grant Jordan, ‘The Concept of Policy Style’ in Policy Styles in Western Europe, ed. J.J. Richardson, London: George Allen and Unwin, 1982. Проте ці прості класифікації не відображають складності проблеми, яку вони мали б описувати10. Жодна з влад не є повністю активною чи реактивною, так само як жодна влада не працює виключно через консенсус або через приписи. Ощадливість моделі явно досягається за рахунок корисності аналізу. Кращим шляхом осмислення підходу влади до вирішення проблем було б його представлення через всі змінні, що впливають на кожну стадію циклу політики без того, щоб наперед 204

стверджувати про стиль. Компоненти стилю політики, представленого таким чином, вказані на рис. 17.

Рисунок 17 Компоненти стилю політики Елементи, що разом формують стиль політики Стадія циклу політики Прийняття порядку денного (за моделлю) Зовнішнього ініціювання Формулю Геґемонійна вання політики (тип спільноти політики) (тип мережі політики)

Внутрішнього Консолідації ініціювання

Мобілізації

З диктатом

Без лідера

Анархічна

Тріадний / Корпора8 тистський

Плюралістський / Проблемний

Бюрократичний Клієнтурний (спільно8дер8 / Захоплений жавницький)

Прийняття Інкрементний рішення (стиль прий няття рішення)

Задовільнення Оптимізація

Раціональний

Впровадження На основі ринку політики (Переважні інструменти)

Регулювання Заклик /пряме /субсидія впровадження

Добровільний /комуна/сім’я

Оцінювання Отримання політики уроків (схильність до вивчення)

Формальне оцінювання

Неформальне оцінювання

Соціальне вивчення

На всіх стадіях циклу політики найважливішою змінною є природа підсистеми політики. При встановленні порядку денного рівень державної підтримки для визначення проблеми політики є суттєвою змінною у визначенні типового шаблону встановлення регламенту, 205

разом із питанням про те — державні чи суспільні члени підсистеми домінують в дебатах щодо проблеми або ініціюють їх. У формулюванні політики роль підсистеми політики є вирішальною у визначенні варіантів, які запропоновані тим, хто приймає рішення. Чинники, що впливають на їхню роль, включають наявність чи відсутність домінантного чи керівного набору ідей, що обертаються в рамках підсистеми, чи державні або суспільні суб’єкти є порівну об’єднані довкола певної ідеї чи набору ідей, а також скільки є учасників мережі та які їхні компоненти, державні чи суспільні, керують ними. На стадії прийняття рішення важливими змінними у пояснені типового шаблону є складність підсистеми, тобто, чи вона характеризується чисельним членством та тим, в рамках яких обмежень діють ті, хто приймає рішення. На стадії втілення суттєвими змінними є складність підсистеми політики та адміністративна спроможність держави. Обидві ці змінні також помітно фігурують в оцінюванні політики, оскільки два ідентифіковані типи вивчення включають різні типи підсистем. Чи взагалі існуюче вивчення з оцінюванням залежить від адміністративної спроможності держави. Отже, повинно бути зрозумілим, що двома важливими змінними, що впливають на стиль політики, є (1) структура відповідної підсистеми політики, включаючи діапазон ідей та діячів, що в них знаходяться, їхні взаємини одне з одним та рівень підтримки їх державою та (2) автономність держави, включаючи її адміністративну спроможність і природу обмежень ресурсами, в рамках яких вона діє. Проте, оскільки ці змінні виявляють себе локально та через кожну з п’яти стадій циклу політики, діапазон можливих варіацій у стилі політики, який вони дозволяють, є занадто широким, щоб його класифікувати простою матрицею. Скоріше, до точного поєднання елементів, що формують стиль політики країни чи галузі, можна дійти емпірично, а потім детально описати. Остаточний опис не буде елегантним чи лаконічним, проте він буде точно відображати стиль політики в країні чи в галузі, яку досліджують. Модель періодично порушуваної рівноваги парадигматичної зміни політики Інший тип зміни політики зустрічається рідше і включає разючі зміни в стилі політики. Як запропоновано обговоренням в розділі 9, ця форма зміни, ймовірно, походить від певного процесу соціального вивчення, який змінює підсистему політики, що існує вже відносно довгий час. Деякі автори уподібнюють цей другий процес зміни в спільнотах політики загальному процесу зміни в наукових спільнотах, це є феноменом, пов’язаним зі зсувом основних елементів наукової думки, або «парадигм»11. У цьому сенсі парадигма є загальним епістемологічним баченням, яке поділяють члени певної спільноти, що базується на знанні — такі

206

як фізики чи економісти, або навіть творці політики — до тої міри, до якої знання є важливим чинником, що зв’язує їх разом та формує їхню поведінку12. Згідно з американським філософом науки Томасом Куном (Thomas Kuhn), ідеї, на яких базуються наукові та інші спільноти, не просто змінюються, а змінюються особливим чином. На його думку, науковий прогрес є революційним, а не еволюційним за природою, про що багато філософів та істориків науки говорили в минулому. Як він написав у своїй книзі «Структура наукових революцій», «йдучи за новою парадигмою, науковці сприймають нові засоби та розглядають нові місця. Навіть точніше, протягом революцій науковці бачать нові та відмінні речі, коли повертаються назад, набагато раніше... ми можемо сказати, що після революції науковці відповідають іншому світу»13. Зсув парадигми виявляє такий фундаментальний прорив з минулого, який не можна розглядати еволюційно. Як зазначав Дерек Філіпс (Derek Phillips): Оскільки Кун визначає парадигми як дозовані логічні системи, зміна може бути лише революційною — все за раз. Уся парадигма повинна або повністю сприйматися, або повністю відкидатися, третього не дано... Формулюючи парадигми як зв’язне ціле, всі частини якого «тримаються разом», Кун показав нам різницю між нормальними та революційними фазами в науках14.

Отже, в роботах Куна парадигми пов’язані в особливу схему зміни. Це є специфічний процес зміни, названий іншими авторами моделлю періодично порушуваної рівноваги. В цій моделі вважається, що зміна відбувається через довгі періоди стабільності, які включають поступові зміни, та короткі періоди революційного перевороту 15. Наукові революції, так би мовити, переривають довгі періоди рівноваги та ведуть до суттєвих змін розуміння того, як явище сприймається. Чому відбувається ця схема зміни, є дискусійним. Деякі пояснення є великою мірою метафізичними, проте одне з більш переконливих пояснень є те, що індивідууми в будь якому суспільстві дотримуються певного роду «глибинної структури» базових цінностей та переконань, які стримують будь які зміни існуючого порядку, крім мінімальних. Ця глибинна структура формує наше розуміння явища, скеровуючи нашу увагу на певний набір відносин та ігноруючи інші. Як стверджував Джерсик (Gersick), глибинна структура «утворює сильну інерцію, спочатку щоб уберегти систему від утворення альтернатив в рамках її власних кордонів, потім, щоб повернути будь які відхилення назад на основну лінію. Згідно з цією логікою, для того, щоб відбулась будь яка фундаментальна зміна, потрібно спочатку демонтувати цю глибинну структуру, що залишає систему тимчасово дезорганізованою»16.

207

Що ж, хоча і зрідка, викликає зміни у глибоких структурах? Робота Куна висвітлює ендогенні джерела зміни. Він вважає, що накопичення аномалій або спостережень випадків, що не можуть бути адекватно пояснені існуючою парадигмою, приводить до зусиль зрозуміти явище у цілком новому світлі, що врешті приводить до появи нової парадигми17. Це ставить декілька питань, включаючи такі: чому деякі члени наукових спільнот намагаються примиритися з аномаліями, тоді як інші формулюють нові парадигми? І чому деякі противляться новим парадигмам, в той час як інші легко їх сприймають? Хоча це є недостатньо пропрацьованим аспектом роботи Куна, Джек Вокер (Jack Walker) висловив думку, — використовуючи роботи з соціології науки, написані Робертом К. Мертоном (Robert K. Mer ton), — що персональні мотивації окремих членів спільноти, безвідносні до пошуку «об’єктивного» знання, можуть бути причиною варіацій. Він стверджує, що в цьому процесі велику роль відіграє бажання членів мати престиж та визнання в рамках наукової спільноти. «Науковці, як кажуть, залучені в досконалу систему соціального обміну, в якій вони надають інформацію та нові ідеї і отримують професійну пошану та визнання»18. У міру назрівання питань в рамках існуючої парадигми, творчі особистості починають шукати нові проблеми, що послаблюють превалюючу структуру, і, таким чином, формують базу, сприйнятливу до появи нової структури. Входження нових дослідників у тематику приводить до подібних тисків для заперечення існуючих ідей та їх заміщення новими, оскільки кожен дослідник шукає свіжої можливості просування своєї кар’єри. Отже, в цьому процесі дуже сильно присутня політика. Як стверджував Гернс (Hernes), «сприйняття великою мірою є питанням могутності та процесу конверсії, який з часом зсуває професійну відданість» 19. Процес зміни парадигми є завершеним, коли нова парадигма сприймається як нормальна чи керівна членами цієї спільноти20. Хоча концепція парадигми була спочатку розроблена для опису розвитку «точних» наук, пізніше її було застосовано також і до суспільних наук. В суспільних науках ця концепція несе частку зв’язку з традиційним філософським поняттям «ідеології» або з більш недавнім соціологічним поняттям про «дискурс» або «дискурсивні режими». Обидва є важливими для обговорення застосування поняття парадигми у творенні державної політики21. Згідно з Джейн Дженсон (Jane Jenson) соціальною парадигмою є: загальний набір взаємозв’язаних припущень, що надають сенсовості багатьом соціальним стосункам. Кожна парадигма містить погляд на природу людини, визначення основних та властивих форм суспільних відносин між рівними та тими, хто знаходиться у субординаційних стосунках, та визначення відносин між інститутами, а також пояснення ролі таких інститутів22.

208

Тому парадигма є як описовою, так і інструкційною оцінкою взаємин між суб’єктами та інститутами. Корисною для науковців соціальних наук концепцію парадигми робить не просто опис ідей та переконань, що лежать у основі, але й те, як вона використовується для показу змін у них. Поняття зсуву парадигми як метафора для опису значної зміни політики є нещодавньою розробкою у тематиці, яка охоплює фундаментальні довготривалі зміни в базових переконаннях, цінностях та ставленні до природи державних проблем та їхніх вирішень у частини творців політики23. Сильною тенденцією цієї літератури є обговорення процесу зміни термінами, подібними до змін наукових парадигм24. Пітер Гол (Peter Hall), який чи не найбільше зробив останнім часом для розвитку цієї концепції, визначає державну парадигму як встановлення головної мети після політики, пов’язаних проблем чи головоломок, які творці політики повинні вирішити, щоб потрапити туди, та, значною мірою, вид засобів, які можна використовувати для досягнення цих цілей. Як єдине ціле, ця структура є тим більш могутньою, що головно вважається доведеним і лише зрідка є предметом уважного дослідження в цілому. Здається ймовірним, що творці політики у всіх галузях керуються певною такою парадигмою, хоча складність та послідовність таких парадигм може бути різною для різних галузей25.

Отже, парадигма політики є інтелектуальною побудовою, тісно пов’язаною з підсистемами політики. Це, по суті, набір ідей, яких дотримуються члени відповідної підсистеми політики — доктрина чи вчення, такі як кейнсіанство чи монетаризм у випадку підсистем економічної політики, — які формують головні цілі, до яких крокують творці політики; це те, як вони сприймають державні проблеми та типи вирішення, які вони розглядають для прийняття. Її вплив є загальним, тому що творці політики настільки вважають її доведеною, що вони часто навіть не знають про її вплив. Хоча до створення парадигми залучається значна кількість міркувань, вона не завжди є логічно послідовною, відображаючи обмеження, притаманні дослідженням державних проблем, та складні компроміси, з якими повинні сперечатися творці політики. Гол приймає загальне поняття, що зміна політики відбувається шляхом «періодичного порушення рівноваги», та аргумент Куна про те, що відкриття «аномалій» врешті підриває існуючі парадигми і приводить до їхнього пізнішого усунення. Спочатку творці політики підтягують парадигму для того, щоб перекрити невідповідності між парадигматичним очікуванням та емпіричною реальністю, проте врешті це стає неможливим, що пришвидшує пошуки нової парадигми26. 209

Проте, на відміну від Куна, Гол стверджує, що перехід між парадигмами породжується соціологічним, а не чисто інтелектуальним процесом. Це є важливим спостереженням для застосування терміна в науці про політику. Подібно до Вокера, Гол вважає, що тривалість перехідного періоду залежатиме від того, наскільки глибоко підтри мується існуючий порядок, а також від рівня опозиції змінам захисників старого порядку. Модель Гола цього процесу зміни парадигми політики вказана на рис. 18.

Рисунок 18 Процес зміни парадигми політики Стадія 1. Стабільність парадигми

Характеристика В якому правляча традиційність інституйована, робляться поправки політики, в основному закритими групами експертів та посадовців 2. Накопичення аномалій В якому відбувається розвиток «реального світу», який не очікується і не повністю пояснюється на основі правлячої традиційності 3. Експериментування В якому робляться спроби розширити існуючу парадигму для включення в неї всіх аномалій 4. Фрагментація повноважень В якій експерти та посадовці втрачають довіру і нові учасники роблять виклик існуючій пара8 дигмі 5. Полеміка В якій дебати виходять на публічну арену і залучаються до політичного процесу, включаючи виборчі та партійні міркування 6. Інституювання нової парадигми В якому, після коротшого чи довшого часу, захисники нової парадигми отримують повно8 важення і змінюють існуючі порядки організацій та прийняття рішень для інституювання нової парадигми Рисунок показує, що період вкоріненої парадигми має дві стадії: перша, в якій парадигма значною мірою не викликає заперечень, та друга, в якій починають накопичуватися заперечення. Період переходу також включає дві стадії: першу, в якій заперечення приводять до певних пробних або експериментальних змін, та другу, в якій експерти відкрито не погоджуються між собою. Період, у якому існує нова парадигма, також має дві стадії: першу, в якій непогодженість експертів стає надбанням громадськості та значно зростає відповідна спільнота політики; та другу, в якій нова парадигма інституюється. На думку Гола, змагання між парадигмами, ймовірно, розв’язується не просто ендогенним впливом наукової проблеми та інтелектуальною 210

полемікою, а на основі «екзогенного зсуву потужних чи ключових суб’єктів та ширшої боротьби між інтересами, що змагаються в спільноті»27. Позиції Джейн Дженсон та Поля Сабатьє подібні до позицій Гола. Хоча Дженсон, як і Гол, не вказує на екзогенні зсуви, відповідальні за зміни, вона вважає, що зовнішні «кризи» — економічні, соціальні, політичні — відповідальні за зміни парадигми28. Сабатьє є більш точним у своїх спробах визначити екзогенні змінні. Він стверджує, що суттєві зміни у підсистемах політики врешті відбу ваються завдяки зсувам у коаліціях адвокатури: окремих осіб у рамках підсистеми, що дотримуються подібних глобальних переконань. Хоча це може відбутися через ендогенне вивчення чи розвиток та сприйняття аномалій, для зміни істотних переконань потрібні сприятливі зовнішні події29. Такі події включають: (1) зміну соціо економічних умов та технології; (2) зміни систематичних владних коаліцій; (3) політичні рішення та імпульси від інших підсистем30. Проте, Сабатьє та його колеги також визнають, що внутрішня поведінка підсистеми повинна бути такою, щоб можливості, відкриті зовнішніми потрясіннями, вели до внутрішніх змін 31. Ці зміни впливають на засоби («гроші, експертизу, число прихильників та юридичні повноваження»32), якими володіють члени підсистеми, і відображаються у зміні їхньої поведінки33. Баумґартнер (Baumgartner) та Браян Джоунс (Jones) також стверджують, що поведінка членів, які не входять до підсистеми, є також важливою змінною, оскільки ті, кому не вдається отримати користь або хто не погоджується з напрямком політики, будуть намагатися пов’язати свої інтереси та ідеї з іншими інститутами та оточенням. Ця діяльність, за їхніми словами, може інколи розширити питання разом із зростанням чисельності підсистеми і, таким чином, привести до значної зміни підходу до проблеми34. Отже, зсув парадигми врешті відбувається через нагромадження відхилень між старою парадигмою та реальністю, яку вона описує. Зміна прискорюється передовими особистостями, — описаними як «антрепренери від політики», — які в рамках підсистеми відповідають на змінені обставини та задовольняють свої власні кар’єрні амбіції. Процес парадигматичної зміни на початку є зовсім нестабільним, оскільки в ньому виникають та борються за домінування суперечливі ідеї. Процес є завершеним, принаймні до наступного перевороту, коли новий набір ідей перемагає попередній та сприймається більшістю, або принаймні наймогутнішими членами підсистеми політики. Врешті встановлюється геґемонія нової парадигми і її законність визнається остаточно, вона виглядає нормою, а альтернативи, які їй не відпо відають, виглядають незвичними. Найбільш цитований приклад зміни парадигми політики стосуєть ся економічної політики після Другої світової війни, коли кейнсіанство

211

з’явилось в якості домінуючої парадигми. На відміну від попереднього періоду, в якому вважали, що держава має невеликий прямий вплив на визначення рівня економічної діяльності, кейнсіанство (термін стосується практичного застосування ідей Кейнса (Keynes), а не того, що він насправді казав та писав) сприяло активнішій ролі влади у керуванні економікою35. Завданням творців політики було розробити способи маніпулювання ринковими процесами для того, щоб створити робочі місця та підняти життєвий рівень населення. Для того, щоб здійснити цю економічну політику, використовували широке коло примусових та змішаних засобів — таких, як державні підприємства, регулювання та субсидії; добровільні ж засоби були відносно менш помітними. Попри потужну критику загального напрямку політики влади, основний поштовх політики широко сприймався творцями політики, а також групами населення, залученими до політики. Стверджується, що 1980 і роки були періодом подібної парадиг матичної зміни, коли в якості домінантної парадигми кейнсіанство було замінено монетаризмом. Останній з’явився в умовах високого безробіття та інфляції протягом більшої частини 1970 х років, а кейнсіанська політика виявила неспроможність адекватно впоратись із цими проблемами. На відміну від кейнсіанства, прихильного до розширеної ролі держави в економічних справах, монетаризм намагався «відкотити державу назад». В якості первинної мети політики він розглядав збереження низької інфляції, а не повну зайнятість, залишаючи останнє на вирішення ринкових сил. Він намагався осмислити державні проблеми через їхню економічну вартість та прибутковість. У впровадженні політики перевагу надавали добровільним засобам, включаючи ринок, спільноту та сім’ю, а не примусовим засобам, що відображало скептицизм монетаризму щодо втручання держави36.

Висновок — підсистеми політики, її вивчення та зміни Обговорені два типи зміни політики — нормальний та парадиг матичний — відрізняються з багатьох поглядів. Проте обидва є вдосконаленням у порівнянні з поняттям послідовних стадій моделі розвитку політики та зі зміною, пов’язаною зі звичайною моделлю циклу політики. Ключовими суб’єктами в обох формах зміни політики є її під системи. У разі нормального розвитку політики, ключовою діяльністю, яку проводить підсистема, є форма вивчення політики — «отримання уроків», — яке дозволяє відбуватися змінам в рамках встановленого стилю політики без зміни фундаментальних елементів цієї політики. В цьому сенсі зміна є еволюційною та «залежною від шляху».

212

Đ&#x;Đ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ°Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Ń&#x2013; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń?Đ˛ĐťŃ?Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń ĐžĐąĐžŃ&#x17D; Đ˛Đ°ĐśĐťĐ¸Đ˛Đ¸Đš, Ń&#x2026;ĐžŃ&#x2021;Đ° Ń&#x2013; Đ˝Đľ ĐžĐąĐžĐ˛â&#x20AC;&#x2122;Ń?ĐˇĐşĐžĐ˛Đž ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đ¸Đš, Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x2026;Ń&#x2013;Đ´ Đ˛Ń&#x2013;Đ´ ĐźĐ¸Đ˝Ń&#x192;ĐťĐ¸Ń&#x2026; Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐťĐľĐš ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Ń&#x20AC;ĐžĐˇŃ&#x192;ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ˝Ń? Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐź, Ń&#x2014;Ń&#x2026;Đ˝Ń&#x152;ĐžĐłĐž Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x201A;Đ° ĐˇĐ°Ń ĐžĐąŃ&#x2013;Đ˛ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Đ´ĐťŃ? Ń&#x2014;Ń&#x2014; Đ˛ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐ˛Đ°Đ´ĐśĐľĐ˝Đ˝Ń?. Đ˘Đ°ĐşŃ&#x2013; ĐłĐťĐ¸ĐąĐžĐşŃ&#x2013; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸ Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐąŃ&#x192;Đ˛Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? ĐˇĐ° ĐžĐąŃ Ń&#x201A;Đ°Đ˛Đ¸Đ˝, ĐşĐžĐťĐ¸ Đ˝ĐžŃ&#x20AC;ĐźĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Ń&#x2013; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐłĐťŃ?Đ´Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Đ˝ĐľĐ´ĐžŃ Ń&#x201A;Đ°Ń&#x201A;Đ˝Ń&#x2013;ĐźĐ¸ Đ´ĐťŃ? Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;ĐľĐ˝Đ˝Ń? ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐ¸. Đ&#x2014;Đ° Ń Đ°ĐźĐžŃ&#x17D; Ń Đ˛ĐžŃ&#x201D;Ń&#x17D; ĐżŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x20AC;ĐžĐ´ĐžŃ&#x17D; ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ°Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Ń&#x2013; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸ Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐąŃ&#x192; Đ˛Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Đ˝Đľ Ń&#x2021;Đ°Ń Ń&#x201A;Đž, ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;Đľ, ĐşĐžĐťĐ¸ Đ˛ĐžĐ˝Đ¸ ĐżŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x192;Ń&#x201A;Đ˝Ń&#x2013;, Ń&#x2014;Ń&#x2026;Đ˝Ń&#x2013;Đš Đ˛ĐżĐťĐ¸Đ˛ Ń&#x201D; Đ˝Đ°ĐąĐ°ĐłĐ°Ń&#x201A;Đž ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6;Đ¸Đź, Đ˝Ń&#x2013;Đś ĐźĐľĐśŃ&#x2013; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Ń?ĐşĐžŃ&#x2014; Đ˛ĐžĐ˝Đ¸ Ń Ń&#x201A;ĐžŃ Ń&#x192;Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń?. ĐŁ Ń&#x20AC;Đ°ĐˇŃ&#x2013; Ń&#x2020;Đ¸Ń&#x2026;, ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6; Đ´Ń&#x20AC;Đ°ĐźĐ°Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026;, Ń&#x20AC;ĐľĐ˛ĐžĐťŃ&#x17D;Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐšĐ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝ ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐź, ĐłĐžĐťĐžĐ˛Đ˝Đ¸ĐźĐ¸ Ń Ń&#x192;Đąâ&#x20AC;&#x2122;Ń&#x201D;ĐşŃ&#x201A;Đ°ĐźĐ¸ Đ˛Ń Đľ ĐžĐ´Đ˝Đž Ń&#x201D; Ń&#x2021;ĐťĐľĐ˝Đ¸ ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Ń?ĐşŃ&#x2013; Ń&#x201D; Đ´ĐťŃ? Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x201A;Đ¸Đź, Ń&#x2021;Đ¸Đź Đ´ĐťŃ? Ń&#x201A;ĐžŃ&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Đ˝Đ°Ń&#x192;Đş Ń&#x201D; Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐžĐ˛Đ° Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžŃ&#x201A;Đ°. Đ&#x2019;ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐ´ĐžĐ˛Đś Đ˛ĐˇĐ°Ń&#x201D;ĐźĐžĐ´Ń&#x2013;Ń&#x2014; ĐźŃ&#x2013;Đś Ń ĐžĐąĐžŃ&#x17D; Ń&#x201A;Đ° Đˇ Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ˝ĐžŃ&#x17D; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐžŃ&#x17D; Đ˛ Ń&#x2014;Ń&#x2026;Đ˝Ń&#x2013;Đš Ń&#x2030;ĐžĐ´ĐľĐ˝Đ˝Ń&#x2013;Đš Ń&#x20AC;ĐžĐąĐžŃ&#x201A;Ń&#x2013; Ń&#x2021;ĐťĐľĐ˝Đ¸ ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ˛Đ¸Đ˛Đ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Ń&#x192; ĐľĐżŃ&#x2013;Ń Ń&#x201A;ĐľĐźŃ&#x192;, Ń Đ˛Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐžĐłĐťŃ?Đ´, Đ°ĐąĐž ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźŃ&#x192;37. ĐĽĐžŃ&#x2021;Đ° Đ˝ĐľĐˇĐ˝Đ°Ń&#x2021;Đ˝Ń&#x2013; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸ Ń&#x2014;Ń&#x2026;Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x2026; ĐżĐžĐłĐťŃ?Đ´Ń&#x2013;Đ˛ Đ˝Đ° ĐžŃ Đ˝ĐžĐ˛Ń&#x2013; Đ˛ĐťĐ°Ń Đ˝ĐžĐłĐž Đ´ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Đ´Ń&#x192; Ń&#x201A;Đ° Đ˝ĐžĐ˛ĐžŃ&#x2014; Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x201E;ĐžŃ&#x20AC;ĐźĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x2014; Ń&#x201D; ĐżŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x201A;Đ°ĐźĐ°Đ˝Đ˝Đ¸ĐźĐ¸ ĐżŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x2020;ĐľŃ Ń&#x192; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ Ń&#x2013; Ń&#x201D; ĐşĐžĐźĐżĐžĐ˝ĐľĐ˝Ń&#x201A;ĐžĐź ĐžŃ&#x201A;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźĐ°Đ˝Đ˝Ń? Ń&#x192;Ń&#x20AC;ĐžĐşŃ&#x2013;Đ˛, Ń&#x20AC;ĐžĐˇŃ&#x192;ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ˝Ń? ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐžŃ&#x17D; Đ´ĐľŃ&#x20AC;ĐśĐ°Đ˛Đ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐź Ń&#x201A;Đ° Ń&#x2014;Ń&#x2026;Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x2026; Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;ĐľĐ˝Ń&#x152; Ń&#x201D; ĐżĐžĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ˝Đž Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ¸Đ˛Đ°ĐťĐ¸Đź. Đ&#x;Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;Đľ ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đľ Ń&#x20AC;ĐžĐˇŃ&#x192;ĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ˝Ń? ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń Đ¸Ń Ń&#x201A;ĐľĐźĐ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, ĐźĐžĐśĐľ Ń&#x2021;Đ°Ń Đ°ĐźĐ¸ Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐżĐ°Đ´Đ°Ń&#x201A;Đ¸Ń Ń?, ĐżŃ&#x2013;Ń ĐťŃ? Ń&#x2021;ĐžĐłĐž ĐżĐžŃ&#x2021;Đ¸Đ˝Đ°Ń&#x201D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Ń Ń&#x201A;Đ°Đ´Ń&#x2013;Ń? ĐżĐžŃ?Đ˛Đ¸ Đ˝ĐžĐ˛ĐžĐłĐž ĐżŃ&#x2013;Đ´Ń&#x2026;ĐžĐ´Ń&#x192; Đ´Đž ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐ¸, Ń?ĐşĐ¸Đš Ń&#x192; Ń Đ˛ĐžŃ&#x17D; Ń&#x2021;ĐľŃ&#x20AC;ĐłŃ&#x192; Đ˛ĐľŃ Ń&#x201A;Đ¸ĐźĐľ Đ´Đž Đ˛Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝ĐžĐ˛ĐťĐľĐ˝Đ˝Ń? Đ˝ĐžĐ˛ĐžŃ&#x2014; ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ¸.

Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐ¸ 1

2 3 4 5 6

7 8

Margaret Weir, â&#x20AC;&#x2DC;Ideas and the Politics of Bounded Innovationâ&#x20AC;&#x2122; in S. Steinmo, K. Thelen, and F. Longstreth (eds), Structuring fblitics: Historical Institutionalism in Comparative Analysis (Cambridge: Cambridge University Press, 1992): 188 216. Jenny Stewart, â&#x20AC;&#x2DC;Corporatism, Pluralism and Political Learning: A Systems Approachâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 12, 3 (1992): 243 56. Nelson W. Polsby, Political Innovation in America: The Politics of Policy Initiation (New Haven: Yale University Press, 1984). Michael T. Hayes, Incrementalism and Public Policy (New York: Longmans, 1992). Frank R. Baumgartner and Bryan D.Jones, Agendas and Instability in American Politics (Chicago: University of Chicago Press, 1993). Gary P. Freeman, â&#x20AC;&#x2DC;National Styles and Policy Sectors: Explaining Structured Variationâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 5, 4 (1985): 467 96; William D. Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Convergence in Banking: A Comparative Studyâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 42 (1994): 274 92. Vogel, National Styles of Regulation (Ithaca: Cornell University Press, 1986). Carolyn Tuohy, Policy and Politics in Canada: Institutionalized Ambivalence (Philadelphia: Temple University Press, 1992); David Vogel, National Styles of Regulation: Environment Policy in Great Britain and the United States (Ithaca: Cornell University Press, 1986). Jeremy Richardson, Gunnel Gustafsson, and Grant Jordan, â&#x20AC;&#x2DC;The Concept of Policy Styleâ&#x20AC;&#x2122; in Jeremy J. Richardson (ed.), Policy Styles in Western Europe (London: George Allen and Unwin, 1982): 13.

213

10 Freeman, â&#x20AC;&#x2DC;National Styles and Policy Sectorsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 5, 4 (1985): 467 96. 11 ĐŁ Ń&#x2020;Ń&#x152;ĐžĐźŃ&#x192; Ń ĐľĐ˝Ń Ń&#x2013;, ĐşĐžĐ˝Ń&#x2020;ĐľĐżŃ&#x2020;Ń&#x2013;Ń? ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ¸ ĐˇĐ°Đ˛Đ´Ń?Ń&#x2021;Ń&#x192;Ń&#x201D; Ń Đ˛ĐžŃ&#x201D;Ń&#x17D; Ń Ń&#x192;Ń&#x2021;Đ°Ń Đ˝ĐžŃ&#x17D; ĐżĐžŃ?Đ˛ĐžŃ&#x17D; Ń&#x20AC;ĐžĐąĐžŃ&#x201A;Ń&#x2013; Đ˘ĐžĐźĐ°Ń Đ° Đ&#x161;Ń&#x192;Đ˝Đ° Đˇ ĐżŃ&#x20AC;Đ¸Ń&#x20AC;ĐžĐ´Đ¸ Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐžĐ˛ĐžĐłĐž Đ˝Đ°Đ˛Ń&#x2021;Đ°Đ˝Đ˝Ń? Ń&#x201A;Đ° Ń&#x20AC;ĐžĐˇĐ˛Đ¸Ń&#x201A;ĐşŃ&#x192; Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐžĐ˛Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x201A;ĐľĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Đš. ĐŁ ĐżĐžŃ&#x2021;Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛ĐžĐźŃ&#x192; Ń&#x201E;ĐžŃ&#x20AC;ĐźŃ&#x192;ĐťŃ&#x17D;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń&#x2013; Đ&#x161;Ń&#x192;Đ˝Đ° Ń&#x201A;ĐžŃ&#x2021;Đ˝Ń&#x2013; ĐşĐžĐ˝Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ¸ ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ¸ ĐąŃ&#x192;ĐťĐ¸ Đ˝ĐľŃ&#x2021;Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐ¸ĐźĐ¸, ĐżĐžŃ&#x2C6;Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x17D;Ń&#x17D;Ń&#x2021;Đ¸Ń Ń&#x152; Đ˛Ń&#x2013;Đ´ ĐžĐąĐźĐľĐśĐľĐ˝ĐžĐłĐž Ń ĐľĐ˝Ń Ń&#x192; ĐżĐľĐ˛Đ˝ĐžŃ&#x2014; Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐžĐ˛ĐžŃ&#x2014; Ń&#x201A;ĐľĐžŃ&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2014; Ń&#x2030;ĐžĐ´Đž Ń?Đ˛Đ¸Ń&#x2030;Đ° Đ´Đž ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6; ĐˇĐ°ĐłĐ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐłĐž Ń ĐľĐ˝Ń Ń&#x192; ĐˇĐ°Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐşĐ°Đ˛ĐťĐľĐ˝ĐžĐłĐž Đ´ĐžĐżĐ¸Ń&#x201A;ĐťĐ¸Đ˛ĐžĐłĐž ĐżĐžĐˇĐ°Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐžĐ˛ĐžĐłĐž â&#x20AC;&#x2DC;Ń Đ˛Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐžĐłĐťŃ?Đ´Ń&#x192;â&#x20AC;&#x2122;, Ń?ĐşĐ¸Đš Đ´ĐžĐżŃ&#x192;Ń ĐşĐ°Ń&#x201D; Ń&#x2013;Ń Đ˝Ń&#x192;Đ˛Đ°Đ˝Đ˝Ń? Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐ¸ Ń?Đş Ń&#x201A;Đ°ĐşĐžŃ&#x2014;. Margaret Masterman, â&#x20AC;&#x2DC;The Nature of a Paradigmâ&#x20AC;&#x2122; in Imre Lakatos and Alan Musgrave (eds), Criticism and the Growth of Knowledge (London: Cambridge University Press, 1970). ĐŁ Ń Đ˛ĐžŃ&#x2014;Ń&#x2026; ĐżŃ&#x2013;ĐˇĐ˝Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x20AC;ĐžĐąĐžŃ&#x201A;Đ°Ń&#x2026; Đ&#x161;Ń&#x192;Đ˝ ĐąŃ&#x192;Đ˛ ĐąŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6; Ń&#x201A;ĐžŃ&#x2021;Đ˝Đ¸Đź, Ń Ń&#x201A;Đ˛ĐľŃ&#x20AC;Đ´ĐśŃ&#x192;Ń&#x17D;Ń&#x2021;Đ¸, Ń&#x2030;Đž ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ° Ń&#x201D; Ń Đ¸Đ˝ĐžĐ˝Ń&#x2013;ĐźĐžĐź ĐżĐžĐ˝Ń?Ń&#x201A;Ń&#x201A;Ń? ĐżŃ&#x20AC;Đž â&#x20AC;&#x2DC;ĐźĐ°Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ¸Ń&#x2020;Ń&#x2013; ĐżŃ&#x20AC;ĐľĐ´ĐźĐľŃ&#x201A;Ń&#x192;â&#x20AC;&#x2122;. Đ˘ĐžĐąŃ&#x201A;Đž Ń&#x201A;ĐžĐłĐž, ÂŤŃ&#x2030;Đž Ń&#x2021;ĐťĐľĐ˝Đ¸ Đ˝Đ°Ń&#x192;ĐşĐžĐ˛ĐžŃ&#x2014; Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžŃ&#x201A;Đ¸, Ń&#x2013; Ń&#x201A;Ń&#x2013;ĐťŃ&#x152;ĐşĐ¸ Đ˛ĐžĐ˝Đ¸, ĐżĐžĐ´Ń&#x2013;ĐťŃ?Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Âť. Thomas S. Kuhn, â&#x20AC;&#x2DC;Second Thoughts on Paradigmsâ&#x20AC;&#x2122; in Frederick Suppe (ed.), The Structure of Scientific Theories (Chicago: University of Chicago Press, 1974): 463. 12 Burkart Holzner and John H. Marx, Knowledge Application: The Knowledge System in Society (Allyn and Bacon: Boston, 1979); Men W. Imershein, â&#x20AC;&#x2DC;The Epistemological Bases of Social Order: Toward Ethnoparadigm Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in D.R. Heise (ed.), Sociological Methodology (San Francisco: Jossey Bass, 1977). 13 Thomas S. Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions (Chicago: University of Chicago Press, 1962): 110. 14 Derek L. Phillips, â&#x20AC;&#x2DC;Paradigms and Incommensurabilityâ&#x20AC;&#x2122;, Theory and Society 2, 1 (1975): 56. 15 Đ&#x2014;Ń&#x20AC;ĐžĐˇŃ&#x192;ĐźŃ&#x2013;ĐťĐž, Ń&#x2030;Đž Ń&#x2020;Đľ Đ˝Đľ ĐąŃ&#x192;ĐťĐž ĐżĐľŃ&#x20AC;Ń&#x2C6;Đ¸Đź Đ˛Đ¸ĐşĐžŃ&#x20AC;Đ¸Ń Ń&#x201A;Đ°Đ˝Đ˝Ń?Đź Ń&#x201A;Đ°ĐşĐžŃ&#x2014; ĐźĐžĐ´ĐľĐťŃ&#x2013; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ¸. ĐŚĐľ Đ´ĐžŃ Ń&#x201A;Đ°Ń&#x201A;Đ˝Ń&#x152;Đž ĐąĐťĐ¸ĐˇŃ&#x152;ĐşĐž Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐżĐžĐ˛Ń&#x2013;Đ´Đ°Ń&#x201D; ĐżĐžĐ˝Ń?Ń&#x201A;Ń&#x201A;Ń&#x17D; ĐżŃ&#x20AC;Đž Đ´Ń&#x2013;Đ°ĐťĐľĐşŃ&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝Ń&#x192; ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Ń&#x192;, Ń?ĐşĐľ ĐźĐžĐśĐ˝Đ° ĐˇĐ˝Đ°ĐšŃ&#x201A;Đ¸ Đ˛ Ń&#x20AC;ĐžĐąĐžŃ&#x201A;Đ°Ń&#x2026; Đ&#x201C;ĐľŇ&#x2018;ĐľĐťŃ? Ń&#x201A;Đ° ĐšĐžĐłĐž ĐżĐžŃ ĐťŃ&#x2013;Đ´ĐžĐ˛Đ˝Đ¸ĐşŃ&#x2013;Đ˛, Đ˛ĐşĐťŃ&#x17D;Ń&#x2021;Đ°Ń&#x17D;Ń&#x2021;Đ¸, Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, Đ&#x161;Đ°Ń&#x20AC;ĐťĐ° Đ&#x153;Đ°Ń&#x20AC;ĐşŃ Đ°. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Gudmund Hernes, â&#x20AC;&#x2DC;Structural Change in Social Processesâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 82, 3 (1976): 513 47. 16 Connie J.G. Gersick, â&#x20AC;&#x2DC;Revolutionary Change Theories: A Multilevel Exploration of the Punctuated Equilibrium Paradigmâ&#x20AC;&#x2122;, Academy of Management Review 16, 1 (1991): 19. 17 Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions: 52. 18 Jack L. Walker, â&#x20AC;&#x2DC;The Diffusion of Knowledge and Policy Change: Toward A Theory of Agenda Settingâ&#x20AC;&#x2122;, Paper presented to the Annual Meeting of the American Political Science Association, Chicago, 1974: 8 9. 19 Hernes, â&#x20AC;&#x2DC;Structural Change in Social Processesâ&#x20AC;&#x2122;: 538. 20 Connie J.G. Gersick, â&#x20AC;&#x2DC;Revolutionary Change Theories: 10 36; Jane Jenson, â&#x20AC;&#x2DC;Paradigms and Political Discourse: Protective Legislation in France and the United States Before 1914â&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 22, 2 (1989): 235 58. 21 Michel Foucault, â&#x20AC;&#x2DC;The Discourse on Languageâ&#x20AC;&#x2122; in Michel Foucault (ed.), The Archaeology of Knowledge (New York: Pantheon, 1972): 215 35. 22 Jenson, â&#x20AC;&#x2DC;Paradigms and Political Discourseâ&#x20AC;&#x2122;: 238 9. 23 Murray J. Edelman, Constructing the Political Spectacle (Chicago: University of Chicago Press, 1988); Stephen Hilgartner and Charles L. Bosk, â&#x20AC;&#x2DC;The Rise and Fall of Social Problems: A Public Arenas Modelâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 94, 1 (1981): 53 78; Joseph W. Schneider, â&#x20AC;&#x2DC;Social Problems Theory: The Constructionist Viewâ&#x20AC;&#x2122;, Annual Review of Sociology 11 (1985): 209 29. 24 Gersick, â&#x20AC;&#x2DC;Revolutionary Change Theoriesâ&#x20AC;&#x2122;: 10 36; Hernes, â&#x20AC;&#x2DC;Structural Change in Social Processesâ&#x20AC;&#x2122;: 513 47; Thomas S. Kuhn, The Structure of Scientific Revolutions.

214

25 Peter A. Hall, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Experts, and the State: The Case of Macroeconomic Policy Making in Britainâ&#x20AC;&#x2122; in Stephen Brooks and A. G. Gagnon (eds), Social Scientists, Policy, and the State (New York: Praeger, 1990): 59. 26 Hall, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Experts, and the Stateâ&#x20AC;&#x2122;: 61. ĐĽĐžŃ&#x2021;Đ° Ń&#x192; Ń Đ˛ĐžŃ&#x2014;Ń&#x2026; Ń&#x20AC;Đ°Đ˝Đ˝Ń&#x2013;Ń&#x2026; Ń&#x20AC;ĐžĐąĐžŃ&#x201A;Đ°Ń&#x2026; Đ&#x161;Ń&#x192;Đ˝ Ń Ń&#x201A;Đ˛ĐľŃ&#x20AC;Đ´ĐśŃ&#x192;Ń&#x201D;, Ń&#x2030;Đž ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ° Ń&#x2C6;Đ˛Đ¸Đ´ĐşĐž ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Ń&#x17D;Ń&#x201D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? ĐˇŃ&#x2013; Ń Ń&#x201A;Đ°Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x2014; Đ˝Đ° Đ˝ĐžĐ˛Ń&#x192;, Đ˛ ĐżŃ&#x2013;ĐˇĐ˝Ń&#x2013;Ń&#x2C6;Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x20AC;ĐžĐąĐžŃ&#x201A;Đ°Ń&#x2026; Đ˛Ń&#x2013;Đ˝ Đ˛Đ¸Ń ĐťĐžĐ˛ĐťŃ&#x17D;Ń&#x201D; Ń&#x2013;Đ´ĐľŃ&#x17D; Đ˝Đ°Ń?Đ˛Đ˝ĐžŃ Ń&#x201A;Ń&#x2013; ĐżĐľŃ&#x20AC;ĐľŃ&#x2026;Ń&#x2013;Đ´Đ˝ĐžĐłĐž ĐżĐľŃ&#x20AC;Ń&#x2013;ĐžĐ´Ń&#x192; ĐźŃ&#x2013;Đś Ń&#x2020;Đ¸ĐźĐ¸ Đ´Đ˛ĐžĐźĐ° Ń&#x201E;Đ°ĐˇĐ°ĐźĐ¸. Kuhn, â&#x20AC;&#x2DC;Second Thoughts on Paradigmsâ&#x20AC;&#x2122; in Frederick Suppe (ed.), The Structure of Scientific Theories (Chicago: University of Chicago Press, 1974). 27 Hall, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Experts, and the Stateâ&#x20AC;&#x2122;: 61. 28 Jenson, â&#x20AC;&#x2DC;Paradigms and Political Discourseâ&#x20AC;&#x2122;: 235 58. 29 Paul Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge, Policy Oriented Learning, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge: Creation, Diffusion, Utilization 8, 4 (1987): 671. ĐĄĐ°ĐąĐ°Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń&#x201D; Đ˝ĐľŃ&#x2021;Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐž Ń Ń&#x201A;Đ˛ĐľŃ&#x20AC;Đ´ĐśŃ&#x192;Ń&#x201D;, Ń&#x2030;Đž Ń ĐşĐťĐ°Đ´Đ°Ń&#x201D; ÂŤĐ˛Ń&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Đ¸Đ˝Đ˝Ń&#x2013;Âť Đ°Ń ĐżĐľĐşŃ&#x201A;Đ¸ ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸ ĐˇĐ° ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐžŃ&#x17D;, Đ˝Đ° Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐźŃ&#x2013;Đ˝Ń&#x192; Đ˛Ń&#x2013;Đ´ ÂŤŃ&#x2020;ĐľĐ˝Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝Đ¸Ń&#x2026;Âť. Đ&#x2018;Ń&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń&#x2C6; ĐżĐžĐ˛Đ˝Đž Ń&#x2020;Đľ ĐˇŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐ˝Đž Đ˛ ĐšĐžĐłĐž ĐżŃ&#x2013;ĐˇĐ˝Ń&#x2013;Ń&#x2C6;ĐžĐźŃ&#x192; ĐˇĐ˛ĐľŃ&#x20AC;Đ˝ĐľĐ˝Đ˝Ń&#x2013; Đ´Đž ÂŤĐłĐťĐ¸ĐąĐ¸ĐşĐžĐłĐž (Đ˝ĐžŃ&#x20AC;ĐźĐ°Ń&#x201A;Đ¸Đ˛Đ˝ĐžĐłĐž) Ń&#x2020;ĐľĐ˝Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐłĐžÂť, ÂŤĐąĐťĐ¸ĐśĐ˝Ń&#x152;ĐžĐłĐž (ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸Ń&#x2021;Đ˝ĐžĐłĐž) Ń&#x2020;ĐľĐ˝Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐłĐžÂť ĐżĐľŃ&#x20AC;ĐľĐşĐžĐ˝Đ°Đ˝Đ˝Ń? Ń&#x201A;Đ° ÂŤĐ˛Ń&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Đ¸Đ˝Đ˝Đ¸Ń&#x2026;Âť Đ°Ń ĐżĐľĐşŃ&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛. Paul A. Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;An Advocacy Coalition Framework of Policy Change and the Role of Policy Oriented Learning Thereinâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 21, 2/3 (1988): 145. 30 Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge, Policy Oriented Learning, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;: 657 8. 31 Đ&#x2019;Đ¸Đ´ĐžĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Ń&#x192; Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x2014; ĐżĐžĐˇĐ¸Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x2014; Đ´Đ¸Đ˛. Ń&#x192;: Paul Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Change Over A Decade or Moreâ&#x20AC;&#x2122; and Paul Sabatier and Hank Jenkins Smith, â&#x20AC;&#x2DC;The Advocacy Coalition Framework: Assessment, Revisions, and Implications for Scholars and Practitionersâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach, eds P.A. Sabatier and H.C. Jenkins Smith (Boulder: Westview, 1993). 32 Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge, Policy Oriented Learning, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;: 664. 33 Hank C. Jenkins Smith, Gilbert K. St Glair, and Brian Woods, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining Change in Policy Subsystems: Analysis of Coalition Stability and Defection over Timeâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Political Science 35, 4 (1991): 851 80. 34 Frank R. Baumgartner and Bryan D. Jones, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Dynamics and Policy Subsystemsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 53, 4 (1991): 1044 74. 35 Peter A. Hall, â&#x20AC;&#x2DC;Introductionâ&#x20AC;&#x2122; in Peter A. Hall (ed.), The Political Power of Economic Ideas: Keynesianism Across Nations (Princeton: Princeton University Press, 1989): 3 26. 36 Wilfred L. David, The IMF Policy Paradigm: The Macroeconomics of Stabilization, Structural Adjustment, and Economic Development (New York: Praeger, 1985). Đ&#x153;ĐžĐśĐ˝Đ° Ń Ń&#x201A;Đ˛ĐľŃ&#x20AC;Đ´ĐśŃ&#x192;Đ˛Đ°Ń&#x201A;Đ¸, Ń&#x2030;Đž ĐˇĐźŃ&#x2013;Đ˝Đ° ĐżĐ°Ń&#x20AC;Đ°Đ´Đ¸ĐłĐźĐ¸ Ń&#x201A;Đ°ĐşĐžĐś Đ˛Ń&#x2013;Đ´ĐąŃ&#x192;Đ˛Đ°Ń&#x201D;Ń&#x201A;Ń&#x152;Ń Ń? Đ˛ ĐąĐ°ĐłĐ°Ń&#x201A;Ń&#x152;ĐžŃ&#x2026; Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x2C6;Đ¸Ń&#x2026; Ń Ń&#x201E;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x2026; Ń Ń&#x192;Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžĐłĐž ĐśĐ¸Ń&#x201A;Ń&#x201A;Ń?, Ń&#x201A;Đ°ĐşĐ¸Ń&#x2026; Ń?Đş Ń Ń&#x201E;ĐľŃ&#x20AC;Đ° Ń ĐžŃ&#x2020;Ń&#x2013;Đ°ĐťŃ&#x152;Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸, Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°Đ˝Ń ĐżĐžŃ&#x20AC;Ń&#x201A;Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ¸ĐşĐ¸. Đ˘Đ°Đş, Đ˝Đ°ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´, ĐˇŃ&#x20AC;ĐžŃ Ń&#x201A;Đ°Đ˝Đ˝Ń? ĐˇĐťĐžŃ&#x2021;Đ¸Đ˝Đ˝ĐžŃ Ń&#x201A;Ń&#x2013; Đ˛Đ˛Đ°ĐśĐ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; ĐżŃ&#x20AC;Đ¸ĐşĐťĐ°Đ´ĐžĐź ĐąĐľĐˇĐˇĐ°ĐşĐžĐ˝Đ˝Ń?, Đ° Đ˝Đľ Đ˛Đ¸Ń?Đ˛ĐžĐź Đ˝ĐľŃ Ń&#x201A;Đ°Ń&#x2021;Ń&#x2013; ĐľĐşĐžĐ˝ĐžĐźŃ&#x2013;Ń&#x2021;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; Ń&#x201A;Đ° ĐžŃ Đ˛Ń&#x2013;Ń&#x201A;Đ˝Đ¸Ń&#x2026; ĐźĐžĐśĐťĐ¸Đ˛ĐžŃ Ń&#x201A;ĐľĐš ĐżĐľĐ˛Đ˝ĐžŃ&#x2014; ĐłŃ&#x20AC;Ń&#x192;ĐżĐ¸ Ń Ń&#x192;Ń ĐżŃ&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń Ń&#x201A;Đ˛Đ°. Đ˘ĐžĐźŃ&#x192; Đ˛Đ¸Ń&#x20AC;Ń&#x2013;Ń&#x2C6;ĐľĐ˝Đ˝Ń? Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x201D;Ń&#x2014; ĐżŃ&#x20AC;ĐžĐąĐťĐľĐźĐ¸ Ń&#x2C6;Ń&#x192;ĐşĐ°Ń&#x17D;Ń&#x201A;Ń&#x152; Ń&#x192; ĐˇŃ&#x20AC;ĐžŃ Ń&#x201A;Đ°Đ˝Đ˝Ń&#x2013; Đ˛Đ¸Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°Ń&#x201A; Đ˝Đ° ĐżĐžĐťŃ&#x2013;Ń&#x2020;Ń&#x2013;Ń&#x17D; Ń&#x201A;Đ° Ń&#x192;Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźĐ°Đ˝Đ˝Ń? ĐˇĐťĐžŃ&#x2021;Đ¸Đ˝Ń&#x2020;Ń&#x2013;Đ˛ ĐˇĐ° Ň&#x2018;Ń&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Đ°ĐźĐ¸, Đ° Đ˝Đľ Đ˛ ĐąĐžŃ&#x20AC;ĐžŃ&#x201A;Ń&#x152;ĐąŃ&#x2013; Đˇ ĐąŃ&#x2013;Đ´Đ˝Ń&#x2013;Ń Ń&#x201A;Ń&#x17D;. Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. John Martin Gillroy and Maurice Wade (eds), The Moral Dimensions of Public Policy Choice: Beyond the Market Paradigm (Pittsburgh, PA: University of Pittsburgh Press, 1992). Đ&#x201D;Đ¸Đ˛. Ń&#x201A;Đ°ĐşĐžĐś: lan Masser, Ove Sviden, and Michael Wegener, â&#x20AC;&#x2DC;From Growth to Equity and Sustainability: Paradigm Shift in Transport Planning?â&#x20AC;&#x2122; Futures 23, 6 (1992): 539 58.

215

37 Patrick Kenis, â&#x20AC;&#x2DC;The Pre Conditions for Policy Networks: Some Findings From a Three Country Study on Industrial Re Structuringâ&#x20AC;&#x2122; in B. Marin and R. Mayntz (eds), Policy Networks: Empirical Evidence and Theoretical Considerations (Boulder: West view Press, 1991): 297 330.

Đ&#x201D;ĐžĐ´Đ°Ń&#x201A;ĐşĐžĐ˛Đ° ĐťŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x192;Ń&#x20AC;Đ° Baumgartner, Frank R. and Bryan D.Jones. â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Dynamics and Policy Subsystemsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 53, 4 (1991): 1044 74. Casdes, Francis G., â&#x20AC;&#x2DC;The Dynamics of Policy Change: What Happened to the English speaking Nations in the 1980sâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 18, 5 (1990): 491 513. Gersick, Connie J.G., â&#x20AC;&#x2DC;Revolutionary Change Theories: A Multilevel Exploration of the Punctuated Equilibrium Paradigmâ&#x20AC;&#x2122;, Academy of Management Review 16, 1 (1991): 10 36. Hall, Peter A., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Social Learning and the State: The Case of Economic Policy making in Britainâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 25, 3 (1993): 275 96. Hernes, Gudmund, â&#x20AC;&#x2DC;Structural Change in Social Processesâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 82, 3 (1976): 513 47. Hewlett, Michael, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms and Policy Change: Lessons from the Old and New Canadian Policies Towards Aboriginal Peoplesâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 22, 4 (1994): 631 51. Jenkins Smith, Hank C., Gilbert K. St Clair, and Brian Woods, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining Change in Policy Subsystems: Analysis of Coalition Stability and Defection over Timeâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Political Science 35, 4 (1991): 851 80. Jenson, Jane, â&#x20AC;&#x2DC;Paradigms and Political Discourse: Protective Legislation in France and the United States Before 1914â&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 22, 2 (1989): 235 58. Kuhn, Thomas S., The Structure of Scientific Revolutions, Chicago: University of Chicago Press, 1962. Kuhn, Thomas S., â&#x20AC;&#x2DC;Second Thoughts on Paradigmsâ&#x20AC;&#x2122; in F. Suppe (ed.), The Structure of Scientific Theories, Urbana: University of Illinois Press, 1974. Rochefort, David A. and Roger W. Cobb, â&#x20AC;&#x2DC;Problem Definition, Agenda Access, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 21, 1 (1993): 56 71.

216

Розділ 11

Післямова — дослідження державної політики триває

Державна політика є непростою справою. Вона складається з ряду рішень, прийнятих за участю великої кількості суб’єктів політики в межах аморфної, проте обов’язкової, інституційної структури, з вико ристанням широкого кола засобів політики. Ускладненість процесу державної політики є великою перепоною для всебічного його розуміння. Для найпростішого та найефективнішого подолання цієї складності процес творення державної політики можна розбити на ряд окремих підпроцесів, пов’язаних між собою утворенням неперервного циклу. Стадії циклу відповідають п’ятьом стадіям вирішення прикладних проблем, тобто це: визнання наявності проблеми, пропозиція можливих вирішень, вибір одного з них із наступним втіленням і остаточним аналізом та оцінюванням результатів. У процесі політики цими п’ятьма стадіями є встановлення порядку денного, формулю вання політики, прийняття рішення, його втілення та оцінка політики. Зрозуміло, що процес державної політики не є настільки чітко послідовним та цілеспрямованим, як можна припустити з його моделі. Суб’єкти політики, як справедливо стверджується, не проводять політичні дії настільки систематично, як це пропонується моделлю. Хоча це, без сумніву, логічно заперечує концепцію «стадій» у державній політиці, все ж вірним є і те, що обережне використання моделі дозволяє великою мірою пом’якшити це заперечення. Перевагою використання циклічної моделі політики є спрощення розуміння процесу державної політики через його розбивання на підпроцеси, кожен із яких можна досліджувати окремо або у зв’язку з іншими стадіями циклу. Це дозволяє досліджувати окремі проблеми, порівнювати їх між собою та досліджувати одну чи багато стадій вирішення однієї або декількох проблем. Проте найбільшою цінністю моделі є її емпірична спрямованість, яка дозволяє проводити аналіз

217

широкого кола різних чинників, які діють на різних стадіях. Так само, як абстрактна концептуалізація потрібна для встановлення повної картини процесу, потрібна аналітична структура, яка бере до уваги подробиці під процесів, а також абстрактну схему процесу в цілому. З цієї причини ми обговорили стадії циклу політики за допомогою чинників, висвітлених у багатьох конкретних дослідженнях творення державної політики. Чинники, які слід розглядати на кожній стадії циклу, — це суб’єкти, інститути та ідеї, що включаються до вирішення даної проблеми політики, а також засоби, за допомогою яких її можна вирішити. Суб’єктами, що беруть участь у процесі політики, є окремі особистості та групи, як в рамках влади, так і поза нею. Ми кажемо, що ці суб’єкти складають підсистему політики. Суб’єкти з владних інститутів, які відіграють вирішальну роль у процесі політики, представляють виконавчу, бюрократичну та законодавчу владу. В більшості випадків бюрократи відіграють головну роль, хоча великі проблеми, а також здібності та рішучість окремих міністрів, імовірно, нададуть більшу роль виконавчій владі. Лише за обмеженого числа обставин законо давчі інститути можуть впливати на процес політики та його наслідки. Суспільні суб’єкти, значною мірою залучені до процесу державної політики — це групи інтересів, дослідницькі та мас медійні організації. Залежно від їхніх внутрішніх ресурсів та зв’язків з суб’єктами з владних інститутів, вони можуть мати дуже високий вплив на процес. Групи, підтримані великим та потужним членством, відповідними фінансами, дефіцитною інформацією, тісними зв’язками з відповідними бюро кратичними та виконавчими суб’єктами, як можна очікувати, будуть впливовими гравцями в підсистемі політики. Всі ці залучені до процесу суб’єкти мають інтереси, що базуються на їхніх власних матеріальних потребах чи на ідеології, чого вони й хочуть досягти через участь у процесі політики. На те, як вони справляються зі своєю роллю, та на рівень їх успішності впливає більш базовий інституційний контекст, в якому вони діють. До інститутів, які мають найтісніший стосунок до творення політики, належать інститути держави та суспільства, а також зв’язувальні ланки між ними. Їх внутрішня організація та відносини між собою визначають природу їх спроможності вплинути на процес політики та її наслідки. Розщеплення держави відображається у спроможності домінувати в підсистемі політики її виконавчих та бюрократичних посадовців. Внутрішньо поділена держава часто не може опиратися суперечливим вимогам, що висуваються суспільними групами. Подібним чином, розщеплення між основними суспільними групами ускладнює розробки ними зв’язної позиції, яку б вони могли представити на розгляд підсистеми політики. Організаційними особливостями, які найбільшою мірою ведуть до послаблення держави,

218

є її федералізм, президентська форма правління та непрофесійна бюрократія. Федералізм розділяє владу між двома рівнями врядування, тоді як президентська система розділяє владу між різними гілками влади. Ці дві форми приводять до зменшення спроможності держави у порівнянні з унітарною та парламентською системами. Аналогічно, державу послаблює роздрібнена, деморалізована бюрократія з недостатньою винахідливістю через свою нездатність розробити зв’язну політику та захистити її від тиску з боку суспільних груп та політиків. Також важливим чинником у процесі політики та його наслідках є організація суспільних груп. Часто проблеми, до яких держава намагається звернутися у своїй політиці, є суспільними проблемами, і тому слід очікувати, що ті, на кого проблема впливає безпосередньо, організовуються у групи для впливу на творення політики. Суспільні суб’єкти, активні у процесі політики, є різними у різних секторах політики, оскільки кожна проблема політики зазвичай включає лише групи, що мають власні інтереси у цій проблемі. Лише вплив бізнесу та робітників спостерігається в усіх секторах політики через вирішальну роль, яку вони відіграють у процесі виробництва, фундаментальній діяльності у кожному суспільстві. Проте те, яку позицію вони займатимуть та як вони висловлюють протест, залежить від їхньої внутрішньої організації. Групи, які є узагальненими та зв’язаними, здатні розробити узгоджену позицію, що підніметься вище від вузьких локальних інтересів і, найімовірніше слугуватиме інтересам суспільства в цілому. Найгіршою є ситуація, коли групи нарізно є настільки сильними, що державі важко нехтувати ними, і також занадто розділені, щоб розробити зв’язні пропозиції стосовно державної проблеми. У формуванні державної політики держав усе більшу роль відіграють організації міжнародної системи. Міжнародна система у сфері виробництва, фінансів та безпеки впливає на те, що можуть і що не можуть робити суб’єкти політики, визначаючи врешті те, яку політику буде вибрано і як вона впроваджуватиметься. На додаток до інституційного контексту, в якому діють державні та суспільні суб’єкти, також важливим є керівний набір ідей політики. Вони формують дискурс політики, зумовлюючи сприйняття членами підсистеми політики, що є бажаним і можливим, впливаючи таким чином на наслідки політики. Джерела цих ідей різноманітні, якщо не сказати дискусійні — від чисто ідеологічних конструкцій до висунення матеріальних умов. Проте вони, безсумнівно, впливають на процес політики. Вирішальним компонентом цього процесу є вивчення, що базується на досвіді творців політики у звертанні до проблем у рамках існуючих дискурсів політики. Обговорення зв’язку між підсистемами політики, вивченням політики та зміною політики пропонує шлях для аналізу роботи циклу 219

політики, відмінний від того, що звичайно знаходимо в літературі. Розділи з першого по четвертий встановлюють основні наміри науки про політику, що дає розуміння творення державної політики та відповідних суб’єктів, інститутів та засобів, залучених до процесу політики в ліберально демократичних країнах. Розділи з п’ятого по дев’ятий розглядають різні стадії процесу політики, проте мало кажуть про те, як ці стадії поєднуються між собою та чи існує характерний шаблон зміни державної політики. Розгляд у розділі 10 висвітлив схему, в якій суб’єкти, інтереси та ідеї поєднуються, творячи державну політику, процес якої проходить не за одним, а за двома взаємо пов’язаними шаблонами зміни політики. Один із них — це нормальна зміна, в якій установки та засоби, що використовуються для досягнення цілей політики, змінюються поступово в рамках всезагального, твердо встановленого стилю політики. Інший є процесом парадигматичної зміни, в якому відбуваються швидкі зміни результатів та стилів політики. Поняття про фундаментальну зміну політики внаслідок зміни парадигми висуває розуміння, що творення державної політики є не просто процесом вирішення конфліктів, а також великою мірою процесом, на який впливає попередній досвід та розвиток нових ідей. Докладніше книга показує, як державна політика виникає зі складного взаємозв’язку форм влади, типів проблем та організації держав і суспільств у особливі типи підсистем політики. Кожна секто ральна підсистема намагається розвинути особливий стиль творення державної політики, з чітким набором наперед встановлених уподобань до певного типу засобів та наборами вимог та проблем політики; всі ці стилі особливим чином характеризуються періодами повільних поступових змін та періодами швидких радикальних переходів. Відхід від традиційного лінійного пояснення циклу політики до більш детальної позиції у дослідженні та осмислені процесу державної політики відображає загальну недавню тенденцію до «постпозитивіст ського» типу аналізу в науці про політику в цілому. Дослідники визнають, що соціальні явища формуються здебільшого умовними та складними процесами, які вимагають відповідної методології досліджень для узгодження непевності та складності1. З цієї точки зору сам метод аналізу стає як предметом аналізу, так і відображенням об’єкту аналізу. Відкинуто ґрандіозні теорії, які заміщені визнанням того, що на соціальні проблеми та на відповідь влади на них впливає ряд чинників, які не можна наперед передбачити2. Наголос робиться на розгляд якомога більшої кількості цих чинників. Немає потреби вважати одне з рішень кращим за інші на науковій основі. Дослідження державної політики є складним, тому що й предмет та об’єкт досліджень — прийняття рішень владою — є складним.

220

Đ&#x;Ń&#x20AC;Đ¸ĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;ĐşĐ¸ 1

Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Stephen Hilgartner and Charles L. Bosk, â&#x20AC;&#x2DC;The Rise and Fall of Social Problems: A Public Arenas Modelâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 94, 1 (1981): 53 78, Ń&#x201A;Đ° Burkhart Holzner and John H. Marx, Knowledge Application: The Knowledge System in Society (Allyn and Bacon: Boston, 1979). Đ&#x201D;Đ¸Đ˛.: Thomas D. Cook, â&#x20AC;&#x2DC;Postpositivist Critical Multiplismâ&#x20AC;&#x2122; in R. Lance Shetland and Melvin M. Mark (eds), Social Science and Social Policy (Beverly Hills: Sage, 1985): 21 63; Bruce Jennings, â&#x20AC;&#x2DC;Interpretation and the Practice of Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Frank Fischer and John Forester (eds), Confronting Values in Policy Analysis: The Politics of Criteria (New bury Park: Sage, 1987): 128 52; Warren J. Samuels, â&#x20AC;&#x2DC;ÂŤTruthÂť and ÂŤDiscourseÂť in the Social Construction of Economic Reality: An Essay on Relation of Knowledge to Socioeconomic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Post8 Keynesian Economics 13,

221

Đ&#x2018;Ń&#x2013;ĐąĐťŃ&#x2013;ĐžĐłŃ&#x20AC;Đ°Ń&#x201E;Ń&#x2013;Ń?

Aaron, Henry J., â&#x20AC;&#x2DC;Social Security: International Comparisonsâ&#x20AC;&#x2122; in Studies in the Economics of Income Maintenance, ed. O. Eckstein. Washington, DC: Brookings Institution, 1967. Aberbach, Joel D., Robert D. Putnam, and Bert A. Rockman, Bureaucrats and Politicians in Western Democracies. Cambridge: Harvard University Press, 1981. Adie, R.F. and P.G. Thomas, Canadian Public Administration: Problematical Perspectives, 2nd ed. Scarborough: Prentice Hall, 1987. Ahroni, Yair, Evolution and Management of State Owned Enterprises. Cambridge, MA: Ballinger, 1986: 6. Aldrich, Howard E. and David A. Whetten, â&#x20AC;&#x2DC;Organization sets, Action sets, and Networks: Making the Most of Simplicityâ&#x20AC;&#x2122; in Handbook of Organizational Design, eds P. Nystrom and W.H. Starbuck. Oxford: Oxford University Press, 1980. Allison, Graham T. and Morton H. Halperin. â&#x20AC;&#x2DC;Bureaucratic Politics: A Paradigm and Some Policy Implicationsâ&#x20AC;&#x2122;. World Politics 24 (Supplement, 1972): 40 79. Almond, Gabriel A., â&#x20AC;&#x2DC;The Return to the Stateâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 82, 3 (1988): 853 901. Althusser, L. and E. Balibar, Reading â&#x20AC;&#x2DC;Capitalâ&#x20AC;&#x2122;. London: New Left Books, 1977. Amariglio, Jack L., Stephen A. Resnick, and Richard D. Wolff, â&#x20AC;&#x2DC;Class, Power, and Cultureâ&#x20AC;&#x2122; in Marxism and the Interpretation of Culture, eds C. Nelson and L. Grossberg. Urbana: University of Illinois Press, 1988. Anderson, Charles W., â&#x20AC;&#x2DC;Comparative Policy Analysis: The Design of Measuresâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 4, 1 (1971): 117 31. Anderson, Charles W., â&#x20AC;&#x2DC;The Place of Principles in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 73, 3 (1979): 711 23. Anderson, James, ed., Economic Regulatory Policies. Lexington: Lexington Books, 1976. Anderson, James E., Public Polity8Making: An Introduction, 3rd ed. Boston: Houghton Mifflin 1984. Anderson, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;Decision Making by Objection and the Cuban Missile Crisisâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 28 (1983): 201 22. Angus, William H., â&#x20AC;&#x2DC;Judicial Review: Do We Need It?â&#x20AC;&#x2122; in The Individual and the Bureaucracy, ed. D.J. Baum. Toronto: Carswell, 1974. Argyris, Chris and Donald A. Schon, Organizational Learning: A Theory of Action Perspective. Reading, PA: Addison Wesley, 1978.

222

Arrow, Kenneth, Social Choice and Individual Values, 2nd ed. New York: Wiley, 1963. Atkinson, Michael M., â&#x20AC;&#x2DC;Public Policy and the New Institutionalismâ&#x20AC;&#x2122; in Institutions and Public Policy, ed. M.M. Atkinson. Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1978. Atkinson, M. and W. Coleman, The State, Business, and Industrial Change in Canada. Toronto: University of Toronto Press, 1989. Atkinson, M. and W. Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Strong States and Weak States: Sectoral Policy Networks in Advanced Capitalist Economiesâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 19, 1 (1989): 47 67. Atkinson, Michael M. and William D. Coleman, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Networks, Policy Communities and the Problems of Governanceâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 5, 2 (1992): 154 80. Atkinson, Michael M. and Robert A. Nigol, â&#x20AC;&#x2DC;Selecting Policy Instruments: Neo Institutional and Rational Choice Interpretations of Automobile Insurance in Ontarioâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 22, 1 (1989): 107 35. Bakvis, Herman and David MacDonald, â&#x20AC;&#x2DC;The Canadian Cabinet: Organization, Decision Rules, and Policy Impact1 in Governing Canada: Institutions and Public Policy, ed. M. Michael Atkinson. Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1993. Balbus, Isaac D., â&#x20AC;&#x2DC;The Concept of Interest in Pluralist and Marxian Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Politics and Society 1, 2 (1971): 151 77. Banting, Keith G., The Welfare State and Canadian Federalism. Kingston: Queenâ&#x20AC;&#x2122;s University Institute of Intergovernmental Relations, 1982. Bardach, Eugene, The Implementation Game: What Happens After a Bill Becomes a Law. Cambridge: MIT Press, 1977. Bardach, Eugene, â&#x20AC;&#x2DC;Social Regulation as a Generic Policy Instrumentâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989. Barker, Anthony and B. Guy Peter, eds, The Politics of Expert Advice: Creating, Using and Manipulating Scientific Knowledge for Public Policy. Pittsburgh, PA: University of Pittsburgh Press, 1993. Barr, Nicholas, The Economics of the Welfare State. London: Weidenfeld and Nicolson, 1987. Barrett, Susan and Colin Fudge, Policy and Action: Essays on the Implementation of Public Policy. London: Methuen, 1981. Bator, Francis M., â&#x20AC;&#x2DC;The Anatomy of Market Failureâ&#x20AC;&#x2122;, Quarterly Journal of Economics 72, 3 (1958): 351 79. Baumgartner, Frank R. and Bryan D. Jones, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Dynamics and Policy Subsystemsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 53, 4 (1991): 1044 74. Baumgartner, Frank R. and Bryan D. Jones, Agendas and Instability in American Politics. Chicago: University of Chicago Press, 1993. Baumgartner, Frank R. and Bryan D. Jones, â&#x20AC;&#x2DC;Attention, Boundary Effects, and Large Scale Policy Change in Air Transportation Policyâ&#x20AC;&#x2122; in The Politics of Problem Definition: Shaping the Policy Agenda, eds D.A. Rochefort and R.W. Cobb. Lawrence: University of Kansas Press, 1994. Baxter Moore, Nicolas, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Implementation and the Role of the State: A Revised Approach to the Study of Policy Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122; in Contemporary Canadian Politics: Readings and Notes, eds R.J.Jackson, D.Jackson, and N. Baxter Moore. Scarborough: Prentice Hall, 1987. Becker, Gary S. â&#x20AC;&#x2DC;Competition and Democracyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Law and Economics 1 (1958): 105 9.

223

Becker, Gary S., â&#x20AC;&#x2DC;Nobel Lecture: The Economic Way of Looking at Behaviorâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Political Economy 101, 3 (1993): 385 409. Bennett, Colin J., â&#x20AC;&#x2DC;What is Policy Convergence and What Causes It?â&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 21, 2 (1991): 215 33. Bennett, Colin J., â&#x20AC;&#x2DC;The International Regulation of Personal Data: From Epistemic Community to Policy Sectorâ&#x20AC;&#x2122;. Charlottetown, Prince Edward Island: Annual Meeting of the Canadian Political Science Association, (1992). Bennett, Colin J., Regulating Privacy: Data Protection and Public Policy in Europe and the United States. Ithaca: Cornell University Press, 1992. Bennett, Colin J. and Michael Howlett, â&#x20AC;&#x2DC;The Lessons of Learning: Reconciling Theories of Policy Learning and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25, 3 (1992): 275 94. Benson, J. Kenneth. â&#x20AC;&#x2DC;A Framework for Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Interorganizational Co8ordination: Theory, Research and Implementation, eds D.L. Rogers and D. A. Whetton. Ames: Iowa State University Press, 1982. Bentley, Arthur F., The Process of Government. Chicago: University of Chicago Press, 1908. Berger, Peter L. and Thomas Luckmann, The Social Construction of Reality: A Treatise in the Sociology of Knowledge. New York: Doubleday, 1966. Berger, Suzanne, ed., Organizing Interests in Western Europe: Pluralism, Corporatism and the Transformation of Politics. Cambridge: Cambridge University Press, 1981. Berle, Adolf, Power Without Property. New York: Harcourt Brace, 1959. Bernstein, Marver H., Regulating Business by Independent Commission. Princeton: Princeton University Press, 1955. Birnbaum, Pierre, â&#x20AC;&#x2DC;The State versus Corporatismâ&#x20AC;&#x2122;, Politics and Society 11, 4 (1982): 477 501. Blankart, Charles, â&#x20AC;&#x2DC;Market and Non Market Alternatives in the Supply of Public Goods: General Issuesâ&#x20AC;&#x2122; in Public Expenditure and Government Growth, eds F. Forte and A. Peacock. Oxford: Basil Blackwell, 1985. Block, Fred, â&#x20AC;&#x2DC;Beyond Relative Autonomy: State Managers as Historical Subjectsâ&#x20AC;&#x2122;, Socialist Register (1980): 227 42. Bobrow, Davis B. and John S. Dryzek, Policy Analysis by Design. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 1987. Boddy, Raford and James Grotty, â&#x20AC;&#x2DC;Class Conflict and Macro Policy: The Political Business Cycleâ&#x20AC;&#x2122;, Review of Radical Political Economics 7, 1 (1975): 1 19. Braybrooke, David and Charles Lindblom, A Strategy of Decision: Policy Evaluation as a Social Process. New York: Free Press of Glencoe, 1963. Bressers, Hans and Pieter Jan Klok, â&#x20AC;&#x2DC;Fundamentals for a Theory of Policy Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122;, International Journal of Social Economics 15, 3/4 (1988): 22 41. Brewer, Garry and Peter DeLeon, The Foundations of Policy Analysis. Homewood: Dorsey, 1983. Brewer, Garry D., â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Sciences Emerge: To Nurture and Structure a Disciplineâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 5, 3 (1974): 239 44. Breyer, Stephen, â&#x20AC;&#x2DC;Analyzing Regulatory Failure: Mismatches, Less Restrictive Alternatives, and Reformâ&#x20AC;&#x2122;, Harvard Law Review 92, 3 (1979): 549 609. Breyer, Stephen, Regulation and Its Reform. Cambridge: Harvard University Press, 1982. Brooks, Stephen, Public Policy in Canada: An Introduction. Toronto: McClelland and Stewart, 1989.

224

Brooks, Stephen and Alain G. Gagnon, eds, Social Scientists, Policy, and the State. New York: Praeger, 1990. Bruce, Neil, ed., Tax Expenditures and Government Policy: Proceedings of a Conference held at Queenâ&#x20AC;&#x2122;s University 17818 November 1988. Kingston: John Deutsch Institute for the Study of Economic Policy, 1988. Bruton, Jim and Michael Howlett, â&#x20AC;&#x2DC;Differences of Opinion: Round Tables, Policy Networks and the Failure of Canadian Environmental Strategyâ&#x20AC;&#x2122;, Alternatives 19, 1 (1992): 25. Bryman, Alan, Quantity and Quality in Social Research. London: Unwin Hyman, 1988. Buchanan, James, The Limits of Liberty. Chicago: University of Chicago Press, 1975. Buchanan, James M., â&#x20AC;&#x2DC;Rent Seeking and Profit Seekingâ&#x20AC;&#x2122; in Toward a Theory of the Rent8Seeking Society, eds J.M. Buchanan, R.D. Tollison, and G. Tullock. College Station: Texas A&M University Press, 1980. Buchanan, James M. et al., The Economics of Politics. London: Institute of Economic Affairs, 1978. Buchanan, James M., R.D. Tollison, and G. Tullock, eds, Toward a Theory of the Rent8Seeking Society. College Station: Texas A&M Press, 1980. Buchanan, James M. and Gordon Tullock, The Calculus of Consent: Logical Foundations of Constitutional Democracy. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1962. Burt, Sandra, â&#x20AC;&#x2DC;Canadian Womenâ&#x20AC;&#x2122;s Groups in the 1980s: Organizational Development and Policy Influenceâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Policy 16, 1 (1990): 17 28. Cahill, Anthony G. and E. Sam Overman, â&#x20AC;&#x2DC;The Evolution of Rationality in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Theory and Policy Evaluation: Concepts, Knowledge, Causes, and Norms, ed. S.S. Nagel. New York: Greenwood Press, 1990. Cairns, Alan C., â&#x20AC;&#x2DC;Alternative Styles in the Styles of Canadian Politiesâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 7 (1974): 101 34. Cairns, Alan, â&#x20AC;&#x2DC;The Past and Future of Canadian Administrative Stateâ&#x20AC;&#x2122;, University of Toronto Law Journal 40 (1990): 310 61. Cameron, David R., â&#x20AC;&#x2DC;The Expansion of the Public Economy: A Comparative Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 72, 4 (1978): 1243 61. Cameron, David R., â&#x20AC;&#x2DC;Social Democracy, Corporatism, Labour Quiescience and the Representation of Economic Interest in Advanced Capitalist Societyâ&#x20AC;&#x2122; in Order and Conflict in Contemporary Capitalism, ed. J.H. Goldthorpe. Oxford: Clarendon Press, 1984. Cammack, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;Bringing the State Back In?â&#x20AC;&#x2122; British Journal of Political Science 19, 2 (1989): 261 90. Cammack, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;The New Institutionalism: Predatory Rule, Institutional Persistence, and Macro Social Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Economy and Society 21, 4 (1992): 397 429. Campbell, John Creighton, â&#x20AC;&#x2DC;Afterword on Policy Communities: A Framework for Comparative Researchâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 2, 1 (1989): 86 94. Canada, Account of the Costs of Selective Tax Measures. Ottawa: Department of Finance, 1985. Canada, Auditor General of, Annual Report of the Auditor General. Ottawa: Parliament of Canada, 1983. Canada, Auditor General of, Report of the Auditor General to the House of Commons. Ottawa: Supply and Services Canada, 1993.

225

Canada, Department of Finance, The Canada8U.S. Free Trade Agreement: An Economic Assessment. Ottawa: Fiscal Policy and Economic Analysis Branch, Dept. of Finance, 1988. Canada, Economic Council of, Responsible Regulation: An Interim Report. Ottawa: Supply and Services Canada, 1979. Canada, Treasury Board, A Managerâ&#x20AC;&#x2122;s Guide to Performance Measurement. Ottawa: Treasury Board of Canada, 1976. Canada, Treasury Board, The Policy and Expenditure Management System. Ottawa: Treasury Board of Canada, 1981. Carley, Michael, Rational Techniques in Policy Analysis. London: Heinemann Educational Books, 1980. Castles, Francis et al., eds, The Future of Party Government: Vol. 3: Managing Mixed Economies. New York: DeGruyter, 1987. Castles, Francis and Robert D. McKinlay, â&#x20AC;&#x2DC;Does Politics Matter: An Analysis of the Public Welfare Commitment in Advanced Democratic Statesâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 7, 2 (1979): 169 86. Castles, Francis G., â&#x20AC;&#x2DC;The Impact of Parties on Public Expenditureâ&#x20AC;&#x2122; in The Impact of Parties: Politics and Policies in Democratic Capitalist States, ed. Francis G. Casdes. London: Sage Publications, 1982. Castles, Francis G., â&#x20AC;&#x2DC;The Dynamics of Policy Change: What Happened to the English speaking Nations in the 1980sâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 18, 5 (1990): 491 513. Castles, Francis G. and Vance Merrill, â&#x20AC;&#x2DC;Towards a General Model of Public Policy Outcomesâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Theoretical Politics 1, 2 (1989): 177 212. Cater, Douglas, Power in Washington: A Critical Look at Todayâ&#x20AC;&#x2122;s Struggle in the Nationâ&#x20AC;&#x2122;s Capital. New York: Random House, 1964. Cawson, Alan, â&#x20AC;&#x2DC;Pluralism, Corporatism and the Role of the Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Government and Opposition 13, 2 (1978): 178 98. Cawson, Alan, Corporatism and Political Theory. Oxford: Basil Blackwell, 1986. Chase Dunn, Christopher K., Global Formation: Structures of the World8 Economy. Cambridge, MA: Basil Blackwell, 1989. Clarke, Michael, â&#x20AC;&#x2DC;Implementationâ&#x20AC;&#x2122; in Power and Policy in Liberal Democracies, ed. M. Harrop. Cambridge: Cambridge University Press, 1992. Coase, R.H., The Problem of Social Costâ&#x20AC;&#x2122;, The Journal of Law and Economics 3 (1960): 144. Cobb, R., J.K. Ross, and M.H. Ross, â&#x20AC;&#x2DC;Agenda Building as a Comparative Political Processâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 70, 1 (1976): 126 38. Cobb, Roger W. and Charles D. Elder, Participation in American Politics: The Dynamics of Agenda8Building. Boston: Allyn and Bacon, 1972. Cohen, G.A., Karl Marxâ&#x20AC;&#x2122;s Theory of History: A Defense. Oxford: Clarendon Press, 1978. Cohen, M.,J. March, and J. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;A Garbage Can Model of Organizational Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 17, 1 (1972): 1 25. Cohen, Michael D., James G. March, and Johan P. Olsen. â&#x20AC;&#x2DC;People, Problems, Solutions and the Ambiguity of Relevanceâ&#x20AC;&#x2122; in Ambiguity and Choice in Organizations, eds J.G. March and J.P. Olsen. Bergen: Universitetsforlaget, 1979. Cohen, Wesley M. and Daniel A. Levinthal, â&#x20AC;&#x2DC;Absorptive Capacity: A New Perspective on Learning and Innovationâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 35 (1990): 128 52.

226

Coleman, William D., â&#x20AC;&#x2DC;Analyzing the Associative Action of Business: Policy Advocacy and Policy Participationâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration. 28, 3 (1985): 413 33. Coleman, William D., â&#x20AC;&#x2DC;Canadian Business and the Stateâ&#x20AC;&#x2122; in The State and Economic Interests, ed. K. Banting. Toronto: University of Toronto Press, 1986. Coleman, William D., Business and Politics: A Study of Collective Action. Kingston: McGill Queenâ&#x20AC;&#x2122;s University Press, 1988. Coleman, William D., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Convergence in Banking: A Comparative Studyâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 42 (1994): 274 92. Coleman, William D. and Grace Skogstad, eds, Policy Communities and Public Policy in Canada: A Structural Approach. Mississauga, ON: Copp Clark Pitman, 1990. Connolly, Michael E.H. and Andrew W. Stark, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Making and the Demonstration Effect: Privatization in a Deprived Regionâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 70, 3 (1992): 369 85. Connolly, William E., â&#x20AC;&#x2DC;The Challenge to Pluralist Theoryâ&#x20AC;&#x2122; in The Bias of Pluralism, ed. W.E. Connolly. New York: Atherton Press, 1969. Connolly, William E., â&#x20AC;&#x2DC;On ÂŤInterestsÂť in Politiesâ&#x20AC;&#x2122;, Politics and Society 2, 4 (1972): 459 77. Cook, F.L. et al., â&#x20AC;&#x2DC;Media and Agenda Setting: Effects on the Public, Interest Group Leaders, Policy Makers, and Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Public Opinion Quarterly 47, 1 (1983): 16 35. Cook, Thomas D., â&#x20AC;&#x2DC;Postpositivist Critical Multiplismâ&#x20AC;&#x2122; in Social Science and Social Policy, eds R.L. Shotland and M. M. Mark. Beverly Hills: Sage, 1985. Cox, Robert W., Production, Power and World Order: Social Forces in the Making of History. New York: Columbia University Press, 1987. Cushman, Robert E., The Independent Regulatory Commissions. London: Oxford University Press, 1941. Cutright, P., â&#x20AC;&#x2DC;Political Structure, Economic Development, and National Security Programsâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 70, 5 (1965): 537 50. Dahl, Robert A. and Charles E. Lindblom, Politics, Economics and Welfare: Plannig and Politico8economic Systems Resolved into Basic Social Processes. New York: Harper and Row, 1953. Dahl, Robert, A. Preface to Democratic Theory. Chicago: University of Chicago Press, 1956. Dahl, Robert A., Who Governs?: Democracy and Power in an American City. New Haven: Yale University Press, 1961. Dahl, Robert A., Pluralist Democracy in the United States: Conflict and Consent. Chicago: Rand McNally, 1967. David, Wilfred L., The IMF Policy Paradigm: The Macroeconomics of Stabilization, Structural Adjustment, and Economic Development. New York: Praeger, 1985. Davis, Sandra and Charles Davis, â&#x20AC;&#x2DC;Analyzing Change in Public Lands Policymaking: From Subsystems to Advocacy Coalitionsâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 17, 1 (1988): 3 24. de Smith, S.A., Judicial Review of Administrative Action. London: Stevens and Son, 1973. de Tocqueville, Alexis, Democracy in America. New York: New American Library, 1956. deHaven Smith, Lance and Carl E. Van Horn, â&#x20AC;&#x2DC;Subgovernment Conflict in Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 12, 4 (1984): 627 42.

227

DeLeon, Peter, â&#x20AC;&#x2DC;A Theory of Policy Terminationâ&#x20AC;&#x2122; in The Policy Cycle, eds J.V. May and A.B. Wildavsky. Beverly Hills: Sage, 1978. DeLeon, Peter, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Evaluation and Program Terminationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 2, 4 (1983): 631 47. DeLeon, Peter, â&#x20AC;&#x2DC;Trends in Policy Sciences Research: Determinants and Developmentsâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 14, 1/2 (1986): 3 22. DeLeon, Peter, Advice and Consent: The Development of the Policy Sciences. New York: Russell Sage Foundation, 1988. DeLeon, Peter, â&#x20AC;&#x2DC;Reinventing the Policy Sciences: Three Steps Back to the Futureâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 27 (1994): 77 95. Dery, David, Problem Definition in Policy Analysis. Lawrence: University of Kansas, 1984. DeSario, Jack and Stuart Langton, Citizen Participation in Public Decision8 Making. Westport: Greenwood, 1987. Desveaux, James A., Evert Lindquist, and Glen Toner, â&#x20AC;&#x2DC;Organizing for Innovation in Public Bureaucracy: AIDS, Energy and Environment Policy in Canadaâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 27, 3 (1994): 493 528. Dobell, Rodney and David Zussman, â&#x20AC;&#x2DC;An Evaluation System for Government: If Politics is Theatre, then Evaluation is (mostly) Artâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 24, 3 (1981): 404 27. Dobuzinskis, Laurent, â&#x20AC;&#x2DC;Modernist and Postmodernist Metephors of the Policy Process: Control and Stability vs Chaos and Reflexive Understandingâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25 (1992): 355 80. Dodgson, Mark, â&#x20AC;&#x2DC;Organizational Learning: A Review of Some Literaturesâ&#x20AC;&#x2122;, Organization Studies 14, 3 (1993): 375 94. Doern, G.B., â&#x20AC;&#x2DC;The Role of Royal Commissions in the General Policy Process and in Federal Provincial Relationsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 10, 4 (1967): 417 33. Doern, G. Bruce, â&#x20AC;&#x2DC;The Concept of Regulation and Regulatory Reformâ&#x20AC;&#x2122; in Issues in Canadian Public Policy, eds G.B. Doern and V.S. Wilson. Toronto: Macmillan, 1974. Doern, G.B., The Nature of Scientific and Technological Controversy in Federal Policy Formation. Ottawa: Science Council of Canada, 1981. Doern, G. Bruce and Richard W. Phidd, Canadian Public Policy: Ideas, Structure, Process, 2nd ed. Toronto: Nelson Canada, 1992. Doern, G.B. and V.S. Wilson, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusions and Observationsâ&#x20AC;&#x2122; in Issues in Canadian Public Polity, eds G.B. Doern and V.S. Wilson. Toronto: Macmillan, 1974. Downs, Anthony, An Economic Theory of Democracy. New York: Harper, 1957. Downs, Anthony, Inside Bureaucracy. New York: Harper and Row, 1967. Dror, Yehezkel, â&#x20AC;&#x2DC;Muddling Throughâ&#x20AC;&#x201D;ÂťScienceÂť or Inertiaâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administra8 tion Review 24, 3 (1964): 154 7. Dror, Yehezkel, Public Policymaking Re8examined. San Francisco: Chandler Publishing Co., 1968. Dryzek, John S., Discursive Democracy: Politics, Policy, and Political Science. Cambridge: Cambridge University Press, 1990. Dryzek, John S., â&#x20AC;&#x2DC;How Far Is It From Virginia and Rochester to Frankfurt? Public Choice as Global Theoryâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 22, 4 (1992); 397 418. Dryzek, John S. and Brian Ripley, â&#x20AC;&#x2DC;The Ambitions of Policy Designâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 7, 4 (1988): 705 19.

228

Dunleavy, Patrick, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining the Privatization Boom: Public Choice versus Radical Approachesâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 64, 1 (1986): 13 34. Dunn, William N., â&#x20AC;&#x2DC;Methods of the Second Type: Coping widi the Wilderness of Conventional Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 7, 4 (1988): 720 37. Dussault, R. and L. Borgeat, Administrative Law: A Treatise. Toronto: Carswell, 1990. Dye, Thomas R., Politics, Economics, and the Public: Policy Outcomes in the American States. Chicago: Rand McNally, 1966. Dye, Thomas R., Understanding Public Policy. Englewood Cliffs, NJ: Prentice Hall, 1972. Dye, Thomas R., â&#x20AC;&#x2DC;Politics Versus Economics: The Development of the Literature on Policy Determinationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 7, 4 (1979): 652 62. Dyerson, Romano and Frank Mueller, â&#x20AC;&#x2DC;Intervention by Outsiders: A Strategic Perspective on Government Industrial Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 13, 1 (1993): 69 88. Dyson, Kenneth H.F., The State Tradition in Western Europe: A Study of an Idea and Institution. Oxford: Martin Robertson, 1980. Economic Council of Canada, Minding the Publicâ&#x20AC;&#x2122;s Business. Ottawa: Economic Council of Canada, 1986. Economist, The Special Survey of Multinationals (27 March 1993): 6. Edelman, Murray J., Constructing the Political Spectacle. Chicago: University of Chicago Press, 1988. Edwards, George C. and Ira Sharkansky, The Policy Predicament: Making and Implementing Public Policy. San Francisco: Freeman, 1978. Edwards, Ward, â&#x20AC;&#x2DC;The Theory of Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Psychological Bulletin 51, 4 (1954): 380 417. Elkin, Stephen L., â&#x20AC;&#x2DC;Regulation and Regime: A Comparative Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy, 6,1 (1986): 49 72. Elmore, Richard F, â&#x20AC;&#x2DC;Organizational Models of Social Program Implementationâ&#x20AC;&#x2122;, Public Policy 26, 2 (1978): 185 228. Elmore, Richard F., â&#x20AC;&#x2DC;Instruments and Strategy in Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 7, 1 (1987): 174 86. Elster, Jon, â&#x20AC;&#x2DC;The Possibility of Rational Politicsâ&#x20AC;&#x2122; in Political Theory Today, ed. D. Held. Oxford: Polity, 1991. Englehart, Kenneth G. and Michael J. Trebilcock, Public Participation in the Regulatory Process: The Issue of Funding. Ottawa: Economic Council of Canada, 1981. Esping Andersen, Gosta, â&#x20AC;&#x2DC;From Welfare State to Democratic Socialism: The Politics of Economic Democracy in Denmark and Swedenâ&#x20AC;&#x2122; in Political Power and Social Theory, ed. M. Zeitlin. 1981. Esping Andersen, Gosta, Politics Against Markets: The Social Democratic Road to Power. Princeton: Princeton University Press, 1985. Esping Andersen, Gosta, The Three Worlds of Welfare Capitalism. Cambridge, UK: Polity, 1990. Esping Andersen, Gosta and Walter Korpi, â&#x20AC;&#x2DC;Social Policy as Class Politics in Post War Capitalism: Scandinavia, Austria, and Germanyâ&#x20AC;&#x2122; in Order and Conflict in Contemporary Capitalism, ed. J.H. Goldthorpe. Oxford: Clarendon Press, 1984. Etheredge, Lloyd S., â&#x20AC;&#x2DC;Government Learning: An Overviewâ&#x20AC;&#x2122; in The Handbook of Political Behavior, ed. S.L. Long. New York: Plenum, 1981.

229

Etheredge, Lloyd S. and James Short, â&#x20AC;&#x2DC;Thinking About Government Learningâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Management Studies 20, 1 (1983): 41 58. Etzioni, Amitai. â&#x20AC;&#x2DC;Mixed Scanning: A ÂŤThirdÂť Approach to Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 27, 5 (1967): 385 92. Evans, P.B., D. Rueschemeyer, and T. Skocpol, eds, Bringing the State Back In. Cambridge: Cambridge University Press, 1985. Evans, Peter, â&#x20AC;&#x2DC;State as Problem and Solution: Predation, Embedded Autonomy, and Structural Changeâ&#x20AC;&#x2122; in The Politics of Economic Adjustment: International Constraints, Distributive Conflicts, and the State, eds Stephen Haggard and Robert R. Kaufman. Princeton: Princeton University Press, 1992: 139 81. Fayol, Henri, Studies in the Science of Administration, 1895. Feick, Jurgen, â&#x20AC;&#x2DC;Comparing Comparative Policy Studiesâ&#x20AC;&#x201D;A Path Towards Integration?â&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 12, 3 (1992): 257 86. Feldman, Elliot J., â&#x20AC;&#x2DC;An Antidote for Apology, Service and Witchcraft in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Problems of Theory in Policy Analysis, ed. P.M. Gregg. Lexington, MA: Lexington Books, 1976. Finkelstein, Neil and Brian M. Rogers, eds, Recent Developments in Administra8 tive Law. Agincourt, ON: Carswell, 1987. Finlayson, Jock A. and Mark W. Zacher, â&#x20AC;&#x2DC;The GATT and the Regulation of Trade Barriers: Regime Dynamics and Functionsâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 35, 4 (1981): 561 602. Fischer, Frank and John Forester, eds, Confronting Values in Policy Analysis: The Politics of Criteria. Beverly Hills, CA: Sage, 1987. Fischer, Frank and John Forester, eds, The Argumentative Turn in Policy Analysis and Planning. Durham: Duke University Press, 1993. Fischhoff, Baruch, â&#x20AC;&#x2DC;Cost Benefit Analysis and the Art of Motorcycle Maintenanceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 8, 2 (1977): 177 202 Flathman, Richard E., The Public Interest: An Essay Concerning the Normative Discourse of Politics. Chicago: University of Chicago Press, 1979. Flora, Peter and Arnold J. Heidenheimer, eds, The Development of Welfare States in Europe and America. New Brunswick, NJ: Transaction Books, 1981. Foley, Duncan K., â&#x20AC;&#x2DC;State Expenditure From a Marxist Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Economics 9, 2 (1978): 221 38. Foot, David K., â&#x20AC;&#x2DC;Political Cycles, Economic Cycles and the Trend in Public Employment in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Studies in Public Employment and Compensation in Canada, ed. M.W. Bucovetsky. Toronto: Butterworths for Institute for Research on Public Policy, 1979. Forester, John, â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationality and the Politics of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 44, 1 (1984): 23 31. Forester, John, Planning in the Face of Power. Berkeley: University of California Press, 1989. Formaini, Robert, The Myth of Scientific Public Policy. New Brunswick, NJ: Transaction Publishers, 1990. Foucault, Michel, â&#x20AC;&#x2DC;The Discourse on Languageâ&#x20AC;&#x2122; in The Archaeology of Knowledge, ed. Michel Foucault. New York: Pantheon, 1972. Fox, Charles J., â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Research: Why and How to Transcend Positivist Methodologyâ&#x20AC;&#x2122; in Implementation and the Policy Process: Opening up the Black Box, eds DJ. Palumbo and DJ. Calista. New York: Greenwood Press, 1990. Frankel, Boris, â&#x20AC;&#x2DC;On the State of the State: Marxist Theories of the State After Leninismâ&#x20AC;&#x2122; in Classes, Power and Conflict: Classical and Contemporary Debates, eds A. Giddens and D. Held. Berkeley: University of California Press, 1982.

230

Freeman, Gary P., â&#x20AC;&#x2DC;National Styles and Policy Sectors: Explaining Structured Variationâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 5, 4 (1985): 467 96. Freeman, John Leiper, The Political Process: Executive Bureau8Legislative Committee Relations. New York: Random House, 1955. Freeman, John R., Democracy and Markets: The Politics of Mixed Economies. Ithaca: Cornell University Press, 1989. French, Richard, How Ottawa Decides: Planning and Industrial Policy8Making, 1968 1980. Toronto: James Lorimer, 1980. Frey, Bruno S., â&#x20AC;&#x2DC;Politico Economic Models and Cyclesâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Economics 9, 2 (1978): 203 20. Frieden, Jeffry, â&#x20AC;&#x2DC;Invested Interests: the Politics of National Economic Policies in a World of Global Financeâ&#x20AC;&#x2122;, International Organisation 45, 4 (1991): 425 51. Gall, Gerald L., The Canadian Legal System, 2nd ed. Toronto: Carswell, 1983. Gamble, Andrew et al., Ideas, Interests and Consequences. London: Institute of Economic Affairs, 1989. Garant, Patrice, â&#x20AC;&#x2DC;Crown Corporations: Instruments of Economic Intervention Legal Aspectsâ&#x20AC;&#x2122; in Regulations, Crown Corporations, and Administrative Tribunals, eds I. Bernier and A. Lajoie. Toronto: University of Toronto Press, 1985. Garrett, Geoffrey and Peter Lange, â&#x20AC;&#x2DC;Political Responses to Interdependence: Whatâ&#x20AC;&#x2122;s ÂŤLeftÂť for the Left?â&#x20AC;&#x2122;, International Organisation 45, 4 (1991): 539, 564. Garson, G. David, Group Theories of Politics. Beverly Hills: Sage, 1978. Garson, G. David, â&#x20AC;&#x2DC;From Policy Science to Policy Analysis: A Quarter Century of Progressâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Analysis: Perspectives, Concepts, and Methods, ed. W.N. Dunn. Greenwich, CT: JAI Press, 1986. Gawthrop, Louis C., Administrative Politics and Social Change. New Ysrk: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1971. Gersick, Connie J.G., â&#x20AC;&#x2DC;Revolutionary Change Theories: A Multilevel Exploration of the Punctuated Equilibrium Paradigmâ&#x20AC;&#x2122;, Academy of Management Review 16, 1 (1991): 10 36. Gierke, Otto von, Natural Law and the Theory of Society, 150081800. Cambridge: Cambridge University Press, 1958. Gierke, Otto von, Political Theories of the Middle Age. Cambridge: Cambridge University Press, 1958. Gilbert, Neil and Barbara Gilbert, The Enabling State: Modern Welfare Capitalism in America. New York: Oxford University Press, 1989. Gillroy, John Martin, â&#x20AC;&#x2DC;The Ethical Poverty of Cost Benefit Methods: Autonomy, Efficiency and Public Policy Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25, 2 (1992): 83 102. Gillroy, John Martin and Maurice Wade, eds, The Moral Dimensions of Public Policy Choice: Beyond the Market Paradigm. Pittsburgh, PA: University of Pittsburgh Press, 1992. Gilpin, Robert, The Political Economy of International Relations. Princeton: Princeton University Press, 1987. Goldthorpe, John H. and Gordon Marshall, â&#x20AC;&#x2DC;The Promising Future of Class Analysis: A Response to Recent Critiquesâ&#x20AC;&#x2122;, Sociology 26, 3 (1992): 381 400. Golembiewski, R.T., â&#x20AC;&#x2DC;ÂŤThe Group Basis of PoliticsÂť: Notes on Analysis and Developmentâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 54, 4 (1960): 962 71. Gordon, I., J. Lewis, and K. Young, â&#x20AC;&#x2DC;Perspectives on Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Bulletin 25 (1977): 26 30. Gortner, Harold, Julianne Mahler, and Jeanne Bell Nicholson, Organization Theory: A Public Perspective. Chicago: Dorsey Press, 1987.

231

Gough, Ian, â&#x20AC;&#x2DC;State Expenditure in Advanced Capitalismâ&#x20AC;&#x2122;, New Left Review 92 (1975): 53 92. Gough, Ian, The Political Economy of the Welfare State. London: Macmillan, 1979. Gourevitch, Peter, Politics in Hard Times: Comparative Responses to International Economic Crises. Ithaca: Cornell University Press, 1986. Graber, Doris Appel, Mass Media, and American Politics. Washington: Congressional Quarterly Press, 1989. Grafstein, Robert, â&#x20AC;&#x2DC;The Problem of Institutional Constraintâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 50 (1988): 577 99. Gramlich, Edward M., Benefit8Cost Analysis of Government Programs. Englewood: Prentice Hall, 1981. Gramsci, A., Selections from the Prison Notebooks. NY: International Publishers, 1972. Grant, Wyn, â&#x20AC;&#x2DC;Models of Interest Intermediation and Policy Formation Applied to an Internationally Comparative Study of the Dairy Industryâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 21, 1/2 (1992): 53 68. Greenberg, Edward S., â&#x20AC;&#x2DC;State Change: Approaches and Conceptsâ&#x20AC;&#x2122; in Changes in the State: Causes and Consequences, eds E.S. Greenberg and T.F. Mayer. Newbury Park: Sage Publications, 1990. Greenberg, George D. et al., â&#x20AC;&#x2DC;Developing Public Policy Theory: Perspectives from Empirical Researchâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 71 (1977): 153 243 Gulick, Luther and Lyndal Urwick, eds, Papers on the Science of Administration. New York: Institute of Public Administration, 1937. Gulick, Luther H., â&#x20AC;&#x2DC;Notes on the Theory of Organizationâ&#x20AC;&#x2122; in Papers on the Science of Administration, eds L. Gulick and L. Urwick. New York: Institute of Public Administration, 1937. Gunderson, Morley et al., Taxes as Instruments of Public Policy. Toronto: University of Toronto Press, 1993. Haas, Ernst B., â&#x20AC;&#x2DC;Is there a Hole in the Whole? Knowledge, Technology, Interdependence, and the Construction of International Regimesâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 29, 3 (1975): 827 76. Haas, Ernst B., When Knowledge is Power: Three Models of Change in International Organizations. Berkeley: University of California Press, 1990. Haas, Peter M., â&#x20AC;&#x2DC;Introduction: Epistemic Communities and International Policy Coordinationâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 46, 1 (1992): 1 36. Habermas, Jurgen, Legitimation Crisis. Boston: Beacon Press, 1975. Haggard, Stephen and Chung In Moon, â&#x20AC;&#x2DC;Institutions and Economic Policy: Theory and a Korean Case Studyâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics 42, 2 (1990): 210 37. Haggard, Stephen and Beth A. Simmons, â&#x20AC;&#x2DC;Theories of International Regimesâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 41, 3 (1987): 491 517. Haider, Donald, â&#x20AC;&#x2DC;Grants as a Tool of Public Policyâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989. Hale, M.Q., â&#x20AC;&#x2DC;The Cosmology of Arthur F. Bentleyâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 54, 4 (1960): 955 61. Hall, John A. and G.John Ikenberry, The State. Minneapolis: University of Minnesota Press, 1989. Hall, Peter A., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Innovation and the Structure of the State: The Politics Administration Nexus in France and Britainâ&#x20AC;&#x2122;, The Amah of the American Academy of Political and Social Science 466 (1983): 43 59.

232

Hall, Peter A., Governing the Economy: the Politics of State Intervention in Britain and France. Cambridge: Polity Press, 1986. Hall, Peter A., ed., The Political Power of Economic Ideas: Keynesianism Across Nations. Princeton: Princeton University Press, 1989. Hall, Peter A., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Experts, and the State: The Case of Macroeconomic Policy Making in Britainâ&#x20AC;&#x2122; in Social Scientists, Policy, and the State, eds S. Brooks and A. G. Gagnon. New York: Praeger, 1990. Hall, Peter A., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms, Social Learning and the State: The Case of Economic Policy Making in Britainâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 25, 3 (1993): 275 96. Hamm, Keith E., â&#x20AC;&#x2DC;Patterns of Influence Among Committees, Agencies, and Interest Groupsâ&#x20AC;&#x2122;, Legislative Studies Quarterly 8, 3 (1983): 379 426. Hansen, Susan B., â&#x20AC;&#x2DC;Public Policy Analysis: Some Recent Developments and Current Problemsâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 12 (1983): 14 42. Harrison, Kathryn and George Hoberg, â&#x20AC;&#x2DC;Setting the Environmental Agenda in Canada and the United States: The Cases of Dioxin and Radonâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 24, 1 (1991): 3 27. Hayes, Michael T, â&#x20AC;&#x2DC;The Semi Sovereign Pressure Groups: A Critique of Current Theory and an Alternative Typologyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 40, 1 (1978): 134 61. Hayes, Michael T, Incrementalism and Public Policy. New York: Longmans, 1992. Heclo, Hugh, Modern Social Politics in Britain and Sweden: From Relief to Income Maintenance. New Haven: Yale University Press, 1974. Heclo, Hugh, â&#x20AC;&#x2DC;Issue Networks and the Executive Establishmentâ&#x20AC;&#x2122; in The New American Political System, ed. A. King. Washington, DC: American Enterprise Institute for Public Policy Research, 1978. Hedberg, Bo, â&#x20AC;&#x2DC;How Organizations Learn and Unlearnâ&#x20AC;&#x2122; in Handbook of Organizational Design, Vol.1 Adapting Organizations to their Elements, eds P.C. Nystrom and W.H. Starbuck. Oxford: Oxford University Press, 1981. Heidenheimer, Arnold J., Hugh Heclo, and Carolyn Teich Adams, eds, Comparative Public Policy: The Politics of Social Choice in Europe and America. New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1975. Heineman, Robert A. et al., The World of the Policy Analyst: Rationality, Values and Politics. Chatham, NJ: Chatham House, 1990. Heinz, John P. et al., The Hollow Core: Private Interests in National Policy Making. Cambridge: Harvard University Press, 1993. Heinz, John P. et al., â&#x20AC;&#x2DC;Inner Circles or Hollow Coresâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 52, 2 (1990): 356 90. Held, David, â&#x20AC;&#x2DC;The Relevance of Privatization to Developing Economiesâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration and Development 10, 1 (1990). Held, David, â&#x20AC;&#x2DC;Democracy, the Nation State and the Global Systemâ&#x20AC;&#x2122; in Political Theory Today, ed. D. Held. Oxford: Polity, 1991. Held, David and Anthony McGrew, â&#x20AC;&#x2DC;Globalization and the Liberal Democratic Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Government and Opposition 28, 2 (1993): 261 85. Henderson, Edith G., Foundations of English Administrative Law. Cambridge: Harvard University Press, 1963. Herman, Edward S. and Noam Chomsky, Manufacturing Consent: The Political Economy of the Mass Media. New York: Pantheon Books, 1988. Hernes, Gudmund, â&#x20AC;&#x2DC;Structural Change in Social Processesâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 82, 3 (1976): 513 47. Hibbs, Douglas A. Jr, â&#x20AC;&#x2DC;Political Parties and Macroeconomic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 71, 4 (1977): 1467 87.

233

Hibbs, Douglas A. Jr, â&#x20AC;&#x2DC;On the Political Economy of Long run Trends in Strike Activityâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 8, 2 (1978): 153 75. Hibbs, Douglas A. Jr, The Political Economy of Industrial Democracies. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1987. Hilgartner, Stephen and Charles L. Bosk, â&#x20AC;&#x2DC;The Rise and Fall of Social Problems: A Public Arenas Modelâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Sociology 94, 1 (1988): 53 78. Hill, Larry B., ed., The State of Public Bureaucracy. Armonk, NY: M.E. Sharpe, 1992. Hill, Michael, ed., The Policy Process: A Reader. New York: Harvester Wheatsheaf, 1993. Hill, Michael J. and Glen Bramley, Analyzing Social Policy. Oxford: Basil Blackwell, 1986. Hintze, Otto, The Historical Essays of Otto Hintze. New York: Oxford University Press, 1975. Hjern, Benny, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Research The Link Gone Missingâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 2, 3 (1982): 301 8. Hjern, Benny and David O. Porter, â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Structures: A New Unit of Administrative Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in The Policy Process: A Reader, ed. M. Hill. London: Harvester Wheatsheaf, 1993 Hoberg, George Jr, â&#x20AC;&#x2DC;Technology, Political Structure, and Social Regulation: A Cross National Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 18, 3 (1986): 357 76. Hofferbert, Richard I. The Study of Public Policy. Indianapolis, IN: Bobbs Merrill, 1974. Hogg, P.W., â&#x20AC;&#x2DC;The Supreme Court of Canada and Administrative Law, 1949 1971â&#x20AC;&#x2122;, Osgoode Hall Law Journal 11, 2 (1973): 187 223. Hogwood, Brian W., Trends in British Public Policy: Do Governments Make Any Difference. Buckingham: Open University Press, 1992. Hogwood, Brian W. and Lewis A. Gunn, Policy Analysis for the Real World. New York: Oxford University Press, 1984. Hogwood, Brian W. and B. Guy Peters, Policy Dynamics. Brighton: Wheatsheaf, 1983. Holzner, Burkart and John H. Marx, Knowledge Application: The Knowledge System in Society. Wellesley, MA: Allyn and Bacon, 1979. Hood, Christopher, â&#x20AC;&#x2DC;Using Bureaucracy Sparinglyâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 61, 2 (1983): 197 208. Hood, Christopher C., Administrative Analysis: An Introduction to Rules, Enforcement, and Organizations. Sussex: Wheatsheaf, 1986. Hood, Christopher C., The Tools of Government. Chatham: Chatham House, 1986. Hough, Jerry F, â&#x20AC;&#x2DC;The Soviet System: Petrification or Pluralismâ&#x20AC;&#x2122;, Problems of Communism 21, (March April 1972): 25 45. Howard, John L. and W. T. Stanbury, â&#x20AC;&#x2DC;Measuring Leviathan: The Size, Scope and Growth of Governments in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Probing Leviathan: An Investigation of Government in the Economy, ed. G. Lermer. Vancouver: Fraser Institute, 1984. Howard, S. Kenneth, â&#x20AC;&#x2DC;Analysis, Rationality, and Administrative Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122; in Toward a New Public Administration: The Minnowbrook Perspective, ed. F. Marini. Scranton: Chandler, 1971. Howlett, Michael, â&#x20AC;&#x2DC;Acts of Commission and Acts of Omission: Legal Historical Research and the Intentions of government in a Federal Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 19 (1986): 363 71.

234

Howlett, Michael, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Instruments, Policy Styles, and Policy Implemen tation: National Approaches to Theories of Instrument Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 19, 2 (1991): 1 21. Howlett, Michael, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Paradigms and Policy Change: Lessons from the Old and New Canadian Policies towards Aboriginal Peoplesâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 22, 4 (1994): 631 51. Howlett, Michael and M. Ramesh, The Political Economy of Canada: An Introduction, Toronto: McClelland and Stewart, 1992. Howlett, M. and M. Ramesh. â&#x20AC;&#x2DC;Patterns of Policy Instrument Choice: Policy Styles, Policy Learning and the Privatization Experienceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 12, 1 (1993). Huber, George P. â&#x20AC;&#x2DC;Organization Learning: The Contributing Processes and the Literaturesâ&#x20AC;&#x2122;, Organization Science 2, 1 (1991): 88 115. Hudson, Joe, John Mayne and Ray Thomlinson (eds), Action8Oriented Evaluation in Organizations. Toronto: Wall and Emerson, 1992. Huitt, Ralph K., â&#x20AC;&#x2DC;Political Feasibilityâ&#x20AC;&#x2122; in Political Science and Public Policy, ed. A. Rannay. Chicago: Markham Publishing Co., 1968. Hula, Richard C., â&#x20AC;&#x2DC;Using Markets to Implement Public Policyâ&#x20AC;&#x2122; in Market8Based Public Policy, ed. R.C. Hula. New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s, 1988. Hult, Karen M. and Charles Walcott, Governing Public Organizations: Politics, Structures and Institutional Design. Pacific Grove: Brooks/Cole, 1990. Huntington, Samuel P., â&#x20AC;&#x2DC;The Marasmus of the ICC: The Commissions, the Railroads and the Public Interestâ&#x20AC;&#x2122;, Yale Law Review 61, 4 (1952): 467 509. Ikenberry, G. John, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: An Institutional Approach to American Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 42, 1 (1988): 219 43. Ikenberry, G.John, â&#x20AC;&#x2DC;The International Spread of Privatization Policies: Inducements, Learning, and ÂŤPolicy BandwagoningÂťâ&#x20AC;&#x2122; in The Political Economy of Public Sector Reform and Privatization, eds E.N. Suleiman and J. Waterbury. Boulder: Westview Press, 1990. Ikenberry, G. John and Charles A. Kupchan, â&#x20AC;&#x2DC;Socialization and Hegemonic Powerâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 44, 3 (1990): 283 515. Imershein, Alien W., â&#x20AC;&#x2DC;Organizational Change as a Paradigm Shiftâ&#x20AC;&#x2122;, The Sociological Quarterly 18, 1 (1977): 33 43. Ingram, Helen and Anne Schneider, â&#x20AC;&#x2DC;Improving Implementation Through Framing Smarter Statutesâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 10, 1 (1990): 67 88. Ingram, Helen M. and Dean E. Mann, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Failure: An Issue Deserving Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Why Policies Succeed or Fail, eds H.M. Ingram and D.E. Mann. Beverly Hills: Sage, 1980. Ingram, Helen M. and Dean E. Mann, Why Policies Succeed or Fail. Beverly Hills: Sage, 1980. Jacek, Henry J., â&#x20AC;&#x2DC;Pluralist and Corporatist Intermediation, Activities of Business Interest Associations, and Corporate Profits: Some Evidence from Canadaâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 18, 4 (1986): 419 37. Jaffe, Louis L., Judicial Control of Administrative Action. Boston: Little Brown, 1965. Jaffe, Louis L., English and American Judges as Lawmakers. Oxford: Clarendon Press, 1969. James, Simon, â&#x20AC;&#x2DC;The Idea Brokers: The Impact of Think Tanks on British Governmentâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 71 (1993): 491 506.

235

Jenkins, William I., Policy Analysis: A Political and Organizational Perspective. London: Martin Robertson, 1978. Jenkins Smith, Hank, â&#x20AC;&#x2DC;Continuing Controversies in Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Analysis and Economics: Developments, Tensions, Prospects, ed. D.L. Weimer. Boston: Kluwer, 1991. Jenkins Smith, Hank C., Democratic Politics and Policy Analysis. Pacific Grove: Brooks/Cole, 1990. Jenkins Smith, Hank C., Gilbert K. St Glair, and Brian Woods, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining Change in Policy Subsystems: Analysis of Coalition Stability and Defection over Timeâ&#x20AC;&#x2122;, American Journal of Political Science 35, 4 (1991): 851 80. Jenkins Smith, Hank C. and Paul A. Sabatier, â&#x20AC;&#x2DC;The Study of the Public Policy Processesâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach, eds Paul A. Sabatier and Hank C. Jenkins Smith. Boulder: Westview, 1993. Jennings, Bruce, â&#x20AC;&#x2DC;Interpretation and the Practice of Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Confronting Values in Policy Analysis: ÂŤThe Politics of Criteria, eds F. Fischer and J. Forester. Newbury Park: Sage, 1987. Jenson, Jane, â&#x20AC;&#x2DC;Paradigms and Political Discourse: Protective Legislation in France and the United States Before 1914â&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 22, 2 (1989): 235 58. Jenson, Jane, â&#x20AC;&#x2DC;All the Worldâ&#x20AC;&#x2122;s a Stage: Ideas About Political Space and Timeâ&#x20AC;&#x2122;, Studies in Political Economy 36 (1991): 43 72. Johnson, David B., Public Choice: An Introduction to the New Political Economy. Mountain View, CA: Mayfield Publishing, 1991. Johnson, Norman, The Welfare State in Transition: The Theory and Practice of Welfare Pluralism. Brighton, Sussex: Wheatsheaf Books, 1987. Johnston, Richard, Public Opinion and Public Policy in Canada: Questions of Confidence. Toronto: University of Toronto Press, 1986. Jones, Charles O., An Introduction to the Study of Public Policy, 3rd ed. Monterey, CA: Brooks/Cole, 1984. Jordan, A. Grant, â&#x20AC;&#x2DC;Iron Triangles, Woolly Corporatism and Elastic Nets: Images of the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 1, 1 (1981): 95 123. Jordan, Grant, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Community Realism versus ÂŤNewÂť Institutionalist Ambiguityâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 38, 3 (1990): 470 84. Jordan, Grant, â&#x20AC;&#x2DC;Sub governments, Policy Communities and Networks: Refilling the Old Bottles?â&#x20AC;&#x2122;, Journal of Theoretical Politics 2, 3 (1990): 319 38. Jordan, Grant and Jeremy Richardson, â&#x20AC;&#x2DC;The British Policy Style or the Logic of Negotiation?â&#x20AC;&#x2122; in Policy Styles in Western Europe, ed. J. Richardson. London: Allen and Unwin, 1982. Jordan, Grant and Klaus Schubert, â&#x20AC;&#x2DC;A Preliminary Ordering of Policy Network Labelsâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 21, 1/2 (1992): 7 27. Jordan, J.M. and S.L. Sutherland, â&#x20AC;&#x2DC;Assessing the Results of Public Expenditure: Program Evaluation in the Federal Governmentâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 22, 4 (1979): 581 609. Katzenstein, Peter J., â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Domestic Structures and Strategies of Foreign Economic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 31, 4 (1977): 879 920. Katzenstein, Peter J., Between Power and Plenty: Foreign Economic Policies of Advanced Industrial States. Madison: University of Wisconsin Press, 1978. Katzenstein, Peter J., Small States in World Markets: Industrial Policy in Europe. Ithaca: Cornell University Press, 1985.

236

Keeler, John T.S., â&#x20AC;&#x2DC;Opening the Window for Reform: Mandates, Crises and Extraordinary Policy Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 25, 4 (1993): 433 86. Kelman, Steven, â&#x20AC;&#x2DC;ÂŤPublic ChoiceÂť and Public Spiritâ&#x20AC;&#x2122;, Public Interest 87 (Spring 1987): 80 94. Kenis, Patrick and Volker Schneider, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Networks and Policy Analysis: Scrutinizing a New Analytical Toolboxâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Networks: Empirical Evidence and Theoretical Considerations, eds B. Marin and R. Mayntz. Boulder: Westview, 1991. Kennamer, J. David, ed., Public Opinion, the Press, and Public Policy. Westport, CT: Praeger, 1992. Keohan, Robert O., International Institutions and State Powers: Essays in International Relations Theory. Boulder: Westview Press, 1989: 163. Keohane, Robert O., â&#x20AC;&#x2DC;Multilateralism: An Agenda for Researchâ&#x20AC;&#x2122;, International Journal 45, 4 (1990): 731 64. Keohane, Robert O. and Joseph S. Nye, Power and Interdependence. Glenview, IL: Scott, Foresman, 1989. Kernaghan, K., â&#x20AC;&#x2DC;Power, Parliament and Public Servants in Canada: Ministerial Responsibility Reexaminedâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Policy 5, 3 (1979): 383 96. Kernaghan, Kennethi, â&#x20AC;&#x2DC;Judicial Review of Administration Actionâ&#x20AC;&#x2122; in Public Administration in Canada: Selected Readings, ed. K. Kernaghan. Toronto: Methuen, 1985. Kernaghan, Kenneth, â&#x20AC;&#x2DC;The Public and Public Servants in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Public Administration in Canada: Selected Readings, ed. K. Kernaghan. Toronto: Methuen, 1985. Kerr, Clark, The Future of Industrial Societies: Convergence or Continuing Diversity? Cambridge: Harvard University Press, 1983. Kerr, Donna H., â&#x20AC;&#x2DC;The Logic of ÂŤPolicyÂť and Successful Policiesâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 7, 3 (1976): 351 63. King, Anthony, â&#x20AC;&#x2DC;Ideas, Institutions and the Policies of Governments: A Comparative Analysis: Part IIIâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal ofâ&#x20AC;&#x2122;Political Sciences, 4 (1973): 409 23. King, Anthony, â&#x20AC;&#x2DC;What Do Elections Decide?â&#x20AC;&#x2122; in Democracy at the Polls: A Comparative Study of Competitive National Elections, eds D. Buder, H.R. Penniman, and A. Ranney. Washington, DC: American Enterprise Institute for Public Policy Research, 1981. Kingdon, John W., Agendas, Alternatives and Public Policies. Boston: Little, Brown and Company, 1984. Kiser, Larry and Elinor Ostrum, â&#x20AC;&#x2DC;The Three Worlds of Actionâ&#x20AC;&#x2122; in Strategies of Political Inquiry, ed. Elinor Ostrum. Beverly Hills: Sage, 1982. Kirschen, E.S. et al., Economic Policy in Our Time. Vol. Iâ&#x20AC;&#x201D;General Theory. Chicago: Rand McNally, 1964. Korpi, Walter, The Democratic Class Struggle. London: Routledge and Kegan Paul, 1983. Krasner, S.D., â&#x20AC;&#x2DC;Structural Causes and Regime Consequences: Regimes as Intervening Variablesâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 36, 2 (1982): 185 205. Krasner, Stephen D., ed., International Regimes. Ithaca: Cornell University Press, 1983. Krasner, Stephen D., â&#x20AC;&#x2DC;Approaches to the State: Alternative Conceptions and Historical Dynamicsâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 16, 2 (1984): 223 46. Krasner, Stephen D., â&#x20AC;&#x2DC;Sovereignty: An Institutional Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 21, 1 (1988): 66 94.

237

Kreuger, Anne O., â&#x20AC;&#x2DC;The Political Economy of the Rent Seeking Societyâ&#x20AC;&#x2122;, American Economic Review 64, 3 (1974): 291 303. Kuhn, Thomas S., The Structure of Scientific Revolutions. Chicago: University of Chicago Press, 1962. Kuhn, Thomas S., â&#x20AC;&#x2DC;Second Thoughts on Paradigmsâ&#x20AC;&#x2122; in The Structure of Scientific Theories, ed. F. Suppe. Urbana: University of Illinois Press, 1974. Lacroix, L., â&#x20AC;&#x2DC;Strike Activity in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Canadian Labour Relations, ed. W.C. Riddell. Toronto: University of Toronto Press, 1986. Lange, Peter and Hudson Meadwell, â&#x20AC;&#x2DC;Typologies of Democratic Systems: From Political Inputs to Political Economyâ&#x20AC;&#x2122; in New Directions in Comparative Politics, ed. H.J. Wiarda. Boulder, CO: Westview Press, 1991. Larson, James S., Why Government Programs Fail: Improving Policy Implemen8 tations. New York: Praeger, 1980. Lasswell, Harold D., â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Orientationâ&#x20AC;&#x2122; in The Policy Sciences: Recent Developments in Scope and Method, ed. D. Lerner and H.D. Lasswell. Stanford: Stanford University Press, 1951. Lasswell, Harold D., The Decision Process: Seven Categories of Functional Analysis. College Park: University of Maryland, 1956. Lasswell, Harold D., A Pre8View of Policy Sciences. New York: American Elsevier, 1971. Latham, Earl, â&#x20AC;&#x2DC;The Group Basis of Politics: Notes for a Theoryâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 46, 2 (1952): 376 97. Le Grand, Julian, â&#x20AC;&#x2DC;The Theory of Government Failureâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 21, 4 (1991): 423 42 Le Grand, Julian and Ray Robinson, eds, Privatization and the Welfare State. London: George, Allen and Unwin, 1984. Le Pan, Nick, â&#x20AC;&#x2DC;Tax Expenditure Analysis: Some Conceptual Problemsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Taxation 1, 2 (1979): 15 18. Leeuw, Frans L., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Theories, Knowledge Utilization, and Evaluationâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge and Policy 4, 3 (1991): 73 91. Lehmbruch, Gerhard, â&#x20AC;&#x2DC;Consociational Democracy, Class Conflict and the New Corporatismâ&#x20AC;&#x2122; in Trends Towards Corporatist Intermediation, eds P.C. Schmitter and G. Lehmbruch. Beverly Hills: Sage, 1979. Lehmbruch, G., â&#x20AC;&#x2DC;Introduction: Neo Corporatism in Comparative Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122; in Patterns of Corporatist Policy8Making, eds G. Lehmbruch and P.C. Schmitter. Beverly Hills: Sage, 1982. Leman, Chistopher K., â&#x20AC;&#x2DC;The Forgotten Fundamental: Successes and Excesses of Direct Governmentâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington D.C.: Urban Institute, 1989. Lerner, Daniel and Harold D. Lasswell, eds, The Policy Sciences: Recent Developments in Scope and Method. Stanford: Stanford University Press, 1951. Levi, M., Of Rule and Revenue. Berkeley: University of California Press, 1988. Lewis, David and Helen Wallace, eds, Policies into Practice: National and International Case Studies in Implementation. London: Heinemann Educational, 1984. Lindblom, Charles E., Bargaining: The Hidden Hand in Government. Los Angeles: Rand Corporation, 1955. Lindblom, Charles E., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, American Economic Review 48, 3 (1958): 298 312. Lindblom, Charles E., â&#x20AC;&#x2DC;The Science of Muddling Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 19, 2 (1959): 79 88.

238

Lindblom, Charles E., â&#x20AC;&#x2DC;Decision Making in Taxation and Expendituresâ&#x20AC;&#x2122; in Public Finances: Needs, Sources, and Utilization, ed. by Universities8National Bureau Committee for Economic Research. Princeton: Princeton University Press, 1961. Lindblom, Charles E., â&#x20AC;&#x2DC;Contexts for Change and Strategy: A Replyâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 24, 3 (1964): 157 58. Lindblom, Charles E., The Policy8Making Process. Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1968. Lindblom, Charles E., â&#x20AC;&#x2DC;The Sociology of Planning: Thought and Social Interactionâ&#x20AC;&#x2122; in Economic Planning, East and West, ed. M. Bernstein. Cambridge: Ballinger, 1975. Lindblom, Charles E., The Polity8Making Process. New Haven: Yale University Press, 1977. Lindblom, Charles E., Politics and Markets: The Worldâ&#x20AC;&#x2122;s Political Economic Systems. New York: Basic Books, 1977. Lindblom, Charles E., â&#x20AC;&#x2DC;Still Muddling, Not Yet Throughâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 39, 6 (1979): 517 26. Lindblom, Charles E., â&#x20AC;&#x2DC;The Market as Prisonâ&#x20AC;&#x2122; in The Political Economy, eds T. Ferguson and J. Rogers. Armonk, NY: M.E. Sharpe, 1984. Lindblom, Charles E. and D.K. Cohen, Usable Knowledge: Social Science and Social Problem Solving. New Haven: Yale University Press, 1979. Linder, Stephen and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;The Design of Instruments for Public Policyâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Theory and Policy Evaluation: Concepts, Knowledge, Causes, and Norms, ed. S.S. Nagel. New York: Greenwood Press, 1990. Linder, Stephen H. and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;From Social Theory to Policy Designâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 4, 3 (1984): 237 59. Linder, Stephen H. and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;The Analysis of Design or the Design of Analysis?â&#x20AC;&#x2122; Policy Studies Review 7, 4 (1988): 738 50. Linder, Stephen H. and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;Instruments of Government: Perceptions and Contextsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 9, 1 (1989): 35 58. Linder, Stephen H. and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;Research Perspectives on the Design of Public Policy: Implementation, Formulation, and Designâ&#x20AC;&#x2122; in Implementation and the Policy Process: Opening up the Black Box, ed. D. J. Palumbo and D. J. Calista. New York: Greenwood Press, 1990. Linder, Stephen H. and B. Guy Peters, â&#x20AC;&#x2DC;The Logic of Public Policy Design: Linking Policy Actors and Plausible Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge in Society 4 (1991): 125 51. Lindquist, Evert, â&#x20AC;&#x2DC;Tax Expenditures, Competitiveness and Accountabilityâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Making and Competiveness, ed. Bryne Purchase. Kingston: Queenâ&#x20AC;&#x2122;s University School of Political Studies, 1994. Lindquist, Evert A., â&#x20AC;&#x2DC;What do Decision Models Tell Us about Information Use?â&#x20AC;&#x2122;, Knowledge in Society 1, 2 (1988): 86 111. Lindquist, Evert A., â&#x20AC;&#x2DC;Public Managers and Policy Communities: Learning to Meet New Challengesâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 35, 2 (1992): 127 59. Lindquist, Evert A., â&#x20AC;&#x2DC;Think Tanks or Clubs? Assessing the Influence and Roles of Canadian Policy Institutesâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 36, 4 (1993): 547 79. Lipsky, Michael, Street8Level Bureaucracy: Dilemmas of the Individual in Public Services. New York: Russell Sage Foundation, 1980. Livingston, Steven G., â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge Hierarchies and the Politics of Ideas in American International Commodity Productionâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 12, 3 (1992): 223 42.

239

Locksley, Gareth, â&#x20AC;&#x2DC;The Political Business Cycle: Alternative Interpretationsâ&#x20AC;&#x2122; in Models of Political Economy, ed. P. Whiteley. London: Sage Publications, 1980. Lowi, Theodore J., â&#x20AC;&#x2DC;Distribution, Regulation, Redistribution: The Functions of Governmentâ&#x20AC;&#x2122; in Public Policies and Their Politics: Techniques of Government Control, ed. R.B. Ripley. New York: W.W. Norton, 1966. Lowi, Theodore J., The End of Liberalism: Ideology, Polity and the Crisis of Public Authority. New York: Norton, 1969. Lowi, Theodore J., â&#x20AC;&#x2DC;Four Systems of Policy, Politics and Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 32, 4 (1972): 298 310. Lund, Michael S., â&#x20AC;&#x2DC;Between Welfare and the Market: Loan Guarantees as a Policy Toolâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989. Lundqvist, Lennart J., â&#x20AC;&#x2DC;Explaining Privatization: Notes Towards a Predictive Theoryâ&#x20AC;&#x2122;, Scandinavian Political Studies 12, 2 (1989): 129 45. Lustick, Ian, â&#x20AC;&#x2DC;Explaining the Variable Utility of Disjointed Incrementalism: Four Propositionsâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 74, 2 (1980): 342 53. Lynn, Laurence Jr, ed., Knowledge and Policy: The Uncertain Connection, Washington, DC: National Academy of Sciences, 1978. Macdonald, R.A., â&#x20AC;&#x2DC;Understanding Regulation by Regulationsâ&#x20AC;&#x2122; in Regulations, Crown Corporations, and Administrative Tribunals, eds I. Bernier and A. Lajoie. Toronto: University of Toronto Press, 1985. MacRae, Duncan, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Analysis and Knowledge Useâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge and Policy 4, 3 (1991): 27 40. MacRae, Duncan Jr and James A. Wilde, Policy Analysis for Public Decisions. Lanham, MD: University Press of America, 1985. Madison, James and Jay Hamilton, The Federalist Papers: A Collection of Essays Written in Support of the Constitution of the United States. Garden City, NY: Anchor Books, 1961. Majone, Giandomenico, Evidence, Argument, and Persuasion in the Policy Process. New Haven: Yale University Press, 1989 Malloy, James M., â&#x20AC;&#x2DC;Statecraft, Social Policy, and Governance in Latin Americaâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 6, 2 (1993): 220 74. Mann, Michael, â&#x20AC;&#x2DC;The Autonomous Power of the State: Its Origins, Mechanisms and Resultsâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Sociology 25, 2 (1984): 185 213. Manning, Nick, â&#x20AC;&#x2DC;What is a Social Problem?â&#x20AC;&#x2122; in The State or the Market: Politics and Welfare in Contemporary Britian, eds Martin Loney et al. London: Sage, 1987. Manzer, Ronald, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Rationality and Policy Analysis: The Problem of the Choice of Criteria for Decision makingâ&#x20AC;&#x2122; in Public Policy and Administrative Studies, ed. O.P. Dwivedi. Guelph: University of Guelph, 1984. March, James G. and Johan P. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;Organizational Choice Under Ambiguityâ&#x20AC;&#x2122; in Ambiguity and Choice in Organizations, eds J.G. March and J.P. Olsen. Bergen: Universitetsforlaget, 1979. March, James G. and Johan P. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;The New Institutionalism: Organizational Factors in Political Lifeâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 78, 3 (1984): 734 49. March, James G. and Johan P. Olsen, â&#x20AC;&#x2DC;Institutional Perspectives on Political Institutionsâ&#x20AC;&#x2122;, Paper presented at the Meeting of the International Political Science Association, Berlin: (1994). Marin, Bernd and Renate Mayntz, eds, Polity Networks: Empirical Evidence and Theoretical Considerations. Boulder: Westview Press, 1991.

240

Markoff, John, â&#x20AC;&#x2DC;Governmental Bureaucratization: General Processes and an Anomalous Caseâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Studies in Society and History 17, 4 (1975): 479 503. Markoff, John and Veronica Montecinos, â&#x20AC;&#x2DC;The Ubiquitous Rise of Economistsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 13, 1 (1993): 37 68. Marsh, David and R.A.W. Rhodes, eds, Policy Networks in British Government. Oxford: Clarendon Press, 1992. Maslove, Allan, ed., Taxing and Spending: Issues of Process. Toronto: University of Toronto Press, 1994. Masser, lan, Ove Sviden, and Michael Wegener, â&#x20AC;&#x2DC;From Growth to Equity and Sustain-abi-lity: Paradigm Shift in Transport Planning?â&#x20AC;&#x2122; Futures 24, 6 (1992): 539 58. Masterman, Margaret, â&#x20AC;&#x2DC;The Nature of a Paradigmâ&#x20AC;&#x2122; in Criticism and the Growth of Knowledge, eds. I. Lakatos and A. Musgrave. Cambridge: Cambridge University Press, 1970. May, Peter J., â&#x20AC;&#x2DC;Politics and Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Political Science Quarterly 101, 1 (1986): 109 25. May, Peter J., â&#x20AC;&#x2DC;Reconsidering Policy Design: Policies and Publicsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 11, 2 (1991): 187 206. May, Peter J., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Learning And Failureâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 12, 4 (1992): 331 54. Mayne, John and Robert S. Mayne, â&#x20AC;&#x2DC;Will Program Evaluation be Used in Formulating Policy?â&#x20AC;&#x2122; in The Politics of Canadian Public Policy, eds M.M. Atkinson and M.A. Chandler. Toronto: University of Toronto Press, 1983. Mayntz, Renate, â&#x20AC;&#x2DC;Governing Failure and the Problem of Governability: Some Comments on a Theoretical Peradigmâ&#x20AC;&#x2122; in Modern Governance: New Government8 Society Interactions, ed.J. Kooiman. London: Sage, 1993. Mayntz, Renate, â&#x20AC;&#x2DC;Legitimacy and the Directive Capacity of the Political Systemâ&#x20AC;&#x2122; in Stress and Contradiction in Modern Capitalism: Public Policy and the Theory of the State, ed. L.N. Lindberg. Lexington: Lexington Press, 1975. Mazmanian, Daniel A. and Paul A. Sabatier, Implementation and Public Policy. Glenview: Scott, Foresman, 1983. McConnell, Grant, Private Power and American Democracy. New York: Knopf, 1966. McCool, Daniel, â&#x20AC;&#x2DC;Subgovernments and the Impact of Policy Fragmentation and Accommodationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 8, 2 (1989): 264 87. McDaniel, Paul R., â&#x20AC;&#x2DC;Tax Expenditures as Tools of Government Actionâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989. McDonnell, Lorraine M. and Richard F. Elmore, Alternative Policy Instruments. Santa Monica, CA: Center for Policy Research in Education, Publications Dept, Rand Corp [distributor], 1987. McFarland, Andrew S., â&#x20AC;&#x2DC;Interest Groups and Theories of Power in Americaâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 17, 2 (1987): 129 47. McLaughlin, Milbrey W., â&#x20AC;&#x2DC;Implementation Realities and Evaluation Designâ&#x20AC;&#x2122; in Social Science and Social Policy, eds R.L. Shotland and M.M. Mark. Beverly Hills: Sage, 1985. McLean, Iain, Public Choice: An Introduction. Oxford: Basil Blackwell, 1987. McLennan, Gregor, Marxism, Pluralism and Beyond: Classic Debates and New Departures. Cambridge: Polity Press, 1989.

241

McRoberts, Kenneth, â&#x20AC;&#x2DC;Federal Structures and the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122; in Governing Canada: Institutions and Public Policy, ed. M. Michael Atkinson. Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1993. Mead, Lawrence M., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Studies and Political Scienceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Review 5, 2 (1985): 319 35. Miller, Leonard S., â&#x20AC;&#x2DC;The Structural Determinants of the Welfare Effort: A Critique and a Contributionâ&#x20AC;&#x2122;, Social Service Review 50, 1 (1976): 57 79. Milward, H. Brinton and Ronald A. Francisco, â&#x20AC;&#x2DC;Subsystem Politics and Corporatism in the United Statesâ&#x20AC;&#x2122;, Policy and Politics 11, 3 (1983). Milward, H. Brinton and Gary L. Walmsley, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Subsystems, Networks and the Tools of Public Managementâ&#x20AC;&#x2122; in Public Policy Formation, ed. R. Eyestone. Greenwich: JAI Press, 1984. Minogue, Martin, â&#x20AC;&#x2DC;Theory and Practice in Public Policy and Administrationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy and Politics 1, 1 (1983): 1. Mitchell, Timothy, â&#x20AC;&#x2DC;The Limits of the State: Beyond Statist Approaches and Their Criticsâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 85, 1 (1991): 77 96. Mitnick, B.M., The Political Economy of Regulation: Creating, Designing, and Removing Regulatory Forms. New York: Columbia University Press, 1980. Moe, Terry M., The Organization of Interests: Incentives and the Internal Dynamics of Political Interest Groups. Chicago: The University of Chicago Press, 1980. Moore, Mark H., â&#x20AC;&#x2DC;What Sort of Ideas Become Public Ideas?â&#x20AC;&#x2122; in The Power of Public Ideas, ed. R.B. Reich. Cambridge: Ballinger, 1988. Morell, Jonathan A., Program Evaluation in Social Research. New York: Pergamon Press, 1979. Mueller, Dennis C., Public Choice. Cambridge: Cambridge University Press, 1989. Munns, Joyce M., â&#x20AC;&#x2DC;The Environment, Politics, and Policy Literature: A Critique and Reformulationâ&#x20AC;&#x2122;, Western Political Quarterly 28, 4 (1975): 646 67. Muskin, Selma J. and Charles L. Vehom, â&#x20AC;&#x2DC;User Fees and Chargesâ&#x20AC;&#x2122; in Managing Fiscal Stress: The Crisis in the Public Sector, ed. C.H. Levine. Chatham, NJ: Chatham House, 1980. Musolf, Lloyd D., â&#x20AC;&#x2DC;The Government Corporation Tool: Permutations and Possibilitiesâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989. Muzzio, Douglas and Gerald De Maio, â&#x20AC;&#x2DC;Formal Theory and the Prospects of a Policy Scienceâ&#x20AC;&#x2122; in Handbook of Political Theory and Policy Science, eds E.B. Portis, M.B. Levy, and M. Landau. New York: Greenwood Press, 1988. Nachmias, David, Public Policy Evaluation: Approaches and Methods. New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1979. Nagel, Stuart S., â&#x20AC;&#x2DC;Introduction: Bridging Theory and Practice in Policy/Program Evaluationâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Theory and Policy Evaluation: Concepts, Knowledge, Causes, and Norms, ed. S.S. Nagel. New York: Greenwood Press, 1990. Nakamura, Robert T. and Frank Smallwood, The Politics of Policy Implemen8 tation. New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1980. Nelson, Richard R. and Sidney G. Winter, An Evolutionary Theory of Economic Change. Cambridge: Harvard University Press, 1982. Nettl, J.P., â&#x20AC;&#x2DC;The State as a Conceptual Variableâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics 20, 4 (1968): 559 92.

242

Nice, D.C., â&#x20AC;&#x2DC;Incremental and Nonincremental Policy Responses: The States and the Railroadsâ&#x20AC;&#x2122;, Polity 20 (1987): 145 56. Nicolaus, Martin, â&#x20AC;&#x2DC;Proletariat and Middle Class in Marx: Hegelian Choreography and the Capitalist Dialecticâ&#x20AC;&#x2122;, Studies on the Left 7, 1 (1967): 22 49. Niskanen, William A., Bureaucracy and Representative Government. Chicago: University of Chicago Press, 1971. Nordlinger, Eric A., On the Autonomy of the Democratic State. Cambridge: Harvard University Press, 1981. Nordlinger, Eric A., â&#x20AC;&#x2DC;Taking the State Seriouslyâ&#x20AC;&#x2122; in Understanding Political Development, eds M. Weiner and S.P. Huntington. Boston: Little, Brown and Company, 1987. Nordlinger, Eric A., â&#x20AC;&#x2DC;The Return to the State: Critiquesâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 82, 3 (1988): 875 85. North, Douglas C., Institutions, Institutional Change and Economic Performance. Cambridge: Cambridge University Press, 1990. Oâ&#x20AC;&#x2122;Connor, James R., The Fiscal Crisis of the State. New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1973. Offe, Claus, â&#x20AC;&#x2DC;Political Authority and Class Structuresâ&#x20AC;&#x201D;An Analysis of Late Capitalist Societiesâ&#x20AC;&#x2122;, International Journal of Sociology 2, 1 (1972): 73 108. Offe, Claus, â&#x20AC;&#x2DC;Social Policy and the Theory of the Stateâ&#x20AC;&#x2122; in Contradictions of the Welfare State, ed. J. Keane. London: Hutchinson, 1984. Offe, Claus, â&#x20AC;&#x2DC;Challenging the Boundaries of Institutional Politics: Social Movements since the 1960sâ&#x20AC;&#x2122; in Changing Boundaries of the Political: Essays on the Evolving Balance Between the State and Society, Public and Private in Europe, ed. C.S. Maier. Cambridge: Cambridge University Press, 1987. Offe, Claus, â&#x20AC;&#x2DC;Competitive Party Democracy and the Keynesian Welfare State: Factors of Stability and Disorganizationâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 15 (1983): 225 46. Olson, David M. and Michael L. Mezey, eds, Legislatures in the Policy Process: The Dilemmas of Economic Policy. Cambridge: Cambridge University Press, 1991. Olson, Mancur, The Logic of Collective Action: Public Goods and the Theory of Groups. Cambridge: Harvard University Press, 1965. Olson, Mancur, The Rise and Decline of Nations: Economic Growth, Stagflation, and Social Rigidities. New Haven: Yale University Press, 1982. Olson, Mancur, â&#x20AC;&#x2DC;A Theory of the Incentives Facing Political Organizations: Neo Corporatism and the Hegemonic Stateâ&#x20AC;&#x2122;, International Political Science Review 7, 2 (1986): 165 89. Ossowski, Stanislaw, Class Structure in the Social Consciousness, trans. Sheila Patterson. New York: Free Press of Glencoe, 1963. Ostrander, Susan A. and Stuart Langton, eds, Shifting the Debate: Public/Private Sector Relations in the Modern Welfare State. New Brunswick: Transaction Books, 1987: 31. Ostrom, Elinor, â&#x20AC;&#x2DC;An Agenda for the Study of Institutionsâ&#x20AC;&#x2122;, Public Choice 48 (1986): 3 25. Ostrom, Elinor, â&#x20AC;&#x2DC;A Mediod of Institutional Analysisâ&#x20AC;&#x2122; in Guidance, Control and Evaluation in the Public Sector, eds F.X. Kaufman, G. Majone and V. Ostrom. Berlin: deGruyter, 1986. Ozawa, Connie P., Recasting Science: Consensual Procedures in Public Policy Making. Boulder: Westview Press, 1991. Padgett, Stephen, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Style and Issue Environment: The Electricity Supply Sector in West Germanyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 10, 2 (1990): 165 93.

243

Page, Edward, â&#x20AC;&#x2DC;Laws as an Instrument of Policy: A Study in Central Local Government Relationsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 5, 2 (1985): 241 65. Page, Edward C., Political Authority and Bureaucratic Power: A Comparative Analysis. Brighton, Sussex: Wheatsheaf, 1985. Pal, Leslie A., Public Policy Analysis: An Introduction. Toronto: Methuen, 1987. Pal, Leslie A., Public Policy Analysis: An Introduction, 2nd ed. Scarborough: Nelson, 1992. Palumbo, Dennis J., The Politics of Program Evaluation. Beverly Hills: Sage, 1987. Palumbo, Dennis J. and Donald J. Calista, â&#x20AC;&#x2DC;Opening Up the Black Box: Implementation and the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122; in Implementation and the Policy Process: Opening Up the Black Box, eds D.J. Palumbo and D.J. Calista. New York: Greenwood Press, 1990. Palumbo, Dennis J. and D. J. Calista, Implementation and the Polity Process: Opening Up the Black Box. New York: Greenwood Press, 1990. Panitch, Leo, â&#x20AC;&#x2DC;The Development of Corporatism in Liberal Democraciesâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 10, 1 (1977): 61 90. Panitch, Leo, â&#x20AC;&#x2DC;Corporatism in Canadaâ&#x20AC;&#x2122;, Studies in Political Economy 1, 1 (1979): 43 92. Panitch, Leo, â&#x20AC;&#x2DC;Recent Theorizations of Corporatism: Reflections on a Growth Industryâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Sociology 31, 2 (1980): 159 87. Parenti, Michael, Inventing Reality: The Politics of the Mass Media. New York: St Martinâ&#x20AC;&#x2122;s Press, 1986. Partridge, P.H., â&#x20AC;&#x2DC;An Evaluation of Bureaucratic Powerâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration (Australia) 33, (Sept. 1974): 99 124. Pateman, Carole, Participation and Democratic Theory. Cambridge: Cambridge University Press, 1970. Peters, B. Guy, â&#x20AC;&#x2DC;The Structure and Organization of Government: Concepts and Issuesâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 5, 1 (1985): 107 20. Peters, B. Guy, â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Process: An Institutionalist Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 35, 2 (1992): 160 80. Peters, B. Guy, The Politics of Bureaucracy: A Comparative Perspective. New York: Longman, 1984. Peters, B. Guy, John C. Doughtie, and M. Kathleen McCulloch, â&#x20AC;&#x2DC;Types of Democratic Systems and Types of Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Politics 9 (1977): 327 55. Peters, B.C., J.C. Doughtie, and M.K. McCulloch, â&#x20AC;&#x2DC;Do Public Policies Vary in Different Types of Democratic System?â&#x20AC;&#x2122; in The Practice of Comparative Politics: A Reader, eds P.G. Lewis, D.C. Potter and F.G. Castles. London: Longman, 1978. Peters, B. Guy and Brian W. Hogwood, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Succession: The Dynamics of Policy Change.â&#x20AC;&#x2122; Studies in Public Policy. 69 (1980). Peters, B. Guy and Brian W. Hogwood, The Pathology of Public Policy. New York: Oxford University Press, 1985. Phidd, Richard and G. Bruce Doern, Canadian Public Policy: Ideas, Structures, Process. Toronto: Methuen, 1983. Phillips, Derek L., â&#x20AC;&#x2DC;Paradigms and Incommensurabilityâ&#x20AC;&#x2122;, Theory and Society 2, 1 (1975): 37 61. Phillips, Susan, â&#x20AC;&#x2DC;Meaning and Structure in Social Movements: Mapping the Network of National Canadian Womenâ&#x20AC;&#x2122;s Organizationsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 24, 4 (1991): 755 82. Pigou, A.C., The Economics of Welfare, 4th ed. London: Macmillan, 1932.

244

Pollock, Phillip H. III, Stuart A. Lilie, and M. Elliot Vittes, â&#x20AC;&#x2DC;Hard Issues, Core Values and Vertical Constraint: The Case of Nuclear Powerâ&#x20AC;&#x2122;, British Journal of Political Science 23, 1 (1993): 29 50. Polsby, Nelson W., Community Power and Political Theory. New Haven: Yale University Press, 1963. Polsby, Nelson W., Political Innovation in America: The Politics of Policy Initiation. New Haven: Yale University Press, 1984. Portis, Edward Bryan, Michael B. Levy, and Martin Landau, eds, Handbook of Political Theory and Policy Science. New York: Greenwood Press, 1988. Posner, Richard A., â&#x20AC;&#x2DC;Theories of Economic Regulationâ&#x20AC;&#x2122;, Bell Journal of Economics and Management Science 5, 2 (1974): 335 58. Poulantzas, Nicos, â&#x20AC;&#x2DC;The Problem of the Capitalist Stateâ&#x20AC;&#x2122;, New Left Review 58 (1969): 67 78. Poulantzas, Nicos, â&#x20AC;&#x2DC;On Social Classesâ&#x20AC;&#x2122;, New Left Review 78 (1973): 27 54. Poulantzas, Nicos, Political Power and Social Classes. London: New Left Books, 1973. Poulantzas, Nicos, â&#x20AC;&#x2DC;Internationalization of Capitalist Relations and the Nation Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Economy and Society 3, 2 (1974): 145 79. Poulantzas, Nicos A., State, Power, Socialism. London: New Left Books, 1978. Powell, Walter W. and Paul J. DiMaggio, eds, The New Institutionalism in Organizational Analysis. Chicago: University of Chicago Press, 1991. Pressman, Jeffrey L. and Aaron B. Wildavsky, Implementation: How Great Expectations in Washington are Dashed in Oakland, 3rd ed. Berkeley: University of California Press, 1984 (first published 1973). Presthus, Robert V., Elite Accommodation in Canadian Politics. Cambridge: Cambridge University Press, 1973. Prichard, J. Robert S., ed., Crown Corporations in Canada: The Calculus of Instrument Choice. Toronto: Butterworths, 1983. Priest, Margot and Aron Wohl, â&#x20AC;&#x2DC;The Growth of Federal and Provincial Regulation of Economic Activity 1867 1978â&#x20AC;&#x2122; in Government Regulation: Scope, Growth, Process, ed. W.T. Stanbury. Montreal: Institute for Research on Public Policy, 1980. Pritchard, David, â&#x20AC;&#x2DC;The News Media and Public Policy Agendasâ&#x20AC;&#x2122; in Public Opinion, the Press, and Public Policy, ed. J.D. Kennamer. Westport: Praeger, 1992. Pross, A. Paul, Group Politics and Public Policy, 2nd ed. Toronto: Oxford University Press, 1992. Pross, A.P. and Susan McCorquodale, â&#x20AC;&#x2DC;The State, Interests, and Policy Making in the East Coast Fisheryâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Communities and Public Policy in Canada: A Structural Approach, eds W. Coleman and G. Skogstad. Mississauga, ON: Copp Clark Pitman, 1990. Pryor, F.L., Public Expenditures in Communist and Capitalist Nations. Homewood, IL: R.D. Irwin, 1968. Przeworski, Adam, â&#x20AC;&#x2DC;Proletariat into a Class: The Process of Class Formationâ&#x20AC;&#x2122; in Capitalism and Social Democracy, ed. A. Przeworski. Cambridge: Cambridge University Press, 1985. Przeworski, Adam, The State and the Economy Under Capitalism. Chur, Switzerland: Harwood Academic Publishers, 1990. Rakoff, Stuart H. and Guenther F. Schaefer, â&#x20AC;&#x2DC;Politics, Policy, and Political Science: Theoretical Alternativesâ&#x20AC;&#x2122;, Politics and Society 1, 1 (1970): 51 77.

245

Ramesh, M., â&#x20AC;&#x2DC;Economic Globalization and Policy Choices: Singaporeâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 10, 2 (1995): 243 60. Reagan, Michael D., Regulation: The Politics of Policy. Boston: Litde Brown, 1987. Reich, Robert B., ed., The Power of Public Ideas. Cambridge, MA: Ballinger, 1987. Reid, Timothy E., The Failure of PPBS: Real Incentives for the 1980sâ&#x20AC;&#x2122;, Optimum 10, 4 (1979): 23 37. Rein, Martin and Lee Rainwater, eds, Public/Private Interplay in Social Protection: A Comparative Study. Armonk, NY: M.E. Sharpe, 1986. Reynolds, Harry W. Jr, â&#x20AC;&#x2DC;Public Administration and Policy: Older Perspectives, New Directionâ&#x20AC;&#x2122;, International Journal of Public Administration 16, 8 (1993): 1079 103. Rhodes, R.A.W., â&#x20AC;&#x2DC;Power Dependence, Policy Communities and Intergovern mental Networksâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Bulletin 49 (1984): 4 31. Richardson, Jeremy, Gunnel Gustafsson, and Grant Jordan, â&#x20AC;&#x2DC;The Concept of Policy Styleâ&#x20AC;&#x2122; in Polity Styles in Western Europe, ed. J.J. Richardson. London: George Allen and Unwin, 1982. Richardson, J. J., ed., Privatisation and Deregulation in Canada and Britain. Aldershot: Dartmouth Pub. Co., 1990. Richardson, J. J. and A. G. Jordan, Governing Under Pressure: The Policy Process in a Post8Parliamentary Democracy. Oxford: Martin Robertson, 1979. Richardson, Jeremy J., William A. Maloney, and Wolfgang Rudig, â&#x20AC;&#x2DC;The Dynamics of Policy Change: Lobbying and Water Privatizationâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 70,2 (1992): 157 75. Riker, William H., The Theory of Political Coalitions. New Haven: Yale University Press, 1962. Ripley, Randall B., Policy Analysis in Political Science. Chicago: Nelson Hall, 1985. Ripley, Randall B. and Grace A. Franklin, Congress, the Bureaucracy, and Public Policy, 3rd ed. Homewood, IL: Dorsey Press, 1980. Rist, Ray C., â&#x20AC;&#x2DC;The Preconditions for Learning: Lessons from the Public Sectorâ&#x20AC;&#x2122; in Can Governments Learn: Comparative Perspectives on Evaluation and Organizatio8 nal Learning, eds F.L. Leeuw, R.C. Rist, and R.C. Sonnischen. New Brunswick: Transaction Publishers, 1994. Rittberger, Volker and Peter Mayer, eds, Regime Theory and International Relations. Oxford: Clarendon Press, 1993. Rochefort, David A. and Roger W. Cobb, â&#x20AC;&#x2DC;Problem Definition, Agenda Access, and Policy Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Studies Journal 21, 1 (1993): 56 71. Rockman, Bert A., â&#x20AC;&#x2DC;Minding the Stateâ&#x20AC;&#x201D;Or a State of Mind? Issues in the Comparative Conceptualization of the Stateâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 23, 1 (1990): 25 55. Roemer, John, ed., Analytical Marxism. Cambridge: Cambridge University Press, 1986. Rogers, Harry, â&#x20AC;&#x2DC;Management Control in the Public Serviceâ&#x20AC;&#x2122;, Optimum 9, 3 (1978): 14 28. Rogers, H.G., M.A. Ulrick, and K.L. Traversy, â&#x20AC;&#x2DC;Evaluation in Practice: The State of the Art in Canadian Governmentsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 24, 3 (1981): 371 86.

246

Rose, Richard, â&#x20AC;&#x2DC;Comparative Policy Analysis: The Program Approachâ&#x20AC;&#x2122; in Comparing Pluralist Democracies: Strains on Legitimacy, ed. M. Dogan. Boulder: Westview Press, 1988. Rose, Richard, â&#x20AC;&#x2DC;What is Lesson Drawing?â&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 11, 1 (1991): 3 30. Rose, Richard, Lesson8Drawing in Public Policy: A Guide to Learning Across Time and Space. Chatham: Chatham House, 1993. Rowley, C.K., â&#x20AC;&#x2DC;The Political Economy of the Public Sectorâ&#x20AC;&#x2122; in Perspectives on Political Economy, ed. R.J.B. Jones. London: Pinter, 1983. Ruggie, John Gerard, â&#x20AC;&#x2DC;International Responses to Technology: Concepts and Trendsâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 29, 3 (1975): 557 83. Russell, Peter H., â&#x20AC;&#x2DC;The Effect of a Charter of Rights on the Policy Making Role of Canadian Courtsâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 25 (1982): 1 33. Sabatier, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;Social Movements and Regulatory Agencies: Toward a More Adequate and Less Pessimistic Theory of ÂŤClientele CaptureÂťâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 6 (1975): 301 42. Sabader, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;The Acquisition and Utilization of Technical Information by Administrative Agenciesâ&#x20AC;&#x2122;, Administrative Science Quarterly 23, 3 (1978): 396 417. Sabatier, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;Knowledge, Policy Oriented Learning, and Policy Changeâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge: Creation, Diffusion, Utilization 8, 4 (1987): 649 92. Sabatier, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;An Advocacy Coalition Framework of Policy Change and the Role of Policy Oriented Learning Thereinâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 21, 2/3 (1988): 129 68. Sabatier, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;Toward Better Theories of the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122;, PS: Political Science and Politics 24, 2 (1991): 144 56. Sabatier, Paul A., â&#x20AC;&#x2DC;Top down and Bottom up Approaches to Implementation Researchâ&#x20AC;&#x2122; in The Policy Process: A Reader, ed. M. Hill. London: Harvester Wheatsheaf, 1993. Sabatier, Paul A. and Hank C. Jenkins Smith, â&#x20AC;&#x2DC;The Advocacy Coalition Framework: Assessment, Revisions, and Implications for Scholars and Practitionersâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach, eds. P.A. Sabatier and H.C. Jenkins Smith. Boulder: Westview, 1993. Sabatier, Paul A. and Hank C. Jenkins Smith, eds, Policy Change and Learning: An Advocacy Coalition Approach. Boulder: Westview, 1993. Sabatier, Paul A. and D.A. Mazmanian, Effective Policy Implementation. Lexington: Lexington Books, 1981. Salamon, Lester M., â&#x20AC;&#x2DC;Rethinking Public Management: Third Party Government and the Changing Forms of Government Actionâ&#x20AC;&#x2122;, Public Policy 29, 3 (1981): 255 75. Salamon, Lester M., â&#x20AC;&#x2DC;Of Market Failure, Voluntary Failure, and Third Party Governmentâ&#x20AC;&#x2122; in Shifting the Debate: Public/Private Sector Relations in the Modern Welfare State, eds Susan A. Ostrander and Stuart Langhorn. New Brunswick, NJ: Transaction Books, 1989:31. Salamon, Lester M., ed., Beyond Privatization: The Tools of Government Action. Washington, DC: Urban Institute, 1989. Salamon, Lester M., â&#x20AC;&#x2DC;The Changing Tools of Government Action: An Overviewâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989. Salamon, Lester M., â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Beyond Privatizationâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.M. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989.

247

Salamon, Lester M. and Michael S. Lund, â&#x20AC;&#x2DC;The Tools Approach: Basic Analyticsâ&#x20AC;&#x2122; in Beyond Privatization: The Tools of Government Action, ed. L.S. Salamon. Washington, DC: Urban Institute, 1989. Salisbury, Robert H., â&#x20AC;&#x2DC;An Exchange Theory of Interest Groupsâ&#x20AC;&#x2122;, Midwest Journal of Political Science 13, 1(1969): 1 32. Salisbury, Robert H. et al., â&#x20AC;&#x2DC;Who Works with Whom? Interest Group Alliances and Oppositionâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 81,4 (1987): 1217 34. Salter, Liora, Public Inquiries in Canada. Ottawa: Science Council of Canada, 1981. Samuels, Warren J., â&#x20AC;&#x2DC;ÂŤTruthÂť and ÂŤDiscourseÂť in the Social Construction of Economic Reality: An Essay on the Relation of Knowledge to Socioeconomic Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Post8Keynesian Economics 13, 4 (1991): 511 24. Sartori, Giovanni, â&#x20AC;&#x2DC;Concept Misformation in Comparative Politiesâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 64, 4 (1970): 1033 53. Savas, E.S., Alternatives for Delivering Public Services: Toward Improved Performance. Boulder: Westview, 1977. Savas, E.S., Privatization: The Key to Better Government. Chatham: Chatham House Publishers, 1987. Savoie, Donald J., The Politics of Public Spending in Canada. Toronto: University of Toronto Press, 1990. Savoie, Donald J. and Gerard Veilleux, â&#x20AC;&#x2DC;Kafkaâ&#x20AC;&#x2122;s Castle: The Treasury Board of Canada Revisitedâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 31, 4 (1988): 517 38. Schattschnieder, E.E., The Semisovereign People: A Realistâ&#x20AC;&#x2122;s View of Democracy in America. New York: Holt, Rinehart and Winston, 1960. Schmitter, Phillipe C., â&#x20AC;&#x2DC;Modes of Interest Intermediation and Models of Societal Change in Western Europeâ&#x20AC;&#x2122;, Comparative Political Studies 10, 1 (1977): 7 38. Schmitter, P.C., â&#x20AC;&#x2DC;Reflections on Where the Theory of Neo Corporatism Has Gone and Where the Praxis of Neo Corporatism May be Goingâ&#x20AC;&#x2122; in Patterns of Corporatist Policy8Making, eds G. Lehmbruch and P.C. Schmitter. London: Sage, 1982. Schmitter, Phillipe C., â&#x20AC;&#x2DC;Neo corporatism and the Stateâ&#x20AC;&#x2122; in The Political Economy of Corporatism, ed. W. Grant. London: Macmillan, 1985. Schneider, Anne L. and Helen Ingram, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Design: Elements, Premises, and Strategiesâ&#x20AC;&#x2122; in Policy Theory and Policy Evaluation: Concepts, Knowledge, Causes, and Norms, ed. S.S. Nagel. New York: Greenwood Press, 1990. Schneider, Anne and Helen Ingram, â&#x20AC;&#x2DC;Behavioural Assumptions of Policy Toolsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Politics 52, 2 (1990): 510 29. Schneider, Joseph W, â&#x20AC;&#x2DC;Social Problems Theory: The Constructionist Viewâ&#x20AC;&#x2122;, Annual Review of Sociology 11 (1985): 209 29. Schultz, Richard and Alan Alexandroff, Economic Regulation and the Federal System. Toronto: University of Toronto Press, 1985. Schultze, Charles L., The Public Use of Private Interests. Washington: Brookings Institution, 1977. Searing, Donald D., â&#x20AC;&#x2DC;Roles, Rules, and Rationality in the New Institutionalismâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 85, 4 (1991): 1239 60. Sechrest, Lee, â&#x20AC;&#x2DC;Social Science and Social Policy: Will Our Numbers Ever be Good Enough?â&#x20AC;&#x2122; in Social Science and Social Policy, eds R.L. Shotland and M.M. Mark. Beverly Hills: Sage, 1985. Self, Peter, Political Theories of Modern Government: Its Role and Reform. London: Allen and Unwin, 1985.

248

Shapiro, Michael J., Language and Political Understanding: The Politics of Discursive Practices. New Haven: Yale University Press, 1981. Sharkansky, Ira, â&#x20AC;&#x2DC;Constraints on Innovation in Policy Making: Economic Development and Political Routinesâ&#x20AC;&#x2122; in Toward a New Public Administration: The Minnowbrook Perspective, ed. F. Marini. Scranton: Chandler, 1971. Sharpe, L.J., â&#x20AC;&#x2DC;Central Coordination and the Policy Networkâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 33, 3 (1985): 361 81. Shotland, R. Lance and Melvin M. Mark, Social Science and Social Policy. Beverly Hills: Sage, 1985. Shrivastava, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;A Typology of Organizational Learning Systemsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Management Studies 20, 1 (1983): 7 28. Simeon, Richard, â&#x20AC;&#x2DC;Studying Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 9, 4 (1976): 548 80. Simon, Herbert A., â&#x20AC;&#x2DC;The Proverbs of Administrationâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review 6, 1 (1946): 53 67. Simon, Herbert A., â&#x20AC;&#x2DC;A Behavioral Model of Rational Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Quarterly Journal of Economics 69, 1 (1955): 99 118. Simon, Herbert A., Administrative Behavior: A Study of Decision8Making Processes in Administrative Organization, 2nd ed. New York: Macmillan, 1957. Simon, Herbert A., Models of Man, Social and Rational: Mathematical Essays on Rational Human Behavior in a Social Setting. New York: Wiley, 1957. Simon, Herbert A., Reason in Human Affairs. Stanford: Stanford University Press, 1983. Simon, Herbert A., â&#x20AC;&#x2DC;Bounded Rationality and Organizational Learningâ&#x20AC;&#x2122;, Organization Science 2, 1 (1991): 125. Sjoblom, Gunnar, â&#x20AC;&#x2DC;Some Critical Remarks on March and Olsenâ&#x20AC;&#x2122;s Rediscovering Institutionsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Theoretical Politics 5, 3 (1993): 397 407. Skiffing, H.G., â&#x20AC;&#x2DC;Interest Groups and Communist Politiesâ&#x20AC;&#x2122;, World Politics 18, 3 (1966): 435 51. Skocpol, Theda, â&#x20AC;&#x2DC;Bringing the State Back In: Strategies of Analysis in Current Researchâ&#x20AC;&#x2122;, in Bringing the State Back In, eds P.B. Evans, D. Rueschemeyer and T. Skocpol. New York: Cambridge University Press, 1985. Smith, Gilbert and David May, â&#x20AC;&#x2DC;The Artificial Debate Between Rationalist and Incrementalist Models of Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Policy and Politics 8, 2 (1980): 147 61. Smith, Martin J., â&#x20AC;&#x2DC;Pluralism, Reformed Pluralism and Neopluralism: The Role of Pressure Groups in Policy Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 38 (June 1990): 302 22. Smith, Martin J., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Networks and State Autonomyâ&#x20AC;&#x2122; in The Political Influence of Ideas: Policy Communities and the Social Sciences, eds S. Brooks and A. G. Gagnon. New York: Praeger, 1994. Smith, Martin J., David Marsh, and David Richards, â&#x20AC;&#x2DC;Central Government Departments and the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration 71 (Winter 1993): 567 94. Smith, Roger S., Tax Expenditures: An Examination of Tax Incentives and Tax Preferences in the Canadian Federal Income Tax System. Toronto: Canadian Tax Foundation, 1979. Smith, Thomas B., â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Implementation Processâ&#x20AC;&#x2122;, Pblicy Sciences 4 (1973): 197 209. Smith, Thomas B., â&#x20AC;&#x2DC;Evaluating Development Policies and Programmes in the Third Worldâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration and Development 5, 2 (1985): 129 44.

249

Spector, Malcolm and John I. Kitsuse, Constructing Social Problems. New York: Aldine de Gruyter, 1987. Spitzer, Robert J., ed., Media and Public Policy. Westport, CT: Praeger, 1993. Sproule Jones, M., â&#x20AC;&#x2DC;Institutions, Constitutions, and Public Policies: A Public Choice Overviewâ&#x20AC;&#x2122; in The Politics of Canadian Public Policy, eds M. Atkinson and M. Chandler. Toronto: University of Toronto Press, 1983. Sproule Jones, Mark, â&#x20AC;&#x2DC;Multiple Rules and the ÂŤNestingÂť of Public Policiesâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Theoretical Politics 1, 4 (1989): 459 77. Stanbury, W.T., Business8Government Relations in Canada: Grappling with Leviathan. Toronto: Methuen, 1986. Stanbury, W.T. and Jane Fulton, â&#x20AC;&#x2DC;Suasion as a Governing Instrumentâ&#x20AC;&#x2122; in How Ottawa Spends 1984: The New Agenda, ed. A. Maslove. Toronto: Lorimer, 1984. Stark, Andrew, â&#x20AC;&#x2DC;ÂŤPolitical DiscourseÂť Analysis and the Debate Over Canadaâ&#x20AC;&#x2122;s Lobbying Legislationâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 25, 3 (1992): 513 34. Starr, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;The Meaning of Privatizationâ&#x20AC;&#x2122; in Privatization and the Welfare State, eds S.B. Kamerman and A.J. Kahn. Princeton: Princeton University Press, 1989. Starr, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;The Limits of Privatizationâ&#x20AC;&#x2122; in Privatization and Deregulation in Global Perspective, eds D.J. Gayle and J.N. Goodrich. New York: Quorum Books, 1990. Starr, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;The New Life of the Liberal State: Privatization and the Restructuring of State Society Relationsâ&#x20AC;&#x2122; in The Political Economy of Public Sector Reform and Privatization, eds E.N. Suleiman and J. Waterbury. Boulder: Westview Press, 1990. Stewart, Jenny, â&#x20AC;&#x2DC;Corporatism, Pluralism and Political Learning: A Systems Approachâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 12, 3 (1992): 243 56. Stigler, George J., The Citizen and the State: Essays on Regulation. Chicago: University of Chicago Press, 1975. Stokey, Edith and Richard Zeckhauser, A Primer for Policy Analysis. New York: W.W. Norton, 1978. Stone, Deborah A., Policy Paradox and Political Reason. Glenview: Scott, Foresman, 1988. Stone, Deborah A., â&#x20AC;&#x2DC;Causal Stories and the Formation of Policy Agendasâ&#x20AC;&#x2122;, Political Science Quarterly 104, 2 (1989): 281 300. Suchman, Edward A., Evaluative Research: Principles and Practices in Public Service and Social Action Programs. New York: Russell Sage Foundation, 1967. Suchman, E.A, Social Sciences in Policy8Making. Paris: Organization for Economic Co operation and Development, 1979. Suleiman, Ezra N. and John Waterbury, eds, Political Economy of Public Sector Reform and Privatization. Boulder, CO: Westview Press, 1990. Surrey, Stanley S., â&#x20AC;&#x2DC;Tax Expenditure Analysis: The Concept and Its Usesâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Taxation 1, 2 (1979): 3 14. Surrey, Stanley S. and Paul R. McDaniel, Tax Expenditures. Cambridge: Harvard University Press, 1985. Sutherland, Sharon L., â&#x20AC;&#x2DC;The Public Service and Policy Developmentâ&#x20AC;&#x2122; in Governing Canada: Institutions and Public Policy, ed. M. Michael Atkinson. Toronto: Harcourt Brace Jovanovich, 1993. Swain, J.W., â&#x20AC;&#x2DC;Public Administrators and Policy Analysis: Beyond Political Scienceâ&#x20AC;&#x2122;, International Journal of Public Administration 16, 8 (1993): 1153 75. Taylor, Andrew J., Trade Unions and Politics: A Comparative Introduction. Basingstoke: Macmillan, 1989.

250

Thelan, Kathleen and Sven Steinmo, â&#x20AC;&#x2DC;Historical Institutionalism in Comparative Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122; in Structuring Politics: Historical Institutionalism in Comparative Analysis, eds S. Steinmo, K.Thelen, and F. Longstreth. Cambridge: Cambridge University Press, 1992. Therbom, Goran, â&#x20AC;&#x2DC;The Rule of Capital and the Rise of Democracyâ&#x20AC;&#x2122;, New Left Review 103 (1977): 3 41. Therborn, Goran, â&#x20AC;&#x2DC;Neo Marxist, Pluralist, Corporatist, Statist Theories and the Welfare Stateâ&#x20AC;&#x2122; in The State in Global Perspective, ed. A. Kazancigil. UK: Gower, 1986. Therborn, Goran, â&#x20AC;&#x2DC;Welfare States and Capitalist Marketsâ&#x20AC;&#x2122;, Acta Sociologica 30, 3 4 (1987): 237 54. Thomas, Paul, â&#x20AC;&#x2DC;Public Administration and Expenditure Managementâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 25, 4 (1982): 674 95. Thompson, E.P., The Poverty of Theory and Other Essays. London: Merlin Press, 1978. Thompson, John B., Ideology and Modern Culture: Critical Social Theory in the Era of Mass Communication. Cambridge: Polity, 1990. Tinbergen, J., Economic Policy: Principles and Design. Chicago: Rand McNally, 1967. Torgerson, Douglas, â&#x20AC;&#x2DC;Between Knowledge and Politics: Three Faces Of Policy Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 19, 1 (1986): 33 59. Trebilcock, Michael J., â&#x20AC;&#x2DC;Regulating Service Quality in Professional Marketsâ&#x20AC;&#x2122; in The Regulation of Quality: Products, Services, Workplaces, and the Environment, ed. D.N. Dewees. Toronto: Butterworths, 1983. Trebilcock, M.J. et al., The Choice of Governing Instrument. Ottawa: Canadian Government Publication Centre, 1982. Trebilcock, M.J. and J.R.S. Prichard, â&#x20AC;&#x2DC;Crown Corporations in Canada: The Calculus of Instrument Choiceâ&#x20AC;&#x2122; in Crown Corporations in Canada: The Calculus of Instrument Choice, ed. J.R.S. Prichard. Toronto: Butterworths, 1983. Trebilcock, M.J., C.J. Tuohy, and A.D. Wolfson, Professional Regulation: A Staff Study of Accountancy, Architecture, Engineering, and Law in Ontario Prepared for the Professional Organizations Committee. Toronto: Ministry of the Attorney General, 1979. Tribe, Laurence H., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Science: Analysis or Ideology?â&#x20AC;&#x2122; Philosophy and Public Affairs 2, 1 (1972): 66 110. Trigg, Roger, Understanding Social Science. Oxford: Basil Blackwell, 1985. Truman, David R., The Governmental Process: Political Interests and Public Opinion. New York: Knopf, 1964. Tufte, Edward R., Political Control of the Economy. Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1978. Tullock, Gordon, Private Wants, Public Means: An Economic Analysis of the Desirable Scope of Government. New York: Basic Books, 1970. Tullock, Gordon, The Vote Motive: An Essay in the Economics of Politics, with Applications to the British Economy. London: IEA, 1976. Tuohy, Caroline, Policy and Politics in Canada: Institutionalized Ambivalence. Philadelphia: Temple University Press, 1992. Tuohy, C.J. and A.D. Wolfson, â&#x20AC;&#x2DC;Self Regulation: Who Qualifies?â&#x20AC;&#x2122; in The Professions and Public Policy, eds P. Slayton and M.J. Trebilcock. Toronto: University of Toronto Press, 1978.

251

Tupper, Allan, â&#x20AC;&#x2DC;The State in Businessâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Administration 22, 1 (1979): 124 50. Tupper, A. and G.B. Doern, â&#x20AC;&#x2DC;Public Corporations and Public Policy in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in Public Corporations and Public Policy in Canada, eds A. Tupper and G.B. Doern. Montreal: Institute for Research on Public Policy, 1981. Ulen, Thomas S., â&#x20AC;&#x2DC;The Theory of Rational Choice, Its Shortcomings, and the Implications for Public Policy Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122;, Knowledge: Creation, Diffusion, Utilization 12, 2 (1990): 170 98. Utton, M.A., The Economics of Regulating Industry. Oxford: Basil Blackwell, 1986. Uusitalo, Hannu, â&#x20AC;&#x2DC;Comparative Research on the Determinants of the Welfare State: The State of the Artâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 12, 4 (1984): 403 22. Van Meerhaeghe, M.A.G., International Economic Institutions. Dordrecht: Kluwer, 1992. van Meter, D. and C. van Horn, â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Implementation Process: A Conceptual Frameworkâ&#x20AC;&#x2122;, Administration and Society 6, 4 (1975): 445 88. Van Waarden, Frans, â&#x20AC;&#x2DC;Dimensions and Types of Policy Networksâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Political Research 21, 1/2 (1992): 29 52. Ventriss, Curtis and Jeff Luke, â&#x20AC;&#x2DC;Organizational Learning and Public Policy: Towards a Substantive Perspectiveâ&#x20AC;&#x2122;, American Review of Public Administration 18, 4 (1988): 337 58. Vining, Aidan R. and David L. Weimer, â&#x20AC;&#x2DC;Government Supply and Government Production Failure: A Framework Based on Contestabilityâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 10, 1 (1990): 1 22. Vogel, David, National Styles of Regulation: Environmental Policy in Great Britain and the United States. Ithaca: Cornell University Press, 1986. von Beyme, Klaus, â&#x20AC;&#x2DC;Neo Corporatism: A New Nut in an Old Shell?â&#x20AC;&#x2122; International Political Science Review 4, 2 (1983): 173 96. von Beyme, Klaus, â&#x20AC;&#x2DC;Do Parties Matter? The Impact of Parties on the Key Decisions in the Political Systemâ&#x20AC;&#x2122;, Government and Opposition 19, 1 (1984): 5 29. Wade, H.W.R., â&#x20AC;&#x2DC;Anglo American Administrative Law: Some Reflectionsâ&#x20AC;&#x2122;, Law Quarterly Review 81 (1965): 357 79. Wade, H.W.R., â&#x20AC;&#x2DC;Anglo American Administrative Law: More Reflectionsâ&#x20AC;&#x2122;, Law Quarterly Review 82 (1966): 226 52. Wagner, Peter et al., â&#x20AC;&#x2DC;The Policy Orientation: Legacy and Promiseâ&#x20AC;&#x2122; in Social Sciences and Modern States: National Experiences and Theoretical Crossroads, eds P. Wagner, C. Weiss, B. Wittrock, and H. Wollmann. Cambridge: Cambridge University Press, 1991. Walker, Jack, â&#x20AC;&#x2DC;Introduction: Policy Communities as Global Phenomenaâ&#x20AC;&#x2122;, Governance 2, 1 (1989): 1 4. Walker, Jack L., â&#x20AC;&#x2DC;The Diffusion of Knowledge and Policy Change: Toward A Theory of Agenda Settingâ&#x20AC;&#x2122;, Chicago: Paper Presented to the Annual Meeting of the American Political Science Association, 1974. Walker, Jack L., â&#x20AC;&#x2DC;The Origins and Maintenance of Interest Groups in Americaâ&#x20AC;&#x2122;, American Political Science Review 77, 2 (1983): 390 406. Walsh, James E., â&#x20AC;&#x2DC;International Constraints and Domestic Choices: Economic Convergence and Exchange Rate Policy in France and Italyâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies XLII (1994): 243 58. Weaver, R. Kent, â&#x20AC;&#x2DC;The Politics of Blame Avoidanceâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 6, 4 (1986): 371 98.

252

Weaver, R. Kent and Bert A. Rockman. â&#x20AC;&#x2DC;Assessing the Effects of Institutionsâ&#x20AC;&#x2122; in Do Institutions Matter? Government Capabilities in the United States and Abroad, eds R.K. Weaver and B.A. Rockman. Washington, DC: Brookings Institution, 1993. Weaver, R. Kent and Bert A. Rockman, â&#x20AC;&#x2DC;When and How do Institutions Matter?â&#x20AC;&#x2122; in Do Institutions Matter? Government Capabilities in the United States and Abroad, eds R.K. Weaver and B.A. Rockman. Washington, DC: Brookings Institution, 1993. Webber, David J., â&#x20AC;&#x2DC;The Distribution and Use of Policy Knowledge in the Policy Processâ&#x20AC;&#x2122; in Advances in Policy Studies Since 1950, eds W.N. Dunn and R.M. Kelly. New Brunswick, NJ: Transaction Publishers, 1992. Weber, Max, Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology. Berkeley: University of California Press, 1978. Weimer, David L. and Aidan R. Vining, Policy Analysis: Concepts and Practice, 2nd ed. Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1992. Weir, Margaret, â&#x20AC;&#x2DC;Ideas and the Politics of Bounded Innovation,â&#x20AC;&#x2122; in Structuring Politics: Historical Institutionalism in Comparative Analysis, eds S. Steinmo, K. Thelen, and F. Longstreth. Cambridge: Cambridge University Press, 1992. Weiss, Andrew and Edward Woodhouse, â&#x20AC;&#x2DC;Reframing Incrementalism: A Constructive Response to Criticsâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Sciences 25, 3 (1992): 255 73. Weiss, Carol H., â&#x20AC;&#x2DC;Research for Policyâ&#x20AC;&#x2122;s Sake: The Enlightenment Function of Social Science Researchâ&#x20AC;&#x2122;, Policy Analysis 3, 4 (1977): 531 45. Weiss, Carol H., Using Social Research in Public Policy Making. Lexington: Lexington Books, 1977. Weiss, Janet A. and Mary Tschirhart, â&#x20AC;&#x2DC;Public Information Campaigns as Policy Instrumentsâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Policy Analysis and Management 13, 1 (1994): 82 119. Wendt, Alexander E., â&#x20AC;&#x2DC;The Agent Structure Problem in International Relations Theoryâ&#x20AC;&#x2122;, International Organizational, 3 (1987): 335 70. Wengert, N., â&#x20AC;&#x2DC;Citizen Participation: Practice in Search of a Theoryâ&#x20AC;&#x2122; in Natural Resources for a Democratic Society: Public Participation in Decision8Making, ed. A.E. Utton. Boulder: Westview, 1976. Wildavsky, Aaron, â&#x20AC;&#x2DC;Rescuing Policy Analysis From PPBSâ&#x20AC;&#x2122;, Public Administration Review March April (1969): 189 202. Wildavsky, Aaron B., Speaking Truth to Power: The Art and Craft of Policy Analysis. Boston: Little Brown, 1979. Wilensky, H.L., The Welfare State and Equality: Structural and Ideological Roots of Public Expenditures. Berkeley: University of California Press, 1975. Wilensky, Harold L. et al., Comparative Social Policy: Theories, Methods, Findings. Berkeley: Institute of International Studies, 1985. Wilensky, Harold L. and Lowell Turner, Democratic Corporatism and Policy Linkages: The Interdependence of Industrial, Labor8Market, Incomes, and Social Policies in Eight Countries. Berkeley: University of California International & Area Studies, 1987. Wilks, Stephen and Maurice Wright, â&#x20AC;&#x2DC;Conclusion: Comparing Government Industry Relations: States, Sectors, and Networksâ&#x20AC;&#x2122; in Comparative Government8 Industry Relations: Western Europe, the United States, and Japan, eds S. Wilks and M. Wright. Oxford: Clarendon Press, 1987. Williams, Gwyn, â&#x20AC;&#x2DC;The Concept of ÂŤEgemoniaÂť in the Thought of Antonio Gramsci: Some Notes on Interpretationâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of the History of Ideas 21 (1960): 586 99. Williamson, Oliver E., The Economic Institutions of Capitalism: Firms, Markets, Relational Contracting. New York: Free Press, 1985.

253

Williamson, Peter J., Corporatism in Perspective: An Introductory Guide to Corporatist Theory. London: Sage, 1989. Wilson, Graham K., Business And Politics: A Comparative Introduction 2nd ed. London: Macmillan, 1990. Wilson, Graham K., Interest Groups. Oxford: Basil Blackwell, 1990. Wilson, James Q;, â&#x20AC;&#x2DC;The Politics of Regulationâ&#x20AC;&#x2122; in Social Responsibility and the Business Predicament, ed. J.W. McKie. Washington: Brookings Institution, 1974. Wilson, V. Seymour â&#x20AC;&#x2DC;The Role of Royal Commissions and Task Forcesâ&#x20AC;&#x2122; in The Structures of Policy8Makingin Canada, eds G.B. Doern and P. Aucoin. Toronto: Macmillan, 1971. Winden, Frans A.A.M. Van, â&#x20AC;&#x2DC;The Economic Theory of Political Decision Makingâ&#x20AC;&#x2122; in Public Choice, ed. J. van den Broeck. Dordrecht: Kluwer, 1988. Winkler, J.T, â&#x20AC;&#x2DC;Corporatismâ&#x20AC;&#x2122;, European Journal of Sociology 17, 1 (1976): 100 36. Winter, Soren, â&#x20AC;&#x2DC;Integrating Implementation Researchâ&#x20AC;&#x2122; in Implementation and the Policy Process: Opening up the Black Box, eds D. J. Palumbo and D. J. Calista. New York: Greenwood Press, 1990. Wolf, Charles Jr, Markets or Governments: Choosing Between Imperfect Alternatives. Cambridge: MIT Press, 1988. Wolf, Charles Jr, â&#x20AC;&#x2DC;Markets and Non Market Failures: Comparison and Assessmentâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Public Policy 7, 1 (1987): 43 70. Wolf, Charles Jr, â&#x20AC;&#x2DC;A Theory of Nonmarket Failure: Framework for Implemen tation Analysisâ&#x20AC;&#x2122;, Journal of Law and Economics 22, 1 (1979): 107 39. Wolfe, Joel D., â&#x20AC;&#x2DC;Democracy and Economic Adjustment: A Comparative Analysis of Political Changeâ&#x20AC;&#x2122; in The Politics of Economic Adjustment, eds R.E. Foglesong and J.D. Wolfe. New York: Greenwood Press, 1989. Woodiwiss, Anthony, Social Theory After Postmodernism: Rethinking Production, Law and Class. London: Pluto Press, 1990. Woodside, K., â&#x20AC;&#x2DC;Tax Incentives vs. Subsidies: Political Considerations in Governmental Choiceâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Public Policy 5, 2 (1979): 248 56. Woodside, K., â&#x20AC;&#x2DC;The Political Economy of Policy Instruments: Tax Expenditures and Subsidies in Canadaâ&#x20AC;&#x2122; in The Politics of Canadian Public Policy, eds M. Atkinson and M. Chandler. Toronto: University of Toronto Press, 1983. Woodside, K., â&#x20AC;&#x2DC;Policy Instruments and the Study of Public Policyâ&#x20AC;&#x2122;, Canadian Journal of Political Science 19, 4 (1986): 775 93. Wright, Erik Olin, Classes. London: Verso, 1985. Wright, Erik Olin, ed., The Debate on Classes. London: Verso, 1989. Wright, Maurice, â&#x20AC;&#x2DC;Policy Community, Policy Network and Comparative Industrial Policiesâ&#x20AC;&#x2122;, Political Studies 36, 4 (1988): 593 612. Wuthnow, Robert, ed., Between States and Markets: The Voluntary Sector in Comparative Perspective. Princeton: Princeton University Press, 1991. Yanow, Dvoram, â&#x20AC;&#x2DC;Tackling the Implementation Problem: Epistemological Issues in Implementation Researchâ&#x20AC;&#x2122; in Implementation and the Policy Process: Opening up the Black Box, eds D.J. Palumbo and D.J. Calista. New York: Greenwood Press, 1990. Yarbrough, Beth V. and Robert M. Yarbrough, â&#x20AC;&#x2DC;International Institutions and the New Economics of Organizationâ&#x20AC;&#x2122;, International Organization 44, 2 (1990): 235 59. Zeckhauser, Richard, â&#x20AC;&#x2DC;Procedures for Valuing Livesâ&#x20AC;&#x2122;, Public Policy 23, 4 (1975): 419 64. Zeigler, L. Harmon, Interest Groups in American Society. Englewood Cliffs: Prentice Hall, 1964.

254

Іменний покажчик

А Аарон, Генрі (Aaron, Henry) 120 Алісон, Ґрем Т. (Allison, Graham T.) 154 Андерсон, Джеймс (Anderson, James) 14, 19 Андерсон, Пол (Anderson, Paul) 162 Б Б’юкенен, Джеймс (Buchanan, James) 28, 30 Баумґартнер, Франк Р. (Baumgartner, Frank R.) 127, 203, 211 Бентлі, Артур (Bentley, Arthur) 44 Брейбрук, Девід (Braybrooke, David) 159, 163 Брюер, Ґарі (Brewer, Gary) 19, 20, 153, 154 В ван Ваарден, Франс (van Waarden, Frans) 145, 146 Вебер, Макс (Weber Max) 49 Віленскi, Геролд (Wilensky, Harold) 120, 121

Вілкс, Стівен (Wilks, Stephen) 143, 144 Вілдавскі, Аарон Б. (Wildavsky, Aaron B.) 170 Вілсон, Джеймс К. (Wilson, James Q.) 16 Вокер, Джек (Walker, Jack) 208, 210 Вудівіс, Ентоні (Woodiwiss, Antony) 124 Г Гайнц, Джон П. (Heinz, John P.) 145 Галперін, Мортон Г. (Halperin, Morton H.) 155 Гекло, Г’ю (Heclo, Hugh) 141, 194 Гем, Кейт Е. (Hamm, Keith E.) 143 Гернс, Ґудмунд (Hernes, Gudmund) 208 Гінце, Отто (Hintze, Otto) 49 Гол, Пітер (Hall, Peter) 36, 194, 195, 209, 210, 211 Гоферберт, Ричард (Hofferbert, Richard) 126 Гуд, Кристофер (Hood, Christopher) 94, 177, 178, 180

255

Ň? Ň?ĐžĐťĐ´Ń&#x201A;ĐžŃ&#x20AC;Đż, Đ&#x201D;ĐśĐžĐ˝ Đ&#x201C;. (Goldthorpe, John H.) 35 Ň?Ń&#x192;ĐťĐ¸Đş, Đ&#x203A;Ń&#x17D;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC; (Gulick, Luther) 156, 157 Ň?Ń&#x192;Ń Ń&#x201A;Đ°Ń&#x201E;Ń ĐžĐ˝, Ň?Ń&#x192;Đ˝ĐľĐť (Gustafsson, Gunnel) 204 Đ&#x201D; Đ&#x201D;Đ°Đš, Đ˘ĐžĐźĐ°Ń (Dye, Thomas) 13, 14, 119 Đ&#x201D;Đ°ĐťŃ&#x152;, Đ ĐžĐąĐľŃ&#x20AC;Ń&#x201A; (Dahl, Robert) 44, 94 Đ&#x201D;ĐľĐ&#x203A;ĐľĐžĐ˝, Đ&#x;Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC; (DeLeon, Peter) 27, 153, 154 Đ&#x201D;ĐśĐľĐ˝ĐşŃ&#x2013;Đ˝Ń , Đ&#x2019;Ń&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń?Đź (Jenkins, William) 13, 14 Đ&#x201D;ĐśĐľĐ˝ĐşŃ&#x2013;Đ˝Ń ĐĄĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;, Đ&#x201C;ĐľĐ˝Đş Đ&#x161;. (Jenkins Smith, Hank C.) 142 Đ&#x201D;ĐśĐľĐ˝Ń ĐžĐ˝, Đ&#x201D;ĐśĐľĐšĐ˝ (Jenson, Jane) 208, 211 Đ&#x201D;ĐśĐľŃ&#x20AC;Ń Đ¸Đş, Đ&#x161;ĐžĐ˝Đ˝Ń&#x2013; Đ&#x201D;Đś. Đ&#x201C;. (Gersick, Connie J.G.) 207 Đ&#x201D;ĐśĐžŃ&#x20AC;Đ´Đ°Đ˝, Ň?Ń&#x20AC;Đ°Đ˝Ń&#x201A; (Jordan, Grant) 204 Đ&#x201D;ĐśĐžŃ&#x192;Đ˝Ń , Đ&#x2018;Ń&#x20AC;Đ°Ń?Đ˝ Đ&#x201D;. (Jones, Bryan D.) 127, 203, 211 Đ&#x201D;ĐśĐžŃ&#x192;Đ˝Ń , Đ§Đ°Ń&#x20AC;ĐťĐˇ Đ&#x17E;. (Jones, Charles O.) 19, 20, 137, 211 Đ&#x201D;ĐžĐľŃ&#x20AC;Đ˝, Đ&#x2018;Ń&#x20AC;Ń&#x17D;Ń (Doern, Bruce) 94, 176, 179 Đ&#x201D;Ń&#x20AC;ĐžŃ&#x20AC;, Đ&#x201E;ĐˇĐşĐľĐťŃ&#x152; (Dror, Yehezkel) 161 Đ&#x2022; Đ&#x2022;Đ˛Đ°Đ˝Ń , Đ&#x;Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC; (Evans, Peter) 77 Đ&#x2022;Đ´ĐľĐťĐźĐ°Đ˝, Đ&#x153;Ń&#x17D;Ń&#x20AC;ĐľĐš (Edelmann, Murray) 123 Đ&#x2022;ĐťĐ´ĐľŃ&#x20AC;, Đ§Đ°Ń&#x20AC;ĐťĐˇ Đ&#x201D;. (Elder, Charles D.) 118, 127 Đ&#x2022;ĐťĐźĐžŃ&#x20AC;, Đ Đ¸Ń&#x2021;Đ°Ń&#x20AC;Đ´ Đ¤. (Elmore, Richard F.) 94 Đ&#x2022;Ń&#x201A;ĐşŃ&#x2013;Đ˝Ń ĐžĐ˝, Đ&#x153;Đ°ĐšĐşĐť (Atkinson, Michael) 75, 144, 145

Đ&#x2022;Ń&#x2020;Ń&#x2013;ĐžĐ˝Ń&#x2013;, Đ?ĐźŃ&#x2013;Ń&#x201A;Đ°Ń&#x2014; (Etzioni, Amitai) 161 Đ&#x2020; Đ&#x2020;Đ˝Ň&#x2018;Ń&#x20AC;ĐľĐź, Đ&#x201C;ĐľĐťĐľĐ˝ Đ&#x153;. (Ingrem, Helen M.) 94, 187 Đ&#x161; Đ&#x161;Đ°Ń&#x201A;Ń&#x20AC;Đ°ĐšŃ&#x201A;, Đ¤Ń&#x2013;ĐťŃ&#x2013;Đż (ĐĄutright, Philip) 120 Đ&#x161;Đ°Ń&#x2020;ĐľĐ˝Ń&#x2C6;Ń&#x201A;Đ°ĐšĐ˝, Đ&#x;Ń&#x2013;Ń&#x201A;ĐľŃ&#x20AC; (Katzenstein, Peter) 142 Đ&#x161;Đ°Ń&#x2C6;ĐźĐ°Đ˝, Đ ĐžĐąĐľŃ&#x20AC;Ń&#x201A; (Cushman, Robert E.) 94 Đ&#x161;Ń&#x2013;Đ˝Ň&#x2018;Đ´ĐžĐ˝, Đ&#x201D;ĐśĐžĐ˝ (Kingdon, John) 119, 130 Đ&#x161;Ń&#x2013;Đ˝Ň&#x2018;, Đ&#x2022;Đ˝Ń&#x201A;ĐžĐ˝Ń&#x2013; (King, Anthony) 126 Đ&#x161;Ń&#x2013;ĐžĐłĐľĐšĐ˝, Đ ĐžĐąĐľŃ&#x20AC;Ń&#x201A; (Keohane, Robert) 36, 81 Đ&#x161;Ń&#x2013;Ń&#x20AC;Ń&#x2C6;ĐľĐ˝, Đ&#x2022;.ĐĄ. (Kirschen, E.S.) 94 Đ&#x161;ĐžĐą, Đ ĐžĐ´ĐśĐľŃ&#x20AC; Đ&#x2019;. (Cobb, Roger) 118, 119, 127, 128, 129, 130, 131, 132 Đ&#x161;ĐžĐľĐ˝, Đ&#x2019;ĐľŃ ĐťŃ&#x2013; Đ&#x153;. (Cohen, Wesley M.) 196 Đ&#x161;ĐžŃ&#x192;ĐťĐźĐ°Đ˝, Đ&#x2019;Ń&#x2013;ĐťŃ&#x152;Ń?Đź (Coleman, William) 75, 144, 145 Đ&#x161;Ń&#x20AC;Đ°Ń Đ˝ĐľŃ&#x20AC;, ĐĄŃ&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛ĐľĐ˝ (Krasner, Stephen) 37 Đ&#x161;Ń&#x192;Đ˝, Đ˘ĐžĐźĐ°Ń (Kuhn, Thomas) 207, 208, 209, 210 Đ&#x203A; Đ&#x203A;Đ°Ń Đ˛ĐľĐť, Đ&#x201C;ĐľŃ&#x20AC;ĐžĐťĐ´ (Lasswell, Harold) 11, 18, 19 Đ&#x203A;ĐľĐ˛Ń&#x2013;Đ˝Ń&#x201A;Đ°ĐťŃ&#x152;, Đ&#x201D;ĐľĐ˝Ń&#x2013;ĐľĐť Đ?. (Lewinthal, Daniel A.) 196 Đ&#x203A;ĐľŃ&#x201A;ĐľĐź, Đ&#x2022;Ń&#x20AC;Đť (Latham, Earl) 45 Đ&#x203A;Ń&#x2013;Đ˝Đ´ĐąĐťĐžĐź, Đ§Đ°Ń&#x20AC;ĐťĐˇ Đ&#x2022;. (Lindblom, Charles E.) 46, 94, 158, 159, 160, 163, 166, 203 Đ&#x203A;Ń&#x2013;Đ˝Đ´ĐľŃ&#x20AC;, ĐĄŃ&#x201A;Ń&#x2013;Đ˛ĐľĐ˝ Đ&#x201C;. (Linder, Stephen H.) 178, 179, 180

256

Лунд, Майкл С. (Lund, Michael) 96 Льові, Теодор (Lowi, Theodore) 16, 94

Пресмен, Джефрі Л. (Pressman, Jeffrey L.) 170 Пуланцас, Нікос (Poulantzas, Nicos) 33

М МакДонел, Лорен М. (McDonnel, Lorraine M.) 94 МакЛенан, Ґреґор (McLennan, Gregor) 45 Ман, Дін Е. (Mann, Dean E.) 187 Маркс, Карл (Marx, Karl) 31, 32, 34 Марч, Джеймс (March, James) 37, 161, 162 Маршал, Ґордон (Marshаll, Gordon) 35 Медисон, Джеймс (Medison, James) 44 Мей, Девід (May, David) 162, 163 Мертон, Роберт К. (Merton, Robert K.) 208

Р Райт, Моріс (Wright, Maurice) 143, 144 Рейґан, Майкл (Reagan, Michael) 100 Ричардсон, Джеремі (Richardson, Jeremy) 204 Родс, Р.А.В. (Rhodes R.A.W.) 143, 145 Росс, Дж. К. (Ross, J.K.) 118, 119, 127, 128, 129, 130, 131, 132 Росс, М. Г. (Ross M.H.) 118, 119, 127, 128, 129, 130, 131, 132 Роуз, Ричард (Rose, Richard) 195

Н Най, Джозеф (Nye, Joseph) 81 Нахмаяс, Девід (Nachmias, David) 187 О Олсен, Юхан (Olsen, Johan) 37, 161, 162 Олсон, Манкур (Olson, Mancur) 76 Осовскі, Станіслав (Ossowski, Stanislaw) 31 П Піґу, Алфред (Pigou, Alfred) 38 Пітерс, Ґай Б. (Peters, Gey В.) 178, 179, 180 Полсбі, Нельсон (Polsby, Nelson) 44 Прайор, Фредерик (Pryor, Frederick) 120

С Сабатьє, Поль (Sabatier, Poul) 142, 146, 211 Сайміон, Ричaрд (Simeon, Richard) 126 Саймон, Герберт (Simon, Herbert) 157, 159 Саламон, Лестер (Salamon, Lester) 16, 94, 96 Селф, Пітер (Self, Peter) 29 Скокпол, Теда (Skocpol, Theda) 50, 51 Сміт, Ґілберт (Smith, Gilbert) 162, 163 Стенбері, В.Т. (Stanbury, W.T.) 106 Стоун, Дебора (Stone, Debora) 125 Т Тафт, Едвард (Tufte, Edward) 122 257

Токвіль, Алексіс де (Tocqueville, Alexis de) 44 Трумен, Девід (Truman, David) 44

Форестер, Джон (Forester, John) 125, 160, 163, 164, 165, 166 Фултон, Джейн (Fulton, Jane) 106

У Урвик, Ліндел (Urwick, Lyndal) 156, 157

Ш Шапіро, Майкл (Shapiro, Michael) 124 Шарканскі, Айра (Sharkansky, Ira) 120 Шмітер, Філіп С. (Schmitter, Philippe C.) 47 Шнайдер, Енн Л. (Schneider, Anne L.) 94

Ф Файоль, Анрі (Fayol, Henri) 156 Фід, Ричард В. (Phidd, Richard W.) 94 Філіпс, Дерек (Phillips, Derek) 207 Фішер, Френк (Fisher, Frank) 125

258

Предметний покажчик

Б бізнес 13, 48, 50, 70, 77, 80, 148, 154, 156, 220 біхевіоризм 11 Бразилія 66 буржуазія 36 бюджетний цикл 131 бюрократія 11, 19, 30, 33, 37, 66, 68, 73, 75, 77, 87, 107, 156, 159, 220

вибори 30, 33, 80, 123, 131, 195 виборці 11, 30, 33, 63, 66, 80, 123, 139, 177, 195 виборчий цикл 123 вивчення політики 186, 188, 195, 197, 203, 213 виконавча влада 63, 66, 68, 73, 75, 87, 220 вирви випадковості 127 виробництво 36, 110 вікна політики 118 влада 11, 13, 16, 19, 22, 24, 30, 48, 50, 63, 66, 73, 75, 80, 82, 93, 98, 100, 103, 105, 107, 110, 113, 120, 123, 125, 127, 129, 132, 138, 139, 148, 154, 170, 177, 179, 181, 182, 186, 188, 190, 193, 195, 203, 205 ВНП 85, 123 впровадження політики 110, 170, 172, 174, 177, 179, 181, 182, 190 втручання 30, 33, 41, 48, 85, 87, 100, 123, 177, 213

В ваучери 110 Великобританія 11, 75, 127 вибір засобу 93, 170, 177, 179, 181, 182

Г глобалізація 80, 85 групи інтересів 19, 24, 28, 30, 36, 37, 45, 48, 50, 52, 61, 63, 66, 68, 70, 73, 75, 77, 100, 125, 127,

А Австралія 48, 50 66, 73, 75, 80, 156 Австрія 50, 80, 141 автономність держави 145, 208 авторитарні бюрократичні режими 73, 131 антрепренери від політики 131, 213 асигнування 42, 66 аукціони з прав на власність 110, 113

259

129, 131, 141, 162, 172, 174, 177, 179, 181, 182, 220 Ґ ґранти 98, 105, 107, 110, 123, 205 Д демократичні режими 50 держава 16, 33, 36, 37, 42, 45, 48, 50, 52, 73, 75, 77, 80, 82, 87, 103, 105, 123, 132, 145, 148, 179, 197, 213, 220 державна політика 13, 16, 19, 22, 45, 50, 73, 120, 217, 220 державне підприємство 105 державництво 50, 52, 61 державне постачання 30 детермінанти політики 19, 120 детермінізм 36, 120, 123 директиви 19, 103, 105, 182 дискурс 210, 220 добровільні організації 98, 100 досвід 16, 22, 24, 30, 52, 66, 68, 70, 73, 77, 105, 129, 143, 164, 174, 179, 181, 193, 195, 213, 220 дослідження політики 11, 19, 27, 53, 63, 177 дослідницькі організації 63, 70, 87 достаток суспільства 41 досягнення 105 Е економіка достатку 52 епістеми 36, 145, 146, 208, 213 Є Європейський союз 87 З заклик 13, 93, 107, 131, 164, 177 законодавчі комітети 66 залізні трикутники 141, 143

засоби керування 93 засоби масової інформації 63, 66, 70, 87 засоби політики 19, 22, 93, 110, 113, 177, 196 збори з користувачів 113 зміна політики 195, 203, 210 зсув 24, 179, 208, 210, 213 І ідеї 37, 63, 70, 125, 127, 133, 145, 146, 208, 213, 220 ідеологія 16, 22, 36, 48, 70, 85, 120, 123, 125, 127, 133, 143, 148, 158, 181, 188, 197, 210, 220 індустріалізація 120, 123 інститути 11, 13, 16, 19, 22, 24, 28, 30, 33, 36, 37, 45, 48, 50, 52, 53, 61, 63, 73, 75, 80, 82, 85, 87, 93, 103, 114, 118, 127, 139, 143, 177, 181, 182, 196, 203, 210, 213, 220 інтереси 16, 22, 30, 33, 36, 37, 42, 45, 48, 61, 63, 68, 70, 75, 77, 80, 85, 87, 105, 118, 125, 127, 129, 131, 133, 141, 143, 145, 213, 220 інформація 16, 19, 37, 45, 66, 68, 127, 148, 158, 159, 164, 165, 179, 190, 193, 196, 208, 213, 220 К Канада 36, 45, 48, 50, 66, 70, 73, 75, 80, 85, 110, 113, 127, 156, 190, 193 капітал 33, 36, 77, 80, 85, 87, 105, 145, 148 капіталізм 33, 36, 48 кейнсіанство 210, 213 керування 103, 177, 190 Китай 87 260

клас 33, 36, 37, 45, 50, 61, 80, 123, 148 класова структура 33, 36 класовий аналіз 33, 36 компроміс 48, 52, 66, 158, 164, 174, 188, 204, 210 консолідація 132 корпоратизм 45, 48, 50, 52, 61, 77 корпоратистські режими 73, 131 корпорація 19, 37, 77, 80, 85 критерій Калдора 42 критерій оптимальності за Парето 41, 42 культурні норми 37, 133 Л лібералізм 33 М марксизм 33 МВФ 85 мережі 138, 141, 143, 145, 146, 148, 164, 208 міжнародні режими 82 моделі 19, 20 модель внутрішнього ініціювання 129 модель зовнішнього ініціювання 129 модель мобілізації 129 монетаризм 210, 213 монополія 45, 48, 50, 129, 146, 204 Н НАТО 85 неоінституціоналізм 30, 36, 37, 61 неокласичний 30, 177 неомарксизм 33, 36 неоплюралізм 48, 77 Нідерланди 80 Німеччина 80, 204 нова економіка організацій 37

Нова Зеландія 73 норми культури 98 О оцінювання політики 22, 186, 188, 190, 193, 195, 196, 197 П парадигма 203, 208, 210, 213, 220 парламентські системи 156 партії 30, 33, 63, 66, 70, 80, 123, 143 переговори 50, 73, 80, 156, 159 Південна Корея 73 підсистеми політики 63, 66, 103, 131, 132, 139, 141, 145, 165, 167, 177, 186, 195, 196, 203, 208, 210, 213, 220 ПІІ 85 плюралізм 45, 48, 50, 52, 61, 120, 129, 141, 145 плюралістичний 45, 48 податки 13, 30, 45, 50, 107, 113 позики 85, 110 позитивізм 158 політико бізнесовий цикл 30 політична культура 80, 181 політичне оточення 172 політичні антрепренери 131 політичний режим 16, 129, 131, 132, 133 порядок денний 22, 120, 125, 129, 131 посадовці 30, 48, 63, 70, 73, 75, 120, 123, 131, 156, 172, 220 послуги 24, 42, 45, 98, 100, 113 президентська система 66, 75 приватизація 36, 98, 105, 196 призначені посадовці 63, 68 прийняття рішень 16, 19, 127, 138, 154, 156, 158, 159, 160, 162, 164, 165, 177 прикладна модель 19

261

примус 63, 66, 85, 98, 100, 103, 105, 107, 143, 162, 172, 177, 179, 213 пролетаріат 36 профспілки 19, 36, 50, 80 процес «перерваної рівноваги» 24 Р раціоналізм 154, 158, 164 регулювання 82, 93, 103, 105, 110, 179, 181, 182, 213 ринок 36, 37, 41, 42, 45, 48, 87, 98, 100, 110, 123, 181, 182, 213 робітники 33, 80 Росія 87 С санкції 77, 80 сім’я 98, 172, 181, 182 Сінгапур 73, 105, 110, 113 Скандинавія 80 соціальна формація 33 союз пропаганди 143 спеціальні політичні комітети 19, 70 спільнота 145, 146, 181, 196, 208, 213 спроможність 37, 50, 61, 66, 73, 75, 77, 80, 85, 87, 143, 145, 179, 181, 182, 196, 197, 208, 220 стиль політики 181, 203, 204, 208 стимули 182 суб’єкти політики 22, 24, 61, 63, 70, 114, 159, 220 субсидії 82, 85, 93, 98, 100, 103, 105, 107, 110, 113, 204, 213 суд 11, 19, 73, 75, 156, 188, 193, 196, 197 судовий розгляд 193 суспільний вибір 30, 33, 61, 139, 177

Східна Азія 73, 87 США 11, 48, 50, 73, 75, 80, 85, 87, 98, 100, 103, 110, 120, 123, 141, 143, 170, 182, 190 Т Тайвань 73 творення політики 13, 22, 24, 33, 45, 48, 61, 68, 73, 75, 77, 103, 125, 127, 141, 156, 196, 203, 204, 220 тезис конвергенції 123 теорія груп 45, 50 теорія суспільного вибору 30 ТНК 85 товари та послуги 30, 42, 45, 100, 103, 105, 107 торговельний режим 82 тоталітарний режим 129 У Угода з митних тарифів та торгівлі (GATT) 82, 85 угоди 105 Ф федералізм 73, 75, 141, 220 Філіппіни 73 фінансовий режим 85, 87 формулювання політики 22, 75, 138, 139, 141, 145, 148, 154, 156, 174, 217 Франція 75, 77, 80 Ц цикл політики 203 Ш Швеція 50, 80, 141 Я Японія 66, 73, 77, 80, 87, 141

262

263

Наукове видання

Міхаель Говлет, Магадеван Рaмеш ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ: цикли та підсистеми політики З англійської переклав Олександр Рябов

Відповідальна за випуск Галина Завалій Редактор Іван Лучук Науковий консультант Борис Кухта Коректор Наталя Чорпіта Макет, художнє оформлення та технічне редаґування Сашка Шевцова Видавець: «Кальварія», м.Львів, вул. Глінки, 1а ДК №676 від 16.11.01р. Для зауважень, побажань та замовлень: а/с 328, м.Львів, 79000, Україна Тел./факс: (+38 0322) 98 00 39, 40 32 15 E mail: mail@calvaria.org http://www.calvaria.org Друк: ТОВ «Книгодрук» 81136, Львівська обл., Пустомитівський р н, с. Кротошин, вул. Січових Стрільців, 35

ГОВЛЕТ Міхаель, РАМЕШ Магадеван

Г 57 Дослідження державної політики: цикли та підсистема політики /Перекл. з англійської Олександра Рябова. — Львів: Кальварія, 2004. — 264 с. ISBN 966+663+112+1 Міхаель Говлет є фахівцем з політології (політичної науки). Ад’юнкт професор Університету Саймона Фрезера (США). Дану працю (як і книгу «Політична економія Канади», 1992) він написав у співавторстві з М.Раме шом, лектором Університету Нової Англії (Австралія) та Університету Захід ного Онтаріо (США). У цій книзі показано, як державна політика виникає зі складного взаємо зв’язку форм влади, типів проблем та організації держав і суспільств у особливі підсистеми політики. Автори відходять від традиційного лінійного пояснення творення політики, розбиваючи цей процес на ряд окремих підпроцесів, які утворюють неперевний цикл. Найбільшою цінністю цієї моделі є її емпірична спрямованість. Книга розрахована на студентів та викладачів політології, а також усіх, хто цікавиться політичними науками.

ББК 60.5 264