Збірник лекцій з історії України. Частина перша. by izmailmed

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ′Я ІЗМАЇЛЬСЬКЕ МЕДИЧНЕ УЧИЛИЩЕ

ЗБІРНИК ЛЕКЦІЙ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХІХ СТОЛІТТЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ТОВ «ІЗМАЇЛЬСЬКЕ МЕДИЧНЕ УЧИЛИЩЕ»

Збірник містить конспекти лекцій з викладом основних подій і проблемних питань історичного минулого нашої Батьківщини від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Лекції складено відповідно до програми МОН України з історії України для вищих навчальних закладів І – ІІ рівня акредитації (2011р.). Додаються питання для самоконтролю, хронологічний довідник та список рекомендованої літератури. Збірник призначений студентам усіх спеціальностей Ізмаїльського медичного училища.

Розроблено викладачем вищої категорії дисципліни « Історії України» ТОВ «Ізмаїльське медичне училище» Рябовою Н.А. Рецензент Кравченко С.П., викладач суспільних дисциплін вищої категорії Ізмаїльського державного гуманітарного університету

Розглянуто та схвалено на засіданні предметної ( циклової) комісії соціально-гуманітарних дисциплін. Протокол № 2 від 08.10.2016 р.

ТОВ «ІМУ» 2016

ЗМІСТ 2

Передмова

Вступ до курсу з історії України

Тема 1. Найдавніша історія України.

Тема 2. Княжа доба в історії України

1 7

Тема 3. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV – перша половина XVII ст)

2 9

Тема 4. Козацький період.

3 9

Тема 5. Гетьманщина у ХVІІІ ст., соціально-економічний та політичний розвиток України у другій половині XVII – XVIII ст.. Тема 6. Українські землі під владою Російської та Австро – Угорської імперій у XIX ст.

6 3 7 3

Хронологічний довідник

8 4

Рекомендована література

ПЕРЕДМОВА Необхідність вивчення історії України у вищій школі випливає із актуальності і значимості досвіду минулих поколінь у нашому теперішньому і майбутньому житті, а також із громадянського обов’язку пошани і любові до своєї родини і Батьківщини. Однак мінімальна кількість навчальних годин та відсутність необхідних навичок у студентів неісторичних спеціальностей створюють суттєві перешкоди у їх підготовці до занять та іспитів, у самостійному опрацюванні значного масиву історичних першоджерел, матеріалів і посібників. Наявні у бібліотеках та читальних залах підручники, за невеликим винятком, не завжди враховують специфіку і труднощі вивчення історії України у негуманітарних вузах. Також необхідно врахувати ще й значні розбіжності й відмінності у тлумаченні дискусійних проблем вітчизняної історії. Виходячи із обмеженого обсягу навчальної програми, викладач підготував конспекти лекцій з викладом основних подій і проблемних питань історичного минулого нашої Батьківщини від найдавніших часів до кінця ХІХ ст. Конспекти стануть у нагоді студентам усіх спеціальностей ІМУ для підготовки до занять та іспитів, а також для проведення самостійної роботи. Усі лекційні матеріали подані у такій послідовності: тема лекції, означення питань, стислий конспект із характеристикою найважливіших моментів національного державотворення, підсумки і питання для самоконтролю. Додається хронологічний довідник, список рекомендованої літератури.

Вступ до курсу з історії України. 1. Предмет і завдання курсу з історії України. 2. Методологія вивчення історії. 3. Періодизація історії. 4. Джерела вивчення історії, їх класифікація та коротка характеристика. §1. Предмет і завдання курсу з історії України. «Historia magistra vitae» (Історія – вчителька життя) – цей вислів давньоримського мислителя Цицерона перевірено віками. Світ вивчає історію задля того, щоб, пізнаючи минуле, розуміти сьогодення і бути спроможним передбачати майбутнє. «Історія» - термін давньогрецького походження. Цим терміном позначається наука що вивчає минуле людства, якому за розрахунками вчених близько 3 млн. років. За цей час змінилося 560 тис. поколінь. 558000 жило за умов родоплемінного устрою, 90 останніх – знали писемність, 9 – книгодрукування. І 560-тисячне, тобто останнє, знайоме з більшістю матеріальних та духовних надбань, які будь-коли до цього знало і мало людство. Предметом курсу з історії України є вивчення і розвиток людського суспільства на усіх українських землях. На вивченні історії свого народу мусить формуватися патріотична свідомість громадян України. §2. Методологія вивчення історії. Методологія історичної науки – це система принципів і засобів побудови теорії, різних рівнів систематизації історичного знання, емпіричних досліджень на рівні конкретного історичного аналізу. Як відомо, кожне суспільство і людство у цілому поділені по вертикалі на класи і соціальні групи, а по горизонталі – на етноси і нації. Свого часу використовувалися різні підходи до вивчення історії людства. На разі, історична наука розробляє платформи дослідження, які охоплюють усі сторони життя людей у різні епохи, використовує усі наявні принципи та методи: принципи -

історизму, єдності соціального та гносеологічного 5

аналізу, об’єктивності, системності тощо; методи – внутрішніх суперечностей, структурно-функціональні, аналізу, синтезу, кількісних та якісних змін, абстракції, спостереження, експеримент тощо.

§3. Періодизація історії. У сучасній українській історіографії проблема періодизації українського етногенезу є дискусійною – досі ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. На погляд авторів основного підручника з історії України, зокрема Світличної В.В., періодизація українського поступу ґрунтується на етапах формування української державності: -

Стародавня історія (1 млн. р. р. до н.е. – IX ст. н.е.)

Княжий період української історії (IX – XIV ст.)

- Литовсько-польська доба української історії (XIV – пер. пол. XVII ст.) - Українська національно-визвольна держава (сер. XVII – кін. XVIII ст.)

війна.

Козацько-гетьманська

- Україна в складі Російської та Австрійської імперій (кін. XVIII – поч. XX ст.) -

Українська революція 1917-1921 р. р.

Радянська Україна 1921-1991 р. р.

Україна в умовах незалежності 1991-наш час.

§4. Джерела вивчення характеристика.

історії,

їх

класифікація

та

коротка

Дослідженням історичних джерел з історії України займається спеціальна наукова дисципліна – джерелознавство. Під історичними джерелами розуміють всі пам’ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Розрізняють п’ять типів історичних джерел: 1) речові – пам’ятки матеріальної культури (археологічні знахідки); 6

2) етнографічні – пам’ятки про особливості побуту, культури, звичаїв народу; 3) лінгвістичні джерела – дані з історії розвитку мови; 4) усні джерела – народні пісні, думи, перекази, легенди, 5) писемні джерела, які є основою історичних знань. Питання для самоконтролю 1.

Що означає термін «історія»? Що є предметом і завданням курсу історії України?

2. Що таке методологія історичної науки? Основні принципи і методи історичних досліджень? 3.

Що таке періодизація історії України? Назвіть основні періоди з історії України.

Назвіть основні джерела вивчення історії та зробіть їм коротку характеристику.

Як формувалася назва території, що охоплює сучасна Україна?

Тема 1. Найдавніша історія України. 1. Поява перших людей на території сучасної України: кам’яний вік (1 млн – IV тис. до н.е.) 2. Трипільська культура та її пам’ятки (IV тис. – III тис. до н.е.) 3. Бронзовий вік та його місце у сучасному розвитку (III тис. – I тис. до н.е.) 4. Залізний вік: формування цивілізованого суспільства (з І тис. до н.е.) 5. Історична доля Півдня України (IX ст. до н.е. – VII ст. н.е.: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, болгари, хозари). 6. Антична колонізація Північного Причорномор’я. 7. Походження слов’ян. 8. Утворення Київського князівства. 9. Давня Русь – держава східних слов’ян.

§1. Поява перших людей на території сучасної України. Всесвітня історія бере свій початок від появи перших людей на Землі – приблизно 3-2 млн. років тому. Вчені вважають, що це територія сучасних африканських держав Танзанія, Кенія та Ефіопія, а також Йемена, що знаходиться на півдні Аравійського півострова і омивається водами Червоного моря та Аденської затоки (Індійський океан). Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території – приблизно 1 млн. р.р. тому. Найдавніше поселення знайдено біля с. Королеве в Закарпатті (р. Тиса, недалеко від смт. Виноградове). На думку сучасних істориків, розселення людей територією України відбувалося південно-західними та західними шляхами (тобто з Балканського півострова і Центральної Європи) Історична довідка

с. Королеве – надзвичайно привабливий куточок у західній часині Українських Карпат. Має унікальний клімат, довкола багата флора та фауна, густі змішані ліси, річка Тиса, щедра на рибу, родючі ґрунти. Тож не дивно, що первісні люди скористалися цим раєм на землі й оселилися тут майже 600 тис. років тому. Різні історики називають різні дати, але усі одностайні в одному – це найдревніше поселення людей в Європі. Первісне суспільство не мало класів і держави. Класи – це поділ людей на соціальні групи, наприклад: вищі, середні, нижчі. В основу поділу покладено майновий стан і приналежність до панівних верств. Первісне суспільство мало дві форми суспільних відносин: первісне стадо і родоплемінна община. Первісна організація життя існувала на півдні України до І тис. до н.е., на іншій її території – до по поч. н.е. У розвитку первісного суспільства виділяються такі періоди: кам’яний вік, бронзовий вік і ранній залізний вік. Кам’яний вік поділяється на палеоліт, мезоліт, неоліт та енеоліт. Палеоліт (1 млн. – Х тис. до н.е.) -

в Україні відомо близько 1 тис. поселень (див. Атлас за 7 клас);

на території України проживали люди кілька типів. Послідовно: пітекантроп, неандерталець, з кінця останнього зледеніння (≈3526 тис. до н.е.) з’явилася сучасна людина – кроманьйонець (Homo Sapiens);

у кроманьйонців на зміну первісному стаду прийшла родова община, в якій родові зв’язки велися по материнській лінії (матріархат);

основними заняттями були збиральництво та полювання. Вироблялося знаряддя праці з каменю, одяг зі шкіри, споруджувалося житло, добувався вогонь;

почали зароджуватися мистецтво та релігії: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм. (фетишизм – поклоніння предметам неживої природи; тотемізм – віра в спільного предка: тварина чи рослина; анімізм – віра в духів та існування душі; магія – чаклунство, вірування, обряди). 9

Мезоліт (IX тис. – VII тис. до н.е.) -

пам’ятки мезоліту по всій території України;

відбулося танення льодовика і утворення близьким сучасним природно-кліматичних умов;

винайдено лук і стріли, гарпуни, голки, кам’яні сокири, гачки;

почалося приручення тварин (собака, бик, порося);

основним заняттям було рибальство, зароджується тваринництво.

Неоліт (VII тис. – IV тис. до н.е.) -

перехід від привласнення дарів природи до продуктивного господарювання: землеробства і скотарства. Цей процес має назву Неолітичної революції;

завершилося формування техніки обробки каменю: пиляння, шліфування, свердління;

з’явилися перші штучні матеріали, створені людиною: обпалена глина або кераміка (початок ремесла);

виникає ткацтво, житлові землянки змінюються хатами;

на зміну родовій общині утверджується плем’я

§2. Трипільська культура та її основні пам’ятки. Трипільська культура – наймогутніша культура епохи енеоліту (міднокам’яного віку). Існувала трипільська культура з IV тис. до III тис. до н.е. Ареал розселення людей трипільської культури – переважно Правобережна Україна, Молдова і Румунія (див. Атлас за 7 клас). Першість відкриття трипільської культури належить чеському археологу Вікентію Хвойко, у 1899 році біля села Трипілля на Київщині. Досягнення людей часів енеоліту і трипільської культури: -

люди освоїли перший метал – мідь, а з часом окремо олово;

подальший розвиток відтворювального виробництва: перехід від мотичного до орного землеробства; -

високого рівня досягло гончарство. Трипільці виробляли чудовий на 10

той час глиняний посуд білого, чорного, червоного і жовтого кольорів з орнаментом і пласким дном. Орнаменти містили інформацію про духовний світ трипільців; -

трипільцям приписують винайдення колеса і воза;

- будували протоміста площею до 400 га. На Уманщині існували поселення-гіганти – до 450 га. Будинки були одно-, дво- та триповерховими. Археологи знаходили на Півдні України і чотирьохповерхові будівлі; - високого рівня досягла духовна культура: існувала писемність – буквенозвуковий алфавіт, один із найстаріших у світі. Найстаріші писемні знахідки в Україні датують цим же самим періодом, але за давністю відводять першість петрогліфам (наскельні зображення), знайдених у Кам’яній могилі (пронтошумерські написи, схожі з тими, що знайдені у сучасному Іраку, на місці держави Ур). Малюнкам печери вік ще старіший – 22 – 14 тис. до н.е. Трипільська культура виникла загадково і так само зникла. Існують різні теорії походження трипільців та їх подальшої долі.

§3. Бронзовій вік та його місце в суспільному розвитку. Бронза – перший метал, створений людиною штучно (мідь + олово, миш’як, свинець, сурма). Поява знарядь з бронзи суттєво прискорило виробництво, підвищило продуктивність праці то обороноздатність чи військову агресивність. Бронзовий вік – це перший розподіл праці: скотарство і землеробство. Відбулися зміни і в соціально-економічному плані: патріархат замінив матріархат, на зміну родовій общині прийшла сусідська, а з нею диференціація власності – почалося розшарування суспільства за майновим станом. У бронзовий вік з’являються перші держави на півдні України. §4. Залізний вік: формування цивілізованого суспільства. Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства – залізну. На разі людство знаходиться на завершальному етапі 11

залізного віку. Перші залізні вироби сучасними людьми мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще у ІІІ – ІІ тис. до н.е. у Давньому Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці фараона Тутанхамона (1332 1323) знайдено кілька залізних предметів, оправлених у золото). На території України перехід до залізного віку наприкінці ІІ тис. до н.е. – початку І тис. до н.е. значною мірою був зумовлений: 1. зміною клімату, він став більш посушливим, і, як слідок, екологічною кризою; 2. міграцією населення з Азії, а наприкінці І тис. до н.е. – з Європи; 3. дефіцити міді та бронзових, здебільшого привозних, виробів; 4. розвиток місцевого залізорудного виробництва; 5. розрив старих економічних зв’язків. Завдяки появі заліза суттєво зросла продуктивність праці, вперше людина змогла створювати додатковий продукт понад можливого мінімуму. Відбувся другий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від скотарства. Посилюються торгівельні зв’язки, класове розшарування родової общини і перетворення її в територіальну. Виникає воєнна еліта, розпочинаються перші великі завоювання: залізо стало знаряддям праці, а війна – ремеслом.

§5. Історична доля Півдня України. Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка у писемних джерелах, були кіммерійці (IX – перша пол. VII ст. до н.е.). дані про народ кимрів-кобилодойців знаходять у поемі Гомера «Одисея», працях Геродота, Каллімаха, Страбона, ассирійський джерелах («Гамірра»). Розселення кіммерійців – від р. Дон до р. Дністер та Кримський півострів. На північ від кіммерійців територія України була заселена племенами чорноліської культури, яких називають праслав’янами (Атлас 7 клас, стор. 4). Кіммерійці на території України першими навчилися 12

добувати, виплавляти з болотної руди залізо. Кіммерійський вершник озброєний сокирою, булавою і мечем – грізний воїн тих часів. Кіммерійці першими відмовились від осілого скотарства і перейшли до кочового. Вчені вважають кіммерійців давньоіранськими племенами, генетично близьких до скитів (в літературі часто - скіфи), які у VII ст. до н.е. витіснили їх з території України у Передню Азію. Останні звістки про кіммерійців у давньому Єгипті – вони служили в охороні фараонів і, в тому числі, боронили Єгипет від скіфів, які створили у межиріччі Тигру та Євфрату державу Ішкузя (проіснувала 28 років). Повернувшись у Причорноморські степи, скіфи частину місцевого етносу витіснили на північ, більшість підкорили та утворили політично консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е. Вся Скіфія ділилася на дві частини: одну – складали мігруючі скіфи кочовики, що зайняли територію на схід від р. Дніпро, царські скіфи, що мігрували в Приазов’ї та Криму та скіфи-калліпіди, які жили біля давньогрецьких міст-колоній Ольвія і Тірас; другу – скіфи-землероби і скіфи-орачі (нащадки племен чорноліської культури) (див. Атлас 7 клас, стор.5 карта 2). Наприкінці V ст. до н.е. у скіфів відбувся перехід патріархальнородового устрою до рабовласницького у формі «варварської демократії». Влада скіфського царя не була абсолютною і обмежувалась радою скіфських племен та народним збором усіх воїнів. Саме народні збори засудили до страти відомого царя Скіла (мати - еллінка), який став зраджувати скіфським звичаям і жити за зразком греків Ольвії. У 513 – 512 р. до н.е. скіфи розгромили війська царя Дарія І, що дійшли аж до межиріччя річок Ворскли та Псел, та відтіснили їх за Дунай. Найбільшої могутності скіфи досягли у ІV ст. до н.е. за царя Атея, який заключив союз з Македонією, якою правив тоді батько Олександра Великого Філіп ІІ. Та у 339 р. до н.е. царі посварилися, у битві загинув Атей – це був початок занепаду могутності скіфів. У ІІІ ст. до н.е. під тиском німецьких племен із північного заходу – готів, а зі сходу – сарматів територія Скіфії звузилася до нижнього русла берегів р. Дніпро і Півдня Криму. Ця Скіфія одержала назву Мала Скіфія, що у війнах з готами, сарматами, таврами і греками проіснувала до ІІІ ст. н.е. Залишки скіфської культури – це безцінний культурний спадок. На жаль, більшість з них назавжди втрачені: розкрадання курганів, розтягнення по колекціях або 13

переплавлені на інші речі. У ІІІ ст. до н.е. в поволзько-приуральских степах сформувався потужний союз племен савроматів (сарматів) – від іранського сафомат – оперезаний мечем. Сармати поширили свою владу від Приуралля до Румунії та Угорщини. Найпотужнішим плем’ям у сарматському союзі були роксолани, які вели загарбницькі війни. Роксолани жили родо-племенним устроєм, хоча знали майнову диференціацію. Важливе місце у них посідала жінка, як у часи матріархату (звідси амазонки та оповіді про них). У І ст. н.е. у сарматському союзі утверджується влада іранського племені аланів. Відомі їх походи в Малу та Передню Азії. Алани успішно боролися з готами та герулами, але не встояли перед гунами у 372 р., які вторглися у Причорномор’я зі Сходу на чолі союзу тюрсько-фінно-угорських племен. Залишки аланів є на Північному Кавказі, а також в Іспанії, Франції, Північній Африці і навіть на Британських островах. На території України алани із залишками аварів та болгар у VІІ ст. увійшли в союз хазарських племен, які утворили у пониззі р. Ітиль (Волга) державу під назвою Хазарський каганат. У Х ст. Хазарський каганат розгромив київський князь Святослав. У 375 р. н.е. гунни розгромили готів, які вели змагання з ранньослов’янським союзом на чолі з антами. Анти з середини V ст. (після смерті гунського царя Аттіли у 453 р. та занепаду гунського союзу) утвердилися в середньому Подніпров’ї. На заході з антами межували слов’янські племена під назвою склавини (Атлас 7 клас, стор. 5). У 602 р. антський союз розпався під ударами аварів та болгар. §6. Антична колонізація Північного Причорномор’я. VIII - кінець VI ст. до н.е. – це період «Великої грецької колонізації», одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор’я. Вихідцями з Греції, головним чином з міст Малої Азії Мілет, Гераклея Понтійська, Ефес, були засновані у Причорномор’ї міста-держави Ольвія (спочатку на острові Березань або лейтенанта О. Шмідта, а потім у гирлі р. Бог (Південний Буг), Тіра (у гирлі р. Дністер), Феодосія, Херсонес (поблизу Севастополя), Пантікапей (сучасна Керч) – VII ст. до н.е. Грецькі міста-держави за формою правління були демократіями (Ольвія, Херсонес), або рабовласницькими аристократіями – Пантікапей, який у V ст. до н.е. став столицею Боспорського царства. Боспорське 14

царство було могутнім утворенням аж до ІІ ст. до н.е. Існує думка, що поход Олександра Великого насправді був походом Боспорських царів проти перського царя Дарія ІІІ, а Олександр Македонський був співучасником і союзником (основа думки на тому, що з Олександром було ледь більше 1 тисячі греків та македонців). У 107 р. до н.е. в Боспорському царстві сталося повстання на чолі зі скіфом Савмаком. Це повстання було згубним для держави, вона занепала і увійшла до складу Понтійського царства (Мала Азія, тепер Туреччина). Найбільшої могутності Понтійське царство досягло за часів царя Мітрідата VI Євпатора у І ст. до н.е. Війни Мітрідата з Римом 89-63 р. до н.е. стали поворотним моментом в історії Причорномор’я. Після поразки Мітрідата від Л.К. Сулли, грецькі міста-держави попадають під вплив Римської імперії, а у ІV столітті стали жертвою гунського погрому. З V ст. Північне Причорномор’я стало підконтрольне Візантії. Вчені приділяють велику увагу впливу міст-держав на розвиток суспільно-економічних відносин людей Півдня України, формування унікальної культури як суміш еллінської, скіфо-сарматської та варварської. Особливо це проявляється у мистецтві і літературі, а також господарській та політичній сферах. Та найбільше значення грецьких міст-держав Північного Причорномор’я заклечається у поширенні цивілізації на значній території сучасної України, створення своєрідного культурного містка між Візантією і Руссю, формування слов’янської культури. §7. Походження слов’ян. Історія походження східних слов’ян має ще багато білих плям, тобто невідомих сторінок. Вітчизняні історики, їх колеги на Сході і Заході, Півночі і Півдні Євразійського континенту у своїй більшості схиляються до думки, що слов’яни є корінним (автохтонним) населенням Європи, мають індоєвропейське походження. Як приклад: в українській мові, яка виникла на терені історичного розселення слов’ян у Східній Європі, знаходять до 50% слів іранського та праіранського походження (парфянського) (див. К.Тищенко. Три пласти української мови). Перші письмові згадки про слов’ян під іменем венеди зустрічаються у римських істориків І-ІІ ст. н.е. – Плінія, Тацита, Птолемея. Племена венедів тоді заселяли територію від р. Дніпро до р. Вісла (див. Атлас 7 клас, стор 4.3). 15

У II-VII ст. н.е. – в період Великого переселення народів – слов’яни широко розселилися у всіх напрямках. В результаті слов’янський етнос розпався на три гілки: 1. Західні слов’яни (поляки, чехи, словаки, лужицькі серби); 2. Південні слов’яни (серби, хорвати, словенці, боснійці, сучасні македонці, чорногорці). Називати болгар слов’янами є помилкою. Так само слід вважати угорців не європейським автохтонним народом, а союзом фіно-угорських та тюркомовних племен, що об’єднавшись у басейні р Дніпро (м. Дніпропетровськ) у ІХ столітті проникли по р. Дунай у колишню римську провінцію Панонія, розгромили там залишки Аварського каганату і створили власну державу. Першим каганом, а згодом королем угорців, був Іштван Арпад. 3. Східні слов’яни ()росіяни, українці, білоруси). Тут слід пам’ятати, що у процесі розселення на Схід слов’яни зазнавали етнічного і культурного впливу фінських, угорських, тюркських та сибірських народів – це росіяни. Просування слов’ян на Південь вело до з’єднання з етносами, що панували на Півдні України та їх залишками: іранські, тюркські, німецькі племена, греків і римлян, болгар і хозар – це українці. Отже, найбільше слов’янських генів збереглося у білорусів, які теж зазнали впливу іноземних племен, в основному німців, балтів і скандинавів §8. Утворення Київського князівства. Існує кілька теорій виникнення держави під назвою Київське князівство або Куявія. Одна з них, а саме українського історика кінця ХІХ – початку ХХ ст. М.С. Грушевського, тримається позиції про спорідненість Київського князівства з праслав’янським державним утворенням антів (ІІ ст. – 602 р. н.е.), які панували близько чотирьох століть у середньому Подніпров’ї. Їх сусідами на півночі були балтські та фіно-угорські племена, на заході – етнічно близькі склавини, на сході – угри, праболгари та інші тюркомовні племена, а на півдні – готи, гуни, авари, залишки сарматів, греки, а з V ст. н.е. Візантійська імперія. У 602 році н.е. антський союз розпався під ударами аварів, за якими територія проживання антів стала місцем міграції різних народів: аланів, болгар, хозар та найбільше з північно-західного напрямку – слов’яни (див. Атлас 7 клас, стор.6.1). 16

Першим вітчизняним літописом, що дійшов до наших часів і у якому описується розселення слов’ян на території України є «Повєсть временних лєт» (ХІІ ст. приписують цей твір монаху Нестору. Кінцева дата «повєсті» 1111 рік). У ній ми знаходимо, що до ІХ століття територія сучасної України була заселена племенами полян, древлян, сіверян, радимичів, дреговичів, волинян, хорватів, уличів і тиверців. Тут слід зазначити, що етнічний склад цих слов’янських племен був неоднорідний. Наприклад, у полян прослідковується зв’язок з норманськими племенами, спадкоємцями вікінгів, а у сіверян – з іранськими, у тиверців і уличів – з грекоскіфськими та тюркськими племенами (див. Атлас 7 клас, стор.7.2). До початку ІХ століття найбільшого розвитку досягло плем’я полян з адміністративним центром у м. Київ на р. Дніпро (Данапрь - готське). Історичні джерела підтверджують дату заснування Києва у кінці V – на початку VI ст. н.е. За легендою Київ заснували князь Кий, його брати Щек і Хорів і сестра Либідь. Скоріше за все, це були представники кількох народів, що об’єдналися у державне утворення під назвою Куявія. Першими князями київськими, що про них маємо письмові підтвердження, були Дір і Аскольд, яки правили у 30-50-х роках ІХ ст. до 882 року (Дір – мабуть представляв місцеві народи, а Аскольд – зайдів — варягів або вікінгів). §9. Утворення Давньої Русі. Термін «руська земля» має раніше походження за час утворення держави Русь з центром у Києві. Тут існує кілька теорій: 1. Автохтонна – від племен полян, що жили уздовж р. Рось, яких буцімто називали росами; 2. Фінсько-шведська або норманська, але насправді більше грецька. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у Х ст. так називав завойовників з Півночі, що через Чорне море нападали на землі імперії та її столицю Константинопіль (Стамбул – турецьке місто пізніше). Слово «русий» на давньогрецькій означає рудий. З письмових джерел, а конкретно з літопису Нестора термін «Руська земля» утвердився з часів Діра і Аскольда. У 882 році новгородський князь Олег із сином варяжського князя Рюріка з Упсали (Швеція) Інгваром (Ігорем) підступно убив Аскольда і ще 70 старійшин родів, що входили у Київське князівство, та об’єднав два 17

князівства в одну державу під назвою Русь (у російській офіційній історіографії – Київська Русь). Таким чином, у склад держави Русь увійшли нові племена північно-східної Європи, переважно фіно-угорського походження. В принципі, можна стверджувати, що «корінним населенням» Русі стали племена, які походили від слов’ян, фіно-угорців та балтійських народів, а також залишків іранських та тюркських племен. Питання для самоконтролю: 1. Коли первісні люди почали заселяти територію України? 2. Як змінилося життя людей на території України у залізний вік? 3. Назвіть народи, які заселяли Південь України у давні часи. 4. Визначте причини заснування і причини загибелі античних міст-держав у Північному Причорномор’ї. 5. Яка територія на думку більшості вчених є батьківщиною слов’ян? 6. Які східноєвропейські племена дали початок державному утворенню під назвою Русь? 7. Які ви знаєте теорії походження назви (топоніма) Русь? Заповніть таблицю і зробіть порівняння: Питання порівняння

для

Час

Палеоліт 1 млн. – IX тис. до н.е.

Мезоліт

Неоліт

IX – VII тис. до

VII – IV тис. до

н.е.

найпростіші

складніші + лук і стріли

штучнокам’яні

Матеріали

грубі кам’яні

оброблений камінь

шліфований пиляний камінь

збиралися

грубо оброблялися

технічна обробка

Способи обробки матеріалів Способи добування засобів життя Колективи, якими жили люди Духовне життя

збирання, мисливство, рибальство первісне стадо

фетишизм, тотемізм, анімізм

ті самі тваринництво

II – I тис. до н.е.

Знаряддя праці

Бронзовий вік

бронза і

бронза

ливарництво, ковальство

виробництво

ті самі вищому рівні

родова,

общинна,

общинна

родова

сусідська, общинна

тіж самі

благ

на

Писемність

Тема 2. Княжа доба в історії України I. Утворення і розвиток держави Київська Русь 1.

Головні теорії походження Давньої (Київської) Русі

Устрій Київської Русі

Утвердження християнства на Русі

II. Утворення і розвиток держави Київська Русь 1.

Історичний розвиток Київської Русі: І період: від Олега (882-912рр) до Святослава (964-972рр)

ІІ період: від Володимира Великого (980-1015рр) до Ярослава Мудрого (1019-1054рр ІІІ період: феодальна роздробленість. Володимир Мономах (1113-1125рр), його син Мстислав (1125-1132рр) ІV період (1132-1241рр): занепад Київської Русі та розгром її монголо-татарами 2.

Історичне значення Київської Русі ІІІ.

Культура Київської Русі.

§1.1. Головні теорії походження Давньої (Київської) Русі В історичній науці склалося декілька теорій щодо утворення Київської Русі:  Норманська теорія (найбільше прихильників): вирішальна роль в утворенні Давньоруської держави відіграли варяги (нормани, вікінги). Вони об’єднали під собою племена Подніпров’я (засновники теорії – німецькі філософи Г. Байєр та Г. Міллер, XVIII ст. Росія).  Теорія природно-історичного (автохтонного) походження Давньоруської держави (сповідують українські історики М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, а також ряд російських, серед яких Б. Рибаков): процес державотворення у слов’ян розпочався ще до приходу варягів, наприклад Антський союз. Варяги мали за мету підпорядкувати лише дніпровський торгівельний шлях, названий «із варяг 19

в греки», описаний Нестором-літописцем. Отже, варяги були зацікавлені лише в тимчасовому союзі з місцевими слов’янськими племенами, але були втягнуті в процеси державотворення, що відбуваються у суспільствах з формуванням класів (соціальної нерівності).  Хозарська теорія (професор Гарвардського університету О. Пріцак): поляни, як осередок Русі, не були слов’янами, вони походили з Хозарського каганату. Поляни були київською гілкою Хозарського каганату, звідти родом і князь Кий. Ця теорія не знаходить підтвердження у археологів, які рідко зустрічають пам’ятки хозарської (салтово-маяцької) культури.

§1.2. Устрій Київської Русі Київську Русь характеризують як ранньофеодальну державу. Розглянемо економічну, соціальну, політичну та етнічну складову Давньої Русі. 

Економічна:

1. Землеробство – провідна галузь, практикувалася 2- та 3-пільна система. Сіяли жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес а також бобові та городину. Знаряддя: рало, плуг, соха; 2. Скотарство – головним чином в степовій зоні. Розводили рогату худобу, коней, свиней, кіз, птахів; 3. Ремесло – близько 60 спеціальностей: чорна металургія, гончарство, ткацтво, деревообробка, тощо; 4. Торгівля – як внутрішня, так і зовнішня. Експорт: хліб, худоба, сіль, хутро, пенька, мед, ремісничі вироби. Грошова одиниця: кун, срібло, гривня, карбованець. 

Соціальна структура:

Князі, бояри, князівські дружинники;

2. Селянство (смерди), які поділялися на вільних і самостійних та залежних від бояр і князів (частково вільні); 3.

Холопи або раби – як правило з полонених або «соплемінників» 20

проданих в рабство за борги чи злочин. Раби працювали в основному по домашньому господарстві. 4. Міщанство – близько 15% населення Русі. Найбільшими містами були Київ (близько 50 тис. чол.) і Новгород (близько 30 тис. чол.), Чернігів, Бєлгород. Смоленськ, Вишгород, Любеч. 5.

Духовенство – сформувалося з прийняттям християнства.

 Форма правління: Давня Русь була ранньофеодальною монархією: Київський князь зосереджував адміністративну, воєнну, судову владу, а також воєнну справу через власних дружинників, пізніше воєвод. Йому підпорядковувалися удільні князі, як правило близькі і далекі родичі. Важливе місце в правлінні займала Боярська рада і Народне Віче (збори), особливо коли влада Київського князя слабшала.  Територіально-політичний устрій. Давня Русь, навіть у самий свій розвиток (ХІ-ХІІ ст.) не була єдиною і монолітною державою. Вона складалася приблизно з 15 удільних князівств, що в основному жили власним, часто самобутнім життям, сплачуючи данину князю Київському. Історики називають Русь конфедерацією або співдружністю князів. У 988р. Володимир Великий замінив удільних місцевих князів своїми синами (12) і вірними боярами. §1.3. Утвердження християнства Християнство на Русь проникло давно. Першість тут належить біблійному Андрію Первозванному – апостолу Христа. Християнські родини і селища засновувались ще за часів Аскольда. Частина істориків називає більш ранні часи: від четвертого Папи Римського Клима, що закінчив життя у Херсонесі у ІІ- поч. ІІІ століттях, до Антського союзу, який набув силу наприкінці VI ст., межував з візантійськими територіями. Багато зусиль поширенню християнства віддала княгиня Ольга, дружина Київського князя Ігоря (Інгвара): 912-945рр. Остаточно християнство стало офіційною релігією після хрещення 988 р. князя Володимира, яке відбулося у Херсонесі (у 2013 році відзначають 1025 річчя цієї події). Довідка. Володимир, князь Київський, як і його батько Святослав, спочатку правління переслідував християн. Особливо відзначився його дружинник з варяг Нікітич Добриня (може дядько Володимира). Після хрещення Русі, той самий Добриня силою заганяв цілі села та міста у 21

річки та примусово навертав «поганців» у християни. Володимир у виборі релігії враховував візантійську модель: імператор був водночас і верховним понтифіком (священником).

ІІ. Історичний розвиток Київської Русі І період: територіального консолідації держави

зростання

Русі

поступової

Упродовж І періоду держави Київська Русь, починаючи від правління Олега з малолітнім князем Ігорем, відбулося об’єднання слов’янських а також фіно-угорських племен на півночі, уличів та тиверців на півдні у одну велику державу на чолі з київським князем. Олег здійснив ряд походів на південь проти Візантії (866, 907 рр.) та на схід проти Хозар (909-910 рр.), проти Хозар та їх Прикаспійських союзників у 912 р. Походи були на той час успішними. Русь одержала можливість торгівлі на самих потужних ринках Малої та Середньої Азії. Разом з тим, ослаблення Хозар відкрило шлях новій загрозі зі Сходу – печенігам та їх етнічно близьким тюркським народам. Сам Олег у 912 році покинув Русь, а не помер як у повісті Нестора-літописця, та переїхав доживати у маєтку, що отримав у спадщину десь у Данії. Князь Ігор продовжував політику «збирання земель», розширення впливовості Русі, але загинув у 945 році від древлян у м. Іскоростень (не пробачили та й не могли витримати сплати данини понад встановленого). Поки підростав малолітній князь Святослав, країною правила дружина Ігоря, княгиня Ольга. При ній була проведена перша реформа на Русі – податкова, створені осередки центральної влади київського князя на місцях («погости»). Ольга першою з князів прийняла християнство, почала налагоджувати мирні зв’язки з Візантією. Невдала спроба Ольги ввести на Русі християнство стала причиною політичного перевороту – прихильники язичництва «посадили на стіл» князя Святослава (964-972 рр.) (Див. Атлас 7кл., ст. 9) Святослав провів кілька вдалих походів на схід. Протягом 964-966 рр. підкорив в’ятичів, переміг волжських булгар, розгромив хозарів, обклав даниною племена Північного Кавказу. Водночас Святослав відкрив шлях на Русь кочовикам Східної та центральної Азії. У 968 році 22

Святослав виступив у похід на південь проти Візантії: цей похід був успішним, але Святослав змушений був вернутися у Київ, щоб дати відсіч печенігам. Наступного року, залишивши синів правити: Ярополка у Києві, Олега – Іскоростені, а Володимира у Новгороді, Святослав пішов у похід проти Болгарії, а звідти на Візантію, але потерпів поразку під Адріанополем від імператора Цимісхія, з яким у 971 році у м. Доростолі підписав мирну угоду. Повертаючись додому у 972 році Святослав попав у засідку печенігів на дніпровських порогах (о. Хортиця), де й загинув. Печенізький хан Куря наказав зробити чашу з черепа князя. ІІ період: піднесення і розвиток Київської Русі По смерті Святослава розпочалася боротьба за владу між його синами, яку виграв Володимир – київський князь у 980-1015 рр. Князь Володимир розширив володіння Русі на півночі – до Онезького озера; на півдні – до верхів р. Дон, р. Рось і Південного Бугу; на сході – до межиріччя р. Волга і р. Оки; на заході – до р. Дністер, Карпат і р. Західний Буг. Русь простягнулася на території загальною площею 800 тис. км 2. Це була найбільша держава у Європі. Володимир провів три значні реформи: - Адміністративну: посадив на удільні князювання синів (12), родичів та близьких дружинників, встановив спадковість влади; - Військову: заснував регулярне військо з власників земель і тим самим заснував феодальне землеволодіння. Ця реформа укріпляла кордони Русі та послабила роль Боярської Ради; - Релігійну: ввів християнство на Русі; - Розпочав правову реформу: запровадив зведення законів усного права «Устав земляний», що ліг в основу «Правди Ярослава» (1016 р.) – збірки юридичних норм, введених у дію сином Ярославом (1019-1054 рр.), прозваного Мудрим. - Грошову: ввів монету із золота По смерті Володимира Великого у 1015 році розпочалася боротьба за владу між його синами у якій переміг Ярослав і став князем у Києві з 23

1019 року, але повноправним князем став лише по смерті брата Мстислава (1036 р.), Чернігівського князя. Період правління Ярослава – це час найвищого розвитку Русі. За часів Ярослава Мудрого запроваджено збірку законів «Руська правда», засновано Києво-Печерську лавру, збудовано багато церков, в т.ч. Софію Київську, зведену на честь перемоги над печенігами у 1036 році. Важливе місце приділяв Ярослав Мудрий зовнішнім зв’язкам, а саме розвитку дружніх стосунків з сусідами, особливо у Європі. ІІІ період: політичного ослаблення Київської Русі По смерті Ярослава Мудрого правління перейшло до його синів – Тріумвірату: Ізяслава, Святослава і Всеволода, який розпався після поразки від половців у битві над р. Альта у 1068 році під Переяславом (Див. Атлас 7 кл., ст..11). Розпочався період міжусобної боротьби. Спробою припинити війни був з’їзд князів у Любечі у 1097 році, але лише на деякий час. Нове об’єднання Русі на чолі з київським князем сталося за князівства Володимира Всеволодовича, прозваного Мономахом (11131125 рр.). «Шапка Мономаха» - це перша «корона» царської влади. Князь Володимир Мономах не лише зміцнив владу у країні, відновив стабільність, а й наніс кілька нищівних ударів половцям. Політику батька продовжив його син Мстислав (1125-1132 рр.). По його смерті Русь розпалася на окремі землі (Див. Атлас 7 кл., ст..11) – централізована форма держаної влади змінилася на поліцентричну. ІV період: занепад Київської Русі Після розпаду Київської Русі найбільш помітна роль у політичному житті належала Новгородській землі, Полоцькому, Смоленському, Володимиро-Суздальському, Чернігівському, Переяславському, Волинському та Галицькому князівствам. На початку ХІІІ століття по впливовості на перші місця вийшли Новгород (республіка), який все більше вписувався у європейське життя, Волинське і Галицьке князівства та Ростово-Суздальське. Останні, починаючи з середини ХІІ століття вели боротьбу за київський престол, не раз його грабуючи. Останнє пограбування східно-руські князі здійснили на чолі з Андрієм Боголюбським, сином Юрія Долгорукова (Чернігівський князь, засновник Москви). Андрій Боголюбський вивіз з Києва усі раритети князівської влади, церковні реліквії, приймав участь у хрестових походах, пізніше вів 24

боротьбу з орденом тамплієрів. У 1223 році відбулася битва між малочисленим (до 30 тис.) монгольським військом і багатотисячним (до 100 тис.) військом князів на р. Калка (Кальміус) у Приазов’ї. Недовіра князів, бажання ослабити один одного стало причиною розгрому руського війська, частина князів загинула. Найбільшу стійкість проявили загони Галицько-Волинського князя Данила, який у 1238 році розпочав новий процес консолідації Русі, поставивши у Києві свого воєводу. Проте цього не сталося – на Русь йшла монголо-татарська навала. Протягом 1237-1239 рр. була завойована Східна Русь. 7 грудня 1240 року монголи захопили Київ і рушили на захід, пройшли галицько-волинські землі, руйнуючи все на шляху, вдерлися у Європу і дійшли до самого Адріатичного моря. Тут монгольський хан Батий зупинився і рушив назад на Схід. У пониззі Волги монголо-татари заснували державу Золота Орда із столицею у м. Сарай. Руські землі не входили до складу Золотої Орди, але платили данину, князі на престол сходили лише з дозволу ханів Золотої Орди (ярлик). На території руських князівств були розміщені ставки наглядачів (смотрящих) – баскаків, які також збирали данину та проводили акції терору проти непокірних. Давньоруський період в історії України закінчився. Щодо монголотатарського іга існує дві протилежні думки: 1) іга не було, а був союз Східної Русі з Ордою (Гумільов, Васильєв та ін); 2) іго було і принесло занепад розвитку слов’янських народів: росіян, українців, білорусів. §ІІ.2 Історичне значення Київської Русі Вперше були об’єднані усі східноєвропейські племена в одну державу; Розпочато формування державності у багатьох неслов’янських племен (угро-фінів, які у 1001 році створили королівство Угорщина у середньому Подунайї), балтських племен (литовців) тощо; Підняла авторитет східних слов’ян; Сприяла формуванню у східних слов’ян більш прогресивних соціальноекономічних структур, культури; Захистила Європу від кочових орд зі Сходу; Дала початок трьом сучасним народам – українському, російському, білоруському. 25

ІІІ. Культура Київської Русі.  Культура Давньоруських часів (ІХ-XIV ст.) – це яскраве самобутнє і багатогранне явище. У своєму розвитку вона мала зв’язки з візантійською культурою, культурою західноєвропейських та азіатських країн, зазнаючи всебічних впливів і взаємодії;  Разом з тим Давньоруська культура становила певну автономність – основу її складали народні звичаї та світосприйняття автохтонного населення, територій, що були залучені у розвитку держави Київська Русь;  Давньоруська культура розвивалася в межах двох періодів: язичництва і християнства. §3.1 Язичницький період давньоруської культури У цей період усі сторони духовної культури визначав політеїзм. Язичницькі вірування у дохристиянський період являли собою нашарування різних епох і пережитки тотемізму (віра у спільного предка: рослину чи тварину), анімізму і чаклунства. Божества, яким поклонялися люди, уособлювали різні сили природи: Перун – бог грому, Дажбог – бог сонця, Стрибог – бог вітру, Сварог – бог вогню, Сімаргл – охоронець зерна, полів, Мокош – охорониця домівки. У язичницькому пантеоні богів були боги, пов’язані з культом предків – Род, Рожаниця, домовики. З культом язичницьких богів були пов’язані численні обряди: сезонні свята, пов’язані з польовими роботами; Івана Купала, колядки – ці два останні знайшли місце і в християнській культурі. Важливе місце у людей язичницького періоду належить їх світосприйняттю: земний світ, середній і горішній (небесний). Характерними були поховання: трупоспалення, у могилу клали речі домашнього вжитку, зброю, биків, коней. У могилах багатих небіжчиків знаходили залишки тіл рабів (Чорна могила: Чернігівський курган). Дохристиянська культура на Русі була писемною. Місцеві племена користувалися примітивним піктографічним письмом (знак, риска, лінія – умовний малюнок із зображенням яких-небудь дій, подій, речей).

§3.2 Християнський період давньоруської культури Запровадження християнства сприяло піднесенню давньоруської культури, поширенню писемності на основі алфавіту, створеного болгарськими (за іншими даними македонськими) просвітниками Кирилом та Мефодієм – «кирилиця», освіти, літератури, мистецтва і наукових знань. 1) Література  Переклади з грецької та арабської мов: «Моління Даніїлазаточника», «Житіє Кирила філософа», тощо.  Оригінальна автентична література представлена літописами і філософськими творами, навчаннями, билинами a. Літописи: «Повєсть врємєнних лєт» монаха Нестора (1111-1113 рр.), «Київський літопис ХІІ ст.», «Галицько-волинський літопис ХІІІ ст.»; b. Філософські твори: «Слово о законє і благодаті» митрополита Київського Іларіона (ХІ ст.); c. Навчальна література: «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (ХІІ ст.); d. Перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (приблизно 1187 р.) невідомого автора, яке не має аналогів у сусідніх культурах. 2) Освіта і наука Освіта на Русі започатковується ще з часів Володимира Великого, з прийняття християнства. Ярослав Мудрий ввів обов’язкове навчання для молоді вищих станів. Як правило, школи відкривалися при монастирях. Так у школі Києво-Печерського монастиря вивчалися богослов’я, філософія, риторика, граматика, твори античних авторів, географія. Самостійної науки не було – знання залучалися з Візантії та інших країн і народів. Переваги надавалися медицині, знахарству, математиці – знали 4 дії, дроби, обчислення відсотку, географії(«Ходіння Данила Мніха» чернігівського купця у Палестину) 3) Мистецтво 27

Мистецтво давньої Русі являло собою синтез художнього досвіду слов’ян, їх віковічних сусідів та тисячолітніх надбань Західної і Східної цивілізацій. Розвивалося мистецтво в основному у сфері архітектури (зодчества), іконопису, малюнків на стіні (фрески) та мозаїки, а також у сфері музики, пісні та танців. Архітектура давньої Русі представлена головним чином храмобудівництвом – спочатку матеріалом було дерево (можна робити опис лише з письмових джерел, оскільки первинних витворів та їх копій не збереглося), але з Х ст. все більше з каменю. Традиційно вважають першою кам’яною спорудою Десятинну церкву у Києві та СпасоПреображенський собор у Чернігові (1031-1036 рр.). У 1037 році на честь перемоги над печенігами з ініціативи Ярослава Мудрого було розпочато будівництво Софії Київської. Архітекторами були греки й руські майстри. Стиль перших храмів суто візантійський. З ХІІ ст. розпочав формуватися простіший стиль – західноєвропейський романський. З середини ХІІ ст. на Русі виділяються школи: київська, переяславська, галицька – усі мали схожі й водночас відмінні риси. Шедеврами іконопису називали праці монахів Печерського монастиря – там сформувалася школи Григорія та Аліпія. Практично усі ікони того часу втрачені. Найдавнішою є ікона Волинської Божої матері кінця XIII – XIV ст. з Покровської церкви Луцька. Фрески та мозаїки Софійського собору визнані ЮНЕСКО досягненням світової культури. Поширення писемності на Русі сприяло виникненню такого виду живопису як книжкова мініатюра («Остромирове євангеліє», 10561057рр., «Ізборник книг Святослава», 1037р). Питання для самоконтролю: 1. За яких обставин утворилася Давньоруська держава під назвою Київська Русь? 2. Яка теорія походження Київської Русі здається вам більш аргументованою? Чому? 3. Назвіть основні складові устрою Київської Русі. 4. Оцініть значення запровадження на русі християнства. 5. Назвіть основні періоди політичної історії Київської Русі. 28

6. Оцініть реформи Київського князя Володимира Великого. 7. Доведіть, що за часів князя Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшого розквіту. 8. Назвіть причини занепаду Київської Русі. 9. Визначте історичне значення Київської Русі. 10. Чи можна стверджувати, що давньоруська культура виникла як автохтонне явище, тобто лише на досягненнях автономного розвитку? Якщо ні, то назвіть основні напрями основних культурних зовнішніх зв’язків. 11. Розкажіть про особливості розвитку давньоруської культури у язичницький період.

12. Розкажіть про досягнення давньоруської культури у християнську добу: література, освіта і наука, мистецтво.

Питання СРС. Галицько-Волинська держава – спадкоємниця Київської Русі 1. Утворення, піднесення і занепад Галицько-Волинської держави. 2. Роль Галицько-Волинського державності.

князівства

історії

Української

Актуальність матеріалів. З розпадом Київської Русі над р. Дністер з центром у м. Галич виникло Галицьке князівство (кінець ХІ ст.), а над р. Буг з центром у м. Володимир – Волинське князівство (середина ХІІ ст.). Більш сильнішим спочатку було Галицьке князівство, особливо за князя Ярослава Осмомисла («о сьоми мислях», тобто знаннях), спритного та добре освіченого. По його смерті влада перейшла до бояр, нависла загроза захоплення Угорщиною і Польщею. Волинське князівство після відокремлення від Київської Русі спочатку розпалося на дрібні князівства, які вдалося об’єднати князю Роману Мстиславовичу (1170-1205 р.р.). У 1199 році він приєднав Галицькі землі – так утворилося Галицько-Волинське князівство. В історичній літературі виділяються чотири основі періоди ГалицькоВолинського князівства, другої великої держави в Українських землях 29

після Київської Русі (див Атлас 7 клас, стор 18,19). §1 Утворення, держави.

піднесення

занепад

Галицько-Волинської

1.1. І етап (1199-1205): утворення і становлення. Це період князювання Романа Мстиславовича. Йому вдалося придушити опір великих бояр і заручитися підтримкою дворян, середніх бояр та міщан. Провів кілька переможних походів проти Польщі та Литви. У 1202 році приєднав до своїх володінь Київ і став Великим князем. У тому ж році та у 1204 році провів успішні походи проти половців. В останні роки життя Роман Мстиславович пробував провести адміністративну реформу під назвою «Добрий порядок» для зміцнення центральної влади: владу передавати старшому сину, київського князя обирати шістьма найбільш впливовими князями. У цьому Роман Мстиславович не знайшов підтримки серед східних князів. У 1205 році він трагічно загинув під час походу на Польщу. 1.2. ІІ етап (1205-1238): тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочався майже 30-річний період боротьби за владу між волинськими та галицькими боярами, чим скористалися поляки та угорці, які задумали захопити усі західні українські землі. У 1213-1219 роках галицько-волинським князем було призначено малолітнього сина угорського короля Калмана (Коломана). У 1219 році галичани при підтримці польського короля запросили князювати новгородського князя Мстислава Удатного, який вигнав угорців та розпочав боротьбу проти бояр. У цьому йому надавав допомогу зять, син колишнього галицьковолинського князя Романа Мстиславовича – Данило, відомий в історії як король Данило Галицький. З 1225 року Данило як волинський князь розпочав боротися за відновлення Галицько-Волинської держави: спочатку проти поляків, а потім проти галицьких бояр. У 1238 році Галицькі землі були приєднані до Волині. У тому ж році під Дорогочином військо Данила Романовича розгромило тевтонських рицарів, захопивши у полон їхнього магістра. 1.3. ІIІ етап (1238-1264): піднесення галицько-волинської держави та боротьби із золотоординським ігом Після перемоги над хрестоносцями авторитет Данила Галицького 30

зріс настільки, що він знову став претендувати на Київ та звання Великого князя. Це йому вдалося зробити у 1239 році. Після нападу монголо-татар на Київ у грудні 1240 року та їх походу на Захід через Волинь і Галичину, Данило Галицький визнав залежність від Золотої Орди і змушений був платити їм данину. Слід зазначити, що монгольські хани пам’ятали героїзм галицько-волинських загонів у битві на р. Калка 1223 року і ставилися до Данила з більшою повагою, ніж до інших руських князів. У 1245 року Данилу знову прийшлося вести боротьбу з боярами, які скориставшись послабленням князівської влади запросили на престол чернігівського князя Ростислава. Розгромивши Ростислава, Данило об’єднав галицько-волинські землі, був визнаний як єдиний правитель у своєму князівстві усіма князями, в тому числі і Золотою Ордою (їздив у Золоту Орду за ярликом). Наступив новий період розвитку галицьковолинського князівства – цьому сприяли: віддаленість від Золотої Орди, символічна данина, послаблення Польщі, Угорщини і Литви та східноруських князівств. За цих обставин Данила Галицький розпочав будівництво міст та укріплень (заснував Львів у 1256р. та Холм), сприяв розвитку економіки, культури, поширенню православ’я. З початку 50-х років ХІІІ ст. Данило Галицькій розпочав таємні перемовини з руськими князями і Литвою про спільний похід проти Золотої Орди. У 1253 році Данило уклав союз з Папою Римським про хрестовий похід на Схід. Був коронований на престол, але це йому мало допомогло – через низку причин західні сусіди Галицько-Волинської держави не підтримали Данила, а тому хрестовий похід не вдався. У 1254 році Данило розпочинає самостійно бойові дії проти Золотої Орди, початок яких був успішним. Але з 1256 року Данило був змушений вести боротьбу ще й проти Литви за північні землі та Київ. У 1258 році Орда провела спустошливий похід проти Галицько-Волинської держави, наслідком якого стало знищення оборонних споруд усіх міст (крім Холму). Саме в цьому місті після тяжкої хвороби у 1264 році король Данило помер (у м. Золочеві зараз відновлюється резиденція Данила Галицького, саме на її території народився у 1961 році укладач цього конспекту). 1.4. ІV етап (1264-1323): стабільність і піднесення. 31

Після смерті Данила королівство Галицьке та Володимерії було розділене між його трьома синами. Найбільш послідовним був Лев Данилович (1246-1301 рр.), за часів якого землі Галицько-Волинського князівства займали найбільшу територію: були приєднані Закарпаття і Люблінська земля ( Атлас, карта на ст. 19). Нове об’єднання ГалицькоВолинського князівства стало можливим за правління короля Юрія І, онука Данила Галицького (1301-1315 рр.). Це був період відносного спокою, знову процвітали міста і торгівля, зріс добробут населення. У 1303 році відбулося встановлення Галицької митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Золота Орда не допікала через власні внутрішні міжусобиці, з Польщею та Литвою підписано примирення. Подібна ситуація була і після смерті Юрія І за правління його синів Андрія та Лева ІІ,що правда, ім. все важче було боронити землі від Литви: у 1323 році брати загинули у битві проти хана Золотої Орди Узбека (сприяв розвитку освіти, науки в Середній Азії, задушений мулами (священиками) у Самарканді, після чого ханом Орди став малолітній син Тимур – майбутній найжорсткіший завойовник тих часів). Дітей у Андрія та Лева не було, а тому у Галицько-Волинському князівстві розпочалася нова боротьба за владу, яка тривала до занепаду держави. 1.5. ІV етап (1323-1340): занепад держави. Після смерті Юрія ІІ Болеслава( син дочки Юрія І і мазовецького князя Болеслава) у 1340 році Галицько-Волинські землі були розчленовані: Галичина відійшла Польщі, Волинь – Литві, Буковина – Молдавії. 2 Роль Галицько-Волинського князівства в історії Української державності.  Зберегло від асимілювання південну та західну гілки слов’янства, сприяло їхній консолідації та самосвідомості;  Стало новим центром, після занепаду Києва, політичного та економічного життя;  Модернізувало давньоруську державну організацію;  Розширило сферу проникнення на схід досягнень західної культури. Питання для самоконтролю: 32

1. За яких обставин утворилося Галицько-Волинське князівство? 2. Назвіть основні держави.

етапи

розвитку

Галицько-Волинської

3. Охарактеризуйте роль Данила Галицького в історії України. 4. Визначте князівства

історичне

значення

Галицько-Волинського

Тема 3. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV – перша половина XVII ст) 1.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави

Ліквідація удільних князівств

Люблінська унія 1569 року та її наслідки для України

Берестейська церковна унія 1596 року: передумови та наслідки

Соціально-економічні процеси в XIV – першій половині XVIІ

ст.

Актуальність матеріалів. Після розчленування Галицько-Волинського князівства, українські землі були повністю захоплені сильнішими західноєвропейськими державами та Золотою Ордою ( з кінця XV ст. Московською державою, що розпочала швидке зростання після перемоги на Куликовому полі війська Золотої Орди у 1380 р. та повалення іга, тобто залежності): Закарпаття у ХІ ст. – Угорщиною, Волинь, Ліво- та Правобережжя Україна з Поділлям Литвою (до 1569 року), Галичина – Польщею, Буковина – Молдавією (Шипинське князівство), Чернігово-Сіверщина з кінця XV ст. – Московською державою, яка заявила вже тоді претензії на усі землі 33

колишньої Русі. Разом з тим, традиція державотворення на українських землях збереглася до 1471 року – до ліквідації литовцями Київського князівства.

§1 Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Литовське князівство утворилося в ХІІІ ст., а вже у XІV ст. за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1345-1377 рр.) Литва здобула більшу частину білоруських, українських і частини російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили 9/10 територій (90%). В історії цей період називають «оксамитовим» литовським проникненням. Які ж причини такого швидкого розширення кордонів Литви: Руські землі були ослаблені монголо-татарським погромом; Населення руських земель «надавало перевагу» литовцям перед монголо-татарами, у більшості випадків руські князі добровільно визнавали владу Литви. Політика Литви: «Старого не змінюєм, а нового не запроваджуємо» Ослаблення Золотої орди через міжусобиці у 1360-1370-х роках. Литовські князі до 1471 року зберегли устрій Русі – удільні князівства роздавалися синам та племінникам династії Гедеміновичів. У маленьких князівствах влада належала місцевим українським князям (одержали лише край колишніх володінь). Майже усі литовські князі прийняли православну віру, загальнодержавною визнавали староруську мову та закони «Руської правди». §2 Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Наприкінці XІV ст. власне литовські землі складали лише десяту частину держави. Великі князі Литовські «не змінюючи старого» стали на шлях інкорпорації у місцеву, переважно давньоруську, культуру, тобто повторювали історію проникнення та асимілювання варяг слов’янами. Проте історія рідко повторюється у точності, частіше як фарс або трагедія. Українська історія литовської держави булі водночас і тим, і другим. 34

У 1337 році Великим князем Литви став молодший син Ольгерда Ягайло. Проти нього виступили старші брати та двоюрідний брат Вітовт. На заході росла загроза з боку Тевтонського ордену (хрестоносців, до того двічі розбитих у походах на Схід: Олександром Невським у 1242 р. та Данилом Галицьким у 1238 р.), на сході – з боку Московського князівства, а на півдні загрозу становило Кримське ханство (остаточно відділилося із Золотої Орди у 1443 році, а в 1475 р. стало васалом Османської імперії) (Див. Атлас, 7 кл., ст. 21). Пошуки князем Ягайлом союзників привели до зміцнення відносин з Польщею. У 1385 році було заключено Кревську унію — «Союз на крові», тобто шлюбний контракт між Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Велике князівство залишилося фактично незалежним, його з 1392 року очолив Вітовт (1392-1430 рр.) Наслідки Кревської унії 1385 року: a) Позитивні – об’єднання зусиль двох держав допомогло розгромити у 1410 році хрестоносців під Грюнвальдом, що зупинило просуванню німців у слов’янські землі. b) Негативні – посилився вплив поляків. Розпочалося захоплення українських земель і насаджування католицизму. Бажання поляків ліквідувати Литовське князівство проявилося вже у 1401 році за умовами Віленської унії (м. Вільно – столиця литовської держави, сьогодні Вільнюс). Після поразки військ Вітовта від військ золотоординського хана Тимура (Тамерлана) на річці Ворскла (сьогодні Полтавська область.) у 1399 – році Вітовт став на сторону хана Тохтамиша, що програв боротьбу за владу з Тимуром – становище литовського князя похитнулося і він мусив визнати васальну залежність від Польщі. Проте, після Грюнвальдської битви Литва відновила незалежність, хоча залишилася союзником Польщі. Відновивши сили, Вітовт розширив володіння за рахунок земель Золотої Орди між р. Дністер та р. Дніпро до узбережжя Чорного моря (Вітовт допоміг закріпитися у владі Золотої Орди династії Тохтамиша і це була йому плата). Авторитет Вітовта був такий, що його збиралися вже коронувати. Проти був Ягайло, який затягував цей процес. У 1430 році Вітовт помер – закінчився другий період литовко-руської доби (перший: 35

1340-1385 рр.) §3 Ліквідація удільних князівств. Після смерті Вітовта великим литовським князем став молодший брат Ягайла – Свидригайло. Він повів боротьбу за незалежність від Польщі, в цьому мав підтримку місцевих князів та населення. Католики підтримали брата Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. У 1435 р. під Вількомиром війська Свидригайла зазнали поразки від феодалівкатоликів, яких підтримувала Польща (цю битву прирівнюють до Грюнвальдсьскої за масштабністю). Свидригайло зрікся титулу Великого князя. З цього року на українських землях розпочався процес ліквідації удільних князівств та утворення воєводств: Руське воєводство ( Галичина), Подільське воєводство, Волинське князівство (1452 р.) та Київське князівство (1471 р.) були перетворені у воєводства – це поклало край традиціям державного будівництва на українських землях, розпочався новий етап: боротьба за Україну між Польщею та Московською державою, яка у результаті війни 1500–1503 рр. приєднала всю Чернігово-Сіверщину. В історії період від 1471 року до 1569 (Люблінської унії) називають ІV етапом литовсько-руської доби – останнім. Від 1569 року, тобто заключення Люблінської унії розпочався період польської експансії на українські землі (до 1648 року). §4 Люблінська унія 1569 року та її наслідки для України. Поширення польської експансії на українські землі із Заходу, московської – із Сходу, а кримсько-татарської з Півдня поставило Велике князівство Литовське перед загрозою воєнної катастрофи і розчленування. Ситуація погіршилася внаслідок поразок Литви від Московського князівства у Лівонській війні, що розпочалася у 1558 році (1558 -1588 рр.).литовська знать змушена була піти на об’єднання Литви із Польщею в одну державу, яка дістала за угодою у м. Люблін назву «Республіка» ( польською мовою Річ (Реч) Посполита). Люблінська унія проголошувала, що влада у Речі Посполитій представлена королем, єдиним сеймом, грошовою системою (гривня ліквідовувалася), законом та визнанням державною релігією католицтво. Литовське князівство отримало статус автономії, а всі українські землі, що належали Литві, перейшли під владу Польщі. На

українську

територію

поширювалися

польські

форми 36

соціального та правового життя, в тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії (лише для громадян країни, що важливо, то переваги надавалися вірянам-католикам), міського самоврядування (Магдебурзьке право) тощо. За цих обставин розпочалася стрімка полонізація української шляхти та духовенства. Православним заборонялося займати вищі державні посади, у містах воно усувалися від участі у самоуправлінні. В установах панувала польська та латина як мови освіти, судочинства та діловодства. (Див. Атлас, 7 кл., ст. 22-23). §5 Берестейська унія 1569 року та її наслідки для України. З моменту розколу християнства у 1054 року на православну та католицьку гілки ідея об’єднання (унії) завжди знаходила своїх прихильників. У 1274 році у м. Ліон (Франція) була підписана міжцерковна унія проти монголо-татарської загрози. У 1439 році у Флоренція була відновлена унія – тоді Візантія шукала підтримки Заходу у боротьбі з турками. Ця унія проіснувала до падіння у 1453 році Константинополя. З цього часу авторитет православної церкви почав знижуватися, а католицької – навпаки. Після Люблінської унії, коли значна частина української шляхти та духовенства почали втрачати свою впливовість на території України, знову виникла ідея церковної унії. Певним прискорювачем розвитку ідеї об’єднання церков стала «календарна реформа», проведена папою Григорієм ХІІІ 1582 р. (григоріанський календар), яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків і православних. Ініціаторами церковної унії стали православні на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном. У 1595 році папа Климент VІІІ офіційно визнав унію, а у 1596 у м. Брест відбулося юридичне оформлення грекокатолицької церкви. Уніатська церква зберігала слов’янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і зверхність Папи римського. Існування православної церкви у Речі Посполитій було заборонено. Утворення греко0католицької церкви розкололо українське суспільство на її прихильників та противників. Та й поляки ніколи до кінця не визнавали цієї унії. Брестська унія збурила українське суспільство, особливо серед 37

міщанства та духовенства, менше серед селян і шляхти. Поти унії виступила частина аристократії на чолі з князем Василем Костянтиновичем Острозьким (1527-1608 рр.), яких підтримали об’єднання міщан – братства. Це змусило в 1632 році Польщу знову дозволити легальне існування православної церкви. Значну роль тут відігравали козацькі повстання. §6 Соціально-економічні процеси в XIV – першій половині XVIІ ст. За литовко-польської доби в економічні сфері відбулися помітні зрушення. Якщо ще у XIV ст. переважала примітивна експлуатація великих природних багатств українських земель, то починаючи з XV ст. перевага надавалася інтенсивному рільництву та скотарству (рогата худоба, у першу чергу воли). Причина: падіння Константинополя, головного експортера зерна для Європи та виникнення нового перевального пункту у м. Гданську (Балтійське море, Річ Посполита). Зростаючі масштаби експорту зерно-бобових культур та волів поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці. Процес зростання великого феодального землеволодіння (магнати, пани) з початку XVІ ст. став набирати динамічності, особливо посилився від Люблінської унії. Поряд з цим почався наступ феодалів на територію та права селянських общин: їх привласнення і закріпачення селян. Вже у другій половині XVІ ст. вільних общинних земель в Україні практично не залишилося. Якісні зміни відбулися і в організації праці:  У сільській місцевості основу господарства складали фільварки (ферми) з примусовою працею;  У містах посилилася спеціалізація ремісництва (на початку XVІІ ст. 270 видів (60 - Київська Русь)), виникнення ремісничих об’єднань – цехів і ремісничих мануфактур (поєднання ручної праці з механічною). Значна кількість міст мала права на самоуправління у формі Магдебурзького права або локальних грамот (в Україні перші міста: Львів, Кременець, Київ). 38

У соціальній ієрархії вершину займала шляхта (дворянство), що несла службу у князів (в Україні нараховувалося до 30 родів литовсько-руської спадщини). Наступною ланкою були пани – найбільші землевласникимагнати, які у бойові дії виступали із власними озброєними загонами (хоругвами). Нижчий щабель займала дрібна шляхта (зем’яни), вихідці із селян та міщан. Юридичне оформлення прав, привілеїв та обов’язків шляхти було закріплене литовськими статутами: Старий (1529 р., відокремлення шляхти від селянства); Волинський (1566 р., закріплення прав за шляхтою). У середині XVІ ст. шляхта в Польщі становила 8-10 % населення проти 1-2 % у Західній Європі; в українських землях -5% (за іншими даними 2,5%)); Новий (1588 р.) Основу їх склала «Руська правда»). Другим станом у Речі посполитій було духовенство. «Церковні люди» не підлягали світському суду; вони поділялися на «біле духовенство» (монахи, що не давали обітниці) і «чорне» (високі духовні ієрархи, що давали обітницю безшлюбності). Третім станом було міщанство, яке боролося за право на самоврядування. Проте Магдебурзьке право в Україні відзначалося значним втручанням у міські справи великокнязівських намісників та воєвод. Найнижчим прошарком соціальної піраміду було селянство, яке поділялося на три групи: чиншові (данники) – вільні общинники, які з розвитком фільварків майже зникли; тяглі – вели господарювання на землях феодалів; службові (челядь, дворові).

Питання для самоконтролю: 1. Що відбулося з українськими землями після занепаду Галицько-Волинського князівства? 2. Охарактеризуйте перший етап литовсько-руської доби, так званого «оксамитового» проникнення. 3.

Назвіть наслідки Кревської унії 1385 року.

Охарактеризуйте добу правління Литвою князем Вітовтом.

Як

позначилося

на

розвитку

української

державності 39

ліквідація князівств та утворення воєводств? 6.

Розкажіть про останній етап литовсько-руської держав.

7. Люблінська унія: дата, причини та наслідки утворення для населення українських земель. 8.

Назвіть передумови та наслідки Брестської церковної унії.

9. Охарактеризуйте процеси, що відбулися в економічній сфері на українських землях у XV – першій половині XVІІ ст. 10.

Якою була соціальна ієрархія на українських землях

Питання СРС. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV – перша половина XVІI ст.) 1.

Стан української культури, основні чинники розвитку.

Розвиток освіти і науки

Розвиток літератури і мистецтва

1 Стан української культури, основні чинники розвитку у XIV – перша половина XVІI ст. Розвиток української культури після занепаду ГалицькоВолинської держави розвивався у складних умовах: роз’єднання українських земель, спустошливі напади татар, польська експансія, падіння авторитету православної церкви, денаціоналізація української шляхти. Проте, з кінця XIV – початку XVІI ст. у культурі українців почали відбуватися якісні зміни, викликані насамперед такими чинниками:  Проникнення ідей гуманізму на наслідки Реформації сприяли розвитку освіти, науки, поширенню гуманістичних ідей, формування основ громадянського суспільства та української мови;  Діяльність братств, тобто об’єднань міщан, які легально захищали українську мову, культуру, духовні цінності українського народу; розвивали цінності громадянського суспільства. Перша братська школа відкрита у Львові у 1585 р., а у 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни – у Києві. Об’єднань міщан та братських шкіл на початку XVІI ст. нараховувалося більше десятка;  Виникнення і розвиток закладів Вищої освіти: Острозька вища школа (академія), заснована князем Острозьким біля 1580 року – 1608 рік та Києво-Могилянський колегіум, заснований архімандритом православної церкви Петром Могилою на основі злиття лаврської та братської шкіл у 1631 році;  Зростання ролі і значення козацтва, яке з початку XVІI ст. стає головним оборонцем української землі та української культури. 41

2 Розвиток освіти і науки. Власне українська освіта почала розвиток із створенням братських шкіл, які виникли на противагу єзуїтським, які поширювали та захищали католицьку релігію. У програмах навчання передбачалося вивчення граматики, математики, астрономії, музики, основ медицини, риторики. У вищих школах обов’язковими науками були філософія, поетика, знання трьох мов: давньоукраїнської, грецької та латини. Серед вихованців братських шкіл були видатні політичні діячі: письменник Герасим Смотрицький, його брат знаменитий філологом Мілетій, ректор Київської братської школи, гетьман Петро КонашевичСагайдачний, Дем’ян Наливайко –відомий педагог, брат козацького ватажка повстання проти свавілля шляхти та панства в Україні у 15941596 роках. Значна кількість дітей заможних українців проходила навчання при домашніх школах, а вищу освіту одержували у Європі. Частина з них поверталася додому, частина залишалася за кордоном. Серед таких:  Павло Русин з Кросна - професор римської літератури;  Юрій Котермак - перший українець доктор медицинських наук , автор першої друкованої книжки, виданої українцем, професор Болонського і Краківського університетів;  С. Оріховський-Роксолан – знайомий з реформатором церкви Мартіном Лютером, був одним з фундаторів «теорії суспільної угоди», прихильником теорії природного права, яку систематизували Гуго Гроцій та Ю. Ліпсій на початку XVІI ст. Серед наукових досягнень українців слід вказати на літописи – історіографічні праці. Найбільш відомим літописом того часу називають «Густинський літопис», який висвітлює події від Київської Русі до кінця XVІI ст. Його автор уперше почав розрізняти історію РусіУкраїни та історію Московського князівства.

3 Розвиток літератури і мистецтва. До кінця XV ст. в літературному українському процесі була перерва. Основним жанром у XVІ ст. була релігійна поезія на теми з життя 42

Христа, апостолів, початок і кінець світу. З кінця XVІ ст. виникає релігійна драма. У братських школах релігійні драми розмежовувалися інтермедіями або інтерлюдіями (комедійними діями). У другій половині XVІ ст. зароджується український героїчний епос – думи та історичні пісні, що створювалися та поширювалися кобзарями. Серед таких пісень: «Пісня про Байду», «Дума про козака Голоту», «Маруся Богуславка». Наприкінці XVІ ст. у відповідь на експансію католицизму на схід почала розвиватися полемічна література. Першим гострим таким твором був трактат «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького, ректора Острозької академії. Головна тема: захист вітчизни, національних традицій та православної віри. Вершиною полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну він різко виступав проти польськокатолицької реакції, висунув утопічну програму «царства Божого на землі». Суттєвий вплив на розвиток освіти і літератури мало виникнення друкарства. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий у 1574 році у Львові Іваном Федоровим. Що правда, існують історичні дані про більш ранній період початку друкарства – десь у 1460 році багатий львівський міщанин подарував церкві Св. Онуфрія друкарський верстат. Друкарство поширилося у XVІI ст., а до того твори переписувалися. Серед таких важливою пам’яткою є переклад українською мовою «Пересопницького євангелія» Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556-1561 рр. Мистецтво цього періоду представлене архітектурними пам’ятками, здебільшого церкви та монастирі у Луцьку, Острозі, Кременці, Кам’янець-Подільському , Богуславі, Трипіллі, Львові та Києві. Важливе місце як пам’ятка посідає резиденція Богдана Хмельницького в Чигирині, відновлена за протекцією президента В. Ющенка. Серед живопису, головним чином у західних землях, розвивалася іконографія та церковне різьблення (Успенський собор Києво-Печерського монастиря), а з початку XVІI ст. набула поширення графіка. Так у численних гравюрах до віршів Касіяна Саковича про похорони гетьмана Петра Сагайдачного у 1622р. вперше зображено запорізький герб: «козак з мушкетом». 43

Питання для самоконтролю: 1. Назвіть основні чинники розвитку української культури у XIV – першій половині XVІI ст.. 2. Яке місце у збереженні та розвитку української культури посідають братства та братські школи? 3. Що ви знаєте про відомих українських науковців та громадських діячів того часу? 4. Назвіть самий визначний твір українських літературних діячів наприкінці XIV – початку XVІI ст.? (Довільний вибір)

Тема 4. Козацький період. І. Виникнення українського козацтва і утворення Запорізької Січі (Дмитро (Байда) Вишневецький) 1. Причини зародження козацтва 2. Сутність українського козацтва 3. Реєстрове козацьке військо 4. Організація Запорозької Січі 5. Адміністративно - політичний устрій Січі ІІ. Козацькі війни наприкінці XVI ст. ІІІ. Гетьман П.Сагайдачний та його доба. ІV. Козацько-селянські повстання 1620-1630-х рр. V. Визвольна війна українського народу середини XVII ст.. (1648 – 1676 рр.). Утворення козацької держави. VІ. Україна після Б.Хмельницького. Руїна. І.1. Причини зародження козацтва Центральним явищем історії України ХVІ-ХVШ ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі риси українського народу. Воно виникло і 44

сформувалось у другій половині ХV-ХVІ ст. як протест народу України проти все зростаючого соціального, національного та релігійного гніту. Його колискою стали порубіжні-території Південної України. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво. Що стосується причин виникнення козацтва, то на думку відомого його дослідника академіка Д. Яворницького, першопричиноюутворення козацтва були "ухідництво" (промисли) та "добичництво" (походи на татарські поселення). Сучасні вчені в принципі погоджуючись з академіком Д. Яворницьким дають більш детальну картину цього процесу. Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV- першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа практично проходила по лінії укріплень Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла ЦеркваЧеркаси-Канів-Київ. Далі на південь лежало так зване "Дике поле". Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку.Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори. Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею - Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості 45

й відваги. Адже життя у степу було пов'язано з багатьма небезпеками, насамперед з татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визвольняючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" почала відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом. Отже зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національного-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів. І.2.Сутність козацтва Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання". У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як "страж", "конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського. Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу. Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. 46

річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селянами на “волості” (так називали заселені простори Подніпров'я). Вчорашнє "Дике поле" перетворилося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України. На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу, хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних козаків. Останніх ще називали "дуками", вони володіли хуторами, угіддями тощо. Козаки об'єднувалися у "товариства" - самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо. Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки проживали на “волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "показачення" міщан. І.3.Реєстрове козацьке військо Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Втечі й показачення селян позбавляло феодалів робочих рук і збільшувало лави "неслухняного", "свавільного" населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї 47

і їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків, повернути їх у панське ярмо. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на початку XVIст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда II Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. - 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони і дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основним завданням якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом. Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони звільнялись від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адмінистративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі "де три козаки, там два третього судять". Реєстрові козаки підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди - корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Створення реєстру, по суті санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно - правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок "показачення", насамперед селянства і міщан. Проте процес формуваннякозацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI- ХVIIст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами. Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорозьким Військом". Поступово реєстровці організувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися іменами їх 48

керманичів. У 1625р. уряд офіційно затвердив військовоадміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік в кожному. Залежно від розквартирування полки іменувалися за назвою найбільшого міста Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший" (з нім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх. Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялась остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Реєстрове козацтво не могло стояти осторонь тих проблем, які існували в Україні. Як показало життя, для нього переважаючими були національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по-великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення. Таким чином, протягом ХVIст. склалися три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки - кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові козаки - основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорозькі (низові) козаки - проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозька Січ. І.4. Організація Запорозької Січі Поява козацтва і , особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували 49

в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, почали відходити на "Низ". Тут, у пониззі Дніпра, за порогами вони створили систему укріплень на дніпровських островах. Заховані в плавнях, густих зарослях лози й очерету, козацькі фортеці були неприступними для татар і турків. Дванадцять порогів (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дід поріг, Вольний та ін.) - гранітні хребти висотою від 4 до 7 м. перерізали Дніпро від правого до лівого берега і тяглися впродовж течії до 100 км. (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя). Далі на південь, нижче від порогів, Дніпро розливався широкою низовиною, приймав у себе багато приток - Томаківку, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (на правому березі), Московку, Кінську, Білозерку, Рогачик, Лепетиху (на лівому березі) та ін., які при впаданні в Дніпро створювали непрохідні болотисті плавні, зарослі очеретом і чагарником. По течії, на південь від порогів на пониззі Дніпра, було багато островів - Велика, Мала Хортиця, Великий, Томаківка, Базавлук та ін. Козацькі укріплення називали "січами". Назва "Січ" походить від слова "сікти", тобто "рубати", і первісно означала укріплення (засіку) з повалених дерев та хмизу для захисту від ворожих нападів. З часом, очевидно в 40-х рр. XVIст., окремі січі об'єдналися в одну Запорозьку Січ, або Кіш (у татар ця назва означала військову ставку, місцезнаходження вождя). Перша писемна згадка про Січ зустрічається у "Всесвітній хроніці" (Краків, 1551 р.) польського історика Мартина Бєльського. Питання про утворення Запорозької Січі досліджено не повністю. Історики й досі не дійшли спільної думки, чи можна хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Дмитра Вишневецького, старосту канівського і черкаського - її засновником. Кілька разів змінювала Січ своє місцеперебування. Вважали, що спершу вона розташовувалася на острові Хортиці. Там у середині 50

XVIст. князь Дмитро Вишневецький ("Байда", за народними переказами) спорудив укріплений замок. Його залога складалася з козаків, які використали систему засік. Із Хортиці козаки на чолі з Дмитром Вишневецьким в середині XVIст. здійснили перші сухопутні походи проти татар і турків. За уточненими даними Січ виникла трохи раніше й на іншому дніпровському острові - Томаківці. А Дмитро Вишневецький разом з козаками отаманів Млинського і М.Єсаковича звели укріплення на Малій Хортиці (острів на "старому Дніпрі" за 700 м. від Великої Хортиці) восени 1556 р. Документи розповідають, що приблизно до 1593 р. Січ була на острові Томаківці (тепер біля с.Городище Нікопольського району Дніпропетровської області), а потім розмістилася на другому дніпровському острові - Базавлуці. З 1638 по 1652 рр. Січ перебувала на Микитиному Розі. Тут Богдан Хмельницький був обраний гетьманом. Найдовшу історію (1652-1709 рр.) мала Чортомлицька Січ (на території сучасного Каховського водосховища), з якою пов'зані походи Івана Сірка. Цю Січ за наказом Петра І було зруйновано, оскільки більшість запорожців підтримала І.Мазепу. В 1709-1711 рр. Січ перебувала на річці Кам'янці, потім в Олешках (1711-1734 рр.) і, нарешті, остання так зв. "Нова Січ" з 1734 і до 1775 р. знаходилась на р.Підпільній. Кожна з цих січей мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (бл. 10м.) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли курені - великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом - із дерв'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скликання на козацькі ради і "ганебний стовп", біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, 51

торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували неподалік по численних плавнях і річках, та вартовими вежами, виставленими далеко у степу. Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни чисельність населення в Січі різко збільшувалася. У мирний час козаки насамперед займалися промислами і скотарством, а в паланках землеробством. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно-релігійного гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту. І.5.Адміністративно-політичний устрій Січі Українське козацтво витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорозької Січі - козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб. Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без вийнятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Постанови на раді приймалися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок. Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали в гору шапки. Козацька рада, як правило збиралася тричі на рік: 1 січня, на 2-3-й день після Великодня та 1(14) жовтня (на свято Покрови) , а в разі потреби й в інший час. Вона укладала мир чи 52

оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який об'єднуючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церкви тощо. У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою. Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків, проводив дізнання з поводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби. Особливе місце відводилося курінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом йшли т. зв. батьки або "сивоусі діди" колишні запорозькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням "одвічних порядків запорозької громади". Якщо у діях когось із старшин, в т.ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позбавити посади, або й навіть скарати на смерть. Вже на другу пол. XVIст. Січ. мала чітку військову організацію. Все запорозьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курінь - це своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150-200 чол., хоч загальна кількість 53

приписаних до того чи іншого куреня могла досягати 400-600 осіб. Більшість із них тільки числились за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являлися сюди за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д. Яворницького, у період розквіту Запорозька Січ нараховувала в сер. 10-12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобід - бл. 100 тис. чол. Формально підвладна урядові Речі Посполитою, Січ де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкінці XVIст. вона починає відігравати політичну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорозьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. XVIIст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Традиційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й Османської імперії. Запорозька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною, допомагаючи першому в його боротьбі проти турецького втручання у внутрішні справи. ІІ. Козацькі війни наприкінці XVI ст. Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був Криштоф Косинський, гетьман українського козацтва. Родом із Підляшшя, виходець із середовища небагатих шляхтичів. Тривалий час жив на Запоріжжі і в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацькоселянське повстання проти польської влади взагалі. Скоро його військо досягло близько п’яти тисяч. Воно швидко поповнювалося за 54

рахунок запорозьких, а також реєстрових козаків і втікачів із панських маєтків: селян та всякої шляхетської челяді, які не могли більше терпіти знущання своїх господарів. Повстання 1591-1593 рр. охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь. Підтримані місцевим населенням, повстанці в грудні 1591 року оволоділи фортецею й містом Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію та військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Польський король Сигізмунд ІІІ послав проти них військо на чолі з князем Язловецьким, однак той не зміг нічого вдіяти. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно сполошило польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Стояли морози, завивала хуртовина, умови для бою були особливо важкими. Зазнавши великих утрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви. Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. Він звернувся за допомогою до Москви й отримав звідти гроші, зброю, боєприпаси. В травні 1593 р. 2-х тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розробив підступний план. Він розпочав переговори з повстанцями. Косинський був запрошений до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана. Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.).Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько, ремісник-кушнір, був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар. 55

Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя Костянтина Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського сучасника історика М. Бельського “Це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”. Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника, виконував усі накази князя і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо, готове йти на всяку небезпеку й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська безоглядно нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан визволили місто Брацлав. Наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк. Навесні 1595 року Наливайко при допомозі білоруських повстанців громить литовських феодалів і визволяє міста Луцьк, Бобруйськ, Могильов, а повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою оволодіває Пропойськом. Для литовсько-польського панування в Білорусії та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Поблизу Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського, вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок. Повстанські війська були приведені в бойовий порядок. Велика надія покладалася на артилерію, яка складалася з 20-30 легких гармат, на озброєнні повстанців були також гаківниці. Але великим тягарем для війська були козацькі жінки, діти та поранені, які шукали для себе тут захисту. Побачивши, що добре озброєному польському війську важко протистояти, повстанці вирішили перейти на лівий берег Дніпра. Війська поляків швидко наздоганяли їх. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до 56

Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід у степи. Була надія, що польський полководець не схоче переслідувати їх у небезпечних бездорожніх місцях, але той вів погоню далі і поставив собі за мету знищити всіх повстанців. Під Лубнами, над Солоницею, козаки були вимушені зупинитися, щоб перепочити й привести себе в порядок. Вони укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні. У важких умовах спеки й відсутності води, повстанці хоробро оборонялися й робили часті вилазки. Але поляки оточили їх тісним кільцем, звужували його і постійно обстрілювали з гармат. В таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. В тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода та обраний новий гетьман, але частина угодовськи настроєної старшини продовжувала переговори з польською стороною. Умови були дуже важкими. Повстанці були змушені видати старшину, віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору. Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, недотримавшись умов перемир’я, польське військо накинулося на безборонних і вчинило над ними криваву розправу. Ніхто не був помилуваний. З багатотисячного табору втекло ледь півтори тисячі. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно страчено у Варшаві. ІІІ. Гетьман П.Сагайдачний та його доба. Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії. Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли 57

польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного кількість українського війська збільшилася до 50 тис. чол. Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море. У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому. У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – “поставив зброю на 58

охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо. Хотинська війна. У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін. Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів. Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі. Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море. Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що “Петро Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.

ІV. Козацько-селянські повстання 1620-1630-х рр. Це був період нового піднесення антифеодального й національновизвольного руху, викликаного посиленням експлуатації й безправ’я народних мас, а також політикою національно-релігійної дискримінації. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини. Відбувається кілька великих повстань, в яких провідною силою виступає козацтво. До козаків приєднуються селяни. Повстання охоплюють переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолюють їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Трясило (1630 р.), Павло Бут (1637 р.) Яків Остряниця і Дмитро Гуня (1938 р.). Повстанці здобули кілька перемог над польськошляхетськими військами. Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т. Шевченко присвятив повстанцям вірш “Тарасова ніч”, в основу якого знаходиться опис подій, коли під час повстання 1630р. козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. Золоту роту – особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родин. “Ординація війська Запорозького” (1638 р.). Внаслідок козацьких повстань 1620-1630 рр. польський уряд змушений був піти на деякі поступки. Козацький реєстр був збільшений до 6 тис., а пізніше – до 8 тис. Але в другій половині 30-х рр. Річ Посполита вирішує остаточно приборкати український народ, в першу чергу козацтво. З цією метою на Дніпрі будується, по-перше, фортеця Кодак. По-друге, у лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6 тис. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак, зруйнованої козаками у 1635 р. під проводом Івана Сулими. 60

Таким чином, польсько-шляхетській владі вдалося придушити козацько-селянські повстання. Причини поразок полягали, насамперед, у переважанні сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці. Повстання мали стихійний, переважно неорганізований характер. Учасники їх були значно гірше озброєні. Жодне з них не поширювалося на всю Україну. Тактика повстанців носила, як правило, оборонний характер. Ці та інші недоліки були враховані ватажками великого повстання, що розпочалось після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638 - 1647 рр.). V. Визвольна війна українського народу середини XVII ст..(1648 – 1676 рр.).Утворення козацької держави. 1. Причини, рушійні сили і характер. Періодизація національновизвольної війни. 2. Розвиток національно-визвольної війни у 1648 – 1657 рр. Утворення козацької держави. 3. Історичне значення національно-визвольної війни 1648 – 1676рр. Повстання кінця XVI – початку XVII ст.., хоч і зазнали поразки, проте сприяли повстанню національної свідомості українців та накопиченню досвіду для майбутніх визвольних змагань. Самим масштабним з них стала Визвольна війна українського народу середини XVII ст.. під проводом Б. Хмельницького. V.1 Причини, Періодизація.

рушійні

сили

характер

визвольної

війни.

Причини: Здійснення польською шляхтою щодо українського народу політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану («Ординація Запорізького реєстрового козацтва», схвалена польським сеймом 1638 р.); Стрімкий розвиток національної самосвідомості усвідомлення ними власної етнічної ідентичності;

українців,

Формування на основі козацтва нової української політичної еліти (старшини), яка визначала національні інтереси і сформувала цілі 61

українського руху. Рушійні сили: Козацтво – керівна і провідна сила, ядро української армії; Селянство – виступало, насамперед, проти кріпацтва, вимагало особисту свободу і право володіння землею; Міщанство – у західних областях відігравало провідну роль, виступало, насамперед проти національного і регіонального гноблення; Частина української шляхти – формування української еліти, політичної програми; Православне духовенство(особливо низи). Національний склад: Абсолютну більшість становили православні українці. Форми боротьби: Непослух, відмова від виконання обов’язків; Основна форма – насильницькі, збройні форми боротьби, інколи з проявами жорстокості до неукраїнського мирного населення, а також католиків та уніатів, як відповідь на подібні дії з боку поляків, татар, турків, а пізніше росіян. Характер національно-визвольної війни: Національний; Релігійний; Соціальний. Цілі боротьби: Ліквідація польського і будь-якого іншого панування; Звільнення від національно-релігійного гноблення; Ліквідація магнатського системи з кріпацтвом;

землеволодіння,

фільварково-панщинної

Утворення незалежної української держави. 62

Періодизація національно-визвольної війни: 1.

Перший період (1648-1649 рр.)

- знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвами під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором. 2.

Другий період (1650-1653 рр.)

- не приніс, незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, успіху жодній із сторін. 3.

Третій період (1654-1655 рр.)

- визначався допомогою Росії Україні у боротьбі з Польщею. 4.

Четвертий період (1656-1657 рр.)

- це укладання союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі. V.2 Розвиток національно-визвольної війни у 1648 – 1653 рр. Утворення козацької держави. Безпосереднім приводом до початку війни стала особиста кривда, завдана Б. Хмельницькому дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який у 1646 р. зруйнував родинний хутір Хмельницького Суботів (під Чигирином), до смерті забив малолітнього сина і захопив майбутню дружину. Б. Хмельницький після невдалих спроб вирішити справи через польський суд, зібрав ватагу козаків, зруйнував польську залогу на о. Базавлук і подався на Січ, де його у 1648 р. було обрано гетьманом. Намагаючись придушити повстання, уряд Польщі кинув проти козаків численні війська. Б. Хмельницький, заручившись підтримкою кримського хана, рушив полякам назустріч. У квітні-травні 1648 р. під Жовтими Водами, у травні 1648 р. під Корсунем і у вересні 1648 р. під Пилявцями українські козацькі війська розгромили польське багатотисячне військо. Після битви під Пилявцями визвольна боротьба вийшла за межі повстання і перетворилась на національно-визвольну революцію(війну). На бік козаків стали масово переходити реєстрове козацтво, селяни, жителі міст, духовенство та дрібна шляхта. Річ Посполита стояла на межі воєнної така строфи. Проте Б. Хмельницький зупинив війська після взяття м. Львів біля фортеці 63

Замостя та 21 листопада 1648 р. уклав перемир’я з новобраним королем Яном Казимиром і відвів війська від західних кордонів з Польщею. Причини: На той час гетьман ще не думав про відокремлення України від Польщі, його метою була автономія і в цьому він покладався на Яна Казимира, сина короля і свого друга Володислава; Значні втрати серед війська козацького, а також голод та хвороби, що почали допікати повстанцям; Насувалась зима і закінчувався термін угоди з союзниками татарами. У грудні 1648 р. Б. Хмельницький на чолі війська урочисто в’їхав до Києва. З тих часів Зіновія Хмельницького стали називати Богом даного (Богданом). У лютому 1649 р. під час переговорів з поляками Б. Хмельницький висунув ідею утворення суверенної української держави, але поляки погодились на перемир’я з кордонами по р. Горинь. На українських землях у сфері впливу Б. Хмельницького опинилися Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства, східні р-ни Волинського і Подільського воєводства. Тут продовжився процес державотворення: Козацька республіка, в якій верховна влада належала загальнокозацькій Раді (Генеральна Рада), гетьман – керівник держави, обирався радою разом із старшиною (генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчуковий, довбуш); територія республіки ділилася на полки, а полки на сотні, містами й селами управляли отамани; столиця – Чигирин. На території республіки діяли Литовські статути, Магдебурзьке право та укази (універсали) гетьмана. У травні 1649 р. Польща відновила бойові дії. Козацькі збройні сили на чолі з Богданом Хмельницьким розгромили поляків під Збаражем(липень) і Зборовим(серпень), лише зрада татар спасла від полону Яна Казимира. У результаті 18 серпня 1649 р. між сторонами було укладено Зборівський договір, Україна під назвою Війська Запорізького получила автономію в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств з чисельністю війська 40 тисяч. Шляхта поверталася до своїх маєтків, відновлювалися повинності селян і міщан. 64

У лютому 1651 р. поляки відновили воєнні дії. У липні 1651 р. під Берестечком українське військо через зраду татар, які захопили в полон Хмельницького, зазнало найтяжчу за усю війну поразку. Було втрачено Київ. 28 вересня 1651 р. в Білій Церкві було укладено нову польськоукраїнську угоду: територія республіки у формі автономії обмежувалася Київським воєводством з військом у 20 тис. осіб, гетьман підпорядковувався польському Королю без права закордонних зносин! Польський сейм не затвердив угоди, а підтримав ідею репресій проти українців. Саме тоді починаються масові переселення людей на Схід у межі Московської держави – теперішня Сумщина і Харківщина – Слобідська Україна. Навесні 1652 р. Б. Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі. У травні 1652 р. козаки розгромили 20-тис. військо поляків біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала всеукраїнське повстання населення, в результаті якого у червні 1652 р. відновлюється влада гетьманськостаршинської адміністрації. Після розгрому козацько-селянськими військами під проводом Б. Хмельницького 20-ти тисячного польського війська біля гори Батіг(травень 1652 р.) до червня 1652 р. повністю відновилася влада гетьмансько-старшинської адміністрації у трьох воєводствах: Київське, Чернігівське, Брацлавське. Кордони з Р.Посполитою були встановлені по р. Случ, містах Любар, Літин, Могилів(нар. Дністер). Далі по р. Дністер до Ягорлика, звідти на Схід до р. Дніпро – з Туреччиною та її васалами. Від верхів’я р. Самари вверх на північ по лінії Зміїв, Путивль, Почеп – з Московським Царством. (Атлас 8кл. с. 12-13). Це територія, яка закріплювалась за козацькою державною умовами Зборівської угоди 18 серпня 1649 р. Проте, у 1653 р. міжнародне, внутрішнє становище України ускладнилось через втручання Б. Хмельницького у Молдавські справи. Проти України виступила коаліція держав на чолі з Туреччиною і Р. Посполитою. В результаті боїв за Молдавію загинув син Хмельницького Тимофій. Восени 1653 р. українсько-татарські війська біля м. Жванець (неподалік Чернівців) розгромили поляків, але знову зрадили татари. 15 грудня 1653 р. у м. Кам’янці була укладена нова польськоукраїнська угода за якою статус української держави понизився відносно Зборівської угоди. Б. Хмельницький особисто бачив за союзника Туреччину, але старшина настояла на союзі з Московським царством. 65

11 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович Романов скликав Земський собор, який прийняв рішення про взяття під протекторат московського царя Війська Запорізького. З цією звісткою до Хмельницького було вислано посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке привело до присяги українське населення на вірність царю 18 січня 1654 р. в Переяславі на загальній Військовій раді. Відмовилися присягати деякі полки, а також полковники І. Богун, І. Сірко. Цар підписав умови угоди про протекторат(статті) у березні 1654 р, звідки їх назва «березневі статті». Основні положення: o Україна в складі трьох воєводств переходила під протекторат Росії; o Влада в автономії належить гетьману, якого обирають народ і затверджує цар; o Чисельність війська – 60 тис. чол..; o В містах і селах самоуправління; o Україна отримала право на зовнішню політику крім Польщі і Туреччини. Невдовзі після Переяславської Ради Польща почала нову агресію проти України. В березні 1654 р. її військо вторглося на Поділля, Волинь і Брацлавщину. На цей раз українському війську допомогла Росія, яка вже перебувала в стані війни з Польщею. До кінця 1654 р. українськоросійські війська змусили поляків відступити. Взимку1656 р. поляки виступили на Умань уже при підтримці кримського хана, але в Охматівській битві були розгромлені. Були визволені Поділля і майже вся Східна Галичина. 19 вересня того ж року поблизу Городка польські війська знову зазнали поразки. В цей же час проти Польщі виступила і Швеція. В серпні-жовтні 1656 р. Росія і Польща уклали Віленське перемир'я. Хмельницький, зі свого боку, енергійно займався утвердженням коаліції зі Швецією, Семиградцям, Бранденбургом, Молдовою, Волощиною та Литвою проти Польщі і Криму. Так, уклавши УкраїнськоТрансільванський договір 1656 р. із семигородським князем Юрієм Ракоці і погодившись підтримати його кандидатуру на польський престол, Хмельницький домігся того, що Ракоці спільно зі Швецією здійснив похід на Польщу і навіть захопив Варшаву. Проте невдовзі Польща отримала допомогу від татар і австрійців, а семигородського 66

князя скинули з престолу. Все це остаточно підірвало здоров'я хворого Б. Хмельницького і 6 серпня1657 року він помер. Отже, визвольна війна українського народу була не тільки видатною подією в історії. Вона дала початок розбудові української державності. Водночас входження під протекторат Росії мало неоднозначні наслідки. З одного боку - це сприяло національному і культурному відродженню, оскільки було покладено край наступові уніатства і католицизму Речі Посполитої, зазіханням Криму і Туреччини, 3 другого - царський уряд з самого початку став обмежувати автономію України, а потім поступово зовсім скасував її. Згідно з рішеннями Переяславської Ради, Правобережна Україна також потрапляла під протекторат Росії, але несприятливі результати її війни з Польщею призвели до того, що аж до кінця XVIII ст. ці українські землі залишалися під владою польських феодалів і шляхти. VІ. Україна після Б.Хмельницького. Руїна. 1657 – 1663 рр. Після смерті Б. Хмельницького Козацька рада обрала гетьманом його сина Юрія Хмельницького, а поки той ріс опікуном генерального писаря Івана Виговського. Але у жовтні 1657 р. І. Виговського було обрано повноправним гетьманом, що викликало незадоволення простого козацтва і міщанства. Проти І. Виговського утворилася опозиція на чолі з полтавським полковником М. Пушкарем і запорізьким отаманом Я. Барабашем, яких підтримав російський уряд. І. Виговський заключив союз з татарами і у травні-червні 1658 р. провів каральні операції проти опозиції (на Полтавщині загинуло біля 50 тис. чоловік); у битві під Полтавою М. Пушкар загинув, а І. Виговський взяв курс на зближення з Польщею. У вересні 1658 р. було укладено Гадяцьку угоду, за якою козацька республіка ставала автономією Речі Посполитої під назвою Руське князівство. Умови Гадяцької угоди повторювали Зборівську щодо територіальної автономії, розширювали повноваження православної церкви, сприяли розвитку освіти і книгодрукуванню, закріплювала права і привілеї старшини, але скорочувалася чисельність війська, відновлювалися панські повинності для селян та міщан. У червні 1659 р. під Конотопом польсько-українські війська розгромили 150-тис. російську армію, але скористатися цією подією І. Виговський не зміг – 67

проти нього підняли повстання частина полковників на чолі І. Богуном і запорізьким кошовим І. Сірком. І Виговський зрікся влади та втік до Польщі, а гетьманом став Юрій Хмельницький. У жовтні 1659 р. у Переяславі були переписані російсько-українські «статті»: автономія України обмежувалася з позбавленням права на зовнішню політику, а Київська метрополія підпорядкувалася московському патріарху. Восени після поразки російських військ і їх українських союзників від поляків під Чудновим (1660 р.), Ю. Хмельницький із старшиною пішов на співпрацю з Річчу Посполитою. У жовтні 1660 р. сторони підписали Слободищенський трактат (маєток Тишкевичів, засновників монастиря Кармелітів в Бердичеві), за яким Україна ставала автономією Р. Посполитої на умовах Гадяцької угоди без статті про Руське князівство. Більшість козацтва і старшини Лівобережжя не підтримали Ю. Хмельницького. Це поклало початок розколу національно-визвольного руху – в історії цей період називають «Руїною». Ю. Хмельницький зрікся булави і перебрався в монастир. Правобережне козацтво обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережне – І. Брюховецького. (1663 р. «Чорна рада»). Атлас 8кл. с.15. 1663 – 1668 рр. Руїна. Цей період розпочався з війни між правобережними і лівобережними гетьманами, що привело до численних втрат населення, руйнації міст та сел. Активну участь у війнах приймали Польща, Росія, Туреччина і Крим. Врешті-решт Росія і Польща досягли компромісу за рахунок поділу України: Правобережжя до Речі Посполитої, а Лівобережжя – до Росії. Це було закріплено 30 січня 1667 р. Андрусівською угодою. Гетьманів до відома та уваги жодна зі сторін не взяла. Серед козаків Правобережжя виник бунт проти гетьмана П. Тетері(співавтор Березневих статей, Гадяцької та Слободищенської угод), який мусив зректися булави на користь Петра Дорошенка (1665 – 1676 рр.). Новий гетьман Правобережної України одразу розпочав боротьбу за об’єднання України; його підтримало козацтво Лівобережжя. У червні 1668 р. П. Дорошенко усунув від влади І. Брюховецького (стратив), а Козацька рада обрала його гетьманом з обох берегів Дніпра. 1668 – 1676 рр. Річ Посполита і Московська держава ніяк не бажали об’єднання України і направили проти Дорошенка війська. Проти нього виступили запорожці, яких підтримав Крим. П. Дорошенко розпочав активні бойові 68

дії проти Польщі, а за себе залишив наказного гетьмана Д. Многогрішного, який зазнав поразки від росіян і перейшов на їх сторону. Проте Многогрішний не бажав повної ліквідації автономії України, пробував відстоювати її на основі Переяславської угоди 1654 р. відновив зв’язки з П. Дорошенко. За це Многогрішного звинуватили у зраді і відправили на заслання до Сибіру – перший репресований українець, якого заслали далеко від Батьківщини (1672 р.). Гетьманом Лівобережжя було обрано проросійськи налаштованого І. Самойловича(1672 – 1687 рр.). П. Дорошенко у боротьбі за єдину Україну проти Польщі і Росії закликав у союзники Туреччину. 18 жовтня 1672 р. було укладено Бучацький мирний договір, за яким до Туреччини відійшло Поділля. Порта вимагала роззброєння козаків і сплати данини. П. Дорошенко розірвав угоду з Туреччиною у 1673 р. та розпочав перемовки з Москвою. Влітку 1674 р. турки почали спустошливу війну на Правобережжі. Це викликало масову еміграцію населення до Лівобережжя. У 1674 р. П. Дорошенко перейшов на сторону Польщі. У жовтні 1676 р. коли до Чигирина підійшли війська росіян і гетьмана І. Самойловича – П. Дорошенко капітулював, присягнувшись на вірність московському царю. Історичне значення періоду 1668 – 1676рр. Незважаючи на великі втрати населення – 70% і руйнації – національно-визвольна війна мала таке значення: зумовила формування ідейно незалежної Української держави, яка у формі гетьманщини проіснувала на Лівобережжя у складі Росії до 80-х. рр.. XVII ст., вплинула на розвиток національної самосвідомості, започаткувала формування політичної еліти, збагатила традиціями боротьби українців за національне та соціальне визволення, сприяла розвитку української культури. Питання для самоконтролю: 1. Визначте причини, які привели до виникнення українського козацтва. 2. Де і коли виникла Запорізька Січ? 3. Охарактеризуйте устрій Запорізької січі. 4. Заповніть таблицю «Дві хвилі козацько-селянських повстань кін. 69

XVІ – поч. XVІІ ст.» Питання для відповідей

Перша хвиля повстань

Друга хвиля повстань

(кін. XVІ ст.)

(30-ті рр. XVІІ ст.)

1. Причини повстань 2. Дати повстань 3. Ватажки повстань

5. Визначити причини національно-визвольної війни 1648-1676 рр. 6. Назвіть важливі події національно-визвольної війни у 16481652рр. 7. Охарактеризуйте устрій держави Б. Хмельницького. 8. Поясніть, чому Б. Хмельницький прийняв рішення про союз з Московською державою.? Який зміст Березневих статей? 9. Чому період 60-80рр. XVII ст.. ввійшов у історію України як доба Руїни? 10. Визначте причини поразки української національно-визвольної війни середини XVII ст.?

Тема 5: Гетьманщина у ХVІІІ ст. Соціально-економічний та політичний розвиток України у другій половині XVII – XVIII ст.. 1. Стабілізація політичного життя в Україні в кінці XVII ст.. Гетьман І. Мазепа. 2. Союз І. Мазепи з шведським королем Карлом XII. Полтавська битва. 3. Конституція Пилипа Орлика 1711 р. 4. Ліквідація російським царизмом української автономії у формі «Гетьманства» 5. Становище Правобережної України під владою Польщі. Розподіл 70

Речі Посполитої. 6. Господарство на українських землях у 2-й половині XVIII ст.. 7. Культура та церква в українських землях у 2-й половині XVII – XVIII ст..

Актуальність матеріалів:

Будь-яка затяжна війна приносить спустошення і гинуть люди, руйнуються міста та селища, людські цінності витісняються тваринними інстинктами, поширюються хвороби. Такими були наслідки і визвольної війни українського народу середини XVII ст. (чисто населення України втратило біля 70% населення). Ще одним наслідком війни – став штучний розподіл українського народу на сфери впливу: Польщі – на Правобережній Україні, Росії – Лівобережній Україні, а Туреччина захопила Поділля. Стабілізація політичного життя, хоч і в межах чужих країн, певним чином вплинула на біологічне відновлення народу, господарства наприкінці XVII ст., але це було коштом – посиленням соціального і національного гноблення, а на Правобережжі ще й релігійного. §1 Стабілізація політичного життя в Україні в кінці XVII ст. Гетьман І. Мазепа. Після капітуляції П. Дорошенка у 1676 р. на території України гетьманом став лише Іван Самойлович. На Правобережжі Польща скасувала козацтво як стан (сейм 1699 р.). У 1687 році І. Самойловича змістили з посади і заслали до Сибіру (Російський уряд звинуватив гетьмана у невдачах під час першого походу Москви на Крим у 1687 р., а також через скарги української старшини на користолюбство та самовладдя). Новим гетьманом біло обрано І. Мазепу (народ. у 1639 р. в с. Мазепинці на Київщині). І. Мазепа розпочав гетьманування з «Коломацьких статей», які регламентували україно-російські відносини, але водночас ще більше обмежували автономію України. І. Мазепа зміг заручитися підтримкою нового російського царя Петра I. Часи гетьманування І. Мазепи відзначалися піднесенням економічного і культурного рівня 71

України (лише за кошти гетьмана було збудовано 12 і реставровано 20 храмів, а Києво-Могилянська колегія стала академією). Разом з тим за правління І. Мазепи посилився наступ на соціальні права козаків, міщан і селян, причому у першу чергу з боку старшини. Історики, які вивчають події тієї доби вважають, що І. Мазепа роблячи ставку на козацьку старшину, мав на меті сформувати не лише привілейований стан, а й національну еліту. §2 Союз І. Мазепи з шведським королем Карлом XII. Полтавська битва. У 1700 році між Росією і Швецією розпочалася Північна війна (1700 – 1721 рр.). Саме під час воєнних дій у І. Мазепи сформувалося тверде рішення про перехід на сторону короля Карла XII. Причини:  Посилення політичного централізму з боку Росії. Петро I прагнув повністю підпорядкувати Україну російській державній системі;  За час Північної війни росіяни нещадно експлуатували людські і матеріальні ресурси України. Багато українців загинуло при будівництві Санкт-Петербургу.  У Мазепи з’явилася підстава думати, що Петро І пожертвує інтересами України аби вийти на береги Балтійського моря. (Як це не раз робила Росія, коли ділила Україну з Польщею). У жовтні 1708 р. шведське військо вступило на Україну. До нього приєднався І. Мазепа з 15 тис. козаків та 8 тис. запоріжців на чолі з отаманом К. Гордієнком. Проте більшість української старшини козацтва і міщанства не підтримала І. Мазепу – для них крок гетьмана був неочікуваним, тай не користувався він особливою популярністю серед простого люду. Крім того, цар Петро І жорстоким терором і новими привілеями української старшини суттєво вплинув на рішення їх не підтримувати І. Мазепу, якого назвали зрадником і пролинали в усіх церквах (лише у квітні 2013 р. українська церква МП зняла анафему з І. Мазепи). Цар Петро І наказав обрати новим гетьманом І. Скоропадського (1708 – 1722 рр.). 72

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка завершилася поразкою шведів та військ гетьмана І. Мазепи, які знайшли політичний притулок в Молдавії (Бендерах), васала Туреччини. Ще була перша українська еміграція. 21 вересня 1709 року І. Мазепа помер. (Атлас 8кл. с. 16) §3 Конституція Пилипа Орлика 1711 року. Після смерті Мазепи гетьманом було обрано П. Орлика, який так і залишився гетьманом у вигнанні. Уряд Орлика намагався створити антиросійську коаліцію, але держави не бажали воювати за Україну. П. Орлик після тривалих поневірянь осів у Франції. Тепер на його землях розміщено аеропорт «Орлі». В українській історії П. Орлик запам’ятався проектом першої Конституції України, яка мала назву «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького війська». Основні положення: 

Проголошувалася незалежність України від Росії.

 Територія відновлювалася у відповідності Зборівської угоди 1649 р.  При гетьманові утворювалася Генеральна законодавчою владою, яка збиралася тричі на рік. 

рада

із

Розширювалися повноваження генерального суду.

 Державна скарбниця підпорядковувалася підскарбію (прототип національного банку).

генеральному

 Полковники, сотники і отамани вибиралися на місцях, але затверджувалися гетьманом, який мав захищати український люд від надмірних податків і повинностей, допомагати вдовам і сиротам. Конституція П. Орлика мала яскраво виражені демократичні наміри, але, перш за все, мала на меті задовольняти інтереси козацтва та козацької старшини, а не просто народу: селян і міщан. Крім того вона значно обмежувала владу самого гетьмана, а відповідно і його впливовість на розвиток подій. §4 Ліквідація російським царизмом української автономії. (1709 – 1785 рр.) 73

Після Полтавської битви російський цар Петро І розпочав наступ на українську автономію з метою зниження її державного статусу і ліквідації в майбутньому. У 1709 р. до І. Скоропадського було призначено резидента Петра І, який мав контролювати діяльність гетьмана. У 1720 р. було вперше офіційно заборонено українську мову. У 1722 р. створюється І Малоросійська колегія, яка розподіляла владу з гетьманом, а наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 – 1724 рр.) запроторено у в’язницю Петропавловської фортеці у СПетербурзі – Петро І два роки добивався від нього рішення про скасування гетьманщини добровільним шляхом та видачі золота колишнього гетьмана. І. Мазепи, але марно; П. Полуботок вибрав смерть та Батьківщину не зрадив. По його смерті українцям було заборонено займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії. Після смерті Петра І у 1727 р. уряд Росії, який контролював О. Меньщиков, відновив українську автономію, оскільки назрівала війна з Туреччиною. Новим гетьманом став Данило Апостол (1727 – 1734 рр.). За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, сприяв розвитку промисловості і торгівлі, провів перепис населення і маєтків, який виявив незаконно закріпачених селян, обезземелених козаків та привласнені землі як українською старшиною, так і російськими дворянами – селян звільнили, землі повернули власникам або державі (автономії). Гетьману вдалося також налагодити роботу судів в Україні, щоб забезпечити справедливе правосуддя. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. російський уряд 16 років не дозволяв обирати гетьмана. Лише у 1750 р. за рішенням імператриці Єлизавети, доньки Петра І, було обрано нового, але й останнього гетьмана – ним став Кирило Розумовський (1750–1764 рр.), рідний брат неофіційного чоловіка імператриці Олексія Розумовського (Олекси Розума, простого козака). Розумовські вірно служили Росії, але й водночас захищали права автономного життя українців. Після захоплення царського трону Катериною ІІ, вона у 1764 р. ліквідувала гетьманство остаточно, а вся влада була передана ІІ Малоросійській колегії. У 1775 році силою було знищено Запорізьку Січ, а її землі були роздані царським фаворитам (Г. Потьомкін та інші), вельможам і генералам. 25 тис. козаків переселилися на Кубань, а 5 тис. перебралося за р. Дунай, де знайшла 74

притулок в Турецькій імперії, та заснували там Задунайську Січ (1775 – 1828 рр.). Див. Атлас 8 кл. с: 17, 20, 21. У 1781 – 1782 рр. було ліквідовано поділ України на полки і створено перші губернії за російським зразком. У 1783 р. запроваджується кріпосне право в Лівобережній Україні. У 1785 р. імператриця Катерина ІІ частині української старшини «жалувала» російське дворянство і звільнила від воєнної служби. У 1783 році після перемоги Росії у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 рр. (Кючук-Кайнарджийський мирний договір), до неї було приєднано Крим, а після війни 1787 – 1791 рр. (Ясський договір) весь Південь України. Приєднання Південних земель України до Росії сприяло розвитку краю (Новоросія), заселенню людьми, але головним чином чужоземцями: сербами, німцями, молдаванами, греками, росіянами та ін. § 5.Становище Правобережної України під владою Польщі. Після поразки Визвольної війни українського народу подальшу долю його визначали Польща, Росія, Туреччина. За угодою 1681 р. (Бахчисарайський договір) землі між Дністром і Бугом мусили бути незаселеними. Проте і польські пани і турецькі управителі нехтуючи угодою таємно проводили колонізацію Південних земель. У 1684 р. польський король Ян Собеський видав універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Білої Церкви, а у 1685 р. польський сейм поновив козацькі полки: Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський. Проте, після завершення польсько-турецької війни польський сейм у 1699 р. ліквідує козацький стан. Це викликало повстання на чолі з білоцерківським і фастівським полковником Семеном Палієм (1702 – 1704 рр.), особливо після поразки польських військ під Фастовом. Це повстання за проханням Польщі було придушено російськими і українськими військами під командуванням І. Мазепи. У 1709 р. С. Палія вернули на посаду, але у 1710 р. він помер. У 30-х роках ХVIIІ ст.. на Правобережній Україні поширився рух гайдамаків як відповідь на утиски польської і турецької влади. Гайдамаки формувалися з втікачів селян, міщан, були там і злочинці. У 1768 р. вибухнуло народно-визвольне повстання, яке очолив запорізький козак Максим Залізняк. На бік повстанців перейшов уманський сотник 75

Іван Гонта. Це повстання відоме в літературі як «Коліївщина». Царський уряд знову допоміг Польщі придушити визвольний рух. Під Коднею повстанці зазнали поразки, ватажки схоплені: М. Залізняка і 250 гайдамаків вислали до Сибіру, а І. Гонту видано Польщі, де над ним вчинено жорстоку розправу. В цей самий час розпочався розподіл ослабленої Речі Посполитої. 

1772 р. – до Австрії відійшла Галичина;



1793 р. – до Росії відійшла Київщина, Волинь, Поділля;

 1795 р. – до Росії відійшла уся територія Волині з Берестейською землею. У 1775 р. до Австрії перейшла Буковина, яка перебувала в Османській імперії. Під безпосереднім контролем Австрії було і Закарпаття, оскільки Угорщина входила в імперію Габсбургів. Боротьбу за свої права у західноукраїнських землях очолювали народні месники – опришки. Найбільш відомим ватажком був Олекса Довбуш (1738 – 1745 рр.), якого в літературі часто порівнюють з Робін Гудом. 6. Господарство на українських землях у 2-й половині XVIII ст Господарство розвивалось головним чином у землеволодіннях козацької старшини та панства – на Лівобережжі та магнатів і шляхти – на Правобережній Україні. Значна територія перебувала до 1775 р. у власності Запорізької Січі. Особливість господарства визначалася скоріше ландшафтом і кліматом, ніж приналежністю до якогось політичного утворення: Речі Посполитої, Росії, Австрії чи Туреччини. На Лівобережній Україні поряд з дрібними козацькими й селянськими господарствами розвивалися крупне козацько-старшинське й поміщицьке: 

Сіяли озиме жито, льон, коноплю, тютюн;



Існувало городництво і садівництво;

 Розводилася свинарство; 

велика

рогата

худоба,

конярство,

вівчарство,

Будувалися мануфактури: полотняні, селітроварні, залізоливарні, 76

зброярські та метизні, солеварні, поташні (К2СО3): калієва сіль для скла і мила.  Найважливішими центрами торгівлі були Крим, Чернігів, Харків, Суми, Гадяч, Ромни, Новоград-Сіверський та інші. На Правобережній Україні переважала кріпосна фільварковопанщинська система господарювання. Там сіяли жито, овес, тютюн, хміль, льон, розвивалося тваринництво. Серед мануфактурного виробництва найбільш поширеними були: залізоливарні, зброярські та метизні, солеварні, склоробні (Житомирщина) і фаянсові (Межигір'я та Глиняна), шкіряні. На землях Запоріжжя, що перебували у громадській власності козаків – господарювання велося переважно у зимівниках – багатогалузевих хутірських господарствах, головним чином це було тваринництво та промисли (бджолярство, рибальство, мисливство), траплялося рільництво, садівництво і городництво. На Закарпатті поміщицьке землеволодіння існувало поряд з селянськими наділами, які селяни могли викупити у пана – власника відповідно Маніфесту 1766 р. його видав Австрійський цісар(це так звані,реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ). Додаток: Реформи Марії-Терезії та Йосипа ІІ – мета їх – ліквідувати найбільші прояви феодалізму. Реформи Марії-Терезії:  судова: підпорядкувати суддів державі, обмеживши свавілля панів над селянами; 

військова: рекрутська служба – по життєва;

 фінансова: внутрішнього мита;  кримінальна: катування;

введення

загального

обмеження

смертної

податку, кари

та

ліквідація скасування



адміністративна: запроваджено Держраду, міністерства;



області поділено на округи; 77

 освітня: система загальної шкільної освіти, народні школи, ремісничі училища, реформування гімназій, відкрито університети, які звільнялися від впливу єзуїтів; 

замість церковної запроваджена державна цензура.

Реформи Йосипа ІІ: 

скасування особистої залежності селян;



викуп селянами землі у пана;



обмеження самостійності католицької церкви;



закриття монастирів;



конфіскація майна церкви.;



едикт про свободу віросповідання;



запровадження єдиної центральної системи управління.

У господарствах сіяли пшеницю, жито, ячмінь, поширене було садівництво і господарство і у тваринництві переважало розведення великої рогатої худоби та вівчарство. Серед промислів найбільш розвинутими було кушнірство, залізоливарництво і ткацтво. Густота населення: найменшою вона була к землях Запорізької Січі та Закарпатті, за ними Полісся, Волинь і Слобідська Україна (від 10 до 20 осіб на 1 кв. км.); більшою на Лівобережній Україні (Гетьманщині: від 20 до 30); найбільшою на Поділлі, Львівщині та Прикарпатті (від 50 до 70). §7. Культура та церква в українських землях у др. пол. XVII – XVIII ст.. Центром культурно-освітнього життя України була КиєвоМогилянська академія, яка найбільшого розвитку досягла за часів І. Мазепи (і в наш час). В академії працювали видатні вчені та митці: Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симон Полоцький та інші. Викладачі та студенти запрошувалися у слов’янські країни, перш за все Росію, де відкривали духовні училища, а Стефан Яворський відкрив у Москві Слов’янсько-греко-латинську академію – 78

Перший вищий навчальний заклад у Росії. У 1798 р. статус Києво-Могилянської академії був понижений до рівня духовного закладу, його відновлено лише у наш час. Серед усіх випускників Києво-Могилянки найбільш видатним став засновник цілого ряду напрямків в українській діяльності Г. С. Сковорода (1722 – 1794 рр.): теорія будови світу(буття), серця, теорія «сродної праці». Середню освіту в Україні здобували у Колегіумах Чернігова(заснований І.Мазепою), Ніжина, Переяслава, Харкова. Початкова освіта отримувалася у школах, яких на Лівобережній Україні нараховувалося близько 900. Наука розвивалася найбільшими темпами у історичній сфері:  1674 р. Лаврська друкарня видала перший короткий нарис історії України «Синопсис», який приписують Інокентію Гізелю (від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст..).  «Літопис Самовидця», автором якого вважають колишнього підскарбія Р. Ракушку-Романовського, зображує події 1648 – 1702 рр. 

Літописи Григорія Граб’янки та Самійла Величка (історія козаків).

 Самий грандіозний твір того часу «Історія Русів», автором якого вважають кількох людей: хто Г. Кониського, хто О. Безбородька, хто А. Худорбу, хто М. Миклашевського. Точно невідомо. Література Це народні пісні про події Визвольної війни середини XVII ст.. Широкого поширення здобули жанри трагедії, комедії і трагікомедії, автором теорії яких був Феофан Прокопович і відповідно почав розвиватися український театр, головним чином у маєтках старшини і панів. У XVIII ст.. виникає літературне явище, як творчість мандрівних дячків – учнів духовних шкіл – це так звана бурлескна література. Набуває поширення громадянська та любовна лірика. Багато таких творів приписують Марусі Чурай – легендарній українській співачці та поетесі, яка жила в Полтаві. 79

На розвитку української літератури негативно позначилася русифікаторська політика царизму. У 1721 р. при московському синоді православної церкви було засновано Друкарську контору, яка встановила монополію на поліграфічні видання російською мовою, а книжки українською вилучалися. З 1766 р. Київська друкарня випускала тільки ті книги, що видавалися в Росії. Мистецтво У XVII ст.. в українській архітектурі утвердився стиль бароко, справжній розквіт якого припадає на гетьманство І. Мазепи. В українських землях цей італійський стиль набрав нових мистецьких форм та національного колориту. Карта атласу за 8 кл. (с. 28-29) відображає без перевищень грандіозність розвитку архітектури, як релігійних, так і світських споруд. Найвидатнішими мистецькими архітекторами були І. Григорович-Барський та С. Ковнір. Подальша діяльність І. Григоровича-Барського стала підготовкою нового напрямку – класицизму (XVIII ст..). На Правобережній Україні найбільшим досягненням стало будівництво у Львові собору Св. Юрія(1744 – 1764 рр.) Бернарда Меретина. Значного рівня досягло і іконописання (Лаврська майстерня), насамперед портретизм (зображення усіх гетьманів, що дійшли до нашого часу). Великими майстрами живопису були В. Боровиковський, Д. Левицький, А. Лосенко, Лука Долинський (Львів, Почаїв, церква П’ятницької та Св. Онуфрія – ікони). Помітних успіхів досягла українська музика. Видатними творцями української музики були Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель

Питання для самоконтролю: 1. Охарактеризуйте діяльність І. Мазепи. 2. Розкрийте причини шведсько-українського союзу у 1708 році. 3. Які наслідки для України мав перехід І. Мазепи на бік Карла ХІІ? 80

4. Назвіть основні положення конституції П. Орлика та її історичні значення. 5. Охарактеризуйте основні етапи ліквідації автономного устрою України на Лівобережній Україні у XVIII ст.. 6. Дайте характеристику діяльності останніх гетьманів України. Чому їхні спроби закріпити автономію України (Гетьманату) у складі Росії зазнали поразки? 7. Охарактеризуйте національно-визвольний рух на Правобережній Україні. 8. Як відбувся розподіл Речі Посполитої? 9. Охарактеризуйте розвиток господарства в Україні XVII – XVIII ст.. 10. Охарактеризуйте розвиток культури в Україні XVII – XVIII ст..

Тема 6 Українські землі під владою Російської та Австро – Угорської імперій у XIX ст.

І. Українські землі під владою Російської та Австро – Угорської імперій у І половині XIX ст. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав. 2. Українське національне відродження: початковий етап. 3. Початок культурного відродження в Західній Україні. ІІ. Українські землі під владою Російської на Австрійської імперії у ІІ половині ХІХ ст.. 1. Культурно-просвітницький етап національного руху: громади. 2. Виникнення політичних організацій і партій та участь українців у загальноросійському визвольному русі проти самодержавства. 81

ІІІ. Соціально-економічна модернізація України у другій половині ХІХ на початку ХХ ст.. 1. Особливості капіталізації економіки України. 2. Соціальні зміни, спричинені модернізацією економіки.

І.1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав.Після розподілу Речі Посполитої та трьох російсько-турецьких війн (1768–1774 рр.; 1787–1791 рр.; 1806 – 1812 рр.;) українські землі опинилися у складі двох імперій:  9/10 території України (Лівобережна, Слобідська, Правобережна, Волинь і Південь) – у складі Росії. Ці землі пізніше отримали назву Наддніпрянська Україна. Тут царський уряд провів уніфікацію адміністративно-територіального устрою у першій четверті XIX ст. і створив 9 губерній: Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Миколаївську, Подільську, Київську, Волинську і Харківську (1802 – 1832 рр.).  1/10 території України (Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина) – у складі Австрії. Поділ України, політика гноблення з боку імперій негативно вплинула на формування українського суспільства і нації, розвитку її культури. В Росії національне гноблення найбільше проявилось у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який забороняв друкування, викладання українською мовою, заявивши, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». У 1876 р. підписано Емський указ Олександра ІІ, яким заборонялося ввозити літературу українською мовою, використання її в початкових школах і державних закладах, а також згадувати назву країни «Україна». В Австрії існували певні політичні свободи, особливо після революції 1848 р. і 1867 р., коли країна стала конституційною монархією. Тут існували центральний парламент, крайові сейми, формально проголошувалася рівність громадян і не заборонялася українська мова. Саме ця територія України у ХІХ ст.. стала центром національного відродження, хоча розпочалося воно на Лівобережжі наприкінці XVIII 82

ст. І. 2. Українське національне відродження: початковий етап. Чинники: 

Формування національної самосвідомості українців;



Зростання інтересу до української історії, мови, культури;



Активізація зв’язків між західними і східними українцями;

 Ідеї Великої французької революції кінця XVIII ст.. та російськофранцузька війна1812–1814рр. Корені: давня традиція визвольної боротьби в Україні, особливо середини XVII ст. та у часи Гетьманщини. Активізацію національного руху наприкінці XVIII – початку ХІХ ст.. пов’язують із зростанням кількості української інтелігенції, нащадків колишньої української старшини козацьких часів. Усі вони, за рідким виключенням, представляли українське панство (дворянство), що були на службі у російського царя. Деякі з них посідали високі посади: О. Безбородько (канцлер Катерини ІІ), Д.П. Трощинський (міністр уділів, юстиції при Катерині ІІ та Олександра І), О.К. Розумовський (міністр освіти і духовних справ), М. Миклашевський та інші. Центром підготовки інтелігенції стали міста – Київ, Полтава, Харків, Львів та деякі університети – Львівський (1661 р. перший в українських землях), Харківський (1805 р., при активній участі Василя Каразіна), Київський (1834 р.) і Одеський (1865 р.). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відігравало греко-католицьке (уніатське) духовенство. Діяльність української інтелігенції Наддніпрянської України слід ділити на два напрямки: культурний і політичний. Культурний напрямок:  Зібрання українським панством документів, що підтверджувало їх шляхетське походження. Особливо тут слід відмітити архіви А. Чепи, В. Полетики, В. Капніста; 

Літературна діяльність І. Котляревського (1798 р. «Енеїда» 83

українською мовою. Його слід вважати засновником українського театру в Полтаві); «Харківських романтиків» – літературне об’єднання 20-40-х років, створене студентами і викладачами університету: Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Олександр Корсун та інші. Особливе місце посідає діяльність Григорія Квітки-Основ'яненка (1834 р. «Малоросійські повісті») і професора, ректора університету Петра Гулака-Артемовського. І. Котляревський став співзасновником першого українського Театру в Полтаві.  Історична діяльність: «Історія Русів» невідомого доcі автора, що складена наприкінці XVIII – початку XIX ст., знайдена в маєтностях М. Миклашевського та опублікованої на замовлення малоросійського губернатора кн. М.Г. Рєпніна-Волконського істориком і дипломатом Д. Бантиш-Каменським у 1822 р.; «Історія Малої Росії», а також «Історія Малоросії» Миколи Маркевича (1846 р.). Його разом з першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем називають засновниками фольклорної української літератури, тут також відмічають збірку пісень Миколи Цертелєва.  Особливе місце у розвитку національного відродження належить Т.Г. Шевченко – ідейного натхненника руху. З виходом «Кобзаря» у 1840 р. за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, «рівної серед рівних». Політичний напрямок:  Участь українців в опозиційних масонських ложах, найбільшою з яких була «Любов до істини» у Полтаві (1818 – 1819 рр.), серед членів якої були І. Котляревський, Г. Тарнавський, С. Кочубей;  Таємне «Малоросійське товариство» засновано Василем Лукашевичем. Метою організації – державна незалежність України;  Декабристські організації: «Південне товариство» (1821 – 1825 рр.) і «Товариство об’єднаних слов’ян» у Новоград-Волинську, засноване офіцерами братами Борисовими. Останні виступали за створення федерації слов’янських народів;  Першою суто українською політичною організацією стало КирилоМефодіївське товариство (братство) у 1846 – 1847 рр. в Києві. Воно нараховувало 12 чоловік, серед них Тарас Шевченко, Микола 84

Костомаров, Пантелеймон Куліш. Програмні завдання братства були виписані у «Книзі буття українського народу»: a) Ліквідація самодержавства і кріпацтва; б)Утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів. І.3 Початок культурного відродження в Західній Україні. 1816 р. – священик Іван Могильницький у м. Перемишлі заснував «Клерикальне товариство» з метою поширення релігійних текстів українською мовою. Він створив першу «Граматику» української мови; З 1830 по 1837 рр. – у Львові студентами університету Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким було створено культурно-освітній гурток «Руська трійця». У 1837 р. гурток видав альманах українською мовою «Русалка Дністровая», який майже увесь був конфіскований (тираж) і знищений. «Руська трійця» започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель. 1848 р. – під час революції в Австрії українська інтелігенція та духовенство створило першу політичну організацію у Західній Україні «Головна Руська Рада» на чолі з єпископом Якимовичем. Рада утворила культурно-освітню організацію – «Галицько-Руська матиця». Доля «Руської трійці»: І. Вагилевич став «москвофілом», Я. Головацький став служити полякам (редактор польського журналу), М. Шашкевич, вірний ідеї, помер у 1845 р. ІІ. 1.Культурно-просвітницький етап національного руху: громади. Після розгрому першої суто української політичної організації Кирило-Мефодіївське братство (товариство) у 1847 р. (найбільше постраждали радикально налаштовані учасники на чолі з Т.Г. Шевченко), завершився Перший етап національно-визвольного руху. Наступний етап мав більше культурно-просвітницький характер і знаменувався, насамперед, діяльністю «Громад» у Наддніпрянській Україні та Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Західній Україні. 85

Політизація визвольного руху розпочалася наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. Громадівський рух Перша Громада виникла у Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» – селянин). Очолив її професор Київського університету Володимир Антонович. Осередки громад були в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та ін. містах. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. Їх діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер: відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії. Серед найактивніших громадівців були композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники О. Кониський, В. Самійленко, П. Мирний, історик М. Драгоманов, соціолог С. Подолинський, етнограф Павло Чубинський – автор гімну України «Ще не вмерла Україна!» засновник української статистичної науки Олександр Русов. Керівний центр Громад очолили В. Антонович, П. Чубинський, О. Русов. Громадівський рух викликав тривогу у царської влади, що стало причиною появи горезвісного циркуляра Валуєва у 1863 р. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, а тому у ІІ половині 60-х років громадівський рух пішов на спад. Новим осередком національного відродження став журнал «Основа», заснований у 1861 р. в Петербурзі Т. Шевченко, М. Костомаровим, П. Кулішем, В. Білозерським, які з’їхалися сюди після відбуття покарання за участь у КирилоМефодіївському братстві. Журнал «Основа» установив зв’язки з усіма громадами в Україні, а також їх осередками розкиданими по усій імперії та українцями Західної України. Другий етап громадівського руху розпочався у 70-х рр.. з діяльністю часопису «Київський телеграф» (друкований орган, своєрідний журнал) та заснування у Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства у 1873 р. З прийняттям Емського указу у 1876 р. діяльність Громад була заборонена, географічне товариство в Україні закрито. Частина громадівців на чолі з М. Драгомановим виїхала за кордон в Галичину і 86

Швейцарію. У Швейцарії М. Драгоманов заснував перший український журнал за кордоном «Громада», який став осередком пропаганди слов’янського федералізму та соціалізму, мав сильний вплив на радикалізацію національного руху та його політизацію, зокрема у Західній Україні. Найбільш популярними в Україні були праці М. Драгоманова під загальною назвою «Лист в Наддніпрянську Україну». У 1894 р. із Києва до Львова переїхав М.С. Грушевський аби продовжити там свою історичну наукову діяльність; він зайняв посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки і звуків між західними і східними українцями. М. Грушевський очолив створене «Просвітою»(1874 р.) (культурно-освітнім товариством заснованим у Львові ще у 1868 р.). Наукове товариство ім. Т. Шевченка, об’єднавши навколо нього майже всіх провідних східно- і західноукраїнських учених. P.S.: «Просвіта» у Львові була створена зусиллями відомого педагога, журналіста і композитора А. Вахнянина. ІІ.2 Виникнення політичних партій та участь українців у загальноросійському визвольному русі проти самодержавства. У 1863 – 1864 рр. польські радикали організували повстання проти російського самодержавства, але українці його не підтримали, через плани польського руху відновлення Речі Посполитої в межах до 1772 р. («Від можа до можа, Польща Больща»). Виключенням стали М. Чернишевський, засновник російської революційної організації «Земля і Воля», А. Потебня, брат українського мовознавця О. Потебні. Значно активніше українці приймали участь в революційному русі загальноросійському та суто українському. Вище вже згадувалося, що українці залучалися до таких організацій як масонські ложі, декабристів та «Земля і Воля», створена у 1876 р. Програми двох останніх передбачали захоплення влади шляхом перевороту і насильницького повалення влади. Остання організація мала якісну відмінність від попередніх – передачу землі, фабрик і заводів у народну власність, звідси назва руху «Народники». У 80-ті рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина 87

народників, об’єднавшись у 1879 р. в організацію «Народна Воля» зосередила свою увагу на політичному терорі. 1 березня 1881р. в результаті терористичного акту народовольців загинув реформатор соціально-економічної та культурної сфери в Росії імператор Олександр ІІ. Історики розповідають, що у цей день він підписав указ про трансформацію імперії у конституційну монархію. У відповідь уряд Росії посилив репресії, а головних учасників змови засудив до страти. Серед них були й українці Софія Перовська, Микола Кибальчич (українсько-російський винахідник), Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Першою політичною організацією українців на цьому етапі національно-визвольного руху стало «Братство тарасівців» (1891 – 1899 рр.), засноване студентами М. Міхновським, І. Липою, В. Шеметом. Тарасівці ставили за мету реалізацію основних ідей Т. Г. Шевченка про слов’янський федералізм та демократичний устрій. Першою політичною партією у Наддніпрянській Україні стала утворена у 1900 р. у Харкові Революційна українська партія(РУП), заснована Д. Антоновичем, М. Русовим, Д. Матусевичем та ін. Спочатку у брошурі М. Міхновського «Самостійна Україна» обстоювалася програма державної самостійності. Пізніше РУП стала більш поміркованою і висунула ідею національно-культурної автономії у складі Росії. У Західній Україні в ІІ пол. ХІХ ст. діяли три напрямки суспільнополітичного руху:  Москвофіли, що визнавали єдність Росії від Камчатки до Карпат;  Народовці, що представляли національний напрямок, спрямований на культурно-освітній розвиток українського народу та зростання національної самостійності. У 1899 р. вони створили УНДП, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко;  Радикали, які на основі ідей М. Драгоманова виступали за утворення незалежної України. Очолювали цей напрямок Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький. Вони у 1890 р. у Львові створили першу українську політичну партію (РУРП) – Русько-українська радикальна партія. Проіснувала вона недовго через протиріччя у 88

середині партії. У 1899 р. група на чолі з І. Франко перейшла в Українську національно-демократичну партію, створену народовцями (УСДП) на чолі з М. Ганкевичем та С. Вітиком, які сповідували ідеї марксизму. З усіх політичних партій самою чисельною була УНДП. На Буковині у 1885 р. народовці заснували Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Він та його послідовники виступали за українську автономію в межах Австро-Угорщини. ІІІ. Соціально-економічна модернізація України у другій половині ХІХ на початку ХХ ст.. 3. Особливості капіталізації економіки України. 4. Соціальні зміни, спричинені модернізацією економіки. У ХІХ ст.. в Російській та Австрійській імперіях склалася криза феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення цієї кризи змусило спочатку австрійський уряд ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій у 1848 – 1849 рр. Цей процес прискорили буржуазні революції у Європі. У Росії робилися зусилля зберегти старий устрій з модернізацією поміщицького землеволодіння на основі праці селянкріпаків. Так за часи царювання Миколи І було біля 100 спроб-указів вирішити селянське питання без ліквідації кріпацтва, але прискорення розвитку країни вимагало цієї головної реформи. Це сталося після опублікування Маніфесту Олександра ІІ у 1861 р. 19 лютого. Реформи у Росії та Австрії носили обмежений характер, проте мали епохальне значення для прискореного капіталістичного розвитку України. ІІІ.1 Особливості України.

капіталізації

економіки

Наддніпрянської

 Упродовж 60-80-х рр.. ХІХ ст. завершився промисловий переворот – перехід від мануфактур до заводів і фабрик;  Особливо високими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість у східних регіонах. Наприкінці ХІХ ст. Україна стала металургійно-вугільною базою Росії: 50% чавуну і трохи менше 50% заліза і сталі, 65% вугілля;  У сільському господарстві розвивалися традиційні Найбільшого розвитку досягло цукровиробництво

галузі. (85% 89

загальноросійського) і вирощування тютюну (50%);  Машинобудування розвивалося повільно, в основному – для сільського господарства – більше половини від загальноросійського рівня;  Бурхливий розвиток залізниць. За протяжністю залізничних шляхів Україна посідала перше місце в Росії (1/3 загальної кількості);  У промисловості головну роль відігравав іноземний капітал: його частка у 1900 р. склала 80-90%;  Йшов процес розвитку міст, особливо таких як Одеса (близько 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У цих містах було сконцентровано 35% усього міського населення України. Проте, незважаючи на процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація с/г йшла двома способами:  Пруським – повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів виробництва. Цей шлях переважав на Правобережній Україні;  Американським – утворення фермерських господарств, які використовували найману партію і постачали продукцію на ринок. Цей шлях переважав на півдні. Перехід на капіталістичну систему господарювання у с/г дав на кінець ХІХ ст. такі результати: 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% - кукурудзи. Проте в самій Україні пересічний житель споживав менше хліба, ніж у розвинених країнах. Особливості капіталізації економіки у Західній Україні.  Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: українські землі були джерелом дешевої сировини і ринок для дорогих промислових товарів і машин;  Господарство Західної України було аграрним, капіталістичні відносини розвивалися повільно, головним чином пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії у Галичині становила 11%, а в Буковині – 8%; 90

 Промисловість була відсталою, машинобудування розвинуто слабо. Провідними галузями буди нафтодобувна (р-ни Дрогобича і Борислава), яка на початок ХХ ст.. давала 5% світового видобутку нафти;  У промисловості домінував іноземний капітал – австрійський, німецький, англійський, французький;  Міста розвивалася повільно. Найбільшим містом був Львів (у 1910 р. там проживало до 200 тис. чол.). ІІІ.2 Соціальні зміни, спричинені модернізацією економіки.  У другій половині ХІХ ст. різко зросла чисельність населення: Наддніпрянська Україна – із 13,4 млн. до 23,4 млн. чол.; Західна Україна – із 3,9 до 5,9 млн. чол.. Збільшення населення відбулося як за рахунок природного приросту, так і за рахунок переселення в Україну інших національностей: серби, росіяни, греки, румуни, євреї та інші;  Індустріалізація не призвела до формування в Україні нової структури індустріального суспільства, воно залишилося аграрним: 74% у Наддніпрянській Україні і приблизно 90% населення у Західній;  В умовах розвитку капіталізму відбувався процес розшарування селян та зростання бідності серед них. Диференціація доходів селян вела до зростання конфліктів та напруженості. Ситуація погіршувалася різким приростом населення. У зв’язку з цим розпочалося переселення українських селян на Далекий Схід, до Канади, США, Бразилії, Аргентини. Це була І українська еміграція;  Капіталізація економіки обумовила зростання робітничого класу і буржуазії. Проте за національним складом серед робітників переважали росіяни, а серед буржуазії – іноземці з Європи. На Західній Україні відповідно – поляки і німці. У торгівлі панували євреї. Особливо іноземці мали панівне становище в містах, в яких українців проживало менше однієї треті. Отже, українське суспільство формувалося як аграрне. Це пояснюється не тільки психологічними чинниками (Любов до землі), скільки політикою гноблення з боку імперій

Питання для самоконтролю: 1. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний українських землях у ХІХ ст.

устрій

на

2. Назвіть основні чинники і корені українського національного відродження. 3. Охарактеризуйте діяльність української інтелігенції як рушійної сили початкового етапу національного відродження. 4. Заповніть таблицю «Національно-визвольний рух в Україні в пер. пол. ХІХ ст.» Регіон

Культурний напрямок

Політичний напрямок

Наддніпрянська Україна Західна Україна

5. Заповніть таблицю «Національно-визвольний рух в Україні у ІІ половині ХІХ ст..»

Регіон

Культурноосвітні, наукові, релігійні організації

Політичні організації та партії

Наддніпрянська Україна 92

Західна Україна

. 6. Коли було скасоване кріпосне право в Австрійській та Російській імперіях? Як це вплинуло на соціально-економічний розвиток українських земель? 7. Які особливості економічного розвитку: a) Наддніпрянської України; b) Західної України. 8. Дайте оцінку етносоціальної населення України у другій половині ХІХ ст..

Хронологічний довідник

Бл. 1 млн. –11 тис. років тому– доба давнього кам’яного віку – палеоліту. Поява найдавніших людей у Закарпатті, Подністров’ї, Донбасі та ін. 150–35 тис. років тому первісна людина навчилася добувати вогонь, будувати штучні житла. 35–11 тис. років тому з’явився сучасний тип людини – людина розумна (Homo Sapiens). Х–VІ тис. до н. е. – доба середнього кам’яного віку – мезоліту. Закінчився льодовиковий період, сформувалися сучасні ландшафт, клімат, флора та фауна. Людина приручила собаку, винайшла лук із 93

стрілами, опанувала рибальство, навчилася виготовляти найпростіший посуд. VІ–ІV тис. до н. е.– доба нового кам’яного віку – неоліту. Відбулася “неолітична революція”: перехід до землеробства й скотарства. ІV–ІІІ тис. до н. е. – мідний вік (енеоліт). З’являються вироби з міді та золота, колісний транспорт, зароджується орне землеробство з використанням плуга. Бл. 3500–2700 років до н. е. – найвищого розвитку набула Трипільська культура. ІІІ–І тис. до н. е. – епоха бронзи, завершальний етап первіснообщинного ладу та переходу до класового суспільства. Відбувся перший великий поділ праці: тваринництво остаточно відокремилося від хліборобства. Х–VІІ ст. до н. е.– кіммерійський період, початок залізної доби. VІІІ–VІ ст. до н. е. – виникнення грецьких міст–держав у Північному Причорномор’ї та у Криму. VІІ–ІІІ ст. до н. е. – період панування на українських землях скіфів. V ст. до н. е. – заснування Боспорського царства у Криму. ІІІ ст. до н. е. –ІІІ ст. н.е. – панування сарматів у причорноморських степах. І–ІІ ст. н. е. – найдавніші письмові згадки про слов’ян (венеди, ставани) у працях античних істориків та географів (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.). ІІ–ІІІ ст. н. е. – навала готів – германських племен. ІV–V ст. н. е. – навала гунів, завершення античного періоду європейської історії. ІV–VІІ ст. н. е. – письмові відомості про антів та склавинів. Кін. V– перша пол. VІ ст. – ймовірний період князювання легендарного князя Кия. VІ–VІІ ст. – велике розселення слов’ян та поділ їх на східних, західних та південних. 94

VІ– ІХ ст. н.е. – існування на території сучасної України східнослов’янських союзів племен, формування у Подніпров’ї Руської землі з центром у Києві. 838–839 рр. – посольство “русів” до Константинополя та інших країн. Бл. 860–882 рр. – правління літописних князів Аскольда і Дира. 860, 866 рр. – походи руського війська на чолі з Аскольдом на Константинополь. Хрещення Аскольда. Бл. 882–912 рр. –князювання Олега. 907, 911 рр. – літописні відомості про походи Олега на Константинополь та заключення мирних договорів. 912–945 рр. – князювання Ігора. 941, 944 рр. – походи Ігоря на Візантію. 945 р. – повстання древлян, вбивство Ігоря. 945–957 (964) рр. – князювання Ольги. 946 р. – мирне посольство у Константинополь, хрещення Ольги. 959 р. – посольство Ольги до германського імператора Оттона. 957 (964) – 972 рр. – князювання Святослава. 964–966 рр. – розгром Святославом в’ятичів, волзьких булгар, хазарського каганату. 968–972 рр. – походи князя Святослава у Болгарію та війни з Візантією. 972–978 рр. – князювання Ярополка Святославича. 978–1015 рр. – князювання Володимира Великого. 988 р. – літописна дата запровадження на Русі християнства. 989–996 рр. – у Києві споруджено Десятинну церкву. 1015–1019 рр. – міжусобна боротьба синів Володимира, загибель Бориса й Гліба. 95

1019–1054 рр. – князювання Ярослава Мудрого. 1030–ті рр. – запроваджено норм законів “Руської правди” (“Правди Ярослава”). 1036–1037 рр. – розгром печенігів. Початок будівництва у Києві Собору св. Софії. Створено першу бібліотеку. 1037–1050 рр. –Іларіон написав “Слово про Закон і Благодать”. 1051 р. – засновано Києво–Печерський монастир. Іларіона призначено київським митрополитом. 1054–1093 рр. – князювання синів Ярослава Мудрого – Ізяслава, Всеволода і Святополка. “Тріумвірат” Ярославичів (1054-1073 рр.). 1068 р. – перший великий напад половців на Русь. Поразка Ярославичів на р.Альті. Народне повстання у Києві. 1072 р. – укладено збірник правових норм (“ Правди Ярославичів”). 1076 р. – підготовлено відомий літературний твір "Ізборник". 1093–1113 рр. – князювання Святополка Ізяславича. 1097 р. – з’їзд (“снем”) князів у Любечі; встановлення вотчинної форми правління. 1113 р. – повстання киян. Нестор–літописець зредактував “Повість врем’яних літ”. 1113–1125 рр. – князювання Володимира Мономаха. 1125 – 1132 рр. - князювання Мстислава Володимировича. У 30-40-х рр. ХІІ ст. посилилися процеси феодальної (політичної) роздробленості Русі. 1124-1153 рр. – князювання у Галичині Володимирка Володаревича (Галицького). У 1141–1144 рр. відбулося об’єднання галицьких земель з центром у Галичі. 1152-1187 рр. – князювання у Галичині Ярослава Осмомисла. 1169 р. – коаліція князів на чолі з Андрієм Боголюбським захопила і знищила Київ. 96

1170-1205 рр.- князювання на Волині і у Галичині Романа Мстиславовича. 1185 р. – похід новгород–сіверського князя Ігоря Святославича проти половців (“Слово о полку Ігоревім”). 1187, 1189 рр. – перші літописні згадки етноніма “Україна”. 1199 р. – князь Роман Мстиславович об’єднав Волинь і Галичину. 1205–1238 рр. – боротьба за галицько–волинські землі. 1223 р. – поразка русько–половецького війська від монголо–татар на р. Калка. 1237–1238 рр. – розгром Д. Галицьким німецьких рицарів під Дорогочином на півночі Волині; утвердження влади Д. Галицького у Галичині (князював до 1264 р.). На Волині до1269 р. князював Василько Романович. 1239–1241 рр. – захоплення монголо–татарами українських земель. 1240 р. – перша письмова згадка слова “козак” у Початковій монгольській хроніці. Монголо-татари захопили Київ. 1245 р. –Данило Галицький розгромив угорсько–польські війська під Ярославом. 1253 р. – коронація Д. Галицького у м. Дорогочині. 1254–1255 рр. – перемога Д. Галицького над ордою Куремси під Крем’янцем. 1256 р. – перша літописна згадка про м. Львів. 1264 р. – смерть Д. Галицького; похований у м.Холм. 1264 –1301 рр. – князювання у Галичині Лева І Даниловича. 1272 – 1288 рр. – князювання на Волині Володимира Васильковича. 1288 – 1292 рр. – князювання у Гал.-Волинському князівстві Мстислава Даниловича. 1300 р. – перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира–на–Клязьмі. (згодом митрополит переїхав до Москви). 97

1301 –1308 рр. – князювання Юрія Львовича. 1303 р. – утворення галицької православної митрополії. Поява терміну “Мала Русь”. 1308 –1323 рр. – князювання Андрія та Лева ІІ Юрійовичів. 1323–1324 рр. – приєднання до Литви Київської, Берестейської та Дорогочинської земель. 1324 р. – перша писемна згадка про дію магдебурзького права в українських містах (Володимир–Волинський). Згодом це право отримали також міста Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець– Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.) та ін. 1325 – 1340 рр. – князювання Болеслава Юрія ІІ (Тройденовича). 1340, 1349 рр. – походи польського короля Казимира ІІІ на Львів. Приєднання Галичини до Польщі. 1340 –1385 рр. – князювання на Волині Любарта (Дмитра) Гедиміновича. 1359 р. – приєднання Буковини до Молдавського князівства. 1362 р. – перемога литовсько–руських військ над татарами у битві на р. Сині Води (Синюха) на Поділлі. 1370–1387 рр. – Галичина знаходилася під владою Угорщини. 1377 р. – захоплення Угорщиною Холмщини і Белзщини. 1380 р. – участь у Куликівській битві волинського князя Боброка. 1385 р. – Кревська унія між Литвою й Польщею. 1387 р. – остаточне приєднання Галичини до Польщі. 1393 р. – приєднання Поділля до Польського Королівства. 1399 р. – ліквідація удільного устрою українських земель у складі Литви. Поразка литовсько–руських військ під проводом Вітовта від ординців на р. Ворскла. 1410 р. – Грюнвальдська битва. Перемога над Тевтонським орденом. 1413 р. – Городельська унія між Литвою і Польщею. 98

1415 р. – спорудження фортеці Хаджибей (тепер Одеса). 1415–1420 рр. – утворення Вітовтом окремої Київської митрополії. 1419–1434 рр. – гуситський рух у Чехії з участю українських князів. 1425 р. – У Львові укладено перший реєстр міських ремісничих цехів. 1432–1440 рр. – громадянська війна у Литві та боротьба українських і білоруських князів за автономію. 1433–1434 рр. – утворення у складі Польського королівства Руського воєводства (Перемишльська, Сяноцька, Львівська, Галицька землі). Запровадження земських та гродських судів. 1434 р. – остаточне приєднання західного Поділля до Польського королівства. Утворення Подільського воєводства. Урівняння в правах української православної шляхти з католицькою. 1435 р. – поразка українсько–білоруських князів під проводом Свидригайла на р. Швянті під Вількомиром (тепер м. Укмерге у Литві). Загинуло 13 руських князів, 42 – потрапили у полон. 1440 р. – відновлення Київського та Волинського удільних князівств. 1440–1452 Свидригайла.

рр.

–

правління

останнього

волинського

князя

1447 р. – перший напад кримських татар на українські землі. 1449 р. – відокремлення Кримського ханства від Золотої Орди. Бл. 1450–1494 рр. – життя і діяльність Юрія Котермака (Дрогобича) – першого відомого у Європі українського вченого, ректора і професора Болонського і Краківського університетів, першого українського автора друкованої книги і друкованого вірша. 1452 р. – остаточна ліквідація Волинського князівства. 1454–1470 рр. – правління останнього київського князя Семена Олельковича. У 1471 р. Київське князівство було остаточно ліквідовано. 1458 р. – відокремлення київської митрополії від московської. 99

1462 р. – утворення Белзького воєводства з центром у м. Белз. 1475 р. – вторгнення турків у Крим і перетворення Кримського ханства на васала султанської Туреччини. 1479 р. – кримські орди Менглі–Гірея здійснили напад на Поділля. 1481 р. – змова українських князів М.Олельковича, І.Гольшанського та Ф.Бєльського проти Литви. 1482 р. – великий напад кримських татар на Київ за намовою Москви. 1489 р. – дата першої згадки про козаків на Поділлі у "Хроніці польській" М.Бєльського. 1490–1492 рр. – повстання селян на Покутті під проводом Мухи. 1491 р. – у Кракові Швайпольт Фіоль видав перші кириличні книги. 1492 р. – перша документальна згадка про козаків на Дніпрі у листі великого литовського князя Олександра. 1503 р. – найдавніша писемна згадка про кобзарів. 1508 р. – повстання української та білоруської шляхти на чолі з князем М.Глинським проти Литви. 1526 р. – захоплення Закарпаття Угорщиною (Трансільванією). 1529 р. – перша писемна згадка про опришків. Запровадження І Литовського статуту. 1553–1556 рр. – будівництвом князем Д.Вишневецьким фортеці на острові Хортиця (Мала Хортиця). 1556–1561 рр. – на Рівненщині створене Пересопницьке Євангеліє. 1562–1563 рр. – похід Д.Вишневецького у Молдавію, ув’язнення й страта його у Стамбулі. 1564–1566 рр. – адміністративна реформа у Великому Князівстві Литовському з встановленням на українських землях Київського, Волинського і Брацлавського воєводств; запроваджено земські суди. 1566 р. –ІІ Литовський статут. 100

1569 р. – Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Приєднання до Корони Польської Київського, Волинського і Брацлавського воєводств та Підляшшя. 1572 р. – універсал короля Сигізмунда ІІ Августа про формування із запорожців 300 реєстрових козаків. 1574 р. – І.Федоров у Львові видав Апостол – першу друковану книгу на українських землях та перший у Східній Європі Буквар (т.зв. львівська „Граматика”). 1575 р. – походи козаків на чолі з гетьманами Іваном Свирговським та Богданом Ружинським у Молдавію, Волощину, Крим і Туреччину. 1576–1577 рр. – в Острозі засновано школу, друкарню та науковий гурток. 1577 р. – похід запорозьких козаків під проводом Івана Підкови у Молдавію. І.Підкова був проголошений молдавським господарем; у 1578 р. страчений поляками у Львові. 1578 р. – "козацька реформа" польського короля Стефана Баторія: встановлення 500 чол. реєстру, окремої юрисдикції, платні, арсеналу й шпиталю у містечку Терехтемирів. 1581 р. – видано Острозьку Біблію – першу повну Біблію церковнослов’янською мовою. 1585–1586 рр. – у Львові засновано православне братство, укладено статут братської школи. 1587 р. – перший друкований полемічний твір "Ключ царства небесного" ректора Острозької школи Г.Смотрицького. 1588 р. – ІІІ Литовський статут. Остаточне закріпачення селян у Литві. 1591–1593 рр. – повстання козаків під проводом К.Косинського. 1594 р. – посольство Священної Римської імперії на чолі з Еріхом Лясотою до запорозьких козаків. 1594–1596 рр. – козацькі походи і війни на чолі із Северином Наливайком та Григорієм Лободою. 101

1596 р. – церковні собори ( уніатський та православний) у Бресті. 1599–1602 рр. – гетьманування Самійла Кішки – відомого керівника повстань запорожців на турецьких галерах та численних морських походів. 1603–1604 рр. – сухопутні та морські походи запорожців у Крим і Туреччину. 1604–1605 рр. – участь запорожців у поході Лжедмитрія І на Москву. 1609 р. – ухвала польського сейму "Про козаків запорозьких". 1609–1612 рр. – участь запорозьких козаків у поході польсько– литовського війська на Москву. 1613 р. – ухвала польського сейму про ліквідацію козацької юрисдикції. 1614–1622 рр. – гетьманування П.Сагайдачного. 1614–1616 рр. – великі морські Трапезунд,Синоп, Царгород, Кафу та ін.

походи

запорожців

на

1615 р. – у Києві створено православне братство із школою. 1617 р. – заснувані православне братство, школа й шпиталь у Луцьку. 1618–1648 рр. – Тридцятилітня війна у Європі між католиками й протестантами та участь у ній українських козаків. 1618 р. – похід 20–тисячного козацького війська на чолі з П.Сагайдачним на Москву. 1619 р. – укладено Роставицьку угоду, за якою козацький реєстр становив 3000 чол. 1620 р. – в Україні відновлено православну митрополію. П.Сагайдачний звернувся до московського царя з проханням взяти козаків на службу. Битва під Цецорою. 1621 р. – Хотинська війна. 1624 р. – угода козаків з кримським ханом Шагін–Гіреєм про 102

взаємодопомогу у боротьбі з Туреччиною. 1625р. – козацько–селянське повстання під проводом Марка Жмайла. Підписано Куруківську угоду. 1628 р. – похід гетьмана Михайла Дорошенка з 4–тисячним козацьким загоном у Крим на допомогу кримському хану. Під Бахчисараєм М.Дорошенко загинув. 1630 р. – козацько–селянське повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). 1630–1650–ті рр. – заселення українськими козаками та селянами Слобідської України (теп. землі Харківської, Сумської, Донецької та Луганської областей в Україні, а також Білгородської, Воронезької та Курської у Росії). 1632 р. – утворено Києво–Могилянський колегіум. Польський сейм ухвалив "Статті про заспокоєння грецької віри". 1635 р. – козаки на чолі з І.Сулимою зруйнували польську фортецю Кодак на Дніпрі. 1636 р. – антикатолицький виступ міщан в Острозі. 1637 р. – козацько–селянське повстання під проводом Павла Бута (Павлюка). 1638 р. – повстання під керівництвом Я.Острянина, Д.Гуні та Скидана. Ухвала польським сеймом "Ординації Війська Запорозького реєстрового" з обмеженнями козацьких прав та вольностей. 1645 р. – запрошення урядом Франції 2,5 тисяч запорожців на військову службу. 1647 р. – арешт і втеча Богдана Хмельницького на Запоріжжя. 1648 – 1657 рр. – гетьманування Богдана Хмельницького. 1648 р. – початок національно–визвольної війни (революції). Переможні битви під Жовтими Водами й Корсунем (29 квітня – 6 травня), під Пилявцями (11 – 13 вересня). Похід у Галичину до Львова й Замостя (вересень – листопад). Повернення до Києва (грудень). 1649 р. – великі битви під Зборовим, Збаражем, Лоєвим (червень– 103

серпень). У серпні підписано Зборівську угоду. 1650 р. – похід козацького війська на Молдавію. У Франції вийшов цінний “Опис України” Г. Л. Боплана. 1651 р. – відновлення українсько–польської війни. Героїчна оборона козаками м.Красне та Вінниці (лютий – березень). Битва й оборона під Берестечком (18 – 30 червня). Захоплення литовським військом Києва (липень – серпень). Оборона Білої Церкви й підписання Білоцерківської угоди (вересень). 1652 р. – розгром польського війська під Батогом (22 – 23 травня). Похід козаків у Молдавію. Т.Хмельницький одружився з дочкою молдавського господаря Розандою (серпень). 1653 р. – військові дії на Поділлі та у Молдавії. Поранення й смерть Т.Хмельницького під Сучавою (вересень). Оточення польської армії й підписання угоди під Жванцем (вересень – грудень). Рішення Земського собору у Москві про прийняття України під протекцію царя (1 жовтня). Прибуття в Україну московського посольства на чолі з В.Бутурліним (грудень). 1654 р. – Переяславська рада і присяга українського населення на вірність московському цареві (січень – лютий). У березні у Москві підписано “Березневі статті”, або “Статті Б.Хмельницького”. Продовження військових дій на території Брацлавщини, Білорусі, Поділля. 1655 р. – оборонні битви під Уманню та Охматовим (січень). Наступ на Поділлі (липень – серпень). Визволення Галичини (вересень – жовтень). Бої під Озірною на Поділлі (листопад). 1656 р. – Укладено союз із семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм. Віленське перемир’я між Росією та Польщею (жовтень). Початок московсько–шведської війни (1656–1658 рр.). Організація походу на Польщу 20–тисячного козацького війська київського полковника Антона Ждановича (грудень). 1657 р. – спільні дії семигородського війська та козаків на території Польщі. Захоплення Любліна та Варшави, згодом відступ і поразка союзників на Поділлі (січень – липень). Призначення Юрія 104

Хмельницького спадкоємцем гетьмана Богдана (квітень). Прийняття присяги від білоруської шляхти Пинського повіту, яка прилучалася до української держави (червень). Смерть і похорон Б.Хмельницького (липень – серпень). 1657 – 1659 рр. – гетьманування Івана Виговського. 1657 р. – союз Війська Запорозького із Швецією (жовтень). 1658 р. – громадянська війна; зруйнування Полтави (травень). Гадяцький договір із Польщею (вересень). 1659 р. – Конотопська битва (червень). 1659 – 1663 рр. - гетьманування Юрія Хмельницького. 1659 р. – підписання з Москвою переяславських статей (жовтень). 1660 р. – бої під Чудновим на Волині. Слободищенський трактат із Польщею. Капітуляція російської армії. Початок поділу Війська Запорозького на лівобережне і правобережне. 1661 р. – у Львові засновано медичний факультет першого на українських землях університету (офіційне відкриття Львівського університету відбулося у 1784 р.) 1662 р. – у Москві створено Малоросійський приказ для вирішення українських справ. 1663 – 1665 рр. – гетьманування на Правобережній Україні Павла Тетері. 1663–1664 рр. – похід польських та козацьких військ на Лівобережжя. 1664–1665 рр. – повстання проти польського панування на Правобережній Україні. 1665 р. – І.Брюховецький підписав Московські договірні статті. 1665 – 1676 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні Дем'яна Многогрішного. 1667 р. – Андрусівське перемир’я між Польщею та Росією; поділ України на Лівобережну і Правобережну. 105

1668 р. – короткотривале об'єднання Лівобережної і Правобережної України під правлінням П.Дорошенка. 1669 р. – гетьман Д.Многогрішний підписав Глухівські договірні статті з Москвою. На Правобережжі ухвалено рішення про воєнний союз П.Дорошенка з Туреччиною. 1669–1674 рр. – боротьба П.Дорошенка на Правобережній Україні проти П.Суховія та М.Ханенка. 1671–1672 рр. – війна козаків у союзі з турками проти Польщі на Правобережній Україні. 1672 р. – Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною; до останньої відійшло Поділля. 1672 – 1687 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні Івана Самойловича. 1673–1676 рр. – польсько–турецька війна за Правобережну Україну і Поділля. За Журавненським мирним договором 1676 р. Поділля і значна частина Правобережної України відходили до Туреччини. 1674 р. – похід московсько–козацьких військ на Правобережну Україну. Гетьманом обох сторін Дніпра проголошено І.Самойловича. 1676 р. – похід московсько–козацької армії на Чигирин. П.Дорошенко зрікся гетьманської булави. 1677 – 1681 рр. – гетьманування на Поділлі Юрія Хмельницького. 1677–1678 рр. – чигиринські походи турецько–татарських військ та загонів Ю.Хмельницького на Чигирин. 1677–1681 рр. – московсько–турецька війна за Правобережжя. 1679 р. – примусове переселення населення із Правобережної на Лівобережну Україну. 1681 р. – Бахчисарайський мирний договір між Москвою, Туреччиною і Кримом. 1683 р. – участь українських козаків в обороні Відня. 1685 – 1686 рр. - Київську митрополію остаточно підпорядковано 106

Московському патріархату. 1686 р. – “Вічний мир” між Росією і Польщею. 1686–1699 рр. – участь козаків у російсько–турецьких війнах. 1687 –1709 рр. – гетьманування Івана Мазепи. 1690–1697 рр. – визвольний рух на Правобережній Україні під проводом С.Палія. 1692 р. – виступ на Запоріжжі Петра Іваненка (Петрика) у союзі з Кримом. 1694 р. – Києво–Могилянський колегіум отримав статус вищого навчального закладу – академії. 1699 р. – за Карловицьким мирним договором між Польщею і Туреччиною значна частина Поділля з Кам'янцем відійшли до Речі Посполитої. Польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацтва на Київщині і Брацлавщині та про заборону православним займати виборні посади у магістратах. 1700–1704 рр. – боротьба козацтва на Правобережній Україні проти польського панування. 1700–1721 рр. – Північна війна Росії із Швецією. 1701 р. – універсал гетьмана І.Мазепи про встановлення двохденної панщини. 1703–1711 рр. – участь закарпатців у визвольній війні в Угорщині проти австрійських Габсбургів. 1704–1706 рр. – походи військ гетьмана Мазепи на Правобережну Україну, Волинь і Галичину. Арешт і заслання С.Палія. Бойові дії козацьких загонів у Польщі і Литві. 1708 р. – Гетьман І.Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Московські війська захопили та спалили Батурин. 1708 – 1722 рр. – гетьманування Івана Скоропадського. 1709 р. – до шведів приєдналися запорожці на чолі з К.Гордієнком. За наказом Петра І зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ. Полтавська 107

битва. Смерть І.Мазепи. 1710 р. – "Конституція" П.Орлика. 1710 – 1742 рр. – гетьманування Орлика в еміграції. 1715 р. – перша писемна згадка про гайдамаків. 1720 р. – заборона Петра І друкувати книги українською мовою. Запровадження на Правобережній Україні та у Галичині уніатської церкви. 1722 р. – вперше в Україні ліквідовано гетьманство. Указом Петра І утворено малоросійську колегію (діяла до 1727 р.). 1727 – 1734 рр. - гетьманування Данила Апостола. 1728–1743 рр. – укладено звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”. 1734 р. – друга відміна гетьманства; початок діяльності "Правління гетьманського уряду" (діяла до 1750 р.); заснування Нової Січі на р.Підпільній(проіснувала до 1775 р.). 1734–1738 рр. – значне піднесення гайдамацького руху у Правобережній Україні. 1735–1739 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Азовського моря. 1738–1745 рр. – виступи опришків під проводом О.Довбуша у Прикарпатті та Покутті. 1749–1750 рр. – активізація гайдамацького руху. 1750 – 1764 – гетьманування Кирила Розумовського. 1752 р. – утворення на запорозьких землях Нової Сербії – воєнно– адміністративної одиниці, заселеної виходцями з Балкан; заборона запорозьким козакам самостійно обирати кошового отамана. 1756–1763 рр. – участь козаків у Семилітній війні між Росією і Прусією. 1762–1764 рр. – перетворення слобідських козацьких полків на регулярні гусарські. 108

1764 р. – остаточно ліквідовано гетьманство; утворено Малоросійську ІІ Колегію (діяла до 1786 р.) на чолі з П.Румянцевим. Створено Новоросійську губернію. 1765 р. – ліквідовано полково–сотенний устрій на Слобожанщині; створено Слобідсько–Українську губернію. 1768 р. – Коліївщина – найвище піднесення народно–визвольного руху на Правобережній Україні. 1768–1774 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Чорного моря. 1770–1790–ті рр. – на півдні України і у Криму засновано міста: Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Херсон, Севастополь, Одеса та ін. 1772 р. – перший поділ Речі Посполитої; приєднання Галичини до Австрії. 1775 р. – за наказом Катерини ІІ знищено Запорозьку Січ червня ); маніфест про знищення Січі вийшов 3 серпня.

1775–1828 рр. – Задунайська Січ під протекторатом Туреччини. 1783 р. – До Росії приєднано Крим. Указ про остаточне закріпачення селян Лівобережної і Слобідської України. Козацькі полки перетворено на регулярні російські. 1787–1788 рр. – формування Катеринославського і Чорноморського козацького війська. 1787–1791 рр. – участь козаків у черговій російсько–турецькій війні. 1789 р. – “Волинська тривога” – заворушення селян на Волині. 1789–1793 рр. – повстання козаків у с.Турбаях Полтавського полку. 1791 р. – таємна місія В.Капніста до пруського короля з проханням допомоги Україні. 1792 р. – переселення Чорноморського козацького війська на Кубань. 1793 р. – приєднання до Росії Правобережної України (ІІ поділ Речі 109

Посполитої). 1795 р. – приєднання до Росії Західної Волині внаслідок ІІІ поділу Речі Посполитої. 1772 р.– перший поділ Речі Посполитої. До Австрії відійшла Галичина. 1793 р. – другий поділ Речі Посполитої. Росія приєднала Правобережну Україну. 1795 р. – третій поділ Речі Посполитої. Росія приєднала західну Волинь і Східну Холмщину. Більша частина Холмщини відійшла до Австрії. 60-80 рр. ХІХ ст. – утвердження капіталізму на Наддніпрянщині. 1818 р. – у Полтаві засновано масонську ложу “Любов до істини”. 1830-1837 рр. – заснування та діяльність у м. Львові “Руської трійці”. 1821 р. декабристів.

–

створення

Тульчині

“Південного

товариства”

1823 р. – створено у Звягелі (Новоград-Волинську) “Товариство об‘єднаних слов’ян”. 1825 р., 14 грудня – повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі. 1826 р., січень – поразка повстанців Чернігівського полку на Київщині. 1846 р. – виникнення “Кирило-Мифодіївського братства” у Києві. 1848 р. – відбулась демократична революція в Австро-Угорській імперії. Скасовано кріпацтво. 1848 р. – виникнення у Львові “Головної Руської Ради”. 1861 р.– скасування кріпацтва в Наддніпрянщині. 1890 р. – у Львові засновано “Русько-українську радикальну партію” – першу українську політичну партію. 110

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА А) Основна: 1. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 2004. 2. Грицак Я. Нарис історії України. - К., 1996. 3. Історія України: нове бачення. За ред / В.І. Смолія. К., 1998. 4. Світлична В.В. Історія України. - К., 2004. 5. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Для 10-го кл. середньої школи. 6. Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. Новітня історія України. Для 11-го кл. середньої школи. - К., 1995. 7. Яковенко Н. Нарис історії України. - К. , 1997. 8. Марковський Б.В. Бердичівська земля з найдавніших часів до поч..ХХ ст. Бердичів, 1999. Б) Додаткова: 9. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. - К., 1993. 10.Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. Львів. 1992. 11.Борисенко В. Курс української історії. К., 1997. 111

12.Брайчевський М. Конспект історії України. - К. ,1994. 13.Брайчевський М. Вступ до історичної науки. Навчальний посібник. К., 1995. 14.Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К, 1995. 15.Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. - К, 1994. 16.Голобуцький В. Запорізьке козацтво. - К., 1994. 17.Грушевський М. Історія України - Русі. В 1 Ітт. 12 кн. - К., 1991-1998. Грушевський М. Ілюстрована історія Украши. - К., 1990. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - К., 1993. И.Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2 - К., 1991. 18.Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991 р, 16. Енциклопедія українознавства. - Львів, 1993-1998, т.1-7. 17.Єфименко О. Історія українського народу.- К., 1990 19.Історія України. Курс лекцій у 2-х книгах. - К., 1991-1992. 20.Історія України / За ред. Ю.Зайцева. - Львів, 1996. 21.Історія України. Навчальний посібник / За ред. Б.Н.Лановика. - К., 1999. 22.Історія України / За заг. ред. В.Смолія - К., 2000. 23.Історія України: документи, матеріали. Посібник / уклад. Король В.Ю. - К: Академія, 2001. 24.Коваль і

М.В.

Україна:

1939-1945. Маловідомі

непрочитані сторінки історії. - К, 1995.

25. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. - К., 1993. 26. Кормич Л.І.,Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття. - Харків, 2001. 27.Косик В; Україна і Німеччина в другій світовій війні. - Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993. 112

28.Котляр М, Кульчицький С. Довідник з історії України. - К., 1996. 29. Крип'якевич І. Історія України. -Львів, 1990. 30. Кульчицький С.В. та ін. Історія України (10 клас). - К., 1998. 31. Кульчицький С.В. та ін. Історія України (11 клас). - К., 2000. 32. З 1. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці, - К., 1994. 33. Нагаєвський І. Історія української держави XX ст. - К., 1994. 34. Петровський В.В. Історія України: неупереджений погляд. – Х.: ВД «Школа», 2007. 35. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.1-2. - К, 1995. 36. Реєнт О. Українська революція. - К., 1996. 37. Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. - К., 1993. 38. Субтельний О. Україна: історія. - К., 1993. 39. Толочко П. Київська Русь - К., 1996. 40. Трофимович В. Україна в роки другої світової війни (1939-1945). Львів, 1995. 41. Українська Державність у XX столітті / За заг. ред. О. Дергачова. К., 1996. 42. Шевчук В. Козацька держава. - К, 1997.

113