Збірник лекцій з історії України. Друга частина. by izmailmed

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ′Я ІЗМАЇЛЬСЬКЕ МЕДИЧНЕ УЧИЛИЩЕ

ЗБІРНИК ЛЕКЦІЙ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ХХ - початок ХХІ СТОЛІТТЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ТОВ «ІЗМАЇЛЬСЬКЕ МЕДИЧНЕ УЧИЛИЩЕ»

Збірник містить конспекти лекцій з викладом основних подій і проблемних питань історичного минулого нашої Батьківщини пов’язаних з історією відродження української державності у першій половині ХХ століття, з особливостями становлення та боротьби новітнього українського національно-визвольного руху, висвітлено основні тенденції суспільно-політичного, економічного і духовного розвитку України на межі ІІ і ІІІ тисячоліть Лекції складено відповідно до програми МОН України з історії України для вищих навчальних закладів І – ІІ рівня акредитації (2011р.). Додаються питання для самоконтролю, поняття та хронологічний довідник та список рекомендованої літератури.

терміни,

Збірник призначений студентам усіх спеціальностей Ізмаїльського медичного училища.

Розроблено викладачем вищої категорії дисципліни « Історії України» ТОВ «Ізмаїльське медичне училище» Рябовою Н.А.

Рецензент Кравченко С.П., викладач суспільних дисциплін вищої категорії Ізмаїльського державного гуманітарного університету

Розглянуто та схвалено на засіданні предметної ( циклової) комісії соціально-гуманітарних дисциплін. Протокол № 2 від 08.10.2017 р.

ТОВ «ІМУ» 2017

ЗМІСТ Передмова

Тема 1. Українські землі на початку ХХ ст

Тема 2. Українська національно демократична революція. Боротьба за українську державність 1917 – 1920 рр.

Тема 3. Міжвоєнний період в історії українського народу (1921 – 1939 рр.)

Тема 4. Друга світова війна (1939 – 1945 рр.)

Тема 5. Україна в умовах командно – адміністративної системи СРСР (1945 – 1985 рр.)

Тема 6. УРСР на завершальному етепі системної кризи СРСР

Тема 7. Україна – незалежна держава

Поняття та терміни

Хронологічний довідник

Рекомендована література

112

ПЕРЕДМОВА

Необхідність вивчення історії України у вищій школі випливає із актуальності і значимості досвіду минулих поколінь у нашому теперішньому і майбутньому житті, а також із громадянського обов’язку пошани і любові до своєї родини і Батьківщини. Однак мінімальна кількість навчальних годин та відсутність необхідних навичок у студентів неісторичних спеціальностей створюють суттєві перешкоди у їх підготовці до занять та іспитів, у самостійному опрацюванні значного масиву історичних першоджерел, матеріалів і посібників. Наявні у бібліотеках та читальних залах підручники, за невеликим винятком, не завжди враховують специфіку і труднощі вивчення історії України у негуманітарних вузах. Також необхідно врахувати ще й значні розбіжності й відмінності у тлумаченні дискусійних проблем вітчизняної історії. Вивчення основних тенденцій суспільно-політичного, економічного і духовного розвитку України на межі ІІ і ІІІ тисячоліть становить актуальне завдання багатьох соціально-гуманітарних дисциплін. У курсі історії України головним є осмислення історичного досвіду нашого народу у контексті сучасних проблем і завдань. Тематично матеріали посібника висвітлюють проблемні питання історичного минулого нашої Батьківщини пов’язані з історією відродження української державності у першій половині ХХ століття, з особливостями становлення та боротьби новітнього українського національно-визвольного руху, основні етапи повоєнного розвитку та занепаду радянської командно-адміністративної системи і становлення суверенної української держави. Ці етапи були неоднозначними за довготривалістю, характером і напрямками суспільно-політичних змін; так само різними є їх оцінки і відображення у навчально-методичній літературі, у публікаціях та свідомості наших сучасників. В цілому увесь період радянської і особливо пострадянської історії сприймається сьогодні ще досить суб’єктивно, відповідно до набутого життєвого досвіду, знань та громадянських переконань. Тому сподіваємося, що підібрані і систематизовані тут довідкові матеріали стануть у нагоді студентам усіх спеціальностей для підготовки до семінарських занять та іспитів, а також для самостійного опрацювання завершальних тем курсу історії України. Усі лекційні матеріали подані у такій послідовності: тема лекції, означення питань, стислий конспект із характеристикою найважливіших моментів національного державотворення, підсумки і питання для самоконтролю. Додається хронологічний довідник, список рекомендованої літератури.

Тема 1. Українські землі на початку ХХ ст. 4

1. 2. 3. 4.

План. Розвиток суспільно-політичного руху на поч. ХХ ст. Україна в революції 1905-1907 рр. Українські землі в 1907-1914 рр. Україна в роки першої світової війни.

1. Початок ХХ ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострим класовим протиріччям, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальна економічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії – і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією. Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: 1) активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби; 2) посилився селянський рух, для придушення якого досить часто використовували війська; 3) зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість (зокрема, боротьба за український Львівський університет); 4) посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ. У Наддніпрянській Україні центом опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства – органи місцевого самоуправління. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції. В умовах загального революційного піднесення посилився і національновизвольний рух. У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині: 1) тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського “Самостійна Україна”; 2) діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство “Просвіта” мала 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу “Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову так і українську літературу; 3) зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах; 4) розгортали діяльність молодіжні спортивні товариства “Сокіл”, “Січ”, які розвивали в українській молоді почуття патріотизму, схильність до дисципліни; 5

5) широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в: 1) процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900 р., розкололася і дала початок трьом партіям: а) Народній українській партії (НУП, 1902) на чолі з М.Міхновським. Виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на національну інтелігенцію; б) Українській соціал-демократичній спілці (“Спілка”, 1904) на чолі з М.Меленевським. Займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси всіх робітників України. У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП; в) Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП, 1905) на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії для України. У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії – Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги – конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії. 2) Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку ХХ ст. було відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 р. Не дивлячись на заборону, лунала українська мова. У цьому році святкувалось 35-річчя музичної діяльності М.Лисенка. Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії. У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії: 1) Російська соціал-демократична партія (РСДРП) – виникла в 1898 р., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зрусифікованих українських робітників; 2) партія соціалістів-революціонерів (есери) – утворилася на рубежі 18991900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору складало селянство; 3) конституційно-демократична партія (кадети, 1905) виступала за конституційну монархію з 2-палатним парламентом, за свободу культурного розвитку всіх національностей; 4) “Союз 17 жовтня” (октябристи) (жовтень, 1905) – виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію; 6

5) “Союз руського народу” (1905 р.) – стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами. Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії. 2. У Російській імперії помiщицький, капiталicтичний i нацiональний гніт поєднувався з полiтичним безправ'ям трудящих, необмеженою сваволею i полiцейським деспотизмом царського уряду. Усе це робило нестерпним становище народних мас i надавало соцiальним суперечностям особливої гостроти та глибини. Корінні потреби суспiльного розвитку, насущнi iнтереси вcix народiв вимагали усунення царського самодержавства, лiквiдацiї помiщицького землеволодiння та iнших залишкiв феодально-крiпосницької системи, демоткратизацiї краiни. Революцiя, яка спалахнула на початку 1905 р. в Pociї, за своїм соцiальноекономiчним змістом була буржуазною. Перед нею стояли завдання повалити царське самодержавство, встановити демократичну республiку, знищити становий лад, лiквiдувати помiщицьке землеволодiння, ввести восьмигодинний робочий день. Здiйснення цих завдань, передусiм лiквiдацiя царського самодержавства i широка демократизацiя країни, не виходили за рамки и не пiдривали основ буржуазного ладу, але вiдкривали шлях для бiльш прогресивного, цивiлiзованого капiталiзму. У проведеннi цих перетворень були кровно зацiкавленi робiтники и селяни, широкi трудящi маси. Перша росiйська революцiя, що розпочалася подiями «Кривавої недiлi» 9 сiчня 1905 р., супроводжувалася активними дiями робiтників, селян, усіх демократичних верств суспiльства. На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійський і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом. Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905р.: Протягом сiчня страйкували робiтники Катеринослава, Кам'янського, Горлiвки, Юзiвки, Енакієвого, Марiуполя, Житомира, Бердичева та iнших промислових міст і peгіонів України. У сiчнi 1905 р. в шести губернiях України страйкувало 41 пiдприємство, а загальна чисельнicть страйкарiв перевищила 11 тис. чол. Протягом перших трьох мiсяцiв революцiї в Українi страйками було охоплено понад 320 заводiв, фабрик та майстерень, а чисельнiсть страйкарiв, за далеко неповними даними, досягала 170 тис. чол. У зазначений перiод страйки мали переважно економiчний характер: встановлення 8-годинного робочого дня, пiдвищення заробiтної плати, забезпечення оплати у зв'язку з хворобою, вiдкриття шкiл для дiтей Весною i влiтку 1905 р. вiдбувалося швидке наростання масової боротьби пролетарiату. У багатьох мicтax, зокрема Одесi, Києвi, Луганську, Мелiтополi, Xapкoвi, Катеринославi, пройшли першотравнeвi масовки та робiтничi збори, страйки i демонстрацiї. червень – збройне повстання на броненосці “Потьомкін”; жовтень – загальний політичний страйк (охопив понад 2 млн чол. На Укpaїнi в ньому взяло участь 120 тис. чол.; у Катеринославi, Xapкoвi, Одесi вiдбулися 7

кривавi сутички i барикаднi бої мiж страйкарями i царськими вiйськами.), який змусив царя Миколу ІІ піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи; листопад – повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підручником Б.Жаданівським; грудень – збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. В Горлiвцi 9 грудня пiсля багатолюдного мiтингу почався полiтичний страйк, який 10 грудня перерic у загальномiський i охопив увесь навколишнiй район. Рада робiтничих депyтатів i страйковий комітeт, взявши фактично владу в свої руки, готували робiтникiв до повстання. О 7- й годинi ранку 17 грудня почався бiй. Пiсля двогодинної перестрiлки вiйськовi загони змушенi були вiдступити з мicтa в напрямi Єнакієвого. Але в степу вони зустрiлися з козаками, що йшли їм на пiдмогу. Об'єднавшись, вони обiйшли Горлiвку й розгорнули наступ на залiзничний вокзал. Пiсля шестигодинного бою, пiд час якого, за офiцiйними даними, було вбито близько 300 робiтникiв, дружинники змушенi були вiдступити. Але царськi властi, боячись нового виступу ро6iтникiв, до 20 грудня не наважувалися повертатися до Горлівки. Завдавши поразки збройному повстанню в Горлiвцi, царськi вiйська з 20 грудня розгорнули наступ проти робiтникiв Донбасу в двох напрямах: з Катеринослава на Гришине i з Харкова на Горлiвку й Дебальцеве. Грудневе збройне повстання в Українi, яке було cклaдовою частиною збройної боротьби робiтничого класу всієї Росії, зазнало поразки. Причинами поразки були розрiзненicть, неорганiзованiсть, погана озброєнicть, оборонний характер повстання, неодночаснicть виступiв, слабість керiвництва, недостатня участь селянства, невмiння робiтникiв залучити на свій бiк солдатiв. Пiд впливом виступiв робiтничого класу посилились селянськi заворушення. Тiльки в першiй половинi 1905 р. селянський рух охопив 43 з 94 повiтiв України, всього у peгіоні вiдбулося 1857 селянських виступiв. Влiтку 1905 р. почали створюватися мicцевi органiзацii Всеросiйської селянської спiлки. В Українi в листопадi-груднi 1905 р., за неповними даними, було 7 губернських, 12 повiтових, 120 сiльських i волосних органiзацiй спiлки, якi об'єднували десятки тисяч селян. Селянська спiлка була дiйсно народною, масовою органiзацiєю i сприяла розвитку полiтичноi активностi селянства. Восени 1905 р. в Українi вiн охопив 64 повiти з 94. Протягом жовтня-грудня 1905 р. вiдбулося 1800 виступiв українських селян, якими було охоплено 2100 сiл iз населенням понад 2 млн чол. Всього протягом 1905 р. в Українi вiдбулося близько 4 тис. селянських виступiв, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн чол. У Чернiгiвськiй, Полтавськiй i деяких iнших губернiях вiдбулися справжні селянськi повстання. Найбiльшим iз них був виступ селян у с. Великі Сорочинцi на Полтавщинi. Пiсля поразки грудневих збройних повстань почався другий перiод революцiї перiод її спаду, який продовжувався до червня 1907 р. На цьому етапi робiтники ще два рази пiднiмалися для нового натиску на самодержавство: нaвecнi 1906 р. i в першi мiсяцi 1907 р. 8

Проте порiвняно з 1905 р. страйковий рух був уже слабшим. Якщо в 1905 р. в Українi страйкувало близько 500 тис., то в 1906 р. – трохи бiльше як 90 тис., а в 1907 р. - близько 55 тис. робiтникiв. Страйки 1906-1907 рр. мали переважно оборонний, а не наступальний характер. Посланi царським урядом для придушення виступiв робiтникiв каральнi експедицiї чинили жорстокi розправи. З 19 серпня 1906 р. почали дiяти вiйськово-польовi суди. За їx вироками до квiтня 1907 р. було страчено 683 чол. Царизм дедалi ширше використовував репpeciї, розстрiли, заслання. У роки вiдступу революцiї не припинялися i селянськi виступи. За перше пiврiччя 1906 р. селянський рух в Українi охопив 75 повiтів з 94. Проте за кiлькiстю учасникiв i гостротою боротьби вiн був слабшим порiвняно з попереднiм роком. Усього в Українi вiдбулося 2835 селянських виступiв майже в 1,4 раза менше, нiж у 1905 р. Здебiльшого вони мали стихiйний характер i зазнали поразки вiд царизму, який перейшов у наступ. 1907 р. вiдбулося лише 510 селянських виступiв, або в 4 рази менше, нiж у перший piк революцiї. Пiд впливом революцiйного руху робiтникiв i селян продовжувалися заворушення в apмії i на флотi. Найширшими в Pociї були виступи мaтpociв у Кронштадтi та Свеаборгу в липнi 1906 р. В Українi вiдбулися повстання солдатiв 7-го саперного батальйону в Києвi, ряд солдатських мiтингiв у Одесi i Xapкoвi, демонстрацiя новобранцiв у Миколаєвi, повстання солдатiв у Полтавi та Xepcoнi. Проте вci цi розрiзнені виступи були жорстоко придушенi. Революцiя 1905-1907 рр. закiнчилася поразкою, але завдала серйозного удару царському самодержавству Після їх придушення революція пішла на спад. В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби. Національний рух в період революції мав значні здобутки: 1) після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Всього в 1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання; лубенський часопис «Хлiбороб», який видавав Микола Шемет; в Києвi почала виходити щоденна газета «Громадська думка», у її виданнi провiдну роль вiдiгравали лiдери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович iЄ. Чикаленко. Газета боролася за справедливий суспiльний i економiчний лад i вимагала широкої і безплатної освiти рiдною мовою для всього народу. 2) виникла культурно-освітня організація “Просвіта”, яка мала філіали в багатьох містах України Їхнi першi органiзацiї виникли ще наприкiнцi 1905 р. у Катеринославi та Одесi, саме тодi фактично оформилася й кам'янець-подiльська «Просвiта», а в 1906 р. вона з'явилася i в Києвi. До середини 1907 р. по великих мicтax Надднiпрянщини налiчувалося 35 просвiтницьких органiзацiй та їхнix фiлiй; у роботi цих органiзацiй брали найвидатнiшi дiячi української культури, лiтератури, мистецтва, науки: у Києвi -Б. Грiнченко, Л. Косач (Леся Українкa), М. Лuсенко; у Чернiговi М. Коцюбинський; у Полтавi - П. Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославi - Д. Яворницький; в Одесi - М. Комаров; у Миколаєвi - М. Аркас та iн. 9

«Просвiти» влаштовували бiблiотеки й читальнi для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної лiтератури, органiзовували українознавчi лекції (здебiльшого на теми з iстopiї та культури України), виставки та концерти самодiяльних aктopiв. «Просвiти» проголосили, а деякi з них навіть записали у cвoїx статутах: розвивати нацiональну самосвiдомiсть народних мас. 3) відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах; 4) активну діяльність у першій Думі (1906) та в другій Думі (1907) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Із 497 членiв І Думи (дiяла з 27 квiтня по 8 липня 1906 р.) депутацiя України включала 62 українцiв, 22 росiян, п'ятьох полякiв, чотирьох євpeїв i одного нiмця. Для обстоювання cвoix iнтepeciв українцi створили 1 травня 1906 р. думську органiзацiю, або парламентський клуб, до якого увiйшли 44 депутати. Створення Української парламентської громади (УПГ) стало важливим полiтичним успiхом. В. Дорошенко оцiнював її як «проголошення iснування нації». Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга. 3. УКРАЇНА у 1907 - 1914 рр. Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто “лівими”. Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії П.Столипін. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу. В Українi царизм переслiдував українську мову й культуру - забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах i адмiнicтративних установах, припиняв видання українських газет i журналiв, художньої лiтератури. У школах не можна було спiвати українських пicень, читати вiршi й виконувати українськi мелодiї. Царськi властi закривали «Просвiти», українськi клуби й музично-драматичнi гуртки, забороняли вшановувати пам'ять Т. Г. Шевченка i т. д. Українців разом з iншими пригнобленими народами Столипiн у своєму циркулярi губернаторам 1910 року оголосив «iнородцями» й заборонив їм створювати будь-якi товариства, клуби,видавати газети рiдною мовою. В умовах пiсляреволюцiної реакцiї бiльша частина yкрaїнських полiтичних партiй Наддніпрянщини згорнула свою роботу i була змушена пiти в пiдпiлля. Антиукраїнська полiтика уряду значно посилилась. З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, 10

Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження. ТУП вимагало українiзацiї початкової школи, введення в середнiх школах української мови, лiтератури та iстopiї, допущення української мови в ycix громадських установах, судi i церквi. В цiлому в нацiональному питаннi Товариство поступовцiв стояло на позицiях лiберальної концепцiї української державностi i вимагало нацiонально-територiальної автономії України. ТУП здiйснювало помiтну роботу в царинi нацiональнокультурних iнтepeciв українськогo народу. Пiд його впливом перебувала значна частина «Просвiт», Наукове товариство в Києвi. Його неофiцiйними виданнями були щоденна газета «Рада» i мiсячник «Украинская жизнь». Поширенню iдеї українського вiдродження багато в чому сприяла наукова, лiтературна та громадська дiяльнiстъ М. Грушевського, В.Винниченка, М. Коцюбинського та iнших вiдомих письменникiв, учених, громадських дiячiв. У цей час свої погляди на iдейнi та органiзацiйнi засади українського нацiонально-визвольного руху активно вiдстоював лiтературний критик, публiцист соцiал-демократичного напряму Дмитро Донцов. Зокрема, його твори, виданi в 1913 р., «Сучасне полiтичне положення нації i нашi завдання», «Модерне москвофiльство» були пройняті глибокою тривогою за iсторичну долю українськогo народу. Автор виступав за вiдродження українствa, незалежнiсть нацiональної ідеї вiд «модерного москвофiльства» як панiвно доктрини провiдних росiйських кiл, вiдновлення духовного зв'язку України iз Заходом, вiдстоював лозунг полiтичної незалежностi України, її права на самовизначення. Українськi домагання проголошувалися i в журналi «Дзвiн», який видавався у Києвi в 1913-1914 рр. У ньому було надруковано чимало статей українських соцiал-демократiв, спрямованих проти шовiнiстичної полiтики росiйського уряду. Отже, у роки, що передували Першiй свiтовiй вiйнi, нацiонально-визвольний рух українцiв у Росiйськiй iмперії продовжувався всупереч репресивним заходам царизму. Боротьба iнтелiгенцiї, службовцiв, учнiвської молодi, iнших верств населення проти великодержавної полiтики росiйського уряду свiдчила про зростання нацiональної свiдомостi i прагнення українцiв здобути собi нацiонально-культурнi i політичні права. У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала: Нова аграрна полiтика царизму передбачала здiйснення трьох груп заходiв: 1) зруйнування общини й закрiплення за селянами землi у приватну власнicть; 2) насадження на селi хутірськогo i вiдрубного господарства; 3) переселення селян. Проводячи нову земельну полiтику, царський уряд насамперед зберiгав у цiлостi вci помiщицькi землi i, по-друге, створював умови для збирання в руках багатiїв селянських земель, бо значна частина селян, особливо бiднякiв, одержавши землю в особисту власнicть, не могла вести на нiй господарство i змушена була продавати її багатiям. У цiлому по семи губернiях України (без Волинi i Подiлля) з 1906 р. по 1 травня 1915 р. вийшли з общини 468 тис. дворiв, якi закрiпили в особисту власність 2794 тис. дес. землi, що становило 30,2% вiд загальної кiлькостi общинної надiльної землi. По окремих районах 11

iз общини видiлилися: на Правобережжi (данi тiльки по Київськiй губернiї) 48 % дворiв, на Пiвднi - 45,6 %, на Лiвобережжi -20,5 %. Внаслiдок цього на Правобережжi i Полтавщинi общинне землеволодiння зникло майже зовсiм, на Чернiгiвщинi стало переважати особисте землеволодiння, а на Пiвднi i Харкiвщинi воно охоплювало близько половини селянських дворiв. Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни - до Сибiру, Середньої Азiї, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах i «розрiдити» атмосферу в Росії, постаратися збути якомога бiльше неспокiйнuх селян у Сибiр. Найбiльше переселенцiв до Сибiру дала Україна. За 1906-1912 рр. туди виїхало близько 1 млн. чол. (iз 2,5 млн. чол. по Росії), причому з Полтавщини й Чернiгiвщини понад 350 тис. чол. Але царськi властi вкрай погано органiзували переселення: переселенцi їхали у вантажних вагонах, не були забезпеченi харчами, медичної допомоги не було налагоджено, на нових мiсцях примiщення не пiдготовленi i т. iн., через що cмертність серед переселенцiв досягала в окремих випадках 30-40 %. Багато з них, зовсiм розорившись, поверталися на попереднi мicця проживання. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70 % переселенців. Але в цiлому аграрна полiтика Столипiна не досягла поставленої мети - не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селi, бо зберегла економiчну основу кріпосницьких пережитків - поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної соціальної опори на селi в особi заможних селян, бо поряд зi збільшенням чисельності заможних селян на протилежному полюсi виростала велика маса розорених селян - бiднякiв, пролетарiв, пауперiв, i соцiальнi суперечності на селi не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У перiод 1907-1910 рр. в Українi селянських виступiв вiдбулося: в 1907 р. -804, в 1908 р.-728, у 1909 р.-586, у 1910 р.-2434, разом 4552 виступи, що становили близько третини виступiв у цiлому по Росії. Селяни, насамперед боролися проти помiщикiв – спалювали їхнi маєтки, захоплювалн землi, луки, лicовi дiлянки, убивали власникiв i управителiв економiй тощо. Вони також виступали й проти царських властей, зокрема чинили опiр проведенню столипiнської aгpapної реформи, видiленню на хутори й вiдруби тощо. Не розв'язавши жодного завдання буржуазно-демократичннх перетворень, столипiнська аграрна полiтика не змогла попередити наростання революцiйної кризи. 4. Перша світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та Антантою (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер. Особливості для України: 1) Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. В російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській – 250 тис.; 12

2) Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух. У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу. Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. – вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР), з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців – молодих вихованців організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” – був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни брав активну участь в українській національно-демократичній революції 19171920 рр. Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно: - більшість українських партій, в т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримало Росію у війні; - частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету; - частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії; - найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, “Спілка”) емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України – СВУ (В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук). Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії. У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин. Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національновизвольним рухом українців. Плани сторін щодо України: 1) Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля; 2) Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну; 3) Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну. Політика сторін щодо України. Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генералгубернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, закрито „Просвіту" і українські видавництва, заборонено друкування українською мовою. М. 13

Грушевського вислали до Симбірська, потім до Казані і, нарешті, - до Москви, де він пробув до революції 1917 р. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля. Австро-Угорщина, повернувшись в травні-червні 1915 р. в західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Поляки, австрійці і мадяри звинуватили їх у москвофільстві. Тисячі людей опинилися в концтаборах у Талергофі (біля Грацу), Гнаві, Гмюнді, Терезієнштадті (у Талергофі загинуло понад 30 тис. українців). Уряди Росії та Австрії, залежно від того кому належала влада, здійснювала масові репресії проти українства. На початку війни в Галичині розгорнулися найбільші битви. На вересень 1914 р. російська армія захопила більшу частину Галичини і майже всю Буковину. Взимку 1914-1915 рр. війська Південно-Західного фронту вели кровопролитні бої за Карпати. У березні 1915р. була взята фортеця Перемишль. Однак контрнаступ австро-угорських і німецьких військ змусив російську армію до осені 1915 р. залишити Польщу, Литву, Буковину, значну частину Галичини, частину Латвії й Білорусі. Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О.Брусилова знову зайняли Буковину й південні райони Галичини. Проте війна дедалі більше набувала кровопролитного і затяжного характеру. На кінець 1915 р. втрати російської армії становили 3 млн.400 тис. чоловік, у тому числі 1 млн. 578 тис. полоненими. Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30-50%. В Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. На 1 млн. 880 тис. десятин скоротилися посівні площі (на 200 млн. пудів знизився врожай зернових у порівнянні з 1913 р.), почалися перебої з продовольством, наростала інфляція. Все це зумовило наростання класової боротьби. В 1915 р. в Україні відбулося 113 страйків, у яких брало участь 48 тис. робітників, а в 1916 р. відбулося вже 218 страйків, кількість учасників зросла в них до 193 тис. Розгортали антивоєнну агітацію соціал-демократичні сили України. Набував нового піднесення національно-визвольний рух, що свідчило про наближення нової революції. Таким чином, перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві сторони і прискорила їхній крах. Питання для самоконтролю 1. Який був територіальний поділ і адміністративний устрій українських земель? 2. Зробіть порівняльний аналіз економічного розвитку та соціально-політичної ситуації в Австро-Угорській і в Російській імперіях. 3. Вкажіть головні фактори, що сприяли національному відродженню українського народу. 4. Охарактеризуйте ідеологічну схожість і розбіжність політичних партій на Наддніпрянщині та у Західній Україні. 5. Назвіть причини та наслідки Першої світової війни. 14

6. Згадайте кількість країн, що брали участь у війні. 7. Вкажіть табори, на які поділялися ворогуючі держави. Проаналізуйте як вирішувалося питання української державності під час війни? Тема 2. Українська національна демократична революція. Боротьба за українську державність у 1917-1920 рр. 1. Політичне становище в Україні після повалення царизму. Українська Центральна Рада та її відносини з Тимчасовим урядом Росії. Проголошення Української Народної Республіки. Війна більшовицької Росії проти УНР. 3. ІУ Універсал Центральної Ради. Брестський мирний договір та його наслідки. 4. Українська Держава П.Скоропадського. 5. УНР у часи Директорії. Західноукраїнська Народна Республіка. Акт злуки УНР і ЗУНР 22.01.1919 р. 6. Боротьба за владу в Україні у 1919-1920рр. Причини поразки української революції. 1. Політичне становище в Україні після повалення царизму. Українська Центральна Рада та її відносини з Тимчасовим Урядом Росії . Російський царизм не витримав випробувань Першої світової війни. Загострення суперечностей призвело до лютневої 1917р. демократичної революції. Самодержавство було знищене. Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет. Повідомлення з північної столиці в Україні сприймалося по-різному. Позбувшись шоку, поступово починають включатися в політичне життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об’єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський). На периферії створюються губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами. Не залишились осторонь і представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють у Києві Центральну Раду. Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим. 20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності 15

видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя. Для чіткого визначення основних стратегічних гасел М.Грушевський наприкінці березня – у першій половині квітня 1917р. публікує серію статей під назвою “Велика хвиля”, в якій пропонує серйозно поставитися до політичних вимог і на перше місце висуває питання національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, автономії на демократичних засадах із міцним забезпеченням прав національних меншостей України. Що ж сприяло автономістським, а не самостійницьким настроям в українському суспільстві у 1917 р.? Серед головних причин можна визначити наступні: -однією з найважливіших програмних положень політичних партій і громадських організацій була саме політична автономія; -неготовність до самостійності українських мас, особливо на Лівобережній Україні; -серед значної частини української політичної еліти розповсюджувалась думка що національне питання може вирішити російська демократія; -не останнім фактором було і те, що український народ декілька століть перебував під російським пануванням. З метою кращого використання спалаху політичного ентузіазму, для підтвердження повноважень і підвищення авторитету Центральна Рада скликає 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограду На відкритті форуму з привітальними словами виступив М.Грушевський. За його пропозицією було обрано президію з’їзду. Почесним головою з’їзд обрав М.Грушевського. Після доповідей Д.Дорошенка, Шульгіна, Ф.Матушевського відбулося їх обговорення. Делегати репрезентували різні громадські, релігійні та професійні організації, в їх виступах звучали як політичні так і гострі соціально-економічні питання. Головним у роботі Конгресу було питання національно-територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад Центральної Ради (голова – М.Грушевський, заступники – В.Винниченко та С.Єфремов). Конгрес мав велике значення, для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань. Українізація війська. Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М.Міхновського організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б.Хмельницького. 5-8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування вільного козацтва. І та ІІ Універсали Центральної Ради. Створення Генерального секретаріату. У травні 1917 р. Центральна Рада зробила спробу знайти спільну 16

мову з Петроградом із питань автономії, утворення Крайової Ради і Крайового комісаріату. Але переговори зайшли в глухий кут. Це призвело до невдоволення в Україні, а делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії. 10 червня 1917 р. Комітет Ради ухвалив Перший Універсал Центральної Ради, головною ідеєю якого став автономний лад в Україні, проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада, звучав заклик до населення створювати підпорядковані Центральній Раді органи влади на місцях. Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Це був революційний український уряд. Йому були підпорядковані внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи. Події в Україні налякали Тимчасовий уряд, який надсилає до Києва делегацію (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві. Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917р. Досягнувши згоди з урядом Росії, Центральна Рада ухвалила 29 липня 1917 року “Статут вищого правління України”, в якому йшла мова про остаточне запровадження автономії, підготовку Установчих зборів в Україні і Росії, окреслювалися права і обов'язки Генерального секретаріату. Однак, Тимчасовий уряд із цим не погодився і 4 серпня 1917р. ухвалив “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату в Україні”. Це було порушенням принципів “Статуту”. Згідно інструкції, Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його влада поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську, зменшувалася кількість секретарів з 14 до 7. Незважаючи на протидію Петрограду, процес національного відродження охоплював широкі маси України. Уже у серпні 1917р. 27 російських дивізій перейшли на бік Центральної Ради. Зростали загони Вільного козацтва. Однією з помітних подій вересневого життя Центральної Ради став з’їзд представників народів та областей колишньої Росії у вересні 1917р. У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. А згодом в Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський закликав перейти до творення української держави – Української Народної Республіки. 2. Проголошення Української Народної Республіки. Війна більшовицької Росії проти УНР. 17

Після жовтневого перевороту 1917р. у Петрограді змінилася політична ситуація і в Україні. За ініціативою Центральної Ради у Києві було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні. Рада не підтримала російських більшовиків і в київському конфлікті між військами Київського військового округу, місцевими більшовиками й Радою, остання зуміла перебрати владу у свої руки. Лише в Донбасі, та на кілька днів у Вінниці, Кам’янець-Подільському, Проскурові, Рівному та Луцьку більшовики встановили радянську владу. Під тиском життєвої дійсності, Центральна Рада йде на рішучий крок і 7 листопада 1917р. видає III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією. В документі була означена територія УНР з 9 губерній: Волинь, Київщина, Катеринославщина, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), Чернігівщина. Щодо приєднання до УНР частини Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення було українським, то це питання переносилося на майбутнє і передавалося “зорганізованій волі народів”. Значне місце у ІІІ Універсалі займала програма соціально-економічних і політичних реформ – націоналізація землі, 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, місцеве самоврядування, свобода слова, друку, віри, зібрань тощо. Гарантувалося негайне проведення мирних переговорів з метою виведення України зі стану війни, проголошувалася необхідність судової реформи, ліквідація смертної кари та оголошення амністії для політв’язнів, права національних меншин, що мешкають в Україні. Одночасно керівники ЦР, проголошуючи УНР, замість того, щоб остаточно відокремитися від Росії, закликали допомогти Росії, щоб “уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Але чи була сама російська демократія готовою до федерації? Не була. Це була помилка М.Грушевського та його однодумців. В цьому проявилася політична природа ЦР із її романтичними мріями автономізму та федералізму. Вона так і не змогла позбутися цих помилок до кінця свого існування. Конфлікт між Петроградською Радою народних комісарів і Українською Центральною Радою. Більшовики України й Росії розпочали послідовний наступ проти зростаючого українського руху, готуючись до збройного перевороту. Та їх планам не вдалося здійснитися. Війська ЦР оточили змовників, роззброїли їх і вислали в Росію. Згодом, наприкінці листопада 1917р., київські більшовики організували страйк 20 тис. робітників, провели крайовий з’їзд своєї партії за участю представників Петрограду. Та ще далі пішла Рада Народних Комісарів Росії, яка надіслала Центральній Раді 4 грудня 1917р., втручаючись у внутрішні справи держави, ультиматум, звинувачуючи останню у небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд рад (але ж з'їзд відкрився 4 грудня), в дезорганізації фронту, в роззброєнні радянських частин, у підтримці на Дону генерала Каледіна. Закінчувався цей документ погрозою, що у випадку неприйняття зазначених вимог протягом двох діб, РНК буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської більшовицької влади в Росії та Україні. Але Генеральний секретаріат відкинув будь-які намагання російських 18

більшовиків і поклав відповідальність за розв’язання українсько-російської війни на РНК. Остання, розпочавши пропагандистську роботу, ввела російські війська на територію України. 9 грудня перші ешелони прибули до Харкова. Це місто стало їх форпостом. Там було встановлено жорстокий режим політичного терору. І Всеукраїнський з’їзд Рад. Майже одночасно активізували свої дії київські більшовики. Вони вирішили усунути Центральну Раду з політичної арени за допомогою контрольованого ними виборчого процесу і через скликання 4 грудня Всеукраїнського з’їзду рад захопити владу у свої руки. Однак, через нестачу голосів цей маневр їм не вдався, згодом члени РСДРП(б) на чолі з В.Затонським (124 особи з 49 рад) переїздять до Харкова, об’єднуються з делегатами III з’їзду Рад Донецького й Криворізького басейнів і нашвидкоруч проводять свій з'їзд рад під охороною росіян 11-12 грудня 1917р. Цей, так званий “з’їзд” схвалив переворот у Петрограді і політику РНК, у тому числі і її ультиматум, проголосив УНР радянською республікою, частиною федеративної Росії та обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. 17 грудня 1917р. більшовиками було сформовано Народний секретаріат, який відразу ж оголосив про поширення в Україні декретів РНК. Тим часом із Росії прибували нові військові частини, захоплюючи Донбас і південь України. УЦР і Генеральний секретаріат роблять спробу захистити Україну. 15 грудня організовано Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В. Єщенко), 18 грудня полковник Капкан очолив військо УНР, трохи пізніше прийнято рішення про формування української армії на засадах добровільності. Але більшовики, ламаючи героїчний опір українців, через Крути, які обороняли студенти й гімназисти, просувалися до Києва. 3. IV Універсал Центральної Ради. Брестський мирний договір та його наслідки. Невдачі на фронті змусили Центральну Раду активізувати пошуки мирних взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці країни погодилися на участь у мирних переговорах делегації УНР і до Брест-Литовська від’їхали дипломати на чолі з В.Голубовичем. Вони, хоч і не мали досвіду ведення переговорів, але, як свідчать джерела, виявили велику активність, захищаючи національні інтереси. Українські дипломати, виявляючи гнучкість і принциповість, домоглися визнання їх повноправною й окремою політичною стороною. Це підтвердили як представники Четверного Союзу, так і керівник російської делегації Л.Троцький, заявивши, що делегація УНР виступає як самостійна. Однак переговори затягувалися. А в цей же час над молодою УНР нависла загроза бути окупованою військами більшовицької Росії, які, долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу в Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р. IV Універсал – віховий документ в історії українського народу. Україна була проголошена незалежною й суверенною республікою. Брестський мир.Здійснилася віковічна мрія українців мати свою державу. 19

Але народжувалась вона у великих муках. У Києві склалося вкрай напружене становище. Більшовики з дня на день могли зайняти столицю. Відбувається зміна уряду. Замість В.Винниченка головою стає В.Голубович і терміново відправляє делегацію на мирні переговори до Бреста. Посилаючись на IV Універсал, українські делегати відкинули спробу Троцького усунути їх від переговорного процесу. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами. Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали наводити свої порядки. Завершення діяльності Центральної Ради. Зразу ж після підписання мирного договору, війська Німеччини, згодом і Австро-Угорщини вступили на територію України. Разом із ними до Києва повернулась Центральна Рада. Та прихід чужинців викликав складну політичну ситуацію. Згодом союзники повели себе як завойовники. Незважаючи на те, що Центральна Рада негативно поставилась до грубого втручання німців у внутрішні справи України, розпочала аграрну реформу, а 22 березня 1917р. запровадила українську символіку, вона все ж не змогла підняти свого авторитету. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні перетворення і прагнула утвердження сильної влади. Цього ж хотіли німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції УНР, державний переворот. З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, для якого були характерні сильні і слабкі сторони; до останніх слід зарахували відсутність політичного й державного досвіду, захопленість автономізмом і федералізмом, культурницькою діяльністю, а не вирішенням нагальних соціально-економічних проблем і розбудовою боєздатного регулярного війська. 4.Українська держава П.Скоропадського. П.Скоропадський, нащадок старовинного козацького роду Скоропадських, народився у 1873р. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині, був наближений до царського двору, в роки Першої світової війни почергово командував полком, дивізією, армійським корпусом, був організатором в Україні Вільного козацтва. В ніч на 30 квітня 1918р. під його контроль перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалась його ідеологічна платформа. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було зазначено, що переворот дав можливість побудови нової за формою української держави, яка встановить стабільний політичний лад, що ґрунтується на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження. Державнополітичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на 20

початках законодавча й виконавча влада мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління приходить авторитарна. Гетьману вдалося сформувати кабінет міністрів, головою якого було призначено Федора Лизогуба - голову земства Полтавської губернії, міністром закордонних справ – Дмитра Дорошенка (історика, який у роки Першої світової війни був генерал-губернатором Галичини та Буковини, а згодом членом Центральної Ради), міністром освіти та мистецтва – кадета Миколу Василенка, міністерство юстиції очолив син етнографа П.Чубинського, професор криміналістики Харківського університету М. Чубинський. Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію. Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8годинний робочий день. Певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін. 14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву. Уряд Павла Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією. Водночас розпочався наступ на революційну демократію, була проведена консервативна аграрна реформа, зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського. Чаша терпіння опозиції переповнилась після 14 листопада 1918р., коли гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини в грудні 1918р. 21

5. УНР у часи Директорії. Західноукраїнська Народна республіка. Акт злуки УНР і ЗУНР. 22.01.1919 р. Директорія та її політика. Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету. Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою ( за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад. Згідно домовленості Директорія після перемоги формально повинна була скласти свої повноваження. Але, відновивши Українську Народну Республіку, вона відмовилась від передачі влади Центральній Раді, мотивуючи це тим, що остання скомпрометувала себе і втратила підтримку народних мас. 26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно Декларації розпускались органи місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови гетьманщини. Водночас відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським (відомо п’ять урядів Директорії; окрім уряду В.Чеховського, існували ще уряди С.Остапенка, Б.Мартоса, І.Мазепи і В.Прокоповича). В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію. В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва , серед основних його напрямків були: курс Директорії на скликання Трудового конгресу; встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад; встановлення військової диктатури . Питання диктатури викликало суперечки між багатьма політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу. 22

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком і С. Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918 – на початку 1919р. викликали значні труднощі і проблеми у житті країни у майбутньому. Трудовий конгрес. Криза, яка охопила українську демократію відчутно проявилася і в роботі Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). З 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на конгресі працювало 400. Найбільшими фракціями були есерівська і селянська. Депутати сповідуючи ідею суверенності УНР. були поділені в питаннях соціально- економічної орієнтації держави. Одні вбачали в ній демократичну, правову республіку, інші орієнтувались на соціалізм. Але навіть такий підхід дозволив досягти в роботі форуму певних успіхів: він дав змогу українському політикуму перевірити і уточнити свої позиції; вдалося, хоча і в загальному, скоординувати внутрішню і зовнішню політику; було обговорено і прийнято тимчасову Конституцію УНР; депутати урочисто обговорили і затвердили питання Всеукраїнського значення - Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від 22 січня 1919 р. вперше Наддніпрянська Україна об'єдналася з Західною Україною, вперше було створено єдину Українську Державу. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. 13 листопада 1918 р. Українська Народна Рада прийняла тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини, було визначено склад Державного секретаріату ( уряду) – голова К.Левицький, герб країни – золотий лев на синьому тлі, державним прапором став блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став Є.Петрушевич. Уже з перших днів свого існування ЗУНР пройшла через низку серйозних випробувань, одним з яких була війна з поляками. Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили аж до Станіслава ( теперішній Івано-Франківськ). Розпочинаються переговори з наддніпрянцями, які закінчилися об’єднанням українських земель обох регіонів. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю Української Народної Республіки. Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і до справжнього об’єднання не дійшло, хоча це зближення дало певні практичні наслідки. Друга російсько-українська війна. Як і в ХУП ст. молода демократична держава відчула на собі тиск старих, добре знайомих сусідів - Росії і Польщі та країн Антанти. Першими, використавши “троянського коня” – “Тимчасовий робітничоселянський уряд” (проросійський), більшовицька Росія заявила, що більше не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї другу війну протягом одного року. 23

Соціалістичний уряд В.Чехівського навіть не сподівався, що небезпека може прийти з боку північного сусіда, якому він симпатизував і навіть у грудні 1918 р. сподівався на його підтримку. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним щляхом були марними. Нота УНР РНК Росії викликала здивування наркома Чечеріна, який заявив, що “війська Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом Директорії та Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти УНР, війна за допомогою якої Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. Водночас, він хотів скористатися українською територією, як трампліном для втілення у життя розробленої ним теорії світової соціалістичної революції, яку російські більшовики планували експортувати через Україну в Західну Європу. Оскільки, ні заяви Директорії, ні дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком до Москви не дали позитивних результатів, Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Поки тривали перемовини, радянські війська успішно просувалися на захід. І навіть підписана мирна угода між обома державами, проти умов якої виступив С.Петлюра, не дала УНР позитивних результатів. 5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. Директорія покинула столицю, залишаючи місто за містом. Антанта і УНР. Спроба налагодити стосунки з Антантою і отримати від неї допомогу у боротьбі з більшовиками не мала результатів. Остання орієнтувалася на відновлення “єдиної і неподільної” Росії і висунула українцям свої вимоги. Французи, які знаходилися в Одесі, домагалися, щоб українську армію підпорядкувати їхньому мандуванню, під контроль Франції повинні були перейти фінанси і транспорт, потрібно було оновити склад Директорії, звільнити соціал-демократів, в тому числі В.Винниченка і С.Петлюру, вирішити справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни – перейти під протекторат Франції. Це було грубим втручанням у внутрішні справи УНР, а усунення цих діячів привело б до самоліквідації Директорії. В таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника у світі, Україна втрачала позиції. Відмовившись від займаних посад, від’їздять за кордон В.Винниченко, М.Грушевський та багато інших. Наодинці з проблемами залишився С.Петлюра, який очолив Директорію і щоб не ускладнювати відносин з Антантою, виходить з лав УСДРП. Таким чином він стає не тільки центральною постаттю українського політикуму, а й символом боротьби за збереження Української держави. Він послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком. Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна у військах, командування Антанти, на яку зробив ставку новий уряд С.Остапенка, не давало допомоги, висуваючи нові вимоги. В цих умовах уряд С.Остапенка, як антантофільський, втратив сенс існування і постало питання його замінити через те,що він не приніс користі українському народові. Зробивши ставку на французів, він обійшов стороною радикалізацію народних мас, не використав їх у боротьбі з більшовиками, які відкинули Директорію аж 24

на волинські землі, де дуже швидко з’являться польські війська. Рівненський період Директорії. Зупинившись у Рівному, С.Петлюра реорганізовує Директорію. Є.Петрушевич і П.Андрієвський переїхали до Станіслава. . Вийшов зі складу Директорії і Ф.Швець. В ній залишилися С.Петлюра, А.Макаренко, один представник від ЗУНР і по одному члену від УСДРП і УПРС. Визначалися функції Директорії та її відносини з новим урядом Б.Мартоса, що почав працювати у Рівному з 9 квітня 1919 р. Це була не тільки зміна влади, а відчутна зміна політичного курсу. Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С.Петлюри, В.Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Натомість армія не підтримала заколотників. Незважаючи на це, Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова. Все ж таки сили українського війська танули. Йому довелося воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків, які захопили значну частину Волині. Не в кращому становищі перебували галичани, які відступили під ударами поляків у трикутник між Збручем і Дністром. Але, здійснивши реорганізацію армії, війська Директорії зуміли вирватися з оточення, перейти в контрнаступ на червоних і досягти лінії Проскурів-Староконстантинів-Кам’янець-Подільський. Згодом, армія УНР об’єдналася з Українською Галицькою Армією і спільними зусиллями 12 серпня 1919 р. розпочала наступ на Київ, який 30 серпня 1919 р. було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу зайшло білогвардійське військо Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, Директорія покинула Київ. Вона сподівалася на майбутню спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків. У вересні 1919 р., незважаючи на поради У.Черчілля підтримувати український національний рух, білогвардійці відмовилися від наступу на Москву і розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у складному становищі, між трьох вогнів – більшовиків, денікінців і поляків. Четвертою загрозою для них стала епідемія тифу. Партизанський “Зимовий похід”. У цій скрутній ситуації С.Петлюра призначає командувачем армії генерала М.Омеляновича-Павленка, а сам розпочинає у Варшаві переговори з поляками. 6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї було вирішено розпочати партизанські походи по тилах ворога, які увійшли в історію під назвою “Зимового походу”. Це був героїчний партизанський рейд. Його метою було підтримати бойовий дух українців і продовжити збройний опір. Рейд проходив і по території теперішньої Рівненщини, через Костопіль, Сарни та інші міста і села. Як вказував тодішній голова уряду І.Мазепа, під час походів “...армія ні разу не схилила національного прапора.Зберегла себе морально і фізично. Населення годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні”. Похід закінчився на початку травня 1920 р. Поки відбувався “Зимовий похід”, С.Петлюра заручився підтримкою Польщі, підписавши у другій половині квітня 1920 р. Варшавський договір, згідно якого: поляки визнавали незалежність УНР і її Директорії на чолі з 25

С.Петлюрою; зобов’язались не підписувати ніяких угод з третіми країнами, вороже налаштованими до України; визначалися кордони між УНР і Польщею. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, 7 повітів Волині; сторони погодилися забезпечувати національно-культурні права українців і поляків; воєнні дії повинні були проходити тільки під польським командуванням; економічне життя і залізниці підпорядковувалися Польщі; Україна зобов’язувалася постачати польському війську харчі і фураж. Уряд І.Мазепи сприйняв це негативно і подав у відставку. Його замінив В.Прокопович. Вкрай незадоволеними договором були галичани. Угода дозволила армії УНР весною 1920р. повернутися до Києва внаслідок наступу поляків проти більшовицької Росії, хоча стримати наступ червоної 1-ї кінної армії об'єднані сили не змогли. Ініціатива перейшла до більшовиків, які витіснили війська Української Народної Республіки й Польщі з України. Уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив українські землі, переїхавши у Тарнув (Польща). Ризький мирний договір (березень 1921р.) Радянської Росії і Польщі поклав край добі Директорії й Українській Народній Республіці. І хоча втримати незалежність України не вдалося, все ж таки українська демократична державність заявила про себе на повний голос. Протягом першої половини 1920-х рр. український народ продовжував збройну боротьбу проти російських більшовитських окупантів. На території радянської України діяли повстанські загони та з'єднання , що завдавали відчутних втрат ворогові (максимальна загальна чисельність до 100 тис. осіб). Найбільш активними були повстанські групи Холодноярської республіки (сучасна Черкаська обл.) під командуванням братів Чучупаків, загони отаманів А.Гулого-Гуленка, Ананія Волинця, Данила Терпила (Зеленого), Марусі Соколовської та ін. Останній судовий процес над керівником українського повстанського руху того часу відбувся 1929р. у Черкасах. Більшовицький суд виніс вирок смерті отаману Мамаю, колишньому професору гімназії Якову Щириці, який успішно діяв у 1920-х роках проти підрозділів Червоної армії в Наддніпрянщині. Ці люди, які врятували честь нації та забезпечили безперервність українського національно-визвольного руху, дотепер не визнані сучасною посткомуністичною владою України. Причини поразки української революції. Чому ж зазнала поразки українська революція? Що підточило її сили? Чи в цьому винні зовнішні сили, чи сам український народ і його еліта та провідники? Можна стверджувати, що основними причинами були:  порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя;  недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація;  відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище; 26

 слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;  відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;  надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою;  важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії. Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель .Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави. Питання для самоконтролю 1. Назвіть українські політичні партії, що діяли у роки революції. 2. Розкажіть про українізацію війська у 1917 р. та про з’їзд народів Росії у Києві. 3. М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Міхновський – лідери УНР та української національної демократії. 4. Чотири Універсали УЦР. 5. Січневі 1918 р. події під Крутами. 6. Проект Конституції УНР. Символіка УНР. 7. Причини поразки та значення Центральної Ради. 8. Здобутки держави П.Скоропадського в українізації. 9. Директорія та її діяльність у 1919-1920 рр., у т.ч., на Рівненщині. 10. Повстанський селянський рух проти більшовиків у 1918-1920 рр. Нестор Махно. 11.ЗУНР. Українська Галицька Армія та її боротьба за незалежність України. 12. Україна у планах іноземних держав. Підсумки боротьби за українську державність.

Тема 3. Міжвоєнний період історії українського народу (1921–1939 рр.) План 1. Голод 1921 - 1923 рр. як результат політики „воєнного комунізму" та Громадянської війни 2. Утворення СРСР: місце та роль України в цьому державному утворенні 3. Політика „коренізації", її особливості й наслідки на українських землях 27

4. Утвердження антинародного колгоспного ладу в Україні та голодомор 1932-1933 рр. 5. Україна в умовах великого терору 6. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії. 1. Голод 1921 - 1923 рр. як результат політики „воєнного комунізму" та Громадянської війни З закінченням Громадянської війни - на кін. 1920 - поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної з одного боку воєнними діями, що велися майже безперервно сім років, з іншого політикою „воєнного комунізму", яка паралізувала основи економіки і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства. Між тим, сільське господарство - основна на той час галузь економіки країни перебувала в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. У відповідь на політику, що не відповідала інтересам середніх та заможних господарів, значна частина селянства зовсім припинила виробництво. Виник дефіцит продуктів харчування. Водночас із загостренням цього дефіциту великі райони Південної України (перш за все - Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 - 1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, у січні 1922 р. - 20%, а в травні - вже 48%, тобто не менше 10 млн. чол. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства. Становище ускладнювалося тим, що перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими для влади, аніж розпорошені селяни. Крім того, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922 р.) Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дозволило використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РРФСР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження з компанії допомоги голодуючим від таких іноземних благодійних організацій, як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РРФСР було зменшено з 57 до 27 млн. пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання населенню пільг, якими 28

користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загальнофедерального продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РРФСР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій. Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету відкинуло її. Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921-1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У той же час до РРФСР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійнодержавне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн. пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р. Ще однією причиною трагедії 1921-1923 рр. частина істориків вважає дії центральної влади, яка фактично вперше опробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, що охопив українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чоловік. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові розправитись із селянським повстанським рухом, вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції. Отже, причинами голоду 1921-1923 рр., який за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, викликаний посухою 1921 р.; 3) політика „воєнного комунізму", насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні. В цілому, події, пов'язані з голодом 1921-1923 рр., стали одним з тих явищ, які спричинили крах воєнно-комуністичних ілюзій і спонукали владу до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку. 2. Утворення СРСР: місце та роль України в цьому державному утворенні Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік - Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність республік від 29

московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву „договірної федерації". Так, наприкінці 1920 р. УСРР і РРФСР уклали „Союзний робітничоселянський договір". В ньому визначалася суверенність першої. Одночасно проголошувалося, що „із самого факту колишньої належності території УСРР до колишньої Російської імперії не виникає ніяких зобов'язань до кого б то не було". Разом з тим, за цим договором створювалося 7 об'єднаних відомств: військових і морських справ, Вища рада народного господарства, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони входили до складу уряду -Ради Народних Комісарів РРФСР - і мали лише своїх представників в Раднаркомі УСРР. Це обмежувало функції української радянської держави, яка юридично вважалася суверенною. 3 іншого боку, навіть ця - обмежена форма державності закріплювала існування українського народу як етносоціальної спільності, у тому числі і в своїй назві, встановлювала її кордони, виступала суб'єктом міжнародного права, міждержавних угод, мала своїх дипломатичних представників у 15 країнах. Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосипом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий „план автономізації", який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації. В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Микола Скрипник. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало X. Раковському: у 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а згодом репресовано. В. Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. Ця запропонована В. Леніним, форма утворення єдиної держави, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б). 10 грудня 1922 р. делегати VII Всеукраїнського з'їзду рад схвалили Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Союзного договору. 30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так на політичній арені світу з'явилася нова держава - СРСР, до складу якої ввійшли Україна, Росія, Білорусія та Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан).У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. 30

Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б) (з 1925 р. - Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) - ВКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу. Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави. Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів: - територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені тісні економічні зв'язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці; - у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнногосподарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана „договірна федерація" радянських держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади Радянської Росії; - головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об'єднання республік в єдину державу і здійснило це об'єднання за власним сценарієм. Отже, УСРР була державою, суверенітет якої істотно обмежувався відповідними статтями конституції СРСР. Така ситуація зберігалася практично до останніх днів існування союзної держави. 3. Політика „коренізації", її особливості й наслідки на українських землях Для культурного будівництва в Україні у міжвоєнний період було характерне з одного боку певне українське відродження у 20-ті роки і крайня ідеологізація культурного життя в 30-х роках. Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х - поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою „коренізація". Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такі заходи центру пояснювалися різкою невідповідністю між загальною кількістю представників 31

корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійнодержавному апараті. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 - 23,3%. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику „коренізації" партійно-державного апарату в неросійських республіках. Отже, щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що „коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур. В Україні політика „коренізації" набрала форми „українізації". Вона передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: - висування українців на керівні посади; - впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади; - розвиток національної за формою й радянської за змістом культури; створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках і з самого початку зустріла значний опір з боку шовіністично налаштованих представників партійної верхівки, частини працівників партійно-радянського апарату, місцевої російської інтелігенції тощо. Незважаючи на це, результати її були вагомі: у 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%; українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С. Грушевський; відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т. д. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву. І, взагалі, українізація почала виходити за дозволені центром рамки: - вона охопила все суспільно-культурне життя республіки; - зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії; українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати усім народам російський шлях до 32

комунізму, що кожен народ, в т. ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О. Шумський, економіст М. Волобуєв. Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації. Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії. „Хвильовизм", „шумськізм" і „волобуєвщина" були оголошені проявом „буржуазного націоналізму", небезпечним „націоналістичним ухилом". З кінця 20-х рр. українізація поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано. 4. Утвердження антинародного колгоспного ладу в Україні та голодомор 1932-1933 рр. Політика примусової суцільної колективізації сільського господарства була чи не найважливішою складовою сталінського воєнно-комуністичного штурму кінця 20-х - початку 30-х років. Курс на колективізацію проголосив ХV з'їзд ВКП (б) у 1927 р., а з 1929 р., після листопадового пленуму ЦК ВКП (б) почалося її насильницьке форсоване здійснення. Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов'язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Відповідно, суцільна колективізація була задумана як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення та здійснювалася, як і форсована індустріалізація в рамках єдиної політики „соціалістичного штурму". Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі; - забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації; ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків був джерелом капіталізму на селі. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931 р. або навесні 1932 р. Проте, 24 лютого 1930 р. перший секретар ЦК КП (б)У С. Косіор на догоду Сталіну підписав інструктивний лист республіканського ЦК до місцевих 33

парторганізацій з гаслом, відповідно до якого всю Україну слід було колективізувати „до осені 1930 року!". Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами. Колективізація передбачалася в артільній формі, однак у різних інструкціях артіль мала вигляд комуни. Починаючи з лютого 1930 р., коли було опубліковано новий Примірний статут сільгоспартілі „як перехідної форми до колгоспу", масово почали усуспільнюватися корови, коні, дрібна худоба і птиця. Сталін змушений був відступити після того, як розпочався опір селянства, і навіть ініціював постанову ЦК ВКП(б) „Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі" (14 березня 1930 р.) Селяни стали виходити з колгоспів, до осені 1930 р. вийшла половина селянських господарств. Проте політикою збільшення податків влада прискорила процес колективізації. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств. При цьому машинну техніку держава залишала собі, утворюючи машинно-тракторні станції (МТС), що були засобом економічного контролю за діяльністю колгоспів.(наприкінці 1932 р. діяли 592 МТС). План здавання продовольства колгоспам встановлювався в таких розмірах, що на трудодні майже нічого було видавати і колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Але і тут непомірно високі податки змушували селян розпродавати майно і худобу й залишати села. В 1928-1931 рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилася на 352 тис. Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика „ліквідації куркульства як класу". Заможних селян оголошували „куркулями" і виселяли на північ або до Сибіру, потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків. Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств або 2,5%. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Всього експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них загинули. Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства. Прискорення темпів колективізації призвело до дезорганізації аграрного сектора: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно і організаційно були ще слабкими. Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до осені 1932 р., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. З метою забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової 34

сушки; райони, де не виконувався план переводилися на блокадне положення підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим. Проти колгоспів, які, щоб вціліти, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності": розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за „пом'якшуючих обставин" позбавленням волі на строк не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. чоловік, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 19321933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. чоловік (деякі дослідники оцінюють кількість жертв голоду в 7-9 млн. чоловік). Незважаючи на голод, експорт зерна зростав: 1929 р. - 2,6, 1930 р. - 48,4, 1932 р. - 51,8, 1933 р. - 17,6 млн. центнера. Водночас, тільки тих 2 млн.т., які вивезли за кордон, було достатньо, щоб врятувати мільйони людей. Криза з такими жахливими наслідками змусила правлячу верхівку СРСР запровадити виважені норми поставок зерна державі, що давало можливість селянам використовувати лишки на власний розсуд, село отримало значну кількість техніки, в колгоспах були організовані постійні бригади для виконання польових робіт. Стали розвивати підсобні галузі господарства в колгоспах: тваринництво, садівництво, бджільництво тощо. Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Команднобюрократична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку. 5. Україна в умовах великого терору Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна, або сталінщиною. Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки). Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення. Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування. Ідейним обґрунтуванням масового терору стало теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та 35

необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти „ворогів народу". Каральні органи посилювали пошук „ворогів народу", „контрреволюціонерів", „ворогів соціалізму", збільшувалися масштаби насильства. В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що „на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив завдання „завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні. Основними напрямками масових репресій в республіці були по-перше, репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.). По-друге, боротьба з „підпільними націоналістичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти „Спілки визволення України" („СВУ"), за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік - відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А. Ніковський. Після процесу над „СВУ" „розкрили" велику кількість „ворожих організацій", зокрема „Український національний центр" (її керівником оголосили М. Грушевського, його звинуватили в „буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), „Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС „викрили в Україні 15 великих „підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів" (за підрахунками окремих дослідників , всього у 30-ті роки в Україні було влаштовано гучні процеси над учасниками більш як 100 вигаданих „центрів" і „комітетів"). По-третє, репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в „українському буржуазному націоналізмі", у „ворожій діяльності", у „відсутності пильності", в „троцькізмі" і т.п. Ще у 1932 р. в Україні розпочалася (на рік раніше, ніж загалом в СРСР) масова чистка партійних рядів. З КП(б)У пачками виключали й заарештовували працівників різних сфер суспільного життя, які свого часу вступили до партії. Протягом 1932-1936 рр. чисельність КП(б)У зменшилася більш як на половину. Під час масових репресій другої половини 30-х рр. знищено переважну більшість ЦК КП(б)У, українського уряду. Загинули X. Раковський, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, В. Чубар, М. Скрипник та інші. Вцілів лише Г. Петровський, якого звільнили з роботи й жорстоко переслідували. По-четверте, боротьба з „націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути. По-п'яте, боротьба проти релігії і церкви. Нових нищівних ударів зазнала українська православна церква: було репресовано 72 митрополити, єпископи та архієпископи, 2 тис. священиків, до 1939р. закрито близько 70% церков, які діяли в 20-х роках, спалено декілька тисяч ікон, зруйновано чимало храмів, 36

інших пам'ятників культури. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили „п'ятирічкою знищення релігії". По-шосте, гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед них М. Зеров, Г. Косинка, К. Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр „Березіль", його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період „національного відродження", то 30-і рр. дослідники назвали „розстріляним відродженням". І, нарешті, по-сьоме, чистка військових кадрів: був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з І. Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І. Дубовим. Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту. В цілому, масові репресії мали наступні наслідки: - тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат; - занепала українська національна культура, знизився інтелектуальний потенціал української нації; - відбулася деформація морально-етичних відносин (насаджувалася атмосфера страху та абсолютної покори, заохочувалися доноси, формувалася тоталітарна свідомість); посилилась економічна і політична залежність України від центру; шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна. Мало що змінилося й після прийняття нової конституції України 1937 р. Непрямі вибори було замінено прямими при таємному голосуванні, скасовано категорію так званих „експлуататорських верств", яка раніше не мала права брати участь у політичному житті. Замість з'їздів рад різних рівнів почали діяти Верховна і місцеві ради, що збиралися на сесії і формально мали деякі парламентські ознаки. Було проголошено основні права й обов'язки громадянина. Фактично ж положення цієї конституції не реалізовувалися. Сталінська система вирішувала суспільно-політичні й соціально-економічні проблеми на власний розсуд, незважаючи на конституційні норми. 6. Західноукраїнські землі. Територія західноукраїнських земель, яку населяли 7 млн. українців, входила до різних держав. Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі, Північна Буковина і придунайські землі – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Іноземна адміністрація на всіх землях , окрім Закарпаття, здійснювала колонізаторську й асиміляторську політику. Землі роздавали поневолювачам, переслідувалась українська мова, культура. Під тиском 37

дискримінації, у пошуках кращої долі частина українців емігрувала до Америки і навіть далекої Австралії. Українське населення піднімалось на боротьбу проти гнобителів, яку очолювали політичні партії та громадські організації. Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як Компартія Східної Галичини у лютому 1919р. 3 червня 1921р. увійшла до складу Компартії Польщі. У жовтні 1923р. перейменована в КПЗУ. У 1938р. виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як “фашистських агентів”. Усі її члени репресовані. Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920р. колишніми членами української галицької армії. Діяла нелегально, головний метод боротьби – терор. Вчинила низку замахів на польських діячів. Після виникнення у 1929р. ОУН, приєдналась до неї. Лідер – Є. Коновалець. Українська соціал-демократична партія (УСДП). УСДП у 1923р. заявила про перехід на радянську платформу, тобто підтримала Радянську Україну, що призвело до ліквідації партії. Наприкінці 1928р. УСДП відновила свою діяльність. До голодомору 1932-1933 рр. залишалась на старих позиціях. Лідери – М.Ганкевич, В.Старосольський. Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Заснована у липні 1925р. у Львові. Лідер Д.Левицький. В партії було чимало прихильників СРСР у зв’язку з процесом “українізації” у Радянській Україні. Деякі члени УНДО заснували Українську партію праці з виразнішою орієнтацією на СРСР. Лідер – В.Будзиновський. Після голодомору 1932-1933 рр. в Україні радянофільські настрої згасли. Українська соціалістична радикальна партія (УСРП). Українська радикальна партія. Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926р. об’єдналися з організацією українських соціалістів-революціонерів на Волині, змінивши назву на УСРП. Виступили проти орієнтації як на СРСР, так і на еміграцію на чолі з Є.Петрушевичем. Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН виникла наприкінці січня 1929р. на з’їзді у Відні. Ідеологами ОУН стали Д.Донцов та В.Липинський. Головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного націоналізму”. Значною мірою спиралася на студентство, діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських урядовців. У 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець. Українська католицька партія (УКП). Частина греко-католицького духовенства, яка підримувала УНДО, протягом кількох років називалася “Українською християнською організацією” (УХО) та “Українською католицькою організацією” (УКО). У 1923р. була утворена УКП. Проводила угодовський курс щодо Польщі, підтримувала П. Скоропадського як кандидата на українську владу. У 1936р. була розпущена. Лідери – О.Назарук та Г.Хомишин. Активізація національно-визвольного руху на Закарпатті призвела до того, що 11 жовтня 1938 р. Закарпаття від Чехословаччини отримало автономію. Виникло територіальне державне утворення під назвою Карпатська Україна. Уряд, очолюваний Августином Волошиним, розпочав активну розбудову держави. Проводиться українізація освітньої системи, видавничої справи та 38

адміністрації, налагоджується робота промисловості, транспорту, торгівлі. За активної допомоги ОУН формуються збройні сили молодої держави – Організація оборони “Карпатська Січ”, ака нараховувала 5 тис. бійців. Провідні оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич ( майбутній командир УПА), Зенон Коссак та ін. увійшли до Генерального штабу Карпатської Січі. Це занепокоїло Угорщину, яка претендувала на ці території, та Польщу, що боялася посилення українського національно-визвольного руху в безпосередній близькості від своїх кордонів. З метою послаблення українських впливів поляки проводили диверсійні акції на території Карпатської України. Спецпідрозділи польської військової розвідки, переодягнувшись в уніформи січовиків, тероризували місцеве населення, чинили диверсії у населених пунктах та на дорогах, намагалися дискредитувати українську владу в очах закарпатців. Про достовірність цих фактів свідчать розсекречені в середині 1990-их років трофейні документи, які знаходились в московському Особливому архіві і стосувалися діяльності 2 відділу польського Генерального штабу. Подібні диверсії чинилися у 1940-их роках радянськими спецслужбами проти УПА. У зовнішній політиці уряд А.Волошина орієнтувався на підтримку і допомогу Німеччини. Однак, А.Гітлер після Мюнхенської змови 1938 р. вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів. Агресія розпочалась у ніч з 14 на 15 березня 1939 р. Німецькі війська вдерлись на територію Чехословаччини, а угорські – Закарпаття. У такій критичній ситуації 15.03.1939р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначалась назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська). Державними було визнано герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом на середньому зубі), жовтоблакитний стяг і національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прим’єр міністром нового уряду Ю.Ревая і звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати. Після запеклих боїв і значних втрат, угорські війська 16.03.1939 р. захопили Хуст – столицю, а з 18.03.1939 р. більшу частину території Карпатської України. У гірських районах Карпатської України загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі. За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волиняків, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак. Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона були однією з найяскравіших сторінок в історії боротьби українців за відродження своєї державності. Питання для самоконтролю 1. З’ясуйте суть та наслідки НЕПу та українізації. 2. Назвіть причини, які призвели до згортання НЕПу та українізації. 39

3.Покажіть трагічні наслідки більшовицького соціалістичного будівництва. 4. Складіть таблицю “Більшовицький терор в Україні”. 5. Який був статус західноукраїнських земель у 1920-30роки? 6. З’ясуйте причини та суть денаціоналізації українського населення, його масової еміграції. 7. Яку роль у розвитку економіки митрополій відводилось західноукраїнським землям? 8. Назвіть політичні партії, їх стратегію, тактику і методи боротьби у Західній Україні. 9. За яких обставин було проголошено самостійність Карпатської України і яка доля спіткала цю незалежну державу? Тема 4. Друга світова війна та Україна (1939 – 1945 рр.) 1. Початок Другої світової війни і Україна 2. Українські землі в умовах окупації фашистською Німеччиною. Рух Опору 3. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Воз'єднання українських земель 1. Початок Другої світової війни і Україна Агресивна політика фашистської Німеччини, захоплення нею ряду європейських країн, провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика „умиротворення" агресора, авторами якої були Англія і Франція привели до зміни зовнішньополітичного курсу СРСР. 23 серпня 1939 р. між Німеччиною та СРСР було підписано пакт про ненапад. До договору додавався секретний протокол про розмежування сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини. В свою чергу, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнностратегічних матеріалів і продовольства. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосила війну Німеччині. Почалася Друга світова війна. Польща виявилася непідготовленою до війни, а її уряд не зміг організувати захист країни і 17 вересня емігрував за кордон. Польща перестала існувати як самостійна держава. Деякі західноукраїнські землі Холмщина, Підляшшя, Лемківщина з населенням понад 500 тис.чол. були включені до створеного німцями на окупаційній території генералгубернаторства з центром у Кракові. Згідно з пактом і таємним протоколом та з врахуванням означеної на карті за особистим підписом Сталіна і Ріббентропа лінії розмежування, частини Червоної Армії 17 вересня вступили на територію Західної України, яка до цього часу перебувала у складі Польщі, і протягом 12 днів зайняли майже всю цю територію, що було узаконено Договором про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. 40

У червні 1940 р. були розв'язані проблеми Бессарабії, звільненої з-під влади Румунії. Повернення Бессарабії й Північної Буковини відбулися мирним шляхом. Переважна більшість їх населення мали спільну з народом України долю і мову. Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські землі ввійшли до складу СРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до воз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної Ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.). Ці події і досі неоднозначно оцінюються істориками. Різні дослідники порізному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: „анексія" (Д. Бофора), „включення" (Н. Верт), „формальне інкорпування, назване воз'єднанням" (А. Жуковський, О. Субтельний), „воз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С. Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і воз'єднання Західної України з Наддніпрянською. Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка. Перетворення носили суперечливий характер. Ряд політичних заходів радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення. Почала здійснюватись українізація. До середини 1940 р. в Західній Україні стало діяти близько 6900 початкових шкіл, із них 6000 українських. Поліпшилось медичне обслуговування населення. Створювалася система соціального забезпечення. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, які раніше контролювались переважно поляками та євреями. Були також експропрійовані землі польських землевласників (понад мільйон гектарів). Проте все це здійснювалося командно-адміністративними методами без врахування відмінностей в духовному та економічному житті. Кадри, що прибули сюди із східних областей, не знали місцевих особливостей і допустили ряд помилок у галузі податкової політики, хлібозаготівель, а особливо колективізації, до якої вони приступили у 1940 р., використовуючи досвід Східної України. Тобто у селян відбирали землю, усуспільнювали худобу, реманент і т.д. Радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т.ч. „Просвіта", „Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Всього, за 1939-1940 рр. було репресовано без суду і слідства, близько 10% населення Західної України. На листопад 1940 р. із цих районів виселили, за неповними даними 1 млн. 173170 чол. Великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно - конфіскації. Отже жителі західноукраїнських земель, як українці, так і поляки та представники інших національностей відчули на собі наслідки пакту про ненапад між Сталіним та Гітлером. І хоча, в економічному, політичному і 41

культурному житті Західної України були певні досягнення, в цілому вони значною мірою зводились нанівець реліктами сталінізму. У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив всю Західну Європу і, згідно з „планом Барбароса", затвердженому у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку війни проти СРСР. 22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. В Україні радянські війська за чисельністю, кількістю танків, літаків, гармат не поступалися противникові. Але ця сила не була належним чином використана. План „Барбароса" передбачав „бліцкриг" - блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: північному - на Ленінград, центральному - на Москву, південному - на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя. Наступ в Україну здійснювала група німецьких армій „Південь" на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені ПівденноЗахідний фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Я. Чередніченком. Гітлерівська група армій „Південь" швидко просувалася вперед. 25 червня вони захопили Луцьк, 28-го - Рівне, 30-го Львів і Тернопіль, 2 липня - Станіслав, 9-го - Житомир. З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни, в якій з обох боків взяло участь близько 2 тис. танків. Через брак пального, боєприпасів, прорахунки командування радянські війська програли цю битву і зазнали значних втрат, але затримали просування німців майже на тиждень, порушили їхні плани „блискавичної" війни. Проте, в цілому, вже на кінець третього тижня війни німці просунулися углиб України на 300-350 км. На північному напрямку німецькі війська просунулися углиб радянської території на 500 км., на центральному напрямку - на 600 км. Червона армія за перші три тижня війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис літаків, 6 тис. танків. Отже, початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу. Причинами вражаючих невдач радянських військ були серйозні прорахунки вищого керівництва СРСР на чолі з Й. Сталіним, низька ступінь готовності військ до ведення воєнних дій, некомпетентність багатьох командирів, загибель основної частини підготовлених військових кадрів під час репресій 30-х початку - 40-х рр., фактор несподіванки нападу. Крім того, Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним потенціалом значно перевищувала Радянський Союз. Невдале розташування значної кількості радянських військ у прикордонних зонах дало змогу противникові обхідними танковими маневрами оточити й ліквідувати їх. Легкою здобиччю ворога стали склади зброї, матеріально-технічного постачання, паливно-мастильних матеріалів та провіанту. Тільки в районі Умані в липні-серпні були оточені й знищені дві радянські армії. З районів, яким загрожувала окупація, почали перебазовуватися на схід 42

державні установи України, промислові підприємства та інші важливі об'єкти. Евакуація (не кажучи вже про пуск на новому місці) великих заводів (лише на перевезення металургійного комбінату „Запоріжсталь" до Магнітогорська пішло 8 тис. вагонів) виявилася надзвичайно складним, але посильним завданням. В Україні розпочалася підготовка до оборони великих міст. Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і відволікала значні сили ворога. Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: в полон потрапило понад 665 тис. солдатів і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту. Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоду на відведення військ з-під Києва. Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим: 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Героїчна оборона Києва, Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.), за що вони отримали звання „місто - герой", увійшли золотими сторінками в літопис війни. Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій „Південь" окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план „блискавичної війни" був зірваний. Навесні 1942 р. радянське командування припустилося нової помилки в оцінці становища на фронтах. У квітні було видано наказ готуватися до наступу в районі Харкова, в Криму та інших місцях. Розрахунки на швидке виснаження німецьких військ не виправдалися, а тактика „оборона - наступ" одночасно на кількох напрямках призвела до катастрофічних наслідків. 12 травня 1942 р. розпочався наступ в районі Харкова силами ПівденноЗахідного фронту з метою визволення міста й розгрому німців на південному фланзі. Проте вже 17 травня стало ясно, що наступ треба припинити, бо гітлерівці прорвали фронт у районі Краматорська. Наприкінці травня німецькі війська, які наступали з півночі і півдня, замкнули кільце оточення. В полон потрапило 240 тис. бійців і командирів Червоної армії. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони Севастополь захопили німецькі війська. Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знову перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200-400 км. протяжністю 600-650 км. 22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР. 2. Українські землі в умовах окупації фашистською Німеччиною. Рух Опору Захоплюючи українські землі, німецькі агресори та їхні румунські й угорські поплічники відразу ж встановили жорстокий окупаційний режим. Він був людиноненависницький, визначався винятковими звірствами - масовими репресіями, знищенням або депортацією мільйонів громадян України, безпрецедентним руйнуванням, розграбуванням народного господарства, 43

особистого майна, тисячолітніх культурних надбань нашого народу, розшматуванням української території. В основі окупаційної політики, яка здійснювалась в Україні, лежала расова теорія про зверхність „арійців" щодо інших народів. Згідно з нею німці як арійці мають природні інстинкти й здібності до панування, управління, повинні завойовувати інші землі. Віднесений до расово неповноцінних, український народ був приречений нацистами більшою частиною на винищення, меншою - на перетворення на слуг німецьких панів. Відповідно до цього стратегією свого ставлення до українців та інших народів нацисти проголосили підкорення та їх жорстку експлуатацію, винищення непокірних та „зайвих" (з точки зору окупантів) людей ненімецької національності. Окупаційний режим в Україні переслідував, таким чином, дві головні мети: політичну та економічну. Політична передбачала знищення українського народу, як й інших слов'ян, та його державності, в тому числі і радянської її форми. Економічна - пограбування природних багатств, народного господарства, майна громадян, безмежну експлуатацію тих українців, які вціліють. Що стосується конкретних напрямків окупаційної політики, то вони зводилися до наступного: по-перше, захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини: - Буковина, Одеська та Ізраїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву „Трансістрія"; - Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства; - більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату „Україна" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміністративне утворення включало 63,6% всієї території України; - прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню; По-друге, відповідно до згадуваної вище „теорії расової винятковості німецької нації" українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу. Вся Україна вкрилася концтаборами та тюрмами. Практично в кожному українському місті був свій „Бабин Яр": за роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, в Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис, в Яновському концтаборі у Львові - понад 160 тис чоловік. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених. По-третє, гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилося продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік. Щоб забезпечити більш „ефективну" експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. По-четверте, обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворилися на людей „третього сорту" тощо. Отже, окупаційний режим відзначився винятковою жорстокістю. Але він 44

виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський „новий порядок" викликав масовий Рух Опору в Україні. В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний Рух Опору на чолі з ОУН. Радянський рух Опору прагнув до відновлення статусу України в складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів (за підрахунками деяких дослідників близько 2-х тис). їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з І. Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з'єднання (понад 45-ти) на чолі з С. Ковпаком, М. Попудренком, О. Сабуровим, О. Федоровим, І. Боровиком, П. Вершигорою, М. Наумовим та іншими. Формами боротьби партизан були: диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів; розгром ворожих штабів; диверсії на залізницях. Влітку 1943 р. розгорнулася операція „рейкова війна"; рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака). У містах України діяли підпільні групи, зокрема „Молода гвардія" на Луганщині та „Партизанська іскра" на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо. Всього в Україні діяло 23 підпільних обкоми КП(б)У, 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції. Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами від 180-220 тис. до 500 тис. чоловік. Вони знищили до 100 тис. окупантів та їх посібників, розгромили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4-х тис. ешелонів, 95 партизанів та підпільників України одержали звання Героя Радянського Союзу. Таким чином, створення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.А.Строкачем, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування радянськими партизанами та підпільниками ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський Рух Опору на важливий фактор війни, фактично на справжній „другий фронт". Національно-визвольний Рух Опору. Почали формуватися українські підпільні та партизанські групи. Ще у 1941р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ” і підтримували контакти з урядом УНР у вигнанні. Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси українського населення. Виходять у світ українські газети – “Волинь” у Рівному за редакцією Уласа Самчука, “Українське слово” у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені, або розстріляні нацистами (І.Рогач, О.Теліга), оскільки 45

німці за жодних обставин не хотіли підтримати самостійницький рух. Національно-визвольний Рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави. До початку війни ОУН співробітничала з німцями. В німецькій армії був утворений „Легіон українських націоналістів", що нараховував близько 600 солдатів і мав два підрозділи під кодовими назвами „Нахтігаль" і „Роланд". Командували ними українські та німецькі офіцери. ОУН розраховувала на те, що ці частини вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували використовувати їх, в основному, для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків та євреїв. Покладаючи надії на німецьку підтримку, лідери ОУН 30 червня 1941 р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців - український уряд був розігнаний, а деяких його діячів, зокрема Я. Стецька та С. Бандеру, заарештували. Проти ОУН розпочалися репресії. Створення Української повстанської армії. В таких умовах український рух опору стає все більш організованим і масовим. У жовтні 1942 року на Волині було створено Українську повстанську армію, перший її штаб знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Українські повстанці воювали не тільки проти німців, але й проти радянських партизанів та комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової, інших польських формувань, які намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі задля відновлення польської окупації Волині та Галичини. Головними командирами УПА були Дмитро Клячківський (Клим Савур, 1942-1944) та Роман Шухевич (Тур, Тарас Чупринка, 1944-1950). Серед повстанського керівництва найбільш помітними були Сергій Качинський, Василь Івахів, Ростислав Волошин та інші. УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні регіони України, де ОУН діяла під лозунгами: „Смерть Гітлеру!", „Смерть Сталіну!", „Радянська влада - без більшовиків!". Основними об'єктами партизанських дій з боку УПА були: - німці та їх союзники; - формування Армії Крайової та польське населення; -радянські партизанські загони, а згодом - підрозділи Червоної армії. Намагаючись утвердити себе у західних регіонах України як „третя сила", УПА лише у жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан. Слід зауважити, що в ОУН не було єдності щодо стосунків з німцями. Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Чисельність УПА за різними даними становила від 30-40 тис. до 100 тис. бійців, які знищили до 5-6 тис. німців. Після вступу на територію України у 1943-1944 рр. Червоної армії, УПА почала воювати проти радянської влади під гаслом боротьби за Українську державу. СРСР використовував традиційні методи у війні з партизанами й підпіллям, насамперед, намагаючись підірвати довір’я місцевого населення до повстанців. Чинилися провокації, подібні до тих, що були організовані поляками у Закарпатті у 1939р., тільки в значно більших масштабах. На відміну від 46

закарпатських подій, історію боротьби радянських спецслужб проти УПА вивчати складно, оскільки архіви КДБ СРСР дотепер повністю не розсекречено, бо для представників політичного керівництва України часів Л.Кучми характерна ідейна спадкоємність традицій радянського режиму. Українська дивізія “Галичина”. Після перемог Червоної Армії під Сталінградом, Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У 1943р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. У цій ситуації частина українських діячів у Галичині почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Причиною такої позиції було те, що, по-перше, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ- початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України. По-друге, у Галичині нацисти не проводили масових каральних акцій щодо місцевих українців, натомість всі пам'ятали більшовицький терор “перших совітів” 1939-1941-х рр. Ініціатори створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли, щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах національної державності та захисту українців від червоного терору. Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися. Українським дивізійникам вдалося відстояти можливість прийняти присягу на вірність Україні. Створена у 1943р., українська дивізія “Галичина” брала участь в боях із Червоною армією і була розбита у липні 1944р. під Бродами. Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги, але, зрозуміло, що люди, які йшли на це, щиро бажали добра своїй нації і не могли бути зрадниками. Це ж стосується й мільйонів українців, які воювали у лавах Червоної армії, котра перемогла Німеччину, але перемога якої не принесла суверенності і політичних свобод Україні. Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між двома його течіями точилася жорстка боротьба. Хоча, в цілому народна боротьба в тилу ворога була одним з вирішальних факторів, що прискорили наближення перемоги. 3. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Воз'єднання українських земель Внаслідок переможних Сталінградської та Курської битв було створено сприятливі умови для початку визволення України. Ці завдання здійснювали війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного і 47

Південного фронтів, які з 20 жовтня 1943 р. було перейменовано на відповідно 1-й Білоруський, 1, 2, 3-й і 4-й Українські фронти. 18 грудня 1942 р. військами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова був визволений перший населений пункт української території - с. Півнівка Міловського району Луганської області. До лютого 1943 р. було звільнено низку інших районів Донбасу. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони („Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу (в цілому, під час битви за Дніпро звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2438 воїнам, у тому числі 483 українцям). У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України: - Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943-січень 1944 рр.); - Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 р.); - Рівенсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 р.); - Криворізька операція (січень-лютий 1944 р.); - Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 р.); - Визволення Криму (квітень-травень 1944 р.); - Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 р.). 27 липня звільнено Львів; - Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 р.). 28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників. У ході визвольних операцій 1944 р. на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів. Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА. Коли ж лінія фронту наблизилася до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил. 2 травня 1945 р. Червона Армія завершила штурм Берліна. Німеччина капітулювала 9 травня. В битві за Берлін звання Героя Радянського Союзу отримали 589 воїнів, поміж них 108-3 України. Вступ СРСР у війну з Японією рішуче змінив становище на Далекому Сході. 2 вересня 1945 р. Японія капітулювала. З капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна. Український народ зробив значний вклад у перемогу країн антигітлерівської коаліції над фашизмом. В радянських збройних силах, що воювали на фронтах Другої світової війни, 6 млн. чоловік, або кожен п'ятий 48

воїн були з України. З млн. з них загинули, кожен другий, що залишився живим, повернувся інвалідом. За мужність і відвагу в боях на фронтах Другої світової війни 2,5 млн. воїнів -жителів України нагороджені орденами і медалями СРСР (із 7 млн. загальної кількості відзначених у Радянській Армії). 2072 українці удостоєні звання Героя Радянського Союзу, із них 32 - двічі, а один тричі (льотчик Іван Кожедуб). Повітряні тарани здійснили 55, закрили своїми тілами амбразури дотів 25, спрямували свої палаючи літаки на скупчення ворожої живої сили і техніки 32 воїни - громадяни України. Радянські партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу з ворогом одержали майже 63,5 тис. урядових нагород (із 152 тис. нагород партизан і підпільників по всьому СРСР). Більше половини радянських фронтів, що діяли проти гітлерівців та їхніх сателітів, очолювали українці - маршали та генерали СРСР. Багато українців боролося в лавах армій західних союзників та європейського руху Опору, відзначені нагородами Польщі, Чехословаччини, Румунії, Італії, Франції, Норвегії, Великобританії, США, Канади та інших країн. Великий внесок у перемогу зробили працівники тилу, вчені, медики, діячі літератури і мистецтва. Під час Другої світової війни український народ зазнав страхітливих втрат: людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб; матеріальні втрати України досягли 1,5 трильйонів крб.. Було зруйновано: 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, 16150 промислових підприємств, 18 тис. медичних закладів, 33 тис. закладів освіти... Отже, зазнавши в роки Другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками. Висока оцінка міжнародною громадськістю внеску українського народу в перемогу над фашизмом, зміна співвідношення сил на світовій арені відкрили можливість завершити об'єднання основних українських етнічних земель у складі УРСР. Повоєнними міждержавними угодами було юридично підтверджено воз'єднання (1939-1940 рр.) західноукраїнських земель і Північної Буковини з основною частиною України (щоправда, поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі). 1945 р., за Договором від 29 червня між СРСР та Чехословаччиною, Закарпатська Україна воз'єдналася з Україною у складі Радянського Союзу. 19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР. Таким чином завершився процес формування сучасної території України. Юридичний факт про входження Криму до УСРС лише підтвердив фактично існуючу ситуацію. Отже, територіальні зміни в Україні, що відбулися напередодні і після Другої світової війни, мали для неї такі наслідки: остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством; збільшилася територія УСРС(до 603,7 тис. кв.км.) та її демографічний 49

потенціал; об'єднання українських земель відбулося в складі однієї держави; завершилося формування державної території. Як результат, поліпшилися умови для консолідації і розвитку українського народу, піднесення його національної свідомості. Питання для самоконтролю 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

Коли було підписано німецько-радянський договір про ненапад? Що Ви знаєте про пакт Молотова-Ріббентропа? Хто розпочав другу Світову війну? З якими країнами воювали СРСР та Німеччина у 1939-1940 рр.? Які наслідки мало приєднання Західної України до СРСР у 1939 р.? Що ви знаєте про найбільші бої між німецькою армією та збройними силами СРСР на території України у період німецько-радянської війни? Розкажіть про український національно-визвольний рух в умовах німецькорадянської війни. Назвіть чільних командирів УПА. На яких міжнародних конференціях і коли вирішувалось питання повоєнних кордонів. Тема 5. Україна в умовах командно-адміністративної системи СРСР (1945—1985 рр.) 1. Україна в останній період “сталінщини” (1945 – 1953 рр.) 2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках 3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр. 1. Україна в останній період “сталінщини” (1945 – 1953 рр.) УРСР на міжнародній арені. У післявоєнний період відбулися важливі зміни у міжнародному становищі УРСР: у 1945 р. Україна стала членомспівзасновником ООН. Рішення про прийняття УРСР у члени-співзасновники ООН було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами. Ще у 1944 р. Сталін прийняв далекоглядне рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Тоді ж був утворений Наркомат закордонних справ УРСР на чолі з О.Є.Корнійчуком. Розпочалася також робота по створенню збройних сил республіки і навіть був призначений нарком оборони генерал-лейтенант В.П.Герасименко, але згодом від цієї ідеї відмовились. З проголошенням ООН 24 жовтня 1945 р. Україну обрано до складу Економічної й Соціальної Ради, протягом 1948-1949 рр. вона була постійним членом Ради Безпеки ООН, пізніше входила до Всесвітньої Ради Миру, з 1954 р. – до ЮНЕСКО та ін. УРСР брала участь у Паризькій мирній конференції 1946 р., у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. 50

Але діяльність УРСР на міжнародній арені носила обмежений, декларативний характер і повністю залежала від московського центру. Як і СРСР у цілому, Україна у післявоєнний період була втягнута у вир “холодної війни”. Встановлення західних кордонів. Переселення. Операція ”Вісла”. До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною. Найскладнішим було врегулювання українсько-польського кордону. Поляки претендували на західноукраїнські землі, на Львів і Галичину. Проте на Кримській конференції (лютий 1945 р.) основоположною в українськопольському розмежуванні стала т. зв. “лінія Керзона”, що проходила по річках Сян, Західний Буг, Вісла і була визнана ще у 1919-1920 рр. як східний кордон Польської держави (її ініціатор Дж.Керзон тоді був міністром закордонних справ Великобританії). Внаслідок переговорів між СРСР, США і Великобританією, українськопольський кордон встановлювався західніше Львова, але такі українські етнічні землі, як Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (т.зв.“3акерзоння”) із містами Холм, Ярослав, Перемишль, Сянок та ін. визнавалися польською територією. Протягом 1944-1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з їх етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі. У квітні-серпні 1947 р. польський уряд під приводом ліквідації загонів УПА здійснив насильницьке переселення понад 140 тис. українців із Закерзоння у північно-західні воєводства Польщі (операція ”Вісла”). Розселені окремими сім’ями поміж поляками, українці були приречені на денаціоналізацію й спольщення. Ця злочинна акція була узгоджена і підтримана військовими силами СРСР і Чехословаччини. У концтаборі Явожно поблизу Кракова, на території філіалу колишньої фашистської катівні Освенціму, поляки ув’язнили бл. 4 тис. українців. На початку 1990-х років Сенат Польської Республіки спеціальною ухвалою засудив акцію “Вісла” як злочинну проти українського народу. Відбудова народного господарства. Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 20% проти рівня 1940 р. Відбудова господарства починалася відразу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30% зруйнованих промислових потужностей. У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п’ятирічний план ( 1946-1950 рр. ) відбудови народного господарства, що передбачав доведення на кінець п’ятирічки валової промислової продукції до 113% проти 1940 р. Відбудова народного господарства здійснювалася по кількох основних напрямках. Найбільша увага приділялася відбудові промисловості. Серед її особливостей можна виділити наступні: по-перше, важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. 51

Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. По-друге, відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити такий воєннопромисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У1948 р. машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни. По-третє, розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12-15% усіх промислових капіталовкладень. По-четверте, посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу. По-п’яте, якщо на Заході і в Японії післявоєнна відбудова промисловості здійснювалася на базі прогресивних технологій і науки, то в СРСР досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго-і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне відставання Радянського Союзу від Заходу. І, нарешті, по-шосте, важливими джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання. У результаті: в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка-ледве досягла 80% довоєнного рівня у вартісних показниках. За фізичними обсягами рівня 1940 р. вдалося досягти лише в середині 50-х років. Проте Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу. - відбудова сільського господарства проходила в надзвичайно складних умовах: - скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки, коней; -важким було становище селян: мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, селяни не мали паспортів, на них не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, виплати по тимчасовій непрацездатності; - ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр.( це питання буде розглядатися окремо ). Крім того, капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань. Здійснювалася політика “ножиць” цін стосовно сільського господарства. Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20-ть разів. У результаті: на кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного врівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво зерна становило 77%, врожайність зернових - 82% від рівня 1940 р. З метою стабілізації фінансової системи у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, під час якої вилучено гроші в усіх, хто якимось чином зміг їх заощадити. За банківськими вкладами до 3 тис. крб. обмін грошових знаків 52

відбувався у співвідношенні 1:1, вклади від 3 до 10 тис. крб. скорочувалися на 1/3, а вклади понад 10 тис. – на 2/3. Найбільше постраждали ті, хто зберігав гроші на руках: вони отримали лише один новий карбованець за 10 старих. Водночас зі здійсненням грошової реформи у країні було скасовано карткову систему і підвищено ціни. Голод 1946-1947 рр. Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха. Валовий збір усіх зернових в Україні становив у 1946 р. 531 млн. пудів, що було в 3,5 рази менше, ніж у1940 р. Із 26397 наявних улітку 1946 р. колгоспів 5500 не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку засіяли. Брак кормів призвів до значного скорочення поголів’я великої рогатої худоби, свиней та коней. Наслідки посухи посилювались діями центральних московських органів, які, не рахуючись з конкретними умовами і можливостями, здійснювали тиск на партійно-державний апарат України, вимагаючи будь-якого ціною виконати обов’язкові плани хлібозаготівель. Почався голод 1946-1947 рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей, передусім південь: Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. Повторювались жахливі картини 1932-1933 рр.: люди хворіли на дистрофію, часто із смертельними випадками ( на травень 1947 р. було зареєстровано понад 900 тис. хворих на дистрофію ), батьки залишали своїх дітей, оскільки були не в змозі їх нагодувати, мали місце випадки канібалізму (в січні-червні 1947 р. в Україні зареєстрували 130 випадків людоїдства, 189 трупоїдства). В цілому в 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р. померло 282 тис. чол., у 1947 р. - понад 520 тис. чол. І це лише ті випадки смертей, які зареєстрували загси УРСР. Чимало людей загинуло за межами України, по дорозі в Закавказзя, Середню Азію, на Кубань. Юрби голодуючих ринули у західні області України, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946-1947 рр., як і в 1932-1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія і уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. склав 1,7 млн. т., що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т. зерна). При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит. Керівники України неодноразово звертались до уряду СРСР з проханням про допомогу. Зокрема, 17 грудня 1946 р. М. Хрущов надіслав Сталіну листа, в якому йшлося про найнагальнішу необхідність надати фуражну позику колгоспам України. У відповідь Сталін назвав Хрущова “підозрілим елементом”, але все ж дав вказівку виділити Україні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. крб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця “допомога” була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей. Наслідки голоду ще довго давалися взнаки. Не випадково у 1950 р. за врожайністю зернових та їх валовим збором колгоспи і радгоспи України не досягли довоєнного рівня, хоча він був перевищений за врожайністю жита, цукрових буряків, картоплі, за чисельністю поголів’я великої рогатої худоби. В цілому ж сільське господарство залишалося збитковим. Підхід до 53

розв’язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. Наступ на інтелігенцію. Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП(б)У було усунуто М. Хрущова і на його місце було поставлено Л. Кагановича (очолював найвище керівництво республіки з березня по грудень 1947р.). Обіймаючи посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У , Л. Каганович намагався довести, нібито “боротьба з українським буржуазним націоналізмом” не завершилась і її необхідно продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті роки, коли він уперше очолював республіканську парторганізацію. Розгорнулася нещадна боротьба з “українським націоналізмом”, безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри, серед яких було чимало колишніх партизанів і воїнів, що відзначилися на фронтах. Так, у 1949-1952 рр. за звинуваченнями в українському націоналізмі з КП(б)У було виключено понад 22 тис. членів партії, або 3% загальної чисельності. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політикоідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Слід відзначити, що ця боротьба розгорталася в умовах ідеологічної кампанії по “наведенню порядку” в галузі науки, культури, літератури і мистецтва, розпочатої в 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова. У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш “Любіть Україну”), К.Данькевич (за оперу “Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців, яких звинувачували в “ідеологічних помилках” і “українському буржуазному націоналізмі”. Крім загальносоюзних, масовані ідеологічні удари в республіці визначалися такими постановами, як “Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури у “Нарисі історії української літератури”; “Про журнал сатири й гумору “Перець”; “Про журнал “Вітчизна”; “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР” та ін. Розгорнуті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. всесоюзні “дискусії” із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя. Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала “лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші. 54

В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання “плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, пробували акліматизувати субтропічні культури тощо. У дещо сприятливіших умовах розвивалися математично – природничі й технічні науки, які обслуговували військово-промисловий комплекс. У 19481950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину, вперше одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін. У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з “низькопоклонством перед Заходом”, а згодом – з “космополітизмом”. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов’язана з Україною. Часто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинувачених не лише тривалими ув’язненнями, а й розстрілами Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну більшість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час горбачовської перебудови. Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму. Радянізація західних областей. Паралельно з відбудовчими роботами, у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т.зв. “культурна революція” і “радянізація”. Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною. Процес відбудови у “воз’єднаних“ районах УРСР відбувався набагато складніше, ніж на сході республіки. Характер змін, що відбулись у процесі відбудови в Західній Україні, суперечливий і неоднозначний. Було докорінно модернізовано економічний потенціал району, реконструйовано старі заводи і фабрики, відбудовано і споруджено 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Упродовж 1945-1946 рр. у Львові стали до ладу заводи – електроламповий, інструментальний, сільськогосподарських машин та ін. До Львова прибуло 14 тис. робітників і майже 2 тис. інженерів для надання допомоги місцевим кадрам. Обсяг валової продукції промисловості за п’ять років (1946-1950 рр.) збільшився в 3,2 рази. Однак радянська модель індустріалізації переносила на західноукраїнські землі диспропорції в розвитку окремих галузей: легка і харчова відставали, важка і хімічна домінували. Крім того, галузі були не самостійними, замкненими й самодостатніми, з цілковитою залежністю від союзного центру. Під час спорудження нових об’єктів, як і раніше, майже не враховувались екологічні аспекти функціонування підприємств. Радикальні аграрні реформи в Західній Україні здійснювались без урахування місцевої специфіки, політичної ситуації в областях. Державні органи 55

широко використовували звичні та перевірені раніше заходи проти тих, хто не бажав ставати членом колгоспів – здійснювалося так зване розкуркулювання – виселення у віддалені райони СРСР заможних селян із сім’ями, а також тих, хто їх підтримував. Примусову колективізацію було здійснено в основному протягом 1948-1949 рр. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об’єднали 98% селянських господарств. Факти свідчать про те, що протягом 1945-1950 рр. з політичних міркувань було репресовано, здебільшого депортовано без суду і слідства й навіть без письмового, 300-500 тис. західних українців. Це викликало обурення і опір. Дехто втікав в ліси й приєднувався до загонів УПА, вступав до підпільних організацій ОУН, які вели боротьбу проти радянської влади. Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, порушення екології тощо. До початку 1950-х рр. в західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості. У соціально-культурній сфері інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, вузів, технікумів, закладів культури й охорони здоров’я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6, а кількість студентів майже у 10 разів, тут було створено 22 вузи. Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов’язано з попереднім способом життєдіяльності. Зі Сходу прибуло бл. 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїжджі кадри становили бл. 90 % керівників різних чинів, вони ж складали основне ядро партійних організацій. Наприклад, у 1950 р. із 23 тис. членів Львівської обласної організації КП(б)У тільки 10 відсотків становили місцеві активісти. Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей. Ліквідація греко-католицької церкви. До приходу Радянської влади греко-католиками були бл. 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася “ініціативна група”, заарештовувалися й переслідувалися священики. У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний Собор. “Ініціативну групу” очолив Г.Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення Собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) Православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні. Збройна боротьба. Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором “радянізації” західних областей УРСР. Наприкінці війни 56

та у перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС-НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУНУПА. Чисельність УПА на час вигнання фашистів із Західної України становила бл. 100 тис. чоловік, ще стільки ж нараховувало бандерівське запілля. З 1946 р. УПА реорганізувалася у невеликі підпільні загони. За офіційними даними, протягом 1944-1945 рр. було проведено бл. 6 тис. бойових операцій проти радянських військових частин і 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у ході яких загинуло бл. З0 тис. осіб. Втрати ОУН-УПА тільки протягом 1944-1946 рр. становили 56,6 тис. убитими та 108,5 тис. полоненими. Ще 48,3 тис. бандерівців добровільно склали зброю. Намагаючись якнайшвидше здобути перемогу, радянське керівництво вдавалося до найжорстокіших форм боротьби, провокацій, репресій і терору. На боці сталінського тоталітарного режиму була явна перевага у засобах і методах ведення бойових і каральних акцій. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи і виконавці. Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН-УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші “націоналістичні” і “контрреволюційні” дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 рр. за офіційними даними із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол. Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабнути, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений. 2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках Україна і хрущовська “відлига”. Десталінізація. Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської “відлиги” (19531964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карнопроцесуальних кодексах; арешт і розстріл Л.Берії (1953 р.) та його однодумців; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна у 1956 р. і перемога над сталінською опозицією В.Молотова, Г.Маленкова, Л.Кагановича та ін. у 1957 р.; часткова децентралізація й лібералізація командної системи; надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення у соціально-побутовій сфері, культурі тощо. В Україні припинилися масові кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, дещо сповільнилися темпи російщення. Вперше Компартію України очолив українець О.Кириченко (1953-1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М. Підгорний (19571963 рр.), П. Шелест (1963-1972 рр.), В. Щербицький (1972-1989 рр.). Українці 57

почали становити більшість у виборних радянських органах, у партійнодержавних і громадських структурах. У республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет УРСР зріс у 2,5 раза. Хрущовська “відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України. Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника україномовних книжок. Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки могли відмовитися від вивчення їхніми дітьми української мови Непослідовність “українізації” особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, а в 1965 р. цей показник вже знизився до 41% і далі неухильно зменшувався. Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Українська Радянська Енциклопедія”, “Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою. Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися “Український історичний журнал”, почалася підготовка багатотомної “Історії міст і сіл України”. Було реабілітовано багато діячів української культури. Серед них – О. Олесь, М. Вороний, Г. Косинка, М. Ірчан, О. Досвітній, О. Ковінька, В. Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з’явилися літературознавчі праці про них. У 1954 р., з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, Україні був переданий Крим. Одночасно у сумнозвісних “Тезах” і Постанові про 300-річчя возз'єднання України з Росією фальшувалося історичне минуле українського народу, щоб назавжди позбавити його перспектив самостійного державного існування. Засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М. Хрущов на XX з’їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді “Про культ особи і його наслідки”. З’їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи і репресій – їх пояснювали рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ – Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ особи самого Хрущова. Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизмуленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося. Хрущовські економічні реформи і “надпрограми”. В УРСР, як і у всьому СРСР здійснювалося реформування колективного й особистого 58

сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти. Валовий збір зерна зріс майже на 20%, цукрових буряків удвічі, виробництво м’яса й молока – у 2-3 рази. Однак, після 1958 р. темпи зростання сільськогосподарського виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у період з 1958 по 1964 рр. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні господарства колгоспників. З 1963 р. СРСР змушений був вдатися до імпорту зерна з-за кордону. Серед причин такого становища були ліквідація у 1958 р. машиннотракторних станцій (МТС) з обов'язковим викупом їх техніки колгоспами і радгоспами, а також здійснення грандіозних хрущовських “надпрограм”: освоєння цілини (з 1954 р.); надмірне розширення посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США по виробництву м'яса, масла й молока, які поглинали колосальні матеріальні та людські резерви, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства. А головне – продовжувала зберігатися безперспективна у нових умовах командноадміністративна система управління, планування й розподілу. У 1957 р. Хрущов розпочав реформу управління, за якою створювалися раднаргоспи – територіальні ради народного господарства ( в СРСР–105, в Україні – 11). Мета полягала у тому, щоб поєднати надмірно централізоване планове керівництво із самостійністю республік, країв та областей, демократизувати й скоротити управлінський апарат. Спочатку реорганізація управління стосувалася тільки промисловості й будівництва, згодом (1962 р.) і аграрного сектора. Розпочалася також перебудова усіх державних, партійних, громадських організацій за виробничо-територіальною ознакою, із поділом на промислові і сільські. Разом з тим, зосередивши у своїх руках партійну й державну владу (з 1958 р. – також Голова Ради Міністрів), Хрущов фактично відновив практику одноосібного керівництва. На місцях усе залежало від влади партійних функціонерів. Вони разом з органами держбезпеки контролювали усі сторони суспільно-політичного й духовного життя. У 1963 р. у газеті “Правда” було видруковано новаторську статтю харківського професора О.Лібермана про необхідність розширення в СРСР ринкових відносин. Розпочалися цікаві дискусії й підготовка економічної реформи, але після усунення Хрущова (1964 р.) командно-адміністративні системі уже ніщо не загрожувало. Зміни у соціальній сфері. Позитивні зрушення в народному господарстві дали змогу здійснити низку заходів у соціальній сфері. Зросла заробітна плата при одночасному скороченні робочого тижня. Було зменшено, або й зовсім скасовано податки із зарплати низькооплачуваних робітників і службовців. Майже вдвічі збільшилася оплата праці колгоспників. 1956 р. затверджено систему пенсійного забезпечення й підвищено пенсії робітникам і службовцям, а з 1964 р. запроваджено державну систему соціального, в тому числі пенсійного, забезпечення колгоспників. З’явилися нові магазини, їдальні, кафе, ресторани, урізноманітнювався асортимент продовольчих і промислових товарів. Протягом 1956-1965 рр. 18 млн. громадян республіки отримали державне 59

житло. Почали споруджуватися будинки із ізольованими одно-, дво- і трикімнатними квартирами на сім’ю. У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230%. У цілому ж рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення. Але вже з початку 1960-х років періодично почали виникати дефіцити найнеобхідніших товарів, у т.ч. навіть хліба, зросли роздрібні ціни на м'ясо й масло, траплялися випадки замороження заробітної плати. У 1963 р. у Кривому Розі та Одесі відбулися робітничі страйки та заворушення. Прорив у Космос. Досягнення науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956-1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 раза. Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях, брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук. Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – НУВГП. Програма комуністичного будівництва. Із утвердженням соціалізму “повністю і остаточно”, Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва “світлого майбутнього” визначала 20-річний період – до 1980 року. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі, комуністичної культури тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова “надпрограма” державної партії, яка з подвійною силою намагалася спекулювати на народному ентузіазмі і зовсім не була зацікавлена у справжньому реформуванні суспільства. Культурне життя. “Шестидесятники”. Лібералізація була схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів. З’явилися нові періодичні видання (“Прапор”, “Знання та праця”, “Радянське літературознавство”, “Український історичний журнал” та ін.), 60

відновився вихід часопису “Всесвіт”, була створена “Українська Радянська Енциклопедія”, розпочалося видання багатотомного “Словника української мови”. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено пам’ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку. Особлива увага у цей період приділялася розвитку української мови. На початку 1963 р. у Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо проведена в СРСР у 1958 р. реформа системи середньої освіти дозволяла батькам вибирати мову навчання для своїх дітей. Тож склалася парадоксальна ситуація: в українських школах: українська мова тут не була обов’язковою для вивчення. На хвилі національно-культурного відродження з’явилося нове покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як “шестидесятники” – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли клуби творчої молоді (КТМ). “Шестидесятники” прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності, вони рішуче відмовлялися від тоталітарного мислення, від проявів антигуманізму та ізоляції від зовнішнього світу. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на “шестидесятників” розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у “формалізмі”, “космополітизмі”, відході від “марксизму-ленінізму” тощо. У наступні роки “шестидесятники” залишалися основною силою дисидентського руху в СРСР. Початок політичного дисидентства. Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині у 1956 р., робітничого виступу у Новочеркаську у 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за “антирадянську агітацію й пропаганду”, не були реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди. Протягом 1954-1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності бл. 3,5 тис. чоловік. У 1956 р. вдруге був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації. У 1957 р. за протест проти введення радянських військ в Угорщину був засуджений на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий – один із перших українських правозахисників. З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в УРСР були закриті тисячі церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9. У республіці особлива увага приділялася боротьбі з т.зв. націоналістичним 61

рухом. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу молодих робітників і студентів під назвою “Об’єднана партія визволення України”. У 1961 р. у Львові було засуджено організацію “Український національний комітет”. За деякими даними, підпільні групи існували у Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін., вони намагалися продовжувати традиції ОУН-УПА. Найвідомішою опозиційною групою стала “Українська робітничоселянська спілка” (1959-1961 рр.) на чолі з Л.Лук’яненком. Її учасники (І.Кандиба,С.Вірун та ін.) уперше у післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу України зі складу СРСР. 3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр. Будівництво “розвинутого соціалізму”. Поворот до неосталінізму. У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб’єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі. У 1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п’ятирічки (1966-1970 рр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо. Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і “нафтодоларами”. Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо. За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР “розвинутого соціалізму”. У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), “найдемократичніша” у світі брежнєвська Конституція. У ній юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства. 62

Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтервенцію у Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об’єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ “сірості”, лицемірства, кар’єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглися створити. Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (19821984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця. Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х – 1980х рр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. “базові галузі” – вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства. У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше (приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці. Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в Україні частка галузей групи “Б” (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3 загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно 2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування приводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив’язувалась до загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу. 63

Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі. Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% – соняшнику, 36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла, м’яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною. Протягом 1960-х—першої половини 1980-х рр. капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі і становили понад 100 млрд. крб. Однак, якщо у 2-й половині 1970-х років середньорічний приріст аграрної продукції становив 1,5%, то у 1-й половині 1980-х років – тільки 0,5%. Валовий обсяг продукції рослинництва збільшився лише у 1,5, у т.ч. зернових – в 1,3 раза. Поголів’я корів зросло лише на 13%, а річний надій молока від однієї корови становив у середньому 2570 кг (на Заході – 5-6 тис.). Займаючи всього лише 5-6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали приблизно 30% м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі. 16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти заслонювались, знижувався рівень вод, утворювалися тріщини, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га. До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. “неперспективних” сіл. В цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР. Стан освіти та науки. Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна “Енциклопедія кібернетики”), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів. В УРСР працювали багато визначних учених та педагогів. Однак їх діяльність часто сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними. Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. Їх надмірна заідеологізованість привела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування 64

загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. “класового підходу” і “соціалістичного” реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв’язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об’єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів. Етнодемографічні та соціальні зміни. В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким. Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях – Чернігівській й Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років). У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол. Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989 рр.) – “опора застою”, прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію “злиття націй” і формування єдиного “радянського народу”. За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%, тобто лише трохи більше 1/5. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо. 65

Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики. У 1965-1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, М. і Б.Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у “самвидаві” з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола “Лихо з розуму”, Є.Сверстюка “Собор у риштованні” та ін. Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали І.Дзюба, В.Шевчук, Ліна Костенко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус та інші, всього 139 чол. Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися. На знак протесту проти придушення радянськими танками “Празької весни” 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення. У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як “ідейно-шкідливий пасквільний твір”, роман О.Гончара “Собор”. На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму. З 1970 р. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В. Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик В. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання. У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини. У 1972 – 1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у тому числі, подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов, Є.Пронюк, Ю.Шухевич, С.Глузман та ін. У республіці розпочалася так звана “ера маланчукізму” – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972 р. В.МаланчукМілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології). У наукових, науковоосвітніх та культурних установах відбулися масові звільнення з роботи, які не обминули навіть партійних працівників. Так, із Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 3-х викладачів разом із ректором А.Чеканюком; з посад були усунуті головний редактор журналу “Комуніст України” В.Терлецький, директор 66

Інституту історії партії І.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, деякі секретарі ЦК КПУ й обкомів партії, директор Інституту археології Ф.Шевченко, редактор журналу “Дніпро” Ю.Мушкетик та багато інших. Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники Б.Харчук, О.Бердник, Г.Снєгірьов, В.Некрасов та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману “Маруся Чурай” відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка “Лебеді материнства” – на 10 років. Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П. Шелеста “Україна наша Радянська”, брошури М. Киценка “Хортиця у героїці й легендах”, роману І. Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін. Українська гельсінгська група. Виникла у 1976 р. для сприяння виконання Гельсінських угод на чолі з письменником М. Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал П.Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948 р.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.). Учасники групи добивалися, щоб права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала повноцінний державний статус. Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988 р. на її базі виникла Українська Гельсінська Спілка (УГС), а у 1990 р. – Українська Республіканська партія (УРП). Мужність та самопожертва дисидентів. Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, що виступив проти русифікації українського народу та “проти російської окупації на Україні”. У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р. Братунь був звільнений з посади. Наприкінці 1970-х—на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення. У 1979 р. В.Маланчука звільнено з посади секретаря ЦК КПУ, тоді ж була знята негласна заборона на друкування опальних письменників та поетів. Розширилася й лібералізувалася тематика історичних досліджень, поліпшилася робота по збереженню пам’яток історії та культури. Партійне керівництво намагалося таким чином добитися певного компромісу з 67

інтелігенцією, завданням якої було творення “національної за формою”, але обов’язково “соціалістичної за змістом” української радянської культури. Проте, як засвідчила практика, принципової зміни у проведенні партійноідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу “Всесвіт” був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності. Протягом 1984-1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави. Підсумки. Протягом чотирьох повоєнних десятиліть (1945–1985 рр.) Україна економічно і політично залишалася однією із найважливіших складових частин командно-адміністративної системи СРСР. Радянське керівництво, формально визнаючи і декларуючи історичне право українців на національну самобутність і державність, погодилося на значне територіальне розширення кордонів УРСР за рахунок західноукраїнських земель (на жаль, не всіх) і Криму, а також на представництво УРСР на міжнародній арені (у 1945 р. Україна стала членомспівзасновником ООН). Однак вирішальним для Москви у розв’язанні усіх питань соціально-економічного, політичного і культурного розвитку республіки було забезпечення тут, як і загалом в усьому СРСР і соціалістичному “таборі”, великоросійських імперських інтересів, позбавлення українського народу реальних національно-державних перспектив. В Україні з особливою жорстокістю було ліквідовано збройний опір ОУН-УПА, а згодом придушено політичну і духовну опозицію. Республіці було відведено роль “опори застою” і бази формування “єдиного радянського народу” з усіма негативними наслідками такого стану речей для всієї Центрально-Східної Європи.

   



Питання для самоконтролю: Назвіть характерні риси та особливості післявоєнної відбудови та “соціалістичних перетворень” в Україні в останній період “сталінщини”. Яких нових масштабних злодіянь зазнав український народ? Як може бути охарактеризована збройна боротьба загонів ОУН-УПА у західноукраїнських землях? Чи закономірною і необхідною була політика десталінізації і лібералізації у добу “хрущовської відлиги”? Розкажіть про основні напрямки і підсумки проведення такої політики в Україні. Проаналізуйте рух “шестидесятників” з точки зору боротьби за загальнодемократичні, правові, політичні і національно-духовні цінності і перспективи. Чим закінчилася друга хвиля національного “відродження” в УРСР? У чому проявилося наростання “застійних” явищ у 1970-х – першій половині 1980-х років? Чи можна було уникнути загальної кризи командноадміністративної системи в СРСР? Наведіть відповідні факти і коментарі до них. 68

 Назвіть основні напрямки діяльності політичної і духовної опозиції в УРСР, об’єднання дисидентів, постаті і біографії відомих діячів та учасників руху опору.

Тема 6. УРСР на завершальному етапі системної кризи СРСР. План 1. “Перебудова” та її наслідки. 2. Економічна та політична криза на межі 1980-1990-х рр. 3. Проголошення незалежності України 1. “Перебудова” в СРСР та її наслідки. Критичне становище, в якому опинилася радянська держава у середині 1980-х рр., вимагало радикальних реформ. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці розпочався, коли у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова. Розпочинаючи реформи, керівництво партії вважало, що досить лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя і розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей. Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України. Однак, до 1987 р., коли гласність завойовувала міцні позиції у Москві та у Прибалтиці, Україна залишалася “заповідником застою”. До вересня 1989 р. на чолі республіки залишався В.Щербицький, котрий мав стійку репутацію консерватора. Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України. Наприкінці 1987 р. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і групою письменників (О.Гончар, Д.Павличко, І.Драч та ін.), котрі виступили з різкою критикою мовної ситуації у республіці. Демократія перемогла і у жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної. У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсинська Спілка (сформувалася на базі Української Гельсинської Групи), Товариство 69

української мови ім. Т.Г. Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, антисталінське товариство “Меморіал”, студенське об’єднання “Громада” та інші. У вересні 1989 р. з ініциативи Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР було утворено суспільно- політичну організацію “Народний рух України за перебудову” (з 1991 р.- просто Рух) на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет Української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки УНР І ЗУНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км. від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей. Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР” (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону “Про мови в УРСР” який проголосив державний статус української мови. У 1990р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою УРСР постанови ”Про порядок реєстрації громадських об’єднань ” почали виникати політичні партії, внаслідок чого почалося формування багатопартійної системи. Серед нових партій особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р; Українська селянська демократична партія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько- демократична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991р.; Партія зелених України (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. (всього у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій). Одні з цих партій ставили за мету досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного гуманного суспільства, інші – припинення грабування українського села союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності. Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, часто не мали визначної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки їх поява і діяльність, безумовно прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету і незалежної України. Правляча ж на цей момент Комуністична партія України залишалась найчисельнішою, але її керівництво не змогло в нових умовах виробити і здійснити ефективну політику, покладалося на бюрократично-апаратні й силові методи впливу. Усвідомивши, що нечисленність і роздробленність багатьох партій не підуть на користь справи, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Внутрішня ситуація в республіці дедалі все більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис. У такій складній обстановці в березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів. Дві третини із 450 депутатських місць у Верховній Раді здобули представники КПУ, господарські керівники. Демократичний блок, очолюваний Рухом (до блоку увійшли 43 громадські організації та групи) домігся значного успіху. Він здобув ¼ мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України. Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.) на чолі з І. Юхновським. Народній раді протистояла прокомуністична більшість (“група 239”), яку очолював О. Мороз. Та саме при цьому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У ній проголошувалась самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів республіки, виключне право народу України на володіння, користування й розпорядження національним багатством республіки, право на власні збройні сили. В Декларації записано, що “громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Стосовно громадянства, було прийняте компромісне формулювання: “Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”. Але у зв’язку з протистоянням серед депутатів Верховна Рада відхилила пропозицію демократичного крила надати Декларації силу конституційного закону. Економічна та політична криза на межі 1980-1990-х рр. Кризове становище України, як і загалом Радянського Союзу, було логічним наслідком недалекоглядної практики господарювання радянського керівництва. Маючи 2,7% території СРСР та 18% населення, Україна виробляла 46,4% залізної руди, 41,4% – чавуну, 35% – сталі, прокату і труб, 25% – машин і устаткування, понад 50% – цукру й олії. Отже, Україна мала непогані стартові умови для незалежного державного існування. Але наслідком радянської системи господарювання була значна деформація економічної структури українського суспільства. Частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції становила у 1990 р. понад 70%, а товарів народного споживання – лише 28%. Окрім цього з України були “викачані” майже всі її природні багатства – нафта, ліс, руда, значна частина вугілля. Відбувся значний занепад сільського господарства. Україна мала найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82% (у США – 16%, у Європі – 30%, в СРСР загалом – 37%). За рахунок ерозії республіка щороку 71

втрачала майже 600 млн. т родючого ґрунту. За роки колгоспного господарювання зіпсовано 60% чорноземів, 10 млн. га пасовиськ. Постійно погіршувалася демографічна ситуація. Так, у 1980-1990 рр. природний приріст населення знизився майже у 5 разів. За народжуваністю республіка у 1990 р. посіла останнє в СРСР 15-е місце. Тривалість життя на 6-7 років була коротшою, ніж у розвинутих країнах світу. Удвічі вищим, ніж у державах Заходу, був рівень дитячої смертності. Кожен третій вмирав, не доживши до пенсійного віку. Особливою складністю відзначалася демографічна ситуація в селах. Внаслідок того, що село залишила молодь, відбувався процес “старіння”, коли практично кожний третій житель був непрацездатного віку. Загострилося екологічне становище. Орієнтація на важку промисловість призвела до забруднення землі, води й повітря України у 10 разів більше, ніж СРСР загалом. Вкрай ускладнила екологічну ситуацію Чорнобильська катастрофа. Україну у 1990 р. було оголошено зоною екологічного лиха. Економічна криза, викликана об’єктивними і суб’єктивними факторами, призвела до політичної кризи, що вибухнула в Україні восени 1990 р. У вирішальний момент у боротьбу включилася нова політична сила – студенти, які в центрі Києва розпочали голодовку і висунули кілька вимог. Серед них: відставка голови Ради Міністрів В.Масола, призначення нових виборів на багатопартійній основі навесні 1991 р., прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС, відмова від підписання союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, що проходять строкову військову службу за межами республіки. Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів. Однак, з початку 1991 р. спостерігалися спроби проімперських сил перейти в контрнаступ. Активізувалися сепаратистські сили, в першу чергу, у Криму, Донбасі, Закарпатті. Внаслідок зустрічі керівників республік Радянського Союзу узгоджено текст союзного договору. Його попереднє підписання було призначено на 20 серпня. Проте український парламент відклав розгляд проекту договору на осінь. А події, що відбулися в серпні, корінним чином змінили ситуацію. Проголошення незалежності України. Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництвао СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В.Павлов,голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Був утворений державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з Г. Янаєвим. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні. Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилася остато дискредитованою. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ – “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася 72

незалежна держава Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена (відновила свою діяльність у 1993 році). 1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі підтвердили Акт проголошення незалежності України. Президентом України, набравши вже в першому турі 61,6% голосів виборців, став Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук. Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України. Після провалу перевороту союзні республіки одна за одною проголосили свою незалежність.7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, під Брестом відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та Росії. Президент України Л. Кравчук, Президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич констатували, що вихід республік з СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якого можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни. До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна – на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування цієї організації значних політичних і економічних резульатів у її діяльності не досягнуто. З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення нових атрибутів національної державності. Враховуючи трагічний досвід попередніх визвольних змагань, одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991р. парламентською постановою “Про військові формування в Україні” всі війська, дислоковані на українській теріторії, підпорядковувалися Верховній Раді. У січні 1992р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні. 20 вересня 1991р. було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді. Важливим кроком на шляху утвердження національної державності стала зміна назви держави. Законом від 17 вересня 1991р. назва “Українська Радянська Соціалістична Республіка” була замінена на споконвічну назву держави – “Україна”. Законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України” визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього. У тісному зв’язку із законом “Про громадянство України” перебувала “Декларація прав національностей України”, прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 р. У ній підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її теріторії, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права. Наступним важливим документом став закон “Про національні меньшини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну 73

автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Також у листопаді 1991 р. було прийнято закон “Про державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину. Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка – прапор, герб, гімн. У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку незалежної України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьожовтий), Державний гімн (музика Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна” на слова П.Чубинського). Окрім згаданих нормативних актів, вагомими чинниками зміцнення української державності стали закони “Про прикордонні війська України”, “Про прокуратуру”, указ Президента “Про утворення державного митного комітету України” та ін. Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа. Таким чином, основним змістом цього етапу історичного розвитку України стали процеси пов’язані з політичним і правовим оформленням нашої держави. Тема 7. Україна – незалежна держава. План 1. Утвердження незалежності України 1991 - 1994 рр., проблеми становлення. 2. Україна в період президентства Леоніда Кучми 1994-2004 рр. 3. Україна в період президентства Віктора Ющенка 2005-2010 рр. 4. Особливості політичного розвитку України 2010-2013 рр. 5. Революція гідності. 6. Вибори 2014 р 1. Утвердження незалежності України 1991 - 1994 рр., проблеми становлення. З першого дня існування незалежної України зроблено практичні кроки щодо розбудови держави. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову «Про військові формування на Україні». Згідно з нею, усі війська, дислоковані на території України, підпорядковувалися Верховній Раді України. Було створено Міністерство оборони, його очолив К. Морозов. 20 вересня1991 р. створено Службу національної безпеки України (в 1992 р.реорганізована в Службу безпеки України (СБУ)). 25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про власність КПУ та КПРС на території України», що передбачала її націоналізацію. 8 жовтня1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України». Від нині кожний, хто проживав на території України, написавши відповідну заяву, міг добровільно обрати собі громадянство. Подвійного громадянства не допускалося. 74

Пріоритетними напрямками державотворчого процесу після прийняття Акта незалежності було встановлення недоторканності кордонів, регламентування їх режиму, порядку охорони, перетину. 14 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державний кордон України». Відповідно до нього, державний кордон СРСР на території України, яка межувала з Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією, ставав державним кордоном України. Адміністративний кордон з союзними республіками - Білорусією, Молдавією і Росією - ставав державним кордоном України. Відповідно до Закону України «Про Збройні Сили України», 6 грудня 1991 р. більшість військових на території України добровільно склали присягу на вірність українському народу. Решта отримала можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії або звільнитись у запас. Однією зі складних проблем залишалося зменшення чисельності української армії, яка на момент проголошення незалежності налічувала до 700 тис. військовиків. Тоді ж постала проблема Чорноморського флоту. Частина його особовою складу з відповідною матеріальною базою перейшла на службу до російського Чорноморського флоту. Символіка незалежної України. Важливим атрибутом самостійної держави є її символіка. Майже 5 місяців у Верховній Раді і за її стінами точилися гострі політичні дискусії з приводу утвердження Гімну України. 22 січня 1992 р. прийнято компромісне рішення - визнавалась музична редакція гімну «Ще не вмерла Україна», автором якої був композитор М. Вербицький. Питання про текст залишили відкритим. 28 січня 1992 р., на початку робоги чергової сесії Верховної Ради, синьо- жовтий прапор затверджений як Державний прапор України. 19 лютого парламент затвердив тризуб як малий Герб України. 26 червня 1992 р. затверджено Положення про паспорт громадянина України. З введенням в обіг купонів, які з 10 січня 1992 р. тимчасово виконували роль грошової одиниці, та встановленням дипломатичних відносин з іншими державами Україна на початку 1992 р. мала основні атрибути самостійної держави. Державотворчі процеси в Україні відбувались досить суперечливо. Незважаючи на розподіл функцій усіх гілок влади, на практиці вони діяли неефективно, часто законодавчі акти суперечили один одному. Вищі органи державної влади слабо володіли соціально-економічною ситуацією, яка погіршувалася і спричиняла подальше зниження життєвого рівня основної маси населення. Невизначеність повноважень між Президентом та Верховною Радою призводила до політичного протистояння та негативно позначалась на процесі реформ. В березні 1992 р., з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про представників Президента на місцях. Саме представники Президента на місцях ставали найвищими посадовими особами виконавчої влади. Це призвело до загострення відносин між ними та головами обласних та районних рад. Невизначеність у відносинах спостерігалась і на найвищому рівні, зокрема між Президентом та Кабінетом міністрів України. "Партія влади". Основна частина компартійно-радяснької номенклатури після розпаду СРСР та заборони КПРС утворила так звану "партію влади". Оскільки ці люди продовжували залишатись при владі, змінивши лише партійний квиток. Вони контролювали і навіть певною мірою спрямовували 75

суспільно-політичні процеси в Україні. Колишні радянські функціонери не мали справжніх конкурентів, націонал-демократам бракувало досвіду політичної боротьби, в середині них назрівав розкол. Це не могло не позначитись на утвердженні незалежності України, адже при владі фактично залишались ті самі люди, які керували УРСР. Загострення політичного протистояння та політичної кризи в Україні призвели до позачергових виборів до Верховної Ради України та Президента України. Результати другого туру виборів 10 липня 1994 р. були такими за Л. Кучму проголосувало 52 %, за Л. Кравчука - 45 %. У західних областях абсолютну більшість голосів виборців здобув Л. Кравчук (у Тернопільській області - 89,7%), у південно-східних - перевагу мав Л. Кучма. У другому турі виборів Л. Кучму підтримали ліві партії України. Соціально-економічний розвиток. Після здобуття незалежності України економічна криза посилилась. Це було зумовлено тим, що промисловість УРСР була спрямована на випуск продукції, прямо або опосередковано пов'язаної з військово-промисловим комплексом. Екстенсивний характер розвитку промисловості почав давати збої, ще в період "застою". Промисловість України була включена в єдиний загальносоюзний народогосподарський комплекс, вихід України з СРСР призвів до розриву економічних зв'язків. Переорієнтація української продукції на Захід через її низьку якість, була неможливою. Важливу роль відіграла недосвідченність української управлінської еліти, яка вміла лише виконувати вказівки. Становлення незалежнсоті України означало крах командної економіки, але до ринковою було ще дуже далеко. Зростання цін на енергоносії призвело до інфляції та зубожіння українського наелення. 2. Україна в період президентства Леоніда Кучми 1994-2004 рр. Одним з перших кроків Л. Кучми стало відновлення і перепідпорядкування собі вертикалі викнавчої влади. Вже в серпні 1994 р. своїми указами він підпорядкував собі уряд та голів районних та обласних державних адміністрацій. Водночас президент активно формував свою команду, призначаючи на вищі урядові посади відданих людей, переважно з Дніпропетровська. Також Л. Кучма активно намагався створити свою пропрезидентську силу в Верховній Раді, яка мала унеможливити протистояння парламенту з президентом. Конституційний процес. Для уникнення політичних криз та конфліктів необхідно було активізувати роботу по підготовці Конституції України. У червні 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України підписаний Конституційний договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України». Його підписали О. Мороз і Л. Кучма. У червні 1996 р. закінчувався річний термін дії Конституційної угоди. 26 червня Президент JI. Кучма підписав Указ «Про винесення на референдум проекту Конституції України». Референдум призначено на 25 вересня 1996 р. Цей крок Президента ще більше загострив політичну обстановку. У кінцевому рахунку все ж таки між Верховною Радою і Президентом досягнуто компромісу: була створена комісія з доопрацювання проекту Конституції. 28 червня 1996 р., після надзвичайно гострого обговореним, у Верховній Раді за Конституцію України подано 305 76

голосів народних депутатів. Нова конституція України була прийнята. Президент Л. Кучма отримав майже всі повноваження, яких він вимагав від Верховної Ради. Основний закон значно розширив повноваження президента аж до прямого управління урядом і видання "економічних" указів, що мають силу закону, та урізав повноваження Верховної Ради. Україна стала президентськопарламентською республікою. Економічні реформи. Проголошена Л. Кучмою стратегія економічних реформ була схвалена Верховною Радою. Президент залучив нових людей, здатних проводити реформи і розпочав їх з ліберлізації цін та валютного курсу. В українській економіці впродовж п'яти років обертався купоно-карбованець. Вже у вересні 1996 р. в обіг була запроваджена національна валютна одиниця гривня. . Обмін купоно-карбованців на гривню відбувся в розрахунку 1:100 тис. Під час запровадження гривні мінімальна зарплата в Україні була встановлена в розмірі 15 грн і за два роки підвищена до 55 грн. Але інфляція істотно знизила її рівень. Приватизація. У перші роки незалежності відбувалась приватизація дрібних підприємств. За 1991-1993 рр. у приватну власність перейшло 3,6 тисяч підприємств та організацій. Кучма запропонував стратегію широкої приватизаці в жовтні 1994 р., до парламенту було подано відповідний законопроект "Про основні засади економічної та соціальної політики". Передбачалось утворення фінансово-промислових груп, в яких повинні були об'єднатись підприємства, пов'язані між собою єдиним технологічним циклом, а також працюючі з ними банки. Проте депутати не підтримали цей законопроект. Розпочалась олігархізація української економіки, використовуючи зв'язки з представниками виконавчої та законодавчої влади великі бізнесмени привласнювали об'єкти приватизації за смішні ціни. 50% економіки України «прихватизатори» купили за 1 млрд. доларів. При цьому держава втратила контроль над виробництвом у більшості базових галузей, позбулася багатьох стратегічних підприємств. Аграрні реформи. В листопаді 1994 р. президент видав уаз "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогоспдарського виробництва". Розпочалось роздержавлення землі. Земля спочатку переходила в колективну власність колгоспів та радгоспів, а після цього ставало можливим паювання. Сертифікати, які засвідчували право на земельний пай, за 1994-2002 рр. отримали 7 млн чоловік. Середній розмір пая складав 4,2 га. Було додатково створено 4 тисячі підпрриємств. Селяни отримали вибір: віддати свою землю в оренду, чи у зручний для себе час перейти на самостійне господарювання. В 200 р. виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло на 9,2%. Щодо селян, які уже позбулися своїх паїв, то вони перейшли в розряд індивідуальних сільгоспвиробників, їхні земельні площі сягали 1-2 га землі. Після розвалу колгоспів фермери у 2001 р. виробляли 11,3 % м'яса, 19,3 % молока, 36,3 % яєць від того, що виробляли колгоспи в 1990 р. За період 1991-2000 рр. ВВП України скоротився на 60%, обсяг промислового виробництва на 49%, а сільськогосподарської продукції на 52%. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,8 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Проте поступово розпочався процес переходу до ринкової економіки, і вже в 2000 р. приріст ВВП становив - 5,9% В 2001 р. інфляція знизилась до 6%, а 77

приріст інвестицій в основний капітал зріс на 17,2%. Валютні резерви збільшились з 1,5 млрд до 3,2 млрд доларів США. Парламентські вибори 1998 р. Зростання ролі партій у політичному житті зумовило зміну виборчого закону, в жовтні 1997 р. Верховна Рада прийняла закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою. Половину виборчих округів мажоритарними, інша половина депутатських місць виборювалась в одному багатомандатному загальнодержавному окрузі. 29 березня 1998 р. відбулися вибори депутатів до Верховної Ради України. У них взяли участь 20 партій і блоків. Відсотковий бар'єр подолали 8 партій і блоків. КПУ отримала 84 мандати, Народний рух - 32, блок СПУ-СелПУ 29, Партія "зелених" - 19, НДП 17. 7 липня 1998 р. Головою Верховної Ради став О. Ткаченко. Президентські вибори 1999 р. 25 березня 1999 р. в автомобільній катастрофі загинув лідер Народного руху В. Чорновіл. У політичних колах уже тоді вважали його смерть не випадковою. Саме перед цим стався розкол Руху і була спроба змістити В. Чорновола з посади голови Руху. Більше того, він розглядався як серйозний конкурент Кучми на президентських виборах. 14 травня 1999 р. почалась передвиборча президентська кампанія. Першим кандидатом на посаду Президента України був висунутий Л. Кучма. Уряд В. Пустовойтенка перетворився на головний передвиборчий штаб кандидата Л. Кучми у Президенти України. 31 жовтня 1999 р. відбулися чергові вибори нового Президента України. У першому турі Л. Кучма набрав найбільшу кількість голосів, але сумарно ліві кандидати мали перевагу (О. Мороз, П. Симоненко, Н. Вітренко). У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, Л. Кучма здобув 56,2 % голосів виборців, П. Симоненко - 37,8 %. Перемога Л. Кучми на президентських виборах призвела до концентрації влади в його руках, що не могло не викликати опір зі сторони народних депутатів. 23 грудня 1999 р. новим прем'р-міністром став Віктор Ющенко. Вже 16 квітня 2000 р. з ініціативи президента відбувся всеукраїнський референдум стосовно реформи сиситеми державного управління, але Верховна Рада так і не затвердила рішення референдуму. Водночас наростало незадоволення політичним курсом президента Кучми, його звинувачували в узурпації влади. Ситуацію ще більше ускладнило зникнення 16 вересня 2000 р. опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Офіцер президентської охорони, який втік за кордон, оприлюднив касетні плівки, на яких була записана розмова Кучми, в якій він вимагав покласти край журналістській діяльності Гонгадзе. "Касетний скандал" набув міжнародного резонансу, 2 листопада в лісі біля Таращі було знайдено обезголовлений труп. Дружина і друзі впізнали у ньому Георгія . Опозиція розгорнула масові акції протесту "Україна без Кучми", вимгаючи відставки президента. В травні 2001 р. В. Ющенка було відправлено у відставку, новим прем'єром став А. Кінах. Парламентські вибори 2002 р. Вибори 2002 р. проходили надзвичайно напружено, участь взяли 63 партії. 31 березня перемогу здобув блок "Наша Україна", який очолював В. Ющенко. Блок отримав 23,8% голосів. Пропрезидентська сила "За єдину Україну" - 20%. Блок Юлії Тимошенко - 11,8% голосів. Але по мажоритарних округах перемогу здобули висуванці саме В. Литвина, глави Адміністрації президента. Із залученням самовисуванцівмажоритарщиків їм вдалось нівелювати перемогу опозиційних сил та 78

забезпечити стабільність для президента Кучми, який розпочав підготовку до продовження своєї влади після нових президентських виборів. В квітні 2003 р. Кучма запропонував перетворити Україну на парламентсько-президентську республіку, істотно обмеживши повноваження свого наступника, за рахунок розширення прав уряду. Після закінчення своєї другої каденції, Кучма мав намір очолити Кабінет міністрів, і таким чином, зберегти владу у своїх руках. В квітні 2004 р. ініційований Адміністрацією Президента законопроект про зміну форми правління був провалений. Тому Кучма розпочав підготовку свого наступника, ще в листопаді 2002 р. Прем'єром став Вікто Янукович, колишній голова Донецької ОДА, людина з кримінальним минулим. Саме його було висунуто в кандидати на посаду президента від влади. Зовнішня політика. Здобуття незалежності України синхронізувалось у часі з періодом закінчення «холодної війни» та започаткуванням нового міжнародного порядку. Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. Одним з найваждивіших курсів в зовнішній політиції України було ядерне роззброєння, без якого були неможливими іноземні кредити, інвестиції, Київ через тиск Москви та Вашингтона перебував намежі ізоляції. Ядерне роззброєння України варто розглядати в контексті закінчення холодної війни та загальному скороченню кількості наступальних озброєнь СРСР та США. Так 21 липня 1991 р. було укладено Договір між США та СРСР про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), набув чинності 5 грудня 1994 р. У результаті підписання в Лісабоні 23 травня 1992 р. Протоколу до Договору про СНО Україна з об’єкта Договору перетворювалась на його повноправного суб’єкта. А вже 18 листопада 1993 р. ВР України ухвалила постанову про ратифікацію Договору про СНО та Лісабонського протоколу. 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії й України підписали тристоронню декларацію, яка узаконила без’ядерний статус України взамін за ґарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій. Зважаючи на приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та зобов'язання України ліквідувати всю ядерну зброю на її території, 5 грудня 1994 року між Україною, Російською Федерацією, Великобританією та Сполученими Штатами Америки було підписано так званий Будапештський меморандум, за яким раніше перераховані держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України, в тому числі і від економічного тиску. Досить складними виявились відносини з РФ, яка намагалась відновити СРСР під виглядом СНД, без України їй це не вдавалось, Україна не ратифікувала статут СНД. Вже в травні 1992 р. Верховна Рада РФ заявила про свої претензії на Крим, а в липні 1993 р. парламент РФ надав Севастополю статус міста РФ. Досить складно проходили переговори щодо поділу Чорномоорського флоту СРСР. І лише 28 травня 1997 р. у Києві підписано базову угоду з Чорноморського флоту. Розрахунок за використання об’єктів у Криму Росія здійснювала з 1998 р. шляхом щорічного зменшення державного боргу України перед Росією на суму 97,79 млн. доларів. Вже 31 травня 1997 р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство України та РФ, і хоча в договорі йшлось про визнання територіальної цілісності України, 79

рсоійська сторона цього пункту ніколи не дотримувалась і неодноразово ставила під сумнів український суверенітет над Кримом. У вересні 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, у 1996 р. було прийнято Стратегію інтеграції до ЄС. В липні 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО. Проте друга каденція Кучми на посаді президента призвела до погіршення відносин з Заходом, особливо після "касетного скандалу" та звинувачень Києва у продажі "Кульчг" Іраку, Україна фактично опинилась в міжнародній ізоляції. Багатовекторна зовнішня політика, яку проводив Кучма по суті стає проросійською, розпочались переговори про можливість участі України в Євразійському економічному співтоваристві, ініціатором якого була Москва. Помаранчева революція. Вибори 2004 р. Боротьба за президентське крісло розпочалась 3 липня 2004 р. На наступний день кандидат від опозиції Вікто Ющенко, лідер блоку «Наша Україна» в Києві на Співучому полі оприлюднив свою передвиборчу програму «Десять кроків на зустріч людям», мова йшла про створення нових робочих місць, забезпечення пріоритетного фінансування соціальних програм і т. п. В свою чергу, кандидат від влади, чинний Прем’єрміністр України Віктор Янукович, був висунутий від Партії регіонів. Аби отримати політичні бонуси Янукович ініціював з 1 вересня 2004 р. підняття вдвічі мінімальних пенсій, але кошти на підвищення не були закладені в бюджет на 2005 р. Водночас кандидат від влади активно використовував адміністративний ресурс, а правоохоронні органи всіляко перешкоджали діяльності опозиції. 31 жовтня відбулись вибори. За підрахунками ЦВК (велися два тижні), В. Ющенко отримав підтримку 39,82 % голосів виборців, а В. Янукович - 39,32 %. Це означало, що ЦВК призначить другий тур виборів Президента України. На 21 листопада 2004 р. був призначений другий тур виборів Президента України. В. Ющенко провів успішні переговори з О. Морозом, А. Кінахом і групою «Центр», у результаті чого ці політичні сили заявили про свою підтримку у другому турі В. Ющенка. Захід і Центр України 21 листопада проголосував за В. Ющенка, а Південь і Схід – в основному за Януковича. Проте кандидат від опозиції виграв би вибори якби не масові фальсифікації зі сторони чинної влади, яка абсолютно підтримувала Януковича. Відрив між кандидатами на користь провладного, за словами ЦВК, складав 812 тисяч голосів, а явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тисячі. У другому турі були спостерігались масштабніші фальсифікації, ніж 31 жовтня 2004 p., - це відкріпні талони, які давали можливість одним і тим самим людям пересуватись на автобусах і здійснювати багаторазове голосування (так звані каруселі); переносні урни для голосування за межами виборчих дільниць. Наприклад, у Миколаївській області таким способом проголосувало 35 % виборців; збільшення показників явки виборців; недостовірні списки виборців тощо. Майдан. Коли закінчувалось голосування, у Києві на Майдані Незалежності зібралось до 30 тисяч громадян. Вже 22 листопада їхня кількість зросла до 100 тисяч Лідери опозиції – В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз виступили перед мітингуючи і закликали відстояти втрачену перемогу. У скорім часі чимало вузів, шкіл особливо в західних областях, оголосили страйк, а студенти та учні щодня збиралися на майданах на мітинг. Ю. Луценко (польовий 80

командир) оголосив, що у центрі Києва буде встановлено 1,5 тис. наметів. З цього часу він оголосив акцію громадянської непокори, став «польовим командиром». Так в Україні почалася помаранчева революція, оскільки кольором команди Ющенка був саме помаранчевий. Паралельно свій майдан організували прихильники Януковича, який поступався чисельністю. Особливістю протестиого руху «біло-синіх» було те, шо в умовах України він набирав ознак і регіонального. Одразу після оголошення ЦВК результатів другого туру виборів, Ющенко звернувся до Верховного Суду України з вимогою визнати недійсними результати голосування по Донецькій та Луганській областях у зв’язку з масовими порушеннями народного волевиявлення. Вже 25 листопада Верховний Суд призупинив процесс передачі влади новообраному президенту. Після багатьох днів протистояння Верховний Суд України визнав за необхідне провести третій тур виборів, який був призначений на 26 грудня. Конституційна реформа. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України в пакеті ухвалила зміни до Конституції України, закон який вдосконалював систему проведення виборів. Припиняла свою діяльність діюча ЦВК і затверджувався склад нової ЦВК України. При голосуванні за відкріпними галонами на них ставився спеціальний штамп. Також Україна ставала парламентськопрезидентської республікою. Передбачалося формування у майбутньому парламенті (з 2006 р.) парламентської більшості. Прем'єр-міністр призначається Верховною Радою за поданням Президента України, а кандидатуру прем'єра вносить Президент за пропозицією депутатської більшості у Верховній Раді. Міністр оборони, міністр закордонних справ призначається Верховною Радою за поданням Президента. Інші члени уряду призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр- мінісгра України. За Президентом зберігалося право дострокового розпуску Верховної Ради, якщо протягом 1 місяця не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій, або за 60 днів не сформований склад уряду. Третій тур виборів. 26 грудня 2004 р. вибори Президента України було проведено з дотриманням загальновизнаних у світі демократичних виборчих стандартів. За В. Ющенка подано 51,99 голосів виборців, за В. Януковича 44,19 %. Географія результативності голосування не змінилась. Ющенко мав цілковиту перевагу на Заході та Центрі, а Янукович – на Півдні та Сході. Настрої виборців, порівняно з попереднім туром не дуже змінились. Результат голосування змінився внаслідок усунення масштабних фальсифікацій. 3. Україна в період президентства Віктора Ющенка 2005-2010 рр. 23 січня 2005 р. в сесійній залі Верховної Ради України відбулася інавгурація - урочистий вступ на носі Президент а України В. Ющенка. В залі було багато іноземних гостей, чимало поважних представників українського суспільства. Вже 4 лютого 2005 р. 365 депутатів Верховної Ради України підтримали пропозицію В. Ющенка призначити Ю. Тимошенко на посаду Прем'єрміністра. Проте в «помаранчевій» команді назрівав розкол, основна боротьба розгорнулась між Кабінетом Міністрів, який очолювала Юлія Тимошенко та РНБО, Секретарем якого був Петро Порошенко. 8 вересня 2005 р. Ющенко відправив у відставку уряд Тимошенко. Уряд очолив Юрій Єхануров. 81

Вибори 2006 р. Розпочалась підготовка до парламентських виборів. Коаліція «Сила народу» розпалась, колишні лідери помаранчевої команди йшли на вибори окремими партіями та блоками. Особливістю цих виборів було те, що вони відбувались за пропорційною системою та в умовах парламентськопрезидентської республіки. 26 березня 2006 р. на виборах перемогу здобула Партія регіонів – 32,2%; Блок Юлії Тимошенко – 22,27%; блок «Наша Україна» 13,94%; СПУ – 5,67%; Компартія – 3,66%. В умовах парламентськопрезидентської республіки розпочались консультації щодо створення парламентської коаліції. Колишні союзники БЮТ, Наша Україна та СПУ так і не змогли домовитись, цим скористалась Партія регіонів, яка перетягнула на свою сторону Соцпартію та разом з комуністами утворили антикризову коаліцію. Прем’єр-міністром став Янукович, а Мороз – спікером Верховної Ради. Проте це не змогло вирішили політичну кризу, конфлікт між парламентською коаліцією, яка завдяки «тушкуванням» збільшувалась та Президентом загострювався. Це дозволило Ющенку скористатись своїм конституційним правом та в квітні 2007 р. розпустити Верховну Раду України та призначити позачергові парламентські вибори. Після тривалих консультацій вибори були призначені на 30 вересня 2007 р. Результати були такими: Партія регіонів – 34,7%, БЮТ – 30,71%; «Наша Україна – Народна самооборона» 14,15%; КПУ – 5,39%; Блок Литвина – 3, 96%. В такій ситуації помаранчеві змогли домовитись і 18 грудня 2007 р. Прем’єр-міністром було призначено Юлію Тимошенко. Перед урядом постала серйозні труднощі в зв’язку з світовою економічною кризою. Водночас конфлікт між Президентом та Прем’єром лише загострювався, що не могло не позначитись на політичній ситуації в країні, поширеними явищами стали взаємні звинувачення Ющенко і Тимошенко у корупції. Це все посилило розчарування людей в чинній владі, чим не могла не скористатись Партія регіонів, яка активно готувалась до реваншу на майбутніх президентських виборах. Вибори 2010 р. Перший тур виборів відбувся 17 січня 2010 р., В. Янукович отримав – 35,32% голосів; Ю. Тимошенко – 25,05%, В. Ющенко - лише 5,45%. Другий тур відбувся 7 лютого 2010 р., перемогу на них отримав В. Янукович – 48,95%, Ю. Тимошенко – 45,47%. Проте вибори відбулись з численними фальсифікаціями, практикувався підкуп виборців. Проте оскарження результатів виборів, яке було ініційоване Ю. Тимошенко не було задоволене. Зовнішня політика України. Свою діяльність на посту Президента України В. Ющенко розпочав з візитів до Москви, Страсбурга, Давоса та Варшави. У Москві з В. Путіним він провів переговори з питань торгово-економічних відносин, формування єдиного економічного простору, Азово- Керченської проблематики та про перебування Чорноморського флогу Росії у Севастополі. У Страсбурзі В. Ющенко виступив перед депугатами Європарламенту. У своїй промові він намагався роз'яснити європейцям внутрішню ситуацію в Україні і висловив надію на розширення співпраці з країнами Євросоюзу. Усі його візити засвідчили, що в Європі був великий інтерес до України і бажання з нею співпрацювати. Вже в 2005 р. українській економіці було надано статус – ринкової. А в 2008 р. Україна стала членом Світової організації торгівлі. Водночас Україна активізувалась як регіональний лідер, зокрема в рамках ГУАМу (Грузія, Україна, Азербаджан, Молдова). Київ засудив агресію Росії 82

проти Грузії в серпні 2008 р., а також Україна попередила Росію про небажаність участі кораблів Чорноморського флоту Росії, що базуються в Криму у війні проти Грузії. Від самого початку РФ підтримувала В. Януковича. Зовнішньополітичний курс України декларований Ющенком був спрямованим на євроатлантичну інтеграцію, що дуже непокоїло Кремль. Саме тому Москва вирішили тиснути на Київ, розпалюючи антиукраїнські настрої в Криму та Донбасі. Ще одним важелем тиску на Україну стали газові війни. Росія відмовлялась постачати Україні газ, вимагаючи збільшення ціни. Ситуація в українсько-російських відносинах стабілізувалась лише після того як Янукович очолив уряд. Проте в 2008 р. Росія розпочала нову газову війну проти України, а з 1 січня 2009 р. «Газпром» повністю припинив постачання газу до України. Москва вдало підтримувала конфлікт Ющенко-Тимошенко, і 18 січня 2009 р. між главами урядів обох країн Тимошенко і Путін була підписана нова газова угода, яка не була вигідна Україні. Ціна на газ збільшувалась до 450 доларів за тисячу кубометрів. Ця угода була невигідна українські економіці та фактично започаткувала енергетичну колонізацію України Росією. 4. Особливості політичного розвитку України 2010-2013 рр. 25 лютого відбулась інавгурація Віктора Януковича. З його приходом до влади розпочалась концентрація влади в руках Партії регіонів. Вже 11 березня 2010 р. у відставку було відправлено уряд Ю. Тимошенко, натомість уряд було сформовано Партією регіонів, яки очолив Микола Азаров. Вже у вересні 2010 р. Конституційний суд визнав неконституційним Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (політреформу 2004 року) у зв'язку з порушенням процедури його розгляду і ухвалення і відновив дію Конституції України 1996 року. Таким чином, Янукович отримав значно більші повноваження, а Україна знову стала президентсько-парламентською республікою. Водночас було ініційоване кримінальне провадження щодо лідера опозиції Ю. Тимошенко, її звинуватили в перевищенні службових обов’язків. Найбільшою є справа «по газовому договору з Росією від 19.1.2009 року». 11 жовтня 2011 року Ю. Тимошенко була засуджена на 7 років у «справі газового договору з Росією». Розпочались переслідування і інших опозиціонерів, зокрема Юрія Луценка, якого теж було засуджено до 4 років позбавлення волі. Багато опозиційних політиків виїхали за межі країни. Водночас розпочались утиски свободи слова та переслідування журналістів. Україна за рейтингом демократії, який щорічно оприлюднює «Економіст», впала з 53 місця («неповна демократія») до 79 («гібридний режим»), а в рейтингу «Індекс свободи слова», який оприлюднює міжнародна організація «Репортери без кордонів», Україна тільки за 2010 рік опустилась на 42 позиції й посіла 131 місце між Іраком (130) та Ізраїльськими територіями (132). 3 липня 2012 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про засади державної мовної політики», авторами якого були Колесніченко та Ківалов, члени Партії регіонів. Закон був спрямований на розширення прав російської мови, ним провладна партія хотіла здобути собі політичні бонуси на майбутніх виборах. 83

Проте цей закон був популістським, і не витримує критики Венеціанської комісії, для його реалізації необхідно близько 15 млрд доларів. Вибори 2012 р. Напередодні парламентських виборів, провладна партія ініціювала зміни до виборчого законодавства, зокрема прохідний бар’єр для політичних партій було збільшено до 5%, а також заборонено брати участь у виборах політичним блокам, що на думку експертів, зроблено для того, щоб не дати об'єднатися розрізненій опозиції. Незважаючи на численні фальсифікації, підкуп виборців та використання адміністративного ресурсу Партія регіонів отримала – 30% голосів; Батьківщина – 25,54%; УДАР – 13,96%; КПУ – 13,18%; Свобода – 10,44%. Оскільки вибори відбували за змішаною системою то владі вдалось перетягнути на свою сторону чимало самовисуванців і ввже 12 грудня 2012 р. було затверджено уряд на чолі з М. Азаровим, спікером Верховної Ради став один з лідерів Партії регіонів В. Рибак. "Вставай, Україно!". Узурпація влади Партією регіонів, небажання влади йти на діалог з опозиціє і суспільством та погіршення економічного становища України призвело до глибокої суспільно-політичної кризи. 14 березня 2013 р. у Вінниці опозиційні парті ВО "Батьківщина", УДАР та ВО "Свобода" розпочали масові акції протесту "Вставай, Україно!" проти режиму Януковича. Масові акції відбулись у всіх обласних центрах України. Влада всіляко ускладнювала та перешкоджала проведенню мітингів, але навіть у Донецьку на мітинг 31 травня вийшло до 4 тисяч людей. Зовнішня політика. Прихід до влади Януковича ознаменувався поверненням до багатовекторної, а по суті проросійської зовнішньої політики. Вже 21 квітня 2010 р. президент РФ Д. Медвєдєв відвідав Харків, де було підписано угоду про знижку у сто доларів ціни на газ для України, взамін українська сторона погоджувалась продовжити термін дислокації ЧФ Росії до 2042 р., так звані Харківські угоди. Ще 2 квітня президент В. Янукович ліквідував комісію з підготовки вступу України до НАТО. Водночас Київський апеляційний суд заборонив проведення референдуму з питання вступу України до НАТО. 1 липня 2010 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в якому наша держава визначається як позаблокова європейська держава.

5. Революція гідності. Причини та передумови Революції Гідності (21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р.) Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці терміни сьогодні стали невід’ємною складовою в історії побудови української державності. Україна є досить молодою республікою, юридично свою незалежність вона отримала у 1991 р., проте в реаліях це було далеко від бажаного. Протягом усього періоду незалежності ми стали свідками того, як наша держава поступово перетворювалася на другорядну країну світу, сателіта Російської Федерації. Замість реформ та змін, в країні зберігалася законсервованість системи, котра дісталась нам у спадок ще від Радянського Союзу. Тіньова економіка, зростання корупції та хабарництва, безвідповідальність влади та її авторитарний характер, навмисне знищення армії практично зруйнували потенціал країни. Україна перебувала у стані постійної кризи у всіх сферах життя. Помаранчева революція 84

2004 р. мала стати рушійною силою до змін, люди вірили, що буде усе поновому. Проте очікування не справдилися, а навпаки, були розбиті у пух і прах. У 2010 р. до влади прийшла «банда олігархів», яка вирішила знищити рештки справжнього українства та й ще за його рахунок наживитись. Президент В. Янукович за час свого правління (2010–2014 рр.) встиг узурпувати конституцію 2004 р. та зосередити у своїх руках усю повноту влади. Колишній співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи щодо України Ханне Северінсен так прокоментувала формування влади Януковичем у перші два місяці каденції: «Я дуже занепокоєна. Я завжди знала, що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що за два місяці, відколи працює новий Президент, він використав їх для того, щоб підібрати під себе уряд, скасувати результати виборів 2007 року, повністю підкорити собі Вищу раду юстиції, Верховний Суд, СБУ і навіть парламент». Все ж українці вірили, якщо Україна стане на шлях європейської інтеграції, то в державі будуть проведені соціально-економічні та політичні реформи. Але сценарій розвивався зовсім по-іншому. Адміністрація президента В. Януковича та уряд на чолі з М. Азаровим вели активну проросійську зовнішню політику. Важливим етапам в історії незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного партнерства 28–29 листопада 2013 р. Але незадовго до цього була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали великі надії на співробітництво України із ЄС, а тому зроблена заява стала тим каталізатором, який призвів до перших актів протесту. Перших 9 днів Євромайдану Епіцентром основних подій знову ж таки стала столиця України м. Київ. 21 листопада близько 22:00 на Майдані Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх чисельність нараховувала близько 1500 осіб. Вони пікетували Адміністрацію Президента, а потім, повернувшись на Майдан, вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України. 22 листопада ввечері уже відбувся мітинг, у якому взяло участь близько 3–5 тис. людей. Наступного дня на Майдані Незалежності розпочалася штовханина з міліцією, яка намагалася відтіснити мітингувальників, розширивши площу навколо місця встановлення новорічної ялинки. В цей же час поширилася інформація, що до Києва на антимайдан і провладний мітинг їдуть автобуси із людьми, яким обіцяли грошові виплати. 24 листопада в Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані Незалежності, які зібрали більше ніж 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові, Луганську та Харкові. Українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії, Англії та ін. держав теж вдалася до протестів. Тим часом в столиці України при підтримці Януковича був створений антимайдан, який охороняли загони «Беркуту». Близько 15:00 на вулиці Грушевського під будинком уряду відбулись зіткнення міліції з мітингувальниками. За даними столичного управління МВС, мітингарі зі «Свободи» кидали у правоохоронців якусь арматуру, запалені фаєри та 85

каміння. Але, на справді, у міліцію почали кидати спеціально організовані владою «тітушки». Тож міліціонери застосували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати для розгону натовпу. Цього дня чимало киян та гостей міста постраждали від сльозогінного газу, розпиленого міліцією. В одинадцятій годині вечора розпочалися нові заворушення, проте мітингувальникам вдалося вистояти ніч. Протягом 25–27 листопада в Києві відбулися перші страйки київських студентів. Також мітинги проводились в інших містах України, зокрема у Тернополі та Львові. 28 листопада уже відбувся загальностудентський страйк. Декілька колон студентів з десятків різних вишів Києва об'єдналися у парку Шевченка, після чого рушили на Майдан Незалежності. Увечері 29 листопада на Євромайдані відбувся великий мітинг. Участь у заході взяли лідери трьох опозиційних партій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, а також екс-глава МВС Юрій Луценко. Вони виступили із закликами відставки М. Азарова та дострокових виборів до парламенту. Силовий розгін 30 листопада Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш гострого характеру. Кривавою виявилася ніч на 30 листопада. Тоді начальник ГУМВС України в Києві Валерій Коряк віддав безпосередній наказ про застосування сили у розгоні Євромайдану. О 4 годині ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося близько 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці «Беркуту». За допомогою сили, використовуючи вибухові пакети та б’ючи кийками та ногами людей, їм вдалося витіснити мітингувальників із площі. Серед протестувальників було багато поранено. Близько 5 ранку «Беркут» «зачищав» Хрещатик. Новорічна ялинка, яка стояла на Майдані і через яку буцімто і розігнали майдан, у соціальних мережах була прозваною «кривавою» через силовий розгін мирних людей. Як повідомляє ТСН, близько 35 людей були госпіталізовані, а 37 заарештовано. Застосування сили проти мирних людей викликало хвилю обурення в українській громадськості. Ця подія стала переломним моментом у революційних подіях. Поступово протести перетворилися із проєвропейських на антиурядові і стали значно масштабнішими. Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Київська, Львівська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська обласні ради, а також міські ради Донецька, Львова, Хмельницького засудили дії міліції проти учасників Євромайдану. Львівщина та Івано-Франківщина висловили недовіру Януковичу та його урядовцям, сформованим центральною владою облдержадміністраціям та разом із Тернопільщиною оголосили про участь у загальнонаціональному страйку. Масові протести 1 грудня Масові протести 1 грудня. Після кривавого розгону майдану по всій Україні пройшли численні мітинги. 1 грудня у Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей. О 12:30 на Майдані Незалежності відбулося Всеукраїнське народне віче. В той же час на мітингу були європейські дипломати: віцепрезидент Європарламенту Яцек Протасевич, колишній глава Європарламенту Єжи Бузек та колишній глава польського уряду, лідер партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський. Близько 13:00 організована група з 50-60 осіб у масках і касках, з битками та палицями увірвалася до приміщення КМДА, зламавши двері та розбивши вікна. Групу очолювала Тетяна Чорновол, яка 86

закликала захопити будівлю для унеможливлення її підпалу зі сторони влади. Міліція не чинила спротив атакувальникам. Уже згодом приміщення зайняли мирні мітингувальники. Того ж дня опозиційні сили створили Штаб національного спротиву (ШНС) – координаційний центр Євромайдану, що був розташований у Будинку профспілок. Головними вимогами штабу стали відставка Кабміну, а також проведення позачергових виборів Президента й уряду. Тим часом на вул. Банковій на двох білих автобусах були завезені «тітушки» у кількості близько 50–60 осіб. Близько 14:20 розпочався штурм біля будівлі Адміністрації Президента – група молодиків закидала працівників міліції бруківкою і фаєрами, робились спроби прорвати ланцюг силовиків за допомогою екскаватора, захопленого із включеним двигуном на вулиці Інститутській. Представники опозиції, зокрема Петро Порошенко, закликали людей не піддаватись на провокації й не йти на штурм, але отримали у відповідь образливі вигуки російською мовою. Приблизно о 16:30 спецпідрозділи перейшли у наступ. За повідомленням Громадського телебачення, під час розгону постраждали кілька журналістів, що висвітлювали події. Затриманих приводили у двір Адміністрації Президента, де над ними чинили знущання та насильство. Ближче до вечора ситуація в столиці України дещо стабілізувалася. Події у період з 2 грудня 2013 р. по 16 січня 2014 р. Протягом 2–7 грудня у всій Україні тривали великі проєвропейські та антиурядові мітинги. Протестувальники у Києві остаточно захопили Будинок профспілок та КМДА. Тривали різні акції протесту біля Адміністрації Президента і Генеральної прокуратури. Широкомасштабним виявився мітинг 8 грудня, який увійшов в історію під назвою «Марш мільйонів», оскільки на Майдані Незалежності зібралося близько мільйона громадян України, яким була не байдужа доля їх держави. Голова політради ВО «Батьківщина» О. Турчинов зі сцени оголосив намір блокувати решту урядових будівель та встановлювати наметові містечка на вулицях урядового кварталу. Опозиція дала Януковичу 48 годин на виконання вимог Майдану, зокрема відставку уряду та позачергові президентські вибори. Того ж дня в Києві було повалено пам’ятник Леніну. Так, по всій Україні був започаткований "ленінопад" - широкомасштабна хвиля активного протесту проти радянського "совка", яка передбачала повалення та демонтаж памятників лідеру більшовицької партії (комуністів) В. Леніну. Після завершення офіційної частини заходу мітингувальники рушили на вулиці урядового кварталу, де створили кілька блокпостів та барикад, зокрема на вул. Грушевського, Лютеранській, Круглоуніверситетській та перехресті Шовковичної і Богомольця. Але уже 9 грудня з настанням темряви внутрішні війська та спецпризначенці розпочали атаки на блокпости та барикади Євромайдану в урядовому кварталі. До 4 години ранку 10 грудня спецпризначенці практично знищили всі барикади в урядовому кварталі. Тоді у сутичках постраждали близько 10 мітингувальників. В ніч на 11 грудня силовики здійснили спробу штурму Євромадйану. Наступ було розпочато о 1 годині ночі з боку вулиць Інститутської та Європейської площі, після 3-ї ночі здійснювалися також спроби штурму КМДА. Але завдяки дзвонам Михайлівського золотоверхого собору, закликам Руслани Лижичко, Юрія Луценка, Святослава Вакарчука зі сцени Майдану до киян прийти на допомогу, а також трансляції подій через інтернет, тисячі киян 87

вийшли на допомогу протестувальникам, завдяки чому до 9 ранку ситуація стабілізувалася, а силовики покинули Хрещатик. 12 грудня опозиція закликала людей прийти на народне віче 15 грудня. «Звертаємось до всіх українців приїхати в неділю на 12 годину на наше народне віче», - закликав А. Яценюк. Також, він нагадав, що на 17 грудня запланований візит президента Януковича до Москви: «Основне питання порядку денного народного віче, яке ми називаємо «День гідності» – не дати можливості Віктору Януковичу підписати угоду про вступ України в Митний союз». В «День гідності» (15 грудня) протестувальники висунули вимогу Президенту України Віктору Януковичу звільнити усіх політв'язнів, включаючи екс-прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. Крім того, Євромайдан прийняв резолюцію, яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз під час візиту в Москву. 17 грудня більше однієї тисячі людей почали пікетувати будівлю МВС України з вимогою відставки Віталія Захарченка та припинення кримінального провадження стосовно учасників Євромайдану. 19 грудня народні депутати в Раді прийняли закон про звільнення від кримінальної відповідальності учасників Євромайдану та відпустити попередньо заарештованих. За це рішення проголосували 339 депутатів. В той же час Янукович звернувся до Генерального прокурора з проханням звільнити мітингувальників, котрих було раніше ув’язнено. У неділю, 22 грудня, на Майдані Незалежності в Києві відбулося четверте за рахунком народне віче. За різними даними, на Євромайдані було до 100 тисяч людей. На ньому було ухвалено резолюцію про створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об'єднання «Майдан» з метою поглиблення, розширення та подальшої координації діяльності Євромайдану. У ночі 25 грудня відбулося побиття журналістки та активістки Євромайдану Тетяни Чорновол. Прокуратура відкрила кримінальну справу, але в той же час затягувала із розслідуванням. Надалі події в Україні були досить спокійними. 29 грудня було організовано мирний автопробіг до резиденції Президента України в Межигір’ї. 31 грудня Штаб національного спротиву оприлюднив план дій на січень 2014 року, згідно з яким акції на Євромайдані планують продовжити до 24 січня. Новий рік у Києві на Майдані Незалежності зустрічали сотні тисяч українців. За деякими даними, на площі було близько півмільйона людей. Сходитися люди почали звечора і до півночі весь Майдан був забитий вщерть. Українців розважили виступами різних виконавців, драйвом та жартами. Усіма присутніми було виконано Гімн України, таким чином було встановлено рекорд Гінеса. Загалом до 16 січня події в столиці та в інших областях України були досить спокійними, оскільки гострих сутичок не було. Але мітингувальники продовжували акції протесту, а наметове містечко у Києві тільки розросталось. «Диктаторські закони 16 січня» У четвер 16 січня 2014 р. у Верховній Раді України з порушеннями було прийнято 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян. Закони приймалися підняттям рук, без використання системи «Рада» та без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували. Ці законодавчі акти, на думку більшості експертів, обмежували права громадян, надавали органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту і мали на меті криміналізувати 88

опозицію та громадянське суспільство. Прийняття законів стало реакцією влади на масові протести громадян. У Партії регіонів наголошували на легітимності ухвалених рішень і їхньому сприятливому впливі на ситуацію в Україні. Проте такі дії чинної влади обурили не тільки українське суспільство, але і викликали стурбованість у країнах Європи та США, оскільки вони обмежували громадянські права людей, задекларовані у Конституції. У прийнятих «диктаторських законах» йшлося: «Участь в зборах, мітингу, вуличному поході, демонстрації, іншому масовому заході у масці, шоломі або з використанням інших засобів чи способів маскування з метою уникнення ідентифікації особи, або наявність у особи, яка бере участь у такому заході, відкритого вогню, піротехнічних засобів (освітлювальних, сигнальних, імітаційних), зброї, спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, вибухових чи легкозаймистих речовин, предметів, спеціально пристосованих чи заздалегідь заготовлених для вчинення протиправних дій, а також участь у такому заході без дозволу органів внутрішніх справ у форменому одязі, що повторює або схожий на формений одяг працівників правоохоронних органів чи військовослужбовців, - тягнуть за собою накладення штрафу від ста п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб». «Встановлення без дозволу органів внутрішніх справ для проведення зборів, мітингів, вуличних походів чи демонстрацій або під час їх проведення конструкцій, палаток чи інших малих архітектурних форм, предметів чи конструкцій, що використовуються як сцена, звукопідсилюючої апаратури, – тягнуть за собою накладення штрафу від двохсот п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб»; «Здійснення особою, яка керує транспортним засобом, руху у колонах в складі більше п’яти транспортних засобів без узгодження умов та порядку руху з відповідним підрозділом Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечує безпеку дорожнього руху, що спричинило створення перешкод для дорожнього руху, – тягнуть за собою накладення штрафу від сорока до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права керування транспортними засобами на строк від одного до двох років з оплатним вилученням транспортного засобу у його власника чи без такого»; «Блокування будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, з метою перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк». Крім цих основних положень, нові закони забороняли: діяльність інтернетЗМІ без реєстрації в якості інформагентства, здійснювати та поширювати наклеп, збирати, зберігати чи поширювати секретну інформацію про суддю, його родичів чи членів сім'ї. Також нацкомісія по регулюванню у сфері зв’язку й інформації отримала право зобов’язати інтернет-провайдерів обмежувати доступ своїх абонентів до сайтів всесвітньої мережі, через яку здійснюється поширення інформації, що суперечить законодавству. Як бачимо, за своїм змістом Закони 16 89

січня були диктаторськими і фактично повністю обмежували громадянські права українського народу. Що у свою чергу означало зневажання демократичних основ, закладених в Конституції України. Події 19–27 січня 2014 р. Хід таких подій, зрозуміло, не влаштовував українське суспільство. Більше сотні громадських організацій оголосили повну мобілізацію на Майдані Незалежності у Києві. Лідери опозиції події 16 січня назвали державним переворотом і закликали до всеукраїнського страйку. У заяві Міжнародного фонду «Відродження» йдеться, що у стінах Верховної Ради «відбулась безпрецедентна за своєю зухвалістю атака на базові права людини та громадські свободи, що ставить під сумнів демократичну природу української держави та відкриває шлях до масових репресій проти її громадян». 19 січня 2014 р. у Києві на народному вічі зібралось кілька десятків тисяч мітингувальників, що висловили своє обурення ухваленням «законів про диктатуру». Поступово мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та внутрішніми військами. За ініціативою лідерів Автомайдану, зокрема Сергія Коби, що зробив заклик зі сцени Євромайдану на народному вічі, було розпочато ходу на підготовку безстрокового пікету ВР з подальшою вимогою до депутатів переголосувати закон Колесніченка-Олійника. Хода зустрілася із загонами внутрішніх військ і «Беркуту» на вул. Грушевського, і протистояння переросло у довготривалу сутичку із застосуванням різних видів холодної зброї. У наслідок зіткнень радикально налаштовані мітингувальники підпалили автобус «Беркута», а самих бійців закидали камінням і петардами. Спецпризначенці застосувала спецзасоби і водомет, який чинне законодавство забороняє застосовувати при температурі атмосферного повітря нижче 0 °C, відтак його було застосовано незаконно. Загалом до вечора було поранено близько 100 мітингувальників. Сутички тривали наступного дня. В ніч з 20 на 21 січня продовжувались зіткнення, в результаті яких мітингувальники були дещо відтіснені від барикад, але на ранок їм вдалось повернути втрачене. Силове протистояння було призупинене 4-ма священиками, які стали між протестувальниками та спецпідрозділами. Кривавим для України виявився День Соборності 22 січня. Близько 8 ранку 22 січня «Беркут» пішов у наступ на вулиці Грушевського, почав розбирати барикаду й затримувати людей. О пів на дев'яту протестувальники перейшли в контратаку і повернулись на попередні позиції, а силовики відступили за лінію спалених автобусів. Внаслідок атаки спецпризначенців близько 200 протестувальників було поранено. За повідомленням «ВВС Україна» та «Української правди» 22 січня, «один з керівників медичної служби Євромайдану підтвердив загибель учасника сутичок на вулиці Грушевського. Молодий хлопець отримав чотири вогнепальних поранення: одне з яких було в шию, а інше – в голову. Цією особою виявився палкий патріот України і охоронець Євромайдану – Сергій Нігоян, 20-річний вірменин з Дніпропетровської області. Того ж дня було застрелено ще одну людину, білоруського активіста Михайла Жизневського. Згодом лікарі виявили в тілі одного із загиблих кулю від снайперської гвинтівки Драгунова калібру 7,62 мм, у іншого – пістолетну кулю калібром 9 мм. 90

Цього ж дня у лісосмузі в Бориспільському районі Київської області було знайдено тіло Юрія Вербицького, що був викрадений з Олександрівської лікарні. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. Після обіду спецпідрозділи були контратаковані майданівцями і відійшли на попередні позиції, на яких також з'явився бронетранспортер. Ситуація в країні значно загострилася і набрала радикального характеру. З 22 січня до 27 січня було захоплено 10 адміністрацій. Це всі західні ОДА, крім Закарпатської, та Чернігівська з Полтавською. На півдні захоплення не відбулися. Черкаську ОДА міліція відбила і почала зачистку серед населення. Тоді було схоплено і ув’язнено близько 56 чоловік. У всіх областях, окрім Донецької і Криму, пройшли мітинги на підтримку Євромайдану. В ніч з 25 на 26 січня 2014 р. мітингувальникам вдалося захопити Український дім, який, за інформацією, спецпризначенці могли використати для атаки людей. Крім того, євромайданівці зайняли будівлю Міністерства енергетики та вугільної промисловості на вулиці Хрещатик та будівлю Міністерства юстиції на Городецького. Слід відзначити, що майже у всій країні були організовані центри та пункти допомоги Євромайдану. Люди допомагали, чим могли: приносили гроші, хтось одяг, харчі, медикаменти тощо. Як ніколи, український народ був на хвилі всезагального патріотичного піднесення. Повсюдно звучали такі гасла, як «Слава Україні – Героям слава», «Слава нації – Смерть ворогам», «Україна понад усе» та дзвінко звучав Гімн України. Елементи національної атрибутики були практично всюди. Перші здобутки Євромайдану (28 січня – 17 лютого) Враховуючи загострення ситуації, 28 січня Верховна Рада України скасувала «диктаторські закони 16 січня». Також у цей день пішов у відставку Прем’єр-міністр М. Азаров та його уряд. Це була значна перемога Євромайдану у відстоюванні своїх прав, але протестувальники не збиралися розходитись, вони вирішили стояти до кінця. 29 січня Верховна Рада ухвалила законопроект, поданий нардепом від фракції Партії регіонів Юрієм Мірошниченком щодо амністії учасників акцій протесту. Відповідно до нього мітингувальники мають звільнити адміністративні будівлі в Україні протягом 15 днів. Також йдеться про звільнення автошляхів. У свою чергу учасники протестів звільняються від кримінального переслідування. При цьому амністія не поширюється на осіб, що вчинили тяжкі злочини, наприклад, побиття журналістів та викрадення людей. Ні опозиція, ні мітингувальники не збиралися виконувати законопроект про амністію, зокрема, про це повідомив комендант Майдану Андрій Парубій. А вже наступного дня лідери опозиційних фракцій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок опублікували спільну заяву, в якій звинуватили В. Януковича та Партію регіонів у порушенні конституційних норм щодо прийняття відповідного законопроекту. Також 30 січня було знайдено зниклого лідера Автомайдану Дмитра Булатова, який був сильно побитий. Як розповів він сам, невідомі били його, катували, відрізали йому вухо та навіть розпинали. Тодішня влада заперечувала факт тортур і вважал, що цей інцидент є інсценованим. Надалі ситуація в країні стабілізувалася. Основним питанням була конституційна реформа. Активісти Майдану і опозиція вимагали повернення до основ Конституції 2004 р. та обмеження повноважень Президента. 9 лютого відбулося ювілейне 10 народне віче. На ньому лідер фракції «Батьківщина» Арсеній 91

Яценюк наголосив: «В Україні повинен сформуватись уряд Майдану, який буде урядом проти Януковича, за нову європейську Україну, де кожен українець відчує – ми таки перемогли і йдемо вперед в цих надскладних умовах». 15 лютого учасники акцій протесту на Майдані Незалежності розпочали процедуру звільнення Київської міської державної адміністрації. 16 лютого Генпрокурор Віктор Пшонка зробив заяву щодо звільнення активістів «Із завтрашнього дня (17 лютого) будуть проводитися усі процедурні дії щодо закриття кримінальних проваджень. Закон набуде чинності із завтрашнього дня. 268 підозрюваних буде звільнено від відповідальності і 108 кримінальних проваджень буде закрито». Після цього протестувальники прийняли рішення про остаточне звільнення КМДА. Пік Революції Гідності 18–20 лютого 2014 р. Ще 16 лютого на народному вічі було ухвалено рішення про «мирний наступ» у вівторок 18 лютого до Верховної Ради із метою заставити політиків прийняти зміни до Конституції і врегулювати кризову ситуацію. 17 лютого було оприлюднено заяви Правого сектору та Всеукраїнського об'єднання «Майдан» про «загальну мобілізацію» у зв'язку з «мирним наступом». Уже зранку 18 лютого євромайданівці розпочали ходу до Верховної Ради, де депутати повинні були прийняти зміни до Конституції України щодо обмежень повноважень Президента. У той час до урядового кварталу було стягнуто великі сили міліції, БТР і два водомети. Але за вказівкою голови Верховної ради В. Рибака канцелярія ВРУ відмовлялася реєструвати цей документ, не згоджуючись на жодні компроміси. До кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося. На вулиці Грушевського та Кріпосного почалися сутички між протестувальниками і міліцією. На вулиці Шовковничній проти демонстрантів бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували спецзасоби: світлошумові гранати та помпові рушниці. Також силовики піднялись на дах будинку по вул. Інституцькій 17/5 і звідти кидали шумові гранати та стріляли з рушниць. З боку учасників «Мирного наступу» у сторону правоохоронців летить каміння та петарди, крім того, протестувальники підпалили дві вантажівки КАМАЗ, що блокували проїжджу частину. Сутички між силовиками та євромайданівцями відбулися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна». Тим часом на вулиці Липській мітингувальники спалили офіс Партії регіонів. Близько 13 години «Беркут» почав відтісняти мітингувальників по вулиці Інститутській у бік Майдану Незалежності. У свою чергу мітингарі розпочали спорудження барикад на перехресті вулиць Інститутської і Банкової з бруківки та у Маріїнському парку з підручних матеріалів. Близько 16 години міліція відтіснила протестувальників до Жовтневого палацу поблизу майдану Незалежності, де розпочали атаку проти учасників акції протесту. Близько 16 години «беркутівці» захопили барикади на вулиці Грушевського та взялися за руйнування барикад на Хрещатику. Фактично усі барикади перед Майданом було знищено, але в останню мить за наказом керівників силовики зупинилися, очікуючи падіння барикади на Хрещатику зі сторони Європейської площі. Цим скористались активісти оборони Майдану, їм вдалося побудувати «останню» барикаду по вулиці Інститутській в межах Майдану, використовуючи дерев`яні піддони, які діставали з під палаток. Міністерство внутрішніх справ спільно з Службою безпеки України оприлюднили заяву, у якій відомствами висувалася вимога до 92

мітингарів: до 18 години припинити протистояння, інакше силовики обіцяли «навести порядок всіма засобами, передбаченими законом». Крім того, у міліції повідомили про проведення антитерористичної операції на Майдані Незалежності. О 18 почався штурм внутрішніми військами барикади зі сторони Європейської площі з використанням БТР, у якому перебував екіпаж «Беркута». Близько 19 години у ході антитерористичної операції з усіх боків на Майдан Незалежності розпочався наступ силовиків. Демонстрантів на Майдані перебувало близько 20 тисяч. Сутички вечора 18 лютого на майдані Незалежності відбувалися як з боку вулиці Інститутської, так і з боку Європейської площі. Запеклі бої тривали усю ніч. Близько півночі відбувся підпал Будинку профспілок, в якому перебувало багато людей. Крім того, на Майдані було повністю виключено світло, що значно ускладнило становище. Фактично внутрішні війська та «беркутівці» знищили усі барикади, єдиним бар’єром між обома сторонами був сильний вогонь, який євромайданівці підтримували усіма підручними засобами. Штурм припинився тільки під ранок, коли у силовиків закінчились гранати і набої. Злам ситуації на користь протестувальників відбувся близько 6 ранку 19 лютого, коли на допомогу оборонцям Майдану крізь блокаду силовиків прорвався автобус львів'ян. Вони з палицями і щитами кинулись у наступ на солдат внутрішніх військ, які згодом почали відступ. Протестувальникам вдалось повністю відновити контроль над Майданом Незалежності. Під час цих подій силовиками з вогнепальної зброї було вбито більше 20 осіб. Переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, що тривали до 2-ї години ночі 19 лютого, пройшли безуспішно – В. Янукович вимагав від протестувальників покинути територію Майдану. Близько 13-ї години СБУ оголосила про приведення у готовність суб'єкти боротьби з тероризмом на території держави. Готуючись до залучення армії в конфлікт, Янукович звільнив 19 лютого генерал-полковника Володимира Заману з посади начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України і призначив на цю посаду Юрія Ільїна, який до того обіймав посаду командувача Військово-морських сил Збройних сил України. Дії влади викликали масовий протестний рух у всій Україні. В Тернополі, Львові, Івано-Франківську відбулися штурми будівель МВС, прокуратури та адміністрацій. Фактично міліція та інші силові структури були позбавленні своїх повноважень. Усюди організовувалась народна самооборона. Вранці 20 лютого протестувальники у Києві перейшли у наступ. Їм вдалося зайняти приміщення міністерства Агрополітики і відтіснили «Беркут» від монументу Незалежності, звільнили Жовтневий палац та Український дім. В той же час на дахах готелів «Козацького» та готелю «Україна» розташувались снайпери, що відкрили прицільний вогонь по протестувальниках на ураження. До 14-ї години число загиблих досягло 35 осіб, а о 17-й повідомлялося про 60 загиблих. Становище у столиці країни було вкрай важким. Близько 17-ї години народні депутати почали збиратися у Верховній Раді для обговорення ситуації у центрі Києва. О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними і постановив «Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству 93

внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим та воєнізованим формуванням негайно припинити та не допускати надалі застосування сили. Заборонити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту». За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії. Ця постанова поклала край триденному кровопролиттю. Повалення режиму Януковича 21 лютого 2014 р. лідери опозиції підписали з Віктором Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні. Відповідно до угоди протягом 48 годин з моменту її підписання мала б відновити дію Конституція України в редакції 2004 року та сформовано новий коаліційний уряд; до вересня 2014 року треба було провести конституційну реформу; до грудня 2014 року – провести позачергові президентські вибори; також треба прийняти нове виборче законодавство та обрати новий склад ЦВК; провести розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи; також влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції, представник від Росії відмовився підписати. Того ж дня Верховна Рада («за» - 386 депутатів) проголосувала Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в редакції від 2004 р.), це означало, що тепер буде сформовано новий уряд незалежно від Президента. Увечері 21 лютого відбувся велелюдний Майдан. На ньому виступили лідери опозиції, які оголосили про укладання угоди із чинним Президентом. Але такі дії євромайданівці засудили і освистали. Тоді на трибуну сцени піднявся один із сотників самооборони Майдану Володимир Парасюк й заявив, що Майдан не буде терпіти Януковича до виборів в грудні 2014. Сотник проголосив ультиматум, що якщо Янукович не піде у відставку до ранку, то самооборона піде на штурм. Євромайдан палко із захватом підтримав сотника. У ніч з 21 на 22 лютого Янукович, наляканий можливістю потрапити під народний суд, залишив Адміністрацію Президента та втік у Харків. 22 лютого о 17 годині 11 хвилин Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 р. Отже, основна мета Євромайдану була досягнута. Того ж дня, Віктор Янукович записав телезвернення, у якому назвав події 18–20 лютого в Україні державним переворотом, порівнявши їх з приходом нацистів до влади у Німеччині, назвав депутатів, що вийшли з Партії регіонів, зрадниками та заперечив легітимність прийнятих Верховною Радою рішень. 23 лютого 2014 року фракція Партії регіонів оприлюднила свою заяву, в якій усю відповідальність за ситуацію в Україні поклала на Президента Віктора Януковича та його найближче оточення: «Ми, фракція Партії Регіонів у Верховній Раді України і наші однопартійці, рішуче засуджуємо злочинні накази, що призвели до людських жертв, до порожньої скарбниці, величезних боргів, ганьби в очах українського народу і всього світу, в результаті чого наша країна опинилася на краю прірви, загрози розколу і втрати національного суверенітету». 25 лютого 2014 року Генеральний прокурор України Олег 94

Махніцький повідомив, що Віктора Януковича оголошено у розшук за підозрою у масових вбивствах людей з обтяжливими обставинами відповідно до частини 2 статті 115 Кримінального кодексу. 27 лютого з'явилась інформація, що Янукович перебуває на території Росії, куди дістався морем разом зі своїм сином Віктором. Таким чином, події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали усьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною – кров’ю «Небесної Сотні» – патріотів, які поклали своє життя на вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін. Саме тепер українцям вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях формування повноцінного громадянського суспільства. Але боротьба за свою державу ще не завершилась. Наступним випробовуванням для України стала анексія Криму Російською Федерацією та війна на Сході. 6. Вибори 2014 р. Президента України і дострокові вибори Верховної Ради України Після повалення режиму В.Януковича єдиним вищим легітимним органом влади залишилась Верховна Рада України. Під впливом подій "Революції гідності" відбулось переформування її більшості. Частина депутатів колишньої більшості втекла за кордон, боячись переслідувань. Решта депутатів взяла на себе відповідальність за долю країни. 22 лютого спікером ВР України був обраний Олександр Турчинов, він же став і виконуючим обов'язки Президента України. За короткий час парламентом були ухвалені важливі рішення, які відновили вертикаль влади, і впроваджені заходи по захисту країни. Так, були відновлені дії положень Конституції, які були скасовані режимом Януковича, скасовані "диктаторські" закони, ухвалені заходи з відновлення боєздатності армії, створена Національна гвардія, добровольчі батальйони спецпризначення; прийнято пакет законодавчих актів з реформування правоохоронних органів, антикорупційний пакет, пакет заходів з люстрації, законодавство в рамках асоціації України і ЄС та інші. 28 лютого в країні був створений новий уряд на чолі А.Яценюком, завдання якого уникнути економічного краху в умовах повністю розграбованої державної казни і розв'язаної Росією війни. Одним з важливих завдань нової влади стало проведення виборів президента, щоб остаточно спростувати твердження Росії про нелегітимність влади в Україні. Вибори Президента України відбулися в один тур 25 травня 2014 р. Вперше за історію незалежності голосування відбулось не по всій території країни: не мали змоги проголосувати мешканці окупованого Росією Криму та жителі багатьох районів Донбасу, захоплених терористами. 95

У бюлетені були зазначені прізвища 21 кандидата. Перемогу на виборах здобув Петро Порошенко (54,7% голосів). Приведений до присяги 7 червня 2014 р. 25 серпня 2014 року Президент України П.Порошенко публічно оголосив про рішення достроково припинити повноваження Верховної Ради України сьомого скликання. Цей крок було здійснено у строгій відповідності зі статтею 90 Конституції України, за якою "Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції...". Парламентська коаліція розпалася 24 липня 2014 року, коли фракція "УДАР" та "Свобода" оголосили про свій вихід з неї. Протягом місяця нової коаліції не було сформовано. Рішення Президента України стало логічною та очікуваною відповіддю на один з ключових запитів українського суспільства про перезавантаження влади: згідно із соціологічними опитуваннями 80% громадян України підтримували необхідність проведення позачергових виборів парламенту. Цим було також реалізовано одну з головних вимог Революції гідності, оскільки вибори до парламента є найкращим способом люстрації. 9 жовтня Петро Порошенко підписав закон "Про люстрацію", ухвалений Верховною Радою 16 вересня. Фінальна версія закону обмежує право для високопосадовців режиму Януковича займати посади в органах влади на 10 років, іншим – на 5. 14 жовтня Петро Порошенко підписав указ про створення Національної ради з питань антикорупційної політики, як консультативно-дорадчого органу при президенті. Згідно з указом, Нацрада готуватиме президентові пропозиці щодо визначення та вдосконалення антикорупційної стратегії, здійснюватиме системний аналіз стану запобігання і протидії корупції, ефективності реалізацій антикорупційної стратегії та заходів. Того ж дня Рада прийняла закон про прокуратуру, який заборонив їй втручатися у цивільне життя, чинити вплив на громадян та бізнес. Дострокові вибори до Верховної Ради України відбулися 26 жовтня 2014 р. Вино проводились за змішаною системою. Половину депутатів обиралось за партійними списками, інша половина в мажоритарних огругах. Як і на президентських виборах вони проводились не на всій території країни: не мали змоги проголосувати більшість мешканці окупованого Росією Криму та жителі багатьох районів Донбасу, захоплених терористами. У новообраному парламенті утворилась більшість у складі 302 депутатів. На першому засіданні Головою ВРУ було обрано В.Гройсмана, а Прем'єрМіністром А.Яценюка. Незабаром був сформований уряд, до якого увійшли іноземні спеціалісти.

Поняття і терміни Правова держава – це держава, яка характеризується контролем народу над владою, пануванням права в усіх сферах державного життя, реалізацією суверенних прав і свобод громадян, високою правовою культурою населення і ефективною правоохоронною системою. Демократична держава – це держава, в якій вся система побудована на демократичних засадах, пріоритеті прав людини, виборності й звітності інститутів влади тощо. Позаблокова держава – міжнародний статус держави, який передбачає не входження до будь-яких політичних, воєнних блоків; дотримання принципів рівновіддаленості від всіх центрів сили, що існують у світі, і співробітництва з усіма державами світу. "Партія влади" – сукупність політичних сил, що підтримують і є опорою існуючої влади. Мажоритарна виборча система ~ система визначення результатів голосування при обранні центральних і місцевих представницьких органів, президентів та інших осіб. Це така система підрахунку голосів, коли обраним вважається кандидат, який отримав абсолютну більшість голосів або просту більшість 50% + 1 голос. Пропорційно-мажоритарна (змішана) виборча система – вид виборчої системи, в якій поєднуються елементи пропорційної і мажоритарної. Пропорційна виборча система – вид виборчої системи, за якої порядок визначення результатів виборів у представницькі органи проходить на основі підрахунку голосів, поданих громадянами за кандидатів, що були включені до списків від певних політичних партій (виборчих об'єднань). Структурна перебудова економіки – цілеспрямовані заходи з метою пристосування економіки країни до нових реалій (стимулювання і підтримка розвитку певних галузей виробництва), до системи міжнародного поділу праці. Приватизація – продаж або передача приватним власникам державної власності. Корупція – злочинне використання державними чиновниками та іншими посадовими особами своїх формальних прав з метою особистого збагачення. Тіньова економіка – та частина економіки, яка працює поза межами державного контролю, регулювання, не сплачує обов'язкових платежів до бюджету країни. Лібералізація цін – процес пом'якшення або скасування контролю держави за системою утворення цін. Гіперінфляція – швидке зростання товарних цін і грошової маси в обігу, що веде до різкого знецінення грошової одиниці, порушенню платіжного обігу і нормальних господарських зв'язків. Девальвація – пониження курсу національної чи міжнародної (регіональної) грошової одиниці стосовно валют інших країн або дорогоцінних металів. Девальвація відбиває знецінення валютних резервів у результаті інфляції, нерівномірності її розвитку у різних країнах, дефіцит платіжного балансу. У сучасних умовах є методом валютної політики держав з метою стимулювання експорту, разом з тим веде до зростання цін на імпортні товари у національній валюті, прискорюючи інфляцію в країні. 97

Грошова емісія – додатковий випуск в обіг грошових знаків. Дефолт - нездатність країни сплачувати за своїми борговими зобов'язаннями. Державний бюджет – фінансова програма уряду на певний строк (здебільшого на 1 рік), якою визначаються склад майбутніх доходів і видатків держави і кошти, що концентруються в руках держави для виконання своїх функцій; централізований фонд фінансових ресурсів держави. Бюджетний дефіцит – перевищення ви- ! датків бюджету над доходами. Депопуляція – процес вимирання, швидкого скорочення, виродження, занепаду певного етносу, населення певного регіону, країни. Поліетнічна держава - держава, громадяни якої належать до різних етнічних груп, націй. Репатріація - повернення на батьківщину військовополонених, переміщених осіб, біженців, емігрантів Диференціація суспільства - соціальне розшарування суспільства за майновою, освітньою та іншими ознаками Інтеграція - процес взаємного зближення і пристосування економічної, фінансової та інших політик різних держав на взаємовигідних основах. Державотворчий процес – процес формування державних органів влади, збройних сил, формування економічної моделі, вироблення основ зовнішньої і внутрішньої політики. "Помаранчева революція" (жовтень-грудень 2004 р.) – це мирні багаточисельні протестні виступи населення проти фальсифікації результатів президентських виборів 2004 р., за проведення демократичних і соціальноекономічних реформ. Наслідком революції стало встановлення парламентськопрезидентської форми правління і обрання Президентом України Віктора Ющенко. Але його правління не виправдало сподівання більшості громадян України. Декларовані реформи так і не були проведені. "Євромайдан", "революція Гідності" (листопад 2013 – лютий 2014 pp.) – національно-патріотичні, протестні акції в Україні проти режиму В.Януковича, передусім, проти корупції, свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України. Спроба влади придушити мирний протест призвела до кривавих сутичок, жертвами яких стали більше сотні чоловік. Наслідком протесту стала втеча В.Януковича, прихід до влади демократичних сил, збройна агресія Росії і роздмухування нею сепаратистських рухів у різних регіонах України. "Небесна сотня" – це узагальнююча назва загиблих учасників "Революції гідності". 21 лютого 2014 р. офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Євромайдану. Цього дня на Майдані відбулось прощання із загиблими повстанцями, яких в жалобних промовах назвали "Небесною сотнею". Під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня "Пливе кача...*. "Сепаратизм" – у буквальному перекладі з латинської це слово означає "відділятися", "виокремлюватися". У політичному розумінні сепаратизм – це прагнення частини держави відокремитися, відділитися від цілого. Будь-яка 98

держава може стати жертвою сепаратизму. Проте не варто плутати його з національно-визвольним рухом народів Дуже часто причиною сепаратизму в політиці є культурно-етнічний поділ країни. Як правило сепаратистські рухи супроводжуються збройною боротьбою нечисленних угруповань, що підтримуються ззовні. "Антитерористична операція (АТО)" – збройний конфлікт на території Донецької і Луганської області України між з одного боку – організованими та керованими з РФ незаконними збройними формуваннями Донецької і Луганської "народних республік", визнаних терористичними організаціями, за підтримки регулярних військових частин РФ та з іншого боку – українськими правоохоронцями із залученням Збройних сил України. Складова частина Російсько-української війни. Початок проведення АТО було проголошено 15 квітня 2014 р. "Анексія" – це насильницьке приєднання державою всієї або частини території іншої держави в односторонньому порядку. За міжнародним правом анексія – один з видів агресії і спричиняє міжнародно-правову відповідальність. "Тимчасово окупована територія" – це офіційний статус території, яка незаконно окупована, відторгнута від іншої країни. Хронологічний довідник 1900 р. – утворено у Харкові “Революційну українську партію” (РУП) – першу українську політичну партію у Наддніпрянській Україні. 1905-1907 рр. – перша буржуазно-демократична революція в Російській імперії. 1908 р. – заснування Товариства українських поступовців (ТУП). 1914-1918 рр. – Перша світова війна. 1914 р. – створення у Львові “Головної Української Ради”. Формування легіону Українських січових стрільців. 1914 р. – створено у Львові Союз Визволення України (СВУ), який діяв у Відні. 4-7 березня 1917 р. – утворено Українську Центральну Раду. 6-8 квітня 1917 р. – відбувся Український національний конгрес. травень 1917 р. – переговори у Петрограді делегації Центральної Ради з Тимчасовим урядом. 10 червня 1917 р. – Перший Універсал Центральної Ради, проголошення автономії України. 15 червня 1917 р. – створення Генерального секретаріату. 3 липня1917 р . -- Другий Універсал Центральної 7 листопада 1917 р. – Третій Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки. 4 грудня 1917 р.- Ультиматум РНК Росії Українській Центральній Раді. 22 січня 1918р.- Четвертий Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності Української Народної Республіки. 29 січня 1918р. – бій під Крутами студентського куреня та підрозділів війська УНР з більшовицькою армією. 9 лютого 1918 р.- підписання Брестського миру між УНР та державами Черверного союзу. 29.04.-14.12.1918р. – Гетьманщина Павла Скоропадського. 99

1 листопада 1918 р. – утворення Західноукраїнської Народної Республіки. 14 листопада1918 р. -- створення Директорії УНР. 14 грудня 1918 р. – прихід Директорії до влади. 22 січня 1919 р. – Акт злуки УНР та ЗУНР. квітень 1919 р. – перебування Директорії на Рівненщині. 28 квітня1920р. – підписання Варшавського договору між УНР та Польщею. 1920 р.- остаточне встановлення більшовицької влади в Україні. 18 березня 1921 р. – підписання Ризького договору, згідно якого Східна Галичина і Західна Волинь відходили до Польщі. березень 1921 р. – Х з’їзд ВКП(б). Перехід до НЕПу. літо 1921 р. – перший голодомор в Україні. Загальні втрати близько 5 млн. осіб. 30 грудня 1922 р. – утворення СРСР, до якого увійшли РРФСР, БРСР, УСРР, ЗФСР. 1923 р. – впровадження політики українізації. 1929 р. – ліквідація НЕПу, згортання українізації. 1929 р. – виникнення у Відні Організації українських націоналістів (ОУН), керівник – полковник Є.Коновалець. 1929-1930 рр. -- суцільна колективізація та розкуркулювання. 1932-1933 рр. – другий голодомор в Україні. Загальні втрати близько 10 млн.осіб. січень 1937 р., – прийнято нову Конституцію УРСР. 15 березня 1939 р. -- проголошено незалежну Карпатську Україну та обрано президентом держави А.Волошина. 18 березня 1939 р. – майже уся територія Карпатської України була окупована угорськими військами. 23 серпня 1939 року – підписання німецько-радянського договору про ненапад та додаткового таємного протоколу – т.зв.”пакту Ріббентропа-Молотова”. 1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу. Початок П світової війни. 17 вересня 1939 р. – напад СРСР на Польщу, вступ радянських військ на територію Західної України та Західної Білорусії. 28 вересня 1939р. – підписання радянсько-німецького договору про дружбу і кордон. 30 листопада 1939 р. – 12 березня 1940 р. – радянсько-фінська війна. Окупація Радянським Союзом частини території Фінляндії. 28 червня 1940 р. – Радянському Союзу передано Бессарабію та Північну Буковину, що перед тим належали Румунії. 10 лютого 1940 р. – у Кракові створено Революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою.Початок розколу в ОУН. 22 червня 1941 р. – напад Німеччини на СРСР. Початок німецько-радянської війни. 22-24 червня 1941 р. – розстріли політичних в’язнів у радянських в’язницях Західної України. 30 червня 1941 р. – проголошення у Львові Акту відновлення незалежності Української держави.Утворення уряду на чолі з Ярославом Стецьком. 5 липня 1941 р. – німцями у Кракові заарештовано Стапана Бандеру. 3 серпня 1941 року – створення “Поліської Січі” Тараса Бульби-Боровця. 100

осінь 1941 – окупація більшої частини території України нацистською Німеччиною. Жовтень 1942 року – створення Української Повстанської Армії. Листопад 1942 р. – радянський контрнаступ під Сталінградом, оточення 6-ої німецької армії генерала Паулюса. Листопад 1943 р. – вступ радянських військ до Києва. Листопад 1943 р. – УПА скликає конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії у селі Будераж Здолбунівського району Рівненської області. Грудень 1943 року – таємні українсько-угорські переговори в Будапешті про припинення вогню між УПА та угорською армією. Лютий 1944 р. – захоплення радянськими військами м. Рівне. 23-25 квітня 1944 р. – найбільша битва між формуваннями УПА та військами НКВД в урочищі Гурби Здолбунівського р-ну., Рівненської обл. Липень 1944 р. – створення Української Головної Визвольної Ради – уряду українського самостійницького підпілля. Жовтень 1944 р. - витіснення Червоною армією німецьких військ з території України. 8 травня 1945 року – підписання в Берліні акту капітуляції Німеччини. 2 вересня 1945 р. – підписання акту капітуляції Японії, завершення ІІ Світової війни. 1945 рік  Завершення ІІ Світової війни. УРСР стала членом-співзасновником ООН.     

    

1946 – 1947 рр. Третій масовий голодомор в УРСР (1946-1947 рр.). У Галичині ліквідовано греко-католицьку церкву (1946 р.). Створено Закарпатську область. Започатковано шовіністичну політику “ждановщини” із звинуваченнями діячів української науки і культури у націоналізмі. У 1947 р. запроваджено новий український правопис, наближений до російського. У Польщі за підтримки урядів СРСР і Чехословаччини здійснено злочинну акцію “Вісла” по переселенню бл. 150 тис. західних українців (1947 р.). В СРСР проведено наймасовішу у повоєнний період депортацію українців із західних областей (бл. 78 тис. чол.); здійснено грошову реформу та відмінено карткову систему (1947 р.). 1948 – 1952 рр. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини (1948 р.). Прийнято Державний гімн, герб і прапор УРСР (1949 р.). На Закарпатті ліквідовано уніатську церкву (1949 р.). У с. Білогорщі поблизу Львова загинув командир УПА Р.Шухевич (1950 р.). В СРСР пройшли репресивно-ідеологічні кампанії нищення генетичної науки (“лисенківщина”, 1948 р.); проти “безродних космополітів-антипатріотів” і низькопоклонства перед Заходом (1949-1950 рр.); “рішучої боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму” та ін. Редакцію журналу “Дніпро” 101

звинувачено в антинародності і формалізмі. У 1951 р. розкритиковано вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, лібрето опери О.Корнійчука “Богдан Хмельницький” та ін. Проведено чергову “чистку” в КП(б)У. У 1952 р. ВКП(б) була перейменована у КПРС, відповідно КП(б)У – у КПУ. 

 

      

1953 – 1955 рр. В СРСР після смерті Й.Сталіна розпочалися процеси десталінізації і лібералізації. Керівником партії у вересні 1953 р. обрано М.Хрущова; вийшли укази про скасування військових трибуналів та “особливої наради” МВС, постанов 30-х років про здійснення терористичних актів, а також розпочався перегляд рішень колишніх колегій ОДПУ, “трійок НКВС” і т.п. У грудні винесено смертний вирок Л.Берії. В УРСР Компартію очолив О.Кириченко – перший українець на цій посаді. Ухвалено постанови та проведено масові акції по відзначенню З00-річчя “возз’єднання” України з Росією (1953-1954 рр.). Розпочалася кампанія освоєння цілинних і перелогових земель (1954 р.). Проведено зміни в адміністративному устрої УРСР: Кримську область передано зі складу РРФСР до УРСР; створено Черкаську область; ліквідовано Ізмаїльську та включено її до Одеської; місто Проскурів перейменовано у м. Хмельницький, Кам’янець-Подільська область – у Хмельницьку. Відбувся розкол у закордонних частинах ОУН-Б (1954-1955 рр.). Прихильники Л.Ребета оформили групу “ОУН за кордоном” (ОУНз). Українські політичні в’язні мордовських таборів передали “Відкритий лист до ООН” – один з перших документів “самвидаву” (1955 р.). 1956 – 1960 рр. На ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов зробив доповідь про культ особи Сталіна. Згодом ЦК КПРС ухвалив постанову про подолання культу особи та його наслідки. Розпочалася антицерковна кампанія. Закрито багато церков і монастирів. Ліквідовано Дрогобицьку область та включено її до складу Львівської області. Л.Лук’яненко створив опозиційну Українську робітничо-селянську спілку з вимогами конституційного права виходу УРСР зі складу СРСР (1959-1960 рр.). У Києві “шестидесятники” утворили Клуб творчої молоді (КТМ, 1960 р.). В Узбекистані утворено перші ініціативні групи та організовано перші звернення кримських татар з вимогою повернення на історичну батьківщину (1956 р.). До переліку проголошених Конгресом США щорічних “Тижнів поневолених націй” увійшла і українська. У Мюнхені агентом КДБ Б.Сташинським вбито Л.Ребета (1957 р.), згодом С.Бандеру (1959 р.). Суд над вбивцею відбувся у Німеччині у 1962 р.

1961 – 1964 рр.  В СРСР проголошено програму будівництва комуністичного суспільства (1961 р.) Ю.Гагарін вперше в історії здійснив політ людини у космос. Проведено кампанію боротьби із “проявами формалізму і абстракціонізму” у літературі та мистецтві. 102

    

Місто Сталіно перейменовано 1961 р. у Донецьк (Донецька область), Станіслав 1962 р – в Івано-Франківськ (Івано-Франківська область). У зв’язку з підвищенням цін у Києві розповсюджувалися листівки із закликом до протесту (1962 р.); у Кривому Розі відбувся робітничий страйк (1963 р). У 1963 р. у Києві (КДУ) відбулася представницька наукова конференція з вимогою надати українській мові статус державної. Першим Секретарем ЦК КПУ у 1963 р. призначено П.Шелеста (19631972 рр.). У жовтні 1964 р. Першим секретарем ЦК КПРС обрано Л.І.Брежнєва. У 1964 р. у Київському університеті знищено вітраж на пошану великого Кобзаря, виконаний А.Горською, П.Заливахою, Г.Зубченко та Л.Семикіною. У Державній бібліотеці АН УРСР Погружальський здійснив зумисну пожежу.

1965 – 1967 рр.  У 1965-1966 рр. пройшла велика хвиля арештів та судових процесів над українськими діячами. І.Дзюба виступив із працею “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, що згодом без дозволу автора вийшла у “самвидаві”. У Парижі вийшов друком збірник В.Чорновола “Лихо з розуму” про долю українських політв’язнів. Відомий український учений М.Брайчевський написав дискусійну полемічну розвідку “Приєднання чи возз’єднання?”.  У 1967 р. у Києві біля пам’ятника Т.Шеченкові та біля будинку ЦК КПУ відбулися демонстрації протесту та сутички з міліцією з приводу арешту учасників Шевченківського вечора. Заарештовано учасників нелегальної організації “Український Національний Фронт”.  У 1967 р у Нью-Йорку засновано Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ). 



 



1968 – 1969 рр. У журналі “Вітчизна” (січень 1968 р.) опубліковано роман О.Гончара “Собор”, що був згодом брутально розкритикований, як “політично шкідливий твір, що пропагує елементи націоналізму, в спотвореному світлі зображує радянську дійсність”. Відомі українські діячі та представники української інтелігенції і молоді направили листи до радянського керівництва з протестом проти нової хвилі політичних репресій і закритих судових процесів, проти російщення України (1968 р.). У Києві здійснив акт самоспалення колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів Василь Макух (1968 р.). У Чернівцях та в інших містах УРСР розповсюджувалися листівки з протестом проти вторгнення радянських військ у Чехословаччину. Українські дисиденти направили листа до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання в СРСР політв’язнів. У Львові засуджено священика УГКЦ, автора книги “Історія чудотворної ікони Божої Матері помочі” Василя Величковського (1969 р.). У західних областях УРСР стихійно формуються ініціативні групи по відновленню УГКЦ, організовується петиційна кампанія. У Москві утворено “Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР”, до складу якої ввійшли Л.Плющ з Києва та Г.Алтунян з Харкова (1969 р.). 103

       



    

У Гарвардському університеті відкрито кафедру історії України (1968 р.) 1970 – 1972 рр. Місто Луганськ перейменовано у Ворошиловград, Луганську область – у Ворошиловградську. В Івано-Франківську відбувся судовий процес над дисидентом В.Морозом, що спричинив хвилю протестів в Україні і за кордоном. Почав виходити підпільний опозиційний часопис “Український вісник” за редакцією В.Чорновола (1970 р.). У Василькові біля Києва трагічно загинула Алла Горська (1970 р.). Відбувся виступ та арешт А.Лупиноса біля пам’ятника Т.Шевченка у Києві (22.05.1971 р.). На Янівському кладовищі у Львові знищено могили українських січових стрільців. Створено “Громадський комітет захисту Ніни Строкатої”. Розпочато будівництво Чорнобильської атомної електростанції (1971 р.). У 1972 р. П.Шелеста звільнено з посади І Секретаря ЦК КПУ. Його наступником став В.Щербицький (“опора застою”, 1972-1989 рр.). У 1972 р. у м. Чоп заарештовано Ярослава Добоша – громадянина Бельгії, активіста “Союзу української молоді”; його звинувачено у проведенні антирадянської діяльності в Україні. Пройшла друга велика хвиля арештів українських дисидентів. 1973 – 1976 рр. Посилився наступ на інтелігенцію. Українського правозахисника Л.Плюща направлено на примусове лікування в психіатричну лікарню (звільнений у 1976 р.). Письменника В.Некрасова виключено з членів КПРС (1973 р). Визначено недоліки у роботі Харківського відділення СПУ, редакції журналу і видавництва “Прапор”. “Літературна Україна” опублікувала вимушену заявукаяття І.Дзюби. У Запоріжжі відбувся судовий процес проти групи кримських татар, звинувачених в антирадянській та націоналістичній діяльності. Академік А.Сахаров звернувся з листом до міжнародної громадськості з проханням об’єднати зусилля в боротьбі за звільнення лідера кримськотатарського національного руху Мустафи Джемілєва. У 1974 р. політв’язні Прибалтики, України й Кавказу звернулися до керівництва СРСР з вимогою відновлення національних прав неросійських республік. Створено московське відділення організації “Міжнародна амністія” до складу якого увійшов український письменник Микола Руденко (1974 р.). У 1975 р. українські політв’язні (В.Чорновіл, І.Світличний, І.Калинець та ін., всього понад 20 чол.) склали заяви про відмову від радянського громадянства. У 1976 р. у Києві засновано Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод на чолі з М.Руденком (УГГ). Подібну групу створено також у Вашингтоні (президент А.Зварун). У Гарварді створено Український науковий інститут; в Едмонтоні почав діяти Канадський інститут українських досліджень Альбертського університету. 1977 – 1979 рр. 104



В СРСР та УРСР прийняті нові Конституції та Державні Гімни (19771978 рр.). У 1979 р проведено Всесоюзний перепис населення. Посилився паспортний режим, особливо щодо кримських татар. У Ташкенті відбулася (1979 р.) Всесоюзна конференція, яка накреслила нові заходи щодо російщення народів СРСР. Радянські війська введено в Афганістан (грудень 1979 р.).  УГГ оприлюднила “Маніфест українського правозахисного руху” (1977 р.) і почала видавати “Інформаційний бюлетень” (1978 р.).  У 1978 р. у Каневі поблизу могили Т.Шевченка здійснив акт самоспалення колишній політв’язень польських та радянських тюрем Олекса Гірник із Калуша. Ряд протестних самоспалень і самогубств здійснено кримськими татарами. Помер від тортур письменник-дисидент Г.Снєгірьов (1978 р.). На Янівському цвинтарі у Львові у 1978 р. перезахоронено тіло єпископа Й.Кощиловського, який був засуджений за антирадянську діяльність і помер у в’язниці. У Брюховичах поблизу Львова трагічно загинув за загадкових обставин популярний український композитор В.Івасюк (1979 р.).  Організації західної діаспори звернулися до ООН у справі деколонізації України. Масові акції на захист прав України пройшли у Нью-Йорку. У Клівленді створено правниче об’єднання з метою правового захисту українських дисидентів. Колишній генеральний прокурор США Р.Кларк висловив бажання стати адвокатом українських політв’язнів М.Руденка і О.Тихого. 



  

1980 – 1985 рр. Радянський режим досяг апогею системної кризи. Протягом 1982-1985-х років в СРСР тричі змінювалося партійно-державне керівництво: у 1982 р. до влади прийшов Ю.В.Андропов; у 1984 р. – К.У.Черненко; у 1985 р. – М.С.Горбачов. У 1980 р. Закордонне представництво УГГ почало видавати “Вісник репресій в Україні” за редакцією Н.Світличної. У 1982 р. Президент США Р.Рейган підписав прокламацію про відзначення “Дня Української Гельсінської групи”. У 1983 р. на Заході відзначено 50-річчя голодомору в Україні. У Львові Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні (Й.Тереля, В.Кобрин та ін.). розпочала видавати “Хроніку Української Католицької Церкви”. У 1984 р. померли і загинули у радянських таборах Б.Антоненко-Давидович, О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко, у 1985 р. – В.Стус. У 1985 р. в СРСР на квітневому пленумі ЦК КПРС проголошено курс на перебудову; у травні розпочалася гучна кампанія проти пияцтва та алкоголізму.

1986 рік  На четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС сталася найбільша у ХХ столітті аварія-катастрофа (26.04). ●

1987 рік В УРСР посилилися процеси демократизації і гласності у всіх сферах суспільно-політичного і духовного життя. Розгорнулася масова кампанія щодо реабілітації жертв політичних репресій 1930-х – початку 1950-х років. 105

●

З ув’язнення повернулися В.Чорновіл, М.Горинь та інші дисиденти. У Києві виник Український культурологічний клуб, у Львові – Товариство Лева, Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції, Комітет захисту УКЦ та ін.  Відбулися наради і демонстрації кримських татар з вимогами повернення на батьківщину. Утворено Державну комісію для розгляду звернень кримських татар. 1988 рік УГГ перетворена на Українську Гельсінську спілку (УГС). Згодом УГС оприлюднила “Декларацію принципів” з радикальними вимогами перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; надання державного статусу українській мові; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізації УКЦ та УАПЦ тощо.  Влітку у Львові пройшли багаточисленні мітинги з вимогою демократичних перетворень та створення Народного фронту в Україні. Продовжувалися мітинги кримських татар проти порушень їхніх національних та громадянських прав.  У Києві створено клуб “Спадщина” та студентське об’єднання “Громада”. ● Відзначено 1000-ліття утвердження християнства на Русі. ●

● ● ●

● ● ● ● ● ● ●

1989 рік Вперше на альтернативній основі відбулися вибори народних депутатів СРСР (26.03). Ряд народних депутатів обрано від опозиції. Завершено виведення радянських військ з Афганістану (15.02) У Луцьку відкрито перший в Україні пам’ятник воїнам-афганцям. Розпочали діяльність Товариство української мови ім. Т.Шевченка (лютий; ТУМ, згодом – ТУМ “Просвіта”), історико-просвітницьке товариство “Меморіал”, Народний рух України за перебудову (вересень; Рух), Українська екологічна асоціація “Зелений світ” та ін. Відновлено діяльність НТШ у Львові, Товариство ім. Т.Г.Шевченка у Ленінграді. Створено Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), Республіканську асоціацію українознавців (РАУ) та ін. З’явилися перші масові і впливові неформальні видання: “Вибір”, “Вільна Україна”, “Поступ”, “Слово” та ін. У вересні подав у відставку В.В.Щербицький. Ухвалено Закон про мови (28.10), що надавав українській мові статус державної. У Західній Україні пройшли масові демонстрації на підтримку УГКЦ. Відбулася часткова легалізація діяльності УГКЦ та УАПЦ. Відбулися масові робітничі мітинги та демонстрації, страйки шахтарів у Донбасі та у Західній Україні. У Криму відбулася нарада представників незалежних національно-демократичних рухів республік СРСР. На мітингу пам’яті Чорнобильської трагедії у Львові вперше піднято синьожовтий прапор. Відновлено традицію відзначення Дня пам’яті козаків на “Козацьких могилах” під Берестечком. Кримські татари спорудили перші “наметові містечка”, що були розгромлені правоохоронними органами. У Львові з ініціативи письменника С.Тельнюка утворено громадську організацію “Українці на захист кримських татар”. Проголошено створення Української Національної Партії. 106

●

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

● ●

У Києві на Байковому цвинтарі відбулося перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого (19.11). У багатьох місцях відбулося перепоховання та пошанування жертв сталінських репресій, мітинги і вечори пам’яті відомих діячів. 1990 рік Вперше у республіці публічно відзначено Різдво Христове (7.01) та День Чорнобильської трагедії (26.04). Відбулися також масові акції по відзначенню пам’яті жертв голодомору 1932-1933 рр., репресій НКВС-КДБ, 500-річчя українського козацтва та ін. Скасовано ідеологічні постанови ЦК КП(б)У 1940-х – початку 50-х років з питань розвитку української літератури, мистецтва, історії. У День соборності (21.01) проведено “живий ланцюг” – “українську хвилю” від західних до центральних і східних областей. Місто Ворошиловград перейменовано у Луганськ, Ворошиловградську область у Луганську. Рішенням Московського Собору РПЦ створено Українську Православну Церкву (УПЦ) – Український екзархат Московського патріарха. На позачерговому ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР (12-15.03) М.С.Горбачова обрано Президентом СРСР. В СРСР запроваджено багатопартійність. Вибори до ВР УРСР та місцевих Рад народних депутатів на альтернативній основі (4 та 18 березня). У ВР виникла парламентська опозиція – Народна Рада. У містах Стрий та Львів вперше на державних установах піднято синьо-жовті прапори (березень-квітень). У Червонограді демонтовано пам’ятник В.І.Леніну (1.08), що набуло згодом масового характеру. На основі УГС створено Українську Республіканську Партію (УРП). Виникло об’єднання “Державна самостійність України”. У Києві проведено перший Собор УАПЦ (5-6.06). Декларація про державний суверенітет України (16 липня). Л.М.Кравчука обрано Головою ВР УРСР (23.07). У Києві поруч з Державним прапором УРСР піднято національний синьо-жовтий прапор (24.07). Ухвалено Закон про економічну незалежність УРСР (3.08). Відбувся одноденний політичний страйк (1 жовтня). Голодування студентів у Києві (2-17.10) з радикальними вимогами відставки Голови РМ УРСР; перевиборів ВР УРСР, відмови від підписання союзного договору та надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, проходження військової служби юнаками України за межами республіки лише на добровільних засадах та ін. ВР УРСР ухвалила рішення про скасування 6-ї статті Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС, а також про відставку Голови РМ В.А.Масола (23.10). На ІІ з’їзді Руху (25-28 жовтня) сформульовано нову програмну ціль – здобуття самостійності України мирними методами. 1991 рік 107

● ● ● ● ● ● ● ●

● ● ● ● ●

● ●   ●

● ●

Ухвалено постанову про відновлення Кримської автономної Республіки (12.02). Проведено Всесоюзний референдум (17. 03) щодо збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. Згодом з’явилося декілька варіантів договору про Союз Суверенних Республік. Відбулися масові шахтарські страйки (березень-квітень). У Сімферополі курултай ухвалив Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу та обрав меджліс під головуванням М.Джемілєва. ВР УРСР ухвалила закон про заснування поста Президента УРСР (5.07). Спроба антиконституційного державного перевороту у Москві (“путч”, 1921.08). Президія ВР УРСР відхилила пропозицію про запровадження на території УРСР надзвичайного стану. Проголошення незалежності України (24 серпня). 30.08. заборонено діяльність Компартії. 4.09. над будинком ВР піднято синьо-жовтий прапор. У вересні-листопаді створено Службу національної безпеки України (СБУ); прийнято закони про Національну гвардію, Державний кордон і Прикордонні війська України. Ухвалено Закон “Про громадянство України” (8.10) та “Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності”. Заява ВР про без’ядерний статус України (24.10). Ухвалено Декларацію прав національностей України (1.11). Всеукраїнський референдум і вибори Президента України (1 грудня). У грудні розпочалося міжнародне визнання незалежності України. Указ Президента про створення Збройних сил України (6.12). СРСР припинив існування як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність. 7–8 грудня керівники Білорусії, Росії та України підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД)). 21.12 ухвалено декларацію держав – учасниць СНД. 25 грудня Президент СРСР М.Горбачов подав у відставку. 1992 рік Введено в обіг купони багаторазового використання (1.01). Затверджено Державні гімн (15.01), прапор (28.01) і малий герб (тризуб, 19.02). Україна подала заявку на вступ до Ради Європи і розпочала членство у Конференції (Організації) з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ). У Брюсселі Україну прийнято до Північноатлантичної Ради із співпраці. Указом Президента утворено Державну думу України та запроваджено посади Представників Президента в областях. Загострилося українсько-російське протистояння щодо Криму і Чорноморського флоту (ЧФ). Указом Президента ЧФ України оголошено українським (5.04). ВР Криму ухвалила Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим (5.05) та прийняла Конституцію Республіки Крим (6.05), окремі положення якої суперечили Конституції України. У вересні ВР Криму узгодила положення Конституції Республіки Крим з Конституцією України. Із території України вивезено тактичну ядерну зброю. ВР ухвалила закон “Про національні меншини в Україні” (25.06). 108

●

Всеукраїнський Собор ухвалив рішення про об’єднання УПЦ та УАПЦ в єдину Українську православну церкву Київського патріархату на чолі з патріархом Мстиславом (25.06). ● У Києві відбувся Всесвітній форум українців (21-24.08). Утворено Українську всесвітню координаційну раду (УВКР, голова – І.Драч). ● В.Чорновіл обраний головою Руху (4.12). ●

●

● ● ● ●

●

1993 рік Угода між Російською Федерацією та Україною щодо формування ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту (17.06). 3.09. у Масандрі (Крим) Президенти Росії та України Б.Єльцин і Л.Кравчук підписали протокол “Про врегулювання проблем Чорноморського флоту”. ВР Росії ухвалила постанову про місто Севастополь як російське місто і головну базу єдиного Чорноморського флоту (9.07). Таке рішення викликало протести в Україні та у Раді Безпеки ООН. Велике збурення у суспільстві викликала заява та проект договору урядів Білорусії, Росії та України про створення Економічного союзу (липень). У Донецьку відбувся з’їзд Компартії України, що заявив про відновлення діяльності КПУ. Згодом КПУ оголосила себе правонаступницею КПУ у складі КПРС. Влітку відбувся політичний страйк шахтарів Донбасу. Верховна Рада ухвалила Основні напрямки зовнішньої політики України (2.07) та воєнну доктрину України (19.10). Створено Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи (27.09). 1994 рік У Москві президенти України, Росії і США підписали трьохсторонню заяву та угоду щодо ліквідації ядерної зброї в Україні (14.01). Згодом у Будапешті підписано Меморандум про надання гарантій Україні з боку ядерних держав – США, Великобританії та Росії (5.12). Україна першою серед країн СНД підписала програмні документи НАТО “Партнерство заради миру” (лютий). У Брюсселі підписано угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Союзом (березень). Загострення стосунків із Кримською автономією. Президентом Республіки Крим обрано Ю.Мєшкова (31.01). ВР Криму відновила Конституцію Криму в редакції від 6 травня 1992 р. в питаннях встановлення договірних відносин з Україною, права на подвійне громадянство, можливості створення власних військових формувань та ін. (20.05). Конституційна криза. Рішеннями ВР Криму фактично запроваджено парламентську республіку. ВР України скасувала рішення Севастопольської міської ради народних депутатів від 23.08. про російський статус міста (15.09). Вибори до ВР та рад народних депутатів України (27.03, 10.04) та вибори президента України (26.06; 10.07). Президентом обрано Л.Кучму. 1995 рік 109

● ●

● ● ● ●

Відбулося стрімке зростання цін на енергоносії, житлово-комунальні послуги, транспорт тощо. Акції протесту. Рішеннями ВР України і Указами Президента України Автономну республіку Крим повернено у законодавче поле України (березень-квітень). У Криму припинено діяльність консульської групи МЗС Росії по оформленню російського громадянства. ВР Криму ухвалила, а згодом скасувала рішення про проведення загальнокримського референдуму. У Сочі відбулася російсько-українська зустріч на найвищому рівні з питань поділу Чорноморського флоту (9.06). Президент Л.Кучма і Голова ВР О.Мороз підписали Конституційний договір про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України (8.06). Відбулися зіткнення з міліцією під час похорону патріарха Володимира (Романюка). на Софіївському майдані (липень). Україна стала повноправним членом Ради Європи.

1996 рік Прийнято Конституцію (Основний закон) України (28 червня). Завершено вивезення з території України ядерної зброї; прийнято рішення про закриття з 2000 року Чорнобильської АЕС; закрито перший енергоблок ЧАЕС. ● У грошовий обіг введено гривню (вересень). ● ●

● ● ● ● ● ●

● ● ●

1997 рік Підписано Договори про дружбу, співпрацю і партнерство з Росією і з Румунією та Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Відбувся перший в історії України військово-морський парад (1.08). ІІ Всесвітній форум українців у Києві (серпень). Міністр ЗС України Г.Удовенко обраний головою 52-ї сесії Генер. Асамблеї ООН. ВР ухвалила Закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою (жовтень). Громадянин України Леонід Каденюк розпочав космічний політ у складі міжнародного екіпажу американського корабля “Колумбія” (19.11). 1998 рік Вибори до ВР та Рад народних депутатів України (29.03). Катастрофічний паводок у Закарпатті. Указом Президента встановлено День пам’яті жертв голодомору – четверта субота листопада кожного року.

1999 рік ● Відзначено 80-річний ювілей возз’єднання УНР та ЗУНР. Указом Президента встановлено День соборності України – 22 січня. ● У Львові відбулася VI зустріч керівників держав Центральної Європи (1415.05). 110

● ●

●

● ●  ●

● ● ● ●

● ● ● ●     

Трагічно загинув в автомобільній катастрофі В’ячеслав Чорновіл (25.03). Вибори Президента України (31.10.; 14.11.). Президентом вдруге обрано Л.Кучму. 2000 рік 1 лютого депутати некомуністичної парламентської більшості провели сесію у приміщенні Українського дому. Було обрано нове керівництво ВР та встановлено новий порядок обчислення скликань ВР; ухвалено постанови про скасування неробочих днів 7 і 8 листопада та про заміну радянської символіки на фасаді будинку ВР державною символікою незалежної України. В Україні скасовано смертну кару (лютий). Проведено Всеукраїнський референдум про реформування парламенту (16.04). 24 липня проголошено Днем національного прапора України. Зникнення безвісти журналіста Г.Гонгадзе (16.09). У листопаді опозиція озвучила у ВР України записи майора М.Мельниченка з розмовами у кабінеті Президента; розгорнувся так званий “касетний скандал” та активізувалася кампанія з вимогами розслідування вбивства журналіста Г.Гонгадзе. Закрито Чорнобильську АЕС (15.12). 2001 рік Відбулися багаточисленні маніфестації та акції протесту “Україна без Кучми”, “Україна за правду”, “Народний трибунал” та ін.; розгортання наметових містечок у столиці та регіонах; створено “Форум національного порятунку”. Звернення до українського народу Л.Кучми, І.Плюща та В.Ющенка (13.02). 1 березня міліція ліквідувала наметове містечко опозиції на Хрещатику. 9 березня відбулося небезпечне протистояння і сутички маніфестантів – учасників акції “Україна без Кучми” з міліцією у Києві поблизу пам’ятника Т.Шевченка, біля приміщень МВС, адміністрації Президента (затримано 217 осіб). Велика повінь у Закарпатті (березень). Розпочалася різка критика діяльності прем’єр-міністра В.Ющенка та дискусії про створення коаліційного уряду (лютий). 26 квітня ВР України ухвалила резолюцію про недовіру Кабінету Міністрів, очолюваного В.Ющенком. Указом Президента запроваджено інститут державних секретарів (травень). Візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ (23-27.06). У Києві відбувся ІІІ Всесвітній форум українців (18-20.08). Відбувся перехід до 12-річної загальної середньої освіти. Внаслідок попадання ракети українських сил ППО над Чорним морем зазнав катастрофи російський літак ТУ-154 (4.10). ВР України ухвалила Земельний кодекс України (25.10). Всеукраїнський перепис населення (5-14.12).

2002 рік  Вибори до ВР України та Рад місцевих депутатів (31.03).  Загострилося українсько-польське протистояння навколо польського військового поховання на Личаківському кладовищі у Львові (травень). 111



На Скнилівському військовому літовищі поблизу Львова під час авіашоу сталася велика трагедія внаслідок падіння літака (27.07). Загинуло 76 людей.  У зверненні до народу з нагоди Дня незалежності (24.08) Президент Л.Кучма запропонував черговий проект проведення у країні політичної реформи.  Відбулася опозиційна акція “Повстань, Україно!” з вимогою відставки Президента Л.Кучми (вересень). Активізувалася міжнародна кампанія по звинуваченню України та Л.Кучми у поставках ракетних установок “кольчуг” до Іраку.  В Україні та за кордоном проведено заходи по вшануванню 70-ї річниці пам’яті жертв Великого голодомору 1932-1933 рр. (листопад).

Рекомендована література Алексєєв Ю.М., Кульчинський С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985-1999 рр.). – К., 2000 Бандера С. Перспективи української революції. - Мюнхен, 1978. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Кн.1-2.-К.,1994. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому. Жінки в громадянському житті України. 1884-1939. - К.,1995 Бойко О.Д. Історія України. – К., 2003 Бойко О.Д. Україна в 1985-1991 рр.: Основні тенденції сусп.-політ. життя. – К., 2002 Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? – К., 1996 Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів.-К.,1993. Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки.-К.,2003. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації Х1ХХХ століття. – К.,1996. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К.,1993. Довідник з історії України. А-Я / Підкова І., Шуст Р. – К., 2002. Історія України в особах ХIХ-ХХ ст.- К.,1995. Колективізація і голод на Україні (1929-1933). Збірник док. і матеріалів.-К.,1993. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. –К.,1993. 112

Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939).- К., 1999. (Серія “Україна крізь віки”, Т.11) Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – 1-а пол. 80-х рр. ХХ ст.). – К., 1995 Мірчук П .Українська Повстанська Армія.1942-1952.Документи і матеріали.-Л., 1991. Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст.-К., 1994. Новітня історія України, 1900-2000 /А.Г.Слюсаренко, В.М.Литвин та ін. – К., 2002 Політична історія України ХХ століття: У 6 т. Т. 6.: Від тоталітаризму до демократії (1945-2002) /Майборода О.М., Андрущенко В.П., Баран В.К. та ін. – К., 2003 Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2.-К.,1995. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання. 1917-1921рр.- К., 1999. (Серія “Україна крізь віки”, Т.10) Сергійчук В. Поляки на Волині у роки другої світової війни.- К., 2003. Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини і перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни.-К.,2003. Субтельний О. Україна: історія.-К., 1993. Трохимович В. Україна в роки другої світової війни (1939–1945). – Л., 1995. Україна: друга половина ХХ століття: нариси історії. – К., 1997 Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993 Шаповал Ю. Україна ХХ ст.: Особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001 Джерела. Довідкові матеріали Голод в Україні 1946-1947. Документи і матеріали. – К.; Нью-Йорк, 1996 Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990 Довідник з історії України. А – Я. – К., 2001 Зарубіжні українці: Довідник. – К., 1991 Конституція України. – К., 1996 Литвин В.М. Україна: хроніка поступу. 1991-2000. – К., 2000 Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади: У 2-х кн. – Л., 1997 Мала енциклопедія етнодержавознаства. – К., 1996 Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952: Докум. і матеріали. – Л., 1991 Островський І., Черненко С. Великий Злам. Хроніка “революції на граніті” 2-17 жовтня 1990 року. – К., 2000 Підкова І. Україна.1991-1996.: Хроніка подій. – Л., 2001 Сергійчук В.І. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль, 1997 Сергійчук В.І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. – К., 1998 Табачник Д.В. Україна на шляху у світ: Керівники зовнішньополітичних відомств України періоду 1917-1996 рр.: Біографічні нариси, документи, матеріали. – К., 1996 Три дні вересня вісімдесят дев’ятого: Матеріали Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. – К., 2000 Україна в ХХ столітті: 1900-2000: Зб. док. і матеріалів. – К., 2000 113

Україна у міжнародних відносинах (1917-2000 рр.). Договори, декларації, документи. Хрестоматія. – Рівне, 2000 Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали. – Л., 2000 Уряди України у ХХ столітті. – К., 2001 Чорна книга України: Збірник документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе. – К., 1998 Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали. – К., 1996

114