Семен Пастушенко - Спогади і Думи by Sergii Shakh

СПОГАДИ І ДУМКИ Семен Пастушенко

Написано онукам на допомогу при вивченні в школі родослівного дерева. Якщо виникають питання – звертайтесь до дідусів і бабусь, яким за 80 років.

Народився 1923 року в сім’ї селянина в с.Лука. Батькові як найменшому дісталось господарство діда Василя з 3-ма десятинами землі, а мати була з бідної багатодітної сім’ї. Дід Кіндрат робив конюхом при цукрозаводі. Жили вони в центрі села на горбочку, а внизу через дорогу стояв будинок сільської управи (сільради) і майдан, де проводились сходки (мітинги). Мати бачила майже всі революційні події, що проходили в центрі села й часто згадувала їх: єврейські погроми, як убивали панів, як вигонили німців.

Ось одна із згадок. У сільраду зібрали панів. Серед них був і лікар із Ківшоватської земської лікарні – Грабовський з сином. Він раніше вилікував маму (у неї було запалення легень: мочила коноплі й простудилась), за що батько відніс йому торбинку горіхів. За розповідями він багатьом допомагав. Лучанські «революціонери» синові лікаря відрізали вухо й випустили його з сільради. Він пішов до ставка, що поруч перед вікнами сільради, і став відмивати кров. Це побачив лікар і просився, щоб пустили перев’язати синові вухо. І в ту мить, коли він проходив коридором сільради, його ззаду б’ють копальною лопатою по голові. В такий спосіб убивають всіх, грузять на підводу, везуть до лісу й скидають у рів, а мого діда Василя ставлять біля них сторожувати (дід мав рушницю). А на ранок одумались, перевезли на цвинтар і закопали. Дід приніс додому термометр, який був у нас понад 50 років. І ще «революціонери» взяли панську бричку, відшукали в селі найстарішу жінку, повезли її по селу, потім принесли соломи й бричку під «Ура!» спалили. Дід Василь був далеким нащадком козацької родини. Хтось із предків служив реєстровим козаком, одержав наділ землі й обкопав її ровом. Цей рів видно й дотепер, хоч пройшло вже кілька сторіч. Батько закінчив 3 класи церковноприходської школи. Мати була неграмотна. В 1931 році я пішов у 1-ий клас із знаннями, які були в батька. Особливо я був підготовлений з математики, знав навіть дроби. Вчились у хаті куркуля 1-ий і 2-ий

класи в одній кімнаті, а в другій жила вчителька. У 1-му й 2-му класі я не мав ні книжок, ні зошитів, але в кінці навчального року зачитували: «Задовільно, переводиться до слідуючого класу.» В 3-му класі з’явилася читанка. Така товстенька книжка. Вона запам’яталась мені тим, що там на першій сторінці було оповідання «Ленін на засланні», в якому першим реченням були такі слова «Леніна заслали на заслання.» А в нас у класі був хлопець, який не міг вимовити букву «Л», а вимовляв «Р». І вчителька в класі заставила його читати це оповідання. То був і сміх, і гріх, і жаль. А в 4-му класі ми вчились в клубі (колишній панський будинок) – у кімнаті для квітів з високою стелею і баштою під склом. Там була у нас інша вчителька. В кімнаті була «буржуйка», обтягнута залізом. Хто з учнів принесе (вкраде біля пекарні) дров, той має право на уроці грітись біля грубки, а хто принесе дров вчительці – одержить гроші. Вчителька дає завдання і йде додому. Якщо завдання було писати, то в нас був хлопець, який за 3 або 5 копійок встигав зробити завдання для 6-7 учнів. Справжнє навчання почалося у 5-му класі, коли перейшли вже в школу. Але до цього ми пережили ще голодомор і колективізацію.

Голодовку я пам’ятаю по тому, що мати до школи давала мені «котлетку» із натертих буряків. Але по дорозі до школи вона в кишені перетворювалась на кашу, і я зразу ж її з’їдав. Знаю, що люди мерли по дорозі й не було кому хоронить, бо часто батька брали для цього. А сусідські діти по одну й другу сторони похоронені прямо біля хат у садку, і я багато років пізніше бачив там дитячі черепи. Тоді люди жили з того, що приробили на своїй землі. А наше життя ускладнювалось тим, що батько у жовтні 1929р. вийшов із членів с/г артілі «Комашня» і йому залишили біля хати тільки 0,15 га землі (люди говорили, як він буде жити), та ще й почалося гоніння як на дезорганізатора артілі. Пізніше я питав батька, чому він покинув с/г артіль, а він каже: «Коли я роздивився, хто туди пішов, – самі лодирі, у яких землі більше, як у мене, а хліба до нового не хватає, і багатодітні (в основному вони ж), а по умові все прироблене ділить на душі, то мені стало страшно: на кого я буду робить?»

"НЕ В КОЛГО ПАЙДЬОШ С О Л О В

ЙДЕШ ОСП — НА В К І "

Тоді батько пішов робить на будівництво шосейної дороги від цукрозаводу до залізничної станції. Там давали трохи печеного хліба. Через деякий час у батька почали пухнути ноги. Тоді мати зняла золотий хрестик, батько взяв його й срібну ложечку і виміняв у трохи муки, крупи й оселедців, і ми за ними дожили до весни. А весною стали копать городи й викопувать мерзлу картоплю і пекти млинці: які ж вони були добрі після того поганого, що їли до того. До речі, я після того прожив більше 60-ти років і ніде не зустрічав, щоб хтось писав чи розказував, хто це викопував із голодного люду золото й дорогоцінності: чи це держава, чи ті, хто їй помагав. В період колективізації життя наше стало нестерпним. Вночі приходить з шумом ватага дядьків, займають хату, курять і чіпляються до батька, чого покинув артіль – вернись! А на ранок забирають усю одежу, що була, несуть у сільраду продавать на пропой. Але, на щастя, нашої одежі ніхто не купляв, вона там тижнями валялась, а потім казали, щоб забрали, і так було два роки. Секретар сільради (сусід і родич) став погрожувати: «Не йдеш в колгосп – пайдьош на Соловкі». Батька тоді взяли виконавцем у сільраду. Це така робота, що посилають до людей щось забирать. Так, батька посилають до його товариша і кажуть: «У нього на горищі стоїть горщик з квасолею, біжи забери». Батько не

пішов, і коли вони у сусідній кімнаті п’янствували, взяв два листки паперу і поставив печатки, а потім написав на них справки і втік із дому. Їхав у Ленінград, де він раніше робив грузчиком, а зустрівся вночі по дорозі до станції з якимсь євреєм. Той порадив їхати з ним у Дагестан на рибні промисли. Потім батько писав, щоб ми їхали до нього, але мати за порадою баби не покинула своєї хати, і батько через рік повернувся й пішов працювати в завод землекопом: приготовляв вапняний камінь. Сільські правителі не забули за нього й обкладали такими податками, що він віддавав весь заробіток. Довгий час самі забирали гроші в касі, аж поки не дізнався про це директор і заборонив. Тоді трудно було усім у селі. У колгоспі заробляли у два рази менше, ніж сплачували податки. Податки були на скотину, птицю, пасіки, фруктові дерева. Був і натуральний податок: м’ясо, молоко, яйця, овочі. Люди віддавали не тільки те, що заробляли, а й те, що приробляли на присадибній ділянці. Якщо хтось мав порося, мусив здавати з нього шкіру. Якщо посіяв у городі жито чи пшеницю, то не було де змолоть. І появились нові риси соціалізму: свиней стали смалить дерев’яним углям спеціальним пристроєм у землянках і сараях. А щоб змолоть зерно, робили жорна. І ходила по селу бригада, знищувала жорна, подібно як донедавна знищували самогонні апарати. Хто візьме в колгоспі у кишеню зерна – два і більше роки каторжних

робіт. Все вироблене в колгоспі забирали, навіть фуражу не оставляли. Був такий рік, коли на городах на снігу лежали коні й їх клювали ворони. Вночі забирали людей. Я не раз чув, коли батько з матір’ю чи сусідами з острахом говорили, що цієї ночі того взяли, а другої – інших і т.д. Пізніше мені один із учасників цих подій розказував, як це було. Приходив наряд із району на поставку людей. Давать ненадійних. А сільська трійка давала, кого хотіла. Так один із них сказав чоботареві, щоб пошив йому чоботи. У чоботаря не було з чого пошить. Через деякий час його забрали. Його синові (інвалід війни) в 60-ті роки КДБ показали документи і сказали, хто це зробив. У селі було два солдати із загону Котовського. Вони тут числились і на зборах виступили за людей. Тоді і цих здали. В 60-ті реабілітували. Але всі ці люди загинули в ГУЛАГу. А було і таке, що вони і самі розправлялися. Якось за чаркою один односельчанин часто згадував, як він був у Сибірі й робив на залізниці. Я спитав, як він туди попав. Ось що він розповів. Він товаришував з тими, що верховодили в селі й убивали непокірних. Йому це не сподобалось і він відійшов від них. Тоді вони вирішили і його вбити. А вбивали так: брали в чотирьох за руки і за ноги, підіймали і кидали об піл (у сільраді, в окремій кімнаті). Так робили три рази. Убитих вивозили в яр і закопували. Коли його підняли, він

старався якнайменше впасти (був хороший спортсмен), а коли кинули – притворився неживим. Вони ще раз кинули і, вилаявшись, сказали: «Хватить з нього,» – і пішли за підводою. Там уже було два вбитих. Коли гомін стих, він виліз у вікно і втік додому. Але не в хату, а взяв гвинтівку і заліг у рові. Тоді гвинтівки були майже у кожній сім’ї, бо після революції солдати з німецького фронту поверталися додому зі своєю зброєю. Один приїхав кулеметною тачанкою з кулеметом і патронами. Через деякий час вони прийшли до хати, обшукали і пішли. А на ранок він пішов у район і розказав про це в міліції. Приїхала міліція, дивилась, де закопували жертви, а цьому чоловікові сказала: «Вони тебе не тронуть». Але він мусив тікати. А пізніше його хотіли позбутись, то робили ворогом народу. Отже, якщо зібрати всі факти і проаналізувати, то напрошується висновок: знищували всіх розумних, енергійних людей. Недаром Тичина писав:

«ХАЙ УСІ

— ЧАБАН, ГУКНУЛИ, — ЗА ОТАМАНА БУДЕ». 15

У 5-му класі запас моїх знань вичерпався і прийшлось учитись. Після деякої заминки я став хорошим учнем: учився на 4 й 5 і десять класів закінчив з похвальною грамотою. В 10-му класі викладав математику молодий учитель Крайзман Е.Л. Дякуючи йому, я полюбив і добре знав математику. За цей час запам’яталось кілька епізодів. На свято Жовтневої революції на демонстрацію від школи до сільської ради мені, як і багатьом іншим, дали нести портрет вождя в дерев’яній рамці під склом і держаком із сирого граба – дуже важкий. Після демонстрації ми вже на плечах принесли тих вождів до школи, а школа і кладова закриті, то ми поставили їх біля криниці й пішли обідать. А як прийшли після свят у школу, то з нас чуть не зробили ворогів народу. В 1936 році в листопаді місяці я з товаришем пішли в центр села. Біля сільради побачили плакат «Всі на вибори». Товариш подивився та й каже, що цей плакат якраз підійде йому почепити біля припічка. А я кажу, що мені пригодилися б кнопки, якими він приколотий. З цим я пішов до своєї баби через дорогу. Баба варила в борщі по одному варенику з сиром. Я взяв вареника і виходжу з хати, а товариш уже тут із плакатом, скрученим у трубку,

і кнопками у сірниковій коробці. Ми пішли в сторону завода. Тут нас став наздоганяти дядько з сільської ради. Ми не спинились. Він за нами. Ми звернули до ставка, перейшли по молодому льоду на другий бік і пішли додому, а дядько побоявся йти на лід і став кричать, що він і так знає нас. Після цього товариша виключили із школи, а мене визвав директор В.В. Вербицький і хорошо просвітив, що все це значить, що ми вчинили, і ще батьків кілька разів визивали. Пам’ятаю кілька мітингів у школі з приводу покарання ворогів народу. Помню, коли появився Павлик Морозов. і усе це дуже трудно укладалося в голові молодого комсомольця на фоні того, що робилося в селі і що розказували батьки. Болісно переживала моя мама, коли почула, що ходять по селу і перевіряють, у кого ще є ікони і немає портрета Сталіна. Йшов 1941 рік. У 10-му класі усі хлопці були розподілені у військові училища. Артилеристів забрали зразу після екзаменів. Було помітно підготовку до війни. Але про це не говорили. На 1 Травня я зустрівся з товаришем, з яким учився до 8 класу. Він навчався у Київському електротехнікумі. Ми сиділи на лавці біля школи і він розказував, що їм на лекції казали, що буде війна, що німці поставили на кордон 170 дивізій і що ми можемо поставить 3 млн. кадровиків, 3 млн. запасників і 3 млн.

ополченців. Ще й тепер дехто вважає, що правителі не знали, що німці нападуть на СРСР. Неправда. Знали, але не думали, що це буде так швидко. Знали і готувались, але не встигли підготуватись, і невдале керівництво (було знищено кращих воєначальників) привело до великих втрат на початку війни. Йшла війна. Мобілізували людей, техніку. Ширились різні чутки. Одного разу мене і мого однокласника визвали у воєнкомат. Там зібрали 42 чоловіка десятикласників і молодих учителів і на 2-х автомашинах повезли у Білу Церкву на комісію. Біла Церква була безлюдна, по вулиці вітер розносив різні папірці. Після комісії (висновок був такий «годен к службе в ВВС І-й и ІІ-й категорий») повернулись в воєнкомат, де нас відпустили додому до особого визова. А через кілька днів у сільраді слухали радіо, що фронт на Житомирському напрямку, а по дорозі 100 м від сільради ідуть німецькі танки. Всі і голова сільради тікали. Коли фронт пішов на схід, в село приїхало кілька німців і перекладач (учитель із Рокитного) і зібрали людей у двір колгоспу ім. Кагановича. Батько не хотів іти, а мати каже: «Іди, почуєш, що там будуть казати». І він пішов. Потрібно було обрати старосту села. Колгоспники (деякі понадівали хрестики) радились, кого обрать. У них був кандидат. А робітники цукрозаводу (їх було мало) стоять окремо, і один

із них каже: «Давайте висунемо кандидата із робітників – все ж буде свій». Німець помітив це і через перекладача узнав, що там було, позвав того робітника й спитав: «Кого ви хочете?» І робітник назвав батька, даючи характеристику: ні з ким не сварився, не має комуністів у своїй сім’ї. Тоді німець скомандував: «Хто за Діхтяренка – вправо, хто за Пастушенка – вліво». І майже всі перейшли в сторону батька. А коли батько сказав, що не хоче, то німець наставив автомат і каже: «Що ти не хочеш своїй громаді служить?» Батько мій не любив політики, не любив нав’язувати свою волю іншим, тим більше чужу через себе іншим. Прийшов додому і після докорів матері став думать, як позбутись цього лиха. Через два місяці він як спеціаліст був відкликаний на цукрозавод (поміг земляк – директор заводу). За цей час батько нікого й нічого не здав німцям. Це зберегло йому життя. Не тільки це, а й те, що при визволенні його справою займались розумні люди. Завод відремонтували. Вивезені мідні деталі замінили чавунними. Їх виготовили у Києві за продукти. Я пішов працювати в завод. Через деякий час в управі появився список комсомольців – 17 чоловік, де був і я. Були призначені до Німеччини. 2 рази тікав: 1-й раз із Таращі, а 2-й із Ківшовати. Потім 1943р. за втечу стали наказувать батьків. Рішили тікать далі від дому. Не вдалося, і почав через табори у Ченстахові й Граці до бауера в с.Шамберг – 40 км від м. Грац. Тут уже був один українець з Галичини й полька. Мені було трудно,

бо я хоч і виріс в селі, але сільської роботи не вмів робити, бо в батька землю забрали і не було де робити. Я не вмів ні косити, ні скотину запрягти і т.ін. Тому спочатку мені поручали таку роботу, як чистити гній та інше, аж поки я навчивсь косити й їздити волами. Пізніше при оранці я побачив, що воли теж мають розум. Я орав волами з німкою-наймичкою (вона водила воли). Плуги там 2-х лемішні (правий і лівий). Орють одною борозною. Тільки лемеші треба перевертати. Частина лану, куди виходить скотина, не ореться приблизно 2 м. Я бачив, що при підході до краю віл дивиться назад і стає, іноді не дотягнувши плуга 15-20 см. При окрику воли дивляться назад і не йдуть, а грудьми тягнуть плуг на потрібну відстань. Тоді я став орать без погонича. Воли послушно повертали із борозни в борозну. Місцевість красива: гори, ялинові ліси, на схилах біліють будинки сіл. А як же скучно за рідним краєм і рідними! А ще більше гнітить невизначеність: доки це буде і чим скінчиться. Писав листи додому. Одержував із дому листи, навіть посилку одержав і адреса товаришів. Почав з ними переписку. Виписав український журнал. Як на мій погляд, непоганий. В одному із номерів там був вірш «Київ» з такими словами:

МОВ ХВИЛІ ПО ВОДІ НАРОСТАЮТЬ ПОДІЇ, ОБРОСТА НИМИ ЧАС, ЯК МОХОМ СІРИЙ ПЕНЬ, І КИЇВ ПОГЛЯДА В ТУМАННУ ДАЛЬ В Н А Д І Ї , А, МОЖЕ, ПРИЙДЕ ЩЕ ЧУДОВИЙ СВІТЛИЙ ДЕНЬ.

З часом я став майже кожен день одержувати листи і писати відповіді. Це полегшувало тягар невільника. Стара муттер (мати хазяйки) каже, що я більше одержую кореспонденції, ніж хазяїн. Австрійці – трудолюбивий і життєрадісний народ. Вони люблять труд і вміють відпочивать. Всі їхні національні звичаї побудовані на цьому. Село Шамберг розташоване на пагорбку. Внизу – дорога і річка. Біля дороги – фарфорова фабрика. Там робили дівчата з Полтавської області. Ми по неділях збиралися біля фабрики. Я бував на території фабрики: різав доски, накачував ручним насосом воду із каналізації, а галичанин возив і розливав на сінокос. У вільний час ходив по території. Там був такий порядок. На прохідній весь час сидів один чоловік без руки. Біля прохідної 2 дошки з картками кожного робітника. Робітник йде на роботу, бере картку й відбиває на ній час і вішає на доску, що він на роботі. Коли йде з роботи, відбиває час на іншому пристрої іншим чорнилом і вішає картку на іншу доску. В кінці тижня чоловік без руки забирає картки, підраховує, скільки часу хто був на фабриці, множить на його почасову ставку, гроші кладе в конверт з його номером і на слідуючий день люди ідуть на роботу, а він дивиться наперед і готовить конверти для видачі. Ніяких списків і розписів немає. А як це виглядить на нашій дійсності? Щоб я не знав, що одержав мій сусід? Це тому, що ми виховані при

соціалізмі, ми – соціалісти. А соціалізм, як сказав Бердяєв, це ідеологія заздрості. Заздрість – це сильне почуття. Один мудрець на запитання, що саме найпоганіше в людині, відповів – заздрість. Про це сказав і Йосип Кобзон в інтерв’ю газеті «День» за 7.02.1997р. Отже, соціалізм – це негативне явище. Це підтверджують наші найбільші соціалісти: Сталін і Гітлер. Але це не по темі. Діждались перемоги. Ніяких боїв, навіть солдат, не бачили. Правда, в долині болгари були поставили батарею, але скоро пішли. А у неділю 12 травня я після обіду пішов у сусіднє село Танцельсдорф. Там збиралися такі ж з інших сіл. Хтось сказав, що у Санкт-Флоріані наші. Я і ще четверо дівчат пішли туди. У небі над нами кружляв 2-х моторний літак. Із-за гір вилетіли два винищувачі й збили його. Чиї були літаки, мені невідомо. Прийшли в місто. Вздовж дороги – широка клумба. Почувся стук коліс і гамір і побачив, як в полі з возів на ходу зіскакують солдати і біжать до річки у рідкий вільховий ліс. Через деякий час по дорозі проїжджають легкові автомашини то в одну, то в протилежну сторону. Появились солдати, і чути, що вони говорять – здаються. А незабаром в далечині по ту сторону річки появилось дуже багато солдат, наче в тумані. Зайняли вони увесь широкий асфальт і в довжину до півкілометра і рухаються до нас. До нас підійшов майор і питає: «Ви русскіє?» «Да», – кажемо. «Хто знає німецьку мову?» А дівчата показують на мене. Я кажу, що погано знаю. Але він не звернув на це

увагу. В цей час колона наблизилась до нас. Після техніки ішли музиканти – духовий оркестр чоловік до 40. Майор построїв їх на клумбі, а мені каже: «Кажи хай грають». Я передаю команду старшому (маленький смуглявий з маленькою трубкою). Він питає мене, що грати. Я передаю майору. Майор каже: «Нехай грають що-небудь і грають, поки вся колона не пройде». Старший подумав і каже: «Ми будемо грати старий угорський гімн». Потім майор каже мені: «Сліди за ними, і, коли будемо проходити слідуючий населений пункт, построй на видному місці, і нехай грають і так далі. Хто пристане – садови на повозку, – і крикнув, – коня!» Тут, як з-під землі, з’явився солдат на коні, і в руці уздечка другого коня під сідлом. Це для мене. Я плакав перед майором, що боюся коня, що зроду не їздив верхом. Тоді він крикнув: «Тачанку!» І, як у казці, появилась тачанка. Я сів у тачанку, і ми поїхали обочиною. Солдат, який правив тачанкою, був говірливий. Розказував, що він з Дніпропетровської області, що йому 55 років, що скоро демобілізується, що він по тривозі попав на фронт, а то він возить жон командира: той їх часто міняє, і що це по тривозі в операцію пішли автоматчики, що в них є артилерія і танки. А я ні звука, тільки слідкую за дорученою справою. Нарешті десь біля півночі ми прийшли в розположення частини. Це було якесь містечко. Було темно. Скрізь по дворах горіли вогнища, дим і пилюка різали очі, й над усім висів густий мат. Я ходив від костра до костра і питав, де майор,

щоб довідатись, що мені далі робить, куди іти. Нарешті знайшов, доложив, хто я, і спитав, що мені робити, а майор каже: «Що хоч, он там наша кухня», – показав пальцем у темряву і пішов. Я подумав, хто мене тут знає, що я таке, і рішив іти туди, де був. По дорозі побачив світло у вікні. Там гуляли двоє. Я постукав і зайшов. Вони насторожились. То були поляки. Я трошки посидів, почало сіріти, і пішов назад. Десь о 10 годині проходив біля заводу мінеральних вод. Вже було жарко. Я взяв три пляшки. Одну надпив і розбив об камінь. Трохи пройшов і зробив вдруге те саме. Стала важка й третя. Ковтнув кілька разів і покинув цілою. Думав, що мені робить. В Танцельсдорфі був табір полонених англійців. Вони жили в 2-х поверховому будинку, а німець, що їх охороняв, у веранді сусіднього будинку. Англійці одержували від «Червоного хреста» посилки – кожний місяць 18 кг, кожних 6 місяців – обмундирування і рахували, скільки вони одержать грошей за службу. Працювати їх не примушували. Вони самі, якщо захочуть свіжого молока, то посилають до якогось хазяїна 2-4 чоловік. Непотрібну їм одежу віддавали нам. У них ми користувались і медикаментами. Один із них казав мені: «Не їдь у свою Росію, а їдь зі мною у Лондон». Їхати додому було страшно. Батько два місяці був старостою. Сталін не тільки не признавав полонених, казав, що в нього полонених нема, то все

зрадники, а й судив усіх, хто співпрацював з німцями. Я подумав, що на чужині, де б я не був, як би мені добре не було, я щасливим не буду, і вирішив їхати додому в рідний край до рідних. Англійці набили рюкзаки, поставили на них свої прапорці і пішли. А нас зібрали в Дейгладсберг, видали трудові книжки і переправили вузькоколійкою у Венгрію, де була наша комендатура. Там сказали, щоб ми брали у місцевих жителів транспорт (в основному, воли) і їхали ними додому. Мої товариші теж добули воли, і ми поїхали. Я не бачив, де і як це робилося. Я їхав сумний, бо не знав, що мене жде. Товариші везли деякі речі, а в мене в рюкзаку була бритва, фотографії, пісьма і 2 книжки. Пізніше дівчата з Полтави дали мені дитяче одіяло. Маршрут був указаний. По дорозі дехто відлучався, але ми домовлялись, де будемо збиратись усі. Ночували при дорозі, як цигани. В одному селі ночували у школі, щойно покинутій болгарськими солдатами. Був день Пасхи і в школі залишилось багато всякої продукції: паска, всяке печиво, м’ясо. Ми поживились і два мішки хліба припасли для волів. На другий день дівчата знов відлучились. Домовились ждать біля лісу: воли відпочиватимуть. Дівчат довго не було. Прийшли з обдертими обличчями й ногами: десь перекинулись з солдатами в тачанці. Мені це не сподобалось. Поїхати без них не годиться, бо їхні речі всі на возі.

В цей час біля нас остановилась болгарська автоколона. Я спитав одного, чи їдуть вони через місто, куди був наш маршрут. Він сказав: «Так». Тоді я попросивсь на прицеп з колісьми і вночі уже був у тому місті. Оказалось, що ще дехто з наших приїхав цією автоколоною. Нам треба було перейти міст. Нас не пустила охорона моста. Ми переночували у будці з солдатами, а рано пішли у місто. По дорозі у дворах бачили солдат з червоними лампасами (козаки). Одного я спитав, де комендатура, розповів, хто я і куди хочу добратись (звісно, додому), а він мені каже: «Не йди в комендатуру, бо будеш он там», – і показав рукою. Я подививсь і побачив далеко, як в тумані, на березі річки і по схилу, як мурашки, ворушаться люди, і між ними димлять польові кухні. Що вони там робили, я не знаю. А солдат каже: «Якщо хочеш додому, то пробирайся сам». Я пробув з ними до кінця дня, помагав розгрузити фураж, пили вино, ром, ходили по венгерських хатах, де вони падали в перини і заглядали в шкатулки, що стояли біля розп’яття. А ввечері пішов на станцію, де знайшов своїх товаришів. Підійшов состав із станками. У вагонах по 2-3 солдати. Ми попросились в один із вагонів і доїхали до Белграда. З цього міста мої подорожі стали організованими. Я вперше попав у велике місто вільним. Тут були комендатури: наша, англійська, американська. Різні виставки, особливо вразили фотографії концтаборів. Кіно: англійське, американське. А «Человек с ружьем» демонструється прямо на вулиці. Народу багато: хлопці, дівчата, крадіжки,

насильство. Помню, нас зібрали в зал, дали бумагу і олівці, і ми писали, як із нас знущались в Німеччині. Потім хлопців перевели за 24 км за річку в місто Земун. У мене був товариш Федір Лозак, він з полонених. Узнав, що таких визивають у комендатуру, звідки вони на волю не виходять. В нього було трохи речей, і він каже: «Поки оце все не проп’ємо, я туди не піду». Із Земна в Бєлград був тільки один міст. Він охоронявся сербськими солдатами. Це доброзичливі хлопці. Ми виглядаємо з-за будки. Біля них стоїть мотоцикл, і наш комендант їм щось вичитує (щоб нас не пускали в Бєлград). Вони витягнулися, слухають. Мотоцикл забурчав. Комендант поїхав у Бєлград, тільки дим остався. Ми виходимо з-за будки, просимось: «Братушки, пустіть в Бєлград». Один подивився вздовж моста і махає головою: «Ідіть». Ходили в кіно, виставки, зоопарк. В зоопарку було багато звірів (збереглись). Я звернув увагу на орлів: сиділи сумні, обдерті. Красивий зоопарк. Ходили по ресторанах, які тільки там були. Горілки в той час не було, пили вино. Був такий випадок. Ми зайшли в підземний ресторан. В залі нікого не було. Заказали їсти і пити. Нам принесли все і два сифони. Я вперше бачу таке «диво». Ми п’ємо вино і їмо, а сифони стоять. Зайшли ще чотири чоловіки такі, як ми. Сіли за стіл, їм теж подали все і чотири сифони. Коли це почувся крик, регіт. Вся обслуга ресторану вийшла в зал: дивились, як хлопці за столом, взявши сифони, заливали один одному очі. Після Бєлграда цілу добу лежали на березі Дунаю. Потім знову в Бєлград, і так кілька разів. Попрощались, і Федя пішов.

Потім нам об’явили, що повезуть поїздом у Варну, а потім пароплавом в Одесу. Перед відправкою потрібно було погрузить галети. Ніхто не хотів. Але я і ще двоє хлопців поїхали на завод і привезли. Роздали всім галети і по кругу голландського сиру й поїхали. Весело, жарко, і багато з нас повилазили на дах вагонів. На одній із станцій до сусіднього вагона підійшов начальник ешелона і поманив пальцем хлопців з даху. Ті позлазили, а він став їх «пригощать» по зубах. Я тікав з даху і розрізав на гвоздь долоню, думав, що це буде, але, купаючись у Варні у морській воді, долоня скоро зажила. Виявилось, що мали проїжджати тунелі, де дим і жар сипався за шию і на даху було погано. По станціях нас зустрічали болгари. Вони, мабуть, ждали своїх солдат. Кидали в вагони квіти, сигарети та інше. Я не курив, назбирав сигарет і в Одесі віддав тим, що допитували. Вони кожен раз питали, чи немає сигарет. Запам’ятавсь пейзаж: поля – довгі полоски, на кожній – розложисте дерево. Під ним – віз. А люди працюють у полі. Вночі приїхали у Варну. Вагони поставили кінцем до кам’яної стіни, за якою море, і бризки від стіни летять на вагони. Вже о 6 годині наша братва купалась. Розмістили нас у двоповерховій школі. Я попав на другий поверх, один між росіян з Курської і Воронезької області, і в першу ніч вони вкрали у мене круг сиру, той, що дали в Бєлграді. Я навіть не покуштував. Ми там були кілька днів, купались, лежали на знаменитих золотих пісках, рвали черешні в парку, ходили по базарах. Запам’яталось таке: приходить чоловік з чемоданчиком і триногою. Триногу на

віддалі кількох метрів обгороджує шнуром, виймає з чемодана пляшку вина, ставить на триногу і продає кільця по п’ять левів. Хто накине кільце на шийку пляшки, той виграє цю пляшку. Наша братія товчеться за кільцями, гроші є, бо на базарі продають те, що везуть з собою. А чоловік через 1-2 години замість трьох пляшок вина, що були у чемодані, натоптує туди гроші, щоб можна було закрить і зникає, а братія кричить: «Принось ще!» Прийшов румунський теплохід «Трансільванія», і ми пішли в Одесу. Перший раз у морі… Чайки літають. За теплоходом пливуть зграї дельфінів. Вони вискакують з води. Ми кидаємо в море галети. Чайки беруть їх на лету. Команда на теплоході румунська, але під контролем наших моряків. Кажуть: «Надвечір будемо в Одесі. Зустрічать будуть з музикою.» Але коли дійшли до Одеси, то побачили тільки чорний дим: чи то димова завіса, чи щось горіло – не знаю, але Одеси видно не було. Піднялися по знаменитих сходах. Построїли і повезли в казарми якогось військового училища. А перед тим розбили на групи і скомандували: «Положить вещі шість шагів вперед, кругом!» Потім солдати перевірили всі сумки, в кого щось було підходяще, забрали. У мене нічого крім подарованого дівчатами дитячого одіяла не було, і те забрали. Училище було десь за містом. Ні міста, ні моря не було видно. В час ранкового туалету я поліз на димову трубу

отоплювальної котельні, щоб подивитись кругом. Мене замітили і дали наряд. Тут нас допитували. У мене забрали трудову книжку, через що я пізніше не зміг доказати, де я був. Тут я бачив тих французів, що зустрічав на станції у Венгрії. Вони обмалювали крейдою вагони, понаписували гасла, їхали не на захід, а на схід. Я питав: «Що це таке? На захід ближче.» Один знизав плечима і каже: «Їдемо в Одесу, а звідти пароходом у Францію.» Чого це так робилось – не знаю. Зустрілись біля харчоблоку. Вони у одного вікна, ми в іншого. Після Одеси я попав у 436 запасний полк Білокорович Житомирської області. Там те саме – допити. Сказали: «Ви попали в армію, і в кого є які лічні вещі, упакуйте їх, підпишіть і здайте на хранєніє.» У мене було багато фотографій, пісьма і дві книжки: словник, подарований мені, коли мене брали в Німеччину, і книжка, як консервувати овочі й фрукти. Я теж здав. А через деякий час один із нас побачив у сержанта фотографію своєї дівчини, ми допитували його, де він її взяв. І він розказав, що вони всі ті речі, що ми здавали на схорону, палили, а йому сподобалась випадково випавша фотографія, і він її підібрав. Через деякий час нам сказали, що переходимо в інше місце. Другий український фронт прочісував ліси і мав відпочивати у цьому городку. Нам видали сухий пайок, і рано до сходу сонця з музикою вирушили в дорогу. Позаду їхали підводи, хто приставав, то підбирали. Опівдні

зробили остановку біля річки. Варили кожний собі їжу. Я пішов за дровами на кілька хвилин, прийшов, і вже моєї пілотки, що сохла на гілці, не було. Не знаю, коли ми добрались у ліс недалеко Ігнат поля. Зона й вишки були підготовлені, а курені ми робили самі. Ніби полк: батальйони, роти, а насправді лагер, допроси. Вільного часу багато. Викопали криничку. Неглибока, пісок обсувається, вода не добра. У нас підібравсь хороший гурт. Пригадуємо різні задачі, рішаємо пальцями на піску. В кінці зони була купа гілля. Вирізали шахматні фігури, на листках із зошита зробили доску. А тим часом посильний визиває на допроси. Ось визвали Володю москвича. Він із Москви, хороший футболіст. Грав за полк, їздив у Житомир. Хороший хлопець. Повертається блідий і кусає губи. Я питаю: «В чому справа, Володя?» Тут треба сказати, що на допитах попереджають, щоб не розказували, що тебе питали і що там було. Але ми іноді розповідали. А Володя каже: «Він мене питає, яка військова частина стояла в тому місті, де я був.» А я питаю: «А яке це має значення?» А Вова каже: «А он – дурак – думает: раз я не знаю номер части, значит причастен к ней». А я кажу: «Яка глупость, я знаю, яка частина була там, де я був, але нічого з нею не мав». Раніше я замітив, що до нас став підсідати на пісок не знайомий мені хлопець у сірому костюмі і кепці. І ось після цих моїх слів він подививсь на мене, встав і пішов туди, де допитують. Я наче почував недобре і провів його

очима аж до дверей. Ось посильний визиває мене. Допитує старший лейтенант, альбінос (білий, очі червоні), типові питання і раптом: яка частина стояла там, де я був? Я зразу все зрозумів. Мене довго не допитував, відпустив. Але я думаю, що саме цей епізод коштує мені 3-х років поневірянь в Киргизії на урановому руднику, бо таких, як я, командами відправляли в Київ і Львів. Подумав би, якби мав якийсь гріх, то промовчав би в цьому епізоді. А, може, ще й те, що батько був старостою.

Вже жовтень. Нас ведуть до скирти по солому. Спимо в куренях у соломі – холодно. Ходять чутки, що полк розформовують. Один ешелон уже відправили. Туди попав і мій товариш Хіблень М.М. Я попадаю в 2-ий ешелон останній. Увечері після отбою тревога. Пожар. Горять усі склади і кухня, що були поза зоною під навісом. Ще й патрони рвуться. Із зони видно, як бігають солдати і тікають злочинці, коли рвуться патрони. Ходили потім слухи, що все те господарство запалили навмисно і патронів насипали, щоб не можна було тушить, щоб усе згоріло і кінці в воду. А ранком ми погрузились і поїхали. Начальник ешелону сказав нам номер ешелону (988), щоб як хто відстане, то знав, як найти. Їхали довго, аж 28 діб. Спочатку їхали в Сибір до Златоуста, далі повернули на південь на Ленінабад, а заїхали в Андіжан. За час поїздки нас 2 рази

водили в спеціальні столови, де сідає за один раз весь ешелон і їсти дають добре. А остальне – хто що здобуде на остановках. Начальство їде в окремому вагоні рядом з нашим. П’ють. Стріляють із пістолетів по телеграфних ізоляторах, і як котрий попаде, кричать: «Ура!» А я думаю: «Нас вважають зрадниками батьківщини, а вони захисники. А чи буде фронтовик, який носив і тягав зброю по окопах в грязі й снігу, стріляти по ізоляторах?» По приїзді в Андіжан я продав за 10 крб шорти і наївся в чайхані. А рано нам привезли хліба із рудника МайлиСу, куди ми приїхали. Потім відібрали тих, у кого хороше взуття. Ті пішли пішки (йшли 2 дні) 85 км, а остальні їхали. На руднику до нас були тільки татари – 40 сімей і начальство рудника. Татари побудували 4 бараки, вікон і дверей не було. Так і зимували. Їсти давали добре. Нарів першу зиму не було. Так і зимували. Спали на землі. Коли йшли з роботи, кожен ніс під рукою хто стружку, хто траву, бур’ян, щоб постелити. Спать було тепло, бо було тісно. Пізніше побудували 2-х поверхові нари. Бараки стояли ніби в ямі, з 3-х сторін – підвищення 2-3 м, обтягнуте дротом, з 4-ї– арик і р. Майли-Су. «Фірма» називалась ПФЛ ∆333. Режим був нестрогий. Люди були різні. Такі, що були в німецькій армії, такі, що робили в Німеччині, і такі, що були в партизанських загонах у Югославії. Запам’ятав Туманова О. і Соловйова. Обидва мали поранення. У Соловйова було багато

югославських нагород. На руднику був один із вільних, що визволяв Бєлград і мав за це медаль. І тоді, коли Сталін не помирився з Тіто, цих людей визивали і казали, щоб вони відмовились від югославських нагород. Вільний зразу згодився, а Соловйов Н. сказав: «Я за них платив своєю кров’ю і відмовлятись не буду». Тоді майже в кожній газеті і на обложці журналу була карикатура на Тіто у вигляді жаби або гадюки із свастикою. В лагері говорили, що Сталін послав у Югославію своїх людей (біля 8 тисяч), а в Тіто була своя контррозвідка, і майже всіх виловила. Ходили на роботу. А ціле літо в запасному полку нічого не робили. Люди просили: «Дайте роботу.» Один казав: «Я шахтар із стажем, добував уголь ще обушком». У нього на обличчі синенькі плями від вугілля. Другий казав: «Я бондар, зроблю бочонка, зв’яжу перевеслом, і не капне». Вночі визивали на допит. Стали декого допитувать і десь відправлять. Спочатку забрали всих прибалтів: естонців, латвійців і латишів. Я попав у бригаду грузчиків: носив ліс, грузив руду, будматеріали й інше. Це була бригада, з якої брали людей, куди потрібно. Запам’ятав перший день роботи. Нас вивели на схил гори. Вгорі на висоті 300 м штольня. Розділили по 20 чоловік. До кожної 20-ки поставили свого спеціаліста, колектировщика, дали мішки й молотки і сказали: «Будемо збирать руду (показали яка). Норма 100 кг. Хто назбирає 150 кг, одержить склянку пива і

буттерброд. Буфет привезли». Питаємо: «Що це за руда, що ми збираємо?» Кажуть: «Поліметалічна руда». У моїй 20ці був колектировщиком кореєць. Ішов недалеко від мене. Виберав руду і найшов щось дуже подібне до указаної руди, але не таке. Я підійшов до нього і питаю: «Чи це брать?» А він взяв мій камінь, підняв і каже: «Ребята, рєдкое явлєніє – вкрапленіє урана в мрамор». Після цього сумніву не було, що рудник урановий. Спочатку зв’язку не було, але я знав, що робилось дома. Ми збирали камінь по березі річки і возили на будівництво, і їхали все далі в сторону Андіжана. Показалась гориста місцевість (не гори) і там нафтові вишки. Хлопці варили суп із м’яса із черепах, а я накидав автомашину каміння і попросивсь піти на вишку подивитись з цікавості. На буровій вишці працювали самі жінки. Ключі, що ними скручують штанги, – до 2-х пудів вагою. У дівчат зовсім інша адреса й інша область. Я написав пісьмо додому і дав одній дівчині, а через деякий час пішов і вона дала пісьмо з дому. Не так давно я слухав БіБіСі про Киргизію. Йшла мова про Майли-Су, що там був урановий рудник, що там остались «хвости» (захоронення радіоактивних продуктів), які за малим не попали в річку, що там боліють діти, що будинки побудовані із радіоактивного каменя. І я пригадав, як ми возили камінь, що був складений у табелі біля дороги. Вгорі була штольня, і порода скачувалась

аж до дороги. Пізніше німці розширили дорогу, стали будувать збагачувальну фабрику. Одного разу мене з товаришем поставили в другу зміну розгружать устаткування, що привозили автомашини. Устаткування різне, є вагою понад 1 тонну. Машини прибувають, а ми тільки вдвох. Недалеко лежала бухта арматурного заліза. Ми розмотали, зачепили за камінь. Машини підходять заднім ходом, відкриваємо борт, зачіплюємо. Вперед, і машина розвантажена і т.д. Незабаром в газеті (тільки для комбінату) була замітка, що на рудоуправлінні №3 небережно розвантажують устаткування. Одного разу наша бригада заготовляла пісок. У річці брали з-під води лопатами на носилку і виносили на берег. Варили чай із якогось солодкого коріння, жовтий, як акріхін. У бригаді був я – хохол, білорус і 6 росіян. Всі мене звуть хохлом і навіть білорус. На нього я огризнувсь, кажу: «Ти, бульбешник, Ванька з бору, чого ще й ти дражнишся». А він: «Ти мене зв’язаного на землі з місця не перемістиш». Я нічого не відповів, думаючи, що тут є якась уловка. Але братва підняла шум: «Давай!» Білорус маленький. Я його підійму, і він нічого не зробить, а як я не піду на це, то будуть знущатись весь час. І я згодився. Він ліг і керує. Зв’язали йому ноги нижче колін. Я взяв обома руками в замок, ремінь поміж ніг і по його команді потягнув. Він став крутитись на землі і заламувати мені руки, а я, підіймаючи його ноги, переступав через них і тягнув далі,

і так затягнув його в річку. Розчепити руки не можна було, і хлопці витягли нас зчеплених із річки і допомогли розв’язатись. Після цього мені було трохи краще. В лагері були різні люди і на різних роботах. Понароблювали в лагер інструменту. Бувало позабирають. Через деякий час знову є. Особливо запам’ятав гурт білорусів. Вони розмістились окремо в коридорі. Серед них був коваль Тябут. Він робив скрипки із колод грецького горіха, смички із хвостів коней (тут було багато коней: начальство їздило по горах, і ішаків: возили руду, горюче). На клей збирав риб’ячі пузирі. Ходив з банкою, коли їли рибу. Він зробив скрипку нашому лікареві, зробив цимбали, барабан і ще дещо, і у нас був свій оркестр. Одного разу ввечері, коли ми збирались спать, зайшов чоловік у фуфайці і каже:«Хлопці, потрібно 2 чоловіки на роботу в пекарню на ніч». Пройшов вздовж нар, повертає назад і каже: «Хлопці, завтра будете без хліба, якщо не підете». Біля мене лежав молодий 1926р. хлопець і каже: «Давай підем, сподобається – будем робить, ні – то підем назад». Ми пішли, і я оставсь там робить, аж поки не вирвався звідти. В пекарні робили татари, а ми були на допоміжних роботах. Згодом я навчився топити печі краще за майстра. Топили нафтою, яку збирали тут же в річці Майли-Су (жирна вода). Пекарня була цілодобово. 2 бригади. Одна працює, друга відпочиває. Потрібно зробить 3 випічки і на відпочинок. Важко було. Особливо, коли було хороше борошно.

Вже мене перевели з лагера на волю. Мою справу вів молодий лейтенант – добросовісний чоловік. Вільні жили в палатці біля лагера. Незабаром ми з молдаванином побудували кібітку, викопали яму в гору і вже 3 стіни готові, а остальне доробили. Молдаван привезли сюди пізніше. Вони робили, в основному, не на руднику, а на будівництві. Скучно. Виїхати звідси не відпускають, а сюди можна приїжджати. Але тут малярія, радіація. Хоч ми й мало знали про радіацію, все ж знали, що вона шкідлива. Завідуючий пекарні – татарин – приходив на роботу дуже рано, о 5-6 годині. Одного разу заходить в цех, під рукою жмут паперів. Відпускає руку, папери летять додолу, і з ними книжка. Я підняв її, а там характеристика уранових руд, де і як залягають, і які промислові, а на палітурці випечатано, що вона секретна. Я сказав завідуючому. Він зібрав усі бумаги і десь відніс. А нам сказав, що то украли чемодан у геолога, розпотрошили, а він остатки знайшов. І ще я купив у Андіжані на базарі журнал «Фізика в школі №1» за 1945р., де було описано історію винаходу і принцип будови атомної бомби. Оце такі знання були. Базар організувався і біля рудника. Узбеки, киргизи, росіяни, українці і другі привозили сюди все. Найбільше продукти харчування і фрукти. Тут я зустрічав українських дідів з бородами – продавали мед. Вони вислані сюди в 30-і роки як куркулі. Хлопці ідуть на базар, знайомляться з дівчатами (в нас дівчат не було крім жінок татар і начальників), приводять їх до себе і живуть. Дівчина

роздивилась, що сусід живе краще, переходить до нього, а той, що оставсь сам, знову шукать на базар. Таких випадків було чимало, але все проходило спокійно, ніяких бійок, нічого такого не було. Мені писала дівчина з України, але я написав, що я вже пропащий, і розірвав зв’язок. Я не міг позволить собі, щоб ще хтось заради мене терпів тут від малярії і радіації. А виїхать звідси надії не було. Мені батько вислав справку, що відбудовується наш завод, щоб мене відпустили. Я пішов до начальника рудника, а він мені каже: «Хіба ти не розумієш, що коштує ваш цукровий завод проти нашого виробництва. Я б тебе відпустив, якби в мене була робоча сила». Читаючи газети, я десь узнав, що є указ Верховної ради СРСР, що на навчання відпускали, де б ти не робив. Зрозумів: звідси можна вирватись тільки через санчасть (зміна клімату) або на учобу. Через санчасть дірка закрилась, бо двоє обманули начальника. Тоді я восени 1947р. хворий на малярію їду в отпуск. Паспорт і військовий квиток не дають, а дають справку, що такий-то працює на підприємстві, де начальником т. Гаршин П.П., і їде в отпуск в Київську область, й вона служить мені за всі документи. Думав летіти літаком. З Андіжана до Ташкента прилетів. З Ташкента на Москву не то, що на літак, на поїзд не можна попасти. Сплю в Чайхані. П’ю вино. Малярія не тріпає, помалу звикаю. Але найшовсь ще такий, і ми поїхали в Красноводськ з тим, щоб переправитись в Баку. А я десь чув, що ходить поїзд Баку – Київ. В Красноводську санітарний

пропускник. Здали одежу, одержали 3 тазики води на 30 чоловік. Хто вмився, хто помив ноги. Перегнали в друге приміщення, де було скільки ж голих жінок. Перевели в іншу кімнату. Одержали одежу. Один дядько одержав щось подібне до пальта, а здавав кожух. Погрузились на «Дагестан» – і в Баку. В Баку поїзда на Київ нема. Поїхав на Ростов, потім Харків, а далі пригородними і автомашинами на Полтаву і Київ. Дома відпочив, знайшов документи про освіту і поїхав назад. Поправився, прогуляв на 20 днів більше. Начальник сказав: «Напиши доповідну, а я винесу сувору догану і все». Я так і зробив. Літом 1948р. їду в Андіжан і шукаю учбових закладів, куди можна було б поступити. Знайшов Педінститут – не підходить. Технікум бджільництва, евакуйований з Кавказу. Директор жінка. Я розказав, хто я, і показав атестат. Вона сказала: «Здай один предмет: біологію бджолиної сім’ї, і приймем тебе на 3-й курс». Познайомила мене з одним студентом – Колосовим – той дав мені конспект. Я здав екзамен. Одержав визов. Звільнився з роботи, забрав назад документи і поїхав додому. Із 17 вересня 1948р. до виходу на пенсію 1983р. працював на цукрозаводі. В селі був один мій однокласник. Він був у Німеччині в концлагері. Хотів поступить в інститут в Ленінграді, але його не прийняли. Він десь писав, одержав відповідь, щоб поступав там, де він живе. Збирався поступать в КПІ. В нього було оголошення Всесоюзного заочного

інституту зв’язку. Мої ровесники в більшості мріяли стати льотчиками і радистами, і мені подобався радіотехнічний факультет. Я теж побоювавсь, що мене не приймуть, але рішив попробувати. Написав автобіографію, зібрав інші документи і подав в ВЗЕІЗ. До вступних екзаменів готовились разом. Я попросив прикріпити мене для здачі вступних екзаменів в КПІ, і це було зроблено. Успішно здав екзамени, тому що осіння сесія була в сезон цукроваріння. Я їздив на сесію весною один раз на рік. Першу сесію здав на 4 і 5 без хвостів. Другу – теж. Визвав мене декан і каже: «Треба тобі працювати по спеціальності. Ми устроїм тебе у Києві на 800 карбованців». Але я попросивсь ще на рік побути дома, на що він згодився. Я побачив, хто там учиться: найбільше начальники, яким треба диплома, директора зв’язку і військові капітани, майори, інших дуже мало. Викладачі були дуже хороші, але мене гнітило моє становище. Я був у Німеччині. На той час це було гірше судимості. Мене мучила думка: коли я вивчусь, буду працювати, і не дай Бог щось зробиться – із мене зроблять ворога народу. Коли я став на облік у військомат, у мене не було ВУС. І кожний рік у березні, коли саме розтає, військомат таких збирає на збори стрільців, автоматників і кулеметників на місяць, і ми лазимо животами по болоті. Ті, що були в учбових загонах під час війни, розказують, що їм було таке ж: ганяють до того, що людина стає злою, а під кінець кажуть: «Ось підемо на фронт – там легше. Уб’єш німця – а

в нього шоколад, сигарети і зажигалка». Але зимою 19511952 р. у сусіднє село Ківшовата приїхали 2 інструктора ДОСАФ і організували курси сигнальників, куди і я попав. Потім був 45 діб на кораблі. В Балтійську нас сортували. Хто був у Німеччині – вернули, а мене помилково залишили. Потім визивали в штаб бригади, дещо попитали і відпустили. Я спитав свого командира, нащо мене визивали, а він розказав, що треба було відправить додому, але не захотіли з одним возиться, і я добув до кінця. Коли поверталися додому, нас приймали за арештантів, бо наша одежа поцвіла у казематах Петра I, і мала неприємний вигляд. По приїзді мені видали військовий квиток з якорем і більше ні разу не визивали в військомат, аж до 50 років, коли замінили білет на звичайний. Коли я був на кораблі, мені потрібно було їхати на сесію в інститут. Мене не пустили, і я рік пропустив. В заводі робив на різних роботах: слюсарем, машиністом парової турбіни, котельником, електриком. Одного разу головний механік каже: «Іди технікомнорміровщиком в мех. майстерню». Я не знаю цієї роботи, а він каже: «Научишся, все буде добре». Я подумав, що тут нічого не втрачаю. Визвали в кабінет головного інженера. Там був директор і парторг, інженер питає, чи знаю цю роботу, кажу: «Ні!» Директор питає: «Скільки класів закінчив?». Я сказав, а він каже: «Пиши, буде робить». Старший нормувальник був добрий чоловік. Я попросив в нього літературу про нормування. Він

дав мені і про Форда, і Тейлора, і про наші прогресивні норми. Це значило, що норма повинна бути така, щоб її мало хто міг виконати, щоб до неї тягнулися. Але треба план, проценти продуктивності і заробітну плату. Тому нормувальники приписували об’єми робіт. Вищі начальники бачили, що норми перевиконуються, і збільшували їх. А нормувальники знову робили те саме, і так кілька разів, і довели норму до абсурду. Я покинув цю роботу і пішов робить у бригаду. Така робота не давала ніякого задоволення. Пізніше пішов робить змінним теплотехніком і перевівся на навчання у Смілянський технікум, закінчив його, робив на різних посадах і закінчив на посаді замісника головного інженера в 1983 р. виходом на пенсію. Коли робив начальником ТЕЦ, мені наші начальники казали: «Поступай у партію, ми дамо тобі рекомендацію, і підеш вище». Я не захотів. У заяві треба писать, що будеш виконувати всі їхні розпорядження. А тоді кожний рік з травня оголошували підписку на позику, а хто не підписувався – тому косили те, що він посіяв, і косити посилали сусіда-комуніста. Це вважалося відданістю партії. Мені це не підходило. Я згадав, як мій батько розказував, коли його в армії агітували в партію, а він каже: «Я – віруючий». Йому кажуть, що Бога нема, то все на совісті людини, а він каже: «Якщо так, то в кожного різна совість. Наприклад, у вас є 10 карбованців. У мене совість така, що я рішаю вас убити і забрать 10 карбованців, а

другий такий уб’є мене. І так за 10 карбованців скільки людей згине». Після цього його випхнули з кабінета. Мені не подобаються партії через те, що вони забирають у людини владу над собою, а потім заставляють робити те, що, будучи вільною, людина не зробила б. Особливо комуністи. Їхня ідеологія побудована не на кращих почуттях людини. Вони дивляться на народ, як на табун, натовп. В табуні повинен бути вожак. Ще Михайловський – до Леніна – казав, що вожаком може бути і нерозумна людина, аби була сила волі. Натовп зацікавив їх тим, що в натовпі людина втрачає почуття відповідальності і зробить все, що скаже вожак: палити, руйнувати, вбивати. Щоб заохочувати вбивати, знищили релігію. Окрема особистість поміркує і на це не піде. Властивостями натовпу користувалися і наші предки: віче – де перемагали ті, хто більше кричав, і мітинги. Хто приходить до влади – підкоряє народ. Ми з давніхдавен навчені підкорятися, бути рабами. В суспільстві повинен бути закон один для всіх: і для владарів, і для підвласних, не те, що у нас. І обирати треба розумних людей, а не так, як писав Тичина:

«ХАЙ — ЧАБАН, УСІ ГУКНУЛИ, — ЗА ОТАМАНА БУДЕ». 47

ІНШИМ

ЗОБОВ’

І НЕ СПІШІТЬ ПЕРЕДАВАТИ ВЛАДУ

’ЯЗАННЯ,

НАД СОБОЮ ЧЕРЕЗ ПРИСЯГИ, КЛЯТВИ. 49