F L A S H
#4
14/04
FLASH-команда
Над номером працювали
Діана Матвіїв
Анна Нестеренко
Владислав Миронюк
Анастасія Омельченко
Аліна Овчаренко
Олександра Ніколаєнко
Анастасія Моісеєва
Лист редакції Цей номер ми присвячуємо журналістам. Не тим працівникам ЗМІ, котрі беруть участь в інформаційній війні, не тим, які думають лише про гонорар, а тим, для кого журналістика – це життя. Вони не бояться ні вибухів за спиною у зоні бойових дій, ні погроз можновладців та інших багатіїв, чиї махінації вони викривають. Адже для них головне – відкрити людям очі, сказати правду, якою б пекучою вона не була. Знаєте, щодня у ЗМІ є купа достойних матеріалів про те, що й нинішня влада нічого не робить для українців, про те,що наш народ годують неякісною їжею, а все їстівне експортують в Європу. Ми чуємо про це щодня, але нічого не змінюється. Життя в Україні не стає кращим від цього. Але ми стаємо кращими, бо принаймні знаємо, що є проблеми, а не сидимо у світі ілюзій. І ми хочемо сказати «дякую» тим, хто не зупиняється, а йде до кінця. Ми вдячні за те, що з нас не роблять турпаків, які вірять в те, що бандерівці вбивають дітей, а за участь в АТО дають рабів. Ми вдячні за те, що в Україні та у світі є журналісти, які вище інформаційної війни. Редакція журналу FLASH
Життя під гаслом “Свобода слова” Вона пережила трагедію загадкового зникнення чоловіка і залишилася вдовою з двома доньками. Вона знайшла притулок за тисячу кілометрів від дому, але ніколи не забувала Батьківщину. Її щирий погляд українки та сонячна посмішка одразу викликають довіру. Вона – борець за правду та справедливість і готова до будь-яких викликів долі. У ній поєднаний твердий характер та жіноча тендітність. Вона – вогник справжньої української журналістики закордоном. Мирослава Володимирівна Гонгадзе українська журналістка, телеведуча, хоча за професійним фахом - юрист. Можливо, юриспруденція, а саме бажання все логічно аналізувати та робити висновки, стала фундаментом подальшої журналістської кар’єри. Мирослава родом із Тернополя, а вищу освіту отримала у Львівському національному університеті імені Івана Франка. У 1995 році вийшла заміж за журналіста Георгія Гонгадзе, відомого своєю критикою та матеріалами проти влади того часу. Щасливе подружнє життя тривало лише 5 років… Григорія Гонгадзе таємно викрали у пізній час після роботи та безжально вбили. Мирослава кожного року згадує той день із біллю та смутком. Справа вбивства чоловіка із самого початку була оповита загадками, і саме з того моменту починається боротьба Мирослави за чесність, справедливість й людську гідність. Вона рішуче вимагала від влади довести цю судову справи до кінця, щоб знайти замовників жорстокої розправи, знати, хто із високопосадовців “замарав” руки, а тепер ховається. Свобода слова - те, що принесло смерть Григорію Гонгадзе, і те, що дало потужний поштовх до майбутньої діяльності його дружині. У США Мирослава стала продюсером Української редакції Всесвітньої служби “Голосу Америки” і ведучою інформаційної передачі “ЧасTime”, яку, до речі, можна побачити на “5 каналі” або у мережі. Українське серце жінки завжди тяжіло до Батьківщини та до її долі. Згодом Мирославу стали запрошу-
вати читати лекції про свободу слова провідні навчальні заклади Америки та Європи. У компанії з представниками російського Центру екстримальної журналістики вона створила Міжнародну школу бузпеки журналістів імені Георгія Гонгадзе і Анни Політковської. Під час Помаранчевої революції та Євромайдану активно висвітлювала події для Заходу, висловлювала свою точку на зору на те, що відбувалося, а ще інформувала стосовно позиції Американського уряду. Мирослава одна з тих, хто є джерелом правди про нас - українців та про нашу державу далеко поза її межами. Була нагороджена за вагомий особистий внесок у розвиток журналістики, активну громадську діяльність та високу професійну майстерність Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня . Та найбільша винагорода для Мирослави - це визнання й довіра людей.
Анастасія Омельченко
Оазис серед російської журналістики
Cьогодні в Україні більшість журналістів займають ліберальну позицію, підтримують курс на євроінтеграцію та, м’яко кажучи, засуджують політику Кремля. Але в Росії така позиція у більшості випадках, як мінімум, сприймається негативно. Згадати тільки те, скільки разів «Дождь» намагалися закрити, та й, мабуть, телеканал досі тримається тільки через те, що наші сусіди хочуть продемонструвати світові, що свобода слова у них є, і кожен ніби має право засуджувати владу. Але не всім «дозволяють» доносити правду, яка суперечить переконанням Путіна. Минулої весни, коли «крымнаш» та «укропы» зустрічалися майже на кожній газетній шпальті, на кожному телеканалі, на кожному заборі, інтернет- видання Lenta.ru опублікувало інтерв’ю з одним з лідерів Правого сектору, за що отримало «предупреждение» від Роскомнадзору. В кінці-кінців головного редактора звільнили, замінивши на більш зручного російській владі. Уся редакція «Лєнти» звільнилася (39 осіб), таким чином виразивши протест. Цей вчинок є прикладом того, якими мають бути журналісти. До речі, це інтерв’ю брав Ілля Азар. Сьогодні журналісти займають дуже полярні позиції, розділяють світ на біле та чорне, іноді забуваючи про об’єктивність. Українському журналісту-патріоту буває складно помітити чи визнати проблеми пов’язані з АТО чи євроінтеграцією. Російському журналісту-патріоту буває складно помітити чи визнати,що їх «Родина» не така й демократична,і що в Європі може дійсно трава зеленіша, і, що без «допомоги» Росії, нам, українцям не довелось би збирати кошти на допомогу бійцям та розвішувати на під’їздах адреси укриттів. Іллі Азару вдається об’єктивно доносити інформацію, яка може не подобатися обом стонам. Досить тільки прочитати його репортажі з Донецька чи для сайту «Meduza» зі Слов’янська.В Україні з перервами він пробув більш ніж півроку. Він сам в одному з інтерв’ю зізнався, що підтримував Майдан, але це ніяк не відбивалося на його матеріалах. Він брав коментарі у тих, хто був за та проти подій у Києві.
У 2014 році Іллі Азару журнал «GQ» вручив премію «Людина року», яку дали йому за журналістську роботу в Україні. На церемонії він виголосив провокативну промову, яка особисто мене вразила.На багатьох російських телеканалах з неї було вирізано речення,які суперечать російській пропаганді. Наші ЗМІ подавали промову повністю: «По-перше, хочу подякувати колишнього головного редактора Lenta.ru Галину Тимченко і вічного головного редактора Ехо Москви Олексія Венедиктова за те, що дали мені можливість в наше невільний час об'єктивно описувати події на і в Україні. По-друге, я розцінюю цю премію не як особисту, а як колективну всім моїм колегам хто їздив і їздить на Донбас, хто ризикує там своїм життям. А в першу чергу Андрію Стеніну, який куди більше мене гідний цієї премії і не тільки тому, що навіки залишився там у бронежилеті, а я стою тут в безглуздому смокінгу. По-третє, мені взагалі здається дивним стояти тут, адже всі інші отримують премію за щось хороше: а я не відкрив ресторан, що не знявся в кіно, я не трендсеттер, я навіть не написав сенсаційне розслідування, я просто описував те, що відбувається в Україні . І краще б там нічого не відбувалося. Краще б на майдані не загинули люди, Крим не анексувала б Росія, ви б продовжували їсти французькі устриці, а на Донбасі не почалася війна і не вмирали б мирні жителі. Сподіваюся, що Володимир Путін не буде більше посилати російських солдатів і озброєння на Донбас, українська армія не буде бомбити міста, а російські телеканали не розпалювати ненависть і брехати по телевізору, і в наступному році премію отримає чудовий кінокритик Долін або мій хороший приятель і відмінний репортер Єгор Мостовщиков ».
Ілля Азар професіонал своєї справи. Ще на початку кар’єри їздив у «гарячі» точки - на війну в Південній Осетії і революцію в Киргизії. Його текст «Карусель сломалась» про фальсифікації на виборах до Держдуми 2011 року згадують досі. Тоді групі журналістів вдалося зупинити спробу вкидання бюлетенів на одній з виборчих дільниць Москви. 1 березня у Москві пройшов Марш пам’яті Бориса Нємцова. Цього ж дня вийшов репортаж з цієї траурної події. Не нудний, точний, не відчувалося того, що він виконаний на швидку руку. Загалом, його інтерв’ю та репортажі дуже об’ємні (близько 30 тис символів). Робота Іллі Азара доводить: журналістика у Росії ще існує.
Овчаренко Аліна
SO FAR, SO CLOSE Діана Матвіїв
Увесь світ будується на ідеалах. У кожного з нас безперечно є свої ідеали . Мабуть, що не існує такої людини, яка не має кумира. Безсумнівно, в кожного він свій, і це залежить не тільки від роду діяльності, а й від уподобань особисті. Дехто є нашими кумирами ще з самого дитинства, а дехто, ще зовсім віднедавна. З роками наші кумири змінювалися, адже змінювалися наші смаки. І те, що колись захоплювало , тепер вже не привертало уваги. Але , ймовірно, і є перевагою ідеалу, те що незважаючи на роки, дні, хвилини-він завжди є присутнім у нашому житті. І можливо, саме наші ідеали формують, нас людей, як особистість. Ідеальним прикладом журналістаміжнародника може слугувати постать Наталки Гуменюк. Людини з великим талантом і невпинною наснагою і жагою до життя. Наталкастудентка Інституту журналістики КНУ ім. Шевченка. Вона вже встигла попрацювати на багатьох українських телеканалах та міжнародних виданнях. У 2009 році, Наталка була звільнена з телеканалу «Інтер» без відомих на це причин, і хоча ця подія набула широкого розголосу і
багато журналістів висловили свою солідарність з нею, вона вирішила не влаштовуватися в інші ЗМІ і стала фрілансером. У 2013 р. вона разом з командою журналістів, до якої входять Мустафа Наєм, Роман Скрипін, Анастатасія Станко та інші, заснувала проект Hromadske.TV. Наталка висвітлювала події в 40 країнах світу, зокрема Китаї, Індії, Ірані, Кубі, Грузії, Сербії. Вона є першим українським журналістом на стажуванні під час Генеральної Асамблеї в ООН у рамках Reham AlFarra Memorial Journalists' Fellowship Programme. Проходила стажування в низці західних ЗМІ, в тому числі на телеканалі BBC World у програмі HardTalk, а також у виданнях the Guardianта the Independent. Наталка також висвітлювала події Арабської весни. У 2013 році на конкурсі художнього репортажу здобула срібну медаль за за репортаж «Як
звучить пустеля там, де починається вода» – збірку емоційних нотаток з Йорданії, Єгипту, Ірану, Тунісу. 10 квітня 2015 року Наталка презентувала свою збірку репортажів "Майдан Тахрір, написаних під час її подорожей Близьким Сходом у часи революційних перетворень. Героїв цієї книжки - активістів і музикантів, блогерів і кібердисидентів, військових та художників та повстанців об'єднує досвід демократичного повстання проти влади. Загалом, постать Наталки Гуменюк є надзвичайно важливою в українській журналістиці. Вона є зразком того, як можна багато працювати і залишати час на творчість.
Корифей війни Він -найяскравіша постать української воєнної журналістики. За роки своєї кар’єри Андрій Цаплієнко привіз десятки репортажів з більшості «гарячих точок» світу. Сповнений жаги до адреналіну, Цаплієнко не може сидіти на місці. Спокійна робота не для нього, Андрій вдало поєднує свою активність із бажанням доносити до людей правду. «Наша місія – робити чесні новини, чесні сюжети, які допоможуть українцям. Більше того, журналістика – це спосіб дослідження конфліктів в суспільстві. Є одна сторона конфлікту, є друга сторона, і журналіст, який дає можливість висловитись двом сторонам. Війна – це найбільший конфлікт, який тільки може бути. І ми намагаємось, щоб українці це зрозуміли завдяки чесним новинам, чесним сюжетам і правильним словам». Андрій Цаплієнко вважає, що військовий журналіст володіє більшою свободою, адже найчастіше він знаходитьсядалеко від усього, у тому числі і свого керівництва. Крім того, робота в «гарячих точках» змушує журналіста бути вкрай відвертим з героями своїх матеріалів і більш уважним до них. Війна не терпить непрофесіоналів. До кожного свого відрядження Цаплієнко ретельно готується: досліджує обставини конфлікту, дізнається про традиції і культуру тієї чи іншої країни. Андрій стверджує, що попри всі ризики, на які він іде, кожен свій крок журналіст зважує, адже жоден репортаж не вартий життя. Й усвідомлення цього не дає розслабитися.Втім, ставитися до страху потрібно по-філософськи: “А вам не страшно через дорогу перходити? Страх повинен бути присутнім.Він охороняє людину”- охоче ділиться Цаплієнко на одному із своїх численних майстеркласів Як не парадоксально, війна для Цаплієнка- це життя. Щоразу заряджаючись гострими відчуттями, журналіст отримує ковток свіжого повітря. І лише останній рік Андрій волів би відмовитися від затребуваної дози адреналіну: війна прийшла до його дому. Тут журналіст виконує свій громадянський обов’язок. Він обирає кут подачі, який дозволяє висловити позицію, не втрачаючи при цьому об’єктивності. Цаплієнко ніколи не намагається висвітлити конфлікт однобічно. Він охоплює різні точки зору, не шукає винних, а демонструє наслідки. Характерними для матеріалів журналіста висновки, в яких Андрій пропонує шляхи вирішення, додає власний коментар. І це дозволяє його компетентність. Адже за 14 років роботи військовим кореспондентом, Цаплієнко став справжнім воєнним експертом. Анастасія Моісеєва
Наталка Пісня Наталка – журналіст телеканалу «1+1», вона працює як з відомими селебріті, так і в най екстремальніших ситуаціях. Журналістка творить у різних жанрах(інтерв’ю, репортажі, прямі включення,веде блог), і все в неї виходить однаково цікаво та неординарно. У кожній роботі відчувається її власний стиль: місцями різкий, прямолінійний та з дошкульною уїдливістю. І ій це пасує. «Кореспондент ТСН Наталка Пісня, яка отримала поранення у сутичці на вулиці Грушевського, після знеболюючого уколу знову відправилася на місце перестрілки» - заголовки з такою назвою минулого року майоріли чи не на всіх перших стрічках видань. Так, це правда. Пісня таким вчинком довела, що не лише чоловіки - сильна стать ( а в багатьох випадкахвиявляється, що все зовсім навпаки).Тому у цьому номер я із задоволенням розгляну одні з найцікавіших робіт Наталки Пісні.
До речі:
Студія 1+1 або 1+1 — український телевізійний канал, який входить до медіахолдингу «1+1 медіа». Заснований у серпні 1995 року. Програми виробництва студії вийшли в ефір у вересні того ж року на Першому загальнонаціональному каналі. Як самостійний канал «1+1» мовить з 1997 року на Другому загальнонаціональному каналі. З березня 2006 року в кабельних мережах США й Канади стартувала міжнародна версія телеканалу «1+1» — «1+1 International».
«Римські канікули» Сюжет про те,як під час найкривавіших днів Майдану Є.Тимошенко святкувала свій 34-й день народження в дорогому готелі «Де Руссе», що в Римі.( 18-20 лютого 2014) У сюжеті представлені всі докази перебування Жені з бойфрендом у цьому готелі:відео, відзняте схованою камерою, система «ВАЙ-ФАЙ», підключення до якої показує прізвище гостя та номер. Наталка Пісня дала інтерв’ю після сюжету, адже її звинувачували нібито у «підставі» Євгенії та, взагалі, партії «Батьківщина».На це Пісня відповіла, що Женя підставила сама себе. Наталка дивується, як взагалі людині могло спасти на думку у такий час поїхати розважатися.
Патріотизм чи просто показуха?
«Уроки абхазької: весняний вечір в Гаграх» (блог) Пісня у всіх матеріалах (друкованих) передає російську мову українською, що виглядає як певного роду насмішка. У цій історії Наталка розповідає, як ії з оператором затримали в Абхазії та звинувачували в тому, що вони, бандерівці, хочуть очорнити їх у своїх матеріалах. Проте читати цю історію не страшно, а, навпаки, здається, що для Пісні це була,свого роду пригода. Починає вона так: «Замість вечеряти лобіо і розписувати плани зйомок на завтра, ми вже годину чекали на керівництво абхазької державної служби безпеки. - Руслан, посмотрі, как по-абхазскі будєт "мєчта", із Москви звонят. Підлеглі начальника гагрськоі гебухи слухняно полізли в своі айфони - Русланами виявилися всі, крім нас із Сєрьогою» Лаконічно та з гумором Наталка розповідає про те, як вони сиділи в заручниках: «В цей час в нас розпитували про утиски росіян в Україні, розбиті через мову сім'ї, відрахованих з вишів російськомовних студентів, шибениці вздовж доріг західноукраїнських міст, шоб було де повісити проклятого москаля. Між питаннями політпідготовки цікавилися, куди саме в Україні треба відвезти дівчину у романтичну подорож, скільки у нас коштує пломба і новий зуб».
Олександра Ніколаєнко
Журналістика без рожевих окулярів Журналістика за своїм призначенням повинна доносити максимально об’єктивну інформацію, подавати її з різних точок зору. Та під впливом важкої ситуації в країні, у вирі інформаційної війні українські журналісти часто пропонують читачеві досить однобокі думки. Тарас Паньо – журналіст-міжнародник, що веде авторську колонку на сайті «Еспресо.ТВ». У своїх публікаціях він аналізує міжнародні процеси, їх причини та наслідки, дає прогнози можливих сценаріїв розвитку подій. У діяльності Тараса Паньо безпосередня функція журналістики розкривається повністю. У своїх публікаціях він аналізує події в Україні через призму міжнародного життя. Найбільше уваги він приділяє зв’язкам рідної країни з Росією, США, Німеччиною, Францією та іншими країнами Європи. Хоча журналіст займає яскраво виражену проукраїнську позицію, у його матеріалах немає фраз-кліше щодо російської сторони конфлікту. Варто відзначити, що в будь-якому аналітичному матеріалі буде присутній суб’єктивізм. Проте всі свої судження Тарас Паньо підкріплює ґрунтовними аргументами, результатами аналізу міжнародних подій. Треба віддати належне талантові журналіста, адже в часи такої складної ситуації на політичній арені важко втриматися від емоційних та суб’єктивних суджень. Велика цінність робіт Тараса Паньо в тому, що читач неодмінно дізнається новий погляд на ту чи іншу ситуацію. Відкриваючи його авторську колонку, замість звичних тверджень можна побачити принципово нові думки. Наприклад, у своїй роботі «Чим загрожують Путіну миротворці ООН» він каже, що Росія бачить цю ситуацію по-своєму. За його словами, «російські війська, які і так вже на місці, міняють ДНРівські прапорці на сині знамена з написом "UN", і Росія починає отримувати компенсацію за діяльність своїх солдатів на Донбасі з ООН-івського бюджету». Завдяки таким публікаціям читач може ширше осягнути явища сьогоденної української дійсності, розширити власний світогляд. Відмінність публікацій Тараса Паньо від робіт багатьох інших вітчизняних журналістів полягає в тому, що він не боїться прямо та відверто говорити про критичний стан речей в Україні. Деякі його висновки
просто вражають – журналіст озвучує те, що ми побоюємося казати самі собі. У матеріалі «Що сказала б Меркель, якби Путін щоденно вбивав німців» Тарас Паньо говорить таке: «Можна як завгодно довго перераховувати частину зарплати на форму, харчі та тепловізори для тих, хто ТАМ. Можна наказом Генштабу, повтореним президентом, заборонити чоловікам ходити по кефір, пиво та хліб без довідки з військкомату – покращивши в такий спосіб скрутне матеріальне становище військових комісарів.Але армія не може роками стояти на блокпостах довкола Мордору і тільки огризатись на черговій обстріл, провокацію чи диверсію. А якщо більш загально – то армія мусить наступати. Або війна буде програна, раніше чи пізніше.» Такі гострі коментарі та болючі прогнози є своєрідним стимулом до дії. Читаючи роботи Тараса Паньо, неможливо не відзначити особливий стиль журналіста. Йому вдається вплітати цікаві порівняння, аналогії та метафори в серйозні аналітичні публікації. «…російська імперія, яку намагається оживити Путін – це минуле, яке вперто відмовляється лягти у труну, яка давно на нього чекає. Труну, куди ляжуть всі традиційні імперії, збиті докупи жадобою, жорстокістю і амбіціями, а не спільним інтересом.» («Чому людям варто повертатись у космос»). Цікавими є також його прогнози розвитку подій: «Але те, що для нас стане "фіналом гри", для європейців буде тільки початком справжніх проблем – в Прибалтиці, Польщі, Балканах і де завгодно ще.» У бурхливому та не завжди прозорому русі сучасної журналістики міжнародник Тарас Паньо виділяється своєю принциповістю, абсолютно новою точкою зору на події, правдивістю та об’єктивністю. У роботах цього професіонала живе справжня журналістика. Анна Нестеренко
Альона Гетьманчук
Д
иректор Інституту світової політики, журналіст-міжнародник та просто професіонал своєї справи. Саме такими словами я можу охарактеризувати героїню цього матеріал Альону Гетьманчук. Альона спеціалізується на політології, є керівником громадських та медійних проектів, зовнішньополітичним аналітиком. Раніше працювала головним редактором медіа-холдингу “Главред”, писала аналітичні статті для таких всесвітньо відомих ЗМІ як “The New York Times”, “The International Herald”, “Tribune”, “Gazeta Wyborcya”, “Kyiv Post”, “Moscow Times”. Тепер же є автором газети “Дзеркало тижня”. Також ви можете ознайомитися зі справжньою родзинкою її роботи, а саме блогом під назвою “Щоденник євроатлантиста”. Про цю людину можна говорити багато чого, та я вирішив виокремити найважливіші принципи її роботи. Перш за все, Альоні притаманна об’єктивність і чесність за будь-яких обставин, будь-то часи правління Віктора Януковича, який не прагнув розвивати сво- разу видно, що авторка не боїться висловлюбоду слова у нашій країні, чи сьогодення. Од- вати власну думку і головною метою для неї є донесення до людей правди. Альона вміло знаходить “золоту середину” у кожному питанні, відстоює свою думку і підкріплює її аргументами, яких в неї, здається, “вагон і ще маленький візочок”. Вона викладає свій матеріал доступною кожному читачу мовою. Креативності, цьому журналісту не займати, кожний заголовок, як наприклад “КРИМаторій для Путіна”, “Контрапункт: перший рік Януковича” заохочує нас до прочитання. Альона дуже відповідально ставиться до своєї роботи і це не залишилося не поміченим серед її колег. Справа в тому, що саме Гетьманчук стала першим українським журналістом, яка взяла інтерв’ю у президента США (на той час Джордж Буш - прим. ред.). Матеріал вийшов вдалий, а журналістка так сподобалася Бушу, що розмова набуло досить дружньої атмосфери. Написання цієї статті надихнуло мене ще раз переглянути матеріали Альони. Тож не гайте часу і підтримайте мою ініціативу. Сподобається всім!
Миронюк Владислав
Журнал “FLASH”
Тепер онлайн!
Знайди нас: issue.com/journal.flash