Він ще повернеться на Україну*
Геній – поняття, яке давно стало книжним. Кажемо
так про людей, які зоріють десь у недосяжному для нас часі й просторі. Довідуємося про них з легенд та шкільних підручників. Серед нас вони давно вже не живуть.
Тим, хто знав Сергія Параджанова, фантастично пощастило. Вони бачили живого генія. Спілкувалися з ним. Це зрозуміло було навіть тим, хто не бачив його фільмів. Це було зрозуміло з того, як усе від його слова і в його руках сповнювалося краси і значення. Це зрозуміло було з тієї особливої хвилюючої енергії, що неослабно променіла з нього. Це зрозуміло було настільки, що в жартівливих товариських розмовах «параджановського кола» слово «геній» давно стало синонімом його власного імені і сам він залюбки вдавався до цього титулу. Треба було знати Параджанова, щоб за цим не шукати марнославства чи зарозумілості, нескромності або несмаку. Він жив іншими стимулами, в його світі тон задавали дитяча великодушність і оповитий артистизмом гумор. Смак до жарту, «жертвою» якого ставав він сам, передавався і його друзям. І не тільки в Києві. «У ці дні ми будемо насолоджуватися присутністю найгеніальнішого режисера всіх часів – Параджанова. Це я його жартома так називаю», – писав мені взимку 1967 року один його приятель з Єревана. Авжеж, усі ми так жартували. Але добре знали, що в цих жартах – правда. Я не буду тут писати про його фільми. Про них уже багато написано, а буде написано ще більше. Перед
*Передмова до видання Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність : твори, листи, док. архівів, спогади, ст., фот. / [упоряд.: Р. М. Корогодський, С. І. Щербатюк]. – Київ: Спалах, 1994.
очима стоїть неймовірний образ цієї людини.
Слово
«неймовірний» тут можна розуміти навіть не в риторичному, а й у буквальному значенні: якби оповісти все про Сергія Параджанова, то тим, хто не знав його особисто, дещо важко було б уявити...
Протягом майже двох десятиліть життя в Києві він був «порушником спокою» в очах наглядачів ідеологічного і мистецького благочиння та магнітом для наелектризованих думкою, шукаючих і спраглих, естетично небуденних. Метеором вривався він у затхлу атмосферу підневільного мистецтва, збурюючи його пригладжену поверхню. А точніше було б порівняти його з хвостатою кометою – бо він мало коли бував сам і рідко де сам з’являвся: за ним завжди тягнувся «хвіст» із колег, прихильників, адептів.
Коли він працював?
Коли їв і спав? Не тільки люди, які вперше з ним стикалися, не могли цього зрозуміти. Адже й хвилинки він не залишався сам: друзі, гості, випадкові знайомі, зовсім незнайомі і взагалі незрозуміло хто: його гостинністю зловживали, часом до квартири на площі Перемоги прибивалися люди, яким нікуди було дітися або ніде переночувати. І хвилини не сидів на місці – щось полагоджував, десь метався, кудись їхав. А таємниця його робочого дня, мабуть, у тому, що в нього не було спеціального часу для роботи, для творчості: працював і творив постійно. «Душа обязана трудиться. И день и ночь, и день и ночь», – сказав поет. Наче про нього. З тією, однак, різницею, що для його душі це був не обов’язок, а її природа.
Писати не любив (і був фантастично безграмотний
з погляду орфографії – про його орфографічні казуси ходили анекдоти). Більше імпровізував, наговорював (навіть коли йшлося про сценарії), – і яке злочинне недбальство, що ніхто його імпровізацій не позаписував: скільки перлин і золотин пропало!
Книжок у його хаті майже не було, а як щось з’являлося – на другий день комусь дарував або само зникало. Здавалося, ніколи нічого не читав, – а насправді все знав
Він ще повернеться на Україну. Іван Дзюба
і давав непомильну, на рівні «абсолютного слуху» оцінку всіх скільки-небудь помітних явищ літератури і мистецтва, культурних і політичних подій та процесів; був у курсі всіх новинок. Часом, певно, допомагала інтуїція генія; досить було кинути оком, почути уривок, проглянути кілька сторінок, – і суть схоплено. Ні верхоглядства, ні квапливості, ні снобізму. Але судження тверде і неспростовне. Часом – виклично-парадоксальне. Ось він переглядає монографію про інтер’єр. «Не с того начали и не тем кончили. Надо было начать с Диогена.
Бочка Диогена – вот лучший интерьер. А кончить надо было Дворцом съездов». Після перегляду фільму одного яскравого, але замодерно-манірного сучасного кінорежисера: «Взгляд на Россию через Антониони». Реакція на події осені 1968 року в розмові з кіночиновним візитером з Москви: «Кино эта страна делать не умеет. У вас лучше получается вводить танки в чужие столицы».
Великому начальникові, який намагався взяти меценатський тон, уриваючи його: «Можете писать мне сценарий. Я его все равно переделаю». Розмова з «інтелігентною дамою» – землячкою, яка приїхала з пропозицією. Вона: «У нас нет духовного лидера. Будьте нашим духовным лидером!» Він: – У вас сколько комнат? – Пять...
А что? Він: – Возьмите на квартиру студентов. – ??? – Будут убирать вам санузлы.
Нетерпимість до фальшу, претензійності, тривіальності змушувала його іноді бути різким, дошкульним. Але в межах справедливості. І щодня, щогодини, щохвилини – калейдоскоп дотепів і парадоксів. А ще жести, мізансцени, пародіювання голосів і манер відомих осіб, славетних митців, державних діячів тощо. Де був Параджанов – там чинилося мистецьке дійство, спектакль: море насолоди для друзів і гостей. Якби можна було прихованою кінокамерою зняти на плівку дні його життя – це був би, може, найфантастичніший витвір Параджанова.
Він сприймав світ через красу. І мав дивовижну здатність надавати всьому краси: хатньому інтер’єрові, букетові квітів, святковому столу, одягові, випадковим речам, які вмить розташовувалися так, що виходила
разюча композиція з клаптя матерії чи паперу, що перетворювався в малюнок, колаж, метафору... Здавалося, не було чогось такого, чого він не міг би зробити. І все –
красиве...
Любив не лише красиві речі. Любив красивих людей. Часом у них помилявся. Найболючішим для нього було, коли зневажали красу, спотворювали гармонію. Якось у
його відсутність близька людина, впорядковуючи квартиру, з найкращих міркувань обрізала торочки килима – не вміщалися в розмір підлоги. Сергій сприйняв це як душевну вразу: «Это для меня самая большая трагедия, потому что говорит об эстетике, о мышлении...» Під час арешту, коли робили трус у його квартирі, найбільше переживав, що впала стара лялька і їй зробилася тріщина на голівці.
Жив у світі красивих речей, вишукував їх, купував, продавав (а більше дарував). Ті, хто були зацікавлені скомпрометувати його, не хотіли зрозуміти цієї безконтрольної пристрасті художньої натури, цієї невід’ємної складової таланту Параджанова і намагалися створити образ гендляра, злочинця. Втім, вони ж самі й заохочували оті його побічні інтереси, не даючи можливості займатися своєю природною творчою працею
і позбавляючи елементарного заробітку. «Торгую шашелью», – жартував він про своє захоплення старовинними меблями.
Взагалі був людиною, не ангелом. Мав свої слабкості. А в чомусь був «тяжкий», особливо для начальства, з яким не церемонився. Та про це не сьогодні говорити. Час створення різнобічного портрету – попереду.
І згадується, як він цінував людську доброту і талант! Скількох людей розгадав і допоміг їм розкритися у мис-
Він ще повернеться на Україну. Іван Дзюба
тецтві, в літературі (навіть перебуваючи – ...«перебуваючи»? ...страждаючи! – у «місцях покарання», опікувався вінницьким хлопцем, який став тепер цікавим письменником). Слова «доброта» і «святість» були найчастішими в його вустах, коли він говорив про достойних людей. В його манері жити було – попри всю імпровізацію й хаос – щось ритуальне, і багато що він перетворював
у ритуал – не лише красивий, а й освячений людською
традицією та почуттям значущості життя...
Смерть завжди несподівана – навіть коли чесно попереджає про своє наближення. Знали, що він уже безнадійно хворий, що вже стелеться перед ним та остання пряма дорога, з якої не звернути. І все ж приголомшила звістка: Сергій Параджанов помер. Помер? Ні. Його вбили. Вбивали довго, систематично і невідступно. Як? Найефективнішим способом. Коли мають справу з генієм, цей спосіб простий до ідіотизму: не давати йому працювати, не давати реалізувати себе. І не давали. Роками. Великий режисер світової слави, кожен кадр і кожну думку якого фахівці ловили наче на вагу золота, ходив без роботи, метався між кіностудіями країни, пропонуючи свої послуги, свої сценарії та режисерські задуми і лише зрідка добиваючись дозволу на постанов-
ку: тоді ставалося диво, людство одержувало шедевр кіномистецтва: «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Керіб», телефільм про Піросмані... Кипуча енергія його і невичерпний артистизм шукали виходу в усіх видах творчості, в багатьох мистецтвах. Пропонував свої театральні режисерські ідеї – вони виявлялися неприйнятними через незвичайність. Мріяв реформувати оперу і дитячий театр – не дістав дозволу. Писав або наговорював новели – вони якщо й з’являлися друком, то не в нас, а за кордоном, у нью-йоркському журналі «Сучасність», скажімо... Йому не дозволялося бути собою, йому взагалі не дозволяли бути, бо для генія бути – це діяти, творити. Позбавити його цієї
Особистість
можливості – це означало позбавити його життя. Мука
нездійсненного – для нього смертельна мука. Параджанов ніс її в собі роками, і дедалі менше вдавалося йому приховати її за гумором і дивацтвами.
А коли й це не доконало остаточно, почали вбивати фізично. Тюрмою, табором. Великого митця принижували, виснажували, створювали нестерпні умови існування. Ось деякі уривки з його табірних листів (зберігаю
всі особливості написаного). Грудень 1975 року: «Пишу будучи в тяжелом состоянии. В слове «тяжелое»– я вижу
конкрт. смысл. [...] Я даже не двигаюсь уже несколько
дней. Избит средой, провокациями и лагерным террором, который возникает среди заключенных. Состоя-
ние мое трагично. Пишу тебе не для того, чтобы вызвать
у Вас жалость или панику. Я просто обязан попрощаться с Вами...» Квітень 1976 року: «Я лично уверен, что это конец». Жовтень 1976 року, вже з іншого табору, не з Вінниччини, а з Донеччини: «Главный прокурор УССР Глух –в отношении меня остался Глух и Нем! Так и многие друзья! Но я знаю, что это не так. Прошло почти что три года. Осталось 800 дней...»
...А потім був ще один арешт і суд, у Тбілісі, але там це зробити було не так легко, як у Києві. За розповідями очевидців, суд перетворився на спектакль, режисером якого став сам Параджанов, – а в режисурі хто з ним зрівняється! Та на волі – ні спектаклів, ні фільмів. Ще довго. Тільки в останні роки знову зміг узятися до роботи. Але скільки часу й енергії змарновано, скільки душі випалено, витоптано чавунолитими копитами ідеологічних стегоцефалів! І вже не лишалося й крихти здоров’я...
Чи нищили Параджанова навмисне? Немає прямих доказів цього. Та в тім суть його трагедії. Суть у тому, що система, заснована на несвободі й уніфікації, на зневазі до людини, система тотального придушення людського духу діяла автоматично, «як заведена». Вона не залиша-
Він ще повернеться на Україну. Іван Дзюба
ла місця для творчої стихії. Проте, коли хтось не пригинався до декретованого загального рівня, вона починала
працювати вже й прицільно. Ті, кому по службі належало дбати про дотримання вірнопідданчої сірості або хто
сам робив на ній кар’єру, ненавиділи Сергія Параджанова – і за талант, і за волелюбний дух, і за те, що його фільми пробивали мур естетичної тюрми соцреалізму і
творили зовсім інше мистецтво, зовсім інший світ, ніж той, у якому силкувалися втримати шосту частину земної кулі; і за його зухвалі розмови та нещадно правдиві
судження, і за те, що його любили творчі люди, до нього тяглися, навколо нього гуртувалися. Мені здається, що ця остання обставина відіграла особливо фатальну роль
у його долі: після погрому 1972 року квартира Параджанова залишалася єдиним місцем у Києві, де збиралися вільнодумці і де одверто говорилися речі, від яких в’янули електронні вуха спецслужб. Треба було ліквідувати
це останнє вогнище непослуху, і його ліквідували, прибравши господаря ватри.
Але винні й усі ми. Ми не берегли його. І після того, як він уцілів у таборах, мало дбали про нього. Якось так виходило, що він завжди «перехоплював ініціативу» –сам дбав про інших, допомагав, спілкувався, не залишаючи місця для віддяки. Був щедрим до самознищення –всім усе роздавав: ідеї, задуми, красиві речі, книжки, які випадково до нього потрапили, мистецькі дрібнички, які щойно сам змайстрував. Дарувати – було його щастям. Не меншим, ніж творити. Може, це його і тримало
в житті тоді, коли йому не давали творити. Він усіх залишив заборгованими й винними.
У боргу і в провині перед ним залишилася і вся Україна. Вона, позбавлена самої себе, віддана на поталу тим, хто, виступаючи від її імені, нищив її, – не змогла його захистити. А він приріс до неї серцем і не втрачав надії повернутися, дістати дозвіл працювати на Київській кіностудії, приїздив, вів переговори, пропонував
Особистість
послуги... І, може, трохи скрасило останні його місяці оте бодай часткове (але теж яке вагоме!) повернення в українське кіно – створення сценарію фільму Леоніда Осики «Етюди про Врубеля» та співавторство у фільмі світової міри і світового визнання «Лебедине озеро. Зона», який за його сценарієм поставив Юрій Іллєнко, друг і добрий творчий суперник ще з часів «Тіней забутих предків».
Та скільки ще він хотів зробити для України! «Київські фрески» мали стати не тільки освідченням у коханні Києву, а й феєричною картиною життя сучасного великого міста, за яким стоїть тисячолітня історія; синтезом його прихованих духовних потенцій. Не стали: зйомки заборонили. «Інтермеццо» за однойменним шедевром його улюбленого письменника Михайла Коцюбинського мало стати натхненною поемою про невмирущий дух українського народу, дати образ української ментальності. Але такий фільм не повинен був з’явитися.
Любов до української культури, до українського народного мистецтва, тонке їх розуміння, солідарний відгук на них породжували в нього один за одним оригінальні задуми фільмів, які б мовою кіно інтерпретували світ нашої духовної спадщини, вживлювали в себе алгоритми творчого мислення народу, змагалися з його художнім генієм. Пам’ятаю, як він радів, відкривши для себе – завдяки праці Г.Логвина й книжці Л.Мілявської –стінопис Потелича, і як загорівся ідеєю створити художньо-документальний фільм про нього. Пам’ятаю поїздку до Марії Примаченко – про неї Сергій також хотів робити фільм. Та не ті були часи...
Та, може, найбільше, що ми втратили, – це нездійснений задум фільму «Марія». До Шевченка Параджанов звертався незмінно, ще з початку 60-х років, коли хотів поставити біографічну картину і написав сценарій «Дорога в безсмертя (Дума про Кобзаря)». А пізніше – неймовірна ідея: зробити кіноверсію Шевченкової
Він ще повернеться на Україну. Іван Дзюба
«Марії». Таки неймовірна ідея: бо як можна перекласти
на мову кінокадрів річ, у якій майже немає зовнішнього
руху, стосунків персонажів, а вся сила якої – в пристрасному внутрішньому монолозі, в ліричному «потоці свідомості» і в звучанні християнського почуття, в етичній
дії слова? Але саме це й було близьке Параджанову не лише духовно, а й мистецьки, як виражальна проблема.
І для нього не було нічого неможливого. Він уже мав у голові не лише сценарій (на жаль, на папері накидав лише окремі фрагменти), а й зоровий ряд, точне бачення майбутнього фільму. Це мав бути твір високої мистецької
умовності, з імітацією українського вертепу, різдвяної
містерії... Ще й кілька років тому, під час одного з останніх приїздів до Києва, він повертався в розмовах до цієї
ідеї, яка зародилася ще в 60-ті роки... ...Великий Довженко мучився нездарністю колишнього Брест-Литовського проспекту, складав проекти
його реконструкції і мріяв повернути Києву його неспотворену красу. Через кільканадцятеро років у домі на тому ж проспекті житиме Сергій Параджанов і мучитиметься тим самим. Олександр Довженко посадив на Київській кіностудії сад, яким вона пишається і похваляється. Що реального залишилося б від Довженка на
цій студії, крім саду, імені та меморіальних знаків, якби в 60-ті роки не прийшли люди, здатні причаститися до його духу, люди, які прагнули творити мистецтво його
міри? Вони почали відроджувати українське кіно, і не
їхня вина, що їх зупинили на півдорозі.
Як тут не нагадати про те, чим стали для мого покоління «Тіні забутих предків». Це було не просто свято українського мистецтва. Це було свято української душі. Підтвердження того, що Україна може стати естетичною і духовною величиною у світі. А отже – і величиною повною... І не випадково – тобто, може, й випадково, але знаменно, – що саме на прем’єрі «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року вчинено
Особистість
публічний протест проти хвилі політичних арештів, перший у нашій повоєнній історії акт масової політичної непокори. ...Сьогодні в українському кіномистецтві все доводиться починати заново. Але ґрунт під ногами є. Є досвід і є уроки. І провідною зорею тепер світитиме поряд з образом Довженка образ Параджанова. Обидва вигнані з Києва, обидва впокоєні деінде. Обидва невіддільні від Києва. Параджанов вертатиметься на Україну. Йому буде про що говорити з Довженком. І зі своїми теперішніми і майбутніми соратниками по українському кіно. Болів і гіркот вистачить надовго, але хай більшає і надій, і радощів.