Єгупець №17

ЗМІСТ ПРОЗА Раїса Плотникова В ЯРУ ЗГАСАЮЧИХ ЗІРОК Григорий Канович РАССКАЗЫ ПОЕЗІЯ Александр Городи и и к и и СТИХИ И ПЕСНИ Олександр Бобошко ВІРШІ Инна Лесовая ФЕВРАЛЬ ЕПІСТОЛЯРІЙ «КИЕВ ПОНЕМНОГУ ПРЕВРАЩАЕТСЯ В ГЛУХУЮ ПРОВИНЦИЮ...» Письма ПД. Эттингера ВН. Вайсблату КРИТИКА ТА ПУБЛІЦИСТИКА Денис Соболев У БІК ХАЗАРІЇ Петро Рихло ПОЕЗІЯ ПІСЛЯ ОСВЄНЦІМА: «ФУГА СМЕРТІ» ПАУЛЯ ЦЕЛАНА ЯК ІНТЕРТЕКСТ Целанова «Фуга смерті» в українських і російських перекладах (Василь Стус, Петро Рихло, Ольга Седакова Леонід Череватенко) Надія Стенула БРУНО ШУЛЬЦ: ЕПІЛОГ ЖИТТЄПИСУ Стив Левин БАБЕЛЬ НА ВОЛГЕ: РАССКАЗ ОБ ОДНОЙ ЭКСПЕДИЦИИ Ярема Палахатнюк МІЙ ІЗРАЇЛЬ НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ Владимир Жаботинский «ИДЕАЛЫ СТОЯТ ВЫШЕ ИЗВЕТОВ...» МИСТЕЦТВО Юлия Веретенникова ИСТОРИЯ ОДНОЙ КОЛЛЕКЦИИ Павел Фи шел ь «КАРТИНА - ЭТО ТАКАЯ ШТУКА..» Елена Касавина «АНИМАЦИЯ» ЗНАЧИТ «ОЖИВЛЕНИЕ»

Раїса Плотнікова В ЯРУ ЗГАСАЮЧИХ ЗІРОК Частина перша Те, що знає Бог, так само мало скидається на те, що знає людина, як сузір’я Пса – на тварину, яка гавкає, і, можливо, ще менше. Барух Спіноза Бася Вона така мала-мала: руки-стебельця в тонких синюватих прожилках, ноги – обстругані гілочки з сучкуватими гульками суглобів, а обличчя – трохи прихвачене морозом яблучко, з неглибокими, м’якими зморшками. Вона й справді схожа на деревце, яке не виросло, але по-своєму розвинулось і плодоносить. Розмовляє вона тихо-тихо і, коли говорить, весь час затуляє тонкі вуста рукою. Отож, до її слів треба дослухатися дуже уважно, самому ж – горлати у відповідь на всю котушку, бо вона майже глуха. А ще у неї ліва нога коротша за праву і шкутильгати доводиться вправно. Одне слово – кривенька. Прокидається вона ще до третіх півнів (хоча які там півні у залізобетонних багатоповерхових клітках? – так можуть жити лишень Homo Sapiens), одягає сіруватий плащ з каптуром, який поглинає крихітне обличчя, крадькома виходить з квартири. Двері причиняє обережно-обережно, щоб бува не грюкнути і не привернути до себе зайвої уваги, бо інкогніто у певній ролі має бути збережене до самісінької труни. Для всіх знайомих вона – нещасна, знедолена, одинока, немічна – інвалід якоїсь групи і все. Нікому й на думку не спадало, що оця маленька жінка щось знає. Ну, може, не дуже страшне і зле, бо де ж тому злу в такому шолудивому тільці розміститись, але сили її досить, щоб вийти за межі провінційного життя-буття і внести крихітні корективи у чиїсь стосунки чи бодай у своє власне «доживання», як сама каже людям, прикидаючись ягням. А оскільки вона нічого того, що знає, не афішує і на її дверях немає вивіски на кшталт «Знахарка Дана» чи «цілителька Стефка», то все, що «робить», чинить таємно і з власного розсуду: одному пособить, на другого порчу нашле, третього відвадить, четвертого приворожить... І ніхто їй за те нічого не дасть, та нічого й не забере. Отож, почувається вона, наче на «вольних» хлібах, живучи на мізерну інвалідську пенсію. Отой знахарсько-відьмацький спадок вона отримала від діда, батькового батька, який страшенно бідкався перед смертю, що не має поруч себе достойного послідовника своєї статі, бо «бабське отродьє» загубить його «дєло». Дід у неї був зросійщеним запорожцем. Така дивна абракадабра відбулася з ним після того, як їхню, розкуркулену за всіма правилами совєтів, сім’ю викинули з вагона-скотовоза на сибірське трясовиння і прирекли на повільне спокоєння душ. Ет, ні! Не вийшло. Вгризлися «хохлацкіє елєменти» в нетривку землю зубами і палями, побудували свій хутір – вижили. Отам дід нашаманився від евенків, назнахарився від сибіряків, та й свого придніпрянського відьмацтва не відцурався. Все докупи – і такого зла та добра натовкмачив і нашептав, що на той світ несила з собою тягти. А коли смерть вже не за горами була, і у державі якраз закрутило на погибель, єдиний син з невісткою плюнули на злидні і рвонули на заробітки за кордон. Це дідові так не сподобалося, що проводжаючи їх у путь-дорогу, лайнувся: «А щоб вас пранці поєлі!». Забув спересердя, що силу слова і мислі можна матеріалізувати, якщо додасть свого духу. І все – хана. Не доїхали – розбилися в дорозі. Залишився дід з онукою, над якою знахарив і вдень, і вночі, щоб на ноги поставити, бо дівчинка до зрілого віку без костура не ходила. Тепер ходить. Шкутильгає. Цього ранку вона вишмигнула з під’їзду непомітно, як і завжди. Одразу взяла курс на свої улюблені яруги, які починалися тут-таки за багатоповерховими новобудовами, що вже добрячих зо два десятка літ вважалися за такі, бо у занедбаному провінційному місті давно ніхто нічого не будував. Припадаючи на коротку ногу, наче підтанцьовуючи гопака, вона котилася з гори, зарошуючи поли свого чудернацького плаща. Сонце ще спало. Невеликий затхлий ставок не кумкнув жодним жабеням, коли вона прошелестіла осокою. Рахітичне, покручене деревце подало свою обчухрану гілку над глинястою прірвою і допомогло їй перелізти на другий бік яру. Опинившись у своєму улюбленому царстві чебреців, вона трохи ошаліла, не знаючи за що хапатися. Хотілося одразу всьго. Сама собі нагадувала голодного, який раптом опинився за столом з купою страв. Вона смикала стебла, роздовбувала невеликим заступом землю, дістаючи коріння, зіщипувала напіврозкриті суцвіття, розминала в долонях листя... І весь час щось бубоніла, шепотіла, приказувала... Та найбільше їй хотілося стрибати по цій росянистій траві малим зеленкуватим коником. Та хіба могла? Її душа, припорошена не янгольським пилком, а дідівським попелом, дрімала у власноруч звитому коконі приреченості на довічну жіночу самоту. Хоча з людьми вона сходилася легко й просто, не звертаючи уваги на тілесні вади, та й від когось не чекаючи чогось особливого. Може, тому, що сама відчувала до людини тільки якусь байдужу цікавість і не більше. Любові плотської не сподівалася взагалі і гасила в собі цікавість до чоловіків одним махом, уникаючи їх, як

могла і де тільки могла. Навіть у черзі по хліб норовила примоститися за жінкою, чим дуже нагадувала, за словами діда, свою бабусю Нацьку, котру ледве пам’ятала, бо та покинула чоловіка-знахаря ще у розквіті літ. За чутками, повернулася Нацька до Сибіру, чорти її знають навіщо і до кого. Отак взяла одного разу валізу на очах всієї родини, покидала туди сяке-таке лахміття, тричі вклонилася доземно, сказала: «Бувайте здорові, не згадуйте лихом». І подалася з хати. Син з невісткою кинулися слідом, а дід став стовпом на дверях і не пустив їх. «Нехай ідьот. Єй мужик – как мертвому кадило, а дєті – кость в горлє. Отродясь.» І хто його знає, що ховалося за цими словами. Може, те, що там, у Сибіру, Нацька ще замолоду надибала хутір старовірів, у якому на три мужики припадало сімнадцять баб різного віку? Потоваришувавши з однією, вона могла долучитися, а мо’ й долучилася їхньої «нечестивої» віри і оскоромитися їхніми сороміцькими звичаями та ритуалами. Та все те тільки здогадки. У пам’яті рідних Нацька залишилася німою гордовитою статуєю: худа, висока, з тонкими, різко окресленими вустами, завжди пов’язана хустиною так щільно, що жодної волосини не видно; говорила – мов карбувала: ото як припечатає, то хоч кілок на голові теши, а буде по її. Дід мало не все своє відьмацтво на бабу проциндрив. Старався, зі шкіри ліз, бо любив її, значно молодшу за нього, все життя до сказу. Може, через неї і в знахарі подався. Та даремно – Нацька не піддалася. Все говорила: «Не займай моєї душі, кинь своє гниле зілля і чорні хрести. Можеш і мене кинути, бо все одно я тебе знещасливлю». І в діда з часом перекипіло. А вже коли запримітив у своєї любої онуки те, чого від роду сам не мав, то забув про всіх на світі, окрім Басі! Так-так, на неї казали Бася. Ім’я у дівчинки було, але, схоже, що вона й сама його не пам’ятала, не те, щоб люди. Коли дід помер, то вже нікому було й пригадати звідкіля те прізвисько взялося. А все просто: так малою вона сама скорочувала слово «бабуся». Виходить, що сама собі пришпандьорила. Після ранньої прогулянки місцевими лісояругами Бася намагалася повернутися додому непоміченою, ховаючи обличчя в гігантський каптур і тягнучи за собою кошик пахучого зілля. Свій сіро-зелений, забрьоханий росою плащ, котрий слугував за маскхалат, вона несла на балкон і не вивішувала, а розстеляла на двох низьких стільчиках, щоб, не дай Боже, хтось побачив. Коли ж одяг ставав сухим, ховала його до комірчини, наче злодія, який допомагав їй у сумнівних справах. Трави розтрушувала на газету під старезною шафкою, розцяцькованою всілякими крихітними химерними фігурками. Ця антикварна річ дісталася їй у спадок від того ж таки діда-знахаря, а йому – від одного великого-превеликого начальника з області. Той начальник продав дідові душу. Та він, може, й самому б Сатані її за так віддав, аби той приборкав норовливу дружину. Дід шість разів повертав вертихвістку до законного чоловіка, але вона, шльондра, довго не витримувала – зривалася з налигача і стрибала у гречку, як жаба у болото. А сьомого разу хтось-таки напоумив закоханого йолопа розрахуватися з дідом – зробити подарунок, бо, як водиться, начальники звикли все на халяву. Ну не буде ж він, такий поважний, дідові п’ятьорку тикати за кожним разом, а великих грошей ворожбит не хотів брати. Шафка ж та поступилася місцем «стінці» з Чехословаччини, і великий начальник, щоб не везти її до «комісіонки», ощасливив діда. Бася полюбила шафку так, як люблять живу істоту. Вона навіть розмовляла з нею. І байдуже, що співрозмовниця була німою. Хіба німих не люблять? Хіба з ними не розмовляють? Та ще тоді, коли вона така гарна: з викрутасами, живописними пичками херувимчиків, з великими скляними очиськами дверцят, навіть криві ніжки й ті пасували шафці. Дід теж любив цю смаглявошкіру красуню і часто, роздивляючись, гладив химерки пальцями і промовляв: «Поки ніж не крає, дерево не грає». А ще Бася розмовляла зі своєю кицькою. Її вона теж любила і розуміла на півслові.

– Що ти сказала? – перепитувала Бася. І тварина повторювала своє «няву-няв» так, наче розуміла, що її не почули з першого разу. Та найбільше любові Бася віддавала дідові. Цьому старезному, кривому на одне око дідугану, який першим відкрив у здібностях онуки ту дику, підсвідому здатність бачити більше за нього, досвідченого знахаря. Колись вони сиділи втрьох – Бася, її мама і дід – коло вікна і дивилися на нудний осінній дощ. І раптом з того повільного дощу вийшов високий ставний чоловік, їхній сусід. Він ішов впевнено, швидко і зовсім скоро зник у сірій мокві.

– А цей дядьо завтра помре, – раптом сказала восьмирічна Бася.

– Свят, свят... Ти що верзеш?! – вигукнула мама. – Ану закрий свого дурного ...

– Молчать! – бабахнув кулацюгою об стіл дід і такого страху напустив, що далі ніхто й пискнути не посмів, якби він не дозволив. – Ану, ану, дітьо, говори, що ти відєла?

– Не знаю, дідуню, що воно, але той дядьо піде під землю. Бася не вгадала аж на цілісінький день. Сусіда ховали третього дня. Дід відтоді не відходив від онуки. Хоч і бубонів зранку до вечора про переваги чоловічої сили над бабською, але не втомлювався втовкмачувати Басі в голову свої знахарства, запевняючи:

– Нічєго нє пєрєдайотся – всьо дайотся от Бога. У тєбя єсть! Ти ще мала – нє понімаєш. А чєловєк должон сам понять, шо єму надо. Нє лєнісь, работай. І Бася не цуралась діла, трудилася до сьомого поту. Ото, бувало, поставить перед собою склянку з водою і дивиться на неї доти, допоки очі на лоба не повилазять. А потім щось таке видасть, таким діда ошарашить, що він перед смертю її боявся. І наказував: – Смотрі мнє, до тридцяті лєт людей нє трожь, а то натвориш! Чи, може, кідай це дєло, страшнувато мнє.

– Ні, – казала Бася. – Кину, вже ніколи нічого не побачу, діду. І набирала склянку води з-під крана.

– От, якщо Бог у мене сам те забере, то покину. Тільки хай вже тоді забирає разом із душею. Дідову смерть вона теж побачила і так злякалася, що три дні до склянки не торкалася. Та коли четвертого дня не втрималася і набрала у гранчак води, він у неї прямо в руках тріснув. Не дуже, не зопалу, а потихеньку так смужка потяглася і – кап, кап, водичка потекла сльозами. Отак дід і відходив: довго, поволі, згасав у муках, забираючи Басину любов із собою на той світ, наче йому там без неї аж ніяк. Тепер Бася жила сама-самісінька, любила тільки кицьку, шафу і своє зілля. До людей ставилася невибагливо і на власний розсуд, потайки вряди-годи втручалася в їхнє життя. Їй нещодавно бахнув тридцятник і тепер вона вже не порушувала дідівський заповіт. Робила своє діло, наче гралася. Вона входила у чиєсь життя непомітно, так, наче на ній була ота славнозвісна «шапка-неведимка». Плутаючи грішне з праведним, вигадувала всілякі доброчинства, які, може, для когось і не були такими. Народжена в образі слабкого створіння, вона мала б, сидячи нещасною калікою під під’їздом, займатися пліткарством, лузати насіння, ну, може, ще вишивати хрестиком. Ет, ні – первісне бажання творити щось з людською душею лягло стьобаками на власному життєвому шляху. І все потайки, бо затямила, як діставалося дідові за його добро: лікує хворь, утамовує душевні муки, урівноважує біль і радість, а йому вслід – гидота та прокльони. Найчастіше до Басі навідувалася Зося із «совбезу». Грудаста, швидка, балакуча, як радіо. Ото не встигла на поріг ступити і тріскотить, плеще язиком, аж у вухах виляски ідуть. Такий шум дратував, але треба було терпіти з усієї сили, бо справу доглядальниці Зося виконувала бездоганно – це по-перше, а по-друге, Бася страшенно дорожила кожною живою душею поряд себе. Хоча по-справжньому вона ще не знала, що таке абсолютна самотність, та найбільше боялася саме її, може, навіть більше за смерть. Воно ж як, те, що не звідано, те, чого не відчув і не осмислив, здається найстрашнішим. Ще до Басі вчащали дві сусідки, яких вона подумки називала печеричками. Мати і донька. Обидві невеликі, кругленькі і дуже розумні, інтелігентні та милосердні. Хто із них є матір’ю, а хто донькою, Бася не завжди орієнтувалася, бо дуже вони були однакові. Воно то, звичайно, можна було б приділити увагу особливим прикметам, але ж їхній будинок не міліцейська дільниця, а Бася не слідчий. Ну, помилиться разок – велике діло. Та найчастіше до неї навідувався дід. Так-так, він снився їй майже щоночі. «Купи цукерок і роздай за царствіє небесне», – казали «печерички». А Басі зовсім не хотілося, щоб дід не приходив, бо такої шаленої радості, як уві сні, вона вже давно не відчувала. Її душа аж до неба долітала від щастя, коли сон наповнювався дідовим живим густим голосом, коли вона нібито куйовдила пальцями його кудлате сиве волосся, вдивлялася у єдине око, кругле, як каштан, і таке ж темно-каре. Вона завжди чекала діда, гукала його щоночі. Він приходив у сон, і вона його там любила. Щоправда, остання їхня зустріч була дуже дивною і мала якийсь тілесний смисл. Спочатку Бася соромилася зізнатися навіть собі, що відчула дивне, не звідане хвилювання. Потім спробувала відкинути той абсурдний сон геть, але ілюзії опосіли дурну голову і почали мучити тіло бажанням відчути оте солодке мливо у глибині єства. Бася не читала Фройда і не підозрювала, що з нею відбувається щось абсолютно нормальне, нехай і з великим запізненням. Вона була переконаною феміністкою у бульварному сенсі слова, хоча і не дуже розумілася на цьому. Думала, якщо не підпускати до себе чоловіка на гарматний постріл, то нічого такого з нею і не трапиться. А тут сон... Та ні, боронь Боже, ніякого гріха в тому сні у них з дідом не сталося, але коли він шепотів їй на вухо якісь слова, у грудях щось набухло, залоскотало і попливло донизу, розливаючись по лону гарячим водоспадом.

– Пора у дурку! – сказала Бася сама собі й своїй кицьці.

– Мня-у-у... – протягла та.

– Питаєш, куди ж тебе? – прореагувала хазяйка. – Не знаю, не знаю, мабуть, з кицьками туди не беруть. І Бася спробувала забути сороміцькі відчуття. Але в неї була майже феноменальна пам’ять. Того дня мав бути дощ. Бася, стоячи на балконі, спостерігала за величезним темно-фіолетовим кублом на обрії. І так їй зробилося важко на душі, наче все те у неї в самісіньких грудях, а не десь на небі. Хотілося, щоб скоріше пішов дощ, розбризкавши оту темінь, розігнавши її по всіх усюдах. Може, тоді настане полегкість? Але кубло моталося, моталося і ніяк не хотіло щось коїти. А у Басі в грудях тягар.

І тут у двері хтось подзвонив. Пританцьовуючи свій однобокий гопак, пішла відчиняти. Довгенько клацала ключем, потім шарпала допотопним шпінгалетом, який колись за царя Панька пригвіздкував до одвірок дід, а вже коли нарешті прочинила двері на довжину ланцюжка, то нікого не вгледіла. Тоді – штовхнула їх спересердя. Навстіж. Повела очима довкола. Нікогісінько. Хряпнула дверима так, що одвірки заходили ходором, і пішла на балкон дивитися на кубло і чекати дощу. А його все ще не було. Хмара сповзла кудись за будинок і почала потроху розходитися, гнана вітром. І раптом у квартирі щось гупнуло. Так чітко, коротко, як постріл. Гу-ух! І тиша. Бася рвонула до кімнати, спіткнувшись через поріг, мало не пішла юзом. Насторожено обвела поглядом стіни і здивовано втюпилась у дерев’яну, старезну, ще від діда-прадіда ікону, яка лежала на підлозі долілиць разом з великим, трохи зігнутим гвіздком. Стало страшно. У грудях щось хлипнуло, затверділо, підступило до горла. Рука мимоволі почала літати, кладучи хреста на лежачу ікону, на порожню стіну, на саму себе. Здавалося, що хрестом вдасться затулитися від усього на світі: від живих і мертвих, від праведних і нечестивих, від тих, хто не визнає Бога, і навіть від самого Бога, якщо страх – це його рук діло. Вона не знала, коли і як у їхній квартирі з’явилася ця ікона, бо, скоріш за все, це відбулося ще до її появи на світ божий. Великий дерев’яний брус, трохи репнутий праворуч, якийсь невідомий богомаз розписав у дивному незнайомому стилі. В рисах Божої матері було щось вірменське чи грузинське і страшенно магічне. З будь-якого кутка кімнати можна було зустрітися з нею очима і відчути той погляд душею. А маленький Ісус, якого Матір Божа тримала на руках, дивився кудись далеко-далеко – крізь стіну у високу безвідь. І був він маленьким тільки за розміром малюнка, а вираз обличчя зрілої людини. Та тепер ця ікона нічого не бачила, бо лежала долілиць. Бася зі страху мало не вмерла. Отак стояла і хрестила все довкола без упину. Тут раптом знов дзвінок у двері. Та такий довгий, настирний. Дзвонив хтось, хто знав про те, що Бася недочуває. З острахом пошкутильгала до дверей, шепочучи: — І що ж це таке коїться, що це за напасть? Хотіла відчинити, але руки затремтіли, стало моторошно. А що, як там знову нікого немає? Може, це якась нечиста сила лякає її? Стояла, притуливши глухувате вухо до дверей, а правицю до серця, яке тьохкало так, що крихітні пустоцвітні груди сіпалися, мов у пропасниці. І хтозна скільки б вона отак ще стовбичила, якби за дверима не затарабанив хтось чимось металевим. Бася наважилася визирнути, прочинивши двері на ланцюжок. Жінка стояла близько-близько і дивилася втомленими байдужими очима кудись мимо.

– Ви хто? – запитала Бася.

– Мене звати Ангеліною, — сказала так, наче важко зітхнула. – Зося передавала вам вітання. Але тепер до вас буду приходити я, бо її перевели на іншу дільницю.

– А... а... – протяжно видихнула Бася і скинула ланцюжок. – Заходьте. В Ангеліни була хода цариці, і голову вона тримала по-царському. От тільки очі були сумними, навіть тоді, коли посміхалася. А ще ті очі були великими, карими, з довгими опущеними віями, які затіняли живий блиск. Густе, дуже темне волосся хвилястими пасмами вибивалося із хаотичного нагромадження на маківці і спадало на шию кучериками. Величенькі вуха з ледь опущеною мочкою не псували гордовитої краси, бо щільно прилягали до голови. Схоже, що за віком ця жінка була трохи старшою за Басю, а ще схоже, вона була єврейкою. Ну, принаймні, Басі так здалося. Ангеліна Колись Ангеліна жила зі своїм чоловіком, як собака з кішкою. Тепер все змінилося. Не те, щоб на краще, просто вони стали такими чужими, що навіть на таку-сяку лайку несила було спромогтися. Але все ж таки отой спокій, що запанував поміж ними, давав можливість жити. Та, бач, не жилося. Чогось таки їм обом не вистачало. Ангеліні, мабуть, естетики, а чоловікові – чоловічих розваг. Начебто ніхто не заважає займатися кожному своїм, а не виходить, – статки не ті. Перебудову вони якось пережили, бо тільки-но одружилися і сліпе кохання затулило білий світ. Та, розігріте лишень статевим потягом, сімейне життя зовсім скоро дало тріщину. І розлучилися б, може, так куди ж потім підеш, коли «хрущоба» – єдиний дах над головою. Продати-то можна оті «хороми», так за «шалені гроші», які отримаєш, двох куренів не купиш, не те, щоб дві квартири. А жити десь треба. Отож і наштовхуються одне на одного у вузенькому коридорі вже п’ятнадцять років поспіль. З дітьми у них – горе. Первістка допомогли згубити ліниві ескулапи. Широнули Ангеліні димедрольчику, щоб не заважала спати вночі, а треба було б стимулювати пологи. І все – немає хлопчика. І душі в Ангеліни немає, бо вона там, де її синочок. Так уже склалося, що вона встигла його полюбити ще тоді, коли носила під серцем. Як же вона розмовляла з ним, як вчилася співати колискової! У неї не було жодної таємниці від маленької людини, яка стукала з лона так, наче подавала знак: я чую тебе, матусю. Про свої інтелектуальноестетичні заморочки вона вже встигла розповісти малюкові. І здається, він її розумів. Тепер Ангеліна так ні з ким не розмовляє.

Більше дітей Бог не посилав, чи, може, вона вже їх не хотіла – боялася втрат. З роботою під час перебудови «пролетіла», що називається. Маючи інженерну професію, пішла під скорочення першою, коли завод, на якому працювала, трансформувався у дочірнє підприємство і всім гамузом опинився у «кишені» начальника. Чоловік захопився такою-сякою комерцією, копійчини від якої ставало на сльози. Отож, живучи на утриманні, Ангеліна мучилася сама і мучила чоловіка своєю присутністю, але все те відбувалося тихо, спокійно, непомітно. Ангелінені батьки і брат, євреї, скориставшися другою хвилею еміграції, подалися до Ізраїлю і тепер жили в передмісті Тель-Авіва. Спочатку вони кликали свою любу Ангелю і вдень і вночі. Плакали, голосили, благали... Потім поволі затихли – змирилися. Інша б не витримала отих благань, плюнула б на все, і тільки кофта здулася, а вона, прив’язана синівською могилою до цієї землі, сказала: «Ніколи і нізащо я не покину тут хлопчика самого. Він у мене один». Вона була красивою єврейкою з неєврейською статурою: струнка, з пласким животом і високим бюстом. Чоловіки на неї задивлялися. А ще Ангеліна була дуже українською єврейкою, як і більшість нащадків Землі обітованої, котрі народилися і виросли на посульських пагорбах. Її сім’я не знала ні івриту, ні їдишу, залюбки тьопала борщ, затертий салом, співала українські пісні і навіть на Великдень ходила в гості до знайомого батюшки з повним кошичком крашанок і пасок похристосатися. Отож, особливо не замислюючись, Ангеліна вляпалась по самісінькі вуха в українця і вискочила за нього заміж. Та вже зовсім скоро нажилася донесхочу і налюбилася теж. Від ілюзії про вічну любов залишився великий пшик. Вона розлюбила першою і абсолютно раптово. Спочатку її нелюбов була схожою на ненависть. Вона не могла чути кроки свого чоловіка, його подих, хропіння, сьорбання, регіт... А коли він підвищував тон, доводячи свою правоту в дрібницях, вона дивилася на нього так, ніби говорила: «Замовкни, а то вб’ю». І чим частіше він вчасно замовкав, тим спокійнішою ставала її нелюбов. Тихі істерики тепер цілковито належали самій Ангеліні, і про них ніхто навіть не здогадувався. Сподіваючись на те, що янголи любові не пощезли, а просто полетіли у вирій, і, незважаючи на свою незіпсутість, ризикнула завести роман. Усе починалося банально, і естетики знову було, як кіт наплакав. Вона думала, що цей поважний, при посаді чоловік засипле її трояндами, а він розіслав у якомусь адміністративному приміщенні домоткане рядно прямо на підлозі і не зміг дати їй те, чого чекала. Щоправда, рядно було вибілене і свіже, наче щойно із залитої сонцем ромашкової галявини, і романтики у їхніх зустрічах було досить, та він все спохабив двома випадками.

– Як тобі наша «половая жізнь», – пожартував після німих пестощів. Вона не знайшла відповіді і ошелешено почала базікати абищо.

–Ви, мабуть, дуже любите себе? – запитала спересердя.

– Так більше ж нікого було любити. Якщо перестанеш викати, буду любити і тебе. Вони ще про щось говорили, говорили, і тут він каже: – Скоро ми поїдемо до моєї мами, і коли ти станеш моєю дружиною... Все, далі вона вже нічого не чула, бо так злякалася культового слова «дружина», що ладна була одразу бігти світ за очі. Розуміла, це її власне рабство примушує бунтувати і комусь це слово як манна небесна, але вже нічого не могла вдіяти з собою.

– Нічого страшного, це тільки пристрасть, – сказала вона вголос, заспокоюючи себе. – І хоча це заразна хвороба, та у нашому випадку не смертельна.

– Ти про що? – здивувався він.

– Про безцінну, нехай і відносну, свободу. Вони зустрілися ще кілька разів, і коли він, значно старший за неї, стомлено засинав опісля не таких вже й шалених любощів, їй хотілося голосити неприкаяно. Врешті-решт вона не витримала і заткнула пельку телефону подушкою, щоб розірвати абсурдний зв’язок і не відчувати себе уркою, який, поцупивши чиюсь душу, серце і тіло, не знає, що з тим всім робити, бо воно йому просто не потрібне. Ну, не дай Боже, все те буде належати їй! По величезному блату і не без хабара Ангеліна влаштувалася на роботу, сутність якої полягала в підтиранні, підмиванні, затоварюванні продуктами і ліками, у мотанині по субсидіях, ощадкасах і бозна-де, а ще – поговорити, втішити, поплакатися разом з підопічним. Словом, чужих проблем було по самісіньке горло, і власна душа, затрамбована чиїмись справами, не мала дозволу і часу на власну пісню пісень. Тепер Ангеліна почувала себе багатодітною матір’ю, тільки її діти частіше були старшими за неї або ж одинокими інвалідами. Ідучи до них, вона іноді подумки, а іноді і вголос говорила: «...Ваша мама прийшла, гуталакс (чи ще щось) принесла.» До її граційної постаті не дуже пасувала та роль, але ж і королева не завжди королева, якщо король голий, скарбниця пуста, ложе холодне, а трон – як плаха. Незважаючи на привабливу зовнішність, залицяльників у Ангеліни вже давно не було, хіба що якийсь

божий дідок, якому вона приносила молоко і драяла унітаз. Колишній бабій, прицмокнувши, міг видати щось на кшталт: «Ох, і гарна ж ти дєвка! Мені б оце так років з тридцять скинути...» «Ах, ти ж пердун старий, а не пішов би ти своє лайно чистити!?» – подумки лаялася Ангеліна опісля таких залицянь. Але з поваги до віку вголос – ні гу-гу. Та й донос у рідний «совбез» – ні до чого. І, зчепивши зуби, вдень вона опановувала нехитре ремесло, а вночі... Саме те, що терзало її останнім часом вночі, і не давало жити по-людському. А естетика? Та біс із нею, з естетикою, коли гумові рукавички прикрашають довгі тонкі пальці частіше за достойний таких рук перстень. Отож нормальний сон, здавалося, на віки вічні пішов світ за очі. І якщо іноді перед самісіньким ранком стерзаній до безумства Ангеліні вдавалося впасти в забуття, то сон той був схожим на щось передапокаліптичне. То оті кляті рукавички вростали в шкіру пальців, пожираючи живу плоть, то величезний унітаз, загиджений іржею і лайном, засмоктував руку по лікоть. Ангеліна реально відчувала біль і ще реальніше – страх. Прокидалася схарапуджена, просякла наскрізь липким потом, і ні жива ні мертва пленталась босоніж до ванни, ставала під холодний душ і, цокаючи зубами, поверталася зі скаженого сну в скажену дійсність. Напевне, все почалося з того моменту, коли її далека і єдина родичка, яка ще не чкурнула за кордон, все ж таки надумала емігрувати на Землю обітовану. У повільно старіючої і від того все ще гарної тьоті Лії єврейкою була мати. Батько у неї був німцем, за що й пішов перед війною етапом до Сибіру. Сама ж тьотя була корінною лубенкою, бо народилася тут, вийшла заміж за українця тут, усе найкраще у неї було пов’язано з цим містом, але й найстрашніше теж. Маму тьоті Лії розстріляли фашисти в 41-му під містом, зовсім недалеко, у яру. То, може, все й почалося саме з того яру. Із піщаної землі, яка стала кінцем світу для людей, у чиїх жилах текла звичайнісінька червона кров, така ж самісінька, як у Ангеліни.

– Знаєш, я йому кажу, що її там розстріляли, а він мені: хто те бачив? – розповідала тьотя Лія, схлипуючи, давлячись словами, коверкаючи від хвилювання імена, дати, події.

– Хто – він? – перепитала Ангеліна.

– Та суддя ж.

– А ти йому показувала свідчення сусідів, знайомих?

– Аякже. Вони всі написали, що бачили, як маму гнали в колоні, і вона вже не повернулася. Та він сказав, що ніхто з них не бачив, як її розстрілювали, то, може, вона втекла. Тьотя Лія вичавлювала з себе звуки, хлипаючи. Вона сиділа коло столу, і її охайні білі, як полотно, руки куйовдили китиці на скатертині.

–Де ж я йому візьму того німця у свідки, який розстріляв маму? І все, більше вона не могла говорити, бо сльози текли патьоками, заливали обличчя, душили горло. Вона нікуди не поїхала. Відтоді кожної суботи Ангеліна і тьотя Лія за будь-якої погоди їхали за місто, туди, де земля, насичена кров’ю, була єдиним справжнім живим свідком смерті. І Ангеліні останнім часом хотілося, щоб земля могла говорити і свідчити, щоб стогнала, кричала криком, голосила на весь білий світ, а коли вже несила було ридати ридма, нехай би заспівала реквієм, і той страшний солоспів відгукнувся б у всіх очеретах і загув би вітром, і зашелестів би тополиним листом у діброві. То, може, тоді вже почули б і ті, хто має серце та душу. Відвідини того місця стали ритуалом, без якого життя здавалося суцільною провиною, ну так, наче Ангеліна могла тоді когось захистити і не захистила, наче вона щось знала про долю кожного, хто лежав у цьому страшному яру. Мовби вона могла відвести біду, а не зробила цього тоді, давно, коли її ще й на білому світі не було. Іноді це ставало нестерпним, і вона, щоб урівноважитися, йшла до яру сама, одного разу навіть уночі. Замовила таксі і поїхала. Стояла над рівчаком і хотіла, щоб під ногами земля розверзлася, а вона, клята, мовчала – їй заціпило. Ангеліна, може, так і до ранку стовбичила б, коли б не таксист.

– Ей, дамочко, а чи не досить вже? Поїхали! – гукнув він через віконце авто. І вона пішла. А потім чи не вперше в житті набралася впень у якомусь нічному барі і всю ніч варила воду чоловікові, швендяючи з кутка в куток, наче примара.

– Ти чокнулася, – виніс вердикт її благовірний. – Це вже схоже на якийсь безголовий культ. Та дай ти їм спокій, не займай мертвих кісток.

– Я теж мертва, – сказала вона. – А це означає, що я можу їх відчути, говорити з ними.

– Не верзи дурниць. Лягай спати.

– Навіщо? Мертві й так сплять вічним сном. Я знаю, тобі начхати на них, бо вони тобі чужі, і ти хоч трішечки, а радієш, що вони тобі ніхто.

– Замовкни, ти, п’янюго! Вона замовкла. І мовчала так довго, що він почав забувати звуки її голосу. З часом їхня квартира стала нагадувати склеп, в якому царицею була тиша. Зустріч З Басею відбувалося щось дуже дивне: вперше в житті їй захотілося по-справжньому стати хоч трішечки іншою зовні, зробити зачіску, одягти елегантне вбрання, підфарбувати вуста. Вона ще не знала, навіщо все

те їй, бо раніше піклувалася лише про охайність, а тут...

– От лізуть якісь дурниці у голову і все! – говорить вона до своєї кицьки. – Треба якось вибратися до перукарні.

– Мняву, – схвально обізвалася та і тернулася об ногу. І Бася наступного дня вийшла з під’їзду з пишною захіміченою шевелюрою. Вона цілий тиждень звикала до своєї нової зачіски, зазираючи в усі поверхні, здатні щось відобразити: люстро, віконце шафки, вітрини крамниць, електричний самовар, тацю. З одягом було складніше. На таку нестандартно дрібну жінку, та ще й задешево, адзуськи щось знайдеш у провінційному містечку. Ото був справжній клопіт. Врятував «секонд хенд». Трохи покопирсавшись у барахлі, Бася таки відкопала стильну спідницю свого розміру і шикарну білу блузу, яка після прання засяяла білим по білому, нагадавши візерунком забуту українську мережку. Зате дешевої косметики у крамницях – хоч завалися. І прикупивши помаду та туш для вій, Бася наприкінці тижня завершила своє перевтілення. Ні, вона не стала красунею і не обернулася з жаби на царівну, а просто ожила: очі засяяли, куточки вуст потяглися догори, здавалося, що і на свою коротшу ногу вона тепер припадає не так помітно. І коли Ангеліна подзвонила у двері, то мало не остовпіла від несподіваної метаморфози.

– Шикарно! – вигукнула вона. Бася зашарілася, наче школярочка, але, як годиться кожній щойно спеченій леді, трохи пококетувала, демонструючи себе у новому амплуа.

– Так би й раніше, – сказала Ангеліна і втомлено сіла на стілець коло порогу. Тільки на якусь коротку мить у її погляді промайнула жива іскорка щирого захвату і одразу ж згасла, мовби на неї хто холодної води хлюпнув. А Бася стояла бовдуром і дивилася на цю малознайому жінку, проковтнувши язика, забувши про свій фантастичний вигляд, отупівши до безголів’я, і милувалася поворотом схиленої до плеча голови, дрібними кучериками на шиї, важко опущеними повіками, довгими пальцями рук, які завмерли на колінах, полукіпочками грудей, що випиналися під облягаючою сукнею. І все те їй здавалося таким довершеним, таким урочистим, наче звучання органної музики, поряд з якою всі інші звуки не існують.

– Я, мабуть, жахлива? Розвалююся на очах. Та ви не звертайте уваги, – сказала Ангеліна, знітившись. – Це кляте безсоння скоро в могилу зажене.

– Безсоння? Так це ми поправимо, – ожила Бася й одразу заспішила до кухні. – А йдіть-но сюди! Я зараз такого чаю вам набовтаю, що спатимете, як немовля. І вона заходилася коло свого цілющого зілля.

– Облиште! – запротестувала Ангеліна. – Я прийшла вам допомогти, а не клопоту завдавати.

– Дурниці. Ви думаєте, як я одинока та ще й інвалід, то мені няньки треба? Пусте – я ще сама собі раду дам. А якщо Ви вже до мене приставлені, то виконайте моє прохання: попийте зі мною чаю. Вони довго пили пахуче густе зілля з ароматом собачої кропиви, копитняку, валер’яни, мучниці і ще чогось, про що відала тільки Бася зі слів свого діда – справжнього знахаря, який таки знав. Спочатку говорили про таке-сяке: Ангеліна розкривалася обережно, а Бася ще обережніше. У кожної було щось наковеркано у житті, якісь свої, не про людське око печалі. Та мало-помалу зі слів вимальовувались якісь життєві етюди, і вже зовсім скоро можна було щось збагнути у тих візерунках.

– Засиділась. Треба тепер летіти, а крила, бач, вже не ті, – сказала Ангеліна. – Мені з вами цікаво і затишно, але робота не чекає.

– То летіть, тільки прилітайте сюди частіше, – погодилася Бася.

– Важко пообіцяти.

– А ви пообіцяйте.

– Спробую. Бася знала, що вночі Ангеліна спатиме як убита. А ще вона знала тепер, що у цієї жінки якась страшна біда. Та біда прийшла дуже здалеку, щоб марудити душу, палити кров, ссати соки з тіла, бо вона задавнена, як хвороба. І щоб щось збагнути, Басі доведеться сьогодні сидіти, дивлячись на воду в склянці, дуже довго. Так думалося, та не так сталося – вона просиділа до самого ранку, їй мало не повилазило, а так нічого й не розгледіла. Спробувала покликати діда – не відгукнувся. Може, і йому ота таїна була не під силу. Десь дуже глибоко зарито біду, мабуть, у саму землю, яка в усі часи була неперевершеною в злотерпінні. Знесилена Бася заснула в своєму празниковому вбранні перед склянкою води за столом, схиливши на крихітні руки обважнілу голову. Ангеліні спалося. Сон перебив всі її біди і печалі на неусвідомлений час і дав на ранок сили і свіжої думки. Вона трохи ожила, але не зовсім, бо у грудях залишалося щось важке і тверде. Іноді здавалося, що повісила сама собі на шию отакенну цеглину і тягає її вдень і вночі. А тут ще тьотя Лія помирати зібралась. Ангеліна прийшла до неї, щоб поїхати вдвох на могилу, а вона загортає якісь пакунки і приказує: – Оце, дивись, плаття вдягни мені в незабудках і неодмінно сама, не дозволяй тут нікому командувати. Хустину поклади поряд – не запинай мене. Я зроду хусток не носила, ото й до Господа простоволосою піду; Він прийме.

– Тьотю, ти що це надумала?

– А то не бачиш? Та не перебивай, слухай – що й до чого. Ось ці хусточки – до вінків, а оці рушники – на гроб...

– Та не хочу я слухати...

– Слухай, слухай, допоки я ще жива, і не думай, що я того, ну, з глузду з’їхала. Тьотя Лія дістала із сімейного альбому фотографію і простягла її Ангеліні.

– Покладеш поряд зі мною, – її голос забринів високою нотою, а потім стало тихо-тихо. З пожовклого фото, заштрихованого по краю якимись абстрактними викрутасами, дивилася жінка. Чорне волосся, чорний пікантний капелюшок, чорне пальто з високо піднятим комірцем. Обличчя спокійне, врівноважене, здавалося, ця жінка не позувала під прицілом фотооб’єктива, а уважно слухала когось. Щось навдивовижу сильне було в її прямому, прискіпливому погляді – так дивляться тільки ті, хто знає, що їх чекає і чим все це скінчиться.

– Чому ти не хочеш нічого розповісти про неї? – запитала Ангеліна.

– Важко. Розревуся, – тьотя Лія поклала фото у пакунок з похоронними речами і сіла поруч. Вони довго сиділи мовчки. Їхнє сидіння було таким похмурим, наче коло покійника. Здавалося, невидима душа тьоті Лії вже лежить у невидимій труні, а вони вдвох урочисто чатують, чекаючи й свого часу. Десь у кутку, потріскуючи зіпсованим динаміком, шамотить радіо, за вікном шарудить поглянцьованим листям стара вишня, бевкає на столі, штовхаючи час, старий будило... А вони, загублені у Всесвіті, трагічно сидять поруч і чекають, коли прийде той, хто править законами буття, і скаже: «Вам час!» А він не йде, бо в нього справи побіля живих. А тут вже не життя – тут гроб без музики. І Ангеліна забула, що сьогодні вночі їй спалося і що їм з тіткою треба кудись іти, та й взагалі, вона забула, що живе. У неї абсурдне безпам’ятство, і їй, загубленій, вже не треба, щоб хтось її знаходив, любив, розумів, вислуховував...

– Іди сьогодні сама! – розірвав тишу тією ж високою нотою тітчин голос. – Несила мені вже.

– Тьотю...

– Мовчи! Втомилася я, хочу спочити. Тоді Ангеліна підвелась і пішла. Тупо так, безвольно, як заводна лялька. Вона їхала у довгому жовтому автобусі, який у народі називали «гармошкою», і дивилася на зелене царство замістя, а бачила плин часу. Автобус рухався вперед, а уява – назад. Та чи могла щось розгледіти достеменно, коли так мало знала про тих, хто йшов цією дорогою в 41-му, щоб лягти в землю? Де там! Вона навіть уявити нічого по-людському не могла. Чотири тисячі розстріляних. Якась неусвідомно ефемерна цифра – і все. У цій цифрі немає нічого живого – вона мертва, німа, гола. У цифри немає душі. Автобус загальмував на безлюдній зупинці, і Ангеліна спустилася з підніжки на піщану землю так обережно, ніби боялася провалитися чи вгрузнути. Ішла поволі й уважно дивилася собі під ноги, наче шукала чиїсь сліди. Вона пригадала, як ранньою весною вони з тіткою зустріли коло поховання невеликого горбатого діда, і той розповів їм, що після війни тут брали пісок на будівництво, і частенько екскаватор вигрібав своєю страшною лапою людські кістки та черепи з неперетлілим волоссям. Наприкінці 50-х це місце обгородили і поставили невеликий цегляний обеліск. Ангеліни тоді ще на білому світі не було. Та страх плутає ноги і в’ється коло грудей так, наче вона щойно наступила на чиюсь живу плоть. Чому ж раніше це давнє смертовбивство не мучило так невідступно? Чому тільки тепер біль став прати душу і вдень і вночі? Іноді здається, що хтось штовхає у спину, заганяючи в довгі, переповнені людськими тілами коридори смерті, а бува, чути, як хтось гукає-кличе з глибоких колодязів минулого. Ангеліна сіла на невеликий бордюрчик коло нещодавно зведеного пам’ятника і принишкла, дослухаючись густої тиші. Довкола – ніде нікого, недалеко, трохи донизу, дрімають під жаским полудневим сонцем сільські хати. Високуватий видовжений насип, зігнутий дугою, і є могила.

– Заспівати б, – сказала вголос і трохи знітилася від несподіваного бажання. – Ото якби знала якусь пісню мого народу. Не знаю. Вона важко зітхнула, поклавши голову на гарячі коліна. Господи, і чого це так хочеться співати? Вона ж ніколи не вміла того робити до пуття, а музичного слуху не мала зроду. Може, саме тому всі справжні музиканти здавалися їй напівбогами. Чому це душа попросила пісні? Невже якийсь солоспів приніс би просвітлення чи полегкість? А що, як ця сипуча земля хоче почути її голос, щоб озватися, сказати щось про загублені світи. Тільки ж Ангеліна, така-сяка, не вміє співати. Вона підвелася, підійшла ближче до могили, лягла під пагорбом у хмільні трави, задерла голову, розкинула руки хрестом і полинула думками до Бога. Губи зашепотіли: «Говори мені, говори – ти один знаєш, що це зі мною коїться. Навіщо я несу у собі те, чого не знаю, не відала, ніколи не бачила? За віщо на мене наслано? Як звільнитися? Я хочу жити своє погане нудне життя, втішатися провінційними радостями, робити якесь мізерне добро, щоб спокутувати свої шолудиві грішки, які й гріхом не назвеш. Я хочу просто повернутися у свій світ, а ти... А ти не пускаєш. Чому-у ?..» Її слова зливалися з ледь чутним шурхотом трав, з плином закучерявлених хмарин, з жаским гарячим диханням землі, з бронзовим сяючим диском сонця... І з урочистим спокоєм мертвих.

Ангеліна спала. По її кремовій легкій сукні бігла одинока темно-руда мурашка, долаючи виступи тіла. Коли почула крізь сон обережне шарудіння і збагнула, що хтось сів поруч у траву, кліпнула очима і повернула голову праворуч. Бася сиділа трохи осторонь, підіславши якусь сіру лахманину. В руках вона тримала великий жмут безсмертників.

– Ви!? – Вигукнула Ангеліна і рвучко сіла.

– Я, – сказала Бася, дивлячись прискіпливо і не менш здивовано. Так вже траплялося, що шукаючи зілля, вона опинялася далеченько від міста. І сьогодні вранці невиспана, наче побита, вона проґавила свою годину і вирішила поїхати подалі від людських очей на піски, де ріс піщаний цмин, а по-народному – безсмертник. Дід казав, що кращої трави для прогону жовчі не знайти. А тут у старшої «печерички» – Басиної сусідки, такий холецистит приключився, що жінка по хаті ледве човгає, їсти нічого не може, блює жовчю. Треба було щось робити. От Бася і робить те, що знає від діда: зараз ромашкою сусідку відпоює, щоб зняти запалення, а потім треба буде і безсмертником очистити. Ходить вона тут, збирає траву, коли це глядь – а коло пам’ятника Ангеліна дрімає, хотіла вже нишком пройти мимо, щоб не відкриватися зі своїми таємницями, але побоялася лишити цю дивну жінку сплячою: місце ж не людне, ще зобидить якась наволоч. Наблизилась. Сіла поруч, а в грудях аж затенькало. І чого б це? Обидві трохи помовчали так, ніби не хотіли безцеремонно вдертися у справи одна одної.

– День, як казка, – першою порушила мовчання Ангеліна. – Тут так спокійно і тихо, наче на тому світі.

– Тут хтось із ваших? – обережно запитала Бася, озираючись на насип.

– Не знаю. Напевне. Хоча одна далекого роду бабуся – точно. Та іноді мені здається, що тут усі мої родичі, і я залишилася на цій землі сама-самісінька.

– Я теж самісінька, – сказала Бася. – Коли діда не стало, залишилася тільки кицька.

– То ви дуже сильна, від вас аж палахкотить життя.

– Жаль, але я не можу сказати вам того ж, – знітилася Бася.

– Я знаю, – схилила голову Ангеліна. – Від мене віє смертю.

– Ні, не смертю, а бідою. Ну, а життя і смерть споконвіку сплутані, як оці трави. Ось я рвала безсмертник, а нависмикувала ще купу бур’яну. Треба перебрати. Бася розіслала на подолі спідниці пучок і стала відкидати зайву траву.

– Навіщо вам це зілля? Ви знаєте, як ним користуватися?

– Знаю, – не схотіла брехати Бася.

– Точно, я після вашого чаю спала, як убита, то, може, ви й приворожити вмієте?

– Може, й умію, тільки ніколи того не робила. Мій дід казав, що для такого діла одного зілля мало – треба ще сильної енергії і палкої молитви. Раптом Бася схаменулася і закрила свого рота маленькою рукою. І що ж це вона отак розбазікалась! Все життя ховалася зі своїм знахарством від людей, а тут... Тягне її до цієї жінки якась сила. Ото якби не страшно, так, їй-Богу, наварила б сон-трави, одолінь-трави та любистку і дала б цій цариці напитися. Бо з того часу, як побачила її – сама як неприкаяна. Що ж це таке в біса?

– Та мені не треба нікого приваджувати, це я просто так запитала, – сказала Ангеліна. – Мені б урівноважитись трохи, щоб уночі спокійно спати і не лякатися самої себе вдень.

– Що ж вас так зводить?

– Якби я знала.

– То давайте вдвох спробуємо дізнатися? От мені зараз здається, те, про що ви говорите, десь зовсім поряд. Може, ось у цій землі.

– Ви щось знаєте? – насторожилась Ангеліна.

– Я – ні, то мій дід думав, що знає, а коли сьогодні вночі гукала його – не прийшов. Тоді я спересердя сказала йому, що він нічого не знав, тому й мовчить. А ще я йому сказала: «Тобі заціпило, бо там ти це зрозумів, а тут думав, що знаєш». Виходить, що ми з ним полаялись, а в мене самої сили – як кіт наплакав.

– Ні, ні, ви сильна.

– Я не про ту силу. Якби я була сильнішою, то могла б допомогти вам. Дід казав, що чим більше людей тебе любить, тим ти сильніший. А хто мене таку любить? Хіба що кицька.

– Не кажіть так! Я не знаю, про що це ви, але за силу вашого духу вас не можна не любити. От я так не можу. Опускаю руки ганчіркою і поринаю з голови до п’ят у якусь ілюзорну депресію. Це доходить до абсурду.

– І давно таке з вами? Ангеліна почала свою розповідь поволі, та слово за словом розкривалася перед цією жіночкою так, наче на сповіді. Вона говорила про тьотю Лію, про її розстріляну маму, про тягар, який носить у собі, ще про щось таке, чого зроду не знала. Її довгий монолог перетворився на катарсис з тугою поколінь по розірваному чиєюсь дикою милістю зв’язку. Сонце покотилося до гори, на якій стояло їхнє невелике місто, оповите по низу живою стрічкою швидкоплинної ріки.

А вони говорили й говорили, відкриваючи свої душі так, як відчиняють двері, вікна, ляди, шпаринки – все без останку. Під вечір поверталися до міста вдвох. Бася тримала в руках своє зілля і вже не ховала його від людей. Їй здавалося, що сьогодні там, у яру, вона натрапила на слід, по якому ідуть, наздоганяючи. А ще їй здавалося, що вона стала вдвічі сильнішою і тепер зможе допомогти Ангеліні щось збагнути, докопатися до суті, а може, навіть звільнити від заклання. Вона готова була зробити щось жертовне ради цієї королівни, бо вже полюбила її любов’ю самотнього серця. І ця гарна жінка не відсторонилася, не відштовхнула Басю, а навпаки, відгукнулася і допомогла стати такою, якою хотілося зараз себе усвідомлювати – сильнішою вдвічі. І відтепер ясно, як Божий день, що вони потрібні одна одній, насамперед, для того, щоб збагнути себе. Кожна щось віддавала і можна було б співати осанну власній щиросердності. Але навіщо? Адже все те твориться ради себе. Та виявляється, діяння наші тільки тоді насичені силою добра, коли, нехай на рівні підсвідомості, це потрібно нам самим. Вночі дід прийшов до Басі. Вона так скажено зраділа, що мало не задихнулася уві сні, її легені хлипали, як крила схарапудженого птаха, а сонна пам’ять всотувала мудрість із дідового вузлика. І коли вранці пролунав дзвінок у двері, вона знала, що це – Ангеліна. Кинулась назустріч, схопила жінку за холодні руки і, захлинаючись словами, сказала: – Я спробую, я хочу тобі допомогти. Знаєш, нам обом буде не просто, але щоб щось зрозуміти, треба пройти по лінії чиєїсь долі. Розумієш? Так-так, по долі того, хто був там тоді, хто пережив той жах. А інакше у нас нічого не вийде, і ти будеш мучитися все життя. Я знаю, це дуже важко, це наче пройти пеклом, але тільки так можна щось змінити. Дід сказав, що вдвох ми зможемо.

– А я осилю? – запитала схвильована Ангеліна.

– Я ж кажу, що вдвох треба. Ти згодна?

– Басю, хороша моя, а у мене є вибір?

– Немає! І у мене теж, бо вибирають тільки тоді, коли серце вільне, а моє вже прикипіло. Та вдвох ми сильніші. От подивишся, ми знайдемо людей, які бачили все те, ми обійдемо все місто, перепитаємо всіх, хто жив тоді тут. Напевно те, що ми будемо знати, – страшне паскудство, та щоб звільнитися і якось жити далі, треба знати правду. Подивись мені в очі, Ангеліно.

– Я дивлюся.

– Повір мені.

– Я, я... спробую. Вони не помітили, як перейшли на «ти», бо обидві трохи ошаліли, хоча ще не знали, що з того вийде і чи вийде взагалі, напевне, від тієї невідомості їх і розтеліпало, як перед стратою. І не можна було збагнути, хто більше хвилювався – це був один психоз на двох, такий собі скажений абсолют єдності – ну, так, наче вони одразу вдвох підійшли до межі самоспалення. Бася схопила Ангеліну за руку і потягла до кухні, з якої густо і терпко до очманіння пахло зіллям. Вона щільно закрила жалюзі, набрала повну склянку води з-під крану, поставила посеред столу.

– Спробуємо, – сказала непроникно-крижаним і водночас урочистим голосом. – Нехай нам допоможе вода! А якщо у води не стане сили, то земля допоможе. Частина друга Втечу своєчасно слід приписати такій же мужності вільної людини, як і битву, іншими словами – людина вільна вибирає втечу з тією мужністю або присутністю духа, як і бій. Барух Спіноза Наумчик Якби Наумчик був великим художником (ну, таким, як їхній вчитель малювання Давид Семенович), то найперше, написав би олією автопортрет. А взагалі то, можна й олівцем, тільки таким, щоб чорне було чорним, а сіре сірим. Бо у Наумчика ж таке смолянисто-лискуче волосся, що очі відбирає, а простим олівцем – воно буде схожим на пір’я їхньої єдиної зозулястої курки, яка витовкмачує кубла де тільки їй заманеться. А ще у хлопця очі темні, як вуглинки. Отож простим олівцем аж ніяк не вийшло б намалювати їх живими, справдешніми. Ну, вії, котрі аж позагиналися, якось вже можна було б і олівцем. І ніс, звичайно, – олівцем – не так би помітно було, що завеликий, та й вуха – теж. От окулярів він взагалі б не малював, бо вони йому пасують як корові сідло. Це якийсь там астигматизм примушує чіпляти їх на перенісся, тільки-но розплющить очі. О! Що б Наумчик намалював, так це свою невелику, трохи зачовгану часом і чиїмись руками та підборіддям скрипку. Цей дорогоцінний інструмент йому привезла із самісінької Москви тітонька Малка. «Дарую, племінничку, – сказала вона. – Не Страдіварі, але у Великому оперному звучала. А ти ж у нас геній, то все вийде геніально.» І вийшло б, але тепер Наумчик не знає, як воно все обернеться, бо його вчителька музики подалася десь із Червоною армією відступати. А жаль. Він би й учительку музики намалював. От її якраз можна було б намалювати олівцем: вона вся така русява-русява, аж попельнаста.

Наумчик любив дивитися на неї проти вікна, особливо тоді, коли вона брала до рук скрипку та смичок і ставала у гордовиту позу польоту. Так-так, йому завжди здавалося, що ось зараз, щойно смичок торкнеться струни і зазвучить перша нотка, його вчителька почне літати і, якби не стеля, то вона давно вже кудись випурхнула б. Ба, випурхнула. Жаль. Тепер Наумчику треба самотужки дійти до Вівальді. Дійде. Ну, не даремно ж кажуть, що геній. Так от, сорочку намалював би білою і обов’язково з відкладним комірцем, бо саме такі любить, а чорного метелика замість краватки йому одягає мама – вона вважає, що всі справжні музиканти – з метеликом. А йому те якось не пече. Головне – музика. Жаль, музику не намалюєш. Може, хтось і знає, як її малювати, а Наумчик не знає, бо він не художник – він музикант. Скрипаль. А ще він трішечки поет. Але якщо про те, що він музикант, знають усі, то про те, що він пише вірші, не знає ніхто. Це страшна таємниця, бо всі свої вірші (а їх у нього аж п’ять) присвятив одній дівчинці з їхнього класу. Ой, ні! Один вірш він присвятив своїй скрипочці, а значить – музиці. Та чотири – вже точно – Соні. Вона сиділа за партою позаду, трохи лівіше Наумчика. Така красива, охайна. Носила дві коси, які зав’язувала крендельками і вплітала в них стрічки, такі сині, як волошки. В її батька була пекарня. Потім не стало. Але Соня до війни все одно носила найсмачніші в світі булочки і пригощала ними дітей. Школу закрили після того, як у місто прийшли німці. І тепер Наумчик дуже рідко зустрічає дівчинку. Від того йому стало дуже сумно, ну так, наче хто у нього скрипку забрав, а йому конче треба щось зіграти. Так він ото сумує-сумує, а тоді починає писати вірші.

– Науме! – погукала мама з кухні. – Іди вечеряти. Він принишк як налякане мишеня, човником долоні прикрив клапоть паперу, на якому щойно виливалася печаль у рядки заримованих слів і ні гу-гу.

– Науме, а що ти мені й за вухом не ведеш, то будеш сьогодні спати голодним, – починала сердитися мама. Хлопчик зітхнув: треба обривати своє велике натхнення і плентатися до кухні, щоб не залишитися без вечері. Він сів коло довгастого дубового столу, підпер голову рукою і чекав своєї миски. У школі він теж сидів, підпираючи голову рукою – так йому краще думалось. І коли вчителька ставила питання на засипку: таке, що мало хто міг відповісти, то неодмінно сама ж і казала: «Науме, я впевнена, що ти відповідь знаєш». І він знав. А от малювати не вмів, але чомусь йому дуже хотілося стати саме художником. Скільки б він світу намалював! І портретів. Тільки Гришку Губу зроду б ні за так, ні за гроші не малював би, бо той – поліцайська морда. Не встигли німці ввійти до міста, а Гришка вже з пов’язкою на рукаві розгулював і кожного ранку гукав через огорожу: «Ну що, жиди, не довго вам тепер раювати лишилося! Мотузки на всіх вистачить». От паскуда! Наумчик знав, що лаятися нечемно, але як тут не лаятися, коли сусіда мають – що гузку на лобі. Мама каже, що Гришка з комуністів у поліцаї на людській крові виплив. То нехай його п’яний німець малює, а Наумчик – хіба що в пику зацідив би такій наволочі. Тільки малий він ще, мав би оце в п’ятому класі навчатися, так війна перебила. Але не так вже й погано, що малий, значить, у нього попереду ще стане часу вивчитися і на художника. Може, на дуже-дуже великого, щоб і олією, і олівцем – як по нотах виходило. А коли він стане страшенно знаменитим, то, напевно, й Соня захоче, щоб він писав її портрет. Тоді вона прийде до нього у красивій жіночій сукні і скаже: «Чи не будете ви так люб’язні?..» Але Наумчик знає, що жінкам потакати не можна, бо вони з ходу на голову сядуть. І тому він для годиться скаже їй, що треба подумати, що у нього страшенно багато замовлень...

– Так, і довго ти ще отак сидітимеш над мискою? – перебиває політ фантазій мама. Наумчик тяжко зітхає і береться за ложку, розуміючи, що від рожевої мрії зараз лишиться тільки один великий пшик.

– Їж, синку, – каже мама, – поки є сяка-така провізія, а то до зими, може, й не стане. Картоплі малувато і борошна залишилася одна жменя. Ото, коли сусід, райкомівець, евакуювався, обіцяв підкинути, та, мабуть, не вийшло. Вона сумно похитала головою.

– Ма, а чому ми не евакуювалися? – запитав Наумчик.

– Та кому ми потрібні, сину? Я – тобі, а ти – мені. Якби ж я на якомусь важливому заводі працювала або – в органах, а так... Був би тато... Вона безнадійно махнула рукою і замовкла на півслові. Наумчик знав, що про тата говорити не можна, бо маму зараз же понесе у ревище. Тато у нього був страшенно розумним і великим активістом, мабуть, саме тому його забрали у 37-му серед ночі кудись туди, звідкіля він і словечком не обізвався. А ще Наумчик знав, що раніше його мама працювала директором музею, а коли тата забрали, то одразу чомусь стала працювати прибиральницею на тютюновій фабриці.

– Мам, мам, а ота тьотя з косою, що живе коло базарної площі, наша родичка? – це він навмання запитав, щоб відволікти маму від згадки про тата.

Та мама вже встигла схлипнути, і одна велика сльоза покотилася по її щоці, залишаючи за собою вологий слід.

– Мам, ти чуєш? – хлопчик смикнув поділ ситцевого плаття.

– Чу-чу-ю... І знову мовчить, давиться сльозами.

– Так родичка чи ні, питаю.

– Та ні! І чого це ти таке придумав?

– Гришка вчора казав: «Скоро всім вам гамплик буде, жидьонок. І отій вашій шльондрі з косою, і її виродку».

– А ти не слухай його, Науме. Ніяка вона не шльондра. То він до неї чіпляється, липне, а вона посилає його до дідька. Так Гришка й казиться. Ривка ж, бач, яка ставна та гарна, а як дитинча народила, ще гарнішою стала.

– То чому він каже, що Ривка наша?

– Так єврейка ж, як і ми. І Наумчик не став більше нічого питати далі, бо вже знав: так сталося, що він народився євреєм. Хоча ніяк не міг збагнути: чому саме? Хіба він того хотів? Ну, й що з того, що він єврейський хлопчик? Сьогодні він не став питати тільки тому, що вже сто разів питав про те у мами. Вона намагалася йому щось пояснити, але, мабуть, нічого не розуміла до пуття, бо починала виправдовувати якихось юдеїв, звинувачувати римлян у розіп’ятті Ісуса, говорила про хрест, про Голгофу, ще про щось... Наумчик слухав і думав: «А до чого тут я?» Потім тяжко зітхав, не наважуючись зізнатися у власній недоумкуватості, бо вже звик, що і навчання, і музика давалися легко, за що його й дражнили генієм. А тут... Тут він був дуб дубом. Йому нічого було протиставити цьому незрозумілому світові, окрім музики. І він тікав від химерних людоїдських загадок у шелест звуків, у грайливий перебіг нот, у безмежжя мелодій, у солоспів свого серця... Наумчик ще так мало топтав цю землю і не знав, що вона плодовита і щедра не тільки на життя. Ривка «Чи відрізати косу?» – думала Ривка, стоячи перед великим, облущеним по краю дзеркалом. Вона тримала в руках здоровенні кравецькі ножиці і мірилася шуронути зі всього маху прикро-прикро, під самісіньку потилицю. Звичайно, її благовірний на завтра проспиться, оклигає опісля вижлуктаної до денця буряківки і скаже, що вона здуріла. Та чхала вона на нього. Хіба це не він вилив учора весь гас із примуса на старенький килимок і метлявся із сірниками, як скажений пес, а коли вона хотіла вибігти з квартири, тримаючи на руках чотиримісячного синочка, загородив двері і так іржав, як вороний кінь на стайні? Одним словом, звіринець в одній особі та й годі. Хоча основне амплуа Ривчиного чоловіка – п’янделига, яких світ не бачив, але чомусь терпить. Що їй тепер оця коса – одна морока. Ну, обкрутить короною тричі навкруг голови, так від того ж царицею не стане. Та ще з таким чоловіком. Та ще тепер, коли в місті німці, коли попереду щось страшне і безнадійне. Нічого їй красуватися. Жінка трохи нахилила голову, закинула косу догори так, наче приготувалася до страти і зараз не волосся мала відтяти, а голову на дровітні. Розчепірила ножиці...

– Ривко! Чуєш, Ривко! А щоб ви так жили, як ми у курному підвалі! Чує мене хто-небудь чи всім тричі позакладало!? – лементував дядько Сьома із четвертої квартири, гепаючи у двері зі всієї дурі. Ривка кинула ножиці і побігла відчиняти. Вона замахала руками, зацикала на дядька, притуляючи пальця до вуст, показуючи на мигах, що там, у прихалепничку, який кімнатою гріх було назвати, спить дитя. Руйнівник спокою трохи угамувався, згадавши про малюка.

– Ну, чого вам? – зашепотіла Ривка.

– Ти скажи, яка це наволоч із мого примуса весь гас вилила? Мабуть, твій йолоп постарався?

– Я думала, що він з нашого вилив. То пішли, я віддам, – тяжко зітхнула молодиця і винувато попленталась до темного без вікон коридору. Одноповерховий будинок на п’ять квартир. Довжелезний коридор, який слугує і за кухню. Отож п’ять столів, п’ять примусів, п’ять чайників... Піди тут, розберися, де чиє та ще на п’яну голову. Ривці було страшенно шкода віддавати гас, бо з кожним днем його все складніше було роздобути. Навіть килимок, який вона вчора викинула на смітник, не так було шкода. Та найжалкіше їй було свого синочка, батько якого хропів, як трактор, у єдиній пристойній кімнаті за ширмою. Ну, що вона зможе дати своєму хлопчику тепер, коли поліцаї нишпорять по підрах вдень і вночі, коли німці заводять нові порядки, переписуючи кожну живу душу, лякаючи розстрілом за найменший крок не за їхніми правилами? А тут ще оцей гас! Ото сидить вона коло своєї швацької справи, торохкає машинкою «Зінгер», шиючи, перешиваючи, латаючи... Строчить як із кулемета по чотирнадцять годин на добу і молить Бога, щоб замовники йшли, бо без них їм усім хана. А толку? Заробить якусь грошину чи десяток яєць, а клятий п’янделига підслідкує, вкраде – і все спустить за півлітри. Та вже коли б не та війна... Тепер треба йти до сусідів побиратися, просити хоч трохи гасу в борг або ж за відробіток. Та, мабуть, вона

вже всіх обшила з голови до п’ят і сподіватися варто тільки на борг. Будинок їхній, можна сказати, інтернаціональний. Ніхто того особливо не згадував і значення не надавав, допоки німці не прийшли. Вони, бач, акуратисти – першим ділом на кожного «бумагу» завели. І виходило так, що українців шестеро і росіян шестеро, двоє вірменів і четверо євреїв – Ривка зі своїм синочком, дядько Семен (Сьома по-дворовому) і дід Льоня, чоловік Голубки. За гасом Ривка якраз і пішла до тієї Голубки, бо лагіднішої жінки світ не знав, і, мабуть, за те, що вона всіх жаліла й голубила та інакше, як голуб’ятами, не називала, її саму так і прозвали. Вона була розумною, сильною і великою жінкою. До неї зверталися всі: хто за допомогою, хто за порадою, за рецептами і просто так – поговорити. Нікому зроду Голубка не відмовляла і чим могла, тим і підсобляла. Дід Льонька жив за її спиною як за кам’яною стіною. Він був тихим, непомітним, дуже сором’язливим і мовчазним – зроду зайвого слова і обценьками не витягнеш. Та коли у дворі траплялась якась нагода посвяткувати і сусіди збиралися за довжелезним дубовим столом, то дід Льонька був головним, без нього у такому ділі ні туди тобі – ні сюди. Ото вже був його час, бо на гармошці грав так, що аж зашпори заходили і на скрипці вмів, і на бубоні вмів. Бувало, як утне, як утне, то й мертвий з могили вискочить. Тут тобі і російська частівка, і українська народна, і єврейська, і популярна з кіношного екрану. Тоді Голубка сідала поруч свого Льончика, як великий пуп’янок, і так пишалася ним, що ось-ось розквітне і запахне. У Ривки з Голубкою були такі відносини, наче вони граються у дочки-матері, бо старша дуже часто казала молодшій, щоб та говорила отак чи інакше. Ривка слухняно повторювала за Голубкою, і не було в її житті ще жодного випадку, щоб пошкодувала за тим. Може, саме так вона вчилася бути розумною й сильною, а може, і сама такою була, а те, що вони розуміли одна одну з півслова, подвоювало не лише жіночу солідарність, а й мудрість, яка накопичується з покоління в покоління і передається естафетною паличкою на безкінечній дистанції життя.

– Не дам, – сказала Голубка, чим огорошила Ривку. – Ти ж розумієш, що твій голуб безкрилий завтра знову щось учудить за сто грамів. Давай так, приходь і готуй на моєму примусі. Мого він не займе, побоїться. Ривка зітхнула.

– І що б я без вас...

– Те, що й я без тебе, – перебила її Голубка. Пізно ввечері, коли хлопчик заснув, а чоловіка чорти кудись понесли, незважаючи на комендантську годину, Ривка згадала про свої зазіхання на власну косу. Вона розплела її, розчесала дерев’яним широким гребінцем. Волосся потекло ручаями, дістало литок, огорнуло плечі і, мовби живе, одухотворене, проспівало осанну жіночій довершеності. Ривка спробувала уявити себе стриженою і злякалася. Їй здалося, що без коси вона буде кимось іншим, якоюсь калікою, може, навіть не жінкою і не людиною, а якоюсь голою колодою. І такий жаль охопив її, така сива туга, наче вона вже відтяла частину своєї душі. Руки не здійнялися, і коси вона не відрізала. Заплела її легесенько та й пішла спати. А вранці пошкодувала, що не відрізала волосся, не відкремсала свою красу. Ото ледь за вікном засіріло, хтось у шибку легенько так стукнув. Кинулась одразу. Прислухалася: тихо. Думала, що здалося. Зиркнула на ліжко, де мав спати чоловік – високі подушки незайманою копичкою. Валандається десь харцизяка, та хіба це вперше. А про неї, хай би його вже й мухи з’їли. І тут знову хтось постукав у шибку. Це не він – у нього свої ключі є. Визирнула у вікно. Нікого. Накинула поверх сорочки велику картату хустину і пішла у коридор. Тихесенько прочинила двері. І тут дебелий яловий чобіт у щілину щурем шась. І все – не зачиниш. Стоїть упритул Гришка Губа і дихає, як ковальські міхи, та таким перегаром пре, що дух забиває і в очах – пеленою. Шарпонув двері на себе, піймав Ривку за косу; двічі на правицю намотав, а лівою – затис рота, щоб не крикнула і поволік до сараю, що у дворі.

– Пусти! – сичить вона крізь його цупкі пальці. – Чоловік зараз вийде, він тобі...

– Хи-хи-хи... – тихесенько регочеться Гришка. – Твій чоловік, як смик, п’яний хропе у мене в поліцайському відділку, жидівочко. Ривка пручається, хоче його за палець зубами піймати, а у нього рука, як ковадло, тисне – ні дихнути, ні крикнути. Отак, задкуючи, до дерев’яного сараю доштовхалися, тут Гришка гачок одним махом з дверей зірвав і кинув Ривку на низеньку кролячу клітку. Вона й рота розкрити не встигла, як він їй знову своєю клешнею щелепу затис. Потім спиною до себе обернув, а коса на правиці як налигач, – загнуздав таки цю норовисту кобилицю. Орудує поспіхом, від нетерплячки аж жижки тремтять. Сорочку на Ривці задер, білизна заголеного жіночого тіла блиснула у напівмороці, збуджуючи. Зубами скреготнув, рвучким поштовхом ноги у яловому чоботі розімкнув стулені зі всієї жіночої сили литки. Пасок на штанях не піддавався – заїло.

– А мать твою... – лайнувся. Штани впали.

– Ну що, жидівочко, не захотіла королевою потішитися, будеш потаскухою, – прошепотів їй на вухо. – Тепер ти від мене – хіба що на той світ. І тут благенькі дерев’яні дверцята рипнули, швидке ранішнє світло рвонуло у сарай, та так нахабно, так

яскраво по всіх закутках одразу. Гришка остовпів на якусь мить. Виблискуючи голим задом, він хапав свої штани, але вони знову падали. Орудував однією рукою, а правиця заплуталася у Ривчиній косі, здавалося, намертво. Лютуючи, Гришка шарпав бідну жіночу голову, обривав волосся. А Ривка, стерзана болем, страхом і соромом, кричала так, що було чути до замістя.

– Допоможіть, рятуйте! Людоньки! А-а-а... Коли Губа нарешті виплутався із розпатланого волосся, вирвавши добрячий жмут, і похапцем натіг штани, до двору вже набігло хтозна скільки люду, навіть із сусіднього будинку хтось примчав. Люди стояли коло сараю німою стіною і схарапуджено мовчали, дивились, як, застібаючи на ходу штани, підтягуючи пасок, вивалився із низеньких дверей роз’ятреним биком червонопикий Гришка і, пручи матюччя, подався з двору.

– Щоб вам повилазило!.. – гаркав він. – Збіглися витрішки ловити. Дізнаюся, яка то наволоч писок не в своє корито всунула, юшку випущу. Начувайтеся, жидівські морди! Розпатлана Ривка, розштовхавши сусідів, соколицею кинулася в дім, де страшним лементом заходився спеленаний у лялечку крихітний хлопчик. Вона впіймала на ходу погляд діда Льоньки і, винувато кліпнувши очима, все зрозуміла. «Господи, дай мені сили і розуму сотворити святу молитву за цього сивого діда!» – подумала невіруюча Ривка. А в грудях стугоніло, обривалося, летіло понад землею у страшну безвідь наполохане серце... Гришка У Гришки Губи після обіду рвало голову. Стрельнуло в потилиці, а потім розповзлося по всьому «куполу» і так ломить, що світу білого не видно. Воно, звичайно, слід би було після п’яної ночі трохи похмелитися, так не можна сьогодні, бо комендант Рондорф збирає всю поліцайську братію. І що тепер з отією болячкою робити?.. А все – ота клята жидівка, мать би її перемать і вздовж, і впоперек. Гришка підійшов до невеличкого люстерка, що висіло за шафкою над рукомийником, зазирнув.

– Ой, ма! Оце так пика! – вигукнув. І почав хлюпати на своє бурякове обличчя водою, торохкаючи на весь поліцайський відділок. Із невеличкої комірчини, напівпрочинені двері якої відображалися у дзеркалі, висунулась кудлата, нечесана голова чоловіка, повертілася туди-сюди, кліпнула маленькими очима і набубнявілі губи прорекли: – О, Гришаня! Ти чим тут тарабаниш? Губа якусь мить тупо дивився на відображення, пригадуючи, хто б це міг бути, а потім поволі розвернувся і попер: – Ану, котися звідси, бидло! А то я зараз так тебе протарабаню... Давай, давай, шуруй до своєї жидівки під подол, щоб я тобі яйця не повідривав.

– Та ти шо, Гришаня, ми ж з тобою на одній вулиці горобців ганяли! Ми ж учора...

– Та пішов ти... – залютувався Губа ще більше, наливаючись червоним. Ривчин чоловік позадкував, протиснувся своїм нікчемним тільцем крізь щілину і зник, забувши з переляку зачинити за собою двері. Гришка торохнув ще раз умивальником, гримнув дверима, висмикнув стільця з-під письмового столу. Не сів, а впав, аж загуло. Схилив голову на руки, скреготнув зубами і мало не завив. Клята Ривка не йшла йому з голови. І що то за баба така – не дається. Та хіба йому бракує того дива, тієї бабської породи? Вони ж до нього самі пхаються, а ця, бач... Зроду ні до кого не палав такою скаженою хіттю, як до оцієї гривастої жидівки. Ще у райкомі, здавалося, наситився од пупа. Бувало щойно якась вертихвістка сідницями гойдне, він її до кабінета і так відходить, що та три дні соловіє і йому на очі норовить потрапити, щоб він ще хоча б разок припік її, прихиливши до столу. Сам знав, що мастак на такі витівки. А тут душу рве за якоюсь жидівкою. У Гришки зажди було те, що він хотів, і рівно стільки, скільки йому було треба. При совєтах він ходив у невеликих начальниках. А на біса йому дуло нагана коло скроні? Усі його ідейні наставнички давно у тундрі закоцюбли, а їхні душі у пеклі бовтаються, та туди їм і дорога. А Гришка не дурень, він сам собі на умі. Щоправда, перед приходом німців трухнув добряче. Та викрутився, бач. Одного-двох комуністів здав на мило – і все пішло, як по-писаному. Тепер він теж невеличке начальство, ота золота середина, яка задніх не пасе, але й не наривається. Вдома у Гришки все як годиться, як слід тому бути. Дружина тиха-тиха як вода у ставку, він попервах на неї пару разів цикнув і на все життя вистачило. Живуть вони удвох, дітей не надбали. Та те невелика біда, бо діти різними удаються. Ото якби було таке затуркане, як його Галька, то й ходи за ним до самісінької смерті, мов за неміччю якоюсь, пропихай поперед себе. Хіба то життя!? Та-а-к! А що ж тепер робити з оцією розпухлою головою? Може, рушником пов’язати? Гришка зняв з гачка вогкий розцяцькований червоним хрестиком рушник, притулив до лоба. Наче не заважає. Оповив голову, затяг вузол на потилиці. Потроху почало відпускати. Може, до вечора таки оговтається, бо треба і до шефа, і шафку у сусідки забрати. Оце ще одне жидівське кубло! Щоправда, невелике – мати та син. І сусідку ще можна було б

стерпіти – не вредна, а от виродок малий таке цабе, такий головастий інтелігентик, що аж нудить. Якби воля, взяв би отак за смолисті кучерики, у лупаті баньки харконув і розмазав по стіні. Та хай ще трохи поживе – недовго лишилося. А меблі треба забрати – згодяться. Дурна баба думає, що він за те трухлиння її жидьонка прикриє – не впише до єврейського списку. А дулю з маком вона не хоче? Ти диви, думає, що Гришка йолоп. Може, ту шафку шашіль вже сто разів трахнула? От якби золото та камінці принесла, то подумав би. Хоча і тоді, мабуть, обкрутив цю дурепу з курячими мізками. А на біса йому халепа? Донесе хтось гебітс-комісарові Вольрофу – і хана – кулю в лоба, як кокарду, всадять за євреїв. Та Гришка не дурень, він все уладнав би: золото – нам, а кулю – вам. По-чесному. Ха-ха-ха... Від таких обнадійливих думок Губі стало трохи веселіше, і підперезана рушником голова, усвідомивши себе достобіса кмітливою, почала потроху вщухати. Гришка зиркнув на годинник, зірвав рушник і заспішив на Півторащину до комендатури. А там новина. На столі у коменданта Рондорфа купка папірців, на яких чорним по білому двома мовами пописано, щоб 15 жовтня всі жиди зібралися на базарній площі для переселення. При собі мати цінні речі, теплий одяг, документи. Ну і про розстріл за невиконання наказу – без цього у німців жодний папірець не обходився. У них – тільки що – і розстріл. Ступив не туди, сказав не те, народився не тим, слугував не їхньому богові – на автоматний курок натиснув і шуруй влучно. Можна – в лоб, можна – груди розкроїти, можна – кишки випустити чи так, щоб білі кістки повилазили. А Гришці все те – до одного місця. Він за місяць окупації вже звик, і тепер йому вид крові, як рибі водичка. Сам, щоправда, він ще тільки двох ідейних райкомівців кокнув за наказом. Але надивився вже такого, від чого попервах блював. Та серце швидко ствердло – загартувалось, як криця. Йому тепер і самому іноді кортить продірявити чийсь «казанок». Особливо руки сверблять, коли остограмиться. І так йому тоді чухмариться, наче коростою обріс. А душу якийсь шолудивий чортик дратує, лоскоче та ще й на вухо норовить щось брехнути. А Гришка гарячий – як закипить, то пару треба кудись випустити неодмінно. Ото вчора всю ніч у відділку пиячили, а під ранок чортик поштурпелив його на Ривку – таку сороміцьку та солодку побрехеньку сплів, що у Гришки слина потекла, як у скаженого пса. Тільки ніякого діла з того не вийшло – одна оскома лишилася. Знати б, хто тоді приперся, голими руками паскуду задушив би. Гришка звично скреготнув зубами і знову впіймав себе на думці про Ривку. І тут його наче ґедзь укусив: це ж і її доля у цьому папірці видрукувана. У голові знову загуло так, наче там бджолиний рій опинився. Гришка знав, яке «переселення» до Бабиного яру відбулося два тижні тому у Києві. І про прибуття айнзацгрупи* знав. Він уже багацько про те знав, а ще більше здогадувався. Отже, ледве дочекався, коли, отримавши накази та розпорядження, поліцейська братія почала розходитися. Хто куди, а Губу ноги самі понесли до Ривчиного будинку. Осінній прохолодний вечір наліг на паркани і дахи щільним мороком, загус сірою масою на вулицях і в провулках, по садках і дворищах рано спустілого міста. Тихо, безвітряно і безлюдно. Мовчазне зловістя. Воно заполонило майдани, сквери, парки, серця, душі, думки... Гришка сунув містом, як сновида, і думав, думав, думав... А голова тріщала і ніяк не могла зібрати мислі докупи, щоб вийшло щось хитре, щоб вовки були ситі і вівці цілі. І така злість насунулася на Губу, така досада спіткала душу, що якби автомат у руки – перестріляв би всіх підряд, як псів підпарканних. Однією б чергою: червоних комісарів, всю німчуру, коменданта, євреїв, собак... Дорога до Ривчиного будинку ішла мимо власної садиби і, проходячи мимо, Гришка зазирнув за паркан, та погляд ковзнув далі і вперся у єдине ледь освітлене паршивим каганцем сусідське вікно.

– А меблі! – вигукнув уголос і круто звернув до двору. Наумчикова мама одразу відчинила двері, щойно впізнала голос сусіда, якого чекала весь вечір, щоб віддати шафку і стіл, як домовлялись. Гришка влетів страховидлом: очі горять, хекає, сам себе не відчуває і з порогу: – Все, жиди, ваш час скінчився! І став бігати по кімнаті, нишпорити по закутках, хапати речі. Наумчик з мамою притислись одне до одного, стоять коло стіни і мовчки пасуть очима.

– Завтра на кожному стовпі буде об’ява. Почитаєте! – пробубнів собі під носа, запихаючи у сільський плетений кошик, що потрапив йому на очі, оксамитову скатертину зі столу.

– Григорію, – тихим голосом обізвалася Наумчикова мама. – Ми ж домовилися, що ти візьмеш стіл і шафку, а кошик не наш, його Марійка із Засулля залишила до завтра.

– Кошик? Ха-ха... Ко-шик, – протяг Гришка. – Не будь такою дурепою. Ой, держіть мене, а то впаду! Кошик!! І він зайшовся істеричним реготом. Нареготавшись, вилетів із будинку шершнем. Десь метлявся, когось привів, удвох заходилися виносити шафку, стіл і ще щось. Шафка чинила спротив, здавалося, що вона вгрузла в підлогу намертво і двоє дебелих дядьків насилу зрушили її з місця. Та коли дотягли до дверей, вона знову закомизилася і довго та вперто оббивала одвірки, насилу виштовхали.

Гришка упрів, розперезався. Надворі вже було поночі, коли він трохи угамувався і сів на лаві під хвірткою перевести дух. Не встиг дихнути на повні груди і зробити пару затяжок кволим димом слабенької німецької цигарки, як Ривка стала перед очима, мов та Мавка, і манить, манить. Серце давонуло, стислося і припекло так, наче хто залізяку з горну щойно вихопив і йому під ребро всадив. Втомлений і зопрілий на ухналь поплівся до жилкопівського будинку, де жила та чортова баба, яка ссала з його душі соки, з серця – кров, а з голови – розум. Вже коло самісінького будинку ноги обважніли і геть не несуть, ну так, наче хто свинцю у черевики налив. Ноги не йдуть, а за душу якась нечиста сила тягне. Восени ніч приходить рано. У п’ятиквартирному будинку ще ніхто не спав, і коридорні двері були не на гачку. Губа переступив поріг і одразу побачив Ривку. Вона стояла коло закіптявілого примуса і варила кашу дитинчаті. Тільки-но побачила Гришку, насторожилася, виструнчилася, аж кофтина на молочних грудях напнулась, а великі темні очі викресали іскру.

– Не підходь – кричатиму! – сказала холодним, рівним голосом.

– Не бійся, – тихо промовив він. – Я слово мовлю і піду.

– Чого тобі?

– Я й сам не знаю, Ривко. Ти мене про те не питай. Краще забирай своє жиденя і тікай звідси.

– Куди я втечу?

– Не знаю, куди – може, у село якесь чи до родичів, чи до іншого міста.

– Немає у мене родичів у іншому місті.

– То вже хоч світ за очі, а йди звідси. Чуєш, іди! Прошу тебе! А ти мій крутий норов знаєш – я просити не звик. Ривка дивилася на Гришку широко розкритими очима і нічого не могла второпати. Чого це він так з нею? У нього ж зроду тільки «мать-перемать» лізло з рота та соромітщина на умі. А тут така метаморфоза.

– Тікай, Ривко! І пішов нишком, навіть дверима не бахнув – причинив обережно, а вони жалібно так рип-рип – і тиша. Та така давучка, така німа, що волосся дибки. Гришка і сам не міг збагнути себе. Хіба він не волів плюнути на цю кляту бабу? Та ба, не він був вершителем власних вчинків, а щось таке, чого зроду не визнавав, що заперечував, чого, може, й боявся, бо не відчував ніколи. І що тепер буде, коли власна воля вже не належить собі, отакому сильному, коли відчуваєш, що душу під себе підім’яла, нехай і ставна, і гарна, але ж слабка баба? Та ще єврейка. Це ж який глум! Гришка ішов темними вуличками і не бачив перед собою дороги. Йому здавалося, ступить крок – і шубовсне у прірву, полетить сторч головою, розіб’ється на друзки. А земля мовчки проковтне його, і ніде ніякого сліду... Дорога Ранок свіжий, сонячний, аж бринить. Отак би вийти на Верхній Вал – і птахом понад Сулою, щоб одним махом перелетіти і ріку, і Засулля, і оцих чорних скажених есесівців, яких відтепер у місті – як собак нерізаних. І навіщо воно прийшло – це зловісне 15 жовтня? Наумчик вкляк посеред напівпорожньої кімнати і сумно дивився на розкидані речі, які були йому такими дорогими, до котрих звик. Мама стояла поруч посеред вузлів і розгублено озиралася – їй не під силу понести все те. І тут вона почала плакати, заламуючи руки. Та так голосно, так страшно, що, здавалося, весь білий світ чує. І той світ зараз теж почне плакати і загуде від ридання. Наумчик притис до грудей свою любу скрипку і не знав, що зробити, аби мама так страшно не голосила. Він уже ладен був скоріше йти на ту кляту Базарну площу, де повинні зібратися всі євреї о восьмій, тільки б мама замовкла. А вона плаче! Хтось постукав у вікно короткими, швидкими, як кулеметна черга, ударами.

– Мамо, мам, – погукав хлопчик. А вона зайшлася так, що нічого не бачить і не чує. Її плач перебив би голосіння сотні плакальниць, виття тисячі вітрів, ревище бурхливого водоспаду. Так плачуть тільки тоді, коли скуте передчуттям біди серце стискається від болю до розмірів сльози і виштовхує себе із знесиленого тіла, так оплакують тільки своє найрідніше, найдорожче – єдине. Це плач по собі. Хтось знову й знову тарабанив у шибку. І від того у хаті зчинився такий бедлам звуків, що Наумчикові стало дуже страшно. Він забився у куток, затулив вуха пальцями і так міцно заплющив очі, що великі жовті плями заметляли в голові, як зграя ошалілих метеликів. Враз занудило. І тут мама перестала плакати. Вона озирнулася, не помітила сина поруч і насторожено замовкла. А хлопчик сидів нищечком у куточку, зіщулившись, і рахував клятих метеликів У вікно вже ніхто не тарабанив.

– Науме! – вигукнула мама, коли побачила його заціпеніле тільце. – Синочку, пробач! І що ж ти будеш пам’ятати, коли мене не стане, тільки як я тебе лаяла та ревла коровищем. Пробач, рідненький! Вона присіла коло нього навпочіпки, пригладила вогкою від сліз рукою неслухняні кучері на дитячій

голівці, важко видихнула: – Рушаймо, синочку, а то прийде Губа, не поздоровиться.

– Він уже приходив, мабуть, – сказав Наумчик. Вони вийшли з двору, штовхаючи поперед себе дитячій візок, в якому мама возила Наумчика, коли він був немовлям. Тепер там лежали нехитрі пожитки і трохи харчів. Любу скрипочку хлопчик ніс у руках, міцно притискаючи до грудей. Своєю вуличкою йшли удвох. Сонце світило по-осінньому яскраво і не тепло. Коли наблизилися до Базарної площі, їх уже оточила ціла юрба. Люди йшли мовчки. Хтось теж штовхав поперед себе дитячій візок, хтось – інвалідську коляску, хтось – обвішався з голови до п’ят валізами і вузлами, хтось – тяг за руку дитинча, хтось – спирався на ціпок, хтось – на милиці, когось вели попідруки. Коло самісінької Базарної площі Наумчик побачив, як з двору, де жила Ривка, вийшов дід Льонька – гармоніст, а за ним і його Голубка. Велика жінка важко переставляла налиті водянкою ноги і перегойдувалася з боку на бік по-качиному. Дід дріботів коло неї, кутаючи худющу шию у теплий плетений шарф. Мама зупинилася і привіталася до них: – Здрасть! Діду, а навіщо ви Голубку з собою тягнете?

– Тягну? – огризнувся той. – Та я її прив’язати хотів, щоб дома сиділа, а вона...

– Куди голка – туди й нитка, – втрутилася сама Голубка. – Думаю, німчура дозволить мені. Ну то й що, що українка, – я його законна дружина. Нам треба бути вдвох. І тут із двору вийшла Ривка. Вона виплила чорнявою лебідкою з хвіртки, несучи на руках спеленаного хлопчика. Більше у неї нічого не було, і одягнена тільки в чорну бавовняну сукню, яка влипла у достобіса гарне тіло, вона не йшла, а летіла. А на голові коса, обкручена тричі, як чорний траурний вінок. Іде стрімко і так, наче довкола ніде нікого немає, тільки вона одна. А слідом за нею біжить дядько Сьома зі стареньким кожушком у руках і кричить: – І щоб я мав таку дружину, я б її на руках носив, а цей паршивець, щоб йому на Дерибасівській недокурки збирати, голою з хати випхав. Він накинув на Ривчині плечі кожушок, і вона зупинилася. Повела довкола очима. Базарна площа затрамбована людом. І все те якось тихо-тихо гуло, рухалось, розмовляло-жило. Але у всьому тому було щось стражденно-незвичне, і здавалося, що то великий темний казан, в якому ворушиться людська маса. Тут тіла і душі ліпилися докупи, і вже не було Ривки чи Наумчика, дядька Сьоми чи діда Льоньки – все те називалося одним словом – євреї. Довкола нишпорили поліцаї. Шуліками туди-сюди розлітаються, а за мить знову – докупи. Німців небагато, тримаються відокремлено, наче гидують і натовпом, і поліцайською братією. Наумчик опинився поруч Ривки і так дивився на неї, що йому в очах попливло. Вона, мабуть, відчула той погляд і подивилася на хлопчика. Їхні очі зустрілися, і Наумчика як струмом штурхонуло. А як би інакше могло бути, коли ця тьотя така писана? От би його Соня такою кралькою виросла! Тут натовп сколихнувся і поволі потік полтавським шляхом до Сули. Наказали йти на Засулля, прокотилося людом. Рухались, як тихоплинна ріка. Наумчикова мама більше не плакала – їй заціпило. Мовчки штовхала дитячий візок поперед себе і пасла очима сина, який трохи відставав. Хлопчик міцно притискав до себе скрипочку і весь час озирався на Ривку, яка так само притискала до себе синочка. Навіть у цьому суцільному потоці жінку не можна було не помітити, бо вона одна йшла простоволосою, коронована власною косою. З крутосхилу вже видно було дерев’яний міст через Сулу, який ділився навпіл греблею. Темна глибока вода завмерла, ховаючи стрімку течію у глибочінь, де гадюччям спліталися слизькі водорості, де бездонні вирви крутилися на чорториї і все те прикрашалося розлогим лапатим лататтям.

– Мамо, давай примостимо хлопчика на наш візок, – сказав Наумчик. Призупинилися. Мама мовчки зібгала щільніше речі і кивнула Ривці головою. Та якусь хвилину вагалася, але таки поклала дитину. Рушили. Ривчина рука прикипіла до візочка. Вздовж дороги стояли люди, проводжаючи чорну процесію так, як проводжають небіжчика в останню путь.

– О, старший над псами показався! Щоб його пранці поїли! – крізь зуби процідила Наумчикова мама. Поліцаїв побільшало, вони вели колону, яка сумирно, без спротиву наближалася до мосту. Гришка стояв, як вкопаний, коло узвозу і мережив поглядом натовп – він шукав її, ту каверзну єврейку, через котру тиняється осьдечки, як затруєний. Побачив і змінився з обличчя – білі плями пішли по червоній пиці, засіпався туди-сюди. Он вона пливе і нікого довкола не бачить, наче княгиня яка. Та хоч би на голову намітку якусь накинула – не літо ж. І тут ноги самі понесли його до Ривки.

– Не послухала мене, дурна бабо, – сказав, наблизившись упритул. – Ти що, не розумієш, вас переселять сьогодні у яр.

А вона йде мовчки – й ані слова. Тільки очиськами своїми кудись за небосхил зоряє. Гришку аж зателіпало.

– Ривко, Ривко!.. – простогнав і відійшов убік. Жінка, зливаючись з людською живою рікою жаху, попливла до мосту, де стояли гітлерівські людолови, підштовхуючи приречених. Поліцаїв на замостя не пустили – боялися паніки. Тут уже орудували підрозділи айнзацгрупи. Ці кати вміли вбивати – вони пройшли навчання у спеціалізованій школі при СС. Отут все змішалося, як змішується грішне з праведним, живе з мертвим, любе з ненависним і як кров змішується з землею, яка всмокче, нап’ється донесхочу і буде мовчати, бо хто знає, що їй треба. Може, саме землі і не вистачає час від часу тієї живої крові, а мертвечиною вона завжди сита. Люди відчули лихо і запороха тривоги поповзла від серця до серця як зараза якась, сколихнула колону, заагонізувала. Зчинилася штовханина, з якої ті, хто стояв вздовж дороги, вихоплювали діточок.

– Ой, доцю моя, що ж ти тут робиш?! – закричала якась жіночка у квітчастій хустині і висмикнула з колони дівчинку. – Пішли звідси, пішли, дитинко! Наумчик знав Лію і те, що її мама і дідусь ішли попереду, він бачив так само, як бачить свою маму. Але чомусь Ліїна мама штовхнула дівчинку в спину, кинула в руки тієї чужої тьоті, а сама пішла, не озираючись, повз гітлерівця з великою вухастою вівчаркою, що шкірила білі ікла і гарчала, гарчала... Слина скапувала з її чорної пащеки на стоптану траву. Дерев’яний міст застогнав під незчисленними ногами, загомонів монотонними звуками, задвиготів. І раптом якийсь чоловік кинувся до поручнів, перехилився – і шубовсть у темну воду. А навздогін йому автоматна черга – тра-ба-бах, тра-ба-бах... Але то пусте – німець стріляє, а вирва вже затягла гаспидський вузол, крутонула раз та вдруге і проковтнула ще живе тіло на очах ошелешеного люду. Стогін, плач, страх. Ось вона – смерть. Всі, хто бачив те, зазирнули їй в очі і пішли далі, а той, що перехилився через поручні, спробував поборотися за життя. У Наумчика в грудях щось запекло, запекло і зотліло. І так там пусто стало, що все тіло набуло кволості – не хочеться ні слова мовити, ні пальцем поворухнути, і ноги не несуть, а треба йти. Як же так сталося, чому цей дядьо захотів померти? А може, він хотів врятуватися, втекти від смерті. Напевне, їх усіх ведуть на смерть, бо довкола так багато гітлерівців, оточили замостя і гонять людей, як скот. Та хіба ці люди хочуть бути мертвими? Ні, ні – Наумчик не хоче, і ніхто не хоче смерті. То хто ж того хоче? Ага, це, мабуть, фашисти хочуть, щоб всі євреї були мертвими. Та фашисти теж люди. Чому ж одні люди хочуть смерті інших? Наумчик читав про інстинкти і дуже добре пам’ятає, що у людини основний інстинкт – життя, а виходить, що людина може хотіти і смерті, нехай не своєї – чиєїсь, але хоче. У хлоп’ячій голові колобродили думки, шукаючи відповіді на складні запитання. Та хто йому зараз відповість? Глянув на Ривку і стало страшно: невже ця гарна молода тьотя може бути мертвою? І її маленьке дитинча, і його, Наумчикова, мама? А він сам, що – теж може бути мертвим? Та нізащо у світі! Колона повзла й повзла, минаючи замостя й Засулля.

– Це ж ми у серпні тут протитанкові окопи рили, – обізвався до Ривки якийсь чоловік. – Отам вже й коноплезавод, а далі вже видно й вагову коло воріт. Ривка подивилася на чоловіка, озирнулася на колону, перевела погляд на візочок, у якому спало блаженним сном немовля. І враз ніби прийшла до тями після втрати свідомості. Наче нічого особливого з нею й не сталося, але щось таки завирувало, збурилося: щоки запашіли, великі очі ожили.

– Ви вже були тут? – перепитала чоловіка.

– Та кажу ж, окопи рив коло яру.

– Гади! Так вони нас... – і замовкла на півслові, глянувши на Наумчика. – Слухайте, а що то за дерев’яний хлівець коло воріт?

– Та ніякий то не хлівець, а уборна.

– А туди далі – махнула рукою.

– Діброва, а ліворуч – прірва. Колона зупинилася. Ривку наче хто по пиці заїхав, так пересмикнулася. Схопила свого хлопчика на руки, притисла до грудей. Наумчикова мама кинула візочок і собі простягла руки до сина. Хлопчик глянув у рідні, залиті жахом очі, і не пересилив себе – сльози хлинули. Сховав обличчя у мами на грудях, мов маленький.

– Я не хотіла народжувати, – сказала Ривка. – Я дуже погана мати, я найгірша мати на землі, бо вибрала у татусі своїй дитині нікчему. Я не мала права народити, і тепер Бог, якщо Він є, карає мене і мого хлопчика. А я встигла полюбити цю крихітку, хоч і не хотіла того і чинила спротив. Дурепа! Наумчикова мама заперечливо похитала головою.

– А у мене був найкращий чоловік на світі, і я хотіла народити від нього дитину, неодмінно хлопчика. У 37му совєти вкрали у мене чоловіка серед ночі, тепер – німці... Я завжди вірила Богові, а Він тільки карає. Що ж він робить ще? Де він? Може, вмер?

Вони стояли одна проти одної, міцно тримаючи своїх синів, а зовсім поруч, дуже близько гойдалося високе небо, дуріли, радіючи сонцю, горобчики, шугав пустий вітерець, шамотіла щось по-осінньому тополиним листям діброва і мовчала німотою довічного гробівника земля. А на ту землю падали у знемозі старенькі, сідали спочити матері із дітками і товкли, давили її підборами чобіт фашисти. Вони оточили колону так, як зграя голодних вовків оточує жертву. Один німець у відпрасованій, як на парад, шинелі ходив натовпом, недбало закинувши за плече зброю, і прицілювався дулом фотоапарата в закляклі обличчя – він вправно ловив останні миті чийогось життя.

– Пуф-пуф! – вигукнув коло Ривки і голосно зареготав, – га-га-га... І, мабуть, налякані реготом янголи добра зарилися в землю, а янголи зла давно чекали їх там, щоб злитися воєдино у дикій оргії. Яр! Піщана прірва поросла негустою травою, і по її не дуже крутих схилах можна було б скотитися донизу. Отак притиснути руки до тіла і пустити себе, як барабан на колодязі, щоб перед очима – земля – небо, земля – небо... Тільки голову треба тримати, щоб бува не проорати носом пісок. Ще цього літа Наумчик з хлопчаками скочувався так з пагорбів понад Сулою, та ще й наввипередки. Накрутиться бувало донесхочу, а потім стане на ноги – і всенький білий світ перед очима обертом, аж небо падає на голову. Сухі почорнілі парасольки дикої моркви, низенька ще зеленава трава де-не-де причепилися скрученим корінням, як пазурами, до сипучої землі, покорьожені деревця, і один величезний кущ червоного глоду розлігся паном. Там, де прірва поволі сходила нанівець, починалися видовбані лопатами протитанкові рови, котрі ні німецьким танкам, ні піхоті аж ніяк не стали впоперек дороги. Хоча саме з цього боку, по Хорольському узвозу, а не із заходу, як чекали «совєти», фашисти вдерлися до міста. Виходить так, що на міцність щойно відбудований міст через Сулу перевірили німці. Наумчик з хлопцями бігав тоді дивитися на них, за що від мами отримав прочуханки. Фріци були такі розфуфирені і наяложені, наче вони ніяких боїв і окопів зроду не бачили: одягнені, як на парад, чистенькі офіцери з настромленими білими комірцями і манжетами. Їхні машини стояли по вулицях, і через дверцята було видно, як вони запихаються сиром, консервами, ковбасою. Тепер вони ходять коло яру, зганяють людей з колони докупи, і від них несе шнапсом. Заливаються тим пійлом, щоб веселіше було під музику пострілів роздавати поцілунки смерті, щоб, увійшовши в раж від водоспаду крові, вичавити з себе людське голими руками. А може, щоб не думати про ніч, яка буде тихою і спокійною, залишаючи кожного сам на сам із собою для того тільки, щоб прийшов страх і вп’явся чорними зубами в душу. Хлобищуть з горла дурман, хоч уві сні все одно доведеться блювати кров’ю. Колона здавалася нескінченною. Люди йшли, як сомнамбули: без крику і стогону, без плачу і слів; затинаючись, брели й брели. На галявині, де їх трамбували у гурт, уже цвьохкали нагаї, шкірилися пси, гарикнуло кілька пострілів. Наумчикову маму почало теліпати, вона посіріла з обличчя і намертво затисла руку сина в своїй правиці. У хлопчика зассало під ребром так, наче він три дні нічого не їв – це був не голод, а щось таке, чого він раніше зроду не відчував. Ліва рука заніміла – мама здавила її до змертвіння крові, а в правій – він затис любу скрипочку, боячись покласти на землю, щоб бува кудись не ділася. І тут Ривка підійшла до них і, захлинаючись словами, зашепотіла: – Пустіть його руку і слухайте сюди. Мама не поворухнулася.

– Та пустіть же, кому я сказала! А ти, Науме, дивись отуди, аж ген-ген, до воріт. Бачиш, там дерев’яна уборна? Поки ця сволота зажене всіх докупи, поганяй туди. Іди по краю юрби спокійно, поволі, а потім бігцем. Зрозумів?

– Ні, я не можу, – злякано прошепотів хлопчина.

– Можеш, я сказала!

– А мама?

– А мама – як Бог дасть. Я ж буду поруч твоєї мами.

– Ні...

– Ніякого ні! Іди, чуєш, я наказую. Мама мовчки розкрила руку, ледь помітно кивнула головою. І все – жодного слова, жодного жесту, як заціпеніла.

– Скрипку лиши, – сказала Ривка.

– Ніколи і нізащо в світі, – огризнувся Наумчик і зробив кілька кроків. Зупинився, нерішуче озираючись.

– Не озирайся, чуєш, жодного разу не озирайся, а то вб’ю, – простогнала Ривка. І він, схиливши голову, неквапом пішов поміж людей, які вмощувалися на землю, на власні речі – хто як міг. На Наумчика ніхто не звернув уваги, так, наче він був привидом, і його ніхто не бачив, бо у кожного були свої важкі думи. Хлопчикові здавалося, що голова враз стала пустою – в ній загуло, як у порожній діжці, а все тіло від напруги заніміло і вже було не живою плоттю, а просто облудою стиснутої до грудочки душі. Його несла якась невидима сила, іноді навіть стусани відчувалися спиною. Хотілося озирнутися: хто ж це його так,

може, мама чи Ривка? Але вони вже далеко, десь там, у юрбі. Німці, підігріті шнапсом, біснувалися. Здавалося, вони навмисне заводять себе, накручують, щоб ніщо людське не заважало. Наумчик дістався того краю натовпу, звідки відстань до дерев’яного нужника була найменшою, та гітлерівці снували туди-сюди, і він ніяк не наважувався рвонути стрімголов. Під ребром вже не ссало, а пеком пекло, і в животі закрутило так, що вже й справді конче треба було дістатися нужника, бо придавило, хоч плач. Скоро терпець урвався, і хлопець, боячись осоромитись, зробив перший крок. Раптом зовсім поряд зчинився ґвалт. Наумчик закляк, як вкопаний, скосив очі вбік. Якийсь мордатий, опецькуватий німець смикав за руку жіночку, намагаючись стягнути з пальця обручку, яка вп’ялася в тіло п’явкою і ні руш. Молодиця заплакала. Хлопчик не бачив, що було далі, бо згадав Ривчині слова, щоб не смів озиратися жодного разу і, хапонувши ротом повітря, рвонув щосили. Перескочив невелику галявину одним махом і, влетівши до нашвидкуруч склепаного нужника, зіщулився від того, що розбовтані дверцята бахнули спрожогу. Трохи отямився і припав до щілини. Коло натовпу почало відбуватися щось дике і незрозуміле. Люди заметушилися, почали роздягатися, складати речі до куп. Німці штурляли нещасних, ґелґотіли на весь яр, цвьохкали нагаями... Наумчик закляк. Йому вже не давив живіт, він не відчував злого смороду, бо вмить утратив здатність щось відчувати. Він не бачив мами і Ривки, і від того велике кубло страху поглинуло якісь інші відчуття. Хлопчик ладен був кинутися у вирву людських напівоголених тіл, але ватяні ноги раптом підігнулися в колінах, і він мало не впав, заскигливши собачам: – Мамо, мамочко, ріднесенька... Ліву руку зсудомило, і неміч скувала передпліччя, охопила груди, на очі наче хто ніч наслав... Наумчик посунувся, впав у куток і провалився у безвідь, міцно притискаючи правицею до своїх напівживих грудей любу скрипочку. Ні, він не втратив свідомість – це тільки страх осліпив його очі, придушив горло, обплутав путами мерця. Першу автоматну чергу він не почув, а відчув. Худе хлоп’яче тільце здригалося, смикалося, тремтіло так, наче всі до одної кулі вцілили саме в нього, розриваючи на шмаття. Закрив вуха руками, та марно – кожен постріл входив у єство, виривав шмат живої плоті і примушував померти, але одразу ж воскреснути, щоб усе повторилося стократ. Здавалося, що в тілі тисячі куль, і від того воно важке й неслухняне, як лантух з початками. Коли постріли ненадовго вщухали, він завмирав, напевне знаючи, – це тільки здається, а за мить все повториться. Невеличке потворно викручене тільце били епілептичні корчі, і воно сіпалося у кутку загидженого нужника, сповзаючи у зловонну яму. Першу партію людей німці ретельно обпатрошили, зриваючи обручки, годинники, ланцюжки, сережки, потім примусили роздягтися і погнали до прірви. Ривка і Наумчикова мама трималися поруч, але зовсім не розмовляли. Після того, як Наумчик пішов, вони обидві заніміли. Ривка так сильно притисла до своїх грудей немовля, що воно почало вовтузитися і кректати.

– Тихо, тихо, моє сонечко, – зашепотіла вона. – Не плач, мій хлопчику, тільки не плач. Поряд тісною купкою збилась якась сім’я. І така лагідна й тиха мова текла з їхніх вуст, таке воркітливе жебоніння, що, здавалося, ці люди не бачать довкола себе нічогісінько, бо поспішають сказати одне одному слова благообожнювання. Це соло справдешності було схожим на шепіт любові у вирві пекла. Перші постріли розкремсали білий світ на ошурки, і поодинокі зойки й крики з прірви відгукнулися стогоном та виттям ще живих, але вже приречених. Яр, як пащека потвори, ковтав людей. Німці врізались в юрбу зграєю, висмикували чоловіків і молодших жінок. Наумчикову маму виштовхав високий фашист, він спочатку зиркнув на Ривку, але наблизившись, угледів дитинча і облишив. Німець мовчки штовхав жінку дулом автомата в спину до напівроздягненого гурту смертників і на ходу похльобував шнапс із пляшечки-цуцика. Ривка скам’яніла. Серце в грудях не билося, а сіпалося ривками. Хотіла крикнути, а з горла тільки ледь чутне нелюдське ревіння, як у німих. Перед очима туманець сірий гойдається, як живий. Дивиться здалеку, як Наумчикова мама кидає заступом землю, а бачить мертві тіла у хаотичному сплетінні на дні прірви. І враз біла нагота жіночого тіла засліпила на мить, потім це тіло злилося з гуртом і стало одним живим створінням, яке поповзло понад яром. Тра-ба-бах, тра-ба-бах... Треба відвернутися, заплющити очі, а вони кляті не заплющуються – витріщилися, аж кліпнути несила. Голі тіла п’яно хитаються, пливуть, падають, зникають у прірві. І Наумчикова мама зникла так, наче стоячи провалилася в землю, тримаючи руки на тугих груденятах, затуляючи їх від отупілих поглядів людожерів у формі. Страх небуття покинув Ривку – зник, розтанув, але одразу ж навалився новий. Страх останньої миті. Боже, як же гидко і принизливо роздягтися зараз перед оцими кровососами! Оголити своє біле тіло, виставити свою святість на розтерзання!

Навіщо це їм, гадам? Невже можна отак, принижуючи, отримати якесь задоволення чи насолоду? Що ж це за створіння такі гаспидські? А дитинча? Невже вони примусять розпеленати оцю крихітку? Це ж все одно, що здерти з них обох шкіру живцем! Невже для того, щоб увігнати кулю в манюнє сердечко, треба так багато ненависті до всього людського?! І Ривка вдруге в житті звернулася до Бога: – Дай смерть без оцієї божевільні, – простогнала, вціляючи поглядом у небесну безвідь. І одразу почула за спиною: – Майн гот, флехте!* Двоє німців тицяли на Ривчину голову пальцями і ґелґотіли, ґелґотіли. Враз один з них почав показувати на мигах, щоб опустила косу з голови. Жінка тупо дивилася на них, вдаючи, що не розуміє. Тоді фріц оскаженів, схватив Ривку за косу, складену короною, і став шарпати і смикати, як якесь стерво. Шпильки попадали на землю, туго заплетене волосся звилося змією і поповзло через плече донизу. Німець схопив косу, виважуючи на руці, як якийсь крам, поцмокав язицюрою. Засунув іншу руку собі в кишеню і витяг звідтіль невеличкого складного ножа. Ривку кинуло в жар. І знову ця клята коса! Та хай би вже була тоді сама відпанахала! Тепер оця падлючина буде глумитися над її красою. І така лють, таке божевілля затопило душу, що ледве стримала себе, щоб не вгрузнути зі всієї сили зубами в оцю ненависну руку, яка смикала косу. Душа завила вовчицею. Та хто те чув! Тоді Ривка зуби зчепила, стала спиною до німця, закриваючи собою дитя, і підставила голову.

– На, ріж, іроде! Можеш з головою. Сама висока, ставна, а фашист невеличкий трапився, стрибає коло неї жевжиком, смикає волосся, пиляє, аж упрів. А коса ж, як праник, не піддається.

– Таким ножем тільки жаб колоти, – лютувала Ривка, терплячи знущання... Хто зна, скільки б він іще мучив її, коли б не офіцер з нагаєм у руках. Такий весь пещений, у шкіряних рукавичках, з чорним лискучим комірцем на мундирі і з обличчя гарний, як Юда. Витріщився на Ривку і кривить тонкі вуста – не збагнути, чи посміхнеться зараз, чи плюне через губу. Солдат відчепився. Та не вмер Данило – так болячка задавила! Виволік офіцер Ривку з натовпу, тягаючи за ту ж таки косу, кожушок дядька Сьоми шарпонув і наказав роздягатися. Вона стала твердокамінною бабою, голову схилила й оком не кліпне. Тоді німець рукою смикнув і вгору злетів батіг, розчахнувши повітря, оперезав жіночу голову, плечі, руки, які міцно тримали немовля. Ривка ледве встояла на ногах, поточилася і мало не зронила хлопчика. Дитя зайшлося страшним криком. Вона не пам’ятала, як зірвала з себе одяг, очманіла від безсилої люті, ледве взагалі могла щось мислити. Тільки закусила до крові нижню губу, вдавила між грудей маля, щоб хоч якось захистити від холодного вітру, і рушила до таких же голих та не захищених Богом, як і сама. Наостанок глянула в небо злостиво і просичала: – Немає там тебе, не-ма-є... А може, здурів. Отямилася на якусь мить вже над самісінькою прірвою, повела довкола очима, прощаючись: – Світоньку білий, людоньки рідні... І тут зачепилася поглядом за ту сім’ю, що так здивувала її. Стоять поруч голі-голісінькі, притислись одне до одного, сплелися руками – і ні сльозинки, ні стогону. А нестара ще бабуся, тримаючи на руках п’ятирічного хлопчика, тихо так гомонить: – Не бійся, малесенький, помиратимемо тільки раз. Допоки ми живі – смерті немає, а коли смерть прийде – нас вже не буде. Ми помремо разом, а це не так страшно. Вона навіть посміхнулася. Ривка очі витріщила, напружилась – аж все тіло забриніло, а в грудях така непокора, такий спротив, що дух забиває. І ледь чиргикнув перший постріл, голівоньку сина – між груди і покотом по схилу. Нічого не чула й не бачила, не відчувала болю, страху, злоби, бо здавалося, що все вже позаду – життя скінчилося на цю мить. Вона вже на тому світі, мертва, поміж іще теплих закривавлених тіл і тицяє сину до ротика грудь, щоб не закричав, не заплакав. Хлопчик вчепився губенятами, смокче, аж крекче потихеньку, а грудь пустапустісінька, немає там молока – перегоріло, зотліло, вмерло. А він тягає, давить яснами, мучить матір і сам мучиться. Скоро на спину почало падати груддя, воно падало, падало... Ривка входила в землю, а земля входила в Ривку. Грудочки й піщинки засипали косу, впліталися, в’їдалися, затрамбовували. Вже все тіло несло тягар, і ледве вдавалося вивільнити якусь крихту простору для свого хлопчика, щоб він, знесилений марним чмоканням і браком повітря, не зомлів, не задихнувся, не вмер. Змучене дитя схлипнуло нищечком і стихлозаснуло. Ще довго лунали постріли, ще чути було зовсім поруч плач і зойки, ще падали напівживі і мертві тіла, ще стугоніла кров у скронях на весь білий світ, і Ривці здавалося, що Яр від того здригається і тонка ковдра

землі ворушиться, як жива. А може, й справді, вона була живою, і треба було подякувати їй чи помолитися до неї. Але Ривка могла тільки ненавидіти і проклинати, проклинати і ненавидіти. Оришка – Я така стара, що мені вже й Бог не страшний, – говорила баба, скоса позираючи на поліцая.

– Немає на тебе чорта, – гарикнув крізь зуби Гришка Губа і відвернувся.

– Та того дурня я й замолоду не боялася, а тепер, коли у самої борода виросла, то й поготів. Старість – вона така, може, скоро й роги полізуть, а я тут з тобою базікаю. Додому мені треба, чоловіче. Не томи душу, дай пройти на замістя.

– Та ти що, бабо, блекоти об’їлася? Ти що, не бачиш: туди жидів погнали – на локшину. Відчепися, а то не подивлюся на твою стару пику – вріжу. У тебе діти там плачуть чи що?

– А можна сказати, що й так. Хіба козенята – не діти?

– Ні, бабо, в тебе таки клепки не вистачає. Ось візьму і пущу – іди собі, може, німецька вівчарка за цицьку гризоне, то вгамуєшся. Йди, йди... Гришка сьогодні не дуже лютував, йому боліло. Що не кажи, а душа є в кожного, навіть у душогуба. Ото й у нього в грудях заскімлило після того, як взяв у німецького офіцера бінокль і з Верхнього Валу видивився, що там біля коноплезаводу твориться. Воно, звичайно, далеченько і до пуття нічого не розгледиш, тільки й видно було, як темна купка поволі ставала білою-білою, потім смужкою повзла в бік прірви і за мить зникала, наче провалювалася крізь землю. Губа мучився. Як уявив голу Ривку над яром, то вже несила було бінокль до очей притулити. Остограмився самогоном – не помогло. Ще остограмився, ще... О, трохи заніміло! Він з ходу так осмілів, що в німецького солдата шнапсу попросив. Та таке те пійло слабеньке, та таке ніяке. Як за себе «кинув цуцика», і хоч би тобі що. Але Ривку в мислях поховав і земелькою припорошив уже без отієї розпеченої каменюки в грудях, що не давала дихати. Тепер ось Гришка коло мосту з бабою морочиться. А та потупцювала на місці, почухала свою рідесеньку сивіючу борідку, поколупала ціпком пісок і подалася до мосту. Ну, що їй у трясці робити, коли вдома козенята плачуть? То, може, оцьому червонопикому вони й не діти, а їй – діти, бо інших зроду не мала. Оришка була неправильною бабою, і дівкою вона теж була неправильною, а от жінкою взагалі не була. Отак з дівок – прямо у баби, без онуків і без діда. Кажуть, була двожильною, а ще називають залізною, бо зроду ніхто не бачив, щоб в Оришки на очі сльоза навернулася, і ніхто не чув, щоб на долю свою ремствувала. Живе собі та й живе. А що їй на долю нарікати, коли доля у неї ніяка, та й плакати бабі начебто й немає за ким. Вільна Оришка, як пташка без гнізда. Ет, ні, сяка-така хатина під драною стріхою із соломи бовваніє край села, скоро вже й вікна в землю вгрузнуть. Немає в тій хаті нічого, крім дерев’яного лежака, лави – від порогу до покуття, і скрині, такої старої, що від дотику ворушиться, бо шашіль сточила на ухналь. А ще в Оришки є секрет. Лежить той секрет у скрині вже піввіку, і жодна жива душа про нього не знає і знати не повинна. Відчинить баба скриню на Йвана Купала, дістане великий полотняний згорток, підійде до дверей, поторгає защіпку, перевіряючи, чи добре замкнула, а тоді вже розгорне своє багатство на лаві, розкладе, розправить покрученими пальцями чоловічу сорочку з дорогого полотна, вишиту хрестиком по комірцю, а поруч – чорні суконні штани, кацавейку стьобану і чоботи юхтові. Помацає все те, погладить, до щоки притулить і погомонить, погомонить... Та й ховає все те. А якби хто чув, що Оришка приказує, якими словами ту одіж пестить, то зроду-віку не повірив би, що у тої залізної баби така солодка мука у серці дрімає. Весь отой скарб належав колись її таємному пізньому нареченому. Чи, пак, і не нареченому, а тільки коханому. Бо хіба могла вона, сирота, стати на рушник із сином міського урядника? Не могла і не стала. Любилися вони, мовби вогнем горіли. І вже несила було Оришці дбати про свою сирітську цноту, тільки й лишилося омитися в Сулі перед великою жагою злиття. Вона скраєчку по груди зайшла, а її Іванко поплив, поплив... у вирву. Гукала Оришка в ніч на Йвана Купала свого любчика понад Сулою, руки заламувала, душу на потрух рвала і в сльозах виливала. Залишилася оця одіж. Як святкова ікона. Та ще – дівоча цнота болячкою аж до бабського віку. Пробідувала Оришка всеньке життя, а перед самісінькою війною завела собі козу Таську і полюбила її, як рідну сестру. А коли Таська аж двійко козенят на світ привела, то з бабиною душею диво сталося. І якби ті козенята заговорили по-людському, то таке б розказали про материнську любов, що не приведи Господи. І пестить їх баба, і ніжить, і на руках носить, і колискової співа. Здається, що якби у Таськи пропало молоко, то Оришка дала б їм свою грудь, і від безмежного почуття, яке розпирало бабині груди, цвіркнуло і потекло б молоко. А тут якась німчура загородила дорогу на Засулля. Надворі вже вечоріє, і бабі краще вмерти, ніж знати, що її козенята плачуть цілісінький день, бо Оришка, здоївши Таську рано-вранці, понесла молоко до міста, сподіваючись одразу ж повернутися додому. Гришка бачив, як баба коло німця терлася і руками розмахувала, показуючи на Засулля та заколихуючи коло грудей удаване маля. Хтозна-що вона там йому навимахувала, але пустив фріц бабу на міст. Мабуть, подумав, що стара залишила вдома онука. Баба заспішила до своїх кіз.

Коли, спираючись на ціпок, Оришка дочвалала до своєї хижки, сонце вже пірнуло за гору, на якій стояло місто. Швидкі сутінки розповзлися вмить, і баба ледве угамувала та попорала своє козяче царство. Щоправда, малеча ще довго мекала так, що до самісінького неба було чутно. Ніч упала темним рядном – налягла, надавила, підім’яла старечу душу, і подумалося про тих людей, які сьогодні пішли у яр. Бабський сон – він який? Ото потовче собі баба боки лежаком, потовче, а потім сяде, звісивши сухі ноги додолу, і думку на думку нанизує, як намистинки на шворку. Оришка давно знає Гришку Губу, дарма, що він у місті проживає, а вона – в Засуллі. Гаспид, звичайно! Баба віку доживає і вже давно навчилася бачити наскрізь, від неї і в душу нічого не сховати – просвітить, як рентгеном – усе на долоні. Щось із Гришкою сьогодні не те діялося. Він поруч мосту весь день ошивався, і видно було, що йому щось таки добряче припікає. А коли німчура під вечір на підводах одяг вивозила, він на возі якийсь там обшарпаний кожушок вгледів і так сполотнів, що його завше червона пика стала білішою за крейду. Шарпає той кожушок, шарпає і за підводою плентається, як неприкаяний. Скільки ж того лахміття німці натовкли сьогодні на вози! Оришка навмисне намагалася не думати про людей, але те не дуже виходило, бо перед очима сьогодні стільки миру пройшло, що зроду такого не бачила. Невже ж усіх загубили кляті людожери? Не заснеться вже бабі до ранку. Товкла-товкла товченики на лежаку та й встала серед ночі. Лахманину – на плечі, у хатину одним оком зирнула – сплять кози, почовгала надвір дихнути повітрям і по нужді сходити. Ніяких клунь, сараїв і сажків на подвір’ї Оришчиному не було, тільки копичка сіна під таким-сяким навісом та бурякова яма край городу, прикрита соняшниковими штурпалками. А по нужді баба у кукурудзиння ходила, які там у біса нужники. Осіння ніч темна, високими холодними зорями не зігріта, а повітря вже першими приморозками дихає – ще трохи, і закоцюбне травичка, слідом і земля каменюкою затвердне. До зими рукою подати, бувало, що вже в листопаді такого нахурделить... Оришка далеко по холодній траві не пішла, дошкандибала до копички, взялась за подол спідниці... Та й принишкла – чи здалося, чи справді почула здавлений короткий звук, наче гикавка когось прихопила. Стоїть баба заціпеніла, насторожилась, глухувате вухо наставила. І таки дочекалася.

– Ги – и – к! – хтось у копичці. Та так голосно, з вигуком, але по-дитячому.

– Хто тут? – запитала тихенько Оришка. А у відповідь знову: – Ги – и – к! – дзвінко, аж луна пішла. Баба не з лякливих від роду, отож кинула поділ спідниці – і до копички. Хоч поночі, а видно роздовбане сіно.

– Ану, йди-но сюди, гикавко, йди! Чи мо’, в тебе якесь друге ім’я, то признавайся. Худорлявий хлопчина вибрався з копички, збиваючи з себе сіно однією рукою, в іншій – тримав якусь річ.

– Наумчик я, ги-ик!

– Так ти хлопчик?

– А то не видно.

– Єврей, мабуть?

– Ги-ик!

– Е, Науме, та ти таких дрижаків наловив, що вже на кізяк закоцюб. Змерз?

– Не-не дуже.

– Бачу – як, – важко зітхнула Оришка. – Іди до хати. Я зараз... Наумчик слухняно пішов до дверей. Баба справила своє діло і зайшла до темних сіней.

– Ти де? – спитала тихенько, так, щоб не стривожити козенят у хатині.

– Тут, – сказав Наумчик із кутка.

– Пішли до кімнати. Каганець світити не будемо, щоб зайвого ока не кликати. Звісно, сьогодні поліцаї будуть нишпорити по всіх закутках. Зараз поп’єш водички, то перегикаєш. Тільки пити треба маленькими ковточками, не поспішаючи, а перед тим вдихни глибоченько. Оришка всадовила Наумчика на довгу лаву, ведучи за руку, як сліпого, бо у чужій хаті та ще й поночі йому було складно щось второпати. Мало-помалу хлопчик оговтався, притих. За водичкою баба подала молока і твердий шматок хліба.

– Їж, – сказала. – Хто ти і звідки – ясно, як божий день. А як з того пекла втік – розкажеш.

– Там, там... – промовив Наумчик і тихесенько заплакав.

– Мама, мабуть? – здогадалася Оришка.

– Угу, – і залився сльозами.

– А ти ж як?

– Я, я у нужнику сховався.

– Ой, горе-горе, – зітхнула Оришка. – Де ж тебе тепер такого пахучого сховати? Поплач, поплач – це треба твоїй душі, а за ким же ще плакати, як не за матір’ю? Я своєї зроду не знала, а теж нищечком замолоду

плакала. От за мною нікому буде плакати, хіба що козенятам, а, може, й ті не мекнуть. О, знаю, де тебе сховати! Пішли у хатину до кіз. Там є невеличкі ясла для сіна. Одгородимо місцинку – і спи собі до ранку, а там видно буде. Оришка взяла Наумчика за руку і повела за собою. Хлопчик ішов, як покірне телятко, і тихенько хлипав.

– Не бійся, коза у мене лагідна і гарна, як дівка писана – не те що я страховидна. А що це ти за собою тягаєш? Поклав би десь у куточку.

– Скрипочка це, – сказав крізь сльози. – Я її не можу лишити, бо вона тепер у мене – найдорожче.

– Ну, якщо так, то нехай. Лягай ось тут у куточку, я тебе сінцем притрушу. Спи собі чи поплач ще трохи, тільки не дуже голосно, щоб козенят не злякати. А вранці тут буде видно, – бачиш, коло тебе й віконце невеличке є. Оришка зроду так багато не розмовляла, а тут – є з ким, то набалакалась, аж втомилася. Думала, засне, як убита, та тільки лягла, сон знову кудись пропав. Душа одразу почала скімлити. Цього ще не вистачало! Воно ж, як не крути, а все починається з душі. Добре, якщо й голова варить, але без душі нічого з того варива не вийде. А тут німчура таку купу горя наковеркала, що й мертвій залізячині заболить. Є над чим голову сушити. Подрімала Оришка одним оком, і такого набрелося, що геть. Краще вже б і не лягала. Знову – лахманину на плечі і почовгикала надвір. Узяла невеличкого ослінчика, сіла просто коло порогу, поставила перед собою сито і заходилася лущити кукурудзу. На сході засіріло тонесенькою смужкою. Потягло цупкішим холодом, затуманилося. Десь у чужому курнику обізвався півень – не всіх німчура виловила. Оришка широко позіхнула, та так і заклякла з роззявленим ротом. Через город, повз бурякову яму, між кукурудзинням скрадалася людина. Бабі ледь не повилазило – так витріщилася. І коли з сухих штурпаків визирнула гола жінка, тримаючи коло грудей обвите так-сяк сірою ганчіркою дитя, залізна Оришка мало не заголосила з переляку. А як тут не крикнути, коли одне богоявлення у яслах спить, а друге – наге-нагісіньке з дитинчам на руках з кукурудзиння вийшло і такими страдницькими очима на бабу дивиться, що душа – навпіл?

– Свят, свят, – прошепотіла стара. І чого це на мене цієї ночі стільки наслано? Дивиться на жінку з дитям, наче на видіння, і не кліпне оком. Хтозна – скільки вона ще б отак витріщалася, коли б не Наумчик. Хлопчикові більше плакалося, ніж спалося, і ледь за вікном засіріло, він виліз із схованки, розкидавши сіно, і притулився лобом до шибки. Вдивлявся в густу ранкову імлу і ледь що бачив, бо повіки розпухли, під очима сливами налилося, та й надворі ще тільки-тільки не ніч. Йому не видно було Оришки, бо вона сиділа під стіною, а віконце ж, що той полумисок, – дідька лисого щось роздивишся. Та біле жіноче тіло зі звисаючою до землі косою і з притиснутим до грудей звиточком Наумчик розгледів одразу. Його серце тьохнуло так, що груденята сколихнулися. Очима впізнавав Ривку довше, ніж душею. Здалося, що з грудей щось вирвалося і шугонуло горобчиком назустріч жінці. Нестямився, як опинився коло дверей. Брязнув клямкою, а вона тільки цвьохкає і не пускає, – Оришка накинула з того боку гачок.

– Бабусю, бабусю! – погукав Наумчик. Старій вуха вже давно позаростали мохом, а тут ще й видіння у баби перед очима – нічого не бачить, нічого не чує. Хлопчик знову припав до шибки. І тут від його мотанини схарапудилася коза Таська, а слідом і козенята почали так мекати, що пів Засулля сполохати можна. Оришка прийшла до тями від лементу, та якусь мить туго кумекала, куди їй човгикати: чи до хатини, чи до тієї голої русалки з кукурудзиння. І вже коли почула, як Наумчик затарабанив у шибку, заспішила відчиняти двері. Хлопець вирвався на волю і кинувся до Ривки, яка все ще стояла в штурпаках і тремтіла билиною. Жінка одразу пізнала Наумчика і зігнулася в три погибелі – хоч і нестямна, а застидалася своєї наготи, спробувала трохи заховатися, та тієї ж хвилини сили зрадили, і вона впала на коліна. Вони стояли за крок одне від одного і важко дихали в унісон. Тільки на мить їхні погляди схрестилися, як божевільні і чужі-чужісінькі, та коли Наумчик кинувся до Ривки, охопивши її голі плечі тремтячими руками, то таке вже рідне і близьке побачив у ошалілих очах, що душа, виплакана за ніч до денця, знову наповнилася ядучою сльозою. Цієї миті до них дошкутильгала Оришка, приказуючи: – Та що ж ви тут ревище чините? Ану, мерщій до хати, допоки хто не видивися. Боже, боже, дитино моя, ти ж посиніла вже. Ану, Науме, поганяйте до хати, бо пропаде твоя мати ні за цапову душу, а вона ж у тебе ще зовсім молода. Та й братикові чи сестричці у такому ганчір’ї чорт цицьки дасть. Заспішили. Ішли, трохи вгрузаючи ногами в заплесканий осінніми дощами город, і на землі залишався ледь помітний слід від босих Ривчиних ніг, від ще невеликих Наумчикових черевиків і від Оришчиних роздавлених шкарбанів.

Старезна земля вбирала в себе їхні сліди піщаним чорноземом, і хотілося вірити, що ще не настав час апокаліпсису і сама земля ще не хоче вмерти, значить, не стане свідчити проти живих, щоб віддати їх смерті. Таська Ой, горе-горе, і що ж Оришці тепер робити з оцією трійцею? Куди їх оприділити? Хата – наперсток, горище таке, що й рачки не поколінкуєш. Біда та й годі. А ще й одягти жінку у щось треба, бо ж гола-голісінька. Баба бідкалася, а Наумчик і Ривка з немовлям спали важким сном у козячих яслах, закидані сяким-таким дрантям і притрушені сінцем. Надворі набусурманилося. Кудлаті хмари, гнані вітром, насувалися на Оришчину хату чорною бідою. Старече серце набухало тривогою і, здавалося, ледве вміщалося в зотлілих грудях. Баба вже знала, що Ривку з Наумчиком породичав клятий засульський яр. Напуваючи немовля розведеним козячим молоком, вона вже не називала крихітку Наумчиковим братиком, а тільки шамотіла собі під носа щось молитовне. Коли ж маленький наївся і заснув, Оришка ще довго клопоталася коло Ривчиного тіла, обідраного, в синцях і колючках. Дякувати Богу, було чим помастити – ще з літа первачок з травами припасла. І допоки баба вешталася, біда сиділа десь за хатою і не прала душу, а тільки-но Оришка присіла – вона тут як тут. І з чого почати, баба не знала. Піти до сусідів? Боронь Боже! Кожна хата своїм лихом багата. Та й не звикла Оришка людям межи очі лізти. Отак мучилась-мучилась, зітхала, квоктала, як та квочка, а тоді посунулась до скрині, відчинила. І давай свій скарб діставати. Розіклала на лаві одяг, перехрестила тричі, притулила по черзі кожну одежину до беззубого рота, до обвислих пустими торбинками грудей і тихо так прошепотіла: – Прощавай, Іванку! І пробач, що не дожила з тобою до могили. Оце віддам тебе, рідненький, чужій жінці. А може, ви вже там і зустрічалися, бо ти – під водою, вона – щойно з-під землі. Я вже якось без тебе тут добуду. Скільки тут лишилося того життя – жменя? Сіла на лаву, склала руки на колінах і наче вклякла, чекаючи смерті. А смерть до Оришки не поспішала – ніколи їй. У яру он скільки роботи. Земля ж тільки вкрила, припорошила тих, хто упав чи скотився до прірви, а потім вона ще довго стогнала і ворушилася їхніми тілами та сама й додушувала напівживих, тих, хто вже прагнув скону, як манни небесної. Коза Таська, припнута у дворі, насторожено мекнула раз чи двічі і відірвала Оришку від думок. Баба підвела очі на крихітну іконку, яка висіла на покуті, і заворушила сизими губами Отченаш. І тут клята Таська так замекала, що тобі собака загавкав, аж у глухуватих вухах Оришки виляски пішли.

– І чого тобі розмекалось? Ме та й ме! – розсердилася баба і, недоказавши молитви, визирнула у вікно. Дарма, що залізна Оришка була не з лякливих, а тілом таке поповзло, що шкіра здибилась. Двоє поліцаїв ішли вздовж тину, наближаючись до хвіртки, і жваво розмовляли між собою, тицяючи дулами карабінів на Таську. Бозна як і від котрої мислі все те з бабою зчинилося, мабуть, вона й сама не встигла нічого второпати, але за одну мить вилетіла з хати, мовби хто віником її вимів. Отетерівши від страху, почала лаяти Таську так, як ще зроду не лаяла, бо коза була дуже лагідною і чемною тваринкою, і ніяк не могла заслужити такої наглої наруги.

– Ах ти ж, поганська тварюко, ах ти ж, скотино безрога, щоб тебе пранці поїли, щоб тебе трясця взяла... Таська мала б страшенно образитися. Ну, хоча б за те, що роги у неї були, і навіть дуже гарні, але розумна коза відчула, що тут щось не те і продовжувала мекати до ґвалту. Гришка Губа, а це був саме він, зупинився коло хвіртки, щось сказав своєму товаришу, махнув бабі рукою, як старій знайомій, дістав з кишені лискучий кисет, простяг напарникові, чиргикнув сірником... Запалили, потупцювалися і пішли. Отут Оришці забракло голосу і ноги підкосилися. Вона вгрузла коліньми в траву, обхопила Таську за шию руками і зашепотіла козі на вухо: – Ріднесенька моя, сестричко, голубонько, пробач мені, старій відьмі. Ти ж не мене, ти три людські душі врятувала. Я ж тебе, моя золотенька, на руках носитиму, з долоні напуватиму, тільки не таї обиди. Таська лагідно і сумирно чухалася крутим лобом об Оришчину голову і, здається, все розуміла. Баба ледве підвелася на ноги, спираючись на козу. А та підставила спину і терпляче чекала, допоки Оришка перекрекче, переохкає. Наумчик і Ривка з малям усе ще спали, і тривожити їх бабі не стало духу. Хіба ж після такого пекла їхні знесилені тіла й душі не мали права на спочинок? Воно, звичайно, боязко, бо поліцаї нишпорять, і будь-якої миті можуть припертися сюди, але ж шкода тривожити цих бідолах, ой, як шкода. Хай хоч трохи спочинуть, а тоді вже баба щось придумає, направить їх кудись, бо за себе їй вже й страху не стане, а за них... От як воно буває: зроду нічого не боялася, сама чортам на роги лізла; гукала смерть, щоб свого Іванка наздогнати. Тепер же страх за оцю трійцю скував і серце, і душу, та й ноги поплутав. Короткий осінній день добігав вечора. Розібрався вітер. Завиваючи у димарі щось відьмацьке, видував тепло з хати, лякав скреготом старої груші-дички за вікном, ворушив кукурудзиння під глухою стіною. Сутеніло.

– Дитино моя, – обізвалася Оришка, намацавши під сіном Ривчине плече, – вставати треба. Чуєш?

– Чую, – одразу відгукнулася та. – Я вже не сплю. Лежу собі нищечком і думаю: що далі? Куди йти, куди

тікати, як жити?

– Поліцаї вже ширяють по хатах, то тікати дійсно треба, голубонько.

– Куди? Як я піду голою, з дітьми?

– Я тобі розкажу – куди. А зараз пішли одягатися, – сумно-сумно сказала Оришка. Прибрана в Іванів одяг Ривка стояла посеред кімнати, а баба дивилася на неї такими очима, що ось-ось і цвіркнуть сльози. Пересилила себе стара – не пустила мокву, тільки серце стислося – не дихнути.

– Тепер ти не гола, але й не одягнена, – сказала Оришка, перевівши дух. – Зима не за горами, а в мене нічого теплого немає. Оце ще дам тобі хустку – і все. Вона велика, запнеш голову і косу свою сховаєш. Ривка стрепенулась.

– А у вас ножиці є?

– Ножиці? Є! Хочеш відрізати?

– Хочу.

– Не шкода? Краса ж яка!

– Мені від неї одна морока.

– Ну, що ж... Оришка взяла з підвіконня великі, трохи побиті іржею ножиці.

– На!

– А може, ви?

– Ні, у мене рука не здійметься. Вона ж у тебе товста, як праник. Ріж по пасмах, бо за раз не вийде – дуже дебела. Ривка не стала розплітати коси, тільки трохи послабила коло потилиці.

– А люстерка у вас немає, бува? Глянути б востаннє. Та й різати видніше.

– Є огризочок, але такий, що розгледиш хіба що очі та ніс.

– Тоді не треба, – з шумом видихнула повітря і взяла ножиці в правицю.

– Ривко, не роби цього! – сказав Наумчик. Він стояв коло ледь прочинених дверей хатини і так сумно дивився, що, здавалося, всі печалі світу жили саме в його великих темних очах, а від того, відріже зараз Ривка косу чи ні, залежить його доля.

– Та вона ж мені вже впоперек горла останнім часом, а далі, боюся, ще важчі часи настануть.

– Я не знаю, що буде далі, але точно знаю, що мами вже немає, і Голубки, і діда Льоньки з вашого двору, і дядька Сьоми, а вони ж були такі, такі... живі. І твоя коса зараз жива, а ти хочеш, щоб вона вмерла. У Ривки опустилися руки. Коса знову залишилася жити. Баба Оришка заходилася розпалювати піч сухими коров’ячими кізяками, які назбирала ще влітку на вигоні. Внесла вона й дровець та хмизу, поставила на вогонь великого чавуна з водою.

– Треба вас помити, – сказала. – Хлопець он який пахучий, аж верне. Та й твою косу, Ривко, треба змити, бо коли ще доведеться. Хазяйнуйте тут, а я піду до сусідки, вона вчора хліб пекла, може виміняю чи позичу, а потім ще Таську здою, щоб на дорогу вам молоко було. Оришка поставила на долівку дерев’яні ночви і вийшла з хати.

– Ривко, а куди ми підемо? – запитав Наумчик.

– Ще не знаю, – сказала, як зітхнула. Потім вони вже довго мовчали. Жінка набовтала купіль у дерев’яних ночвах, розпеленала хлопчика. Дитя зраділо літеплу і плескало долоньками по воді, сяючи очима. Трохи розкомизилося, коли його оповили чистим широким рушником, який Оришка розклала на скрині, та, насмоктавшись козячого розведеного молока, швидко заснуло. Ривка долила води, роздяглася, не стидаючись, і сіла в ночви, підібгавши ноги під себе. Наумчик принишк на лаві, сидів, відводячи очі то на покуття, то на стелю, і боявся дихнути.

– Полий на плечі, – сказала Ривка, – не бійся, не вкушу. Хіба ти у міській лазні не бачив такого дива? Хлопець заперечливо мотнув головою.

– А скільки тобі років?

– Осьдечки дванадцять виповнилось.

– Та ти вже ого-го! Звичайно, таким з мамками вже не годиться митися. Лий же воду! Чи чого остовпів?

– Ти така, така...

– Та яка вже є. Ось подивимося зараз, який з тебе козак виріс.

– Нє!

– Що нє?

– Не стану я при тобі митися – це по-перше, а по-друге, я не козак – я єврей.

– Чудний, хіба я тебе понадкушую. Можеш і не митися, якщо хочеш смердіти нужником і далі. А до тих козаків, що у шароварах, я тебе не збираюся записувати. Я тобі про мужчину кажу. Хоча й так ясно, що ти ще малий і козаків не любиш.

– А ти любиш? Ну, от Гришка Губа завжди казав про себе, що він козак з діда-прадіда, бо українець у сьомому коліні. То ти його любиш?

– Наумчику, Оришка, мабуть, теж у надцятому коліні українка, і я, бач, за один день встигла її полюбити. Ти що ж думаєш, євреї святі й праведні, а поліцаї тільки українці?

Наумчик не знайшов слів і промовчав, ллючи на голі жіночі плечі тонесенькою цівочкою воду з кухля.

– Так будеш митися чи ні? – запитала Ривка, натягуючи сорочку на ще вологе тіло.

– Буду, тільки сам. Ти на мене не дивися.

– А то там є на що дивитися?

– Не твоє діло, – посміливішав хлопець, огризаючись. Вибовтавши в ночвах косу, Ривка довго розчісувала її бабиним густим роговим гребінцем. Наумчик бігцем вихлюпався сяк-так у ночвах і вже сидів на лаві, як засватана дівка, не зводячи очей із жіночих рук, з ледь хвилястої гриви, яка сягала литок і огортала весь Ривчин стан, ховаючи вже сховані під тонку сорочку півкульки тугих невипитих груденят. І така ніжність, така вдячність за побачене диво томила хлоп’яче серце, що тіло повнилося незвіданою ще млістю і солодкою, розпираючою тривогою. Враз подумалося, що вже ніколи-ніколи не забудеться ця мить, може, довіку це залишиться у пам’яті чимось святковим. Замекала коза Таська, торохнула дійничкою Оришка, ввійшовши до хати. Вона мовчки почала ладнати вузлик з харчами, дістала зі скрині велику картату хустину, потім зупинилася перед іконою, зашамотіла щось зібганими у пучечок губами, поклала на себе хреста, тричі змахнувши рукою, підійшла до Ривки, зробила те саме, і до Наумчика, і до немовляти. З хатини визирнула рогата Тасьчина голова, Оришка поспіхом перехрестила й козу. Упоралася, сіла на лаву, склала на колінах покорьожені віком руки і сказала: – Діти мої, я вас не жену і смерті за вас не боюся, та страх мене стерзав. Не дай Боже, що з вами трапиться, я себе замордую. Тут вас знайдуть! Ідіть у Вільшанку, знайдете там коваля. Скажете про мене, він щось придумає, схоронить вас. Я його доглядала колись, як рідна мати, тільки й того, що цицьки не давала, бо звідкіль те молоко взялося б. Зараз прямуйте аж до Пісок, переберетеся через Сулу навпроти Мгаря, – там підвісний місток є. Бережіть одне одного і на людські очі не лізьте. Темної-претемної ночі Ривка з немовлям на руках і Наумчик вийшли з Оришчиного обійстя і вже за мить розтанули у щільному мороці безвіді. Баба ще довго стояла коло похиленого часом, віком та журбою тину і хрестила чорну діру, в якій зникли ці троє. Оришка якось і в голову не брала, що вони – євреї, бо її серце ще хотіло полюбити весь світ, а про існування такого поняття, як жидофобія, вона не знала і знати не хотіла. А на біса їй те. Якби оті всі грамотні розумники, котрі роздовбали півпланети під єврейські могили, мали Оришчину мудрість душі, то ніхто б нікому не затуляв неба землею. Коваль Коваль був кремезним горбоносим дядьком з незабудковими очима. Він мав трійко дітей і пишногруду трохи вередливу дружину, а ще – вправні руки, кмітливу голову і золоте серце. А що вже хлібосольним був – так на всю округу. Вмів заробити, вмів пригостити. Жив, як усі трудяги: хата під соломою, сарай, сажок, курник. Можна було б надбати більше, так душа ж не багатства просила, а радості. Радів же Андрій Апостол (так його називали хтозна з яких часів) тільки тоді, коли в хаті у нього були гості. Хоч би там і харцизяка який до господи приперся, а Андрій його – за стіл. Дружина, бувало, розприндиться, губи надме, а він нищечком цикне на неї і шепоче на вухо: «Ситий ворог – це вже півворога, а п’яний – то вже не ворог». Усіх частував чарчиною слив’янки – це такий чистий, як сльоза, самогон, а бурякової мутної побовтюхи не визнавав і в хаті не тримав. На закуску ж – що Бог пошле: коли картопля з солоним огірком чи квашеною капустою, а коли шмат сальця, вареники, борщ із галушками. Умів коваль пригостити, вмів і випити, вмів і затягти: «Туман яром, туман долиною...». Як поведе, бувало, так душа на щем переведеться і за тим туманом попливе. Ну, а коли вже бубон до рук ковалевих потрапить, то як вріже, як вріже – серце дзвоном повниться, ноги в танок та й душа тут як тут, бо, мабуть, з неї все починається – нею все й закінчується. А вона у коваля була без шумовиння – чиста, аж прозора від щирості. Наумчика і Ривку з немовлям коваль зустрів так, як усіх: запросив до столу, налив по каламарчику.

– Бачу, що ти ще лишень на пів-козака тягнеш, але хоч наперсток, а пригуби. Так годиться, – звернувся до хлопця. – Поговоримо потім. Підсунув миску з картоплею до своїх нежданих гостей, низько опустив свою замислену голову, втюпившись у долівку, наче мав побачити там щось таке, опісля чого все устаткується. Довго мовчав. Метикував. І щось десь він таки набачив, бо, підвівши голову, сказав: – Від Оришки, значиться, із Засулля. Виходить, що з того світу. Так-так, і куди ж мені вас тепереча, – глянув на Ривку. – Ну, тебе я ще можу до своїх родичів приписати і за няньку в оці хороми оприділити, хоча сама бачиш, які вони в мене. А з хлопцем не знаю як бути – у нього ж на мармизі написано – якого роду-племені. Наумчикові і без того великі й темні очі округлилися і стали ще більшими і чорнішими од чорного.

– Та не панікуй, не панікуй, щось придумаємо. От тільки зараз носа нікуди не смій висовувати. У сараї на горищі сіна до стелі, перебудеш там день-другий, а далі видно буде. Отак за одним словом життя Наумчика і Ривки з немовлям стало догори дригом і прикувалося до родини вільшанського коваля. Цілісінький місяць хлопчик жив на горищі. Нудьгував удень і мерз уночі, закиданий сіном і таким-сяким лахміттям, говорив подумки з мамою і плакав. Прислухаючись до мишачого шарудіння, спочатку страшенно лякався тих крихітних сіромашок, але скоро звик і вже сам їх лякав. А з одним хвостатим

створіннячком навіть потоваришував. Якось прокинувшись уночі від якогось копошіння на своєму плечі, одразу здогадався, що то мишеня вовтузиться, і спробував одним махом відкинути нахабу. Потім поплескав по собі долонями, потоптав руками сіно довкола та й принишк, сподіваючись повернутися в тенета набридлого сну. І тільки-но серце угамувалося, ввійшло в свій звичайний ритм, на плечі знову щось зашкряботіло, та так дошкульно, так лоскотно. Наумчик обережно помацав ту місцину і одразу допетрав, що оте щось копошиться під піджаком.

– От кляте, ти б ще в пазуху залізло! Руку – під одежину, хап і піймав. Тримав у жмені, і зовсім не хотілося викидати цю теплу рухливу грудочку на закоцюблу від перших приморозків траву. Що не кажи, а живе ж створіннячко, та ще таке м’якеньке, жваве. Хоча на горищі вночі хоч в око стрель, а уявив, що й симпатичне. Хлопчик вишкрябав із кишені крихти хліба, на одну долоню – мишеня з сухарцями, іншою – зверху затулив. Утворилася така собі жива хатинка. А воно, малесеньке, дурне і, мабуть, голодне, бо трохи пововтузилось і давай хрумати. Наумчик так і заснув, тримаючи долоні двома нещільно стуленими човниками. Потім мишеня ще не раз приходило до нього в гості, а він не забував запастися шкоринками хліба для свого нового товариша. Злазив хлопець з горища пізно ввечері. Його гукали вечеряти разом з великою родиною коваля. Вечеря – це справжній родинний ритуал у цій хаті, і порушувати його не смів ніхто й ніщо, навіть війна, навіть поліцаї, а може, і нечистій силі те було не під силу. Обминала вона Андрієве обійстя, принаймні допоки що. У невеликій кімнаті завжди було гамірно й тісно, бо до коваля йшли і в справах, і душу розраяти, іноді й дихнути не було чим від прошених і не дуже прошених відвідувальників. Потикалися сюди й поліцайські пики: то з проханням конячку підкувати, то слив’яночки ковтнути, то побазікати. Коваль з ними не братався, але й з хати не виштовхував, бо боявся за родину, і зі всіма був однаково чемним. Не один раз доводилося Науму шугати із-за столу під припічок і сидіти там доти, доки сиділи за столом несподівані гості. От і цього недільного дня тільки-но сіли за стіл всією домашньою оравою, хтось у вікно затарабанив так, що фіранки гопака затанцювали. Наумчик – під припічок, ложку – зі столу. Сидять, з однієї миски капусняк сьорбають, в іншій – картопля чахне. І тут ввалюється поліцай, а за ним двоє німців: солдат і офіцер. Апостольша пополотніла, та й Андрій розгубився, бо німчура його хату ще не оскверняла своїм чужинським духом. Поліцай з порогу: – Ти ба, ще наша доля не вмерла – прямо до столу привела. Запрошуй, хазяїне! Сіли, посунувши дітлашню й жінок, по чарчині перехилили, від їжі відмовилися – ситі, по всьому видно. Тільки по солоному огірочку гризнули. Поліцай залибився і сходу до діла: – Оце, Андрію, пан офіцер прийшов до тебе у справі.

– Я, я, – киває головою тонкошиїй німець.

– Ти, ковалю, мужик благонадійний, у народу нашого в повазі і у нової влади до тебе ніяких зауваг, та й не дурний, роботящий...

– Чого це ти мені такої співаєш? – перебив поліцая коваль. – До чого хилиш?

– Не лізь поперед батька в пекло. Скажу все по порядку. Слухай, може, твій виводок вже повечеряв, то хай собі йдуть спочивати, а ми ще – по чарчині, щоб діло – як по маслу. Апостольша найменшенького – на руки, середульшу дівчинку – за руку, Ривці головою кивнула, на старшеньку дочку тільки глянула. Вийшли до опочивальні і двері за собою щільно зачинили. Наумчик під припічком скрючився в три погибелі, сидить і не дихає.

– Так от, Андрію, пан офіцер хоче тобі хорошу посаду запропонувати. Та ти, давай, наливай! Випили, хрумкнули огірками.

– Дивись, якась зайва копійчина заведеться і пошана не завадить, – тяг поліцай.

– Кажи вже! – не стерпів Андрій. – Чого воду в ступі товчеш?

– Хочемо тебе за старосту в нашому селі... Не договорив, бо Апостол йому сходу рубонув: – Ні! Не моя це справа. Я – коваль.

– Не поспішай нікати, подумай головою.

– Нічого думати.

– Та-а-к, значиться, не хочеш?

– Не хочу! У мене своє діло є. Поліцай скипів. Німецький офіцер хижо так посміхнувся і швидко заґелґотів по-своєму, тицяючи пальцем,

як наганом на опочивальню.

– У тєбя много женщін, – сказав солдат, який був тлумачем, ламаною російською. – Тєбє нужно імєть много дєнєг.

– Ага-ага, – втрутився поліцай. – Ти, Апостоле, не дуже тут того, а то як станемо розбиратися, звідкіля в твоїй хаті ця патлата баба взялася, – сам в старости запросишся. Сестра, кажеш? Та зроду-віку у тебе сестри не було, а це з неба впала... Андрій сидів, як вкопаний, і ні пари з вуст.

– Слухай, не хочеш старостою, іди до нас у відділок. Думай швидше, може, надумаєшся, – буркнув поліцай, схопивши до рук пузатого бутля. Він налив по чарчині собі та німцям і потягся до ковалевої склянки.

– Не надумаюся, – сказав коваль і перевернув догори дригом ґранчак. Поліцай одним махом перехилив горілку, витерся рукавом, хукнув... І дістав з кобури наган. Німці з цікавістю дивилися на імпровізовану виставу, сидячи на довгій дерев’яній лаві. Офіцер скептично кривив тонкі вуста і вже не втручався.

– Ах ти ж... – матюкнувся поліцай. – Йолопень ти, Андрію! Останній раз пропоную. І тут він скинув руку догори і, не чекаючи відповіді, натис на курок нагана. Бах, бах, бах! Три кулі продірявили стелю, на голови посипалася крейда, в опочивальні заплакали діти. Хряцнули двері, і розхристана та отетеріла Апостольша влетіла соколицею в кімнату. Все заходило ходором. Німецький офіцер підвівся і мовчки пішов до виходу, солдат – за ним, а слідом і поліцай, як на чортовому хвості вискочив. Жінка кинулася до коваля, обмацує його з ніг до голови, сльози – патьоками, слова мовити не може, давиться, давиться... І тут двері знову навстіж.

– Слухай, бовдуре, я завтра з тебе три шкури спущу, ти в мене чорною юшкою блюватимеш! – загорлав п’яний поліцай, стоячи в розчепірку на одвірках. – Мать твою... Не доказав паскудства, бо німецький солдат визирнув із-за його спини і, потягши за петельки, виштовхав із хати. Двері навстіж. Чорна діра мороку дивиться зловісним оком на налякану родину коваля і мовчить, а від тієї темної тиші тягнеться пазурами щось хиже і страшне. Ривка оговталася першою. Кинулася до дверей, зачинила. Зібрала нажаханих дітей докупи, по голівках гладить, шепоче щось, приказує, слізки заговорює. Наумчик вибрався зі своєї схованки, стоїть серед хати, очиськами кліпає, і бозна що робити далі. Коваль схилив важелезну голову до столу, а вона висне так, наче не тримається на в’язах, і його золоті руки теліпаються ошурками – не можуть голові підсобити, підперти її, бо несила. Апостол знає, що всі зараз дивляться на нього і чекають його слова, бо тільки воно тут щось вирішує, важить, вершить. Та хіба він Бог? Він такий, як усі, але чомусь тягар провини згинає спину, хилить очі долу. Наче він один у всьому винен, і тільки він може спокутувати перед Небом людські гріхи на цій страшній землі. Один – в одвіті за всіх.

– Пробачте, якщо можете! – насилу щось сказав, підвівши голову. Дружина з дітьми кинулися до нього, обліпили, туляться, цілують, голублять, щось гомонять крізь сльози... А Ривка з синочком на руках і Наумчик стоять посеред хати сиротами і давляться слізьми, ковтають через силу, бо їм плакати не час – їм треба збиратися на манівці, треба йти звідси світ за очі, щоб не додати біди цій родині, бо тут і так під зав’язку. Прийде завтра, і знову страшний ранок прожене страшну ніч. І треба, щоб сліду не було видно на сивій від морозу траві, на закоцюблій чи то від холоду, чи то від страху землі. Бо якщо земля дихає, п’є, всмоктує в себе живе, то вона й боїться, як всі істоти, створені Всевишнім. Смерть Три дні Ривка з сином і Наумчик ходили попід чужими селами і хуторами, не наважуючись зайти до якоїсь хати. Спали в копицях, доїдали по крихті розділений хліб, який дала їм на дорогу розгублена, отетеріла ковалиха. Розпухлі ноги гули від марної мотанини, хлопченя плакало, пусті Ривчині груди, зжовані твердими дитячими яснами, почали кровоточити, і крапельки солоної материнської крові мазали губенята. Висмоктана на ухналь полотнина з хлібом уже не рятувала, смердючі і постійно вогкі пелюшки сушилися жіночим тілом, ятрячи його. Ще не хурделило, але ось-ось мало зірватися, загудіти сікучими вітрами, сипонути снігом. Зима стояла однією ногою на порозі. Довгої безсонної ночі Наумчик, прислухаючись до шарудіння в копиці, мучився від холоду і згадував покинуте напризволяще мишеня з горища. І так йому шкода було свого хвостатого товариства, хоч плач. А от про вечері у ковалевій хаті, нехай і без пундиків пряжених, але ситні, згадувати не хотілося. Гнав од себе ті думки, та голод підкоряв мислі і хитав голову, і смоктав нутро. Ото лежав так, лежав – зводив себе, дослухаючись, як кишки марш виграють, а тоді плюнув у ніч і почав

виборсуватися з сіна.

– Ти куди? – сполошилася Ривка.

– Несила терпіти. Піду під село, подовбаюся по полю – може, хоч що знайду.

– Почекай ранку.

– Кажу ж – несила. Ривка більше не зупиняла. Вона й сама пішла б на роздобутки, так синочок же задрімав. Нехай хоч трохи поспить, помовчить, заб’ється у тихому голодному сні. Лежала, як убита, тихо-тихо і не дихала, щоб не потривожити, бо тільки-но прокинеться, почнуться сльози й муки – тягатиме її мертві груди до знемоги. Хай спить. А вона подумає, куди ж іти далі. Та що таке думати – нікуди йти, хіба тільки знову до Оришки. Може, там вже трохи вгамувалося? Зима ж на носі, пропадуть вони з холоду та голоду без людей. Кажуть, земля – рідна мати. Для когось – напевне, а для Ривки земля – навіть не мачуха, а щось страшне й зловісне, те, що в одну мить може позбавити її і синочка неба над головою. Земля вже лежала на ній груддям у яру, давила її тіло, забирала останній ковток повітря, лізла в рота, щоб задушити і зжувати труп так, як зжувала тих, хто закляк тоді поруч. А Ривка ж чула тоді стогін і відчувала, як хтось ворушиться. Значить, це земля добила тих, кого не добили німці. Господи, але ж ця самісінька земля сховала її і сина, зберегла їх! Та навіщо? Невже ж для того, щоб виссати з її грудей життя разом із материнським молоком, насолодитися смертю? Ні, краще б уже одразу задушила, ніж отак гибіти поволі. Треба щось робити, кудись іти, хай навіть померти, але не отак смиренно. Оце тільки-но прийде Наумчик, вони рушать на Засулля до Оришки. Будьщо-будь, твердо вирішила Ривка і міцно заплющила очі, сподіваючись на сон. А він, клятий, заблукав казнаде. Та невдовзі вона почула, як Наумчик розгрібає сіно, і обізвалась до нього: – Що, у такій темряві не дуже потиняєшся?

– А там уже не темно, – дихнув хлопець їй в обличчя свіжою зимою. – Там сніжок трусить.

– Що? – злякалася Ривка.

– Те, що почула. Ти краще запитай про їжу.

– Невже щось роздобув?

– Дай сюди руку. Бери і хрумай, смачне, як морозиво.

– А що це?

– Цукровий буряк. Уже примерз, але смачний. Їж! Я його снігом обтер. А ближче до лісу ціла смужка нескошеної пшениці. Я повні кишені напатрав. Сьогодні не пропадемо, а там...

– А там, Науме, треба йти до людей, бо загинемо.

– І куди?

– До Оришки.

– Так там же...

– А більше нам іти нікуди. І замовкли. Жували навдивовижу смачний буряк, тулячись одне до одного у непроглядному мороці. Ривка набгала у полотняночку нажованої бурячини і обережно притулила до губенят сонного малюка. Дитя одразу почуло щось їстівне і почало похапцем втягувати в рота вузлик, смоктати, гучно чмокати. І коли на хвилину Ривка висмикувала полотнянку, щоб знову наповнити жованкою, верещало на все поле. Утамувавши голод, обм’якли, обважніли. Похилило на сон.

– Треба йти, – спохопилася Ривка. – До ранку далеко, може, встигнемо затемна.

– Якщо річка вкрилася кригою, то підемо навпростець, – відгукнувся Наумчик. – Але боязко мені. А що, як на поліцаїв напоремося?

– Ну, й сиди у цьому склепі до скажених морозів! – огризнулася Ривка. – Закоцюбнеш тут або ж вовки живцем роздеруть. Згадка про вовків подіяла. Вони вже чули минулої ночі гаспидське виття, і від того моторошного голосіння голодного звіра душу скручувало вузлом.

– А може, то собака, – невпевнено сказав хлопчик.

– Може, й собака, але дикий пес не краще за сіромаху. Виборсалися із соломи і пішли по свіжому сніговому насту до страшного Засулля, залишаючи за собою вервечку сліду. Сула прихопилася нетривким льодом і погойдувалася, порипувала, тріскотіла під ногами, лякаючи темною живою глибочінню. Перескочили ріку, відчуваючи, як раз по раз спину прошивало то холодним, то шпарким потом. На березі перевели дух, озирнулися довкола. Звідсіль до села рукою подати. Зайшли з околиці так тихо, що жодна собака не брехнула. Обережно постукали у сліпе віконце і завмерли, притулившись одне до одного.

– Хто? – запитала Оришка ледь чутно.

– Ми, – сказала Ривка.

– Так і знала, – буркнула стара, відчиняючи двері. – Горечко мені з вами. Зайшли до хати. Каганця не світили.

– Сідайте на лаву, – сказала стара. – Розказуйте. Торохнула чавунчиком коло печі. Дала по холодній картоплині у кожушках і по півкухлика молока. Ривка розпеленала дитя, заходилася годувати. Наумчик розповідав Оришці про їхні поневіряння. Баба мовчки вислухала і сказала: – Я вже стара шкапа і своє віджила, але, боюся, мого вам не дожити – кожен свій час конає. Не можу я, діти, свого віку вам віддати. І сховати вас по-людському не можу, бо тут зараз ширяють. Гришка зроду паскудою був, а тепер і зовсім з цепу зірвався, розсобачився, лютує. До мене коростою вчепився, навідується, навіть ночував одного разу. Він тепер із Засулля не вилазить. І що цей пес шолудивий тут загубив – не знаю. Тільки бачу, що озвірів зовсім, а що вже дітей не терпить, так зроду-віку такої ненависті не бачила. Оришка сплюнула на долівку, перехрестилася, позіхнула, трохи помовчала, розмірковуючи, згодом знову заговорила: – До завтра якось перебудете, а тоді треба кудись далі йти. Тільки в хаті боязко вас лишати. Може – в копицю? Так вона ж в мене – як кіт наплакав. Ривка й Наумчик винувато мовчали, а баба все говорила й говорила так, наче сама до себе, і така тупа безвихідь, така неміч була в її бубонінні, що хоч голову в петлю та й годі. Вона підвелася й почала швендяти від вікна до вікна, не припиняючи шамотіти: – Зробимо так: тебе, Ривко, закидаємо в копиці – якось вже перебудете удвох з крихіткою, а Наумові доведеться до бурякової ями лізти. Я штурпаків наверх настовбурчу, щоб не щільно ляду закривати, то якось пересидиш до вечора, хлопче, – мороз же невеликий. На тому й порішили. Ще ледь-ледь повернуло з ночі, розсунуло непроглядну темінь сірявою – і не більше, а Оришка вже поралася коло хати, весь час поглядаючи то на копицю, то на курінь з кукурудзиння і соняшникових штурпаків. Сніг притрусив землю, і баба навмисне витовкла роздавленими чунями стежку, щоб інших слідів ніхто не помітив. Наумчик скрючився на буряках, притрушених сіном, і томив душу, намагаючись пригадати щось довоєнне, те, що тепер здавалося таким далеким і незворотним, що й пригадати несила, наче він уже прожив і нажився, почуваючи себе старим дідом. Про маму намагався не думати, але хіба ж міг? Про маму думалось: вона весь час у мислях ішла йому назустріч, та так повільно, поважно, граційно, наче пливла. Наче йде, йде, а не наближається – навпаки – потроху тане у сивій імлі і гукає його, манить руками до себе, посміхається і час від часу струшує якісь грудочки зі свого одягу. Той одяг наче чистий, білий як сніг, а земля з нього сиплеться, падає, розлітається довкола. Сніг, прихвачений легким морозом, зарипів під чиїмись ногами, відірвавши Наумчика від видіння. Він припав очима до щілини. Хата і копичка трохи під гору – і все як на долоні, тільки штурпаки трохи заважають. Гришку Губу хлопчик впізнав одразу, дарма, що той ішов спиною до ями, дарма, що його плечі напнули новий чорний мундир і за спиною висів уже не карабін, а автомат. Наумчикова пам’ять всмоктала в себе силует цієї людини, як реальний доступний живий-живісінький образ зла. Коли хтось десь промовляв слово «зло», у хлопчика перед очима одразу з’являвся Гришка. Поліцай підійшов до хати, поклацав клямкою незачинених дверей. Заходити не став. Оришка вистромила голову, про щось перемовилась з непроханим гостем. Наумчик чув голоси, але слів не розбирав – далеченько. Баба зникла за дверима. Гришка стояв на порозі, задерши голову догори. Небом пропливали набучавілі хмари, кружляли чорною пеленою граки, шуміла, відкидаючи лист за листом, яворина... І тут серед звичних звуків закляклого передзим’я почувся схлип, який одразу ж набрав сили і одним-єдиним криком розітнув світ навпіл, покотився аж ген-ген, обертаючись не на плач немовляти, а на голосіння Всесвіту. Дитя в копиці кричало так дико й страшно, що зграя граків, мов розбита хвилерізом хвиля, розкололася навпіл і, зловісно лементуючи, затулила небо. Всюдисуще чорне птаство сипало й сипало темінь, кружляло, несамовито горлаючи якусь божевільну пісню смерті. Гришка стояв, як вкопаний. Позаду нього відчинилися навстіж двері, і Оришка, тримаючи в руках глечик із козячим молоком, теж заклякла. Тільки Губа того вже не бачив. Він одним махом кинув автомат на руку, клацнув затвор і ...тра-та-та... Автоматна черга прошила копичку сіна. І все. Тихо-тихо. Граків і сліду не лишилося. Тільки з яворини листок за листком... Але тихо так, тихо... Хмари враз набусурманилися, пішов рідкий, стьобаючий лапатим ошматтям сніг. Гу-ух! Глухо гепнувся об землю глечик з молоком. Оришка сповзла додолу прямо в білу калюжку на череп’я.

Гришка, не дивлячись на неї, пішов до копички, все ще тримаючи автомат навпереваги. Він довбонув сіно раз, довбонув удруге. Тихо! Тоді, задерши ногу, штовхнув чоботом. Маківка копички відкинулася назад. Мертві Ривчині руки, продірявлені кулями, притискали до грудей мертве дитя, ротик якого завмер у гримасі крику. На напівзаплющені жіночі очі зібгалася хустка. Гришка прикипів поглядом до мертвої. Зненацька мотнув головою, як загнузданий кінь, кинув зброю на землю і зірвав з голови убитої хустку. Відчувши липку вологу, розчепірив п’ятірню. Туманіючими очима подивився на закривавлену хустку під ногами, на свої заплямовані руки, потім перевів погляд на роздовбане кулею підборіддя нерухомої Ривки, на її розкидану по сіну косу... Коли він упав на коліна і заскавчав, довкола ніде нікого не було ні видно, ні чути, але коли його голос зірвався на вовче виття і звірячий звук дістав неба, одразу відгукнулися сільські собаки, і тягучкий моторошний спів відгукнувся у близьких очеретах. Здавалося, все довкола здибилося, загуло, наповнилося божевільними звуками голосіння, поповзло яругами, зчорнілими дібровами, злилося з ошматтям снігу і стогоном зтужавілої землі. Наумчик лежав на буряках і вже не дихав, а хлипав по-риб’ячи, ловлячи повітря. Він упав опісля першої автоматної черги навзнак, наче всі ті кулі поцілили саме в нього, так самісінько, як тоді в яру. Він знову відчув себе простреленим. Все повторилося. Тіло отерпло, несила навіть пальцем поворухнути. Наум знав, що там, коло копиці, відбулося щось таке, після чого жити далі не можна і чого він не здатен осягнути, бо в грудях вже немає ні душі, ні серця – там тільки розпечена залізяка, а в голові так гуде, наче то не голова – пусте відро. Хотілося в одну мить задубнути тут, під землею, щоб уже ніколи нічого не відчувати. Він би лежав отак бозна скільки, якби не оте сатанинське виття. Страх воскресив його заклякле серце, і воно закалатало, засіпалося ривками, мурашва поповзла шкірою. Здавалося, весь білий світ довкола протяжно скавчить, скімлить, виє... Хлопчик шарпонув ляду, відкинув штурпаки й кукурудзиння. Він не думав про те, що його може хтось побачити, бо хіба тепер це мало значення. Хотілося бігти світ за очі, подалі, щоб не чути ніколи й нічого, бодай навіть оглухнути, тільки б не чути. Наум щосили рвонув до дороги, але ноги плуталися, не несли. Упав, підвівся, знову впав... Далі вже не йшов, не біг, а рачкував по затужавілій, ледь припорошеній снігом землі, збиваючи у кров коліна й руки, дивлячись тільки поперед себе на сіре груддя. Страх гнав його так, як жене нажахану тварину злий і болючий батіг. Але той страх рятував Наумчика від смерті. Біг, а по спині його била прив’язана мотузкою люба скрипочка. Гетто Поїзд мчав, здригаючись раз по раз, гуцикаючи кістляві тіла об голі дошки вагона-скотовоза. Непроглядна нічна темінь ховала голодний блиск людських очей і заколисувала, штовхала у сон – єдиний нетривкий порятунок від зловістя. Наумчик сидів, скорчившись, наче паралітик, у кутку вагона коло самісінької дірки, до якої ходили по нужді. Він вицокував зубами у такт стукоту коліс, і це був єдиний рух, на який було здатне ще його тіло, але від якого щелепи вже ломило. З дірки так сифонило, що тільце хлопчика закоцюрбло на грудку – ствердло. Здавалося, що вже зроду-віку несила буде розігнути хоча б на йоту навіть мізинець. Наумчик не припиняв вицокувати зубами і тоді, коли тенета сну на якийсь час обплутували його своїм павутинням. Та сон той був, як благенька намітка, і від кожного поштовху потягу обривався. Хлопчик одразу ж опинявся у страшних пазурах реальності. Та за мить він знову сповзав у напівсон, де було так багато минулого, де було страшно, але попереду було ще страшніше – невідомість. Тепер оті блукання хуторами й селами, ночі по чужих клунях і копицях здавалися нехай і страшною, але волею, а останній прихисток у курному підвалі на залізничній станції – Африкою. Ото, якби не стомив його тоді мертвецький сон коло теплої стіни кочегарки, то, може, і не попався б у лапи поліцайській зграї. Оточили здорові дядьки тоді його, малого, як гицелі загнаного пса, і давай смикати за що трапиться та реготатися. «Не жидок, кажеш? Тоді знімай штани – зараз медогляд тобі влаштуємо. Ха-ха...» – кривив рота у похабну посмішку один. Майже дві доби опісля того протримали хлопця голодним у якійсь комірчині, а потім вкинули до скотовоза у гурт таких же сіромах, з нашитими на одяг жовтими «зірками Давида». Тепер ось везуть, як на заклання. «Це не вагон – це дуже велика труна», – сказав учора старенький дідусь з обпатраною бородою. Наумчик уже знав, що той старий був дуже поважною і шанованою людиною – рабином, а за своєю бородою він так шкодував, що весь час, мацаючи обрубок, приказував: «Краще б вони мені тоді не бороду, а голову відтяли». Говорити той чоловік умів складно й цікаво і про таке, чого хлопцеві зроду б не втямити самотужки. Тим, хто слухав, рабин учора сказав, що руйнівна сила в образі безжального Бога примушує одних людей для власного задоволення мучити інших, особливо тих, хто вміє насолоджуватися життям. І все те – від заздрощів.

Наумчиком теліпало. Боже, Боже, яка ж ця ніч довга, холодна і страшна! Та чи буде завтрашній день кращим? Мабуть, ні, бо в їхньому вагоні померло вже шість чоловік. Трупи лежать стосом під стіною, і у сутінках їх не видно. А там же і та дівчинка, що, як зерно до зерня, схожа на Соню, тільки ця худа, як обчухрана гілка. У неї обличчя слов’янське, і Наумчик думав, що вона випадково потрапила до єврейського вагона. Та коли її клали поверх трупів, він бачив «зірку Давида», пришпандьорену сяк-так на картате пальтечко посеред спини. Що Наумчикові треба зараз, так це поплакати. Тільки з того часу, як не стало Ривки, йому заціпило. Та й нічим йому плакати, бо на сльози хоч краплю води, а треба. Тут же спрага вже язик вузлом закрутила. Про їжу і думати несила, а пити хочеться. Оце вже стільки не плаче, і видіння з мамою кудись зникли. Не приходить до нього мама, мабуть, образилася, що у нього на неї сліз не стає. Та хіба ж він менше її любить від того? Ба, він і Ривку встиг полюбити так сильно, що й досі в грудях пеком пече. Тільки її він любив якось поіншому – ну, так, що про Соню зовсім забув, якби не оця дівчинка зі стосу мерців. Наумчиків напівсон обірвався різким скреготом коліс об рейки. Поїзд зупинився. Через щілини проступила вранішня сірява.

– Шнелер, шнелер, – почулося знадвору. Зарипів сніг під підошвами чобіт, забряжчали запори. Кволе світло заповзло до вагона. Люди не ворушилися, у них заніміли чресла і відібрало мову через холод, який поскрючував тіла, пригвіздкувавши до голих дошок. Але те заніміння тривало тільки мить, бо гайворонням налетіла зграя поліцаїв, а за ними й німці шугонули до вагона, орудуючи прикладами карабінів і автоматів. Вони піднімали людей, торохкаючи об кістки, наче об рейки, і оте кляте «шнелер», змішуючись із вітчизняним матюччям, било по голові прямо і рикошетом, сотворяючи довкола ґвалт психозу. Наумчик сплигнув додолу сам, зовсім не відчуваючи власного тіла, і закляк коло вагона, прошитий гострими голками з п’ят до голови. Чиїсь цупкі пальці схопили його за комір і відкинули вбік, як цурку. Хлопець не втримався на ногах і впав на ще не затоптаний сніг. Підводячись під ударом приклада, встиг загребти обома руками сипучих сніжинок і одразу запхав до рота. Його знову штовхнули, і тепер він уже навмисне завалився, щоб іще раз хапонути снігу. Людей шикували колонами, викидаючи з вагонів, як дерев’яні колоди, – не кожен міг підвестися самотужки. Затверділі тіла падали, ламаючи руки та ноги, і стогін зливався з криками та лайкою, а ще з собачим гавкотом, який довершував страшну симфонію ранку, роздираючи на шматки тишу залізничної станції невеличкого містечка, до котрого звозили євреїв на страхітливий айсберг так званого гетто. Тут мали жити без будь-яких засобів до існування, без їжі, без роботи, без надії на життя ті, кого вождь великого до нікчемності рейху хотів розплющити, стерти з лиця нажаханої землі. Наумчик ішов у колоні, гнаній нагаями і гавкотом собак, вдруге, але тоді, над Сулою хтось із стоячих обабіч ще наважувався вихопити чиєсь дитя з траурної процесії, а тепер перехожий люд сахався, з острахом озираючись. Поруч хлопця дріботів рабин, а з іншого боку – дівчинка років п’яти з іграшковим ведмедиком у руках та її мати, невисока хворобливого вигляду жінка. Дівчинка весь час позирала на Наумчика, та коли їхні очі зустрічалися, кліпала пухнастими віями і, ніяковіючи, відверталася. Тоді з-під плетеного капелюшка визирали такі ж смолянисті кучерики, як і в Наумчика. Натовп рухався кволо, незважаючи на цвьохкання, гавкіт, удари прикладами, лайку конвою... Люди знесилилися. Майже у всіх закінчилися харчі і зовсім не було води. Першим упав рабин. Його коротенькі сухі ноги як хто косою підкосив. Отак зненацька навзнак – бер киць – і лежить цурпалкою, здається, не дихає. Колона збилася докупи, поліцай навмання стьобнув нагаєм, ошкірила чорну пащеку вівчарка, люди, як ті вівці, тикаються туди-сюди, товчуться, не знають, як бути.

– Вставайте, вставайте! – шарпав старого за петельки Наумчик. – Не можна лежати – уб’ють. І раптом десь попереду постріл із карабіна. Чіткий, короткий – немов удар гонга, немов сигнал смерті. Га-ах! І все! Колона заніміла. І тут: – Мамо, мамочко! А-а-а... – дівочий крик стьобнув нагаєм і дістав кожного. Наумчик шкрябонув нігтями жменьку затоптаного снігу і почав шатирити з усієї сили сиві скроні старого, сині губи якого ледь-ледь ворухнулися.

– Ну, ну, діду, давай, давай! – шепотів хлопець сухими, як торішнє листя, губами. Рабин кліпнув очима. Якийсь чоловік підхопив напівживого під ліву руку, Наумчик – під праву, поставили на ноги – не стоїть, падає.

– Треба йти, – шепотіла мама кучерявої дівчинки. – Сюди йде той німець, що застрелив жінку. Скоріше, скоріше! Рабина потягли волоком, обступивши щільніше. У Наумчика спина змокріла, руки тремтять, серце – гух-гух, аж у голові теленькає. Важко йому волочити це,

нехай і сухе, тіло. Духу не стає, в роті сухо так, наче хто розпечену головешку запхнув, ув очах темними колами помалювалося – ось-ось сам скопититься. На останній змозі рабин оговтався, почав раз по раз спиратися на ноги, підвів голову, яка теліпалася на в’язах, а згодом пішов самотужки, винувато вибачаючись. Йому ніхто не дорікав, але він повторював і повторював: – От, старий пень! Пробачте, люди добрі! Які вже мої сили? Ніяких. І вам морока. Пробачте! Колона повзла чорно-сірою знесиленою гадюкою, і не можна було повірити, що хтось із цих людей перейде, наче заміноване поле, межу гетто, виживе, не лишиться на страхітливому шляху мертвим ошматтям відкинутої гадючої шкіри. Наумчик ішов мовчки, розмірковуючи над усім тим жахом, і коли хтось торкнувся його долоні, сіпнувся від несподіванки. Кучерява дівчинка трохи забігла наперед і, намагаючись зазирнути в очі, запитала: – Хлопчику, скажи мені правду, а мого ведмедика теж уб’ють, адже він не вміє ходити? Наумчик стис у своїй долоні дитячу ручку, у грудях щось заворушилося, набубнявіло, і такий жаль вломився в його серце, так шкода стало цю маленьку дівчинку, хоч плач. І знову сам собі він здався дуже дорослим, мовби ціле життя було позаду, і вже стільки всього бачив-перебачив, що смерть йому – як рідна тітка; не боїться аніскілечки, якби тільки вона оцієї дівчинки не чіпала. Цілісінький день новоприбулі просиділи на умшлагплаці*, чекаючи, куди кого поженуть далі. Малих дітей, жінок та старих відокремили, і Наумчикові насилу вдалося в останню мить заштовхати рабина до чоловічого гурту. Хлопчик весь час намагався бути поруч старого. Якась дика первісна жага дізнатися те, чого не знає, томила душу. Він одразу шостим відчуттям дійшов – цей рабин знає більше за інших, може, саме тому і здається таким спокійним – тільки раз знітився, коли клопоту людям завдав. Може, цей чоловік знає щось і про того скаженого Гітлера, і те, чому він хоче вбити всіх до одного євреїв? Коли сутінки налягли сірою рядниною на незнайоме місто, чоловіків погнали на територію гетто. Їх розпихали по домівках, які вже і так були затрамбовані до самісінького причілка. Високий єврейський поліцай присікався до рабина, він смикав старого за сиві пейси, штурляв у спину, повторюючи вже вдруге: – Слухай, стара шкапо, тебе треба було б у розход, а ти під ногами бовтаєшся. І хто це тебе проґавив? З тебе ж пользи – як із козла молока. Рабин терпляче мовчав, а Наумчик при нагоді силувався заштовхати його в гурт. Поліцай помітив і дав хлопцеві добрячого запотиличника. Нарешті їх загнали до сіней одноповерхового, схожого на барак будинку. На метушню визирнула жінка і низьким застудженим голосом продеренчала: – Нас тут, як оселедців у діжці. Куди вони ще пхають? Новоприбулі винувато мовчали. Жінка зітхнула важко і глибоко, аж чутно було, як у її грудях щось заґелґотіло, потім повернулася спиною і пішла до кімнати, не зачиняючи за собою дверей. Наумчик із рабином перезирнулися, розуміючи, що саме так їх запрошують. Зайшли до кімнати, стали коло порогу, чекаючи, доки очі опанують темряву.

– Ти хто? – почув Наумчик і ледве розгледів у сутінках силует підлітка.

– Хлопець я, єврей, – відповів неголосно.

– Ми тут всі євреї. А це твій дідусь? Тільки одну мить Наумчик сумнівався, а тоді заспішив випалити: – Так, дідусь!

– То йдіть до вікна та там і мостіться, бо у нас іншого вільного місця немає, – сказала застуджена жінка. – По підлозі протяг гуляє, коли двері відчиняються, але у нас і на столі вже зайнято – там Зося ночує, вона ось-ось має народити. А з вами нас тепер тут одинадцятеро. Жінка закашлялася, втомлена монологом. Бухикала довго і важко, здавалося, що таким кашлем і тельбухи повивертає. У темній кімнаті ще ніхто не спав, але ніякого вогню не світили.

– Треба економити каганець на Зосині пологи, – пояснив Сьома, підліток, який зустрів Наумчика коло порогу. – Спати ми лягаємо рано, щоб про їжу менше думати, а то у животі одна вода буркотить...

– Вода? – перепитав Наумчик і облизав пошерхлі губи.

– Хочеш?

– Угу. Сьома запросто орієнтувався у сутінках і за мить приніс із сіней повний кухоль.

– Пий, а от поїсти у нас нічого. Може, завтра щось виміняємо. Наумчик зробив три ковтки холодної, аж крижаної води, недопите простяг рабинові.

– Та пий все, я дідові ще принесу, – сказав Сьома.

– Ти що знову відро у сінях лишив? – Скільки разів казати, щоб заносив до кімнати? – роздратовано зашепотіла застуджена жінка.

– Цілий день рашпилем пиляє, прямо цербер якийсь. Вам треба – ви й заносьте, – огризнувся хлопець.

– О, знову звелися! – проспівала з темряви мелодійним голосом вагітна Зося. – Ви хоча б нових людей

постидалися. Он яка поважна за віком людина тепер з нами!

– Люди добрі, – тихенько сказав рабин, але його всі почули. – Який зиск від пустих слів і галасу? Давайте дамо одне одному спокій і подумаємо про Бога.

– Про Бога? – злостиво зашамотіла жінка. – А він про нас думав, коли такого скаженого пса, як Гітлер, на людей спустив?

– Гітлера породив не Бог, а суспільство.

– А чому ж він вбиває євреїв?

– Не тільки євреїв. Свій народ він підкорив і тепер насолоджується владою над ним, а євреїв йому підкорити не під силу, тому він і знищує нас.

– Та чого ж ми йому впоперек горла? Навіщо йому нас підкорювати?

– Він звинувачує нас у тому, що ми хочемо знищити їхню расу, щоб панувати. Так він хоче перекласти свою вину на нас, наче захищається.

– Так це ж брехня! – вигукнула жінка зопалу і знову закашлялась.

– А він не переймається тим, бо його правда параноїдальна. Він пише все те в своїй «Майн кампф», ховаючи власні протиріччя за новими звинуваченнями: комуністів він звинувачує у жорстокості, французів – у бажанні задушити Німеччину. О, це ще той брехун, який не просто бреше, а озброюється тією брехнею. Наумчик сидів поруч рабина на голісінькій підлозі і слухав, широко роззявивши рота. І так усе те, що казав старий, закарбувалося в його голові, наче там хтось усе записував чорним по білому. Та найголовніше – тепер він починав розуміти те, що було до цього затягнуте тугим незрозумілим вузлом.

– І як же нам жити далі? – подала голос Зося.

– По-людському, хоча це й не просто у такому пеклі. Не треба на потіху цим людожерам вчиняти гладіаторські бої між собою.

– Знаєте, коли Гітлер жив у Мюнхені і був іще нікому не відомим, прокидаючись о п’ятій годині ранку, починав день із розваги. У нього завжди при собі була скоринка хліба, яку кидав зграйці мишей, щоб потім потішатися з того, як сіромахи штовхаються і гризуть одне одного за ту крихту. А ми – люди, і допоки пам’ятаємо це, ніхто не зможе насолодитися владою над нами. Тієї ночі вони ще довго-довго говорили, та більше слухали рабина, бо старий умів сказати так, щоб усім – наче по писаному. Його тихий, як шелест явориного листя, голос заколихував дітлахів і дивно збурював неприкаяні душі й серця тих, хто всмоктував кожне слово. Поснули пізно, притиснувшись одне до одного, бо слабеньке дровиняччя у грубці давно вже зотліло на вухналь, і більше тепер зогрівало тепло одинадцяти душ в одній кімнаті. Наумчик, змучений безсонням у скотовозі, заснув – як умер. Його мозок, насичений чимось новим і значущим, мав добряче поворушитися, але все те залишилося назавтра. А тепер він летів у якомусь дивному вогнепаді і гукав, гукав маму... Вона прийшла. Така рідна, така умиротворена, як свята. Спалося б йому, може, і до другого пришестя, та вже перед самісіньким ранком у кімнаті зчинилася така метушня, що й мертвецький сон Наумчика відлетів разом із маминим янгольським видінням.

– Став миску на вогонь, Сьомко! Та не шкодуй дровець – сама знаю, що останні, – на всю кімнату басувала застуджена жінка, яку звали Марією. – А ти, Зосю, кричи! Нічого губи кусати. Кричи, кажу тобі! Ми тут не в Бога за пазухою, а в єврейському гетто. Нічого стидатися, в пеклі, бач, діти теж народжуються полюдському. Усе те Наумчик іще чув крізь сон, але коли Зося рвонула на все горло: – А-а-а... Мамочко ріднесенька! А-а-а... Він спрожогу опинився на ногах. Перед ним – спина Марії, а за нею – Зося з розчепіреними ногами. І тепер уже кричать в два голоси – як неприкаяні.

– Тужся, тужся, – деренчить Марія.

– А-а-а... Не мо-жу-у! – завиває Зося.

– Можеш! Кажу, твоїй матері! Тужся! І така катавасія, таке голосіння стоїть у кімнаті, що всі мешканці, яких Наумчик ще й в очі не бачив, забилися по кутках, як миші, і ні гу-гу, бо по всьому видно – начальницею тут Марія. А норов у неї круто замішаний – на горіхи кому й не треба дістанеться. Наумчик сів коло рабина на підлогу і собі принишк. Марія із Зосею накричалися од пупа, аж поки їхню какофонію не перебило тонесеньким, жалібним і зовсім слабеньким дитячим писком, ну, так, наче десь скрипнули завіси дверей. Але той звук почули всі одразу і заніміли. А Марію зовсім перемкнуло – зірвала хворе горло так, що й рашпилем вже не деренькнути. Перша ніч у гетто збила Наумчика з пантелику, і він ніяк не міг звести все докупи, оговтатися – у грудях вирувало, голова аж репалася, та все те уляглося б, якби хто хоч скориночку хліба дав погризти. Дикий голод якоюсь тваринкою копошився у лівому підребер’ї і збурював, мучив, знущався. Тільки-но засіріло, всі мешканці кімнати повиповзали, як руді миші з кутків і закутків – за мить і ногою ніде було ступити. Двоє чоловіків, ще якась жінка, окрім Марії та Зосі, трійко дітлахів, Сьома – ціла артіль зі спільного бідування. Їхні імена одразу сплутались у Наумчиковій важкій голові, і він ніяк не міг втямити – де хто. Чомусь усі ці

люди здавалися йому схожими одне на одного, хоча вже напевне знав, що вони не родичі, але якийсь первісний блиск очей робив їх однаковими. Рабин затіяв розмову з одним чоловіком, схилившись до вікна. Про щось вони там шепотіли, шепотіли, а потім рабин заспішив до дверей.

– Я з вами! – кинувся за ним Наумчик.

– Ні! – сказав, як відрізав, старий. – Я сам. Дізнаюся, що тут і як, потім підеш зі мною, а йди он до Сьоми – це тепер твій товариш. Потерпи, почекай, Нюмчику... В останніх словах рабина був такий жалючий, такий лагідний щем, і оте «Нюмчику» так зненацька дістало найсокровеннішого куточка душі, що хлопець ледве не осоромився сльозами. Він не знав, що робити, чого чекати, як довго терпіти, він узагалі ще нічого не второпав – він загубився у цьому багатолюдді крихітного простору. Чоловіки вийшли разом з рабином, сказали, що йдуть на роботу, жінки вовтузилися коло породіллі з немовлям, дітлахи перекидали якісь камінчики у кутку. Ніхто нічого не їв, ото попили зранку по кухлику пустої води – і все. Дивно, але про їжу ніхто й не говорив, навіть малеча мовчала, наче всі вони тут святим духом живуть. Тільки очі у всіх блищали однаково, поголодному. Наумчик уже збагнув, чому ці люди здалися йому такими схожими, – вони всі хотіли їсти і мовчали про одне і те саме. Та навіть коли дуже-дуже придурюватися – очі не збрешуть і не промовчать. Тут у всіх були по-вовчому голодні погляди. Мабуть, у нього теж, а це означає, що він схожий на будь-кого з цієї кімнати. Ну, от, хоча б на Сьому, який смикав Наума за рукав.

– Що, що? – перепитав, одриваючись од своїх печально-голодних думок.

– Про футляр питаю. Що там? – сказав Сьома.

– А-а ... Та так – колись це було скрипкою.

– А зараз?

– Зараз – це страмовище. Не вберіг я її... Бовдур!

– Так навіщо тягаєш за собою? Кинь у грубу. Сьома простяг руку, щоб узяти інструмент.

– Ану, не займай! – ошкірився Наумчик. – Не твого ума діло – хочу і тягаю.

– Та ради Бога, тягай, тільки не визвіряйся. Наумчикові враз стало соромно і, відчувши, як гаряча хвиля затопила обличчя червоним, сказав тихенько: – Пробач.

– Єрунда, – махнув рукою Сьома. – Повісь свою скрипку на гвіздок, щоб малі не дістали, і гайда на діло. Надворі починало хурделити. Дрібний сікучий сніг закручувався у намети, вітер підштовхував у спину, стьобав по обличчю, розганяв кого куди мешканців гетто. Та люди все одно тинялися, як неприкаяні, в пошуках дров і їжі. Здавалося, що всі вони трохи того – не сповна розуму, бо що можна було знайти у цій сніговій пелені, окрім злиденної кончини? Наумчикове благеньке обшарпане пальтечко поступалося перед Сьоминим кожушком, та й картуз не йшов ні в яке порівняння з кудлатим малахаєм, з-під якого і очей не видно. Отож дрижаки Наумчика дістали сходу, до того ще й з голоду теліпало і водило так, що ноги плуталися. Скоро хлопці опинилися в якомусь закинутому сараї і заходилися роздовбувати старі трухляві дошки. У них не було ні сокири, ні бодай якогось прута і, шарпаючи голими закоцюблими руками дерев’яний простінок, хекали, висолопивши по-собачому язики. Їхні сили були такими мізерними, що час від часу доводилося падати на землю і лежати так доти, доки холод змикав тіла до дрижаків. Тоді підводилися й знову бралися до справи. Говорили мало – несила було базікати абищо. До обіду так заметлялися, що й рук не звести. Цурпалки й дошки, які вдалося роздовбати, пов’язали мотузкою, котра лежала у Сьоминій кишені, і поволокли по свіжому снігу. Петляючи ногами п’яні кренделі, спотикалися, іноді падали. У кімнаті панувало змертвіння. Вітер видув крихти вчорашнього тепла, і надихане за ніч теж вилетіло крізь димар, як і не було. Дітлахи збилися докупи і сиділи нищечком у кутку, кліпаючи голодними очима. Живими були тільки очі, а їхні зібгані постаті, вражаючи неприродною нерухомістю, здавалися якимсь похмурим вангогівським малюнком. Зося і третя жінка, ім’я якої Наумчик не запам’ятав, спали на столі, зігріваючи своїми тілами немовля. Марія сиділа на стільці, низько зронивши голову на груди, її великі чоловічі руки безвольно лежали хрест-навхрест на колінах. Наумчик байдуже обвів поглядом цю обитель скорботи – він дивився на сіру закіптюжену стелю, на вичовгану до сіроти підлогу, на посірілі бозна від чого стіни, на сіряві обличчя жінок та дітей і відчував, як сам починав зливатися з цим сірим-пресірим світом, щоб розчинитися у цьому склепі напівживих. Щось важке потягло його донизу, він хитнувся і почав поволі хилитися. Отак хить, хить – як підпиляне дерево. І-і-гух! Лежить! А діброва коло яру шу-у-шу-у... Співає! Заколихує мертвецькою колисковою. І чого це їй так співається? Хіба тут можна співати? У цій сипучій землі спить Наумчикова мама – не дай Боже, цей шумливий спів розбудить її. Тихіше, діброво, тихіше!

– Науме, вставай їсти! Чує він далекий голос, але боїться розплющити очі і замружує їх щосили. Йому страшно повертатися з безпам’ятства у сіру холодну й голодну кімнату і впевнитися, що ти вже навіть не напівживий, а, скорше, напівмертвий. А – про їжу – це тільки марення.

– Нюмчику, ти мене чуєш? Вставай! Ось посьорбаєш пшоняного кандьору, ми з тобою ще не одного Гітлера переживемо. Наумчик поволі розплющив очі і побачив рабина. Старий сидів поруч, підігнувши під себе ноги, замотані онучами, і силувався вичавити посмішку, але гримаса кривила сірі губи, пересмикувала їх, тягнула глибоку борозну на щоці, мовби плугом хто орав.

– А де ваші чоботи? – запитав хлопчик, повертаючись із напівбуття.

– Ми з чобіт кандьору наварили, – сказав рабин. – Ох, і смачний! Дійсно, в кімнаті пахне чимось їстівним.

– А як же ви по снігу без чобіт?

– Згадав, як був молодим і любив ганяти наввипередки, та як учистив... Потім, сидячи у сутінках, дружно сьорбали кандьор. Та страва була найвидатнішим кулінарним творінням свого часу, і мала запам’ятатися Наумові на всеньке життя. І той перший день, і та перша ніч у гетто похвилинно врізалися у пам’ять і тяглися за ним шлейфом до останнього удару серця. Хлопець тоді ще не знав, що тієї миті на його худющу шию було накинуто петлю гетто, і до весни 44-го той зашморг сотню разів буде затягуватися до знемоги і тільки якимось дивом не задушить. Він просто сьорбав пшоняний кандьор і млів, бо одразу втратив здатність думати, відчуваючи, як гаряче густе вариво розповзлося по пустісіньким нутрощам і робило його тупим недоумком. Він забув, що має серце, душу, думки, бо бажання сьорбати здавалося безкінечним, головним – як смисл життя. Назавтра, і післязавтра, і там – попереду Наумчика ще чекатимуть змаруджені голодні дні, щоранкові переклички пузатого голови юденрату*, таємничі вилазки під колючим дротом на засніжені поля, довбання мерзлого буряка і гнилої картоплі, єхидна голодна смерть всіх трьох дітлахів із кімнати, пекучий батіг єврейського поліцая, котрий здере з хлоп’ячого тіла шмат шкіри, залишаючи потворний рубець на все життя. Та весь той жах ще дрімав у завтрашньому, а сьогодні Наумчик сьорбав кандьор щербатою дерев’яною ложкою і поволі оживав. Йому навіть захотілося подумати про щось хороше. І він подумав, що Червона армія не дозволить цим німецьким харцизякам знущатися з людей і товариш Сталін захистить свій народ. Він подивився на рабина, який старанно облизував ложку, і розкрив рота, щоб сказати старому про свої думки й надії, а той взяв і перебив: – Дякую тобі, Господи, за їжу, але якби отих двох іродів оприділив до пекла, я б Тобі й свого життя не пошкодував.

– Кого це? – випалив Наумчик. – Ну, Гітлера. А ще кого? Отого єврейського поліцая?

– Сталіна, хлопче, Сталіна!

– А хіба Сталін?..

– А Сталін і Гітлер однакові вовчі шкури під мундирами мають.

– Як це? Хіба таке може бути?! – збурився Наум.

– Доживеш і все узриш, Нюмчику. А зараз давай спати, бо мої старі кістки та й мозок розімліли після кандьору, як пшоно в окропі. Зі мною сьогодні і млявої розмови не звариш. Перша доба, прожита в єврейському гетто, як випливе пізніше, буде не найжахливішою, бо той пекельний казан перебовтає у своєму вареві людські душі. І ніхто не стане рахувати тих, які підуть по світу перевертнями та вурдалаками, лише Небо не відкриє перед ними свою браму – не прийме. Тільки земля, приречена затрамбовувати своє нутро тілами, згноїть і душі. Коли радянські війська навесні 44-го звільнятимуть заручників долі, то у кімнаті вже стане місця, бо лишиться тільки чотири живі душі – Наумчик, Сьома, Марія і Зося без дитяти, народженого на столі морозяної ночі. Не доживе й рабин, обморожені ноги якого візьмуться чорним-чорним від гангрени, і, згнивши заживо, він не зможе навіть попрощатися з Наумчиком – заважатимуть лихоманка, скажений сморід і божевільна агонія. Живі не плакатимуть. І Наумчик не плакатиме, бо до того часу він висохне на вухналь і думатиме ні про що, бо про їжу він уже забуде. Його хитке тіло не відчуватиме земних бід і радостей – воно передубне, перепечеться і стане мертвою цуркою з живими очима. Тільки слово «наші» сколихне і примусить закалатати в грудях напівживе серце. Скаженіючи від радості та пережитого горя, Наум і Сьома будуть петляти тонкими ногами назустріч визволителям і ридатимуть ридма (звідкіль і сльози візьмуться?) та реготатимуть, мов придуркуваті. А потім попадають знесилено своїми тілами-мощами в обдертому одязі на холодну, ще не насичену весною землю, полинувши у мріях понад нею до рідних домівок. А вона, земля, поведе їх манівцями світ за очі. Втеча Довгий, як шпала, худий як скелет, зодягнений у лахміття: штани ледь за коліна, залатані, зашиті і все одно світять голим тілом; піджак зачовганий, охлялий, з рукавами по лікоть; на голові все той же довоєнний картуз тільки-тільки притулився до маківки, роздвоївши обдертого, вже давно не лискучого козирка. Це таким сидів Наум у коридорі колишньої німецької комендатури, де тепер розташувався особливий відділ

рідної армії. Він чекав своєї черги. Ось покличуть зараз і стануть питати: скільки років, звідкіля родом, де батьки? А він же тепер ого-го – йому вже аж чотирнадцять з гаком. Чи накинути пару рочків – може, тоді й на фронт заберуть? Так ні ж – брехати не годиться, та ще своїм, то німцям – можна. До того ж і пичкою він не дотягує – не брита, і очиська такі дитячі, що геть. І тут його покликали. Він – усе по-чесному до крихти: про вік, про маму, навіть про батька.

– Куди ж ти тепер поїдеш, коли сирота? – питає військовий.

– Додому, в Лубни, – випалив, не вагаючись. Дали йому папірець – документ такий, посадили на поїзд. Їдь! Наум сидів у затрамбованому людом вагоні і силувався втамувати розтеліпану душу. А вона так марудила, що в усіх нутрощах пеком пекло. Куди ж оце його нелегка несе? Додому? А хіба у нього є домівка? І взагалі, хіба у нього щось є, окрім оцієї перетовкмаченої війною землі? Так вона ж, та земля, і тут, і там однаково спаплюжена. Скрізь, де був і де є німець, вона наковталася мертвечини по самісіньке горло. Господи, як же її не знудило, як вона все те проковтне, щоб не вдавитися, не виблювати? Очі в хлопця почали злипатися, важке тіло – мов хто реміняччям відходив, а сон не йшов – душа не впускала, репіжилася. Поштовхався до тамбура, думав, що там дихне повітрям, оклигає – та де ж у тій душогубці повітря? Скрізь люди, дим стовпом, запах махри і поту... Повернувся назад, сів і – о диво! – одразу шубовснув у сон. «Ах ти ж, гультіпако, ах ти ж, пройдисвіте, і де тебе носить!?» – це йому звідкілясь. Аж кліпнув з подиву: хто ж це його так? «Ми тут чекаємо, всі сльози повиливали, а ти по лихоманних закавулках бовтаєшся, товчеш пилюгу чужих світів. Бач, який ти зіпсутий і безпам’ятний. Ох, стидайся, стидайся!» Наумові хотілося гукнути: «Хто ви, де ви?» Але він спав, і важка брила того сну затуляла тих, хто отак страшно лаяв його, гукаючи бозна-куди. А коли прокинувся, обвитий жаром, то вже ніхто не кликав, тільки лихоманило. Трохи отямився, обмацав себе, підвівся – ноги затремтіли. Посунув до тамбура і лишень тепер збагнув, що поїзд стоїть.

– Пред’явітє документи! – почув у себе за спиною. – Провєрка... Хотів дістати папірця з кишені – мац, мац, а там пусто. Рвонув назад, туди, де спав, заходився нишпорити – нема! З поїзда його зняли і під конвоєм погнали до військової комендатури чужого невеликого містечка. Сіролиций офіцер сидів за дебелим письмовим столом і дивився на Наума так, як святий отрок на нечисту силу. Хлопець втретє переповідав свою наковеркану сагу, аж язик почав заплітатися у пересохлому роті. Знову – про мамину смерть, про розстріл євреїв у Засуллі, про гетто... Нарешті комендант широко позіхнув і заявив: – Провєрім! Через годину Наума заарештували, впихнули у «воронок» і повезли до в’язниці. Слідчий просвердлив хлопця безбарвними очима, короткозоро зіщулився, загасив, розчавивши у попільничці, недопалок, побовтав ложечкою цукор у склянці з чаєм, сьорбнув, аж виляски пішли, вислухавши все, сказав: – Значить, так, про те, що ти втік з-під носа псів з айнзацгрупи, розповіси якомусь йолопу на тому світі, а от про те, що ти продажне падло і зараз виконуєш завдання німецького командування, у тебе на лобі написано. А за таке розстріл положено. Раджу одразу зізнатися і підписати показанія, щоб мені не довелося застосовувати особливі методи впливу. Наум дивився великими чорними очима на єхидного опецькуватого дядька у військовій формі і подумки шукав слова, а слів не було, бо все те, що щойно розповів оцьому тупоголовому – чистісінька правда і додати було нічого.

– Ах ти ж, ублюдок, мать твою тричі... – гарикнув слідчий. – Ану, сядь, як положено! І давай розказуй, колись. Хлопець виструнчив спину, стулив коліна – так він спробував виконати наказ сісти як «положено». У нього не було тюремної освіти, і він не міг знати, що «положено» зовсім не так.

– Так ти, гнида, ще й дратуєш! – розпалював себе до білого слідчий. – Ану, сповзай жопою на край стільця! Ще, ще! Отак. І тільки спробуй йорзнути! Наум не сидів, а висів на самісінькому краєчку стільця і з останніх сил намагався не зірватися, хоча тонкі ноги сходу почали тремтіти. У голові в безсилій люті метлялися думки, їм не було ані кінця, ні краю, і толку від них ніякого не було, бо хіба можна було звести докупи отаке божевільне і тупе базікання. Ну, як цей дядило може плести язицюрою отаке паскудство? А слідчий підвівся зі стільця і почав ходити по колу, пащекуючи дурню, раз по раз додаючи таке похабство, що з досади хлопцеві хотілося вигукнути: «Дядьку, у вас, напевне, в голові жодної клепки не лишилося. Що ви оце верзете?! Ну, хіба можна з людей отак знущатися?! От би все це Сталін побачив!» Наум ще не знав і не міг здогадуватися, що так, як із нього, і набагато нелюдськіше, знущалися з мільйонів людей, та попри все «батько всіх народів» мав залишатися у «білих шатах», бо зроду не зронив останнього

слова; його оточення було в міру здогадливим і далеко не таким тупим, як здавалося.

– Ти будеш говорити чи нє?! – сикнув у самісіньке вухо слідчий.

– Та що ж я вам ще скажу!?

– Так ти ще й огризаєшся! І тут слідчий, стоячи позаду хлопця, нахилився і шарпонув криву ніжку стільця. Гу-у-х! Наум опинився на підлозі. Гух! Лискучий, приспущений гармошкою чобіт вгруз хлопцеві між ребра.

– Останній раз запитую, будеш давати показанія? – велике щокате обличчя схилилося над Наумом. Хлопець затявся і вже жодного слова не зронив. Його розпирало від образи – міг би, голими руками вчепився б у цю падлюку. У грудях хрипотіло від безсилля, наче там гейзер якийсь утворився, а вирватися назовні не може, бо голова, хоч і гаряча, та вже розуміє: це скотарня, і тут діють скотоподібні закони. Враз почало лихоманити.

– Убрать! Почув крізь ілюзорний заслін свідомості і наче одразу ж упав на холодну тверду підлогу, хоча перед цим його протягли волоком коридорами в’язниці. Далі весь світ гойднувся, посунувся і мало навпіл не розколовся, утворивши гігантський яр. Наум лежав один-однісінький у тому проваллі, а над ним страшно шамотіло чорне листя якогось розлогого дерева, затуляючи небо. А йому ж так хотілося побачити те небо. Ото розплющить на мить очі, кліпне пудовими повіками, а зжухлі вуста вже й розтулити несила; тільки подумає: «От би хто прибрав цю гілку». І знову – у яр! Так починався тиф. Жар пропікав до кісток, у розпеченій високою температурою уяві дійсність і марення злилися в оргії. Тут уже важко було збагнути, що є чим, і коли слідчий підсунув папір з «показаніями», які сам склав, Наумова рука безвольно підкорилася не тому, кому належала, а тому, хто її штовхав.

– Ти дивись мені, не додумайся на суді виправдовуватися – розстріл тоді неминучий, – лукаво шепотів коло вуха задоволений собою опецьок. Та Наум уже того не чув, бо його знову потягло у вирву і почало жувати, трясти, спалювати... І коли через місяць його тіло, схоже на мощі, почало оклигувати, відбувся суд. Особлива трійка з огляду на вік присудила – усього лишень! – до десяти років ув’язнення. Десь там за вікнами, по той бік заґратчаного світу повинна вже з усієї сили шаліти весна. Господи, як же хочеться хоч одним оком все те окинути, коли за плечима лишень чотирнадцять рочків! Ну, хоч би півподиху, півмиті того шалу! Отак – глянути, вдихнути разок на повні груди, а тоді нехай вже й вмерти. Це ж тільки в юності за одне бажання півжиття віддають, а за його здійснення – все до крихти. А тут...

– Давай, давай!.. Бистрєє! – кричав конвоїр, махаючи вільною рукою, як пропелером. Дверцята «воронка» відкинулися нажахано набік, і арештанти у вечірніх сутінках рвонули до останнього вагона, який ховався від сторонніх очей далеко за пероном. І ніхто з тих, хто біг, не міг ані озирнутися, ні кинути оком вбік, бо їх за мить пихом запхали у натрамбований донесхочу вагон. Потяг одразу ж скреготнув колесами об рейки, сіпнувся двічі і пішов, пішов – як щупальце величезного спрута, потяг у центр Сибіру отаких сіромах, як Наум. А поруч них у дерев’яному склепі бовталися урки, злодюги, ґвалтівники, убивці, та все ж найбільш невгодними непорушній державі були саме ці, що йшли етапом, отримавши 58 статтю у розмаїтті всіх її чотирнадцяти пунктів. Вони вважалися державними злочинцями, бо політичними їх ніхто за законом не визнавав. А немає у Карному кодексі такого закону, і все тут! Науму пришили 58 статтю, пункт 10. І мав він чергикати у сибірські нетрі, буцімто за пропаганду й агітацію проти рідної радянської влади. А десь там, позаду, все далі й далі від серця залишалося місто, в якому матуся народила його на оці остогидлі муки. У тому місті він навчався грати на скрипці і потайки мріяв малювати так, як Давид Семенович, у тому місті він уперше закохався, щоправда, й досі не міг збагнути, в кого – чи то в Соню, чи то в Ривку, але те не головне. Зараз у Лубнах уже не було німців, війни, Ривки, мами... Там була тільки велика, на всенький яр, могила і, мабуть, туди зарили ще й душу Наума. Прикидали, притрусили землею, а вона ж жива-живісінька. Та кому яке діло до його душі? Вона нікому не потрібна, може, навіть самому Наумові вона вже ні до чого – ото й лежить там, під землею, що людськими кістками набгана. А кажуть, що душі всі до Неба злітаються. Та нехай уже Наумова в землі буде, щоб хоч одна-однісінька у тому яру – живою скалкою. Бо тут його душа давно б спохабилась або ж переродилася на щось рахітичне.

– Слухай, пацан, ану, прибери свій кістлявий зад з моєї ноги! – хтось боляче штурхонув хлопця. – Ти ба, який фраєр. Нічого мене давить – я не клоп, і це – не «столипінка»*. У такому телячому вагоні, як наш, влітку – рай. Хлопець спробував трохи відсторонитися, запхнути себе подалі у куток, але затрамбовані людськими тілами двоярусні нари – не гумове ложе, і місця тут для кожного відведено впритул – ні дихнути, ні поворушитися.

– Та шо ти мене ширяєш своїми дрючками? – зарепетував все той же голос.

– Вибачте, – тихо сказав Наум.

– Що, що? Вибачте? Ой, ма, так ми інтелігентики! Ха, ха, ха... Ох, і натягну ж я тебе, чистоплюйчику! Ха, ха, ха... Вони лежали покотом і практично не бачили одне одного, але нартучені тіла наливалися скаженою відразою, заважали дихати, ворушитися, жити. І все те можна було б стерпіти годину, дві, три... Та попереду була ціла вічність – довгий нудний етап через пів-Європи, пів-Азії – у глиб Сибіру. Наумове єство запанікувало. Здалося, що серце стислося до макової зернини від усвідомлення безвиході. Ні, він не хоче, не може жити по-звірячому, він не має права, переживши яр, гетто, маму, Ривку, рабина, втратити себе! І якщо світить стати таким, як оцей йолоп, що довбає стусанами його печінку, то краще вже здохнути. Хлопець стрімко повернувся, вивільнивши зайву йоту простору несподіваним маневром і, притуливши вуста до вуха незнайомця, буквально просичав: – Може, потім ти й натягнеш мій труп, якщо до смаку мертвечина, але спершу я перегризу твою горлянку і сьорбну пару разів юшки, щоб поблювати. Втямив?

– Ах ти ж, падло! – вигукнув сусіда і, лежачи, вчепився Наумові у кучері. Зеківська братія почала ліниво сповзати з нар. Хтось гукнув з кутка: – Братки, та що ж це ви затіяли?

– А ти не сунься! – цикнув невисокий пикатий зек.

– Та той хлопчина ще зовсім малий! Вам що, повилазило? – сердито бубонів худий сивий чоловік, проштовхуючись до центру вагона. І тут потяг стишив хід і якось несподівано загальмував. За мить загримотіли засувки і замки, двері вагона посунулися вбік. Наряд конвою стояв унизу щільною стіною, націливши на зеків багнети. В’язень з мішком за плечима стояв перед ними і скалив чорні гнилі зуби.

– Повезло, братва, хавчик привалив! – вигукнув з присвистом і закинув мішок до вагона. – Висипай! Суха, як дрова, тараня затарабанила об дошки.

– А вода!? – гукнув бувалий зек, угледівши арештантський делікатес.

– Обійдетесь. Посолонцюєте трохи, а на наступній станції буде вам і вода. І враз ізнову загримотіли засувки.

– Оправку замилюють, мать їх... – залаявся пикатий. – Не бачити нам води до самого Уралу. Якщо на наш вагон не вистачило параші, то мучитися нам до пересилки. Суха тараня лежала купою на підлозі і чекала, коли її за зеківським ритуалом почнуть ділити. Люди виповзали з кутків, озиралися в напівмороці зачиненого наглухо вагона, перекидалися словами, знайомилися. Блатарі освоювалися швидше, кучкувалися і почували себе хазяями, демонструючи свої неписані привілеї, права, закони, правила існування. Так-сяк поділили тараню. Хтось одразу почав розгризати її, рвати зубами, смоктати, нюхати, облизувати. Голод не питав, чи буде потім ковток води, – він ссав нутро, сковував розум, насміхався із сили волі. Тільки бувалі зеки клали тараню до кишень, ковтаючи слину, відводячи голодні очі від тих, хто жував. Наум і високий сивий чоловік, молоді очі якого аж ніяк не личили білій чуприні, опинилися поряд.

– Мабуть, треба й нам потерпіти, хлопче, а то потім спрага задушить, – сказав Сивий.

– Угу, – кивнув Наум, відчуваючи, як кишки присмокталися до кістлявої спини.

– Давай, перебирайся до нашого гурту, в куток, а то там тобі буде непереливки. Іди забирай речі. Хлопець протиснувся між урками, взяв обчовганий футляр і знову напоровся на зека, з яким чубився.

– Шуруй, шуруй до своїх фашистів, гаденя паршиве, – цвіркнув слиною крізь зуби той. – Добре, що вас тут раз-два і обчьолся. Наум стиснув щелепи, щоб промовчати. Сивий був іще зовсім молодим чоловіком – це фашистські табори зробили з його чуприни дідівську. У них із Наумом була одна стаття, тільки у Сивого пункт 1 та ще й підпункт «а». Взагалі-то по цій статті (зрада Батьківщини) йому прибайбарили на всю котушку – розстріл. Та так уже сталося, що він прямо у в’язниці утнув подвиг – врятував офіцера від заточки блатаря. Кару замінили на десять років таборів. А ще їх єднало те, що Сивий з німецького концтабору – у «совєцький» табір, а Наум з єврейського гетто – туди ж. «Телячі» вагони бовталися у безкрайньому просторі доріг довго й нудно, і на балачки часу було, хоч відбавляй, а горя й одна доля надбала стільки, що на сотню вистачить, а вже дві – то хоч ложкою їж, хоч через край сьорбай.

– У полон я потрапив по-дурному, – розповідав Сивий. – Ото якби не любаска, зроду такого не сталося б. Воно ж як – у кожного з нас є своя ахіллесова п’ята, і в мене теж. Це зараз я сивий і прізвисько у мене Сивий, а в інституті мене бабієм дражнили. Ну, що з того? От інші горілку глушать чи цигарки смалять, чи ще чогось там, – ну, хто як влаштований. А мені на все те начхати – я ще змалечку до дівчаток тулився. А тільки-но в пір’я вбився, то вже за ніч із гарною жінкою ладен був чорту роги скрутити. Страх як не люблю, коли жінку бабою називають, як більшість у цьому вагоні. Зроду не розумів, що то за насолода вдихнути

вонючого диму чи набратися до свинячого рила. Хоч убий, не збагну, на біса людина все те смокче, коли сама матінка-природа сотворила для радості душі і тіла таке диво, як жінка. Ох, Науме, оце кажу тобі, а в самого від згадки усе набрякає. Та ти ще малий, мабуть, не знаєш, яке то блаженство. Скільки тобі років?

– П’ятнадцять, – трішечки, ну, зовсім трішечки прибрехав хлопець.

– О, якраз у такому віці я закохався вперше. Знаєш, до гробу буду пам’ятати Аничку і дякувати за ніч у стодолі. Вона була старшою за мене, але то пусте, бо такої вільної й сміливої я вже й не здибав більше. У неї була така довга русява коса, що, розплетена від нашого шалу, огорнула біле тіло до литок, і я заплутався у ній, наче в сітях, чманіючи від запаху трав і шовковистої шкіри. І тут Наумові пригадалася Ривка, нага і біла-біла, мовби сяюча. І від того її чорна коса здавалася тоді ще чорнішою. Але хіба він має право думати зараз про щось тілесне, плотське, коли тієї королівни вже немає на землі, – вона ж тепер небожителька. Принаймні її душа вже точно там, за хмарами. Це його – десь у яру, під землею.

– ...мене прямо з ліжка витягли і погнали, як скотину, – продовжував свою розповідь Сивий. – Я йшов босий, розхристаний, у підштаниках, а думав про тодішню свою любаску, про її м’яке тіло, про набубнявілі груди... Дурень, скажеш? Може, й так, але я з нею був у раю. То вже потім потрапив до справжнього пекла, а тоді – ще у раю. Сивий розкуйовдив руками своє волосся, виштовхнув із грудей якийсь дивний звук – чи то стогін, чи то плач душі і, заплющивши очі, сказав: – За що ж ти, Господи, мене так? Ех, Науме, я тепер уже не той, зовсім не такий, яким був. Оце тільки язиком теліпати й виходить, а до жінки, мабуть, і підійти не зможу, не те що... І замовк, відвернувши голову.

– Що ж вони зробили? – запитав Наум.

– Хто?

– Та німці ж. Мабуть, познущалися?

– З мене не лише німці, а й сам Бог познущався, хлопче. А-а... ти думаєш, що я вже того, ну-у, не мужик. Ні, Науме, це не зовсім те. Хоча... Може, після тієї лихої години вже й не мужик. Слухай. Поганяли мене німці по загарбаній Європі, як сидорову козу. Кочував з одного табору в інший, допоки не опинився в жіночому концтаборі Равенсбрюк під Берліном. Спитаєш, що я там робив? Та вже ж не по жіночим подолам бовтався, хоча, якби трапилася нагода, то і в пеклі не відмовився б... Тільки ти не думай, що я маніяк якийсь, – нормальний я, нормальний, і, кажуть, руки у мене золоті, та й голова варить нівроку. До війни я встиг закінчити мехмат і запросто можу сконструювати та оцими ось руками зробити приймач і все таке. Ну, так от, німцям усе те я теж робив. Не витріщайся на мене, як на зрадника, – мені треба було вижити.

– А хіба я тобі щось кажу? – здивовано вставив Наум.

– Та й правда – не кажеш. То я, мабуть, сам себе виправдовую. Що не згадаю та подумаю – шкребе, наче по своїй волі з тими виродками злигався. Хіба я того хотів.

– Ти хотів – про Равенсбрюк...

– Ага! Так от, у тому концтаборі ми монтували радіостанцію... І тут Сивий знову замовк і мовчав довго-довго, вовтузився на своєму місці, як неприкаяний, ховав очі, зітхав.

– Та розказуй вже! – не стерпів Наум.

– Може, не треба тобі того чути, а мені говорити, щоб зайвий раз душу не корьожити? Я тепер на яку жінку не гляну, так і уявляю її такою, як довелося там побачити. Раніше, бувало, голою литкою якась краля блисне, мені – хоч у кущі ховайся. А тепер тільки кров’ю серце обіллється – і каюк. Це, може, й добре, що тут я ще довго не бачитиму жінки. Так хочеться забути! Ех... Сивий махнув рукою і прикусив губу.

– Знаєш, – сказав Наум, – ми в гетто теж надивилися. Бувало, румуни ввечері понапиваються, як свині, і давай по хатах дівчат вишукувати, а ті ховаються...

– Ні, я розкажу! – перебив його Сивий. – Про таке не тільки тобі, а всьому світові треба розповідати, щоб усі знали, як воно могло бути, якби не погнали німців. Бо тут я вже чув не раз: «Краще б німці...» А я кажу, що краще вже нехай свої згноять у Сибіру. Так от, слухай, одного разу я під наглядом німецького солдата ішов монтувати систему і в щілину прочинених дверей ненароком побачив, як капітан працював з паперами. Спитаєш: ну, то й що? А те, що поруч нього на пляшку було посажене голе жіноче тіло без рук і без ніг. Я тільки одну мить бачив оті вирячені від болю очі і той обрубок, а три дні божеволів. Спочатку думав, що у мене дах їде і все те тільки здалося, привиділося. Та краще б я й справді здурів... Сивий знову замовк, здавивши голову руками, дихав глибоко, важко, з шумом – наче ось-ось із ніздрів видме вогонь. Він сидів, зігнувши спину в три погибелі, і тремтів билиною. Наум завмер, нутром відчуваючи, що страшна чаша буде наповнена по вінця. Він уже до пуття не знав і сам, чи хоче все те дослухати, знати, щоб випити сповна і не захлинутися. То, може, й справді – нехай вже краще Сивий мовчить. Тут же і свого горя – по горло. Але той тільки голос стишив, продовжуючи розповідь: – На жаль, не привиділося мені все те і не здурів я, не здурів!

Німецьку я вивчив швидко, бо працював поряд із німчурою, а з одним солдатом навіть трохи потоваришував, хоча, хай би таке товаришування пранці поїли. Словом, злигався я з ним і, скажу чесно, кілька разів він мене прикривав від свого начальства. А вже говорили ми з ним про все на світі і подовгу. Одного разу він трохи перебрав шнапсу, і я наважився запитати про бачене у капітана на столі. «А-а, так то ж офіцерська «подушка», – сказав він. Я не міг зрозуміти. І тоді він пояснив, що майже всі начальники Равенсбрюка вибирають з полонянок жінок, а іноді ще зовсім дівчаток, і їхні ескулапи під місцевою анестезією ампутують нещасним ноги – це «напівподушкою» називається. А коли відрізають і ноги, й руки – то це «подушка». Шви роблять акуратні, щоб і не видно було, наче ця жінка від природи така. Таке створіння зовсім беззахисне, з ним можна робити, що заманеться. За «подушками» і «напівподушками» доглядали інші в’язні: мили, годували, допомагали справляти нужду. А фашистські кобелі приносили своїх «кукол» на вечірки і зчиняли сатанинські ігрища, оскверняючи жіноче лоно чорним сім’ям! У-у-у... Ненавиджу! Падлюки, скоти... Не-на-виджу! Задушу! Руки Сивого затремтіли, зависнувши вздовж тіла, та враз вони сіпнулися, довгі пальці зігнулися кліщами і почали корьожитися в епілептичних судомах. Чоловік поволі посунувся набік, очі страхітливо блиснули напівживими білками і закотилися. Він упав у безпам’ятство, тікаючи від чорних круків згадки, які розклювали його сильне чоловіче начало і видовбали діру у свідомості, в котру падав раз по раз, коли власний апокаліпсис стверджувався усвідомленням вселюдського падіння. Сивого била «чорна». Наум злякався. Він хапав чоловіка за плечі, притискаючи їх до підлоги вагона, щоб стримати удари голови, і озирався довкола, сподіваючись на підмогу. Його вже самого почало трясти так, що зацокотіли зуби, але, тамуючи жах, хлопець вовтузився коло Сивого.

– Та допоможіть же! – вигукнув у розпачі. – Ви скоти чи люди?!

– Попащекуй мені, то я й звідсіля тебе дістану, щеня! – гукнув зі свого кутка знайомий відразливий голос. – Мать твою... Та якийсь чоловік зі страшними синіми колами під очима вже проштовхався до Наума і, підклавши Сивому під голову лахманину, поплескав хлопця по плечу.

– Тримайся, малий, це тільки квіточки – ягідки попереду, – сказав сумно. Коли вителіпаний корчами Сивий поволі почав оклигувати і, повертаючись у напівморок вагона, осмислено кліпнув очима, поїзд стояв на зупинці. Чоловік зустрівся з Наумом поглядом, враз ніби злякався і запитав: – Де я?

– У телячому вагоні їдеш до Сибіру.

– А-а-а... – протяг Сивий і трохи заспокоївся. – Так-так, пригадав. Це я тобі тільки-но розповідав про Равенсбрюк. Ось трохи відійду і розкажу далі.

– Ні, ні, ні! – вигукнув Наум. – Ти ніколи не будеш розказувати мені про той концтабір. Якщо розкриєш рота, я заткну вуха. Чуєш? Поїзд рушив і одразу почав набирати швидкість. Він мчав у безвідь, торохкаючи в унісон зотліваючим серцям в’язнів, теліпаючи їхні виснажені тіла, тасуючи їхні душі й думки, як пошарпану часом і чиїмись безжальними руками колоду карт. Про Равенсбрюк уже не говорили ні сьогодні, ні завтра, ні минаючи Урал, ні врізаючись у лиховістя Сибіру. Вголос – табу, але подумки... Наумові все те залізло в голову з першого слова, мовби жене від себе оті думки, а вони, кляті, лізуть, пхаються, зводять. Чомусь пригадались Ривчині довгасті, ледь округлі руки з тонкими пальцями, з мигдалевидними нігтиками – такі витончені, наче зроду-віку не знали чорної роботи, бо сотворені були для чогось благородного, може, для того, щоб малювати чи грати на фортеп’яно. Від ненавмисних доторків тих рук Наумчика прошивало наскрізь, він завмирав у млості і навіть зараз, від згадки, відчував оту солодку неміч тіла. Господи, невже ж можна таким рукам заподіяти зло, відтяти? Та нізащо в світі! Ото як насунеться та думка і давай голову дятлом довбати. Тяжко! А то враз пригадається, як хтось кликав його. Ну, може ж так трапитись, що це якраз Ривка, хоча й мама могла б? Він же не бачив їх мертвими. А що, як хтось із них і справді живий? Ех, вдарити б об землю лихом, та й рвонути за першої можливості світ за очі, а там, дивись, якась дорога вивела б до людей і, може, колись довела б до свого міста. А воно ж, те місто, тепер здається маленьким-маленьким, як дитяча колиска. Отак зазирнути б туди з гори пережитого і побачити базарну площу, на якій по неділях штовхалися вози, метушився люд, щось там мекало, кукурікало, рохкало. Далі ж он – Троїцька церква з високими банями, з православними сліпучими хрестами, котрі, вціляючи в безвідь позолотою, ховали таїну віри. Казали, що колись там, ближче до Сули, на пагорбі стояла й синагога, але її вже й слід втоптали в землю. Вони з мамою були не страх які набожні, молитися до пуття не вміли, але зовсім – не безбожники. Мама говорила: «Ми з тобою, Науме, божі діти без релігії». І він їй вірив. Та найбільше кортіло б зазирнути туди, де кривуляла вузенька невеличка вуличка: мовчазна, малолюдна, закучерявлена бузком – райська. Що далі в сибірську глухомань вповзав поїзд, то частіше й трепетніше Наумові думалося про Лубни, а вже без згадки про маму та Ривку він тепер жодної хвилини не жив. Ото стоять вони перед очима, як дві святі, і все кличуть його, манять, аж сердяться, що не йде до них.

І зотліває його душа, бо до сліз хочеться повернутися у той далекий, нехай і занедбаний війною рай. У грудях тоскно, мертво... Поїзд стишив хід, сіпнувся раз, удруге і вкляк. Чути, як конвой метушиться, ганяє туди-сюди, гепає прикладами – схоже, що зупинка надовго. Може, пересилка? Двері заскреготали і відчинилися.

– Виходь по одному! – гукнув офіцер. І тільки-но хто з в’язнів опинявся на землі, конвоїри, націляючи на них багнети, горлали: – Садісь! Садісь! Садісь! Той лемент падав на голову камінням і збивав з пантелику. Хіба Наум знав, що сідати треба так, щоб коліна підпирали підборіддя? Ото поки вмостився, як слід, отримав запотиличника прикладом. У голові від того аж потуманіло, якби стояв, то звалився б з ніг. Сидів, не підіймаючи очей, і ладен був сам собі горлянку перегризти від безсилої люті. А тут іще хтось його під ребро з-підтишка широнув і в самісіньке вухо просичав: – Ба, щеня, ми з тобою знову фейс – у фейс. А в мене ж боржок – скоро поквитаюся. Чекай! Наумчик одразу впізнав курайський голос того зека, з яким чубився, але ні слова не сказав – промовчав. В’язні сиділи між товарняками, чекаючи своєї черги на місце у «воронку», який ганяв на всіх парах, перевозячи їх партіями куди слід. Сонце високо, вітерець грайливо шугає, десь репіжиться гармошка... Після довгої вагонної задухи перший ковток свіжого повітря, відгомін людського життя... А поряд із Наумом зек з курайським голосом.

– Ти в мене ще на цирлах будеш ходити, я з тебе живого не злізу, – не мовчиться чоловічкові. Хлопець із-під лоба очима довкола повів: коло них тільки два конвоїри: один – між вагонами з одного боку, а другий – з іншого, ті ж, що запихають зеків у «воронок», – трохи осторонь. Товарняки – рукою подати. Стоять, щоправда, але колись же вони рушать і поїдуть кудись далеко-далеко... Залізти б в якусь щілину. Страшно. Спіймають – розстріл на місці, та ще оця курайська морда поруч – продасть ні за цапову душу. І тут Наум почув шепіт Сивого за спиною: – Давай, хлопче, – під вагон і вздовж поїзда до самісінького хвоста. Якщо чиїсь ноги мигнуть, чіпляйся під брюхо вагона. А цього вишкребка я беру на себе. Шуруй! Серце в Наума бахнуло так, що струм тілом пішов. Занудний німий переляк скував чересла, і ні дихнути, ні пальцем ворухнути. Занімів, закляк, тільки ошелешено кліп-кліп очиськами. І тут враз далекий жіночий голос, наче з колодязя: «Науме, осьдечки вже наливається соком моя душа, і скоро-скоро земля насититься гноякою, наковтається крові – від того стане важкою, переповненою і захоче звільнитися – буде плодоносити, родити, віддавати. Вона розімкне свої важкі обійми, вивільнить мене, і я повернуся на лубенські пагорби, а тебе тут не буде. До кого ж мені прихилитися, Науме?» «Чий же то голос, чий?» – хотілось заволати хлопцеві на весь білий світ, але він зчепив зуби, затис до болю в зап’ясті футляр зі скрипкою і пірнув під вагон... Частина третя – Дивіться на все з точки зору вічності Барух Спіноза Повернення – Басю!

– Га?

– Ти ж не єврейка?

– Українка. А що?

– Чому у тебе ім’я якесь польсько-єврейське?

– А це не ім’я – це прізвисько.

– А як же твоє ім’я?

– Тетяна.

– Хто ж тобі дав кличку таку?

– Сама.

– Хіба так буває? Ангеліна і Бася сиділи на невеличкому вокзалі невеличкого міста, чекаючи електрички, і жували розділений навпіл опецькуватий пиріг з капустою, який ще парував. Довкола метлялися туди-сюди вправні «бізнесменші» з одноразовими мисками; найходовішим товаром їхнього «шаленого» бізнесу була дрібна картопля, притрушена зеленим кропом і малосольний огірок. Бася принишкла: їй не хотілося говорити через кепський настрій і божевільну втому.

– Слухай, а ми його загубили. Отак бігли, бігли по сліду, мов собаки які, а потім – раз і все, – безнадійно зітхнула Ангеліна. – Ми ж Наума так зроду не знайдемо і не наздоженемо. Сибір – це ціла галактика. Бася важко зітхнула, винувато опустила очі додолу.

– Я слабачка, – мовила стиха. – Далі мені зась. Ото якби дід був, він би знайшов. Тим паче, що ту галактику він пішадрала вздовж і впоперек виходив.

– Яку галактику?

– А про яку ти щойно казала?

– Сибір?

– Та Сибір же. Моя бабуся й досі десь там, може, коло старовірів бовтається.

– А що вона там робить?

– Від дідової любові тікає.

– Так твого діда вже давно немає.

– А вона того не знає. Як повернулася туди, коли я ще малою була, так і щезла – жодним словом не обізвалася.

– Вона не любила діда?

– Вона нікого не любила, окрім своїх старовірів, – так казав дід. – Мені здається, що моя баба Нацька була такою собі тихою бунтаркою, бо не визнавала над собою жодної влади, навіть влади любові.

– А дід її дуже любив?

– До сказу.

– Басю, що ж нам тепер робити?

– Їхати додому. Може, ще поговоримо з твоєю тіткою Лією, хоча ми вже й так із неї жили повитягали отими допитами. Як би вона там без нас не злягла...

– Тіпун тобі на язика!

– І то таке. Забула, що мені не можна вголос про погане.

– Ой, Басю, виходить, що ганяємося ми, як неприкаяні, за привидом. Як ти думаєш, чому саме на цього хлопця нас вивело, чому ми пішли його слідом, адже він – чужа людина, ніякий не родич?

– Ой, Ангеліно, він уже давно не хлопець, а, мабуть, дідусь старенький, – трохи подратувалася Бася, кліпнувши втомленими очима. – Та вивело нас на нього конкретно – тут не заперечиш. Може, я й помиляюсь, але, думаю, тому, що він живий. А це вже велике діло у наших із дідом справах, бо на мертвого зроду б не вивело.

– Паршиво мені, Басю, ще гірше, ніж тоді, коли нічого не знала до пуття про наш яр, про хлопця, про смерть. Хоча ні – брешу – так мене вже колись марудило. Тоді я вперше захотіла пізнати смерть. Але в мене нічого не вийшло, бо про смерть можна говорити скільки завгодно і наближатися до неї можна, та пізнаємо ми її тільки раз. У минулому житті я до дурі любила свого чоловіка, носила у лоні дитинча і думала, що подарую йому сина. Не вийшло. Хлопчика закидали землею без мене, якийсь час я навіть не знала – де. Коли дитя жило у мене під серцем, я розмовляла з ним і поспішила всю свою любов віддати маленькому... А його задушили. Далі сталося те, чого не знає ніхто, тільки тобі скажу. – Ангеліна стишила голос і прошепотіла на вухо Басі: – Я пішла вмирати. Коли плигнула з мосту в Сулу і не вбилася, шукала іншої смерті.

– Боже, Боже, – вжахнулася Бася. – І навіщо ти дав кожному з нас можливість вмерти тоді, коли самі того хочемо? Ангеліна не відповіла нічого, бо не знала правди ні тоді, ні зараз. Та й не її Бася про те питала. А все те, що творилося з нею колись, відбувалося спонтанно, хаотично: страшенно хотілося щось зруйнувати. Та сили були такими мізерними і вся вона була така охляла, що тільки й спромоглася плигнути в чорну воду серед ночі. Тепер оте падлюче безсилля знову насунулося, розрослося, як ракова пухлина, і вона фізично відчуває метастази повільного зоскніння у всіх череслах. Бася принишкла, зупинивши замислений погляд на купочці барвистого ще цупкого опалого листя. Дивилася й думала: цікаво, це листя спалять, приберуть кудись, чи його рознесе по перону осінній вітер, щоб зжухлі та розчовгані ногами листочки стерлися на порох, перетворилися на ніщо. Ну, зовсім, як у людей: хтось може яскраво запалати, згораючи достойно; хтось – дійти до кінця і спочити в землі; а хтось – зіскініє, розпорошиться – стане нічим. Здається, у всіх нас є вибір, але хіба ми можемо безперепонно скористатися своїм правом? Створивши довкола себе купу безглуздих умовностей, людина приречена бути заручником безглуздя.

– Басю!

– Га?

– Ти про що мовчиш?

– Про свою кицьку. Бува, не здохла без мене? Не переживу.

– Сьогодні будемо вдома, якщо електричка не зійде з рейок. І вже зовсім скоро вони гойдалися у вагоні, натрамбованому людом до неможливості, притиснувшись одна до одної. Дрімота навалилася, налягла, надавила і потягла під бентежний стукіт у нетривкий сон. Вони спали і не бачили, вони спали і не чули, як по вузькому проходу поміж сидінь вешталися туди-сюди схожі на коробейників, обвішані з голови до подолу всячиною торгаші, наввипередки рекламуючи свій нехитрий товар; а за ними – пиріжечниці: це такі пропахлі здобою і пересмаженою олією жінки; а ще – дядько з гармошкою, котру тягав, як стерво, щоб рипіла, гарикала, завивала; і двоє дрібних циганчат з простягнутими рученятами, на які весь час сповзали довгі рукава якогось халамиддя; і газетярка, горлаюча на все горло: «Факти», «Бабушка», «Жолтая газета». Усе це рухалося спочатку в один бік, потім в інший і знову назад... При цьому встигалося перекинутися слівцем, пожувати, полаятися, порахувати зароблене, ковтнути пива і ще багацько чого, ну, наприклад,

познайомитися, домовитися про зустріч, уладнати бізнесові питання... Словом, електричка повзе – життя вирує. Бася й Ангеліна ледве не проспали Лубни. Вони на ходу вистрибували з вагона, дякуючи якомусь чоловікові, котрий всю дорогу не зводив очей з Ангеліни, і коли вона ще в Гребінці розплющила сонні очі і налякано запитала: «Це Лубни?» – він утямив. Тепер ось розтормошив цю привабливу засоню. Прямо з вокзалу подалися до Басі, щоб рятувати або ж ховати кицьку. На щастя, тваринка ще животіла і навіть більше того: вона волала, як недорізана, і довелося брати її з собою, запхавши до плетеного кошичка, щоб бува не сказилася після тривалої розлуки, а ще певніше – від несподіваної зустрічі. Викликали таксі і вже за п’ять хвилин були у тьоті Лії.

– Де вас чорти носили? – випалила з порогу тітка, хоча від роду була по-аристократичному чемна і вихована. – Я вже думала, що без вас доведеться їхати у катафалку.

– І що ти у тому катафалку робитимеш? – буркнула Ангеліна.

– А те, що роблять усі добропорядні покійники: лежатиму собі, склавши руки, і чекатиму, коли мене відтарабанять на цвинтар, щоб зарити у землю, – і раптом вона пихнула, як запальничка, додавши: – Та, дивись мені, не влаштовуй опісля того ніякого збіговиська і пиятики! Терпіти того не можу. Ото наїдяться, нажлуктаються од пупа, а тоді ще й обпліткують і тебе, і мене. Почула?

– Тьо, ти знову за своє?

– Це я тебе питаю: почула чи ні?

– Та почула, почула...

– Так от, роздаси цукерки та печиво, і хай собі йдуть, якщо ще хтось прийде до моєї труни. Тітка сіла коло порогу на стілець, поклала руки на серце, зітхнула важко, аж загуло з грудей.

– Я вас прошу, відвезіть мене до матінки. Попрощатися треба. Воно то, може, й не надовго – скоро там зустрінемося, але душа у неспокої, значить, треба. Чекатиму вас завтра зранку. Натомлена всмерть Ангеліна сподівалася, що тільки торкнеться головою подушки, засне сходу, хоча в електричці добряче перекимарила. Та не так сталося, як сподівалося – сон знову спохабився і, дратуючи, щез так самісінько, як Ангелінин чоловік, якого не було вдома. Мабуть, загуляв. Ну, і хай собі, махнула вона рукою, більшого б горя не було. От тільки б заснути. Не заснула. Отак до самісінького ранку ждала ждаників і вителіпувала душу споминами про те, що вони з Басею накопали, може, собі на погибель. А Бася знала: її цариця не спатиме, і картала себе за те, що не встигла наварити цілющого зілля для Ангеліниного сну. Їй теж не спалося, ото втішала кицьку і гукала діда. А дід затаївся і мовчав. Та Бася відчувала його десь поряд, зовсім близько. Але чомусь здавалося, що у нього якась кривда, і він сердиться на неї дуже-дуже. Та ніяк не могла збагнути: за що? Від того душа і тіло повнилися чимось важким і брудним. Страшенно захотілося у дідову лазню, щоб, попотівши під сухим паром, відчути чистоту тіла і душі. На околиці міста жив дядько Степан, дідів товариш. У його дворищі старий знахар своїми руками спорудив колись оту допотопну «руську» лазню, котру топили по п’ятницях дровами. Коли дід був живим, вони з Басею щотижня їздили «чиститись», бо, як казав старий: «От народ! Воістину: з грязі та в князі; з корита та у ванну. Отродясь по-людські не милісь і душу нє чистілі». Бася важко зітхнула і силоміць заплющила очі. І знову – дід. Ніби живий-живісінький сидить коло дубового столу, обмотавши голову полотняним рушником з китицями, і, тримаючи в правиці величезне жовте, ніби сонях, блюдце, дме на гарячий чай. У хаті дядька Степана пахне чебрецем, ожиною, липою і медом. Тут ніхто не визнавав ніяких цейлонських, індійських і навіть грузинських чаїв – тут пили напої тільки зі своїх трав. Розчервоніле дідове обличчя вкривалося отакенними горошинами поту, і старий раз по раз, відсьорбнувши чудодійного зілля, змахував китицями рушника патьоки з підборіддя. «Ти яку?» – питав дід у Степана. – «П’яту, вуйку. Най ще дві – і полечу на стодолу кукурікати когутом, а мо’, до Говерли дістану», – шкірив жовті протютюновані зуби той. – «Ах ти ж, бендера! Думаєш, що твоя Говерла лучьше Днєпра? Да я опісля десятой чашки в прорубє чистілся, так із всіх дір перло. Тода і до твоєї Говерли можна було лєтєть. Да, льогкость і чистота тєла – дєло, а чистота мозгов – три дєла». Бася поволі провалювалася в сон, а дід ніяк не відпускав її думок, пригадувався й пригадувався, аж до тієї злостивої прямокутної ями на цвинтарі. Осіння, чорна, як сажа, ніч лопотіла за вікном, засипаючи листям заціпенілу в передчутті зими землю. Мабуть, земля теж хотіла спати і збиралася заснути, та її так часто роздовбували під могили, що радше збитися з власної осі, ніж отак, по-собачому щомиті зализувати рани, обростати дерном і вдавати з себе не мачуху, а матінку. Дід Нацьку він зустрів у тайзі коло старого займища. Стояла така висока й тонесенька, як очеретинка, і вправно по-чоловічому білувала тушку зайця біля дерева. Надворі осінь, холод собачий, а вона в легенькій кофтині, і хустина тонка – наскрізь продувається вітром. Хотів допомогти, тесака з-за халяви дістав, а Нацька очиськами так стрельнула, що не наважився. Тоді він за плечима мав вже не один десяток літ, а вона, по всьому видно, дівчисько. Та яке! Два слова мовила і так в душу запала, що ніякій іншій там місця вже не лишилося.

«Я тут до весни, – сказала, як відрубала. – Не буду жити в тайзі. Хочу додому». «А где твой дом?» – запитав він. «Далеко, в Лубнах», – мовила суворо так. «А где это?» – допитувався. «В Україні», – сказала, як зітхнула, та його серце наскрізь пройняла, бо й сам був десь з пониззя Дніпра, але ще до тридцятих, малим, опинився у цій глухомані разом із розкуркуленими батьками. «А хто ж тєбя научил так тєсаком орудовать?» – запитав.– «Чи й не мистецтво!?» – буркнула вона зверхньо. І бозна чим узяла, може, якраз отим «в Україні», де скаженіла на той час Велика Вітчизняна? Нацька відтоді з мислі не йшла, хоча до рук не давалася. Його хутір розташувався кілометрів за сто від займища, де поселилися евакуйовані. Батьки дівчини залишилися на Заході воювати з фашистами. Він навідувався до Нацьки тричі на місяць. Коли тайгу захурделило і вкрило снігом, проклав свою мисливську стежку повз те кляте займище. Такий «тракт» своїми широкими лижами набив, що місцевий шаман, з яким товаришували ще змалку, урозумівши це по-своєму, запропонував найкращу дівчину з розкосими очима. А він тільки перекинув карабін з плеча на плече, зітхнув і погнав до Нацьки. «Ні!» – сказала вона. До весни обходив займище десятою дорогою і літо пережив, і осінь... Ще більше злигався з шаманом: вибивав на бубоні дикунську музику, намащував своє тіло ведмежим жиром та ще якоюсь смердючою бовтанкою, навчився пити живу, гарячу кров тварин, танцювати, входячи в раж, і смоктати дим з довгої, не козацької люльки. Та хай би що він робив, Нацька стояла перед очима. І коли ненароком зустрів її майже після цілого року розлуки, подумав, що то видіння, бо вже навчився в шамана викликати всіляку чортівню. Спробував відмахнутися. «Ти чого руками махаєш?» – запитала вона й засміялася. Він уперше чув її розкотистий сміх і вперше вони поговорили по-людському. Летів додому окрилений, сподіваючись, що відтепер лижню буде прокладено недаремно. І тут із тайги вийшло двоє в арештантських бушлатах. У них у руках були рогатини з дерева, а в нього за плечем карабін. Та не став стріляти, навіть цілитися не став, тільки спитав: «Чєво вам?» Один із тих зайд зайшов ззаду і широнув рогатиною. Він зумів якось вивернутися, але напоровся оком. Страшний біль проштрикнув голову наскрізь. Тільки й встиг, вже напівживий, вихопити з-за халяви тесак і полоснути нападника по горлу. Той, що стояв поруч, утік. Шаман довго лікував рану, але то вже було не око, а пуста діра. Поволі оклигуючи, напівсліпий, він покинув і думати про Нацьку. Здавалося, викурив її із серця густим чаклунським зіллям. І коли йому передали зім’ятий папірець, на якому було нашкрябано одне коротке слово: «Чекаю»,– не повірив своєму єдиному оку. Та ошалів. За мить викроїв зі звірячої шкіри чорну пов’язку, як у пірата, затуливши нею страховидну діру під бровою, кинув на плече зброю і рвонув у ніч на лижах. Сто кілометрів пролетів одним махом і ввалився перед ранком у хижку, сходячи потом, паруючи, як казан з окропом. «Ти сама?» – запитав з порогу. «Сама», – сказала тихо, стоячи посеред хижі. Він завалив її на дерев’яний піл і взяв дівоче тіло, не думаючи про серце й душу. Нацька спротиву не чинила, але й не відповіла – жодного знаку не подала, що хоче того, що він чинив із нею. Чи йому одного ока було замало, щоб розгледіти її єство, чи збісився, упиваючись тілом, якого так прагнув? Хтозна! Побралися. Перевіз до себе. На руках носив, Богу на неї молився. Чортова баба не піддалася, не розкрилася. Знайшла десь у тайзі кубло старовірів і шастала туди від нього, як від болячки. Просив, лаявся, погрожував, на коліна мало не ставав... Навіть замахнувся раз, та не вдарив – не зміг. «Кинь мене!» – казала. Він мовчки мотав головою. Десь там, за Дніпром, наші гнали німців. Почастішали балачки про повернення на Україну. Та Нацька чомусь тільки слухала, не встрявала в розмови, лишень все частіше й частіше тікала до своїх нехристів. Він уже подумав, що в неї якийсь хахаль завівся, і ломонувся у той язичницький барліг. Та сімнадцять баб і трійця мужиків дивилися на нього вовками і швидко спровадили. Тоді він плюнув на все і подався до свого шамана. Додому навідувався рідко і, коли подовгу не бачив Нацьки, трохи врівноважувався. Та варто було зустрітися на мить, знову шалів. Отак мучились, мучились обоє, а тоді він візьми й скажи при зустрічі: «Поєхалі отсюда!» «Куди?» – запитала байдуже. «В твої Лубни, – знайшовся вмить. –Война уже давно кончілась. Да і моєму батє посмертна реабілітація прішла». Видно було, що Нацьку ці слова дістали. Та ще три тижні вона варила воду, але одного разу влетіла в хижку, як фурія, й випалила: «Їдьмо!» У Лубнах якось вони призвичаїлись одне до одного і швиденько народили сина, а там з часом квартиру отримали й онуки діждалися – стали дідом та бабою. Та він так і не зміг зазирнути у душу Нацьці. Відчував, що таїться, а якщо десь щось не по її, так одразу

гаркала: «Кинь мене!» Коли ж усі свої знахарства та відьмацтва звів нанівець, сама його кинула. За одну ніч дід постарів на сто років, відчувши, що втрачає силу, мало дуба не врізав. Врятувало дівча, яке назвали Тетяною, а кликали Басею. «Діду, ти казав, що збираєшся до Бога?» – запитала вона. – «Казав. Ну й чо?» – пробубонів. – «Я піду з тобою», – видала мала. А вже коли розгледів у ній дивну силу Природи-матінки, мовби вдруге на світ народився. Забувши про страх і совість, кидався від Бога до чорта, щоб поставити хвору онуку на ноги. Потім уже почав джигурити її вдень і вночі безпросвітно, намагаючись передати те, що надбав у свої пахучі вузлики із зіллям, у кожне слово магічного жеботіння, у кабалістичну таїну власного духу. Тільки іноді шкодував, що Бася – дівчинка, бо вважав, у жінки є межа, а в чоловіка – безмежжя. Але чимдалі, тим частіше онука заганяла діда в глухий кут, бо була така оката, що бачила не лише вчорашній день, а й завтрашній. «Діду, нам нарізно не можна. Нарізно – у нас по пів-сили», – казала Бася, коли підросла. Та хоч як зазирай у минуле чи майбутнє, а дідів час прийшов і настала пора довічної розлуки. Якось там старий усі свої справи встиг упорати, окрім однієї: не зміг пробачити Нацьці чогось того, про що не знав. Мабуть, тому й відходив так довго та важко, мовби дві рівнозначні сили розривали його навпіл. Ото прокинеться було одного ранку жвавий такий, при розумі – хоч вставай і поганяй за ділом, а то як прихопить його, як прихопить – вовком виє і такого язиком наплеще, що ніякий бовдур не второпає. І знав же, знав, що тільки-но скине тягар з душі, відійде з миром, а не міг себе перебороти. Двадцять з гаком літ не бачив тієї «видри», всю свою любов на Басю вихлюпнув, плоть свою спалив на нечестивому вогнищі і заговорив на віки вічні, а образу до могили дотяг. Так і не второпала онука в останню мить, кого кликав. Начебто повинен був прошелестіти білими вже вустами: «Басю, Басю», – а злетіло: «Нацю, Нацю ...» Та може, тільки здалося те? І коли на цвинтарі, падаючи на труну, груддя знову затарабанило чиєсь ім’я, то тільки земля розчула те достеменно, але вже нікому нічого не сказала. Менора* Ангелінин чоловік не прийшов додому. Мабуть, і справді у нього з’явилася пасія, як це буває в усіх нормальних чоловіків, котрих рідна жінка впритул не бачить. Ну, що ж, він і так довго протримався. Ангеліну це аніскілечки не дратувало, аж навпаки – з пліч звалилося почуття вини, яке вона добросовісно тягла на себе. Тепер наче все повинно було стати на свої місця. Навіть подумалося, що можна запросто познайомитися зі своїм чоловіком ще раз і, якщо він не заперечуватиме, стати друзями. Хоча дружба між чоловіком і жінкою – така абсурдна штука, мовби еротичний водевіль, який обоє весь час розігрують подумки. То хай все буде, як є. Може, навіть те, що вона сама – на краще, бо тиха істерика належить тільки собі, дошкуляє тільки собі, і нічого її роздавати, як доважок до сімейного життя близьким людям, краще вже втелющити чортовим дітям. Ангеліні вкрай треба було чимшвидше зганяти до рідного «совбезу», щоб після полудня звільнитися і встигнути до сутінків побувати з тіткою коло Менори. Напевно, Бася теж поїде, отож і до неї неодмінно треба заскочити. Перша половина дня пронеслась, як цунамі. Чи пак – це сама Ангеліна виконувала сьогодні роль цунамі і спонтанно щось там вислуховувала, кудись летіла, когось там умовляла, цупко тримаючи в думці тільки те, що вони з Басею накопали у тих нещодавніх мандрах. Тітка зустріла їх урочистою траурною процесією в одній особі. Вона зодягла все чорне і від того здавалася стрункою, високою і молодшою. У руках тримала величезний букет білих патлатих хризантем. На контрасті найсвітлішого та найтемнішого з кольорів її образ навівав щось про два світи – той і цей. Вони мовчки йшли до автобусної зупинки одна за одною. Ангеліна ледве встигала за тіткою, яка рвонула вперед, а що вже Бася, так та шкутильгала десь позаду. Вузенька вуличка заросла густющим споришем, і там, де проїжджали колеса нечастих автомобілів, набита ґрунтова дорога розбігалася двома стежинами. І треба ж було такому трапитися, що Басю занесло на спориші, і вона впала. Простяглася на весь свій мінізріст і що хоче підвестися, то ноги кренделями – і знову падає.

– От каліч, – лаяла вона себе. – Зроду тільки бур’янами бовтаюся, а тут у трьох травинах заплуталася. Почекайте! Ангеліна почула вигук і кинулася допомагати, а тьотя Лія навіть не озирнулася. Вона летіла, як безумна, наче на пожежу. Ангеліна і Бася відсапалися, наздогнавши її вже на зупинці і багатозначно перезирнулися, мовляв, оце так при смерті, та вона ще нас тричі переживе. Бася трохи підідрала спідницю, щоб подивитися на свої, збиті, як у бешкетливої школярочки, коліна та на розідрані колготки, і раптом сказала: – Ой, а це знак!

– Де? – запитала Ангеліна.

– Не де, а що. Впала я, розумієш?

– Ні.

– От нетямуща! Те, що я впала – це ж точно якийсь знак. Мене тепер починає теліпати і під серцем так тягне та смокче, наче три дні не їла. І тут під’їхав автобус. Вони заспішили. Того дня було хмарно і вітряно. Осінь розгулялася. Коло Менори людно буває тільки тоді, коли якась сумна дата на календарі нагадує: такого-то дня, такого-то року... А коли вітри дмуть, як навіжені, з усіх усюд, і небо важке та олов’яно-сіре, сюди прийде тільки той, у кого душу рве. Сьогодні саме таке коїлося з тіткою Лією, а Ангеліна й Бася йшли за нею, як конвой, і навіть трохи відчували себе жертвами примхи. Ну, могла ж тітка, врешті-решт, почекати до неділі, може, й день не таким паршивим видався б, та й їхні душі трохи втихомирились би після тих виснажливих пошуків. Так ні ж – понесла її нелегка сьогодні. Менора стояла осторонь міжміської траси, вціляючи в небо своїм символічним семисвіччям. Біла й холодна, вона дивилася у вічність і чекала тих, хто приходив до неї, наче до Єрусалимської Стіни плачу. Тут якраз можна було не те що плакати, а й голосити, а ще тут можна було мовчати і шепотіти слова молитви, проклинати і прощати, ненавидіти і любити... Та не можна і просто неможливо було сміятися і бути щасливим. Коло цього споконвічного духовного знаку юдеїв те було просто немислимим, бо навіть велике щастя тут затруєне кров’ю, і прояв радості скидався б коло Менори на канібальський ритуал.

– Як же я давно коло тебе не була! – сказала вголос єдину фразу тьотя Лія і вже далі тільки губами ворушила. Бозна звідкіль у неї в руках опинилося те фото матері, що так вразило Ангеліну. Тітка раз по раз гляне на нього і притуляє до грудей. Її очі не плачуть – сухі, аж горять, сяють таким безумством, що моторошно. Вона не чує і не бачить того, що діється довкола, бо зрить у недосяжне. Здається, що про Ангеліну та Басю тітка забула назавжди. Вони постояли за її спиною, а потім взялися попід руки і стали походжати туди-сюди, щоб не закоцюбнути, бо вітер тут свистів ще той. Мовчали. Говорити було несила. Ото ходили собі й ходили, терпляче чекаючи, коли тітка покличе їх. А вона стоїть, як вкопана, і ні гу-гу. Від Менори добре видно трасу, шугаючі легковушки, великі рефрижератори, прямокутники громіздких автобусів... Ось один із них зупинився, і з нього вийшли двоє: чоловік і жінка. Ідуть непоспіхом, не молоді, але обоє ставні, високі. З усього видно – нетутешні, чоловік несе чималеньку валізу, а в жінки у руках – квіти. Прямують до Менори, але дуже вже поволі – ідуть, ідуть і зупиняються, трохи постоять і знову рушають. Ангеліна й Бася одразу їх запримітили, перезирнулися, мовляв, ба, ще в когось сьогодні душу рве.

– Може, це та Ада, про яку нам розповідали в селі? – порушила мовчання Ангеліна. – Пам’ятаєш? Ну та, що теж якимось дивом виповзла з яру, і після війни кожного року сюди навідується.

– Пам’ятаю. Це ти про ту, що жодної ночі в селі не заночувала, бо їй тут страшно?

– Так, так – про неї.

– Ой, Ангеліно, щось у мене руки терпнуть, як дивлюся я на ту жінку, що йде сюди. Ні, не та ця жінка, ой не та, серцем чую. Щось у тій постаті таке знайоме, що аж волосся мені дибки на всьому тілі стає. Бася пополотніла, притулила руки, зібгані у крихітні кулачки, до грудей і щось там ними пряде, пряде...

– Господи, ти, як крейда, біла! Що з тобою? Тобі зле? – налякано промовила Ангеліна.

– Зле мені, зле, і ти мене зараз не займай, бо мені ще зліше стане. Я двадцять п’ять років не бачила своєї баби Нацьки, але точно знаю, що ота жінка – то вона. Чуєш, Ангеліно, як голосить моє серце? Якась страшна сила тягне мене до цієї баби, до цієї клятої курви, яка занапастила дідову душу. Я знаю, це через цю кровососку він мучився, відходячи. І мене зараз рве, розриває – це, мабуть, дідові болить. Як же він її любив! Та чому це вона прийшла сюди? Ну, хай би вже приїхала і шукала когось із нас удома, бо вона ж не знає ні про дідову, ні про мамину й татову смерть. Вона ж нічого не може знати.

– Басю, може, ти помиляєшся? Двадцять п’ять років – це ціла вічність. А якщо ця жінка тільки схожа на твою бабу? – тихіше проказала Ангеліна, схилившись до Басиного глухуватого вуха, бо чоловік і жінка підійшли вже зовсім близько.

– Ні! – мотнула головою Бася. – Це не я, це моє серце впізнало її. Тим часом ті двоє наблизились і в один голос привіталися: – Здрастє!

– Доброго дня! – відповіла їм тільки Ангеліна. Тьотя Лія все ще була у своєму вимірі, який скидався на транс на межі буття, а Бася, ковтаючи грудку за грудкою, які підкочувалися до горла, не спромоглася вичавити й слова. Високий літній чоловік із сивою кучерявою чуприною поставив на землю валізу і повів довкола печальними темними очима. Поруч нього завмерла жінка. Худа, аж сухувата, з різкими рисами обличчя, з твердим поглядом – із тих, у яких немає віку чи його просто не вгадаєш на око. Вона стояла гордовито й велично, наче статуя, і ота її непохитність, той крижаний спокій вкрай збурили Басю.

– Така ж, як і була – кам’яна, – злостиво просичала вона, маленька й кульгава, наблизившись до баби

впритул. Нацька трохи здивовано подивилася на Басю, ні про що не здогадуючись, не впізнаючи, бо знала й пам’ятала свою онуку тільки п’ятирічною дівчинкою. Видно було, що жінка знітилася, бо опустила очі додолу. І тут Басю прорвало.

– Ти погляду не ховай, а глянь мені у вічі, може, щось там і побачиш, – мало не закричала. – Думаєш, як ти сюди на старість приперлася, так чужий бог тобі всі гріхи простить? Не простить, басю Нацько, не простить. Жінка вмить аж посіріла, ще більше виструнчилася, мовби її хто смиконув догори, і прикипіла очима до Басі. Непроникне обличчя враз обм’якло, ожило, якась дика агонія запалила погляд. Напевно, оте «бася Нацька» прозвучало як пароль, бо тільки одна людинка на цій великій землі називала її так.

– Та-ню-шка!? – несміливо промовила вона протяжно, так, наче хтось був далеченько і його погукали.

– Колись була Танюшкою, а ти – басею. Тепер Бася – я. Може, краще б так ніколи тебе не називала?

– Господі, нєужелі ето ти, дєвочка!? Нацька була навіки ошелешена і силилась якось зберегти рівновагу, встояти, отямитися. Від того вона напружилася і скидалася на жердину, яка ось-ось похилиться і впаде.

– Це я, басю Нацько, я. А хто цей дід? – кивнула головою на чоловіка. – Тільки прошу тебе, говори понашому.

– Ето... Им-им... Це мій чоловік, Таню.

– Що, що? Чоловік, кажеш? А хто ж тоді тобі мій дід? Хвіст собачий, чи хто?

– Давай поговоримо про це потім, дитино.

– Ні, я хочу зараз, отут, нехай і коло чужої святині, але щоб усе одразу, до кінця. Сивий чоловік знітився і, поволі відступаючи, пішов туди, куди ноги понесли, – кудись до діброви. Постать зігнулася в три погибелі. Здавалося, що на його гострі плечі хтось звалив каменюку, і вона пригнула їх до землі. Чоловік важко ступав крок за кроком. Нацька озирнулася, побачила, як він віддаляється, і гукнула голосно-голосно, аж луною від діброви ударило: – Науме, стій! На-у-ме... І все! Після цього крику, здавалося, за крихітну мить увесь світ перевернувся догори дригом – пішов шкереберть. Бася тільки й встигла зіткнутися поглядом з Ангеліною – й зірвалася з місця. Вона бігла до сивого чоловіка, чудернацьки виплигуючи, – так, наче маленький коник-стрибкроник із зелених луків, і дико вимахувала руками. Вона дала волю своїм сльозам і зчинила таке страшне ревище, що й діброва загула. Ридаючи ридма, наздогнала сивого, схопила його за поли коротенького плаща і, захлинаючись патьоками сліз, почала щось белькотіти. Вона нічого не могла сказати до пуття, тільки притискалася до чоловіка своїм маленьким тілом і глипала на весь яр. Так і не склавши слів докупи, потягла його до Менори, де все ще стояли, як вкопані, Нацька, Ангеліна і тьотя Лія, котра трималася однією рукою за серце, а іншою за Менору.

– Наумчику, – тихо прошепотіла тьотя. – Я Лія. Ти пам’ятаєш мене?

– Так, так, Лієчко, – видавив він із себе, наблизившись. – Тебе тоді мама виштовхнула з колони прямо в руки якійсь жінці.

– Так, так, ми й свою племінничку назвали на честь моєї рятівниці Ангеліною. Господи, яка ж я рада, що ти живий! Вони стояли впритул і обмацували одне одного так, наче не вірили своїм очам. Їхні пальці плуталися в сивому волоссі, спліталися, торкалися облич, по яких стікали патьоки тихих-тихих сліз...

– Тут твоя мама, – сказав він.

– І твоя, – відгукнулася вона. – Ти бачив, як їх...

– Ні, але бачив, як вели до яру, і чув постріли.

– Як же ти пережив те?

– Я ще багато пережив, Ліє.

– Тебе хтось врятував?

– Мене все життя хтось рятував. Останній раз – вона. В Сибіру. Наум кивнув головою в бік Нацьки, яка стояла поруч і одна не зронила жодної сльозини, тільки якось враз постаріла-постаріла, і тепер вже видно було її похилий вік у зморшках, у злинялих очах, у бабській поставі.

– Вона знайшла мене напівживого у тайзі, вивела до старовірів – це такі божі люди ще там є. А потім я її двадцять років чекав, – розказував Наум.

– Чому ж ти після війни не повернувся додому, а поїхав до Сибіру?

– Мене туди повезли, Ліє. Засудили й повезли етапом.

– За що, Науме? Ти ж тоді ще дитиною був?

– А ти спитай у совєтів. Вони говорили й говорили, їхні слова текли рікою страхіть, що повнилася з кожним наступним словом, і, здавалося, таке ні перебрести, ні перепливти – тільки під чорну воду на віки-вічні. Ет, ні! Десь таки, і він те знав, мабуть, саме отут, коло Менори, чекала вже сивого Наума земля. День пізньої осені такий короткий – не встиг розігнатися, а вже добігає кінця. А ще, коли небо за хмарами так, що й поглядом не дістати, то тільки-но з полудня зверне, вже й вечір.

Та такий раптовий, такий темний, хоч в око стрель. Та ще тут, коло Менори, де – ні ліхтаря, ні зірки. Усі втомилися. Агонія зустрічі перекотилася в тягар спогадів. Тісною купкою рушили до автобусної зупинки. Ішли поволі. Ангеліна підтримувала тьотю Лію і весь час озиралася. Басю вже перетеліпало. Вона пленталася позаду спустошена, наче хто з неї всі соки вичавив. Тіло важке, в голові щось бемкає, а в грудях – нічогісінько, ну, так, мовби хто і душу, й серце одним махом вирвав. Може, це дід таке з нею творить, бо хто ж іще? Це ж, мабуть, він ноги їй споришами плутав – знак подавав, щоб нікуди не ходила. Виходить – вона його зрадила, продала ні за цапову душу. Ну, хто їй оцей Наум? Ніхто! І Ангеліна – ніхто. А вона ж до них і серцем, і душею прикипіла. Ото дід, мабуть, звідтіля її дістав, щоб усе вирвати з грудей. Ну, зустрілися оці люди, ну, поплакали, позгадували, а далі що? Їй яке діло до них? Баба Нацька вже давно стала чужою, навіть ненависною, бо ж дідові в душу наплювала. Ба, вона Басі навіть чужіша за Наума. І ось тепер треба плентатися бозна навіщо за цими чужими людьми, відчуваючи перед дідом страшний сором за вчинену кривду... Враз Басю, наче хто окропом обдав: обличчя, зроду біле, спалахнуло червоною мальвою, по всьому тілу розлилися пекучі струмки. Піднесла до очей долоню і, здалося, що побачила, як кипляча кров рухається по жилах. Ще мить – і цей скаженіючий вир знайде слабинку і вирветься назовні, продовбавши діру у синюватій випнутій вені. Так запекло, що Бася ладна вже була утнути собі пускання крові, аби тільки звільнитися від того божевільного болю. Хотіла погукати Ангеліну, вже й рота розкрила, щоб крикнути, та враз відчула, як потік крові ослаб, стих, відкотився, і тільки серце, притягуючи жар, підпікало. «Це дід!» – майнуло думкою. Точно дід, бо колись давно він учив її ловити сигнали, які подавав. І тоді з нею творилося таке самісіньке. Що ж він хоче сказати зараз, що? Господи, а якщо все, що відбувалося з Басею останнім часом, – це його рук діло? Ну, якщо не рук, то духу? Може, це саме він привів до її квартири Ангеліну, а потім погнав світом, щоб душа його онуки не зоскніла коло кицьки і шафки без людської любові. Так, звичайно, це він звів усіх їх докупи! Виходить, що Нацьку дід простив і повернув Басі єдину рідну душу на цій землі. Він же справжнім знахарем був! Це вона – ні се, ні те – каліка та й годі, інвалід дитинства – по-писаному. Цікаво, а хто ж тепер Наум, ким він став? Бася прискорила крок і, наважившись, сіпнула чоловіка за полу плаща.

– Скажіть, а де ваша скрипка? Ви музикант чи, може, художник? Наум зупинився так різко, наче наскочив на щось ногою. Напевне, оте запитання поцілило прямісінько в його ахіллесову п’яту. Він трохи помовчав, схиливши голову, а тоді сказав так тихо – ледь чутно: – Я вже давно не граю на скрипці. Я не вмію грати. Я не став музикантом, я не став художником – я єврей і більше ніхто. Ті слова почули глухувата Бася й Ангеліна, баба Нацька і тьотя Лія, висока Менора і найвища зірка в небі... А ще – та земля, яка яром лежала під ногами цього сивого чоловіка і безгучно стогнала від безслав’я свого, від великого сорому за вміння плодити не тільки людей, а й людожерів. Та хіба вона винна? Земля – як смерть – вона ніколи не була добром чи злом, вона просто робила свою справу – виконувала місію...

Григорий Канович РАССКАЗЫ Из новой книги КАРМЕН С ТРЕТЬЕГО ЭТАЖА Не было такого утра, которое бы в нашем дворе не начиналось со знаменитой арии Кармен из одноименной оперы. В те давние-давние времена, на излёте зимы сорок пятого года, когда мы вернулись с мамой из почерневшего от угольной пыли и солдатских похоронок уральского шахтёрского поселка Еманжелинские Копи в очнувшийся от глубокой комы Вильнюс, я ни о Кармен, ни о названной в её честь оперы знать не знал. Не знали об операх до войны мои бабушки и дедушки, мой отец и мама. В родном местечке никакого театра не было. Бесплатным театром была сама жизнь, а её подмостками попеременно становились улицы, базарная площадь, просторный предбанник парной бани на берегу легкоструйной Вилии, кирпичная синагога и заросший чертополохом стадион, на котором в ожесточенном футбольном поединке сходились две команды - пекари и столяры из «Маккаби» с одной стороны, солдаты и унтерофицеры из литовского спортивного клуба армии - с другой. Так случилось, что единственным знатоком и истинным ценителем оперного искусства в нашем роду оказался мой дядя Шмуле, который, как он уверял свою уцелевшую родню, ещё до войны пристрастился ходить почти на все оперные спектакли Большого театра в Москве, куда был послан учиться в оченьочень важное ведомственное училище, не имевшее, по его меткому и чистосердечному признанию, никакого отношения к обычному роду войск... Может, поэтому, когда у нас дома за субботней трапезой речь заходила о нашей соседке Гражине, целыми днями с особым рвением Все имена, кроме имен родственников автора, изменены. репетировавшей на третьем этаже партию страстной и неумолимой Кармен, дядя Шмуле, посасывая неизменную папиросу «Беломор» с купеческой щедростью принимался сорить именами великих оперных певцов и певиц: - Куда нашей канарейке до такой, скажем, как Нежданова! Или Барсова! А какие там в Москве мужчины! - дядя Шмуле задирал голову вверх, как будто призывал во свидетели самого Господа Бога, Какие там мужчины! Лемешев! Козловский!.. Рейзен! Между прочим, чистокровный наш человек.

- Из Йонавы?

- Какая нам, Хенке, разница, откуда он. Из Йонавы или из Берди-чева. Важно, что он еврей, и его пение, говорят, нравится самому товарищу Сталину.

- Ну, - язвила мама. - Если уж он нравится самому товарищу Сталину, то глупо спрашивать, нравится ли он тебе.

- А ты, сестрица, свой противный язычок лучше попридержала бы! - усмирял её брат, время от времени вспоминавший о своих служебных обязанностях везде и всюду пресекать всякие антисоветские высказывания и действия. - По моим сведениям, твоя расчудесная Гражина в Каунасе пела и при немцах, которые наших расстреливали, и фрицы-офицеры, стоя, кричали ей «Вундербар! Вундербар! Браво, фрау Гражина!» и бросали ей под ноги цветы. Что ты, Хенке, на это скажешь?

- А что, Шмуле, с того, что она пела при немцах? Каждый зарабатывает свой кусок хлеба как умеет один иголкой, другой голосом, третий протягивает руку на паперти... Птички тоже еще совсем недавно выводили при немцах свои рулады. Так что, по-твоему, надо теперь лазить по деревьям и всех их до единой передушить? И потом - не она же им кричала «Вундербар! Вундербар! Браво!», не она же бросала им под ноги цветы.

- А ты откуда знаешь? В наше время без тщательной проверки никому нельзя верить. Мама и дядя Шмуле были очень похожи друг на друга - оба низкорослые, остроязыкие, весёлые. Если маму по сути что-то и отличало от её брата, то, пожалуй, не внешность, не воинственный нрав, а доверчивость и чувство жалости к ближнему. Она боялась причинить - намеренно ли, непреднамеренно ли - другому человеку боль; кого-то зря осудить или ненароком опорочить. Дядя Шмуле, наоборот, по своей природе был человеком крайне подозрительным, завзятым обличителем зла, правда, обличал он его с какой-то непреложностью и уверенностью в том, что он прав и что ясно видит его причины или, как он выражался, его корни. Мама же была безоговорочной заступницей и защитницей всех обиженных и обделённых, яростно ополчалась против всех, кто готов унизить, осудить или приговорить каждого несогласного, думающего и поступающего иначе. Что за прок в силой навязанной правоте, которая приносит только страдания? Доброта и снисходительность лише такой правоты. Так считала моя мама, которая никаких училищ на своем бабьем веку не кончала.

- Бог тоже ошибался! - выйдя из себя, частенько приводила она последний аргумент - сомнительный, но и неоспоримый. Пойди проверь, ошибался ли когда-нибудь Вседержитель или нет, всех ли в самом деле по справедливости карал и миловал. Мой отец, избегавший споров на далекие от портновского ремесла темы, успокаивал маму и уговаривал никогда не оспаривать мнение человека в погонах: - Ты зря с ним, Хенке, споришь. Из всех видов одежды на свете мундир, по-моему, не только не красит еврея, а портит его. Как бы тебе это объяснить? Еврею в мундире кажется, что он на свет родился сразу с погонами на плечах и что он брат вовсе не домохозяйки Хенки Дудак, а самого - подумать только! Вячеслава Ивановича.

- А кто такой Вячеслав Иванович?

- Кто такой, кто такой? - передразнил её отец. - Вячеслав Иванович - уже не еврей, он уже большая шишка, например, нарком. Еврей, надевший мундир, тотчас теряет по меньшей мере три четверти своего еврейства. Но одно счастье, что Господь Бог нашему Шмулику пока только три звёздочки на погоны насыпал и наркома из него не сделал. Пришлёпни Он ему одну большую, генеральскую - глядишь, Шмулиньке вообще сменил бы своё имя и национальность и в один прекрасный день стал бы какимнибудь Вячеславом Семеновичем Дудаковским.

- С его-то носом, с таким-то выговором - и в Вячеславы Дудаков-ские? - вскинулась мама. - Я и то лучше его говорю. Хоть «эр» как надо выговариваю.

- Генералу Дудаковскому простили бы и нос с горбинкой, и плохой выговор, и еще кое-чего. Сама знаешь что. Не хочу рот поганить... Сверху, с третьего этажа, во двор вдруг крупными ливневыми каплями упали начальные такты знаменитой оперы «Кармен», и вслед за мощными всплесками старого пианино раздался низкий, грудной голос Гражины, к которой по утрам прибегала маленькая, юркая, как ласточка, аккомпаниаторша. Кто-то из жильцов пустил слух, будто аккомпаниаторша - выжившая то ли в Каунасском, то ли в Вильнюсском гетто еврейка, будто наша Кармен была с ней знакома с довоенных времён и даже вместе выступала с ней на концертах. Маму так и подмывало подойти к ней и в упор спросить: - Простите мое нахальство, но вы еврейка или не еврейка? Она, наверно, так и сделала бы, потому что везде и всюду - на рынке, в магазинах, в первых городских автобусах, на парковых скамейках, в поликлинике в очереди к доктору - без всякого стеснения занималась только тем, что собирала евреев, как собирает пастух отбившихся от стада овец. Собрав с десяток новых имён, мама с радостью отчитывалась перед всеми родичами о проделанной работе, с волнением перечисляла места рождения и примерный возраст тех, с кем случайно познакомилась. Мелькали названия городов и местечек не только Литвы, но и Белоруссии, Украины и один раз даже Бельгии - город Брюгге.

- Хорошо, чертовка, поёт. И её помощница старается во всю, -сказала мама, мысленно сокрушаясь, что никак не может изловить эту приходящую к Гражине аккомпаниаторшу. Ах, если бы удалось изловить эту юркую ласточку, то мама что-нибудь да выпытала бы и про неё саму, и про Кармен с третьего этажа. Но ласточка на то и ласточка, что лови её, не лови - не поймаешь. Только приблизишься - фьють, и след её простыл.

- Поёт хорошо, - поддержал отец.

- Интересно, о чём?

- О чём? Она, Хенке, поёт о том, за что ей платят денежки. Даром никто с утра до вечера своё горло драть не станет. Ты же не поешь, я не пою...

- Почему? Иногда я пою. Но ты из-за своего «Зингера» не слышишь. Ладно! Спрошу у пани Катажины. Она, кажется, немножко знает по-итальянски. Пение Кармен с третьего этажа отцу не мешало. По правде говоря, ему никогда не приходило в голову кого-нибудь спрашивать, о чём она поёт. Вернувшись из армии, он под хабаньеру продолжал скакать на своей любимой лошади - на «Зингере» - в неведомые дали, может, в ту же Испанию, из которой более четырех веков тому назад изгнали всех евреев - портных и раввинов, горшечников и столяров и в которой жила та испанка, роль которой на сцене исполняла Гражина. Наша Кармен не была похожа на испанку ни лицом, ни осанкой. Высокая, полногрудая, с иссиня голубыми глазами и копной спадающих на плечи льняных волос, в коричневого цвета жакете с короткой, по тем временам даже вызывающе короткой юбке, в задорной шляпке, она своим здоровым румянцем и вечной улыбкой на губах сразу выделялась среди дворового населения, средний возраст которого перевалил далеко за сорок. Особое положение Гражины оттенялось еще и тем, что она была первой литовкой в этом нашем просторном, многоязычном дворе, жильцы которого кормились не искусством, а в основном разными ремёслами -шоферили, шили, штукатурили, столярничали... Мама слов на ветер не бросала. Сказала - спрошу у пани Катажины - и спросила: - Пани Катажина, Вы в нашем дворе старожилка.

- Спасибо за комплимент, - без большого воодушевления ответила хмурая полька. Чтобы не начинать сразу с главного вопроса, мама заехала издалека: - Эта пани артистка, с третьего этажа, которая по утрам поёт, она ведь в нашем дворе поселилась раньше нас?

- Раньше, - пани Катажина выдавала свои слова, как хлебную пайку - ни одним граммом больше положенного. - Вас тут, пани Геня, тогда еще не было.

- Но, наверное, незадолго до нас?

- Незадолго. В нашем дворе первые два-три месяца после ухода немцев пустовали почти все квартиры. С мебелью, с двуспальными кроватями, с зеркалами. Хозяева разбежались кто куда... Бери - не хочу. По ночам по городу шастали банды мародёров... Пани актёрка вселилась в квартиру пана Збигнева Шиманского на старый Новый год. Надо вам сказать, что пан Збигнев тоже был большой любитель музыки - играл по вечерам на своём «Блютнере» ноктюрны Шопена или слушал Яна Кипуру. Вы, наверно, о божественном Яне никогда и не слышали?

- Нет, - призналась мама.

- Так, поверьте, поют только ангелы. Маме хотелось больше узнать о Гражине, чем о божественном Яне и об ангелах. Но из уважения к пани Катажине она её не перебивала. Старая полька не любила, когда её мысли кто-нибудь принимался рассекать, как мясо на базаре, на отдельные части так, что потом их никак нельзя было собрать воедино.

- Перед своим бегством с детьми и женой из Вильны пан Шиманский подарил мне свой старый патефон и пластинки великого Яна, а всё остальное бросил - и «Блютнер», и шкафы с костюмами из английской шерсти, и старые настенные часы с хрустальным звоном, и зеркала, и безрукие статуэтки... Разве всю свою жизнь уложишь в один чемоданчик?.. Тем более, когда её в любое мгновенье и отнять у тебя могут. Как бы упреждая дальнейшие вопросы мамы, пани Катажина рассказала, что квартиры всех беглецов от советской власти пустовали недолго. Не прошло и недели после прихода Красной Армии, как новые власти тут же взяли под контроль всё свободное жилье. По всем дворам ходили чиновники в сопровождении милиции и опечатывали каждую бесхозную квартиру, а на стенах некоторых домов для отпугивания расплодившихся охотников за оставленным без присмотра добром умышленно писали: «Осторожно! Заминировано!» Пани Катажина перевела дух и посетовала на то, что за чужим несчастьем, как шелудивая собака, плетутся и беды ни в чём не повинных людей, которые и с немцами не сотрудничали, и больших капиталов не нажили. Не успел пан коммивояжёр Шиманский, исколесивший с образцами ювелирных изделий все страны Европы, бежать из Вильно, как пани Катажина во время уборки квартиры нечаянно уронила на пол подаренный им патефон и погубила свою единственную на старости радость - лишилась божественного голоса Яна Кипуры.

- Скажете, пустяки, пани Геня, стоит ли из-за этого переживать, но так происходит и с самой жизнью: бац - и вся вдребезги...

- Если я вас, пани Катажина, правильно поняла, у пани Гражины было разрешение туда вселиться.

- Было, конечно, было. Без разрешения её оттуда быстро выгнали бы. И разрешение скорее всего не из горисполкома, а с самого-самого верху...

- Интересно, за какие же заслуги одинокой женщине дают такую квартиру?

- Чего не знаю, того не знаю. Спросите у неё самой.

- Неужели только за пение? Пани Катажина ничего не ответила, как бы пожевала высохшими губами подступившие слова и вдруг выдохнула: - Может, за какие-то заслуги, а, может, она... любовница большого чина. У всех правителей, пани Геня, были любовницы, которых они всячески баловали. Ходили слухи, что и у моего славного однокашника маршалка Пилсудскиего были балериночки. Как на белом свете не существует человека без слепой кишки, так и вы не найдете ни одного смертного без тайны, которую даже безносая не может разгадать.

- Но я ни разу не видела, чтобы кто-то приходил к ней в форме или в штатском, - неожиданно защитила соседку с третьего этажа мама.

- Не видела и я, потому что уже почти слепая. Правым глазом еще кое-как вижу, а левым, куда ни глянешь - тьма. Долгие разговоры утомляли старейшину двора, но врожденная польская учтивость или гонор не позволяли ей первой попрощаться. Она замолчала, и мама охотно подарила ей короткую передышку, во время которой с третьего этажа снова низверглись страстные излияния гордой испанки.

- Пани Катажина! Напоследок я хотела бы у вас спросить, о чём она всё-таки поёт?

- А о чём, пани Геня, по-вашему, может петь молодая и одинокая женщина? Мама пожала плечами.

- О чём вы в молодости пели? Не про эту же... как её, Катюшу, которая выходила на какой-то берег...

- Я... - замялась пани Геня. - Я пела о пастухе, у которого среди бела дня запропастилась его любимая овечка... И еще песню про еду бедняков - картошку, которую они отваривают, пекут, жарят шесть дней в неделю, а в седьмой на удивление всем делают кугель -картофельную бабку.

- Да-а-а, - протянула пани Катажина. - Вас, евреев, и ваших песен никогда не поймешь. - А пани актёрка поёт о любви... - И, заставив маму оцепенеть от неожиданности, пани Катажина тихонечко пропела начало арии. - Когда-то я со своим кавалером паном Авигдором слушала «Кармен» в Варшавской опере. Сидела в кресле, ловила каждое слово и заливалась горькими слезами, когда она, бедная, умирала. Придя домой на Маршалковскую, я долго не могла сомкнуть глаз, лежала, смотрела в потолок и повторяла: «У любви, как у пташки крылья... У любви, как у пташки крылья...». Господи, Господи, какие глупости - пташка, крылья... Пташка давно улетела, крылья сломаны... Но и теперь, как только услышу первый куплет, мне начинает казаться, что всё вернулось на полвека назад, что рядом со мной мой кавалер пан Авигдор, и люстры в театре горят, как десять солнц, а у гардероба толчея, и капельдинер открывает двери... Пани Катажина прослезилась, вытерла рукавом платья свой правый, еще кое-как видящий глаз и подвела итог: - Пани актёрка поёт о любви! Каждое Божье утро - о любви, в этом обморочном, зачумленном Вильне, при этой ужасной разрухе!.. С ума можно сойти! Скажите, пани Геня, на кой чёрт нам сдалась эта испанская любовь? Сейчас, когда не хватает хлеба, света, когда без шастающих по спине мурашек по городу шага не ступишь...

- А я так и думала, что она поёт о любви. По-моему, зря вы о ней так... Как раз сейчас, когда не хватает света и от страха мурашки бегают по спине, любовь нужна не меньше, чем электричество. Ведь она светит, греет и кормит, - сказала мама, и вдруг ей захотелось отблагодарить старуху за то, что та с такой терпеливостью слушала и отвечала на все вопросы. От рассказов пани Катажины, от её' неистовых заклинаний и всплесков что-то всегда прибавлялось и у пани Гени. Она и сама не могла взять в толк, что именно, но каждый раз в душу перетекала какая-то тёплая, просветляющая печаль, воскрешалась надломленная тяготами и разочарованиями вера и понемногу умножалось знание о времени и о людях.

- Так что же вы меня так долго мучили? - пошутила старуха, и улыбка, как солнечный зайчик, скользнула по её морщинистому, словно высеченному из камня лицу и тут же погасла.

- Пани Катажина! Есть у нас один знакомый - Хаим Курляндчик. Слесарь. Мой муж, пан Соломон, работает рядом с ним на Троцкой. Если вы нам доверите ваш патефончик, мы отнесём его Хаиму в мастерскую. Может, он его починит. Тогда с вами снова будет ваш бог - Ян Кипура. И по утрам, как это и положено, в нашем дворе о любви запоют уже двое - мужчина и женщина.

- Спасибо, - сказала старая полька. - Но стоит ли возиться с такой рухлядью? Все равно всё скоро придётся выбросить на свалку вместе со мной. Недели две умелец Хаим Курляндчик копался в патефоне, но божественного голоса Яна Кипуры он пани Катажине так и не смог вернуть. Да если бы и вернул, то старуха уже всё равно не могла бы им насладиться, потому что вскоре скончалась и отправилась на небеса слушать песнопенья самодеятельного хора, состоящего из ангелов и херувимов. Весь наш двор погрузился в траур, и жильцы за отсутствием дальних родичей покойной, не успевших вовремя прибыть из деревни на похороны, выражали свои соболезнования друг другу. Примолкла и Кармен с третьего этажа - казалось, пташке любви кто-то переломал крылья. Даже полковник госбезопасности Васильев, который со всеми соседями при встрече здоровался либо молча, либо, невнятно что-то бормоча, как глухонемой, и тот остановил своего сослуживца - дядю Шмуле и подружески спросил, что приключилось с этой странной, экзотической ветеранкой -пани Катажиной. Но то, на что не был способен всесильный полковник, с легкостью сделал Господь Бог, который аккуратно следит за восполнением им же образованных пустот на земле и время от времени устраняет любые нарушения равновесия. Он, Милосердный и Всемогущий, послал в наш двор пополнение женщину, оказавшуюся матерью Гражины, с двумя пятилетними близнецами и вёртким, кукольным пудельком. Моя мама, слывшая среди своих земляков и жильцов двора упорной собирательницей евреев, первым делом обратила внимание не на женщину, хотя та в своем элегантном шелковом платье с брошью из слоновой кости и аккуратно уложенными кренделем волосами выглядела весьма импозантно, и не на постоянно подпрыгивающего, словно его только что механически завели, пуделька с бантиком. Её взгляд задержался на кареглазых, ушастых, русоволосых мальчиках-близнецах, на литовцев совсем не похожих. Нет, решила мама, эта Кармен с третьего этажа - точно не их мама, а женщина с брошью из слоновой кости на груди и причёской кренделем - не их бабушка. Пани Гене почудилось, что над негаданными гостями клубится какая-то тайна - ведь после войны, по её мнению, вся Литва кишмя кишела нераскрытыми тайнами (так, наверно, было и на самом деле) и каждая

из этих тайн, особенно те, которые были связаны с выживанием евреев в немецком аду, как бы взывала к ней лично: «Разгадай, Хенке! Разгадай! Разгадай!». Своими розыскными достижениями мама тут же поделилась с отцом, который спокойно и сосредоточенно гладил чьи-то новехонькие брюки, набирая время от времени из стакана в рот воды и смачно прыская то на правую, то на левую штанину...

- Хенке! Не морочь мне голову. Я из-за этих твоих наблюдений, ещё, чего доброго, прожгу чужую штанину... Кто же после этого ко мне с новым заказом придёт? Можно подумать, что тебя специально наняли искать в городе евреев.

- А, может, я таким образом, алтер ферд (старый мерин), для тебя заказчиков вербую. Об этом ты не подумал? - зашлась от хохота мама.

- Но детям я пока ещё не шью, - намекая на появившихся во дворе близнецов, отрезал отец и выпустил изо рта очередной фонтан воды на штанину с такой силой, словно тушил в доме пожар, возникший по вине его благоверной. Удача редко поджидала маму. Чаще она со своими наблюдениями и розысками попадала впросак, наталкивалась на скучные и заурядные истории, ничего нового и захватывающего дух не узнавала, но интереса к придуманным или всамделишным тайнам не утратила и, как прежде, тянулась к их разгадкам, и почему-то чутье ей подсказывало, что одна их них таится на третьем этаже. И не ошиблась. Немножечко везенья, подстёгивала себя мама, немножечко упорства и хитрости - и всё, что было тайным, станет, как сказано в писании, явным. Так оно и случилось. В ту пору любимым местом для гуляния и знакомства была немощеная Лукишкская площадь, обсаженная хилыми деревцами и обставленная по окружности несколькими, наспех сколоченными щербатыми скамейками для отдыха. Окрестные жители выгуливали там своих собак, а оттаявшие от военной стужи еврейки собирались летучими воробьиными стайками и наперебой перемывали всему миру косточки. На Лукишкской площади мама не только познакомилась с приехавшими к загадочной Кармен с третьего этажа гостями, но и успела подружиться с ними. Всё почему-то началось с плюшевого, игрушечного пуделька, который вертелся вокруг скамеек, обнюхивал их кривые, деревянные ножки, а порой, сорванец, тыкался в длинные дамские юбки.

- Какой красавец! Какой прекрасный пёсик! - на гремучей смеси искалеченного литовского языка, с поврежденными польскими и русскими добавками и вставками затараторила мама, когда, движимая любопытством и не без неподсудного умысла, присела на скамейку рядом с гостями (гостями ли?) Гражины. - Как же будзе его имя?

- Джеки, - ответила женщина с брошью из слоновой кости.

- А я называюсь Хенке. По-вашему - Геня...

- Очень приятно, рада познакомиться... Я - Ирена.

- А хлопчиков ваших как? - выпалила Геня.

- Этот - Мотеюс, а этот - Саулюс. Мама в ту же минуту забыла, какое имя кому из них принадлежит, но нисколько не огорчилась. Она не сводила с них глаз и, чем больше вглядывалась, тем твёрже убеждалась, что на литовцев они не похожи.

- Ваша дочь очень красиво поёт. Просто на сердце мило.

- Очень приятно, рада слышать такие комплименты, - почти равнодушно произнесла Ирена. Раз Ирена не возразила, значит, Кармен на самом деле её дочь, тихо порадовалась мама своему первому успеху.

- Ваша дочь ещё млода, а у неё уже два таких прекрасных сына, -продолжала она умело закидывать удочку с наживкой. А вдруг еще раз клюнет.

- Мальчики красивые, послушные, - сказала Ирена и вдруг добавила. - Но Гражуте еще не рожала. Сами понимаете, работа в театре, война, хлопоты... Такого поворота мама не ожидала и, чтобы не вспугнуть удачу, решила ничего больше не выпытывать и выждать, когда Ирена сама разговорится и еще что-нибудь поведает. Ведь в молчании порой больше вопросов, чем их слетает с уст. Не желая быть назойливой и вызывать долгими расспросами ненужные подозрения, пани Геня только обронила «Еще родит!» и замолчала.

- Что это у вас за дружба, Хенке? Иду на работу - вижу тебя на скамейке с какой-то незнакомкой, иду с работы - вижу там же. Видно, тебе так понравился её пуделек, что ты с ним расстаться не можешь, выговорил маме бдительный Шмуле.

- А тебе какое дело до того, кто мне нравится - твой полковник или пуделек? С кем хочу, с тем и сижу.

- Нам до всех есть дело, до всех. Заруби себе это на носу, - строго, но беззлобно сказал брат. - Мы обо всех всё должны знать. Так приказала нам партия.

- Партия-шмартия... Бог, и тот не обо всех всё знает, - отрезала мама.

- Смотри, Хенке, не споткнись на ровном месте! Несмотря на все предупреждения мама продолжала встречаться с Иреной на той же Лукишкской площади, напротив того самого министерства, где день-деньской служили отечеству Шмуле и полковник Васильев, который здоровался со всеми своими соседями по двору, как с подследственными. Близнецы гоняли по песчаному покрытию футбольный мяч, то и дело громко по-литовски оглашая прилегающий к площади проспект имени генералиссимуса Сталина победными криками ♦Гол!», Пуделек вблизи скамейки состязался в ловкости с попрошайками-воробьями, Ирена шуршала спицами под липой, а мама по совету доктора Кибарского дышала свежим воздухом и беззаботно грелась на беспартийном солнышке.

- А я, пани Ирена, народила своего сына в Ковне, в Еврейской больнице, - ни с того, ни с сего сообщила Ирене моя мама. - Тяжелые были роды... Никому таких не пожелаю.

- Ага, - сказала вязальщица без всякого сочувствия, не переставая равнодушно вывязывать петли.

- Моя младшая сестра Фаня до войны тежжила в Ковне. На улице Кудиркос... В войну с цуркой была в Вилиямполе, в гетто.

- Осталась жива?

- Сестра - да. А цурка погибла в детской акции...

- О, да! - вдруг встрепенулась Ирена. - Я знаю... Мне о ней рассказывал мой зять...

- Он был в гетто?

- Не могу вам сказать ни да, ни нет, - насторожилась Ирена. - Я тогда жила в деревне, - промолвила гостья, и тут к ней подбежал не то Мотеюс, не то Саулюс, нагнулся и что-то прошептал на ухо. -Сейчас! Сейчас! Извините, пани Геня, но у нас небольшая авария. Она сложила своё вязание и, больше не сказав ни единого слова, заторопилась с близнецами домой. После той аварии Ирена с близнецами исчезла, и мама забеспокоилась, не оборвалась ли нить, которая так складно вела к какому-то очередному и желанному открытию. Правда, Гражина поутру по-прежнему терзала свои голосовые связки, а плюшевый пуделек, как диковинное растение, сидел на подоконнике и пялил свои наивные глазки-путовки на несовершенное Божье творение. В один из вечеров мама поднялась к дворовой «скорой помощи» -к доктору Полине Фейгиной и поинтересовалась, не обращались ли к ней с третьего этажа за медицинской помощью.

- Приходила сама певица. У одного из мальчиков корь. Хоть я и не педиатр, но корь и свинку диагностирую моментально. Мой Додик тоже недавно переболел... У мамы отлегло от сердца, но одновременно с чувством облегчения у неё вылупился к добрейшей и безотказной Полине Фейгиной её вечный вопрос, похожи или не похожи эти близнецы на евреев. Правда, она удержала его на самом кончике языка, ибо понимала, что одно дело - моментально диагностировать корь и свинку, а другое - устанавливать на глаз, кто еврей, а кто нет. Такого таланта у почти обрусевшей гомельчанки Полины Фейгиной не было. Изредка здорового близнеца и шустрого пуделька выводила на прогулку не Ирена, а сама Кармен с третьего этажа. Она садилась на ту же скамейку под липой, открывала книгу и погружалась в чтение. Мама не раз порывалась подойти к ней, заговорить и без всякого лукавства и корысти сказать ей о том, что весь двор восхищается её пением и что она, пани Геня, собирается уговорить своего непреклонного мужа, старого мерина пана Соломона, оторваться на один вечер от шитья и хоть раз в жизни сходить в оперу - у неё и выходное крепдешиновое платье в шкафу на вешалке висит, и замшевый редикюльчик есть, и туфли-лодочки на высоком каблуке, которые она из-за опухающих ног никогда не надевала. Но всякий раз, вежливо поклонившись Гражине, мама быстро проходила мимо скамейки. Через недели две корь отступила, и на площади со своим выводком снова появилась вязальщица Ирена. Мама не сразу примостилась рядом с ней, некоторое время в задумчивости прогуливалась невдалеке от облюбованной скамейки и тайком ждала, когда Ирена поздоровается и сама позовёт её. Если позовёт, то и дружба их окрепнет... И дождалась - Ирена и впрямь позвала маму, видно, ей надоело вязать в одиночку, хотелось за день хоть с кем-то перемолвиться несколькими живыми словами. Ирене льстили искренние похвалы, которые щедро рассыпала соседка, трогательная и говорливая еврейка, её дочери Гражине или, как её называли во дворе, Кармен с третьего этажа. Её забавляла корявая литовско-польско-русская мамина речь, произвольные ударения и вольные сочетания разноязыких слов. Эта Хенка вообще была первой еврейкой, с которой так близко, один на один, её после капитуляции немцев свела судьба. Были еще какие-то причины, которые притягивали гостью к добродушной собеседнице, и эти негласные причины преобладали над всеми другими соображениями.

- Моя сестра Фаня поведзяла, же в Ковне было страшно, - не то спросила, не то уведомила Ирену мама, когда они снова оккупировали скамейку.

- Да, ваших, говорят, тогда не щадили. Всех друзей зятя, с которыми он играл в оркестре, арестовали и увели. А они всю жизнь только тем и занимались, что смычками размахивали и в литавры били.

- А! Так он, значит, не пел с вашей цуркой?

- Нет. Он играл на скрипке.

- А за цо всех маленьких детей забили? Что у них была за вина? -клонила мама разговор к близнецам и ходила на площади под куполом неба, как в цирке акробаты по тонкому канату. - Ваших мальчиков Саулюса и Мотеюса ведь теж можно было тогда принять за евреев... Кто-то сказал бы, же они («они» мама всегда произносила с ударением на первом слоге) до литвинов не очень подобны, и их бы зловили.

- Время было такое, когда все было возможно, - спокойно приняла вызов Ирена и, давая понять, что не желает больше об этом говорить, бросила: - Надо надеяться, что больше таких времён в Литве не будет. Пани Геня умерила свой натиск, почувствовав, что стоит сделать еще один маленький шажок, и гостья вообще откажется иметь с ней дело. Она вдруг вспомнила старую мудрость, что лучше дважды прийти с реки с полупустым ведром, чем с бухты-барахты лезть в омут за полным и утонуть.

- Это, пани Геня, долгая история. В воскресенье я с детьми уезжаю домой, в Каунас. Мой муж не хочет переезжать в Вильнюс, поэтому приходится ездить туда-сюда... - Ирена огляделась, увидела расшалившегося пуделька, крикнула: «Джеки, ко мне!» и, когда шалун подбежал к скамейке, накинула ему на шею поводок и обратилась к маме: - Спасибо вам за компанию. Надеюсь, мы расстаемся не на всегда. Будем живы, встретимся на премьере. Скоро Гражина впервые выступит на здешней сцене в роли Кармен. На прощание у меня к вам просьба если среди ваших знакомых вам встретится какой-нибудь человек по фамилии Готлиб, дайте, пожалуйста, знать моей Гражине.

- Готлиб, Готлиб, - как бы заучивая наизусть её просьбу, повторила мама. - Хорошая фамилия, а понашему это - любящий Бога.

- Того Готлиба, который работал с моим зятем, вы, к сожалению, уже вряд ли найдете. Но, может, гденибудь в Вильнюсе вам попадутся его родственники. В воскресенье Ирена с близнецами и обаятельным пудельком уехала в Каунас, а моя мама осталась с нелегким домашним заданием. После отъезда Ирены она принялась опрашивать своих близких и знакомых, не знают ли они такого Готлиба. Дядя Шмуле, который по службе был обязан знать всех имеющихся в наличии евреев, только руками развёл. Зато другой мой дядя -рыжий богатырь Лейзер, славившийся не только своими железными мышцами, но и столярным мастерством, сказал, что на мебельной фабрике за Вилией работает с ним некий Рувим Готлиб, бывший узник концлагеря Дахау.

- Могу тебя, Хенке, сосватать, - загоготал он и с удовольствием добавил своё любимое: - Ой, а цирк! (Ну и цирк!) Однако сватовство кончилось ничем. Вернувшийся из Дахау длинношеий, изможденный, пропахший столярным клеем Рувим Готлиб не состоял в родстве со своими каунасскими однофамильцами, не роднился и скрипач Зелик Готлиб с истребленными паневежскими родичами Рувима Готлиба, которые были либо рубщиками мяса, либо шорниками.

- А теперь, как видите, вот что осталось от всего нашего родового мяса - кожа да кости, - сказал Рувим и ткнул себя в чахлую грудь. Пани Геня подключила к этим поискам и сестёр Хасю и Фаню, но обнаружить других Готлибов ни ей, ни им не удалось. Всех любящих Бога как ветром сдуло. Мама совсем было отчаялась. Не пойдешь же с таким Рувимом к Кармен с третьего этажа. А, может, им ещё повезёт, и они найдут того, кого ищут. И мама вдруг с грустью вспомнила слова своего отца Шимона, что евреи умирают раньше, чем их надежды. Жильцы нашего двора почти ежедневно встречались у ржавого жестяного мусорного ящика, который источал на заросшем за домами густой крапивой пустыре жуткое зловоние. Оттуда видны были ещё не переименованная в честь Феликса Дзержинского или Якова Свердлова старинная Лукишкская тюрьма и вышка, по которой, словно по синему небосводу, взад-вперёд расхаживал часовой с автоматом Калашникова. Там и повстречались мама и Гражина. Певица поздоровалась с пани Геней и вежливо осведомилась: - Вы наверняка знаете тех, кто жил до меня в моей квартире? Это были евреи?

- До войны там мешкал такой богатый пан Шиманский. Коммивояжёр... Поляк... Польские слова и ударения резали, наверно, изощренный слух Кармен с третьего этажа, но она слушала соседку с благодарным вниманием.

- Очень трудно петь под аккомпанемент чужого пианино... спать на чужой кровати... завешивать свои платья в чужой шкаф... - сказала Гражина. - Не могу привыкнуть...

- Переберутся ваши из Ковна, замените всё... кровать, шкаф. И жить вам станет веселее с пани Иреной, с хлопчиками... Пани Ирена просила найти такего Готлиба... Я нашла. Но, видаць не тего, кого вы шукаете. - Польским мама владела неважно, но лучше, чем всеми другими языками, за исключением идиша.

- Мы ищем уже больше года. И никакого результата.

- А зачем вам эти Готлибы потшебны, - с рискованной прямотой спросила мама.

- Некоторые мои знакомые советуют жить так, как будто Готлибов никогда и не было. Но я так не могу... Совесть не позволяет... А вдруг Бог смилуется, и они отыщутся... Чего это мы с вами стоим? спохватилась Гражина. - Зайдемте на минуточку ко мне, будете первой моей гостьей, - легко, непринужденно, без ложного покровительства и превосходства сказала Кармен с третьего этажа.

- А докторка Фейгина?

- Доктора - не гости. Гражина открыла массивную дверь, провела маму в гостиную, усадила за крохотный, видно, шахматный столик, предложила либо кофе с овсяным печеньем, либо грузинский чай с халвой, но мама отказалась...

- Я просто так посижу... - смутилась она и, стараясь превозмочь неловкость, выдохнула: - Как дети? Киеды они снова к вам пшиедзи?

- Дети болеют. Они часто болеют. Особенно Саулюс... Ничего удивительного, если вспомнить, где они первый год росли.

- Где? - ухватилась за её намёк мама.

- Это только моя мама до сих пор всё держит в секрете. Вы спрашиваете, где они росли? Они почти целый год жили в Вилиям-поле в сыром подвале вместе с мокрицами и мышами, именно там прятали Готлибы своих новорожденных, - с той же непринужденностью сказала Гражина. - Мой покойный муж с Зеликом Готлибом, их отцом, до войны играл в одном оркестре. Зелик Готлиб - на скрипке, а мой Игнас - на кларнете... Когда мой Игнас узнал, что готовится облава на детей, он и пробрался туда. Мама сидела, не шелохнувшись, затаив дыхание и боясь неосторожным движением скрипнуть креслом.

- Вы хоть чаю выпейте с халвой, - сказала Гражина.

- Спасибо, спасибо, - зачастила мама, которой хотелось пить одну только тайну - без чая и халвы.

- Мы тогда с Игнасом еще не были женаты. Только собирались. За сутки до облавы мой жених, сам родившийся в Вилиямполе, пробрался одному ему известными ходами в гетто и, рискуя жизнью, в дерюжном мешке, как поросят, с согласия Готлибов вынес их годовалых близнецов.

- Господи! - выдохнула мама.

- Когда их оттуда принесли, я понятия не имела, как их зовут. Вскоре мы им дали имена, а через полгода отправили в более безопасное место - к моим родителям, в глушь, в деревню под Кедайняй. Перед отправкой Игнас к одежке каждого из близнецов прикрепил по картонной бирке с выведенными химическим карандашом литовскими именами. Горлопана с родинкой на носу назвали Мотеюсом, а тихоню - Саулюсом. «Будут расти вместе с нашими», - сказал Игнас. Но наших мы так с ним и не дождались. Я не спешила забеременеть, а Игнас... Ах, Игнас, Игнас! - И Кармен с третьего этажа стиснула зубы, но уже через минуту продолжала: -После спектакля, уж не помню, какую партию я в тот вечер пела, Игнас зашёл ко мне за кулисы, поздравил, поцеловал и, протягивая мне букет, вдруг покачнулся и упал как подкошенный. У него было больное сердце... Да, подумала мама, ей и этим двум сиротам надо было дать не трехкомнатную меблированную квартиру беглого пана Шиман-ского, а отдельный двухэтажный особняк, с лепными потолками, центральным отоплением, паркетными полами и окнами не на Лукишкскую тюрьму, а на Белую церковь за Вилией; а ей надо было назначить до самой смерти приличное жалованье, чтобы не надрывала каждое утро голос и не умирала от преданности своему возлюбленному, её надо было увешать какими-нибудь высокими орденами. Пани Геня и сама себя мысленно похвалила за проницательность - недаром, мол, она сразу положила глаз на Ирену и на этих двух ушастых сорванцов с пудельком и, унюхав нераскрытую тайну, осторожно ходила по следу. И еще мама думала о том, что обязательно должна преодолеть сопротивление пана Соломона и вытащить его из-за «Зингера» на премьеру оперы Кармен, купить билеты не на галёрку, а в первом ряду, пусть Гражина увидит их в праздничной одежде, красивых, еще нестарых, хотя и с ранними сединами, привезенными из безвестных аулов и германских госпиталей. Пусть издали по-соседски помашет им со сцены своей ожившей после смерти рукой, пусть услышит, как они до одурения хлопают ей в ладоши - сильней, чем аплодируют даже в кинохронике товарищу Сталину, когда он лениво и царственно поднимается на приготовленную и украшенную цветами трибуну и все в едином порыве встают с мест. Пани Геня и пан Соломон тоже встанут с мест перед Гражиной. И одновременно как бы перед её покойным мужем - кларнетистом Игнасом. Будь он жив, пан Соломон сшил бы ему не один выходной костюм и не взял бы с него ни одной копейки за работу. За этим мама уж точно проследила бы...

- Я у вас засиделась. Пан Соломон меня уже, наверно, по всему двору ищет, - сказала мама. - Вот удивится, когда я ему скажу, у кого была в гостях. Вот удивится! А когда я ему всё расскажу, он, конечно, обзовёт меня вруньей, и скажет, что опять я что-то выдумываю...

- Посидите, посидите, - ответила Гражина. - Ведь нам с вами тут жить...

- Это вы правильно сказали, - промолвила мама и спросила. - А когда, поне Гражина, у вас... как это называется... из головы выскочило.

- Премьера?

- Да, премьера, - обрадовалась мама.

- Ещё не так скоро... Во-первых, не все декорации готовы. Во-вторых, на роль Хосе вводят нового исполнителя... Прежнего Хосе прямо с репетиции забрали...

- Кто забрал...

- Ну эти... Которые врагов ищут...

- Разве тот, кто поёт, тоже может быть врагом?

- Ей-Богу, не знаю. Пришли и, никому ничего не объяснив, забрали. Когда будет премьера, я принесу вам контрамарки и вас с мужем пропустят...

- Большое спасибо... Мы с ним еще никогда не были в опере... Но мне мой брат рассказывал, что там все время поют о несчастной любви...

- Да. Счастливой любви в операх мало. Как, впрочем, и в жизни. Но я рада, что вы решили туда сходить. Я постараюсь, чтобы вы сидели рядом с моими родителями. Они скоро приедут из Каунаса.

- И дети приедут? - не чинясь, переходила с одного языка на другой мама. Она про себя уже называла их не Мотеюсом и Саулюсом, а Мотеле и Шлеймеле Готлибами - любящими Бога. Ведь кто-то из них, любящих Бога, не мог просто так бесследно исчезнуть в мире - ведь имя человека долговечнее его плоти.

- Приедут. У нас уже половину евреев навсегда отняли, рассуждала мама и благодарила Господа, что к их ужасно поредевшему на свете числу могут прибавиться еще две души - Мотеле и Шлеймеле, если они, повзрослев, этого сами захотят и если - о, кощунство! - Отец Небесный повинится перед ними и попросит прощения за то, что не уберег Готлибов-родителей, а их годовалых близнецов сделал сиротами, не помнящими своего родства. Дни шли, и мама с боязливым нетерпением ждала премьеры. На ободранной тумбе возле молочного магазина уже висела свежая афиша с именем Гражины. Из раскрытого окна квартиры бывшего коммивояжера пана Шиманского поутру по-прежнему обрушивались трагические заклинания Кармен с третьего этажа, будоражившие всех жильцов нашего двора: У любви, как у пташки, крылья. Её нельзя никак поймать... Все напрасно - мольбы и слёзы...» Отец под обворожительную музыку Бизе продолжал строчить с на своём «Зингере», иногда он снимал с педали уставшую ногу, вставал, прохаживался по комнате, вглядывался в задумчивое лицо мамы и небрежно, как бы между прочим бросал: - Ничего не скажешь - голос у неё ог-го-го! Но всё-таки, Хенке, любить, по-моему, надо тихо. Без слов и этих тра-ля-ля-ля... Ой, я с тобой заболтался и, наверно, утюг перекалил.

- О чём ты думаешь? Человек рядом с тобой каждое утро умирает от любви, а ты - об утюге. Ты, наверно, и в день моих похорон вернешься с кладбища, сядешь за свой «Зингер», нажмешь на педаль и поедешь... Разве я говорю неправду?

- Неправду, - ответил отец. - Лучше, Хенке, если бы нас в тот день повезли туда вместе. Вместе жили, вместе и поехали...

- Майн алтер, либер ферд (мой старый, милый мерин), что я от тебя слышу? А кто только что говорил, что любить надо без слов? -поддела его мама и, счастливая, под предсмертные куплеты Кармен, кинулась к раскрытому окну студить на ветру пышущие жаром угли. Февраль 2007 ПАНИ КАТАЖИНА Наш многоязычный каменный двор выходил через длинную мрачную подворотню на главный городской проспект, долгие годы носивший имя Адама Мицкевича. После вступления Красной Армии в поверженный, еще лежавший в руинах Вильнюс он вскоре был переименован в честь великого вождя и учителя всех народов генералиссимуса Сталина. Все четыре дома во дворе, составлявшие кирпичный прямоугольник, населял случайный и разношерстный люд. Кого тут только не было: и потомственные поляки, и чиновные литовцы, пересидевшие войну в Москве и Пензе, а после войны назначенные на высокие должности новой властью; и уцелевшие местечковые евреи, вернувшиеся на родину из немецких концлагерей и евреи-беженцы из приютившей их хлебной Средней Азии. Но не было в нашем дворе ни одного жильца или жилицы старше пани Катажины – в прошлом однокашницы, если верить её словам, маршала Юзефа Пилсудского или, как она почтительно по-польски его называла, маршалека Пилсудскиего. Это он когда-то спас от нашествия обнаглевших, упоённых своей удачливостью большевиков родную Польшу и завещал после смерти похоронить свое сердце не в Варшаве, а на кладбище Росу в любимом Вильне.

Соседи пани Катажины по дому номер 35 уверяли, что ей без пяти минут восемьдесят. Некоторые говорили, что, пожалуй, даже с хвостиком. Кто тут был прав, а кто в своих самовольных подсчётах ошибался, толком выяснить так и не удалось – точной даты её рождения никто в нашем дворе не знал. Своих лет не знала и сама пани Катажина. Когда смельчаки, бывало, спрашивали её об этом, она плутовато прищуривалась и с полупрезрительной и довольной усмешкой отвечала: – Сколько лет? Столько, столько дадите. Торговаться ни с кем не буду. Годы и деньги я никогда не считаю. С новичками, прибывшими Бог весть откуда и до конца, как ей казалось, еще не избавившимися от тамошних вшей – казахских ли, узбекских ли, штутгофских ли, пани Катажина первая в разговоры не вступала, словно оберегала какую-то свою тайну. А может быть, не вступала потому, что уже не чаяла в этом сумасшедшем мире встретить человека, от которого можно кроме вечных жалоб на судьбу, на пошатнувшееся от недоедания здоровье и ежедневные страхи за свою жизнь, услышать что-то новое. По своему долголетнему опыту пани Катажина знала, что даже между братьями по крови никакая вечная дружба невозможна – не было еще на свете такого племени, которое не раздирала бы междоусобица и не разводили бы в разные стороны распри. А что уж говорить о чужаках? Разве поляки за глаза почём зря не честят литовцев? Разве литовцы при первом же удобном случае не поносят и не клеймят за коварство гордецов и зазнаек-поляков? Разве чудом выжившие евреи не клянут тех и других за то, что в войну они не только не заступились за своих несчастных и гонимых сограждан перед ненавистными немцами, но и с постыдным усердием помогали злодеям сводить их в могилу. Единственное, что как-то немного сглаживало скрытую неприязнь разноплеменных жильцов друг к другу и даже объединяло новичков и старожилов, это опасливый интерес к русскому новосёлу Васильеву, который, по слухам, имел чин полковника и работал невдалеке от нашего двора, на том же проспекте Сталина в министерстве государственной безопасности. Кто-то из жильцов клялся и божился, что видел своими глазами, как этот Васильев в штатском входил через парадный вход на работу в то серое здание, наводящее на всех ужас своими зашторенными кабинетами и гибельными подвалами. Надо же было такому случиться, что он поселился не где-нибудь, а, можно сказать, прямо над головой пани Катажины. Васильев обосновался со всей своей семьей – женой и двумя сыновьями-школьниками, в уютной четырехкомнатной квартире Станислава Томашевского, бывшего владельца двух рыбных ресторанов на самых доходных виленских улицах – Завальной и Большой. Дальновидный ресторатор заблаговременно унёс ноги от советской власти, бросив в спешке на произвол судьбы свои заведения и всё домашнее имущество – и шведскую мебель, и дорогостоящие чешские сервизы, и персидские ковры, и писаные маслом пейзажи с целомудренными пастушками, пасущими на вечнозеленом лугу стадо смирных коров, никогда не ведавших, что такое дойка, жвачка или навоз. Пройдошистый пан Томашевский так торопился скрыться от Красной Армии, не избалованной изысканными рыбными блюдами и привыкшей не к миногам и креветкам, а к треске и вобле, что, прихватив с собой кассу, даже не успел расплатиться со своим персоналом – поварами, официантами и посудомойщиками. После бегства пана Томашевского из Вильнюса они делегировали на проспект Сталина к пустившемуся в бега должнику своих переговорщиков – шеф-повара с Завальной улицы и старшего официанта с Большой. Но, наткнувшись на запертую хозяйскую дверь, делегаты, недолго думая, спустились этажом ниже и нагрянули к его ближайшей соседке – бедной пани Катажине, чтобы получить у неё хоть какие-нибудь скудные сведения о беглеце. Нагрянули и учинили ей пристрастный допрос – может, шановной пани известно, куда смылся этот прохиндей Томашевский, который прикарманил их честно заработанные при немцах денежки, и так далее, и так далее.

– Вы меня спрашиваете?! – накинулась на них пани Катажина, преграждая им путь в свою скромную обитель. – Спросите у пана полковника Васильева. Это же не я, а он освободил вас от жалованья. Пан полковник, наверно, лучше меня знает, куда девался ваш бывший хозяин. Не от меня же пан Томашевский сбежал из Вильно.

– Да, но какой спрос с пана полковника, если он с паном Томашевским и знаком-то не был? Если сроду в глаза его не видел? А вы с нашим хозяином виделись каждый Божий день, прожили бок о бок столько лет, – попытались оправдать свое неожиданное вторжение полномочные делегаты обманутого ресторанного пролетариата. – Вы же, шановна пани, своего соседа, наверно, знали как облупленного. Не так ли?

– Ну и что с того, что мы виделись с ним каждый день и прожили бок о бок столько? – резонно заметила пани Катажина. – Кошка и мышка знакомы друг с дружкой со дня сотворения Господом этого не самого лучшего мира, они тоже испокон веков живут бок о бок. Но что, по-вашему, они друг о дружке знают? – огорошила она их своей пламенной тирадой. – Что они, панове, знают? – её старые глаза налились молодой местью. – Они друг о дружке только то и знают, что одной надо каждую ночь охотиться, а другой – от охотницы прятаться куда-нибудь подальше… И ровным счётом больше ничего… Понятно? И пани Катажина захлопнула перед незваными следователями дверь. Не по возрасту статная, с крупным, зарешеченным морщинами лицом, с гладко, по-учительски,

зачесанными волосами, в подчеркнуто строгом, без всяких украшений, длинном платье, она по воскресеньям пешком отправлялась на другой конец города, на Антоколь, в свой любимый костёл Петра и Павла. Там пани Катажина до позднего вечера молилась, пока молчаливый ризничий, сам похожий на оплывающую свечу, не начинал гасить в храме свет и под лепными сводами не воцарялся тихий сумрак, еще колеблемый слабым дуновением исповеданных грехов и трепетом искреннего раскаяния. За кого молилась и просила Всевышнего пани Катажина, в чем каялась, ни одна душа на свете не то что не знала – даже не догадывалась. Мужа у неё вроде бы никогда не было, детей тоже, родственники оказались за границей: сводный брат – в Лодзи, а двоюродная сестра – в Ченстохове. До войны пани Катажина получала от родичей какие-то письма и даже скромные денежные переводы, но после нападения немцев на Польшу переписка оборвалась – кончились оттуда все приветы, поцелуи и деньги... Может статься, что сейчас ни двоюродной сестры Ядвиги, ни сводного брата Чеславаса уже и в живыхто нет...

– Знаете, пани Геня, – с невыразимой тоской в голосе и с редкой для неё прямотой и доверительностью сказала пани Катажина моей маме, когда они спустя месяц-другой по-соседски притерлись друг к другу.

– Будь сегодня жив маршалка Пилсудский, всё сложилось бы иначе. Як Бога кохам! Польша была бы Польшей, и Вильно принадлежало бы не этим неотёсанным литвинам и не этим самодовольным русским, а нам, полякам. А вас, евреев, маршалек Пилсудский и пальцем бы не тронул, не загонял бы, как скот, в вагоны, не жёг бы в печах, не убивал бы, хотя – что правда, то правда – к вашему брату большой любовью он не пылал. Мама никакого понятия о маршале Пилсудском не имела, в родном местечке Йонава над Вилией никогда о таком не слышала, все судачили только о Гитлере и Сталине, но она и виду не подала и слушала пани Катажину с почтительным вниманием. Когда о своём любимце так пылко и возвышенно говорят, глупо и неприлично огорчать своим откровенным невежеством того, кто любит. Желая доставить ей хоть какую-то, пусть и небольшую радость, мама в знак согласия при каждом упоминании имени Пилсудского кивала своими ранними сединами, привезёнными из заснеженного и голодного аула Тункарес под Чимкентом: – Наверно, пани Катажина, всё сложилось бы иначе. И евреев пальцем бы не тронули.

– Як Бога кохам, всё сложилось бы иначе, – повторила пани Катажина. – Польша была бы целёхонька и евреи были бы целы. Вы, пани Геня, не представляете себе, сколько до войны их тут, в Вильно, было. Тьма тьмущая!

– Не могу даже представить себе, – смиренно прошептала мама. – Наше местечко было маленькое. Куда ему до Вильно. К тому же моя свекровь, да будет благословенна её память, говорила, что нас, евреев, нельзя считать.

– Почему же? – заинтересовалась пани Катажина.

– Чтобы никто не сказал, что нас на белом свете уже более чем достаточно.

– Ваша свекровь была неглупой женщиной. Их в Вильне было тысячи, десятки тысяч. И на Завальной. И на Замковой, и на Большой. Лавочки. Мастерские. Молельни с раввинами и семинаристами. Молельня – слева, молельня – справа. Спереди и сзади! Синагог было, пани Геня, не счесть – даже больше, чем костелов и монастырей… Настоящий, прошу прощения, еврейский муравейник. А что сейчас? Спереди – пусто, сзади – пусто. Налево – руины, направо – руины. Интересно, сколько же вас тут сейчас осталось?

– Не знаю, – вздохнула мама, и её черные глаза еще больше потемнели от печали. – Немцы почти всех перебили. Но, даст Бог, те, кто живы, соберутся тут снова.

– Рано, к нашему несчастью, умер маршалек Пилсудский. Слишком рано.

– По-моему, все люди на свете умирают слишком рано или уходят не вовремя – ведь каждому, согласитесь, охота еще жить и жить. Все ругают жизнь, но я что-то не слышала, чтобы кто-нибудь радовался смерти, – не возражая соседке, вставила мама. Да и как тут возразишь, если на свете когда-то жил-был не известный ей маршал, который, в отличие от злодея и изверга Гитлера, и пальцем не тронул бы евреев, хотя и не пылал к ним большой любовью. Ведь другие маршалы и полководцы не только к ним любовью не пылали, но и вели себя так, что от сотен тысяч евреев только горсточка пепла осталась. Эти мамины кивки ранними сединами, привезенными в Вильно из казахского аула, этот участливый взгляд, эта почти озорная готовность делиться с пани Катажиной, едва сводившей концы с концами, чем Бог послал – то картошкой и лучком, то огурчиками и помидорами, купленными на шумном и бестолковом Калварийском рынке, то молоком и хлебом, то субботним пирогом с корицей, а то и куском фаршированной рыбы – всё это мало-помалу растопило обледеневшую от житейских невзгод и одиночества душу старой суровой польки. Отец, не разгибавший целыми днями за прытким «Зингером» спины, относился к странному опекунству своей второй половины со снисходительным неодобрением…

– Собака, и та приходит на выручку человеку. А нам сам Господь Бог велел другим помогать, – убеждала мама моего тихого, как омут, отца, который сторонился всех без исключения чужаков кроме

тех, кто шил у него пиджаки и брюки. Мама не гнушалась бегать для пани Катажины за лекарствами к земляку-аптекарю Меиру Абрамсону, порой даже оплачивала их стоимость. Она напрашивалась и в добровольные сторожа её крохотной квартирки, пока пани Катажина, истовая богомолка, замаливала в костёле Петра и Павла на Антоколе свои тайные грехи. Свою, и не малую, роль в их сближении сыграло горькое и больное одиночество пани Катажины, которое вдруг подтолкнуло её к черноглазой, смешливой соседке – простой местечковой еврейке, очутившейся в чужом городе, где, как говорила пани Катажина, разумные советы всегда могут пригодиться.

– Я вечная ваша должница, пани Геня, но бедность за доброту может, к сожалению, расплатиться только одной-единственной валютой – советами и благими пожеланиями. Мама жалела всех, но только не самоё себя. Жалела она и пани Катажину. К её жалости примешивалось и врожденное женское любопытство. Пани Гене не терпелось как можно больше узнать не столько о маршале Пилсудском, о котором пани Катажина говорила с молитвенным обожанием, сколько о самой обожательнице. Кто же она такая, чем в молодости занималась, как объяснить её скрытность и стойкое недоверие ко всему на свете – даже к Богу, которому она поклонялась с таким неистовством. Потрепанный молитвенник в кожаном переплёте и чётки она почти никогда не выпускала из рук. Поведение пани Катажины наводило на мысль, что она когда-то крепко пострадала и оттого стала такой жесткой и нелюдимой. По тому, как старая полька избегала общаться с соседями и чуралась дворовых пересудов и сплетен, можно было заключить, что она и впрямь оберегает от других какую-то свою тайну. И как мама терпеливо и деликатно ни старалась у неё что-то выпытать, пани Катажина всегда отделывалась короткой и неопределенной фразой: – Прошлое, пани Геня, подобно бездонному мусорному ведру. И нечего его долго держать дома, чтобы оно воздух не портило... Свое прошлое, свое бездонное ведро мусора, как выразилась пани Катажина, она во двор не выносила, держала его под семью замками, и моя мама робко, но упорно искала к ним отмычку. Отмычка, наверное, так и не нашлась бы, если бы не внезапная болезнь пани Катажины. Обычно жильцы дома по проспекту Сталина 35 в ту начальную послевоенную пору общались постаринке: кто задирал вверх к открытому окну голову и на весь двор благим матом кричал: «Абраша, Абраша! Скоро ты, оболтус, оденешься и выйдешь?», кто при надобности осторожненько барабанил в чужую дверь, а кто – если дело не требовало срочной встречи – просто подкарауливал нужного соседа. Единственный телефонный аппарат стоял в квартире полковника госбезопасности Васильева и громко и тревожно нет-нет да тренькал. Обеспокоенная непривычно долгим отсутствием пани Катажины во дворе, мама решила разведать, не случилось ли с ней что-нибудь. Она пару раз по обыкновению крикнула ей в окно, и нервно побарабанила кулачком в дверь, но старуха ни на крики, ни на стуки не отзывалась. Заподозрив неладное, мама созвала семейный совет, в котором участвовали мой молчаливый, вечно думающий о новых заказчиках родитель и мой напористый дядя, её брат – новоиспечённый лейтенант Шмуле, только-только вернувшийся в Вильнюс из московского училища энкавэде. На этом расширенном совете и было единогласно принято решение – не вызывать милицию, а взломать у пани Катажины дверь. Решение тут же было осуществлено, но всё, слава Богу, обошлось без взлома. Решительный дядя Шмуле, прошедший боевую выучку, но силой библейского Самсона не отличавшийся, налёг плечом на деревянную, обитую дерматином дверь, оказавшуюся незапертой, и, упав с разлёта на пол, влетел в комнатку заболевшей пани Катажины.

– Что это за мода не запирать дверь? Вы что, грабителей не боитесь? – отряхиваясь от пыли и укоризненно поглядывая то на мою обомлевшую маму, то на постанывающую в постели старуху, – прохрипел мой сконфуженный дядя-лейтенант.

– Надеюсь, пан подпоручник не сильно ушибся? А что до грабителей, то, наверно, по молодости, пан не знает, что нет большего грабителя, чем старость. Она каждого из нас обдирает, как липку. А потом, скажите на милость, где вы видали, чтобы на похоронах перед людьми захлопывали двери? – в сердцах сказала пани Катажина.

– На каких похоронах? – поперхнулся от удивления дядя Шмуле, который любил только собственные шутки.

– На моих.

– Но вы же ещё живы! – с напускным возмущением воскликнул новоиспеченный лейтенант, считавший пани Катажину скрытым классовым врагом.

– На данный момент, пся крев, я уже больше мёртвая, чем живая, – взвилась старуха.

– Ну и ну, скажу я вам! – запыхтел мой дядя и обратился на родном идише к сестре. – Ду хост, Хенке, винцик ейгене цорес ун копдреейнишен? Ду бинст блинд геворен? Ду зест нит, аз ди алте махашейфе из ароп фун зинен. (У тебя, Генька, собственных забот мало? Ты что, ослепла, не видишь, что старая

ведьма просто чокнулась.)

– Ладно, Шмулке, иди домой, мы тут без твоей помощи разберёмся, – утихомирила вспыльчивого брата мама.

– Как знаешь, – сказал обиженный неблагодарностью дядя Шмуле, закрывая за собой дверь. Пани Катажина яростно закашлялась. Всё её тщедушное тело сотрясалось от этого кашля.

– Вы, пани Катажина, однако же, сильно простужены. Я поднимусь на третий этаж и позову нашу докторшу Полину Фейгину. Она живет над этой знаменитой оперной певицей Гражиной, которая с утра до ночи разучивает свои арии о любви то к какому-то итальянцу, то испанцу – только откроешь окно, и ты без билета, как в театре, сидишь и слушаешь. Фейгина вас послушает и обязательно что-нибудь пропишет.

– Что ваша Фейгина мне пропишет? Молодость? Счастливое будущее? Любовь и уважение детей и внуков? Порекомендует какую-нибудь похожую на мочу микстуру или таблетки. Спасибо, пани Геня, никаких докторов мне не надо. В моем возрасте никакие доктора уже не помогают.

– Но хоть градусник у вас есть? Вы же вся горите.

– Я всю жизнь, милочка, горела и сейчас горю. Что в этом удивительного? Женщина, пани Геня, на то и женщина, чтобы до своего последнего вздоха гореть, – тихо сказала пани Катажина. – Жаль только, что одни сгорают быстро, а другие, как я, долго и нудно тлеют… Ваш брат прав, – старуха громко отхаркалась и задышала легче. – Зачем вам из-за меня, старой ведьмы и безумицы, морочить себе голову. У вас что, собственных забот в доме нет?

– Вы знаете идиш?! – остолбенела мама. – С вами, значит, можно на нём говорить?

– Со мной можно говорить на всех языках. Только не врать мне в лицо и не пороть глупостей.

– Как хорошо, – обрадовалась мама тому, что пани Катажина своим признанием невольно себя выдала и как бы чуть-чуть приоткрыла плотную завесу тайны над её загадочным прошлым.

– Когда-то, представьте себе, я знала идиш не хуже, чем польский. Так во всяком случае говорил Авигдор. Он, льстец и дамский угодник, всегда хвалил моё произношение. Вот оно что, насторожилась мама. В её жизни был мужчина. Еврей. Авигдор.

– Авигдор уверял, что на таком идише изъясняются литваки. Он был великий мастер комплиментов. Только больше не расспрашивайте меня ни о чём, – попросила пани Катажина и снова захлебнулась терзавшим её кашлем.

– Не буду, – неуверенно сказала пани Геня. – Но всё-таки, с вашего позволения, я позову доктора Фейгину. Наша Полиночка очень хороший специалист, она работает по соседству с нами – в больнице Святого Иакова.

– Не сомневаюсь, что ваша Полиночка хороший специалист. Но мне хотелось бы, если возможно, обойтись без всякой утомительной пересадки.

– О какой пересадке вы, пани Катажина, говорите? – не сообразила мама.

– По мне уж лучше отсюда прямиком на Росу, на кладбище к маршалке Пилсудскиему, чем в больницу.

– Побойтесь Бога! От кашля никто еще на тот свет не отправился. Вечером мама привела к пани Катажине Полину Фейгину, перебравшуюся из провинциального Гомеля в европейский, по её глубокому убеждению, Вильнюс. Курносая, большеротая, с пухлыми щеками, усыпанными, как лесной земляникой, бородавками, и вечно заспанными глазами, Полина трудилась не только в больнице. В свободное время она безвозмездно лечила весь наш пёстрый и безалаберный двор. Соседи в случае первой необходимости днём и ночью бегали к Фейгиной и вызывали к захворавшим, как «скорую помощь». Даже полковнику Васильеву, и тому однажды пришлось обратиться к ней за помощью, когда его старший сын Алексей поранил себе стеклом руку, и у паренька началось сильное кровотечение. Не успела Фейгина вынуть из чемоданчика свои принадлежности и сунуть в уши концы стетоскопа, как пани Катажина с ехидцей спросила: – Доктор! А что вы во мне, скажите на милость, желаете найти?

– Видит Бог, ничего дурного, – смутилась Фейгина и покраснела. – Желаю, чтобы вы поскорей выздоровели. Послушаю вас, выпишу что-нибудь от кашля и, я надеюсь, вам станет легче.

– От кашля, может быть, и станет легче, но от другой болезни, вряд ли…

– От какой болезни?

– От жизни, – пробурчала пани Катажина. – Ведь от неё никаких таблеток ни в одной аптеке не купишь.

– Жаль, но жизнь медики еще пока не научились лечить, – пуще прежнего смутилась Фейгина.

– А знаете почему? Потому что жизнь, пани докторка, и есть самая заразная и опасная болезнь из всех известных болезней, которой каждый из нас заражается не по своей воле. Новый приступ кашля заставил пани Катажину надолго замолчать. Фейгина водила своей холодной лягушкой по спине больной и приговаривала: – Дышите глубже!.. А теперь, пожалуйста, задержите на одну минуточку дыхание. Ну, вот так, картина понемножечку проясняется, и я вас больше мучить не буду. У вас, пани Катажина, тяжелейший бронхит.

Если за день-два от моих лекарств вам не станет легче, придётся сделать рентгеновский снимок. Когда Полина спрятала свою лягушку в чемоданчик, пани Катажина вернулась к самой опасной и заразной болезни на земле: – Да, да, пани докторка, заражаемся не по своей воле, а потом заражаем и других…

– И чем же мы заражаемся от жизни и заражаем других? – простодушно поинтересовалась мама, пока аккуратная Фейгина своим куриным почерком выписывала рецепт.

– И вы, пани Геня, до сих пор не знаете таких простых вещей? Ведь, Бог даст, скоро бабушкой станете. Чем мы заражаемся и заражаем других? Ненавистью, подлостью, ложью, корыстью, несчастной любовью. Да мало ли чем…

– Ваш диагноз про жизнь, пани Катажина, очень интересный, спору нет, – стараясь не обидеть пациентку, промолвила Фейгина. – Но прямого отношения к вашему бронхиту, который, не приведи Господь, может перейти в воспаление лёгких, он не имеет. Поэтому: соблюдайте строгий постельный режим, три раза в день принимайте таблетки, и пусть Вам кто-нибудь поставит банки. Доктору Фейгиной не было никакого дела до другой, самой опасной и распространенной, по мнению пани Катажины, заразы на земле – жизни, до её последствий – ненависти и лжи, подлости и несчастной любви. Её ждали на кухне гора немытой посуды и готовка назавтра обеда для мужа, который утром придет голодный с ночной смены, беспокоила собственная усталость и неважная успеваемость дочеритретьеклассницы, видно, в пику всем Октябринам и Ленинам названной библейским именем – Суламифь.

– Банки, доктор, я ей поставлю, – твердо пообещала мама. – Баночек у нас дома хватает.

– И еще последите, чтобы она ноги держала в тепле, и не открывала окна во избежание сквозняков, – напутствовала соседку Фейгина, сложила в чемоданчик свои нехитрые принадлежности и, пожелав пани Катажине скорейшего выздоровления, вежливо откланялась. В отличие от Фейгиной моя мама пользовалась у старой польки большим доверием, чем все остальные соседи вместе взятые. Но в квартирке пани Катажины она побывала впервые. Старуха не впускала к себе даже участкового милиционера – ответственного за прописку и обязанного во время праздничных шествий следить за тем, не затаился ли в каком-нибудь подъезде или закоулке классовый враг с припрятанной за пазухой гранатой для принимающих парад… Мама сходила в аптеку к Меиру Абрамсону, выкупила недорогие лекарства от кашля и на всякий случай поставила пани Катажине банки. Сначала та противилась, но после долгих маминых уговоров сдалась. Пока пани Катажина, обложенная со всех сторон подушками и накрытая толстым одеялом, лежала лицом вниз, мама разглядывала квартирку, похожую своей опрятной и смиренной бедностью на монашескую келью. Посреди комнаты стоял накрытый вышитой льняной скатертью стол, даже не стол, а подобие стола на четырех ножках, к нему одиноко жался стул с гнутой спинкой и вытертым сиденьем; на давно не беленной стене висело распятье. Мама долго не сводила с него глаз, потому что Христос пани Катажины был как две капли воды похож на лохматого парня-столяра с мебельной фабрики в Йонаве, за которого ее когда-то безуспешно хотели выдать замуж. В углу белел рукомойник, над ним поблескивало небольшое треснувшее зеркало. На подоконнике в маленьком вазончике печалились безвозрастные цветы – не то цикламены, не то бегония. Но больше всего привлекли внимание самодеятельной лекарки две потускневшие фотографии над кроватью пани Катажины. На них, почти выцветших от старости и сырости, еще можно было разглядеть усатого мужчину в хромовых сапогах и косоворотке и женщину в длинном платье и в черной шляпке с вуалью – видно, родителей пани Катажины. На другом снимке, который был чуть поменьше и поярче, красовался стройный молодой человек в фетровой шляпе с лихо заломленными полями, в белой сорочке с галстуком и толстой незажженной сигарой во рту. Авигдор, клюнула в виски догадка. Неужели? Неужели между ним и пани Катажиной что-то было? Между евреем и правоверной католичкой, страстной поклонницей маршала Пилсудского? Может, она, как и её кумир, к евреям любовью и не пылала, но для этого красавчика в фетровой шляпе и сигарой в руке, делала исключение? Недаром же говорят, что одного пёсика всегда легче полюбить, чем целую свору. Пани Катажина заворочалась под байковым одеялом, и мысли моей мамы, охотившиеся за тайной, вдруг вспорхнули, как вспугнутые птицы, и перелетели с фотографий на стене к больной.

– Пани Геня, мои косточки уже, наверно, все прожарились до черноты. Снимите, ради Бога, с меня ваши адские баночки, – послышался сдавленный голос хозяйки.

– Сейчас, сейчас, – засуетилась мама и отлепила их от её побагровевшей спины.

– Спасибо, пани Геня, спасибо. Что бы я, скажите, без вас делала в этом своем гробике? Мама выпучила на неё глаза.

– А вы не удивляйтесь, – пролопотала пани Катажина. – Я не жалуюсь, а говорю как есть. Гробик!

Самый настоящий гробик. Ведь, как подумаешь, каждый из нас старается удобно расположиться в своем благоустроенном гробу с побеленными стенами, застекленными окнами, выложенными паркетом полами, с выходом на балкон и на улицу. А потом, когда приходит час, его из этого комфортабельного гроба выносят и укладывают в другой, только уже менее просторный, без всяких излишеств и удобств.

– Не грешите, пани Катажина. Я у вас первый раз, и могу честно сказать, что квартирка могла бы быть и просторней. Но жить можно. Чисто, светло. Ничего лишнего. На стенах фотографии… Это, наверно, ваши родители, а тот в шляпе – брат… – мама не отрывала глаз от стены и строила всякие догадки.

– Это не брат, – сухо сказала пани Катажина. – Это пан Авигдор Гимельштейн… Моя мама, видно, только и ждала этого ответа и, не мешкая, перешла в наступление: – Ваш друг? – не упустила она своего шанса.

– Друг, не друг, сейчас это не имеет никакого значения, – промолвила хозяйка. – Я о нём расскажу вам в другой раз. Если выздоровею. Шло время, пани Катажина выздоровела, еще больше сгорбилась и состарилась, но об Авигдоре и словом больше не обмолвилась, как будто его вообще на свете не существовало. Как ни томило маму любопытство, сама она больше не осмеливалась заговаривать с пани Катажиной об этом Авигдоре, дожидаясь, когда та первая начнёт нелёгкий, видно, для неё разговор. Помог, как водится, обыкновенный случай. Каждую неделю пани Катажина ездила на могилу маршала Пилсудского на кладбище Росу, где в тени старых, тенистых сосен покоилось его сердце. Летом пани Катажина высаживала там цветы – маргаритки и анютины глазки, а зимой лопаткой очищала надгробье от снега и упавшей на постамент сосновой хвои. За маршалом кроме пани Катажины ухаживали еще две постоянные посетительницы его могилы – бывшая примадонна довоенного польского театра в Вильне и престарелая учительница французского из женской гимназии на Острабрамской улице. Каждый раз, возвратившись с кладбища, пани Катажина делилась с мамой своей тревогой: – Что будет с его высокопревосходительством маршалкем, когда мы умрём, а он останется один на один с этими мужланами-литвинами. Моя мечта, чтоб меня положили с ним рядом. Тогда он хоть не будет так одинок. Но власти, как я слышала, все захоронения на Росу запретили, чтобы под видом похорон по нему поминки не устраивали. Туда меня вряд ли повезут – зароют где-нибудь, как бездомную собаку…

– Ну что вы, что вы… – успокоила её мама. – Мы же с вами не среди зверей живём, а среди людей…

– Вы в этом, пани Геня, уверены? Сейчас уже трудно отличить, где зверь, а где человек. Господи, какая же я была дура, какая полная идиотка, что не бросила Вильно, своих родителей и не уехала с ним в Америку, а осталась жить тут, – вдруг ни с того, ни с сего разоткровенничалась пани Катажина.

– С кем? С Пилсудским?!

– С Авигдором, пани Геня. Жила бы сейчас не на проспекте генералиссимуса Сталина в этом сыром гробу, в этой дворницкой дыре с мышами и пауками, а на Манхеттене. Вместо того, чтобы всё бросить и уехать, я стала со слезами на глазах умолять его остаться в Вильне – креститься, сменить имя, взять мою фамилию… стать Радзинским… Пан Анджей Радзинский и пани Катажина Радзинская. Звучит! И пара что надо.

– Звучит, очень даже неплохо звучит… – поддакнула мама, боясь, что пани Катажина вдруг опомнится и умолкнет. – Хотя и Гимельштейн – не такая уж простецкая фамилия. Не то, что Мордкович или Блох…

– Я сама во всём виновата, сама, – повторила пани Катажина и вздохнула… – Других жалела, маму, отца, родичей, даже своего исповедника-ксендза, а на себя жалости не хватило... – она перевела дух и, понизив голос, продолжала: – Никто – ни мои родичи, ни подруги не верили, да я и сама не верила, что могу полюбить еврея. Мне раньше такое и в страшном сне не могло присниться. Но это случилось. Понимаете?

– Понимаю. Сердце и голова иногда и впрямь друг с другом воюют не на жизнь, а на смерть, – сказала пани Геня. В отличие от своей младшей сестры Хаси, каждый день бегавшей, как в кино, на соседнюю улицу – на открытые заседания народного суда, откуда она то и дело приносила во двор душераздирающие истории о запутанных супружеских отношениях, разводах, долгах и рукоприкладстве, моя мама была домоседка. Она занималась домашним хозяйством и с утра до вечера довоспитывала моего отца, молчаливого и безразличного к земной суете. Видимо, поэтому мама с раскрытым ртом слушала рассказы пани Катажины, которые заменяли ей суды, трофейные фильмы и спектакли, изредка вызывая у неё слёзы сострадания и участия.

– Почему же, пани Катажина, он уехал? – чуть не задохнувшись от своей смелости, спросила мама.

– Его заставил отец. Старший Гимельштейн владел в Белостоке кожевенным заводом, а мы учились в Вильне – Авигдор на медицинском факультете, а я по его настоянию изучала английский. После страшного погрома в Белостоке, учиненного местными босяками, отец Авигдора – Ицхак сказал всей своей родне: «Генуг! (Хватит!) Можно при желании в бардак сходить, но добровольно жить в бардаке нельзя!» Он, конечно, под бардаком подразумевал всю российскую империю, – пани Катажина поправила растрепавшиеся от волнения волосы, откашлялась и замолкла.

– Но Авигдор мог же остаться… Не послушаться отца.

– А вы бы, милая, хотели, чтобы ваш сын не послушался отца и женился на гойке?.. Я даже рада, что Авигдор со мной не остался, – неожиданно заявила пани Катажина. – Где бы сейчас был он и мои дети, и мои внуки, если бы их я от него народила?.. А я, пани Геня, точно народила бы целую кучу, чтобы было кому-то хоронить маму и бабушку.

– Выходит, вы рады, что он не остался с вами?

– Да. Очень рада. Если бы он пошёл против отца и остался со мной, в Польше, то и он, и мои дети, и я сама, наверно, сейчас с вами не разговаривала бы, а все вместе гнили бы там… Может, и я, гойка, в том числе. Там… в тех перелесках… – И пани Катажина сделала неопределенный жест в сторону голубеющего над домами горизонта.

– Где?

– Сначала на Конской или Рудницкой в гетто, а потом за городом, в Понарах, во рвах… Старший Гимельштейн был тысячу раз прав. Помню, как, нисколько не чинясь, он излагал при нас свои рассуждения о будущем Европы и говорил, что скоро наступит такое время, когда не только пьяное русское мужичье на улицах Белостока будет врываться в еврейские дома и вспарывать ножами подушки, но убивать евреев примутся и почтенные немцы, и поляки, и литовцы. Я сидела у Гимельштейнов за обеденным столом в гостиной и страшно злилась на этого самоуверенного чванливого пророка, торгующего сыромятными кожами. Думала, что этими своими страшилками он стремится разлучить меня с Авигдором. А ведь старик Гимельштейн был воистину пророк и на сто процентов прав. Он еще тогда, в начале века, предвидел все, что случится. Что-что, а нюх на резню и несчастья у евреев всегда был отменный. Они рождаются на свет уже с чувством опасности. Пани Катажина вдруг спохватилась и покрутила пальцем вокруг утепленного седыми космами виска.

– Господи, какой стыд в моих-то летах распространяться о таких вещах, как любовь, разлука, пророчества и прочая дребедень! Как говорил мой отец, совсем рассоплилась девка… Кому это интересно – любила, не любила, лгала, не лгала, уехала с кем-то куда-то, не уехала. Ведь мне уже давно пора готовиться в другую дорогу…

– Если вы на год-другой и опоздаете туда, никто вас за это не упрекнёт – мы же туда не в гости отправляемся.

– Это вы хорошо сказали – не в гости.

– Туда, пани Катажина, нечего спешить, – утешила её мама. Ей не хотелось закончить разговор на такой горестной ноте. – Вы уж извините за мои надоедливые вопросы, но больше вы с ним не виделись?

– Один раз виделись. Он приезжал по каким-то делам в Вильно, это было, кажется, в начале тридцатых годов. Авигдор разыскал меня через наших общих знакомых, и мы с ним встретились в притворе костёла святой Анны. Я тогда – в это мне сейчас и самой трудно поверить – была монахиней-бенедиктинкой.

– Монахиней?

– Да, да… Это меня, по правде говоря, и спасло. Авигдор тоже ужасно удивился: Кэти – ты и монастырь? Он всегда почему-то называл меня Кэти. Никто кроме него меня так не называл. Вы не поверите, пани Геня, я тогда его еще… ну вы меня понимаете… – замялась она, и её дряблое, морщинистое лицо с обвисшими щеками вдруг залило каким-то мягким и вдохновенным светом кратковременной, ниспосланной свыше благодатью.

– Тогда вы его еще очень любили?

– Да, да, очень… Женское чутье вас не обмануло… – не дала ей договорить старуха. – В Америке Авигдор стал известным врачом, хорошо зарабатывал, настойчиво звал меня с собой в Чикаго. Говорил, что его отец – кожевенный фабрикант Ицхак Гимельштейн, к сожалению, в Америке не преуспел, разорился и вскоре скончался. Авигдор говорил, что там в Чикаго, где он обосновался, совсем другие нравы, люди без всяких предрассудков, и всем всё равно, кто на ком женится или разводится, кто за кого выходит замуж… Авигдор сказал мне, что до сих пор холост, уговаривал бросить Вильно и переехать к нему, но я, пани Геня, отказалась, не поехала.

– Это ведь из-за него вы ушли в монастырь?

– Нет. Скорей из-за самой себя. Чтобы не сорваться и не наделать от отчаяния глупостей. Вы, надеюсь, понимаете, пани Геня, о каких глупостях я говорю.

– Не понимаю, – выдавила её собеседница, хотя сразу сообразила, о каких глупостях пани Катажина говорит, потому что, да будет благословенна память моей мамы, она никаких глупостей вроде бы не делала, о том, чтобы наложить на себя руки, Боже упаси, никогда не помышляла, никого кроме мужа не любила, если что их и разлучало, то не состоятельные родители-кожевенники, не национальность – оба от рождения были и до гроба остались евреями. Только один-единственный раз их пути на четыре года разошлись, когда военкомат города Ярославля призвал отца в Красную Армию, и через месяц плохо обученного солдата отправили из приволжского города Балахна на фронт… Мама слушала пани Катажину и думала о том, как мало человек знает о другом человеке, сосед о соседе, семья о семье. Что знают Фейгины о загадочных Васильевых, наша семья – об оперной певице Гражине,

распевающей на третьем этаже по-итальянски свои любовные арии? Да и она сама еще вчера почти ничего не знала о пани Катажине, а ведь они встречались чуть ли не каждый день и чаще всего ограничивались скупыми, ничего не значащими приветствиями. Что мы знаем друг о друге, спрашивала себя моя мама и не находила ответа. Что мы знаем? Меньше, чем о птицах, пролетающих над нами или о бездомных собаках, забредающих в нашу подворотню. Меньше, чем о залетевшей в окно и севшей на обеденный стол мухе, которая в ожидании какого-нибудь лакомства чистит свои ломкие крылышки. Излив душу и поведав маме больше, чем ксендзу на исповеди, пани Катажина посчитала, что наговорилась на полгода вперед, и отправилась к своей дальней родне в деревню, чтобы подышать свежим воздухом, побродить по лесу и посидеть под шум ветра у камышей на берегу кишащего рыбой озерка. Но из деревни пани Катажина вернулась не отдохнувшей и посвежевшей, а усталой и поникшей. Похудевшая, с черными, словно от недосыпу, кругами под глазами, она оттуда приволокла целый ворох даров – окорок, сыры, соленья, липовый мёд в банках. Встретившись с моей мамой, пани Катажина принялась нахваливать и сосновый лес, и рыбное озеро, и деревенскую пищу, и тишину; посоветовала ей летом выбраться на недельку туда с паном Соломоном – пусть, мол, ваш благоверный отдохнёт на природе от своих фронтовых переживаний и от шитья.

– Одна баночка липового мёда и одна с солёными грибочками – вам с паном Соломоном. Свинину вы, кажется, не едите. Закон ваш запрещает.

– Да.

– А вы его на денёк отмените.

– Нельзя.

– Нельзя, нельзя, – передразнила пани Катажина мою маму. – Поэтому все ваши мужчины такие хиляки. Только в портные да парикмахеры и годятся… Мама попробовала отказаться, ссылаясь не только на еврейский закон, но и на свою сахарную болезнь, на то, что муж – пан Соломон не употребляет ничего солёного, а уж окорок и маринованные грибочки тем более. Но пани Катажина тут же отвергла все её доводы и пообещала, что в следующий раз, когда поедет к родне в деревню под Майшаголой, то привезет пани Гене еще свежего мёду и спелой черники для варенья. Но до лета пани Катажина не дотянула…

– Я снова стала кашлять, – не то пожаловалась, не то похвасталась соседка.

– Баночки поставим, и кашель как рукой снимет, – бодро ответила мама.

– Боюсь, пани Геня, баночки на сей раз не помогут… – пани Катажина помолчала и выпалила: – Кровь в мокроте… Наверно, придется всё-таки рентген сделать. Это же не больно…

– Раз придётся, так придётся, – упавшим голосом сказала мама. – Доктор Фейгина, думаю, всё устроит наилучшим образом. Доктор Фейгина всё действительно устроила наилучшим образом – пани Катажину поместили в отдельную палату в больнице при костёле Святого Иакова. На все вопросы, что со старухой, можно ли её навещать, доктор Полина отвечала уклончиво – мол, проводятся обследования, и пока больную лучше не беспокоить.

– Ну что – обследования кончились? – выждав неделю, спросила мама, которую томили дурные предчувствия – на сей раз с помощью банок пани Катажине кашель, видно, не одолеть.

– Ничего хорошего. Рак лёгких. С метастазами. В таких случаях чудес не бывает. Мама не знала, что такое метастазы, но поняла – дни пани Катажины сочтены.

– Пани Катажина просила, чтобы вы через меня передали ей чётки и молитвенник, – вспомнила Фейгина. – Они в шкафчике возле кровати. Ключ она, кажется, вам оставила…

– Оставила.

– И еще она просила, чтобы кто-нибудь сходил в костёл Петра и Павла и пригласил к ней ксензда Болеслава – пани Катажина хочет причаститься. Мама ни разу не была ни в церкви, ни в костёле, но просьбу пани Катажины выполнила. Старуха умерла накануне Еврейской пасхи сорок шестого года, когда мама собиралась отнести ей в больницу мацовые галки, которые первый раз приготовила после войны. Узнав о смерти пани Катажины, мама уговорила дядю Шмуле, чтобы тот выхлопотал у своего старого соратника-подпольщика Генеха Каца, курировавшего в отделе коммунального хозяйства все городские погосты, разрешение похоронить гражданку Катажину Радзинскую на закрытом до особого объявления кладбище Росу. Правда, при этом пани Геня благоразумно утаила от собственного брата-лейтенанта мечту покойницы лечь рядом с погребённым сердцем маршала Пилсудского, заклятым врагом лучшей в мире страны Советов.

– Почему именно на Росу? – осведомился брат-лейтенант.

– Там лежат её родители, – солгала ему сестра.

Свободного места рядом с сердцем великого однокашника покойницы, конечно же, не было. Но к счастью пани Катажины Радзинской, невдалеке от исторической могилы маршалека Пилсудскиего нашлась не занятая никем узенькая полоска земли… Доктор Полина Фейгина, моя мама – пани Геня и две престарелые дамы, знакомые пани Катажины, постояли, опустив над свежим холмиком головы, и дружно уронили на него подступившие к горлу слезы.

– Говорят, мертвые тоже ходят друг к другу в гости, – тихо сказала высокая, со вкусом одетая старушка с накрашенными губами, с черным траурным шарфиком, видно, та, которая была примадонной довоенного польского театра в Вильне. – Может быть, они еще с паном Юзефом встретятся... Квартирка пани Катажины пустовала недолго. В неё вселилась новая дворничиха со своим забулдыгоймужем. Когда он напивался, то выбегал полуголый, с всклокоченными волосами во двор, оглядывал свинцовым, погромным взглядом все окна, даже полковника госбезопасности Васильева, и с гневным удовольствием во всю глотку принимался орать: – Откроешь окно – евреи! Выйдешь на улицу – евреи. Йома-йо! А ещё, едрёна мать, говорят, что их всех до единого перебили! Дядя Шмуле грозился этого забулдыгу пристрелить из своего служебного пистолета, но боялся, что высшестоящее начальство не поймет его благих намерений. Дворничиха и её непутёвый муж собрали весь скудный скарб пани Катажины, погрузили в телегу и увезли на свалку, а родителей пани Катажины и еврея-жениха в фетровой шляпе с широкими полями и с толстой незажженной сигарой в руке почему-то сожгли. Но справиться с памятью о прежней хозяйке они оказались бессильны. Эта никому неподвластная память витала над двором, над домом З5 на главном городском проспекте, в очередной раз сменившем своё название, и будоражила души старых и новых жильцов. Её, сотканную из прочного и несгораемого материала, никому не удалось сжечь. Ибо тот, кто посягает на память о мёртвых, сам сгорает в её негасимом пламени, обрекая себя на позор и забвение. Январь 2007 ЙОСЛ ГОРДИН, ВЕЗУНЧИК Для всех жильцов нашего двора на проспекте Сталина осталось загадкой, как пятикомнатное жилище адвоката Мечислава Авруцкого, не пожелавшего, видно, выступать в наспех учрежденных народных судах защитником рядовых, безденежных трудящихся, обиженных новыми властями, превратилась в коммунальную квартиру. Воспользовавшись своим правом на репатриацию, господин адвокат перебрался из Вильнюса на родину, в Польшу, в более доходную Варшаву, а его вместительное, в прошлом со вкусом обставленное жилище служащие горисполкома разделили на три неровные части и поделили между квартиросъемщиками. Четыре комнаты из пяти поделили поровну – две отдали Вениамину Евсеевичу Гинзбургскому, директору местной типографии, печатавшей с матриц самую правдивую в мире «Правду» и всякого рода пропагандистские книжки и брошюры о преимуществах развитого социализма над загнивающим по неизвестной причине Западом; две другие комнаты заняли мы – вернувшийся из военного госпиталя в Восточной Пруссии мой отец, мужской портной, моя мама, вечная домохозяйка, и я, гимназист шестого класса; а самая крохотная, похожая на кладовку, досталась бывшему бакалейщику Йослу Гордину, чудом выжившему при немцах на крестьянском хуторе, расположенном недалеко от его родного местечка Езнас.

– Меня зовут Йосл Гордин, по прозвищу Везунчик. Это прозвище я получил еще в довоенные времена, – при первом знакомстве сказал моей маме новый сосед, когда они столкнулись на общей кухне с облупленными стенами и треснутым оконным стеклом, за которым голубел задымленный лоскуток неба.

– А я – Хене... Хенке... Правда, прозвища я пока не заслужила.

– Вы спросите, Хене, почему Везунчик? – Гордин на минутку задумался и с горькой усмешкой сам себе ответил: – Мне всегда в жизни везло... Бывало всякое, не раз, поверьте, я и слезами обливался, но мне действительно везло больше, чем другим. За какие заслуги меня так хранил Господь, сам не знаю. Возьмем, например, войну. Все мои родичи погибли, а я уцелел. Такого везения, конечно, никому не пожелаешь – ведь из всей родни только я и остался в живых. И вот я, Везунчик, стою перед вами, уважаемая Хене, на нашей кухне и жарю себе на примусе яичницу из трех полновесных яиц. Жарю и даже напеваю для аппетита песенку про солдат, которые «пусть немного поспят». Почти каждый день я слышу эту песенку у себя на складе по бесплатному московскому радио. Вы меня слушаете? – вдруг спохватился Йосл.

– Слушаю, слушаю.

– Я своей болтовней, наверно, вам все уши замусорил. А вы никак не можете дождаться, когда я заткнусь, и наконец освободится примус?

– Нет, нет. Примус мне не нужен...

– Сейчас, я только переверну на другой бочок яичницу и передам в полное ваше распоряжение все – и плиту, и примус, и сковороду, и этих гадких и бессовестных мух, которые садятся на мою лысину, как на аэродром. Надеюсь, ваш молчаливый Соломон вас ко мне не приревнует.

– Ах, если бы мой Соломон был способен на ревность!

– А я, скажу вам честно, свою Нехаму ревновал... К мяснику Хаиму, к сапожнику Хонэ, к аптекарю господину Абрамсону. Даже к нищему Авнеру. Она ему не только всегда два раза на дню милостыню подавала, а приглашала к нам домой на все праздники, – Гордин вытер рукавом лысину, вздохнул и продолжал: – Война избавила меня от ревности. На том свете никто никому глазки не строит... Ну вот моя яичница готова. Не найдется ли у вас, Хене, к ней парочка солененьких огурчиков? Забыл, старый пень, купить. Обещаю завтра же сходить на базар и вернуть вам должок. Я никому никогда не оставался должен. Как лавочник, пусть и бывший, я привык всегда возвращать долги в срок.

– Не беспокойтесь! Найдутся у меня для вас не только огурчики, но и квашеная капустка.

– И после этого кто-нибудь мне скажет, что я не везунчик? – с той же горькой усмешкой спросил Йосл и сам себе ответил: – Везунчик! И еще какой!.. Наслышанная про набожность Гордина, мама успокоила его, сказав: – Можете смело кушать. Всё кошерное...

– Спасибо, Хене, спасибо... Вы такая же добрая, как моя покойная Нехама. Но я вас тоже хочу успокоить. Наш Великий Бог позаботился о своих избранниках, которые нередко попадают в беду. Ради спасения жизни, как сказано в нашей Торе, еврей может иногда нарушить закон и съесть некошерную пищу. Даже – страшно вымолвить – свинину. Спасибо, спасибо, – ещё раз поблагодарил ее Йосл и, осторожно переложив сияющую благодатью яичницу в тарелку, отправился с ней и дареными солеными огурчиками в свою келью. Вскоре из-за двери его комнатушки по-русски невнятно, бор-мотливо донеслось: «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат, пусть солдаты немного поспят...» Солдатом Гордин никогда не был, ни в какой армии не служил. Но перед тем как отправиться на работу, просил втихомолку и у соловьев, и у самого Господа Бога, чтобы они не тревожили никого из тех, кто устал от этой страшной войны и кто спасся, как он выражался, от этих «проклятых немцев», давая понять, что среди заслуживших спокойного сна и он – Везунчик. В выходные дни, когда Гордину не надо было спешить на работу в типографию, куда на должность кладовщика его устроил другой наш сосед – доброжелательный Вениамин Евсеевич Гинзбургский, довоенный спец по печатному делу, Йосл после завтрака и сам сладко и глубоко засыпал под эту песню, как новорожденный под колыбельную. И тогда всю тесную прихожую, как задиристый весенний гром, сотрясал его могучий и победоносный храп. В субботние дни директор типографии Вениамин Евсеевич Гинзбургский делал богобоязненному Гордину поблажку: разрешал ему не выходить на работу – «болеть». Не притронувшись ни к примусу, ни к чугунной сковороде, «больной» Йосл-Везунчик надевал чистую, тщательно выглаженную рубаху с манжетами, длинный, двубортный пиджак с накладными карманами, купленный по дешевке на толкучке у какого-то отъезжающего на родину довоенного польского гражданина, обувал начищенные черной ваксой тупоносые, водоупорные ботинки, прикрывал свою обширную ленинскую лысину ермолкой и ни свет, ни заря отправлялся на Завальную в Хоральную синагогу. Гордин всякий раз старался уйти незамеченным, но коммунальная квартира была не тем местом, где можно было легко скрыться или улизнуть от чужих глаз. В одно субботнее утро мама остановила Гордина у самого выхода и, набравшись храбрости, спросила: – Когда вы, Йосл, примерно вернетесь со своего богослужения?

– Часа через два. А почему вы, Хене, спрашиваете?

– Можете быть спокойны. К тому времени ваша яичница и мои солёные огурчики будут вас ждать на тарелочке с золотой каёмочкой. В субботу вы обычно из скольких яиц её жарите? Из трех или четырех?

– Так дело не пойдет. Жарку яичницы я никому никогда не доверял и не доверяю. Даже моей Нехаме. Я жарю сам, – улыбнулся Гордин и взялся за дверную ручку.

– Куда вы так торопитесь? Там еще калитка закрыта. Туда еще даже Бог к молитве не подоспел... А может, вы там какую-нибудь Хаечку с платком на голове приглядели и назначили ей свидание?

– Ой, Хене, не богохульствуйте. Это мы приходим к Богу, а не Он к нам... И никого я там с платком на голове не приглядел и никакого свидания ни с кем не назначал...

– И зря... Мы, Йосл, вас сосватаем и еще всласть попляшем на вашей свадьбе. Стыдно после такой резни ходить в холостяках. Вы мужчина в самом соку, а вокруг после войны столько вдовушек. Выбирайте подходящую невесту и ведите её под хупу. Вы, что, так будете до последнего своего вздоха стоять у плиты и сами для себя жарить, варить и печь?

– Наверно, буду. Лучше Нехамы я уже никого не найду. А вы, Хене, сватайте кого-нибудь другого... Ну,

я пошел! Это ж такое удовольствие – без страха пройтись пешком по городу от нашего проспекта до Хоральной синагоги на Завальной! Вы только, Хене, подумайте, какие красоты я на своем веку видел? Париж? Лондон? Нью-Йорк?.. Воробей, и тот больше видел, чем я, он хоть из Езнаса в Вильнюс летал, а может, даже побывал за границей, в Польше или в Пруссии...

– Гуляйте, гуляйте! Ходить пешком полезно – не располнеешь и лишних денег на автобус не потратишь. Но зачем в этой своей ермолке? Наденете кипу там, в синагоге. Зачем всему свету её демонстрировать, как красный флаг?

– В тюбетейке, по-вашему, можно прогуливаться, а в ермолке нельзя? Милиция остановит? Оштрафуют? Или меня вместо синагоги в участок отведут? Конституция ни один головной убор не запрещает. Если хотите знать, моя ермолка и мой молитвенник почти четыре года вместе со мной от немцев прятались, я там молился и в будни, и в праздники. На Песах... в Йом Кипурим, в Симхат Тора!.. Приходилось просить у Господа, чтобы Он сохранил мою жену и сыновей Довида и Ицика, славить Его имя и на сеновале, и в коровнике, и на конюшне. Коровы и лошади, бывало, смотрят на меня, качают головами, а порой в молитву вплетают своё громкое одобрительное ржание или довольное мычание. Ведь молиться надо за всех Господних тварей. Еще, Хене, не известно, кто из нас – они или мы – чаще нарушает Его заветы.

– На конюшне молились? – ужаснулась мама.

– А что в этом плохого? Ведь Вседержителю важна наша душа, а не то место где ты её очищаешь от скверны... А чем искушать меня сватовством, вы лучше принарядились бы, надушились бы и пошли бы, Хене, туда же, куда я... Вы, наверно, в синагоге уже сто лет не были...

– Сто, не сто, но каюсь, давно не была...

– Нехорошо, – сказал Йосл-Везунчик. – Когда-нибудь я вас все равно туда вытащу. Пусть наш Господь увидит вас не за мойкой полов и посуды на кухне, не на Лукишкской площади с Кармен с третьего этажа и её собачкой, не в очереди за докторской колбасой в гастрономе, а в своем Доме, который состоит на учёте не в городском жилищном управлении, а в небесном. Мама промолчала, а Йосл-Везунчик хмыкнул и закрыл за собой массивную дверь со шрамом от содранной таблички, на которой совсем недавно прихотливой вязью еще значилось по-польски: «Mecenas Mieczyslav Avrucky». Из синагоги Гордин всегда возвращался задумчивым и одухотворенным. Он реже, чем обычно, показывался на кухне, разве что выходил на минуту-другую по нужде в запущенный, не приличествующий адвокатскому званию Мечислава Авруцкого туалет, долго дёргал проржавевшую железную цепочку бачка и под миролюбивый шум воды быстро скрывался в своей комнатке, чураясь встреч с соседями и избегая ехидных вопросов моей мамы. До позднего вечера Йосл-Везунчик не гасил света и что-то читал. Он свободно владел несколькими языками. В минуты вдохновения Гордин мог на чистейшем иврите, в те времена крамольном и почти запрещенном, переброситься с директором типографии Вениамином Евсеевичем несколькими фразами о набирающем силу Израиле. Йосл прекрасно, с шутками и прибаутками говорил на идише, неплохо знал литовский, без труда объяснялся с русскими продавщицами в магазине и поставщиками бумаги на типографском складе. Незадолго до выпускных экзаменов в гимназии моя щепетильная мама задала мне серьезную взбучку за недостойную выходку. Улучив момент, когда Гордин по своему обыкновению под вечер выносил на пустырь в зловонную жестяную емкость ведерко с мусором и оставлял незапертой дверь, я самовольно проник в его нору и воровским взглядом стал разглядывать его книжные запасы.

– Ты чего это без разрешения в чужой огород лазишь? – напустилась на меня мама.

– Хотел узнать, какие книги читает наш богомол Гордин, – не-умело попытался я оправдаться.

– А у тебя, что, язык в задницу утянуло? Ты не мог подойти к нему и по-человечески спросить, что он читает?

– Виноват, больше не буду.

– И что же ты в его библиотечке обнаружил? – любопытство мамы взяло верх над её справедливы гневом.

– Всякое. На ночном столике – старый молитвенник в потрёпанном переплете, рядом с ним – ты не поверишь, мама! – «Конституция СССР» с государственным гербом на обложке и брошюра «В дружной семье советских народов». В изголовье диванчика, на котором Йосл спит, – томик стихов Бялика, пожелтевшая, с закладкой на сто семнадцатой странице «Война и мир» в переводе на идиш. Остальные книжки я в спешке как следует не успел разглядеть – боялся, как бы он меня не застукал. Ни молитвенник, ни Конституция СССР, ни «Дружная семья советских народов», не говоря уже о стихах Бялика, на маму никакого впечатления не произвели, но ко всему, что было связано с войной и с миром, она никогда не относилась с равнодушием или с пренебрежением.

– Йосл сам столько пережил в эту ужасную войну, теперь только этого ему не хватает – на ночь глядя читать про войну в книжках. И откуда он их только выкопал? Я, Гиршке, после каждого рассказа о

войне уснуть не могу. А там, наверно, опять немцы, опять гетто, опять расстрелы...

– Это, мама, совсем о другой войне, которая была в прошлом веке. Не с Гитлером, не с русскими и евреями, а с Наполеоном и его французами, – старался я как можно более доходчиво, без всяких изысков, как и положено шестикласснику гимназии имени генерала Ивана Черняховского пересказать ей содержание романа.

– С Наполеоном? – вытаращила она глаза. – С французами?

– Да. С императором Франции и его войсками, – добавил я.

– С чего это Йосл Гордин вдруг начал интересоваться французами и их императором? – изумилась мама.

– В той книжке рассказывается и про любовь молодого и благородного русского князя Андрея к красавице Наташе, – заглаживая вину за неподобающую сыну порядочных родителей выходку, продолжал я своими корявыми объяснениями коверкать сочинение великого старца из Ясной Поляны...

– Говоришь, про любовь? Странно, очень странно. Гордин о любви и слышать не может, а, выходит, тайком почитывает о ней книжонки... Мама от этой благой вести оживилась – вдруг в руках у неё оказалась козырная карта против вдовцаупрямца Йосла-Везунчика. Раз он читает о любви, стало быть, и женить его еще можно, как бы он ни упирался. Были на примете у мамы её сёстры-вдовы – младшая Песя Каменева, муж которой, Василий, истый русак из Зауралья, погиб в первые дни войны под Йонавой, и Фаня, потерявшая дочь и мужа в гетто. Но они вряд ли согласились бы выйти замуж за Везунчика, который был намного старше их и которого даже по самым снисходительным еврейским меркам трудно было назвать красивым. Но мама не отчаивалась. Ведь Бог зачастую даже ведьму и ангела укладывает в одну постель. Несмотря на все мамины ухищрения Йосл-Везунчик в расставленные сети старался не попасть, ревностно оберегал свой вдовий сан, своему заведенному порядку не изменял – вставал рано и, повернувшись к восточной, давно не крашеной стенке в своей комнатке, молился, потом жарил на синем огне примуса свою любимую яичницу, съедал её на ходу и под мелодию новой песенки, пополнившей его и без того богатый репертуар, отправлялся на другой конец города в типографию. Наверно, в пику моей маме перед тем, как уйти на свой заваленный кипами бумаги и брошюрами склад, он в коридоре с какой-то бравадой и солдатским задором принимался выводить: «Первым делом, первым делом самолёты, ну а девушки, а девушки потом!»

– Привет, лётчик! – такими словами вечером его встречала Хенке.

– Привет, язвочка! – отвечал Гордин, снимал с большой, как орудийное ядро, головы картуз, делавший его похожим на крестьянина, случайно попавшего в город и, по-отечески погладив вспотевшую лысину, принимал боевую стойку, уверенный в том, что Хенке в долгу не останется и ответит ему ударом на удар. Кто-кто, а она за словом в карман не лезет.

– Что, Йосл, слышно? – неожиданно объявив временное перемирие, спросила мама, которая легко прощала Йослу-Везунчику его колкости. Впрочем, и он не сердился на неё за издёвки и подначки. Оба испытывали друг к другу чувство насмешливой и щемящей нежности, которое не отталкивало их, а объединяло.

– А что вас, Хене, интересует?

– Всё.

– А я думал, что только цены.

– Цены всех интересуют, – сказала мама. – Но больше всего меня интересует, что с нами будет.

– С кем?

– С евреями. Мой брат Шмуле говорит, что всё будет хорошо.

– Хорошо? Наши мудрецы веками бились над этим вопросом, да так и не смогли на него ответить, а лейтенант Шмуле Дудак, ваш брат, взял, видите ли, и всему миру без всяких сомнений возвестил: всё будет хорошо, – отрезал Йосл-Везунчик.

– Оставьте моего брата в покое. Я у вас спрашиваю. Вы же каждый день с Богом говорите.

– Я говорю с Ним не о том, что будет с евреями, а какими мы, евреи, должны быть, – тихо, чуть ли не заговорщическим тоном произнёс Гордин. – От того, какими мы будем, напрямую, как мне кажется, зависит, что с нами будет.

– Так какими же мы должны быть? – не унималась мама.

– Пока Господь мне не ответил. Как только я услышу от Него ответ, я тут же на кухне вам Его мнение и сообщу, а вы передадите своим сёстрам и умному брату- лейтенанту... – грустно улыбнулся Йосл. – Но если вам нетерпится получить ответ поскорее, сами сходите на Завальную и поговорите с Ним. Может, с женщиной Он будет более мягким и откровенным, чем с надоевшим Ему вечным жалобщикоммужчиной...

– Шутник вы, Гордин, шутник, дай Бог вам здоровья, – сказала мама и опустила его с небес на землю. – А я считаю, что все наши беды происходят оттого, что нас на свете мало. Было мало, а сейчас стало еще меньше... Ну почему бы, скажите, вам не помочь нашему народу?

– Вы, Хене, опять за своё... – возмутился Йосл. – На меня, пожалуйста, не рассчитывайте.

– Если бы я могла, я нарожала бы еще трех сыновей, лентяй вы эдакий!.. Но мне это доктора под страхом смерти запретили. А вы чего боитесь? Через девять месяцев получаете готовый продукт, и все дела... Вам-то кто запрещает?

– Кто мне запрещает? – Гордин понурил голову, чтобы мама не увидела навернувшиеся на глаза слёзы. – Моя покойная любимая жена Нехама и два моих сына – Довид и Ицик, да будет благословенна их память... При упоминании его близких, которые погибли не то в гетто, не то в лагерях, мама вдруг съежилась, её задор скукожился, она надолго замолчала, как бы прося у Гордина этим скорбным молчанием прощения за то, что неосторожно прикоснулась к его незаживающей ране. Жалея Йосла, мама никогда не осмеливалась у него спрашивать о том, при каких обстоятельствах они лишились жизни, понимая, что разница в подробностях не отменяет их кровавой сути.

– Как раз сегодня день рождения моего старшего, – истолковав мамино молчание не как передышку перед очередной атакой на его вдовство, а как искреннее соболезнование, пробасил Йосл. – Довиду бы стукнуло семнадцать лет, как вашему Гиршке. – Он закрыл глаза, покачал в такт своим горестным мыслям головой и продолжал. – Ах, если бы после бар-мицвы, я сказал бы ему «ло мит ан алеф» – нет и нет! Но я не воспротивился тому, чтобы Довид с братом и матерью поехал в гости к её старшей сестре Злате в Каунас. – Гордин вытолкнул изо рта волну попахивающего свежим чесночком воздуха и продолжал. – Может быть, все они сегодня были бы живы... Нехама стояла бы на кухне и жарила мне яичницу, Довид готовился бы к выпускным экзаменам в гимназии, а младшенький Ицик гонял бы с близнецами этой певицы с третьего этажа мяч по Лукишкской площади, а по субботам ходил бы со мной на Завальную в синагогу... Не у кого узнать, где их могилы. Не спросишь ни у ветра, ни у птицы, ни у дерева... Боже праведный, отец не знает, где могилы сыновей, муж не знает, в какой яме зарыта его жена... Что за время, что за время! Мне говорят – Гитлер во всем виноват, а я виню себя... себя... Его глаза увлажнились. Но ему, видно, хотелось выговориться, разгрузить душу от мучивших его угрызений совести и от нетронутых залежей печали. И единственным человеком, с кем он мог поделиться, была моя мама, которую он считал и злоязычной, и взбалмошной, и неуступчивой, но бескорыстной и чуткой к чужому горю.

– И в чём вы себя, Йосл, вините? У вас же прозвище Везунчик, а не Виновник. Ведь еще за день до войны, в субботу, во всю светило солнце. Пели птицы. Зеленели деревья. Безмятежно по небу плыли облака. Бог, наш Бог спокойно сидел на самом мягком из облаков в окружении ангелов, расчёсывал свою величавую бороду, смотрел на ваш тихий и неприметный Езнас, на его улицы и домишки, полные евреев, на вашу бакалейную лавочку и молчал. Почему же Он сверху не крикнул громовым голосом своим чадам: «Чего вы, олухи, сидите, сложа руки, греетесь на солнышке, слушаете, как пичуги щебечут, и уплетаете свою фаршированную рыбу? Ведь палачи-немцы уже у вашего порога, скорей хватайте своих детей и, пока не поздно, бегите отсюда куда глаза глядят, ибо завтра начнётся вселенский погром!» Так кто же после этого виновник – вы или Он, Всемогущий и Милосердный? Нападки мамы на Вседержителя бесили Гордина, не раз он за непомерное злословье грозил ей геенной огненной, но не мог отказаться от бесед с ней, которые помогали ему коротать однообразные дни, скрашивали скуку. В спорах с этой ниспосланной слепым роком низкорослой, с горящими черным пламенем глазами соседкой он забывал про своё одиночество, чувствовал себя не складской мышью, которая от малейшего шороха кидается в страхе в подпольную щель, а прежним Йослом Гординым, бакалейщиком, членом синагогального Совета. Хена чем-то – долготерпением ли, заботливостью ли, прямодушием ли – напоминала ему покойную жену Нехаму, и он, неисправимый праведник, ловил себя на греховной мысли, что, попадись ему такая деваха в молодости, может, и с ней сладилась бы счастливая совместная жизнь. Любой разговор с мамой кончался не шумной ссорой, а нестойким и непродолжительным примирением. Перед сном Гордин в общем чайнике с выгнутым аистиным клювом заваривал себе липовый чай, наливал его в большую кружку и, верный своей привычке, в абсолютно безопасной для жизни обстановке начинал мурлыкать траурную еврейскую песенку и отправлялся в свою комнату. «Вер вет мир баглейтн Ин майн лецтн вег...» «Кто меня проводит В мой последний путь...» Не меняла своих привычек и моя мама – каждую песенку Йосла- Везунчика она ухитрялась сопровождать остроумными и колкими комментариями, а уж мимо этой, заунывной, похоронной, сам Господь Бог велел ей не проходить мимо...

– Не волнуйтесь, Йосл! – успокаивала она своего соседа. – Проводим вас! Чтобы я так жила, с честью

проводим. Может, без оркестра, без воинского салюта и без такой большой толпы, как генерала Черняховского. Но кое-кого, я думаю, обязательно соберём! Придут все ваши соседи, домоуправ, староста синагоги, богомольцы, работники типографии с еловыми венками... Только, ради Бога, сейчас не раскачивайтесь, как уточка, держите кружку с чаем крепко в руке, а то ошпаритесь... Знаете ведь, какой у нас на кухне пол – сам черт ногу сломает. Мама дурачилась, а Йосл на её дурачества не обижался, давно к ним привык, улыбался в посеребренные пережитым усы и еще громче и заунывней затягивал: «Кто меня проводит, в мой последний путь...» Благоволил к Йослу-Везунчику и мой сдержанный отец, не скорый на изъявления дружеских чувств не только к соседям, но и к своим заказчикам. Он предлагал Гордину сшить к зиме теплое пальто на ватине, но Йосл отверг его предложение, сказав, что холодов не боится, что при первой возможности обливается холодной водой в ванной, куда он может попасть только через чужую спальню, и что ему уже не перед кем щеголять в обновах. Когда мама, бывало, приглашала его к нам на праздничный обед, Гордин, отламывая кусочек халы или поддевая вилкой тушеную с сухофруктами и луком селёдку, из вежливости и благодарности задавал моему отцу вопросы о его военном прошлом.

– Вы, Шлейме, служили в артиллерии или в пехоте?

– В пехоте, – неохотно отзывался хозяин стола.

– В пехоте, наверно, куда тяжелей?.. Там и потерь больше? – выманивал у него ответы настойчивый Гордин.

– Да... – изящно расправляясь с головой фаршированного карпа, соглашался отец, но в долгую дискуссию с соседом ни за что вступать не желал... После затянувшейся паузы, которая была необходима, чтобы Шлейме не подавился коварной рыбьей костью, притаившейся в мякоти, Йосл выпекал еще один вопрос.

– А вы, Шлейме, на фронте хоть одного немца-мерзавца укокошили?

– Я стрелял в них, они стреляли в нас, а убил ли я кого-нибудь из немцев?.. – отец пожал плечами. – Было бы вообще-то хорошо, чтобы никто никого на свете не убивал.

– Так и Господь думает, – пылко поддержал его Гордин. – Но в том-то и дело, что так не получается. Почему? На все же вопросы должен быть ответ.

– Должен. Но пока, Йосл, люди ищут ответы, они отвечают друг другу на все эти каверзные и неприятные вопросы пулями и артиллерийскими снарядами. Давайте лучше выпьем по чарочке! Они чокнулись, выпили по чарке московской водки, крякнули, закусили и, закончив еврейскую пьянку, разошлись. Во время одного такого званого обеда с Гординым к нам в январскую стужу пожаловал хорошо осведомленный во всех происшествиях с евреями дядя Шмуле и сообщил печальную весть о гибели в соседнем Минске тезки моего отца – великого Соломона Михоэльса.

– Скользко было. Снег, лед. Шофер грузовика не справился с управлением и наехал на его автомобиль... Такой человек погиб, такой человек. Гордин о Соломоне Михоэльсе ничегошеньки не знал – в Езнас великий актер до войны со своей труппой на гастроли не приезжал, театрами Йосл-Везунчик никогда не интересовался. Только отец ойкнул, а мама спросила: – По радио передавали?

– А что? – вдруг взвился дядя Шмуле. – По-твоему, наше радио брешет?

– А ты всему, что с утра до вечера по радио передают, веришь? Ведь ты на месте сам не был, ничего своими глазами не видел...

– Ах, уж эти мне маловеры-евреи! Вот за это нас во всём мире не любят и отовсюду гонят.

– За что? – поинтересовался мой отец.

– За то, что мы никому не верим, всегда во всем сомневаемся, – по-армейски чётко ответил дядя Шмуле.

– А мне кажется, нас всюду не любят за другое. За то, что мы первыми готовы поверить во что угодно и убеждать в этом весь мир. А такого человека, конечно, жаль... Ближе к весне лейтенанта дядю Шмуле Дудака, еще недавно крепкого в своей вере в победу коммунизма на всей планете, уволили из того ведомства, куда его служащие, лишенные особых примет, стараясь не мозолить прохожим глаза, проскакивали не в парадные двери, а ныряли туда с заднего входа.

– Что, Шмулинке, было скользко?.. Снег, лед?.. Шофер не справился с управлением и наехал на автомобиль? – Мама помолчала и вдруг с пафосом сказала: – Портного никакой царь не может разжаловать. Снимай погоны, повесь в шкаф свой мундирчик, посыпь его нафталином, садись и шей. На черный хлеб ты всегда иголочкой заработаешь

– Да ну вас! – разозлился мой дядя и после этого с мамой долго не разговаривал. Когда потеплело, Йосл-Везунчик взял в типографии отпуск и отправился в свое родное местечко на могилы отца и матери и в гости к своему спасителю Юстинасу Гинейтису. Кладбище заросло чертополохом, по нему, между поваленными надгробьями, по-хозяйски бродили тощие, ленивые коровы и щипали первую травку, а изба Гинейтиса, прятавшего еврея Гордина в войну, была крест-накрест заколочена досками. Возле волостного комитета Йосл остановил какую-то бабу и спросил, что стало с Юстинасом Гинейтисом, чей хутор расположен недалеко от еврейского кладбища.

– А что стало?! Лесных братьев подкармливал. Так нагрянули солдаты, схватили кормильца и вывезли в Сибирь... Сам-то ты кто будешь? Не здешний вроде, с виду не наш...

– Родственник я его. Родственник... – повторил Гордин и в тот же день купил билет на последний рейсовый автобус, следовавший из Езнаса в Вильнюс. «Родственник», – стучало у Йосла в ушах, когда автобус подбрасывало на ухабах и выбоинах. Все добрые люди на свете родственники, думал подавленный Гордин, и какое счастье, что их некровное, не засвидельствованное ни раввинами, ни ксендзами родство досками крест-накрест не заколотишь и в Сибирь не сошлешь. В Вильнюс он вернулся неразговорчивый и хмурый. Заперся в своей комнате и, заспанный, вышел из неё только под утро.

– Вы на хуторе захворали, что ли? – забеспокоилась наблюдательная Хена.

– От такой поездки ни у кого здоровья не прибавится, – еще больше нахмурился Гордин.

– Что правда, то правда. Мы тоже в родную Йонаву на поклон ездили; искали-искали своих покойников, но не нашли... Ужас, разор... Приехали оттуда больные. Но я, кажется, сейчас вас, Йосл, мигом вылечу от хандры... – торжественно объявила моя мама. – Нет лучшего лекарства на свете, чем радость.

– И какая же у вас для меня приготовлена радость?

– Возрадуйтесь! Со вчерашнего дня у евреев есть свое государство... Израиль... Что ж вы стоите, как пассажир на перроне, опоздавший на свой поезд, и обалдело смотрите на меня? Подойдите поближе, обнимите, поцелуйте, – и мама подставила ему свою пухленькую щеку.

– Господи! Израиль! – лопотал он, закашлявшись от радости. – У меня же там столько родни... свояченица Эстер... шурин Эли Биншток... три племянника... – И вдруг Гордин доверил ей то, что столько лет держал от всех в секрете: – Я всегда мечтал открыть в Иерусалиме бакалейную лавочку... Может, Господь Бог услышит мои молитвы, смилуется надо мной, и я на самом деле открою её.

– Йосл! – мама окатила его своим восклицанием, как ледяной водой из проруби. – Причём тут Господь! Всё зависит от энкавэде! Ясно? От эн-ка-вэ-де! Поставят вам штампик на прошении – «Выехать разрешено», и вы уже почти в Иерусалиме за прилавком с восточными пряностями... А пока... Пока вам придётся еще тут на кухне поджарить уйму литовских яиц по два рубля за десяток, если цены на них не подскочат, и спеть еще не одну дюжину советских песен, которые вы целыми днями слушаете по бесплатному радио на своём складе. Старился Йосл, старилась его мечта. Новых советских песен мама от него на кухне не слышала. Восточные пряности на прилавке иерусалимской бакалеи ему только во сне снились. Он по-прежнему перетаскивал на типографском складе рулоны бумаги и стопы самой правдивой в мире «Правды». Прошений в энкавэде не писал, жарил свои яичницы и под привычное шипенье примуса бормотал себе под нос первые строки издавна жившего в его памяти старого гимна, который он в далёкой молодости вместе с друзьями-бейтаристами вдохновенно пел на сходках: «Од ло авду тикватейну...» «Пока жива еще надежа наша» Но надежда на то, что все евреи будут свободными жить на своей земле, была жива только в гимне, не улетучившемся из слабеющей памяти. Дядя Шмуле, который всё-таки вынужден был срочно переквалифицироваться из сотрудников министерства госбезопасности в брючника, но всё ещё, по его выражению, держал руку на пульсе всех событий, все чаще и чаще сообщал родне о дурных для евреев знаках. Во-первых, полковник Васильев перестал здороваться не только с ним, бывшим сослуживцем, но и со всеми другими евреями по двору, а ведь раньше, как чучело на ветру, всё-таки слегка наклонял голову... Во-вторых, в Москве почему-то закрыли еврейский театр и арестовали еврейских писателей. И еще... и еще, и еще...

– Ваш сынок тоже может, не приведи Господь, поплатиться за свои стишки и попасть в кутузку, – с опаской процедил Йосл-Везунчик. – Нормальный еврей стремится стать вторым Ротшильдом или Хейфецом, но что-то я не слышал, чтобы еврею позарез хотелось стать русским писателем.

– Что поделаешь, евреям хочется всего, – взгрустнула мама, решительно недовольная пристрастием сына к бумагомаранию в рифмах.

– Так-то оно так. По-моему, братья-евреи вполне могут обойтись одним графом Толстым. Я вашему стихотворцу, Хене, посоветовал бы стать адвокатом. Ведь если евреи в чём-то везде и всюду нуждаются,

так это не в русских стихотворцах и романистах, а в защитниках.

– Золотые слова, – вздохнула мама. – Но разве наш сын нас послушает?

– Для моего Довида и Ицика слово отца было законом, – сказал Йосл-Везунчик. К счастью, в нашем дворе никого не арестовали, и грозившая евреям беда прошла стороной, не задев никого из нас.

– Бог миловал, – сказал Йосл-Везунчик На самом деле приговоренные к ежедневному страху, готовые к тому, что всех нас могут ни за что, ни про что выгнать с насиженных мест, вывезти в товарных вагонах куда-то на Север, мы дотянули в «дружной семье советских народов» до смерти её отца – Сталина. «Од ло авду тикватейну» «Пока жива надежда наша», – не скрывая своей мстительной радости, снова затягивал Гордин, колдуя над искрящимся примусом и думая о том, что он еще и в самом деле может дождаться того дня, когда уедет в Израиль, где его родня своими взносами поможет ему открыть в Иерусалиме маленькую бакалейную лавочку. Перед его глазами уже маячила и вывеска над ней, Йосл попросит крупными, сверкающими буквами, как на кладбищенском надгробье, вывести на жести дорогое имя – «Нехама»... Гордин уверял мою маму, что, окажись мы все в Израиле, она за свою доброту и поддержку, за солёные огурчики и квашеную капусту будет даром получать в «Нехаме» шпроты и грецкие орехи, телячьи сосиски и субботнюю халу, сахар и соль и, конечно же, свежие киббуцные яйца, которые на мировом рынке с другими яйцами и сравнить нельзя. Потому что на земле обетованной всё по-другому, и куры несутся иначе, чем в других странах.

– Вы умная женщина, Хене. Ответьте мне, пожалуйста: зачем я, Йосл Гордин, нужен «дружной семье народов»? Разве кроме меня в Литве не найдется человека, который перетаскивал бы на складе эти кипы бумаги или складывал в левый угол свежий тираж «Правды», а в правый – «Известия»? Какими такими секретами я обладаю, чтобы меня, как собаку, держать на цепи и не пускать туда, куда мне хочется? В солдаты не гожусь, должностей никаких не занимаю, в партии не состою.

– Нас всех, Йосл, на цепи держат.

– Если они нас так не любят, какой же резон нас никуда не пускать?.. Выгоните! Дайте нам развод!..

– Ишь чего захотели!.. Ни на одного соседа Гордин не тратил столько слов, сколько на мою маму. Его подкупало её неназойливая участливость и ехидная доброжелательность, притягивали её искренность и простота в обхождении. При ней, только при ней он не стеснялся быть беспомощным и трусоватым, щедрым и рассчетливым, грубым и доверчивым, как ребёнок.

– Ждать надо, Йосл. Ждать. На свете кроме глупостей ничего быстро не делается.

– До каких пор ждать? – хорохорился Гордин. – До тех пор, пока меня с ними разведёт смерть?

– Всякое может произойти... Кого с ними развёдет смерть, а кого, как говорят цыгане, дальняя дорога. Мою маму, еще нестарую, больную, с «дружной семьей советских народов» и с обещанными дармовыми сосисками и киббуцными яйцами в иерусалимской лавочке «Нехама», к великой жалости, развела смерть. Но до самого последнего дня она старалась помочь Гордину, пыталась свести его со своей приятельницей Фрумой, польской гражданкой, и уговорить, чтобы он не упрямился и заключил с «полькой» фиктивный брак и через Польшу чин-чинарём уехал в желанный Иерусалим.

– Я хочу туда уехать честным человеком, – сказал Гордин, – без всякого шахера-махера. Говорите – транспортный брак, а если эта ваша фиктивная Фрумочка от меня не отвяжется... Что я с ней тогда буду делать?

– Что вы с ней будете делать? – усмехнулась мама. – То, что делают все мужчины с женщинами.

– Нет. Честность обрекла Йосла-Везунчика на четыре года ожидания, чтобы отправиться на Святую землю без всякого шахера-махера. Все эти четыре года подряд он каждое утро спускался к почтовому ящику, надеясь выудить оттуда ответ на вызов его израильской родни. И, не найдя никакой казенной бумажки, Йосл-Везунчик заступал, как часовой, на свой пост у примуса, принимался жарить яичницу и для поднятия духа подбадривать себя новой песней, соответствующей его сокровенной мечте: «Мы парни бравые, бравые, бравые, И чтоб не сглазили подруги нас кудрявые, Мы перед вылетом еще Их поцелуем горячо И трижды плюнем через правое плечо. Пора в путь дорогу, Дорогу дальнюю, дальнюю...» Больше всего Гордину были по душе слова «перед вылетом» и гревшее его душу предложение: «пора в путь-дорогу, дорогу дальнюю, дальнюю...». Он просто смаковал его, как свою любимую пищу – яичницу с солёными Хениными огурчиками и свежеквашеной капустой.

Смаковал, смаковал и своей незамысловатой песенкой о дальней дороге в конце концов вымолил у безжалостного ОВИРа присланное по почте разрешение на выезд. Гордин медлить не стал, никаких прощальных церемоний не намеревался устраивать – сходил на еврейское кладбище, поклонился праху моей мамы, которая всегда в самые тяжкие времена его поддерживала; криками «Кыш, кыш!» прогнал с молодой туи, нависавшей над красивым надгробьем, настырных ворон и прошептал поминальную молитву. Когда Йосл-Везунчик вернулся с кладбища, он быстро собрал свои пожитки, проверил все выездные документы и авиабилеты на Тель-Авив через Бухарест, присел, выпил с соседями на посошок и пожелал им долго не задерживаться в «дружной семье народов».

– Напишите, когда приедете, – попросил отец. – Как вас встретили родственники, как устроились на новом месте.

– Смотрите там, Йосл, в оба, – не преминул съязвить бывший кагебист, а ныне портной-брючник Шмуле. – От большого количества евреев их качество к лучшему не меняется. Там тоже вас могут за милую душу вокруг пальца обвести и оставить в дураках. Может, Бог нас и впрямь избрал среди прочих народов, но я сильно сомневаюсь, что каждый еврей в отдельности – обязательно Его избранник. Но Йосл-Везунчик не реагировал на его странные выпады и обидные напутствия. Болтает – ну и пусть себе болтает на здоровье. Гордин уже был там – в собственной бакалейной лавочке на улице Райнес, по соседству с домом его шурина Эли Бинштока и в своём резвом, не обузданном прежними утратами воображении уже аккуратно раскладывал по полочкам все товары. Долго о новом жителе Израиля его соседи в Вильнюсе ничего не знали. Писем он никому не писал, видно, с головой ушёл в торговлю привозными из-за рубежа шпротами и грецкими орехами, фирменными телячьими сосисками и киббуцными яйцами, субботними халами и отечественным вином. Правда, отцу всё-таки удалось кое-что о нём узнать от своего старого заказчика, бывшего партизана отряда «Смерть фашистам» и парторга типографии, ездившего в составе делегации Литвы на какой-то съезд ветеранов Отечественной войны в Хайфу. Сам он с Йослом-Везунчиком не встречался, говорил с ним только по телефону, да и то коротко. Гордин и впрямь открыл бакалейную лавочку под названием «Нехама», но дела у него якобы шли ни шатко, ни валко. Место было не очень доходное, да и конкуренция поджимала: куда не повернешься – такие же лавчонки, на прилавках которых – те же фирменные телячьи сосиски и ни с чем не сравнимые киббуцные яйца. Время катило вперёд, громыхая событиями. Расстрелянных писателей-евреев признали невиновными; с врачей, несправедливо осужденных к смерти и к посмертному позору, сняли убийственное клеймо отравителей; живых евреев стали понемногу отпускать к своему народу на историческую родину в Израиль; в комнату Гордина вселилась дочь директора типографии Вениамина Евсеевича Гинзбургского – студентка медфака Клара. И уже казалось, что только кривоногий примус на осиротевшей кухне напоминает о Гордине. И вдруг, незадолго до перестройки, из Иерусалима пришло письмо от шурина Йосла-Везунчика – учителя математики Эли Бинштока. На ломаном русском языке он с прискорбием извещал соседей, что Иосиф Бен Авраам Гордин на семьдесят шестом году жизни скоропостижно скончался в мемориальном парке под Иерусалимом. Усталый старик присел на свой раскладной стульчик отдохнуть под кипарисами, высаженными на его бакалейные деньги и названными в память о его погибших сыновьях Довидом и Ициком, прикорнул и больше не проснулся.

– Лавочник, а умер как настоящий праведник, – сказал дядя Шмуле, осторожно вырезая портновскими ножницами из конверта для своей коллекции редкую марку с изображением президента государства, которое еще по исстари заведенному обычаю продолжали обзывать агрессором...

– Да, Йосл – Везунчик! Не каждому дано так умереть, – выдохнул мой отец, отложил в сторону сантиметр и вышел на кухню.

– Как умереть? Что ты имеешь в виду? – спросил дядя Шмуле и, навсегда приученный к бдительности, на всякий случай сунул президента враждебного государства во внутренний карман пиджака.

– А так – сел на свежем воздухе под кипарисами на раскладной стульчик и под тихий шелест своих детей – Довида и Ицика, которых он любил больше жизни, закончил свои земные скитания... Отец взял сковороду, зажёг, как вечный огонь, примус, достал из ящика три яйца и, безбожно перевирая песенку Гордина про бравых парней и про дорогу дальнюю-дальнюю, принялся не известно для кого жарить яичницу... Март 2007

Александр Городницкий СТИХИ И ПЕСНИ Осенью 1968 года Александр Городницкий впервые приехал с авторским концертом в Киев. Хотя «концерт», пожалуй, сильно сказано. Выступал он в Зеленом театре на склонах Днепра. Эта площадка была единственной, на которой тогдашние власти позволили ему выступать. Для нас, пятнадцатилетних восторженных мальчишек, одержимых скитаниями, его песни служили своеобразным паролем, по этим песням мы определяли «своих». Они предвосхищали наши собственные странствия. И в дальних и не очень дальних походах, сидя у таежного костра, мы пели не Окуджаву, не Матвееву, не Кима, не Галича (этих авторов мы оставляли для городских посиделок, для кухонь), а Визбора и Городницкого, особенно Городницкого. В тот давний, осенний вечер, а дело происходило в октябре, публики в Зеленом театре собралось немного. Да и откуда было взяться зрителям, когда холод стоял собачий, а концерт проводился под открытым небом. Благо еще, что дождь не пошел. Но на погоду нам было наплевать. Что холод, когда перед нами стоял живой тридцатипятилетний классик жанра и под сбивчивый перебор гитарных струн (пальцы аккомпаниатора всетаки порядком мерзли) пел, почти скандировал, любимые песни… «Над Канадой», «Песня полярных летчиков», «Деревянные города», «Чистые пруды», «У Геркулесовых столбов», «Перекаты», «Атланты»… Через много лет я расспросил Александра Моисеевича об этом вечере. Он помнил все. Ясно, что в те времена (напомню, именно в 1968 году после выступления в Новосибирске началась травля Галича) устроить любой более-менее официальный концерт было чрезвычайно сложно. Чаще всего они проходили «под эгидой комсомола». В ЦК ЛКСМУ потребовали, чтобы выступающий предъявил книги своих стихов, вышедшие в советских издательствах. Накануне крохотным тиражом как раз вышел небольшой его сборник. Однако, как водится, все книжки он раздарил. Правда, у одного из киевских родственников Городницкого сборник был. Книжечку сопровождала скромная дарственная надпись: «Дорогому Иосифу от Саши». Этот экземпляр, на время выпрошенный автором, и был предоставлен властям «для вынесения окончательной резолюции». После «ознакомления» его вернули. Рядом с именем «Иосиф», жирно подчеркнутым красным карандашом, красовались вопросительный и восклицательный знаки… Понятно, что после столь глубокого прочтения Городницкий мог рассчитывать только на сцену Зеленого театра. Его жизнь настолько богата перемещениями, погружениями и взлетами, что в коротком вступительном слове к небольшой публикации глупо было бы выписывать какие-то биографические вехи. Геолог, океанолог, доктор геолого-минералогических наук, профессор, академик Российской академии естественных наук, автор множества научных работ. Из-под его пера вышло более двадцати книг стихов и мемуарной прозы. Он лауреат многих литературных премий. В 1999 году Городницкий стал первым лауреатом премии им. Б. Окуджавы... И все-таки гораздо важнее всего, о чем я пишу, остаются наша неизлечимая мальчишеская очарованность и чувство благоговейного ученичества, от которых невозможно отрешиться. Владимир Каденко ЕДВАБНЕ Меиру Строяковскому В воду речную войти попытаемся дважды: Всё изменилось вокруг со времен Гераклита. В польской земле существует местечко Едвабне, Тайна кровавая в этом местечке сокрыта. После войны на полвека умолкло местечко, Взгляд отводили поляки, которые старше, Но неожиданно вдруг объявилась утечка – Жид уцелевший, в Нью-Йорке профессором ставший. Год сорок первый, дыхание горькой полыни, Непогребенные юных жолнеров останки. Польские земли идут из огня да в полымя, – То под советские, то под немецкие танки. И возникает, над Польшею вороном рея, Эта позорная, черная эта страница, Как убивали в Едвабне поляки евреев, Чтобы деньгами и скарбом чужим поживиться. Били и мучили их, убивали не сразу, Тех, с кем годами до этого жили в соседстве, Не по приказу немецкому, не по приказу, А по велению пылкого польского сердца. Красное знамя нести заставляли раввина, Гнали по улицам через побои и ругань. После загнали под черные срубы овина

И запалили бензином политые срубы. В тот же сарай запихнули совместно с жидами Статую Ленина, сброшенную с постамента, Так и смешались, в одной захоронены яме, Пепел людской и обугленный гипс монумента. Что еще вспомнится в этом пронзительном вое, Дыме и копоти? – В общем не так уж и много: Школьник веселый играет в футбол головою Только вчера еще чтимого им педагога. Дети и женщины, и старики, и калеки, – Было их много, – не меньше полутора тысяч. Кто их припомнить сумеет в сегодняшнем веке? Кто имена потрудится на мраморе высечь? Всех извели, чтобы было другим не повадно, Чтобы от скверны очистилась Речь Посполита. В польской земле существует местечко Едвабне, Тайна кровавая в этом местечке сокрыта. Я побывал там недавно со съемочной группой, В том городке, что по-прежнему выглядит бедно. Площадь, базар, переулки, мощеные грубо, Старый костел прихожан призывает к обедне. Спросишь о прошлом, – в ответ пожимают плечами Или слова подбирают с трудом и не быстро. Как им живется, им сладко ли спится ночами, Внукам людей, совершавших когда-то убийства? Мэр городка черноусый по имени Кшиштоф Дал интервью, озираясь на окна в испуге: «Да, убивали поляки, конечно, но тише, – Этого нынче никто не признает в округе». Что до прелатов – ответ их всегда одинаков: «Те и виновны, что в общей укрылись могиле, – Сами себя и сожгли, чтобы после поляков В том обвинять, что они никогда не творили». Стебли травы пробиваются из-под суглинка, В нынешнем веке минувшее так ли уж важно? В польской истории нету названья «Треблинка», В польской истории нету названья «Едвабне». Мир убиенным, землей безымянною ставшим, Красным бурьяном, встающим над склоном покатым. В русской истории нету названья «Осташков», В русской истории нету названия «Катынь». Ветер в два пальца свистит, как раскосый кочевник. Дождик танцует по сумрачному бездорожью. Новые школьники новый листают учебник, – Новая кровь открывается старою ложью.

2001 ПОМИНАЛЬНАЯ ИДИШУ (песня) Только наружу из дому выйдешь, Сразу увидишь: Кончился идиш, кончился идиш, Кончился идиш. В Чешских Градчанах, Вене и Вильно, Минске и Польше, Там, где звучал он прежде обильно, Нет его больше. Тех, кто в местечках некогда жил им, Нет на погостах, – В небо унес их черный и жирный Дым холокоста.

Кончили разом пулей и газом С племенем мерзким, Чтоб не мешала эта зараза «Hebru» с немецким. То, чем гремели некогда Зускин Или Михоэлс, Перемогая словом изустным Время лихое, То, чем дышали некогда Маркиш Или Алейхем, Бывшее громким, бывшее ярким, Сделалось ветхим. В книге потомков вырвана с корнем Эта страница С песней о том, как Ицик упорно Хочет жениться. В будущем где-то жизни без гетто Им пожелай-ка! Тум, балалайка, шпиль, балалайка, Штиль, балалайка. Те, в ком когда-то звонкое слово Зрело и крепло, Прахом безмолвным сделались снова, Горсткою пепла. Пыльные книги смотрят в обиде В снежную замять. Кончился идиш, кончился идиш, – Вечная память!

2000 МЕЧ И ПОСОХ Мне жгли лицо Полярный Север И Антарктида. Я видел посох Моисея И меч Давида, В Стамбуле, во дворце султана С огромным садом, Они под куполом стеклянным Хранятся рядом. Я целый час смотрел украдкой, Не сняв котомки, На меч с тяжелой рукояткой И посох тонкий, Слова забывшейся молитвы Прося у Бога. Один – сражения и битвы, Другой – дорога. О, юных лет былые даты, Пора вопросов! Я мог бы выбрать меч когда-то, Но выбрал посох. Я шел туда, где небо стынет, Вослед пророку, И солнце желтое пустыни Висело сбоку. Я плелся выжженной травою Над преисподней, Но над чужою головою Меча не поднял.

Я брел проулками предместий Вдали от тронов, Но ни для славы, ни для мести, Меча не тронул. И не горюю я нимало, В безвестность канув, Что не сгубил ни птахи малой, Ни великанов. Для жизни выбирает каждый Доступный способ. Не сожалею, что однажды Я выбрал посох.

2002 ИТАКА Солнце Эллады, яви ослепительный лик свой В шорохе гальки и сладостных ритмах сертаки! В бойне троянской и жаркой постели Калипсо Не позабыть Одиссею любимой Итаки. Груда камней, где и места для пастбища нету. Ветхий дворец, где сутулая ждет Пенелопа. Стоит ли рваться туда, огибая планету, Спорить со Сциллою, глаз выжигать у циклопа? Не отвернуть кораблю от невидимой цели. В топоте конском и мате ахейской атаки, Хрюкая хряком меж ног золотистых Цирцеи, Не позабыть Одиссею любимой Итаки. Он возвратится туда стариком, не героем. Дом разоренный, жена в седине и морщинах. Где же трофеи тобою ограбленной Трои? Где ордена, что так ценятся нынче в мужчинах? Но не обманут героя ни Арес, ни Эрос, Не поглотит Посейдон в атлантическом мраке. В жарких краях и в полярном сиянии Эос Не позабыть Одиссею любимой Итаки. В горе и странствиях, лица упрятав в ладони, В зное пустынь и холодном арктическом дыме, Кто бы мы были без этой легенды о доме, Горстки камней, что наивно считаем своими?

2002 БАЛЛАДА О ФОТОЛЮБИТЕЛЕ Герхард Марквард, Германии скромный солдат, В мирной жизни машиностроитель, На Земле проживавший полвека назад, Был отчаянный фотолюбитель. Он старался во всю свою юную прыть Фатерлянду казаться полезным. В полевой жандармерии славно служить И крестом красоваться железным. В Белоруссии, в грозные эти года, На суровых дорогах военных, Он насиловал женщин, и жег города, И пристреливал раненых пленных. И везде, на опушке, где хаты горят, Над убитою стоя еврейкой,

Всё, что видел в округе, снимал он подряд Безотказною старенькой «лейкой». Гитлерюгенда преданный ученик, Как его ни сгибала работа, Он всегда заносил аккуратно в дневник, Где какое им сделано фото. Застрелил на базаре под Гомелем он Старика, голодавшего в гетто, И второй для контроля истратил патрон, И никто бы не ведал про это. Он калек до могильных дотаскивал ям, И, схватив рукоять пистолета, Беззащитные жертвы расстреливал сам, И никто бы не ведал про это. Развеселою ротой своею любим, Он снимался под Оршею где-то, У виска партизана держа карабин, И никто бы не ведал про это. Я смотрю на его неулыбчивый рот, На газетную ретушь портрета, И досада меня запоздалая жжет, Что никто бы не ведал про это, Если б сам он, наивный и преданный пес, Исполнитель приказов ретивый, На себя самого невзначай не донес, Проявляя свои негативы. Был альбом в пятьдесят обнаружен втором. Десять дней проведя в Моабите, Наградил и себя деревянным крестом Незадачливый фотолюбитель. Он оставил двоих малолетних детей, И жену, и каталог предлинный Фотографий своих, ежедневных затей С аппаратом поклонник невинный. Я сижу в ресторане у Эльбы реки, Вспоминая забытые были, А вокруг улыбаются мне старики, Что сниматься тогда не любили.

2002 РАХИЛЬ (песня) Подпирая щеку рукой, От житейских устав невзгод, Я на снимок гляжу с тоской, А на снимке Двадцатый год. Над местечком клубится пыль, Облетает вишневый цвет. Мою маму зовут Рахиль, Моей маме двенадцать лет. Под зеленым ковром травы Моя мама теперь лежит. Ей защитой не стал, увы, Ненадежный Давидов щит. И кого из своих родных Ненароком ни назову, Кто стареет в краях иных, Кто убитый лежит во рву. Завершая урочный бег, Солнце плавится за горой.

Двадцать первый тревожный век Завершает свой год второй. Выгорает седой ковыль, Старый город во мглу одет. Мою внучку зовут Рахиль, Моей внучке двенадцать лет. Пусть поет ей весенний хор, Пусть минует ее слеза. И глядят на меня в упор Юной мамы моей глаза. Отпусти нам, Господь, грехи И детей упаси от бед. Мою внучку зовут Рахиль, Моей внучке двенадцать лет.

2002 ПОСЛЕДНИЙ ПАРОХОД Это стало теперь легендою, – Год далекий двадцать второй, Уплывает интеллигенция, Покидая советский строй. Уезжают бердяевы, лосевы, Бесполезные для страны: Ни историки, ни философы Революции не нужны. Этой дальней командировкою Заменяют им полный срок. Над распахнутой мышеловкою Пароходный кричит гудок. Им даруется индульгенция. Пролетарской страны позор, Уплывает интеллигенция, Изгоняется за бугор. Не ежовы их ждут и берии, Не расстрелы и не ГУЛАГ, – Их, покуда живых, империя Под чужой выпускает флаг. То ли в Англию, то ли в Грецию, Над пожитками хлопоча, Уплывает интеллигенция, С изволения Ильича. Ну, а если кто опрометчиво Не покинет свои дома, Тем другие пути намечены, – Беломорье и Колыма. Чем возиться с литературою, Было б проще пустить в расход. Провожают чекисты хмурые Отплывающий пароход. Огареву вослед и Герцену, На изгнанье обречена, Уплывает интеллигенция, Не заплачет по ней страна. Скоро здесь, кроме мелкой сволочи, Не останется ни души. Помаши им вдогонку, Вовочка, Обязательно помаши.

2002 ***

Отца никак не вспомню молодым: Всё седина, да лысина, да кашель. Завидую родителям моим, Ни почестей, ни денег не снискавшим. Завидую, со временем ценя В наследство мне доставшиеся гены, Их жизни, недоступной для меня, Где нету ни обмана, ни измены. Безропотной покорности судьбе, Пренебреженью к холоду и боли, Умению быть равными себе И презирать торгашество любое. Они, весь век горбатя на страну, Не нажили квартиру или виллу, Деля при жизни комнатку одну, А после смерти — тесную могилу. Чем мы живем сегодня и горим? Что в полумраке будущего ищем? Завидую родителям моим, Наивным, обездоленным и нищим.

2002 ПОПУТЧИК Под крылом над спящим Ленинградом Небо разгорается в дыму. Мой сосед, со мной сидящий рядом, Он куда летит и почему? Осторожным удивленным глазом Он в окно глядит на облака. Он покуда не женат ни разу И друзей не хоронил пока. Снежного не покидал причала, С черной не соседствовал бедой. Он худой, носатый и курчавый, – Я сутулый, лысый и седой. Повидал пока он в жизни мало, В дальний отправляясь перелет. Ждет его на Мойке дома мама, А меня никто уже не ждет. Как бы жизнь свою построил, если Все начать сначала, не пойму. Мой двойник, сидящий рядом в кресле, Он куда летит и почему? Снова оказалось по пути нам, Неразрывным связанным родством. Я лечу на турбореактивном, Он еще на старом — винтовом. За окошком сгустки черной влаги Превращает солнце в молоко. Далеко лететь ему, бедняге, – Мне уже – совсем недалеко. Пропасти под облаками круты. На Востоке теплится рассвет. Мы летим по одному маршруту

С разницею в пять десятков лет.

2003 СТАРАЯ РУССА Я побывал на кладбище немецких Солдат, убитых в памятной войне, Открытом, вопреки желанью местных Властей, в озерной этой стороне Близ Новгорода. Маленький поселок Среди лесной болотистой земли. Сюда с утра туристов невеселых Автобусы сегодня привезли. Никак не думал, говоря по правде, Что здесь я буду снова, черт возьми! Сюда я в сорок первом был отправлен С другими ленинградскими детьми. Дошкольные забывшиеся были, Голодные военные года. Нас, помнится, под Вишерой бомбили, Мы под вагоны прятались тогда. А на могилах зажигали свечи, И раздавался иноземный плач, И митинга торжественные речи Переводил старательно толмач. И отыскать родителей желая Скорее, при букетах и венках, Вокруг толпа стояла пожилая Со старенькими снимками в руках. На снимках безмятежно улыбались Лихие парни — кровь да молоко. От них жетоны ржавые остались, В которых разобраться нелегко. В пороховом рассеявшемся дыме От жизней их не отыскать концов. И горько дети плакали седые Над найденным пристанищем отцов. Живых и павших – всех мне было жаль их, Хотя прекрасно я соображал, Что если бы они здесь не лежали, То я бы, вероятно, здесь лежал. Потом уснуть не мог я до рассвета. И месяц, умиравший за окном, Светился, как зависшая ракета, Над железнодорожным полотном.

2003 СТИХИ О ЯЗЫКЕ Следы иврита в русском языке: Вот «колбаса» – изделие из мяса, И прочих слов на ум приходит масса, Когда припомнишь их накоротке. Здесь слово «кремль» – крепость на холме, И родственники – на иврите «кровим», Что означает «близкие по крови», И слово «шмон», рожденное в тюрьме. Немецких слов немало в языке: Вот «ярмарка» или «солдат», к примеру. Понять нетрудно, их беря на веру, Что мы близки, как пальцы на руке. И слов других довольно наберем В ночном краю, где стужей дышит тундра.

Таких, как слово грозное «полундра», Привезенное на Москву Петром, Что по-голландски значит «берегись», И пахнет морем, солью и канатом, Суля еще неведомую жизнь В Европу устремленным азиатам. Татарских слов немало в языке, И греческих, и датских или шведских. Не так уж мало аргументов веских, Что все ручьи сливаются в реке. Еще костры слагаются из книг, Еще готовит ненависть парад свой, Но терпеливо учит нас язык Доверию, общению и братству.

2003 ЦАРЬ ДАВИД Первый бард на планете, пастух иудейский Давид, Что плясал от восторга во время общения с Богом, Отчего и сегодня еврей в лапсердаке убогом При молитве качаться вперед и назад норовит. И тебе, говорят, с сыновьями не слишком везло, Ты чужую жену возжелал, несмотря на запреты. Научи различать, где добро обитает, где зло, — То, что тысячи лет различать не умеют поэты. Научи меня счастью коротких любовных минут, Темной ярости боя и светлому пенью кифары, Научи меня стойкости, если друзья предадут, Потому что, как ты, скоро немощным стану и старым. Давний предок таинственный, царь моей древней страны, О тебе, постарев, вспоминаю всё чаще сегодня. Научи меня петь, не жалея себя и струны, А порвется струна — так на это уж воля Господня. Пусть тучнеют стада меж библейских зеленых полей, Где звенят твои песни, земным не подвластные срокам, И склонились посланцы у пыльной гробницы твоей Трех враждебных религий, тебя объявивших пророком.

2003

Олександр Бобошко ВІРШІ *** «Сперечайтесь! Не будьте дітьми ви… Годі рвати кишені дулями. Пан отбман тільки радітимуть, Що не всі однаково думають…» Розпинається головуючий, Так старається, голлівудячи, – Марно: жодної спроби спротиву. Все давно – i без нас – розпродано. Нас минулими напівкультами I налякано, i підкуплено… Чи ніхто не пише на відео? «За!!» – злітають правиці віддано… *** «...І робитимуть вам погоду Не художники й не поети, А перевертні у погонах Та перевертні в еполетах. І зазнаєте ви наруги Від нащадків царських династій. І носитимуть вам дарунки Не волхви – підступні данайці…» І розтанув привид віщунки. Защеміло в серці відчутно. Ще не раз псуватиме спокій Про жахливе пророцтво спогад… *** Тобі й тепер живеться досить солодко – Отримав ордена: Меморіал тобою ж репресованих Тобою створено. А тих, за ким ніколи ти не плакав, Нічим не втішиш... Почервоній: ти ж був у перших лавах, Між найлютіших...

Инна Лесовая ФЕВРАЛЬ Февраль поплыл, как леденец. Всё заблестело, заскользило, в глазах от света засквозило – и кажется: зиме конец. Но это лишь десант весенний. Так… репетиция, эскиз… Похолодает в воскресенье. А парк угрелся и раскис. Сугробы всё плотней, всё ниже, сосульки солнце жадно лижет, и воздух, свежий и сырой, как будто набран из колодца – не дышится, а залпом пьется. И пахнет мокрою корой. Спешит старушка по аллее. Весь институт ее лелеет! Она – история. Она объединяет времена. Была женою Кузьмина – второй. И первой – Кузнецова. И рассказать всегда готова, как в детстве видела Толстого, и как отец ее был с Ге почти на дружеской ноге. Она бывала у Шагала, Серебряковой помогала, она любила Бурлюка… Так пусть работает пока – хотя бы даже понарошку! Зачем она сошла с дорожки?! Под нею провалился наст. Там не пройти сейчас и кошке! Дрожат реликтовые ножки. О, кто же руку ей подаст? Она глядит на снег со страхом: он сверху тверд, как мокрый сахар, а снизу – как арбуз гнилой. Декан – красавец пожилой – спешит на помощь к ней галантно. Покуда юные таланты, изрядно удлиняя путь, стремятся лужу обогнуть – он прямо по воде ступает. И кажется, что снег горит, и радость в воздухе парит – такая, Господи, такая! Душа… О, нет, не улетает… Ей хорошо внутри, в тепле. И все чуть-чуть навеселе. И с кем-то хочется делиться блаженной нежностью своей,

и у очнувшихся ветвей с надеждой пульс считают птицы. И ветерок несет с реки возни ребячьей отголоски, и всё друг другу дарит блестки и посылает огоньки… Завхоз глядит из-под руки. На снег, на дворника орет: «Развел такие Гималаи!» Потоп великий обещает и небывалый гололед. Вдали бренчат трамваи бодро, гремят этюдники по бедрам, пестреют розы на платках, играет солнце на очках. Взмывая завитками ввысь, над снегом легкий пар блуждает, как будто медленно решает: улечься или вознестись. А перед входом в институт растет асфальтовый лоскут, и ощущение так остро! Как будто выбрался на остров, ступил – и понял, что спасен. И девочки со всех сторон в темно-оранжевое зданье спешат, как будто на свиданье, и дверью хлопают входной. И нет дурнушки ни одной! На клумбе гибнет изваянье в изящном стиле Модильяни. Усердье проявив и вкус, его построил третий курс. Шедевр три раза подновляли, но этот дивный день едва ли красавица переживет. Она всю зиму здесь лежала – и вот стекает с пьедестала. Нерасторопный дух ее над тающим витает телом. И на снегу слепяще-белом огни несметные, лучась, фехтуют. Кажется, сейчас сиянье это вверх метнется, и что-то новое начнется, и кажется, что первый раз увидел небо голубое! А у обочин слой за слоем всплывает акварельно грязь. Воркуют двое на крыльце. Бликуют на ее лице надежда, радость и тревога. Она по виду недотрога, и он, похоже, не нахал… Но, господи, какой накал! И как барьер последний шаток! Не простудились бы без шапок

и в незастегнутых пальто! Он шепчет ей известно что… Не поженились бы случайно! У парка вид почти венчальный. И с криками «Вранье! Вранье!» взлетает тучей воронье. Аудитория… Ступени… До пола окна. Тишина. Натурщица на возвышенье. Раскинув толстые колени, о жизни думает она на фоне выгоревших тканей и пыльных гипсовых голов. Профессор скучен и суров. Нет, он приветствовать готов Плоды студенческих исканий: Все эти выверты и пятна по-своему вполне занятны… Ему истраченных холстов и красок, в общем-то, не жалко – он сам учился год у Фалька! С одним не может он смириться: четвертый час сидит девица! Гогеновские губы, нос! Пучок нечесаных волос! И вся – из дрожжевого теста, которому под кожей тесно! А для какой, скажите, блажи, раз на нее не смотрят даже?! Вот так бы написать ее, как есть! И буркнув: «Дурачье…» – он отбывает с видом постным. За окнами снега и сосны. Дождавшись честно перерыва, доброжелательно-сонлива, пока студенты курят где-то, натура бродит меж мольбертов, небрежно запахнув халат, среди своих изображений (скорее, впрочем, искажений…) и хвалит, хвалит всё подряд. Она подкована уже, Пикассо знает и Леже, и то, что реализм не в моде. Она чуть-чуть назад отходит и вдохновенно щурит глаз: «Вот здесь я лучше удалась… А что… по-моему, похоже! Но только в жизни я моложе…» – мычит раздумчиво она. И все кивают ей согласно. Тем более, что жизнь прекрасна и дышит в форточку весна.

2005

«КИЕВ ПОНЕМНОГУ ПРЕВРАЩАЕТСЯ В ГЛУХУЮ ПРОВИНЦИЮ…» Письма В.Н. Вайсблата П.Д. Эттингеру Письма, вошедшие в эту публикацию, пролежали свыше шестидесяти лет в Архиве ГМИИ им. Пушкина в Москве, в огромном фонде известного коллекционера и искусствоведа Павла Давидовича Эттингера (1866– 1948). Уроженец польского Люблина, получивший образование в Германии и Риге, П.Д. Эттингер уехал в Москву и начал службу скромного банковского работника. Это не помешало активному участию в периодической печати тех лет – его многочисленные рецензии на художественные выставки появлялись под псевдонимом «Любитель». Было ли это признанием в дилетантизме или признанием в любви к искусству? Кроме московских газет, его статьи появлялись в журнале «Мир искусства», в мюнхенском «Ди Кунст», лондонском «Студио» и многих других. Этому способствовало и знание П.Д. Эттингером огромного количества языков – свыше двенадцати, что чуть не обернулось трагедией уже при новом, большевистском режиме. Директор Литературного музея Бонч-Бруевич в 1937 году доносил в НКВД: Эттингер мало того, что самовольно заявился в музей, когда там находились писатели из буржуазной Латвии, но еще и заговорил с ними на их родном языке!.. Но все обошлось… он «был отсечен и выдворен…».

В 1911 году Эттингер вышел на пенсию, чтобы полностью посвятить себя занятиям искусством, коллекционированию и общению с близкими ему по духу деятелями культуры. Эттингер обладал прекрасным вкусом, который позволил ему рано понять и оценить новые течения в русском искусстве начала века и зафиксировать влияние русских художников на мировое искусство всего ХХ столетия. Как позже писал об Эттингере в своих воспоминаниях выдающийся русский график А. Гончаров: «…У него был прекрасный вкус, и он безошибочно мог отделять плохое от хорошего, искреннее от надуманного, серьезное от пустякового. Он не получил искусствоведческого образования, просто его глубокая любовь к искусству – графическому в самую первую очередь – и желание чем только возможно помочь, содействовать художникам делали его тонким знатоком и добрым другом. Жил он одиноко в большой комнате, так заваленной книгами, что пройти от двери до его небольшого стола и узкой кровати можно было лишь по узенькому проходу между ними. Но он хорошо знал – где какая книга лежит, и если тебе было нужно обратиться к нему за какой-либо книжной помощью, то нужная книга находилась им в тот же день. Распорядок его жизни был железный – с утра до обеда он работал дома, а затем ежедневно посещал художников, в иные вечера отправляясь на заседания Русского общества друзей книги или на обсуждение выставок и другие встречи. Желая прийти к художнику, в частности, ко мне – он накануне звонил по телефону, справлялся, не занят ли я завтрашний день, и если узнавал, что я буду свободен, сообщал, что в таком-то часу он ко мне придет. Конечно, для него я бывал всегда свободен. К его приходу надо было приготовить чай, варенье и какое-нибудь печенье. Во время беседы за чайным столом он как бы невзначай спрашивал о моих делах и новых работах. Это значило, что все ему нужно было показать. Он внимательно рассматривал каждый рисунок или каждый оттиск и, если молчал и откладывал его в сторону, то этим давал понять, что это ничего, но если говорил, что «так сказательно» интересно, то это значило, что он этим вполне удовлетворен и оттиск ему надо было подарить. Что каждый из нас всегда и делал. Он был немногословен, глубоких искусствоведческих суждений не высказывал, но всем своим отношением старался поддерживать в художнике уверенность в своих силах». Свою огромную коллекцию Эттингер начинал собирать с конца ХІХ века – с пригласительных билетов, репродукций, визиток, открыток, афиш. Позже, под влиянием своего родственника, выдающегося русского живописца и графика Л.О. Пастернака, Эттингер увлекся рисунками, гравюрой и графикой. Кстати, именно Л.О. Пастернаку Павел Давидович был обязан своим знакомством с Рильке: по рекомендации Леонида Осиповича Эттингер в мае 1900 года посетил поэта в гостинице, во время его краткого пребывания в Москве. Благодаря этому знакомству Эттингер завязал полезные для него связи с немецкими издателями. Большая и интересная переписка Эттингера с Рильке уже опубликована. К слову сказать, Эттингер в небогатые 20-е годы носил пальто, присланное ему в подарок еще одним выдающимся немецким писателем

– Стефаном Цвейгом… Список художников, с которыми он близко дружил, о которых писал и чьи работы собирал, огромен: Коровин, Репин, Богаевский, Купреянов, практически весь круг «Мира искусств» – Бакст, Добужинский, Сомов, Лансере, Бенуа, Митрохин, Нарбут. Перечень корреспондентов Павла Давидовича и количество писем к нему, хранящихся в его фонде, потрясает: от Бенуа и Сомова – до Марка Шагала и И. Зильберштейна, всего – свыше 10.000 писем. После 1917 года Эттингер продолжал писать статьи и коллекционировать – в его собрании появились Анненков, Купреянов, Нивинский, Осмеркин, Фаворский, Юон, Ватагин, Крымов, Кончаловский, Митурич, Малевич, Петров-Водкин, Татлин, С. Шор... Умер П. Эттингер в своей квартире, т.н. «пещере Эттингера», в Москве в 1948 году, успев завещать всю свою коллекцию, которая насчитывает свыше 12.000 произведений, а также архив в ГМИИ им. Пушкина. Среди прочего в этом архиве находятся письма искусствоведа, переводчика, издателя, коллекционера Владимира Наумовича Вайсблата (1882–1945) к П.Д. Эттингеру. Вероятно, знакомство Эттингера с Вайсблатом могло произойти в 1905-1906 годах, когда тот, отучившись в Гейдельбергском университете, познакомившись с великим Максом Рейнгхардом и загоревшись идеей создания современного театра в России, вернулся в Киев, начал писать статьи о театре в петербургских и московских изданиях, поддержал мысль Шолом-Алейхема о создании еврейского театра в России, написал пьесу «К солнцу» и начал собирать плакаты, афиши и прочие театрально-художественные вещи. Во всяком случае, в Каталоге печатного отдела Всероссийской Выставки 1913 года в Киеве указано, что отдел плакатов составляют коллекции художественных реклам, плакатов и пр. из коллекции П. Эттингера и Александра Гера (псевдоним В. Вайсблата) и актера МХТ Н. Попова. Из переписки видно, что В. Вайсблат знакомил Эттингера со всеми событиями в Киеве, иногда не стесняясь в характеристиках тех или иных людей. Но вникая глубже в события тех лет и в биографии людей, которые упомянуты в письмах, не согласиться с их характеристиками нельзя. До революции В. Вайсблат успел написать несколько пьес, составить известнейшие в России сборники «Чтец-Декламатор», опубликовать множество статей по истории книги, графики, о современном драматическом и балетном театре в журналах «Русский Библиофил», «Искусство и печатное дело», «Дер Фрайд», «Аполлон» и др., выпустить немецко-русский и русско-немецкий словари, участвовать в Международной выставке печатного дела и графики (т.н. «БУГРА») в Лейпциге в 1914 году и многое другое. Среди его знакомых – деятели культуры России и Германии, Бенуа, Горький, Шолом-Алейхем, Бялик, Станиславский. Начавшаяся Первая мировая застала В. Вайсблата в Лейпциге, русских подданных – участников Выставки – интернировали в Данию, оттуда он вернулся в предреволюционный Киев. С 1917 года Владимир Вайсблат – активный участник всех культурных процессов в Киеве. Нужно учесть, что этот город в ту пору стал убежищем для многих представителей московской и петроградской творческой интеллигенции – актеров, музыкантов, художников, литераторов. Многие бежали от большевиков, чтобы искать возможность выехать в Европу, другие надеялись переждать революционные события, временную разруху и голод в Киеве. На киевских улицах в те дни можно было увидеть Мандельштама и Собинова, Сувчинского и Челищева, А. Экстер и Марджанова, Эренбурга, Г. Нейгауза (который, по семейному преданию, носил фрак Владимира Вайсблата), Г. Лукомского, М. Мордкина, Р. Глиэра, Б. Нижинскую и многих других. Появлялись (и так же быстро закрывались) издательства, новые театры, журналы, художественные и балетные школы. В то же время город переходил в руки то большевиков, то белых, здесь же Центральной Радой была провозглашена независимость Украины, создавался гетманат, выступал монархист Шульгин, позже город был оккупирован немецкими, польскими войсками… Но уже в начале 1921 года большевики окончательно укрепились в Киеве – и постепенно город начал превращаться в провинциальный: постепенное уничтожение и отток (или бегство) интеллигенции, перенос столицы Украины в Харьков (до 1934 года) – все это вызывало упадок настроений оставшихся в городе деятелей культуры. О превращении Киева в провинцию написано немало, в том числе: «…я был счастлив, наконец-то попаду в Москву. Измученный «переворотами» и «недоворотами», Киев с трудом поддерживал связь со столицей. Книги доходили редко, о спектаклях в новых и старых театрах Москвы мы узнавали от случайно «приезжавших оттуда людей»… » (А. Дейч). А вот что в письме к своему американскому знакомому пишет академик М.С. Грушевский : «...Київ нині глуха провінція, і щоб що-небудь робити, треба або щомісяця заглядати до Харкова, або в Харкові сидіти...» (25 апреля 1924 г.). Этому периоду посвящены печальные строки в письмах В.Н. Вайсблата – и по поводу открывшейся киевской Академии художеств, и о закрытии типографий, о жесткой экономии средств и пр. Становится ясна тревога Вайсблата за свое будущее положение в городе, оторванном от полноценной жизни и желание поменять что-либо в своем собственном положении… С 1923 года В.Н. Вайсблат начинает работать в Институте книговедения (т.н. УНИК), вначале заместителем председателя комиссии книги (Н. Макаренко), позже – в должности профессора этой комиссии. В это же время под его руководством выпускаются в украинских издательствах книги М. Грушевского, К. Грушевской, С. Ефремова, классика мировой литературы и пр.

Чрезвычайно ценны письма, в которых идет речь о выдающемся художнике-графике Г.И. Нарбуте (1886– 1920). Об участии Вайсблата в составлении сборника, посвященного Г. Нарбуту, можно прочесть в тщательном исследовании историка С. Белоконя: созданный длительными стараниями замечательных профессионалов, сборник – весь его уже изготовленный тираж – был пущен под нож по повелению властей. Сын Г. Нарбута – Данило Нарбут, украинский сценограф свидетельствует об отце и В. Вайсблате: «… они были очень дружны особенно в киевский период жизни Георгия Ивановича, и вместе они создавали первые украинские книги… В. Вайсблат был одним из лучших полиграфистов и художественных редакторов того времени в СССР». В Каталоге посмертной выставки Г. Нарбута, которая состоялась в Киеве в 1926 году, указано, что Комитет Всеукраинского Исторического музея им. Шевченко выражает благодарность «...отдельным лицам, которые помогли создать выставку», в том числе В. Вайсблату и П. Эттингеру (Москва)... В начале 1930 усилились репрессии – многие друзья и знакомые В. Вайсблата были арестованы. Его самого спас известный литературовед С. И. Маслов, найдя место для В. Н. в отделе старопечатных книг Библиотеки при АН УССР (сентябрь 1933 – сентябрь 1934 гг.), позже – до начала войны – В. Вайсблат работал техредактором в Медиздате УССР и успел выпустить многие научные работы украинских медиков. Во время войны семья Владимира Вайсблата находилась в эвакуации в Средней Азии. Вернувшись в 1943 в Киев, В.Н. Вайсблат начал работать над книгой «Врачи в годы войны», – но не успел ее закончить. В начале 1945 он умер от тифа. Публикуемая переписка В.Н. Вайсблата с П.Д. Эттингером проливает свет на неизвестные или забытые страницы истории отечественной культуры. Оригиналы всех писем – в Архиве ГМИИ им. А. С. Пушкина (Москва) Ф. 29 (П.Д. Эттингер) 1 4\12\1913 Мне стыдно перед Вами, многоуважаемый Павел Давидович! Простите, Бога ради. Вы были недавно, кажется, у родных, а потому, наверное, поймете меня. Моя мать была серьезно больна. Вот и все, что могу сказать в свое оправдание. Выставку закончил (1). Морального удовлетворения, конечно, не было. Да, пожалуй, и быть не могло. Подробно о выставке я написал сегодня в «Русс<кий> Биб<лиофил>» (2). Надеюсь – напечатает. «Искусство»(3), к сожалению (а может быть, наконец-то!), закрывается. «Редакция» оправдывается отсутствием подписчиков и сотрудников. Т.е., ни тела, ни души. Есть ли смысл, Павел Давидович, написать о еврейских старопечатных книгах? Материала, сверх ожидания, нашел в Киеве очень много. Тяжело, в общем, жить в нашем Киеве. – Утешаемся теперь ожиданием известий из СПб. Мне летом еще предложено было работать на Лейпцигской Internatoinal Ausstellung fur grafik(4) (в русском отделе, конечно). До сих пор нет официального извещения. Завтра В.С. Кульженко(5) едет в Петербург и он, так или иначе, сдвинет дело. Буду очень рад, если осчастливите письмом. Надеюсь впредь иметь возможность быть более аккуратным. С глубоким уважением и сердечным приветом В. Вайсблат Примечания.

1 «Всероссийская фабрично-заводская, торгово-промышленная и научно-художественная выставка», как гласило официальное ее название, проходила в Киеве с мая по октябрь 1913 года. На этой выставке в секции печатного дела была специально устроена, – Выставка плакатов, организация которой была поручена киевскому издателю В.С. Кульженко, режиссеру и актеру МХТ Н.А. Попову и В.Н. Вайсблату. Плакаты «иностранных художников» из своего собрания дал и П.Д. Эттингер.

2 Статья, посвященная Всероссийской выставке 1913 года в Киеве, появилась в этом журнале в № 1 (январь) за 1914 год под названием: «Письмо из Киева. Печатное дело на Всероссийской выставке 1913 г. в Киеве», подписанная «Александр Гер» (псевдоним В.Н. Вайсблата). Но еще в 1912 году там же были опубликованы небольшие заметки, рассказывающие о подготовке к проведению выставки (см. № 6 за 1912 г., а также №№ 1 и 3 за 1913 г. журнала «Русский библиофил»).

3 Журнал «Искусство и печатное дело» выходил в Киеве с 1909 по 1914 год под различными названиями: «Искусство в Южной России», «Искусство. Живопись. Графика. Художественная печать» – и освещал вопросы искусства, как отечественного, так и зарубежного, уделял внимание книговедческим проблемам, полиграфии, театру, литературоведению. Редактором журнала были его издатель В.С. Кульженко и художник-искусствовед С.П. Яремич. Более подробно о журнале и его содержании см.: Рудзицкий А. «Указатель содержания журналов «Искусство и печатное дело» и т.д. (Киев, Академия Наук Украины, 1991).

4 Полное русское название: Международная выставка печатного дела и графики. Выставка открылась в мае 1914 года и фактически была прекращена с началом Первой мировой войны, в сентябре того же года. Русские участники выставки, в т.ч. В.Н. Вайсблат, были интернированы в Данию. О выставке см.: Каталог Русского отдела Международной выставки печатного дела и графики в Лейпциге (Москва, 1914); а также: Рудзицкий А. Мирное соревнование народов (ж. «Библиотекарь», № 3, 1990); его же: Ein Blick zuruck auf die «Bugra» von 1914 (ж. «Papier und Druck», № 38, 1989).

5 Василий Степанович Кульженко (1865–1934) – ближайший друг В. Вайсблата, издатель, искусствовед, полиграфист. С 1924 г. – преподаватель Киевского художественного института. Издатель журнала «Искусство и печатное дело», основатель Киевской Школы печатного дела, сотрудник Украинского научного института книговедения (в 1924–1928 гг.). Умер в Киеве.

2 17\12 \1913 Многоуважаемый Павел Давидович! Сто пушечных выстрелов – и еще один! «Искусство» не закрывается. Эту новость привез Вас<илий> Степ<анович> из Петербурга. Оказывается, в П<етербурге> журнал знают и ценят. В этом В.С. теперь убедился. А в Киеве казалось, что он никому не нужен. (В Министерстве Т<орговли> и Пр<омышленности> даже субсидию предлагали, от которой В.С. любезно отказался). Волынский(1), Крамаренко(2), Бенуа(3), Рославлев(4), Леман(5) и др. обещали статьи и издание журнала продолжается. Программа расширяется, подзаголовок опять меняется: «Искусство: Графика, живопись и художественная промышленность»6. Печататься будет журнал в ограниченном количестве экземпляров (не более 100 штук). Соответственно с этим возвышается и подписная плата. В.С. набрался в СПб храбрости. И моментами кажется, будто даже знает, чего хочет. Что касается статьи о евр<ейских> староп<ечатных> книгах, то В.С. не прочь напечатать ее в «Искусстве». Только не в начале года(7). Собранный мною материал представляет большой художественный интерес. Определять авторов рисунков, к сожалению, трудно. Большей частью они анонимны. В лучшем случае мы узнаем, что рисовал Х сын У. – Большинство рисунков (в особенности концовки, виньетки, заставки) является подражанием итальянским изданиям. Но встречаются довольно любопытные вариации и видоизменения. На столе у меня книга 1556 года. Напечатана в Люблине при короле Генрихе. Входной лист восхитителен. Явно заимствован у Дюрера. Но только заимствован. Ибо, кроме того, что к Дюреровскому штриху автор прибавил светотень, внизу имеется изображение какого-то дома, – по всей вероятности, синагоги. Этот лист интересен еще и тем, что он единственный из всех известных мне довольно свободного содержания. Орнамент состоит из порхающих обнаженных ангелочков (амурчиков) и даже полуобнаженных женщин. Книга-то сугубо духовного содержания. На днях надеюсь получить доступ в одну частную очень богатую евр<ейскую> библиотеку и там приобрести много важного материала. Насчет Лейпцига, хотя В.С. ничего утешительного не привез, я все-таки надежды не теряю. В Петербурге дело организуется чисто по-русски. – Министр(8) велел выработать проект и смету – и уехал.

– Все было сделано. Русский представитель в Германии взял (по его словам) лучшее место на выставке. Бельгард(9) (которому поручена организация на месте) уехал в Лейпциг. Надо приступить к постройке павильона. Но, когда министр вернулся в Петербург и ему доложили результаты, он с явным недоумением спросить изволил: что за Лейпциг? Что там будет? И откуда мы деньги возьмем? – Полное замешательство. Общий конфуз. – Русский представитель телеграфировал, телеграфировал – и, в конце концов, сам приехал в СПб. – Бельгард сидит в Лейпциге и ждет погоды. – Немцы отвели место и объявили везде об официальном участии России. – Дело пахнет большим скандалом. – И поэтому надо надеяться, что так или иначе, вопрос будет решен в положительном смысле и очень скоро(10). – Мне же представитель министерства (с которым я познакомился здесь на Выставке) просил передать, что надеется на меня и на мою помощь (его слова). О моем еврействе ему, как и Бельгарду (с которым я также знаком), известно. Кстати, я ведь числюсь переплетных дел мастером и правом жительства в Киеве располагаю. Ваша любезность и внимание глубоко меня трогает и радует. Кое-что из присланного Вами мне пригодилось. Спасибо. Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 Волынский (Флексер) Аким Львович (1863–1926), литературный критик и историк искусства, автор монографии «Леонардо да Винчи» (1900), за которую в 1908 году был избран почетным гражданином

Милана.

2 Вероятно, Крамаренко Лев Юрьевич (1888–1942?), живописец.

3 Бенуа Александр Николаевич (1870–1960), историк искусства, художник, член художественного объединения «Мир искусства». Умер во Франции. В журнале «Искусство и печатное дело» была опубликована статья А. Бенуа «Задачи графики» (№ 2-3 за 1910 г.).

4 Рославлев Александр Степанович (1883–1920), поэт.

5 Леман Иосиф Иосифович, владелец типографии в С.-Петербурге, коллекционер.

6 С этим подзаголовком журнал выходил только в 1914 году.

7 Статья опубликована не была.

8 Министр торговли и промышленности С. Тимашев.

9 Бельгард Алексей Валерианович (1861–1942), юрист, гофмейстер Двора, сенатор, начальник Главного управления по делам печати, Генеральный комиссар Русского отдела Выставки 1914 года в Лейпциге, после революции в эмиграции в Германии.

10 Павильон Русского отдела был выстроен всего за один месяц до официального открытия Выставки в Лейпциге по проекту архитектора В.А. Покровского (1871–1931).

4\1\ 1914 Киев Многоуважаемый Павел Давидович! Вас<илий> Степ<анович> говорил мне, что написал Вам подробно. – К сожалению, «Искусство», кажется, опять останется при одном только хорошем желании. Не вижу никаких признаков возможности осуществления этих благих желаний и намерений. – Скверно, когда самому редактору приходится заполнять № журнала, но еще хуже, когда редактор не в состоянии выполнять такую задачу. – Вас. Степ. – одинок и беспомощен. К тому же он еще и боится людей. Поэтому он так робок, нерешителен и, подчас, сух. Это отражается на журнале. – Робость и недоверие к самому себе убивают его. По видимому, Вас. Степ. решил в этом году посвятить страницы «Искусства» почти исключительно графике. И это, конечно, хорошее дело. А что будет – увидим(1). Высылаю Вам «Ежегодник»(2). Отпечатан он был в крайне ограниченном количестве экземпляров и в продажу не поступил. Поэтому мне удалось достать только дефектный экземпляр: не хватает последней главы (которая, впрочем, имеется в «Искусстве») и двух рисунков. – Очень извиняюсь, но другого экземпляра нет. «Софию»3 мы получили – и произвела она и на нас впечатления московского «Искусства». Нельзя ли устроиться у них корреспондентом из Киева? С сердечным приветом Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 В журнале была опубликована статья В.Н. Вайсблата о молодом немецком графике Эмиле Преториусе (Emil Preetorius, 1883–1973), а в 1914 году вопросам графического искусства были посвящены статьи Е. Кругликовой, В. Кульженко, Н. Макаренко, Н. Петрова.

2 «Ежегодник Министерства Торговли и Промышленности по вопросам художественно-промышленного образования» (Изд. В. Кульженко, Школа печатного дела в Киеве, 1913) 3 «София» – журнал, издававшийся в 1914 году в Москве под редакцией П.П. Муратова (1881–1950). Всего вышло 6 номеров. Журнал уделял много места вопросам древнерусского искусства.

4 14\2 \1914 Киев Глубокоуважаемый Павел Давидович! Извиняюсь за такое долгое молчание. Дела. И притом прескверные. Пуще всего меня одиночество донимает (это при большой-то семье родных!). – Приходится только надеяться на лучшее время – и жить этой надеждой. Работаю сравнительно мало. К сожалению. Последнее время занят составлением литературного сборника для детей и юношества(1). Работа интересная, но мало меня теперь занимает. Завтра (кажется) выходит первый выпуск «Искусства». Шевченковский(2). Статьи того же Зайцева и того же Шероцкого, что и в «<Русском> Библиофиле»(3). Это, пожалуй, скучновато. Но такова судьба юбилейных произведений и присяжных исследователей: одни и те же всегда о том же. Но теперь у нас в Киеве, при создавшихся обстоятельствах всякий намек на Шевченко есть подвиг. – Тем более, что Вас. Ст. <Кульженко> дает обильный иллюстративный материал. Не можете ли Вы обратить внимание редакции «Русс<кого> Биб<лиофила>» на «письма из Германии». Хотя письмо в последней книге не страдает такой жестокой безграмотностью (в смысле перевода), как письмо в прошлом году, но и это не обошлось без досадных казусов. Кому, напр<имер>, неизвестно, что «der jungste Tag» значит день Страшного суда, а не «Новейший день», как то угодно было переводчику? Или разве можно писать «…отпечатано на бумаге Ван-Гельдерг-Бюттена»? (butten – не собственное имя) ;

или «…экземпляры заключены в папку, украшенную Signet работы…»? Да, кроме того и по части содержания – разве можно весьма слабую автобиографию Мережковского(4), явно рассчитанную на «наивных» иностранцев – считать откровением для русской публики? А говоря об альбомах Кайнера(5), разве можно умолчать о тексте гг. Карсавиной(6) и Нижинского(7), которые лучше работают ногами, чем головой? Да таких маленьких неприятностей много. Мне как-то неловко написать об этом Ник<олаю> Вас<ильевичу>(8), – может быть, Вам это более удобно. Как Вы поживаете и что у Вас нового? С сердечным приветом Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 Возможно, имеется в виду сборник «Книга здорового смеха», литературный сборник, составленный В. Вайсблатом (под псевдонимом Вл. Белолистов; К., изд. И.И. Самоненко).

2 «Шевченковский» выпуск ж. «Искусство» (№ 1-2 за 1914 г.) вышел со статьями Д. Дорошенко, К. Шероцкого, П. Зайцева, хроникой И. Галактионова.

3 Имеются в виду статьи П. Зайцева «Новое о Шевченко: к 100-летию со дня рождения» и К. Шероцкого «Шевченко – художник», опубликованные в № 1 за 1914 год журнала «Русский библиофил». Зайцев Павел Иванович (1886–1965) – литературовед. Член Центральной Рады. С 1921 г. – в эмиграции. Умер в ФРГ. Шероцкий Константин Витальевич (1886–1919) – историк искусства.

4 Мережковский Дмитрий Сергеевич (1866–1941) – писатель, философ. С 1920-х в эмиграции.

5 Имеется в виду издание: Kainer, Ludwig. Russisches ballett. Leipzig: K. Wolff, 1913. Кайнер Людвиг (1885– 1867), немецкий художник, изображал «Русские сезоны» С.П. Дягилева, оставил воспоминания.

6 Карсавина Тамара Платоновна (1885–1978) – танцовщица.

7 Нижинский Вацлав Фомич (1890–1950) – танцовщик, уроженец Киева.

8 Соловьев Николай Васильевич (1877–1915) – коллекционер, библиофил, книготорговец, издатель журнала «Антиквар», редактор-издатель журнала «Русский библиофил» (1911–1916). Более подробно о Н.В. Соловьеве и его журналах см.: Ф. Лурье. Указатель содержания журналов «Антиквар» и «Русский библиофил» (М., 1989).

5 9\3\ 1914 Многоуважаемый Павел Давидович! Сегодня вернулся из СПб. инспектор типогр<афий> и книж<ной> торговли г. Киева(1) и сообщил мне, что сам участвовал в заседании Комитета по устройству Русск<ого> Отдела в Лейпциге; суть – решено было пригласить меня в члены комиссариата Отдела(2). Вероятно, Вам уже известно, что ген<еральным> Комисс<аром> назначен сенатор А.В. Бельгард. Помощниками его предполагаются И.И. Леман и Ф.П. Эттингер (СПб.)(3). Жду теперь официальн<ых> известий. Кроме того, Киевская Школа Печатн<ого> дела повторно участвует в Выставке; предполагается также участие библиотеки св. Владимира и некоторых киевских крупных фирм. – Всем им нужен на месте представитель. Я мог бы взять на себя эту роль и веду переговоры(4). Как бы то ни было – в Лейпциг еду. Не позже 10–15 апреля. Н.В. Соловьев поручил уже мне писать для «Русс<кого> Биб<лиофила>» о Выставке(5). Думаю еще, если удастся, взять поручение от какой-нибудь ежедневной газеты. Предполагаете ли Вы быть в Лейпциге и когда? Получили «Искусство»? Всего хорошего. С сердечным приветом Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 По-видимому, А.А. Никольский, издававший в Киеве т. н. «статистические циркуляры».

2 В Каталоге Русского отдела Международной выставки печатного дела и графики в Лейпциге в 1914 году (СПб., 1914) было указано, что В.Н.Вайсблат является состоящим при Комиссариате Русского отдела.

3 Ф.П. Эттингер , председатель Всероссийского Общества книгопродавцов и издателей.

4 В.Н. Вайсблат повез на Выставку в Лейпциг материалы и книги Библиотеки при Университете св. Владимира в Киеве, Киево-Печерской типографии, типографий В. Кульженко, И. Чоколова, издательства И. Самоненко и др., а также графические работы Г. Нарбута, живописные полотна киевских художников Ф.

Шаврина (начало 1880-х – 1915), К. Крюнталя и Г. Золотова (1882–1960).

5 Специальной статьи В.Вайсблата в «Русском библиофиле» о Выставке не было, появились лишь отдельные информационные сообщения на эту тему (№№ 3, 5, 6, 7 за 1914 год и № 6 за 1915 год).

6 2\7 \1914 Лейпциг Бесконечно Вам благодарен за Вашу любезность и внимание. Я и теперь еще занят, очень занят. Писать нет никакой возможности. Положение мое далеко не самостоятельное. Многим я бельмом в глазу, другим костью поперек горла. Нужно было напрягать все силы, собрать всю энергию, чтобы удержаться и остаться здесь в этой казенной атмосфере. – Зато теперь начинаю чувствовать себя. Генералы волей-неволей должны со мною считаться. Они чувствуют себя без меня совершенно беспомощными. На моей стороне выставочный опыт и знание книги. А кругом крупные чины, дух «Нового времени»(1) и боязнь его (ох, как боятся его!) и полное, безжалостное невежество. Начиная с И.И. Лемана и кончая всякими Тороповыми(2) и Вашими однофамильцами (есть такие выставочные генералы). Впрочем, о И.И. Лемане – я уж слишком резко. По крайней мере, он любит книжку и знает гравюру. Да Бог с ними. Я устаю, но не устал. А сколько приобрел ценных и интересных знакомых! На Выставке много, очень много красивого и интересного. Америк новых нет, правда, но все любопытно и, пожалуй, занимательно. Интересен, сверх ожидания, русский павильон. Превосходен австрийский, любопытен английский, мил и уроден – итальянский, кое-что имеется и в остальных. Досадно только слаб французский. Стыдно даже. Дух выставки – Halle der Kultur, сила ее – Buchhandel und Verlagsvesen. Можно <…> смотреть и есть чему поучиться3. Каталоги отделов и кое-что другое я для Вас собрал и собираю. Вышлю сразу. Вашей любезностью пользуюсь. Будет что-нибудь интересное – сообщу. Картинку получил. Спасибо. Будет возвращена в целости и с большой благодарностью. Потребовал сегодня от Seeman’a подробный проспект о Лексиконе, а в знакомом магазине заказал том для ознакомления. Непременно покажу(4). Был у меня Н.В. Соловьев. Ровно 2 минуты. Я ему устроил «Р<усский> Биб<лиофил>» на выставке. Весь в восхищении. Говорить, конечно, ни о чем не удалось. В.С. Кульженко живет сейчас в Grado. Написал ему о Вашей статье. Жду его ответа.

3\7 Сегодня уже смотрел Sonder-Ausstellung des D-r Edward Langer’ shen Bibliothek устроена выставка в малом конгрессном зале специально к съезду библиофилов. Много интересного и редкого. Если будет каталог – пришлю. Пишу рассеянно и нервно. Простите. Приходиться писать урывками по несколько строк в час. Предполагается только одно общее собрание библиофилов: в воскресенье от 10-1 дня. Постараюсь не пропустить его. Ну, будьте здоровы. Примите мои искренний привет и сердечное спасибо. Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 Издававшаяся А.В. Сувориным газета крайне правого направления (1868–1917).

2 Торопов Андрей Дмитриевич (1851–1927) – книговед, библиограф, ред<актор> журналов «Книговедение» и «Книжная летопись». На Международной выставке печатного дела и графики был комиссаром Русского отдела (отдел статистики и библиографии).

3 Подробнее о Международной выставке печатного дела и графики в Лейпциге в 1914 году см.: Каталог Русского отдела Международной выставки печатного дела и графики в Лейпциге (Москва, 1914); а также А. Рудзицкий: Лейпцигская выставка 1914 года (ж. «Полиграфия», № 1, 1990 г.); Мирное соревнование народов (ж. «Библиотекарь», № 3, 1990); Ein Blick zuruck auf die “Bugra” von 1914 (ж. «Papier und Druck», № 38, 1989).

4 Имеется в виду Словарь художников под редакцией У. Тиме и Ф. Беккера, выходивший в Лейпциге в 1907–1947 гг.

7 16\1 \1921 Киев Дорогой Павел Давидович! Был у меня сегодня Вас<илий> Степ<анович> и передал Ваше письмо. К сожалению, он бессилен что-либо сделать. Я же со своей стороны искренне рад, что могу кое-что сделать.

Посылаю Вам 1) «Зори»1, 2) «Мистецтво»(2), 3)«Революц<ионное> искусство»(3), 4) Корр<екторский обложки «Антологии»(4) (Полного экземпляра, к сожал имею. Краски в оттисках не настоящие: книга, соответственно отпечатана: черная и темно-коричневая. Кстати, это поч последняя работа покойного Георгия Ивановича Нарбут последнее частное издание), 5) обложка «Наше минуле» Кроме того посылаю Вам 2 обложки работы ученика На Лозовского6 (авось, это Вас интересует) и «Нову україн поезію»(7) – мое последнее казенное издание.

Служу-с! Во Всеиздате, технический редактор-с. Не пишу ничего. Начал по предложению друзей большую монографию о покойном Нарбуте (с которым я очень дружил последние годы), но так и оставил неоконченной. Негде печатать, да и друзей нет: кто умер, кто далеко(8). Постараюсь достать все, что Вы просите, и как только достану – вышлю. Дорошенка(9) нет в Киеве. Где – неизвестно. Близких его тоже никого нет. С экслибрисом придется подождать. Ах, die alle Buchdruckerkunst! Из 70 типографий работают 5. Печатаются газеты, летучки и брошюры (переводы с российского). Нет бумаги, нет красок, нет материалов и, главным образом, нет людей. Печатаем еще плакаты. Кое-что есть у меня. Но не посылаю. Не стоит. Сравнительно частенько выпускаю «Універсальну бібліотеку»(10). Если Вас интересует, при оказии вышлю полный комплект (15 выпусков). Это все. Хорошо, что вспомнил. Сейчас найду и приложу еще Нарбутовский плакат для устроенной мною в прошлом году Шевченковской Выставки (Выставка была очень милая)(11). Найдете возможность – напишите о себе. Буду очень рад. Даже собирался Вам написать – все как-то не выходило. С сердечным приветом Ваш Вл. Вайсблат Жилянская № 3 Примечания.

1 «Зори» – двухнедельник Отдела искусств при Наркомпросе УССР. Единственный номер вышел в 1919 году. Редактор – С. Мстиславский, оформление – Г. Нарбута.

2 «Мистецтво» – литературно-художественный журнал. Выходил в Киеве в 1919-1920 годах. В журнале печатались: В. Элланский (Блакитный), Д. Загул, М. Семенко, П. Тычина и др., художники Г. Нарбут, А. Мурашко, А. Петрицкий и др.

3 «Революционное искусство» – изданный Бюро пропаганды всеукраинского лит. Комитета Наркомпроса Украины сборник (Киев, 1919). Включал статьи и стихи В. Рожицына, В. Маккавейского, Г. Петникова, Н. Венгрова, Б. Лившица, И. Эренбурга и др.

4 «Антологія римської поезії» в переводе М. Зерова (изд. «Друкарь», К., 1920) 5 Журнал «Наше минуле», выходил в Киеве в 1918-1919 годах в издательском товариществе «Друкарь». Редактор – П. Зайцев. Вышло 4 книжки журнала.

6 Лозовский Лесь (Александр Кириллович) (1900–1922), график. Учился у Г.И. Нарбута в Украинской Академии художеств.

7 «Нова українська поезія» – антология (под ред. М. Зерова. К., 1920).

8 Нарбут Георгий Иванович (1886-1920) график. Жил в С.-Петербурге, с 1917 – в Киеве; ректор Украинской Академии художеств. Умер от тифа. В.Н. Вайсблат был знаком с Г. Нарбутом еще с начала 1910-х годов, когда написал рецензию на книгу «1812 год в баснях И. Крылова», оформленную Г. Нарбутом (см. ж. «Искусство», № 7-8, 1912 год). Воспоминания В. Вайсблата о Г. Нарбуте обнаружить не удалось, лишь в архиве художника А. Середы (фонд ГМУИ в Киеве) на листе с будущими статьями к сборнику о Г. Нарбуте есть название предполагаемой статьи: В. Вайсблат «Г.І. Нарбут, як знавець книги».

9 Вероятно, речь идет о Дорошенко Петре Яковлевиче (1857–1919), известном исследователе украинской старины. Врач по образованию, П. Дорошенко, близкий знакомый Г. Нарбута, в 1918–1919 годах был главноуправляющим по делам искусств и национальной старине (при гетмане) в Киеве. Убит большевиками в 1919 году в Одессе.

10 «Універсальна бібліотека» выходила в Гос. издательстве Украины в Киеве (в выпуске № 15 этой серии в

1920 году вышли «Народні оповідання» И.-Л. Переца в переводе Александра Гера (В.Н. Вайблата) и Миколы Зерова (1890–1937)).

11 В состав Комитета Шевченковской выставки входили: Б.Вольский, В.Модзалевский, П. Зайцев, В. Мияковский, Н. Беляшевский, Д. Щербаковский, Е. Михайлов, Ф. Красицкий и В. Вайсблат. Г.И. Нарбут для «Литературно-художественной выставки памяти Тараса Шевченко» успел сделать плакат (выставка работала с 8 марта 1920 г.).

8 10\V \1921 Дорогой Павел Давидович, посылаю Вам: 1) Шевченковский сборник (первые экз<емпляры>, полученные мною из типографии; для Киева это большое событие)(1); 2) Народне мистецтво Галичини й Буковини(2) (кстати, «Мистецтво» значит искусство. Вероятно от слова мастерство, мастерски); 3) четыре экслибриса; 4) две обложки М.Кирнарского(3); 5) лист с оттисками какой-то «ценной» бумаги времен гетмана с гербом работы Нарбута. (В оригинале этот герб чуть ли не лучшая работа киевского Нарбута; чья рамка, трудно да и неудобно сейчас установить). Кстати, о Нарбуте. Прочел в последнем (№ 4\5) Худож<ественной> Жизни статью о нем Абр.Эфроса(4). Что это, Павел Давидович? Жонглерство? Прикрытие под набором слов собственного невежества? Или просто жульничество? Неужели не нашлось никого, кто мог бы о Нарбуте сказать несколько простых толковых слов? – По многим причинам у нас в Киеве до сих пор не появилось ни одной статьи о Нарбуте, но эта московская статья нас просто оскорбила. Ваше заказное письмо я получил. Послал Вам месяца 1-2 тому письмо и № 3 «Мистецтва» за 1919 г. с превосходными работами Нарбута, и теперь только узнал, что Вы не получили ни того, ни другого, как я, к сожалению, не получил Ваших книжек. Нельзя ли как-нибудь получить первых изданий ИЗО (... и др.), а также последние произведения композитора Метнера (по слухам, много напечатано его вещей). Это мне и моим друзьям доставило бы много радости(5). Был у меня Ваш дядя. К сожалению, <мне не удалось> ему помочь. Трудно у нас что-либо сделать. Сердечно жму Вашу руку Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 «Шевченковский сборник» вышел в 1921 году под редакцией П. Филиповича и Е. Григорука в Госиздате Украины в Киеве и содержал статьи Е. Григорука, П. Филиповича, Б. Якубского, А. Дорошкевича, П. Рулина, И. Щитковского и др. В. Вайсблат (Александр Гер) был художественным редактором этого сборника.

2 Сборник «Народне мистецтво Галичини й Буковини» вышел в Киеве в 1919 году под редакцией искусствоведа и этнографа Евгении Георгиевны Спасской (1891–1981).

3 Кирнарский Марк Абрамович (1893–1941), график. Ученик Г.И. Нарбута. С 1922 г. жил в Ленинграде, умер в блокаду. Возможно, речь идет об обложках «Кобзаря» Т. Шевченко и книжки «Перша в’язаночка бубличків» (обе – 1921 года).

4 Эфрон Абрам Маркович (1888–1954), искусствовед, художественный критик, литературовед, переводчик. Речь идет о статье А. Эфроса «О Егоре Нарбуте» («Художественная жизнь», № 4-5, 1920 г.), которая позже вошла в книгу А. Эфроса «Профили» (М., 1930).

5 Метнер Николай Карлович (1879–1951), композитор и пианист. С 1921 г. жил за рубежом. «Друзья» – в том числе Г. Нейгауз, который в то время жил в Киеве и дружил с В. Вайсблатом, а также Асмусы, Коханский, Яворский.

9 28\12 1922 Пользуюсь оказией, Павел Давидович, чтобы послать Вам давно уже отложенные для Вас 2 экслибриса. Оба польские. Барон Адольф Лярош – тоже поляк. У него была очень богатая библиотека. Теперь, кажется, ничего от нее не осталось. Мне встречались в магазинах очень много книг с его экслибрисами, большей частью по вопросам истории искусств, особенно польского. Есть у меня для Вас оттиски киевской графики (обложки, книж<ные> украшения, этикеты и пр.) – при случае перешлю. Ах, Павел Давидович, как мне сейчас нужен Ваш светлый глаз и Ваше авторитетное знание! Среди моих «бебех», собранных за последние годы, мне посчастливилось открыть Пуссена, пейзаж с фигурами (я почти уверен в подлинности). Дерево. Круг, вершков 5 в диаметре. Типичное для Н. Пуссена обаятельные краски и великолепное мастерство. Затем акварельный портрет Федотова, портрет Дитриха, портрет Коникса, акварельный портрет Воронова, а среди миниатюр, которые особенно меня трогают – портрет кн. Аннет Крыжановской, который я приписал бы Изабей. В Киеве абсолютно не на кого положиться, а Ваше авторитетное слово могло бы рассеять много из моих сомнений. В последние дни мне посчастливилось набрести на две парных фигурки екатерининых (это несомненно – и

это для Киева величайшая редкость, ибо в Киеве нет ни в одном музее такого екатерининского фарфора, не говоря о частных собраниях). Кроме того, я несколько дней тому назад случайно среди хлама приобрел небольшой пейзаж с подписью Corot (что, по некоторым признакам, весьма возможно) и портрет кн. Багратиона с подписью Боровиковского. Фотография с последнего при сем прилагаю. Это почти натуральная величина. Писано на дереве. На фотографии можно разобрать подпись даже невооруженным взглядом. Уверенности в подлинности нет почти никакой. Поэтому мне очень хотелось бы, чтобы Вы высказали свое мнение, поскольку это возможно по фотографии. Волею судеб я целый год работал вне книги. Последний месяц опять вернулся на прежнее место: худож<ественный> редактор киевск<ого> отд<еления>) Гос<ударственного> издательства. Интересной работы – мало. Кое-что предвидится. Постараюсь выслать Вам наиболее интересное. Пока посылаю две книжки с рисунками весьма талантливой, по-моему мнению, местной девицы(1). Если Вам попалось что-нибудь из-за границы по части худож<ественной> рекламы и плаката (книги, журналы и пр.) или если нечто подобное можно теперь достать в Москве – был бы бесконечно благодарен. Мне такой материал прямо-таки необходим теперь. Живу на новой квартире. Мой адрес: Николаевская Площ. 2 кв. 29 Буду очень рад Вашему письму и постараюсь впредь быть более аккуратным. Ваш Вл. Вайсблат 1 По-видимому, имеется в виду художница (график) Сарра Марковна Шор (1897–1981).

10 4\3 \1923 Дорогой Павел Давидович, Письмо Ваше, как всегда меня обрадовало. Киев – столиця Славетної України – в действительности глухая провинция. От мира, культурного мира, мы совершенно оторваны. Редко до нас доходит от большого света. Правда, получаем здесь московские и петербургские издания, но всегда с опозданием. А что делается за границей – мы знаем только из Ваших заметок из «Ср<еди> колл<екционеров>»(1). Даже газету, кроме – прости Господи – «Накануне» – и ту не достать. Спасибо за присланное. Ваше письмо, ввиду того, что инженер Рабинович(2) ждал надежной оказии – только вчера получено. Вы мне как-то писали, что читали доклад о Нарбуте(3). Напечатан он где-нибудь? Если нет, то было бы весьма желательно напечатать его здесь в Нарбутовском сборнике(4). Бедный Нарбут, о нем на Украине, которую он так любил, до сих пор не напечатано ни одного путного слова. А ведь он мечтал до последнего дня жизни о монографии на украинском языке. Об этом он со мною говорил за неделю до смерти. Правда, и то, что напечатано у Вас в России о нем, не Бог весть как интересно. Весьма посредственно и то, что дано в 1-ом сборнике «Аргонавтов»(5). Но все-таки пишут. А у нас, кроме 2-3 некрологов – ничего6. Подите же: о Митрохине(7) – прекрасно изданная книга (кажется, третья по счету), а о Чехонине(8) (самом очаровательном русском мастере) и о Нарбуте (так рано отошедшем и так много давшем) – почти ничего. На днях была у меня вдова (1-я жена) Г(еоргия) Ив(ановича)(9). – Говорила, что привезла из Петербурга много интересных материалов и готовых клише. Думает устроить здесь выставку в старом музее. Может быть, это даст толчок. – Если бы нашелся интересный материал, то Гос.Изд. в Киеве безусловно не остановится перед расходами и издаст сборник памяти Нарбута(10). Я намерен специально заняться этими вопросами – и надеюсь на успех. Скажите, пожалуйста, Павел Давидович, что это за «проф. А.А. Сидоров»(11) у вас там свирепствует. Впервые я встретил это имя в 1916, кажется, году. В каком-то сборнике была напечатана статья (теперь издана отдельной книгой) «Современный Танец»(12), представляющая собой определенный плагиат. Нагло обкрадена книга Hans Brandenburg «Der Moderne Tanz » (Munchen, Georg Muller). Потом пошло: что ни книга, что ни статья – или тарабарщина или… Разительный пример – это книга этого профессора «Искусство книги»(13), составляющая смесь того и другого. Нет такого вопроса, о котором профессор не писал бы – и все с таким апломбом! Что особенно жаль, это то, что человек этот не без таланта и не без знаний. Да Маркс с ним! Кстати, о книгах. В издательском объявлении на Вашей милой книжке о Ноаковском(14) указано, что вышла книжка о бисере. Так как бисер один из главных объектов моего собирательства (имею свыше 100 предметов, не менее 1\2 первоклассных) – то очень просил бы Вас, если можно достать для меня экземпляр. Я написал брату моему, Иосифу Наумовичу(15), живущему сейчас в Москве – и он заплатит сколько потребуется.

И. Вайсблат. Фото из следственного дела

Из коллекции В. Вайсблата. Картина вышита бисером

Посылаю Вам экслибрис Мнишек. Он воспроизведен в книге Wittyg’a – Ex-libris’y bibliotek polskich, II, p.

50. Что касается барона Adolf Larosch, то если он и немец, то совершенно ополяченный. А т.к. это почти невозможно, то я его и считал поляком. Почти все попадавшиеся мне книги из б<ывшей> его библиотеки были на польском языке. Экслибрис С. Ефремова(16) рисовал Василий (по нашему: Василь) Григорьевич Кричевский(17), в настоящее время профессор Академии художеств. У нас все профессора. И даже такие жалкие учреждения, как Киевское, называется Академией. О моих коллекциях Вы, кажется, преувеличенного мнения. Это, видно, гр<ажданин> Рабинович насплетничал. Приобретаю то, что мне нравится. Имеет ли это особую художественную ценность – не желаю разбираться. Поэтому сомневаюсь, что у меня было много выдающегося, кроме разве библиотеки, которая и до сих пор составляет самую большую радость жизни моей. Книжный знак некому в Киеве заказывать, а лишь бы – не хочется. Пишите, Павел Давидович, как живется Вам. Нельзя ли через Русско-Германское общество в Москве выписать из Германии книги, хотя бы журнал «Das Plakat» за последние 8-9 лет. Деньги могу выслать немедленно. – Простите, что беспокою такими просьбами – это для меня очень важно. С сердечным приветом. Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 В журнале «Среди коллекционеров» П.Д. Эттингер публиковал информационные сообщения под рубриками «Заграничная хроника», «Вести из-за границы» и «Иностранные художники в России».

2 Не установлен.

3 В 1921 году П.Д. Эттингер сделал в Российском обществе друзей книги доклад «Г.И. Нарбут как иллюстратор», который опубликован не был.

4 Предполагаемый сборник не вышел, однако практически все воспоминания о Г. Нарбуте были опубликованы в киевском журнале «Бібліологічні вісті» (см. № 3 за 1926 г. и № 1 за 1927 г.).

5 В «Аргонавтах» (№ 1, 1923 год) были опубликованы воспоминания о Г.И. Нарбуте С. Чехонина и Д. Митрохина.

6 В 1920-х – начале 1923 гг. на Украине была опубликована фактически лишь одна статья о Г. Нарбуте: Ф.Е. (Эрнст Ф.Л.) Г.І. Нарбут. (Зб. секції мистецтв., № 1, 1921); в 1923 году вышла статья Ф. Эрнста «Посмертна виставка творів Г. Нарбута в Києві» («Червоний шлях», 1923, № 1). Наиболее полная биография Г. Нарбута появилась лишь в 1985 году: П. Белецкий. «Георгий Иванович Нарбут» (Л., 1985).

7 Митрохин Дмитрий Исидорович (1883–1973), график, близкий друг Г. Нарбута.

8 Чехонин Сергей Васильевич (1878–1936), график, с 1928 г. жил за границей.

9 Линкевич (урожд. Кирьякова) Вера Павловна (1892 – после 1985).

10 В 1926 году был издан Каталог посмертной выставки Г.И. Нарбута, состоявшейся в сентябре-октябре 1926 года в киевском Всеукраинском Историческом музее им. Т.Г. Шевченко. Текст был написан Ф. Эрнстом и Я. Стешенко.

11 Сидоров Алексей Алексеевич (1891–1978) искусствовед, коллекционер, специалист по истории графики.

12 Отдельное издание: Современный танец. (М., 1922).

13 Искусство книги. (М., 1922).

14 Книга П.Д. Эттингера «Станислав Ноаковский. Опыт характеристики» вышла в Москве в 1922 году.

15 Вайсблат Иосиф Наумович (1897–1979) – живописец и скульптор. Учился в Киевском художественном училище у Ф. Кричевского, с 1920 – во ВХУТЕМАСе у С. Волнухина, Б. Королева и А. Осмеркина. В конце 1940-х гг. был необоснованно репрессирован, освобожден после 1953 года. Умер в Москве.

16 Ефремов Сергей Александрович (1876–1939), литературовед, государственный и общественный деятель. Заместитель председателя Центральной Рады, председатель ЦК партии социалистов-федералистов, вицепрезидент Академии Наук Украины. Осужден в 1930 году, умер в заключении. Реабилитирован посмертно.

17 Кричевский Василий Григорьевич (1872–1952), живописец, график, архитектор, художник театра и кино, искусствовед. В 1922–1941 годах – профессор Академии Художеств Украины (позже – Киевский художественный институт). С 1943 года жил за границей, умер в Венесуэле.

11 20\11\1923 Дорогой Павел Давидович, пользуюсь оказией, чтобы послать 1) искреннее извинение за долгое молчание – 2) сердечный привет – 3) Вашу рукопись, которую, к сожалению, пока что не удалось использовать – 4) кое-что из последних киевских работ и 5) две фотографии с принадлежащих мне вещей: Врубеля и Пуссена (?). Передаст Вам весь этот <неразб.> Сара Марковна Шор – талантливая художница, которая, как все талантливое, решила бросить Киев. Прошу, если можно, не отказать ей в помощи. О себе нечего писать. Окружил себя книжками, картинками, как китайской стеной, и, кроме книжек и картинок, ничего не вижу и не знаю. Заедает понемногу провинция. Как-то не мечтается даже, чтобы вырваться отсюда. И работа все мелкая. Учебники, підручники, по-нашему – и все. Всякие планы и <…> разбиваются о казенщину. Единственное утешение, что в остальных провинциальных городах – еще хуже. Что у Вас хорошего, Павел Давидович? – Приятно сознавать, что Вы по-старому много работаете и за всем следите. Вы меня как-то спрашивали о какой-то сказке – «Бычок» – не знаю, о чем идет речь. Посылаю наугад книжку под таким названием. Не думаю, чтобы именно эту сказку Вам так хвалили. Что это Ваш «Дельфин» замолк? Прекратился? – Или до нас не доходит? Встретил Бухгейма(1). Передал от Вас привет. Обязался зайти, но больше не видел. Вероятно, уже уехал. Мне писали из Москвы, что продавалась библиотека Гершензона2 – не знаете, кто ее купил. Полагаю, что там было много интересного. Будьте здоровы. Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 Бухгейм Лев Эдуардович (1880–1942), книговед, библиограф, издатель, коллекционер. Репрессирован, умер в Казахстане.

2 Гершензон Михаил Осипович (1869–1925) историк культуры, литературовед и публицист.

12 1\2\1924 г. Дорогой Павел Давидович, обращаюсь к Вам с большой просьбой. Выпускаю сейчас «Шевченковский сборник»(1). Для книжных украшений я решил использовать попавшую мне в руки рукопись 40-х годов. Это – переписанный польскими буквами украинский «Кобзарь» Шевченко. Рукопись украшена многочисленными заставками, концовками, инициалами – иллюстративного характера. Половина рисунков подписана Башиловым(2), вторая половина – Бельменом(3). Не можете ли Вы сообщить мне какие-либо сведения об этих художниках. Я ничего не мог и не могу припомнить о них, хотя фамилии кажутся мне весьма знакомыми. Хочется мне дать в конце сборника заметку о рукописи, которая, безусловно, сделана в С.-Пбурге. Думаю, что оба художника учились в Академии и лично знали Шевченко. Якову Бельмену Шевченко посвятил стихотворение «Кавказ» (Бельмен служил там офицером и был там убит в <18>45 г.). Прилагаю несколько (хоть и скверных) оттисков с клише. В книге будет больше. Книгу, само собою, вышлю Вам. – Жму Вашу руку. Ваш Вл. Вайсблат Примечания.

1 Второй «Шевченковский сборник» под редакцией П. Филиповича вышел в киевском издательстве «Сорабкоп» в 1924 году так же, как и первый сборник 1921 года в художественной редакции В.Н. Вайсблата (А. Гера). В «Шевченковский сборник» 1924 года были включены статьи С. Ефремова, А. Лободы, П. Филиповича, Б. Якубского, Д. Дударь, Ф. Самоненко, Д. Загула, А. Новицкого и Александра Гера. Статья А. Гера (В. Вайсблата) в этом сборнике касалась иллюстраций, которые им были использованы для этого издания, а в конце статьи было указано, что автор статьи благодарит «академика С.А. Ефремова за разрешение использовать рукопись с рисунками Башилова и де-Бельмена и П.Д. Эттингера (Москва) за биографические сведения об этих художниках».

2 Башилов Михаил Сергеевич (1821–1870), художник. Окончил Петербургскую Академию Художеств. Создал иллюстрации к «Горе от ума» А. Грибоедова и к «Губернским очеркам» М. Салтыкова-Щедрина. Среди работ – портрет Г. Квитки-Основьяненко (1842).

3 Де-Бельмен Яков Петрович, граф (1813–1845), художник-любитель, двоюродный брат М. Башилова. Погиб на Кавказе в 1845 году, где был адъютантом при генерале Людерсе. Близкий знакомый Т.Г. Шевченко. Памяти графа де-Бельмена поэт посвятил стихотворение «Кавказ» («…мій друже єдиний, мій Якове любий...» и дальше: «О друже мій добрий, друже незабутній»).

13 5\7\1924 Дорогой Павел Давидович, к сожалению, экслибриса Лароша у меня больше нет. Я на днях еще раз пересмотрю все имеющиеся у меня из его библиотеки книги – если найду, немедленно вышлю. Прилагаю пару знаков, давно уже предназначенные для Вас. Причем, когда я сегодня стал снимать с книжки («Пересмешник») типографский Смирдиновский ярлык, то под ним, неожиданно, нашел его же гравированный знак. Это сюрприз. Экслибрис (?) без указания владельца снят мною с готского календаря за 1823 г. Лет 15-20 тому экземпляр этот принадлежал местному библиофилу и коллекционеру, прис<яжному> пов<еренному> Розенбергу. Но сомневаюсь, что знак этот был его, ибо в руках у меня было много книг из его библиотеки (в 1916 г. она продавалась), и я не встречал этого знака. Впрочем, может быть, это просто 4-ая стр. обложки того же календаря? Очень похоже. Во всяком случае, так как картинка была наклеена как экслибрис – я Вам ее посылаю. Теперь, Павел Давидович, у меня к Вам большая просьба. Настало, видно, время и мне двинуться в Москву. Я сейчас без службы (хотя временно еще не без работы). Укргосиздат в Киеве хиреет. Ограничился стереотипными учебниками – и тех не печатает. Из «Сорабкопа» я по некоторым причинам ушел. И это издательство сворачивается. Остальные издательства здесь слишком мелки, чтобы для меня нашлась интересная работа. Так что, не можете ли Вы сообщить мне, как обстоит дело в Москве? Могу ли я надеяться на <то, чтобы> устроиться? В Киеве я назывался «художественным редактором» – ведал всецело внешностью книги, и выпускал, в общем неплохо. Знаю типографское дело и работаю в этой отрасли более 16 лет. Если нужно будет взять на себя не только внешность, но и техническую часть издательства (и бумагу, и отчетность) – могу и это. Не знаю только, стоит ли приезжать в Москву на авось. Ведь Вы близки к издательским кругам – и я поэтому решил выждать Вашей информации. Конечно, хотелось бы работу серьезную и большую. Я занят буду здесь еще недели 2, а потом буду совершенно свободен. Впрочем, если необходимо будет выехать немедленно – постараюсь. Всего хорошего, Павел Давидович, до скорого свидания. Ваш Вл. Вайсблат Мой адрес: Николаевская пл. 2 кв. 31 (переехал этажом выше).

14 4\11\1924 Дорогой Павел Давидович. Сара Марковна(1) совершенно неожиданно пришла проститься и хочет непременно писать пару слов для Вас. – Охотно исполняю ее просьбу – тем более, что самому давно уже хочется дать о себе знать. Но буду очень краток. Нового у меня мало. Постоянной работы нет. Зато есть постоянные большие неприятности (семейного характера, – на первом плане серьезная болезнь отца)(2) – из-за этого не могу вырваться в Москву, хотя получил предложение работы (в Ц.К. Профинтерна). Откровенно говоря, очень хочется вырваться из Киева – и может быть, благодаря этому и вырвусь. Будьте здоровы. Скоро, если сам не приеду, напишу подробно. Посылаю Вам экслибрис работы Хижинского(3).

1 С.М. Шор, см. выше.

2 Отец В.Вайсблата – киевский главный раввин Нухим Янкелевич Вайсблат умер в 1925 году.

3 Хижинский Леонид Семенович (1896–1972), график. Ученик Г.И. Нарбута. Жил в Киеве, с 1922 г. – в Ленинграде. Умер в Москве.

Публикация, вступительная заметка и комментарий Артура Рудзицкого

Денис Соболєв У БІК ХАЗАРІЇ «У бік Хазарії» – розділ з моєї книги «Res Judaica: Євреї та Європа». Ця книга є чим завгодно, тільки не монографією. На перший погляд, вона фрагментарна, у ній немає ні будь-якого аналітичного методу, ані прагнення до послідовного викладу матеріалу. У ній відсутні майже всі імена, знакові для інтелектуальної історії європейського єврейства. Тут немає ні Ейнштейна, ні Бора, немає Маркса й Фройда, Малера і Шьонберга, Герцля та Аґнона. Гайне і Кафка, Пруст і Гуссерль згадані лише побіжно – в основному як ілюстрація загальної аналітичної схеми. І все-таки це саме книга – і книга, об’єднана спільністю теми й погляду. Я прагнув змалювати у ній загальні контури іншої єврейської ідентичності – як буде видно з подальшого, глибоко єврейської і настільки ж глибоко іншої, – альтернативної тому колективному образу європейського єврея, що був сформований культурою традиційного побуту, надмірної залежності від комерції, культу сім’ї і народження дітей, поведінкового конформізму і тотальної символізації повсякденного життя. У цій книзі майже немає біографічного матеріалу; і я сподіваюся, зовсім немає ані національної хвалькуватості, ані колективного самоприниження перед величчю Європи. Кожен з її розділів є своєрідним дзеркалом, у якому відбивається один із зрізів загальної, хоч іноді й важко розрізнюваної, проблеми – один із аспектів складної, мінливої, часто трагічної взаємодії єврейської та європейської цивілізацій. У цьому сенсі більшу частину розділів цієї книги можна було би порівняти з тим, що психологи називають «історією випадку» – детальним розбором конкретного прикладу, в якому, тим не менш, висвічуються спільні принципи й механізми взаємодії. Кожен із цих розділів розкриває якусь нову грань; проте я не знаю, чи складаються ці грані в єдиний камінь. Та навіть якщо це і не так, цим каменем, який неможливо зібрати, і є ми самі. У своєму житті Хисдай ібн Шапрут досяг усього, про що міг мріяти андалузький єврей; розпочавши свою кар’єру як особистий лікар халіфа Абд аль Рахмана Третього, що об’єднав під своєю владою всю мавританську Іспанію, цей щасливий придворний поступово перетворився – висловлюючись сучасною мовою – на міністра фінансів, міністра закордонних справ і, нарешті, на прем’єр-міністра Західного Халіфату. Протягом багатьох поколінь ім’я ібн Шапрута – найвпливовішого єврея в тогочасному світі – залишатиметься символом єврейських мрій та амбіцій. Окрім того, він був дуже освіченою людиною: перекладав книги арабською, меценатствував, листувався з багатьма знаменитими рабинами свого часу і, як заведено на Сході, любив читати оповіді про мандрівки. Одна з таких оповідей особливо зацікавила ібн Шапрута: єврейський купець, що відвідав Іспанію близько 880-го року і звався Ельдадом а-Дані, повідав іспанським євреям про існування могутньої єврейської країни на відстані шести місяців путі від Єрусалима; він розповів, що народ цієї країни незліченний, і вона збирає данину з двадцяти п’яти царств, у тім числі й мусульманських. Її правителя звуть Йосипом. Стосовно його самого, додав Ельдад а-Дані, то, як випливає з його імені, він належить до коліна Дана, що живе на берегах ріки Самбатіон. Для єврея, особливо середньовічного єврея, немає нічого більш передбачуваного і менш правдоподібного, ніж згадка про єврейську країну, розташовану по той бік ріки Самбатіон: Талмуд, як, утім, і багато коментарів, стверджує, що саме там Бог оселив ті десять колін Ізраїлевих, що були взяті в полон ассирійцями і таємниче зникли з історії Близького Сходу. Згідно з мідрашем, ця ріка, що несе каміння, неподоланна впродовж тижня і зупиняється у своїй течії, як і годиться єврейській ріці, на шаббат. По той бік ріки Самбатіон, під захистом ангельських мечів та її бурхливої течії, живуть зниклі десять колін, котрі, коли прийде Месія, об’єднаються зі своїми менш щасливими західними братами. Збіги між цією аггадичною оповіддю і розповіддю а-Дані були надто помітними, і спершу ібн Шапрут розповіді не повірив; йому було досить роздивитися навкруги, щоб упевнитися, що месіанський час, коли зниклі коліна повернуться в світ, іще не настав. Однак, хоч як це дивно, цю розповідь підтвердили купці з Курашана, яким, утім, ібн Шапрут теж не повірив, і, нарешті, посланці з Візантії. Поступово, на власне подивування, ібн Шапрут почав вірити цій напівбожевільній апокрифічній розповіді; ба більше, він доручив своєму секретареві, поетові й граматикові Менахему бен Саруку, написати листа царю Йосипу, згаданому Ельдадом а-Дані, і відправив із цим листом наближеного до себе Ісаака бен Натана. Окрім цього, ібн Шапрут доручив своєму секретареві написати супровідного листа візантійському імператорові-історику Костянтинові Багрянородному та його доньці Агафії, з проханням дати бен Натанові корабель, на якому той зможе досягти таємничої єврейської країни Козарів. Утім, для імператора Костянтина Багрянородного ця країна була набагато менш таємничою, ніж для андалузького єврея: протягом останніх трьохсот років вона була поперемінно найважливішим стратегічним союзником і одним із найнебезпечніших ворогів Візантійської імперії. Стосовно ж ріки Самбатіон, то нічого таємничого в ній теж не було: згідно з книгою «Про імперську адміністрацію» того ж таки Костянтина Багрянородного, Самбатасом називався сучасний Київ, і, відповідно, Самбатіон Ельдада а-Дані – це, найвірогідніше, всього лише Дніпро, на якому Київ-Самбатас розташований. На шаббат цей Самбатіон, щоправда, не зупинявся, зате варязько-слов’янські загони, що спускалися по ньому до Чорного моря, регулярно плюндрували й грабували Візантійські провінції; і у 860-му році вони тільки дивом не захопили Константинополь. Утім, на момент одержання листа ібн Шапрута стосунки Візантії зі слов’янами все

покращувалися, а з ворожою їм Хазарією – погіршувалися прямо на очах. Таким чином, корабля Костянтин не дав. Упевнившись, що до Хазарії йому втрапити не випадає, бен Натан попросив одного із членів численної хазарської громади в Константинополі написати для ібн Шапрута коротку розповідь про його батьківщину, що той і зробив; він підтвердив, що Хазарія є країною євреїв, і навіть сповістив про неї деякі розрізнені відомості. Та, дізнавшись про провал експедиції, ібн Шапрут не заспокоївся: він написав нового листа і відправив його через усю Європу на схід, до Хазарії; він писав від імені євреїв усього Західного світу, «які залишилися у малій кількості з багатьох, зійшли з висоти слави і перебувають у вигнанні, і не мають сил слухати, коли їм говорять кожного дня: «В кожного народу є своє царство, а про вас не згадують на землі». Наприкінці п’ятдесятих років десятого століття цей лист досяг хазарського кагана Йосипа. Одержавши його, Йосип доручив одному із наближених до себе написати відповідь, у якій було б із подробицями розказано про його країну: про її географію, її мешканців, її сусідів, і, найголовніше, про її релігію, якою справді виявився юдаїзм. Цей лист і до сьогодні є головним джерелом відомостей про єдину за всю історію єврейську імперію. Такий ліричний бік питання. Стосовно ж історіографії, то справжність листування ібн Шапрута і царя Йосипа тривалий час видавалася сумнівною; і багато хто з учених вважав це пізнішою фальсифікацією. Втім, за нашого часу справжність цих листів вважається практично встановленою. Стилістичний аналіз листа, написаного за дорученням ібн Шапрута, довів, що він дійсно належить перу його секретаря – на щастя, той виявився першим придворним поетом, відомим в івритській літературі на ім’я Менахем бен Сарук. Ба більше, ім’я бен Сарука і читається в акровірші цього листа після імені його пана. Стосовно ж відповіді царя Йосипа, то в дванадцятому столітті він був згаданий Авраамом бен Даудом; уривок із цього листа навіть був процитований Єгудою бен Барзилаєм у книзі, що датується дев’яностими роками одинадцятого століття. У тій самій книзі згадано і лист безіменного візантійського хазара, написаний для бен Натана після провалу його експедиції. Супровідний лист Бен Шапрута Костянтинові Багрянородному також був знайдений: його відшукали у так званій «каїрській генізі», синагогальному сховищі стародавніх рукописів, віднайденому в Каїрі у двадцятих роках минулого, двадцятого ж століття. Як додаткові свідчення на користь справжності цих документів слід відзначити той факт, що більшість відомостей, згаданих у відповіді царя Йосипа, підтверджуються незалежними джерелами візантійського, арабського, перського, вірменського, руського і навіть китайського походження. Численні свідчення щодо Хазарії містяться у візантійських хроніках Феофана Сповідника і патріарха Нікіфора, у трактатах Костянтина Багрянородного, у житіях Йоанна Готського і Костянтина Філософа. Не менш цікаві, з точки зору вивчення хазарів, і арабські джерела: географічні праці ібн Даста, аль Істахрі та аль Мукадасі, книги знаменитих істориків Табарі, аль Масаді і Біруні. Цікаві свідчення про хазарів містяться також у давньоруській «Повісті врем’яних літ». Європейська ж історіографія зацікавилася хазарами порівняно пізно, і спершу хазари виглядали достатньо екзотичною темою. Однак ближче до кінця XVIII століття хазари перестають бути екзотикою; так, Карамзін часто повертається до хазарської теми у своїй історії. Стосовно ж дев’ятнадцятого століття, то пушкінський «Віщий Олег», котрий мститься за «буйний набіг» «нерозумним хазарам», навряд чи потребує згадки; втім, було б цікаво відзначити, що пушкінська поема є дзеркальним відображенням реальності. «Буйні набіги» робили не хазари, а варязькі банди на чолі з Олегом та його спадкоємцями. Один із таких набігів на мусульманське Закавказзя супроводжувався такими жорстокостями і викликав таке обурення в Хазарії, що на зворотнім шляху, який пролягав територією каганату, дружини «русів», із благословення самого кагана, були перебиті мусульманськими мешканцями Хазарії. Після чого каган закрив Волгу для руських армій. Тобто у певному сенсі нерозумними виявилися саме київські організатори набігу. Самих же хазарів назвати нерозумними доволі важко: протягом трьох віків їм вдавалося маневрувати між християнською Візантією, мусульманським Сходом і кочівниками степу, зберігаючи свою імперію, свою незалежність і свою релігію. Ба більше, різниця між рівнем розвитку Хазарського каганату й Київської Русі була такою, що у ті самі тридцяті роки дев’ятнадцятого століття німецький історик Еверс висунув гіпотезу про походження київської державності від Хазарського каганату; через сто років після Еверса, у 1924 році, аналогічну теорію сформулював В.А. Пархоменко у книзі «Біля витоків російської державності». У 1936-му році схожі погляди, хоча й у дещо завуальованій формі, висловив археолог Артамонов у книзі «Начерки найдавнішої історії хазарів». Реакція на цю теорію була дещо запізнілою; однак розрадою для її авторів міг стати той факт, що історіософська дискусія з хазарської проблеми була перенесена у видання, чий наклад тисячократно перевищував наклад будь-якого наукового журналу. Сумновідомого 1952-го року газета «Правда» звинуватила Артамонова у буржуазній ідеалізації Хазарського каганату, у наклепі на російський народ і в применшенні ступеня самобутності і рівня розвитку давньоруської цивілізації. Шок був настільки сильним, що у книзі «Історія хазарів», оприлюдненій десятьма роками потому, у ліберальному 1962-му році, Артамонов усе ще продовжував несамовито відхрещуватися від поглядів, висловлених ним у своїй буремній юності. Стосовно ж книги «Історія хазарів» як такої, то вона сполучає найбагатший археологічний та історичний матеріал з дивними у найвищому ступені висновками. Ключем для розуміння цих висновків може стати зауваження, кинуте Артамоновим у вступі до його книги; Артамонов пише, що його друг, Л.М. Гумільов допоміг йому «у вивченні питань, пов’язаних з азійськими тюрками». Однак, скидається на те, що азійські

тюрки були не єдиним питанням, у вивченні якого Гумільов допоміг Артамонову: книга останнього поцяткована численними сентенціями, гідними пера його друга і вчителя, серед яких слід особливо відзначити барвисті описи пригнічення єврейськими хазарами майбутніх християнських народів і розгалужені міркування про згубний вплив юдаїзму на долю самого хазарського народу. Втім, якщо, як уже було відзначено, книга Артамонова все ж містить багатий фактографічний матеріал, то книга самого Гумільова на ту саму тему, «Русь і великий степ», позбавлена і цих переваг. Серед інших досліджень про хазарів, опублікованих за останні десятиліття російською, можна відзначити книги Світлани Плетньової «Хазари» та «Начерки хазарської археології», і Валентини Флерової «Графіті Хазарії» та «Образи й сюжети міфології Хазарії». Втім, на мою думку, досі найкращою і найбільш безсторонньою монографією про Хазарський каганат є книга Дугласа Мортимера Данлопа «Історія єврейських хазарів», яка, на жаль, не перекладена ні російською, ані українською. На відміну від Артамонова, її автор, як випливає з назви, звертає особливу увагу на єврейський бік питання, детально розглядаючи різні версії переходу хазарів у юдаїзм та його вплив на хазарську історію. Та є питання, якого навіть Данлоп практично не заторкує: питання про подальшу долю хазарів після загибелі їхньої держави. Тим не менш, із початку нашого століття це питання притягувало до себе пильну увагу. Австрійський історик Кучера у книзі «Хазари», опублікованій у 1910-му році, висунув гіпотезу про походження від хазарів ашкеназійського єврейства; схожих поглядів дотримувався багато хто з польських істориків. Ізраїль Берлін у книзі «Історичні судьби єврейського народу на теренах Російської держави» (1919) захищає схожу точку зору, хоча й у більш поміркованому варіанті: він, як і багато хто інший, говорить про значний вміст хазарської крові у венах ашкеназів. Схожих поглядів дотримувався тельавівський історик Поляк у книзі «Хазарія – історія єврейського царства в Європі». Нарешті, своє найбільш повне втілення ця концепція одержала у порівняно нещодавній напівбелетризованій історії хазарів «Тринадцяте коліно», написаній настільки популярним за перебудовних часів Артуром Кестлером. Так що ж таке Хазарія? Чи була вона невеликою і недовговічною державою кочівників, як стверджували радянські підручники, чи величезною імперією, як випливає з листа кагана Йосипа? Факти свідчать радше на користь останнього. Костянтин Багрянородний пише, що золота печатка, яка прикрашала імператорські листи хазарському каганові, була в півтора рази важчою за ту, котрою запечатувалися листи, звернені до римського папи і спадкоємців Карла Великого. Ця невелика деталь палацевого етикету значною мірою відображала реальне співвідношення сил: у VIII столітті, в зеніті своєї історії, Хазарський каганат охоплював величезну територію, що простягалася від Чернігова до Уральських гір, географи того часу повідомляли, що він простягався на чотири місяці шляху. Його західний кордон проходив приблизно по Дніпру, охоплюючи, втім, і частину земель на захід від нього; східний же – по річці Емба на північний захід від Аральського моря. Південний кордон каганату збігався з Кавказьким хребтом, а північний – проходив по Оці, трохи південніше від сучасної Москви. Каспійське море називалося тоді Хазарським, а Волго-Донський волок – «Хазарським шляхом». Хроніки виокремлюють п’ять найбільш важливих хазарських міст: столицю каганату Ітиль на Волзі, трохи вище від нинішньої Астрахані; комерційний центр імперії – Хазаран, НьюЙорк тодішньої Південно-Східної Європи, фортецю Маркел на Дону, Беленджер у північних передгір’ях Кавказу і колишню столицю каганату Семендер, неподалік від нинішньої Махачкали. Хазарський каганат був, найвірогідніше, спадкоємцем Західнотюркського каганату, який, у свою чергу, виник на руїнах Тюркського каганату, величезної держави кочівників, що об’єднувала під своєю владою степові території Східної Європи та Західної Азії. Саме хазарський каганат зупинив просування арабів на північ у VII – VIII століттях і, таким чином, запобіг ісламізації Східної Європи – подія, яка здатна була змінити весь перебіг європейської історії. Що ж до самих хазарів, то арабський географ аль Істахрі пише, що вони були чорноволосими, і з-поміж них виокремлювалися два характерні типи: так звані чорні й білі хазари; останні, згідно з Істархі, відзначалися вражаючою вродою. І хоча, як уже згадувалось, анонімний константинопольський дописувач ібн Шапрута стверджував, що хазари належали до зниклих колін Ізраїлевих, насправді це не так. Незважаючи на те, що вчені й досі розходяться у поглядах стосовно точного походження хазарів, більшість істориків погоджується, що спершу хазари були плем’ям тюркського походження: плем’ям, яке навіть і не підозрювало про існування євреїв та юдаїзму. З євреями хазари зіткнулися вже на території майбутнього каганату: з давніх-давен євреї мешкали на Північному Кавказі, в Криму і на Таманському півострові. Окрім цього, переслідування євреїв у Сасанидському Ірані VI століття, періодичні спалахи антиєврейських настроїв у мусульманському світі і широкомасштабна «антисемітська» кампанія, організована у Візантії на початку VIII століття, призвели до різкого збільшення єврейського населення каганату. І, хоч як це дивно, збільшення єврейської присутності закінчилося не сплеском антисемітизму, як це зазвичай трапляється, а переходом хазарів у юдаїзм, що відбувся у середині VIII століття: подією, котра, незважаючи на численні здогади стосовно її причин, залишається загадкою і по сьогодні. Втім, існує кілька версій того, що відбулося. Найвідоміша з цих версій належить Єгуді а-Леві, який у своїй славетній книзі «Кузари» розповідає про пророчий сон, що наснився хазарському «цареві»; у цьому сні ангел наказує йому шукати істинну релігію. Прокинувшись, цар викликає по черзі представників трьох монотеїстичних релігій. Аргументи на користь юдаїзму видаються йому найпереконливішими і, відкрившись одному зі своїх воєначальників, цар відправляється разом із ним у гори. У горах вони знаходять таємничу печеру, в якій юдеї святкують суботу; у цій печері хазарський цар приймає юдаїзм і поступово, спочатку зберігаючи в

таємниці свою нову віру, переконує перейти в юдаїзм наближених до себе, а згодом і всю хазарську аристократію. На перший погляд, не слід переоцінювати історичність цієї оповідки. Її було написано в Іспанії через багато років після переходу хазарів у юдаїзм і, бувши віддаленою в просторі і часі, вона є белетризованим переспівом хазарських легенд. Однак, за винятком деталей, ця оповідь узгоджується з найбільш повною розповіддю про перехід хазарів у юдаїзм, яка міститься у відповіді ібн Шапруту кагана Йосипа. Втім, лист кагана Йосипа уточнює кілька важливих деталей; за його версією, пророчий сон наснився не каганові, а хазарському князю на ймення Булан, який і прийняв юдаїзм. Він переконує перейти в юдаїзм кагана і решту хазарів, проганяє з країни ворожбитів і язичницьких жерців і, нарешті, будує храм. Релігійна реформа, запроваджена його онуком, царем Овадією, остаточно перетворює Хазарський каганат на юдейську державу. Третя версія навернення хазарів до юдаїзму належить перу константинопольського дописувача ібн Шапрута; і, незважаючи на численні відмінності від попередніх, вона все ж містить багато тотожних з їхніми деталей. Як і Єгуда а-Леві, константинопольський хазар розповідає про теологічне змагання; як і каган Йосип, він повідомляє, що в юдаїзм був навернутий не каган, а один із князів, що одержав ім’я Сабріель, яке звучить на івритський взірець. Дізнавшись про це, араби й візантійці послали до хазарів своїх релігійних представників, що і закінчилося теологічним диспутом. Нарешті, візантійський хазар згадує і таємничу печеру, що відіграла вирішальну роль у становленні хазарського юдаїзму; він оповідає, що в цій печері, вочевидь, у хвилину небезпеки, євреї сховали священні книги. Сбме красномовне тлумачення цих книг допомогло першим хазарським юдеям перемогти мусульман і християн у теологічному диспуті: перемога справила таке враження на решту хазарів, що вони навернулися до юдаїзму. Юдаїзм стає державною релігією каганату. І, тим не менш, незважаючи на наявність державної релігії, Хазарський каганат відзначався настільки незвичайною як на ті часи віротерпимістю, що її зауважували навіть арабські історики; на той момент нічого схожого не існувало ні в християнських, ані в мусульманських країнах. І тому немає нічого дивного в тому, що населення каганату значною мірою складалося з неюдеїв: язичників, християн і мусульман. Їхня присутність сприяла розвиткові торгових зв’язків із навколишніми державами: комерційний центр каганату Хазаран, розташований в районі нинішньої Астрахані на східному березі Волги, був головними торговими воротами, що поєднували Великий степ і слов’янські ліси на північ од нього з ісламською цивілізацією Близького і Середнього Сходу. Як і годиться, населення цього степового Нью-Йорка було винятково строкатим: хазари, тюркські кочівники, греки, слов’яни, араби. У місті були численні ринки, громадські лазні, синагоги, церкви і мечеті. Навпроти Хазарана, на західному березі Волги, розташовувалася адміністративна столиця каганату: Ітиль. Ітиль був обнесений масивним фортечним муром, який, за словами аль Мукаддасі, перевершував навіть славетну стіну Ургенча. На острові, з’єднаному з містом наплавним мостом, розташовувався палац царя і збмок кагана, побудований із обпаленої цегли. Останнє речення не є тавтологією: палац царя і замок кагана не були однією й тою самою будівлею, оскільки хазарський цар і хазарський каган не були однією й тією самою людиною. Уся повнота реальної влади в каганаті належала цареві (бекові), котрий усе ж формально вважався підпорядкованим кагану і, на знак пошани і підпорядкування, входив до останнього тільки босоніж. Сам же каган був офіційним главою й символом держави: як англійська королева, він мешкав у величезному палаці і не мав жодної влади; на люди він показувався зрідка: один раз на чотири місяці і тільки у супроводі гвардії. Каганом міг бути тільки юдей; члени сім’ї кагана, що перейшли з юдаїзму в інші релігії, втрачали право на престол. Істархі повідомляє про молодика, що торгував хлібом на ринках Хазарана; цей юнак міг би бути каганом, якби його родина не прийняла іслам. Як уже було сказано, каган і бек мешкали на острові поряд з Ітилем. У самому ж Ітилі, який, на відміну від Хазарана, був суто єврейським містом, мешкала хазарська аристократія. Місто складалося в основному з розбірних шатер із дерева і повсті і було населене тільки взимку. Як і багатьма віками пізніше російська аристократія, що роз’їжджалася влітку по своїх маєтках, уже напровесні хазари виходили в степ. Та місто не залишалося порожнім, окрім хазарського «першого стану», у ньому був розташований міський гарнізон. Слід зазначити, що, на відміну від своїх сусідів, хазарський каганат був єдиною державою, котра мала професійну армію, що складалася з 10 – 12 тис. осіб; у разі небезпеки ця армія поповнювалася за рахунок мобілізації і сягала 100 тис. Окрім столичного гарнізону, значна частина армії квартирувала у фортеці Саркел на Дону, побудованій для захисту від численних північних сусідів каганату – і, в першу чергу, від слов’ян і кочівників Великого степу. Саркел – або, як його зазвичай називають давньоруською, Біла Вежа (Білий Дім чи Біла Фортеця) – був побудований у 40-ві роки дев’ятого століття за допомогою Візантії; все той же Костянтин Багрянородний повідомляє, що каган і цар звернулися з проханням про сприяння до імператора Феофіла, котрий спорядив до Хазарії брата своєї дружини, спафарокандидата Петрону Каматира. Утім, Каматир був саме консультантом, а не головним будівничим: за своєю архітектурою Саркел вельми відрізнявся від тогочасних візантійських фортець. Він був побудований на Дону, на невисокому вигині, відрізаному від прилеглої частини берега широким ровом і валом. Скраю вигину, відгороджена ще одним валом, містилася стрілецька цитадель: фортеця у формі п’ятикутника, завдовжки 186 і завширшки 126 метрів; ширина її стін дорівнювала 3,75 метри. Додаткова внутрішня стіна розділяла фортецю навпіл, збільшуючи її стійкість у разі штурму. По кутах фортеці і вздовж її стін були розташовані важезні прямокутні вежі; ще дві

товстостінні вежі були розташовані всередині фортеці і, вірогідно, виконували функції, схожі з функціями донжонів у європейських фортецях. Для кочівників узяти таку фортецю було доволі важко; і Саркел став одним із гарантів спокою і ладу на західних кордонах каганату. Утім, лад і відносна безпека, які каганат приніс мешканцям Великого степу і теренів, що прилягали до нього з півночі, відіграли зрадницьку роль. Імовірно, саме під захистом каганату слов’яни почали переселятися з місць свого споконвічного проживання у верхів’ях Дніпра, Волині й Поділля на схід, на території теперішньої південно-східної Росії та східної України. І, хоча спершу слов’янські області були не більш ніж віддаленими провінціями каганату, поступово вони стали набувати все більшої й більшої незалежності. Найвірогідніше, початок автономізації слов’янських земель поклало захоплення в середині ІХ століття варягами Аскольдом і Диром маленького хазаро-слов’янського містечка Києва в середній течії Дніпра; на думку українського історика з Гарварда Омеляна Прицака, навіть сама назва Київ походить від імені хазарського воєводи. Втім, Аскольд і Дир, вірогідно, все ж зберігали формальну залежність від каганату. Становище різко погіршилося, коли 882-го року новгородський князь Олег, зрадницьки вбивши Аскольда й Дира, захопив Київ, а потому, 883 – 885-го років – численні слов’янські провінції каганату, що до цього моменту продовжували сплачувати данину, хоча й досить необтяжливу. Звідтоді навіть про формальне підпорядкування більше говорити не випадало. На північних кордонах Хазарії несподівано виникла могутня держава, що володіла великою й постійно зростаючою військовою потугою: двадцятьма роками пізніше од захоплення північних провінцій каганату Олег, як відомо, прибив свій щит до воріт Царгорода. На знак своєї незалежності від Хазарії київські князі почали називати себе «руськими каганами», підкреслюючи своє рівноправ’я з каганами хазарськими. Втім, цей титул зберігався і тоді, коли жест відокремлення від Каганату втратив будь-який сенс: великі князі називали себе руськими каганами аж до ХІІ століття, коли жодного Хазарського каганату вже не існувало. І те, що для сучасників було знаком незалежності, для історика дедалі частіше виявляється знаком спадкоємності: у даному разі – знаком, що вказує на вплив Хазарії на ранню Русь. І справді, наслідування хазарів виявлялося не лише в титулі. За свідченням ібн Фадлана, «цар русів» та його піддані мали життєвий устрій, багато в чому схожий із життям хазарського кагана. Хазарія була першою могутньою державою, з якою Давня Русь зіткнулася на початку своєї історії; і, як припускає багато хто з учених, новоспечені руські кагани будували свою країну, значною мірою, на образ і подобу Хазарського каганату. Та майже від самого початку стосунки між Руссю та Хазарією були далекі від стосунків між учителем та учнем; і хоча історичні свідчення про русько-хазарські відносини вкрай скупі, колективна пам’ять виявилася тривалішою за літописи. Билини оповідають про війну, яку вели Добриня Никитич та Ілля Муромець з велетнем на ім’я Михаїл Козарин або Жидовин; і в останньому важко не розпізнати єврейський Хазарський каганат. Відносини між Київською Руссю та Хазарією остаточно загострилися, коли після варязькослов’янського розбійницького походу 914-го року на ісламське Закавказзя, згаданого на початку цього розділу, каган дозволив своїм підданим перебити київські дружини і закрив Волгу для дружин «русів». Протистояння закінчилося війною Київської Русі проти Хазарського каганату у 30-х роках десятого століття. Руські війська під проводом Хельгу (що, найвірогідніше, слід читати як зіпсоване «Олег») напали на хазарське місто Самкерц на Таманському півострові; у відповідь хазари захопили кілька міст у кримських володіннях Візантії (активної союзниці Київської Русі на той момент), а потому завдали поразки військам самого Хельгу-Олега. Після цієї поразки, а, можливо, і внаслідок її, Київська Русь перейшла на бік Хазарії, і в 941-му році князь Ігор рушив походом на Константинополь. Його похід закінчився провалом, що було, втім, на руку Хазарії; війна між Візантією та Руссю значно послабила обох головних ворогів Хазарського каганату. Здавалося, доля знову повернулася обличчям до хазарів, і в хазарській історії настав час відносного спокою. Та тиша виявилась оманливою. Найбільш популярна історична версія стверджує, що у 965-му році київський князь Святослав несподівано проривається у внутрішні області Хазарії, стирає з лиця землі Ітиль і Хазаран, бере Саркел і потому здійснює рейд хазарськими тилами на Північному Кавказі, грабуючи і нищачи все на своєму шляху. І якщо до нападу Святослава у Семендері (місто на західному узбережжі Каспійського моря, колишня столиця Хазарії, що до самого кінця залишалась її сільськогосподарським центром) і його околицях було «сорок тисяч виноградників», то, за словами арабського географа ібн Хаукаля, після походу Святослава в Семендері не лишилося «ані виноградини». Судячи з тактики випаленої землі, яку Святослав провадив, і з того, що він не потурбувався закріпити за Київською Руссю свої хазарські завоювання, його метою було не захоплення земель, а знищення хазарської державності. І цієї мети він досяг: оточений ворогами, послаблений багатовіковими війнами і внутрішнім розбратом, позбувшись степових фортець і плодючих північнокавказьких тилів, каганат припинив своє існування. Його мешканці просто перестали підкорятися: християнські області відійшли до Візантії, ісламські – до Хорезма, слов’янські – до Русі, а кочівники повернулися до своєї степової вольниці. Подальша доля хазарів, як то кажуть, тоне в імлі. З одного боку, повне зникнення величезної держави внаслідок єдиного напіврозбійницького набігу уявляється вкрай неправдоподібною. Ба більше, ібн Хаукаль, на чиєму свідченні, в основному, і ґрунтуються твердження про повне знищення Хазарії, повідомляє також і про одночасне знищення Святославом міста Булгар, столиці поволзьких болгар, яке, насправді, незабаром відродилось і проіснувало аж до монгольського нашестя. Та, з іншого боку, вірогідної інформації про подібне відродження Хазарії не існує, хоча і є напівапокрифічні відомості про те, що внутрішня Хазарія

перетворилася на провінцію Хорезма. Тим не менш, відомо, що хазари продовжували опір. Яків Мніх повідомляє про похід проти хазарів князя Володимира Святославича, сина Святослава, здійснений 985-го року; візантійський письменник Кедрин – про відправку 1061-го року візантійського флоту у бунтівний Херсон, у ту частину Хазарського каганату, що дісталася Візантії. В наступні роки хазарські солдати воювали у дружинах головного супротивника Київської Русі, Тмутараканського князя Мстислава. У 1078-му році хазари, якнайвірогідніше, знову намагалися досягти якщо й не незалежності, то принаймні автономії; та вкрай невдало, і літопис повідомляє, що 1083-го року тмутараканських хазарів було вирізано. З того часу хазари все рідше згадуються мандрівниками; втім, відомо, що італійці називали Крим Хазарією аж до XVI століття. Та, хоч як це дивно, ім’я збереглося надовше, ніж народ: до тринадцятого століття хазари майже повністю зникають з карти причорноморських і прикаспійських земель. Натомість, починаючи з десятого століття, вони поступово з’являються на мапі Центральної Європи – та вже під іншим ім’ям. Мені вже доводилося перелічувати деякі докази, що свідчать, як мені здається, на користь відомої гіпотези Артура Кестлера про хазарське походження східноєвропейського єврейства. У той же час слід підкреслити, що, на мій погляд, можна говорити лише про часткове походження східноєвропейських євреїв від хазарів. Наявні свідчення дозволяють говорити про те, що саме хазари стоять у витоків єврейських громад Росії, Білорусії, України, Литви, Словаччини та Угорщини, і що хазари зробили значний внесок у формування польського та австрійського єврейства. Хоч як це дивно, цей висновок залишився непоміченим значною частиною моїх опонентів, які впевнено зараховують мене до прибічників Кестлера. Таку неуважність можна з легкістю пояснити тим простим фактом, що для спростування хазарської гіпотези годі шукати зручнішого од Кестлера опонента. Змішуючи домисли та історичні свідчення, переконливі аргументи і вільний зліт фантазії, блискучий стиль і неприховану упередженість, Кестлер перетворив свою книгу на ідеальну мішень для критиків хазарської гіпотези. Поза сумнівом, наведені ним розрізнені аргументи і численні домисли недостатні для доведення його висновків. Однак, враховуючи багаторічну полеміку «з хазарського питання», я хотів би надолужити цей пробіл і проаналізувати ті основні історичні аргументи на користь хазарського походження середньовічних єврейських громад Східної Європи, які надаються до послідовного аналітичного переосмислення. Втім, слід одразу ж обмовитися, що хазарський каганат не був державою етнічно однорідною. Попри те, що ядром хазарської державності були тюрки, каганат підпорядкував собі численні народи, що опинилися в останні віки першого тисячоліття на теренах Західної Азії та південноруських степів. І хоча до юдаїзму навернулися, в першу чергу, вищий та середній шари каганату, переважно тюркського походження, за часів, про які йдеться, неможливо уявити ситуацію, за якої поява державної релігії та її розвиток були б обмежені етнічними рамками. Інакше кажучи, серед хазарських юдеїв мали бути не лише тюрки, а й представники народів слов’янського, германського та фінно-угорського походження. Окрім того, слід підкреслити, що на території Криму та в районі Азовського моря євреї мешкали з давніх-давен. Переслідування євреїв у Сасанідському Ірані VI століття, сплески антисемітизму, що супроводжували становлення ісламі і, нарешті, широкомасштабна антиєврейська кампанія, організована у Візантії вже в юдейський період історії каганату, поповнили його населення за рахунок єврейських біженців. У всіх цих випадках ідеться саме про етнічних євреїв. У той же час слід підкреслити, що немає жодних доказів того, що розмежування між етнічними євреями і хазарськими юдеями, що його інколи можна надибати в книгах про каганат, існувало в реальності. Немає жодних доказів того, що хазарські юдеї, які етнічно не були євреями, і власне євреї були двома окремими громадами. Ба більше, наявність політичної та військової влади у перших і релігійного авторитету у останніх мало призвести до інтеграції етнічних євреїв у рамках хазарської державності. Інакше кажучи, євреї були однією з компонент у формуванні того народу, який наприкінці першого тисячоліття називав себе хазарами. Саме від цього, різношерстого в етнічному плані народу, і походять, значною мірою, ашкеназійські євреї. Історикам єврейської цивілізації добре відомо, що життя єврейських громад Центральної і Східної Європи доволі погано аргументоване аж до середини XIV століття. Виходячи з цього, багато хто з істориків вважає, що для доведення хазарського походження східноєвропейського єврейства немає достатніх підстав, і тому історик має погодитися з традиційною точкою зору щодо походження євреїв Східної Європи від єврейських громад Рейнських земель. Існування останніх уже за раннього середньовіччя не викликає сумнівів. Доволі очевидно, що така концепція містить внутрішнє протиріччя. Справді, рання історія єврейських громад Східної Європи порівняно погано документована, і не існує незаперечних доказів походження цих громад. І тому будь-яке твердження щодо походження східноєвропейського єврейства ніколи не буде доведене з точністю математичної теореми. Однак останнє ставить під сумнів як хазарську, так і рейнську гіпотезу походження євреїв Центральної та Східної Європи. Вибір, який має зробити історик, – це не вибір між теорією доведеною і теорією відкинутою, а радше вибір між гіпотезою більш переконливою і гіпотезою менш переконливою. І, отже, для того, щоб пристати на ту чи ту точку зору, необхідно розглянути не лише аргументи за і проти хазарської гіпотези, а й ті докази і свідчення, за допомогою яких була колись доведена традиційна точка зору. Як уже було сказано, згідно з традиційною точкою зору, поява єврейських громад на території Центральної Європи пов’язана з масовою еміграцією євреїв з територій, що прилягають до Рейну, – і що зазвичай називаються єврейськими істориками «землями Ашкеназа», – внаслідок різанини, котра супроводжувала хрестові походи, вигнання Філіпом Красивим французьких євреїв і погромів часів великої чуми. І, на

перший погляд, той факт, що їдиш є діалектом середньовічної німецької, є незаперечним свідченням на користь цієї концепції. Проте насправді така точка зору зіштовхується з численними проблемами. По-перше, слід підкреслити, що предметом суперечки є, в основному, тринадцяте століття. І тому ані вигнання євреїв Філіпом Красивим, що відбулося 1306-го року, ані тим більше погроми часів великої чуми, що стосуються середини XIV століття, не мають ані найменшого стосунку до появи центральноєвропейських єврейських громад того часу. По-друге, судячи з непрямих даних, середньовічні єврейські громади часів Ашкеназа були вкрай нечисленними, і до того ж вони сильно постраждали під час хрестових походів. По-третє, всі документи, що збереглися, свідчать про те, що під час погромів, влаштованих хрестоносцями, євреї рятувалися (принаймні намагалися рятуватися) у замках єпископів та аристократії; і немає жодних доказів того, що вони робили спроби емігрувати. По-четверте, на теренах центральної та східної Німеччини, через яку мали би пройти біженці з земель Ашкеназа, євреїв на той час не було, і після хрестових походів євреї на цих землях не з’явилися. Коротко кажучи, аж до XIV століття немає жодних документів, які би свідчили на користь гіпотетичного масового переселення рейнських євреїв на території Польщі та Західної України. Ба більше, намагання тікати на схід, крізь усі німецькі землі, охоплені антисемітською істерією і позбавлені рятівної єврейської присутності, було б актом безумства. Нарешті, слід зазначити, що сучасний лінгвістичний аналіз їдишу, як видається, не повністю підтверджує гіпотезу про його пряме походження від рейнського діалекту німецької, яким східноєвропейські євреї гадано говорили до переселення у слов’яномовні країни. Бувши досить складним мовним конгломератом, у певних своїх аспектах їдиш радше ближчий до середньовічної австрійської німецької; мови тих областей, котрі прилягали до слов’янських країн та Угорщини, де, як буде показано нижче, хазарська присутність досить добре аргументована. Це нічого не пояснює, та принаймні ставить знак питання там, де раніше стояла впевнена академічна крапка. До гіпотези стосовно походження східноєвропейських євреїв від єврейських громад Ашкеназа дотична гіпотеза про їхнє походження від євреїв Чехії. Остання, незважаючи на свою нещодавню приналежність до Східного блоку, географічно розташована на території, що безпосередньо прилягає до Західної Європи. І тому немає нічого дивного в тому, що єврейська громада Чехії існувала вже за раннього середньовіччя: євреї Праги згадуються вже першим чеським літописцем Космасом. І хоча їхнє етнічне походження недостатньо ясне, чесько-єврейські документи пізнього середньовіччя говорять про те, що з точки зору культурної традиції чеська громада була дотичною до громад Рейну. Водночас, на відміну від рейнських громад, існує повідомлення про спробу чеських євреїв емігрувати до Польщі: повідомлення належить тому самому літописцеві Космасу. На цьому свідченні практично й будується вся концепція. Проте за ближчого розгляду літопису Космаса виявляється, що гіпотеза про походження східноєвропейського єврейства від єврейства чеського наштовхується на ті самі труднощі, що й гадка про їхнє походження від євреїв Ашкеназа. Космас розповідає про єврейські погроми, вчинені хрестоносцями на території Чехії у 1096-му році, і про те, що чеські євреї були або вирізані, або насильницьки похрещені. Із тих, що були насильницьки похрещені, дехто намагався повернутися до юдаїзму. Оскільки останнє було заборонене місцевим князем, то ці євреї вирішили переселитися на територію Польщі. Проте під час спроби полишити Чехію у 1098, вони були дощенту пограбовані місцевою владою. Зі сказаного Космасом залишається не зовсім зрозумілим, чи був зрештою реалізований той план чеських «маранів», про який він розповідає; проте, якщо навіть і був, то навряд чи можливо звести до цього гаданого переселення генеалогію всього східноєвропейського єврейства. Чеські громади ХІ століття були розташовані в безпосередній близькості від центрів європейської вченості тодішньої Європи, і тим не менше до ХІІ століття у власне єврейських джерелах відсутня згадка про них. Останнє говорить про те, що вони були доволі нечисленними. Слід також зауважити, що Космас повідомляє про те, що доля євреїв Чехії була схожою на долю євреїв Рейну: вони були або перебиті, або насильницьки похрещені. Неможливо встановити, яка частина похрещених євреїв ризикнула повернутися до юдаїзму під загрозою позбавлення всієї власності і була готова емігрувати до тоді ще зовсім дикунської Польщі; та, вочевидь, не може йтися про значні цифри. Ба більше, цілком можливо, що повідомлення Космаса не зовсім достовірне; частина чеських євреїв могла переховуватися в лісах іще до приходу хрестоносців і, таким чином, уникнути і знищення, і примусового хрещення. У цієї частини чеських євреїв не було необхідності залишати Чехію з метою повернення до юдаїзму. У будь-якому разі неперервність єврейської присутності на теренах Чехії свідчить про те, що неможливо говорити про переселення всіх чеських євреїв на схід; інакше кажучи, розказане Космасом є одиничним епізодом і практично нічого не говорить про походження східноєвропейського єврейства. Водночас існують досить переконливі свідчення на користь хазарського походження єврейської громади Угорщини. Ще задовго до розгрому Хазарського каганату мадяри, колишні мешканці його східних провінцій, що згодом стали угорцями, переселяються на захід, прихопивши з собою кілька власне хазарських племен. А вже у десятому столітті тодішній угорський князь, на ймення Таксоні, офіційно запрошує хазарських емігрантів оселитися в його володіннях. Вплив хазарів був настільки сильним, що спершу угорська держава була двомовною; і досі в угорській мові вирізняються тюркські елементи, гадано хазарського походження. Судячи з усього, мирне співіснування хазарів та угорців було досить тривалим: у 1092 католицька церква навіть була змушена заборонити шлюби між євреями й християнами, наприкінці того ж таки ХІ століття угорський король Кальман захищав євреїв від хрестоносців, а в середині ХІІ століття візантійський літописець Йоанн Кінам розповідає про окремі юдейські частини, що воювали у складі угорської армії. Дещо пізніше міністром фінансів угорського короля Ендра був такий собі граф Тека, єврей

хазарського походження. Втім, у ХІІІ столітті відносини між хазарами й угорцями починають псуватися; а у 1360-му році євреї будуть вигнані, хоча й ненадовго. Пресбурзький церковний акт від 1309-го року знову заборонить шлюби між угорцями й хазарами; 1346-го року буде одержане папське підтвердження цього акту. Контекст Пресбурзької заборони не залишає сумнівів у тому, що вона є повторенням акту 1092-го року, і її причиною є неприналежність хазарів до християнства. Ця заборона свідчить про те, що в першій половині XIV століття угорські хазари ще не розчинилися серед місцевого населення. Нарешті, топоніміка Угорщини й Північної Румунії зберігає пам’ять про хазарів і сьогодні. Два угорські села носять імена Козар і Козари, а в Трансільванії розташовані села Козард і Козарвар (Хазарський замок). Нарешті, з Х по XIV століття у середньовічній Угорщині існував рід Козарварі. Окрім цього, слід відзначити цікаву легенду, пов’язану з угорськими євреями. Австрійська хроніка другої половини XIV століття повідомляє про те, що за дохристиянських часів Австрією протягом довшого часу керували єврейські принци з характерно тюркськими іменами. Ключем до розуміння цієї дивовижної легенди може слугувати той факт, що у другій половині Х століття Австрія й справді перебувала під іноземною владою: але не під владою євреїв, а під владою угорців, котрі на той момент не мали своєї монотеїстичної релігії. І той факт, що вони асоціювалися в очах місцевого населення з хазарами-юдеями, які жили серед них, опосередковано свідчить як про вплив, так і про кількість цих перших. У підсумку, наявні дані не залишають сумнівів стосовно первісного хазарського походження угорських євреїв; і для усвідомлення значущості цього факту слід підкреслити, що Угорщина, у середньовічному її розумінні, обіймала, попри територію власне нинішньої Угорщини, також Словаччину і Трансільванію. Ба більше, загальне вигнання євреїв з Угорщини у 1360-му році розсіяло хазарів по суміжних країнах – і, в першу чергу, по Австрії та Польщі. І незважаючи на те, що акт про вигнання був скасований уже через чотири роки, не викликає сумнівів, що не всі вигнанці 1360-го року повернулися до Угорщини. Той факт, що становище євреїв у суміжних країнах було значно кращим, аніж в Угорщині навіть після скасування акту про вигнання, не міг не посприяти появі значної кількості неповерненців. Нарешті, усвідомлення хазарського походження єврейства Угорщини радикальним чином змінює наше уявлення про походження австрійського єврейства. З одного боку, існують розрізнені і досить сумнівні свідчення про єврейську присутність на території Південної приальпійської Австрії вже у другій половині ХІ століття. Якщо визнати ці свідчення достовірними, то в них, найвірогідніше, йдеться про етнічних євреїв – емігрантів із Північної Італії. З ними ж, вочевидь, пов’язаний єврейський надгробок 1130-го року, знайдений на території Карінтії у південній Австрії. Водночас перші достовірні докази існування єврейських громад на теренах Австрії належать до ХІІ століття; на межі ХІІ і ХІІІ століть єврейські громади існували у Відні, Клостернойбурзі, Кремсі, Тульні і Вінер-Нойштадті. Навіть побіжний погляд на мапу середньовічної Австрії переконує в тому, що всі ці міста розташовані на самому кордоні з Угорщиною; так, Відень знаходиться на такій самій відстані від Пресбурга, як Тель-Авів від Єрусалима. Від того самого Пресбурга, де двома століттями потому церковна влада буде вимушена видати антихазарський декрет, згаданий вище. Інакше кажучи, еміграція хазарських євреїв Угорщини на територію Австрії уявляється більш ніж вірогідною. Нарешті, все той же Артур Кестлер повідомляє, втім, без посилання на джерело, про існування хазарської топоніміки у Східній Австрії. Водночас, неможливо встановити внесок хазарів в етнічний склад єврейських громад Австрії. Хазарська міграція з Угорщини могла бути й основним фактором формування австрійського єврейства в ранньому середньовіччі, проте австрійські єврейські громади могли стати і місцем зустрічі хазарських євреїв з єврейськими біженцями з Чехії та євреями Італії, що перевалили через Альпи і поступово мігрували на північний схід Австрії. Особисто я надаю перевагу останній, більш обережній точці зору. І, тим не менше, той факт, що генеалогія єврейських громад Угорщини, Словаччини та Австрії за часів раннього середньовіччя веде до хазарів, не вирішує проблеми походження східноєвропейського єврейства взагалі. Але для того, щоб спробувати наблизитися до вирішення цієї проблеми, необхідно вступити, хоча б ненадовго, у лабіринт руської історії. Саме Давня Русь є головною ланкою, яка пов’язує хазарів і східноєвропейське єврейство; ба більше, документи, як єврейського, так і християнського походження, написані на території Русі і суміжних із нею земель, дозволяють скоригувати кілька популярних помилок щодо хазарів та їхньої долі. По-перше, існує усталена думка, що Хазарський каганат був знищений Святославом у 60-х роках десятого століття; і хазари швидко розчинилися серед інших кочових племен південноруських степів і Північного Кавказу. І тому Давню Русь хазари практично не застали. По-друге, часто доводиться чути, що хазарський юдаїзм був доволі поверховим, і хазари припинили його сповідувати невдовзі після краху своєї імперії. Мешканці східних областей каганату прийняли іслам, а його західних земель – християнство. Якщо це було справді так, то на території Давньої Русі за доби її розквіту хазарські юдеї просто не могли опинитися. Втім, обидва твердження, наведені вище, засновані на помилках. Стосовно першого з них, твердження про повну загибель хазарської державності у 60-ті роки десятого століття, то ця точка зору, поза сумнівом, є хибною. Свідчення, зібрані Данлопом в останньому розділі його класичної монографії про хазарів, переконують у тому, що, у тій чи іншій формі, хазарська держава існувала і в ХІ столітті. Аналогічним чином, міркування про миттєвий відхід хазарів від юдаїзму не підтверджується свідченнями, що дійшли до нас. Стосовно південного сходу каганату, то така точка зору суперечить багатьом документам; серед них два цікаві тексти, знайдені в Каїрській генізі. Ці тексти розповідають про месіанський рух на території Хазарії

на межі ХІ та ХІІ століть. Один із цих документів повідомляє, що рух очолили Соломон бен Дугі, котрий проголосив себе пророком Еліягу, та його син Менахем, котрий проголосив себе месією. І хоча не зовсім зрозуміло, чи йдеться в цих документах про один чи різні месіанські рухи, вони не залишають сумнівів, що в хазарській історії ХІ століття було пов’язане не зі зникненням юдаїзму, а зі сплеском релігійного ентузіазму, хоча той і набув есхатологічної форми. Ба більше, папський посланник Йоанн де Плано Карпіні згадує в своїй «Історії Монголів», написаній у середині ХІІІ століття, про існування поодиноких хазаро-юдейських громад на теренах Північного Кавказу вже після монгольського нашестя. Дещо пізніше посланник Людовіка ІХ до «татарського хана», Віллем де Рубрук, який проїхав 1254-го року західним узбережжям Каспійського моря, записав, що ці території кишать євреями, і відзначив фортифікаційні споруди, які перебувають в руках євреїв. Таким чином, упродовж ста років після походу Святослава Давня Русь існувала пліч-о-пліч з єврейськохазарською державою; і ще двісті років – у безпосередній близькості від великих хазарсько-єврейських громад. І, як наслідок, переселення частини хазарів-євреїв з каганату у Давню Русь уявляється більш ніж правдоподібним. Ба більше, в ХІ столітті частина внутрішніх земель каганату опиняється у складі Давньої Русі. Йдеться про колишні Південно-Західні землі каганату, що утворили так зване Тмутараканське князівство, розташоване в районі Керченської протоки та Азовського моря. Добре відомо, що єврейські поселення на цих землях існували вже задовго до появи хазарів. А оскільки згодом це були власне хазарські (а не підпорядковані) землі, то існування значного за чисельністю єврейського населення на цих землях за хазарських часів уявляється досить вірогідним. Окрім здорового глузду, про це говорять як надгробки, що збереглися, так і традиційна арабська назва Тмутаракані: Єврейський Самкерц. І тому єврейсько-хазарські мешканці цих територій не могли зникнути одразу ж після переходу останніх під владу Давньої Русі. Нарешті, слід зазначити, що Тмутараканське князівство щільно прилягало до тих земель, де в ХІ столітті ще зберігалося компактне хазарське населення і, вірогідно, автономна державність. І справді, існують переконливі докази присутності хазарів на території Тмутараканського князівства ХІ століття. Ба більше, як стане зрозуміло зі згадок, наведених нижче, присутність хазарів на теренах Тмутараканського князівства була, ймовірно, доволі відчутною. Попри нечисленність свідчень про Тмутаракань, у славетній «Повісті врем’яних літ» збереглися три важливі повідомлення про присутність хазарів на території князівства. У запису, датованому 1023-м роком, повість повідомляє, що хазарські солдати воювали у дружині князя Мстислава, брата і головного супротивника Ярослава Мудрого. Навіть більше, вплив хазарів у Тмутаракані був настільки значним, що, згідно з тією ж повістю, 1079-го року хазари здійснили державний переворот і видали місцевого князя Олега, онука Ярослава, його ворогам візантійцям. Із подальшого стає зрозумілим, що хазари були також причетні до загибелі брата Олега, Романа. Втім, не збереглося жодних свідчень стосовно намірів хазарів: чи прагнули вони поновити незалежність хоча б у частині каганату, досягти автономії, чи просто стали на бік однієї з ворогуючих партій усередині князівства. В будь-якому разі, кінець хазарського заколоту був трагічним; в полоні князеві Олегу вдалося домовитися з візантійцями і, повернувшись 1083-го року до своєї столиці, він перебив хазарів, які видали його. Нарешті, вже під 1106-м роком, «Повість» повідомляє про «Іванка Захар’їча Козарина», якому Святополк був зобов’язаний своєю перемогою над половцями. Стосовно останнього, слід підкреслити, що руське ім’я Івана Хазарина не говорить про його неприналежність до юдаїзму; як стане зрозумілим із Київського листа, про який ітиметься дещо пізніше, євреї Давньої Русі інколи мали й слов’янські імена. Втім, Давня Русь не зводилася до маленького Тмутараканського князівства; і так само не обмежувалася його територією хазарська присутність. На відміну від свідчень, що вказують на присутність хазарів у Тмутаракані, частина документів, що повідомляють про присутність хазарів на теренах решти Русі, також говорить про їхню вірність юдаїзму. Перший із цих документів – це найдавніший писемний документ у руській історії, так званий Київський лист, знайдений у Каїрській генізі. У цьому листі, що належить до першої половини Х століття, члени єврейської громади Києва звертаються до своїх одновірців із проханням про грошову допомогу для сплати боргу такого собі Якова бар Хануки, що був гарантом позики, взятої його братом. Однак брата пограбували та вбили розбійники, а кредитори заарештували поручителя і протримали його у в’язниці доти, аж доки громада поручилася за нього і сплатила більшу частину боргу. Решту члени громади сподівалися зібрати в інших єврейських громадах. Наприкінці листа міститься напис тюркськими рунами «я прочитав»; найвірогідніше, цей напис зроблений якоюсь хазарською посадовою особою. Лист підписаний численними іменами різного походження. Частина з них – характерно єврейські, частина – тюркські, решта – слов’янські. Насамкінець, серед імен авторів листа є ім’я «Ханка» – ім’я, хоча й вочевидь єврейського походження, та таке, що пізніше мало поширення лише серед гірських євреїв. Щодо останніх, то вони, якщо й не походять від хазарів, то принаймні пов’язані з ними численними історичними ланцюжками. Київський лист дозволяє зробити важливі висновки. По-перше, він свідчить про існування в Києві хазарсько-єврейської громади вже у першій половині Х століття: те, що тюркська частка імен авторів листа належить хазарам, не викликає сумнівів. Стосовно ж решти імен, то етнічну приналежність їхніх власників встановити неможливо: ми знаємо, що серед хазарів були поширені як тюркські, так і івритські імена. Та, в будь-якому разі, імена авторів листа свідчать про вірність юдаїзмові хазарів-емігрантів. По-друге, у тому разі, якщо серед авторів листа були етнічні євреї, лист говорить про те, що вже у Х столітті хазари і власне

євреї почувалися єдиною громадою, не розділеною жодними конфесійними чи етнічними бар’єрами. У тому ж разі, якщо всі автори листа були хазарами, він свідчить про відчуття єдності між хазарами-авторами листа і рештою єврейського світу (як хазарського, так і не хазарського), до якого вони звертаються. Про те саме свідчить «Повість врем’яних літ», про яку вже йшлося вище. Найвідоміший епізод повісті, пов’язаний з хазарськими євреями, розповідає про хрещення Русі. Втім, щоб оцінити історичну цінність цього епізоду, необхідно сказати кілька слів про саму повість. Історикам Росії добре відомо, що «Повість» є вкрай ненадійним документом щодо ранньої руської історії. Водночас, якщо стосовно VIII – Х століття повість містить, головним чином, легенди, то інформація її про ХІ століття, про час, що безпосередньо передує її укладенню, досить достовірна. І тому свідченням літописця про хазарську присутність на території Тмутаракані можна довіряти. Нарешті, повість містить багато цінних свідчень щодо часу її написання; йдеться про період між 1093-м роком, коли був написаний так званий «Початковий звід», покладений в основу літопису, і кінцем двадцятих років ХІІ століття, коли була закінчена редакція, що дійшла до нас. Щодо цитат, наведених вище, це означає, що літописцеві межі ХІ – ХІІ століть активна участь хазарів у південноруській історії, про яку він сповіщає, уявлялася цілковито правдоподібною. А останнє, в свою чергу, ймовірно, свідчить про значну присутність хазарів на теренах Тмутараканського князівства. Аналогічні, «непрямі», висновки випливають з єврейського епізоду в історії хрещення Русі. Повість від 986го року розповідає про бесіди князя Володимира з болгарами-мусульманами, юдеями, «греками» (тобто, говорячи сучасною мовою, православними) і «німцями» (католиками, чи, точніше, латинянами, оскільки описувані події стосуються періоду ще до остаточного розколу Церкви на православну та католицьку) – бесідах, які передували прийняттю Руссю християнства. Про юдеїв літопис повідомляє таке: «Се слышавшие жидове козарьстии придоша, рекуще…» («Почувши про це, прийшли хазарські юдеї й сказали...»). Сказали вони, зрозуміло, що саме юдаїзм повинен прийняти князь Володимир. У відповідь на це Володимир питає в хазарів: «То где есть земля ваша?»; і вони відповідають: «В Єрусалимі». На перший погляд, відповідь хазарів, що їхня батьківщина в Єрусалимі, видається дивною; та насправді ця відповідь узгоджується зі свідченням одного з авторів хазарського листування, так званого константинопольського аноніма, про яке йшлося вище, тобто про те, що вони вважають себе нащадками коліна Симеона, одного із загублених колін Ізраїлевих. Однак, дізнавшись, що юдеї є вигнанцями, котрих, за їхніми ж словами, Бог позбавив їхньої землі, Володимир відмовляється далі обговорювати можливість прийняття Руссю юдаїзму, побоюючись, що подібна доля спостигне й русичів. «Аще бы Богъ любилъ васъ и законъ вашъ, то не бысте расточени по чюжимъ землямъ. Егда и намъ тоже мыслите прияти?» («...Чи й нам того ж бажаєте?»). Важливо підкреслити, що й епізод, про який оповідає літопис, і тим більше період його написання належать до часів більш пізніх, аніж розгром каганату у 60-х роках Х століття, що, гадано, супроводжувався відходом хазарів від юдаїзму. І тим не менше, руський літописець кінця ХІ – початку ХІІ століття обирає в якості представників юдаїзму саме хазарів. Це говорить про те, що юдеї, з якими він стикався у повсякденному житті, були саме хазарами, що зберегли свою віру. Ба більше, слід підкреслити, що вибір хазарів як представників юдаїзму доволі незручний для автора літопису; на відміну від решти юдеїв, у Х столітті, про яке йдеться, хазари ще цілком могли відповісти на питання Володимира: «Де ваша земля?» – не згадуючи слова «вигнання». А саме на неможливості дати таку відповідь і будується вся полеміка автора літопису з юдаїзмом. І все-таки саме хазари обрані автором повісті як представники юдаїзму на Русі – найімовірніше, за відсутністю вибору. Нарешті, доволі очевидно, що суперечка між мусульманами, християнами та юдеями ведеться в повісті практично на рівних. І це означає, що юдаїзм не був для Давньої Русі екзотичною релігією, на взірець дзен-буддизму; а останнє, в свою чергу, свідчить про відчутну присутність хазарівюдеїв на теренах давньої Русі і прилеглих до неї земель. Про те саме свідчить і інший уривок із повісті. Розповідаючи про легендарне підпорядкування Києва хазарам, літописець зауважує, що звідтоді відносини між хазарами і Руссю змінилися на діаметрально протилежні, і пише: «Володеють бо козары руськими князи и до днешнего дне» («Володіють руські князі хазарами і по сьогодні»). Інакше кажучи, літописець зламу ХІ – ХІІ століть повідомляє не про гадане зникнення хазарів, а про їхнє підпорядкування Русі. При цьому слід підкреслити, що внутрішні, власне хазарські землі не увійшли до складу Давньої Русі, за винятком, та й то не на тривалий час, Тмутараканського князівства. Отже, найвірогідніше, повість пише про хазарські громади в руських містах, а не про хазарські землі під владою руських князів. Однією з цих громад і була та київська єврейськохазарська громада, про лист якої йшлося вище. Друга половина ХІ століття значно збільшила ці громади; остаточне падіння хазарської держави і занепад Тмутараканського князівства часто пов’язують з появою половців у ХІ столітті. І справді, починаючи з 1096-го року, у руських літописах з’являються згадки про місто Біла Вежа неподалік Чернігова. Як уже згадувалося, у більш ранні часи в руських літописах Білою Вежею називали найближче до Русі хазарське місто Саркел. Поява нової Білої Вежі свідчить про переселення хазарів, мешканців Білої Вежі, на Русь. Про те саме говорить і Іпатьєвський літопис; у записі, датованому 1117 роком, літопис повідомляє про еміграцію хазарів на територію Чернігівського князівства: «...Том же лети придоша Беловежьци в Русь». Біловежцями на Русі називали хазарів, за ім’ям все того ж таки Саркела, Білої Вежі в руському перекладі. Втім, Тмутаракань, Київ і Чернігів, на чиїх територіях присутність хазарів задокументована літописами, були не єдиними місцями, де існували хазарські громади. Непрямі свідчення «Повісті Врем’яних літ» про

значну хазарську присутність на теренах Русі початку ХІІ століття вже згадувалися; іншим доказом цієї присутності є топоніміка Давньої Русі. У 945-му році Повість повідомляє про існування в Києві району «Козаре»; втім, це повідомлення, не підтверджене пізнішими джерелами, легко сприйняти за легенду. Водночас існування такої легенди непрямо все ж свідчить про хазарську присутність у Києві. Багато більш надійні свідчення про географічні назви колишніх руських земель, що містяться в польських документах часів польського владарювання в Центральній та Західній Україні. Колекція хазарських назв, зібрана Ізраїлем Берліном у його книзі з історії євреїв Русі, містить Козари, Козарки, Козаровичі, Козару, Козару Велику, Козару Малу і Козарисько – у Київському воєводстві; Козаржинці й Козарівку – в Подільському воєводстві. Окрім цього, напередодні революції в Росії ще існували Хазарське городище, Хазарівське урочище і Каганів перевіз у Харківській губернії; Білувежа, Бельмеш, Козари – в Чернігівській губернії; Козарське городище і Козарське поле – у Воронізькій губернії. Козаровицька волость, Козарград (Козельського повіту) і Козара в Галичині мають бути додані до довгого списку слідів, залишених хазарами на території, що колись входила до Давньої Русі. Нарешті, урочище Козари, неподалік Аскольдової могили, існує в Києві і сьогодні. Інакше кажучи, існують переконливі докази помітної присутності хазарів на теренах Київської Русі в ХІ – ХІІ століттях. Водночас, на перший погляд, питання про їхнє віросповідання лишається відкритим. Легко уявити, що, опинившись поза районами компактного проживання хазарів-юдеїв, хазарські емігранти на теренах Давньої Русі з легкістю відійшли від юдаїзму. Два свідчення проти такої точки зору вже були згадані. Київський лист, про який мовилося вище, свідчить про те, що принаймні у першій половині Х століття хазарські емігранти у Давній Русі не лише зберігали вірність юдаїзмові, а й відчували себе інтегральною складовою єврейського світу. Про те ж свідчить вибір хазарів як представників юдаїзму у «Повісті врем’яних літ». Утім, головним доказом вірності хазарів юдаїзмові є згадка про євреїв у давньоруських джерелах. Ці джерела свідчать про те, що в ХІ – ХІІІ століттях у Давній Русі існувала значна єврейська громада. І, хоч окремих євреїв могло закинути на Русь і з Візантії, і з земель Ашкеназа, вкрай маловірогідно, що вони могли утворити значну громаду. Попри це, слід відзначити, що, за єдиним винятком, усі згадки про єврейську присутність на Русі пов’язані з тими самими територіями, на яких розселилися хазари: головним чином, із районами Києва та Чернігова. Нарешті, важливим аргументом на користь тотожності хазарів і давньоруських євреїв є той факт, що, незважаючи на існування більш ранніх згадок, відчутною єврейська присутність на Русі стає наприкінці ХІ – початку ХІІ століть. Інакше кажучи, остаточний занепад хазарської держави, еміграція хазарів на Русь і поява у Давній Русі помітної єврейської присутності збігаються. Втім, перша згадка про євреїв, яку часто пов’язують із Давньою Руссю, належить до середини ІХ століття; ібн Кордабек повідомляє про єврейських купців, що говорять слов’янською, і в переліку їхніх торгових шляхів згадує маршрут, що пролягає через «протоку хазарської столиці». Однак ця згадка настільки коротка й туманна, що з неї важко зробити хоч якийсь однозначний висновок. З хронологічної точки зору, наступним повідомленням про євреїв Давньої Русі є Київський лист, про який мовилося вище; цей лист свідчить про існування в Києві першої половини ІХ століття єврейсько-хазарської громади. Слідом за ним – розповідь «Повісті врем’яних літ» про Хрещення Русі за участі хазарських євреїв, події якого належать до кінця ІХ століття; проте, як уже наголошувалося, ця розповідь радше свідчить про ситуацію на Русі в момент її написання. Наступним непрямим свідченням єврейської присутності є ім’я руського церковного діяча першої половини ХІ століття Луки Жидяти, яке, найвірогідніше, свідчить про його єврейське походження. Втім, усе це лише розрізнені згадки. Їхня нечисленність пояснюється як загальною скупістю давньоруської літератури того часу, так і тим, що, найвірогідніше, масове переселення хазарських євреїв на Русь розпочинається в середині ХІ століття. Однак уже «Житіє Феодосія, ігумена Печерського», написане у 80-х роках ХІ століття, свідчить про існування в Києві відчутної єврейської присутності. «Житіє» розповідає про те, що Феодосій, прагнучи постраждати за православну віру, багаторазово ходив до юдеїв і вступав із ними у релігійні суперечки, сподіваючись, що у нападі люті євреї з ним розправляться. «Се бо и сиц обычаи имяше блаженые, якоже многажды в нощи в стая и стаи в сех исхожаше к Жидом. И тех, еже о Христе, препирая, коря и досаждая тем…». Деякі вчені відкидали це повідомлення на тій підставі, що його взято із явно легендарної біографії, і тому воно не може розглядатися як достовірне. Однак це заперечення не є переконливим. Попри безліч фантастичних елементів, житія святих не повідомляють нічого, що було б неправдоподібним за уявленнями того часу. І оскільки житіє Феодосія було написане невдовзі після описаних у ньому подій, то нічні візити Феодосія до євреїв не були би в ньому згадані, якби в Києві тих часів євреїв не було. 1113-й рік пов’язаний з трагічною датою в історії руського єврейства; це рік першого єврейського погрому. Іпатьєвський літопис повідомляє про масові заворушення, що мали місце слідом за смертю князя Святополка; серед іншого, міська чернь «идоша на жиды и разъграбиша я» («...і пограбувала їх»). Посольство, відправлене з Києва до майбутнього князя Володимира Мономаха, застерегло останнього, що в разі продовження безладу натовп не обмежиться розгромом дворища тисячника Путяти і сотників, проти яких спершу і були спрямовані заворушення, а знову «жиды грабити», а потому піде на бояр і монастир. Володимир зглянувся на прохання киян, в’їхав у Київ і навів лад. Та біди євреїв Києва на цьому не закінчилися; у 1124-му році літопис повідомляє про велику пожежу в Києві, під час якої згорів і єврейський квартал («в утрий же день погоре... Жидове»). Окрім літописів, присутність євреїв на теренах Русі знайшла відображення у спробах антиєврейського

законодавства. Перша руська збірка громадянських статутів «Руська Правда», що приписується Ярославові, передбачає покарання за зв’язок з юдеєм чи юдейкою. Чоловіка чекало відлучення від церкви і штраф у 12 гривень; жінку – штраф у 8 гривень і ув’язнення в монастир. І хоча практично не викликає сумнівів, що «Руська Правда» не була написана Ярославом, і її походження є дещо пізнішим, написання «Руської Правди», в будь-якому разі, належить до ХІ століття. Поза сумнівом, стаття, згадана вище, була часткою церковної антиєврейської пропаганди; до тієї ж пропаганди належить послання митрополита Йоанна ІІ, візантійського походження, до Якова Чорноризця. Це послання забороняє продаж євреям рабів-християн. Багато радикальнішою була позиція «Правила зі схоластики кормчої», написаного відомим релігійним письменником ХІ – ХІІ століття. Автор «Правила» забороняє вживати в їжу хліб і м’ясо, які належать євреям, і пити воду з посудини, власником якої є єврей. Проект такого антисемітського кашруту цікавий не лише самий по собі, а й вказує на загостреність відносин між церковною владою Давньої Русі та єврейськими громадами на її території. Єврейський погром 1113-го року, про який ішлося вище, міг бути одним із результатів єврейсько-церковного протистояння. Немає необхідності говорити, що така напруга зазвичай була наслідком досить значної єврейської присутності. Нарешті, існування єврейських громад у Давній Русі знайшло відображення не лише в антисемітських, а й у власне єврейських документах. Однак, якщо руська письмова традиція була збережена монастирями, то єврейські документи Давньої Русі, найвірогідніше, загинули під час руйнування значної частини руських міст за монгольського нашестя. І тому єдиним єврейським джерелом є тексти, написані поза межами Русі. Із візантійських документів ми дізнаємося про прибуття до Салонік ХІ століття руського єврея, котрий не знав ані івриту, ані грецької, ані арабської. У ХІІ столітті дехто Ісаак з Русі взяв в Англії гроші в борг і з успіхом повернув їх своїм кредиторам. В Оксфорді зберігається відповідь ректора Вавилонської академії на запит, надісланий рабі Мойсеєм з Києва у другій половині ХІІ століття. Коментар до Тори, написаний у землях Ашкеназа у першій половині ХІІІ століття, згадує рабі Ісаака з Русі; англійський рабин того ж часу розповідає про пояснення, яке він одержав від рабі Іці (вірогідно, Іцхака) з Чернігова. Ба більше, у бібліотеках Ватикану та Оксфорда зберігається розлогий коментар до Тори, складений 1124-го року рабі Шмуелем з Русі. Водночас у листі, написаному рабі Еліезером із Праги до славетного Єгуди Хасида наприкінці ХІІ століття, рабі Еліезер скаржиться на брак справжньої освіти у єврейських громадах Угорщини, Польщі й Русі і на те, що релігійні функції у цих громадах виконують випадкові «знаючі» люди, яких тільки щастить знайти. Претензії рабі Еліезера, вірогідно, пояснюються неминучою різницею у формі релігійності, що існувала між хазарами та євреями Західної Європи. Однак цікавою деталлю є перелік через кому євреїв Угорщини і Давньої Русі, чиє первісне хазарське походження (у світлі як уже сказаного, так і аргументів, які будуть перелічені дещо нижче) не викликає сумнівів, і євреїв Польщі, чиє походження, як буде сказано трохи пізніше, є одним із найбільш суперечливих питань. Нарешті, подібно до випадку з хазарами як народом, присутність євреїв на Русі знайшла відображення в її топоніміці. Однак, на відміну від хазарських топонімів, назви, пов’язані з юдаїзмом, потребують обережнішого ставлення; вони можуть з’явитися вже за часів польського панування на теренах Київської Русі і бути пов’язаними з євреями, що емігрували із Заходу. Тим не менш, існує кілька «єврейських» назв, згаданих уже у давньоруських літописах. Як уже зазначалося, літопис 1124-го року згадує квартал «Жидове» на території Києва; у 1146 та 1151-му роках Іпатьєвський літопис згадує «Жидівську браму» в Києві. «И поскочи к Жидовским воротом», – пише літопис у 1146-му році; «Ста перед Жидовскими вороты», – у 1151-му. У 1257-му році той самий літопис згадує місто Жидачів у Київській області. Жидячин, недалеко від Луцька, також згадується в ранніх документах. І ця топоніміка є ще одним свідченням на користь існування єврейських громад на давньоруських землях. Утім, євреї згадуються далеко не на всій території Давньої Русі. У Володимирській Русі і Новгородському князівстві про євреїв нічого не відомо, за винятком хіба що тільки однієї згадки, яка стосується кінця ХІІ століття. Іпатьєвський і Софійський перший літописи від 1175-го року оповідають про змову проти князя Андрія Боголюбського, в якій, гадано, брали участь два євреї: Офрем Моїзич та Анбал Ясин. Стосовно першого, то, як стверджував С.М. Соловйов, його ім’я свідчить про єврейське походження; про єврейство другого повідомляє сам Іпатьєвський літопис. Однак, у будь-якому разі, це одиничне згадування про двох євреїв-зловмисників не є доказом хоча б скільки-небудь значної присутності євреїв у Володимирській Русі або на території Новгородських земель. Новгородський перший літопис старшого ізводу про євреїв узагалі нічого не повідомляє; а Новгородський перший літопис молодшого ізводу згадує про євреїв тільки єдиний раз, у 1445-му році, і то як про іноземців. Іншими словами, євреї у Давній Русі згадуються там і тільки там, де розселилися хазари. У центральній і північній Русі, віддаленій від колишніх земель каганату, про єврейську присутність нічого не відомо. Таким чином, як уже відзначалося вище, географічне становище Русі відносно великих єврейських громад, розташування самих єврейських громад Давньої Русі, час їхньої появи і, зрештою, прямі свідчення говорять про те, що єврейство Русі було, головним чином, хазарського походження. Однак час, відведений Давній Русі, був нетривалим. Наприкінці 30-х – початку 40-х років ХІІІ століття Батий проходить по Русі, залишаючи за собою руїни, згарища й трупи; і, як сповіщає звична історична легенда (як майже кожна легенда такого роду, у чомусь істинна, в чомусь неправдива), на два століття Русь занурюється в хаос і розруху. Все це добре відоме зі шкільних підручників; трохи менше відомо, що під владою Орди опинилася не вся Русь: Новгородська й Галицька Русь зберегли незалежність. Стосовно

останньої, що територіально збігається із сучасною Західною Україною, то, незважаючи на те, що вона була частково розорена монголами, так само, як ними була поруйнована значна частина Центральної Європи, її доля виявилася зовсім іншою порівняно з долею решти Русі. Червона Русь зберегла незалежність, її князь Данило був прийнятий в Орді з пошаною, і навіть питання про те, чи сплачувала Червона Русь хоча б мінімальну данину Орді, залишається відкритим. Якщо руські князі стали доволі безправними васалами Орди, то князь Данило одержав від Римського папи титул «короля Руського». Нарешті, на тлі загальноруської руїни кидається в очі розгалужене будівництво, що провадилося на теренах Червоної Русі: були засновані Холм, Угровеськ, Данилів, Львів. І попри те, що збереглося порівняно небагато даних щодо Червоної Русі, є кілька важливих свідчень про єврейську присутність на її території. Літицький, дореволюційний історик євреїв Поділля, стверджував, що бачив єврейські надгробки, котрі належали до ХІІ століття. На жаль, у наш час неможливо ані довести, ані спростувати це твердження. Втім, перше достовірне свідчення про єврейську присутність у Червоній Русі так само стосується ХІІ століття. Ефраїм бен Яаків з Німеччини розповідає, що у 1171-му році рабі Беньямін а-Надиб із Володимира-Волинського був підданий шантажу на території Колоні (Німеччина). Після цього ми нічого не чуємо про євреїв Червоної Русі протягом півстоліття; і наступне свідчення всього лише топонімічне. Іпатьєвський літопис від 1227 року згадує про місто Жидичин на Волині (Північний Захід сучасної України). До 1240-го року належить перший безсумнівний доказ існування єврейської громади на території сучасної Південно-Західної України. У містечку Тиврові було знайдено надгробок, поставлений громадою своєму керманичу у 1240-му році. «Загибель іде за загибеллю, – говоримо ми, – велике наше горе...» – починається надгробний напис. В акровірші цього напису на камені читається ім’я померлого (а чи загиблого) керманича громади: Самуїл. Дата, викарбувана на пам’ятнику, вкрай цікава. 1240-й рік – це рік нашестя Батия на Південно-Західну Русь; і саме цим, найвірогідніше, пояснюється трагічний тон надгробного напису. Цей напис свідчить про те, що ще до монгольської навали на теренах Західної Русі існували єврейські громади. Водночас перші свідчення, які дозволяють зробити висновок щодо значного розміру єврейських громад Червоної Русі, з’являються вже після монгольського нашестя. У цьому немає нічого дивного, оскільки, як прийнято вважати в російській історіографії, у цей період значна частина міського населення Володимирської та Київської Русі втекла на територію Волині та Галичини. Євреї, тісно пов’язані з міською цивілізацією, що зазнала занепаду на сході і збереглася на заході, не могли не опинитися серед емігрантів. І справді, Іпатьєвський літопис від 1288-го року, розповідаючи про смерть Володимира Васильковича (князя з Володимира-Волинського – одного з двох центрів Червоної Русі), повідомляє про народне горе наступне: «И тако плаковшеся над ним все множество Володимирцев... Немци, и Сурожьце, и Новгородци, и Жидове плакахуся аки во взятье Иерусалиму, егда ведяхут я в полон Вавилоньский» («... євреї ж плакали, як по взятті Єрусалима, коли вели їх у полон Вавилонський»). Цікаво, що опис єврейського лиха забирає майже стільки ж місця, як і вся решта повідомлення; наявність такого запису у традиційно лаконічному літописові також може свідчити про значну єврейську громаду на теренах Володимир-Волинського князівства наприкінці ХІІІ століття. Втім, подібних свідчень щодо другого центру Червоної Русі, Галичі, не збереглося. З іншого боку, такі свідчення існують стосовно Львова, котрий з кінця 50-х років ХІІІ століття приходить на зміну Галичу як столиця Галицького князівства. Історик XVII століття Бартоломій Зиморович, спираючись, як прийнято вважати, на втрачені документи XIII – XIV століть, повідомляє, що, засновуючи Львів, князь Лев Данилович розділив його на чотири квартали: власне князівський, руський, вірмено-татарський та єврейський. Ідеться про середину ХІІІ століття; і створення особливого єврейського кварталу дозволяє говорити про існування значної єврейської громади на теренах Галицької Русі у цей період. Навіть, схоже, що на території, виділеній євреям князем Левом, усім місця не вистачило; акти міські і земські (1356) та Львівська міська книга (1384), що дійшли до нашого часу, свідчать про появу у Львові у середині і другій половині XIV століття другого кварталу, населеного євреями. Обидва квартали збереглися аж до ХХ століття. Однак, принаймні на перший погляд, походження єврейських громад Червоної Русі залишається неясним; на відміну від свідчень Х – ХІІ століть, слово «хазари» не згадується в жодному з перелічених документів. У цьому немає нічого дивного, оскільки Червона Русь другої половини ХІІІ століття була вже доволі далекою від Хазарського каганату, як у просторі (сучасна Західна Україна), так і в часі. Тому, принаймні в теорії, євреїв Червоної Русі ХІІІ століття можна розглядати і як нащадків розгромлених єврейських громад Ашкеназа на кордоні між нинішніми Францією та Німеччиною, і як складову загальної хазарсько-єврейської присутності на теренах Давньої Русі. Та, поклавши перед собою мапу Європи і зваживши обидві можливості на терезах здорового глузду, я розумію, що вибору практично немає. Згадка про перелічені на початку розділу проблеми, з якими зіштовхується гіпотеза про масове переселення євреїв Ашкеназа на територію України, вказує той самий напрямок. Нарешті, Володимир Меламид, сучасний історик єврейської громади Львова, пише про ослов’янені форми імен, що існували серед львівських євреїв аж до кінця XV століття. Отже, як я вже зазначав, євреї Червоної Русі XIII– початку XIV століття, найвірогідніше, теж є прямими нащадками євреїв Давньої Русі: тих, що оселилися на території її західної частини ще до монгольського нашестя або втекли від хаосу, різанини й розрухи на захід, на територію Червоної Русі, котра зберегла незалежність і відносну стабільність і після монгольського нашестя. Інакше кажучи, вони є нащадками хазарів.

Для того, щоб відповісти на питання про походження східноєвропейського єврейства XIII – першої половини XIV століття, залишилося зробити останній крок: спробувати відповісти на питання про походження євреїв Польсько-Литовської держави. Почнемо з Литви. У першій половині XIV століття Велике Князівство Литовське захоплює територію центральної та північно-західної України, включно зі значною частиною Червоної Русі. І, якщо до цього часу немає жодних свідчень стосовно перебування євреїв на території Литви, такі свідчення з’являються невдовзі після захоплення Гедиміном Волині у 1321-му році. Документи, зібрані єврейським істориком Бершадським наприкінці минулого століття, дозволяють стверджувати, що наприкінці XIV століття єврейські громади існували не лише в Центральній Україні і на Волині (Київ, Луцьк, Володимир-Волинський), а й в Брест-Литовську, Гродні і Тракаї. Час їхньої появи дозволяє гадати, що вони виникли внаслідок еміграції з південного сходу, з території Русі; деякі етнографічні дані, як уявляється, вказують той самий напрямок. Нарешті, одне з трьох місць компактного проживання євреїв поза нинішньою Волинню, Брест-Литовський, розташований на самому кордоні з нею, і з історичної точки зору тісно з нею пов’язаний. Варто уваги, що з руським походженням єврейських громад Литви не сперечається навіть енциклопедія «Джудаїка», яка в усьому іншому старанно уникає згадок про хазарську гіпотезу. І знов, як і в разі Угорщини, розуміння хазарського походження литовських євреїв важливе не тільки саме по собі. У 1495-му році Олександр, Великий Князь Литовський, видає наказ про вигнання литовських євреїв; і оскільки на Русі у цей період євреї не з’явилися, то це означає, що литовські євреї переселилися на захід і на південь: на територію Польщі і, можливо, Туреччини. У 1503-му році Олександр скасовує своє рішення і дозволяє євреям повернутися до Литви, та знову, як і в разі Угорщини, далеко не всі євреї, вигнані з Литви у 1495-му році, погодилися повернутися на першу вимогу. З іншого боку, не всі євреї, що оселилися в Литві після 1503-го року, були вигнанцями 1495-го. Зрештою, навіть ті з литовських євреїв, які справді повернулися, повернулись, увібравши досвід набагато сильнішого в релігійному аспекті польського єврейства. Інакше кажучи, після «повернення» литовських євреїв у 1503-му році виникає якісно нова єврейська громада, вже не пов’язана узами прямої спадковості з хазарсько-єврейською громадою Литви до вигнання. І тому яскраво виражений ашкеназійський характер литовського єврейства, що сформувався до ХІХ століття, нічого не говорить про етнічний склад єврейства середньовічної Литви – тієї Литви, котра, як ми знаємо, була «од можа до можа» («від моря до моря»), і більшу частину території котрої складали нинішня Білорусь та Центральна Україна. Як уже зазначалося, це єврейство було, вірогідно, в основному хазарського походження. У цьому сенсі цікавими є дрібні, та все ж значущі, нетрадиційні деталі побуту і поведінки, що відзначалися в середовищі литовських євреїв аж до сімнадцятого століття. Водночас питання про походження євреїв Польщі набагато складніше від питання походження литовського єврейства. Існує популярна точка зору, згідно з якою до кінця ХІІІ століття євреїв на території Польщі практично не було. Це не так. Твердження про відсутність євреїв у Польщі ХІІ століття засноване на відсутності згадок про них у єврейського мандрівника Беньяміна з Тудели, який гадано відвідав Східну Європу між 1165-м та 1173-м роками. Однак, нічого не повідомивши про євреїв, Беньямін розповідає про існування єдиної слов’янської держави від Праги до Києва. Угледіти подібне у східноєвропейському хаосі кінця ХІІ століття могла тільки людина, що ніколи там не бувала; і тому відсутність згадки Беньяміном із Тудели про східноєвропейських євреїв говорить лише про те, що в Західній Європі того часу про них мало що знали і не підтримували з ними тісних відносин. Останнє погано узгоджується з уявленням про євреїв Польщі, Угорщини і Росії як емігрантів із заходу. Насправді, за часів Беньяміна з Тудели євреї вже проживали не лише в Угорщині і на Русі, а й, найвірогідніше, в Польщі. Перші відомості про єврейську присутність на території Польщі стосуються кінця ХІІ – початку ХІІІ століття. Рабі Еліезер із Праги у листі до Єгуди Хасида, написаному наприкінці ХІІ століття, згадує про євреїв Польщі. Польський літописець Вінсент Кадлубек, єпископ Краківський, повідомляє, що один із польських князів кінця ХІІ століття наклав штрафи на християн, які нападали на євреїв. У трьох польських документах межі ХІІ – ХІІІ століть (1193, 1203 та 1204 роки) згадується про три села в околицях Бреслау, що перебувають під владою євреїв. Нарешті, розкопки, проведені у центральній Польщі, виявили численні монети, зроблені єврейськими карбівничими, про що свідчать написи івритом, які повідомляють або ім’я карбівничого, або ім’я місцевого князя. Ці монети також належать до межі ХІІ та ХІІІ століть. Утім, усі ці свідчення не можуть бути підставою для жодних висновків щодо чисельності польських євреїв. Еліезер із Праги нічого не говорить про кількість зустрінутих ним євреїв; а польські документи згадують, окрім кількох безособових володарів села Тинек, тільки двох євреїв, Йосипа та Єхезкеля. Втім, справжність навіть цих свідчень доволі сумнівна. Нарешті, знайдені монети не є доказом існування єврейських громад на території Польщі: єврейські карбівничі монет могли бути спеціально привезені місцевими князями як іноземні фахівці. З іншого боку, повідомлення рабі Еліезера з Праги і Вінсента Кадлубека говорять про те, що польське єврейство тих часів не зводилося тільки до ізольованих поселенців. Ба більше, щодо першої половини ХІІІ століття вже є цілком достовірні докази існування єврейських громад на території Польщі. Перше з них – це згадка про єврейських селян Сілезії, котра стосується 1227-го року. Ще переконливішими є свідчення про кількох польських рабинів ХІІІ століття, зібрані Ізраїлем Та-Шма по єврейських джерелах; про двох із них, Рабі Якова Севарі з Кракова та Рабі Моше Поляка, збереглися відносно детальні звістки. Таким чином, єврейська присутність на території Польщі у домонгольські часи не викликає сумнівів. Однак походження тогочасних польських євреїв залишається неясним. З одного боку, як уже зазначалося, рабі

Еліезер із Праги у своєму листі до славетного Єгуди Хасида, написаному у другій половині ХІІ століття, об’єднує євреїв Русі, Угорщини та Польщі в єдине чужорідне ціле. З іншого боку, свідчення, зібрані Та-Шма стосовно ХІІІ століття, говорять про свідому орієнтацію кількох польських рабинів на юдаїзм земель Ашкеназа. Ця орієнтація, разом із тим фактом, що перші згадки про польських євреїв стосуються домонгольського періоду, тобто часу до кризи міської цивілізації Давньої Русі, не дозволяє однозначно пов’язати польських євреїв із хазарським єврейством на південний схід від Польщі. Водночас, як уже зазначалося, гіпотеза про їхню еміграцію із земель Ашкеназа також не ґрунтується на жодних переконливих доказах. Релігійна орієнтація на Рейнські землі, єдиний теологічний центр тодішньої Центральної Європи, нічого не говорить про етнічне походження польського єврейства; анітрохи не більше, ніж литовський спосіб думання і костюми депутатів од сефардської партії Шас говорять про походження їхніх виборців. Принаймні, висновок про походження останніх з околиць Вільни буде, вочевидь, помилковим. І тому простіше за все сказати, що поява єврейських громад у домонгольській Польщі не пов’язана з єдиним центром еміграції, і польські євреї раннього середньовіччя є нащадками єврейських купців, що осідали вздовж торгових шляхів із заходу на схід. Іншими словами, вони є етнічними євреями. Втім, цілком очевидно, що останнє є не зовсім переконливим. По-перше, ХІІ століття було часом порівняного затишшя у житті євреїв Ашкеназа та Чехії; а часи затишшя, як відомо, не сприяють еміграції. По-друге, добре відомо, що Хазарський каганат був не лише військовою, а й торговою державою; впродовж тривалого часу хазари вносили вельми суттєву лепту у «міждержавну» торгівлю. І тому польські євреї могли бути, принаймні з однаковим ступенем вірогідності, і етнічними євреями, що осіли вздовж торгових шляхів із заходу на схід, і хазарами, що осіли вздовж торгових шляхів зі сходу на захід. Обидва здогади однаковою мірою правдоподібні й однаковою мірою бездоказові. Нарешті, слід сказати, що гадка про однорідно-семітське походження польського єврейства була заперечена Паулем Векслером у його нещодавній книзі про походження східноєвропейського єврейства. Намагаючись пояснити численні слов’янські елементи в їдиші і фольклорі східноєвропейського єврейства, Векслер відзначив кілька історичних фактів, гідних, на мій погляд, уваги. Як ми знаємо, економіка Русі і Східної Європи за часів раннього середньовіччя величезною мірою трималася на работоргівлі; рабами, яких продавали і купували, були в основному західні слов’яни. І, хоч як сумно про це згадувати, євреї брали щонайактивнішу участь у торгівлі цим живим крамом. Про це існують численні свідчення; також не викликає сумнівів, що, бувши єврейським крамом, раби часто ставали і постійною єврейською власністю. Водночас, згідно з Торою і Талмудом, єврей зобов’язаний звільнити раба-єврея на сьомий рік (Вихід 21:2 – 4) і, понад те, забезпечити його всім необхідним у пам’ять про те, що євреї були рабами в Єгипті (5М.15:12 – 15, 18). Цей припис особливо підкреслений у Раші, однак на іновірців він не поширюється. На практиці ж це означало, що для раба прийняття юдаїзму ставало найкоротшим шляхом до волі, а релігійні практики – екзистенційним та економічним імперативом. Іншими словами, навернення рабів-слов’ян до юдаїзму мало бути досить поширеним явищем. Іще у 1902-му році Ароніус зібрав близько сорока середньовічних церковних актів, що забороняли продаж рабів-християн євреям через висловлене чи таке, що малося на увазі, побоювання, що євреї навернуть своїх рабів-християн до юдаїзму. Потік таких документів простежується аж до середини ХІІІ століття; і хоча кожен із цих актів поодинці легко відкинути як пустопорожню антисемітську риторику, така відповідь неможлива через численність однотипних постанов, згаданих вище; такі акти з’явилися на територіях від Франції до Київської Русі. А це означає, що навернення слов’янських рабів до юдаїзму було широко поширеним явищем. І справді, у 1229-му році архієпископ Робер Естергомський скаржився папі на те, що євреї навертають в юдаїзм жінок та рабів. У 1267-му році, наприкінці того часу, про який мовиться, синод Бреслау висловлював побоювання, що одна з польських провінцій, лише нещодавно навернена у християнство, може стати легкою здобиччю єврейської місіонерської діяльності. Та якщо наверненню рабівхристиян до юдаїзму заважала влада, численні зусилля і постійний нагляд церкви, то такі перешкоди були відсутніми при переході в юдаїзм тих рабів із західних слов’ян, які залишалися язичниками. І хоча, на мій погляд, гіпотеза Векслера про слов’янське походження всього ашкеназійського єврейства не обґрунтована, важко не погодитися з твердженням, що на ранніх етапах історії польсько-чеського єврейства навернення слов’янських рабів у юдаїзм було одним із важливих факторів поповнення єврейських громад. Таким чином, уже із самого початку своєї історії єврейські громади Польщі, найвірогідніше, не були етнічно однорідними. Однак навряд чи це стосується великих громад. Перші непрямі свідчення щодо значних єврейських громад на території Польщі з’являються вже після монгольського нашестя: у 60-ті роки ХІІІ століття. Папське послання, адресоване, як прийнято вважати, Климентом IV неназваному польському князеві, висловлює невдоволення з приводу кількості й розкошів польських синагог; в одному з міст таких синагог виявилося п’ять. Він відзначає, що, за наявними в нього даними, польські синагоги виявилися вищими за церкви, які порівняно з ними мають жалюгідний вигляд. Хоча б часткова справжність свідчень, викладених у цьому листі, підтверджується актом синоду Бреслау від 1267-го року, прийнятим під керівництвом папського легата, кардинала Гвідо. Цей акт вимагає різкого розмежування між євреями та християнами з метою захисту останніх від єврейського впливу і забороняє будівництво більш ніж однієї синагоги в одному місті. Ці два документи дозволяють уточнити відомості про польське єврейство другої половини ХІІІ століття. З одного боку, наявність п’яти синагог в одному місті і бажання церкви протидіяти примноженню синагог в інших містах говорить про те, що йдеться вже не про поодиноких єврейських

купців у язичницьких чи християнських поселеннях. І хоча по-справжньому великими ці громади назвати все ж важко, незначними вони також не були. Хотілося б підкреслити, що середньовічне уявлення про «велику громаду» було на три порядки меншим за сучасне. Утім, наскільки мені відомо, немає жодних документів, які б могли прояснити, хто саме з євреїв переїхав на територію Польщі у цей період; і отже, відповідь на це питання може бути заснована на зіставленні ступеня вірогідності різних варіантів. Цілком можливо, що хто-небудь із євреїв Рейну справді переїхав до Польщі; однак, як уже було сказано, гіпотеза про масове переселення зіштовхується з багатьма труднощами. З такими самими труднощами зіштовхується й гіпотеза про переселення до Польщі євреїв Чехії, хоча вона й виглядає більш правдоподібною. З іншого боку, необхідно підкреслити, що центральна і південна частини середньовічної Польщі межувала з Червоною Руссю. І це географічне розташування збільшує вірогідність переселення євреїв-хазарів на порівняно спокійні терени Польських князівств. Те, що прикордонні польські землі мали здаватися досить привабливими для хазарів тієї частини Русі, яка підпала під владу Орди, – з усіма жахіттями, що супроводжували і випливали з цього, – навряд чи викликає сумніви. Отже, немає нічого дивного в тому, що саме Болеславові Соромливому, князеві Малопольщі (район Кракова, тобто південний схід Польщі) належить акт 1262-го року, що забороняє розселення євреїв на території, котрою володіє один із монастирів. Нарешті, як уже було сказано, перші непрямі свідчення про значні єврейські громади в Польщі з’являються у 60-ті роки ХІІІ століття, і появу цих свідчень важко не пов’язати із загальною втечею міського населення Русі зі сходу на захід у попередні два десятиліття внаслідок монгольської навали. Ба більше, за ці двадцять років євреї Галицької Русі теж встигли відчути усю хиткість свого прифронтового існування – за ці роки різні області Червоної Русі неодноразово ставали театром воєнних дій, що супроводжувалося різаниною та бузувірством. Однак у ті самі 60-ті роки починається новий етап в історії польського єврейства. У XIII – XIV століттях у Польщі з’являється низка проєврейських постанов, перша з яких – це указ князя Барнима І, що дозволяє євреям Західної Померанії жити згідно з Магдебурзьким правом. Наскільки я знаю, залишається не зовсім ясним, що саме малося на увазі під Магдебурзьким правом; та в цілому, доволі очевидно, що указ Барнима мав проєврейський характер. Слідом за цим указом вийшов знаменитий указ князя центральної Польщі Болеслава Доброчесного від 1264-го року, яким євреям надавалися широкі права. Ці укази, як, утім, і загальна, досить сприятлива соціально-економічна атмосфера тогочасної Польщі, призводять до подальшого зростання єврейського населення країни. У 1304-му році вже згадується єврейська вулиця в Кракові; а до середини XIV століття з’являються згадки про єврейські громади майже в усіх важливих польських містах. Останнє, хоч і пов’язане із загальним розквітом писемної культури, не може не говорити також про збільшення єврейської присутності. Втім, природа єврейської еміграції на терени Польщі викликає питання, а точніше, як і раніше, лише єдине: із заходу чи зі сходу? І цього разу також відповідь неоднозначна. З одного боку, все ХІІІ століття тривала втеча з території майбутньої України від різанини й розрухи. Про це було вже доволі багато сказано. У пізніші часи анексія Галичини Польщею (1340-й рік) не могла не прискорити проникнення євреїв Червоної Русі, чиє хазарське походження не викликає сумнівів, на терени внутрішньої Польщі. Попри це, необхідно підкреслити, що у той самий період польське єврейство могло бути поповнене за рахунок євреїв Угорщини. Як уже було зазначено, у ХІІІ столітті хазарсько-угорська ідилія добігає кінця. Перший, хоча й порівняно м’який антиєврейський акт з’являється у 1222 році; а у 1279-му році акт синоду міста Буди різко обмежив угорських євреїв у правах, зробивши спробу повністю ізолювати їх від християнського населення, і зобов’язав носити розпізнавальні знаки з червоної тканини. І незважаючи на те, що завдяки спротиву королівської влади ці рішення часто залишалися на папері, наступні п’ятдесят років угорської історії були пов’язані з постійним зростанням антисемітизму. Останнє ж не могло не призвести до еміграції угорських євреїв на території суміжних країн, включно, зрозуміло, з Польщею. Нарешті, 1360-го року євреї були повністю, хоча й не назавжди, вигнані з Угорщини; немає необхідності наголошувати, що з географічної точки зору Польща була одним із найбільш зручних притулків для вигнанців. Стосовно ж етнічної приналежності угорських євреїв тих часів, то, як було підкреслено на початку цього розділу, їхнє хазарське походження доволі добре документоване. І тим не менш, століття чотирнадцяте вносить істотні корективи в етнічний склад польського єврейства; незважаючи на приєднання Галичини і вигнання хазарських євреїв з Угорщини, в Польщі збільшується відсоток етнічних євреїв. Наприкінці ХІІІ – початку XIV століття євреї вперше з’являються у східній частині німецьких земель; а славетний Drang nach Osten, загальний рух німців на схід, захоплює, як вважають історики, і частину євреїв. Серед них могли бути і власне німецькі євреї, і декотрі з єврейських мешканців Франції, вигнаних 1306-го року Філіпом Красивим. Нарешті, у середині XIV століття антиєврейська різанина, що супроводжувала Велику Чуму, вірогідно, призвела до втечі євреїв східної Німеччини на схід. І хоча немає жодних відомостей про чисельне співвідношення загиблих і втікачів, прийнято вважати, що багато хто із жертв різанини досяг Польщі. Присутність західноєвропейських євреїв була особливо відчутною у громадах Сілезії, області на кордоні з німецькими землями, яка до середини XIV століття належала Польщі. У загальних рисах, появу єврейських емігрантів з Заходу на території Польщі за часів пізнього середньовіччя можна вважати достатньо добре документованою. Найповніші відомості збереглися щодо Бреслау. Серед єврейських переселенців, що мешкали у Бреслау в середині XIV століття, більшість була емігрантами з Чехії і німецьких земель, і лише троє – емігрантами з

Русі. Проте насправді це нічого не прояснює. По-перше, нащадки євреїв, що емігрували на захід за століття до цього, вже вочевидь не вважали себе переселенцями, на відміну від переселенців з німецьких князівств XIV століття. По-друге, тогочасна громада Бреслау була дуже нечисленною і, поза сумнівом, поступалася і Кракову з його єврейською вулицею, і Львову з двома єврейськими кварталами, і тому неназваному польському місту, де вже століття тому було п’ять синагог. І якщо навіть на кордоні між польськими та німецькими територіями осіло лише дуже небагато емігрантів з німецьких земель, то немає підстав думати, що під час просування на схід їх ставало більше. Нарешті, немає нічого дивного в тому, що в місті на самому кордоні з Чехією і німецькими князівствами опинилося багато емігрантів із Заходу. Набагато цікавішою уявляється присутність трьох євреїв, що вважали себе емігрантами з Русі, – попри значну віддаленість останньої у просторі і значну дистанцію, що розділяла час, про який ідеться, і час масової втечі на захід руського населення. У більш ранні часи і на території південно-східної Польщі співвідношення місцевих уродженців, емігрантів із Заходу й емігрантів зі Сходу було, поза сумнівом, іншим. І тим не менше, незважаючи на розбіжності, було й дещо спільне, що об’єднувало різні польські громади: середньовічна Польща стала місцем зустрічі хазарських та етнічних євреїв. Злившись між собою, за участі західнослов’янських прозелітів, ці два потоки єврейської еміграції утворили нову націю – ашкеназійське єврейство. Залишилося зібрати докупи вже сказане. Як було показано, до кінця ХІІІ століття на території Східної та Центральної Європи існувала відчутна єврейська присутність, переважно, а десь і винятково, хазарського походження. Йдеться про терени південної Білорусі, центральної та західної України, центральної та східної Польщі, Словаччини, Трансільванії, Угорщини та Австрії. І це означає, що – незважаючи на те, що переселення західноєвропейських євреїв на схід у пізніші часи уявляється доволі правдоподібним, – у витоків східноєвропейського єврейства, найбільш вірогідно, стоять саме хазари. Погроми кінця ХІІІ – XIV століть поповнили ці громади за рахунок хвиль єврейських емігрантів із Заходу і, в першу чергу, за рахунок біженців із німецьких князівств. Водночас анексія Литвою Київської Русі і Волині та анексія Польщею Галицького князівства призвели до появи литовського єврейства і прискорили проникнення євреїв Червоної Русі на всю територію Польського королівства. У наступні два століття вигнання євреїв з Угорщини (1360-й рік) та Литви (1495-й рік) не могли не поповнити польське єврейство новою хвилею нащадків хазарів. Унія Польщі й Литви у 1569-му році остаточно об’єднала дві громади і перемішала хазарів та етнічних євреїв. І, нарешті, хвилі єврейських біженців з Волині, Поділля, Галичини і Малопольщі, що заполонили єврейські громади Центральної Європи внаслідок погромів часів Хмельниччини (середина XVII століття), принесли з собою останню хвилю хазарських євреїв. Нащадки степових кочівників стали називати себе ашкеназами; і в наш час уже заледве можливо сказати, якою саме мірою ашкеназійські євреї походять від володарів хазарських степів. Та хоч би яким було співвідношення семітської й тюркської крові у венах ашкеназів, у світлі аргументів, наведених вище, самий факт спорідненості навряд чи викликає сумніви; стає доволі наочним, що біля витоків єврейських громад Східної Європи стоять саме хазари. Я дописую цей розділ під незадоволене буркотіння мого приятеля; він каже, що надає перевагу походженню від учених та мучеників Західної Європи, а не від якихось там східних кочівників. Що ж, цієї можливості він не втрачає: доля євреїв Східної Європи, хоч би від кого і якою мірою вони походили, складеться так, що і навчання, котре висушує душу, і мучеництва, що перевершує стійкість нашої уяви, буде ще більш ніж достатньо. Та мою душу зігріває думка, що в нашій крові розчинене не лише задушливе повітря середньовічних міст з їхніми міазмами гнилизни і тисняви, з їхньою взаємною зненавистю і вічним страхом, а й прозорий подих степу, в який хазари виходили за перших ознак весни, залишаючи свої міста рабам і торговцям. Це зовсім інший образ єврейського буття – і, хоч як це дивно, це образ, співзвучний тому баченню себе і світобудови, який шукатиме багато хто з європейських євреїв у дев’ятнадцятому та двадцятому століттях. І, відповідно, його сенс закорінений не лише на генеалогічному, а й на метафоричному рівні. Бо, як будь-яка історія, Хазарія є не більш ніж метафорою для нашого буття тут. Тому що легкий крок вершника веде до самого себе, розпорошеного серед речей. Тому що немає заповіді вищої, аніж бути вільним. Переклад з російської Валерії Богуславської

Петро Рихло ПОЕЗІЯ ПІСЛЯ ОСВЄНЦІМА: «ФУГА СМЕРТІ» ПАУЛЯ ЦЕЛАНА ЯК ІНТЕРТЕКСТ «Фуга смерті» – найвідоміший твір Пауля Целана й один із шедеврів світової поезії, на основі якого цілі покоління молодих німців вже на шкільній лаві відкривали для себе тему несумісності високої гуманістичної культури й варварства. «Фугу смерті» нерідко зіставляють із всесвітньо відомою картиною Пабло Пікассо «Ґерніка», підкреслюючи не лише спільну болючість їхньої проблематики, а й надзвичайно сміливе, новаторське художнє втілення. 9 листопада 1988 р. видатна німецька актриса Їда Ере продекламувала «Фугу смерті» на урочистому засіданні німецького бундестагу, присвяченому 50-річчю сумно відомої «кришталевої ночі». Живописні полотна й графічні цикли на тему Целанового вірша створили численні художники, десятки композиторів написали на його текст свої речитативи, кантати, реквієми, хори. Сьогодні «Фугу смерті» перекладено всіма культурними мовами світу, в багатьох з них існують численні паралельні переклади (скажімо, лише англійською мовою налічується щонайменше 15 перекладацьких версій, цілу низку інтерпретацій запропонували в останні роки російські та українські перекладачі). Як і більшість поетичних творів Целана, концептуально й структурно «Фуга смерті» ґрунтується на центонно-колажному принципі, коли всі мотиви вірша попередньо вже задані. Практично кожен рядок містить цитати, ремінісценції, алюзії й шифри, запозичені з історії, міфології, релігії, літератури, філософії, музики тощо, які накладаються на страхітливу в своїй антигуманній сутності реальність нацистських концтаборів, що також спирається на цілу низку автентичних свідчень, політичних документів, публіцистичних джерел. «Фуга смерті» синтезує весь цей різнорідний матеріал, витикаючи густу тканину інтертексту, де кожна нитка фактурної основи, кожна барва і кожен штрих складного узору сплітаються в єдине, нероздільне ціле.

TODESFUGE Schwarze Milch der Frьhe wir trinken sie abends wir trinken sie mittags und morgens wir trinken sie nachts wir trinken und trinken wir schaufeln ein Grab in den Lьften da liegt man nicht eng Ein Mann wohnt im Haus der spielt mit den Schlangen der schreibt der schreibt wenn es dunkelt nach Deutschland dein goldenes Haar Margarete er schreibt es und tritt vor das Haus und es blitzen die Sterne er pfeift seine Rьden herbei er pfeift seine Juden hervor lдЯt schaufeln ein Grab in der Erde er befiehlt uns spielt auf nun zum Tanz Schwarze Milch der Frьhe wir trinken dich nachts wir trinken dich morgens und mittags wir trinken dich abends wir trinken und trinken Ein Mann wohnt im Haus der spielt mit den Schlangen der schreibt der schreibt wenn es dunkelt nach Deutschland dein goldenes Haar Margarete dein aschenes Haar Sulamith wir schaufeln ein Grab in den Lьften da liegt man nicht eng Er ruft stecht tiefer ins Erdreich ihr einen ihr andern singet und spielt er greift nach dem Eisen im Gurt er schwingts seine Augen sind blau stecht tiefer die Spaten ihr einen ihr andern spielt weiter zum Tanz auf Schwarze Milch der Frьhe wir trinken dich nachts wir trinken dich mittags und morgens wir trinken dich abends wir trinken und trinken Ein Mann wohnt im Haus dein goldenes Haar Margarete dein aschenes Haar Sulamith er spielt mit den Schlangen Er ruft spielt sдЯer den Tod der Tod ist ein Meister aus Deutschland er ruft streicht dunkler die Geigen dann steigt ihr als Rauch in die Luft dann habt ihr ein Grab in den Wolken da liegt man nicht eng Schwarze Milch der Frьhe wir trinken dich nachts wir trinken dich mittags der Tod ist ein Meister aus Deutschland wir trinken dich abends und morgens wir trinken und trinken der Tod ist ein Meister aus Deutschland sein Auge ist blau er trifft dich mit bleierner Kugel er trifft dich genau ein Mann wohnt im Haus dein goldenes Haar Margarete

er hetzt seine Rьden auf uns er schenkt uns ein Grab in der Luft er spielt mit den Schlangen und trдumet der Tod ist ein Meister aus Deutschland dein goldenes Haar Margarete dein aschenes Haar Sulamith Відомості про дату написання цього вірша дещо суперечливі. Так, Альфред Кіттнер відносить його ще до чернівецького періоду Целанової творчості: «Навесні 1944 p., вийшовши з табору, – згадує він, – я повернувся назад у звільнені радянськими військами Чернівці і добре пригадую собі свою першу зустріч з Паулем, який на той час уже давно був дома й довідався про загибель своїх батьків... Невдовзі після цього сталося так, що якось вранці, зустрівши мене біля металевої огорожі православного кафедрального собору в Чернівцях, він прочитав мені свою «Фугу смерті»1. Друг бухарестських часів Петре Соломон також стверджує, що Целан прибув до румунської столиці, вже маючи цей вірш у своєму багажі. Натомість сам Целан датує «Фугу смерті» 1945 роком, відносячи її вже до бухарестського часу. Власне, великої суперечності у цих свідченнях немає, оскільки поет міг створити ранню версію вірша ще у Чернівцях, а остаточний варіант завершити вже в Бухаресті. Вперше вірш Целана було опубліковано, як відомо, в румунському перекладі Петре Соломона під заголовком «Tango mortii» («Танго смерті») у бухарестському тижневику «Contemporanul» за 2 травня 1947 р. Переклад було здійснено у тісній співпраці з автором, отож назву «Танго смерті» не можна розглядати як довільну перекладацьку інтерпретацію, а радше як один з ранніх варіантів твору, концепція якого відбивала тодішню авторську настанову на реальне підґрунтя зафіксованих у ньому подій. З цього погляду питання про датування є важливим, оскільки жахлива правда про нацистські концтабори з газовими камерами, крематоріями та всією технічною машинерією масового знищення почала поступово відкриватися тільки з просуванням Червоної армії на Захід і звільненням окупованих фашистами територій європейських країн, на яких було створено ці концтабори. Тобто, «Фуга смерті» могла з’явитися не раніше другої половини 1944 p., після того як у «світовій пресі були надруковані перші повідомлення й репортажі про нацистські фабрики смерті. В цьому відношенні важливим вихідним пунктом для Целана міг бути репортаж К. Симонова про польський концтабір Майданек біля Любліна, який 29 серпня 1944 р. вийшов у Москві окремою брошурою – після того, як у липні того ж року цей табір було звільнено радянськими військами. Ця брошура з’явилася відразу кількома європейськими мовами, що переслідувало, безперечно, пропагандистську мету. Однак вона чи не вперше так відверто і в такому обсязі описала жах тої реальності, про яку мільйони людей ледве здогадувалися. В ній, зокрема, повідомлялося про фатальне поєднання у табірному побуті музики й щоденних екзекуцій: «З десятків гучномовців лунали оглушливі звуки фокстротів і танго. І вони звучали цілий ранок, цілий день, цілий вечір, цілісіньку ніч», – читаємо в цьому репортажі2. За допомогою музики нацисти намагалися замаскувати справжню сутність і призначення цих страхітливих фабрик смерті. На початку 1945 р. було звільнено концтабір Аушвіц (Освєнцім), і деякі з його в’язнів дісталися згодом і до Чернівців. У своїх розповідях про побачене й пережите вони могли згадувати й «музичний бік» табірного життя, зокрема, й той факт, що в багатьох таборах існували сформовані з в’язнів музичні капели, як це пізніше описала Естер Бежарано, котра грала в такому оркестрі в Аушвіці: «Ми повинні були грати під час прибуття поїздів, з яких людей гнали прямо в газові камери. Депортовані радісно махали нам руками, позаяк вони думали, що там, де грає музика, з ними не може трапитися нічого лихого»3. В тому ж Аушвіці в’язні, за наказом есесівців, повинні були виготовляти із сувоїв Тори барабани, тамбурини і банджо4. А в одному з таборів на околиці Львова був створений цілий симфонічний оркестр, що налічував кілька десятків єврейських музикантів, і якийсь есесівський лейтенант наказував їм грати т.зв. «Танго смерті», яке повинно було звучати під час маршів і тортур, при стратах і копанні могил. Це «Танго смерті» базувалося на мелодії популярного в довоєнні часи шлягера аргентинця Едуардо Б’янко, грамофонні записи якого набули свого часу великого поширення в Європі. Всі ці факти свідчать про інтенсивність і масштаби нацистської перверзії культури – в даному випадку музичної. Водночас у їхньому світлі стає зрозумілим, чому ранній варіант Целанового вірша отримав заголовок «Танго смерті» – таке формулювання точніше відтворювало конкретику буднів табірного життя. Проте Целан не хотів обмежуватися суто документальним аспектом, а прагнув надати своєму віршеві якомога глибшого, параболічного звучання. Новим заголовком «Фуга смерті» він, завдяки тісному переплетенню цього музичного жанру з іменем великого німецького композитора Й.С. Баха, рельєфніше підкреслив німецький «профіль» свого твору, з іншого ж боку – поглибив його естетичний вимір, оскільки жанр фуги, на відміну від дещо легковажно-фривольного, бутафорно-театрального й «містично-фатального» модного танго, є взірцем класичної досконалості й мистецької довершеності, що вже давно утвердив себе як беззаперечний феномен високої культури. Власне, саме про це йшлося Целанові – показати, як вершинні досягнення культури легко можуть стати об’єктом варварської маніпуляції, як парадокс їхнього поєднання втрачає свою кричущу непоєднуваність і стає абсолютно банальним, філістерським актом. Як зазначає Джон Фелстайнер, невеличка зміна, здійснена Целаном, «розширила силове поле вірша, адже «Мистецтво фуги» було музичною сумою творчості Йоганна Себастіана Баха, нашого неповторного «майстра з Німеччини». І ось тепер термін Целана «Фуга смерті» кидає тінь сумніву на вершину музики, яка, в свою чергу, стала символом мистецтва. Той сумнів не можна було вже заглушити, коли фуги Баха

зазвучали перед будинком коменданта концтабору Аушвіц»5. Однак спектр музичних асоціацій целанівського вірша насправді можна було б ще більше розширити, коли згадати, що комендант Аушвіцу Рудольф Гесс любив після масових страт награвати собі сонати Моцарта6, а інший комендант того ж табору Крамер, який послав у газові камери 24.000 людей, плакав, слухаючи «Traumerei» («Марення») Шумана, як про це згадує єврейська скрипачка Альма Розе, яка керувала в цьому таборі жіночим оркестром7. Нарешті, у підтексті целанівського вірша імпліцитно наявна проблема співвідношення музики та смерті загалом, яка саме в німецькій культурі знайшла своє особливо яскраве втілення – згадаймо в цьому відношенні бодай такі твори німецької музичної класики, як «Смерть і дівчина» Шуберта, «Трістан та Ізольда» Вагнера, «Німецький реквієм» Брамса, «Пісні про мертвих дітей» Малера тощо. Музичні аспекти «Фуги смерті» пов’язані водночас і з давньою традицією «танців смерті» (Totentanz, danse macabre), яка йде ще від середньовіччя, що опосередковано було втілено в першій назві целанового вірша (позаяк жанр танго містить у собі семантичні конотації смерті). Дуже цікавим у цьому відношенні є свідчення чернівецької подруги поета Едіт Зільберман, яка згадує, що молодий Целан часто любив розглядати гравюри німецького художника Ганса Гольбейна з циклу «Картини смерті» (їх видання у серії «Inselbucherei» він зараховував до своїх найбільших книжкових клейнодів), а також співати старовинну пісню ландскнехтів «Flandern in Not, durch Flandern reitet der Tod» («Фландрія в біді, по Фландрії крокує смерть»)8. Коли ж взяти до уваги описані біографом І.Халфеном юнацькі загравання поета зі смертю (напр., спроби самогубства, пов’язані з пубертатним періодом і коханням до Рут Лакнер9), то можна стверджувати, що тема смерті хвилювала його вже задовго до Другої світової війни й трагедії Голокосту. Безіменний комендант концтабору з «Фуги смерті», який примушує ув’язнених євреїв не лише «солодко грати», а й жваво танцювати, безперечно, асоціювався у свідомості Целана з тими есесівцями, які нерідко гукали своїм жертвам «Tanz mal, Jude!». Упродовж століть танець був для євреїв – особливо екстатичний танок хасидів – однією з форм вираження національного характеру, чим і пояснюються блюзнірські вимоги нацистських катів. Подібна ситуація описана в оповіданні єврейського письменника з Чернівців Йосифа Бурга «Цадик», де два фашистські молодики, котрі під час війни випадково забрели в Карпатах до халупи старого єврея, лісового сторожа Азріела, хочуть спровокувати його на «чудовий єврейський танок», що повинен стати увертюрою його смерті10. Тут мимоволі зринає в пам’яті один з найвідоміших біблійних псалмів, де сини Давидові гірко скаржаться на свою долю у чужинському полоні, коли від них вимагають розваг і пісень: «Співу бо пісні від нас там жадали були поневолювачі наші, а веселощів – наші мучителі [...] Як же зможемо ми заспівати Господню пісню в землі чужинця?» (Псалми, 137:3-4). До речі, у єдиній нині діючій чернівецькій синагозі (до війни їх налічувалося понад 70) збереглася фреска з мотивом цього псалму, на якій зображені розвішані на вербах арфи. Мотив цього псалму Целан використовує і в своєму ранньому вірші «An den Wassern Babels» («На ріках вавилонських»). Можливі тут також асоціації з віршем Г. Гайне «Das Sklavenschiff» («Корабель рабів»), у якому полонених негрів примушують танцювати на палубі корабля під батогами наглядачів11. Невідворотний ритм «Фуги смерті» з її механічно повторюваними дактилічними стопами також поступово набирає характеру «danse macabre». До речі, й сам Целан пов’язував свій вірш із цією традицією. У романі Гайнца Піонтека «Dichterleben» чимало епізодів якого засновані на реальних фактах з життя поета, наводяться слова Целана про те, що «його вірш стоїть у традиції німецьких танців смерті», а рядок «Der Tod ist ein Meister aus Deutschland» («Смерть – це німецький майстер») належить до одного вірша 16 ст., в якому смерть іменується майстром12. Як уже зазначалося вище, всі основні мотиви й образи «Фуги смерті» мають інтертекстуальний характер. Їхній діапазон охоплює найрізноманітніші сфери й історичні епохи людського духу. Простежимо ці інтертекстуальні паралелі на рівні генетичних зв’язків та типологічних сходжень окремих ключових понять та образних структур. Вже початковий оксюморон «schwarze Milch der Frtihe» («чорне молоко світання») викликає низку істориколітературних та міфологічних ремінісценцій, які засвідчують, що цей образ уже століттями кочує в духовному просторі різних національних літератур, спонтанно зринаючи в творчості того чи іншого автора, котрі, можливо, й не підозрюють, що вони далеко не першими звертаються до нього. У міфології різних народів молоко є символом життя, символом народження й відродження, ритуальним і священним напоєм13. У Старому Заповіті воно уособлює «ясність, родючість, чистоту». Обіцяна євреям земля – це «край, що тече молоком та медом» (Вихід, 3:8). У книзі «Плач Єремії» читаємо: «її можновладці чистіші від снігу були, біліші від молока [...], а тепер їхній вигляд чорніший за сажу» (4:7,8), де вже якоюсь мірою наявне різке протиставлення білого й чорного як абсолютно полярних, непоєднуваних кольорів (молоко й сажа). Білий колір є іманентною ознакою молока, поза ним воно втрачає всі свої цілющі й магічні властивості. «Чорне» як не-барва без світлової енергетики у функції прикметникового означення до іменника «молоко», – пише Тео Бук, – радикально руйнує його позитивну імплікацію. Життєдайна сила білої рідини обертається в її зіпсуту й нищівну протилежність [...] Тільки алогічна метафора спроможна відтворити реальність того, що влаштували бюрократичні вбивці на фабриках смерті»14. Таким чином, метафора «чорне молоко», яка є абсурдним викликом природі, повинна демонструвати абсурдність самої природи, спотвореної нацистами до невпізнання. Існує декілька інтертекстуальних площин, у яких цей образ фігурує в різних конотаціях. Одна з них топографічно й культурно співвідноситься з німецькомовною поезією Буковини. Так, наприклад, він

зустрічається у ранньому вірші Рози Ауслендер «Ins Leben» («В життя») з її першої, виданої ще в Чернівцях збірки «Der Regenbogen» («Райдуга», 1939), яку Целан, безперечно, знав: Лише зі смутку потайних глибин снується втіха лагідним струмком і напува мене крізь часу плин терпким вином і чорним молоком15. З приводу цього запозичення Р. Ауслендер висловилася в 1972 р. у розмові з біографом Целана І. Халфеном: «Та обставина, що Пауль використав для своєї «Фуги смерті» метафору «чорне молоко», яку я створила в моєму написаному в 1925, проте опублікованому лише в 1939 р. вірші «В життя», видається мені самоочевидною, оскільки кожен поет має право брати для власної поезії будь-який матеріал. Я вважаю це за честь, коли великий поет знайшов у моїй ранній творчості для себе поетичний імпульс. Я й сама вжила тоді цю метафору не зовсім попутно, проте він підняв її на рівень найвищого поетичного вислову. Вона стала часткою його самого»16. Як бачимо, Р. Ауслендер не лише з розумінням поставилася до факту творчого запозичення, а й збагнула сутність інтертекстуальної природи поезії Целана. Однак цей образ присутній і в творчості інших буковинських поетів, скажімо, у вірші Ісака Шрайера (1890– 1948) «Tristia II», де читаємо такі рядки: «Тугою звалася наша нянька. / Рано вона напоїла нас / гірким молоком дитинства» 17. Альфред Марґул-Шпербер також вдається до його промовистих варіацій у пейзажному вірші «Der schwaze Hain» («Чорний гай») – «Молоко вечора стікає / чорними стовбурами додолу»18 або в присвяченій пам’яті матері поезії «Ferner Gast» («Далекий гість») – «Очі її невимовно ніжні. / Вони дивляться на мене, мовби далекі зорі; /І вона шепоче: чи не хочеш, дитино моя, / випити темного молока миру?»19. Німецька дослідниця Марліз Янц вважає, що «Целанове «чорне молоко світання» тут безсумнівно префігуроване»20. Проте не варто відносити всі ці інтертекстуальні інтерференції тільки до т.зв. «впливу» одного автора на іншого, до свідомого або й несвідомого «запозичення». Нерідко йдеться тут про спільний духовно-культурний простір Чернівців, ментальні засади, про умови інтелектуального формування особистості. Чимало ідей та образів, як згадує Р. Ауслендер, «лежали в повітрі», ними просто «дихали»21. Звідси випливає типологічна природа тих, на перший погляд, дивних і загадкових збігів, які отримали назву «метафоричного плетива», що об’єднує буковинських авторів22. Разом з тим потрібно відзначити, що як поетична семантика, так і контекст цього образу в творах буковинських попередників суттєво відрізняються від целанівських. Якщо у Р. Ауслендер, І.Шрайера чи А. Маргул-Шпербера ця метафора є часткою їхньої неоромантичної стилістики і символом меланхолії, то у вірші Целана вона стала «шифром Голокосту, досвіду екстремального протистояння, яке у звичній поетичній манері сформулювати неможливо»23 . Інше інтертекстуальне поле, дотичне до целанівського оксюморона «чорне молоко світання», стосується контексту європейської поезії. Свого часу французький поет Жерар де Нерваль (1808–1855) написав сонет «El desdichado» («Знедолений»), який увійшов до його циклу «Химери» зі збірки «Доньки вогню» (1854) і був згодом перекладений Целаном. Там є такі рядки, які для першої половини 19 ст. звучать аж надто «модерно»: «Ma seule etoile est morte – et mon luth constelle / Porte le soleil noir de la Melancolie» (в російському перекладі М. Кудинова: «Мертва моя Звезда, и меркнет мой венец, / Лучами черными Печали озаренный»24). Наявне у французькому оригіналі «le soleil noir» («чорне сонце») було дуже сміливим оксюмороном, який гіпотетично міг правити Целанові за модель його «чорного молока» (до речі, подібні образи – очевидно, під впливом Нерваля, – вживає й Ґеорг Тракль. У нього можна натрапити на «чорний мороз», «чорний сніг», «чорне сонце» тощо25). Іншу аналогічну префігурацію даної метафори знаходимо в Артюра Рембо, якого Целан також пізніше перекладав. У вірші «Les deserts de 1’amour» маємо рядок «lait du matin et de la nuit du siecle dernier» («молоко ранку й ночі останнього століття»)26 . Сюди ж можна було б ще долучити такі вислови, як «schwarze Muttermilch des Endes» («чорне материнське молоко кінця») Франца Верфеля з його поезії «Weib-Hymnus» («Гімн жінці», зб. «Beschworungen», 1923)27 або «чорне молоко смерті» Івана Ґолля з його французького вірша «Chant des Invaincus» («Пісня непереможних»), де зустрічається рядок «Nous buvons le lait noir» («Ми п’ємо чорне молоко»). Німецька версія цього вірша, написана в 1942 p., яка так і не була опублікована за життя автора, містить таку строфу: «Schwarze Milch des Elends / Wir trinken dich / Auf dem Weg ins Schlachthaus / Milch der Finsternis» («Чорне молоко злиднів / Ми п’ємо тебе / На шляху до бойні / Молоко темряви»). Дослідник творчості І. Ґолля Ергард Швандт так коментує цю ситуацію: «Абсолютно виключено, щоб Целан знав тексти Ґолля, написані до 1942 р. Отож єдино прийнятним поясненням тут може вважатися споріднена поетична диспозиція, «мандрівна метафора», структурний диктат, який, щоправда, не виходить за межі центральної метафори» 28. Справедливість цих слів підтверджується, між іншим, ще одним прикладом, який, власне, може вважатися вже майже надмірним, зате його типологічна природа цілком очевидна, оскільки можливість контактного зв’язку тут також абсолютно виключена: в одному з віршів фінського поета Каарло Саркіа (1902–1945), що поєднує в собі жанр колискової та трену, котрий був недоступний Целанові в силу особливої відрубності фінської мови, є рядки, які в підрядковому перекладі звучать так: Спи, моя ляле, в колисці землі, важко засвоїти кроки найперші, сонце сховалось у тінь вечорову, чорним тебе молоком поїть мати-земля29

Кількість подібних зіставлень можна множити до безкінечності, але жоден із прикладів не стане достатньо переконливим аргументом «вторинності» целанівського образу. Всі вони загалом спроможні тільки підтвердити ту аксіому, що оксюморон «чорне молоко», по суті, не має авторства, що він «нічийний», як «нічийна» в одному з віршів Целана троянда («Psalm»). На думку української дослідниці Є. Волощук, він передусім «перегукується з авангардистською естетикою [...] Можна згадати тут чорно-білий кольоропис, характерний для живопису німецьких експресіоністів, а також різкі сполучення контрастних барв у поезіях французьких сюрреалістів (зокрема, знаменитий рядок із однойменного вірша Поля Елюара «Земля вся синя, ніби апельсин...»)»30. Однак, як було показано вище, він так само легко надається до інтеграції в естетичні системи й більш віддалених епох. Отже, «чорне молоко світання» втілює ту антиреальність, якою й справді були нацистські табори смерті. Саме її змушені знову й знову вбирати в себе («пити») анонімні єврейські жертви: «Ми п’ємо його вдень і зрання, ми п’ємо його уночі, / ми п’ємо і п’ємо». Згадаймо ще раз фразу із репортажу К.Симонова, де йдеться про оглушливі гучномовці, які «звучали цілий ранок, цілий день, цілий вечір, цілісіньку ніч»31. У цих заклинальних повторах немовби задавався ритм майбутнього вірша – порожній і вихолощений, покликаний навіть своїм метром показувати абсурдність всього, що відбувається. «Тут присутній [...] ритм вуличної катеринки, який у формі безглуздої музики протискається на перший план, будучи цілком усвідомленим для поета вираженням механічного холостого ходу»32. Джону Фелстайнеру в цих елементарних фіксаціях часових відтинків доби вчуваються відголоси біблійної історії творіння: «І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок» (Буття, 1:5), а в рядку «wir trinken und trinken» відлунюють німецькі застольні пісні, скажімо, десь у мюнхенській пивничці, коли захмелілі любителі пива беруться за руки й гойдаються у такт співу, горланячи якомога голосніше, як це було прийнято в німецьких буршеншафтах33. Хоча фразу «wir trinken und trinken» при бажанні можна розглядати і як метричну цитату рефрену гайнівських «Сілезьких ткачів»: «Wir weben und weben!» («Ми тчемо і тчемо»)34. У ній зберігається не лише абсолютно тотожна ритмічна каденція, а й психологічна інтонація зневіри та безвиході. Образна фактура четвертого рядка «wir schaufeln ein Grab in den Luften da liegt man nicht eng» («ми копаєм могилу в повітрі, там лежати нетісно») звучить, на перший погляд, трохи сюрреалістично. Хоча сам Целан не вважав цей рядок образним, вкладаючи в нього тільки буквальний смисл, як це видно з його листа від 19.05.1961 до Вальтера Йенса: «Могила в повітрі» – любий Вальтере Йенс, це, у цьому вірші, на Бога, ні запозичення, ані метафора» 35. Безперечно, що Целан має тут на увазі долю жертв, спалених у крематоріях і позбавлених звичної могили в землі. Однак сюрреалістичність цієї сентенції полягає, зокрема, і в її чорному гуморі: «там лежати нетісно». Могили на єврейських кладовищах розташовані, як правило, дуже щільно, що було, очевидно, пов’язане з дорожнечею землі, за яку єврейські громади повинні були платити міським магістратам. Отож зазвичай на єврейських кладовищах дуже тісно, і тільки «могили в повітрі» спроможні «звільнити» від цієї тісноти. Однак підсвідомо тут присутня і тіснота єврейських гетто, і тіснота єврейських помешкань тощо. Можливо, що тут саркастично, у перевернутому вигляді, відлунюють навіть ремінісценції одного з ідеологічних гасел німецького фашизму, який прагнув утвердити у свідомості німців експансіоністську формулу про «народ без простору» («Volk ohne Raum»). Про «тісноту світу» йдеться і в ряді інших ранніх творів Целана – скажімо, в біографічному вірші «Drtiben» («Потойбіч») чи в присвяченій пам’яті загиблого в Трансністрії батька поезії «Schwarze Flocken» («Чорні сніжинки»). Німецький літературознавець Дітер Шлезак вказує на ще одне можливе джерело походження цього парадоксального вислову: в уявленні хасидів могила розглядається як «брама до Бога»36. Євреї Буковини як краю, «в якому народилася чимала частка тих хасидських історій, які для всіх нас переказав німецькою Мартін Бубер»37, безсумнівно знали й культивували ці уявлення. Зрештою, не лише могили – навіть домовини підносяться в їх апокаліптичних візіях у повітря, як про це читаємо в одному з віршів німецькомовного поета Буковини Мозеса Розенкранца38. У п’ятому рядку відбувається важливий жест, пов’язаний зі зміною оповідної перспективи – здійснюється перехід від суб’єктивізованого колективного «wir» («ми») до об’єктивізованого індивідуального «ein Mann» («чоловік»). З’являється фігура, яка протистоїть тероризованим жертвам як їхній господар і повелитель. Він охарактеризований тільки кількома промовистими штрихами, з яких постає, однак, доволі виразний портрет. Тут відчувається екпресіоністська манера граничного узагальнення, до якої часто вдавалися такі представники експресіоністичної драми як Ернст Толлер чи Ґеорґ Кайзер, коли позбавляли своїх героїв імен, наділяючи їх лише статевою, сімейною чи соціальною характеристикою (Безіменний і Жінка в драмі Толлера «Людина – маса», Мільярдер, Секретар, Син в трилогії Кайзера «Газ», Касир в його п’єсі «Від ранку до півночі» тощо). Цей безіменний чоловік (очевидно, комендант табору) «живе у будинку». Будинок тут є символом його соціального й політичного статусу, його безпеки й захищеності. Очевидно, це єдина кам’яна споруда в даній місцині, яка височіє поміж дерев’яних, збудованих нашвидкуруч бараків. Чоловік – нічим непримітний німецький обиватель, який ще вчора справно ходив на службу або вирощував у своєму городі капусту, проте сьогодні він вважає себе причетним до історичної місії німецького народу, проголошеної фюрером. Він увірував у свою расову зверхність та історичну обраність, отож з усіх сил намагається бути на висоті свого високого покликання. В ньому прокидаються замашки Ніцшеанської «надлюдини», витоки якої німецький філософ шукав на Сході (Заратустра), у буддистських вченнях і символах (одним з таких символів вважається й фашистська свастика39). Подібно до ніцшеанського

Заратустри, він, як вища істота й справжній міфологічний герой, потребує постійних спокус, небезпечних випробувань, які повинні утвердити його зверхність над простими смертними. «Er spielt mit den Schlangen» («Він зі зміями бавиться»). З найдавніших часів змія була полівалентним символом життя і смерті, мудрості, езотеричних знань, влади, хитрості, підступності, спокуси, темряви й зла. В іудейській міфології вона означає також гріх, сексуальну пристрасть. У Старому Заповіті змія (змій) провокує спрагу пізнання, втрату першими людьми своєї цноти і їхнє вигнання з Едему (Буття, 3). Таким чином, змія втілює творче і руйнівне начало, в ній зосереджене все загадкове, темне й інтуїтивне. Якуроборос (змія або ж дракон, що кусає себе за хвоста), вона уособлює циклічний колобіг життя, його дез- та реінтеграцію40. Себто маємо широченний спектр можливих інтерпретацій семантики змії, кожна з яких спроможна вивищувати того, хто має з ними справу, у власних очах. Отож «гра зі зміями» належить, безперечно, до сфери надлюдини, з якою асоціює себе анонімний «чоловік» Целанового вірша, а сам символічний акт має міфологічну, ба навіть архетипну природу. На це вказував, між іншим, і сам Целан, коли у згаданому вище листі до Вальтера Йенса писав: «Змії (Ophis, Naschasch): тут ми, безсумнівно, маємо справу з явищем архетипу. (У стародавніх – як часто там бавилися зі зміями...)»41. Однак чоловік не тільки постійно випробовує себе у небезпечній грі зі зміями, щоб не втратити, так би мовити, фізичної й моральної форми, щоб утвердитися як вища особистість, – він ще й пише листи в Німеччину коханій жінці, золотокосій Маргариті, стікаючи при цьому статевою млостю при спогадах про сексуальне раювання, яке вона колись йому щедро дарувала. В такі хвилини інтимної близькості він накручував на свої пальці її розкішне біляве волосся, шепочучи на вушко найласкавіші слова: «dein goldenes Haar Margarete» («волосся твоє золоте Маргарито»). Обидва заняття чоловіка зображені автором паралельно, за принципом експресіоністського монтажу: «der spielt mit den Schlangen der schreibt» («він зі зміями грає він пише»). Целан невипадково показує синхронність цих двох процесів – між грою зі зміями й писанням любовних листів білявій Маргариті існує глибинний зв’язок. Звернімося ще раз до Целанового листа Вальтеру Йенсу: «Бачите, любий Вальтере Иенс, у «Фузі смерті» зі зміями грається не «смерть» – зі зміями грається «чоловік у будинку», той самий, що пише «волосся твоє золоте Маргарито». І тут [...] безпосередньо за архетипом...маємо архетипічне перевтілення: волосся (а тут, в образі Гретхен, можна собі уявити коси) часто перевтілюється (як у казках, так і в міфах) на змій»42. Такі перевтілення в міфології справді не рідкість – згадаймо тут бодай біблійне перетворення посоха Мойсея на змію (Вихід, 4:2-4) чи ототожнення «втікаючої змії» (Левіафана, Скорпіона) в руці Ягве з блискавкою (Йов, 26:13). В цьому ж контексті можна розглядати також поетичні твори тих авторів, які були Целанові особливо близькими – наприклад, вірш Р.М. Рільке «Schlangen-Beschworung» («Заклинання змій»)43 чи рядки з Траклевого вірша «Psalm»: «In seinem Grab spielt der weiBe Magier mit seinen Schlangen» («У своїй могилі білий маг бавиться зі своїми зміями»)44. Свої листи в Німеччину чоловік пише після важкого, виснажливого дня, коли надворі вже «смеркає», але часом він виходить на подвір’я свого будинку, щоб помилуватися зорями й розважитись: «er pfeift seine Ruden herbei / er pfeift seine Juden hervor laBt schaufeln ein Grab in der Erde / er befiehlt uns spielt auf nun zum Tanz» («він посвистом псів своїх кличе / він свистить і скликає євреїв своїх і велить їм копати могилу в землі / він наказує нам грайте хутко до танцю»). Він не бачить принципової відмінності між своїми псами та євреями (про це свідчить, зокрема, і внутрішня рима «Ruden – Juden»), хоча пси йому все-таки миліші, вони перебувають для нього на вищій аксіологічній шкалі – їх він посвистом кличе як рівних до себе (herbei – горизонтальний напрямок), тоді як євреїв піднімає з їхніх барачних «трюмів», з глибокого дна життя наверх (hervor – тут напрямок вертикальний, знизу догори). Цікаво, що з усіх можливих дієслів, які здатні передавати враження від вечірнього мерехтіння зір -leuchten, scheinen, strahlen, schimmern, glanzen, blinken, flimmern – тут обрано найхолодніший відтінок: «es blitzen die Sterne» («зорі виблискують»). «Зорі, – пише з цього приводу Б.Відеман-Вольф, – є тут символом романтичного зоряного неба [...] це значення навіюється попереднім писанням любовних листів. З іншого боку, зорі отримують тут загрозливий відтінок завдяки дієслову «блистіти» (набагато агресивніша семантика світла, ніж, напр., «мерехтіти» або «сяяти», що більше відповідало б звичному кліше)»45. На думку Джона Фелстайнера, у вислові «es blitzen die Sterne» чути інтонації знаменитої арії Каварадосі «Е lucevan le stelle» («І зорі блискотять») з опери Пуччіні «Тоска», але водночас і улюбленої в Третьому рейху сентиментальної пісні «Heimat, deine Sterne» («Вітчизно, твої зорі»), і навіть унтертони гітлерівського військового терміну «Blitzkrieg»46. Друга строфема вірша повторює в основному вже знайомі мотиви з невеличкими варіаціями (це композиційний принцип музичної фуги), проте в її останньому рядку з’являється цілковито новий образний мотив: «Dein aschenes Haar Sulamith» («Твоє попелясте волосся, Суламіт»). Якщо спочатку ім’я Маргарити ще сприймалося як звичайне, типове ім’я німецької жінки, то тепер, коли воно поставлене поряд з іменем Суламіт, навколо нього виникає зовсім інший контекст, адже Суламіт – це автентичне біблійне ім’я, запозичене з «Пісні пісень», яке відразу викликає низку літературно-міфологічних асоціацій. Гебрайською мовою воно звучить як «Шуламіт» і етимологічно споріднене з такими словами, як «шалом» (мир) та «Йерушалайм» (Єрусалим). Містична традиція нерідко тлумачить Суламіт як Шехіну (божественне світло, символ жіночості), яка мандрує разом з єврейським народом47. «Шуламіт» – це назва оперети засновника професійного єврейського театру Аврама Ґольдфадена (1840–1908), діяльність якого пов’язана із Чернівцями. «Пісню пісень» переклав свого часу німецькою мовою Ґете. Гердер включив її до своєї

антології любовної поезії «Пісні кохання» (1778), а Гайне оспівав любов Суламіт і царя Соломона у своїй книзі «Романцеро» (1851). У 20 ст. до цього образу звертаються Ельзе Ласкер-Шюлер (поезія «Суламіт», 1901), російський письменник Олександр Купрін (повість «Суламіт», 1908) та французький драматург Жан Жіроду (одноактна п’єса «Cantique des cantiques», 1938). При цьому варто ще згадати, що й сам Целан у своїх ранніх любовних віршах, присвячених актрисі єврейського театру в Чернівцях Рут Крафт (Лакнер), неодноразово вдавався до ремінісценцій цього біблійного образу, ототожнюючи, як і в «Пісні пісень», кохану з сестрою. Відповідно ущільнюється естетичний простір і навколо імені Маргарити, аура якого починає промінитися культурологічними ремінісценціями. Воно також міфологізується, обростає численними конотаціями – тут найперше спливає Ґретхен з ґетевського «Фауста» – як найславетнішого твору німецького письменства, що вже давно став літературним міфом. У цьому новому контексті набуває іншої семантики й золоте волосся Маргарити, оскільки й воно провокує нові асоціативні зв’язки – тут і білявка Ізольда Ґотфріда Страсбурзького, і золотокоса Лорелея Брентано, Айхендорфа чи Гайне, і світла муза Новаліса тощо. Про останню Г. Гайне у своїй «Романтичній школі» писав так: «Муза Новаліса була стрункою, білявою дівчиною з серйозними блакитними очима, золотими гіацинтовими кучерями, усміхненими устами й маленькою червоною родимкою з лівого боку підборіддя»48. Маргарита й Суламіт утілюють два національні типи жінок, які за інших умов могли би бути подругами, приятельками, сусідками – або й суперницями в коханні. Тео Бук характеризує їх таким чином: «Поряд з літературним фоном трагедії «Фауст» і поширеним кліше «німецької – і, звичайно, білявої – Ґретхен» тут вноситься традиційна лірична лінія ідеального єврейського жіночого образу з «Пісні пісень». Щоправда, Целан вдається при цьому до вельми суттєвої зміни. Зазвичай пов’язують між собою ідеальних наречених Старого й Нового Заповіту, Суламіт і Марію. Целан запозичує антиномічність ідеальних наречених; однак він замінює новозавітну Марію німецьким ідеалом «золотокосої» Ґретхен. Парадигматичній зміні, до якої він вдається, відповідає те, що він водночас змінює атрибутику волосся Суламіт. Образному описові («Голівка твоя на тобі – мов кармел, а коса на голівці твоїй – немов пурпур» (Пісня над піснями, 7:6)) послідовно протиставляється «попелясте волосся Суламіт»49. Перехід життєдайного, вітального пурпуру в тьмяний, безживний колір попелу констатує жахливу прірву, яка віднині розділяє горду біблійну красуню і виснажену, одягнуту в смугасту робу арештантку, волосся якої стало попелясто-сивим від знущань і страждань або й справді перетворилося на попіл у печі крематорію (ще одна можлива асоціація пов’язана з єврейським звичаєм під час великих нещасть посипати голову попелом). Обидві жінки репрезентують у Целановому вірші дві високі, самодостатні культури (це настійливо підкреслюється структурним паралелізмом), проте їхні долі, завдяки незбагненній аберації свідомості нацистських вождів, що поклали собі за мету стерти з лиця землі один з найстаріших народів планети, докорінно відмінні. Мріям багатьох поколінь гуманістів про єврейсько-німецький симбіоз не судилося здійснитися – Маргарита й Суламіт розділені горами трупів і морями безвинно пролитої крові. У третій строфемі агресивність безіменного чоловіка відчутно зростає. Тут він зображений в розпалі своєї «діяльності», тому домінують імперативні накази, спрямовані на ревне виконання службового обов’язку та його «естетичне» обрамлення: «stecht tiefer ins Erdreich ihr einen ihr andern singet und spielt» («ви перші копайте-но глибше ви другі співайте і грайте»). Його манера висловлюватися різка й лаконічна, однак навіть у цих коротких фразах ми відчуваємо схильність до пишномовного стилю – він говорить не просто «Erde» (земля), а вживає помпезне слово «Erdreich» (земна твердь, земне царство), в якому відлунює «Еіп Reich, ein Volk, ein Fuhrer!», не термінологічно точне «Pistole» (пістолет), а його парафразу «Eisen» (залізяка). Себто, перед нами не перший-ліпший примітивний служака, а чоловік з претензіями на освіченість, інтелект, культуру – справжній тобі «Kulturtrager»! Безперечно, що такі цінні якості не можуть бути притаманні якомусь суб’єктові з темним генеалогічним минулим – вони мусять належати тільки стовідсотковому втіленню расового нордичного ідеалу, арійцеві з блакитними очима. Б. Відеман-Вольф вважає, що ця ситуація, зокрема Целанівське «seine Augen sind blau» («очі його блакитні»), преформовані в одному з віршів Едуарда Меріке50. Мається на увазі «пісня розбійників» «Jung Volker» з роману Меріке «Der Maler Nolten» («Художник Нольтен»). Ватажок розбійників Фолькер, який тримає в одній руці скрипку, а в іншій рушницю (його прототипом міг бути персонаж з «Пісні про Нібелунгів», шпільман і воїн Фолькер фон Альцай), втілює поєднання музики і смерті, що є одним із лейтмотивів Целанового вірша. Ім’я Фолькера фон Альцая вже раніше зустрічається у вірші Целана «Russischer Friihling» («Російська весна»)51, отож припущення німецької дослідниці небезпідставне. Мотив блакитних очей повторюється відтак ще раз у шостій строфемі, якраз у сюжетно-композиційній та емоційній кульмінації вірша, яка позначена єдиною на весь твір римою (sein Auge ist blau I er trifft dich mit bleiernen Kugel er trifft dich genau – «око його голубе І він поцілить свинцевою кулею прямо в серце тебе»). Щоправда, тут використано вже форму однини, оскільки на цей раз чоловік цілиться у свою жертву, а для цього одне око потрібно примружити. У п’ятій строфемі вперше зринає формула «der Tod ist ein Meister aus Deutschland» («смерть – це німецький майстер»), яка потім настійливо, мов заклинання, тричі повторюється у шостій. Вище вже йшлося про її зв’язок з німецькою середньовічною лірикою та традицією «танців смерті». Джон Фелстайнер відзначає багатство асоціативного ряду слова «Meister», в якому знаходяться Бог, Христос, рабі, учитель, магістр, маестро, «Weltmeister», але не менш вірогідні тут також асоціації з гетевським «Вільгельмом Майстером» чи ваґнерівськими «Нюрнберзькими майстерзінґерами»52. На наш погляд, найтісніше цей вислів кореспондує з

уявленням про середньовічного цехового майстра – він найближче узгоджується з контекстом, у якому волів бачити «майстра з Німеччини» сам автор. Конкретний зв’язок, безсумнівно, простежується з віршем іншого німецькомовного чернівецького поета й Целанового друга з гімназіяльних часів Іммануеля Вайсгласа «ER» («ВІН»), який датований автором 1944 р. Його було вперше опубліковано в лютневому числі бухарестського журналу «Neue Literatur» за 1970 p., і відтоді він став об’єктом пильної уваги дослідників творчості Целана: Ми в небесах копаємо могили, Щоб поховати там своїх дітей, жінок. Ми вивертаємо небесні брили, А скрипки приграють нам у танок. ВІН хоче, щоб співав смичок вихлястий Душі його нетлінної пеан: Ніжніше грайте, смерть – німецький майстер, Що з краю в край мандрує, мов туман. Коли криваво світяться стожари, Й несила уст зіспраглих розтулить, Я спільний дім для всіх копаю в хмарах Завширшки в гріб, завдовжки в смертну мить. ВІН – повелитель змій, поет і мрійник. На коси Ґретхен впала мла нічна... Німецький майстер – щирий благодійник: Могила в хмарах буде нетісна53. Насамперед тут впадає у вічі наявність багатьох образів і мотивів, присутніх у «Фузі смерті»: «Graber in der Luft» («могили в повітрі»), «Schaufeln» («копання»), «Fiedeln» («гра на скрипці»), «Tanzen» («танці»), «Spiel mit den Schlangen» («гра зі зміями»), «Gretchens Haar» («волосся Ґретхен»), «der Tod, ein deutscher Meister» («смерть, німецький майстер»). Безперечно, що це не випадковий збіг, а генетична спільність, яку можна пояснити тісними особистими стосунками обох поетів. Ще в гімназії вони були літературними друзямисуперниками, нерідко культивували у своїх віршах одну й ту ж тематику, перекладали одних і тих же поетів. «Вайсґлас мав звичку [...] робити теми, які його цікавили, предметом поетичного змагання. Так, очевидно, можна пояснити паралельне втілення подій Голокосту у вірші Вайсґласа «Він» та «Фузі смерті» Целана», – вважає Едіт Зільберман54. Тут варто взяти до уваги також спільне інтелектуальне коло, до якого в Чернівцях належали не лише Целан і Вайсґлас, а й такі поети, як Р. Ауслендер, М. Розенкранц, А. Кіттнер та ін. В ньому постійно точилися розмови про наболіле, відбувався обмін новинами, «циркулювали» свіжі ідеї55. На думку Жана Фірґеса, Целан написав свою «Фугу смерті» як варіацію на вірш свого друга56. Однак ця теза доволі хистка. По-перше, немає прямих доказів того, що вірш Вайсґласа справді був написаний в 1944 р. (він відсутній як у його першій збірці «Karriera am Bug» («Каменоломня над Бугом», 1947), так і в другій книзі «Der Nobiskrag» («Останній прихисток», 1972), а датування в журнальній публікації могло бути зроблене заднім числом). По-друге, в художньому відношенні вірш Вайсґласа, який написаний в традиційній римованій манері й ні метрично, ні лексично вже неадекватній «поезії після Аушвіцу», не йде ні в яке порівняння з грандіозною новаторською концепцією «Фуги смерті» Целана, як це переконливо доводить Тео Бук57 . Навіть якщо припустити, що вірш Вайсґласа був написаний раніше і став якоюсь мірою для Целана вихідним пунктом, то «Фуга смерті» ледве чи може вважатися його епігонською варіацією – це «продуктивний «прорив», «анти-вірш» (Gegenwurf) до твору Вайсґласа у брехтівському сенсі»58. До речі, це чудово розумів і сам Вайсґлас, який в листі від 27.05.1975 до Ґергарта Баумана писав: «У сфері літератури – навіть якщо обрис якоїсь метафори просвічує з одного образу в інший – йдеться насамперед про здобуток чи втрату в суто художньому сенсі. [...] Паралелізми аж ніяк не доводять чиєїсь пріоритетності59. Як бачимо, «Фуга смерті» просякнута величезною кількістю елементів, почерпнутих з різних сфер світової культури, в тому числі й з творів буковинських соратників поета (Р. Ауслендер, М. Розенкранц, І. Вайсґлас). В цьому, власне, й полягав концептуальний принцип Целана. Однак ці запозичення, як висловився недавно з іншого приводу німецький поет і музикант, відомий пісенний бард Вольф Бірман, були «геніальними». «Без Целанової «Фуги смерті», – зазначає він, – всі ці поетичні клейноди, напевно, ніколи б не набули такого живого розголосу»60. Отож інтертекстуальну структуру «Фуги смерті» слід розглядати передусім як невпинну полеміку її автора з поетичною традицією минулих епох і сучасним йому літературним процесом. Сьогодні така думка дедалі більше утверджується не лише серед германістів, дослідників творчості поета, а й серед широкого читацького загалу. Примітки 1 Alfred Kittner. Erinnerungen an den jungen Paul Celan. In: Zeitschrift fur Kulturaustausch (Stuttgart) 32. Jg., 3.Vierteljahr 1982, S.218 [Texte zum fruhen Celan. Bukarester Celan-Kolloquiul981].

2 John Felstiner. Paul Celan. Eine Biographie. Deutsch von Holger Fliessbach,- Munchen: Verlag C.H.Beck, 1997, S. S.63.

3 Ibidem, S.376.

4 Ibidem, S.376.

5 Ibidem, S.61.

6 Theo Buck. Lyrik nach Auschwitz. Zu Paul Celans «Todesfuge». In: Datum und Zitat bei Paul Celan. Akten des Internationalen Paul Celan-Colloquiums, Haifa 1986. Hg. von Chaim Shoham u. Bernd Witte. – Bern; Frankfurt a.

M.; New York; Paris: Peter Lang, S.20.

7 Jean Firges. Den Acheron durchquert ich. EinfUhrung in die Lyrik Paul Celans. – Tubingen: Stauffenburg Verlag, 1998, S.92.

8 Edith Silbermann. Begegnung mit Paul Celan. Erinnerung und Interpretation. – Aachen: Rimbaud, 1993, S.51.

9 Israel Chalfen. Paul Celan. Eine Biographie seiner Jugend. – Frankfurt a. M.: Suhrkamp Taschenbuch Verlag, 1983, S.109.

10 Josef Burg. Ein Gesang ilber alien Gesangen. Erzahlungen und Skizzen. Aus dem Jiddischen ubersetzt von Beate Petras u. Jilrgen Rennert. Mit einem Nachwort von Beate Petras. – Leipzig: St.Benno Verlag, 1988, S.144-152.

11 Heinrich Heine. Werke in funf Banden. – Berlin; Weimar: Aufbau Verlag, 1968. Erster Band: Gedichte, S.347351.

12 Heinz Piontek. Dichterleben. Roman. – Hamburg: Rowohlt Verlag, 1976, S.153.

13 J.C.Cooper. Lexikon alter Symbole. Aus dem Englischen ubersetzt von Gudrun u.Matthis Middell. – Leipzig: VEB E.A.Seemann Verlag, 1986, S.121.

14 Theo Buck. Lyrik nach Auschwitz, op- cit, S.29.

15 Роза Ауслендер. Час фенікса. Вибрані поезії/ Упорядкування, вступна стаття та переклад з німецької Петра Рихла. – Чернівці: Молодий буковинець, 1998. – С.15 (німецькою та українською мовами).

16 Israel Chalfen. Paul Celan, op. cit., S.133.

17 Isaac Schreyer. Das Gold der Vater. Gedichte. Mit einem Vorwort von Ernst Schonwiese. – Wien: Bergland Verlag, 1969, S.15. [Neue Dichtung aus Osterreich. Band 152].

18 Alfred Margul-Sperber. Ausgewahlte Gedichte. – Bukarest: Literaturverlag, 1968, S.60.

19 Ibidem, S.54.

20 Marlies Janz. Vom Engagement absoluter Poesie. Zur Lyrik und Asthetik Paul Celans. – Frankfurt a. M.: Syndikat, 1976, S.213,Anm. 12.

21 Rose Auslander. Die Nacht hat zahllose Augen. Prosa. – Frankfurt a. M.: Fischer Taschenbuch Verlag, 1995, S.107.

22 In der Sprache der Morder. Eine Literatur aus Czernowitz. Ausstellungsbuch. Erarbeitet u. hrsg. von Ernest Wichner und Herbert Wiesner. – Berlin: Literaturhaus Berlin, 1993, S.163.

23 Jean Firges. Den Acheron durchquert ich, op. cit, S.93.

24 Жерар де Нерваль. Избранное: Вступ. статья и комментарии М. Кудинова. – М.: Искусство, 1984, С.37.

25 Georg Iraki. Dichtungen und Briefe. Hg. von Walther Killy u. Hans Szklenar. – Salzburg: Otto Muller Verlag, 1987, S.37, 64, 71, 174, 182, 196.

26 Marlies Janz. Vom Engagement absoluter Poesie, op. cit., S.216, Anm. 33.

27 Theo Buck. Lyrik nach Auschwitz, op. cit., S.25.

28 In der Sprache der Murder, op. cit, S.176.

29 Alfred Kelletat. Accessus zu Celans «Sprachgitter». In: Uber Paul Celan. Hg. von Dietlind Meinecke. – Frankfurt a. M.: Suhrkamp, 1973.-S.119.

30 Євгенія Волощук. Зарубіжна література. Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Генеза, 2004,С.314.

31 John Felstiner. Paul Celan, op. cit., S.63.

32 Hartwig Schutz. Vom Rhythmus der modernen Lyrik: Parallele Versstrukturen bei Holz, George, Rilke, Brecht und den Expressionisten. – Munchen: Hanser, 1970. – S.l 18.

33 John Felstiner. Paul Celan, op. cit, S.63.

34 Ibidem, S.65.

35 Paul Celan – Die Goll-Affare. Dokumente zu einer «Infamie». Zusammengestellt, herausgegeben u. kommentiert von Barbara Wiedemann. – Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag, 2000, S.532.

36 Dieter Schlesak. Wort als Widerstand. Paul Celans Herkunft- Schlussel zu seinem Gedicht. In: Literaturmagazin.

10: Vorbilder. – Reinbek bei Hamburg: Rowohlt Taschenbuch Verlag, 1979, S.85.

37 Paul Celan. Der Meridian und andere’Prosa. – Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag, 1990, S.37.

38 Moses Rosenkranz. Im Untergang. Ein Jahrhundertbuch. – MUnchen: Siidostdeutsches Kulturwerk, 1986, S.89.

39 J.C.Cooper. Lexikon alter Symbole, op. cit, S.188-190.

40 Ibidem, S.203.

41 Paul Celan – Die Goll-Affare. Dokumente einer «Infamie». Zusammengestellt, herausgegeben und kommentiert von Barbara Wiedemann. – Frankfurt a. M.: Suhrkamp, 2000, S.533.

42 Ibidem, S.533.

43 Rainer Maria Rilke. Samtliche Werke. Hg. von Rilke-Archiv in Verbindung mit Ruth Sieber-Rilke. Besorgt durch Ernst Zinn. Erster Band. Gedichte: Erster Teil. – Frankfurt a. M.: Insel Verlag 1987, S.594.

44 Georg Trakl. Dichtungen und Briefe, op. cit., S.32.

45 Barbara Wiedeman-Wolf. Antschel Paul – Paul Celan. Studien zum Fruhwerk. – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 1985, S.88.

46 John Felstiner. Paul Celan, op. cit, S.65-66, 377-378, Anm. 41.

47 Ibidem, S. 66-67.

48 Heinrich Heine. Werke in flinf Banden, Vierter Band, op. cit, S.271.

49 Theo Buck. Lyrik nach Auschwitz, op. cit., S.25.

50 Barbara Wiedemann-Wolf. Antschel Paul – Paul Celan, op. cit., S.84.

51 Paul Celan. Die Gedichte. Kommentierte Gesamtausgabe in einem Band. Herausgegeben und kommentiert von Barbara Wiedemann. – Frankfurt a. M.: Suhrkamp, 2003, S.426.

52 John Felstiner, Paul Celan, op. cit., S.68.

53 Загублена арфа. Антологія німецькомовної поезії Буковини. Концепція видання, переклад, передмова та біобібліографічні довідки Петра Рихла. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – С.397 (німецькою та українською мовами).

54 Edith Silbermann. Begegnung mit Paul Celan, op. cit., S.50.

55 Barbara Wiedemann-Wo If. Antschel Paul – Paul Celan, op. cit., S.83.

56 Jean Firges. Den Acheron durchquert ich, op. cit., S.86.

57 Theo Buck. Paul Celan. Todesfuge. Mit einem Kommentar von Theo Buck und fiinf Gouachen von R.O.Gotz. Aachen: Rimbaud Verlag, 1999, S.21-26.

58 Theo Buck. Lyrik nach Auschwitz, op. cit. S.16.

59 Gerhart Baumann. Dank an die Sprache. Erinnerung an Immanuel Weissglas. In: Tradition und Entwicklung.

Festschrift Eugen Thurner zum 60. Geburtstag. Hg. von Werner M.Bauer, Achim Masser u. Guntram A.Plangg. Innsbruck, 1982, S.447. [Innsbrucker Beitrage zur Kulturwissenschaft. Germanistische Reihe. Band 14].

60 Wolf Biermann. Die Filsse des Dichters. Zum Tod des judischen Dichters Moses Rosenkranz. In: Spiegel (Hamburg). Nr. 22 vom 26.05.2003, S.150.

ДОДАТОК: Целанова «Фуга смерті» в українських і російських перекладах Чорне молозиво ранку, ми п'ємо тебе ввечері, ополудні, вранці п'ємо, і ніччю п'ємо і в обід – п'ємо і п'ємо і п'ємо, в повітрі ми роємо яму, в ній буде не тісно. В домі живе чоловік, зі зміями грається, пише, пише, коли над Німеччиною присмеркає, про золото кос твоїх, Маргарито, він пише і з дому виходить; зорі яриють, а він зграю скликає хортів, євреїв скликає на посвист: рийте могилу в землі, і наказує грайте, заграйте до танцю мерщій. Чорне молозиво ранку, ми п'ємо тебе зночі, ополудні, вранці п'ємо, п'ємо тебе ввечері -п'ємо і п'ємо і п'ємо, В домі живе чоловік, зі зміями грається, пише, пише, коли над Німеччиною присмеркає, про золото кос твоїх, Маргарито, і попіл твоїх Суламіфів; в повітрі ми риємо яму, в ній буде не тісно. Глибше укопуйтесь в землю, наказує, хай ці копають, а ці хай співають і грають - розмахує він пістолетом, він з голубими очима - заступи глибше стромляйте, наказує, ці хай копають, ці ж грають до танцю мерщій. Чорне молозиво ранку, ми п'ємо тебе зночі, ополудні, вранці п'ємо, п'ємо тебе ввечері -п'ємо і п'ємо і п'ємо, В домі живе чоловік, золото кіс твоїх, Маргарито, попіл твоїх Суламіфів, зі зміями грає. Кричить: награвайте, від смерті солодша смерть – німецький музика кричить: хай тихішають скрипки, небавом ви станете димом, труна ваша буде у хмарах, вам буде не тісно в труні. Чорне молозиво ранку, ми п'ємо тебе зночі, ополудні знову п'ємо смерть, німецький музика, п'ємо тебе ввечері, вранці, п'ємо і п'ємо і п'ємо; смерть, німецький музика з голубими очима, куля його свинцева поцілить тебе просто в лоб. В домі живе чоловік, золото кіс Маргарита, псів він на нас нацькував, у повітрі труну подарує, він грає зі зміями, марить, смерть - німецький музика, золото кіс Маргарита, попіл твоїх Суламіфів. Переклад Василя Стуса Чорне дійво світання ми п'ємо його вечорами ми п'ємо його вдень і зрання ми п'ємо його уночі ми п'ємо і п'ємо ми копаєм могилу в повітрі там лежати нетісно В цім домі живе чоловік він змій приручає він пише він пише в Німеччину смерком твоя золотиста коса Маргарито він пише отак і виходить надвір і виблискують зорі він посвистом псів своїх кличе він свистить і скликає євреїв своїх і велить їм копати могилу в землі він наказує нам грайте хутко до танцю Чорне дійво світання ми п'ємо тебе уночі ми п'ємо тебе зрання і вдень ми п'ємо тебе вечорами ми п'ємо і п'ємо В цім домі живе чоловік він змій приручає він пише він пише в Німеччину смерком твоя золотиста коса Маргарито Твоя попеляста коса Суламіт ми копаєм могилу в повітрі там лежати не тісно

Він гукає ви перші копайте-но глибше ви другі співайте і грайте він вийма з кобури залізяку він розмахує нею очі його голубі глибше вганяйте лопати ви перші ви другі продовжуйте грати до танцю Чорне дійво світання ми п'ємо тебе уночі ми п'ємо тебе вдень і зрання ми п'ємо тебе вечорами ми п'ємо і п'ємо в цім домі живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито твоя попеляста коса Суламіт він змій приручає Він гукає смерть потребує ніжнішої гри смерть це з Німеччини майстер він гукає жагливіш водіте смичками тоді ви полинете димом в повітря тоді ви могилу дістанете в хмарах там лежати не тісно Чорне дійво світання ми п'ємо тебе уночі ми п'ємо тебе вдень смерть це з Німеччини майстер ми п'ємо тебе вечорами і зрання ми п'ємо і п'ємо смерть це з Німеччини майстер очі його голубі він поцілить свинцевою кулею прямо в серце тобі в цім домі живе чоловік твоя золотиста коса Маргарито він спускає на нас своїх псів він дає нам могилу в повітрі він змій приручає і марить смерть це з Німеччини майстер твоя золотиста коса Маргарито твоя попеляста коса Суламіт Переклад Петра Рихла Черное молоко рассвета мы пьем его вечерами мы пьем его в полдень и утром мы пьем его ночью пьем и пьем мы роем могилу в воздушном пространстве там тесно не будет В том доме живет господин он играет со змеями пишет он пишет когда стемнеет в Германию о золотые косы твои Маргарита он пишет так и встает перед домом и блещут созвездья он свищет своим волкодавам он высвистывает своих иудеев пусть роют могилу в земле он нам говорит а теперь играйте станцуем Черное молоко рассвета мы пьем тебя ночью мы пьем тебя утром и в полдень мы пьем вечерами пьем и пьем В том доме живет господин он играет со змеями пишет он пишет когда стемнеет в Германию о золотые косы твои Маргарита пепельные твои Суламифь мы роем могилу в воздушном пространстве там тесно не будет Он требует глубже врезайте лопату в земные угодья эй там одному а другому играйте и пойте он шарит железо на поясе он им машет глаза у него голубые глубже лопату врезай эй там одному а другому играй не кончай мы танцуем Черное молоко рассвета мы пьем тебя ночью мы пьем тебя в полдень и утром мы пьем вечерами пьем и пьем в том доме живет господин о золотые волосы твои Маргарита пепельные твои Суламифь он играет со змеями пишет Он требует слаще играйте мне смерть Смерть это немецкий учитель он требует темней ударяйте по струнам потом вы подыметесь в небо как дым там в облаках вам найдется могила там тесно не будет Черное молоко рассвета мы пьем тебя ночью мы пьем тебя в полдень смерть это немецкий учитель мы пьем тебя вечерами и утром пьем и пьем Смерть это немецкий учитель глаза у него голубые он целит свинцовая пуля тебя не упустит он целит отлично в том доме живет человек о золотые косы твои Маргарита он на нас выпускает своих волкодавов он нам дарит могилу, в воздушном пространстве он играет со змеями и размышляет Смерть это немецкий учитель

золотые косы твои Маргарита пепельные твои Суламифь Перевод Ольги Седаковой Чорний набіл розсвітання його ми п'ємо увечері ми п'ємо його вдень і ранком ми п'ємо уночі ми п'ємо і п'ємо у повітрі копаєм могилу там лежати не буде затісно в цьому домі живе чоловік він гадюками бавиться пише він пише як смеркне в Німеччину твоя золота коса Маргарито він пише виходить з дому а зорі сяють свистить скликає своїх собацюг прикликає жидів до себе він велить копати могилу в землі наказує нам награвати до танцю Чорний набіл розсвітання тебе ми п'ємо уночі ми п'ємо тебе ранком і вдень тебе ми п'ємо увечері ми п'ємо і п'ємо в цьому домі живе чоловік він гадюками бавиться пише він пише як смеркне в Німеччину твоя золота коса Маргарито твоя спопеліла коса Суламіт у повітрі копаєм могилу там лежати не буде затісно Він гукає вкопуйтесь глибше у твердь а ви співайте собі й награвайте він вихоплює пістолет він погрожує залізяччям очі у нього блакитні вкопуйтесь глибше у землю, а ви награвайте далі до танцю Чорний набіл розсвітання тебе ми п'ємо уночі ми п'ємо тебе вдень і ранком тебе ми п'ємо увечері ми п'ємо і п'ємо в цьому домі живе чоловік твоя золота коса Маргарито твоя спопеліла коса Суламіт він гадюками бавиться пише Награвайте солодку смерть він гукає капут це німецький маестро скрипалі награвайте ніжніше ви димом здійметесь у повітря ви могилу матимете у хмарах там лежати не буде затісно Чорний набіл розсвітання тебе ми п'ємо уночі ми п'ємо тебе вдень капут це німецький маестро тебе ми п'ємо увечері й ранком ми п'ємо і п'ємо капут це німецький маестро очі у нього блакитні свинцевою кулею він поцілить тобі в чоло в цьому домі живе чоловік твоя золота коса Маргарито він спускає своїх собацюг нам дарує могилу в повітрі він гадюками бавиться марить капут це німецький маестро твоя золота коса Маргарито твоя спопеліла коса Суламіт Переклад Леоніда Череватенка

Надія Степула БРУНО ШУЛЬЦ: ЕПІЛОГ ЖИТТЄПИСУ Усе життя Бруно Шульца минало під знаком відчуття постійної загрози, уся його творчість була втечею від цього відчуття, що його головним джерелом була підсилююча враження психічна надчутливість, для якої щоденні незлагоди ставали катаклізмом, а потенційна небезпека – своїм жахливим сповненням. Опинившись у численнішому товаристві, серед сторонніх йому людей, у чужому домі, Шульц губився, він відчував себе відданим на поталу лютій чужині, яка перекреслювала його, загрожуючи самій його суті. У ті часи про нього казали, що він по-дитячому несміливий, що, тереблячи машинально полу свого піджака, він виглядає наче школяр, висмикнутий до дошки, або як малюк, який лячно озирається і не знаходить серед оточуючих жодного однолітка, до якого міг би підійти. Він був по-своєму забобонним і намагався замовляти паралізуюче його відчуття загрози. Головним методом такого замовляння була для нього творчість. На щодень він мав ще один метод, в ірраціональну дієвість якого вірив. То був знак хатинки: прямокутник зі стіжком даху і пагоном комина – як на простенькому дитячому рисунку. Він рисував його пальцем на стіні, в повітрі, на столі – олівцем на шматку паперу. Цим по-інфантильному забобонним магічним жестом він повертав собі затишок, затьмарений наступаючими на нього подмухами чужості. Оту хатинку треба було відбудовувати марновірним жестом щоразу знову. Але надходив час втрати віри у магію нереальної «хатинки», коли найтовстіші мури справжніх будинків переставали служити ослоною. У такі часи він відчував себе бездомним і осамітненим – позбавленим уже не лише стін і мурів, а й навіть ілюзій. Звеличник затишності дому людини опинився у нелюдському часі. Колись він писав: «Дім людини стає наче віфлеємським хлівом, ядром, довкола якого загущують простір усі демони, усі духи горішніх і долішніх сфер». Демони перестали критися та взялися тріумфувати, не боячись уже жодних магічних заклять: ні інфантильного знаку хатинки, ні геніальної міфотворчості. Творчість колись допомагала йому перемагати паралізуючі стани, була на них зіллям. Тільки в еротичній сфері мазохізм дозволяв Шульцеві отримувати задоволення від «загрози», призвідником якої були жінки. Ця мазохістська втіха, яка проникає до його пластичних і літературних творів, не поширилася однак на життєву практику поза межі цієї вузької сфери відчуттів. Примус, натиск прози життя, страждання – усе це завжди вибивало перо з його рук. За такої вразливості сама вже учительська праця у школі була для Шульца не лише виснажливою, а й дедалі більшою мірою призводила до виникнення нетворчих періодів, давалася взнаки у глибоких і тривалих депресивних станах. Не треба було навіть відгомону війни, що наближалася, аби відчувати збентеження перед завжди жахливим завтрашнім днем. Свобода і безпека індивіда, усвідомлені якнайширше, в метафізичному аспекті, – то одна із ключових нав’язливих проблем письменства Шульца. Міфічний час, релятивний і слухняний людським прагненням, є в його творчості порятунком від проминання, від ув’язнення в часі, від недвозначності людської долі. Фігури паноптикуму, «недолугі пародії на манекенів» із «Трактату про манекенів», є уособленням духовної неволі, прикладом форми, яка не є змістом, але в’язницею того, що умістила в собі силою. Мабуть, міфолог-творець Шульц у ролі запрацьованого учителя рисунку та ручної праці – то суперечність і ґвалт, завдані його індивідуальності за образом і подобою воскових фігур, отих «блазенських пародій», яким силою накинуто чужу їм зовнішню біографію. В цьому сенсі, пишучи про мешканців паноптикуму, які «товчуть кулаками у стіни своїх в’язниць», він писав про себе самого, а також про людину сучасного світу загалом, втягнуту в коліщатка бездушної тоталітарної махини. У переддень реального катаклізму Шульц снував творчі плани, все ще вірячи, що ось наближається час їх повнішого втілення. У 1939 році він писав у листі до знайомої: «Найбільш охоче я б усунувся з якоюсь однією людиною в тиху заводь і взявся, як Пруст, до остаточного формулювання мого світу».

He відомо, чи тим opus magnum мав стати роман «Месія», про продовження та закінчення якого він мріяв, а чи Шульц мав намір почати нову річ, покликану стати вінцем його письменства. Проте ці плани постали занадто пізно, і їм уже ніколи не судилося здійснитися. Натомість, до їх снування Шульца схиляло близьке завершення нової книжки, яка складалася із чотирьох великих повістей, над якою він кілька років працював, і рукопис якої зник без вісти у роки гітлерівської окупації. «Коли ці оповідання будуть готові до друку, ще не знаю, – писав він у 1939 році. – Нездатність вишукувати крихти й недоїдки часу змушує мене відкласти остаточне їх завершення до канікул». Можна припустити, що книжка була завершена. Наприкінці отих очікуваних канікул спалахнула війна, яка застала Шульца уже в Дрогобичі, куди він повернувся із Трускавця перед початком шкільного року. Спершу до міста увійшли гітлерівські війська, аби невдовзі поступитися місцем совєцькій владі. Дрогобич опинився поза зоною німецької окупації, він був включений до території Української Радянської Республіки. Незабаром виявилося, що в новій політичній ситуації Шульц не міг пристосуватися до вузьких схем, штивних вимог, які ставили перед письменниками, до обов’язкової літературної рецептури. Тогочасна культурна політика, обмежена культом особи та загострена міркуваннями актуального політичного становища, не терпіла Шульцівського жанру, такого формально далекого від обов’язкової моделі

популярної літератури, такого непридатного для виконання нагальних агітаційно-політичних потреб моменту. Він усвідомлював свою непридатність у нових обставинах. Шульц писав у листі: «Мене запросили спеціальним листом до співпраці в «Nowych Widnokrкgach», польському щомісячнику під редакцією Василевської. Але що ж я можу для них написати? Я щораз більше переконуюся, який я далекий від реального життя і як мало орієнтуюся у віяннях часу. Усі якось знайшли собі свою нішу, а я зостався на слизькому. Це наслідок браку еластичності, певної безкомпромісності, якої я не схвалюю». Попри це, він вислав до Львова, до редакції «Nowych Widnokrкgow», своє ніде не друковане оповідання про потворного шевцевого сина, дивовижно подібного на шевський верстак. Твір, звісно, був дискваліфікований, а один із членів редакції начебто сказав у зв’язку із цим Шульцові, коли той особисто відвідав редакційне бюро: «Нам Прусти не потрібні». Пригнічений і приголомшений цією категоричною сентенцією, він не раз повторював її знайомим, аби підтвердити факт, що як письменник не може вже розраховувати ні на що. Не маючи змоги творити, він міг заробляти як ремісник. Учительської роботи – головного джерела утримання – він не міг покинути, учив і далі, аж до червня 1941 року в обох школах: у колишній гімназії ім. Яґелли та в гімназії ім. Штернбаха. Окрім того, він почав тепер заробляти як пластик. Проте, зовсім не йшлося про якусь мистецьку творчість. Сам Шульц із притиском казав і писав у листах «про ремісниче малювання» чи рисування. Воно полягало у виконанні замовлених місцевими чиновниками принагідних рисунків для газети і великих полотен, які представляли насамперед фізіономії державних діячів зі Сталіним на чолі. В розмовах із близькими Шульц скаржився на цю конечність псевдомистецького заробітчанства. Малювання великих портретів у натуралістичному стилі, методом так званого тампування, не вдавалося йому добре: на перешкоді тут ставала – хоч би що там було – мистецька індивідуальність, яку неможливо було приховати. Деякі його колишні учні, малярі-аматори, робили це начебто значно спритніше.

3 нотками гумору, змішаного із відразою, він розповідав про свої ремісничо-малярські клопоти й пригоди. Редакція місцевої щоденної газети замовила йому ілюстрації чи віньєтки для репортажу про жнива. Замовлення він виконав, проте негайно був викликаний до редакції, де від нього зажадали... ідеологічної ретуші: дорисувати босим дівчатам-жницям взуття. Він слухняно дорисував: Шульц не ставився до цих робіт серйозно, не пов’язував із ними своїх творчих амбіцій. І коли якогось дня виявилося, що повішане на будинку ратуші велике полотно із подобизною Сталіна, виконане Шульцом на замовлення місцевої влади, загидили галки, він сказав приятелям, що оце вперше в житті факт знищення творіння його власних рук справляє йому справжню насолоду. До щораз глибшої депресії додалася ще одна хвороба – камінно-ниркова, яка змусила Шульца лікуватися в Трускавці і ще більше його знесилила. Його письменницька штука повернулася до давнього способу переказу – об’явлення творів пера лише найближчим приятелям. Тільки що колись її замикання у приватному колі епістолярних звірянь було наслідком насамперед різних обставин приватної природи, а тепер його творчість повернулася до шухляди за вироком тих, хто вирішував, що гідне для опублікування, а що на друк не заслуговує. Головним адресатом цих знову засуджених на полишення в рукописах творів, найістотнішим їх читачем стала в той період Анна Плоцкер. Її присутність, її читацька вразливість на творчість автора «Цинамонових крамниць», її партнерство в дискусіях про мистецтво, – ці чинники підтримували Шульців дух, стимулювали, всупереч загрозливим обставинам, інтелектуальне пожвавлення. Шульц познайомився із Анною Плоцкер ще до війни в сусідньому Бориславі, куди студентка варшавської Академії красних мистецтв приїжджала, щоб відвідати свого колегу – маляра Марка Цвіліха. Уже тоді вона була ентузіасткою письменства Бруно Шульца. Тепер, у 1940 році, дівчина приїхала з окупованої Варшави до Борислава, потай перетнувши кордон тодішньої Генеральної губернії. Вона оселилася у Цвіліхів разом із нареченим Марком, а приязнь між нею і Шульцом стала ще тіснішою, підсичувана поклонінням, яке виказував Анні Шульц. Вцілілі листи до неї є останніми словами письменника, зафіксованими його пером. «У той час він не писав, мабуть, нічого нового. Шульц лише порядкував свої нотатки, відкривав Анні вміст своїх шухляд. Як учитель рисунку він почав роботу в гімназії ім. Штернбаха, яка у формі приватної школи під керівництвом директора Блятта існувала уже багато років, а Шульц ще в довоєнні роки час від часу там викладав, паралельно зі своєю постійною роботою в державній гімназії. Він також не ухилявся від «громадських доручень», які йому давали. Так, наприклад, у 1940 році він був членом виборчої комісії під час загальних виборів до Верховної Ради, а також працював над прикрашанням приміщення виборчої дільниці. Саме в той час створювали десятирічку з польською мовою навчання, а Шульца призначили до комісії, яка займалася перевіркою учителів. Попри те, що він у той час хворів – відбував болісні процедури усунення ниркового каміння, – він ніколи не відмовлявся від додаткових обов’язків, якими його обтяжували. Оті видобуті камінці він акуратно зберігав у пуделку. Ситуація либонь була для нього дуже болісною. Він був беззахисним і безвольним. Його приятель, Ю. Косовський, пише: «Він не терпів гармидеру та брязкоту. Прецінь політика – то безупинна боротьба, а Шульц, коли б йому навіть довелося боротися за вічне життя, не взяв би до рук палиці. В його жовчному міхурі була лавандова вода. Звідки воно у нього взялося, що він тоді крутився біля політики, не знаю, – випадковість». Хоча спроба надрукуватися у «Nowych Widnokrкgach» закінчилася фіаско, Шульц спробував ще опублікувати інше оповідання, написане німецькою мовою за два роки до війни. Отож він надіслав «Die

Heimkehr» до німецької редакції видавництва іноземних літератур у Москві, – на жаль, і цього разу безуспішно. Настав червень 1941 року, вибухнула війна, Дрогобич опинився під гітлерівською окупацією. Почався останній, трагічний етап життя письменника. Спершу ніхто ще не міг передбачити, якого розмаху набере гітлерівська винищувальна акція щодо єврейської людності. Деякий час Шульц із родичами залишався у своєму домі по вулиці Флоріянській, позбавлений будь-яких можливостей заробляти на прожиття. Усі євреї були назначені опаскою із зіркою, яку обов’язково мусили носити на рукаві. У той перший період окупанти толерували й залучали на роботу фахівців, переважно єврейських ремісників. Шульц за порадою знайомих подав заяву до Юденрату, долучивши до неї свої рисунки, щоб у якості «потрібного єврея» здобути привілеї, тобто пайку хліба і мізерну надію на виживання. Рисунками зацікавився гестапівець Фелікс Ландау, столяр із Відня, який видавав себе за архітектора, референт у єврейських справах у дрогобицькому гестапо, один із чільних убивць євреїв Дрогобича. Шульц, не знайшовши допомоги в Юденраті, єдину гарантію безпеки вбачав у протекції свого гестапівського «мецената». Далебі, завдяки роботам, які йому замовив Ландау, Шульца віднесли до категорії «потрібних євреїв»: він носив на рукаві так званий гляйт – оправлену в целулоїд опаску, яка боронила його як фахівця від облав чи вивезення до таборів. Ландау давав Шульцові рабську працю переважно приватно: він наказував писати його портрети, розмальовувати приміщення, вимінював у нього рисунки за їжу тощо. Скажімо, Шульц виконав його портрет, який був поєднанням пластичного мистецтва та фаху Ландау-столярки. То була трудомістка й майстерна мозаїка з різнобарвних шматків фанери, укладених методом інтарсії. Подібною технікою Шульц виконав для Ландау принаймні дві шкатулки. На віллі, де мешкав Ландау, Шульц на його замовлення виконував стінописи; у спальні гестапівського синочка він вкрив стіни барвистими ілюстраціями до казок. За цю дармову працю Ландау віддячив Шульцові, запевнивши йому особисту безпеку, іноді запрошуючи на обід чи даруючи трохи харчів. Адже Шульц мусив у ці найважчі роки годувати також свою сестру, небожа Зиґмунта і кузину, які ніде не працювали. Водночас із приватними роботами для Ландау, Шульц за розпорядженням місцевого гестапо виконував фрески в будинку так званої райтшуле – школи їзди верхи – та в буфеті для гестапівців. Він відчував, знав, що своїм пластичним талантам завдячує життям. У період малювання фресок він жив надією, ходив наче у трансі, вірив, що його малярська праця забезпечить йому виживання. Він усвідомлював, що цей стан безпеки триватиме, доки він не закінчить наказаних йому робіт. Отож тягнув, спізнювався з їх виконанням і, переляканий, висловлював у розмовах із приятелями стурбованість, чи ця його гра на затягування не буде помічена в гестапо володарями його життя і смерті. В будинку було обдерто тиньк зі стін, встановлено риштовання, і Шульц цілими днями малював, цупко вчепившись у драбину, щоб не впасти. Головним мотивом цих фресок були жіночі постаті, це, можливо, свідчило, що примус рабської праці був для нього не таким гірким. У 1942 році гестапо, окрім того, залучило його до роботи над каталогізацією конфіскованих книгозбірень, які поскладали у дрогобицькому будинку престарілих. Окрасою цієї збірки була конфіскована ще совєцькою владою бібліотека єзуїтів із Хирова. З часом кількість книжок зростала внаслідок гітлерівських конфіскацій публічних і приватних збірок, отож у будинку для престарілих опинилися загалом понад сто тисяч томів. При впорядкуванні цієї книгозбірні разом із Шульцом працював його знайомий, молодий адвокат Ізидор Фрідман. Та робота тривала кілька місяців і була менш обтяжливою, аніж фізична праця, якої Шульц ніколи б не подужав. При цьому він не наражався на цькування й побої, що були щоденним уділом євреїв, які працювали на окупанта під наглядом СС. Каталогізація книжок була покликана послужити гітлерівській владі для селекції – зібрання, яке призначали для вивезення, а частково – на знищення. Шульц за наказом гестапо виконував роль експерта при оцінці пограбованих творів мистецтва – переважно образів. Офіцер гестапо на прізвище Паулішкіс наказав Шульцові підготувати реферат-рапорт про книжки, зібрані в будинку престарілих. Шульц написав звіт, який від нього вимагали, добірною німецькою мовою, отож внесок Паулішкіса обмежився лише тим, що він поставив під цим текстом підпис і надіслав реферат до Берліна. Приятелі з Варшави намагалися допомогти Шульцові, готували для нього гроші та фальшиві документи. Але його паралізував страх, побоювання перед затриманням. Він не міг зважитися на втечу, бо не хотів кидати напризволяще родину, яка опинилася б у безвихідному становищі. Наче в його творчості – можливості втілювалися в уяві, острах виражався у найжахливіших сповненнях, які переслідували його наяву та уві сні. Він звірявся приятелям, що уже бачить себе, коли їде потягом із замазаними голубою фарбою шибами. На якійсь невеличкій станції потяг зупиняється, чутно карбований крок жандармів, світло ручного ліхтаря падає йому на обличчя і лунають слова: Котт, du Jude, коmт! Він так дошкульно й відчутно переживав свою втечу в уяві, що не міг уже зважитися на ризик вчинити її в реальності. Причиною для того, щоб залишатися в Дрогобичі, була також віра Шульца, буцім найбільш певною гарантією виживання є для нього протекція Ландау. В листопаді 1941 року надії Шульца були ще живі: він і далі мешкав у своєму домі по вулиці Флоріянській, утримував контакт із Анною, щоправда, не такий частий і лише листовний, але дуже для нього істотний. Завдяки цьому контактові він хотів і зумів – попри лихо й зацькованість – вести диспути на теми мистецтва, не збайдужілий іще, не обмежений тільки до найелементарніших емоцій: голоду та страху. Він писав до Анни: «Думка про Вас є для мене справжньою

світлою точкою, я відмежовую її від посполитих думок і ховаю на найкращі миті, на вечір. Ви – партнерка моїх внутрішніх діалогів про справи, істотні для мене». І коли він згадував у листі: «Передчуття каже мені, що ми ще невдовзі зустрінемося...» – то таким чином він у обережній недомовці висловлював заповідь свого наміру перебратися до Варшави, куди власне двадцятишестирічна Аня разом із нареченим потай збиралася. Можливо, туга за Анною перемогла би страхи й опір, схиляючи Шульца – незважаючи ні на що – до втечі слідом за нею до Варшави. На жаль, сталося інакше: Аня і Марек не встигли виїхати. Під час другого масового погрому євреїв у Бориславі, влаштованого окупантами переважно руками чорносотенних українських боївок 27 листопада 1941 року, вони були разом із сотнями інших витягнуті з домів, вивезені в околиці Трускавця, там убиті й поховані у братській лісовій могилі. Це перше інспіроване гітлерівцями масове убивство сталося на теренах Шульцівської Республіки Мрій, на увічненій ним сцені дитинства, – де перемагав добродійний чар світу, де негрізний позір небезпек лише додавав блиску екзистенції, якій нічого не загрожувало. Трапилося це саме там – у прекрасному лісі неподалік від Трускавця. Та трагічна подія потрясла Шульца до глибини душі. Після цього удару він уже не звівся до самого кінця. Невдовзі відбулося примусове переселення до гетто. Він мусив враз покинути дім, де провів понад тридцять років, і оселитися в ґеттo, по вулиці Столярській, 18, в одній кімнаті маленького одноповерхового будиночка. Він мусив зоставити свої речі, яких не зумів би помістити на новому місці проживання. І тоді він вирішив рятувати те, що було для нього найважливішим: власні письменницькі й пластичні праці, щоб запобігти їх знищенню. Отож, він довірив свої рисунки й рукописи особам, становище яких було менш загрозливим, якимось, як він казав, «католикам з-поза ґеттo». Ким були ті депозитарії? Стан здоров’я Шульца постійно погіршувався. Час від часу він ще намагався лікуватися амбулаторно в дрогобицькому шпиталі, пізніше – уникаючи надмірної з’яви на вулицях – занедбав лікування. Настав період ґвалтовних і частих стрибків від несподіваної, дедалі сильнішої надії вціліти – до стану цілковитого надлому. Якось його зустрів на вулиці колега, учитель державної гімназії. Шульц був пригнічений, але зовні спокійний, він несподівано сказав: «До листопада нас мають ліквідувати». «Я його не зрозумів, – пише той колега, – але тон його слів здивував мене й занепокоїв. Я запитав: «Кого?» – «Нас – євреїв». – «А що це значить – ліквідувати?» Він повторив: «Ліквідувати». Я втямив. І пізніше не раз згадував собі той вираз – оте його слово. Я пригадав собі поголоски, які багато разів з’являлися і зникали серед неєврейської людності. Але тоді я не хотів чи не міг повірити, що то справді може трапитися, – я вважав це неймовірним, безглуздим. Я сказав про це. Він поглянув на мене як на когось цілком йому чужого – не знаного. Я зрозумів і відчув те ж саме. Я зрозумів різницю в його становищі та моєму. Його поставили поза законом». З кожним днем ставало дедалі гірше, надії згасали, але, попри все, жевріли у Шульца до самого кінця. Голодні муки і поглинаюча до решти боротьба за біологічне виживання призводили до того, що в періоди найглибшого занепаду він міг уже балакати з приятелями тільки про їжу, про насолоду тамування голоду, про розмаїття смаків. Шульц надсилав до Варшави безпорадні, сполохані листи. Він питав: «Що робити?» Усі радили приїжджати якнайшвидше. Йому передали долари, частину грошей дав йому особисто колега Фрідман, але Шульц вирішив зачекати на нього, аж і він отримає «арійські папери». Із кіл, близьких до Армії Крайової, а також із лівих середовищ надходили пропозиції про допомогу. До Дрогобича доставили фальшиві документи, які б дозволили йому безпечно втекти. Він загинув, застрелений на вулиці рідного міста близько полудня, в день запланованої втечі, 19 листопада 1942 року, в так званий чорний четвер, під час «дикої акції» ґестапо. Приводом для того масового убивства стало, кажуть, таке: аптекар Курц-Райнес, вирішивши утекти до Угорщини, розжився зброєю, гітлерівець Гюбнер затримав його на вулиці, й тоді аптекар вистрелив, начебто поранивши німця в палець. У помсту есесівці вирушили на полювання. Деякі з них, нагледівши собі випадкову жертву, кидалися в погоню, щоб урешті в якому коридорі наздогнати утікача й застрелити. Незадовго до того Ландау застрелив Льова, дантиста із Дрогобича, який був рабом і протеже гестапівця Ґюнтера. Між Ґюнтером і Ландау уже давно тривали гостре суперництво й неприязнь. Убивство Льова спонукало Ґюнтера до помсти своєму антагоністові. Шарфюрер Карл Ґюнтер погрожував, шукав Шульца, щоб його убити. Він скористався четверговою акцією. І застрелив Шульца біля перетину вулиць Чацкого і Міцкевича. «Саме так, як стій, не готовий і не вивершений, у випадковій точці часу й простору, не закривши рахунків, не добігши до жодної мети, наче посередині речення, без крапки й знаку оклику, без суду...» – писав Шульц в оповіданні «Комета» про світ, який мав скінчитися. І саме так скінчився на розі Чацкого і Міцкевича світ Шульца в листопаді перед полуднем. За повідомленнями кількох дрогобичан, Ґюнтер, зустрівши Ландау, начебто сказав тому з тріумфом у голосі: «Ти вбив мого єврея – я убив твого». Рахунок зрівнявся. Нема й сліду від могили Шульца; немає навіть сліду від старого єврейського цвинтаря, де спочило тіло письменника поблизу могили матері й батька, для яких він колись сам проектував кам’яні надгробки. На терені колишнього цвинтаря височіє сьогодні новий жилий квартал. Коли життя великого творця враз обривають – хочемо ми того, чи ні, але запитуємо себе: а що було б, якби він вижив, коли б йому судилося продовжити працю? Адже від дебюту до смерті Шульца минуло неповних дев’ять літ...

На такі запитання годі відповісти, можливі хіба припущення. Війна, разом із усім, що вона принесла, виявилася найжорстокішою для нації, з якої він походив, вона розплющила очі на непередбачувані безміри нещасть і злочинів. Відчуття відчуженості та лещат самотності, яке переслідувало його усе життя, змінилося станом реальної зацькованості; багаторічна загроза творчій, затишній тиші поступилася місцем безперервному жахові мучеництва й смерті. Мало не щодня надходили звістки про трагічну смерть найближчих, перш ніж прийшла власна смерть. Загинули усі – один за одним. Убили усіх професорів гімназії Блятта, потім по черзі загинули інші – тисячі, десятки тисяч дрогобичан. Загинув Шульц, один із них. Яким же тісним, маленьким було коло його зовнішньої біографії. Від місця його народження до місця загибелі тільки пару хвилин ходи. Дуже істотною є звістка, що Шульц у цей найважчий період життя провадив нотатки. Нам про це відомо з оповідей осіб, яким вдалося втекти з-під цівок розстрільних команд чи транспортів на смерть. Він тоді уже мешкав у ґетто, голодував. Для усієї родини було трохи німецького супу і скупа, ощадно раціонована пайка хліба. Серед інших його відвідав знайомий, інженер Міхал Мірський, якого тричі розстрілювали, і тричі йому вдавалося врятуватися. На прохання Шульца він розповідав йому про ці трагічні перипетії, а Шульц ретельно ці оповіді занотував. Він мав уже близько ста сторінок таких нотаток і казав, що збирає матеріали до твору про найжахливіший мартиролог в історії. Мірський бачився з Шульцом востаннє 9 листопада 1942 року. Шульц був дуже худий і слабкий, говорив ледь чутним голосом. У нього попереду було ще десять днів життя. Він записував історію трагедії осіб і знищення нації. Він, міфолог дитинства! Чи знайшов би він в арсеналі своєї магії зброю проти розпачу, – як це він чинив завжди колись, чи Найновіший Завіт, який би він дописав до своєї Біблії, зумів би завдяки Шульцовій відносності часу забезпечити померлим міфічне воскресіння? Як колись батькові в «Санаторії Під Клепсидрою»? Хоч би якою була відповідь на ці запитання, здається певним, що той, хто умів творити лише у своєму рідному гнізді, кого долала непереможна творча неміч будь-де поза ним, – не зміг би творити поза своїм Дрогобичем. Отож, радше за все, – хоч би як там було – у 1939 році остаточно закрилася остання сторінка його міфічної Книги: уже без Апокаліпсису, якого не подужало б його чуле, делікатне перо. Він загинув, щоб приблизно через двадцять років об’явитися світові як один із найвидатніших європейських письменників нашого століття, перекладений багатьма мовами. Отак творіння Шульца, вірне магії його міфічного часу, пережило летке проминання днів і літ.

Стив Левин БАБЕЛЬ НА ВОЛГЕ: РАССКАЗ ОБ ОДНОЙ ЭКСПЕДИЦИИ Что делать с правдой в этом мире? Соотношение правды факта и вымысла – первостепенный вопрос для художника. И возникает он уже в начале его становления. В «детском» рассказе Бабеля «В подвале» герой, «лживый мальчик» («Это происходило от чтения»), живет в мире своего воображения, куда, как в воронку, втягиваются образы прочитанных книг и жизненные происшествия. Вот он увидел в руках «первого нашего ученика Марка Боргмана» книгу о Спинозе и услышал его «ученое бормотание» об испанской инквизиции. «…в словах Боргмана не было поэзии. Я не выдержал и вмешался. Тем, кто хотел меня слушать, я рассказал о старом Амстердаме, о сумраке гетто, о философах – гранильщиках алмазов. К прочитанному в книгах было прибавлено много своего. Без этого я не обходился. Воображение мое усиливало драматические сцены, переиначивало концы, таинственнее завязывало начала. <…> Мои однокашники разинув рты слушали эту фантастическую повесть»(1). Сойдясь ближе с Боргманом и побывав на даче его отца, «директора Русского для внешней торговли банка», пораженный блеском чужого богатства, мальчик тут же вообразил себя директором банка, совершающим миллионные операции с Сингапуром и Порт-Саидом… «Мне нечем было отплатить за непрерывное это великолепие. Тогда я сказал Марку, что хоть у нас в доме все по-другому, но дед Лейви-Ицхок и мой дядька объездили весь свет и испытали тысячи приключений. Я описал эти приключения по порядку. Сознание невозможного тотчас же оставило меня, я провел дядьку Вольфа сквозь русско-турецкую войну – в Александрию, в Египет… Ничего, из того, что я рассказал ему, – не существовало. Существовало другое, много удивительнее, чем то, что я придумал, но двенадцати лет от роду я совсем еще не знал, как мне быть с правдой в этом мире». В финале рассказа, потрясенный крушением своего выдуманного мира под напором жестокой прозы жизни, мальчик пытается утопиться… в кадке с водой. Рассказ несомненно автобиографичен – не в деталях (у Бабеля было вполне обеспеченное детство), а в плане духовной биографии. В зрелые годы писатель находит то соотношение факта и вымысла, которое в наибольшей степени соответствует его творческой индивидуальности и поставленной художественной задаче. Процесс художественного осмысления реальности, по признанию Бабеля, у него «состоял из трех частей: во-первых, нужно хорошо знать действительную жизнь; во-вторых, нужно ее забыть, и, наконец, в-третьих, нужно ее вспомнить, осветить таким ослепительным светом, чтобы это была настоящая жизнь…» (Привожу по воспоминаниям Семена Трегуба в его кн.: Спутники сердца. М., 1964, с.195). Таким образом, «настоящая жизнь» (т.е. художественно осмысленная), по Бабелю, это реальность, воссозданная с помощью фантазии и вымысла. Вымысел и действительность, считал он, не противоречат друг другу. «… Но удивительное дело! То, что кажется мне фантазией, вымыслом, часто впоследствии оказывается действительностью, надолго забытою и сразу восстановленною этим неестественным и трудным путем, – вспоминал писатель. – Так была создана «Конармия», причем даже фамилии героев, которые, казалось мне, я придумал, оказались подлинными именами людей» («Литературная газета», 5 сентября 1932 г.). И как бы противореча себе, Бабель говорил Паустовскому: «Я не умею выдумывать. Я должен знать всё до последней прожилки, иначе я ничего не смогу написать. На моем щите вырезан девиз – «подлинность» (К.Паустовский. Собр. соч. в 8 тт. Т.5. М., 1968. С.137). На самом деле Бабель «не умел выдумывать» в том смысле, который требовал от соцреалистов приукрашивать действительность и видеть в ней не то, что есть, а то, что должно быть… Писатель решительно отказывался от этого «придумывания», обрекая себя на участь «великого мастера жанра… молчания», о чем он говорил в своей речи на Первом съезде советских писателей. От вольного полета фантазии, основанной на подлинных фактах, Бабель никогда не отказывался. Вот его рассказ «Иван-да-Марья», мало замеченный по выходе («30 дней, 1932, №4) критиками и по достоинству, как нам кажется, не оцененный и по сей день (взыскательный Бабель включил этот рассказ в два наиболее полные прижизненные издания своих сочинений – 1934 и 1936 гг. Переиздан он был только спустя тридцать лет в сборнике «Избранное» в Кемерово). Рассказ близок мне своими реалиями и образами: действие его развивается на Волге, в Саратове – там прошла большая часть моей жизни. Эвакуация в Саратов Впервые Бабель попал в Саратов во время первой мировой войны, когда туда, вместе с другими киевскими высшими учебными заведениями, был эвакуирован Киевский коммерческий институт, на экономическое отделение которого Бабель поступил в 1911 году (с октября 1915 года он становится еще и студентом юридического факультета Петроградского психоневрологического института). В Саратов Бабель прибыл не ранее октября 1915 года. 4 октября этого года газета «Саратовский листок» (№212) в заметке «Перевод киевских высших учебных заведений» сообщила о прибытии в город новых партий киевских студентов (до 300 человек). А в номере от 20 октября (№225) – о состоявшемся в воскресенье в зале консерватории собрании студентов Киевского коммерческого института по вопросу эвакуации и устройства жизни студентов в Саратове. Присутствовало 568 человек.

Оказавшийся в это же время в Саратове будущий видный историк и экономист профессор Н.П. Полетика – в описываемое время студент Киевского университета – вспоминает: «В середине октября – профессора и студенты – уехали в Саратов. Нам дали 2 или 3 вагона. Библиотека, лаборатория и оборудование остались в Киеве. Базой наших занятий стал организованный накануне войны (1912 г.) Саратовский университет. Новый учебный год в Саратове я начал хорошо. Нас, студентов, поселили в здании Саратовской консерватории, построив в аудиториях нары. Жизнь была шумная, неустроенная и неуютная. Студенты ходили группами по городу в поисках комнат на частных квартирах» (Н.П. Полетика. Виденное и пережитое. Биб-ка Алия, 1982, с.72). Сведения об институте, в котором учился Бабель, удалось отыскать в справочнике-календаре «Весь Саратов» на 1916 год: «Киевский Коммерческий институт. Временно эвакуирован в Саратов. Канцелярия помещ[ается] на Царицынской, 94. Директор М.В. Довнар-Запольский. Институт подразделяется на два отделения: экономическое и коммерческо-техническое. Декан экономич[еского] отд[еления] П.Г. Слезкин; декан ком[мерческо]-тех[нического] отд[еления] К.Красуский». «Саратов был глубоким тылом, – продолжает свои воспоминания Н.П. Полетика. – Продукты дорожали, жить становилось все труднее. <…> Германское наступление к октябрю 1915 г. было остановлено и фронт стабилизировался. О войне и тяжелых потерях говорило обилие лазаретов и раненых, солдат и офицеров в походных шинелях на улицах, военное обучение призывников, которое велось на улицах и площадях Саратова. <…> Мы, приезжие студенты, бродили компаниями, осматривая Саратов, ездили на пароходиках через Волгу в село Покровское (ныне Энгельс) на восточном берегу Волги смотреть верблюдов, приходивших в караванах из Средней Азии» (с.73). По-видимому, как и Полетика, Бабель тогда побывал в заволжских колониях немецких поселенцев, о которых им рассказывали любопытные истории. «Оказалось, что, прожив полтора столетия в России, немцы Поволжья остались чужеродным для России телом. Они жили своей обособленной от русского населения жизнью. <…> Это был форпост германизма и германского культуртрегерства в Поволжье, сохранивший в течение 150 лет свою национальность и самобытность» (с.74). Бабель запомнит этот образ жизни колонистов, но преобразит в рассказе своей фантазией и овеет поэзией некоего идеального «Саардама и Гаарлема»… «Несмотря на войну, культурная жизнь в Саратове, – рассказывает Н.П. Полетика, – шла своим ходом. Студенты охотно посещали драматический театр, где выделялся известный артист Слонов. В.Ф. Асмус, страстный любитель поэзии и музыки, открывший мне на первом курсе очарование стихов Бальмонта, Брюсова, Андрея Белого, Александра Блока, таскал меня на вечера поэзии. В Саратове мне пришлось слышать приезжавших туда Бальмонта, Игоря Северянина, Федора Сологуба. <...> С музыкой было хуже. К серьезной музыке я просто не был подготовлен и понимал ее слабо, но вместе с Асмусом побывал на концертах Глазунова, Гречанинова, Лядова и Рахманинова» (с.75). Вероятно, на тех же поэтических и музыкальных вечерах побывал и Бабель. Недаром так запало ему в душу описанное в рассказе исполнение песни на музыку Гречанинова «Смерть»: «В мгновенной оболочке, называемой человеком, песня течет, как вода вечности. Она все смывает и все родит». В Саратове в то время (1915-1916 гг.) была довольно активная литературная и общественная студенческая жизнь, в которой киевляне принимали активное участие (в делах Саратовского жандармского управления имеются упоминания о студентах Киевского коммерческого института). Выходили газета «Студенческая жизнь» (1915 г.; к сожалению, не сохранилась) и ежемесячный литературно-публицистический журнал «Звено», издававшийся киевскими студентами и информировавший об их жизни. В единственном сохранившемся в Саратовском областном архиве №1 за 1916 г. журнала помещена статья студента историко-филологического факультета Киевского университета друга и однокурсника Н.П. Полетики, а в будущем известного философа Валентина Асмуса «О природе и задачах музыкальной критики». Есть здесь и статьи о Каролине Павловой, Т.Г. Шевченко, Акакии Церетели. Возможно, в каком-то из этих изданий предпринимал попытки печататься и Бабель, уже дебютировавший в киевском журнале «Огни» (1913, №6) рассказом «Старый Шлойме», но готовившийся войти в большую литературу. А начать он хотел, по-видимому, с автобиографического рассказа, увидевшего свет только полвека спустя, «Детство. У бабушки», пометив его: «Саратов, 12.11.15». Этот «детский» цикл Бабеля – он назовет его «История моей голубятни» – будет затем продолжен: кроме одноименного рассказа, в него войдут «Первая любовь», «Пробуждение», «В подвале», «Ди Грассо», «Карл-Янкель»… Пребывание Бабеля в Саратове было недолгим. В апреле-мае (до 7-го) 1916 г. он, сдав выпускные экзамены в ККИ, получил диплом и звание кандидата экономических наук с предоставлением права на чин XII класса. (Сведения взяты из составленной У.М. Спектором «Краткой летописи жизни и творчества Исаака Эммануиловича Бабеля. 13 июля (30 июня) 1894 – 27 января 1940 г.» – В кн.: Исаак Бабель. Пробуждение. Тбилиси, 1989, с.422). Затем обстоятельства и собственные планы заставили его покинуть город. 14 апреля 1916 г. «Саратовский листок» (№ 81) поместил сообщение о призыве на военную службу студентов высших учебных заведений, родившихся в 1894,1895 годах Бабель, по сведениям У.М. Спектора, был «зачислен в ратники ополчения второго разряда» (там же). 17 августа 1916 г. та же саратовская газета (№81) сообщила, со ссылкой на «Русские ведомости», что генерал Брусилов разрешил Киевскому коммерческому институту возвратиться в Киев. Институту было предоставлено 35 вагонов для перевозки имущества. Следовательно,

Бабель мог покинуть Саратов в конце августа (после 17-го) 1916 г. вместе с институтом. А в октябре 1916 года он оказывается в Петрограде, продолжив свое обучение в Петроградском психоневрологическом институте, что давало ему «право жительства» в столице («Краткая летопись…» С.422). Саратов оказался своеобразным трамплином, с которого Бабель совершил свой первый взлет в русскую литературу: его заметил М. Горький и опубликовал в своем журнале «Летопись» (№11 , 1916) рассказы молодого писателя «Мама, Римма и Алла» и «Илья Исаакович и Маргарита Прокофьевна». Рассказы и миниатюры Бабеля печатают и другие столичные периодические издания. С «красным купцом» в Поволжье Второй приезд писателя в этот город, в 1918 году, имел, на наш взгляд, такое же символическое значение. Происходил он в то время, когда Бабель, по совету Горького, «ушел в люди». За семь лет – с 1917 по 1924 – он был, как сообщал в «Автобиографии», «солдатом на румынском фронте, потом служил в Чека, в Наркомпросе, в продовольственных экспедициях 1918 года, в Северной армии против Юденича, в Первой Конной армии…». Об одной из экспедиций 1918 года – «продовольственной в Самарскую губернию экспедиции» – повествует рассказ «Иван-да-Марья», датированный автором 1920 – 1928 гг. (указано время работы над ним). Обращает на себя внимание документально точное воспроизведение в рассказе хроники деятельности экспедиции. Вот начало рассказа: «Сергей Васильевич Малышев, ставший потом председателем Нижегородского ярмарочного комитета, образовал летом восемнадцатого года первую в нашей стране продовольственную экспедицию. С одобрения Ленина он нагрузил несколько поездов товарами крестьянского обихода и повез их в Поволжье, для того чтобы там обменять на хлеб. В эту экспедицию я попал конторщиком. Местом действия мы выбрали Ново-Николаевский уезд Самарской губернии. По вычислениям ученых, этот уезд при правильном на нем хозяйствовании может прокормить всю Московскую область». Рассказчик-хроникер называет имя руководителя этого предприятия и ареал его действия, вникает в политические, военные и экономические ( тут сказалась полученная Бабелем в ККИ специальность) обстоятельства. Таким образом, автор берет на себя ответственность за правдивость описанных в рассказе событий – как в целом, так и в частностях. Впечатление о документальной правдивости бабелевских описаний в рассказе усиливается при изучении его фактической основы (2). С.В. Малышев (1877–1938), руководитель экспедиции, в 20-е годы личность легендарная. Рабочий Обуховского завода, профессиональный революционер (вступил в партию большевиков в 1902 г.), активный участник революции 1905 года (был председателем Костромского совета рабочих депутатов), в 1914 г. секретарь редакции «Правды», затем сибирский ссыльный, организатор товарообмена с крестьянами в 1918– 1921 годах, а затем Ирбитской и Нижегородской ярмарок в начале 20-х годов. Таковы основные этапы деятельности этого человека, за которым закрепилось прозвище «красный купец». В дальнейшем Малышев был председателем Всесоюзной торговой палаты, работал в Центросоюзе, но в 30-е годы ушел в тень и, избежав сталинских репрессий, умер своей смертью … Именно этот человек выступил инициатором прямого товарообмена между городом и деревней во время гражданской войны, когда вследствие войны, разрухи и насильственных реквизиций были порушены все прежние экономические связи между ними. В деревню перестали поступать промышленные товары первой необходимости – косы, плуги, гвозди и т.д. Железные дороги пришли в запустение. А между тем в сельской глубинке скапливались большие запасы невывезенного зерна, в котором так нуждалось голодающее население Москвы и Петрограда. Свою первую продовольственную экспедицию С.В. Малышев осуществил в начале 1918 года в Сибири. Он сумел отправить туда два поездных маршрута с необходимыми крестьянам промышленными товарами (среди них – порох, дробь и другие охотничьи принадлежности) в обмен на хлебное зерно. Речь шла, как писал Малышев в своих воспоминаниях (Сергей Малышев. На пролетарских ступенях // Молодая гвардия, 1925, кн. 2-3, с.178), о «новых формах товарного оборота, основанного на принципе личной инициативы и свободной торговли». Ленин, как известно, боровшийся в годы гражданской войны со свободной торговлей, как и с другими видами свободной экономической деятельности, неожиданно одобрил и поддержал начинание Малышева. И вскоре тот, по указанию Ленина, принимается за организацию новой продовольственной экспедиции – в Поволжье. Во время ее подготовки Малышев, как вспоминает (Встречи с Лениным. М., 1933. С. 313), неоднократно встречался с Лениным, получал от него конкретные указания, обсуждал детали будущего предприятия, а то и спорил с ним (Ленину понравилось одно выражение настырного «красного купца»: «Хоть ты на мне выспись…»). Этот расторопный ярославец из торговой среды (работал когда-то в лавке у купца) нравился вождю и своей практической хваткой, и преданностью делу – такие люди среди большевиков были редкостью (17 января 1922 года в записке для членов Политбюро Ленин отметил, что знает «только двух коммунистов, показавших уменье в торговле», и что один из них – С.В. Малышев). Но вид у «рыжебородого» Малышева был столь не воинственный (экспедиция выполняла и военные цели и неплохо была вооружена), что Ленин, потешавшийся над его здорово отросшей за время поволжской экспедиции бородой («Ну и кулачище вышел из вас! Вы так и не стригите бороду, товарищ Малышев…»), – дело происходило осенью 1918 года на трибуне 5-го съезда Советов, – подозвал «кого-то из руководителей

ВЧК» и сказал, указывая на Малышева: «Видите, какая это торговая фигура. Ведь если этот товарищ на фронте попадет на глаза кому-нибудь из ваших молодцев, то его, и центр не спрося, расстреляют. Без документов он не докажет, что это нам преданный большевик…» И попросил выдать соответствующий документ… Этот «корневой» русский человек, как и Бабель, был литературным «крестником» А.М. Горького, который в статье «О писателях-самоучках» с одобрением процитировал его лирическое сочинение «Родному слову», где автор вдохновенно славил «великий в своих божественных красотах» русский язык, сравнивая его с могучим колоколом, возвещающим народу о «возможности лучшей жизни, трудом и борьбой достигаемой». Горького восхищало, что «это написано человеком, отец которого был крепостной раб, а сам он лишь десятью годами опоздал попасть в рабство. Понять значение языка – это много, это радует» (М. Горький. Собр. соч. в 30 тт. Т.24. М., 1953. С.115). Конторщик продовольственной экспедиции и газетный репортер Вероятно, Малышев взял Бабеля в экспедицию по рекомендации Горького, с которым был лично знаком и состоял в переписке. Экспедиция формировалась одновременно в Москве и в Петрограде, где в то время находился Горький. Бабель не только исполнял в ней обязанности конторщика, но и, по-видимому, вел дневник событий, посылая корреспонденции в центральные и местные газеты. Так, 13 ноября 1918 г. в петроградской газете «Жизнь искусства» под рубрикой «Дневник» и с подписью «Баб-Эль» (один из его псевдонимов) публикуется очерк Бабеля «Концерт в Катериненштадте» – набросок будущего рассказа. Можно найти несомненные параллели между описанием работы экспедиции Малышева в рассказе Бабеля и корреспонденциями, обнаруженными нами в выходивших в то время (1918 г.) в Саратове газетах. Так, 15 и 18 сентября, когда работа экспедиции близилась к завершению, в «Саратовской красной газете» печатался очерк «На хлебном фронте», подписанный двумя фамилиями – «Федор Недодин, Баронск Самарской губ. (Он же Катериненштадт, ныне г. Маркс. – С.Л.), Федор Сергеевич Серебряков, Секретарь Продов. Экспед. в Самарской губ., Баронск (Екатериненштадт) Сам. губ.». Так же именуются в рассказе участники экспедиции С.В. Малышева: «Купание сотрудников продовольственной в Самарскую губернию экспедиции (так назывались мы в официальных бумагах) представляло собой необыкновенное зрелище». В газетном очерке рассказывается о том, как «вдохновителю этого огромного дела С.В. Малышеву и его ближайшим помощникам пришлось потратить уйму энергии, чтобы претворить в плоть и кровь задуманное: погрузить товары, подобрать штат честных и надежных служащих и т.д.». 8 июня 1918 г. вечером все приготовления к отъезду из Москвы были закончены и маршрутный поезд на Саратов в составе 15 вагонов, наполненных крестьянскими товарами, нескольких платформ, груженных тяжелыми автомобилями, и 8 теплушек с военной охраной тронулся в путь. Расстояние от Москвы до Саратова было преодолено за … шесть суток. «Но и это было достижением… Железнодорожники удивлялись, каким образом наши полуразбитые, хромые и больные вагоны добрались до Саратова». «В Саратовском районе, – продолжают свой рассказ участники экспедиции, – наши люди, истомленные длинной дорогой, голодовкой в Петрограде и работой в пути, наконец могли вздохнуть свободно». В Саратове, удивлялись они, «можно получить отличной выпечки белый хлеб, как здесь называют ситный». В рассказе Бабеля читаем: «Из Петрограда, вылизанного гранитным огнем, мы перенеслись в русскую и этим еще более необыкновенную Калифорнию. Фунт хлеба стоил в нашей Калифорнии шестьдесят копеек, а не десять рублей, как на севере. Мы накинулись на булку с ожесточением, которого теперь нельзя передать: в паутинную мякоть вонзались собачьи отточившиеся зубы. Недели две после приезда нас томил хмель блаженного несварения желудка. Кровь, потекшая по жилам, имела – так мне казалось – вкус и цвет малинового варенья…». В Саратове, вспоминал Малышев, экспедицию едва не расформировали местные власти, которые хотели отнять товары. Но хитрый «купец» сумел их обойти и, «подмазав немножко руководителей станции Увек, своими силами перегрузил все двадцать вагонов товара на баржи и на пароход и немедленно же забуксировал в Баронск, ныне Марксштадт, на который власть Саратова уже не распространялась». (4) Тот же эпизод, сюжетно малозанимательный, у Бабеля красочно детализирован: «Неподалеку от Саратова, на прибрежной станции Увек, товары были перегружены на баржу. Трюм этой баржи превратился в самодельный универсальный магазин. Между выгнутыми ребрами плавучего склада мы прибили портреты Ленина и Маркса, окружили их колосьями, на полках расположили ситцы, косы, гвозди, кожу, не обошлось без гармоник и балалаек. Там же, на Увеке, нам придали буксир «Иван Тупицын», названный по имени волжского купца, прежнего хозяина. На пароходе разместился «штаб» – Малышев с помощниками и кассирами. Охрана и приказчики устроились в барже, под стойками». А вот подробное описание этой «баржи-лавки» в заметке под одноименным названием, помещенной в сентябре 1918 года в газете «Приволжская правда» № 6 (289), органе Самарского губкома РКП(б), перебравшейся в Саратов после занятия Самары войсками чехословаков и Комуча – Комитета Учредительного собрания (в этой газете помещал свои статьи, корреспонденции и первые рассказы Николай Кочкуров – будущий Артем Веселый): «Вот она, баржа-лавка, передвижное чудо, собрание всяческих соблазнов деревни.

Чего тут только нет: гвозди, подковы, лопаты, обувь, мануфактура, чай, мыло, свечи и балалайки, граммофоны, дамские часы, почтовая бумага и т.д. Организованная по мысли Ильича баржа-лавка вполне оправдала свое назначение. По матушке Волге баржа-лавка передвигается от одного ссыпного пункта к другому, наделяя товарищей крестьян всем, что им пожелается, и взамен отпущенных товаров получает хлеб для голодающих столиц. Товарищи крестьяне охотно везут хлеб, дабы получить всё, в чем нуждаются, те товары, которых теперь нигде не достать, да еще по дешевой цене. С 22-го авг. в одном Баронске ссыпано баржей-лавкой 50 тысяч пудов зерна в течение 7-ми дней. Скоро начнет работать вторая баржа. Преодолены все препятствия, враждебное отношение; баржа-лавка делает свое дело и завоевывает известность. А как только не боролись с ней, чего только не говорили, чтобы запугать крестьян. Вот, мол, приехала баржа и привезла по приказу Ленина граммофоны с «ленинскими» песнями, и хочешь не хочешь, коли привез хлеб на ссыпной пункт, бери граммофон. Но все эти сказки рассеялись, как дым, когда сначала робко, а затем все уверенней шли на баржу мужички за товаром по своему вкусу. И далеко разносится весть из деревни в деревню о барже-лавке. Работа баржи-лавки продолжится до зимы, а затем товар из нее будет перегружен в поезд-лавку». Заметка без подписи, но видно, что писал ее участник экспедиции. И явно тем же лицом в той же газете (№10, 21 сентября) помещена заметка «Государственная баржа-лавка» с перечнем имеющихся на ней товаров и цен на них. Здесь же две фотографии: «Очередь на ссыпку хлеба» и «Внутренний вид баржилавки». Эти фотографии С.В. Малышев потом воспроизвел в своей книге «Встречи с Лениным». Точность бабелевских описаний технической стороны экспедиции Малышева позволяет предположить, что он был составителем или редактором этой хроники. Возможно, что, как и во время пребывания в Первой Конной армии, где его знали под именем Кирилла Васильевича Лютова, он взял себе в Поволжье псевдоним… Вот два описания товарообмена на берегу Волги. Одно – из газетного отчета «На хлебном фронте»: «…В Баронском районе, в 90 верстах выше Саратова, куда мы прибыли на следующий день (15 августа 1918 г. – С.Л.), хлебные запасы велики. В довоенное время здесь ссыпались на самолетских пристанях и пристани «Кавказ и Меркурий» до 1 с пол[овиной] мил[лиона] пуд[ов] пшеницы… В первый же день нашего приезда в Баронск к пристани потянулись фуры с хлебом на лошадях и верблюдах. Вначале ссыпались старые запасы, хранившиеся в амбарах, длинной цепью тянувшихся вдоль реки, а в дальнейшем начались ссыпки из деревень и сел…». А вот как это представлено в рассказе Бабеля: «Малышев рассчитал верно: торговля шла ходко. Со всех краев степи к берегу тянулись медленные потоки телег. По спинам сытых лошадей двигалось солнце. Солнце сияло на вершинах пшеничных холмов. Телеги тысячами точек спускались к Волге. Рядом с лошадьми шагали гиганты в шерстяных фуфайках, потомки голландских фермеров, переселенных при Екатерине в Приволжские урочища. Лица их остались такими же, как в Саардаме и Гаарлеме <…>. Из дальних мест приезжали на верблюдах. Животные ложились на берегу, расчерчивая горизонт сваливающимися горбами. Торговля наша кончалась к вечеру». Повествование об идиллии жизни на мирном островке посреди бушующей гражданской войны Бабель доводит до кульминационной точки – купания после трудового дня охранников экспедиции – инвалидов, которое «представляло собой необыкновенное зрелище. Калеки поднимали в воде илистые розовые фонтаны. Охранники были об одной ноге, другие недосчитывали руки или глаза. Они спрягались по двое, чтобы плавать. На двух человек приходилось две ноги, они колотили обрубками по воде, илистые струи втягивались водоворотами между их тел…» В добром старом «Саардаме» Идиллия новой жизни сплетается с идиллией доброй старой Германии – в духе сказок братьев Гримм – на берегах Волги. В этой необыкновенной стране «степь … завалена коронами подсолнухов и маслеными глыбами чернозема», в трактире Карла Бидермаера подают «деревенскую гороподобную еду», старухи в тальмах вяжут «у порогов чулки Гулливера», а средневековые Августы и Анны, сидя на скамейках, доят коров… «Обитатели Песков и Охты, обыватели пригородов, обледеневших в желтой моче, мы каждый вечер наново чувствовали себя завоевателями», – говорит повествователь. «Необыкновенная эта сторона, молодость, ночь, тающие огненные кольца на реке» приводят в «страстное состояние» рассказчика и его приятеля, тоже конторщика, Селецкого, необыкновенный бас которого оглашает ночную тишину «русского Саардама». «Голос Селецкого был неестественной силы. Саженный детина, он принадлежал к тому разряду провинциальных Шаляпиных, которых, на счастье наше, рассеяно множество на Руси. <…>голос его, безгранично, смертельно раздвигаясь, наполнял душу сладостью самоуничтожения и цыганского забытья. Кандальные песни он предпочитал итальянским ариям. От Селецкого первый раз услышал я гречаниновскую «Смерть». Грозно, неумолимо, страстно шло по ночам над темной водой: …Она не забудет, придет, приголубит, Обнимет, навеки полюбит, –

И брачный свой, тяжкий, наденет венец!.. <…> Войны, казалось, не было и нет, – комментирует автор и тут же предупреждает: – И все-таки фронт уральских казаков проходил в двадцати верстах от Баронска. Карл Бидермаер не догадывался о том, что гражданская война катится к его дому». Символ России Война врывается в этот заповедник веками устоявшегося быта, тишины и покоя вместе с пароходом «Иванда-Марья». Название это необычно и не встречалось нам ни в газетной хронике тех лет, ни в работах по истории волжских пароходств. До Бабеля его использовал Борис Пильняк, назвав так свою повесть, создававшуюся в начале 20-х годов(4). Для Пильняка само название этого, по его словам, «великорусского нашего растения» есть образ-символ родины-России, мужицкой, вечной и неизменной в своей сути со времен Степана Разина. Пильняк, «самый талантливый бытописатель революции» (А.К.Воронский), как известно, поэтизировал стихийный всплеск народных сил, вышедших наружу в революции, подобно мятежам прошлых столетий, и подчеркивал национальный характер русской революции. В «Голом годе» (1920) он писал: «Говорю: нет никакого интернациёнала, а есть народная русская революция, бунт – и больше ничего». Между прочим, Пильняк (настоящая фамилия – Вогау) был сыном немца-колониста, который какое-то время работал в Екатериненштадте(5), а его прабабка, Матрена Даниловна, жила в Саратове «на Малинином мосту»6. Возвращаясь к символике бабелевского рассказа, отметим, что, принадлежа известному в средней полосе двуцветному (желто-голубому) цветку, это название связано по происхождению с одним из древних мифов восточнославянской мифологии. Энциклопедия «Мифы народов мира» (Т.2.М., 1992. С.29) разъясняет: «В основе мифа, реконструируемого по многочисленным купальским песням и другим фольклорным текстам, лежит мотив кровосмесительного брака брата с сестрой, воплощаемых двуцветным цветком иван-да-марья – важнейшим символом купальских обрядов; желтый цвет воплощает одного из них, синий – другого. <…> Сам сюжет об инцесте в своей древнейшей форме истолковывается как воплощение в мифе взаимосвязей основных полярных противоположностей – огонь/вода и т.п.». Несомненно, последнее обстоятельство было хорошо известно как Пильняку, так и Бабелю, поставившим этот образ-символ России в центр образной системы своих произведений. Но Бабель создавал свой рассказ в явной полемике с Пильняком, хотя его герой-бунтарь капитан парохода «Иван-да-Марья» Коростелев вполне сопоставим с героями Пильняка. Последние часто сотканы из полярных противоположностей и совершают явно нелогичные поступки… «Азиатская сторона…» Такого же «буслаевского склада» (М. Горький) и герой Бабеля. Автор тщательно документирует все, что происходит с пароходом «Иван-да-Марья», хотя вполне возможно, использовал свое право на домысел и вымысел. «Фронт проходил в двадцати верстах. Уральские казаки, соединившись с чешским батальоном майора Воженилика, пытались выбить из Николаевска разрозненные отряды красных. Севернее – из Самары наступали войска Комуча – Комитета членов Учредительного собрания. Распыленные и необученные наши части перегруппировывались на левом берегу. Только что изменил Муравьев. Советским главнокомандующим был назначен Вацетис. Оружие для фронта привозили из Саратова. Раз, а то и два раза в неделю к баронской пристани пришвартовывался бело-розовый самолетский пароход «Иван-да-Марья». Он привозил винтовки и снаряды. Палуба парохода бывала уставлена ящиками с набитыми по трафарету черепами, с надписью под черепами: «смертельно». Смерть приходит в поволжские колонии не в устрашающе-притягательном образе гречаниновского романса, а в самом трафаретном облике. И носителем ее, а потом и жертвой является странный капитан парохода. Автор представляет его так: «Командовал пароходом Коростелев, испитой человек с льняным висячим волосом. Коростелев был бегун, неустроенная душа, бродяга. Он на парусниках ездил по Белому морю, пешком обошел Россию, побывал в тюрьме и в монастыре на послушании». Антиподом этого человека с широкой русской душой оказывается в рассказе комиссар Ларсон, апостол нового, механизированного советского порядка, которому Бабель дал имя …Карл. Между командиром и комиссаром идет спор о России. Спор – на грани безумия, в серных парах самогона. Свидетелями и арбитрами спора являются мужик Лисей и случайно зашедшие на пароход рассказчик и его друг Селецкий. «Коростелев в холщовой рубахе сидел на полу в зеленых струях блевотины. Монашеский волос, склеившись, стоял вокруг его лица. Коростелев не отрываясь смотрел с полу на своего комиссара Ларсона. Тот, поставив перед собой желтый картон «Правды», читал его в свете плавящегося керосинового костра.

– Вот ты какой, – сказал с полу Коростелев, – продолжай то, что ты говорил… Мучай нас, если хочешь…

– Зачем я буду говорить, – отозвался Ларсон, повернулся спиной и отгородился своим картоном, – лучше я тебя послушаю… На бархатном диване, свесив ноги, сидел рыжий мужик.

– Лисей, – сказал ему Коростелев, – водки.

– Вся, – ответил Лисей, – и достать негде… Ларсон отставил картон и захохотал вдруг, точно дробь стал выбивать.

– Российскому человеку выпить требуется, – латыш говорил с акцентом, – у российского человека душа

мало-мало разошлась, а тут достать негде… Зачем тогда Волга называется?.. Худая детская шея Коростелева вытянулась, ноги его в холщовых штанах разбросались по полу, жалобное недоумение отразилось в его глазах, потом они засияли.

– Мучай нас, – сказал он чуть слышно и вытянул шею, – мучай нас, Карл… Лисей сложил пухлые руки и посмотрел на латыша сбоку: – Ишь, Волгу ремизит… Нет, товарищ, ты нашу Волгу не ремизь, не порочь… Знаешь, как у нас песня играется «Волга-матушка, река-царица…». Мы с Селецким всё стояли у двери. Я подумывал об отступлении.

– Вот никоим образом не пойму, – обратился к нам Ларсон, он, видимо, продолжал давнишний спор, – может, товарищи разъяснят мне, как это так выходит, что железобетон оказывается хуже калуцкого дерьма?.. <…> – Что ты, друг, об Калуге знаешь, – успокоительно сказал Лисей, – в Калуге, я тебе скажу, знаменитый народ живет: великолепный, если желаешь знать, народ…

– Водки, – произнес с полу Коростелев. Ларсон снова запрокинул поросячью свою голову и резко захохотал.

– Мы-ста да вы-ста, – пробормотал латыш, придвигая к себе картон, – авось да небось… <…> Коростелев потрогал пальцами вокруг себя. Он двинулся и пополз, забирая вперед руками, таща за собой скелет в холщовой рубахе.

– Ты не смеешь мучить Россию, Карл, – прошептал он, подползши к латышу, ударил его сведенной ручкой по лицу и с визгом стал об него стучаться. Тот надулся и поверх сползших очков осмотрел всех нас. Потом он обмотал вокруг пальцев шелковую реку волос Коростелева и вдавил его лицом в пол. Он поднял его и снова отпустил.

– Получил, – отрывисто сказал Ларсон и отшвырнул костлявое тело, – и еще получишь… Коростелев, упершись в ладони, приподнялся над полом по-собачьи. Кровь текла у него из ноздрей, глаза косили. Он поводил ими, потом вскинулся и с воем забрался под стол.

– Россия, – проговорил он под столом и забился, – Россия… Лопаты босых его ступней выскочили и вытянулись. Одно только слово – со свистом и стоном – можно было расслышать в его визге.

– Россия, – выл он, протягивая руки, и колотился головой. Рыжий Лисей сидел на бархатном диване.

– С полдня завелись, – обернулся он ко мне и Селецкому, – все об Рассее бьются, все Рассею жалеют…» Как обычно у Бабеля, в истерическом припадке герой выплескивает главное, что составляет смысл существования не для него одного… По волнам, по звездам… Спор о России, Волге, Калуге и русском человеке должен решиться поступком Коростелева, который отправляет свой пароход вверх по Волге в Вознесенское … за самогоном. Этот стремительный рейс парохода «Иван-да-Марья» под обстрелом неприятеля – кульминация рассказа. В первом его варианте – «Концерт в Катериненштадте» (1918) этого эпизода не было – там центром сюжета было открытие «клуба Марксу» в городе и одновременно закрытие старого трактира Дизенгофа. В «Иван-да-Марье» он – главный. Ибо в нем выявляется стержневая мысль. В этой «гонке призрачного нашего корабля» – судьба России, Волги и русского человека. А ведет пароход человек, в сущности уже обреченный – недаром в описании его внешности подчеркивается какая-то сломленность, изжитость в сочетании с детской незащищенностью. «Раскручивая колесо, «Иван-да-Марья» набирал быстроту. В машине нарастала масляная толкотня, шелест, свист, ветер. Мы летели во мраке, не сворачивая по сторонам, сбивая бакены, сигнальные вешки и красные огни. Вода, пенясь под колесами, летела назад, как позлащенное крыло птицы. Луна врывалась в черные водовороты. «Фарватер Волги извилист, – вспомнил я фразу из учебника, – он изобилует мелями…» Коростелев переминался на капитанском мостике. Голубая кожа обтягивала его скулы.

– Полный, – сказал он в рупор.

– Есть полный, – ответил глухой невидимый голос.

– Еще дай… Внизу молчали.

– Сорву машину, – ответил голос после молчания. Факел сорвался с мачты и проволочился по крутящейся волне. Пароход качнулся; взрыв, продрожав, прошел по корпусу. Мы летели во мраке, никуда не сворачивая. На берегу взвилась ракета, по нас ударили из трехдюймовки. Снаряд просвистел в мачтах. <…> Внизу, среди замаслившихся цилиндров, кочегары, голые до пояса, ревели, размахивали руками, валились на пол. В жемчужном свечении валов отражались искаженные их лица. Команда парохода «Иван-да-Марья» была пьяна. Один рулевой твердо двигал свой круг. Он обернулся, увидев меня.

– Жид, – сказал мне рулевой, – что с детями будет?..

– С какими детями?

– Дети не учатся, – сказал рулевой, ворочая кругом, – дети воры будут… Он приблизил ко мне свинцовые синие скулы и заскрипел зубами. Челюсти его скрежетали, как жернова. Зубы, казалось, размалываются в песок.

– Загрызу… Я попятился от него». Добыв в Вознесенском «самого сливочного самогона», корабль возобновляет гонку и возвращается в Баронск к рассвету. Это триумфальное возвращение по необозримо расстилающейся реке в «русский Саардам» под раскаты песни Селецкого выглядит вначале как торжество бесшабашного капитана. «Босой Коростелев, перегнувшись, лежал на перильцах капитанского мостика. Голова его с прикрытыми веками поматывалась, рассеченное лицо было закинуто к небу, по нем блуждала неясная детская улыбка. Коростелев очнулся, когда мы замедлили ход.

– Алеша, – сказал он в рупор, – самый полный. И мы врезались в пристань с полного хода. Доска, помятая нами в прошлый раз, разлетелась. Машину застопорили вовремя.

– Вот и довез, – сказал Лисей, оказавшийся рядом со мной, – а ты, друг, опасывался…» Но на берегу уже выстроились чапаевские тачанки, а у пристани ожидает Коростелева сотник Макеев. «Коростелев подошел к нему, расставив руки.

– Опять я, Костя, начудил, – сказал он с детской своей улыбкой, все горючее извел… Макеев боком сидел на ящике, клочья папахи свисали над безбровыми желтыми дугами глаз. Маузер с некрашеной ручкой лежал у него на коленях. Он выстрелил, не оборачиваясь, и промахнулся.

– Фу-ты ну-ты, – пролепетал Коростелев, весь светясь, – вот ты и рассердился… – Он шире расставил худые руки. – Фу-ты ну-ты… Макеев вскочил, завертелся и выпустил из маузера все патроны. Выстрелы прозвучали торопливо. Коростелев еще что-то хотел сказать, но не успел, вздохнул и упал на колени. Он опустился к ободьям, к колесам тачанки, лицо его разлетелось, молочные пластинки черепа прилипли к ободьям. Макеев, пригнувшись, выдергивал из обоймы последний застрявший патрон.

– Отшутились, – сказал он, обводя взглядом красноармейцев и всех нас, скопившихся у сходен». Цена хлеба Начальник экспедиции Малышев полностью оправдывает эту жестокую меру: «– И правильно… Будь ты трижды хороший человек, – и в скитах ты был, и по Белому морю ходил, и человек ты отчаянный, – а вот горючее, сделай милость, не жги… Мы пошли с Малышевым в каюту. Я обложился там ведомостями и стал писать под диктовку телеграмму Ильичу.

– Москва. Кремль. Ленину. В телеграмме мы сообщали об отправке пролетариям Петербурга и Москвы первых маршрутов с пшеницей, двух поездов по двадцать тысяч пудов в каждом». Об этой телеграмме потом вспоминал С.В. Малышев: «Когда мы послали Владимиру Ильичу телеграмму о том, что в закупке хлеба посредством баржелавок успех получился больше, чем мы ожидали, он немедленно же прислал нам телеграмму, приветствовал успех и указывал, как дальше поступать с закупленным хлебом». Телеграмма была послана, вероятно, сразу же после того, как 15 августа 1918 года «ранним утром, когда река сверкала в лучах утреннего солнца, пароход с баржей, сделав крутой поворот, поплыл вниз, в Саратов», оставшиеся на берегу салютовали ему из винтовок и револьверов («На хлебном фронте»). Как видим, «Иван-да-Марья» – один из самых документированных, насыщенных конкретными фактами произведений Бабеля, что позволяет предположить, что и эпизод с рейдом парохода и расстрелом его капитана все-таки имел какую-то реальную основу и лишь «домыслен» автором. В пользу этого предположения говорит тот факт, что рассказ был опубликован впервые в 1932 году, при жизни С.В. Малышева, и, вероятно, вряд ли мог пройти мимо его внимания – ведь в рассказе он главное действующее лицо. Бабель, убиравший из своих конармейских рассказов подлинные фамилии во избежание, по его выражению, «сверхкомплектного поношения», фамилию «красного купца» оставил… Но в то же время внешняя форма хроники – истории одной экспедиции – в рассказе «Иван-да-Марья» «сдвинута» и заострена ярким вымыслом, гротескным совмещением несовместимого. В том, как описывает Бабель расстрел «начудившего» и по-детски открытого человека с «неустроенной душой», вполне ощутимо неприятие писателем насилия и крови как нормы, какими бы благими целями ни пытались их оправдать. Эта гуманистическая позиция Бабеля оказалась непоколебленной «веком-волкодавом». Ценой, которую художник заплатил за гуманизм, оказалась его жизнь… Примечания 1 Исаак Бабель. Сочинения. В 2-х тт. Т.2. С.179. В дальнейшем все цитаты из произведений Бабеля приводятся по этому изданию.

2 См. наши статьи: Действительность и ее художественная трансформация в рассказе И.Бабеля // Метод и творческая индивидуальность писателя в советской литературе. Вып. III. Пермь, 1975. С.73-86; История одной экспедиции // Годы и люди. Вып. 2. Саратов, 1986. С.50-61; В ослепительном свете вымысла… (И.Э.Бабель на Саратовской земле) // Волга, 1994, №9-10. С. 141-150.

3 В дальнейшем воспоминания Малышева о продовольственной экспедиции 1918 г. в Поволжье приводятся по этому изданию.

4 Бор. Пильняк. «Иван-да-Марья», 1920, машинопись, РГАЛИ, ф.1692, оп.1, ед.хр.3. Повесть вошла в книгу

«Смертельное манит. Рассказы». М., Издательство З.И.Гржебина, 1922, отпечатанную в Германии и сразу по выходе конфискованную в Советской России. По требованию Л.Д. Троцкого конфискация была отменена (см.: «НЛО»,2003, №61).

5 См. вступительную статью «Своя картина мира» сына Бор. Пильняка Б.Б. Андроникашвили-Пильняка к кн.: Борис Пильняк. Человеческий ветер. Романы, повести, рассказы. Тбилиси, 1990, с.9.

6 Бор. Пильняк. Отрывки из дневника. – В кн.: Писатели об искусстве и о себе. [М.], «Круг», 1924. С.86.

Ярема Палахатнюк МІЙ ІЗРАЇЛЬ Присвячую моїм друзям євреям і арабам, які вже відійшли у вічність, яких я любив і глибоко поважав, і у яких вчився не лише арабської та івриту, якого ніколи так і не вивчив, а й вчився мудрості життя, зокрема: Юхананові Каплівацькому, Михайлові Мамедову, Олександрові Лізенберґові (Лізену), Семенові Шаховському, Ісакові Винникову, Вольфґанґу Бейлісу, Леонові Пляґеру, Луїсові Аввадові, Михайлові Нуайме, Махмудові Салеху та багатьом іншим, яких вже ніколи не побачу, але які назавжди залишилися в моєму серці. Нижче я хочу розповісти кілька історій, які мали місце в житті і які переконали мене, що в багатьох ситуаціях міжлюдські стосунки є набагато сильніші, ніж надумані «ізми» та різні спекуляції політиків. Всі історії, які я тут розповів, взяті з життя, але, як колись сказала Ірина Вільде, що «брати у життя, а копіювати його — далеко не одне й те ж саме». Всі прізвища та імена євреїв та арабів змінені, хоч, з другого боку, всі мої єврейські та арабські друзі чудово розуміють, що кожний міжетнічний конфлікт між ними я переживаю і сприймаю болісно, як сварку між родичами, хоч не маю в собі ні краплини ні єврейської, ні арабської крові. Кохання на лінії вогню Цю розповідь я вперше почув в Єрусалимі, в невеличкому кафе на другому поверсі, з якого відкривався вид на вежу Давида. Мене сюди запросив мій приятель Йосеф Ланцман і його дружина Лея. Денна спека спадала і ми повільно тягнули каву, а Йосеф раптом сказав мені: – А тепер я розповім вам одну історію з тих, які ви так полюбляєте...

– А які, Йосефе, ви вважаєте, я полюбляю?

– А такі, про єднання арабів і євреїв, яких ви, українець і європеєць, чомусь дуже любите.

– Я згоден з вами, є за мною такий «гріх», – признався я, – я й справді люблю арабів і євреїв, і серед одних, і серед других у мене є чимало друзів...

– Я це знаю, — усміхнувся Йосеф, – але це буде не звичайна історія, це буде історія про кохання.

– Єврея і арабської жінки? – пустив я шпильку.

– Ні, — іронічно глянув на мене Йосеф, і я відчув, що мій приятель розповість мені справді щось незвичайне, – відомо, що в біблійного Мойсея дружина була арабка, так що все це банальні речі. Я хочу розповісти про Руті, дочку Реба Ґроса. Ви щось чули про того дивака?

– Чув тільки те, – пояснив я, – що цей ашкеназійський єврей раптом, приїхавши з благополучної Німеччини в Ізраїль, поселившись в якомусь невеличкому містечку біля моря, раптом вирішив видавати там «тижневик «Га-йам» з арабським додатком «Аль-бахр». Коли нормальні люди питалися у цього дивака, навіщо він це робить, він, як кожен єврей, якому в голову спаде якась, як кажуть росіяни, блажь, з ентузіазмом всім пояснював: – Ви не розумієте, чому «Море»? Море новин, море дотепів, море жартів, море реклами, словом — море.

– Реб Ґрос, – питали його, – ну «Море» то «Море», але чому ще з арабським додатком?

– Ну як ви не розумієте? На півдні містечка живуть євреї, на півночі – араби, а я хочу щоб часопис Ґроса читали всі!

– І що, – не витримав я, – йому це вдалося?

– Можна вважати, що так, – посміхнувся Йосеф, – бо ідея сподобалася не лише Ґросові, а й його арабському спільникові Махмудові Салеху, який зробився компаньйоном Ґроса і продавав часопис в арабській частині міста. Одним словом, якийсь час бізнес йшов непогано і Реб Ґрос платив своїм співробітникам непогані гроші. І все було добре, доки в редакцію часопису не прийшов працювати такий собі арабський молодик Даніял ад-Дабі, який, на щастя чи на біду, чудово володів івритом і арабською і, не менш чудово, брав інтерв’ю. Отут і закрутилася інтрига. Реб Ґрос полюбив хлопчиська і почав йому допомагати в кар’єрі журналіста. Все було б добре, якби не одна обставина: в Реб Ґроса була дочка Руті, яка успішно закінчила університет в Єрусалимі, той, що на горі Скопус, і навіть відслужила у війську, а тепер повернулася в своє містечко і під крилом батька почала журналістську кар’єру. Ну, а далі, як ви думаєте, що сталося?

– Мабуть молоді люди почали кидати оком один на одного, чи не так? – висловив припущення я.

– Абсолютно правильно! В десятку! – сміялася пані Лея з моєї догадливості. – Знаєте, коли ми з Йосефом побралися і мешкали в Сокалі, то місцева дітвора любила говорити таку співомовку: «Півень на курочку, качур на качечку, хлопчик на дівчинку – все очком зирк!»

– То хто на кого почав очком зиркати? – вирішив я уточнити.

– Як? Що значить хто на кого? – удавано дивувався Йосеф, – Зрозуміло, що Руті Ґрос почала накидати оком на красивого араба, який не лише сумлінно виконував свої обов’язки, а й бездоганно володів івритом, знаєте, ще тим грамотним. Одним словом, Руті, дочка Ґроса, ашкеназійська єврейка, безумно закохалася в молодого араба і почала добиватися його взаємності...

– І, очевидно, добилася, – вставив я свою репліку.

– Аякже! – сміялося подружжя Ланцманів з моєї наївності. – Ще й як добилася!

– Розумієте, – сміючись пояснювала пані Лея, – виникло велике кохання, яке вже самим фактом мало бути приречене на смерть. Нам можете не пояснювати, бо ми прекрасно знаємо ваше ставлення і до справжніх арабів і до справжніх євреїв, знаємо, як ви болісно сприймаєте нашу ворожнечу, але щоб єврейка полюбила араба – це вже було занадто.

– Треба ще сказати, – усміхаючись повела пані Лея, – Руті Ґрос була резервістка і, як у нас водиться, служила в армії самооборони, в ЦАХАЛі. Як там достеменно було, не знаю, але до неї почав досить грубо залицятися один інструктор з рукопашного бою ; і рядова Ґрос не сміла поскаржитися, бо це сприйняли б як скаргу на труднощі військового життя. Руті, зрозуміла річ, терпіла і навіть не думала здаватися, а коли настав час заліку і бійці-жінки повинні були дати заліковий бій і битися одна з одною, битися не в піддавки, а серйозно, Руті Ґрос викликала на бій свого інструктора-мужчину. З нас ніхто не був при цьому, їі репортаж про ті залікові бої ми читали тільки з газети «Га-арец», але, як розповідала мені одна дівчина, яка мала нагоду служити з Руті Ґрос, ця молода, добре вихована єврейська дівчина так побила свого інструктора, що того забрала карета амбулансу, по-вашому, «швидкої допомоги». І ось після того, що було, начальники, особливо начальниці Руті Ґрос добилися, що їй дали звання сержанта-резервіста. А тепер Руті Ґрос закохалася в араба. Це був скандал! Одного разу, коли молоді люди були в редакції «Гаяма» – «Ель-бахра» самі, Руті захотіла віддатися Даніялеві, але той рішуче запротестував.

– Руті, – чітко карбуючи слова відповів молодий араб, – слухай мене уважно! Я не хочу мати з тобою любовної пригоди! Я надто сильно кохаю тебе! Я хочу одружитися з тобою за всіма правилами, прийнятими в моєму середовищі, тобто в арабів, а тому питаюся тебе, ти, Руті Ґрос, підеш за мене?

– Повтори ще раз, – попросила дівчина, – повтори ще раз все, що ти сказав!

– Повторю, хабібаті, – усміхнувся Данял. Вони розмовляли івритом, а тому вставлене арабською «моя кохана» трохи розрядило атмосферу, а хлопець повів своєї: – Руті Ґрос, я кохаю тебе, як ніколи й ніде нікого не кохав, а тому й питаюся тебе — Руті, ти вийдеш за мене заміж? Я прошу тебе стати моєю дружиною! Я пропоную тобі своє серце і прошу твоєї руки і серця! Все це я говорю майже зі стенографічною точністю, бо саме так все розповідала товаришкам сестра Руті.

– Ну, і що було далі? — поцікавився я.

– А далі було те, що пан Ґрос таки дав згоду на весілля дочки з арабом і молоді закохані таки повінчалися в мечеті. Мулла згадав, що в самого пророка також були дві дружини єврейки, потім підписали шлюбний контракт і почався весільний банкет на арабський лад: жінки окремо, чоловіки окремо. Після шлюбної ночі, коли молоді за звичаєм вранці пішли в лазню, окровавлене простирадло, на якому молоді провели першу шлюбну ніч, виставили на всезагальний огляд. Досі все ніби було гаразд, хоч Руті цей «дикунський» звичай дещо покоробив.

– Але тут хочу сказати кілька добрих слів на адресу ваших арабів, –продовжував Йосеф Ланцман, — хоч в середовищі палестинців всі дивилися на молоду, тобто Руті, дещо скоса, її свекруха і сестри Даняла намагалися скрізь показати свою прихильність до братової дружини, вони навіть намагалися говорити івритом, щоб їхня нова родичка почувала себе комфортно. Ми, євреї, здібні до мов, а тому незабаром і Руті защебетала арабською. Ще більше привернула вона до себе увагу, коли зайшла в тяж і невдовзі народила чудову, здорову, гарненьку дівчинку, яку на честь матері Даняла назвали Лейлою. Тут хочу сказати кілька слів про компаньйона Реб Ґроса такого собі Махмуда Салеха. В цілому світі всі переконані, що євреї перші спеціалісти десь щось продати, задурити, виторгувати... Друже мій, – усміхнувся Йосеф, — не сперечаюся, може, це й так, але якщо говорити про Махмуда Салеха, то всі наші єврейські хитруни порівняно з цим арабом справді жалюгідні дилетанти: якщо «Га-йам» продавали тільки в кіосках того містечка, то арабський додаток до цього часопису з легкої руки Махмуда Салеха читали не лише араби того містечка, його продавали в Єрусалимі, і в секторі Ґаза, і на західному березі Йордану, скрізь, де були араби. При цьому наживався не лише Махмуд Салех, а й Реб Ґрос, хоч цей засновник часопису навіть не усвідомлював собі цього. І ось вибухнув скандал: коли маленька Лейла мала два рочки і була симпатичненьким пупсиком, Реб Ґрос наняв трьох резервістів і ті тихенько викрали в батьків маленьку Лейлу... Ви би знали, що тут почалося! Палестинці лаяли євреїв на чому світ стоїть. Даніял, як тільки довідався, що Лейлу викрали для його тестя, подав на Реб Ґроса в суд. Махмуд Салех наняв одного з кращих адвокатів Ізраїлю Адона Шульмана, який брав страшні гроші тільки за годину роботи в суді. Містечко було наелектризоване. Маленької іскри вистачило би, щоб араби вчепилися в євреїв, а євреї в арабів. На щастя чи нещастя, але Реб Ґрос процес програв, маленьку Лейлу повернули батькам, а адвокат пізніше хвалився арабам, що він не міг не виграти цієї справи, бо він крім того, що чудово знає закони і цивільне право, є неабияким психологом: адже він працював шість років кадровиком в ЦАХАЛі, армії самооборони. Араби перестали бойкотувати часопис «Аль-бахр», додаток до «Га-йама», а ті номери, які підчас бойкоту часопису вони не купили, тепер купували в кіосках Махмуда Салеха майже за подвійну ціну. Сумним був лише Реб Ґрос, який тепер назавжди втратив не лише дочку, а й внучку. Ви вправі запитати, чи були щасливі Руті і Данял? Теоретично, як каже ваш знайомий араб-християнин Абраґам Моше, він же Ібрагім Муса, так, а фактично ні. Як міг бути щасливим дід, який не міг тепер навіть подивитися на внучку? Як могла бути щаслива Руті, яка, вийшовши заміж за коханого чоловіка і так тепло прийнята в його родині, тепер назавжди втратила тата і маму. І як міг бути щасливий Данял, якщо він все це

знав і не раз на дотик відчував, що очі дружини, яку він любив, мокрі від сліз плачу за батьком і мамою? Данял готовий був піти до Реб Ґроса і просити... що властиво просити? Та вихід знайшовся сам собою: Реб Ґрос написав дочці, що хоче перепросити зятя за викрадення маленької Лейли і просить дозволу посидіти півтора, ну, може дві години, в кафе з внучкою. Всі втішилися в родині Даняла, хоч місцевий керівник Фатху Абу-Жорж мав трохи іншу думку: – Сину мій, Даняле, цим євреям не можна вірити як собакам... Я накажу всім своїм бойовикам, стояти вздовж дороги на Яффу і сидіти в кожному кафе по двоє-троє чоловік. На випадок нового викрадення, стріляти в старого! Очевидно, про наступну зустріч знала й друга, єврейська сторона, яка також виділила на патрулювання яффської дороги, по якій тепер майже не їдуть автомобілі і яка перетворилася на своєрідний Бродвей, аж чотири пари озброєних патрулів з раціями.

– Що будемо робити, мужу мій? — по-арабськи питалася єврейська жінка араба Руті Ґрос, тепер Руті адДабі.

– Обов’язково підемо на зустріч! – втішив свою дружину Данял, — якщо хочеш, піди до батька разом з Лейлою... Словом, домовилися про найменші деталі. Реб Ґрос мав перейти на «арабський» бік вулиці і там забрати внучку. Щоб уникнути різних поганих несподіванок, ба, навіть провокацій, вирішено було, що двоє до зубів озброєних вояків ЦАХАЛу з рацією також підуть на «арабський» бік яффської дороги. І ось нарешті настав відповідальний момент, якого всі присутні так чекали, і Реб Ґрос перейшов вулицю, де його чекали дочка Руті, Данял і маленька Лейла. Що вони собі там говорили, не знав і не чув ніхто, бачили лише, що по черзі всі обіймалися з Реб Ґросом, плакали, присутні також плакали і нарешті Реб Ґрос із Лейлою пішли на «єврейський» бік вулиці, а Руті ад-Дабі разом з чоловіком чекали дочку на «арабській» стороні. Як і домовилися, весь отой натовп терпеливо чекав, доки маленька Лейла лизала язичком морозиво і пила апельсиновий сік. Був тут і начальник поліції, чомусь на арабському боці вулиці, був і Абу Жорж із своїми молодцями. Начальник поліції, помітивши Абу Жоржа, підійшов до нього, простягнув йому руку, яку той, усміхаючись, потис, і мовив: – Слухайте, Абу Жорж, а може б так, коли маленька Лейла повернеться, ми й собі пішли в оте кафе і скуштували морозива з апельсиновим соком, га?

– З радістю, – засміявся Абу Жорж, – а що ви скажете, якщо б ми пропустили келішок араку? Але за умови, що я плачу? Хоч би як там було, але рівно через півтори години Реб Ґрос привів Лейлу до батьків і знову всі троє дорослих плакали і обіймалися... – І що було далі? – здається, невпопад запитав я.

– Здається, більше нічого, – усміхнулася чарівною посмішкою пані Лея. – Нещодавно моя сестра одержала почтівку від сестри Руті, що вони з Ребом Ґросом, Лейлою і Ромі відпочивають в Швейцарії чи десь в Південній Німеччині...

– Чекайте, хвилиночку, ґевірт Лея, – вирішив уточнити я, – а Ромі то хто?

– А, – засміялася пані Лея, – ну, Ромі, то син Руті і Даняла, названий ними на честь діда, хоч Реб івритом означає «пан», а Ромі арабською «стрілець»... Над Єрусалимом спускалася нічна прохолода, і я з подружжям Ланцманів смакував «європейську» каву із збитими вершками «по-віденськи».

– Ми, євреї, не здаємося вам, європейцям, трохи того... ну, джім-джім?

– Абсолютно ні, адон Йосеф, – поспішив я переконати пана Ланцмана, з яким дружив ще у Львові, — ви просто трохи темпераментніш якісь вибухові! Ви тільки не ображайтесь, Йосефе...

– Та говоріть, говоріть, – усміхнувся Йосеф.

– Я б сказав більш вибухові, як, до речі, і араби...

– Що є, то є. Я скажу вам більше: якби в наші стосунки з арабами не втручалися американці, я маю на увазі не янкі, а наші американські євреї, ми б швидко знайшли з ними спільну мову. Ось, дивіться, в Акко, де мером є ваш друг Елі де-Кастро, міжетнічних конфліктів немає. Я знаю, ви заперечите, що Адон Елі має три дипломи, освічений, як чорт, але вся справа в тому, що Елі уродженець Єгипту, розмовляє арабською, коли потрібно, а головне скрізь свій. Скажіть, що не так! Село, яке хотіло поваги Те, що пані Марія Н. працює в ізраїльських спецслужбах для мене таємницею не було. Не було таємницею й те, що вона там була якимось високим начальником. Я пам’ятаю, коли я вперше приїхав в Ізраїль, пані Марія з цілої делегації знайшла мене і Павла Сокольського, головного редактора харківської єврейської газети «Шалом», посадила в свій автомобіль і повезла з аеропорту Бен-Гуріон в Єрусалим, де мав відбуватися форум українсько-єврейської інтелігенції, де Сокольський і я були делегатами. Коли до Єрусалима залишалося десь близько 12-20 кілометрів, я помітив, що пані Марія раптом почала мчати з усіх сил, а спідометр показував швидкість явно понад сто кілометрів. Шосе, щоправда, було велике, широке, а головне, пряме як стріла.

– Пані Маріє, – звернувся я до нашої опікунки, — а чому ми раптом різко набрали швидкість перед самим Єрусалимом? Чи, може, це мені здалося?

– Все правильно, — відповіла пані, яка зосереджено вела автомобіль, — тут є арабське село (вона сказала його назву, я її після стількох років вже забув), яке не заключило миру з Ізраїлем, а тому перебуває в стані війни... Ну, а війна війною, а тому не виключено, що якийсь «добрий молодець» візьме гранатомет чи калаша, чи уззі і шарахне по дорозі... От ми і маємо проблему. Я не раз і не два попереджувала наше керівництво, але... Та настав час і десь років через п’ять я знову приїхав в Ізраїль, і цього разу в Єрусалим мене віз мій приятель пан Яків. І знову ми їхали по тій самій дорозі, але вже без всяких ривків. Одного дня в мій готельний номер задзвонив телефон, і я відразу пізнав голос пані Марії: – Шалом! Чи я маю приємність говорити з паном таким-то (вона назвала моє прізвище та ініціали)?

– Шалом! Кен! Так, пані Маріє!.. Я дуже втішився, що маю нагоду побачити жінку, яка опікувалася мною і в Єрусалимі, і на західному березі ріки Йордан, і в Набулусі.

– Як ви дивитеся, якщо я запрошу вас до себе на філіжанку кави? – запитала пані Марія.

– Вважатиму за велику честь! – в тон відповів я. – Але я не знаю вашої адреси...

– А вам і не потрібно знати, я сама заїду за вами, гаразд? Спокуса була велика, бо дуже хотілося побачити когось знайомого в цьому великому і, може, не дуже затишному місті, де колись працювали мої старі друзі і колеги, більшість з яких вже відійшла у вічність. Пані Марія приїхала десь хвилин через двадцять і викликала мене телефоном у вестибуль, заявивши, що чекає мене біля рецепції коло «південної вежі» (готель мав дві половини, які пишно називалися «вежами»). Пані Марію я легко впізнав, вона подала мені руку, яку я поцілував, і після кількох незначних фраз ми підійшли до її автомобіля, я відкрив дверцята з боку водія, вона сіла за кермо, закрив, обійшов спереду автомобіль, сів поруч, і ми поїхали. Дорогою два рази нас зупиняли патрулі, але, побачивши пані Марію, чемно салютували і, почувши її пояснення щодо мене «наш друг!», навіть не думали перевіряти мої документи. Приїхали ми в якийсь квартал новобудов, де стояли такі собі триповерхові будиночки, і піднялися на другий поверх. Ввійшли в помешкання, і пані Марія тут вже включила телевізор, посадила мене за стіл, дала мені кілька респектабельних часописів і, перепросивши, пішла в кухню готувати традиційну «каву». Тепер я помітив, що на стіні висить портрет чоловіка у військовій уніформі, з вусами, а поруч портрет маленької чорнявої дівчини і кілька дитячих малюнків. Не треба бути великим вченим чи науковцем, щоб здогадатися, що це чоловік Марії – Аріє, і що дівчинка – їхня дочка Ґіла. Невдовзі з кухні повернулася господиня, несучи тацю з тістечками і з двома маленькими чашечками кави.

– А кава на ніч не пошкодить?

– Ні, не бійтесь, – усміхнулася пані Марія, яку взагалі треба було називати на місцевий лад – Мір’ям. – Це кава взагалі без кофеїну – це глод з мелісою. Тепер, як і водиться за традицією, господиня почала питатися про подорож з аеропорту Бен-Гуріон в Єрусалим.

— А ви помітили, що цього разу ви вже всю дорогу їхали з нормальною швидкістю? — раптом трохи лукаво запитала пані дому.

– Так, – відповів я, дивуючись, що Марія звертає увагу на такі, здавалося б, деталі.

– А знаєте чому? – Марія не переставала усміхатися.

– Звичайно, не знаю! – відразу здався я.

– Я розповім вам, – запропонувала пані дому, – пам’ятаєте, я вам говорила, що біля Єрусалиму є арабське село, яке з 1948 року є в стані війни з державою Ізраїль. Причому від цього програвали всі, в тому числі й самі селяни: в Єрусалимі їх ніхто не брав на роботу. Ми програвали, тому що ніколи не можна було знати, що можуть встругнути наші «вороги», тобто воююча сторона. І ось ми почали шукати вихід. Спершу мене викликав до себе начальник і в категоричній формі зажадав «щось зробити», щоб арабське село зробилося дружнім. Мені дали на допомогу трьох чоловіків — двох розвідників-психологів і третього, глибоко законспірованого в місцевій «міській управі» села, так званій балядії, по-арабськи. Те, що «стан війни» не потрібен ні державі, ні балядії розуміли всі, а от як його позбутися, мала вирішити я. Після двох чи трьох нарад з моїми підлеглими, ми вирішили діяти через письменників: виявилося, що є аж п’ять письменників, які пишуть і івритом, і арабською — двоє з них араби, три євреї. І от наш «глибоко законспірований аґент» в балядії почав «наводити на думку» міську управу, щоб та, по-перше, почала переговори з письменниками, які самі є арабами і пишуть арабською та івритом, щоб ті поговорили з братами по перу, які також пишуть івритом і арабською, але є євреї. Згодом такий ланцюжок, який ми придумали від депутатів кнесету і до бунтівної балядії не просто народився, але й успішно запрацював, при цьому ніхто не здогадувався, що цей ланцюжок придумали і пустили в дію ми, спецслужби Ізраїлю. Зрозуміло, що спершу араби селища звернулися до арабів-письменників і попросили їх звернутися до колег по перу — євреїв, а ті, до тих своїх колег, які були депутатами кнесету. Знали би ви, як старанно і прискіпливо готувався договір між арабською балядією і державою Ізраїль! Кращі юристи і дипломати сушили собі голову над текстом договору і нарешті дійшли до такого консенсусу, що арабська й івритська версії договору ідентичні, ясна річ, були завершені, віддруковані, і залишалася «дрібничка» – підписати. Цього чекали всі ми!

Нарешті був призначений день і година підписання договору – а підписувати його мали в бунтівному селі п’ять депутатів з боку кнесету, всі євреї, і п’ять членів балядії – всі араби і мусульмани...

– І все це робота ваша і трьох ваших підлеглих? – поцікавився я.

– Так! — щасливо усміхнулася Мір’ям, – наша. Всі чомусь думають, що спецслужби тільки когось стріляють, катують, викрадають і вбивають по сто арабів за одного єврея, і нікому на думку не спадає, що спецслужби наводять і мости миру, еге ж?

– Майже так, ґівірт Мір’ям! – погодився я.

– Так от, знайте, дорогий друже, – з усмішкою повела далі пані Марія, – тут сталася подія, через яку наші майже піврічні зусилля мало не пішли нанівець!

– Тобто?

– Почалася злива! Знаєте та злива, під час якої ми, євреї двічі довели, що ми не є арабофоби. Двічі! Але давайте я розповім спершу про мирний договір між кнесетом Ізраїлю і балядією арабського села. Я напросилася панам депутатам кнесету як журналістка від газети «Га-арец», від якої я мала справжнє посвідчення. І ось тепер постала проблема їхати нам, тобто п’яти депутатам кнесету чи ні. Бо ж лило! Хтось вже пропонував перенести зустріч з бунтівним селом на інший день, але депутати вирішили-таки їхати! Тим більше, що час і місце назначили депутати кнесету, і місцем тим було приміщення балядії бунтівного села. Їхати, то їхати. І ось п’ятеро депутатів кнесету в п’яти армійських джипах-всюдиходах рушили в село на підписання договору. А дощ цибенить як з відра! І ось ми в’їжджаємо в те село. Через всю вулицю натягнений плакат з написом по-єврейськи, івритом, і арабською: «Ласкаво просимо, дорогі євреї! Вас чекає гаряча кава і сердечна гостинність!». І ось тільки ми під’їхали до приміщення балядії, міської управи, як залунали постріли. На якусь долю секунди мені стало «омкно», страшно тобто, як кажуть у вас на Буковині, бо вже в наступну мить ми зрозуміли, що то салют націй і араби стріляють «на віват!». Бачили би ви, що там творилося! Мокрі євреї обнімалися з мокрими арабами. Слава богу, що йшов дощ і ніхто не бачив, як гарно спрацював мій план. Мої «помічники-журналістки» зробили масу кольорових знімків, які пішли у всі акредитовані в Ізраїлі журналістські центри. Я тріумфувала! Доповісти по інстанції про виконане завдання я безпосередньо не могла, доповіла шифровкою по радіо: начальник поїхав терміново на Кенаретське озеро. Тепер зчинилася паніка зовсім з іншої причини: дощ вже більше тижня лив безупинно. Рівень води в Кенаретському озері був найвищий за останні сто двадцять вісім років, з тією лише різницею, що тепер під загрозою затоплення знаходилися два арабські села: одно мусульманське, одно християнське. Депутати попросили найшановніших авторитетів іудейської релігії подивитися в Талмуд і знайти, що робити. Але скільки наші владики не шукали молитви про припинення дощу, і не знаходили. І що ви думаєте? Молитви з просьбами дати людям дощ – були, а про те, щоб припинити дощ — не було! І що тут було робити?! В уряду Ізраїлю політика залежить від того, який рівень води в Кенаретському озері: багато води — сіємо бавовну, рис для харчування докупимо, менше води — сіємо рис, а бавовну докупимо, багато води — сіємо, що хочемо, і нічого не боїмося, а тут почався підтоп двох арабських сіл і то не наших арабських, а тих, що перед Голанськими висотами. І ось в кнесеті поставили на голосування: або спускаємо воду і рятуємо арабів, або чорт з ними, з арабами, але зате матимемо неабиякі врожаї. І кнесет проголосував за першу пропозицію. І ось вам рука божа: лиш кнесет проголосував, як дощі припинилися по всьому Ізраїлю, вирішили відкрити шлюзи і спустити воду до потрібної позначки, а вже тоді починати щось планувати. Арабські села були врятовані, а ми, євреї, звичайно, плакали, що втратили можливість зібрати елітний врожай, яким ми вже наперед тішилися. І ось саме тут нарешті я побачила свого безпосереднього начальника. І я, і він були в цивільному, але коли він був сам, я підійшла до нього і по-військовому доповіла все, що я зробила.

– Чудова робота, дівчино! – втішився він, – я, Мір’ям, пишаюся тобою! А ті, і наші, і араби, нехай думають, що то вони такі мудрі і що то їм спала на думку така ідея. Ти молодець! Треба буде сказати в Єрусалимі, щоб тим «селюкам» дали роботу, якої б вони трималися руками і ногами! Отак закінчилося «приручення» бунтівливого села... Ми ще багато про що поговорили, і коли настав час прощання, пані Марія принесла мені три хрестики: один із срібла і два із сандалового дерева: – А це для ваших дівчат, – посміхнулася вона, – знаєте, я ніколи не знала вашої пані Наталі, але я завжди симпатизувала їй і... трохи заздрила... Зараз я спробую потелефонувати у наш гараж і відвести вас автомобілем нашого начальника: той автомобіль не зупинить жоден патруль. Ще через кілька хвилин ми попрощалися, ії шофер Саул повіз мене до мого готелю. Їхати треба було досить довго, і я запитав Саула англійською: – Містере Саул, а чому пані Мір’ям сама без чоловіка? Саул відповів мені запитанням на запитання також англійською: – Ви звідкіля?

– Я зі Львова, — машинально відповів я.

– А я з Чернівців, — уже українською відповів Саул і тут же додав: — Говоріть українською. Ви питали мене, де чоловік пані Мір’ям? Він загинув.

— Від арабської кулі?

— Коби ж то, — гірко усміхнувся Саул, — Не знаю, чи ви чули, але в пустелі Неґев наші спецслужби розробляли унікальний пристрій, який мав мініатюрною ракетою вбити вождя ліванських шиїтів, якогось там Абу-ль-Касема, а пристрій чомусь взяв і вибухнув, так що загинули і його розробники, і можливі виконавці цієї акції, і охорона, до якої належав і чоловік пані Мір’ям. Вона дуже добра людина, я їй щиро співчуваю, але з цього приводу я б міг також процитувати певний псалом... Таке ж чекає і мене... З нашої організації виходять хіба що з кулею в потилиці...

— Я перепрошую, пане Сауле, — втрутився я, — але про цей випадок я, здається, читав у газеті...

— Все правильно, — засміявся Саул, — то також типова наша єврейська риса. Ми дуже законспіровано готуємо комусь якісь капості, а потім самі ж дуже елементарно проговорюємося...

— А за що б з вами мали розправитися? — таки не витримав я.

— Знаєте, я надто багато бачив і знаю. Знали б ви, кого тільки я не возив! — гірко відповів Саул. — Кого тільки я не бачив!

— То чому ж ви, знаючи це, все-таки пішли в спецслужби?

— В мене є родина, в мене є не тільки діти, але й внуки — мушу я їм помагати? Коли ми попрощалися, і я проходив повз рецепцію «південної вежі», портьє окликнув мене: — Пане, вам є невеличка записочка! Я взяв аркуш паперу і вже українською прочитав: Дорогий друже! Може, це вже останній мій лист до Вас. Я не говорила Вам і воно було ні до чого, що мій чоловік загинув через трагічний випадок. Скажу тільки, що мені було приємно свого часу бути вашим охоронцем і відвідати разом з вами всі пам’ятні місця Єрусалиму. Передавайте моє вітання пані Наталі і пам’ятайте, що десь далеко в Єрусалимі, а в Ізраїлі точно, є хтось, хто завжди буде тепло згадувати і думати про вас. Я аж ніяк цим не поганю і не тривожу пам’ять про мого чоловіка Ар’є. Цілую Вас. Ваша Мір’ям. Як пані Марія передала цю записку, поняття не маю. Пригоди Сергія Зайдлера Цю історію мені розповіла моя знайома пані Марія, з якою я познайомився ще в 1995 році, коли вперше відвідав державу Ізраїль. Все почалося з того, що у московського математика Сергія Зайдлера раптом почалися різко псуватися стосунки з дружиною Мариною і вони розлучилися. Їхня донька Ірина, яка ще ходила в школу, ясна річ, залишилася з мамою, а новий чоловік колишньої дружини Зайдлера переконав свою нову дружину, щоб вона не брала аліментів, і хотів було Іринку переписати на своє прізвище, але Іринка не захотіла, вітчим не настоював, а сам Сергій, рік повчивши іврит, подав заяву на виїзд з Росії. Відповідь на заяву прийшла напрочуд швидко, і незабаром Сергій опинився в Землі Обітованій. На перший погляд все нібито було добре, якщо не зважати на те, що роботи по спеціальності, тобто для математика та ще кандидата наук (еміграційні служби переклали це звання як «доктор наук»), в Ізраїлі не було.

– Розумієте, пане, – сміючись пояснював урядник еміграційної служби, – може десь вам би й дали таку роботу, яку ви хочете, але не в Ізраїлі. Зрозумійте, що нам потрібні чорноробочі, землекопи, мулярі, столяри, врешті-решт, військові, а щодо різних комп’ютерників, програмістів, банкових робітників, математиків, фізиків, різних теоретиків, шахістів, музикантів, скрипалів, піаністів, співаків — того люду у нас навалом.

– Але ж я кандидат математичних наук! — всує молив Сергій Зайдлер.

– Так, – погодився той, – ви, як у нас кажуть, справді доктор наук, у вас цікава дисертація, але ви в Ізраїлі, розумієте? Тут кожен єврей математик, музикант, поет і хитрун. Ми вам пішли назустріч і звільнили від служби в ЦАХАЛі, а ви ще хочете працювати математиком?! Сергій зрозумів, що він пролетів, але робити було нічого, тим більш, що потрібно було якось діяти. Залишилася духовна кар’єра, і невдовзі Сергій Зайдлер поступив в духовне училище. Перед тим треба було зробити обрізання і вже як правовірному євреєві прийняти єврейське ім’я. І Сергій вибрав собі ім’я — Соломон, Шльомо на івриті. Щоправда, в школі він був переростком, але Сергій не звертав на то уваги і сумлінно «кував» закон Божий. І все було б добре, якби Сергій не почав виявляти в Талмуді і Біблії масу протиріч, дивуючись собі самому, як це ніхто досі не помітив їх. Були протиріччя, що відносно легко тлумачилися, і допитливому переросткові вдавалося їх пояснити, а були й протиріччя, яких самі викладачі не могли пояснити чи боялися гніву вищих релігійних посадовців. Одне слово, Зайдлера відіслали до вищої ради духовного управління, щоб йому там найвищі релігійні авторитети розтлумачили що й до чого. Ті попросили Зайдлера написати всі свої сумніви і запитання в письмовій формі і... взагалі викинули зі школи. Лишилися хіба що жалюгідне житло і, як подачки, фонд допомоги безробітним... Скаржитися чи жалітися не було кому і треба було шукати вихід. Сотні, а може, тисячі людей в такій ситуації замикаються в собі, думають самі і самі переживають оте «кипіння думок в голові» і дуже часто кінчають самогубством. Тільки не Сергій, пардон, Шльомо Зайдлер. Той відчував, що вихід з ситуації десь є і що він обов’язково знайде його. І вихід таки знайшовся.

В якійсь англомовній арабській газеті Зайдлер таки знайшов оголошення, що в якомусь провінційному університеті на арабській території потрібен математик, і Сергія, чи то пак, Шльомо Зайдлера дуже охоче прийняли в цей провінційний університет, дали трикімнатне помешкання, непогану зарплату і попросили попрацювати над своєю арабською. Може комусь і буде смішно, але тільки не Зайдлерові: він нарешті знайшов людей, які його гідно оцінили і прийняли в свій колектив. Щоб якось зблизитися з колективом, Зайдлер прийняв іслам і у зв’язку з цим переклав своє ім’я арабською – Сулейман, залишивши собі прізвище Зайдлер. Діставши «друге дихання», Сулейман Зайдлер облаштував своє житло і – як щастить, то щастить, – невдовзі зробився деканом математичного факультету. Арабська давалася йому напрочуд легко, і десь через півтора року він російською написав в Москву своїй дочці Ірині: Дорога Іринко! Ти вже доросла дівчина і невдовзі закінчиш свою математичну школу. Ти знаєш, що не по моїй волі ми розлучилися з твоєю мамою і я поїхав в Ізраїль: мій батько був євреєм, а я взяв національність матері. Приїхавши, я довго тут митарився і бідував, переживаючи різний дискомфорт, але врешті-решт таки знайшов свою нішу в житті і тепер є деканом математичного факультету в «провінційному» університеті (ніби в науці існує провінція?). Так чи інакше, але я знайшов своє місце в житті і тепер насолоджуюся життям. Араби абсолютно нормальні люди і з ними можна жити. Я вже маю друге помешкання, бо хочу завести й собі родину і жити, як і всі люди. Одна з моїх підлеглих, розумна і гарна жіночка, дала кілька раз мені зрозуміти (наскільки це можливо в сучасному мусульманському суспільстві), що якщо я посватаюся до неї, то відмови не буде. Ти вже доросла дівчинка і, гадаю, розумієш, що й твій батько колись повинен одружитися. Ця особа знає про твоє існування і, як вона неодноразово давала мені зрозуміти, хоче вийти за мене заміж: і, всупереч загальним уявленням, буде тобі доброю матір’ю. Я не знаю, чи вона дівчина, розлучена чи вдова, але я її також люблю, бо... (хіба ми можемо сказати, за що ми любимо кохану людину?). Так чи інакше, але я хочу заслати сватів до батьків цієї сітт Зубейди. Слухай, Іринко, приїжджай! Я знаю про твої успіхи в математиці, так що проблем з твоїм навчанням у вищій школі, працевлаштуванням і майбутнім заміжжям тут не буде. Міцно цілую тебе, твій тато. Відповідь не забарилася і невдовзі Зайдлер одержав телеграму латинськими літерами: «Dorogoj рара priletaju Веп Gurion moskovskim rejsom dvadcatogo ijula sem’sorok Irina».

– А далі що було? – поцікавився я.

– А далі було, як у книзі із щасливим кінцем. Ірина Зайдлер приїхала до батька і поступила в університет. Як і передбачалося, сітт Зубейда (ви знаєте, що це ім’я означає арабською? – «Кусочок масла») вийшла заміж за Сулеймана Зайдлера, і на західному березі ріки Йордан з’явилася ще одна родина математиків. Ірина Зайдлер вже досить пристойно щебече арабською, і не виключено, що також прийме іслам. Кажуть, правда, інформація не перевірена, що в родині Зайдлера очікується поповнення: чи то Ірина вийде заміж, чи то в її батьків з’явиться нащадок, але щось буде... Про те, як Стелла Бухбінґер порушила свою обітницю Пам’ятаю, як одного разу до мене в кабінет зайшов старший чоловік і, привітавшись, дуже несміливо запитав чи міг би я вислухати його і допомогти йому, а він вже мені віддячиться і, як він сам висловився, «за ним не заржавіє».

– А чим власне я міг би допомогти вам? – поцікавився я.

– Розумієте, – почав він, – ось тут є документи моєї дочки і сина, видані їй в посольстві Лівану в Берліні, а ось документи її чоловіка, також видані в Берліні. А начальник міліції просить вас перекласти ці документи українською, а пізніше українські – арабською...

– Добродію, – може, й не дуже ввічливо перебив я його, — справа не просто в перекладі, перекласти я, звичайно, можу, але мова йде про те, чи маю я право перекладати юридичні документи... І наші, і закордонні юристи пишуть свої документи своєю «юридичною» мовою, яка нам, філологам, давно вухо ріже всякими зворотами на зразок «прошу допитати в якості свідка» і тому подібними. Аналогічні «перли» є і в російській юриспруденції, не кажучи вже про англійську, американську чи арабську.

– Я згоден з вами, – якось гірко усміхнувся той чоловік і додав: –Справа в тому, що начальник паспортного столу сам порекомендував вас.

– А в чому власне справа? – вирішив нарешті поцікавитися і я.

– Справа ось в чім. Я будівельник і працюю в будівельній фірмі, ім’я моє Михайло Бухбінґер, власне оті всі новобудови на Варшавській то будували під моїм керівництвом. В мене була дочка Стелла, це не я так її назвав, то причуда моєї жінки, і ось дочка виїхала в Німеччину і в Берліні знайшла собі роботу в посольстві республіки Ліван. Як там було, що й до чого, не буду вам говорити, але один співробітник посольства закохався в мою дочку, та відповіла йому взаємністю і він запропонував їй руку і серце. Ви десь бачили, щоб дочка єврея і єврейки виходила заміж за араба? Але що було робити, моя Стелла погодилася, але за умов, що вони ніколи не поїдуть на батьківщину чоловіка, тобто в Ліван. Ви колись були в Лівані?

– Був. Аякже, був! Це було тоді, коли ця країна була близькосхідною Швейцарією, ще задовго до війни. Тоді це була казка, а ліванські путівники закликали оглянути знамениті місця цього раю на землі і гордовито заявили, що «кожна ліванська родина має власний кам’яний будинок»...

– Все правильно, – сумно промовив старший добродій, – а потім прийшла ізраїльська солдатня і перетворила Бейрут в багатоповерхові руїни.

– Знаючи все це, моя дочка, коли кохання добре задурило їй голову, і до неї посватався той співробітник ліванського посольства, погодилася вийти за нього заміж, але за умови, що вони ніколи не поїдуть на його батьківщину, тобто в Ліван. Особисто я не хотів мати зятя араба, особливо після того як ізраїльтяни сплюндрували Бейрут, столицю Лівану. Але кохання є коханням, для обох воно було вперше, і вони побралися. Отак подумати на холодну голову: на що розраховувала моя дочка? Вона що, не знала, що працівник дипломатичної служби буде там, де йому накажуть, а не там, де він хоче! Це по-перше, а подруге, вона не знала, що для неї винятку не буде. Її чоловік невдовзі був відкликаний в Бейрут і вони розлучилися. Воістину, знайся віл з волом, а кінь з конем. Незабаром вона привезла сина до Львова, сюди, а сама залишилася в Берліні на своїй роботі. І ось тут вона впала в око іншому арабові з Лівану, якийсь щось робив у посольстві — чи то оформляв там якісь документи, чи ще щось в тому роді, але впала в око. Той, очевидно, мешкав у Берліні, і почав слідкувати за моєю дочкою, навів довідки в посольстві, а там почав спроби знайомитися з нею і назначати їй побачення. Моя дочка, травмована першим невдалим шлюбом, спершу рішуче відкидала всі спроби того араба, але ...молодість є молодість, а хлопець справді був гарний і порядний, і врешті-решт, вже не знаю після якої за числом спроб, вони почали зустрічатися. І тут виявилося, що він вдовець, його дружина рік чи два тому померла, залишивши йому маленьку, майже немовля, донечку, яка виховується в його матері, десь в Північному Лівані. Одним словом, виявилося, що той чоловік вчився свого часу у Львові, тут познайомився із своєю співвітчизницею-ліванкою, яка разом з ним вчилася у Львівському медінституті, пізніше приїхали до себе на батьківщину, в Ліван, побралися і там в них народилася донечка Маналь. Згодом його дружина Зейнаб померла, вірніше, загинула в автокатастрофі, молодий лікар, залишивши донечку під опікою матері, поїхав у Німеччину, де йому запропонували роботу в Берліні. Моя Стелла розповіла йому без всяких прикрас і недомовок історію про те, як тут зустріла чоловіка своєї мрії, який обіцяв їй бозна-що, і погодилася вийти за нього заміж за умови, що він ніколи не житиме в себе на батьківщині, тобто в Лівані. Але чоловік не дотримав обіцянки та й мабуть не міг поступити інакше, перебуваючи на дипломатичній роботі. Так чи інакше, але Стелла залишилася сама з маленьким сином Халідом. Як і її новий знайомий, вона залишила сина на руках батьків, а сама залишилася жити і працювати в Берліні, посилаючи час від часу через Western Union гроші на проживання і виховання хлопця, який ріс без батька. Ну, а моя дочка в Берліні почала зустрічатися з молодим вдівцем-лікарем арабом, але це не були любовні зустрічі двох закоханих, а швидше зустрічі двох людей, які випили обоє гірку чарку горя: він втратив кохану, молоду дружину, а вона — чоловіка, який порушив її головну вимогу — ніколи не їхати з родиною в Ліван. А тепер він пішов на розлучення, залишивши мою дочку з сином, на якого він, м’яко кажучи, після розлучення не дав ні копійки. Я не знаю законів республіки Ліван, але тут, у Німеччині, ці закони не діяли, ну, а совість ліванського дипломата, видно, якщо й була в нього, то спала міцним сном. Поки-що ми взяли внука до себе, і він успішно ходив у дитячий садок. Тим часом моя дочка зустрічалася в Берліні з ліванським лікарем, вдівцем з дитиною, який, як їм обом здавалося, шукав моральної підтримки в моєї дочки, а може, і чогось більшого, бо хоч стосунки їхні носили чисто платонічний характер, було ясно, що він не байдужий до моєї Стелли, хоч про свої почуття він не говорив ні словечка. Боячись своїми почуттями налякати мою дочку, вже травмовану її першим чоловіком, лікар Саїд тим не менше, зібравши різні чутки і погляди на її поведінку, зустрічаючись з моєю Стеллою, вів себе більш, ніж коректно. Тим часом з Лівану в Берлін під якимось приводом прилетіла мати Саїда та його сестри. Лікар Саїд запросив Стеллу на цю зустріч з матір’ю і сестрами. Він нічого не говорив Стеллі, але фактично це були оглядини. Мушу похвалитися, що моя дочка справила дуже гарне враження на сестер і маму доктора. Справа була за малим — треба було переконати Стеллу погодитися вийти заміж за доктора Саїда аль-Харірі, родина якого мешкала в Кубаяті. І, шановний добродію, майте на увазі, що я про ці всі приготування нічогісінько не знав, як і маленький Халід. І ось тут нарешті сталося. Сестри доктора, його мати і сам пан Саїд попередили Стеллу, що хочуть прийти до неї в гості. Стелла погодилася, і ось вся ця делегація поєвропейськи одягнених арабів, з квітами, тортом і шампанським (мусульмани з шампанським!) на чолі з доктором Саїдом аль-Харірі приходять до Стелли і доктор просить в неї руки і серця. І тут моя Стелла починає їм говорити про себе всю непроглядну правду: що вона вже була заміжня, а тепер розлучена і виховує сина, про те, що було причиною розлучення і геть про все-все. Тоді старша пані, мати доктора Саїда Салеха аль-Харірі перервала її і сказала просто і без патетики: — Дорога доню! Ми все про тебе знаємо і, повір нам, ми зробимо все для того, щоб ви з Саїдом були щасливі. Ти можеш нам не говорити, але ми погодилися й на те, що ти ніколи не приїдеш ні в Бейрут, ні в Кубаят, ні взагалі в Ліван. Ти є саме така, як я собі уявляла і, повір мені, я кращої дружини для Саїда не хочу, а він тебе любить... Я знаю, що ти єврейка, але скажи мені, хіба араби і євреї не є авраамової віри? Одним словом, вони відгуляли весілля десь у Південній Німеччині, а тепер приїхали сюди забрати малого Халіда.

— Гаразд, пане Бухбінґер, а що ви хочете від мене?

— Я прошу вас, — пояснив мені поважний, немолодий вже пан Бухбінґер, — перекладіть мені ось всі ці документи українською. Ми б могли самі, але це юридичні документи, а начальник паспортного столу порекомендував нам звернутися до вас, от я вас і прошу, і запевняю, що за нами не заржавіє...

– Пане Бухбінґер, – запротестував я, – розумієте, в мене подібного роду послуги не заплановані, а тому я не братиму з вас грошей. Це по-перше. По-друге, я ваші документи візьму на день додому, ввечері перекладу, що потрібно, з арабської на українську, що з української на арабську і вам віддам. А, по-третє, ви ще не сказали мені, що ж було далі з вашою дочкою і доктором Саїдом?

– А ви не здогадалися? – щасливо засміявся старий єврей, – вони одружилися десь на Південній Німеччині в якійсь турецькій мечеті, Халідові зробили обрізання і доктор Саїд дав йому своє прізвище, тобто усиновив його повністю. Хлопчик, слава Богу, не пам’ятав свого першого батька і йому не довелося багато пояснювати, а щодо Стелли, то вона дуже сподобалася старшій пані мамі і сестрам доктора Саїда і вони ставляться до неї дуже прихильно. Потрібні документи панові Бухбінґерові я переклав досить легко, хоч два чи три звороти таки довелося шукати в словнику: я ж не розмовляю арабською кожного дня. Аж ось одного дня до мене таки прийшов схвильований Бухбінґер. Лекція в мене закінчувалася пізно, і цей інженер-будівельник терпеливо чекав, доки студенти розійдуться і я йтиму додому. Зустрівши мене в коридорі, Бухбінґер підійшов до мене, якось схвильовано привітався і запитав: – Ви дозволите мені забрати трохи вашого дорогоцінного часу?

– А що трапилося? – поцікавився я. – Що з вашою донькою? Як вам мій переклад ваших документів – став в пригоді чи ні? Одним словом, я засипав інженера-будівельника своїми запитаннями, на що він, щасливо усміхаючись, відповів мені: – Знаєте, чого я сьогодні прийшов до вас?

– Не знаю, – в свою чергу відповів я, – скажете, буду знати, хоч по вашому вигляду бачу, що сталося щось добре, чи може я щось не те кажу?

– Все те, – задоволено відповів пан Бухбінґер, – справа в тому, що сьогодні моя дочка Стелла подарувала мені другого внука. Але не це головне. Ви знаєте, де вона є тепер?

– Не знаю, – чесно відповів я, – догадуюся тільки, що в якомусь дорогому пологовому будинку, де один день перебування пацієнтки коштує приблизно половину моєї зарплати...

– Це вже точно! – щасливо засміявся пан Бухбінґер. – Але ви вгадайте, де є тепер моя Стелла?

– Пане Михайле, – мене вже почав дратувати цей інженер-будівельник, – у Берліні, в Ляйпціґу чи Вісбадені... Та мало де!

—Ви не гнівайтесь, – почав було вибачатися старший чоловік, – дійсно, звідкіля б ви мали знати? Вибачте мені мій нерозумний жарт, це я просто трохи здурів від радості...

– Ну, то де ж є ваша дочка? – здогадався я запитати.

– Я зараз вам скажу, ви тільки не гнівайтесь на мене, що я не почав з того... Моя дочка є тепер у найкращій, найсучаснішій пологовій лікарні в Кубаяті, тому місті, що на півночі Лівану! Я не знаю, де доктор Саїд і Стелла житимуть постійно, але родити вона поїхала в Кубаят, ближче до родичів Саїда. Моя сваха на десятому небі від щастя! Я, до речі, також, а тому я прийшов до вас, щоб запросити вас в шоколадний бар на келишок лікеру з морозивом!

– Охоче приймаю ваше запрошення, – погодився я, – але поясніть мені, чому це в мусульманській ліванській родині всім керує ваша сваха, що це за такий матріархат?

– Це тому, – пояснив мій співбесідник, – що вона вже давно вдова, але як найстарша всім керує. Оповідки про куплену нирку Цю бувальщину розповів мій знайомий Саді Ерліх, який виїхав в Ізраїль приблизно в 1954 році, сам був за фахом будівельник, працював у знаменитій будівельній компанії Урі Бернера, а згодом, підчас воєнних конфліктів з Йорданією та Організацією визволення Палестини дослужився до звання полковника. Як більшість євреїв, що брали участь у воєнних діях проти арабів, Саді не відчуває до них шаленої ненависті, а інколи взагалі ставиться до них із симпатією. А сталося все це, коли у великого підприємця Урі Бернера відмовили обидві нирки і життя в ньому підтримувала машина, яка виконувала роль штучної нирки. Зрозуміло, що кожен день відомого в Ізраїлі будівельника-підприємця влітав в добру копієчку його родині. І в той час, коли рада директорів було зібралася, щоб погодитися з тим, що Урі Бернер має відійти в кращий світ, його старший син, Ісак категорично виступив проти. Він наполягав на тому, щоб через радіо та телебачення, рівно ж як через пресу – івритомовну, англомовну та арабомовну – дати оголошення, що для рятунку життя людини шукається донор, який би погодився продати одну нирку і все подальше життя жити з однією ниркою, тобто як інвалід. Щоправда, за цю одну нирку Ісак Бернер давав дуже високу ціну. Звичайно, родина Урі Бернера і вся рада директорів мало на стінку не лізли, як то говорять, але син Урі – Ісак всім нагадав, хто і чим завдячує батькові і змусив всіх замовкнути. Зрозуміло, що врешті-решт донор таки знайшовся, Урі Бернеру пересадили нирку, і через якийсь час він вже

міг вести активне життя. Фірма точно не зазнала збитків, а Урі зрозумів, що має вдячного і відданого сина, який чи не єдиний у родині відстояв життя батька. І все було б добре, замовлення дослівно сипалися на компанію, бізнес процвітав і прикрий інцидент, пов’язаний з упертістю Ісака, очевидно швидко би забувся, якби сам пан Урі не захотів довідатися – а хто ж все-таки продав свою нирку і погодився все життя, нехай і за великі гроші, бути напівінвалідом, тільки щоб жив Урі Бернер. Тепер знову вся родина відмовляла старого підприємця від спроби довідатися, хто ж таки продав йому свою нирку? І знову син Урі Ісак гаркнув на не дуже чемних родичів, які злякалися, що Урі Бернер захоче поцарськи віддячити донорові нирки. Та, на щастя, родичі притихли швидше, ніж чекав від них Ісак. Всі чудово знали, що Урі, якщо й захоче зробити широкий жест, то, ясна річ, зробить його тільки за свій рахунок. Нарешті Урі Бернер таки знайшов свого донора: ним виявився місцевий араб Муса аль-Каяті. Спершу Урі сприйняв це як удар: він, побожний, чесний і працьовитий єврей, ходить з арабською ниркою! Цього ще бракувало! З другого боку, Урі Бернер знав, що араби грубі, безцеремонні, жорстокі і захланні. Цікаво, що змусило цього Мусу зголоситися і продати свою нирку? Якось при нагоді голова ради директорів викликав до себе сина Ісака і попросив його довідатися, хто такий Муса аль-Каяті і де він мешкає.

— Тату, — несміливо запитав Ісак, — а навіщо тобі це?

— Знаєш, сину, — спокійно відповів Урі, — мені просто цікаво знати, що змусило того араба раптом взяти і продати свою нирку? Чим керувався той чоловік, який раптом взяв і продав свою нирку? Звичайно, він це зробив заради грошей, але скажи мені, на милість Божу, навіщо йому були потрібні ті гроші? Ти мене розумієш? Ісак розумів. Він сам себе не раз і не два картав, що не запропонував татові свою нирку, а купив, дослівно купив, нирку якогось араба.

— Розумієш, я хочу знати, навіщо він це зробив? — говорив синові Урі Бернер. Врешті-решт, вдягнувшись по-європейськи, Урі Бернер, разом з сином Ісаком, прийшли додому Муси альКаяті і їх пустили в будинок. Розмовляли чоловіки, хоч слухали чоловіки, жінки і діти. Після привітань і знайомства нарешті подали каву.

— Я хотів познайомитися з вами, Мусо аль-Каяті, і зрозуміти, — пояснив англійською Урі Бернер, — навіщо ви, Мусо, продали мені свою нирку?

— Бачите, — в тон, англійською відповів Муса аль-Каяті, — ось, гляньте, прошу, вся моя родина: четверо дівчат, троє хлопців, дві дочки вже заміжні і ще четверо внуків, дочки вчаться в арабській Політехніці, двоє хлопців в арабській гімназії: і всі мої студенти і учні вимагають грошей, а тепер, принаймні, на півроку наші фінансові проблеми вирішені. Ви мене розумієте?

– Ісак, – звернувся Урі Бернер до сина і арабів англійською, – а якщо ми комусь з ваших чоловіків дамо роботу в нашій компанії, причому роботу з доброю оплатою, це вирішить якось ваші проблеми?

– Я буду вам тільки вдячним, – відповів пан Муса, – розумієте, нам було дуже потрібно грошей... Слово за слово пан Урі і пан Муса обмінялися телефонами і невдовзі деякі чоловіки-араби раптом дістали роботу в будівельній компанії Урі Бернера, а в найближче свято мусульман, пан Урі з сином Ісаком, якого араби чомусь вперто називали Ісхаком, відвідали родину аль-Каяті «в ширшому складі» і відсвяткували, якщо можна так висловитися, разом. Араби, взяті на роботу паном Урі, працювали сумлінно і невдовзі матеріальних проблем у родині аль-Каяті явно поменшало. Арабське прислів’я гласить, що причиною пожежі є іскра, а причиною кохання – погляд. Треба ж було такого, щоб погляд Ісака Бернера впав на Зулейху аль-Каяті, студентку арабської Політехніки, і молоді люди при сімейних зустрічах чомусь сідали поруч. На свято Пурім родина Урі Бернера запросила до себе родину аль-Каяті і всі були задоволені з такого святкування. Пізніше патруль, який зупинив родину аль-Каяті на межі з арабською дільницею, був дещо здивований.

– Перший раз бачу, щоб араби святкували Пурім! – сказав молоденький сержант солдатам патруля. Все було тихо і спокійно, але одного разу Муса аль-Каяті одержав виклик в лікарню, де йому запропонували підшити «другу нирку». В один і той же день Урі Бернерові та Мусі аль-Каяті підшили по другій нирці, позаяк в автокатастрофі загинув донор, нирки якого підходили обом панам, і родичі покійника погодилися продати його нирки. Заплатити родичам покійника і оплатити операцію по «підшиванню» нирок донора обом чоловікам взявся Ісак Бернер, чим дуже схвилював родину Бернерів, раду директорів будівельної компанії та арабську родину аль-Каяті. Згодом Урі Бернер пояснював Мусі вже івритом: – Ти розумієш, Моше, що завдяки тобі я залишився живим. Бог дав мені нагоду віддячитися тобі вже два рази, я вважаю, що саме провидіння послало мені тебе... Правда, Урі Бернерові якось сказали, що його син Ісак зустрічається з якоюсь дівчиною і його вже не один раз бачили з нею в різних кав’ярнях. Коли ж Урі вирішив запитати про це самого Ісака, той відповів: – Знаєш, тату, я, як і ти, є консервативний і патріархальний єврей. Ну з ким би я міг ще зустрічатися, як не з дочкою твого друга Моше – Зулейхою? Ізраїль, якого ви не знаєте Це було вже не в Ізраїлі, а у Львові, коли до нашого міста приїхав мій приятель Аріє Лернер. І хоча він значно старший за мене, ми з ним «споріднені душі», бо так, як я цитую перську чи арабську поезію, Аріє

цитує римських класиків. Познайомилися ми з ним під час мого перебування в Землі Обітованій, коли ще жила його дружина, а син закінчував єрусалимський Політехнікон. З самого початку Аріє заявив, що може вільно спілкуватися німецькою, ідишем, польською, російською і навіть розуміє українську, але англійської і арабської не знає. Тоді вже йому було п’ятдесят. Через багато років Аріє Лернер прибув до Львова, щоб поїхати в Острог, знайти там одну жінку та передати їй двісті доларів від імені сестри своєї дружини.

– Навіщо? – поцікавився я.

– Знаєте, – відповів Аріє, – під час війни ця жінка переховувала на горищі своєї хати сестру моєї дружини і мою племінницю. І не просто переховувала, але й ризикувала життям своїм і своєї родини.

– Скажіть мені: їй то треба було? – питався мене Аріє Лернер, – та ж сусіди могли донести... А вона ще інколи виводила дівчаток розім’яти кості чи помитися в ванні. І нічого не хотіла від них. Ні вона, ні її чоловік словом не прохопилися, що в їхній хаті на горищі живуть двоє єврейських дітей. І це тоді, коли влітку дошкуляє спека, а взимку морози. Коли були особливо важкі зими, вони брали дівчаток в хату, а одного разу, коли до них зайшли шуцполіцаї, дівчатка елементарно заховалися під ліжко і сиділи там, не сміючи чихнути... Та справа не в цьому, я хочу, щоб ви поїхали зі мною в Острог і я дав тій жінці цей «упомінек» від моєї сестри. Зрозуміло, що я поїхав з Аріє в Острог, ми знайшли ту жінку, Аріє вручив їй гроші, і ми повернулися назад. На спогад про цю подорож мій приятель подарував мені пляшку горілки з картоплі.

– Розумієте, — пояснив мені Аріє, — у нас є свята, коли не можна вживати жодної страви з жита, навіть горілки. Тоді ми й вживаємо цю горілку, але я привіз вам її просто, як звичайну «водку»...

– Я вам дуже вдячний, Аріє, але я цього плину не вживаю, — відповів я, але «сувенір» взяв, бо я дружив тоді з єврейським письменником Олександром Лізеном, знав його ставлення до єврейських традицій і чітко запам’ятав, як називається те свято, коли треба пити горілку з картоплі. Запам’ятав, щоб подарувати Лізенові, коли настане те свято. А тим часом... Аріє цікавився моїми враженнями від Землі Обітованої.

– Скажіть мені, – питався він, – що вам сподобалося в Ізраїлі?

– Мені сподобалося багато чого, – не кривлячи душею, відповів я, – високі пенси, соціальна політика, страхова медицина і взагалі досягнення в цій сфері: та ж в Ізраїлі чи не найкращі медики...

– Араби мають кращих. Подивіться скільки арабів-лікарів практикують у Сполучених Штатах! – усміхнувся Аріє, – різниця лише в тому, що ми для лікування хворих маємо масу різноманітних фондів, а ті, маючи чудових лікарів, навіть пальцем не поворухнуть, якщо в хворого не буде грошей. Він собі може тихо і спокійно вмирати на вулиці, нікого то аніскілечки не цікавить. Всім байдуже!

– Я цього не знав, — щиро здивувався я.

– Ви багато ще чого не знаєте, – гірко усміхнувся мій друг, – ви бачили кнесет, бачили музей єврейської культури, музей ісламського мистецтва, бібліотеку університету на горі Скопус, Інститут фізики в Рахавоті, Мертве море, Стіну плачу, Дальню мечеть, Назарет, Вифлеєм, Акко... Словом, все, чого забажаєте... Якщо ви скажете, що ви віталися за руку з нашим міністром оборони чи культури, я охоче повірю... Ми вміємо, як кажуть росіяни, пускати «пыль в глаза». А я хочу розповісти про таке, чого ви ніде й ніколи не побачите і що є нашою великою трагедією...

– Чекайте, дорогий Аріє, – перебив я свого приятеля, – а що таке може бути в Ізраїлі, чого б я не знав?

– А ось вислухайте мою історію. Ви знаєте, що таке кібуц?

– Ну, це щось на зразок колгоспу, чи я щось не те кажу?

– Категорично не те! Це об’єднання в громаді в 200-300 чоловік, де всі доходи громади діляться порівну, незалежно від того, чи ви підмітаєте вулицю, чи гастролюєте з концертами по світу, чи виготовляєте суперточні комп’ютери, чи порпаєтеся на ріллі, одним словом, соціалізм у дії. Потрапити в таку громаду нелегко, бо треба пройти випробувальний термін, який триває рік, і щоб хтось з реальних членів кібуцу дав за вас рекомендацію. Діти виховуються разом – кожне в своїй віковій групі, і батькам лише дозволяється інколи прийти і поцілувати свою дитинку на ніч. Дисципліна залізна. Ми, євреї, трохи індивідуалісти, а тому далеко не всі в захопленні від кібуців. Більше того, всі кібуци прив’язані до землі, але це не означає, що всі працюють у сільському господарстві, бо кібуци мають свої заводи, хоч і невеликі, але на високих технологіях, і виготовляють холодильники, телевізори, кінокамери, ноут-буки – словом, хто що може, плюс гарантоване медичне обслуговування і так далі, і так далі... От ви гостили в кібуцах. Ви помітили, що там їдальні безплатні, магазини безплатні, але... якщо одинокий чоловік чи жінка хочуть одружитися з кимсь із сторонніх, то мусять питатися дозволу громади кібуцу, і ті вже самі вирішують –дозволити чи ні. Я ж якраз був з тих індивідуалістів, які не хочуть жити в громаді, жити як на пательні, коли всі все про тебе знають, хоча я знаю чимало артистів, музикантів і навіть письменників-кібуцників. У нормальних кібуцах у сільському господарстві зайнятий дуже малий відсоток колективу, бо наше сільське господарство також базується на високих технологіях: ми витискаємо із землі все, що вона може дати. Ми навіть пробували поділитися нашими досягненнями в сільському господарстві з арабами, але це в силу їхнього характеру неможливе. Я не був кібуцником, а тому заснував свою будівельну фірму, і ми будували скрізь, де тільки були замовники. Я мав чудове сучасне житло в Єрусалимі, в новому районі, заробив собі непогані гроші, мав при

домі автомобіль і гараж, одружив сина, видав заміж дочку і наївно надіявся, що коли наступить старість, я буду виховувати внуків, вчити їх Закону Божого, розповідати їм казки перед сном, навчати Талмуду. Але в житті дуже часто буває не так, як ми собі того бажаємо. Невдовзі моїй дочці набрид Ізраїль з його святинями, законами, війною та арабами, і вона з чоловіком майнула в Німеччину. Ви помітили, що Ізраїль – це спроба накласти європейський спосіб життя на близькосхідну дійсність. А це інколи вдається, а інколи ні. Ми з дружиною одержували непогані пенсії, і мені хотілося в старості виховувати внуків і пожити, як говорили у вас, в Радянському Союзі, на заслуженому відпочинку. Практично вийшло щось майже навпаки. Спершу син переконав мене переписати на нього автомобіль, пізніше помешкання, а потім свої заощадження, щоб не турбуватися вічними розрахунками за світло, за газ, за житло. Нарешті син запропонував – у дуже делікатній формі – перейти нам в будинок перестарілих, де ми завжди будемо доглянуті і нагодовані, з умовою, що він кожної суботи буде відвідувати нас. Я, може, й не зробив би цього, але дружина мене дуже попросила, і я, старий дурень, дав на це згоду. Ви маєте повну рацію, коли говорите про наші пенсії і про соціальний захист в Ізраїлі. Я не скаржуся на наші будинки перестарілих: жити там можна. Є телевізори, є басейни, є нагляд лікарів, є бібліотеки, немає перманентного стану війни, окремі одинокі люди тут навіть одружуються, але, вибачте мені за грубість, ці будинки інколи нагадують мені гуманні концтабори. Мій син, як він і обіцяв, приїжджав до нас з дружиною щосуботи з внуками, привозив нам якісь делікатеси, і ми були задоволені без меж. З часом внуки перестали нас відвідувати через зайнятість у школі. Пізніше, нас перестала відвідувати й невістка: зрозуміла річ, мама мусить бути з дітьми. З часом почав приїздити до нас тільки син і привозити нам різні солодощі так, якби ми тут нічого не мали. А з часом дійшло до того, що він на моєму автомобілі під’їздив до воріт, опускав шибку автомобіля і, знайшовши поглядом нас, зображав усмішку на обличчі, а сказавши ритуальне – «Неllо mama! Неllо рара!», – не виходячи з автомобіля, натискував на газ і щезав. Моя дружина не винесла такої наруги і померла... І ось тут у мене вперше з’явилася ідея, що потрібно тікати з цієї тюрми, з цього концтабору. А що я польський єврей, то почав через своїх друзів виробляти собі польський паспорт. Я був неначе мозковим центром військової операції, яка зводилася до одного – втечі старого Лернера з будинку перестарілих. Я не буду говорити, як мені все це вдалося, але я втік з будинку перестарілих в Єрусалимі, приїхав в Польщу, знайшов тут своїх друзів і родичів і почав свій бізнес – двотижневі екскурсії з Польщі до Ізраїлю – «Варшава – Єрусалим» – і ось тепер у мене з’явилося друге дихання: я ожив. Тепер моя туристична фірма процвітає, чітко налагоджений бізнес дозволив мені уникнути конкуренції, і я живу повнокровним життям, розробляю нові маршрути по державі Ізраїль і повністю задоволений життям. Ба, я навіть розбагатів і думаю про розширення свого бізнесу. Знаєте, ми, євреї, – я маю на увазі справжніх євреїв – є патріархальні і може дещо консервативні. Повірте мені, я сина так не виховував – все це вплив, я б сказав, вулиці, чи що... Молю лише Бога, щоб він колись дав розум моєму синові і не помстився за мене... Я з гіркотою вислухав сповідь цього чоловіка. Додам лише, що коли настало те свято, коли євреям, тобто іудеям, не можна ні пити, ні їсти нічого, пов’язаного з житом, в тому числі й житньої горілки, вони можуть пити горілку з картоплі. Саме в той час я подарував моєму другові Олександрові Лізенберґові, він писав під псевдонімом Лізен, оцю пляшку горілки, всю вкриту написами на івриті, яку письменник прийняв з великим задоволенням і тут же, при мені, прочитав і переклав всі написи. Що він зробив з цією горілкою потім – не знаю...

P.S. Всі історії, які я тут виклав, відбувалися насправді. Всі імена і прізвища, єврейські і арабські, крім Сергія Зайдлера і Олександра Лізенберґа, видумані мною і взяті навмання. Видумані і деякі сюжетні ходи, зокрема, про ізраїльських розвідників: ті вміють мовчати і мовчать, хоч політики інколи й проговорюються. Щодо іншого, то все – суща правда.

Владимир Жаботинский «ИДЕАЛЫ СТОЯТ ВЫШЕ ИЗВЕТОВ...» Огромное литературное наследие Владимира Жаботинского, рассеянное по множеству изданий, вскоре станет доступным читателю. Минское издательство МЕТ выпустило в свет первый из девяти томов практически полного собрания сочинений Жаботинского, написанных на русском языке. Читателям «Егупца» предлагаются его статьи рубежа XIX-XX столетий и опубликованные в «Одесском листке» под псевдонимом «Эгаль» и в «Одесских новостях» под псевдонимом «Altalena». Эти статьи любезно предоставлены «Егупцу» составителем и редактором собрания сочинений Жаботинского Феликсом Дектором. ПИСЬМА ИЗ РИМА г. СЕМИРАДСКИЙ На Via Gaeta первый попавшийся лавочник указал мне, где живет столь популярный в Риме «pittore Semiradzki». Пока я звонил у ворот, пока обо мне докладывали, я успел мельком оглянуть небольшой, но изящный трехэтажный палаццо, принадлежащий знаменитому художнику, во дворе раскинут хорошенький сад, все еще зеленый или, скорее, уже зеленый. Дом напоминает загородную виллу, тем более, что этот уголок действительно окраина города: сейчас же за стеной сада начинается пространство древнего преторианского лагеря. В студии пришлось подождать с минуту: судя по небольшому полотну, оставшемуся на рабочем мольберте, визит спугнул любезного художника среди работы и заставил его переодеться. Но я едва успел осмотреть артистически просто убранную мастерскую, как вошел г. Семирадский, рослый мужчина с моложавым лицом, с русыми волосами и русой бородой, без бакенбард, на американский манер. Я решился сразу высказать, что долго колебался перед этим посещением, так как автору «Светочей христианства» должны были уже наскучить корреспонденты и репортеры.

– О, пожалуйста, – ответил г. Семирадский, – напротив, я с удовольствием дам вам все нужные указания, тем более, что журналистов из России здесь почти не видишь. Действительно, насколько я мог узнать, из коллег, русских корреспондентов, в Риме находится только представитель «Нового Времени».

– А я, – продолжал художник, – хотя живу в Риме уже двадцать пять лет, все-таки сохранил о России самые лучшие воспоминания: ведь я в Харькове и гимназию окончил, и университет. Кроме маленькой картинки, которую г. Семирадский писал перед моим приходом, в студии находились еще три или четыре больших полотна, пока недоконченных, но уже достаточно разработанных. Сюжеты, как всегда, из классической римской жизни, которую художник так детально знает, так тонко понимает и так высоко ценит. На одном мольберте несколько стройных женских фигур, несколько девушек римского типа сгруппированы на фоне густой заросли. Одна оперлась на мраморный пьедестал какого-то памятника, другие две полулежат, полусидят в непринужденных и изящных позах. В общем – хорошенькая жанровая картинка из тех, какие вообще любят художники-антиквисты, с тем отличием, что такой реальной игры солнечных пятен на зелени, на белом мраморе, на обнаженных смуглых ручках красавиц никто, кроме Семирадского, не напишет. Краски итальянских лучей переданы так ярко и живо, что сразу вспоминается одна удивительная деталь знаменитой исторической картины того же художника, находящейся в краковском музее: в «Светочах христианства» с такой же неподражаемой яркостью и реальностью написаны блестящие золотые сосуды на левой стороне полотна.

– Эта картина – для выставки?

– Я сам еще не знаю, – ответил г. Семирадский. – Кажется, пошлю ее в Петербург, но легко может случиться, что уже поздно: знаете, чуть ли не полтора месяца картина должна путешествовать отсюда до нашей столицы. Вторая картина, разработанная пока меньше других, получит название «Будущие жертвы Колизея». Это – семья новообращенных христиан, притаившихся для тихой беседы или молитвы в каком-то укромном уголке, у маленького фонтана; из-за стены виден Колизей – конечно, не в том состоянии старческой дряхлости, до какого доведен этот величественный памятник теперь, – и колоссальная статуя Нерона. Третье полотно будет, несомненно, одной из серьезнейших картин г. Семирадского. Это – «Христос, благословляющий детей». В высшей степени интересно, что нового даст нам г. Семирадский в этой работе на сюжет, нашедший себе уже стольких истолкователей. Несомненно, что-нибудь свое, самобытное, оригинальное г. Семирадский вложит в эту картину, и это намерение, конечно, уже заранее определенно формулировалось в его сознании, потому что иначе он не начал бы этой работы. Но спрашивать, в чем именно будет состоять эта характерная черта, было бы неудобно, а определить самому, при недоконченности картины, – трудно, даже невозможно: лицо Спасителя тоже еще не выписано.

Момент дня выбран г. Семирадским опять-таки его любимый и вместе с тем очень трудный: вечерние сумерки, когда женщины сходятся к источнику за водой, сопровождаемые ребятишками… Слово «ребятишки» вместо обычного «дети» против воли просится на язык благодаря своему простому, жизненному оттенку: до того хорошо и правдиво написаны или только набросаны эти маленькие фигуры, с любопытством и доверчивой смелостью глядящие на Учителя. В углу правого плана, за спиною Христа, сгруппированы два или три отдыхающих апостола. Хороши дети и на четвертой картине. Знатная римлянка эпохи упадка отправилась на прогулку за город; на берегу Тибра, может быть, и даже скорее, на берегу какого-нибудь узенького морского залива, потому что вода на картине синяя, а святой Тибр, не в обиду ему будет сказано, желт, как хлебный квас, – где-то на берегу нашлось славное местечко; рабыни-египтянки расстилают коврик для госпожи, которая уже сбрасывает с себя верхнее платье; а пока, пользуясь моментом, ее маленькие сыновья прыгают и катаются по коврику и траве. При окончательной отделке полотна г. Семирадский оденет мальчиков, но теперь, ввиду сложности поз, они написаны, как аист их принес. Кто любит ребятишек, может до слез залюбоваться этой прелестной картинкой. Я указал г. Семирадскому на небо, написанное над этой семейной сценкой: – Живя на нашем юге, плохо верится в рассказы о красоте итальянского неба; думаешь, «в конце концов, одно и то же». Только здесь, в хорошие дни, и начинаешь понимать, какие чудные оттенки могут быть в этой синеве.

– Ну, знаете, – ответил художник, – я думаю, что в большей степени все это зависит от самовнушения. Право, само по себе это небо вовсе уж не так прелестно… Другое дело, если вы будете глядеть на него с той точки, где оно граничит с каким-нибудь ярко освященным зданием: там оно от контраста получает настоящую, полную синеву. Да и вообще все зависит от контраста. Хотя, правда, есть элементы, не нуждающиеся в помощи контраста: такова морская вода. Она… Да, впрочем, вы, верно, как одессит, хорошо знаете красоту моря, особенно наше море с его чудным синим цветом. Я в Одессе не бывал, но сужу по картинам Айвазовского, из его лучшего периода, конечно. Я ответил, что Айвазовский писал свое море в Крыму; на нашем же берегу лучшие моменты не полдневная синева, не особенно ярко выраженная, а изменчивые, переливающиеся и колосящиеся полуоттенки заката и молочно-голубая, бледная, с золотыми и оранжевыми искрами, окраска на утренней заре. Г. Семирадский расспрашивал об Одессе и кивнул головой, узнав, как там редки художественные выставки.

– Слишком уж это, по слухам, коммерческий город; умственная жизнь – того… Мне пришлось поддакивать; что ж поделаете, горькая правда – дважды правда. Но удивительно, до чего слава нашей молодой столицы в этом смысле разошлась по Европе. О г. Семирадском нечего и говорить, но сами итальянцы и даже итальянки, которые все еще с подозрительным любопытством спрашивают, какого цвета Черное море, и те знают, что Odessa s’abbandona troppo al commercio di grano – чересчур уж увлекается хлебной торговлей. От Одессы беседа перешла к другим городам. Г. Семирадский в восторге от Вены: – Она построена в новом стиле – но сколько изящества! А обойти ее музеи – это значит учиться и наслаждаться: здесь немецкая усидчивость сплетена воедино с тонким вкусом и талантом истинных художников. Как новый город Вена по красоте вряд ли имеет себе подобные.

– Как? А Париж?

– В Париже другое: в Париже – жизнь. А внешность Парижа, его архитектура – Господи, что за безвкусица! Это особенно заметно, если вы подойдете к нему на рассвете, притом после, например, долгого пребывания в Риме. Еще рано, магазины не отперты, народу на улицах мало, и вы увидите всю эту архитектурную нищету неприкрытой. Конечно, я говорю о новых зданиях. Что касается старины, то, например, о соборе Notre-Dame я не могу и говорить: я просто влюблен в него. Он, как известно, не окончен: он должен был заключаться двумя шпилями, а вместо этого обе башни остались точно обрубленными, – но какая прелесть! Эти башни, галерейка, особенно чудная розетка над порталом – слов не найдешь для передачи всего этого.

– А миланский собор вам нравится?

– Как бы вам сказать… Он слишком пестр: чересчур много этих башенок – это не соответствует простоте готического стиля. По поводу замечания, что миланский собор – готическое «barrуco» (итальянское видоизменение парижского rococу; barroco – любимый и характерный стиль XVI века), г. Семирадский выказал свой взгляд на этот последний стиль, памятники которого в бесчисленном множестве разбросаны по Риму: Barroco не нравится ортодоксам, но ведь он все-таки порою чудно хорош, и в конце концов надо быть таким гением, как этот Бернини, чтобы создать фонтан Trevi. В Риме г. Семирадский живет потому, что здесь под рукой все материалы для его излюбленных классических сюжетов; кроме того, здесь, особенно в женщинах из деревень, удивительно сохранился древний тип. Разговор зашел о «Quo vadis» Генрика Сенкевича. Я удивился по поводу того, что именно здесь, в Риме, никто – кого ни спросишь – не слыхал об этом романе.

– Что делать, славянские языки так мало распространены, что только Толстого и переводят. Зато в Англии и С. Америке эта вещь имела колоссальный успех; в России тоже. Я, конечно, очень люблю этот роман, но, признаться, больше я ценю у Сенкевича знаменитую трилогию. Как никак – древний Рим, это – предмет не

столько оригинальный, как старая Польша, и он не может быть настолько близок сердцу Сенкевича, при всей его эрудиции. А «Огнем и мечом», «Потоп», «Пан Володиевский» – это сама Польша. По-моему, этих вещей нельзя читать в переводе: в них в каждом обороте, в каждом восклицании – чисто польская couleur localе. Я заметил, что, действительно, лучшим даже переводчикам трилогии на русский язык пришлось сохранить многие польские слова и выражения.

– Конечно! Читать «Потоп» в переводе – все равно, что читать в переводе «Пана Тадеуша». Разговор перешел на Мицкевича, которого г. Семирадский артистически понимает и ценит. Однако произведением истинно гениальным он считает только «Пана Тадеуша», из которого мы с наслаждением вспомнили меланхолическое начало, картины Беловежской пущи, – картину огорода, исполненную со свежей простотою Гомера, и концерт Янкеля.

– «Дзяды» мне не нравятся, – заметил художник, – я их, прямо говоря, не понимаю, как не понимает, конечно, ни один из их почитателей и толкователей. Я убежден, что Мицкевич иногда писал в порывах такого странного вдохновения, что потом сам не сумел бы расшифровать того, что ему продиктовал его мистицизм, так как задатки мистицизма существовали в нем еще до товианистического увлечения, значит, в эпоху написания «Дзядов». Вы, может быть, помните известное необъяснимое пророчество из этой поэмы, предсказывающее появление некоего вождя – «А имя его – сорок и четыре». Сколько пытались разобраться в этой загадке, что это за 44, а ничего не добились. Я же как-то виделся с сыном Мицкевича, Владиславом, и спросил: «Скажите, пожалуйста, ваш отец никогда не говорил с вами о том, что он хотел сказать в этом месте?» Тот мне ответил, что спрашивал отца, и Мицкевич искренне заявил: «Я, право, сам не знаю!» Это очень интересное сведение. Я припомнил, что в прошлом году русские газеты одно время интересовались этим господином «Сорок четыре» и, наконец, пришли к оригинальному заключению, что под этим псевдонимом Мицкевич подразумевал самого себя.

– А что касается «Валленрода»… Лучше бы он не писал этой вещи. Я не могу примириться с ее идеей. И то сказать: ею злоупотребили для своих инсинуаций недоброжелатели известного сорта. Перед уходом я обратил внимание на снимок с какой-то большой картины, занявший почти полстены. Это оказалось эскизом одного из двух исторических полотен г. Семирадского, помещенных в Московском историческом музее; сюжет работы был взят из рассказа арабского летописца X в. Ибн Фоулана «О похоронах Росса в Булгарах». На прощание г. Семирадский сказал с маленьким вздохом: – Я бы хотел побывать еще раз в Харькове, но это невозможно: я очень занят весь год и с утра до вечера, а два свободных месяца летом необходимо проводить с семьею здесь где-нибудь в горах. А в Харьков меня так и влечет. Там еще есть мой старый учитель рисования, г. Б-чий, преподаватель гимназии. Я ему бесконечно обязан; он имел большое влияние на мою художественную карьеру и дал мне первые и главные начала художественного воспитания. Мне так бы хотелось повидаться с ним! В прошлом году там праздновали пятидесятилетний юбилей его педагогической деятельности; я воспользовался этим и послал ему снимки со всех своих картин. Пятьдесят лет учителем гимназии! Становится страшно при мысли об этой каторжной перспективе, но, вероятно, старому педагогу отрадно думать, что он воспитал для европейского искусства такого ученика, как Семирадский – и, притом, такого благодарного ученика. Эгаль «Одесский листок», 17.03.1899 РИМСКОЕ ГЕТТО (От корреспондента «Одесского листка») Мне здесь удалось раздобыть февральскую книжку «Русского богатства». Это не очень легко. О русской литературе теперь много говорят в Европе и, значит, в Италии тоже, но много ли читают – это другой вопрос. Здесь популярны – будем надеяться, что не только понаслышке – наши классики: Толстой, Тургенев, Достоевский, немножко известны Пушкин, Лермонтов, Писемский: раз, два – и обчелся. О Короленко, Чехове и др., столь популярных в Германии, нечего, конечно, и говорить, а у нас, однако, известен и д’Аннунцио, и плаксивый де Амичис, и даже – horribile dictu – г. Фогаццаро. Что ж делать, таковы уж эзотерические свойства русского языка. Поэтому из наших журналов в римской Biblioteca Nazionale есть только «Вестник Европы». Мне, соскучившемуся по «Русскому Богатству», пришлось обратиться к любезности редакции «Tribuna», где эта «Rivista russa» получается и пребывает в состоянии вечной неразрезанности. В февральской книжке журнала есть рассказ Зангвилля «Мечтатель». Рассказ трогателен и, главное, невелик, поэтому пройдем молчанием его погрешности и, так как действие происходит в римском гетто, поговорим об этом любопытном уголке Вечного Города. Если свернуть с Corso Виктора Эммануила и отправиться в довольно сложное путешествие по переулкам,

которые становятся все уже и грязнее, то после получасовых блужданий можно, при удаче, добраться до огромной площади, невымощенной, что очень редко в Риме. Это и есть центр старинной обители римских евреев. Здесь город сохранил в полной неприкосновенности свой средневековый вид. Высокие желтые и серые дома лепятся друг к другу, почти друг над другом; окна так малы, что голые гладкие стены, употребляя технический термин, кажутся слепыми. Кое-где, как черные щели, выделяются между домами прорезы узеньких улиц, сбегающихся к общему центру – площади. В одном углу последней бьет небольшой фонтан, вокруг которого расположился крошечный базар. Десятка два торговок сидят на немощеной земле, заслонясь от солнца колоссальными серыми зонтиками, и продают «разные разности», какие на базарах полагаются. Необходимо заметить, что в этом углу площади пахнет довольно скверно: дело в том, что бассейн у фонтана утилизирован для помойной ямы (по-одесски «смытник»), и там гниют на свободе всякие отбросы базара: листья капусты, внутренности птиц, выброшенные за выслугой лет овощи и прочее. Тем не менее, базар – одно из самых оживленных мест этой пустынной площади. Здесь всегда много женщин, окруженных здоровыми ребятишками и болтающих с торговками, которые, несомненно, знают все городские новости, как вообще дамы этой профессии. Живая, крикливая беседа идет на правильном dialetto romanesco, которым говорит весь римский popolino (простонародье); кроме легкого гортанного оттенка, в акценте обитателей гетто нет никаких особенностей. Даже крикливая, слегка певучая тонировка речи свойственна вообще итальянцам, особенно женщинам. Детей ужасно много. Тут они дерутся, там бегают взапуски, в третьем месте еще как-то возятся, и все это с писком, криком и хохотом. На противоположном конце площади группа их играет во что-то вроде мяча. Надо подойти поближе: действительно, мяч. Маленькие игроки искусно проделывают те же, что и у нас, «лапки», «свечки», «стрекозы», начинают и кончают «коны» (партии). Как эти все тонкости называются здесь, я не успеваю спросить, так как меня заинтересовывает здание, о стену которого мальчики непочтительно кидают свой мяч. Что-то в простой архитектуре невысокого дома внушает, что это и есть знаменитая пятеричная синагога римского ghetto. В рассказе Зангвилля упоминается об этом: папы запретили евреям иметь больше одной синагоги, так что пришлось при помощи какой-то сложной комбинации соединить уже отстроенные пять молелен одной крышей – и готово. Папы остались довольны. У маленькой двери стоит красивый бритый старик в каком-то форменном берете. Узнав во мне иностранца, он подходит и предлагает мне осмотреть «la scuola» («школу»). Он – сторож синагоги. Молельни не велики: при усердии в каждой поместится человек пятьсот, может быть, немного больше. Они внутри очень изящны и носят отпечаток мавританского стиля: несомненно, построены выходцами из Испании. Одна из «школ» называется Храмом Кастильским, другая, кажется, Арагонским; еще одна названа просто «Храмом» (Tempio). Во время осмотра сторож и присоединившийся к нам служка («шамаш») успевают сообщить мне, что обитатели гетто почти все – нищие; живется плохо, но в сравнении с тем, что было, – слава Богу и 20-му сентября 1870 года! Действительно, под властью пап в гетто жилось не завидно. Все, что рассказывает по этому поводу Зангвилль, правда. Евреи должны были обязательно украшать свои головы шапками (для женщин – повязки) желтого цвета. В девять часов вечера, или около того, все выходы гетто запирались цепями и железными воротами, и с этого момента до утра весь народ должен был безмятежно почивать в своем квартале. Если же еврея находили позже урочного часа за пределами гетто, нашедший собственноручно «поступал с ним по законам» и затем доставлял его в полицию, где сбиры тоже «поступали» с ним и затем запирали в кутузку, которая, верно, была мало гигиенична; а утром, «поступивши» в третий раз, виновного прогоняли домой, обязав его, конечно, к уплате штрафа. Понятно, что евреи должны благословить смену правительства. Современный режим дает им полную равноправность. Антисемитов в Италии нет, а клерикалы занимаются этой специальностью только между прочим, так что ассимиляция происходит довольно быстро. Исчезновение антисемитизма, который в форме религиозной юдофобии свирепствовал в Италии лет 70 тому назад, объясняется, понятно, упадком фанатизма; на экономическую же почву, как это случалось в других странах, ненависть к евреям не могла перейти: их слишком мало в Италии и их конкуренция не заметна. Результатом страшной скученности евреев в папское время было то, что гетто служило рассадником заразы во время эпидемий; папская санитария обыкновенно локализировала заразу простым способом, описанным у Зангвилля: гетто запирали и не выпускали оттуда никого, пока эпидемия не пройдет. В последней трети нашего века для оздоровления местности центр ghetto, где сосредоточивались самые тесные и спутанные переулки, пришлось срыть буквально до основания: та именно немощеная площадь, с которой мы только что осматривали еврейский квартал, была недавно застроена сотнями домов. …При выходе из «школы» старый сторож указывает мне на большое мрачное здание возле самых синагог и называет его Palazzo Cenci.

– Как? То самое, где жила Беатриче Ченчи?

– Именно. Я не знал, что палаццо Ченчи находится в гетто.

Золя в «Риме» верно заметил, что при первом взгляде на здешние «палаццо» иностранец не только разочаровывается, но совершенно становится в тупик. Это напоминает казармы, до того вся внешность «палаццо» суха и проста. Надо прожить здесь довольно долго, чтобы понять благородное изящество этой простоты; но для современного человека это слишком несложно и даже наивно. В вопросах пластического искусства упорно царит какое-то лицемерие, мешающее сознаться, что для людей XIX века античный стиль в живописи и архитектуре так же чужд, как идиллия Теонрита: мы понимаем, вернее, признаем, его красоту, но непосредственно, безыскусственно нравиться нам может только стиль moderne, стиль Эйфелевой башни Теперь палаццо Ченчи, само собой, отдается в наем. На некоторых окнах белеют картоны с обычной в Риме латинской фразой: «Est locanda» – отдается комната. Я огибаю палаццо и попадаю на какую-то шумную, широкую улицу; в двух шагах – «белокурый» Тибр (il biondo Tйvere) и мост, с которого гетто кажется еще более похожим на древний средневековый городок рядом с людной улицей нового Рима. Уходя с моста, я вспомнил, что и здесь гетто дает, выражаясь по-одесски, «старовещников». Теперь уже их не видать; но, судя по некоторым стихотворениям Джан Джоавино Белли (талантливый поэт, написавший в сороковых годах этого столетия до 2000 сонетов на диалекте romanesco, в которых отразился весь римский popolino того периода) – судя по Белли, еврей-старьевщик с его характерным кличем «Айo!» является одной из типичных фигур папского Рима. Эгаль «Одесский листок», 3.04.1899 РИМ (От нашего корреспондента) 27 мая (8 июня) Русская колония в Риме В эти месяцы обыкновенно русская речь начинает слышаться в Риме чаще, нежели зимой и весной. Когда ни придешь к Араньо – «Нового Времени» на полке нет – занято. В подъезде почтового дворца на площади Сан-Сильвестро, перед газетным прилавком, нередко появляются мешковатые господа или дамы, одетые не по-римски, и слышится вопрос: авете джиорнали руси? На что старый продавец сокрушенно отвечает: «Eh no»… Этот вопрос ему предлагают почти ежедневно, и он все-таки не решается выписать хотя бы только «la Nowтje Wremia». Для него этот шаг, вероятно, представляется чем-то вроде путешествия в гиперборейские страны: с самим именем России здесь связано понятие о чем-то очень далеком, недостижимом и непостижимом. А русские, живущие здесь, ничего не делают для того, чтобы изменить, по мере возможности, такой порядок вещей. Проживают они здесь совершенно отдельно и независимо друг от друга и почти между собою не знакомы; нет у них здесь поэтому никакого учреждения, вокруг которого могла бы группироваться русская колония в Риме – например, читальни. Когда-то, лет пятьдесят тому назад, было хоть caffй Greco на Condotti, где по традиции собирались все приезжавшие сюда русские: здесь можно было видеть Гоголя, Иванова, Боткина, Тургенева, Толстых, Брюллова. Кофейня процветает и до сих пор, но русского в ней ничего нет – только в глубине одной из ее низеньких, с закопченным потолком, галерей красуется написанный масляными красками на стене, в форме медальона, портрет Гоголя. Русской речи здесь уже не слышно; место русских заняли поляки, а на полочке всегда желтеет последняя тетрадка петербургской газеты «Kraj». Вообще о русских здесь не слышно: едва знают по имени художника Степанова, а ведь кроме него здесь больше двадцати пяти лет живут и братья Сведомские, и Бакалович, и Риццони… Здесь же годами проживает проф. Модестов, но не слышно и о нем; и хуже всего то, что не только для туземцев, но и для соотечественников не слышно. Словом, есть проживающие русские, но нет русской колонии, даром, что на via Zistina, на доме, где Гоголь писал «Мертвые души», есть мраморная доска от этой самой несуществующей «русской колонии». Следовало бы поспешить с устройством здесь академии для молодых русских художников, по примеру всех цивилизованных и крупных государств Европы. Говорят, что министерством финансов уже отпущены для этой цели достаточные средства; но ведь пока приищут место, да сторгуют палаццо, да пока, да пока… А теперь как раз момент, когда железо горячо и надо ковать его: здесь о России больше заговорили и благодаря слухам о новом тройственном союзе, и благодаря другим обстоятельствам, особенно благодаря М. Горькому, которого усердно переводят. Тут бы и постараться, тут бы и объединиться интеллигентным россиянам, проживающим в Риме, чтобы сообща устроить открытые чтения о новой (не худо бы и о старой) русской литературе, руководить переводчиками в выборе произведений, добиваться своим коллективным весом постановки на здешних сценах Островского, Чехова… Отчего бы, например, не воспользоваться для этой цели русским домом на via delle Botteghe Oscure, где церковь св. Станислава? Я давно собирался писать вам об этом доме, который, как нельзя более, подходил бы к устройству там русской читальни. Этот дом и костел когда-то принадлежали Польше, а после раздела (по другим, после первого мятежа) были конфискованы русским правительством. В самое последнее время здесь, по инициативе русского агента по духовным делам, устроен странноприимный дом для русско-подданных паломников, которых здесь немало

бывает проездом при посещении мощей Николая Угодника в Вар город (Бари). Подворье рассчитано на 40 человек обоего пола и устроено с такими удобствами, о каких в Риме, право, и не помышляют хорошо живущие люди среднего слоя. Баня, холодные души, дезинфекционная комната – и все это, в течение восьми дней, совершенно бесплатно. Когда нет наплыва, восьмидневный срок, конечно, не так строго соблюдается. Паломники очень довольны и помещением, и уходом; особенно довольны католики, потому что костел в том же доме. Заведует костелом настоятель отец Юлиан Аттромов, коренной русский, перешедший в католическую веру; заведует, конечно, по назначению русского правительства, что доказывает, что для отца Юлиана сделано исключение из строгости русских синодальных правил ввиду особенных заслуг и достоинств, отличающих этого пастыря. Действительно, отец Юлиан – замечательнейшая личность. В ранней молодости чтение жития св. Терезы (несколько странный источник) внушило ему мысль о воссоединении церквей, и мысль эта с той поры стала его заветной мечтой, за которую он до сего дня борется, вызывая нарекания и преследования, особенно со стороны иезуитов, ввиду его чересчур чистых и высоких взглядов на религиозные вопросы. Но борьба не утомила отца Юлиана: ему семьдесят семь лет, а в его кудрявых русых волосах нет ни одной седой нити, он бодр, весел и полон энергии и энтузиазма; его речь жива и полна оригинальных, глубоких мыслей и вместе с тем – редкое сочетание – острой наблюдательности. Это – один из наиболее замечательных русских людей в наши дни, а вот и о нем здесь ничего в большой публике не знают, и приезжают русские, и уезжают, не заглянув в старинную прохладную ризницу гостеприимного отца Юлиана… В этом самом доме тот же русский агент по духовным делам проектирует теперь – если будет на то согласие свыше – дешевые квартиры для бедных русских художников. До постройки академии такое учреждение было бы очень уместно, да и при существовании академии не стало бы лишним, потому что академии предназначаются только для казенных стипендиатов. Надо надеяться, что и эта добрая инициатива увенчается полным успехом. Спрашивается теперь, нельзя ли было бы уделить два-три зала в этом обширном палаццо и какую-нибудь приличную сумму – на основание русской читальни, вокруг которой могла бы группироваться русская колония? Ввиду того, что правительство совершенно не интересуется устройством русских читален за границей, они обыкновенно создаются молодежью, которая невольно придает им не вполне серьезный характер. Но это и хорошо за неимением лучшего; в Риме же, к сожалению, нет русской учащейся молодежи, так что нет и намека на читальню. Официальный характер предприятия дал бы возможность приезжим и проживающим здесь русским находить в такой читальне не только свои газеты и журналы, но и те серьезные и часто дорогие издания, которые могут со специальных точек зрения интересовать русских, посещающих Рим. Мало ли приезжает сюда, незримо и неведомо, народу для научных исторических исследований о русско-римских отношениях или других интересных вопросах; официальная читальня много бы помогла им. Эта же читальня могла бы выделить комитет для организации лекций русского языка, русской литературы, русского искусства, и успех этих лекций был бы заранее и безусловно обеспечен. Столичной печати следовало бы обратить внимание на это дело и осветить то обстоятельство, что относительная новизна учреждения нисколько не умаляет его безусловной пользы со всех точек зрения, особенно в момент, когда духовное сближение между Россией и Италией так легко достижимо на почве признаков политического сближения.

Altalena «Одесские новости», 2.05.1901 О СИОНИЗМЕ Статья г. Бикермана в «Русском Богатстве” произвела большое впечатление.

– О! – слышатся мнения, – это опыт настоящей научной оценки сионизма.

– О! – говорят другие, – в этой статье научно доказано, что сионизм – утопия. «Научно». Интересное это модное словечко – «научность». Говоря о том, что книга в чрезмерном количестве портит человека, я забыл упомянуть об одной важной стороне этого вреда. О том, как книга удешевляет науку. Прошу верно понять эти слова. В них речь не о том, что книга распространяет выводы и открытия науки, делая науку доступной и небогатому человеку. Эта роль книги прекрасна и полезна. Дай Бог книге – в этой роли – широкого распространения во всех слоях человечества. То, что науку, благодаря книге, можно теперь иметь за дешевую цену, – очень отрадно. Но беда в том, что читательствующие мало-помалу из объективной дешевизны науки сделали дешевизну субъективную. Из того, что книга стоит дешево, и ее всякий может купить, у кого есть полтинник, – они вывели, что наука тоже вещь дешевая, и достаточно иметь полтинник, чтобы сделаться над ней, наукой, хозяином. И, действительно, все читательствующие за свой полтинник сделались научными людьми.

– Мы мыслим научно! – говорят они, но это еще не грех, ибо относительно себя самого каждый вправе ошибаться, сколько ему угодно.

A грех то, что они и за другими следят. И поэтому, не принадлежа к их сословию, с ними нельзя спорить.

– Вы ненаучно рассуждаете! – заявляют они, – докажите ваше положение научно, если можете. «Если можете...» Хорошо сказано. Ведь под этими двумя словами подразумевается, что уж они-то сами могут и умеют научно доказать все, что говорят. Я же позволю себе думать, что не могут, не умеют. Потому что наука есть вещь высокая, сложная, трудная, которой владеть и оперировать может только настоящий ученый, совершенно подобно тому, как только поэт может писать настоящие стихи. Стихи не поэта – это альбомная литература, это не стихи, а стишки. И точно также эта научность за полтинник, научность собственноручной домашней выделки, научность, аранжированная для балалайки и потому доступная первому встречному, – все это альбомная и туалетная научность, годная для кокетничанья перед барышнями, а не для веского добросовестного спора. Мы, простые смертные, способны понимать и воспринимать выводы науки, убеждаться в том, что данное явление объяснено ею верно, и передавать это убеждение соседям. Но самим ворочать пудами научного мышления – нам не дано. Чтобы научно мыслить, надо быть ученым, т. е. производителем на полях науки, а не простым потребителем ее продуктов. Жалкая и смешная претензия грамотеев, вообразивших себя учителями. Она ничего бы не стоила, кроме насмешки, – но она ведь не только смешна, она и вредна. Это судьба всех сорных трав – душить полезные ростки. Обыкновенному человеку не дано гарцевать на Пегасе научного мышления, но собственная голова на плечах ему дана, глаза и наблюдательность ему даны, и он мог бы самостоятельно черпать смысл жизни, которая перед ним, и отзываться на нее своими объяснениями, догадками, создавать свои мечты и идеалы. И не во всех случаях, но часто – эти догадки живого человека могут быть ценны и правдивы. Но это возбраняется. Сейчас же начинается затюкивание: – Он мыслит не научно!

– Пусть докажет научно!

– Это утопия! Кто уважает науку, тот должен всеми силами протестовать против этой моды, низводящей возвышенную, только избранным доступную богиню – на степень детской проститутки, обладание которой по карману первому встречному. И кто дорожит свободным и полным развитием всех сил человеческого духа, должен протестовать против этой мякины, глушащей вольные побеги духа. Полно уже, в самом деле, бояться этого крика: – Утопия! Глупое слово из словаря трусов. Многое, что сотню лет тому назад казалось утопией, окрепло теперь и шествует, и наступает, и завоевывает. История не знает утопий. История делается не волею человека, а силою вещей. И когда масса людей в унисон охватывается вся одним идеалом, это значит, что не «фельетонисты» ей нашептали его. Ей нашептала сила вещей. Те идеалы, которые нашептаны силою вещей, – они не утопия. Они – действительная потребность. Они – будущая действительность. *** Посмотрим, однако, ближе на эту «научность». В конце концов, довод против сионизма у нее один: – Всемирная история, – пишет г. Бикерман, – не знает случая, когда бы какая-либо группа людей – род, племя, народ, орда – вздумала бы в одно прекрасное утро создать государство, а, вздумав, создала бы его. И в древние, и в новые времена государства являлись результатом деятельности человеческих масс, но никогда не служили только этой деятельности. То есть: – Чего до сих пор не бывало, того и впредь быть не может. То есть: – Все законы исторического движения нам уже известны, и ничему такому, чего бы мы еще не видели и не предвидели, произойти не полагается. Я не думаю, что это было научно.

Потому что, напротив, все школы, разрабатывающие философию истории, отрыто признают молодость и неполноту этой науки. Твердо настаивая на незыблемости своих основных положений, каждая из них, однако, подчеркивает, что многочисленные влияния и причины, обусловливающие ход истории, могут составлять самые неожиданные комбинации и, значит, приводить к самым непредвиденным результатам. Ни один серьезный теоретик истории не позволил бы себе категорически заявить, что того, чего до сих пор не бывало, и впредь не будет. Только самодовольное полузнание, не обязанное дорожить ни достоинством, ни престижем науки, способно изрекать от ее имени такие пророчества... И – после всего этого – я не вижу в идеале сионизма ничего особенно нового, небывалого, беспримерного. Примеры массовой эмиграции повторялись и в древнейшие, и в ближайшие времена. Сионизм и предлагает массовую эмиграцию. Не в дни оны такие эмигранты – от времен великого переселения народов и до первых поселенцев Нового Света в XVIII веке – шли в чужую страну вооруженными и, если исконные хозяева им мешали, расправлялись с ними силой. Они гарантировали неприкосновенность самоуправления – своим кулаком. Но теперь другое время и другие условия. Теперь нельзя двинуться в Турцию, рассчитывая гарантировать свои права мечом. Особенно евреям, которые мечом не владеют. А без гарантии в такую страну, как Турция, переселиться неразумно. Следовательно, гарантии нужны в форме договора, который обеспечил бы эмигрантам самоуправление. Сионизм слагается из двух элементов. Первый – массовая эмиграция – не новость. И второй – гарантия самоуправления – тоже не новость. Только другая эпоха, и форма другая. Переселение прежде происходило пешком и верхом, а теперь на паровой машине. И точно также гарантия прежде имела форму кулачного права, а теперь должна иметь форму юридического договора. Это – вполне в духе нашего времени, в которое дуэль и – может быть – война, старые кулачные формы гарантии личности и гарантии агрегата, мало-помалу вытесняются договорным учреждением третейского суда. Вот и все. Впрочем, еще не все. Г. Бикерман упрекает сионистов еще в том, что они пытаются увлечь свой народ по пути наибольшего сопротивления. А это бесплодно, ибо непреодолимый закон природы велит всякой энергии направляться по пути наименьшего сопротивления. Это, конечно, правильно. По пути наибольшего сопротивления никакая энергия не пойдет. Но не г. Бикерману дано знать, который из двух путей есть путь наибольшего сопротивления. Почему первые христиане в Риме, или те жнее евреи на Пиренейском полуострове, или гугеноты во Франции – предпочли гонения и эмиграцию вместо того, чтобы тихо и спокойно ассимилироваться, т. е. принять веру сильнейшего? Это, конечно, не значит, что все они шли по пути наибольшего сопротивления, ибо идти по пути наибольшего сопротивления логически немыслимо. Это просто значит, что им, по многим разным причинам, было легче и выгодней переносить гонения, умирать на кострах, разоряться и эмигрировать, чем уступить. Никогда нельзя точно знать, какой путь в данную минуту представляет наибольшее или наименьшее сопротивление. Для этого надо было бы распутать гордиев узел тысячи влияний, могущих увеличить сопротивление, – влияний, коренящихся и непосредственно в самой основной подпочве – экономике, и в ее психологических надслоях (?), – распутать, рассортировать, взвесить, оценить. Если это и возможно, то это – задача для ученых, а не для г. Бикермана. Статья его произвела на многих впечатление чего-то весьма «научного». Если читатель хоть немного знает меня, ему известно, что я совсем не отличаюсь нетерпимостью к чужому мнению, потому что больше всего дорожу, напротив, широкой дифференциацией убеждений и направлений, и возражающего всегда предпочитаю единомышленнику. Пусть же читатель поверит, что не из вражды к выводам г. Бикермана, а по искреннему и беспристрастному впечатлению я позволяю себе настаивать: – Эта статья – яркий образец того, как мало способен начитанный профан к самостоятельному оперированию научным мышлением, которое есть преимущество избранных, потому что научность ее – это научность фельдшера, взявшегося за операцию, или аптекарского ученика в роли Лавуазье. *** Другое дело – чисто практические возражения против сионизма. Они делаются без претенциозного тона, они вытекают из трезвых соображений здравомыслящих людей, и на такие вопросы и отвечать приятно.

Эти возражения часто очень вески.

– Уступит ли Турция?

– Позволят ли державы?

– Прокормит ли Палестина?

– Способны ли евреи к земледелию? Все это – вопросы важные и сложные, и категорически о них ничего нельзя сказать уже потому, что о будущем никогда ничего уверенно утверждать нельзя. Но, во всяком случае, практических доводов за, и веских доводов нисколько не меньше, чем против. Казна Турции истощена до невероятной степени. Останется ли в Оттоманской империи все по-старому, или победят младотурки, – но придет момент, когда Турции во что бы то ни стало понадобятся деньги. Каких процентов запросят банкиры с такой ненадежной плательщицы, как высокая Порта, – можно себе представить. При таком положении дела Турция не может игнорировать того, что в Лондоне функционирует банк, созданный именно и специально для обеспечения ей, Турции, дешевого кредита. Когда нужен заем, его стараются заключить на самых льготных условиях. Эти льготные условия и должен будет предложить колонизационный банк. Из самого же факта заселения Палестины евреями Турция тоже извлечет только выгоду. Потому что – сделают ли евреи Палестину «страной мёда и млека», нет ли, – но, во всяком случае, они сделают ее более оживленной, более культурной и, значит, более доходной областью, чем теперь. Контрибуция, которую будут уплачивать евреи, без сомнения превысит теперешние доходы турецкой казны, извлекаемые ими из Палестины путем прямых и косвенных налогов. Для держав нет никакой причины «не допускать». Та часть евреев, которой они могут дорожить, – та, которая оживляет торговлю, – та, вероятно, не поедет в Палестину, потому что ей сносно и в Европе. А поедет та галицийская, привислинская, литовская, румынская и другая голь перекатная, которая ничего, кроме обузы для государства и населения, из себя не представляет. И поедут еще те из интеллигентов и полуинтеллигентов, которые не успели пристроиться на родине, – интеллигентный пролетариат, о котором тоже ни одна держава не заплачет. Что касается до христианских святынь, то я думаю, что они не пострадали бы, если бы окружающее их дикое иноверное население уступило преобладание тоже иноверному, но гораздо более культурному элементу; и, кроме того, державы и тогда – как и теперь – могли бы сами охранять неприкосновенность памятников Святой Земли. Способны ли евреи к земледелию, способна ли почва Палестины вырастить злаки в достаточном количестве – на эти вопросы ответить можно было бы только с цифрами в руках. Я могу только напомнить, что в Финляндии есть совершенно голые утесы, куда люди нанесли чернозему, и живут плодами этого чернозема. Приспособиться же, не сразу, конечно, а через два-три поколения, можно ко всему, не только к земледелию. Особенно евреям, которые давно доказали свое умение приспособляться ко всяким, даже самым невероятным условиям существования. *** Над игрой в бабки термином «научность» можно посмеяться, с практическими доводами следует обдуманно и серьезно считаться и спорит, но против третьей категории возражений, вызываемых сионизмом можно только возмущенно и непримиримо протестовать. [неразборчивая строка] сионизма. Есть люди, девиз которых: – Только и свету, что в моем окошке. Несогласно мыслящего они готовы растоптать и предать проклятию. Бесполезно было бы внушать им: – Своя своих не познаша… Мы с вами идем разными дорогами, но к одной цели. Они не признают двух дорог. Они отвечают: – Ты не с нами? Значит, ты против нас. Они весь мир хотели бы остричь под одну и ту же гребенку и на всех надеть один и тот же ярлык, – из всех людей на свете сделать таких же узких прямолинейных, правоверных рядовых, как они сами, не способных и не имеющих прав рассуждать собственной головою. В сионизме нет ни одного регрессивного элемента. Разве национализм регрессивен? Любить свою народность больше всех других народностей – это так же естественно, как любить свою мать больше всех других матерей. Как человек вправе охранять и развивать свои индивидуальные особенности, так точно и нация вправе дорожить своими национальными особенностями. И когда у какой-нибудь притесненной народности хотят оттягать ее национальную индивидуальность, как теперь в Познани, – мы все возмущаемся и все сочувствуем пробуждению в ней духа национализма.

Все мы сочувствуем национализму обороняющемуся. Такой национализм в высшей степени прогрессивен. Реакционен только национализм нападающего, который стремится навязать другой народности свою физиономию, свой язык, свои обычаи. Неужели кто-нибудь полагает, будто евреям для того нужно свое государство, чтобы получить возможность душить и подавлять другие народы? Какие-то дикие понятия обо всем: о сионизме, о национализме, о реакционности.

– Сионизм отвлекает евреев от общечеловеческой культурной работы, от заботы об интересах всего человечества. Странная претензия, чтобы все люди работали на одной и той же ниве. Можно быть другом всего человечества, но работать для блага одной народности, потому что благо одной народности есть часть блага человечества. Разве сионизм мечтает оторвать евреев от духовной близости с Европой? Сионизм хочет дать евреям место, где бы они могли поддерживать эту близость, развивать ее, наслаждаться ею, – только не подвергаясь унижениям, не терпя гонений, не рискуя [основой?] своей национальной сущности. Можно спорить против сионизма – находить его неосуществимым или нежелательным. Но говорить о его реакционности, видеть в его деятелях изменников идеалам общечеловеческого блага – это значит не спорить, а позорить, грубо и легкомысленно позорить мечту, рожденную из всех рыданий, из всех страданий еврейского народа; это значит зазывать людей в свою лавочку не мытьем, так катаньем; это значит отозваться ругательством на слезную молитву измученного Агасфера и очернить изветом и клеветою его многостолетний заповедный идеал. Ругайтесь! Идеалы стоят выше изветов и не боятся клеветы.

Altalena

Юлия Веретенникова ИСТОРИЯ ОДНОЙ КОЛЛЕКЦИИ Exegi monumentum. Я воздвиг памятник. Гораций Странная перемена произошла с одним советским человеком в 1946 году, сразу после войны. Был он, можно сказать, обычным советским человеком — фронтовик, служащий, беспартийный — и вдруг захотел стать коллекционером. Уже не очень молодой, женатый, степенный он растил детей, добросовестно выполнял свою работу, высшего образования не имел, жил тесно и трудно, никогда ничем не увлекался — одним словом, всё у него было, «как у людей». Звали его Исаак Марович Миневич, но, несмотря на эту деталь, был он человеком удивительно твердых советских убеждений: верил, что все люди равны; что Бога нет, а всякая религия — это только одурманивающая демагогия и фанатизм; что антисемитизма в СССР не существует и что, если партийное руководство принимает решение казнить или миловать, оно лучше знает, что делает. Он действительно был бы вполне обыкновенным советским человеком, не возникни у него столь странное желание и не появись у него дело, которому он посвятил практически всю свою сознательную жизнь. Передо мной лежит довольно объемистая рукопись — дневник Исаака Миневича — машинописная копия с рукописных тетрадей, сделанная его племянницей уже после его смерти, после смерти его сыновей и наследников, после отъезда его жены за рубеж, после всего. Рукопись очень своеобразная: полторы сотни страниц нечетких машинописных копий текста, написанного с ошибками и стилистическими огрехами, так, как можно было бы расшифровать, не редактируя, разговорную речь — и несколько страниц описания самой коллекции — главного предмета, ради которого и писался дневник. Эта рукопись — не только рассказ о вещах, попадавших в руки коллекционера, о странных переплетениях судеб людей и предметов, о долгой и короткой человеческой памяти — это и своеобразное «житие Исаака Миневича, написанное им самим», удивительная история человека, отдавшего тридцать лет своей собственной жизни ради памяти тех, кого старались забыть другие. Приводить здесь текст дневника, даже с большими купюрами и сильно отредактированный, невозможно по причине, о которой уже говорилось — это, собственно, никакая не рукопись, а длинное письмо с легким местечковым акцентом. Поэтому я просто попытаюсь, максимально ясно и не отступая от фактов, пересказать вам эту историю. Историю необычной коллекции, начавшуюся внезапно и закончившуюся таинственно. Началось все, как мы уже сказали, в сорок шестом году. Сорокалетний заместитель управляющего Украинской конторы Главбумсбыт Исаак Миневич поехал в служебную командировку. В тот момент в Советский Союз из побежденной Германии ввозили все, что можно было вывезти, в том числе и бумагу. Следить за отгрузкой-погрузкой этой немецкой бумаги и приехал Исаак Марович на станцию Ковель — там её перегружали из европейских вагонов в наши ширококолейные и оттуда уже развозили дальше по Союзу. Отправившись искать ночлег в чужом городе (командировка была длительной, а гостиниц в небольшом городке в трудное послевоенное время просто не было), наш снабженец случайно набрел на добротный кирпичный дом и «почему-то подумал, что такой дом, безусловно, построен каким-нибудь зажиточным Евреем, которые имели обыкновение строить жилища с запасом прочности для потомков». (Некоторые фразы из дневника все-таки стоит цитировать, чтобы дать хотя бы небольшое представление о стиле повествования. Сразу отмечу одну из характерных особенностей текста, попавшего ко мне: слова «еврей», «немец», «украинец», «русский» в тексте дневника почти всегда написаны с заглавной буквы). Во дворе приглянувшегося дома никого не оказалось, поэтому пришлось заглянуть на веранду, где он и застал хозяина дома, занятого работой. Работа эта была такова, что гость напрочь забыл о цели своего визита: посреди веранды стоял деревянный сундук, окованный цветными полосами железа, рядом — стол, на котором лежал свиток Торы, а пожилой человек, отрезая от свитка куски нужного размера, с помощью маленьких гвоздиков обивал ими внутреннюю часть сундука. Вместо того чтобы попроситься на постой, Миневич (который, повторяю, не считал себя верующим человеком, но уважал религиозные убеждения других) принялся отчитывать хозяина за непочтительное отношение к чужой святыне и к памяти людей, очевидно, погибших во время войны, которым был дорог этот свиток. Надо отдать должное домовладельцу — он не только не выставил нежданного обличителя за дверь, но даже смутился и рассказал, оправдываясь, что поселился здесь недавно, после войны, нашел на чердаке «такой прекрасный пергамент» и решил употребить его в дело — обить изнутри сундук (от моли) — вовсе не желая оскорблять ничьих религиозных чувств. Остатки Торы он отдал гостю, для которого, кстати, нашлась в доме комнатка. С этого эпизода и началась история коллекции «предметов еврейского жанра», как называл ее сам Миневич. Устроившись на ночлег в этом когда-то еврейском доме, думая бессонной ночью о его бывших хозяевах и других людях, убитых во время войны только за то, что они были евреями, размышляя о том, как легко стираются воспоминания о человеке, о семье, о целом народе, он решил увековечить их память. «Погибают люди на поле битвы, при защите Родины — это тоже бесчеловечно, но это война, и если на фронте за время войны убито и искалечено более миллиона мужчин и женщин Еврейской национальности,

то, хотя формально они Евреи, но их следует считать Советскими гражданами… А те более шести миллионов человек, которые умерщвлены на временно оккупированной территории — их уничтожили исключительно потому, что они Евреи, независимо от того, откуда они — из Польши, Чехословакии, Румынии, Болгарии, Венгрии или Франции<…> Это была самая тяжёлая ночь в моей жизни, и, как я не пытался об этом не думать, мысли все приходили, и рисовались картины одна ужасней другой<…> Мне все думалось, что бы такого можно сделать мне, простому маленькому человеку, чтобы сохранить хоть какую-то память о погибших Евреях<…> И мне пришла в голову бредовая, казалось бы, идея начать собирать на той же территории, где они погибли, предметы, которые бы подтверждали, что здесь проживали люди Еврейской национальности, уничтоженные гитлеровскими палачами». Эта мысль больше не давала ему покоя. Он стал вести себя, как неофит, которому был голос или видение, заставившие уверовать внезапно и истово. Бережно, тщательно, самозабвенно он начал разыскивать и собирать предметы, имеющие, по его мнению, хоть какое-то отношение к еврейской культуре, религии, быту. Все, что принадлежало или могло принадлежать еврейским семьям, истребленным за годы войны, и попало в чужие руки, «маленький человек» Исаак Марович собирал так, словно хотел вернуть законным владельцам, словно хотел восстановить какую-то справедливость, какой-то необратимо нарушенный порядок. Он решил воздвигнуть им Памятник, сохранить доказательства их бытия, увековечить их следы в мире людей. То, что он соберет, должно было стать единым памятником над несуществующей гигантской братской могилой всех тех, кто сгорел, истлел, пропал без следа, не имея ни посмертного клочка земли, ни надгробного камня. Свой дневник Исаак Миневич начал писать спустя тридцать лет после того, как решил посвятить свою жизнь такому странному, нелёгкому и неблагодарному занятию. Сам он долго не мог дать никакого определения своему внезапному увлечению. В сорок лет заняться коллекционированием, не имея ни соответствующего образования, ни знаний, ни опыта, руководствуясь только чутьём, подходя к предметам своего собирательства с единственным — национальным — критерием оценки, не имея достаточно средств и свободного времени — это могло показаться просто безумием. Прибавьте еще ко всему недоброжелательное отношение властей к коллекционированию. В советском государстве любой коллекционер был личностью подозрительной, его занятие было окружено ореолом слухов о каких-то скрываемых от народа ценностях, валюте и иностранных шпионах. Коллекционерство не запрещалось, но и не приветствовалось, а, стало быть, являлось чем-то полулегальным и небезопасным. В любой момент коллекционера могли арестовать, обвинив, скажем, в валютных махинациях — часто так и случалось (особенно доставалось нумизматам) — так что для коллекционеров всегда существовал потенциальный риск лишиться не только своей коллекции, но и свободы. И. Миневич не очень осознавал этот риск, но ощущал все же какую-то «ненормальность» и опасность своей затеи. Как помешательство восприняли его страсть близкие и родные, да и он сам в какой-то момент испугался своей одержимости и даже обращался к психиатру по поводу своего «хобби». Да и действительно, было чего испугаться. Первый человек, у которого он снимал комнату (тот, что резал Тору), отдал ему все «предметы еврейского жанра» (кроме резной мебели, пожалуй) просто так, бесплатно. В основном же, новые владельцы книг, картин, статуэток, мебели, посуды и пр. желали продать их. Но при этом боялись, так как вещи, как-никак достались им не совсем чистым путем: кто-то въехал самовольно в полностью обставленную чужую опустевшую квартиру или даже дом, кому-то отдали вещи на сохранение, да так и не пришли за ними, кто-то обнаружил тайник. Свободных денег на покупку вещей для коллекции у советского служащего не было и быть не могло — и когда пришлось столкнуться с необходимостью покупать какие-то предметы, он продал единственную уцелевшую в семье в годы войны ценную вещь — свои золотые часы «Зенит» — за 14 тыс. рублей. Четырнадцать тысяч по тем временам — немалый капитал, равный, например, зарплате квалифицированного врача городской больницы за полтора года. Так образовался небольшой фонд для покупки особо ценных экспонатов, которые нельзя было получить задаром или обменять. Естественно, что жена Миневича, узнав об этом поступке, назвала мужа сумасшедшим. Поступить так, имея на руках детей и пожилых родителей, живя всемером «в конуре», в голодные послевоенные годы мог только безумец. По прошествии 32-х лет он напишет в своем дневнике: «Можно с уверенностью сказать, что я отравил жизнь семьи…» Однако психиатр нашёл его совершенно нормальным и, успокоенный, новообращённый коллекционер продолжил свои поиски и приобретения. В первые послевоенные годы вещи для коллекции находились легко и доставались относительно дешево. С годами разыскивать и добывать их становилось все трудней — люди стали пугливее и прижимистее, отпала постепенно необходимость продавать вещи, чтобы поесть посытнее, и ценность вещей возросла сама собой. Не будучи настоящим коллекционером или, скажем, ученым, Миневич не имел единомышленников, не знал никого, кто мог бы помочь ему советом, да и просто не понимал, что именно нужно для того, чтобы осуществить свой замысел. Поэтому поначалу ему было ужасно тяжело. Он, например, не сразу догадался, что перевозить и хранить картины можно без рам, и потому вдали от дома приобретал только небольшие полотна, чтобы легче было их везти. По своей службе ему приходилось много разъезжать по стране, и в каждом новом городе он в первую очередь отправлялся на базар, разыскивая новые вещи для коллекции. Кое-что попадалось, и цены были небольшие, особенно в конце 40-х. Не зная точно, к кому обратиться, он просто расспрашивал всех, с кем имел дело — по службе, в дороге, подыскивая жилье в командировках, —

не знают ли они, где можно достать «предметы еврейского жанра». Конечно, в первую очередь ему предлагали предметы искусства: скульптуры, картины, книги, посуду из ценных металлов. Он и сам старался сперва собирать только вещи «значительные», правда, священные книги, например, он покупал или брал только затем, чтобы их не использовали не по назначению. Он не понимал ценности книг, не знал, что некоторые из них стоят больших денег, особенно старые. Все книги «религиозного содержания» он отдавал своему тестю, человеку верующему, а тот либо передавал их другим верующим, либо отдавал в синагогу. Некоторые свитки Торы попадали к Миневичу в таком ужасном состоянии, что их отдавали на захоронение —по иудейскому обряду священную книгу положено хоронить как человека. Позднее сам Миневич жалел об отданных тестю и ушедших в чужие руки книгах и свитках — он постепенно осознал их огромную культурную ценность (стоимость в денежном эквиваленте не так волновала его, хотя он и сокрушался немного — выручив деньги за некоторые книги можно было приобрести что-то ценное в коллекцию). С картинами тоже получалась неразбериха, так как новоявленный коллекционер «не был в курсе дел» (по собственному определению) и подбирал картины исключительно по тематике. Если ему казалось, что на полотне изображены евреи или сцена из еврейской жизни — даже карикатура — он не задумываясь присоединял такую картину к своему собранию. А вот картину художника Леонида Пастернака, которую ему предложил один коллекционер в Риге, не взял, потому что на картине «была изображена семья великого писателя Толстого», неподходящая по тематике. Зато там же, в Риге, он купил два портрета старых евреев (один «видимо священнослужителя» и второй — «старый еврей сидит в саду на скамейке и читает газету») кисти совершенно неизвестных художников. Об упущенной картине Пастернака пришлось пожалеть — рижский коллекционер продал ее какому-то музею. Поскольку Исаак Миневич собирал картины, как уже говорилось, по принципу «национальной тематики», среди множества полотен безымянных и неизвестных авторов в его коллекции попадались работы Тышлера, Поленова, Пимоненко, Ярошенко, Маймона, Венецианова, Левитана, Репина, среди статуэток оказывались скульптуры Антокольского. В подписях на некоторых вещах он сомневался, одну несомненную картину передал на выставку киевскому Русскому музею — «Портрет старого еврея» художника Ярошенко. Открывалась выставка, приуроченная, как тогда было принято, к годовщине смерти художника, и вдова профессора Ражбий, продавшая Миневичу серебряный портсигар со звездой Давида, рассказала устроителям выставки о картине. Картину, кстати, так и не вернули владельцу, попросили подарить музею, ну, а когда просит государство, лучше отдать добром. Она, если не ошибаюсь, до сих пор экспонируется в музее. Называя Исаака Миневича не очень грамотным и не понимающим ничего в деле коллекционирования, в живописи, в книгах и т.п., я нисколько не хочу приуменьшить значение его работы, его духовного труда, и, простите за патетику, человеческого подвига. В своем дневнике он и сам признается в том, что коллекция его очень неоднородна, а он потерял много времени и массу возможностей увеличения коллекции из-за того, что учился на собственных ошибках, доверяя только своей интуиции и руководствуясь лишь страстной идеей. Он ведь собирал не коллекцию ценностей, принадлежавших евреям. Он собирал коллекцию свидетельств того, что те, кто владел собираемыми вещами, были, что они были евреями, и погибли только за это. Несколько раз он упоминает о том, что собирал вещи только на территориях, оккупированных немцами во время войны, и что, в основном, книги, картины и все прочее попадали к нему из чужих рук, от случайных владельцев. На страницах дневника автор говорит и о себе, о судьбе своей семьи, своего народа, своей страны. Каждая вещица, найденная и включенная в коллекцию, рассказывает и о своем прежнем хозяине, и о том, кто вытащил ее на свет божий из беспамятства — о снабженце Миневиче, ежедневно, с безумным упорством таскавшем кирпичики на строительство своего Памятника. Разумеется, он и сам хотел оставить какой-то след в памяти людей, создавая свою коллекцию — он признается в этом, и ничего странного здесь нет — Соломонов храм был не только домом божьим, но и памятью о царе, его воздвигшем. История жизни коллекционера тесно связана с его коллекцией, поэтому расскажем немного о нем самом. О себе, об истории своей семьи, о родных и близких И. Миневич упоминает в дневнике только в связи с коллекцией, потому что вся его жизнь оказалась включенной в этот контекст. Описывая картину неизвестного художника, изображающую «переезд еврейской семьи на другое место жительства», Миневич пишет в дневнике, что ужасающая нищета, безысходность, горе были неизбежны для большинства еврейских семей в России. На картине молодая женщина с младенцем, кажущаяся старухой, оборванные дети, сгорбленный старик едут куда-то на худой телеге, запряженной тощей крестьянской лошаденкой, рядом шагает отец семейства, тоже похожий на старика, все они зябнут на зимнем ветру, и все их пожитки — один-единственный узел. Эта картина появилась в коллекции с подачи киевского коллекционера Тульчинского, который разыскивал для Миневича картины интересующей его тематики и договаривался с владельцами об их обмене или продаже. С его помощью в собрании «предметов еврейского жанра» появились рисунки Тышлера (эскизы к постановке «Диббука»), картина Поленова и еще несколько действительно ценных произведений искусства. Картина неизвестного художника «Переезд» была одной из тех, что не имели особой художественной ценности, но были близки и дороги самому собирателю. Остановившись на описании этой картины, Миневич вспоминает и свое детство. Он родился и рос в деревне Пинязевичи, неподалеку от местечка Малин, и его семья считалась более-менее обеспеченной среди других еврейских семей, «так как имела свой огород и даже корову, а на субботние и

праздничные дни мать пекла булку, и в эти дни мы даже ели мясо и рыбу». В семье было тринадцать детей, из которых выжили только два сына. Из мебели в доме были две железные кровати без сеток — с досками, деревянные раскладушки, шкаф, дощатый стол и несколько табуреток. Отец странствовал по деревням в поисках скота для перегонки, бывая дома только по субботам и праздникам и зарабатывая таким образом несколько рублей на пропитание. Летом им удавалось подработать всей семьей на уборке фруктов, для этого еще по весне нужно было арендовать у помещика фруктовый сад. В деревне считалось, что они неплохо живут, и по субботам мать отправляла Исаака отнести рыбу и халу еще более бедным семьям. «Вот как жило в те времена большинство еврейского народа. <…> Разве вам, моим детям, моим внукам этого понять?» Сам Исаак с 12-ти лет начал зарабатывать на жизнь и помогать семье, закупая у крестьян и перепродавая в местечке свиную щетину. Об этом напоминала ему картина, условно названная «Первый заработок», на которой мальчик лет двенадцати с пейсами и в лапсердаке держит в руках монету. В Пинязевичах семья жила до 1918 года, до того момента, когда Меера Миневича, отца Исаака, убили во время молитвы случайным выстрелом в окно, в полном молитвенном облачении — почти по Бабелю. Меера уважали и оплакивали все в деревне, не только евреи. После его смерти семья переехала в Малин, оттуда — в Киев. В Пинязевичах остался дом, где позволили жить какому-то крестьянину. Дом можно было продать, но заняться этим было некому. С продажей дома тоже связан любопытный эпизод из истории советского государства. В дневнике запись о нем озаглавлена «Бокал Ильи Пророка» — в честь истории появления одного из предметов в коллекции. Кстати, почти каждой (каждой!) вещи посвящена отдельная «глава» дневника — это еще одна иллюстрация того, как относился И. Миневич к своему занятию. Он помнил и старался записать историю появления всех вещей, ему было важно, чтобы и другие знали, откуда что появилось. Главки дневника чаще всего называются по месту приобретения вещи («Рига», «Львов», «Винница», «Чернигов», «Поезд Москва-Киев», «Ленинград»), иногда — по имени самого предмета («Бокал Ильи Пророка», «Шкатулка», «Гобелен», «Мешочек для мацы»). История появления бокала описана в самой, пожалуй, пространной записи. Только в 1930 году Миневич выбрался в родную деревню и узнал, что Сельсовет, не дождавшись хозяев, постановил снести этот дом и построить на его месте сельмаг. Нужно было возвращаться, несолоно хлебавши, но уже был вечер, и бывшего соседа приютил на ночь крестьянин, узнавший в нем сына покойного всеми уважаемого Меера. Дом у крестьянина был крепкий, во всем чувствовались хозяйская рука и достаток. За ужином разговорились, затронули насущную тему коллективизации, и хозяин пожаловался гостю, что не хочет вступать в колхоз и отдавать в чужие руки бесценный, с трудом добытый инвентарь, и пару ухоженных волов. Гость, полностью одобрявший политику партии, стал убеждать хозяина все же вступить в колхоз, объясняя, что это неизбежно. И убедил, по его словам. Тот собрался буквально с утра бежать записываться, но не успел — посреди ночи приехали трое на подводе, огласили решение выселить семью «кулака» немедленно и дали час на сборы. Мужик оторопел, но начал собираться, а его жена с ребенком принялась голосить и упираться, кричать, что они всего добились своим трудом… Мужички на подводе предложили ее просто вынести, и вынесли бы, если бы И. Миневич не вмешался. Он как-то сумел уговорить обезумевшую бабу, растолковал ей, что исполнителям ничего не объяснишь, что везде люди живут, что иначе хуже будет — и так под уговоры помог семье собраться. Из имущества у «кулаков» было только хозяйство, с собой взяли подушки, рушники да скатерти. Миневич проводил их до товарного вагона, в котором они и отправились куда-то. Лет через двадцать, оказавшись по служебным делам в городе Грозном, он зашел пообедать в ресторан, где нужно было сдать верхнюю одежду в гардероб. Уходя, протягивая номерок, Миневич присовокупил к нему монетку «на чай». А здоровенный бородатый мужик-гардеробщик, вдруг вернул монетку со словами, что не возьмет денег с «сына Меера». Оказалось, тот самый «раскулаченный» крестьянин, Назар. «Представьте себе, что эта ночь принесла нам счастье», — и он пригласил старого знакомого домой, а там и рассказал за богатым столом, о том, какую счастливую роль сыграл тот в их судьбе. Семья Назара неплохо жила в ссылке, никогда больше ни он, ни его жена не занимались крестьянским трудом, в Грозном тоже устроились отлично — и работа несложная, и деньги за нее платят. Раньше Назар кормился тем, что сам выращивал, а теперь их кормит государство. Рассказал и о письмах, которые получал от родственников из деревни, о том, как в первый же год в колхозе сгубили его волов, как плохо стали жить крестьяне. Человек твердых советских убеждений, Миневич все никак не мог поверить, что все действительно так изменилось в родной деревне — земли не используются полностью; все крестьяне тянут, что только можно, из общего хозяйства, домой; сено для последних коровенок приходится воровать на лугах по ночам… Семейство бывшего крестьянина с гордостью демонстрировало гостю нажитое добро: уезжали они из дома, собрав самое ценное — вышитые наволочки и рушники, а теперь у них имелись и мебель, и посуда, и одежда! Миневича вспоминали они все эти годы как своего благодетеля, ведь это он уговорил их спокойно собраться и отправиться на поселение. На прощание ему подарили приглянувшийся серебряный бокал с надписью на иврите, купленный по случаю у пьянчуги. Эта главка в дневнике называется «Бокал Ильи Пророка». Такая история — сюжет для рассказа, если не для романа. За тридцать лет собирания «предметов еврейского жанра» коллекционер не раз сталкивался с необыкновенными, страшными или забавными историями людей и предметов, сам попадал в переделки, терял родных, сомневался в близких. Если история была связана с

коллекцией, он рассказывал ее на страницах дневника, если нет — упоминал вскользь. Чтобы пересказать все такие эпизоды потребовалось бы все-таки написать роман. Он получился бы и историческим, и бытовым, и авантюрным… Рассуждения о национальном вопросе занимают в дневнике И. Миневича довольно много места. Он совершенно искренне считал, что «в стране отсутствует антисемитизм!» и удивлялся людям, которые меняют фамилии или берут псевдонимы: «Что заставляет их скрывать настоящую отцовскую фамилию в настоящее время, когда в стране все нации равны?» Но при этом он ясно понимал всю нелепость и злобную глупость кампании против космополитов или «дела врачей». Кроме того, что они «тяжело отразились на коллекционировании», они коснулись его родственников и знакомых, он сам чуть было не поверил в то, что его двоюродный брат, академик сельхоз наук — враг, вредитель и «выходец из семьи богатого промышленника». Семью он, слава Богу, знал, они жили еще хуже, чем его семейство, и это им он относил халу по субботам. Но не поверить клевете было трудно — ее печатали в газете! Брата, по счастью, оправдали, и та же газета печатала опровержение и бичевала «лжецов», «оклеветавших» славного академика. Как-то на Подольском рынке И. Миневич услышал сетования одной дамы: «Разве за ними угонишься! Ни одной курицы на базаре нет, все выкупили евреи!» (Известно, кто виноват, если нет воды в кране). Против своего обыкновения не вмешиваться в уличные разговоры, коллекционер заговорил с этой дамой, как оказалось, учительницей. Спросил, серьезно ли она так думает. Да, ответила она, ведь евреи это сплошь торговцы и комбинаторы, у которых полно денег. Коллекционер попытался было растолковать ей с помощью простой математики, что шестидесяти куриц, бывших с утра на Подольском базаре, вряд ли хватило бы на все сто тысяч евреев, проживающих в Киеве. Кому-то, как и ей, кур не досталось. Убедил он свою собеседницу или нет, не знаю. Все проявления антисемитизма вокруг Миневич объясняет пагубным влиянием оккупации, которое коснулось даже интеллигенции. «…Подумайте, какие же вырастут люди под вашим руководством, если вы, педагог, ведете такие антисемитские и даже черносотенные разговоры вокруг курицы». Он вспомнил и еще один постулат: «евреи воевали в Ташкенте». «Но ведь вам должно быть также известно, что до войны в Советском Союзе проживало более семи миллионов людей еврейской национальности, а в Ташкенте всего около миллиона жителей, из них около девятисот тысяч узбеков, и если мы даже допустим, что все сто тысяч эвакуированных — евреи, то <…> куда испарились остальные ШЕСТЬ МИЛЛИОНОВ ДЕВЯТЬСОТ ТЫСЯЧ евреев?» Разговор давно закончился, а он все не мог успокоиться, все доказывал, убеждал — как часто бывает с интеллигентными людьми, слова находятся потом, когда схлынут эмоции и обида. В дневнике описано несколько случаев, как во время немецкой оккупации еврейские семьи, оставляя свое жилье, прятали ценные вещи в тайниках, надеясь вернуться. Несколько картин, подсвечников, книг и даже золотая табакерка из таких тайников попали к Миневичу. В основном, не от прежних хозяев. Удивительна история его родственницы, муж которой, украинец, во время войны три года прятал ее в сарае от немцев — и никто в деревне не донес на них, хотя многие догадывались. Жена коллекционера Кржижановского, много помогавшего Миневичу, крещеная еврейка, всю оккупацию скрывалась в православной церкви на Подоле. Эти случаи удивляют и восхищают автора дневника, потому что он осознает, что бывало и наоборот — на людей доносили, чтобы завладеть их вещами или перебраться в их квартиру. Понимая это, он все же настаивает на том, что антисемитизм — пережиток дореволюционных времен и влияние немецкой пропаганды. Но совершенно справедливо и его замечание о том, что во время «войны с гитлеровской Германией советская Красная Армия безусловно спасла евреев от полного уничтожения…» Собирая свою коллекцию и записывая историю ее создания, И. Миневич сталкивался с самыми разными людьми и обстоятельствами и рассуждал о многом, что его поражало, волновало, заботило. Конечно, в первую очередь, рассуждения эти касались судьбы евреев — его предков и современников, живших или живущих на территории Российской Империи, а потом Советского Союза. Описывая приобретенные картины, он всегда пытался толковать их содержание. Замечал, что чаще всего художники изображали библейские сюжеты, календарные и религиозные праздники и бытовые сценки из несчастной, крайне бедной жизни еврейских семей. Давал комментарии к каждой картине, объясняя, например, кто такие клейзмеры, чем занимался шамес, что за праздник Симхат-Тора и т.п. — комментарии очень наивные, но не бесполезные для человека, ничего не знающего об иудаизме, еврейских традициях и культуре. Кстати, собирать предметы быта: шкафчики для Торы, мешочки для мацы, хупу, пасхальную посуду и пр. Миневич догадался не сразу. Только поняв, что бытовые вещи говорят о своих хозяевах гораздо больше, чем предметы искусства, он начал разыскивать и их тоже. Таким образом, его коллекция стала коллекцией живописи, скульптуры, литературы и этнографии. «…Я считаю, что в моем маленьком собрании имеется возможность познакомиться с печальной историей Еврейского народа <… > за последние два столетия». Он был по-хорошему одержим своей идеей увековечить память о погибших евреях путем собирания их вещей. Ради этой цели был готов пожертвовать всем и жертвовал многим. Собирал, доставал, покупал, менял, присматривался к вещам в чужих домах, разыскивал на помойках, выпрашивал у знакомых… Конечно, его семье не приносило радости его увлечение. Миневич вспоминает частые ссоры с женой из-за своего «хобби», особенно в первые годы собирания. После уже упоминавшейся продажи золотых часов, она решила, что муж сошел с ума, и потом всю жизнь не могла смириться с этой его страстью. Как-то, в самом начале, он привез из командировки шесть портретов и развесил их в комнате. Жена, вернувшаяся с работы,

подняла крик: «Зачем ты повесил этих противных старых Евреев, у них ведь имеются где-то свои дети и внуки, пусть они их вешают!» И таких скандалов «было бесчисленное множество», но даже невыносимая обстановка дома не сломила уверенности И. Миневича в том, что он поступает правильно. Собственно, с появлением коллекции в его жизни, он перестал принадлежать себе. Даже такая интимная вещь как дневник посвящена только коллекции — ради нее-то и делались эти записи. Если на страницах дневника приходилось упомянуть о себе, о семье, о близких, автор начинал смущаться и оправдываться: «Казалось бы, зачем я описываю такие эпизоды личного порядка? Делаю это для того, чтобы дети и внуки знали, сколько горя, сколько переживаний принесла мне и моей семье эта затея…» Все предметы попадали в коллекцию Миневича «с рук», лишь одну картину он купил за 100 рублей в комиссионном магазине. Сослуживцы и знакомые были в курсе его «увлечения», поэтому перед командировками заранее давали ему адреса людей, занимающихся коллекционированием или просто имеющих у себя что-нибудь еврейское. Например, во Львове его познакомили с семьей, которая всю войну хранила у себя несколько картин на еврейскую тематику. Там же, у родственников секретарши местной конторы Бумсбыта обнаружились предметы из частного еврейского музея, существовавшего до начала войны. В каждом городе находился какой-нибудь инженер или бухгалтер, знающий кого-то, кто хотел бы продать (обменять, подарить) предметы быта, искусства, книги и т.п. Навещая родную деревню Пинязевичи, Миневич с двоюродным братом зашел проведать свою тётку Лизу в соседнее село (ту самую тетку, которая три года пряталась от немцев в сарае, и никто ее не выдал). Всю жизнь она хранила портрет неизвестного старого еврея, считала его своим талисманом. Этот портрет прятали вместе с ней во время оккупации. С большим трудом Миневичу удалось уговорить ее отдать картину. Все равно, сказал он, при советской власти держать ее на стене в сельском доме нежелательно, а в коллекции она послужит благому делу. В поезде Ленинград-Киев коллекционер разговорился с проводницей, которая сперва не хотела пускать его в вагон с большими свертками (там, конечно же, были картины). Потом, получив «на чай» от пассажира, проводница подобрела настолько, что даже дала адрес знакомого, у которого можно было найти что-то в коллекцию. Случайно на улице в Киеве какой-то пьяница продал за гроши картину художника Васильковского, объясняя, что «рямка» на картине некрасивая, а то запросил бы за нее больше. Просто так отдавали вещи немногие, в основном стремились выручить хоть что-нибудь, тем более, что чудак-покупатель готов был заплатить и за всякий ненужный, по мнению хозяев, хлам. Попадались и люди, желавшие продать своё (чужое, в сущности) добро, но потом возвращавшие деньги. Счастливые случайности, мимолетные знакомства, постоянные поездки по стране помогали Миневичу год за годом увеличивать свое собрание. Разумеется, было немало людей, которые искренне старались помочь, их имена Миневич упоминал не раз и даже выписал отдельно в своеобразном предисловии к записям: «Народный артист УССР Г.П. Юра, концертмейстер оперного театра С.И. Бродский, инженер Тульчинский, доктор Кржижановский, жена профессора Ражбий». Киевский художник Зарицкий завещал часть своих картин собранию Миневича, коллекционер профессор Сигалов обменивал с ним картины из своей огромной коллекции, из коллекции Б.Б. Свешникова попал к нему «Портрет еврейской девочки» Поленова. Помогали сослуживцы, знакомые, просто случайные неравнодушные люди. С историей создания коллекции, рассказанной в дневнике, связано множество интересных случаев, пересказ которых, как уже было сказано, составил бы целую книгу. К сожалению, могу только упомянуть о них здесь. Разыскивая рамки (которые было не достать просто так) для картин, Миневич купил на базаре вышитый портрет Т. Шевченко за копейки, а дома, сняв вышивку, обнаружил под ней картон с карикатурой на еврейскую тему — так под портретом Шевченко спряталась антисемитская картинка. Знакомый зубной техник собирал монеты из драгоценных металлов, и его в конце концов арестовали как валютчика, а всю коллекцию конфисковали, разумеется. Миневича вызывали как свидетеля по этому делу, но, к счастью, отпустили с миром. Жена устроила сцену ревности, прочитав письмо от незнакомой женщины, предлагавшей встретиться «по интересующему Вас делу» (речь шла, конечно, о приобретении новой вещи в коллекцию). В одном доме он купил резной шкафчик для хранения Торы, а через неделю в соседней квартире обнаружился стульчик (для чтения Торы) от этого шкафчика — и в этом коллекционер усмотрел знак, параллель: люди, разлученные войной, могут найти друг друга и воссоединиться, а вещам помогает воссоединиться он — значит, он все делает правильно. Портреты партийных деятелей, сменяющих друг друга часто и исчезающих бесследно, очень выручали — их выбрасывали на помойки вместе с рамками, которые очень нужны были Исааку Маровичу для картин. Там же, на мусорниках, можно было разжиться и картоном для подрамников. В районе Оболони жил какой-то школьный учитель, которому неизвестно откуда досталась Тора двенадцатого века (так утверждал Миневич), которую он готов был продать ее хоть Миневичу, хоть кому угодно, но заламывал бессовестно высокую цену. Коллекционер даже записал в дневник его имя и точный адрес, чтобы кто-нибудь разыскал его потом и все-таки выручил у него свитки. «Ведь они ему не нужны!» Какой-то умник повесил над кроваткой своего ребенка вышитый гобелен с изображением

жертвоприношения Авраама! — и т.п. «Всего не рассказать, даже если написать книгу», — повторяет Миневич. В условиях тайного и явного советского антисемитизма, на фоне борьбы с космополитами и «дела врачей», не имея ни сил, ни средств, ни навыков для собирания коллекции, живя тесно и трудно, не видя никакой перспективы, Исаак Миневич все-таки собрал, составил свой Памятник. Он собрал свою коллекцию: картины, скульптуры, книги, открытки, бокалы, монеты, вазочки, шкафчики, хупы, псулымы, талесы, гобелены и др. — всего около ста восьмидесяти предметов, по свидетельству самого коллекционера и его племянницы, передавшей в Институт Иудаики дневник и слайд-снимки коллекции. Исаак Марович надеялся, что его коллекция «послужит свидетельством <фашистского> варварства и явится памятью о шести миллионах невинно погибших<…> и кто после этого посмеет сказать, что Миневич поступил неправильно?..» Так бы и было. Коллекция Миневича осталась бы памятником и памятью — у нас или на Западе. Но ее нет. Ее нельзя увидеть. Она исчезла. Дети И. Миневича, которым он надеялся передать коллекцию, никогда не принимали особого участия в отцовской затее. Потом старший сын умер в 38 лет, младший перебрался заграницу незадолго до смерти отца — туда Миневич планировал переправить свое собрание, уже понимая, что в СССР оно никому не нужно — но младший сын погиб по нелепой случайности почти сразу после отъезда. Жена коллекционера осталась одна, в бедности, без помощи, с огромным собранием давно ненавистных ей предметов. В этот момент (кажется, это были уже «перестроечные» времена) какой-то богатый человек (из нынешних очень богатых) предложил ей «выгодный» обмен — коллекция в обмен на визу и оплату поездки в Канаду, к семье погибшего сына. Конечно, она уехала (а кто бы поступил иначе?), а коллекция испарилась. Памятник даже не был осквернен, он перестал существовать. Даже теперь нигде не «всплыл» ни один предмет из собрания Миневича. Собственно, и не знал бы никто об этом собрании, если бы не дневник и слайды. Но этот Памятник есть, он воздвигнут, мы знаем о нем и помним, а где он сейчас — это другая, уже детективная, история.

Павел Фишель «КАРТИНА – ЭТО ТАКАЯ ШТУКА...» Для написания этого текста я попросил моих друзей сформулировать вопросы, ответы на которые им было бы интересно от меня услышать. Также в тексте встречаются вопросы из разряда самых обыденных и избитых. Но мне показалось интересным, отвечая на них, попробовать найти то самое ценное и прекрасное, что ни на каких иных путях, кроме истоптанных, найти невозможно. Павел, как вы относитесь к популярной формулировке «Человек, который сам себя сделал»? Можете ли Вы так сказать о себе? Когда доводится слышать нечто подобное, мне всегда кажется, что речь идёт о чем-то постыдном. Всевышний одарил меня очень щедро. У меня есть родители, как в жизни, так и в искусстве. Мне приятно осознавать влияние на меня моих талантливых друзей. Мне иногда кажется, что талант – это такая инфекция, которую можно подцепить неизвестно где и от которой потом, при определённом образе жизни (не дай Б-г) можно излечиться. Когда Вы ощутили себя художником? Это случилось в шестом классе. Нам задали нарисовать композицию на тему «Мальчиша-Кибальчиша». Я поленился вырезать из большого ватманского листа нужный мне формат, повернул его вертикально, имея в виду потом отрезать верхнюю половину, и принялся рисовать внизу листа сцену прощания Кибальчиша с братом, коварно перерисовывая фигуры из книжки. Когда работа была почти завершена, даже были взяты ножницы, чтобы отрезать верхнюю часть листа, я вдруг увидел, что «лишняя часть сверху» напоминает огромное небо над головой героев, и это очень необычно. А пятна, следствие моей неаккуратности, навели на мысль нарисовать высоко в небе воронов. Тогда становится понятно, что брата Кибальчиша ожидает гибель. Значит, картина – это такая штука, которая может выражать гораздо больше, чем на ней нарисовано – «большее в меньшем». Когда я это понял, стали появляться свои темы. Кто Ваши учителя в искусстве? Я вообще благодарен всем учителям, встретившимся мне. И всё же главным моим учителем – проводником в мир профессионального искусства, безусловно является Александр Александрович Агафонов. Сан Саныч Агафонов многому меня научил и ввёл в профессиональное искусство – диалог мастеров разных времён, разговор о вечных вопросах искусства, таких как формальный приём, глубина цвета, поверхность холста, тема белого, черного и т.д. Но главное, придя к Агафонову, я услышал себя. Вторым учителем, оказавшим на меня глубочайшее воздействие, был Даниил Даниилович Лидер. Встреча с ним произошла уже в Художественном институте на театрально-декорационном факультете. «Что вы ходите месяцами в раздумьях? Ничего ценного нельзя придумать. Не надо заниматься самовыражением. Нужно вживаться в предлагаемые обстоятельства, в роль, ситуацию, спектакль, и ваша органика сама выдаст точное неповторимое решение. Выражая себя, вы исчерпываетесь. Выражая то, чем занимаетесь, вы обогащаетесь», – говорил он. Лидеровские идеи конфликтной сценографии определили направление всех дальнейших моих художественных поисков. Если от Агафонова мне досталась профессиональная свобода, то от Лидера я усвоил «идеологию» творчества. Как Вы сами себя ощущаете – сценографом, живописцем, дизайнером? Я художник широкого профиля. А. Агафонов когда-то мне сказал: «Мастер не должен быть плоским. Искусство – это кристалл. Живопись, графика, театральная декорация и т.д. – это лишь разные грани одного целого». Настоящее произведение искусства всегда можно рассмотреть со стороны графики, живописи, скульптуры. Кроме того, каждый художник создаёт свой театр. Расскажите об особенностях Ваших работ в области полиграфии. О, сначала я хочу пропеть гимн моим заказчикам – издательству «Дух и Літера». Они мужественно терпели все мои «хулиганства». Встречей с ними Всевышний оградил меня от всей этой узаконенной паранойи типа «ЗАКАЗЧИК ВСЕГДА ПРАВ!». Ведь ясно, что прав всегда художник. Правда!? «Читайте, завидуйте», дизайнеры! Вместе со мной над книгами работала блестящая команда: Александр Ходченко, Иван Сак и Тарас Мосиенко. Основная особенность наших книг в том, что они построены, как спектакли, и всё, что в них происходит, ближе к сценографии, чем к книжному дизайну. В центре эстетики в них любовь, обычно проявляющаяся в ценности бытовых мелочей. К примеру, в оформлении книги «Еврейские кинематографисты в Украине» мне хотелось передать чувства авторов Ю. Морозова и Т. Деревянко, которые по крохам много лет, с большим трудом собирали материалы о еврейском кино. Поэтому книга стилизована под авторский архив, где всякой, самой рваной вырезке находится место, не столько потому, что она сама по себе хороша, а потому, что напоминает о ком-то близком и дорогом. Кроме того, в каждой нашей книге или календаре есть, если так можно выразиться, экстремальный эстетический юмор. Например, еврейский календарь на текущий год придуман висящим криво, за один угол. При этом всё его наполнение расположено так, будто он висит ровно. Побудительная причина этому в том, что еврейский

календарь идёт поперёк общепринятого европейского календаря. При этом мы, евреи, считаем, что наш календарь самый что ни на есть правильный, даже можно сказать «эталонный». Многие века у евреев существовал запрет создавать изображения. Как художник ощущает себя в еврейской традиции? Да, Тора действительно накладывает некоторые ограничения на свободу изображения. Например, нельзя изображать духовные силы, ангелов, демонов. Также запрещена круглая реалистическая скульптура. Отношение соблюдающих евреев к искусству замечательно иллюстрирует история, рассказанная равом Хаимом Коэном. У него была близкая приятельница – скульптор. Она довольно рано умерла. Её мама решила подарить ещё совсем молодому Хаиму Коэну на память произведение своей дочери. Это была небольшая реалистическая статуэтка, «автопортрет с ребёнком» (ребёнка у автора не было). Хаим Коэн знал о запрете держать дома реалистическую скульптуру, но также опасался обидеть маму приятельницы. Запутавшись в сомнениях, он решил посоветоваться со своим раввином. Тот сказал: «А ты возьми молоток и отбей у статуэтки либо кусочек ушка, либо фрагмент пяточки, в каком-нибудь не очень заметном месте, и после этого можешь спокойно держать её дома». «А в чём фокус?», – переспросил Хаим «Главное, – сказал его рав, чтобы ты был уверен, что у тебя нет к этой скульптуре идолопоклоннического отношения». Кроме того, ограничения для художника часто играют положительную роль, вынуждая искать более изощрённые решения. К примеру, эстетское оформление пасхальной «Птицеголовой Агады» (тринадцатый век, Германия). Чтобы обойти некогда существовавший запрет реалистического изображения человека, в ней все персонажи наделены птичьими головами. Для художника, входящего в мир еврейской традиции, главная сложность не в запретах, а в том, что в еврействе искусство не имеет того статуса сверх ценности, к которому привыкли европейцы. Для меня осознание этого тезиса, как мне кажется, оказалось очень полезным. Как относитесь к определению «Еврейское искусство»? Для меня термин «еврейское искусство» более всего связан с синагогальным убранством, её утварью и надгробиями – мацевами. Когда я впервые увидел произведения еврейского прикладного искусства, сразу обратил внимание на некоторые формальные особенности, прежде всего проявляющиеся в соединении барочной наполненности композиции и средневекового или несколько наивного, народного отношении к изображаемому предмету. Благодаря этому приёму уходит пафос барокко и приходит праздничная душевность. Этот подход лёг в основу моих иллюстраций к «ШАЛАХМОНЕСАМ» – еще не опубликованной книжке детских стихов прекрасного киевского поэта Григория Фальковича. Считаете ли Вы себя еврейским художником? Я считаю себя евреем, которому доверены какие-то творческие силы. Чуть что не так – и уже никто никуда не идёт. Мне интересно вдохновляться разными проявлениями еврейского мира, еврейским китчем, к примеру. Самый растиражированный еврейский мотив, – молящийся еврей. Я подумал о том, каким образом возможно преодолеть замшелый штамп? Обратив внимание на происходящее с разумом во время молитвы, я обнаружил его «разорванность», разбитость, разнообразные мысли и образы мешают стремлению сосредоточиться на словах молитвы. Из этого переживания возникли несколько работ с молящимися евреями – рельефы из разорванной бумаги. Существует ли связь искусства и нравственности? С моими друзьями мы много говорили об этом. Для меня всегда была очевидна связь своего поведения с результатами работы. И все художники, чьи работы мне очень нравились, говорили об этом же. А те, чьи работы мне не нравились, уж как-то так получилось, всегда говорили об оторванности таланта от нравственности. Откуда вы черпаете темы? Темы, на мой взгляд, приходят из соединённости с чем-то или с кем-то. Колоссальный источник тем – ошибки. Иногда бывает чувство, что твои представления о красоте замкнулись, и всё, что ни делаешь, выглядит стандартно. В этом случае я нашел способ спасения – искать красоту в том, что кажется уродливым. Так, «объектами исследования» были огрызки, холсты, натянутые «пропеллером», типовые застройки. В момент такой «медитации на уродливое» все эстетические представления переживают шок от невозможности гармонизировать реальность. Внутренний голос вопит: «Дебил, что может быть красивого в девятиэтажной коробке?». Нужно потерпеть, утихомирить внутренние голоса, и тогда вдруг, если повезёт, происходит эстетический взрыв. Желание красоты вдруг всё переворачивает и открывается новое видение. В случае с девятиэтажками я ощутил, что человеческое зрение не может увидеть длинную прямую линию дома. Все длинные линии наши глаза видят изогнутыми, подобно отражению в лобовом стекле автомобиля. Так «коробки» превратились в «китайские пагоды», и мой родной район «Березняки» волшебно преобразился. Считаете ли вы себя современным художником? Моих друзей и меня всегда больше интересовало искусство будущего. У Дали есть замечательное высказывание: «Не бойтесь быть несовременными – это то, что вам никогда не удастся». Возведение современности в ранг особой ценности мне напоминает одну историю. Как-то под Новый год мы с братом

пошли за ёлочкой, и какой-то мужик пытался всучить нам убогий ствол с двумя-тремя веточками, да и те без хвои. «Купите ёлочку, – уговаривал он, – посмотрите, стройная, как кипарис!» «Но ведь это единственное её достоинство», – парировал брат. Все становится на места, если согласиться с мыслью А.А. Агафонова: «Современный художник прежде всего хороший художник». В этом смысле я бы хотел считать себя современным художником. Но обычно под современным имеется виду нечто модное, то есть уже существующее. Мы же с друзьями всегда стремились к созданию чего-то нового. Мне бы не хотелось показаться тем дураком, который хочет уверить мир, что «Б-г гласит его устами». Не претендуя на истину, всё же рискну высказать своё виденье нынешней ситуации, во многом почерпнутое у моих учителей. На сегодняшний день НОВЫМ мне кажется созидательное движение, основанное на человечности, добре и красоте. При всей кажущейся банальности вышесказанного, речь идёт о новой сложной задаче. Мастера XX века совершили массу художественных открытий, разбирая здание мирового искусства прошлых веков на «кирпичики»: цвет, композицию, форму, фактуру и т.д. Но, дойдя до определённой стадии, стало понятно, что разбирать дальше –занятие бесперспективное. Ощущение того, что всё в искусстве уже сделано, привело к созданию «другого искусства», лежащего вне культуры и мастерства. Его-то обычно и называют современным. Его приметы – цинизм и самоирония. Самоирония – лучшее, что есть в современном искусстве. По-моему, мы уже достаточно отчаялись в разрушении, и пришло время, используя богатство открытий XX века и опыт прежней культуры, искать возможности для новой целостности. Тем более, что есть мастера, идущие по этому пути, например Галина Григорьева. У тех, кто не отчаялся, я уверен, есть шанс. Чем Вам сейчас интересней заниматься, и какие Ваши планы в этой связи? В прошлом году вдруг возникло ощущение, будто я умираю как художник. Да и ужасно надоела работа на компьютере. И я принял решение большую часть своего времени посвящать изобразительному искусству. Сейчас я готовлю большую выставку, которая с Б-й помощью состоится в Иерусалиме. Но если Мессия до этого времени не придет, то она состоится в зале Киево-Могилянской академии и называться будет «Нико, дай «Ми»!». Часть представленных там работ вдохновлены чистотой и ясностью произведений Нико Пиросмани. Предстоит издание средневековой по стилистике, иллюминированной детской книжки на стихи Г. Фальковича, о которой я уже упоминал. Работа над ней длилась четыре года и преобразила меня как художника. Также совместно с Селимом Ялкутом мы работаем над книгой о прекрасном киевском художнике Зое Лерман. С Зоей Наумовной, так или иначе, связаны все важнейшие этапы моей жизни. Она для меня человек, который, по выражению китайцев, «вдел нитку в иголку». Благодаря Зое Лерман и Михал Михалычу Федорову я поступил в Республиканскую Художественную Среднюю Школу. Благодаря Зое Наумовне, приглашенной вместе с Олегом Александровичем Животковым возглавить графическую мастерскую, куда я перешел из параллельного класса, состоялась встреча со всем кругом моих нынешних друзей. И благодаря Зое Лерман мы познакомились с Александром Агафоновым. Мне бы очень хотелось, чтобы книжка получилась достойной.

Елена Касавина «АНИМАЦИЯ» ЗНАЧИТ «ОЖИВЛЕНИЕ» «Бобе-майсес» – первый украинский анимационный фильм на еврейскую тему – был создан в1993году режиссером Еленой Касавиной по собственному сценарию. Соавтор сценария и художник-постановщик фильма – лауреат Шевченковской премии Эдуард Кирич. Музыка – очень удачная стилизация на еврейские мелодии, – написанная композитором Вадимом Храпачевым и исполненная Киевским камерным оркестром под управлением Федора Глущенко (главного дирижера Би-Би-Си), гармонично дополняет видеоряд. Колоритный авторский текст, созданный писателем Яковом Лотовским, – ироничный и остроумный, с неповторимыми местечковыми оборотами – читает актер Александр Калягин, и в этой работе его голос, знакомый и взрослым, и детям, наполняется неожиданными и органичными еврейскими интонациями. «Бобе-майсес» был показан на трех международных кинофестивалях и на всех трех получил призы. В прокате он появился всего один раз, по телевизионному каналу «ТЕТ», а затем исчез с экранов. Из всего обширного анимационного проекта «Алеф-Бейт» продюсера Елены Касавиной, из запланированных двадцати двух фильмов по буквам ивритского алфавита, только фильм «Буква «Гимел» (автор сценария Елена Касавина, режиссер – Евгений Сивоконь) стал единственным, увидевшим свет. Другие – предисловие «Два еврея гуляли по крыше» и «Буква Алеф» – погибли неоконченными на неотапливаемой студии из-за отсутствия финансирования. Анимационный фильм «Светлячок» был специально заказан к празднику Ханука еврейским благотворительным фондом «Олам Аедидут» (генеральный продюсер. Хаим Брискман). Фильм проиллюстрировал детскую песенку Давида Тухманова на стихи поэта Юрия Энтина и должен был стать заставкой к еврейскому религиозно-просветительскому анимационному сериалу. Он был создан с применением новейших технологий. Это одна из последних работ Елены Касавиной на еврейскую тематику. Ни один из этих фильмов, к сожалению, не был показан в широком прокате, но, тем не менее, на всевозможных еврейских общинных мероприятиях их демонстрировали множество раз. Благодаря этому о творчестве режиссера Елены Касавиной знают не только в Украине, но и за ее пределами. О том, как зарождалась украинская еврейская мультипликация, рассказывает Елена Касавина в беседе с сотрудником Института иудаики Ириной Климовой.

– Я не сразу пришла в анимацию в качестве режисера и сценариста. С детства я хотела заниматься изобразительным искусством и до сих пор не ушла от профессии художника. Уже в восьмом классе я знала, что буду архитектором. Только вот зачем художнику математические способности, которые у меня явно были? Еврейские родители не могли такое пропустить. К тому же и мой папа по первому образованию архитектор. Три года он проучился в КИСИ, а потом во время войны их курс эвакуировали в Казань и переучивали на авиаинженеров. В семье все хотели, чтобы я осуществила папину мечту. Потому было понятно, что я могла стать только архитектором. И я поступила в КГХИ на архитектурный, и училась прилежно, но на лекциях по сопромату и экономике строительства всех развлекала рисованием комиксов: приключения нашего курса на каких-то островах, наши полеты в космос – тематика 70-х годов. Когда не рисовала, все страшно обижались, лекция считалась потерянной. А преподаватели сопромата меня любили – считали очень старательной, думали, что я все скрупулезно конспектирую. Рисунки считались очень смешными. Они остались у кого-то из сокурсников. Очень хотелось бы сейчас на них посмотреть. Архитектором я добросовестно проработала семь лет и успела принять участие в строительстве того, что можно увидеть в любой момент. Как молодого специалиста меня послали на «Бабу». На протяжении трех лет, обязательных для отработки после окончания института, я чертила раскладку гранита у подножия монумента «Родина-Мать». Замеча-а-а-ательная скульптура! Впрочем, это отдельная история. В общем, как только прошло три года, я тут же сбежала. Затем попала в градостроительную мастерскую к Евгению Лишанскому. Компания там собралась прекрасная. Сам Женя Лишанский – знаменитость, звезда студенческого театра КИСИ, да и другие ребята, мои дорогие друзья… После работы мы занимались тем, что ставили очень смешные спектакли, продолжая традиции студенческого театра. Я на сцену, конечно, не выходила, а помогала в оформлении. Что же касается собственно градостроительной мастерской, то я там также просидела какое-то время, и тоже не ведущим архитектором, а исполнителем.

– Как я все-таки стала заниматься анимацией? Это чудная история. В 1981 я родила Маришу. Она была на удивление спокойным ребенком, у меня образовалось много свободного времени. И тут как раз по радио ежедневно стали передавать объявление, в котором говорилось, что Киевская студия Научно-популярных фильмов приглашает на курсы художников-мультипликаторов – в то время именно «мультипликаторов», а не «аниматоров». Поскольку рекламу передавали часто, я и решила, что народа у них совсем нет, поступить будет легко, да еще всё будет очень увлекательно, и всякие мультфильмы показывать будут. Занятия всего два раза в неделю. Папа, бабушка и дедушка ребенка любили и, охотно принимая на себя роль нянь, дали мне возможность приобрести еще одну профессию. Но вышло все не так просто. Во-первых, конкурс был четыре человека на место. А потом, когда я уже поступила, оказалось, что кино-то нам никакое не показывали, а совсем наоборот, мы должны были делать

свое «кино», и нужно было очень, очень много работать. Знай я это заранее, никогда туда бы не сунулась. Но, втянувшись, я уже рисовала без конца. Каждая новая сцена тянула за собой следующую. Рисунков требовалось все больше и больше. Представьте себе – нужно было двадцать четыре рисунка на одну секунду экранного времени. Это сейчас уже обходятся двенадцатью кадрами, да и технологии другие. Кстати, могу похвастать: я закончила курсы, получив один из самых высоких баллов, третьим номером, впереди были только два самых сильных парня. Один из них сейчас ведущий аниматор на студии «Dream Works». А всего нас было человек двадцать пять. Так в 1983 году я стала художником-мультипликатором.

– А сценаристом и режиссером я стала так. Окончив курсы и придя на студию, я попала в группу к режиссеру Ирине Борисовне Гурвич. Тогда она была худруком мультипликационного объединения. Говорят, она была человеком со сложным характером, но у нас с ней были прекрасные отношения. Я считаю, что в анимации она была моей мамой. У нее я «сидела» на картине, которая называлась «Колыбельная». Мне казалось, что мы подружились. Но работа над фильмом закончилась, и мы почти перестали общаться. Система ведь такая: работе конец – группа распалась. С человеком, с которым ты каждый день работал, душевно общался, пил кофе и дружил, по окончании работы можно месяцами не видеться… Я уже в нескольких фильмах у других режиссеров проработала художником-мультипликатором и была в восторге от этой работы. Это был предел мечтаний. Но тут вдруг Ирина Борисовна вызывает меня к себе и предлагает поехать на семинар молодых мультипликаторов, в Доме творчества кинематографистов в Болшеве под Москвой. Я стала отказываться – неудобно, есть другие художники, я ведь на студии без году неделя. Однако она сказала: «Или ты, или никто». Ну, я и поехала. На этом семинаре я познакомилась с замечательными молодыми мультипликаторами, которые впоследствии стали звездами российской, белорусской, литовской и прочих национальных мультипликаций. В результате общения с ними я вдруг поняла, что безумно хочу стать режиссером. До этого я была совершенно счастлива сознанием того, что я художник-мультипликатор, и большего не хотела. Думала, что это и есть вершина моих желаний. После этого семинара я стала писать сценарии, показывать их старшим коллегам, и не прошло и пяти лет, как представился случай. Дело было в 1988 году. Евгений Яковлевич Сивоконь запустился с мультфильмом «Окно» в необычной технологии покадровой живописи под камерой. Художником пригласил замечательного живописца из Кишинева Леню Балаклава. Честно говоря, я считаю, что ЭТО был первый украинский анимационный фильм пусть и не на еврейскую тему, но еврейский по духу анимационный фильм, созданный в Украине.. В начале работы над фильмом в новой технологии всегда делают анимационные пробы. Евгений Яковлев и пригласил меня в свою группу делать эти пробы. Тут я и спросила, можно ли, чтобы эти пробы были с сюжетом. Конечно, Евгений Яковлевич разрешил. Вот так, не без помощи нашего начальника мультипликационного цеха Валерия Оселедчика, появился мой партизанский дебютный фильмик «Самая красивая». Впоследствии он вошел в сборник миниатюр «Мы – Женщины». Я думаю, что его-то как раз многие видели. Этот сборник телевидение показывало каждое восьмое марта. И вот когда я делала эту свою миниатюру, пришла идея, кстати, не в мою, а в светлую голову Эдуарда Кирича, удивительного художника, снять фильм по еврейским сказкам. А поскольку еврейские сказки я знала только те, которые мне рассказывала моя бабушка, светлой памяти Белла Бенционовна Кальницкая, то и название фильм получил «Бабушкины сказки» или «Бобе-Майсес» (знающие оценят игру слов). Снимали мы его с перерывами более трех лет, и, несмотря на многие Сциллы и Харибды, наша одиссея счастливо закончилась. Это были годы счастья одолений и открытий. Но говорить мне об этом подробно не хочется, – начинаю плакать. Потому что после этого был обрыв…1 – Есть, разумеется, и еще «вершины», которые хотелось бы одолеть. Что-то я для этого делаю, но, к сожалению, не то, что хочется. Ну, например, хотелось бы делать свой фильм. Как всегда, все упирается в деньги. Фильм – дело дорогостоящее. И с каждым годом это дело становится все дороже и дороже. Время, когда анимацию можно было делать за «разумные» (по мнению спонсоров)деньги, давно закончилось. Но я всё же планирую продолжать работу над созданием еврейских анимационных фильмов. Будем надеяться, что следующее интервью ты будешь брать по поводу моего нового еврейского анимационного фильма.

– Что было сделано нееврейского? Да толком и ничего. Какие-то рекламные ролики, компьютерные игры для американских детей, между прочим, я искренне сожалею, что для наших детей такие игры не делаются. Что там еще… Ну, конечно! Преподавание анимации в институте им. Карпенко-Карого на факультете режиссуры кино. Могу сказать, что несколько моих студентов стали хорошими режиссерами-аниматорами. Я за них ужасно рада. И рада, что не потеряла на них время, а смогла им чем-то помочь. Знаешь, когда чувствуешь, что из человека получается что-то путное, можно и свои дела отложить. Можно радоваться результатам своих учеников, но, конечно, не все четырнадцать лет, которые я отдала преподаванию – тут ты совершенно права. Кстати, преподавать я стала, окончив курсы педагогов-аниматоров в Москве. Это мне был последний подарок от советского времени. При Высших курсах сценаристов и режиссеров организовали полугодичный курс режиссеров-педагогов. Это было нечто вроде курсов повышения квалификации, на них приехало по одному-два человека со всех мультстудий Советского Союза. Мне об этих курсах сообщила моя подруга Наташа Василькова, которая в то время работала там секретарем. У Наташи божий дар «пиарщика», и после

ее «рекламной компании» на курсах, на нашу студию мне пришло именное приглашение. Наташа буквально заставила меня поехать учиться – я сомневалась, все же Маринка была еще маленькая, и нужно было оставлять ее на полгода… Но мои родители и Маринкин папа опять подставили плечо. На курсе у нас преподавали Федор Савельевич Хитрук, Юрий Борисович Норштейн, Эдуард Васильевич Назаров и многие другие большие аниматоры. Одним из самых счастливых дней моей жизни был день, когда Хитрук назвал меня своей ученицей! Мне судьбой подарена была честь учиться у гениев!!! Организовал все это волшебное обучение великолепный Иосиф Яковлевич Боярский, человек фантастической доброты. Кстати говоря, это именно он был инициатором того, чтобы засчитать «БобеМайсес» как мою дипломную работу на Высших режиссерских курсах. Когда я об этом узнала и стала рассыпаться в благодарностях, он искренне удивился, мол, а как же иначе…

– Нет, я не считаю, что преподавание забрало меня из анимации. Скорее, оно сохранило меня как аниматора. Много раз, после того как билась головой об стену от безысходности, после того как мысленно кричала: «Люди, вот она я, я могу для вас сделать замечательное кино», – а в ответ тишина, – очень хотелось все бросить и заняться чем-нибудь другим. Вот тогда-то преподавание и спасало.

– Ты спрашиваешь, как знакомое всем слово «мультипликация» превратилось в слово «анимация». Лучше спроси, каким образом в СССР термин «анимация» превратился в термин «мультипликация». Понятно, что слово «анимация» означает «оживление», «одушевление», что, собственно, и является сутью этого искусства. «Мультипликация» – означает размножение чего-либо. Процесс размножения картинок – один из этапов создания фильма – можно назвать мультипликацией, но сам вид искусства во всем мире называется «анимация». Очевидно, в Советском Союзе, боясь «низкопоклонства перед Западом», старались даже общепризнанный в мире термин не употреблять. Уже в недавнее время на одном из пленумов аниматоров было решено принять термин «анимация». Очевидно, надоело себя унижать. Вернулись к правильному слову.

– Самые любимые мои аниматоры – это, конечно, Юрий Борисович Норштейн, очень люблю Федора Савельевича Хитрука. И, кстати, это благодаря Хитруку, я застряла в педагогике. Он удивительно относился к своим ученикам. Он был моим преподавателем на курсах, и то, что он принял меня в круг своих учеников – дороже любого ордена. Он был старшим коллегой, который может помочь молодому коллеге. Очень люблю Эдуарда Васильевича Назарова, который известен как автор лучшего украинского фильма «Жил-был пес». Из наших, украинских, очень люблю Евгения Яковлевича Сивоконя – это человек скромнейший, но несгибаемый. Без всякой помпы занял свое достойное место в истории анимации, внес огромный вклад и в дело преподавания анимации – он руководитель курса в университете театра и экранных искусств им. Карпенко-Карого.

– Любимый анимационный фильм? Конечно же «Сказка сказок» Юрия Норштейна.

– Есть в моем столе готовые сценарии. И сценариев много. И публиковать их готова, но не знаю, будет ли это интересно читателям.

– На воплощение сценария нужно не так уж много денег. Дело в том, что авторские гонорары занимают приблизительно десять процентов сметы. И вообще художник «должен быть голодным», но не помирать с голоду. Но выступить и в качестве художника в своем фильме я бы не хотела. Когда появляется художник, он всегда привносит что-то свое, что-то замечательное. То, до чего не может додуматься одна голова, додумаются две.

– Нет, меня нисколько не смущает то, что в украинское киноискусство я вошла как «еврейский» аниматор. И менять «идентификацию по нац. признаку» не собираюсь. У меня есть одно глубокое убеждение, что сейчас еврейство лучше всего передается через изображение. Но не через кино-фото, а через рисованное изображение – это более обобщающий вид искусства. К сожалению, нет ни одного игрового фильма на еврейскую тему (я не имею в виду фильмы начала ХХ века), который бы меня удовлетворил своими типажами, отбором персонажей, созданием среды обитания. С помощью рисунка это можно сделать запросто, конечно, если художник это чувствует. Да и движение можно передать точнее, чем в игровом кино. Поэтому я решила, что если и делать какие-то киноистории, то только в анимации.

– Я не опасаюсь, что через пять-десять лет эта тематика мало кому будет интересна. Я тебе говорю совершенно серьезно, что мы только подходим к тому времени, когда это будет актуально. У меня были подобные мысли по поводу моего старого фильма («Бобе-майсес» был сделан 14 лет назад). Теперь его смотрят с не меньшим интересом, чем раньше. Говорят, что в Москве даже есть «фаны» этого фильма. Было такое время, когда еврейским объелись. Фильмы на еврейские темы выходили один за другим. Три или даже четыре фильма по «Закату» Бабеля, например. Снимали на еврейскую тему все, кому не лень. Ктото более, кто-то менее удачно. Это было в послеперестроечные годы. Но и тогда было сделано много интересного.

– Художник-аниматор, конечно, может быть и живописцем и графиком, а прежде всего – актером. Он подменяет актера. Но в анимационном фильме актером может быть все: и цветочек, и солнышко, и стол, и человек. И все они могут взаимодействовать в кадре.

– Для такой работы, безусловно, нужен блестящий рисовальщик, в первую очередь – гротескный художник. Он не должен уметь делать классическую живопись, но должен уметь выстроить и нарисовать движение. Или, например, в пластилиновой технике он должен быть хорошим скульптором. Я всегда с большим

почтением относилась к аниматорам-кукольникам. Я сама не умею водить куклу, для меня возможна только рисованная анимация.

– Да, мне, как и тебе, ближе рисованные фильмы. Оживший рисунок больше греет душу, чем современная «тридэшная» анимация. Хотя сейчас еще рано об этом говорить. Ведь 3D-анимация только начинается. Давай подождем развития. Все-таки есть обнадеживающие тенденции. Ведь если ты посмотришь первые рисованные фильмы, они тоже покажутся тебе жутко наивными.

– Могу еще сказать, что в последнее время я обнаружила для себя новое направление в анимации – мы делаем фильмы с детьми, и это очень интересно. Мне во всяком случае. Но у меня такое впечатление, что никому это все не нужно. Быть может, есть богатые люди, которым захочется сделать для детей что-нибудь хорошее. Но знаешь, мне кажется, если им чего и хочется, то чаще всего закапывать свои денежки (я имею в виду благотворительность) где-нибудь на Поле Чудес в стране Дураков. Так что не надейся…