ЗБИРАНА БАРОКОВІСТЬ ЄВРОПИ Київські розмисли
Архітектура імперського Києва пройшла від мазепинського бароко через ампір до бароко Лукомського. Борис ЄРОФАЛОВ
У
певненість, наче Київ належить до найстаріших міст Європи, існує завдяки описам, що з’явилися на перших пергаменах руських печерних літописів. Насправді ж його вік невідомий. Історіографія Києва, що охоплює передбільшовицький період, на початку 1960-х нараховувала понад чотири тисячі назв книжок і статей, видрукуваних з кінця XVII століття. За минулі півстоліття цей обсяг збільшився майже утричі, особливо із набуттям Україною незалежності, коли бурхливим потоком виливалися на сторінки краєзнавчих часописів замовчувані або перекручувані впродовж сімдесяти років матеріали, факти, свідчення. Київ начебто розквітав на мінливих шпальтах газет каштановим цвітом правдивої оповіді: історично змістовна культурна відлига змивала крижані ідеологічні нашарування, лишаючи містові хіба що міць мовчазних споруд. Згодом цей процес трохи вщух, і зараз лічені знавці історії Києва продовжують мурашину справу популяризації міського минулого
81
на користь іншій невеликій купці людей, які ще не втратили історичного інтересу до місця свого побутування. Перша звістка: за Ярослава Мудрого, у першій третині XI століття, Київ, заснований начебто у IX столітті містотворчим сімейством («были те мужи мудры и смыслены») і названий іменем старшого брата Кия, був обнесений ровом і великим земляним валом: «Заложи Ярослав город великий». На той дезурбаністичний час «великий» — це місто Ярослава площею приблизно 60 гектарів. У 1840-х, коли у зв’язку з «паризько-османівським» перерозплануванням Києва було знесено рештки оборонних споруд тисячолітньої давнини, на згадку про це земляне братовбивство лишилася назва: Ярославів вал, котрий раніше йменувався вулицею Великою Підвальною. Одну з найліпших звісток — від Осипа Мандельштама (1926) — тепер мушу відкоригувати: ні, «Київ колегії Павла Галагана, губернатора Фундуклея, Київ лєсковських анекдотів та чаювань у липовому саду» вже не вкраплений у «навколишню радянську столицю». Столиці такого штибу тепер немає, але, як і раніше, в Києві лишилися «горбаті складні прохідні двори, пустирі й проруби серед каміння» [1]. Що це означає? «Горбаті» — наслідок вигадливої київської геодезії; «пустирі» — ще не освоєні ділянки майже вщент парцельованого міста від Видубичів до Кинь-Грусті. Решта — копітка стихійність збирання окремих каменів до містобудівної купи, що, немов первісний бульйон Опаріна, цивілізаційно продукує специфічне київське життя під час дивної, проте поступової хімічної еволюції; створення організованого хаосу, що є невід’ємною рисою господарювання людини на землі, котру вона з якихось дивних причин вважає за довічну власність і поводиться з нею, немов зухвалий панич із наймичкою. Формула міста — його майбутнє. Ми можемо здогадуватися, що Київ XI століття був зовсім не схожим на Київ століття XVII-го (дивіться дитячий план Ушакова,
82
романтичні малюночки Вестерфельда, Гроте і Паннємакера, більш-менш переконливий асєєвський макет в Історичному музеї та фантастичну карту Розенберга–Кутового), але можемо бачити, що Київ XIX століття не схожий на Київ XX та XXI століть. Після Батиєвої навали «майже чотириста років Київ був наче зімлілий, і лише десь у XVII столітті почав потроху опритомнювати. Як Атлантида, з глибин забуття Київ спливав на поверхню історичного розвитку на хвилі господарської діяльності» [2]. Як результат — те, що не відповідає містобудівному каркасу і тканині сучасності, що зараз більше за все дратує одних і приваблює інших. Одні — змеркантилізовані володарі міста, інші — ми з вами. Багатство така сама вторинна статева ознака, як і талант. «Незважаючи на руйнування, часом тотальні, як це було за Батиєвого та гітлерівського нашесть, — пише Юрій Асєєв, — незважаючи на докорінні перебудовування і перерозпланування, незважаючи на виникнення нових типів забудови і зміну архітектурних стилів, все ж завжди Київ лишався Києвом, з властивими лише йому рисами і почуттям. Тут виникає думка про своєрідну формулу міста з її постійними і змінними компонентами» [3]1. До постійних складових, цілком очікувано, київський науковець, племінник поета-футуриста, зараховує все, що є і що знадобиться знову: рельєф, клімат, зелені насадження, історично усталену забудову та розпланування, пам’ятки історії та культури, топоніміку, традиції, національні риси, пам’ять про людей та події etc. До змінних компонентів, за Асєєвим, належать нові умови життя і діяльності мешканців міста, будівництво нових масивів і споруд, нові художні погляди, нові традиції etc. Тобто наголошується на суперечці старого з новим. Звісно, ніяка це не формула, хоча бажання створити формулу є дотепним. 1
Тут і далі переклад цитат українською належить Катерині Станіславській. — А. П.
83
Формула Києва, як і будь-якого міста, — єдність рельєфу, клімату, містобудівного каркасу (ядра), міської тканини і міської плазми в їхній діалектичній поступливості одна одній. Тобто: дане Богом місце й матеріалізована, навіть кальцинована історія структури й інфраструктури, яку неможливо переписати або безболісно для міського тіла перетворити на щось. Інше — «бантики», те, що змінюється стохастично, за людськими примхами, частіше за все — завдяки романтично-старечому захопленню давниною. Формула міста повинна охоплювати передовсім константність його просторового влаштування. Каркас (або ядро) — це скелет міста, відносно незмінна частина (комунікаційно-транспортна конструкція), це система штучно заданих координат, подібних до природних; власне тіло просторової системи — це тканина, яка змінюється до певної межі (забудова кварталів); найбільш гнучкі, легко змінювані елементи формують захисну плазму (так зване «наближене обслуговування»). Здавалось би, що більше елементів просторової системи лишаються практично незмінними (тобто входять у ядро), то стійкішою є система. Але це не зовсім так. Коли у 1970-і Олексій Гутнов, теоретик містобудування, наважився довести цей принцип, він зміг обґрунтувати протиставлення провідної, структуроформуючої, найбільш характерної частини містобудівної системи її стереотипно організованій масі, отримавши інгредієнти для формул різних міст. Одним з важливих мотивів переконання у дієвості ідеї Гутнова були вузли каркасу, що можуть претендувати на особливу виразність архітектурного вигляду як точки зростання нової структури, що розвивається, та виступати межовими стовпами історичного міста як вузли зварювання або шарніри, гарантуючи цілісність міської конструкції. Нарешті — як шрами, що лишаються на міській тканині в результаті перманентного творення
84
міста і без яких місто зосталося б одвічно молодим [4]. Але це недіалектично. Очевидно, йдеться про рух, в якому навіть відносний спокій викриває себе як момент неспокою: місто кожного дня одне й те саме, але різне. Пригадую міркування Валерія Босенка, що система є тим стійкішою, чим вона менш стійка та більш рухома. «Абсолютна “стійкість” матерії взагалі, в цілому, забезпечується абсолютною змінністю, абсолютним рухом її способу існування. Минущість, тимчасовість, постійне перетворення, зникнення конкретних форм матерії забезпечує вічність, абсолютність матерії взагалі» [5]. Відтак, твердження, що чим більше елементів просторової системи лишається практично незмінними, то стійкішою є ця система, маємо спростувати: містобудівна система є стійкою завдяки своєму постійному розгойдуванню і розхитуванню, трансформативності і плинності. Майже всі її елементи можуть і навіть повинні зазнавати пертурбацій, щоби не стагнувати, займаючи чиєсь місце. Цебром холодної води було свого часу спостереження Абрама Мардера [6]: роль пам’яток архітектури у своєрідності міста є тим більшою, що менше вони фігурують як пам’ятки, тобто що менше вони просторово й візуально ізольовані у навколишній забудові. Над чим «працює» Київ упродовж останніх двох століть? Над переконанням мешканців і влади у своїй стійкості — за допомогою нестійкості постійних змін. До речі, у такій спосіб Київ поводив себе завжди. Віяло розпланувальної гойдалки [7]. Містобудівна структура Києва, начебто одвіку «золотоглавого, садами повитого і тополями увінчаного», — насправді спадок недавній, двохсотрічний. Усе, що було раніше, — це або руїна, або каміння, прискіпливо покладене одне на одне, здебільшого реконструйоване (щоправда, іноді переконливо) і цікаве людям з багатою уявою: вони можуть подумки відтворити Київ якогось Х століття, але ця уявина
85
буде маревом, вигадкою, хоча би якою реконструктивною переконливістю підпирали власні реконструкції знавці літописів, які б хитрі слова вичитували з ненадійних (а можливо, просто брехливих) свідчень ченців-переписувачів, що сиділи у темних скрипторіях із гусячим пером у руці й горішковим чорнилом у каламарі. Втім, руїни — це окраса не минулого, а теперішнього: у минулому руїни були новими спорудами. Якщо Геґель наполягав: перше, що бачить людина, котра дивиться у минуле, це руїна, — він мав рацію онтологічну, надчасову. Ми маємо розуміти, що все давнє, старовинне — теперішнє, у минулому не було емпіричної стародавності. Минуле було молодим, це сучасність стосовно минулого є підстаркуватою, до того ж в одному аспекті: оскільки час сам по собі є метафізичною таємницею, правдивість відносно минулого є, своєю чергою, також нездоланною метафізичною таїною. І сучасності це не подобається. Пам’ять про минуле, за Бердяєвим, є творчою, перетворювальною: вона робить відбір, а не пасивно відтворює минуле. Отже, розповідь про Київ, про розвиток його розпланування та сповивання розрізнених територій в одному міському організмові, здатному протистояти напливу інших часів, це насамперед акт творчої переробки того, що відомо із чужих текстів, і того, що можна побачити зараз на власні очі як сучасність, котру кортить тлумачити як давнину. 1782 року Київську губернію, фондовану першим російським імператором Петром Олексійовичем, було скасовано і запроваджено Київське намісництво. 1787-го Київ знову стає губернським містом. Від 1830-х, коли було остаточно усунуто навіть подільські рештки Магдебурзького права і розширено Київську фортецю, місто починає відлік тієї історії розпланування і споруд, з якими стикається сучасна людина. Відтак і демаркація: «Стародавній
86
Київ багатий на спогади княжої доби, Поділ — центр торговий, на Печерську переважає релігійний, цілком християнський відтінок, Нова забудова — галасливе європейське місто, і жодна з цих частин ще належним чином не вивчена і не описана», — журився 1917 року молодий, завзятий Кость Шероцький [8]. Останню тезу наразі маємо рішуче спростувати: важко навіть охопити масив тієї описової літератури. Віддаючи належне столичній стилістиці архітектурних форм, кияни 1810–1830-х створювали різноманітні кумедні споруди з цегляними колонами, ніби вважаючи, що Київ це давні Греція або Рим. Провінційний класицизм, брехливість якого лежала у можливості досягти іманентної довершеності в умовах занедбаного міста, ставав опозицією природничій правді наївного міського романтизму, що підсвідомо прагнув не довершеності, а нескінченного, позамежного. Обмеженою є та свідомість, котра символи сприймає за реальність, і провідна мета якої полягає в перемозі реальності над символом. Маючи класицистичні споруди незначного художнього ґатунку як данину тодішній європейській моді, якомусь химерному паризькому ампіру, Київ і кияни надавали перевагу природним принадам: звивистим кіммерійським ландшафтам і небу. Всередині разом з людьми мешкали миші й таргани, тхнуло редькою і часником, і про якусь там Європу з кантами, геґелями, гамсунами і бетховенами, з романтичною літературою «світової скорботи», безперечно, не було й гадки. Тільки-но відблукав стежками Російської імперії геніальний дивак Сковорода, а кілька професорів Могилянки не без радощів перебралися до північної столиці. Іще живий Державін, цей сонний чарівник розкішного століття імператриці Катерини Олексіївни. Андрій Меленський упродовж 1802–1808 років споруджує на Дніпровому схилі цегляний пам’ятник Магдебурзькому праву — наочну ознаку скутої цементом міської неза-
87
лежності, а відтак, і певної свободи містян. Магдебурзьке право встигло інфікувати Київ демократичною примарою свободи: цей привид блукав у душах волелюбних киян і ширяв поміж вільними міськими ландшафтами. Містечковість, провінційність Києва досі даються взнаки, коли чуєш, про що і якою мовою розмовляють у метро: акторське скиглення вічно вагітних бессарабських чорнявок — дитячі забавки у порівнянні із гранітною, немов розмальоване тинейджерами кам’яне оздоблення правого дніпровського берега, маргінальною свідомістю значного відсотку населення української столиці. Адже переважна більшість містян ніколи не буває не-маргінальною: це неодмінна якість будь-якого більшменш організованого багатонаціонального скупчення. За радянщини влада намагалася видалити з великих міст маргіналів у штучний спосіб. Йому на зміну прийшов спосіб цивілізований: людські межі міста природним чином розмиваються. Приїзд, скажімо, з Броварів на Хрещатик уже не важлива культурна подія, а коливання щоденної маятникової міграції. Через те для скарг корінних киян немає логічного підґрунтя. Двісті років тому, коли закладалися основи містобудівної єдності Києва, у мешканців навіть не було годинників: які там хвилини, секунди, — киянин лягав спати з темрявою і прокидався на світанку. Одночасність була умовною: як можна було узгодити між собою годинникові стрілки у Києві й у Сибіру? До того ж за сотню без дещиці років після Петра іще не повсюди звикли рахувати століття від Різдва Христового, а не від Створення світу, рік же починати від Василя Великого (1 січня), а не від Симеонова дня (1 вересня) і таке інше. Отже, як зауважив Натан Ейдельман, двісті років тому Росію не дуже хвилювало, в якому столітті вона перебуває [9]. Вісім-дев’ять поколінь киян — це якраз ті двісті років, за які Київ перетворився на місто з легким, необтяжли-
88
вим для іноземних гостей натяком на європейськість. Лише за п’ятдесят років до того, у 1750-х, кияни почали користуватися самоваром, уперше на українських ланах з’явилися соняшники і «земляні яблука», себто картопля. Росія, до якої входили теперішні українські землі, була неосяжною: про смерть Катерини II у листопаді 1796-го, скажімо, в Іркутську довідалися через місяць; Камчатка присягнула Павлу Петровичу на початку 1797-го. Сама цариця запише на одному секретному папірці: «Російська імперія є настільки чималою, що, крім самодержавного государя, будь-яка інша форма правління для неї шкідлива, бо всі інші надто повільні у виконаннях» [10]. І справді, для таких диких просторів було бажано мати розумного самодержця-володаря, і через це не дивно, що в Росії серед правителів траплялося так багато тиранів. Тодішня імперія це сорок мільйонів душ (з яких лише 1% — правлячий страт) й величезні простори з максимальною швидкістю пересування десять–двадцять кілометрів на годину на кількох «кінських силах». Немов рідкісні острови у сніговому рівнинному океані — міста й містечка (наприкінці царювання Катерини їх було 610), утім, кожне третє (230 містечок) було розжалуване імператором Павлом І у поселення і селища. Усього шість душ з кожної сотні — міські мешканці, себто 94 зі 100 — селяни [11]. Середньостатистичний мешканець Росії витрачає на покупки 17 копійок на рік (у середині XIX століття буде витрачати 3 рублі 40 копійок). Це показник того, наскільки слабко була пройнята товарністю натуральна товща землеробського російського, а відтак подекуди і київського життя [12]. Каркасно-тканинний підмальовок. Маємо вірити Петрові Толочку, що провідні функції найдавніших східнослов’янських міст — політична і військова. Їхня суттєва початкова функція — сакральна [13]. До певної міри ця функція тривалий час зберігала центровий характер,
89
і через те зведення храмів і монастирів — вузлів міського каркасу — слугувала поштовхом для формування міської тканини: до місця, де стоїть храм, має вести дорога, і навпаки. Тенгіз Абуладзе у передперебудовчому фільмі «Покаяння» зробив на основі цього традиційного містобудівного прийому драматичну мізансцену. Розташування храмів — Києво-Печерської лаври, Софійського, Михайлівського, Військово-Микільського, Введенського, Видубицького, Греко-Синайського, Покровського, Феодосіївського, Фролівського та інших київських і навколокиївських монастирів, безлічі церков, а згодом і репрезентативних світських споруд, неодмінно скручувало, конструювало міський каркас, зміни якого відбуваються надто повільно: іноді храмів уже немає, а каркас, ними сформований, продовжує існувати, додаючи сучасним містобудівникам відповідних проблем і морального, і матеріального штибу (як, скажімо, відсутня нині Стрітенська церква на розі Стрітенської та Великої Житомирської). За спостереженням Олени Олійник, місця розташування зниклих сакральних споруд можна встановити, уважно придивившись до історично складеного міського каркасу. Міський ландшафт схожий на природний (ландшафт — іноземне слово, невластиве нашому лексикону, і через те видається надуманим і наукоподібним). Але єдине, що поєднує людське волевиявлення із системою координат, яку людина уявила і намагається редуплікувати в іншому матеріалі, міститься не в тій — земля-небо, схід-захід, північ-південь, — що була надана людині споконвічно. Місто в ландшафті це частина природи, елемент земельного єства, перенесений волею людини з однієї системи координат, засвоєної нею, до іншої, вигаданої, сприйнятої у проектному заході. Ця форма набуває дуже точних обрисів, невідомих природі, і здається, що всі здійснені форми міста в людині задумав Бог. Архітектор зайнятий боротьбою з ходовою «поетич-
90
ністю» в ім’я насправді поетичного. Отже, грамотний зодчий власною архітектурною діяльністю немов доглядає за природою, тобто менше рахується з каркасом та історією, більше — з ландшафтом та кліматом. (На жаль, сучасні зодчі, немов Франсуа Війон, не відчувають до природи ніякої ніжності.) Тобто, з тим, про що 1924-го писав Володимир Маяковський: «Вот стою / на горке / на Владимирской. / Ширь вовсю — / не вымчать и перу! / Так / когда-то, / рассиявшись в выморозки, / Киевскую / Русь / оглядывал Перун». Або з тим, що мав на увазі видатний монархіст, колишній видавець «Киевлянина» 80-річний Віталій Шульгін, в одному з «Писем к русским эмигрантам» 1961-го, згадуючи про архітектора Павла Альошина: «Альошин бачив майбутній Київ перетвореним. Він говорив, що Київ може і повинен мати свій власний стиль, архітектуру, пов’язану з минулим, але пристосовану до сьогодення. Йому здавалося, що за основу треба взяти стиль історичних пам’яток Києва. Найважче стилізувати житлові багатоповерхові будинки. Але це можливо. У своєму загальному ансамблі Київ повинен бути білостінним із золотом. Дрібку золота у візерунках, добре вироблених історією, візерунках, покладених на прості гладкі білі стіни. На цьому тлі київські темнолисті тополі будуть п’янкими» [14]. Або з тим, про що 1962-го писав шістнадцятирічний поет Леонід Кисельов, який з упевненістю мула ходив краями безодень вагання: «Прийнято вважати, що кожне місто є тією чи іншою мірою наступом на природу, її “антитезою”. Але для Києва природа такий самий архітектурний матеріал, як камінь, бетон чи скло, така ж прикмета стилю, як колони у грецькій архітектурі. Сім пагорбів, на яких розташований Київ, здавна були не тільки підніжжям, але й дорогоцінною оправою міських будівель» [15]. Десь так: між просторих луків Лівобережжя, теплих травневих вітрів, верболозового чагарнику вздовж Дніпра, схильного до повені, недремного
91
шарпання російських імператорів, регулярного Києвоподолу, котрий щороку немов виринає із плеса; поміж гуркотом цукрових і цегельних заводів, тишею порожнього барокового палацу й бездзвонної барокової Андріївської церкви [16], — між музикою сфер і вимірюваними обсягами земляних робіт був плеканий той міський пейзаж, що оживлюється лише фігурою осміяного дотепниками колезького реєстратора, котрий повільно перетинає Хрещатий яр, аби із зітханням подивитися з Царського саду на ще незабудований краєвид столиці Південно-Західного краю безкрайої імперії. Три в одному. Історична своєрідність розпланування Києва на зламі XVIII–XIX століть вирізнялася тим, що він витягнувся, немов плаский бобровий хвіст, уздовж Дніпра у вигляді трьох самостійних селищних плям. Не випадково варяги, які у негоціантський спосіб знайомилися у IX–X століттях із Руссю, називали її смішним словом «Гардарики» — землею градів (зáмків), серед яких деякі вважалися міським осердям. Отже, запам’ятаймо, що до початку XIX століття Київ — це три окремі території, що так чи інакше розвивалися інфраструктурно (немов плекаючи ідею про майбутній загальноміський каркас), оскільки там, де мешкають люди, вони прагнуть мешкати зі зручностями. Губернська канцелярія на запит Академії наук 1765 року відповіла конкретно: «Місто Київ складається з трьох міст <...> 1. Києво-Печерська фортеця; 2. Старе місто Київ; 3. Нижнє місто Київ, зване Поділ» [17]. Топонімічно обґрунтований рефрен у цьому ритмізованому рядку — місто, міста, фортеця, місто, місто — немов нагадування, що ці утворення можуть розглядатися окремо, а можуть і разом: у кожному з них своєрідність життя й побутування нагадує належність до цілого. Можливо, також і до того, що, скажімо, ті самі легендарні варяги, які пливли Дніпром униз, до Цареграда, бачили узвишній Київ спочатку
92
від Вишгорода, потім від низинного, гостинного Києвоподолу, від місця спеціальної торгівлі (чи не через те виникли київські контракти, Гостинний двір і Контрактова площа саме на Подолі?), а коли поверталися, набравшись ромейської лексики, срібних міліарісіїв і трохи перетворившись на південців, — визирали Київ, починаючи від Лаври. Головний, річковий, шлях із півночі на південь та з півдня на північ стелився не посуху, а вздовж укріплених стін — по воді. Київські муровані брами не потрібні судноплавству: вони пропускали негоціантів не крізь себе, а повз себе, мовляв, іди, купче, своєю дорогою, роби свою невиробничу справу. Три частини, власне, три міста являли насправді укріплені пункти. На початку XIX століття найміцніші стіни у вигляді земляних валів і палісадів мала Печерська фортеця, з якої не було випущено, дякувати богові, жодного забійного снаряда, з Києво-Печерським монастирем у центрі. У фортеці був дислокований київський гарнізон, мешкали офіцери на чолі з військовим губернатором. Епоха була інтегруючою, а не диференціюючою. Монахи та військові — незмінний контингент Печерська, про який 1940 року згадував киянин Микола Бердяєв, живучи у французькому Кламарі: «Атмосфера Печерська була особливою, це суміш чернецтва і воїнства. Там була Києво-Печерська лавра, Нікольський монастир і багато інших церков. На вулицях постійно зустрічалися монахи <...> Разом з тим, Печерськ був військовою фортецею, там було багато військових» [18]. За фортецею містився форштадт, де оселялися чиновники, клірики та військові, пов’язані з Печерським гарнізоном. На великому пустирі, відокремленими від форштадта байраком та долиною річки Клов, серед одноповерхівок буквально височіли дерев’яний царський та Кловський палаци, з яких останній було зведено бароковим «дзвіникарем» німцем Ґотфрідом Йоганном Шеделем, — із виноградником і липовим гаєм.
93
Узагалі, «околиці міста по правий бік Дніпра горбисті, вияркові, з неабиякими нагірними полями і частими придолинками, що всюди перетинаються перелісками, наводненими багатьма потічками і болотами» [19]. Чи можна з такими характеристиками чекати на регулярність розпланування, чого вимагала державницька ідеологема? Через те Старе (Верхнє) місто і Поділ мали вузькі й кульгаві, скуйовджені рельєфом вулички, забудовані чим бог послав — дерев’яними невиразними будиночками: тут не до естетики, долучитися б людям до мінімальної зручності. Чи не відтоді «кожна київська квартира — романтичний осередок, що роздирається ненавистю, заздрістю, складною інтригою» [20]? Отже, три історично сформовані частини згодом єдиного міста були роз’єднаними, і сполучення між ними було утрудненим: Поділ від Старого міста був відокремлений складним, мов неприбране ліжко, горбистим рельєфом, незручним для прокладання доріг, а Печерськ відрізаний Хрещатою долиною, заболоченою й зарослою густим лісом, де майже посередині — Козине болото, на місці якого зараз вихлюпується державництвом Майдан Незалежності. Із середини XVIII століття у Києві лишилися принаймні дві ошатні барокові споруди: Маріїнський палац (1744–1752) та Андріївська церква (1749–1754), збудовані Іваном Мічуріним за проектами Франческо Бартоломео Растреллі, придворного зодчого трьох російських цариць. Растреллі був флорентійцем, тому не побачив у кучерявому Києві мотивів милих серцю тосканських тополь, але відчув різницю між Дніпром і Арно (очевидно, не на користь останньої), і спроектував у камені солодкаве брюссельське мереживо, в якому головним є те, на чому тримається візерунок: повітря, проколи, прогули [21]. Його вправу оцінили сухорляві ґави із блакитним від старості твердим пір’ям і самотня базилина Єлизавета
94
Петрівна, яка підняла податок на сіль і вино, утворила Академію красних мистецтв і зажадала мінливого шлюбного свята. Місто це контур ландшафту, ним засвоєного. Це його культурно значущий контур, тобто зрозумілий простій людині. Спочатку вона проклала у природі стежки функціонально: на правому березі Дніпра — більше, оскільки необхідно було думати про оборону. На лівому менше, оскільки там можна було вирощувати хліб. Із часом людина то закривала ці стежки дошками, то закладала каменем, то засипáла асфальтом. Так чи інакше, виходила певна зручність. Тим самим людина створювала значущу схему міста — ту саму міську тканину, яка потім лежала між дорогами і нині насичує нездоланні схеми міського каркасу. У київській забудові немає, як у еллінів, променистої гармонії між формою та ідеєю, але часом ідея переростає сталу форму, і ця остання відчайдушно прагне досягти її знову — відтоді перед нами дивна, вигадлива губернська велич. Часом ця форма переростає ідею на цілу голову, уривчаста, мізерна думка чвалає у колосальній формі (як-от будівля Присутственних місць), і тоді ми бачимо потворний фарс на кшталт обсидженого гіпсовими витребеньками фасаду доби цукрової київської еклектики. Адже перед архітектором майже завжди передчасність. Імперське пестування. Після Другого поділу Польщі та возз’єднання Правобережної України у Російській імперії Київ утратив мілітарний характер прикордонного міста, і, починаючи з 1793 року, поступово перетворився на щедрінський, гоголівсько-лєсковський зразок повчально-побутового осміяння, бешкетництва, літературного беззаконня. Імператриця Катерина Олексіївна, будучи вірною власній тезі про складність управління імперією, вирішила впорядкувати хоча би те, що можна, у північнокорейському «ручному режимі». Генеральний план міста з но-
95
вими площами та вулицями, із центром на Подолі, створений 1785 року землемірами Іваном Мироновим та Іваном Басіним на підставі геодезичної зйомки 1782-го, був схвалений Петром Рум’янцевим-Задунайським і надісланий на затвердження до Санкт-Петербурга. Оскільки цей генплан не враховував вимог фортифікації, незважаючи на позитивний висновок Комісії з побудови міст, імператриця не начертала на ньому «Быть по сему», а передала графу Андрію Шувалову та генералу Івану Меллеру — творчо доопрацювати. Виконаний ними план був затверджений 1787-го. Документом передбачалося ліквідувати Поділ як окрему частину з подальшим перенесенням житлових будівель на верхні, не затоплювані повенями міські узвишшя. Для переселення мешканців з Подолу було відведено територію Липок, названу Володимирською частиною. Нові квартали було запроектовано навколо Кловського палацу із улаштуванням від нього широкого проспекту (тепер вулиця Липська). Володимирська частина перетворювалася на адміністративний центр: тут мали намір спорудити Присутственні місця. Тим самим намічалося зближення частин міста, розділених глибоким Хрещатим яром. Цей план зберігав законодавчу силу до 1800-х, і згідно з ним здійснювалися перші кроки розпланування Києва «в соображении регулярства» забудови. Після смерті імператриці Павло І відкинув пропозицію щодо ліквідації Подолу, і той лишився рівноправною частиною Києва. Межі Києва дедалі більше розширювалися за рахунок приєднання до нього передмість і слобід, що слізно забажали цивілізаційного покращення: водогону, каналізації, нормальних доріг, а згодом — освітлення. Але усе це лишалося марними мріями. Можна навіть сказати, що Київ стрімко роздавався вшир на державних харчах, перестав займатися історичною фізкультурою і набув явних рис обломовського ожиріння: межі міста розповзлися у відвиклому від муштри свавіллі, і «зайва вага» заважала
96
йому вільно дихати. Втім, «єдиною навалою, що вдиратиметься у місто, лишиться навала зелені, кіннота дерев і піхота чагарників. Вони стікатимуть з навколишніх гір аж до самого старого Дніпра київськими вулицями, на яких перехоплює подих» [22]. Пересічна забудова початку XIX століття, особливо після спустошливої пожежі 1811 року на Подолі, була стиснута урядовим положенням: будувати дозволялося за зразками розпланування кварталів і помешкань. Основною будівлею на ділянці був одноповерховий житловий будинок, звернений чільним фасадом на вулицю. За житлом розташовувалося подвір’я з господарськими спорудами, за ними фруктовий сад. У такий спосіб усі квартали мали периметральну забудову, а всередині утворювався поділений на парцели зелений осередок. Коли через століття ця забудова була майже знищена, коли подвір’я також забудовувалися флігелями, давня традиція влаштовувати поблизу житла щось зелене спричинила появу палісадників перед головним фасадом. Так внутрішньоквартальний фруктовий сад витіснився на вулицю. Вирішальний вплив на формування архітектурного вигляду Києва у 1800–1810-х справили загальноімперські заходи щодо впровадження типових проектів казенних будівель, завдяки чому у губернських і повітових містах формувалися єдині стилістичні принципи організації площ та вулиць. Армійське впровадження «зразкових» фасадів для приватного житла, типових проектів парканів і брам вносило певний порядок у мальовничий безлад згорбленої міської забудови. Коли ми зараз зітхаємо, дивлячись на хрущовсько-брежнєвське типове житло, осміювання якого не переймає лише ледащого, слід згадати регулярство імператорів Олександра Павловича і — більшою мірою — Миколи Павловича, ті страдні десятиліття імперії, коли начебто переможна російська гвардія повернулася з Європи зі значним запасом вражень і незвични-
97
ми культурними сподіваннями (манірні паризькі повії ще довго ностальгували за російським вояком — мужиком і пияком). Серед київських архітекторів ХІХ століття осіб з європейськими іменами не було. Посаду головного архітектора Києва, запроваджену ще за Павла Петровича, впродовж тридцяти років обіймав Андрій Меленський, справний освічений ремісник, обдарований певним польотом архітекторської фантазії. 1803-го він склав генеральний план, в якому новим елементом була запроектована вулиця вздовж Хрещатого яру, що мала важливе комунікаційне значення для поєднання Печерська, Старого міста та Подолу. За участю Меленського було початково розплановано Липки, післяпожежний Поділ, 1824-го розпочато брукування вулиць. 1806-го було складено ще один генплан, згідно з яким прийнято напрям розвитку міста від Печерської фортеці вздовж Васильківської дороги до річки Либідь, тобто на північний схід. Після пожежі на Подолі 1808 року цей план було скориговано і надіслано на затвердження до столиці. Але нищівна подільська пожежа 1811-го спричинила необхідність перегляду розпланування цієї частини Києва, й англійцем Вільямом Гесте був запропонований регулярний каркас Подолу. Проект було прийнято до виконання 1812-го. Отже, розвиток відбувався досить жваво. Але наскільки ж влучно писав Леонід Кисельов: «відстань між новим готелем “Дніпро” і Софійським собором вимірюється не сотнями метрів, а сотнями років» [23]: Поділ 1810-х і теперішній — не тільки різні просторово-суспільні явища, а й різні території. За великого розгортання робіт з перерозпланування та поліпшення благоустрою міст Росії на початку ХІХ століття набули особливого значення питання зниження вартості будівництва. Зважали на ретельну перевірку кошторисів, що їх губернатори надсилали на «Быть по сему». Зі звітів Губернського правління, статистичних
98
даних і довідників видно, що в Києві вартість будівництва була значно вищою, ніж в інших містах губернії. Це особливо помітно після пожежі 1811 року, наслідком якої стало зростання цін на будматеріали та робочу силу. Значною у вартості будівництва була вага транспортування бутового каменю і вапна. Вапно привозили з Новгорода-Сіверського та Брацлава. На Печерську й у Старому місті бракувало води для будівництва, і її підвозили в діжках з Дніпра та Либеді. Тим часом родовища глини на території Києва створювали сприятливі умови для розвитку цегельного виробництва та виготовлення кераміки, втім, вартість цегли була високою, її у значній кількості поглинало зведення церков, монастирів і будівництво для військового відомства: колосальна на ті часи цегляна будівля Арсеналу обійшлася казні дуже дорого. Краще було з лісоматеріалами, що сплавлялися Дніпром: цим пояснюється багатовікове переважання в Києві дерев’яних будівель. Лєсков згадував Броварський бір, «який був до того густий, що в ньому ще водилися дикі кабани» [24]. Якщо зручнішим було б вивозити ліс із Броварів, аніж спускати його по Дніпру, диких кабанів на сході від Києва тоді вже не лишилось би. Не в останню чергу цьому заважала відсутність мостів через Дніпро. У 1800–1820-х на благоустрій міста відпускалися вельми незначні кошти. Тому брукування й освітлення вулиць Києва було незадовільним, колодязі занехаяними, а схили Дніпра руйнувалися: власники цегельних заводів, розташованих на березі, влаштувавши кар’єри для видобутку глини, ніби дикі броварські кабани в пошуках жолудів, підривали міць дніпровських схилів. 1832 року питання про ліквідацію цих заводів було поставлено дуже серйозно, але кабани вперлися, і благоустрій схилів затягнувся на десятиліття: роботи з їх зміцнення почалися лише в середині 1840-х.
99
Посада головного архітектора існує до сьогодні, але функції, з нею пов’язані, змінено кардинально [25]. Міський архітектор вже не «приборкує сильних і не зміцнює слабких», він часто містик без уяви або догматик без розуму. «Люди нинішнього банкового періоду повинні нам вибачити романтичну нісенітницю нашого молодого часу», — писав Лєсков про середину ХІХ століття [26]. Романтична нісенітниця завершилася створенням спеціальної установи із забудови та благоустрою міста: 1834 року Тимчасовий комітет із облаштування Києва був перетворений на Комітет з облаштування Києва, було створено спеціальну арештантську роту для виконання робіт [27]. У Росії завжди так: якщо пожежа винищувала половину міста, це на користь — можна розробити більш довершене розпланування; здійснюватимуть його не вільні робітники, а арештанти. Коли Друга світова винищила традиційне розпланування (разом з людьми) більшості міст Європи і Радянського Союзу, це дало архітекторам можливість зробити на давніх, історично обжитих місцях нові форми поселення. Новаторство — коли річ набула форми у залежності від обставин; традиція — коли річ зберігає форму всупереч обставинам. Утім, ця «дипломатія іншими засобами» спричиняє зміни предметного матеріалу, перетворює природу самих речей, які могли б підкорятися обставинам або протистояти їм. Оскільки архітектор має справу з предметним матеріалом, йому краще працювати на порожньому місці і втілювати свої ідеї за допомогою дармової сили. Війни, військовополонені й арештанти — те, чим він неодмінно скористається. Це в архітектора — не етичне прагнення, а фахове, і його треба вибачати. Адже створені архітекторами кам’яні тіла вимагали від нього душі, а не лише ремісничої наснаги і чудес інженерного розуму. Але ще жахливіше, коли архітектор створює душу, і вона вимагає від нього тіла, переслідуючи цією вимогою. Київським зодчим XVII — першої
100
третини ХХ століть пощастило: їм не потрібно було створювати душу своїх об’єктів — Київ ландшафтний і Київ меркантильний з обох боків наполегливо підказували її форму. Їм треба було лише потурати таємному тремтінню міського тіла, над яким вони вимушено виконували жадані фахові обряди. Генеральний наступ Бібікова і Фундуклея. Розвитком Києва імперія опікувалася пильно: існує низка генеральних планів і планів окремих частин міста від 1806, 1824, 1826, 1829, 1837 років. Останній план, розроблений Лукою Шмегельським, Вікентієм Беретті та Людвіком Станзані, наче підсумовував розпланувальне становлення міста від початку ХІХ століття і був розрахований на перспективу. На основі цього Миколаївського генплану було розроблено й затверджено генеральні плани 1861, 1869 та 1870 років. Проектні плани змінювалися й уточнювалися 1888 року, коли місто почало розвиватися вздовж Брест-Литовського шосе, а також на початку ХХ століття у зв’язку з прокладанням нових вулиць і формуванням нових селищ навколо Києва. Після 1870-го головними містоформувальними чинниками були лінії зовнішнього і внутрішнього транспорту, влаштовані з урахуванням рельєфу (долина Либеді, Хрещатик тощо), а також розташуванням вздовж цих ліній репрезентативних громадських споруд. Генплани 1949, 1967, 1986, 2006 років вимушено рахувалися з напрацюваннями генпланів 1837 й 1870 років, котрі задали правильний розпланувальний тон формуванню міського каркасу так само, як могутні крони лип і велич алергійних тополь, травневі вечори і солов’їний сміх. Микола Лєсков у «Печерських антиках» (1882) зазначав: «Київ тоді <у 1850-х> суттєво відрізнявся від нинішнього, і різниця ця полягала не в одній зовнішності міста, а й у звичаях його мешканців. Зовнішність змінилася на краще, тобто місто наповнилося хорошими будівлями
101
і, так би мовити, оєвропеїлося, але мені особисто шкода багато чого зі старого, з того, що згладжено і знищено, може, дещо квапливо й у всякому разі безцеремонно рукою Бібікова. Мені шкода, наприклад, позбавленого життя Печерська і навколишніх урочищ, що були забудовані сяк-так, але дуже мальовничо. З них деякі мали також навдивовижу своєрідне і характерне населення, що жило несхвальним, ба навіть буйним життям у стародавньому запорозькому дусі. Отакими були, наприклад, молодецькі Хрести і Ямки, де “мешкали безсоромні дівчата”, ці місцини являли цікаве поєднання міської, культурної проституції з козацьким базіканням і хлібосольством <…> Шкода мені і мальовничих надбережних хаток, що тулилися по урвищах над дніпровською кручею <…> Я знавав це миле місто в його дореформеному вигляді, з розмаїттям дерев’яних будиночків, на яких, утім, було вже вивішено так звані “бібіковські дошки”. На кожній такій дошці був суворий напис: “зламати в такому-то році”. <…> Старе місто і Печерськ особливо щедро були оздоблені “бібіковськими дошками”, адже тут мало відбутися і дуже значною мірою відбулося намічене Бібіковим капітальне “перетворення”» [28]. Про послідовну європеїзацію Києва у непослідовному XIX столітті згадував не лише Лєсков: Бердяєв, набагато молодший за Лєскова, виявився більш категоричним і оптимістично ствердним: «У Києві завжди відчувалося спілкування із Західною Європою» [29]. 1801-го (рік убивства Павла І) було завершено зведення артилерійського Арсеналу, що тривало майже п’ятнадцять років. Чотирикутний бублик цієї цегельної ораторії немов охороняє спину лаврського муру, якщо вважати, що обличчя з боку Дніпра. Здавалося б, навіщо охороняти спину, коли першочергово треба охороняти груди? В усякому разі, одна з найбільших у Києві на той час регулярних споруд свою функцію не виконала.
102
Можливо, лише з Маріїнським палацом вона могла посперечатися в удаваній ошатності й такій самій безглуздості: ніби травневий кекс з родзинками міряється авторитетом з пухким весільним тортом. Наступною регулярною спорудою був грандіозний периметральний корпус Університету св. Володимира — на протилежному від Хрещатого яру північно-західному узвишші. Від 1834 року університет, утворений з Кременецького ліцею, розташовувався у кількох приватних будівлях на Печерську. Оскільки цих приміщень виявилося замало (частина колекцій, перевезених з Кременця, і цілі відділи бібліотеки лежали навалом у коморах), питання про власну споруду загострилося і в державному оці. Спочатку будівлю університету імператор Микола I наказав звести за береттієвським проектом на місці майбутнього Володимирського собору та жіночого пансіону графині Євдокії Лєвашової (нині Президія НАН України). Закладку головної будівлі здійснено у липні 1837-го, за півроку по смерті Пушкіна, а влітку 1840-го споруду було начорно закінчено. Восени 1842-го університетські заклади перейшли до свіжопофарбованого у кольори Володимирської орденської стрічки «червоного корпусу» [30]. У той самий час на північ від головного корпусу було влаштовано ботанічний сад — просторі зелені легені сьогоднішнього центру і без того зеленого Києва. Університет це не тільки будівля академічного типу, а й «темно-червоне тло для білих свічечок весняних і золотавого листя осінніх каштанів» [31]. Університет — не лише ошатна споруда, це люди і процес, для яких споруду було зведено. Не в останню чергу і над цим враженням працював одіозний серед поблажливих лібералів «міський хірург» генерал Бібіков. Звісно, Дмитрій Бібіков (якого «незлим тихим словом» згадує не лише Лєсков), сміливий реформатор миколаївської доби, безрукий інвалід Бородінської битви,
103
який упродовж п’ятнадцяти років — з 1837 по 1852-й — був київським, волинським і подільським генерал-губернатором; котрий насмілився 1844-го написати государю: «Не можна ручатися за майбутній спокій краю і його безпеку, доки становище селян не буде покращено і забезпечено заходами, що виходять від верховної влади»; який викорінював чиновницький безлад і насаджував адміністративний лад, — серед ліберальної інтелігенції і стагнуючого київського міщанства, якого вистачало лише на післяобідню розважливість за ситцевими фіранками, — Бібіков не міг мати популярності: він кип’ятивкаламутив воду, що прагнула лишатися крижаною. Він переймався плануванням, розплануванням, перерозплануванням, конструюванням міського каркасу і міської тканини Києва так само, як Нерон або Муссоліні, — винищуючи й перекроюючи. Тими незначними розпланувальними зручностями, без яких Києву зараз було би ще важче переживати вузькість вулиць і міріади автомашин, кияни мають завдячувати саме Бібікову. Не в останню чергу завдяки зусиллям Бібікова Бердяєв запам’ятав, що «Київ одне з найкрасивіших міст не лише Росії, а й Європи. Він увесь на горах, на березі Дніпра, з незвичайно широким видом, з чудовим Царським садом, із Софійським собором, однією з кращих церков Росії. До Печерська прилягали Липки, теж у верхній частині Києва. Це дворянсько-аристократична і чиновницька частина міста, що складається з особняків із садами <…> Це вже був світ дещо інший, ніж Печерськ, світ дворянський і чиновницький, під більшим впливом сучасної цивілізації, світ, схильний до веселощів, яких Печерськ не допускав. По інший бік Хрещатика, головної вулиці з магазинами між двома горами, жила буржуазія. Зовсім унизу, біля Дніпра, був Поділ, де жили переважно євреї, але була і Київська духовна академія» [32]. Власне, Бердяєв змалював той самий Київ, який залишив для опису славетний міський генерал.
104
Старе місто на початку XIX століття існувало у межах часів князя Ярослава: тісні вулиці й нужденне житло складали портрет цієї частини Києва, мешканці якої були «з відставних військовослужбовців і вдів, а також інших нижчого класу людей» [33]. Інтерес до реконструкції Старого міста зріс у зв’язку з інтенсивним спорудженням Університету. Взагалі, якби не створення університету, Київ би дуже повільно перетворювався з провінційного містечка на європеїзований культурний організм: університет разом з новими абстрактними функціями (просвіта й освіта) привніс до міста низку організаційних принад: нові посади для людей дворянського страту, нові помешкання для студентів і т. ін. Київ перетворився на справжнє місто лише разом з університетом. Але: «Існують міста (і старі, і нові), де почуваєшся як на манірному посольському прийомі: весь час хочеться підправити вузол краватки. Київ — місто на рідкість інтимне, домашнє. Історія народу сприймається тут не як пишний літопис, а як історія власної родини» [34]. Напевне, Києвом можна ходити у капцях. Отже, 1835-го було знесено кам’яні споруди господарського двору перед Софійським собором та розбито площу, на якій будувався трикутник Присутственних місць та пожежна каланча. Трикутна форма плану київського казенного присутствія відповідає трьом київським територіям: північний фасад зорієнтовано на Поділ, південно-східний на Печерськ, південно-західний на Старе місто. Оскільки Поділ був більш уразливий для пожеж, пожежну каланчу змурували на північно-західному розі цього київського не пентагона — тріогона. Для прокладання Володимирської вулиці було прорізано Ярославові вали і розібрано десятки миршавих житлових будиночків. На плані 1837 року вже зафіксовано частково складене на той час нове розпланування Старого міста. У 1832–
105
1833 роках археолог-аматор Кіндрат Лохвицький розкопав давні Золоті ворота, навколо яких було влаштовано площу, де наприкінці 1880-х установили чавунний водограй Олексія Термена, а згодом насадили дерев. Лохвицький пред’явив киянам краєчок їхньої історії — міцний, непоказний. Оскільки іншого не лишилося, вирішили зберегти, через півтора століття звівши над нужденними рештками фантазійний макет у натуральну величину. Значними спорудами Старого міста були нові православна Десятинна церква Василя Стасова і католицький костел, накреслений Францем Мєховичем і завершений Вікентієм Беретті. Усе це робилося під пильним наглядом Бібікова. Але сповивав Київ не тільки Бібіков, а й Іван Фундуклей — від 1839-го київський цивільний губернатор, цікавий науковець і знаний просвітянин, зокрема ініціатор створення першої в Росії жіночої гімназії — Фундуклеївської. За часів Бібікова і Фундуклея засновано Тимчасову комісію для студії давніх актів, відбувалася діяльність Кирило-Мефодіївського братства, було відкрито перший поштамт, кадетський корпус, завершено зведення Університету, костелу на Костельній, Десятинної на Володимирській, з 1848-го батько і син Реблінґи споруджували Ланцюговий міст за проектом Чарлза Віньйоля. 1852 року Бібікова було призначено міністром внутрішніх справ, що змусило його переїхати до Санкт-Петербурга; призначення Фундуклея членом Департаменту сенату Царства Польського, звісно, вимагало переїзду до Варшави. Отже, давши поштовх низці важливих для міста позитивних нововведень, ці непересічні особи сприяли перетворенню заштатного межового утворення з якоюсь таємно-мальовничою прадавньою історією на імперське місто з усіма провінційними вадами і пріоритетами. І — відкрили обрій: «Нам союзно лишь то, что избыточно, / Впереди не провал, а промер» (Мандельштам).
106
Шитво і прання міської тканини. У липні 1853 року було відкрито пам’ятник св. Володимиру і Ланцюговий міст, які можна вважати пам’ятками діяльності Бібікова і Фундуклея. За шість років, 1859-го, зусиллями Альфреда фон Юнка стала виходити друком перша міська газета «Киевский телеграф», що являла, за Лєсковим, «чимало кумедного»; у лютому 1870-го було відкрито шестиверстну ділянку Курсько-Київської залізниці «Бровари–Київ» з Дніпровським металевим мостом інженера Аманда Струве, 1872-го влаштовано водогін, 1875-го відкрито Олександрівську лікарню, 1881-го засновано першу в Росії станцію швидкої медичної допомоги, 1886-го введено у дію першу телефонну станцію, 1890-го запущено першу в Україні електростанцію, у травні 1892-го — перший у Росії електричний трамвай, 1896-го демонструвалися перші кінофільми — вже за рік після відкриття братів Люм’єр, від 1905-го фунікулер почав піднімати людей з Подолу до Михайлівського монастиря. Перелік можна продовжувати: кияни зашаріються від гордощів, — але справа не в тому. Упродовж XIX століття Київ рішуче змінював архітектурне обличчя, приваблюючи перших фотографів: Інститут шляхетних панянок (1838–1842), Володимирський собор на Бібіковському бульварі (1862–1866), Міська дума на Хрещатику (1874–1876), Оперний театр (1897–1901), комплекс Політехнічного інституту імператора Олександра ІІ (1899–1900), Бессарабський ринок (1910–1912) та інші цікавини — це вузли зв’язування міського каркасу за допомогою шитва міської тканини. Ці виразні об’єкти згодом спричинять утвердження форми міського розпланування, «простелять творчості нової тло» (М. Зеров), — доки за радянських часів чиновники поступово дійдуть висновку, що вся територія міста як найощадливішої форми розселення повинна являти закономірно влаштовану систему архітектурних ансамблів, більш-менш вдалих.
107
Розпланувальний розвиток відповідав зростанню кількості міських мешканців. До складу міста упродовж 1910–1911 років увійшли Солом’янка, Батиєва гора, Шулявка, Караваєві дачі та інші околиці; територія Києва значно збільшилася у південному і південно-західному напрямах: від 64,3 км2 1904 року до 123,47 — 1911-го. У роки революційного безладу 1917–1920-го кількість мешканців скоротилася до 366 тисяч 1922 року, а потім — до 1940-го — зросла майже до мільйона. 1943 року в Києві налічувалося 180 тисяч киян, але 1945-го — вже 470. Власне, з давніх-давен та з XVIII–XIX століть до сьогодні у Києві збереглися лічені споруди, зокрема храми: кілька на Подолі, Кирилівська церква, Видубичі, а також Контрактовий будинок (значно перебудований), будинок Стрельбицького та ін. Якщо не вони формували двісті років поспіль архітектурний візерунок Києва, то принаймні сьогодні зберігають його давні кам’яні зморшки, нагадуючи про діалектичність суспільно-культурного руху. Насправді, не ці забудовні елементи створюють обличчя Києва: головним чином об’єкти, щодо яких можна застосовувати поняття «історичні», були зведені у 1890– 1910-і, трохи більше століття тому. До чого тут Київська Русь? Де вона? Прошу взяти до уваги, що тодішні зодчі не надто рахувалися з будівельними традиціями Києва останніх п’ятдесяти літ, не особливо поважали старших колег. Єдине, з чим вони логічно рахувалися, то це з покликом часу — приватновласницького, меркантилізованого, розумного, але незарозумілого. Переважну частку старої міської забудови, яку зараз прагнуть зберегти як пам’ятки, складали пересічні споруди, без чого будь-яке місто — не місто. Через те акт збереження стосується не стільки каменів, скільки просторів, не стільки матеріальних явищ, скільки метафізичних феноменів. Насправді латинське словосполучення «genius loci» (геній
108
місця), цей заяложений трансцендентальний аргумент пам’яткоохоронців, має інший зміст: геній місця ширяє над місцем, а не характеризує те, що на цьому місці височіє. Геніальна опіка над місцем і містом спрацьовує не на рівні художньої константності, а на рівні естетичної мінливості. Якби це було інакше, міста не зазнавали б змін, а відтак і не розвивалися. Коли єпископ ризький Філарет (Філаретов) писав Лєскову у грудні 1873-го: «Банківська справа все заїла. У Києві нічим не цікавляться, крім карт і грошей» [35], — він акцентував лише один бік справи. Інший бік — прагнення європейськості у будь-який спосіб: надто довго імперія пасла задніх, і тепер, коли відспівали марсельєзами і відплювалися гільйотинованими головами європейські революції, відгриміло кайданами сенатське повстання 1825-го, російсько-турецька війна, це «небо крупных оптовых смертей», — саме тепер можна і слід було брати з Європи приклад. І — за тринадцятирічне мирне царювання Олександра III зростає вертикальний масштаб забудови центру, мешканці звикають до тиші. Якщо у 1870–1880-х архітектори намагалися вирішувати житлові будівлі як індивідуальні об’єкти, у 1890– 1910-х стало очевидно, що їх слід будувати впритул один до одного у суцільній рядовій забудові: економічні засади брали гору над естетичними. Виникали вулиці-коридори, з яких глузував Мандельштам. Насправді ця суперечливість мало кого із гласних Міської думи цікавила — так само, як сучасна стохастична забудова мало цікавить можновладців. 1912-го утворили комісію «Щодо краси міста» у складі художників Олександра Мурашка, Сергія Світославського, архітекторів Едуарда Брадтмана, Владислава Городецького та Іполита Ніколаєва, але діяльнісна мета комісії більшою мірою була спрямована на міський інтер’єр, ніж на розв’язання капіталістичних суперечок між забудовни-
109
ками. Звісно, за цих умов її робота не могла увінчатися якимсь значимим результатом. Однією з найцікавіших в архітектурному сенсі стала відносно молода вулиця Володимирська. Будівництво прибуткових житлових будинків та готелів, Оперного театру (1901), Педагогічного музею цесаревича Олексія (1912), Губернської земської управи (1913), Ольгінської гімназії (1914), Університетської бібліотеки (1914), улаштування скверу біля Золотих воріт та університетського парку з пам’ятником Миколі Павловичу («Императору Николаю І благодарный Киев») надали Володимирській своєрідного какофонічного колориту, але зробили однією з найкращих вулиць у місті. Мирон Петровський, описуючи, як юний Михайло Булгаков ходив цією вулицею з Андріївського узвозу до Першої гімназії вчитися, перелічує на Володимирській стилістичну типологію будівель. Ми бачимо «ренесансне палаццо» Земельного банку; гігантські на той час прибуткові будинки, що сполучали «вже стандартизований модерн з елементами молодого конструктивізму»; поліцейський класицизм Присутственних місць; барокові грушоподібні куполи Софійського собору тощо. Мирон Петровський немов перебирає клавіші: «Романський католицький костел св. Олександра і караїмська кенаса в “мавританському” стилі було заглиблено в провулочки, що прилягали до Володимирської вулиці і входили в її силове поле. Він <Булгаков> проходив повз Георгіївську церкву, що ховались у провулку за Софійським собором, і повз Ірининський стовп, що випирав за червону лінію вуличної забудови <...> Перед ним височіла сіро-мишаста громада Губернської земської управи, досить майстерно поєднуючи під мансардою ренесансну свободу з класичною строгістю. Далі розташовувалася вічно приваблива для нього нова будівля Міського — оперного! — театру <...> Він ішов повз готелі “Пра-
110
га” та “Франсуа”, повз пансіон графині Лєвашової, повз Педагогічний музей цесаревича Олексія — до величних класицистських будівель університету і гімназії. Він ішов ніби крізь гоголівську утопію “архітектурного літопису”, реалізовану, однак, не в суворій хронологічній послідовності стилів і напрямів, а в еклектичному міксі вельми еклектичних споруд. Проте він ішов крізь простір, немов крізь час — історичний і навіть доісторичний, вікопомний» [36]. За кілька років на архітектурний літопис не звертатимуть уваги, а коли почнуть знову, літописець опиниться і в іншому місці, і в іншому місті. Згодом поет напише: «Был убит, / и снова встал Столыпин, / памятником встал, / вложивши пальцы в китель. / Снова был убит, / и вновь / дрожали липы / от пальбы / двенадцати правительств». Як підраховано, у Києві упродовж так званих визвольних змагань нуртували не дванадцять — шістнадцять урядів [37]. Останній, переможний, лишився у місті на сім десятиліть, і киянам, — писав Мандельштам, — довелося «бороться за воздух прожиточный». Навколоміські контемпляції. Із чим можна порівняти місто? Із селом? Ні, це марксизм, зрозумілий вульгарно. Місто можна порівняти тільки з іншим містом. Із таким самим породженням людської волі. Однак при цьому можна сказати, що місто непорівнянне. Київ — занадто живе місто, він повинен порівнюватися з логічно заданою системою координат перспективного розвитку, за якою взагалі влаштовуються міста: такий собі уявний третій суб’єкт. Сталін, котрий винищував власний народ, і Гітлер, який винищував інші народи, — це симетрично авторитарні форми. Обидва були зайняті, на їхній погляд, важливою справою: подоланням поступовості історичного руху. Так само ці люди винищували міста, що дісталися їм у спадок, їхніх творців і мешканців. І до Києва прийшли часи, коли всю світову історію було оголошено скоромов-
111
ною передмовою до безкласового, біблійного раю замість повнокровної прози звичайної земної юдолі. Мушу процитувати рядки гідного українського письменника Юрія Яновського, що видаються напрочуд сміттєвими. І не через те, що написані вони 1952-го, а через те, що цей яскравий «словоґвалтівник» висловлює думки, від яких віє більшовизмом анахронічного товариства охорони пам’яток, члени якого скиглять про спаплюжений силует київського правобережжя: «Ми вважаємо, — наполягає Яновський, — що сьогодні є всі можливості подбати про цей новий силует. Щодалі таких можливостей буде менше. Почати хоча б із побудови міської Ради міста Києва. Не в яру коло універмагу, не десь під горою, не на леваді, а на високій точці місцевості. А саме — навпроти Софійської дзвіниці, на місці зруйнованого високого будинку <архітектора Павла Альошина>, захопивши і прилеглі садиби. Будинок міської Ради повинен бути висотний, стрункий, білий, красивий, оптимістичний, його шпиль з радянським гербом має здійнятися над дзвіницею високо-високо, і тоді на багато кілометрів навкруги засяє образ міста Києва, символ величного радянського зодчества!» [38]. Надивився Яновський московських висоток — готелів, МІДів, партійного житла — і, не вигадавши кращого, як запропонувати висотку Міськради, оспівує її московські принади. Роз’яснення дивують примітивністю, якої не можна було очікувати від автора «Майстра корабля» і «Чотирьох шабель»: «Будинок міської Ради на найвищій київський горі буде видно з усіх вулиць міста й з усіх околиць, він архітектурно об’єднає, пов’яже все довкола себе, всі новобудови і розплановані вулиці, його стрункий силует вирізьбиться високо в небі над містом і в оточенні силуетів старих будов Київської Русі та палаців нашої епохи буде вирішальним компонентом того нового силуету міста, до якого треба прагнути» [39]. Де Яновський бачив силуети споруд Київської Русі, невідомо (напевно, згадав картинки у краєзнавчих книжечках), але у цьому
112
софістичному спічі йдеться, разом з тим, про суттєве: міський організм має вирощуватися навколо самоврядної муніципальної установи — будинку, так би мовити, магістрату. Утопічну ідею про повернення Києва до принципів Магдебурзького права, що існувало у місті впродовж трьохсот сорока років (1494–1834), прогресивний український письменник 1952-го тільки й міг висловити у риторичний спосіб. Американець і гострослов Френк Ллойд Райт дотримувався методу проектування мінімалістських приватних особняків довкола каміна, що є центром, вогнищем, до якого туляться кімнати, кухня, ретирада1. Юрій Яновський згадав про Магдебурзьке право у безправній державі, можливо, пригадавши райтівський принцип. Адже як відверта і чесна людина він мав сподіватися (а з ним і ми), слідом за Миколою Зеровим (1930), що Ще прийде він, не архітект — поет, Старих будівників твердий нащадок, У білий мармур сходів і площадок Оздобить кожний прияр і бескет. Зламає будівельний трафарет, Безстильних років соромітний спадок, Злетить над городом на крилах гадок І вроду-бранку визволить з тенет…
Ламання будівельних трафаретів — справа часу й обставин, оскільки архітектурна форма це наслідок, а не причина, і чи правильно обурюватися наслідками, коли слід спокійно змінювати причини? 1
До революції забуте зараз слово «ретирада» (або «ретирадне місце») означало відхоже місце, нужник, туалет, вбиральню; походить від військового терміну «ретируватися» — відступати. «Отступных плутонгов [взводов]? — Лучше об оных и не помышлять! Влияние их солдату весьма опасно, а потому и ни о каких ретирадах в пехоте и кавалерии не мыслить», — писав Олександр Суворов у «Науці перемагати» (1795), маючи на увазі відступ.
113
Зі зміною російських самодержців змінювалися архітектурні (і взагалі мистецькі) уподобання. «Навіть зовні імператор <Микола ІІ> з усвідомленими запозиченнями анахронізмів нагадував прикажчика модної крамниці: коротка борідка “від Олексія Михайловича”, Андріївська стрічка “від Петра I Олексійовича”, еполети “від Олександра I Павловича” і гаптований золотом комірець в стилі ар-нуво. Така розібраність виказувала відсутність провідної ідеї і нездатність до цілеспрямованої дії» [40]. Коли феодальні відносини поступалися місцем капіталістичним, архітектурні форми також набували незвичної функціональності. «Хоча правда і те, що в кінці імперії <…> сама інерція держави більшою мірою формувала чергового самодержця, ніж його власна воля — імперію» [41]. Коли після 1905-го стало можливим безбоязно віддавати належне українській традиції формотворення, був унаочнений архітектурний геній Василя Кричевського, Миколи Шехоніна, Василя Коробцова, Миколи Даміловського, Сергія Тимошенка. Поряд з бароково-еклектичним Києвом почав з’являтися Київ українського модерну. Але водночас «виявилося відставання всіх існуючих програм розвитку країни від запитів нового часу. Імперія в подиві розглядала власне руйнування» [42]. Втім, дужчало уявлення, що надія, як відомо, це остання межа, на якій людина здатна усвідомлювати, що вона ще жива. Якщо поза містом повзе кліщ, у місті мчить автомобіль. Це принципово різні форми руху. Місто це збирання природи немовби ззовні її. Природі було невідомо, що існують міста, але за тривалий час Господньої опіки світом вона звикла. Про те, що є міста, знали люди, яким не було де жити, працювати, плодитися; вони підсвідомо тягнулися до ери гарячої води і телефону, оскільки це зручно, а життя одне. Відтак, спочатку людина створює позитивну побутову ситуацію, а потім намагається провокувати своє творче начало, штучно переводячи його у природні
114
умови. Люди хочуть думати: те, що вони створюють, це та сама природа, яку вони бачили довкола міста до того, як виникло місто. Але це інша природа, що її Ле Корбюзьє назвав «другою». Спочатку так і було: природа була єством, що заважало створювати форми, котрі породжують нагромаджені камені, організуючи серед цих каменів побут. Якщо природа це буття, місто це побут. Доки людина перебуває в побуті, вона іноді спромагається шукати вихід з такого побутово-попереднього ув’язнення. Здійснити такий вихід часто дозволяє лише місто. Через те людина й ув’язнена в місті. Вона постійно створює його, щоби природне оточення міста до певної міри допомагало людині залишатися собою. Ті, кому це не потрібно, ті, які не думають про те, хто вони, в який спосіб вони вкорінені в духові, а не в речах, — не мають потреби в бутті, натомість мають потребу в побуті, і через те місто створюється, як правило, пересічними людьми — можливо, для небагатьох талановитих. У цьому, напевно, головний міський парадокс. Але в цьому й велика правда природи, яку не можна перебороти за допомогою логічного міркування й опрацьованого матеріалу. Спроба вийти з такого парадоксу породжує композиційно улаштований камінь, оскільки здається, що він є більш істинним, ніж дерево і небо, більш істинним, ніж те, що оточувало людину до того, як вона пізнала, що таке камінь, що — дерево, що — небо. Можливо, це одна з форм любові до природи й, разом з тим, анігіляція, подолання її. Адже коли ми любимо, ми переборюємо іншого. Катулл дивувався: Odi et amo: quare id faciam, fortasse requiris? — Ненависть і любов: як може таке відбуватися? Може; життя усього навчить. Тут якраз доречні тиша і тріск багаття у київських субурбіях. Як писав Іван Кулінський, все одно «несуть журавлі із одеси в київ / мій крам усіх кольорів веселки», «гроза через всю країну / з карпат у київ несеться». Києвоцентризм
115
це сутність справжнього киянина, частка його крові, його безштампна паспортна батьківщина. Що ж робити, «так і будемо їздити у метро, / втикаючи щоранку на нашу невдалу рекламу із граматичними помилками»? Будемо. Трансформативна культура міста. Якщо культура є матерією, зупиненою людиною в часі, просторим смисловим космосом, відчуженим від безпосередності одиничного життя, місто — це камінь, зупинений у повітряному русі з нізвідки в нікуди. Льодовикові періоди тут ні до чого. Це вам не праворуч і ліворуч, не згори долілиць, тут нема сили тяжіння, але тут є різноскерована воля. З іншого боку, культура це система умовностей, що допомагають нам примиритися з неприйнятними для нас явищами: наприклад, урочистий похорон — спосіб заглушити напівприродний протест проти того, що людина смертна; всенародні свята — відгомін трудових буднів тощо. Різноскеровано цю волю в художній спосіб, тобто в єдиний спосіб, за допомогою якого культура може існувати, в якому матерія може розвиватися так, аби щоразу не перетворюватися на матеріал («маркізет, мадепалам»). Саме через це культура міста — це культура зупиненої матерії. Хто зупиняє матерію? Навіть не будучи більшовизаном, можна стверджувати, що її зупиняє творчий дух. Одна форма духу — подолання природних властивостей, забуття знання про природу, з іншого боку — це цілковите потурання їй. Відверто: потурання творчій волі, що б’ється у самому творці. Ця воля не черпає свої сили нізвідки, хіба з того, що творець бачить навколо. Немає в нього інших засобів. «Інші» — це лукавство, вигадка, фантазія, замовлення, гроші. Звісно, творчий дух провокує винаходи, що сприяють поступу матерії; процвітання промисловості і філософії наприкінці ХІХ століття принижує у громадській думці спіритуалізм (примат духа над матерією); четвертий стан (якому присягався Мандельштам 1924-го) піднімає голову, революція солодкою примарою вешта-
116
ється по серцях і нудить голову; усе те, що час відчуває і думає, чого він хоче й чого вимагає, — висловлюється на міській вулиці, й у цьому полягає зміст нової архітектурної форми. Коли вже ми визначаємо культуру як зупинення часу у матеріальних формах або як зупинення матерії в її рухові за посередництва людських зусиль, у той же час понятійно позначаючи місто як економічно й історично сформований міщанський організм (чи не через те Мандельштам зауважував, що «київський будинок — ковчег паніки і лихослів’я» [43]?), ми можемо й повинні точно дати визначення того, що людина зробила зі своїм поселенням, аби змінити його: вона перетворила довкілля з утворення побутового на буттєве. Якщо у побуті є прагнення фінансове, прагнення до спрощення, до позбуття труднощів, у які заглиблена людина, і винесення їх назовні у вигляді побутових задач, — буття у місті має інший відтінок: талановитий містотворець зорганізовує місто як ідею того, в чому полягає власне вільний час людини. І тут ми від культури потрапляємо до цивілізації: не книга, а гаряча вода, не дух, а телевізор. Утім, усе це безболісно поєднується. Якщо говорити про цивілізацію з огляду на її контамінування з культурою, побут так вбудовується у буття, як буття вкорінене у свідомості. Відбувається це, хоч як дивно, не в класицистичний спосіб, а в бароковий. Класична архітектура була написана наче латиною, але оскільки на латині в Києві зналися небагато людей, будівлі першої третини ХІХ століття мають вигляд формологічного суржику. Хоч би що там казав Павло Альошин, немає в київській архітектурі головної риси, притаманної бароко: руйнування основної тектонічної системи — стіни, об’єму. Не архітектурні форми Києва є бароковими — у XVIII столітті до Києва долітали лише уривки й уламки від вибуху європейського бароко, — бароковим є сам
117
принцип київського розпланування: руйнуючий і створюючий водночас. Бароковість Києва була усвідомлена після XVIII століття завдяки тому, що українські майстри на відміну від північних або західних колег щоразу прагнули перетворити свої твори на складову просторового архітектурно-ландшафтного ансамблю. Справа не у використанні пластики стін, ускладненості розкріпованих антаблементів, зображенні потворних пташок серед гіпсового мережива орнаментики, — річ у тому, що в Європі й у Росії бароко як стиль є художньою згадкою про кількасотрічне минуле, а для Києва бароковість це неодмінна сучасність, принцип естетичної побудови теперішнього міського простору. Теперішній Київ — чи не єдине європейське місто, якому притаманні барокові засади архітектурного розвитку. З одного боку, це традиційне місто, з іншого — вільне. Тут отримуєш розкріпачення від нав’язливого пієтету до канону, догми, зв’язності, схоластичних побудов, рабського побоювання знехтувати віднайденими колись симпатичними деталями. Насправді, у 1920-і зовсім не стояла задача вибору: класика чи конструктивізм. Не було у Києві ані справжньої класики, ані справжнього конструктивізму. Конструктивізм у Києві така сама нісенітниця, як і академізм: обмазана бетоном фанера на цеглі це не правда праці конструкцій. Думаючий зодчий навчався розуміти, в який спосіб класицисти вміли давати образ епохи, лишаючись індивідуальними і неповторними, розмовляли мовою справжньої архітектури, і розповідали кожен своє. *** Чому потрібно і слід писати про місто? Коли місто стає предметом опису? Місто як знята онтологічна форма може існувати лише у закріпленні форм міського буття й побуту у фор-
118
мах рефлексії того, хто їх сприймає. Що чистішими є ці форми, що вони щиріші, то місто є більш живим як соціальний організм. Його соціальність лежить теж на рівні поняття, оскільки іншого інструменту для того, щоби збагнути місто, свідомість не вигадала. Якщо місто це поняття, ми повинні розуміти, як саме з часом це поняття трансформується: від застарілих форм до модерних. Якщо ні, ми не знаємо, про що говоримо. Система сприйняття міста як обговорення понять є важливою мовною фігурою, що дозволяє зрозуміти вічний спокій і вічну напруженість, динаміку матеріалів, репрезентованих зору. Ці запитання на той самий кшталт, що й спроби зрозуміти, чому мистецтво вимагає жертв? Людських жертв? Через те, що в нього немає іншого способу розмноження. Тільки цим воно й живиться. Без людини мистецтво — позаутробне вегетаріанство. Досліджуючи місто, особливо таке давнє, як Київ, щоразу не завадило би пам’ятати, що людина стільки всього нагородила навколо поняття «місто», настільки сама себе загіпнотизувала, переконавши в остаточності, одиничності, винятковості й безальтернативності власної долі містянина, що тепер, побачивши порятунок від цієї долі, задкує, сором’язливо відводить очі від технічного рятівника, хоче його позбутися, накивати п’ятами або зламати його, розтоптати, лише б не здавати в утиль давно застарілі цінності, які вона — наче пелікан — вигодувала власною кров’ю, виплекала уві сні та спорудила наяву, доки сама не примусила себе полюбити їх. Треба раз і назавжди усвідомити: замість того, щоби зволожувати сльозами давню темницю, іменовану історичним містом, потрібно просто пришвидшити крок. Не варто церувати тріскотливу тканину київської старовини, скріплювати сумнівні догми її розпланувань мідними шпильками, опиратися вторгненню нового у родинну
119
київську плоть. Культура Києва (тим більше його архітектурна культура) за будь-яких умов залишиться цінністю, тільки цінністю іншого штибу — історичною. Що раніше ми погодимося з мінливістю міста, то вільнішим буде дух небайдужого містянина, то вище піднесеться над величезною теплицею історії вільна його думка.
1. Осип Мандельштам. Киев // Андрей Пучков. «Киев» Осипа Мандельштама в интонациях, пояснениях, картинках. К., 2015. С. 12. 2. Мирон Петровський. Якщо забуду тебе, Києве… // Золотоверхий Київ: Фотоальбом. К., 1995. С. 15. 3. Юрий Асеев. Формула Киева // Вечерний Киев. 1988. № 226 (13441). 1 окт. 4. А. Э. Гутнов. Влияние изменяемости городской среды на принципы её проектирования: Автореф. дис. … канд. архитектуры. М., 1970; А. Э. Гутнов. Эволюция градостроительства. М., 1980. С. 116–117, 190. 5. В. А. Босенко. Диалектика как теория развития. К., 1966. С. 41. 6. А. П. Мардер. Эстетика архитектуры: Теоретические проблемы архитектурного творчества. М., 1988. С. 178. 7. У викладі свідчень про розпланувальний розвиток Києва на початку та в середині XIX століття я без посилань користуюся матеріалами кандидатської дисертації Івана Ігнаткіна «Історія розпланування і забудови Києва на початку XIX століття» (1962), наприкінці XIX — на початку XX століть — матеріалами докторської дисертації Володимира Ясієвича «Архітектура України кінця ХІХ — початку ХХ століття: Основні тенденції та особливості» (1981) та його монографією «Архитектура Украины на рубеже XIX–XX веков» (К., 1988). 8. К. В. Шероцкий. Киев: Путеводитель. К., 1917. С. 14. 9. Н. Я. Эйдельман. Грань веков: Политическая борьба в России. Конец XVIII — начало XIX столетия. М., 1982. С. 6. 10. Бумаги Императрицы Екатерины II, хранящиеся в Государственном архиве Министерства иностранных дел // Сборник
120
Императорского Русского исторического общества. СПб., 1871. Т. VII, ч. 1. С. 345. 11. В. К. Яцунский. Социально-экономическая история России XVIII–XIX вв. М., 1971. С. 100. 12. Н. Я. Эйдельман. Грань веков… С. 15. 13. П. П. Толочко. Древнерусский феодальный город. К., 1989. С. 47. 14. В. В. Шульгин. Письма к русским эмигрантам. М., 1961. С. 61–62. 15. Леонід Кисельов. Тільки двічі живемо: Вірші, проза, спогади про поета. К., 1991. С. 290. 16. Андрей Пучков. К литературной истории Андреевского спуска // Художня культура. Актуальні проблеми: Наук. вісник / ІПСМ НАМ України. К., 2013. Вип. 9. С. 318–322. Див. у цій книжці розділ «Київ і камінь». 17. Архів Російської академії наук, ф. 3, оп. 10-а, спр. 153. 18. Н. А. Бердяев. Самопознание: Опыт философской автобиографии. СПб., 2007. С. 17. 19. Максим Берлинский. Топография города Киева // Максим Берлінський. Історія міста Києва. К., 1991. С. 220. 20. Осип Мандельштам. Киев… С. 10. 21. Осип Мандельштам. Четвёртая проза // Осип Мандельштам. Сочинения: В 2 т. / Сост. С. С. Аверинцев, П. М. Нерлер. М., 1990. Т. 2. С. 99. 22. Мирон Петровський. Якщо забуду тебе, Києве… С. 15. 23. Леонід Кисельов. Тільки двічі живемо… С. 289. 24. Н. С. Лесков. Печерские антики // Н. С. Лесков. Собрание сочинений: В 11 т. М., 1958. Т. 7. С. 158. 25. Див.: Головні та міські архітектори Києва: 1799–1999 (Каталог виставки до двохсотріччя введення посади головного архітектора Києва) / М. Виноградова, М. Кальницький, Д. Малаков, А. Пучков, О. Червінський; За заг. ред. М. Дьоміна. К., 1999. 26. Н. С. Лесков. Печерские антики… С. 161. 27. Державний архів Київської області, ф. 2, ч. І, спр. 2392, арк. 1–7. 28. Н. С. Лесков. Печерские антики… С. 134–136.
121
29. Н. А. Бердяев. Самопознание… С. 18. 30. Пятидесятилетие постройки здания Университета св. Владимира // Киевлянин. 1892. № 194. 15 июля. 31. Леонід Кисельов. Тільки двічі живемо… С. 291. 32. Н. А. Бердяев. Самопознание… С. 17–18. 33. Державний архів Київської області, ф. 1, оп. 296, спр. 10641, арк. 1. 34. Леонід Кисельов. Тільки двічі живемо… С. 291. 35. Н. С. Лесков. Печерские антики… С. 203. 36. Мирон Петровский. Мастер и Город: Киевские контексты Михаила Булгакова. К., 2001. С. 265–266. 37. Там само. С. 327–328. 38. Юрій Яновський. Силует радянського Києва // Юрій Яновський. Твори: У 5 т. К., 1983. Т. 5. С. 146–147. 39. Там само. С. 147. 40. Борис Єрофалов. Імперія та місто, або Колізія стилів // Теорія та історія архітектури і містобудування: Збірник наукових праць НДІ теорії та історії архітектури і містобудування / Редкол.: М. Дьомін, А. Мардер, А. Пучков та ін. К., 1998. Вип. 2. С. 68. 41. Там само. С. 19. 42. Там само. С. 49. 43. Осип Мандельштам. Киев… С. 10. Київ, 2012–2016