Розділ 2
«ВИГУКНУ Я: О ШКОЛО, О КНИГИ!» (1734—1741: Києво-Могилянська академія)
Отже, у 1734 році Сковорода, мабуть, уперше в житті побачив Дніпро, київські гори й самé наше Вічне Місто. Надворі був серпень. Чудесна, трохи притлумлена за літо зелень, яскраве сонце, сяйво золотих куполів київських храмів, сині води Дніпра, по якому пливли численні барки, зелені дніпровські луки, золоті піски, темні ліси вдалині… Це була неймовірна краса. Хтозна, які почуття викликáла вона в душі підлітка Сковороди, та ці почуття мали бути високі й чисті. Уже наприкінці XVIII століття, у 1799-му, письменник-сентименталіст Володимир Ізмайлов, уперше побачивши Київ, із захватом вигукне: «Якби любов до природи й до прекрасного могла коли-небудь згаснути в душі людини, то один лиш погляд на Київ запалив би її знову». А трохи раніше, у 1787-му, австрійський дипломат граф Людвіг фон Кобенцль, якому за життя довелося бачити чимало пишних міст, казав: «Я не бачив міста прекраснішого, величнішого, кращого за Київ». Зрештою, на той час, коли сюди приїхав Сковорода, Київ не був дуже великим містом — тут жило близько двадцяти
50
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
тисяч міщан. Самé ж місто складалося ніби з трьох окремих частин: Печерська, Старого міста й Подолу, — розділених пагорбами, яругами й доволі густими лісами, де часом ледьледь можна було розгледіти протоптану стежину. І пройти там було не так уже й просто, бо довкола буяли зарості шипшини, терну, ліщини. Отже, з одного боку, на стрімкій Дніпровій кручі височів пречудовий Печерський монастир, з другого — розташувалося на кількох пагорбах Старе місто із Софійським та Михайлівським монастирями, а внизу, біля самісінького Дніпра, немов який шпичастий мис, виднівся Поділ. У місті були переважно невеличкі дерев’яні будинки, що потопали в садах: вишні, сливи, горіхи… Вулиці — здебільшого немощені, вкриті піском, тому влітку, за сухої погоди, навіть найлегший вітрець здіймав тут неабияку куряву. А після рясної зливи вода текла вулицями, немов яка річка, бо чимало з тих вулиць пролягало досить крутими схилами. Центром міського життя був Поділ, чи, як тоді казали, «нижній город Києво-Поділ». Праворуч — Дніпро, що затоплює навесні нижні частини багатьох будинків, ліворуч — висока довга гора. Вулиці тут теж були криві й такі вузенькі, що двоє дрожок навряд чи могли на них розминутися. Будинки — переважно дерев’яні й невеличкі, хоч були тут і чудові кам’яні споруди. Так, іще в кінці XVII століття кияни звели пишну двоповерхову будівлю магістрату. Один її фасад був обернений до Братського монастиря, а другий — з головним входом — до Успенської церкви. Ця будівля мала високу башту, галерею на другому поверсі, була прикрашена величезною статуєю Феміди з мечем в одній руці й терезами в другій. А ще на будівлі магістрату красувався мідний барельєф із зображенням покровителя Києва архангела Михаїла. Фігура архістратига була розташована біля годинника на башті так, що, коли годинник бив, Михаїл вражав своїм залізним списом крем’янисту пащу змія і з неї сипались іскри. Над годинником — позолочений напис: «Богом хранима града Києва 1697», а в лівій руці Михаїл тримав сферу з написом: «Хто, яко Бог?». У 1717 році ця композиція згоріла. В одному з літописів сказано:
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
51
Поділ мало не весь вигорів, а на ратуші згорів чудесний зегар, де архангел Михаїл під час пробиття годин бив списом змія в уста стільки разів, скільки годин ударяло.
Ратушу відбудують у 1737-му. І цілком можливо, що, коли Сковорода через багато-багато років буде писати свою містерію «Боротьба архістратига Михаїла із сатаною», де Михаїл, перш ніж ударити сатану «схожим на блискавку списом», вигукує: «О враже Божий! Щó тут у тебе? І хтó тут у тебе11?.. Хто, яко Бог? І щó таке ж добре й прекрасне, як дім Його?», у пам’яті йому зринув оцей бачений колись давним-давно барельєф на будинку київської ратуші. Та, певна річ, найбільшою окрасою Подолу був Братський Богоявленський монастир зі своєю славетною Києво-Могилянською академією. Ще восени 1703 року гетьман Мазепа заклав на території монастиря великий кам’яний будинок для академічних класів. Його будівництво було завершене в 1704 році. А в 1735-му, коли Сковорода навчався в класі аналогії, київський митрополит Рафаїл Заборовський, за планом Йоганна-Готтфрида Шеделя, почав зводити другий поверх цієї будівлі, з величезною колонадою тосканського ордена, з академічною Благовіщенською церквою, освяченою 1 листопада 1840 року, та з чудовою конгрегаційною залою, перше засідання в якій відбулося 17 липня 1739 року. Під час цього засідання на знак пошани до Заборовського студенти піднесли йому панегіричну композицію, виконану художником Григорієм Левицьким. На цій картині вгорі з-поміж іншого було зображено посеред осяйного трикутника семеро очей, а під хмарами, що оточують цей символ, — підпис: «Septem isti oculi sunt Domini, qui discurrunt in universam terram. Zachar. IV»12. Мені здається, коли Сковорода через півсотні років розпочне свою «Молитву до Бога за місто Харків» словами: «Zacharias oculos septem tibi praedicat esse»13, а потім змалює це місто в образі «сьомого 11
Книга пророка Ісаї 22: 16. «Ці сім — це очі Господні, що обходять усю землю» (Книга пророка Захарії 4: 10). 13 «Каже Захарія, є в тебе сімка очей» (лат.). 12
52
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Божого ока», — у його уяві постала сáме ця картина з часів далекої студентської молодості… На другому поверсі мазепинського корпусу, в західному його кінці, було приміщення філософського класу, а в південному, якраз перед конгрегаційною церквою, — класу богослів’я. Тим часом на першому поверсі розмістилися всі інші класи. Крім того, 1 серпня 1719 року на кошти митрополита Йоасафа Кроковського було зведено «студентський дім», чи бурсу, для найбідніших учнів, які не мали змоги за власні кошти винаймати собі квартири. Тому цей сірий низенький дерев’яний будинок на південь від великої Братської церкви кияни називали також «сирітським домом». Коли Сковорода розпочав навчання в академії, вона переживала свій розквіт. Цього року в ній навчалося 1160 осіб, із яких 388 були діти духовенства, а 772, зокрема й Сковорода, — світські. Ректором був на ту пору Амвросій Дубневич, а префектом десь від грудня 1733-го — Ієронім Миткевич. Якраз він і мав приймати на навчання до академії Сковороду, бо прийом учнів був одним із численних обов’язків префекта. Прийом відбувався наприкінці серпня і на початку вересня. Приймали хлопців віком від дев’яти до п’ятнадцяти років, переважна більшість яких, як і Сковорода, були з Гетьманщини. Хлопці мали скласти префектові усний і письмовий іспити, засвідчивши своє вміння читати й писати слов’янською та книжною українською мовами, а також рахувати. При цьому бажано було знати й основи латинської мови. За часів Сковороди академія була всестановим навчальним закладом. Вона давала своїм вихованцям освіту, але не готувала їх до певної професії чи служби. Крім того, учні академії могли вільно покидати її на власний розсуд, бо академія не мала підстав змушувати учнів закінчувати повний курс бодай тому, що не давала їм засобів для навчання. 30 травня 1737 року Рафаїл Заборовський прямо писав про це в листі до Синоду: «А учні всяк утримується своїм партикулярним коштом чи як хто зможе». Слід сказати, що більшість студентів, зокрема й Сковорода, були дітьми небагатих батьків, тому потребували матеріальної підтримки.
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
53
Що вже казати про сиріт! Але своїм учням академія могла надати хіба що безкоштовне місце в бурсі (там жило близько двохсот осіб), та й то без опалення й освітлення, а все інше вони мали здобувати власними силами. Добре жилося хіба що студентам-монахам — їхні монастирі давали їм необхідні кошти, а також дітям заможних батьків, передовсім козацької старшини, які досхочу їли й пили, жили на гарних квартирах, а інколи навіть купували собі на час навчання будинки в Києві. Це були «паничі», що їх професори — часом і в офіційних документах — виокремлювали серед інших студентів («хлопців») як людей привілейованих. «Паничі» відрізнялися від «хлопців» і своїми манерами, і одягом. А одяг у студентів був такий: кирея — щось схоже на довгу, аж до п’ят, шинелю без каптура, з відкидними рукавами. Влітку в багатих студентів вона була з шовкової матерії, у бідних — із китайки, а взимку — із сукна, обшита по краях червоним або жовтим шнурком з візерунками. Узимку під кирею одягали овечий кожух, підперезаний шовковим, камлотовим14 або шерстяним кушаком, а влітку — короткий каптан з кольорової матерії, що застібався на металеві ґудзики. Крім того, студенти носили широкі червоні або блакитні штани, а також смушеву шапку з кольоровим верхом. А ще — чоботи, червоні чи жовті, з відворотами, на високих підборах із підківками. Це було звичайне вбрання, особливо для студентів старших класів. Ніхто не мав права одягатися якось інакше. У 18-му пункті академічних правил Рафаїла Заборовського сказано: Одягатися слід просто й пристойно. А якби хто й одягнувся по-модному (extraneum habitum versium), то це не дає йому права порушувати усталені академічні звичаї й насміхатися з одягу інших.
Певна річ, і Сковорода одягався «просто й пристойно», не ганяючись за легковажною модою. Цю свою звичку він зберіг до кінця життя. Та й загалом, він не належав до «паничів». 14
Виготовленим з неваляної шерстяної тканини.
54
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Курс навчання в академії у цей час складався з восьми класів, або, як тоді казали, «шкіл»: аналогія, чи фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія і богослів’я. Це були ординарні класи. А в 1738 році з’явилися й три екстраординарні класи: грецької, єврейської та німецької мов (студенти вивчали їх за бажанням). Повний ординарний курс навчання був розрахований тоді на дванадцять років: по одному року на аналогію, інфіму, граматику, синтаксиму, поетику й риторику, два роки — на філософію і чотири роки — на богослів’я. При тому учень міг за власним бажанням залишатися в одному класі, скільки хотів, міг навіть повертатися з вищих класів до нижчих. Коли ж учень виявляв особливі успіхи, то його з нижчих класів могли переводити до вищих іще до завершення навчального року. Академічний рік розпочинався в перших числах вересня і тривав до середини липня. Життя академічної спільноти регламентували вже згадані академічні правила («Leges academicae»), запроваджені Рафаїлом Заборовським десь через місяць після того, як Сковорода розпочав тут навчання, а власне 7 жовтня 1734 року. Наприклад, шостий пункт цих правил обумовлював хід уроків: Студенти після першого сигналу академічного дзвоника мають вчасно з’явитися у свій клас; після другого дзвінка аналогісти, інфімісти, граматики й синтаксики повинні сісти за свої лави. А вчителі заходять таким чином: перших двох шкіл — до третього дзвінка; учителі граматики й синтаксими — відразу після третього, поетики й риторики — після четвертого, попри будь-які власні клопоти. Свої безпосередні обов’язки в класах вони мають виконувати як слід, з полум’яною ревністю і якомога легшим способом, маючи на меті користь своїх учнів, а не власне марнославство, і залишатися на уроках до кінця <…>. Після завершення уроків не слід баритись у класах; після фінального сигналу всі школи на чолі зі своїми наставниками урочисто заходять до церкви для того, щоб піднести Богові бодай коротенькі молитви й віддати Йому дяку.
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
55
Дванадцятий пункт регламентував стосунки між учнями й наставниками. Тут сказано таке: Наставники, а особливо інспектори, не повинні ставитися до своїх підлеглих ані надто вимогливо, ані надто поблажливо. Вони зобов’язані триматися середини, як велять їм правила освіти і ввічливості. Крім того, вони в жодному разі не повинні лаяти учнів чи вже вдома, чи публічно образливими словами.
А в пункті шістнадцятому є навіть ось таке: Студенти не повинні приносити із собою в академію жодної зброї, а також стріляти з рушниці чи пістолета.
Що ж до загальних програм академічного курсу, то за часів навчання Сковороди їх не було. Тому кожен учитель мав певну свободу, хоч загалом уся наука в академії йшла за зразками єзуїтських та піарських навчальних закладів, попри те, що Феофан Прокопович, залишаючи посаду ректора перед висвяченням на єпископа, із притаманним йому запалом закликáв професорів рідної академії не йти лише по дорозі, уторованій іншими вченими, а триматися самостійних наукових поглядів, котрі, породжуючи справжню вченість, дають знавців, а не крамарів науки. Таким самостійним науковим поглядам ніколи не сором постати перед людьми, і вченому світові вже остогидла до нудоти (якщо можна так сказати) та наука, яка не плине з першоджерел, але крапля за краплею, уже зіпсована, сочиться крізь пожовклий папір із боліт немудрих учителів-акторів і не залишає в головах людей геть нічого, крім макоцвітної впевненості у власній мудрості, якогось мороку, сновиддя і примар.
Отже, перший клас — аналогія, чи фара. У 1734—1735 навчальному році вчителем цього класу був ієродиякон Веніамін Григорович. Сáме під його орудою Сковорода розпочав вивчення граматики книжної української та польської мов.
56
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
При тому польській мові аналогісти приділяли тоді куди більше уваги, ніж своїй. Про це красномовно свідчать «Leges academicae» Заборовського, які я вже цитував, де сказано, що аналогісти й інфімісти «навчаються переважно польською мовою і говорять нею». Зрозуміло, і Сковорода, коли був у класах аналогії та інфіми, говорив переважно по-польському. Мабуть, сáме від того часу він і почав писати своє прізвище по-латинському на польський манір: Skoworoda. А від цих мов аналогісти поступово переходили до мови латинської. Вони починали вивчати правила відмінювання й дієвідмінювання, побудови простих словосполучень, частини мови, класи іменників, минулий час, супін тощо. Крім того, аналогісти опановували латинський правопис і пробували перекладати прості за будовою латинські тексти. Словом, це була підготовка до наступних, уже власне граматичних, класів. Таких класів було три: нижчий, або інфіма (infima classis), середній, або граматика (media classis grammatices), та вищий (suprema classis), або синтаксима. У цих класах вивчали майже виключно латинську мову. Якусь увагу приділяли також мовам церковнослов’янській, польській, книжній українській, інколи вчили ще й катехізис (у післяобідні години по суботах) та арифметику, але основою основ була тут латинська мова. І Сковорода, і його однокласники опановували її за славетною граматикою єзуїта Еммануїла Альвара «Institutiones linguae latinae»15. У той час за цим підручником вивчали латинську мову і в наших школах, і в школах Західної Європи. Матеріал у ньому поданий у формі запитань та відповідей. Спершу тут іде наука про літери й склади, потім систематичний виклад понять про іменник, прикметник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник. Далі — правила відмінювання і дієвідмінювання. Наприкінці першої частини подані відповідні приклади для вивчення напам’ять. А друга частина підручника — синтаксис. Чіткої програми, що сáме слід вивчати в тому чи іншому граматичному класі, не було, тому кожен учитель, зокрема й Амвросій Негребецький, котрий 15
«Засади латинської мови» (лат.).
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
57
учив Сковороду в усіх трьох граматичних класах, діяв на власний розсуд. Отож, важко сказати напевно, як Сковорода опановував у цих класах латинську мову, але загальна схема була така. У класі інфіми слід було передовсім швиденько повторити пройдені в аналогії теми, а потім вивчити весь матеріал стосовно частин мови, класів іменників, відмінювання, минулого часу й супіна, а також з’ясувати основні правила за граматикою Альвара. У великій пригоді ставала тут і популярна емблематична книжка Яна Амоса Коменського «Orbis pictus»16. Мабуть, це була перша емблематична книжка, яку Сковорода тримав у своїх руках. Згодом емблематика відігрáє в його творчості колосальну роль. Не без підстав Дмитро Чижевський у своїй варшавській книзі 1934 року «Філософія Г. С. Сковороди» зробить висновок, що Сковорода належав «до найяскравіших представників емблематичного стилю в містичній літературі нового часу». Цю думку він повторить і в написаній через сорок років книзі «Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker»17. Чижевський навіть спробував тематично класифікувати наявні у творах Сковороди емблеми, поділивши їх на п’ять груп: 1) звірі й птахи («віл-молотник», змія, бусел, мавпа, голуб, олень, верблюд); 2) фантастичні істоти (сфінкс, сирени, фенікс); 3) рослини (колос, процвілий посох, яблуня, яблуко, квасоля, зерно й насіння, хмиз, хліб); 4) мертва природа (магніт, веселка, сонце, вода, джерело, потік, криниця, скеля); 5) продукти людської праці (трикутник, лабіринт, перстень, жорна, годинник, аптека, якір, колесо, коло, ціп, сітка). І чимало з цих емблем Сковорода міг уперше побачити якраз у книзі Коменського «Orbis pictus», коли навчався у класі інфіми. Далі йшов клас граматики. Тут знов-таки спершу швидко повторювали попередній матеріал, а далі вивчали всі граматичні правила за підручником Альвара. Це був перший клас, у якому вчитель вів заняття латинською мовою. Більше того, починаючи з цього класу, учні були зобов’язані спілкуватися тільки по-латинському. Відтепер уже учень не міг, 16 17
«Світ у малюнках» (лат.). «Сковорода: поет, мислитель, містик» (Мюнхен, 1974).
58
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
скажімо, пожалітися префектові на свого товариша ось такими словами: «Domine praefecte! Ego йшов, ille — пхнув, ego покотився, nasus розбився, а sanguis — дзюр-дзюр»18, бо в сьомому пункті академічних правил Рафаїла Заборовського було чітко сказано: Усі академісти, а особливо вчителі й наставники мають суворо дотримуватися правила: як у колегіальних школах, так і в бурсі, завжди розмовляти між собою та з учнями по-латинському, а учні повинні мати при собі для щоденного вжитку calculum.
Калькулюм — це невеличкий згорток паперу в спеціальному футлярчику. Його отримував від свого товариша той, хто порушував правило говорити по-латинському або припускався у своїй латинській мові якихось помилок. І учневі, який отримував calculum, слід було якомога швидше збути його комусь іншому. Якщо ж зробити цього не вдавалося і calculum залишався в учня на ніч, тоді авдитор, тобто учень, якому вчитель доручав перевіряти знання інших, робив позначку «pernoctavit apud dominus N», тобто «переночував у пана такого-то». Це була неабияка ганьба, а крім того, учень отримував від учителя березової каші. Щойно згаданий авдитор щодня перевіряв знання своїх підопічних. Він вислуховував домашнє завдання, ставив відповідну оцінку на аркушику, що його називали нотата, чи еррата, і подавав її вчителеві. Оцінки були такі: scit (знає), nescit (не знає), non tota (не все знає), errabat (помилявся), prorsus nescit (геть нічого не знає). За успіхами самих авдиторів слідкували найкращі учні — auditorem auditores. Щосуботи учні здавали все пройдене за тиждень, а неслухняні й ледачі отримували березової каші. Це називалося «субітка» (sabbativa). Наприкінці кожного місяця проходили публічні іспити. Дуже важливу роль у вивченні латинської мови відігравали тоді переклади з латини книжною українською мовою. Зокре18 «Пане префекте! Я йшов, той мене пхнув, я покотився, ніс розбився, а кров — дзюр-дзюр».
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
59
ма, у класі граматики учні перекладали уривки з латинської Євангелії славетного протестантського богослова Себастьяна Кастелліо, а також перекладали, пояснювали й запам’ятовували сентенції з його ж таки книги «Dialogi sacri»19. Кастелліо подав у ній драматизовані обробки біблійних історій, і ця книга була дуже популярна в тогочасних школах у всій Європі. Не меншою популярністю користувалася тоді й книга «Colloquia scholastica»20 ще одного протестантського богослова Йоахіма Ланге, уривки з якої учні так само перекладали в граматичному класі. Переклади могли бути усні або письмові. Письмові завдання учні виконували не лише в школах, але й удома. Завдання, виконувані в школі, називалися екзерциціями (exertitiae), а виконувані вдома — окупаціями (occupationes). Екзерциції вчитель перевіряв удома і на другий день повертав їх учневі з відповідною оцінкою, а окупації спершу перевіряв авдитор, а потім віддавав їх учителеві з позначкою «correcta». Останнім граматичним класом була синтаксима, де учні знову-таки швидко повторювали пройдений матеріал, а потім мали опанувати всю граматику Альвара, найперше — увесь синтаксис. При цьому вони читали книжки з історії, такі як «Chronicorum libri duo»21 Сульпіція Севера, де подана всесвітня історія від створення світу до початку V століття. Ця книга здавна була важливим посібником не лише з історії, але й з латини, бо написана правильною і красивою латинською мовою. А ще читали листи Цицерона, який став відтоді для Сковороди одним із найулюбленіших письменників-класиків. Недарма через багато років Сковорода зробить прецікавий переклад Цицеронового трактату «De senectute»22, зауваживши в передмові таке: Як тільки я починаю читати Цицеронову книжечку про старість, так зразу ж відкривається переді мною театр найдавніших римських часів і на сцену виходять, 19
«Священні діалоги» (лат.). «Шкільні розмови» (лат.). 21 «Хроніка у двох книгах» (лат.). 22 «Про старість» (лат.). 20
60
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
наприклад, Камілл23, Корунканій24, Курій25 та інші. Признаюсь, що моє душевне око буває в захваті від видовища цих осяяних добротою сердець, і я доходжу висновку, що нема нічого ні більш любого, ні більш привабливого, як добродушність. Не можу вдосталь надивуватись, яким чином вони могли бути прості, але поважні; грубі, але приязні; запальні, але незлобиві; ласкаві, але не лукаві; сильні, але справедливі; переможні, але милосердні; владні, але некористолюбні; не надто вчені, але розважливі; розумні, але не підступні; пишні, але щедрі; хвальки, але не брехуни; меткі, але не кривдники; сперечальники, але не гонителі правди; схильні до помилок, але не охочі до них; захисники гріха, але тільки до часу, поки пізнали, що це облуда; честолюбці й славолюбці, але щирі й не мавпи; багаті, але не спраглі насолод і зманіженості; не християни, але любителі безсмертя…
Наслідком граматичних студій в академії було те, що учні класу синтаксими вміли говорити й писати по-латинському не лише граматично правильно, але й досить красномовно. Більше того, латинська мова ставала для них мовою думання — невипадково, наприклад, Стефан Яворський, читаючи українські книжки, робив покрайні записи на них таки ж по-латинському. Навряд чи помилюся, коли скажу, що і в граматичних класах, і пізніше Сковорода завжди сидів на уроках за першою лавою, яка мала почесну назву «senatus» і де сиділи найкращі учні. Принаймні Михайло Ковалинський у «Житті Григорія Сковороди» стверджував: «Григорій швидко перевершив своїх однолітків успіхами й похвалами». Зрештою, про це переконливо свідчить і самá латинська мова творів Сковороди. Ще в 1894 році блискучий філолог-класик Іван Нетушил на сторінках сьомого тому «Филологического обозрения» писав: 23 Марк Фурій Камілл (пом. 364 р. до н. е.) — римський полководець, п’ятиразовий диктатор Риму, прозваний «другим Ромулом». 24 Тіберій Корунканій — перший верховний понтифік із плебеїв, консул у 280 р. до н. е. 25 Маній Курій Дентат — римський консул у 290-му, 275-му та 274 рр. до н. е. Його вважали взірцем старої римської простоти.
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
61
…Латинська мова у творах Сковороди взагалі цілком правильна, його стиль легкий і простий, без жодних хитромудрих побудов, і завжди вмілий, безвідносно до того, чи йдеться про високі матерії, чи про якусь звичайну житейську історію.
І далі: Уміння володіти матеріалом особливо виразно виявляється у Сковороди в тій легкості, з якою він писав латинські вірші.
А писати латинські вірші Сковорода вчився у класі поетики в 1738—1739 навчальному році. Цього року поетику читав ієродиякон Павло Конюскевич — у майбутньому митрополит Тобольський та Сибірський. Який сáме курс читав Конюскевич цього року, невідомо, а от наступного року він читав курс із пишномовною алегоричною назвою: Regia regis animorum Apollinis, id est Structura poёseos in supremis Parnassi collibus erecta, generosae juventuti Roxolanae in almo Athenaeo Kijovo-Mohylo-Zaborowsciano anno Supremi Regis Regum 1739 in annum 1740 ad inhabitandum tradita.
Цю типово барокову назву я б переклав ось так: Палац Аполлона, царя душ, тобто Палац поезії, зведений на щонайвищих пагорбах Парнасу для шляхетного руського юнацтва в Києво-Могило-Заборовському Атенеї і переданий для заселення року Всевишнього Царя Царів 1739 на 1740-й.
Слід сказати, що студенти Києво-Могилянської академії чи не найбільше любили сáме клас поетики. Принаймні в цьому класі деякі з них залюбки навчалися по кілька років. Поетику можна поділити на дві частини — загальну та прикладну. Загальна поетика розглядала питання, що стосувалися власне природи поетичної творчості, наприклад, таке
62
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
ключове в цьому разі поняття, як аристотелівський «мімезис» (imitatio). Поезія поставала тоді не чим іншим, як наслідуванням, тобто відображенням, природи (imitatio naturae). Чи не найкраще сказав про це ще Феофан Прокопович у своєму курсі 1705 року «De arte poetica libri III»26. На його думку, «наслідування — це душа поезії (imitatio… est anima poeseos)». І поетичний образ — то аж ніяк не якийсь мертвий відбиток речі, бо «наслідування природи» по суті «тотожне з поетичним вимислом (eаdemque est cum effictione poetica)». Таким чином, під поетичним вимислом, або наслідуванням, варто розуміти не лише фабулярне плетиво, але й усі ті форми опису, якими людські дії, нехай і справжні, зображуються як правдоподібні (per fictionem vero seu imitationem intellige non solum contextum fabularum, sed totam eam scribendi rationem, qua actiones humanae, tametsi verae sint, verisimiliter tamen effinguntur).
А Павло Конюскевич додасть: вимисел буде гарний лише тоді, коли випливатиме із самого єства змальовуваного предмета, інакше він буде «або абсурдний, або безладний (vel absurda, vel disordinata)» і ніколи «не зворушить слухача, а тому й не зможе формувати людського життя, натомість, бувши смішним і ганебним, немов яка огидна почвара, відверне від себе душу слухача (non movebit auditorem, consequenter neque instituet vitam humanam, sed tanquam ridicula, probrosa, et monstrum horrendum avertet auditoris animum a se)». Згідно з київськими поетиками, запорукою досконалої поезії, крім природного таланту, є три речі. По-перше, знання мистецьких правил і приписів. По-друге, наслідування взірцевих поетів, чи, за словами Феофана Прокоповича, «старанне вивчення авторів, завдяки якому ми прагнемо уподібнитися до якогось визначного поета (scilicet praestantis alicuius poetae similes studemus evadere)». Точніше кажучи, це наслідування «полягає в певному збігові нашого мислення з мисленням якогось взірцевого автора (posita in quandam 26
«Про поетичне мистецтво у трьох книгах» (лат.).
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
63
mentis nostrae cum probati alicuius auctoris conformatione)», наприклад, Горація, Овідія чи Вергілія. А по-третє, повсякчасне вправляння. І коли через багато років Сковорода напише Михайлові Ковалинському: «Хто ж бо народжується митцем (artifex)? Вправи (usus) через помилки ведуть нас до вишуканості письма (elegantiam scribendi)», — він тільки повторить те, що добре запам’ятав під час навчання в класі поетики. Утім, головне завдання курсу поетики полягало у вивченні латинської поетичної мови та вмінні складати вірші — передовсім латинські — на різні теми. Тому основною частиною цього курсу була прикладна поетика, де докладно розглядали різноманітні форми епічної, драматичної і ліричної поезії. А в ході опанування цих форм студенти вивчали також греко-римську міфологію чи хоч би імена богів, богинь, назви річок, вітрів, численні сентенції та приклади з класичних авторів тощо. Навчаючись у класі поетики, Сковорода починає відвідувати також екстраординарні класи мов: грецької, німецької та єврейської. Важко сказати, як сáме на цю пору проходили його робочі дні. Але можна припустити, що десь так, як розподіляли заняття в академії трохи згодом, у 1753 році: по понеділках, середах та п’ятницях — із сьомої до десятої години ранку та з першої до п’ятої години після обіду; по вівторках, четвергах і суботах — із сьомої до десятої години ранку та з першої до третьої години після обіду. На ординарні класи припадало по двадцять годин на тиждень, на грецьку мову — дев’ять, на німецьку — шість, на єврейську — п’ять. Грецьку, німецьку та єврейську мови якраз цього навчального року почав викладати в академії Симон Тодорський. Це був надзвичайно цікавий чоловік: поет, перекладач, філософ, богослов, екзегет, мандрівник і поліглот. У написі на його прижиттєвому портреті сказано, що він «досконало знав єврейську, сирійську, халдейську, арабську, грецьку, латинську й німецьку мови». Сам Тодорський 28 січня 1739 року, усього через кілька місяців після того, як почав працювати в екстраординарних класах, змалював своє життя ось так:
64
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
У 1718 році я почав навчатися в Київській академії і пробув тут без перерви аж до 1727 року. А на початку згаданого року, не закінчивши богослів’я, поїхав у Санкт-Петербург, із Санкт-Петербурга в Ліфляндію, у Ревель, а звідти, у 1729 році, скориставшись нагодою, з паспортом на ім’я його імператорської величності блаженної пам’яті Петра ІІ, що його видала мені ревельська губернська канцелярія, вирушив за море в академію Галли Магдебурзької, в якій, займаючись науками, потрібними мені для завершення богословської освіти, а передовсім вивчаючи єврейську, грецьку та деякі інші східні мови, пробув аж до 1735 року. А виїхавши звідти, жив півтора роки в різних місцях серед єзуїтів. Потім мене покликали греки для своїх церковних потреб і я вчителював у них знов-таки півтора роки в Угорській державі. А минулого 1738 року повернувся на батьківщину.
Стисла автобіографічна довідка. Та як багато подій ховається за цими скупими словами! Чого варті хоч би шість років навчання в університеті Галле, який на ту пору був одним із найважливіших осередків німецької богословської науки. Сáме там Тодорський зблизився з колом пієтистів — послідовників славетного лютеранського богослова й педагога Августа Германна Франке. І під впливом пієтистів він починає перекладати класичні твори німецької духовної лірики. Наприклад, приписувана маркграфові Альбрехтові Бранденбурзькому пісня «Was mein Gott will, das g’scheh allzeit»: Was mein Gott will, das g’scheh allzeit, sein Will, der ist der beste: zu helfen den’n er ist bereit, die an ihn glauben feste: Er hilft aus Not, der fromme Gott, und züchtiget mit Maßen. Wer Gott vertraut, fest auf Ihn baut, den will er nicht verlassen
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
65
— у перекладі Тодорського звучить так: Якщо схоче Бог на всяко врем’я, да буде тако. Воля Його без приміру добра є, кріпку віру імущим скор помагати, од всіх бід ізбавляти. Наказує безмірно, скорбящих тішить вірно. Хто на Бога уповає, Посоромлен не буває.
Попри те що перекладач повсякчас заступає короткі рядки оригіналу довшими, посутньо спрощує схему римування та, згідно з традиціями української силабічної версифікації, використовує лише жіночі рими, йому вдалося дуже точно передати і зміст, і загальну тональність цієї чудової духовної пісні. А ще Тодорський переклав і видав у Галле кілька богословських книг, зокрема основну працю великого лютеранського письменника Йоганна Арндта «Vier Bücher vom wahren Christentum»27. Запозичені з праць німецьких пієтистів теми «внутрішньої людини», самопізнання, морального вдосконалення, над якими розмірковував Симон Тодорський, мабуть, справили неабиякий вплив і на Сковороду. Дмитро Чижевський у праці 1943 року «Українські друки в Галле» не без підстав стверджував, що у своїх поглядах Сковорода «найбільше наблизився до “Правдивого християнства” Арндта». Та, ясна річ, головне, чим займався в університеті Галле Тодорський, було вивчення грецької, єврейської, арабської, сирійської та інших східних мов у найкращого в усій Європі орієнталіста Йоганна Гайнриха Міхаеліса, чиїм найближчим учнем він був. Навіщо він вивчав ці мови? Як сказано в епітафії на місці упокоєння Тодорського в псковському Троїцькому соборі, — «для користі й окраси своєї вітчизни», а ще для того, щоб «краще зрозуміти силу Божих слів і творів святих отців». Важко сказати напевно, 27
«Чотири книги про справжнє християнство» (нім.).
66
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
що сáме мав на думці Тодорський, коли говорив про своє пізніше перебування серед єзуїтів та про вчителювання «в Угорській державі», але звертає на себе увагу та обставина, що Сковорода пізніше вирушить завершувати свою освіту якраз до Угорщини. Цілком можливо, що про тамтешні школи він уперше дізнався з розповідей Симона Тодорського. Так чи ні, невдовзі після свого повернення до Києва в 1738 році Тодорський починає викладати в академії грецьку, єврейську та німецьку мови, а Сковорода стає одним з його учнів. Про уроки Тодорського з грецької мови інший його учень Варлаам Лащевський, чию трагедокомедію «Гнана церква» Сковорода цитуватиме в містерії «Боротьба архістратига Михаїла із сатаною» та в діалозі «Зміїний потоп», у передмові до своєї книги «Institutiones linguae graecae»28, виданій у Вроцлаві 1746 року, писав таке: Скільки буває користі, якщо додати до вивчення граматики ще й читання священного новозавітного кодексу, як це передбачає метод, що ним, так само, як і іншим формам вивчення цієї священної мови, і учні, і вчителі цілком зобов’язані преславному Симонові Тодорському, який був перед цим учителем у Київській академії, а точніше — найпершим і найпрацьовитішим батьком священних мов.
Власне кажучи, цей курс був розрахований на два роки: у 1738—1739 навчальному році Тодорський читав граматику, а наступного року — синтаксис і просодію. І навряд чи помилюся, коли скажу, що уроки грецької мови справили на Сковороду невигладне враження. Через багато років Ковалинський напише про свого вчителя: «Він завжди любив свою рідну мову й рідко коли змушував себе говорити іноземною». А потім додасть: «Серед усіх іноземних мов він надавав перевагу грецькій». Недарма сáме її він буде викладати згодом у Харківському колегіумі. Певна річ, оцю любов до грецької мови прищепив йому Симон Тодорський. Та й викладав її Сковорода так, як робив це колись Тодорський. 28
«Засади грецької мови» (лат.).
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
67
Річ у тому, що, починаючи з 1746 року, грецьку мову і в Київській академії, і в інших навчальних закладах Російської імперії викладали за вже згадуваним латиномовним підручником Варлаама Лащевського «Institutiones linguae graecae». Мабуть, так само робив у Харкові й Сковорода. Але щó таке ця чимала за обсягом (536 сторінок) граматика Лащевського? Не що інше, як буквальне повторення лекційного курсу Симона Тодорського «Rudimenta linguae graecae…»29. І в курсі грецької мови Тодорського Сковороду, певна річ, цікавили не лише суто мовознавчі матерії. Тут він формував власний світогляд. Наведу всього один приклад. У своєму курсі Тодорський використовував як джерело дидактичного матеріалу поему П’єтро Анжело Мандзоллі «Zodiacus vitae»30 — один із найпопулярніших філософських творів італійського Ренесансу, що його Мандзоллі видав під прибраним ім’ям Marcello Palingenio Stellato. Пройде чимало років, і в одному з листів до Михайла Ковалинського Сковорода напише: «“Світ — це загорожа для дурнів і балаган пороків”, — як співає наш Палінгеній». Цю пікантну сентенцію він узяв з поеми Мандзоллі. У третій книзі «Зодіаку життя» Епікур, завершуючи свої невтішні міркування про людський рід, каже: «Mundus stultorum cavea, errorumque taberna». Не сумніваюсь, що ці слова наш філософ уперше почув на уроках грецької мови від Симона Тодорського. Німецьку мову, що була на той час найпоширенішою іноземною мовою у всій Російській імперії, Тодорський так само викладав два роки. Перший рік — орфографія та етимологія, другий — синтаксис і просодія. І тут він теж досяг неабиякого успіху. Принаймні Сковорода, як свідчив той-таки Ковалинський, німецькою мовою «говорив дуже гарно й з особливою чистотою». Як сáме викладав Симон Тодорський єврейську мову, документальних свідчень не збереглося. З пізніших даних можна зробити висновок, що цей курс також був розрахований на два роки: перший рік — граматика, другий — синтаксис. При цьому учні чи29 30
«Основи грецької мови…» (лат.). «Зодіак життя» (лат.).
68
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
тали П’ятикнижжя Мойсея, а підручником, певна річ, була книжка Йоганна Гайнриха Міхаеліса «Erleichterte hebräische grammatica»31 — найкращий на свій час навчальний посібник з єврейської мови. Сковорода продовжував вивчати грецьку, німецьку та єврейську мову в Тодорського й у 1739—1740 навчальному році, коли перейшов до класу риторики, де викладав Сильвестр Ляскоронський. Він читав чималий за обсягом курс за назвою «Institutiones oratoriae eloquentiae…»32. Цей курс складався зі вступу («До кандидатів красномовства») та трьох основних частин. У першій частині Ляскоронський розглянув предмет риторики, її мету й завдання, риторичні тропи та фігури, періоди, а також форми ампліфікації. У другій частині він докладно розповів про «віднайдення» (inventio) матеріалу, тобто про його систематизацію, про урочисте, дорадче й судове красномовство, про різні форми офіційних промов, зокрема про слова привітальні, прощальні, різдвяні, великодні, подячні та інші. Третю частину Ляскоронський присвятив переважно питанням композиції, завершивши свій виклад добіркою різноманітного дидактичного матеріалу. Певна річ, Сковорода блискуче опанував і риторичну науку, про що незаперечно свідчать його прозові твори: байки, діалоги, трактати, притчі, листи. Утім, життя Сковороди в роки його навчання в академії — то не лише лекції, екзерциції, окупації, іспити чи праця в досить багатій академічній бібліотеці. Були ще музика та спів. Києво-Могилянська академія мала два хори — братський і конгрегаційний. Кажуть, що це були найкращі хорові колективи Києва. І можна не сумніватись, що Сковорода співав у якомусь із них, бо володів чудовим голосом. Та цілком можливо, що він разом зі своїми товаришами співав і на київських вулицях — чи духовні канти, чи навіть світські пісні, — щоб здобути собі якогось харчу, бо незаможні студенти зазвичай споживали «прошений хліб». Так чи інакше, у школярському лексиконі слова «співати» й «просити» були синонімами. Академія могла запропонувати своїм вихованцям хіба що дуже скром31 32
«Полегшена єврейська граматика» (нім.). «Засади ораторського красномовства…» (лат.).
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
69
ний обід, де подавали або ріденький борщ, або куліш із води й пшона. Недаремне в старовинній бурсацькій пісеньці є ось такі слова: Ох, ох, ох! Semper горох, Quotidie каша — Miseria наша33.
А взимку неабияк допікав холод, бо академічні класи ніколи не опалювались, тому студенти зігрівалися як могли. Може, сáме звідти пішли школярські витівки на зразок «тісної баби» (коли студенти щосили тисли один одного, сидячи поруч на лаві). Крім звичайних житейських клопотів, були ще й прекрасні храмові свята на Хрещення та Благовіщення, урочиста вечірня 31 грудня — у день кончини Петра Могили, чудові спектаклі шкільного театру… А в травні місяці відбувалися славетні рекреації. 1 травня кілька десятків студентів на чолі з префектом ішли до митрополита. У його приймальні вони співали: «Recreationem, excelentissime pater, rogamus!»34. Владика за звичаєм спершу мав відмовити, а потім таки благословляв, і всі рушали за місто — на Шулявку, Глибочицю, до Кирилівського монастиря, іноді — на Борщагівку, де їли, пили, веселилися. Потім грали в різні ігри: кеглі, скраклі, довгу лозу, м’яч; змагалися в бігу, в боротьбі. Співав хор, грала музика. Студенти веселились окремо, професори та міське товариство окремо, а ввечері всі збиралися разом. Влаштовували танці, театральні вистави. Заможні люди купували пряники, цукерки й кидали їх «на жак» (хто впіймає). Аж після заходу сонця всі поверталися до міста. Так бувало в травні три або чотири рази. Та, кажуть, найурочистіше проходили філософські й богословські академічні диспути. Напередодні диспуту митрополит їхав до Печерської лаври. З раннього ранку туди прибували також екіпажі найповажніших городян. А близько дев’ятої години довжелезна вервечка екіпажів вирушала з лаври до Братського монастиря. Часом їх бувало так багато, 33 34
«Ох, ох, ох! / Завжди горох, / Щодня каша — / Біда наша». «Найдостойніший отче, просимо рекреацій!» (лат.).
70
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
що коли пишна карета митрополита котилася теперішнім Володимирським узвозом, останні екіпажі ще тільки-но виїжджали з лаври. Біля входу до Братського монастиря митрополита й гостей вітали музикою, співом, урочистими промовами. Гості одержували програму диспуту й рушали до конгрегаційної зали. Нарешті, після короткої промови професора двоє студентів починали по-латинському дискутувати. Темою їхньої вченої суперечки було якесь важливе філософське чи богословське питання. До 1740 року Сковорода міг бути на цих диспутах тільки глядачем. Але в цьому році він і сам розпочинає навчання в класі філософії. Філософію читав йому префект академії Михайло Козачинський — чудовий поет, драматург, філософ і педагог, який перед тим був префектом та викладачем поетики й риторики Карловацької слов’яно-латинської школи в Сербії і вже встиг прославитися своєю «Трагедокомедією» про смерть останнього сербського царя Уроша V-го — твору, що з нього розпочинає свою історію сербська драматургія. Тепер же Козачинський читав курс за назвою «Syntagma totius Aristotelicae philosophiae…»35. Слід сказати, що за часів навчання Сковороди в академічних курсах філософії незаперечно панував Аристотель та його пізніші інтерпретатори. Аж у 1755 році префект академії Давид Нащинський запропонує митрополиту Тимофієві Щербацькому викладати філософію за підручниками Фридриха Християна Бавмайстера — поміркованого послідовника Ляйбніца та Вольфа. Митрополит звернеться за порадою щодо цього до одного з учителів Сковороди Георгія Кониського, який на той час був уже єпископом могилівським, і той цілком схвалить пропозицію Нащинського. 13 вересня 1755 року він напише Щербацькому про підручники Бавмайстера ось таке: Коли я сам, згідно з покладеними на мене обов’язками, займався філософією, то загалом не читав їх, бо в мене їх і не було, і я вважаю це за своє велике нещастя, бо тоді б не марнував часу на сміття інтерпретаторів Аристотеля. 35
«Синтагма всієї аристотелівської філософії…» (лат.).
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
71
І далі: Виклади Бавмайстера можуть дати учням неабияку користь, бо він про все навчає ґрунтовно, твердо і ясно, і в них, здається, немає нічого такого, що б не було спрямоване до мети філософії, тобто до щасливого людського життя.
Утім, Бавмайстер буде пізніше, а Сковорода опановував філософію «аристотелівську». Академічний курс філософії поділявся тоді на три основні частини: філософію раціональну, завданням якої було навчити людину керувати (regere) діями свого розуму, філософію натуральну, що мала на меті вивчити все, що існує в природі, та філософію моральну, що визначала дії волі, чи звичаї (voluntatis actiones, hoc est mores instituit). Своєю чергою, раціональна філософія, або логіка, поділялася на дві частини: малá (logica minor), чи діалектика, та велика (logica major), тобто власне логіка. Малá логіка була покликана навчити правильно мислити шляхом визначення, поділу й аргументації понять. Тут ішлося про три форми мислення: поняття, судження та умовиводи (силогізми). Тим часом у великій логіці докладно розглядали всі дії розуму, зокрема походження кожної форми мислення з усіма її різновидами. Найбільше уваги приділяли тут вивченню схоластичних суперечок про універсалії. Навряд чи ці суперечки надто вже цікавили Сковороду, але не підлягає ані найменшому сумніву те, що раціональну філософію він знав пречудово. Ось, приміром, його веселий дружній лист до Михайла Ковалинського, написаний восени 1763 року — цього року Ковалинський навчався в класі філософії Харківського колегіуму. «Духовна зброя сильніша за тілесну, — з посмішкою каже Сковорода, — і ти, чудово з голови до ніг озброєний філософією…». Мовляв, сторонні люди допомагають тобі опанувати ці премудрощі, а я, твій друг, іще й досі нічого не зробив. Тому я вирішив спробувати, чи не зможу я, дарма що розуміюся на цьому, як осел на лірі, хоч трохи тобі
72
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
прислужитися. Прийми ж від мене одну схему судження, яку софісти називають aуksomenēn, тобто зростаюча. Ось вона: якщо хтось позичив гроші, то інший не повинен за нього їх повертати. Я взяв у тебе гроші ще безбородим, а тепер, через п’ять років, я став іншим, а саме — з бородою. Отже…
Сковорода переказує тут софізм грецького комедіографа Епіхарма, який в одній зі своїх комедій подав пародію на діалектику Геракліта: боржник відмовляється віддавати борг позичальникові, мотивуючи це тим, що обоє вони з бігом часу стали вже не тими людьми, якими були колись. Про цю «схему судження» Сковорода міг читати в трактаті Плутарха «Про загальні поняття», у відповідних творах Філона Олександрійського, Оригена, Василія Великого та інших своїх улюблених авторів. Якщо ти, може, скажеш, — продовжує філософ, — що борода не змінює суті справи, тоді візьми судження в такому вигляді: я позичив золото, бувши іудеєм, отже, ставши християнином, не повинен його повертати. Будую такий силогізм: зі зміною суті одне стає іншим за своїм буттям, але оскільки суть є невидимою, а тому духовною, за духом же християнин цілком змінюється й стає іншим, — отже, той, хто позичив гроші, бувши іудеєм, не повинен платити, ставши християнином.
І, закрутивши ось таку логічну головоломку, Сковорода, сміючись, завершує свого листа. Мовляв, ясна річ, ти легко заперечиш оцю схему, тому я, наслідуючи дуже-дуже обережного Тразона — героя комедії Теренція «Євнух», — «залізу в куток і здалека пущу в тебе свою стрілу. Бувай здоров, альфо софістів! Осел серед софістів Григорій». Далі в академічному курсі йшла натуральна філософія, якій києво-могилянські автори приділяли чи не найбільше уваги. Вона складалася з трьох частин. Перша частина — фізика. Тут розглядали матеріальну природу, зокрема питання про першопочатки (principiis) речей, про матерію та форму, про час і простір та багато-багато інших. Друга частина —
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
73
математика, що вивчала величину (magnitudine) цієї природи. Нарешті — метафізика, яка вчила про те, що є вищим за природу, тобто про Бога та ангелів, — тому її називали також природним богослів’ям. І хоч Сковорода ніколи не прагнув будувати якусь філософську систему, зокрема ніколи спеціально не міркував на теми натурфілософії, деякі його роздуми належно увиразнюються лише на тлі могилянської фізики. Узяти для прикладу таку важливу тему, як час. Уже в курсі Інокентія Гізеля «Opus totius philosophiae»36 (1646—1647) є диспут за назвою «Про рух, місце, порожнечу й час». Його четверта тема така: «Про час і тривалість; що таке час; чим час відрізняється від руху; чим тривалість відрізняється від тривалої речі». Пізніше, у 1687 році, Йоасаф Кроковський у своєму курсі фізики, поданому як коментар до Аристотеля, так само докладно розгляне питання про час, а власне, «чи є час реальним сущим; чи відповідає істині Аристотелева структура часу; чи відрізняється реально час від руху». Пройде ще декілька років, і Стефан Яворський у курсі «Agonium philosophicum»37 (1691—1692), знов-таки у формі коментаря до Аристотеля, проаналізує в одному з диспутів «природу часу». А у XVIII столітті, здається, першим із професорів академії питання часу розглянув Христофор Чарнуцький у курсі «Philosophia naturalis»38 (1703—1704). П’ятий диспут третьої частини цього курсу має назву «Про час: що таке зовнішній час і чи він існує; що таке внутрішній час, або тривалість». Це сáме питання про «внутрішній» та «зовнішній» час перебуває в центрі уваги й Іларіона Левицького — імовірного автора курсу «Olympia philosophica»39 (1721—1722) — та інших київських філософів. А ось назва четвертого диспуту другого трактату першої книги фізики (1749) Георгія Кониського: «Про час і вічність: що таке час; про єдність і суперечливість часу, його поділ, тривалість речей і вічність». В якому ключі києво-могилянські філософи розглядали питання часу? Візьмімо третю книгу курсу фізики Феофа36
«Твір про всю філософію» (лат.). «Філософське змагання» (лат.). 38 «Філософія природи» (лат.). 39 «Філософська Олімпія» (лат.). 37
74
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
на Прокоповича. Тим паче що, як слушно зазначив іще 1902 року Микола Петров у своїй статті «Перший (малоросійський) період життя і науково-філософського розвитку Григорія Савича Сковороди», надрукованій на сторінках «Трудов Киевской духовной академии», Сковороду з повним на те правом можна вважати «духовним онуком» Прокоповича. У будь-якому разі, Сковорода чудово знав і навіть цитував твори Прокоповича, як те довів Дмитро Чижевський у своїй нотатці «Ein Zitat aus Prokopovyč bei Skovoroda»40, що була надрукована 1934 року в одинадцятому томі берлінського видання «Zeitschrift für slavische Philologie». Отже, третя книга курсу фізики Прокоповича розпочинається розділом, що має просту й непретензійну назву: «Короткий виклад науки Аристотеля про простір і час». Говорячи про час, Прокопович указує передовсім на його залежність від руху. Мовляв, «ніщо не рухається інакше, ніж у часі, й ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається». Справді, — продовжує Прокопович, — час і рух так міцно пов’язані, що ми «не можемо собі уявити одного без другого: часу без руху й руху без часу». Ми здатні відчувати час тільки тоді, коли помічаємо, що відбувається рух. Коли ж ми не відчуваємо жодного руху, то не знаємо, що час минає. Бо хоча, відпочиваючи й сидячи в темряві, ми не сприймаємо жодним органом чуття руху, проте як тільки у свідомості сприймаємо якийсь рух, то тут-таки негайно помічаємо й час. І навпаки: щоразу, коли ми думаємо про час, нам здається, що ми також відчуваємо якийсь рух.
І після цих упровідних міркувань філософ подає Аристотелеву формулу часу: «час — це величина руху, оскільки час є нічим іншим, як мірою руху». Якого сáме руху? Найперше — руху небесних тіл, бо якраз цей рух людина знає найкраще, а крім того, він «правильний, постійний і вічний». Власне кажучи, ідеться про рух Сонця та Місяця, що ним «визначають дні, ночі, місяці й роки». Натомість про рух ін40
«Цитата з Прокоповича в Сковороди» (нім.).
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
75
ших світил людина знає надто вже мало. Далі Прокопович каже, що час, як і все інше, має матерію і форму. «Матерією часу є сам рух, а формою — його величина». Після цього мова заходить про поділ часу. Загалом, каже філософ, час поділяють на природний та умовний. Своєю чергою, природний час поділяють на теперішній, минулий і майбутній, бо сама природа та єство часу полягають у тому, щоб міряти попереднє і наступне в русі. І так рахуючи, завжди будемо мати щось, про що можна сказати, що воно існує тепер, або вже минуло, або ще не відбулося. До штучного й умовного поділу часу належать години, дні, тижні, місяці й інше, бо ці виміри не притаманні природним рухам. Така міра й поділ були встановлені людським розумом.
А на завершення Прокопович розмірковує про час як про категорію людської психіки. Інакше кажучи, він пробує відповісти на питання: чому для щасливих людей час плине швидко, а для нещасних — повільно? Філософ пояснює це так: Усі бажані речі, що їх нам бракує, коли ми їх знаходимо й заволодіваємо ними, дають душі якийсь спокій, бо душа, коли бажає чого-небудь, здається, неначе рухається, прямує і немовби перебуває в дорозі, а коли досягла того, чого бажала, тоді ніби відпочиває <…>. А з другого боку, всі речі, що спричиняють прикрість і біль, турбують і мучать душу <…>. Тому нещасна людина хотіла б, щоб час проминув якомога швидше. Так, коли ми страждаємо, то відчуваємо подвійний рух: один внутрішній, усередині душі, яка бореться, а другий зовнішній, і цей час здається нам довгим. А от у радості й щасті душа дійсно так поглинута приємними для неї справами, що не звертає уваги на хід часу й уся живе цією наявною радістю, забуваючи при цьому й сама про себе.
У цій системі координат розмірковував про час і Сковорода. Ось, припустімо, його міркування про, кажучи сло-
76
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
вами Прокоповича, «умовний поділ часу». Тут усе просто: час — це те, що показує твій годинник. Один із персонажів «Розмови про стародавній світ» каже: Ось зараз іде десята година, тридцять четверта хвилина, 1772-й рік від Христа, п’ятнадцятий день травня місяця. Нарешті, половину цієї минулої десятої години можна бачити так, як 4 хвилини. Ось — тільки-но вони збігли! А зараз 5-та хвилина другої половини. Гляньте на годинник!..
Наведу ще один фрагмент — на цей раз із трактату «Silenus Alcibiadis»: День — це мале коло, що обертається за 24 години. Воно складає круги віків і тисячоліть, немов одна форма мільйони монет. Рівна й бездоганна течія руху обертає всі дні. І час, і міра, і рух — рівні.
Ось тут уже образ часу стає значно складніший, бо час корелює з такими непростими поняттями, як міра й рух. Інколи може здатися, що час — річ узагалі незбагненна для людського розуму. Мабуть, найвиразніше ця тема звучить у діалозі «Нарцис». Один із персонажів цього діалогу каже: Чи не всяк знає ось оці слова: час, життя, смерть, любов, думка, душа, пристрасть, совість, благодать, вічність? Нам здається, що ми їх розуміємо. Та якщо попросити когось пояснити, щó це, тоді всяк замислиться. Хто може пояснити, що означає час, коли не зійде на божественну висоту? Час, життя й усе інше перебуває в Бозі. Хто ж може розуміти бодай щось у всьому видимому й невидимому твориві, не розуміючи Того, Хто є всьому голова й основа?
Навряд чи помилюся, коли скажу, що ця думка навіяна Августином, який писав у своїй «Сповіді»: «Отже, що ж таке
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
77
час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»41. І ці слова Августинової «Сповіді» в старій Україні знала, певно, кожна освічена людина. Принаймні Прокопович на початку вже цитованої третьої книги фізики писав: люди рідко коли замислюються над тим, щó таке час. І хоча, звичайно, усі нібито відчувають час, коли рахують години, дні, роки, коли говорять, що багато або мало часу минуло чи залишається, проте якщо б когось тоді запитати, щó таке час, то нелегко дасть відповідь. І на це вже давно звертав увагу Августин.
Утім, на думку Сковороди, це аж ніяк не означає, що ми повинні змиритися з непоясненним. Навпаки: час треба пізнати. І це надзвичайно важливо. «Ось тепер — час сприятливий! Ось тепер — день спасіння!»42 — цитує Сковорода Святе Письмо в діалозі «Бесіда, названа Двоє» і продовжує: «Ось які потрібні ці слова: gnōthi kairon, nosce tempus, пізнай час». Якщо й справді автором сентенції «gnōthi kairon» був Піттак — це стверджував у «Ludus septem sapientum»43 римський поет і ритор IV століття Авзоній, — то Сковорода цитує тут по-грецькому Піттака, а потім подає його сентенцію по-латинському й по-українському. А щó, власне кажучи, означає заклик пізнати час? Як гадає Сковорода, — не що інше, як пізнати Абсолютне. Сáме так, бо «час» — то одне з Божих імен. Про це Сковорода докладно писав у 22-й байці циклу «Харківські байки», апелюючи передовсім до Біблії. «Бог, — каже він, — у Біблії часто позначається роком, погодою, благоденством. Наприклад: “Рік Господнього благовоління…”, “Це нині час сприятливий…”». Філософ спершу цитує тут другий вірш 61-ї глави книги пророка Ісаї, а потім (неточно) — восьмий вірш 49-ї глави цієї ж таки книги. Після цього він просить читача уважно прочитати міркування про час у книзі Еклезіаста: 41
Августин. Сповідь 11. XIV. 17. Друге послання св. ап. Павла до коринтян 6:2. 43 «Дійство семи мудреців» (лат.). 42
78
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир44.
І вже аж після цього Сковорода продовжує: Час по-латинському — tempus. Він означає не лише рух у небесних колах, але й міру руху, що її стародавні греки називали rythmos. Це слово означає те саме, що й «такт», бо й воно грецьке й походить від слова tassō («розташовую»). Та й нинішні музиканти називають міру в перебігу співу темпо.
Маю сказати, що оце «темпо» є в Сковороди не чим іншим, як транслітерацією або італійського слова tempo, або німецького das Tempo. Схиляюся до думки, що це таки транслітерація італійського слова. Принаймні в трактаті «Вхідні двері…» Сковорода писав про Божу Премудрість: у людському серці вона є «те саме, що й темпо (tempo) в рухові механізму годинника, тобто правильність і точність». Але це другорядне питання. Отже, — продовжує Сковорода тлумачити фабулу своєї 22-ї байки, — темпо в русі планет, механізмів годинників та в музичному співі — це те саме, що малюнок у фарбах. Тепер бачимо, щó означають rythmos і tempus. І премудро говорить приказка: «В поле пшеница годом родится…». Премудро й у римлян казали: «Annus producit, non ager»45. Малюнок і темпо — це невидимість. 44 45
Еклезіаст 3: 1—8. «Рік родить — не лан» (лат.).
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
79
Як бачимо, обидві наведені філософом приказки: одна — російська, а друга латинська (кажуть, що вона походить із «Досліджень природи» учня Аристотеля Теофраста; якраз із посиланням на Теофраста наводив її в «Адагіях» Еразм Роттердамський, які Сковорода знав добре) — покликані засвідчити, що час — це якась схована за маскою матерії визначальна «невидимість». Аж ось і фінальний акорд у міркуваннях Сковороди про природу часу. Його роль виконує трохи неточно подана в оригіналі цитата з «Природознавчих питань» великого Аристотеля. «Нехай же, — говорить Сковорода, — наша байка завершиться ось оцими словами Аристотеля про музику: “rythmos de khairomen dia to gnōrimon kai syntetagmenon”46». Так Сковорода говорить про час, що його годна бачити лише людина, яка помічає за творивом Творця, а за видимою природою — природу невидиму. Пізнати час, — прямо писав філософ у «Бесіді, названій Двоє», — означає пізнати, що є «час і час». А далі він пояснює свою думку. Мовляв, за звичайним часом ми повинні бачити «інший час, тобто Царство Боже. Треба знати з Даниїлом один час й інший час». Очевидно, філософ має на думці ось оці слова пророка Даниїла: «час їхнього життя був призначений їм до пори й до години» (по-слов’янському: «дадеся им до времене и времене»)47. «Із оцих напівчасів48, — продовжує Сковорода, — складене все. “І був вечір і був ранок — день перший”49. Один час плакати, а другий час сміятися. Хто знає лиш один, а не два, той знає саму тільки біду». І через багато-багато років, у своєму останньому діалозі «Зміїний потоп» філософ повторить: …Розумій і розрізняй час сліз і час сміху. Знай, що є час, але є, крім нього, і час часів, тобто напівчас і ось оцей блаженний час: «Очі всіх на тебе уповають, ти їм своєчасно даєш поживу»50. 46
«У ритмі нам дає насолоду відомість і порядок» (грец.). Книга пророка Даниїла 7: 12. 48 В оригіналі: «полу-времен». 49 Буття 1: 5. 50 Книга Псалмів 145: 15. 47
80
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Оця цитата із Книги Псалмів незаперечно свідчить про те, що «другий час» Сковороди — то не що інше, як ім’я Бога. Отже, час — це ім’я Бога, першорядна онтологічна реальність, незримі ритми світу, що їм підлягає геть усе. Та, з другого боку, — як легко час стає реальністю суто психологічною, коли здається, що він існує тільки у твоїй душі! Як часто ти сприймаєш час в образі безупинного, нечутного перебігу твоїх сподівань у твої ж таки спогади! Мені здається, що з українських письменників старої доби оцю трепетну ілюзорність часу чи не найтонше змалював Дмитро Туптало. Час — це міра видимого світу й нашого життя…
І далі: Час поділяється на три частини: минулий, теперішній і майбутній. Ми знаємо, що минулий час був, але вже пройшов і зник, і ніколи не вернеться. Майбутній час ми ждемо, та не знаємо, який він буде. Нам здається, що ми маємо теперішній час, але насправді ми його не маємо, крім однієї-єдиної короткої миті, що її називаємо «нині». Ось вона є — і вже її нема, коли настає нова, що так само минає, наче в зроблених і налаштованих годинниках ідуть безугавно одна за одною хвилини чи колесо в рухомій колісниці, що не стоїть на місці, а з місця на місце біжить нестримно. Ось так і оце «нині» в нашому житті ніколи не стоїть, а безугавно плине, і є наше «нині» — немов межа між минулим і майбутнім часом: минуле закінчує, а майбутнє розпочинає, і немов у книзі чи в рядку крапка, що розмежовує речення: одне закінчує, друге розпочинає. Але крапка стоїть на місці, а наш теперішній час, що його називаємо «нині», не знає спокою, він вічно плине, немов яка біжуча вниз краплина, що стремить уперед, залишаючи по собі слід, аж доки не змаліє й не зникне.
Певна річ, рукою письменника водить тут відчуття марності й проминущості життя. Тиха келія. Самота. Аркуш паперу, на якому ти пишеш літери-символи. І дощ за ві-
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
81
кном, коли краплини одна по одній збігають шибкою, щоб зникнути в безвісті, перетворившись на ніщоту. Словом, це майже фізичне відчуття часу — коли він сочиться крізь тебе, немов пісок крізь пальці, щоб зникнути, прихопивши із собою й тебе самого. І тоді тобі починає здаватися, що час не існує без тебе, а ти не існуєш без часу. І тоді ти віриш парадоксальним словам Сковороди з його «Розмови про стародавній світ»: «Вода без риби, повітря без птахів, а час без людей бути не може». Мабуть, найкраще ця тема звучить у 23-й пісні «Саду божественних пісень». До неї філософ бере за епіграф слова: «Використовуючи час…»51. Ось її початкові рядки слобідською говіркою: Найдорожче жизні врем’я! Як тебе ми не щадим! Як, неначе зайве брем’я, Скрізь кидáєм, не глядим! Будто прóжитий час та поверне назад, Будто ріки до власних повернуть ключів…
Далі йдуть міркування про те, що наше життя — це всього лише мить, оте швидкоплинне «нині», про яке писав Дмитро Туптало, і прожити цю мить треба чесно й гідно. А після віршованих рядків Сковорода подає ось таку нотатку: «Rogatus quidam philosophus: quid esset praetiosissimum? Respondet: tempus»52. Мабуть, цей філософ — не хто інший, як Теофраст, якого я вже згадував, бо сáме він, коли вірити Діогену Лаерцію53, не раз казав, що «найдорожча витрата — це час». І наче продовженням цієї теми звучать слова Сковороди з його листа до Михайла Ковалинського, написаного у квітні 1763 року: Сьогодні я встав раненько — на цілу годину з третиною до сходу сонця. Безсмертний Боже, яка весела, ба51
Послання св. ап. Павла до ефесян 5: 16. «Одного філософа запитали: що є найкоштовніше? Відповідь була: час» (лат.). 53 Діоген Лаерцій. Про життя філософів V, 40. 52
82
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
дьора, вільна, жвавіша за блискавку й швидша за Евра та наша частина, яку йменують божественною і яку Марон називає «вогнем із небесного первня».
«Вогонь із небесного первня» — це слова Вергілія з його «Енеїди»: «aurai simplicis ignis»54. Так Сковорода називає душу. І тільки-но мова заходить про душу, як одразу ж зринає тема часу, точніше, тема ловитви часу. …Де ціна витраченого часу? — питає філософ. — Звертаючись до самого себе із такими словами, я почав підбивати підсумок часу: коли, для скількох, на які дурниці я витрачав річ, дорожчу за все. Я ще й тепер не вмію користуватися часом, ба навіть той час, який є тепер у моєму розпорядженні, витрачаю на дрібниці, або, що ще гірше, — на смуток, або, що найгірше, — на гріхи. На майбутнє ми сподіваємось, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого немає, а нехтуємо тим, що є, так, ніби те, що минає, може повернутись назад або напевно мусить здійснитись сподіване. Коли я про це роздумував, то згадав грецький двовірш, який я переклав по-латинському й завчив, коли був у лаврі святого Сéргія.
А далі філософ цитує з пам’яті по-грецькому двовірш невідомого автора: Tēs ōras apolaye, dierkhetai panta takhista. En theros ex epifoy trakhyn ethēke tragon55.
Це можна перекласти ось так: Ловімо час, бо стáріє все дуже швидко: Літо одне з козеняти робить кошлатого цапа.
Символічно, що ці ж таки рядки з «Палатинської антології» Сковорода подав і як епіграф до тридцятої — завершальної — поезії «Саду пісень», написаної восени 1780 року 54 55
Вергілій. Енеїда VI, 747. Палатинська антологія ХІ, 51.
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
83
в Сіннянському Покровському монастирі. Я б наважився сказати, що «ловитва часу» — одна з магістральних тем Сковороди… Та, певно, найбільший інтерес викликáла в Сковороди етика, адже сáме вона трактувала про те, що було остаточною метою філософії, тобто про «щасливе людське життя». Етика — то філософія щастя, бо її завдання, як писав Феофан Прокопович, — «дослідження й навчання того, у чому полягає найвище добро, або найвище щастя і блаженство». Але навіщо людині досліджувати те, в чому полягає її щастя, коли можна просто відчувати його всім своїм єством? Відповідь проста: для того, щоб прагнути до нього, адже немає нічого бажаного, що не було б перед цим хоч би трішки пізнане. Згадаймо вишукану сентенцію Сковороди, яка зринає на початку його діалогу «Нарцис»: «Любов — це донька Софії». З чого ж розпочиналися філософські пошуки щастя? Із думки про те, що світ — це грандіозне Боже твориво, найдрібніша частинка якого несе на собі слід долоні Творця і де все перебуває в усьому. Про цю всеосяжну «симпатію» речей Божого світу свідчить хоч би те, що він невимовно прекрасний. Світ — сама досконалість, світ — божественна поема. І той, хто сміє казати, нібито краса світу — це всього лише наслідок випадкового поєднання атомів, дуже нагадує безумця, котрий, читаючи гомерівську «Іліаду», буде стверджувати, що це не твір стародавнього генія, а букви, які спершу вільно ширяли в повітрі, розрізнені й перемішані, а потім, випадково поєднавшись, утворили текст поеми. Інакше кажучи, у світі всяка річ має свою мету. Про це Сковорода напише на початку десятої пісні «Саду пісень»: Всякому гóроду нрав і права, Всяка іміє свій ум голова, Всякому серцю любов своя є, Всякому горлу смакує своє.
Але щó таке мета? «Мета, — казав Михайло Козачинський, — це те, завдяки чому щось відбувається або існує». І таких «заобрійних мет» — сила-силенна. Сама природа спрямовує одне — до однóго, друге — до другого, третє —
84
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
до третього… Утім, існує ще й певна спільна мета всього творива, тобто та мета, заради якої відбувається все, що відбувається. Не підлягає сумніву, — каже Феофан Прокопович, — що кожен смертний бачить якусь кінцеву мету всіх своїх дій. Бо якщо спитати селянина, навіщо він готує плуг, то він відповість: щоб обробляти землю. На питання, навіщо він хоче обробляти землю, відповість: щоб сіяти зерно. А на питання, навіщо й воно, скаже: щоб мати з нього те, чим я підтримую життя, — і так, відповідаючи на питання, дійде нарешті до останньої відповіді. Таким чином, він дійде до кінцевої мети, принаймні до тієї, яка буде здаватися йому кінцевою. А кінцева мета, оскільки вона є найвищим бажанням, оскільки все прагне її досягнути, — це найвище добро: його називають також найвищим щастям. Справді-бо, володіти тим, чого ти бажаєш понад усе, — це найвище щастя.
Так описували природу щастя-добра ще стародавні філософи, зокрема й Аристотель, який на самісінькому початку своєї «Етики» казав: добро — це те, чого бажають усі. Звісно, продовжує думку Аристотеля Георгій Кониський, «не всяке добро бажане всіма <…> кожне добро бажає тільки та чи інша істота, і кожна істота бажає тільки того добра, яке відповідає їй». Та в усякому разі, як говорив Феофан Прокопович, «бажаним є тільки добро, і все бажане є добро; жодне зло не є бажаним, і ніщо бажане не є злом». Більше того: справжньою карою за зло є можливість скоєння злого вчинку. Цю, на перший погляд, парадоксальну думку чи не найкраще висловив «останній римлянин» Боецій у «Розраді від філософії», яку Сковорода знав добре: Хай це видасться неймовірним, але лихі люди неминуче будуть найнещасливішими тоді, коли їм удасться довершити злочин, аніж коли не зможуть здійснити свого задуму. Адже якщо пориватися думкою до чогось злого — це нещастя для людини, то ще більше нещастя — мати змогу вчинити те зло; сам лихий намір, без учин-
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
85
ку, — то мов невизрілий плід. Кожен <…> перебуває зі своїм нещастям, але потрійно нещасливим є той, хто замишляє лихе, хто може його заподіяти й хто, врешті, таки його заподіює.
Уже під кінець життя Сковорода скаже про це домежно коротко і ясно: «Найбільша кара за зло — творити зло». Ось чому людина, нехай там як, має прагнути доброчесності. А щó таке доброчесність? На це питання наші філософи відповідали так, як учив колись Аристотель у другій книзі «Етики»: доброчесність — це навичка, яка полягає у визначеній розумом середині. Як це розуміти? Надмір і недостатність, — пояснює Сковорода, — і те, й інше зло. Де ж добро? Посередині. Надмір і недостатність — крайнощі, а посередині між ними, немов Христос поміж розбійників, — добро. Справа Charibdis, зліва Scylla. А посередині шлях мудрому Уліссу, котрий пливе до найдорожчої вітчизни.
На цій «середині» перебуває геть усе: і доброчесність, і справжнє багатство, і письменницька майстерність… Та навіть христологічний догмат, — якщо вірити Стефанові Яворському, який писав: Будь-яка доброчесність лежить посередині <…>. Наприклад, погано, коли ти боягуз, але погано знов-таки й тоді, коли ти аж надто сміливий, — посередині доброчесність-хоробрість <…>. Цієї середини не тримаються єретики. Згадаймо стародавніх Несторія та Євтихія. Несторій казав, що в Христі дві природи і дві іпостасі <…>. Тим часом Євтихій, навпаки, говорив, що в Христі і іпостась одна-єдина, і природа одна-єдина <…>. Але й цю згубну для душі єресь прокляв святий вселенський четвертий собор, що був у Халкідоні, і, навчаючи триматися середини, встановив неперехідну межу: вірити, що в Христі є дві природи, Божественна й людська, одна ж єдина іпостась Божественна.
86
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Так чи так, метою доброї поведінки якраз і є щастя. «… Щастя, — писав Сильвестр Кулябка, — є найвище добро й остаточна мета…». А щó воно таке саме по собі? У могилянських курсах етики відповідь на це питання одна: коли щастя — це здійснення всіх наших бажань, значить, це той стан, який випливає із суми всіх благ. Щастя, — міркує Георгій Кониський, — це «отримання того, чого ти хочеш; отже, отримання того, чого ти хочеш найбільше, і є найвищим щастям». Однак, — продовжує філософ, — люди здебільшого прагнуть того, що тільки здається найвищим добром, але насправді ним не є. І далі Кониський наводить довгий-предовгий реєстр думок стародавніх письменників і філософів про те, щó таке найвище щастя. Він каже, що Епікур убачав його в насолоді, Платон — в уподібненні до божества, Сократ — у справедливості й доброчесності, Зенон — у перемозі, Піндар — у здоров’ї, Антисфен — у посмертній славі, Софокл — у дітях, Есхіл — у сні, інші — у чомусь іншому, тим часом Аристотель, ніби зібравши все це докупи, стверджував, що найвище добро, тобто щастя, полягає в трьох речах: 1) у мудрості й доброчесності, 2) у здоров’ї тіла й 3) у прихильності долі. І ця думка великого Аристотеля, як гадає Кониський, краща за будь-яку іншу. Так чи інакше, його власні міркування дуже близькі сáме до уявлень Аристотеля. Він каже, що людське щастя має чотири частини: дві найважливіші — мудрість і доброчесність — належать до душі, третя (здоров’я, елегантність чи сила) належить до тіла, а четверта (багатство, слава, почесті) — до долі. Оцим чотирьом складникам щастя протистоять чотири «різновиди нещастя», а саме: «глупота, злочинність, хвороба й нужда». Але, — продовжує Кониський, — думка Аристотеля правильна тільки в тому разі, коли йдеться про щастя «природне», тобто про щастя людини в земному житті, а це щастя не може бути щастям найвищим. Чому не може? Щó про це свідчить? По-перше, — відповідає Кониський, — дивовижна неузгодженість і гамірне багатоголосся думок філософів стосовно того, щó таке найвище щастя. Справді: мабуть, про жодну іншу річ на світі не було висловлено такої сили різних і суперечливих думок, як про щастя. А це
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
87
означає, що жодна з них не годна вдовольнити «спраглих пізнання душ смертних». По-друге, людина — одна-єдина істота з усього Божого творива, наділена розумом, «котрий, як кажуть поети, жадає безсмертя й гідний безсмертя». По-третє, це випливає з «пізнання Бога та Його справедливості». Озирніться, і ви побачите, що багато добрих людей не мають у цьому житті навіть найнеобхіднішого, тимчасом як безчесні люди не тільки мають усього вдосталь, але й купаються в розкошах. Значить, «Бог був би несправедливий, якби не призначив людині іншого життя, крім оцього смертного й нещасного». Нарешті, про надприродність найвищого щастя свідчить і «самé людське ненаситне бажання добра», бо людина нікóли не вдовольняється тим, що вона має, у неї завжди є щось жадане, те, до чого вона прагне. Хіба ж не плакав великий завойовник Олександр Македонський, коли учень Демокрита Анаксарх сказав йому, що є інші світи, яких він ніколи не зможе підкорити? У своєму перекладі трактату Плутарха «De tranquillitate animi» Сковорода перекаже цей епізод ось так: «Чого ви плачете, ваша величносте?» — питали міністри Олександра Македонського. «Як же мені не плакати, братове, коли в цю мить я чую від філософа, що у світі — не один світ, а немає їм ліку? Ах! А ми досі навіть один світ не весь підкорили...»
Як напише Сковорода в одній із найглибших своїх поезій: Бездна дух єсть в чоловіці, вод всіх ширша і небес, Не наситиш тим вовіки, що полонить зрак очес…
Кажуть, одного разу світлійший князь Потьомкін, той самий, що, бувши чи не найбагатшою людиною в Європі, записався до Запорозького війська під ім’ям Грицька Сіромахи, сидів на бенкеті. Він просто обожнював казкові бенкети. На одному з них, аби потішити свою пасію, сліпучу красуню Катерину Долгорукову, він наказав, щоб на десерт
88
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
подавали присутнім дамам кришталеві чаші, наповнені діамантами, — їх дарували цим дамам прямо ложками… Ось і тепер князь був веселий і люб’язний, багато говорив, сміявся — аж раптом ні з того ні з сього його душу охопив сум. Князь замовк, а після тривалої мовчанки сказав: «Чи може бути людина щасливіша за мене? Усе, чого я хотів, усі мої забаганки збувались, немов за помахом чарівної палички: хотів чинів — маю, орденів — маю, любив грати — програвав шалені гроші, любив влаштовувати свята — влаштовував, любив купувати маєтки — маю, любив будувати будинки — збудував палаци, любив коштовні речі — маю їх так багато й такі рідкісні, як не має жодна людина. Словом, усі мої пристрасті вдоволені». Князь знову замовк, а потім схопив розкішну порцелянову тарілку, жбурнув її на підлогу — тарілка розлетілась на друзки, — пішов у спальню і зачинився на ключ… Зрештою, оце бажання обійняти безмір — не звичайна людська примха, адже Бог нічого не створив просто так. «А якщо Бог нічого не створив просто так, — писав Кониський, — значить, можна гадати, що Він немарно наповнив наше серце прагненням до добра, бо марно наповнив би, якби не приготував для нас нічого іншого, крім того, чим можна володіти в цьому житті». І якщо Бог створив людину для себе, то сáме Він і є отим «найвищим безконечним добром, для якого як для остаточної мети ми створені. Правду казав Августин: “Господи, Ти створив нас для себе, а тому неспокійне наше серце, аж поки не знайде в Тобі спокою”». А це означає, що справжнє щастя людини — «пізнання і споглядання Бога», бо тільки воно, як писав у курсі етики Михайло Козачинський, «є безконечним єднанням людини з Богом за допомогою інтелекту». Так учили Сковороду його вчителі. І коли згодом в одній зі своїх пісень він питатиме: «Щастя, де ти живеш?», це буде риторичне питання. Хто-хто, а Сковорода чудово знав, де живе щастя. Тим часом за стінами академії вирувало буденне життя, яке, може, аж надто часто змушувало людину забувати про вічність. І тоді на передній край виходило щастя-фортуна. Щó таке щастя? — питав вихованець Київської академії Яків Козельський у своїх «Філософських
Розділ 2. «Вигукну я: о школо, о книги!»
89
поданнях». Відповідь: фортуна, тобто така «пригода людині, якої вона не могла передбачити». І в Російській імперії XVIII століття шукачів такого щастя була сила-силенна, бо, як писав французький дипломат шевальє Марі де Корберон, колесо фортуни крутилося тут куди «швидше, ніж деінде». А згодом видатний німецький філолог і археолог Людвіг Фрідлендер у книзі «Darstellungen aus der Sittengeschichte Roms in der Zeit von August bis zum Ausgang der Antonine»56 скаже: «Приклади того, як люди, котрі виходили з глибин низького стану, досягали блиску й могутності, трапляються, крім тогочасного Риму, хіба що в Росії XVIII століття». Узяти хоч би останнього гетьмана України і графа Російської імперії Кирила Розумовського, у чиєму великому розкішному палаці на Мойці, у пребагатому кабінеті, стояла шафка з рожевого дерева, а в ній були пастуша сопілка й кобеняк, що його цей пишний аристократ носив колись у дитинстві, коли пас худобу на вигоні біля рідного села Лемеші. Ні-ні, у Розумовського не було геть нічого від того, що французи називають parvenu. Навпаки — він мав вроджене вміння тримати себе на людях, здобув гарну освіту в Берліні та в Геттінгені, потім об’їхав Італію і Францію. За сімейним переказом, навчався також у Страсбурзі. Принаймні саме туди, у Страсбург, він відправить згодом на навчання своїх синів. У вісімнадцять років Розумовський стане президентом Російської академії наук, згодом буде листуватися з Вольтером… Так ось, граф Розумовський якось повчав Василя Мировича: «Ти, молодий чоловіче, сам собі прокладай дорогу, старайся наслідувати інших, старайся схопити фортуну за чуб і будеш таким же паном, як і інші». Підпоручику Мировичу не вдасться «схопити фортуну за чуб» — за спробу державного перевороту він буде засуджений до страти, і 15 вересня 1764 року йому зітнуть голову на Ситнинському майдані в Санкт-Петербурзі. Та я навряд чи помилюся, коли скажу, що за життя Сковороди багато-багато українців пробували «схопити фортуну за чуб». На початку зими 1741 року така нагода випала й Сковороді. Михайло Ковалинський у «Житті Григорія Сковороди» писав про це так: 56 «Картини з побутової історії Риму в епоху від Августа до кінця династії Антонінів» (Ляйпциг, 1862—1871).
90
Леонід Ушкалов • ЛОВИТВА НЕВЛОВНОГО ПТАХА: ЖИТТЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Тоді царювала імператриця Єлизавета, любителька музики й Малоросії. Обдарування Сковороди до музики і його надзвичайно приємний голос дали йому нагоду бути обраним до двору в співацьку капелу, куди він і був відправлений під час вступу государині на престол.
Отже, десь 6—8 грудня 1741 року студент класу філософії Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода покидає стіни своєї almae matris.