Олександр Лізен ТРИ ВІРШІ Представляємо читачам журналу творчість поета, прозаїка і драматурга Олександра Лізена (Лізенберга), який писав як їдишем, так і російською та українською мовами. Центр юдаїки є зберігачем великого архіву письменника, тому сподіваємося, що ця подача його творчості – перша, та далеко не остання. Сподіваємося дати уявлення нашим читачам про ті його твори (в основному прозові), які не були опубліковані ані жодною з мов, якими володів автор, ані будь-якою з іноземних мов. Одночасно представляємо як перекладача пропонованих віршів українського поета, львів’янина Миколу Петренка. Коротко про автора. Олександр Лізен народився 20 липня 1911 року в селі Гайдаки Вінницької обл. Закінчив Львівський економічний інститут. Усе життя, за винятком участі у Великій вітчизняній війні і ув’язнення, пропрацював бухгалтером. І все життя писав. Друкуватися почав 1959 року. Були публікації в газетах і журналах, окремі книжки, але багато що з різних причин залишилося неопублікованим. Помер письменник 25 березня 2000 року. СТАРИЙ ПАСТИР Ревла юрба, котився шал погрому, Мов льодохід на збуреній ріці. Хто дав одваги пастиру старому Супроти вийти із хрестом в руці? Худий, простоволосий, невеличкий. Вій став, немов при власному добрі. За ним – хати, халупки і крамнички, Ремісники, міняли, крамарі. Невже ти, Україно, прагнеш крові? – Він хрест підняв, ступив навстріч юрбі: 160 | Поезія
160
– Господь нас учить правди і любові, Ми всі брати – у радості й журбі.. Спинітеся, не треба злоби, люди!.. – У відповідь звірячий рик з імли: – Ти що, берешся захищать Іуду? Чи ж не жиди Ісуса розп’яли?! – І по руці, що ревно всіх хрестила!.. Упали: хрест і пастир теж – на брук... Сурма Господня в небі просурмила Хвалу кінцю важких стражденних мук. І дзвін озвався вірі в обороні, І похлинувсь погром у тому дзвоні...
ТРИ ЦВИНТАРІ Мале моє містечко. І цвинтарі малі. Їх три. Аж три? Занадто для мудрості моєї: На цім от православні лежать в сирій землі, Там – римського обряду, на третім – іудеї. Всі три – немов сусіди у загорожі меж. На це мале містечко чи ж одного не досить? Коли пліч-о-пліч люди, дивились в небо те ж, Пили з криниць тих самих, в одних купались росах. Пройшли над ними війни, погроми-громи, – гей, Чи ж мало пережито у радості та скруті? Тепер лежать осібно поляк та іудей, Осібно українець – і все ж навіки скуті, – Тим, що єднало перше, що не загине, ні, Тим, що росло й міцніло у днів бездонних тлумі. І тут і там могили, печальні та сумні, І тут і там дерева схилилися в задумі:
Олександр Лізен ТРИ ВІРШІ | 161
Шу-шу, шу-шу!.. – їх пісню доспівують вітри, І гаснуть в небі зорі, і падають крилато. Моє мале містечко – а цвинтарів аж три. Аж три – чи не занадто, аж три – не забагато? Жили усі, як досі, і будем – як живем, Для всіх одні надії, для всіх вітри зустрічні. Усі у землю ляжем, з одним жалем помрем, І всіх на сьомім небі осяє правда вічна.
КОРАЛИ Той сміх, ота фраза з глумливої ноти: – Так він же еврейчик, хіба ти не знала?.. А ти розсміялась, заплакала потім, Рукою шарпнула червоні корали — Якось мимовільно, а нитка порвалась, Дрібні намистинки сипнули, мов злива: Під стіл, під ослін, де тривога соталась, Під наше кохання, тремке і лякливе. Удвох опустилися ми на коліна: Зібрати незлічені ті намистини – Під стіл, під ослін, де чаїлися тіні, Де скулилось наше кохання невинне. Знайшли – а чи всі? І у тому шуканні Зустрілися руки – а пальці холодні: Мов щось крижаніло у нашім коханні, Мов щось загубилось у темній безодні... Вільний переклад з їдишу Миколи Петренка
162 | Поезія