Поза рубриками
адекватно зрозуміємо себе та розбудуємо свій духовний простір. Енергія звільнення від поневолення – величезна енергія. Проте і змарнувати її легко. Виклики для людини, для нації, для культури є далеко не тільки за часів війн і революцій. Вони є щодня. Своєчасно почуті потенційні загрози, адекватно артикульовані лідерами проблеми майбутнього – велика зброя інтелектуалів. Бачу в цьому надза вдання для української інтелігенції. Я хочу закінчити свій виступ словами Адама Міхніка: «Ми пе режили фундаментальну трансформаційну кризу, і зараз у нас є проблеми. Як у всіх. І мабуть, як завжди. Хіба це не підстава для оптимізму?».
П
Р
О
З
А
Ісаак Башевіс Зінґер КОРОНА З ПІР’Я У реба Нафталі Голішицера, очільника громади у Краснобро ді, на схилок років не залишилося дітей. Одна донька померла під час пологів, другу забрала епідемія холери. Cин втопився, пе реправляючись на коні через Сян. Реб Нафталі мав одну-єдину онуку, сироту на ймення Акса. Звичай не дозволяв дівчаткам учитися в єшиві, бо ж «уся слава дочки царя всередині», а єврей ські дівчата всі – царські дочки. Але Акса навчалася вдома. Всяк подивляв її вроду, знання і сумлінність. Вона мала білу шкіру і чорне волосся. В неї були сині очі. Реб Нафталі управляв маєтностями, що належали князю Чарторийському. Позаяк той був винен ребу Нафталі двад цять тисяч ґульденів, князівське майно постійно перебувало під заставою, відтак реб Нафталі збудував собі водяний млин і броварню, а сотні морґів землі засадив хмелем. Його дружина Неша походила із заможної празької родини. Тож вони мог ли собі дозволити запросити для Акси найкращих учителів. Один провадив із нею заняття з Біблії, інший – з французь кої, ще інший навчав гри на фортеп’яно, а четвертий давав уроки танців. Вона вчилася легко і швидко. У вісім років гра ла з дідом у шахи. Ребу Нафталі не потрібно було признача ти їй посаг, адже вона була спадкоємицею усіх його статків. Для неї рано почали шукати відповідну партію, але її бабусі догодити було непросто. Їй вистачало лиш коротко оглянути мо лодого чоловіка, запропонованого шлюбним агентом, щоб вида ти: «У нього плечі дурня» або «В нього низьке чоло невігласа».
10
11
12
13
КОРОНА З ПІР’Я
обмеженими. Деякі намагалися бути розкутими і відпускали не долугі жарти. Акса виставляла їх негайно. Дивно, але бабця і далі виголошувала свої присуди. Одного разу Акса виразно почула її голос: «У нього свиняче рило». А про іншого вона видала: «Він розмовляє, наче «Порадник з написання листів»». Акса, звичайно ж, знала, що це говорить не бабця. Небіжчики не вертаються з того світу, аби висловитися щодо майбутнього на реченого. Хай там як, але то був бабусин голос, її стиль. Акса радо поговорила би про це з дідусем, але побоювалася, що він матиме її за божевільну. Опріч того, дідусь тужив за своєю дружиною, і Акса не хотіла помножувати його журби. Коли реб Нафталі Голішицер зауважив, що онука спровадила усіх сватів, він занепокоївся. Аксі виповнилось уже вісімнадцять. Люди у Красноброді почали пліткувати: їй принца подавай на білому коні або місяць із неба; так вона в дівках залишиться. Реб Нафталі постановив більше не потурати її примхам. Він пішов до єшиви і привів звідти хлопця на ім’я Цемах, побожного вченого, сироту. Він був чорний, як циган, низького зросту і плечистий. В нього були густі пейси. Він був короткозорий і по 18 годин на добу сидів у книжках – «вивчав». Щойно приїхавши до Красноброда, він одразу ж подався у бет мідраш і засів розгойдуватись над роз горнутим томом Талмуду. Його пейси колихалися в такт. При ходили учні-талмудисти, щоб порозмовляти з ним, а він відпо відав, не відриваючи очей від книги. Здавалося, він знає Талмуд напам᾽ять, бо кожного підловлював на неточній цитаті. Акса вимагала показати його, але реб Нафталі заперечив, мовляв, якомусь кравчикові або шевцю, може, й годиться так по водитися, але не дівчині Аксиного походження. Він пригрозив позбавити її спадку, якщо вона вижене Цемаха. Позаяк під час святкування заручин чоловіки і жінки сиділи у різних кімнатах, Акса не мала нагоди побачити Цемаха перед підписанням шлюб ної угоди. Щойно глянувши на нього, вона почула бабчин голос: «Вони продали тобі кепський товар». Ці слова прозвучали так виразно, що Аксі здалося, їх мали б почути усі. Але ніхто не почув. Дівчата й жінки юрмилися довко ла неї, вітали її, вихваляли її вроду, вбрання, прикраси. Дід про стягнув їй шлюбну угоду і гусяче перо, а бабця голосно скрик нула: «Не підписуй!» Вона вхопила Аксу за лікоть, і на папері з᾽явилася чорнильна пляма.
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
Цілком несподівано одного дня Неша померла. Ребу Нафталі було вже далеко за сімдесят, і про нове одруження годі було ду мати. Одну половину дня він присвячував релігії, другу – спра вам. Він будився на світанку і чепів над Талмудом чи Комента рями, і писав листи до старійшин громади. Коли хтось хворів, він ходив утішати. Двічі на тиждень разом із Аксою ходив у дім бідних, і вона сама несла подаяння: юшку й вівсяну кашу. Не раз випещена, добре освічена Акса засукувала рукави й бралася сте лити ліжка. Влітку, після обіднього сну, реб Нафталі велів запрягати бричку, і вони вирушали в об᾽їзд полями й селами. Під час про гулянки він розмовляв із Аксою про справи, і було відомо, що до її порад він дослухався так само, як колись порад її бабусі. Та все ж одного Аксі таки бракувало – друзів. Бабця намага лася знайти для неї подружок; вона навіть згнітила свої амбіції і запросила дівчат із Красноброда. Але від їхніх балачок про одя ганки та господарство Аксі уривався терпець. Оскільки серед учителів були самі чоловіки, поза заняттями Акса трималась від них здаля. Тож тепер єдиним її товариством був дід. Реб Нафталі в своєму житті знався зі славною шляхтою. Він їздив на ринки до Варшави, Кракова, Ґданська і Кеніґсберґа. Годинами міг розпо відати про рабинів і чудодійників, про учнів лжемесії Саббатая Цві, про суперечки у Сеймі, про примхи Замойських, Радзивилів і Чарторийських – про їхніх жінок, коханок, придворних. Інколи в Акси виривалося: «Як би мені хотілося, щоби ти був моїм нареченим, а не дідусем!», і цілувала його очі і його білу бороду. Тоді реб Нафталі говорив: «Я не єдиний чоловік у Польщі. Та ких, як я, багато, до того ж молодих». «Де, дідусю? Де?» Після бабусиної смерті Акса відмовлялася приймати поради щодо вибору чоловіка від інших, навіть від діда. Якщо бабця по мічала тільки погане, то реб Наталі всюди бачив самt добре. Акса вимагала, щоби шлюбні посередники представляли їй кандида тів, і реб Нафталі врешті на це погодився. Юну пару зводили ра зом у кімнаті при відчинених дверях, а глуха стара жінка стояла на порозі й наглядала, аби зустріч тривала коротко і без пусто щів. Зазвичай Акса залишалась із молодим чоловіком лише на кілька хвилин. Більшість претендентів видавались їй нудними й
14
15
КОРОНА З ПІР’Я
пригадала собі, як у дні християнських свят, коли поблизу їхньо го дому проходили процесії з іконами і святими образами, їй не вільно було визирати з вікон. Дід казав, що це ідолопоклонство. Може, бабуся читала цю Біблію? – міркувала вона. Поміж сторі нок вона знайшла кілька засушених волошок – квіток, які час то збирала бабця. Бабця була родом з Богемії; це означало, що її батько належав до прихильників Саббатая Цві. Аксі пригадалося, як князь Чарторийський, коли приїздив до маєтку, завжди шукав за бабцею і вихваляв її польську мову. Казав, якби вона не була єврейкою, він би з нею одружився – великий комплімент. Тієї ночі Акса прочитала Новий Заповіт до останньої сторін ки. Складно було повірити, що Ісус – єдинородний син Божий і що він воскрес ізм ертвих, але ця книга давала її зболеному духу більше втіхи, аніж терпкі слова пророків, які жодного разу не згадували ні Царство небесне, ані воскресіння з мертвих. Усе, що вони обіцяли – добрий врожай у винагороду за добрі діяння, го лод та муки – як покарання за злі. Сьомого вечора жалобного тижня Акса пішла спати. Світло вже було загашене, і дрімота огортала її, коли раптом зачулися кроки, в яких вона розпізнала дідусеві. З темряви проступила по стать діда: ясний лик, біла борода, лагідні риси, навіть кіпа над високим чолом. Тихим голосом він промовив: «Аксо, ти вчинила неправедно.» Акса заплакала. «Дідусю, що мені робити?» «Все ще можна виправити». «Як?» «Проси у Цемаха пробачення. Стань його дружиною». «Дідусю, він мені ненависний». «Він тобі призначений». Він затримався ще на мить, і Акса зачула запах його тютюну, який він зазвичай змішував із гвоздикою і нюхальною сіллю. По тім він щез, і порожня кімната знов наповнилася темрявою. Вона була надто вражена, аби злякатися. Вона відкинулася на узголів᾽я і за якийсь час заснула. Вона підхопилася. Їй вчувався бабчин голос. Це було не тихе мурмотіння дідуся, але міцний голос живої особи. «Аксо, доню моя». В Акси порснули сльози. «Бабусю, де ти?» «Я тут».
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
Реб Нафталі закричав: «Що ти наробила!» Акса спробувала поставити підпис, але перо випало їй з рук. Вона залилась сльозами: «Дідусю, я не можу». «Аксо, ти вкриваєш мене ганьбою». «Дідусю, пробач мені.» Акса занурила лице в долоні. Почули ся обурені вигуки. Чоловіки засичали, а жінки сміялись і плака ли. Акса безгучно ридала. Її напіввивели-напіввитягли до кімна ти і вклали на ліжко. Цемах кричав: «Я не хочу одружуватися з цією злюкою!» Він проштовхався крізь натовп і роззирався за дрожками, щоб повернутись до єшиви. Реб Нафталі кинувся навздогін, намагався втихомирити його словами й грішми, але Цемах пожбурив банк ноти реба Нафталі на землю. Хтось приніс його дорожній кош із заїзду, де він ночував. Тільки-но коні під᾽їхали, Цемах вигукнув: «Ніколи їй цього не пробачу, і Бог також». Після того Акса злягла на багато днів. Реб Нафталі Голіши цер, який усе своє життя втішався успіхом, не звик до промахів. Він теж занедужав, його обличчя набуло жовтавої блідости. Жін ки і дівчата намагалися розрадити Аксу. Рабини й старійшини громади приходили навідати реба Нафталі, але він з дня на день слабшав. За якийсь час сили повернулися до Акси і вона підня лася з ліжка. Вона пішла в кімнату до діда і замкнула за собою засув. Служниця, яка підслуховувала під дверима і підглядала у шпарку, переказувала, що на власні вуха чула, як він сказав: «Ти божевільна!» Акса доглядала за дідом, давала йому ліки, мила його губкою, але старий дістав запалення легенів. Кров ішла йому носом. Він не тримав сечі. Невдовзі він помер. Свій заповіт він уклав багато років тому, третину своїх статків він відписав на благодійність, решту – Аксі. За Законом після смерті діда не відсиджують Шиву, але Акса виконала ритуал. Вона сиділа на низенькому ослінчику і читала книгу Йова. Вона розпорядилася нікого не впускати. Вона згань била вченого-сироту і довела до смерті власного діда. Вона запала у меланхолію. Дочитавши історію Йова, вона шукала за іншою книгою в дідовій бібліотеці. На превеликий свій подив, знайшла Біблію в польському перекладі – Старий і Новий Завіт. Акса зна ла, що це заборонена книга, та все ж почала її гортати. Невже дідусь це читав? – питала себе Акса. Ні, цього не може бути. Вона
16
Минуло шість років. Акса вийшла заміж і стала великопоміс ною шляхтянкою Марією Малковською. Старий пан Владислав Малковський помер, не залишивши прямих нащадків, і всі свої володіння відписав небожеві Людвику. Людвик парубкував до сорока п᾽яти років, і виглядало, вже ніколи й не ожениться. Він жив у дядьковому замку зі своєю незаміжньою сестрою Глорією, крутив шури-мури з сільськими дівчатами і наплодив купу поза шлюбних дітей. Він був невеличкий на зріст, худорлявий, зі світ лою клинцюватою борідкою. Людвик любив самотність, читав 17
КОРОНА З ПІР’Я
вінці – маленький хрест. Все було таке тендітне, що колихалось од найменшого поруху. Акса тяжко дихала. Хоч би хто зробив цю корону – ангел чи чорт, – свою роботу він творив у темряві, у нутрощах подушки. Вона досвідчила чудо. Акса задула свічку і простяглася на ліжку. Вона довго лежала, ні про що не думаючи. Потім знову заснула. Вранці, прокинувшись, Акса подумала, що це їй лише насни лося, але на нічному столику вона побачила корону з пір᾽я. Та вигравала на сонці веселковими барвами, наче всіяна крихітни ми самоцвітами. Акса сиділа і споглядала цей чудо-витвір. По тім вдягнулась у чорне, накинула чорну шаль і замовила бричку. Вона поїхала до будинку, в якому жив ксьондз Кошик. На стук відчинила служниця. Ксьондзу було близько сімдесяти, він знав Аксу. Він часто приходив в обійстя: на Великдень – посвятити се лянам паски, або щоби вділити останнє помазання вмирущому, або ж відправити службу на весіллі чи похороні. Один з вчителів Акси позичив у нього латинсько-польський словник. Хоч би коли священик зайшов, Аксина бабця завжди просила його до віталь ні, де вони мило бесідували за пляцком з вишнівкою. Ксьондз запросив Аксу сісти. Вона сіла і все йому розповіла. Він сказав: «Не вертайся до євреїв. Іди до нас. Ми подбаємо, щоб твоє майно залишилося в тебе». «Я забула взяти корону. Я б хотіла мати її в себе». «Так, дитя моє, іди і принеси її». Акса пішла додому. Однак служниця вже прибрала в її спаль ні і змела порохи з нічного столика. Корона зникла. Акса шукала і в смітнику, і в помиях, але по ній ніде не було ані сліду. Незабаром Краснобродом поповзла жахлива чутка, що Акса перейшла у християнство.
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
«Що мені робити?» «Що тобі велить серце». «Що, бабусю?» «Іди до священика. Він тобі порадить». Акса завмерла. Страх перехопив їй горло. Вона лише видуши ла: «Ти не моя бабуся. Ти – демон». «Я твоя бабуся. Пам᾽ятаєш, як тієї літньої ночі ми блукали коло ставка, біля плаского пагорба, і ти знайшла ґульден?» «Так, бабусю». «Я можу надати й інші докази. Знай, християни праві. Ісус з Назарета є син Божий. Від Духа Святого, як у пророцтвах сказа но, рождений. Упертющі євреї противляться визнавати істину і будуть за це покарані. Месія не прийде до них. Він уже тут». «Бабусю, мені страшно». «Аксо, не слухай!» – раптом закричав дідусь їй у праве вухо. «Це не твоя бабуся. Це злий дух в її личині, який хоче тебе заплу тати. Не піддавайся на його блюзнірства. Він тебе занапастить». «Аксо, це не твій дідусь. Це кобольд з-поза лазні», – перебила бабця. «Цемах нікчема, до того ж мстивий. Він тебе мучитиме, а діти, яких він породить, будуть таким же хробаччям, як і він сам. Рятуйся, заки ще час. Бог з християнами». «Ліліт! Демон! Дщер Кетев Мрірі!» – прохрипів дід. «Брехун!» Дід замовк, а бабця правила своє, тільки вже слабшим голосом. Вона мовила: «Твоєму справжньому дідусеві відкрилась істина на небесах, і він навернувся. Вони охрестили його небесними вода ми, і він спочиває в раю. Святими є всі єпископи і кардинали. А ті, що вперто й затято заперечують, горітимуть в геєні огненній. Якщо не віриш мені, спитайся про знак». «Який знак?» «Зніми наволочку, розірви по швах подушку, і знайдеш там корону з пір᾽я. Людська рука не здатна створити подібне». Бабця розчинилась, а Акса провалилась у глибокий сон. У ранкових сутінках вона прокинулась і запалила свічку. Їй при гадалися бабчині слова, вона розщепила ґудзики на пошивці й роздерла подушку. Те, що вона побачила, було таке дивовижне, що вона не йняла віри власним очам. Пір᾽я і пух були сплетені в корону, з дрібнесенькими оздобами і мереживними візерун ками, – як не до снаги жодному земному умільцеві. Зверху на
18
Минули роки. Волосся Глорії побіліло, голова трусилася. Люд викова борідка посивіла. Прислуга постарілася, майже осліпла, зробилась туга на вухо. Аксі, або Марії, було лише за тридцять, але сама собі вона часто здавалася старою жінкою. З роками в ній міцніло переконання, що то нечистий допровадив її до навернен ня і що це саме він виплів корону з пір’я. Та шляху назад не було. Російський закон забороняв конвертитам вертатися в стару віру. Скупі новини про євреїв, що доходили до неї, були невтішні: Си нагога в Красноброді згоріла, крами на ринковій площі теж. Ша новані батьки сімейств і старійшини громади пішли з торбами. Що кілька місяців спалахували пошесті. Вертатися не було куди. Вона часто розважала, чи не піти їй з життя, але як? В неї не ви стачало духу повіситись або порізати собі вени; отрути в неї не було. Поволі Акса доходила висновку, що Всесвітом керують тем ні сили. Не Бог, лиш Сатана править владу. Вона знайшла грубу книжку про чаклунство, з докладними описами чарівних фор мул і замовлянь, чародійних засобів, заклинань демонів і коболь 19
КОРОНА З ПІР’Я
плямами. Акса читала історії про королів із давніх часів й дале ких країв, про різні битви та інтриги поміж князями, кардинала ми і герцогами. Вона заглиблювалася в історії хрестових походів та епідемій чуми. Світ кишів злом, та водночас був сповнений чу дес. Зорі небесні воювали між собою і поглинали одна одну. Ко мети віщували катастрофи. Десь народилася дитина з хвостом, в однієї жінки виросли луска і хвіст. В Індії факіри босоніж ходили по розжареному вугіллі і не обпікалися. Інші наказували похова ти себе живцем, а пізніше виходили з гробу. Дивно, але після тієї ночі, коли Акса знайшла у своїй подушці корону з пір᾽я, їй більше не надходило жодного знаку від сил, що правлять Всесвітом. Вона більше ніколи не чула ні про бабцю, ні про діда. Бували часи, коли Аксі хотілося покликати діда, але вона не наважувалася вимовити його ім᾽я своїми нечистими уста ми. Вона зрадила єврейського Бога, а в християнського більше не вірила, тож утримувалася від молитви. Часто, коли Зеліґ Фрам полер приїздив до маєтку і вона бачила його з вікна, їй кортіло розпитати про єврейську громаду, але вона боялася, що він вва жатиме гріхом розмови з нею, а Глорія ганитиме за те, що вона водиться з євреями.
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
старі книжки з історії, релігії та генеалогії. Курив порцелянову файку, пив на самоті, самотньо полював і уникав шляхетських ба лів. Фільварком керував твердою рукою і пильнував, аби економ його не обкрадав. Сусіди вважали його педантом, а деякі – навіть трохи несповна розуму. Коли Акса навернулася на християнство, він попросив її (тепер вже Маріїної) руки. Злі язики подейкува ли, що Людвик, цей скнара, закохався в Маріїн спадок. Ксьондз та інші намовляли Аксу прийняти пропозицію. Він був нащад ком польського короля Лєщинського. Глорія, старша за Людвика на десять років, противилася шлюбу, але винятково цього разу Людвик її не послухав. Краснобродські євреї побоювалися, що Акса ворогуватиме з ними і налаштовуватиме Людвика проти них, як то часто буває з новонаверненими. Але Людвик і далі торгував з євреями, про давав їм рибу, зерно та худобу. Зеліґ Фрамполер, придворний єврей, постачав до маєтку всілякі товари. Глорія залишалася во лодаркою замку. У перші тижні після шлюбу Акса із Людвиком виїжджали на прогулянки у чотириколісному екіпажі. Людвик навіть почав на відуватися з візитами до сусідніх поміщиків і заводив мову про влаштування балу. Він щиро зізнався Марії у всіх своїх любовних походеньках і дав обіцянку поводитись, як то належить праведно му християнинові. Але це потривало недовго, і скоро він навер нувся на старе: віддалився від сусідів, почав вчащати до селянок і знову запив. Зловісна мовчанка повисла між чоловіком і жінкою. Людвик більше не приходив до спальні Марії, тож вона не мо гла зачати. Врешті-решт вони перестали їсти за спільним столом, а коли Людвикові треба було щось сказати Марії, він передавав через посильного записку. Глорія, яка розпоряджалася фінанса ми, веліла видавати їй по одному ґульдену на тиждень; Маріїне майно належало тепер чоловікові. Акса зрозуміла, що Бог карає її, і що їй залишається хіба що чекати на смерть. Але що буде з нею після смерті? Чи смажитимуть її на розпечених цвяхах і чи скинуть у безутішне царство пітьми? А може, вона переродиться на собаку, мишу, млинові жорна? Оскільки Акса не мала чим зайнятися, весь день й частину ночі вона проводила в чоловіковій бібліотеці. Людвик її не попов нював, книжки були старі, оправлені в шкіру і дерево, побитий молями оксамит і зотлілий шовк. Сторінки пожовкли і вкрилися
20
21
КОРОНА З ПІР’Я
ліжка вона побачила діда. На ньому були білі шати і кіпа, досте менно така, яку він вбирав напередодні Йом Кіпуру, коли, перш ніж вирушити до молитви Коль-Нідре, благословляв Аксу. З його очей струменіло світло і проливалось на ватяну ковдру Акси. «Ді дусю», – прожебоніла Акса. «Так, Аксо, я тут». «Дідусю, що мені робити?» «Тікай звідси. Покайся в содіяному». «Я пропаща». «Ніколи не запізно. Знайди чоловіка, якого зганьбила. Стань знову єврейською дочкою». Пізніше Акса не могла пригадати, чи дідусь і справді говорив до неї, чи вона розуміла його без слів. Ніч проминула. Рожева зоря забарвила шиби. Пташки щебетали. Акса ретельно огляну ла простирадла. Крові не було. Вона не привела демона. Вперше за багато років вона проказала гебрейську молитву подяки. Вона встала, умилася над мискою і пов᾽язала на голову шаль. Людвик і Глорія вкрали у неї спадок, але в неї ще залишалися баб чині коштовності. Вона загорнула їх у хустку, поклала в кошик разом з білизною й однією сорочкою. Людвик, напевно, всю ніч провів з любаскою, або ще вдосвіта подався на полювання. Гло рія лежала немічна в будуарі. Служниця принесла сніданок, але Акса його майже не торкнулася. Потім вона покинула маєток. Пси накинулися на неї з гавкотом, ніби на зайду. Стара прислуга дивилась із подивом, як пані минає браму із кошиком в руках і хусткою на голові, наче якась селянка. Маєток Малковських лежав недалеко від Красноброда, та Акса більшу частину дня провела на польовій дорозі. Вона при сіла перепочити і вимила руки у потічку. Проказала слова благо словення і з᾽їла скибку хліба, взяту з собою. Неподалік від Краснобродського цвинтаря стояла халупа Ебе ра, грабаря. Його дружина прала у балії на подвір᾽ї. Акса запита ла: «Чи це дорога на Красноброд?» «Так, весь час прямо». «Що нового в містечку?» «Хто ви?» «Я родичка реба Нафталі Голішицера». Жінка витерла руки об фартух. «З цієї родини не лишилося ані душі».
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
дів, жертв, які приносили Асмодею, Люциферу і Вельзевулу. В ній розповідалося про чорну месу; про те, як відьми, намастивши тіла, збиралися в лісі і поїдали людську плоть, і літали на мітлах, лопатах, кочергах, із цілим почтом чортівні та іншої нічної не чисті, рогатої, хвостатої, з кажанячими крилами й свинячими ри лами. Часто ці монстри злягалися з відьмами, і вони приводили на світ підкиднів. Аксі зринуло в пам᾽яті єврейське прислів᾽я: «Не можеш пере стрибнути через пліт – пролізь під ним». Майбутнє для неї було втрачене; тому вона вирішила віддатися утіхам цього світу. Про ти ночі прикликáла до себе нечистого і лаштувалась укласти з ним пакт, як то до неї робили безліч покинутих жінок. Якось опівночі, ковтнувши трунку, змішаного з меду, слини, людської крові й воронячого яйця, приправленого гелбаном і мандрагорою, вона відчула холодний поцілунок на устах. У сяйві старого місяця вона побачила оголену постать чоловіка – високу й темну, з довгим хвилястим волоссям, цапиними рогами й двома вистромленими кабанячими іклами. Постать схилилась над нею й прошепотіла: «Що велить моя пані? Нехай хоч півцарства мого зажадає». Його тіло було прозоре, немов павутиння. Від нього тхнуло смолою. Насправді Аксі хотілося сказати: «Ти, рабе, прийди і візьми мене». Натомість вона пролепетала: «Дідусь і бабуся». Чорт розреготався. «Вони лиш прах». «Це ти сплів корону з пір’я?» – спитала Акса. «А хто ж іще?» «Ти мене обманув?» «Я обманщик», – відповів чорт і захихотів. «Де істина?» – спитала Акса. «Істина в тому, що істини не існує». Чорт ще трохи погаяв, а потім щез. Решту ночі Акса провела у напівсні-напів᾽яві. Їй вчувалися голоси. Груди її набрякли, пипки затвердли, лоно розтягувалося. Біль просвердлював череп. Зуби цокотіли, а язик набряк так, що вона з жахом думала, що в неї от-от трісне піднебіння. Очі вирячились. У вухах стугоніло, наче молотом об наковальню. А потім вона відчула, ніби її охопили перейми. «Я народжую демона», – закричала Акса. І почала мо литися до Бога, якого зрадила. Нарешті вона заснула, а коли про кинулась у переддосвітній темряві, всі болі минулися. В ногах біля
22
23
КОРОНА З ПІР’Я
«Він має жінку?» «Уже двох мав. Одну замучив до смерті, а друга втекла від нього». «А діти?» «Ні, він безплідний». Відвідувач хотів ще щось сказати, але тут за ним зайшов служ ка. Аксині очі наповнилисья слізьми. Дідусь не полишив її. Він вів її вірним шляхом. Вона роззирнулася навкруги, шукаючи яко гось засобу пересування, і побачила перед шинком критий віз, готовий до від’їзду. «Ні, я не сама», – мовила вона до себе. – «Небу відомий кожен крок». Спочатку вони їхали мощеним шляхом, але невдовзі почала ся ґрунтова дорога з ямами і вибоїнами. Ніч була темна й сира. Часто подорожнім доводилося висідати і помагати кучеру витя гати воза з болота. Інші лаяли його, але Акса смиренно зносила поневіряння. Падав мокрий сніг, дув крижаний вітер. Щоразу, коли треба було висідати, вона по кісточки вгрузала в багнюку. До Ізбиці вони добралися пізно увечері. Все село потопало в бо лоті. Хати занепадали. Хтось показав Аксі дорогу до дому вчи теля Цемаха – він стояв на пагорбі поблизу бійні. Навіть тепер, узимі, в повітрі висів трупний сморід. Довкола нипали пси. Акса зазирнула крізь шибу Цемахової хати і уздріла обшарпані сті ні, глинобитну підлогу й полиці з зачитаними книжками. Ґніт у мисці з олією був єдиним освітленням. За столом сидів малень кий чоловічок із чорною бородою, кущистими бровами, жовтим лицем і гострим носом. Він підсліпувато згорбився над грубим фоліантом. На голові підкладка до кіпи; вбраний він був у куфай ку, з якої стирчали клапті брудної вати. Поки Акса стояла і спо стерігала, з нори вискочила миша і перебігла до ліжка – лежака з прогнилою соломою, непокритою подушкою і поїдженим міллю рядном замість ковдри. Хоч Цемах постарівся, Акса його впізна ла. Він почухався, плюнув на кінчики пальців і потер собі чоло. Так, це був він. Аксі хотілося водночас плакати і сміятись. Потім вона обернулась обличчям до темряви. Вперше за багато років вона почула голос бабці: «Аксо, тікай». «Куди?» «Назад до Ісава».
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
«А де Акса?» Стара затремтіла. «Отче небесний, хай би її поховали догори ногами!» І вона оповіла про перехід Акси на християнство. «Вона вже на цьому світі покарана». «А що сталося із тим учнем з єшиви, з яким вона була зару чена?» «Хтозна. Він не тутешній». Акса спитала, де поховані дід із бабцею, і стара вказала їй на два могильні камені, похилені один до одного, порослі мохом і бур᾽янами. Акса кинулася на землю перед каменями і лежала так, аж поки не запала ніч. Три місяці поспіль Акса блукала від єшиви до єшиви, але Це маха так і не знайшла. Вона дошукувалась у громадських книгах, розпитувала старійшин і рабинів – усе намарно. Оскільки заїзди були не в кожному містечку, їй часто доводилося спати в притул ку для бідних. Вона лежала на солом᾽яному мішку, накрившись рядниною, і тихо молилась, аби з᾽явився дідусь і вказав, де шукати Цемаха. Та жодного знамення не надходило. У темряві було чути, як старі і хворі кашляють і щось мурмотять до себе. Діти голосно плакали, матері сипали прокльони. Хоча все це вона сприймала як частину свого покарання, все ж їй тяжко було позбутися відчуття ганьби. Старійшини громади сахалися від неї, змушували днями чекати на прийом. Жінки ставилися до неї з підозрою – чого це вона шукає чоловіка, який, без сумніву, має дружину і дітей, а, може, вже й у могилі лежить? «Дідусю, куди ти мене погнав?» – питала Акса. – «Покажи мені шлях або пошли мене на смерть». Одного раннього зимового вечора, коли Акса сиділа в якомусь заїзді у Любліні, вона запитала господаря, чи не чув він бува ко лись про чоловіка на ім᾽я Цемах – низького на зріст, чорнявого, колишнього учня єшиви, ученого. Один з гостей відгукнувся: «Ви маєте на увазі Цемаха, вчителя з Ізбиці?» Він описав Цемаха, і Акса зрозуміла, що нарешті знайшла того, кого шукала. «Він був заручений з однією дівчиною з Крас ноброда», – сказала вона. «Знаю. Вона перебіженка. А Ви ким будете?» «Родичка». «І що Ви від нього хочете? – допитувався гість. – Він бідний та ще й самодур. Від нього переманили всіх учнів. Він свавільний і впертий».
24
25
КОРОНА З ПІР’Я
ного роду принижень, це могло б обернутися суворими цир кулярами і заходами проти євреїв. Старий рабин, реб Бецалел, дрібними кроками поспішив до Акси. «Піднімися, дочко моя. Ти розкаялася, то ж тепер ти одна з нас». Акса підвелася. «Рабі, я збезчестила свій народ». «Ти ж покаялася, Всемогутній простить тобі». Зачувши, що відбувається, молільниці з галереї кинулися у чо ловіче приміщення, серед них і жінка рабина. Реб Бецалел сказав їй: «Відведи її додому і одягни пристойно. Людина створена за подобою Божою». «Рабі,-- промовила Акса, --- я хочу покаятись у своїх безчин ствах». «Я призначу тобі покуту. Не муч себе». Деякі жінки заплакали. Дружина рабина зняла свою шаль і накинула Аксі на плечі. Інша старша жінка простягнула їй свою накидку. Вони відвели її до кімнати, де в давніші часи тримали під вартою тих, хто прогрішився перед громадою – там дотепер стояв стовп із ланцями. Тут вони вбрали Аксу. Хтось приніс їй спідницю і черевики. Поки вони заходилися біля неї, та била себе кулаками в груди й перераховувала свої гріхи: вона противила сьяБогу, служила ідолам, зійшлася з християнином. Вона схлипувала: «Я займалася відьмацтвом. Я заклинала дия вола. Він виплів мені корону з пір᾽я». Коли Акса була вже вбрана, дружина рабина повела її до себе додому. Після молитви чоловіки почали розпитувати чужинця, хто він і який стосунок має до внучки реба Нафталі. Він відказав: «Мене звати Цемах. Я мав стати її чоловіком, але вона мені відмовила. Тепер вона прийшла просити у мене про бачення». «Єврей має пробачати». «Я пробачаю їй, але Всемогутній є Богом відплати». «Але і Богом милосердя». Цемах пустився в диспут із ученими, й тут одразу виявилась його очитаність. Він цитував Талмуд, Коментарі і респонсорії. Він виправляв навіть рабина, коли той трохи хибив в цитатах. Рабі Бецалел спитав його: «У Вас є сім᾽я?» «Я розлучений». «У такому разі все можна владнати».
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
Тоді зачувся голос діда. «Аксо, він вирятує тебе з безодні». Раніше Акса ніколи не чула, щоби дідусь говорив з таким за палом. Вона відчула порожнечу, ніби ось-ось зомліє. Прихили лась до дверей, і вони відчинилися. Цемах високо підняв густезні брови. Очі в нього були вибалу шені і жовтаві. «Що Вам потрібно?» – прокректав він. «Ви реб Цемах?» «Так, а Ви хто?» «Акса з Красноброда. Ваша колишня наречена…» Цемах мовчав. Він роззявив свого кривого рота, показавши єдиний гнилий зуб. «Відступниця?» «Я повернулася в юдаїзм». Цемах підскочив. Жаский крик вирвався з нього. «Геть з мого дому! Хай вигасне Ваше ім᾽я!» «Ребе Цемах, будь ласка, вислухайте мене!» Він підбіг до неї, стиснувши кулаки. Каганець перекинувся, світло згасло. «Погань!» Божниця в Голішиці була набита вщерть. Був день перед но вим місяцем, коли тлуми народу зібралися на прохальну молит ву. З жіночої частини долинали побожні молитви. Враз двері роз чахнулися, і сягнистими кроками увійшов чорноволосий чоловік у лахмітті. Через плече в нього висів мішок. За собою він вів на мотузці, наче корову, жінку. На ній було вбрання з мішковини, на голові – чорна хустка, на ногах – діряві онучі. На шиї висіла в᾽язанка часнику. Люди перервали молитву. Незнайомець подав жінці знак, і вона гепнулась на поріг. «Євреї, кóпайте мене!» – кри чала вона. «Євреї, плюйте на мене!» В божниці здійнявся галас. Незнайомець підійшов до біми, постукав, вимагаючи тиші, і промовив: «Родина цієї жінки похо дить із вашого міста. Її дід – реб Нафталі Голішицер. Це – Акса, яка перейшала до християн і пошлюбила шляхтича. Тепер вона пізнала істину і хоче спокутувати свою мерзотність». Голішиц лежав у тій частині Польщі, що належала до Австрії, та про історію Акси чули і тут. Деякі з молільників підняли го лос, мовляв, це не є шлях покаяння; не годиться людське ство ріння, як худобу, тягати на мотузці. Інші погрожували чужинцю кулаками. То правда, що в Австрії, згідно закону цієї країни, на верненець міг знову повернутися в юдаїзм. Але якби до християн дійшла чутка, що хтось, перейшовши на їхню віру, зазнає подіб
26
Серед ночі Акса розплющила очі. Чоловік і жінка жили в ха тині з глиняною долівкою неподалік цвинтаря. Цілими днями Цемах носив воду. Акса прала білизну. За винятком суботи і свят обоє постійно постили і їли тільки увечері. Акса насипала в чере вики піску з камінням і носила на тілі грубу вовняну сорочку. Вночі вони спали окремо на підлозі – він на підстилці під вік ном, вона – біля печі, на мішку з соломою. На мотузці, напнутій від стіни до стіни, висіли погребальні простирадла, які вона по шила для них обох. Вони були одружені вже три роки, але Цемах ще ні разу до неї не наблизився. Він признався, що й сам погруз у гріху. Бу дучи одружений, він все одно жадав Аксу. І проливав своє сім’я, як Онан. Він прагнув помсти, він лаяв Всевишнього і зривав свій шал на дружинах, одна з яких померла. Чи міг він осквернитися ще більше? Хоча їхня халупа стояла біля лісу, і дрова вони мали задарма, Цемах не дозволяв розпалювати на ніч піч. Вони спали вбрані, накрившись мішками й ряднинами. Люди з Голішиця твердили, що Цемах несповна розуму; рабі звелів покликати їх до себе і по яснив, що мордувати себе – це так само жорстоко, як знущатися з інших. Але Цемах процитував із «Начала премудрости», що по каяння без приниження не має сили. Акса щоночі перед сном сповідувалась у своїх гріхах, та сни її й надалі були нечистими. Сатана приходив до неї у бабчиній по добі й оповідав про манливі міста, вишукані бали, пристрасних шляхтичів, юних красунь. Дід, натомість, мовчав. 27
КОРОНА З ПІР’Я
«В Писанні сказано: навіть найзаможніший хай не віддає біль ше п᾽ятої частини». Цемах захитав головою. «Знову змушений заперечити. Вона збезчестила свою бабцю в раю. Тож не можна дозволити їй при йняти у спадок коштовності». Рабі схопився за бороду. «Якщо Ви все знаєте краще, то будьте самі рабином». Він підхопився зі стільця, потім знову сів. «З чого ж ви будете жити?» «Я буду водоносом», – відказав Цемах. «Рабі, я можу місити тісто і прати білизну», – мовила Акса. «Добре, робіть, що хочете. Я вірю в ласку, а не в суворість За кону».
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
Рабі запросив Цемаха до свого дому. Жінки сиділи з Аксою в кухні. Вони вмовляли її поїсти хліба з цикорієм. Вона постила три дні. В кабінеті рабі чоловіки заходилися біля Цемаха. Вони принесли йому черевики, одяг, капелюх. Усе його тіло кишіло вошами, тож вони відвели його в лазню. Увечері зібралися сім найдостойніших громадян міста і всі ста рійшини за рангом. Жінки привели Аксу. Рабі проголосив, що за Законом Акса неодружена. Її життя з поміщиком було нічим ін шим, як виявом хтивості. Рабі спитав: «Цемаху, чи хочеш ти взяти Аксу за жінку?» «Так, хочу». «Аксо, чи хочеш ти взяти Цемаха за чоловіка?» «Так, рабі, але я недостойна». Рабі наклав на Аксу покуту. Щопонеділка і щочетверга вона мала постити, а по буднях утримуватися від риби та м’яса, чи тати Псалми і молитися вдосвіта. Рабі сказав їй: «Головне не по карання, а покаяння. «І повернеться він, і зцілиться», як каже пророк». «Рабі, пробачте, – перебив його Цемах. – Це покута за звичайні гріхи, а не за відступництво». «Що ти хочеш, щоб вона зробила?» «Є суворіші способи впокорення». «Які, наприклад?» «Камінці у взуття. Взимі голим валятися у снігу, а вліті – у кро пиві. Постити від шабату до шабату». «Нині люди вже не такі міцні для подібних випробувань», – промовив рабі по певних ваганнях. «Мали сили грішити – мусять мати сили і каятися». «Святий рабі, – мовила Акса, – не дай мені легко відбутися. Не хай рабі накладе на мене тяжчу покуту». «Я сказав, що є правильно». Всі замовкли. Тоді Акса попросила: «Цемаху, подай-но мені клунок». Цемах поклав був його в куток. Він приніс клунок до столу, і Акса витягла звідти мішечок. Присутні аж ахнули, коли вона витрусила оправлені перли, діаманти й рубіни. «Рабі, це мої прикраси, – сказала Акса. – Я недостойна ними володіти. Нехай рабі розпорядиться ними на власний розсуд». «Вони належать тобі чи пану-шляхтичу?» «Мені, рабі, по моїй блаженної пам᾽яті бабусі успадковані».
28
29
КОРОНА З ПІР’Я
«І все тому, що сатана виплів тобі корону з пір᾽я?» «Я думала, що це чудо». «Не виправдовуйся, шльондро». «Я не виправдовуюсь. Він говорив бабусиним голосом». «Чому ти слухалася своєї бабці, а не дідуся?» «Я не мала розуму». «Не мала розуму? Ти роками віддавалася наймерзеннішому блуду». За якийсь час чоловік і жінка вийшли босі у ніч. Цемах перший кинувся в сніг. Він катулявся нестямно взад-вперед. Кіпа йому злетіла. Тіло було вкрите волоссям, наче хутром. Акса зволікала хвилину, а тоді й собі кинулась у сніг. Вона переверталася в снігу повільно, мовчки, в той час як Цемах волав: «Ми согрішили, ми зраджували, грабували, ми глузували і бунтували». А потім до кинув: «Хай буде воля Твоя, хай смерть моя стане розплатою за всі безчинства мої». Акса часто чула ці голосіння, та за кожним разом її знову ки дало в дрож. Так лементували селяни, коли її чоловік, поміщик Малковський, поров їх батогом. Цемахових плачів вона жахалася більше, ніж зимової холоднечі чи літньої кропиви. Часом, коли Цемах лагіднішав, то обіцяв прийти до неї як чоловік до жінки. Казав навіть, що хоче бути батьком її дітей. Але коли? Він усе до шукувався її і власних переступів. Акса з кожним днем танула. Погребальні пелени на шворці, могильні камені з цвинтаря ніби кивали до неї. Вона вирвала в Цемаха клятву, що він відчитає кад діш на її могилі. Одного спекотного дня місяця таммуз Акса пішла на луку біля річки, щоб назбирати щавлю. Цілий день вона постила, а на вечір хотіла зварити для них із Цемахом юшку. І поки вона збирала, на неї найшла слабість. Вона прилягла на траву і задрімала. Бодай зо чверть годинки хотілося полежати. Але голова спорожніла, ноги обважніли, мов камінь. Вона поринула у глибокий сон. Коли від крила очі, було вже темно. Небо затягло хмарами, повітря на брякло вологою. Насувалася гроза. Запахи різнотрав᾽я линули від землі й паморочили Аксі голову. Вона намацала у темряві ко шик, але він був порожній. Коза чи, може, корова виїла весь ща вель. Зненацька їй пригадалося дитинство, коли дідусь з бабусею догоджали їй, зодягали в шовки й оксамити, а напоготові завжди чекала прислуга. Тепер вона ледь не душилася від кашлю, чоло
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
У снах бабця була юною і прекрасною. Вона співала легковаж них пісень, пила вино й танцювала із залицяльниками. Інколи вона заводила Аксу у храм, де співали священики, а ідолопоклон ці клякли перед золотими статуями. Нагі куртизанки пили з ро гів вино і віддавалися хоті. Однієї ночі Аксі наснилося, що вона стоїть гола в якійсь круглій ямі, а довкола водять хороводи гноми. Вони співали сороміцькі пісні. Лунали пронизливі звуки труби і барабанний бій. Після пробудження той чорний спів ще довго відлунював в ній. «Я пропала навіки», – промовила вона до себе. Цемах також прокинувся. Якийсь час він дивився через єдине не забите дошками вікно. Тоді спитав Аксу: «Аксо, ти не спиш? Випав новий сніг». Акса відразу зрозуміла, до чого він хилить. Вона відповіла: «Я не маю сили». «А грішити мала силу?» «Кості ломить». «Скажи це ангелу помсти». Сніг зі старим місяцем ясно освітлювали кімнату. Цемах від ростив довге, як у старого аскета, волосся. Нечесана борода, па лаючі в нічній темряві очі. Акса ніяк не могла збагнути, звідки він бере стільки сили, щоб цілими днями носити воду, а потім ще й півночі вчитися. На вечерю він майже нічого не їв. Щоб перебити насолоду від їжі, він ковтав хліб не розжовуючи, пересолював і переперчував юшку, яку вона для нього варила. Та й Акса змар ніла. Часто вона задивлялася на своє відображення в брудній воді і бачила виснажене лице, запалі щоки, хворобливу блідість. «Вибач, Цемаху, я не можу підвестися». «Вставай, блуднице. Може, це твоя остання ніч». «Якби воно було так!» «Покайся! Скажи всю правду». «Я тобі все сказала». «Чи втішалася ти любощами?» «Ні, Цемаху, ні». «Минулого разу ти призналася, що втішалася». Акса надовго змовкла. «Дуже рідко. Може, якусь мить». «І ти забула Бога». «Не зовсім». «Ти знала заповіді Божі, але навмисно Йому противилась». «Я вірила, що істина у християн».
30
31
КОРОНА З ПІР’Я
Наступного ранку Акса вже не підвелася з ліжка. Цемах при ніс їй каші, яку сам зготував на тринозі. Він пробував її годувати, та їжа виливалася з рота. Цемах привів знахаря, але й той не знав, чим зарадити. Прийшли жінки з похоронного товариства. Акса була вкрай слаба. Її життя всихало. В обід Цемах пішки вирушив до міста Ярослава по лікаря. Вже звечоріло, а він усе не вертав ся. Вранці дружина рабина прислала Аксі подушку. Вперше за багато років вона знову спала на подушці. Під вечір жінки з по хоронного товариства розійшлися по домівках, Акса залишилася сама. У мисці з олією горів ґніт. Літеплий вітерець задував крізь відчинене вікно. Місяця не було, але зірки сяяли. Цвіркуни сюр чали, і жаби кумкали людськими голосами. Час до часу на стіну проти ліжка набігала тінь. Акса знала, що наближається її кінець, але не боялася смерті. Вона підводила підсумки. Вона народилася багатою і вродливою, обдарована незмірно більше за будь-кого з її оточення. Нещастя все звело нанівець. Чи вона страждала за власні гріхи, чи була реінкарнацією когось, хто нагрішив у мину лих поколіннях? Акса знала, що останні години повинна провес ти у молитві й покаянні. Але така вже була її доля, що сумніви не полишали її навіть тепер. Дід нараджував їй одне, бабця – інше. В одній старій книжці Акса читала про відступників, які заперечу вали Бога і вважали світ випадковою комбінацією атомів. Тепер вона жадала лиш одного – щоб їй був даний знак, щоб їй відкри лася чиста істина. Вона лежала і молила про чудо. Її огорнула дрімота, снилося, що вона летить у прірву, тісну й непроглядну. Щоразу, коли, здавалося, вона сягала самого дна, твердь розвер залася під нею, і вона падала все нижче і нижче, все швидше і швидше. Морок усе густішав, безодні не було кінця. Вона розплющила очі і знала, що має зробити. З останніх сил встала і знайшла ножа. Стягнула наволочку і занімілими пальця ми розпорола подушку по швах. З пухової набивки вона витягла корону з пір᾽я. На вінці невидима рука виплела чотири літери імені Божого. Акса поклала корону біля ліжка. У миготливому світлі каганця вона виразно розгледіла кожну букву: J, H, V і ще одну H – Jeho vah. Але, розважала вона, чи є ця корона правдивішим одкровен ням істини, ніж та перша? Невже можливо, щоби на небі існува ли різні віри? Акса благала нового дива. У страшному сум᾽ятті їй пригадалися чортові слова: «Істина в тому, що істини не існує».
Ісаак Башевіс Зінґер
Проза
палало, холодний дрож пробігав по спині. Оскільки місяць схо вався, а зорі затьмарилися, вона ледве знайшла дорогу. Босими ногами ступала вона по тернях і коров᾽ячих кізяках. «В якій же пастці я опинилася!» – зойкнуло щось у ній. Вона дійшла до дере ва і зупинилася, щоб відітхнути. І в цю мить побачила дідуся. Біла борода сяяла в темряві. Вона впізнала його високе чоло, лагідну усмішку, його ласкавий, сповнений любові погляд. Вона голосно кликнула: »Дідусю!» І миттю її лице залилось слізьми. «Я все знаю», – мовив дід. – «Знаю твої жалі і страждання». «Дідусю, що мені робити?» «Доню моя, твої муки вже позаду. Ми чекаємо на тебе – я, ба буся, всі, хто любить тебе. Святі ангели прийдуть за тобою». «Коли, дідусю?» В цю мить постать розчинилася. Залишилась лиш темрява. Акса, мов сліпа, навпомацки йшла додому. Нарешті вона діста лась до хати. Відчинивши двері, вона відразу відчула, що Цемах тут. Він сидів на підлозі, очі немов розжарені вуглини. Він рев нув: «Це ти?» «Так, Цемаху». «Де ти так довго була? Через тебе я не міг у спокої відказати вечірню молитву. Ти вносиш безлад у мої думки». «Вибач, Цемаху. Я втомилась і заснула на луці». «Брехуха! Відступниця! Потолоч!» – верещав Цемах. – «Я шу кав тебе на луці. Ти мизгалася з пастухом». «Що ти верзеш? Та боронь Боже!» «Кажи мені правду!» Він підскочив до неї, вхопив і затрусив. «Курва! Демон! Ліліт!» Цемах ще ніколи так не бушував. Акса промовила до нього: «Цемаху, чоловіче мій, я вірна тобі. Я заснула на луці. Дорогою назад я побачила дідуся. Мій час добігає». Її охопила така слаб кість, що вона поточилася на діл. Цемаховий гнів вмить розсіявся. З грудей вирвався розпачли вий стогін. «Душе небесна, що я буду без тебе? Ти свята. Пробач мені мою суворість. Я робив це з любові. Я хотів очистити тебе, щоб ти могла сидіти в раю обіч святих праматерів – Сари, Рівки, Рахелі та Леї». «Де заслужила, там і буду сидіти». «Чому тобі таке випало? Невже нема на небі справедливості?» І Цемах ще довго голосив, наганяючи на неї жах. Товкся головою об стіну.
Кабаліст зі Східного Бродвею Як то часто буває в Нью-Йорку, ця дільниця змінилася. Синагоги перетворилися на церкви, єшиви на ресторани і гара жі. Подекуди ще можна було знайти єврейський старезний дім або крамницю, де продавали гебрейські книжки і влаштовували зустрічі для Landsleit – краян з румунських та угорських містечок. Мені доводилося бувати в цьому районі кілька разів на тиждень, бо там і досі була редакція газети на їдиші, до якої я дописував. У кафетерії на розі колись можна було зустріти їдишських пись менників і журналістів, вчителів, збирачів пожертв для Ізраїлю 32
і тому подібний люд. Тоді ще подавали добрі, надійні страви: блінцес – млинці з сиром, борщ, креплах – вушка з м’ясом, сма жену печінку, рисову запіканку та пиріжки з яйцями. Тепер сюди приходили переважно негри і пуерториканці. Інші голо си, інші запахи. Та все ж принагідно я зазирав у це кафе, щоби нашвидкуруч перекусити або випити кави. Щоразу, заходячи, я з першого ж погляду зауважував одного чоловіка, назвімо його Джоель Яблонер, – старого письменника, що писав їдишем і спеціалізувався на Кабалі. Він опублікував книжки про святого Ісаака Лурію, про рабі Моїсея Кордоверо, Баал Шема, і про рабі Нахмана з Брацлава. Яблонер переклав їдишем частину «Зоару». Він також писав староєврейською. За моїми підрахунками, йому було трохи за сімдесят. Джоель Яблонер, – високий, кощавий, з жовтянистим зморш куватим лицем, – мав голий лискучий череп, гострий ніс, запалі щоки. На горлянці виразно проступав борлак, вибалушені очі світилися бурштином. Він носив потертий костюм, з-під вічно незапнутої на грудях сорочки вибивалося сиве волосся. Яблонер ніколи не був одружений. Замолоду він хворів на сухоти, і лікарі відправили його до санаторію в Колорадо. Там, як мені розповіда ли, його змусили їсти свинину, і через це він запав у тугу. Я майже ніколи не чув, аби він щось говорив. Коли я вітався, він ледь кивав головою і переважно відводив погляд. Він жив на кілька доларів, які йому щотижня виплачувала їдишська спілка письменників. У його помешканні на Брум-стріт не було ні ванної, ні телефону, ні центрального опалення. Він не споживав м’яса і риби, навіть яєць і молока – тільки хліб, фрукти та овочі. В кафетерії він завжди замовляв собі горнятко чорної кави і порцію чорносливу. Отак і сидів годинами, уп’явшись поглядом у двері, що оберталися по колу, в касира чи стіну, де багато років тому якийсь плакатист наквацяв ринок на Орчард-стріт з тачками і торговцями. Тепер фарба лущилась і облітала. Голова спілки письменників розповів мені, що хоча всі друзі і прихильники Джоеля Яблонера в Нью-Йорку вже повмирали, в Ізраїлі, однак, в нього ще залишалися родичі та учні. Його по стійно запрошували переїхати туди. Йому обіцяли видати книж ки (він мав цілу валізу рукописів), влаштувати помешкання і всі ляко подбати за нього. У Яблонера був племінник в Єрусалимі, професор тамтешнього університету. Ще лишалося кілька сіо 33
Ісаак Башевіс Зінґер Кабаліст зі Східного Бродвею
Пізно ввечері прийшла жінка з похоронного товариства. Акса з останніх сил хотіла застерегти, щоб та не наступила на корону, але була вже надто слаба. Жінка наступила на корону, і твориво розсіялось. Акса закрила очі і більше вже не відкривала. На сві танку вона зітхнула і випустила дух. Одна з жінок підняла з підлоги пір’їнку і піднесла Аксі до ніз дрів. Пір᾽їна не поворухнулася. Пізніше вдень жінки з похоронного товариства омили Аксу і загорнули в саван, який вона сама собі пошила. Цемах так і не повернувся з Ярослава, і більше вже про нього й не чули. В Голі шиці говорили, напевно, згинув десь по дорозі. Інші висловлюва ли здогади, що Цемах взагалі був не людиною, а демоном. Аксу поховали поруч з могилою праведника, а рабі воздав їй хвалу в надгробному слові. Одне залишилося загадкою. В останні свої години Акса роз порола подушку, яку їй передала дружина рабина. Жінки, які омивали її тіло, знайшли сліди пуху у неї між пальцями. Звідки у жінки при смерті взялося стільки сили? І що вона там шукала? Хоч скільки ламали голови люди в містечку, яке лише пояснення вигадували – істини так ніколи й не довідались. Бо істина – якщо вона взагалі існує – така ж заплутана і при хована, як корона з пір’я.
34
паковий костюм, біла сорочка й шовкова кіпа. Лице відсвіжіле, рожеве, молодече, рот повен нових зубів. Він запустив білу цапи ну борідку. У мене якраз не було нагальних справ, тож я знайшов вільне місце і сів. Яблонер говорив не сучасним івритом, а давнім, біблійним, з вимовою ашкеназійських євреїв. Він жваво жестикулював, і на його білосніжних манжетах спалахували блискучі запонки. Я чув, як він виводить характерним талмудичним наспівом: «Як міг Нескінченний, що виповнює весь простір, сотворити Всесвіт, адже сказано в «Зоарі»: «Немає простору, порожнього від нього»? Відповідь знаходимо у Рабі Хаїма Вітала: «Перед Сотворінням властивості Всемогутнього були помисленні, але не наявні. Бо ж не може існувати король без підданих, як і не буває милості без здатних прийняти її»». Яблонер погладжував борідку і зазирав у нотатки. Час від часу надпивав зі склянки ковток чаю. Серед слухачів я по бачив велику кількість жінок, навіть молодих дівчат. Деякі студенти конспектували. Неймовірно, але була тут навіть одна черниця. Мабуть, розуміла гебрейську. «Єврейська дер жава відродила Джоеля Яблонера», – подумав я. Не так час то випадає нагода порадіти за іншого, але цей тріумф Джоеля Яблонера був для мене достоту уособленням Вічного Жида. Десятки років прожив він самотній і упосліджений. І ось йому воздалося. Я дослухав доповідь до кінця, по закінченні публіка ставила питання. Неймовірно, у цього печальника виявилося справжнє почуття гумору. Мені сказали, що читання організу вав комітет, який задався метою видати твори Яблонера. Один із членів комітету знав мене і запитав, чи не хотів би я прийти на бенкет на його честь. «Оскільки ви вегетаріанець, – додав він, – вам пощастило. Там будуть лише овочі, фрукти й горішки. Коли ще потрапиш на вегетаріанський бенкет? Раз у житті». В перерві між доповіддю і бенкетом Джоель Яблонер вийшов на терасу перепочити. Надвечір спекотного дня з моря повіяв бриз. Я підійшов до нього і сказав: «Ви мене не пам’ятаєте, але я вас знаю». «Я дуже добре вас знаю. Я прочитав усе, що ви написали», – відказав він. «Навіть тут намагаюся роздобути ваші оповідання». «Справді? Це для мене велика честь». «Сідайте, будь ласка», – сказав він, показуючи на стілець. 35
Ісаак Башевіс Зінґер Кабаліст зі Східного Бродвею
Проза
ністських провідників, які вбачали у Джоелі Яблонері свого духо вного батька. Чому ж цей мовчазний, забутий чоловік сидів тут, на Східному Бродвеї? Спілка письменників висилала б йому пен сію до Ізраїлю, він міг би також діставати пенсію за віком, про що, однак, ніколи не клопотався. Тут, у Нью-Йорку, до його квар тири вже кілька разів вламувалися, вуличні нападники вибили йому останні три зуби. Дантист Айзерман, який переклав сонети Шекспіра їдишем, розповідав мені, як одного разу запропонував Яблонеру вставити штучну щелепу. Але той відповів: «Від штуч них зубів до штучного мозку лише один крок». «Великий чоловік, але дуже дивний», – провадив Айзерман, длубаючися свердлом у моїх зубах і ставлячи пломби. «А може, в такий спосіб він спокутує свої гріхи? Я чув, ніби в молодості у нього були любовні пригоди». «В Яблонера – любовні пригоди?» «Так-так, любовні пригоди. Я сам знав одну вчительку старо єврейської, Дебору Солтис, яка була шалено в нього закохана. Вона була моєю пацієнткою. Померла років з десять тому». І при цій нагоді Айзерман розповів мені одну дивацьку істо рію. Джоель Яблонер і Дебора Солтис зустрічалися понад двад цять років, розкошували довгими бесідами, сперечалися про дав ньоєврейську літературу, тонкощі граматики, про Маймоніда і рабі Єгуду Галеві, але так ніколи й не наважилилися навіть поці луватися. Найдалі зайшло, коли одного разу вони спільно шука ли значення якогось слова чи то виразу у великому словнику Бен Єгуди, і при цьому ненароком діткнулися головами. Яблонера охопив грайливий настрій, і він сказав: «Деборо, а давай поміня ємося окулярами». «Навіщо?» – запитала Дебора Солтис. «А просто так. Лише на хвилинку». Закохані обмінялися окулярами, але він не зміг читати в її оку лярах, а вона в його. Тож кожен знов насадив свої окуляри собі на носа – і то був найінтимніший доторк, який стався поміж ними. Потім я вже не їздив на Східний Бродвей. Я надсилав статті в редакцію поштою і геть забув про Джоеля Яблонера. Навіть не знав, чи він ще живий. А потім, одного дня, увійшовши до го тельного вестибюлю у Тель-Авіві, я почув оплески з сусіднього залу. Двері були прочинені, і я зазирнув досередини. На подіумі стояв Джоель Яблонер і виголошував доповідь. На ньому був аль
36
червону хустину, на кшталт тих, якими колись послуговувалися старосвітські рабини, і висякаласья так голосно, що аж луна про котилася залом. «Хай замовить він за нас слово перед престолом Слави!» – вигукнула вона. Після бенкету я підійшов до Яблонера і сказав: «Як часто, ба чачи вас у кафетерії, такого самотнього, мені хотілося запитати, чому ви не їдете до Ізраїлю. Чому ж ви так довго зволікали?» Він помовчав із заплющеними очима, так, ніби відповідь ви магала неабияких роздумів, а тоді знизав плечима: «Людина не живе за законами розуму». Минуло ще кілька років. Набірник газети, для якої я пра цював, загубив сторінку з моєї останньої статті, а оскільки вона мала вийти вже наступного дня, в суботу, часу переслати копію поштою не лишалось. Я взяв таксі і поїхав просто у друкарню. Віддав потрібну сторінку набірнику, а потім зайшов до редакції, щоб перемовитись із редактором і кількома давніми колегами. Був зимовий день, швидко посутеніло. Опинившись на вулиці, я знов після довгої перерви враз відчув заклопотану метушню в надвечір’я шабату. Хоча дільниця вже не була суто єврейською, тут ще залишилося кілька синагог, єшив і хасидських будинків навчання. Там і сям я бачив у вікнах, як жінки запалюють субот ні свічки. Чоловіки у крислатих фетрових і хутряних капелюхах ішли на молитву у супроводі хлопчиків з довгими пейсами. Мені зринули в пам’яті батькові слова: «Всемогутній завжди наполягає на кворумі». Пригадалися літургійні співи перед початком шаба ту: «Возрадуймося», «Прийди, мій друже», «Храм царя». Я вже не поспішав і, перш ніж вирушити підземкою додому, вирішив випити кави у кафетерії. Я штовхнув обертальні двері. На мить мені здалося, ніби нічого й не змінилося, і я досі чую го лоси моїх перших років у Америці: в кафетерії було повно інте лектуалів зі Старого світу, які голосно висловлювали свої погля ди на сіонізм, єврейський соціалізм, життя і культуру в Америці. Але обличчя були мені незнайомі. І мова, яку я чув, була іспан ська. Стіни перемалювали, ринкові сценки з Орчард-стріт з її тачками і торговцями зникли. Раптом я побачив щось таке, у що відразу навіть не зміг повірити. За столом посеред ресторану си дів Джоель Яблонер – без бороди, в потертому костюмі і розхрис таній сорочці. Він всох, зморщився, опустився, рот знову здавався 37
Ісаак Башевіс Зінґер Кабаліст зі Східного Бродвею
Проза
Боже праведний, цей мовчазний чоловік зробився балакучим. Він розпитував мене усе можливе про Америку, про Східний Бродвей, про літературу їдишем. До нас підійшла якась жінка. Її сиве волосся вінчав тюрбан, на плечах був сатиновий плащ, на ногах – чоловічі туфлі на широких низьких підборах. Велика го лова, високі вилиці, циганська шкіра. Чорні очі палали гнівом. Звучним, чоловічим голосом вона звернулась до мене: «Адоні, мій чоловік щойно виголосив дуже складну доповідь. А йому ще треба промовляти на бенкеті, і мені б хотілося, щоби він трохи відпочив. Будьте ласкаві дати йому спокій. Він уже немолодий, і йому не вільно перенапружуватись». «О, пробачте». Яблонер наморщив чоло. «Абігейл, цей пан – письменник, він пише їдишем, і він мій друг». «Нехай собі буде письменником і твоїм другом, але твоє горло перенапружується. Якщо ти з ним сперечатимешся, то потім за хрипнеш». «Абігейл, ми не сперечаємось». «Адоні, послухайте мене! Він не вміє на себе вважати». «Поговоримо пізніше», – сказав я. – «У вас віддана жінка». «Всі так кажуть». Я прийшов на бенкет і їв, що було, – горіхи, мигдаль, авокадо, сир і банани. Яблонер читав ще одну доповідь, цим разом про автора кабалістичної книги «Розправа про хасидизм». Його дру жина сиділа поруч на подіумі. Щоразу, коли його голос зривався, вона подавала йому склянку з білою рідиною, схожою на йогурт. Після доповіді, яка зайвий раз засвідчила Яблонерову вченість, голова комітету оголосив, що один з асистентів Єврейського уні верситету саме працює над біографією Яблонера, і для видання цієї книжки вони здійснюють збір коштів. Автора викликали на подіум. Ним виявився молодий чоловік з круглим обличчям, іс крометними очима і крихітною кіпою, що зливалася з його на помадженим волоссям. У заключному слові Яблонер подякував давнім друзям, студентам, усім, хто прийшов його вшанувати. Він також складав подяку своїй дружині Абігейл, без чиєї до помоги ніколи би не вдалося впорядкувати його рукописи. Він згадав також її першого чоловіка, назвавши його генієм, святим, стовпом мудрості. З велетенського ридикюля, схожого радше на ручну валізу, аніж на дамську торбинку, пані Яблонер видобула
Проза
запалим і беззубим. Його вирячені очі втупились у порожню сті ну навпроти. Може, я помилився? Та ні, це справді був Яблонер. Вираз його обличчя виказував відчай людини, яка загрузла у нероз’язній дилемі. Я зупинився з горнятком кави в руці. Може, треба привітатися, попросити дозволу підсісти? Мене штовхнули, і половина кави вихлюпнулась. Ложечка із дзенькотом упала на підлогу. Яблонер повернувся, і на мить наші погляди зустрілися. Я кивнув йому, та він не відповів. А потім відвернувся. Так, він мене впізнав, але не мав бажання говорити. Мені навіть здалося, що він заперечно похитав головою. Я зна йшов столик біля стіни і сів. Допиваючи рештки кави, я краєм ока уважно спостерігав за Яблонером. Чому він полишив Ізраїль? Невже тужив за чимось у Нью-Йорку? Чи від когось тікав? Мені дуже хотілося підійти до нього і спитати, але я знав, що нічого від нього не доб’юся. Якась сила, сильніша за людину та її розрахунки, погнала його з раю назад у пекло, вирішив я. Очевидно, він не ходив навіть на п’ятничну Службу. Він озлобився не тільки на людей, а й на ша бат. Я допив каву і пішов. За кілька тижнів я вичитав серед похоронних оголошень, що Джоель Яблонер помер. Його поховали десь у Брукліні. Тієї ночі я до третьої пролежав без сну і все думав про нього. Чому він повернувся? Невже так і не спокутував гріхи юності? А може, розгадка повернення на Східний Бродвей криється у глибинах Кабали? Може, кілька священних іскор зі Світу Одкровення за блукали серед Полчищ Зла? І віднайти їх, щоб повернути до свя щенного витоку, можна було тільки в цім кафетерії? Ще одне спало на думку – може, він хотів лежати біля вчительки, з якою обмінявся окулярами? Я пригадав останні слова, почуті від нього: «Людина не живе за законами розуму». Переклала Людмила Нор, 2013
38
Сергей Черепанов ПОНЕДЕЛЬНИК, ВТОРНИК... О погоде на территории еврейской части Со ветского Союза: переменная облачность, в областях Украины возможны осадки. Газета «Вечерний Киев», 1953, январь Список Шиндлера выставлен на аукцион. Интернет
1953, Киев, угол Жилянской и Горького Дом – двухэтажный, со слуховыми трубами с первого этажа на второй. «Стены имеют уши» – повторяет Соня и подходит к отверстию слуховой трубы, осторожно вытаскивает небольшую подушечку и, прикладывая палец к губам, не без удовольствия разбирает таранчихино шипение и визги. – Таран, – понизив голос, транслирует Соня, – опять явился в стельку – и это управдом? Это достойный пример для нашей советской молодежи?! А коленом под зад и к чертовой матери! – сорвалось однажды у нее в присутствии бабы Хаи, и как она ни жалела и ни каялась, – а слово не воробей, – Таранов «писал», все знали. «Писал» – означало «стучал», или «сигнализировал», прояв ляя большевистскую бдительность, или «докладывал», или «ка пал». Много разных синонимов придумал наш, прошлый век. Но так было не всегда. Еще при царе проживал здесь писатель, философ, профессор Киевского университета, к мнению которо 39