Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
У часи більшовицької революції та громадянської війни Київ визначав тональність літератури на їдиші більшою мірою, ніж будь-яке інше місто в Росії, Україні та Білорусі. Наприклад, упродовж 1917–1921 років у Києві вийшло друком сорок відсотків усіх їдишських видань1. Саме тут заявило про себе цілком нове покоління носіїв їдишської культури, включно з письменниками Ісроелом Ієшуа Зінґером (1893–1944) і Кадею Молодовською (1894–1975), які через певний час після свого київського літературного дебюту здобули визнання на Заході. Київська група їдишомовних письменників стала частиною культурної міфології їдишу. Довкола неї сформувалася аура фундаторів їдишомовної радянської та ширше – «прогресивної» літературної традиції. Цю ауру творили насамперед колишні активісти, пов’язані з групою: зокрема, Мойше Літваков (1880–1937), згодом головний редактор московської газети на їдиші Der emes («Правда»), та Нахман Майзель (1887–1966), один із провідних видавців та критиків їдишської літератури. Майзель, який відіграв видатну роль у київському середовищі модерністських єврейських письменників та художників, пізніше продовжив свою естетичну лінію в ролі редактора варшавської Literarishe bleter («Літературні папери»)
8
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
(1925–1938) та нью-йоркської Yidishe kultur («Їдишська культура») (1938–1964). Після того, як з’явилася інформація про трагічні смерті Давида Берґельсона (1884–1952), Дер Ністера (1884–1950), Давида Гофштейна (1889–1952), Переца Маркіша (1895–1952), Лейба Квітко (1890–1952) та кількох інших літераторів Київської групи, культурна міфологія Майзеля та інших стала для їдишомовних культурних кіл спільним мартирологом радянської літератури на їдиші. Поминальною датою визначено 12 серпня – день, коли 1952 року, після таємного суду, були страчені провідні діячі Єврейського антифашистського комітету. Легендарний характер їхньої смерті перевершив славу їхніх праць, більшість яких уже майже забуті. На жаль, єврейське літературне життя в Києві, особливо у зазначений період до Першої світової війни, майже не досліджувалося. Під час моєї спроби реконструювати культурну ситуацію, що сприяла перетворенню Києва на один із центрів їдишської літератури, було, зокрема, знайдено чимало інформації в біографічних словниках їдишської літератури2.
Література в процесі становлення 1898 року Лео Вінер (1862–1939), викладач славістики у Гарвардському університеті, отримав пропозицію написати книгу з історії літератури на їдиші, включно з оглядом сучасних письменників та їхніх творів. Важко було б знайти кращого виконавця такої праці. Вінер, один з перших впливових американських філологів східноєвропейського єврейського походження, був поліглотом, спілкувався багатьма мовами й, вочевидь, не мав жодних проблем з їдиш. Зі спогадів його сина, відомого математика Норбер-
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
9
та Вінера (1894–1964) ми дізнаємося, що батько Лео Вінера був журналістом і працював в їдишомовних виданнях Білостоку. Як великий шанувальник літературної німецької, він, за сімейною легендою, одного дня змінив мову своєї газети з їдишу на німецьку, через що втратив майже всіх своїх передплатників3. Сам же Лео Вінер ставився до їдишу скептично, відсторонено, проте зі співчуттям. Важливою складовою проекту Лео Вінера (насправді складнішою, ніж власне аналіз літературного процесу) була його європейська подорож – йому випала нагода відвідати світил їдишського письменства. На ту пору велика група професійних їдишомовних письменників твердо усталилися на передньому плані єврейської культури та ідеології4. У Варшаві Вінер зустрів популярних прозаїків – Якова Дінезона (1856–1919) та Мордехая Спектора (1858–1925), – але особливо його захоплював Іцхак Лейбуш Перец (1852– 1915), який, на думку Вінера, був одним з найвидатніших представників не лише літератури на їдиші, але й сучасної літератури загалом. У своєму рідному місті Білосток Вінер відвідав поважного і вже хворого поета Авраама Баєра Готтлобера (1811–1899). Він не знайшов примітних їдишомовних літераторів у Вільно: це місто спорожніло після смерті популярного автора оповідань Ісаака Меєра Діка (1814–1893). Але у Києві Вінер мав довгу розмову з ШоломАлейхемом (1859–1916), якого він поціновував і як талановитого автора, і як видавця двох томів Yidishe folks-bibliotek («Народної бібліотеки на їдиші», 1888 та 1889, третій том не вийшов з друку, бо Шолом-Алейхем збанкрутував). На думку Вінера, це видання свідчило, що за більш сприятливих обставин можна було підняти їдишомовне письменство «на таку висоту, де воно опинилося б поряд із найкращими в Європі». В Одесі Вінер «дізнався багато важливих
10
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
фактів», спілкуючись з чільними їдишомовними авторами – Менделе Мойхером-Сфорімом (1836–1917) та Іцхаком Йоелем Лінецьким (1839–1915). Вінер дійшов висновку, що їдиш, безумовно, «не був нижчим за багато інших літературних мов, яким пощастило привернути до себе увагу лінгвістів та компаративістів. Словесність на їдиші виглядає добре порівняно з літературами таких країн, як Болгарія, чиє відродження почалося приблизно у той самий час. Неупередженому спостерігачеві може навіть здатися, що у цьому сенсі їдишська література їх перевершує»5. Справді, наприкінці дев’ятнадцятого століття письменність на їдиші стала однією з найактивніших літературних арен імперської Росії. І на те були об’єктивні причини. Упродовж більшої частини дев’ятнадцятого століття російський уряд нерозважливо, але енергійно впроваджував місіонерську ідею «гуманізації» євреїв через загальну освіту. Цей тиск, накладаючись на процеси модернізації Росії, зруйнував традиційне єврейське суспільство і призвів до появи прошарку молодих різночинців-євреїв, котрі прагнули писати. Зазвичай починали вони з гебрейської чи російської, але часто завершували творами на їдиші. Їдиш також приваблював деяких бунтівних вільнодумних талмудичних студентів. Вони із викликом називали себе «жаргоністами», наголошуючи на народному характері своїх творів й захищаючи «тривіальність» обраної ними мови. Важливо, що носії їдишської культури були в кращому становищі, ніж, наприклад, їхні українські чи білоруські колеги, чиї мови офіційно вважалися (й утискалися) діалектами російської – єдиної легітимної мови православ’я, освіти і літератури. До того ж, грамотність серед євреїв була набагато вищою, ніж серед переважно відсталого, сільського слов’янського населення. В єврейському суспільстві
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
11
існувала стародавня традиція шкільництва, за якою будьякий чоловік мав опанувати принаймні базові навички читання священних текстів гебрейською6. Відтак, більшість чоловіків і чимало жінок, для яких їдиш був рідною мовою, становили потенційний багатомільйонний читацький ринок як у Росії, так і за її межами. Їдишомовне літературне середовище розвивалося здебільшого довкола періодичних видань, починаючи з першої в Росії газети на їдиш Kol mevaser («Голос вісника»), яка почала виходити в Одесі від жовтня 1862 року. Важливими віхами в історії сучасної літератури на їдиші стали варшавський щорічник Мордехая Спектора Der haus-fraynd («Друг сім’ї», 1888–1889) й, безумовно, сучасна Yidishe folks-bibliotek Шолом-Алейхема. Наприкінці 1880-х Шолом-Алейхем намагався створити мережу сучасної їдишської літератури. Як стверджує Дан Мірон, «до середини 1880-х років нам важко віднайти будь-яке усвідомлення факту існування “літератури” на їдиші. Здається, не було жодного відчуття накопичення літературного досвіду»7. Завдяки зусиллям Шолом-Алейхема, їдишська література вийшла з тіні гебрейського письменства. Цей процес обумовили три складові. По-перше, історія. Шолом-Алейхем спонукав іншого киянина, Еліазара Шульмана (1837–1904), написати історію літератури на їдиші. Перша частина цієї історії вийшла у випуску Yidishe folks-bibliotek за 1889 рік. Таким чином, література на їдиші здобула свою вісь минулого. По-друге, неофіційна ієрархія, що надала перспективи сьогоденню: їдишська література здобула свого «пращура» в особі Менделя Мойхер-Сфоріма та цвіт сучасної письменності – авторів, зібраних у виданні Yidishe folks-bibliotek. Третім фактором, замисленим та реалізованим Шолом-Алейхемом, був літературний скандал. Його він розпочав 1888 року, щоб
12
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
(за його словами) «розчленити, розрізати, розтрощити на друзки, не залишивши ані найменшої кістки, кишки чи жили»8 від популярного їдишомовного письменника Шомера. Сатиричний памфлет Шолом-Алейхема Shomers mishpet («Суд над Шомером») практично знищив феноменально плодовитого писаку Шомера (Нахум Меїр Шайкевич, 1849– 1905), чиї книжки мали сотні тисяч читачів та рекламувалися як «напрочуд цікаві романи». Хоча Шолом-Алейхем презирливо ставився до такого роду літератури, одним із наслідків скандалу стала популяризація розважальних творів Шомера, схожих на нього авторів та їхніх наслідувачів. Найважливіше те, що вони допомогли створити ринок масової літератури на їдиші у Східній Європі кінця дев’ятнадцятого століття. Навіть деякі високочолі інтелектуали (які здебільшого ставилися до Шомера з неприязню) мусили визнати просвітницьку роль такої літератури: Молодий єврей, мешканець штетлу, який звик думати, що за межами його Касріловки небо сходиться із землею й постають «гори пітьми», дізнався з книжок Шомера, що десь-то у світі є Париж, Лондон, любов і лорди – і його очі відкрилися. Це був перший крок такого юнака до нового й ширшого світогляду9.
Зауважимо, що автор цього висловлювання, майстер літературної їдишської критики Шмуель Нігер (Чарний, 1883–1955), використав у ньому один із винаходів Шолом-Алейхема: топонім «Каcріловка», який став символом віддаленої, патріархальної східноєвропейської єврейської спільноти. Притаманне Шолом-Алейхему іронічне ставлення до життя потребувало системи комічних перейменувань (включно з його власним літературним псевдонімом); при цьому їдиш, «жаргон», був для письменника та інших «жаргоністів» радше арго, ніж повноцінною літературною
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
13
мовою10. Інша комічна назва з творів Шолом-Алейхема – Єгупець – символізувала російське місто (зазвичай Київ) зі значною кількістю єврейського населення.
Київські мудреці Неспівчутливий оглядач життя східноєвропейських євреїв наприкінці дев’ятнадцятого століття повідомляв: Щодо євреїв, Київ особливо примітний своїм неєврейським характером. Адже, хоча євреї монополізували у місті деякі з нових видів торгівлі, якими їм досі дозволено займатися, вони не монополізували людську увагу, як у майже всіх інших містах, які я відвідував… Росіяни та інші кияни палко ненавидять євреїв11.
Йому вторив Шолом-Алейхем: Велике, красиве неєврейське місто Єгупець… безумовно, не належить до тих міст, які прагнуть мати хоча б невелике єврейське населення. Навпаки, воно добре відоме тим, що з незапам’ятних часів місцеві мешканці ставилися до євреїв так само приязно, як до головного болю12.
Справді, євреї традиційно вважали Київ-Єгупець – goyishe shtot (неєврейським містом). Ця репутація лише частково пов’язана з правовим статусом міста, виключеного зі смуги осілості. Лише деякі категорії євреїв – здебільшого заможні торгівці, випускники російських університетів, студенти та деякі ремісники – могли сподіватися на здобуття офіційного дозволу жити в Києві. Навіть міська організація єврейської спільноти мала дивну назву: «Представництво єврейської добродійності в київській міській адміністрації»13. Крім правового статусу, goyishe shtot Київ мав
14
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
стійку репутацію найбільш антисемітського міста в усій імперії – «єдиного міста в Росії, де цілком збереглися традиції середньовічного гетто»14. У квітні 1881 року Києвом прокотилися антиєврейські погроми, які стали відповіддю місцевих мешканців на вбивство царя Олександра ІІ. Погром спалахнув також у жовтні 1905 року, коли маніфестом Миколи ІІ було проголошено конституційну монархію. Упродовж 1911–1913 років Київ перебував у центрі уваги російської та закордонної преси через російській аналог «справи Дрейфуса» – цього разу під судом опинився Мендель Бейліс15. Насправді Київ, з його бурхливим метрополісним життям, міг вважатися «взірцевим антисемітським містом» лише на тлі відносно «ідилічних» міст смуги осілості, де євреї досить мирно уживалися зі своїми неєврейськими сусідами. Київ був втіленням проблем радше для єврейських інтелектуалів, ніж для пересічних євреїв: на відміну від останніх, перші стикалися з такими явищами, як numerus clausus* та професійна конкуренція16. (За десять з чимось років, після масової різанини часів громадянської війни, київський антисемітизм майже втратив свою винятковість.) Хай там як, єврейська спільнота Києва упродовж останніх десятиліть дев’ятнадцятого століття невпинно зростала: 16 тисяч – 1887 року, 32 тисячі – 1897 року. 1910 року в Києві офіційно мешкало понад 50 тисяч євреїв, до яких слід додати невідому, проте завжди значну кількість нелегалів. Більшість єврейських мешканців міста були бідними ремісниками чи торгівцями, які заледве зводили кінці з кінцями, близько 5,5 тисяч – заможними, деякі з них – навіть казково багатими. Наприклад, родина * Обмеження кількості осіб, які можуть навчатися в конкретному навчальному закладі (загалом, або з певної спеціальності, або осіб певної категорії). – Примітка перекладача.
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
15
Бродських контролювала близько чверті виробництва цукру в усій Російській імперії17. Заможні єврейські сім’ї оточували себе «освіченими, розумними, проте непрацеспроможними людьми»18, або ж працювали вчителями, секретарями, бухгалтерами та касирами. Наприклад, Лінецький прожив у Києві два визначальних для себе роки (1863– 1865), працюючи вчителем у київського багатія Мойше Вайнштейна. Шлях Шолом-Алейхема до Києва також пройшов через посаду приватного вчителя. Його необачно найняли навчати дівчину із заможної сім’ї – Ольгу Лоєву, з якою він зрештою одружився 1883 року проти волі її батьків. Література на їдиші істотно виграла від цього шлюбу – завдяки спадку, який молода пара отримала після смерті батька Ольги 1885 року, Шолом-Алейхем зміг інвестувати гроші в Yidishe folks-bibliotek. Найважливіше, що він вирішив платити щедрі роялті – безпрецедентна розкіш для їдишомовних літераторів. У листі Лінецькому Шолом-Алейхем наголошував, що за всього багатства, всієї оригінальності та продуманості альманаху, найбільшою його інновацією було те, що всі учасники отримають гідну платню, а відтак їдишомовний письменник «більше не буде рабом редактора, що пише за стакан горілки та скибку хліба». Виплачуючи високі гонорари, Шолом-Алейхем зробив з письменства на їдиші окрему професію, а його раптове лідерство сприяло переходу членів їдишомовного літературного середовища до стадії зрілості. Хоча Шолом-Алейхем мешкав у Києві майже чверть століття (1879–1905), близьке до нього коло літераторів було доволі вузьким. Ба більше, члени цього кола зазвичай надавали перевагу гебрейській, ніж їдишу. До цього кола khakhme Kiev (вислів Шолом-Алейхема), або «київ-
16
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
ських мудреців», входили цікаві типи maskilim, тобто люди, сформовані єврейським просвітництвом (Haskalah)19. Деякі з них були випускниками російських університетів, як-от лікар Ісаак Камінер (1834–1901) та юрист Марк Варшавський (1848–1907). Камінер, талановитий гебрейськомовний поет, написав привітання, яким відкривався перший том Yidishe folks-bibliotek. Варшавський, бард-любитель, писав вірші на їдиші та співав їх друзям на власну музику; Шолом-Алейхем заохочував його друкувати ці вірші20. Перше видання Yidishe folkslider mit noten («Народних пісень на їдиші з нотами») Варшавського вийшло друком в Києві 1901 року. Пісні Варшавського, такі як Afn pripetshek («На припічку»), швидко стали популярними й вважалися природною складовою фольклорної музики східноєвропейських євреїв. Деякі «мудреці» працювали приватними вчителями, зокрема Авром Бер Дубцевич (1843–1899), який трудився на Бродських, і Яків Вайсберг (1840–1904). Вони писали твори гебрейською та їдиш. Одним з найпопулярніших письменників серед «мудреців» був публіцист Мойше Аарон Шацкес (1825–1899), який не лише писав гебрейською, але й прославився як автор широко відомої книги на їдиші Der yidisher far-peysekh («Пасхальний вечір», 1881), де з гумором описувалося єврейське життя в Росії. Бухгалтери та касири зустрічалися серед єврейських письменників дев’ятнадцятого століття в Росії так само часто, як лікарі серед представників європейських літератур. Так, до прикладу, згаданий в автобіографічному романі Шолом-Алейхема Funem yarid («З ярмарку») єврейський поет Єгалель у Києві (справжнє ім’я Єгуда Лейб Левін, 1844–1925), працював у Києві касиром на млині у Бродського21. А перший історик їдишської літератури Еліазар Шульман заробляв
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
17
собі на життя як найманий працівник сім’ї Бродських — спершу приватним вчителем, а потім касиром. «Київські мудреці» мали тісні стосунки з модерністським гебрейськомовним письменником Урі Ніссаном Гнесіним (1881– 1913) та російським релігійним філософом Левом Шестовим (Шварцманом, 1866–1938). Деякі з «мудреців» були знайомі з Еліазаром Цукерманом (1852–1887), першим єврейським соціалістом в Росії та прихильником їдишу.
Київська літературна молодь Київ був п’ятим за розміром містом в Російській імперії, а його населення вважали одним з найбільш освічених в усій державі22. Він також відігравав виняткову роль як центр єврейського студентства. Досить сказати, що Київський університет імені Святого Володимира мав найбільшу концентрацію єврейських студентів серед усіх російських університетів. Наприклад, 1911 року в ньому навчалося 888 єврейських студентів, що становило 17% від загальної кількості23. Також багато єврейських студентів відвідували Київський політехнічний інститут, у створенні якого (1898) значну роль відіграли єврейські спонсори, насамперед родина Бродських. Саме завдяки цьому тут існувала подвійна квота для єврейських студентів24. Роль студентів-євреїв була досить помітною у багатьох радикальних організаціях. Так, переважно єврейським був склад Київської спілки боротьби за звільнення робітничого класу – однієї з найпотужніших соціал-демократичних груп у країні25. Крім того, студенти широко підтримували власне єврейські партії, що було прямим наслідком їхнього прагнення до сучасної, секулярної єврейської ідентичності та форм єврейського самоврядування.
18
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
В антиєврейській атмосфері царювання Олександра ІІІ це прагнення проявлялося в усіх сферах єврейського інтелектуального життя кінця дев’ятнадцятого століття. Воно сприяло зародженню й розвитку дисидентської культури єврейства радше етнічного, ніж релігійного. Чимало єврейських інтелектуалів надихалися ідеєю єврейства як явища культури, вираженого національною мовою й визначеного власними літературою та мистецтвом. Прагнення до культурного самопізнання сформувало дві течії: гебраїзм та їдишизм. Останній, пов’язаний з їдишем та їдишомовною культурою, приваблював багатьох київських єврейських інтелектуалів, у тому числі студентів. Гебраїсти загалом бачили свій ідеал єврейської нації та її долі в двохтисячолітньому минулому, а своє майбутнє – у новому Сіоні, їдишисти ж знайшли свою метафізичну батьківщину в мові їдиш та східноєвропейській єврейській культурі. Щойно їдишизм перетворився на тенденцію, як він проникнув до культурних прошарків, пов’язаних з модернізмом та соціалізмом. Єврейський революційний рух не лише породив багату літературу й загальне культурне зростання; соціалісти також ініціювали чимало просвітницьких заходів, як-от протобундистські «жаргонні комітети» (1895– 1898), які відіграли величезну роль у поширенні літератури на їдиші, включно з політично незаангажованими творами26. Один із лідерів Бунду стверджував, що саме Бунд навчив єврейські маси читати. До того єврейські трударі читали лише «навдивовижу цікаві романи». Ніхто, крім maskilim, не читав Менделя [МойхерСфоріма]. Лише поодинокі читали Yom-tov bletlekh Переца [популістське періодичне видання, що виходило у 1894–1895 роках]. Бунд створив широке коло читачів, які шукали гарних книг чи газет…27
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
19
Важливо додати: хоча Бунд був найбільшим проїдишистським політичним рухом, інші єврейські політичні течії також узяли активну участь в їдишомовній читацькій революції. 1899 року група київських студентів, що представляла різні ідеологічні течії, заснувала єврейську організацію. Утім, невдовзі деяких з них, зокрема двох університетських студентів-правників Мойше Ольгіна (1878–1939) та Давида Заславського (1880–1965), – привабила програма Бунду. (Перший з них згодом став провідним їдишомовним комуністом у Нью-Йорку, другий зробив непересічну кар’єру як журналіст радянського агітпропу.) Вони сформували групу Frayhayt («Свобода»), що стала основою київської організації Бунду. Але в Україні Бунд не займав таких домінуючих позицій у єврейському робітничому русі, як це було в Білорусі, Литві та частково у Польщі28. Відсоток єврейського міського та пролетарського населення тут був значно менший, відтак існувало соціальне підґрунтя для гібридних течій – радше націоналістичних, ніж марксистських. Восени 1903 року в Києві виникла група «Відродження»29, чия ідеологія поєднувала марксизм з єврейським територіальним автономізмом. Наступного року деякі з членів цієї групи заснували в Одесі Сіоністську соціалістичну робітничу партію, яка згодом стала впливовою організацією. У квітні 1906 року в Києві інші члени «Відродження», маючи дещо відмінні погляди на майбутню єврейську національну автономію, створили свою політичну організацію – Єврейську соціалістичну робітничу партію. Поза своїми доктринальними розбіжностями, обидві ці партії надавали великого значення культурному життю на їдиш. Пересічний сіоністський (чи єврейський) соціаліст
20
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
переймався їдишем більше, ніж пересічні члени Бунду чи Трудової сіоністської партії – які, хоч і були також відданні їдишу, проте мали нагальніші плани. Зрештою, Бунд був відгалуженням російського пролетарського руху, який боровся за безкласове та, що важливо, – безнаціональне суспільство. Остаточною метою трудових сіоністів був Сіон. Натомість для сіоністів-соціалістів – їдиш – найважливіша твердиня омріяної ними багатонаціональної соціалістичної спільноти, об’єднаної в єврейські територіальні та культурні оази; звідси їхня особлива прихильність до їдишу, його культури та літератури. Сучасники навіть вирізняли пишномовний «сіоністський соціалістичний стиль» письма, з багатьма гебраїзмами та іншими «прикрасами»30. Серед активістів групи «Відродження» було чимало їдишомовних письменників – уже згадані Нігер та Літваков, колишній студент Київського політехнічного інституту Нохем Штіф (1879–1933), згодом провідний лінгвіст і теоретик їдиш, філолог Зеліг Калманович (1881– 1944). Київ та меншою мірою Вільно стали головними центрами діяльності групи «Відродження». Наприкінці 1906 року один з активістів «Відродження» Йосиф Лещінський («Хмурнер», 1884–1935), разом із Хаїмом Черемінським («реб Мордхеле», 1862–1917), популярним єврейським активістом південної Росії й автором байок на їдиші, редагували першу київську їдишомовну газету Dos folk («Народ»). Щоправда, через місяць газету закрила влада. У той же час Літваков редагував у Вільно схоже видання – щотижневик Der nayer veg («Новий шлях»). До сімнадцятирічного віку він вивчав Талмуд; згодом екстерном отримав сертифікат гімназії, а на початку 1900-х років навчався у Сорбонні. Він повернувся до Росії, маючи репутацію передового трудового сіоніста, незаба-
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
21
ром став провідним сіоністським соціалістом. Der nayer veg влада закрила на початку 1907 року. Упродовж того ж року здійснено ще дві спроби видання щотижневика: Dos vort («Слово») та Undzer veg («Наш шлях»). Невдовзі вони також були закриті. Чимало радикалів, розчарованих поразкою революції 1905 року, припинили активну політичну діяльність. Після «конституційного заколоту» 3 червня 1907 року, коли російський парламент було розпущено, а депутати-соціалісти зазнали переслідувань, радикальні партії втратили більшу частину своїх членів31. Багато соціалістів зосередили свої зусилля у царинах культури та освіти. Наприклад, Літваков («М. Ліров») та Заславський («Гомункулус») стали провідними журналістами російської газети «Киевская мысль» (1906–1918) – важливого демократичного форуму, серед авторів якої були видатні соціал-демократи (зокрема Лев Троцький та Анатолій Луначарський)32. Щоправда, це не означало, що єврейські інтелектуали стали цілковито аполітичними. Проведене 1910 року опитування понад 1500 єврейських студентів та студенток Київського університету та інших місцевих вищих навчальних закладів показало, з-посеред іншого, що приблизно 11% з них – члени єврейських соціалістичних партій, прихильних до культури їдиш; третина з них вважали їдиш єврейською національною мовою33. 1911 року в Деміївці (тоді ще передмістя Києва, котре належало до смуги осілості, з численним єврейським населенням) група єврейських соціалістів заснувала першу секулярну школу з навчанням на їдиші. Оскільки існувала заборона на відкриття будь-яких секулярних їдишомовних освітніх інституцій, її зареєстрували як цілком благонадійну жіночу конфесійну школу. Щоправда, місцевий поліц-
22
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
мейстер знав про справжній характер цього закладу, але щедрий хабар забезпечив його мовчання. Невдовзі школа, якій судилося стати взірцем світських освітніх інституцій із навчанням на їдиші, мала вже п’ятирічну програму та 150 учнів34. Школа кидала виклик політиці впливового та заможного Товариства для розповсюдження просвіти серед євреїв Росії (прийнята абревіатура ОПЕ), загалом спрямованій проти їдишу; натомість новий проект підтримали київські демократичні та соціалістичні кола єврейських інтелектуалів. 1912 року в Чорнобилі, неподалік Києва, відкрилася друга в країні секулярна їдишомовна школа. Одним з її фундаторів був Яків Резнік (1892–1952), брат Ліпи Резніка (1890–1944) – їдишомовного поета-символіста. Школа в Деміївці, вчителі якої влаштовували нелегальні літературні вечори, стала центром їдишомовної активності в Києві, довкола неї консолідувалися різноманітні невеликі групи ентузіастів їдишу. Одна з таких груп збиралася в будинку Рахілі Ісаєвни – жінки, чия вітальня приваблювала кількох їдишомовних письменників-початківців. «Найвидатнішим» завсідником салону був Давид Волькенштейн (1891–1960), згодом другорядний радянський їдишомовний прозаїк. Однак на ту пору його мали за перспективний літературний талант: його написані російською оповідання привітали Олександр Купрін та Семен Юшкевич. Іншим постійним гостем був Борух Глазман (1893–1945) – слухач кількох конфесійних шкіл, у тому числі першої сучасної єшиви у Східній Європі, відкритої в місті Ліда рабі Ісаком Якобом Рейнесом, де учні поєднували традиційні та секулярні студії35. У Києві Глазман навчався в російській гімназії, згодом у технічній школі. Наприкінці 1911 року він емігрував до Америки, де став відомим їдишомовним романістом. Нохем Ойслендер (1893– 1962), який залишив спогади про це коло юних інтелек-
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
23
туалів37, почав свою їдишомовну літературну кар’єру посереднім поетом, але від середини 1920-х років став відомим як провідний теоретик літератури. Серед відвідувачів салону був поет-початківець Ошер Шварцман (1890–1919), пізніше канонізований як перший радянський їдишомовний поет. На нього безпосередньо вплинув видатний єврейський поет Хаїм Нахман Бялик, який чимало спілкувався із сусідами Шварцманів, Авербухами – його близькими родичами. Спершу Шварцман писав гебрейською, російською та українською, але 1908 року перейшов на їдиш. Його двоюрідний брат Давид Гофштейн (1889–1952) також писав поеми, спершу здебільшого гебрейською, російською та українською. Товариш Гофштейна – Арон Кушніров – ще один поет-початківець, заробляв на життя помічником продавця в бакалійній крамниці. Молоді люди зустрічалися не лише у гостинному домі Рахілі Ісаєвни, але й у бібліотеці ОПЕ (Мала Житомирська вулиця, 20), де вони могли, зокрема, читати свіжі числа їдишомовної періодики. Кілька їдишомовних письменників-початківців були нащадками багатіїв. Один з них, Єхескель Добрушин (1883– 1953), колишній студент Сорбонни, осів у рідному Києві (де його батько був заможним торговцем) через скалічену затяжною хворобою ногу. Він поєднував журналістику та письменництво (оповідання та поеми) з літературною критикою. Серед заможних ентузіастів їдишомовного письменства були ще два молодики: Нахман Майзель, активіст школи в Деміївці, та Давид Берґельсон, прозаїк-початківець. Їхнім першим наставником став Елханан Калмансон (1857– 1930), один з «київських мудреців», який «поєднував у собі маскіла*, революціонера, російського інтелектуала та * Маскіл (від івр. ש ִכּיל ֹ ְ ַמ,«просвітлений») – прибічник єврейського Просвітництва (Гаскали). – Примітка перекладача.
24
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
єврейський народний типаж». Калмансон працював бухгалтером на склоробному заводі діда Нахмана Майзеля38. Берґельсон, маючи певні статки та перебуваючи під впливом гебрейськомовних письменників Гнессіна (познайомився з ним у Києві) та Міхі Йосефа Бердичевського (1865– 1921)39, зосередився на літературній творчості: спершу писав гебрейською та російською, згодом на їдиші. У Києві він жив зі своїм старшим братом Янкелем, чия дружина, Лейке, була сестрою матері Нахмана Майзеля – Хани40. Майзель також був родичем народженого в Бердичеві Пінхаса Кагановича41, більше відомого як Дер Ністер, якому судилося стати одним із найбільш значущих їдишомовних письменників двадцятого століття. Хоча Київ був центром модерністської літератури, молодих київських письменників не дуже цікавило міське середовище. Цим вони відрізнялися від своїх закордонних попередників та вчителів з нью-йоркської групи Di Yunge («Молоді»), котрі активно писали на міські теми, особливо у своєму періодичному виданні Shriftn («Твори»), що виходило з 1912 року. Що ж до киян, то їхній урбанізм був радше провінційним. Згадуючи цей період у середині 1930-х років, Берґельсон «зізнавався», що обрати місцем дії своїх ранніх творів не місто (Київ), а штетл, його змусив, зокрема, брак відповідних слів на їдиші, хоча саме в Києві він зустрічав прототипів своїх літературних персонажів42. Головними героями київської прози та поезії на їдиші були молоді євреї та єврейки – вихідці зі штетлу, із села, або новоспечені міські мешканці, які страждали від сегрегації та вузьких інтересів свого оточення. Одним із досягнень київських поетів (особливо Шварцмана та Гофштейна) була пейзажна лірика – відносно нова царина в їдишській літературі43. Загалом літературному кредо цих
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
25
київських авторів були притаманні новаторство і страх вторинності. 1916 року Мойше Хащеватський (1897–1943), тоді ще поет-початківець (писав російською та їдишем), отримав листа від Добрушина, якого вважали центральною постаттю серед «киян». Добрушин критикував його поеми, написані їдишем: У так званий «рейзенівський період» нашої літератури ваші поеми, напевно, були б прийнятними. Але після строгого мислителя [Давида] Ейнгорна, ліричного [Шмуеля] Імбера, і надто після американських поетів (див. числа 1 і 2 Shriftn) ми маємо право вимагати від нашої поезії складнішої колористики, нових культурних досягнень тощо44.
У ті роки твори Добрушина, Берґельсона та Дер Ністера вже виходили друком і їх поціновували як зрілих їдишомовних авторів. А Хащеватський міг лише в один спосіб публікувати свої поезії: видаючи в Умані рукописний журнал разом зі своїми друзями Лейбом Квітко та Езрою Фіннінбергом (1899–1946).
Видавці та читачі Жорсткі утиски російського царату 1836–1862 років, направлені на обмеження видавничої діяльності, завдяки певній автономії Царства Польського не розповсюджувалися на Варшаву, а відтак вона лишалася одним із нечисленних осередків їдишського книговидавництва (ще дві єврейські типографії знаходилися у Вільно та Житомирі). Варто також нагадати, що у Варшаві книгодрукарство гебрейською розвивалося від кінця 1790-х. Крім того, місто мало розвинену видавничу інфраструктуру та велику концентрацію їдишомовного населення. Отож, навіть
26
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
після царського указу від 26 квітня 1862 року, що дозволив відкривати єврейські типографії скрізь у межах смуги осілості45, Варшава залишилася найважливішим центром публікацій на їдиші. Кількість таких періодичних видань зросла після того, як маніфест від 17 жовтня 1905 року істотно лібералізував пресу, зокрема мовами меншин. 1906 року п’ять варшавських щоденних їдишських газет мали загальний наклад 96 тисяч примірників; на додачу, три щотижневики на їдиші мали загальний наклад 38 тисяч примірників46. Для порівняння, всі україномовні періодичні видання країни 1908 року видавалися накладом менше 20 тисяч примірників для близько 30 мільйонів населення47. Наприкінці 1910-х років визначний доробок єврейських митців помітно підвищив статус їдишської літератури. Дедалі більше творів на їдиші перекладають іншими мовами, в тому числі російською. Так, 1902 року «Приключения Вениамина ІІІ» Менделя Мойхер-Сфоріма та «Хасидские рассказы» Переца видруковано в Санкт-Петербурзі у серії «Єврейська сімейна бібліотека» (1902–1904), яку редагував російськомовний та їдишомовний письменник Меїр (Мирон) Рівкін (1869–1915). 1908 року там само вийшла збірка перекладів під назвою «Альманах молодой еврейской литературы». Іншу збірку, «Еврейский альманах», того ж року випустив київський видавець Іван Самоненко. У цій збірці, з підзаголовком латиною Per asperа*, Літваков-Ліров виступив перекладачем творів Бялика; там само дебютував Яків Слонім (1883–1958), згодом провідний радянський перекладач з їдишу на російську48. Від 1910 року почали з’являтися цілі зібрання творів їдишомовних авторів у російських перекладах. Цей проект ініціювало московське видавництво «Современные проблемы», надрукувавши * «Крізь терни» (скорочення від вислову Per aspera ad astra – «Крізь терни до зірок»). – Примітка перекладача.
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
27
вісім томів Шолом-Алейхема (1910–1913), два томи Переца (1911–1912) й два томи Мойхер-Сфоріма (1912)49. Близько 1910 року замість слова «жаргон» повсюдно усталилося слово «їдиш». Навіть більше – серед наймолодших їдишомовних літераторів слово «жаргон», досі нейтральне (хоча й дещо зверхнє), тепер вважалося образливим. Красномовним прикладом такої зміни була санктпетербурзька газета Fraynd («Друг»): від початку (1903 року) вона виходила як «перша російська щоденна газета на жаргоні», а згодом як «газета на їдиші» – вочевидь під впливом Першої міжнародної конференції, присвяченої цій мові50. Конференція (у серпні 1908 року її організувала в австро-угорському місті Чернівці група єврейських інтелектуалів) стала знаком того, що їдиш знайшов впливових захисників серед представників різних ідеологічних течій, прихильних до східноєвропейського єврейського партикуляризму. Вона також розмежувала народницький, по суті, міщанський «жаргонізм» та спрямований у майбутнє «їдишизм». Останнє підкреслив той факт, що конференцію у Чернівцях практично проігнорували «жаргоністи» Шолом-Алейхем та Менделе Мойхер-Сфорім; натомість Перец, взірцевий активний їдишомовний письменник двадцятого століття, був одним із її центральних учасників51. 1910 року Бунд на своїй восьмій партійній конференції виступив рішучим прибічником їдишу в усіх сферах єврейського життя52. Між тим, кількість читачів їдишомовних творів зростала. Слід зазначити, що загальна кількість членів єврейських соціалістичних партій на той час вже вимірювалася десятками тисяч53, а кількість їдишомовних читачів, безумовно, перевищувала коло прихильників соціалістів. Російські євреї були освіченою спільнотою, вони читали газети, брошури та книги. Не дивно, що Східна Європа стала
28
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
прибутковим ринком для видавців їдишської літератури. Поряд із численними недовговічними видавництвами на ринку з’явилося й кілька значущих фірм, що стали головними видавцями книжок та періодики на їдиші. 1911 року чотири варшавські видавці вирішили створити синдикат «Централ». Це були: Беньямін Шимін (1880–1942), Яків Лідський (1868–1921), Аврам Лейб Шалкович (1866–1921) та Шломо Занвель Шреберк (1877–1944). Зокрема, «Централ» опікувався публікацією газети Fraynd, яка на ту пору «перебралася» із Санкт-Петербурга до Варшави й змінила назву на Dos lebn («Життя»). Шиміна, типового «литвака» (білорусько-литовський єврей), можна вважати взірцевим варшавським видавцем літератури на їдиші. 1907 року він розпочав публікацію першого зібрання творів Шолома Аша (1880–1957), тодішньої нової літературної зірки. У 1909–1911 роках Шимін видав популярну Shimins groyse velt-bibliotek («Велику світову бібліотеку Шиміна») з 66 оригінальних і перекладених томів, хоча в’їдливий Шолом-Алейхем назвав деякі з них «бердичівськими фіордами», тобто невдалими імітаціями творів Генріка Ібсена та Кнута Гамсуна54. Лідський, син московського літератора і продавця книг, на початку 1890-х долучився до книговидавництва в Чикаго. 1899 року він повернувся до Росії й влаштувався у Варшаві як представник американських видавців. Близько 1900 року він заснував власне видавництво «Прогрес» де редактором спершу був Аврам Рейзен. Шалкович, більше відомий як гебрейськомовний публіцист і видавець Бен Авігдор, також активно видавав їдишську літературу. Зокрема, саме він надрукував перше чотиритомне зібрання творів Шолом-Алейхема, а також низку періодичних видань, включно зі щотижневиком Yidishe folks-tsaytung («Народна газета на їдиші», 1902– 1903). Шреберк, видавець з Вільно, перейшов на видання
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
29
сучасної літератури на їдиші 1908 року. Він також публікував популярний літературний та науковий щомісячний журнал Lebn un visnshaft («Життя і наука», 1909–1912). 1910 року він придбав виключні права на всі твори Менделя Мойхер-Сфоріма, які він видавав разом із Лідським. Варшавські комерційні видавництва орієнтувалися на масового читача й були готові приймати до друку лише гарантовано успішні твори. В результаті, 1912 року близько третини опублікованих у Росії (здебільшого у Варшаві) художніх видань на їдиші становили книги улюбленця книгопродавців Шолом-Алейхема55. Натомість молоді автори не мали де публікувати свої експериментальні твори. Отож 1909 року, коли Берґельсон зазнав кількох невдач із видавцями, Майзель вирішив допомогти своєму другові. Він поїхав до Варшави й домовився про субсидовану публікацію новели Берґельсона Arum vokzal («Довкола вокзалу») у видавництві Лідського «Прогрес». Цей епізод наштовхнув Майзеля на думку створити власне видавництво для молодих їдишомовних письменників, що він і зробив наступного року, заснувавши його у Києві під назвою Kunst farlag («Мистецьке видавництво»). Проте Київ не став осередком масової літератури на їдиші – упродовж 1911–1914 років тут видрукували лише 47 книжок на їдиш56 (наприклад, 1912 року Йозеф Шенфельд, головний єврейський видавець Києва, випустив три книги). Ритм діяльності київських видавництв, зокрема й елітного видавництва Майзеля, добре характеризує назва одного з видань (власне двох літературних збірок, випущених у Kunst farlag) – Fun tsayt tsu tsayt («Час від часу», 1911 та 1912). Фактично Kunst farlag було дуже маленьким підприємством десяти ентузіастів, які разом зібрали стартовий капітал у 150 рублів57. Крім уже згаданих збірок, «Мистецьке видавництво» видало низку невеликих публі-
30
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
кацій: Gezang un gebot («Пісня і заповідь», 1912) Дер Ністера, Vegn Bergelsons Nokh alemen («Про роман Берґельсона Nokh alemen», 1913) Майзеля, Der toyber («Глухий», 1914) Берґельсона та Esterke (1914) Добрушина. Цей скромний доробок можна вважати першим колективним твором Київської групи їдишомовних письменників. На вихідних даних книг Kunst farlag вказувалися адреса видавця (російською: «Киев, Мало-благовещенская улица 36, Н. Майзель») та головний дистриб’ютор (на їдиші: Boris Kletzkin’s Vilner farlag)58. Від 1905 року Вільно стало найважливішим центром єврейських соціалістичних видань, зокрема й на їдиші. Провідним соціалістичним видавцем у місті був Бунд, чия організація 1905 року нараховувала 3000 членів59. Інші єврейські соціалістичні партії також видавали свою періодику у Вільно. Що ж до літературних публікацій, новим етапом у видавничій історії міста стала діяльність Бориса Кльоцкіна (1875–1937), активного бундиста й покровителя їдишської літератури. Книги з вихідними даними його видавництва почали виходити близько 1910 року60. (Навряд є збігом, що видавництва Майзеля та Кльоцкіна з’явилися 1910 року – в переламний момент у сучасній культурній історії їдишу.) Спершу Кльоцкін призначив редактором видавництва свого близького друга А. Вайтера; але того невдовзі заарештували та вислали до Сибіру61. Новими редакторами стали три нещодавніх активісти групи «Відродження» – Нігер, Штіф і Калмановіч. В ідеологічному плані київське коло їдишомовних інтелектуалів було аванпостом їдишистів Вільно, які відкидали «варшавську течію» масової літератури на їдиші. «Течія Вільно» складалася з публікацій різних політичних сил, зокрема Бунду та сіоністів-соціалістів. Важливо зазначити, що редактори партійних видань не очікували від
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
31
літераторів «партійної прози та поезії». Відділ художньої літератури розглядали радше як прикрасу до власне партійних публікацій62 – так партійні органи перетворилися на важливі форуми модерністської літератури і стали спонсорами для письменників, чия популярність зазвичай була набагато меншою за естетичну важливість їхніх творів. Спонсорство стало ще однією ознакою «течії Вільно» (та й Києва). Взагалі, чимало подій в житті їдишомовних письменників двадцятого століття можна пояснити, зважаючи на залежність від спонсорства (приватного, інституційного чи державного). На початку модерністську літературу великою мірою утримував Борис Кльоцкін, який не обмежувався підтримкою місцевих авторів – особливо з огляду на те, що у Вільно, за наявності численних їдишомовних активістів, теоретиків та освітян, бракувало літературних талантів. Існують численні приклади співробітництва між інтелектуалами Вільно та Києва. Так Шмар’ягу Горелік (1877– 1943), який 1908 року, разом з Нігером та Вайтером, редагував у Вільно журнал Literarishe monatshriftn («Літературний щомісячник»), що був майданчиком культурного відродження їдишу, 1910 року — вже разом із Майзелем та Берґельсоном – редагував аналогічне видання у Києві Der yidisher almanakh («Їдишський альманах»). Або ж, коли видавництво у Вільно взяло на себе публікацію журналу Di yidishe velt («Єврейський світ»), – заснований у Санкт-Петербурзі 1912 року й у січні 1913 року перенесений до Вільно, – його спершу редагував Берґельсон. У Києві цей журнал розповсюджували Майзель і Лейб Броварник (1870–1942), у квартирі якого їдишомовні письменники влаштовували свої літературні вечірки. (Броварник був співзасновником школи в Деміївці й написав, разом з іншим освітянином Міхлом Левітаном (1882–1938), одну
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
32
з перших книг з проблем арифметики на їдиші Arifmetishe ufgabn, яку 1914 року видав Кльоцкін63.) Завдяки Берґельсону, Di yidishe velt опубліковав першу поему Ошера Шварцмана. Праці кількох київських авторів, зокрема Берґельсона, Дер Ністера та Добрушина, виходили й у Вільно, й у Києві. Наприклад, першу книгу Добрушина Benkende neshomes («Ностальгічні душі») – зібрання сценок, одноактних п’єс та поем – 1912 року опублікував Кльоцкін. А 1914 року повість того самого автора Esterke опублікувало Kunst farlag Мейзеля. Від 1911 року Кльоцкін та Майзель розвивали схожі видавничі програми для дітей. У Києві це була серія Mayselekh far kinder («Казки для дітей»), що вирізнялася цікавим художнім оформленням книжок64. І все ж, уся ця діяльність була маргінальною. Аркадій Горнфельд (1867–1941), літературний коментатор російської єврейської преси, стверджував, що в їдишській літературі не було власної інтелігенції, а було лише кілька інтелектуалів, котрі писали та інколи спілкувалися на їдиші; люди, впевнені в життєздатності їдишу. Але їдиш не має справжніх інтелектуалів як визначальної групи, що культурно вивищується над масою65.
Справді, якщо модерністська література на їдиші здобула собі читацьку нішу в колах витонченої, ідеологічної публіки, пересічні єврейські читачі загалом ігнорували її. Наприклад, Di yidishe velt у червневому числі за 1913 рік опублікував свій географічний рекорд: 1855 передплатників та 1455 регулярних покупців:
Місто Варшава Лодзь
Кількість передплатників
Кількість регулярних покупців
Загалом
61 22
200 140
261 162
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
Київ (разом з Деміївкою) Мінськ Шавель (Шауляй) Вільно Вітебськ Бердичів СанктПетербург Сморгонь Слонім Паневеж (Паневежис) Бобруйськ Кенігсберг Одеса Москва Барановичі Двінськ Волковіськ Брест Житомир Ковно (Каунас) Пінськ Берлін
33
70
45
115
76
30
106
63
40
103
55 22 33
40 63 28
95 85 61
40
20
60
48 55
10 –
58 55
42
6
48
42 40 10 19 35 25 25 17 22 11 16 22
– – 30 20 – 10 4 10 5 15 7 –
42 40 40 39 35 35 29 27 27 26 23 22
Відповідно до цієї статистики, Київ мав найбільше інтелектуальних їдишомовних читачів на всій територій майбутнього Радянського Союзу. Отож, хоча «порівняно з Варшавою та Вільно до Першої світової війни Київ був
34
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
провінційною заводдю їдишомовного письменства», він безумовно «прагнув стати центром секулярної їдишської культури»66.
*** 1921 року літературний критик, «литвак» Бал-Махшовес сміливо підносив українських єврейських інтелектуалів як головних зачинателів та законодавців моди в літературі на їдиші67. Щоправда, він (за власним зізнанням) не зміг підкріпити свою емпіричну тезу переконливим поясненням такої виняткової родючості українського єврейського літературного ґрунту. Сьогодні теорія Бал-Махшовеса здається ще суперечливішою, позаяк головна течія їдишистської міфології зосереджена довкола Вільно, а не, скажімо, Києва. Тим не менше, досліднику східноєвропейської єврейської історії не потрібно бути ревізіоністом, аби зрозуміти, що у період між російською революцією 1905 року та Першою світовою війною інтелектуальні прошарки Вільно та Києва доповнювали одне одного у своїх спробах творити високу літературу на їдиші та формувати коло її читачів. Публікації у Вільно та Києві до Першої світової війни можна розглядати як поворотний момент у спробах єврейських інтелектуалів донести елітарну літературу на їдиші до східноєвропейських єврейських мас. Видавнича вісь Кльоцкіна-Мейзеля утворила перший платоспроможний канал публікацій для модерністських їдишомовних авторів, більшість з яких жили бідно й не могли дозволити собі друкуватися власним коштом. Внеском Вільно були усталені видавничі традиції та кадри, зокрема редакторські; з іншого боку, Київ був багатий на молоді літературні
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
35
таланти – останніх «постачав», з-посеред іншого, Київський університет св. Володимира, що налічував тисячі єврейських студентів68. Натомість Вільно, позбавлене царським урядом свого університету (ліквідований 1832 р.), хоча й мав репутацію «литовського Єрусалиму», за сучасними мірками був тихою заводдю. Київська єврейська спільнота була набагато заможнішою й безумовно мала більше освічених членів, ніж спільнота у Вільно. Поза сумнівом, на київських їдишомовних письменників вплинув тодішній розвиток української літератури. Також не можна недооцінювати вплив Шолом-Алейхема та його «мудреців», причому деякі з них мешкали у Києві ще у 1920-х роках. Симбіоз Вільно та Києва тривав недовго. Під час Першої світової війни російська цензура заборонила публікації на їдиші. Ця заборона особливо люто виконувалася у Києві – у березні–квітні 1915 року було закрито всі їдишомовні видавництва69. Як наслідок, 1915 року в Києві не видрукувано жодної книги на їдиші, на відміну від інших міст, насамперед Вільно, Одеси та Варшави70. Загалом літературна діяльність на їдиші в Росії завмерла. Кльоцкін, наприклад, переніс своє видавництво до Петрограду, але тамтешня влада не дозволяла місцевим типографіям використовувати єврейські літери. Лише на початку 1917 року Кльоцкіну вдалося опублікувати кілька книг у московській типографії71. Після війни співробітництво двох центрів їдишські видавництва не могло відновитися у скількинебудь значному обсязі, насамперед тому, що тепер вони опинилися у двох ворожих країнах, Радянському Союзі та Польщі.
36
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
Примітки 1
Z. Ratner and Y. Kvitni, Dos yidishe bukh in f.s.s.r.far di yorn 1917–1921 (Kiev, 1930), 16. 2 Zalmen Reisen, Leksikon fun der yidisher literatur, prese un filologye, 1–4 (Vilna, 1928–1929); Leksikon fun der nayer yidisher literatur, 1–8 (New York, 1956–1981). 3 Norbert Wiener, I am a Mathematician (London, 1956), 45. 4 Див.: Baal-Makhshoves, Shriftn, Vol. 4 (Vilna, 1928), 24–25. 5 Leo Wiener, The History of Yiddish Literature in the Nineteenth Century (London, 1899), viii, ix, 9, 110, 199. 6 Аналіз грамотності російського єврейства див. у: Shaul Stampfer, ‘What Did «Knowing Hebrew» Meanin Eastern Europe?’ in Lewis Glinert (ed.), Hebrew in Ashkenaz: A Language in Exile (Oxford, 1993), 129–140; Joel Perlmann,’ Russian Jewish Literacy in 1897: A Reanalysis of Census Data’ in Sergio Della Pergola and Judith Even (eds.), Papers in Jewish Demography in Memory of U.O. Schmelz (Jerusalem, 1997), 123–137. 7 Dan Miron, A Traveler Disguised: The Rise of Modern Yiddish Fiction in the Nineteenth Century (New York, 1996), 24. 8 Sholem Aleichem, Oysgeklibene briv (1883–1916) (Moscow, 1941), 47. 9 Shmuel Niger, Lezer, dikhter, kritiker, Vol. 1 (New York, 1928), 22. 10 Пор.: В. С. Елистратов, Арго и культура (Москва, 1995), 54. Див. також: Dan Miron, Sholem Aleykhem: Person, Persona, Presence, Uriel Weinreich Memorial Lecture, Columbia University (New York, 1972). 11 Joseph Pennell, The Jew at Home (London, 1892), 91, 92, 102. 12 Sholem Aleichem, Ale verk, Vol. 4 (New York, 1929), 9. 13 G. Gurevitsh, ‘Di kiever yidishe kehile in di yorn 1906–16’, Shriftn far ekonomik un statistik, Vol. 1, 1928, 104. 14 «Киев», Еврейская энциклопедия, т. 9 (репринт) (Москва, 1991), 526. 15 Див.: Alexander B. Tager, The Decay of Czarism: The Beiliss Trial (Philadelphia, 1935); Robert Weinberg, Blood Libel in Late Imperial Russia: The Ritual Murder Trial of Mendel Beilis (Bloomington, 2014). 16 1897 року понад 15 відсотків української інтелігенції становили євреї, у тому числі 15,8% приватних юристів, 17% лікарів та ін-
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів
37
ших медичних працівників, 21% вчених, письменників та акторів, 31,2% вчителів. Див.: Георгій Касьянов, Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ століть (Київ, 1993), 35. 17 «Киев», 526–527; Michael F. Hamm, Kiev: A Portrait, 1800–1917 (Princeton, 1993), 128–129. Історію сім’ї Бродських див. у: Alexandra Fanny Brodsky, Smoke Signals: From Eminence to Exile (London, 1997), 3–17. 18 Brodsky, Smoke Signals, 3. 19 Опис «київських мудреців» див. у: Nakhman Meisel, Undzer Sholem Aleykhem (Warsaw, 1959), 23–42. 20 Див.: Sholem Aleichem, ‘Di geshikhte fun Varshavskis lider’, in Aleverk fun Sholem-Aleykhem, Vol. 12 (New York, 1927), 59–67. 21 Sholem Aleichem, Ale verk, Vol. 16 (New York, 1927), 231. 22 Barbara A. Anderson, Internal Migration During Modernization in Late Nineteenth-century Russia (Princeton, 1980), 167, 170. 23 Encyclopaedia Judaica, Vol. 10 (Jerusalem, 1971), 994; у 1911 році середній відсоток єврейських студентів (чисельністю 3602 особи) в усіх десяти російських університетах дорівнював 9,7. Див.: Ф. Гетц, «Школьное обучение у русских евреев», Журнал министерства народного просвещения, № 51, 1914, 27. 24 Brodsky, Smoke Signals, 13. 25 Див.: David Zaslavsky, ‘Materyaln tsu der geshikte fun kiever organizatsiye fun «Bund»’, Royter pinkes, Vol. 1 (Kiev, 1920), 27–35; Путь революции. Социал-демократическое движение в Киеве (90-е годы) (Киев, 1923), 105–111. 26 A. Litvak, Vos geven (Vilna, 1925), 96–112. 27 A. Litvak, Geklibene shriftn (New York, 1945), 164–165. 28 Moshe Mishkinsky, ‘Regional Factors in the Formation of the Jewish Labor Movementin Czarist Russia’ in Ezra Mendelsohn (ed.), Essential Papers on Jews in the Left (New York, 1997), 78–100. 29 Докладну історію цієї групи див. у: Alfred A. Greenbaum, Tenutat ha-tehiyah (vozroz’denyah) u-mifleget ha-poalim ha-yehudit-sotsyalistit (Jerusalem, 1988). Див. також «Материалы к истории еврейского рабочего движения» в СЕРП, т. 1 (Москва, 1907), 248–260. 30 Litvak, Vos geven, 137; Daniel Chamey, ’Tsu der kharakteristik fun der yidisher literatur inem ratnfarband’, Fraye shriftn farn yidishn sotsialistishn gedank, Vol. 6 (1929), 78–9.
38 31
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
Николай Постников, Территориальное размещение и численность политических партий в России в 1907–1917 (Москва, 1998), 15. 32 Див.: А. А. Голденвейзер, «Из киевских воспоминаний (1917–1921)», Архив русской революции, т. 4, 1922, 173; М. Черепахов, Е. Фингерит, Русская периодическая печать, 1895–1917 (Москва, 1957), 112. 33 Gennady Estraikh, ‘Languages of «Yehupets» Students’, East European Jewish Affairs, Vol. 2, No.1, 1991, 63–71. 34 Chaim Kazdan, Fun kheyder un ‘shkoles’ biz tsisho (Mexico, 1956), 187–91; Yeshue Liubomirski, ‘Farblibn in zikorn: a bletl zikhroynes vegn Osher Shvartsman’, Sovetish heymland, No. 1 (1965), 135–6; Elias Schulman, A History of Jewish Education in the Soviet Union (New York, 1971), 22. Першу секулярну школу за межами Росії заснували трудові сіоністи в Нью-Йорку в грудні 1910 року; див.: Dvora Tarant, ‘Moyshe Katses baytrog tsu der progresiver yidisher dertsiung in Amerike’, Zamlungen, No. 8, 1956, 94. 35 Див.: Paul Mendes-Flohrand and Jehuda Reinharz (eds.), The Jews in the Modern World: A Documentary History (Oxford, 1995), 399. 36 Nokhem Oislender, ‘Yugnt, yugnt! Vi a shpilndike vel’, Sovetish heymland, No. 2, 1980, 129–130. 37 Nakhman Meisel, Forgeyer un mittsaytler (New York, 1946), 223. 38 ‘Materyaln tsu D. Bergelsons bio-bibliografye’, Visnshaft un revolutsye, Vols. 1–2 (1934), 70. 39 Dvoire Khorol, ‘Lirishe heftn’, Sovetish heymland, No. 9, 1975, 153. 40 Див.: Sol Liptzin, A History of Yiddish Literature (New York, 1985), 189. 41 David Bergelson, ‘Leksik-problemen in der yidisher literatur’, Forpost, No. 2, 1937, 140–153. 42 Див.: Baal Makhshoves, Shriftn, Vol. 4, 37. 43 Chaim Beider, ‘Fun Yekhezkl Dobrushins arkhiv’, Sovetish heymland, No. 1, 1976, 128. Аврам Рейзен (1876–1953), Давид Ейнгорн (1886–1973) та Шмуель Імбер (1889–1942) були провідними їдишомовними поетами цього періоду. Іронія долі: американський їдишомовний поет Яків Глатштейн стверджував, що Давид Гофштейн випередив Di Yunge у створенні нової їдишомовної лірики. Див.: Jacob Glatstein, In tokh genumen (New York, 1947), 42–43.
Від жаргоністів Єгупця до київських модерністів 44
39
Г. Аграновский, «Еврейское книгопечатание в Вильне в 60–70-е годы XIX столетия», Вестник Еврейского университета в Москве, № 15, 1994, 115. 45 Chone Shmeruk, ‘Aspects of the History of Warsaw as a Yiddish Literary Centre’ in Antony Polonsky (ed.), From Shtetl to Socialism (London, 1993), 120–33; Stephen D. Corrsin, Warsaw before the First World War: Poles and Jews in the Third City of the Russian Empire, 1880–1914 (New York,1989), 75. 46 George Y. Shevelov, The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century, 1900–1941 (Cambridge, 1989), 40. 47 Див.: некролог Якова Слоніма у Folks-shtime (Варшава), 2 липня 1958, 1. 48 Див.: Виктор Кельнер, Дмитрий Эльяшевич, Литература о евреях на русском языке, 1890–1947 (Санкт-Петербург, 1995). 49 Max Weinreich, ‘Yidish’ in Algemeyne entsiklopedye, Yidn, B (Paris, 1940), 27. 50 Про конференцію у Чернівцях див.: Joshua A. Fishman, Yiddish: Turning to Life (Amsterdam, 1991), 231–90; Emanuel S. Goldsmith, Modern Yiddish Culture: The Story of the Yiddish Language Movement (New York, 1997). Див. також: Abraham Novershtern, ‘SholemAleykhem un zayn shtelung tsu der shprakhn-frage’, Di goldene keyt, No. 74, 1971, 164–188. 51 Mendes-Flohr and Reinharz, The Jews in the Modern World, 421. 52 Benjamin Pinkus, ‘La participation des minorites nationales extraterritoriales à la vie politique et république de l’Union Soviétique, 1917–1939’, Cahiers du monde russe, Vol. 36, No. 3, 1995, 299. 53 Oislender, ‘Yugnt, yugnt! Vi a shpilndike vel’, 136. 54 Див.: статистику та аналіз М. Шаліта у: Shmuel Niger (ed.), Der pinkes: yorbukh far der geshikhte fun der yidisher literatur un shprakh, far folklor, kritik un bibliografye (Vilna, 1913), 277–306. 55 Ratner and Kvitni, Dos yidishe bukh in f.s.s.r. far di yorn 1917–1921, 14. 56 Chaim Kazdan, ‘Undzer literatur far kinder’, Bikher-velt (Kiev), No. 4–5, 1919, 29. 57 Abe Finkelshtein, ‘Vegn eynem a briv’, Sovetish heymland, No. 8, 1973, 168. 58 Див.: Едвардас Видмантас, «Социал-демократическая пресса и рабочее движение в Литве в 189–1907 г.г.», кандидатська дисертація (Вільнюс, 1976), 61, 80a, 86a.
40 59
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
У двох виданнях книжки И. В. Вольфсон, Адресная и справочная книга: газетный мир (Санкт-Петербург, 1910, 1911) підприємство Бориса Клецкіна було вказане не як видавництво, а як типографія (Вільно, Завальна вулиця 33), що спеціалізується на друкуванні газет і книжок. 60 Про обставини арешту і заслання А. Вайтера (Айзіка Меєра Девеніцького, 1878–1919) див.: Khana (Eleanor) Gordon Mlotek, ’Der toyt funA. Vayter un zayne nokhfolgn’, YІVO Bleter, Vol. 2, 1994, 48. 61 Peretz Hirshbein, In gang fun lebn (New York, 1948), 147. 62 Див.: J. Anilowicz and M. Joffe, ‘Yidishe lernbikher un pedagogik (1900–1930)’, Shriftn far psikhologye un pedagogik (Vilna), Vol. 1, 1931, 483–488. 63 Kazdan, ‘Undzer literatur far kinder’, 29; Chone Shmeruk, ‘SholemAleykhem un di onheybn funder yidisher literatur far kinder’, Di goldene keyt, No. 112, 1984, 48. 64 А. Горнфельд, «Жаргонная литература на русском книжном рынке», Еврейский мир (Санкт-Петербург), январь 1909, 68–69. 65 Seth Wolitz, ‘The Kiev-Grupe (1918–1920) Debate: The Function of Literature’, Yiddish, Vol. 3, No. 3, 1978, 97. 66 Baal Makhshoves, ‘Dos dorem-russishe yidntum un di yidishe literatur in 19tn yorhundert’, Geklibene verk (New York, 1953), 77–111. 67 Університет у Вільно було ліквідовано через участь його студентів у антиросійському повстанні у Варшаві у листопаді 1830 року. Див.: James T. Flynn, The University Reform of Tsar Alexander I, 1802– 1835 (Washington, 1988), 187. 68 «Еврейская печать», Новый путь (Москва), № 18, 1916, 4–5. 69 «Статистика еврейской литературы в 1915», Новый путь (Москва), № 18, 1916, 8. 70 «Литературная хроника», Новый путь (Москва), № 7, 1917, 34. 11 збірок художніх творів на їдиші вийшли у Петрограді упродовж 1916 року. Див.: С. Нигер, «Судьбы еврейской печати в 1916», Еврейская неделя (Москва), № 1, 1917, 23.
Мови студентів Єгупця
1912 року варшавська газета Haynt, що виходила на їдиші, розпочала публікацію роману Шолом-Алейхема Der Blutiker Shpas («Кривавий жарт»). Романтичний сюжет цього твору пов’язаний зі зміною ідентичності двох випускників гімназії: єврея Гершко Рабиновича і неєврея Гріши Попова. Намагаючись обійти сумнозвісний numerus clausus, Попов, удаючи із себе Рабиновича, зустрічається з кількома євреями-абітурієнтами. Один з них, виявивши, що «Рабинович» зовсім не знає їдишу, вигукує: «Погляньте! Справжня дивина!.. Єврея Рабиновича, що не розмовляє на їдиші, можна публічно виставляти як новину або показувати людям за гроші!»1. Як ми знаємо, до написання Der Blutiker Shpas ШоломАлейхема спонукала сумнозвісна справа Бейліса (1911– 1913). Саме цей факт, разом із особливостями сюжету, визначив місце дії роману: це Київ, він же «Єгупець» (вигадана автором назва цього міста). Але чи справді такою вже дивиною було зустріти на початку століття в Києві-Єгупці єврея, випускника школи, який не знав їдишу? Спитаймо точніше: якими мовами спілкувалися київські студенти-євреї? На щастя, ми маємо результати двох опитувань київських студентів-євреїв, проведених 19092 та 19103 року.
42
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
Друге опитування ґрунтовніше і щодо обсягу анкети, і щодо кількості респондентів (близько 1500 проти 510 в опитуванні 1909 року). Крім того, опитування 1909 року стосувалося лише студентів Університету і Політехнічного інституту, натомість опитування 1910 року також надає інформацію про студентів Комерційного інституту та студенток (курсисток) трьох вищих навчальних закладів для жінок.
Збереження їдишу серед київських студентів За даними опитування 1910 року, 84,5% студентів стверджували, що знають їдиш, але з них лише 62% могли розмовляти, читати і писати; ще 7% могли розмовляти й читати, а решта 15,5% були зовсім неписьменними. Ба більше, відповідно до цього опитування ще 15,5% студентів були у мовному плані повністю асимільованими. 1882 року журнал «Русское слово» зазначав: «Цікаво, що єврей, тільки-но він отримає освіту – навіть таку, яка не вартує й копійчини, – майже припиняє спілкуватися на їдиші»4. Дійсно, в опитуванні 1910 року лише 32% київських респондентів спілкувалися на їдиші щоденно, 46% робили це зрідка, а 22% на момент дослідження взагалі не зверталися до цієї мови. Респондентів також просили вказати, якою мовою вони думають. Найприкметнішим є дрібний відсоток студентів, які думали на їдиші (4%); ще 10% думали їдишем та російською; натомість більшість єврейських студентів (82%) думали лише російською. Щоправда, це не вичерпувало мовний репертуар респондентів: 4% з них думали німецькою, польською та іншими мовами.
Мови студентів Єгупця
43
За ознакою збереження мови / мовної асиміляції єврейських студентів можна поділити на чотири групи: 32% А А1 4%
Група А
Група В Група С Група D
46%
6,5%
15,5%
А2 В С D 10% Двомовні студенти, тобто такі, котрі регулярно спілкуються їдишем та російською. Природно припустити, що до цієї групи входять ті, хто мислить на їдиші (А1), і ті, хто мислить на їдиші та російською (А2). Респонденти, які рідко спілкуються їдишем. Респонденти, які стверджують, що знають їдиш, але не спілкуються цією мовою (взагалі, чи принаймні на момент проведення дослідження). Студенти, що не знають їдиш – тобто євреї, повністю асимільовані в мовному плані.
З невідомих нам причин, організатори опитування не спитали студентів про їхню рідну мову. Можливо, що їдиш не назвали б рідною мовою також чимало інших респондентів, крім цілковито асимільованих євреїв з групи D. Ясно, що відповіді студентів показують різні стадії процесу, який соціолінгвісти описують як «втрата мови» – тобто процес зменшення уживання їдишу. Ймовірно, деякі студенти (група D) були асимільовані від народження. Ілля Еренбург, видатний російський письменник, народжений в Києві 1891 року, згадував: Я народився в буржуазній єврейській сім’ї. Моя мати… виросла у побожній родині, де всі боялися і Бога, ім’я якого не можна було промовляти вголос, і тих «богів»,
44
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш яким треба було приносити чимало жертв, щоб вони не вимагали крові. Вона ніколи не забувала ні про Судний день на небі, ні про погроми на землі. Мій батько належав до першого покоління російських євреїв, які вирвалися за межі гетто. Мій дід прокляв мого батька, бо той пішов навчатися в російську школу… Коли мої батьки хотіли щось приховати від мене, вони розмовляли на їдиші5.
На противагу цій групі, майже третина студентів (група А) використовували їдиш часто, а деякі з них думали цією мовою. Ми можемо лише здогадуватися про рівень їхнього володіння їдишем, хоча дані свідчать про те, що вони більш-менш вільно читали літературу цією мовою. Також ми можемо лише гадати про склад груп В та С. Загалом зрозуміло, що до цих груп мали належати два типи респондентів: ті, для кого їдиш міг бути другою мовою, і ті, кого можна назвати маргінальними чи «колишніми» двомовними6 – тобто ті, чиє використання першої мови (наразі їдишу) було обмежене дедалі частішим вживанням російської. Співвідношення представників цих груп невідоме. Можна припустити, що група В містила здебільшого колишніх двомовних, а більшість (чи навіть переважна більшість) студентів, для яких їдиш був другою мовою, складали групу С.
Мови студентів Єгупця
45
Втрата їдишу залежно від віку, статі та суспільного положення Таблиця 1 показує склад групи D: Таблиця 1 Відсоток студентів, асимільованих у мовному плані Вік 17–19 20–22 23–25 26–28 29 та більше Загалом
Чоловіки 30 16 6,5 4,5 7 14
Жінки 25 19 13 6 – 18
Як бачимо, чим старші за віком респонденти, тим менший відсоток використання їдишу, причому студентів, народжених наприкінці 1880-х та у 1890-ті цей процес заторкнув значно більше, ніж їхніх більш зрілих товаришів. Цю тенденцію бачимо не тільки в середовищі студентів. Наприклад, наявна інформація показує аналогічну тенденцію для всього єврейського населення Києва: Таблиця 2 Збереження їдишу в Києві, 1874–1917 Єврейське населення Рік
Загалом
1874 1897 1917
13.900 29.900 87.200
відсоток населення міста 11,0 13,0 18,6
7
Відсоток євреїв, які вказали їдиш своєю рідною мовою 96,0 94,1 92,6
46
Г. Естрайх. Культура мовою їдиш
Ще красномовнішими є дані про занепад їдишу в Одесі. Під час перепису населення 1897 року 14 222 євреї, із загальної кількості одеських євреїв 124 500 осіб, назвали своєю рідною мовою російську8. Але п’ятьма роками раніше, 1892 року, про це заявляли лише 5 913 євреїв (5% одеського єврейського населення), і ще 19 358 євреїв (17%) називали російську мовою свого щоденного спілкування9. Короткий проміжок часу між двома одеськими переписами населення відображає динаміку мовних змін. Цілком природно, що рівень русифікації був значно вище серед єврейських учнів та студентів. Той же одеський перепис населення 1892 року показав, що 15% єврейських учнів та студентів віком від 6 до 30 років припинили використання своєї рідної мови. Водночас, лише 6% представників цієї вікової групи всього одеського єврейського населення були асимільовані в мовному плані10. Промовисте свідчення русифікації єврейських дітей надає також «Одноденний перепис учнів початкових шкіл» 1911 року. У Києві 11% єврейських учнів в усіх типах початкових шкіл не назвали їдиш своєю рідною мовою11. Перехід з їдишу на російську курсисток виявився виразнішим, ніж у студентів-чоловіків через різницю в підходах до виховання хлопчиків та дівчат в єврейських сім’ях. Це ясно показує опитування 1910 року: лише близько 10% студентів не отримали юдейську освіту в конфесійних школах (хедерах та єшивах) чи вдома, натомість більше 32% курсисток не мали жодної юдейської освіти. Слід зазначити, що numerus clausus обмежував доступ до гімназій (найкращого типу російських середніх шкіл) єврейським хлопцям: за даними цього ж опитування 93% курсисток були колишніми ученицями гімназій, натомість серед єврейських студентів-чоловіків раніше в гімназії навчалися лише
Мови студентів Єгупця
47
37,5%. Відтак, майбутні курсистки зазвичай починали свою шкільну освіту раніше за хлопців. Відповідно, їм потрібно було раніше опанувати російську задля успішного навчання, а отже, як стверджує коментар до цього опитування12, вони, як заведено, раніше завершували свої єврейські студії (якщо ті взагалі починалися). Судячи з даних опитування 1909 року, на збереження їдишу впливав ще один чинник: суспільне становище чи зайнятість родини. Серед студентів, які зберегли свою рідну мову, виявилося 94% нащадків дрібних торгівців та 90% нащадків релігійніх службовців – на противагу 67% нащадків промислових робітників та 45% нащадків представників вільних професій. Цей патерн сходиться з гіпотезою Аркадіуса Кагана щодо розподілу зайнятості євреїв, які не розмовляли на їдиші: Такі особи, маючи кращу освіту, ймовірно, мали і кращий дохід… Ми можемо припустити, що [до цієї групи] належало більшість представників вільних професій; можливо, також торговці, банкіри та промислові підприємці13.
У своєму фейлетоні 1910 року Nishto ver s’zol lakhn («Нікому сміятися») Шолом-Алейхем, коментуючи спробу заснувати в Києві газету на їдиші, стверджував, що жодна значуща група євреїв «Єгупця» не підтримала цієї ініціативи: ні «Бродські» (тобто заможні промисловці та торгівці), ні біржові дилери, ні пересічні мешканці Подолу, Деміївки та Слободки (райони компактного проживання євреїв)14. Проте нам відомо, що роком пізніше, у 1911 році, саме в Деміївці група прибічників соціалістичних поглядів заснувала світську школу з навчанням на їдиші, яка стала моделлю для інших подібних шкіл15. Характер