ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ Етика та естетика в їдишській поезії В їдишській літературі, головним чином у поезії, етичним принципам надавалася перевага перед естетичними. «Ми мали в поезії завжди говорити, а не зображувати»1. Любов до біблійних віршів притаманна їдишській поезії. Адже й модерні поети приходять до нас від Тори та коментарів на неї. «Коли ми йдемо до синтезу, – погоджується й радикал, – між пророцтвами і віршуванням, природне мистецтво пророків тяжіє над нами навіть у найвигадливіших мистецьких техніках, що напрацьовувалися поколіннями поетів; справляє вплив, що тільки збільшується з часом»2. Показово, що переважна більшість наших великих учителів, закорінених у бейт-мідрашах та йєшивах3, де прагнення до знань задовольнялося зануренням у читання пророчих віршів, які напучували і водночас приносили насолоду, залишила нам у спадок таке саме побожне, святобливе ставлення до творчих набутків стародавніх навчителів, прагнення йти тим самим шляхом. Тому, як наші великі предки, ми говоримо речитативом, уподібнюючись канторам і хазанам4, наслідуємо композиційні прийоми пророків, виправдовуючи засилля сповідей і пророчих видінь у власній поетичній творчості. Шмуель Ніґер, 3-й лист із Варшави, «Глобус», № 10, Варшава, 1933. 2 Б. Ривкін, «Єврейський поет в Америці», кн.1, 1947, с. 32. 3 Бейт-мідраш – храм і водночас місце навчання; йєшива – юдейський аналог семінарії (прим. перекл.). 4 Хазан – храмовий співець-проповідник (прим. перекл.). 1
490
Мýсер – релігійний рух, що виник у середовищі противників хасидизму в Литві і Польщі в 1842-му р. (прим. перекл.). 2 Маґід – проповідник у синагозі, рабі (прим. перекл.). 3 Мані Лейб, «Російська поезія» (антологія) у 2-х томах, т. 1, 1945. 4 Л. Фейнберг, «Російська поезія» (антологія), 1950 р., с. 10. 5 Ґой – неєврей (їдиш, прим. перекл.). 1
491
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ
Шмуель Рожанскі
У нашій поезії переважає «моралістичний ухил» давніх проповідників, дещо «утеплений» особистим побожним ставленням, загострений взаємопоборенням маскілів і хасидів, з прихильністю останніх до власної строфіки. Оскільки неортодоксальні проповідники модерного націоналізму, хоча й сповідують нетерпимість до маскілів-мусерників1, все ж не в змозі звільнитися від просвітництва на взірець стародавніх маґідів2, їм годі розгледіти красу повсякдення, зауважити вплив естетики грецького спадку в єврействі – попри етику юдейського набутку. Навіть у наших казках і піснях можна простежити сліди того віршування, котре, до слова, й у ХХ столітті для нас є «взірцем, що робить поезію мистецтвом»3. Осібна їдишська думка, живлячись нашими рідними традиціями, все ж відчувала вплив іззовні, з боку російської класичної літератури. Поява «саме цього подразника в особі російської поезії стала відліком, вододілом між минулим і сучасністю, – констатує єврейський поет, – між тим, що було і залишилося: а) одвічний пошук істини у власному спадку; б) пафос страждання; в) релігійний екстаз; г) любов до ближнього на шкоду власному добробуту»4. Це – загальник... Той бік російської поезії, що пропонував словесну гру і милозвучність, певну мальовничість і живописність, оспівування природи, примхливої земної любові і тілесних бажань, нічим не нагадував творчості поетів, які шукали натхнення у Торі і, оспівуючи особисті страждання, наражалися на знеславлення не лише себе, а й літератури загалом. Перші спроби розсунути обрії їдишської поезії хоча б у царині форми, естетизувати словом особисті переживання, вийти за поріг «національної домівки», були сприйнятим більшістю юдейської спільноти суто негативно. У цих спробах вбачали тенденцію до прищеплення «ґойського»5 їдишській поезії... «Маючи сякий-такий талант, і набувши статус рафінованого івритськоїдишського критика чи поета, ти щоразу відчував спротив, кожне чуже слово сприймалося переважною більшістю юдейської спільноти як щось недозволене, ба й ганебне, як калічення рідного, властивого; я почувався неофітом... Молодий їдишський лі-
Всього я прагну – чи нічого! Чи гадка це, чи справді так – Чи зважуся сказати слово – Чи знаю, чи потрібен знак?
То як же знайти правильний шлях в екстремальних умовах? Де шукати певності, золотої середини, щоб не ганити й не відкидати принципів етики і в той же час узяти на озброєння естетичні настанови, що вказують шлях до справжньої літератури? Єврей у чужому світі Лейб Найдус – перший руйнівник усталеного в їдишській поезії, котрий водночас у власній творчості шукав рівноваги, можливості співіснування старого й нового, рідного і чужого, естетиЯкуб Фіхман, «Їдишська муза», Варшава, 1911, с. 28. «Література і життя», № 3, 1915 р. 3 Рувим Ейзланд, «З нашої весни», № , с. 278. 1 2
492
ки й етики. У цих своїх пошуках він був самотнім, торував шлях самотужки. Це в жодному разі не було театральністю. В нього були амбіції проводиря цього руху. Його власна творчість є підтвердженням цього. Ще юнаком він починає експериментувати. Спочатку непевно, імпровізуючи. Повторює спроби раз і вдруге. Наснажений юначим завзяттям. Ламати усталене – це було його справжнім покликанням, справою життя, досягати справжньої віртуозності у віршуванні – метою. Ось як багатьма роками пізніше відгукнувся про нього метр американської їдишської поезії: «Я відчуваю юність їдишської поезії. Я відчуваю її експериментаторство і в юначій затятості, і в пориванні до справжньої поетичності у власній творчості»1. Заборона експериментаторства є обмеженням поезії колом усталених ритмів і рим, використовуваних знаними поетамипопередниками Шимоном Фруґом і Хаїмом Нахманом Бяликом, відокремленням від найкращих зразків молодих ліриків новітнього часу, Давида Ейнгорна та Іцхака Кацнельсона, що піднесли пафос індивідуальності, настроєвості, не нехтуючи ані технікою віршування, ані варіативністю римування, ані різноманіттям ритміки; їхні пошуки у царині форми нічим не обмежені так само, як і тематика їхньої творчості. У Східній Європі, де їдишська література була глибоко закорінена у традиційному єврейському житті, експерименти в літературі пробивалися на поверхню набагато важче, ніж в Америці, естетика мала відвойовувати собі місце у віршуванні; новий єврейський світ усе ж спромігся послабити застарілу традиційність, нагально прагнучи осучаснити мистецтво слова, підтримавши його експериментаторством у царині версифікаційної техніки. «Завчасно тут вводити поняття «шлюбу з любові», де рими спонукали до зміни способу думок і почуттів... Часто доводилося чути, як поети захищали від підступних зазіхань рими і красу співзвуч; тоді як інші задовольнялися майстерним відтворенням усталеного римування, «споживанням перетравленого духовного харчу», той перший відчував, що віршування – це просто спосіб існування... Що майстернішою ставала рима, то більшої розкутості набувала думка, ніби одягнена нею, поетичною майстерністю, коли поет навіть гадки не мав про власне істину...»2. Авром Леєлес, «Імпресії та експресії», «Ін зіґ», № 8, 1928р. Фрадл Шток, «Що є поезія?» / «Людина людині» під редакцією Мойше-Лейба Гальперна і Менахема, 1915. 1 2
493
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ
Критика та публіцисика
рик мав наважитися на відчайдушний стрибок від традиційності до модерної поезії на своєму шляху в їдишську літературу, не спираючись ні на кого, не сподіваючись і не одержуючи жодного дозволу, стати юним сіячем того, що достеменно не було звичним, знайомим з пелюшок; розмірковувати, шукати нові мелодії та співзвуччя і мотиви «поза межами»1. «Я вбачав, по суті, роздоріжжя між єврейською традиційністю і відкритістю світові у подальшому розвитку їдишської літератури. З чим мав зіштовхнутись і що змінити їдишський поет принаймні в поетичній формі, поетичній мові, які відчуття і спостереження винести на суд читачів? Критик, якщо він був знавцем і прихильником модерної їдишської поезії Америки, був зокрема свідомий її «чорного жебрацького щастя» – тому кликав до «сніжно-білих насолод» неєврейства»2. «Розбіжність між двома системами в їдишській поезії перетворювалася на болючу і нездоланну суперечку у власній творчості між етикою та естетикою. Основа етики – знане й усвідомлене почуття обов’язку. Етика вимагала не виходити за певні межі. Хотілося позбутися будь-яких обмежень, будь-якого примусу. Естетика відкидала спонукальність»3. От як писав про це Лейб Найдус у вірші «Усе чи нічого?»:
Мейлах Равич, «Повертаючись до рими» / Віз, № 1, Варшава, 1922. Шмуель Імбер – «Літературна летючка», № 1, Лемберґ (Львів), 1923. 3 Меїр Штікер, «Трагедія вільного віршування», «Стріли», № 2. 1 2
494
ментатором, який навіть і не здогадувався, що «не можна насмілюватися» – і таки «насмілювався» – Лейбом Найдусом, першовідкривачем. Ніхто інший, окрім найпершого серед нас, Лейба Найдуса, не був таким цілеспрямованим шукачем блиску, чарівності, галантності, ніхто у класичній світовій літературі ці пошуки не втілив настільки повносило, перевершивши навіть античність і викликавши хвилю зацікавленості, присвятивши своє покликання створенню власної міфології і героїв. Він навчив їх краси і пластики власного поетичного хисту. Лейб Найдус був античним греком їдишської поезії. Він настільки глибоко занурився в поезію чужих народів, у красу їхнього власного експериментаторства у мистецтві поезії, ніби зустрівся з ними у рідному єврейському світі, переклавши безліч творів російської класичної, ба й новітньої французької поезії. Так само, серйозно цікавлячись і займаючись музикою, він привносив музичну термінологію у власну поезію. Писав він не лише тексти, а й музику для власних пісень, виявивши і композиторський хист... І подорожуючи світом, він зазирав у найдивовижніші куточки земної кулі, ніби даруючи читачеві різноманітні співзвуччя й екзотичні назви як сувеніри, починаючи з Венеції і закінчуючи Далеким Сходом... Наче у кінострічці, котра висвітлює спалахом бліца моментальні переміщення світами, вихоплюються з темряви імена Геро та Леандра, Париса і Гелени, бенгальські троянди і солов’ї в танку, пісня Сольвейг і меланхолійні серенади, рококо і пірати, гондоли і Діоніс, гарем і Багдад, весталки Еллади й Афродіта, Атлантида і фата моргана, гобелени і геліотропи, канцони і па, гноми і фавни, аркади і балюстради, фіорди і вікінги... Такої екзотики їдишська поезія до Лейба Найдуса не знала, не знала і не сприймала й у перші десять років по його смерті. На думку багатьох, Найдус так і лишився унікумом в їдишській поезії. У звучності його віршів забагато уваги приділено ритмам і римам, в ній надмір краси, його екзотична образність надто милує око, вона ніби переливається «паланням барв»: Духи-велети – без сліду зниклі з виду піраміди, Спить праматір-Атлантида – лиш непевний спогад-звіт; З-під намулу, бруду, бриду зачаклована 495
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ
Критика та публіцисика
Повернуся до апологетики римування, якою мені бачиться напередодні Першої світової війни поезія Польщі, де коли-не-коли були спроби проголосити риму ледь не підмурівком поезії... «Рима, – виголошувалося патетично, – є справжнім відбитком поетичного слова... оскільки вона пов’язує та узгоджує різні боки прірви, як манікюр ушляхетнює руки грабіжника... Так само монотонні перезви рим... Рима каструє зайву плідність, збиваючи й тамуючи поетичну піну»1. Найдусу, першому віртуозу їдишського віршування у Східній Європі, на все творче життя до смерті було відміряно лише п’ять років. Їдишський поет, на початковому етапі далеко не першого ряду, мусив у своєму становленні уклінно благати риму «не бути монотонною, мов коров’ячий бубонець, бути відданою і не присипляти думку, а стати золотим дзвоном на шпилі башти, що пробуджує та злютовує, наснажує та вигострює стріли думки, висвітлює мету, чий дороговказ знаджує в тисячокрилий лет»2. Ледь не щороку все поверталося «на круги своя», породжуючи нові суперечки. Журнал «Халястре» («Ватага») припинив своє існування, кожен із його засновників обрав власний шлях. І «що залишилося?.. Збиті пута форми, вивільнення думки? Загнилі рештки рим, які даремно й безпорадно стріпували поламаними крильцями? Хронічне начеплювання різноманітних ярликів? Оце і все... А перед нами між тим їхні розпливчасті взірці... Окремі рядки»3. Отака сталася дивовижа, що майже ніхто в усій дискусії не міг покликатися на ім’я поета, котрий достатньою мірою володів би як ритмом, так і римою: Лейб Найдус. Чи він на той час уже помер? Якщо ж ні, то повернувся б у найгірші роки війни, до того ж у місто по той бік кордону, де їдишська література вже не відігравала жодної ролі, бувши ізольованою від усіх центрів – і з цієї причини змушена замовкнути і не брати участі навіть у тих дебатах, де він мав би виступити головним призвідцею й винуватцем... Можливе, цілком можливе виправдання. Але ж якраз він з повним правом вважається саме тим їдишським поетом, котрий найбільше переймався формою, ритмом і римуванням, залишившись найекстравагантнішим експери-
У своїй пристрасті до експериментування Найдус використовує ритми і рими для надання слову музичного ефекту, віршу – співучості за допомогою звукопису. От, наприклад, як він грає звуком «ш»: Шлесер шлофн, шотнс шпанен, Швере шотнс шпрайзн штум...
Любов поета до квітів спонукала його вводити в їдиш не знані ним досі їхні назви, що не зустрічаються в їдишській поезії ні в кого, окрім Найдуса – він зухвало створив, імовірно, найбільшу квіткову колекцію в усій їдишській поезії. Оскільки ж надто важливою для нього була форма, саме взірці поетичної форми він в їдишській поезії і відтворив: тріолети, сонети, терцини, ронделі, мадригали, газелі та ін. Вірші Найдуса ніби танцюють, роблять піруети, недарма ж поет часто послуговується балетним терміном «па»... Існує розповсюджена думка, майже загальник або усталена мода, особливо у Німеччині та Франції, що поет має бути в першу чергу філософом. Цитують при цьому не Верлена чи Бодлера, ні, їхні улюблені автори не поети настрою чи відчуттів, а провісники нового ХХ століття, що тільки використовують імена й титули великих попередників. Яким же чином став можливим прихід салонної манери поетичного письма, зокрема в їдишську поезію ХХ століття? Як же вивільнилася ця оригінальна, цілковито нова для їдишської поезії течія з-під брили невисловлених, зачаєних поривань? Яким був період великих суперечок і аналізу в їдишському красному письменстві? От як це уявляє собі один із найбільших поетів «Ді юнґе»1: «Чи могла вся їдишська література не розчути в єврейському слові його особливого звучання, його ритмів, його барвистості, його заповітних мрій і марень – як ми, «юнґе» («юні»)?2 Видіння, марення – так. Але чи передбачали «Ді юнґе», що закін1 «Молоді», угруповання молодих їдишських поетів у США на початку ХХ ст. (прим. перекл.). 2 Г. Лейвік, «Ді юнґе», номер за літо 1919, с.33.
496
чення Першої світової війни розіб’є ці видіння, уне-можлививши всі їхні мрії, підпорядкувавши новим ритмам і співзвуччям? Що вони будуть спроможні забути Лейба Найдуса, наче той ніколи й не існував, не був їхнім проводирем у поезії? Поет романтичного альбому Лейб Найдус сприймається нині як екзотична сторінка єврейської поезії. У приватному житті, як мені відомо, ще юнаком він з власної волі увійшов до кола прихильників радикальних соціалістичних ідей. Натомість на його літературній творчості це жодним чином не позначилося. До його двадцятивосьмиріччя, останнього року короткого життя, коли в декого творчий шлях лише розпочинається, він був на вершині творчої зрілості, у розквіті таланту, що мав би бути брутально скинутим з небес та обірваним Світовою війною і німецькою окупацією, котра принесла голод, контрабанду, епідемії, деморалізацію. Проте й це майже не позначилося на його творчості. Що ж головним чином оберігало його від підлеглості реальним життєвим потребам, чому все це не відобразилось у його віршах? Ні. Про все це він волів не говорити. Останній рік його життя, 1918-й, був роком двох найвищих піків єврейського життя: 1) російська революція, здавалося, поклала край єврейському безправ’ю і посилила соціалістичні ідеали; 2) декларація Бальфура1 21 начебто на решті відкривала шлях до створення Єврейської держави, що призвело до сплеску національних сентиментів. Лейб Найдус першим з наведених пунктів не надто переймався, бо ніколи не був затятим борцем за національну єврейську справу. Оспівувач і віртуоз їдишської мови і рідного дому, він благоговійно сприймав пафос улюблених єврейських пророчих наспівів і молитов, які пробуджували святобливі релігійні почуття; в його світосприйнятті багато важили молитви на Йом Кіпур, молитовні благання єврейських жінок, чуті змалечку від матері й бабусі. Проте надмірні національні сентименти видавалися дрібнообивательськими й манірними йому, шанувальнику Бетховена і Шуберта, Ґотьє і Верлена, Пушкіна і Лєрмонтова. 1 Бальфур, Артур Джеймс (1848–1930), міністр закордонних справ Великобританії, автор декларації про створення єврейського осередку в Палестині (прим. перекл.).
497
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ
Критика та публіцисика
не вийде, Поховальними вінками відкупивсь од неї світ...
Після спеки доволі відчинити балкон їм, як постануть вдоволені – фасону вазонів, Так відсвіжує знову дому любого згадку, Коли в слушну годину голівка дівоча виринає охоче у вікні з-за гардини: Губки – мед і рубіни, щік рожева помадка. Дами й діви занурені в думи й мрії надвечір Про весняне пробудження, про нове квітування, Кожне серце тріпоче, смуток тисне на плечі Забарився десь лицар, чи загруз він у твані...
Доля одного з перших виразників єврейського національного сентименту та пробуджувача національного пафосу не надихала Найдуса, не цим живилась його поезія, либонь не на це було спрямоване його експериментаторство. До перших орачів ниви єврейської поезії він ставився з пієтетом, та не їхній шлях викликав його найсильніші емоції – ні Фруґ, ні Перец, ні Бялик не слугували йому дороговказом, хоч і були незаперечними корифеями національної патетики в поезії. Те, у чому Найдус був, безперечно, неперевершеним майстром, належало до аж надто чужого, відмінного від вузько-єврейського, світу... Співець любові, галантності, що поривався в далеч – геть від їдишської мрії, що тужив за красою античної Греції, котру відчував і відтворював у віршах через Венецію, через поглинену хвилями океану Атлантиду, романтик, який уявляв себе кавалером, лицарем і трубадуром у летючому танцювальному ритмі, легкому флірті, пристрасній грі з нею, він оспівував у баладах любов, сильнішу за життя, сильнішу навіть за смерть... Лейб Найдус, стоячи осібно в їдишській літературі, був закоханий у поезію, він любив поезію заради неї самої, він був лицарем кохання. Мало хто з їдишських поетів так, як він, відчував еротику, мало хто був таким гідним її краси кавалером і співцем. Звісно, такий дивовижний квіт у нашому саду, чи пак, городі, поміж нашої плебейської редиски, був екзотикою, дивовижею; 498
йому було вкрай незатишно серед наших корисних і поживних рослин... Як можна було прищепити грецьку міфологію до нашого синагогального світосприйняття? Як міг увійти до нашого ґетто салонний поет? «Коли Найдус, – влучно висловився тоді академічний критик, – волів такої принадності, елегантності вірша, не пишучи жодною іншою мовою, крім їдишу, то чи потрібно це було єврейському читачеві? Чи, може, інша, менш демократично й народницьки налаштована публіка гарантувала йому зручне й тривале місце між поетами, де йому, можливо, не так швидко, як іншим, загрожує забуття, він довше користуватиметься сталою та незмінною любов’ю, матиме власну постійну аудиторію ентузіастів з числа цікавих дам і допитливих юнаків – «із першою жагучою замріяністю в очах»1? Навряд чи це було «бонтоном»2 для нас у той час. Ніщо з такого роду мистецтва не торкало сéрця пролетарського критика, ніщо не осідало в його свідомості з творчості «рано померлого поета, який приваблював у своїй поезії повнозвуччям, з котрим міг спілкуватися з усім довкіллям… Підмічав найменші нюанси, подробиці, примхи, віднаходив для них імена, надавав слово найпотаємнішим голосам, прикрашаючи ними вірш»3. Для знавців Тори все це мало важило. Поет із пасмами пушкінського Ленського, який міг бути галантним кавалером, співцем печалі в розлуці з дамою серця, що їй міг тільки подати знак із віддаленої ложі в театрі, був для них, звісно, чужим, якщо й родичем, то надто далеким, з яким вони не хотіли мати нічого спільного, бо їм із ним не знайти спільної мови… Найдус був і залишився поетом юності, що мріяв про любов і мандри, поетом, чиї вірші можна було переписувати в потаємний альбом, як зачаєні бажання, мрії: Палац мій – із пишноти мрії, Він вежею сягнув зірок, Виблискує, сліпить, бо вмію Шмуель Ніґер, «Шлях Лейба Найдуса», «Найє гімлен» («Нові небе са»), Варшава, 1921, с. 106. 2 «добрий тон», «гарний смак» (франц., прим. перекл.). 3 І. Добрушин, «Лейб Найдус – «Флейта Пана», Біхер-велт (Книги світу), № 4 – 5, Київ, 1919, с. 50. 1
499
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ
Критика та публіцисика
Він ніби уявляв себе сентиментальним першим коханцем у маленькому містечку, повному гарних дівчат-наречених, почуття яких він майже крадійським чином переніс у вірш:
Ці вірші заучувалися напам’ять юнню, сповненою ніжності й туги за коханням; кожне їхнє знадливе слово приносило щемку насолоду; ці вірші принагідно із вдячністю згадувались як таїни романтичного альбому, навіюючи спогади про щасливі миттєвості, коли так солодко мріялося... Лейб Найдус – поет, народжений бути вічно юним, він творив для юних дам і їхніх салонів, де не йшлося ні про що інше, крім любовних марень, де він роздаровував свої віршовані рядки... Це були почасти й студентські збіговиська, тих, у чиїх серцях жив їдиш, там Найдус був обожнюваним поетом. Тут поема Найдуса «Земля обітована» читалася й декламувалася, незрідка під звучання «Патетичної сонати», яку виконував на фортепіано сам поет під захоплені вигуки юних слухачів, природжених прихильників «бурі і натиску», як і годиться юності. Лейб Найдус, поет великого світу, водночас був закоханий і в батьківський поміщицький дім серед ланів, і тим ще більш далекий від інших їдишських поетів свого часу, поетів із маленьких містечок (штетлів) і великих злиднів. Найдуса полонила справжня повносила барвистість рідної домівки, його рідний, сповнений невичерпних дитячих мрій і родинної любові палац. У поетовій голові народжувалися й вирували численні варіації новаторських рим, якими він урізноманітнював поетичну форму 500
й розміри. Писав він стрімко, жодного разу не правлячи написане, ніби полював на прудконогу здобич-співзвуччя, йому подобалося ставати «рабом рими». Віршування зда-валося йому уроком Тори, виконання якого не може обіцяти нічого, окрім розгадки таємниць їдишського та івритського римування, їхньої перезви, повнозвуччя, особливо у сполученні з чужими, іншомовними словами. Він, як ніхто, вмів повертати слова різними гранями, сполучати їх, видобуваючи дзвінкі дива, як, наприклад, у «Міському»: «млухес – зух ес»; «круме – фруме»; «штікн – фабрікн»; «геєн – кафеєн» тощо. «Розмикаючи кордони форми і стилю у своїй поезії, увібравши досвід європейського декадансу, врешті-решт Найдус прищепив їдишській поезії з характерними для неї пророчими наспівами романтичні мотиви еротики та екзотики. Звучання запозиченої Найдусом еротики відгонить смутком юних поривань, наснажене зачаєною пристрасністю юності, заткане ніжними поетичними квітами і нерозгаданою таємничістю. Отже, вся його лірика сповнена відчуття ніжності, замріяної печалі та екзальтації, суто особистого ставлення до грандіозного жесту класичної поезії, котрий, на його думку, не дуже личив їдишській поезії»1. Мені здається, що юнь, котра має слух і серце щодо їдишської літератури, мусить вважати Лейба Найдуса своїм поетом, захоплюватися його віршами не менше, ніж біблійними і переписувати їх у свої романтичні альбоми, прикрашаючи їх багатою поетичною орнаментикою, побожною цнотливістю інтимних почуттів, любові до власного дому і далеких екзотичних світів. Переклад з їдишу Валерії Богуславської
Залман Рейзен, «Лексикон їдишської літератури», Преса і філологія, Вільна, 1927, кн.. 2, кол. 557 – 558. 1
501
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ
Критика та публіцисика
Опанувать руйнацій рок. Мої служниці вірні – рими. Там, де людей гойдають сни, В духмяні ночі, незборимі, Шикую строфи у пісні... Або: Засинаю, прокидаюсь, Потерпаю, сподіваюсь – Твоя обручка промениста на моєму пальці сяє… Або: Виблискує там сад, мов свято, мовби свято, То сяє срібний сніг, душі, душі посвята... Туди не повертайсь, бо збудять прикрість, прикрість Відбілених вітрів зболілі примхи, примхи... Ти чуєш, кожен крок дзвінке відлуння творить; Відчуй: моя душа то йде з твоєю поряд... В саду я сам-один, я сам-один лишився…