154
В. Дубровський. Від гідності до успіху
приміром, масовими громадськими акціями. Тобто знову-таки колективними діями заради довгострокових наслідків.
17. Вихід: Подолати історію Чи можливо подолати не просто хибну звичку, а цілу історичну традицію «євразійства»? Так, це непросто, але можливо. Адже, ще раз повторимо влучний вислів Ярослава Грицака, «історія не є в’язницею». Аби подолати хибну традицію, що заважає нам рухатися вперед, треба, як і в інших випадках, виявити ті «хибні кола», які її підтримують, та знайти спосіб їх розірвати. Саме це ми зараз і спробуємо зробити щодо «хибної звички» українців віддавати перевагу короткостроковим індивідуальним стратегіям над довгостроковими колективними. Вище йшлося про історичні корені цієї традиції. Зазначимо, що Україна – не єдина територія, яка свого часу межувала з Великим Степом: так само потерпав від набігів Китай. Однак стародавні китайці протиставили мінливим обставинам довгострокову колективну стратегію, побудувавши Велику стіну. І це спрацювало, ставши однією із запорук успішності цієї країни в часи Середньовіччя. Втім, навіщо ходити за прикладами так далеко? Усе узбережжя Європи довгий
Частина четверта. Закон є закон?
155
час потерпало від набігів морських кочівників – норманів. У відповідь осілі жителі розвивали технології, які не могли використовувати морські розбійники: кували лати, розвивали важку кавалерію, спроможну наздоганяти та нищити піших вікінгів, будували фортеці… Отже, правильна – та, що веде до успіху, – відповідь на мінливість нібито непереборних обставин, які заважають довгостроковому плануванню, полягає не в тому, аби й самому ставати «кочівником», натомість у плануванні та довгострокових вкладеннях, які можуть, наперекір тяжкій долі, зробити життя передбачуваним. Якщо люди дійсно налаштовані робити довгострокові вкладення та планувати наперед (без чого успіх неможливий), то вони передбачають у своїх планах захист від мінливості обставин – і перемагають мінливість! Це тим більш важливо, що від згаданих вище кочівників уже давно залишилися тільки спогади. Усе тепер залежить від нас самих. Але на заваді стає описаний вище феномен «очікувань / переконань, які самі себе виправдовують». Успіху досягають нації, котрі колективно інвестують час та зусилля в розбудову інститутів: законів, правопорядку, у будівництво держави, яка б слугувала людям, та інші довготривалі проекти. Завдяки цьому з’являються сприятливі умови для розбудови інфраструктури та оборонного потенціалу.
156
В. Дубровський. Від гідності до успіху
Зрештою, все це разом узяте забезпечує впевненість у майбутньому, яка заохочує будь-які інвестиції: від витрат на власну освіту і професійний досвід до будівництва капіталомістких виробництв, насамперед інвестиції в розбудову самих інститутів. Це є «хороша рівновага», притаманна розвиненим країнам. Але є і протилежна, «погана рівновага»: брак стійких й ефективних інститутів та/або безпеки не дозволяє планувати надовго, тож люди неохоче докладаються до будь-чого, що не дає миттєву віддачу, зокрема тих самих інститутів та довготривалих засобів безпеки. Від такої пастки потерпає багато країн, у тому числі наша. Станом на сьогодні, стикаючись із невиконуваним законом, наші співвітчизники здебільшого віддають перевагу індивідуальним короткостроковим діям (як-от обійти, порушити, дати хабара), замість стратегічного колективного (об’єднавшись із іншими невдоволеними змінити закон – далі про це йтиметься докладніше). І короткозорість, і слабка здатність до колективних дій до певної міри завдячують поганій якості інститутів, зокрема браку законності, – тож утворюється «погана рівновага». Подібна проблема й зі здатністю до колективних дій, яку називають соціальним капіталом. Адже один у полі не воїн, надто коли йдеться про інституційні зміни, бо творення інститутів відбувається тільки
Частина четверта. Закон є закон?
157
спільними зусиллями. «Соціальний капітал» накопичується в результаті численних «горизонтальних» взаємодій: щоразу, коли люди щось роблять спільно й отримують позитивний результат, їхні зв’язки міцнішають. Коли інститути слабкі, а ті, що є, встановлені «згори» й здебільшого слугують можновладцям, пересічні громадяни не мають до них довіри та поваги – відтак «начальник» має велику, майже необмежену, владу. За таких умов найдієвішим шляхом вирішення проблем є «вертикальний» – через звернення до цього «начальника», а не «горизонтальний» – через об’єднання зусиль. Тому в суспільстві, де існує сильна «вертикаль», повільно накопичується соціальний капітал. І, відповідно, його не вистачає, аби сформувати альтернативу особистій владі «начальників» – інститути. Маємо ще одне «хибне коло». Як же їх розірвати? Насамперед необхідна просвіта – власне тому і з’явилася ця книжка. Але просвіта теж є різновидом колективної довгострокової стратегії, бо спрацьовує, тільки якщо нею займається багато людей, крім того, не дає швидких результатів. Демократичні ж механізми, на кшталт голосування, працюють належним чином лише тоді, коли люди здатні діяти спільно. Інакше громадяни, з одного боку, надмірно залежать від влади, бо не можуть дати собі ради самі в управлінні спільними ресурсами; а з іншого –
158
В. Дубровський. Від гідності до успіху
нездатні протистояти концентрованому інтересу можновладців, зокрема в намаганнях використати владу заради збагачення. Лише тоді, коли вас оточуватимуть люди, готові виконувати свої громадянські обов’язки та ще й об’єднуватися заради спільної мети, у вас є шанс перемогти. Втім, хоча український народ поки що не розірвав ці «хибні кола» на побутовому рівні, але двома «з половиною» (якщо враховувати й Податковий) Майданами, а згодом безпрецедентним за масштабами волонтерським рухом довів, що він загалом спроможний на колективні дії та інвестиції в майбутнє. І це дуже надихає. Адже здатність до колективних дій виникає не на порожньому місці, вона формується роками, якщо не віками: щоразу, коли люди об’єднуються заради спільної мети і перемагають («Разом нас багато – нас не подолати!»), то це зміцнює їхню взаємну довіру та здатність домовлятися, а отже, полегшує подальше об’єднання заради нової перемоги. Так Майдан 2004 року проторував шлях до Майдану 2013–2014 років. А останній, своєю чергою, об’єднав активних людей для побудови нової, успішної України. Тож маємо надію, що певні передумови для побудови ефективних інститутів уже склалися, попит на них є, залишилося спрямувати зусилля громадянського суспільства саме в цей бік. Ми навчилися збирати гроші на революцію, потім – на
Частина четверта. Закон є закон?
159
захист Вітчизни, тепер варто навчитися робити те саме задля її розбудови. Таким чином, «євразійський» спадок, якого ми прагнемо позбутися, – це невиконувані закони, які фактично наділяють владою «начальників», тому не викликають поваги і не дають Україні створити дієві інститути. Щоб подолати це, треба навчитися спільними зусиллями впроваджувати довгострокові стратегії. Добра новина полягає в тому, що ці дві речі пов’язані між собою: що більше буде в нашому житті законності, то передбачуванішим воно ставатиме, то, відповідно, на довший горизонт ми звикатимемо планувати. Насправді, ми вже на правильному шляху. За час, що минув із 21 листопада 2013 року, українська нація значно подорослішала і зробила величезний крок від «євразійства», зокрема, багато людей позбулися хибних звичок. Від «моя хата скраю – нічого не знаю» ми масово перейшли до небаченої навіть у сучасній Європі культури спільного протесту та взаємодопомоги. Тим паче, неприйнятними на цьому тлі стають залишки рабських та «євразійських» звичок, що перешкоджають нам скористатися повною мірою результатами вистражданої перемоги. Проте подолання хибних звичок – це необхідна, але недостатня умова прориву до успіху. Наприклад, населення КНДР є дуже законослухняним та добросовісним;
160
В. Дубровський. Від гідності до успіху
греки та аргентинці чудово вміють об’єднуватися та протестувати; а у СРСР жителі планували заздалегідь на десятки років. І що це їм усім дало? Отже, ті, хто закликає нас насамперед позбутися хибних звичок, безумовно мають певну рацію, але цим не обійдешся. Потрібні системні зміни свідомості, яким і присвячено наступний розділ.
ЧАСТИНА П’ЯТА Переконання – сила! Припустімо, ми спромоглися подолати хибні звички, які перешкоджають нам стати «справжніми європейцями»: добросовісно працюємо, покладаємося на себе, виконуємо закони, навіть не лінуємося брати посильну участь в управлінні країною на рівні місцевого самоврядування та через вибори. Чи цього достатньо для економічного прориву? Чи створимо ми цим нові інститути, здатні забезпечити «відкритий доступ»? На жаль, усе це – необхідні, але ще не достатні передумови. В останньому розділі четвертої частини зазначалося, що в такий спосіб можна утворити дієві інститути, але дієві – не завжди продуктивні, чимало залежить від їхньої спрямованості. Проста логіка економічно продуктивних інститутів, викладена в першій частині (у якій пояснено, яких саме інститутів бракує для продуктивної економіки), теж добре відома: слова про захист прав власності, вирівнювання «поля для гри», створення сприятливого ділового (а отже, підприєм-
162
В. Дубровський. Від гідності до успіху
ницького) клімату, сприяння конкуренції та її захист тощо ми чуємо як мантру від усіх радників й усіх освічених вітчизняних економістів, навіть політиків та урядовців, протягом чверті століття. А віз і нині не дуже просунувся… Мабуть, щось у нас самих перешкоджає «просто взяти та й зробити» це? Дійсно, попри очевидні переваги та величезний світовий досвід ринкової економіки вільного підприємництва, досі більшості країн не вдалося зробити такого прориву, про який ішлося на початку цієї книжки. Кожна з них має власні виправдання – зокрема, у нас невдачі часто намагаються списати на нещодавнє радянське минуле. У тому є частка істини, але не дуже велика. По-перше, як уже зазначалося, у більшості інших бідних країн ніколи не було комуністичного режиму, а проблеми, на які вони страждають, до болю схожі на наші. По-друге, комуністичний режим свого часу недарма зміг встановитися та утриматися: хоча Україну й захопили більшовицькі війська, але місцева влада не надто відрізнялася від них у своєму ставленні до того, що пізніше отримало назву ринкових інститутів. Та й ОУН-УПА воювала хоча й за незалежну, але все одно соціалістичну Україну. Отже, щось у нашій власній свідомості зближує нас, образно кажучи, з Північною, а не Південною Кореєю. По-третє, вже майже чверть сторіччя як ми живемо за умов нібито ринкової економіки. Формально відновлено
Частина п’ята. Переконання – сила!
163
право приватної власності, дозволено без обмежень реєструвати і розвивати приватні підприємства, мільйони співвітчизників організували власні справи... Однак далеко не всі з них досягли цим добробуту, та й загалом економіка лишається бідною та слабкою, навіть з урахуванням «украденого». Тут саме час згадати «хибні переконання», про які ми говорили раніше. Адже формальні закони працюють ефективно, тільки коли люди здебільшого переконані в їхній справедливості та необхідності, – саме тут криється секрет успіху. Із цього випливає: аби наведений вище тривіальний рецепт запрацював, треба ні більш, ні менш, як утворити міцні «неформальні» підвалини ринкових інститутів, а це насправді набагато складніше, ніж будь-що інше. Однак, якщо всі свідомі громадяни разом докладуть зусиль, аби переконати хоча б відносну більшість нашого суспільства щодо підтримки конкурентного ринку, приватної власності та підприємництва, то створити суспільний запит на ринкові інститути цілком можливо. Далі доведеться, як згадано вище, застосувати колективні дії заради довгострокових цілей: змусити політиків прислухатися до своєї волі, аби конвертувати ці зміни на неформальному рівні в закони або там, де закони формально вже існують, наповнити їх силою. Таким чином, у пошуку коренів наших невдач ми дісталися значних глибин: люд-
164
В. Дубровський. Від гідності до успіху
ських переконань, точніше, ілюзій. Які саме ілюзії треба передусім спростовувати і як це робити? Загалом, таких є багато: я особисто нарахував дванадцять і присвятив їм серію публікацій «Розвінчуючи економічні ілюзії: дванадцять простих істин, які треба знати, аби не дати себе ошукати». Частина із цих публікацій уже доступні1, решту ще належить завершити. Але зараз ми зосередимося на найголовнішій, найфундаментальнішій з них: уявленні, що нібито, якщо від обміну хтось виграє, то хтось при цьому обов’язково має програти. Утім, ця ілюзія заважає ураженим нею людям зрозуміти переваги ринку, походження доходу підприємця, та й взагалі «багатства народів», як назвав свою знамениту працю Адам Сміт. Тож ці співгромадяни продовжують жити ідеями XVIII сторіччя, повсякчас відтворюючи тодішні економічні відносини, із відповідним результатом для добробуту, причому не лише власного, а й нашого з вами. Бо ми, зрештою, живемо з ними в одній країні. Важливість цього переконання непрямо доводить простий факт: усі без винятку успішні нації поважають торгівлю і торгівців. Та й описана вище продуктивна економічна система недарма має назву ринкової. Досягають успіху ті, хто сприймає як належне, 1
Джерело: http://www.case-ukraine.com.ua/seriyapublikacij-rozvinchuyuchi-ekonomichni-ilyuzi% D1%97-chastina-2-obmin-ta-bagatstvo-2/
Частина п’ята. Переконання – сила!
165
що добровільний обмін збагачує обидві сторони та дозволяє в багато разів підвищувати продуктивність своєї праці. Але, на відміну від «простої праці», вигоди від обміну не обмежені нічим: вдала ідея щодо обміну (приміром, задоволення певних людських потреб або нової форми організації праці) може дати колосальну вигоду всім сторонам і, відповідно до цієї вигоди, збагатити її автора. Отже, коли люди усвідомлюють користь від обміну, то вони погоджуються, що великі статки можна заробити чесно, з вигодою для інших. Повною мірою це стосується підприємців та їхньої чесно заробленої власності: в усіх успішних країнах вона є недоторканною, навіть «священною». Ринкові інститути працюють там ефективно, бо глибоко вкорінені у суспільну свідомість, більшість людей їх щиро підтримує. До того ж торгівля, крім безпосередньої користі, вчить людей домовлятися між собою. Звісно, що менше ви заплатите, то вам краще, а продавцеві гірше, тож не завадить поторгуватися щодо умов угоди, але, врештірешт, і ви, і продавець зацікавлені її укласти. Тому той, хто не вміє домовлятися для взаємної вигоди – програє! Не випадково саме торгуючі нації вирізняються високим «соціальним капіталом» – здатністю до єднання людей заради досягнення спільниx інтересів; а також кращим ставленням до успіxу іншиx, що теж дуже допомагає процвітанню.