Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Частина І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД
Магоні схарактеризував таку політику як геноцидну: «Якщо геноцид визначається як санкціоновані державою дії задля викорінення цілих народів, тоді дії Чаки безперечно підпадають під це визначення». Він вказує на те, що термін, який зулуси використовували на позначення своєї кампанії експансії та завоювання – «іцвекуфа» – походить «від зулуського “іцве” (нація, народ, політика) та “укуфа” (смерть, вмирати). Таким чином, сам цей термін є ідентичним терміну “геноцид” як за значенням, так і за етимологією»41.
Н
:Р
Л Геноцид є абсолютним словом – завиванням зі слова... Ланс Морроу
До Другої світової війни геноцид був «злочином без назви», за висловом британського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля42. Людиною, яка дала назву цьому злочину, помістила його в глобально-історичний контекст і вимагала втручання та юридичної дії, був юрист польсько-єврейського походження, вигнанець з окупованої нацистами Європи на ім’я Рафаель Лемкін (1900–1959). Його історія є однією з найдивовижніших у ХХ ст. Лемкін є винятковим прикладом «нормативного підприємця» (див. Розділ 12). Чотири роки він карбував термін «геноцид», який містко визначав це давнє явище. Він підкріпив цей термін багатьма документами. А ще опублікував велику книгу («Правління держав “Осі” в окупованій Європі»), у якій новий концепт застосовувався для позначення геноциду, що відбувався у його рідній Польщі та на решті територій, окупованих нацистами. Тоді він розпочав успішну кампанію, щоби переконати новостворену ООН розробити конвенцію проти геноциду; потім він провів іще одну кампанію зі збору необхідної кількості підписів, а тоді ще одну, аби забезпечити ратифікацію конвенції у різних країнах. Утім Лемкін жив у злиднях – у своєму, безперечно, найдотепнішому з-поміж зафіксованих коментарів він описав себе так: «присвятивши себе високій меті, я стояв перед ООН у суцільному дранті»43 – і помер забутий усіма в 1959 р.; на його похоронах були присутні лише сім осіб. Тільки в останні роки люди почали усвідомлювати важливість перспектив запропонованого ним концепту та конвенції ООН, що його містила. Зростаючи у єврейській родині з Волковиська, містечка на сході тогочасної Польщі*, Лемкін надзвичайно любив читати. Але його читацькі смаки були дуже дивними як на малолітнього хлопця. Він згадував у своїй автобіографії, котра лише нещодавно побачила світ: Я почав поглинати книжки про переслідування релігійних, расових та інших меншин. Я розпочав з опису вбивств християн Нероном. Їх кидали до левів, а імператор у цей час сидів на римській арені й сміявся. На мене справила величезне враження книга польського письменника Генрика Сенкевича «Quo Vadis», і я кілька разів перечитував її і часто говорив про неї. Я чітко усвідомлював, що якби якийсь християнин звернувся до поліцейського по допомогу, то не отримав би жодного захисту. Це була група людей, яку колективно засудили на смерть без будь-якої іншої причини, крім тієї, що вони вірили у Христа. І ніхто не міг допомогти їм... Я був вражений частотою таких випадків, великими стражданнями, що випали на долю жертв, та безнадійністю їхньої долі, а також неможливістю бодай якось виправити завдану життю та культурі шкоду44.
Зацікавленість Лемкіна мовами (врешті-решт він оволодіє десятком мов чи навіть більше) привела його до вивчення лінгвістики. Але його пристрасний інтерес до тих культур, які створили ці мови, його інстинктивне співчуття до тих, кого знищили лише через те, що * Нині – Гродненська область у Білорусі. – Прим. пер.
34
Розділ 1. КОРІННЯ ФЕНОМЕНУ ТА ПОНЯТТЯ ГЕНОЦИДУ
вони належали до «неправильної» групи, а також його активістська енергія («я завжди хотів скоротити відстань між серцем і вчинком»45), складені докупи, створили одного з найвидатніших правових захисників й моральних авторитетів ХХ ст. Як зауважував Джон Купер, «завдяки тому, що він зростав на спірних прикордонних територіях, за які змагалися різні армії... у Лемкіна з’явилася гостра чутливість до турбот різних національностей, які мешкали там, та їхніх тривог, пов’язаних із самозбереженням». Як єврей, Лемкін також усвідомлював постійну небезпеку погромів – локальних чи регіональних антисемітських кампаній. Цей регіон, за яким у сучасній літературі закріпилася назва «кривавих земель» або «окраїнних земель» Європи (див. Вставку 2.3), був центром переслідувань євреїв у Європі. До юного Лемкіна дійшли новини про погром у Білостоку*. Він уявив собі «червону від крові лінію... від римської арени... до погрому в Білостоку. Своїм дитячим розумом я ще не міг дати визначення історії, але я на власні очі чітко побачив і виразно усвідомив нібито величезне місце для катування невинних... »46.
Мал. 1.1. Рафаель Лемкін уперше вжив термін «геноцид» у своїй книжці «Правління держав “Осі” в окупованій Європі» (1944). Під егідою Воєнного міністерства США він дослідив закони, видані за нацистської окупації. «Слово Лемкіна» вперше було використане в міжнародному судочинстві у Нюрнберзі й лягло в основу Конвенції ООН про геноцид, прийнятої в 1948 р. Джерело: Wikimedia Commons
Незважаючи на таку моторошну близькість до насильства, яке він досліджував, сам Лемкін жодного разу в своєму житті (від дитинства і до смерті) не намагався наголосити на власному єврействі або на тривалій історії страждань євреїв. Насправді його навіть можуть звинувачувати у тому, що на тлі поширення антисемітизму напередодні (та після) Другої світової війни він аж занадто применшував досвід євреїв, які пережили переслідування та геноцид. Наприклад, вражає те, що у багатьох частинах своєї незавершеної історії ге* Йдеться про погром у Білостоку (Гродненська губ. Російської імперії) 1–3 червня 1906 р., внаслідок якого постраждало понад 300 осіб. В організації погрому, як з’ясувалося згодом, взяли участь місцева влада та військові. Події в Білостоці змусили депутатів першої Державної Думи поставити на обговорення в парламенті єврейське національне питання, відкрито заявивши про існування цієї проблеми у Російській імперії. Детальніше: Інна Бурда, “Проблема єврейських погромів у виступах депутатів першої Державної Думи,” Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, сер. 6: Історичні науки, вип. 6 (2010), стор. 95– 102. – Прим. наук. ред.
35
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Частина І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД
ноцидів, яку вперше опублікувано у 2012 р. (400 сторінок тексту за скрупульозної редакції Стівена Леонарда Джейкобса), Лемкін згадує юдеїв/євреїв лише побіжно і ніколи як жертв насильства. Значно більше він пише про християнське та мусульманське населення (наприклад, майже 30 сторінок присвячено розділу «Маври та мориски» – про мусульман Іспанії, вигнаних із країни разом з євреями у 1492 р., є також не менш ґрунтовний розділ «Переслідування католиків у Японії в XVI–XVII ст.»)47. Він ніколи не виступав на захист держави Ізраїль, проголошеної того ж року (1948), коли Генеральна Асамблея ООН затвердила Конвенцію про геноцид. Яка би причина за цим не стояла, вразливість «його народу» і насильство, яке упродовж усієї історії спрямовували проти нього, здавалося, не становили особливого інтересу для еклектично налаштованого Лемкіна. Він вважав, що більш вартими уваги та прикрими були переважання такої вразливості й насильства у колективних досвідах меншин і забудькуватість світової громадськості, насамперед урядів та міжнародних правових органів щодо «обов’язку захищати» (як це назве пізніше покоління; див. Розділ 16, стор. 604–605)48. Ключовий момент настав у 1921 р., коли Лемкін вивчав лінгвістику в Львівському університеті. Согомон Тейлірян, вірменський месник, який хотів помститися за винищення османами християнських меншин (Розділ 4), був заарештований за вбивство, коли застрелив на берлінській вулиці одного з організаторів геноциду Талаат-пашу49. Того ж року британці звільнили головних творців та реалізаторів цього геноциду з ув’язнення на Мальті – це було частиною повоєнних загравань західних союзників із відродженою Туреччиною. Лемкін написав, що він був «шокований» таким порівнянням: «Цілу націю було вбито, а винуватих просто звільнили. То чому одного чоловіка карають за те, що він убив іншого чоловіка? Чому вбивство мільйонів є меншим злочином, ніж убивство однієї-єдиної особи?»50 Чому так має бути? Чому це не припиниться? Це були основоположні запитання «нормативного підприємця», який прагнув розбудувати «режим глобальної заборони» (Розділ 12). Лемкін вирішив організувати інтелектуальне та активістське втручання у те, що він спершу називав «варварством» і «вандалізмом». Перший термін позначав «навмисне знищення національних, расових, релігійних та соціальних колективів», а останній – «знищення творів мистецтва і культури, що були вираженням особливого генія цих колективів»51. Уперше міркування Лемкіна були представлені публіці під час Мадридської конференції європейських дослідників права у 1933 р. (хоча і не самим автором, оскільки польський уряд відмовився видати йому візу). Незважаючи на те, що після Першої світової війни турків судили за «злочини проти людства» (Розділи 4, 15), уряди та лідери громадської думки все ще дотримувалися позиції, згідно з якою верховна влада держави сама розбереться з насильством проти власних громадян цієї держави. Саме ця правова безкарність найбільше мучила й розлючувала Лемкіна. Втім мадридські делегати не поділяли його занепокоєння. Вони відмовилися прийняти рішення проти злочинів, на які вказав їм Лемкін; справу поклали у стіл. Та попри невдачу, Лемкін продовжив свою кампанію. Він представляв свої аргументи на різних правових майданчиках по всій Європі упродовж 1930-х років і дістався аж до Каїра в Єгипті. Початок Другої світової війни заскочив його в самому серці пекла – у Польщі, яку нацистські війська окупували із заходу, а радянські – зі сходу. Коли польський опір зазнав поразки, Лемкін востаннє відвідав своїх батьків. Вони, пам’ятаючи про порівняно цивілізоване ставлення німецьких окупаційних військ до євреїв під час Першої світової війни, відмовилися залишити свою домівку. Лемкін таких ілюзій щодо нацистів не мав. «...Я відчував, що більше ніколи їх не побачу, – писав він в автобіографії. – Це було так, ніби ти відвідуєш їхній похорон, коли вони ще живі»52. 36
Розділ 1. КОРІННЯ ФЕНОМЕНУ ТА ПОНЯТТЯ ГЕНОЦИДУ
Спершу він утік до східної Польщі, де провів «багато місяців напівдикого існування», а згодом – до Вільнюса (Литва). Завдяки особистим зв’язкам із цього балтійського міста йому вдалося виїхати до Швеції, де він отримав прихисток. Після викладання у Стокгольмі його почали вабити Сполучені Штати. Лемкін вірив, що в США зможуть сприйняти його ідеї, а також, що ця країна спроможна втілити їх, на відміну від Європи, яка тоді перебувала під нацистським ярмом. Він вирушив у епічну подорож довжиною 22 500 км: спершу потягом через увесь Радянський Союз до Владивостока, тоді кораблем – до Японії і далі – через Тихий океан. На митниці у Сієтлі величезний службовець «побіжно оглянув мої валізи. Тоді його здоровезна рука лягла мені на плече, м’яко стиснула його, і він прогуркотів низьким голосом: “Окей, хлопче – ти вже тут!”». Лемкін трохи приробляв вечорами на факультеті права Єльського університету, перш ніж переїхав до Дарема у Північній Кароліні, де став професором Університету Дюка. Увесь цей час він намагався придумати концепти і розробити словник, який міг би краще описати ті звірства, що обурювали його. «Вандалізм» і «варварство» не змогли достукатися до сердець правників, які слухали його доповіді. Натхненний, як не дивно, історією з назвою фотокамери «Кодак»53, Лемкін пройшовся по своїх неймовірних лінгвістичних ресурсах, аби знайти термін, котрий був би коротким і легко запам’ятовувався. Він запровадив неологізм, який мав грецький і латинський корені: грецький «генос», що означає расу або плем’я, та латинський «цид» – вбивство. «Геноцид» позначав навмисне знищення національної групи на основі їхньої колективної ідентичності. Вперше Лемкін представив цей концепт у книзі «Правління держав “Осі” в окупованій Європі» (1944), у пасажі, який, імовірно, є найкрасномовнішим в усій літературі, присвяченій геноцидам: Під «геноцидом» ми розуміємо знищення нації чи етнічної групи... Загалом геноцид не обов’язково означає негайне знищення нації, за винятком випадків, коли йдеться про масове вбивство всіх членів нації. Радше йдеться про скоординований план різних дій, спрямованих на винищення цих груп як таких. Метою цих планів буде дезінтеграція політичних та соціальних інститутів мови, культури, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп. Геноцид спрямований проти національної групи як цілісності, а дії, до яких вдаються, спрямовані проти осіб не через їхні індивідуальні якості, а через те, що вони належать до певної національної групи... Геноцид має дві фази: перша – знищення національних особливостей пригніченої групи; друга – нав’язування національних особливостей гнобителів. Таке нав’язування, своєю чергою, може стосуватися того пригніченого населення, якому дозволено залишитися, або ж тієї території, де буде ліквідоване все місцеве населення і відбудеться колонізація цього регіону національними групами гнобителів54.
Критичним для Лемкіна залишалося питання того, чи багатовекторна кампанія підходила під визначення політичного курсу. Якщо підходила, то її можна було вважати геноцидною, навіть якщо вона не призвела до фізичного знищення всіх (чи бодай якихось) членів групи55. Відтоді й дотепер безліч дослідників сперечаються, чи масове вбивство є необхідним критерієм визначення геноциду, і це питання ми розглянемо трохи далі. Настільки ж дражливим для наступних поколінь був наголос на етнічних та національних групах. Саме вони були основними жертвами у ті десятиліття, коли Лемкін розробляв свою теорію (вони також переважали у тих історичних прикладах, які він досліджував). Утім на кінець 1940-х років стало очевидним, що політичні групи також нерідко ставали мішенями для винищення56. Ба більше, категорії «комуністів» або ж «куркулів» чи «класових ворогів» (що їх використовували самі комуністи), нав’язані тоталітарною державою, було так само 37
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Частина І. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД Мал. 1.2. Книжка Саманти Павер «“Проблема з пекла”: Америка та ера геноциду» (2002) здобула Пулітцерівську премію та Премію Національного кола книжкових критиків. Завдяки цій книжці у публіки знову з’явився інтерес до геноциду. У книжці Павер також подано найдокладніший та найяскравіший на той час виклад історії життя Рафаеля Лемкіна та його боротьби за Конвенцію ООН про геноцид. На фотографії зафіксовано її виступ у Женеві (Швейцарія) у червні 2010 р. За адміністрації Барака Обами, у 2013 р., Павер було призначено послом США в ООН. Джерело: Eric Bridiers/United States Mission Geneva/Wikimedia Commons
важко похитнути, як і етнічні ідентифікації, якщо врахувати досвід нацистського та сталінського насильства. Тут навіть не береться до уваги важливий, але неоднозначний аспект перетину етнічних, політичних та соціальних категорій (див. «Множинні ідентичності, що перетинаються» далі). Втім сам Лемкін не хотів і чути про це. Його прямолінійний, класично-романтичний фокус зводився до національних та етнічних меншин (у тому числі до релігійного компоненту етносу) через їхню властивість бути носіями культури, як він це розумів57. Його відданість цим ключовим проблемам була чи не атавізмом, і дослідник права Стівен Голмс, коли вже на те пішло, докоряв йому за це: Сам Лемкін, здається, вірив у те, що вбивство сотні тисяч людей одного етносу дуже сильно відрізнялося від убивства сотні тисяч людей різних етносів. Як і Освальд Шпенґлер, він вважав, що кожна культурна група має власний «геній», який має бути збережений. Знищити чи намагатися знищити культуру – це особливий злочин, оскільки культура є одиницею колективної пам’яті, завдяки якій спадок мертвих продовжує жити. Вбити культуру – значить занурити її окремих членів у забуття, пам’ять про яких буде поховано разом із їхніми тлінними рештками. Ідея про те, що вбивство культури є «незворотним», на відміну від убивства окремої особи, виявляє дивакуватість концепції Лемкіна, якщо дивитися на неї з ліберально-індивідуалістської позиції.
Ця майже архаїчна концепція має також інші неліберальні підтексти. Хоча б тому, що вона означає: з моральної точки зору, вбивство поета є гіршим за вбивство прибиральника, тому що поет – це «мозок», без якого «тіло» не зможе функціонувати. Це відродження середньовічної органічної образності є центральним для ідеї Лемкіна про те, що геноцид є особливим злочином58. Таким чином, формулювання Лемкіна і справді, мабуть, мало архаїчні елементи59. Безперечно, наступні наукові інтерпретації «Лемкінового слова» були вже більш місткими у своїх визначеннях. А от що можна відстоювати, так це наголос, який Лемкін робив на тому, що геноциди спрямовані проти колективів. Можна філософствувати про відносність значення, котре приписують колективам у порівнянні з окремими особами, як це робить Голмс, але реальність модерних часів свідчить, що переважна більшість убитих була знищена на основі колективної ідентичності – навіть якщо вона була лише приписаною вбивцями. Зв’язок між 38
Розділ 1. КОРІННЯ ФЕНОМЕНУ ТА ПОНЯТТЯ ГЕНОЦИДУ
колективним і масовим, а тоді між масовим і широкомасштабним винищенням визначив динаміку безпрецедентного насильства, характерного для ХХ ст. Видається, що Лемкін у своїх історичних дослідженнях схопив це досить точно. Чимало або навіть більшість тих прикладів, які він наводить, не викликають заперечень у більшості сучасних дослідників геноцидів60. Він побачив у нацистських переслідуваннях євреїв, поляків та польських євреїв саме те, чим вони були, і на багато століть дав визначення широкому жанру. Однак аби Лемкінове слово знаходило відгук і сьогодні, і в майбутньому, необхідно було зробити ще два кроки. Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948), прийнята у надзвичайно короткий термін після невтомного Лемкінового лобіювання, включила геноцид до міжнародного та внутрішнього законодавства. Починаючи з 1970-х років група вчених, що займалися «порівняльними дослідженнями геноцидів», спираючись на праці їхнього покоління про Голокост* євреїв, почала обговорювати концепт Лемкіна, полемізувати на його тему та вносити до нього правки – і ця тенденція не виявляє жодних ознак спаду.
В
:К
ООН
Неймовірна діяльність Лемкіна як «нормативного підприємця» в питанні геноциду змальована у Розділі 12. Наразі досить сказати, що «рідко коли неологізм настільки швидко ставав відомим» (дослідник права Вільям Шабас). Ще й року не минуло відтоді, як Лемкін карбував цей термін, а його вже включили до обвинувальних актів проти нацистських воєнних злочинців на суді в Нюрнберзі (Розділ 15). Як не прикро було Лемкіну, але геноцид не фігурував у вироках на Нюрнберзьких процесах. Проте «на час завершення стандартного засідання Генеральної Асамблеї у 1948 р., коли було прийнято Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, “геноцид” уже мав докладне і доволі технічне визначення як злочин проти права народів»61. Це «докладне і доволі технічне визначення» є таким: Стаття І. Сторони, що домовляються, підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чи відбувся він у мирний, а чи у воєнний час, за визначенням міжнародного права, є злочином, якому вони зобов’язуються запобігати та за який будуть карати. Стаття ІІ. У цій Конвенції «геноцид» означає будь-яку з таких дій, що здійснюються з наміром знищити, повністю чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: а) убивство членів такої групи; b) заподіяння серйозної тілесної чи психічної шкоди членам такої групи; с) навмисне створення для таких груп життєвих умов, які розраховані на те, щоб призвести до фізичного знищення цілої групи або її частини; d) вживання заходів, що призводять до перешкоджання народжуваності всередині такої групи; е) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі. Стаття ІІІ. Покаранню підлягають наступні дії: а) геноцид; b) змова з метою вчинити геноцид; * Загалом у цій книзі я використовую термін «голокост» на позначення особливо руйнівних геноцидів, як-от спрямованих проти корінних мешканців Америки та інших територій, проти християнських меншин в Османській імперії під час Першої світової війни, проти євреїв та ромів за нацистів, а також винищувальних кампаній комуністичних режимів та знищення тутсі в Руанді у 1994 р. Більшість дослідників та коментаторів використовують велику літеру «г», коли йдеться про нацистський геноцид євреїв, і я також використовую таке вживання, коли звертаюсь до «Голокосту євреїв» (див. також Розділ 6, прим. 1).
39