Передмова Ярослави Стріхи до книги Зінґера by Judaica Center

Між І.Б. Зінґером і Їцхоком Башевісом: слово від перекладачки

Ісаак Башевіс Зінґер — автор, зітканий із суперечностей. Він став чи не найвідомішим письменником, який творив їдишем (позмагатися за цей титул із Башевісом може лише Шолом-Алейхем), проте водночас наполягав на тому, щоб його перекладали з авторизованих англомовних версій, які називав «другим оригіналом». Став єдиним нобелівським лавреатом з літератури, який писав їдишем — але його перемогу їдишистський літературний істеблішмент назвав великою трагедією єврейського народу. Великий співець єврейського містечкаштетла з його духовністю і демонами, наукою й месіаністичними очікуваннями — він не раз отримував звинувачення в наклепі на ці загиблі громади. Видатний майстер слова, з лексичним багатством якого мало хто міг зрівнятися, він наполягав на тому, що їдиш не має майбутнього. Суперечностей так багато, що дехто з дослідників навіть пише про існування двох письменників із доволі різними творчими стратегіями та самопозиціонуванням: Їцхока Башевіса — улюбленого enfant terrible їдишистського модернізму й Ісаака Башевіса Зінґера — шанованого американського письменника єврейського походження. Утім, двоїстість існувала від початку, була закладена вже в родині, у якій Башевіс народився, тож у контрастах він почувався, мабуть, затишніше, ніж без них. Протистояння у родині письменника, можливо, й не дотягувало до рівня Монтеккі та Капулетті, проте все ж подарувало трьом із їхніх дітей (самому Ісаакові Башевісу Зінґеру, його старшому брату Ізраїлю Ієшуа Зінґеру і старшій сестрі Гінде Естер Крейтман) достатньо неврозів, щоб вони виросли письменниками й активно черпали натхнення з дитячого досвіду. Річ у тім, що батько письменника, Пінхас Менахем, походив зі славетного хасид-

ського роду і представляв цю містичну, екстатичну, емоційну течію в юдаїзмі. Він так і не завдав собі клопоту вивчити російську, аби дотриматися формальностей та отримати ліцензію офіційного рабина, тож існував паралельно до державних інститутів, вирішуючи зі свого помешкання на вулиці Крохмальній, 10 духовні й побутові проблеми мешканців найбіднішої єврейської дільниці Варшави. З життям цієї спільноти, яку модернізація і ХХ століття заторкнули з великим запізненням — своєрідної пам’ятки раніших століть, що збереглася у своєму мікрокосмі, як стародавній дивогляд у краплі бурштину — можемо ознайомитися у почасти автобіографічному романі Башевіса «Шоша», вміщеному в цьому виданні. Отже, легко можемо собі уявити альтернативну історію літератури, де юний Їцхок іде батьковими стопами, не порушує суворої заборони на читання світської літератури (батько письменника навіть Спінозу проклинав як єретика; що вже казати про ризиковані твори самого Башевіса) і входить в історію як автор учених духовних трактатів івритом. Однак не так сталося, як гадалося, адже досвід бунту був у хлопчика перед очима. Його мати, Башева (Вірсавія), також походила з давнього і славетного роду, але представляла іншу, раціональнішу течію в юдаїзмі: литваків-міснаґдім, які зосередилися на інтелектуальному вивченні Талмуду і критикували хасидів за майже ідолопоклонче обожнення ребе з їхніми чудесами. Амбітна й обдарована дівчина здобула ширшу освіту, ніж очікувалося від представниць її статі, й нареченого з кількох запропонованих варіантів обрала не заможнішого, а більш ученого, нехай навіть непрактичного в побуті й не дуже привабливого зовні. Обравши собі за псевдонім матронім «Башевіс» (Башевин), Їцхок, не виключено, обирав цілу традицію, що стояла за матір’ю. Однак дилеми майбутнього письменника не завершувалися вибором духовної традиції. «Я вихований на трьох мертвих мовах — давньогебрейській, арамейській та їдиші (дехто його навіть мовою не вважає)»: так починається почасти автобіографічний роман «Шоша», 8

і в цьому досвід його оповідача цілком тотожний досвідові автора. Згодом каталог мертвих мов доповнили живі: польська, німецька й англійська, яка врешті й вивела Зінґера з літературних засвітів. За цими мовами стояли різні культурні програми, суперечливі й несумісні: юдейська релігійна традиція ставала на прю зі світською їдишистською модерністю й сіонізмом з його відродженням івриту, що вже казати про постійну спокусу асиміляції у суспільство чи бодай пристосування до його культурних моделей. Вибір шляху (чи спроба створити свій колаж із кількох програм) не був для Зінґера легким. Перші літературні спроби Зінґер здійснив івритом — мовою нехай і мертвою (за словами оповідача «Шоші»), проте наділеною значним культурним престижем. Однак пошуки читацької авдиторії — та й дитяче бажання позмагатися зі старшим братом, Ізраїлем Ієшуа, який почав літературну кар’єру трохи раніше — вивели Їцхока до варшавських літературних кіл, які творили світську літературу їдишем. За протекції старшого брата Їцхок влаштовується коректором у «Літераріше блетер» — найважливіший їдишистський тижневик міжвоєнного періоду, що задавав інтелектуальні й літературні моди тієї епохи — і майже одразу став його дописувачем. Перше ж його оповідання, написане їдишем, «У льосі» (іншими мовами не перекладене), здобуло третє місце на літературному конкурсі журналу. І вже друге оповідання, «Жінки», що вийшло друком у тому самому журналі, було підписане матронімом «Башевіс», під яким письменник і увійде в історію літератури. Башевіс від самого початку береться розширювати тематичний засяг літератури їдишем, який, за словами оповідача «Шоші», дехто вважає навіть не мовою, а мішанкою німецької й івриту для хатнього вжитку. Замість етнографічних замальовок зі старосвітського життя штетлу — розповіді про варшавських проституток вже у першому оповіданні. Замість народницької модальності — модерністські стилістичні екс9

перименти, які Башевіс впроваджує в обіг, зокрема, перекладами (скажімо, саме перу Башевіса належить переклад «Зачарованої гори» Томаса Манна їдишем, хоча згодом письменник і бідкався, що не докладав при перекладі стільки зусиль, скільки ці тексти заслуговували — і дослідницький консенсус схильний з ним погодитися1). Він сміливо поєднує історичні сюжети зі злободенними турботами: уже в «Сатані в Ґораї» — своєму першому романі, який у 1934 році виходив окремими розділами в журналі «Глобус» — письменник звертається до месіаністичних течій у єврейському містечку XVII століття, спираючись на історію Шабтая Цві (що не раз зринатиме у пізніших творах), і водночас на знайомий йому з дитинства побут Білґораю, де він жив з родиною матері у 1917—1923 роках, знайомлячись, за його словами, зі старосвітським їдишем і способом життя, зацілілим із ранішої епохи. Однак за жаским лже-месією й істеричними очікуваннями порятунку криються значно ближчі до нашого часу течії, зокрема соціалізм. Інтелектуальна мода на соціалізм і замилування СРСР у 1930-тих роках огорнула варшавські кола Зінґера (зокрема, мати його єдиного сина виїхала до Союзу, коли сам він вирушив до Нью-Йорка), однак він ніколи не поділяв цього захоплення і тільки віджартовувався: «Вони були матеріалістами, а я проти матеріалізму; а ще я песиміст і не думаю, що можна змінити людську натуру, змінивши режим»2. Попри тематичне зухвальство (і хтозна, що епатувало публіку більше — відверті описи сексуальності чи спротив ідеологічному мейнстриму), «Сатана в Гораї» одразу здобув успіх. І коли у 1935 році їдишистський ПЕН-клуб Польщі вирішує підтримати красне письменство, фінансуючи щороку видання одного дебютного 1

Stephen H. Garrin, “Isaac Bashevis Singer as Translator: ‘Apprenticing in the Kitchen of Literature,’” in Miller, Recovering the Canon, 50–57. 2 Singer, Isaac Bashevis and Cyrena N. Pondrom. “Isaac Bashevis Singer: An Interview (Part II).” Contemporary Literature, Vol. 10, No. 3 (Summer, 1969), p. 350.

роману книжкою, дискусій бути не може: саме Башевіс стане першим лавреатом цієї програми. Знов-таки, легко можемо уявити альтернативну історію літератури, в якій Башевіс, окрилений стрімким успіхом, продовжує розвивати літературну спільноту у Варшаві. Стає завсідником Спілки єврейських письменників і журналістів Варшави на вулиці Тломацькій, 13 (яку побачимо на сторінках «Шоші»). Врешті — погіршує на одну цифру страшну статистику ХХ століття, гинучи у нацистських чи радянських таборах. Однак Башевіс був не лише блискучим письменником, а й неймовірним везунчиком: на відміну від його колег і побратимів, він не закінчить свою кар’єру архівом Онеґ Шабес, який писали у Варшавському гетто чільні історики й публіцисти епохи. Його літературна кар’єра тільки починалася й охопить ще майже 40 років, адже у 1935 році, коли ПЕН узявся фінансувати книжкове видання «Сатани в Ґораї», Ізраїль Ієшуа Зінґер підготував для свого молодшого брата запрошення до Нью-Йорка. Башевіс скористався цією нагодою. Він більше ніколи не побачив свою матір і молодшого брата, які загинули в радянських таборах, і повернувся до Європи лише зо пів десятка разів — туристом і для отримання Нобелівської премії. Однак перші кроки Башевіса на новому континенті й новому літературному ґрунті не звістували успіху. Знов-таки, протекція старшого брата допомагає Башевісові влаштуватися у «Форвертс», найстарішу щоденну газету їдишем, засновану в 1897 році (виходить донині, щоправда, починаючи з 2019 року лише в онлайн-варіанті), однак співпраця не дарує ані слави, бодай на початках, ані задоволення. Легендарний багаторічний очільник «Форвертс» Авром Каган славився своїми волюнтаристськими редакторськими втручаннями і сміливо переписував тексти початківця по-живому. Жорсткі дедлайни щоденної газети заганяли музу Башевіса у рамки, що не конче йшло на користь текстам (скажімо, згодом автор, який до кінця життя видавав оригінали своїх творів окремими 11

розділами саме в цій газеті, скаржився, що свій канонічний роман «Родина Мускат» писав по шість сторінок за годину, щоб вкластися в дедлайн, і впізнає особливо поквапливо написані уривки щоразу, як гортає твір). Інакше кажучи, Башевіс, за його власними словами, заносив свої дописи в редакцію глупої ночі й кидав на порозі, «як незаміжня жінка позбувається байстряти»3. Та й вибір їдишу як літературної мови, що у Варшаві приніс Башевісові успіх, з кожним роком викликав дедалі більше сумнівів. Американська громада читачів їдишем стрімко асимілювалася в англомовне середовище. Європейські читачі гинули від куль і газу, а з ними помирала їхня мова. Письменник Іцик Манґер у розпачі волав: «Я поет для мертвих!..». Башевіс з ним погоджувався: «Той, хто пише їдишем, як привид: бачить, але не може бути побаченим [...] Теоретично той, хто пише їдишем, теж мертвий»4. У есеї 1943 року, присвяченому проблемам прози їдишем в Америці, Башевіс підводить риску під їдишистською культурою як великим модернізаційним проєктом. Рух, що ще вчора здавався скерованим у майбутнє, на творення світської культурної спільноти, виявляється безнадійно задивленим у минуле: «Мова рухається назад, а її носії й інтелігенція — уперед. Ця диспропорція породжена тим, що мовці висловлюють більшість почуттів іншими мовами, а до першої мови звертаються лише в певних ситуаціях». Письменник, який розширював тематичний і стилістичний засяг літератури їдишем, безкомпромісно відправляє її на звалище минулого: «Література їдишем — продукт гетто з усіма його чеснотами й недоліками, і вона ніколи не зможе полишити гетто». Адже той, хто хоче звертатися до тем поза суто єврейською істо3

Hadda, Janet. Isaac Bashevis Singer: A Life. Madison, WI: University of Winsconsin Press: 2003. P. 102. 4 Singer, Isaac Bashevis“How Does It Feel to Be a Yiddish Writer in America?”IlanStavans, ed. How Yiddish Changed America and How America Changed Yiddish. Restless Books: 2020.

рією, неминуче сягне мови навколишніх народів. Американський їдишистський літературний проєкт, що його представники намагалися описати їдишем весь обсяг сучасних переживань — від їдишистського аналогу «Сексу і міста» у Міріам Карпілової до найтонших порухів душі у поетів«Інзіхістн» («Інтроспективістів») — був, на думку Башевіса, від початку приречений на поразку. І цей занепадницький підхід не дарував Башевісові шанувальників у середовищі колег. Тут також легко можемо уявити альтернативну історію літератури, в якій Башевіс так і лишається автором принагідних нотаток про цікавинки тижня і маргінальних творів, розпорошених різними числами газети. У цій альтернативній історії його час від часу знаходить спраглий нової дослідницької теми аспірант; можливо, він навіть здобуває певний статус в академічних колах, однак широкій публіці він невідомий: саме така доля спіткала більшість його колег на американській літературній сцені. Однак Башевіс і тут виявився шаленим везунчиком, який в позірно безнадійній ситуації зумів витягнути єдиний на тисячі виграшний лотерейний білет. У 1953 році престижний культурний квартальник «Partisan Review» вирішує опублікувати його оповідання «Ґімпль простак», а перекладачем стає Сол Беллоу. Сол Беллоу був молодшим за Башевіса на 11 років, однак на той час уже видав три романи і зажив певної слави (урешті здобуде Нобелівську премію у 1976 році, за два роки до Башевіса). Попри те, що в його родині говорили їдишем, Беллоу починав літературну кар’єру англійською, тож добре знання юдейської традиції поєднував із досконалим розумінням потреб американського літературного ринку. З висоти цього розуміння він і підійшов до перекладу «Ґімпля», рішуче відмовившись від тонких нюансів, які відсилають до традиції, не зрозумілої широкому читацькому загалу (скажімо, оповідання вибудуване на протиставленні там і нар: дурника і простака; Беллоу-перекладач цим нехтує, передаючи назву як «Ґімпль дурник») і пом’якшивши певні пасажі, в яких 13

можна добачити ксенофобію (скажімо, зневажливе окреслення жінки-неєврейки «шіксе» передано як«селянка»; антихристиянський жарт «І взагалі, кажуть же люди, що в Йойзеля [пестлива чи зневажлива форма імені «Ісус»] не було тата» випав узагалі)5. Стратегія спрацювала: англомовний «Ґімпль» знайшов вдячну авдиторію. Башевіс більше ніколи не запрошував Беллоу до співпраці (при особистій зустрічі пояснював, що в такому разі постать успішного перекладача відтягувала б на себе забагато уваги), однак зробив висновки. По-перше, шлях до порятунку літератури їдишем лежить в англомовних версіях. По-друге, їх потрібно адаптувати до очікувань публіки. Їдишистський письменник Їцхок Башевіс сходить зі сцени. У світло софітів виходить американський автор І.Б. Зінґер. «Замолоду я мріяв про гарем жінок; останнім часом мрію про гарем перекладачів», — любив повторювати І.Б. Зінґер (щоправда, ці мрії можна було й поєднати: серед перекладачів було багато жінок, і, як зазначає його біографка Джанет Гадда, конфіденційно кожна перекладачка звірялася їй, що автор заводив романтичні стосунки з усіма своїми перекладачками, крім неї). Переклад давав Зінґерові змогу виправляти недоліки, які закрадалися до тексту внаслідок гонитви за дедлайнами чи втручання редакторів: «У мене часто буває так, що я працюю над перекладом і над самою книжкою одночасно, бо в ході перекладу помічаю певні недоліки й виправляю — тому англійський переклад це майже другий оригінал. Перекладаючи, я інколи вирізаю, а інколи додаю». Уточнюючи логіку змін, автор пояснює: «Ох, інколи бачу, що якийсь розділ недостатньо добрий; мені здається, що потрібно додати описів чи діалогів, а інколи — що їх, навпаки, забагато і треба вирізати. Я не вірний оригіналові, бо навіщо? 5

Детальніше про перекладацькі стратегії Беллоу див. у Norich, Anita. Writing in Tongues: Translating Yiddish in the Twentieth Century. Seattle: University of Washington Press, 2014. Pp. 49–51.

Автор тут і може виправляти, як йому заманеться»6. (Власне кажучи, частина англомовних перекладачів узагалі не володіла їдишем: Зінґер надиктовував їм свій текст сам, а вони забезпечували у кращому разі стилістичне редагування). Однак авторські втручання на етапі перекладу не зводилися до скорочення занадто довгих пасажів чи розширення недостатньо прописаних сцен. Зінґер адаптував свої твори до потреб читачів з іншої культури. В англомовному перекладі «Раба» автор не лише прибирає повторювані сцени (наприклад, пси виводять до порятунку аж двох героїв, у перекладі — одного), а й уточнює, що, скажімо, напис на надгробку героїні «Хто жінку чеснотну знайде?» — це рядок із Приповістей, хоча в оригіналі пояснення немає: імовірно, Башевіс припускав, що вихований у початковій юдейській школі-хейдері читач легко впізнає походження цитати. Інколи зміни бували ще серйознішими, аж до переписаного фіналу. Варто згадати «Родину Мускат», щедру на автобіографічні подробиці велику сагу про єврейську родину у Варшаві у переддень Другої світової війни. Це — перша реакція Зінґера на Голокост (версія їдишем побачила світ у 1945 році), і перший його роман не про віддалене минуле, а про сучасність. У фіналі оригіналу партизани продовжують боротьбу в польських лісах, хоча довколишній світ дедалі сильніше скидається на старозавітну апокаліптичну візію. Читачеві англомовної (і всіх наступних) версій відмовлено в оптимістичній надії, що боротьбу ще не скінчено, адже книжка завершується безкомпромісним «Смерть — це єдиний месія. От у чому полягає істина». Отже, переклад, який зазвичай вважається вторинним продуктом щодо оригіналу, ставав у І.Б. Зінґера другим, однак повноправним оригіналом, натомість газетна публікація їдишем перетворювалася на першу чернетку. З тринадцяти 6

Singer, Isaac Bashevis and Cyrena N. Pondrom. “Isaac Bashevis Singer: An Interview and a Biographical Sketch (Part I).” Contemporary Literature, Vol. 10, No. 1 (Winter, 1969), p. 1–2.

романів, десяти томів оповідань, п’яти томів мемуарів і чотирнадцяти книжок для дітей лише п’ять здобулися на книжкову публікацію їдишем — інші припадають пилом у різних числах газет: Зінґер наполягав, щоб подальші переклади здійснювали з доопрацьованої англомовної версії (у випадку представлених у цьому томі романів — англомовна версія «Раба» належить перу Сесіла Гемлі, а «Шоші» — небожу письменника Джозефові Зінґеру). Внаслідок цього стоїть руба питання про юридичний статус тих текстів, про переклади яких Зінґер не подбав при житті — з вибору чи внаслідок випадковості. Щонайменше два романи й один том мемуарів, що побачили світ у «Форвертс», зберігаються в архівах, але неавторизований переклад суперечить волі автора. Джозеф Шерман (знаний перекладач з їдишу, якому англомовний читач завдячує знайомством з творами Переца Маркіша й Довіда Берґельсона) переклав один розділ із «гангстерського» роману «Ярме ун Кейле», що зображує життя бандитів, сутенерів і проституток у довоєнній Варшаві, для академічного видання. Багато хто з критиків вважає саме цей фрагмент найточнішим відтворенням стилю Башевіса англійською, однак не виключено, що точне відтворення особливостей їдишистського письменника Їцхока Башевіса йде врозріз зі стратегіями американського І.Б. Зінґера7. Хай там як, існування запасного плацдарму англомовної альтернативи примирило письменника з їдишем, а Башевіса — із Зінґером. Не минуло і чверті століття відтоді, як Башевіс безкомпромісно назвав їдиш реліктом минулого, як у есеї 1965 року він уже визнає виражальний потенціал мови у процесі формування — мови, у якої, отже, є літературне майбутнє: «Той, хто пише їдишем, допомагає творити мову, відбираючи й поліруючи слова з нескінченної скарбниці лінгвістичної сировини. Тому я певен, що письменник-їдишист 7

Більше про цю колізію з не перекладеними текстами див. у Rosenbaum, Ron. “I.B. Singer Works Are Incarcerated In Yiddish Texas.” Observer. 03/10/03.

має багатший вибір тем і сюжетів, ніж носій будь-якої іншої сучасної мови». А його промова перед Шведською академією з нагоди отримання Нобеля (1978) взагалі перетворюється на гімн шляхетності слабкого: «Їдиш — мова вигнання, без землі, без кордонів, без державної підтримки, мова без слів на позначення зброї, амуніції, військових маршів, воєнної тактики ... Правда така: те, що проповідували великі релігії, носії їдишу по гетто практикували на щодень [...] Гетто було не лише притулком для переслідуваної меншини, а й великим експериментом у мирі, самодисципліні й гуманізмі». Що ж до закидів, що їдиш — мертва мова, І.Б. Зінґер нагадував: іврит так само вважався мертвою мовою протягом двох тисячоліть. Однак це примирення сталося надто пізно, щоб колеги змогли йому пробачити. Як зауважує дослідниця єврейських літератур Рут Вайсс, 10 відсотків нобеліантів з літератури у ХХ столітті були євреями, але тільки двоє з них (Ш.Й. Аґнон і, власне, Зінґер) писали єврейськими мовами. Здавалося б, розжитися на власного нобеліанта — велика честь для кожної літератури, а для їдишу, який дехто й мовою не вважає — і поготів. Однак їдишистський літературний істеблішмент у Нью-Йорку сприйняв перемогу Зінґера як свою поразку. Хаїм Ґраде, інший потенційний кандидат на Нобеля від літератури їдишем (дуже популярний свого часу, хоча нині і призабутий письменник), назвав цю перемогу великою трагедією єврейського народу — що, можливо, дещо сильна теза у ХХ столітті, щедрому на значно більші трагедії. Вдова Хаїма, Інна Ґраде, не змогла переступити через образу і ще у 2004 році, задовго по смерті обох письменників, писала: «Я зневажаю Зінґера передовсім, бо він затягує єврейську літературу, юдаїзм, американську літературу й американську культуру назад у землю Моаву [алюзія до землі, де Лот вступив зі своїми доньками в інцестуальний зв’язок]. Я гордо зневажаю всіх, хто споживає хліб, на який помочився цей клоун-святотатець». Колишній директор Інституту студій 17

юдаїки ЇВО, Аллан Надлер, писав: «Коли Авром Суцкевер голодував, воював з нацистами в партизанському загоні в литовських лісах і на корі писав видатну поезію їдишем про трагічну долю євреїв, Зінґер їв млинці з сиром у Нью-Йорку і думав про польських курв і їдишистських чортів». (Зінґер і сам був болісно свідомий своєї відділеності від досвіду Голокосту: Ойзер Гешель, герой «Родини Мускат», який відмовляється полишити Варшаву під час Голокосту, з болем уявляє, як «в Америці люди ходять в театри, їдять у ресторанах, танцюють, слухають музику»). У часи, коли містечка-штетли поставали у популярній уяві як ностальгійна ідилія, заселена виключно праведниками, Зінґер писав про релігійні й сексуальні безумства, а ще нагадував, що реальні східноєвропейські єврейські спільноти суттєво відрізнялися від їхнього ідеалізованого образу внаслідок наступу модерності, асиміляції й відмови від традиційних культурних моделей. Не дивно, що в ньому бачили зрадника, який звинувачує жертву: не треба навіть сягати його контроверсійних поглядів на майбутнє літератури їдишем чи безпечне існування між американською і єврейською літературою. Зінґер, утім, відповідав колегам взаємністю й дистанціювався від цього середовища: на питання, що він думає про їдишистську культуру в Америці, казав, що застав її вже в занепаді, і взагалі, «ми з їдишистською культурою — це дві різні речі. Я люблю їдиш, однак не є їдишистом, бо в цих людей є така собі соціальна ідеологія. Вони хочуть створити рух ... А я — взагалі не людина рухів. Інакше кажучи, мене вони вважали егоїстом [...] Але я розчарований у рухах. Я знаю, що рухи й посередності крокують пліч-опліч»8. Утім, попри витворюваний для англомовного читача образ генія-самітника, він усе життя був глибоко закорінений у єврейську історію і культуру. 8

Singer, Isaac Bashevis and Cyrena N. Pondrom. “Isaac Bashevis Singer: An Interview and a Biographical Sketch (Part I).” Contemporary Literature, Vol. 10, No. 1 (Winter, 1969), p. 25.

Представлені у цьому виданні романи подають два полюси творчості Зінґера (зацікавлення історією й увагу до сучасності) і репрезентативний огляд його ключових тем: від вегетаріанства (те, що людство робить із тваринами, порівнював із Голокостом) до виправдання бога, від одержимості лжемесіями до одержимості демонами. «Раб» (англомовна версія — 1962 рік, книжкове видання їдишем — 1967 рік) оповідає про єврея Якова, який опиняється в рабстві у селян у Карпатах після погромів Хмельницького. Попри звертання до давнішої епохи, центральне питання роману в ХХ столітті було актуальним, як ніколи: чи можна виправдати Бога, який дозволяє те, що виправдати неможливо? Головний герой — і, припустімо, автор — знаходить втіху в довгій історичній, духовній і літературній традиції, на яку можна зіпертися навіть тоді, коли все інше вже втрачено: Як і біблійний Яків, він перетне річку, несучи тільки посох, а за ним гнатиметься новітній Ісав. Нічого не змінюється, ані предковічна любов, ані предковічне горе. Може, знову мине чотири тисячі років, й уздовж якоїсь іншої річки йтиме якийсь інший Яків, оплакуючи якусь іншу Рахіль. Чи — хтозна, може, завжди був тільки один Яків і тільки одна Рахіль. Хай там як, спасіння прийде. Не може ж це тривати вічно. Яків підвів погляд: веди, Боже, веди. Адже це світ Твій.

«Шоша» (газетне видання їдишем — 1974 рік, англійський переклад — 1978 рік, книжкового видання їдишем не було) звертається до лихоліття ХХ століття, не вбираючи його в шати XVII століття. У цій повісті Зінґер увічнює втрачену Варшаву свого дитинства і юності: вулицю Крохмальну, де виносив учені присуди його батько, Спілку письменників на вулиці Тломацькій, їдишистську літературну спільноту між минулим і теперішнім, позбавлену майбутнього. Оповідач, теж письменник, розривається між літературними інноваціями і блискучим майбутнім у Нью-Йорку — й подругою дитинства, відсталою в розвитку дівчиною Шошею, втіленням того са19

мого гетто, поза яке нібито не може вийти творчість їдишем. Попри дитинність, дівчина «на свій своєрідний спосіб долала смерть. У Шошиній голові Ілля і Зельделе й далі порядкували у бакалії, Давид і Міреле торгували маслом, сирим і кип’яченим молоком, а також сметаною і сільським сиром, а Естер досі тримала цукерню, де продавали шоколад, сирну запіканку, содову і морозиво, хоча насправді вони всі давно вже померли». Зінґер усе життя писав про одержимості — одержимість ідеологіями й месіаністичною вірою, одержимість пристрастю і демонами, але центральною для нього є одержимість минулим. Як пояснює та сама Шоша: Якщо подумати, то кожен із нас — витвір тисяч предків, і від кожного із них бодай щось та й успадкував. Удень така думка промайне і зникне, а вночі починає видаватися жахливо актуальною і навіть жаскою. Цуцику, ти ось про дибуків пишеш. Минулі покоління — це і є наші дибуки. Вони сидять всередині і зазвичай мовчать, аж доки один із них раптом не почне кричати. ... Кожен із нас — це цвинтар, на якому поховано тьму живих мерців.

Оповідач не зможе дистанціюватися ані від Шоші, ані від своєї культурної спадщини. Не зможе й Башевіс, хай би скільки літературних масок приміряв: адже без цієї спадщини, її демонів і її жахів не було б і літератури.

Ярослава Стріха

Використана література Hadda, Janet. Isaac Bashevis Singer: A Life. Madison, WI: University of Winsconsin Press: 2003. Miller, David Neal, ed. Recovering the Canon: Essays on Isaac Bashevis Singer. E.J. Brill, 1986.

Norich, Anita. Writing in Tongues: Translating Yiddish in the Twentieth Century. Seattle: University of Washington Press, 2014. Rosenbaum, Ron. “I.B. Singer Works Are Incarcerated In Yiddish Texas.” Observer. 03/10/03. Access: https://observer.com/2003/03/ib-singerworks-are-incarcerated-in-yiddish-texas/ Singer, Isaac Bashevis“How Does It Feel to Be a Yiddish Writer in America?” IlanStavans, ed. How Yiddish Changed America and How America Changed Yiddish. Restless Books: 2020. Singer, Isaac Bashevis and Cyrena N. Pondrom. “Isaac Bashevis Singer: An Interview and a Biographical Sketch (Part I).” Contemporary Literature, Vol. 10, No. 1 (Winter, 1969), pp. 1–38. Singer, Isaac Bashevis and Cyrena N. Pondrom. “Isaac Bashevis Singer: An Interview (Part II).” Contemporary Literature, Vol. 10, No. 3 (Summer, 1969), pp. 332–351. Wisse, Ruth R. The Modern Jewish Canon: A Journey Through Language and Culture. Chicago: Free Press, 2000. Wolitz, Seth L., ed. The Hidden Isaac Bashevis Singer. Austin, TX: University of Texas Press, 2001.