Ш ЕВЧЕН КО С В ІТ О В О Ї
Європейське мистецтво Нового часу і за своєю соціологією , і за тематикою зосередж увалося переваж но біля сам і сіньких вершин класового Олімпу: до Бернса західн і літератури не знали ж о д ного видатного письменника — селяни на за походженням; до натуралізм у ці літератури не знали ж одн ої переконли вої фабули з народного життя (різного роду фальсифікатів не берем о до уваги). Це не значить, іцо воно не сходило звідти в соціальні низини. В ід славно звісних парламентських промов Б айро на, підкріплених його віршами, почина ється відрахунок перших демократичних акцій європейської літератури — аж до Віктора Гюго, що створив хроніку євро пейської каторги. Байрона напевне вра зили оповідання про тих робітників луд дитів, які вперше в житті вповні вгам у вали голод лише перед стратою, коли за старовинним звичаєм їм подали добру вечерю; ораторським і поетичним сло вом він захищ ав англійське робітництво. Щ оправда, пролетарська «виправа» Бай рона, хоча й ефектна, тривала недовго, а бездонне, споконвічне горе «тих, хто внизу», залиш алося все щ е поза, здава лося б, надзіркими об’єктивами й оку лярами великої літератури. Так, грізно прош уміла на задвірках англійської л і тератури кількавікова трагедія англій ського селянства, р о зіп ’ятого й зам уч е ного на хресті первісного нагром адж ен ня, трагедія, помічена, по суті, лише «озерною ш колою». Загинули десятки мільйонів людей, а в історико літера турній пам’яті залиш илося кілька д еся т ків віршів, створених під час моціону на мертвих вулицях «покинутих сіл ». Д еякі африканські лідери нині твер дять, що Африка, потрапивши в орбіту європейсько американської ц и в іл ізац ії, заплатила за цю честь двомастами міль
184
В
КОН ТЕКСТІ
Л ІТ Е Р А Т У Р И
йонами життів чорних лю дей. Д еякі єв ропейські рахівники з притаманною їм точністю скидають з цього дебету, що вж е ніколи не оплатиться, кілька деся т ків мільйонів... Щ о ж залиш илося від цього плавучого атлантичного концтабо ру? Н овела П роспера М ерім е, в якій невідпорний галльський інтелект автора — «ірон іка» переводить трагедію у ф ар совий регістр («Т ам анго»). В «Г оф ол ії» Р асін а Иодай говорить, що народ «приречений до с л із і праці» і що він, крім того, «воліє, щ об ним пра вили залізним скіпетром ». Ось, здається, і все народознавство великого др ам а турга... Звичайно, зовсім не йдеться про те, щ об Ж ан Р асін інсценізував картини з селянського побуту Л у ї Л енена, свого старш ого сучасника... Й деться про те, щ о велика література ф атальним, хоч соціологічно зр озум іл и м чином розм ина лася з великими життєвими масивами, обходила їх . Н ародно масове буття, д е м ографічне, господарче і, зреш тою , д у ховне підгрунтя буття загальнонаціо нального, не було представлене в знаках мистецтва, не «озвучувал ося» худож ньо. Навіть його найтрагічніш і і довготрива лі зсуви і зм іщ ення, які лихоманили весь суспільний організм, залиш алися десь на околицях мистецької свідом ості, в кращ ому випадку глухо відлуню валися в ній. Ю. М. Лотман доречно звернув увагу на те, що в «Г ептам ероні» М арга рита Н аваррської загибель слуг не є по д ією , значимою ланкою сю ж етного пле тива К В цьому прохопилася вся н еде мократична етика недемократичного кри ла французького р енесансу. А тим часом культура брала в народу — свідом о й несвідом о — і брала нема 1 1 ІО. М. Л отм ан. С тр уктур а худож ественного те к ста . М ., «И скусство», 1970, стор. 284.
УКРАЇНА І СВІТ.
ло. Так, в усій літературі Нового часу відчутне карнавальне бродіння — вж е невиразна пам’ять про народні свята з їх особливими дійствами і мовою, па м ’ять, віднайдена і досл ідж ена М. М. Бахтіним. А чим би був класицизм б ез багатовікового почуття вірності васала своєму сю зеренові — етичної основи се редньовіччя; просвітництво б ез здорово го народного гл узду — свого головного світоглядного тла; романтизм — без фольклору, без народних повір’їв, що проростають у міфопоетичні безодні; а критичний реалізм — без одвічної на родної опозиційності до неправедної д ер жавності, до містифікованих і спотворе них міжлюдських відносин?
^ ^ Щ о є мірою вселю дської величі Ш ев ченка, в чому значення його творчості як одн ієї із найбільш их величин світо вої літератури? Часто ми визначаємо цю м іру дещ о механічно, ба навіть кількісно, віднахо дячи її, скаж імо, в «частотності» світо вого резонансу Ш евченкової спадщ ини. Звичайно, історики літератури мають «заф онограф увати» кож не, хай навіть неголосне відлуння поетового голосу в будь якій традиції (худож ній, публіцис тичній і т. д.) будь якої епохи. Для нас дороге кожне «н езле тихе слово» про поета, навіть кинуте мимохіть — у лис ті, щ оденниковому записі, в л екції, б е сіді і т. ін. А ле воно, зрозум іл о, щ е не може бути еталоном згадан ої міри. Так сам о зам ало для розум іння поетового місця у світовій літературі байдуж ого компаративістського переліку алю зій і рем інісценцій з неї, помічених і щ е не помічених у «К обзарі». Скажімо, в «С ні» ледь помітно м е рехтять кілька «позик» із «Санктпетер бурзьких вечорів» Ж озеф а де М естра (1 8 2 1 ), вкрай реакційного, але напрочуд ■обдарованого і спостереж ливого ф ран цузького мислителя, що залишив вираз ний слід у ф ілософ ській спадщ ині Ча адаева, Хомякова, Тютчева та ін. (Ц і р ем ін ісценц ії в Ш евченка, можливо, опосередковані «М ідним верш ником» Пуш кіна, що його певні ходи полемічно зв ер перетворені в «С ні» 1. Варто нути увагу на добре чутний відгомін у «С ні» та в інших ш евченківських творах книги іншого французького письменни 1 1 Про алю зії із «Санктпетербурзьких вечорів» у «Мідному вершнику» див. у кн.: М. П. А лек сеев. Пушкин. Сравнительно-исторические иследования. Л ., « Н аук а» , 1972, стор. 204—205. Н е за й ве також звернути увагу на те, що назва «Вечо рів на хуторі біля Д екакьки» Гоголя — це, мож ливо, різка географічно-ідеологічна травестія «Soirees de S-Petersbourg» Ж озефа де М естра.
УКРАЇНА І СВІТ.
ка — « Р о с ія в 1 8 3 9 роц і» А дольф а де Кюстіна, різкого пам ф лета проти мико л аїв ської ім п ер ії, щ о ї ї Рїюстін назвав ім перією «каталогів і ф антом ів» (пор. пе тербурзьк і гротески «С н у»). З другого боку, для нас очевидно, що, сказати б, «єгиптологія» А н др ія Б елого — нескінченні уподібнення П етербурга з його імперським склерозом давньому Єгиптові, щ о на них ледь не схибнувся вразливий письменник,— веде свій родо від від ш евченківського — Кума моя і я В П етрополіськім лабіринті Блукали ми — і тьма, і тьма... «Х одім о, куме, в пірам іду Засвітим світоч». І зайш ли, Єлей і мирро принесли, І чепурненький ж рець Ізіди ... і т. д. При баж анні такі й схож і а л ю зії з «К обзар я » можна знайти і в інших ро сійських поетів т іє ї доби — від Ф едора С ологуба, який Ш евченка перекладав і який, здається, дещ о наслідую чи його, дбав про міф о ф ольклорне тло св оєї пое з ії 1, і Інокентія А нненського, що вж е під час свого перебування в Києві у 8 0 х роках у суперечц і з викладачем Га лаганівської к ол егії висунув своє, визив но не хуторянське прочитання «К обза р я », до пізнього О. М андельш тама з його гострим і приязним інтересом до Ш евченка. А ле все це — лише тінь поетової слави, по суті, другорядний іс торико літературний додаток до неї. І а л ю зії в Ш евченка і а л ю зії із Ш евчен ка потрібні не для сам оцінних і само достатніх порівнянь, а для інш их, вищих і важ ливіш их цілей. Словом, для визна чення згадан ої міри треба вийти на со ціокультурний простір, значно ширший від елем ентарних історико літературних уподібнень, аналогій, відгуків і т. п. Н айвідваж ніш і і найсовісніш і з пом іж найбільш их європейських митців, як ми переконалися, ін оді спускалися вниз по соціальній драбині, добираю чись до ї ї останніх щ а бл ів ,— хоч і ненадовго. На д озв іл л і Віктор Гюго міг завітати в ро бітничі підвали Л ілля і потому написати зворуш ливого вірша (« В е с е л е ж и*тя»), але це була, по суті, традиційна ф ран цузька «п оезія на випадок», наслідок випадкової і м иттєвої зустр іч і двох ан тисвітів — виш уканої культури, що так зручно влаш тувалася в бел ьетаж і с у с пільної будови, з підпіллям останньої — в цьому «випадку» з лілльськими підва лами. 3 Про це див. у кн.: И. П . Смирнов. Худож ествен ный смысл и эволюция поэтических систем. М ., « Н а у к а » , 1977, стор. 44—45.
185
Така культура іноді й сходила в на род, як Віктор Гюго сходив у робітничі підвали, але так само, як і Гюго, нев довзі поверталася «нагору», в затиш ні ка бінети й вітальні, до гарних книг, кар тин і статуй, до красномовних співроз мовників і прекрасних співрозмовниць. Та й до цих сходж ень вона повинна була пробиватися, допрацьовуватися віками, з величезними зусиллями видобуваючи елементарний демократичний досвід і потяг! А що ж самі маси, саме пекло класо во антагоністичного світу? Чи ж лунали звідти якісь охудож нені крики сигнали відчаю й болю? Чи якось прохопилося в літературі слово самих невільників і мучеників цього пекла? М ожна говори ти про пізньофольклорне оф орм лення цього крику (від лотрясаю чої «Б он дарів ни», що тікала «пом іж возами» до «de profundis» негритянських «спіричуелс», де згаданий крик уж е перестає бути ме тафорою і в усій своїй психоф ізичній данності входить у музично словесну с т р у к т у р у 1). Були, як зазначалося, і різного роду репортаж і з пекла, щ о транслювалися спеціально для еліти (книга абата Рейна ля «Історія обох Індій», що живописала страхіття рабо торгівлі, розтопила навіть таку камінну душ у, як Наполеон, а над «Записками із мертвого дом у» нібито плакав сам Олександр II). Проте фольклор має зовсім інш у, ніж література, соціокультурну долю, обу мовлену, зокрем а, усним способом йо го існування, що й зум овило порівняну нечисленність тих «сигналів», які у се ж таки дійшли до нас, подолавш и свою «комунікативну» крихкість. А про дво їстість і навіть двозначність соціально го буття й обличчя згаданих репорта жів, їхн ьої соціальної адреси йшлося вище. (Так, Наполеон писав захоплені листи Р ейналеві, дякуючи йому за не грофільську книгу, і ч ерез півтора д е сятка років поновив рабство на Г аїті, а Олександр II, відплакавшись над Д осто євським, капітально збільш ив число «мертвих домів» у своїй ім п ер ії). Отож вікове горе мас, по суті, не мало своїх літературних уст, не розверзал ося ними, не прорізалося своїм худож н ім голосом, «озвучувалося» в кращ ому випадку фольклорно. За свідченням м ем уарис тів, антільські раби, потрапивши в там тешній етнічний котел з у сіх кутків А ф рики, не могли одр азу знайти спільної мови і тому, збираючись, не співали пі 1 Очевидні типологічні паралелі поміж «спіри чуелс» — сплав народної пісні з псалмом — і ветхозавітними парафразами Ш евченка («Псалми Давидові», « Ісаія. Глава 35», « О сії, Глава X IV » , «Подраж аніє Ієзекіїл ю . Глава 19» і т. д .).
186
сень, а просто ВИЛИ (дивись ЧИ вірніш е сл ухай один з еп ізод ів п ’єси У. Д ю буа « Г а їт і» ). Це вичерпна метафора «м ис тецької си туац ії» в найдальш их колах соціального пекла, щ о про них, якщ о пригадати один давньоруський апокриф, « у ж е забув сам бог» (пригадаємо Ш ев ченкове про «простих сіри х сіром ах» — «вони і господом за б у т і» ). Один із найбільш их парадоксів в іс торії культури полягає в тому, що на віть у тих украй рідкісних випадках, коли після м іріадів переш код вчораш ній раб у се ж таки здобував право л ітер а турного голосу (завдяки своїй унікальній обдарованості, «щ едротам » м еценатів і т. д .), його голос був усього на всього слабким відлунням ел ітар н ої культури. Така Валаам ова ослиця починала гово рити не голосом бога, а найвпливовіш ої на той час школи, теч ії, естетики тощо. В уста, щ о запеклися кров’ю, промовля ли словником і світоглядом панівної культури, з проф есіональним красно мовством того л ітературного ц еху, до якого доля записала благопридбаного автора. П івтораста років тому, в Б остон і доби «Л іберей тора», газети У. Л. Гаррісона, що започаткувала абол іціоністську тра дицію , зібрал ося кільканадцять л ітер а торів, учораш ніх рабів. І все це закін чилося епігонством наявних л ітер атур них зразків, їх дилетантськими дубл ік а тами, словом, безневинними л ітер атур ними вправами, версифікаторською гім настикою під проводом лояльних білих наставників. Винятки (памф лет «Зак лик» негра Д. Уокера, спрямований про ти рабства) лише підтвердж ували опор туністичне правило такої літератури. З нею сл ід порівняти селянсько кріпацькі за походж енням і одверто наслідувальні за своєю худож ньою спрямованістю яви щ а в російській л ітер атур і м иколаївської епохи — типу Єгора А ліпанова або Ф е дора Слєпуш кіна. їх н і твори, далеко не бездарн і, подібно до вер си ф ік ац ії їх н іх американських братів «по м узе, по судь бам », насичені такою патокою, від я к ої нудило навіть цілком лояльних р ецен зентів. Інерція панівної культури, тягар її ф орм альних «конвенцій» (від метрики д о словника) гнули додол у плебейську «м ислячу тростину», од р азу ж заглуш а ли ї ї і без того несм іливе нарікання, робили з н еї дудк у для різних ід ео л о гічних оркестрів, що ними керували ім перські та ф едеральні капельмейстери. Така л ітература була не просто пан ською іграш кою, тогочасним відповідни ком сучасного «прим ітивізм у» з усім а властивими йому (досить таки приниз ливими) суспільно естетичними ф ункція ми. Вона була також підм інена німо
УКРАЇНА І СВІТ*
тою мас, німотою, що прикидалася голо сом. Насправді ж ця німота закінчилася лише появою «К обзаря » (йдеться не спеціально про його видання 1 8 4 0 року, а про поетичну систем у українського ге нія).
Саме Шевченко вперше в історії (і не літератури, а людства) порушив цю ти сячолітню німоту, саме через нього впер ше прохопилася словом, а не лише кри ком, сама зазвучала, як казали серед ньовічні теологи, «субстанція пекла», його моторошна, наскрізь пропечена стражданням «речовина». Тут не О рфей
спустився в пекло — тут раптово за с п і вало, затуж ило в повний голос у се його каміння, у с і його стіни й склепіння. У я вімо собі на хвилину, щ о соборний плач антільських невільників раптово повернувся в слово, віднайш ов його, О С ІВ у ньому, не втративши при ЦЬОхМУ ж одн ої своєї сльози. Уявімо собі, щ о він із своєї до знакової, н еобхід н ої не оф орм леності і стихійності перейш ов у знаки з усім а їхн ім и прикметами, якос тями, ухмовами, обов’язками — у зна кову реальність мови, зберігаю чи водно час свою стихійну, невідпорну силу, свою дореф лективну, дораціональну міць, Із св о єї без м ірності він прийшов до хМіри, в гранично вивірений простір вірша, у піфагорейську періодичність метра й ритму, при цьому залиш аю чись по суті своїй безм ірним , постійно п ер е криваючи всі ритуали р озм ір у й рими. Сума таких уявлень і наблизить нас почасти до розум іння в сієї грандіозності й загадковості явищ а Ш евченка, д о його планетарного значення. Вперш е його словом заговорили світи, які зал и шалися таємницею за сім ом а захмками для елітарної культури, чи не д л я всіх ї ї літературних експедицій, туди спо рядж ених. Не знак наблизився д о явища і покрив його, знак, замислений і опра цьований у найкращих інтелектуальних та естетичних лабораторіях: сам е яви щ е, ні на крихту не змінюючи св оєї сут ності, не поступаючись своєю онтологіч ною природою, стало знаком, заговори ло саме про себе. Таке буває лиш е у ве ликих космогонічних хміфах, у грандіоз них світоглядних перш осистемах. Цілком очевидні абсолю тні переваги такого худож нього «сам оосм ислення» світу над входж енням у нього «збок у», власне, із соціального «верху» з йо го нескінченними абераціями зор у і р озум у, з його неуникними містифіка ЦІЯхМИ.
Пригадаємо хоча б тяжкий ш лях російської літератури — ї ї столітнє просування до справж ньої, «остан ньої» реальності, її найглибших і найтрагічніших шарів — від колись
УКРАЇНА І СВІТ.
сенсаційного відкриття М. М. К арам зі на, щ о «и крестьянки любить ум ею т» («Б ідн а Л іза » ) до «В оскр есін н я », щ о на реш ті прочитало карам зінську ф абул у по реалістичном у ш иф ру. Пуш кін, спус каючись у вогнедишний кратер револю ційно селянського вулкана, їзд и в в О ренбурзьку губернію . В О ренбурзьку ж губернію ім п ерія командирувала До стоєвського для грунтовніш ого знайом ства із перш оосновами народного ж иття, тоді як Ш евченко потрапив туди вж е з абсолю тним знанням останнього. Він сам був цим життям, його найгустіш им і найпереконливіш им втіленням, й о м у не треба бул о «збирати м атеріал » до на р од н ої тр агедії, щ об потім ї ї худож ньо втілити («Істор ія П угачова» — «К апітан ська дочка») — він сам був найпатетич ніш ою та наймоторош ніш ою явою ц іє ї тр агедії. В Ш евченка, ніби перебиваю чи одна одну заговорили всі, доти безм ов н і скла дові народної сти хії, національні (скаж і мо в «Г айдам аках») і загальнолю дські («пізньопетербурзьк а» лірика), етнічно й історично виокрем лені і ріш уче ун івер сальні. В «К обзар і» поспіш ало «озн а чуватися» те, щ о впродовж століть внас лідок зр озум іл и х соціальних причин при всій своїй патетичності не могло х у дож ньо та ідеологічно оф ормитися, від найти свій світоглядний та естетичний регістр. «Гнані і голодні» всіх країн, Ін тернаціонал зн едол ен и х і скривдж ених від рабів перш их класових ф орм ацій до рабів пізніш их ім перій і ци вілізац ій тут уперш е знайш ли свого речника, свій громоносний орган, щ о за своєю силою, за своєю здатністю віддавати всю гаму людського болю — від найлютіш ого і найголосніш ого, вперш е звіданого під ветхозавітним небом, до стиш еного єв ро пейською дисципліною , — і знаходити ї ї загадково адекватний словесний вираз, щ о залиш ає далеко п озад у інш і відпо відні спроби. «К обзар » знам енував радикальну д е м ократизацію світової культури. Й деть ся не про ї ї н еобхідн е омасовлення з усім а його світлотінями, не про пере м іну ї ї соціальної адреси (донедавна ін дивідуально елітарної, тепер націл еної на великі колективи) — йдеться про ї ї нову якість, про перетворення в сієї ї ї суспільно худож н ьої ф актури. В Ш ев ченка вона набирає нових соціальних о з нак, визріваючи та викристалізовую чись не на горіш ніх поверхах соціум у, а в його «лілльських підвал ах», зм іщ ується ближ че до перш ореальності, подалі від ум овностей, що ними обставлена і за харащ ена культура тих поверхів. 1 8 2 6 року Грибоедов з гіркотою гово рив, щ о класово культурний розкол кра їни досяг такої гостроти й р ізк ості, яка
187
вже набирає ніби етнічного, расового х а рактеру — дворяни й селяни, за йо го словами й спостереж еннями, вж е та кі несхож і, що ніби належать до різних народів («П оїздк а до П арголова»). Весь свій геній, усю свою енергію Лев Тол стой витратив на подолання ц іє ї прірви, на спробу «прорватися» в народ. В ід о мо, чого це йому коштувало і чим це закінчилося. Під кінець життя він, зд а ється, зрозум ів, що народові легш е «прорватися» в культуру, а не навпаки. Не випадково він з таким гострим ін те ресом зустрів людину, яка здійснила цей «прорив», — О. М. Горького, щ о його він вивчав просто таки лабораторно, як загадкового «представника інш ого соц і ального виду» (див. горьківські спогади про Толстого). Проте щ е раніш е, за щ е складніш их, билинно важких умов, такий подвиг здійснив Ш евченко. Потім цей подвиг став майже обов’язковим — варто при гадати найгучніші письменницькі ж иттє писи X X століття, весь їх н ій дем окра тичний потенціал. А ле в літературі ос танніх століть ніхто з такою силою і ріш учістю не перетворив кожний атом своєї біогр аф ії на худож н ій досвід, на світоглядне підгрунтя своєї творчості, як Ш евченко.
* * * Ми вже заф іксували кілька випадків дивовижної глухоти Європи до тих р оз пачливих криків, що долітали з ї ї ін дустріальних і колоніальних підзем ель. Дантові картини з Енгельсового «С тано вища робітничого класу в А н гл ії» того часна англійська література «р епр оду кувала» блідо і невпевнено. Д іккенсу «Х олодного дом у», скаж ім о, виразно бракувало справжнього, не книжного знання цього становища, безп осередн ьо го з ним знайомства, абсолю тної автен тичності — тобто, погляду на нього «зсередини», з якогось там кола соц і ального пекла, а не з суспільного у з вишшя. Ш евченкова ж доля тільки те й робила, що обирала найзручніш ий спостережний пункт для різного роду суспільних узагальнень, який ріш уче усував щонайменше х удож н є відхилен ня чи спотворення — в сам ісіньком у центрі згаданого пекла. Ш евченко тут не мав досвідченого гі да рангу Вергілія, та й потрапив сюди він не в ролі Данта. Проте, без упину суміщ аючи в собі свідка з мучеником, в один і той ж е час спостерігаючи — картаючи зло на всіх пекельних колах і кругах і безм ірно й бездонно терплячи від нього, він ні на мить не припиняв худож ньо переповідати свій страхітливий Д О С В ІД .
188
Р ен есан сн е малярство десятки р а зів зображ ал о мучеництво, святого С е бастьяна — п ер едусім , напевне, задля анатомічного еф екту. П ізніш е новоєвро пейське мистецтво, сказати б, перетвори ло цю і подібні ф абули на свій ф ах, зо браж аю чи чуж е страж дання сам е «на віддал і» (історичній, естетичній і т. ін.). Н емож ливо уявити собі «р озповідь» свя того Себастьяна про своє мучеництво, проте неваж ко зрозум іти , якою вона б у ла б несхож ою на оте його розм альова не і підф арбоване « ж и т іє». Так от — очевидна дистанція пом іж ними і м ож е бути м етафорою мірою т іє ї косм ічної відстані, щ о пролягла м іж Ш евченком і літературним загалом його часу, по м іж двома протилежними способами опо віді про світ — т ієї, щ о в ній букви, мов святе письмо в «С траш ній помсті»,, наливаються кров’ю, і т ієї, в якій вони наливаються лише друкарською ф арбою . Ш евченківський « б ол езап и с», абсо лютна і трагічна «синхрон ізац ія » стр аж дання і його худож нього закріплення з необхідністю вели поета за ту рису, що на ній, острахнувш ись, зупинилися, наприклад, навіть Гойя або Лакло, зуп и нилися перед тими найглибш ими таїна ми людського буття, щ о їх зваж илися передати лише найсміливіш і з письмен ників X X століття. Справді, яка худож н я свідом ість Ш ев ченкової доби витримала б усю вагу то го, про що йдеться в «С ові», у « В ід ь м і» або «В арнаку»? Щ ось схож е постає л и ш е століття потому, скаж ім о, у «Д итя ті» В севолода Іванова, виконаному, по суті, в м еж ах того ж світогляду і, почас ти, т ієї ж геогр аф ії, що й «В арнак». «В ідь м а» ж віддає лю дське безум ств о — не ум овне «декоративне» безум ство А ріостового О рланда, що його так по любляв ром антизм , а справж нє б езу м ст во в усій його клінічній реальності, з. усім а відповідними зсувам и л ю дської психіки. Ц ьому мистецтву красне пись менство навчилося теж лиш е в X X сто літті — десь із появою «Г ал асу і ш а л у» Ф олкнера, — але здебільш ого не з. «книги ж иття», а з підручників психіа тр ії. Ш евченко не випадково вдався до з а собів, по суті, щ е не освоєних л іт ер а турою , яка тоді по гамлетівськи ім ітува ла безум ство, по справжньому не входя чи в нього. Саме так і «озвучувал ося» пекло, прохоплю валася словом стогоном його р е човина. С аме так розпечений народний моноліт і заспівав наче античний колос — М емнон, порушивши своє поф ольк лорне мовчання. І цей голос О рф ея, який не зійш ов у пекло, а в пеклі наро дився, абсолютний у своїй світоглядній і худож н ій вивіреності, зр о зу м іл о , на
УКРАЇНА І СВІТ.
тисячі мегагерц сильніш е тих., зреш тою , і нечисленних голосів, що їх подавала елітарна культура під час своїх коротко часних екскурсів до першого кола. Розповідають, що равеннські жінки, зустрічаючи Данте, шептали, охоплені шахом, що він був «там *, але ж вік «звідти» повернувся — до листування з государями й книжниками, до своїх трак татів, до Дж ем м и Д онаті, своєї « за б у т о ї тіні»... В грудні 1 8 5 1 року після бонапартистського перевороту був у в ’я з нений у Венсенський замок граф А лек сіє де Токвіль, історик і соціолог, один із найблискучіших умів X IX століття. Після і внаслідок у в ’язнення він оголо сив це століття і взагалі всю бур ж уазн у епоху апокаліпсисом, представив його як низку нескінченних катастроф і т. п. Його ув’язнення тривало... один день. А якби йому три тисячі ш істсот п’ятдесят днів солдатчини і заслання Ш евченка? Теодор В ізенгрунд А дорно, один із речників елітарної культури в ї ї остан ній версії, оголосив, що «П ісля Освен ціму не можна писати вірш ів» і потім у відчаї закінчив апологією антикульту ры. Так елітарні нерви не витримали то го «О ренбургу», що в нього вперше по трапили «гравці в бісер » — тепер уж е не в ролі цікавих туристів... Ш евченко ві ж вірші постали сам е в найтемніш их і найстрашніших закутках усесвітніх .«ділльських підвалів». І завдяки цьому • його слово не лише втратило, а зд о б у вало безприкладну худож ню міць, ен ер гію, переконливість. В се це було зум ов лено саме абсолютною близькістю поета до найболючіших точок тогочасного сві ту, поета, який, зреш тою , сам був та
кою больовою точкою, близькістю , що їй не могли заваж ати мури і підмурівки тогочасних мистецьких теплиць. «А б со лю тне» лю дське страж дання нічим і ні ким не впокоєне, не «приспане» і не по м ’якш ене ж одним соціальним чи есте тичним обезболю ванням , заговорило в ньому і ч ерез нього. Заговорило те, що мовчало століттями і навіть тисячоліт тями, те, про що на різного р оду мис тецько духовних олімпах лише невираз но здогадувал ися... З Ш евченка заговорили цілі соціальні материки, ледь намічені на елітарних культурологічних картах, велетенські, доти не знані масиви лю дського горя, вперш е залунав на повну силу той тра гічний супровід світової істор ії, що йо го так довго не чула чи не хотіла чути культура, усам ітнена на своїх «чарівних горах». По суті, саме з Ш евченка (зр о зум іл о, у світоглядном у, а не вузько іс торико гєнетичному плані) розпочинаєть ся довгий і драматичний процес плане тарної дем ок рати зац ії світової л ітерату ри, повсюдне оновлення ї ї етосу, ї ї ге роїч ні намагання щ онайбільш п ере конливо розповісти про всі «м ертві до ми», всі гекатомби нової і новітньої іс тор ії, про весь ї ї трагічний «баланс». Очевидне ї ї баж ання віддати весь нео сяж ний діапазон людського болю , від найти абсолю тну солідарність з уп осл ід ж еною і покривдженою людиною світу, пош матованого антагоністичними класо во егоїстичними пристрастями. «К обзар » — один із перш их взірців такого по справж ньому олю дненого мистецтва.
Вадим СКУРАТОВСЬКИИ
НОВІ ШТРИХИ ДО ЗАРУБІЖ НОЇ ШЕВЧЕНКІАНИ ...Різними шляхами йдуть твори Т. Ш евченка до народів світу. В різних суспільно політичних ум овах проходить процес їх засвоєння за меж ами наш ої країни. А ле завж ди і всюди з його нат хненним, полум ’яним словом ідуть у світ ід е ї визвольної боротьби, добра, справедливості, друж би і братерства на родів. Радянські літературознавці знач ною мірою вж е розкрили високу й бла городну м ісію п о езії Ш евченка (в цьо му плані, зокрема, важливе значення
УКРАЇНА І СВІТ.
має капітальна підсум кова праця — дво томний «Ш евченківський словник»). Та багатий своєю історією , різноманітний ф ормами процес пізнання творчості ве ликого поета народами світу постійно триває, акумулю ю чи все нові факти і явища, всебічне осмислення яких є од ним з найважливіш их і найактуальніш их завдань радянського ш евченкознавства. Пош уки нових докум ентів і м атеріалів (як от невідом их раніш е перекладів тво рів Ш евченка різними мовами, критич
189