Художньо-публіцистичний часопис “Єгупець” № 20 by Видавництво "Дух і літера"

20 ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства РЕДКОЛЕГІЯ: Г. Аронов, М. Петровський (головн. редактори), В. Богуславська, Ю. Веретеннiкова, Є. Захаров, Г. Ліхтенштейн (відп. секр.), А. Павлишин, В. Радуцький, П. Рихло, К. Сігов, Л. Фінберг (заст. головн. редакт.)

Альманах друкується за сприяння міжнародної громадської організації Центр «Америкен Джуіш Джойнт Дистриб’юшн Коміті Інк.»

Видавці: Л. Фінберг, К. Сігов Комп’ютерна верстка: Г. Ліхтенштейн Коректор: Т. Шкарупа

На першій сторінці обкладинки – робота Бориса Лєкаря «Єрусалим», на останній – «Родbна».

ББК 84.5Є Я5 Є31

ЗМІСТ ПРОЗА Роман Кофман ПАСТОРАЛЬНАЯ СИМФОНИЯ, или как я жил при немцах ............................................................. 3 Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND Конец красного человекa ............................................................. 61 Денис Соболев О ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ ПЫЛИ Из «Книги сказок» ......................................................................... 97 ПОЕЗІЯ ПОЕЗІЯ Шломо ибн Габироль СТИХИ Пер. Шломо Кроль ...................................................... 116 Михаил Юдовский НУЛЕВЫЕ ГОДЫ ........................................................................ 119 Леонід Череватенко ВІРШІ ............................................................................................... 148 Григорій Фалькович ДИТЯЧА МОВА Вступне слово С. Черепанова ........................................................ 155

НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ118 Ефим Меламед «КРАСОВСКИЙ, ИЗВЕСТНЫЙ ПО ДЕЛУ БЕЙЛИСА» ..................................... 164 Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ Публікація та вступ Р. Сербина .................................................... 176 Пер. Т. Жук, Кн. Н.С. Трубецкой О РАСИЗМЕ Вступительная статья В. Скуратовского ............................. 191

КРИТИКА ТА ПУБЛІЦИСТИКА Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ Пер. А. Гуленко ............................................................................... 208

Мартін Бубер ШЛЯХ ЛЮДИНИ ЗА ХАСИДСЬКИМ ВЧЕННЯМ Пер. Н. Спринчан .............................................................................. 244 Велвл Чернин «НЕТ ТУТ БОЖЬИХ КАЗАКОВ» Религиозная жизнь советского еврейства и еврейская советская литература 60-х–80-х гг. ................. 263

ЕПІСТОЛЯРІЯ «БЫЛИ БЫ ВОКРУГ ТЕБЯ ГОРОД И ЛЮДИ…» Письма Виктора Некрасова Публикация Т. Рогозовской ......................................................... 290

ЄВРЕЙСЬКИЙ КИЇВ Михаил Кальницкий ВБЛИЗИ «ЖИДОВСКИХ ВОРОТ» ................................................. 315

МИСТЕЦТВО Евгений Котляр ИУДАИКА ПАВЛА ЖОЛТОВСКОГО ........................................... 331 Юрий Норштейн МНЕ РАНО ДАЛИ ПОНЯТЬ, ЧТО Я НЕ ТАКОЙ, КАК ДРУГИЕ Интервью Л. Журавлевой ............................................................... 370

IN MEMORIAM Леонид Финберг СВЕТ БОРИСА ЛЕКАРЯ ......................................................... 381 Владимир Мельниченко ПАМЯТИ АДЫ РЫБАЧУК ................................................. 388

CONTENTS

PROSE Roman Kofman PASTORAL SYMPHONY Or as I lived at Germans .................................................................. 3 Svetlana Alexievich SECOND-HAND TIME End of «red peoples» ....................................................................... 61 Denis Sobolev ABOUT HUMAN DUST From the «Book of tales» ................................................................. 97

POETRY Shlomo ibn Habyrol VERSES Translated by Shlomo Krol ......................................................... 116 Michael Yudovsky ZERO YEARS .................................................................................. 119 Leonid Cherevatenko VERSES ............................................................................................ 148 Gregory Falkovich CHILDREN’S LANGUAGE .........................................................155

OUR PUBLICATIONS

Yefim Melamed KRASOVSKY, KNOWN by the BEYLYS CASE ......................... 164 Harri Lang AMONG JEWS IN KIEV Publication and presentation by R. Serbin Translated by T. Zhuk ................................................................. 176 Prince N.S. Trubetskoy ABOUT RACISM Introductory article by V. Skuratovsky ............................................ 191 CRITICISM AND PUBLICISM Gennady Estrayh KIEV. WISE MEN and LITERARY YOUTH Translated by A. Gulenko ................................................................ 208 Martin Buber HUMAN PATH ACCORDING TO HASIDIC DOCTRINE Translated by N. Sprynchan ........................................................... 244 Velvl Chernyn NO GOD’S COSSACKS ARE HERE Religious life of the Soviet Jewry, Soviet Jewish literature in 60’s - 80’s ............................................. 263

EPISTOLARIUM «WOULD BE AROUND YOU TOWN AND PEOPLE...» Viktor Nekrasov’s letters Presentation by T. Rogozovskaya ................................................... 290

JEWISH KIEV Michael Kalnytsky NEAR ZHYDOVSKY GATE ...................................................... 315 ARTS Eugene Kotlyar JEWISH STUDIES ACCORDING to PAVEL ZHOLTOVSKY ........................................................... 331 Yuri Norshtein THEY EARLY GAVE ME NOTION THAT I AM NOT AS OTHERS Interview to L. Zhuravlyova ............................................................. 370 IN MEMORIAM Leonid Finbеrg LiGHT OF BORIS LEKAR ........................................................ 381 Vladimir Melnichenko IN MEMORIAM OF ADA RYBACHUK ................................... 388

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: ВИДАВНИЦТВО ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ Національний університет Києво-Могилянська академія вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(044) 425-60-20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net (відділ збуту); franc@roller.ukma.kiev.ua (видавництво) Надаємо послуги: «Книга – поштою»

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND Конец красного человека Главы из книги* І … о Ромео и Джульетте… только звали их Маргарита и Абульфаз…

Маргарита К. – армянская беженка, 41 год. – Ой! Я не об этом… Не об этом хочу… Я знаю другое… Я до сих пор сплю, закинув руки за голову, привычка тех лет, когда было счастье. Я так любила жить! Я – армянка, но родилась и выросла в Баку. На берегу моря. Море… мое море! Я уехала, но я люблю море, люди и все остальное меня разочаровали, я люблю только море. Мне оно часто снится – серое, черное, фиолетовое. И молнии! молнии пляшут вместе с волнами. Любила смотреть вдаль, смотреть, как вечером садится солнце, оно к вечеру такое красное, что, кажется, шипит, опускаясь в воду. Камни, нагретые за день, теплые камни, будто живые. Я любила смотреть на море утром и днем, вечером и ночью. Ночью висели под крышами летучие мыши, и я их очень пугалась. Пели цикады. Полное небо звезд… нигде нет столько звезд… Баку – мой самый любимый город… Самый любимый, несмотря ни на что! Во сне я часто гуляю по Губернаторскому саду и Нагорному парку… поднимаюсь на * Книга готовится к печати.

Проза

ІІ Олеся Николаева – младший сержант милиции, 28 лет. Из рассказа матери: – Я скоро умру от своих рассказов… Зачем я рассказываю? Ничем вы мне не поможете. Ну, напишете… напечатаете… Хорошие люди прочтут и поплачут, а плохие… главные… они не будут читать. Им – зачем? Я много раз уже это рассказывала… …23 ноября 2006 года… Передали по телевизору… уже все соседи знали. Город гудел… А мы с Настенькой… с внучкой… были дома. Телевизор у нас не работал, давно сломался из-за старости. Ждали: «Вот Олеська приедет – новый купим». Затеяли уборку. Стирку. Нам почему-то весело-весело, в этот день смеялись и смеялись. Пришла моя мама… наша бабушка… с огорода: «Ой, девочки, что-то вы сильно веселые. Смотрите, чтобы не плакали». У меня упало сердце… Как там Олеська? Но вот только вчера мы ей звонили, был праздник – День милиции… ей вручили значок «За отличную службу МВД». Мы поздравили. «Ой, я вас так всех люблю… – сказала она. – Скорее хочу увидеть родную землю». Половина моей пенсии уходила на телефонные звонки, услышу ее голос… и как-то проживу еще два–три дня. До следующего звонка… «Мама, ты не плачь, – успокаивала она меня. – Я ношу оружие, но не стреляю. С одной стороны – война, а с другой – спокойная обстановка. Утром я слышала, как мулла поет, это у них молитва такая… Горы тут живые, а не мертвые – до самых вершин в траве и в деревьях». «Мама, чеченская земля вся пропитана нефтью. Копай в каждом огороде – всюду нефть». 76

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

Зачем их туда послали? Они там воевали не за Родину, а за нефтяные вышки. За мафию. Капля нефти теперь стоит, как капля крови, а, может, и подороже. Баррель крови… Забежала одна соседка… через час другая… «Чего они, – думаю, – разбегались?» Прибегали-то без дела. Посидят и уходят. А по телевизору уже несколько раз передали… (Плачет.) До утра мы ничего не знали. Утром позвонил сын: «Мама, ты дома будешь?» – «А что ты хочешь? Я собираюсь в магазин». – «Ты подожди меня. Я приеду, когда ты отправишь Настю в школу». – «Пусть дома сидит. Кашляет». – «Если температуры нет, отправляй в школу». «У меня упало сердце… меня всю колотило… Колотун напал… Настенька убежала… я вышла на балкон. Вижу: сын идет не один, а с невесткой. Я ждать уже не могла… еще две минуты – мне через край! Выскочила на лестничную площадку и кричу вниз: «Что с Олеськой?» Видно, я так кричала… таким утробным голосом, что и они мне в ответ закричали: «Мама! Мама!» Вышли из лифта и стоят. Ни слова. «Она – в больнице?» – «Нет». У меня закружилось все перед глазами. Завертелось. Потом плохо… мало помню… Откуда-то набралось много людей… все соседи пооткрывали двери… поднимают меня с цемента, уговаривают. А я ползаю по полу и хватаю их за ноги, ботинки целую: «Люди добрые… миленькие… не могла она бросить Настеньку… свое солнышко… свет в окне… Ми-ии-ле-еньки-и-и-е…» Я билась лбом о пол. В первые минуты не веришь… хватаешься за воздух… Не умерла, а вернется калекой. Без ног… слепая… Ничего… будем с Настенькой ее за руки водить. Главное – живая! Кого-то хочется об этом попросить… на коленках вымолить… Много-много людей… полный дом чужих людей… Наколют лекарствами – я лежу, очнусь – опять вызывают «Скорую». У меня в доме война. А люди строят планы… ремонтируют квартиры… собирают деньги на машину. Никто чужое горе не понимает, дай Бог свое понять. У-у-у… Все думали: я сплю, а я лежала и слушала. Все впечатывалось в мозг… Горько мне, горько… «… у меня двое сыновей. Еще в школе учатся. Собираю деньги, чтобы откупить их от армии…»

Проза

«… человек мясо… война – работа…» «… евроремонт нам влетел в копеечку. Хорошо, что итальянскую плитку раньше купили, еще по старой цене. Пластиковые окна себе поставили. Бронированные двери…» «… на войне человеческая жизнь ничего не стоит…» «… теперь и здесь… в мирной жизни цена ей грош. Каждый день по телевизору слышишь: то банкира убили, то мэра, то бизнесмена. Научились стрелять в Чечне…» «… правильная эта война или нет? Одни пишут – правильная, другие кричат – преступная! Разворовывают… рвут Россию на куски…» «… у соседа сын был безработный. Пьянствовал. Завербовался в контрактники. Через год вернулся с чемоданом денег: машину купил, жене шубу и золотое кольцо. Плазменный телевизор… Сейчас без денег ты – ноль. А где их заработать? В Чечне. Больше негде…» Эта война поганая! Была она где-то далеко… далеко… И пришла ко мне в дом. Я Олеське крестик повесила… на всякий случай. Не сберег. (Плачет.) Через день нам ее привезли… Все текло… гроб мокрый… Обтирали простынями. Начальство: скорей… скорей… скорее надо хоронить. «Не открывайте. Там – студень». А мы открыли. Все надеялись, что ошибка. По телевизору передали: Олеся Николаева… двадцать один год… Возраст неверный. Вдруг это другая Олеся? Не наша. «Там – студень…» Выдали нам справку: «… преднамеренное самоповреждение выстрелом из табельного оружия в правую часть головы…» Что мне бумажка! Я сама хочу посмотреть, потрогать. Погладить своими руками. Когда открыли: лицо было живое, хорошее… и маленькая дырочка на левой стороне… Такая маленькая… совсем… ну, карандаш войдет. Опять неправда, как и с возрастом, дырочка на левой стороне, а пишут – на правой. Уехала она в Чечню со сводным отрядом милиционеров со всей Рязани, а помогали нам хоронить из отделения милиции, где она работала. Ее товарищи. И все они в один голос: какое это самоубийство? Это не самоубийство… выстрел примерно с двух–трех метров… Выстрел!? Страшно и так… А тут еще страшнее… Выстрел… А начальство торопило… Помогали, 78

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

толкали. Привезли ее поздно вечером, а утром следующего дня… в двенадцать часов уже похоронили. На кладбище… У-у-у… (Виновато.) Сила у меня была, как у зверя. Крышку гроба прибьют, а я оторву… зубами бы гвозди грызла. Начальства на кладбище не было. Отказались все от нас… государство первое отказалось… Батюшка не захотел отпевать: грешница… Бог такую запутавшуюся душу не примет. Молодой у нас батюшка… Я теперь в церковь хожу… свечку поставлю… У батюшки спрашивала: «Разве Бог только красивые души любит? Если так, то зачем Он тогда?» Рассказала ему все… Я много раз уже это рассказывала… (Молчит.) Батюшка заплакал: «Как вы еще живы и не в сумасшедшем доме? Дай ей, Господь, царствие небесное!» Помолился за мою девочку… А люди всяко говорили: из-за мужика девка стрельнула… По пьянке… дело, мол, известное, пьют они там беспробудно. И мужики, и бабы. Хватила я горя полным ртом… (Плачет.) …Она собирала чемодан… А мне хотелось все топтать, рвать. Руки себе кусала, хоть свяжи руки. Не могла спать… Ломало все кости, судороги по телу. Не сплю… и вижу сны какие-то… Вечный лед… вечная зима… Все в серебристоголубом цвете… А то будто они с Настенькой идут и идут по воде… и никак не доберутся до берега. Одна вода… Настеньку вижу, а Олеська скоро пропала с глаз… Нет ее и нет… И во сне я испугалась: «Олеська! Олеська!» – зову. Появляется… но не как живая, а как портрет… фотография… и на левой стороне у нее синяк. Как раз в том месте, где пуля прошла… (Молчит.) Это она еще только чемодан складывала… «Мама, я еду. Я уже рапорт написала». – «Ты одна воспитываешь ребенка. Они не имеют права тебя посылать». – «Мама, меня уволят, если я не поеду. Ты же знаешь: у нас все добровольнопринудительно. Но ты не плачь… Там уже не стреляют, а строят. А я буду охранять. Поеду и заработаю, как другие». До нее девчонки ихние уже ездили, все было нормально. «В Египет тебя свожу, пирамиды посмотрим» – это мечта у нее была. Порадовать хотела маму. Бедно мы жили… с копейки… Выйдешь в город – всюду реклама: купи машину… возьми кредит… соблазнись ипотекой… Покупай! Покупай! В любом магазине стоит посреди зала – стол, а то и два: нет денег

Проза

сейчас, оформляй и покупай в кредит. Возле столов толпится очередь. Люди устали от нищеты, всем хочется пожить красиво. Все не против. А я в другой раз не знала, чем их накормить, картошка и та кончится. И макароны. На троллейбусный билет не хватало. После техникума поступила она в педагогический институт на психолога, год проучилась – денег нет платить. Отчислили. У моей мамы пенсия – сто долларов, и у меня – сто долларов. Наверху… они там нефть качают и газ… но это не нам доллары текут, а им в карман. Простые люди, как мы, ходят по магазинам, как по музеям, ничего не могут купить. Я не могу… А по радио, как вредительство какое-то… специально… чтобы народ разозлить – любите богатых! Богатые нас спасут! Дадут работу… Показывают, как они отдыхают… что едят… Дома с бассейнами… Свой садовник, свой повар… Как когда-то у помещиков… при царе… Посмотришь вечером телевизор: какая гадость – и ложишься спать. Раньше люди голосовали за Явлинского… и за Немцова… Немцов красивый… А потом видят – демократы тоже хотят красиво жить. Про нас забыли. Человек – мясо… человек – пыль… Народ опять повернул к коммунистам… При них террористы не захватывали школы, людей не взрывали в метро… и не было Абрамовичей и Дерипаска… Вексельбергов… Я еще недавно общественницей была, на все выборы бегала. Патриотка! Я – советский человек, и моя мама – советский человек. Строили социализм с коммунизмом. И своих детей я воспитывала по-советски: что торговать стыдно… не в деньгах счастье. Будьте честными, а жизнь отдай Родине. Учила их Родину любить, а не «бабки» зарабатывать. Всю жизнь гордилась, что я советский человек, а теперь вроде как стыдно. Вроде ты уже не полноценный человек. Были идеалы коммунизма – теперь идеалы капитализма: «не щади никого, ибо тебя не пощадят». «Мама, – говорила Олеська, – ты живешь в стране, которой давно нет. Ты ни в чем мне не можешь помочь». Дожили… До чего дожили? (Останавливается.) Так много хочу вам сказать! Так много! Но главное-то что? После смерти Олеськи… среди ее вещей нашла школьную тетрадку с сочинением: «Что такое жизнь?». «Я рисую себе идеал человека… – писала она. – Цель 80

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

жизни – это то, что заставляет тебя подниматься вверх…» Я ее этому учила… (Рыдает.) Поехала на войну… она не способна была убить мышь… Все было не так, как должно быть, а как было – я не знаю. От меня скрывают… (Кричит.) Погибла моя девочка бесследно. Так нельзя! Моей маме в Отечественную войну было двенадцать лет, их эвакуировали в Сибирь. В эвакуации дети… они, как и взрослые, работали по шестнадцать часов в сутки. За талон в столовую, где дадут миску макарон и кусочек хлеба. Хлебушка! Изготавливали снаряды для фронта. Умирали возле своих станков от усталости. Зачем люди тогда убивали друг друга – она знала, а зачем сейчас убивают – она не знает. И я не знаю. Эта война поганая! Аргун… Гудермес… Ханкала… Услышу – выключаю телевизор… Справочка у меня на руках… «… преднамеренное… выстрелом из табельного оружия…» И Настенька осталась… девять лет Настеньке… Я теперь и бабушка, и мама. Вся больная, хирургами порезанная. Три операции. Здоровья нет… никакого здоровья нет, а откуда ему быть? Выросла я в тайге… в Хабаровском крае… По баракам скитались… я долго не представляла, как люди в своей квартире живут… апельсин видели на картинке. Сухое молоко и макароны, изредка тушенка в банках. Все пахло бараком – одежда, еда. Тюремный запах. Мама завербовалась на Дальний Восток после войны, когда молодежь позвали Север осваивать. Звали, как на фронт. На великие стройки ехали одни голодранцы, у кого ни кола, ни двора не осталось, все сгорело, а родных немцы убили. «За туманом и за запахом тайги» – это из песен… из книжек… а мы от голода пухли. Я малость подросла… и тоже пошла на стройку… Строили с мамой БАМ, и у меня есть медаль «За строительство Байкало-Амурской магистрали» и пачка грамот. (Молчит.) Что еще могу вспомнить? Зимой морозы под пятьдесят градусов, земля замерзала на метр. Белые сопки… такие белые под снегом, что их уже не видно и в хорошую погоду. Не различишь. Сопки я на все сердце полюбила. У человека есть Родина… большая Родина… и маленькая родинка. У каждого человека… Так вот там моя родинка. В бараках стенки тоненькие… туалет на улице… Но – молодость! Верили в будущее… во что-то верили… В светлое будущее. Жизнь и,

Проза

правда, с каждым годом улучшалась… То ни у кого не было телевизоров… ни у кого! – и вдруг они появились. Жили в бараках… И вдруг стали давать отдельные квартиры… Пообещали: «нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме». Это – я… буду жить при коммунизме…? (Смеется.) Я поступила на заочное отделение в институт, выучилась на экономиста. Денег за учебу не надо было платить, как сейчас. Кто бы меня выучил? За это я благодарна советской власти. Работала в райисполкоме в финансовом отделе. Купила себе мутоновую шубу… и хороший пуховый платок, зимой закутаешься – один нос торчит. По колхозам ездила… В колхозах разводили соболей, песцов, норок. Уже неплохо мы жили. Я маме тоже шубу купила… Тут объявили нам капитализм… Пообещали, что коммунисты уйдут и всем будет хорошо. Народ у нас недоверчивый… люди сразу побежали покупать соль и спички. Слово «перестройка» звучало, как «война». На наших глазах стали разворовывать колхозы… заводы… А потом скупили их за копейки. Мы всю жизнь строили… а все пошло по бросовым ценам. За бесценок. Кто купил? За какие деньги? Народу… нам дали ваучеры… какие-то бумажки. Лежат они у меня и сейчас в серванте. Справочка на Олеську… и эти бумажки… Капитализм это… или что? На русских капиталистов… я на них насмотрелась… не все они были русские, и армяне были, и украинцы… молдаване. Они брали большие кредиты и денег не возвращали. Уезжали. У этих людей блестели глаза… Как у зэков… Характерный такой блеск, мне отлично знакомый. Там всюду лагеря и проволока. Кто Север осваивал? Зэки… и мы, голодранцы. Но мы про себя тогда так не думали… Моя мама решила… Выход был один – возвращаемся в Рязань. Туда, откуда мы родом. Под окнами уже стреляли – СССР делили. Хапали. Рвали… распиливали на куски… Бандиты стали хозяевами, а умные – дураками. Мы все построили… и этим бандитам отдали. Так получается? Сами уехали с пустыми руками… со своим домашним барахлишком… А им заводы оставили… рудники… Ехали на поезде две недели и с нами – холодильник, книжки, мебель… мясорубка, посуда… все такое… Две недели я в окно смотрела: нет русской 82

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

земле ни конца, ни края. Слишком «великая и обильная» Россия-матушка, чтобы навести в ней порядок… Это было в девяноста четвертом году… Уже при Ельцине… Дома… Что дома? Профессора у азербайджанцев-ларечников подрабатывали… фрукты продавали… пельмени… В Москве рынок – от вокзала до Кремля. Нищие откуда-то сразу появились… А мы все советские! Советские! Советские… Всем было стыдно. (Неожиданный поворот.) На городском рынке я разговорилась с одним чеченцем… Пятнадцать лет, как у них война, и они тут спасаются. Расползаются по России… по разным углам… А вроде война… Россия с ними воюет… «спецоперация». Что это за война такая? Молодой был чеченец… «Я, мамаша, не воюю. У ме ня жена – русская». А я слышала историю… могу и вам рассказать… Чеченская девушка полюбила русского летчика. Красивого парня. По обоюдному согласию… договорились – выкрал он ее у родителей. Увез в Россию. Поженились… все, как положено… Родили мальчика. Но она плакала и плакала, ей было жалко своих родителей. И они написали им письмо: простите, мол, нас… мы любим друг друга… Привет от русской мамы передали… А все эти годы родные братья эту чеченку искали, хотели убить, потому что она опозорила их семью – вышла замуж за русского, мало что он русский, так он еще их бомбил. Убивал. По адресу на конверте они нашли быстро… Уже адрес у них в руках… Один брат ее зарезал, а второй потом приехал забирать. Убили… чтобы увезти домой… (Молчит). Эта война поганая… эта беда… пришла ко мне в дом. Я теперь все собираю… все про Чечню читаю, где найду. Расспрашиваю… Я хотела бы туда поехать. И чтобы меня там убили… (Плачет.) Я была бы счастливая… Мое счастье материнское… Наше… Знаю женщину… От сына ботинка не нашли, снаряд прямо в него попал. «Я была бы счастлива, – говорила она мне, – если бы он в родной земле лежал. Хотя бы кусочек…» Это уже для нее было бы счастьем… Я у чеченца этого про войну спросила… Что это за война? «Мамаша, у тебя есть сын?» – «У меня сын есть, но у меня дочь погибла в Чечне». «Русские, я сам хочу вас спросить, что это

Проза

за война? – его слова. – Вы убиваете нас… калечите, а потом лечите в своих больницах. Бомбите и грабите наши дома, а потом их строите. Уговариваете, что Россия – наш дом, а мне каждый день из-за моей чеченской физиономии надо дать милиции взятку, чтобы они меня не забили насмерть. Не ограбили. Я их убеждаю, что не пришел сюда убивать… и не хочу взорвать их дом. Меня могли убить в Грозном… но могут убить и здесь…» Пока бьется мое сердце… (С отчаянием.) Я буду… ищу… Хочу знать, как погибла моя дочь… Я никому не верю… (Открывает дверцу серванта, где рядом с хрустальными рюмочками лежат документы и фотографии. Берет и раскладывает их на столе.) Девка у меня была красивая… Заводила в школе. Любила на коньках кататься. Училась посредственно… нормально… В десятом классе влюбилась в Ромку… Я, конечно, против, он старше ее на семь лет. «Мама, а если это любовь?» Любовь была безумная… он ей не звонит, так она сама… «Зачем ты звонишь?» – «Мама, а если это любовь?» Только Ромка… один он у нее в глазах… Про маму забыла… Сегодня выпускной бал, а назавтра они уже расписались. Уже ребеночек. Ромка пил, дрался, а она плакала. Я его ненавидела. Год они так пожили. Резал вещи на ней хорошие… ревновал… Возьмет за волосы, намотает на руки – и головой об стенку. Терпела она, терпела… Маму не слушалась. Пока… Все-таки… Не знаю как… Все-таки она убежала от него. Куда? К маме… «Мама, спаси!» Так он взял и пришел к нам жить. Ночью проснулась… всхлипы какие-то… Открываю ванную, а он стоит над ней с ножом… Я схватила этот нож, порезала себе руки. В другой раз достал какой-то пистолет… газовый, думаю, не настоящий. Я от него Олеську оттягиваю, а он на меня этот пистолет: «Сейчас ты замолчишь!» Плакала она… и плакала… пока они не разошлись. Я его выгнала… (Молчит). Прошло… ну, полгода не прошло… Возвращается с работы: «Ромка женился». – «А ты откуда знаешь?» – «Подвез меня в городе». – «И что?» – «А ничего». Женился он быстро. А у нее это была детская любовь… Незабываемая… (Берет листок из стопки документов). Написали: «… преднамеренное самопо84

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

вреждение…» Судмедэксперт написал, что выстрел в правую часть головы, а дырочка была на левой стороне… Маленькая дырочка… Может быть, он ее мертвую и не видел? Ему приказали так написать… Хорошо заплатили… Я надеялась… Я ждала, когда вернется ее отряд… Расспрошу их… восстановлю картину… Дырочка на левой стороне, а пишут – на правой. Уже зима. Снег упал. Когда-то я любила снег… И Олеська любила, достанет заранее коньки, смажет жиром. Когда-то давно… давно-давно это было. Горько мне, горько… Смотрю в окно: люди готовятся к Рождеству, бегут с подарками, игрушками. Несут елки. А у меня на кухне постоянно работает приемник. Слушаю наше радио. Местные новости. Жду. Наконец, дождалась – сообщение: «рязанские милиционеры вернулись из служебной командировки в Чечню…», «наши земляки с честью выполнили свой солдатский долг…», «не посрамили»… Их торжественно встретили на вокзале. Оркестр, цветы. Вручили награды и ценные подарки. Кому – телевизор, кому – ключи от машины. Ручные часы… Герои… Герои вернулись! Об Олеське ни слова… никто не вспомнил… Я жду… держу приемник у самого уха… Должны вспомнить! Началась реклама… реклама стирального порошка… (Заплакала.) Пропала моя девочка бесследно. Так нельзя! Олеська… Она была первая… первый «чеченский» гроб в городе. Через месяц привезли еще два гроба – один милиционер постарше, другой совсем молодой. С ними народ прощался в театре… в городском театре имени Есенина. Почетный караул. Венок от общественности… от мэра… Речи. Все, как положено, в таких случаях… Похоронили их на аллее Героев, где «афганские» мальчики лежат… теперь и «чеченские». На городском кладбище у нас две аллеи – аллея Героев… и от себя добавлю – аллея бандитов. Бандиты… они воюют между собой… постреливают. Перестройка – перестрелка. У бандитов самые лучшие места на кладбище… гробы из красного дерева, инкрустированные под золото… с электронным холодильником. Героям памятники ставит государство. Солдатские… ну, скромные памятники. И то не всем. Контрактникам – отказ. Знаю, что одна мать пошла в военкомат, ей отказали: «Твой сын за деньги воевал». Моя Олеська… она лежит отдельно от

Проза

всех, она же простая самоубийца… У-у-у… (Не может говорить). А у меня Настенька… Пенсию за маму ей назначили… дали полторы тысячи рублей – пятьдесят долларов в месяц. Где правда? Справедливость? Пенсия маленькая такая… потому что ее мама – не герой! Вот если бы мама убила кого-то… подорвала гранатой… А мама убила саму себя… больше никого она не убила… Не герой! Как это объяснить ребенку? Что я ей дальше скажу? В одной газете написали будто бы Олеськины слова: «… моей дочке не будет стыдно за меня…» Первые дни после похорон… Настенька сидела отрешенно, как будто ее нет или она не знает, где она. Никто не мог решиться… Это я ей сказала: «Олеськи… мамочки твоей нет…» Она стояла и как будто не слышала меня, я плакала, а она не плакала. И потом… я вспомню что-нибудь об Олеське… а она как не слышит. Долго так продолжалось, меня это даже начало злить. Повела ее к психологу… Были мы и у ее папы… Спрашиваю у него: «Ты забираешь ребенка?» – «А куда я ее заберу?» У него уже там… в другой семье… ребенок. «Тогда отказывайся». – «Как это? А вдруг мне в старости чтото нужно будет. Копейка какая…» Наш папочка… Помощи нам от него никакой. Одни Олеськины друзья навещают… В день рождения Настеньки всегда соберут и принесут немного денег. Компьютер купили. Друзья помнят… Олеська была душевный человек… добрый… Что вам добавить… Жду, что мне позвонят… Отряд вернулся – и командир, и те ребята, с кем она там была. Позвонят… Обязательно! Молчит телефон… И я сама начала искать… фамилии, номера телефонов… Командир отряда Климкин… Прочитала в газете его фамилию. Все! Все газеты про них писали – русские богатыри! Рязанские витязи. И даже в одной газете была его статейка, что он благодарит отряд за хорошую службу. Выполнили, мол, долг с честью… Еще и с честью… Звоню в отдел милиции, где он работает: «Пригласите, пожалуйста, майора Климкина» – «Кто его спрашивает?»– «Людмила Васильевна Николаева… мать Олеси Николаевой…» – «Нет на месте». – «Занят». – «В отъезде». Ты – командир… ты сам приди к матери и расскажи, как там было. Утешь. Поблагодари. Я так понимаю… И не только… Слезы мои злые… злые у меня сле86

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

зы. Я Олеську не пускала, просила… а моя мама: «Раз надо, пускай едет». Надо! Я теперь ненавижу это слово! Уже я не та… Я уже мало что люблю… уже не люблю то, что любила… раньше любила. А за что мне эту Родину любить? В девяносто четвертом… мы вернулись с Севера… Родина! Наша Родина нам зарплату мылом платила… куклами… Сумасшедшая инфляция! Колбаса дорожала, пока ее взвешивали. Платили везде тем, что сами же производили: подушками, галстуками… конфетами… А-а-а… люди терпели… ждали… Нам обещали, что демократия – это когда хорошо. Справедливо. Честно. Обман… все это обман… Человек – мясо… человек – пыль… Одно, что сейчас в магазинах всего полно. Бери! Бери! При социализме этого не было. Какая моя мысль? Конечно, я – простая женщина… нищая советская женщина… Никто меня уже не боится… Куда я пойду? Раньше в райком бы пошла… в обком… А теперь? Денег у меня нет. Были бы деньги – другой разговор. Они бы меня боялись… начальнички… Олеська уезжала… Радовалась: «Вместе с Кормчей едем». Они вдвоем были, две женщины в отряде. Ольга Кормчая… Я ее видела на вокзале, когда прощались. «Это – моя мама» – сказала Олеська. Был момент на проводах… может быть, сейчас я это вспоминаю… Так говорю… Автобусы вот-вот тронутся… Заиграли гимн – все заплакали. Я стояла с одной стороны и чего-то перебежала на другую сторону… что-то Олеська мне через окно крикнула, и я поняла ее так, что они будут поворачивать. И я перебежала, чтобы еще раз ее увидеть. Помахать рукой. А они поехали прямо, и я ее не увидела. Защемило сердце… Ручка в сумке у нее оторвалась… в последний момент… Может быть, это я сейчас так себя накручиваю… Кровинушка… моя… (Плачет.) Нашла по справке телефон Кормчей… Звоню: «Я – мама Олеси… Хочу с вами встретиться». Она долго молчала, а потом даже с какой-то обидой… с каким-то злом: «Я столько пережила… Когда вы все отстанете от меня!» Положила трубку. Второй раз звоню: «Прошу! Мне надо знать… Я больше никуда с этим не пойду. Умоляю!» – «Хватит меня мучить!» Еще раз я позвонила… наверное, через месяц… К телефону подошла ее мама: «Дочки нет дома. Уехала в Чечню». Опять! В Чечню!? Понимаете… и на войне можно

Проза

хорошо устроиться. Кому как повезет… Человек как думает? О смерти он не думает… Умереть сегодня страшно, а когданибудь ничего. И на войне о жизни человек думает… Все они получили по шестьдесят тысяч рублей. На плохонькую машину достаточно. За полгода… Ну, и зарплата сохранилась. А Олеська взяла перед отъездом в кредит стиральную машину… мобильник… «Приеду и расплачусь», – говорила. Теперь нам платить… Из чего? Приходят квитанции… складываем… У Настеньки кроссовки… они ей маленькие, она вернется из школы и плачет, пальчики болят. Складываем, складываем с мамой свои пенсии, деньги считаем, считаем, и ничего к концу месяца не остается. А мертвого не докличешься… Два человека были с ней в последний момент… Два свидетеля… Контрольно-пропускной пункт… ка-пэ-пэ… будочка – два на два с половиной метра. Ночное дежурство. Их было трое. Нашла первого… «Ну, пришла она, – рассказал по телефону – поговорили две–три минуты…» И он вроде вышел… то ли по нужде, то ли его кто-то позвал… Услышал за дверью – хлопок, даже сначала не подумал, что выстрел. Вернулся, а она лежит… Настроение? Настроение у нее было хорошее… нормальное перед этим было настроение… «Привет». – «Привет». Посмеялись. Хи-хи… ха-ха… Второй свидетель… Звоню на работу… меня к нему не допустили… Он был рядом, когда она стреляла… но будто бы в тот самый момент отвернулся. В ту секунду… Будочка – два на два с половиной метра, а он ничего не видел. Отвернулся… Вы поверите? Я вымаливала у них: скажите… мне надо знать… Я больше никуда с этим не пойду. Умоляю! Бегали от меня, как ошпаренные. Им приказали молчать. Защищать погоны. Заплатили им… заткнули рты… (Рыдает.) С самого начала, когда она пошла на работу в милицию, мне не нравилось: моя Олеська – милиционер? Ну, не нравилось! Никак не нравилось… Тут такое… Образование у нее – техникум. И один курс института… Долго не могла трудоустроиться. А в милицию ее сразу брали… Мне было страшно… Ужас – правда? Милиция – это бизнес… мафия… Милиционеров люди боятся, в каждой семье кто-то пострадал от милиции. И пытают в нашей милиции… и калечат… Боятся их, как бандюгов. Не меньше, а то и больше. Не 88

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

дай Бог! В газетах читаешь: там изнасиловали… там убили… Оборотни в погонах… Ужас – правда? Такого… в советское время… Вы – что? А если и было… Так много не говорили… не писали… И мы чувствовали себя защищенными. (Задумалась.) А теперь большинство… все, кто в милиции… Все они… воевали или в Афгане, или в Чечне. Убивали… Психика у них потревоженная… Воевали там они с мирным населением. Теперь такие войны: солдаты не между собой воюют, а с гражданскими. С обыкновенными людьми. Как мы… Для них все теперь – враги… женщины, дети… И тут… уже дома… убьют человека, а потом удивляются, что это надо объяснять. В Чечне объяснять не надо было… «Мама, – спорила со мной Олеська, – ты не права. Все зависит от человека. Девушкамилиционер – это красиво. Синяя рубашка, погоны». Приходили к ней друзья, она компанейская была девка. Сидели. Разговаривали. Пиво пили. Сейчас вспоминаю… все я сейчас вспоминаю… Их разговоры… «…Россия – великая страна, а не газовая труба с краником…» «…Крыма нет… отдали… Чечня воюет… Татарстан шевелится… Я всегда жил в большой стране… Наши МИГИ будут в Риге…» «…НАТО мордой об стол Россию за Чечню. Права человека!? А там: приходили в дом с автоматами – или убьем, или уходи. Хороший чеченец тот, кто сначала говорит: «Уходи!», а потом убивает, плохой – убивает сразу. Чемодан, вокзал, Россия. Надписи на заборах: «Не покупайте квартиры у Маши, они все равно будут наши», «Русские, не уезжайте – нам нужны рабы». «…двое русских солдат и офицер попали к чеченам в плен. Солдатам отрезали головы, а офицера отпустили: «Иди и сходи с ума». Я на кассетах видел… Обрезают уши… пальцы отрубают… В подвалах – русские рабы – пленники. Звери!» «…поеду! Мне на свадьбу деньги нужны. Хочу жениться. Девчонка красивая… долго ждать не будет…» «…у меня друг… Мы с ним в армии вместе служили. Жил он в Грозном. Сосед – чеченец. В один прекрасный день он

Проза

ему говорит: «Прошу тебя – уезжай!» – «Почему?» – «Потому что мы вас скоро резать будем». Оставили они там трехкомнатную квартиру, живут сейчас в Саратове в общежитии. Ничего не дали им увезти: «Пускай Россия, – кричали, – вам все новое купит. А это – наше!» «…пала на колени Россия, но еще не добита. Мы – русские патриоты! Надо долг Родине отдать! Анекдот слышали: товарищи солдаты и офицеры, если вы хорошо проявите себя в Чечне, то Родина пошлет вас на отдых в Югославию. В Европу! … твою мать!» Сын смотрел… Терпел… и стал меня ругать: «Мама, ничего ты не добьешься, кроме инсульта». Отправил в санаторий. Силой, можно сказать… со скандалом… В санатории я подружилась с хорошей женщиной, у нее дочь рано умерла от аборта, мы вместе плакали. Стали подругами. Недавно позвонила ей – она умерла. Заснула и умерла. Я знаю, что от тоски она умерла… она очень любила свою дочь. Почему я не умираю? Я счастлива была бы умереть… но я не умираю… (Плачет). Вернулась из санатория… «Деточка, они тебя посадят, – первые мамины слова. – Не простят, что правды добиваешься». Что было… Только я отъехала, ей звонят из милиции: «В двадцать четыре часа… явиться в кабинет такой-то… За неявку… штраф… пятнадцать суток ареста…» Мама – человек напуганный, у нас все люди напуганные. Найдите мне старого не напуганного человека… И не только это… Приходили и опрашивали соседей: что мы за люди… какое поведение… Про Олеську допытывали… Видел ли ее кто-нибудь пьяной? А наркотики… Из поликлиники затребовали наши медицинские карточки… Проверяли: не состоял ли кто на учете в психдиспансере? Я так понимаю… Меня обида за душу взяла! И злость! Беру трубку… Звоню в милицию: «Кто угрожал моей маме… человеку девятый десяток… По какому вопросу вызывали?» Кончилось это тем, что через день они мне прислали повестку: «… в кабинет такой-то… фамилия следователя…» Мама в слезах: «Тебя посадят». А я к Медведеву готова идти… к Путину! Мне уже ничего не страшно. Тьфу на них! Надо, чтобы Сталин из гроба встал! Я прошу его встать из гроба! Это моя молитва… Мало он наших начальничков… 90

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

сажал и расстреливал. Мало! Мне их не жалко. Я хочу их слез! (Плачет.) Пришла я в этот кабинет… фамилия Федин… Рубанула с порога: «Что вы от меня хотите? Дочь в мокром гробу привезли… Мало вам?» – «Вы – безграмотная женщина… Не понимаете, где вы находитесь… Тут вопросы задаем мы…» Сначала он был один… потом вызвал Олеськиного командира… Климкина… Наконец – и я его увижу! Он заходит… Я – к нему: «Кто убил мою дочь? Скажите мне правду…» – «Дур-ра ваша дочь… Сумасшедшая!» Ой, не могу! Не могу… Налился весь кровью… кричал, топал… Ой! Провоцировали меня… Им надо… добивались… чтобы я орала, била. Царапалась, как кошка… как собака побитая… Значит, я – сумасшедшая, и дочь у меня – сумасшедшая. Им это нужно было. Такая цель. Ничего они уже не боятся. У-у-у… Пока сердце мое бьется… Я буду искать правду… Никого не боюсь! Я уже не пыль… Не тряпка половая… не букашка. Меня назад в коробочку не загонишь. Мне дочь в мокром гробу привезли… Чего мне бояться! Я проведу свое расследование… Никому уже не верю… (Неожиданный поворот.) Ехала в пригородной электричке… Сел напротив мужчина: «Ну, что, мать, едем? Давай знакомиться…» Представился: «Бывший офицер… бывший предприниматель – одиночка… бывший «яблочник»… Теперь безработный…» А у меня о чем кто не спросит, я о своем: «А у меня дочь погибла в Чечне… младший сержант милиции…» Он попросил: «Ты расскажи мне…» Я много раз уже это рассказывала… (Молчит.) А он со мной про свое заговорил… «…я приехал с войны, и жизнь у меня не получается. Не могу запихнуть себя в эти рамки. На работу не хотят брать: а- а-а… из Чечни? Боятся… …нас полная машина – дембеля… отпускники… Стоит старый чеченец и смотрит… И я понял… Смотрит и думает: милые русские парни (а мы веселые… под шафе!), – автоматчики, пулеметчики… снайперы… Куртки на нас новенькие, джинсы… За что купили? За то, что здесь заработали. А работа была какая? Война… Но забери у солдата оружие и это уже – человек, переодень его в гражданское… Такие же люди, как и все – трактористы, учителя, водители… безработные…

Проза

…жили на базах… за проволокой. Вокруг вышки и минные поля. Тесный закрытый мир. Как зона. Выйти нельзя – убьют. Мы – оккупанты. Пили все, пили до скотского состояния. Водку покупали у чеченцев. Конечно, опасно у них покупать, но все старались об этом не думать. В одном селе подкармливали наших солдат и отравили синильной кислотой… …живешь среди обломков… Песок и камень. И ты понимаешь, что здесь позволено все, это изнутри тебя идет… Ты видишь разбитые дома… как тащат вещи… убивают людей… Из тебя вдруг прёт. Расширяется всё… всё, что ты можешь… из тебя такое вылазит! Все твои фантазии… Можно много всего… Ты – пьяная скотина и у тебя оружие в руках. В голове один сперматозоид… Бррр… …о чем я писал домой? Писал, какие горы красивые… Как мулла кричит или поет, я так и не понял. Про меню в столовой. А о чем еще писать? Работа палаческая… Умирали за мафию, которая нам еще и не платила. Обманывала. Но я же не здесь… не на улице убивал людей, а на войне. Я видел русскую девчонку, которые эти шакалы… молодые чеченцы… изнасиловали. Прижигали сигаретой грудь, чтобы сильнее стонала. Сколько там русских… мирных людей убито! Советских! Про них никто не написал… …привез деньги… Попил с друзьями водки… купил подержанный «мерседес»… И нет миллионов… …но это все было в том мире… а здесь другой мир… Я долго боялся других людей… не оттуда… Меня тошнило от других людей…» (Уже не вытирает слез.) Так вот, где моя Олеська была… Куда попала… Эта война поганая… Была она где-то далеко… далеко… а сейчас в моем доме. Раньше я больше страдала, чем думала. Теперь думаю… Два года… Стучусь в двери… хожу по разным инстанциям… Пишу… Пишу в прокуратуру… районную, областную… Генеральному прокурору. (Показывает на стопку писем.) Получаю отписки… Гора отписок! «По факту гибели вашей дочери сообщаем…» И все врут: погибла тринадцатого ноября, а на самом деле одиннадцатого… группа крови первая, а у нее третья… то она была в военном обмундировании, то в гражданском платье… дырочка на ле92

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

вой стороне возле виска, а они пишут – на правой… Написала запрос нашему депутату в Госдуму – я его выбирала, я за него голосовала. Я еще тогда верила нашей власти! Я и Ельцину… и Путину верила, как когда-то верила Хрущеву и Брежневу. Теперь никому нет веры… Нет! А кому верить? Стою на первом этаже в Госдуме… Что я вижу? У меня глаза по кулаку… Я вижу ювелирный ларек: золотые кольца с бриллиантами и подвески… золотые и серебряные пасхальные яйца… За всю жизнь я столько не заработала, сколько там стоит самое маленькое колечко с бриллиантом. Одно колечко… Наши депутаты… народные… откуда у них такие деньги? Пачка грамот за честную работу у меня… и у мамы… А у них акции Газпрома… У нас – бумажки, а у них – деньги. (Зло молчит.) Зря я туда ходила… зря там плакала… Большие начальники… маленькие, средние… генералы, майоры, полковники… Запишите их фамилии: Климкин, Федин, Найденов, Брехов… Это – преступники! Сталина верните… Народ ждет Сталина! Забрали у меня дочь и привезли гроб. Мокрый гроб… И никто не хочет поговорить с матерью… (Снова начинает плакать.) Хожу – хожу. Поехало их в Чечню семьдесят человек… отряд – семьдесят человек… Я всех нашла… всем позвонила… Бежали от меня, как от чумы. На улице ловила… на работе… «Кто вы такая?» – «Я – мать». «Я ничего говорить не буду, я сказал все следствию», «Не имею права с вами говорить… только в присутствии руководства…», «Я не хочу говорить… мы об этом, вообще, не можем говорить». Герои! Почему-то героями они были только в Чечне? Делают бандитов из наших детей… бандитов и трусов. Молила… вымаливала: «Я хочу знать, как было в последний день… Может, она что-нибудь своей маме передала? Какие-то слова…» Моя кровинушка… (Плачет). Глаза у меня слезные стали… Я теперь сама в милиции могу работать… Осмотр происшествия… протокол преступления… Если это самоубийство, то на пистолете остается кровь… на руках порох… Я все теперь знаю… Новости по телевизору не люблю. Вранье! А детективы… убийства… ну, такое все… не пропускаю. Утром, бывает, встать не могу, ноги, руки отнимаются… лежала бы… Вспомню Олеську… Поднимаюсь и иду…

Проза

По кусочкам собрала… по словцу… Кто-то по пьяни проболтался… кто-то знакомым намекнул… Шепнул… Город наш небольшой… не Москва… Сегодня я уже представляю картину… как там происходило… Была у них грандиозная пьянка в честь Дня милиции. Набухались до беспамятства… устроили бардак… Если бы Олеська поехала со своими ребятами… из своего отдела, а это был сводный отряд. Попала она к гаишникам. Гаишники – короли, денег у них полные карманы. Стоят на дорогах с автоматами и снимают дань. Все им платят. Золотое место! Мальчики любят порезвиться… Убить, напиться и трахнуть – три радости на войне. В дупель они напились… озверели… набрались до колючей проволоки в глазах. И вроде там всех девчонок насиловали. Своих девчонок. А Олеська то ли не далась… то ли она им потом пригрозила: «Я вас всех посажу». И ей не дали уйти… Говорят и другое… Поговаривают… Стояли они на посту, пропускали машины. Там такое… Все крутятся, вертятся, бегают, как ненормальные, чтобы заработать. Любыми средствами. Кто-то провозил контрабанду… что и откуда – не скажу, врать не стану… наркотики или… Но все у них было договорено. Оплачено. Это была машина «Нива»… все какую-то «Ниву» вспоминают… А Олеська уперлась… почему-то она эту машину не пропускала. И в нее выстрелили… Перекрыла она большие деньги, кому-то помешала. Вроде в этом деле замешан высокий чин… И моей маме во сне «Нива» приснилась… К ясновидящей я пошла… положила на стол вот эту фотографию… (Показывает.) «Вижу – сказала она, – какую-то «Ниву»…» (Неожиданный поворот.) Нашла я одну женщину… Она – медсестра. Не знаю, какая она была, когда поехала в Чечню, может, веселая. А сейчас – злая… злая, как и я. Сейчас много людей обиженных. Все мечтали выиграть в новой жизни, а мало кто выиграл… Никто не хотел стать нищим… Быть прислугой… Каждый думал, что он станет барином. Богатым будет. В Америку поедет… С обидой теперь люди живут… у многих обида. (Молчит.) Про эту женщину расскажу… (Молчит). А, может, и Олеська такая бы приехала… Я как подумаю об этом, опять страшно. 94

Светлана Алексиевич ВРЕМЯ SECOND-HAND

У-у-у… (Молчит.) Вы послушайте… что эта женщина мне говорила … «…я это все… чувствую… я это понимаю… Я теперь людей, вообще, мало люблю… Мужчин боюсь… Если бы я вышла замуж, то только за мальчика. Чистого мальчика. Дружить могу с геями… они все свои секреты мне рассказывают, а со взрослыми мужчинами… с теми, кто пришел с войны… я не могу… Я ничего с ними не могу… …кто с трупами не сталкивался, думает, что они молчат. Беззвучные. А там все время какие-то звуки. Где-то воздух вышел, где-то кость внутри треснула… Какой-то шорох. Как будто сидишь не возле трупов, в возле каких-то других людей. С ума можно сойти… …деньги нужны были… Но и за романтикой ехала! Надо мной долго все там хихикали… А если честно… Из-за несчастной любви все дома бросила. Мне было все равно: чеченец меня застрелит или я от тоски умру… …лейтенант мне один там понравился… Вечером мы с ним говорили о любви… его тоже девчонка бросила, три года он с ней дружил. А утром его привезли мертвого… без головы… …я не видела там мужчин, которые не пьют и не стреляют. Напьются и стреляют кто в кого. Зачем? Никто не ответит. …он был хирург… Я думала: у нас любовь. Перед тем, как нам ехать домой, он заявил мне: «Не звони… не пиши… Если дома гулять, то с красивой женщиной, с которой не стыдно попасть на глаза жене». Я – не красавица. Но мы с ним по трое суток в операционной стояли. Это такое чувство… сильнее, чем любовь… «Свою жену я тут представить не могу» – говорил он. Козлы они! Все – козлы! …собирались уже домой… Я обвязывала целлофаном ковер, и в это время заходит в комнату начальник госпиталя. «А это оставь – приказал он, – войну домой не вези». Вещей я не привезла… а войну сюда привезла… Там, может, скоро все кончится, а здесь только начинается. Мы все уже дома…» …Что я еще добавлю? Привезли Олеськины вещи… Бушлат… Отдали золотые сережки… цепочку… В кармане бушлата лежали орешки и две маленькие шоколадки. К Рождеству, видно, собирала или хотела с кем-то передать. Горько мне,

Проза

горько… Мобильник долго не отдавали… Все звонки стерли… два или три только звонка оставили… Звонки к одному мужчине, с которым она там дружила. Хотели, видно, на него все «повесить»… им же надо списать… закрыть «дело»… А он в ту ночь спал после дежурства. У него – алиби. Крутили… вертели… Сначала написали, что предсмертной записки нет… потом нам прислали копию этой записки… И вроде как там тоже: «один человек мне вчера сказал»… «он думает, что я – сильный человек, а я…» Все валили на того парня… Я за свои деньги… за пенсию… отдала записку на экспертизу… Признали – фальшивка! Это, вообще, подсудное дело. Крутят… Им надо закрыть мне рот… чтобы я замолчала… (Молчит.) Я еще долго могу рассказывать… Ай, хватит? Ну, напишете вы правду… А кому от этого страшно? Власть… она недоступная… большая… а человек – маленький. Одно нам осталось: ружье и забастовка. Лечь на рельсы. Но нет предводителя… Люди давно поднялись бы… Пугачева нет! Если мне дадут оружие, то я в себя стрелять не буду. Я знаю, в кого стрелять… (Плачет.) Вы слышали? Есть туристический тур в Чечню. На военных вертолетах везут и показывают разрушенный Грозный… чёрные после бомб села… Как стройка идет. Там война и стройка одновременно. Все вместе. Стреляют и строят. Мы еще плачем, а кто-то уже торгует нашими слезами. Страхом. Как нефтью… (На следующий день она позвонила мне.) Еще добавлю… Я и такое слышала: «Вы сами виноваты, что ваша дочь погибла». А в чем я виновата? Кто мне скажет… в чем?..

публікації Наші

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ На початку вересня 1933 року, Гаррі Ланґ з дружиною Лусі Фокс приїхали до Ленінграда і почали свою подорож по СРСР. Обоє народилися 1884 р. в Російській імперії: Гаррі в Литві, а Лусі в Києві. До Америки Лусі прибула 1893 р., а Гаррі – 1904 р. Гаррі став журналістом газети «Форвард», яка виходила мовою їдиш; Лусі уділялася в анархістських та профспілкових рухах, мала близькі зв’язки з Еммою Ґолдман і Самуелем Ґомперс. За посередництвом Сенатора В. Е. Бора, який пропагував визнання СРСР, Гаррі дістав журналістичну візу з унікальним дозволом відвідати окрім Росії, міста і села України і Білорусі. З батькового боку Лусі мала в СРСР велику родину. Дехто з родичів жив у нужді, але інші увійшли в адміністраційну систему: працювали директорами фабрик, головами колгоспів, та військовими старшинами. Три кузини служили в OҐПУ. Знаючи їдиш і російську мову, Ланґи контактувалися з населенням без перекладачів, а родинні зв’язки прокладали дорогу до високопоставлених посадовців. Через члена родини Ланґи стрінули в Харкові високого урядовця, який їм повідомив: «Шість мільйонів людей згинули з голоду в нашій країні цього року. Шість мільйонів!» і радив їм поїхати подивитися по селах. (Harry Lang, «Village of Soviet Dead Described», New York Journal, 16 April, 1935). Повернувшись додому, Гаррі помістив у «Форварді» біля тридцяти відвертих статей про свою подорож. Правдиве висвітлення совєтської дійсности обурило американських радянофілів, а особливо комуністів; були неуспішні спроби усунути Ланґа від «Форварда». Розповсюджене американське совєтофіль176

Роман Сербин

Я приїхав до Києва через багато сіл, що страждали від страшного українського голоду, через частину тих нещасних областей, де селяни сиділи у свої хатках чи на полях, доки не опухали від нестачі харчів. Через такі спустошені села я дістався славетного старого міста. На в’їзді до міста відкрився чудовий краєвид. Місто розташоване на пагорбах. Вулиці піднімаються вгору та спускаються донизу. Серед дерев з’явилося мереживо будівель, що романтично збігають угору. Видно круглі кольорові бані колишніх старих монастирів. Дніпро зі своїми розлогими берегами додає додаткової краси міському краєвиду. Про красу Києва я багато чув. Тепер я приїхав до нього і дивлюсь, як вздовж берегів, а також на середині Дніпра, лежать мокрі колоди, блоки, дошки, окремі й зв’язані плоти, що тільки довершує сумну картину. Від людей, які проходили поруч, харківських та київських чиновників, я чув, що Дніпро біля Києва протягом кількох місяців став спустошеним. Плавали плоти, але ніхто їх не виймав. Нікому було їх штовхати, щоб вони пливли далі. Ніхто не знав, звідки вони припливли і куди повинні пливти. Повз них проходили пароходи та судна, а вони мусили залишатися. Цим мали займатися посадовці, але нікому до цього не було діла. Але це не можна було вирішити на місці. Вже спробували мобілізувати на роботу солдатів, «Червону армію», але нічого з того не вийшло. Селяни, що були залишені під наглядом солдатів, та й самі солдати не знали, що робити. Вони не могли дати собі раду з деревом, що лежало у воді. 177

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ

ство, вибілювання жахливої совєтської реальності та заперечення жахіть масового голоду в Україні, спонукали Ланґа виступити у квітні 1935 р. зі серією статей в газеті «Нью-Йорк Джурнал», в яких автор ще раз розказав про свою подорож, але вже англійською мовою. Пізніше, ці деталі переповіла у своїй біографії Лусі, у розділі під заголовком «Радянський жах». (Lang, Lucy Fox Robins, Tomorrow is Beautiful, Macmillan, New York, NY, 1948.)

публікації Наші

Тим часом, як усі прийшли на впорядкування, призвані селяни та солдати мусили ставати до іншої роботи. Раніше їх посилали на поля збирати зерно. Насправді всі селяни мусили працювати на полях. Вони мали збирати зерно, але тільки частину очищувати, ту, що призначалася для керівництва. Решта залишалася та збиралася в скирти. Далі робота полягала в тому, щоб обмолотити зерно. Раніше, дорогою до Києва, я бачив поля зі скиртами зібраного зерна, що були залишені на полях зогнивати.

*** Київський вокзал, як і всі вокзали в Радянській Росії, був обвішаний портретами Леніна і Сталіна, обклеєний агітаційними листівками з антирелігійними написами. Я пішов до київських євреїв та прочув, що якраз має бути Новий рік (Рошга-Шана) – я приїхав за три дні до свята. Святкуватимуть чи ні – в мене голова йшла обертом від цієї думки. Невідомо, що робити. Чи відбудеться Рош-га-Шана? Чи йти до синагоги? Але це небезпечно. Справді, що буде потім? Директор заводу може оштрафувати, та, оскільки зовсім відсторонити від роботи він не має права, то може забрати те, що вам належить на заводі. Навіть найелементарніше, таке як медикаменти, чорний хліб, те, чого на Україні скрізь невистачає. Але, знову-таки, він директор. Було б не так погано знайти своїх товаришів по партії, що є безбожниками і працюють у партійному осередку, керуючи антирелігійними акціями і вони допомогли б йому бути ще сильнішим. Що робити? Кожен мусить ховатися, якщо він хоче святкувати Рош-гаШана. Якщо він піде до синагоги, то повинен вигадати, як зробити так, щоб бути одночасно і в синагозі, і на заводі. Серед усіх думок постає єдине питання: що буде, чи не приверне це уваги ГПУ (державного політичного управління)? А від однієї думки про ГПУ кров починає холонути в жилах. ГПУ керує командою терору по всій Росії і також в Україні; у Києві є управління всім регіоном. По-перше, для селян-бунтівників, 178

179

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ

по-друге, для «доларової інквізиції», яка бореться з усіма ворожими силами, встановлює правила для євреїв, вишукує, чи немає часом у когось родичів у Америці? Я оглядаюсь навколо, бачу, як двома вулицями йдуть київські євреї, теж оглядаючись. Тут не можна не оглядатись. Вони прискорюють крок. Одна вулиця йде вздовж парку Хмельницького, неподалік від пам’ятника Хмельницькому, а друга – неподалік Хрещатика, який зараз називається Воровського та є центральною вулицею міста. На обох вулицях розташовані квартири працівників ГПУ. Квартира на вулиці неподалік від пам’ятника Хмельницькому була першою, звідки забирали родичів. Для ГПУ є звичним прийти до квартири вночі. Окрім нічних облав, її співробітники не можуть працювати інакше. Працівник ГПУ, часто в уніформі, може постукати посеред ночі у двері. У Києві про це всі знають. Страх панує серед людей. Відчиняють, але при цьому в людей тремтять коліна. Калатає серце. Працівники ГПУ розпитують про родичів, вимагають їхні адреси. Одного разу забирають батька з дому, іншого – матір. Друзі не знають, де вони і що з ними відбувається. Людина зникає. ГПУ наказує «Виходь!» – і люди покірно йдуть знову. Так відбувалося майже кожного разу, коли ГПУ проводило арешт. Свій перший день у Києві я проводив у поїздках разом зі своїми родичами. Спочатку родичі привели мене до будинку ГПУ, розташованого неподалік від парку Хмельницького, котрий є для українських євреїв одним із найжахливіших символів. Посеред парку Хмельницького розташовано монумент, де він, бандит Хмельницький, сидить на своєму коні, як нагадування про ті жахливі події, що відбувалися у сімнадцятому столітті, коли козаки під його проводом встановлювали свої закони для євреїв, що стало великим трагічним внеском у єврейську історію. Зараз для українського єврейства ім’я Хмельницького знову пов’язане зі страхом смерті. Вони лають площу Хмельницького. Цей пам’ятник стоїть, як нагадування євреям про те, що вони «мусять знати страх». Якщо людина не відповідала так, як потрібно було, тому, хто допитував, той вирішував, куди відправляти далі – додому

публікації Наші

чи до іншого місця, тобто вже на вулицю, розташовану навколо Хрещатика, де містилися величезні квартири інквізиторів із ГПУ. Усі знали, про що йдеться. Якщо я як киянин сам не йшов туди, то мене приводили вже з моєю сім’єю. Коли родичі виходили звідти, кажуть, що щось дивне відбувалося з їхніми обличчями. Молоді люди виходили звідти старими. Вони старішали за одну ніч. Їхні очі дичавіли від жаху. У Києві всі розмовляли між собою стиха, обговорюючи те, скільки людей заберуть на теперішній Новий рік. Але що там відбувалося з родичами – ніхто не знав. Сотні, сотні виходили звідти, та вони мало розповідали подробиць, а те, що знали, про це знали вже всі. Те, що я почув, неможливо переказати. Це потрібно почути. Слово «інквізиція» зовсім не є перебільшенням. Родичів водили довгим коридором туди й назад. Вони мусили йти і йти, не зупиняючись. Вони постійно мусили йти далі. Вони ходили й ходили, аж доки знесилювалися. Я розмовляв з такими людьми. Вони мали своїх сестер чи братів у Америці, тому мусили знати та розуміти, а я примушував їх згадувати тяжке минуле, ніхто з тих, хто там був, не хотів давати ясних свідчень. Ось один уривок із тих вражень, що я записав: Жінку, яка мала дітей, звинувачували в тому, що в неї були долари. Її дядько почав нам розказувати про її свідчення. Тим часом її вже посадили окремо. Її заарештували вночі, а коли її привезли на квартиру ГПУ, вона там опинилася посеред двохсот людей. Багато з них рвало собі на голові волосся. Її мучили безліччю питань у кімнатці чиновника, після чого відпустили до всіх. У неї не було ніяких доларів. Вона їх витратила. Але їй не вірили. Там перебували дві сотні людей. Вони тіснилися вздовж довгого коридору, що був розташований навколо головного штабу ГПУ. Усі мусили йти, їм не дозволяли зупинятися, йти і йти та не оглядатися. Це тривало годину, другу, третю. Люди падали, спотикаючись, та від запаморочення. Їх підіймали і примушували йти далі. Біля вікна стояв службовець ГПУ, який стежив за маршем. Ще минала година-друга, дехто падає від надмірного навантаження. Ті, що впали, вже зовсім не могли йти. Вони залишилися лежати на підлозі. А ті, що 180

… Інших, знову ж таки, охоронці з ГПУ виштовхували в окремі місця, де їх складали. Все менше ставало тих людей, що ще йшли. По колу довгого коридору залишалося йти вже лише близько шістдесяти жінок. Жінка, про яку ми розповідаємо, була дуже сильною, витривалою. Вона залишалася в рядах тих, хто йшов. Але врешті-решт вона опинилась у шпиталі. Її діти весь цей час не знали, що відбувається з їхньою матір’ю. Вони в цей час металися Києвом та не знали, що робити. Вона пролежала у шпиталі кілька тижнів. Коли вона нарешті вийшла звідти, вона спочатку не розповідала дітям про те, що з нею відбувалося. Їй було страшно говорити про це. Вона просто не говорила нікому про це ні слова. Вона ніби заклякла. Діти спочатку думали, що вона збожеволіла. Тим часом заарештували одного з найближчих її родичів. Обвинувачення було таким самим: у сім’ї є долари. Про це ходили чутки, бо сім’я мала родичів у Америці. Але її родича було звинувачено ще й у тому, що на роботі він робив брак, саботував, тобто він був «шкідник». Це означає, що він псував роботу та завдавав збитків, щоб підставити керівництво та зіпсувати їхні плани. Такі звинувачення висувалися проти ні в чому не винних людей. Усе те, про що розповідала мені згадана жінка, було правдою. Щоночі відбувалися в місті все нові облави, тихі облави ГПУ, про що я планую розповісти в окремій статті. «Форвертс», 5 грудня 1933 р.

181

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ

ще йшли, мусили переступати через них. Декого з тих, що впали, взяли за голову та відтягнули за двері. Хто мав із собою хліб, закидав шматочки хліба собі до рота. Зупинитися було неможливо.

публікації Наші

ПОДІЇ В КИЇВСЬКИХ БУДИНКАХ У НІЧ НА РОШ-ГА-ШАНА Ми сиділи у дворі будинку на одній з київських вулиць, заселеній здебільшого євреями. Нас було чимало. Зібралася вся велика сім’я. Це було обійстя одного подружжя похилого віку. До них прийшли їхні діти: син, донька, невістка та зять, уже дорослі онуки, племінники та племінниці, а також їхні батьки та матері. Я хотів дізнатися, як їм живеться та що передати їхнім родичам в Америці. Цього вечора я гостював на київському святі – був перший вечір напередодні Рош-га-Шана. Цей хвилюючий вечір був надзвичайним не лише для мене, а навіть для тих місцевих мешканців, серед яких я перебував. Життя в Радянському Союзі не викликало захоплення. Це стосувалося також і життя в Україні. Вже дорогою сюди я отримав урок, що справив на мене враження, яке не піддається опису. Як я встиг зрозуміти, відвідавши інші міста – Харків, Ленінград, Москву, звичаю затримувати гостя в Росії вже не існує. Які наїдки можна йому запропонувати? Це не так просто. Немає навіть чашки чаю. А якщо є чай, то немає цукру. Але якщо є і чай, і цукор, то ще потрібен гас, щоб розігріти чай, і все це коштує так дорого, що затрачених на це зусиль не вистачає. Сидить гість у домі весь час і за порожнім столом. І знову ж таки, оскільки на стіл поставити нічого, то часто навіть він не накритий, немає вже звичаю накривати стіл скатертиною. Господиня дому все ходила навколо гостей, що завітали, і примовляла: «Ой, я таки повинна вас чимось пригостити. Як же це так, що вас нічим пригостити? Що ж це я за господиня така?» Вона метушилася, не дивлячись у вічі гостям, та все примовляла, на що гості відповідали: «Ми не потребуємо жодної їжі. В цьому немає ніякої потреби». І на цьому вони домовились. Усі знали, яке зараз становище. Тому ніхто нічого не чекав. А якщо вони зібралися в домі разом, то це вже означало, що у них «вечеринка», і що саме можна поставити на стіл, знали вже всі запрошені, про це вже нікому не потрібно було нагадувати. Якщо подається до столу торт – гості беруть 182

183

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ

по маленькому шматочку. Якщо яблуко, то воно ділиться на чотирьох або п’ятьох чоловік. І це все у сім’ї, де всі працюють. У Росії немає безробіття. Усі працюють. Лише за це нічого не отримують. У сім’ях чиновників – так само. Американський журналіст у Москві сказав мені: «Коли ти йдеш, любий брате, до когось у гості, повинен знати, що ти маєш заздалегідь зайти у «Торгсин-стар» і купити їжу, та навіть усі дрібниці, що можуть знадобитися, взяти з собою». «Торгсин-стар» – це місце в Росії, де можна купити різні речі, але лише за американські долари. Потрібно знати, що якщо ти принесеш із собою подарунок, до тебе прихильно ставитиметься не лише господиня дому, а і вся родина»… Завдяки його порадам, знаючи, що я йтиму в гостину до сім’ї у Києві, я заздалегідь вирішив купити пакунок з їжею у київському «Торгсин-старі». Коли пакунок був готовий – трохи лампочок, хліб, солодкі булочки, масло, пара келихів, чай, цукор, деякі свіжі напої, сир, цукерки, фрукти – і я вже зібрався покинути цей «стар», касирка попросила мене залишитися. Незабаром вона покликала молодика, який ходив біля магазину – міліціонера (полісмена). Тієї ж миті вона показала мені, що скрізь біля вікон торгового центру розташувався цілий великий світ. Виглянувши з вікна торгового центру, де було багато різної їжі, я побачив, що навколо стоять люди й озираються. Це на Хрещатику, на головній вулиці міста. Навколо кружляють зголоднілі люди. Касирка вигукнула: «бандити». Це були безпритульні діти, які виросли за часів революції та громадянської війни. Але вони залишилися дикими, злими, замкненими людьми вулиці, що не терплять обмежень. Інші зголоднілі люди також були тут. «Вони можуть напасти», — сказала касирка. «Вони можуть відібрати пакунок з їжею, — промовила вона з жахом, – міліціонер проведе вас до того будинку, куди ви збираєтесь йти». Це було для мене проблемою. Я не хотів би, щоб хто-небудь дізнався, куди я зібрався. Я подумав, що я все-таки нічого не вкрав. Якщо хтось на вулиці спробує забрати мій пакунок, то я зможу відповісти йому на це. «Все залежить лише від вас – ви маєте вигляд іноземеця, тому навіть ця обставина вже може викликати інцидент,

публікації Наші

оскільки це для міста є незвичним». Вона навела ще один аргумент: «Якщо з вами трапиться нещасний випадок і ви підете скаржитися, то найвірогідніше, що правління «Торгсинстару» не відповість на ваші скарги. Звісно, що за таких обставин правління не візьме на себе відповідальність». Прийшов міліціонер. Я спробував, зі свого боку, пояснити йому, що я не крадій. Я напевне знав, що навіть якщо він проведе мене до мого готелю, то мені все одно доведеться самому йти з пакунком до вже визначеного будинку. Я також не хотів привертати до себе увагу в готелі, до якого я мав увійти, а потім вийти з тим самим пакунком з їжею. Можна ще раз оглядітися і потім знову вийти. Я знову оглянув речі в пакунку. Там було не так вже й багато обгорток з позначками «Торгсин-стару». Я подумав, що оскільки я як іноземець не хотів би на вулиці мати вигляд арештанта, то треба щось робити. Я вирішив іти на компроміс – міліціонер провів мене лише до трамваю. Перебувати під охороною від нападу на мене зголоднілих людей – це було не єдине, через що я мусив пройти того вечора.

ВЕЧІР НАПЕРЕДОДНІ РОШ-HА-ШАНА У КИЄВІ У дворі, куди я прийшов з пакунком харчів, я побачив незабутні сцени. У вікні одноповерхового будинку горіло світло. Біля вікна був розташований стіл, на якому стояла лампа. За столом сиділи двоє чоловіків та жінка. Один із чоловіків був одягнений у плащ, що нагадував солдатську шинелю. Цей чоловік був поліцай. У нього на голові був кашкет із червоною російською зірочкою замість кокарди. Інший чоловік розмовляв із жінкою, а службовець-поліцай сидів і щось записував. Надворі, біля будинку, стояло кілька чоловіків і жінок. Чоловіки в кашкетах з козирками та жінки, запнуті хустками. Вони схвильовано дивилися на вікно. – Я можу показати їм наше «правожительство», – сказала одна жінка іншій. 184

185

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ

– «Це ж треба, лише Мойшеле вибрати», – говорили інші. – Рівці теж він видав паспорт. Це ж як їй пофортунило. – Слухайте, про що там розмовляють! – вигукнув один із чоловіків, – тільки подумати – я як іноземець стою біля них. У тій квартирі з лампою на столі біля вікна відбувалася перевірка документів. Там жив Мойшеле. Він служив управляючим кількох будинків і дворів та розпоряджався, кому видати паспорт, а кому ні. Він розпоряджався, а чоловік-поліцай підписував. Отримавши паспорт, можна було залишатись у квартирі, без паспорта людина могла втратити не лише квартиру, а й ще більше – свою роботу, своє благополуччя. Адже це було спробою пошуку захисту для здійснення серйозних намірів. Можна було стати «лишенцем» – людиною, що викинута за межі суспільства. Такі вигнанці, «лишенці», були породженням єврейського життя у Радянському Союзі. Створювались «лишенці». Якщо в сім’ї були «партійці», ті, що належали до Комуністичної партії, це також допомагало. Але не завжди. Часто «партійці» віддалялися від родичів, а інколи такі, як Мойшеле, жили окремо. Те, що перевірка паспортів у дворі управляючого Мойшеле проводилася саме в тій квартирі, де мав відбуватися вечір зустрічі Рош-га-Шана, мало свїй особливий нюанс, саме завдяки святу Рош-га-Шана. Поліцай у кашкеті з червоною російською зірочкою на місці колишньої кокарди виглядав як колишній «урядник». Це мені спало на думку, оскільки я, справді, не розумію, що в Росії змінила революція. Все залишилося так, як було. Тільки форма стала іншою. Іншим був зміст людських цінностей, але доля людей та устрій їхнього життя залишався незмінним. Те, що єврейка назвала «правожительство», вже було і раніше. Сотники у старій Росії управляли дворами. Дійсно, для євреїв у царські часи це мало зовсім інше значення, але нічого, крім законів, не змінилося. Потім з’явилися паспорти, облави і таке інше. Далі з’явилися інші трагічні моменти. І що важливо, з’явилося «правожительство», як у старі часи… Як було вже сказано, у будинку сім’ї, до якої мене запросили, я побачив розмаїття людей та різноманіття кольорів в одній і тій самій сім’ї.

публікації Наші

В цій сім’ї була людина, яка розпоряджалася тим, кому дати паспорт, а кому ні. Я чув, що місцеві комісаріати й окремі комісари передавали один одному розпорядження про те, що паспорти повинні перевіряти на єврейських вулицях в основному в ті дні, на які припадає свято Рош-га-Шана. Це мусило євреїв знервувати, залякати, щоб вони також побоювалися йти до синагоги на Рош-га-Шана — таким чином можна ефективно проводити боротьбу з релігією. Проте я чув, що синагога в перший день Рош-га-Шана має бути заповнена людьми, незважаючи ні на що, настільки сильна в Росії релігія. Вона виглядає дещо незвично, але має набагато більше значення. Вона йде від людського серця. Це не стільки релігія, скільки почуття, що випливають із сімейного виховання. Один чоловік середнього віку сказав: – Ходити часто в синагогу таки не можна: книгу не можна мати з собою, та й газету не завжди вдається вільно почитати, ба й поговорити, з ким хочеш та скільки хочеш, не можна… У цій сім’ї були як ті, що стали жертвами ГПУ, так і люди, які працювали в ГПУ. Часто зверталися по допомогу до людини, яка служила в ГПУ. Той із родичів, хто ставав жертвою ГПУ, звертався до нього по протекцію. У цій сім’ї на вечір Рош-га-Шана зібралися: дядько, службовець ГПУ, та племінниця, яка була заарештована за те, що, гадаю, мала долари. Тепер вона докоряла йому за те, що, коли її заарештували та привезли до контори ГПУ, вони там зустрілися, але він навіть не глянув на неї. У сім’ї сиділи один біля одного і ті, хто був за радянські порядки, і ті, що постраждали від цих порядків, партійці та безпартійні, а також ті, хто насміхався з них. Але в цій сім’ї не було єдності. Така сім’я — як тіло, деякі органи якого почали гнити. Родич заходить, а перед ним замовкають, але при цьому підморгують один одному: «При ньому треба себе стримувати: коли він тут, ні про які речі не можна говорити»… Я помітив наступне: в Нью-Йорку про голод в Росії не нагадували, наприклад, комуністам, при цьому про голод не говорили ні комуністам, ні лівим соціалістам. 186

187

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ

У Росії все навпаки. Про голод говорять вільно, навіть якщо при розмові присутні комуністи. Від зголоднілих селян, що блукали містом, я почув дивні факти. У Києві є спеціальне місце, де кожен може побачити людей, померлих від голоду. Це парк, який називається «Третій Інтернаціонал» (раніше це місце називалося «Царська площа»), адже на тротуарах міста помирали люди, якось мати винесла опухлу дитину на таку вулицю. Мені також пояснили, що це відбувається не тому, що така вже вкрай погана ситуація на полях, неврожай, певніше як результат діяльності уряду, котрий чинив тиск на селян, змушував їх до «колективізації» та ухвалював рішення про продаж хліба та інших продуктів за кордон. Це призвело до того, що до міста не надходило достатньої кількості продуктів, а якщо щось і надходило, то коштувало дуже дорого. Фунт звичайного чорного хліба коштував аж шість рублів, три рублі коштував фунт картоплі, десяток яєць – вісімнадцять рублів і більше, двадцять п’ять рублів і більше – фунт цукру, тридцять рублів і більше – фунт масла. Всього було дуже мало, а оскільки все потрібно було купувати, то ціна на тижневу потребу продуктів, була такою, якою раніше вона була на місяць. Розмова була приватною. Жінка розповідала про те, як її діти на Песах лежали, страждаючи від голоду, а до них додому зайшов рабин, діти якого пухли від голоду. Він зайшов і почав просити, чи немає в неї трохи висівок (щоб не було квасне) для того, щоб він приготував щось схоже на мацу для її та своїх дітей. Розмова тривала до пізнього вечора Рош-га-Шана. Ми сиділи край столу, і в нас вже крутилося в голові, оскільки розмовляли тихо, і потрібно було повертати голову та прислухатися, щоб краще почути. Раптом усі здригнулися. Почувся галас у дворі. Дикий жіночий крик долинав з вікна дому, що стояв навпроти, страшний, розпачливий крик. Незабаром крик став тихшим. – Нічого страшного… Це там… – Сказав дядько з цієї сім’ї, у цьому будинку я був… Ми помітили, що надворі вже затихло.

публікації Наші

– Таке можна почути у будь-якому київському дворі… – сказав інший. Я знаю, що в Києві скрізь панує страх. Люди втрачають розум через арешти ГПУ, що відбуваються просто на вулицях. До того ж від допитів із застосуванням тортур люди стають бжевільними. І часто вночі, коли вони сплять, трапляється, що прокидається страшна хвороба, і вони впадають в істерику і волають посеред ночі. Дозвольте мені навести один факт. Той, хто хоча б один раз побував у ГПУ, не лягав спати без того, щоб поставити поруч із ліжком пакунок з білизною та шматком хліба. За ним можуть прийти ще раз, а ці речі він має взяти з собою. Ніхто не знає, коли це може статися, але це може трапитись у будь-який момент. – Як може ГПУ так дико поводитися з людьми? – запитав я. Це неможливо собі уявити, що люди можуть так знущатися з інших людей!.. Що стоїть за цим?.. Службовець ГПУ з цієї сім’ї, де я гостював, відповів на моє питання: – В Америці склалося враження, що доларова інквізиція, як її тут називають, повинна вирішити те, з чим радянський уряд не в змозі змиритися, а саме, що деякі люди, які отримують допомогу від родичів у Америці, можуть зібрати якесь «багатство». – Правду кажучи, як правило, це стосується переважно євреїв, саме тому, що євреї нібито підтримують зв’язки з родичами в Америці, хоча це є неправдою. Найважливішим є те, що радянський уряд не може дозволити, щоб одна частина мешканців жила краще за інших. Таке пояснення я отримав від людини з ГПУ. Але це було некоректне пояснення. Воно неправдиве від початку до кінця. Правильним є от що: Радянські заклади у містах, місцевий уряд, головним чином підрозділи ГПУ, коштували дуже дорого. У будь-якому разі, грошей на управління містом було недостатньо. Вся промисловість у місті зруйнована. Кожна галузь промисловості як у місті, так і в областях, виснажена. Промисловість потребує великих сум грошей, а їх неможливо зібрати. Платять найменшу зарплатню за важ188

* * * У київському будинку, який я відвідав на Рош-га-Шана, розмовляли до півночі. Майже всі залишилися. Було так багато чого сказати. Можна було говорити й говорити. Серця були переповнені. Я розумів навіть навіщо чужі люди зверталися до мене. Говорили спересердя партійці, а також молодь, комсомольці. Говорили ті, в кого молоді душі були настільки згорьовані та розбиті, що вони почувалися хворими. До квартири зайшла єврейка, що жила на цій самій вулиці. Вона увійшла і покликала господиню дому в куток. Вони там щось обговорювали. Господиня покликала свого чоловіка. Потім і сина. Вони всі разом обговорювали щось, а всі інші просто дивилися. 189

Гаррі Ланг СЕРЕД ЄВРЕЇВ У КИЄВІ

ку роботу, з якої мало що отримує робочий, а промисловість теж не отримує жодних прибутків від того, оскільки всі доходи йдуть для радянської верхівки міста. Певним чином, на поміч касам міських закладів приходить ГПУ. ГПУ оббирає мешканців міста, забирає в них усе, що вони мають. Для цього розроблена ціла система. Дозволяється отримувати протягом якогось часу допомогу від іноземних родичів. А коли вони її отримають та зберуть, то ця допомога в них вилучається. Саме ГПУ отримує лише частину, а все інше йде до інших радянських закладів. Так отримує дохід «доларова інквізиція». Таке пояснення я чув у багатьох київських квартирах, а також в інших містах. А при цьому люди просили мене: «Скажіть нашим родичам, аби не присилали нам великих сум грошей, а також не присилайте нам прямо будь-яких грошей готівкою. Допомогу можна отримати таким чином: ми можемо вийти зі становища найкращим чином — через чек «Торгсіну» на невелику суму, або нам можна посилати замість грошей продукти». У Ленінграді та Москві я чув від поважних радянських людей, що «доларова інквізиція» носить місцевий характер. Це збігається також із тим, що я чув у Києві та в багатьох інших містах. Там, де «місцеві» каси були порожніми, «доларова інквізиція» працювала з більшим ентузіазмом.

публікації Наші

… Єврейка пішла. Нам відкрили таємницю. «Рабина, що живе за дві вулиці звідси, щойно заарештували»... Його та його дружину, — людей похилого віку. – ГПУ? – Ну, авжеж… – Зараз? – Щойно… Завжди забирають когось посеред ночі… – Але ж Рош-га-Шана? – Таки Рош-га-Шана!.. Єврейка прийшла сказати, що незабаром хтось повинен прийти туди та потрібно щось дати, якщо ми хочемо, щоб звільнили цих людей. Вони хочуть йти по квартирах, щоб разом зібрати трохи грошей, можливо, завтра вранці можна бути забрати «з їхніх лап» рабина та його дружину. Оце таке Рош-га-Шана! Зрозуміло, що нам потрібно зібрати долари, рублі ГПУ не бере. Рабина та його дружину заарештували тільки для того, щоб отримати долари. Він з рабинату, приїхав до Києва з іншого міста. Там закриті всі синагоги, він приїхав до Києва шукати притулку. Хто знає, якщо він має родичів в Америці, може, розраховують, що з нього можна щось отримати. Але в нього нічого немає. Отак після вечері на Рош-га-Шана вони ходили від дверей до дверей, прохаючи в колишніх євреїв дещо дати, щоб звільнити заарештованого рабина. Разом зібрали сімдесят доларів. ГПУ хотіло більше. Вранці старого рабина та його дружину відпустили назад додому… «Форвертс», 9 грудня 1933 р. Публікація Романа Сербина Переклад Тамари Жук

КРИТИКА

ТА

ПУБЛІЦИСТИКА

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ Безсторонній британський коментатор повідомляє про єврейське життя у Східній Європі наприкінці дев’ятнадцятого століття таке: «Найпримітніше в Києві те, що євреї працюють на його неєврейський характер. З того часу, як євреї монополізували деякі з професій міста, яких вони досі тримаються, вони не привертають нічиєї уваги, в принципі, як і в більшості місць, де я був... Росіяни та інші, кого я зустрічав у Києві, виявляють неабияку неприязнь до євреїв». Шолом-Алейхем підтвердив цей негативний опис: «Велике прекрасне неєврейське місто Єгупець... не є тим містом, яке плекало б відмінності єврейського населення. Навпаки, з давніх-давен усім добре відомо, що євреї представляли для міського населення головний біль». Насправді, євреї за традицією вважали Київ-Єгупець goyishe shtot, неєврейським містом. Цю репутацію частково сформував міський статус: місто завжди належало до «смуги осілості». Тільки окремі категорії євреїв, переважно багаті купці, випускники російських університетів, студенти та деякі ремісники, мали надію отримати офіційний дозвіл на проживання в Києві. Навіть міська єврейська общинна організація мала своєрідну назву: Представництво Єврейської благодійної організації при Київській міській адміністрації. Частиною статусу goyishe shtot Києва було клеймо найбільш антисемітського міста в усій імперії – «єдине місто в Росії, де збереглося традиційне середньовічне гетто». У квітні 1881 року Київ здригнувся від антиєврейських погромів – так маси 208

209

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

відреагували на вбивство царя-батюшки Олександра II. Погром спалахнув у жовтні 1905, коли цар Микола II видав маніфест про конституційну монархію. Протягом 1911–1913 років, через справу Менделя Бейліса, на Києві зосередила свою увагу російська та іноземна преса. Правду кажучи, Київ, бурхливий столичний казан, усе ж утримував позицію антисемітського міста, попри видимість такої собі родинної ідилії осілості, в якій стосунки євреїв із сусідами-неєвреями нібито складалися більш-менш вдало. Десятиліттями потому, чи навіть пізніше, після погромів у роки громадянської війни, антисемітське клеймо Києва певною мірою стерлося. Слід зазначити, що Київ значно більше переймався питаннями єврейської інтелігенції, а не людей пересічних зокрема: професійною конкуренцією та numerus clauses (квотами для студентів-євреїв). У 1897 році понад 15 відсотків інтелігенції України становили євреї, включаючи 15,8 відсотків приватних юристів, 17 відсотків лікарів та інших працівників медико-оздоровчої сфери, 21 відсоток учених, літераторів, митців і 31,2 відсотки вчителів. Більша частина цих євреїв жила в Києві. В будь-якому разі, міське єврейське населення неухильно зростало протягом останніх десятиліть дев’ятнадцятого століття. У 1887 році Київ міг похвалитися шістнадцятитисячним єврейським населенням, а вже в 1897 році – тридцятидвотисячним. За офіційними даними, понад п’ятдесят тисяч євреїв, а також невідома, але завжди значна кількість нелегальних мешканців, проживали в Києві в 1910 році. Більшість єврейських постійних мешканців складало саме трудове міське населення або торговці, які перебивалися з хліба на воду. П’ять тисяч п’ятсот були людьми вельми заможними, а частина з них – навіть багатіями. Наприклад, сім’я Бродських контролювала чверть виробництва цукру в імперії. Заможні єврейські сім’ї оточували себе «освіченими, але не працевлаштованими людьми», які залюбки погоджувалися працювати вчителями, секретарями, бухгалтерами і касирами. Їцхок Йоель Лінецький, наприклад, провів два роки, 1863–1865 у Києві, працюючи вчителем співробітників Моше Вайнштейна, одного з київських багатіїв.

Критика та публіцистика

Шлях Шолом-Алейхема до Києва починався з посади приватного викладача, необережно найнятого навчати Ольгу Лоєву, дівчину із заможної сім’ї, з якою вони врешті-решт у 1883 році одружилися, знехтувавши спротив її батьків. Варто наголосити, що їдишська література багато в чому завдячує мезальянсові Ольги Лоєвої. Завдяки прихильності долі молоде подружжя отримало в 1885 році спадок після смерті батька Ольги. Таким чином, Шолом-Алейхем отримав змогу вкладати гроші у видання народної бібліотеки їдишем. До того ж він вирішує виплачувати щедрі авторські гонорари, що було безпрецедентною розкішшю для їдишських літераторів. У листі до Лінецького він наголошував, що незважаючи на оригінальність, насиченість і продуманість основного змісту альманаху, все ж таки найбільшою новацією були такі гонорари, що їдишський письменник міг більше не бути «рабом видавця», пишучи за пляшку горілки і шматок хліба. Шолом-Алейхем гідними гонорарами підняв їдишське творче письменство до професійного рівня. Він навіть встановив так звані тарифи для їдишських письменників, наприклад, 10 копійок за віршований рядок, написаний Менделем, і «майже так само» за рядок Лінецького. Це просто дивовижно, як він, новачок в їдишському письменстві, завдяки своєму багатству (хоча воно швидко вичерпалося), таланту, наполегливості, і, звичайно ж, вірі в себе, спромігся стати центральною фігурою, вивищившись над самосійним їдишським літературним оточенням, посталим з культурної недорозвиненості. ШоломАлейхем раптово з’явився і спонукав це оточення до зрілості. Шолом-Алейхем жив у Києві чверть століття, з 1879 по 1905 рр. Минуло п’ять років по його від’їзді, а Перец казав: «Шолом-Алейхем із Києва». Попри це, наближене до нього коло літераторів було доволі вузьким. Більше того, ці люди зазвичай були віддані ідеї Івриту, аніж Їдишу. Це коло khakhme Києва (термін, який ввів Шолом-Алейхем, означав: «мудреці Києва») включало цікаві маскілім-типажі, тобто послідовників єврейської філософії просвітителів – Гаскали. Деякі з них, як, наприклад, лікар Ісаак Камінер і юрист Марк Варшавський, були випускниками російських університетів. Камінер, талановитий івритський поет, написав вітальну промову, 210

211

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

що відкрила перший том їдишської народної бібліотеки. Варшавський був їдишським бард-любителем, автором пісень, що стали народними (наприклад, «Афн припечек»). Деякі інші «мудреці» пробивали собі шлях, працюючи приватними вчителями, наприклад, Абраам Бер Дубцевич та Яков Вайсберг працювали на Бродських. Ці юдейські автори також писали їдишем. Одним із найпопулярніших письменників серед них був власник шинка, Моше Арон Шацький, автор відомої їдишської книги «Сутінки» (1881), гумористичного портрета єврейського життя в Росії; автор встигав продавати випивку і, власне, писати івритом. Серед єврейських письменників дев’ятнадцятого століття багато хто був бухгалтером чи касиром, так само, як лікарі переважали серед європейських літераторів. В автобіографії Шолома-Алейхема «З ярмарку» ми читаємо про його приїзд у Київ з метою побачити єврейського поета Єгуду Лейба Левіна, відомого більше як Єгалел, який працював бухгалтером на млині Бродських. Першовідкривач-історик їдишської літератури Еліезер Шульман заробляв на життя працюючи службовцем у сім’ї Бродських, спочатку приватним вчителем івриту, потім касиром. «Мудреці Києва» були близькі до Урі Нісона Гнесіна, сучасного юдейського письменника, та Лева Шестова (Шварцмана), російського релігійного філософа. Деякі мудреці були знайомі з Елізеремазаром Цукерманом, їдишським адвокатом і паралельно прихильником новатором єврейського соціалізму в Росії. Київ, будучи п’ятим за кількістю населення містом Росії і при цьому маючи найбільш освічене в усій імперії населення, відігравав виняткову роль як єврейський студентський центр. Достатньо сказати, що київський університет святого Володимира зосередив найбільшу кількість студентів порівняно з усіма іншими російськими університетами. Наприклад, у 1911 році університет налічував 888 студентів-євреїв, що складало 17 відсотків від усіх студентів цього вищого навчального закладу. Багато інших єврейських студентів відвідували Політехнічний інститут, у створенні якого (в 1898) єврейські спонсори – сім’я Бродських – відіграли дуже важливу роль. Як наслідок його квоти для студентів-євреїв збільшилися вдвічі. Київ

Критика та публіцистика

мав свою частку всюдисущих студентів-екстернів (eksterns чи oksterniks). Ці здобувачі numerus clausus також брали активну участь у культурному житті міста. Роль єврейських студентів була доволі помітною в різних радикальних організаціях. Членами однієї з найсильніших соціал-демократичних груп у країні, Київського осередку Руху за рівноправність Робочого класу, переважно були євреї. Студенти з почуття солідарності також широко підтримували окремі єврейські партії – прямий результат їхніх пошуків сучасної світської самобутності і форм єврейського самоврядування. В антиєврейській атмосфері за царювання Олександра III, ці пошуки живили єврейську інтелігенцію, формуючи субкультуру іншодумання єврейства більшою мірою етнічного, аніж релігійного. Багато єврейських інтелігентів надихалися ідеєю, оскільки, по суті, культура виражалася в національній мові й окреслювалася літературою та витворами мистецтва. Їхній шлях культурного самопізнання мав два основних напрямки: гебраїзм та їдишизм. Пізніше їдишський мовний та культурний рух адресувався до великої кількості київської інтелігенції, включаючи студентів. Тоді як гебраїсти вбачали власний ідеал єврейської нації та її долю в минулому, включаючи два останні тисячоліття, а їхнє майбутнє – в новому Сіоні, їдишисти повідали їдишем про свою метафізичну батьківщину Східноєвропейській єврейській культурі. З появи їдишизму як напряму його почали втілювати в різні сфери культури, які б зацікавили як модерніста, так і соціаліста. Не тільки єврейський революційний рух породив багату культуру та основний масив літератури, а й соціалісти були провідною моральною силою в широкому діапазоні просвітницьких груп і установ, таких, як протобундистські комітети з жаргону (1895–1898). Засновані в Вільно, ці комітети були ознаками перших збурень організованого їдишизму. Вони відіграли безцінну роль у поширенні їдишської літератури, включаючи політично незалежні роботи. А. Литвак (Хаїм-Янкев Гельфанд), активіст комітетів із жаргону, доводив, що «Бунд учив єврейські маси читати. Досі єврейські робітники читали тільки, так би мовити, «вибрані романи». Крім маскілім, ніхто не читав Менделя. Лише вузьке коло осіб читало «Йом-тов блет212

213

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

лех» (народницьку періодику, що видавалася в 1894–1995 рр.). Бунд створив широке коло читачів, які шукали хорошу книгу і газету». Слід відзначити, що хоча Бунд був найбільшим проїдишським політичним рухом, інші єврейські політичні течії були так само активними в їдишській читацькій революції, проектуючи так звані bavustzinike arbiter (свідомих робітників) – концепцію, що перегукувалася з berechenbare-індивідумом Ніцше. Авром Рейзен, популярний єврейський автор і редактор, був, можливо, першим, хто провів кампанію з метою наділити їдиш статусом єврейської національної мови. Він підняв це питання ще на початку століття, найяскравіше у краківському щотижневику «Єврейське слово», редактором якого він був протягом 1904–1905 років. У 1899 групою київських студентів була створена єврейська організація, що являла об’єднання різноманітних ідеологічних течій. Однак згодом деякі з них, включаючи двох студентів юридичної школи при університеті, Моше Ольгіна та Давида Заславського, надали перевагу програмі Бунду. Перший зрештою став провідним нью-йоркським єврейським комуністом, тоді як інший зробив вражаючу кар’єру радянського журналіста-пропагандиста. Вони організували групу «Свобода», яка стала основою київської організації Бунду. Проте Бунд не посідав такої домінуючої позиції в єврейському русі трудящих в Україні, як це було в Білорусії, Литві та частково в Польщі. Україна, з її меншим відсотком єврейського міського та робочого населення, мала соціальне підґрунтя для інших соціальних течій, радше націоналістичних, аніж марксистських. Восени 1903 року в Києві група єврейських соціалістів створила організацію «Відродження» з ідеологією, що поєднувала марксизм із територіалізмом (territorialism) та автономізмом. Це угруповання було проміжним, і, по суті, схильним до самопоборювання. Роком пізніше в Одесі деякі з його членів заснували Сіоністську Соціалістичну робочу партію, відому також, як партія С.С. У квітні 1906 року в Києві фракція групи Відродження з відмінними поглядами на майбутнє єврейської національної автономії створила іншу партію, названу Єврейською Соціалістичною робочою партією,

Критика та публіцистика

відомою також як Seimists, або СЕРП, вона була ідеологічно ближчою до Російської Соціалістичної Революційної партії, ніж партія С.С. Відкинувши доктринальні розбіжності, обидві, і Сіоністська Соціалістична робоча партія, і Єврейська Соціалістична робоча партія, надавали великого значення їдишській культурній діяльності. Звичайний сіоніст або єврейський соціаліст значно більше переймалися долею їдишу, ніж їхні опоненти, бундисти, чи лейбористські сіоністи, які, хоч і були віддані ідеї їдишу, вважали нагальнішими інші проблеми. Врештірешт, Бунд був угрупованням, орієнтованим на російський пролетарський рух, що боровся за безкласове, а головне, безнаціональне суспільство. Кінцевою метою Лейбористської партії був Сіон. Однак для соціалістів «Відродження» їдиш був украй важливою основою для багатонаціональної соціалістичної співдружності, яка мала об’єднати єврейські територіальні і культурні осередки, які передбачалося створити, звідси й їхня особлива прихильність до їдишу, його культури та літератури. Сучасники навіть відрізняли просторікуватий сіоністсько-соціалістичний стиль письма, що включав численні гебраїзми та інші стилістичні прикраси. Серед активістів Відродження було багато їдишських літераторів, таких як Шмуель Нігер і Мойше Литваков, а також колишній студент Київського Політехнічного Інституту Нохум Штіф, пізніше відомий їдишський теоретик і лінгвіст, та ще один філолог, Зелік Калманович. Київ і, меншою мірою, Вільно стали основними осередками Відродження. Наприкінці 1906 року один із активістів Відродження, Йозеф Ліщинський (відомий також під іменем Хмурне) разом з Хаїмом Чемеринським (відомим як Реб Мордхеле), знаним у Південній Росії єврейським активістом і їдишським оповідачем, видавали першу київську щоденну газету «Народ». Газета проіснувала тільки місяць, після чого її закрила влада. Одночасно Мойше Литваков випускав у Вільні споріднене видання, тижневик «Новий Шлях». До сімнадцяти років талмудичний студент, Литваков згодом здобуває екстерном гімназійний атестат і на початку 1900-х стає студентом Сорбони. Він повернувся в Росію з репутацією передового сіоніста-лейбориста, 214

215

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

згодом ставши провідним сіоністом-соціалістом. На початку 1907 влада закрила «Новий Шлях». Протягом 1907 року було здійснено ще дві спроби видати тижневик, під назвою «Слово» та «Наш шлях». Обидва видання також були згодом закриті. Розчаровані поразкою революції 1905, багато радикалів полишили пряму політичну діяльність. У наслідок державного перевороту 3 червня 1907 року, коли Російська Дума була розпущена, радикальні партії (наприклад, Сіоністська Соціалістична робоча партія та Єврейська Соціалістична робоча партія) або втратили велику кількість своїх членів або фактично розпалися. Вичікуючи свого часу, багато соціалістів зосередили свої зусилля на «життєво важливій роботі» у соціальній, культурній та освітній сферах. Наприклад, Литваков (М. Ліров) і Заславський (Гомункулус) опинилися в числі провідних журналістів російської газети «Киевская мысль», що видавалася потягом 1906–1918 рр. Ця газета була важливим демократичним дискусійним клубом, деякі автори якого були відомими соціал-демократами, як от Лев Троцький і Анатолій Луначарський. Це не означає, що єврейська інтелігенція стала повністю політично інертною. Опитування 1910 року серед студентів-євреїв Київського університету й інших вищих навчальних, закладів міста (тисяча п’ятсот опитуваних чоловічої і жіночої статі) показало, що приблизно одинадцять відсотків з них були членами єврейських соціалістичних партій, які захищали їдишську культуру; третина з них вважала їдиш єврейською національною мовою. Київ приваблював активістів на зразок Литвака частково тим, що це був культурний центр, де інтелектуали могли знайти собі роботу. Важливим є і той факт, що Центральний Комітет Сіоністської Соціалістичної партії та її осердя – Єврейська організація територіалістів, очолювана англо-єврейським письменником Ізраелем Зангвіллем – мала свою російську штаб-квартиру в Києві. Литваков, окрім того, що писав для «Киевской мысли», брав участь у єврейських видавничих проектах, наприклад, працюючи разом з Йозефом Ліщинським та Бен-Адіром (Авраамом Розіним) редактором київської газети «Єврейське слово», чиє існування 1910-го року було нетривалим.

Критика та публіцистика

Литваков відіграв центральну роль в їдишизації сіоністівсоціалістів, тоді як його попередник, Нахман Сиркін, розглядав їдишську літературу тільки як шлях у європейську культуру, а не як національну ідею. Литваков був провідним теоретиком єврейського національного марксизму, чиї прибічники вважали євреїв історичною нацією, яка процвітатиме, оскільки суспільство рухається вперед до соціалізму. Цей різновид марксизму не узгоджувався із запереченням націоналізму класичним марксизмом. Він також мав розбіжності зі стратегією марксизму, який більш гнучко і вдало співпрацював з національними рухами, але бачив їх тільки як тимчасових союзників у боротьбі за міжнародний соціалізм. Марксистсько-їдишистський націоналізм являє фантастичне поєднання поглядів і переконань. Шимен Добін, на якому трималася Сіоністська Соціалістична партія, а пізніше, 1907 року – редактор газети «Кол Мевасер» («Голос народу»), заснованого в Києві органу Єврейської Соціалістичної робочої партії, якось представив на розсуд документ з аналізом Маккавейського періоду з точки зору історичного матеріалізму і класової боротьби. У 1911 році в Деміївці, передмісті Києва з переважно єврейським населенням, група єврейських соціалістів на чолі з Добіним (на той час уже місцевим активістом Бунду) заснувала новаторську їдишську світську школу. Оскільки Деміївка не вважалася частиною міста Києва, вона не була виключена з зони осілості. Однак світська єврейська школа була небезпечною авантюрою, тому що існувала сувора заборона на заснування будь-яких їдишських світських навчальних закладів. Через це Деміївська школа для дівчат була зареєстрована як законослухняний хедер. Слід зазначити, що місцевий начальник поліції знав про реальний статус школи, але чималий хабар примушував його мовчати. Кількома роками потому ця школа, яка покликана стати зразком для їдишських світських навчальних закладів, розробила п’ятирічну програму і налічувала 150 учнів. Школа кидала виклик широко розповсюдженій антиєврейській політиці впливового і грошовитого Товариства поширення освіти серед євреїв Росії (ОПЕ) і підтримувалася київськими демократичними і соціалістичними 216

217

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

колами єврейської інтелігенції. Найгостріший конфлікт розгорівся навколо статусу івриту у школі. Деміївські вчителі не вводили уроку івриту навіть для того, щоб набути фінансову підтримку ОПЕ. У 1912 неподалік Києва, а саме в Чорнобилі, відкрилася друга у країні їдишська світська школа. Одним з її чільних засновників був Яків Резнік, чий брат Ліпа Резнік став їдишським поетом-символістом. Деміївська школа, вчителі якої проводили нелегальні літературні вечори, була центром їдишської діяльності в Києві, об’єднуючи різні невеликі групи їдишських ентузіастів. Єшуа Любомирський, викладач деміївській школи, а пізніше помітний радянський їдишський театральний критик, згадував спілкування з Давидом Берґельсоном, тоді вже письменником з виданими творами, і його двома друзями – молодим актором Михайлом (Моше-Ароном) Рафальським і літератором-початківцем Езрою Корманом. Пізніх 1890-х Рафальський, молодий актор-вундеркінд, став улюбленцем Шолом-Алейхема і проводив багато часу на дачі письменника, граючи з його дітьми. Пізніше він зацікавився їдишською літературою і переклав російською прозу Берґельсона. Можливо, він виношував амбітний (не здійсненний) план створити в Києві пересувний їдишський театр, який мав би стати взірцем для їдишських труп усього світу. Одна група київських їдишських ентузіастів зустрічалася в будинку Рахилі Ісаєвни, жінки, вітальня якої приваблювала кількох їдишських письменників-початківців. Єдиним більшменш поважним завсідником салону був Давид Волкенштейн, пізніше другорядний радянський їдишський автор оповідань. Проте в той час він вважався багатообіцяючим літературним талантом, його оповідки російською схвалювали Олександр Купрін, російська літературна зірка, і Семен Юткевич, відомий російсько-єврейський письменник. Іншим був Борух Глазман, слухач кількох конфесійних шкіл, включаючи першу сучасну єшиву у Східній Європі, відкриту в місті Ліда рабином Ісааком Якобом Рейзеном, де студенти поєднували традиційне і світське навчання. Перед тим Глазман навчався в російській гімназії Києва, а потім у технікумі. Наприкінці 1911 року він емігрував до Америки, де став відомим їдиш-

Критика та публіцистика

ським новелістом. Нохум Ойслендер, який залишив мемуари про це коло молодої інтелігенції, почав свою їдишську літературну кар’єру поета середньої руки, але з середини 1920-х він став відомим як провідний теоретик літератури. Нащадок асимільованої єврейської сім’ї, Ойслендер захопився їдишизмом завдяки Михайлові Рафальському, який навчав його їдиша. Серед відвідувачів салону Рахилі Ісаєвни був поетпочатківець Ошер Шварцман, згодом він вважатиметься одним із засновників радянської їдишської поезії. Він перебував під безпосереднім впливом Хаїма Нахмана Бялика, який багато спілкувався з сусідами Шварцманів – Авербухами, далекими родичами єврейського поета. Арон Вергеліс, видатний їдишський літератор у пост-сталінському Радянському Союзі, характеризував Шварцмана як поета «дуже подібного до Бялика», зокрема тому, що обидва, і Бялик, і Шварцман, змальовували у своїй поезії пейзажі українського села. Спочатку Шварцман писав івритом, російською та українською мовами., але в 1908 перейшов на їдиш. Його двоюрідний брат, Давид Гофштейн, також писав вірші, спочатку переважно івритом, російською та українською мовами. Друг Гофштейна, Арон Кушніров, інший поет-початківець, заробляв собі на хліб, працюючи продавцем-консультантом у бакалійній лавці. 1912 року Шварцман, Ойслендер та Кушніров намітили так ніколи і не втілений в життя проект видання збірки їхніх віршів. Молоді люди зустрічалися у гостинному домі Рахилі Ісаєвни, і в бібліотеці : ОПЕ (Мала Житомирська, 20), де вони могли, зокрема, читати свіжі випуски їдишської періодики. Кілька їдишських письменників-початківців були нащадками єврейських багатіїв. Один з них, Єхезкель Добрушин, колишній студент Сорбони, застряг у своєму рідному Києві (де його батько був заможним купцем), коли його нога була скалічена затяжною хворобою. Він поєднував журналістику із письменницькою творчістю (проза і вірші) і літературознавством. Серед заможних шанувальників їдишської художньої літератури були також двоє молодиків: Нахман Майзель, активіст деміївської школи, і Давид Берґельсон, прозаїкпочатківець, який став найвідомішим із київського кола сучасних їдишських романістів. Завдяки майну, яке лишилося 218

219

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

йому у спадок від батька-підприємця, Берґельсон мав можливість жити як рантьє, намагаючись домогтися літературного визнання. Він жив у Києві разом зі своїм старшим братом, Янкелем, лісопромисловцем, чия дружина Лейке і мати Нахмана Майзеля Хане були сестрами. Майзель також був пов’язаний з Шіменом Дофіном і уродженцем Бердичева Пінхасом Кагановичем, більш відомим як Дер Ністер (що означає «потаємний»), який згодом став одним із найвизначніших їдишських письменників двадцятого століття. Незважаючи на те, що письменники-початківці з єврейського культурного середовища традиційно належали або до категорії «інтелігенції» (людей з систематичною освітою), або до «напів-інтелектуалів» (як правило, студентів-відступників єшиви), Берґельсон і Майзель являли ще один різновид, таких собі «домашніх інтелектуалів». У наслідок одержаної домашньої освіти, що еклектично поєднувала традиційні і загальні предмети, вони більш-менш вільно володіли і їдишем, і івритом, і російською мовою. Майзель згадував, що Берґельсон читав ївритом і перебував під впливом Ахад-Гаама, високо цінував Гнесіна (якого він зустрів у Києві) і Міхела Йосефа Бердичевського, «але все ж кохався переважно... в духовно багатих світах великих російських класиків». Спочатку Берґельсон писав івритом та російською мовою і лише згодом перейшов на їдиш. Його інтерес до їдиш мав мало спільного з їдишською літературою, яку він заходився читати серйозно тільки після того, як почав писати цією мовою. Першим наставником їдишу для Берґельсона та Майзеля був один із «київських мудреців» Шолом-Алейхема – Елханан Калмансон, який поєднував у собі «maskil, революціонера, російського інтелігента та єврея народного типажу». Кальмансон працював бухгалтером (інший з «мудреців») на скляному заводі, що належав діду Нахмана Майзеля. Пізніше він писав, що сучасна їдишська література була народжена прагненням молодих літераторів поєднатися зі своїм народом. Хоча місто було центром модерністської літератури, молодих письменників Києва не дуже цікавили урбаністичні питання. Це, слід зауважити, відрізняє їх від їхніх попередників, а також від зарубіжних осередків, таких як Група Молоді

Критика та публіцистика

(група Di Yunge) з Нью-Йорка, яка активно переймалася міською тематикою, зокрема, в їхньому періодичному виданні, яке вперше побачило світ у 1912 році. Що ж стосується киян, їхній урбанізм був іще надто провінційним. Пізніше у середині 30-х років XX століття, Берґельсон дав зрозуміти, що саме відсутність придатного словника їдишу мусила його описувати у ранніх творах головним чином околиці міста, а не Київ, місто, де він, власне, і зустрів прототипів і своїх літературних героїв. Київську їдишську прозу та поезію заповнювали молоді євреї з містечок, сіл, або недавні жителі міста, яким не байдужими були розумові пошуки, але вони лише билися головами об стіну сегрегації та обмеженості. У порівнянні з Di Yunge, київські їдишські поети значно меншою мірою порушували традицію. Кияни ґрунтували свої новації на вже існуючій поетичній культурі – їдишській, івритській, російській, українській та західноєвропейській. Вони були пов’язані з сучасними модерністськими школами української літератури. Як і українські символісти, вони відкинули обмежений етнографізм своїх попередників і боролися за поєднання європеїзації з національною ідентичністю; однак вплив російських символістів, зокрема Олександра Блока, та імажиніста Сергія Єсеніна, був, можливо, навіть суттєвішим. Одним з їхніх досягнень, зокрема, у Шварцмана та Гофштейна, була їхня пейзажна лірика, відносно нова сфера в їдишській літературі. Новаторство і побоювання бути другорядними, периферійними, характеризували літературне кредо київських письменників. У 1916 році Мойсей Хащеватський, тоді ще російськомовний та їдишський поет-початківець, отримав листа від Л. Добрушина, який на той час уже був центральною фігурою серед киян. Добрушин критикував його вірші їдишем: «У так званий «період Аврома Рейзена» нашої літератури ваші вірші, можливо, були би слушними. Проте, після строгого мислителя Давида Ейнгорна, ліричного Шмерука Імбера, і особливо після американських поетів (...), ми маємо право вимагати від нашої поезії складнішої кольорової гами, нових культурних досягнень тощо». До того часу кияни Добрушин, Берґельсон і Дер Ністер (останній, щоправда, жив у Житомирі) отримали можливість 220

Вісь Вільнюс-Київ За аналогією з їдишською грамотністю, їдишське книгодрукування було відгалуженням івритського. Таким чином, Варшава, де івритське книгодрукування розвинулося з кінця 1790-х рр., стала основним видавничим центром з друкування їдишем у російській імперії. В результаті певної напівавтономії, яку мав Польський Сейм, варшавським друкарням не перешкоджали і не нагадували про обмеження, які діяли з 1836 по 1862 і дозволяли друкування івритом лише у двох містах: Вільнюсі та Житомирі. Хоча після указу царя від 26 квітня 1862 року єврейські друкарні могли відкриватися у всіх містах смуги осілості, Варшава, з її розвиненою інфраструктурою видавничої справи і найбільшою концентрацією населення, що говорило їдишем, залишалася найзначнішим центром їдишської видавничої справи. Число періодичних видань їдишем у Варшаві збільшилося після царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, який нарешті дозволив пресу, особливо мовами національних меншин. Нова правова ситуація віщувала швидкий розвиток їдишської видавничої справи. В 1906 році п’ять Варшавських щоденних газет виходили загальним накладом 96 тисяч примірників. Окрім того, три їдишські щотижневики виходили накладом 38 тисяч примірників. Для порівняння, вся україномовна періодика, що видавалася в 1908 році в країні, мала наклад загалом менший, ніж 20 тисяч примірників на тридцятимільйонне населення.

221

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

друкуватися і були розцінені як зрілі їдишські письменники. Хащеватський, з іншого боку, мав поки лише єдиний вихід, щоб оприлюднити свої вірші: рукописний журнал, який він робив у місті Умань, під Києвом, разом зі своїми друзями Лейбом Квітком та Езрою Фіннінбергом. За іронією долі, хоча Добрушин навів як приклад американських Di Yunge, американський їдишський поет Яків Глатистейн аргументував би, що хронологічно Давид Гофштейн передував Di Yunge як творець сучасної їдишської лірики.

Критика та публіцистика

До кінця 1910-го року суттєвий розвиток літератури їдишем значно поліпшив її традиційно нестандартний статус. Усе більша кількість творів перекладалася з їдишу іншими мовами, зокрема російською. Таким чином, у 1902 році «Пригоди Беньяміна Третього» Менделе Мойхер-Сфоріма і «Хасидські оповіді» Переца були видані в Санкт-Петербурзі в рамках Єврейської Сімейної Бібліотеки (1902–1904 рр.), під редакцією російського та їдишського письменника Меїра (Мирона) Ривкіна. У 1908 році в Санкт-Петербурзі з’явився збірник перекладів російською мовою – «Альманах молодої єврейської літератури». У тому ж році ще один збірник, Єврейський альманах, був підготовлений Іваном Самоненком, київським видавцем. Литваков-Ліров розкрився як перекладач Бялика в київському збірнику, який мав підзаголовок Per aspera ad astra. Яків Слонім, згодом провідний радянський перекладач з їдишу на російську мову, також дебютував у цій збірці. Починаючи з 1910, почали з’являтися російською мовою цілі збірники творів їдишських письменників. Це був проект здійснюваний Московським видавництвом «Сучасність», яке опублікувало вісім томів Шолом-Алейхема (1910–1913), два – Переца (1911–1912) і два Менделе Мойхер-Сфоріма (1912). 1910 року термін «їдиш» усталився, замінивши назву «жаргон». (Приблизно того часу українську мову дедалі менше стали визначати як малоросійську). Більше того, слово «жаргон», що до того мало статус нейтрального, навіть якщо трохи зарозумілого, тепер стало образливим, особливо серед молодих їдишських літераторів. Висвітлюється, що, наприклад, Санкт-Петербурзький «Fraynd» («Друг»), який з’явився в 1903 як «перша російська щоденна газета на жаргоні», почав, очевидно, під впливом Першої міжнародної конференції щодо мови їдиш, називати себе «Їдишська щоденна газета». В серпні 1908 року в тодішньому австро-угорському місті Чернівці група єврейської інтелігенції провела конференцію, яка провістила, що їдиш знайшов впливових прихильників серед представників різних ідейних течій, котрі сповідують східноєвропейську єврейську солідарність. Конференція також провела межу між простонародним і, в основному, містечковим жаргоном, з одного боку, й орієнтовно майбутнім їди222

223

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

шизмом, з іншого. Цей поділ був підкреслений тим фактом, що жаргоністи Шолом-Алейхем та Менделе Мойхер-Сфорім практично проігнорували зібрання в Чернівцях, тоді як Перец, приклад їдишського письменника ХХ століття, був однією з центральних постатей. Тим часом коло читачів мовою їдиш зростало. Слід зазначити, що приблизно в цей же час сумарне членство в єврейських соціалістичних партіях складало десятки тисяч, і соціалістами дедалі не вичерпується кількість читачів їдишу. Російські євреї створили освічену спільноту, в якій люди обмінювалися мільйонами листів і читали газети, брошури та книги. Не дивно, що Східна Європа перетворилася на вигідний ринок для їдишських видавців. Поряд з численними віднедавна існуючими видавництвами, кілька великих фірм з’явилися як головні видавці їдишських книг та періодичних видань. Таким чином, у 1912 брати Левіни-Епштейни, видавці івритської літератури, тепер перетворилися на активних видавців їдишської книги. Наприкінці 1880-х брати ЛевіниЕпштейни опублікували п’єси Авраама Ґольдфадена, романи Шомера та інші книги мовою їдиш. У 1884 видавництво – тоді відоме, як «Левін–Епштейн», – навіть запропонувало Шомеру жити в Києві, де вони, власне, розташовувалися. Однак наступного року видавництво, як і сам Шомер, переїздять до Варшави. У 90-х роках усе того ж XIX століття, після конфлікту з Перецем, брати Левіни–Епштейни втратили інтерес до друкування мовою їдиш. У 1911 році чотири їдишських видавці вирішують створити синдикат, який називався Централом. Зокрема, Централ перебрав на себе видання щоденної газети «Друг». На той час газета переїхала із Санкт-Петербурга і була відновлена у Варшаві під назвою «Життя». Тільки один член синдиката, Шломо Занвіль Штернберг, замешкав у Вільні. Штернберг у 1908 переорієнтувався на сучасну літературу мовою їдиш; між 1902 і 1912 він також видавав популярний літературнонауковий місячник «Життя і наука». Інші три партнери розвивали свій бізнес у Варшаві, хоча всі вони були литвинами (литовсько-білоруськими євреями), які домінували у сфері єврейської видавничої справи. Найстарший з них, Авраам

Критика та публіцистика

Лейб, добре відомий як івритський публіцист; Бен Авігдор був також активним їдишським видавцем. Він опублікував першу чотиритомну збірку праць Шолом-Алейхема, а також цілу низку періодичних видань, у тому числі тижневик «Газета єврейського народу». Бенджамін Шимін, третій партнер, у 1907 році розпочав видання першої збірки творів Шолома Аша, тодішньої «новітньої зірки». У 1909–1911 Шимін представляв «Велику світову бібліотеку Шиміна», до якої входили шістдесят шість назв оригінальних і перекладних творів, хоч уїдливий Шолом-Алейхем називав деякі з них «Бердичівськими ф’йордами», або вбогими імітаціями популярних норвезьких письменників Генріка Ібсена та Кнута Гамсуна. Четвертий партнер, Яків Лідський, син московського писаря і книжкового продавця, відігравав помітну роль у сучасній їдишській літературі. На початку 1890-х Лідський був залучений до книгодрукування в Чикаго, але в 1899 він повернувся до Росії та оселився у Варшаві як представник американських видавців. Приблизно в 1900 він заснував власне видавництво «Прогрес», першим редактором якого був Авром Рейзен. Десятьма роками потому Рейзен редагував тижневик «Прогресу» «Європейська література», який спеціалізувався на перекладах якісної літератури з різних мов. Лідський і Рейзен, звичайно ж, знали про успіх їдишських перекладів в Америці, про який свідчив широкий попит на переклад «Крейцерової сонати» Льва Толстого. Їхня високоінтелектуальна «Європейська література», однак, була поступово скорочена після тридцяти дев’яти випусків. У той час, коли видавництво занепадало, Рейзен намагався поєднати переклади з оригіналами мовою їдиш сучасних авторів. Однак читачі надавали перевагу або дешевшим романам, або... Шолом-Алейхему, найвідомішому автору в їдишомовному світі. Згідно з бібліографічними даними 1912 року, близько третини назв художніх творів на їдиші виданих того ж року в Росії (переважно у Варшаві), були книги Шолом-Алейхема, чий невичерпний комічний талант охоплював цілі покоління тих, хто перебував у бідності, потерпав від агресивності і несправедливості свого часу. Та сама бібліографія показує зниження популярності Шомера. Тому передмова Шомера (до посмертного передруку його роману), 224

225

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

в якій він давав похмурі прогнози з приводу нестачі романів мовою їдиш на книжковому ринку Росії після його від’їзду до Америки, здається застарілою. Все та ж бібліографія показує появу нових авторів, що користуються попитом, таких як Залман Вендров, 14 назв творів якого, переважно з циклу «Право на проживання», вийшли у Варшаві і Вільні. Водночас сучасні письменники-модерністи зіткнулися з проблемою потрапляння їхніх експериментальних творів на ринок. Берґельсон був одним із тих авторів-початківців, які не могли знайти видавця для своєї прози. Його відмовилися друкувати у Вільні, в редакції «Літературного місячника», 1908, на одному з перших значних форумів тогочасного їдишського письменства. Ністеру, який читав свої твори літераторам Вільни ще в 1905, пощастило більше – його перша книга, хай навіть дуже невелика, вийшла у Вільні у 1907, і редактори «Літературного місячника» були раді знайти автора, який продовжує традиції Переца і поєднує витончений модернізм з єврейськими культурними традиціями. Щоправда, Ністер був холодно прийнятий критиками. Один із рецензентів, Шмуель Розенфельд, провідний їдишський журналіст, порекомендував через кілька років не друкувати його, «абсурдного, туманного і дуже темного автора». У 1909 році, коли Берґельсон пережив кілька невдач із видавцями, Майзель вирішив втрутитися від імені свого друга, рукописам якого не вистачало вдалих назв. Він поїхав до Варшави і домовився з видавництвом Лідського «Прогрес» про безгонорарну публікацію невеликої повісті Берґельсона «Біля вокзалу», задум якої виріс у автора вже в 1906 в неопублікованому оповіданні івритом «Порожнеча», також із описом подій на залізничному вокзалі в Монастирищі, неподалік Умані. Наступного року те саме видавництво «Прогрес» підготувало невелику книгу Ністера «Над землею». Цей досвід наштовхнув Майзеля на ідею розпочати власну видавничу справу для молодих їдишських авторів. Приблизно в 1910 році він виступив як їдишський видавець у Києві, заснувавши «Мистецьке видавництво». Берґельсон також частково оплачує свої наступні публікації, оповідання «Глухий» і «Два шляхи» в «Їдишському аль-

Критика та публіцистика

манасі» Мистецького видавництва (1910). Ці публікації мали певний розголос, головним чином серед просунутих і вибагливих читачів і критиків, які схвально відгукувалися про прозу Берґельсона як новий голос в їдишській літературі. Видання «Біля вокзалу» було схвалене А. Вайтером, талановитим їдишським письменником і політичним діячем, який разом зі Шмуелем Нігером і Шмар’ягу Гореліком редагували «Literarishe monatsshriftn». У своїх оглядах А. Вайтер, пізніше і Нігер, тодішній видавець санкт-петербурзького «Друга», підкреслювали вплив на автора Кнута Гамсуна, відомого у Росії на той час письменника. На підтвердження слід зауважити, що для першого випуску (лютий 1908) «Literarishe monatsshriftn» Ґорелік написав статтю про Гамсуна, а для другого випуску (березень) А. Вайтер переклав одне з його оповідань.

*** Незважаючи на зусилля Майзеля та інших діячів, напередодні Першої світової війни Київ не став значним центром їдишської видавничой справи. У період з 1911 по 1914 рік там було видано тільки 47 книг мовою їдиш. Наприклад, у 1912 році тільки три книги були видані Иозефом Шенфельдом, головним єврейським видавцем у місті. Назва двох київських видань Мистецького видавництва «Час від часу» – (1911 та 1912) якраз характеризує ритм київського їдишського видавничого світу, особливо елітарного видавництва Майзеля. Мистецьке видавництво було, по суті, вельми невеликим підприємством десятьох ентузіастів, що об’єднали початковий капітал у 150 рублів. Один із них, Езра Корман, працював у видавництві технічним редактором та коректором. На додаток до збірника «Час від часу», Мистецьке видавництво підготувало кілька невеликих видань, таких як «Пісня і заповідь» Дер Ністера (1912), «Коли все сказано і зроблено» Майзеля (1913), «Глухий» Берґельсона (1914) і «Естерке» Добрушина (1914). При всьому тому, цей скромний комплект видань можна розглядати як перший колективний вихід Ки226

227

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

ївської групи їдишських авторів – назва, під якою вони стали відомі в історії літератури мовою їдиш. Друкування книг Мистецького видавництва відбувалося за адресою, що вказувалася російською: «Київ, вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 36, Н. Майзель»; та ім’я головного дистриб’ютора (їдишем) «Віденське видавництво Бориса Кльоцкіна». Починаючи з 1905 року, Вільно було найважливішим східноєвропейським центром єврейської соціалістичної видавничої справи, зокрема, мовою їдиш. Організація Бунду у Вільно, яка налічувала три тисячі учасників у 1905, була провідним соціалістичним видавцем в місті. Інші єврейські соціалістичні партії теж починали видання своєї періодики у Вільно. Що ж стосується літературних публікацій, то сучасний етап в історії видавничої справи пов’язаний з іменем Бориса Кльоцкіна, активного діяча Бунду і покровителя їдишської літератури. Приблизно в 1910 почали з’являтися книги, видруковані видавництвом Кльоцкіна. (Знову ж таки, навряд чи випадково видавництва Майзеля та Кльоцкіна з’явилися в 1910, саме в переломний момент сучасної історії їдишської культури. Цікаво те, що початком сучасного літературного періоду в Америці можна також вважати 1910 рік). Кльоцкін призначив свого близького друга А. Вайтера першим редактором видавництва. А. Вайтер задекларував також суто некомерційний характер видавництва та його прагнення до максималізації авторського гонорару. Крім того, Кльоцкін час від часу запрошував авторів, включаючи Переца, Аша і Берґельсона, жити у Вільно; він надавав їм харчування та ночівлю. Проте А. Вайтер очолював видавництво недовго, оскільки був заарештований і засланий до Сибіру. Тим часом три недавні активісти групи Відродження – Нігер, Штіф і Калманович були прийняті на роботу редакторами. Ідеологічно коло київських їдишських літераторів було споріднене з їдишистами Вільна, які кинули виклик масовому літературному виробництву, або з «Варшавською тенденцією» в їдишській літературі. «Тенденція Вільно» являла публікації різноманітних політичних течій, особливо бундівців та сіоністів-соціалістів. Чотири фактори визначили роль Вільна як головного центру їдишської видавничої справи в Росії: ви-

Критика та публіцистика

давнича справа у Вільні мала давні традиції; осередок місцевих єврейських учителів та єшиви був джерелом «інакомислячих» письменників, прийнятих на роботу єврейськими соціалістами, засланими до Вільна; місто було важливим пунктом контрабанди нелегальної літератури, і Вільно був відомий значною кількістю робітників-євреїв. Загалом, «кожен єврей пов’язаний з Вільно. Якщо він і не народився у Вільні, він, можливо, жив там, або ж принаймні раз використав молитовник, виданий у Вільні, гортав Талмуд, видрукований у Вільні, читав книгу чи газету, виготовлену у Вільні». Відносно невеликий розрив між місцевою єврейською інтелігенцію та масою населення був важливою особливістю єврейського життя Вільна. Цей факт пояснює почесне місце інтелігенції Вільна, яке вона посідала в колах їдишистів. Бер Борохов (більш відомий як батько-засновник робітничого сіонізму) сформулював основні принципи сучасного їдишського мовного планування, обравши рідну мову інтелігенції Вільно як модель для стандартної їдишської вимови. Саме висока репутація інтелігенції міста, ймовірно, одна з причин, яка визначила його вибір. Борохов звернувся до їдишу у пізньому підлітковому віці, можливо, також захотів би, щоб була загальноприйнятою запропонована ним вимова так само, як і тенденція зближення з німецькою граматикою та уникнення вульгаризаторських слов’янізмів. Багато хто був, як і Борохов, їдишистом-неофітом, або тільки вчився говорити мовою їдиш, або повертався до неї після довгих років російського, польського та німецького мовлення. Як наслідок, «високий рівень» їдишу інтелігенції Вільно зазвичай не нагадував якийсь із діалектів, зокрема й «низькопробний» варшавський їдиш. Редактори партійних видань Вільна не вимагали від белетристів жодної ідеологічної прози й поезії. Радше редактори бачили відділи белетристики як оздоблення своїх видань. Тому партійні органи стали важливими форумами сучасної літератури. Отож, вони також стали спонсорами авторів, чия популярність часто була далеко не адекватна естетичній важливості їхньої роботи. Звідси ще одна важлива риса тенденції Вільна, та й Києва: спонсорство. Насправді, якраз залежність від фінансової підтримки, приватної, організаційної 228

229

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

або урядової, може пояснити чимало подій у житті їдишських письменників протягом двадцятого століття. Спершу модерністська література підтримувалася значною мірою Борисом Кльоцкіним, який не обмежував своє спонсорство авторами з Вільна, особливо тому, що Вільно налічувало значну кількість їдишських активістів, теоретиків і педагогів, та все ж бракувало літературних талантів. Є багато прикладів співпраці між літераторами Вільна та Києва. Шмар’ягу Горелік, який у 1908 році разом з Нігером і А. Вайтером працював редактором «Literarishe monatsshriftn», y 1910 редагує, тепер уже з Майзелем та Берґельсоном, аналогічне видання в Києві, а саме – «Єврейський альманах». З іншого боку, видавництвом «Vilner farlag» узяло на себе видання журналу «Єврейський світ», заснованого в 1912 в СанктПетербурзі, і відновило його у Вільні в січні 1913 року; спочатку його редагував Берґельсон. Важливий той факт, що роботи, опубліковані в «Єврейському світі» сягнули також американського читача завдяки аналогічному нью-йоркському виданню, «Література і життя», під редакцією відомого журналіста Карла Форнберга. На жаль, ця співпраця, розпочата в 1914 році, незабаром була перервана Першою світовою війною. В Києві журнал поширювали Майзель і Лейб Броварник. У квартирі Броварника їдишські письменники влаштовували свої літературні вечори. Він був одним із засновників школи в Деміївці і писав разом із ще одним вихователем, Міхелем Левітаном, один із перших арифметичних задачників мовою їдиш, «Аrіfmеtіshе ufgabn» oпублікований у 1914 році Кльоцкіним. Як редактор Берґельсон узявся друкувати Ошера Шварцмана, перший його вірш був опублікований в 1915 році в «Ді їдіше Вельт» («Єврейському світі»). Юдель Иоффе, згодом плідний радянсько-їдишський письменник, жив у Києві, працював кравцем; його перше значне оповідання теж було опубліковано в 1915 році в «Єврейському світі». Твори деяких київських авторів, таких як Берґельсон, Дер Ністер і Добрушин, з’являлися друком як у Вільні, так і в Києві. Наприклад, перша книга Добрушина, «Ностальгуючі душі», збірка літературних нарисів, одноактних п’єс, віршів, була видана Кльоцкіним у

Критика та публіцистика

1912 році. У 1914 році його твір «Естере» вийшов у Мистецькому видавництву Майзеля. З 1911 року Кльоцкін і Майзель започаткували також програми видань для дітей. У Києві це була серія «Казки для дітей», відома художнім оформленням книг. Тим не менше, вся ця діяльність була вкрай обмеженою. Аркадій Горнфельд, літературний оглядач російсько-єврейської преси, завважив, що інтелігенція в їдишській літературі відсутня. Точніше, «є кілька інтелектуалів, які пишуть, а іноді й говорять їдишем, є люди впевнені, що їдиш є життєздатною мовою... Але їдиш реально не має інтелектуалів як окремо сформованої групи, що культурно вивищується над народними масами». Насправді, хоча модерністська література їдишем виборола собі нішу в аудиторії ерудованих, ідеологічно переконаних читачів, усе ж єврейська спільнота здебільшого не сприймала її. Наприклад, «Єврейський світ» опублікував у червневому числі 1913 географічний розклад мізерного кола читачів журналу – 1853 передплатники і 1455 постійних покупців, у тому числі 115 передплатників і покупців у Києві – найвища концентрація високоінтелектуальних їдишських читачів на територіях, які згодом власне стануть Радянським Союзом. Справді, незважаючи на те, що «перед Першою світовою війною порівняно з Варшавою і Вільно, Київ був глибокою провінцією в їдишській літературі», він, поза сумнівом, боровся за те, щоб стати центром світської їдишської культури». У період між російською революцією 1905 року та Першою світовою війною кола єврейської інтелігенції Вільно та Києва доповнювали одне одне в зусиллях зі створення високоінтелектуальної літератури їдишем та підготовки її читачів. До Першої світової війни видавничу діяльність у Києві та Вільні можна розглядати як переломний момент у спробі єврейської інтелігенції збагатити східноєвропейські єврейські маси елітарною літературою. Так звана вісь видавничої справи Кльоцкіна-Майзеля здійснювала перші кроки у гідній оплаті праці сучасних їдишських письменників, багато з яких жили на мізерні гроші і не могли дозволити собі дотувати власні видання. Вільно сприяло усталенню традиції видавничої справи і виховувало кадри, особливо редакторські. З іншо230

Екстериторіальність та автономія У 1917 році в Одесі, де заборона видань мовою їдиш була не така сувора, як в інших частинах імперії, вийшов літературний збірник «По дорозі». Наприкінці 1916 Саул Гохберг, журналіст із широкими зв’язками, поновив видання газети «Наше життя», яка могла похвалитися такими упорядниками, як Менделе Мойхер Сфорім, Хаїм Нахман Бялик, Іцгок Иоель Лінецький та Шимен Фруг. Моше Клейман, єврейський публіцист з оточення Бялика, в одеському збірнику видав свій

231

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

го боку, Київ був багатий на молоді літературні таланти. Цей факт навряд чи був випадковістю. Незважаючи на свою репутацію литовського Єрусалима, Вільно було, вдаючись до сучасної термінології, провінційною глибинкою. З 1830-х років, коли російський уряд закрив тут університет, не допускалося створення студентського середовища, тоді як Київ, чий Університет святого Володимира замінив Університет Вільна, міг похвалитися тисячами студентів-євреїв. Київська єврейська громада була значно багатшою і налічувала більше освічених людей, ніж громада Віленська. Поза сумнівом, київські їдишські письменники перебували під впливом одночасно швидко зростаючої української літератури. Крім того, вплив ШоломАлейхема та його «мудреців», з яких дехто жив у Києві вже в 1920-х роках, не можна недооцінювати. Але Вільно-Київський симбіоз довго не тривав. Під час Першої світової війни видання мовою їдиш заборонялися російською цензурою, особливо суворою в Києві, де всі їдишські фірмові магазини були закриті протягом березня та квітня 1915 року. В результаті, у 1915 в Києві не було видано жодної книги їдишем, хоча вони і продовжували з’являтися в інших містах, найбільше у Вільні, Одесі і Варшаві. У цілому, їдишська літературна діяльність стала значно менш активною. Кльоцкін, наприклад, переїхав з видавництвом у Петроград, але влада не дозволяла місцевим друкарням видавати єврейську літературу.

Критика та публіцистика

есей «Майбутній єврей». Клейман стверджував, що Перша світова війна спричинила руйнування традиційного східноєвропейського єврейського життя. Війна також дискредитувала інтернаціоналізм та зміцнила націоналізм. Він підкреслював, що створення нових форм єврейського національного виживання було просто необхідним. Успіх докладених зусиль виправдовував величезні страждання, які випали на долю євреїв. Того самого року Шмуель Нігер писав про тягар відповідальності, який відчувала єврейська інтелігенція: «Тепер, після революції, стало складніше... тому що немає більше ніякого сенсу звинувачувати зовнішні фактори, які не дають людям можливості свідомо реалізувати їхню волю, мрії тощо». Щодо необхідності докорінної перебудови єврейського життя висловлювалися також і за межами Росії. «Життя єврейського народу на даний момент являє собою великий хаос, страшну дезорієнтацію та повну анархію», – нарікав Морріс Майєр, плідний літератор і редактор-видавець лондонської щоденної газети на їдиші «Час», у вступі до свого трактату 1918 року «Єврейська Утопія: план відновлення єврейського народу». Вибір часу свого проекту він пояснював так: «Я не маю виправдовуватися, чому власне я беру на себе таку роботу як написання єврейської утопії. Зараз усі народи думають про відновлення та повернення до нормального життя після Першої світової війни... Тоді чому єврейський народ не може зіткнутися з тією самою проблемою?» Три типи ідей розділили політизовану, націоналістичну частину єврейського суспільства: сіонізм, або привид етнічної держави в Палестині; територіалізм, або привид етнічної держави де завгодно, окрім Палестини; діаспоризм, або привид екстериторіального національного виживання. Ідея діаспори базувалася на запровадженні персональної (або екстериторіальної) автономії і висувалася австрійськими марксистами Рудольфом Спрінгером та Отто Багером. Ця концепція стала особливо модною з кінця дев’ятнадцятого століття, коли вона була підтримана впливовими російськими єврейськими теоретиками, Хаїмом Жітловським та Шименом (Семеном) Дубновим. Автономія в усіх своїх формах була засадничою для всіх єврейських соціалістичних течій. Хаїм-Дов Гурвіц, 232

233

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

редактор петроградського видання на їдиші «Щоденна газета», у 1918 році стверджував, що національно-особиста автономія – це «єдиний можливий шлях, щоб уникнути суперечностей між класовою та національною самосвідомістю». Утопія Майєра передбачала також діаспорну автономну форму виживання євреїв. Навіть якби Палестинський проект вдався, все одно частина єврейського населення, за Майєром, як і раніше, жила би за межами єврейської держави, в автономних громадах з солідними інституційними інфраструктурами. Саме тому відроджений Ізраїль уявляється в його проекті як лінгвістично специфічна – івритомовна – сфера розсіяної сучасної єврейської цивілізації, що злютовується докупи спільною, в основному мовою їдиш, культурою. Єврейська інтелігенція, що мешкала в різних країнах, пов’язана з різними ідеологічними рухами, могла би погодитися з апофегмою Шмар’ягу Гореліка про те, що «національна культура дорівнює національному самозбереженню». Натан Бірнбаум, впливовий єврейський мислитель й один із засновників їдишизму, наголошував на винятковій ролі єврейської культури. За Бірнбаумом, переважна більшість народів мали «загальноприйняту для всього людства культуру», відгалуження якої відрізнялись одне від одного за формою, а не за змістом. Лише незначна частина народів мала «зміст культури». Перегукуючись з постулатом Шимена Дубнова про те, що єврейський народ втілює в собі найвищий тип культурно-історичної та духовної нації, Бірнбаум вважав єврейську культуру більше ніж «змістовною культурою», це була запорука збереження єврейського народу. Така культура повинна мати своє власне мовне середовище їдиш. Хоча світські інтелектуали більше не вважали євреїв обраним народом, вони наполягали на їхній унікальності. Есеїст Авраам Коральник, колишній студент Київського університету, писав: «Мова – культура народу! Але для нас, євреїв, цього не досить. Цього достатньо для латишів, поляків чи українців... Євреї потребують легенди, міфу». Утопія була частиною духу 1910-х років. Того самого року, коли Maйєp, єврей румунського походження, написав свою утопію в Лондоні, інший провидець, Калман Зінгман, литвин,

Критика та публіцистика

якого війна закинула до Харкова, написав свою повість «У майбутньому місті Еденія». Приховуючи своє ім’я під псевдонімом Бен-Яків, Зінгман змалював суспільство, в якому євреї жили б мирно разом з українцями, росіянами та поляками. В Еденії Зінгмана (Eden івритом – «рай») кожна з різних етнічних груп має свій власний керівний орган, відповідальний за всі культурні та освітні питання. Їдиш – це мова високої культури з театром, школами всіх рівнів, у тому числі й університетами та видавничою справою, що спонсорується державою. В майбутньому суспільстві релігія не відіграє домінуючої ролі. Іншими словами, «мовно-культурне єврейство» більшою мірою домінує в Еденії, аніж традиційна релігійність. Також у 1918 році в Києві Бен-Адір, колишня центральна постать групи «Відродження», у своїй брошурі «Наша мовна проблема» передбачав світове братерство націй, у тому числі євреїв, що мешкали б як національний колектив із високо розвинутою їдишською культурою. Та сама ідея, хоча з детальнішим описом єврейської автономії, наявна у пропагандистському трактаті Нохума Штіфа (1919 рік) «Євреї та їдиш». У пострелігійному суспільстві культура повинна була стати основним елементом світського згуртування єврейського народу, заповнюючи величезну нішу, яку досі посідала релігія. Література мовою їдиш вважалася найважливішою складовою сучасної світської культури. Такий вияв пошани до літератури навряд чи був дивиною «у країні, де література цінується, як життя». Справді, настільки ж важливе значення літературних текстів підкреслюється в деяких сучасних теоріях культури. Релігійна термінологія використовувалась і таким літературним теоретиком, як Моше Литваков: «Створення справжньої сучасної літератури на їдиші є результатом колективних зусиль трьох класиків». Цей процес Літваков називає спорудженням гори Синай їдишської літератури: «Менделе Мойхер Сфорім написав перші прозові речі і передав естафету Шолом-Алейхему, Перец започаткував їдишську поезію», – пише критик-марксист, перефразовуючи початок талмудного трактату: «Піркей Авот». Добрушин, київський товариш Литвакова, в 1918 році писав, що «ставлення до літературної творчості як до чогось свя234

235

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

того, ми успадкували з періоду Гаскали, з його шанобливим пієтетом до літератури». Він також зобразив церемонію відкриття бібліотеки в містечку. Молоді жителі містечка є солдатами світської їдишської культури. Вони звели замість синагоги книжкову шафу з томами Переца та Шолом-Алейхема та оголосили, що ця книжкова шафа буде їхнім новим Святим Ковчегом, «Свята божественна сила зійде з гори, тому, що нова єврейська Тора перебуває тут». Вибрані елементи традиційного єврейського життя повинні були бути включені до новоствореної світської культури. У 1919 році Добрушин створив теорію – очевидно під впливом «відмінних символів Культури» Освальда Шпенглера – про цілковито «примітивні» компоненти їдишського мистецтва. Після належної мови, або основного відмінного символу єврейської культури, національну діаспорну літературу уявляли найважливішою опорою автономної екстериторіальної єврейської нації. Найсерйознішою була «проблема національної автентичності» молодої літератури на їдиші. Саме Бал-Машовес (Ісидор Еляшев) зазвичай вважається тими, хто шукав рецептів місцевої літератури, засновником сучасної їдишської критики. Написана ним 1916-го року стаття містить роз’яснення цієї позиції: «Екстериторіальність євреїв – це теж свого роду територія. Для єврейської національної літератури було б дуже сумно, якби вплив інших літератур призвів до відвертого наслідування». Бал-Машовес підтримував Переца, який у 1910 проповідував: «Чи повинні ми лишатися наслідувачами європейської літератури, творцями розважальних книг, жіночих розваг? В такому разі ми працюватимемо над асиміляцією, проти якої ми боремося, тому що їдишкайт (їдишизм, світ їдишу) не залежить від країни та мови. Їдишкайт – це віра, Світогляд!». У тому ж дусі заперечення «імітації» лондонський критик Лев Кеніг у 1916 році висміював «немічно-меланхолічного інтелігента» Берґельсона, якому він порадив писати російською або будь-якою іншою європейською мовою і не паплюжити їдиш своєю гамсунівською прозою. Напередодні Другої світової війни Борух Ривкін, американський їдишський літературний критик, пояснював ідеї сформульовані до і під час Першої світової війни: «Місія

Критика та публіцистика

літератури полягає в організації та консолідації свідомості нації. Нація, що не має території, закорінюється в наявну. Література повинна забезпечити союз між людьми, класами і подіями так, ніби народ живе в межах певної території і веде абсолютно самостійне життя в усіх її соціальних аспектах». Література або культура в цілому розглядалася як сурогат єврейської території політиками і діячами культури, невдоволеними відмовою Маркса від єврейської державності. Навіть український націоналістичний журнал «Літературнонауковий вісник» стверджував, що «євреї були і є нацією». Противники заперечення Маркса вважали євреїв світовою нацією, чия екстериторіальність являє одну з її відмінних рис. Таким чином, у 1907 році Моше Литваков дещо відкоригував марксизм, стверджуючи, що євреї були питомо історичною, хай навіть і пригніченою нацією, зі своїми власними культурними цінностями. Водночас, прихильники єврейської державності повинні були визнати, що екстериторіальність піддала небезпеці виживання єврейської нації, тому вона повинна бути підкріплена культурною та особистою автономією у країнах з розсіяним (діаспорним) єврейським населенням. Подібне бачення сформувало позицію єврейської делегації на Паризькій мирній конференції 1919 року, яка намітила повоєнне майбутнє світу. Ця конференція була першим випадком, коли трактування євреїв як нації, а їдишу як її мови отримало визнання міжнародного органу. Єврейські делегати мали прецедент, на який вони могли посилатися – на початку 1917 року Україна, зокрема її столиця Київ, стала першим полігоном для випробування офіційно визнаного їдишизму діаспори. *** Від 1917 до 1920 років, Київ неодноразово переходив із рук у руки. Після Лютневої революції 1917-го року був сформований український національний парламент – Центральна Рада, яка восени 1917-го задекларувала автономію росіян, євреїв і поляків. У січні 1918 року була проголошена національноперсональна автономія. В результаті Україна отримала пер236

237

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

спективу реалізації політичних і культурних програм єврейських соціалістичних і демократичних партій. Основними гравцями в україно-єврейській рулетці, яка поєднувала безпрецедентний рівень єврейського представництва в уряді з безперервними погромами, були чотири партії: Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія (Fareynikte), Бунд, Folkspartey та Сіоністи-трудовики, керівники яких були послідовно представлені у швидкоплинних коаліційних урядах. Fareynikte була найсильнішою з усіх партій – прихильниць автономії, що діяли в Україні. У травні 1917 вона об’єдналася з розрізненими угрупованнями: сіоністсько-соціалістичними територіалістами, які виступали за єврейську колонізацію на будь-якій єврейській автономній території за межами Палестини, та Єврейською соціалістичною робітничою партією. Остання виступала за єврейську національну автономію, засновану на обраних єврейських національних зборах, без будь-яких територіальних претензій. Для членів Fareynikte єврейська особиста автономія в Україні здавалася набагато привабливішою, аніж для бундівців, які боялися українського сепаратизму, або сіоністів-трудовиків, які вважали, що всі проекти стосовно автономії є тимчасовими, зайвими зупинками на шляху до Палестини. В Україні Fareynikte заснувала кілька їдишських газет, включаючи київську щоденну газету «Новий час» (вересень 1917 – травень 1919). Литваков був одним із її редакторів, а Берґельсон деякий час був завдуючий відділу. Характерно, що щоденна газета з’являлася і по суботах, що підкреслює її антирелігійну позицію. Суботній випуск газети (9-го вересня 1917) закликав читачів вимагати, щоб їдиш як їхню рідну мову врахували в перебігу майбутнього перепису населення Києва. Редактори не мали хвилюватись – переважна більшість із вісімдесяти семи тисяч опитаних євреїв Києва домагалися їдишу. Представники чотирьох єврейських партій входили до ЦК Культур-Ліги, створеної в Києві в січні 1918 року. Це була позапартійна організація, метою якої було сприяти розбудові нової єврейської культури, заснованої на їдишських світських демократичних цінностях. Серед засновників Культур-Ліги були їдишські київські діячі культури Литваков, Добрушин,

Критика та публіцистика

Майзель і Берґельсон. Культур-Ліга уособлювала єврейське національно-культурне відродження як екстериторіальної, автономної нації, що говорить їдишем. Примітно, що вона ніколи не обмежувала свою діяльність Україною. Відділення Культур-Ліги й їхні двійники створювалися в Москві, Варшаві, Берліні, Амстердамі і Парижі. Українське культурне середовище додавало сміливості їдишистам. Особливо надихаючим було бачити, як українська мова стала державною після того, як століттями її вважали «варварським жаргоном» російської мови. Літературна діяльність посідала важливе місце у програмах Ліги. Два випуски альманаху «Ейгнс» який спонсорувала і розповсюджувала Культур-Ліга, стали помітним явищем з часу їхнього опублікування в Києві у 1918 та 1920 pp., вони посідають гідне місце в історії їдишської літератури як форум популярної Київської групи їдишських письменників, знаної як Ейгнс-група. Сет Волітц пояснює сповнене символічного значення заголовку альманаху: «Заголовок Eygns не був випадковим. Як іменник dos eygns означає власність. Виконуючи функцію прислівника, eygns означає «суто», а будучи прикметником середнього роду у присудку, означає власний. Цей полівалентний заголовок формулює свідоме бажання і волю редакторів створити їдишську, справді єврейську, культуру, занурену у національну культурну автономію. Фактично, ерудовані редактори Eygns подумки посилалися на leftwing психоаналітика Отто Гроса, що радо вітав будь-які нові культурні проекти щодо звільнення Eygns». Ідеологічно «Ейгнс» підхопив дух літературної осі ВільноКиїв, яка існувала напередодні Першої світової війни, зокрема інтелектуального Віленського журналу «Literarishe monatsshriftn», який у своєму маніфесті закликав порвати з народництвом – жодних поступок для полегшення розуміння. Еліта Вільно-Києва стверджувала, що література не може існувати і розвиватися вільно, якщо вона спиратиметься на неосвіченого читача або обмежує себе, щоб задовольнити духовні та естетичні потреби тих, хто не має доступу до культури інших народів. Ізраель Єшуа Зінгер, який перебував тоді у Києві, згодом згадував: 238

239

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

Існувала якась таємнича близькість поміж людьми київської групи, так, ніби вони були членами таємного ордена. Вони зверталися один до одного по імені, навіть за відсутності того чи іншого. Вони розмовляли тоном довіри, завжди ніби обговорюючи якийсь секрет, – так говорила би переконана у своїй правоті провінційна курсистка, вони вірили всім своїм серцем, що література недоторканна, святе святих, що кияни – єдині первосвященики, які проводять богослужіння, і що Київ – це Єрусалим... Я не пам’ятаю добре віршів у Еуgns, але я пам’ятаю прозу, опубліковану в ньому. Єдині оповіді, що мали художню цінність, були написані Давидом Берґельсоном. Решта робіт були «загадковими» слововиливами графоманів, славнозвісною прозою у віршах чи віршами у прозі, в яких теоретики Еуgns вбачали останнє слово в івритській літературі, та власне й у світовій. Почесне місце посідав Дер Ністер, автор претензійних розповідей про демонів, примар, відчайдухів і домовиків. Добрушин, «теоретик» групи, на одному засіданні відкрито заявив, що, якби письменники усього світу отримали можливість читати роботи Дер Ністера, вони зламали би пера. Письменники і художники Культур-Ліги насправді являли собою згуртовану групу, інколи навіть із родинними зв’язками. Окрім родинних зв’язків Добрушина з Берґельсонами, його сестра вийшла заміж за київського художника Йосефа Чайкова, тоді як дружина Нахмана Майзеля була сестрою іншого провідного художника групи. Міжпартійний дух був характерною рисою періоду київського їдишського розквіту після 1917. Представники різних єврейських партій відносно мирно співпрацювали в культурних установах, об’єднаних під керівництвом Культур-Ліги. Така аномальна політична злагода могла пояснюватися двома факторами. По-перше, постійна загроза для євреїв України (сотні тисяч людей стали жертвами погромів і спустошень) змушувала супротивників організовуватися, принаймні тимчасово, в об’єднаний їдишський фронт. По-друге, колектив їдишистів, зосереджений у Києві, являв унікальну групу активістів, панїдишистські прагнення яких були часто сильнішими, ніж їхня партійна лояльність.

Критика та публіцистика

Окрім Ейгнс, заголовки та дизайн «Світанку» (Sunrise) та «Надвечір’я» (Dawn), обох літературних видань, започаткованих і припинених у 1919 році, – знаменували початок нової ери, віри в те, що настане краще життя. Наприклад, обкладинка «Світанку», виконана Чайковим, зображувала оголеного молодика, що символізувало звільнення євреїв від пут минулого. Київські альманахи, газети та журнали стали форумами численних дебютантів, як от Лейба Квітка, який переїхав до Києва після революції. Приблизно у 1916 році Берґельсон закликав Квітка продовжувати писати вірші, особливо дитячі, і навіть привіз деякі з них до Києва, де вони ходили по руках. Квітко, який приїхав у Київ, зодягнений у пальто, капелюх і чоботи, пошиті власноруч із товстої овчини, був прийнятий місцевими літераторами як народний талант. Ідишські видання Києва заохочували також тих літераторів, які не писали протягом війни. Одним із них був Ліпа Резнік, який відновив свою літературну кар’єру по п’яти роках мовчання після видання 1914 року його дитячої «Старої книги» у Мистецькому видавництві. Давид Гофштейн посідав у київських колах помітне місце. Хоча його перша книга вийшла ще в 1918 році, а його перший вірш був опублікований в 1917, Гофштейн уже розглядався як такий собі класик і мав послідовників серед поетівпочатківців. Він не був членом партії до 1940-го, але йому симпатизували більшовики. Після смерті його двоюрідного брата, Ошера Шварцмана, добровольця Червоної армії, симпатії до нього навіть підсилилися. Старший брат Шварцмана, Давид, був більшовиком, який до Першої світової війни короткий час був членом Центрального Комітету партії. У тоненькій літературній збірці 1921-го року, яка називалася «Кроки» і була видана Катеринославською філією КультурЛіги, Перец Маркіш, найпрогресивніший поет, порівнював «стрибок вперед» – починаючи з сентиментального поета Давида Ейнгорна і закінчуючи модерністом Давидом Гофштейном – з блискавичним маневром Червоної армії від Каспійського моря до річки Вісли. Цікаво, що російський поет Сергій Єсенін писав 1923-го року у своєму американському дорожному щоденнику, що його американський перекладач 240

241

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

на їдиш, Мані Лейб, сприяв «молодим жаргоністам з гарним талантом з періоду Гофштейна до Маркіша». Іншими словами, Гофштейн сприймався як провісник Маркіша, хоча насправді обидва почали друкуватися приблизно одночасно. Крім того, для Маркіша характерною була рання зрілість. У своїй поетичній збірці 1922-го, «Нічні жертви», він постав як видатний поет, який уже втомився від суєти життя на літературному Олімпі. Маркіш, як правило, асоціюється з київською групою їдишських письменників, хоча насправді він мав мало спільного з київськими літературними колами, намагаючись сформувати свою власну групу в Катеринославі. Загалом, важко віднести цього індивідуаліста до будь-якої групи, очоленої іншими авторами. Його поезія значно меншою мірою формувалася під впливом російської та української символік, характерних для поетів Київської групи. На Маркіша радше вплинули Еміль Верхарн та Уолт Уїтмен. Збірка «Кроки» відкривалася передмовою його друга І. Б. Зінґера, проза якого була відкинута київськими знавцями, перш за все Берґельсоном. Загалом, Маркіш і Зінґер завжди недолюблювали Берґельсона, причому Бергельсон і його друзі відповідали їм тією ж монетою. Таким чином, Нохум Штіф, шанувальник творчості Берґельсона, згодом висміював поезію Маркіша, стверджуючи, що молодий поет як і раніше потребує «вчителя, редактора, який би міг зупинити його базікання і демонстрацію відсутності смаку». Їдишський Олімп, збудований в післяреволюційному Києві, спирався на хитку конструкцію. Ейфорія незабаром змінилася песимізмом. Політична нестабільність була лише однією з причин зміни настрою. Відсутність масових споживачів їдиш-культурного виробництва була іншою причиною. Бергельсон був серед тих, хто очікував, що революція принесе їдишським письменникам широку аудиторію пробуджених, досвідчених читачів, у першу чергу «сумлінних працівників». Між тим його досвід роботи в Еуgns привів його до висновку, що сучасна їдишська література не мала достатньої кількості читачів. Стаття Берґельсона «Література і суспільство», опублікована в 1919 році у 4–5 числах київського «Світу книг»,

Критика та публіцистика

як відповідь на критику Литваковим Еуgns’у, була однією з його перших серйозних журналістських спроб, намаганням підсумувати свій досвід їдишського літератора. За словами Берґельсона, «Sturm und Drang» (Буря і Натиск) з вимогою негайних постреволюційних змін нагадували ідеологічний клімат перших років християнства, коли всі колишні форми культури були заміщені «формою, простою», як хрест. Таким чином, він стверджував, що прикра популярність «простих форм» поезії Маркіша затьмарила значно ускладнену лірику Квітка і Гофштейна. Він передбачав, що «дешевий футуризм» домінуватиме певний час над їдишською літературою в Росії. «Усамітненість їдишської літератури – це жахливо, навіть на фоні виразної у самітності сучасної поезії в цілому... Наш середній клас не зацікавлений в їдишській творчості. В результаті, поезію на їдиші залишають, з одного боку, сам на сам з неосвіченою звичайною людиною, яка не виросла у традиції коректності і розуміє тільки картинки, що зображують примітивні лінії, або лубок (дешеве друковане видання). З іншого боку, їдишська поезія має інтелігентного читача, але він вихований на зарубіжній поезії і приходить до нас, уже наївшись за чужим столом». Тим не менше, Берґельсон був упевнений, що в рештірешт суспільство не може задовольнятися нинішньою інтелігентською модою на дешеву популярну літературу і зрештою повернеться до традиції, як уже трапилося колись, коли сталість християнства не була під загрозою. Берґельсон не звинувачував Литвакова, навіть при тому, що дружня критика останнього травмувала його, натомість Литваков представив Берґельсона як «творця справжнього художнього їдишського роману, автора художнього модернізму в їдишській літературі». По суті, їхні позиції були вельми близькі, хоча Берґельсон був завжди поступливішим, ніж політичний хижак Литваков. Наприклад, поки Литваков мріяв про антирелігійну та універсальну літературу, Берґельсон стояв за нерелігійну універсальність, яка б не утискала індивідуальність. 1919 рік був найінтенсивнішим у діяльності Культур-Ліги. В 1920-му, однак, Київ нарешті став комуністичним, але не 242

Переклад Анастасії Гуленко

Геннадій Естрайх КИЇВ. МУДРЕЦІ ТА ЛІТЕРАТУРНА МОЛОДЬ

став радянською столицею України. Як покарання за те, що він був центром руху за незалежність України, столиця була перенесена до Харкова. Їдишські організації або перестали працювати, або перетворилися на радянські установи. 16 вересня 1920 року Київська їдишська щоденна газета «Комуністичний прапор» повідомляла про зустріч єврейських комуністичних діячів культури. Газета вітала рішення більшовізувати Культур-Лігу, підкреслюючи, що в умовах сучасної України незалежна Ліга стала притулком для всіх типів колишніх соціалістів, а також для націоналістичної буржуазної інтелігенції. Станом на 17 грудня 1920 Центральний комітет Культур-Ліги був ліквідований указом Київського обласного революційного комітету. Замість нього був призначений Виконавчий комітет, в якому домінували більшовики. В нових умовах різноманітні освітні й культурні функції Ліги були поступово скорочені до діяльності видавництва, яке проіснувало до 1931 року. Партія була зіграна. Гості і господарі полишали Київ. Багато з них переїхали до Москви.

СВЕТ БОРИСА ЛЕКАРЯ* «Как-то незаметно пробежало много лет, пройден довольно длинный путь. И в поисках этого пути самой большой ценностью для меня, по крайней мере в искусстве, является его духовность, соприкосновение с Безграничным, Бескрайним, а, следовательно, с великой тайной. До конца не разгаданной. Разные художники идут к этому различными путями, я же пытаюсь – уже много лет – хоть как-то приблизиться к тайне через свет, ибо сказано в Торе: «В Свете Твоем увидим Свет». Для меня свет – носитель не только духа, но и Добра, и в нашем обычном человеческом его понимании. К тому же свет – одно из проявлений жизни. Полнокровная, но обогащенная Духом жизнь – мой идеал, и идеал моего пути». Если Борис еще несколько лет назад писал о пройденном пути, то мне, к сожалению, приходиться писать о завершении пути – нет больше Бориса Лекаря с нами. Осталось его творчество и наша память о нем. Быть НАСТОЯЩИМ художником (писателем, философом, поэтом, музыкантом…) в конце ХХ и начале ХХІ века трудно – тысячи и тысячи талантливых и гениальных предшественников расположили свои полотна (тексты, музыку) рядом, как бы невольно призывая зрителей и слушателей сравнивать. Борис Лекарь хорошо знал историю искусств – я помню как он неоднократно рассказывал о творчестве своих великих предшественников в Музее Израиля, о мастерстве современников на выставках Киева, Иерусалима… И при этом говорил, что нашел свой путь, свое место в развитии живописи. Может быть, * Борис Лекарь, художник. 1932–2011 379

In memoriam

лучше других об этом написал Мирон Петровский: «Выводя изображение на грань (почти за грань) человеческого зрения, за пределы его клавиатуры, Борис Лекарь оспаривал материальность во имя её же духовности. По сути, Борис Лекарь решает задачу, неразрешимую для художников, во всяком случае, для художника, остающегося в пределах миметического искусства – изобразить мир чистой духовности. Потому что художнику такого выбора мир дан только как непосредственно зримый, то есть, в конце концов, предметный, вещный, материальный. Всё же Борис Лекарь настаивает – он, подобно Метерлинку (помните «Синюю птицу»?), выводит на сцену своих полотен не хлеб, но «Душу хлеба», не сахар, но «Душу сахара», не воду, но «Душу воды»». Борис Лекарь на протяжении десятилетий принимал участие во многих групповых и индивидуальных выставках, сначала в Киеве и Москве, а затем в Иерусалиме, Тель-Авиве... и опять в Киеве. Его живописные и акварельные работы, а затем и перформансы, собирали сотни и сотни поклонников. Работы Бориса Лекаря знали, о них писали, их покупали, в том числе и Музей Израиля. Он получил высокие награды: премию им. Мордехая Наркиса «За развитие еврейского искусства» (1997), премию Министерства абсорбции (1998), премию «Иш Шалом» (2001), награду «Израильский художник 2004 года». Работы Б. Лекаря – это его тексты в осмыслении мира. Он всегда приглашал своих зрителей к диалогу. На его последней выставке в Киеве, в Доме архитектора в 2009(?) году, зрители (человек 40–50), сидящие за громадным столом – говорили о своих впечатлениях, ассоциациях, навеянных работами Бориса. Это была мистическая выставка, которая открывалась в темном зале. По какой-то нелепой случайности света в здании не было, электрика нельзя было найти более часа. И тогда мы зажгли свечи, и свет Борисовых картин резонировал со светом свечей, придавая им новые смыслы. (Потом почти никто не верил, что это не был очередной розыгрыш Б. Лекаря – каждый в истории своих отношений с ним помнил и не такие мистификации). Почти 50 лет, начиная с 60-х годов, Б. Лекарь шаг за шагом шел к своим лучшим работам, которые, полагаю, займут 380

381

Леонид Финберг СВЕТ БОРИСА ЛЕКАРЯ

достойное место в истории и украинского, и израильского искусства. Говорю, прежде всего, о его живописных работах – портретах современников, портретах великих – Сократа, Баха, Корчака, Моцарта; натюрмортах, которые этим словом и называть трудно – ведь его кувшины и чашки даже сюжетно «разговаривают». Безусловно, останутся в истории искусств и его тончайшие акварели – киевские пейзажи, его цикл пустыни Израиля, ряд других стилистически близких к этим работ. Их нужно видеть в оригиналах – нюансировка света и цвета этих акварелей практически не воспроизводима, даже наилучшей полиграфией. Я думаю, что серьезное, многогранное осмысление наследия Бориса Лекаря еще впереди – он был из той кагорты мастеров, которые опередили свое время. Борис был (как трудно произносить это слово!) образованным гуманитарием. Кроме изобразительных искусств, он неплохо знал литературу, хорошо знал и любил музыку. Он был завсегдатаем концертов классической музыки и джаза как в Киеве, когда жил здесь, так и в Иерусалиме. Пока были живы родители – всегда с ними, а потом с женой – Ниной, дочерью – Аннушкой, внучкой – Оленькой… И непременно приглашал друзей. Борис был очень внимателен к творчеству художников – своих современников. Редкие выставки он пропускал. Он щедро приглашал побратимов по художественному цеху и на свои выставки. А затем, когда и этого ему было мало, превратил свою маленькую иерусалимскую квартиру в зал для однодневных экспозиций. На открытия собиралось так много людей, что работы смотрели по очереди: сначала те, кто успел зайти в квартиру, а затем и те, которые дожидались перед домом. Одну из таких выставок мы открывали вместе с Борисом – это были работы киевских художников и скульпторов, привезенные Лекарем на Святую Землю. И А. Миловзоров, и Г. Григорьева, и О. Рапай, и А. Левич вряд ли напишут в своих биографиях об этой выставке. Но она была, я ее видел в Иерусалиме в 2008 году, вместе с израильскими художниками и их друзьями. «Возьмемся за руки, друзья» – говорил всей своей жизнью Борис. Он говорил это всем, в том числе

In memoriam

и своим арабским знакомым – художникам, чьи выставки помогал организовать, и соседям, чьи боли и проблемы пытался понять, так же, как свои. На открытиях очередных экспозиций, Борис почти всегда выступал. Он очень серьезно готовился к таким встречам. Через несколько лет пребывания в Израиле он пробовал публично говорить на иврите. И ничего, что знал немного слов, главное – ему было, что сказать! И все понимали его русскоанглийско-ивритские спичи. Он провоцировал дискуссии, он призывал к слову художников и поэтов, философов и священнослужителей… Он хотел понять этот мир, он хотел помочь понять его другим людям. Выставок было много. И в самых престижных залах Иерусалима – в «Театрон Иерушалаим» и в Кнессете (Парламенте Израиля), и в Центре искусств в Париже, и в Израильском доме художников… Кроме выставок в Музеях и галереях были показы работ в кибуццах и армейских частях (там, где служила Оленька – любимая внучка). Никаких барьеров, никаких проблем – длинная дорога или отсутствие выставочного зала – это не помехи. И еще об одной выставке нельзя не рассказать. Он организовал – во Дворце конгрессов (!) – экспозицию художественных работ инвалидов, которым на протяжении ряда лет преподавал основы искусств. По-моему, это была «работа адова» – я видел Бориса после таких уроков – человеческих сил на это преподавание у него уходило не меньше, чем на свое творчество. Он не отступал. Однажды, после одного из таких уроков, он сказал мне – «я отрабатываю свое право быть гражданином Израиля. По-моему, я уже его заслужил». Выставка стала событием для страны – о ней писали ведущие газеты. Она была моральной победой над собой каждого из этих безнадежно больных людей, которым Борис Лекарь дал почувствовать радость творчества, радость успеха. Вопреки всему – редко кто из этих людей полноценно видел, редко кто держал в руках кисть, многие рисовали ртом – эти люди творили! На выставке они сидели в странных позах на инвалидных колясках – иначе не могли, возле многих из них стояли санитары, но лица их сияли… 382

383

Леонид Финберг СВЕТ БОРИСА ЛЕКАРЯ

Борис был очень сильным человеком. Когда было плохо его друзьям, он всегда приходил на помощь. Он вместе с другими дежурил возле умиравшего киевского художника Михаила Вайнштейна, пытаясь хоть чем-то облегчить его последние дни. Он помогал и многим другим людям. Я видел его и с винтовкой в руках – он дежурил на улицах Иерусалима, когда были угрозы терактов. А почувствовав фальшь и неэффективность этих израильских «народных дружин», возвратился к привычным своим занятиям живописью. Борис любил путешествовать. Это был азарт человека, открывающего новые земли и миры. И азарт художника – после каждой поездки были новые циклы работ, новые идеи. Остались удивительные циклы акварелей: Париж, Индия, Гималаи… Борису было уже 75 лет, когда он отважился лететь в Гималаи. Это был сложный маршрут с пешими переходами, многими самолетными перелетали на местных «кукурузниках». Но его ничего не могло остановить. На поздравления с тем, что он решается в свои-то годы на такое путешествие, ответил: «Поздравите, когда возвращусь». Граней таланта Бориса Лекаря не счесть. Но хочется, все же, говорить о главном – он был художником. Художником – в широком смысле слова – даже тогда, когда еще работал архитектором. Основные его архитектурные работы были созданы в Киеве. И вряд ли найдется киевлянин, который не знает его «скифских баб», сфинкса и «солнце» на Софийской площади. Это были абсолютно новаторские решения для своего времени. Одни говорили, что «скифские бабы» должны оставаться в степях, другие, что не место им рядом с Софией Киевской. И все же тогда победил Б. Лекарь – и его ландшафтный дизайн площади украшал ее много лет. Новые времена потеснили героев Б. Лекаря – сегодня на улицах Киева осталась лишь его одинокая Цапля на улице Артема. А другая работа – под землей: его декоративную скульптуру закопали на Березняках, – начальству не понравилась. Но это уже другая тема – уничтожение наиболее ярких произведений монументального искусства в Киеве – от «Стены» на Байковом кладбище А. Рыбачук и В. Мельниченко до росписей в кафе «Крещатый Яр» на Прорезной.

In memoriam

Борис был удивительно креативным, карнавальным человеком. Все, к чему он прикасался, в чем принимал участие, мгновенно превращалось в спектакль, перформансы, розыгрыш. Сотни таких историй вспоминают его друзья. На дни рождения малышей он приходил как артист цирка с пуделем, и никто не сомневался, что он и вправду артист. Он никогда не дарил просто подарки – это тоже были ритуалы, перевоплощения – детская игрушка в пятой или десятой коробке, каждую из которых нужно было вынуть из предыдущей, произнося волшебные слова… А сколько было розыгрышей друзей! То в гости к другухудожнику приводили якобы французского искусствоведа (его «играл» другой художник, которого Борис уговорил на такую роль). То гости, пришедшие на его «проводы» перед отъездом в Израиль, должны были брать бутерброды, висевшие на гвоздях, забитых в только что отремонтированные стены… Несть числа таким историям. Это тоже были грани творчества Бориса – скучной, обыденной жизни он не признавал. А рядом со всей этой феерией – депрессии, ощущение одиночества… Более всего это проявилось в его последних работах: ушли тончайшие нюансировки цвета и света, графика стала черно-белой или просто черной. Борис очень остро воспринимал израильские (как ранее – украинские) проблемы, арабо-израильский конфликт. Неразрешимость накопившихся противоречий в рамках гуманитарной парадигмы угнетала его, не давала жить и работать. Борис Лекарь, как и его предшественники по цеху искусств, остался с нами в своих произведениях. Его картины окружают нас, помогая жить. Его свет – духовный свет – становиться частью нашего опыта жизни. Наверное, это не так мало. Попробуем, в меру сил, сделать так, чтобы свет Бориса Лекаря помог найти свою дорогу в мире и другим людям. «Возьмемся за руки, друзья!» Вспомним, как один раз он уже собирал нас после своего отъезда в Израиль. Борис тогда разослал письмо друзьям, разрезанное на кусочки – «прочтите, собравшись вместе». Письмо, которое у нас сегодня – его творчество, к сожалению, последнее. Леонид Финберг

БОРИС ЛЕКАРЬ

Осенний пейзаж. Акварель, бумага.

Киевские пляжи. 1989. Акварель, бумага.

Пляж в Кейсарии. 2004. Акварель, бумага.

Париж. Воспоминание. 2005. Акварель, бумага.

Моше в краях моавских. 80-е годы. Масло, холст.

Центральная часть триптиха «Иерусалим». 1992. Масло, холст.