Марадик монографія by kirasgood

Факультет суспільних наук Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет»

НАТАЛІЯ МАРАДИК

ПЕРЕХІД ДО ДЕМОКРАТІЇ В ЧЕСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ

Ужгород Інформаційно-видавничий центр ЗІППО 2012 1

УДК 323(437.1/2)+321.7 ББК Ф3(4Чех)6+Ф023.1 М-25 У монографії вперше в українській політичній науці комплексно досліджено процес переходу до демократії в Чеській Республіці. З’ясовано, що перехід від посттоталітарного до демократичного режиму в Чеській Республіці відбувся згідно класичної схеми демократичного транзиту, яка передбачає проходження трьох послідовних етапів – лібералізацію політичного режиму, оновлення політико-інституціональної моделі державної влади та закріплення демократичних норм та процедур. Успішний перехід до демократії в Чеській Республіці був зумовлений не лише чинниками політико-культурного характеру, а й вдалою інституційною інженерією чеських реформаторів. Для науковців, викладачів вузів, студентів, державних службовців та всіх, хто цікавиться політичним розвитком регіону Центрально-Східної Європи. Рецензенти: Лендьел Мирослава Олександрівна, доктор політичних наук, професор кафедри політології ДВНЗ «Ужгородський національний університет»; Басараб Михайло Михайлович, кандидат історичних наук, заступник директора з інформаційно-видавничої роботи Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти.

Рекомендовано до друку Вченою радою факультету суспільних наук (Протокол № 10 від 15 травня 2012 р.)

ISBN 978-966-332-109-7 © Наталія Марадик, 2012 © Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2012 2

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень .................................................................... 4 Вступ ................................................................................................................ 6 Розділ 1. Теоретико-методологічні підходи до аналізу демократичних транзитів ......................................................................................................... 11 1.1.Концептуальні моделі та методологічні засади вивчення процесів демократичного переходу .............................................................. 11 1.2. Дослідження проблем демократичного транзиту в Чеській Республіці у зарубіжній та вітчизняній науці .............................................. 29 Розділ 2. Лібералізація політичного режиму Чехословаччини .................. 46 2.1. „Оксамитова революція” як початковий етап переходу до демократії у Чеській Республіці ...................................................................................... 46 2.2.Поділ Чехословаччини в контексті демократизаційних процесів ....... 60 Розділ 3. Інституціоналізація демократичної моделі політичної системи у Чеській Республіці ......................................................................................... 71 3.1. Становлення і розвиток парламентаризму в Чеській Республіці ....... 71 3.2. Трансформація інституту місцевого самоврядування в Чеській Республіці .........................................................................................................88 Розділ 4. Особливості процесу консолідації демократії в Чеській Республіці ........................................................................................................ 99 4.1. Плюралізація партійної системи Чеської Республіки .......................... 99 4.2. Тенденції та перспективи розвитку громадянського суспільства в Чеській Республіці ........................................................................................ 114 Висновки ....................................................................................................... 128 Список використаних джерел ..................................................................... 134 Додатки ....................................................................................................................152

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ГДА ГДП ГПН ГФ ДП-ПЛД ДС ЄС ЗМІ КПС КПЧ КПЧМ ЛСУ МК КПЧ НАТО НДР ОВД ОЗР-РПЧ ПДЛ РЗДС РзСД- ТМС РНЗ РПЧ СНД СНП СР СС СРСР СФРЮ УС-ДеУ ХДП ХДС-ЧНП

ЦК КПЧ

Громадянський демократичний альянс Громадянська демократична партія Громадськість проти насильства Громадянський форум Демократична партія - Партія лівих демократів Демократичний союз Європейський Союз засоби масової інформації Комуністична партія Словаччини Комуністична партія Чехословаччини Комуністична партія Чехії і Моравії Ліберально-соціальна унія Міський комітет Комуністичної партії Чехословаччини Північно-атлантичний альянс Німецька Демократична Республіка Організація Варшавського Договору Об’єднання за республіку - Республіканська партія Чехословаччини Партія демократичної лівиці Рух за демократичну Словаччину Рух за самоврядну демократію - Товариство Моравія та Сілезія Рух національної згоди Республіканська партія Чехословаччини Співдружність незалежних держав Словацька Національна партія Словацька Республіка Союз свободи Союз Радянських Соціалістичних Республік Соціалістична Федеративна Республіка Югославія Унія свободи - Демократична унія Християнсько-демократична партія Християнський демократичний союз - Чехословацька народна партія

Центральний комітет Комуністичної партії Чехословаччини 4

ЦСЄ ЧНП ЧПВД ЧР ЧСДП ЧСР ЧССП ЧССР ЧСФР

Центрально-Східна Європа Чехословацька народна партія Чехословацька партія вільних демократів Чеська Республіка Чеська соціал-демократична партія Чехословацька Республіка Чехословацька соціалістична партія Чехословацька Соціалістична Республіка Чехословацька Федеративна Республіка

ВСТУП 5

Процес трансформації соціально-економічної та політичної систем в країнах Центрально-Східної Європи, що розпочався на зламі 1980-1990-х років не має аналогів у світовій практиці. У результаті переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки, від тоталітарноавторитарних режимів до демократії, а подекуди – створення національної державності, – країни вирішували консенсусну для їх громадян мету – повернення до європейської цивілізації. Не викликає сумнівів факт, що колишні соціалістичні держави продемонстрували менше ніж за десятиліття вражаючі успіхи на шляху формування демократії та ринкової економіки. Для проходження аналогічного шляху низці країн Заходу довелося очікувати багато десятиліть. Саме тому досвід постсоціалістичних суспільств є надзвичайно інформативним, з теоретичної точки зору, для науковців, і корисний для застосування у політичній практиці, певною мірою і в Україні. „Взірцевою” – щодо змістовного спрямування та практики реалізації реформ – у середовищі більшості транзитологів прийнято вважати Чеську Республіку, хоча на початку 2000-х років виокремилась значна група скептиків щодо вірогідності так званого „чеського чуда”. На нашу думку, Чеську Республіку можна з впевненістю віднести до незначної кількості держав постсоціалістичного простору, яким вдалося досягти основної мети політичної трансформації – консолідувати демократію як політичний режим. Наразі у Чехії існують основні інституційні атрибути демократії – демократичні вибори, багатопартійність, громадянське суспільство, відносно незалежні засоби масової інформації, забезпечено парламентську відповідальність уряду, додержання прав і свобод особи та громадянина. Для України є цінним чеський досвід демократизації, оскільки обидві держави поділяють схожі історичні передумови сучасних сценаріїв соціально-політичного розвитку: тривалі періоди бездержавності, розвиток у межах імперій та авторитарно-тоталітарних режимів, геополітичні впливи „великих держав” і, нарешті, започаткування процесу демократичного транзиту наприкінці 1980-х років. Зрозуміло, що унікальність чеського, як і будь-якого іншого досвіду, вимагає відповідну наукову обережність у проведенні порівняльних паралелей та безпосереднього врахування його при аналізі політичного досвіду іншої країни. Однак заслуговують на увагу апробовані в Чеській Республіці принципи та методи вирішення соціально-економічних, національних та політичних проблем, що існували упродовж 1990 - на початку 2000-х років. 6

Вивчення досвіду Чеської Республіки дозволить Україні уникнути стандартних політичних ризиків і негативних наслідків, які можуть виникнути в результаті розбалансування форм правління і неврахування загальних тенденцій становлення демократії. Водночас, цей досвід (пристосований до українських реалій) сприятиме запозиченню позитивних інституційних змін, механізмів становлення стабільної партійної системи та утвердження функціонального громадянського суспільства. Метою дослідження є визначення та аналіз основних передумов та факторів процесу переходу до демократії в Чеській Республіці. Досягнення сформульованої мети дослідження зумовлює необхідність розв’язання таких завдань: 1. Охарактеризувати існуючі підходи та визначити оптимальні для реалізації мети теоретико-методологічні засади дослідження демократичних транзитів у постсоціалістичних країнах. 2. Проаналізувати передумови лібералізації політичного режиму Чехословацької Соціалістичної Республіки та з'ясувати його особливості. 3. Дослідити специфіку процесу утвердження демократії в Чеській Республіці та визначити фактори, які забезпечили його незворотність. 4. Розглянути генезу владних інститутів Чеської Республіки в умовах становлення демократії та провести їх аналіз в контексті взаємовідносин „парламент – президент – уряд ”, а також між державним управлінням та місцевим самоврядуванням. 5. Відслідкувати особливості процесу формування чеської багатопартійності та з'ясувати основні чинники, що сприяли консолідації партійної системи Чеської Республіки. 6. Визначити тенденції та перспективи розвитку громадянського суспільства в Чеській Республіці. Об’єктом дослідження є політична система Чеської Республіки в період переходу від посттоталітаризму до демократії. Предметом дослідження є процеси демократичного транзиту в Чеській Республіці, зокрема лібералізації політичного режиму, становлення, розвитку та усталення функціонування основних політичних інститутів, консолідації таких сутнісних елементів демократії як партійна система та громадянське суспільство. Робочою гіпотезою дослідження є припущення, що перехід від посттоталітарного до демократичного режиму в Чеській Республіці відбувся згідно класичної схеми демократичного транзиту, яка передбачає проходження трьох послідовних етапів – лібералізацію політичного 7

режиму, оновлення політико-інституціональної моделі державної влади й закріплення демократичних норм та процедур. І при тім, успішний перехід до демократії в Чеській Республіці був зумовлений не лише політикокультурними факторами, яким у сучасній політичній науці відводиться ключова роль, а й ефективним вибором інституційного дизайну країни. Хронологічні рамки дослідження обумовлені динамічними змінами, що відбулися в політичній сфері чеського суспільства і охоплюють період з 1989 по 2008 роки. Нижня межа зумовлена лібералізацією посттоталітарного режиму, коли було розпочато трансформацію політичної системи і побудову демократичної держави. Верхня межа цього відрізку часу визначається проведенням у 2008 році виборів президента Чеської Республіки. Саме тоді у чеському суспільстві виникла гостра дискусія з приводу запровадження прямих виборів глави держави, що має надзвичайно важливе значення для процесу консолідації демократії. Окреслені рамки дають підстави для глибокого аналізу і критичного осмислення розвитку Чеської Республіки постсоціалістичної доби. Цей аналіз дає підстави стверджувати, що процес консолідації демократії в Чехії все ще знаходиться на заключній стадії, оскільки незавершеним є етап консолідації громадянського суспільства. Теоретико-методологічноюос новою дослідження стали основні положення концептуальних моделей переходу до демократії, представлених у працях класиків транзитології: Д.Растоу, Ф.Шміттера, Г.О’Доннелла, Л.Уайтхеда та А.Пшеворського. Позиції цих вчених сходяться в тому, що перехідний процес поділяється на три важливі фази: фазу появи демократії, що характеризується боротьбою між домінуючими політичними акторами і групами; фазу ефективного становлення демократії, для якої характерні досягнення компромісу серед поміркованих елементів домінуючих груп та інституціоналізація демократичних інститутів і норм; фазу консолідації демократії, що заснована навколо розвитку суспільного консенсусу, ефективного функціонування інститутів та реального прийняття демократичного режиму не лише елітами, але й переважною масою пересічних громадян. Для аналізу трансформації владних повноважень та статусу конкретних інститутів в умовах переходу до демократії був використаний інституціональний метод, який, у поєднанні зі структурнофункціональним методом, дозволяє прослідкувати, яким чином сформований упродовж трансформаційних десятиліть інституційний каркас демократичного режиму, сприяв усталенню демократичних норм та процедур у середовищі чеських політиків та пересічних громадян. 8

Системний метод створив для нас можливість розглянути демократичну політичну систему Чеської Республіки як цілісний, саморегулюючий механізм, який перебуває у безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через вхід (сприймаючи вимоги громадян) і вихід (приймаючи політичні рішення і здійснюючи певні дії) системи. Порівняльний метод був використаний при співставленні процесів демократизації у постсоціалістичних країнах з метою встановлення особливостей та закономірностей перехідного процесу у Чеській Республіці. Для оцінки та порівняння стану демократії у державах постсоціалістичного простору була використала методологія міжнародної неурядової організації „Freedom House”. Окрім вищеназваних, авторка послуговувалася й емпіричними методами, серед яких варто виділити: вивчення та аналіз нормативноправової бази Чеської Республіки, аналіз статистичних даних і результатів соціологічних досліджень. Для вивчення партійної системи на емпіричному рівні використовувалися також формалізовані методики дослідження, зокрема розрахунок індексу ефективної кількості політичних партій, індексу фракційності та індексу агрегації. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській політичній науці комплексно досліджено процес переходу до демократії в Чеській Республіці. До цього часу існували лише фрагментарні напрацювання з даної проблематики (зокрема, щодо становлення політико-владної моделі та еволюції партійної системи Чеської Республіки). У рамках дослідження були сформульовані такі основні положення: • встановлено, що перехід до демократії у Чеській Республіці відбувся згідно з класичною схемою демократичного переходу Ф.Шміттера та Г.О’Доннелла, яка передбачає три поступові етапи: лібералізацію, демократизацію та консолідацію демократії; • систематизовано чинники, які сприяли лібералізації посттоталітарного режиму Чехословацької Соціалістичної Республіки і з’ясовано, що причини краху соціалістичного ладу в даній країні варто шукати не лише в його природі, яка за формою і змістом була глибоко неприйнятною для її громадян, але й в комплексі різноманітних суспільно-політичних проблем; визначено особливості демократичного транзиту в Чехословаччині, основною з яких є одночасність процесів переходу до демократії та дезінтеграція федеративного утворення;

• виявлено, що успіх демократичного проекту в Чеській Республіці, визначався поєднанням двох обставин: з, одного боку, сприятливим соціально-економічним стартовим фоном для перетворень, історичними традиціями демократизму, з іншого, вдалою інституційною інженерією чеських реформаторів, які забезпечили функціонування єдиних „правил гри”, що є важливим для усталення демократії; • доведено, що інституційне будівництво 1990-х років у Чеській Республіці сформувало міцну основу для поширення демократичної практики; з’ясовано, що в умовах переходу до демократії в Чеській Республіці було впроваджено широкий комплекс механізмів розподілу влади на основі застосування принципів парламентаризму та децентралізації; • визначено, що в основу функціонування партійної системи Чеської Республіки закладено демократичні принципи, які передбачають визнання легітимної передачі влади між конкуруючими політичними елітами, відсутність позасистемних впливових політичних партій та проведення національних виборчих кампаній без маніпуляцій, що підтверджує тезу про високий рівень консолідації чеської партійної системи; • встановлено, що наразі можна стверджувати лише про інституційний аспект консолідації громадянського суспільства в Чеській Республіці, оскільки не існує остаточного консенсусу щодо механізмів взаємодії між неурядовим сектором та державою. Дане дослідження доповнює наукові здобутки сучасної транзитології. Теоретичні розробки роботи створюють умови для кращого розуміння й глибшого дослідження перехідних демократизаційних процесів, що відбувалися в Чеській Республіці упродовж 1990-х - початку 2000-х років. Авторські положення і висновки можуть застосовуватися в процесі викладання політології, державного управління та новітньої історії у вищих навчальних закладах; при написанні навчальних посібників, розробці програм академічних курсів і спецкурсів. Крім цього, результати дослідження можуть бути використані для аналізу трансформації систем владних інститутів у країнах, які знаходяться на шляху переходу до демократії. Аналіз чеського досвіду реконструкції політико-інституційного дизайну, побудови стабільної партійної системи та утвердження дієвої інституціональної моделі громадянського суспільства може бути врахований і в українській практиці владного реформування. 10

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ДЕМОКРАТИЧНИХ ТРАНЗИТІВ 1.1. Концептуальні моделі та методологічні засади вивчення процесів демократичного переходу Трансформація недемократичних суспільств і перехід до демократії – це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. Наприкінці ХХ століття демократичні політичні системи утвердилися у більше ніж сто державах світу. Таку тенденцію до збільшення кількості демократій Л.Даймонд назвав „безпрецедентним демократичним проривом”[11, с.11]1. Левова частка політичних транзитів відбулася у період „третьої хвилі” демократизації, хронологічні межі якої були визначені як 1974-1990 роки. Велику роль у розвитку цього етапу хвилі демократизації відіграв крах соціалістичних режимів, який відбувся на зламі 1980-1990-х років у країнах ЦСЄ та в СРСР. У цьому регіоні, у результаті переважно „оксамитових революцій”, відбувся відхід від тоталітарно-авторитарних режимів і розпочався рух у напрямку до демократії. Дослідження процесу демократизації, як і будь-яке інше дослідження, вимагає термінологічної ясності та точності понять, тому розглянемо на початку деякі ключові дефініції. Для того, аби прослідкувати як відбувається процес становлення демократії, зрозуміти його причини та наслідки, необхідно, насамперед, з’ясувати зміст цього терміну. У політологічній літературі існує безліч визначень демократії, які засновані на великій кількості теорій. Однак, оцінюючи надмірно розширене трактування демократії, С.Гантінгтон відмітив два важливі моменти. Поперше, демократія не обов’язково вирішує проблеми суспільної нерівності, корупції, неефективності, несправедливості й некомпетентного прийняття рішень. Проте, вона забезпечує інституціональні умови, котрі дозволяють гарантувати свободу індивіда, захищати його від масових порушень прав людини [9, с.133]2. У сучасній політичній думці можна виділити два основні підходи до розуміння демократії. Прихильники першого вважають єдиним критерієм 1

Даймонд Л. Прошла ли „третья волна” демократизации / Ларри Даймонд // Политические исследования. – 1999. – №1. – С. 10-25. 2

Гантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / Семюель Гантингтон. – М: „Российская политическая энциклопедия”, 2003. – 368 с.

демократії вибори. Засновником концепції електоральної демократії вважається Й.Шумпетер. Він визначає демократію як форму правління, „інституціональне пристосування для ухвалення політичних рішень, завдяки якому індивіди одержують можливість впливати на владу, використовуючи як інструмент суперництво політичних сил у перегонах за голосами громадян” [121, с.230]3. Для Й.Шумпетера політична система є демократичною, якщо особи, котрі приймають колективні рішення, обираються шляхом чесних, справедливих, періодичних виборів, у ході яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, а активне виборче право має практично все доросле населення. Окрім цього, повинні існувати громадянські та політичні свободи слова, друку, зборів і організацій, які необхідні для дебатів і проведення виборчих кампаній. Таким чином бачимо, що для Й.Шумпетера головними критеріями демократичності суспільства є конкурентність та участь. Дане визначення випливає з емпіричних досліджень реальних форм правління в історії держави, і досить добре відбиває сучасні політичні реалії. У багатьох випадках застосування цього підходу є продуктивним: вибори на даному етапі політичного розвитку проводяться у більшості країн, тобто з даної точки зору кількість демократичних режимів у світі збільшується. Цей факт і дає привід прихильникам електорального підходу говорити про „третю хвилю” демократизації та розвивати концепцію „кінця історії” Ф.Фукуями [106]4. Однак політична практика засвідчує, що в багатьох країнах, де проводяться вільні вибори, не утвердилася ліберальна демократія з її сутнісними складовими – верховенством закону, розподілом гілок влади, гарантуванням прав та свобод громадян. Наприклад, постає питання про тип політичних режимів, які склалися в Росії, Індії, Туреччині, Колумбії, Шрі-Ланці. Згідно мінімалістського визначення, ці країни кваліфікуються як демократії, адже в них проходять конкурентні вибори. Однак, відповідно до положень більш жорсткої концепції ліберальної демократії, усі вони вважатися демократичними не можуть. Таким чином, є очевидним існування певних протиріч між ліберальною та електоральною демократією. Апологети другого підходу, до яких відноситься і авторка монографії, включають у поняття демократії принципи політичного лібералізму, стверджуючи, що справжнє демократичне суспільство характеризується не тільки виборами, а й широким трактуванням плюралізму. Тобто демократія фактично ототожнюється з її ліберальною моделлю. 3

Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия / Йозеф Шумпетер. – М: Экономика, 1995. – 540 с.

Фукуяма Ф. Конец истории / Френсис Фукуяма // Вопросы философии. – 1990. – № 3. – С. 134-148.

Ліберальна демократія включає такі складові [103, с.62-64]5: – контроль над державою, прийняття ключових рішень і розміщення матеріальних ресурсів покладається на обраних посадових осіб; – виконавча влада обмежується автономною владою інших державних установ (таких як незалежне судочинство, парламент та інші механізми горизонтальної підзвітності); – жодна група, що дотримується конституційних норм, не може бути позбавлена права на формування власної партії та можливості приймати участь у виборах; – культурним, етнічним, релігійним та іншим групам меншин (у тому числі й групам, що історично перебувають у невигідному становищі) не можна заборонити висловлювати свої інтереси у політичному процесі, розмовляти власною мовою або розвивати свою культуру; – поза партіями й виборчими кампаніями громадяни мають численні та постійно діючі канали для висловлення та представлення своїх інтересів і цінностей, разом з різноманітними незалежними асоціаціями та рухами, що їх вони мають право утворювати та до яких можуть належати; – існують альтернативні джерела інформації (разом з незалежними засобами), до яких громадяни мають (політично) необмежений доступ; – кожна особа також має реальну свободу віросповідання, думки, дискусії, слова, публікації, зборів, демонстрацій та оскарження; – громадяни є політично рівноправні за законом (незважаючи навіть на те, що вони є постійно нерівними у своїх політичних ресурсах); – особисті та колективні свободи перебувають під ефективним захистом незалежного та недискримінаційного судочинства, рішення якого є обов’язковими і шанованими іншими центрами влади; – закон захищає громадян від незаконного ув’язнення, вигнання, терору, катування та небажаного втручання у їхнє особисте життя не тільки з боку держави, але й також зі сторони організованих недержавних або антидержавних сил. Наведені вище елементи ліберальної демократії складають основні критерії, що за ними неурядова міжнародна організація „Дім свободи” (англ. „Freedom House”) щорічно оцінює політичні права (змагальність, опозиція, участь) та громадянські свободи у країнах світу. Політичні права та громадянські свободи оцінюються кожна за семибальною шкалою, де 1 відповідає найвищій свободі, а 7 – найнижчій. Країни із середнім балом по обох шкалах, рівним 2,5 та менше, вважаються „вільними”, з оцінками від 3 до 5,5 – „частково вільними”, ті, що одержали оцінку між 5,5 та 7 є 5

У пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи / [за ред. Д. Гузіни]. – Київ: вид-во „Ай Бі”, 2003. – 342 с.

„невільними”. Статус свободи у різних країнах світу наведений у Додатку А. З’ясувавши зміст дефініції демократія, ми можемо перейти до розгляду проблеми власне демократичного переходу (англ. democratic transition). Вдалим, на нашу думку, є трактування дефініції „перехід” вітчизняним політологом Г.Шипуновим, котрий визначає транзит „як процес, що охоплює період між початком змін і подальшим розпадом одного типу консолідованого режиму й утворенням на його місці іншого типу консолідованого режиму” [118, с.9]6. Українська вчена О.Марчак під „демократичним транзитом” розуміє „поліморфні процеси переходу від одного суспільного і політичного стану до іншого, причому, як кінцевий результат, зовсім не обов’язково і навіть рідко виступає демократія” [58, с.4]7. Варто зазначити і те, що термін „демократичний перехід” є більш нейтральним у порівнянні з терміном „перехід до демократії”. Адже останній вказує на кінцеву мету процесу транзиту – встановлення демократії, яке у чистовому вигляді зустрічається нечасто. Однак для нашого дослідження категорія „перехід до демократії” є базовою, оскільки авторка оцінює Чеську Республіку як державу, яка є демократичною. У контексті дослідження нас найбільше цікавить політичний транзит. Тож нам необхідно вирішити ще одну важливу методологічну проблему – з’ясувати сутність та співвідношення категорій „політична трансформація” та „політичний транзит”. Можна погодитися з М.Ашимбаєвом, котрий вважає, що політичний транзит, на відміну від політичної трансформації, є більш широким та багаторівневим процесом [2, с.24]8. Якщо розуміти транзит як процес системної трансформації основних сфер суспільства та держави в цілому, то політична трансформація у такому аспекті є основною частиною транзиту, яка охоплює якісні зміни інституціональних та процедурних механізмів функціонування політичної системи. Слід сказати, що саме ця складова транзиту є однією з найважливіших. Таким чином, ми бачимо, що ці два процеси перебувають у тісному зв’язку, адже в окремо взятому політичному сегменті і конкретному часовому проміжку вони означають тотожні політичні процеси. Російський дослідник В.Гельман взагалі 6

Шипунов Г. Теоретико-методологічні засади аналізу сучасного авторитаризму (на прикладі Росії та Білорусі) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: 23.00.02 : спец. „Політичні інститути та процеси” / Геннадій Шипунов. – Львів, 2007. – 16 с. 7

Марчак О. Демократичний транзит у посткомуністичних країнах: теоретико-методологічні й прикладні аспекти: автореф. дисертації на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / Оксана Марчак. – Одеса, 2007. – 13 с. 8

Ашимбаев М. Политический транзит: от глобального к национальному измерению / Маулен Ашимбаев – Астана : Ел Орда. – 2002. – 304 с.

пропонує вживати щодо постсоціалістичних країн терміни 9 „трансформація” та „транзит” як синоніми [10] . Політичний транзит являє собою процес переходу державнополітичної системи країни від менш довершеної, з точки зору демократичного ідеалу, і до завершеної, розвинутої форми демократії, яка охоплює політичну організацію суспільства і політичну систему влади. Розгляд феномену політичного транзиту дозволяє виявити, що він являє собою проміжкову якість, перехід суспільства від одного стану до іншого. При такому розумінні політичного транзиту він зводиться до визначеного періоду часу, протягом якого державно-політичний устрій країни й саме суспільство проходять принципову трансформацію й кардинальні зміни. У змістовному плані політичний транзит співвідноситься з демократичним реформуванням системи політичної влади і лібералізацією суспільнополітичного життя країни. У транзиті можна умовно виділити п’ять основних складових елементів [2, с.27]10: 1. Передумови політичного транзиту. У політичній науці визначають три головні структурні передумови демократії: – набуття національної єдності й відповідної ідентичності; – досягнення досить високого рівня економічного розвитку; – масове розповсюдження таких культурних норм та цінностей, за яких є обов’язковим визнання демократичних принципів, довіра до головних політичних інститутів, міжособиста довіра, відчуття громадянства та інше. 2. Початкова точка політичного транзиту, з якої власне розпочинається транзит як процес. Вона є дуже важливою, так як задає характер і напрямок руху упродовж транзиту. Зазвичай такими вихідними точками є тоталітаризм, авторитаризм та їх модифікації. 3. Мета транзиту – це той стан суспільства, політичної системи, режиму влади, до якого рухається соціум у процесі демократичного перетворення. Існування цього елементу обумовлене тим, що практично в усіх відомих концепціях політичного транзиту особливе місце приділяється опису тієї ідеальної моделі політичної системи, котра і є ціллю будь-якої політичної трансформації. Метою політичного транзиту є встановлення демократичного режиму, а саме „консолідованої демократії”. Консолідація демократії – це процес встановлення та 9

Гельман В. Постсоветские политические трансформации / Владимир Гельман // Политические исследования. – 2001. – №1. – С. 15-29. 10

адаптації демократичних структур, інститутів та норм, які частково або повністю визнаються громадянським суспільством як легітимні. Це складний процес, що набуває різноманітних форм і розгортається у різних напрямках та завершується зміцненням інститутів та норм демократії, забезпечуючи їх стабілізацію та виживання. Загалом він передбачає: встановлення та відтворення демократичної політичної практики, моделей та зразків поведінки демократичної політичної культури; подальше оприлюднення практики роботи різних демократичних політичних структур; прогресуючу адаптацію до змін, які відбуваються у процесі практичного втілення демократичної моделі в життя; досягнення деякими інститутами чіткої ідентичності і певного ступеня автономії щодо громадянського суспільства; розширення підтримки демократичних інститутів, які за відсутності явних загроз демократичному устрою можуть час від часу стикатися з проблемами, породженими їх власним функціонуванням [167, p.575]11. Етап консолідації демократії є тим інтегральним результатом всього попереднього перебігу процесу демократизації, від якого залежить майбутнє новоутвореного демократичного режиму. Проте, необхідно зважати на два важливих застереження. По-перше, консолідація демократії зовсім не виключає можливості її занепаду у майбутньому. Але, повалення демократії буде пов’язане не із специфічними проблемами консолідації, а з новими процесами, за яких демократичний режим не зможе вирішити ряд нагальних питань, в результаті чого антидемократична альтернатива набуде впливових прихильників. По-друге, не існує єдиного виду консолідації демократії, навпаки, можливі варіанти. Консолідовані демократії мають реальну нагоду покращити власні „якісні показники” шляхом підвищення мінімальних економічних умов та поглиблення участі населення в суспільно- політичному житті країни. В рамках категорії консолідованих демократій є певний континіум, який складається з „низькоякісних” та „високоякісних” демократій. Ідеальних демократій не існує в політичній практиці. Є демократичний ідеал і конкретний демократичний досвід. Вони не тільки не збігаються – між ними завжди зберігається поле напруги, подібно до поля електродів. Американський політолог Р. Даль, приміром, скептично ставиться до думки про те, що демократичний ідеал і політична емпірика загалом коли-небудь можуть збігтися. „Демократія – це модель суспільного устрою, яка не знає постановки мети. Зате вона знає спосіб 11

Morlino L. Democratic Consolidation: Definition and Models // Transition to Democracy / [Ed. by Pridham G.] – Dartmouth: Aldershot-Brookfield, 1995. – P. 571-587.

наближення до цієї неіснуючої цілі – це принцип участі всіх громадян у громадському й політичному житті” [12, с.233]12. Не може бути такою кінцевою метою демократії і формування розвинутого громадянського суспільства. Досягнення мети означало б водночас і кінець історії, легковажно обіцяний Ф.Фукуямою. 4. Власне процес транзиту з його специфічним змістом, який визначається його внутрішніми сутнісними характеристиками. У цілому процес демократичного транзиту є складним і тривалим процесом, котрий на різних етапах може мати ту чи іншу (зворотню) направленість. Виходячи з цього процес політичного транзиту поділяється на різні стадії. Як відомо, у середовищі науковців-тразитологів не існує єдиного бачення етапів демократичного транзиту. Це обумовлено своєрідністю процесів демократизації у кожній з країн, що, своєю чергою, обумовлене різною стартовою ситуацією, специфікою соціокультурного розвитку, геополітичними впливами тощо. Щодо постсоціалістичного простору, то більшість дослідників схиляються до думки про утвердження моделі „демократичної консолідації”, яка нині служить базою для теоретикометодологічного обґрунтування „виходу з невизначеності” – переходу до демократії недемократичних політичних режимів. Авторка розглядатиме перехід до демократії в Чеській Республіці за класичною схемою запропонованою Г.О’Доннеллом та Ф.Шміттером, відповідно до якої в процесі демократичного транзиту виділяють фазу лібералізації, власне демократизації і соціалізації (консолідації демократії) [174]13 (Див. Додаток Б). Схема переходу до демократії за Г.О’Доннеллом та Ф.Шміттером

Даль Р. Демократия и ее критики / Роберт Даль. – М: „Российская политическая энциклопедия”, 2003. – 576с. 13

O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Tentative Conclusions about Uncertain Democracies / Guilermo O’Donnell, Philip Schmitter. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1989. – 82 p.

Тож охарактеризуємо основні стадії демократичного транзиту. У першій фазі – лібералізації – відбувається своєрідне „відкриття” тоталітарно-авторитарного режиму через гарантування індивідуальних громадянських прав. Водночас розширюються формальні засоби підтримки легітимності старого режиму з метою забезпечення його подальшого існування. Зокрема, дедалі активніше до формування тих чи інших рішень залучаються трудові колективи через колективні обговорення, влаштовуються масові форуми, письмові звернення, виступи у пресі на підтримку тих чи інших владних акцій тощо. Водночас відбувається диференціація всередині самої правлячої партії, яка розпадається на „реформаторів” та „прихильників жорсткої лінії”. Масова активність спричиняє оформлення опозиційних рухів і наступну інституалізацію громадянських та політичних свобод. Завдяки лібералізації режиму, його подальша трансформація стає незворотньою. Фаза лібералізації поступово переходить у фазу власне демократизації. Інколи складно відокремити одну від іншої, але зазвичай демократизація розпочинається в умовах наявності залишків авторитарних структур із власне „деінституалізації” старої системи. Ці процеси можуть відбуватися як добровільно, так і насильницьким шляхом. Спочатку влада відмовляється від старих політико-правових норм, а потім вдається до реінституалізації (нової структурної диференціації) демократії. Вважається, що фаза демократизації закінчується проведенням „установчих виборів” та оформленням структурного та процедурного „мінімуму” демократії – чесних рівних і таємних виборів, відповідальності уряду перед народними обранцями (народний суверенітет), політичного плюралізму, прав на створення політичних коаліцій та елементарної партійної конкуренції. Часто фаза демократизації супроводжується інституційним вакуумом, що призводить до високого рівня „ручного управління”, можливі ситуації ніби-то безвладдя. Водночас, у жодній іншій фазі „вікно можливостей” політичних, і насамперед, соціальних акторів не є таким широким. Проте із встановленням демократичних інститутів потенційні можливості соціальних акторів знову звужуються. Через специфічні умови доступу до влади (наприклад, запровадження пропорційної виборчої системи і закріплення лише за політичними партіями статусу суб’єктів виборчого процесу) у привілейованому становищі опиняються саме політичні актори, як наприклад, партії [43, c.74]14.

Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства / Наталія Латигіна // Політичний менеджмент. – 2005. – №2. – С. 68-77.

Фактично, сутність фази демократизації – як складового етапу політичного транзиту – можна звести до процесу так званої „інституалізації демократії”. Зауважимо, що авторка монографії поділяє засадничу тезу „конституційної інженерії” Дж.Сарторі про те, що основні закони країни створюються за дизайном, який повинен забезпечити визначений результат [97]15. Додамо від себе – у випадку переходу до демократії цим результатом, в ідеалі, є консолідація демократичних інститутів та процесу. Тому авторка вважає доцільним вживати у своєму дослідженні категорію „інституційний дизайн”, який в українському Політологічному енциклопедичному словнику визначено як „конструювання та проектування інститутів політичної демократії в сучасних державах на основі політичних знань та політичного досвіду демократичних суспільств” [77, с.241]16. Фаза демократизації змінюється фазою демократичної консолідації. Німецький політолог К.фон Бойме визначив чотири засадничі площини консолідації для постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, які є, водночас, її етапами,: 1) конституційна консолідація – тобто формування демократичного конституційного ладу; 2) репрезентативна консолідація – консолідація територіального (партії) та функціонального (асоціації) представництва інтересів; 3) інтегративна консолідація – тобто консолідація „правил гри” у середовищі неформалізованих акторів політики; 4) консолідація громадянського суспільства, яка завершує консолідацію системи встановленням заснованої на демократії громадянської культури [128, s.298-299]17. Про рівень консолідації демократії свідчить також утвердження в суспільстві „певних правил гри”( англ. „the only game in town”). Їх суть полягає в наступному. По-перше, в політикумі не лишається впливових політичних груп, які прагнуть підірвати демократичний режим або здійснити сецесію; по-друге, демократичні процедури та інститути сприймаються суспільством як найбільш прийнятні механізми регулювання суспільного життя; по-третє, політичні актори звикають до того, що усі суспільні конфлікти вирішуються відповідно до законів, процедур та інститутів, санкціонованих новим демократичним процесом [162, p.255]18. Консолідація демократії розглядається як заключна стадія 15

Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів / Джованні Сарторі.– К.:АртЕк, 2001. – 224 с. 16

Політологічний енциклопедичний словник [ред.-упоряд. В.Горбатенко]. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с. 17

Beyme K.v. Osteuropaforschung nach dem Systemwechsel. Der Paradigmawandel der „Transitologie” / Klaus von Beyme // Osteuropa. – 1999. – № 3. – S. 285-304. 18

Linz H. Problems of Democratic Transformation and Consolidation – South Europe, South America, PostCommunist Europe / Huan Linz, Alfred Stepan. – Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 1996. – 480 p.

демократичного транзиту, яка є ніби підсумком всього процесу демократизації. Однак варто відзначити суттєвий факт, який зазвичай залишається без належної уваги: форми та механізми, а відповідно, і потенційні можливості консолідації демократії багато в чому визначаються процесами, які мають місце на ранніх етапах переходу до демократії, зокрема, інститутами, які виникли в цей період, глибиною ціннісного та ідейно-політичного розколу, взаємовідносинами між політичною елітою та населенням, між державою та суспільством. Передумови, механізми та суб’єкти консолідації, партії, правила політичної гри формуються (або не формуються) саме на перших стадіях демократичного транзиту. 5. Результат транзиту не завжди співпадає з його метою (консолідацією демократії). Адже, демократичний транзит не гарантує переходу до демократії, а тим більше консолідації демократії. Це пов’язано з тим, що політичний транзит характеризується невизначеністю процедур і результатів. Підтвердженням цьому є той факт, що у багатьох країнах, які прагнули побудувати ліберальну модель демократії, натомість утвердилися гібридні форми політичного режиму (псевдодемократії). У сучасній транзитології існують два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Прихильники структурного підходу (а це переважно західні дослідники, зокрема Г.Алмонд та С.Верба [1]19, С.Ліпсет [163]20) виходять із припущення, що демократичні режими утворюються під домінуючим впливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Вони стверджують, що демократія має бути підготовлена відповідним суспільно-економічним розвитком суспільства, виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в соціальній сфері. Прибічники процедурного підходу (Х.Лінц та А.Степан [53-55;162]21, А.Пшеворський [87]22, Г.О’Доннелл, Ф.Шміттер та Л.Уайтхед [173-178] 23) 19

Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Габриель Алмонд, Сидней Верба // Политические исследования. – 1992. – №2. – С.25-31. 20

Lipset S. M. Some Social Requisites of Democracy: Economic Development and Political Legitimacy / Seymour Martin Lipset // American Political Science Review. – 1959. – № 53. – P. 245-259. 21

Линц X. Достоинства парламентаризма / Хуан Линц // Пределы власти. – 1994. – №2-3. – С. 41-51; Линц X. Опасности президентства / Хуан Линц // Пределы власти. – 1994. – № 2-3. – С. 3-24; Линц Х. „Государственность”, национализм и демократизация / Хуан Линц, Альфред Степан // Политические исследования. – 1997. – №5. – С. 9-30; Linz H., Stepan A. Problems of Democratic Transformation and Consolidation – South Europe, South America, Post-Communist Europe. – Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 1996. – 480 p. 22

O’Donnell G. Transitions, Continuities, and Paradoxes // Issues in Democratic Consolidation / [Ed. by Mainwaring S., Valenzuela S.]. – Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1992. – P. 17–55; O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Tentative Conclusions about Uncertain Democracies / Guilermo O’Donnell, Philip Schmitter. –

вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер правлячих еліт, їх політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які використовуються ними. У даному випадку успіх демократизації залежить насамперед від вибору і послідовності конкретних рішень і дій чільних політичних діячів-агентів демократизації. Слід відзначити, що інколи у політологічній літературі робляться спроби чітко розвести структурний та процедурний підходи до дослідження демократичних транзитів. Але „чистих” представників цих напрямків навряд чи вдасться знайти. Можна говорити лише про домінування того чи іншого підходу у працях певних науковців. Нам здається, що ці два методологічні підходи насправді не виключають один одного, а навпаки, взаємодоповнюють, адже вони фактично наголошують на різних сторонах однієї групи явищ, яку ми вже визначили як демократичні транзити. Російський вчений А.Мельвіль стверджує, що адепти процедурного підходу, безумовно, мають слушність у тому, що конкретні рішення й дії політичних дійових осіб у багатьох ключових моментах визначають перебіг демократичного транзиту й пов’язаних з ним суспільних перетворень. Політики самі обирають свої дії, стратегії і тактики, визначаючи цим специфіку запроваджуваних процедур та інституцій. Однак у ході трансформації вони здійснюють вибір політичних інституцій і дій за обставин, створених не ними, які є зовнішніми щодо самого вибору. На це й звертають увагу прибічники структурного підходу. Інакше кажучи, цей вибір не є цілком довільним та позбавленим попередніх висновків, яким міг би бути вибір за умов суспільної tabula rasa, що на ній можна втілити будь-який політичний проект. Такий вибір визначають не тільки самі процедури, тобто конкретні політичні дії, він залежить також і від структурних чинників, насамперед казуально зумовлених культурними традиціями й широким суспільно-економічним контекстом. Справді, починати будувати демократію можна, не чекаючи, поки визріють сприятливі для неї умови, однак, зрештою результат конкретного демократичного транзиту й перспективи консолідації демократії залежить і від структурних – тобто державо- і націєтворчих, соціально-економічних і культурно-ціннісних – чинників [60, c.9]24. Варто відзначити і той факт, що політологічна теорія переходу розроблена, головним чином, на досвіді країн Латинської Америки та Південної Європи, де демократичні транзити відбулися до 1990-х років. Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1989. – 82 p; 24

Кінець холодної війни та одночасна „самоліквідація” соціалізму у 1989 році стала справжнім сюрпризом для науковців. Більшість вчених виявилися неготовими до такого розвитку подій і замість того аби розробити нові наукові теорії, які враховували б специфіку транзитивних процесів у постсоціалістичних країнах, вони оновили старі концепції. Авторитетне формулювання „третьої хвилі” демократизації С.Гантінгтона, яке він застосував до південноєвропейської та латиноамериканської демократичної експансії 1970-х років, стало використовуватися та, навіть, зловживатися як ключовий підхід щодо східноєвропейських процесів демократичного переходу 1990-х років. Незважаючи на величезні відмінності між посттоталітарними системами та падінням авторитарних військових режимів на Піренейському півострові та у Південній Америці, дослідники приступили до постсоціалістичних досліджень, використовуючи концепції та підходи, розроблені для зовсім інших регіонів та режимів. Як наслідок, терміни „перехід”, „демократичні перетворення”, „консолідація” тощо почали домінувати не тільки у журналах, присвячених порівняльним дослідженням та, головним чином, зосереджених на країнах Латинської Америки, але й у виданнях, що спеціалізуються на дослідженнях соціально-політичної проблематики ЦСЄ. Базовим припущенням в обох випадках – Латинської Америки та Центрально-Східної Європи – було те, що дослідники мають справу майже з однаковими явищами: з падінням недемократичних режимів та народженням плюралістичних суспільств, що засновані на засадах ліберальної демократії. На нашу думку, транзитологи були надто вузько зосереджені на політичній меті демократичного перетворення – встановленні функціональної ліберальної демократії – і не звертали увагу на основні відмінності між латиноамериканськими та східноєвропейськими країнами [76, c.207]25. Авторка погоджується з тими дослідниками, котрі вважають, що найважливішою точкою розходження між цими двома явищами є те, що у випадку постсоціалістичних країн спостерігається одночасна спроба побудувати як плюралістичну демократію, так і ринкову економіку, а у випадку перетворення авторитарних режимів в інших регіонах ринкові умови були вже наявні [3;11;27;58]26. Крім того, яскраво вираженою 25

Петрушка Н. Теоретико-методологічні засади дослідження демократичних переходів та їх специфіка у країнах Центральної та Східної Європи / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 5-6: Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989-1991 рр.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2007. – С. 205-215. 26

Банс В. Элементы неопределенности в переходный период / Валери Банс // Политические исследования. – 1993. – №1. – С. 44-51; Даймонд Л. Прошла ли „третья волна” демократизации / Ларри Даймонд // Политические

особливістю перехідних процесів в ЦСЄ є їх безпосередній зв’язок з потужним відродженням етнонаціональних проблем, що значною мірою визначає можливості, динаміку і перспективу процесів консолідації в більшості країн цього регіону. Досвід показав, що у державах, де відбувається одночасне трансформування економічних та політичних систем, процеси демократизації відбуваються на складнішому рівні й містять певні протиріччя. Для того аби бути об’єктивними треба сказати, що існують також спільні риси між латиноамериканським та центральносхідноєвропейським досвідом. В обох випадках важливим є дослідження взаємин між державою та громадянським суспільством, а також між елітами, що приходять на зміну одна одній. Окрім того, важко не погодитися з пророчими словами А.Пшеворського, написаними у початковий період „третьої хвилі” демократизації: „Факти полягають у тому, що східноєвропейські країни обирають капіталізм, а також у тому, що вони бідні. Це ті умови, що їх східноєвропейці поділяють з народами усього світу, які теж прагнуть до процвітання та демократії. Відтак єдине, чого можна очікувати, це те, що й вони зустрінуться із усіма проблемами економіки, політики й культури бідного капіталізму. Схід перетворився на Південь”[87, с.191]27. Крім того – порівняльний аналіз наукових робіт, присвячених перехідним процесам у країнах Південної Європи, Латинської Америки та ЦентральноСхідної Європи свідчить про те, що позиції більшості вчених сходяться в тому, що перехідний процес поділяється на три важливі фази [87; 103; 138]28 :

– фазу появи демократії, що характеризується боротьбою між домінуючими політичними акторами і групами; – фазу ефективного становлення демократії, для якої характерні досягнення компромісу серед поміркованих елементів домінуючих груп та інституціоналізація демократичних інститутів і норм; – фазу консолідації демократії, що заснована навколо розвитку соціального

исследования. – 1999. – №1. – С. 10-25; Капустин Б. Конец „транзитологии”? (О теоретическом осмыслении первого посткомунистического десятилетия) / Борис Капустин // Политические исследования. – 2001. – №4. – С. 6-26; Марчак О. Демократичний транзит у посткомуністичних країнах: теоретико-методологічні й прикладні аспекти: автореф. дисертації на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / Оксана Марчак. – Одеса, 2007. – 17 с. 27

Пшеворський А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке / Адам Пшеворський. – М.: „Российская политическая энциклопедия”, 2000. – 320 с. 28 Пшеворський А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке / Адам Пшеворський. – М.: „Российская политическая энциклопедия”, 2000. – 320 с; У пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи / [за ред. Д.Гузіни]. – Київ: вид-во „Ай Бі”, 2003. – 342 с; Dvořákova V. O přechodech k demokracii / Vladimíra Dvořákova, Jiří Kunc. – Praha: Slon, 1994. – 156 s.

консенсусу, ефективного функціонування інститутів та реального прийняття демократичного режиму не лише елітами, але й переважною масою пересічних громадян. У сучасній політичній науці існує ряд концептуальних моделей демократичного транзиту для постсоціалістичних країн. Найоптимальнішою нам видається модель українського вченого О.Романюка, котрий виділяє три можливі варіанти розвитку постсоціалстичної трансформації: 1) прямий перехід до демократії; 2) модель двофазового переходу до демократії; 3) повернення суспільства до тоталітарного стану [90, с.37]29. Основою для цієї моделі є той факт, що політичні режими сучасного світу поділяються на три основні типи: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Тоталітарний режим – це режим загального монополізму, який охоплює політичну (монополія однієї партії на державну владу, внаслідок чого партія стає державною, а держава – партійною), економічну (монополія партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва) та ідеологічну (монополія офіційної ідеології, яка підкоряє собі суспільну культуру та визначає „кінцеву мету” суспільного розвитку) сфери. Авторитаризм же посідає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією, оскільки він передбачає існування монополії лише на політичному поприщі, у у той час як у позаполітичних сферах зберігається обмежений плюралізм (в економіці його обмежує протекціонізм владної еліти приватним структурам, у яких мають капітал її представники; у сфері культури – забороною використання відносної духовної свободи для боротьби з режимом). Відповідно, при переході від тоталітарних режимів трансформаційний процес охоплює усі сфери суспільного життя, а від авторитарного – лише політичну. Прямий перехід до демократії передбачає занепад тоталітарного режиму і встановлення електоральної (процедурної) демократії, яка поступово консолідується і перетворюється у ліберальну (структурну) демократію. Такий варіант продемонстрували Польща, Словенія, Естонія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія, Чехія. Більшість транзитологів сходяться в тому, що успішний перехід до демократії вищеназваних держав обумовлений низкою причин. По-перше, в усіх цих країнах тоталітарний режим мав штучне походження і не сприймався їх громадянами. Свідченням цього можуть слугувати антирежимні заворушення 1956, 1968, 1979-1981 років у Польщі, народне повстання 29

Романюк О. Моделі посткомуністичних трансформацій / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 35-50.

1956-го року в Угорщині та „празька весна” 1968-го року у Чехословаччині. Фактично комуністичні партії утримували владу завдяки силовому тиску СРСР. Проте як тільки тиск у період „перебудови” було послаблено комуністичне правління зазнало краху. По-друге, усі ці країни належать до західнохристиянської (католицькопротестантської) цивілізації, на ґрунті якої народилися ідеї гуманізму, лібералізму і представницької демократії. Для них сенс трансформації полягав у поверненні до річища свого цивілізаційного розвитку. Цивілізаційний контекст зумовив певні політико-культурні традиції. Адже у кожній з цих країн у довоєнний період функціонували інститути парламентаризму, місцевого самоврядування та багатопартійні системи за участю опозиційних партій [90, с.41-42]30. У даному контексті, варто зауважити, що в сучасній політичній науці точиться дискусія з приводу визначення типу політичного режиму, що існував в країнах ЦСЄ після Другої світової війни. Ряд дослідників називає їх тоталітарними, а інші – авторитарними. Авторка ж даного дослідження вважає, що доречнішим до центрально-східноєвропейських держав буде вживати термін „тоталітарно-авторитарні режими”. Адже у Польщі та Угорщині існував авторитаризм, а в Румунії та Болгарії – тоталітаризм. Що ж стосується Чехословаччини, то авторка погоджується з чеським політологом Я.Цівіном, котрий стверджує, що у 1970-1980-х ЧССР можна ідентифікувати як посттоталітарну державу [135;136] 31. Адже незважаючи на наявність класичних ознак, які властиві тоталітаризму, зокрема контроль держави за суспільством, надцентралізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої лідер-вождь або група, монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на позаконтрольне панування, керівна роль однієї партії в політичній системі, для чехословацького тоталітаризму характерні і певні специфічні риси. Поперше, чехословацька тоталітарна система мала значно м’якший характер, який виражався передусім у відсутності масових репресій у вигляді кримінального переслідування. Систематичне використання жорстких репресивних методів було характерним для СРСР та НДР. У ЧССР суть репресій полягав у незаконному звільненні інакомислячих з роботи або ж 30

Романюк О. Моделі посткомуністичних трансформацій / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3 – С. 35-50. 31

Civín J. Československý komunistický režim v letech 1985-1989 [Електронний ресурс] / Ján Civín // Stredoevropske politicke studie. – 2004. – № 6. – Режим доступу до журналу : http://www.cepsr.com/clanek.php? ID=244; Civín J. Rámcová charakteristika československé tranzice 1989-1990 [Електронний ресурс] / Ján Civín // Stredoevropske politicke studie. – 2004. – № 6. – Режим доступу до журналу : http://www.cepsr.com/clanek.php? ID=190

у необґрунтованій відмові їм у прийнятті на роботу. Однак для людей такі порушення прав ставали справжньою трагедією, позаяк саме держава володіла монополією на робочі місця. По-друге, менша ступінь закритості суспільства ніж у СРСР та функціонування деяких інститутів громадянського суспільства. Це виражалося насамперед у масових масштабах еміграції громадян до сусідніх демократичних держав. Не був надто жорстким і контроль преси. Крім того, громадяни Чехословацької Республіки завжди порівнювали свій життєвий рівень із стандартами життя в західних країнах (насамперед, Німеччини та Австрії). Вітчизняний правознавець В.Лемак влучно підкреслив той факт, що „на відміну від жителів сусідніх соціалістичних країн, навіть в умовах недемократичного режиму вони мали змогу власними очима бачити життя людей в умовах капіталізму. Їх не тішив той незаперечний факт, що ЧССР мала чи не найвищий рівень життя в країнах радянського блоку”[45, с.29]32. Другим варіантом постсоціалістичної трансформації, згідно концепції О.Романюка є детоталітаризація суспільного організму, на якій політичний режим перетворюється на авторитарний, а він у свою чергу – на демократичний. Тобто процес переходу до демократії відбувається у два етапи. Прикладом такого розвитку подій може слугувати нова Югославія (з 2003 року конфедерація Сербії і Чорногорії), в якій після краху тоталітарного режиму був встановлений авторитарний режим С.Мілошевича, який згодом трансформувався у демократичний. Альтернативою двофазовій є модель „зворотнього розвитку”, суть якої полягає в тім, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до попереднього (тоталітарного) стану. В цьому випадку процес трансформації переривається і суспільство не досягає нової якості. Таку модель унаочнюють Білорусь і Туркменістан, у яких з кожним роком погіршуються показники суспільно-політичних процесів [90, с.43-45]33. Взявши за основу дані неурядової організації „Freedom House”, авторка зробить класифікацію постсоціалістичних країн за рівнем розвитку демократії. Цей „мозковий центр”, аналізуючи процес демократизації у 29 державах Центральної та Східної Європи в рамках проекту „Нації під час переходу” (англ. Nations in Transit) оцінює стан демократії за сімома критеріями – 1) виборчий процес; 2) громадянське суспільство; 3) незалежність ЗМІ; 4) національне демократичне врядування; 5) місцеве демократичне врядування; 6) правове середовище та незалежність судочинства; 7) рівень корупції. Оцінка стану демократії 32

Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 33

Романюк О. Моделі посткомуністичних трансформацій / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3 – С. 35-50.

відбувається як якісний аналіз стану кожного з вищезазначених інститутів та процесів незалежними експертами та співробітниками „мозкового центру”, на основі середнього значення яких виводиться загальна оцінка стану демократії у країні (Див. Додатки В-М). Варто зауважити, що методологія, якою користується „Freedom House”, не позбавлена вад. По-перше, вона не використовує поняття тоталітаризму; по-друге, мало враховує чинник політичної культури; потретє, їй бракує чіткості у трактуванні дефініцій „перехідне урядування” та „гібридний режим”. Оскільки за даними програми „Freedom in the World” усі країни з „перехідним урядуванням” включені до числа електоральних демократій, можна припустити, що таким чином характеризуються неконсолідовані електоральні режими, які перебувають під загрозою втрати мінімального критерію демократичного врядування. Але, незважаючи на ці недоліки, варто погодитися з думкою Л.Даймонда, що „Freedom House” використовує найкращі емпіричні індикатори з тих, що існують сьогодні [10, с.14]34. Виходячи з вищесказаного можна виокремити чотири групи постсоціалістичних країн: 1) країни консолідованої демократії – Словенія, Естонія, Латвія,Угорщина, Чеська Республіка, Литва, Словаччина, Польща, Болгарія. Ці держави досягли значного успіху в розбудові демокракратичного плюралістичного суспільства. У них практично створено всі умови для розвитку економіки на ринкових засадах. Всі вищеназвані країни є членами ЄС і займають гідну позицію на міжнародній арені; 2) напівконсолідовані демократії – Румунія, Хорватія, Сербія, Чорногорія, Албанія, Македонія. Дані країни відрізняються темпами політичних та економічних перетворень, зумовлених різними факторами (диктаторські режими у Сербії та Хорватії, війна у Македонії, політична нестабільність у Румунії), які заважають їм наблизитися до першої групи лідерів; 3) псевдодемократичні держави з тенденцією до авторитарного політичного режиму – Боснія, Україна, Грузія, Молдова, Вірменія, Косово (незалежність якого не визнана усіма країнами світу, і Україною зокрема), Киргизстан, Росія. У цих країнах є певні досягнення у реформуванні політики, однак політичні перетворення мають здебільшого суто формальний характер, і хоча наявні такі демократичні інститути, як парламент, президент, багатопартійні системи, органи місцевого самоврядування, їх 34

Даймонд Л. Прошла ли „третья волна” демократизации / Ларри Даймонд // Политические исследования. – 1999. – №1. – С. 10-25.

створення та функціонування значною мірою мають псевдодемократичний характер; 4) авторитарні країни – Азербайджан, Таджикистан, Казахстан, Білорусь, Узбекистан, Туркменістан. Можна сказати, що жодна з цих країн не просунулась достатньо на шляху побудови демократичного суспільства, а деякі, можливо, навіть не вступили в початкову фазу політичних та економічних трансформацій. Хоча керівництво більшості цих держав робить спроби маскуватися за новими гаслами, але їх авторитарні методи керівництва, систематичні порушення прав людини та демократичних свобод залишають ці країни на периферії процесу демократичних перетворень. Підсумовуючи варто відзначати те, що транзитологічна парадигма пройшла у своєму розвитку тривалий період методологічного становлення. Адже довгий час існували альтернативні підходи до розуміння її ключових дефініцій та інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Наразі ж існує певний методологічний консенсус з цієї проблематики. Визначено також структурні елементи демократичного транзиту, серед яких основними є початкова точка та мета переходу, яка досягається в результаті проходження трьох послідовних стадій: лібералізації, яка характеризується антагоністичним протистоянням між основними політичними акторами, що дає можливість для появи демократії; демократизації, на якій відбувається інституціоналізація демократичних інститутів і норм та фазі консолідації демократії, коли відбувається утвердження у суспільстві певних „правил гри” і повернення до тоталітарно-авторитарного стану стає неможливим. У ході дослідження було з’ясовано, що варто застосовувати інтегрований підхід щодо інтерпретації умов переходу до демократії, оскільки успішність демократичного переходу визначається не тільки конкретними політичними діями суб’єктів політичного процесу, вона залежить також і від культурних традицій та суспільно-економічних факторів. Однак варто пам’ятати те, що процес зародження та формування демократії не є універсальним, тому що кожна країна має власний алгоритм успішного переходу до демократії. Вибір того чи іншого типу переходу обумовлений чинниками різного характеру, зокрема історичними традиціями, політичною культурою конкретної держави, нормами та інститутами, притаманними певному суспільству, конкретними діями політичної еліти держави. Аналіз теоретико-методологічних підходів до дослідження демократичних переходів дає підстави стверджувати, що дані процеси у 28

постсоціалістичних державах володіють рядом специфічних особливостей. Це пов’язано насамперед з тим, що тут відбувалися одночасні перетворення у всіх сферах суспільного життя, а в ряді країн ці процеси ускладнювалися ще й формуванням засад національної державності. Саме тому остаточні результати суспільно-політичних перетворень для більшості країн постсоціалістичного простору ще попереду. 1.2. Дослідження проблем демократичного транзиту в Чеській Республіці у зарубіжній та вітчизняній науці „Теорія переходу” як окрема галузь порівняльної політології була започаткована у 1970-х роках американським політологом Д.Растоу [88] 35. До цього часу увага науковців була прикута до питань модернізації та розвитку. Більшість авторів говорили про демократію, а не про процес демократизації; їхні аналізи були зосереджені навколо основних атрибутів демократій, часто у порівнянні з недемократичними режимами. Д.Растоу кинув виклик цим підходам. По-перше, він відділив питання, що стосуються функціонування демократичної системи, від питань походження цієї системи. По-друге, він визначив лише одну основоположну умову – національну єдність – та надав значно більшої, ніж його попередники, ваги чинникові вибору, що його роблять політичні лідери. Заслуга Д.Растоу полягає також у тому, що він вибрукував шлях до подальшого аналізу демократизації визначенням різних (однак не обов’язково послідовних) стадій демократичного транзиту. Наприкінці 1970-х років події в країнах Південної Європи та Латинської Америки привели до появи нових можливостей для аналізу. Запропонована Д.Растоу динамічна модель переходу до демократії стала більш привабливою, що дозволило дослідникам розглядати перспективи появи демократичних режимів навіть у країнах з мінімальною вірогідністю демократизації у досяжному до огляду майбутньому. Другою по значущості дослідною роботою в межах транзитологічного підходу є чотиритомне дослідження „Переходи від авторитарного правління” Г.О’Доннелла, Ф.Шміттера і Л.Уайтхеда (1986 р.) присвячене порівняльному аналізу перехідних процесів, що відбувалися у країнах Південної Європи та Латинської Америки [175-178]36. Дослідження їх 35

Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели / Данкварт Растоу // Политические исследования. – 1996. – №5. – С. 5-15. 36

O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Comparative Perspective / Guilermo O’Donnell, Philip Schmitter and Lorenz Whitehead. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1986. – 81 p; O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Latin America/ Guilermo O’Donnell, Philip Schmitter and Lorenz Whitehead. – Baltimore : Johns Hopkins University Press, 1986. – 244 p; O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Southern Europe / Guilermo

попередників охоплювали ті самі країни, але мали переважно описовий характер. Заслуга вищеназваних учених полягала у тому, що вони закцентували увагу на трьох темах, дослідження яких забезпечило ефективний аналіз численного й різноманітного емпіричного матеріалу. Першою темою стала проблема становлення та консолідації інститутів демократії, а також утвердження визначених правил політичної конкуренції. Друга тема стосувалася питання невизначеності перехідного періоду. Дослідники наполягали на необхідності детального дослідження ролі невизначеності у перехідних процесах, де для досягнення прогнозованого результату недостатньо структурних або поведінкових параметрів. Елементи умисності та невизначеності є важливими навіть тоді, коли перехід відбувається за контрольованих умов, коли можновладці диктують швидкість та зміст реформ, насильство є виключеним, а незмінність „правил гри” у питаннях власності й соціальних відносин забезпечена „зверху”. За такого підходу демократизація розглядається як складний історичний процес зі стадіями переходу, становлення, консолідації та стабілізації, які аналітично відрізняються. Третя тема охоплює проблему застосування досконаліших інструментів для аналізу уподобань та процесів в умовах переходу. Визначивши теми для обговорення, Г.О’Доннелл та Ф.Шміттер дали також чіткі дефініції ключових для даної теми концептів переходу – лібералізації, демократизації і соціалізації, які згодом стали загальновживаними серед науковців. Перехідний період визначили, як інтервал між двома різними політичними режимами, який є обмеженим, з одного боку, початком процесу розпаду авторитарного режиму, а з іншого – або встановленням певної форми демократії, або поверненням до авторитарного правління, або появою революційної альтернативи. Головною характерною рисою перехідного періоду є невизначеність та неефективність правил і процедур політичної гри. Типовою ознакою його початку є момент, коли авторитарні правителі розпочинають пристосовувати або змінювати „правила гри” у напрямку забезпечення гарантій прав і свобод особи чи групи осіб [175, p.25]37. Нову хвилю дослідницького інтересу до проблем демократизації спричинили події і зміни у постсоціалістичних країнах. Крах тоталітарноавторитарних режимів у Центрально-Східній Європі та розвал СРСР дав поштовх новим демократичним транзитам. Демократизація набула O’Donnell, Philip Schmitter and Lorenz Whitehead. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1986. – 232 p; O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Prospects for Democracy / Guilermo O’Donnell, Philip Schmitter and Lorenz Whitehead. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1986. – 220 p. 37

глобального масштабу, оскільки поза її впливом залишилися лише мусульманські країни та ряд прокомуністичних режимів (Куба, Північна Корея, Китай, В’єтнам). Саме глобалізація процесу демократизації поставила перед дослідниками низку теоретико-методологічних питань щодо наявності підстав для порівняння переходів, які відбуваються за відмінних умов, коректності їх включення до „третьої хвилі” демократизації; визначення факторів, які найбільше впливають на перебіг та результат демократизації; можливості синтезу різних підходів до аналізу постсоціалістичних транзитів. Дані події викликали академічний інтерес як з боку західних, так і вітчизняних науковців. Розгляду різних аспектів демократичного транзиту в країнах Центральної і Східної Європи присвячені праці таких західних дослідників як В.Банс [3]38, З.Бжезінський [131]39, С.Гантінгтон [9]40, Т.Карл і Ф.Шміттер [28;148-150]41. Загальні проблеми демократизації країн постсоціалістичного простору досліджувалися і рядом вчених у Російській Федерації. Провідне місце серед них належить науковцям Інституту міжнародних політичних та економічних досліджень Російської Академії Наук. У 2002 році з’явилася фундаментальна наукова праця, в якій глибоко і на високому науковому рівні досліджуються політичні та економічні трансформації в країнах ЦСЄ, у тому числі і в Чеській Республіці. Це тритомне видання, присвячене історії країн Центральної і Східної Європи в другій половині XX ст. [110-112]42. У російській науковій літературі це перша праця, де автори роблять спробу об’єктивно проаналізувати проблеми розвитку згаданого вище регіону упродовж останніх п’яти десятиліть. Водночас, вони критично переоцінюють багато заполітизованих у минулому концепцій економічних і соціально-політичних перетворень у країнах ЦСЄ.

Банс В. Элементы неопределенности в переходный период / Валери Банс // Политические исследования. – 1993. – №1. – С. 44-51. 39

Brzezinski Z. The Grand Failure: The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century / Zbignev Brzezinski. – New York: Collier books, 1990 – 304 p. 40

Гантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / Семюель Гантингтон. – М: „Российская политическая энциклопедия”, 2003. – 368 с. 41

Карл Т. Демократизация: концепты, постулаты, гипотезы. Размышления по поводу применимости транзитологической парадигмы при изучении посткоммунистических трансформаций / Терри Карл, Филипп Шмиттер // Политические исследования. – 2004. – № 4. – С. 6-27; Karl T. The Conceptual Travels of Transitologists and Consolidologists: How Far to the East Should They Attempt to Go? / Tеrry Karl, Philip Schmitter // Slavic Review. – 1994. – Vol.53. – №1. – Р.173-185. 42 Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века. В 3 т. / [отв. ред. Б. Шмелев].– М.: Наука, 2002. – Т. 2. От стабилизации к кризису (1966-1989). – 516 с; Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века. В 3 т. / [отв. ред. Б. Шмелев]. – М.: Наука, 2002. – Т. 3. Трансформации 90-х годов. Ч. 1. – 464 с;

Варто виділити також праці В.Гельмана [10]43, Б.Капустіна [27]44, В.Кувалдіна [37] 45, І.Кузнєцова [38]46, А.Мадатова [56]47, Д.Фадєєва [104]48, О.Харитонової [107]49, які, спираючись на теоретичний доробок західних науковців, намагаються осягнути процеси демократичного переходу в постсоціалістичних країнах. На особливу увагу заслуговують роботи А.Мельвіля, який приділяє багато уваги розробці методології досліджень демократичних транзитів, вивченню їх теоретикометодологічних і прикладних аспектів, аналізу постсоціалістичних політій [60-63]50. Істотним є той факт, що за оцінками російських науковців, результати демократизації в регіоні ЦСЄ є не надто вражаючими, хоча вони і відносять Чехію, поряд з Угорщиною, Польщею й Словенією, до числа країн найбільш успішних щодо проходження процесу демократизації [94, с.14]51. Їх гіпотеза заснована на аналізі виключно інституціональної системи демократії та ринку. Вони роблять висновок, що демократизація в ЦСЄ практично звелася до реконструкції основних інститутів політичної та економічної системи на основі західноєвропейських зразків. Проте, авторка не погоджується з таким твердженням, позаяк, ставлячи під сумнів рівень демократичності політичних режимів в ЦСЄ, російські науковці не наводять суттєвих емпіричних даних, які підтверджували б їх припущення. Вітчизняні науковці тільки починають досліджувати титульну проблематику. Вони вивчають перехідні процеси на постсоціалістичному просторі як з теоретичної, так і з емпіричної точок зору. Праці 43

Гельман В. Постсоветские политические трансформации / Владимир Гельман // Политические исследования. – 2001. – №1. – С. 15-29. 44

Капустин Б. Конец „транзитологии”? (О теоретическом осмыслении первого посткомунистического десятилетия) / Борис Капустин // Политические исследования. – 2001. – №4. – С. 6-26. 45

Кувалдин В. Президентская и парламентская республики как формы демократического транзита / Виктор Кувалдин // Политические исследования. – 1998. – № 5. – С. 134–138. 46

Кузнецов И. Парадигма транзитологии (Плюсы и минусы объяснительной концепции переходного периода) / Иван Кузнецов // Общественные науки и современность. – 2000. – №5. – С. 46-51. 47

Мадатов А. Пространственно-временне измерения демократии / Андрей Мадатов //Общественные науки и современность. – 1998. – №1. – С. 60-70. 48

Фадеев Д. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода / Дмитрий Фадеев // Политические исследования. – 1992. – № 1-2. – С. 117-124. 49

Харитонова О. Генезис демократии (Попытка реконструкции логики транзитологических моделей) / Ольга Харитонова // Политические исследования. – 1996. – № 5. – С. 70–78. 50

Мельвиль А. Опыт теоретико-методологического синтеза структурного и процедурного подходов к демократическим транзитам / Андрей Мельвиль // Политические исследования. – 1998. – № 2. – С. 6-38.; Мельвиль А. Посткоммунистические политии и переходы „третьей волны” / Андрей Мельвиль // Политические исследования. – 1999. – № 3. – С. 33–34; Мельвиль А. Демократические транзити: теоретико-методологические и прикладные аспекти / Андрей Мельвиль. – М., МОНФ,1999. – 108 с. 51

Россия и Центрально-Восточная Европа: трансформации в конце ХХ – начале ХХІ века. В 2 т. / [отв. ред. Б. Шмелев]. – М.: Наука, 2005. – Т. 1. Преобразования. – 357 с.

українських вчених присвячені, в основному, теоретичному аналізу трансформації політичних інститутів у перехідний період та розгляду специфіки цих процесів у нашій державі. Істотними є наукові напрацювання О.Долженкова [15]52, Г.Зеленько [19-23]53, Н.Латигіної [4144]54, К.Меркотан[63;64]55,С.Наумкіної[67]56, В.Полохала [78]57, О.Романюка [96-101]58, Ф.Рудича [95]59, О.Рудіка [96]60, М.Шаповаленко [114]61 та Ю.Шведи [115]62. В українській політичній науці наразі процеси демократичного переходу комплексно розглянуті лише в трьох країнах ЦСЄ. Так, В.Бурдяк захистила дисертацію на тему „Політичні трансформаційні процеси в Болгарії у посткомуністичний період”[4] 63, Г.Зеленько – 52

Долженков О. Посткомуністичні трансформації в країнах Центрально-Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз / Олег Долженков // Нова політика. – 2000. – №5. – С. 12-16. 53

Зеленько Г. Взаємозалежність фаз демократизації і становлення громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах [Електронний ресурс] / Галина Зеленько // Політичний менеджмент. – 2007. – №5. – Режим доступу до журналу: http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=21&c=460; Зеленько Г. Інституціоналізація громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах (на прикладі країн Вишеградської групи та України): автореф. дис. на здобуття ступеня наук ступеня д-ра політ. наук: спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси”/ Галина Зеленько. – К., 2007. – 32 с; Зеленько Г. Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі / Галина Зеленько // Політичний менеджмент. – 2006. – №6. – С. 136-146; Зеленько Г. Політична „матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України) / Галина Зеленько. – К.: „Знання України”, 2007. – 336 с. 54

Латигіна Н. До визначення феномена демократії / Наталія Латигіна // Політичний менеджмент. – 2004. – №3. – С. 20-29; Латигіна Н. Передумови демократизації суспільства: основні підходи / Наталія Латигіна // Персонал. – 2005. – №3. – С. 15-18; Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства / Наталія Латигіна // Політичний менеджмент. – 2005. – №2. – С. 68-77; Латигіна Н. Політичні еліти в системі управління посткомуністичним суспільством : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / Наталія Латигіна. – К, 2000. – 33 с. 55 Меркотан К. Багатопартійність як чинник трансформації політичної еліти в Центрально-Східній Європі / Катерина Меркотан // Політичний менеджмент. – 2007. – Спеціальний випуск. – С. 116-125; Меркотан К. Трансформація європейських партійних систем: уроки для України / Катерина Меркотан // Політичний менеджмент. – 2007. – №3. – С. 147-159. 56 Наумкіна С. „Третя хвиля” демократизації: підсумки і перспективи (Аналіз зарубіжних концепцій) / Світлана Наумкіна // Політичний менеджмент. – 2004. – №2. – С. 162-170. 57

Політологія посткомунізму : Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / [ керівник авт. колективу В. Полохало]. – К: Політична думка, 1995. – 368 с. 58

Романюк О. Кінець „транзитології” чи криза її первинної парадигми? / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2007. – №2. – С. 3-15; Романюк О. Моделі посткомуністичних трансформацій / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3 – С. 35-50; Романюк О. Суспільно-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу / Олександр Романюк // Людина і політика. – 2003. – №5. – С. 3-11; Романюк О. Транзитивні демократії (про визначення характеру політичних режимів перехідних суспільств) / Олександр Романюк // Людина і політика. – 2004. – №2. – С. 23-30; Романюк О. Посткомуністичні революції / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2005. – № 4. – С. 16-28. 59

Рудич Ф. Політичні лідери і стратегії реформ у країнах Центральної і Східної Європи / Фелікс Рудич // Політичний менеджмент. – 2007. – №2. – С. 25-46. 60

Рудік О. Процес демократизації „третьої хвилі” та особливості його розвитку у посткомуністичних країнах: дис. ... кандидата політ. наук: 23.00.02. / Олександр Рудік. – Дніпропетровськ, 2002. – 188 с. 61

Шаповаленко М. Политическое развитие современных переходных обществ: теоретические подходы и основные тенденции / Марина Шаповаленко. – Х. : Изд-во Харьк. нац. ун-та внутр. дел, 2007. – 340 с. 62

Шведа Ю. Стратегії демократичної трансформації (транзиту) в західній політичній науці / Юрій Шведа // Віче. – 2007. – №12. – С. 29-30. 63

Бурдяк В. Політичні трансформаційні процеси в Болгарії у посткомуністичний період: дис. ... доктора політ. наук: 23.00.02. / Віра Бурдяк. – Чернівці, 2004. – 395 с.

„Україна і Польща: моделі політичної модернізації” [22] 64 та Д.Ткач – „Політичні трансформації в Угорській Республіці на рубежі ХХ–ХХІ століть (у контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи)” [102]65. Таким чином, можемо констатувати, що в українській науці є відчутним брак аналізу постсоціалістичного досвіду переходу до демократії таких країн як Словенія, Естонія, Литва, Латвія, Словаччина та Чеська Республіка. Виходячи з цих наукових реалій, авторка монографічного дослідження вирішили заповнити певно мірою цю теоретичну прогалину і дослідити перехід до демократії в Чеській Республіці. Комплексний аналіз процесів демократизації у Чеській Республіці неможливий без залучення максимально широкого масиву різнопланових джерел і фактичного матеріалу, врахування результатів уже здійснених досліджень і застосування новітніх методологічних підходів. Лише за таких умов є можливим ґрунтовно проаналізувати процеси, які відбувалися у чеському суспільстві наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть, зокрема узагальнити результати і наслідки постсоціалістичних перетворень, визначити їх внутрішній і зовнішній виміри, вивести закономірності демократичного транзиту та сформулювати теоретичну концепцію і модель системних суспільно-політичних змін. Авторка погоджуємося з тезою українського дослідника В.Приходька і вважає, що демократизація в Чеській Республіці вже на початковому етапі мала системний характер. Вона торкнулася всіх сфер життєдіяльності суспільства і кардинально змінила весь комплекс відносин у ньому. Суттю цього процесу впродовж 1989-2008 років став перехід від посттоталітаризму до громадянського суспільства і демократії, від однопартійності до багатопартійності і парламентаризму, забезпечення реальної гарантії прав і свобод людини [84, с.241]66. У ході роботи було з’ясовано, що окремі аспекти демократизації в Чеській Республіці розглянуті в дисертаційних дослідженнях вченихполітологів, соціологів, істориків, правознавців та фахівців інших галузей знань. Російські науковці в своїх роботах досліджували проблеми 64

Зеленько Г. Україна і Польща: моделі політичної модернізації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02. „Політичні інститути та процеси” / Галина Зеленько. – К., 2001. – 16 с. 65

Ткач Д. Політичні трансформації в Угорській Республіці на рубежі ХХ–ХХІ століть (у контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. політ. наук: спец. 23.00.02 „Політичні інститути і процеси” / Дмитро Ткач. – К, 2004. – 37 с. 66

Приходько В. Специфіка чеських і словацьких архівних джерел з історії суспільно-політичної трансформації в ЧР і СР у 1989-2002 рр. / Володимир Приходько // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. 10 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), С.Віднянський, Д.Данилюк та ін. – Ужгород: Видавництво „Вісник Карпат”, 2004. – С. 241248.

трансформації політичної системи Чехословаччини у другій половині 80-х - початку 90-х років ХХ століття (В.Колесников)[31]67, утвердження політичного плюралізму та формування демократичного суспільнополітичного ладу (Ю.Щербакова) [123]68, становлення та розвитку багатопартійності (Я.Шимов) [117]69, крім цього розглянуто еволюцію інституту президента та визначено його місце в системі органів державної влади ЧР (І.Калініна) [26]70. Українські вчені присвятили свою увагу аналізу теоретичних і практичних проблем правової реформи в Чехії і Словаччині в умовах постсоціалістичної модернізації (В.Лемак) [47]71, зовнішньополітичних аспектів реалізації курсу Чеської Республіки на інтеграцію до Європейського Союзу в контексті внутрішньодержавних і європейських трансформаційних процесів (Л.Кіцила) [29]72, українсько-чеському міждержавному співробітництву (Р.Корсак) [36] 73, висвітленню ролі національного фактора у суспільно-політичному розвитку Чехії та Словаччині; розглянуто також суспільно-політичні передумови демократичної революції 1989 року та її наслідки для трансформації внутрішньої і зовнішньої політики республіки (В.Приходько) [82] 74. З метою систематизації опрацьованої літератури пропонуємо розділити її на три групи відповідно до структурних розділів монографії. Перша – присвячена аналізу основних чинників, що сприяли лібералізації посттоталітарного режиму в Чехословацькій Соціалістичній Республіці. Друга – пов’язана з дослідженням інституціоналізації демократичної моделі політичної системи у Чеській Республіці. Третя група – це праці 67

Колесников В. Трансформация политической системы Чехословакии (вторая половина 1980-х - нач. 1990-х гг.): автореф. дисс. на на соискание ученой степени канд. полит. наук : спец. 23.00.02 „Политические институты, этнополитическая конфликтология, национальные и политические процессы и технологии” / Владимир Колесников. – Воронеж, 1996. – 24 с. 68

Щербакова Ю. Политический плюрализм и демократическое развитие Чехии и Словакии (конец 80-х - 90-е годы ХХ в.) : автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. ист. наук: : спец. 07.00.03 „Всеобщая история”/ Юлия Щербакова. – М., 2004. – 18 с. 69 Шимов Я. История формирования и особенности многопартийной политическй системы в Чешской Республике в конце XX - начале XXI вв.: автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. ист. наук : спец. 07.00.03 „Всеобщая история” / Ярослав Шимов. – М., 2003. – 20 с. 70 Калинина И. Правовой статус Президента Чешской республики: дисс. ... кандидата юрид. наук: 12.00.02 / Ирина Калинина. – М., 2000. – 185 c. 71 Лемак В. Правова реформа в Чехії та Словаччині в умовах постсоціалістичної модернізації: теоретичні і практичні проблеми: : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юридичних наук: спец. 12.00.01 „Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень” / Василь Лемак – Харків, 2003. – 38 с. 72

Кіцила Л. Зовнішньополітичні аспекти реалізації курсу Чеської Республіки на інтеграцію до Європейського Союзу: дис. ... кандидата політ. наук: 23.00.04 / Лідія Кіцила. – Львів, 2004. – 190 с. 73

Корсак Р. Українсько-чеське міждержавне співробітництво в 1991-2005 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія” / Роман Корсак. – Ужгород, 2008. – 20 с. 74

Приходько В. „Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої політики країни: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія” / Володимир Приходько. – Ужгород, 1998. – 17 с.

тих науковців, увага яких приділена аналізу особливостей процесу консолідації демократії у Чеській Республіці крізь призму дослідження таких сутнісних елементів демократії як партійна система та громадянське суспільство. Слід зазначити, що аналізу суспільно-політичних процесів та виявленню основних чинників, що сприяли лібералізації посттоталітарного режиму ЧССР у другій половині ХХ століття присвячена увага багатьох чеських суспільствознавців. Одним з найвідоміших дослідників, який приділив увагу подіям у Чехословаччині періоду „нормалізації” та діяльності опозиційних сил напередодні „оксамитової революції”, був чеський історик В.Пречан [79;187]75. Зазначені проблеми перебувають у центрі уваги і П.Прокша [197;198] 76. Цей автор вважає, що основною причиною краху КПЧ був відхід від принципу монолітної єдності, який призвів у середині 1980-х років до появи в її середовищі трьох конкуруючих угруповань – прагматичного, традиційного та консервативного. П.Махонін акцентує свою увагу на вивченні соціальних аспектів демократичної революції у Чехословаччині [59;164]77. Чеський соціолог І.Можни проаналізував причини довготривалої аполітичності чеської громадськості в умовах режиму „нормалізації” та відносно легкого його повалення в ході листопадових подій 1989 року [168]78. За твердженням чеського історика М.Отагала пасивність чеського соціуму у соціалістичний період пояснювалася наявністю так званої неписаної „умовної угоди” між населенням та владною елітою. Її суть зводилася до своєрідного компромісу – комуністична еліта забезпечувала досить високий рівень життя громадян, а вони натомість не виявляли громадську активність [180-182]79.

Детальний аналіз не лише революційних подій 1989 року в країні, але й причин, що призвели до „оксамитової революції” пропонує у своїй роботі „Трансформація чеського суспільства 1989-1995” В.Шафарікова [194]80. У цій роботі авторка пропонує свій погляд на причини падіння 75

Пречан В. Чехословакия на пути к демократической революции [Электронный ресурс] / Вилем Пречан // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу : http://history.machaon.ru/all/number_07/anonsvak/revolution/prechan/index.html; Prečan V. V kradeném čase: Výběr ze studií, článků a úvah z let 1973-1993 / Vilem Prečan. – Brno: Doplněk, 1994. – 620 s. 76 Proks P. Československo na ceste k demokracii (listopad 1989 - cerven 1990) / Peter Proks // Slovanski prehled. – 1990. – N 5. – S.420-435; Prokš P. Konec jednoho experimentu (Krize a pád totalitniho režimu v Československu 1968-1989) / Peter Proks. – Praha: Panoráma dějin, 1991. – 250s. 77

Махонин П. Трансформация и модернизация чешского общества / Павел Махонин // Социологические исследования. – 2002. – №7. – С. 32-48; Machonin P. Strategie sociální transformace české společnosti a jejich úspěšnost v parlamentních volbách / Peter Machonin. – Brno: Doplněk,1996. – 134 s. 78 Možný I. Proč tak snadno... Některé rodinné důvody sametové revoluce / Ivo Možný. – Praha: Sociologické nakladatelství, 1991. – 82 s. 79 Otáhal M. Normalizace 1969-1989: Příspěvek ke stavu bádání / Milan Otáhal. – Praha : Ústav pro soudobé dějiny AV ČR, 2002. – 105 s; Otáhal M. Opozice, moc, společnost 1969-1989. Příspěvek k dějinám normalizace v Československu / Milan Otáhal. – Praha: Ústav pro soudobé dějiny AV ČR,1994. – 124 s; Otáhal M. Studenti a komunistická moc v českých zemich 1968-1989 / Milan Otáhal. – Praha : Dokořán, 2003. – 230 s. 80 Šafařiková V. Transformace české společnosti, 1989-1995 / Vladislava Šafařiková.– Brno: Doplněk, 1996. – 299 s.

комуністичного ладу, згідно якого саме обмежені можливості економічного та суспільно-політичного розвитку останнього і спричинили його крах. Дослідниця також робить значні екскурси в історію Чехословаччини для пояснення особливостей соціально-політичного та національного розвитку країни. Дана робота написана з використанням широкої джерельної бази, в тому числі газетних та журнальних статей, радіо- та телевізійних інтерв'ю відомих політичних та громадських діячів даного періоду. Важливим історичним джерелом є публіцистична та літературна спадщина В.Гавела [8]81. Він присвятив велику увагу проблемам державотворення, зауважив гуманістичну спрямованість державно-владних відносин, підкреслив пріоритети моралі і правди у політичній діяльності. В.Гавел наголошував на самоцінності кожної людини для держави, на перевагах моральності над прагматичною доцільністю. Його „неполітична політика” стала основою громадянської позиції багатьох дисидентів, учасників правозахисного руху.

У російських наукових колах великою популярністю користуються компаративні дослідження. Аналізу співвідношення зовнішніх і внутрішніх факторів у революційних подіях 1989 року в Чехословаччині, формуванню нової політичної еліти, перебуванню радянських військ у країнах Східної Європи як чиннику громадсько-політичної ситуації напередодні та в ході революційних подій 1989-1990 років взагалі, і чехословацьких подій зокрема, присвячені публікації Е.Задорожнюк [16;17]82, Н.Коровіциної [32-34]83, Ю.Щербакової [122]84. Ю.Новопашин у своїй статті „Революції 1989 року в країнах Центральної (Східної) Європи: погляд через десятиліття” доходить висновку, що „події тієї пізньої осені стали результатом досить тривалої за часом кризи” і виділяє в принциповому плані декілька компонентів кризи: етичний, ідеологічний, політичний, організаційний, соціальний, охлократичний, рекреаційний [68]85. 81

Гавел В. Сила бессильных / Вацлав Гавел. – Минск: Творч. - произв. центр „Полифакт”, 1991. – 126 с.

Задорожнюк Э. Чешско-словацкие отношения: от „режима нормализации” 1969 года к „бархатной” революции 1989 года / Элла Задорожнюк // Новая и новейшая история. – 2005. – №6. – С. 15-33; Задорожнюк Э. Путь к „бархатной” революции: противостояние „властных” и „безвластных” в Чехословакии / Элла Задорожнюк // Славяноведение. – 2004. – № 3. – С. 59-82. 83

Коровицына Н. Сравнительный опыт общественных преобразований в постсоциалистических странах / Наталья Коровицына // Социологические исследования. – 2002. – № 5. – С. 9-18; Коровицына Н. „Бархатные” революции как феномен массового сознания восточноевропейцев [Электронный ресурс] / Наталья Коровицына // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу : http://history.machaon.ru/all/number07/anonsvak/revolution/korovits/index.html; Коровицына Н. Самая „бархатная” революция: „чешский человек” на фоне общественных перемен / Наталья Коровицына // Славяноведение. – 2000. – № 3. – С. 16-26. 84

Новопашин Ю. Революции 1989 года в странах Центральной (Восточной) Европы: взгляд через десятилетие [Электронный ресурс] / Юрий Новопашин // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу : http://history.machaon.ru/all/number07/anonsvak/revolution/novopashin/index.html

Варто виділити також колективну монографію російських вчених „Історія антикомуністичних революцій кінця XX століття: Центральна та Південно-Східна Європа”, в якій автори фокусують свою увагу на подіях кінця 1980-х – початку 1990-х рр. – переломному періоді в історії східноєвропейських держав, який пов’язаний з крахом командноадміністративної системи та становленням нових структур в политичному житті, економічному й соціальному розвитку [24] 86. Цікавість цієї роботи полягає в тому, що в ній висвітлюються неординарні аспекти розвитку подій „оксамитової революції” в Чехословаччині. Значне місце у згаданій праці приділено політичному та економічному розвитку Чехословаччини, впливу радянської зовнішньої політики на політичне, економічне, культурне життя країни, формуванню її міжнародних відносин, ролі політики західних держав. Автори, базуючись на аналізі наукових досліджень, законодавчих та статистичних документах, а також матеріалах, зібраних під час відряджень та особистих контактів, створюють досить повну картину перетворень в економіці та політиці країни; аналізують досягнення та вразливі місця демократичних реформ, роблять прогнози щодо розвитку Чеської Республіки в єдиному європейському просторі. У сучасній вітчизняній історіографії визначенню наслідків „оксамитової революції” 1989 року для чехословацької історії та її впливу на подальшу демократизацію Чеської та Словацької республік також приділено значну увагу. Можна назвати напрацювання В.Приходька, котрий розглядає „оксамитову революцію” крізь історичну ретроспективу. У книзі „„Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої політики країни” вперше в українській науці розглядаються такі важливі питання історії Чехії та Словаччини, як причини виникнення кризи наприкінці 1989 року, початок і хід „ніжної революції”, її рушійні сили та наслідки [81]87. Правознавець В.Лемак аналізує демократичну революцію в контексті державно-правової реформи в Чехословаччині [45]88, а історик Ю.Юрійчук – крізь призму національних відносин [125]89. Одним із геополітичних феноменів останнього десятиріччя ХХ століття в регіоні ЦСЄ був розпад постсоціалістичних унітарних федерацій та утворення нових незалежних держав. Складовою частиною цього процесу стала дезінтеграція Чехословацької Федеративної 86

История антикоммунистических революций конца XX века: Центральная и Юго-Восточная Европа / [отв. ред. Ю.Новопашин]. – М.: Наука, 2007. – 397 с. 87

Приходько В. „Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої політики країни / Володимир Приходько. – Ужгород : Госпрозр. ред. – вид. відділ ком. інф, 1999. – 96 с. 88 Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 89

Республіки. У контексті дослідження авторку цікавив насамперед вплив цієї події на процеси демократизації в Чеській Республіці. Сучасна історіографія по-різному тлумачить основні причини та наслідки розпаду ЧСФР. Довгий час домінуючою в чеській, словацькій, та й в українській історіографії залишалася теза про те, що Чехословацька Федеративна Республіка в 1992 році була цілеспрямовано і планомірно демонтована національно-політичними силами, котрі вийшли з масових демократичних громадянських рухів [16;70;198]90. Чеська „Громадянська демократична партія”, очолювана В.Клаусом, та словацький „Рух за демократичну Словаччину” В.Мечіара взяли на себе у другій половині 1992 року ініціативу з демонтажу федерації шляхом переговорів, політичних угод та підготовки комплексу законодавчих актів з метою запобігання стихійного розвалу ЧСФР. Звідси і виник своєрідний суспільний міф про те, що історичну відповідальність за ліквідацію єдиної держави несуть лише два політики – В.Клаус та В.Мечіар. Хоча з відступом у п’ятнадцятиліття для будь-якого неупередженого дослідника зрозуміло, що навіть таким двом харизматичним політикам було не під силу з власної волі демонтувати 74-річний союз чехів і словаків. На процес поділу Чехословаччини впливали фактори як національногоментального, історико-правового та політичного характеру, так і чинники конституційно-правового порядку, котрі мали місце після „оксамитової революції” і які призвели до кризи федеральної конституційної системи. Однак беззаперечним є той факт, що плинний, договірний і конституційний характер саморозпуску ЧСФР у 1992 році носив конструктивний характер і створив сприятливі умови для системних суспільних перетворень та завершення процесу демократичного транзиту в Чеській Республіці. Тобто як показує чехословацька практика, дезінтеграція може мати позитивні наслідки і навіть сприяти процесам демократизації. Після перемоги „оксамитової революції” і персонального оновлення вищих владних інституцій у Чехословаччині склалися сприятливі умови для початку широкомасштабних демократичних реформ. Один із авторів „плюралістичної теорії” демократії Р.Даль відзначав, що для демократії характерним є наявність і реальне функціонування семи інститутів, а саме [12, с.366]91: 1) близьке до універсального виборче право; 2) право брати участь у суспільних справах; 90

Задорожнюк Э. Чешско-словацкие отношения: от „режима нормализации” 1969 года к „бархатной” революции 1989 года / Элла Задорожнюк // Новая и новейшая история. – 2005. – №6. – С. 15-33; Передрій О. Розлучення по-чехословацьки / Олександр Передрій, Іван Сюсько // Політика і час. – 1993. – №3. – С. 55-59; Stein E. Česko-Slovensko: Konflikt, roztrzka, rozpad / Eric Stein. – Praha, Academia, 2000. – 370 s. 91 Даль Р. Демократия и ее критики / Роберт Даль. – М: „Российская политическая энциклопедия”, 2003. – 576с.

3) справедливо організовані вибори, в яких виключаються будь-яке насилля чи примус; 4) надійний захист свободи виражати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, панівної ідеології тощо; 5) існування альтернативних і часто конкуруючих між собою джерел інформації і переконань, виведених з-під урядового контролю; 6) високий ступінь свободи у створенні відносно автономних і найрізноманітніших організацій, включно опозиційних політичних партій; 7) відносно висока залежність уряду від виборців і наслідків виборів. За оцінками більшості вчених, у Чеській Республіці впродовж 1990-х років з інституційної точки зору становлення демократичного режиму та законодавче забезпечення цього процесу було спрямоване якраз на втілення інститутів демократії у версії Р.Даля. Слушно відзначає вітчизняний вчений В.Лемак, що чехословацький сценарій перетворень характеризується надзвичайним радикалізмом у плані швидкоплинності. Вже через один місяць після початку демократичної революції опозиція контролювала уряд ЧССР, через півтора місяця лідер опозиції В.Гавел був обраний президентом країни, через два місяці з федерального і республіканських парламентів були відкликані депутати, котрі „не сприяли становленню політичної демократії”. Усі вищеназвані кроки здійснювалися, що є надзвичайно важливим, виключно правовим шляхом, через схвалення і реалізацію конституційних і звичайних законів. У такий спосіб вдалося створити високоефективний суб’єкт проведення демократичних перетворень, здатний розуміти значення реформ і приймати відповідальне рішення [45, с.79]92. За невеликий проміжок часу демократія пустила тут глибоке коріння, що проявилося насамперед у запровадженні державнополітичних інститутів західного зразка. Відзначимо, що в сучасній політичній науці ще бракує аналітичних досліджень, в яких би було запропоновано ретельний аналіз процесів інституціоналізації політичної системи Чеської Республіки та впливу інституційного дизайну на усталення демократичних практик. Можна назвати лише праці таких західних, чеських, російських та українських науковців, як В.Дем’янець „Інститут президентства в країнах ЦентральноСхідної Європи” [14]93, А.Кинів „Інститут президенства в країнах Центральної та Східної Європи як індикатор процеса політичної 92

Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 93

Дем’янець В. Інститут президентства в країнах Центрально-Східної Європи / Валерій Дем’янець // Нова політика. – 1999. – № 3. – С. 5-7.

трансформації” [40]94, Д.Олсон „Чеський Сенат: від конституційних засад до електорального виклику” [179],95 Б.Страшун „Конституційні зміни у Східній Європі. 1989-1990”[101]96, Я.Філіп „Конституція ЧР та виборча система про вибори до палат Парламенту” [146] 97 та С.Холмс „Посткомуністичний інститут президента (Президентські повноваження в країнах Східної Європи) [109]98. Проте усі вищевказані дослідження мають лише часткове відношення до нашої проблеми і відображають в основному становлення інституту президента в країнах ЦентральноСхідної Європи, і в Чехії зокрема. У даному контексті найзмістовнішою роботою є монографічне дослідження вже згадуваного В.Лемака „Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації”, в якій він характеризує початковий етап реконструкції політико-владної моделі Чеської Республіки, як суб’єкта Чехословацької Федеративної Республіки. Автор на підставі широкого кола джерел дає комплексний аналіз державно-правової реформи в Чехословаччині протягом періоду з 17 листопада 1989 до 1 січня 1993 років, її механізму, сутності основних напрямів результатів [45]99. У ході нашого дослідження було з’ясовано, що ключовими елементами розбудови демократичної держави є утвердження принципів політичного плюралізму, формування багатопартійності та становлення інститутів громадянського суспільства. За оцінками переважної більшості західних вчених у Чеській Республіці, на відміну від ряду інших постсоціалістичних країн, сформувалася стала партійна система. На думку експерта Фонду Конрада Аденауера Й.Феена, цьому посприяло насамперед створення ефективної законодавчої бази, яка регулює діяльність політичних партій, трансформація КПЧМ у партію соціалдемократичного типу та досить низький рівень популізму чеських політичних партій [105]100. Чеські науковці розглядали процес партійного будівництва і 94

Кынев А. Институт президентства в странах Центральной и Восточной Европы как индикатор процесса политической трансформации / Александр Кынев // Политические исследования. – 2002. – №2. – С. 126-137. 95

Olson D. The Czech Senate: From Constitutional Inducement to Electoral Challenge / David Olson // East European Constitutional Review. – 1996. – Vol. 5. – № 4. – P. 47-50. 96 Страшун Б. Конституционные перемены в Восточной Европе. 1989 – 1990 / Борис Страшун. – М. .: Юрид. лит., 1991. – 207 с. 97

Filip J. Ústava ČR a volebni systěm pro volby do sněmoven Parlamentu / Jan Filip // Časopis pro pravni vědu a praxi. –1994. – № 2. – S. 105-129. 98

Холмс С. Посткоммунистический институт президента (Президентские полномочия в странах Восточной Европьі) / Стивен Холмс // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1994. – №1. – С. 53-57. 99 Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 100

Феен Г.-Й. Розвиток партійних систем у посткомуністичних країнах ЄС / Ганс-Йоахім Феен // Kas Policy Paper. – 2007. – лютий. – С. 2-15.

функціонування політичних партій ЧР в контексті побудови демократичного суспільства. Вони досліджують політичні партії та партійну систему в наступних аспектах: 1) виявлення ролі політичних партій у суспільному житті, у формуванні громадянського суспільства, особливо в перехідний період від тоталітаризму до демократії (М.Кліма [151]101, П.Фіала[139]102); 2) історія виникнення політичних партій, їхня інституалізація та типологія (П. Фіала та М. Мареш [142;143]103), П.Шимонік [197]104); 3) аналіз ідеологічних орієнтацій, програм, цілей політичних партій (П. Фіала, М. Мареш та П.Пшея [144;145]105). 4) аналіз парламентських електоральних циклів та їх впливу на партійну структуризацію чеського суспільства (Л.Брокл [130] 106, М.Кубат [155;156]107, Т.Лебеда [159;160]108 та М.Новак [170]109). Політологи з Університету ім. Т.Г.Масарика у роботі, виданій у 1998 році пропонують свою періодизацію розвитку партійної системи ЧР [185]110. Однак авторка даної монографії, не погоджується із такою етапизацією, оскільки ці вчені механічно переносять періоди між виборами або змінами влади в Чехії на етапи суспільно-політичної еволюції. Вони вважають, що політична система ЧР та її партійнополітична структура у 1990-ті роки розвивалися за наступними часовими періодами: перший – 1989-1990 роки, другий – 1990-1992 роки і третій – 1992-1996 роки. За їх логікою, наступним етапом повинен був би бути виборчий періоди 1998-2002 років (щоправда, невідомо до якого етапу 101

Klíma M. Consolidation and Stabilization of the Party System in the Czech Republic / Michal Klíma // Political Studies. – 1998. – Special Issue. – P. 492-510. 102

Fiala P. Konstituování systému politických stran v České republice (1989-1992) / Petr Fiala, Miroslav Mareš // Politilogický časopis. – 1997. – №3. – S.104-126; Fiala P. Vývoj systému politických stran v České republice (1992-1996) / Petr Fiala, Miroslav Mareš // Politilogický časopis. – 1997. – №3 – S. 305-316. 104

Šimoník P. Politické spektrum v České republice / Petr Šimoník // Socioligiský časopis. – 1996. – № 32 . – S. 457-469.

105

Fiala P. Vývoj systému politických stran v České republice (1992-1996) / Petr Fiala, Miroslav Mareš // Politilogický časopis. – 1997. – №3 – S. 305-316; Fiala P. Programmatika politických stran / Petr Fiala, Miroslav Mareš // Politologický časopis. – 1998. – №5. – S. 5-20. 106

Brokl L. Parlamentní volby 1996 / Ladislav Brokl // Sociologický časopis. – 1996.– №32. – S. 389-406.

107

Kubát M. Volební system pro volby do poslanecké snémovny Parlamentu Česke republiky / Michal Kubát // Parlamentni zpravodaj. – 1997. – № 14-15. – S. 248-251; Kubát M. Volby, fragmentace a polarizace stranického systému a politická nestabilita v České republice / Michal Kubát // Politilogický časopis. – 1998. – №3. – S. 231-243. 108

Lebeda T. Přirozeny prah poměrných systemu, teorie a realita / Tomas Lebeda // Politilogický časopis. – 2001. – № 8. – S. 134-149; Lebeda T. Vládní stabilita v České republice a volební systém poměrného zastoupení / Tomas Lebeda // Politilogický časopis. – 1998. – №2. – S.115-138. 109

Novák M. Volby do Poslanecké snĕmovny, vládní nestabilita a perspektivy demokracie v ČR / Martin Novák // Socioligiský časopis. – 1996. – №32 . – S.407-422. 110

Politologie / [J.Kroupa, Z.Koudelka, J.Svaton ]. – Brno: Masarzková univerzita, 1998. – 255 s.

відноситься період кінця 1997 року – першої половини 1998 року, коли при владі знаходився конгломерат непартійних сил у вигляді тимчасового уряду Й.Тошовського) та 2002-2006 років. Загалом виділення етапів політичної еволюції ЧР лише через виборчі періоди нам видається явно недостатнім і не зовсім продуктивним. У російській та українській політичній науці проблеми становлення та розвитку партійної системи Чеської Республіки є поки що недостатньо дослідженими. Тому, вивчаючи генезу багатопартійності в ЧР авторка послуговувалася в основному аналітичними статтями, опублікованими у респектабельних періодичних виданнях Росії та України [18;46;80;113]111. Одразу зазначимо, що практично відсутніми в українській та російській політичній науці є й дослідження присвячені розбудові громадянського суспільства в Чеській Республіці. Серед українських вчених на увагу заслуговує монографічне дослідження Г.Зеленько Політична „матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України). У ній авторка на основі інституціонального підходу визначає основні чинники, що впливають на ефективність процесів становлення громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах, і в Чеській Республіці зокрема. У роботі зроблено висновок про наявність певної „політичної матриці” громадянського суспільства у вигляді моделі організації влади (насамперед – форми правління), типу виборчої системи, набору форм політичної участі тощо. Оптимальне поєднання цих інституцій, їх практичне втілення з урахуванням національної специфіки і забезпечує умови для формування громадянського суспільства і сприяє в цілому становленню демократичного державного устрою[22]112. Натомість це питання є надзвичайно актуальним в чеських наукових колах. У ході дослідження авторкою було з’ясовано, що титульною проблематикою займаються такі науковці – М.Блафкова [129] 113,

111

Зарицький О. Сучасна внутрішньополітична ситуація у Чехії та уроки новітньої історії / Олександр Зарицький // Політика і час. – 2006. – №11. – С.34-37; Лемак В. Становлення і розвиток партійної системи Чеської республіки (1989-2000) / Василь Лемак // Carpatika- Карпатика. – Випуск 16. Політичні партії і вибори в Україні і країнах Центральної і Південно Східної Європи. – Ужгород, 2002. – C. 247-257; Примуш М. Чеський політичний ландшафт наприкінці 90-х років / Микола Примуш // Нова політика. – 2001. – №4. – С. 3436; Черінько І. Комуністична партія Чехії і Моравії: змагання за електорат / Ігор Черінько // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск. – С.179-185. 112 Зеленько Г. Політична „матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України) / Галина Зеленько. – К.: „Знання України”, 2007. – 336 с. 113

Г.Вагнерова [208]114, Т.Вайдова [203-205]115, Р.Марада [165]116, К.Мюллер [169]117, М.Новакова [171;172]118, П.Ракушанова [192]119 та Ю.Чермак [134]120. Так М.Блафкова та Т.Вайдова у своїх роботах розглядають розвиток громадянського суспільства та сектору неурядових організацій в Чехії за умов переходу від тоталітарної системи до демократичної. Особлива увага приділяється структурі організацій громадянського суспільства та їх ролі у сприянні переходу Чеської Республіки до демократичних засад управління. М.Блафкова наводить тенденції росту кількості неурядових організацій, їх членів, а також сфери діяльності чеських громадських організацій. Окрім того, проаналізовано проблеми розвитку громадянського суспільства в ЧР. Наукові доробки М.Новакової та Г.Вагнерової присвячені розгляду двох протилежних концепцій громадянського суспільства в Чеській Республіці. Основним розходженням між ними є оцінка співвідношення громадянського суспільства та політики. Перша з них (презентована сучасним президентом ЧР В.Клаусом) громадянському суспільству відводить незначне місце в політиці. Її прибічники стверджують, що держава у своїх взаємовідносиниах з індивідом не потребує „проміжних суспільних інститутів” і стверджують, що ядром будь-якої демократичної системи є політичні партії. Прихильники цієї парадигми різко критикують громадські організації за їх втручання у політичне життя суспільства і називає їх небезпечними реаліями „постдемократії”. 114

Wagnerová G. Spor o participační demokracie na české politické scéně po roce 1989 [Електронний ресурс] / Gabriela Wagnerová // E-Polis. – 2008. – 25. únor. – Режим доступу до журналу : www.epolis.cz/politicketeorie/234-spor-o-participační-demokracie-na-české-politické-scéně-po-roce-1989.html. 115

Vajdová T. „Co je občanská společnost?”/ Tereza Vajdová // Grantis. – 2004. – №12. – S. 14-164; Vajdová T. „Neziskovky hledají cestičky: Občanská společnost mezi korupcí a ‘užíváním vlivu‘?”/ Tereza Vajdová // Grantis. – 2004. – №12. – S. 4-5; Vajdová T. Česká občanská společnost 2004: Po patnácti letech rozvoje. Zpráva z projektu CIVICUS Civil Society Index pro Českou republiku / Tereza Vajdová .– Praha: Panoráma dějin, 2005. – 120 s. 116

Marada R. „Civil Society: Adventures of the Concept before and after 1989” / Radim Marada // Czech Sociological Review.–1997. – № 5. – S. 3-22. 117

Müller K. „Koncept občanské společnosti: konceptualizace, dilemata a nebezpečí” / Karl Müller // Politologická revue. – 2001. – №1. – S. 3-26. 118

Nováková M. Strategie zájmových skupin při prosazováni zájmů vůči (post)modernímu státu [Електронний ресурс] / Martina Nováková // E- Polis. – 2008. – 6.květen. – Режим доступу до журналу: www.e-polis.cz/politicke teorie/264-strategie-zájmových-skupin-při-prosazováni-zájmů-vůči-(post)modernímu-státu.html; Nováková M. Zastupitelská demokracie a nevládní organizace. Mají či nemají nevládní organizace právo na podíl na politické diskuzi?[Електронний ресурс] / Martina Nováková // E-Polis. – 2008. – 10. leden. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/politicke teorie/211 - zastupitelská -demokracie -a-nevládní-organizace.html 119 Rakušanová P. Občanská společnost a občanská participace v České republice [Електронний ресурс] / Petra Rakušanová. – Praha: Sociologický ústav AV ČR, 2005. – Режим доступу : http://is.cuni.cz/studium/predmety/index.php?do=predmet&kod=JSB146 120 Čermák J. Volební účast a stranická identifikace českých občanů [Електронний ресурс] / Jurie Čermák // E-Polis. – 2005. – 5.duben. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/komparace/69-volební-účast-a-stranickáidentifikace-českých-občanů.html

Натомість апологети іншої концепції (представленої колишнім президентом ЧР В.Гавелом) розглядають громадянське суспільство скоріше в моральній площині. Вони вважають, що демократія, заснована лише на політичних партіях і основних демократичних механізмах, деформувалася. На їх думку, політичні партії повинні перевірятися сильним громадянським суспільством. Лише громадянське суспільство, в якому активні громадяни вільно беруть участь у громадському житті, виявляючи при цьому альтруїзм і солідарність з іншими, може зберігати життєздатну демократію. Отже, у ході дослідження авторкою був використаний значний масив як вітчизняних, так і доступних зарубіжних джерел. Вони є різними за науковою цінністю, методологією та методами дослідження. Велике коло наукової літератури дало авторці монографічного дослідження практичний матеріал для його ретельного аналізу, сприяло визначенню власної концепції наукового пошуку і розв'язанню поставленої мети. Встановлено, що наразі вітчизняними та зарубіжними вченими накопичено незначний фактичний матеріал і проведено його узагальнення з окремих аспектів проблеми. Зарубіжні та вітчизняні науковці зосередили свою увагу в першу чергу на встановленні певних закономірностей переходу до демократії в Чеській Республіці. З’ясовано, що значну увагу вчені присвятили аналізу соціально-економічних та політичних передумов лібералізації посттоталітарного політичного режиму, натомість проблеми інституціоналізації демократичної моделі політичної системи та особливості процесу консолідації демократії у Чеській Республіці досліджені лише частково. Як бачимо, в сучасній історіографії існує певна лакуна з ряду проблем: потребують вивчення основні закономірності та особливості трансформації тоталітарного режиму в демократичне суспільство; недостатньо досліджені шляхи розв’язання політичних, соціальних та національних проблем, що супроводжували демократичний процес у Чеській Республіці; бракує систематизованого переліку факторів, які забезпечили успішність переходу до демократії в ЧР. Завершуючи, можемо констатувати, що у сучасній вітчизняній політичній науці відсутнє комплексне дослідження, присвячене переходу до демократії в Чеській Республіці. Цей факт змушує віднести титульну проблему до малодосліджених, а тему дослідження – до актуальної.

РОЗДІЛ 2 ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ 2.1.

„Оксамитова революція” як початковий етап переходу до демократії у Чеській Республіці

Процес радикальних перетворень, що розпочався в країнах Центральної та Східної Європи у другій половині 80-х років ХХ століття, мав наслідком повне фіаско соціалістичної системи та глибинну трансформацію політичного, соціального та економічного ладу в регіоні. Крах соціалізму був результатом дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників, насамперед, суспільного характеру. Цю систему, у політичному плані, змінила плюралістична парламентська демократія, яка спиралася на: 1) національно-історичні традиції; 2) практику розвинутих західних країн і основи міжнародного права; 3) заперечення негативного досвіду колишньої суспільної системи; 4) деякі конституційно-юридичні норми „реального соціалізму”. Революційний вибух, який охопив суспільства „соціалістичного табору” не став несподіванкою для багатьох політичних спостерігачів. Так, зокрема, відомий чеський суспільствознавець П.Махонін вважає, що „трансформація – це своєрідне продовження національного, державного та європейсько-регіонального історичного розвитку співтовариств Центральної та Східної Європи, яке включає попередню історію слов’янських народів” [164, s.9]121. Практично вся післясталінська епоха була позначена локальними економічними та політичними кризами, що періодично виникали у тій або іншій країні ЦСЄ. Ми погоджуємося з тезою Ю.Юрійчука, який стверджує, що причиною внутрішньої нестабільності в соціалістичних державах Європи виступали як суб'єктивні помилки керівних партійних органів, так і більш серйозні, системні, суперечності, що були об'єктивно закладені у комуністичній моделі з моменту її виникнення в країнах

121

Machonin P. Strategie sociální transformace české společnosti a jejich úspěšnost v parlamentních volbách / Peter Machonin- – Brno: Doplněk,1996. – 134 s.

регіону після завершення Другої світової війни [125, с.34]122. Можна з впевненістю стверджувати, що криза „реального соціалізму” мала глобальний масштаб. Про це свідчать спільні витоки, хронологічна синхронність та відносна схожість і взаємопов'язаність процесів, що охопили даний регіон у 1989-1991 роках. Проте, незважаючи на наявність багатьох спільних елементів у процесах демократизації, кожна з країн мала свої специфічні риси. У цілому ж демократична революція в комуністичній частині світу – головна тенденція розвитку того часу – в напрямку до демократії як системи, заснованої на духовному, економічному та політичному плюралізмі й взаємній толерантності. Вона була підготовлена процесом визрівання елементів громадянського суспільства, які існували в надрах тоталітарно-авторитарної системи. Демократична революція – це найменш насильницька форма революції в історії, адже вона не закликала до жорстоких дій, а прагнула компромісу. Саме тому революції в ЦСЄ носили переважно мирний характер [71, c.45]123. Історики при характеристиці антикомуністичних (демократичних) революцій у країнах ЦСЄ користуються двома термінами – „оксамитова” („ніжна”) та „переговорна” революції. Суттєвої різниці між ними нема, однак прийнято вважати, що по відношенню до Чехословаччини, Болгарії та Сербії доцільнішим є застосування терміну „оксамитова революція”. Незважаючи на те, що переговорний потенціал у цих країнах також використовувався, все ж таки основну роль відіграв неозброєний „тиск вулиці”, тобто велика кількість антивладних мітингів та демонстрацій, яким влада не наважилася протистояти або не мала відповідних силових ресурсів (так як військові відмовилися виступати проти власного народу). Яскраво ілюструє вищенаведений факт висловлювання чеського історика В.Пречана, котрий вважає, що „специфіка Чехословаччини полягала у конфронтації між комуністичним істеблішментом та паростками громадянського суспільства, з яких поступово викристалізовувалася демократична опозиція. Відмова від запропонованої цією опозицією ідеї розпочати діалог з приводу демократизації країни, а також продовження ворожої політики по відношенню до тих, хто не бажав підкорятися диктату компартії, все ще визначало сутність керівництва КПЧ...” [187, s.34]124. Що ж до Угорщини та Польщі, то доля демократичної революції

122

Юрійчук Ю. Національний фактор у суспільно-політичному розвитку Чехії та Словаччини (1989 – середина 1990-х рр.): дис. .... кандидата іст. наук: 07.00.02 / Юрій Юрійчук. – Чернівці, 2000. – 188 с. 123 Петрушка Н. Вплив громадянського суспільства на „оксамитову революцію” в Чехословаччині / Наталія Петрушка // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2008. – №2 (58). – С. 45-48. 124

Prečan V. V kradeném čase: Výběr ze studií, článků a úvah z let 1973-1993 / Vilem Prečan. – Brno: Doplněk, 1994. – 620 s.

вирішилася саме завдяки переговорному процесові, а роль мітингів та демонстрацій була другорядною. „Ніжна революція” в Чехословаччині є унікальною історичною подією, яка мала багато спільних рис і в той же час різко відрізнялася від революцій в інших центральноєвропейських країнах. Досвід Чехословаччини цікавий насамперед тим, що ця країна є одним з небагатьох прикладів трансформації, яка практично не використовувала для свого захисту авторитарні інструменти. У даній державі не було перехідного періоду, тут відбувся миттєвий перехід від посттоталітаризму до демократії. З іншого боку, доля ЧССР є певною мірою парадоксальною, адже володіючи високим рівнем демократичної економічної та політичної культури, вона стартувала в напрямку реформ однією з останніх у своєму регіоні. Російський політолог Я.Шимов вважає, що в Чеській Республіці склався комплекс історичних передумов, які сприяли її швидкому розлученню з соціалізмом та утвердженню демократичних принципів [116, с.149-150]125: 1) Чехія як ядро першої Чехословацької Республіки (1918-1938 роки) – єдина країна Центральної Європи, яка мала доволі тривалий та успішний досвід демократичного розвитку. У свідомості чехів глибоко вкоренилися демократичні традиції. Соціалізм для них асоціювався з погіршенням умов життя, а демократія – з національною лібералізацією, політичними свободами та економічним благополуччям. Саме завдяки досвіду міжвоєнного періоду авторитарні тенденції в Чехії в посткомуністичний період майже не проявлялися. Ця країна залишалася своєрідним „острівцем демократії та стабільності в океані тоталітаризму та авторитаризму, що розливався у Центральній Європі”, і для неї штучне насадження комуністичного режиму було справжньою трагедією, „злим жартом історії”, за висловленням відомого чеського письменника М.Кундери [39, с.27]126; 2) для менталітета чехів здавна характерна слабка релігійність та неприйняття ультранаціоналізму. Саме тому в Чехії (на відміну від Словаччини, Польщі, Угорщини) націоналістичні ідеї зазнали краху: злет популярності Республіканської партії М.Сладека був недовготривалим і вельми відносним – порівняно, наприклад, з „Рухом за демократичну Словаччину” В.Мечіара, який домінував у словацькій політиці упродовж восьми років. Після поразки на 125

Шимов Я. Гражданское общество и правящая элита в переходный период: чешский вариант / Ярослав Шимов // Политические исследования. – 2001. – №3. – С. 149-159. 126

Кундера М. Трагедія Центральної Європи / Мілан Кундера // Ї. – 1995. – №1. – С. 24-42.

виборах 1998 року чеські ультраправі фактично зійшли з політичної авансцени. Таким чином, в якості альтернативи „реальному соціалізмові” чехи з самого початку трансформації бачили західну ліберально-демократичну модель; 3) проблема поділу Чехословаччини була вирішена швидко і безболісно. У результаті Чехія виявилася невеликою, практично мононаціональною (якщо не враховувати 300-тисячної ромської меншини), економічно розвинутою – по міркам екс-соцтабору – державою. З’ясувавши, що доля Чехословаччина є справді унікальною і заслуговує на увагу науковців, пропонуємо перейти до розгляду конкретних причин, які призвели до демократичної революції. Аналіз поглядів вчених, які досліджували окреслену проблематику, дає нам можливість констатувати ряд ендогенних та екзогенних причин „оксамитової революції” [17;24;45]127. До внутрішніх чинників слід віднести: 1) активну діяльність опозиційних сил всередині країни; 2) послаблення Комуністичної партії Чехословаччини через її відхід від принципу монолітної єдності, що у свою чергу призвело до дезінтеграції та послаблення всієї політико-правової системи країни; 3) несприйняття і засудження переважною більшістю суспільства соціалістичної системи, котра сприймалася не лише як недемократична і неефективна, а й така, що має колабораціоністський характер щодо СРСР та його військ у ЧССР; 4) проблеми соціально-економічного характеру. До зовнішніх факторів впливу на кризу посттоталітарного режиму в Чехословаччині належать: 1) „перебудова” в Радянському Союзі; 2) загальне послаблення радянського блоку, з якого і влада, і опозиція робили єдиний висновок – повторна інтервенція з боку СРСР та її союзників неможлива; 3) посилення ізоляції режиму на міжнародній арені, безпосередня матеріальна і моральна допомога Заходу опозиційним силам в цій країні. Одним з найважливіших чинників, які сприяли краху посттоталітарної 127

Задорожнюк Э. Путь к „бархатной” революции: противостояние „властных” и „безвластных” в Чехословакии / Элла Задорожнюк // Славяноведение. – 2004. – № 3. – С. 59-82; История антикоммунистических революций конца XX века: Центральная и Юго-Восточная Европа / [отв. ред. Ю.Новопашин]. – М.: Наука, 2007. – 397 с; Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с.

системи ЧССР була активна діяльність опозиції, яка і стояла у витоків народжуваного громадянського суспільства. Хоча всі підпільні рухи і були об’єднані спільною метою – змінити існуючий в ЧССР політичний режим, скасувати монополію КПЧ на владу, за своїми програмовими документами і методами діяльності опозиція виступала диференційованим середовищем. Різниця полягала у баченні шляхів та методів політичних змін, які передбачали два варіанти розвитку подій: 1) помірковано-еволюційна (компромісна) модель, прихильники якої виступали за демонтаж посттоталітарної системи в рамкам переговорного процесу з прагматичним крилом КПЧ; 2) радикальна (безкомпромісна) модель, яка прагнула абсолютну відставку пануючого режиму та виступала за негайне проведення вільних демократичних виборів та формування на їх основі нових демократичних органів влади. Конкретніше класифікацію опозиції дають аналітики Міністерства внутрішніх справ ЧССР, які виділяють чотири політичні напрямки [196, s.251-252]128: 1) течія „соціалістичних реформ” соціал-демократичного типу. Її представниками виступали колишні члени КПЧ, вилучені за праві погляди у 1968-1969 роках, об’єднані в організації „Відродження – Клуб за соціалістичну перебудову”. В „Програмних тезах” „Відродження” наводилася аргументація соціал-демократичного варіанту розв’язання проблем перебудови. До діяльності цієї організації примикало „Товариство вивчення демократичного соціалізму”, до якого входили колишні соціал-демократи, котрі свою головну мету вбачали у створенні умов для відновлення Соціал-демократичної партії Чехословаччини; 2) напрямок, заснований на буржуазній ідеології. Його творили групи буржуазно-демократичної орієнтації, найактивніша з яких – „Чехословацька демократична ініціатива – політичний і суспільний рух”. Свої програмові засади „Демократична ініціатива” (підтримка ідей „празької весни”, засудження вступу військ держав Організації Варшавського Договору до ЧССР та ряд інших) провадила через організацію перманентного тиску на офіційні політичні структури, шляхом акцій протесту, петиціями, листівками. До цього ж напряму належали такі ліберально-демократичні організації, як „Рух за громадянські свободи”, „Товариство Т.Г.Масарика”, „Об’єднання Т.Г.Масарика”, а також „Товариство друзів США”; 3) християнська течія. Носії цієї орієнтації були присутні практично в усіх опозиційних силах, передусім у католицькому крилі Хартії–77. 128

Securitas imperii 2. Sbornik k problematice bezpečnostnich služeb. – Praha: MV ČR,1994. – 485 s.

Сильні клерикальні тенденції мали місце в Чехословацькій народній партії. Організаційно цей напрям сформувався з утворенням „Християнського союзу за права людини” та „Спілки католицьких прихожан „Мир на землі””; 4) екстремістський напрямок. До нього відносилася більша частина опозиції, включно з Хартією–77, Комітетом захисту незаконно засуджених, Чехословацьким гельсінським комітетом, Клубом правової допомоги, Ініціативою соціального захисту тощо. Для опозиційних груп усіх напрямків було притаманним намагання захисту людських прав в ЧССР, критика їх порушень та зусилля щодо їх врегулювання в рамках міжнародного права. Не можна не помітити, що до „опозиції” зараховували фактично всі громадянські інституції, існуючі поза межами державно-партійної системи соціалістичної країни, і це є зрозумілим, адже тоталітаризм не передбачав існування активного громадянського сектору. Другою важливою причиною падіння соціалізму в Чехословаччині було суперництво всередині КПЧ різних угруповань. У середовищі керівництва правлячої партії, на думку чеського дослідника П.Прокша, від середини 1980-х сформувалися три течії [189, s.53-54]129. Першу з них, – прагматичну, – репрезентував голова федерального уряду Л.Штроугал. До цієї групи також належали висококваліфіковані фахівці міністерств і відомств, державного і господарського апарату, великих підприємств, вузів і наукових установ. Вони виступали за проведення економічної реформи, в якій вбачали панацею від усіх бід. На їх думку, економічні перетворення змогли б вирішити соціальні проблеми і зумовила б економічне зростання і, як наслідок, через підвищення рівня життя зміцнила б існуючий політичний режим. Для цього прагматики були готові запровадити окремі елементи ринкової економіки. Друге угруповання представляв президент Чехословаччини і, до 1987 року, Генеральний секретар ЦК КПЧ Г.Гусак. Воно складалася з номенклатурних функціонерів партійного апарату від вищих до місцевих органів Комуністичної партії, котрим „нормалізація” і партійна чистка дала можливість кар’єрного росту. Відповідно, ці люди боялися будь-яких змін, які загрожували б їх особистій владі. Третьою групою виступали консерватори на чолі з В.Біляком, до якої належала догматична частина вищих партійних функціонерів переважно старшого віку. Вони були прихильниками ортодоксальних відносин у

129

Prokš P. Konec jednoho experimentu (Krize a pád totalitniho režimu v Československu 1968-1989) / Petr Proks. – Praha: Panoráma dějin, 1991. – 250 s.

суспільстві, і тому єдиною вірною моделлю взаємовідносин між владою і суспільством вони вважали тоталітарний режим сталінського зразка. Вчені відзначають той факт, що важкий удар по комуністичному правлінню було нанесено і ззовні – це проголошення в СРСР курсу на „перебудову” та демократизацію. Значний вплив на розвиток політичної ситуації в Чехословаччині справили події в сусідньому Радянському Союзі. Горбачовська „перебудова” та „гласність”, розпочаті 1985 року, стали вирішальним поштовхом до перетворень у країнах Центральної та Східної Європи – союзниках Радянського Союзу. Чехословацьке керівництво дуже обережно сприйняло горбачовську ініціативу з реформуванням соціалізму. Навчені досвідом 1968 року, комуністичні функціонери з табору твердих „нормалізаторів” та оточення Г.Гусака боялися, що будь-яка лібералізація може призвести лише до хаосу та розпаду системи. Тверезо оцінюючи вичерпаність попереднього шляху розвитку, лідери КПЧ віддавали собі звіт про те, якою небезпекою „контрреволюції” загрожують для них будь-які реформи. Позбавлена авторитету та підтримки суспільства система могла існувати лише за умови збереження статус-кво та зовнішньої підтримки з боку Радянського Союзу. Крім того, спротив будь-яким реформам пояснювався небажанням чехословацької номенклатури допустити найменшу можливість для ревізії заходів, вжитих для придушення „празької весни” та наступного переслідування її активістів [122;125]130. Однак, перебуваючи повністю у зоні радянського впливу, ЧССР була приречена відповідати на імпульси, що йшли з його боку. У жовтні 1985 року чехословацьке керівництво вустами В.Біляка заявило, що готове гідно підтримати ініціативу радянських колег у справі покращення соціалізму, зокрема, у тій її частині, що стосується економічних відносин. Однак, проголошений реформаторський курс повинен був відзначатися певними особливостями. Окремо можна виділити психологічний фактор, який мав також важливий вплив на розвиток подій у Чехословаччині в 1989 році. Адже „оксамитова революція” була насамперед революцією свідомості. Це проявилося, зокрема, у зміні психології чехів та словаків: вони перестали були апатичними (насамперед, молодь), у суспільстві зникли егалітаристські тенденції, виникло бажання змін, хоча ніхто не очікував активності чехів. До 1989 року, на думку чеського суспільствознавця 130

Щербакова Ю. Политические силы чехословацкой революции / Юлия Щербакова [Электронный ресурс] // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу: http://history.machaon.ru/all/number_07/anonsvak/revolution/shcherbak/index.html; Юрійчук Ю. Національний фактор у суспільно-політичному розвитку Чехії та Словаччини (1989 – середина 1990-х рр.): дис. .... кандидата іст. наук: 07.00.02 / Юрій Юрійчук. – Чернівці, 2000. – 188 с.

М.Отагала, в досить успішній, з економічної точки зору, країні (особливо на фоні інших соціалістичних держав) існувала так звана неписана „умовна угода” між комуністичною елітою та громадянами. Її суть полягала в наступному. Партійно-державний апарат забезпечував відносно високий життєвий стандарт, гарантував подальший розвиток соціальної сфери, тобто позбавив населення суттєвих побутових проблем. Натомість, від людей вимагалася повна аполітичність, відмова від участі в громадсько-політичному житті країни. Це здійснювалося для того, щоб політична діяльність стала виключною прерогативою партійно-державної номенклатури. Амбіції населення повинні були зосередитися на проблемах побуту, роботи, організації відпочинку. Йшлося про перетворення громадян у споживачів, і на певному етапі, коли економічний розвиток країни в середині 1970-х роках досяг максимуму, керівництво країни домоглося очікуваного результату. Влада не вимагала від громадян дійсної віри і вірності її ідеалам, а лише публічного виконання ритуалів, показної єдності з режимом. Термін дії цієї „угоди” обмежувався спроможністю соціалістичної економіки підтримувати достатньо високий рівень життя населення. „Умовна угода” певною мірою пояснювала аполітичність громадськості, характерну для 1970-1980-х років, і порівняно слабку підтримку нею опозиції [180, s.55]131. З вищенаведених фактів можна стверджувати, що у Чехословацькій Соціалістичній Республіці фактично існувало „роздвоєне суспільство”. Саме тому громадянська активність чехословаків у 1989 році стала несподіваним фактом.

Рушійними силами революційних процесів у Чехословаччині виступили широкі кола громадськості, що прагнули зміни існуючої суспільно-політичної ситуації. Моральними лідерами суспільства стали дисиденти, правозахисники, інтелектуали-нонконформісти, серед яких виділялася харизматична фігура В.Гавела. Слід відзначити, що своїм успіхом революція 1989 року завдячує чехословацькій молоді, оскільки молоді люди, особливо, студенти, стали тією силою, яка відіграла вирішальну роль у критичні листопадові дні 1989 року. Фактично, Чехословаччина була єдиною з центральноєвропейських країн, де студенти в період падіння тоталітаризму відігравали роль самостійного політичного суб’єкта [181, s.74]132. Для того, аби бути об’єктивними варто зазначити, що попри наявність багатьох позитивних моментів, що характеризували „оксамитову революцію” були наявними і певні негативні аспекти. На думку російської вченої Е.Задорожнюк, Чехословаччина в кінці 1980-х років була країною, для якої був притаманний у певній мірі політичний дилетантизм [17, с.67]133. Він проявлявся, по-перше, у тому, що дисиденти проголошували пріоритети „неполітичної політики”, а опозиція тривалий 131

Otáhal M. Normalizace 1969-1989: Příspěvek ke stavu bádání / Milan Otáhal. – Praha : Ústav pro soudobé dějiny AV ČR, 2002. – 105 s. 132 Otáhal M. Opozice, moc, společnost 1969-1989. Příspěvek k dějinám normalizace v Československu / Milan Otáhal. – Praha: Ústav pro soudobé dějiny AV ČR, 1994. – 124 s. 133

Задорожнюк Э. Путь к „бархатной” революции: противостояние „властных” и „безвластных” в Чехословакии / Элла Задорожнюк // Славяноведение. – 2004. – № 3. – С. 59-82.

час відзначалася надзвичайною аморфністю (особливо у порівнянні з польською „Солідарністю”). У неї не було чіткої програми та орієнтирів на майбутнє. Опозиційні сили не до кінця були впевнені у своїх силах, оскільки не поспішали з проведенням нових виборів до законодавчого органу країни. Адже „абеткою” демократії в революції є проведення саме парламентських виборів, з метою закріплення позицій тріумфуючої сторони. У результаті ж листопадових подій відбулася не повна заміна комуністичного уряду, а лише його реконструкція. У той же час і комуністична еліта не прагнула до нових політичних віянь, декларуючи на словах необхідність „перебудови”, а насправді зайняла вичікувальну позицію. По-друге, і владний істеблішмент, і опозиція, переоцінили значення зовнішньополітичних чинників. Комуністична партія Чехословаччини помилково вважала, що Радянський Союз буде надавати їй підтримку і соціалізм збережеться. Вони до кінця були впевнені у позитивному для себе розвитку подій. Натомість представники опозиційних кіл безоглядно сподівалися на підтримку Сполучених Штатів Америки, вважаючи, що запровадження демократичних процедур американського зразка вирішить всі чехословацькі проблеми. Кремль та Білий Дім у той час були зайняті стратегічно важливішими справами, в яких ЧССР не відводилася ключова роль. По-третє, одностайність приховувала суттєві розбіжності між основними суб’єктами революції: студентами і дисиденством, чехами та словаками, прихильниками соціалістичних ідей та їх опонентами. „Оксамитова революція” акумулювала дії чехів та словаків, позаяк існувала спільна мета – повалення тоталітарного режиму. Однак ці розходження дали про себе знати як тільки закінчилася революція, і розпочалася дискусія з приводу нової моделі державного устрою Чехословаччини. Розглянувши основні передумови „оксамитової революції” в Чехословаччині, пропонуємо розглянути детальніше хід самої демократичної революції. Один із західних журналістів, який стежив за розвитком подій в країнах Центрально-Східної Європи, заявив: „Те, на що полякам треба було десять років, угорцям – десять місяців, громадянам НДР – десять тижнів, чехи і словаки здійснили за десять днів” [126, p.39]134. Фактично перехід тривав не десять днів, а більше, але, порівняно з іншими країнами, пройшов значно швидше. Процес правових і політичних перетворень, який завершився усуненням КПЧ від владних повноважень і ліквідації функціонуючого режиму, розпочався 17 листопада 1989 року, в день 50-річчя розгону 134

After the Velvet Revolution: Vaclav Havel and the New Leaders of Czechoslovakia Speak Out / [Ed. by Tím D.Whipple]. – London: Freedom House, 1991. – 328 p.

німецькими нацистами студентської демонстрації в Празі у 1939 році і загибелі студента Я.Оплетала. Тоді понад 50 тисяч студентів празьких вищих і середніх навчальних закладів вийшли на центральні вулиці міста не лише відзначити історичну дату, але й висунути політичні лозунги. Мітинг був дозволений міською владою і не передбачав насильницького варіанту. Однак мирна демонстрація була атакована спеціальними підрозділами. Внаслідок таких дій, дехто зазнав тілесних ушкоджень, а деякі студенти були заарештовані. Події 17 листопада сприяли консолідації опозиції. 19 листопада був створений „Громадянський форум” – структура, котра представляла всі опозиційні до комуністичного режиму сили. У його заснуванні взяли участь Хартія–77, Чехословацький гельсінський комітет, Клуб незалежної інтелігенції, Рух за громадянські свободи, Арт-форум, незалежні студенти, Чехословацька демократична ініціатива, „Мост”, „Відкритий діалог”, деякі члени Чехословацької соціалістичної партії, творчі спілки і навіть ряд членів КПЧ [81, с.24]135. Своєю найпершою метою ГФ поставив створення в країні атмосфери, в якій би був можливий діалог опозиції і влади для розв’язання основних суспільних проблем. На першому ж засіданні ГФ було намічено розпочати в країні 27 листопада загальний страйк, а також висунуто політичні вимоги опозиції. Керівником Громадянського форуму було обрано В.Гавела. Уже в найближчі дні осередки ГФ було створені на місцях та на підприємствах і установах. Вони нагадували паралельні владні структури. 24 листопада 1989 року демократична революція зробила значний крок вперед. У Празі на засіданні ЦК КПЧ М.Якеш повідомив присутніх, що він особисто й інші члени президії і секретаріату ЦК йдуть у відставку. Новим генсеком ЦК КПЧ було обрано К.Урбанека. Прийнята Центральним комітетом КПЧ резолюція уже містила часткове задоволення вимог Громадянського форуму. По-перше, відповідно до пункту 4 цього документу „КПЧ розпочинає діалог з усіма, хто дотримує Конституцію ЧССР”. По-друге, у пункті 6 цієї постанови ЦК КПЧ „доручає провести реконструкцію урядів ЧССР, ЧСР і ССР з ширшим залученням до них представників інших політичних партій і позапартійних; створити в рамках Національного фронту рівноправні представництва політичних партій і провідних громадських організацій, розпочати підготовку демократичних виборів до народних комітетів і представницьких органів”[137, s.216]136. Хоча ще не йшлося про 135

Deset pražských dnů. 17. – 27. listopad 1989. Documentace. – Praha: Academia, 1990. – 669 s.

скасування керівної ролі КПЧ та відставку президента ЧССР, це був початок процесу перетворень. 25 листопада того ж року вперше з’явилася інформація про те, що голова федерального уряду вже обговорив з керівниками ГФ основні умови політичного діалогу, котрі зводилися до такого [45, с.39]137: 1) уряд повинен складатися порівну з представників комуністичної партії та опозиції; 2) слідча комісія складається з 6 депутатів, 6 громадян, одного представника ГФ і двох студентів; 3) уряд вимагає у студентів закінчення страйку; 4) федеральні збори вимагають від президента звільнення політичних в’язнів. Це був важливий крок влади назустріч вимогам опозиції. Враховуючи ще й той факт, що саме того дня подав у відставку перший секретар празького МК КПЧ Л.Штепан, можна констатувати – в країні вперше створилася ситуація, котра уможливлювала переговорний процес між владою та опозицією. 26 листопада 1989 року в Празі розпочався двосторонній діалог – за посередництвом Чехословацької соціалістичної партії відбулася зустріч делегації уряду ЧССР і Національного фронту, з одного боку, і представниками Громадянського форуму, з іншого. „Громадянський форум” виголосив свої програмові засади під назвою „Що хочемо”. Якщо коротко охарактеризувати програму ГФ, то можна констатувати – це програма становлення держави і суспільства, побудованих на західних цінностях. 27 листопада 1989 року в країні розпочався загальний страйк, основні вимоги якого – скасування положень конституції про керівну роль КПЧ та проведення демократичних виборів. Відзначимо, що хоча підстави, які призвели до усунення комуністичного керівництва від владних повноважень, безумовно мали об’єктивний характер, але приводом до радикалізації політико-правової ситуації в ЧССР у другій половині листопада 1989 року стала силова акція сил правопорядку 17 листопада в м. Прага, та спроба компетентних органів створити перешкоди належному проведенню розслідування цих подій. Нова політико-правова ситуація в Чехословаччині після подій „оксамитової революції” створювала сприятливі умови для реформування системи владних інституцій. Програму першочергових перетворень конституційної системи ЧССР в загальних рисах було узгоджено між федеральним урядом і провідними опозиційними силами під час їх наради 137

Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с.

28 листопада 1989 року. Окрім скасування керівної ролі КПЧ і формування нового складу уряду, на ній були обговорені такі кроки в напрямку демократизації політичної системи [45, с.41-42]138: 1) утворення Федеральними зборами спеціальної комісії з розслідування подій 17 листопада; 2) звільнення всіх політичних в’язнів за поданих ГФ списком; 3) якнайшвидше схвалення новосформованим урядом засад програми своєї діяльності, до яких повинні були бути включені такі питання, як створення правових основ для проведення вільних виборів, свободи зібрань і об’єднання, свободи слова й друку, для скасування Народної міліції, подальшого існування політичних партій тощо; 4) відставка президента ЧССР Г.Гусака до 10 грудня 1989 року; 5) схвалення конституційного закону про відкликання тих депутатів Федеральних зборів, Чеської і Словацької національних рад, народних комітетів всіх рівнів, які порушили складену присягу та не дбали про інтереси народу; 6) засудження федеральним урядом і парламентом факту введення у 1968 році військ країн ОВД та відповідне звернення Федеральних зборів ЧССР до Верховної Ради СРСР. Перелік наведених заходів, частина з котрих за своїм змістом виступають безпрецедентними з огляду на досвід інших постсоціалістичних країн, викликає академічний інтерес як один із кількох класичних способів трансформації політичної системи від тоталітарного режиму і радянської форми правління до демократії і парламентської системи. 29 листопада 1989 року Федеральні збори ЧССР схвалили Конституційний закон, за яким вносилися зміни до чехословацької Конституції. Прийняття цього закону означало кардинальну зміну політичного режиму. По-перше, було скасовано статтю 4 Конституції ЧССР, яка встановлювала керівну роль КПЧ. По-друге, статтю 6 Основного закону було викладено в новій редакції: „Національний фронт є політичним вираженням союзу народів і національностей, соціальних верств і груп. До нього можуть входити політичні партії, громадські та інші організації”. Із тексту Конституції вилучалося також положення про те, що марксизм-ленінізм є основою культурної політики, освіти, виховання. У такий спосіб були скасовані правові основи монопольного становища однієї партії у системі влади, створені конституційні 138

можливості для розвитку плюралістичної демократичної системи [137, s.238]139. Цікавим є те, що розпочали докорінні конституційні зміни Федеральні збори ЧССР – квазіпарламент радянського типу, депутатський склад якого був сформований у 1986 році в ході повністю контрольованих КПЧ виборів. Слід зазначити, що цей факт виступає одним із небагатьох, котрі наводять пряму аналогію „чехословацького варіанту” перетворень з іншими постсоціалістичними країнами. Після цього демократичні реформи і, зокрема, „реконструкція” владних структур, під якою розумілося оновлення їх кадрового складу, прискорилися. 3 грудня 1989 року був сформований новий склад федерального уряду, очолюваний знову ж таки Л.Адамцем: з 21 його члена лише 5 не були комуністами. Тому такий розвиток подій викликав обурення з боку опозиції. У результаті подальших переговорів Л.Адамец відмовився від своєї посади, а новим прем’єр-міністром став М.Чалфа (висунутий КПС). Це був коаліційний уряд до складу якого увійшли 21 чоловік, з яких 10 – члени КПЧ, 7 – безпартійні, 2 – представники соціалістичної та 2 – народної партії. Після призначення федерального уряду Г.Гусак подав у відставку [81, с.73]140. 29 грудня 1989 року на спільному засіданні палат федерального парламенту лідер Громадянського форуму В.Гавел був обраний президентом ЧССР. Головою федерального парламенту було обрано А.Дубчека, Я.Станка – керівником Палати націй, а Я.Бартончіка – главою Народної палати. Дані події можна вважати завершенням демократичної революції в Чехословаччині. Підсумовуючи усе вищесказане, можна зробити висновок, що суспільні зміни, які розпочалися на рубежі 1980-1990-х років в регіоні Центрально-Східної Європи, стали підсумком циклу історичного розвитку, що завершився, – невдалої спроби формування переходу від капіталізму до соціалізму без врахування багатоманітності об’єктивних процесів та їх поліваріантності. Антикомуністичні революції були спрямовані на повалення тоталітарно-авторитарних режимів, які втілювали негативні суспільні тенденції. Падіння соціалізму в різних країнах відбувалося неоднаково, так як одні країни лібералізувалися і реформувалися (Польща, Угорщина), а інші - ні. Для чеської політичної культури не були характерними тоталітарно-авторитарні ознаки, тоталітаризм мав штучний характер і відповідно виявився недовготривалим. Як тільки з’явилися елементи 139

Deset pražských dnů. 17. – 27. listopad 1989. Documentace. – Praha: Academia, 1990. – 669 s.

140

лібералізації, то відбулася „оксамитова революція” і в Чехії були відновлені демократичні традиції. Події „оксамитової революції” 1989 року були зумовлені попередніми історичними та суспільно-політичними процесами в Чехословаччині. Адже будь-яка революція є тільки початком важкого довгого шляху, в кінці якого країну чекає демократія або ж інший режим. А це вже залежить від різних факторів. У Чехословаччині того періоду існував комплекс позитивних передумов, які посприяли стрімкому падінню посттоталітаризму й утвердженню демократичного політичного режиму. Перш за все, події, які поклали початок демократичній трансформації державної та суспільно-політичної системи, відбувався в таких міжнародних умовах, і на цьому варто наголосити, які були найсприятливішими у всьому ХХ столітті. Радянський Союз зайняв нейтральну позицію, на відміну від 1968 року, і залишив все на розсуд внутрідержавного керівництва. Однак безсумнівним є той факт, що чехів та словаків ніхто не визволив ззовні, вони зробили це самостійно. І вирішальну роль тут відіграли структури народжуваного громадянського суспільства, програми якого орієнтувалися на плюралістичну парламентську демократію. Дисидентів і широку громадськість напередодні та в ході революційних подій 1988-1989 років поєднали насамперед прагнення відновлення державного суверенітету країни та демократичні засади її діяльності. У розгортанні листопадових подій в Празі та інших містах країни вирішальну роль відіграв молодіжний, переважно студентський, рух. Лідери традиційної опозиції очолили громадськість лише на завершальному етапі, коли особливо придався їх політичний досвід, міжнародний авторитет, демократичні переконання та антикомуністичні позиції.

Демократична революція 1989 року сприяла утвердженню Чехословацької держави як незалежного суб'єкта міжнародної політики та радикально змінили напрямок подальшого політичного та економічного розвитку країни. Для чехів 17 листопада стало не просто річницею демократичної революції, а національним святом – Днем боротьби за свободу і демократію, оскільки „оксамитова революція” принесла саме свободу та можливість вибору. Внаслідок листопадових подій 1989 року був досягнутий суспільний консенсус та почався діалог між державою та суспільством, що є надзвичайно важливим, позаяк саме діалог є головною функцією, яку виконує громадянське суспільство. Разом з тим, важливо підкреслити, що здійснення комплексу організаційно-правових заходів упродовж листопада 1989 - лютого 1990 років у Чехословаччині виступає лише першим етапом демократичної революції, хоча на буденному рівні саме події листопада 1989 року називають „оксамитовою революцією”. Однак, попереду на цю країну чекала низка проблем, які супроводжують будь-які процеси демократизації, насамперед впровадження демократичних політичних 59

інститутів, формування стабільної партійної системи та громадянського суспільства. 2.2.

Поділ Чехословаччини в контексті демократизаційних процесів

Одним із геополітичних феноменів останнього десятиріччя ХХ століття в регіоні Центральної та Східної Європи був розпад постсоціалістичних унітарних федерацій, виникнення нових незалежних країн та їх бурхливе державотворення. Складовою частиною цього процесу стала дезінтеграція ЧСФР. Після „оксамитової революції” у Чехословаччині була сформована демократична політична система, принаймні її інституційний аспект, однак, незабаром, як і в 1968 році, на порядку денному постала проблема державно-правового впорядкування відносин чеського і словацького народів. Варто одразу зазначити, що в перші місяці політичних перетворень головний акцент робився на загальногромадянському й демократичному характері реформ, бо це випливало з програмових положень „Громадянського форуму” у Чехії і „Громадськості проти насилля” у Словаччині. Проте демократизація політичного режиму об’єктивно вела й до постановки питання щодо нових параметрів державно-територіального устрою. Демократичні перетворення 1989 року призвели до зміни у становищі національних меншин країни. Останні отримали гарантії вільного національно-культурного розвитку, захисту громадянських прав та свобод. Наслідком стрімкого зростання національної свідомості серед населення багатоетнічної федерації стала надзвичайна привабливість використання національної ідеї різноманітними силами та діячами як засобу поширення своєї популярності та політичного впливу. На тлі поглиблення загальноєвропейських інтеграційних процесів з початку 1990-х років, розпад цілісного більш ніж 70-річного федерального союзу чехів і словаків виглядав деструктивним процесом. Але логіка наступних подій засвідчила, що в рамках незалежних ЧР і СР системні громадсько-політичні і соціально-економічні перетворення відбувалися значно швидше, ніж під час існування федеративної держави періоду 1990-1992 років. Тому до стратегічної мети кожної із постсоціалістичних держав Центрально-Східної Європи – становлення консолідованої демократії та вступу до об'єднаної Європи – Чехія і Словаччина йшли нестандартним шляхом: дезінтеграція цілісної держави – прискорення процесів демократизації в національно-специфічних умовах – інтеграція з об'єднаною Європою. 60

Конституційне припинення чехословацького федеративного союзу, яке варто вважати специфічною цивілізованою центральноєвропейською моделлю назвали „оксамитовим розлученням”, позаяк так само, як і „оксамитова революція”, воно носило мирний характер. Вирішення всього комплексу питань розлучення ще на підготовчому етапі саморозпуску єдиної держави зберегло основи тісного співробітництва між уже незалежними ЧР і СР. Чехословацькі відносини в наступний період не були переобтяжені комплексом федеральних „історичних кривд”. Самостійні Чехія і Словаччина надалі не переймалися так багато проблемами врегулювання двосторонніх стосунків, як, наприклад, балканські чи пострадянські держави, а сконцентрувалися на прискоренні внутрішніх реформ і перетворень. Отже, плинний, договірний і конституційний характер саморозпуску ЧСФР створив сприятливі умови для розгортання процесу переходу до демократії у ЧР і СР. Чеський науковець К.Водичка виділяє основні причини поділу Чехословацької Федеративної Республіки [7, с.129] 141. По-перше, це були історичні чинники. Чехословацька держава була побудована на політичній фікції наявності „чехословацької нації”, однак цій ідеологічній конструкції протистояв реальний чехословацький дуалізм з культурним, релігійним, політичним та економічними вимірами, який не вдалося подолати за сімдесят чотири роки спільного існування. Цей дуалізм коренився насамперед в різному історичному розвитку обох держав до їх воз’єднання в рамках єдиної країни, в якій не відбулося зближення ціннісних систем та мотивів національних спільнот та еліт. Проявилася дана тенденція і в державному устрої Чехословаччини, що не відображав наявності двох народів. А політичні реалії у часи так званої „нормалізації” полягали в тому, що всі важливі рішення приймалися центральними партійними органами в Празі, словацькому народові фактично була відведена роль „молодшого брата”. Все це призвело до того, що словаки недостатньою мірою ідентифікували себе з Чехословаччиною. Детальний аналіз історії співжиття цих двох народів дає нам можливість стверджувати, що між чехами та словаками завжди були проблеми міжнаціонального характеру. У даній ситуації можна говорити навіть про існування паралельних суспільств. Власне створення Чехословацької Соціалістичної Республіки було своєрідним „шлюбом порозрахунку”, адже їх об’єднання було обумовлене тогочасними політичними реаліями та геополітичною ситуацією. Тому їх розпад, який на перший погляд видається нелогічним, насправді є цілком закономірним. 141

Водичка К. Раздел Чехословакии – десять лет спустя / Карел Водичка // Социологические исследования. – 2003. – № 10. – С.129-133

Питання незалежності Словаччини набуло актуальності після „оксамитової революції”. Позаяк демократизація дозволила активно діяти крайнім силам націоналістичного спрямування, що до недавнього часу не могли вільно існувати в країні, можливість заявити про свої проблеми та політичні претензії отримали чисельні групи національних меншин. З точки зору демократії було цілком логічним, що слідом за звільненням окремої особистості повинно прийти звільнення національних одиниць, представники яких вважали своє становище у країні нерівноправним. Громадяни країни отримали можливість організовувати власні політичні групи для захисту своїх інтересів. І тоді Словаччина виявила своє невдоволення, яке спочатку вилилися у дискусію з приводу найменування спільної держави. Полеміка з приводу назви країни у 1990 році, на думку Я.Рихліка, ініціювала „війну слів”, яка стала першим відкритим чехословацьким конфліктом [193, s.116]142. Дана дискусія має глибокі історичні корені. Адже одразу після утворення у 1918 році Чехословацької Республіки між чехами та словаками існувала латентна суперечка з приводу трактування взаємовідносин між двома народами. Чеські політики підтримували так звану концепцію „чехословакізму”, словацькі ж навпаки вважали її помилковою і прагнули незалежності. Після утворення у 1948 році Чехословацької Соціалістичної Республіки дана проблема втратила актуальність, оскільки в період тоталітаризму дискусія на національному грунті була виключена. Однак після „оксамитової революції” це питання знову постало на порядку денному. У результаті це призвело – спочатку до утворення федерації (Чехословацька Федеративна Республіка була створена 29 березня 1990 року), а згодом у 1992 році і до формування двох самостійних міжнародних суб’єктів – Чеської Республіки та Словацької Республіки. Другим суттєвим чинником була різниця між чеською та словацькою політичними культурами. Після виникнення у 1918 році Чехословаччини можна вести мову не про існування чехословацького соціуму, а про окремі чеське та словацьке суспільства, а відповідно і про наявність чеської та словацької політичних культур. Цей факт підтверджує те, що з березняквітня 1990 року у федерації намітилася тенденція, котра не сприяла консолідації народів, що в ній проживали, проте відображала їх ментальні особливості. Якщо в Чеській Республіці на перший план виходили проблеми становлення демократичних інститутів і радикальних економічних перетворень, то словацьке суспільство поступово все більше переймалося проблемами, пов’язаними з національним розвитком. 142

Rychlík J. Rozpad Československa. Česko-Slovenské vztahy 1989-1992 / Ján Rychlík. – Bratislava: Veda, 2002. – 458 s.

Зазначимо також, що наведені тенденції мали раціональне пояснення. Справа в тому, що вже у перші місяці постсоціалістичного розвитку негативні соціальні наслідки перших кроків економічної реформи стали по-різному проявлятися в двох республіках. Соціальна дія перетворень на території Словацької республіки з самого початку була набагато вищою, внаслідок того, що саме в ній були розташовані більшість підприємств оборонного комплексу, котрі в нових умовах припиняли виробництво, збільшуючи рівень безробіття. Незадоволення соціально-економічною ситуацією стало підґрунтям підвищення інтересу словацького суспільства до проблематики національно-територіального розвитку. Вже навесні 1990 року всі політичні партії Словаччини включили до своїх програм положення, що стосуються нової моделі територіального устрою. На цей час вимога про створення незалежної Словацької держави містилася лише в програмі створеної в грудні 1989 року Словацької національної партії. Всі інші політичні партії тоді висували певні варіанти збереження спільної держави [125, c.89 ]143. Труднощі у пошуках спільних точок дотику, з якими зіштовхнулися чеські й словацькі політики у 1992 році, певною мірою пояснюються різницею у соціальній структурі обидвох республік. З моменту створення Чехословаччини у 1918 році населення Чеських земель відзначалося значно вищим рівнем життя. Чеське суспільно-економічне життя носило модерний, індустріальний характер. У міжвоєнний період рівень соціально-економічного розвитку чеських земель був скоріше не східно -, а західноєвропейським: Чехія та Моравія за своїм розвитком випереджали сусідню Австрію, їх можна було порівнювати не з Польщею та Угорщиною, а з Бельгією чи Швейцарією (Словаччина у той час була набагато відсталіша). Період комуністичного правління став для чехів часом уповільнення економічного розвитку, невиправданої диспропорції у структурі виробництва, занепаду суспільного життя, паралічу культури та громадських свобод. Словаччина ж, за чотири десятиліття існування ЧССР, завдяки зусиллям правлячого комуністичного керівництва, здійснила значний крок вперед у справі модернізації суспільного життя, створення індустріальних потужностей в економіці. Післявоєнний період, фактично, став для словаків часом перетворення на сучасну європейську націю. Це означає, що в очах більшості словаків спогади про комуністичне правління не носили такого яскраво негативного відтінку, що був притаманний оцінці післявоєнного періоду жителями чеських земель. В умовах централізованого соціалістичного планування держава стрімко втрачала статус однієї з найрозвиненіших країн Європи, а 143

задушлива атмосфера політичної несвободи була нестерпна для більшості з тих, хто звик жити інакше [198, s. 150]144. Третьою причиною стала адаптаційна криза при переході до демократії та ринкової економіки. Цей фактор перебуває в тісному взаємозв’язку з попереднім чинником дезінтеграції ЧСФР. Перехід від адміністративної до ринкової економіки та від однопартійної до плюралістичної системи став справжнім випробуванням для цієї країни. Економічний розвиток Чехословаччини в 1990-1992 роках можна назвати в цілому успішним. Чехословацька економіка стояла на високому рівні розвитку порівняно зі своїми східноєвропейськими сусідами. Країна мала відносно невисокі зовнішні борги, розвинену інфраструктуру, кваліфіковану робочу силу. Однак, у ході економічних реформ у двох республіках Чехословаччини проявилася диспропорція. Незважаючи на адекватність та синхронність заходів, що вживалися в обох суб'єктах федерації, більшим успіхом вони увінчалися в чеських землях. Словацька економіка була значно вразливішою до негативних наслідків, якими супроводжувалася реформа. Як віддаленіша від Західної Європи, менш приваблива та відома для західних інвесторів, Словаччина потерпала від однобічної структури своєї економіки. У роки існування ЧССР урядова політика, що проводилася в економіці, була спрямована на посилення розвитку важкої індустрії на території Словаччини і не супроводжувалася адекватними змінами в інших галузях економіки. Це призвело до значної асиметрії в економічній структурі республіки. У реальній дійсності багато невеликих міст та містечок у Словаччині повністю залежали від функціонування того чи іншого великого промислового об'єкта, що часто випускав продукцію військового призначення. Закриття такого підприємства або певні труднощі в його роботі, викликані структурними змінами в економіці, означали катастрофу для мешканців багатьох залежних від нього населених пунктів. Таке становище не могло не привести до відповідних соціальних загострень та політичних наслідків, зокрема, зростання впливу лівих та крайніх націоналістів у Словаччині. На момент проведення парламентських виборів у червні 1992 року загальний рівень безробіття по Чехословаччині складав 5,5% працездатного населення. Ця цифра різко контрастувала з рівнем безробіття у суб'єктах федерації: у Словаччині – 11% та у Чеській Республіці – 3% [193, s.89]145. Слід зазначити, що і стартові можливості Чехії були набагато кращими. Це можна пояснити такими причинами: по-перше, Чехія 144

Stein E. Česko-Slovensko: Konflikt, roztrzka, rozpad / Eric Stein. – Praha, Academia, 2000. – 370 s.

145

Rychlík J. Rozpad Československa. Česko-Slovenské vztahy 1989-1992 / Ján Rychlík. – Bratislava: Veda, 2002. – 458 s.

отримала у спадок вже розвинені державні інститути та висококваліфікований апарат (зокрема, Міністерство закордонних справ та Національний банк Чехословаччини); по-друге, Чехія вже мала історичний досвід побудови власної держави і протягом усього існування Чехословацької держави відігравала провідну роль у визначенні основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики; і, по-третє, перед чеським урядом та суспільством проблема утвердження нової національнодержавної ідентичності не стояла так гостро, як перед словаками. Економічні можливості обох країн також дещо відрізнялися, причому чеська економіка знаходилася у кращому становищі, ніж словацька. Важливим чинником дезінтеграції стало утворення в процесі демократизації в Чехії та Словаччині 1990-1992 роках абсолютно автономних партійних систем. Цьому сприяв складений із серйозними недоліками виборчий закон, який дозволяв політичній партії входити не лише до Національної ради відповідної республіки, але й у Федеральні збори, за умови подолання відповідного бар’єру лише в одній з двох республік. Громадяни Чехословаччини і нова політична еліта не мали на початку 1990-х років досвіду демократії, що мало негативний вплив на подальший політичний розвиток. Демократія пов’язана з конфліктами, які повинні вирішуватися публічно. Пересічних громадян дратували довготривалі суперечки політиків та неспроможність дійти консенсусу у питанні стосовно нової моделі державного устрою. Крім цього, поділу також сприяли засоби масової інформації, які певною мірою є відповідальними за поляризацію суспільної думки чехів та словаків. Е.Стейн вважає, що аналіз причин та можливих наслідків розпаду ЧСФР у засабах масової інформації був поверховим, так як вони некритично ретранслювали думку політиків і в основному відстоювали інтереси свого народу [198, s.133]146. Негативну роль відіграла також „постсоціалістична паніка”, нездатність громадян визначити свою політичну ідентифікацію після краху посттоталітарних структур. Атомізація суспільства породила попит на харизматичного лідера. Це був час рішучих популістських політиків типу В.Мечіара та В. Клауса, котрі не охоче йшли на компроміси. Четвертим фактом дезінтеграції ЧСФР можна вважати відсутність ефективної конституції. Чехословаччині після листопадових подій 1989 року довелося зіткнутися зі складною ситуацією в плані своєї конституції. Проблема полягала в тому, що на початок 1990-х років не вдалося прийняти нову демократичну та функціонуючу конституцію. Адже Основний закон часів „празької весни” продовжував діяти і після „оксамитової революції”, але він не сприяв пошуку демократичного 146

Stein E. Česko-Slovensko: Konflikt, roztrzka, rozpad / Eric Stein. – Praha, Academia, 2000. – 370 s.

консенсусу. Його положення, яке забезпечувало право вето однієї десятої частини обраних в одній з двох республік депутатів Федеральних зборів, запрограмувало конституційну кризу. Автори конституційного закону чехословацької федерації 1968 року не розраховували (власне вони і не могли цього завбачити) на те, що в майбутньому чехи та словаки проголосують за протилежні політичні орієнтації і різні моделі державного устрою. Конституція ж 1968 року передбачала єдність обох суб’єктів федерації в парламенті. Останнім, але одним з вирішальних чинників розпаду Чехословаччини були інтереси нових еліт. Поділ ЧСФР не був наслідком прагнень емансипації та патріотизму чеського і словацького народів. Згідно соціальних опитувань, більшість чехів та словаків ніколи не висловлювалися за державну незалежність. У 1992 році на питання дослідників з приводу відчуттів у зв’язку з поділом держави у відповідях превалювали меланхолійні настрої. Були наявними тенденції боязні не тільки економічних наслідків, а й того, що дезінтеграція призведе до розриву соціальних та сімейних контактів. Урядова коаліція Словаччини В.Мечіара використовувала словацький націоналізм як інструмент посилення своєї влади, що викликало етнічні конфлікти [7, c.133]147. Проте реальністю є те, що не народи, а політики і політичні сили ділять єдину державу. Дану тезу підтвердили і парламентські вибори 1992 року. Саме тоді відбулися останні спільні вибори до парламентів ЧСФР, ЧР та СР, які і закріпили різницю у політичній орієнтації органів влади обох республік. На виборчі дільниці у Чехії прийшло 80,08% виборців, а в Словаччині – 84,2% Суттєвим є той факт, що в своїх передвиборчих програмах жодна з партій не висувала сепаратистські гасла. Програма ГДП передбачала збереження федерації, але на якісно новому рівні. РЗДС виступав за конфедерацію та утворення самостійної Словаччини. Ідею федерацію в Словаччині підтримували соціал-демократи. Проти відокремлення Словаччини виступали й угорські партії, які боялися конфліктів на національному ґрунті. Результати загальнодержавних і республіканських виборів 1992 року підтвердили принципово різну соціально-економічну і політичну орієнтацію громадян Чехії і Словаччини. Населення Словаччини підтримало лівоорієнтовані партії, що обіцяли пом'якшити негативні наслідки економічних реформ шляхом надання ширших соціальних гарантій, та націоналістичні організації. Прибічники ж радикальних економічних реформ, що виступали за збереження єдиної держави у формі 147

Водичка К. Раздел Чехословакии – десять лет спустя / Карел Водичка // Социологические исследования. – 2003. – № 10. – С.129-133.

федерації, перемогли у Чехії. Відповідно чеські виборці віддали перевагу правій Громадянській демократичній партії В.Клауса – 29,73% голосів, а словацькі – пронаціональному Руху за демократичну Словаччину В.Мечіара – 37,26% голосів [223]148. Вибори серйозно ускладнили політичну ситуацію в країні. У перші ж дні після обрання нового складу законодавчих органів виявилися серйозні розбіжності між В.Клаусом, лідером коаліції ГДП-ХДП, що перемогла у ЧР, та В.Мечіаром, лідером РЗДС, що прийшов до влади у СР, з питань формування майбутнього федерального уряду. Новий парламент СР задекларував 14 липня 1992 року прагнення до розширення суверенітету Словаччини як суб'єкта міжнародного права. Уряд Чехії у відповідь на це заявив про застосування заходів, необхідних для самостійного державного існування ЧР в разі виходу Словаччини зі складу федерації. Відповідно в Чехословаччині виникла дискусія з приводу проведення всенародного опитування. Однак пропозиція щодо проведення загальнодержавного референдуму з питання поділу (чи збереження) федерації не була втілена, на думку В.Лемака, з кількох причин. По-перше соціологічні опитування засвідчували можливі наслідки такого референдуму. В обох частинах країни ( в Чеській Республіці – 31%, у Словацькій Республіці – 32 % опитаних) більшість людей в той час вважало основною причиною дезінтеграції „угоду політичних представників від ГДП і РЗДС, тобто нездатність домовитися між собою про інше”. По-друге, наслідки такого референдуму могли бути різними в республіках: до прикладу позитивним для збереження федерації у Чеській Республіці, але негативним – у Словацькій Республіці. За такої розкладки голосування наслідки референдуму не стали б виходом із конституційної кризи. У такому випадку на порядок денний постало би питання виходу Словаччини із складу спільної держави, чого бажало уникнути з вищенаведених мотивів політичний істеблішмент цієї республіки. Словацьке керівництво намагалося чітко дотримуватися політичних домовленостей про поділ федерації [45, с.119]149. Тому було прийнято рішення, що долю федерації визначить політична еліта обох республік. У ході переговорів 22-23 липня 1992 року щодо майбутнього країни між урядами В.Клауса та В.Мечіара виявилося, що чеська сторона заперечує можливість утворення конфедерації, а словацька – не погоджується на подальше існування федерації. В результаті, сторони дійшли згоди щодо контрольованого поділу Чехословаччини на дві держави, запропонувавши Федеральним зборам ухвалити відповідні законопроекти. Добровільна відставка президента В.Гавела напередодні 148

http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки. Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 149

переговорів – 20 липня – стала зовнішнім проявом безвихідного політичного становища, в яке потрапила ЧСФР. 25 листопада 1992 року Федеральні Збори ЧСФР, з перевагою всього у три голоси, прийняли закон при припинення існування Чехословацької федерації (мав уступити у дію 31 грудня 1992 року), а вже 16 грудня Чеська національна рада схвалила Конституцію самостійної чеської держави. Аналіз суспільно-політичної ситуації в Чехословацькій федерації дає нам підстави стверджувати, що національне питання стало „розмінною монетою” у виборчій кампанії 1992 року. Адже внаслідок стрімкого зростання національної свідомості серед населення багатоетнічної федерації стала надзвичайно привабливою перспектива використання національної ідеї різноманітними силами та діячами як засобу поширення своєї популярності та політичного впливу. Зокрема, такими амбіційними політиками були В.Клаус та В.Мечіар. Проте незважаючи нінащо, розпад Чехословацької федерації носив мирний, ненасильницький характер і відбувався у цілком легітимній формі, з використанням усіх передбачених законом процедур. Рішення про поділ спільної держави було прийнято повноважними органами законодавчої та виконавчої влади обох республік та підтверджене постановами федерального парламенту. На завершальному етапі існування ЧСФР, наприкінці 1992 року, між Чехією та Словаччиною була створена широка система договорів, за допомогою якої обидві республіки спробували заздалегідь вирішити усі спірні питання, що повинні були постати після розпаду федерації. Найважливішою з цих угод був Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво, котрий, окрім всього іншого, передбачав функціонування інститутів взаємних консультацій з широкого кола питань, а також принцип вільного пересування громадян в обох республіках та відкритого кордону. Договір було укладено на п’ятнадцять років з можливістю його автоматичного продовження на наступні п'ять років. Встановлений між ЧР та СР державний кордон співпав з адміністративним кордоном двох республік, що дозволило уникнути територіальних суперечок. Позитивом було і те, що існували адміністративні центри в обох республіках [45, с.112]150. Найбільш спірним було питання про принципи розподілу федерального майна. Словацька сторона виступила проти включення до законопроекту історичного принципу і чеський уряд пішов їй назустріч у цьому питанні. В конституційному законі про розподіл власності між ЧР та СР від 13 листопада 1992 року було закріплено два принципи поділу федерального майна: територіальний та за чисельністю населення. Однак, 150

хоча закон і визначив принципи поділу федеральної власності, деякі питання були вирішені далеко не одразу. Довгий час йшли переговори про поділ золотого запасу, про чехословацькі авіалінії тощо. Той факт, що поділ пройшов у цивілізованій формі на відміну від Югославії та СРСР, має історичне пояснення. З усіх країн ЦСЄ Чехословаччина ще в довоєнні роки виділялася як країна з достатньо розвинутими інститутами громадянського суспільства, з традиціями гуманізму, віротерпимості, плюралізму. Політична стабільність тут поєднувалась з більш розвиненою порівняно з сусідами економікою. Це дозволило її народу уникнути фашистського режиму. Мирним шляхом пройшли в ній як комуністичний переворот у лютому 1948 року, так і „оксамитова революція” 1989 року. Саме це і дало можливість спрямувати процес поділу Чехословаччини та утворення нових незалежних держав у конструктивне русло. Таким чином, незважаючи на те, що розпад федерації викликав щирий жаль у багатьох чехів, керівництво республіки та її політична еліта зуміли досить ефективно використати новий статус Чехії. Проголошення незалежності Словаччини стало для Праги можливістю позбутися основної причини серйозних внутрішньополітичних конфліктів, що негативно впливали на становище країни протягом останніх двох років. Суперечності, що існували у відносинах між керівництвом двох республік, політичними та економічними елітами обох частин федерації, не дозволяли достатньо рішуче проводити певну політичну лінію, примушуючи політичних діячів у Празі та Братиславі постійно шукати компромісу та можливості узгодження взаємних інтересів, що часто носили досить суперечливий характер. Відмовившись від федерації, провідні політичні сили та їхні лідери, керівництво Чеської Республіки розв'язали собі руки у справі реалізації власного бачення процесу реформування суспільства, держави та народного господарства. Все це дало можливість Чеській Республіці стати розвинутою європейською державою, яка може слугувати еталоном для інших країн. Чехія фактично продовжила традиції Чехословацької Республіки, а Словаччині довелося розпочати пошук власної ідентичності. Вищенаведені тези наводять нас на такий висновок – мирне, конституційно-договірне припинення чехословацької федерації в 1992 році відіграло важливу роль у прискоренні демократизаційних процесів, завершені перехідного періоду та перетворенні Чехії та Словаччини в стандартні європейські держави. Тобто як показує чехословацька практика, дезінтеграція може мати позитивні наслідки і навіть сприяти процесам демократизації.

РОЗДІЛ 3 ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ МОДЕЛІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ У ЧЕСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ 3.1. Становлення і розвиток парламентаризму в Чеській Республіці Після перемоги „оксамитової революції” і персонального оновлення вищих владних інституцій у Чехословаччині склалися сприятливі умови для початку широкомасштабних демократичних реформ. Політичний процес в Чеській Республіці вступив у нову фазу – демократизацію, основним завданням якої стало формування демократичного конституційного ладу. Слід зауважити, що вибір конституційних норм є критичним для держав, які здійснюють перехід до демократії, оскільки

вони визначають змістовне наповнення основних політико-публічних інститутів суспільства. У першу чергу спробуємо визначити основні передумови, традиції та суб’єктивні обставини, що зумовили вибір чеською політичною елітою інститутів, які упродовж вже двох десятиліть, що минули з початку демократизаційних процесів довели свою життєздатність та ефективність. По-перше, цей успіх можна частково пояснити за допомогою теорії „залежності від попереднього розвитку”, адже Чехію вважають єдиною країною Центральної Європи, яка мала достатньо тривалий та успішний досвід демократичного розвитку як ядро Чехословацької Республіки (1918-1938 роки), тому під час і після „оксамитової революції” для чехів демократія сприймалася як єдина можлива альтернатива суспільного розвитку, а авторитарні тенденції в постсоціалістичний період не мали суттєвого прояву [75, c.255]151. По-друге, чеські реформатори змогли ефективно використати так званий „медовий місяць” – період після початку демократизації – для проведення найважливіших реформ, зокрема прийняття базових законодавчих документів, які визначили інституційний дизайн держави, до того ж, зробили цей вибір, на відміну від „невдах-реформаторів”, описаних Дж.Сарторі, вдало [52, с.136-137]152. Як відзначає український вчений В.Лемак, специфікою правового та інституційного забезпечення демократичних перетворень ще в єдиній Чехословаччині була кодифікація оновленого законодавства, зокрема така діяльність вже на початку 1991 року була здійснена щодо закріплення основних прав і свобод людини [45, с.98]153. Саме тоді Федеральні збори схвалили Хартію основних прав і свобод, які гарантували природні, соціальні та політичні права громадян. Згаданий вище документ був інкорпорований в конституційне законодавство незалежної Чеської Республіки як один із установчих законів, одночасно з прийняттям Конституції ЧР (16 грудня 1992 року). На думку багатьох науковців, конституційна модель влади Чеської Республіки у порівнянні з іншими країнами постсоціалістичного простору є майже ідеальною, адже в ній закладені такі норми та принципи, які сприяють раціональному та ефективному функціонуванню основних 151

Петрушка Н. Консолідація демократії як ключовий етап демократичного транзиту: чеський досвід для українського суспільства / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 10 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2008. – С. 253-256. 152

Лендьел М. Вибір інституційного дизайну публічної влади як фактор консолідації демократії в країнах Центральної та Східної Європи (на прикладі Чеської Республіки) / Мирослава Лендьел, Наталія Петрушка // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2008. – №5 (61). – С. 135-140. 153 Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с.

політичних інститутів. Підтверджує цей факт і незначна кількість змін до Основного закону ЧР. На протязі шістнадцяти років було схвалено всього чотири закони, котрі передбачали внесення змін і доповнень до чеської Конституції: 1) 1997 р. – про заснування країв як вищих самоврядних територіальних одиниць; 2) 1998 р. – про безпеку Чеської Республіки; 3) 2000 р. – про врегулювання проблем, пов’язаних з інтеграцією країни до європейських і трансатлантичних структур; 4) 2001 р. – про врегулювання проблем, пов’язаних із тією ж проблемою [202]154. Третім магістральним фактором стало обрання чеською політичною елітою найбільш вдалої для розвитку демократії форми державного правління – парламентської республіки. Емпіричний досвід показує, що рівень „виживання” парламентських демократій значно вищий, аніж президентських. Значна кількість дослідників наполягає на тому, що президенстька система є руйнівною для нових демократій. Позаяк президенти, бажаючи максимізувати свій контроль над політичним процесом, прагнуть домінування над законодавчим органом та виводять виконавчу владу за межі впливу політичних сил парламенту, а пов’язані між собою партії, які репрезентують інтереси бюрократичних елементів колишнього режиму, маючи більшість у парламенті, прагнуть делегувати повноваження від парламенту в руки сильному президенту [54, с.9]155. Утвердженню інституту парламентаризму в Центральній Європі, і в Чеській Республіці зокрема, сприяв лібералізм політичних еліт. У жодній з країн „класичної” Центральної Європи не був здійснений вибір на користь президентської республіки. Політична верхівка суспільства вважала, що сильний президент може послабити розвиток демократичного процесу і спричинити відродження автократичних тенденцій. Проте слід зазначити, що В.Гавел у Чехословаччині, Л.Валенса в Польщі намагалися зміцнити інститут влади президентства. Втім парламенти й громадська думка не підтримали цих намірів. Нова чеська політична еліта при виборі форми державного правління керувалася і логікою боротьби за владні ресурси держави. Як показала практика транзитивних суспільств ЦСЄ, представники старих еліт, обирали президентську модель, прагнучи контролювати процес управління країною і не створювати суттєві шанси для контролю за своєю діяльністю для опозиції. Нові ж лідери, які піднялися на антикомуністичній хвилі, надавали перевагу парламентській системі, оскільки вона відкривала ширші можливості доступу до влади.

154

Ústava České republiky ze dne 16. prosince 1992 Změna: 347/1997 Sb. Změna: 300/2000 Sb. Změna: 448/2001 Sb. Změna: 95/2001 Sb. 155

Линц X. Опасности президентства / Хуан Линц // Пределы власти. – 1994. – № 2-3. – С. 3-24.

Окрім цього загальновідомо, що формула парламентаризму визначається також політичною зрілістю суспільства. Більш-менш сформоване громадянське суспільство, демократичні традиції, відносно розвинена партійна система породжують парламентські системи з обранням глави держави депутатським корпусом. Там, де соціальні й політичні інститути недорозвинуті, вакуум заповнює сильна президентська влада, нерідко з авторитарними тенденціями. Неординарним в політико-правовій практиці являється те, що в Конституції ЧР не є сформульованим, що держава має форму парламентської республіки, однак цілий ряд її положень фіксують цей політико-правовий факт. По-перше, Парламент визначається як основна ланка функціонування державної влади (Див. Додаток Н). Його легітимність не піддається сумніву, оскільки обидві палати обираються шляхом прямих виборів громадянами. Наслідуючи британські традиції, відповідно до якої пріоритетною за значенням гілкою влади є саме законодавча, Парламент Чеської Республіки виступає носієм одночасно законодавчих і установчих повноважень. Парламент є двопалатним, причому 200 представників Палати депутатів (чеськ. Poslaneckà sněmovnà) обираються посередництвом виборчої системи пропорційного представництва, а Сенат (чеськ. Senát) у складі 81 представника – за мажоритарною системою в одномандатних округах (Ст.18 Конституції). По-друге, Президент ЧР не наділений безпосередньою легітимністю: він обирається на спільному засіданні обох палат легіслатури терміном на п’ять років. Глава держави володіє переважно представницькими повноваженнями, частина його правових актів для набуття чинності потребують контрасигнації з боку голови Уряду чи відповідного міністра. Крім того, Президент не є конституційно відповідальною посадовою особою, адже він не несе політичної відповідальності за результати своєї діяльності (Ст. 54). По-третє, хоча Прем’єр-міністр, його заступники й міністри призначаються главою держави, але Уряд може розпочати працювати тільки після отримання довіри з боку Палати депутатів, є відповідальним перед нею і підконтрольним їй. Варто також відзначити, що Президент не має права за власною ініціативою поставити питання про відставку Уряду (Ст. 68). По-четверте, у визначених Конституцією випадках Президент Чеської Республіки може розпустити нижню палату Парламенту та призначити дострокові вибори з метою уникнення конституційної кризи влади (Ст. 35). Однак Сенат у жодному разі не може бути розпущено [74, c.57]156. Специфікою інституціоналізації демократії в Чеській Республіці також було те, що політико-інституційний дизайн, зроблений у 1992 році, 156

Петрушка Н. Інститут парламентаризму в Чеській Республіці: характеристика та основні функції / Наталія Петрушка // Віче. – 2007. – №18. – С. 56-58.

став повністю функціональним пізніше. Адже верхня палата Парламенту – Сенат почала діяти лише у 1996 році, хоча юридично вона були зафіксована саме конституційними актами. Процес конституювання Парламенту ЧР передбачав перетворення Чеської національної ради з 1 січня 1993 року на Палату депутатів. Строк повноважень цієї палати було визначено до 6 червня 1996 року. Щодо створення верхньої палати – Сенату, то проблема його формування виявилася складнішою. Чеськими законодаціями було прийнято рішення, що на період до виборів Сенату його повноваження виконуватиме Тимчасовий Сенат, який мав бути створений у спосіб, встановлений конституційним законом. До набуття чинності такого закону функції Сенату мала здійснювати Палата депутатів. Причому передбачалося, що на період виконання Палатою депутатів функцій Сенату, вона не могла бути розпущена Президентом за жодної підстави. За твердженням В.Лемака введення поняття „Тимчасового Сенату” стало наслідком тривалої дискусії щодо долі мандатів депутатів, обраних у червні 1992 року в Чеській Республіці до Федеральних зборів ЧСФР і сподівань певних політичних сил, що даний орган буде сформовано саме на їх основі. Проте цього не сталося, оскільки 25 лютого 1993 року було прийнято рішення про припинення дії мандатів цих депутатів [45, с.212]157. Перші вибори до Сенату відбулися 15-16 листопада 1996 року у першому колі, а через тиждень – у другому колі. Суттєвим є те, що незважаючи на мажоритарну систему виборів в одномандатних округах, виборці робили свій вибір в залежності від партійної приналежності кандидатів. Перша сесія Сенату розпочала свою роботу 18 грудня 1996 року. Другі вибори до верхньої палати Паламенту ЧР були призначені на 13-14 листопада 1998 року в першому колі, а тижнем пізніше – в другому. Було передбачено, що з обраних 81 сенатора у 1996 році третина буде мати термін повноважень 6 років, третина – 4 роки, інша третина – 2 роки з таким розрахунком, щоб з виборами сенаторів у листопаді 2000 року остаточно запустити конституційний механізм формування і оновлення цієї палати. Детальний аналіз Основного закону Чеської Республіки дає підстави стверджувати, що чеський варіант бікамералізму характеризується певною асиметричністю на користь Палати депутатів. Палати легіслатури не володіють однаковим правовим статусом, оскільки їх компетенції є різними. У руках нижньої палати сконцентрована законодавча та контрольна функції. Сенат відіграє у законодавчому процесі другорядну роль, незважаючи на те, що володіє правом законодавчої ініціативи, має 157

право накладати вето на закони, прийняті нижньою палатою, та вносити до них поправки. Тому можна з впевненістю стверджувати, що основною функцією Сенату є саме представницька. Сенат на практиці виконує роль додаткового „фільтра”, який покращує якість законів. Противники двопалатної структури парламенту, акцентують свою увагу на тому, що у відносно невеликій Чехії бікамералізм лише заважає законодавчому процесу, лишаючи парламент гнучкості та оперативності, що є необхідним в умовах економічних реформ. Тому час від часу виникає полеміка з приводу доцільності існування верхньої палати. Багато громадян вважають її зайвою, яка має надумані функції і дорого обходиться платникам податків. Спостерігається і низька участь громадян у виборах сенаторів, так у 1998 році у другому турі виборів до Сенату на виборчі дільниці прийшло лише 20,36% виборців. Прихильники бікамеральної структури Парламенту ЧР навпаки стверджують, що Сенат відіграє стабілізуючу роль у політичній системі, адже, по-перше, він менше підданий впливу політичної боротьби, оскільки обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а не за системою пропорційного представництва політичних партій. Хоча як показує практика, внаслідок високого рівня структурованості чеського суспільства, більшість кандидатів у сенатори представляють ту чи іншу політичну силу. По-друге, строк повноважень Сенату є тривалішим, ніж у Палати депутатів. До того ж повноваження Сенату не можуть бути припинені достроково за жодних умов. По-третє, система поступового оновлення Сенату дозволяє йому не знижувати ефективності роботи перед виборами та в період дострокового припинення повноважень Палати депутатів [139;146]158. Пропонуємо розглянути детальніше правовий статус сучасного Парламенту ЧР, який визначається, крім статей Конституції (ст. 15-53), також Законом про порядок засідання Палати депутатів та Законом про порядок засідання Сенату [210;211]159. Нормотворчі повноваження Парламенту охоплюють дуже широкий предмет, який може бути обмежений лише засадами демократичної правової держави, проголошеними в цій країні. Простіше кажучи Парламент може вирішувати практично будь-яке питання. Істотним є і той факт, що, замість звичного викладу переліку повноважень парламенту, чеські законодавці, формулюючи Основний закон, пішли неординарним шляхом 158

Fiala P. Česká republika: transformující se nebo konsolidovaný politický systém? Pokus o aplikaci obecných kritérií a indikátorů konsolidace na český případ [Електронний ресурс] / Petr Fiala // Středoevropské politické studie. –2001. – № 3. – Режим доступу до журналу : http://www.cepsr.com/clanek.php?ID=93; Filip J. Ústava ČR a volebni systěm pro volby do sněmoven Parlamentu / Ján Filip // Časopis pro pravni vědu a praxi. – 1994. – № 2. – S. 105-129. 159 Zakon o jednacim řadu Poslanecke snemovny // Sb. zak. č. 90/1995. – S.1010-1049; Zákon o jednacim řadu Senátu // Sb. zak.č. 107/1999. – S. 2583-2587.

– задовольнилися лише засадами їх обмеження, що загалом є рідкістю в конституційній практиці. Така особливість визначення статусу законодавчого органу виступає окремим фактором посилення його позицій у системі вищих органів державної влади [45, с.193]160. Законодавчі повноваження Парламенту зосереджені в Палаті депутатів, але разом з тим Конституція передбачає й для Сенату право видавати постанови з силою закону. Щоправда, це можливо лише в разі дострокового припинення Президентом повноважень нижньої палати, причому тільки для врегулювання невідкладних суспільно-важливих питань (ст.33). Парламент Чеської Республіки наділений також рядом установчих функцій, зокрема щодо глави держави (вибори Президента), уряду (висловлення довіри новопризначеному Уряду) та судів (дача Сенатом згоди на призначення главою держави суддів Конституційного суду). Окрім вищеназваних повноважень, Парламент наділений і контрольними функціями, котрі переважно здійснюються через депутатські запити та діяльність депутатських слідчих комісій. Розглянувши коло повноважень Парламенту Чеської Республіки, доцільним буде з’ясувати основні підстави, за яких Президент має право достроково розпустити Палату депутатів: 1) якщо нижня палата Парламенту не висловила довіру новопризначеному Уряду, голова якого був призначений Президентом за поданням голови Палати депутатів;2) якщо Палата депутатів не приймає протягом трьох місяців урядовий законопроект, з яким Уряд пов’язує питання довіри до себе; 3) якщо засідання нижньої палати не проводяться протягом визначеного строку (120 днів); 4) якщо Палата депутатів є неспроможною приймати рішення понад три місяці за умови, що її засідання не були припинені і протягом цього часу вона скликалася на засідання (ст.35) [201, s.8]161. Як бачимо, всі чотири підстави дострокового припинення повноважень Палати депутатів передбачають створення мотивації депутатського корпусу до формування стабільної парламентської більшості, яка дає можливість законодавчому органу активно і результативно здійснювати свої функції. Оскільки Чехія є „класичною” парламентською республікою, то Президенту в ній відводиться доволі скромне місце в системі органів державної влади. Тому пропонуємо детальніше розглянути правовий статус глави Чеської Республіки (врегульований положеннями статей 5466 Конституції, Законом про Канцелярію Президента республіки та рядом 160

Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 161 Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16.

підзаконних нормативних актів), щоб оцінити рівень його впливовості і довести справедливість даної тези [212]162. Авторка проаналізує та класифікує повноваження Президента ЧР за п’ятьма складовими: символічні, церемонійні (або офіційні), процедурні, призначаючі (можливість призначати осіб на керівні державні посади), політичні (типологія чеських авторів Л.Цабади та К.Водички) [132] 163. Дана класифікація є певною мірою штучною, оскільки будь-які повноваження можуть стати політичними в руках проникливого або спритного політика. До того ж, окремі аналітики заперечують запропонований вище перелік президентських повноважень, пропонуючи власні моделі. І все ж таки авторка використає цей підхід, аби систематизувати викладену інформацію. Послідовність згаданих категорій також важлива. Вона зумовлюються ступенем впливу на політику країни. Символічні повноваження Президента Чеської Республіки включають у себе процедуру відкриття національних свят і звернення до народу з привітанням або ж закликом до дій. Дані правомочності позбавлені негайного політичного результату чи впливу, бо Президент не є єдиною людиною, яка може здійснювати ці дії. Церемонійні повноваження, які передбачають вручення державних нагород або надання почесних звань, також не мають особливого політичного значення, але завдяки тому, що таким чином можна зачепити інтереси не лише конкретних осіб, але й соціальних груп, саме ці повноваження використовуються для нагороди, покарання або ж спонукання до дій. Процедурні повноваження Президента ЧР, такі як інавгурація Парламенту, скликання засідань Палати депутатів, призначення дати національних виборів, є потенційно впливовішими на політичні процеси, ніж попередні категорії, оскільки в разі неспроможності чи відмови лідера від виконання цих повноважень у країні може спалахнути конституційна, законотворча або політична конфронтація. Що стосується повноважень Президента ЧР призначати людей на керівні державні посади і відкликати їх (наприклад, Прем'єр-міністра, суддів Конституційного та Верховного суду, президента і віце-президента Верховного контрольного комітету, членів Банківської ради Чеського національного банку та керівників дипломатичних представництв), вони цілком підпадають під визначення „політично важливих”, бо саме вибір політиків, які опиняться на ключових посадах, слід розглядати як суттєвий вплив на процеси й шляхи керівництва країною. Можливість призначати кандидатів на керівні державні посади – це одне з найбільш впливових 162

Zákon o Kanceláři prezidenta republiky //Sb. zak. č.114/1993. – S. 598-605.

163

Cabada L. Politický systém České republiky. Historie a současnost / Ladislav Cabada, Karel Vodička. – Praha : Portál, 2007. – 374 s.

повноважень, наданих Президенту. Призначення на такі пости однодумців дає йому змогу постійно підтримувати своїх прихильників у нагороду за вірність і розуміння й, таким чином, впливати на політику держави. Безсумнівно, президент володіє значно більшою політичною вагою і впливом, маючи можливість формувати власну команду, ніж тоді, коли її формуватимуть інші. Тому можливість призначати політиків-однодумців означає спроможність Президента визначати політичний курс країни. І, нарешті, повноваження, що визначаються як суто політичні – наприклад, право підписувати закони або ж накладати на них вето – мають безпосередній вплив на політичне життя країни. Авторка з’ясувала, що роль Президента ЧР в законодавчому процесі не є значною. Це виражається в тому, що він відповідно до Конституції 1992 року не наділений правом законодавчої ініціативи (правом, котре, до речі, завжди належало федеральному президенту в Чехословаччині), а також нескладною процедурою подолання Парламентом відкладального вето на прийнятий ним закон з боку глави держави. Разом з тим, Президент наділений правом звернення до Конституційного суду про скасування закону чи його окремих положень з мотивів невідповідності Конституції. Крім вищенаведених повноважень, Президент Чеської Республіки має право взяти участь у засіданні обох палат Парламенту, їх комітетів і комісій, де може будь-коли взяти слово. Однак варто пам’ятати, що чеське законодавство передбачає два значних конституційних обмеження президентської влади, покликаних значно її послаблювати. По-перше, є перелік умов і обставин, за яких Президент, аби скористатися своїми повноваженнями, мусить отримати згоду Прем'єр-міністра чи іншого члена Кабінету міністрів. Дане положення діє при укладанні й ратифікації міжнародних договорів, призначенні на посаду суддів та керівників дипломатичних представництв [45, c.165]164. Другим найсуттєвішим обмеженням президентських повноважень є спроможність законодавчої влади усувати „неслухняних” президентів. Порушення процедури імпічменту щодо глави держави можливе лише за підставою вчинення ним державної зради. У цьому випадку за обвинуваченням Сенату справу розглядає Конституційний суд, причому передбачена, по суті, тільки конституційна відповідальність – втрата повноважень Президента ЧР і можливості в майбутньому знову обіймати цю посаду. За вчинений діючим главою держави злочин він не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності й після припинення його повноважень. 164

Специфікою відносно європейської конституційної практики виступає правове регулювання в Чеській Республіці ситуації, в якій повноваження Президента припиняються достроково. Відповідно до ст.66 Конституції ЧР, якщо звільняється пост Президента республіки, а новий президент ще не обраний або не склав присяги, повноваження глави держави тимчасово будуть здійснюватися частково головою Уряду, а частково – головою Палати депутатів. Голова Уряду в такому випадку буде виконувати повноваження Президента, котрі вимагають контрасигнації, і додатково володітиме правом оголошувати вибори до обох палат Парламенту та правом призначати на посади і підвищувати в званнях генералів. До голови Палати депутатів відійдуть ті повноваження Президента, котрі здійснювалися ним самостійно. Частина президентських повноважень не підлягає передачі іншим державним органам в жодному разі. Так, за вакантної посади глави держави ніхто не має право призначати з числа суддів голову і заступника голови Верховного суду, приймати рішення про помилування, про розпуск Палати депутатів, підписувати закони і повертати до парламенту прийняті закони, призначати президента і віцепрезидента Верховного контрольного комітету [201, s.10]165. Вітчизняний правознавець В.Лемак, порівнюючи повноваження президентів Чехії та України, відзначає цікавий факт – глава держави у Чеській Республіці, попри парламентську форму правління, наділений ефективнішими конституційними засобами впливу на Парламент, ніж український Президент, котрий де-факто цілком позбавлений таких засобів, хоча в Україні парламентсько-президентська форма державного правління [45, с.185]166. Разом з тим, не можна погодитися з російським дослідником В.Мокшиним, котрий стверджує, що „Президент не лише виконує виконавчу владу, але й бере участь у законотворчості”, а також: „За зразок при визначенні сфери компетенції Президента Чехії були взяті відповідні положення з Конституції першої Чехословацької 167 Республіки”[66, с.218] . Таке твердження не є достовірним, позаяк, поперше, Президент Чехії не очолює виконавчу владу, а по-друге, глава держави в моделі влади за Конституцією 1992 року відзначається значно слабшими функціями порівняно з позицією Президента ЧСР (за строком повноважень, за участю у виконавчій владі та процесі законотворення). Нова політична еліта визначила, що обрання президента вищим законодавчим органом держави є найоптимальнішим для Чеської Республіки. Експерт Інституту політики України О.Палій визначає 165

Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16. Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 166

167

Мокшин В. Трансформации политических режимов восточноевропейских стран во второй половине ХХ века / Владимир Мокшин – Архангельск: Изд-во Поморского ГУ им. М.В. Ломоносова, 1997. – 271 с.

наступні мотивації, що зумовлюють доцільність проведення виборів глави держави в парламенті [69, с.6]168: 1) незначні розмір території та чисельність населення держави. Адже в малих країнах зв’язок парламенту з суспільством є досить тісним. Особливість представницької демократії у цих державах не вимагає додаткового механізму легітимації центральної влади за рахунок прямих виборів президента. Обрання президента в парламенті у таких невеликих, за розміром та кількістю населення, державах забезпечує достатню суспільну легітимність статусу глави держави та центральної влади як такої. Малий розмір Чехії, незначні відмінності між краями не вимагають того, щоб глава держави отримував додатковий аргумент задля забезпечення легітимності центральної влади в регіонах; 2) висока довіра до результатів виборів з боку суспільства. Для чеської політичної культури характерний високий рівень демократичності, який передбачає значний рівень довіри до Парламенту як інституції та парламентаріїв. Протягом новітньої історії у ЧР не було істотних нарікань до демократичності виборчих кампаній. Відсутность сумнівів у чеському суспільства щодо об’єктивності і прозорості виборів та виборчих кампаній дозволила заощадити значні кошти, які, в іншому випадку, витрачалися б на проведення загальнонаціональної виборчої кампанії. 3) обрання президента парламентом значною мірою робить передбачуваним політичний процес. Завдяки обранню глави держави в парламенті відбувається істотна кореляція між результатами єдиних загальнонаціональних парламентських виборів та політичною орієнтацією президента. Завдяки виборам президента в парламенті у Чеській Республіці вдалося уникнути протистояння між Президентом і Урядом, завдяки чому було зменшено загрозу системного протистояння між інститутами влади; 4) завдяки виборам президента в парламенті, суспільство певною мірою виводиться з активної суспільної дискусії щодо кандидатури президента та політичної боротьби за цю посаду. Прямі президентські вибори, як правило, викликають певну дестабілізацію політичного життя, а іноді – й державного механізму, включно з дестабілізацією зовнішньої політики та політики держави в інших ключових сферах життєдіяльності держави. Обрання президента парламентом в Чехії дозволило певною мірою уникнути цієї небезпеки. У Конституції ЧР визначено, що Президент обирається на спільному засіданні обох палат Парламенту строком на 5 років. Висунути кандидата 168

Палій О. Обрання президента парламентом: європейський досвід та українські реалії / Олександр Палій // Політичний календар. – 2003. – № 6. – С. 6-8.

на цю посаду можуть щонанменше 10 депутатів чи 10 сенаторів, а обраним Президентом вважається той з кандидатів, який здобуде абсолютну більшість голосів усіх депутів і таку ж більшість сенаторів. Якщо жоден із кандидатів такої більшості не здобуде, протягом 14 днів проводиться другий тур виборів, у яких бере участь кандидат, який здобув найбільшу кількість голосів у Палаті депутатів і кандидат з найбільшою кількістю голосів у Сенаті. У другому турі обраним на пост Президента вважається той кандидат, який здобув абсолютну кількість голосів присутніх депутатів і абсолютну більшість голосів присутніх сенаторів. Якщо і в другому турі Президента обрати все ж не вдалося, протягом 14 днів проводиться третій тур виборів, у ході якого обраним буде вважатися той із кандидатів другого кола, котрий здобуде абсолютну більшість присутніх депутатів і сенаторів, причому підрахунок проводиться не окремо по палатам, а спільно. Вибори проводяться протягом останніх 30 днів терміну повноважень діючого Президента або ж протягом 30 днів після дострокового припинення його повноважень [201, s.9]169. Практика показала, що такий механізм обрання Президента був дієвим у Чеській Республіці упродовж 1990-х років. На глибоке переконання дисертантки, це було пов’язане насамперед із перебуванням на цій посаді В.Гавела. Президент В.Гавел у Чехії виконував роль морального лідера нації і за всі ці роки виступав фактично зв’язною ланкою між державою та громадянським суспільством. Така позиція сприяла консолідації нації. Крім того, постать В.Гавел була авторитетною і в колі депутатів та сенаторів, адже на президентських виборах як 1993, так і 1998 років він отримав майже одноголосну підтримку. Після обрання у 2003 році на цю посаду „прагматика ”В.Клауса у чеському суспільстві виникла гостра дискусія з приводу введення прямих виборів глави держави. Особливого масштабу дана полеміка набула у 2008 році, коли відбулися чергові вибори Президента республіки. Така ситуація була пов’язана з довгою процедурою обрання глави держави (в три тури), яка призвела до певної дестабілізації політичного життя. В.Клаус, як у 2003, так і в 2008 роках, отримав мінімальну кількість голосів депутатів, необхідну для обрання на пост президента (просту більшість). Із 281 парламентаря у 2003 році за нього було віддано 142 голоси. У 2008 році у третьому за В.Клауса проголосував 141 представник Парламенту (на засіданні були присутніми лише 280 парламентарів) – 93 депутата ГДП, частина християнських демократів і декілька членів фрації ЧСДП та 48 сенаторів. Причому найбільшим нонсенсом є те, що не всі представники парламентської коаліції проголосували за обрання на посаду глави держави В.Клауса, натомість 169

Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16.

свою підтримку йому висловили члени опозиційної партії, які були негайно виключені з лав Чеської соціал-демократичної партії. Однак дискусія з приводу запровадження всенародних виборів глави держави була відкладена до виборів Сенату в листопаді 2008 року. Сучасна розстановка політичних сил в Парламенті не дозволить прийняти такий закон, оскільки для його ухвалення необхідна конституційна більшість в обох палатах Парламенту, а в Сенаті наразі абсолютною більшістю володіє ГДП. Ґрунтовний аналіз чеської Конституції дозволяє нам зробити висновок, що Президент у ЧР відіграє здебільшого символічну роль, його основна функція – адекватна репрезентація держави за кордоном. Крім цього, він має досить широкий спектр дій для призначення кандидатів на керівні посади. Глава держави спостерігає за дотриманням конституційних норм, є головнокомандуючим збройними силами, призначає послів, суддів Конституційного чи Верховного суду або їх голову. Президент висуває кандидатуру на пост Прем’єр-міністра, враховуючи результати виборів та співвідношення сил в парламенті. Він також призначає парламентські вибори, має право розпустити Парламент, якщо останній не схвалює запропоновану кандидатуру на пост глави Уряду або склад Кабінету міністрів. І хоча чеський президент це найупізнаваніша політична фігура в країні, йому бракує саме політичних повноважень, які мають визначальний вплив на політичну систему Чеської Республіки. Де-факто він є моральним лідером нації. Саме завдяки цьому авторитету глава держави і володіє суттєвим впливом. Президент виконує роль політичного арбітра, координатора діяльності державних органів та медіатора між ними у конфліктних ситуаціях. Ще одним важливим аспектом реформування основних політиковладних інституцій незалежної Чеської Республіки стала модернізація центральних органів виконавчої влади. Слід відзначити, що в новій Конституції ЧР сформульоване положення про те, що Уряд є вищим органом виконавчої влади (ст.67). Таке формулювання визначає ієрархічний характер системи органів виконавчої влади, очолюваної Урядом. У цьому сенсі можна сказати, що саме Уряд керує державою. У Чехії Основний закон не формулює переліку повноважень Уряду, оскільки вважається, що він здійснює всі функції щодо державного управління, якщо тільки їх реалізацію не закріплено Конституцією за іншими органами державної влади. Таке формулювання повноважень у вигляді презумпції на користь Уряду виступає доволі рідкісним у конституційній практиці європейських країн. У своїй діяльності Уряд ЧР видає постанови, котрі виступають підзаконними актами, проте вони публікуються поряд із

законами в офіційній „Збірці законів” [45, c.210]170. Ці правові акти уряду можуть видаватися ним на основі безпосередньо положень Конституції, конституційного закону або ж звичайного закону, а підписуються вони головою Уряду і відповідним (залежно від сфери компетенції даного питання) міністром. Як і в будь-якій парламентській республіці, чеський Уряд діє на коаліційній основі. Основний закон скрупульозно регламентує процедуру формування Уряду. Відповідно до ст.68 Конституції, Президент призначає голову Уряду і за його поданням – інших членів Кабінету міністрів, котрим доручає управління міністерствами і відомствами. Після цього протягом 30 днів новопризначений уряд постає перед Палатою депутатів з проханням про висловлення йому довіри. Якщо протягом вказаного часу Уряд такої довіри не отримає, процедура його призначення повторюється, причому не обов’язково з іншою кандидатурою на посаду голови Уряду. Якщо й на другий раз Палата депутатів відмовить у висловлення довіри призначеному Уряду, Президент республіки призначає голову Уряду за поданням голови нижньої палати Парламенту. Якщо ж навіть у такий спосіб сформований Уряд не отримає довіри з боку Палати депутатів, у Президента, як вище вже було сказано, виникає право розпуску нижньої палати парламенту і призначення дострокових виборів до неї [201, s.11]171. Уряд ЧР працює колегіально, приймаючи рішення на засіданнях абсолютною більшістю всіх своїх членів. Конституція у ст.77 визначає функції голови Уряду, котрого повсякденно називають „прем’єром” – він організує діяльність вищого органу виконавчої влади, керує його засіданнями, виступає від його імені, виконує іншу діяльність, передбачену законами. Незалежна Чеська Республіка отримала у спадок систему міністерств і відомств ще з часів, коли вона виступала суб'єктом Чехословацької Федеративної Республіки. Закон Чеської національної ради „Про утворення міністерств і інших центральних органів державного управління” з чисельними змінами і доповненнями залишився чинним і після припинення ЧСФР [209]172. Відповідно до цього Закону станом на 1993 року в Чеській Республіці функціонували 16 міністерств, а саме: 1) Міністерство внутрішніх справ; 2) Міністерство закордонних справ; 3) Міністерство промисловості та торгівлі; 4) Міністерство оборони; 5) Міністерство охорони здоров'я; 6) Міністерство юстиції; 7) Міністерство фінансів; 8) Міністерство освіти, молоді та фізичного виховання; 9) 170

Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 171 Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16. 172 Zakon ČNR o zřizeni ministerstv a jinych ústrednich organů statni spravy České republiky (úplnene zneni, jak vyplyva z pozdějšich zmen a doplneni ) // Sb. zak. č. 69/1993. – S.380-398.

Міністерство транспорту; 10) Міністерство сільського господарства; 11) Міністерство культури; 12) Міністерство навколишнього середовища; 13) Міністерство праці та соціальних справ; 14) Міністерство економіки; 15) Міністерство з питань національного майна і його приватизації; 16) Міністерство господарської конкуренції. Особливістю трансформації Уряду ЧР було те, що структура міністерств істотно не змінювалася, адже на сучасному етапі вона є майже ідентичною. До Закону „Про утворення міністерств і інших центральних органів державного управління” були внесені лише незначні зміни. Так 11 жовтня 1996 року згідно нового закону було створене Міністерство з питань місцевого розвитку, ліквідоване Міністерство господарської конкуренції, а Міністерство транспорту було реорганізовано в Міністерство транспорту і зв'язку. Згодом у зв'язку із зовнішньополітичними та економічними змінами у Чеській Республіці було створено Міністерство європейської інтеграції. Сучасна структура Уряду Чеської Республіки передбачає наявність голови, його чотирьох заступників та профільних міністрів. У складі Уряду працюють також й інші органи, найважливішими з яких є: 1) Рада безпеки держави; 2) Рада Уряду ЧР з питань прав людини; 3) Рада Уряду ЧР з питань національних меншин; 4) Рада Уряду ЧР з питань досліджень і розвитку; 5) Рада Уряду ЧР з питань забезпечення рівних прав між чоловіками та жінками; 6) Рада Уряду з питань збереження сталого розвитку; 7) Рада Уряду з питань безпеки та охорони праці; 8) Рада Уряду з питань діяльності неурядових неприбуткових організацій; 9) Рада Уряду з проблем інформаційного суспільства; 10) Комітет з питань врегулювання відносин між державою та церквою;11) Комітет з питань європейської інтеграції; 12) Уповноважений з прав людини. Присутність у структурі Уряду Чеської Республіки саме такого переліку органів свідчить про основні напрямки його діяльності, які, як ми бачимо, охоплюють найважливіші сфери життєдіяльності чеського суспільства. Доцільним у контексті монографічного дослідження буде розглянути модель взаємовідносин Уряду і Палати депутатів ЧР, тому що не може бути справжньої демократичної держави, в якій парламент не виконує роль механізму стримувань і противаг, а уряд не контролюється законодавчою владою. Взаємозв'язки між законодавчою та виконавчою владою базуються на системі стримувань і противаг, тобто взаємообмежень. Адже саме міцні інститути і система стримувань і противаг запобігають виникненню серйозних політичних криз. Прийнято вважати, що Конституція Чехії визначила відносно хороші рамки для цього. 84

Відповідальність уряду можна поділити на політичну (перед главою держави та парламентом) та юридичну (за вчинені правопорушення). Якщо юридична відповідальність має місце в державах із будь-якою формою правління, то політична відповідальність є характеристикою парламентських та змішаних моделей. Вітчизняні та зарубіжні конституціоналісти часто визначають політичну відповідальність уряду як засіб парламентського контролю за його діяльністю, проте авторці видається за доцільне погодитись із Б.Страшуном, який пропонує розуміти відповідальність не як форму контролю, а як наслідок [101, с.148]173. Розрізняють дві форми відповідальності: колективну (солідарну) та індивідуальну. Парламентська відповідальність уряду реалізується шляхом вираження йому вотуму недовіри або відмови у довірі. Вотум недовіри є механізмом, що використовується членами парламенту для зміни складу уряду, який втратив підтримку більшості. Як правило, законодавством передбачено, що внести на розгляд парламенту питання про вотум недовіри уряду може лише певна (доволі значна) група депутатів. Для того, щоб не допустити зловживань цим правом, часто закріплюються різноманітні додаткові обмеження. Наприклад, вираження недовіри уряду пов’язується із можливістю розпуску парламенту. У ЧР відносини між законодавчою та виконавчою владою також засновані на інституті „довіри” чи „недовіри”. Крім отримання довіри Уряду під час його формування, Основний закон передбачає ще два випадки, коли ставиться питання про довіру Уряду. По-перше, Кабінет міністрів самостійно може запропонувати Палаті депутатів подання про висловлення довіри до себе (ст.71), пов’язавши це питання з певним законопроектом, Уряд може домогтися його прийняття Палатою депутатів протягом трьох місяців, бо, як уже відзначалося, несхвалення такого законопроекту є підставою для розпуску Президентом цієї палати легіслатури. Таке повноваження Уряду виступає ефективним інструментом стимулювання створення парламентської більшості не взагалі, а на базі урядової програми. По-друге, Палата депутатів може самостійно поставити питання і прийняти рішення про висловлення недовіри Уряду. Це право для неї випливає з конституційної обставини, що Кабінет міністрів є політично відповідальним перед нижньою палатою Парламенту. У цьому випадку пропозиція про висловлення недовіри Уряду розглядається Палатою депутатів, якщо її подали у письмовому вигляді щонайменше 50 депутатів. Для прийняття рішення щодо такої пропозиції необхідною є 173

Страшун Б. Конституционные перемены в Восточной Европе. 1989 Юрид. лит., 1991. – 248 с.

– 1990 / Борис Страшун. – М. .:

підтримка абсолютної більшості від загального складу цієї палати парламенту. Рішення про „вотум недовіри” не є пов’язаним із рішенням про висловлення довіри новому складу Уряду чи новому його голові (як у Німеччині, наприклад). Відзначимо також, що чеський Уряд несе колективну відповідальність, тому парламентська недовіра може бути висловлена всьому його складу одночасно, а не окремим членам. Конституція ЧР врегульовує також інститут відставки Уряду. Передбачено, що він подає у відставку в таких випадках [201, s.12]174: 1) якщо Палата депутатів відкинула його подання про висловлення недовіри; 2) якщо Палата депутатів висловила йому недовіру; 3) розпочалося установче засідання новообраної Палати депутатів. У названих випадках Президент повинен прийняти його відставку. Якщо ж Уряд у цих же випадках у відставку не подає, Президент відкликає його. Модернізація функцій уряду в ЧР зайняла короткий проміжок часу та відзначилося ефективним характером. Адже діяльність всіх урядів новітньої доби була спрямована на утвердження Чеської Республіки як європейської держави з відповідними політичними та економічними інституціями. При цьому, незважаючи на різні ідеологічні підходи, в обґрунтуванні тих чи інших суспільних явищ, всі уряди дотримувалися визначеного на початку трансформації курсу на побудову демократичного суспільства. Негативним в чеській практики є те, що часто розподіл портфелів відбувається за партійним, а не професійним принципом, що не завжди сприяє результативній діяльності певних міністерств. Підводячи підсумки треба підкреслити, що незважаючи на те, що більшість політологів вказують, насамперед, на критичну роль політикокультурних факторів для „вростання” демократії у певне суспільство, а чеська емпірика підтверджує це припущення (станом на 2008 рік частка громадян переконаних у важливості масової політичної участі є найвищою саме у Чеській Республіці – 80 %), маємо підстави стверджувати, що інституційне будівництво 1990-х років сформувало міцну основу для поширення демократії. Конституція Чеської Республіки була спрямована насамперед на недопущення концентрації влади в руках одноосібного лідера-автократа. Вона передбачала формування сильного парламенту, який сприяв би консолідації виконавчої влади. У результаті в Чехії утвердилася парламентська демократія і парламент має конституційну перевагу перед виконавчою владою. Він знаходиться в центрі політичної системи і сприяє її ефективному функціонуванню. 174

Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16.

Це було обумовлено, насамперед, історичними традиціями та політичною культурою чеського суспільства. Нова політична еліта запозичила ідею парламентаризму, заснованого на засадах чехословакізму Т.Г.Масарика, а структурна модель була перейнята від федерального Парламенту Чехословаччини періоду 1968-1992 років. Таким чином передбачалося створення бікамерального парламенту – Палати депутатів та Сенату. Основними недоліками системи міжінституційної взаємодії, сформованої в умовах чеського демократичного переходу, виступають: недієвість Сенату як „палати територіального представництва” у зв’язку із незначними його повноваженнями та недостатньою роллю територіальних автономій у його формуванні. Однак незважаючи на цей дефект, наразі в Чеській Республіці не передбачається скасування Сенату і перехід до однопалатної структури Парламенту. У зв’язку зі схемою конституційних відносин „уряду - парламенту та президента” в Чеській Республіці зауважимо, що більшість важелів влади знаходиться в керівників політичних партій, які займають домінуючі позиції у законодавчому органі. З цієї точки зору, парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого втілюється політика правлячих партій, тобто тих, які перемогли в ході парламентських виборів. Суто партійний характер має, звичайно, і уряд, голова якого очолює або представляє партію парламентської більшості. Роль Прем’єрміністра близька до ролі канцлерів у Німеччині та Австрії. Вся повнота законодавчої влади належить парламенту, а центром виконавчої влади є уряд. Можна з впевненістю прогнозувати, що парламент і надалі залишатиметься головним політичним інститутом Чеської Республіки. 3.2.Трансформація інституту місцевого самоврядування в Чеській Республіці Демократичне правління передбачає значну міру децентралізації влади та наявність місцевого самоврядування. Саме за таких умов кожний громадянин має змогу брати участь у вирішенні питань, що стосуються його безпосередньо. У цьому сенсі місцеве самоврядування є важливим каналом взаємозв’язку між державою та громадянським суспільством, належачи скоріше до другого, ніж до першої. На початку 1990-х років з метою завершення демократичних перетворень у Чеській Республіці було розпочато реформу місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування сприймалося новою чеською політичною елітою, насамперед, як „антидот” щодо можливості реставрації централізованої держави, механізм, за допомогою якого 87

громадяни зможуть самостійно керувати своїм публічним життям, відродити і розвивати локальні громади. Ця форма управління повинна була вирішити комплекс, інколи взаємовиключних, завдань: забезпечити близькість влади до громадян; гарантувати існування необхідних компетенцій та ресурсів у розпорядженні місцевої влади; її незалежність від центрального уряду; ефективне надання громадських послуг. Можна погодитися з твердженням української вченої М.Лендьел, котра вважає, що особливий характер здійсненню реформ публічного управління, включно децентралізації, у Чеській Республіці надавала та обставина, що упродовж 1990-1992 років демократизація відбувалася в рамках єдиної чехословацької держави [50, c.172]175. Відомо, що до подій „оксамитової революції” у Чехословаччині діяла традиційна для соціалістичних країн система управління за посередництва народних комітетів, які існували на рівні муніципалітету, району та регіону, і мали ієрархічне підпорядкування. Реальне самоврядування почало формуватися на теренах обох національних частин ЧССР з початком демократичних трансформацій у 1990 році. Саме тоді було схвалено Конституційний закон, відповідно до якого вносилися зміни в Конституцію ЧССР 1960 року. Цей правовий акт в частині нової редакції глави „Місцеве самоврядування” гарантував територіальне самоврядування на рівні громад та ліквідував систему народних комітетів як органів державної влади, і таким чином здійснив перший крок щодо децентралізації публічної влади та її одночасної лімітації. Конституція нової Чеської Республіки від 16 грудня 1992 року підтвердила, що „самоврядування територіальних самоврядних громад повинно бути гарантованим”, тому досить швидко та безпроблемно були встановлені законодавчі рамки діяльності органів місцевого самоврядування [201, s.14]176. Проте існували проблеми фінансового характеру, оскільки у Чехії, як і у більшості країн ЦСЄ, вклад ресурсів власних доходів до місцевого бюджету залишався надто малий. Права рад на встановлення місцевих податків не були прйиняті законодавчо. Незважаючи на це, асоціації місцевих влад у багатьох країнах зосереджувалися на забезпеченні передачі справедливої долі національних податків на місцевий рівень. На сучасному етапі в Чеській Республіці муніципалітети отримують 21 % сукупного податку з доходів фізичних осіб та податку з прибутку підприємств. Розподіл проводиться на підставі чисельності населення з врахуванням коефіцієнту приросту населення. Цей метод розподілу доходів від податків зафіксований у законі і не залежить від рішень щодо Державного річного бюджету. Таким чином у короткий період була 175

Лендьел М. Передумови та особливості децентралізації влади у Центральній та Східній Європі / Мирослава Лендьел // Політичний менеджмент. – 2007. – Спеціальний випуск. – С. 167-178. 176 Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16.

створена стабільна система фінансів місцевого самоврядування. Задача контролювання цих фінансів залишається за місцевою владою, вона її вирішує незалежно за допомогою зовнішнього аудитора, яких зараз можна обирати з тисячі. Задача аудитора зводиться до питань законності, фінансової чесності та правильного обліку. Якщо ревізор знаходить недоліки, мер доповідає про це раді. Головні наслідки є тільки політичними у тому сенсі, що це створює політичні труднощі для правлячої партії. Ні центральний, ні регіональний уряд не можуть вжити санкції, а наслідки полягають у тому, що негативний звіт ревізора може вплинути у майбутньому на розподіл грантів центрального уряду муніципалітетам [147, s.20]177. Угорські науковці Г.Петері та В.Зентаї вважають, що для здійснення успішної стратегії децентралізації, а точніше вибору філософії та стратегії її здійснення, є необхідними декілька передумов. У Чеській Республіці до таких чинників можна віднести, насамперед, сприятливе політичне середовище та спроможність локального соціуму налагодити демократичний процес контролю за представницькими органами місцевого самоврядування [186, p.14]178. На початку 1990-х років політична та інтелектуальна еліта ЧР почала розглядати децентралізацію як важливу інтегральну складову процесу трансформації посттоталітарної держави у демократичну. Про усвідомлення важливості для демократизації конституційної інституціоналізації місцевого самоврядування, свідчить та обставина, що вже Стаття 8 Загальних положень Конституції ЧР гарантує самоврядування самоврядних територіальних одиниць, а частина 7 стосується виключно місцевого самоврядування. Базова структура місцевого управління була законодавчо встановлена у 1990 році та надала і чеським, і словацьким муніципалітетам широкі повноваження щодо надання громадських послуг, включаючи охорону здоров’я та освіту, які залишилися в системі децентралізованих елементів державної адміністрації. Регіональні структури управління тоді не утворювалися. Відповідно до статті 99, територія республіки поділяється на територіальні самоврядні одиниці, якими є, насамперед, муніципалітети (з 1 січня 2001 року такого статусу набули і регіони (чеськ. kraj). Конституція ЧР дала визначення територіальних самоврядних одиниць як „територіальних об’єднань громадян, які мають право на самоврядування”. Окрім того, територіальні самоврядні одиниці розглядаються як „публічні корпорації”, які можуть мати власне майно і вести господарство згідно власного бюджету. Однак подібно до Словаччини, 177

Illner M. Velikost obči, efektivita jejich spravý a lokalnі demokracie / Maxmilian Illner // Sociologický studie. – 2006. – № 2. – S. 15-26. 178

Peteri G. Lessons on Successful Reform Management / Gabor Peteri, Violetta Zentai // Mastering Decentralization and Public Administration Reforms in Central and Eastern Europe / [Ed. by G.Peteri ]. – Budapest: OSI/LGI, 2002. – P.13-30.

делегування муніципалітетам функцій держави законодавчому порядку (Статті 100, 101) [201]179.

можливим

лише

Основу правового поля для функціонування місцевого самоврядування, а, отже, відповідно і місцевої демократії, склали три закони: „Про організацію муніципалітетів”, „Про муніципальну власність” і „Про місцеві вибори”, схвалені упродовж 1990-1991 років парламентами обох частин Чехословаччини [219-221]180. Зауважимо, що у Словаччині базовий закон про місцеве самоврядування є чинним до цього часу, а в Чеській Республіці – новий варіант був схвалений у 2000 році, тобто з початком реформування усієї системи публічного управління на субнаціональному рівні. У Чеській Республіці конституційним шляхом визначено функціонування лише одного виду органу самоврядування – ради, яка має повноваження вирішувати питання самоврядування, окрім тих, які у законодавчому порядку не є переданими раді вищої територіальної одиниці. В межах своїх компетенцій ради видають місцеві розпорядчі акти. Як наголошують чеські політологи К.Лацина та З.Вайдова, у Чеській Республіці на початку 1990-х років сформувався специфічний для центрально- і східноєвропейського контексту юридичний статус муніципалітетів. Це є корпорація, що діє у відповідності до норм публічного права, тобто спільнота громадян, які проживають на спільній території і реалізовують право на самоврядування. Також муніципалітет визнається незалежним суб’єктом економічної діяльності, який має гарантовану власність. Таким чином, чеські муніципалітети як одиниці самоврядування мають високий рівень незалежності від держави, хоча є, водночас, ланками загальної системи публічного управління [158, c.270]181. 179

Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16.

180

Zakon C. 398/2000 úplné znění zákona č. 172/1991 Sb., o přechodu některých věcí z majetku České republiky do vlastnictví obcí, jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 485/1991 Sb., zákonem č. 10/1993 Sb. a zákonem č. 114/2000 Sb.; Zakon o obcích (obecní zřízení) (Zákon č. 2/2003 Sb. - úplné znění zákona č. 128/2000 Sb., o obcích (obecní zřízení), jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 273/2001 Sb., zákonem č. 320/2001 Sb., zákonem č. 450/2001 Sb., zákonem č. 311/2002 Sb., zákonem č. 313/2002 Sb., a dalších změn provedených zákonem č. 59/2003 Sb., zákonem č. 22/2004 Sb., zákonem č. 216/2004 Sb., zákonem č. 257/2004 Sb., zákonem č. 421/2004 Sb., zákonem č. 626/2004 Sb., zákonem č. 501/2004 Sb., zákonem č. 413/2005 Sb., zákonem č. 61/2006 Sb., zákonem č. 245/2006 Sb., zákonem č. 234/2006 Sb. a zákonem č. 186/2006 Sb.; Zákon č. 3/2003 Sb. vyhlašuje úplné znění zákona č. 129/2000 Sb., o krajích (krajské zřízení), jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 273/2001 Sb., zákonem č. 320/2001 Sb., zákonem č. 450/2001 Sb., zákonem č. 231/2002 Sb. a dodatečných změn provedených zákonem č. 229/2003 Sb., zákonem č. 216/2004 Sb., zákonem č. 257/2004 Sb., zákonem č. 421/2004 Sb., zákonem č. 626/2004 Sb., zákonem č. 501/2004 Sb., zákonem č. 413/2005 Sb., zákonem č. 234/2006 Sb. a zákonem č. 186/2006 Sb. 181

Lacina K. Local Government in the Czech Republic / Karel Lacina, ZdenaVajdova // Decentralization: Experiments and Reforms / [Ed. by T. Horvath]. – Budapest: Local Government and Public Service Reform Initiative – Open Society Institute, 2000. – P. 255-296.

У згаданому Законі про муніципалітети (організацію муніципалітетів) були визначені тези про самостійні та делеговані державою компетенції. Окрім того, вже у 1991 році був схвалений Закон про передачу деякого майна з власності Чеської Республіки у муніципальну власність, відповідно до якого була сформована матеріальна основа функціонування місцевого самоврядування. Однак упродовж 1990-х років особливістю публічного управління в чеській державі було існування самоврядування лише на низовому рівні – рівні муніципалітетів, що врешті решт під впливом багатьох факторів привело до початку 1 січня 2000 року реалізації адміністративнотериторіальної реформи, основним результатом якої було формування і початок функціонування з 1 січня 2001 року 13 регіонів як вищих територіальних самоврядних одиниць. Як це було притаманно і іншим центрально- і східноєвропейським країнам, прийняттю остаточного варіанту проведення регіоналізації передувала тривала і надзвичайно гостра дискусія у середовищі чеських політиків, експертів в царині публічного управління, результатами якої були декілька версій реформування устрою держави. Нагадаємо, що у період 1990-2001 років субнаціональний (регіональний) рівень управління був відсутнім у Чеській Республіці, а адміністративні повноваження регіонів, які існували у період соціалізму, були розподілені між 76 повітовими адміністраціями (108 повноважень), центральними органами влади (63 повноважень) та місцевим самоврядуванням (19 повноважень), а 60 компетенцій, взагалі, були скасованими. Слід наголосити, що повіти виконували виключно функції державного управління. Така зміна закономірно мала наслідком новий розподіл повноважень у системі публічного управління – між муніципалітетами і регіонами та ліквідацію з 1 січня 2003 року повітів – і привела до схвалення нового Закону про муніципалітети (організацію муніципалітетів), схвалений 12 квітня 2000 року, у який упродовж наступних років вносилося ряд змін [221]182. Цей закон, що набув чинності 12 листопада 2000 року після проведення перших виборів у регіональні ради, регулює діяльність усього локального рівня самоврядування, окрім столиці – місті Прага, де діє окремий закон [218]183.. Одночасно і за структурою подібною до „муніципального” закону був схвалений Закон про регіони (організацію регіонів). Основна ідея цього правового акту полягає в утвердженні ідеї, 182

Zákon č. 3/2003 Sb. vyhlašuje úplné znění zákona č. 129/2000 Sb., o krajích (krajské zřízení), jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 273/2001 Sb., zákonem č. 320/2001 Sb., zákonem č. 450/2001 Sb., zákonem č. 231/2002 Sb. a dodatečných změn provedených zákonem č. 229/2003 Sb., zákonem č. 216/2004 Sb., zákonem č. 257/2004 Sb., zákonem č. 421/2004 Sb., zákonem č. 626/2004 Sb., zákonem č. 501/2004 Sb., zákonem č. 413/2005 Sb., zákonem č. 234/2006 Sb. a zákonem č. 186/2006 Sb. 183

Zakon ze dne 13. dubna 2000 o hlavním městě Praze // Sb. zak. č. 134/2000. – S. 3564-3587.

що основною метою муніципальної громади є всесторонній розвиток свої території та задоволення потреб своїх громадян, при одночасному забезпеченні загальних публічних інтересів. Відповідно до базового закону, було чітко визначено, що муніципалітет, чисельність населення якого перевищує 3000 громадян, має право претендувати на отримання статусу міста. Окрім того закон визначає так звані „статутні міста”, територія яких може ділитися на міські частини, з власними органами самоврядування. Вищенаведене правове поле визначає, що в Чеській Республіці органами самоврядування на муніципальному рівні є: „рада муніципалітету” як представницький орган, „президія ради” як виконавчий орган, підконтрольний раді, „Мер (староста)” муніципалітету, який обирається радою і очолює „муніципальний уряд („адміністрацію”). Відповідно до законодавства, демократичною легітимністю володіють лише муніципальні ради, позаяк вони є єдиними органами управління, що обираються громадянами, що проживають на території громади. До складу муніципальних рад входять обрані депутати, обрані прямим голосуванням на чотирирічний період. Рада із складу депутатів обирає членів виконавчого органу – Муніципального комітету. Серед них мер та заступники мера. Цей виконавчий орган формує комісії. Мер обирається радою із своїх членів на чотири роки. Він очолює Муніципальний комітет, адміністрацію та представляє раду. У муніципалітетах, де Муніципальний комітет має менше 15 членів, виконавча влада представлена тільки мером [52, c.139]184. Конституція Чеської Республіки обмежує можливість втручання держави у діяльність місцевого самоврядування: лише у випадку порушення ним законів і правовими методами. Автономія муніципалітету від держави, окрім конституційних положень, певним чином гарантується ще статею 13 базового закону, яка передбачає необхідність консультацій державних та регіональних органів влади з муніципалітетами у питаннях, що стосуються місцевого самоврядування. Окрім того закон визначає, що до самостійної компетенції муніципалітету належить вирішення питань, які є в його інтересах та громадян, і у випадку, якщо вони не належать до компетенції країв або ж не є делегованими державою повноваженнями (ст. 35). Держава може делегувати повноваження муніципалітетам чи регіонам лише шляхом прийняття відповідних законом – таким чином, зменшується ризик, що держава перекладе „на плечі” місцевого самоврядування тягар надання адміністративних послуг громадянам. 184

Регіональні уряди та Міністерство внутрішніх справ мають право нагляду за законністю розпоряджень муніципалітетів у частині їх власних самостійних повноважень та делегованих функцій держави. Водночас, місцеві ради мають право на звернення до Конституційного суду, якщо вважають, що держава незаконно втручається у їх діяльність або ж виникають спори з приводу розподілу повноважень. У Чеській Республіці, на відміну від Словаччини, частково було вирішено проблему надання державних послуг фрагментованими муніципалітетами без створення додаткової мережі деконцентрованих органів державної влади. Законом про муніципалітети було визначено норми, що державні повноваження можуть делегуватися так званим „уповноваженим муніципальним урядам”, які, в свою чергу надають послуги від імені держави декільком сусіднім муніципалітетам (ст. 6466). Таких муніципалітетів станом на 2008 рік у країні нараховувалося 388 одиниці другого рівня, а також 208 – третього рівня (так звані „уповноважені муніципальні уряди з розширеними поноваженнями”), які надають більшість послуг ліквідованих у 1999-2000 роках повітів. Решта муніципалітетів вважаються такими, що мають делеговані державні повноваження першого рівня, що зводять до організації виборів. Таким чином, у країні була сформована так звана „змішана” модель місцевого самоврядування [48, c.137]185. Закон про муніципалітети (організацію муніципалітетів) доповнює положення Конституції ЧР, яка визначає органом самоврядування громад лише муніципальні ради, зазначаючи, що до переліку „інших” публічними органами влади є рада муніципалітету, староста та муніципальний уряд. У випадку міста органами самоврядування є міська рада, рада міста, староста та міський уряд, а у випадку статутних міст – міська рада, рада міста, мер і магістрат (ст. 15). Як і в сусідніх державах лібералізація законодавства в Чеській Республіці на початку 1990-х років сприяла виникненню феномену формування нових муніципалітетів, які творилися шляхом відокремлення від раніше існуючих, як правило, діючих упродовж 1960-1980-х років, коли в соціалістичній Чехословаччині здійснювалася політика укрупнення громад – без врахування громадської думки, виключно адміністративним шляхом. Для Чеської Республіки характерний найвищий серед країн Центральної і Східної Європи, показник муніципальної фрагментації тобто існування високої частки територіальних громад з малою кількістю населення. Чеський соціальний географ Р.Перлін поснює, що однією з 185

Лендьел М. Вплив соціально-політичного середовища на формування інститутів місцевого самоврядування у Чеській та Словацькій республіках / Мирослава Лендьел // Грані: Науково-теоретичний і громадськополітичний альманах. – 2008. – № 1 (57). – С. 135-140.

причин „хвилі муніципалізації” початку 1990-х років, окрім всплеску локальних почуттів, демократичної ейфорії, яка панувала в суспільстві після подій „оксамитової революції”, був також раціональний розрахунок отримати від держави бюджетні дотації на розбудову інфраструктури нових громад, що було практикою притаманною соціалістичній системі підтримки розвитку сільської місцевості. Однак, зміна бюджетної системи в 1992-1993 років залишила ці надії нездійсненними, позаяк основним джерелом доходів громад було визначено податки з доходів фізичних осіб [183]186. Водночас, відомий чеський соціолог М.Ілнер вважає, що наприкінці ХХ століття у Чеській Республіці відбувся процес „реконструкції” традиційних усталених населених пунктів, які сформувалися здебільшого ще у XVII столітті, і їх подальша публічно-правова автономізація, чому, без сумніву, сприяло загальне відродження демократії у чеському суспільстві, пошук її громадянами найбільш справедливого 187 територіального устрою [147, c.23] . Відповідно до законодавства, яке було чинним на початок 1997 року, існували правові інструменти об’єднання муніципалітетів, однак, на практиці, їх використання було ускладненим. Укрупнення могло відбутися після позитивного рішення муніципальних рад усіх громад, які виявили бажання об’єднати території, після консультацій з органами державної влади вищого рівня. Однак, громадяни будь-якого з муніципалітетів у тридцятиденний період після оприлюднення рішень місцевих рад, мали право ініціювати винесення питання на референдум. У цьому випадку, амальгамація відбувалися лише при умові, що більшість виборців громади підтримали її проведення. Водночас, референдум використовувався у першій половині 1990-х років як правовий механізм для утворення нових муніципалітетів шляхом виходу частини території із юрисдикції існуючих територіальних громад. Станом на 2004 рік на території Чеської Республіки нараховувалося 6245 муніципалітетів. І такий стан „гіперфрагментації” громад, що не сприяло їх розвитку в умовах обмежених місцевих ресурсів, був основною причиною започаткування розробки у 2005 років різних варіантів „м’якого” об’єднання муніципалітетів, здебільшого сільських. Як оптимальний розглядався варіант формування на добровільних засадах „співтовариства муніципалітетів” – юридичної особи, що виникає на основі угоди між окремими муніципалітетами, з метою захисту їх спільних інтересів. Основним завданням співтовариства, за задумом 186

Perlin R. Venkov, typologie venkovského prostoru [Електронний ресурс] / Radim Perlin. – Режим доступу : http://www.mvcr.cz/odbor/reforma/perlin.pdf. 187

Illner M. Velikost obči, efektivita jejich spravý a lokalnі demokracie / Maxmilian Illner // Sociologický studie. – 2006. – № 2. – S. 15-26.

експертів, є розробка та реалізація, включно співфінансування усіма громадами, програм соціально-економічного розвитку територій муніципалітетів. Бажаною розглядалася можливість формування статуту, органу управління (уряду) співтовариства громад та бюджету (на основі внесків муніципалітетів, дотацій з національного та регіонального бюджетів, кошти Структурних фондів ЄС, інші джерела доходів) [147, c.24]188. Конституція ЧР визначає ради як органи самоврядування муніципалітетів. Відповідно до основного закону, вони обираються на основі таємного, всезагального, рівного та прямого виборчого права на термін 4 років. Тут же зазначено, що у законодавчому порядку термін повноважень місцевих рад може бути припинений скоріше. Детально умови та процедури проведення виборів до муніципальних рад визначає відповідний спеціальний закон, декілька версій якого були схвалені упродовж трансформаційного періоду. Діюча, і, водночас, попередні версії закону визначають чотирьохрічну каденцію муніципальних рад та їх вибори на основі всезагального рівного та прямого права упродовж двох днів у період від тридцяти днів до закінчення періоду чинності попереднього складу ради. Кількісний склад муніципальної ради залежить від кількості жителів громади і визначається попереднім складом представницького органу. Децентралізація у Чехії не була повністю проведена до фінальної стадії вступу до Євросоюзу у 2004 році. Точилися серйозні суперечки щодо кількості та меж регіонів, оскільки міста змагалися за право бути регіональною столицею. Але твердження, що членство в ЄС вимагає наявності регіональної структури, допомогло прискорити цей процес. Важливим чинником були нереформовані державні адміністрації, діяльність та структура яких не відповідали вимогам стандартів копенгагенських критеріїв ЄС. Багато їх офісів на районному рівні були зачинені, а більшість повноважень передано обраним районним радам, які було започатковано у Чехії у 2002 році. Загалом тринадцять регіональних влад та Прага були засновані, їм було надано певний спектр прав, зі спеціальними повноваженнями щодо соціально-економічного розвитку. Однією з функцій регіональних влад є методологічна підтримка муніципалітетів, що спеціально передбачено для допомоги дуже малим радам управляти своїми справами. Але ця підтримка поки не є дуже ефективною, частково через відсутність спеціально виділених коштів для фінансування цієї роботи.

188

Illner M. Velikost obči, efektivita jejich spravý a lokalnі demokracie / Maxmilian Illner // Sociologický studie. – 2006. – № 2. – S. 15-26.

У зв’язку з інтеграцією Чеської Республіки до ЄС та гармонізації законодавства з хартіями Ради Європи, активне та пасивне виборче право, окрім громадян держави, які мають постійне місце проживання на території муніципалітету, було надано у 2005 році і громадянами інших країн, які мають постійне місце проживання у громаді, і з урядами яких ЧР має відповідні угоди (ст. 4,5). Не можуть бути обраними місцевими депутатами муніципальні та державні службовці будь-якого рівня. Суб’єктом виборчого процесу під час муніципальних виборів, відповідно чинного законодавства, мають право бути політичні партії та політичні рухи, їх коаліції, незалежні кандидати та різні варіанти їх об’єднань (ст. 20). Як вже було вказано, незалежні кандидати та їх об’єднання повинні заручитися підтримкою виборців і зібрати підписи за певного претендента. Відсоток необхідних підписів від загальної кількості жителів муніципалітету визначається їх числом. Закон визначає можливість для старости муніципалітету виділення спеціальної площі для розміщення матеріалів виборчої кампанії із гарантуванням рівного доступу усіх кандидатів (ст. 30). Депутати муніципальних рад обираються за змішаною системою у виборчих округах, які охоплюють усю територію муніципалітету. Закон також передбачає можливість поділу муніципалітетів, зокрема міст, на декілька виборчих округів, у кожному з яких обирається пропорційна частка депутатів місцевих рад). Зауважимо, що версія закону 1990 року передбачала обов’язковість поділу території муніципалітету на виборчі округи, якщо мало бути обрано більше ніж 30 депутатів. Кожен виборець може підтримати стільки індивідуальних кандидатів, скільки має бути обрано місцевих депутатів (ст. 34). Окрім того, виборець має право проголосувати за цілий список одного суб’єкта виборчого процесу (ст. 34). Пріоритет мають індивідуально обрані кандидати. Відповідно до Закону 2004 року, загальні результати виборів підводять представники Чеської статистичної служби (ст.43-44) [220]189. Вищенаведені факти дають підстави зробити висновок, що реформування місцевого самоврядування стало упродовж 1990-х - на початку 2000-х років одним із головних пріоритетів чеської політичної еліти. У Чеській Республіці політичні сили і громадянське суспільство дійшли до консенсусу у питанні розподілу компетенцій і ресурсів місцевого самоврядування та адміністративно-територіального поділу 189

Zakon o obcích (obecní zřízení) (Zákon č. 2/2003 Sb. - úplné znění zákona č. 128/2000 Sb., o obcích (obecní zřízení), jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 273/2001 Sb., zákonem č. 320/2001 Sb., zákonem č. 450/2001 Sb., zákonem č. 311/2002 Sb., zákonem č. 313/2002 Sb., a dalších změn provedených zákonem č. 59/2003 Sb., zákonem č. 22/2004 Sb., zákonem č. 216/2004 Sb., zákonem č. 257/2004 Sb., zákonem č. 421/2004 Sb., zákonem č. 626/2004 Sb., zákonem č. 501/2004 Sb., zákonem č. 413/2005 Sb., zákonem č. 61/2006 Sb., zákonem č. 245/2006 Sb., zákonem č. 234/2006 Sb. a zákonem č. 186/2006 Sb.

країни. Реформатори законодавства про місцеве самоврядування відійшли від „локального романтизму” початку 90-х років ХХ століття, відповідно до якого місцеве самоврядування розглядалося, насамперед, як політичне утворення, до сприйняття цього інституту як центру надання громадських послуг та покращення якості життя населення. Питання законодавчого оформлення місцевого самоврядування вже не є на порядку денному, тому є підстави стверджувати, що процес локального врядування наблизився за суттю до подібного в інших європейських країнах, і має за мету, насамперед, вирішення проблем щоденної життєдіяльності громади. Форми інституціоналізації місцевого самоврядування у Чеській Республіці слід розглядати у специфічному соціально-політичному контексті 1990-початку 2000-х років. Зокрема, оформлення основних інститутів публічної влади в ЧР відбувалося під впливом таких чинників як спільне перебування у складі ЧССР; прагнення муніципалітетів до гіперавтономії від держави і, як результат, їх надмірна фрагментація; форми правління, яка склалася упродовж першого трансформаційного десятиліття. Процес формування та зміст системи місцевого самоврядування, в багато чому визначався, історичними традиціями врядування на місцевому рівні та державності взагалі; підготовленістю політичних еліт та суспільств до здійснення децентралізації, пошуку громадсько-політичного компромісу про шляхи її здійснення. Останні два десятиліття показали у Чеській Республіці незвичайно м’який перехід до відносно стабільної системи місцевого та регіонального управління. Як результат, Чехія продемонструвала високий потенціал реформування публічного управління на засадах субсидіарності та партнерства.

РОЗДІЛ 4 ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ КОНСОЛІДАЦІЇ ДЕМОКРАТІЇ В ЧЕСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ 4.1. Плюралізація партійної системи Чеської Республіки Питання розвитку демократичної партійної системи стоїть в центрі вирішення проблеми переходу від тоталітаризму до демократії, розбудови держави на демократичних засадах. Ефективність демократичних інститутів та політична стабільність суспільства значною мірою залежить від типу партійної системи, яка утвердилася в країні, її узгодженістю з соціокультурними та економічними умовами, політичною традицією народу. Партійна система структурує соціальні інтереси і політичні погляди, дає їм можливість виявлятися на місцевому та загальнонаціональному рівнях, організовує суспільно-політичні сили, зокрема виборців, допомагає їм висувати і направляти депутатів у представницькі інституції. Правовою точкою відліку у становленні чеської багатопартійності та розвитку інституту політичних партій стала відміна у 1989 році положення Конституції ЧССР про керівну роль КПЧ та легалізація принципу політичного плюралізму. Це призвело до того, що за короткий проміжок часу було відтворено та засновано чимало політичних партій та рухів. Основою формування партійного плюралізму в ЧР стали: 1) партії, що вийшли із політичної системи „реального соціалізму” і адаптувалися до нових політичних реалій (КПЧМ); 2) партії, які сформувалися із антикомуністичної опозиції (ГДП); 3) так звані історичні партії, які існували ще в досоціалістичний період (ЧСДП); 4) нові партії, що виникли в ході демократизації (Республіканська партія Чехословаччини, Християнсько-демократична партія). Активний початок процесів партійного будівництва викликав необхідність правового регулювання процесів створення та діяльності політичних партій. Відзначимо те, що закону, котрий визначав би порядок реалізації прав громадян на об'єднання в політичні партії не було не лише 98

в період соціалізму, а й у часи першої Чехословацької Республіки. Тому прийняття такого закону стало унікальною подією в житті чеського суспільства. На сучасному етапі правові основи діяльності політичних партій у Чеській Республіці визначені Конституцією, Хартією основних прав і свобод людини та Законом „Про об’єднання в політичні партії і політичні рухи”, котрий був схвалений ще Федеральними зборами ЧСФР 2 жовтня 1991 року і з рядом змін і доповнень продовжує діяти й зараз [214]190. Принцип політичного плюралізму, в основі якого знаходяться політичні партії закріплений Конституцією ЧР. Відповідно до ст. 5 „політична система заснована на вільному і добровільному виникненні політичних партій та вільному змаганні політичних партій, які поважають основні демократичні принципи і відкидають насилля як засіб забезпечення своїх інтересів”[201, s.2]191. Конституційне формулювання суспільного призначення партій засвідчує, що їх виникнення і повноваження можуть бути обмеженими лише за підставами, визначеними самим Основним законом. Такою підставою є лише неповага до основних демократичних принципів. Щодо розуміння „основних демократичних принципів”, відзначимо, що до них належить і положення, котре закріплено в ч.1 ст.2 Хартії основних прав і свобод людини, і яке визначає, що держава є заснованою на демократичних цінностях і не може бути пов’язаною ні окремою ідеологією, ні віровченням. Стаття 20 цього документу проголошує, що громадяни можуть створювати політичні партії і рухи, об’єднуватися в них за дотримання принципу їх відокремлення від держави [201, s.13]192. Із конституційного положення випливає також, що існувати можуть лише такі політичні партії, котрі відкидають насилля як засіб забезпечення своїх інтересів, причому під насиллям розуміється індивідуальний терор, заснування і утримання збройних формувань та інші подібні засоби. Політичні партії легалізуються шляхом їх реєстрації, котру провадить Міністерство внутрішніх справ ЧР. Заява про реєстрацію політичної партії, котра подається до цього міністерства, повинна бути підтримана підписами щонайменше однієї тисячі громадян, які досягли 18 років. Партія не може бути зареєстрованою, якщо її назва повністю чи частково повторює назву вже існуючої партії, а також в разі, якщо її центральний офіс знаходиться за кордоном. Партійна система Чеської Республіки динамічно розвивалася в нових суспільних умовах і тому 17 грудня 1996 року до вищеназваного закону були внесені істотні зміни і доповнення, котрі передовсім стосувалися 190 191 192

Zákon o združovani v politických stranach a v politických hnutich // Sb. zak. ČSFR č. 424/1991. – S.1115-1124. Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16. Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16.

врегулювання важливої проблеми джерел фінансування політичних партій [215]193. По-перше, закон заборонив політичним партіям вести підприємницьку діяльність від власного імені. До того ж обмежувалося право вказаних суб’єктів виступати засновником господарських товариств. По-друге, новела до закону чітко встановила джерела доходів політичних партій. Проте, проблема вдосконалення правового регулювання діяльності політичних партій залишалася актуальною і тому 7 липня 2000 року Парламентом ЧР було схвалено ще один Закон про внесення змін і доповнень до Закону „Про об’єднання в політичні партії і рухи” (від 2 жовтня 1991 року) [216]194. Більшість положень цієї законодавчої новели також стосувалися проблеми фінансування політичних партій. По-перше, встановлювався максимальний розмір членських внесків для однієї особи – п’ятдесят тисяч чеських корун щорічно. По-друге, було введено ще одну підставу для припинення діяльності політичних партій – неподання до Палати депутатів річного звіту про її фінансову діяльність. По-третє, закон було доповнено новою статтею, відповідно до якої дарунок від фізичної особи в розмірі понад п’ятдесят тисяч чеських корун мав бути оформлений у вигляді письмового договору дарування. По-четверте, було встановлено перелік суб’єктів, від яких політичній партії забороняється приймати безкоштовні послуги чи дарунки. По-п’яте, вказаним законом було чіткіше визначено право політичних партій на отримання дотацій з державного бюджету. Вищенаведені факти дають підстави авторці стверджувати, що чеська модель правового регулювання функціонування політичних партій є доволі ефективною. Насамперед, вона забезпечує чіткий механізм відокремлення діяльності політичних партій від великих бізнесових груп, окрім цього, сприяє недопущенню надмірної фрагментації партійної системи цієї країни та зміцненню найбільш впливових політичних суб’єктів. Суттєвим недоліком Закону „Про об’єднання в політичні партії і рухи” є доволі ліберальні положення стосовно реєстрації політичних угруповань. На нашу думку, це певною мірою призвело у 1990-х роках до так званого „вибуху багатопартійності”, про що свідчить динаміка утворення політичних партій в ЧР (Див. Додаток П). Однак незважаючи на те, що у політичному житті Чеської Республіки увесь час з’являються нові політичні сили та зникають старі, чільні позиції займають політичні партії створені (або реорганізовані) на початку 1990-х років – Громадянська демократична партія, Чеська соціал-демократична партія, 193

Zákon ze dne 17. prosince 1996, kterým se meni a doplcujе zákon č. 424/1991 Sb., o združovani v politických hnutích, ve znéni pozdějších předpisů // Sb. zak. č. 322/1996. – S. 4370-4371. 194 Zákon ze dne 7. července 2000, kterým se meni zákon č. 424/1991 Sb. o sdružovaní v politických hnutích // Sb. zak. č. 340/2000. – S. 4458-4461.

100

Комуністична партія Чехії і Моравії та Християнський демократичний союз - Чехословацька народна партія. Одним з головних факторів, який сприяє консолідації партійної системи певної держави є обрання типу виборчої системи. Цю тезу підтверджують і слова відомого політолога А.Лейпхарта, котрий вважає, що „серед найбільш важливих – а, можливо, найважливішою – з конституційних альтернатив, є вибір виборчої системи... що його мають зробити демократії...” )[161, p.207]195. Процес оновлення виборчого законодавства було розпочато 27 лютого 1990 року, коли Федеральні збори ЧСФР ухвалили новий закон про вибори, що змінив попередній, прийнятий у 1971 році. Нова редакція цього важливого законодавчого акту базувалася на виборчому законі 1946 року, за яким були проведені останні вільні вибори у повоєнній Чехословаччині. Новий закон враховував також досвід виборчих процедур багатьох європейських демократичних країн. Після розділу Чехословацької Федерації виборчі правила у Чехії тривалий час залишалися без суттєвих змін. Так, у спадок залишилася пропорційна система виборів до обох палат Парламенту, які проходили у 8 округах, що територіально співпадали з межами адміністративних одиниць (країв). Виборці мали можливість змінювати порядок кандидатів у крайових списках за допомогою 4 рейтингових голосів, які бралися до уваги у разі досягнення 10 % на рівні краю. Певних змін зазнав пропускний поріг для входження до Парламенту, який був не однаковий для окремих партій та коаліцій. Відчутні корективи до Закону „Про вибори до Парламенту Чеської Республіки та про зміну й доповнення деяких інших законів” (прийнятого у 1995 році) було внесено у 2000 році під час дії так званої „опозиційної угоди” між основними політичними гравцями чеської політичної сцени – ГДП і ЧСДП [217]196. Ними було досягнуто домовленостей про запровадження системи, яка б дозволила посилити роль (тобто збільшити представництво у парламенті) великих політичних суб’єктів на противагу інтересам малих партій. Для цього пропонувалося запровадити особливі методи перерахунку голосів у мандати і збільшити кількість виборчих округів. У результаті чого до пропорційної системи було вкраплено 195

Lijphart A. Democratization and Constitutional Choises in Czechoslovakia, Hungary and Poland 1989-1991 / Arendt Lijphart // Journal of Theoretical Politics. – 1992. – №4. – P. 207-223. 196 Zákon č. 247/1995 Sb., o volbách do Parlamentu České republiky a o změně a doplněni některých dalšich zákonů ve zněni zákona č. 212/1996 Sb., nalezu US č. 243/1999 Sb., zákona č. 204/2000 Sb., nalezu US č. 64/2001 Sb., zákona č. 491/2001 Sb., č. 37/2002 Sb., č. 171/2002 Sb., č. 230/2002 Sb., č. 62/2003 Sb.

101

мажоритарні елементи виборчої геометрії та арифметики у вигляді 35 виборчих округів і модифікованого дільника д’Ондта (до цього часу для розподілу депутатських мандатів застосовувався метод Гагенбаха-Бішоффа). Знизилася кількість рейтингових голосів до 2-х, а їхня дія набирала чинності вже у разі досягнення 7 % межі на рівні краю. Збільшено було й електоральний бар’єр для коаліцій з двох партій з 7 % до 10 %, для коаліцій з трьох партій – з 9 % до 15 %, понад три партії – з 11 % до 20 %. Дане нововведення не мотивувало партії до передвиборчої співпраці, оскільки за таких умов бар’єр завжди підвищується на 5 відсотків, тобто прямо пропорційно до кількості коаліційних партій. Все це робилося з метою усунути у перспективі з політичної сцени на той час єдиного опозиційного конкурента „Коаліцію чотирьох”. Необхідність таких нововведень аргументувалася потребою у перспективі уможливити формування уряду більшості з партій, які б мали близьку виборчу програму, що є однією з основних умов стабільної та тривалої роботи уряду. При цьому попередня практика і виборчі правила не сприяли цьому, у результаті чого правляча коаліція було нестабільною, урядовий кабінет малоефективним, а його курс – не послідовним. Наслідком цього виявилися численні відставки уряду, призначення дострокових виборів. Така система застосовувалася у ЧР до 2004 року. Зазначену виборчу реформу правлячі партії втілили без відтворення відповідних змін у Конституції. З урахуванням цього колишній президент В.Гавел оскаржив вищезазначені нововведення у Конституційному суді, який частково задовольнив скаргу і відмінив рішення про запровадження 35 виборчих округів (нині виборчі округи у Чехії співпадають з межами адміністративних одиниць, яких 14). У той час, як у чотирьох найбільших областях (Прага, Центральночеський, Південноморавський та Мораво-Сілезький краї) обирається у середньому 23-25 депутатів, то у Ліберецькому тільки 8, Карловарському 5 депутатів. Як бачимо, з одного боку, у великих виборчих округах список складається з понад 30 кандидатів, що за сучасного методу виборчих кампаній, дає можливість політичним партіям провести до Палати депутатів чимало невиразних кандидатів. З іншого боку, під час виборів у 102

малих округах партії стають більш персоналізованими, а результати тут майже „мажоритарні”. Все ж збільшення кількості виборчих округів стало чи не головним досягненням проведеної виборчої реформи, оскільки призвело до створення підґрунтя для розвитку місцевих партійно-політичних структур. Адже до того часу у Чехії не існувало навіть зародку регіональної партійно-політичної еліти. Партії розвивали свою діяльність лише на загальнодержавному рівні [57, c.50]197. Наразі вибори до Палати депутатів (строком на чотири роки) проводяться за пропорційною виборчою системою з голосуванням у 14 багатомандатних виборчих округах, межі яких збігаються з межами адміністративно-територіального поділу Чехії, у кожному з яких розподіляється від 5 до 25 мандатів. Кожен виборець може підтримати лише один список кандидатів, обравши при цьому не більше 2 претендентів у списку. До участі у розподілі мандатів допускаються партії, які отримали на свою підтримку не менше 5% дійсних голосів виборців, коаліції двох політичних партій, які отримали на свою підтримку не менше 10% голосів виборців, коаліції трьох політичних партій, які заручилися підтримкою не менше 15% голосів виборців. Розподіл мандатів між партіями здійснюється за методом д’Ондта. Розподіл мандатів між кандидатами від партій здійснюється в порядку черговості, визначеної списком, однак особи, котрі отримали на свою підтримку 7% і більше голосів, отримують мандати незалежно від місця свого розташування у списку. Чеський Сенат обирається строком на 6 років з ротацією кожних два роки третини членів палати, згідно мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості з голосуванням у 81 одномандатному виборчому окрузі. Якщо жоден із кандидатів за результатами підрахунку голосів не отримав на свою підтримку більше 50% голосів виборців, проводиться повторне голосування, до участі в якому допускаються два кандидати, котрі отримали на свою підтримку більшість голосів. Обраним у другому турі вважається кандидат, який отримав на свою підтримку більше голосів, ніж його опонент. Отже, як бачимо, виборча система Чеської Республіки пройшла суттєву трансформацію, яка відбувалася у досить жорсткому протистоянні як між політичними партіями, так і між різними гілками влади (Парламентом, Президентом та Конституційним судом). Якщо проаналізувати викладене 197

Мансвєтов Ю. Реформування виборчої системи у Чеській Республіці / Юрій Мансвєтов, Роман Сарай // Стратегічні пріоритети. – 2007. – №4 – С. 48-55.

103

вище, то можна зазначити відносну ефективність виборчої системи Чехії, яка узгоджується із законодавством Європейського Союзу, толерує демократичні цінності й протягом тривалого часу дозволяла сформувати дієздатні Уряд та законодавчий орган. Урядові кризи здебільшого були наслідком внутрішньопартійних негараздів, корупційних скандалів, пов’язаних з іменами правлячих політиків. Окремі елементи реформи виборчої системи Чехії мали за мету посилити вплив на існуючі статус-кво правлячі політичні сили і зменшити шанси опозиційних чи потенційних позапарламентських конкурентів. Однак, реформа виборчого законодавства у ЧР мала і негативний вплив на політичну ситуацію у країні. Так, під час останніх виборів до Палати депутатів у 2006 році за результатами плебісциту та переведення голосів у мандати мала місце „патова ситуація”, коли ідеологічні супротивники отримали однакову кількість крісел у парламенті (100 на 100), хоча правоцентристські партії здобули на 3,8% більше голосів, ніж лівоорієнтовані. У випадку ж застосування попередньої виборчої формули партія-переможець – ГДП спільно з союзниками – ХДС-ЧНП і Партією зелених отримали б 104 депутатських мандати, що дозволило б уникнути політичної кризи. Критичний аналіз правовового регулювання діяльності політичних партій та виборчого законодавства Чеської Республіки, дає підстави стверджувати, що вони в цілому сприяли становленню ефективної партійної системи. Адже останнім часом партійна система Чеської Республіки починає нагадувати західноєвропейські аналоги, коли політичний клімат в країні визначають дві-три впливові партії, а інші належать радше до політичного маргінесу. При цьому, за західним зразком, для формування парламентської більшості їм доводиться створювати коаліції із дрібнішими політичними гравцями [72, c.139]198. Дану тенденцію можна прослідкувати, проаналізувавши результати виборів до Палати депутатів та відповідно перипетії навколо створення урядів (Див. Додаток Р). Довгоочікувані загальні вибори, що відбулися 8-9 червня 1990 року (зауважимо, що традиційно вибори у ЧР проходять протягом двох днів, починаються у п’ятницю ввечері і закінчуються в суботу після обіду. 198

Петрушка Н. Вплив парламентських виборів 2006 року на розвиток партійної системи Чеської Республіки / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 9 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2008. – С. 138-143.

104

Такий режим роботи виборчих дільниць зберігся ще з довоєнних часів), привели до дільниць 96,79% громадян, що мали право голосу. Як і передбачалося, вибори принесли перемогу Громадянському форуму, який закріпив за собою статус провідної політичної сили в країні. ГФ отримав 46% голосів виборців, однак його реальне представництво у федеральному парламенті було значно вищим у зв'язку з тим, що 16% голосів, які були віддані за політичні сили, що не змогли подолати 5відсоткового прохідного бар'єру, були пропорційно розділені між переможцями. Найбільшою опозиційною щодо Громадянського форуму силою залишилася Комуністична партія Чехословаччини, яка отримала 13% голосів виборців. Третє місце посіли Християнські демократи, що набрали 12% голосів. Результат останніх був несподівано низьким порівняно з попередніми прогнозами. Цьому, вочевидь, сприяло оприлюднення під час виборчої кампанії фактів, які свідчили про минулу співпрацю лідера Християнсько-демократичної партії з органами державної безпеки. Серед інших партій та об'єднань Моравські автономісти зібрали 7% голосів. Словацька національна партія – 5%, і стільки ж – партія „Співіснування”, що відстоювала права угорської меншини. У результаті виборів у Народній Палаті коаліція Громадянського Форуму та Громадськості проти насильства отримала 84 мандати, КПЧ – 20, ХДП-ХДС – 16, ТМС – 9, СНП – 4, і стільки ж,– 4 місця – партія „Співіснування”. У Палаті Національностей мандати було розподілено таким чином: ГФ та ГПН – 80, КПЧ – 20, ХДП-ХДС– 17, ТМС – 7, СНП – 7 та партія „Співіснування” – 7 місць [223]199. Ці вибори стали своєрідним плебісцитом з питання підтримки демократичного політичного режиму, їх основна функція полягала у тому, щоб закріпити легітимність приходу до влади нової політичної еліти. Фактично чехословацький народ мав зробити вибір між компартією та партіями демократичного спрямування, які так чи інакше були пов'язані з Громадянським форумом. У 1992 році відбулися останні спільні вибори до парламентів Чехословацької Федеративної Республіки, в яких взяло участь понад 40 політичних партій, коаліцій та рухів і які закріпили різницю у політичній орієнтації органів влади обох республік. Нагадаємо, що напередодні виборів у партійно-політичній системі країни відбулися деякі зміни: в цей час зі складу ГФ виділився Громадянський демократичний альянс, очолений В.Длоугим та Громадянська демократична партія В.Клауса. На виборчі дільниці у Чехії прийшло 80,08% виборців. Згідно підрахунку голосів до парламенту потрапили: ГДП-ХДП – 29,73% (76 депутатських 199

http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки.

105

мандатів), Лівий блок (КПЧМ-ПЛД) – 14,05% (35), ЧСДП – 6,53% (16), ЛСУ – 6,52% (16), ХДС-ЧНП – 6,28% (15), ОЗР - РПЧ – 5,98% (14), ГДА – 5,93% (14), РЗСД - ТМС – 5,87% (14) [223] 200. Проте результати парламентських виборів в ЧР та СР виявилися різними. Населення Словаччини підтримало лівоорієнтовані партії, що обіцяли пом'якшити негативні наслідки економічних реформ шляхом надання ширших соціальних гарантій, та націоналістичні організації. Прибічники ж радикальних економічних реформ, що виступали за збереження єдиної держави у формі федерації, перемогли у Чехії. Таким чином, можна стверджувати, що протягом 1989-1992 років. чехословацьке суспільство продемонструвало прагнення до змін, чітко відмежувавшись від будь-якого радикалізму і у переважній своїй масі не підтримало крайніх представників політичного спектру ні з лівого, ні з правого боку. В цілому, аналіз програмних документів провідних політичних партій та рухів свідчить, в масовій свідомості чехів та словаків зберігалося позитивне ставлення до ідеї демократичного та справедливого у соціальному відношенні суспільства. У поствиборчий період, на нашу думку, в житті чеського суспільства відбулася важлива подія, що мала вагомий вплив на усю подальшу історію ЧР – на політичній арені поступово почали укріплюватися позиції чеських соціал-демократів. Отримавши у 1992 році лише 7% голосів, згідно результатів соціологічних досліджень, на початку літа 1995 року ЧСДП користувалася підтримкою 20% виборців, не набагато поступаючись очолюваній В.Клаусом Громадянській демократичній партії, яку підтримувало 25% виборців. Зростання популярності лівих ідей було звичним явищем для всіх без винятку посткомуністичних країн, однак, у Чехії це явище мало свої особливості. ЧСДП з самого початку свого виникнення базувалася на ідеях європейської соціал-демократії і не була обтяжена відповідальністю за попередню політику комуністичного керівництва. Це суттєво відрізняло ЧСДП від аналогічних організацій з інших країн колишнього „соціалістичного табору”, які часто були наступниками комуністичних партій та рухів [73, c.197]201. Існували різні причини популярності соціал-демократичного руху в Чеській Республіці. Високий рівень економічного розвитку та активність робітничих організацій, що діяли у чеських землях у довоєнний період сприяли зростанню впливу Соціал-демократичної партії, котра була за часів першої Чехословацької Республіки провідною політичною силою 200

http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки. Петрушка Н. Еволюція партійної системи Чеської Республіки в умовах трансформації суспільства / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 78 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2007. – С. 195-201. 201

106

країни. Заснована наприкінці XIX століття, партія протягом 1918-1939 років регулярно отримувала високі результати під час виборів і неодноразово входила до складу тих чи інших урядових коаліцій. Багаті історичні традиції соціал-демократів та позитивне ставлення суспільства до їхньої минулої діяльності створювали сприятливі перспективи для подальшої діяльності партії. У 1996 році чеська партійна система вступила в нову фазу. Однією з важливих подій на даному етапі було проведення чергових виборів до Палати депутатів, які відбулися 31 травня - 1 червня 1996 року. ГДП на чолі з В.Клаусом отримала 29,62% (68 мандатів), ЧСДП – 26,44% (61), КПЧМ – 10,33 (22), ХДС-ЧНП – 8,08% (18), ОЗР-РПЧ – 8,01% (18), ГДА – 6,36% (16) [223]202. Наслідком виборів стало існування уряду (правоцентристської коаліції, очолюваної В.Клаусом), що представляв фактичну меншість та сильної лівоцентристської коаліції, зосередженої навколо ЧСДП. Адже подібна картина партійно-політичної структуризації не залишала уряду практично ніяких шансів створити переконливу парламентську більшість. Згодом в Чехії відбулася ще одна знаменна подія – в грудні 1997 року Уряд, очолюваний В.Клаусом, внаслідок політичного скандалу, пов’язаного з джерелами фінансування ГДП, змушений був піти у відставку. Вже 17 січня 1998 року проголосила своє створення нова партія правого крила – Союз свободи, до якої перейшло цілий ряд депутатів від ГДП. У такій ситуації переобраний президент В.Гавел на посаду голови уряду запропонував позапартійного Й.Тошовського. ЧСДП, котра стала найвпливовішою в Палаті депутатів, підтримала своїми голосами таку пропозицію в обмін на підтримку рішення про дострокові парламентські вибори, котрі мали бути проведені в червні того ж року. За результатами позачергових виборів, які відбулися 19-20 червня 1998 року, до нижньої палати чеського парламенту змогли потрапити п’ять суб’єктів виборчого процесу: ЧСДП – 32,31% (74 депутатських мандатів), ГДП – 27,74% (63), КПЧМ – 11,03% (24), ХДС-ЧНП – 9,00% (20), СС – 8,60% (19) [223]203. Однак знову ж таки, ані соціал-демократи, ані громадянські демократи не могли самостійно сформувати уряд, тому партіям довелося вести перетрактації з приводу створення коаліції. Так як переговори з малими партіями не увінчалися успіхом, то був знайдений досить оригінальний для колишніх соцкраїн вихід з патової ситуації: два головні суперники, ЧСДП та ГДП, уклали так звану опозиційну угоду. Суть даної домовленості зводилася до наступного: ГДП як провідна опозиційна партія погоджувалася на створення соціал-демократами уряду 202

http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки.

203

http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки.

107

меншості в обмін на ключові пости в парламенті. Крім того, Громадянська демократична партія обіцяла не ініціювати питання винесення недовіри Кабінету міністрів до закінчення строку його повноважень. При цьому обидва учасники угоди зобов’язувалися не вступати в коаліції з іншими політичними силами і консультуватися одна з одною з приводу найважливіших питань державної політики. При цьому слід зазначити, що уряд меншості проіснував упродовж чотирьох років і його діяльність вважають досить успішною [156, c.237]204. Треті вибори до законодавчого органу ЧР були проведені 14-15 червня 2002 року. У них взяли участь 58% виборців, голоси котрих були розподілені наступним чином: ЧСДП отримала 30,02% (70 мандатів), ГДП – 24,47% (58), КПЧМ – 18,51% (41), „Коаліція чотирьох” (ХДС– ЧНП та СС–ДС) – 14,27% (31) [223]205. Проаналізувавши результати виборів, ми бачимо, що відносну перемогу на них знову отримали соціалдемократи, та ЧСДП і надалі самостійно не могла створити однопартійний уряд, так як у складі новообраного парламенту мала лише 70 депутатів. А для того, щоб урядова програма, а, відповідно, і новий склад Кабінету міністрів були затверджені парламентом потрібна при голосуванні у Палаті депутатів підтримка не менше 101 парламентаря. І саме ця кількість голосів забезпечувала для нової влади післявиборчий політичний союз ЧСДП із так званою „Коаліцією чотирьох”. Соціал-демократи розпочали переговори із представниками „Коаліції чотирьох”. про створення правлячого блоку. З липня 2002 року лідерами ЧСДП – В.Шпідлою, ХДС-ЧНП – Ц.Свободою та СС-ДС – Г.Марвановою були досягнуті домовленості про політичний союз і склад Кабінету міністрів. Таким чином, можна стверджувати, що за результатами даних парламентських виборів у ЧР склався новий блок правлячих сил: ЧСДП – „Коаліція чотирьох”, у якому провідну роль відігравали соціал-демократи. За характером складу та ідейної спрямованості партій-учасниць правлячу коаліцію у Чехії можна було вважати ліволіберальним блоком. Такий хід подій змусив деяких дослідників стверджувати, що вибори 2002 року стали віддзеркаленням процесу суттєвого ідейно-політичного зрушення чеського суспільства вліво та краху правих ідей, на яких значним чином базувалася чеська модель демократизації [6;18] 206. Висловлювалася навіть теза про те, що чеські комуністи переживають еру 204

Kubát M. Volby, fragmentace a polarizace stranického systému a politická nestabilita v České republice / Michal Kubát // Politilogický časopis. – 1998. – №3. – S. 231-243. 205 http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки. 206

Вовканич І. Постсоціалістична трансформація в Чеській Республіці: специфіка і етапи / Іван Вовканич // Carpatika-Карпатика. – Випуск 21: Політологічні студії: історія, теорія, практика. – Ужгород, 2003. – С. 198-211; Зарицький О. Сучасна внутрішньополітична ситуація у Чехії та уроки новітньої історії / Олександр Зарицький // Політика і час. – 2006. – №11. – С.34-37.

108

свого ренесансу та піднесення. Так, без сумніву, збільшення майже вдвоє парламентського представництва – із 24 депутатів у 1998 році до 41 – у 2002 році це неймовірний феномен в умовах розвинутої чеської демократії, де більшість суспільства і провідних політичних сил справедливо вважають ортодоксальних комуністів „рудиментом” минулого режиму. Але виборчий успіх КПЧМ у 2002 році – це небажаний наслідок політичних спекуляцій найбільших чеських партій, які методами змови про поділ влади в 1998-2002 роках породили зневіру суспільства у здатність держави розвиватися цивілізованим демократичним шляхом. Адже за КПЧМ на червневих виборах у 2002 році до Палати депутатів проголосувала значна частина саме протестного електорату, а не власне апологетів комуністичних принципів. Вибори до нижньої палати парламенту, що відбулися 2-3 червня 2006 року мали також важливий вплив на розвиток партійної системи Чехії. „Арифметичним” лідером у виборчому марафоні стала правоцентристська Громадянська демократична партія, яка набрала 35,38% голосів виборців (відповідно 81 мандат). Чеська соціал-демократична партія у поствиборчому рейтингу йде одразу за ГДП – із результатом 32,32 % (74). Компартія Чехії та Моравії отримала 12,81% (26), Християнськодемократична партія – 7,22% (13). Вперше в історії Чеської Республіки до парламенту пройшла Партія зелених, яку підтримали 6,29% виборців (6) [223]207. Ситуація після даних виборів виявилася фактично патовою. Адже Парламент цієї країни поділився навпіл („сто на сто”). У зв’язку з таким розвитком подій у Чеській Республіці виникла політична криза, оскільки не могла бути сформована коаліція, не міг бути обраним Кабінет міністрів, а також спікер Палати депутатів. Довгий час у Чеській Республіці тривала ця політична невизначеність, аж доки не був знайдений раціональний вихід. Результатом політичних перемовин стало утворення з другої спроби (вперше в історії Чехії) урядової коаліції у складі ГДП, ХДС-ЧНП та Партії зелених. Главою уряду було призначено М.Тополанека. За такого розвитку подій ЧСДП та КПЧМ опинилися в опозиції, яка активно контролює діяльність коаліціянтів. Таким чином, після всіх виборів упродовж новітньої історії Чехії існувала крихкість урядових коаліцій. Подекуди вони створювались нелогічно, на перший погляд, партіями різного політичного спрямування. Інколи перевага більшості над меншістю становила всього лише один голос. Траплялося, що новий уряд взагалі формувала меншість. Аналіз внутрішньополітичної ситуації в Чехії протягом новітньої історії свідчить про те, що згадані події в чеській політиці відбувалися тому, що програми головних парламентських партій у ключових питаннях внутрішньої та 207

http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки.

109

зовнішньої політики країни по суті мало чим відрізняються. Зокрема, всі парламентські партії виступають за демократичний розвиток держави, ринкову економіку, активно підтримують членство країни в НАТО та ЄС , їх програмні засади розходяться лише в тому, якою мірою Чехія повинна інтегруватися до європейських структур. Однак питання про те „варто чи не варто вступати в ЄС” навіть не піднімалося, тому що всім було зрозуміло, що іншого цивілізаційного шляху для ЧР просто не існує. Крім того, характерною особливістю чеської політичної сцени є надзвичайна програмна „гнучкість” партій та їх лідерів у своїх програмних засадах тоді, коли справа стосується можливості наближення до влади або отримання керівної посади в міністерстві чи відомстві (Див. Додаток С). Вищенаведені факти дають підстави стверджувати, що у Чеській Республіці утвердилася партійна система поміркованого плюралізму (за типологією Дж.Сарторі) з тенденцією до двопартійності. Однак з метою уникнення суб'єктивних викривлень результатів досліджень, авторка пропонує здійснити аналіз партійної системи ЧР за допомогою формалізованих методик дослідження, зокрема розрахунку індексу ефективної кількості політичних партій, індексу фракційності та індексу агрегації. Індекс ефективної кількості парламентських політичних партій введений М.Лааксо та Р.Таагеперою використовується для підрахунку кількості політичних партій, що входять до складу партійної системи і визначення їх відносної сили [157]208. Цей індекс обраховується на основі оцінки рівня підтримки політичної партії під час виборів (до уваги береться або відсоток голосів, отриманих партією на виборах, або частка місць, якими володіє партія в парламенті). Для обрахунку автори запропонували таку математичну формулу: N=

1 n

∑ Pi2

i =1

де N – символ індексу ефективної кількості політичних партій; n – кількість політичних партій, що пройшли до парламенту; Pi – відсоток голосів, отриманих партією, що пройшла до парламенту на виборах. Підставивши у формулу результати чотирьох виборчих кампаній до Палати депутатів Парламенту ЧР, отримаємо такі результати: • 1996 р. : N =1 / 0,0877 + 0,0699 + 0,0106 + 0,0065 + 0,0064+0,0040 = 5,40. • 1998 р. : N =1 / 0,1043 + 0,0769 + 0,0121 + 0,0081 + 0,0073 = 4,79. • 2002 р. : N =1 / 0,0901 + 0,0901 + 0,0598 + 0,0342 + 0,0203 = 4,89. 208

Laakso M. Effective Number of Parties: A Measure with Application to West Europe / Makka Laakso, Rein Taagepera // Comparative Political Studies. – 1979. Vol. 12. – №1. – P. 3-27.

110

• 2006 р. : N =1 / 0,1251 + 0,1044 + 0,0164 + 0,0052 + 0,0039 = 3,92. Для порівняння слід зазначити, що середнє значення показника даного індексу в більшості країн Західної Європи складає 3,6. Найнижчі показники індексу характерні для Великобританії (2,2) та Греції (2,2), які відносяться до числа країн із двопартійною системою. Як бачимо, орієнтовний показник ефективної кількості політичних партій Чеської Республіки поступово зменшується, що свідчить про досить високий рівень концентрації партійної системи. Однією з визначальних характеристик політичного представництва в парламенті є його фракційність. Для дослідження цього явища в політичній науці використовують низку показників. Пропонуємо розглянути декілька з них. Першим з них є показник кількості голосів, набраних найбільшою політичною партією. Найвищого результатів у ЧР у середині 1990 - на початку 2000-х років завжди поперемінно досягали дві політичні партії – ГДП та ЧСДП. Однак результати (коливаються в радіусі 30%), які вони отримували є надзвичайно мізерними аби говорити про абсолютне домінування певної політичної сили. Водночас даний показник завжди давав можливість партії-переможниці виступати базисом для формування коаліційного уряду. Наступний показник – кількість голосів, отриманих двома найбільшими партіями (показник двопартійності), – дозволяє оцінити, якою мірою партійна система наближається до стану двопартійної конкуренції. На думку Д.Рає, система двопартійної конкуренції формується лише тоді, коли дві найбільші партії здобувають разом більш ніж 75%, але менше 90% [191]209. Як бачимо, Чеська Республіка ще не в змозі досягти зазначених показників, оскільки сумарний результат двох найбільших політичних партій за останні десять років складав 55-68%. Д.Рає вважають автором індексу фракційності, який математично записується так: F =1 − ∑Si2 , де F – символ індексу фракційності; Si – відсоток голосів, отриманих партією, що пройшла до парламенту на виборах. Таким чином отримуємо наступні результати: • 1996 р.: F = 1 – 0,0877 – 0,0699 – 0,0106 – 0,0065 – 0,0064 – 0,0040 = 0,8149. • 1998 р. : F = 1 – 0,1043 – 0,0769 – 0,0121 – 0,0081 – 0,0073 = 0,7913. • 2002 р. : F = 1 – 0,0901 – 0,0901 – 0,0598 – 0,0342 – 0,0203 = 0,7956. • 2006 р. : F = 1 – 0,1251 – 0,1044 – 0,0164 – 0,0052 – 0,0039 = 0,745. 209

Rae D. The Political Consequences of Electoral Laws / Duglas Rae – New Hawen: Yale University Press, 1971. – 180p.

111

Індекс фракційності дозволяє простежити тяглість партійних систем від „досконалої однопартійності”, коли одна партія здобуває всі голоси виборців, до „абсолютної фракційності”, коли кожен виборець голосує за власну партію або виборчий блок. Показник індексу, нижчий за 0,5, свідчить про існування однієї домінуючої політичної партії; показник індексу від 0,5 до 0,67 констатує наявність конкуренції між двома основними політичними партіями. Для порівняння слід відзначити, що Західній Європі лише в двох країнах (Великобританії та Греції) індекс фракційності складає 0,5. Власне, ці дві країни й розглядаються як класичні двопартійні держави. Якщо ж показник індексу перетинає межу в 0,70, це свідчитиме про наявність у країні багатопартійної системи. Як бачимо, показник Чехії свідчить про існування на даний час подібної системи. Важливу роль у з'ясуванні перспектив стабільності коаліційних урядів відіграє індекс агрегації, запропонований Л.Майером. Даний індекс дозволяє виміряти рівень концентрації партійної системи на основі врахування двох змінних: кількості парламентських партій у визначений час та потужності найбільшої парламентської партії. Потужність конкретної політичної партії визначається процентом контрольованих нею місць у парламенті. Вища величина індексу означає вищий рівень концентрації партійної системи, що, відповідно, сприяє стабілізації системи коаліційних домовленостей. Уряди, сформовані в країнах з високим показником індексу агрегації, характеризуються більшою стабільністю, ніж у країнах з низьким числовим значенням даного показника. Обумовлюється це тим, що в межах партійної системи існує потужне угруповання, здатне домінувати в системі конкурентних відносин між різними політичними партіями, що веде до утворення однопартійних урядів або урядів на основі однієї домінуючої партії [166]210. Цей індекс обраховується за такою математичною формулою: А = S/N, де А – символ індексу агрегації; S – відсоток місць у парламенті, контрольованих найбільшою партією; N – кількість представлених у парламенті партій. Підставляємо у формулу результати виборів у Чеській Республіці і отримуємо наступні показники: • 1996 р. : A = 29,62 / 6 = 4,936. • 1998 р.: A = 32,31 / 5 = 6,462. • 2002 р.: A = 30,02 / 4 = 7,505. 210

Mayer L. C. A Note on the Aggregation of Party System In: Western European Party Systems / [ed. by P.Merkl]. – New York.: Free Press, 1980. – P.55-67.

112

• 2006 р.: A = 35,38 / 5 = 7,076. Для порівняння наводимо відповідні індекси класичних двопартійних систем: Великобританія – 14,33, Греція – 13,96. Натомість у багатопартійних країнах він залишався стабільно низьким: Швейцарія – 2,9, Фінляндія – 3,2. Таким чином, індекс агрегації в ЧР має середні показники, причому з кожним роком він збільшується, що свідчить про стабілізацію партійної системи, а відповідно і зростання авторитету двох найбільших партій (ГДП та ЧСДП), які здатні сформувати навколо себе ефективний коаліційний уряд. Підсумовуючи можемо сказати, що у Чеській Республіці утвердилися принципи політичного плюралізму, які посприяли успішному переходу від однопартійності до багатопартійності. Становленню партійної системи сприяв вибір ефективної моделі правового регулювання функціонування політичних партій. Чеські законодавці змогли сформувати такі правила, що забезпечили чіткий механізм відокремлення діяльності політичних партій від великих бізнесових груп, сприяють недопущенню надмірної фрагментації партійної системи та зміцненню найбільш впливових політичних суб’єктів. Що ж торкається типу виборчої системи, то наразі варто відзначити її відносну ефективність для партійної системи. Адже незважаючи на те, що в законі про вибори із самого початку були сформовані такі правила виборчого процесу, які відповідали основним міжнародним стандартам щодо організації і проведеня демократичних виборів, у ньому міститься і ряд недоліків. Це стосується насамперед формули переведення голосів виборців у депутатські мандати. Така ситуація спонукає чеську політичну еліту до дискусії з приводу пошуку оптимальної моделі виборчої системи. Процес створення багатопартійної системи в країні практично завершено. Звичайно, це не виключає появи на політичній арені нових партійних угруповань, але їм досить складно завоювати авторитет у суспільстві, щоб реально конкурувати з сучасними парламентськими партіями. Найбільшими політичними партіями є – Громадянська демократична партія та Чеська соціал-демократична партія, які упродовж десяти років є головними суперниками на виборах. Однак вони не є настільки потужними, щоб у Чехії сформувалася двопартійна система, адже без підтримки інших суб’єктів партійного життя вони не можуть самостійно сформувати уряд. Цю тезу підтверджено також емпіричні дані, отримані на основі обчислення низки індексів. Показники цих індексів свідчать про високий рівень концентрації партійної системи ЧР і підтверджують тенденцію переходу до двопартійності, однак така перспектива є надзвичайно віддаленою. Тому можна з впевненістю 113

стверджувати, що в Чехії утвердилася система поміркованого плюралізму, оскільки незважаючи на те, що в країні існує значна кількість політичних партій, лише частина з них репрезентована в Парламенті та Уряді. Позитивним фактором є також відсутність позасистемної опозиції та яскраво виражених популістських політичних партій. 4.2. Тенденції та перспективи розвитку громадянського суспільства в Чеській Республіці Для всіх без винятку постсоціалістичних країн величезне значення, з точки зору розбудови демократії, є формування та забезпечення сталості громадянського суспільства. Функції громадянського суспільства полягають у забезпеченні життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідтворенні та передаванні від покоління до покоління, формуванні незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створювати умови для самореалізації окремих індивідів і груп. Громадянське суспільство базується на спільних нормах, культурі, традиціях, знаннях, які слугують основою для об'єднання громадян у добровільні асоціації та спільноти з метою забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів і прагнень. Крім того, простий громадянин реалізується як „homo politicus”. У країнах розвиненої демократії інститути громадянського суспільства як складова суспільного розвитку і показник демократичності системи формувалися стихійно протягом кількох століть під впливом становлення капіталістичних відносин з відповідними атрибутами (ринок, особиста свобода громадян, парламентаризм, правова держава). У країнах ЦСЄ побудова інститутів громадянського суспільства розпочалося лише наприкінці ХХ століття. Тому, на думку більшості дослідників громадянського суспільства в постсоціалістичному світі, доречніше говорити про інституціоналізацію громадянського суспільства – процес, що передбачає утвердження суспільно-політичних інститутів, правове й організаційне закріплення відповідних соціальних відносин, своєрідних „правил гри”, які задовольняють більшість громадян держави і здатні забезпечити реальну причетність суспільства до формування суспільно значущих рішень [22;165;203]211. У той же час слід мати на увазі той факт, що із започаткуванням демократичних модернізацій у більшості країн Центральної Європи (і 211

Зеленько Г. Політична „матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України) / Галина Зеленько. – К.: „Знання України”, 2007. – 336 с; Marada R. „Civil Society: Adventures of the Concept before and after 1989” / Radim Marada // Czech Sociological Review. –1997. – № 5. – S. 3-22; Vajdová T. „Co je občanská společnost?”/ Tereza Vajdová // Grantis. – 2004. – №12. – S. 14-16.

114

особливо у Чеській Республіці) постало завдання не формування, а відродження й удосконалення його інститутів. Адже інституціоналізація громадянських суспільств у постсоціалістичних країнах визначається сутністю самої соціалістичної системи – системи мобілізаційної. Від початку її існування комуністичними партіями ставилося завдання максимального залучення народних мас до суспільних справ задля можливості централізовано контролювати приватне життя громадян. Тому велика частина населення входила до різних нібито громадських організацій, що, певна річ, були одержавленими і перебували під постійним партійним контролем. І хоча з крахом соціалізму зазнала фіаско і мережа цих організацій, усе ж таки звичка громадської участі полегшила і прискорила набуття суспільством рис громадянського. Вітчизняний політолог Г.Зеленько виділяє ряд факторів, які сприяли стрімкому розвитку громадянського суспільства в незалежній Чеській Республіці [19]212: • швидкий темп руйнування соціалістичної системи; • культурні традиції та ступінь суспільної самоорганізації; • високий рівень соціально-економічного розвитку. На думку авторки монографії, визначальними стали чинники саме політико-культурного характеру. У Чеській Республіці процес відродження громадянського суспільства відбувся швидко, оскільки до встановлення комуністичної диктатури громадські організації були розвинутими і незалежними від держави. У Чехословаччині досвід демократичного правління у міжвоєнний період хоча й був нетривалим, але сприяв розвитку демократичних форм взаємин влади і суспільства. Тут демократична влада трималася до 1939 року – часу окупації її території військами фашистської Німеччини. Проте досвіду розвитку у міжвоєнні роки в руслі загальноєвропейських традицій виявилося достатньо, аби ця країна „хоча й дещо спорадично, виявила сильніші устремління до лібералізації, ніж СРСР”[165] 213. Після Другої світової війни в країнах ЦСЄ, які відійшли у зону радянського контролю, розпочалися активні процеси „радянізації” політичних режимів, зумовлені бажанням Й.Сталіна створити зону впливу Радянського Союзу в Східній Європі. З 1948 року в Чехословаччині спостерігається занепад неурядового сектору, про що свідчить різкий спад чисельності громадських організацій. Комуністична влада взяла під контроль майже всі сфери суспільного життя, присікаючи будь-які активні 212

Marada R. „Civil Society: Adventures of the Concept before and after 1989” / Radim Marada // Czech Sociological Review. –1997. – № 5. – S. 3-22.

115

дії з боку населення. Проте навіть комуністичний режим не зміг повністю знищити громадянську культуру чехословацького народу. Практичний досвід показує, якщо громадський сектор не був повністю ліквідований, то динаміка громадянського розвитку, безумовно, є вищою. „Незручності” тоталітарного панування призводять, зазвичай, до фрагментованої і рудиментарної форм громадянського суспільства, яке лише при переході до демократії набуває цілісних форм. Типова для тоталітарних режимів модель взаємодії суспільства і держави – принципова конфронтація та опозиційність. Подібний антагонізм призводить до ненасильницького повалення старої влади, що зрештою стимулює розрізнені громадські організації до співпраці на основі спільної мети. Суть загальної мети полягає у здійсненні максимально ефективної стратегії дій проти авторитарного режиму. Завдяки цьому потенційні тіньові сторони громадянського суспільства відступають на другий план, будучи малопомітними. Тому на даному етапі громадянське суспільство виглядає як єдиний консолідований актор. Рівень монолітності залежить від наявності міцної організації – „консолідуючого центру”, навколо якого об’єднуються решта організацій. У Чехословаччині таким центром була Хартія – 77, на основі якої був створений Громадянський форум, який у свою чергу став підґрунтям для появи політичних партій правої орієнтації. Стрімке падіння соціалістичного ладу призвело до того, що в Чехословаччині після „оксамитової революції” практично не було періоду так званого владного вакууму, який супроводжується тривалою боротьбою за повноваження між новоствореними структурами влади і призводить до появи організованої злочинності, корупції та клієнтелізму. Це сприяло у свою чергу приходу до влади нової демократичної політичної еліти та оформленню типових для демократії політичних інститутів. Таким чином, можна стверджувати, що у 80-х роках ХХ століття відбулося своєрідне „пробудження” чехословацького суспільства, яке мало прояв, насамперед, в його активному включенні в соціальнополітичні процеси і як наслідок відбулося поступове розширення форм політичної та громадської участі. 27 березня 1990 року Федеральними зборами був прийнятий Закон „Про об'єднання громадян”, який з рядом змін і доповнень діє до цього часу. Він юридично закріпив законне місце добровільних співтовариств мешканців країни, які отримали назву „громадські організації”. Закон декларував, що „громадяни мають право на вільне об'єднання”, причому „для здійснення цього права не потрібно дозволу державного органу”(ст.1). У ньому ж зауважено, що його норми не діють щодо 116

політичних партій, прибуткових і релігійних організацій. Відповідно до ст.2 цього Закону „громадяни можуть засновувати спілки, товариства, союзи, клуби та інші громадські організації, а також професійні асоціації та об’єднуватися в них” [213]214. Було вирішено, що процес відродження громадянського суспільства відбуватиметься шляхом утворення : • інститутів, що гарантують індивідуальні свободи, такі як приватна власність, свобода слова, свобода пересування та вибору місця проживання; • інститутів, що забезпечують політичні права громадян: політичне право бути обраними на державну посаду, право контролю за діяльність Уряду в періоди між виборами; • інститутів, що забезпечують співіснування різних соціальних груп та законність їх інтересів: засоби масової інформації та незалежні об’єднання громадян. У рамках незалежної Чеської Республіки громадянське суспільство набуло нових обрисів. Саме в цей період в чеському суспільстві викристалізувалися дві полярні концепції громадянського суспільства. Перша парадигма представлена президентом Чехії В.Клаусом, друга – колишнім главою держави В.Гавелом. Позиція В.Клауса є солідарною з центральноевропейськими „правими лібералами”, які тенденційно розчинили громадянське суспільство у ринковому суспільстві. Вони стверджують, слідом за Р.Дарендорфом, що між індивідом та державою стоїть ринок і немає потреби в інших „проміжних суспільних інститутах”[13]215. В.Клаус розглядає політичні партії як кістяк будь-якої демократичної системи і відводить незначне місце в політиці громадянському суспільству. Він вважає прихильників громадянського суспільства „елітистами”, які відмовляються від перевірок на виборчих дільницях і намагаються впливати на політику за допомогою неформальних механізмів. Цей політик різко критикує громадські організації за їх втручання у політичне життя суспільства і називає їх небезпечними реаліями „постдемократії”. Натомість В.Гавел вважає, що демократія, заснована лише на політичних партіях і основних демократичних механізмах, деформувалася. На його думку, політичні партії повинні перевірятися сильним громадянським суспільством. Якщо громадянське суспільство дуже слабке, політичні партії будуть прагнути домінувати над інститутами, які повинні залишатися незалежними. Упродовж останніх 214

Zákon o združovani občanů // Sb. zak. č. 83/1990. – S.365-378. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе / Ральф Дарендорф // Вопросы философии. – 1990. – №9. – С. 69-75. 215

117

десяти років він неодноразово просив чеський народ виявляти активність і не дозволяти політикам контролювати життя звичайних громадян. В.Гавел наголошував, що демократична система не може ґрунтуватися лише на установах і механізмах, таких як принцип взаємозалежності та взаємообмеження законодавчої, виконавчої i судової влад; демократії потрібно щось більше, аніж політичні партії i вільні вибори. Для В.Гавела існування демократії без істинних демократів неможливе. Лише громадянське суспільство, в якому активні громадяни вільно беруть участь у громадському житті, виявляючи при цьому альтруїзм і солідарність з іншими, може зберігати життєздатну демократію. Для нього громадянське суспільство є скоріше моральним явищем, ніж політичним чи соціологічним. І хоча В.Гавел відмовляється характеризувати себе як лівого чи правого, він більшою мірою є прихильником „лівих лібералів”. Адже громадянське суспільство в їхньому розумінні означає майже те ж саме, що й так званий „третій сектор” – неурядові неприбуткові організації. Таке громадянське суспільство не співпадає ані з державою, ані з ринком, а отже більшою мірою відповідає старим уявленням дисидентів. Нагадаємо, що в розумінні дисидентів воно означало відмову від існуючої державної влади та її ідеології на користь суспільної самоорганізації [206] 216. Таке розуміння демократії призвело до того, що В.Гавела звинуватили в тому, що він сприяє встановленню „неполітичної політики” – концепції демократії, чиї послідовники прагнуть цілковито виключити з політики політичні партії i замінити їх більш аморфним „громадянським суспільством”, яким, можливо, легше буде маніпулювати. Бачення демократії В.Клауса переважало протягом 90-х років ХХ століття. Легко зрозуміле, воно відповідало зразкам поведінки, якими більшість чехів оволоділа під час комуністичної ери, коли громадська і приватна сфери життя суворо розділялися. Правда, падіння комунізму було здійснене сильною громадянською течією під назвою „Громадянський форум”, але цей рух, як тільки досяг своєї мети, трансформувався в політичну партію. Коли це сталося, населення знову стало пасивним. В.Клаус і його послідовники ініціювали створення добре функціонуючих, стандартних політичних партій. Але за відсутності сильного громадянського суспільства ці партії монополізували громадський простір, відштовхнувши громадянських активістів до маргінальної діяльності. В.Гавел був першим значущим чеським політиком, який критикував цю тенденцію, застерігаючи проти надмірної 216

Vítek R. Václav Klaus a nepochopeni „jeho” NGOismu [Електронний ресурс] / Radim Vítek // E-Polis. – 2008. – 14.únor. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/politicke teorie/229 - václav-klaus-a-nepochopeni - jehongoismu.html

118

прихильності до неї і стверджуючи, що політичні партії стануть внутрішньо слабкими і авторитарними зовні, якщо не отримають натхнення від резонуючого громадянського суспільства. Як показала чеська практика, розуміння демократії В.Гавела виявилося дуже складним в порівнянні з баченням В.Клауса. У минулому заклики до активної громадянської залученості і високоморальні погляди В.Гавела залишали пересічних чехів холодними. Натомість політичні партії зайняли домінуючі позиції у суспільстві [169, s.12]217. Глибокий аналіз діяльності громадянського суспільства Чеської Республіки дає нам підстави стверджувати, що у залежності від того, який уряд знаходився при владі, так і складалися відносини між державою та громадянським суспільством. За правління правих воно було конкурентом, політичним супротивником держави, і тому мало незначний вплив на політику і відповідно слабко фінансувалося. У 1997 році, після приходу до влади ЧСДП, налагодилася тісна співпраця між державою та громадянським сектором, хоча це співробітництво і здійснювалася скоріше на локальному рівні. На даному етапі ці відносини є скоріше кооперативними, аніж конфліктими, проте їх варто вдосконалювати. Українська вчена Г.Зеленько вважає, що в 1990-х - на початку 2000-х років події у Чеській Республіці розвивалися згідно „класичного” сценарію, описаного Г.О’Доннеллом та Ф.Шміттером. У цей період громадянське суспільство вступило у так звану фазу демократизації, а згодом і консолідації. Як відомо, демократизація характеризується напругою між зникаючими авторитарними інститутами та новими демократичними структурами, що призводить до інституційного вакууму, який часто супроводжується вакуумом влади. Невизначеність процедур розширює простір для маневру більшості акторів громадянського суспільства і збільшує можливості для їх діяльності. Тимчасом як початкова інституалізація гарантій елементарних прав і свобод надає організаціям громадянського суспільства захист, який донедавна вони не мали. Саме громадянські та політичні права переводяться у юридичну площину першочергово, оскільки це є основною вимогою консолідованих зусиль численних громадських організацій у фазі лібералізації. Паралельно зі зміною середовища діяльності громадських організацій змінюється власне структура громадянської сфери. „Старі” актори розчиняються, оскільки мета досягнута і змінюються іншими суб’єктами, які артикулюютьcя основними факторами. У фазі демократизації докорінно змінюються функції і форми впливу громадських організацій саме завдяки остаточній інституалізації влади. Донедавна „негативна” 217

Müller K. „Koncept občanské společnosti: konceptualizace, dilemata a nebezpečí” / Karl Müller // Politologická revue. – 2001. – №1. – S. 3-26.

119

альтернатива державі – громадянське суспільство, перетворюється у „позитивне” формоутворення нової демократичної влади. Внаслідок цього виникає певний рівень взаємодії, комунікації, кооперації, створюються тимчасові альянси з політичними і державними акторами. Однак за цей вплив громадянське суспільство має „платити”. Це проявляється у втраті ним власної значимості і відсуненням на другий план. Провідні ролі у процесах формування політичних рішень починають відігравати сформовані державні інститути і політичні представники громадянського суспільства – політичні партії. Політика поступово стає прерогативою професіоналів і твориться вже не на вулиці. Таким чином закінчується висхідний цикл активності громадянського суспільства і розпочинається нормалізація демократичної консолідації. Це супроводжується неминучим „відкатом” громадянського залучення. Короткотривала активність громадянського суспільства, яка була вкрай високою в кінці існування тоталітарно-авторитарного режиму і у початковій фазі демократизації, знижується у ході стабілізації демократії. Відбувається своєрідне пригнічення громадянського суспільства, яке супроводжується суспільним розчаруванням. Подібний стан суспільства обумовлений тим, що головна вимога виконана, – старий режим зруйновано, права на свободи реалізовані, демократичні і конституційні відносини встановлені. Групи, які переслідували ці цілі, втратили основні мотиви для подальшої активності. Їх увага переключається на власні соціальні та економічні основи існування. На перший план виходять особисті інтереси. Образно висловлюючись, у суспільства не лишається енергії для подальших політичних дій, однак його активність, енергія, спрямовуються на досягнення неполітичних цілей [19]218. Тим часом політичні партії, які з’явилися у фазі демократизації стають основними політичними акторами. Це – молоді політичні партії, які намагаються монополізувати функції артикуляції та агрегації суспільних інтересів, знешкодити „конкурента” у вигляді громадянського суспільства. Поряд з цим ряд інститутів громадянського суспільства призвичаюються до нових інституційних меж і трансформуються у політичні партії. Однак подібні партії через відсутність достатніх економічних ресурсів і низьку необхідність підтримувати постійні контакти з громадянським суспільством викидаються на периферію політичного процесу. Важливою тенденцією суспільно-політичного процесу в Чеській Республіці стала розбудова інституційної структури для здійснення 218

120

громадської діяльності. З цією метою в структурі Уряду Чеської Республіки була створена низка дорадчих органів : • Рада Уряду з питань діяльності неурядових неприбуткових організацій. • Рада Уряду ЧР з питань прав людини. • Рада Уряду ЧР з питань національних меншин. • Рада уряду ЧР у справах ромської громади. • Рада Уряду ЧР з питань забезпечення рівних прав між чоловіками та жінками. Центральне місце в системі вищенаведених дорадчих органів Уряду ЧР, відводиться Раді Уряду з питань діяльності неурядових неприбуткових організацій. Вона утворилася ще 10 червня 1992 року під назвою Рада для фондів, а в 1998 році була переіменована. Її основна функція – координація співпраці між державою та громадянським сектором. Причому діяльність цієї структури є доволі ефективною, так як забезпечує діалог між представниками громадських організацій та владною елітою. У цілому громадяни Чеської Республіки з прихильністю ставляться до процесу розвитку громадянського суспільства. Даний факт підтверджують статистичні дані: у 1993 році 18% населення задекларували позитивне ставлення до філософії та інститутів громадянського суспільства, у 1998 році – 29%, а у 2003 році – вже 56%. У 2008 році ця цифра майже не змінилася – 59%. У контексті монографії важливим є дослідження кількісних та якісних характеристик неурядового сектору Чеської Республіки. Можна з впевненістю стверджувати, що чеський неурядовий сектор пройшов шлях від одиничних ініціатив до масового громадського руху. У 1993 році у ЧР було зареєстровано 22765 неурядових організацій (для порівняння у 1938 році їх було 9115), в 1998 році – 39408, а в 2003 році – 47874. Станом на 2008 рік ї число становить 52687 (Див. Додаток Т). З них 32665 – це громадські об’єднання (60% усіх неурядових організацій), 12118 – професійні асоціації, профспілки, 5654 – релійні об'єднання, 1001 – суспільно важливі організації, 889 – фонди фондів і 360 – фонди (Див. Додаток Ф). Як бачимо, основу неурядового сектору складають громадські організації, діяльність яких є найактивнішою у сфері: • охорони навколишнього середовища; • охорони та підтримки здоров’я; • розвитку культури та охороні культурних пам’яток; • розвитку спорту та фізичного виховання населення; • охорони прав споживачів та найманих робітників; 121

• захисту прав місцевих жителів. Що ж стосується професійних асоціацій, то спостерігається тенденція до зменшення кількості членів профспілок. Так якщо в 1990 році до їх числа належало 62% громадян старших 15 років, то в 1994 році – уже 38%, а в 2008 році – лише 14%. Профспілки збереглися перш за все на великих (державних і приватних) підприємствах та в бюджетній сфері. У приватному секторі вони фактично не представлені. У Чеській Республіці законодавство виокремлює спеціальну категорію неурядових організацій, які „реалізують суспільний інтерес”. Їх завдання – надавати допомогу різним прошаркам населення у розв’язанні соціальних проблем, а державі – у виконанні соціальних функцій. На жаль, наразі чисельність цих організацій є надзвичайно низькою. Теж саме стосується фондів фондів та звичайних фондів [129]219. На нашу думку, характер і пріоритетні напрямки діяльності чеських неурядових організацій багато в чому визначаються джерелами фінансування. Зокрема, організації, що одержують кошти з державного, регіональних або місцевих бюджетів, а також позабюджетних фондів, частіше інших реалізують програми, спрямовані на соціальний захист і допомогу, роботу з молоддю, організацію дозвілля й масових заходів, розвиток культури. Пріоритетні види діяльності неурядових організацій, які одержують кошти з-за кордону, – освітня й науково-дослідна діяльність, видавнича діяльність і реклама, правозахисна, інформаційна, консультативна діяльність, а також робота з підтримки самого некомерційного сектора та його інституціонального розвитку. У Чеській Республіці на даний час основні джерела фінансування неурядових організації – це субсидії Уряду і місцевої влади (39%), зарубіжні програми допомоги, пожертви фізичних та юридичних осіб, членські внески, гранти, публічний збір коштів, власна комерційна діяльність, банківські відсотки. Формування 20-30% коштів неурядових організацій з бюджетних джерел є досить типовим для постсоціалістичних держав, а також, країн, що розвиваються. Натомість у багатьох індустріально розвинених країнах питома вага державних і муніципальних коштів у його фінансуванні набагато вища. Так у Бельгії вона становить 76 %, у Франції – 57 %, у Німеччині – 64 % [22, с.117]220. Оцінюючи кількісні параметри чеського „третього сектору”, треба мати на увазі поширеність псевдо- або тіньових неурядових організацій. 219

Blafková M. Občanská společnost: Spory mezi generalisty, maximalisty a minimalisty [Електронний ресурс] / Martina Blafková // E-Polis. – 2008. – 25. únor. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/politicketeorie/233občanská-společnost-spory-mezi-generalisty-maximalisty-a-minimalisty.html 220 Зеленько Г. Політична „матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України) / Галина Зеленько. – К.: „Знання України”, 2007. – 336 с.

122

Значна їх частина діє досить короткий строк – до трьох років, існує чимало „сплячих” організацій, які мають нульову активність. У той же час є чимало незареєстрованих організацій, які ведуть активну діяльність. Тому статистичні дані виявляються вельми недосконалими і значної уваги заслуговує якісна оцінка „третього сектору”, заснована на аналізі діяльності активних неурядових організацій. Основу сектора становлять організації, що існують уже досить довгий час: 56 % активно працюючих організацій – більше 10 років, 77 % – більше 5 років. Це говорить про організаційну усталеність чеського громадського сектору і, в той же час, дає право на більш категоричну оцінку його активності та ролі в суспільних процесах. Слід відзначити, що чеські неурядові організації досить нерівномірно розподілені по території республіки як кількісно, так і якісно. Переважна більшість неурядових організацій зосереджена в Празі, Центральночеському краї та краї Височіна. Вірогідно, що територіальний аспект розвитку „третього сектору” багато в чому пов’язаний з інвестиційною політикою іноземних інституцій в цій сфері. Крім того, громадські організації тяжіють до великих населених пунктів, де сконцентрована більшість населення, ближче влада, більш освічене і активне населення, свідоме в плані самоорганізації й засвоєння демократичних ідей. Що ж стосується малої провінції, то вони представлені, як правило, невеликим набором регіональних відділень товариств за спільним інтересом. Найменша кількість неурядових організацій зареєстрована в Моравосілезькому та Злінському краях (Див. Додаток Х). Необхідно відзначити і низку факторів, які перешкоджають ефективній діяльності чеських неурядових організацій. Тут і недостатня відкритість самих владних структур, бюрократична тяганина, і традиційна недовіра до діяльності цих організацій, і низька оцінка професійності робітників „третього сектора”. Причому представники неурядових організацій також достатньо самокритичні – 42-45 % самих активістів відзначають низьку професійність і активність неурядових організацій в якості однієї з головних перепон для нормальної роботи з владою [205, s.65]221. Адже інколи неурядові організації не в змозі представити конструктивні та обмірковані пропозиції з вирішення тієї чи іншої проблеми. Одна з найважливіших проблем у функціонуванні неурядових організацій, яку виділяє авторка, – проблема фінансування. Насамперед це стосується складного та непрозорого механізму розподілу коштів між 221

Vajdová T. Česká občanská společnost 2004: Po patnácti letech rozvoje. Zpráva z projektu CIVICUS Civil Society Index pro Českou republiku / Tereza Vajdová. – Praha: Panoráma dějin, 2005. – 120 s.

123

різними громадськими організаціями. По-друге, існує певна асиметрія у перерозподілі фінансів, оскільки більшість коштів осідають в центрі і не доходять до регіонів. А коли й надходять до країв, то виникає інша проблема – використати їх раціонально і за призначенням. Суттєвим гальмом у розвитку чеського „третього сектора” є також недосконала податкова політика, яка враховувала би безприбутковий характер діяльності некомерційних організацій і їхню значимість для держави. Сучасна ситуація призводить до змушеної відмови неурядових організацій від надання оплачуваних послуг. Через це істотно скорочується економічна база й можливості самофінансування основної некомерційної діяльності організацій. Як правило, вони або попадають у повну залежність від закордонних джерел фінансування, або цілком переходять на добровольчу діяльність. Відповідно, потенціал неурядових організацій в рішенні соціальних проблем країни істотно знижується. Важливу роль у відносинах між громадянським суспільством і демократичною державою відіграють також засоби масової інформації, які виступають одночасно і каналом вираження думки громадянського суспільства, і засобом її формування, і інструментом контролю громадськості над владою і державою. Тому право на інформацію, доступ до неї та забезпечення свободи слова мають важливе значення не тільки для окремих осіб, а й для усього громадянського суспільства. Незалежність чеських ЗМІ яскраво проілюструвало протистояння між чеськими тележурналістами і керівництвом громадського телебачення, що відбулося в 2000 році і переросло в політичний скандал. Цей конфлікт завершився відставкою директора Чеського громадського телебачення І.Годача. Значна частина чеських науковців оцінює цю подію як відродження в ЧР ролі громадянського суспільства, „яке через одинадцять років після „оксамитової революції” не просто прокинулося, але і змогло піти далі” [208]222. Фактично, Чехія тим самим дала черговий урок демократії всьому постсоціалістичному світу. Повстання чеських тележурналістів проти нового директора громадського телебачення означало вищу кульмінаційну точку десятирічної битви між двома концепціями демократії, про які ми вже згадували. А розпочався конфлікт так. У кінці 1997-го року другий уряд В.Клауса пішов у віставку під тягарем фінансових скандалів. Замість того, щоб зробити належні висновки з цього фіаско, В.Клаус перейшов у наступ, стверджуючи, що він став жертвою змови, таємно організованої В.Гавелом. Але його партія Громадянський демократичний альянс 222

124

програла вибори в червні 1998-го року соціал-демократам, яких В.Клаус ганьбив перед виборами як загрозу демократії. Однак, незабаром обидві партії – ГДП і ЧСДП підписали так звану „опозиційну угоду”, за якою партія В.Клауса отримувала важливі пости і інші переваги в обмін на підтримку формування уряду меншості на чолі з Прем’єр-міністром соціал-демократом М.Земаном. Вони особисто та їх партії погодилися співробітничати з питання обмеження президентської влади і незалежності Центрального банку за допомогою зміни Конституції, а також внесення змін в закон про вибори на свою користь [204, s,5]223. Чотири менші партії також об’єдналися і утворили партійну коаліцію під назвою „протестуючі 4K”. Невдоволення цими політичними домовленостями викликало критику з боку і громадянських демократів, і соціал-демократів, які оцінили це як спробу підірвати їх зусилля по забезпеченню політичної стабільності. Незважаючи на те, що „опозиційна угода” привела до зростання популярності нереформованої КПЧМ, рішучість ГДП і ЧСДП продовжити поділ отриманої влади не слабшала. Восени 2000 року чеські виборці докоряли обом партіям під час регіональних виборів і виборів в Сенат, на яких соціал-демократи втратили свою об’єднану більшість. Оскільки верхня палата чеського Парламенту має право абсолютного вето на конституційні поправки, можливість внести зміни в Конституцію була загублена. Втрата контролю над Сенатом означала також крах надії В. Клауса замінити В. Гавела на посту Президента. Поразка підштовхнула В.Клауса та М.Земана до спроб встановлення контролю над Чеським громадським телебаченням за допомогою введення в раду спостерігачів своїх прихильників. Незабаром директор чеського телебачення, що чинив опір політичному тиску, був замінений на І.Годача, який мав тісні зв’язки Громадянською демократичною партією. Тележурналісти висловили протест, зайнявши відділ новин телестанції. Наступний протест художників, інтелектуалів і опозиційних політиків став найбільшим політичним переворотом, починаючи з 1989 року. Усвідомивши, що гру було програно, соціал-демократи об’єдналися з противниками В.Клауса в Парламенті і вимагали відставки І.Годача. Парламент також почав розробку нового закону про телебачення, який мав запобігти політизації Ради телебачення політичними партіями. Узагальнюючи зауважимо, що процес формування громадянського суспільстві в Чеській Республіці не є завершеним. Однак безсумнівним є те, що інститути громадянського суспільства, які утвердилися в ЧР 223

Vajdová T. „Neziskovky hledají cestičky: Občanská společnost mezi korupcí a „užíváním vlivu”?”/ Tereza Vajdová // Grantis. – 2004. – №12. – S. 4-5.

125

упродовж 1990-х- на початку 2000-х років є дієвими й ефективними. Вони виконують свою основну функцію – артикулюють інтереси громадян. У свою чергу населення декларує свою прихильність до філософії та інститутів громадянського суспільства. Успішність процесу інституціоналізації громадянського суспільства була пов’язана у першу чергу з політико-культурними чинниками. Адже для чехів лібералізм, плюралізм і демократія були звичними явищами починаючи з Австро-Угорської імперії і до початку Другої світової війни і, звісно, залишили відповідний відбиток на традиціях громадянської взаємодії. Саме тому у 1990-х роках в цій країні не стояло питання щодо заснування громадянської культури, потрібно було лише реставрувати її. На даному етапі в Чеській Республіці наявна широка мережа неурядових організацій, які діють у різних суспільних сферах. Однак суттєвим є те, що наявна різниця між офіційно зареєстрованими неурядовими організаціями та реально діючими. На практиці число реально діючих громадських організацій в декілька разів менша від офіційно зареєстрованих. Нерівномірним є й покриття громадськими організаціями, які зареєстровані насамперед у столиці та великих містах і майже відсутні у периферії. Варто відзначити і те, що чеські законодавці поки що не створили ефективної моделі правового регулювання діяльності неурядових організацій. Насамперед це стосується непрозорого механізму фінансування та недосконалої податкової політики щодо неурядових організацій. У цілому в Чеській Республіці прослідковуються позитивні тенденції у розвитку „третього сектору”, високими є і потенційні можливості для консолідації громадянського суспільства. Однак наскільки цей потенціал буде затребуваний залежить від варіантів розвитку держави і соціальнополітичної системи Чеської Республіки, включаючи як державну політику стосовно структур громадянського суспільства, так і позиції основних гравців серед самих цих структур. Варто пам’ятати і те, що становлення зрілого громадянського суспільства є справою не одного року і потребує перевірки часом.

126

ВИСНОВКИ Відповідно до сформульованої гіпотези та визначеної мети, які реалізуються шляхом розкриття основних завдань дослідження, одержано наступні результати: 1. Встановлено, що в сучасній політичній науці утвердився методологічний консенсус з приводу трактування ключових дефініцій „теорії переходу”, інтерпретації умов формування демократичних систем й інститутів та етапів демократичного транзиту. Що ж стосується дослідження теоретико-методологічних аспектів демократичного транзиту в країнах постсоціалістичного простору, авторкою були виявлені різні дослідницькі підходи до розуміння цього процесу. З одного боку, це спроби концептуалізації постсоціалізму в рамках транзитологічних моделей, автори яких займаються виявленням загальної логіки переходів від авторитаризму до демократії. З іншого боку – одержало поширення і зовсім інше тлумачення постсоціалістичної трансформації – як такого специфічного явища, яке не дає жодних підстав для порівняння його з поставторитарними демократизаціями, характерними для Південної Європи і Латинської Америки. Особливістю демократичних переходів в постсоціалістичних країнах є те, що на відміну від „класичних” поставторитарних транзитів, даним державам доводилося вирішувати проблему одночасного реформування політичної та економічної сфер. І хоча обидві цілі підкріплюють одна одну – демократизація сприяє просуванню до ринку, а ринок, у свою 127

чергу, створює соціально-економічну базу демократії, у той же час одночасна реалізація цих двох завдань створює взаємні перешкоди. Практика свідчить, що для успішних демократичних транзитів характерні в першу чергу послідовна політична демократизація, побудова і закріплення ефективних демократичних інститутів, а потім створення системи соціальних гарантій і посередницьких інститутів між державою і ринком. Трансформація тоталітарно-авторитарних режимів в демократичні у більшості країн Центрально-Східної Європи пройшла через класичних три етапи: підготовчий (лібералізація), етап прийняття рішень (демократизація) та фазу адаптації (консолідації або утвердження демократії). Головною ознакою цієї концептуальної моделі є те, що кінцевою метою політичної трансформації неодмінно має бути становлення демократичного політичного режиму. Така модель ідеально підходить для Чеської Республіки, в якій процес транзиту завершився саме встановленням функціонального демократичного режиму. Однак у цій країні не можна чітко розмежувати фази лібералізації та демократизації, оскільки реконструкція владних інституцій розпочалася ще в ході „оксамитової революції”. 2.З’ясовано, що еволюція посттоталітарного режиму в Чехословацькій Соціалістичній Республіці мала наслідком лібералізацію, проявами якої була активізація суспільно-політичного життя країни та послаблення тоталітарних тенденцій. Події „оксамитової революції” 1989 року були зумовлені низкою факторів ендогенного та екзогенного характеру. Серед них варто виділити дезінтеграцію та послаблення політико-правової системи країни у результаті відходу КПЧ від принципу монолітної єдності. Окрім цього, події, які поклали початок демократичній трансформації державної та суспільно-політичної системи, відбувався в таких міжнародних умовах, і на цьому варто наголосити, які були найсприятливішими у всьому ХХ столітті. Радянський Союз зайняв нейтральну позицію, на відміну від 1968 року, і залишив все на розсуд внутрідержавного керівництва. Однак, безсумнівним є той факт, що чехів та словаків ніхто не визволив ззовні, вони зробили це самостійно. І вирішальну роль тут відіграли структури народжуваного громадянського суспільства, програми якого орієнтувалися на плюралістичну парламентську демократію. Досліджено, що процес переходу до демократії у Чеській Республіці характеризується певними особливостями, зумовленими історичним досвідом, традиціями та політичною культурою. Чехословаччина є однією з небагатьох країн Центрально-Східної Європи, яка в процесі перетворень не використовувала авторитарні інструменти у політичній практиці. У 128

даній державі не було перехідного періоду, відбувся миттєвий перехід від посттоталітаризму до демократії. Водночас, володіючи високим рівнем демократичної економічної та політичної культури, вона стартувала в напрямку реформ однією з останніх у своєму регіоні. Унікальним в практиці транзитології є і те, що Чехословаччина в ході демократичного транзиту розпалася на два суверенні державні утворення – Чеську й Словацьку республіки. Однак цей факт не завадив успішному утвердженню демократії в Чеській Республіці. Навпаки – мирне, конституційно-договірне припинення чехословацької федерації відіграло важливу роль у прискоренні демократизаційних процесів, закінченні перехідного періоду та перетворенні Чехії в стандартну європейську державу. 3.Виявлено, що забезпечення сталості функціонування демократичного політичного режиму у Чеській Республіці було обумовлено низкою об’єктивних та суб’єктивних факторів. До об’єктивних чинників варто віднести, передусім, наявність історичних передумов для становлення демократії. Чехію вважають єдиною країною Центральної Європи, яка мала достатньо тривалий та успішний досвід демократичного розвитку в рамках існування Чехословацької Республіки, тому під час і після „оксамитової революції” для чехів демократія сприймалася як єдина можлива альтернатива суспільного розвитку. Даний факт сприяв відродженню в Чеській Республіці у 1990-х роках демократичної політичної культури, свідченням чого є прийняття більшістю населення та елітою демократичних цінностей як основи організації суспільно-політичного життя та управління державою і негативне ставлення до недемократичних форм правління. Суб’єктивним фактором успішних перетворень в Чеській Республіці можна вважати спроможність чеської політичної еліти запобігти на початку 1990-х років політико-управлінській кризі. Політична еліта Чеської Республіки сконсолідувалася навколо пріоритетів державної політики, що стало основою для успішних перетворень у соціальнополітичній сфері. Двадцятирічний досвід показав, що нова політична система здатна до подолання суспільно-політичних криз без загрози демократичному порядку. Комплекс цих факторів дає підставити стверджувати, що повернення до тоталітарно-авторитарних тенденцій у Чеській Республіці є неможливим. 4.Доведено, що конституційна система Чеської Республіки побудована таким чином, щоб сприяти на інституційному рівні зміцненню демократії і перешкоджати зловживанню владними повноваженнями. Конституція та ряд інших нормативних актів сформували в Чеській Республіці форму правління, котра, з огляду на класичну доктрину, 129

класифікується як парламентська республіка, заснована на принципі розподілу влади та системі стримувань і противаг. Утвердженню інституту парламентаризму в Чехії сприяла і позиція політичних еліт. Нова чеська політична еліта вважала, що сильний президент може послабити розвиток демократичного процесу і спричинити відродження автократичних тенденцій. Саме тому Конституція Чеської Республіки була спрямована насамперед на недопущення концентрації влади в руках одноосібного лідера-автократа. Вона передбачала формування сильного парламенту, який сприяв би консолідації виконавчої влади. Дизайн легіслатури Чеської Республіки передбачає, в першу чергу, можливість запобігання політичним кризам та розвитку системних партій, здатних перебрати на себе через управління урядом політичну відповідальність за державні справи. Встановлено, що більшість важелів влади знаходиться в керівників політичних партій, які займають домінуючі позиції у законодавчому органі. Вся повнота законодавчої влади належить парламенту, а центром виконавчої влади є уряд. Президент є гарантом Конституції, загальнонаціональним авторитетом, але аж ніяк не главою виконавчої влади, який визначає політичний курс держави й несе відповідальність за його здійснення. Досвід Чеської Республіки ще раз підтверджує необхідність чіткого правового регулювання діяльності парламенту, впорядкування його взаємовідносин з урядом та президентом. Крім того, чеська практика засвідчує, що пропорційно-мажоритарна система виборів до парламенту, а також партійний підхід до формування парламентської більшості та створення нею коаліційного уряду є цілком виправданими і відіграють позитивну роль у розбудові демократичної держави. З’ясовано, що у системі демократичного правління ЧР значна роль належить місцевому самоврядуванню. Реформування місцевого самоврядування стало упродовж 1990-х - на початку 2000-х років одним із головних пріоритетів чеської політичної еліти. У Чеській Республіці політичні сили і громадянське суспільство дійшли до консенсусу у питанні розподілу компетенцій і ресурсів місцевого самоврядування та адміністративно-територіального поділу країни. Реформатори законодавства про місцеве самоврядування відійшли від „локального романтизму” початку 90-х років ХХ століття, відповідно до якого місцеве самоврядування розглядалося, насамперед, як політичне утворення, до сприйняття цього інституту як центру надання громадських послуг та покращення якості життя населення. Питання законодавчого оформлення місцевого самоврядування вже не є на порядку денному, тому є підстави стверджувати, що процес локального врядування наблизився за суттю до 130

подібного в інших європейських країнах, і має за мету, насамперед, вирішення проблем щоденної життєдіяльності громади. Останні два десятиліття показали у Чеській Республіці незвичайно м’який перехід до відносно стабільної системи місцевого та регіонального управління. Як результат, Чехія продемонструвала високий потенціал реформування публічного управління на засадах субсидіарності та партнерства. 5.Визначено, що партійна система Чеської Республіки є консолідованою. Підставою для такого висновку можуть слугувати наступні факти: – упродовж останнього десятиліття ХХ - на початку ХХІ століть у республіці були проведені „без насилля згори чи знизу” чотири виборчі кампанії Палати депутатів парламенту (1996 р., 1998 р., 2002 р., 2006 р.); – не було засвідчено ознак виборчих мапіпуляцій під час національних кампаній; – конкуруючі політичні табори визнавали легітимним перехід влади один від одного. Фактично в Чехії ситуація склалася таким чином, що відбувається циклічна зміна двох основних конкуруючих партій – ГДП та ЧСДП. Причому передача влади відбувається в легітимній формі, тобто партія-переможець формує парламентську коаліцію, а програвша сторона переходить у конструктивну опозицію; – є відсутніми позасистемні „ворожі” впливові політичні партії. Зазвичай у постсоціалістичних країнах таку позицію займають комуністичні партії, однак КПЧМ не є антисистемною політичною партією. Упродовж 1990-х років вона поступово трансформувалася у європейську партію, яка сповідує демократичні цінності і співпрацює з іншими суб’єктами партійнго життя в рамках демократичної політичної системи. У Чеській Республіці вже на початку 90-х років ХХ століття утвердилися принципи політичного плюралізму, які посприяли успішному переходу від однопартійності до багатопартійності. Становленню стабільної партійної системи сприяли, насамперед, вибір ефективної моделі правового регулювання функціонування політичних партій та здатність чеської політичної еліти вирішувати політичні проблеми згідно з демократичними принципами, тобто за допомогою консенсусу і в рамках правового поля. Чеські законодавці змогли сформувати такі правила, що забезпечили чіткий механізм відокремлення діяльності політичних партій від великих бізнесових груп, сприяють недопущенню надмірної фрагментації партійної системи та зміцненню найбільш впливових політичних суб’єктів – Громадянської демократичної партії та Чеської соціал-демократичної партії, які упродовж десяти років є головними суперниками на виборах. Однак вони не є настільки потужними, щоб у

131

Чехії сформувалася двопартійна система, адже без підтримки інших суб’єктів партійного життя вони не можуть самостійно сформувати уряд. 6. Встановлено, що процес консолідації громадянського суспільства в Чеській Республіці ще не завершився, оскільки простежуються негативні тенденції, що заважають цьому. Однак очевидним є те, що інституціональна модель громадянського суспільства, яка утвердилися в Чеській Республіці упродовж 1990-х - на початку 2000-х років є ефективною. Інститути громадянського суспільства виконують свою основну функцію – артикулюють інтереси громадян. У свою чергу населення позитивно ставиться до філософії та інститутів громадянського суспільства. Успішність процесу інституціоналізації громадянського суспільства в Чеській Республіці була пов’язана у першу чергу з політико-культурними чинниками. Адже для чехів лібералізм, плюралізм і демократія були звичними явищами починаючи з Австро-Угорської імперії і до початку Другої світової війни і, звісно, залишили відповідний відбиток на традиціях громадянської взаємодії. Саме тому у 1990-х роках в цій країні не стояло питання щодо заснування громадянської культури, потрібно було лише реставрувати її. Потенційні можливості для забезпечення сталості функціонування громадянського суспільства в Чеській Республіці є досить високими, однак перспективи його розвитку залежать, насамперед, від еволюції соціально-політичної системи Чеської Республіки, включно від змісту державної політики щодо неурядового сектору, а також, відповідно, від позиції його основних гравців. Варто пам’ятати і те, що становлення зрілого громадянського суспільства є справою не одного року і потребує перевірки часом. Як показує емпіричний досвід, країна, у якій існує життєздатне громадянське суспільство, має реальні шанси і надалі залишитися демократією. Тому Чеська Республіка в цьому аспекті може з оптимізмом дивитися у майбутнє. Авторка монографії вважає, що здійснений аналіз процесу переходу до демократії в Чеській Республіці охопив найбільш актуальні проблеми демократичних перетворень в цій країні. Водночас, окреслене коло науково-дослідних завдань не є вичерпним, позаяк за його межами залишилися такі важливі аспекти демократизаційних процесів, як соціально-економічне реформування, дослідження проблем розвитку зовнішньополітичного курсу Чеської Республіки, що є перспективним предметом для подальших наукових розвідок вітчизняних науковців.

132

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Габриель Алмонд, Сидней Верба // Политические исследования. – 1992. – №2. – С.25-31. 2. Ашимбаев М. Политический транзит: от глобального к национальному измерению / Маулен Ашимбаев – Астана : Ел Орда. – 2002. – 304 с. 3. Банс В. Элементы неопределенности в переходный период / Валери Банс // Политические исследования. – 1993. – №1. – С. 44-51. 4. Бурдяк В. Політичні трансформаційні процеси в Болгарії у посткомуністичний період: дис. ... доктора політ. наук: 23.00.02. / Віра Бурдяк. – Чернівці, 2004. – 395 с. 5. Власть – общество – реформы: Центральная и Юго-Восточная Европа. Вторая половина ХХ века / [отв. ред. Э.Задорожнюк]. – М.: Наука, 2006. – 442 с. 6. Вовканич І. Постсоціалістична трансформація в Чеській Республіці: специфіка і етапи / Іван Вовканич // Carpatika-Карпатика. – Випуск 21: Політологічні студії: історія, теорія, практика. – Ужгород, 2003. – С.198-211. 7. Водичка К. Раздел Чехословакии – десять лет спустя / Карел Водичка // Социологические исследования. – 2003. – № 10. – С.129-133. 8. Гавел В. Сила бессильных / Вацлав Гавел. – Минск: Творч. - произв. центр „Полифакт”, 1991. – 126 с.

133

9. Гантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / Сэмюель Гантингтон. – М: „Российская политическая энциклопедия”, 2003. – 368 с. 10. Гельман В. Постсоветские политические трансформации / Владимир Гельман // Политические исследования. – 2001. – №1. – С. 15-29. 11. Даймонд Л. Прошла ли „третья волна” демократизации / Ларри Даймонд // Политические исследования. – 1999. – №1. – С. 10-25. 12. Даль Р. Демократия и ее критики / Роберт Даль. – М: „Российская политическая энциклопедия”, 2003. – 576 с. 13. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе / Ральф Дарендорф // Вопросы философии. – 1990. – №9. – С. 69-75. 14. Дем’янець В. Інститут президентства в країнах Центрально-Східної Європи / Валерій Дем’янець // Нова політика. – 1999. – № 3. – С. 5-7. 15. Долженков О. Посткомуністичні трансформації в країнах Центрально-Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз / Олег Долженков // Нова політика. – 2000. – №5. – С. 12-16. 16. Задорожнюк Э. Чешско-словацкие отношения: от „режима нормализации” 1969 года к „бархатной” революции 1989 года / Элла Задорожнюк // Новая и новейшая история. – 2005. – №6. – С. 15-33. 17. Задорожнюк Э. Путь к „бархатной” революции: противостояние „властных” и „безвластных” в Чехословакии / Элла Задорожнюк // Славяноведение. – 2004. – № 3. – С. 59-82. 18. Зарицький О. Сучасна внутрішньополітична ситуація у Чехії та уроки новітньої історії / Олександр Зарицький // Політика і час. – 2006. – №11. – С.34-37. 19. Зеленько Г. Взаємозалежність фаз демократизації і становлення громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах [Електронний ресурс] / Галина Зеленько // Політичний менеджмент. – 2007. – №6. – Режим доступу до журналу: http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=21&c=460 20. Зеленько Г. Інституціоналізація громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах (на прикладі країн Вишеградської групи та України): автореф. дис. на здобуття ступеня наук ступеня д-ра політ. наук: спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси”/ Галина Зеленько. – К., 2007. – 24 с. 21. Зеленько Г. Контексти політичного лідерства на постсоціалістичному просторі / Галина Зеленько // Політичний менеджмент. – 2006. – №6. – С. 136-146.

134

22. Зеленько Г. Політична „матриця” громадянського суспільства (досвід країн Вишеградської групи та України) / Галина Зеленько. – К.: „Знання України”, 2007. – 336 с. 23. Зеленько Г. Україна і Польща: моделі політичної модернізації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02. „Політичні інститути та процеси” / Галина Зеленько. – К., 2001. – 16 с. 24. История антикоммунистических революций конца XX века: Центральная и Юго-Восточная Европа / [отв. ред. Ю.Новопашин]. – М.: Наука, 2007. – 397 с. 25. Калинина И. Избрание Президента Чешской Республики / Ирина Калинина // Вестник Московского университета. Серия 11: Право. – 1999. – №7. – С. 6682. 26. Калинина

И. Правовой статус Президента Чешской республики: дисс. ... кандидата юрид. наук: 12.00.02 / Ирина Калинина. – М., 2000. – 185 c. 27. Капустин Б. Конец „транзитологии”? (О теоретическом осмыслении первого посткомунистического десятилетия) / Борис Капустин // Политические исследования. – 2001. – №4. – С. 6-26. 28. Карл Т. Демократизация: концепты, постулаты, гипотезы. Размышления по поводу применимости транзитологической парадигмы при изучении посткоммунистических трансформаций / Терри Карл, Филипп Шмиттер // Политические исследования. – 2004. – № 4. – С. 627. 29. Кіцила Л. Зовнішньополітичні аспекти реалізації курсу Чеської Республіки на інтеграцію до Європейського Союзу: дис. ... кандидата політ. наук: 23.00.04 / Лідія Кіцила. – Львів, 2004. – 190 с. 30. Кнапп В. О государственном договоре между Чешской и Словацкой республиками / Виктор Кнапп // Общественные науки и современность. – 1992. – №3. – С. 164-169. 31. Колесников В. Трансформация политической системы Чехословакии (вторая половина 1980-х - нач. 1990-х гг.): автореф. дисс. на на соискание ученой степени канд. полит. наук : спец. 23.00.02 „Политические институты, этнополитическая конфликтология, национальные и политические процессы и технологии” / Владимир Колесников. – Воронеж, 1996. – 18 с.

32. Коровицына Н. Сравнительный опыт общественных преобразований в постсоциалистических странах / Наталья Коровицына // Социологические исследования. – 2002. – № 5. – С. 9-18. 33. Коровицына Н. „Бархатные” революции как феномен массового сознания восточноевропейцев [Электронный ресурс] / Наталья Коровицына // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу : 135

http://history.machaon.ru/all/number07/anonsvak/revolution/korovits/index .html 34. Коровицына Н. Самая „бархатная” революция: „чешский человек” на фоне общественных перемен / Наталья Коровицына // Славяноведение. – 2000. – № 3. – С. 16-26. 35. Корсак Р. Українсько-чеське міждержавне співробітництво в 19912005 рр. / Роман Корсак . – Ужгород: Гражда, 2007. – 208 с. 36. Корсак Р. Українсько-чеське міждержавне співробітництво в 19912005 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія” / Роман Корсак. – Ужгород, 2008. – 20 с. 37. Кувалдин В. Президентская и парламентская республики как формы демократического транзита / Виктор Кувалдин // Политические исследования. – 1998. – № 5. – С. 134-138. 38. Кузнецов И. Парадигма транзитологии (Плюсы и минусы объяснительной концепции переходного периода) / Иван Кузнецов // Общественные науки и современность. – 2000. – №5. – С. 46-51. 39. Кундера М. Трагедія Центральної Європи / Мілан Кундера // Ї. – 1995. – №1. – С. 24-42. 40. Кынев А. Институт президентства в странах Центральной и Восточной Европы как индикатор процесса политической трансформации / Александр Кынев // Политические исследования. – 2002. – №2. – С. 126-137. 41. Латигіна Н. До визначення феномена демократії / Наталія Латигіна // Політичний менеджмент. – 2004. – №3. – С. 20-29. 42. Латигіна Н. Передумови демократизації суспільства: основні підходи / Наталія Латигіна // Персонал. – 2005. – №3. – С. 15-18. 43. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства / Наталія Латигіна // Політичний менеджмент. – 2005. – №2. – С. 68-77. 44. Латигіна Н. Політичні еліти в системі управління посткомуністичним суспільством : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / Наталія Латигіна. – К, 2000. – 17 с. 45. Лемак В. Державно-правова реформа в Чехословаччині в умовах постсоціалістичної модернізації й поділу федерації / Василь Лемак. – Ужгород: „Ліра”, 2002. – 248 с. 46. Лемак В. Становлення і розвиток партійної системи Чеської республіки (1989-2000) / Василь Лемак // Carpatika-Карпатика. – Випуск 16. Політичні партії і вибори в Україні і країнах Центральної і Південно- Східної Європи. – Ужгород, 2002. – C. 247-257. 47. Лемак В. Правова реформа в Чехії та Словаччині в умовах постсоціалістичної модернізації: теоретичні і практичні проблеми: : 136

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юридичних наук: спец. 12.00.01 „Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень” / Василь Лемак – Харків, 2003. – 28 с. 48. Лендьел М. Вплив соціально-політичного середовища на формування інститутів місцевого самоврядування у Чеській та Словацькій республіках / Мирослава Лендьел // Грані: Науковотеоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2008. – № 1 (57). – С. 135-140. 49. Лендьел М. Місцева демократія як чинник консолідації політичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи / Мирослава Лендьел // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 5-6: Ціна свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989-1991 рр.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2007. – С. 372-376. 50. Лендьел М. Передумови та особливості децентралізації влади у Центральній та Східній Європі / Мирослава Лендьел // Політичний менеджмент. – 2007. – Спеціальний випуск. – С. 167-178. 51. Лендьел М. Стан місцевої демократії в країнах Центральної та Східної Європи як чинник консолідації національної демократії: теоретико-методологічні засади / Мирослава Лендьел // Наукові записки. Серія „Політичні науки”. Демократичний транзит в Україні: підсумки електорального циклу 2004-2007 рр.. – Острог: Видавництво Національного університету „Острозька академія”. – Випуск 3. – 2008. – С. 134-144. 52. Лендьел М. Вибір інституційного дизайну публічної влади як фактор консолідації демократії в країнах Центральної та Східної Європи (на прикладі Чеської Республіки) / Мирослава Лендьел, Наталія Петрушка // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2008. – №5 (61). – С. 135-140. 53. Линц X. Достоинства парламентаризма / Хуан Линц // Пределы власти. – 1994. – №2-3. – С. 41-51. 54. Линц X. Опасности президентства / Хуан Линц // Пределы власти. – 1994. – № 2-3. – С. 3-24. 55. Линц Х. „Государственность”, национализм и демократизация / Хуан Линц, Альфред Степан // Политические исследования. – 1997. – №5. – С. 9-30.

137

56. Мадатов А. Пространственно-временне измерения демократии / Андрей Мадатов // Общественные науки и современность. – 1998. – №1. – С. 60-70. 57. Мансвєтов Ю. Реформування виборчої системи у Чеській Республіці / Юрій Мансвєтов, Роман Сарай // Стратегічні пріоритети. – 2007. – №4 – С. 48-55. 58. Марчак О. Демократичний транзит у посткомуністичних країнах: теоретико-методологічні й прикладні аспекти: автореф. дисертації на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / Оксана Марчак. – Одеса, 2007. – 17 с. 59. Махонин П. Трансформация и модернизация чешского общества / Павел Махонин // Социологические исследования. – 2002. – №7. – С.32-48. 60. Мельвиль А. Опыт теоретико-методологического синтеза структурного и процедурного подходов к демократическим транзитам / Андрей Мельвиль // Политические исследования. – 1998. – № 2. – С. 638. 61. Мельвиль А. Посткоммунистические политии и переходы „третьей волны” / Андрей Мельвиль // Политические исследования. – 1999. – №3. – С. 33-34. 62. Мельвиль А. Демократические транзити: теоретикометодологические и прикладные аспекти / Андрей Мельвиль. – М: МОНФ, 1999. – 108 с. 63. Меркотан К. Багатопартійність як чинник трансформації політичної еліти в Центрально-Східній Європі / Катерина Меркотан // Політичний менеджмент. – 2007. – Спеціальний випуск. – С. 116-125. 64. Меркотан К. Трансформація європейських партійних систем: уроки для України / Катерина Меркотан // Політичний менеджмент. – 2007. – №3. – С.147-159. 65. Митева Л. Особенности консолидации демократии в странах Центральной и Восточной Европы / Людмила Митева // Политические исследования. – 1999. – № 3. – С. 48–50. 66. Мокшин В. Трансформации политических режимов восточноевропейских стран во второй половине ХХ века / Владимир Мокшин – Архангельск: Изд-во Поморского ГУ им. М.В. Ломоносова, 1997. – 271 с. 67. Наумкіна С. „Третя хвиля” демократизації: підсумки і перспективи (Аналіз зарубіжних концепцій) / Світлана Наумкіна // Політичний менеджмент. – 2004. – №2. – С. 162-170. 68. Новопашин Ю. Революции 1989 года в странах Центральной (Восточной) Европы: взгляд через десятилетие [Электронный ресурс] / 138

Юрий Новопашин // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу: http://history.machaon.ru/all/number07/anonsvak/revolution/novopashin/ind ex.html 69. Палій О. Обрання президента парламентом: європейський досвід та українські реалії / Олександр Палій // Політичний календар. – 2003. – № 6. – С. 6-8. 70. Передрій О. Розлучення по-чехословацьки / Олександр Передрій, Іван Сюсько // Політика і час. – 1993. – №3. – С. 55-59. 71. Петрушка Н. Вплив громадянського суспільства на „оксамитову революцію” в Чехословаччині / Наталія Петрушка // Грані: Науковотеоретичний і громадсько-політичний альманах. – 2008. – №2 (58). – С. 45-48. 72. Петрушка Н. Вплив парламентських виборів 2006 року на розвиток партійної системи Чеської Республіки / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 9 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2008. – С. 138-143. 73. Петрушка Н. Еволюція партійної системи Чеської Республіки в умовах трансформації суспільства / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 7-8 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2007. – С. 195-201. 74. Петрушка Н. Інститут парламентаризму в Чеській Республіці: характеристика та основні функції / Наталія Петрушка // Віче. – 2007. – №18. – С. 56-58. 75. Петрушка Н. Консолідація демократії як ключовий етап демократичного транзиту: чеський досвід для українського суспільства / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 10 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2008. – С. 253-256. 76. Петрушка Н. Теоретико-методологічні засади дослідження демократичних переходів та їх специфіка у країнах Центральної та Східної Європи / Наталія Петрушка // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. Вип. 5-6: Ціна 139

свободи й незалежності: трансформація політичних систем в країнах Центральної та Південно-Східної Європи до та після 1989-1991 рр.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), В.Андрущенко, О.Бабкіна та ін. – Ужгород: Видавництво УжНУ „Говерла”, 2007. – С. 205-215. 77. Політологічний енциклопедичний словник [ред.-упоряд. В.Горбатенко]. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с. 78. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / [ керівник авт. колективу В.Полохало]. – К: Політична думка, 1995. – 368 с. 79. Пречан В. Чехословакия на пути к демократической революции [Электронный ресурс] / Вилем Пречан // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу : http://history.machaon.ru/all/number_07/anonsvak/revolution/prechan/index. html 80. Примуш М. Чеський політичний ландшафт наприкінці 90-х років / Микола Примуш // Нова політика. – 2001. – №4. – С. 34-36. 81. Приходько В. „Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої політики країни / Володимир Приходько. – Ужгород : Госпрозр. ред. – вид. відділ ком. інф, 1999. – 96 с. 82. Приходько В. „Ніжна революція” в Чехословаччині та формування нової внутрішньої політики країни: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 „Всесвітня історія” / Володимир Приходько. – Ужгород, 1998. – 17 с. 83. Приходько В. Розпад чесько-словацької федерації в контексті постсоціалістичної трансформації / Володимир Приходько // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. 11 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), С.Віднянський, Д.Данилюк та ін. – Ужгород: Видавництво „Вісник Карпат”, 2004. – С. 204-211. 84. Приходько В. Специфіка чеських і словацьких архівних джерел з історії суспільно-політичної трансформації в ЧР і СР у 1989-2002 рр. / Володимир Приходько // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. 10 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М.Вегеш (гол. ред.), С.Віднянський, Д.Данилюк та ін. – Ужгород: Видавництво „Вісник Карпат”, 2004. – С. 241-248. 85. Приходько В. Сучасна українська історіографія про системні суспільно-політичні зміни у ЧР та СР / Володимир Приходько //

140

Carpatika – Карпатика. – Випуск 18. Історія, політологія, культура: минуле і сучасність. – Ужгород, 2002. – С. 331-338. 86. Приходько В. Трансформація масових громадянських рухів у Чехії та Словаччині в 1990-1991 роках: порівняльний аналіз партійнополітичної структуризації / Володимир Приходько // CarpatikaКарпатика. – Випуск 16. Політичні партії: вибори в Україні і країнах Центральної і Південно- Східної Європи. – Ужгород, 2002. – С. 283293. 87. Пшеворський А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке / Адам Пшеворський. – М.: „Российская политическая энциклопедия”, 2000. – 320 с. 88. Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели / Данкварт Растоу // Политические исследования. – 1996. – №5. – С. 5-15. 89. Романюк О. Кінець „транзитології” чи криза її первинної парадигми? / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2007. – №2. – С. 315. 90. Романюк О. Моделі посткомуністичних трансформацій / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3 – С. 35-50. 91. Романюк О. Суспільно-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу / Олександр Романюк // Людина і політика. – 2003. – №5. – С. 3-11. 92. Романюк О. Транзитивні демократії (про визначення характеру політичних режимів перехідних суспільств) / Олександр Романюк // Людина і політика. – 2004. – №2. – С. 23-30. 93. Романюк О. Посткомуністичні революції / Олександр Романюк // Політичний менеджмент. – 2005. – № 4. – С. 16-28. 94. Россия и Центрально-Восточная Европа: трансформации в конце ХХ – начале ХХІ века : В 2 т. / [отв. ред. Б.Шмелев]. – М.: Наука. – Т. 1. Преобразования. – 2005. – 357 с. 95. Рудич Ф. Політичні лідери і стратегії реформ у країнах Центральної і Східної Європи / Фелікс Рудич // Політичний менеджмент. – 2007. – №2. – С. 25-46. 96. Рудік О. Процес демократизації „третьої хвилі” та особливості його розвитку у посткомуністичних країнах: дис. ... кандидата політ. наук: 23.00.02. / Олександр Рудік. – Дніпропетровськ, 2002. – 188 с. 97. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів / Джованні Сарторі.– К.: АртЕк, 2001. – 224 с. 98. Свободова Х. Партийные выборы в Чешской Республике: изменение расстановки сил в 2006 г. [Электронный ресурс] / Хелена Свободова // 141

Политическая экспертиза. – 2006. – № 3. – Режим доступа к журналу : http://politex.info/content/view/220/40/ 99. Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму / Олександр Скрипнюк // Право України. – 2001. – №5. – С.12-17. 100. Стативка А. Чехія-Словаччина: нова якість двосторонніх відносин / Андрій Стативка // Політика і час. – 2006. – №3. – С. 3-8. 101. Страшун Б. Конституционные перемены в Восточной Европе. 1989 – 1990 / Борис Страшун. – М. .: Юрид. лит., 1991. – 248 с. 102. Ткач Д. Політичні трансформації в Угорській Республіці на рубежі ХХ–ХХІ століть (у контексті демократичних перетворень у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. політ. наук: спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / Дмитро Ткач. – К, 2004. – 37 с. 103. У пошуках правильної парадигми: Концептуальні перспективи посткомуністичного переходу у країнах Східної Європи / [за ред. Д.Гузіни]. – Київ: вид-во „Ай Бі”, 2003. – 342 с. 104. Фадеев Д. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода / Дмитрий Фадеев // Политические исследования. – 1992. – № 1-2. – С. 117-124. 105. Феен Г.-Й. Розвиток партійних систем у посткомуністичних країнах ЄС / Ганс-Йоахім Феен // Kas Policy Paper. – 2007. – лютий. – С. 2-15. 106. Фукуяма Ф. Конец истории / Френсис Фукуяма // Вопросы философии. – 1990. – № 3. – С. 134-148. 107. Харитонова О. Генезис демократии (Попытка реконструкции логики транзитологических моделей) / Ольга Харитонова // Политические исследования. – 1996. – № 5. – С. 70–78. 108. Херпфер К. Новий індекс демократії. Демократизація громадськості в п'ятнадцяти державах Європи (1991-1998) / Крістіан Херпфер // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №3. – С. 123-150. 109. Холмс С. Посткоммунистический институт президента (Президентские полномочия в странах Восточной Европьі) / Стивен Холмс // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. – 1994. – №1. – С. 53-57. 110. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века : В 3 т. / [отв. ред. Б.Шмелев].– М.: Наука. – Т. 2. От стабилизации к кризису (1966-1989). – 2002. – 516 с. 111. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века : В 3 т. / [отв. ред. Б.Шмелев]. – М.: Наука. – Т. 3. Трансформации 90-х годов. Ч. 1. –2002. – 464 с.

142

112. Центрально-Восточная Европа во второй половине ХХ века : В 3 т. / [отв. ред. Б.Шмелев]. – М.: Наука. – Т. 3. Трансформации 90-х годов. Ч. 2. – 2002. – 464 с. 113. Черінько І. Комуністична партія Чехії і Моравії: змагання за електорат / Ігор Черінько // Політичний менеджмент. – 2007. – Спецвипуск. – С.179-185. 114. Шаповаленко М. Политическое развитие современных переходных обществ: теоретические подходы и основные тенденции / Марина Шаповаленко. – Х. : Изд-во Харьк. нац. ун-та внутр. дел, 2007. – 340 с. 115. Шведа Ю. Стратегії демократичної трансформації (транзиту) в західній політичній науці / Юрій Шведа // Віче. – 2007. – №12. – С. 2930. 116. Шимов Я. Гражданское общество и правящая элита в переходный период: чешский вариант / Ярослав Шимов // Политические исследования. – 2001. – №3. – С. 149-159. 117. Шимов Я. История формирования и особенности многопартийной политическй системы в Чешской Республике в конце XX - начале XXI вв.: автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. ист. наук : спец. 07.00.03 „Всеобщая история” / Ярослав Шимов. – М., 2003. – 20с. 118. Шипунов Г. Теоретико-методологічні засади аналізу сучасного авторитаризму (на прикладі Росії та Білорусі) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / Геннадій Шипунов. – Львів, 2007. – 16 с. 119. Шмиттер Ф. Процесс демократического транзита и консолидации демократии / Филипп Шмиттер // Политические исследования. – 1999. – № 3. – С. 30-33. 120. Шмиттер Ф. Размышления о гражданском обществе и консолидации демократии / Филипп Шмиттер // Политические исследования. – 1996. – №5. – С. 28-52. 121. Шумпетер Й. Капитализм, социализм и демократия / Йозеф Шумпетер. – М: Экономика, 1995. – 540 с. 122. Щербакова Ю. Политические силы чехословацкой революции / Юлия Щербакова [Электронный ресурс] // Международный исторический журнал. – 2000. – №7. – Режим доступа к журналу: http://history.machaon.ru/all/number_07/anonsvak/revolution/shcherbak/ind ex.html 123. Щербакова Ю. Политический плюрализм и демократическое развитие Чехии и Словакии (конец 80-х - 90-е годы ХХ в.) : автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. ист. наук: : спец. 07.00.03 „Всеобщая история”/ Юлия Щербакова. – М., 2004. – 18 с. 143

124. Юрійчук Є. Виборчі процеси в постсоціалістичних державах: шляхи демократизації / Євгенія Юрійчук // Вісник Центральної виборчої комісії – 2006. – №4. – С. 81-86. 125. Юрійчук Ю. Національний фактор у суспільно-політичному розвитку Чехії та Словаччини (1989 – середина 1990-х рр.): дис. .... кандидата іст.наук: 07.00.02 / Юрій Юрійчук. – Чернівці, 2000. – 188 с. 126. After the Velvet Revolution: Vaclav Havel and the New Leaders of Czechoslovakia Speak Out / [Ed. by Tím D.Whipple]. – London: Freedom House, 1991. – 328 p. 127. Avineri Sh. Chancen und Hindernisse auf dem Weg zu einer buergerlichen Gesellschaft in Mittel- und Osteuropa // Demokratie und Marktwirtschaft in Osteuropa / [Hrsg. Werner Weidenfeld]. – Guetersloh, 1995. – S. 55-64. 128. Beyme K.v. Osteuropaforschung nach dem Systemwechsel. Der Paradigmawandel der „Transitologie” / Klaus von Beyme // Osteuropa. – 1999. – № 3. – S. 285-304. 129. Blafková M. Občanská společnost: Spory mezi generalisty, maximalisty a minimalisty [Електронний ресурс] / Martina Blafková // E-Polis. – 2008. – 25. únor. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/politicketeorie/233-občanská-společnost-spory-mezigeneralisty-maximalisty-a-minimalisty.html 130. Brokl L. Parlamentní volby 1996 / Ladislav Brokl // Sociologický časopis. – 1996. – №32. – S. 389-406. 131. Brzezinski Z. The Grand Failure: The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century / Zbignev Brzezinski. – New York: Collier books, 1990 – 304 p. 132. Cabada L. Politický systém České republiky. Historie a současnost / Ladislav Cabada, Karel Vodička. – Praha : Portál, 2007. – 374 s. 133. Carothers T. The End of the Transitional Paradigm / Thomas Carothers // Journal of Democracy. – 2002. – № 1. – P. 6-21. 134. Čermák J. Volební účast a stranická identifikace českých občanů [Електронний ресурс] / Jurie Čermák // E-Polis. – 2005. – 5.duben. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/komparace/69-volební-účast-a-stranická-identifikacečeských- občanů.html 135. Civín J. Československý komunistický režim v letech 1985-1989 [Електронний ресурс] / Ján Civín // Stredoevropske politicke studie. – 2004. – № 6. – Режим доступу до журналу : http://www.cepsr.com/clanek.php?ID=244

144

136. Civín J. Rámcová charakteristika československé tranzice 1989-1990 [Електронний ресурс] / Ján Civín // Stredoevropske politicke studie. – 2004. – № 6. – Режим доступу до журналу : http://www.cepsr.com/clanek.php?ID=190 137. Deset pražských dnů. 17. – 27. listopad 1989. Documentace. – Praha: Academia, 1990. – 669 s. 138. Dvořákova V. O přechodech k demokracii / Vladimíra Dvořákova, Jiří Kunc. – Praha: Slon, 1994. – 156 s. 139. Fiala P. Česká republika: transformující se nebo konsolidovaný politický systém? Pokus o aplikaci obecných kritérií a indikátorů konsolidace na český případ [Електронний ресурс] / Petr Fiala // Středoevropské politické studie. –2001. – № 3. – Режим доступу до журналу : http://www.cepsr.com/clanek.php?ID=93 140. Fiala P. Politycké strany a stranicko-politycké systemy v Československu / Petr Fiala // Politologický časopis. – 2001. – №5. – S. 30-39. 141. Fiala P. Die katholische Kirche im postkommunistischen Transformationsprozess der Tschechischen Republik / Petr Fiala // Středoevropské politické studie – 1999. – №1. – S. 10-18. 142. Fiala P. Konstituování systému politických stran v České republice (1989-1992) / Petr Fiala, Miroslav Mareš // Politilogický časopis. – 1997. – №3. – S.104-126. 143. Fiala P. Vývoj systému politických stran v České republice (1992-1996) / Petr Fiala, Miroslav Mareš // Politilogický časopis. – 1997. – №3 – S. 305316. 144. Fiala P. Programmatika politických stran / Petr Fiala, Miroslav Mareš // Politologický časopis. – 1998. – №5. – S. 5-20. 145. Fiala P. Vývoj organizačni struktury českých politických stran po listopadu 1989 / Petr Fiala, Peter Pšeja // Politologický časopis. – 1998. – №4. – S. 419- 430. 146. Filip J. Ústava ČR a volebni systěm pro volby do sněmoven Parlamentu / Ján Filip // Časopis pro pravni vědu a praxi. – 1994. – № 2. – S. 105-129. 147. Illner M. Velikost obči, efektivita jejich spravý a lokalnі demokracie / Maxmilian Illner // Sociologický studie. – 2006. – № 2. – S. 15-26. 148. Karl T. From an Iron Curtain to a Paper Curtain: Grounding Transitologists or Students of Post-Communism? / Terry Karl, Philip Schmitter // Slavic Studies. – 1995. – № 4. – P. 965-978. 149. Karl T. Models of Transition in Latin America, Southern and Eastern Europe // Transition to Democracy: Comparative Perspectives from Southern Europe, Latin America, and Eastern Europe / [ed. by G.Pridham]. – Dartmouth: Aldershot-Brookfield, 1995. – P. 153-162.

145

150. Karl T. The Conceptual Travels of Transitologists and Consolidologists: How Far to the East Should They Attempt to Go? / Tеrry Karl, Philip Schmitter // Slavic Review. – 1994. – №1. – Р.173-185. 151. Klíma M. Consolidation and Stabilization of the Party System in the Czech Republic / Michal Klíma // Political Studies. – 1998. – Special Issue. – P. 492-510. 152. Koudelka Z. Reforma voleb / Zdenek Koudelka // Parlamentni zpravodaj. – 2000. – № 3. – S. 42-44. 153. Krause K. Public Opinion and Party Choice in Slovakia and the Czech Republic / Karel Krause // Party Politics. – 2006. – № 1. – S. 23-46. 154. Krause K. Systém politických stran v České republice / Karel Krause // Sociologický časopis. – 1996. – №32. – S. 423-438. 155. Kubát M. Volební system pro volby do poslanecké snémovny Parlamentu Česke republiky / Michal Kubát // Parlamentni zpravodaj. – 1997. – № 14-15. – S.248-251. 156. Kubát M. Volby, fragmentace a polarizace stranického systému a politická nestabilita v České republice / Michal Kubát // Politilogický časopis. – 1998. – №3. – S. 231-243. 157. Laakso M. Effective Number of Parties: A Measure with Application to West Europe / Makka Laakso, Rein Taagepera // Comparative Political Studies. – 1979. Vol. 12. – №1. – P. 3-27. 158. Lacina K. Local Government in the Czech Republic / Karel Lacina, ZdenaVajdova // Decentralization: Experiments and Reforms / [Ed. by T. Horvath]. – Budapest: Local Government and Public Service Reform Initiative – Open Society Institute, 2000. – P. 255-296. 159. Lebeda T. Přirozeny prah poměrných systemu, teorie a realita / Tomas Lebeda // Politilogický časopis. – 2001. – № 8. – S. 134-149. 160. Lebeda T. Vládní stabilita v České republice a volební systém poměrného zastoupení / Tomas Lebeda // Politilogický časopis. – 1998. – №2. – S.115138. 161. Lijphart A. Democratization and Constitutional Choises in Czechoslovakia, Hungary and Poland 1989-1991 / Arendt Lijphart // Journal of Theoretical Politics. – 1992. – №4. – P. 207-223. 162. Linz H. Problems of Democratic Transformation and Consolidation – South Europe, South America, Post-Communist Europe / Huan Linz, Alfred Stepan. – Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 1996. – 480 p. 163. Lipset S. M. Some Social Requisites of Democracy: Economic Development and Political Legitimacy / Seymour Martin Lipset // American Political Science Review. – 1959. – №53. – P. 245-259.

146

164. Machonin P. Strategie sociální transformace české společnosti a jejich úspěšnost v parlamentních volbách / Peter Machonin. – Brno: Doplněk, 1996. – 134 s. 165. Marada R. „Civil Society: Adventures of the Concept before and after 1989” / Radim Marada // Czech Sociological Review. –1997. – № 5. – S. 322. 166. Mayer L. C. A Note on the Aggregation of Party System In: Western European Party Systems / [ed. by P.Merkl]. – New York.: Free Press, 1980. – P.55-67. 167. Morlino L. Democratic Consolidation: Definition and Models // Transition to Democracy / [Ed. by Pridham G.]. – Dartmouth: AldershotBrookfield, 1995. – P. 571-587. 168. Možný I. Proč tak snadno... Některé rodinné důvody sametové revoluce / Ivo Možný. – Praha: Sociologické nakladatelství, 1991. – 82 s. 169. Müller K. „Koncept občanské společnosti: konceptualizace, dilemata a nebezpečí” / Karl Müller // Politologická revue. – 2001. – №1. – S. 3-26. 170. Novák M. Volby do Poslanecké snĕmovny, vládní nestabilita a perspektivy demokracie v ČR / Martin Novák // Socioligiský časopis. – 1996. – №32 . – S.407-422. 171. Nováková M. Strategie zájmových skupin při prosazováni zájmů vůči (post)modernímu státu [Електронний ресурс] / Martina Nováková // EPolis. – 2008. – 6.květen. – Режим доступу до журналу: www.e-polis.cz/politicke teorie/264-strategie-zájmových-skupin-připrosazováni-zájmů-vůči-(post)modernímu-státu.html 172. Nováková M. Zastupitelská demokracie a nevládní organizace. Mají či nemají nevládní organizace právo na podíl na politické diskuzi? [Електронний ресурс] / Martina Nováková // E-Polis. – 2008. – 10.leden.– Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/politicke teorie/211 - zastupitelská -demokracie -anevládní-organizace.html 173. O’Donnell G. Transitions, Continuities, and Paradoxes // Issues in Democratic Consolidation / [Ed. by S.Mainwaring, S.Valenzuela ]. – Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1992. – P. 17–55. 174. O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Tentative Conclusions about Uncertain Democracies / Guilermo O’Donnell, Philip Schmitter. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1989. – 82 p. 175. O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Comparative Perspective / Guillermo O’Donnell, Philip Schmitter, Lorenz Whitehead. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1986. – 81 p.

147

176. O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Latin America / Guillermo O’Donnell, Philip Schmitter, Lorenz Whitehead. – Baltimore : Johns Hopkins University Press, 1986. – 244 p. 177. O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Southern Europe / Guillermo O’Donnell, Philip Schmitter, Lorenz Whitehead. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1986. – 232 p. 178. O’Donnell G. Transitions from Authoritarian Rule: Prospects for Democracy / Guillermo O’Donnell, Philip Schmitter, Lorenz Whitehead. – Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1986. – 220 p. 179. Olson D. The Czech Senate: From Constitutional Inducement to Electoral Challenge / David Olson // East European Constitutional Review. – 1996. – № 4. – P.47-50. 180. Otáhal M. Normalizace 1969-1989: Příspěvek ke stavu bádání / Milan Otáhal. – Praha : Ústav pro soudobé dějiny AV ČR, 2002. – 105 s. 181. Otáhal M. Opozice, moc, společnost 1969-1989. Příspěvek k dějinám normalizace v Československu / Milan Otáhal. – Praha: Ústav pro soudobé dějiny AV ČR, 1994. – 124 s. 182. Otáhal M. Studenti a komunistická moc v českých zemich 1968-1989 / Milan Otáhal. – Praha : Dokořán, 2003. – 230 s. 183. Perlin R. Venkov, typologie venkovského prostoru [Електронний ресурс] / Radim Perlin. – Режим доступу : http://www.mvcr.cz/odbor/reforma/perlin.pdf. 184. Politické strany moderní Evropy / [Ed. by M.Strmiska]. – Vyd.1. – Praha: Portál, 2005. – 728 s. 185. Politologie / [J.Kroupa, Z.Koudelka, J.Svaton etc.]. – Brno: Masarzková univerzita, 1998. – 255 s. 186. Peteri G. Lessons on Successful Reform Management / Gabor Peteri, Violetta Zentai // Mastering Decentralization and Public Administration Reforms in Central and Eastern Europe / [Ed. by G.Peteri ]. – Budapest: OSI/LGI, 2002. – P. 13-30. 187. Prečan V. V kradeném čase: Výběr ze studií, článků a úvah z let 19731993 / Vilem Prečan. – Brno: Doplněk, 1994. – 620 s. 188. Proks P. Československo na ceste k demokracii (listopad 1989 - cerven 1990) / Petr Proks // Slovanski prehled. – 1990. – N 5. – S. 420-435. 189. Prokš P. Konec jednoho experimentu (Krize a pád totalitniho režimu v Československu 1968-1989) / Petr Proks. – Praha: Panoráma dějin, 1991. – 250 s. 190. Pšeja P. Stranický systém Česke republiky. Politické strany a jejich vývoj 1989-1998 / Petr Pšeja. – Brno : CDK, 2005. – 202 s. 191. Rae D. The Political Consequences of Electoral Laws / Duglas Rae – New Hawen: Yale University Press, 1971. – 180 p. 148

192. Rakušanová P. Občanská společnost a občanská participace v České republice [Електронний ресурс] / Petra Rakušanová. – Praha: Sociologický ústav AV ČR, 2005. – Режим доступу : http://is.cuni.cz/studium/predmety/index.php?do=predmet&kod=JSB146 193. Rychlík J. Rozpad Československa. Česko-Slovenské vztahy 1989-1992 / Ján Rychlík. – Bratislava: Veda, 2002. – 458 s. 194. Šafařiková V. Transformace české společnosti, 1989-1995 / Vladislava Šafařiková.– Brno: Doplněk, 1996. – 299 s. 195. Schmitter P. Three Temporal Dimensions to the Consolidation of Democracy / Philip Schmitter // International Political Science Review. – 1995. – № 1. – P.69–92. 196. Securitas imperii 2. Sbornik k problematice bezpečnostnich služeb. – Praha: MV ČR,1994. – 485 s. 197. Šimoník P. Politické spektrum v České republice / Petr Šimoník // Socioligiský časopis. – 1996. – № 32 . – S. 457-469. 198. Stein E. Česko-Slovensko: Konflikt, roztrzka, rozpad / Eric Stein. – Praha, Academia, 2000. – 370 s. 199. Strmiska M. The Czech Multipartism in the Late 1990 [Електронний ресурс] / Maxmilian Strmiska // Středoevropské politické studie. – 2000. – № 7. – Режим доступу до журналу: http://www.iips.cz/seps.html 200. The End of Czechoslovakia / [ed. by J.Musil]. – Budapest, London, New Jork, Central European University Press, 1995. – 283 s.

201. Ústava České republiky // Sb. zak. č. 1/1993. – S.1-16. 202. Ústava České republiky ze dne 16. prosince 1992 Změna: 347/1997 Sb. Změna: 300/2000 Sb. Změna: 448/2001 Sb. Změna: 95/2001 Sb. 203. Vajdová T. „Co je občanská společnost?”/ Tereza Vajdová // Grantis. – 2004. – №12. – S. 14-16. 204. Vajdová T. „Neziskovky hledají cestičky: Občanská společnost mezi korupcí a „užíváním vlivu”?”/ Tereza Vajdová // Grantis. – 2004. – №12. – S. 4-5. 205. Vajdová T. Česká občanská společnost 2004: Po patnácti letech rozvoje. Zpráva z projektu CIVICUS Civil Society Index pro Českou republiku / Tereza Vajdová. – Praha: Panoráma dějin, 2005. – 120 s. 206. Vítek R. Václav Klaus a nepochopeni „jeho” NGOismu [Електронний ресурс] / Radim Vítek // E-Polis. – 2008. – 14.únor. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/politicke teorie/229 - václav-klaus-a-nepochopeni - jehongoismu.html 207. Vlachová K. Czech Political Parties and their Voters / Kateřina Vlachová // Czech Sociological Review. – 1997. – №5. – S. 39-56. 149

208. Wagnerová G. Spor o participační demokracie na české politické scéně po roce 1989 [Електронний ресурс] / Gabriela Wagnerová // E-Polis. – 2008. – 25. únor. – Режим доступу до журналу : www.e-polis.cz/politicketeorie/234-spor-o-participační-demokracie-načeské- politické-scéně-po-roce-1989.html 209. Zakon ČNR o zřizeni ministerstv a jinych ústrednich organů statni spravy České republiky (úplnene zneni, jak vyplyva z pozdějšich zmen a doplneni ) // Sb. zak. č. 69/1993. – S.380-398. 210. Zakon o jednacim řadu Poslanecke snemovny // Sb. zak. č. 90/1995. – S.1010-1049. 211. Zákon o jednacim řadu Senátu // Sb. zak.č. 107/1999. – S. 2583-2587. 212. Zákon o Kanceláři prezidenta republiky //Sb. zak. č.114/1993. – S. 598605. 213. Zákon o združovani občanů // Sb. zak. č. 83/1990. – S.365-378. 214. Zákon o združovani v politických stranach a v politických hnutich // Sb. zak. ČSFR č. 424/1991. – S.1115-1124. 215. Zákon ze dne 17. prosince 1996, kterým se meni a doplcujе zákon č. 424/1991 Sb., o združovani v politických hnutích, ve znéni pozdějších předpisů // Sb. zak. č. 322/1996. – S. 4370-4371. 216. Zákon ze dne 7. července 2000, kterým se meni zákon č. 424/1991 Sb. o sdružovaní v politických hnutích // Sb. zak. č. 340/2000. – S. 4458-4461. 217. Zákon č. 247/1995 Sb., o volbách do Parlamentu České republiky a o změně a doplněni některých dalšich zákonů ve zněni zákona č. 212/1996 Sb., nalezu US č. 243/1999 Sb., zákona č. 204/2000 Sb., nalezu US č. 64/2001 Sb., zákona č. 491/2001 Sb., č. 37/2002 Sb., č. 171/2002 Sb., č. 230/2002 Sb., č. 62/2003 Sb. 218. Zakon ze dne 13. dubna 2000 o hlavním městě Praze // Sb. zak. č. 134/2000. – S. 3564-3587. 219. Zakon C. 398/2000 úplné znění zákona č. 172/1991 Sb., o přechodu některých věcí z majetku České republiky do vlastnictví obcí, jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 485/1991 Sb., zákonem č. 10/1993 Sb. a zákonem č. 114/2000 Sb. 220. Zakon o obcích (obecní zřízení) (Zákon č. 2/2003 Sb. - úplné znění zákona č. 128/2000 Sb., o obcích (obecní zřízení), jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 273/2001 Sb., zákonem č. 320/2001 Sb., zákonem č. 450/2001 Sb., zákonem č. 311/2002 Sb., zákonem č. 313/2002 Sb., a dalších změn provedených zákonem č. 59/2003 Sb., zákonem č. 22/2004 Sb., zákonem č. 216/2004 Sb., zákonem č. 257/2004 Sb., zákonem č. 421/2004 Sb., zákonem č. 626/2004 Sb., zákonem č. 501/2004 Sb., zákonem č. 413/2005 Sb., zákonem č. 61/2006 Sb., zákonem č. 245/2006 Sb., zákonem č. 234/2006 Sb. a zákonem č. 186/2006 Sb. 150

221. Zákon č. 3/2003 Sb. vyhlašuje úplné znění zákona č. 129/2000 Sb., o krajích (krajské zřízení), jak vyplývá ze změn provedených zákonem č. 273/2001 Sb., zákonem č. 320/2001 Sb., zákonem č. 450/2001 Sb., zákonem č. 231/2002 Sb. a dodatečných změn provedených zákonem č. 229/2003 Sb., zákonem č. 216/2004 Sb., zákonem č. 257/2004 Sb., zákonem č. 421/2004 Sb., zákonem č. 626/2004 Sb., zákonem č. 501/2004 Sb., zákonem č. 413/2005 Sb., zákonem č. 234/2006 Sb. a zákonem č. 186/2006 Sb. 222. http:// www.vlada.cz – урядовий портал. 223. http://www.volby.cz – офіційний сайт Національної виборчої комісії Чеської Республіки. 224. http://www.kscm.cz – офіційний сайт Комуністичної партії Чехії та Моравії. 225. http://www.zeleni.cz – офіційний сайт Партії зелених. 226. http://www.csns.cz – офіційний сайт Чеської соціал-демократичної партії. 227. http://www.kdu.cz – офіційний сайт Християнсько-демократичної унії- Чехословацької народної партії. 228. http://www.ods.cz – офіційний сайт Громадянської демократичної партії .

Додаток А Статус свободи у країнах світу за „Freedom House” Вільні країни Частково вільні країни Невільні країни 1.0 3.0 5.5 Андорра Австралія Австрія Багами Барбадос Бельгія Канада Капо-Верде Чілі Коста-Рика Кіпр Чеська Республіка Данія Домініка Естонія Фінляндія Франція Німеччина Угорщина

Албанія Болівія Колумбія Еквадор Гондурас Македонія Чорногорія Мозамбік Нікарагуа Папуа Нова Гвінея Парагвай Сейшели Сьєра Леоне Туреччина

151

Алжир Ангола Азербайджан Бутан Бруней Камбоджа Конго (Браззавіль Конго(Кіншаса) Єгипет Гвінея Казахстан Мальдіви Оман Пакистан Катар Росія Руанда Таджикистан Об’єднані Арабські Емірати

Ісландія Ірландія Італія Кірибаті Ліхтенштейн Литва Люксембург Мальта Маршалові острови Мікронезія Науру Нідерланди Нова Зеландія Норвегія Палау Польща Португалія Св. Киитс і Невіс Санта Лючія Сан-Марино Словаччина Словенія Іспанія Швеція Швейцарія Тувалу Великобританія США Уругвай

1.5 Беліз Болгарія Гана Греція Гренада Ізраїль Японія Латвія Монако Панама Сант Вісент і Гренадіни Південна Корея Тайвань

3.5

6.0

Боснія та Герцеговина Східний Тімор Гватемала Кенія Ліберія Мадагаскар Молдова Нігер Філіппіни Соломонові острови Танзанія Замбія

Камерун Кот д’ Івуар Іран Ірак Свазіленд Туніс В’єтнам

2.0

4.0

6.5

Антигуа і Барбадос Аргентина Бенін Ботсвана Бразилія Хорватія Домініканська Республіка Маврикій Монголія Намібія

Буркіна-Фасо Комори Грузія Гвінея Бісау Кувейт Малаві Малайзія Мавританія Нігерія Шрі-Ланка

Білорусь Чад Китай Екваторіальна Гвінея Еритрея Лаос Саудівська Аравія Сирія Зімбабве

152

Румунія Самоа Сан Томе і Принсіпі Південна Африка Суринам Тринідад і Тобаго Вануату

Тонга Венесуела

2.5

4.5

7.0

Сальвадор Гаяна Індія Індонезія Ямайка Лесото Малі Мексика Перу Сенегал Сербія Україна

Вірменія Бангладеш Бурунді Замбія Гаїті Йордан Киргизстан Ліван Марокко Непал Сінгапур Уганда

Бірма Куба Лівія Північна Корея Сомалі Судан Туркменістан Узбекистан

5.0 Афганістан Бахрейн Центрально-Африканська Республіка Джібуті Ефіопія Фіджі Габон Таїланд Того Ємен

Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=410&year=2008

153

Додаток Б Етапи переходу до демократії в Чеській Республіці Політична сфера

диференціація в середовищі КПЧ; ●

●

поява вільних ЗМІ;

формування перших демократичних об’єднань і громадськополітичних рухів.

Правова сфера

усунення невиправданого державного контролю. ●

●

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ

154

Економічна сфера

лібералізація цін і припинення дотацій; ●

кінець усуспільненого виробництва товарів. ●

прийняття нової Конституції та низки інших демократичних законів; ●

оновлення виборчого законодавства та проведення демократичних виборів; ●

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ

створення нормативної бази відносин власності і підприємництва. ●

гарантування індивідуальних громадянських прав. ●

мала і середня приватизація; ●

●

демонополізація.

поява нового класу власників і підприємців. ●

поява нової політичної еліти. ●

утворення стабільних політичних партій та сталої партійної системи; ●

виникнення незалежних судів; ●

встановлення правової культури. ●

формування інститутів громадянського суспільства; ●

КОНСОЛІДАЦІЯ ДЕМОКРАТІЇ

●

велика приватизація;

сформоване капіталістичне лобі; ●

виникнення культури підприємництва. ●

утвердження демократичної політичної культури. ●

Додаток В Виборчий процес 19992000

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008

Нові країни-члени ЄС Болгарія

2.25

2.00 2.00 2.00 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75

Чеська Республіка

1.75

1.75 2.00 2.00 2.00 2.00 2.00 1.75 1.75

Естонія

1.75

1.75 1.75 1.75 1.50 1.50 1.50 1.50 1.50

Угорщина

1.25

1.25 1.25 1.25 1.25 1.25 1.25 1.75 1.75

Латвія

1.75

1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 2.00 2.00

Литва

1.75

1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75

Польща

1.25

1.25 1.25 1.50 1.50 1.75 1.75 2.00 2.00

155

Румунія

2.75

3.00 3.00 2.75 2.75 2.75 2.75 2.75 2.75

Словаччина

2.50

2.25 1.75 1.50 1.50 1.25 1.25 1.50 1.50

Словенія

2.00

1.75 1.75 1.50 1.50 1.50 1.50 1.50 1.50

Албанія

4.25

4.00 3.75 3.75 3.75 3.75 3.50 4.00 4.00

Боснія

5.00

4.75 4.25 3.75 3.50 3.25 3.00 3.00 3.00

Хорватія

4.25

3.25 3.25 3.25 3.25 3.00 3.25 3.25 3.25

Македонія

3.50

3.75 4.50 3.50 3.50 3.00 3.25 3.25 3.25

Югославія

5.50

4.75 3.75 3.75 н/д

Сербія

н/д

3.50 3.25 3.25 3.25 3.25

Чорногорія

н/д

3.50 3.25 3.50 3.50 3.25

Косово

н/д

5.25 4.75 4.75 4.75 4.50

Вірменія

5.25

5.50 5.50 5.50 5.75 5.75 5.75 5.75 5.50

Азербайджан

5.50

5.75 5.75 5.75 6.00 6.25 6.50 6.50 6.50

Білорусь

6.75

6.75 6.75 6.75 6.75 7.00 7.00 7.00 7.00

Грузія

4.00

4.50 5.00 5.25 5.25 4.75 4.75 4.50 4.75

Казахстан

6.00

6.25 6.25 6.50 6.50 6.50 6.50 6.50 6.75

Киргизстан

5.00

5.75 5.75 6.00 6.00 6.00 5.75 5.75 6.00

Молдова

3.25

3.25 3.50 3.75 4.00 4.00 3.75 3.75 3.75

Росія

4.00

4.25 4.50 4.75 5.50 6.00 6.25 6.50 6.75

Таджикистан

5.50

5.25 5.25 5.25 5.75 6.00 6.25 6.50 6.50

Туркменістан

7.00

7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00

Україна

3.50

4.00 4.50 4.00 4.25 3.50 3.25 3.00 3.00

Узбекистан

6.50

6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75

Балканські країни

н/д

Пострадянські держави

Примітка: н/д означає, що по даному критерію дослідження рівня демократії у цій країні не проводилося. Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=430&year=2008

Додаток Ґ Громадянське суспільство 19992000

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008

Нові країни-члени ЄС Болгарія

3.75

3.50 3.25 3.25 3.00 2.75 2.75 2.50 2.50

Чеська Республіка

1.50

1.50 1.75 1.50 1.50 1.50 1.50 1.50 1.25

Естонія

2.50

2.25 2.00 2.00 2.00 2.00 2.00 2.00 1.75

Угорщина

1.25

1.25 1.25 1.25 1.25 1.25 1.25 1.50 1.50

156

Латвія

2.25

2.00 2.00 2.00 2.00 1.75 1.75 1.75 1.75

Литва

2.00

1.75 1.50 1.50 1.50 1.50 1.50 1.75 1.75

Польща

1.25

1.25 1.25 1.25 1.25 1.25 1.25 1.50 1.25

Румунія

3.00

3.00 3.00 2.75 2.50 2.25 2.25 2.25 2.25

Словаччина

2.25

2.00 1.75 1.50 1.25 1.25 1.25 1.50 1.50

Словенія

1.75

1.75 1.50 1.50 1.50 1.75 1.75 2.00 2.00

Албанія

4.00

4.00 3.75 3.75 3.50 3.25 3.00 3.00 3.00

Боснія

4.50

4.50 4.25 4.00 3.75 3.75 3.75 3.50 3.50

Хорватія

3.50

2.75 2.75 3.00 3.00 3.00 2.75 2.75 2.75

Македонія

3.50

3.75 4.00 3.75 3.25 3.25 3.25 3.25 3.25

Югославія

5.25

4.00 3.00 2.75 н/д

Сербія

н/д

2.75 2.75 2.75 2.75 2.75

Чорногорія

н/д

2.75 2.50 3.00 3.00 2.75

Косово

н/д

4.25 4.00 4.25 4.25 4.00

Вірменія

3.50

3.50 3.50 3.50 3.50 3.50 3.50 3.50 3.50

Азербайджан

4.75

4.50 4.50 4.25 4.50 4.75 5.00 5.25 5.25

Білорусь

6.00

6.50 6.25 6.50 6.75 6.75 6.75 6.50 6.50

Грузія

3.75

4.00 4.00 4.00 3.50 3.50 3.50 3.50 3.50

Казахстан

5.00

5.00 5.50 5.50 5.50 5.50 5.75 5.75 5.50

Киргизстан

4.50

4.50 4.50 4.50 4.50 4.50 4.50 4.50 4.50

Молдова

3.75

3.75 4.00 3.75 4.00 4.00 4.00 3.75 3.75

Росія

3.75

4.00 4.00 4.25 4.50 4.75 5.00 5.25 5.50

Таджикистан

5.25

5.00 5.00 5.00 5.00 4.75 5.00 5.00 5.50

Туркменістан

7.00

7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00

Україна

4.00

3.75 3.75 3.50 3.75 3.00 2.75 2.75 2.75

Узбекистан

6.50

6.50 6.75 6.50 6.50 6.50 7.00 7.00 7.00

Балканські країни

н/д

Пострадянські держави

Додаток Д Незалежність засобів масової інформації 19992000

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008

Нові країни-члени ЄС Болгарія

3.50

3.25 3.25 3.50 3.50 3.50 3.25 3.50 3.50

Чеська Республіка

1.75

2.00 2.50 2.25 2.25 2.00 2.00 2.25 2.25

157

Естонія

1.75

1.75 1.75 1.75 1.50 1.50 1.50 1.50 1.50

Угорщина

2.00

2.25 2.25 2.25 2.25 2.50 2.50 2.50 2.50

Латвія

1.75

1.75 1.75 1.75 1.50 1.50 1.50 1.50 1.75

Литва

1.75

1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75

Польща

1.50

1.50 1.50 1.75 1.75 1.50 1.75 2.25 2.25

Румунія

3.50

3.50 3.50 3.75 3.75 4.00 4.00 3.75 3.75

Словаччина

2.25

2.00 2.00 2.00 2.25 2.25 2.25 2.25 2.50

Словенія

1.75

1.75 1.75 1.75 1.75 1.50 1.75 2.00 2.25

Албанія

4.50

4.25 4.00 4.00 3.75 4.00 3.75 3.75 3.75

Боснія

5.00

4.50 4.25 4.25 4.25 4.00 4.00 4.00 4.25

Хорватія

5.00

3.50 3.50 3.75 3.75 3.75 3.75 4.00 3.75

Македонія

3.75

3.75 3.75 4.00 4.25 4.25 4.25 4.25 4.25

Югославія

5.75

4.50 3.50 3.25 н/д

Сербія

н/д

3.50 3.25 3.25 3.50 3.75

Чорногорія

н/д

3.25 3.25 3.25 3.50 3.75

Косово

н/д

5.50 5.50 5.50 5.50 5.50

Вірменія

4.75

4.75 4.75 5.00 5.25 5.50 5.50 5.75 5.75

Азербайджан

5.50

5.75 5.50 5.50 5.75 6.00 6.00 6.25 6.25

Білорусь

6.75

6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75

Грузія

3.75

3.50 3.75 4.00 4.00 4.25 4.25 4.00 4.25

Казахстан

5.50

6.00 6.00 6.25 6.50 6.50 6.75 6.75 6.75

Киргизстан

5.00

5.00 5.75 6.00 6.00 5.75 5.75 5.75 6.00

Молдова

4.00

4.25 4.50 4.75 5.00 5.00 5.00 5.25 5.50

Росія

4.75

5.25 5.50 5.50 5.75 6.00 6.00 6.25 6.25

Таджикистан

5.75

5.50 5.75 5.75 5.75 6.00 6.25 6.25 6.00

Туркменістан

7.00

7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00

Україна

5.00

5.25 5.50 5.50 5.50 4.75 3.75 3.75 3.50

Узбекистан

6.50

6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 7.00 7.00 7.00

Балканські країни

н/д

Пострадянські держави

Примітка : н/д означає, що по даному критерію дослідження рівня демократії у цій країні не проводилося. Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=432&year=2008

Додаток Е Національне демократичне врядування 1999-2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 ЗРДВ

ЗРДВ ЗРДВ ЗРДВ ЗРДВ НДВ НДВ НДВ НДВ

Нові країни-члени ЄС 158

Болгарія

3.75

3.50

3.75

3.50 3.00 3.00 3.00

Чеська Республіка

2.00

2.25

2.50 2.50 3.00 2.75

Естонія

2.25

2.25 2.25 2.25 2.25

Угорщина

2.50

3.00

2.50

2.00 2.00 2.25 2.25

Латвія

2.50

2.25

2.25 2.00 2.00 2.00

Литва

2.50

2.50 2.50 2.50 2.50

Польща

1.75

2.00

2.50 2.75 3.25 3.50

Румунія

3.50

3.75

3.50 3.50 3.50 3.75

Словаччина

3.00

2.75

2.25

2.00 2.00 2.25 2.50

Словенія

2.25

2.50

2.25

2.00

2.00 2.00 2.00 2.00

Албанія

4.75

4.25

4.25 4.00 4.25 4.25

Боснія

6.00

5.50

5.25

5.00

4.75 4.75 4.75 5.00

Хорватія

4.00

3.50

3.75

3.50 3.50 3.50 3.25

Македонія

3.00

3.75

4.25

4.50

4.00

4.00 3.75 3.75 4.00

Югославія

5.50

5.25

4.25

н/д

Сербія

н/д

4.00

4.00 4.00 3.75 4.00

Чорногорія

н/д

4.00

4.50 4.50 4.50 4.25

Косово

н/д

6.00

5.75 5.75 5.75 5.50

Вірменія

4.50

4.75

5.00 5.00 5.25 5.25

Азербайджан

6.25

6.00

5.75

6.00 6.00 6.00 6.00

Білорусь

6.25

6.50

6.75 7.00 7.00 7.00

Грузія

4.50

4.75

5.00

5.50

5.75

5.50 5.50 5.50 5.75

Казахстан

5.00

5.75

6.25

6.50 6.75 6.75 6.75

Киргизстан

5.00

5.25

5.50

6.00

6.00 6.00 6.00 6.25

Молдова

4.50

4.75

5.25

5.50

5.75 5.75 5.75 5.75

Росія

4.50

5.00

5.25

5.00

5.25

5.75 6.00 6.00 6.25

Таджикистан

6.25

6.00

5.75

6.00 6.25 6.25 6.25

Туркменістан

6.75

7.00

7.00 7.00 7.00 7.00

Україна

4.75

5.00

5.25

5.00 4.50 4.75 4.75

Узбекистан

6.25

6.00

6.25

6.50 7.00 7.00 7.00

Балканські країни

н/д

Пострадянські держави

Примітка : н/д означає, що по даному критерію дослідження рівня демократії у цій країні не проводилося. Дослідження рівня національного демократичного врядування (НДВ) та місцевого демократичного врядування (МДВ) розпочалося лише у 2005 р., до того вимірювався загальний рівень демократичного врядування (ЗРДВ). Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=433&year=2008

Додаток Ж Місцеве демократичне врядування

159

1999-2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 ЗРДВ

ЗРДВ ЗРДВ ЗРДВ ЗРДВ МДВ МДВ МДВ МДВ

Нові країни-члени ЄС Болгарія

3.75

3.50

3.75

3.75 3.50

3.00

Чеська Республіка

2.00

2.25

2.25 2.00

2.00

1.75

Естонія

2.25

2.25 2.50

2.50

Угорщина

2.50

3.00

2.50

2.50 2.25

2.25

Латвія

2.50

2.25

2.25 2.50

2.50

2.25

Литва

2.50

2.50 2.50

2.50

Польща

1.75

2.00

2.00 2.00

2.00

2.25

Румунія

3.50

3.75

3.75 3.00

3.00

Словаччина

3.00

2.75

2.25

2.25 2.25

2.00

2.25

Словенія

2.25

2.50

2.25

2.00 1.50

1.50

Албанія

4.75

4.25

4.25 3.25

2.75

Боснія

6.00

5.50

5.25

5.00 4.75

4.75

Хорватія

4.00

3.50

3.75

3.75 3.75

3.75

Македонія

3.00

3.75

4.25

4.50

4.00 4.00

3.75

Югославія

5.50

5.25

4.25

н/д н/д

н/д

Сербія

н/д

4.00 3.75

3.75

Чорногорія

н/д

4.00 3.50

3.50

3.25

Косово

н/д

6.00 5.50

5.50

Вірменія

4.50

4.75

4.75 5.50

5.50

Азербайджан

6.25

6.00

5.75

5.75 6.00

6.00

Білорусь

6.25

6.50

6.50 6.50

6.50

6.75

Грузія

4.50

4.75

5.00

5.50

5.75 6.00

5.75

5.50

Казахстан

5.00

5.75

6.25

6.25 6.25

6.25

Киргизстан

5.00

5.25

5.50

6.00

6.00 5.75

6.25

6.50

Молдова

4.50

4.75

5.25

5.50 5.75

5.75

Росія

4.50

5.00

5.25

5.00

5.25 5.75

5.75

Таджикистан

6.25

6.00

5.75 5.75

5.75

6.00

Туркменістан

6.75

7.00 7.00

7.00

6.75

Україна

4.75

5.00

5.25 5.25

5.25

Узбекистан

6.25

6.00

6.25

6.25 6.25

6.75

Балканські країни

Пострадянські держави

Додаток З

160

Правове середовище та незалежність судочинства 19992000

2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008

Нові країни-члени ЄС Болгарія

3.50

3.50 3.50 3.50 3.25 3.25 3.00 2.75 2.75

Чеська Республіка

2.25

2.50 2.50 2.50 2.50 2.50 2.25 2.00 2.00

Естонія

2.00

2.00 1.75 1.75 1.75 1.50 1.50 1.50 1.50

Угорщина

1.75

2.00 2.00 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75 1.75

Латвія

2.00

2.00 2.00 2.25 2.00 1.75 1.75 1.75 1.75

Литва

2.00

1.75 2.00 1.75 1.75 1.75 1.50 1.75 1.75

Польща

1.50

1.50 1.50 1.50 1.50 2.00 2.25 2.25 2.50

Румунія

4.25

4.25 4.25 4.25 4.25 4.00 4.00 3.75 4.00

Словаччина

2.50

2.25 2.00 2.00 2.00 2.00 2.00 2.25 2.50

Словенія

1.50

1.50 1.75 1.75 1.75 1.50 1.50 1.50 1.50

Албанія

5.00

4.50 4.50 4.25 4.25 4.50 4.25 4.00 4.00

Боснія

6.00

5.50 5.25 5.00 4.50 4.25 4.00 4.00 4.00

Хорватія

4.75

3.75 3.75 4.25 4.50 4.50 4.25 4.25 4.25

Македонія

4.25

4.25 4.75 4.50 4.00 3.75 3.75 3.75 4.00

Югославія

5.75

5.50 4.25 4.25 н/д

Сербія

н/д

4.25 4.25 4.25 4.25 4.50

Чорногорія

н/д

4.25 4.25 4.25 4.25 4.00

Косово

н/д

6.00 5.75 5.75 5.75 5.75

Вірменія

5.00

5.00 5.00 5.00 5.00 5.25 5.00 5.00 5.25

Азербайджан

5.50

5.25 5.25 5.25 5.50 5.75 5.75 5.75 5.75

Білорусь

6.50

6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75 6.75

Грузія

4.00

4.00 4.25 4.50 4.50 5.00 4.75 4.75 4.75

Казахстан

5.50

5.75 6.00 6.25 6.25 6.25 6.25 6.25 6.25

Киргизстан

5.00

5.25 5.25 5.50 5.50 5.50 5.50 5.50 6.00

Молдова

4.00

4.00 4.00 4.50 4.50 4.75 4.50 4.50 4.50

Росія

4.25

4.50 4.75 4.50 4.75 5.25 5.25 5.25 5.25

Таджикистан

5.75

5.75 5.75 5.75 5.75 5.75 5.75 5.75 6.00

Туркменістан

6.75

7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00 7.00

Україна

4.50

4.50 4.75 4.50 4.75 4.25 4.25 4.50 4.75

Узбекистан

6.50

6.50 6.50 6.50 6.50 6.25 6.75 6.75 6.75

Балканські країни

н/д

Пострадянські держави

Примітка : н/д означає, що по даному критерію дослідження рівня демократії у цій країні не проводилося. Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=435&year=2008

161

Додаток К Рівень корупції 1999-2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 Нові країни-члени ЄС Болгарія

4.75

4.75 4.50 4.25 4.25 4.00 3.75 3.75 3.50

Чеська Республіка

3.25

3.75 3.75 3.50 3.50 3.50 3.50 3.50 3.25

Естонія

3.25

2.75 2.50 2.50 2.50 2.50 2.50 2.50 2.50

Угорщина

2.50

3.00 3.00 2.75 2.75 2.75 3.00 3.00 3.00

Латвія

3.50

3.50 3.75 3.50 3.50 3.50 3.25 3.00 3.00

Литва

3.75

3.75 3.75 3.50 3.50 3.75 4.00 4.00 3.75

Польща

2.25

2.25 2.25 2.50 2.50 3.00 3.25 3.00 3.00

Румунія

4.25

4.50 4.75 4.50 4.50 4.25 4.25 4.00 4.00

Словаччина

3.75

3.75 3.25 3.25 3.25 3.00 3.00 3.25 3.25

Словенія

2.00

2.00 2.00 2.00 2.00 2.00 2.25 2.25 2.25

Албанія

6.00

5.50 5.25 5.00 5.25 5.25 5.25 5.00 5.00

Боснія

6.00

5.75 5.50 5.00 4.75 4.50 4.25 4.25 4.25

Хорватія

5.25

4.50 4.50 4.75 4.75 4.75 4.75 4.75 4.50

Македонія

5.00

5.00 5.50 5.50 5.00 5.00 4.75 4.75 4.50

Югославія

6.25

6.25 5.25 5.00 н/д

Сербія

н/д

5.00 5.00 4.75 4.50 4.50

Чорногорія

н/д

5.25 5.25 5.25 5.50 5.25

Косово

н/д

6.00 6.00 6.00 6.00 5.75

Вірменія

5.75

5.75 5.75 5.75 5.75 5.75 5.75 5.75 5.75

Азербайджан

6.00

6.25 6.25 6.25 6.25 6.25 6.25 6.25 6.25

Білорусь

5.25

5.25 5.25 5.50 5.75 6.00 6.25 6.25 6.25

Грузія

5.00

5.25 5.50 5.75 6.00 5.75 5.50 5.00 5.00

Казахстан

6.00

6.25 6.25 6.25 6.50 6.50 6.50 6.50 6.50

Киргизстан

6.00

6.00 6.00 6.00 6.00 6.00 6.00 6.00 6.25

Молдова

6.00

6.00 6.25 6.25 6.25 6.25 6.00 6.00 6.00

Росія

6.25

6.25 6.00 5.75 5.75 5.75 6.00 6.00 6.00

Таджикистан

6.00

6.00 6.00 6.00 6.25 6.25 6.25 6.25 6.25

Туркменістан

6.00

6.25 6.25 6.25 6.25 6.50 6.75 6.75 6.75

Україна

6.00

6.00 6.00 5.75 5.75 5.75 5.75 5.75 5.75

Узбекистан

6.00

6.00 6.00 6.00 6.00 6.00 6.50 6.50 6.50

Балканські країни

н/д

Пострадянські держави

Примітка: н/д означає, що по даному критерію дослідження рівня демократії у цій країні не проводилося.

162

Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm? page=436&year=2008

Додаток Л Типологія політичних режимів за „Freedom House” Консолідовані демократії (1.00-2.99) Словенія

1.86

Естонія

1.93

Латвія

2.07

Угорщина

2.14

Чеська Республіка

2.14

Литва

2.25

Словаччина

2.29

Польща

2.39

Болгарія

2.86

Напівконсолідовані демократії (3.00-3.99) Румунія

3.36

Хорватія

3.64

Сербія

3.79

Чорногорія

3.79

Албанія

3.82

Македонія

3.86

Перехідне урядування або гібридні режими (4.00-4.99) Боснія

4.11

Україна

4.25

Грузія

4.79

Напівконсолідовані авторитарні режими (5.00-5.99) Молдова

5.00

Вірменія

5.21

Косово

5.21

Киргизстан

5.93

Росія

5.96

Консолідовані авторитарні режими (6.00-7.00) Азербайджан

6.00

Таджикистан

6.07

Казахстан

6.39

Білорусь

6.71

Узбекистан

6.86

Туркменістан

6.93

163

Примітка: типологія політичних режимів наведена станом на 1 січня 2008 р. Дослідження охоплюють період з 1 січня по 31 грудня 2007р Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=438&year=2008

Додаток М Рівень демократії у постсоціалістичних країнах 1999-2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 Нові країни-члени ЄС Болгарія

3.58

3.42 3.33 3.38 3.25 3.18 2.93 2.89 2.86

Чеська Республіка

2.08

2.25 2.46 2.33 2.33 2.29 2.25 2.25 2.14

Естонія

2.25

2.13 2.00 2.00 1.92 1.96 1.96 1.96 1.93

Угорщина

1.88

2.13 2.13 1.96 1.96 1.96 2.00 2.14 2.14

Латвія

2.29

2.21 2.25 2.25 2.17 2.14 2.07 2.07 2.07

Литва

2.29

2.21 2.21 2.13 2.13 2.21 2.21 2.29 2.25

Польща

1.58

1.58 1.63 1.75 1.75 2.00 2.14 2.36 2.39

Румунія

3.54

3.67 3.71 3.63 3.58 3.39 3.39 3.29 3.36

Словаччина

2.71

2.50 2.17 2.08 2.08 2.00 1.96 2.14 2.29

Словенія

1.88

1.88 1.83 1.79 1.75 1.68 1.75 1.82 1.86

Албанія

4.75

4.42 4.25 4.17 4.13 4.04 3.79 3.82 3.82

Боснія

5.42

5.17 4.83 4.54 4.29 4.18 4.07 4.04 4.11

Хорватія

4.46

3.54 3.54 3.79 3.83 3.75 3.71 3.75 3.64

Македонія

3.83

4.04 4.46 4.29 4.00 3.89 3.82 3.82 3.86

Югославія

5.67

5.04 4.00 3.88 н/д

Сербія

н/д

3.83 3.75 3.71 3.68 3.79

Чорногорія

н/д

3.83 3.79 3.89 3.93 3.79

Косово

н/д

5.50 5.32 5.36 5.36 5.21

Вірменія

4.79

4.83 4.83 4.92 5.00 5.18 5.14 5.21 5.21

Азербайджан

5.58

5.63 5.54 5.46 5.63 5.86 5.93 6.00 6.00

Білорусь

6.25

6.38 6.38 6.46 6.54 6.64 6.71 6.68 6.71

Грузія

4.17

4.33 4.58 4.83 4.83 4.96 4.86 4.68 4.79

Казахстан

5.50

5.71 5.96 6.17 6.25 6.29 6.39 6.39 6.39

Киргизстан

5.08

5.29 5.46 5.67 5.67 5.64 5.68 5.68 5.93

Молдова

4.25

4.29 4.50 4.71 4.88 5.07 4.96 4.96 5.00

Росія

4.58

4.88 5.00 4.96 5.25 5.61 5.75 5.86 5.96

Таджикистан

5.75

5.58 5.63 5.63 5.71 5.79 5.93 5.96 6.07

Балканські країни

н/д

Пострадянські держави

164

Туркменістан

6.75

6.83 6.83 6.83 6.88 6.93 6.96 6.96 6.93

Україна

4.63

4.71 4.92 4.71 4.88 4.50 4.21 4.25 4.25

Узбекистан

6.38

6.42 6.46 6.46 6.46 6.43 6.82 6.82 6.86

Примітка : н/д означає, що по даному критерію дослідження рівня демократії у цій країні не проводилося. Джерело: дані міжнародної неурядової організації „Freedom House” // http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=437&year=2008

Додаток Н

165

Додаток П

Динаміка утворення політичних партій в Чеській Республіці

95 80

100

103

105

107

106

105

104

103

кількість партій

74 64 55 40 31 23

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 рік

166

Додаток Р Результати виборів до Палати депутатів Парламенту ЧР НАЗВА ПАРТІЇ 1990р. 1992р. 1996р. 1998р. 2002р.

2006р.

ГРОМАДЯНСЬКИЙ ФОРУМ

49,50%

–

КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЧЕХІЇ ТА МОРАВІЇ224

13,24%

14,05%

10,33%

11,03%

18,51%

12,81%

10,03%

5,87%

–

8,42%

6,28%

8,08%

9,00%

14,27%226

7,22%

29,73%227 29,62%

27,74%

24,47%

35,38%

РУХ ЗА САМОВРЯДНУ ДЕМОКРАТІЮ – ТОВАРИСТВО ЗА МОРАВІЮ ТА СІЛЕЗІЮ ХРИСТИЯНСЬКОДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЮЗ – ЧЕХОСЛОВАЦЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ225 ГРОМАДЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ

–

ЧЕСЬКА СОЦІАЛДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ

–

6,53%

26,44%

32,31%

30,20%

32,32%

ЛІБЕРАЛЬНОСОЦІАЛЬНА УНІЯ

–

6,52%

–

ОБЄДНАННЯ ЗА РЕСПУБЛІКУ – РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

–

5,98%

8,01%

–

ГРОМАДЯНСЬКИЙ

–

5,93%

6,36%

–

224

У 1990 р. Комуністична партія Чехоcловаччини, 1992 р. Лівий блок У 1990 р. Християнсько-демократична партія 226 Коаліція Християнсько-демократичний союз – Чехословацька народна партія – Союз свободи – Демократичний союз 227 В коаліції з Християнсько-демократичною партією 225

167

ДЕМОКРАТИЧНИЙ АЛЬЯНС СОЮЗ СВОБОДИ

–

8,60%

14,27%228

–

ПАРТІЯ ЗЕЛЕНИХ

–

6,29%

Додаток С Відомості про основні політичні партії Чеської Республіки Громадянська демократична партія (чеськ. Občanská demokratická strana (ODS)) була створена в 1991 році на базі ліквідованого Громадянського форуму. Засновником та ідейним лідером ODS був В. Клаус. Наразі її очільником виступає М.Тополанек. Партію можна охарактеризувати як правоцентристську силу, що сповідує класичні ліберальні цінності. ГДП та її лідер формували уряд Чеської Республіки від 1992 до 1998 роки, а в 1998 році В.Клауса було обрано головою Палати депутатів. З 2002 дана політична сила перебувала в опозиції. Наразі ODS є членом урядової коаліції, а М.Тополанек очолює Кабінет міністрів. Основним електоратом цієї політичної партії є мешканці великих міст Чехії, зокрема представники середнього класу та підприємці. Чеська соціал-демократична партія (чеськ. Česká strana sociální demokratická (ČSSD)) – це партія лівоцентристського спектру або, як її ще називають чеські політологи, „партія соціального реформізму”. Вона є однією з найстаріших партій в Чехії, адже була утворена ще в 1878 році. У міжвоєнний період ЧСДП була однією з найвпливовіших політичних сил в країні. Після встановлення комуністичного режиму ČSSD стала частиною пануючої Комуністичної партії Чехословаччини і лише в 1989 році відновила свою діяльність як самостійна структура. Після організаційного відновлення її шлях до великої політики і влади не був легким. В ході перших в Чехословацькій Федеративній Республіці вільних виборів влітку 1990 року соціал-демократи не змогли подолати п'ятивідсоткового бар'єру. У 1992 році на виборах до Чеської національної ради ЧСДП добилася першого успіху – здобувши 6,53 % голосів виборців. У 1993 році партію очолив М. Земан, який змінив на цій посаді Я. Горака. Згодом керівником ČSSD став С.Гросс, котрого у 2005 році внаслідок корупційного скандалу було замінено І.Пароубеком. Чеська соціал-демократична партія знаходилася при владі з 1998 року і до парламентських виборів 2006 року. За час свого урядування соціал-демократи добилися значних економічних успіхів та вступу Чехії до Європейського союзу. На даному етапі історичного розвитку ця політична сила перебуває в опозиції. Основним електоратом ЧСДП виступають робітники промислових 228

Коаліція Християнсько-демократичний союз – Чехословацька народна партія – Союз свободи – Демократичний союз

168

підприємств та державні чиновники. Комуністична партія Чехії та Моравії (чеськ. Komunistická strana Cech a Moravy (KSČM)) є доволі цікавим політичним феноменом. Незважаючи на те, що усі партії лівого спрямування протягом перших місяців після листопадових подій 1989 року категорично відмовилися співпрацювати з нею (більше того, під час передвиборчої кампанії 1990 року ряд лівих партій виступили з вимогою заборони КПЧ), вона зуміла зберегти стабільну й солідну народну підтримку – значно більшу, ніж її мають комуністичні партії колишніх республік СРСР. KSČM виступає в Чехії фактично „третьою силою” після ODS та ČSSD. Однак, цікавим є той факт, що після демократичної революції 1989 року КПЧМ жодного разу не входила до урядових коаліцій, так як чеські політичні партії не хочуть співпрацювати з нею в такому форматі, вважаючи комуністів „рудиментом” минулого режиму. Комуністична партія Чехії і Моравії однозначно позиціонує себе не як партію минулого, а як партію майбутнього, відкинувши східну орієнтацію. І хоча її виборчий електорат зосереджений у найбільш неблагополучних у соціальному плані регіонах, до того ж за підрахунками соціологів понад 50 відсотків постійних виборців комуністів – люди старші за 60 років, серед апологетів комуністів є і представники інших суспільних прошарків та вікових категорій. Цьому посприяла, зокрема, зміна партійного керівництва. Так, колишній лідер Комуністичної партії Чехії і Моравії М. Гребенічек асоціювався для багатьох чехів зі старим режимом. Обрання замість нього В. Філіпа, колишнього рокера і юриста за фахом, що неодноразово відзначався своєю оригінальною поведінкою, дозволило чеським комуністам звернутися до нових шарів електорату і бути почутими. Християнсько-демократична унія - Чехословацька народна партія (чеськ. Křestanská a demokratická unie - Československá strana lidová (KDUCSL)). Ця партія подібна до КМЧМ кількома ознаками: по-перше, вона також вийшла з Національного фронту, по-друге, має велику (як для масштабів і традицій країни) членську базу – близько 80 тисяч чоловік. Проте ідеологічно партія сповідує зовсім іншу ідеологію, котра належить до політичного центру, а в підходах до вирішення багатьох суспільних проблем KDU-CSL виходить з класичних консервативних засад. Протягом тривалого часу ця партія входила до коаліції очолюваної ГДП і тому несе часткову відповідальність за проведені в 1992-1998 роках перетворення; до 2002 року знаходилась в опозиції, після чого увійшла до коаліції з ЧСДП. Наразі є коаліційним союзником Громадянської демократичної партії та Партії зелених. З 2003 року головою ХДУ - ЧНП є М.Калоусек. Основний електорат партії складає найбільш консервативна та релігійна частина населення в провінційних районах країни, насамперед у Моравії. Партія зелених (чеськ. Strana zelených) є головним „сюрпризом” виборів 2006 року, так як вперше пройшла до парламенту. Головною причиною перемоги „зелених” є їх імідж „нової сили”, здатної створити альтернативу партіям, які традиційно входять до парламенту. На виборах 2002 року за неї 169

проголосувало близько 3% виборців. Різке зростання популярності „зелених” відбулося на протязі 2005 року. За цей період часу їй вдалося заручитися підтримкою частини традиційного електорату Чеської соціал-демократичної партії. Своїх прихильників партія знайшла також серед людей, котрі не могли визначитися зі своєю політичною орієнтацією. Особливою популярністю вони користуються серед молоді. Свою роль зіграла і підтримка її з боку колишнього президента Чеської Республіки В.Гавела. З 2005 року цю політичну силу очолює М.Бурсик, який і здійснив позитивні перетворення в рядах „зелених”. Додаток Т Зростання кількості неурядових організацій в ЧР 60000

кількість організацій

50000 40000 30000 20000 10000 0 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 рік

170

Додаток Ф Розподіл неурядових неприбуткових організацій ЧР за типом діяльності 0%

10%

15%

Професійні асоціації, профспілки

20%

25% 23%

Благодійні організації та фонди, ініціативи

5% 10%

Релігійні об'єднання Спортивні, туристичні, мисливські та інші організації

11%

Культурні, краєзнавчі та інші рухи

7% 3%

Органи шкільного самоврядування, молодіжні організації Правозахисні організації, товариства захисту прав споживачів Рухи з облаштування житлових територій, ініціативи із захисту прав місцевих жителів

5% 8%

Екологічні рухи

6% 22%

Інші організації

171

172 Моравосілезький край

Оломоутський край

Злінський край

Південноморавський край

Край Височіна

Пардубіцький край

Краловоградецький край

Ліберецький край

Устецький край

Карловарський край

Плзенський край

Південночеський край

Центральночеський край

Прага

Додаток Х

Чисельність неурядових організацій в ЧР та їх розподіл за територіальним принципом (станом на 2008 рік)

Наукове видання Марадик Наталія Василівна

ПЕРЕХІД ДО ДЕМОКРАТІЇ В ЧЕСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ

Монографія Коректура та редакція авторська Марадик Н.В. М-25 Перехід до демократії в Чеській Республіці: Монографія [Текст] / Марадик Наталія Василівна. – Ужгород: Інформаційновидавничий центр ЗІППО, 2012. – 174 с. ISBN 978-966-332-109-7 У монографії вперше в українській політичній науці комплексно досліджено процес переходу до демократії в Чеській Республіці. З’ясовано, що перехід від посттоталітарного до демократичного режиму в Чеській Республіці відбувся згідно класичної схеми демократичного транзиту, яка передбачає проходження трьох послідовних етапів – лібералізацію політичного режиму, оновлення політико-інституціональної моделі державної влади та закріплення демократичних норм та процедур. Успішний перехід до демократії в Чеській Республіці був зумовлений не 173

лише чинниками політико-культурного характеру, а й вдалою інституційною інженерією чеських реформаторів. Для науковців, викладачів вузів, студентів, державних службовців та всіх, хто цікавиться політичним розвитком регіону Центрально-Східної Європи. УДК 323(437.1/2)+321.7 ББК Ф3(4Чех)6+Ф023.1

Підписано до друку 05.07.2012. Формат 60х84/16. Гарн.тип Таймс. Папір офсетний №1. Друк ризографічний. Ум.дрк.ар.7,25 Обкл.вид. арк..7,3. Тираж 300 прим. Замовл.№ 12. Інформаційно-видавничий центр ЗІППО Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників та розповсюджувачів видавничої продукції: серія ДК № 1528 від 16.10.2003 р. 88000, м.Ужгород, вул. Волошина, 35. Тел. (03122) 3-42-74

174

175

176