НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ РЕГІОНАЛІСТИКИ Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет»
Віктор Петрецький
ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ ЗАКАРПАТТЯ (перша чверть ХХ століття)
Ужгород 2014
УДК 323.39 (477.87) ББК Ф041,121 (4 Укр – 4 Зак) П - 30 У праці досліджується процес становлення та формування політичної еліти Закарпаття у першій чверті ХХ століття. Однією із важливих проблем краю була відсутність власної політичної еліти і харизматичних лідерів. З часом її роль взяла на себе інтелігенція. Акцентується увага на тому, що суспільно-політичний рух у Закарпатті не був однорідним. У ньому формувалися течії і напрями, що відбивали інтереси та ідеологію різних суспільно-політичних груп. Видання розраховане на широке коло читачів, фахівців, державних службовців, краєзнавців. Рецензенти: Токар Маріан Юрійович, кандидат історичних наук, професор, директор Науково-дослідного інституту політичної регіоналістики Ужгородського національного університету; Басараб Михайло Михайлович, кандидат історичних наук, заступник директора з науково-дослідної роботи та міжнародної діяльності Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Рекомендовано до друку Науковою радою НДІ політичної регіоналістики УжНУ (Протокол № 5 від 17 лютого 2014 року) ISBN
© Віктор Петрецький, 2014 © НДІ політичної регіоналістики, 2014 © Видавництво ФОП Бреза А.Е. 2014
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ЗАРОДЖЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В ЗАКАРПАТТІ Актуальність творення і функціонування регіональних політичних еліт полягає у тому, що вони відіграють значну роль у розвитку не тільки окремих регіонів, а й цілих держав. Особливо це стосується управлінських та адміністративних еліт, які покликані формувати нормативний, бюджетний, податковий, організаційний, управлінський регіональний простір для успішної діяльності органів регіональної влади й управління. Аналіз проблеми формування і функціонування регіональних політичних еліт дозволяє виявити їх специфічні особливості та тенденції творення. Регіональні елітні групи, разом з тим, виступають провідниками загальнонаціональної політики на місцях, слугують опорою всього державного механізму. У цьому контексті регіональні політичні еліти виступають феноменологічною системою суспільно-політичної буденності. Ще років 20 – 30 тому наукові дослідження такої проблеми як політична еліта віталися б виключно з точки зору класової критики та провідної ролі робітничого класу на Закарпатті, його авангардного становища у революційному русі, допоміжної місії місцевому селянству в боротьбі за рівноправ’я. Натомість вивчення ролі інтелігенції, а особливо в контексті політизації її суспільного призначення – неоднозначно оцінювалося б у науковому середовищі. Як мінімум – авторові б закидалися націоналізм або локалпатріотизм. Але сьогодні ця тема є більше вимогою часу ніж модою, адже процес зародження та еволюції української політичної еліти Закарпаття у ХХ столітті дає відповіді на сучасні
3
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
прояви регіонального елітотворення. Відтак, пропоноване дослідження присвячена одній із важливих сторінок історії Закарпаття першої чверті ХХ століття. Проблема вивчення процесу становлення й діяльності політичних еліт у регіоні досі не була предметом спеціального науового дослідження, а тому її важливість та актуальність не викликає жодних сумнівів. Більше того, актуалізація теми беззаперечна, оскільки, незважаючи на неабияку увагу істориків до проблем історичного розвитку Закарпаття першої половини ХХ століття, питання регіонального елітотворення випливає із безпосереднього впливу на політичний, соціально-економічний та культурно-освітній розвиток регіону когорти кращих його представників, які мали можливість вибирати ті чи інші, зокрема і доленосні, шляхи для його майбутнього. Тож мета дослідження цілком сучасна – аналіз проблеми становлення і діяльності політичної еліти в Закарпатті на початку ХХ століття, з’ясування її ролі в суспільнополітичних процесах, взаємовідносин із центральною владою та інше. У цьому контексті з’ясовуються передумови виникнення, джерела і регіональні особливості формування еліти, її місце у суспільному житті регіону, характер активності політичних лідерів, можливості впливу та роль у прийнятті тих чи інших суспільно визначальних рішень. Також розмежовано умови формування і функціонування еліти при різних політичних режимах. Оцінюючи працю Віктора Петрецького, можемо констатувати, що автор здійснив узагальнений аналіз процесу становлення перших протоелітних груп у першій чверті ХХ століття, які згодом стали класичними політичними елітами в Закарпатті. Автор роботи цілком справедливо зазначає, що як вітчизняна, так і зарубіжна історіографія досліджуваної проблеми є достатньо строкатою і викликає неоднозначні оцінки вчених. Разом з тим, необхідно погодитися, що як істо4
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ріографія проблеми, так і джерельна основа досліджуваної проблеми є достатніми для розкриття теми дослідження й дають можливість у повній мірі висвітлити актуальну проблему політичної історії Закарпаття, в тому числі формування і розвиток, еволюцію української політичної еліти Закарпаття першої чверті ХХ століття. Дослідження процесу формування і діяльності політичної еліти Закарпаття у часи його входження до складу Угорщини (Австро-Угорщини) та Чехословацької Республіки носили епізодичний характер. Розпочате вивчення проблеми елітотворення дослідниками в радянський період мало чітко однобічний характер і зі значною долею грубого порушення принципів об’єктивності. З одного боку ідеалізувалась діяльність комуністів Закарпаття, з іншого – нехтувалась і грубо фальсифікувалась політична діяльність інших громадсько-політичних діячів та лідерів політичних партій. Історик робить вдалу спробу розкрити умови розвитку місцевої політичної еліти. Він справедливо зазначає, що на початку ХХ століття причина відсутності власної політичної еліти була об’єктивною. Фактично вона не мала професійного ґрунту для свого існування. Віктор Петрецький приходить до висновку, що єдиною соціальною групою, котра мала істотний вплив на населення Закарпаття була інтелігенція – священики і вчителі. Він вважає, що їх цілком справедливо слід вважати передовою групою, яка представляла інтереси місцевих жителів. Виходячи з цього, напрошується логічний висновок, що «відсутність міцного соціального прошарку зводила нанівець навіть думку визрівання крайової еліти як повноцінного політичного суб’єкту». Практично кожний історичної ваги епізод на початку ХХ століття – це свідчення того, що національно-культурна інтелігенція взяла на себе провідну роль у політичному житті регіону. Мова йде про таких відомих громадсько5
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
культурницьких діячів як Августин Волошин, Августин Штефан, Іван Куртяк, Йосип Камінський, Степан Фенцик та ін. Саме вони стали організаторами перших громадськополітичних об’єднань типу «Руський клуб» в Ужгороді, численних народних рад, інших організацій, а згодом і партій. Необхідно віддати належне Віктору Петрецькому, що він не оминув можливості надати заслужену і об’єктивну оцінку знаним закарпатцям крізь призму їх участі у знакових історичних подіях тогочасності. Одним із елементів наукової новизни пропонованої праці, на нашу думку, є історія «Руського клубу», який за переконанням автора, став першим політичним осередком, де формувалася громадська думка про подальші політичні перспективи Закарпаття. Він був створений 17 квітня 1919 року, а очолював його Августин Волошин – найяскравіший політичний лідер Закарпаття початку ХХ століття. Чималу увагу автор приділяє діяльності Центральної Руської Народної Ради, створеної 8 травня 1919 року в Ужгороді як надпартійного представницького органу в Закарпатті. Головним її завданням, наголошує автор, було об’єднання ідеї навколо державно-територіальної приналежності краю. Першим визнаним лідером ради був Антоній Бескид. Увагу відведено й питанню історичної долі Закарпаття і, зокрема, включенню його до складу Чехословаччини, як єдиному варіанту в тодішніх міжнародних обставинах, а також ролі Г. Жатковича у цьому процесі. Автор значну увагу приділив проблемі участі української політичної еліти в процесі утвердження нової політичної влади на Закарпатті. Однак, підсумовуючи характер формування нової політичної еліти, автор дослідження не безпідставно твердить, що політична еліта за короткий історичний період не зуміла дозріти організаційно і професійно.
6
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
За хронологічною логікою, дослідник аналізує передумови зародження первинних елітних груп, їх структурування, активність та політичні орієнтації у австроугорський період, під час спроб національно-державного визначення долі краю після розвалу Австро-Угорської монархії і на самому початку його входження до складу Чехословацької Республіки. На цьому етапі, як обґрунтовано доводить дослідник, у елітних груп з’являється новий якісний показник, чого абсолютно не могло бути у попередній період – конкурентність із загальнодержавними елітами. Цілком слушно автор резюмує, що політична еліта Закарпаття пройшла впродовж першої чверті ХХ століття значну еволюцію, намагаючись адаптуватися до щоразу нових умов політичного розвитку Закарпаття. Із-за цього, за досліджуваний історичний період вона не змогла структуруватися організаційно й професійно, оскільки постійно перебувала в залежному становищі від центральних органів влади різних держав – не встигнувши адаптуватися до одних умов, незабаром була змушена вписуватися в рамки, які диктувалися іншою політичною системою. Тим не менше, прогрес у елітотворенні та в зростанні ролі місцевих громадсько-політичних діячів на прийняття рішень був достатньо значним. У підсумку дослідник констатує, що кадровий склад регіональних еліт, через намагання контролювати ситуацію в краї, підсилювався службовцями різних рівнів з центральних владних кіл (у тому числі й іншомовних та інонаціональних). А внаслідок зовнішніх та внутрішньополітичних обставин, застосовувався авторитарний стиль управління й втручання централізованої управлінської системи у місцеві справи. Автором також доведено, що впродовж першої чверті ХХ століття соціальну основу адміністративної еліти складали переважно вихідці чи представники інтелігенції – ду7
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ховенство, культурно-освітні працівники та громадські діячі, дещо меншою мірою – службовці. Наукова новизна роботи визначається самою постановкою й розробкою досліджуваної теми. Автор першим у вітчизняній історичній науці, на основі всебічного вивчення й критичного аналізу наукової літератури, використання значної кількості оригінальних джерел, зробив досить вдалу спробу дослідження процесу формування політичної еліти Закарпаття, її діяльності та ролі в суспільнополітичному житті краю. Теоретичне і практичне значення роботи, здійсненої автором, зокрема полягає в тому, що вирішення у комплексі важливої наукової проблеми дає можливість заповнити суттєву прогалину в історії України та Закарпаття, дозволяє по-новому підійти до розв’язання низки раніше невідомих проблем вітчизняної історії. Важливо зазначити, що дана політико-історична проблема є однією із пріоритетних у планах Науководослідного інституту політичної регіоналістики. Тому й не дивно, що Віктор Петрецький здійснює публікацію під патронатом цього наукового центру Ужгородського національного університету. Маріан ТОКАР, директор Інституту політичної регіоналістики, професор кафедри політології і державного управління Ужгородського національного університету
8
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ПЕРЕДМОВА Упродовж першої чверті ХХ століття політична еліта пройшла своєрідну еволюцію, котра виражалася передусім у можливостях її безпосередньої участі в суспільнополітичних процесах, впливі на перебіг подій, прийнятті суспільно значимих рішень. Дослідження історії несе в собі необхідність уникнення стереотипних помилок, закладених вимушеним тоталітарно-адміністративним тиском на наукову сферу, нівелюванням політичної заанґажованості. Незважаючи на неабияку увагу істориків до проблем історичного розвитку Закарпаття на початку ХХ століття, питання регіонального елітотворення досі не було предметом спеціального дослідження. Суспільно-політичне становище Закарпаття в першій чверті ХХ століття має специфічні риси. Найперше кидається у вічі відсутність повноцінної політичної еліти. Її роль спочатку на себе взяла інтелігенція (греко-католицькі священики), продовжуючи громадсько-культурні зусилля просвітителів другої половини ХІХ століття. Навіть піднесення національно-визвольного руху в роки Першої світової війни, зростання національної самосвідомості, пошук шляхів самовизначення не сприяли активному структуруванню політичних інтересів місцевої громади. Але входження краю до складу Чехословацької Республіки докорінно змінило ситуацію, активізувавши суспільну активність. Об’єктом даного дослідження є політична еліта, а предметом наукового аналізу є процес становлення і функціонування політичної еліти на території Закарпатті в першій чверті ХХ століття. У цьому контексті детально аналізуються особливості формування регіональної політичної еліти, місце і роль місцевої політичної еліти в суспільному житті 9
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
регіону, передумови формування перших елітних груп, структурування політичної еліти, зародки партійної еліти та її участі в суспільно-політичних процесах, умови формування політичної еліти при різних політичних режимах. Головною метою дослідження є аналіз процесу становлення і функціонування політичної еліти в Закарпатті у першій чверті ХХ століття. Важливою є ціль наукового розуміння і обґрунтування місця й ролі місцевої політичної еліти в суспільнополітичних процесах у різних умовах державного режиму. Аналізу піддається специфіка взаємовідносин центральної влади і регіональної політичної еліти, участь у політичному житті краю. Обґрунтування хронологічних меж з даної наукової проблеми визначається першою чвертю ХХ століття, а саме роками входження Закарпаття до складу декількох державних утворень. Наголосимо, що саме з початку ХХ століття можемо із впевненістю говорити про більш реальний і ефективний розвиток політичної активності місцевого населення Закарпаття, котре упродовж цього періоду край пережив цілу низку політичних змін, які проявилися в процесі різнобічних елементів державотворення, становлення та занепаду політичних режимів, специфічних процесів елітотворення тощо. При підготовці видання автором використані загальнонаукові та спеціальні історичні методи дослідження. Серед них: аналітичний (використання наукового аналізу процесу становлення і функціонування політичної еліти), системний (систематизація окремих явищ у процесі розвитку елітних груп), порівняльний (порівняння процесу елітотворення у різні історичні періоди), структурнофункціональний (дослідження структурування елітних груп, визначення функцій регіональної політичної еліти), проблемно-хронологічний (поетапний розвиток еліти в різні хронологічні епохи). Дана методологічна основа сприяє 10
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
розкриттю комплексної проблеми елітотворення й проблем функціонування еліти в цілому й дає можливість розкрити зміст, сутність і динаміку досліджуваного феномену. Наукова новизна праці визначається самою постановкою та науково-методичною розробкою досліджуваної проблеми, її комплексним підходом до дослідження місця й ролі політичної еліти Закарпаття в суспільно-політичних процесах у першій чверті ХХ століття. На основі всебічного опрацювання і вивчення, а також аналітично-критичного підходу автор дослідження зробив спробу узагальнюючого, комплексного аналізу проблеми становлення і функціонування політичної еліти в регіоні у визначений період та її впливу на розвиток суспільно-політичних відносин. Автор здійснив спробу в комплексі проаналізувати дану наукову проблему, поєднуючи низку конкретних проблем, які досліджувалися частково. Виходячи з цього, наукова новизна видання полягає в тому, що автором: 1. Здійснено узагальнений аналіз процесу становлення і функціонування політичної еліти Закарпаття у першій чверті ХХ століття. 2. З’ясовано і визначено історичні особливості зародження політичної еліти за часів Австро-Угорської монархії на початку ХХ століття. 3. Досліджено спроби становлення перших елітних груп у Закарпатті (в 1914 – 1919 роках). 4. Прослідковано структурування політичної еліти та її активність у період входження Закарпаття (Підкарпатської Русі) до складу Чехословацької Республіки (в 1919 – 1924 роках) тощо. Теоретичні розробки дозволяють системно підійти до розгляду проблеми формування і функціонування політичної еліти Закарпаття у першій чверті ХХ століття, розкрити особливості становлення перших елітних груп, структурування політичної еліти та її активність в суспільно-політичних процесах, місце й роль партійної еліти. 11
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Практична цінність роботи полягає у можливостях використання фактичного матеріалу пропонованого видання для написання узагальнюючих праць з історії елітотворення й державотворення в першій чверті ХХ століття, політичної портретистики тощо. Джерельну основу дослідження складають опрацьовані архівні документи та опубліковані джерела, які свідчать про копітку роботу представників крайової політичної еліти над важливими проблемами Закарпаття, про непрості відносини місцевих еліт із центральною владою тієї чи іншої держави, котра аж ніяк не була зацікавлена в прискоренні суспільного прогресу в краї. Важливим моментом, що впливав на формування місцевої політичної еліти було її залучення до певних управлінських функцій. Джерельна складова досліджуваної проблеми є досить масивною, доступною для нашого наукового опрацювання і дає можливість вивчити актуальну проблему в політичній історії Закарпаття. Саме опрацювання джерел повною мірою розкриває діяльність представників політичної еліти всіх рівнів, у тому числі складні відносини місцевих еліт із центральною владою, протистояння партійних еліт тощо. Акцентуючи увагу на джерельно-історіографічному описі, варто зазначити, що дослідження даної наукової проблеми представлене значною допоміжною архівноджерельною базою. Детальне їх вивчення дає можливість ознайомитися із процесом формування елітних груп Закарпаття, витворенням специфічної касти організаторів і творців суспільно-політичного життя краю. Архівні матеріали, оригінальні опубліковані документи, особисті свідчення сучасників подій першої чверті ХХ століття, інтерпеляції та інші дописи, в тому числі на шпальтах періодичної преси, сприяють цілковитому уявленню про тогочасні перипетії суспільно-політичного життя історичного Закарпаття в складних умовах розвитку. Досліджений основний масив джерельної бази свідчить також 12
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
про складний процес політичного елітотворення в Закарпатті у першій чверті ХХ століття, підкріплює здогади вчених про тенденційність поглядів на історичне минуле краю. Слід зазначити, що перегляд здобутків вітчизняної історіографії з досліджуваної теми вказує на своєрідні, на наш погляд, моменти. По-перше, дослідження процесу формування і діяльності політичної еліти краю у часи його входження до складу Чехословацької Республіки носили епізодичний характер. По-друге, розпочате вивчення проблем елітотворення дослідниками в радянський період мало чітко однобічний характер із великою долею грубого порушення принципів об’єктивності. З одного боку, ідеалізувалась діяльність лідерів крайкому Компартії, з іншого – нехтувались і плюндрувались здобутки на політичній арені краю інших політичних лідерів. Фальсифікація та перекручування фактів нанесли радянськими дослідниками значної шкоди історичній науці. По-третє, новітній етап досліджень даної проблеми пов’язаний із становленням нової наукової думки в Україні, що вилилось у активне вивчення раніше заборонених, або свідомо сфальсифікованих історичних фактів тощо. Цей період характерний якісно новим підходом до наукових досліджень у сфері владних відносин міжвоєнного Закарпаття, переоцінкою важелів об’єктивного висвітлення історичних подій. Значно більше дослідників почало в тій чи іншій мірі торкатися проблемних питань діяльності політичних лідерів та еліт. І хоча комплексного вивчення процесу формування та діяльності політичної еліти в Підкарпатській Русі не було, це ні в якій мірі не применшує здобутки вітчизняних учених. Необхідно відзначити й те, що зарубіжна історіографія досліджуваної проблеми є достатньо строкатою. Логічно, що більшість праць належить чеським та словацьким авто13
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
рам, оскільки Закарпаття і як колишня територія Чехословаччини, і як сучасний сусідній регіон знаходиться в постійному полі зору дослідників. Натомість пожвавилася увага, останнім часом, російської історіографії до політичних процесів минулого Закарпаття. Досліджено архівні джерела і ступінь опрацювання проблеми вітчизняними й зарубіжними дослідниками процесу становлення і функціонування політичної еліти в історичному Закарпатті в першій половині ХХ століття. Варто зазначити, що спеціально присвячених, конкретних праць про елітотворення в Закарпатті впродовж першої чверті ХХ століття як комплексну проблему на сьогоднішній день не має. Втім, у контексті вивчення загальних суспільно-політичних проблем крайового історичного розвитку автори чисельних праць в тій чи іншій мірі торкалися досліджуваної теми.
14
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ЧАСТИНА 1. ЕЛЕМЕНТИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ІСТОРИЧНІ УМОВИ КРИСТАЛІЗАЦІЇ ІНТЕРЕСІВ ЕЛІТ Хронологія подій: 1900 – 1914 роки Умови зародження і розвитку політичних еліт залежні від декількох тісно взаємопов’язаних факторів. Наприклад, значним був вплив на процес становлення регіональних елітних груп економічно-господарських, соціальних та ментальних особливостей [29, с. 356] 1. На процесі становлення політичної еліти відбилися складні перипетії Першої світової війни. Адже тоді активізувався пошук національно-державної ідентичності місцевого населення. Ставав відчутним потяг національних меншин Австро-Угорської монархії до самовизначення внаслідок національно-культурного пробудження [26, с. 365] 2. Довгий час закарпатці були усунуті від можливостей прийняття суспільно значимих політичних рішень, а відтак не могли впливати власними силами на перебіг подій, зокрема через вибори. Це зробило відбиток і на ефективності політичного розвитку закарпатського краю. У часи розпаду Австро-Угорської монархії у Закарпатті складаються сприятливі передумови для розбудови суспільно-політичного й господарського життя. Після завершення Першої світової війни такі сподівання отримали
1
Ілько В. І. Соціально-економічний і політичний розвиток Закарпаття в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / В. І. Ілько, В. В. Пальок // Нариси історії Закарпаття. – Т.1 (з найдавніших часів до 1918 року). – С. 292 – 364. 2 Гранчак І.М. Закарпаття в роки Першої світової війни (1914 – 1018 рр.) / І. М. Гранчак, В. І. Ілько // Нариси історії Закарпаття. – Т.1 (з найдавніших часів до 1918 року). – С. 365 – 398. 15
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
можливість практичної реалізації. Залишалося інтегрувати місцеве населення на досягнення цієї мети. Розвиток Закарпаття в умовах дуалістичної монархічної системи Австро-Угорщини (з 1867 року) характеризувався повільними темпами, оскільки централізована влада не планувала трансформаційні зміни на цій території, а ті незначні прояви політичного та економічного життя суспільства повністю контролювала [34, с.184] 1. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття процес мадяризації щодо місцевого населення посилився. З точки зору титульної нації це був логічний процес зміцнення угорської гегемонії щодо поневолених народів. Серед яскравих прикладів посилення політичного гніту було обмеження виборчих прав громадян, внаслідок чого місцеве населення мало обмежений доступ до політичного життя, обмежувалися свободи друку, зборів, спілок, народних виступів тощо. Законодавчо встановлювався високий майновий і освітній ценз (закони 1913 і 1914 років). Крім того, виборчий процес здійснювався за допомогою репресій, вуличних сутичок, що вказувало на складну соціально-політичну ситуацію [1, арк. 22 – 23] 2. Елементи політико-партійної системи АвстроУгорщини в Закарпатті на початку ХХ століття були ледь помітними. Угорські політичні партії не користувалися популярністю серед місцевого населення, що й впливало на те, що в краї їх структурні та організаційні дії не проводилоися. Щоправда серед прихильників різних політичних партій були переважно представники середньої та дрібної буржуазії. Переважно, за національністю це були угорці. Повільній партійній структуризації сприяла й політика як проурядових, так і опозиційних сил щодо Закарпаття [1, арк. 43 – 47] 3. Практично всі вони були прихильниками жорсткої центра1
Мандрик І. О. Проблеми відновлення державності Угорщини на першому етапі дуалізму (1867 – 1890 роки) / І. О. Мандрик. – Ужгород, 1997. – С. 184. 2 ДАЗО. – Фонд 4 «Наджупан Ужанської жупи», Опис 1, Спр. 721 «Участие жителей Ужанской жупы в выборах в комитатские собрания», Арк. 22 – 23. 3 Там само. – Арк. 43 – 47. 16
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
лізованої політики, а також відстоювали різні переваги титульної (угорської) нації. Незважаючи на це, з’являються перші соціалдемократичні осередки, до лав яких залучалися представники робітництва і селянства, які однак не мали значного впливу на прийняття політичних рішень Будапештом [2, арк. 1 – 2] 1. Про складності організаційного єднання місцевих лідерів влучно зазначив у спогадах Августин Волошин. Він, зокрема, писав, що «задача не была так легка, якою она теперь бы представлялася. Ибо мадярское правительство остро противилося всякой «національной иреденте» и агитаціи. Закона о товариствах не было, независимой интелигенціи не было, матеріальных средств ще менше» [20, с. 4] 2. Складностей очевидно вистачало, оскільки авторитету місцева протоеліта (на той час говорити про еліту політичну ще важко) у вищих колах угорської влади не мала, що й підтверджують постійні реляції контрольних інспекторів, що відряджалися до краю урядовцями [6, арк. 1 – 2] 3. Саме в цей час у краї постала проблема несформованості місцевої політичної еліти. Наявною була відсутність харизматичних політичних лідерів, що походили із місцевих родин. Це говорило й про те, що політична еліта не мала підготовленого ґрунту для свого існування в Закарпатті. Отже, її формування мало декілька своєрідних особливостей. По-перше, відсутність сильної та чисельної місцевої інтелігенції не давало можливості сформувати в органах управління на місцях потужної кадрової конкуренції. Державні службовці переважно приїздили за направленнями з центру й зосереджували в своїх руках основні важелі влад1
ДАЗО. – Фонд 6, Опис 1, Спр. 1122, Арк. 1 – 2. Волошин А. Спомины / Августин Волошин. – Ужгород, 1923. – С. 4. 3 ДАЗО. – Фонд 29, Опис 3, Спр. 33 «Книга регистрации входящих документов. 1919 – 1924», Арк. 1 – 2. 2
17
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ного впливу. Отже, розраховувати на формування в її надрах місцевих елітних груп було надзвичайно складно, хоча певний місцевий кадровий потенціал усе ж був наявний. По-друге, не приходилося розраховувати й на партійні організації, оскільки цей сегмент політичної системи був найслабше розвинутий у краї. Поодинокі прояви партійної структуризації, які не надто підживлювалися центральною владою на початку ХХ століття не знайшли підтримки серед місцевого населення, а ключові посади зосереджувалися у руках «чужих» партійних кадрів. Тому ця особливість творення елітних груп у краї виявилася найслабкішою. Але в майбутньому партійне будівництво стане ключовим у процесі формування крайової еліти. По-третє, чи не єдиною соціальною групою, котра мала істотний вплив на населення Закарпаття була інтелігенція – священики і вчителі. Її цілком справедливо слід вважати передовою групою, яка представляла інтереси місцевих жителів. Але в умовах жорсткого владного контролю, посиленої мадяризації, проведення репресій політичне визрівання цієї соціальної верстви гальмувалося. Проте представники духовенства і педагогічні кадри, національнокультурні діячі у перші десятиліття ХХ століття очолили деякі державні інституції різних рівнів, партійні утворення, стали лідерами громадських організацій тощо. Органи державної, регіональної та місцевої влади у Закарпатті формувалися приїжджими службовцями. Тому, говорити про співпрацю або ж конкуренцію центральних і регіональних еліт в даний період не приходиться. Їх ще не роз’єднували етнонаціональні протиріччя. У цілому тогочасна політична система, в межах якої перебувало Закарпаття на початку ХХ століття, характеризувалася як буржуазна західноєвропейського зразка, а її політичний режим був позначений авторитарними методами управління.
18
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Отже, поняття «політична еліта» в Закарпатті на початку ХХ століття ще не набуло класичного відтворення, хоча передумови її формування поступово складалися. Процес її швидкого творення гальмувався суспільними обставинами. Та все ж вона мала декілька змістовних характеристик, які дедалі більше вказували на перспективні передумови її існування в краї. Передусім, її можна розуміти як регіональну владну еліту, що складалася з осіб, котрі займали ключові посади в органах державної влади й місцевого самоврядування в регіоні й безпосередньо, або ж конкретно, за посадами, впливали на процес прийняття політичних рішень. Це, насамперед, парламентарі, які представляли регіон на загальнодержавному рівні. Іншу групу «регіональної політичної еліти» становили представники угорської партійної еліти, активісти провідних громадських організацій, багатії. До цього переліку слід додати й представників інтелектуальної та культурнопросвітньої еліти, де визначальним є розуміння крайової еліти крізь призму соціально-професійного походження (професійні, кар’єрні, освітні критерії). Детальніше регіональну політичну еліту можна було визначити й за іншими структурними підходами. Зокрема, крайову політичну еліту найлегше було визначити за її територіальним походженням, коли можна розрізняти в політиці «своїх» (вихідці із місцевого регіону) і «чужих» (вихідці з іншого регіону). Крізь етнічний підхід можна визначити етнічну структуру крайової еліти відповідно до національної структури регіону (поліетнічності). Усі ці компоненти були задіяні в суспільнополітичному процесі в Закарпатті. Щоправда їх якісне вираження було надзвичайно слабким. Незважаючи на існуючі характерні відмінності, впродовж першої половини ХХ століття центральні та регіональні політичні еліти перебували в чітко вираженій ієрархічній залежності, де перша
19
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
виконувала переважаючу роль над другою, була визначальною і в долі регіону. Відсутність чи наявність стійкої політичної еліти важливим чином впливала на формування політичного образу Закарпаття. Така ситуація була визначальною для суспільно-політичного становища краю та його об’єктивних особливостей перспективного розвитку. Для Закарпаття важливим був і ступінь важливості регіонального фактору в системі загальнодержавних владних відносин, а також персоналізація електорального вибору (фактор особистості політичного лідера). Усе вищесказане було лише у майбутньому, а в тогочасних суспільних умовах Австро-Угорської монархічної системи прояви «регіонального» були поза межею реального. На жаль, доступні архівні джерела не дають можливість подати кількісні характеристики представників адміністративної еліти цього періоду. Місцеве регіональне автономне управління та система органів публічної влади на Закарпатті, з одного боку, залежали від центральної влади і були своєрідним продовженням державної адміністративної машини на рівень нижчий від центральної, а з іншого − легітимним виразником ідей місцевих громад. Незважаючи на поступове удосконалення нормативної регламентації публічної самоврядної влади, її правовий статус, залишався все ж недосконалим і суперечливим, що вело до становища, при якому більшість важелів впливу на локальний рівень, а отже, й безпосередньо на рівень функціонування територіальної громади й утворених нею органів, концентрувався в руках центральної влади. Умови розвитку краю залежали від таких факторів, як складне політичне, соціально-економічне, національне становище краю на зламі ХІХ – ХХ століть, нерівноправність між важелями управління в центрі і на місцях. Можливість активно включитися в політичне життя всієї держави виглядало примарним і через слабкість структуризації в середині закарпатського суспільства. Відсут20
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ність міцного соціального прошарку зводила нанівець навіть думку про визрівання крайової еліти як повноцінного політичного суб’єкту. Показовими у цьому відношенні є вибори до парламенту монархічної Австро-Угорщини. У жовтні 1901 року в Угорщині пройшли парламентські вибори, які мали забезпечити політичне представництво усіх регіонів країни в законотворчому органі. Відповідно до їх результатів народними обранцями стали 4 представники Ужанського комітату (П. Кенде, Б. Комяті, Е. Керешкені, Е. Робар), 4 – Березького комітату (Е. Барта, Г. Лоняі, Г. Недецеі, І. Урой), 1 – Угочанського (І. Урой) та 5 – Марамороського (Ш. Лотор, Ф. Нодь, Л. Нєгре, М. Рейті, Д. Телекі) комітатів. Але ці вибори показали, що реально вони не відображали склад політичної еліти в краї, оскільки місцевий чинник був заповнений угорською національною складовою, що відповідало відповідному виборчому законодавству. Наступний виборчий цикл (26 січня – 4 лютого 1905 року) практично повторив як критерій відбору, так і якісний склад. Від Ужанського комітату депутатами стали П. Кенде, Б. Комяті, Ш. Лоняі, Ш. Старой, від Березького – Е. Барта, Г. Лоняі, Я. Недецей, І. Урой, від Угочанського – Ж. Фогороші, а від Марамороського – М. Балог, І. Кеглевіч, Ш. Лотор, П. Мігалі, Ф. Нодь, Л. Нєгре. Це вказувало, що не існувало політичного кола, навколо якого могли б гуртуватися представники місцевого політикуму, а відтак здійснювати кадрове поповнення й залучати до владних інститутів нове покоління службовців. На дуалістичний період припали ще одні парламентські вибори (червень 1910 року), які засвідчили усталену традицію. І хоча зявилися нові імена, їх перелік не означав якісного наповнення в процесі крайового елітотворення. Депутатський корпус поповнили від Ужанського комітату І. Чуго, П. Кенде, Д. Негребецькі, А. Ронай, від Березького – І. Ярмі, Г. Лоняі, Д. Модороші-Бек, Д. Вароді, від Угочансько21
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
го – Е. Барта, Е. Броді, а від Марамороського – Е. Йонаш, Ш. Лотор, П. Мігалі, Л. Нєгре, А. Пал, Д. Пекар [40, o. 23] 1. Порівняльний аналіз досліджень дає можливість висловити думку, що політичне управління місцевими кадрами здійснювалося в межах загальнодержавної централізованої системи. Регіональні інститути були позбавлені будь-якої самостійності й виступали єдиним цілим владної адміністрації. Залежність від центру та відсутність раціонального й чіткого розподілу владних повноважень між крайовою владою і центром гальмували й так складний розвиток Закарпаття. Зрозуміло, що про ефективну регіональну політику у той час говорити не приходиться. Вона була спрямована на затвердження статусу сировинного придатку монархії. Таким чином, суспільно-політичний розвиток Закарпаття на початку ХХ століття чітко відображав характерну проблему не сформованості регіональної політичної еліти. У такій ситуації єдиною соціальною групою, яка і взяла невдовзі на себе роль громадсько-політичного провідника, стала місцева інтелігенція в особі педагогів, священнослужителів, службовців. Саме її представники проявили значну громадську і просвітницьку активність, дедалі політизуючи свою діяльність. Партійна ж еліта цього часу була далекою від реальної можливості інтегрувати суспільство в краї. Більше того, формат участі громадян у партійному житті в перші роки ХХ століття був надзвичайно низьким. Перш за все, це пояснюється усталеною партійною системою в Австро-Угорщині, традиціями централізованого структурування політичних організацій та відсутністю ініціативи в регіональних осередках.
1
Kisebbségi magyar közösségek a 20. században. – Budapest, 2008. – O. 23. 22
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ЧАСТИНА 2. ПОЛІТИЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ ЕЛІТНИХ КІЛ Хронологія подій: 1914 – 1919 роки Перша світова війна, вирішила долю АвстроУгорщини як єдиної держави. Одночасно відбулося піднесення національних рухів у рамках монархії. Вони активно підтримувалися емігрантськими колами в Європі й Америці [20, с. 92; 257, с. 607 – 611] 1. Провід американської руської діаспори представляли Григорій Жаткович і Йосип Гардош. Саме вони проробили найбільшу роботу в США у напрямку зближення закарпатців з ідеєю співжиття зі слов’янськими народами словаками і чехами в Чехословацькій Республіці [22, с. 207] 2. Актуальною була ідея об’єднання з Україною, зважаючи на рішення Хустського конгресу взимку 1919 року. Тоді крайова еліта не двозначно висловилася на підтримку злуки українців по обидва боки Карпат. Однак її реалізація була неможливою насамперед через несприятливу міжнародну ситуацію [15, арк. 24] 3. Наростаюче національне відродження вплинуло на загострення внутрішньополітичної кризи в державі. Гострими ставали відносини центральної влади з етнічними представниками, котрі вимагали рівноправності в суспільнополітичному житті. Існування єдиної держави в Централь1
Волошин А. Спомины / Августин Волошин. – Ужгород, 1923. – 96 с. ; Пап С. Історія Закарпаття / Степан Пап. – Т.ІІІ. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2003. – 648 с. 2 Шандор В. Закарпаття. Історично-правний нарис від ІХ ст. до 1920 / Вікентій Шандор. – Нью Йорк : Карпатський Союз, 1992. – С.207. 3 ДАЗО. – Фонд 1148 «Центральная Народная Рада, г. Хуст», Опис 1. Спр. 3 «Уривки протоколу ювілейних зборів 21 січня 1939 р. на відзначення двадцятиріччя з'їзду в Хусті в 1919 р. ; Копія проколу з'їзду від 21 січня 1919 р.». – Арк. 24. 23
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
но-Східній Європі стало немислимим. Частина монархії під назвою Угорське Королівство також зазнала трансформації. 30 – 31 жовтня 1918 року фактично владу взяла опозиція на чолі з Міхаєм Карої. 16 листопада того ж року Угорська Національна Рада проголосила утворення Угорської Народної Республіки [28, с. 53 – 58] 1. Виходячи з таких змін, монархічна система неминуче набирала республіканських форм правління. У цей час, з особливою необхідністю постала проблема формування перших елітних груп в Закарпатті. Адже, відчутним стало безсилля крайових провідників у питанні відстоювання регіональних політичних, економічних, соціальних, духовних, національно-культурних інтересів. На подібний стан речей впливала слабка структурованість закарпатського суспільства й відсутність політико-правових традицій управління. А відсутність власної політичної еліти, авторитетного й дієвого політичного лідера стало однією із найважливіших проблем політичного розвитку Закарпаття на початку ХХ століття. Відтак, їхні провідні функції взяла на себе національно-культурна інтелігенція, котра виконувала важливу роль у процесі політичної соціалізації місцевого населення. У Закарпатті неодноразово висловлювалися щодо громадсько-політичної й культурно-національної рівності, визначення національної ідентифікації. «Мадярська гордовитість придумала зневажливу лайку для кожного із слов’ян у Мадярщині, а саме: сербів називають «водрац» – дикими рацами або злодійськими нікчемами, румунів – олагами, словаків – «товт нем ембер» – слов’янин не людина, русинів – дурний русин» – як зазначав історик Степан Пап [36, с. 596] 2. 1
Гранчак І. М. Спроби уряду М. Каролі утримати Закарпаття в складі Угорщини. Закон про Руську Країну / І. М. Гранчак, В. Ю. Ганчин // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 53 – 58. 2 Пап С. Історія Закарпаття / Степан Пап. – Т.ІІІ. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2003. – С. 596. 24
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Суспільно-політичний рух у Закарпатті не був однорідним. У ньому формувалися течії і напрями, що відбивали інтереси й ідеологію різних суспільних груп, а також національну (національно-державницьку) орієнтацію. Відповідно їх очолювали кращі представники тогочасної «культурницької» інтелігенції. Це А. Волошин, А. Штефан, І. Куртяк, Й. Камінський, С. Фенцик, А. Бродій та ін. У цей час з’являються перші організації краю з політичним нахилом. Серед них – представницькі «Руський клуб» в Ужгороді, Народні ради, зокрема Ужгородська, Хустська, Пряшівська, згодом Центральна Руська Народна Рада, політичні партії та громадські організації. У цьому «культурницькому» середовищі розпочалися спроби становлення перших політичних елітних груп в Закарпатті. На це вплинули обставини 1914 – 1919 рроків, коли національні меншини Австро-Угорщини почали вимагати національного рівноправ’я та політичного самовизначення [33, с. 49] 1. Створені народні ради в переважній більшості орієнтувалися на зближення з етнічним населенням, що проживало по інший бік Карпат на сході [11, арк. 1] 2. Архівні дані свідчать, що керівники рад брали на себе всю повноту відповідальності за таке рішення й цілком реально усвідомлювали його історичну вагу. 6 листопада 1918 року в Ужгороді була створена Рада угорських рутенів, до складу якої ввійшли найвідоміші в той час представники вищого духовенства (грекокатолицького) та місцевої культурницької інтелігенції. Головою цієї організації обрали О. Сабова, а секретарем став А. Волошин. Рада угорських рутенів запам’яталася в історії рішенням щодо збереження краю в складі Угорської дер1
Магочі П.Р. Формування національної самосвідомості : Підкарпатська Русь (1848 – 1948) / Павло Роберт Магочі. – Ужгород, 1994. – С. 49. 2 ДАЗО. – Фонд 59 «Правление Русской Крайны, г. Мукачево», Опис 1. Спр. 10 «Протокол Хустських народних зборів про приєднання руських жуп Угорщини до України», Арк. 1. 25
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
жави за умов забезпечення прав місцевого, як тоді назвали ініціатори ухвали, «угороруського» народу [10, арк. 17] 1. Коли відчутним став крах імперії та робилися спроби будь-яким шляхом утримати регіон під угорським пануванням, з’являється нова назва історичного Закарпаття – Руська Крайна [10, арк. 24] 2. Закон про Руську Крайну (№ 10) передбачав утворення з чотирьох комітатів (Унг, Угоча, Берег, Мараморош) автономного краю в межах Угорщини [28, с. 53 – 58] 3. Документ також надавав право на самовизначення у внутрішньополітичних справах, а конкретніше – адміністративне управління, правосуддя, освіта, релігія та мова. Законодавчим органом автономного краю Закон № 10 проголошував Руські національні збори. Натомість до загальнодержавної компетенції відносилися зовнішньополітичні, економічні, воєнні, фінансові, транспортні та соціальні питання. Це означало, що місцева інтелігенція та фахівці будуть допущені до державного управління на регіональному рівні. Передбачалося, що політичну владу краю представлятиме губернатор (регент). Проте його влада не була абсолютною, оскільки, як передбачалося, контроль за його діями мав здійснювати міністр зі справ Руської Крайни, який підпорядковувався Угорському державному зібранню [28, с. 57] 4. Цей факт свідчить про те, що можливості крайової еліти були обмежені. Угорські владні кола не мали наміру давати Закарпаттю право на свободу дій. У 1918 році з'являються нові обставини для становлення політичної еліти Закарпаття. На думку дослідників вони 1
ДАЗО. – Фонд 59 «Правление Русской Крайны, г. Мукачево», Опис 1. Спр. 9 «Листування з Міністром у справах Руської Крайни, Марамороським політичним уповноваженим та іншими про заходи проти агітації за приєднання Закарпаття до України», Арк. 17. 2 Там само. – Арк. 24. 3 Гранчак І.М. Спроби уряду М.Каролі утримати Закарпаття в складі Угорщини. Закон про Руську Країну / І. М. Гранчак, В. Ю. Ганчин // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 53 – 58. 4 Там само. – С. 57. 26
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
характеризувалися декількома чинниками, серед яких переважали суспільна роз’єднаність, що базувалася на національному та релігійному розмежуванні населення, політико-державна невизначеність та економічно-господарська слабкість Закарпаття, яке традиційно вважалося аграрним [35, с. 70] 1. Один з етапів регіонального елітотворення припадає на період існування Гуцульської Республіки (1918 – 1919 роки). Проте, поява на північному сході Закарпаття напівдержавного утворення було короткочасним. Обрання Української Народної Ради в Ясіня із 42-х членів – представників еліти – мало виключно місцеве значення. Головну управу складали відомі в селищі, авторитетні селяни М. Сабатюк, Д. Іванюк, Ю. Кабалюк, С. Клочурак, І. Дактовецький, В. Климпуш, І. Марусяк, Ю. Кабалюк, І. Тимчук, К. Рищук, С. Бондарюк та ін. [21, с. 107] 2. Всього 12 осіб були фактичною громадсько-політичною верхівкою Ясіня. Деякі з них пройшли випробування війною. Ними були утворені адміністративна, внутрішня, господарська, шкільна, лісова, торговельна, харчова, дипломатична, військова та інші ланки суспільної самоорганізації. Ці елементи державотворення доповнювалися існуванням збройних сил (міліції та прикордонників), що мали відзнаки Української армії. Прем’єр Степан Клочурак був одночасно й військовим командантом і головою ради, і фактично перейняв на себе функції президента Гуцульської Республіки з надзвичайними повноваженнями [21, с. 108] 3. Яскраву політичну кар’єру зробив Степан Клочурак. Під час Першої світової війни служив офіцером австроугорської армії. По її завершенні прилучився до громадсько-політичного життя краю, відстоюючи ідею об'єднання 1
Остапець Ю. Закарпаття серез призму політичних виборів : монографія / Ю.Остапець, М.Токар. – Ужгород : Карпати, 2009. – С. 70. 2 Клочурак С. До волі : Спомини / Степан Клочурак. – Нью-Йорк, 1978. – С.107. 3 Там само. – С.108. 27
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Закарпаття з Україною. У 1918 році він став головою Руської (Української) Народної Ради в с. Ясіня і був першим представником краю в уряді ЗУНР. 7 січня 1919 pоку Степан Клочурак підняв і очолив антиугорське повстання і наступного дня проголосив Гуцульську Республіку, яка проіснувала до 11 червня 1919 року. Весь цей час він був її Президентом, а після ліквідації республіки румунськими військами його заарештували. У період входження Закарпаття до складу Чехословаччини С. Клочурак із новою силою поринув у громадськополітичне життя краю. Він став одним із ініціаторів заснування товариств «Просвіта» і «Надія», підтримував «Пласт» і спортивні організації «Русь» та «Січ». Входив до першого Головного виділу Товариства «Просвіта». На політичній ниві С. Клочурак підтримував ідею багатопартійної державної системи. Незважаючи на те, що його батько був членом РХ(3)П, він став одним із засновників і лідерів СоціалДемократичної Партії Підкарпатської Русі, до 1926 р. перебував у її лавах. У 1934 – 1938 pp. керував роботою української фракції Аграрної партії. Редагував різні періодичні видання. Зокрема, він був головним редактором офіційних друкованих органів Соціал-Демократичної Партії «Народ» (1920 – 1921 pоки) і «Вперед» (з 1921 до 1926 pоку), а в 1934 – 1938 pоках часописів «Земля і Воля» (Аграрна партія) і «Свобода» (ХНП), Календаря «Земля і Воля». У 1930-ті роки Степан Клочурак входив до управи товариства українських письменників і журналістів, був членом контрольної комісії. Він також очолював секретаріат спілки тютюновиробників. У кінці 1938 року С Клочурак був членом Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради і особистим радником прем'єр-міністра Підкарпатської Русі А. Волошина. Пізніше вступив у ряди партії УНО. У дні проголошення незалежності Карпатської України його призначили спочатку міністром господарства, а після того, як чехи відмовилися обороняти кордони краю – 28
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
міністром оборони (збройних сил) Карпато-Української держави. В той же час як депутат Сойму Карпатської України С. Клочурак був присутнім на всіх засіданнях, що проходили 15 березня 1939 року [37, с. 133 – 134] 1. Було чітко розділено повноваження гілок влади. Виконавча влада належала комісіям (секціям), керівники яких повинні були звітувати перед Головною управою. Слід відзначити, що на першому ж засіданні Української Народної Ради депутати прийняли звернення до уряду ЗахідноУкраїнської Народної Республіки про бажання возз’єднатися з нею [25, с. 113] 2. Із занепадом Гуцульської Республіки призупинився процес оновлення елітних груп в цій частині Закарпаття, а центр політичної активності остаточно перемістився до Ужгорода. На 1919 рік припадає ще одна спроба встановлення нових політико-владних відносин на закарпатських землях. Вона була пов’язана з перемогою в Угорщині радянської влади. У зв’язку з кризою уряду М. Карої, до влади прийшли соціалісти, котрі 21 березня 1919 року проголосили Угорщину радянською республікою [30, с. 75] 3. Як доводить історик М. Троян, через об’єднання груп соціалістів з комуністами була створена Об’єднана Соціалістична Партія Угорщини, яка сформувала уряд. Внаслідок цього було здійснено соціалістичну революцію в Угорщині. І вже за три дні після цього радянська влада поширилася на Закарпаття [38, с. 129 – 130] 4. У той період збереглася адміністративна назва краю – Руська Крайна. Натомість пріоритетними виглядали ідеї зміни політичного устрою. Це стосувалося повною 1
Токар М. Проукраїнські політичні партії Закарпаття в 1919 – 1939 роках / М.Токар. – Ужгород, 2001. – С. 133 – 134. 2 Вони боронили Карпатську Україну : Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських українців / Під заг. ред. М. М. Вегеша. – Ужгород: Карпати, 2002. – С. 113. 3 Ілько В.І. Встановлення і діяльність Радянської влади / Василь Іванович Ілько // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С.75. 4 Троян М. Угорська комуна 1919 р. / Михайло Троян. – Львів : Вид-во Львівського університету, 1970. – С. 129 – 130. 29
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
мірою суспільно-політичного й соціально-економічного змісту подальшого державного будівництва. Революційний уряд Угорщини найперше намагався націоналізувати банки, підпорядкувати собі інші фінансові та промислові установи, захистивши цим самим республіканську владу від зовнішньополітичних впливів [10, арк. 13] 1. Столицею краю проголосили м. Мукачево, де й перебував руський народний комісар і політичний уповноважений Руської Крайни як «Самостійного Крайнського Союзу», що входить на федеративній основі до складу Угорської Радянської Республіки [38, с. 130] 2. Створення радянських органів влади у краї відбувалося із залученням більш широких кіл населення. Це підтверджується й наслідками окружних виборів, згідно з чим можна говорити про неоднорідний соціальний склад рад [30, с. 77] 3. До виконання управлінських функцій почали залучати й середній клас. Але залишався надзвичайно слабким інститут політичної еліти й лідерства. Народним комісаром Руської Крайни з 24 березня стає Августин Штефан. У квітні 1919 року впроваджувалася ієрархічна система виборності органів влади, при якій нижня ланка елітних кіл – представниками сільських і міських Рад обиралися районні Ради робітників, солдатів і селян, котрі у свою чергу обирали жупні Ради й делегували представників краю на І Всеугорський з’їзд Рад [38, с. 130] 4. Якщо формування народних Рад мало певний позитивний відгук серед місцевого населення, то інші заходи ставали непопулярними. 1
ДАЗО. – Фонд 59 «Правление Русской Крайны, г. Мукачево, Опис 1, Спр. 9 «Листування з Міністром у справах Руської Крайни, Марамороським політичним уповноваженим та іншими про заходи проти агітації за приєднання Закарпаття до України». – Арк. 13. 2 Троян М. Угорська комуна 1919 р. / Михайло Троян. – Львів : Вид-во Львівського університету, 1970. – С. 130. 3 Ілько В.І. Встановлення і діяльність Радянської влади / Василь Іванович Ілько // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С.77. 4 Троян М. Угорська комуна 1919 р. / Михайло Троян. – Львів : Вид-во Львівського університету, 1970. – С. 130. 30
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Яскравим прикладом політичних нововведень слугує диктатура рад та копіювання більшовицької політики в Росії. Особливо характерним було запровадження репресивних методів до опозиції. Говорити про формування сталої представницької влади в цей час було надзвичайно складно, оскільки угорцібільшовики не мали розробленого плану щодо перебудови політичної системи. Принаймні у архівних матеріалах такої інформації немає. Це більше було схоже на революційний порив за умовною схемою – «спочатку захопимо, а потім будемо думати, що з цим робити». Радянська влада проіснувала в Закарпатті всього сорок днів. Для процесу елітотворення цей короткочасний радянський період був майже не помітним. Структурування владних інститутів практично не зазнало змін. Щоправда передача певних важелів управління Радам все ж могли змінити систему владних відносин і прийняття суспільнозначимих рішень. Політичні зміни аж ніяк не вплинули на процес оновлення еліт, або ж її реструктурування та оновлення. Ставало очевидним і те, що в середовищі місцевого населення визріли об’єктивні причини для утворення власної політичної еліти, котра б знала нагальні потреби громадянства й виражала насамперед його інтереси. І хоча для становлення класичної еліти політичного спектру ще потрібен був час і практика, все ж перші спроби очолити суспільно-політичні перетворення були неминучими. Досить помітний слід в історії краю залишив «Руський клуб», який став першим політичним осередком, де формувалась громадська думка про подальші політичні перспективи Закарпаття. Організація була утворена, за свідченням Августина Штефана, 17 квітня 1919 року в канцелярії
31
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
товариства «Уніо» в Ужгороді. На зборах було присутньо двадцять чоловік [23, с. 241] 1. Очолював клуб А. Волошин. Августин Волошин – найяскравіший політичний лідер першої половини ХХ століття. У політичне життя він поринув у часи розпаду Австро-Угорської монархії та утворення Чехословацької республіки. Упродовж 1918 – 1919 pоків разом із іншими патріотично настроєними представниками інтелігенції та духовенства брав участь у зібраннях, де обговорювалися перспективи подальшого розвитку Закарпаття. Був головою «Руського клубу», заступником голови Руської Ценральної Ради (1919 рік). У 1920 році став одним із засновників товариства «Просвіта» і Руської Хліборобської (Земледільської) Партії. Упродовж 1920 – 1923 pоків був заступником її голови. З 1924 р. по 1938 рік очолював Християнсько-Народну Партію. У 1925 – 1929 pоках був депутатом чехословацького парламенту. Як лідер українофілів увійшов до складу першого автономного уряду А. Бродія. 27 жовтня 1938 року був призначений прем'єр-міністром Підкарпатської Русі. Вершина політичного успіху А. Волошина припала на лютий-березень 1939 року. У цей час він очолював Українську Національну Раду, яка була позапартійним органом, і одночасно був почесним головою партії УНО. На виборах до Сойму А. Волошин отримав мандат депутата, а 15 березня 1939 року був обраний Президентом Карпатської України. Внаслідок окупації краю угорськими військами він емігрував у Прагу, де викладав в Українському Вільному Університеті до 1945 року [37, с. 131 – 132] 2. Отже, саме «Руський клуб» став відправною точкою у всіх подальших кроках місцевої інтелігенції, котра творила регіональний сегмент політичних інститутів і партійних осередків. Частково це підтверджують протоколи перших 1
Штефан А. За правду і волю : спомини і дещо з історії Карпатської України / Августин Штефан. – Друга книга. – Торонто : Пробоєм, 1981. – С.241. 2 Токар М. Проукраїнські політичні партії Закарпаття в 1919 – 1939 роках / М.Токар. – Ужгород, 2001. – С. 131 – 132. 32
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
засідань Центральної Руської Народної Ради, в яких підкреслено роль «Руського клубу» в об’єднанні кращих представників місцевого населення для вироблення спільної позиції щодо майбутнього розвитку краю. Зокрема, тут зазначено, що Сімеон Сабов «съ радостію привитуе «Руській клубъ» и его председателя изъ того поводу, же удалося 3 русскіи Рады… до въедна созвати» [17, с. 3] 1. Проте, говорити про цю організацію як про потужний елітний центр важко. Очевидно, слід розуміти під «Руським клубом» дійсно колектив людей, які можливо ще не знали, яким шляхом будуть відбуватися події, але все ж намагалися передбачити ті суспільно-політичні зміни, які несли можливі наслідки війни. До його складу входили переважно представники духовно-культурного середовища. Тому й не дивно, що соратниками Августина Волошина були Августин Штефан, обраний скарбником, священики Василь Такач та Іван Фленько, секретар організації Микола Долинай (доктор медицини), Михайло Грігашій [23, с. 241] 2. Відомий представник політичної еліти Августин Штефан до політичного життя залучився у 1918 році, був одним із соратників А. Волошина і братів Бращайків. Разом з ними А. Штефан був ініціатором створення у краї товариства «Просвіта» і Руської Хліборобської (Земледільської) Партії. У 1923 році його обрали контролером і членом головної управи РХ(3)П. Пізніше схвально поставився до діяльності ХНП, однак у 1929 році вступив до лав Аграрної партії, в якій перебував до 1938 року (із 1934 року у лавах української фракції Аграрної партії). Він входив до редакційної колегії партійного друкованого органу «Земля і Воля». Під час діяльності першого та другого автономних урядів А. Штефан займався освітніми й релігійними спра1
Протоколы общаго собранія подкарпатскихъ русскихъ радъ и первыхъ 5-ти заседаній Центральной Русской Народной Рады. – Ужгородъ : Печатало въ книгопечатню Акційного товариства «Уніо», 1919. – 19 с. 2 Штефан А. За правду і волю : спомини і дещо з історії Карпатської України / Августин Штефан. – Друга книга. – Торонто : Пробоєм, 1981. – С.241. 33
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
вами. У січні 1939 року вступив до партії УНО і став членом її проводу. У лютому того ж року його обрали депутатом Сойму, а 15 березня 1939 року – головою Сойму і міністром освіти й релігійних справ Карпатської України [37, с. 155 – 156] 1. Значення діяльності «Руського клубу» полягало в тому, що інтелігенція намагалася дивитися на суспільнополітичне життя через можливість власної участі у вирішенні долі краю. Архівні матеріали, хоча й в дуже обмеженій кількості інформації, говорять про розгляд нею декількох варіантів розвитку подій [7, арк. 13 – 14] 2. Серед них були так звані румунський варіант (приєднання частини закарпатських земель з компактним проживанням румунів), угорський варіант (залишення без змін територіальних кордонів регіону), український варіант (згідно зі Злукою та рішенням Хустського конгресу приєднання до Західно-української держави) [11, арк. 28] 3 та чеський варіант (утворення слов’янської держави чехів, словаків і русинів) [16, s. 3 – 5] 4. Можемо констатувати, що на суспільно-політичне становище населення Закарпаття у 1914 – 1919 років вплинуло піднесення національно-визвольного руху в роки Першої світової війни, революційні події в Росії, зростання національної самосвідомості, пошук шляхів самовизначення не сприяли активному структуруванню місцевої політичної еліти. У цей час робилися відчайдушні спроби угорського уряду М. Карої утримати Закарпаття у складі Угорщини 1
Токар М. Проукраїнські політичні партії Закарпаття в 1919 – 1939 роках / М.Токар. – Ужгород, 2001. – С. 155 – 156. 2 ДАЗО. – Фонд 49с/13 «Мукачевское жупанское управление. Мукачево Подкарпатской Руси. Президиум. 1919 – 1926», Опис 1, Спр. 289 «Переписка з поліційним рефератом і окружним урядом». – Арк. 13 – 14. 3 ДАЗО. – Фонд 59, Опис 1, Спр. 10 «Протокол Хустських народних зборів про приєднання руських жуп Угорщини до України», Арк. 28. 4 Štatni Ustredni Archiv (Praha). – Fond «Prezidium ministerske rady», 1918 – 1945. Spr. 56 «Organizace politicke spravy Podkarpatské Rusi». – S. 3 – 5. 34
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
через проведення процесу обмеженої лібералізації, реформування тощо (Закон про Руську Крайну) [28, с. 53 – 58] 1. Намагання залучити на свій бік окремих представників регіональної інтелігенції викликало якщо не байдужість, то певною мірою не сприйняття й недовіру до можливих змін на користь крайового суспільно-політичного розвитку. Стало зрозумілим, що будь-яка проугорська варіація перспективного розвитку в спільних географічних межах не знаходить одностайної підтримки в колах інтелігенції краю. Враховуючи міжнародну ситуацію, питання територіальної єдності Угорщини і Закарпаття було знято з порядку денного. Навіть спроба встановлення нового політичного режиму, поширення радянської влади, спроба Гуцульської Республіки встановити мононаціонально орієнтовану політичну владу не знайшли ефективного підґрунтя для стабілізації політичних відносин у краї [27, с. 46 – 53] 2. Таким чином, суспільно-політичне становище місцевого населення Закарпаття на початку ХХ століття відображало суттєву проблему неефективності політичної еліти, роль якої на себе взяла інтелігенція, її несформованості. Навіть піднесення національно-визвольного руху в роки Першої світової війни, зростання національної самосвідомості, пошук шляхів державно-політичного самовизначення не сприяли активному структуруванню місцевої політичної еліти.
1
Гранчак І.М. Спроби уряду М.Каролі утримати Закарпаття в складі Угорщини. Закон про Руську Країну / І. М. Гранчак, В. Ю. Ганчин // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 53 – 58. 2 Гранчак І.М. Виникнення і діяльність Рад. Проблема самовизначення і державотворчості / І.М.Гранчак, В.П.Приходько // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С.46 – 53. 35
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ЧАСТИНА 3. СТРУКТУРУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ Хронологія подій: 1919 – 1925 роки Кардинальні зміни відбулися, коли внаслідок рішення місцевої еліти, емігрантських груп за підтримки європейських країн-переможниць у Першій світовій війні закарпатські землі були включені до складу новоутвореної слов’янської держави – Чехословацької Республіки [32, с. 113] 1. Таким чином, упродовж 1919 – 1939 років край під назвою Підкарпатська Русь отримав можливість реалізувати себе в демократичній політичній системі. Почалося становлення нової політичної еліти, представники якої висунули пріоритетне питання відстоювання дієвої автономії. Чехословацька політична система мала усі характерні риси демократичного суспільства. Це дало неабиякий поштовх формуванню регіональної політичної еліти. Впродовж 20 – 30-х років ХХ століття представники цієї соціально-класової групи отримали кращі можливості для реалізації управлінських функцій ніж у попередній період. Ми вже вказували про роль «Руського клубу» у формуванні перших елітних груп у Закарпатті. Августин Волошин, як його керівник, також ініціював об’єднання делегатів Ужгородської, Пряшівської та Хустської рад (200 чоловік) у першу громадсько-політичну організацію в історії Закарпаття, яка отримала назву – Центральна Руська Народ-
1
Ліхтей І. Інтеграція Закарпаття в політичну і державну систему Чехословацької республіки / Ігор Ліхтей // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 113. 36
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
на Рада [20, с. 84] 1. Як надпартійний представницький орган в Закарпатті вона була створена 8 травня 1919 року в Ужгороді, об’єднавши всі народні ради краю, з метою вирішення державно-територіальної приналежності краю [3, арк. 3] 2. Серед місцевих рад найбільшою активністю й чіткою позицією виділялися Ужгородська, Хустська і Пряшівська народні ради. Спочатку Центральна Руська Народна Рада об’єднувала як українофільських, так і русофільських діячів. Її головою був обраний Антоній Бескид, а його заступниками Августин Волошин, Мирон Стрипський, Михайло Бращайко. Про це свідчать протоколи ради. Зокрема, протокол №1 підтверджує, що: «для выбора членовъ центральной рады выслана комиссія состояща изъ Димитрія Вислоцкаго секретаря Пряшевской рады, изъ Юлія Чучка секретаря Хустской рады и изъ Авг. Штефана, на проектъ которой комиссіи президія и члены центральной рады выбрани въ следующій способъ. Председатель: дръ Антоній Бескидъ. Подпредседатели: Августинъ Волошинъ, Миронъ Стрипскій, дръ Михаилъ Бращайко. Секретари: Эдмундъ Пакъ и Андрей Гагатко. Письмоводители: Димитрій Вислоцкій и Василій Токачъ. Кассиръ: дръ Николай Бескидъ, помочникъ: дръ Николай Долинай. Контролоръ: Юлій Чучка. Члены изъ а) Хустской: Михаилъ Комарищній (Свалява), Федоръ Чулакъ (Мукачево), Василий Кемень (Иза), Василь Бировъ (Билкы), Стефанъ Клечурекъ (Ясиня), Юрій Токачъ (Севлюшъ), Василь Торбола (Лучки), о. Емилій Мустяновичъ (Новоселиця), Кириллъ Прокопъ (Теребля), Петръ Гайовичъ. б) Пряшевской: дръ Влад. Туркинякъ, дръ Игоръ Петрикъ, Иванъ Поливка, Эмануилъ Бигарій, Миколай Петрикъ, Емилій Лев1
Волошин А. Спомины / Августин Волошин. – Ужгород, 1923. – С. 84. ДАЗО. – Фонд 18 «Министерство внутренних дел Карпатской Украины в Хусте», Опис 1. Спр. 81 «Устав Центральной Русской Народной Рады», Арк. 3 2
37
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
каничъ, дръ Димитрій Собинъ, дръ Александръ Бескидъ, Іоаннъ Москва, дръ Александр Циганскій. в) Изъ Ужгородской: дръ Георгій Шуба, дръ Юлій Гаджега, дръ Юлій Григашій, Іоаннъ Фленько (Йоври), Іоаннъ Колесаръ, Василь Тегзе (Чорноголова), Викторъ Карцубъ, Викторъ Желтвай, дръ Іосифъ Каминскій, Іоаннъ Мигалка» [17, с. 8] 1. Про створення єдиної Центральної Руської Народної Ради (ЦРНР) на першому її засіданні було вирішено повідомити празьку владу: «Для переданя днешнихъ ришеній въ Прагу и для переговоровъ съ правительствомъ республіки выбрана 12 членова комисія, въ составъ которой вошли: Антоній Бескидъ, Влад. Туркинякъ, Димитрій Собинъ, Юлій Чучка, В. Пакъ, Кириллъ Прокопъ, Августинъ Волошинъ, Юлій Гаджега, Іоаннъ Фленько, Димитрій Вислоцькій, Андрей Гагатко и А. Циганскій» [17, с. 8] 2. Подаємо весь перелік членів створеної ради, оскільки переконані, що саме вони стали першою загальнокрайовою групою осіб, яким судилося прийняти важливі політичні рішення стосовно політичного майбутнього краю. До них ми вже можемо застосувати визначення «політична еліта». Саме ці та інші представники взяли на себе роль провідників закарпатської спільноти, якій судилося прийняти значної ваги рішення – добровільне входження краю до складу новоствореної Чехословацької Республіки. Це рішення далося не просто, оскільки більшість населення все ж схилялося до ідеї возз’єднання краю з іншими українськими землями. Однак, внаслідок надзвичайно несприятливих політичних умов це бажання не було реалізоване (УНР потерпало від наступу більшовицьких, а ЗУНР – польських військ). До того ж, утворення соборної України (великої ге1
Протоколы общаго собранія подкарпатскихъ русскихъ радъ и первыхъ 5-ти заседаній Центральной Русской Народной Рады. – Ужгородъ: Печатало въ книгопечатню Акційного товариства «Уніо», 1919. – С.8. 2 Протоколы общаго собранія подкарпатскихъ русскихъ радъ и первыхъ 5-ти заседаній Центральной Русской Народной Рады. – Ужгородъ: Печатало въ книгопечатню Акційного товариства «Уніо», 1919. – С.8. 38
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ографічно й політично) не було вигідним для тогочасних її сусідів. У такій ситуації єдиним рішенням, що давало прогресивні перспективи розвитку краю, стало приєднання до слов’янської демократичної країни – Чехословаччини, ідею створення якої всіляко протектували провідні західноєвропейські країни і США. Це сталося 8 травня 1919 року, коли Центральна Руська Народна Рада ухвалила рішення об’єднатися «з Чешко-словенскимъ народомъ на основаніи полной національной автономіи» [17, с. 4] 1. Виступаючи на засіданні Ради, Михайло Бращайко недвозначно заявив, що «420 делегатів із всіх частин Карпатської України вирішили приєднати Угорську Русь до України. Цю злуку неможливо здійснити внаслідок несприятливих воєнних подій. Але це серце і душу народу не змінить» [17, с. 9] 2. Більшість політичних діячів Закарпаття, як і весь народ, розцінювали включення краю до Чехословаччини, як позитивне, але тимчасове явище. Народні представники рад переважної географічної частини краю все ж об’єктивно виражали бажання жителів до державницького співжиття з українцями по той бік Карпат [11, арк. 4] 3. Таким чином, тільки неможливість возз’єднати Закарпаття з Україною привела до того, що стало можливим включення краю до Чехословацької Республіки. Рішення про підтримку входження регіону до складу чехословацької держави сточленна делегація на чолі з Августином Волошином передала президенту Томашу Масарику. Дане питання обговорювалося на Паризькій мирній конференції. Однак, численні спроби української делегації не принесли успіху, оскільки представники великих європейських держав і США вже 16 серпня категорично вирішили — Закар1
Там само. – С.4. Там само. – С.9. 3 ДАЗО. – Фонд 59 «Правление Русской Крайны», Опис 1, Спр. 10 «Протокол Хустських народних зборів про приєднання руських жуп Угорщини до України», Арк. 4. 2
39
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
паття опиниться в межах Чехословаччини [6, арк. 18] 1. 10 листопада 1919 року на конференції в Сен-Жермені під Парижем це питання було вирішено остаточно [18, s. 2301 – 2315] 2. У післявоєнних умовах необхідним було нормалізувати ситуацію в регіоні, відтак спочатку реальна влада була під наглядом країн Антанти, тобто Закарпаття перейшло під контроль військової диктатури на чолі з французьким генералом Енноком [12, арк. 1] 3. Новоутворена Чехословацька Республіка, яка відразу ж розпочала широкомасштабну розбудову демократичних засад, серед яких було й становлення багатопартійної системи, дала можливість вільно пропагувати політичні ідеї різних орієнтацій. Головний тягар щодо реалізації возз’єднавчих процесів взяли на себе окремі політичні партії. Важливо було узгодити функціональність владних повноважень цивільної та військової адміністрації [12, арк. 1 – 3] 4. Згідно з прийнятим чехословацькою владою Генеральним статутом про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі, було утворено Директорію як дорадчий орган в автономних справах [12, арк. 1] 5. Адміністратор разом з військовим командуючим концентрували в своїх руках виконавчу владу. До складу Директорії входили Г. Жаткович, Ю. Бращайко, А. Волошин, Ю. Гаджега, К. Прокоп, Є. Пуза. Але через непорозуміння з військовою диктатурою та 1
ДАЗО. – Фонд 29 «Президия Гражданського управления, г. Ужгород», Опис 3, Спр. 33 «Книга регистрации входящих документов. 1919 – 1924», Арк. 18. 2 Smlouva mezi mocnostmi spojenimi i združenymi Rakouskem, podpesana v Saint-Germainen-Laye dne 10. žari 1919. Čís. 508 // Sbírka zákonů a nařízení státu Československého. – Ročník 1920. – Častka 134. – Praha : Štatni tiskarna, 1920. – S. 2301 – 2315. 3 ДАЗО. – Фонд 63 «Цивільне управління Підкарпатської Русі. 1919 – 1928», Опис 4, Спр. 6 «Оголошення генерала Еннока про введення воєнної диктатури на території Підкарпатської Русі», Арк. 1. 4 ДАЗО. – Фонд 29 «Президія Цивільного управління Підкарпатської Русі, м. Ужгород. 1919 – 1928», Опис 1, Спр.2 «Статут Директоріума автономной Подкарпатской Руси», Арк. 1 – 3. 5 Там само. – Арк. 1. 40
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
небажання чехословацької влади якнайшвидше запровадити цивільне управління у краї 19 лютого 1920 року Директорія подала у відставку [32, с. 119 – 120] 1. Стосунки між місцевою і центральною владою майже постійно перебували в стадії конфлікту, оскільки надані у Генеральному Статуті широкі повноваження автономній владі не реалізовувались. У всіх управлінських органах засіли чеські службовці, оскільки уряд вважав, що місцеві жителі ще не готові професійно виконувати управлінські функції в органах місцевої влади. У вересні 1919 року в краї у складі Цивільного управління Підкарпатської Русі створюють політичний і шкільний реферати-відділи, а також охорони здоров’я. Згодом виникають судовий реферат, поліційний реферат, реферат публічних робіт, реферат пошт і телеграфів, господарський та фінансовий реферат, реферат соціальної опіки. Таким чином, розпочалася інтенсивна інтеграція Закарпаття в політичну і державну систему Чехословацької Республіки. Нова чехословацька влада афішувала в законодавчих актах деякі економічні, культурні, духовні, освітні поступки у визначенні статусу Підкарпатської Русі. Однак щодо політичних змін ставилася досить обережно, намагаючись не спровокувати конфлікт між центральною і місцевою владами, що загрожувало не стабільності політичної ситуації в державі. Зміни до Генерального статуту Підкарпатської Русі (26 квітня 1920 року), позбавляли право цивільного адміністратора здійснювати місцеву виконавчу владу [19, s. 913 – 914] 2. Натомість була запропонована система губернаторства. Але й повноваження Губернатора краю були досить
1
Ліхтей І. Інтеграція Закарпаття в політичну і державну систему Чехословацької республіки / Ігор Ліхтей // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 119 – 120. 2 Nařízení vlády republiky Československé ze dne 26. dubna 1920, o změně generálního statutu Podkarpatské Rusi. Čís. 356 // Sbírka zákonů a nařízení státu Československého. – Ročník 1920. – Častka LXIX. – Praha : Statni tiskarna, 1920. – S. 913 – 914. 41
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
обмеженими здійсненням виконавчої влади на рівні автономії [41, s. 45] 1. Основний закон визначив Губернатора Підкарпатської Русі найвищим представником автономії, який призначається на посаду президентом Чехословаччини. Губернатор був відповідальний не лише перед крайовим Соймом, але й перед владою Чехословацької Республіки [39, с. 71] 2. 5 травня 1920 року Г. Жатковича було призначено тимчасовим губернатором краю. Відомий громадськополітичний діяч Закарпаття, вступивши до «Американської ради угро-русинів», досить швидко став лідером цієї організації, а згодом очолив делегацію американських русинів на Середньоєвропейському конгресі у Філадельфії (листопад 1918 року), де закарпатців визнали окремим народом і включили до Середньоєвропейського Державного Об’єднання. Притримуючись прочехословацької орієнтації, Григорій Жаткович виступив ініціатором скликання Національної ради русинів у Скрентоні, а згодом проведення плебісциту (грудень 1918 року). Згідно з результатами голосування 67 відсотків опитаних виявили бажання жити в складі Чехословацької Республіки на правах автономії. У лютому 1919 року очолив американську делегацію Закарпаття, виступив співорганізатором утворення «Руського клубу» в Ужгороді (17 квітня 1919 року), сприяв об’єднанню народних рад в Ужгороді, Хусті та Пряшеві в єдину Центральну Руську Народну Раду (8 травня 1919 року), яка прийняла рішення про входження Підкарпатської Русі до Чехословаччини на правах автономії. Разом із Антонієм Бескидом і Августином Волошином входив до делегації, яка 23 травня 1919 року була прийнята президентом Чехословацької Республіки Томашем Масариком і ознайомила з 1
Švorc P. Zakliata Krajina (Podkarpatská Rus 1918 – 1946) / Peter Švorc. – Prešov, 1996. – S.45. 2 Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918 – 1945 / Андрей Пушкаш. – Москва, 2006. – С. 71. 42
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
рішеннями ЦРНР щодо представлення інтересів закарпатців на Паризькій мирній конференції. Після входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини Григорій Жаткович був призначений головою Руської автономної Директорії, а згодом першим губернатором краю (квітень 1920 року). Він вимагав від Праги негайного проведення виборів до чехословацького парламенту, приєднання Пряшівщини до Підкарпатської Русі та практичне вирішення проблеми автономії. Коли ці його вимоги були відкинуті Тамашем Масариком, Григорій Жаткович 16 березня 1921 року подав у відставку, яку президент Чехословацької Республіки задовольнив 13 травня 1921 року. Свою короткочасну діяльність на посаді голови Директорії і губернатора краю детально описав у книзі «Открытие-Экспозе бывшего губернатора Подкарпатской Руси» (1921 рік). Емігрувавши до США, Григорій Жаткович працював юрисконсультом Піттсбурзької греко-католицької єпархії, став головою Американської Руської Народної Ради, деякий час редагував журнал «Карпатець» (1941 – 1943 роки), на сторінках якого інформував читачів про політичне і культурне життя Закарпаття. Спочатку піддавав різкій критиці чехословацький уряд, звинувачуючи його у невиконанні взятих на себе зобов’язань, а згодом, навпаки, проводив прочехословацьку політику. Знаходячись у еміграції, підтримував близькі відносини з Августином Волошином, Августином Штефаном, братами Бращайками та іншими провідними діячами краю [24, с. 35 – 37] 1. Було введено посаду віце-губернатора, котру посів чеський чиновник П. Еренфельд. Структуру регіональної політичної еліти доповнювала губернаторська рада, що складалася з власне губернатора і віце-губернатора, десяти ви-
1
Вегеш М. Карпатська Україна в контексті українського державотворення : навчальний посібник / М. Вегеш, М. Токар, М. Басараб. – Ужгород : Карпати, 2008. – С. 35 – 37. 43
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
борних і чотирьох призначених членів [31, с. 123] 1. Рада мала виключно дорадчі функції. Незважаючи на це, значення цього органу для тогочасного Закарпаття було важливим саме у площині створення першої офіційної владної структури, яка б складалася із представників місцевої еліти. І хоча рада знаходилася під не прихованим контролем Праги, сам факт її існування міг вказувати на хороші перспективи регіонального елітотворення. З цього часу розпочинається цілеспрямоване інтегрування, а скоріше дублювання організації адміністративного апарату з його кадровим принципом підлеглості центральним владним установам, очевидно уявлення якого у місцевих політиків було дещо іншим [13, арк. 2 – 6] 2. Проте отримати самостійність і практичну дієвість згаданий вище владний орган не зумів. Це відчував і Г. Жаткович, у якого були зовсім інші очікування від політики Праги стосовно краю. Однак, через владні протиріччя Г. Жаткович подав у відставку з посади губернатора 16 березня 1921 року. До 1923 року його функції виконував П. Еренфельд, а згодом А. Бескид [31, с. 123] 3. Саме з 1923 року розпочинається своєрідний розкол у середовищі місцевої політичної еліти, спричинений переважно центральною владою на етнополітичному ґрунті. Фактично це була вдала спроба чехословацької влади послабити єдність політичної еліти регіону, зіштовхнути інтереси й амбіції місцевих лідерів, відвернути їхню увагу від політичних проблем, питання автономії зокрема. З цього часу русофільські й українські політичні діячі дедалі більше почали розходитися в питаннях розвитку краю в умовах чехословацької демократії. 1
Ліхтей І. Еволюція нової державної структури на Закарпатті / Ігор Ліхтей // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 123. 2 ДАЗО. – Фонд 63 «Цивільне управління Підкарпатської Русі. 1919 – 1928», Опис 4, Спр. 143 «Доповідна записка Міністерства внутрішніх справ Президії Ради Міністрів про організацію адміністративного апарату на Закарпатті», Арк. 2 – 6. 3 Ліхтей І. Еволюція нової державної структури на Закарпатті / Ігор Ліхтей // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 123. 44
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Політика чехословацьких державних діячів була спрямована на підтримку в Закарпатті не стільки прихильників проукраїнської орієнтації, а здебільшого консервативної змадяризованої частини крайового політикуму, який у поєднанні з білоемігрантськими колами та галицькими і буковинськими москвофілами витворив «русофільський ідейно-політичний і культурний напрям з яскравим українофобським забарвленням» [14, арк.1 – 2] 1. Тому й було зроблено ставку з 1923 року на А. Бескида і «контролера» з Праги А. Розсипала, яким слід було унормувати функції крайового адміністративного апарату, а з іншого боку – зробити його цілком підконтрольним та ручним. Нова адміністрація зайняла антиукраїнську позицію [14, арк. 14 – 16] 2. Відомий громадсько-політичний діяч Закарпаття, другий губернатор краю А. Бескид впродовж 1910 – 1918 років був депутатом угорського парламенту. В листопаді 1918 року очолив Пряшівську народну раду. 3 січня 1919 року був делегатом Паризької мирної конференції. В травні 1919 року був обраний головою Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді. Посаду губернатора займав з 1923 року до своєї смерті. У цей же час (у жовтні 1919 року), відбувся й розкол у ЦРНР, вочевидь також спровокований центром. А. Бескид очолив русофільську частину ради. Відтак, будь-яка моральна, політична, грошово-фінансова допомога упродовж 1920 – 1930-х років спрямовувалася в бік русофільського руху. Така перевага в системі управління здійснювалася на всіх рівнях – від партійно-політичної діяльності, управління органами місцевого самоврядування, до лояльного ставлення до громадських організацій культурнопросвітницького характеру. Реанімація русофільства на За1
ДАЗО. – Фонд 1146 «Секретариат Руськой Хлеборобской партіи, г.Ужгород», Опис 1, Спр. 33 «Лист до уряду міністерства внутрішніх справ і міністерства освіти, листи товариства «Просвіта» до шкільного відділу й цивільного управління про випадки зривання синьо-жовтих прапорів у Празі й Ужгороді», Арк.1 – 2. 2 Там само. – Арк. 14 – 16. 45
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
карпатті в середині 1920-х років носила штучний характер. На наш погляд, русофільство можна розглядати як політичний проект урядових кіл, здійснений з метою гальмування національно-патріотичного піднесення українців Закарпаття, внесення деструктивного духовного впливу на єдність краю. Громадсько-культурні й політичні структури русофілів зростали під впливом щедрих фінансових вливань чехословацького уряду та крайової адміністрації [8, арк. 24 – 25; 48, арк. 8 – 9] 1. Це стосувалося й кадрової політики, яка всіляко сприяла залученню до роботи на знакових посадах русофілів. Такий патронаж русофільства з боку чеських владних кіл згодом мав негативні наслідки для збереження державності Чехословаччини. Отже, процес утворення Чехословацької Республіки сприяв тому, що вперше на повну силу про себе заявила місцева політична еліта, котра визріла з культурно-освітнього й духовно-релігійного середовища. Однак, незважаючи на те, що політичне життя наступних 20 – 30-х років ХХ століття базувалося на підвалинах демократичного суспільства, відчутним була диспропорція відносин центральних урядовців до місцевої еліти на етнонаціональному ґрунті. І хоча, починаючи з часу входження краю до складу Чехословацької Республіки структурування політичної еліти стало на якісно новий рівень, що цілковито підтвердилося її активністю в суспільно-політичному житті, все ж згаданий вище процес заважав консолідації інтересів владних еліт у краї. Більше того, штучний конфлікт між русофілами й українофілами дедалі більше поглиблював протиріччя у суспільстві. 1
ДАЗО. – Фонд 50 «Правление «Культурно-просветительного общества им. Духновича», г.Ужгород», Опис 1, Спр. 24 «Переписка с правительством Чехословацкой Республики и Подкарпатской Руси по вопросу постройки Русского Народного Дома в Ужгороде», Арк. 24 – 25 ; Там само. Спр. 32 «Переписка с Земским Урядом, полицейским управлением, окружными урядами по вопросу оказания денежной помощи, устройстве и проведению празднования «Дня русской культуры», Арк. 8 – 9.
46
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Структурування політичної еліти та її активність у період входження краю до складу Чехословацької Республіки (1919 – 1925 років) можна розглядати в декількох напрямах. По-перше, відбувалося будівництво структур державного управління на місцях. Нова влада була зацікавлена в інтеграції владних інтересів навколо чехословацьких цінностей, а тому Прага направляла чимало державних службовців, які пройшли хороший кадровий вишкіл, мали добру практику і послужний список. Цим процесом керували вищі посадові особи, що вибудовували всю вертикаль влади й самі формували владну верхівку в Підкарпатській Русі (Директорія, Губерніальна рада тощо). По-друге, слід додати, що неабияк посприяло структуруванню політичної еліти становлення багатопартійної системи в Чехословаччині в загальнодержавному і регіонально-автономному напрямках. Це в свою чергу, дало поштовх різнобічному розвитку партійно-політичній еліті, її вишколу, розвитку політичної думки, ідейної боротьби та політичної культури в цілому. Внаслідок того, що демократичний плюралізм сприяв формуванню різноманітних політично, ідеологічно, національно, конфесійно організованих партій, за таким же принципом здійснювалося творення партійно-елітних груп. Щоправда, не всі вони вписувалися в когорту партійних еліт, оскільки й їхні партійні «дітища» були далекими від нормативного змісту категорії «політична партія». Партійна еліта формувала й надпартійний орган Центральну Руську Народну Раду. Згодом, внаслідок принципових непорозумінь між українофілами та русофілами відбувся розкол ЦРНР. Відтак були сформовані Перша Руська (Українська) Центральна Народна Рада і русофільська Центральна Руська Народна Рада. По-третє, формат інституту політичної еліти почала заповнювати тогочасна інтелігенція, котра отримала добру професійну освіту й активно очолила національно47
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
культурні рухи. Це були педагоги, священики, літератори, книговидавці та газетні, журнальні редактори, керівники товариств, інші громадські діячі. По-четверте, у міжвоєнний період гостро проявився конфлікт інтересів між місцевою та центральною політичною елітою. Місцева еліта прагнула рівноправної участі в управлінні й доступі до владних ресурсів. Натомість була розпочата реалізація політики інкорпорації регіону в загальночехословацьку централізовану державну систему. Ключовим важелем досягнення цієї мети стало формування місцевих органів влади. Варто зазначити і те, що суспільно-політичне становище Закарпаття на початку ХХ століття реально відображало проблему відсутності політичної еліти. Її роль взяла на себе інтелігенція (вчителі та духовенство). Навіть піднесення національно-визвольного руху в роки Першої світової війни, зростання національної самосвідомості, пошук шляхів самовизначення не сприяли активному структуруванню місцевої політичної еліти. Хоча, слід актуалізувати на тому, що характерним у краї було виділення особливостей умов формування перших елітних груп та їх участь в суспільно-політичних процесах, що відбувалися на завершальному етапі Першої світової війни та в процесі будівництва мирного світоустрою.
48
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ПІСЛЯМОВА Історія Закарпаття першої чверті ХХ століття свідчить, що крайова політична еліта формувалася й діяла в процесі складних політичних відносин, що розкривали зміст влади в цілому й відображали її сутність, статус керівної ланки у суспільстві. Владні відносини в контексті трансформаційних впливів на політичну систему визначалися й тим, що крайові керівники виконували свої повноваження в складних умовах адаптації до централізованих політичних режимів, і як показує історична практика, щоразу дзеркально протилежних. На кожному з історичних етапів з’являлися нові специфічні риси процесу функціонування регіональної політичної і партійної еліт. Щодо місця й ролі політичної еліти Закарпаття в суспільно-політичному житті варто зазначити, що процес елітотворення не був одномоментним актом. Наявними були проблеми процесу зародження перших елітних груп в Закарпатті на початку ХХ століття. Відчутним було безсилля крайових провідників у питанні відстоювання регіональних політичних, економічних, соціальних, духовних, національно-культурних інтересів. На подібний стан речей впливала слабка структурованість закарпатського суспільства й відсутність політико-правових традицій управління. Але однією із найважливіших проблем політичного розвитку Закарпаття на початку ХХ століття була проблема відсутності власної політичної еліти, авторитетного й дієвого політичного лідера. Їх провідні функції взяла на себе національно-культурна інтелігенція, котра виконувала важливу роль у процесі політичної соціалізації громадян. Але в умовах жорсткого владного контролю, посиленої мадяризації, проведення каральних експедицій це явище (активність
49
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
просвітителів) у згадуваний період нормально функціонувати не мало можливостей. У контексті дослідження визначено передумови формування перших елітних груп та встановлено причини відсутності структурованої політичної еліти на початку ХХ століття. Насамперед, суспільно-політичне становище населення Закарпаття на рубежі ХІХ – ХХ століть відображало проблему відсутності політичної еліти, роль якої на себе взяла інтелігенція, громадсько-культурна активність просвітителів. Навіть піднесення національно-визвольного руху в роки Першої світової війни, революційні події в Росії, зростання національної самосвідомості, пошук шляхів самовизначення не сприяли активному структуруванню місцевої політичної еліти. У цей час робилися відчайдушні спроби угорського уряду М. Карої утримати Закарпаття у складі Угорщини (Закон про Руську Крайну), встановити радянську владу. Цікавими є особливості формування партійної еліти та її участі в суспільно-політичних процесах. Фактично, кардинальні зміни відбулись, коли внаслідок добровільного рішення місцевої політичної еліти, емігрантських елітних груп та підтримки європейськими країнамипереможницями у Першій світовій війні, а також США закарпатські землі були включені до складу новоутвореної слов’янської держави – Чехословацької Республіки. Упродовж 1919 – 1939 років край під назвою Підкарпатська Русь отримав можливість реалізувати себе в демократичній політичній системі. Здійснювалася поступова еволюція нової державної структури в Закарпатті та її інтеграція в політичну систему Чехословаччини. На практиці почалося становлення нової політичної еліти, представники якої висунули пріоритетне питання відстоювання дієвої автономії. Чехословацька політична система мала усі характерні риси демократичного суспільства, що перш за все ви50
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ражалося в дієвості плюралізму, реалізації законодавчих основ, практиці політичного рівноправ’я. Впродовж 20 – 30х років ХХ століття прояви політичного плюралізму набули ефекту безпосередньої участі в політичній еволюції держави її громадян. Новоутворена Чехословацька Республіка, яка відразу ж розпочала широкомасштабну розбудову демократичних засад, серед яких було й становлення багатопартійної системи, дала можливість вільно провадити політичні ідеї різних орієнтацій у життя. Згідно з прийнятим чехословацькою владою Генеральним статутом про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі, було утворено Директорію як дорадчий орган в автономних справах. Адміністратор разом з військовим командуючим концентрували в своїх руках виконавчу владу. Упродовж 1919 – 1920 років чехословацький уряд провів реорганізацію адміністративно-територіального устрою в Підкарпатській Русі. Проте регіональна і центральна влади майже постійно перебували в стадії конфлікту, оскільки надані у Генеральному Статуті широкі повноваження автономній владі не реалізовувались центром. У всіх управлінських органах відбувалося засилля чеських службовців, оскільки уряд вважав, що місцеві жителі ще не готові професійно виконувати управлінські функції в органах місцевої влади. З прийняттям Конституції чехословацька влада змушена була піти на деякі поступки у визначенні статусу Підкарпатської Русі, оскільки продовження конфлікту між центральною і місцевою владами не сприяло стабільності політичної ситуації в державі. Згідно зі змінами до Генерального статуту, прийнятими 26 квітня 1920 року, цивільного адміністратора було позбавлено права здійснювати місцеву виконавчу владу. Замість адміністратора вводилась посада Губернатора Підкарпатської Русі, до компетенції якого входило здійснення виконавчої влади у питаннях, віднесених до відання автономії. 51
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Варто зазначити, що впродовж першої половини ХХ століття соціальну основу адміністративної та партійної еліти складали переважно представники інтелігенції – духовенство, культурно-освітні та громадські працівники, менше – службовці. Підсумовуючи вищенаведене, варто відзначити, що за досліджуваний період Закарпаття (значною мірою й політична еліта) таки не спромоглося повною мірою адаптуватися до тогочасних політичних системних реалій через складність суспільно-політичного розвитку країн Карпатського регіону. Однак набутий досвід політичної життєдіяльності був усе ж важливим. Регіональна політична еліта постала в центрі уваги в умовах складних трансформаційних змін політичних систем декількох держав, а найголовніше – виборювала право на своє існування у важких владних відносинах і, подекуди, в протистоянні з центральними органами влади. Наукове дослідження проблем процесу формування і функціонування регіональної політичної еліти в історичному Закарпатті в першій чверті ХХ століття дає можливості детального аналізу його особливостей формування за часів Австро-Угорської монархії на початку ХХ століття, спроби становлення перших елітних груп в Закарпатті впродовж 1914 – 1919 років, структурування політичної еліти та її активність у період входження краю до складу Чехословацької Республіки (1919 – 1925 років).
52
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА Архівні документи Державний архів Закарпатської області 1. Фонд 4 «Наджупан Ужанської жупи», Опис 1, Спр. 721 «Участие жителей Ужанской жупы в выборах в комитатские собрания» (продолжение), Арк. 43 – 47. 2. Фонд 6, Опис 1, Спр. 1122 «Об организации профсоюзного движения», 18 арк. 3. Фонд 18 «Министерство внутренних дел Карпатской Украины в Хусте», Опис 1. Спр. 81 «Устав Центральной Русской Народной Рады», 26 арк. 4. Фонд 29 «Президия Гражданського управления, г. Ужгород», Опис 3, Спр. 33 «Книга регистрации входящих документов. 1919 – 1924», 18 арк. 5. Фонд 29, Опис 3, Спр. 33 «Книга регистрации входящих документов. 1919 – 1924», 18 арк. 6. Фонд 29 «Президія Цивільного управління Підкарпатської Русі, м. Ужгород. 1919 – 1928», Опис 1, Спр.2 «Статут Директоріума автономной Подкарпатской Руси», 2 арк. 7. Фонд 49с/13 «Мукачевское жупанское управление. Мукачево Подкарпатской Руси. Президиум. 1919 – 1926», Опис 1, Спр. 289 «Переписка з поліційним рефератом і окружним урядом», Арк. 13 – 14. 8. Фонд 50 «Правление «Культурно-просветительного общества им. Духновича», г. Ужгород», Опис 1, Спр. 24 «Переписка с правительством Чехословацкой Республики и Подкарпатской Руси по вопросу постройки Русского Народного Дома в Ужгороде», Арк. 24 – 25. 9. Фонд 50 Спр. 32 «Переписка с Земским Урядом, полицейским управлением, окружными урядами по вопросу оказания денежной помощи, устройстве и
53
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
проведению празднования «Дня русской культуры», Арк. 8 – 9. 10. Фонд 59 «Правление Русской Крайны, г. Мукачево, Опис 1, Спр. 9 «Листування з Міністром у справах Руської Крайни, Марамороським політичним уповноваженим та іншими про заходи проти агітації за приєднання Закарпаття до України», 24 арк. 11. Фонд 59 «Правление Русской Крайны, г. Мукачево», Опис 1. Спр. 10 «Протокол Хустських народних зборів про приєднання руських жуп Угорщини до України», 28 арк. 12. Фонд 63 «Цивільне управління Підкарпатської Русі. 1919 – 1928», Опис 4, Спр. 6 «Оголошення генерала Еннока про введення воєнної диктатури на території Підкарпатської Русі», 1 арк. 13. Фонд 63 «Цивільне управління Підкарпатської Русі. 1919 – 1928», Опис 4, Спр. 143 «Доповідна записка Міністерства внутрішніх справ Президії Ради Міністрів про організацію адміністративного апарату на Закарпатті», 6 арк. 14. Фонд 1146 «Секретариат Руськой Хлеборобской партіи, г. Ужгород», Опис 1, Спр. 33 «Лист до уряду міністерства внутрішніх справ і міністерства освіти, листи товариства «Просвіта» до шкільного відділу й цивільного управління про випадки зривання синьо-жовтих прапорів у Празі й Ужгороді», Арк. 1 – 2. 15. Фонд 1148 «Центральная Народная Рада, г. Хуст», Опис 1. Спр. 3 «Уривки протоколу ювілейних зборів 21 січня 1939 р. на відзначення двадцятиріччя з'їзду в Хусті в 1919 р. ; Копія проколу з'їзду від 21 січня 1919 р.», 24 арк. Štatni Ustredni Archiv (Praha). 16. Fond «Prezidium ministerske rady», 1918 – 1945. Spr. 56 «Organizace politicke spravy Podkarpatské Rusi». 54
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
Опубліковані джерела 17. Протоколы общаго собранія подкарпатскихъ русскихъ радъ и первыхъ 5-ти заседаній Центральной Русской Народной Рады. – Ужгородъ: Печатало въ книгопечатню Акційного товариства «Уніо», 1919. – С.8. 18. Smlouva mezi mocnostmi spojenimi i združenymi Rakouskem, podpesana v Saint-Germain-en-Laye dne 10. žari 1919. Čís. 508 // Sbírka zákonů a nařízení státu Československého. – Ročník 1920. – Častka 134. – Praha : Štatni tiskarna, 1920. – S. 2301 – 2315 19. Nařízení vlády republiky Československé ze dne 26. dubna 1920, o změně generálního statutu Podkarpatské Rusi. Čís. 356 // Sbírka zákonů a nařízení státu Československého. – Ročník 1920. – Častka LXIX. – Praha : Statni tiskarna, 1920. – S. 913 – 914. 20. Волошин А. Спомины / Августин Волошин. – Ужгород, 1923. – 96 с. 21. Клочурак С. До волі : Спомини / Степан Клочурак. – Нью-Йорк, 1978. – 189 с. 22. Шандор В. Закарпаття. Історично-правний нарис від ІХ ст. до 1920 / Вікентій Шандор. – Нью Йорк : Карпатський Союз, 1992. – С.207. 23. Штефан А. За правду і волю : спомини і дещо з історії Карпатської України / Августин Штефан. – Друга книга. – Торонто : Пробоєм, 1981. – 384 с. Монографії, посібники, статті 24. Вегеш М. Карпатська Україна в контексті українського державотворення : навчальний посібник / М. Вегеш, М. Токар, М. Басараб. – Ужгород : Карпати, 2008. – 256 с. 25. Вони боронили Карпатську Україну : Нариси історії національно-визвольної боротьби закарпатських 55
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
26.
27.
28.
29.
30.
31.
32.
українців / Під заг. ред. М. М. Вегеша. – Ужгород: Карпати, 2002. – С. 113. Гранчак І.М. Закарпаття в роки Першої світової війни (1914 – 1018 рр.) / І. М. Гранчак, В. І. Ілько // Нариси історії Закарпаття. – Т.1 (з найдавніших часів до 1918 року). – С. 365 – 398. Гранчак І.М. Виникнення і діяльність Рад. Проблема самовизначення і державотворчості / І.М.Гранчак, В.П.Приходько // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С.46 – 53. Гранчак І.М. Спроби уряду М.Каролі утримати Закарпаття в складі Угорщини. Закон про Руську Країну / І. М. Гранчак, В. Ю. Ганчин // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 57. Ілько В. І. Соціально-економічний і політичний розвиток Закарпаття в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / В. І. Ілько, В. В. Пальок // Нариси історії Закарпаття. – Т.1 (з найдавніших часів до 1918 року). – С. 292 – 364. Ілько В.І. Встановлення і діяльність Радянської влади / Василь Іванович Ілько // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С.74 – 88. Ліхтей І. Еволюція нової державної структури на Закарпатті / Ігор Ліхтей // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 122 – 124. Ліхтей І. Інтеграція Закарпаття в політичну і державну систему Чехословацької республіки / Ігор Ліхтей // Нариси історії Закарпаття. – Т.2 (1918 – 1945). – Ужгород, 1995. – С. 113 – 120.
56
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
33.
34.
35.
36. 37.
38.
39.
40. 41.
Магочі П.Р. Формування національної самосвідомості : Підкарпатська Русь (1848 – 1948) / Павло Роберт Магочі. – Ужгород, 1994. – 296 с. Мандрик І. О. Проблеми відновлення державності Угорщини на першому етапі дуалізму (1867 – 1890 роки) / І. О. Мандрик. – Ужгород, 1997. – С. 200. Остапець Ю. Закарпаття через призму політичних виборів : монографія / Ю. Остапець, М. Токар. – Ужгород : Карпати, 2009. – 408 с. Пап С. Історія Закарпаття / Степан Пап. – Т.ІІІ. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2003. – 648 с. Токар М. Проукраїнські політичні партії Закарпаття в 1919 – 1939 роках / Маріан Токар. – Ужгород, 2001. – 176 с. Троян М. Угорська комуна 1919 р. / Михайло Троян. – Львів : Вид-во Львівського університету, 1970. – 206 с. Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918 – 1945 / Андрей Пушкаш. – Москва, 2006. – 564 c. Kisebbségi magyar közösségek a 20. században. – Budapest, 2008. – 508 o. Švorc P. Zakliata Krajina (Podkarpatská Rus 1918 – 1946) / Peter Švorc. – Prešov, 1996. – 128 s.
57
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ПолРег-інформ / PolReg-inform / ПолРег-информ UKR * Інститут політичної регіоналістики було створено рішенням Вченої ради Ужгородського національного університету (УжНУ) 28 травня 2009 року. Головним органом управління Інституту є Наукова рада (НР), яка визначає загальні напрямки його діяльності. Структурними підрозділами Інституту виступають науково-дослідні відділи – політичної регіоналістики, етнополітології, моніторингу громадської думки. У 2009 році Інститут започаткував видавничу серію «Studia Regionalistica», яка являє собою видання книжок історико-політичного характеру з найбільш актуальних проблем регіональної історії та сучасності, висвітлення міжнародних, політичних, етнічних та конфесійних процесів у Закарпатті та суміжних з ним регіонах (опубліковано 7 книг). При Інституті діє редколегія інформаційно-аналітичного журналу «Регіоналістика», а також формуються фонди Архіву-музею політичної історії Закарпаття, що має (за домовленістю) власну площу на просвітницько-пізнавальному порталі «ЗаКарпатія» (www.zakarpatia.com). ENG * Scientific Research Institute of the Political Regionalistics was established by the decision of the Academic Council of the Uzhgorod National University (UzhNU) in May 28, 2009. The main body of the Institute is the Academic Council (AC), which determines the general directions of its activities. Structural departments of the Institute are research departments – Рolitical Regional Studies, Ethnopolitology, monitoring of public opinion. In 2009, the Institute founded the publishing series «Studia Regionalistica». It is a publication of books of historical and political nature on the most urgent problems of regional history and contemporary times, coverage of international, political, ethnic and religious processes in Transcarpathian and adjacent regions. Under the patronage of the Institute there operates editorial board of informational and analytical magazine "Regionalistica", there are formed the foundations of Archive-Museum of the political history of Zakarpattia region, which has its own site on educational portal "zaKarpatia" ("заКарпатiя" – www.zakarpatia.com). RUS * Институт политической регионалистики был создан решением Ученого совета Ужгородского национального университета (УжНУ) 28 мая 2009 года. Главным органом управления Института является Научный совет (НС), который определяет общие направления его деятельности. Структурными подразделениями Института являются научно-исследовательские отделы – политической регионалистики, этнополитологии, мониторинга общественной мысли. В 2009 году Институт создал издательскую серию «Studia Regionalistica», которая представляет собой издание книжек историко-политического характера из наиболее актуальных проблем региональной истории и современности, освещение международных, политических, этнических и конфессионных процессов в Закарпатье и сопредельных с ним регионах (издано 7 книг). При Институте действует редколлегия информационно-аналитического журнала «Регионалистика», а также формируются фонды Архива-музея политической истории Закарпатья, который имеет собственную тематическую площадь на познавательном интернет-портале «заКарпатия» (www.zakarpatia.com). 88016, м. Ужгород, вул. Університетська, 14, каб. 233, e-mail: polreg@ukr.net http://www.uzhnu.edu.ua/uk/cat/deps-ndi_regions 58
«Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики»
ЗМІСТ
Маріан Токар. Феноменологія зародження регіональної політичної еліти в Закарпатті.................. 3
Передмова ................................................................................. 9 Частина 1. Елементи становлення та історичні умови кристалізації інтересів еліт ................................. 15 Частина 2. Політичні орієнтації регіональних елітних кіл ............................................................................ 23 Частина 3. Структурування регіональної політичної еліти ................................................................. 36 Післямова ............................................................................... 49 Використані джерела .......................................................... 53
ПолРег-інформ / PolReg-inform / ПолРег-информ ................ 58
59
Наукове видання Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики
ПЕТРЕЦЬКИЙ Віктор Васильович
ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ ЗАКАРПАТТЯ (перша чверть ХХ століття)
Вихідні дані
У праці досліджується процес становлення та формування політичної еліти Закарпаття у першій чверті ХХ століття. Однією із важливих проблем краю була відсутність власної політичної еліти і харизматичних лідерів. З часом її роль взяла на себе інтелігенція. Акцентується увага на тому, що суспільно-політичний рух у Закарпатті не був однорідним. У ньому формувалися течії і напрями, що відбивали інтереси та ідеологію різних суспільно-політичних груп. Видання розраховане на широке коло читачів, фахівців, державних службовців, краєзнавців. ISBN П - 30 Петрецький В. Історичні особливості становлення політичної еліти Закарпаття (перша чверть ХХ століття) / Віктор Петрецький; Передм.: Маріан Токар / Науково-дослідний інститут політичної регіоналістики. – Ужгород, 2014. – 60 с. ББК Ф041,121 (4 Укр – 4 Зак) УДК 323.39 (477.87)