КИЇВСЬКИЙ МИСТЕЦЬКИЙ АТЕНЕЙ
КИЇВ ЯК МИСТЕЦЬКИЙ АТЕНЕЙ
иїв — оплот нашої державності й незалежності, як духовний і культурний центр українців формувався спрадавна, про що свідчать археологічні пам’ятки з часу трипільської культури — кераміка, знаряддя праці, оздоблені вишуканим орнаментом. Культура ця, як переконливо доводять сьогодні дослідники, стала основою пізнішої європейської культури. Особливого розквіту Київ досяг у період існування Київської держави в ХІ–ХІІ ст., коли місто, зміцнівши економічно й політично завдяки широким зв’язкам із Єв ропою, зокрема з Візантією та скандинавськими країнами, розквіт нувши духовно завдяки прийняттю християнства стало суперником Царгорода. Розташований на семи горах, оточений валом і стінами, Київ тоді займав велику територію й був доволі велелюдним. У місті тоді стояло понад 600 храмів, розвивалися ремесла, торгівля, в ар хітектурі панували візантійський та романський стилі, поєднані з впливами місцевого будівництва, розвивалися іконопис, монумен тальне малярство, мистецтво рукописної книги. Через це Київ став об’єктом ворожнечі й боротьби за право володіння київським прес толом й зазнавав спустошень і руйнувань. Особливо в 1169 р. від во лодимиросуздальського князя Андрія Боголюбського, а пізніше під час монголотатарської навали на Південну Русь і облоги Києва вій ськом онука Чингізхана — Батия у вересні 1240 р. Київ тоді сяяв зо лотом бань церков і потопав у зелені садів та виноградників, краса його вразила завойовника, і він не захотів руйнувати місто. Упали тільки Золоті ворота та Десятинна церква, стіни якої не витримали ваги сотень киян, які заховалися в храмі. Незважаючи на тривалу чужоземну експансію, місто продовжува ло своє політичне та духовне існування як центр Київської землі. Жваві міжнародні відносини приваблювали в місто численних іноземців, які приносили із собою паростки світової культури, завдя ки чому місцеве мистецтво набуло рис Ренесансу, які знайшли вияв у архітектурі, малярстві, скульптурі, про що свідчить скульптурний надгробок київському воєв оді, князю Костянтину Острозькому в Ус пенському соборі КиєвоПечерської лаври. У період його воєводства
535
Теофан, патріярх Єрусалимський. Копія з оригіналу XVII ст. Полотно, олія.
536
було відбудовано Печерський і Кирилівський монастирі, Софійський собор. Посилення національного та соціального гноблення викликало спротив українського сус пільства, що вилився в повстаннях селян і козац тва та організації в Києві з ініціативи гетьмана Петра КонашевичаСагайдачного православно го Богоявленського братства 1615 р. і Братської школи, що діяла при Софійському, Видубиць кому та Печерському монастирях. У Печерській лаврі 1615 р. відкрилася перша в Києві друкарня, при якій працювали не лише друкарі й перепи сувачі книжок, а й маляри, гравери, майстри де коративного мистецтва, ювеліри. Братська шко ла відіграла величезну роль в культурному та освітньому житті Києва та всієї України як пред теча КиєвоМогилянської академії. Саме тоді в Печерському монастирі активізувала свою ді яльність заснована в ХІ ст. Лаврська іконописна майстерня, почалося спорудження мурованих будинків, церков. Діяльність лаврських архі мандритівпросвітилелів Мелетія Хребтовича, Никифора Тура в обороні православ’я відбува лася шляхом піднесення освіти й поширення полемічної літератури, мистецтва. Особливо відзначився в боротьбі з польською церковною адміністрацією за права Печерського монас тиря архімандрит Никифор Тур, який за допомогою козаків не впус тив уніатів на територію лаври. Архімандрит Єлисей Плетенецький домігся в польського короля Сигизмунда ІІІ та уніатського митро полита Іпатія Потія визнання Лаври за православними. Та головна його заслуга — заснування Лаврської друкарні й Київського братс тва задля піднесення православ’я та духовного життя. Водночас він відкрив фабрику з виробництва паперу, запросив до Києва фахівців із галузі друкарської та граверської справи, а також згуртував колек тив учених та письменників, серед яких були архімандрит Захарія Копистенський — літератор і проповідник, письменникполеміст, автор твору «Палінодія, або книга оборони…» (1622), у якому обсто ював самобутність української мови; Памво Беринда — знавець мов і друкарської справи, автор першого українського словника, голов ний друкар і редактор друкарні; Тарасій Земка — коректор, друкар, керівник друкарні й ігумен КиєвоБратського монастиря; Лаврентій Зизаній — літератор і проповідник; Йов Борецький — київський митрополит і перший ректор Братської школи, та ін. У той період при лаврській друкарні розвинулася київська гравер ська школа, що видала прекрасні книги, оздоблені високомистець кими ілюстраціям и. У Києві було витворено оригінальний стиль книжкових видань, у якому органічно поєднувалося шрифти й офор млення, уміщувалися оригінальні ілюстрації, герби меценатів, мит
рополитів та архімандритів, заставки, кінцівки, розкішні титули форти й звороти титулів, передмови й післямови з інформацією про видавців, перекладачів, редакторів, друкарів тощо. Саме в той час гравери почали залишати на своїх творах власні ініціали, що свід чить про усвідомлення важливості їхнього мистецтва в суспільстві. Київ зажив бурхливим мистецьким життям, осередками якого бу ли Київське Богоявленське братство з його Братською школою та Ки євоПечерський монастир як один із найпотужніших духовних цен трів на всіх слов’янських землях. Братство значно розвинулося після того, як дружина мозирського маршалка Стефана Лозки — Єлизаве та Гулевичівна 14 жовтня 1615 р. офірувала йому великі маєтки, двір і землю в самому Києві. Духовному розвиткові сприяли відвідини Києва Єрусалимським патріярхом Теофаном 1620 р. Повертаючись із Москви, владика за вітав до Печерської лаври й видав Київському братству грамоти на визнання за ним ставропігії, тобто незалежності, і на створення при Братстві школи з навчанням латинською, грецькою та старос лов’янською мовами. Але найважливішим актом патріярха Теофана було визнання в Києві вищої ієрархії православної церкви на україн ських землях й висвячення на патріярха Йова Борецького у присут ності братчиків, шляхти, духівництва та козаків на чолі із гетьманом П. Сагайдачним, що надало значного стимулу не тільки церковному життю в Києві, а й розвитку науки, освіти, літератури та мистецтва. Мистецьке, освітнє й духовне життя Києва особливо активізува лося за Петра Могили, який 1627 р. став архімандритом КиєвоПе черської лаври, а 1631 — митрополитом Київським і Галицьким. До бившись від польського короля визнання легалізації православної церкви в Україні й повернення їй уніатами низки церков та маєтків, Петро Могила розгорнув широку освітню та культурницьку діяль ність в Україні й зокрема в Києві, заснувавши в місті Київський ко легіум. «Організована ним школа, — писав М. Грушевський, — не просто носила його ім’я: справді міцно трималася виробленого ним наукового та культурного пляну. Її вихованці, що в перших стадіях своєї діяльності бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали різні, менші й більші церковні посади в українських і біло руських єпархіях, трималися даних ним взірців, як у вихованні мо лодіжі, так і в питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації при кінці ХVІІІ ст., київська академія, а з нею і східнос лов’янське громадянство, у ній виховане, жило спадщиною Петра Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії україн ської культури…» (Грушевський М. З історії релігійної думки на Укра їні. — Львів, 1925. — С. 79). Домігшись від польської влади виконання королівських «Пунктів заспокоєння релігії грецької» й відібравши в католиків та уніатів церковні маєтки та храми, він у боротьбі проти покатоличення поставив літературу, мистецтво, архітектуру як по тужні духовні чинники. Оскільки наприкінці ХVІ ст., як уже згаду валося, багато українських церков та монастирів зруйнуваливсіляки напасники або занедбали польські колонізатори, Петро Могила за
537
Раїна Могилянка (Вишневецька) з роду Могил — меценатка і фундаторка храмів. Полотно, олія. Київ. ХVІІ ст.
538
ходився відбудовувати та відновлювати Київ. Насам перед почав відбудовувати КиєвоСофійський собор ХІ ст., який 1633 р. вдалося відібрати в уніатів у напів зруйнованому стані. Наслідки його відбудови можна уявити зі спогадів Павла Алеппського, який 1655 р. пи сав, що Софія «не має собі подібної, крім її одноімен ниці», тобто Константинопольської Софії (Путешес твие Антиохийского патриарха Макария в Россию. — М., 1897. — С, 67). Петро Могила відновив також Десятинну церкву, зведену князем Володимиром Ве ликим і зруйновану під час татаромонгольської нава ли 1240 р.; Василівську або Трьохсвятительську церкву, передавши її під опіку КиєвоБратському монастире ві; церкву Спаса на Берестовому, Михайлівську церкву Видубицького монастиря ХІ ст. Він також відновлю вав і реставрував збудовані пізніше храми, монасти рі, оновлював старі й ставив нові іконостаси, витрачаючи на все це власні кошти. Відновлені П. Могилою пам’ятки зберігали притаман ні українській церковній архітектурі форми й стиль живопису, що особливо проявилось у внутрішньому оздобленні церкви Спаса на Берестовому, одна із фресок якого зберегла до нашого часу портрет самого митрополита. Водночас Петро Могила опікувався лаврською друкарнею, у якій за його правління вийшло багато шедеврів книгод рукування, оздоблених високомистецькими гравюрами київських граверів, зокрема видатного майстра Іллі, роботи якого прикраша ють укладений П. Могилою «Требник» (1646). Імовірно, що за його ініціативи активізувала свою роботу й малярна майстерня Києво Печерської лаври, яка оздоблювала відновлені П. Могилою церкви, створювала нові й реставрувала старі іконостаси. Саме в добу Петра Могили в українське малярство, іконопис та монументальний стіно пис вливалися потужні струмені впливу західноєвропейського мис тецтва, які, поєднавшись із місцевими народними традиціями, пізні ше витворять такий феномен, як українське козацьке бароко. «Доба Могили, — писав історик О. Оглоблин, — то була доба великих до сягнень. Грандіозний проект утворення українського патріархату… свідчить про те, що українські церковні кола тогочасні мислили сві товими масштабами не лише простору, але й часу. Створення Києво Могилянської колегії, цієї слави і гордости Київських Атен, що стане незабаром «альма матер» для всього православного Сходу, і її вели чезна наукова історичноархеологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східньої Європи» (Українська Мала Енциклопедія. — БуеносАйрес, 1961. — С. 1023). У могилянську добу виникло велике зацікавлення історією народу, минулим його святинь, що вилилося в написанні особливих ілюстрованих видань на кшталт «Тератургіми» Афанасія Кальнофойського — збірника чудес у Лаврі та її печерах, прикрашеного майстерними гравюрамипланами із зображенням київських архітектурних пам’яток — Успенського собору, трапезної, Троїцької надбрамної церкви, Вознесенського жіночого монастиря,
церкви Спаса на Берестовому, чудових київських крає видів та Дніпра. Саме в цій книзі ми бачимо чи не пер ший підпис автора малюнків: майстер ЛТ. Не переривалися започатковані Петром Моги лою традиції культурного будівництва й після йо го передчасної смерті 1647 р. Провідником їх стали КиєвоМогилянський колегіум, КиєвоПечерська лав ра з її друкарнею, малярською майстернею, інші київ ські монастирі. У Києві, як і в багатьох інших україн ських містах, існував малярський цех зі своїм статутом. Незважаючи на Визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького, а також на пе ріод так званої Руїни, спричиненої наслідками пору шення Московською державою Переяславської угоди й поділу України на Правобережну та Лівобережну після Андрусівського перемир’я між Москвою та Польщею 30 січня 1667 року, коли Київ перебував то під владою поляків, то під владою Московії, у місті всетаки творили ікони, розписували храми, випускали ілюстровані богословські та світські книжки, діяла дру карня та малярська майстерня. Це підтверджує такий факт, що архімандрит КиєвоПечерської лаври Інокентій Гізель, якому Петро Могила перед смертю довірив своє дітище — колегіум, у творі «Мир з Богом людині» сформулю вав етичну сутність відносин між майстрами малярського цеху та учнями, вважаючи відступи від них великим гріхом (Гизель И. Мир с Богом человеку. — 1669. — С. 422). Виконуюч и духовний заповіт Петра Могили, Інокентій Гізель доклав чимало зусиль для піднесен ня науки, освіти й культури в Києві, заснувавши в Лаврі гурток уче них — вихідців з КиєвоМогилянської академії, зокрема серед них були Лазар Баранович, Іоан икій Галятовський, Теодосій Софонович. Саме І. Гізель відкрив 1669 р. першу в Україні книжкову крамницю, завдяки якій активізувалося поширення літератури, а відтак і творів образотворчого мистецтва серед населення. Київський іконописний цех діяв на Подолі, де здебільшого й меш кали майстри іконописці. А в малярній майстерні КиєвоПечерської лаври працювали переважно ченці монастиря. Навчання в ній про ходило під керівництвом досвідчених майстрів. Учні — «молодики» користувалися в своїй науці різними західноєвропейськими посіб никами, привезеними до Лаври монахами з грецького Афону та ін ших країн. Чимало таких німецьких, французьких, голландських, англійських видань — альбомів гравюр, скульптури, посібників з анатомії, книг кунштових з рисунками, пейзажами, анімалістич ними малюнками, архітектурних альбомів із пам’ятками античної та ренесансної архітектури, ілюстрованих Біблій, зокрема Біблії Піс катора, залишилося після смерті лаврського гравера й ієромонаха Антонія Тарасевича, який майже 20 років жив і працював за кордо ном, зокрема у Вільно. З-поміж таких подібних видань особливо по пулярною серед лаврських митців була Лицева Біблія з гравюрами
Портрет митрополита. Малюнок учня лавр ської малярні О. Іркліївського. Туш. ХVІІ І ст.
539
Обкладинка зошита студента Києво- Могилянської академії Павла Полу- ботка. Туш, перо. 1698 р.
540
Миколая Фішера, що належала Антонію Тарасевичу. Про її значення в навчанні вихованців лаврської ма лярні свідчить напис на ній, зроблений, мабуть, одним із учителів: «Сія книга глаголемая абецадло малярское в фигурах собственная есть отца Антония Тарасевича наместника Печерского легования по смерти его до церкви пресвятой Богоматери обители печерския, ко торую всяк кому в нужде своей мощно есть братии себе на время за благословеніем аще же кто дерзнет без ве дома… похитити… у себя утаити… то такой непременно подлежит будет клятве» (Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в ХVІ–ХVІІІ ст. — К., 1983. — С. 71). Малярня КиєвоПечерської лаври мала основне зав дання створення ікон. До нашого часу збереглися так звані кужбушки — альбоми практичних вправ з малю вання учнів лаврської майстерні з перемальовками зі згаданих вище видань та посібників, що свідчать про високу профе сійну та педагогічну школу. Історія лаврської малярні сягає останньої чверті ХІ століття — часу оздоблення Успенського собору в 1073–1089 роках грецькими майстрами за участю київських майстрів, зокрема Алімпія, якого за велику майстерність у малярській та іконописній справі церква визнала святим. Про стиль печерських майстрів дають уявлення такі шедеври іконопису, як «СвенськоПечерська Богома тір з Антонієм і Феодосієм» (1288), мініатюри до Київського псал тиря (1397). Найбільше відомо про печерську майстерню із джерел ХVІІІ ст. У 1724–1744 рр. майстернею керували Іван Максимович і Фе октист Павловський, з 1744 р. — Аліпій Галик, з 1755 — італійський художник В. Федеріче. Видатним досягненням лаврського живопису були розписи в стилі бароко на початку ХVІІІ ст. Троїцької надбрам ної церкви та Успенського собору, здійснені А. Галиком, С. Лубен ченком, Ф. Павловським, М. Якубовським. Отже, ХVІІ ст. було для Києва справжньою золотою добою завдяки діяльності Київського колегіуму, КиєвоПечерської лаври, Києво Софійського монастиря, Михайлівського Золотоверхого монастиря та інших християнських святинь, які були осередками літератури та мистецтва. Особливу роль у розвиткові української культури загалом і Києва як мистецького центру відіграла діяльність гетьмана Івана Мазепи. Меценат науки і культури, гетьман жив культурним життям України і сам як міг творив його. Його палац у Батурині, за спогадами іно земних дипломатів, мав велику бібліотеку й картинну галерею і був схожий на французький Лувр. У той час уся православна українська дворянська аристократія і військова старшина у ХVІІ ст. виховувала своїх синів у КиєвоБрат ському колегіумі. Тому Мазепа, ясна річ, усіляко сприяв процвітанню цього закладу. У 1690–1693 р. він будує велику муровану Богоявлен ську Братську церкву, а в 1703 р. — навчальний корпус Академії. Тоді ж було зведено трапезну, де згодом розмістилася велика книгозбір
ня. На початку ХVІІІ ст. в Академії навчалося понад дві тисячі студентів з України, Польщі, Сербії, Туреччини, Московії, з усіх прошарків шляхти, козацької старшини, міщанства, ду хівництва, козацтва і навіть селянства. У сті нах Академії провадили наукові диспути, у яких брало участь освічене міщанство Ки єва, цехові майстри, захищали наукові тези, створювали привітання різними мовами, чи тали вірші, ставили драми, написані виклада чами, співав найкращий у Києві академічний хор та грав оркестр. У такі дні дзвонили дзво ни Богоявленскої церкви, на майдані біля Академії вирував люд, на Житньому базарі та по близьких вулицях грали вертепи й ставилися драми та інтермедії, у яких дійовими осо бами були козаки, міщани, ремісники, спудеї. При генеральній військовій канцелярії І. Мазепи в Батурині діяв спеціальний навчальний заклад — канцелярський курінь, де з вихо ванців Академії готували працівників державного апарату — прав ників, скарбниківфінансистів, суддів. Вивчали там також військову музику та хорове мистецтво. Драми, вертеп, інтермедії ставили не лише в Академії та на київ ських майданах, а й по селах та містечках під час вакацій. Мадрівні спудеї, щоб здобути собі кошти на прожиток та продовження навчан ня, співали в церквах канти та духовні пісні, таким чином поширю ючи їх серед народу. Викладачі Академії схиляли студентів до занять в академічній бібліотеці, де були велика кількість історичної, філо софської, античної літератури, зокрема й книжки Лазаря Баранови ча, Симеона Полоцького, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Інокентія Гізеля та багатьох інших київських учених і письменників. Не зайвим буде нагадати, що ще за Івана Мазепи, а найбільше піс ля поразки під Полтавою, багато українських діячів науки й культу ри, переважно не з власної волі перейшли в Московську державу і там почали нову добу в історії російської освіти. Вони працювали як вченіпедагоги, і як укладачі й перекладачі з різних мов підручників, енциклопедичних видань, словників, книжок з різних галузей нау ки. Кияни, зокрема Іоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, зробили переворот у негативному ставленні московських властей, бояр та дворянства до освіти й на вернули їх до західної науки та культури. Сергій Єфремов у своїй «Іс торії українського письменства» писав: «Московська старосвітчина, що палила книги навіть св. Димитрія Ростовського, не кажучи вже про інші „новотворныя книги киевския и львовской печати”, стоял а нижче од них, і на північ вони принесли свіжіший дух світських інте ресів, рухливість, протест проти московської виключності, релігій ної нетерпимості й запліснявілості, що з кожної літери творили дог мат, кожної помилки неукапереписувача додержували як святощів. Не диво, що там, в атмосфері „двуперстія”, „сугубої алілуї” протопопа
Л. Тарасевич. Преподобний Алімпійіконописець. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Гравюра на металі. 1702
541
Козакбандурист. Малюнок учня лаврської малярні. Туш. ХVІІ І ст.
542
Авакума та Никити Пустосвята, — київські учені, що цитують Бекона Веруламського, Еразма Роттер дамського, Декарта та інших творців європейської науки (Туптало, Прокопович), почували себе на го лову вищими». У 1702 р. у самій тільки Москві було понад сто вихованців КиєвоМогилянської акаде мії. А серед 34х студентів Московської Слов’яно греколатинської академії на початку її діяльності було лише троє росіян. Та й реформаторами цього першого в Росії вищого навчального закладу були вихідці з КиєвоМогилянської академії — зокрема Стефан Яворський. Водночас російська влада цілеспрямовано ни щила як автономію України, так і її культуру, науку, освіту. Сутність цього явища влучно охарактеризу вав Іван Франко: «Преславне» прорубування вікна в Європу там, на північ над Невою, є рівночасним затиканням тих вікон, якими світло науки прони кало на Україну. Іван Мазепа, розуміючи роль церкви в культур ному житті держави, протягом свого двадцятирічного гетьманства був одержимий будівничою діяльністю. Крім уже згаданих Богояв ленського Братського собору та інших будівель на території Акаде мії, він, незважаючи на заборону Петром І зводити муровані споруди у зв’язку з будівництвом Петербурга, розпочав у Києві спорудження інших церков. Насамперед побудував своїм коштом у 1690–1696 рр. на Печерську грандіозний Микільський Військовий собор із тра пезною. У 1696–1701 рр. звів навколо Лаври мури завдовжки 520 саж нів з шістьма вежамицерквами: Троїцькою надбрамною церквою, церквою Івана Кущника, Годинниковою, Палатною, Малярною та церквою Всіх Святих над Економічною брамою. Остання споруда, зведена коштом гетьмана, є перлиною українського зодчества та мо нументального живопису. У 1706 р. гетьман збудував нову Печерську фортецю і в ній брами, серед яких Онуфріївську й нині називають «Мазепиною». Він зв’язав Троїцьку надбрамну церкву з муром та з усім бароковим архітектурним ансамлем Лаври. Тоді ж він оновив Успенський собор, прибудувавши два приділи і партеровий притвор. Головний лаврський храм прикрасився типовими для «мазепинсько го» бароко фронтонами, декорованими пілястрами, орнаментикою. За Мазепи відбудовано Лаврську друкарню й заплановано будівниц тво грандіозної дзвіниці, яку пізніше звів архітектор Йоганн Готфрід Шедель. Тільки на самі будови й оздобу КиєвоПечерської лаври Ма зепа витратив понад мільйон золотих, зокрема на великий срібний свічник для Успенського собору та на позолоту його бань, на золоту чашу, оправу Євангелія та золоту митру. У 1705 р. Мазепа збудував велику Вознесенську церкву на території Вознесенського жіночого монастиря біля території Лаври, у якому ігуменею була його мати — Марія Магдалина. У 1690х роках у Києв і
на Подолі за його ініціативи католицький Домі ніканський собор було перебудовано на церкву православних святих Петра і Павла. Багато коштів витратив Іван Мазепа на Софію Київську. Після пожежі 1696 р. у монастирі, під час якої згоріли в ньому всі дерев’яні будівлі, які свого часу зафіксував Вестерфельд, «призрени ем патронским ясновельможного пана гетьма на обитель свята Софійська є значно оновлена» — писав митрополит Варлаам Ясинський. Ста раннями гетьмана було збудовано в Софійсько му монастирі барокову муровану дзвіницю, від якої донині зберігся перший поверх, надбудова ний пізніше Шеделем, монастирську трапезну з льохами, підземним ходом, хлібнею, оновлено головний собор, до якого прибудовано з півночі й півдня два нові приділи й зуніфіковано в баро ковому стилі зовнішню декорацію стін та бань, поновлено дзвони. Не відставали від гетьмана й старшини. Стародубський полков ник М. Миклашевський оновив Видубицький монастир і звів на йо го території величний Георгіївський собор і трапезну. Небіж Мазепи, полковник київський К. Мокієвський, звів побіля Лаври Феодосіїв ську церкву (нині на вулиці Цитадельній). Полтавський полковник П. Герцик збудував у Лаврі, на Ближніх печерах, церкву Воздвижен ня. Той самий К. Мокієвський на Дальніх печерах збудував своїм коштом грандіозну церкву Різдва Богородиці. У час Івана Мазепи плідно працювали в Лаврі відомі гравери: І. Щирський, О. Тарасевич, Л. Тарасевич, Д. Галяховський, Н. Зуб рицький, І. Мигура, Л. Левицький та ін. Малювання було обов’язко вим предметом у Академії для всіх курсів, починаючи з правил шко ли до рисування постатей, портретів, анімалістичних композицій, батальних та біблійних сцен, ландшафтів штрихом, тушшю й фарба ми. Клас малювання був завжди переповнений. Спудеї охоче розма льовували свої зошити віньєтками й орнаментами, з нагоди закін ченням курсу, перед диспутами, що відбувалися в Богоявленському соборі, малювали конклюзії — складні, з алегоричними композиція ми афіші, де повідомлялося про тему й час диспуту, вміщувалися йо го тези для всіх, хто бажав узяти участь у події. Такі конклюзії друку вали й поширювали в місті. Також у Академії виконували вишукані алегоричні графічні тези та панегірики на честь відомих київських діячів церкви, державців та учених прославленого навчального зак ладу. Зокрема це панегіричні гравюри І. Щирського та І. Мигури на честь Івана Мазепи, Л. Тарасевича на честь перемоги козацького вій ська в Азовському поході. Навчання в малювальному класі Академії провадилося за тогочас ними методиками, приписами та прийомами. Про це писав історик Академії В. Аскоченський: «Щоб більше сприяти розвитку вишука
Козак Мамай. Малюнок учня лавр ської малярні. Туш. ХVІІ І ст.
543
Жіночий портрет. Малюнок учня лаврської малярні. Туш. ХVІІ І ст.
544
ного смаку у вихованців академії, митрополит Самуїл звелів офіцій но відкрити клас рисувальний. Охочі до цього з’явилися одразу, бо любов до малювання панувала серед студентів. …Рисування, ще до зведення його в офіційне звання науки, не було поміж студентами якимось малюванням гоголівського коваля Вакули, а підпорядкову валося відомим правилам і прийомам» (В. Аскоченский Киев с его древнейшим училищем Академией. — К., 1856. Ч. 2. — С. 347–348). У ХVІІ — першій половині ХVІІІ ст. у Києві завдяки діяльності Лаврської друкарні розвивалася книжкова орнаментальна та ілюс тративна гравюра, водночас почала поширюватися станкова, пор третна, ландшафтна графіка. На творах гра верів, а також на взірцях західноєвропейської книжкової графіки та живопису, що були в альбомах академічної бібліотеки, навчалися й київські живописці. Із Києва повсюдно в Ук раїні почав розповсюджуватися ктиторський портрет (тобто зображення покровителя цер кви чи монастиря) та парсуна. Майстри звер талися до українських національних традицій іконопису та західноєвропейських взірців. Ут вердженням національного духу, виразником якого було насамперед козацтво, стали чис ленні козацькі «Покрови» та народні картини «Козак Мамай», мальовані на полотні, скри нях, дверях, стінах будівель, пічних кахлях. Українське бароко, стиль, що його нерідко називають «мазепинським», чітко відбив у со бі тенденції кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст., коли козацька верхівка як генератор держав ності України досягла найбільшої влади. З іншого боку, потужним творчим чинником стала національна свідомість українського наро ду, що не згасала, незважаючи на безперервні утиски північного «со юзника» — Московської держави, котра вже давно була розтоптала Переяславську угоду й здійняла руки на останні права і вольності Ук раїни, — ця свідомість також вимагала свого звеличення в піднесе них, тріумфальних барокових формах. Пам’яток київського станкового малярства, іконопису ХVІІ–ХVІІІ ст. збереглося порівняно мало у вирі історії через багато причин. Од на з них — це відсутність у ті часи звичаю колекціонування. Також чи мало творів знищено в період радянської атеїстичної вакханалії. Про характер, стиль київського малярства можна скласти думку з одного прецікавого документа — звіту конференцсекретаря Петербурзької академії мистецтва В. І. Григоровича (земляка й покровителя Тараса Шевченка) президенту Академії А. Оленіну про відрядження в Украї ну з 24 травня по 7 жовтня 1837 р. для вивчення старожитностей Києв а. Давній живопис, писав Григоро´вич, який зберігся в церквах київ ських, можна розділити на живопис двох видів: образний або ікон ний і настінний: власне живопис і мозаїку; пам’ятки давнього ікон
ного живопису візантійського стилю такі: ікона успіння Пресвятої Богородиці, що знаходиться у великій Успенській церкві КиєвоПе черській лаври над ворітьми, висотою вона в 6 вершків, а шириною в 9 вершків; уся обкладена золотою ризою, так, що видно тільки об личчя, руки і сліди ніг, потьмянілі від часу так, що важко розрізнити риси. Ікона ця принесена в Київ у останній половині ХІ століття. Утім існує багато копій із цієї ікони й навіть у тутешньому Соборі Казанська Божа Мати на образі Св. Антонія й Теодосія Печерського Беровиковським намальована Ікона Пресвятої Богородиці, яка три має в руці маленького Ісуса у тій-таки церкві, у правому приділі вста новлена з лівого боку, невелика, також в окладі, лице і руки вельми ще чіткі, малюнок цієї ікони безумовно свідчить, що вона є витвором візантійського мистецтва. Ікона ця знаходилась у стародавній церкві Федорівській, і як відомо: перед цією іконою молився в 1147 році князь Ігор Олегович не задовго до його вбивства збуреним народом. Чудот ворна ікона Божої Матері в КиєвоБратському монастирі, поколінне зображення в ріст вважається давньою, але судячи з живопису, вона очевидно відновлена, на мою думку, близько 150 років тому. Любчесь кі зображення: Божої Матері і Спасителя, образ Куп’ячицької Божої Матері і Миколи Мокрого однаково прекрасні своєю стародавністю. (Чотири ці образи знаходяться в КиєвоСофійському соборі). Старо винних ікон малоросійського живопису також багато в різних цер квах. Місцеві КиєвоБратського монастиря, деякі в іконостасах цер кви Дальніх печер і церкви колишнього Нікольського монастиря на Печерську без сумніву належать до другої половини ХVІІ ст. Інші іко ни є або пізнішого часу або перемальовані, так, що й слідів старовин ного малюнка не залишилося. Таким чином багато старовинних ікон є втраченими. Я сказав малоросійського живопису тому, що він абсо лютно відрізняється у мистецтві від іконного російського живопису і цього настільки відомо, ніким помічено не було; у церквах Малоро сії всі ікони намальовані незрівняннокраще, аніж у найважливіших великоросійських церквах, і хоч живопис стародавній і в Малій Росії мав за зразок творіння візантійські, але він отримав інший хід, у піз нішому — інший розвиток: у ньому більше свободи у винахідництві, менше наслідування рабського і є щось прекрасне. Може, вроджене почуття прекрасного, більш спільне у народів благословенного Пів дня, раніша освіта, взаємовідносини із Заходом і нагла бачити гарні речі у відношенні до мистецтва, які були у власності польських ба гатіїв, і навіть оселення в Києві й у Малоросії іноземних художни ків сприяло іншому напрямові живопису в Малоросії. Принаймні те справедливо, що ікони, створені там упродовж двох сотень років, являють багато неабиякого, а в останньому сторіччі навіть гарного і взагалі позбавлені потворного стосовно ж до нинішніх художників самоуків тамтешніх, то я не міг не дивуватись обдарованості деяких і не пожаліти, що вони не розвинуті як треба. Школа живопису, заснована в Києві на міцній основі і забезпече на відмінними зразками, без усякого сумніву витворила незвичайні успіхи.
545
546
Друге. Настінний живопис відносно стародавності своєї представ лений багатьма цікавими пам’ятками. У фортеці неподалік від Лаври й біля самого валу стоїть найстародавніша в Іслєві церква Спаса на Берестові. У ній увесь вівтар і східна частина церкви зберігають жи вопис візантійського стилю. У цьому живопису чудові: доволі гарний ансамбль у фігурах і головах, старанність у малюнку і костюмі на дея ких святих схожі з іншими стародавніми пам’ятками, а отже й вірний святих Іоанн Златоуст зображений з виголеним на голові кружком. Він та інші святителі представлені одягнутими в ризи дрібноша хової тканини двох кольорів, або такої, у якій квадратики розділені навскіс і також складаються з двох кольорів. Живопис цієї церкви є прецікавою пам’яткою живопису в Росії; може бути, що цей живопис був і підновлений при митрополитові Петрові Могилі, який відно вив цю церкву, але характер її аніскілечки не потерпів і це важливо для дослідників давнини. Зробити копії всіх стародавніх зображень цієї церкви в тому порядку, як вони знаходяться на місцях, аква реллю й з тією ж точністю, якою відзначаються роботи, наприклад п. Солнцева (також знайомого Т. Шевченка. — Ю. І.), я вважаю дуже корисним і необхідним, тим паче, що церква ця, на жаль, потерпає від сирості, яка проникає через стіни й загрожує знищити живопис, якщо не буде вжито заходів. Сирість виникла від того, що вал земляної фортеці знаходиться надто близько до одного з кутів Церкви — кроків за два чи три від неї. Волога, що накопичується тут у фундаменті, поступово надхо дить угору, тому живопис майже на чотири аршини від підлоги вже знищений. Немає сумніву, що й сама будівля може від цього пошко дитися, хоча вона заслуговує того, щоб бути збереженою, бо нале жить до Х ст. і заснована святим Володимиром. Якщо пам’ятна церква Спаса існує від початку ХІІ ст., то й живопис цього століття є дорогоцінною пам’яткою старовини й, може, май же єдиною. Церкви КиєвоСофійська і Лаври Печерської та інші все редині розмальовані знизу догори священними зображеннями, але цей живопис не давнішній за часом виконання далі початку XVIII ст. і не є особливо вартісним. Найновіші картини на стінах незрівнянно кращі і я не можу не згадати про колосальні зображення Спасителя і дванадцятьох апостолів, намальованих років за 7 у великій Лавр ській церкві, у вівтарі на Горньому місці, які б зробили честь і до свідченому академічному художникові. Мозаїчні картини на стінах є у Києво-Софійському соборі й Золотоверхому Михайлівському монастирі. Кількість і сюжети уцілілих у першому мозаїчних зобра жень можна побачити в описі Києво-Софійського собору й Київської ієрархії (Київ, 1825 р.). У Михайлівському монастирі збереглося їх ще менше, тільки у вівтарі. Першу церкву спорудив у першій половині XI ст. великий князь Ярослав, а останню на початку XI1 ст. великий князь Святополк Ізяславович. Між цими мозаїками та відмінність, що Софійські виразніше помічені (чому багато допомагає краще освітлення), не всі однакової цінності: одні кращі, інші гірші, і що взагалі роботи в них грубіші. У Михайлівському ж, хоч за сюжета
ми вони такі, що наслідують Софійські: тут також подібним чином зображено у вівтарі Святе Таїнство причастя і деякі святі, ансамбль фігур кращий і робота трохи майстерніша» (Сторчай О. Мистецтвоз навча розвідка В. І. Григоровича в Україні 1837 року // Мистецтвозна вство України. — К., 2009. — с. 297). Лаврська майстерня, з діяльністю якої пов’язані здобутки київсь кої школи малярства ХVII-ХVIII ст., занепала наприкінці XVIII ст. й відроджена 1866 р. у зв’язку з реставраційними роботами в Успенсь кому соборі, Троїцькій, Хрестовоздвижен-ській церквах, церкві Всіх Святих та в збудованій 1895 р. новій трапезній. Лаврські іконописці, окрім монументальних розписів, виконували в той час «підносні» та аналойні ікони, замов лення для інших київських храмів, реставра ційні роботи. На початку XX ст. одним із керів ників майстерні був живописець 1. С. Іжакевич, розписи якого у трапезній, церкві Всіх Святих над Економічною брамою, на укосах біля Трої цької надбрамної церкви в Лаврі, у Макарівсь кій церкві на Татарці збереглися до на шого часу. Лаврська майстерня припинила існуван ня 1906 р. Лаврська друкарня з 20-х рр. XVIII ст. випу скала тільки релігійну літературу, цензурова ну московським синодом. Занепала й київська школа графіки, цілком пов’язана з діяльністю друкарні. У зв’язку з появою хромолітографії у XIX ст. відпала потреба в граверах та їхніх творах. Друкарня почала виготовляти іконні зображення в цій техніці, а в іконописній майстерні їх лише накле ювали на дошки. Припинила свою діяльність Лаврська друкарня, як і друкарня Кульженка, що працювала з 1864 р. на вулиці Пушкінській, 1918 р. з приходом у Київ більшовиків. Архітектура Києва, що у ХVІІ-ХVІІІ ст. була яскравим втіленням синтезу національних і загальноєвропейських будівельних тради цій, славна насамперед пам’ятками бароко, про яке український мис тецтвознавець, дослідник мистецтва того періоду В. Щербаківський (1876-1957) писав: «Характеризується українське бароко своєю мен шою обтяженістю прикрасами... Властива українському мистецтву простота і ясність взяли гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійні шим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі». Інспіро вана визвольною боротьбою та пропагована козацькою старшиною й гетьманами ідея державності, що йде від княжої доби, завдяки архітектурним спорудам мала ефективно впливати на розум і почут тя людей. Саме так, згідно з популярним тоді серед європейських та київських зодчих трактатом у десяти книгах з архітектури римсько го архітектора Вітрувія, що його, вірогідно, мав у своїй книгозбірні в Батурині Мазепа, він уявляв собі мету архітектурної споруди, про
Ісус Христос у терно вому вінку. Малюнок учня лавр ської малярні. Туш. ХVІІ І ст.
547
що свідчить Богоявленський собор Братського монастиря на Подолі, збудований 1695 р. гетьманом із пишнотою, гідною щонайбагатшого міста, як зауважив К. ІЦероцький. Це була велична й масивна спо руда «немов фортеця, що здатна витримати облогу. Водночас в архі тектурних лініях його відображено справжній характер бароко; від чувається дихання могутнього й багатого віку, незборимої енергії, що викликала розквіт не лише київської архітектури, ай малярства і всіх інших галузей мистецтва. Український митець складові форми позбавив екстазу бароко, спростивши й наблизивши їх до величної краси ренесансу» (Щероцкий К. В. Киев. — К., 1917. — С. 154). Водно час київським спорудам того часу притаманна висока архітектоніч ність - один із найголовніших для всіх видів творчості чинник. Але в архітектурі архітектоніка особливо зрима й важлива, оскільки най більш природно виражає структурну організацію матеріалу. Архі тектура Києва XVII-XVIII ст. була тією необхідною призмою, крізь яку мешканці й творці Київського Атенею глибше пізнавали світ за допомогою філософських, мистецьких, літературних і музичних ви ражальних засобів. Слово «храм» з його головною навою (грецькою наос, латинською ніос) споріднене зі словом «корабель». Київські будівничі, здебільшого учні Києво-Могилянської академії, знали це, тому їхні споруди як житло Божества отримували додаткову метафо ру: храм — це величний небесний корабель; водночас це власне Бо жество і місцеперебування Божества (Пучков А. Поетика античной скульптури. — К., 2008. С. 492). У зв’язку з перетворенням Києва на провінційне губернське місто Російської імперії у київській бароковій архітектурі, а надто в цер ковній, що найбільше втілювала національні традиції, почалася криза. Завершилася вона указом 1800 р. імператора Павла І про за провадження в Україні будівництва церков у виключно синодально му московському стилі й заборону будівництва в стилі українського бароко. У світському та церковному будівництві, як і в інших видах мистецтва, запанував офіційний класицизм, що утверджував ідеї російського самодержавства. Юрій ІВАНЧЕНКО
548
КИЇВСЬКА ШКОЛА МАЛЯРСТВА ХVІІ–ХVІІІ ст.
Екскурс в історію київського образотворчого Атенею засвідчує, що малярство, розвиток якого нерозривно пов’язаний з традиціями західноєв ропейського образотворчого мистецтва й української народної творчості, з початку запровадження християнства в Київській державі розвивалося передусім у монастирях, при церквах. Насамперед це іконопис та стінопис, пов’язані з церковним будівництвом, оздобленням церковних споруд, будів ництво яких розвинулося у зв’язку з утвердженням в Україні християнства. Традиції прикрашати храми сягають перших відомих із давніх часів оздоб лень християнських українських храмів, зокрема Десятинної церкви, Софій ського собору, Успенської церкви КиєвоПечерської лаври, церкви Спаса на Берестові та ін. Основним джерелом творчого розвитку малярства в Україні були монастирські малярські майстерні, зокрема лаврська, що існувала з ХІІ ст. Її виученики працювали по всій Україні й поширювали панівні сти лістичні, композиційні, колористичні й тематичні принципи, теологічні та богословські схеми. Власне, член малярської іконописної монастирської майстерні був одним із членів чернечої братії монастиря, діяльність якого підпорядковувалася суворим приписам «Студійського статуту», а іконопис та стінопис виконувався за встановленими в ті часи суворими консерватив ними монументальними та іконописними правилами, які, проте, у часи виз вольних змагань демократизувалися, являючи світу свіжі віяння в мистец тві, найяскравішим утіленням яких було українське бароко. Києв оПечерська лавра — православний монастир, що мальовничо роз ташувався на печерських придніпровських пагорбах, у всі часи був разом із Софією Київською потужним осередком духовної освіти, культури і мис тецтва. А з ХVІ століття, із занепадом Софійського монастиря, його роль стала визначальною. Заснували Печерський монастир у середині ХІ ст. пре подобні ченці святі Антоній і Теодосій. На відміну від Софійської обителі, рання історія монастиря досить широко висвітлена у давньоруських літо писних і агіографічних пам’ятках, зокрема в «Повісті минулих літ» та «Киє воПечерському патерику». Монастирі існували в Києв і ще до виникнення на дніпрових схилах печерської обителі. З’явилися вони на теренах Украї ниРуси тоді, коли східне чернецтво вже подолало історичний шлях від єги петських пустель до Палестини, від Константинополя до Святої Афонської гори й розробило свої правила подвижництва, створило житійну та пов чальну літературу. Щоправда, практика християнського Сходу засновувати
549
Микола Чудотворець. Ікона ХVІ ст. Київ.
550
чернечі обителі у віддалених від цивілізації місцях у пусте лях, глухих лісах, горах не набула поширення в Україні. За винятком кількох монастирів, зокрема Скиту Манявсько го на Іванофранківщині. Гадаєм о, засновники україн ських монастирів враховували соціок ультурні традиції нашого народу й одразу орієнтувалися на заснування монастирів як духовних центрів для довколишнього насе лення. Як свідчить митрополит Іларіон у «Слові про Закон і Благодать», перші монастирі в УкраїніРусі з’явилися ще за князювання Володимира Святославовича (978–1015). Інколи це були самостійні утворення, а здебільшого вони концентрувалися навколо парафіяльних церков. Великі монастирі були тісно пов’язані з поширеною серед княжої та боярської верхівки давньоруського суспільства тради цією ховати небіжчиків на території культових комплек сів. Тоді дві третини з усіх монастирів періоду Київської Русі були засновані з ініціативи князів або заможних людей і утримувалася їхнім коштом. А оскільки верхівка суспільства за тих часів вирізнялася осві ченістю, про що свідчать спогади багатьох мандрівників, дипломатів, куп ців тощо, то ця традиція не переривалася аж до ХVІІ — початку ХVІІІ ст., про що повідомляє Павло Алеппський, що побував у Козацькій державі у 1650х роках. Дослідники вважають, що Києв оПечерський монастир сформувався приблизно 1062 р., після того, як преподобні Антоній і Теодосій заснували поблизу села Берестового чернечу обитель. Згодом ченці перейшли до наземних келій, поряд яких було споруджено дерев’яну церкву в ім’я Успін ня Пресвятої Богородиці. Саме тоді у зв’язку зі збільшенням числа братії Антоній звернувся до князя Ізяслава з проханням віддати монастиреві гору над печерою. Там і було споруджено прикрашену іконописом велику Успенську церкву, зведено нові келії, трапезну, дзвіницю, а монастир оточе но частоколом. Задля цього на початку 70х років князь Святослав подарував обителі 100 гривень, що дорівнювало 50ти фунтам золота. Князь Святослав не лише значно розширив монастирські володіння, а й особисто взяв участь у зак ладенні наріжного каменя храму. Будівництво собору, як свідчить «Киє воПечерський патерик», здійснили на пожертви варяга Шимона, що охрестився в монастирі. Останній подарував братії золотий пояс, вартий 50 гривень, що його він зняв зі скульптурного зображення розіп’ятого Христа, встановленого Шимоновим батьком. Пояс мав чудодійну силу, зав дяки якій начебто був зцілений майбутній князь Володимир Мономах. За словами Шимона, наведеними «КиєвоПечерським патериком», під час його подорожі, при поверненні з варязьких земель на Русь здійнялася буря й перед ним виник явлений Богом образ церкви. Тоді ж Шимон заміряв його і саме за тими обмірами храм і було закладено на місці, визначеному
також Божим провидінням. Сталося так тому, що сама Бого родиця виявила бажання побудувати собі храм у Києві й з цим велінням вона явилася уві сні грекамбудівничим. Божа Матір показала будівничим вигляд бажаного храму і дала їм мощі сімох мучеників — Артемія, Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арефи, Іакова і Теодора, які греки мали покласти у підмурі вок храму. По тому відбулося чудо, котре для нас має особливе значен ня, оскільки дає підстави говорити про початок монумен тального живопису на території Печерського монастиря. Богородиця послала, звісно, чудесним чином, іконописців із Царгорода, які й прибули на човнах до берегів Дніпра, як про це свідчить гравюра О. Тарасевича з «Патерика». І привезли вони дар майбутньому храмові — ікону Успіння Божої Матері, яка до 1941 р. була головною святинею монастиря. У 1073 р. помер Антоній, а наступного року — Теодосій, тому будівництво церкви Успіння продовжували їхні наступ ники — печерські ігумени Никон та Іоанн. У 1077 р. храм було завершено, і до Києв а прибули вже згадувані іконо писці, які почали прикрашати головну церкву монастиря фресками, мозаї ками та іконами. Саме тоді й почалася історія українського малярства. Більшість дослідників вважає, що Успенський храм ХІ ст. був тринавовою спорудою значних розмірів з чіткою хрестовобанною структурою. Інтер’єр був поділений шістьма хрестоподібними опорними стовпами, по три в ряд, на три нави. Така структура йде від давньоруської традиції храмобудування, що знайшла втілення в Десятинній церкві та Софії Київській. Середня нава — у півтора рази ширша від бічних, так само яка і трансепт. Перетин серед ньої нави й трансепта в плані споруди утворює хрестоподібний підбанний простір, що відкривав огляд на всі чотири сторони світу: схід, де починаєть ся день; південь і північ, де збігає денне життя; захід, де заходить сонце і закінчується земне існування (Асєєв Ю. С. Успенський собор Києв оПе черського монастиря і його значення в розвитку архітектури Київської Русі // Історія РусиУкраїни. Історикоархеологічний збірник. — К., 1998. — С. 65). Найвищою частиною храму був підбанний простір, що увінчувався банею. Особливої урочистості, як вважав Ю. Асєєв, надавало інтер’єрові оздоблення абсид і художній декор вівтарної огорожі. Простір центральної частини був перекритий барабаном із напівсферичною банею на парусах. Барабан мав 12, за тогочасною традицією, вузьких високих вікон. У східній вівтарній частині були розташовані три канонічні приміщення: жертовник, вівтар та ризниця. На західній стороні містився нартекс, що від ділявся від основної частини стовпами й стінами. Притвор займав третю частину споруди, над якою височіли хори. На відміну від інших тогочасних храмів, хори в Успенському соборі були невеликі. Сходи на хори традиційно містилися в круглих вежах, що свідчить про вплив романської архітектури (Там само. — С. 66).
Преподобні Антоній і Теодосій. Ікона. Київ. Кінець ХVІІ ст.
551
Різдво Богородиці. Ікона. Київ. ХVІІ ст.
552
Такий детальний екскурс в архітект урні особливості Успенського собору ХІ ст. дає можливість скласти думку про малярське оздоблення споруди. За повідомленням літописних джерел до внутрішнього оздоблення приступили 1083 р., за ігуменства Никона, коли із Влахернського Константинопольського монастиря прибу ли живописці, а грецькі купці привезли для мозаїчних робіт смальту, або мусію, як тоді називали цей матеріал. У «Сказанні про пришестя переписувачів церковних до ігумена Никона з Царгорода» стародавній автор зафіксував суперечку між замовниками та виконавцями щодо обсягу договірних робіт на оздоблення та грошову винагороду. Згід но з попередньою домовленістю, сума винагороди була виз начена з обсягу робіт на значно меншій споруді, ніж та, яку майстри побачили насправді. Тому майстри хотіли віддати гроші й повернутися до Царгорода. «КиєвоПечерський патерик» і тогочасні мандрівники розповідають про незвичайну красу й пишність монумен тального оздоблення Успенського собору, стіни якого виблискували золо том мозаїки й прекрасними розписами. Своїм оздобленням Успенський собор відрізнявся від візантійських храмів, увесь внутрішній простір яких завжди декорувався лише однією технікою — живописом або мозаїкою. Велика ж лаврська церква була оздоблена обома техніками, які органічно поєднувалися. Така традиція була притаманна саме київським храмам. Мозаїкою викладали виключно бані та вівтарні апсиди храму, інші стіни прикрашали фресками. Незначна доля мозаїчного оздоблення в тогочасних київських храмах пояснюється дорожнечею цього привізного матеріалу й трудомісткістю робіт, які виконували здебільшого приїжджі майстри. Відо мо, що греки привезли із собою до Києв а не тільки готову смальту, а й необ хідну для її виготовлення сировину, якої ще тоді в Києв і не вміли добувати. Тож поблизу собору було влаштовано піч для виготовлення смальти. Серед прибулих греків були художник, мозаїст і склодув, а помічниками вони зап росили місцевих умільців. Залишки майстерні з виготовлення смальти були виявлені під час археологічних досліджень. Серед знайдених архетипів були й уламки золоченої мозаїки, якими були облицьовані стіни й підлога. Ще й донині в Ближніх печерах уціліли дві мармурові колони й антаблемен ти, перенесені туди під час однієї з пізніших перебудов. Майстри оздоблювали храм п’ять років. Серед запрошених киянпоміч ників було кілька талановитих юнаків, які бажали навчитися малярства і мозаїчного мистецтва. Особливим талантом серед них вирізнявся один з них. Мирське ім’я цього юнака нам тепер не відоме, а після постригу в печерські ченці він отримав ім’я Алімпій. Він мав великий хист до малю вання й швидко опанував малярство й мозаїку. Є підстави припустити, що в той час у монастирі вже були свої іконописці, лише ім’я одного з них — Алімпія історія зберегла до нашого часу. Саме з цим майстром пов’язана
історія малярської майстерні КиєвоПечерської лаври, яка протягом багатьох століть відігравала велику роль в українській культурі як потуж ний мистецький осередок. «КиєвоПечерський патерик» зберіг для нас життєпис Алімпія, складе ний ченцем Полікарпом. Там також збереглися деякі відомості про того часне монументальне оздоблення храму. Він мав декор характерний для тогочасної сакральної архітектури. Підбанне склепіння було прикрашене мозаїчним зображенням Ісуса Христа. У консі головної апсиди містилося зображення Богородиці. Як засвідчив Павло Алеппський, там «зображена Владичиця, яка, стоячи, благословляє, а нижче неї Господь в оточенні архі єреїв, як у Святій Софії і в церкві Віфлієму». Нижче, на стіні вівтаря, була розміщена сцена Євхаристії, на стовпах — зображення мучеників. Стосов но фрескового живопису, то в джерелах збереглося лише одне повідомлен ня, що на стінах собору були зображені саме ті святі, мощі яких були захо вані у фундаменті споруди. Ймовірно, було зображення чудесної з’яви Алімпію, який бачив, як чудесно зобразився лик Богородиці на образі — і з нього вилетів голуб та й злетів до образу Спаса (це зображення в бані й дало підстави назвати храм «подібний небу») і до ликів святих, написаних на стінах — Артемія, Поліевкта, Леонтія, Арефа, Якова і Теодора, привезе них із Влахерна. Спостережливий Павло Алеппський, який одразу зауважив своєр ідність українського малярства, його неповторний колорит, згадує також про сцену Успіння Божої Матері (Щероцкий К. В. Киев. — К., 1917. — С. 292). Вівтарна огорожа складалася з невисоких мармурових колон. Обабіч царських воріт поміщені ікони Спасителя й Богородиці, ризи яких виконані на кошти лаврського ченця Еразма, про що повідомляє «Житіє Феодосія» з «Патери ка Печерського». З настінних розписів Успенського собору Павло Алеппський згадує лише ті, котрі вирізнялися, на його думку, оригінальністю композиції або незви чайною іконографією, або ж, як зауважує П. Жолтовський, місцевим коло ритом (Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні ХVІІ– ХVІІІ століття. — К., 1988. — С. 12). Останній, як тепер можна ствер джувати, позначений яскравим впливом українського народного мистец тва, а оригінальність композицій проявлялася насамперед у відході від візантійських традицій і канонів. Скажімо, мандрівника вразили не лише «Успіння Богородиці», а й зображення двох царів, що будують церкву. Над ними — Богородиця й дерево, на гілках якого святі — мабуть, поширене пізніше родовідне дерево святих печерських, припускає П. Жолтовський (Там само). Між цими святими вирізнялися апостоли Петро і Павло, а над ними — преподобні засновники Печерського монастиря Антоній і Феодо сій — слава землі козаків, як їх назвав Павло Алеппський (Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVІІ века, описан ные его сыном архидияконом Павлом Алеппским. — М., 1897. — С. 47–48). Над іншими дверима тойтаки самовидець бачив зображення Богороди ці з ангелами довкола, що тримають над нею вінці. П. Жолтовський пише,
553
Ісус Христос із пристояч ими. Ікона. Київ. ХVІІ ст.
554
що цю композицію маляри Успенського собору привнесли із західної іко нографії. А в нижньому ряду кіот ів, що знаходилися в нартексі собору, була й зовсім незвична композиція — Ісус Христос відганяє списом лютих вовків від отари (певно, пастви) овець. Бачив Павло Алеппський і традиційне в християнському живописі зоб раження крилатого Іоанна Хрестителя у вівтарі північного приділу. У пів нічнозахідному куті храму сцену Успіння традиційного візантійськорусь кого трактування із зображенням апостолів з ангелами угорі. Унизу був західний варіант цієї теми «Вознесіння»: апостоли біля розкритої марму рової труни здивовано піднесли руки до неба й промовля ють: «Вона вознеслася!». Слід зауважити, що нині важко встановити хронологію виконання монументального живопису Успенського собору, оскільки він неодноразово перебудовувався після монголь ської навали. Нападники примусили ченців розібрати кам’яні мури монастиря, а собор пограбували. «Синопсис» так опи сує цю подію: «Нечестиві варвари таранами стіни кам’яні монастирські повалили і до основи зруйнували й саму небу подібну церкву Пресвятої Богородиці Печерську оскверни ли, від усього оздоблення звільнивши, а хрест з бань церков них зняли й верх до половини по вікна скинувши, а також верх вівтаря великого по груди в іконі Богородиці розбили й дощенту вирвавши й знищивши» (Киевский Синопсис или краткое собрание различных летописцев. — К., 1836. — С. 125–126). Значні роботи з відновлення собору були здійснені 1470 р. князем Семе ном Олельковичем. У «Густинському літописі» сказано, що Велику печер ську церкву він «прикрасив через тривалі роки руйнування іконним пись мом і щедро обдарував золотомсріблом та посудинами церковними». Слід зауважити, що собор поновлювали й частково лагодили у ХІІІ і ХІV ст., але деталі цього невідомі. У роки правління князя Олександра, відомого як Олелько, а потім сина Семена (1455–1470) Київське князівство мало від носну самостійність у складі Великого князівства Литовського. Семен Олелькович, незважаючи на заборону під тиском католиків будувати нові й лагодити старі православні храми, зважився порушити заборону й виділив значні кошти на відновлення собору Успіння Божої матері Печерського монастиря (Ивакин Г. И. Киев в ХІІІ–ХV веках. — К., 1985. — С. 46). З літо пису М. Стрийковського відомо що «цей благовірний володар обновив велику церкву Успіння, спустошену навалою нечестивого Батия і мало не цілком її звів, прикрасив і всілякою красою оздобив. У ній він знайшов свій останній спочинок і був похований у гробниці, ним зробленій. Він прикра сив церкву іконним письмом, але вже не таким, яким воно було раніше, бо ж мусія вкривала не тільки стіни, а й підлогу, і збагатив її золотом, сріблом і посудинами церковними» (Сборник материалов для исторической топо графии Киева // Густинская летопись. — К., 1774. — С. 36).
Як відомо, поховання Семена було поряд усипальниці Теодосія Печер ського, що свідчить про особливу шану лаврської братії до князя. Помира ючи, Семен Олелькович доручив піклуватися про свого підліткасина коро лю Казимиру, але той перетворив Київське князівство на воєв одство, а воє водою призначив католика Мартина Гоштольда. Зберігся до нашого часу рисунок, зроблений з рельєфатриптиха, викона ного на замовлення Семена Олельковича по закінченні відбудовних робіт в Успенському соборі. Він дає уявлення про рідкісний взірець монументально го мистецтва тих часів. Триптих, як свідчить рисунок, складався з рельєфно го зображення Богоматері та засновників монастиря Антонія й Теодосія. Цікава іконографія цього триптиха, трактованого з певною мірою монументальності задля підкреслення маєс татичності персонажів. Теодосій немов простує до Богомате рі, тому його постать вирішена композиційно гостро, що під креслюється рухом руки та моделюванням складок одягу. Правицею Теодосій указує в напрямку Богоматері. По пери метру з трьох боків висічено раму у вигляді витків мотузки, певно, цим, як і простим чернецьким одягом, підкреслено чернечий сан преподобного. Дещо статично вирішена пос тать преподобного Антонія, що тримає в руці розгорнутий сувій із написом з «Патерика»: «яко положенные зде вся суть помилованны». Окремо слід зазначити про вміння невідомого скульптора органічно композиційно, стилістично й ідейно узгодити в триптиху всі три постаті. Можливо, взірцем для художника послужили або ж давні ікони собору, або фрагменти розписів. Це може під твердити й суворий маєстатичний тип зображеної Оранти з піднятими руками, що має аналогію в Оранті із Софії Київської, проте слід зауважити, що лаврська Оранта була вирішена гармонійніше й м’якіше, що свідчить про вирішення інших завдань монументального мистецтва й більш камер ний характер твору. Деякі дослідники вважають, що рельєф Богоматері дуже схожий на ікону початку ХІІ ст. — «Велика Панагія», котру припису ють пензлю маляра печерського Алімпія. Адже, як зазначає «Патерик», піс ля закінчення робіт над мозаїками Успенського собору він багато сил віддав малюванню станкових творів і навчився мистецтва іконного, заслуживши похвалу князя Володимира Мономаха. Князь придбав одну з ікон Алімпія для церкви Богородиці в Ростові, ним збудованої. А відомо, що з погляду архітектури та монументального оздоблення взірцем на той час у Стародав ній Русі був Успенський собор. З усіх ікон тієї доби «Велика Панагія» чи найбільше відповідала формам монументального мистецтва. Маючи вели кий розмір, вона здалеку нагадувала запрестольні зображення вівтарів і була взірцем для тогочасних монументальних розписів. Усе в ній дихало монументальністю — не з погляду розміру, а завдяки величі втіленого духу, великої святості, підкресленої і композиційно, і колористично. На золото му тлі на повен зріст постає Божа Матір. Її мафорій виграє золотавочерво
Принесення дарів волхвами. Ікона. Київ. ХVІІІ ст.
555
556
ними, а туніка — золотавосиніми барвами. Ця гра барв перегукується з блиском мозаїки в променях сонця, що її можна спостерігати в софійській Оранті. І для неї характерні золотава та синя барви, а червоною акцентова ні тільки виразні деталі: черевички, пояс та оторочка одягу. Можливо, май стер лаврської Панагії був під впливом образів із Софії Київської, бо і на ній ці барви домінують, особливо золота і червона. Не зайвим буде зауважити, що на території Лаври під час археологічних досліджень різних років було виявлено багато залишків червоної та золотої смальти. А синьої дуже мало. З цього можна зробити висновок, що в мону ментальних розписах Лаври в ХІ–ХІІІ ст. переважали саме ці кольори. Відомо, що з давніхдавен у соборі ховали визначних церковних та дер жавних діяч ів. Їм робили спеціальні каплиці з вівтарями. Із ХVІ ст. з’явила ся традиція встановлювати надгробки. Одним із відомих творів такого виду монументального мистецтва був надгробок К. І. Острозького в Успенсько му соборі. Відомий державний і військовий діяч, князь Костянтин Іванович Острозький був ще й великим захисником церкви, меценатом. Він також фінансував виготовлення й оздоблення багатоярусного іконостаса для Великої церкви, який встановили замість давньої мармурової вівтарної ого рожі. Цей іконостас був знищений пожежею 1718 р. Саме його бачив Павло Алеппський, зауваживши, що він прекрасний, хоч і старий. Отже, К. І. Ост розького як визначного покровителя і мецената було удостоєн о високої, як на ті часи, честі — занесено до лаврського пом’яника ХV — початку ХVІ ст. К. І. Острозький помер на 70му році життя. Згідно із заповітом, восени 1530 р. його поховали в Успенському соборі, де раніше знайшли спочинок і його родичі. Щоб увічнити пам’ять батька, його син, ВасильКостянтин Острозький, у серпні 1579 р. замовив надгробок, що став унікальним твором українсько го Ренесансу. Іконографія Острозьких — це окрема велика тема, що потре бує глибокого дослідження. Адже нащадки давньоруського роду вславили ся в слов’янському світі, особливо як просвітники, прогресивні господарі, захисники православ’я. Завдяки Острозьким Україна упродовж ХVІ ст. перетворилася на справжнє європейське князівство. Здолавши спільно з литовцями золотоординську спадщину в Україні й відродивши існуючі ще в домонгольські часи традиційні князівськобоярські інститути влади в країні, князі Острозькі, насамперед Михайло Іванович та Костянтин Іва нович, доклали значних зусиль до реорганізації князівського управління й упровадження нової моделі адміністративнотериторіального устрою — по суті федерального. Вони запровадили Магдебурзьке право у своїх міс тах, режим охорони внутрішнього порядку, організували будівництво фор тець для захисту кордонів, застави, дозори, податкову та митну службу, карбували монету, ввели судочинство й посаду воєводи. Враховуючи євро пейський досвід, за умов, коли православ’я почало занепадати під натис ком католицизму, В.К. Острозький 1576 р. заснував в Острозі Слов’яно греколатинську академію, в яку запросив літераторів, мовознавців, викла дачів, друкарів з Московії, Білорусі, Болгарії, Греції, Сербії, Молдавії,
Волощини, вихованців університетів Падуї, Венеції, Кракова. Завдяки цьо му Острог став новим духовним цен тром України (Мицько І. З. Острозька Слов’яногреколатинська академія. — К., 1990. — С. 3). Саме там уперше з’явилася українська книга — Біблія, котру творили 10 років 72 перекладачі та укладачі. Її обсяг становив 1252 сто рінки, а наклад — 1200 примірників. Особливою цінністю її було викорис тання простої української мови, що відбивало зростання націон альної сві домості та самоідентифікації україн ців як нації. Серед 32 видань Острозької друкарні Острозька біблія дала потужній імпульс розвиткові українського письменства. «Проста мова, — писав С. Єфремов, — стала знаряддям вищої думки й утворила умови для літературного руху, з’явилася полемічна література, праці з мови, історії» (Єфремов С. Історія українського письменства. — К.— С. 70). Отож, цілком правомірно цей рід був уславлений у багатьох творах мистецтва. Крім уже згаданого однофігурного надгробка Острозького в Лаврі є багатофігурний меморіал родини Острозьких у Тарнові (Польща). Оригінальним твором малої пластики є єдине прижиттєве зображення В.К. Острозького на сріб ній медалі. Відомо також про 21 живописний портрет представників роди ни Острозьких, хоч частина їх є копіям и ХVІІІ–ХІХ ст. За поширеною в ті часи концепцією надгробного портрета, у скульптур ному надгробку Успенського собору було втілено героїзований образ у кон тексті ідей доброго рицаря, воїна та благочестивого християнина. Компози ція надгробка Острозькому будувалася за типовою для італійських меморі алів доби Відродження схемою з характерним розміщенням на плиті сарко фага постаті спочилого в Бозі. Це був абстрагований стан людини, що поли шила тягар життєвих турбот, і постала у позі напівснунапівмарення. Цей тип надгробних пам’ятників принесли в Україну італійські скульптори, що знаходили притулок при королівських дворах, зокрема й при польському. Постать Острозького була розміщена на високому цоколі саркофага. Вона справляє враження незламності, супокою. Острозький спирається на зігнуту в лікті руку, шляхетні риси обличчя заховують високу гідність, маєс татичність. Це — ідеальний образ шляхтича, рицаря, володаря. Його гід ність та родовитість підкреслюють деталі — корона, герб, повний військо вий обладунок. Скульптор відомими на той час монументальними засоба ми прагнув увічнити людину, яку називали «Ганібалом» і яка у 37 років стала великим литовським гетьманом — другою особою після короля в ПольськоЛитовській державі (Михайлова Р. Портрети князів Острозьких та їх доба // Острогіан а в Україні і Європі / Матеріали Міжнародного нау кового симпозіуму 29–30 червня. — Старокостянтинів, 2001. — С. 118).
Успіння Богородиці. Ікона. Київ. ХVІІ І ст.
557
Дар Петра Могили. Фреска з портретом Петра Могили у церкві Спаса на Берестовому. 1640ві рр.
558
На шиї в князя ланцюг, на голові — корона. Над фігурою була арка, під тримувана двома колонами, що стояли на фігурах левів. Згори спускалася завіса, яку з обох боків підтримували два амури. Постать Острозького нага дує пізньоготичних рицарів із німецьких храмів та палаців. Саме там тради ція вміщувати портрети небіжчиків над їхніми похованнями збереглася з античних часів і перейшла в середньовіччя. Проте першим, хто створив тип надгробків з лежачим на ложі покійником, над яким ангели припіднімають завісу, був венецієць Арнольдо ді Камбіо (ХІV ст.). Щоправда, як вважає К. Щероцький, у цьому разі тип ангелів переріс у тип путті, тобто декоратив них дитячих фігурок. Саме такі фігурки з монументальної скульптури перейшли в українську барокову різьбу і живопис. Так само надгробний портрет перейшов в український настінний та станковий живопис. Такі ангели в руках тримають сувої папірусу чи паперу, бо ж вони спостерігають за життям людини і занотовують її добрі чи лихі вчинки. Леви ж під колона ми правлять за охоронців, що також використовувалося в давньому світі, зокрема досить згадати Галікарнаський мавзолей, фрігійські гробниці тощо. Матеріалом для надгробка слугував стук, штучний мармур, який був поширений в Італії; на підставі цього, як вважає К. Щероцький, автором його міг бути італійський майстер з-поміж тих, що працювали у ХVІ ст. у Львові, на Волині й у Києв і. У ХVІ — на початку ХVІІ ст., за князів Острозьких, живопис Успенського собору був оновлений, але докладних відомостей про нього нині не маєм о, хоч він і зберігся до ХVІІ ст., про що свідчив Павло Алеппський. Цікаво, що ані Алеппський, ані Кальнофойський у «Тератургімі», напи саній 1638 р., нічого не говорять про існування в Успенському соборі пор третної галереї ігуменів, князів, заможних людей — покровителів Лаври,
що була на стінах споруди і створення якої деяк і дослідники відносять до давньоруського періоду. Період народновизвольної війни 1648–1654 років під проводом Богдана Хмельницького, наступні роки воєн українців із поляками, московитами, турками й татарами не сприяли розвитку монументального мистецтва. До 70х років ХVІІ ст. монументальне муроване будівництво — головний об’єкт настінного розпису — майже не розвивалося. Лише з 1670х років ця галузь почала підніматися й знову процвітати, що пов’язане з будівничою та меце натською діяльністю гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи. Героїч ний час, патріотичні ідеї, натхненні визвольною боротьбою часів Хмель ницького, Виговського, Дорошенка, не могли не вплинути на розвиток монументального малярства, на його лад, колорит, композиційні особли вості. Виникають нові системи розписів, які у тематичному, іконографічно му, композиційному і колористичному вирішенні вже доволі відрізняються від традиційного монументального і станкового малярства. Основним дже релом тогочасних творів стає не так традиція й канон, як догматичномо ральні, церковноісторичні системи, витворені уявою, натхненною ідеями кола КиєвоМогилянської академії. Адже її теологічна наука увібрала в себе західні впливи, позначені реформаторством та протестантизмом. В Академії перепліталися долі, світогляди вихідців з багатьох країн Європи, що вплину ло на вільнодумство у теології, на сміливість вирішень у малярстві при поміркованості дотримання старожитних канонів православ’я. Київській науці був притаманний полемічний характер, спричинений боротьбою проти ополячення під егідою католицизму (Червяковский П. А. Введение в богословие Феоф ана Прокоповича // Христианское чтение. — С. 32–86). Ця активна боротьба суспільства позначилася на стилістиці й характері всього малярства в Україні ХVІІ — початку ХVІІІ ст. — періоду його великого піднесення. Найістотніших змін зовнішній вигляд Успенського собору зазнав за часів Петра Могили. Саме тоді в Україні відбувся перехід від одноверхих споруд до багатоверхих. Саме тоді Успенській церкві було надано більш урочистого вигляду, прикрашено її чотирма новими банями. Одна з них була розташо вана над головним входом, дві — з південного боку, а четверта — у північ ній частині. Тобто з’явилося вже сім бань і собор став багатоверхим. Проте первісні форми були загалом збережені. Петро Могила відзначився тим, що за період свого керівництва україн ською церквою, відтоді, як став митрополитом Київським і Галицьким і водночас архімандритом Києв оПечерської лаври, він відновив чимало храмів, зокрема, церкву Спаса на Берестовому, Софію Київську, Десятинну церкву та інші. За його ж таки часу відбувалися й настінні розписи в храмах. Про масштаби їх можна скласти думку з грандіозного стінопису в церкві Спаса на Берестовому, зокрема з монументальної фрески «Дар Петра Моги ли» з автентичним зображенням митрополита. У 90х роках ХVІІ ст. внаслідок робіт, здійснених коштом Івана Мазепи, храм набув нового вигляду з характерною для українського бароко пиш
559
560
нотою. Саме тоді з північної та західної сторін добудували приділи архі диякона Стефана та св. Іоанна Богослова замість каплиць цим святим. До південнозахідного причілка прибудували Трьохсвятительський приділ, а церква Іоанна Предтечі, що колись існувала як прибудова ХV ст., увій шла до основного об’єму споруди. Висот у Стефанівського та Іоаннобогос ловського приділів було збільшено, що дало можливість влашт увати на хорах ще два вівтарі — Преображення та апостола Андрія. Записки московського священика І. Лук’янова 1701 р. свідчать про появ у в інтер’єрі собору нових зображень, виконаних на кошти Івана Мазепи в часи його гетьманування у 1687–1708 рр. Він писав: «У церкві настінні роз писи, усі князі руські мальовані». Ідеться про портретну галерею в західно му нартексі та на нижніх частинах південної й північної стін. Згадувалося лише про частину розписів, про інші малювання досі не знайдено досте менних відомостей. Центром цієї монументальної композиції було склепіння нартекса, де навколо образу Богородиці були намальовані в клеймах канонізовані руські князі Володимир, Борис і Гліб, засновники Лаври Антоній і Теодосій. Ниж че на стінах нартексу була зображена галерея київських та литовських кня зів, українських гетьманів та російских царів. Серед них — литовські князі Сангушки, Ольшанські, Острозькі, Вишне вецькі, зображені в порфірах, коронах, зі скипетрами в руках. На південній стіні, за правим криласом, розміщувалися портрети архі мандритів Лаври: Мелетія Хребтовича, Никифора Тура, Петра Могили, Інокентія Гізеля, Мелетія Вуях евича, Іоасафа Кроковського, Йосифа Триз ни, Захарії Копистенського. Вище, на тій самій стіні, були зображені ігумени Лаври ХІ–ХVІ ст. Усього 30 постатей, розміщених групами. На західній стіні, починаючи від дверей, були портрети великих князів: Ізяслава, Святослава, Володимира Мономаха, Ярополка Ізяславича, київ ського удільного князя Олександра Володимировича, царя Петра І і геть манів І. Мазепи та І. Скоропадського. Судячи з копій парсун деяк ого із зображених діяч ів, що зберігаються в живописних фондах Лаври, це були статуарні репрезентативні портрети, виконані наближено до колориту інших фресок, до певної міри ідеалізова ні, проте й не без портретних характеристик, що свідчить про панування нових тенденцій в іконописі та монументальному мистецтві, який значно демократизувався й черпав гуманістичні риси із західноєвропейського мистецтва. У ті часи було встановлено новий іконостас, про який дещо відомо із дже рел. Зокрема, те, що його виконував чернігівський сніцар Григорій, який помер, не скінчивши роботу. Для виконання живописних робіт на іконостасі було також запрошено пресвітера церкви Миколи Набережного на Подолі Стефана (Лубченка) і чернігівського маляра Якима Глинського. Останній також малював ікони для іконостасів Стефанівського та Іоаннобогословського приділів.
Архімандрити Києв оПечерської лаври Йоас аф Кроковський, Мелетій Вуях евич, Варлаам Ясинський, Інокентій Гізель, Йосиф Тризна, Петро Могила, Захарія Копистенський. Розпис інтер’єру Успенського собору Києв оПечерської лаври. Початок ХVІІ І ст. (знищений наприкінці ХІХ ст.).
Головний іконостас мав п’ять ярусів. Його фланкували одинадцять позо лочених колон коринфського ордера та вирізьблений на білому тлі ажур ний орнамент. Усього в головному іконостасі Великої церкви було 64 ікони. Більшість образів мали позолочені рами. У 1713 р. Б. Шереметьєв, намісник царя в Україні, подарував для головного іконостаса Успенського собору срібні царські ворота, які згодом були пере роблені й збільшені київським майстромзолотарем Михайлом Юревичем. Нові срібні ворота були прикрашені карбованим ажурним орнаментом у вигляді акантового листя з уплетеними в нього шістнадцятьма медальйо нами із живописними зображеннями. Серед них була традиційна сцена «Благовіщення», чотири євангелісти, образи святих праотців Іоакима, Анни, апостолів, мучеників, князів Бориса і Гліба, князя Володимира та ін. За браком джерельних матеріалів, можна лише висловити припущення про стилістичні особливості монументальних розписів до 1718 р., так звано го «допожежного» періоду. Ясно лише одне, що монументальне мистецтво Києв оПечерської лаври не могло не розвиватися в річищі західноєвропей ського мистецтва, запозичаючи з нього нові гуманістичні віяння, колорис тичні, композиційні та іконографічні новації, що органічно увійшли в нову добу українського мистецтва — добу бароко. 22 квітня 1718 р. у Києв оПечерській лаврі сталася трагічна подія, внаслі док якої монастир зазнав непоправних утрат. Через неї в історії українсько го мистецтва з’явилася прогалина, яку й досі не можна заповнити. «Тоді з понеділка на вівторок світлого Великодня Христового монастир Печер ський погорів весь і на церкві кам’яній верхи погоріли і всередині іконостас і мощі св. Іуліан ії згоріли, і весь скарб згорів» (Києв оПечерська лавра — пам’ятка історії та культури України. — К., 2006. — С. 238). Знищивши майже всі дерев’яні будівлі, полум’я охопило й храми, унаслі док чого дуже постраждала й Успенська церква. Саме в той час митрополит
561
Іван Мазепа. Фрагмент розпису Успенського собору Києв оПечерської лаври. Початок ХVІІ І ст. (знищений напри кінці ХVІІ І ст.).
562
Іоасаф Кроковський був викликаний до Петра І для з’ясуван ня того, чому в Лаврі досі не виконується царський указ про остаточне переведення друкування богослужбових книг із давньоукраїнської на великоруську мову. За Кроковського залишався слухняний Іоаникій Сенютович. Саме він став архімандритом, коли Кроковський загадково помер на тери торії Росії. Гадають, що непокірного митрополита було отру єно, як це зазвичай робилося в Північній Пальмірі, а підпал монастиря пов’язаний з його незалежною до московської церкви позицією. Ліквідація наслідків спустошливої пожежі 1718 р. поклала початок новому етапові історії Лаври, Успенського собору — його архітектурному ансамблю та монументальному мистец тву. Реконструкція собору тривала з 1722 по 1729 р., а опоряд ження й розпис здійснювалися й у наступні роки. У 1729– 1731 рр. фасади були прикрашені розкішним бароковим ліп ленням, виконаним майстром Ю. Білинським. Зовні собор зазнав великих змін: з’явилося суцільне двояр усне прибуду вання з трьох боків, на східній стороні збудували додаткові фронтони. Такий вигляд довго залишався без змін, аж у 1767–1779 рр. Сте пан Ковнір та його підмайстер Яків Ткаченко змінили форми фронтонів та фасадне ліплення. Після реконструкції в храмі з’явилося декілька нових вівтарів: на честь Успіння Божої Матері, архангела Михаїла, Іоанна Богослова, Трьох Святи телів та ін. Крім цього на хорах з’явилася церква Преображення над Стефа нівським вівтарем. Унаслідок відбудовних робіт та реконструкції Велика лаврська церква, зведена за візантійською традицією, перетворилася на розкішну бароково декоровану споруду. З півночі та півдня були прибудовані великі притвори з гранчастими абсидами. Оздоблення фасаду, в якому тонко поєднувалися орнаментальне ліплення й стінопис, портали фасаду, облямовані розкіш ними ліпними гірляндами усіляких рослин — усе це вражало прочан. Значні зміни в архітектурі вимагали й оновлення живопису Успенської церкви. Література не дає повної картини змін у стінописі, відомо лише, що збереглася лише незначна частина попередніх сюжетів, інші замінили ціл ком чи доповнили або переробили частково. Зберігся рукопис «Описание иконописи КиевоПечерской лавры» (Фон ди Києв оПечерського заповідника. — С. 239), який є проектом розпису, а не описом завершених робіт. Ясна річ, у процесі роботи проект зазнавав змін, тому це джерело дає можливість лише припущення про систему роз писів, точне розміщення окремих композицій. Але можна зауважити таку рису в новому іконописі, як появ а раніше не вживаних у попередній період сюжетів, як-от «Сім таїнств», «Сім дарів святого Духа», «Отче наш», «Запо віді блаженства», що свідчить про встановлення нової барокової іконогра фії в українському мистецтві. Уже сама програма в рукописі вражає масшта
бом задуму й значущістю проекту. Згідно з проек том усі сюжети мали бути систематизовані за тема тичними циклами, об’єднаними певною теологіч ною або церковноісторичною ідеєю. Плануючи розташування композицій із супро відними текстами, автори проекту намагалися вра хувати вельми складну архітектурну конструкцію, що виникла внаслідок оновлення й реконструкції після пожежі 1718 р. У головному вівтарі собору центральну площину абсиди над вікнами займало зображення Розп’яття. Над ним вгорі планувалося зображення благословляючого БогаОтця в ото ченні ангелів та Духа Святого. На північній стіні ймовірно була композиція Воскресіння Христово го, на південній — Зішестя Святого Духа. Стінопис вівтарної частини відтворював літургійне дійство у православному храмі за встановленими канона ми. Серед композицій були фрески на теми спокут ної жертви, спасіння світу й торжества християн ської церкви. Серед розписів інших частин храму привертало увагу малювання боко вих приділів. Слід зауважити, що відбулася певна десакралізація в тому сен сі, що сюжети набули ліричного трактування, порівняно з візантійською холодністю ликів, спрощеного живопису і статичної композиції. Дух бароко вніс у живопис новий народний струмінь, заповнений духом недавньої героїчної історії, києв омогилянським академічним вільнодумством, що не вивітрився в духовній атмосфері Києв а. З рукопису відомо, що у приділі святого великомученика Стефана поряд із зображеннями святих містилася композиція на євангельську тему зустрічі Богоматері та Єлизавети, а це вносило життєву переконливість у загальний лад живопису приділу, як і багато інших таких приземлених сюжетів. Напис на стіні собору свідчив, що Велика церква «була іконописним художеством прикрашена» у 1730 р. У 1772–1777 рр. під керівництвом начальника малярської іконописної майстерні Захарії Голубовського Успенський собор «иконописным худо жеством внове на стенах и на сводах совершенно вся выписана и украшена и внутри иконным художеством вновь на стенах и сводах совершенно все выписано и украшено тщанием сия св. Лавры архимандрита Зосимы Валке вича» (Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні ХVІІ–ХVІ ІІ століття. — К., 1988. — С. 17). Разом із Захарією Голубовським працювали майстри Мойсей, Данило та Максим Боряченки, Антон Києвчинський, Павло Величевський, Андрій Соколовський, Іван Павловський, Ігнатій Орновський, Василь Бернацький, Іоаким Мармуров. Захарія Голубовський як керівник групи майстрів при виконанні малярських робіт вносив зміни у попередній проект. Деякі сюже
Гетьман України Іван Мазепа. Полотно, олія. Київ. ХVІІ І ст.
563
Новозаповітна трійця. Розпис конхи вівтаря Троїцької надбрамної церкви. Київ. ХVІІ І ст.
564
ти він вилучив, інші поновив. Проте в цілому, на думку К. Щироцького, роз пис відображав усе богослов’я, починаючи від догматів церковних та біблій них подій і закінчуючи зображенням служб, блаженств, таїнств, молитв (Щероцкий К. Киев. — К., 1917. — С. 293). Власне, у кожному з численних приділів у цьому соборі в розписуванні дотримувалася загальної, встановленої церковною традицією схеми, але з видозмінами ХVІІ–ХVІІІ ст. А взагалі це була доволі складна система, яку можна розбити на ряд менших стінописних систем. У головній бані перед бачалося зображення Святої Трійці серед ангелів. У барабані мали бути постаті апостолі на каменях віри. У парусах — постаті чотирьох євангеліс тів. Та для нас найцікавіше було б знати про портретні зображення жертво давців та ктиторів, святителів, які, за тогочасною традицією, мали портрет ну схожість. Проте конкретно про ці зображення ми вже, мабуть, не дізнає мося, так само, як оцінити їх стиль та колорит можна лише здогадно, врахо вуючи наявну в той час традицію. К. Щироцький вважає, що серед настінних сюжетів Успенського собору були зображення таємної вечері, семи дарів Святого Духа і семи таїнств, євхаристичні символи. На зовнішній поверхні жертовника були намальовані дванадцять страс тей з їхніми образами — Каїн, Авель, жертва Авраама, страдник Іосиф, Іона, агнець, якого ведуть на жертву та ін. У середній частині храму були зображення вселенських соборів, краєв и дів Афону, святої землі, Києв а, Синаю. У приділах архангела Михаїла у скле
пінні було вміщено зображення слави Саваоф у. Велика кіль кість композицій була у вівтарі: явлення ангелів, отче наш, блаженства, «Словеса яже на кресте», сім чеснот, дев’ять ступенів кліру, 7 чинів каяття, ворота Рувімові, Іудині і Леві нові. На чотирьох підпружних арках мали бути розміщені зображення 70 апостолів, святителів, пророків та предків Христа. Слід відзначити прикметну для українського монумен тального живопису рису, що, незважаючи на поширені цер ковною владою заборони зображувати символічні картини в іконопису та стінопису, в Успенському соборі їх було вдос таль. До того ж, часом вони зовсім виходили за межі канонів, що свідчить про те, що розписи робили учні малярської май стерні, які в Успенському соборі і в Троїцькій надбрамній церкві дозволяли собі усілякі фантазійні відхилення, котрі зробили стінопис КиєвоПечерської лаври унікальним яви щем. От, скажімо, було зображення Христа, розіп’ятого на дубових гілках. Або зображення на склепінні: замість Пан тократора там мала бути в сонці Богородиця, а в двох більших зорях — Антоній та Теодосій. Дослідники вважають, що автори стінопису вияв или глибоке знання Святого Письма та богослов’я, так само як і українського народного малярс тва та народного мистецтва, що виявилося у колористичному вирішенні. Є відомості, що в той час у КиєвоПечерській лаврі працював італійський художник Фридеріче (думка К. Щероцького). П. Жолтовський вважає, що в цілому розпис Успенського собору має мало спільного зі старими традиці ями й цілком пов’язаний з ідеями й духом української теології ХVІІ століття (Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні ХVІІ–ХVІІІ сто ліття. — С. 22). Скажімо, ступені кліру взяті з архієрейського служебника, що належав Петрові Могилі. Цілком новаторським є й зображення Києва. У рукописі про це сказано: «Гора киевская яже бог избра, апостол Андрей крестом водруженним благослови, святий Владимир крещением освяти, віру православную насади. Церкви многи и монастыри многи и прекрасни». Можна ствердити, що лаврський настінний живопис вирізняється близь кістю до станкового живопису не лише композиційним ладом, а й камерніс тю, більшою життєвістю образів, що відрізняє його від російського настін ного малювання. Окремо слід зупинитися на портретній галереї собору. До пожежі 1718 р., як уже було згадано, вона містила портрети лаврських ктиторів, ігуменів, київських і литовських князів, московських царів, українських гетьманів. При відновленні стінопису до нього знову увійшла частина дав ніх портретних зображень на стінах нартекесу, нижній частині південної та північної стін, частково на пілонах. Серед литовських князів було зоб раження Олександра Сангушка, Костянтина Острозького, ВасиляКос тянтин Острозького, Михайла Вишневецького Корибута та інших у пор
Свята великомуче ниця Варвара. Ікона. Києв оПечерська лавра. Кінець ХVІІ ст.
565
Гетьмани України Богдан Хмельницький та Іван Скоропадський. Фрагмент розпису Успенського собору КиєвоПечерської лаври.
Ігуменя Вознесенського монастиря у Києв і Марія Магдалина (мати Івана Мазепи). Полотно, олія. Копія з оригіналу. Київ. Кінець ХVІІ ст.
566
фирах, коронах та зі скипетрами. Українська старшина була зображена в козацьких строях. Серед згаданих вище архімандритів з’явився Іоаникій Сенютович. Напроти пів денної стіни за проектом були зображені архімандрити ХVІ ст., зокрема Протасій, Іларіон, Никандр, Геннадій. Було там також 30 постатей ігуменів Лаври. На західній стіні, від західних дверей до склепу К. Ост розького, містилася галерея київських князів: Ізяслав Ярос лавич, Святослав Ярославич, Всеволод Ярославич, Михаїл, Святополк, Володимир Мономах, Мстислав Володимиро вич, Андрій Боголюбський, Ярополк Ізяславич, Георгій Володимирович, Роман Галицький, Олександр Володими рович та ін. З української старшини найвірогідніше було зображення Богдана Хмельницького та Івана Скоропадського, парна копія якого збереглася донині й наявна у Львівському істо ричному музеї. Біля зображення Хмельницького є напис: «Зиновій Богдан Хмельницький гетьман військ запорозь ких і бувший ктитор Києв оПечерської лаври». Для лаврських художників у створенні портретної гале реї було багато джерел. Окремі діяч і копіювалися за сучас ними портретами, а також гравюрами українських граверів, зокрема Інокентія Щирського, Іларіон а Мигури. Джерелом відбору персонажів були лаврські синодики, до яких вписувалися імена ктиторів та інших благодійників. Портретна частина розпису Успенського собору, на думку П. Жолтовського, була дуже близька за побудовою до пор третної частини Архангельського собору Московського Кремля, яка існує й тепер. Зображення мали здебільшого реалістичний характер, за винятком литовських князів та печерських архімандритів. Що пояснюється, у першому випадку, відсутністю оригіна лів для копій, а в другому — впливом канонів та забороною церкви писати символічні зображення святих. Щодо реаліс тичних зображень, то вони незмінно привертали увагу. Наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. російський мандрів ник В. Ізмайлов залишив такі враження: «Ліворуч від вели кого входу зображені на стіні портрети мужів нашої вітчиз ни. Великі князі й малоросійські гетьмани з’являються один за другим, на превелике задоволення того, хто любить вітчизну і славні подвиги її синів. Ось і той славний Хмель ницький, який зумів звільнити своїх співвітчизників від іга Польщі. Малоросія йому зобов’язана своїм порятунком. Він гідний визнання народу, і народ, який відчуває це визнан ня, гідний такого зверхника».
Про цей портрет згадував історик, фольклорист і літерату рознавець М. Максимович: «У 1728 році закінчувалося онов лення великої Печерської церкви після пожежі 1718 року. У ній на північній стіні було написано портрет Богдана Хмельниць кого на весь зріст. І більше ста років дивився на нього народ, що приходив до Печерської лаври з усіх кінців царства росій ського. Там я бачив його у 1834 році і посумував, коли того ж року він був зафарбований (Максимович М. А. Собрание сочи нений. — Т. І. — К., 1877. — С. 484). У 40х роках ХІХ ст. митрополит Філарет розпочав реставра цію монументального живопису в Успенському соборі, чим викликав невдоволення в Москві, де занепокоїлися, що буде втрачене «благолепие». У той час важко було знайти майстрів, які могли відреставрувати численні зображення, не змінюючи композиції, колориту. Митрополит запросив з Орловської губернії обізнаного на церковному малярстві ієромонаха Іринарха, який із послушниками з липня 1840 р. до жовтня 1842 р. встиг відновити стінопис. Але восени 1842 р. прийшов наказ із Москви припинити роботи. Невдовзі прибула комісія, котра вияв ила деяк і недоліки в роботі й визнала неможли вість виправити весь виконаний заново живопис, тому прийняла рішення довести до кінця поновлення живопису в окремих ділянках. 19 квітня 1843 р. синод наказав припинити всі роботи і надіслав до Києв а академіка Ф. Солнцева, під керівництвом якого роботи були завершені. Зав дяки Солнцеву, який зробив точні малюнки інтер’єру собору, нині можна скласти уявлення про розписи до їхнього остаточного знищення у 1890х роках. Пов’язано це з тим, що до середини 80х років ХІХ ст. загальний стан Великої церкви був украй незадовільний, тому 1886 р. постало питання про її повну реставрацію. Керівництво поновлювальними архітектурними роботами доручили архітекторові В. Ніколаєв у. Після очищення внутрішніх стін від тинькування вияв или, що в церкві внаслідок частих ремонтів май же не збереглося найдавніших фресок і мозаїки. Навіть тиньк 1730 і 1776 р. було зчищено й замінено новим. Майже всі стіни мали тріщини, Були пош коджені арки й склепіння. Після виявлення всіх пошкоджень приступили до капітального ремонту, який тривав до 1893 р. Не зайвим буде згадати цікаву деталь. Під час ремонтних робіт 26 листо пада 1898 р. у стінній ніші було знайдено монетний скарб, у якому за рік до пожежі 1718 р. був вкладений власноручний запис архімандритів Сенютови ча та Романа Копи, які тоді перевіряли лаврську скарбницю. Цей скарб, звісно ж, одразу опинився в імператорському Ермітажі. Після завершення ремонтних робіт 1893 р. живопис ХVІІІ ст. був повністю знищений і переписаний заново. Цьому передувала гостра полеміка й дис кусії в пресі з метою збереження давніх фресок. Було навіть створено комі сію для розв’язання цього питання, до якої входили протоієрей Софії Київ ської П. Лебединцев, професор Київської духовної академії П. Лашкарьов,
Гетьман України Богдан Хмельницький з полками. Полотно, олія. XVIII ст.
567
Вселенський собор. Розпис Троїцької надбрамної церкви. Початок ХVІІ І ст.
568
єпархіальний архітектор В. Ніколаєв і професор Київського університету св. Володимира А. Прахов. Обидві комісії, що складалися з таких авторитет них фахівців, на превеликий жаль, дійшли висновку, що старі фрески не мають жодної історичної та культурної цінності. Не зайвим буде наголоси ти, що відбувалося це під час дії в Україні сумнозвісних Валуєвського цирку ляра та Емського указу про заборону українського слова. Отож, незважаючи на численні протести громадськості, пам’ятка давнього українського живо пису була знищена. Залишилося лише декілька фотографій та короткі опи си, деякі з яких наведені. Очевидно, Російській імперії не потрібні були такі свідки великої й героїчної історії України, не потрібні були й твори, що під тверджують тяглість історії власне українського мистецтва, утілену в стіно писі Великої церкви КиєвоПечерської лаври. Тр о ї ц ь к а н а д б р а м н а ц е р к в а — перлина світового монументаль ного живопису. Її називають Святими воротами Києв оПечерської лаври. Подібною до неї, на думку А. Кальнофойського, була тільки церква над Золотими воротами. Розміщена вона між двома виступами Мазепинського муру. Викуті із заліза та міді зірки прикрашають акротерії фасадного фрон тону брами. Самі фронтони, грушоподібна вишукана баня, розкішне баро кове ліплення й живопис сповнені невимовної радості й у глядача виклика ють таку ж радість, піднесеність, але насамперед святість. Збудував церкву, як вважають дослідники, чернігівський князь Свято слав Давидович у 1106–1108 рр. Сам князь постригся в ченці під ім’ям Мико ли Святоші, зрікся світського життя, слави й багатства й виконував послух при брамі своєї церкви, тобто був брамником. У давнину Троїцька надбрам
на церква входила до системи оборонних споруд монас тиря. Архітектурні форми церкви доби Київської Русі були прості й суворі, вона майже не мала декоративних оздоб. В основі конструкції церкви лежить хрестовобан ний тип храму, що поширився з ХІІ ст. по всій Україні. Внутрішній простір храму поділений чотирма хрещати ми стовпами на три повздовжні частини — нави. Угорі стовпи з’єднані підпружними арками, які разом з пару сами складають основу світлового барабана. У церкві нема притвору й хорів. На відміну від Успенського собору, Троїцька надбрам на церква майже не зазнала конструктивних змін і руй націй. Проте кожна доба вносила в її вигляд свої зміни. Перше відоме зображення Троїцької церкви міститься в плані до книги А. Кальнофойського «Тератургима». Спочатку в нижньому поверсі було три прольоти. Середніми воротами входили князі, гетьмани, старши на, а бічними — простолюд і виносили померлих. Бічні прольоти були закладені у ХVІІІ ст. Гравюри 1677 і 1706 р. засвідчили зміни зовнішнього вигляду храму, що сталися внаслідок ремонту, проведе ного Петром Могилою. Верхівка церкви набула більшої динамічності. Три кутні фронтони увінчалися маківками з хрестами. Змінилася й форма бані, що витягнулася вгору. Замість дерев’яної дзвіниці збудовано кам’яну. Жодне із джерел не згадує Троїцьку надбрамну церкву серед постражда лих від пожежі 1718 р. споруд монастиря. Уникла церква й брутального зни щення стінопису, якого зазнав Успенський собор 1896 р. від рук, як не див но, відомого російського художника В. Верещагіна та інших, з благословен ня архітектора В. Ніколаєв а та професора А. Прахова. Отже, якщо систему розписів Успенського собору сьогодні ми можемо уявити лише в загальних рисах, то стінопис Троїцької надбрамної церкви дає змогу скласти думку про стилістику й іконографію монументального мистецтва Києв оПечер ської лаври доби українського бароко. Під час відбудовних робіт у 20–30 роках ХVІІІ ст. в архітектуру церкви були внесені зміни суголосні бароковій добі. Східний та західний фасади були оздоблені ліпленим рослинним орнаментом, виконаним майстром В. Стефановичем 1731 р. На фасадах із золоченими рипідами помістили іко ни, розписали віконні прорізи й обрамили їх ліпним орнаментом. Грушо подібну баню увінчав ажуровий хрест. Тоді ж до північної стіни прибудува ли новий притвор у бароковому стилі. Відомості про монументальний розпис Троїцької церкви вкрай скупі, але багато дослідників вважає, що храм був розписаний одразу по завершенні будівництва у ХІІ ст. (Уманцев Ф. Троїцька надбрамна церква. — К., 1970. — С. 21). Живописом у той час, як свідчать дослідження, оздоблювали навіть малі церкви. Оскільки Печерський монастир був у той час значним центром
Архангел Михаїл. Розпис церкви Спаса на Берестовому. XVII ст.
569
Лики святих непорочних. Розпис Троїцької надбрамної церкви Києв оПечерської лаври. Початок ХVІІ І ст.
570
іконопису та настінного малярства, то найі мовірніше фрески прикрашали цер кву над його головною брамою, так зва ними Святими Воротами. Про це також свідчать результати реставраційних робіт початку 1990х рр., коли реставратори виявили під шаром олійнотемперного живопису фресковий у вівтарній частині та на стінах нар трансепту. Виконували розписи в Троїцькій цер кві, як і в Успенському соборі, учні Лавр ської іконописної майстерні, про що свід чать малюнки до окремих композицій з лаврських «кужбушок» — альбомів учнів цієї майстерні (Жолтовський П. М. Монументальне мистецтво на Україні ХVII–XVIII століття, — С. 30). Працювали над розписами й ченцімаляри лаврського Больницького монастиря, до якого входила Троїцька надбрамна церква. Павло Алеппський у своїх записках твердить, що в церкві були давні фрески, зокрема, він згадує зображення «Трапеза ангелів у Авраама». Вва жають, що це перше повідомлення про наявність у храмі малювання. Про це також вказує лист керівництва Лаври до царя Олексія Михайловича в середині ХVІІ ст., у якому ігумен просить допомогти з ремонтом церковних будівель та стінопису. Але розписи, що дійшли до нашого часу, провадили ся після ремонтних та оздоблювальних робіт у 20 — на початку 30х років ХVІІІ ст., про що підтверджує й напис на зворотному боці іконостаса, який було встановлено після завершення інтер’єрних робіт: «1734». Ф. Уманцев вважає, що розпис виконували переважно учні Больницького монастиря, який мав власну малярну майстерню, яка врядигоди поповню валася як учнями, так і досвідченими майстрами, що переходили з інших монастирів у Лавру на постійне проживання. Серед майстрів малярні Тро їцького Больницького монастиря Ф. Уманцев встановив ієромонахів Іоанна та Ігнатія, ієродияк она Феоктиста. Маляри, що отримували церковний сан, мали бути вельми досвідченими й заслуженими (Уманцев Ф. Троїцька над брамна церква. — С. 53). Больницький монастир мав чималі кошти, які одержував від приписаних до нього населених пунктів, зокрема Броварів, збагачувався за рахунок дар чих внесків, тому він міг незалежно від Печерського монастиря проводити відбудовні та оздоблювальні роботи. Розписи Троїцької надбрамної церкви є відображенням найактуальніших тенденцій розвитку українського мистецтва і теологічної думки доби укра їнського бароко. На початку ХVІІІ ст. цей стиль досяг свого розквіту і проя вився в усіх видах мистецтва, зокрема й лаврській школі монументального мистецтва, яка сформувала свої засади оздоблення храму. Вони багато в чому були протилежні старій візантійській традиції, що продовжувала панувати в російському церковному монументальному мистецтві — й
у просторовому вирішенні, і в сюжетиці, і в колориті, і в сти лістиці, оскільки зазнала значного впливу західноєвропей ської теології і мистецтва. Водночас, як вважає П. Білець кий, стиль бароко, що поширився на рубежі ХVІІ–ХVІІІ ст. по всій Європі, «на Україні завдяки особливостям її історич ної долі вилився у форми, багато в чому відмінні від західно європейських. У більшій чи меншій мірі пам’ятки україн ського бароко створювалися на ґрунті народної естетики, що й визначило їхню своєрідність» (Білецький П. О. Україн ське мистецтво кінця ХVІІ–ХVІІІ століття. — К., 1981. — С. 6). Зміст цього розпису наводить на здогад про систему роз писів Успенського собору. Ось як про це пише К. Щероць кий — дослідник давнього українського мистецтва: «Тут трактуються сюжети біблійні, церковні пісні й молитви — усе, що має на меті прославляння віри, тобто в розпису про ведена літературна думка, з’єднана з мистецьким задумом. Стародавні прийоми монументальності були облишені й стіни розбиті на дрібні поля з невеликими картинами. Декоративність досягнута розкішністю барв і композицій. Фарби сяють на ликах і пухких тілах немов у Рубенса, роз кішне вбрання горить квітчастими візерунками, немов на іконах сієнців та флорентійців і тільки відрізняються від них орнаментами, лінії яких трапляються в сучасних укра їнських тканинах і вишивках. У архітектурних планах, у роз кішних краєв идах, у типах витримані місцеві традиційні риси разом з чимось привнесеним. Традиційною здається сцена Нікейського собору на західній стіні з індивідуальни ми типами святителів… або зображення літургії у вівтарі на запрестольній стіні: зображений св. Іоанн Златоуст, який здійснює обряд Євхаристії у присутності молодих дияк онів та єпископа з тонзурами на голові (звичай голити маківку українське духівництво зберігало до кінця ХVІІІ ст.). Примі щення Євхаристії за престолом нагадує традиційні запрес тольні композиції у Святій Софії, Михайлівському та Кири лівському монастирях, але тут таїнство подано не в догма тичній, а в реальній обстановці. Такий же реальний характер мають усі інші сцени розпису, що зображують подію Євангелія та апостольські діяння, окрім хіба що символічних сцен із зображенням молитви Гос подньої. У них привертає увагу пейзаж з горами, деревами, потоками, руїн ами, мостами — оживлений мандрівниками — то італінізований (класичні руїн и в сцені прикликання апостолів), то в дусі голландського мистецтва (річки, долини, споруди), то знову з місцевими особливостями, як наприк лад, біля порогу храму, де зображено процесію в рай святих
Ісус Христос. Ікона з іконостаса Троїцької надбрамної церкви. Початок ХVІІ І ст.
Старозаповітна Трійця. Ікона з іконостаса Троїцької надбрамної церкви Києв оПечерської лаври. Початок ХVІІ І ст.
571
Лики святих царів. Розпис Троїцької надбрамної церкви. Початок ХVІІ І ст.
Вселенський собор. Розпис Софії Київської. Початок ХVІІ І ст.
572
жон, преподобних, цнотливих, що групами рухаються серед пагорбів, укритих квітами, деревами і всілякими звірами — там слони, мавпи, верблюди, раки, страуси, павлини і навіть у воді хлюпочуться русалки — творіння української міфоло гії. Усі ці подробиці пейзажу знайдемо і на окремих київ ських іконах того часу, й на картинах Патиніра, Гертгена фонЯнса, Криспіна Ван дерБрека, М. Гемекерка, Г. Мостар та, Яна Піскатора, якими користувалися автори цього стіно пису, пристосовуючи їх до місцевого вжитку, як це вимагало ся готовими вже правилами свого рідного мистецтва з його любов’ю до гористого високого краєвиду, до реальності типів, до розкішної декоративної одежі, до алегорій та симво лів, до звеличення Творця і настановлення людей» (Щероц кий К. В. Киев. Путеводитель. — К., 1917. — С. 284). Монументальний живопис Троїцької церкви не є випад ковим зібранням різних біблійних сюжетів або ілюстрацією положень теології. Очевидно, створенню розпису переду вав якийсь проект, керований досвідченим знавцем іконог рафії й теології. Храм був призначений для заслужених ченців Больницького монастиря, які або лікувалися там, або проводили там свої старечі роки. Про це говорить і те, що в храмі встановлені спеціальні лави, стасиди, призначе ні для того, щоб старці сидячи слухали відправи. Крім того, нерідко на службі були присутні високі гості: церковні ієрархи та вищі державні особи. Система розписів продиктована єдиною теол огічною програмою, ідея якої полягала у прославленні Церкви Небесної. Складена вона, як вважають, за участю вихован ців Києв оМогилянської академії, стосунки з якою в Лаври були тісними. Чимало могилянців обіймали в різний час посади архімандритів монастиря. А в ті часи, коли викону валися розписи, архімандритом був вихованець Києв оМо гилянської академії Іоаникій Сенютович. Вважають що саме йому належить програма, або проект розписів Троїць кої надбрамної церкви (Миляева Л. С. Иконография и крас норечие украинского бароко. Восточнохристианский храм. Литургия и искусство. — СПб., 1994. — С. 309–314). «Система розписів, що в ті часи була поширена в Україні, дозволяє об’єднати в цілісній композиції дві провідні сюжетні лінії й відповідно два потоки ритмів, — пише дос лідник історії храму Ф. Уманцев. — Один з них спонукує глядача спрямовувати свій погляд уздовж центрального нефа, другий — від нижчих регістрів із вселенськими свя тими до зображення Вседержителя в куполі» (Уманцев Ф. Троїцька надбрамна церква. — С. 63). Саме ці два потоки
ритмів в організації живописної композиції усього стінопису були притаманні самій структурі собору, оскільки українська архітектура такого типу сформу валася на основі злиття двох типів споруд — базилі кального та центричного. Створені за часів Київської Русі класично ясні, гранично завершені художні ансамблі, засновані на синтезі архітектури й живопису Софійського собору, Успенського собору Печерського монастиря, Михай лівського Золотоверхого собору були взірцем для всього подальшого розвитку традицій українських сакральних монументальних розписів. До того ж український монументальний живопис пізніших часів формувався в умовах постійних війн із Польщею, татарами, турками, що не могло не відби тися на демократизації духу малярства, насиченні його вільнолюбними ідеями, що виражалося не лише в змістовній частині, а й у композиційній роз кутості, колористичній просвітленості й енергетич ності. А те, що українська козацька старшина, зокрема полковники й геть мани, жертвувала чималі кошти на спорудження храмів, на внутрішнє облашт ування, встановлення іконостасів тощо, також мало значення й вплив на характер творчості майстрів, робило їх відповідальнішими й насичувало їх особливим духом козацької вольності. Сказане вище — одна з важливих засад формування обличчя української малярської школи тих часів. Водночас гетьмани і козацька старшина бачи ли в Києв оПечерській лаврі установу, що зміцнювала їхню владу, давала їм можливість вияв ити себе ревними захисниками християнської церкви. Водночас українська церква, зокрема й Печерський монастир, була могут нім оплотом боротьби проти ополячення та покатоличення, що мало вели чезне значення у визвольній боротьбі. Розпис починається із сіней церкви — вузького коридору, на стінах якого розгорнуто величну композицію. Тут слід зауважити, що в уьому разі тонко враховано факт розташування приміщення церкви на другому поверсі спо руди: у людини, що піднімалася коридором, виникало почуття наближення до чогось піднесеного, неземного. Комплекс розпису сіней виконано в дусі алегоричної поезії, поширеної у той час. Зокрема це твори письменників Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Івана Максимовича, Лазаря Барановича. «Немов у якомусь космічному пафосі, — писав П. Жолтовський, — об’єднано тут алегорії вітрів, що віють від чотирьох сторін землі, і картину первородної природи — скелі, річки, дерева, дикі звірі, свійські тварини. Над землею урочисто проходять „лики преподобних”, „дівствениць”, „муче ників”, „царів”, „пророків”, „святителів”. Кожен з них виступає окремою гру пою… Серед них бачимо прекрасні обличчя реальних юнаків і дівчат. Геро
Видіння Іоанна Богослова. Фрагмент настінного розпису Троїцької надбрамної церкви. Початок XVIII ст.
573
Святі преподобні Зосима і Саватій. Ікона. Київ. ХVІІ ст.
В’їзд до Єрусаліма. Ікона. Фрагмент. XVII ст.
574
їчні обличчя мужів сповнені благородства й спокійної самоповаги, навіть у групі „преподобних”, що складається з темних постаей монахів, видно не стільки аскетів, скільки поважних, мудрих людей, збагачених досвідом тривалого життя. У цьому розписі об’днані природа й образи, вироб лені традицією другої половини ХVІІ ст. Неважко побачити в свіжих квітучих обличчях святих або сповнених життєвої мудрості старцях той ідеальний тип краси, який склався в уявлення народу і в якому втілено виразні національні риси» (Жолтовський П. М. Монументальне мистецтво на Україні ХVІІ–ХVІІІ століття. — С. 31). Поряд з ідеальними образами, що тяжіють до типізації в християнському мистецтві, є конкретні зображення того часних людей. Особливо багато їх серед преподобних чен ців та святителів, яких, безсумнівно, художники малювали з натури. Це мешканці Печерського монастиря — прості чен ці, послушники, ієромонахи. Багато дослідників знаходять апокаліптичні мотиви в стінописі сіней, зокрема дають натяки на теми відомих ікон «Страшного суду». Серед них — похід ангелів із сурмами на склепінні, зображення Адама і Єви і композиція склепіння «Собереть избрания своя от четирех ветров», що повторює слова Христа про скінчення віків, сказані на горі Елеонській. А найбільше душевного напруження викликає текст у картуші над входом із послан ня апостола Павла: «А приступили ви до Сіонської гори і до міста Бога живого… і до тьми ангелів… на небесах написа них… і до судді всіх, Бога, і до духів праведників зверше них». Саме в цих словах ключ до розуміння ідеї розпису — показ Церкви земної і Церкви небесної. Персонажі на стінах у розкішних яскравочервоних, синіх, зелених, жовтогарячих або й золотистих облаченнях чинно рухаються разом із глядачем. З вікон ллється м’яке світло, яке збуджує уяву, додає трепетного настрою святості перед величним відкриттям, яке явиться невдовзі в самій церкві. Стилістична єдність усіх композицій храму свідчить про одночасне виконання всіх частин стінопису. Але слід відзна чити й ряд стильових розбіжностей у розписах самої церкви та притвору. У храмі композиції чітко відокремлені одна від одної й облямовані золотом. А в притворі відбувається взає мопроникнення нижнього, середнього і верхнього ярусів роз писів. У ньому нема того напруження і витонченості, що при сутні в композиціях храму, відсутнє перспективне вирішення композицій, немає архітектурного стафажу. Це свідчить, що розпис виконували різні групи виконавців і в різний час.
Тематичні розписи вкривають суцільним килимом лише верхню і середню частини стін церкви. Нижня частина, як у церкві, так і в вівтарях вкрита майстерно виконаним пей зажем. На сходах він трактується як біблійний рай, в ін тер’єрі він виконує суто декоративну роль, хоч на його тлі й уміщено біблійні сцени, скажімо, зображення Іоанна Богослова на острові Патмос та історію про Валаамову ослицю. Легка й вільна манера виконання, мальовничість, просторовість і світлоносність вирізняють цю частину роз пису від інших. У вівтарній частині пейзажний фриз про довжують композиції із зображенням милосердного сама рянина та святого Онуфрія. Обидві постаті немов гублять ся серед розлогого краєв иду. Там течуть річки, через які перекинуті місточки, височать замки, стримлять румови ща, обеліски. Тут відчувається рука художника, який, як зазначав у наведеній вище цитаті К. Щероцький, був добре знайомий із західноєвропейським живописом. Поступове й детальне ознайомлення з живописними композиціями північної й південної стін притвору викли кає відчуття єдиного руху, що починається з монументальної групи «Препо добні отці» і зростає в кожній наступній групі. Вражає монументальністю вирішення велика композиція «Лики правед них отців» на східній частині притвору. Постаті вирішені в русі, що підкрес люється жестами, динамікою постатей. Це аскети, відлюдники, стовпники, схимники та інша чернеча братія. Серед них — основоположники чернечо го життя, зокрема Пахомій Великий, Онуфрій Великий, сповідник пустель ництва, який 60 років спасався в пустелі. Там також є зображення Антонія й Теодосія. На південній стіні вирізняється своєю ясністю й чистотою втілених образів композиція «Лики святих непорочних», у якій групу юнаків очолює Іоанн Богослов. У руках святих — білі лілеї як символ чистоти, їхні обличчя сяють натхненними усмішками, на голові вінки з квітів. Ця композиція особливо вражає своєю просвітленістю, далекою від консервативного візантизму легкістю, сказати б небесною свіжістю і ясністю письма, яка властива українському живопису того періоду. Композиція «Лики святих мучеників» має інше трактування. Мучеництво передбачає суворіший колорит, відповідні атрибути: камінь, бич, пальмове гілля, дерев’яний хрест як символ мучеництва Христа. На чолі групи — архі диякон Єрусалимської церкви Стефан, якого вбили євреї за вірність вченню християнської церкви. Наступна композиція — «Лики святих царів». У ній групу праведників очолює цар Давид із золотим скипетром — засновник Єрусалима, будівник Нової Скинії, куди переніс Ковчег Заповіту. А ще він відомий як автор непе ревершених поезій — так званих Давидових псалмів, які стали взірцем для безлічі письменників світу.
Святий преподобний Олексій – чоловік Божий. Ікона. Київ. ХVІІ І ст.
575
Старозаповітна Трійця. Ікона. Київ. ХVІІ І ст.
Різдво Христове. Ікона. Київ. Кінець XVІІ — початок ХVІІ І ст.
576
Група «Святителі» на протилежній стіні представляє церковних ієрархів. Прикметною рисою цієї композиції є те, що церковні ієрархи вбрані в святкове вбрання україн ського духівництва ХVІІ–ХVІІІ ст. Серед святителів — Іаков, брат Божий, праведник, якого вбили противники христи янства. У групі «Лики святих пророків» вирізняється постать пророка Мойсея — вождя і законодавця єврейського наро ду, який вивів його із Єгипту в Землю Обіцяну. У цій групі також старець Аарон, пророк Мельхіседек — священик Бога Всевишнього з хлібом показним та глеком вина як прообра зом новозаповітного таїнства. Далі йдуть пророк, автор пророчої книги Єзекіїл та пророк Даниїл — суддя Божий з камінням у правиці — ілюстрацією до тексту пророцтва Даниїла про гору, від якої відірвався великий камінь і нак рив усю землю. Гора — це Богоматір, каміння — це вчення Ісуса Христа. У композиціях розписів Троїцької надбрамної церкви криються глибокі роздуми авторів над сенсом людського життя, зачіпаються важливі проблеми моральноетичного плану. Особливо вражає своєю глибиною композиція «Іо анн Предтеча на чолі першосвящеників та воїнів». Живо писці зобразили у цій композиції галерею світських і духов них осіб, індивідуал ізованість у трактуванні легко прочиту ється. Образи певною мірою несуть психологічне наванта ження, що передається позами, виразом облич, характерни ми рухами. Персонажі виражають цілу гаму почуттів — вагання, страх, сумніви й невпевненість, викликані відчут тям гріховності. У цій групі зображено юнака в римському шоломі, в якому дослідники вбачають образ Петра І. Прик метно, що тут бачимо приклад, як світський живопис впев нено долає візантійський консерватизм — це вже високо майстерна тематична картина з ретельно виписаними дета лями, вивіреною композицією, згармонованим колоритом, психологізованими виразами облич. Такі самі риси притаманні й іншим композиціям притво ру, особливо «Приведуться царю діви», «Лик святих апосто лів». В останній зображено проповідь Ісуса Христа в Капер наумі. Спасителю протистоїть група апостолів на чолі з ап. Петром. Після відступництва одного з них — Іуди Іскаріот а, Петро виголошує сповідь Христові, бажаючи засвідчити вірність сподвижників. Драматизму композиції, трагічного навантаження, породженого почуттям глибокого каяття за великий гріховний вчинок учорашнього сподвижника надає напис із словами: «Господи, до кого нам іти?»
Над входом до храму, у люнеті, поміщено композицію «І Боже Царство наблизилося», де зображено початок служіння Ісуса в Галілеї: він пропові дує Євангеліє і говорить про наближення Царства Божого. Арка дверей завершує зображення «Всевидяче око». Двері увінчують постаті прабатьків людства — Адама і Єви. Як уже зазначалося, на відміну від притвору, де всі композиції об’єднані єдиним рухом, підпорядкованим теологічним змістам, євангельським сюжетам, розписи в самій церкві складаються з композиційно незалежних одна від одної картин, хоча й також об’єднаних теологічним змістом. Теологічний зміст настінного розпису всіх трьох вівтарних абсид являє собою систематизовані зображення, що розкривають догмат жертви — спокутування гріхів. У композиціях дуже скрупульозно відтворені біблійні приклади жертвоприношень, що завершуються центральною композицією головного вівтаря — літургією Іоанна Златоуста з образом Євхаристії — символічної та містичної жертви. У наступних розписах церкви домінують дві теми — Святого Духа і діян ня Святого Духа. Саме цій ідеї підпорядковані майже всі зображення серед ньої та бокової нав. У них утверджується, що саме силою Святого Духа від булося Хрещення Христа, що втілено у великій композиції в склепінні пра вого нефа. Цій темі присвячені ряд інших композицій, які немов говорять, що діяння Святого Духа лежать в основі молитви, церковних таїнств. Сим волічний характер має зображення сонця над водою як символу Хрещення і корабля на морі — миропомазання й двох з’єднаних рук як символу шлюбу. Для сприймання змісту більшості композицій слід мати відповідну тео логічну підготовку й знання Біблії. Проте поза цим розписи навіть пересіч ного глядача вражають своєю проникливістю, свіжістю барв, глибиною психологічних характеристик, що є безцінним надбанням доби українсько го бароко. Попри певну ідеалізацію трактування, що йде від теологічного навантаження, фрески дихають земним життям сучасників, викликають історичні асоціації, надихають думку й свідомість відчуттям святості й вод ночас історичної пам’яті. У західній частині храму вміщено два великі зображення — «Вигнання торговців із храму» та «Перший вселенський собор». У них знайшла втілення основна ідея всього розпису церкви — сила Божої благодаті, що вимагає не зупинятися ні перед чим, коли йдеть про твердість у вірі. Перша композиція розташована над вхідними дверима й розповідає про початок служіння Ісуса в Іудеї й один з його епізодів — вигнання торгівців з Єрусалимського храму напередодні Великодня. Цікаво, що архітектура храму трактована в антично му стилі. Тут майстри застосували цікавий прийом поєднання зображення екстер’єр та інтер’ру споруди, що часто трапляється в живописі західноєвро пейських майстрів. У динамічному русі Ісус Христос із бичем у руці виганяє торговців, які оскверняють чистоту храму, а святитель Миколай дає ляпаса проповіднику Арію — єретикові. На передньому плані композиції — постаті крамарів та лихварів, які поспіхом збирають свій крам. Враження динаміки й руху персонажів підсилює вдало знайдена висока лінія горизонту з глибокою
577
Викладач Києв оМо гилянської академії, друкар, архімандрит Києв оПечерської лаври Іларіон Негре бецький. Полотно, олія. ХVІІ І ст.
578
архітектурною перспективою, з якої постає гнівна постать Христа. Враження важливості події, рішучості намірів посилю ють різноманітні ракурси постатей, драматичний колорит, у якому переважають гарячі барви. Водночас слід відзначити геніальне композиційне вирішення, підпорядковане як архітек турі, так і основному задуму: рух натовпу вигнанців спрямова ний саме до виходу з церкви, що посилює враження, адекватне реальному відчуттю події. Водночас такий прийом підпорядко ваний ідеї збільшення реального простору інтер’єру цього маленького храму. Ідейно продовжує тему вищеоп исаної фрески велика ком позиція «Перший вселенський собор», у якому відображено реальну подію — Нікейський собор, що засудив аріянство і сформулював Символ віри. Багатопланова й багатофігурна композиція займає майже всю західну стіну. Учасники собору зображені в палаці. З джерел відомо, що на соборі 325 р. у міс ті Нікеї було близько двох тисяч учасників, зокрема Григорій Богослов, Василій Великий. На соборі було сформульовано перші сім дог матів Символу віри, зокрема догмат про єдино сутність БогаСина з Богом Отцем. Що заперечували послідовники пресвітера Арія з Олександрії, який був діалектиком. Він не визнавав божественну сутність сина Божого і своє переконання обстоював на соборі, який визнав це єрессю й засудив аріанс тво. Собор також склав 20 правил з питань церковного життя та богослу жіння. Положення, прийняті на Нікейському та пізніше на інших шести соборах, стали основою життя Православної церкви. За своїм змістом ком позиція була насамперед пов’язана з титулом церкви, оскільки собор про голосив догмат триєд иного божества. У центрі композиції на троні сидить цар Константин, візантійський імператор, поруч з ним — святителі з різних земель Римської імперії в різ нобарвному вбранні. Трон імператора оточують дві групи воїнів у латах та римських шоломах із султанами. Усі постаті спрямовані до центру, щоб під креслити урочистість події. На другому плані у ренесансному інтер’єрі зображені світські та військо ві особи, які разом з ієрархами брали участь у соборі. Персонажі мають виразний український типаж: довгі козацькі вуса, характерні зачіски, вбрання української козацької старшини. Індивідуалізоване трактування, реальне історичне вбрання та подібність до поширених у ті часи репрезен тативних старшинських портретів дала можливість дослідникам ототожни ти деяк их зображених персонажів з конкретними історичними постатями. Зокрема Ф. Уманцев (Уманцев Ф. Троїцька надбрамна церква. — С. 95) іден тифікує одного з персонажів зпоміж козацької старини з гетьманом Іваном Скоропадським, що цілком слушно, адже за нього відбулося поновлення монастиря після пожежі 1718 р., чимало внесків він зробив на храми й зок рема на Троїцьку надбрамну церкву. Скоропадського оточує козацька стар шина в історичному вбранні і з типовими рисами. Серед персонажів також
члени Малоросійської колегії — органу, який силоміць в Україні встановив Петро І після мазепинської визвольної революції 1708 р., що значно обмежило автономію України. Фактично керівництво було в той час у руках голови цієї колегії Вельямінова, а гетьман відігравав другорядну роль, хоч і намагався провадити самостійну від Росії політику. Отже, ця композиція, зображаючи цілком реальну історичну подію — Нікейський собор 325 р., органічно пов’язана з того часним реальним життя і конкретними гравцями на істо ричному театрі подій, що значно збільшувало вплив твору на сучасника, робила його життєво переконливим і актуаль ним, адже важливість собору, драматичність його перебігу асоціюється з драматичністю ситуац ії в Україні, яка рік за роком втрачала свій суверенітет під брутальним тиском Російської імперії. Тему Нікейського собору продовжують два сюжети: «Заушеніє Арія» та «Св. Афанасій Великий і пре подобний отець», у яких акцентовано тему боротьби з арі янством. Тему за чистоту віри утверджують і розписи на пілястрах, зокрема в сюжеті «Спиридон і філософ» відтворено одне з чудес, коли св. Спиридон під час диспуту з аріян ином пока зав, як він може одночасно висікати з каменю вогонь і воду. Напис гово рить: «Се три стихії, а камінь один. Так і Пресвятій Трійці — три особи, а Божество одне» — сказав під час диспуту святитель. Південна пілястра розписана сюжетом з життя священномученика Пет ра — «Видіння св. Петра Александрійського». У ній святителю явилося видіння Христа у вигляді немовляти в роздертій ризі на жертовнику, що символізує тіло Христове, яке намагаються роздерти єретики. Монументальний живопис Троїцької надбрамної церкви свідчить, що художники українського бароко поновому інтерпретують традиційні біб лійні та богословські теми. Ці розписи репрезентують оригінальну лавр ську малярську школу, якій притаманна широта тематики і певна свобода живописного розв’язання. Більшість розписів є оригінальними творами, які нічим не поступаються європейським взірцям барокового живопису. Водночас слід зауважити глибоку богословську ерудицію їхніх авторів, що свідчить про високий рівень богословської науки в монастирі, про еруди цію ієрархів, учителів живописців, які керували розписами. Ж и в о п и с Тр о ї ц ь к о ї н а д б р а м н о ї ц е р к в и вирізняється справ жньою поліфонією богословських тем, які водночас підпорядковані голов ній темі — Святої Трійці. Разом з тим, як уперше дослідила академік Л. Міляєв а, розписи ілюструють найістотніші частини літургії. Виклад матеріалу в них суголосний з будовою барокової проповіді яка обов’язково повинна була мати вступ — ексордіум, основний текст казання і завершен ня — конклюзія (Кондратюк Аліна. Семантика деяк их сюжетів Троїцької надбрамної церкви // Мистецтвознавство України. Випуск 3. — К., 2003. —
Архімандрит Києв о Печерської лаври Роман Копа. Полотно, олія. Київ. ХVІІ І ст.
579
580
С. 324). Зваживши на цю важливу думку, можна стверджувати що монумен тальний живопис Троїцької надбрамної церкви є важливим складником не лише лаврської живописної школи, а й усієї к и ї в с ь к о ї ш к о л и м а л я р с т в а, репрезентований у розписах Софії Київської, Михайлівського Золото верхого собору, церкви Спаса на Берестовому, в іконописі, історичному портреті. Він підтверджує високий рівень монументальнодекоративного мистецтва Наддніпрянщини наприкінці ХVІІ — першій половині ХVІІІ ст. На щастя, розпис Троїцької надбрамної церкви зберігся майже без змін і пошкоджень до наших днів. Важливо зауважити, що Троїцька церква не була, такою популярною, як, скажімо, Софія Київська чи Успенський собор. Це був майже домашній храм старих і поважних ченців, ієрархів на спочин ку, що доживали віку в Микільському Больницькому монастирі. І розпис церкви в ті часи був лише однією з пам’яток серед багатьох шедеврів Києв а, які, на жаль, знищені були і часом, і комуністичними богоборцями. Звичайно, р о з п и с Ус п е н с ь к о г о с о б о р у в житті віруючих відігра вав набагато більшу роль, та й завдання він мав глобальніше. Але й цей шедевр, що дивом залишився неушкодженим, дає імпульс уяві — які ж то були інші пам’ятки монументального мистецтва в Києв і, якщо невеличка церква є таким шедевром, подібних якому годі шукати серед православного мистецтва. Про роль, яку відігравала ця маленька церква в тогочасному мистецькому житті, свідчить історичний документ — зобов’язання майстра Федора Каменського, написане 4 липня 1739 р. з нагоди розпису ним Борисогліб ської церкви в Києві на Подолі. У цьому зобов’язанні є такі слова: «Повинен я малювати фарбами добрими, венецькими, и вѢнцы золотые у Христа и святых, где надлежит, дабы подобна была сия работа во всем як в Печерском монастырѢ в ТройцѢ святой… и за тую работу взять мнѢ грошей рублей семьдесят, олей ведер двадцать, горѢлки простой вѢдер три…». Р о з п и с Б о р и с о гл і б с ь к о ї ц е р к в и, виконаний Ф. Камінським з іншими майстрами, не зберігся до нашого часу. Але згаданий документ свідчить про високий рівень монументального мистецтва Київської лавр ської школи, яка мала безперечний вплив на весь монументальний живо пис України, оскільки вихідці з лаврської малярської школи працювали по всій Україні, у Росії та Польщі, поширююч и її здобутки, що стали складовою частиною визначного мистецького явища — українського бароко. Монументальний живопис храму органічно співіснує з образами іконоста са, в якому повторюються деякі сюжети стінопису. Виготовили його київські майстри І. Опанасов та Я. Оветка 1734 р. Структурно живопис іконостаса від повідає монументальним розписам, але схема розташування ікон інша й пору шує усталені традиції, як нерідко й у стінописі вони порушувалися. Проте кожна з 35 ікон іконостаса має свою історичну топографію в системі рядів і свій символічний та емоційний перегук з композиціями настінного живо пису. Ідейним і композиційним центром іконостаса, як і розпису на стінах, є ідея Трійці. Тому головною за змістом і розмірами в іконостасі є Чудова ікона «Новозаповітна Трійця» в апостольському ряді, там, де звичайно міститься
«Деісус». У цій іконі постаті БогаОтця і Христа на престолах — величні й маєстатичні. Христос тримає хрест, у руках БогаОтця символ Всесвіту — небесна сфера, поряд — сим вол третьої божественної іпостасі — Святого Духа. Тобто, як і в монументальному розписі, тут утверджується головна ідея — Церкви Земної і Церкви Небесної. Село Берестове лежало в давнину на печерських пагор бах, на високому правому березі Дніпра, поблизу заміського князівського двору. Гадають, що там був літописний «Оль жин двір», де часто перебувала княгиня Ольга зі своїми вну ками Ярополком, Олегом і Володимиром. Збудувала цей двір, певно, сама княгиня. Протягом тривалого часу двір на Берестовому був родовим гніздом київських князів. Найдавніші відомості про церкву в Берестовому є в Лав рентіївському літописі під 1051 р.: «Боголюбивому князю Ярославу Мудрому любяще Берестово й церков сущую Свя тих апостолов» (Лаврентіївський літопис. — 1871. — С. 109). Священником у ній був Іларіон, майбутній перший київ ський митрополит з місцевих, а не греків. Іларіон був вель ми освічений, палкий проповідник, мудрий наставник мирян. Саме за це його 1051 р. Ярослав Мудрий поставив митрополитом, таким чином започаткувавши звільнення від диктату візантійської митрополії. Під 1072 р. згадується в літописі Спаський монастир, у якому невдовзі було зведено муровану церкву Спаса, яка з деякими перебудовами існує й тепер. У ХІІ ст. ц е р к в а С п а с а неодноразово згадується в літописних джерелах, оскільки вона стала князівською усипальницею роду Моно маховичів. Літописи повідомляють про три князівські похо вання в цій церкві. Зокрема в цьому храмі було поховано сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого та сина Юрія Долгорукого — Гліба. У первісному вигляді храм не вцілів. До наших днів від періоду Київської Русі збереглася лише нижня частина цер ковного нартекса. Нинішню церкву деяк і дослідники схиль ні вважати творінням святого Володимира, який збудував її на згадку про своє хрещення у церкві Спаса в Корсуні. Пер вісно це була споруда хрестовокупольного типу. Сучасний вигляд храм дістав після перебудови його Петром Могилою у 1638–1643 рр. Успіх націон альної боротьби українського народу проти шляхетськокатолицького гноблення в пер шій половині сприяв вилученню в уніатів деяк их правос лавних церков, які ті занедбали й спустошили, тому Петро Могила розгорнув широку діяльність у їх відновленні та оздобленні. Зокрема, Петро Могила витратив багато коштів
Митрополит Київський і Галицький, доброчинець Києв оМоги лянської академії Рафаїл Заборовський. Полотно, олія. Київ. ХVІІ І ст.
Преображення Господнє. Ікона. Київ. ХVІІІ ст.
581
Переговори гетьмана Богдана Хмельниць кого з польським послом Якубом Смяровським під Замостям у 1648 р. Дерево, олія. Київ. Початок ХVІІ І ст.
582
на відновлення Софійського собору, Десятинної церкви. Митрополит дуже цінував князя Володимира і тому відновив і церкву Спаса на Берестовому. Гравюра в «Тератургімі» А. Кальнофойського свідчить, що в той час церква була дуже зруйнована, Петро Могила звелів залишити нартекс, хрещальню і вежу, а решту розібрати і звести три нові нави з конхами, а з заходу прибу дувати притвор. У бічних навах храму містився вівтар св. Володимира, де якийсь час зберігалися мощі Володимира Хрестителя. Так завдяки Петру Могилі постав храм у вигляді п’ятиверхої української церкви. Щоб засвідчити відбудову храму, Петро Могила замовив меморі альні написи на стінах. Над входом до церкви на внутрішній західній стіні є напис слов’янською: «Сию церков создал Великий и всия Руси князь и самодержець святой Владимир, в святом крещении Василий. Летах же мно гих и по разорению от безбожных татар произволением божиим обновися смиренным Петром Могилою, архиепископом, митрополитом Киевским, Галицким и всея Руси, екзархом святого константинопольского апостоль ского престола, архимандритом Печерским, во славу на Фаворе преобра зившего Бога. 1643 год...». Після відбудови церкви Петром Могилою вона простоял а без змін 50 років, а вже на плані Києв а 1695 р. стала однобанною, очевидно, внаслідок боїв під час взяття Києв а литовським гетьманом Янушем Радзивіллом 1651 р. На плані 1717 р. вона вже має три бані. Але вже 1783 р. знову постало п’ять бань. Пізніше церква зазнала ще кілька реставрацій та реконструкцій. Донині в церкві Спаса на Берестовому збереглися унікальні монумен тальні розписи часу її побудови в ХІІ ст. та відбудови Петром Могилою в 1643 р. Наявність на них грецьких і слов’янських написів свідчить, що, крім греків, над оздобленням працювали й місцеві майстри. Майстри розписів церкви Спаса на Берестовому мали нелегке завдання пристосуватися до інтер’єру досить тісного храму. Можливо, наочним прикладом такого складного вирішення розписів був с т і н о п и с Тр о ї ц ь
к о ї н а д б р а м н о ї ц е р к в и. Крім того, майстри суворо дотримувалися теологічної схеми і стильових засад тогочасних монументальних розписів. Головна складність полягала в тому, що в храмі через перебудови не було головної бані, в якій композиційно зосереджувалася б основна ідея розпи су. Тому цей кульмінаційний композиційний вузол було перенесено на склепіння вівтарної частини з колом у центрі. У колі наче в бані вміщено зображення Христа, довкола нього — постаті апостолів та ангелів. Апосто ли зображені в сміливих динамічних ракурсах, суголосних вигнутій поверх ні склепіння храму. На стінах вівтаря розміщено зображення святителів східної церкви, серед яких — Іоанн Златоуст, Василій Великий, Григорій Богослов та ін. Нижня частина храму, перекрита коробовим склепінням, прикрашена зоб раженнями на повен зріст засновниками чернецтва — Антонія Великого, Сави Освященного, Єфрема Сірина та інших святих грецького пантеон у. На західній стіні середньої частини храму вирізняється драматична сце на «Умивання ніг». На південній стіні — рідкісний в українській іконог рафії сюжет «Недремне око». У бабинці над входом до церкви вміщено зоб раження храмового свята «Преображення» та постаті Христа й Богородиці на престолах. Поряд грецький напис про побудову церкви і створення її розпису: «Петро Могила, архієр ей Божий, дарує і цей храм і самого себе Господу владиці і завершив цей достославний і пріснопам’ятний дім, вивів ши його із забуття, перстами греків написав славу, яку ти, безначальний, осягнув хресними стражданнями твоїми посеред землі, бо в храмі Божому всякий славу приносить. Ти, що утверджуєш склепіння небесні і вагу землі своєю долонею тримаєш, утримуй і цей дім назавжди нерушимим во славу твоєї держави. В літо від різдва Ісуса Христа, 1644, листопада 16». У цих написах, що смислово органічно доповнюють розписи й надають їм сакра ментальності й урочистості, виявляється високий дух Петра Могили, який присвятив своє життя церкві. Основним композиційним вузлом, у якому вирішено головну ідею систе ми розписів, є акцентоване золотим колом поясне зображення Ісуса Христа, який благословляє людей. Характерно те, що в церкві Спаса Христос не грізний Вседержитель, а добрий і всепрощающий. Від Христа обабіч на трьох позолочених тягах вміщені лики чотирьох євангелістів з розкритими книгами, в які вони записують свої благовісті. Образ Спасителя компози ційно панує над усіма зображеннями. На схід від нього посередині склепін ня — Дух Святий. Неподалік, у середньому секторі, Богоматір з молитовно піднесеними руками. Постать її велична, обличчя суворе, а очі навдивови жу проникливі. Обабіч Богоматері — архангели Гавриїл та Михаїл, що линуть у небесах з розгорнутими сувоям и в руках. Під склепінням у закома рах написано п’ять фресок на євангельські сюжети: Благовіщення, Різдво, Стрітення, Вознесіння та Зішестя Святого духа. На нижньому регістрі та укосах вікон є образи святителів і отців церкви. На пілоні великої внутрішньої арки бачимо погрудний образ БогаОтця. Нижче — Мельхіседек із трьома хлібами й Авраам із жезлом. Прикметно,
583
БайдаВишневецький. Копія ХVІІ І ст. з портрета з Вишневецького замку. Полотно, олія. XVIII ст.
Фрагмент ікони «Воздвиження Чесного Хреста» із зображенням московського царя й цариці та польського короля Яна Собеського з дружиною й дітьми. Кінець ХVІІ ст.
584
що образ царя Єрусалима Мельхіседека дуже часто трапля ється в українських цервах, очевидно, тому, що він допоміг Авраамові у боротьбі з ворогами, що мало аналогію з боротьбою українського народу за своє визволення. Нижче на лівій стороні пілона постає архангел Михаїл, який також був дуже популярним в Україні святим, покро вителем воїнства. У цьому разі — це один із кращих серед монументальних розписів образ, у якому архістратиг зобра жений молодим, сильним, з піднятим мечем. Його могутні крила і розвіян ий червоний плащ вносять елемент динамі ки, руху. Правою ногою архістратиг давить переможеного ворога, а в лівій руці тримає сувій з написом: «Небесних воинств архистратизи, молим убо вас ми недостойны, да вашими молитвами». На протилежному пілоні зображено архангела Гавриїла. Обидва архангели сприймаються як захисники не тільки небесної, а й земної церкви, що підтверджує напис біля Михаїла: «Видим сатану, яко молнией с неба спадша…». Другим ідейним вузлом розпису є «Деісус», цебто молін ня у найвищій частині склепіння нартекса. Це зображення Христа; Богоматір та Іоанн Предтеча немов благають його змилостивитися й простити їм їхні гріхи. Предтеча зобра жений з крильми, що досить рідко трапляється в україн ській іконографії. Обабіч склепіння художники зобразили небесні сили, що декоративно трактовані й об’єднані по три чини в групи. Біля кожної групі подано напис. Це ангели, херувими, сера фими та інші, розміщені в складній ієрархії, де кожному персонажу визначене своє місце. Художники зуміли об’єд нати ці різнорідні постаті в єдине ціле, підпорядковане головній ідеї розпису. У бокових люнетах на склепінні пода но групи небесних воїнів під орудою архангелів Михаїла та Гавриїла. Але найвідомішою композицією, що має не тільки мис тецьке, а й історичне значення, є великий розпис над цен тральною аркою, що з’єднує нартекс із східною навою — «Дар Петра Могили». У ній зображено Спасителя, якому Петро Могила підносить як подарунок відбудовану й розпи сану церкву Спаса на Берестовому. Петро Могила в архіє рейському вбранні й без митри стоїть навколішках перед Господом. У руках у нього — модель відновленого храму. Від постаті митрополита до Спасителя тягнеться напис слов’янською: «Презри Господи на церков сию, юже создах недостойний во імя Твоє… Да будут очі Твои откриті на храм сей». Унизу — герб Петра Могили.
Зображення ктитора, на думку всіх дослідників, має портретну схожість, якщо порівняти його з портретом Петра Могили в «Служебнику» 1632 р. Образ Петра Могили реалістично переконливий, хоч до деяк ої міри не вільний від іконописних прийомів. Стилістично характером реалістично го, з певною мірою ідеалізації, трактування він нагадує український пар сунний портрет того часу. Можливо, цей портрет малювали не греки, яких запросив на виконання розпису митрополит, а місцевий маляр, яких бачив Павло Алеппський 1651 р. в Києв і. Композиційно фреска вирішена монументально й урочисто, персонажі розміщені симетрично й канонічно, за ієрархією. Петро Могила біля під ніжжя композиції зображений кремезним, з урахуванням враження на глядача й тої ролі, що її він виконує. Він вбраний у золотаву парчеву ризу та білу єпітрахіль із хрестами. Облачення трактоване узагальнено, щоб не відвертати уваги від головного — обличчя та рук, що тримають модель храму. Попри урочистість події, величності миті звернення митрополита до Спасителя, його обличчя випромінює якусь домашню безпосередність, доброту, хоч відомо, що владика був суворим і непоступливим. Наступним вузловим композиційним розписом є страсний цикл, ідей ним вступом до якого є композиція «Недремне око». На ній зображено Ісу садитину в білій сорочці на гронах винограду. У головах — Богородиця, у ногах — три ангели із знаряддям тортур — хрестом, бичем та списом. По боках Іаков та пророк Ілля з сувоям и. Вважають, що цей сюжет привнесли в українську іконографію афонські живописці. А саме в той час це зобра ження асоціювалося з боротьбою проти католицької експансії. У верхньому ряді західної стіни вирізняються сюжети «Воскресіння Лаза ря», «Омивання ніг», «Таємна вечеря», а біля вікна праворуч — «Моління про чашу», «Пілат умиває руки», «Відречення від Христа», «Бичування Христа» і «Коронування Ісуса Христа». В останній привертає увагу вражен ня страждання на обличчі Господа. Попри великі муки, він мужньо перено сить наругу. Слід зазначити, що Петро Могила був одним з найосвіченіших людей того часу в європейському масштабі, знав європейські художні традиції, оскільки бував у європейських королівських дворах і бачив різноманітні колекції живопису. Добре знаючи й місцеві традиції, він, проте, хотів вико ристати надбання доби Відродження. Щоб запобігти впливу католицького мистецтва на характер розписів, що було в час засилля уніатів цілком мож ливе, митрополит зробив мудрий крок і запросив живописців з Афону, про довживши цим традицію, започатковану колись в Успенському соборі. Афонські малярі привнесли в розпис високу синтетичну майстерність кіль кох шкіл — візантійської, західноєвропейської та місцевої національної (Білецький П. О. Український портретний живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. — К., 1968. — С. 84). В оздобленні церкви прибульці дбали про високу тематичну змістовність, логічну послідовність і емоційний вплив розписів, що мали бути немов посібником із патріотичного виховання в умовах покатоличення й полонізації. Великий дипломат Петро Могила, якого інколи звинувачува
585
Портрет Євдокії Журавко з дітьми. Іван Паєвський. Полотно, олія. Київ. Близько 1697 р.
Портрет дружини фастівського полковника Семена Палія Теодосії Палій з онуками. Близько 1711 р.
586
ли в прихильності до католицизму, через що він навіть мав прикрощі в стосунках із козацтвом, був вельми делікатним, володіючи великими знаннями. Мабуть, під його керівниц твом художники добирали саме ті сюжети, які найбільше кореспондувалися з ідеями патріотизму, боротьби за націо нальне визволення — ідеї, що запліднювали мистецтво ХVІІ ст., яке несло в собі ідеали майбутньої визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького, з яким Петро Могила був добре знайомий: обидва вони брали участь у знаменитій Хотинській битві 1621 р. Отже, насамкінець слід окреслити головну ідею мону ментального розпису церкви Спаса на Берестовому часів Петра Могили, яка поряд із теологічною та богословською концепцією присутня в ньому, це ідея жертовності в ім’я визволення свого народу. Цій ідеї підпорядковані дух і вира жальні засоби стінописних композицій храму. Монументальне мистецтво КиєвоПечерської лаври захоплює й зацікавлює не лише як витвір високого мистець кого рівня з неповторним колоритом, багатством тематики, колористичними й композиційними знахідками, що випе редили свій час, а й як феномен київської живописної малярської монастирської школи, що нерозривно пов’яза ний з Київською мистецькою школою, а відтак і всією укра їнською. Спроба дослідження матеріалів, що стосуються розписів храмів Свято-Успенської. Києв оПечерської лаври — Успен ського собору, Троїцької надбрамної церкви і церкви Спаса на Берестовому, цього визначного духовного, мистецького й освітнього центру всього слов’янського світу, дала змогу виділити певну групу властивостей, позначених яскравими рисами однієї й тієї ж школи монументального мистецтва, центром якого був стародавній Київ, а головним мистець ким осередком — малярні Києв оПечерської лаври. Найбільшою пам’яткою Київської школи як у ХІІ, так і в ХVІІІ ст. був р о з п и с Ус п е н с ь к о г о с о б о р у. У ньому знайшли своє втілення творчі пошуки і тенденції цілого ряду поколінь лаврських живописців. Відомості про розпис Успенського собору, що дійшли до нас і до певної міри пере конують, що він мав багато спільного з ж и в о п и с о м Тр о ї ц ь к о ї н а д б р а м н о ї ц е р к в и, яка розписувалася в усі часи майже одночасно з ним, а особливо після пожежі 1718 р. Для Успенського собору також характерні живописні прин ципи побудови за певними просторовими комплексами, у повній відповідності з вибагливими архітектурними умо вами. Водночас у ньому був яскраво виражений жанровий
характер стінопису, використання динаміч них і складних композицій, історизм, що полягає у використанні сюжетів із конкрет ної історії, що робить пам’ятку не тільки визначним твором мистецтва, а й великої ваги свідченням історичної доби, насиче ної ідеям и визвольної боротьби народу за своє соціальне, релігійне та національне визволення. С п а с о б е р е с т о в с ь к и й м о н у м е н т а л ь н и й р о з п и с виступає на загально му тлі українського мистецтва середини ХVІІ ст. як останній акорд давнього україн ського церковного малярства, тісно пов’яза ного з мистецтвом тогочасного грекос лов’янського світу. Водночас не можна запе речувати його впливу на розвиток пізнішої лаврської малярської школи. Ми намагалися показати монументальне мистецтво визначних пам’яток церковного малярства в контексті розвитку лаврської і водночас Київської живописної школи, доводячи, що здобутки цих шкіл взаєм одо повнювалися й утворили феномен непов торного явища — мистецтва українського бароко. Наступні після ХVІІІ ст. реставрації, оновлення й перебудови та розписи цих храмів — це вже інша історія, щоп равда здебільшого несприятлива для київського малярства, позаяк безліч творів загинуло під час реставрацій, перебудов, а то й просто знищено. Про те й те, що дійшло до нашого часу, підтверджує спадкоємність традицій українського малярства, найхарактернішою особливістю якого є висока майстерність, тісний зв’язок із європейською культурою та українською народною творчістю, гуманізм, що й тепер визначає його актуальність і непересічну цінність як європейського феномена. Монументальне мистецтво творилося у взаєм одії з іконописом, який спершу розвивався в суворій відповідності з церковними догматами та при писами. Одним із теор етичних посібників іконописцям служив теологіч ний «Корпус Аеропагітикум» Дион ісія Аеропагіта, що містив вказівки сто совно символіки, кольорів і техніки ікономалювання. Українські іконопис ці мали його за основне теор етичне джерело, яке доповнювалося власним досвідом та вимогами місцевого духівництва. З часом українські майстри витворили свій націон альний варіант іконопису, риси якого охарактеризу вав згадуваний вище В. Григорович у своєм у звіті про відрядження в Украї ну. Київ став центром іконописання в УкраїніРуси з ХІ ст. Для ранньої київської школи малярства було характерне дотриманя майстрами візан
Ікона «Покрова» з портретом Богдана Хмельницького. Олія. XVІІ ст.
587
Фрагмент ікони «Воздвиження чесного Хреста» із зображенням козаків та бурсаків Київського колегіуму з нотами та регента хору Силкевича. Дерево, олія. Кінець XVII ст.
588
тійського стилю з його понадземною статичністю образів, площинністю від критих фарб і суворою канонічністю композицій. З часом, особливо в періоди воєн та інших життєвих катаклізмів, віра людини в ікону як заступницю зміцню валася й викликала появу чудодійних ікон. Святіть їх перестала бути чимось позаземним і саме цим пояснюється поя ва ікон не лише у храмах, а й в людських оселях. Образи найбільш шанованих серед українства святих Христа, Богоро диці, Миколи Чудотворця, Михайла, Трійці, які раніше зображувалися пере важно в моументальному мистецтві як частини іконостасів та стінописних композицій, стали своєр ідними оберегами в повсякденному житті вірую чих. Київське іконописання особливо інтенсивно розвивалося в ХVІ ст., пері оду ренесансу в його історії. Саме тоді ікона насичувалася ідеям и визволь ного руху й стала важливим чинником консолідації націон ального духу, провідником якого в Україні було козацтво. Твори українських іконописців позбувалися абстрактності, митці наділяли святих конкретними життєви ми рисами, вносили в композиції місцеві деталі, архітектурні краєв иди а то й зображення історичних осіб. Так виникли своєр ідні іконипортрети, ана логів яких мало в християнській традиції. Образи іконописців набували цілком конкретного життєвого психологізму, завдяки чому та чи інша ікона вступала в психологічний контакт із людиною, відкривала можливість для співпереживання. Саме цим і пояснюється велика популярність образів Покрови, Михайла, ЮріяЗмієборця серед козаків у часи боротьби з іно земними поневолювачами. Глибокий історизм і націон альна самобутність українського іконопису викликала спротив у російських церковників з часу віроломного скасування Київської митрополії Московською державою 1686 р. Ікони суто українського письма, як і українські богослужбові та полемічні твори, вилучализ храмів, їх спалювали або відправляли в Москву чи Петербург, де вони пропадали в сховищах Синоду. Тому-то так мало залишилося ікон ХVІІ–ХVІІІ ст., коли саме роквітало українське бароко. Барокові ікони втілюють у собі цілком життєво переконливі образи святих, які існують у цілком реальному життєвому просторі. З часом російська цер ква, що була підрозділом державної влади, послідовно викорінювала ці націон ально питомі риси української ікони. Наприкінці ХVІІІ ст. українська ікона зазнала впливу стилів рококо, кла сицизму. Останній стиль став панівним у російському іконописанні й нерідко силоміць насаджувався церковною владою. Водночас із сакральним малярством у Києв і розвивалося світське мис тецтво, зокрема портретне, що набуло поширення в Києв і з ХVІ ст. Насам
перед це репрезентативний портрет, у якому персонажі, українські магнати, шляхта, козацька старшина зображува лися на повен зріст, в урочистих позах та небуденних убраннях. У фондах Києв о Печерської лаври та Національного музею історії України зберігаються пар суни українських князів, зокрема з роду Острозьких, гетьманів, польських коро лів, архімандритів Лаври, міщанства, ктиторів і меценатів. Усі вони вирізня ються втіленою відповідними компози ційними та колористичними засобами гідністю, власною значущістю, підкрес леною включеними в композицію родовими гербами, атрибутами влади та церковного сану, як у портретах Никифора Тура, Петра Могили, Димитрія Туптала, Рафаїла Заборовського. У ХVІІ– ХVІІІ ст. були поширені кілька типів портретів: міщанства, духівництва, шляхти, козацтва, що відповідало суспільному розшаруванню. Митціпортретисти виходили здебільшого із середовищ лаврської малярні, чим пояснюється й появ а такого синтетич ного жанру малярства, як портретікона. Характерним прикладом такого жанру є «Покрова» з Переяслава, «Покрова» з Сулимівки, де зображено козацьку старшину з ієрархами та гетьманами, «Покрова» із зображенням Богдана Хмельницького та царя Олексія Михайловича чи «Покрова» із зоб раженням Петра Калнишевського. Одним із оригінальних прикладів жанру портретаікони є «Воздвиження Чесного хреста» із Ситихова, походження якої дослідники пов’язують із Київською школою малярства, оскільки в ній зображено унікальну сцену на хорах церкви — групу співаків у характерно му для бурсаків Київського колегіуму вбранні, гетьмана Івана Самойловича і митрополита Київського Гедеон а Четвертинського. Остані два історичні діяч і були причетні до трагічної для української церкви, а відтак і для укра їнської культури, події — скасування Київської митрополії 1686 р. й початку наступу московської влади на нашу духовність, який тривав до 1991 р.
589
ЛІТЕРАТУРА
1. Історія українського мистецтва. — В 6 т. — Т. 3. — К., 1967. 2. Міляєв а Л. С. Стінопис Потелича. — К., 1969. 3. Логвин Г. Н. Монументальний живопис ХІV — першої половини ХVІІ століт тя // Історія українського мистецтва. — Т. 2. 4. Логвин Г. Н. Наcтінні розписи в мурованих спорудах // Історія українського мистецтва. — К., 1969. — Т. 2. 5. Свєнціцький І. С. Тематичний уклад стінопису церкви св. Юра в Дрогобичі // Літопис Бойкіщини. — 1938. — № 10. 6. Слипченко П. И. Росписи закарпатских деревянных храмов ХVІІ–ХVІІІ вв. и их реставрация // Художественное наследие. — М., 1983. 7. Білецький П. О. Український портретний живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. — К., 1968. 8. Грабарь И. Е. История русского искусства. — М., 1910–1915. 9. Жолтовський П. М. Визвольна боротьба українського народу в пам’ятках мистецтва ХVІ–ХVІІІ ст. — К., 1958. 10. Жолтовський П. М. Словникдовідник художників, що працювали на Україні в ХІV–ХVІІ ст. // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. Вип. 7–8. — К., 1962. 11. Истомин П. М. К вопросу о древней живописи КиевоПечерской лавры. — К., 1898. 12. Кузьмин М. Е. Украинская живопись ХVІ в. // История русского искусства. — М., 1954–1959. 13. Лебединцев П. Г. КиевоПечерская лавра в ее прошедшем и нынешнем сос тоян ии. Изд. 2. — К., 1894. 14. Логвин Г. Н. По Україні. — К., 1968. 15. Уманцев Ф. Троїцька надбрамна церква. — К., 1970. 16. Закревский Н. Описание Киева. Т І–ІІ. — М., 1868. 17. Щероцкий К. Очерки по истории декоративного искусства Украины. — Т. 1. — К., 1914. 18. Петров Н. И. Об упразднении стенописи великой церкви КиевоПечерской лавры. — К., 1900. 19. Свєнціцький І. Іконопис Галицької України ХV–ХVІ віків. — Львів, 1928. 20. Титов Ф. И. КиевоПечерская лавра и ее ставропигиальный монастырь. — К., 1918. 21. Титов Ф. Путівник при огляді святинь і пам’яток Києв оПечерської лаври і Києв а. — К., 1993. 22. Скарби Києв оПечерської лаври. — К., 1997. 23. І монастир той подібний небу. — К., 2005. 24. Уманцев Ф. С. Мистецтво давньої України. — К., 2002.
590
КИЇВСЬКА ГРАФІКА XVII–XVIII ст.
Графіка як один із видів образотворчого мистецтва близький до маляр ства своїм завданням — зображувати предмети, події, узагалі життя в усіх його прояв ах, проте на відміну від малярства виражальним засобом її є утворений лініям и, рисками, штрихами, світлотінню однотоновий рису нок. Роль кольору в графіці є досить обмеженою й застосовується він лише в окремих техніках, зокрема в рисунку олівцем, пастеллю, аквареллю, тем перою, тушшю за допомогою пера, крейди або пензля. Мистецтво графіки здавна розвивалося у Києв і в безпосередньому зв’яз ку з книжковим мистецтвом. Саме появ а рукописної книги в Київській Русі у ХІ–ХІІ століттях після прийняття християнства активізувала діяльність майстрів книжкової мініатюри та мистецтва шрифта. Спочатку це робили ченці при монастирях та митрополичих дворах, які переписували зі слов’яновізантійських зразків, переважно з болгарських богослужбових книг, оскільки вони вперше з’явилися у Болгарії в перекладах на церковно слов’янську мову. Переписувачі, яких ще називали каліграфами, обов’язко во мали гарний почерк, володіли трьома графічними стилями: уставом, півуставом і скорописом. Вони використовували виготовлене з горіха чор нило, завдяки чому текст стародавніх рукописів не потьмянів досі. Давні художники оздоблювали рукописну книгу орнаментальними заставками, рисованими нерідко різнокольоровими заголовними ініціалами, посторін ковими ілюстраціям и та невеличкими малюнками на берегах сторінок рукопису. У мистецтві оформлення був поширений багатоколірний або одноколірний малюнок, виконаний на сторінці рукописної книги контур ним рисунком з ілюмінацією клейовими й медовими фарбами, аквареллю, темперою. Також книгу прикрашали орнаментальні мотиви: декоративна плетінка, що нагадує орнаментику тканин та інших ужиткових виробів, рослинна, зоом орфна орнаментика, тератологічні мотиви, що складаються з комбінацій рослинних і геом етричних елементів та зображень фантас тичних тварин, птахів, людських постатей або людських голівок. Застосову валася також різноманітна геом етрична орнаментика — ромбики, квадра ти, трикутники, хрестики, кола й півкола, сплетені між собою розетки. Чимало з цих мотивів запозичено у народному мистецтві, зокрема у вишив ці, килимарстві, писанкарстві. Найпоширенішим елементом графічного оздоблення рукописної книги є чорнобіла або кольорова заставка прямо кутної форми перед початком тексту кожного розділу. Під заставкою заго ловок тексту компонувався у вишукане шрифтове плетиво — в’язь. Велику
591
Переписування книг у Софійському монастирі в Києв і. Ілюстрація до «Рад зивилівського літо пису». Копія ХV ст. з оригіналу ХІІ ст.
592
першу літеру, ініціал, виконували у вигляді вишу каного різнокольорового малюнка, інколи із сюжетним мотивом. Зазвичай закінчували текст орнаментальною або сюжетною кінцівкою. Крім декоративноорнаментального оздоблен ня, давні художники ілюстрували рукописні кни ги сюжетними малюнками — мініатюрами, зде більшого це були зображення канонічних святих або київських князів, а з часом почали створювати й графічні композиції історичного та побутового змісту, як у «Радзивіллівському літописі». Вико навцями графічного оздоблення, мініатюр і шрифтів були спочатку самі переписувачі, а згодом з’явилися й перші художники — рисівники, імена яких не дійшли до нашого часу. За інструмент їм правили графітний стер жень, гусяче перо, олив’яний стержень (оливець), вугіль, пензель. Крім коштовного пергаменту, в рукописній книзі почали дедалі частіше вико ристовувати папір. Книжок суспільство вимагало з роками дедалі більше, тому внаслідок прискореного писання книг письмо стало менш урочисті шим і строгішим, ніж «устав» набуло невеликого нахилу — так з’явилося «півуставне» письмо. Найдавнішими творами книжкової графіки ХІ–ХІІ століття є «Остроми рове Євангеліє (1056–1057), «Ізборник Святослава» (1073), «Трірський псал тир» (1078–1087), «Юріївське Євангеліє» (1120–1128), «Добрилове Євангеліє» (1164). Зпоміж цих видань вирізняється «Остромирове Євангеліє», перепи сане зі староболгарського оригіналу київським дячком Григорієм на замов лення новгородського посадника Остромира — родича князя Ізяслава Ярославича. Книга ілюстрована орнаментальними заставками, великими ініціалами й посторінковими ілюстраціям и із зображеннями євангелістів, обрамлених орнаментальними рамками. «Ізборник Святослава» — це вже світська книга. Створено її у Києв і на замовлення київського князя Святос лава Ярославича. Вона містить відомості з багатьох галузей знань — богос лов’я, філософії, медицини, а також релігійні та повчальні оповідання, час тину з яких перекладено з грецької, решта — складена тогочасними місце вими авторами. Рукопис прикрашений кольоровими заставками, ініціала ми й малюнками, серед яких є унікальне зображення київського князя Святослава з родиною. «Трірський псалтир», виконаний на замовлення трірського архіє пископа Ерберга, належав дружині київського князя Ізяслава Гертруді й написаний латиною. У мініатюрах цієї рукописної книги помітне поєднання роман ських та давньоруських традицій книжкового оформлення. Серед них — унікальні мініатюри із зображенням князя Ярослава Ізяславича, його матері та дружини Ірини. У згаданих пам’ятках книжкового мистецтва знайшли втілення самобутні риси графічного мистецтва того періоду, що дають нам уявлення про характер і стиль образотворчого мистецтва РусіУкраїни, позаяк давні майстри у своїй творчості наслідували прийоми іконопису,
фрески, мозаїки, українського декоративноужиткового мис тецтва (Українська графіка ХІ — початку ХХ ст. — К., 1994). У період татаромонгольської навали та пізніших набігів на Київ татар, поляків, московитів та інших загарбників, було зни щено багато рукописних книг, але й ті, що дійшли до нашого часу — «Бесіди Григорія Богослова» (ХІІІ ст.), «Хроніка Георгія Амартола» (початок ХІV ст.) та «Київський псалтир» (1397) свід чать, що мистецтво у Києв і після нашестя кочовиків 1240 року не занепало. Місто зберегло своє політичне та економічне зна чення, діял и храми й монастирі, а при них працювали художни ки й переписувачі книг церковних. Особливо вражає високим мистецтвом графіки збірка християнських піснеспівів «Київ ський псалтир», переписаний 1397 року київським протодияк о ном Спиридоном на замовлення смоленського єпископа Михай ла. Рукопис виконано вишуканим уставним письмом і оздоблено 293ма кольоровими посторінковими мініатюри з канонічними християнськими сюжетами, а також історичними, батальними, побутовими та анімалістич ними сценами й краєв идами з української минувшини. Обдарований коло рист, художник «Київського псалтиря» використав у малюнках здобутки тогочасного книжкового мистецтва, особливо «Остромирового Євангелія» та «Ізборника Святослава» з їх алегоричністю, гармонійним поєднанням кольорів, вишуканістю ліній і штрихування. У «Київському псалтирі» утвердилася визначальна риса київської школи графіки — використання традицій іконопису та стінопису, зокрема притаманних цим видам малярс тва архітектурних та побутових деталей, втілення життєвих, а нерідко й психологічних характеристик в образах персонажів — риси, що запанують у київській графіці наступних століть. Українську графіку середньовіччя характеризують також 617 кольоро вих мініатюр на історичні та побутові теми з «Радзивилівського літопису» — літописного зведення, що містить «Повість минулих літ» та інші літопис ні відомості з історії України. Написане у ХІІ столітті, дійшло воно до нашо го часу у списку ХV століття. У цьому виданні київські художникиграфіки продемонстрували чітке спрямування до відображення конкретних істо ричних подій і відхід від канонічної умовності сакрального мистецтва, що стало найвиразнішою прикметою наступних століть, коли, крім книжкової, почала утверджуватися станкова графіка, а в ній — портретний, історич ний та батальний жанри. У творчості мініатюристів дедалі частіше з’явля ється тенденція до відходу від візантійського ригоризму — невідступного дотримання композиційних і тематичних канонів. Приміром, в ілюстраці ях до Євангелія та «Служебника» першої половини ХVІ століття, що були відомі й у Києв і, художник з Волині Андрійчина психологічно трактує обра зи євангелістів та інших святих. Тому автор творів про загробне життя Гри горій Двоєслов із «Служебника» зображений у традиційній архітектурній рамці з колон, увінчаних аркою, стоїть в оточенні буйного рослинного орнаменту на золотавому тлі й звертається до читача не із суворим пов
Невідомий автор. Виготовлення книги в друкарні. Дереворит ХVІІ ст.
593
Декоративне оздоблення титулу лаврського стародруку. Дереворит. XVII ст.
594
чальним виразом, а з усмішкою й привітним нахилом голови. Це саме мож на сказати й про трактування постатей євангелістів у «Пересопницькому Євангелії» (1561), що написане, а можливо, й проілюстроване, протопопом Михайлом Василієв ичем під керівництвом архімандрита Пересопницького монастиря Григорія. Замовниками та меценатами видання виступали волинські володарі: Настасія Юріївна ЗаславськаГольшанська, її зять і доч ка — князь Іван Федорович та Євдокія Чарторийські. «Пересопницьке Євангеліє» — перший із відомих перекладів канонічних текстів староукра їнською мовою. Ця унікальна пам’ятка рукописної книжкової культури України, на якій нині присягають Президенти Украї ни, вважається еталоном рукописної школи ХVІ сто ліття. Вона не має собі рівних серед тогочасних пам’я ток книжкового мистецтва красою, витонченістю і довершеністю орнаменту, письма та художнього оздоблення. Рукопис книги виконано на пергаментних аркушах високої якості, різними типами письма — уставом (основний текст) та півуставом з елементами скоро пису, темнокоричневим чорнилом та кіновар’ю. Для уставного шрифта «Пересопницкого Євангелія» характерні графічна виразність, декоративність і про порційність чітко виписаних літер. Рукопис багатий на численні заставки, ініціали, орнаментацію записів, колофонів, кінцівок, рубрикаційних і пунктуац ійних знаків та інші прикраси. Трапляються контурні прос ті малюнки, він’єтки, ініціали, елементи та мотиви зоом орфного, антропоморфного і сюжетного орна ментів. Постаті чотирьох євангелістів виконані на золотому тлі. Орнамент рамок і бордюрів нагадує візантійські взірці, водночас рослинні деталі скида ються на місцеву рослинність. Ця книга була відомою й у Києв і й правила за взірець для місцевих пере писувачів та ілюстраторів при монастирях. Про значення цієї пам’ятки української культури свідчить той факт, що 1701 року гетьман Іван Мазепа подарував її збудованому власним коштом кафедральному переяславсько му Вознесенському собору, де вона тривалий час зберігалася. У ХVІ — на початку ХVІІ століття в Україні із запровадженням друкарс тва рукописну книгу починає рішуче витісняти друкована. На місце мініа тюри прийшли різні види гравюри як відбитка на папері з дерев’яної дош ки або металевої пластини, на яких виконано малюнок: гравюра на дереві, або дереворіз, дереворит, ксилографія, та гравюра на камені, металі. Основним матеріалом для гравюри на дереві стали самшит, граб, груша, пальма; для гравюри на металі — сталь, мідь, цинк, гарт. Змінилася й праця ілюстратора, на допомогу якому прийшла друкарська техніка, ручні набірні дерев’яні або металеві шрифти різної гарнітури, литі
з металу прикраси, політипажні рамки, хоч стилістично й тематично майс три цього періоду наслідували графіку рукописної книги. Вживалися такі самі орнаментальні заставки із сюжетними вставками з біблійними сцена ми, архітектурними ландшафтами та умовно трактованими портретами святих. На давніх західноєвропейських гравюрах почали ставити короткі позначення виконавців: автора відтвореного оригіналу — «pinx», «pinxit», що означає нарисував, зобразив, написав; рисувальника — «del» (delinea wit) — зарисував; для гравера — «sc» (sculpsit) — вирізав; для друкаря — «imp» (impresit) або «exc» (excudat) — виготовив, виконав, надрукував. Такі написи трапляються й на ілюстраціях лаврських граверів, зде більшого у виданнях польською та латинською мовами. Для багатьох київських видань стали звичною схемою орнамен тальні композиції титула «Острозької Біблії» (1581), надруко ваної в Острозі Іваном Федоровичем. Давня рукописна українська книга не знала титула. Вихідні відомості переписувачі подавали вгорі першої текстової сто рінки або в кінці книги, у так званому колофоні, що нагадує теперішній реквізит. Титул, або форта, як його називали дру карі ХVІ — ХVІІІ століть — це заголовна сторінка книги, на якій подавалися дані про вихід книги у світ. Крім назви, що вирізнялася великими, друкованими з окремих літер або з кліше літерами, зазначалися ще й прізвища осіб, причетних до видання, місце друку й час. У Європі титульний аркуш з’явився у друкованій книзі в другій половині ХV століття. Один з перших відомих нам титулів — форта «Астрономічного календаря» Регіом онтана, виданого у Венеції 1476 року. Текст його титула обрамлений гравірованою на дереві орнаментальною рамкою в ренесансному стилі. Пізніше в титулах італійських стародруків розвивається мотив пишної декоративної рамки з алегоричними деталями, зображеннями амурів, медальйонів, рослинних гірлянд тощо. У німецькій книзі ХV–ХVІ століть над графічним оздобленням титулів працювали Альюрехт Дюрер, Лука Кранах, Ганс Гольбейн, які створювали їх у готичному стилі. На початку ХVІ століття уперше застосував титул білоруський першодрукар Франциск Ско рина, який видав 1517 року в Празі «Біблію» у власному перекладі. Іван Федоров (або Федоро´вич, оскільки родом він був з України), як тепер з’ясо вано, хоч і не був першодрукарем, бо до нього вже виходили українські кни ги, а продовжив занепалу справу, однак він перший почав запроваджувати в українських друках титульну сторінку. Ще у виданому в Острозі 1574 року «Букварі» Федорович використав першу сторінку для форти, в якій, крім назви видання, подав коротку передмову, вихідні дані та герб князів Ост розьких на звороті. Текстову частину форти він прикрасив орнаменталь ною рамкою з політипажних елементів. Титули наступних своїх видань Федорович компонував у стилі тогочасних західноєвропейських стародру ків з гравірованою орнаментальною рамкоюдереворитом у вигляді архі
Яків Кончаківський. Титул «Біблії» із зображенням лаврської друкарні. Гравюра на металі. Київ. 1758.
595
Заставка до книги «Тріодь цвітна». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1631
596
тектурної арки, як у «Острозькій Біблії» 1581 року. У цьому виднні, що спра вило вплив на багатьох українських граверів, він використав мотив з форти «Біблії» нюрнберзького видання 1524 року, де у тріумфальній арці зображе но сидячу постать Ісуса Навина, виконану учнем А. Дюрера, гравером Є. Шеном, який запозичив цей мотив з італійських видань. Іван Федорович творчо переосмислив цю композицію, трохи змінив форми колон, спростив декорацію арки й замість постаті Ісуса помістив постать євангеліста Луки (Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в ХУІ — ХУІІ І ст. — К.,1983). Започаткована Іваном Федоровичем традиція графічно оздобленого декоративного титула знайшла багатьох послідовників. На початку ХVІІ століття спостерігається прагнення художників до декоративного й сюжет ного збагачення титульної рамки. Наприклад, на титулі «Служебника» 1604 року зі Стрятинської друкарні колони архітектурної рамки прикрашено орнаментом й увінчано вазонами з рослинністю та голівками серафимів. Згори між колонами звисають вишукані грона плодів. Нижню частину рам ки об’єднує темна смуга, на якій білими силуетами вирізняється картуш із гербовими елементами та обабіч нього — фантастичні однороги. В іншому стрятинському виданні — «Євангелії учительному» (1606) бачимо ще пиш нішу композицію: поряд із орнаментальними мотивами подано окремі пос таті євангелістів та янголів із сурмами. Стрятинська рамка в різних варіаціях повторюється у перших виданнях Києв оПечерської лаври, зокрема у «Поученії Авви Дорофея» (1628) та «Поученії Агапіта царю Юстиніану» (1628). Гравер останнього видання, що підписався криптонімом «Т», вже пішов значно далі у вирішенні й розміс тив на колонах арки погрудні портрети київських князів Володимира, Оль ги, Бориса і Гліба та преподобних Антонія і Феодосія, а також зобразив у нижній частині рамки Ближні й Дальні печери та СвятоУспенський собор Києв оПечерської лаври. Мотив архітектурної рамки в графічному оформленні київських старод руків до кінця ХVІІІ століття залишався основою композиції титула, а його елементи, деталі, мотиви, розвивалися й збагачувалися в посторінкових сюжетних ілюстрація, заставках, кінцівках книги. Крім постатей і погруд
Адам і Єва. Ілюстрація до книги «Тріодь пісна». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1627
них зображень художники почали вводити в композиції біблійні сцени: «Успіня», «Тайну вечерю», «Зняття з хреста», «Коронування Богородиці» та ін. Постаті й погруддя вони вкомпоновували у розкішні картуші, медаль йони або пишні рослинні обвідки. Крім згаданих вище мотивів і сцен, у київських друках дедалі частіше почали з’являтися зображення конкрет них міських споруд, зокрема Велику церкву СвятоУспенської Києв оПечер ської лаври. Ближні або Дальні печери бачимо на титулах «Акафістів» (1639), «Патерика Печерського» (1661), «Огородку Марії Богородиці» (1676). А в «Біблії» 1758 року лаврський гравер Яків Кончаківський зобразив на титулі оновлені після пожежі 1718 року будинок лаврської друкарні, Успен ський собор та Велику лаврську дзвіницю, вкомпонувавши їх в окремі баро кові картуші у нижній частині титульної рамки. Починаючи з 40х років ХVІІ й на початку ХVІІІ століття, коли в україн ському мистецтві утвердився бароковий стиль, ренесансна архітектурна рамка з пілястром та базою збагачується рослинними мотивами: квітами, плодами, лавровими вінками, виноградною лозою, що обвивають рамку й в обвідках містять постаті й портрети святих, бароковими картушами з біб лійними сценами тощо. Титул «Великого Требника» Петра Могили (1646) гравер Ілля побудував цілком на рослинносюжетних мотивах. У збірнику проповідей «Огородок Марії Богородиці» Антонія Радивиловського (1676) титул гравера «АК» містить цілий квітник, огороджений частоколом. Пор трети святих укомпоновані в розквітлі пуп’янки стилізованої рослини, що гінко в’ється вгору. Разом із рослинносюжетним мотивом в оздобленні титульної сторінки в Лаврі розвивається титул суто сюжетний, скомпонований на основі окре мих малюнків відповідно до змісту книги. Основне декоративне наванта ження в ньому мають архітектурні та сюжетні малюнки на теми книги. Цілими циклами окремих компонентів, розміщених на всій сторінці й об’єднаних між собою, художники творять справжній композиційний ан самбль: це і євангелісти, і конкретні історичні особи, і святі таїнства, або сакраменти, і янголи з трубами, і Розп’яття та Воскресіння Христа, і тайна вечеря, і страшний суд, і символікоалегоричні барокові композиції, нареш
597
Гравер «ТТ». Євангеліст Лука. Ілюстрація до книги «Бесіди на діяння апостолів». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1624.
Титул книги Памви Беринди «Лексіконъ славеноросскій…», ймовірно, виконаний самим автором. Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1627.
598
ті, реалістично трактовані споруди Києв оПечерської лав ри, за якими нині ми можемо простежити розвиток архітек турного ансамблю монастиря протягом тривалого часу. Символіка й алегорія, трактована висомайстерними гра фічними засобами, запанувала у київських виданнях. Ска жімо, у книзі Іоаникія Галятовського «Ключ разуменія» (1659), виданій у лаврській друкарні, гравер Д. Євстратій майстерно вкомпонував у титул зображення ключа, скри жалів та алегоричні малюнки сіяч а і вершника з луком. У серцеподібне стилізоване вушко ключа художник поміс тив заголовний текст. Оздоблені графічно титули вживалися й у світській літе ратурі Лаврської друкарні, зокрема у панегіриках, календа рях. Цікавий, приміром, титул Інокентія Щирського у пане гірикові Івана Орновського «Багатий сад» на честь харків ського полковника Федора Захаржевського (1705), де зобра жені величні боги Стародавньої Греції та Риму, стрункі музи, що звиваються в танку серед хмар, квітів та розкішних картушів. Тамтаки постають і християнські святі та їхні символи. Окремо слід сказати про зворот титула, основними еле ментами якого також були сюжетнодекоративні компози ції з текстом, герби фундаторів і отців церкви. Герби нерід ко супроводжувалися віршованими підписами, що поясню вали символіку та прославляли власника. Інколи під герба ми вміщували й тексти ширшого призначення, як у «Віршах на жалосний погреб… Сагайдачного» Касіяна Саковича (1622), де під гербом Війська Запорозького надруковано вір ша, що славить українське козацтво. Однією з прикметних рис київської книжкової графіки став фронтиспіс книги, що почав уживатися головним чином із середини ХVІІ століття. Саме в той період в україн ській графіці з’явилися й паростки політично ангажованої на Московську державу тематики. В одній із кращих книжок чернігівського архієпископа й письменника Лазаря Барано вича «Меч духовний» києвопечерського друку (1666) є ком позиція з Євсеєвим деревом, що виростає із тіла великого київського князя Володимира. Лазар Баранович, україн ський письменник, церковний та освітній діяч, ректор Киє воМогилянської академії у 1650 — 1657 роках, а пізніше чер нігівський архієпископ, був прибічником політичної авто номії Ураїни у складі Московії, підтримував зв’язки з мос ковською митрополією, тому художник зобразив у компози ції царя Олексія Михайловича, царицю й царевичів. Обабіч дерева стоять святі Борис і Гліб, а над ними — дві символічні
сцени, в одній з яких цар на чолі війська вбиває змія, в іншій орел побиває шулік, і над усім — герб Московської держави з двоголовим орлом. Під опікою монастирів, православних братств, завдяки доброчинній та просвітницькій діяльності меценатів книго друкування поширилося по цілій Україні. Наприкінці ХVІ — у першій половині ХVІІ століття працювали друкарні Львів ського братства, Івана Федоровича та Федора Балабана у Кри лосі й Стрятині, в Острозі, Дермані, Уневі, Почаєві, Чернігові, НовгородіСіверському. Час заснування київської друкарні, на думку першого серйозного дослідника українського книгодрукування Івана Огієнка, ще остаточно не встановлено. «Року 1784, — зазна чє він, — Лавра, на запит київського губернатора, писала, що Печерську друкарню засновано за архімандрита Прота сія за наказом кн. Костянтина Івановича Остріжського, кот рий ніби подарував Лаврі літери та друкарські інструменти з Остріжської друкарні ще 1531 р., а друкування розпочалося в Лаврі ніби 1533 р. Сама друкарня на початку своїм була ніби поза Лаврою, проти пустинного Микольського монастиря» (Огієнко Іван. Історія українського друкарства. — К., 1994. — С. 256). Але це повідомлення І. Огієнка ще потребує серйоз них досліджень, оскільки багато київських стародруків дій шло до нашого часу без титульних та кінцевих сторінок, тому не можна говорити про точні місце і час їх видання. Отже, нині вважається, що першу друкарню у Києві, на території Печерського монастиря, заснував Єлисей Плете нецький (? — 1624). Син львівського дяка, він народився у селі Плетеничі на Львівщині, навчався в Острозькій та Львівській братській школах і 1595 року став архімандритом Пінського Ліщинського монастиря. На Берестейському соборі 1596 року був серед тих, хто виступав проти Унії й захищав єдність Української Православної церки. 1599 року, після смерті Никифора Тура, став архімандритом КиєвоПе черської лаври. Спираючись на запорожців, повернув монас тиреві зайняті уніатами київські церковні земельні володін ня, відібрані польським королем. Разом із гетьманом Пет ром КонашевичемСагайдачним, намагаючись протистояти утискам православних з боку поляків та уніатів, став 1615 року одним із засновників Київського Богоявленського пра вославного братства як осередка православної віри, науки й освіти. Саме в той час зовсім занепала Стрятинська друкар ня, якою після смерті 24 травня 1606 року її засновника Федора Балабана, брата львівського єпископа Гедеона Бала бана, ніхто не опікувався. Тож 1624 року її й придбав архі
Гравер Ілля. Обряд поховання. Ілюстрація до «Требника». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1646.
Гравер Ілля. Тайна святого хркщення. Ілюстрація до «Требника». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1646.
Кінцівка. Новий завіт. Київ. 1780.
599
Гравер Ілля. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1661.
Святий Василій Великий. Ілюстрація до «Служебника». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1639.
600
мандрит КиєвоПечерської лаври Єлисей Плетенецький. На графічному плані в книзі ієромонаха А. Кальнофойського «Тератургіма» (1638) бачимо зображення поблизу Успен ського собору першої лаврської друкарні, що зовні нагадує велику сільську хату. За короткий час Плетенецький зібрав навколо лаврської друкарні учених, письменників, фахівців друкарської справи, зокрема Захарію Копистинського, Пам ву Беринду, Тарасія Земку, Іова Борецького, Степана Берин ду, Йосифа Кириловича, Филотея Кизаревича, Тимофія Вер бицького, Тимофія Петровича та ін. Пізніше в лаврській друкарні виходили книжки, які ілюс трували українські графіки Ілля, Данило Галяховський Адам та Йосип Гочемські, Євстафій Завадовський, Никодим Зубрицький, Аверкій Козачківський, Яків Кончаківський, Григорій Левицький, Яків Сацький, Олександр і Леонтій Тарасевичі, Василь Ушакевич, Іван Филипович, Іван (в чер нецтві — Інокентій) Щирський, Семен Ялинський та багато інших. Майстри українських стародруків створили книги, котрі є справжніми художніми шедеврами з неповторним худож нім стилем, що органічно поєднав красиві кириличні шриф ти та графічне оформлення зі складною метафоричною композицією як сюжетів, так і кожного аркуша з титульними гравюрамифортами, фронтиспісами, сюжетними ілюстра ціям и, заставками, ініціялами. При друкарні існувала інтролігаційна майстерня, фахівці якої виконували палітурні роботи, опікувалися зовнішнім художнім оформленням книг. Обкладинки в ній виготовля ли з паперу, шкіри, різних металів, дерев’яних дощок, обтя гували шкірою, дорогими тканинами — оксамитом, парчею тощо. З особливою пишнотою оздоблювали оправу карбу ванням, коштовним камінням і тисненням по шкірі — насамперед Біблії, Євангелія, Служебники. Оправи прикра шали також карбованими металевими або шкіряними наріжниками, застібками, фініфтевими та черленими медальйонами з різними євангельськими емальованими сюжетами роботи київських ювелірів, серед яких кращими вважалися майстри Федір, Іван Равич, Ієремія Білецький, Федір Левицький. Для виготовлення літер, політипажних рамок та заставок і кінцівок в Лаврі існувала словолитня, де працювали спер шу майстри з Німеччини та Швейцарії, а пізніше киян и. Першими виданнями лаврської друкарні були «Часос лов» (1616) з передмовою Єлисея Плетенецького, «Візеру нок цнот превелебного в Бозі Єлисея Плетенецького»
(1618) — панегірик, написаний Олександром Митурою з нагоди Різдвяних свят, та «Антологіон» (1619) з передмовою друкарів, у якій ними й повідомлено, що саме Єлисей Пле тенецький купив друкарню у Стрятині й почав складати першу книгу вже в друкарні київської Лаври. Останнє видання на понад тисячу сторінок розкішно оздоблене май стерними графічними орнаментами, різними вигадливими шрифтами з розкольорованими ініціалами. З початку діяльності києв опечерської друкарні в ній працювали гравери, які залишили тільки ініціали на своїх роботах: «ТП», «ТТ», «МТ», «ЛМ», «ЛТ» та ін. Серед них вирізняються твори майстра «ТП», можливо, Тимофія Пет ровича, який досить помітно відходив від іконописних при писів і компонував малюнки за ренесансними традиціям и — з перспективними планами, складною сюжетикою, мета форичною композицією. Загалом для того періоду було характерним те, що майстри вже почали звично вдаватися в сакральних творах до світського трактування окремих сцен, до деталей із народного побуту. У деяк их аркушах, зокрема гравера «ЛТ», елементи бароко присутні поряд із елементами ренесансу; багатоаспектні композиції худож ник увінчував розкішними бароковими картушами. Віяння часу, використання в гравюрі історичних сюжетів відображають роботи невідомого гравера в книзі Касіян а Саковича «Вірш на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска Запорозкого» (1622), що містить три цілком світські ілюстраціїгравюри: кінний портрет Петра Сагайдачного, герб Війська Запо розького та батальну сцену здобуття 1616 року флотилією запорозьких чайок під проводом Сагайдачного турецької фортеці у місті невільників Кафі на Чорному морі. Остання гравюра — достеменний історично сюжет із точним зобра женням кафської фортеці, що його знаходимо у багатьох художників. Невідомий київський гравер, очевидно, бачив турецькі мініатюри ХVІ–ХVІІ століття, зокрема опублікова ну в книзі сходознавця Галіля Іналджика «Османська імпе рія. Класична доба 1300–1600» (К., 1998), у якій зображено, як запорожці на чайках штурмують турецькі галери. Малю нок чайки такої ж конструкції бачимо у книзі французького інженера, картографа й письменника Гійома Левассера де Боплана «Опис України» (Руан, 1651). Це є свідченнях ще однієї важливої тенденції тогочасної київської графіки — прагнення художників до історичної достовірності. Під час відвідин Києва 1620 року Єрусалимський патрі ярх Теофан благословив Лаврську друкарню: «Благо хваль
Гравер Ілля. Преподобний Ісакій. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1661.
Гравер Ілля. Кінцівка до «Требника». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1646.
601
Гравер Ілля. Покарання Сергія. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1661.
Христос і Самарянка. Ілюстрація до «Євангелія учительного». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1637.
Гравер Ілля. Кінцівка до «Требника». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1646.
602
но в типографском дили разсеяніє в будущую пользу всих християн Слова Божія изданієм книг. Сія начинанія і дѢя нія, яже суть ко спасенію, преподобного архімандрита Єлисея Плетенецького с братією, яже о Христи, благосло вихом єго и благословляєм» (Огієнко І. Історія українсько го друкарства. — С. 262). Українська графіка першої половини XVII століття, або як у ті часи її називали «ритин а», була потужним чинником європеїзації українського мистецтва загалом. Здебільшого це була гравюра на дереві, дереворит, і лише з середини XVII століття утверджується гравюра на міді, яка приходить на зміну деревориту. До 30х років XVII століття київська графіка розвивається на повну силу, а твори таких граверів, як Тимофій Петрович, Тарасій Земка, А. Клірик і низка нерозкритих досі монограмістів підносять її на дуже висо кий рівень. Її розвиткові сприял о також заснування архі мандритом Єлисеєм Плетенецьким папірні у містечку Радо мишль на Житомирщині, що виготовляла цупкий темнува того відтінку папір, придатний для тогочасної друкарської техніки. У 1616–1624 роках архімандрит Єлисей Плетецький видав у Києв і одинадцять творів релігійного, історичного та поле мічного жанрів, шкільних підручників. Більшість із цих видань була оздоблена гравірованими титульними сторін ками невідомими художниками. Видатний лаврський архі мандрит, заснувавши у Києв і друкарню, зробив значний внесок у розбудову церковного та культурного життя. «Він був батьком не тільки Лаври, а й усього українського наро ду» — говорив про нього архімандрит КиєвоПечерської лаври Захарія Копистенський, який заступив отця Єлисея 1624 року. Після смерті Єлисея Плетенецького київська графіка на деяк ий час занепадає, натомість активно працюють гравери західноукраїнських друкарень, головним чином львівської та унівської. Визначною подією в історії української культури став вихід у світ 1627 року в друкарні Києв оПечерської лаври пер шого українського друкованого словника «Лексіонъ славено росскій и именъ тлъкованіє», укладеного поетом, друкарем, гравером і лексикографом Памвою Бериндою (1555(?) — 1632). Здобувши ґрунтовну західноєвропейську освіту, мож ливо у Львівському єзуїтському колегіумі, він був блискучим знавцем церковнослов’янської, грецької та латинської мов. Спершу працював друкарем і гравером у Стрятинській та Крилоській друкарнях, заснованих єпископом Львівським
і Галицьким Гедеон ом Балабаном. У той період видав «Слу жебник» (1604, «Требник» та «Євангеліє учительне» (1606). Вже тоді почав укладати свій «Лексіконъ», над яким працю вав близько двадцяти років. Ставши членом Львівського братства з 1613 року, він очолив братську друкарню, де 1614 року видав книгу Іоанна Златоустого «О священстві» та свої вірші «На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Хрис та для утіхи православним християн ам» (1616). Графічне орнаментальне оздоблення цих видань він створював сам. Особливо слід відзначити титульний аркуш видання віршів «На Рождество…», у якому вихідні дані, назва, рік видання й друкарня укомпоновані в розкішну рамку з ваговитими кла сичними колонами та романською аркою, що повторює арку над головним входом крилоського собору на Княжгорі. Памво Беринда також писав передмови, післямови до різ них тогочасних видань. До Києв а він перебрався на запро шення Єлисея Плетенецького для влаштування книгови давничої та граверської справи в Лаврі. Разом з ним приїха ли його син Лукаш та брат Стефан. Саме Беринда був редак тором першого видання Лаврської друкарні «Часослов». Він звіряв із грецькими виданнями і вносив корективи у тексти уперше виданих церковнослов’янською мовою в Києві «Бесідах Іоанна Златоустого на 14 послань святого апостола Павла» (1623) та «Бесідах Іоанна Златоустого на діяння свя тих апостолів» (1624). Беринда був також у Лаврі переклада чем, поетом, майстром шкільної драми. Водночас він не припиняв працювати як гравер і видав окремо сім своїх гравюр із текстами, підписані монограмою «ПБ». «Лексі конъ» свій Беринда видав у Лаврській друкарні за власний кошт. Це словник, у якому близько семи тисяч слів церков нослов’янської мови перекладено або розтлумачено того часною українською розмовною мовою. Графічне оздоблен ня цього видання украй просте — скромна політипажна рамка рослинного орнаменту, в яку вкомпонований текст, складений із шрифтів різного розміру та центричною ком позицією. Словник тривалий час використовувався у шкіль ній практиці в Україні та Московській державі. У 1653 році його перевидала друкарня Кутеїнського монастиря в Орші, що постала за підтримки митрополита Київського і Галиць кого Петра Могили. Є припущення, що саме Беринда — автор майже всіх віршів у збірці «О воспитаніи чад» лавр ського друку. Прикладом для багатьох членів лаврського гуртка, зокрема й художників, була й мова творів Памви Беринди; він користувався тогочасною українською, без церковнослов’янізмів і слів іншомовного походження (Ого
Гравер Ілля. Титул «Патерика Печер ського». Дереворит. Друкарня Києв о Печерської лаври. 1661.
Памво Беринда — головний друкар (протосингел), редактор, письменник, автор словника «Лексикон словенороський». Фрагмент гравюри з «Лексикону словенороського». 1627.
603
Гравер Федір. Успіння. Ілюстрація до «Євангелія». Друкарня Києв о Печерської лаври. 1696.
604
родник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. — К., 1997. — С. 16). Київська графіка разом із книгодрукуванням піднеслась на новий якіс ний рівень з обранням 1627 року архімандритом Києв оПечерського монас тиря Петра Могили з підпорядкуванням його Константинопольському пат ріархові, а не Київському митрополитові, що давало владиці значні повно важення. Діяльність нового владики мала яскраво виражений контррефор маційний характер. Петро Могила та його однодумці провадили церковні реформи водночас із активізацію мирян та консолідацією церковних струк тур. Він намагався поширити освіту, заснувавши в Лаврі школу на зразок європейського єзуїтського колегіума. Прагнучи зменшити світські впливи на церкву й застосовуючи сувору дисципліну, архімандрит не відмовлявся від організаційних та освітніх здобутків діяч ів попередньої доби. Все це стосується не тільки церковного, а й культурного життя, яскраво відобра женого в розвиткові мистецтва книги. В Україні, як і в тогочасній Центральній та Західній Європі, незважаючи на посилення релігійних тенденцій, рівень культурних запитів суспільства зумовив збереження досягнутого раніше рівня секуляризації книговидан ня. До книг релігійного змісту і далі додавали цілком світські присвяти, вірші, передмови чи післямови. У передмовах і на полях сторінок подавали ся наукові коментарі та пояснення малозрозумілих місць, наводилися цита ти з джерел (у тому числі й з грецьких авторів мовою оригіналів). Продов жують виходити видання «мовою простою», цебто староукраїнською, а для деяк их книжок нею подавалися фрагменти богослужбових текстів. Важливими подіям и для всіх прибічників православ’я були підготовка у Києв і першого зведеного викладу основ православного віровчення — «Православного ісповідання віри» та вихід у лаврській друкарні кількох видань укладеного на його основі короткого катехизису — так званої «короткої науки про артикули віри». «Православне віросповідання», укла дене Петром Могилою, прийняли православні церкви більшості європей ських країн, що сприял о зміцненню міжнародного авторитету київського науковобогословського та культурного гуртка серед православних, а зго
дом і серед католиків та протестантів. Те саме можна сказа ти і про найбільше за обсягом видання Лаври — «Требник» Петра Могили (1646). Широке використання в ньому, поряд із візантійськими та східнослов’янськими, західних (като лицьких і протестантських) джерел було вияв ом певної толерантності, відсутності властивого фанатикам ізоляціо нізму. В остаточному підсумку йшлося про залучення еле ментів західних вчень для консолідації православного табо ру (Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. — К., 1998). Свідома орієнтація на поєднання східних традицій з використанням здобутків західної освіти вияв илась і в тому, що лаврське духівництво налагодило друкування книжок латинською та польською мовами. Ще наприкінці 1632 або на початку 1633 р. антикатолицький юридичнополітичний трактат, який підготувала київська митрополія для роспов сюдження на коронаційному сеймі (що почався 14 лютого 1633 р.), вийшов у друкарні Віленського братського монасти ря. Така орієнтація Церкви визначала й культурні тран сформації в творчості київських художниківграфіків, що полягала у демократизації їхньої творчості, втіленні в сак ральних композиціях мотивів із реального життя, виконан ня роботи для нецерковних замовників. Родові герби укра їнської церковної та козацької еліти, панегірики, тези з алегоричною символікою починають відбивати в собі епоху та її творців, що знайшло якнайповніше відображення спершу в тогочасній архітектурі, а потім і в графіці та малярстві. Із часу заснування друкарні в Києв і, крім ілюстрацій для книг, з дерев’яних дощок робили чимало естампів, серед яких значного поширення набули «печерські аркуші», де зображували краєв иди міст, ландшафти, а також біблійні сюжети. На жаль, їх збереглося мало. Уявлення про них може дати гравюра «Неоп алима купина» (1626). Композиція в ній являє собою складне переплетення пружних ліній, що утворюють восьмипроменеву зірку. У цетрі композиції — Богоматір з омофором. У променях по горизонталі й верти калі — янголи, що уособлюють сили небесні, а також молитви, каяття, гніву, надії й страху. Всі промені та рух янголів спрямовані вгору й до центру, до зображення зірки із постаттю Богородиці. Вся композиція підпорядковану рухові вгору, немов символізуючи злет до висот божествен ного одкровення. Між українськими друкарнями, а відтак і граверами, в ті часи підтримувалися творчі в’язки, особливо між київськи
Святий Василій Великий. Ілюстрація до «Служебника». Гравюра на металі. Друкарня Києв оПечерської лаври. ХVІІ ст.
Різдво Іоанна Предтечі. Ілюстрація до книги Лазаря Барановича «Труби слів проповідних». Дереворит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1674.
605
АК. Титул «Огородка» Антонія Радивиловського. Друкарня Києв оПе черської лаври. 16761.
Гравер Федір А. Христос у Марти і Марії. Ілюстрація до «Євангелія». Дереворит. Друкарня Киє воПечерської лаври.
606
ми і львівськими видавцями та художниками. Вони обміню валися не тільки шрифтами, кліше, а й самі виїжджали в друкарню, де готувалося те чи інше видання. Тому ілюс трації одних і тих же майстрів бачимо як у київських, так і в львівських виданнях. Львівський гравер Георгій працював у 30 — 40х роках ХVІІ ст. Його твори знаходимо у виданнях Братської львів ської друкарні — «Євангеліє» (1636, 1644, 1690 і 1743), «Окто їх (1639, 1644). В оздоблених Гергієм виданнях титульні аркуші зберігають традиційну арку над заголовком, у тим панах якої вигравірувано голівки ангелів. Майстер вдавався до стриманого й делікатного штрихування, у пропорціях постатей та облич дотримувався ренесансних традицій. Це добре видно, наприклад, на гравюрі «Вседержитель» із книги «Акафісти» (1624). Як і митці Києв а, Георгій схиль ний до монументалізації образів. Його «Розп’яття» в «Єван гелії» (1636) — це велична композиція, розгорнута фрон тально по площині, а три хрести й чотири особи пристоя чих займають майже весь формат гравюри. Їхні урочисті постаті підкреслюють особливу атмосферу знаменної події. Одним із найталановитіших українських граверів ХVІІ століття був Ілля, або Ілія, — саме так він підписував свої твори, додаючи інколи літеру «с», що означає «схимник». До Києва він потрапив зі Львова, де служив у монастирі св. Онуфрія, підпорядкованого Львівському братству. Ймовір но, що саме у Львівській Братській школі він здобув освіту та професійні навички гравера. Творчу діяльність розпочав наприкінці 1630х років у друкарні Львівського братства, де виконав ілюстрації до «Псалтиря» (1637), «Антологіон а» (1639) та «Октоїха» (1639). У Львові Ілля створив також гра вюри до «Апостола» (1639) для друкарні видавця Михайла Сльозки, який мав тісні стосунки із друкарнею КиєвоПе черської лаври та архімандритом, тоді вже також митропо литом Київським і Галицьким, Петром Могилою. Можливо, саме це вирішило його майбутню долю: з 1640 року Ілля вже гравер київської лаврської друкарні, серед учених, письмен ників, богословів очолюваного Петром Могилою гуртка. Вже працюючи у Лаврі, Ілля за дорученням митрополита Петра виїздив до Румунії разом із професором Київського колегіуму Софронієм Почаським для налагодження друкар ської справи в місті Ясси. Там гравер виконав 17 підписних робіт для «Євангелія Учительного» (1643), виданого друкар нею ясського монастиря Трьох Святителів та кілька гравюр для Кодекса права господаря Молдови Василія Лупула (1646). Вершиною творчості Іллі київського періоду є титульні
аркуші і посторінкові ілюстрації до «Треб ника», укладеного Петром Могилою (1646). Ілля умів скупими штрихами, окремими деталями передати глибину інтер’єру. Май стерніть ритівника і композиційна винахід ливість художника виявляються у складних композиціях титульних аркушів та великих сюжетних заставках. У кожній гравюрі він прагне усіма засобами гравірування — лег кою або тужавою лінією, грою світлотіні завдяки вмілому чергуванні штрихування й білого поля паперу, динамічності компози ції якнайкраще донести до глядача духов ний зміст сакрального сюжету. Його май стерність, багатство і невичерпність фанта зії — подиву гідні. Досить сказати, що на титулі «Требника» (1646) зі сценами семи таїнств і страстей вигравюровано епізоди, в яких зображено від чотирьох до двадцяти осіб, розміщених на тлі архітектурних спо руд або в інтер’єрі. Виразності цим аркушам надає своєр ідна манера, властива лише Іллі, — густо тонувати штрихуванням зображен ня, як у іконописі чи стінописі. Водночас він завжди прагнув надати ілюстраціям легкос ті й прозорості, штрихи клав лапідарно, точно, лінії в нього гнучкі, співучі. Заставки до «Требника» — справжні шедеври, ясні змістом і формою, легкі й витончені композиційно. Сокови тий орнамент, який свідчить про знання майстром орнаментації давньої рукописної української книги, чітко обрисовує форму кожної сюжетної зас тавки, що сприймаються як окремі завершені графічні твори. У кожному із сюжетів заставок «Требника», що ілюструють таїнства, майстер закомпону вав характерні деталі, сцени, інтер’єри чи краєв иди, як-от у заставці «Тайна миропомазання», де зображено цілком реальний інтер’єр із жанровою сце ною. У сюжеті «Розп’яття» бачимо ландшафт із характерною для того пері оду монастирською архітектурою. Про майстерне володіння Іллею різцем, штихелем, вміння компонувати сюжети, тяжіння його до монументальності у дереворізах, що йде від лаврських стінописів, зокрема в Успенському соборі та церкві Спаса на Берестовому, оновлених митрополитом Петром Могилою, свідчать ілюстрації до іншого його шедевру — «Патерика Печер ського» (1661). Не зайвим буде підкреслити, що для Іллі, як і для інших лаврських граве рів, джерелом творчості слугували й західноєвропейські взірці, зокрема ілюстрації голландського гравера й видавця Піскатора до Біблії, кілька видань якої вийшло в Амстердамі у 1614, 1639, 1643 і 1650 роках. Малюнки з
Іларіон Мигура. Теза на честь гетьма на України Івана Мазепи. Мідьорит. Друкарня Києв оПе черської лаври. 1706.
607
Марко Семенів. Титул книги Стефана Яворського «Камінь віри». Друкарня Києв оПечерської лаври. 1730. Титульна рамка з «Пречистих акафістів» 1709.
Іларіон Мигура. Великомучениця Варвара. Гравюра на металі. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1700.
608
цього видання, що й тепер зберігаються у фондах Києв оПе черського історикокультурного заповідника, Ілля творчо переосмислив. Тому його композиції До «Патерика Печер ського» лаконічніші, в них менше дійових осіб, відсутні дру горядні деталі, а в пейзажі внесено багато характерних для місцевого ландшафту споруд, міських краєв идів, побутових деталей, зображень місцевих свійських та диких тварин. Пізніше таку концепцію вирішення стінописів повною мірою використали лаврські художники в оформленні ін тер’єру Троїцької надбрамної церкви — перлини монумен тального малярства не тільки України, а й Європи. Цей сті нопис тривалий час був взірцем і для митців київської школи графіки. Титульний аркуш «Патерика» — форта Іллі — це розкішна барокова аркова композиція, у якій перева жає рослинна орнаментика. У нижній частині композиції зображено Успенський собор, обабіч якого постають зас новники монастиря, преподобні Антоній і Теодосій. Від споруди вгору тягнуться пагони з квітками, у які закомпо новано зображення лаврських подвижників. Такий мотив був поширений у західноєвропейській гравюрі, а в київ ській з часу, коли творив Ілля, трапляється в роботах бага тьох київських граверів. Відгомін суспільнополітичної ситуац ії помітний у трак туванні фронтиспіса цього видання, вирішеного як алегорія на події в Козацькій Державі й Українській Церкві після Переяславської угоди між Москвою та Богданом Хмель ницьким, коли автономії українського духівництва почала загрожувати небезпека. А також на віроломне порушення Москвою всіх домовленостей з Україною й підписання Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою в січні 1667 року та поділ України на Правобережну і Лівобережну, що спричинило Руїну. Саме тому в композиції фронтиспіса над постатями Антонія і Теодосія й будівлею Успенського собо ру розпростерла свій омофор Богородицязаст упниця (Юрчишин О.В. Гравер Ілля у містечку Кобиці //Українське мистецтвознавство. — К.,1993). Творчість гравера Іллі вплинула на багатьох київських граверів пізнішого періоду. Подібне глибоко символічне вирішення бачимо в роботах інших київських граверів, зок рема в ілюстраціях до книжок «Меч духовний» (1661) і «Тру би словес проповідних…» (1674) Лазаря Барановича, «Мир з Богом чоловіку» (1669) Інокентія Гізеля, «Апостол» (1695). Послідовниками такого стилю в українському мистецтві були Олександр та Леонтій Тарасевичі, Л. Крщонович, І. Щирський, Федір А., І. Мигура, Д. Галяховський, М. Кар
новський, Н. Зубрицький, Г. Левицький, Адам та Йосип Гочемські, Георгій, Макарій, Я. Кончаківський. Саме їхній творчості тогочасна українська гравюра завдячує своїм стрімким злетом, високим професіон алізмом, тематичним розмаїттям. Значний вплив на друкарство справило розширення духовних інтересів і запитів людей того часу. Про це свід чить існування у Києв і великих бібліот ек, що належали Києв оМогилянській академії, монастирям. В них були кни ги з різних галузей знань, серед яких особливо часто знахо димо праці з гуманітарних наук і мистецтва в німецьких, італійських, французьких, голландських, польських видан нях. Велика бібліот ека була і в Лаврі, куди після татаромон гольської навали ХІІ століття багато книжок було перенесе но із Софійського собору. Поповнила її й власна книгозбір ня Миколи Святоші після прийняття ним постригу. Пізніше в монастир жертвували свої книгозбірні із цінними інкуна булами Єлисей Плетенецький, Атанасій Кальнофойський, Петро Могила, Інокентій Гізель та ін. У заповіті ієромонаха А. Кальнофойського є цінні відомості стосовно змісту його бібліот еки, яку він передав монастиреві. Крім книжок кла сиків античної історії та філософії, він називав посібники з математики та геометрії, природничих наук, збірники духовних віршів, афоризмів, повна збірка творів Цицерона, Сенеки, Вергілія, Тацита, Плутарха, Горація. Але для худож ників велике значення мали кужбушки лаврської малярні, альбоми з ілюстраціям и зарубіжних художників, численні богослужбові ілюстровані книги, які були взірцями для творчості. Спочатку лаврська бібліот ека містилася у приміщенні неподалік Успенського собору, поруч із келіям и, пізніше її перенесли у ризницю, що у Великій дзвіниці. Нині це так званий корпус Бібліот еки митрополита Флавіана на Верхній території Лаври. Більшість названих вище граверів працювала в новій графічній техніці — мідьориті, тобто ритуванні, що поляга ло у виконанні різцем зображення на відшліфованих мідних платівках, з яких зображення відбивалося на папір завдяки друкарському верстату. Нова техніка була складніша і потре бувала більшого, ніж дереворит, тиску ґвинтового преса, але вона давала й великі переваги: завдяки їй можна було виявляти світлотіньове моделювання форми, точніше пере давати за допомогою малопомітних, мов павутина, ліній всі її нюанси, гру світла і не тільки лінійну перспективу, а й повітряну, будувати простір. Вона дозволяла тонко, мов
Іларіон Мигура. Іоанн Златоуст. Мідьорит. Київ. 1705.
Іларіон Мигура (?). Герб Івана Мазепи. З книги А. Стаховського «Дзеркало від писання божественного». Гравюра на металі. 1705
609
Олександр Тарасевич. Титул книги О. Полубинського «Розаріум». Мідьорит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1672.
Олександр Тарасевич. Федір Шакловитий. Гравюра на металі. Київ. 1691.
610
у живописі, використовувати світлові ефекти, вдаватися до тонального нюансування білого й чорного кольорів, більше використовувати фактуру й білину паперу. Наказом Петра I від 5 жовтня 1720 р. Києв оПечерській друкарні було заборонено друкувати будьяк і книги, крім богослужбових, але і їх належало «для совершенного согла сия с Великоросийскими справлять прежде печати …дабы никакой розни и особого наречия во оных не было». Оскіль ки заборона 1720 р. не торкалася художнього оформлення, то київські та чернігівські гравери мали можливість розви вати своє мистецтво. У 50х роках ХVІІІ століття в Україні починається завершальний етап у розвиткові барокового стилю. В еволюції художньої культури цієї доби примхливо поєднуються ренесансні й бароков і естетичні засади, проте вплив європейського мистецтва зовсім не означав, що ігнорувалася самобутність національної культури. Нові техніки давали митцям можливість висловлювати високі й прогресивні ідеї — звеличувати свою Батьківщи ну, націон альну гордість, підносити етичну й моральну самоцінність людської особистості в умовах наступу іно земних загарбників. Ці ідеї були близькі й зрозумілі наро ду, що і зумовило поширення в Україні нового стилю, який сприйнявся українськими граверами органічно й дав вели кі здобутки. Бароковий стиль українські митці трансформували в річищі вже наявних багатих традицій і рукописної книги, і гравюри, поєднуючи у свої творах властиві різним стилям особливості: ренесансну величність і урочистість, рівновагу й гармонію форм, барокову динаміку складних композицій, контрасну гру світлотіні, пишність архітектурноорнамен тальних оздоб, алегоричність, символіку, експресію образів. Українська графіка другої половини ХVІІ–ХVІІІ століть — надзвичайно яскраве й неповторне явище європейської культури, оскільки вона не розчинилися у західних впливах, а витворила своє, суто націон альне обличчя. Тогочасні українські книжкові гравюри вирізняються декоративною красою і перейнятою у народної творчості фольклорною безпосередністю й гуманізмом. У другій половині ХVІІ серед київських граверів лавр ської школи поширилася техніка офорта (від французького eauforte — азотна кислота, міцна вода). Це спосіб отриман ня зображення з металевої платівки шляхом травлення кис лотою. Зображення продряпується сталевою голкою по спе ціяльному ґрунту й після цього протравлюється платівка, з якої потім зображення друкується на папір. Така техніка
давала художникові ширші технічні можливості задля детальнішого моделювання форми, відтворення об’ємності предметів, багатоплановості інтер’єру та пейзажу. Офорт часто готувався до друку на окремих аркушах, які вклеюва ли в книги або розповсюджували вроздріб. Перші гравюри на металі в Україні з’явилися ще на початку ХVІІ ст. в книжках, а також у вигляді окремих від битків — «паперових іконок» та інших естампів із зобра женням святих. Але справжнього розквіту гравюра на мета лі досягає на Україні у 70 — 80х роках, коли на батьківщину зза кордону повернулися Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхні учні. Очоливши лаврську художню майстерню в Киє ві, О. Тарасевич незрівнянно високо підніс професіон алізм граверської справи, підготував цілу плеяд у талановитих художників, тому його слід вважати справжнім фундатором української гравюри на металі. Якщо за попередньої доби найбільшого поширення діс тала книжкова гравюра, а естампна — менше, то з кінця ХVІІ і впродовж усього ХVІІ І століття поряд з нею набуває популярності естамп. Значне місце посідають панегіричні за тематикою твори, привітальні адреси, об’яви, геральди ка. Улюбленими стають символічна й гербова емблематика, тези (оголошення до наукових диспутів у Київській акаде мії, епітафії та різні алегоричні композиції). Розвивається й графічний портрет. Пишність, декоративна краса й урочис тість тогочасних творів покликані були підносити престиж науки на Україні, визначних діяч ів культури, представників церкви та гетьманськостаршинської верхівки. З утвер дженням гравюри на металі — мідьорита й офорта жанро вість в українській гравюрі набуває явних реалістичних рис. В українському граверстві другої половини ХVІІ — почат ку ХVІІІ століття панувало багато напрямів і творчих осо бистостей, серед яких виділялися яскраві творчі індивіду альності, з властивими кожній з них своєр ідними манера ми, улюбленим жанровим репертуаром сюжетів, компози ційними знахідками. Якщо окремі майстри на вимогу замовника або на власний розсуд і зверталися до творів своїх попередників чи іноземних взірців, то вони не копію вали, а творчо перетлумачували їх. Радше в них можна поба чити іконографічне наслідування, а не стильове чи компо зиційне. До таких майстрів належить анонімний гравер, який оздо бив гравюрами «Мінею общу» (Київ, 1680) і «Требник» (Київ, 1681). Заставки до «Мінеї общої» мають прямокутний фор мат, утворений енергійно гравірованим рослинним орна
Григорій Левицький. Богоматір. Мідьорит. Київ. Початок ХVІІ І ст.
Леонтій Тарасевич. Євангеліст Марко. Ілюстрація до «Нового Заповіту». Друкарня Києв оПечерської лаври. Мідьорит. 1703.
611
Леонтій Тарасевич. Роса показала місце і Святослав почав копати. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Мідьорит. 1702.
Ініціял. Псалтир. Київ. 1755.
Григорій Левицький. Святий Лука. Ілюстрація з книги «Діяння апостолів». Друкарня Києв оПечерської лаври. Мідьорит. 1752.
612
ментом. У центрі кожної заставки на кшталт картуша вміще но маленькі сценки на євангельські сюжети. В інших вони компонуються у вигляді малесенького триптиха, як, наприк лад, «Представлення святого рівноапостольного великого князя Володимира», в якому у середині композиції постав Володимир, а по боках — його сини, великомученики Борис і Гліб. Штрих у цього митця прямий, ритмічний і негустий, тому рівномірно розподілене світло надає гравюрі вигляду мережива чи плетива. Лише в ілюстрації «Богоявлення» у зображенні річки він застосовує витончені хвилясті лінії. Не менш оригінальні також його заставки — орнамен тальні та сюжетні, він часто вплітає в них зображення звірів та пташок. В окремих композиціях є стародавні мотиви різьбярства та оздоблення рукописів тератологічними орна ментами (скажімо, з пащі фантастичного дракона виростає стилізована квітка — також фантастична). Українські майстри гравюри другої половини ХVІІ — початку ХVІІІ століття розвивали мистецькі традиції своїх попередників. Це стосується й львів’ян Василя Ушакевича, Івана Глинського, Атанасія Клірика, Никодима Зубрицького та Дионісія Синкевича. Але найбільше нового внесли у мис тецтво гравюри київські, новгородсіверські, чернігівські та почаївські майстри, і не так у техніку, як у стиль, в ідейно образний зміст. Серед львівських майстрів цього періоду чи не перше місце належить талановитому граверові по дереву, міді, офортисту Никодиму Зубрицькому, який залишив велику творчу спадщину. Не було на той час жодної друкарні в Україні, де б не виходили книги з його ілюстраціями, зпкрема й у Києві. Зубрицькому притаманний лаконізм, образність, впевнений малюнок, оригінальні композиції, яким він надає величності й монументальності або докумен тальної вірогідності архітектури та ландшафту. Його компо зиція «Облога Почаївської лаври турками» — один із най
кращих взірців батального жанру в тогочасній гравюрі. Гравери першої половини ХVІІ І століття, і насамперед Оверкій Козачківський, любили зображати краєвиди, звер талися до пластичної виразної форми, вишуканих динаміч них композиціях. Цим вони справили значний вплив на одного із найобдарованіших майстрів української гравюри — Григорія Левицького. Народився він близько 1697 року в селі Маячці на Пол тавщині, там і помер 1769 року. Граверського мистецтва навчався у польському місті Вроцлаві. Здобув високу євро пейську освіту, оволодів грецькою, латинською, польською та німецькою мовами. Він виконував ілюстрації для релі гійних і світських видань києвопечерської друкарні, пра цював над естампною гравюрою, особливо над академіч ними тезами для Київської академії та київського духівниц тва. Роботи майстра вирізняються досконалістю рисунка, ясністю й чистостою штрихування, поживописному об’ємним трактуванням фори, монументальністю образів, як у гравюрітезі на честь архімандрита КиєвоПечерскої лаври Романа Копи «Покрова» (1740). Вправний рисуваль ник, майстер багатоходової композиції, Г. Левицький вия вив у цьому творі бездоганний художній смак, органічно з’єднавши в єдиному пориванні до небесної благодаті близько двадцяти постатей янголів, святих, лаврських под вижників під омофором Богородиці. У нижній частині ком позиції, над гербом Романа Копи, вигравюровані споруди Успенського собору і Троїцької надбрамної церкви, зобра жені на тлі київських гір, у картушах навколо постатей — православні символи. Але найбільшу не тільки художню, а й історичну цінність має теза Г. Левицького на честь київ ського митрополита Рафаїла Заборовського (1739). В ній крім доволі реалістичного портрета владики, що вславився своїм доброчинством на ниві будівництва, звичних пра вославних символів художник зобразив історично досто вірні пам’ятки київської архітектури — Успенський собор, відбудований після пожежі 1718 року, КиєвоМогилянську академію, печерські надніпрянські гори з Лаврою, церквою Спаса на Берестовому та Миколаївським військовим собо ром, зведеним Іваном Мазепою. Та справжньою атракцією твору є зображення трьох студентів КиєвоМогилянської академії із сувоями тез диспуту в руках. Твір прославляє Київську академію, яку тривалий час підтримували опікун ки науки й мистецтва музи, зображені навколо кола із пор третом митрополита, який залишив по собі в Києві чудові пам’ятки, зокрема пишну барокову браму в мурі Софії Київ
Григорій Левицький. Теза на честь архімандрита Лаври Романа Копи. Київ. Мідьорит. 1740.
Григорій Левицький. Святий Іоанн. Ілюстрація з книги «Діяння апостолів». Друкарня Києв оПечерської лаври. Мідьорит. 1752.
613
Григорій Левицький. Теза на честь митрополита Київського і Галицького Рафаїла Заборовського. Мідьорит. 1739.
614
ської, що має його ім’я (Степовик Д.В. Українська графіка ХVІ — ХVІІІ сто літь. — К., 1982). Наприкінці XVII століття Київ продовжував бути центром книговидання завдяки плідній діяльності Лаврської друкарні. Гравюра на металі, а голов ним чином на міді — мідьорит, стає панівною, водночас художники дедалі частіше звертаються до відображення світського життя. Особливо за прав ління гетьмана Івана Мазепи (1687-0709) відбулося пожвавлення розвитку гравюри. На Західній Україні в дусі нових віянь активно працювали гравери Євс тафій Завадовський, Денис Синкевич, Никодим Зубрицький. На Чернігів щині, в НовгородСіверській друкарні друкують свої твори Леонтій Тара севич, І. Стрельбицький та М. Карновський. Але пальму першості в укра їнській гравюрі XVIII ст. тримав Київ, де працювали такі видатні майстри граверського мистецтва, як Олександр Тарасевич, Інокентій Щирський та Іларіон Мигура.
Після поразки визвольних змагань Івана Мазепи на дея кий час занепадає й київський центр українського гравер ства. Проте твори таких видатних митців, як Григорій Ніс Левицький та Оверкій Козачківський у Києв і, Іван Филипо вич у Львові й брати Гочемські в Почаєв і продовжують кращі традиції українського граверства аж до кінця XVIII ст. У чернігівського гравера Леонтія Тарасевича, за словами дослідника давньої гравюри Д. Ровинського, «рисунок доволі простий і правильний, гравірунок, у більшій частині офортом, викінчений, із великим смаком і легкістю». Особ ливо популярними були гравюри Леонтія Тарасевича до «Патерика Печерського», виданого у Києв і 1702 року, зокре ма «Прибуття іконописців із Царгорода в монастир Печер ський», «Освятив оселення твоє Всевишній» із достовірним зображенням Успенського собору до 1718 року, «Преподоб ний Феодосій Печерський» та «Преподобний Антоній Пече черський», що пізніше не раз репродукувалися як окремі естампи й розповсюджувалися серед киян та прочан. Брат Леонтія — Олександр Тарасевич — найбільший з українських граверів першої половини XVIII століття. Його гравюри можна сміливо поставити поруч з кращими тво рами тогочасної західноєвропейської графіки. Він володів великою майстерністю ритівника, неперевершеного в ті часи композитора й декоратора, був майстром портрета. Олександр Тарасевич, у чернецтві Антоній (бл. 16501727), навчався в майстерні братів А. і Ф. Кіліан ів в Авґсбур зі, працював у Глуську в Білорусі у 1670-х pp., у Вільні (1678 — 1688) і з 1688 року в Києв і, де постригся у ченці КиєвоПечер ської лаври і був деяк ий час її настоят елем. Твори його докиївського періоду — це здебільшого книжкові ілюстра ції, тези, барокові композиції, біблійні сюжети. У період праці в Білорусі Олександр Тарасевич виконав 40 мідьори тів до авґсбурзького видання «Rosarium» (1672 -1677), титуль ну сторінку до віленської книжки Т. Білевича «Triplex philo sophia ...» (1675) та портрет віленського єпикопа М. Слуп ського (1677). У 1680х pоках він створив гравюри до краків ського друку Ф. Бартошевського «Philosophia ration alis ...» (1683) та ін. Твори цього періоду виконані у бароковому стилі й вирізняються алегоричністю, багатством символів та вишуканістю геральдичних знаків. У деяк их портретних гравюрах, зокрема офортних портретах короля Яна ІІІ (1680), митрополита К. Жоховського (1683), К. Клокоцького (1685), наявні орнаментальні оздоби як елементи народної творчості. У Києв і Олександр Тарасевич створив ілюстрації до книги «Три вінці молитовні» (1688), заголовні аркуші до
Леонтій Тарасевич. Одкровення Симонові. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Мідьорит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1702.
Леонтій Тарасевич. Марко Печерник. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Мідьорит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1702.
Ініціял. Требник. Київ. 1736.
615
Леонтій Тарасевич. Здобуття фортець. Ілюстраціїя до поеми П. Терлецького «Слава героїчних справ Бориса Петровича Шереметєва». Друкарня Києв оПечерської лаври. Мідьорит. 1695
616
панегіриків на честь митрополита, портре ти князя, намісника царя в Україні В. Голі цина (1690), лаврського архімандрита Меле тія Вуях евича і чернігівського архієп ископа Лазаря Барановича (1693), позначені впли вом іконопису лаврської малярні та україн ського ужиткового мистецтва, що бачимо в трактуванні одягу, аксесуар ів, прикрас. О. Тарасевич гравірував чимало портре тів, виявляючи в них великий художній смак, стриманість у характеристиці. Водно час він тяжів до розкішного обрамлення, яке інколи цікавіше від самого портрета, бо обличчя персонажів здебільшого узагаль нені й позбавлені рис індивідуальності. Наприклад, портрет K. Клокоцького зроб лений, мабуть, із нагоди смерті портретова ного: аксесуари, що оточують портрет, ство рюють жалобний контекст: закрита труна під портретом; кістяк верхи на коні посилає смертельні стріли до оленя, що втікає — усе представлено на тлі осінньої природи з ого леними деревами. Олександр Тарасевич утвердив у київ ській книжковій та естампній графіці мідьо рит і офорт, своєю творчістю піднімав прес тиж граверства як професії, вимагаючи від своїх учнів знання усіх операцій — від заду му, попереднього начерка, рисунка до праці на друкарському верстаті й відбитка. Під впливом творчос ті О. Тарасевича зростала майстерність Леонтія Тарасевича, І. Щирського, І. Крщоновича, Д. Галяховського, І. Реклин ського, І. Стрельбицького, З. Самойловича, М. Семенова, майстрів Тита, Федора та у інших графіків XVII-XVIII ст. Він переніс у книжкову ілюстрацію полісюжетний принцип житійної ікони, а в портретну гравюру — принцип іконопи су, водночас надаючи своїм творам історичної достовірнос ті й реалістичності (Степовик Д. Олександр Тарасевич. — К., 1975). Період гетьманування Івана Мазепи у 1687 — 1708 роках, який був великим меценатом освіти й мистецтва, став вель ми продуктивним як для київської графічної школи, так і для усієї української гравюри. Це були часи, коли зміцніла гетьманська влада й козацька старшина намагалася, за прикладом Івана Мазепи, брати участь у культурному будів
ництві України відповідно до свого матеріального й суспіль ного становища й відтак увічнити своє ім’я. Не тільки будів ництво церков, встановлення нових і оновлення старих іконостасів, коштовні подарунки церквам та монастирям давали художникам мотивацію й теми, а й особливий того часний спосіб звеличення особистості та її діянь в україн ському суспільстві — вигравірувані й віддруковані на арку шах паперу панегірики, академічні тези, панегіричні рисун ки для вшанування гетьманів, полковників, духовних осіб — архімандритів монастирів, єпископів та митрополитів, ректорів Києв оМогилянської академії та ін. Естампи вели кого розміру з портретами й прозовими та віршованими текстамипосвятами визначним особам розклеювалися на стінах Братського Богоявленського собору, на будівлях Ака демії перед початком академічних диспутів і вручалися почесним гостям (Мазепа Збірник. Передмова, упорядку вання, коментарі Ю.О. Іванченка. — К., 1993). Досить частим явищем були й зображення українських історичних діяч ів, як-от портрети Івана Підкови та Богдана Хмельницького. Помітно вплинув на іконографію зобра жень Богдана Хмельницького його портрет, створений гол ландським художником Вільгельмом Гондіусом (1601- 1660) — одним із кращих європейських граверів того часу. У 1654 році він переселився з Голландії в Польщу на запрошення короля Владислава ІV й зайняв при дворі в краківському Вавелі посаду королівського калькографа. Займався портре туванням відомих тогочасних діяч ів Річі Посполитої. 1651 року створив і портрет Богдана Хмельницького в техніці гравюри на металі, копії з якого поширювалися по всій Україні й пізніше стали основою всіх живописних та графіч них портретів гетьмана. Серед київських граверів у портретному жанрі працюва ло багато майстрів, але зпоміж них вирізняється своїм неповторним стилем «смиренний чернець» Іларіон Мигуpа (світське ім’я — Іван) — архідиякон КиєвоПечерської лав ри, а 1709 року — ігумен Миколаївського Крупицького монастиря поблизу Батурина. Іларіон Мигура досконало опанував мідьорит і присвятив себе виключно панегіричній гравюрі у вигляді портретів поважних осіб, або частіше «тезоіменитих» їм святих із відповідними панегіричними написами та віршами. У панегіричних творах із віршовани ми текстами і портретами, Івана Мазепи, Стефана Явор ського, Варлаама Ясинського, святих Іоанна Златоустого та Миколая Великого Іларіон Мигура піднявся до високої пате тики, монументальності, не втрачаючи при цьому ясності
Леонтій Тарасевич. Єремія Прозорливий. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Мідьорит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1702.
Леонтій Тарасевич. Симон, єпископ Суздальський. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Мідьорит. Друкарня Києв оПечерської лаври. 1702.
617
Олександр Тарасевич. Очільник Малоросійського приказу у 1682-1689 рр., князь Василь Голіцин. Мідьорит. Київ. 1691.
Леонтій Тарасевич. Нестор Літописець. Ілюстрація до «Патерика Печерського». Друкарня Києв оПечерської лаври. Мідьорит. 1702.
618
композиційного вирішення, великої уваги до деталізації, чіткості втілення задуму, гармонійності. Водночас він мав необмежену фантазію, особливо в декораціях гербів, арма тур та інсигній — графічних знаків шляхетності та влади. Талановитим майтром панегіричної гравюри був Іван (у чернецтві — Інокентій) Щирський (близько 1650–1714). Більшість років життя він прожив на Чернігівщині, але творчість почав у Києв і, під час навчання у Києв оМогилян ському колегіумі. До нас не дійшли перші твори Щирського київського періоду. Відомо лише, що талановитого худож ника запросив у Чернігів архієп ископ Лазар Баранович і звідтіля направив його разом із кількома граверами й дру карями, зокрема Лаврентієм Крщоновичем, Семеном Ялин ським, на навчання у Вільно, де він був учнем головного гравера Віленської академічної друкарні Олександра Тара севича. Пізніше Іван Щирський працював під протекцією Лазаря Барановича і не раз виконував панегіричні гравюри для його творів, зокрема панегірик до книги «Благодать і істина», використаний як авантитул. Ця навдивовижу багатоаспектна тематично й композиційно гравюра містить у собі дві бурхливі батальні сцени битви з турками й зву чить як графічна симфонія перемоги українського козацтва над османцями. Численні постаті святих, подвижників цер кви, царських осіб, тріумфальна арка в центрі композиції, архітектурні ландшафти, тріумфуючі янголи з сурмами, Богородиця у звихрених хмарами небесах — усе це викли кає в пам’яті музику Березовського, Веделя, Бортнянського. У Вільно молодий художник швидко став одним із про відних граверів, особливо після створення популярних у той час гравюр «Ченстоховська Богородиця» (1680), «Триз нянська Богородиця» (1680), «Несення хреста на Голготу» (1681), що тиражувалися окремими естампами. Вже тоді в майстра почала утверджуватися прикметна риса творчості — тяжіння до багатослівної барокової оповідності й водно час увага до скрупульозної деталізації, що проявилися у естампах «Блаженний Михайло Гедройць з житієм» (1681), «Молитва святого Домініка» (1681), «Святий Іоанн Злато уст» (1682), що розповсюджувалися серед населення. Після повернення з Вільна, значно удосконаливши свою майстерність, Іван Щирський створював великі панегірич ні гравюри на честь знатних осіб. Мешкаючи у Любечі на Чернігівщині, Щирський багато творів присвятив київ ським діяч ам. В історії київської й усієї української графіки взірцевими залишаються гравюри Щирського на честь рек тора Києв оМогилянської академії Іоасафа Кроковського та
архімандрита Києв оПечерської лаври Вар лаама Ясинського. З обома цими діяч ами Щирського пов’язувало особисте зростання в житті: Кроковський був його наставником в Академії, а Варлаам Ясинський дав йому благословення на заснування монастиря в Любечі, ігуменом якого він був до 1714 року. Це місто уславилося тим, що в ньому наро дився преподобний Антоній, один із заснов ник Києв оПечерського монастиря. До кращих творів української графіки того періоду належить також теза Щирського на честь ректора Академії Прокопа Колачин ського, що має також назву «Тріумфальне знамено» (1698). У верхній частині компози ції зображено корогву із постатями апостолів Петра посередині та преподобного Прокопа Декаполіта і великомученика Прокопа оба біч — тезоіменитих святих ректора. Під корогвою — архітектурно достовірний буди нок Київської академії після перебудови його гетьманом Іваном Мазепою, а перед будин ком під проводом богині Мінерви — група студентів Академії у характерному вбранні того часу. В обра зі Мінерви зображено обраного 1697 року ректором Києв о Могилянської академії Прокопа Колачинського, який спи рається на бароково трактований родовий герб Колачин ських, в якому дуже лаконічні деталі — акантове листя, ві нець, три страусові пір’їни й геральдичний родовий знак. Живучи у Любечі у своєм у монастирі, Щирський не полишав гравірувальної панегіричної праці й створив гра вюри на честь київського митрополита Варлаама Ясинсько го та генерального судді, а потім києв опечерського архі мандрита Мелетія Вуях евича, чернігівських архієп ископів Лазаря Барановича, Теодосія Углицького, Івана Максимови ча та ін. У 1698 році Щирський створив кращі свої графічні тво ри — цикл ілюстрацій до поеми «Гіппомен Сарматський», написаної сподвижником гетьмана Івана Мазепи, генераль ним писарем Війська Запорозького Пилипом Орликом з нагоди одруження Івана Обидовського з Ганною Кочубей, донькою генерального судді Війська Запорозького Василя Кочубея. Кожна з чотирьох частин поеми, що видана окре мим виданням у лаврській друкарні, відкривається алего ричною півсторінковою гравюроюфронтиспісом панегі
Гравер Філарет. Адам і Єва. Фрагмент. Мідьорит. Київ. ХVІІ І ст.
Інокентій Щирський. Приборкання монстра. Ілюстрація до книги С. Яворського «Ехо голосу волаючого в пустелі». Друкарня Києв оПечерської лаври. Мідьорит. 1689.
619
Інокентій Щирський. Ілюстрація до кни ги І. Орновського «Багатий сад». Мідьорит. Друкарня Києво-Печерської лаври 1705.
Інокентій Щирський. Орел виховує орлят. Ілюстрація до поеми Пилипа Орлика «Гіппомен сарматський». Мідьорит. Друкарня Києво-Печерської лаври. 1698.
620
ричного характеру. У малюнках Щирський майстерно вком понував геральдику, знаки зодіак а, алегорії та життєві дета лі — образи конкретних історичних осіб, пейзажі, ін тер’єри. Серед деталей малюнків — герби Обидовських, Івана Мазепи, щит і гетьманська булава, пейзажі з церквами та палацами. Інтер’єр трактований броково розкішно, з багатьма деталями. У небі бурхливо клубочаться хмари, з яких орел, цебто гетьман Іван Мазепа, спрямовує свій лет у похід на Схід, на турків і татар, або пускає стріли в осман ські фортеці. Серед чільних образів гравюр — гетьман Іван Мазепа, Ганна Кочубей. Завершується поема ліричною сце ною «Амури з’єднують двоє сердець», зображену в розкіш ному бароковому інтер’єрі. Лінія в малюнках чітка й водно час легка, контури ясні й виразні, штрихування рівномірне й витончене. Одне слово, це справжні високоталановиті графічні мініатюри, вирішені в дусі мініатюрного живопису і водночас наділені бароковою життєрадісністю, переданою вишуканими графічними засобами (Степовик Д. Іван Щир ський. — К., 1988). Майстри доби Івана Мазепи Д. Галяховський та І. Стрель бицький також залишилися в історії української графіки, хоч більшість їхніх творів не збереглася. Данило Галятов ський є автором великої й прекрасної гравюритези, прис вяченої Іванові Мазепі від Київської академії у 1708 році. В ній гетьман у романтичній позі стоїть на повен зріст, обі першись об свій герб в оточенні атрибутів слави й чеснот, убраний у бойові шати. Це остання подібна гравюра на честь Мазепи перед його трагічною поразкою у боротьбі за незалежність України. Іван Стрельбицький створив гравюру на честь гетьмана Петра Дорошенка та ряд історичних гравірованих портре тів, зокрема портретепітафію митрополитові Варлаамові Ясинському (1707). Загалом роль і заслуга київської графіки для української культури полягає в постійному звертання її творців до захід ноєвропейських мотивів та елементів, а тим самим у прис коренні шляху українського образотворчого мистецтва від канонічного традиціон алізму до бароко, основним чинни ком якого були націон альні традиції. Діяльність митрополита Петра Могили, Визвольна війна 1648–1654 років під керівництвом Богдана Хмельницького, становлення Української козацької держави у ті роки, дер жавотворча та культурна політика гетьмана Івана Мазепи справили величезний вплив на історичний розвиток укра їнського народу. Творчість художниківграфіків України,
зокрема й Києва, пройнята духом визвольної боротьби, європейськи ми демократичними ідеями. Вона розвивалася в умовах консолідації прогресивних сил українського наро ду, націон ального самоутвердження, посилення опору проти татароту рецьких нападників і польськошля хетських, а пізніше й московських поневолювачів. Зростав інтерес до етики, моралі, до пізнання навко лишнього світу. Це вплинуло на всі види мистецтва, визначивши його реалістичну тенденцію, надавши його образам щирої людяності, вели чі й урочистості. Значний вплив на друкарство, а відтак і на графіку, спра вило розширення духовних інтересів і запитів людей того часу. Про це ми можемо судити, зокрема, з каталогів вели ких бібліотеках, що належали навчальним закладам, монас тирям та приватним особам. В них були книги з різних галузей знань, серед яких особливо часто знаходимо праці з гуманітарних наук і мистецтва в німецьких, італійських, французьких, голландських, польських виданнях. Специ фіка культури в цю добу визначалась також і тим, що в сус пільному житті значно збільшилась питома вага козацьких, міських ремісничих та селянських мас. Саме їх запити і вимоги вплинули на митців, і завдяки їм вся культура ста ла набувати демократичного спрямування. В мистецтво і літературу дедалі більше вливалося свіжих сил, що підня лися з народних глибин. Діячі церкви були філософами й письменниками. Вони несли в духовне життя суспільства просвітительські ідеї, гуманізм. Наприклад, архімандрит Кирило Транквіліон (Ставровецький) у збірці прозових творів і віршів «Перло многоцінне» та в книзі «Зерцало богословія» одним із перших в українській культурі висту пав за необхідність осмислення й засвоєння новітніх здо бутків західної культури. Здатність людини насолоджува тися красою світу, на його думку, є найвищим дарунком, який людина має розвивати в собі, а матеріальний статок, створений працею власних рук завдяки «художеству» чи «земледѢльству» цілком виправданий з моральної точки зору. А вихованець КиєвоМогилянської академії Теофан Прокопович захищав і поширював наукові теорії Галілея і Коперника. Такі гуманістичні ідеали, народжені в стінах
Невідомий гравер. Академічна теза на честь Й. Кроковського із зображенням Братського монастиря, академії та її студентів. Фрагмент. Мідьорит. Київ. 1713.
Обкладинка календаря на 1827 рік із зображенням Києв оПечерської лаври. Гравюра на металі. Київ. XVІІІ ст.
621
Аверкій Козачківський. Зняття з хреста. Мідьорит. Київ. 1726.
Гравірована рамка для обкладинки кни ги. Гравюра на металі. Києв оПечерська лавра. ХVІІ І ст.
622
Київської академії, майже півтора століття були етичними дороговказами і творчості українських художників. Указом Петра I від 5 жовтня 1720 р. Києв оПечерській друкарні було заборонено друкувати будьяк і книги, крім богослужбових, але і їх належало «для совершенного согла сия с Великоросийскими справлять прежде печати …дабы никакой розни и особого наречия во оных не было». Оскіль ки заборона 1720 року не торкалася художнього оздоблення, київські та чернігівські гравери знаходили можливість роз вивати своє мистецтво. У 50х роках ХVІІІ століття в Україні починається завершальний етап у розвитку стилю бароко. На той час Києв оМогилянська академія почала втрачати роль справжньої alma mater для духовного зростання укра їнців і стала суто релігійним закладом (1816 року її було зак рито, а того ж року перетворено на духовну семінарію). А 1754 року було скасовано гетьманство й останній гетьман України Кирило Розумовський, що мріяв створити в Бату рині новий вищий навчальний заклад, залишився дожива ти віку в останній українській столиці, переживши остаточ не знищення прав і вольностей українського народу, зруй нування Січі й запровадження кріпацтва. А чимало україн ських художників, таких, як А. Лосенко, В. Боровиковський, перебираються до Москви й Петербурга, стають засновни ками Петербурзької академії мистецтва. Серед граверів, які виїхали до Москви, найвизначнішими були Григорій Топче горський та Михайло Карновський. Михайло Карновський, майстер гравюр релігійного змісту та алегоричних компо зицій, у Москві виконував тезипанегірики Петру І, Стефа нові Яворському, що став одним із керівників Російської Церкви, а також ілюстрації та форти для книжок, зокрема форту до підручника з арифметики також українця Леонтія Магніцького. Григорій Топчегорський навчався гравіру вального мистецтва в Амстердамі, а звідти у 1697 році був запрошений до Москви. В Москві він ілюстрував книги й тезипанегірики. Особливо вславився він величезним гра фічним панегіриком Петрові І, а також тезисом із портре том поета Дмитра Кантемира. Київська лаврська друкарня, навколо якої півтора століт тя від дня її заснування зосереджувалися мистецькі сили Києв а, з 1689 року була підпорядкована духовній владі Мос ковського патріархату замість Константинопольського, як це було раніше. Внаслідок цього московське самодержав ство усіляко обмежувало видання книг світського характеру та ще й українською мовою. Унаслідок пожежі 1718 року дру карня дуже постраждала: вогонь знищив усі шрифти, вер
стати, граверські інструменти, гравіровані дошки багатьох давніх видань. Згоріла й монастирська ризниця, в якій було чимало унікальних київських стародруків та рукописних книг. Лише в 20ті роки вихід книг було відновлено й вий шли «Тріодь цвітна», «Календар или місяцеслов», «Молит вослов», «Камінь віри» Стефана Яворського та ін. У 1760 році на замовлення лубенської полкової канцелярії друкар ня видала дві тисячі букварів для навчання дітей козаків. 15 березня 1787 року Катерина ІІ у своєм у рескрипті на ім’я київського митрополита Самуїла Мисливського наказа ла заснувати при Київській академії цивільну друкарню, розмістивши її при лаврській друкарні із застереженням, «чтобы тут не были издаваемы книги, противные правос лавной вере нашей или наполненные нелепыми заблужде нями». Ясна річ, «нелепыми заблуждениям и» було все, що стосувалося української історії. Так при Лаврі виникло дру ге видавництво, а слава і значення першої київської друкар ні почала згасати. 1789 року у Києв і стався землетрус, від якого постраждав будинок друкарні, при цьому були пош коджені граверські дошки, які несли в собі інформацію про творчість багатьох київських граверів. В еволюції художньої культури Києв а цієї доби поєдну ються ренесансні й бароккові естетичні засади. Звернення до надбань європейського мистецтва тих часів київськими граверами зовсім не означали, що самобутність націон аль ної культури залишилася поза їхньою увагою. Нові знахідки давали митцям можливість висловлювати високі й прогре сивні ідеї — звеличувати батьківщину, національну гор дість, підносити етичну й моральну самоцінність людської особистості. Ці ідеї були близькі й зрозумілі народу, що й зумовило поширення серед митців нових мистецьких сти лів і технік. На тлі загальноєвропейського мистецтва укра їнські гравери з властивою їхнім творам ренесансною величною урочистістю, рівновагою й гармонією, а пізніше бароковою динамікою складних композицій, вигадливою грою світлотіні, пишністю архітектурноорнаментальних оздоб, алегоричністю, символікою, експресією образів, фольклорною безпосередністю сказали своє вагоме слово й залишилися яскравою сторінкою в історії не тільки україн ського, а й усього європейського мистецтва.
Аверкій Козачківський. Святий апостол Лука. Мідьорит. Київ. ХVІІ І ст.
Аверкій Козачківський. Святий апостол Іоанн. Мідьорит. ХVІІ І ст.
623
ЛІТЕРАТУРА
Ровинский Д. А. Подробный словарь русских граверов ХVI–ХIХ веков, т. 1. СПб., 1895; Собко Н. П. Словарь русских художников, т. 2, вип. 1. СПб., 1895; Голубець М. Українське малярство під покровом ставропігії. Львів., 1920; Крип’якевич І. Причинки до словника українських граверів. «Бібліологічні віс ті», 1926, № 4; Попов П. Матеріали до словника українських граверів. К., 1926; Січинський В. Історія українського граверства XVI–XVIII ст. Львів, 1937; Історія українського мистецтва, т. 2. К., 1967; Запаско Я. М. Мистецтво книги на Україні в ХVI–ХVIII ст. Львів, 1971; Степовик Д. В. Українська графіка ХVI–ХVIII ст. К., 1982; Сакович А. Г. Библия Илии. Киев, 1645–1649. «Панорама искусств», 1983, вып. 6; Логвин Г. З глибин. К., 1990; Юрчишин О. В. Гравер Ілля у містечку Кобиці. «Українське мистецтвознавс тво», 1993, вип. 1; Фоменко В. М. «Патерик Печерський» у дереворізах Ілії та Прокопія. «Україн ське мистецтвознавство», 1993, вип. 1.
624
АРХІТЕКТУРА КИЄВА XVII–XVIII ст.
Залишки людських поселень на території сучасного Києв а свідчать, що життя існувало на кручах понад Дніпром ще в період кам’яного віку: майже 40–10 тисяч років тому до н. е. Стоянки давньої людини виявлено на Подолі, у Протасовому яру, на Солом’янці, Совках, Оболоні, Пріорці, Лисій горі, на вулиці Ярославів Вал та в інших місцях. А безпосередніми предками давніх слов’ян, які заснували Київ, були представники так званої зарубинець кокорчуватської культури (ІІІ ст. до н. е. — І–ІІ ст. н. е.), пам’ятки якої вияв лено в районі селища Корчуватого. Населення періоду енеоліту (мідного віку) було носієм трипільської культури (ІV — початок ІІІ тис. до н. е.). Утім, сьогодні побутує думка, немовби вік Києв а — 1500 років, що випливає зі знахідок на Замковій горі візатійських монет імператорів Анастасія (491– 418) та Юстиніяана (527–565), тобто кінцем V і першою половиною VІ ст. н. е. Така думка утвердилася в радянській історіографії, котра особливо пильнувала, щоб (борони Боже!) історія міста як «колиски» трьох братніх народів, а не власне українського, була б хоч на десятиріччя більшою. А тим часом, на початку нової ери місцеве населення підтримувало торговельні зв’язки з Римською імперією, що підтверджують знахідки римських монет та скарбів ІІ–ІV ст. У середині І тис. до н. е. населення, що жило на київській території, торгувало зі скитами та античними державами Північного При чорномор’я. З часом Києву підпорядкувалися всі східнослов’янські племена і з ІХ ст. він як столиця Давньоруської держави став значним політичним, торговоекономічним і культурним центром Європи. І хоч перша датована літописна згадка про місто припадає на 862 р., поза як поки що не виявлено ранішої, сучасні наукові дослідження, що здійсню ються вже без озирання на недавню імперську історію Києв а як «колиски» трьох братніх народів, уже переконливо доводять, що вік міста значно біль ший (Київ. Кн. 1, ч. 1 // Звід пам’яток історії та культури України. — К., 1999. — С. 2). Київ мав широкі зовнішньополітичні та економічні зв’язки завдяки тому, що через місто проходили важливі торговельні шляхи — «грецький», або «із варяг у греки», з Європи в Азію. Економічному зростанню міста сприял о вигідне розташування на березі судноплавного Дніпра, яким курсували торговельні судна з усіхусюд. Значним поштовхом до економічного зрос тання був розвиток різноманітних ремесел. Століття за століттям київські володарі підпорядковували своїй владі племена, що жили по берегах Десни, Прип’яті, Сожі, Окої, Німану, Західної Двіни, Західного Бугу й Дністра й
625
Будівництво Києв а за Ярослава Мудро го. Мініатюра з Рад зивилівського літо пису. Копія XV ст. з оригіналу XII–XIII ст.
626
утверджували Київ як столицю держави. Територія стародавнього Києв а голов ним чином сформувалася на високому пра вому березі Дніпра, на берегах річок Почайна, Клов, Либідь, на правобережних придніпрових горах — Старокиївській, Дитинці, Замковій, Щекавиці, Лисій, Зві ринецькій, Печерській, розділених ярами та урочищами. Тому здавна місто мало декілька зв’язаних між собою центрів, кот рі з лівого берега Дніпра справляли вра ження мальовничої архітектурної панора ми. Син київського князя Святослава Володимир Святославович (?–1015) здобув Київ 978 р. за допомогою варязької дружини. Саме на його час при падає остаточне об’єднання навколо Києв а всіх східнослов’янських земель і союзів племен й утвердження могутньої РусиУкраїни. Спершу Володи мир намагався реформувати слов’янське язичництво, проголосивши Перу на головним богом. На горі, поза княжим двором, він поставив новий язич ницький храм з кумирами. Почав укріплювати стару фортецю й розширю вати центр міста, який оточив могутнім земляним валом із дубовими забо ролами. Вал заввишки понад 30 метрів з трьома брамами й підйомними мостами починався від північного виступу Старокиївської гори й проходив понад схилами до яру, де нині йде лінія фунікулеру. Звідти повертав і про ходив уздовж Великої Житомирської вулиці до перетину її з Володимир ською й ішов до Гончарного яру, а далі — до Старокиївської гори. Проте невдовзі князь, зневірившись у прадавній вірі, 988 р. запровадив христи янство як консолідуючу для більшості тогочасних європейських держав віру й охрестив киян. Відтоді, після знищення язичницьких капищ та ідо лів, почалася інтенсивна забудова Києв а храмами, монастирями й церква ми. У 989–996 рр. у Верхньому місті виріс грандіозний кафедральний храм — Десятинна церква. Неподалік постали княжі палаци — східний, півден ний і західний, з’явилися споруди багатих киян, купців, дружинників. Із Володимирської гірки пролягав узвіз на Поділ, де жили ремісники й зупинялися купці з усього світу — греки, араби, венеційці, хозари, гебреї, ляхи, вірмени та ін. Єпископ німецького міста Мерзербурга Тітмар у своїй «Хроніці» (1012–1018) зі слів німецьких найманців на службі князя Болесла ва, що допомагав в одному з походів київському князю Святополкові, пише про Київ 1017 р. як про «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців». За князювання Ярослава Мудрого (1019–1054) Київ дедалі розширювався, з’явилося велике місто Ярослава, до якого йшла дорога через грандіозні Золоті ворота, зведені на взірець царгородських або єрусалимських. Золоті ворота мали у верхній частині церкву на честь Благовіщення Богородиці. Київський митрополит Іларіон, перший киян ин на цій посаді (доти були виключно греки), у своєм у творі «Слово про закон і благодать Господа
нашого Ісуса Христа» писав: «Ярослав створив церкву вгорі Великих воріт в ім’я Благовіщення, щоб те привітання, з яким янгол звернувся до Пріснодіви, звернулося до міста: “Радуйся, благовірний граде, Господь з тобою”». З містом Володимира нове місто сполучалося через Софій ські ворота. У районі Львівської площі стоял и західні ворота міста — так звані Львівські. У кінці Козиного болота на Хре щатику, де тепер Майдан Незалежності, були Лядські ворота. Ярослав Мудрий збудував у центрі свого міста величний головний митрополичий храм Святої Софії, що став громад ськополітичним і культурним центром держави. У ньому від бувалися церемонії «посадження» послів, відбувалося літо писання та працювала створена князем Ярославом бібліот е ка. Також Ярослав Мудрий збудував Георгіївський та Іринин ський монастирі, названі так на честь патронів Ярослава (християнське ім’я Георгій) та його дружини Індігерди (Ірини). Церква св. Ірини, що стоял а на розі вулиць Володимирської та Ірининської, була оздоблена фресковим та мозаїчним розписом, колонами з різьбленими капітелями й шиферними плитами. Георгіївська церква була на перехресті Золотоворітської та Рей тарської вулиць і Георгіївського провулку, неподалік управління прикор донної служби України, де тепер стоїть кінний пам’ятник козаковіприкор доннику. У ХVІІІ ст. на місті зруйнованого під час нашестя орд Батия храму звели новий, але у 1930х роках його спіткала така ж доля. Офіційна рези денція князя містилася в місті Володимира, а з кінця Х ст. існувала резиден ція й у селі Берестовому, де помер Володимир Святославович. Там поряд з княжими палатами стояла церква Святих Апостолів, пресвітером у ній був майбутній київський митрополит, письменник Іларіон. Поблизу княжого палацу в селі Берестовому знаходився Спаський монастир із храмом Спаса, який збудував князьсвятитель Володимир. Ярославове місто оточив могутній вал, що починався від міста Володи мира, проходив над схилами Михайлівської гори, по вулиці Костьольній ішов до Майдану Незалежності й потім уздовж Малої Підвальної сходив до Золотих воріт і вздовж вулиці Ярославів Вал виходив на Львівську площу, звідки уздовж Великої Житомирської простягався аж до міста Володимира. До Ярославового міста можна було потрапити через троє воріт: Лядські, Золоті та Жидівські. Митрополича садиба у Софії Київській у 30–40х роках ІІ ст. була обнесена високим муром. Поблизу Ірининської церкви знайдено рештки фундаментів великого мурованого палацу. За Ярослава 1051 р. почали підніматися споруди одного з найдавніших українських монастирів — Печерського з великим Успенським собором. У 1060ті роки за князів Ізяслава, Святослава та Всеволода, які по черзі посі дали київський стіл, у Верхньому місті з’явився Дмитрівський монастир, що пізніше розрісся й прибрав назву Михайлівського Золотоверхого із золото банною Михайлівською церквою, трапезною, келіям и та іншими монас тирськими спорудами. У місті Володимира наприкінці ХІ — на початку
Руїни Золотих воріт. Малюнок А. ван Вестерфельда, 1651
627
Руїни Десятинної церкви. Малюнок А. ван Вестерфельда. 1651.
Частина Києв оПечерської лаври, церква Спаса на Берестовому та Микільський монастир, Софійський та Михайлівський собори. Дереворит з книги А. Кально фойського «Тератургима». 1638.
628
ХІІ ст. звели ансамблі монастирів святих Андрія (1086–1131) та Федора. Останній, як тепер досліджено, існував на тери торії будинків № 7 і 9 на Володимирській вулиці. У 1183 р. у місті Ярослава, на території його двору, звели замість дерев’яної церкви часу Володимира муровану святого Васи ля, відому тепер як Трьохсвятительська (знаходилася під північним крилом будівлі Міністерства закордонних справ, на вулиці Десятинній, 2; зруйнована в 1930х рр.). У стародавньому урочищі Видубичі у 1070–1077 рр. була літня резиденція — Красний двір київського князя Всеволо да Ярославича, який і заснував там Видубицький монастир із Михайлівським собором, що зберігся й донині. В урочищі Дорогожичі в середині ХІІ ст. чернігівські князі Ольговичі спорудили храм родового монастиря з Кирилівською цер квою, де була князівська усипальниця. Саме в ній було похо вано 1194 р. князя Святослава Всеволодовича, про якого йдеться у «Слові про Ігорів похід». З міста Володимира йшов узвіз до київського Подолу — Нижнього міста, де у князівські часи, крім киян — ремісни ків, міщан різних прошарків, знаходили притулок араби, венеційці, хозари, німці, поляки, гебреї та вірмени, що мали окремий квартал. На Подолі містився генуезький торговий двір, були свої укріплення, у центрі Нижнього міста — слав нозвісне «Торговище», на якому, як і на Бабиному Торжку у Верхньому місті, йшла жвава торгівля. Окрім того, на «Торговищі» відбувалися ще й всенародне віче. Неподалік були й церква Пирогощі Божої матері (1131–1135), храми свя тих Михайла та Бориса і Гліба. У період Литовського кня зівства Поділ заселяли винятково українці, які не дозволяли там торгувати іноземцям. На Копиревому кінці під містом Володимира й понад Подолом у 1073–1076 рр. за Святослава Ярославича стояв монастир св. Симеона з мурованими церквами поблизу нинішньої Національної академії образотворчого мистец тва і архітетури на вул. СмирноваЛасточкіна. Також побли зу лікарні для вчених і Нестерівського провулку, 9 було дві храмові споруди, про які тепер мало що відомо. Нині архео логи твердять, що навколо Копиревого кінця існували потужні укріплення. У козацьку добу неподалік Подолу й Кирилівського монастиря з’явилися козацькі поселення — курені (тепер Куренівка). Таким був Київ до початку міжкнязівських усобиць і роз дроблення Київської держави, що почалося з середини ХІ ст. й тимчасово припинилося за Володимира Мономаха аж до
Краєв ид Подолу з Київським братс твом, домініканським і бернардинським монастирями. Малюнок А. ван Вестерфельда. Фрагмент. 1651.
його смерті 1125 р. У середині ХІІ ст. Київська Русь розпалася на ряд самос тійних князівств, хоч Київ і залишався загальнодержавним політичним цен тром, архітектурний розвиток якого на тривалий час припинила монголо татарська навала 1240 р. Понад десять тижнів кияни обороняли місто, але, не дочекавшись допомоги з боку розрібнених князівств, воно впало й Бати єве військо дуже поруйнувало Київ. Папський посол Карпіні де Плано, який, їдучи з посланням до татар і монголів, побував у Києві 1246 р., записав, що тоді в місті було понад 200 будинків і налічувалося дві тисячі населення. Головних церков і монастирів загарбники не зачепили, продовжувала діяти митрополія, Софійський собор, Михайлівський і Печерський монастирі, хоч 1300 р. митрополія була переведена з Києва до Володимира. У період володіння Києвом Литовського князівства з 50–60х років ХІІІ ст. містом правили литовські князі, зокрема Ольгерд (1296–1377), Воло димир Ольгердович (до 1394 р. і був похований в Успенському соборі Киє воПечерської лаври) та його брат Скиргайло. У 1440 р. Київ перейшов нащадкам Ольгерда — Олельку Володимировичу (до 1455) та Симеон у Олельковичу (до 1470). Князь Олелько Володимирович став ченцем Печер ського монастиря й передав владу синові, князю Симеон у Олельковичу, з ім’ям якого пов’язані перші серйозні відбудовні роботи в Києв і. Саме цей князь уперше після ординської навали обстоював територіальну цілісність і політичну незалежність Київського князівства, зміцнював оборонні спо руди на кордонах князівства зі Степом, провадив будівництво та оновлював поруйновані київські споруди. Незважаючи на сувору заборону великого литовського князя не тільки будувати, а й ремонтувати старі православні храми, він за власні кошти 1470 р. відновив Успенський собор Києв оПечер ської лаври, що на той час був у запустінні. Він звів над стінами цегляні арки й склепіння, відновив дах, середній барабан та баню, Західну стіну споруди зміцнили контрфорси, західний портал було оздоблено білим каменем. На зовнішній стіні центральної абсиди вмонтовано рельєфний триптих із зоб
629
А. ван Вестерфельд. Софія Київська. Південна галерея. 1651.
630
раженням Богоматері, преподобних отців печерських Антонія й Теодосія та ктиторським написом, що засвідчив подвижницький вчинок Симеона Олельковича. Внутрішні стіни були оздоблені новим фресковим живопи сом, оскільки давні рецепти мозаїки в той час було втрачено. У книзі лавр ського ченця й письменника А. Кальнофойського «Тератургима» (1638) наводиться присвячена Симеон ові Олельковичу епітафія з його надгробка під південною стіною собору, поблизу місцепоховання преподобного Теодо сія. Вона, яка повідомляє, що Успенський собор став величним пам’ятником останньому київському князю, після якого в місті почали правити воєв оди, зокрема й КостянтинВасиль Острозький, який теж відбудовував собор і встановив у ньому новий іконостас, що проіснував до кінця ХVІІ ст. Протягом другої половини ХVІ — першої половини ХVІІ ст. українська культура розвивалася в умовах визвольної боротьби українського народу, яка викликала небувале піднесення націон альної свідомості. «Що вища ця свідомість, то вищим є щабель культури, на якому стоїть сам народ, і тому народи, які самі впливають на розвиток загальнолюдської цивілізації, мають відпорну супроти всяких зазіхань на свідомість» — писав польський дослідник Болеслав Лімановський (Скорик Лариса. Націон альний світог ляд і специфіка українського бароко в архітектурі // Українське бароко. — К., 1993. — С. 220). Утвердження національного самовизначення серед українців за тих часів відбувалося за умов, коли Польща як панівна нація виставляла себе як обра на Богом і підвладним їй народом твердиня католицького християнства. Тому під загрозою польської колонізації Україна відчайдушно боролася за своє національне визволення. Такі ж проблеми чекали на неї й після при марного союзу з Московською державою, у якої Богдан Хмельницький шукав підтримки в боротьбі з поляками й турками: на той час і в Московії панувала
А. ван Вестерфельд. Вигляд Софії Київської. 1651.
ідея месіанства в православному світі начебто обраного Богом народу й Москви як другого Риму чи Константинополя. Тому єдиним виходом україн ського народу був шлях до самоствердження, одним із виявом якого, крім збройної боротьби козацтва й утвердження православної віри, було духовне самоствердження в творах народної творчості, літератури, мистецтва, архі тектури, що культивувалися завдяки діяльності багатьох церковнопросвіт них братств, шкіл та КиєвоМогилянського колегіуму. Як і на Запорозькій Січі, у них панував дух демократизму, вільного змагання, діти бідних могли навчатися разом із дітьми заможних, а вчителі мали за обов’язок навчати і любити всіх дітей однаково. Потрапивши на такий ґрунт, ідеї європейського Ренесансу та бароко з його теоц ентричною концепцією, уявленням про універсальну картину безмежного Всесвіту та місцем вільної людини в ньому, реалізовувалися і в творах архітектури, переважно в культових спорудах. Після Берестейського церковного собору 1596 р., коли частина вищого духівництва України вступила в унію, православна церква опинилася поза законом у Польщі. Боротьба із покатоличенням на захист православної віри викликала могутній сплеск духовного спротиву міщанства, ремісників, торговців, які почали об’єднуватися у православні братства, організовувати школи, друкарні, домагатися ставропігії, тобто незалежності від місцевої церковної ієрархії, щоб унеможливити підпорядкування уніатській адмініс трації. Політична боротьба йшла водночас із виос ібненням церкви в Укра їні як націон ального духовного чинника, що має відмінні риси як у внут рішньому житті, так і в зовнішньому оформленні обрядів, своєр ідному тлумаченні деяк их канонів, способах відправи богослужіння, церковних обрядах і святах, наявності свого місяцеслова святих, відмінності в одязі і нагородах духівництва, особливий стиль іконописання, церковної архітек
631
Церква Трьох святите лів, відновлена митро политом Петром Могилою. Акварель Ф. Солнцева. 1843.
632
тури та церковних речей. Такий ідейноесте тичний спротив був взаєм опов’язаний із наці ональновизвольною боротьбою українського народу проти польських колонізаторів, що дало з часом позитивні результати: сеймова конституція 1609 р. заборонила уніатам чини ти утиски православним і віддавала їм Києв о Печерський монастир. Водночас у православ ній церкві після смерті Захарії Копистенсько го 1610 р. не було 10 років єпископату, тому 1620 р. братства разом із козацтвом і гетьманом Конашевичем Сагайдачним вирішили скористатися перебуванням у Києв і єрусалимського патріарха для відновлення київської ієрархії й відновлення права обирати свого митрополита. Того ж року патріарх висвятив на митро полита Іова Борецького та шість єпископів у шість єпархій. Єпископи отри мали право догляду за ставропігіальними церквами, монастирями, братс твами. Було відновлено принцип соборності, виборності всіх церковних посад, відроджувалися демократичні традиції й православна церква в Укра їні стала фактично незалежною і наступні митрополити намагалися це зак ріпити. Найбільше це вдалося митрополиту Петрові Могилі, який в умовах відсутності державності утверджував ідею верховенства «священства» над «царством», тобто вищість церкви від світської влади. Він підпорядковує собі діяльність церкви в усіх її аспектах, включно із будівництвом. Практика місцевого будівництва й європейські віяння виробили прик метні риси власне українського сакрального будівництва — поліфонічність, ускладненість композиційного розв’язання і водночас граційність і лег кість архітектурної форми, спрямованість композиційних елементів спору ди немов угору, до висот вічності й божественного одкровення, алегорич ність і метафоричність образної мови, вишуканість декоративного оздоб лення, одухотворено життєве трактування релігійних образів, сцен в оздоб ленні інтер’єрів. Українське архітектурне бароко розвивалося двома напрямами, визначе ними територіальними націєтворчими, філософськими, теос офськими та естетичними засадами. Це передовсім західне римокатолицьке бароко й бароко, у творах якого поєдналися західні й місцеві традиції будівництва. Власне західна течія набула поширення на Львівщині, Волині, Рівненщині, частині Житомирщини й Тернопільщини. Східна барокова течія пішла в чотирьох стильових річищах: київська або правобережна наддніпрянська школа, чернігівська, полтавська та слобожанська. Пам’ятки східної школи бароко вирізняються тим, що їх фундаторами й меценатами були українські гетьмани, полковники, митрополити та інші церковні ієрархи. Новий стиль розвивався на теренах України за три періоди: раннє бароко перехідного від Ренесансу періоду 1648 – 1680 рр. — так зване «геом етрич не» бароко, що характеризується стилістичною невикінченістю головних
визначальних рис, що виразилося в певній аси метрії планів і фасадів, скупою орнаментацією. 1680 — початок 1740-х рр. — період серед нього й високого бароко, що вирізняється сти льовою чистотою, ясністю, динамічністю довершених форм, особливою вишуканістю оздоб. У цей період в Україні поширився харак терний тип бань з так званим перехватомков ніром, за яким інколи визначають приналеж ність споруди до української барокової школи. У час середнього й високого бароко, що припав на період найбільшої будівельної активності української козацької старшини, багатого міщанства та церковних ієрархів, було створе но більшість видатних барокових споруд і в Києв і, і в Україні загалом. Період пізнього бароко — початок 1740 — кінець 1770 рр. збігся з втратою України суверенітету, скасуванням гетьманського правління та знищенням Запорозької Січі. Саме тоді відбувався перехід від бароко до утверджувано го самодержавною російською ідеол огією класицизму й класичних форм в архітектурі: змінювалася форма бань, зник перехватковнір, з’явилася ордерна система, рустування. Перші споруди бароко в українській архітектурі з’являються майже одно часно у Львові в костьолах Бернардинів (1600) та Єзуїтів (1613) та Києв і в перебудованому італійським архітектором Себастьяно Брачі Успенському соборі (1613). Але самостійна творчість українських митців розпочинається в другій половині XVII ст. й досягає найбільшого розквіту в добу Мазепи. Новий стиль української архітектури складається переважно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва князівської доби й дерев’яного народного будівництва. Тринавова церква, добре пристосова на до літургійних відправ східної обрядовості, поєдналася із базилікальним типом бароко. До таких споруд належать церкви в Бережанах, Троїцька цер ква в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682), зак ладений гетьманом Самойловичем, Михайлівський собор (1690–1694) і братський Богоявленський собор Києв оМогилянської академії, збудовані Мазепою 1695 р. У цих будовах, крім впливів західноєвропейських, органіч но існують окремі форми й деталі, зокрема декорація, з народного дерев’яного зодчества. Особливої своєр ідності й краси досягають форми бань, які не мають собі подібних у всій Європі. У такому самому ключі здій снено перебудови й розбудови інших давніх київських храмів: Софійського собору (1691–1705), Успенського собору Лаври (1695 і 1722 рр.), Михайлів ського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря та ін. Інший тип нового стилю успадкував риси давнього тридільного або п’ятидільного хрещатого в плані храму із трьома–п’ятьма банями, які також перейняті в українського дерев’яного будівництва. Споруди цього типу, зокрема збудована І. Мазепою Всіхсвятська церква (1698) у Лаврі над Еконо
Церква Спаса, Микільський військовий собор на плані І. Ушакова. 1695.
633
Церква Малого Миколи. Микільський Пустинний монастир на Печерську. 1715. Акварель М. Сажина. 1840-і рр.
634
мічною брамою, Покровський собор у Харкові (1680), Мико лаївський собор у Ніжині (1668) або Юріївський у Видубиць кому монастирі в Києв і. Цей тип будівництва так органічно поєднав новочасні й давні народні традиції, що кожна його споруда справляє враження неповторного шедевру, в якому кожна лінія, кожна деталь підпорядковані ідеї гармонії й кра си. І якщо засади таких споруд — барокові, вони вже відхо дять від суто декоративних принципів західного бароко зав дяки великому такту й смаку у використанні декору, що наві ює лад і гармонію й не приголомшує своєю пишнотою. Водночас з’явилися храми, в яких козацька верхівка втілю вала своє бачення України як спадкоємця давньої князівської монархії, в якій гетьман і старшина продовжували традиції давньоруської князівської влади. Храми й палаци мали нага дувати людям про давню велич предків, і що лише міцна вла да в Україні здатна захистити її від зазіхань іноземних загар бників — турків, поляків і московитів. Враження величі й слави справляв величний Микільський собор, збудований архітектором Й. Старцевим 1696 р. на замовлення гетьмана І. Мазепи в Києв і (знищений у 1930х рр.). У ньому з’явилася ордерна система, фронтони, колони, піляс три на взірець європейської архітектури. Також Софія Київська, перебудо вана І. Мазепою, отримала урочисті башти на фасаді, прямокутний план і видовжені нави, розмежовані хрещатими стовпами, що надало споруді величі й монументальності, суголосних з ідеєю гетьманської влади. Прихід бароко до Києв а збігся з відновленням мурованого церковного будівництва. У першій половині XVII ст. після тривалої перерви відновлю ється муроване церковне будівництво. Спершу в тогочасному Києв і більше відбудовували старі церкви, поруйновані в минулих лихоліттях. Одним із найбільших подвижниківбудівничих української історії був митрополит Київський, архімандрит Києв оПечерської лаври Петро Могила (1597–1647). Як відомо, Петро Могила освіту отримав у Львівській братській школі та єзуїтському колегіумі, удосконалював її в одному з європейських універси тетів (різні дослідники називають Замойську академію в Польщі, вищий колегіум «Ла Флеш» або університет Сорбонна у Франції). Потім служив у польському війську, брав участь у військових кампаніях разом із Михай лом Хмельницьким, батьком майбутнього гетьмана, та самим Богданом у битві під Цецорою 1620 р. та битві під Хотином 1621 р. Знайомством із Пет ром Сагайдачним, керівником козацьких військ у цій битві, можна поясни ти його переїзд до Києв а 1627 р., де він став спершу ченцем, а з 1628 р. — архімандритом Печерського монастиря. Із 1632 р. й до смерті у 1647 р. був київським митрополитом. Як і пізніше Іван Мазепа, митрополит Петро Могила був людиною з великим художнім смаком, вихованим у родині славетного роду Могил, коріння якого нібито сягає легендарного героя Стародавнього Риму Муція Сцеволи. Батько його був молдавським та волоським господарем, один
дядько — Єремій був воєв одою Модовії, другий — Геор гій — молдавським митрополитом. Рід Могил був у родинних стосунках з великими поль ськими родами Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких. А його двоюрідна сестра Раїна Вишневецька була засновни цею Густинського, Мгарського та Ладиженського монасти рів, ктиторкою скиту Манявського під Станіславом. До того ж після смерті батька опікуном його був великий гетьман коронний Станіслав Жолкевський, у маєтку якого в Жовкві Могила провів декілька передкиївських років. Отож, до Києв а майбутній митрополит прибув уже маючи достатньо вражень і мотивацію до культурної діяльності. У Молдові йому довелося бачити оригінальні типи цер ковних споруд — триконхові з банями та безверхі храми, що вплинули й на українську архітектуру (Петропавлівська церква у Кам’янціПодільському, Онуфріївські церкви у Лав рові та Гусятині, церква Різдва в Тернополі та ін.). У Польщі Могила бачив багато ренесансних споруд, зок рема оновлений королівський замок (1502–1536) та Зигмун тову капелу (1517–1533) у краківському Вавелі, Варшавський замок, що з 1611 року став резиденцією польських королів. У Львові, де навчався молодий Петро Могила, уже були такі шедеври, як дзвіниця Вірменського собору (1571), кляш тори бенедиктинок (1597–1627), бернардинів (1600–1630) каплиця Боїмів (1609–1615), Чорна кам’яниця (1588–1589), будинок Корнякта (1580), ансамбль споруд Успенського братства. До речі, величну церкву Успіння Богородиці цьо му братствові збудували на свої кошти Симеон і Єремій Могили. Пізніше, у 1632 р., Петро Могила приїздив до Вар шави на сейм, де новий король Владислав IV затвердив його київським митрополитом, а висвячення відбулось у Львові 1633 р. саме в Успенській братській церкві. Освіта й мистецькі враження, набуті замолоду, Могила уповні використав перебуваючи в Україні, оскільки вва жав, що брак освіти духівництва й молоді шкодить правос лав’ю, і єдиним діючим засобом виправлення цього зла він вважав перенесення в Україну західної науки (Жуковський Аркадій. Петро Могила й питання єдності церков. — К., 1997. — С. 42). Тому, борючись за православ’я й з уніатами в Україні, він водночас підтримував добрі стосунки з католицьким духів ництвом і широко впроваджував досвід католиків у освіті й мистецтві, у реформуванні українського православ’я. Задля цього він заснував школу в Лаврі на зразок єзуїтського коле гіуму, яку пізніше, за згодою всіх правових станів суспіль
А. ван Вестерфельд. Нижнє місто та замок Адама Киселя на горі Киселівці. 1651.
Софійський собор на плані І. Ушакова. 1695.
Михайлівський Золотоверхий монастир (1108-1113), реконструкція XVІІІ ст. Літографія початку ХХ ст. з малюнка А. Ждахи.
635
Софійський собор, відбудований після пожежі 1696 р. XVIIІ ст.
636
ства, було об’єднано з Братською школою й перетворено на колегіум. На початку ХVІІ ст. у Києві посилювався колонізаторський вплив католи цизму, який проводили католицькі єпископи, що мали в місті свій єписко пат. Домініканці, бернардинці та єзуїти за підтримки польської влади утво рили на Подолі свій район — «біскупщину» й почали будувати свої монас тирікляштори, а також житлові будинки, які здавали у найм. Біскупщина була відгороджена муром від іншої території. Біля теперішнього Житнього базару поляки збудували палац біскупа — єпископа. Тамтаки домініканці звели великий мурований костьол з монастирськими будівлями навколо, який стояв до 1640 р. На будівництво пішла цегла з розібраної католиками вишгородської Борисоглібської церкви. Навколо монастиря було зведено огорожу. Це була величезна, характерна для пізнього католицького мурова ного будівництва готична тринавова базиліка зі ступінчастими фронтонами на фасадах, з пілястрами на стінах і стрілчастими високими вікнами. Також католики почали у 20х роках ХVІІ ст. будувати кафедральний собор, але не довели будівництво до кінця через початок Визвольної війни українського народу проти польських загарбників 1648 р. На час приїзду Петра Могили муроване будівництво відбувалося епізо дично, але реконструкцію церков велися митрополитами Іов Борецький та Ісая Копинський. У 1605–1612 рр. ігумен В. Красовський відбудував на Куре нівці СвятоКирилівську церкву, перекривши її новими склепіннями й над будувавши бані. У 1613–1614 рр. італійський архітектор Себастьяно Брачі оновив у ренесансному стилі церкву Успіння Богородиці Пирогощі на Подолі, надбудувавши чотири бічні бані навколо п’ятої центральної. Петро Могила будував і оновлював храми протягом усього свого життя
в Києві, до того ж здебільшого використовував на це власні кошти. На роботи він запрошував як іноземців, так і місце вих будівничих. Відомо, що в нього на службі протягом 1637–1638 рр. перебував архітектор Оттавіо Манчіні з Болоньї (Овсійчук Володимир. Українське мистецтво другої полови ни ХVІ — першої половини ХVІІ ст. — К., 1985. — 184 с.). Однією з перших будов у Києві, здійснених Петром Моги лою, була Борисоглібська церква Братського Богоявленсько го монастиря на Подолі. Тип двоповерхової церкви без бань існував у ХVІІ ст. у Молдавії та Україні, зокрема такі, як Іллін ська церква в Суботові (1653), збудована Богданом Хмель ницьким, та Михайлівський собор у Переяславі (1648–1654). Будівництво Борисоглібської церкви Братського монастиря викликане заснуванням у ньому 1632 р. КиєвоМогилянсько го колегіуму на базі братської та лаврської шкіл. Це була споруда з двоповерховим прямокутним у плані об’ємом, із двосхилим дахом. Трикутний західний фронтон об’єму прикрашав рельєф із зображенням Всевидячого ока в сяйві. Вікна другого поверху були обрамлені наличниками з трикутними мандриками й рустом. Зі сходу та заходу до основного об’єму прибудовані притвор та абсида. З півночі та півдня споруда була оточена одноповерховими галерея ми, стіни яких декоровані горизонтальним рустом. До речі, неподалік церкви стояв будинок, який належав Галшці Гуле вичівні, який пізніше використовувався як монастирська кухня. Борисоглібська церква була конгрегаційним храмом, у ній також містилася академічна бібліот ека, що значною мірою загинула під час пожежі 1780 р. У день смерті Петра Могили в цій церкві правився урочистий молебень на честь благодійників Братства й академії. Хрестовоздвиженська церква на Ближніх печерах Києв о Печерської лаври, спорудження якої також пов’язують із Пет ром Могилою, зображена у первісному вигляді на малюнку Абрагама Вестерфельда 1651 р., та гравюрі Іллі до «Патерика Печерського» 1661 р. Будівництво її пов’язане з прагненням Петра Могили канонізувати преподобних української пра вославної церки, мощі багатьох зпоміж яких знаходилися в Ближніх печерах. Це — видовжена із заходу на схід однобан на споруда з притвором, відділеним від основного об’єму сті ною з дверима — як в Успенській церкві у Львові (1621–1629) чи в Михайлівському соборі у Переяславі (1648–1654). На гра вюрі Іллі та малюнку А. ван Вестерфельда зображено маківку над вівтарною частиною, відкриту галерею навколо цен тральної частини храму, трикутний фронтон над західним фасадом, оздоблений ренесансним орнаментом (Анісімов
Л. Тарасевич. Успенський собор КиєвоПечерської лаври. Фрагмент з «Патерика Печерського» 1702.
Миколаївський військовий собор на Печерську, збудований І. Мазепою. Архітектор Й. Старцев. 1690-1696.
637
Церкви, збудовані на кошти І. Мазепи в Києв і. Фрагмент з гравюри І. Мигури. 1706.
Панорама Києв оПечер ської лаври з Троїцькою надбрамною церквою, Успенським собором, дзвіницею і церквами над Дальніми та Ближніми печерами. Гравюра Афанасія. Київ. 1677.
КиєвоМогилянська академія за часів І. Мазепи. Фрагмент тези на честь П. Колачинського. 1697-1702.
638
О. І. До історії архітектурного ансамблю Ближніх печер Києв оПечерської лаври // Лаврський альманах. — Вип. 3. — 2000). Будуючи нові святині, Петро Могила багато сил і коштів віддавав на оновлення давніх, поруйнованих у різні часи або запустілих храмів. Він звертався за пожертвами до тогочасних можновладців, гетьманів, ігуменів підлеглих йому монастирів, до братств, намагаючись зберегти стародавні храми як частину давньої української історії. У передмові до трактату «Пер спектива» (1642) Касіян Сакович писав: «Взяв отець Могила Св. Софію в Києв і, багато століть перед тим опущену, а в даний час так її відновив, що від усіх дістав похвалу. Також відбудовує монастирі, засновує школи і багато робить добра в інтересах свого народу…» (Жуковський Аркадій. Вказ. пра ця. — С. 96). Петро Могила вважав Києв оСофійський собор «єдиною нашого народу православного оздобою, головою і маткою всіх церков» (Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — К., 1883. — С. 6). Тому, ставши митрополитом Київським 1632 р., він одразу відібрав собор в уніатів, який був у напівзруйнованому стані, влаштував там чоловічий монастир і розпочав відновлювальні роботи, які тривали до його смерті. Уже на плані з книги А. Кальнофойського «Тератургіма» 1638 р. зоб ражено відновлений собор із головною банею із двояр усним завершенням. Більше інформації про перебудову храму дає малюнок А. ван Вестерфельда 1651 р., в якому показано вступ військ литовського гетьмана Януша Радзи вилла в Київ. Тут уже бачимо грандіозну прямокутну в плані споруду в рене сансному, з елементами романського, стилі з рядами відкритих галерей на сході й заході й тринадцятьма банями на барабанах. Для відновлення собо
Невідомий художник. Ансамбль Миколаївського військоаого монастиря. 1783.
ру митрополит запросив італійського архітектора Октавіо Манчіні. Собор було частково відремонтовано. Основним будівельним матеріалом була цегла і вапнянопіщаний розчин. Стіни не отиньковували. Причому цегла часто застосовувалась не тільки для мурування стін і склепінь, а й для фун даментів. Стандартних розмірів цегли не було, тому іноді навіть в одній споруді можна зустріти цеглу різної величини. Внаслідок нерівномірності випалювання цеглини мали різні відтінки — від темночервоного до світ ложовтого. Як правило, усі внутрішні приміщення будинків мали склепін часті перекриття. У житлових приміщеннях стоял и печі, облицьовані візе рунчастими полив’яними плитками, що надавало інтер’єрам особливого колориту. Навколо монастиря було споруджено дерев’яні монастирські будівлі, а всю територію обнесено високою дерев’яною огорожею. Також Петро Могила встановив у храмі новий іконостас, краса якого вразила Пав ла Алеппського. У північносхідному куті теперішнього Благовіщенського вівтаря Петро Могила влаштував каплицю, призначену для зберігання мощей святого Володимира. Саме в цій каплиці з 1 січня, дня смерті, по 9 березня 1647 р., дня поховання, стоял а труна з тілом митрополита. Реконс трукція Софійського собору, здійснена за Петра Могили, мала виразні риси стилю ренесанс із елементами раннього бароко в інтер’єрі. Софійський собор, відновлений Петром Могилою, зберігав свій вигляд до 1685 р., коли почалася його реконструкція у бароковому стилі гетьманом Іваном Самой ловичем і завершена Іваном Мазепою 1707 р. Успенський собор КиєвоПечерського монастиря, який був центром Київського Атенею, згуртованого навколо митрополита Петра Могили,
639
Братський Богоявленський собор (1690-1693, архітектор Й. Старцев) корпус КиєвоМогилянської академії (архітектор Й. Старцев, надбудова і церква (0732-1740) архітектора Й. Шеделя.
640
також зазнав деяких змін. Найдавніші з відомих зображень Успенського собору Києв оПечерської лаври бачимо на гравю рі Тимофія Петровича на титулі книги «Бесіди Іоанна Златоуста на 14 послань св. апостола Павла» (1623), собор відтворено у первісному вигляді по шести століттях після спорудження. Це була трьохнавова, увінчана трьома банями споруда. Перша баня була над головним об’ємом, друга над вівтарем, третя — над церквою Іоанна Предтечі. Західна стіна підтримувалася чотирма контрфорсами, два з яких були обабіч центрального входу. Упри тул до стін стоял и каплиці та усипальниці, зокрема на честь Василя Велико го, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, князів Корецьких та св. Стефана. Окрасою собору був іконостас, установлений на початку ХVІ ст. князем Костянтином Острозьким замість мармурової вівтарної огорожі, який існу вав до пожежі 1718 р. Над могилою князя в Успенському соборі його син ВасильКостянтин Острозький 1579 р. встановив чудовий скульптурний над гробок, виконаний у ренесансному стилі (знищений разом із собором радянськими підривниками восени 1941 р. «Київський літопис» під 1613 р. повідомляє про ремонт Успенського собору, а 1620 р., про те що до Києва при був Єрусалимський патріарх Теофан. Той же літопис повідомляє що владика був у монастирі Братському, де його з великою честю прийняли духовні та світські особи, а на другий день, 9 квітня, він правив службу в присутності протосигела Константинопольського патріарха й київського священства. Отже, на той час собор був цілком оновлений, яким він зображений на гравюріплані в книзі А. Кальнофойського «Тератургіма» (1638), малюнку А. ван Вестерфельда 1651 р. Перші два зображення фіксують стан собору до могилянської реконструкції , останнє — після неї. Західний фасад собо ру після реконструкції найкраще поданий на гравюрі Афанасія К. 1677 року до лаврського видання «Пречисті акафісти». Петро Могила надав споруді урочистішого вигляду, прикрасив її чотирма новими банями. Одна з них була розташована над головним входом, решта три — з південного боку та на північній частині храму — отже собор став семибанним. З Петром Могилою також пов’язують виконання фрескових композицій на фасадах та в інтер’єрі (Києв оПечерська лавра — пам’ятка історії та куль тури України. — К., 2006. — С. 234). У такому вигляді Успенський собор простояв до перебудови його у 1690х роках гетьманом Іваном Мазепою. Наступним храмом, відновленим П. Могилою, була Десятинна церква Св. Богородиці, зведена князем Володимиром у 991–996 рр. Ця грандіозна споруда, що зазнала руйнації 1240 р. під час татаромонгольської навали, на той час перетворилася в купи руїн. Петро Могила, розуміючи значення хра му в історичній пам’яті киян, наказав викопати рештки церкви «з мрака земного». Запрошений до Києв а італійський архітектор Октавіо Манчіні,
що в той час працював у Польщі, розчистив руїни, використав рештки старих стін півден нозахідного кута храму, звів невелику прямо кутну з гранчастою апсидою церковку, поділе ну на дві частини. Із заходу було прибудовано дерев’яний притвор із дзвіницею. Середня частина була значно вища і мала вигляд вежі з чотирисхилим дахом, невеликим барабаном із грушоподібною банею та маківкою без ков ніра. На літографії Фабіанського 1857 р. з малюнка А. ван Вестерфельда біля церкви зображено стару липу часу Петра Могили, яка й досі стоїть навпроти Націон ального музею історії України. У ті ж роки Петро Могила відбудував з руїн Трьохсвятительську церкву й передав її Київському братству. Як свідчить акварель Ф. Солнцева сере дини ХІХ ст., це був однобанний, хрещатий у плані храм із восьмигранною банею з маленькою маківкою. Вхід увінчував фронтон із монументальни ми розписами. На малюнкуплані з книги «Тератургіма» зображено дуже пошкоджений храм за межами Печерського монастиря — церкву Спаса на Берестовому. Оскільки Петро Могила був переконаний, що це перша київська мурована церква, збудована князем Володимиром у 991–996 рр., то вважав за необхід не її відбудувати. Відбудова храму тривала з 1640 по 1646 рік. На той час спо руда залишилася без верха, як свідчить план з книги А. Кальнофойського «Тератургіма». Могила наказав розібрати зруйновані рештки й натомість збудувати три нави з конхами зі сходу, а із заходу прибудував дерев’яний притвор. У всіх навах було влаштовано вівтарі, а до центрального — на честь Преображення Господнього, прибудовано ризницю та дияконник. У боко вих навах знаходився вівтар Святого Володимира, де якийсь час зберігалися рештки голови Володимира Великого. Стародавні форми були повністю збе режені в нартексі, хрещальні та вежі, перекриті заново коробовим склепін ням. У споруді було поєднано риси давньоукраїнської архітектури, Ренесан су та бароко, що разом дають враження злагодженого архітектонічного ансамблю, екстер’єр якого підпорядковано внутрішнім сакральним завдан ням інтер’єру з чудовими монументальними розписами. Увінчали споруду три бані. Над входом до церкви на зовнішній стіні нартекса до нашого часу зерігся напис старослов’янською мовою: «Петр Могила, архиерей Бога, сей храм благолепный возвиг Господу Владыке, и окончив славный и прекрас ный дом сей из камней, расписал перстами греков». На внутрішній західній стіні нартекса також є тогочасний напис: «Сию церков созда великий и всия Руси князь и самодержец святой Владимир, во святом крещении Василий. По летах же многих и по разорению от безбожных татар произволением Божиим обновися смиренным Петром Могилою…» А в інтер’єрі грецькі живописці виконали фреску «Дар Петра Могили», в якій зображено самого митрополита, який підносить макет відновленої ним церкви Спаса Святому
Фасад Богоявлен ського собору Брат ського монастиря на Подолі. 1690-1693.
641
Північний фасад Троїцької надбрамної церкви, зведений у XVІІІ ст.
Троїцька надбрамна церква КиєвоПечерської лаври. 1108. Реконструкція XVІІІ ст.
642
Володимирові (Бруснікіна Галина, Кочубинська Тетяна. Цер ква Спаса на Берестовому. — К., 2007). Таким чином, протягом двадцяти років свого перебуван ня у Києві архімандритом КиєвоПечерської лаври та мит рополитом Київським Петро Могила був гідним продовжу вачем будівничої традиції Київської держави, зокрема кня зів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Завдяки його дипломатичним зусиллям та зв’язкам із польською владою 1 листопада 1632 р. польський король Владислав ІV і сейм прийняли постанову про повернення православним митрополичої КиєвоСофійської кафедральної церкви, від новлено давні православні єпископські кафедри на терито рії Польщі, підтверджено право вільно сповідувати правос лавну віру. Також ця постанова давала дозвіл ремонтувати старі церкви та будувати нові, засновувати братства, школи, друкарні та притулки для бідних. Згодом, 1633 р., було підпи сано королем «Статті про заспокоєння руського народу», які значно полегшили становище православної церкви й нада ли більшу можливість митрополитові повернути храми, раніше захоплені уніатами, й розпочати їх відбудову. У пер шій половині ХVІІ ст. відбулися ініційовані духівництвом та братствами глибокі зміни в архітектурі сакральних споруд. Утверджувалося гуманістичне розуміння призначення наці ональної церкви як собору людських душ, що вплинуло на чітку, раціональну організацію простору споруд, урівнова женість і водночас благоліпність інтер’єрів. В архітектурі, іконописі та храмових розписах дедалі чіткіше й оригіналь ніше почали виявлятися національні особливості й дифе ренціяція між католицькими і православними зображення ми в багатьох сюжетах, особливо «Страшного суду», що почав утілювати глибокі антизагарбницькі інвективи. Київ ське братство й духівництво збирало кошти на церкви й нерідко само укладало угоди з архітекторами, вело нагляд за будівництвом і стежило, щоб споруда відповідала їхнім вимогам та естетичним уподобанням, в основі яких лежали особливості національного будівництва. Борючись за своє національне та духовне визволення, український народ тво рив свою архітектуру, використовуючи як традиції дерев’яно го зодчества, так і традиції Ренесансу, що в той час на тери торії України й Києва більше відповідав ідеям гуманізму. Київська архітектура періоду Петра Могили характеризуєть ся рисами перехідного періоду від давньоруського храмобу дування через готику, ренесанс до національного бароко. Намагаючись зберегти загальні форми храмів, що склалися в Київській Русі, митрополит делікатно й зі знанням справи
впроваджував форми українського народного дерев’яного будівництва разом із західноєвропейськими формами, таким чином творячи національний стиль в архітектурі, продовже ний багатьма його наступниками, зокрема й гетьманом Мазепою. Смаки митрополита, що відбилися в ініційовано му ним будівництві, орієнтувалися на передову для того часу архітектуру Центральної та Західної Європи. Діяльність Петра Могили як будівничого храмів, у галузі організації освіти як засновника Київського колегіуму з європейською ситемою навчання, а також у галузі літератури, книгодруку вання й теології, сприяла утвердженню давньої слави Києва як головного міста України. Утверджуючи славу Києва своєю діяльністю за життя, він залишив наступникам вражаючий приклад подвижництва у своєму «Заповіті»: «Коли тільки позволив мені Господь Бог з ласки своєї святої… бути пасти рем у столиці Митрополії Київської, а перед тим і Святої Лаври Печерської Архімандритом, у той час бачачи занепад у народі Руськім побожної релігійності не від чого іншого, як від того, що жодної освіти й наук не одержував, тому прире чення моє зложив перед Господом Богом моїм, всі мої дос татки, від батьків оставлені, і що тільки від належних послуг святих місць, мені доручених, прибутків з відповідних маєт ків тут зоставалося, повертати частково на відновленя зруй нованих Домів Божих, яких залишилося жалюгідні руїни, частково на фундації шкіл у Києві, прав і вольностей народу Руського» (Жуковський Аркадій. Вказ. праця. — С. 291). Його приклад наслідували наступні церковні й державні дія чі: архімандрит Лаври Йосиф Тризна, що заступив Петра Могилу на посаді архімандрита, митрополити Київські Сильвестр Косов, Дионисій Балабан, Йосиф НелюбовичТу кальський, Лазар Баранович — до 1685 р., коли Київська митрополія була завдяки підкупу переведена зпід влади Константинопольського патріархії під владу Московського патріарха. «Приклад Петра Могили — писав 1921 р. київ ський митрополит Української Православної Автокефальної церкви Василь Липківський, — навчає нас далі: непохитно стоючи на грунті православної віри, сміливо користуватися для життя й піднесення всіма кращими здобутками людства, навіть своїх ворогів, щоб їхньою зброєю їх же перемагати. Сам митрополит Петро Могила хоч вперто боровся з като лицизмом, але вільно перейняв від нього багато того, що вважав корисним для життя Православної церкви» (Жуков ський Аркадій. — Вказ. праця. — С. 183). Тривалий конфлікт українського поспільства з поль ською окупаційною владою, підсилений духовною експан
Церква Спаса на Берестовому (1072), реставрована в 1640-1642 рр., добудована в 1813-1814 рр. Гравюра ХІХ ст.
Ансамбль Нижньої лаври із дзвінницею Ковніра та Різдвобогородицькою церквою.
Амнозачатіївська церква на Дальніх печерах КиєвоПечерського монастиря. 1679.
643
Хрестовоздвиженська церква КиєвоПечерської лаври. 1700.
Дзвіниця церкви Миколи Набережного на Подолі. 1716. У 1781 р. І. Григорович-Барський перебудував другий ярус.
644
сією католицької та уніатської церков на православ’я, селян ськокозацькі повстання першої половини ХVІІ століття підготували ґрунт війні 1648 й пізнішій боротьбі козацтва й селянства. У наслідок війни Україна вдруге після княжої доби отри мала завойовану козацтвом державну самостійність, геть манськостаршинську владу та полковий адміністративний устрій. І хоч права і вольності народу цілеспрямовано й бру тально урізала Московська держава, культура, мистецтво, архітект ура Києва розвивалися в річищі європейських ренесансних та барокових впливів, переплавлених у горни лі місцевих мистецьких традицій. Заможна козацька стар шина як замовник ставила нові вимоги до мистецтва, нама гаючись не тільки увічнити себе, будуючи нові церкви й оновлюючи старі, а й утілити у своїх вчинках ідею держав ності своєї Батьківщини. Зростання старшинського маєста ту й самостійницькі ідеї серед гетьманства, що панували в Україні до поразки українського визвольного змагання в полтавській битві 1709 р., спричинили те, що в Україні виник новий тип церкви, архітектура якої втілювала ідею державності. Спокійні, врівноважені форми ренесансу попередньої доби, що взорувалися на форми античності й Візантії, вже не задовольняли тогочасних смаків, потрібні були більш вражаючі, розкішніші, перейняті пафосом фор ми архітектури. Споруда уявлялася не як замкнута в собі самодостатня форма із каменю чи дерева, що існує незалежно від середо вища, а як частина просторового архітектурного ландшаф ту. Плановопросторова композиція втілювала ідею урочис тості, тріумфальності, святковості, усе мало звеличувати дух, вселяти відчуття гармонії. Ансамблі споруд монастирів планувалися за засадами барокової естетики, згідно з яки ми головній споруді — собору були підпорядковані в єдино му задумі дзвіниця, трапезна, братські келії та господарські споруди. Вони тісно пов’язувалися між собою масштабом, ритмом членувань, пластикою форм і оздоблення. З бароко прийшло в Україну відчуття устремління вгору, тому з’явилося багато надбрамних церков, високих дзві ниць як важливих акцентів у поліфонічному, немов партек сний спів у музичному бароковому хоровому творі, архітек турному ансамблі. Наприклад, усі споруди головної Собор ної площі Києв оПечерської лаври розміщені так, що сто совно вісі входу через урочисті головні Святі ворота під Троїцькою церквою до Божественної оселі — Успенського собору всі навколишні споруди — дзвіниця, келії братчиків
та отців печерських, трапезна з церквою, Ковнірівський корпус сприймаються у найвигідніших ракурсах, хоч кожен із елементів ансамблю веде свою виразну партію. Хоч бароко прийшло в Україну із Західної Європи, воно швидко набуло завдяки місцевим впливам виразних націо нальних рис, що виокреслилися в таке оригінальне явище, як «українське бароко». Полемічна література, малярство і графіка, націон ально спрямована діяльність православної церкви в богословському, догматичному і мовному аспектах сприял и утвердженню архітектури бароко. Середина XVII ст. ознаменувалася виникненням геть манської держави, адміністративним поділом її на 16 окру гівполків на чолі з полковниками, в яких правила генераль на старшина — писар, обозний, хорунжий і осавул, полкова та сотенна старшина. Військова старшина — еліта — вико нувала й цивільні адміністративні, фінансові та судові обов’язки Війська Запорозького Української козацької дер жави. Таким чином, сформувалася нова суспільна еліта, для якої найхарактернішим було відчуття політичної спадкоєм ності щодо княжої УкраїниРуси. Після успішного завер шення походу української армії в Галичину в грудні 1648 р. гетьман урочисто увійшов з військом до Києв а через Золоті ворота. Саме у Києв і гетьман утвердився на думці створити самостійну Козацьку державу. У місті було сформовано Київський полк як центральну адміністративну одиницю держави. Гетьман видав універсали, згідно з якими київські ремісники й торговці звільнялися від податків, їм надавало ся право на володіння землею. Універсали на володіння зем лею отримували й монастирі, які використовували для будівництва працю селян, що жили на приписаних до монастирів землях. Так, КиєвоПечерський монастир у період правління Хмельницького вже мав цілком сформо ваний архітектурний ансамбль, який вразив дияк она Павла Алеппського, який у 1653 р. відвідав лавру разом із Антіохій ським патріархом Макарієм. У своїх спогадах він з великим захопленням розповідав про монастир, про його церкви, особливо велику Успенську, церкву Святих апостолів Петра і Павла та Воздвиженську з двома банями та чудовим іко ностасом. Алеппський повідомляє, що тоді в монастирі пра вили у 23х церквах і що обитель була в доброму стані, нез важаючи на воєнний час. Однак після Переяславської уго ди, коли Київ у складі Гетьманщини опинився під «рукою» московського царя, ситуац ія почала змінюватися на гірше, оскільки одразу ж почалося намагання підпорядкувати Українську православну церкву з Московською під Москов
Всіхсвятська церква КиєвоПечерської лаври, збудована І. Мазепою. 1696-1698.
Кирилівська церква в урочищі Дорогожичі. ХІІ ст. У 1760 р. перебудована І. ГригоровичемБарським.
645
Георгіївський собор Видубицького монастиря. 1696-1701.
Церква Миколи Притиска на Подолі. 1631. Перебудована 1819 р. А. Меленським
646
ським патріархом. Київський митрополит Сильвестр Косов разом із багатьма священиками не визнавав Переяславської угоди, і до Андрусівського перемир’я 9 лютого 1667 р., коли Київ спершу увійшов до складу Польщі, а через рік — до складу Московського царства, будівництво в місті тривало до початку так званої Руїни, що тривала майже до часу геть манування Івана Мазепи. Основою розвитку архітектури доби Гетьманщини стала архітектура попередньої могилянської доби. Як уже було зауважено, у церковній архітектурі першої половини XVII ст. характерними були конструкції верхів із заломом, перейня ті із дерев’яного храмового будівництва, муровані склепін часті конструкції, класичні архітектурні ордери. З часом дістали поширення тридільні одно, триверхі, хрещаті в плані центричні багатоверхі храми з прямокутни ми або багатогранними навами та гранчастими вівтарями, запозиченими з дерев’яних церков. Тенденцією доби Гетьманщини стало зростання висоти храмів і ускладнення їхніх форм у зв’язку з переходом до баро кових форм, використання багатозаломних верхів. У мурованому будівництві прототипом хрещатих п’яти банних будівель стала Покровська церква, збудована 1653 р. А. Киселем у селі Низкиничі на Волині, де й похований цей діяч. Хрещатою однобанною п’ятикамерною спорудою є церква Миколи Притиска в Києв і (1695–1707) та дев’ятика мерна церква Різдва Богородиці в Седневі (1690). Прикла дом класичного для архітектури доби Гетьманщини типу хрещатого п’ятибанного і п’яти або дев’ятидільного в плані храму є Миколаївський собор у Ніжині (1655–1658), зведе ний ніжинським полковником Іваном Золотаренком (В. В. Вечерський Архітектурномістобудівна спадщина регіон ів XVII ст. України // Археом етрія та охорона історикокуль турної спадщини. — 1999. — Вип 3. — С. 10). Окрім цих основних типів, які були наймасовішими й визначали картину архітектурного розвитку доби Гетьман щини, існували й розвивалися так звані маргінальні типи православних храмів — безбанні зального типу, триконхо ві, тетраконхові споруди, як-от безбанна Онуфріївська цер ква 1701 р. Після поразки козацького війська під Берестечком 25 липня 1651 р. Київ захопило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла, при якому служив голландський худож ник Абрагам ван Вестерфельд. Саме з його малюнків, копії яких дійшли до нас, можемо скласти думку про архітектур ний Київ того часу. Особливо важливі його малюнки із зоб
раженням Софії Київської, КиєвоПечер ської лаври, Золотих воріт, Верхньої та Нижньої територій, які свідчать, що в місті було багато відбудованих храмів, цивільних споруд, на Замковій горі височів великий палац польського намісника, сенатора Ада ма Киселя, на широкій панорамі Подолу вирізняються бані багатьох церков і дахи цивільних споруд. Але за місяць господарю вання загарбники дуже поруйнували місто, спалили сотні будинків, шість церков і кіль ка монастирів. До того ж повсталі киян и спалили замок, де були засіли поляки. Після Андрусівського перемир’я з 1686 р. Київ і його околиці увійшли до складу Московії. У місті було введено росій ське воєв одське правління з двох воєв од, думних дяків та стольника. Воєв о ди контролювали надходження податків до казни, здійснювали нагляд за судочинством. Управління київським полком перейшло до містечка Козель ця. Оскільки Київ мав стратегічне значення у військових планах Москов ського царства, то воєв оди почали будівництво укріплень, у Верхньому міс ті було зведено фортецю й утворено Стрілецьку й Рейтарську слободи, де розміщалися московські залоги. Проте Київ і в другій половині ХVІІ ст. залишався центром розвитку цер ковної архітектури і залишався ним до кінця XVIIІ ст. Це був час активного мурованого церковного будівництва, де була визначальна роль замовника, який диктував архітектурне завдання. З часом утвердилася професія архі текторів, який володів необхідними теор етичними знаннями й практични ми навичками. До нашого часу у фондах Києв оПечерського заповідника та у Націон альній бібліот еці України ім. В. Вернадського зберігаються зару біжні посібники з архітектури, альбоми креслеників та архітектурних про ектів, що свідчать про високий рівень підготовки київських будівничих. Зокрема це переплетені в одному альбомі чотири книги: книга з геом етрії; книга з перспективи 1615 р.; видана 1620 р. в Амстердамі книга архітектур них ордерів та інших архітектурних елементів (сходи, колони та ін.); книга 1615 р. із фортифікаційними оборонними проектами. На форзаці альбому є запис про належність його київському граверу й лаврському намісникові Антонію Тарасевичу. Поступово, протягом розглядуваного періоду, здій снюється перехід від середньовічних методів професійної праці (за вказа ними замовником зразками) до розробки й «апробації» проектних кресле ників і ведення за ними будівельних робіт, у зв’язку з чим у кінці ХVІІ ст. значно зросла роль архітектора як творця. Архітектура Києв а ХVІІ ст. дала витвори, в яких найяскравіше відбився мистецький геній українського народу. Засвоєння світової архітектурної спадщини, зокрема класичних ордерів, хрещатобанних структур, розвиток об’ємнопросторових композицій, використання надбань націон ального
Різдвобогородицька церква Києво Печерської лаври. 1696. Архітектор О. Якушкін у 1817 р. прибудував аркаду.
647
Вознесенський собор (1722-1732) і дзвіниця (1740, 1821, архітектор А. Меленський) Флорівського жіночого монастиря на Подолі. Літографія А. Барвитова.
648
дерев’яного будівництва дозволили будів ничим витворити неповторний націо нальний архітектурний стиль православ них храмів доби Гетьманщини (Вечер ський В. В. Храми України // Пам’ятки України: історія та культура. — 1997. — № 4. — С. 1–32). Особливо активно місто забудовувало ся з початком гетьманського правління Івана Мазепи (1687–1708), який, як і Петро Могила та Богдан Хмельницький, підтри мував славу Києв а й давні князівські будівельні традиції. Як і Богдан Хмель ницький, Мазепа називав наш народ «українською нацією» й почав пов сюдно вживати назву «Україна». Не випадково козацькі літописці називали гетьманів князями руськими, спадкоємцями великих князів київських. Ще попередник Петра Могили митрополит Київський Іов Борецький проголо шував: «Ми взялися за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили і віддали, чим ми й раніше користувалися, і те, що нам дозволяють Божі закони і звичаї, а ще й шістсотлітня традиція» (Ернст Федір. Київська архі тектура XVII віку // Київ та його околиця в історії та пам’ятках. — К., 1926. — С. 125–165). Доба Івана Мазепи характеризується величезним піднесен ням в усіх галузях мистецтва — архітектурі, малярстві, різьбі, гравюрі, орнаментиці, ужитковому мистецтві. Як свідчить Федір Ернст, дерев’яне будівництво тоді було майже припинене, бо тогочасні меценати українсько го мистецтва, гетьман і козацька старшина — виявляють «великий хист до будівництва камінних церков — ніби просячи Бога, простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобули свої багатства» (Ернст Федір. Вказ. праця. — С. 126). Гетьмана наслідувала генеральна і полкова старшина, зокрема В. Кочубей, В. ДунінБорковський, К. Мокієвський, І. Мирович, П. Герцик, Лизогуби, Сулими та інші будували своїми коштами величні храми й вміщу вали на їхніх стінах свої родові герби. Живописці малювали портрети фун даторів та меценатів, які вивішували разом із образами в їхніх храмахфун даціях. Прикладом може бути портрет ктитора головної церкви Кирилів ського монастиря у Києві макарівського сотника Сави Туптала, який висів у церкві над його гробівцем із написом: «Тут похований Туптало Сава — Війська Запорозького честь і слава». До речі, архімандритами цього монас тиря були Інокентій Гізель, укладач «Синопсиса», та Димитрій Ростов ський, син Сави Туптала, церковний діяч, автор славнозвісних книг «Четьї Мінеї». У плані шестистопний Кирилівський храм має форму видовженого чотирикутника, поділеного на три високих нави. Малі бані навколо голов ної мають восьмигранні барабани. Над західним фасадом київський архі тектор І. ГригоровичБарський 1760 року надбудував розкішний бароковий фронтон, оздоблений карнизами, нішами з вигадливими візерунками. Прикметною особливістю київського храмового будівництва того часу було спорудження великих кафедральних і монастирських церков, у яких
замовники й будівничі втілювали ідею соборності й спадкоємності давніх князів ських традицій. Це були величні шестис топні споруди з довгим прямокутником у плані, з трьома назвами і п’ятьма банями — посередині і над п’ятьма кутами. Нерідко на західному фасаді будували башти, як у Софійському соборі або європейських католицьких храмах. Головний вхід — пор тал оздоблювався скульптурною орнамен тикою з декоративними гербовими елемен тами — щитами, фронтонами, волютами, пілястрами та колонами з розкіш ними капітелями, з мотивами виноградної лози та акантового листя, фігур ками янголів, китиць квітів і овочів, монограмами Ісуса Христа й Марії. Саме такими були збудовані коштом Мазепи в Києв і Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі (1690–1693) та Миколаївський військовий собор (1690–1696) на Печерську. Обидві церкви, що були зруйновані у 1930х роках, якнайкраще характеризують стиль мазепинської доби. Архітектором обох споруд був будівничий Йосип Старцев, який, як дехто нині вважає, мав українське походження й прізвище Старченко. Це були величезні шестис топні тринавні споруди з п’ятибанним завершенням та західним притво ром, розкішними порталами, оздобленими бароковою декорацією, фронто нами з вежами, колонами на всю висоту стін по кутах споруди, хрестоподіб ними й іншої конфігурації вікнами, оздобленими різьбленими наличника ми, фронтончиками та волютами. Прекрасним був головний фасад обох споруд з високими фронтонами з пілястрами, волютами й шатроподібними голівками, з іконописом, різьбленням, з фігурами янголів, які тримають корону, під якою було вирізьблено герб самого гетьмана Мазепи. Микола ївський собор стояв біля нинішньої площі Слави. На його місці нині знахо диться палац для дітей та юнацтва (колишній Палац піон ерів). Бароковий стиль, який втілював уявлення про славу, переможність Запорозького вій ська й славу самого гетьмана, мецената й покровителя культури Видатною пам’яткою барокової архітектури стала інша фундація Мазепи — церква Всіх Святих над Економічною брамою Києв оПечерської лаври. Ця споруда несе в собі традиції стародавнього дерев’яного церковного будівництва й риси українського бароко. Деяк і дослідники вважають, що її автором був архітектор Д. Аксамитов, який проектував власне Економічну браму. Його було прислано 1700 р. з Москви до Києв а для будівництва фор течного муру навколо монастиря та кам’яної дзвіниці. В основу стрункої просторовопірамідальної композиції Всіхсвятської церкви покладено рів нораменний хрест, сторони якого мають гранчасту форму. У першому ярусі храму влаштовано Економічну браму, що веде до Економічного корпусу монастиря. Споруда має шістнадцять граней, угорі яких вирізняється кар низ складного профілю. На кутах будови виступають пілястри, прикрашені оригінальними капітелями. Кожна грань споруди щедро декорована гео
Будинок намісника КиєвоПечерського монастиря. 1745. Архітектори Й. Шедель, С. Ковнір.
649
НабережноМикільська церква на Подолі (1722-1775), архітектор І. Григорович-Барський. Дзвіниця — М. Ікоников.
Церква Константина та Олени на Подолі. Архітектор І. Григорович-Барський. 1734.
650
метричним орнаментом. Віконні отвори обрамлені колон ками й франковані декоративними портиками. Північний фасад церкви прикрашений гербом фундатора — Івана Мазепи. Утворені чотирираменним хрестом об’єми храму увінчані банями на восьмигранних барабанах. Пластична насиченість стін, вишукані лінії грушоподібних бань, чис ленні грані стін і барабанів верхів створюють винятково вишукану гру світлотіні, враження святковості, одухотворе ної краси й величі. Враження урочистості й таємничої свя тості підсилює аркада романського типу, через яку можна пройти до входу в храм. Будівля особливо гармонійно злива ється з архітектурним ансамблем Лаври. Протягом доби сонце, порізному освітлюючи храм, викликає дивовижну гру світла й тіні, народжуючи відчуття дихання. Таких цер ков за Мазепи було створено чимало по всій Україні. Власне, на кожен рік гетьманування його припадає спорудження однієї будівлі. Протягом 1690–1706 рр. гетьман профінансу вав у Києв і будівництво чотирьох нових храмів, відбудову п’ятьох церков княжої доби, завершення будівельних робіт на трьох, розпочатих його попередниками, церквах, рестав рацію будівель Києв оМогилянської академії. У Печерсько му монастирі за його грошової допомоги були зведені обо ронні мури з церквами Онуфрія та Івана Кущника, віднов лено будинок лаврської друкарні. Він також надбудував бічні приділи на нижніх папертях Києв оСофійського собо ру з шістьма банями над ними, що надало собору вигляду, який зберігся до нашого часу. У Софійському монастирі зберігався коштовний сакос, подарований гетьманом. У церкві Михайлівського Золотоверхого монастиря Мазепа збудував саркофаг, у якому зберігалися мощі святої велико мучениці Варвари а пізніше й інших святих. Саркофаг був оздоблений розкішним різьбленням рослинного орнаменту з мотивами китиць овочів, фруктів, букетів квітів. Допоміг І. Мазепа коштами збудувати церкву Покрови Пресвятої Богородиці на Січі й допоміг також справити в ній іконос тас із намальованими київськими художниками іконами. На цей щедрий дар кошовий Запорозької Січі Василь Кузь менко у листі від 26 лютого 1693 року відповів гетьманові: «Істинній знакъ цѢломудрія вельможности вашей въ томъ есть всему свѢту явный или всемъ, что Господу всѢх Творцу и Богу нашему благопріятно ы всѢму християнскому роду пожиточно и благодарно то самовластіемъ благое дѢло душеполезное охотно вельможность ваша исправляетъ… изобилно сіяе тъ слава ваша» (Андрусяк М. Щедрою десни цею вашою // Пам’ятки України. — № 6. — 1991).
Загалом за 21 рік свого урядування він став фундатором 12 новозбудованих та 20 реконструйованих храмів. Серед них такі шедеври української та світової архітекту ри, як уже згадані Микільський військовий і Богоявленський братський собори в Києв і, Троїцький собор у Чернігові, Вознесенський у Переяславі, собор Мгарського монастиря. Він же фінансував перебудову Софії Київ ської, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Києв оПечерської лаври. Зага лом на ці справи гетьман витратив понад 1,5 мільйона золотих — суму, що більш ніж у 10 разів перевищувала річний бюджет тодіш ньої Української держави! У цій діяльності І. Мазепа продовжував справу свого попередника — гетьмана І. Самойловича, котрий також був охочий до будівництва й розпочав будівельні роботи у монастирях і церквах у Киє ві, Чернігові та Мгарі. Сподвижник Мазепи стародубський полковник М. Миклашевский звів 1696 р. схожу на Всіхсвятську — Георгіївську церкву Видубицького монасти ря, яка збереглася донині. Неподалік від неї він звів трапезну Преображен ську церкву. У 1698 р. київський полковник, родич Івана Мазепи К. Мокієв ський звів поряд з Лаврою замість стародавньої дерев’яної церкви Теодосія нову муровану споруду. Біля верхніх воріт Печерського монастиря той самий К. Мокієвський 1696 р. збудував Воскресенську церкву (обидві спору ди збереглися до нашого часу). У 1696 р., за архімандрита Мелетія Вуях евича, колишнього генерального судді війська Запорозького, на місці дерев’яної церкви Різдва Богородиці в Нижній лаврі постала коштом К. Мокієвського кам’яна церква тієї ж назви. Це тридільна трибанна церква з прямокутною в плані навою, прямокутним бабинцем, напівкруглим п’ятигранним вівтарем і трьома грушоподібними банями з маківками на восьмигранних барабанах. З північного та південно го боку від центральної частини храму розміщені чотири прямокутні кап лиці з маленькими циліндричними та гранчастими абсидами, також увін чаними банями з маківками. На західному фасаді в заглибленні розміщено головний вхід до церкви, а на південному та північному фасадах — входи до каплиць. Центральна частина церкви освітлюється вікнами в барабанах бань, а також через високі вузькі вікна з напівциркульним завершенням, розміще ні на гранях вівтаря, на західному фасаді бабинця та північній і південній стінах нави. Для будівництва Іван Мазепа залучив своїх будівничих. На той час про фесія архітектора стала звичною й престижною. Ще Іван Самойлович зап росив до Києв а Адама Зернікау та Мартина Томашевського. Київський архі тектор Іван Зарудний виконував важливі доручення гетьмана І. Мазепи як
Брама Заборовського у Софії Київській 1746-1748. Архітектор Й. Шедель.
651
Ковнірівський корпус у КиєвоПечерській лаврі. 1744-1746. Архітектор С. Ковнір.
652
будівничий, а також виконував його доручення у Москві. У Києв і працюва ли вже згадувані Й. Старцев та Д. Аксамитов Така увага до професіон алаархітектора пов’язана не тільки зі зрослим суспільним та ідеологічним значенням архітектури, а й з великою вартістю мурованого будівництва в Мазепину добу. На початку XVIIІ ст. річна платня фахівця найвищої кваліфікації (ректора Києв оМогилянського колегіуму) становила від 50 до 100 золотих (або рублів). Річний бюджет Гетьманщини, уперше обчислений за гетьмана Д. Апостола в 1729 р., становив 144 000 золотих. При цьому будівництво невеликого мурованого будиночка (кам’яниці) коштувало 500 золотих, дерев’яної церкви — до 10 000 золотих, мурованої церкви — 15 000 — 30 000 золотих (Муравьев А. Н. Путешествие по святым местам русским. — СПб., 1846. — М., 1990). Великі мазепинські собори ВійськовоМикільський і Братський Богояв ленський у Києв і коштували до 100 000 золотих кожний, а мур із баштами довкола КиєвоПечерської лаври обійшовся гетьманському скарбові в міль йон золотих. Отже широкий розмах будівництва в цю добу свідчить як про значний господарський поступ, так і про те, що архітектура справді стала загально націон альним пріор итетом, пов’язаним як із прагненням гетьмана та стар шини увічнити себе, так із уявленнями про Україну як соборну державу, спадкоємницю Київської держави. Центр мистецького життя в Україні з другої половини XVII ст. переноситься до Наддніпрянської України, а фундаторами й меценатами мистецтва стають українські гетьмани, полков ники та церковні діяч і, що вийшли із демократичних козацьких верств. Меценатство було давньою українського традицією, і навіть у час наступу Московської держави на українську автономію воно розвивалося, незважа ючи на офіційні заборони. Не зайвим буде навести хоча б деякі з тих забо рон, що негативно вплинули на розвиток української культури, яка розвива лася всупереч їм. У 1686 р. було ліквідовано автономію української церкви і насильницьки приєднано Київську митрополію до Московського патріар хату, яким встановлено контроль в Україні над церквою, освітою і культу
рою. У 1689 р. КиєвоПечерській лаврі заборонено друкувати книги без дозволу Московського патріархату. Далі москов ський уряд розохотився більше й 1690 р. за вказівкою царя було оголошено анатему московського церковного собору на київські книги Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоа никія Галятовського, Лазаря Барановича, Єпіфанія Слави нецького та ін. У 1693 р. вийшла заборона Московського пат ріархату на ввезення українських книг до Москви. А вже після смерті Івана Мазепи в 1709 р. вийшов «височайший» указ Петра І про застосування цензури на всі видання україн ською мовою. У 1720 р. вийшов ще один указ Петра І про забо рону публікації нових книг українською мовою у КиєвоПе черській та Чернігівській друкарнях та про приведення ста рих книг при перевиданні у відповідність до російських, «дабы особливого наречия в оных не было». Тоді ж було заборонено будувати муровані споруди у зв’язку з будівництвом міста Петербурга, а 1721 р. закрито Чернігівську друкарню, яка не виконувала цар ські укази щодо мови книжок. Аналогічні заборони стосовно культури в Україні періодично видавали російські царі протягом усього ХVІІІ століття, зокрема у 1755, 1766, 1769, 1775 і 1786 роках. Але найпідступнішими були указ Катерини ІІ 10 листопа да 1764 р. про ліквідацію гетьманського правління і указ синоду 1769 р. про вилучення у населення українських абеток та українських текстів з церков них книжок. Кульмінацією «дружби двох братніх народів» став серпень 1775 р., коли було видано маніфест Катерини ІІ «Об уничтожении Запорожской Сечи и причисления оной к Малороссийской губернии» і закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, а також травень 1783 р., коли вийшов указ Катерини ІІ про закріпачення селян Лівобережної України. Наступного року було здійснено широкі заходи щодо запровадження російської мови в початкових школах України, а 1786 р. заборонено від правляти церковну службу українською мовою, встановлено російську артикуляцію церковнослов’янських текстів й видано циркуляр про обов’яз ковість «чистого российского языка» у Київській академії. У 1800 р. Указ Павла І про встановлення в Україн і будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва у стилі козацького бароко. Залишався єдиний в Україні навчальний заклад, де ще жевріли давні традиції, але 1817 р. дійшла черга й до нього — було закрито Києво Могилянську академію. Саме за таких «сприятливих умов» відбувався розвиток культури й мис тецтва у Києві й Україні в другій половині ХVІІ — протягом ХVІІІ століття. Але й тоді меценатство не згасало, як свідчить діяльність Івана Скоропад ського, Данила Апостола, Кирила Розумовського, кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Утім, особливо вражають розмах і розміри меценатства І. Мазепи, надто тепер, коли це явище стало рідкістю. У кожній
Соборна площа КиєвоПечерської лаври з Успенським собором, келіями і Великою здвіницею, збудованою Й. Шеделем. Літографія ХІХ ст.
653
654
галузі життя і творчості, що припадає на найрозвиненішу добу українського бароко, він здійснював як безпосередні фундації, так і організаційні заходи, нарешті сам його дух творив зміст і стиль доби. Після смерті Мазепи в Бен дерах 1709 р. його сподвижники, що залишилися з ним в еміграції, склали реєстр доброчинних справ гетьмана, який свідчить що він дарував Печер ській лаврі на позолочення бані Успенської церкви 20500 дукатів; на мур довкола монастиря і церков — мільйон; на великий дзвін і дзвіницю монас тиря 73000 золотих; на великий срібний свічник для Успенського собору — 2000 імперіалів; на золоті чашу й оправу Євангелія для нього — 2 400 дукатів; на золоту митру для монастиря — 3000 дукатів. Крім цього, пожер твував на прикраси й позолочення бань митрополичого Софійського собо ру в Києв і 5000 дукатів; на золоту чашу для нього — 500 дукатів; на церкву Київського колегіуму понад 200 000 золотих; на церкву св. Миколая київ ську з монастирем понад 100 000 золотих; на вівтар у Межигірському монас тирі 10 000 золотих. Окрім Києв а, Мазепа дав кошти на фундацію єпископ ського собору в Переяславі з монастирем понад 300 000 золотих; на церкву в Глухові 20 000 золотих; на оздобу Густинського монастиря 10 000 золотих; на рефектар Мгарського монастиря понад 8000 золотих; на церкву св. Трій ці в Батурині 20 000 золотих; на церкву св. Миколи в Батурині 4000 золотих. Також Мазепа фундував дерев’яні церкви, зокрема на чернігівську св. Івана Євангеліста з вівтарем понад 5000 золотих; на дві батуринські, Воскресен ську й Покрови Богородиці, понад 15 000 золотих тощо. Відомо, що Переяс лавському собору він подарував копію коштовного Пересопницького Єван гелія, а в місті Алеппо в Сирії, звідки походив Павло Алеппський, і досі зберігається срібний антимінс та Євангеліє з передмовою І. Мазепи. Його шляхетний вплив помічаєм о в усіх галузях української духовної та матері альної культури: літературі, театрі, музиці, науці, освіті, вихованні, архітек турі, у пластичному мистецтві, друкарстві. Очевидно, Мазепа був одержи мий будівництвом, бо за час свого гетьманування, а на нього припадало чимало важливих подій, походів та війн, збудував найбільше з усіх гетьма нів та інших українських державців, незважаючи на заборону Петра І зво дити муровані споруди у зв’язку з будівництвом Петербурга. Саме в архітек турі Мазепиної доби наприкінці XVII — на початку XVIIІ ст. найповніше постає цілісний образ української культури. У той період, за влучним виз наченням сучасного історика Наталії Яковенко, «культура в Україні» перет ворилася на «українську культуру», а архітектура набула націєтворчого зна чення (Яковенко Наталія. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. — К., 1997). Недаремно сучасні дослідники визначають собори мазепинського періо ду як споруди державного або гетьманського жанру. Це муровані тринавні, з трансептом, шестистопні триапсидні, три, п’яти, семибанні, з двояр ус ними західними притворами, фланкованими двома вежами споруди, в яких архітектори й замовники якнайкраще втілювали ідеї свого часу. Крім київських споруд, до такого типу належить Троїцький собор у Чер нігові, фундований з ініціативи архієп ископа чернігівського Лазаря Бара
новича гетьманом І. Самойловичем, а завер шений гетьманом І. Мазепою. Він також вирізняється динамічністю силуету, в якому сім бань композиційно підтримані пишних і вигадливих форм фронтонами, пластично декорованими фасадами, ордерними фор мами із застосуванням пілястр, півколон, антаблементів, сандриків. А в інтер’єрі, зав дяки високо піднятій центральній бані й візуальній ізольованості бічних нав від удвоє ширшої центральної нави, проведено принцип контамінації глибинновісьового і висотноцентричного принципів організа ції внутрішнього простору, що пов’язує цей тип собору з великими митрополичими соборами Княжої доби. СпасоПреображенський собор Мгар ського монастиря на Полтавщині було створено за зразком Троїцького собору німецьким архітектором І.Б. Зауером та українськими майстрами М. Томашев ським та О. Пирятинським. Такого ж типу був академічний (Мазепин) корпус Київської академії, зведений у поширеному тоді стилі мурованих навчальних споруд, що будувалися, маючи за взірець будівлі католицьких колегій Галичини й Волині, а також корпуси келій православних монастирів з традиційною для них секційною планувальнопросторовою структурою лінійного багатокамерного типу, секційноанфіладне розпланування (Чер нігівський колегіум 1702 р.), або структури галерейного типу (так звана бурса у НовгородіСіверському 1667 р., КиєвоМогилянська академія, 1702 р.). Найвиразнішої композиції набув мурований двоповерховий корпус Київської академії на Подолі, зведений між 1697 і 1702 р. Як свідчать того часні іконографічні джерела, зокрема теза П. Колачинському гравера І. Щирського, він мав по першому і другому поверхах галереї з аркадами і високий дах з трьома фронтонами й люкарнами. Цей корпус було перебу довано у 1703–1704 рр. коштом І. Мазепи: розібрано другий поверх і нато мість надбудовано ще два, так що будівля стала триповерховою. На східному кінці корпусу постала висока баня академічної (конгрегаційної) церкви. Вважають, що архітектором будівництва був Й. Старцев. Традиції будівництва після Івана Мазепи продовжував Іван Скоропад ський. Саме за його підтримки відбудовувалася Печерська лавра після пожежі 1718 року, зокрема оновлено Троїцьку надбрамну церкву, в одному із сюжетів стінопису якої — «Вселенський собор», де бачимо й самого гетьма на із генеральною старшиною та представниками царя в Гетьманщині — членів так званої Малоросійської колегії, запровадженої указом Петра І
Невідомий художник. Частина будівель Києво-Печерської фортеці 1784-1798.
655
Корпус КиєвоМогилянської академії, перебудований Й. Шеделем у 1732-1740 рр. З книги «Іфіка Ієрополітика». 1760.
656
навесні 1722 р., що фактично позбавляла гетьмана влади. У зв’язку з цією подією було видано грамоту із лукавим демагогічним обґрунтуванням, яким стверджується, що колегія засновується для «того, щоб україн ський народ ні від кого не був обтяжений: ані неправими судами, ані утисками стар шини». Колегія складалася з шести росій ських штабоф іцерів і прокурора. Очолю вав колегію бригадир Вельямінов. Усіх чле нів колегії призначав цар. У цивільних справах вона підпорядковувалася Сенату, у військових — командувачу російських військ в Україні. Гетьман Іван Ско ропадський поїхав до Петербурга, щоб довести цареві, що таке всевладдя Малоросійської колегії суперечить усім договорам, укладених попередніми гетьманами з Москвою. Але зарадити вже не зміг і, повернувшись від Петра І, невдовзі помер у Глухові 3 липня 1722 р. Через кілька днів після поховання Івана Скоропадського старшина вис лала до царя прохання про вибори нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом став чернігівський полковник Павло Полуботок, чоловік рішу чий і твердий, оборонець автономії України і прав націон альної еліти. Він очолив Генеральну військову канцелярію. Але одночасно до Глухова прибув бригадир Вельямінов і сформував Малоросійську колегію. В умовах двов ладдя між двома вищими урядовими органами одразу ж почалися чвари й непорозуміння. Як тільки Вельямінов почав приймати скарги й посилати накази Генеральній військовій канцелярії, Полуботок запротест ував і добився сенатського розпорядження Вельямінову провадити свою діяль ність у порозумінні з вищими інстанціям и Гетьманщини. У відповідь на це Вельямінов подав Петру І проект змін в адміністрації, суді й фінансах. Цар на початку 1723 р. затвердив більшість пунктів вельяміновського проекту, передавши всі фінанси Гетьманщини фактично до відання Малоросійської колегії. Уже 1724 р. Вельямінов з гордістю доповідав, що за його правління грошові надходження до імперського скарбу з України підвищилися на 600 відсотків (!). Але Павло Полуботок не складав зброї і раз у раз нагадував цареві про необхідність вибору гетьмана, на що Петро І зрештою відповів, що «всем ведомо, что с Богадана Хмельницкого до Скоропадского все гет маны явились изменниками, от чего много потерпело государство Русское, особенно Малороссия, и потому надобно приискать в гетманы верного и надежного человека, а пока такой найдется, определено правительство, которому надлежит повиноваться и не докучать насчет гетманского выбо ра» (9). Між Полуботком і Вельяміновим не раз траплялися гострі зіткнен ня і сварки. Полуботок посилався на свій сан наказного гетьмана, який за ним визнав сам цар. Вельямінов на це казав: «Я бригадир и президент, а ты что такое передо мною? Ничто! Вот я вас согну так, что и другие треснут. Государь указал переменить ваши давнины и поступать с вами поновому!»
Коли Полуботок вказав бригадиру на непристойність його вихваток під час читання указу, Вельямінов закричав: «Я вам указ!» (10) Зрештою мудрий Полуботок вирішив про вести реформи, в результаті яких Вельямінов і Малоросій ська колегія втратили б ґрунт для своїх претензій на управ ління Гетьманщиною. Він реформував суди, Генеральний суд зробив колегіальним, установив строгий порядок про ходження справ і апеляцій, боровся з надуживаннями судів і старшини. Малоросійська колегія почала втрачати ореол захисника простого народу проти старшинських здирств. Саме це найбільше обурило царя. Він викликав до Петер бурга наказного гетьмана Полуботка з групою генеральних старшин і там ув’язнив у Петропавловській фортеці. Мазепинський корпус академії у 1734–1740 рр. реконстру ював архітектор Й.Ґ. Шедель, з ім’ям якого пов’язані кращі здобутки київської архітектури першої половини ХVІІІ ст. Йоганн Ґотфрід Шедель народився у Ванвсбеку поблизу Гамбурга 1680 р. Архітект урної майстерності навчався у німецьких майстрів, близьких до школи архітектора Анд реаса Шлютера. У 1713 році Шедель на запрошення князя О. Меншикова приїхав до СанктПетербурга для будівниц тва його палаців в Оранієнбаумі та Кронштадті. У 1729 р., після того, як Меншикова було відправлено у заслання, Шеделя перевели до Москви, де він брав участь у будівниц тві дерев’яного палацу Анни Іоаннівни, Благовіщенської церкви у Кремлі та Миколаївської церкви у Домодєдово. До Києв а Шеделя було запрошено для будівництва вели кої Лаврської дзвіниці біля Успенського собору, задум якої виношував ще гетьман Іван Мазепа. Перший варіант проек ту, що належав архітекторові Ф. Васильєву, Шедель переро бив: змінив пропорції споруди, конструктивну основу, спростив декор, наблизивши архітектуру споруди до кла сичних форм. Дзвіниця має чотири яруси заввишки понад 96 метрів. Також за проектом Шеделя лаврський майстер С. Ковнір побудував у 1751–1761 рр. дзвіницю на Дальніх печерах, що стала окрасою ансамблю монастиря й перли ною українського бароко середини XVIII ст. Також на тери торії Києв оПечерської лаври Шедель звів світські будівлі: будинок намісника (1731–1745), галереї до Хрестовоздвижен ської церкви та церкви Різдва Богородиці. Він перебудував і академічний корпус на Подолі у 1732–1740 рр. У першій половині XVIII ст. формувався сучасний вигляд архітектур ного ансамблю Софії Київської. Від трияр усної дзвіниці часу Мазепи, зведеної після пожежі 1697 р., збереглися тіль ки перший та частина другого ярусу. За проектом Шеделя
Покровська церква на Подолі. 1766-1722. Архітектор І. Григорович-Барський.
Скульптурні барокові оздоби Софії Київської ХVІІІ ст.
657
Іорданська церква на Куренівці. ХІ ст. Відбудована у XVІІІ ст.
Будинок київських міщан (будинок Артемихи) на Подолі. XVІІ ст.
658
дзвіниця була відновлена в 1744–1748 роках. Він також пере будував митрополичий будинок на подвір’ї Софійського собору (1731–1748). А в 1746–1748 рр. за його ж таки проектом на замовлення київського митрополита Рафаїла Заборов ського були побудовані великі ворота — так звана «Брама Заборовського» як вхід до садиби митрополита. Співтворцем Шеделя був київський будівничий Степан Ковнір (1695–1786) — визначний майстер барокової архітек тури. Він народився 1695 р. на Київщині і з молодих років працював каменярем. У той час після страшної пожежі 1718 р. велике будівництво провадила Києв оПечерська лавра, і Ковнір, як селянин, приписаний до монастиря, усе життя віддав будівництву лаврських споруд. Спочатку він працю вав під керівництвом Йоганна Шеделя, Петра Неєлова та інших архітекторів, а з часом і сам отримав кваліфікацію «кам’яного будівництва майстра». У фондах Києв оПечер ського заповідника є малярський портрет «Чернецьбудів ничий», на якому, можливо, зображений Степан Ковнір. За участю Ковніра було споруджено дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах, головний храм у Китаєв і, Кловський палац та інші пам’ятки українського бароко. Яскравим шедевром є так званий «Ковнірівський корпус» на території Верхньої лаври — колишнє службове приміщення Лаври, зведене Ковніром. Над цією спорудою архітектор працював кілька десятків років, аж поки вона не набула сучасного виг ляду. У корпусі, де містилися книжкова крамниця, проскур ня, архітектор використав прийоми української кам’яниці. Фасад споруди Ковнір увінчав п’ятьма декоративно оздобле ними фронтонами, чим створив незвичайний декоратив нопластичний ефект споруди в цілому ансамблі Верхньої лаври. Композиційна різноманітність фронтонів, спорідне ність їх оздоблення з народним різьбленням по дереву нада ють споруді надзвичайно елегантних і легких форм, що органічно сусідять із формами Успенського собору. Степан Ковнір брав також участь у будівництві Кловського палацу (1754–1758) разом із Й. Шеделем та В. Неєловим; дзві ниці Братського монастиря на Подолі (1756, не збереглася); Троїцької церкви у Китаєві на околиці Києва (1763–1767), цер кви Антонія і Теодосія із дзвіницею (1756–1758) у Василькові. Ковнір мав власний будинок неподалік печерського базару. Він був тричі одружений, проте щоразу залишався вдівцем, а діти його й онуки жили окремо, оскільки він з головою був зайнятий будівельною справою. Наприкінці життя 90річно му Степанові Ковніру виділили келію в лаврському Троїцько му Больницькому монастирі, де він і помер 1786 р.
Значне місце в історії київської архітектури посідає Іван ГригоровичБарський (1713–1791) — киян ин з роду, брат відомого мандрівника В. ГригоровичаБарського. Навчався у Києв оМогилянській академії у середині 1720 — на почат ку 1730х рр. Був депутатом Київського магістрату, пізніше лавником, райцем, міським архітектором. І. Григорович Барський створив багато споруд як у Києв і, так і в інших містах України. Це зокрема водогін на Подолі з павільйо номфонтаном «Самсон» (1748– 1749; не зберігся, відновле ний 1982 р.). У 1760 р. І. ГригоровичБарський реконструював Кири лівський монастир, де звів надбрамну церкву з дзвіницею, оновив головну церкву та інші споруди. Він також спорудив Київську Покровську церкву (1766– 1772); однобанну церкву Миколи Набережного (1772–1775); магістратську хлібну крамницю па Подолі (60ті рр. XVIII ст.); Гостиний двір (1778, відреставрував у 1980х рр.); одноповерховий дерев’я ний будинок бурси Києв оМогилянської академії (1778); дзвіницю Київської Дмитріївської, або Костянтина та Оле ни, церкви (1757). Вірогідно, склав проекти дзвіниць на Дальніх (1754–1761) та Ближніх (1759– 1762) печерах Києв о Печерської лаври, перебудував трапезну Софійського монастиря (1760ті рр.) та Маріїнський палац (1776), склав проект келій (1766) Київського Межигірського монастиря (не збереглися). Разом з архітектором А. Квасовим І. ГригоровичБар ський створював грандіозний Різдвобогородицький собор у Козельці (1752–1763) та дзвіницю біля нього. Там же збуду вав будинок полкової канцелярії (1756–1760). Творчості архі тектора притаманні розкішна барокова пластика фасадів, рослинні орнаменти в декорі. Будучи найпослідовнішим представником українського бароко, перейшов до зведення церковних споруд з рисами, властивими класицизмові (церква Миколи Набережного у Києв і на Подолі). І. Григо ровичБарський пройшов свій шлях від бароко до класи цизму і в історію України увійшов як архітекторноватор. Він був також відомим у Києв і торговцем і мав свою крам ницю на Подолі. Початок творчості архітектора Андрія Меленського у Києв і також припадає на кінець ХVІІІ ст., хоч його творча спадщина вже належить іншому періодові, що запанував у Києв і з початком ХІХ ст. Народився він 1766 р. в Москві, навчався спочатку в Екс педиції кремлівського будівництва, а в 1787–1792 рр. в Петербурзі у Джакомо Кваренгі. По закінченні навчання
Церква Різдва на Подолі. 1809-1914. Архітектор А. Меленський.
Андріївська церква. Архітектор Б. Растреллі. 1747-1753.
659
Маріїнський палац. 1750-1755. Архітектор Б. Растреллі.
660
Андрій Меленський працював і в Москві, і в Петербурзі, але визнання здобув у Києві, отримавши у 33 роки посаду головного архі тектора міста. Церкви й дзвіниці, монастирські келії й приватні будинки, присутствені місця і пер ший київський міський театр, пам’ятник Маг дебурзькому праву на Дніпровській набереж ній і церкваротонда на Аскольдовій могилі — ці та інші споруди А. Меленського вже ціл ком належать іншому часу й іншому стилю — класицизму, що запанував у Києв і з почат ком ХІХ ст. Андріївська церква — один із шедеврів київської барокової архітектури, зведена за проектом видатного майстра вітчизняної архітектури В. Рас треллі. Височить вона на одній з круч Старокиївської гори. Побудовано церкву на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни. Проект споруди розроблено В. Растреллі 1747 р., будівельні роботи велися у 1748–1753 рр. під керівництвом відомого московського зодчого Івана Мічуріна. У створенні храму брали участь будівничі Петербурга, Москви, Києв а. За свою історію церква багато разів ремонтувалася. Вже у перші роки після закінчення будівництва вона була занедбана, оскільки після смерті Єлизавети Петрів ни царський двір уже не цікавився київськими будовами. Освячення храму відбулося лише 1767 р. У XIX ст. кілька разів ремонтувалися верхи церкви, що призвело до грубого спотворення первісної форми обрису бані та втра ти її декору. В такому вигляді пам’ятка перебувала до 70х років XX ст., коли відбулася її реставрація. Споруді притаманні парадність, ефектність, мальовничість і динаміч ність архітектурних форм, багатство декору, яскраве контрастне фарбуван ня стін, велика кількість позолоти. Щоб поставити храм на вершині пагор ба, будівельники звели під ним стилобат у вигляді двоповерхового житло вого будинку, що примикає до зрізу кручі. Він завершується папертю, ого родженою балюстрадою. До храму ведуть з вулиці широкі чавунні сходи. Андріївська церква — хрестоподібна в плані будова заввишки 47 метрів. Висота стилобата (з фундаментами) — 15 метрів. Церкву увінчує одна вели ка баня діаметром 10 метрів. Силует церкви побудований на контрасті між масивною центральною главою та вишуканими наріжними банями, які спрямовують рух архітек турних мас угору. Екстер’єр вражає багатством декору. Стіни будівлі й бара бани бань розчленовані по вертикалі пілястрами й колонами корінфського (перший ярус) та іонічного (другий ярус) ордерів. Цоколь, стіни й барабани бань завершуються карнизами складного профілю. Круглі вікна (люкарни) обрамовано розкішним ліпним орнаментом, на фронтонах розміщено чавунні картуші з монограмою імператриці Єлизавети. Мальовничість фасадів підкреслює яскраве розфарбування: на бірюзовому тлі виділяються
білі колони, пілястри, карнизи, сяють позолотою чавунні капітелі, картуші, по гранях темнозеленої бані звиваються золочені гірлянди. Той же прин цип декору збережено в інтер’єрі, який сприймається як єдиний архітек турний об’єм. Тут також розчленовані площини стін поєднуються з багатим позолоченим ліпленням, яке обрамлює вікналюкарни й прикрашає баню. Головним акцентом в інтер’єрі є іконостас. Це трияр усна монументальна споруда з м’якими криволінійними обрисами. На пурпуровому тлі вирізня ються позолочені пілястри, карнизи й багаті різьблені обрамлення ікон, що мають різноманітні розміри й складні контури. Поверхню царських воріт покрито суцільним мереживом різьблення. У декор введено скульптуру — голівки херувимів, постаті ангелів, трифігурну групу «Розп’яття», що завер шує іконостас. В. Растреллі керував усіма роботами з оформлення інтер’єру. Він виконав не лише проект іконостаса, але й його малюнокшаблон у нату ральному розмірі, за яким петербурзькі різьбярі Йосип Домаш і Андрій Карловський виготовили усі різьблені деталі. Монтуванням іконостаса в Києв і керував майстер Йоганн Грот. За іконостасом у вівтарі міститься надпрестольна сінь на витих позолочених колонках, прикрашених гірлян дами квітів. В інтер’єрі привертає увагу кафедра для проповідника, яку під тримують дві позолочені постаті ангелів. Великий інтерес викликає живо пис Андріївської церкви середини XVIII ст. — ікони іконостаса, розпис кафедри, підбанного простору, написані олійними фарбами на полотні. Більшу частину ікон виконав у Петербурзі російський художник І. Вишня ков з учнями. Живопис на зворотному боці іконостаса створили українські художники І. Роменський та І. Чайковський. Розпис кафедри, бані, велику картину «Тайна вечеря» у вівтарі, деяк і ікони в іконостасі створив росій ський живописець Олексій Антропов. Ще однією прикметною бароковою пам’яткою Києв а є Маріїнський палац, зведений у 1750–ті рр. як царська резиденція за проектом Растреллі за зразком палацу, спроектованого ним для графа Олексія Розумовського. Російська імператриця Єлізавета Петрівна під час відвідувань сама вибрала для нього місце. Спорудженням палацу керував російський архітектор І. Мічурін. Йому допомагали архітектори М. Васильєв, П. Нейолов, Ф. Нейо лов, М. Салков, А. Спиридонов та італійські майстри А. Демарко і К. Пеллі. Резиденція планувалася для проведення парадних церемоній, що визначи ло характер її архітектурної композиції з урочистим розворотом фасадів та анфіладою розкішних апартаментів, оздоблених бароковою декорацією. В основу композиції покладено барокову симетричну схему з парадним подвір’ям, оточеним службовими приміщеннями. Композиційним центром став двоповерховий палац, що мав у ті роки перший цегляний і другий дерев’яний поверхи. Ліворуч і праворуч палацу містилися одноповерхові цегляні флігелі для «кавалерських» покоїв, кухонь, будинок гауптвахти та оранжереї. Довкола комплексу зведено металеву огорожу з брамою за про ектом І. Мічуріна. Зовнішні стіни були пофарбовані вохрою, архітектурний декор — білилом, що відповідало урочистій стилістиці бароко. Тронна зала у центральному палаці була пишно оздоблена ліпленим позолоченим деко
661
М. Сажин. Київ з лівого берега Дніпра. 1846.
ром, набірна підлога з цінних порід дерева мала складний і вигадливий рисунок. Доповнювали бароковий архітектурний декор різьблені позоло чені меблі, розкішно декороване царське крісло, драпірування із золотим шитвом та оксамитові завіси на вікнах. Житлові кімнати Єлизавети Петрів ни, спальня і кабінет мали розкішно оздоблені стіни; різьблене позолочене ліжко її стоял о під пишним оксамитовим балдахіном. У більшості примі щень були декоровані каміни, світильники. Маріїнський палац органічно вписується в ландшафт у, закладеного в пейзажному стилі, та Міського або Царського саду. До приїзду Катерини ІІ у Київ 1787 р. в палаці здійснили каптільний ремонт: фасади перефарбували у сіруватоблакитний колір, залишивши білими всі оздоби й балюстради, заново прикрасили інтер’єри парадних кімнат. Палац протягом двох століть неодноразово зазнавав реконструкцій і перебудов, хоч первісне композиційне вирішення зберег лося до нашого часу. Наприкінці ХVІІІ ст. у Києв і вже було близько 100 цегляних будівель, переважно церковних і монастирських. Житлових цегляних будівель налі чувалося лише 12, а дерев’яних — понад дві з половиною тисячі. Панівним стилістичним напрямом став класицизм із його тенденцією до регулярнос ті. Церковне будівництво як носій націон ального архітектурного стилю відходить на задній план, а з початком ХІХ ст. забороняється. Натомість починається інтенсивне цивільне будівництво на нових територіях, давні частини Києва — Поділ, Старе місто і Печерськ зливаються, з’являються нові вулиці, забудовуються Липки, Хрещатик і теперішня Васильківська вулиця. Але пам’ятки архітектурного минулого, у тому числі й ХVІІ–ХVІІІ ст., залишаються головною окрасою Києв а. Саме вони викликали захоплення Тараса Шевченка, який побачив місто з лівого берега Дніпра під час однієї з подорожей в Україну і згадав його красу на засланні в Орській фортеці:
662
Мов на небі висить Святий Київ наш великий.
В. Христофоров. Лавра з-за Дніпра. Друкарня КиєвоПечерської лаври. 1860.
Святим дивом сяють Храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють. Дивлюся я, сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… О, Боже, мій милий! Який дивний ти. «Варнак». 1848
А французький письменник Оноре де Бальзак, який двічі відвідав Україну у 1847-1850-х рр., написав у листі до Лаури Сюрвіль: «Я бачив північ ний Рим, місто православ’я, в якому 300 церков, багатства Печерської лав ри, свята Софія, а навкруги степи й степи. Тут маєм о цікаву гармонію роз коші й мізерії».
663
ЛІТЕРАТУРА 1. Таранушенко С.. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1981. 2. Вечерський В.В. Храми України // Пам’ятки України: історія та культура. – 1997. – № 4. – С. 1—32. 3. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. – К., 2001. 4. Кілессо Т.С. Формування архітектури Києва другої поло вини ХVІІ–80-х років ХVІІІ століть. – К., 1996. 5. Київ. Енциклопедичний довідник. – К., 1982. 6. Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві XII–XX ст. Живопис. Графіка.– К., 1982. 7. Логвин Г.Н. По Україні. – К., 1968. 8. Логвин Г. Стильові особливості архітектури й монументального мистецтва українського бароко // Архітектурна спадщина. – К., 1997. – Вип. 4. 9. Макаров А. Світло українського бароко. – К., 1994. 10. Описи Київського намісництва 70–80-х років XVIII ст. – К., 1989. 11. Архітектура Києво-Печерської лаври кінця XVIII–XX століття. – К., 2001. 12. Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. – К., 1992. 13. Таранушенко С. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної Украї ни. – К., 1976. 14. Таранушенко С. Пам’ятники ХVІІ–ХVІІІ віків // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. – К., 1959. 15. Титов Ф. Путівник при огляду святинь і пам’яток Києво-Печерської лаври і Києва. – К., 1993. 16. Уманцев Ф. Мистецтво давньої України. – К., 2002. 17. Щероцкий К. Киев. – К., 1917.
664
ЗМІСТ Про Київський Атеней, 5 його передісторію та коротку історію в ХVІІ–ХVІІІ ст. Валерій Шевчук КИЇВСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ АТЕНЕЙ ПРОЗА, ПОЕЗІЯ
15
Про першу поетичну книжку, 17 видану в Києв і та про її автора Олександра Митуру Олександр Митура 21 Візерунок цнот превелебного в Бозі його милості отця Єлисея Плетенецького… Переклав Валерій Шевчук Про «Київський літопис» 26 Анонім 28 Київський літопис (1241–1621) Переклав Валерій Шевчук Касіян Сакович 40 і його «Вірші та жалісний погреб... Петра Конашевича Сагайдачного» Касіян Сакович 46 Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича- Сагайдачного Переклав Валерій Шевчук «Дніпрові камени» 59 Івана Домбровського Іван Домбровський 63 «Дніпрові камени, або З нагоди щасливого сходження…» Переклав Володимир Литвинов
665
Тома Євлевич та його «Лабіринт» 80 Тома Євлевич 84 «Лабіринт, або Дорога заплутана, де чудова Мудрість...» Переклав Валерій Шевчук Про генеалогічні оповідання 101 Захарія Копистенський 103 Генеалогічні оповідання (Про князів Чертвертинських) Переклав Валерій Шевчук Памво Беринда 113 (Про рід Копистенський) Переклав Валерій Шевчук Твір, який проголосив 117 у Києв і Гелікон та Парнас і його автор Софроній Почаський Софроній Почаський 122 «Євхаристиріон, або Вдячність яснопревелебному у Христі, його милості…» Переклав Валерій Шевчук «Тератургима» 138 Атанасія Кальнофойського Атанасій Кальнофойський 142 «Тератургима, або Чуда», Київ, 1638 року Переклав Валерій Шевчук Латинські речення — Володимир Литвинов Надгробки фундаторам 160 Переклав Валерій Шевчук Каталог 176 добродійників та опікунів святого монастиря Печерського Переклав Валерій Шевчук
666
Вірші на честь Петра Могили 188 Анонімні геральдичні вірші 194 на честь Петра Могили Переклав Валерій Шевчук «Імнологія, тобто Піснеслів’я...» 195 Переклав Валерій Шевчук «Евфонія веселобриняча» 203 Переклав Олександр Шугай «Із книги «Пам’ять слави, праць і трудів 207 Петра Могили від студентів гімназії Київського братства» Переклав Ростислав Радишевський
Калимон Йосип 210 «Сонце, що сходить після заходу» Переклав Ростислав Радишевський «Повторна скорбота» 212 Переклав Ростислав Радишевський Анонім 213 Київські гори Переклав Віталій Маслюк «Про смерть Петра Могили 213 Переклав Віталій Маслюк Петро Могила та його літературні твори 214 Петро Могила 220 Київські чуда (Оповідка Яна Піглавського) Переклав Валерій Шевчук Про «Герби і трени 240 при гробі... Сильсестра Косова» Анонім 251 «Герби і трени при гробі й труні яснопревелебного, його милості пана, отця і пастира Сильвестра Косова...» Переклав Валерій Шевчук Про «Пісню Київську 1662 року» 264 Анонім 266 З «Кам’янського богогласника», 1734 року Переклав Валерій Шевчук Лазар Баранович 268 та його київські видання Лазар Баранович 275 Із книги «Аполлонова лютня». Київ, 1671 р. Переклав Валерій Шевчук Теолосій Софонович 292 та його «Хроніка» Теолосій Софонович 300 «Хроніка про землю Польську...» Переклав Валерій Шевчук «Повість про преславні чуда 315 святої великомучениці Варвари» Переклав Валерій Шевчук Про київський «Синопсис» 1674 року Із «Синопсису» 1671 року 326 (Про ідолів) Переклав Микола Сулима
323 667
Варлаам Ясинський 328 як один із меценатів Київського Атенею Варлаам Ясинський 332 (Вінці) Переклав Валерій Шевчук Стефан Яворський 344 та його поезія Стефан Яворський 353 Із книги «Руський небесний Арктос», Київ, 1690 «Арктос гербових планет, до якого наш корабель свій путь трима щодень...» Переклав Валерій Шевчук «Арктос гербових планет, де Київської школи сфера є небесна...» Переклав Валерій Шевчук Арктос древніх світил... Переклав Віталій Маслюк Іван Орновський 358 і його видана в Києві книга «Багатий сад» Іван Орновський 362 Із книги «Багатий сад». Київ, 1705 р. Переклав Валерій Шевчук Григорій Вишневський 367 і його «Шлях, устелений лаврами...» Григорій Вишневський 372 Шлях, устелений лаврами Переклав Віталій Маслюк Про «Межигірський літопис» 382 «Межигірський літопис» (1608–1700) 384 Переклав Валерій Шевчук Дмитро Туптало 388 в Київському Атенеї Дмитро Туптало 395 (Київські святі) Переклав Валерій Шевчук Іларіон Ярошевицький 424 та його діял ог між Купідоном та Йоас афом Іларіон Ярошевицький 430 Із рукописної книги «Аполлонів кедр» 1702 р. Переклав Віталій Маслюк
668
Теоф ан Прокопович 445 у київському атенеї
Теофан Прокопович 453 Похвала Бористену Переклав Володимир Литвинов Опис місця, на якому стоїть Київ Переклав Володимир Литвинов Десять епіграм із «Поетики» Переклав Володимир Литвинов З «Поетики» Переклав Володимир Литвинов Про блаженного Олексія. Елег ія Переклав Віталій Маслюк Василь ГригоровичБарський 464 та його «Мандри по святих місцях» «Пішоходця Василя ГригоровичаБарського...» 468 мандрівка до святих місць...» (Уривок) Переклав Валерій Шевчук «Домашній літописець Барських…» 476 Переклав Валерій Шевчук Митрофан Довгалевський 479 як теор етик поезії та драматург Митрофан Довгалевський 483 Із збірки «Синтаксична система», 1735 року Переклав Валерій Шевчук Із рукописної книги «Сад поетичний», 1736–1737 роки Переклав Віталій Маслюк Про Павла Конюскевича 485 Павло Конюскевич 487 З «Поетики» 1738-1740 рр. Епіграма Переклав Віталій Маслюк Гнат Максимович 488 та його «Ода на перший день травня 1761 року» Гнат Максимович 496 Ода на перший день травня 1761 року Переклав Валерій Шевчук Сатири Інока Якова 503 Інок Яків 510 З рукописного збірника другої половини XVIII ст. Переклав Валерій Шевчук Плач київських ченців Переклав Валерій Шевчук
669
Іриней Фальківський — 524 завершувач поетичних традицій Київського Атенею Іриний Фальківський 529 Із рукописного збірника «Поетичні праці…» 1773 року Переклав Віталій Маслюк З рукописного «Поетичного збірника» 531 1791–1792 років Переклав Валерій Шевчук КИЇВСЬКИЙ МИСТЕЦЬКИЙ АТЕНЕЙ 533 МАЛЯРСТВО, ГРАФІКА, АРХІТЕКТУРА Київ як мистецький Атеней 535 Юрій Іванченко Київська школа малярства ХVІІ–ХVІІІ ст. 549 Київська графіка XVII–XVIII ст. 591 Архітектура Києва XVII–XVIII ст.
625
Валерій Шевчук. Народився 20.08.39 р. у м. Житомир. Український письменник, літературознавець, історик, упорядник багатьох антоло гічних та хрестоматійних видань, перекладач великого масиву давньо української літератури, зокрема літопису Самійла Величка (2 томи), Івана Вишинського, Данила Братковського, Лазаря Барановича та ін., збірників любовної поезії «Пісні Купідона», героїчної «Марсове поле» (2 томи), Українських барокових п’єс, автор наукових монографій про Івана Мазе пу, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка. Загалом видав понад 150 книг і надрукував понад 500 наукових статей. Лауреат Шевченківської премії, премії фонду Антоновичів (США) та ще з десяток літературних. Доктор Honoris Сausa Львівського університету, почесний професор Києво-Могилянської академії та Житомирського університету. Головний упорядник цього видання і перекладач більшості вміщених тут творів. Юрій Іванченко. Народився 20.09.1944 р. у с. Турбівка Житомирської області. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Шевченка. Ми стецтвознавець. Основні твори: упорядник альбомів «З української ста ровини» (1991), «Запорожці» (1991), збірника «Мазепа» (1992), «Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині П. Чубинського», (2 томи, 1995), збірник «Петро Могила і питання єдності церков» (1997), «Львівський коваль О. Боньковський» (США, 2014). Упорядник 13 випусків щорічника «Мистецтво України» (2000-2013). Переклав книгу М. Куна «Легенди і міфи стародавньої Греції» (2006). Радник президії Національної Академії мистецтв України. Член НСХУ (2000). Наталя Михайличенко. Народилась у м. Київ. Навчалася у Львівсь кому Поліграфічному інституті імені Івана Федоровича на графічному факультеті, закінчила КПІ — також графічний факультет. Працюва ла хужожником в різних видавництвах, зокрема у «Видавничому домі Києво-Могилянської академії», головним художником видавництва «Пульсари». Багато зробила марок, конвертів, листівок у видавництві «Марка України». Оформила десятки книжок з високим смаком та вишу каністтю. Такі, як Серж Лифар «Спогади Ікара», Олег Зуєвський «Я вход жу в храм», В. Шевчук «Пізнаний і непізнаний Сфінкс», «Дім на горі», «Три листки за вікном», «Птахи з невидимого острова», «Фрагменти із сувою мойр» Брала участь у Всеукраїнських виставках. Її ім’я називають серед кращих майстрів художнього оформлення української книги в місті Києві.
СПІЛЬНИЙ ВИДАВНИЧИЙ ПРОЕКТ
ISBN 978-966-7845-88-9 УДК 82.09(477-25)“16/17” : 82.091(08) + 378.1(477.25) ББК 83(4УКР-2К)5Я4 К38
Мистецький Київ XVII–XVIII століть Науково-популярне видання Автори: Валерій Шевчук, Юрій Іванченко Художнє оформлення, макет та підготовка до друку: Наталія Михайличенко -К.: РОДОВІД, 2015.- 672 с., іл. В оформленні книги використано шрифт української абетки художника Василя Чебаника ВИДАВНИЦТВО РОДОВІД www.rodovid.net Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців серія ДК №1230 від 12.02.2003 Підписано до друку 10.09.2015 Формат 60х90/8 Наклад 1000 Зам. № Друк: ТОВ «Майстер книг» м. Київ, вул. Виборзька, 84 Свідоцтво про реєстрацію ДК №3861 від 18.09.2010