КИЇВСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ АТЕНЕЙ
16
ПРО ПЕРШУ ПОЕТИЧНУ КНИЖКУ, ВИДАНУ В КИЄВ І, ТА ПРО ЇЇ АВТОРА ОЛЕКСАНДРА МИТУРУ
1616 р. в Києві вийшла перша друкована книга. Був це знаменитий київський «Часослов» із передмовами Єлисея Плетенецького та Захарія Копистенського, а завершувався він «тропарями і кондаками роським святим» Антонію та Теодосію печерським, князям Ользі, Володимиру, Борису та Глібу, митрополитам Петру та Олексієві, що є зраз ками так званої архаїчної поезії, твореної на нашій землі, правда, цілком прикладного, служебного призначення. Отже, перша книжка була тим особлива, що вона знаменувала, по перше, початок книговидавничої діяльності Київського куль турного осередку, що його очолював Є. Плетенецький («рій», як назвав його О. Митура); подруге, видано було православ ній церкві літургічну книгу, що містила щоденні церковні відправи; потретє, Часослов уживався як шкільний підруч ник для нижчої школи, а почетверте, як уже казалося, містив ряд так званих молитвословних віршів (визначення В. Німчу ка) саме того типу, які культивувалися продовж століть на нашій землі ще з часу прийняття християнства. А от другою книгою, виданою в Києві, була книжечка чис то поет ична, обсягом вельми мала´ — ма´ла всього 6 аркуши ків, зате прикрашена гравюрами: заставками, кінцівками та ініціялами — це був перший зразок силабічного віршування в Києві, а влас не перша пам’ятка барокової поезії, творена саме в Києві. Поява цієї кни жечки, як і появ а Часослова, була знаменна, а чому це так, треба коротко розповісти. У XVI ст. Київ не мав характеру стольного міста України, він лежав у руї нах, а першим містом УкраїниРусі вважався Львів, про що прямо написав у 1584 р. Себастьян Кленович у своїх поемі «Роксоланія»: З руських усіх городів тут найперший стає перед нами, Слава народу і честь, наш пресвятий город Льва —
Титул книги О. Митури «Візерунок цнот». Київ. 1618.
17
Радуйся, захисте мій, праці мето і оздобо, — Віри старої красо, щиро вітаю тебе...
«Віра стара» — це й була грецька, чи східна, чи православна, але після Брестської унії й різкого посилення римокатолицького натиску православ на еліта, що мала осідок у Львові, відчула себе значною мірою пригнобле ною й почала шукати нового осідку для своєї освітньокультурної та цер ковної діяльності. Цілком натурально їхній позір зупинився на давній кня жій столиці України — Києві, про яку тойтаки С. Кленович з пієтетом сказав: Києве давній, колишня княжа велика столице, Скільки у тебе слідів сивої старовини!.. Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині, Зілля й висока трава криє руїни старі...
Але Київ мав одну значну перевагу перед іншими містами України: тут функціонувала Києв оПечерська лавра, тут, зрештою, був історичний центр землі української, тож С. Кленович недаремно наголошував: Знайте, що Київ на Чорній Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, значення в нього таке ж. І на Русі не бракує чудес, але є свої власні, Слушно гордиться він тим, радо покаже тобі...
18
Оці чудеса й творилися в КиєвоПечерському монастирі, що приваблю вало сюди юрби богомольців з усіх земель Україн и. Активний галицький оборонець прав української нації, шляхтич Єлисей Плетенецький групує біля себе ряд визначних особистостей того часу, галичан, і вони цілим ґроном переселяються до Києва. Були в цьому осередку брати Беринди, Памво та Степан, був тут З. Копистенський, Лаврентій Зизаній, ієромонах Кіприян, Г. Дорофієвич, К. Сакович, друкарі Т. Вербицький, Т. Петрович, А. Миколаєвич та інші. Можливо, так само з Галичини переїхав сюди й Олександр Митура, який, здається, був одним із учителів Київської братської школи; принаймні, судячи з віршів його книжки, — це була осо ба без церковних посад, і цілком скромна. Єлисей Плетенецький придбав друкарню, «припалую пилом» Балабана, яка й почала видавати перші книжки в Києві, тут засновано при братстві школу, тут було вже, як мовилося, значне зосередження інтелектуальної еліти — отак і витворився Київський культурний осередок, якому й судило ся відновити зруйновану славу Києва й перетворити знову його в духов ну столицю України — честь цього великого духовного подвигу по пра ву таки належить Єлисею Плетенецькому, отже, не розглядаємо панегірика О. Митури за маловажне підхлібство — йшлося про прославлення та виви щення не просто окремого діяча, а тієї грандіозної справи, яку він щасливо почав. Саме тому поет пише, що він, Плетенецький, «шайтана був побив», вгородивши йому в серце зброю, тобто дорівнює його акцію до акції Георгія змієборця. Цікава вказівка, що Єлисей того шайтана подав для нищення Костянтину — очевидно, йдеться тут про Костянтина Острозького, а що
свій чин Є. Плетенецький («до віри дійшов») започаткував від нього, то це сповіщення стає вельми цікаве: свідчить, що створення Київського культурного осередку було не без волі й відома тодішнього глави українців, князя Острозького. Рід Плетенецького був міцний у православній вірі, звіщає поет, і не похитнувся в час розколу православ’я після Брестської унії; цікаво, що уніяти тут прямо не називаються, але «без божні легковажці» — це напевне вони, і хоч автор лояльно згадує Пана, під ним треба бачити польського короля Сигиз мунда III, якому Плетенецький виявляв щиру статечність (це було в моралі того часу, шанувати короля), але говорить і про ворожий вітер, якому протистоїть Плетенецький як міцно вґрунтований філяр (колона), і цей ворожий вітер ніщо інше, як римокатолицька реакція, впроваджена тимтаки Сигиз мундом і римокатолицькою церквою; прямо вони у «Візе рунку...» не називаються, але не важко здогадатися, хто ті «злі звірі», «пекельні змії» і що то за яскиня (печера), яка є матір’ю їхньої гордині. Вод ночас автор прямо пише про «утиски й біди церковні», невчаси й турбації, які переживала тоді Україн а. Саме Є. Плетенецький став головною особою, як свідчить О. Митура, яка стала опікуном церкви, бо Бог йому «доручив церкву», хоч він не був митрополитом, а тільки києвопечерським архіман дритом, однак немало клав на втілення свої ідеї «кошту, здоров’я» і не зва жав на «нешанування». Єлисей займався активно будівництвом: звів діво чий монастир при Печерському, в самому Києві — «будинок церковного місця», в Радомишлі й Городку побудував будинки; скажемо, що в Радомиш лі була заснована паперова фабрика, де виготовлявся папір для Печерської друкарні; заснував церковний шпиталь для убогих, а загалом підняв значен ня КиєвоПечерського монастиря та й оздобив його. О. Митура, оповідаючи про те, не забував указати на особливу історичну освяченість монастиря, про що свідчить патерик. І нарешті ще одна велика заслуга Плетенецького — фундування друкарні, значення якої автор усвідомлює, бо пише: «Хто би проти того був, дурним вподобиться», а саме в дурних «під лаву славу їх муд ріші вкидають» — слова актуальні й до наших днів, бо скільки нашої слави й справді вкидалося в міжчассі «під лаву». Є. Плетенецький уподібнюється бджолиній матці, яка «веде рої» в ділах святобливих, а саме друкарство поет зве «ремесло шанівне» і відзначає, що книги живлять наш дух, від чого цер ква процвітає «в заповітах від батьків» — отже плекає історичну пам’ять. Таким чином панегірик «Візерунок цнот» вістив про речі вельми актуальні у своєму часі, тож він є пам’яткою не лише поетичною, але й історичною, бо оповідає нам про один із важливих етапів нашої національної самооборони. Не зайве сказати кілька слів про «Візерунок цнот...» як твір поет ичний, тобто твір мистецтва. Він належить до раннього нашого поет ичного баро ко, ввібрав певною мірою поетику ренесансну (геральдичний вірш, яким відкривається твір, ясний виклад, згадка про Цицерона, як достойний зра зок для наслідування), але вже в образній структурі твору знаходимо чима
Єлисей Плетенецький, архімандрит КиєвоПечерської лаври. Портрет ХVІІ ст.
19
ло образівуподібнень, властивих бароко, які пізніше не раз використовува лися в нашій поезії. Тут не віднайти властивих ренесансу секуляризаційних засад, навпаки, чимало йдеться про церкву та Бога, а час бачиться в образі корабля (нави) — цей мотив зустрічається і в іншого цікавого поета ран нього бароко Дем’яна Наливайка. Переоповідається легенда про юнака, який вичерпував море, і святого Августина, правда, натяком, не розгортаю чи сюжету, — пізніше його блискуче завіршує Іван Максимович. Пише поет і про бідняка, що підніс цареві в дар води в долонях (пізніше цей мандрів ний сюжет завіршує в Києвітаки Софроній Почаський), порівнює свою працю з першим колосом неврожайної ниви і скаржиться про свою нев правність у віршотворенні — цей мотив згодом повторять К. Сакович та С. Почаський, і так далі. Загалом, вірш О. Митури — правильний силабіч ний, і є одним із перших зразків так званої вченої поезії, а на київсько му терені він розпочав велике явище українського поетичного бароко. В цьому й особлива вартість цієї пам’ятки.
О Л Е К С А Н Д Р М И Т У Р А
ВІЗЕРУНОК ЦНОТ превелебного в Бозі його милості отця Єлисея Плетенецького, архімандрита Київського монастиря Печерського та іншого
НА КЛЕЙН ОТ ЇХН ІХ МИЛ ОСТ ЕЙ ПАН ІВ ПЛЕТ ЕН ЕЦЬК ИХ
На хресті наш Бог в тілі всім збавлення справив, Через нього упадок у рай переправив, Ти ж бо пишного також шайтана побив, Як йому був оружжя у серце всадив. На звитяжство його ти подав Костянтину, Через нього до віри дійти мав причину. Тимто єресей всяких твердині впадають, Православних чудово чини процвітають. Для отого і місяць із зіркою спільно Придалися, що світять землі неухильно. Той клейнот невимовний за герб дано дому Плетенецьких, раніше ніде і нікому В вірі, мужності, цноті, житті святобливім Не давався, кажу це за ділом горливим. Їхня брань тож була, є хрестом воювати І зразковим життям, як те сонце, сіят и. Тож нехай їхня слава дотіль не минає Поки місяць (і зорі) свій біг відправляє. НА НАР ОДЖ ЕНН Я
Певнії є свідки — це небеснії знаки: Гарний місяць і зірка, хрест четвероякий Твого родження, отче, що цнот є великих, Зійшов ти був із предків своїх знаменитих, Яким той недаремно клейнот дарували, Від них віри і цноти завжди дізнавали. Значить той герб побожність, статечність у вірі, Що до Бога, до Пана, до ближнього щирі.
21
Предків власних побожних нащадок, побожним Спадкоємцем лишивсь ти і дідичем можним Їхніх цнот знаменитих, — про них іде слава, Й доти линути буде, поки суднонава Буде біг швидкоплинний свій добре справляти По незмірному морі, — тій славі тривати. Пам’ятьбо про побожних ніяк не зникає. Пророк Божий свідоцтво ясне в тім з’являє. СТАТ ЕЧН ІСТЬ У ВІР І
Від кореня міцного овоч особливий Був батько твій побожний — син є святобливий. Як з жодним не бажаєш вітром ти носитись, Від віри, що у правді, ані відступитись. В ніщо береш намови, про дари не дбаєш, Безбожних легковажців посвари минаєш, Стоїш, немов колона, міцно вкоренившись, Ворожим вітром жодним з кореня не збившись. Тебебо архітектор збудував для себе, Отож ворожий вітер не страшний для тебе. Взяв доброго ти майстра для підпори дому, Злих звірів не боїшся тих, що служать злому, Пекельних тобто зміїв, більшебо яскині, З якої вони вийшли — матір це гордині — Чому ти не боїшся? Та ж бо фундувався Не на пісок, на камінь дім, од Бога клався. ПРАЦ І І СТАР АНН Я В РЕЛ ІГ ІЇ СТАР ОГР ЕЦЬК ІЙ
22
Під час утисків, справді, під час бід церковних, В час турбації також і невчасів повних, Тобі, отче, велів Бог в опікунство стати, Нашу церкву вручивбо від злих захищати. Тож на око ми бачим охітне старання, Бачим кошту, здоров’я аж нешанування, Бо не час для розкошу прийшов, ти вважаєш, Православ’я щитити потребу приймаєш. Не зважаєш на вік свій, поважності повний, Не відходиш від праці і в ній недомовний. Ти як вірний служебник у Пана свойого, Денно, нощно постійно взиваєш до нього. Тебе, пастирю, Бог це до свого дав стада, — Вибрав бути; і жодна, я знаю, завада Не буватиме в пастві без догляду твого, За що візьмеш корону від Бога свойого.
ФУНД УВ АНН Я МОН АСТ ИР ІВ ТА ЦЕРК ВИ
Про побожність крім того ще треба додати, Чутки слушно прикривши, волю´ розказати, Аби виразно люди оте оглядали, Із діл Божих свідоцтво тобі визначали: Монастирбо дівочий тобою урядний У Печерському, гарно в усьому спорядний; І не менше тут города з’явля Київміста — Гарно з коштом в будинку церковного місця. Не менш свідчить Радо´мишль і Городок, щойно Доми Божі там вивів збудовані гойно; І ускрізь, де буваєш начальним, привідним, Шпиталь церкви убогим не є в тебе бідним. Знаю, це твоя розкіш твоє це старання, Аби церкві, убогим, було виховання. За це б хай для нас вбогих з Христом спочивав Тим, що люблять його, небеса дарував.
а Город — огороджена частина міста.
НАЧ АЛЬСТ ВО
Бажаю і про те я також пригадати, В якім зізволив місці начальство тримати Тебе Бог, отче, повнім цнот високочтимих, Де хмари не зачеплять його всіх лестивих. В якому ж? Патерик це посвідчує славний, Що за святих мужів був християнством славний, Тіла святії їхні за скарб наділили Тобі, незмірний отче, в опіку вручили. Це за життя святих тих збудовано тривно Цей монастир Печерський, фундований дивно. А за твоїм посильним старанням владнався, І хоч убога церква, чудово вздоблявся, Бо через Божу волю вона урядилась, Історія це певна усім зголосила. Її ти полюбив був чудову оздобу, За що візьмеш від Бога з небес нагороду. ФУНД УВ АНН Я ДРУК АРН І
І про тую тут цноту мовчать не годиться: Хто би проти того був — дурним вподобиться. Це про тих я, що найменш про це щиро дбають І під лаву славу їх мудріші вкидають. Ти як вельми сильний муж в учинках горливих Рої кажуть так ведеш в ділах святобливих. Відновив друкарню ти, припалую пилом,
23
Балабана, добрих цнот, святу своїм ділом, Мавши тут сприяння від отця пресвятого, Вдався ти до ремесла, скажу, шанівного. Як любитель ти прецінь отих речей певний, Хтів — досяг відтак того, бо ти є муж ревний. А помер був Балабан, друкарню підняв ти, Щоб, книжки даюч и всім, і церкву вкрашати. Через книги вона скрізь себе примножає, В заповітах від батьків вона процвітає, Хай за це стократно Бог тебе нагородить, А вороже шастя хай ні в чім нам не шкодить. ПРОМ ОВ А
24
Сміливості значної вельми подивляю, Що я, простак, великі речі підіймаю: Твою цноту, о отче, всьому світу явну, А в колі православних вельми і похвальну. Омежити я хочу на листку папірнім Те, що до величання не бува вимірним, І власне подобенство в мірі тій знаходжу, Й собі те за належне слушно так виводжу. Коли б хто море в доли злити намагався, — Ніколи не досягне, хоч би як старався. Загалом те прислів’я годі примінити, Бо розуму людському те не зрозуміти. Берусь за непосильне, розумом несильний, Умубо не здолати цей ланцюг мірильний. Я цноти твої, отче, зваживсь описати, Чого б не зміг Цицеро навіть доказати... Але що за причина смілості моєї, Що двері до особи вільно так твоєї Для мене відчинила, о запевне знаю, Твоя персона свідчить прешановноцная: Ніким не погордуєш, в ласці всіх ховаєш, Із кожним живеш гарно, і в любові маєш. Мене це повело тож, те і побудило, Те саме і вогонь цей в мене розпалило. Але з чимбудь і я теж не йду перед тебе, Хоча чиню над слушність, відаю про себе: Що золота не маю, ти ж не потребуєш, А тим, кому це треба, щиро всім даруєш. Отож перед персону змислив я святую Твою, о отче, працю видати малую, Як перший колос власний з неврожаю жнива,
Тому, що на невмілість щедра наша нива. За коляду даю це, милостивий пане, Хоч твого з тебе досить — за дешеве знане. Ти як монарх, що трохи взяв води для себе, Не погордивши зовсім, хоч і без потреби: Прийняв той подарунок, взявши милостиво, Бо підданий убогий дарував зичливо. І ти, усильно прошу, в тому будь подібний, Прийми оцей, дарунок, хоч не є він гідний Особи так значної, та сама сердечність Нехай узята буде, вибач за безпечність. Вашої милості, мого милостивого пана і добродія щирий і найнижчий слуга ОЛЕКСАНДР МИТУРА
КОЛ ЯД А
Кожен вірний цього дня духом звеселяйся, На пришестя ти Христа пильно зготовляйся. Зволивбо на землю він з неба ізступити, Від шайтана влади щоб нас могли звільнити, — Люд, творіння рук своїх. Ти ж себе понизив, Бо до нас, бідак таких, тіло своє зблизив. Як вітати нам його, ми про те подбаймо, Щоб найкраще випало, ми в те потрапляймо. Дяку всі чинім разом за пришестяз’яву, Бо до нас явився Бог, збавлення нам справив. Аби день отой святий родження свойого Весело відправить дав, просимо у нього.
25
ПРО «КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС 1241—1621 років»
26
Цього літописа було видано єдиний раз у «Сборнику летописей, относя щихся к истории Южной й Западной Руси, изданном Комиссией для разбо ра древних актов» (К., 1888. — С. 73–92), його склало принаймні двоє авто рів (про що скажемо далі), в кінці першої чверті XVII ст. Дійшов він до нас у двох списках, за якими твора й видано в оригіналі: власне за списком Іллі Кощаківського, котрий склав збірника «Літописці Волині й України», так літописа було пущено в рукописний обіг. Твір загалом розкладається, як це було й прийнято, на дві частини: компілятивне зібрання фактів про давніші часи й опис життя сучасного авторам, тобто частина самостійна, вона обій має роки 1608–1621. Дмитро Багалій у своїх «Нарисах української історіогра фії» (В. 2. — К., 1925. — С. 94) щодо цього пише: «Її писав сучасник подій, як це видно з його віршу про підстаросту черкаського князя Лика, де він каже про його вчинки, що „сам, при боку його будучи, почасти єстем сві дом”»; на нашу думку, авторів було двоє, отже, й два сучасники подій. У рукописі Іллі Кощаківського літопис охоплює події 1393–1611 рр. у корот кому викладі, а продовження сучасних подій — 1612–1620 рр. Компілятивна частина — це виписки із Руського літопису та хронік істо риків XVI ст.: М. Стрийковського, Бельських, О. Ґвагніна, деякі звістки взя то з невідомих варіянтів руських літописів, які, можливо, зберігались у Киє ві й згодом загинули під час пожеж XVIII ст. Отже, в першій частині маємо типову хронічку з коротким викладом подій майже без подробиць. Автора цікавили особливо визначні чи разючі події: війни, голод, зацарювання того чи іншого володаря, смерть його, падіж худоби, напади татар, пожежі, неврожаї, наліт сарани тощо, тобто із загального числа вибиралися най важливіші, на думку автора, факти. Зразок разючих фактів може бути такий: «У той час виявився татарин з чарами, на корогві якого було написано якусь літеру, а на верхівці — людська голова з довгою бородою, із вуст якої бридкий і сморідливий дим виходив на наших, через що наші, здивував шись, ослабли, а татари силу взяли і на голову наших розбили, а для лічби у кожного трупа відрізали одне вухо, і так десять міхів вух нарізали». Із 1609 р., коли Жолкевський став київським воєводою, розповідь стає просторіша, захоплює немало цікавих деталей, зокрема про запроваджен ня унії в Києві, про російського Лжедмитрія, освячення церков у Межи гірському монастирі тощо. Сюди вставляється оповідання «Про цер
кву соборну муровану, що в Києві стоїть на Подолі як поправ лена на старім фундаменті». Знаємо й автора цього опові дання: священика Кирила Іванóвича. Очевидячки, сам К. Іванович не був автором усього літопису, принаймні до того місця, коли йде заголовок: «Коротко також напишу, що діялося за віку мого», бо в цьому розділі повторюються звіс тки про приїзд до Києва патріярха Теофана, про напад на польського короля шляхтича Пекарського; більше того, коли автором першої частини був напевне священик, бо духовним справам віддає чимало місця, оповідає про київських попів тощо, то автор другої частини був світська людина, можливо, якийсь київський шляхтич, наближений до князя Лика.В цій другій частині подаються листи короля польського до Тео фана і відповідь Теофанова, а що найцікавіше, автор другої частини був поетом, тож уклав на закінчення гарного вірша, писаного нерівноскладово про того ж князя Семена Лика. Можна гадати, що вірш не повністю дійшов до нас, бо перед цим автор звідомляє, що князь Лико загинув від чарівниці, а цього опису в поезії нема; з другого боку, такий опис міг не входити до теми твору, бо автор у ньому бажав виписати князеві «забави і деякі спра ви рицарські». Вірш звертає на себе увагу тим, що князь Лико постає тут як вождь українців: «Такого вождя віднайшло русинське плем’я», і цілком в образі козакуючої шляхти, якою були магнати й шляхтичі в XVI ст., причому війна, яку веде Лико, скерована на два боки: проти московитів і татар, які складали тоді основну загрозу Україн і, а мета войовника — зас покоїти Україну й уміцнити людей та й міста українські:
Титул книги «Сборник летописей, относящихся к истории Южной «Западной Руси» (К., 1888) Саме тут було надруковано «Київський літопис» і «Межигірський літопис».
Україн у отак заспокоїв од нахіддя і тим Здоров’я людей і міст українських уміцнив [здоров’ям] своїм.
З чого бачимо підкріплення нашої думки, що автор був-таки шляхтич, від так фіксуємо його національну свідомість. Був він напевне православний, бо прихильно сприймав візит патріярха Теофана. Сучасний український істо рик Юрій Мицик вважає, що другу частину літопису написав київський міщанин Богдан Балика, автор записок про змагання російського самозван ця Димитрія. Про те, що літопис міг мати продовження, свідчить також і опис комети в 1618 р. й обіцянка: «Про Польщу нижче напишу, що там після тієї комети сталося». Комети в давні часи завжди віщували війни, і літописці перед опи сом війни неодмінно про неї говорили, отже автор мав розповісти не тільки про напад Пекарського на польського короля, але й про Хотинську вій ну 1621 р. та й про розгром поляків на Цецорі в 1620 р., а цього в літописі нема. Загалом пам’ятка є цікавий зразок регіонального літописання.
27
АНОНІМ
КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС (1241—1621)
ХРОН ІК А ПРО РІЗН І РЕЧ І — ТУТ ЗНАЙД ЕШ, ЩО ПОТР ІБН О
а Гухви — зграї.
28
Року 1241 татари Поділля і Русь сплюндрували, до Судомира і Завихвос та прийшли й спалили; король Болеслав, названий Пудикус, із Кракова до Угор утік, а татарове на день Великодня прийшовши, спалили Краків і до Сленська прийшли, а зпід Врославля повернулися, а інші воювали Вели ку Польщу. Відтак Гендрик Піус біля Легніци, забравши трохи люду, з татарами вступив у битву, немало їх погромив. У той час вияв ився татарин із чарами, на корогві якого було написано якусь літеру, а на вер хівці людська голова з довгою бородою, із вуст якої бридкий і сморідливий дим виходив на наших; через що наші, здивувавшись, ослабли, а татари силу взяли й на голову наших розбили, а для лічби у кожного трупа відріза ли одне вухо, і так десять міхів вух нарізали. Року 1244 духовенство ляхів відступило своєму папі на три літа п’яту час тину своїх прибутків, аби зменшив їм посту великого на два тижні, бо його було дев’ять [тижнів] — забагато на той час. Року 1264 велике й мале бидло здихало в Польщі. Року 1386 Ягайло, віленський князь, обраний на польське королівство, у тому ж часі був хрещений і названий був Владиславом. Року 1393 Вітовт, князь литовський, Оршу та Вітебська на Білій Русі здобув і, пустившись у Київ та Житомир, та Звенигород, узяв [їх, які були] під князем Володимиром. Року 1394 Баязит, цісар турецький, був пійманий ханом татарським Тамерланом і в клітці замкнений, і так його завжди возили, аж риб’ячою кісткою вчас задавився, аби відійти від соромоти. Того ж часу Вітовт, князь литовський, зударившись із татарами й кіль канадцять гухвів а татарських увірвавши, зловив і привів їх у Литву й біля Вільні над рікою Вакою осадив, де [вони] й тепер мешкають. Року 1430 Вітовт помер. Року 1440 вигадано виняткове мистецтво друкування книг. Року 1444 Владислав III молодий був узятий на королівство угорське; він турка кілька разів громив і був присяг із турками не воюв атися, але папа
Євгеній його через кардинала звільнив од присяги, і нарешті у Варні одер жав звитяжство, коли ж необережно гнався за турками, то й самого [його] там забито, там і поховано. Року 1451 Царгород і Грецію турки взяли. Року 1476 Новгород Великий узяв князь московський за Казимира короля. Року 1486 князі сіверські передалися під Москву. Року 1497 волохи в Кузьминому лісі поляків буковиноюа багато зрадливо побили, а сам король польський ледве втік. Того ж року Браславль заклав князь Олександр. Року 1508 Глинський побив татар біля Клецька. Року 1509 князь московський узяв Псков. Князь Костянтин на Кропив ніріці москву побив 30 тисяч на день Різдва пресвятої Богородиці і нака зав поставити там церкву. Року 1512 наші на Лопушному татар побили. Року 1514 Жигимонт, король польський, виправивши немале військо, як з Литви, так і з Польщі, до Вифлянт послав і їх собі підкорив, і тепер вони є під послушенством короля польського. Того ж року великий князь москов ський обложив Смоленськ і 12 тижнів здобував, з ділб стріляв, яких мав близько трьохсот, і взяв Смоленськ. Того року наші побили москву на Орші. Року 1516 у Польщі та Великому князівстві Литовському лютарняв поча лася, котра і тепер триває. Того ж року наші під Опочною побиті. Року 1519 татари, з’єднавшись із поляками, на голову наших під Сокалем побили, а інших у Бузі потопили. Року 1520 Август, король польський, народився, а був коронований на королівство року 1530 і, багато добрих речей постановивши, в мирі коро лівством радив і в Книшині життя своє завершив року 1572, липня 4 дня. Року 1526 князь Костянтин з іншими панами литовськими побив татар 80 тисяч за Києвом на Ольшаниціріці. Року 1531 волохи біля Обертеня побиті. Року 1535 наші Стародуб узяли. Року 1536 кокоша війнаг була, і нічого не справили ніде. Року 1542 була саранча велика. Року 1543 було на небі знамення: два сонця і два місяці. Року 1548 король старий помер. Року 1549 Передмирку татари взяли. Року 1550 Брацлав татари взяли. Року 1563 князь московський Полоцько взяв. Року 1564 була Ульська битва; наші москву побили. Року 1569 за короля Августа був такий великий голод, аж люди з голо ду мерли, а особливо в Литві й на Поліссі, а на Москві ще більший був; у Литві солянкад жита по дві копи і по двадцять грошей литовських була. Був той голод 6 років підряд, скінчився року 1576. Року 1570 мороз жито поморозив у самому цвіті, і був голод великий. Року 1571, влітку був такий мороз три дні, що все збіжжя озиме і яри ну побив; аж потім відросло потрохи й відійшло, але вельми плохе, так що
aБуковина — буковий ліс, тут — буки, букові палиці
бДіло – гармата великого калібру.
вТобто лютерантство,
протестантська віра.
гКуряча війна, тобто рух війська без битв.
д Солянка – бочка для засолу.
29
аТобто на єврейське свято в Олиці.
бПостановили мир.
30
і в мацу олицьку а по шість і по сім кіп жита молочено. На друге літо по тому голод був і мор великий на Волині, на Подолі, і в Литві, і мало не всю ди. Року 1572 король Август помер. Року 1573 Гендрік з’їхав із королівства. Року 1575 елекція була у Стенжиці. Татари на святу Покрову Подолля та Волинь по самий Ільвов та Сокаль вельми звоювали, аж уся Польща боялася. Року 1576 Стефан, воєв ода седмигородський, взятий на польське коро лівство і коронований. Року 1577 татари Дубно здобували. Наші Ґданськ здобували; ґданичани, бачачи, що не оборонитися, добровільно піддалися — у стародавнє під данство знову поступили. Остроль закладено. Року 1578 татари Острог здобували — цар перекопський із царевича ми. Підкова, воєвода волошський, дорісши літ своїх, набрав низових коза ків, зігнав Петрила, воєводу волошського, а сам на воєв одстві сів, за що король наказав його у Львові стяти. Року 1579 Полоцько взяв Стефан-король із поляками і з Литвою. Тогота ки року йшов дощ усе літо безперестанку. Року 1581 Псков наші здобували і, не взявши, поєдналисяб. Року 1582 папа римський свята від греків відділив, у чому вчинив велике замішання між поляками та руссю. Року 1585 велика зима й суха весна, літо неврожайне. Того ж року Белз пого рів на великий м’ясопуст. Того ж року князь Василь Острозький, воєвода київський, заклав Ярославль. Року 1586 князь Олександр Костянтинович, син воєводи київського, зак лав місто й замок Браславль. Року 1588 Максиміліян, християнський цісар, притягнув був під Краків із великим людом, хотячи бути польським королем, а коли від Кракова від тягнув, під Бичиною спіткнувся був і три літа в ув’язненні сидів. Того ж року й часу Жигмонта шведського було обрано на королівство польське й короновано. Року 1589 татари спаські стояли кошем під Збаражем і забили під Баво ровим Струса. Тоді ж князь КостянтинВасиль, воєвода Київський, заклав місто Переяславль на старому селищі. Року 1591 голод великий був на Подоллі й у Русі, що шість золотих було корець жита. Року 1592 козаки Переяславль спалили. Року 1593 князь Василь під П’яткою козаків побив і присягли йому козаки, що на вічні часи з ним не воюв атимуть, і на знак того звитяжства наказав [князь] накидати три ями великі й наказав насипати над ними три курга ни великі, котрі й тепер стоять. Року 1595 татари Підгір’я та Покуття звоювали, через Бескид до угор пішли. Року 1595 канцлер коронний із польськими жовнірами до Волох притяг ши, волохів підвернув під короля польського і посадив у них воєводу Веремія.
Року 1596 була табурщинаа на козаків за Переяславлем в саму суботу. Пан Жолковський був гетьманом польним; узяв тоді Наливайка власного козака та рицаря, котрого король наказав на мідяній кобилі возити. Тоді кінець став Наливайкової табурщини. Року 1598 навіщось було доми, костели, вежі, церкви переписано на умисел польський. Того ж року бидло здихало на Подоллю і в Русі. Року 1599 і 1600 бидло наголову здихало. Року 1600 поляки з Мигалем у Волохах мали бій, а потім, поправив шись, Мигаля прогнали й землю Мултянську під себе підбили. Року 1603 ішла саранча місяця серпня 16го. Року 1604 при великому королі Жигмонті, а при воєводі Київськім, князі Василі Острозькому, виявився якийсь цар; спершу був у Печерському монас тирі ченцем, півроку його ніхто не знав, а прийшов із Волині невідьзвідки; потім пішов до князя Адама Вишневецького, до Брагиня, тамтаки скинув чернечий одяг; князь Адам оздобив його поцарському уборами й просла вив його царем московським та й удався до короля. Король, йому давши віри, пустив його на Москву і при цьому пустив воєв оду сандомирського й пана Ратомського, старосту острозького та багато інших панів. Той ішов гойно, як цар, приставало до нього багато панства. Прийшов до Киє ва 7 жовтня, був у Києві два тижні, стояв у бурмистра Оляхновича, пішов на Вишегород і йшов до Путивля третього дня, травня 1605 року. Того ж року сів на царство і відразу ж коронований, а за якимсь заколотом забито його року 1606, травня 9 дня. Року 1608, місяця лютого, 13 дня помер добровірний і христолюбивий князь Василь Острозький, воєвода київський, який засіяв Руську землю свя тими книгами православної віри; мав і друкарню в Острозі й філософські школи мовами грецькою, і латинською, і слов’янською. Його тіло покладено в Острозі, у церкві святого Богоявлення. Жив на світі років 82. Року 1609 пан Жолковський, гетьман великий, наїх ав на Київське воє водство. Того ж року й церква святої Софії відстала від служби, не почали до неї священики з хрестами ходити й службу Божу відправляти через те, що митрополит Іпатійб пристав до костелу римського і наказав був свя щеникам київським за себе Бога там просити, але не дістав того, хоча зажили праці і кошту до королівського двору; за що отож і він сам од Бога був наділений лихою хворобою і зле життя закінчив у Володимирі. Поз вав попів мандатом на трибунал, та й сам справ своїх не попирав. А перед ним був митрополит Михайло Рогоза; той був головою тієї болістів; найперш прислав сюди до Києва свого урядника, на ймення Ян Хрущинський, щирого ляха, чого перед тим ніколи не бувало, котрий хотів попів судити і задавав попам трудності з послушенством. Тоді і його явно Бог скарав; коли жона його ситила мед до Різдва пресвятої Богородиці, хотіла мати попів до себе на обіді, згідно давнього звичаю, і мала показувати спільність костела римського із церквою східною, але не допустив котел:
aТабурщина – війна табором, облога обозу.
бІпатій Потій.
вТобто унії.
31
32
Прийшла до нього сита глядіти, Але мусила, в нім і довго сидіти, Аж і очі її не стали глядіти, Бо і сама скипіла... Та й той дав спокій. Року 1610 знову озвався тойтаки Дмитро Іванович, цар московський, скóпивши польське військо, котре було зібрано на заколот супроти його королівської милості теперішнього Жигмонта Третього; вторгнувся до землі Московської під Новагород, маюч и поляків тисяч десять, над яким військом польським був старшим гетьманом пан Меховицький; потім Шуйський, цар московський, з усієї своєї держави скупив люду воєнного суп роти царя Дмитра Івановича тисяч 180, при котрому війську старший був брат Шуйського; а при цареві Дмитру по панові Меховицькому геть маном був князь Роман Ружинський. На той час війська нашого, польського та козаків запорозьких, також і донців усього було тисяч п’ятнадцять. Спіткався тож князь Ружинський із братом царя Шуйського під містом Болховим, і побита була москва поляками, козаками та донцями, де воєво да болховський сам із містом і з замком цареві Дмитру піддався; царя Іва на Шуйського брат із рештою війська свого підійшов під столицю і став із військом від столиці на півмилі над рікою Ходинкою, а цар Дмитро з князем Ружинським притяг на ріку Москву під Тушин із військом, від сто лиці миль півтори. Тамтаки вночі князь Ружинський з поляками з різних боків ударили на табір Шуйського й розгромили табір, здобич чималу діс тавши; і хоч трохи зі столиці москви посилковано, але цар Шуйський більш табором не ставав, замкнувшись із людом у столиці, і більш у полі битви не хотів чинити. Затим поляки силою все царство Московське, окрім столиці й міста Смоленського, все опанували й тривали в тій силі своїй літ три. Потім Шуйський, бачачи, що з Московського царства відпо ру полякам дати не міг, виправив Скопина, давши йому кілька сот рублів, до Великого Новгорода, а звідтіль до Немець, затягаючи німців, — там затягнув німецького війська, піхоти і їзди, десять тисяч. У томутаки часі його королівська милість, теперішній Жигмонт Третій добув Смолен ський замок і зніс військо Скопинове; також жовнірам, котрі служили цареві Дмитру взявся платити заслужене, отож за конфедерацією заслу жене жовнірами жовнірам дійшло. Цар Дмитро, бачачи, що від нього поль ське військо відступило, з малим військом, з донцями відійшов од столиці, із Заруцьким до Калуги; тамтаки син царя Касимівського, татарин, у полі, мстячись за забиття свого батька, того царя Дмитра забив. Потім Заруцький, Дмитрову цареву за себе взяв із нащадком, сином царя Дмитра. Тоді москва його, Заруцького, здобула і на коси в яму вкинула живого, а сина царевого на шовковому шнурі повісила; саму ж цареву пос тригли до монастиря Покрови пресвятої Богородиці в місті Суздалі. А з королем, його милістю Жигмонтом Третім, перемир’я вчинили на чотирнадцять років, відступивши князівства Смоленське й Чернігівське, з усіма належними містами в теперішньому році тисяча шістсот двадця
тому. Про що просторіше, про війну Московську, котра тривала в тій землі мало не двадцять літ, читальник знайде в Хроніці польській, котра незабаром має бути видана. Відсилаю [до неї], а чого був проздовж трьох літ у цій землі свідком, про те коротко написав. Року 1611, місяця липня, 3 дня король Жигмонт узяв Смоленськ з неділі на понеділок. Року 1612, місяця квітня, 19 дня, на пам’ять преподобного нашого Іоанна було освячено церкву святого Спаса старої лаври; а святого Петра і свя того Миколи у монастирі Межигірському при ігумені Атанасії, архієпис копом [монемвасійським з Греції, або Неофітом Болгаським] з Греції і бага то народу було з міста Києва та з інших міст. Того ж року і того ж таки місяця, 23 дня на день святого великомученика Георгія, тойтаки архієпис коп освятив церкву святої Тройці, у ній же преділ святого Кирила [Наболь ського] і при ігумені отцю Василю Красовському, прозваному Чорнобровка. Року 1613, місяця листопада, 3 дня на пам’ять святих мучеників Апікси ми і пресвітера Іосифа грім гримів і дощ був сильний і з великим страхом о 16ій годині. ПРО ЦЕРК ВУ СОБ ОРН У МУР ОВ АН У, ЩОВ КИЄ В І СТОЇ ТЬ НА ПОД ОЛ І ЯК ПОПР АВЛ ЕН А НА СТАР ІМ ФУНД АМ ЕНТ І
Першого початку давнього ніде в хроніках я не знайшов, тільки цей антимінс а на тому старому престолі так підписаний: «Освятився олтар великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа пресвятої Богородиці чесного її Успіння преосвященним архієпископом та митрополитом київським і всі єї Русі Мисаїл ом при великому королі Казимирі і покладений був тут у літо 6901 [1393], індикту б 6, березня 20 дня на пам’ять преподобного отця нашого Ісака Листвичника». На поправу є старий фундамент. Із звичайного всемогутнього милосер дя спасителя нашого Бога, найбільше ж нині за наших років відвідай нас благістю своєю, хоч мало ми виправилися, але хай не будуть марні поміч та молитви святих давніх богоносних отців про нас, що подавалися Бого ві. За фортунного панування найяснішого господаря, пана нашого, велико го короля Жигмонта, а за утримання панування воєв одства Київського, вельможного його милості пана Станіслава Жолковського і після відступ лення київських митрополитів удовуючої Київської митрополії, оскільки вони в той час усі вкупі відхилилися до заходу; ми ж, їхню мерзотність зненавидівши, насолоджуємося пророчими словесами, що вістять: «Од Сіо ну вийде закон і слово Господнє, із Єрусалима, а не з Рима!» У цьому ж часі за сприянням отця патріярха константинопольського Тимофія, а тут у богоспасенному граді Києв і, всіх спільно живучих христи ян, синів східної церкви, правдешніх у вірі, найбільше ж пана війта Диони сія Балики, а по ньому наставленого війта пана Федора Ходики, а за бурго мистра пана Созона, сина того ж війта Балики, року 1613, місяця квітня, 15 дня, на пам’ять святих апостолів, Трохима Пуда, арістархав, за привіле
aАнтимінс – освячена
тканина, що кладеться на престолі в час літургії.
б Індикт – 15літній пері- од у середньовічному літочисленні (з 312 р.)
в Тобто фахівця, знавця.
33
аВлох — італієць.
бКтитори — фунда- тори.
вСтації — плата на
утримання війська, що перебуває на постої.
34
єм найяснішого господаря нашого, великого короля Жигомонта, а за бла гословенням вищезгаданого патріярха Тимофія почали з фундаменту поп равляти церкву пресвятої пречистої [Богородиці] Успіння соборну, що стоїть на ринку в місті Київськім усередині і знадвір’я, бо ошарпалася була вельми й розвалилася — не було цілого верху. Старий мур збивши по горішні вікна, весь верх наново змурували: саму ж баню і чотири бані нав коло неї знову робили; бо раніше тих малих бань не було, тільки було дош ками покрито. А поправляв ту церкву майстер із влоха Севастіян Брач. Почали місяця травня, 13 дня, на Вознесіння Господнє винесли все із церкви й усі обладунки церковні, почали із середини робити, зісподу і заробили більшу баню місяця вересня 4 дня на пам’ять святого мученика Вавили. Того ж місяця, 21 дня, у вівторок поставили і хреста на церкві того ж таки, що і раніше був, але позолотили знову. Місяця жовтня 1 дня домурували й останню баню на розі від Урм’янської церкви. Того ж року, грудня, 5 дня, на пам’ять преподобного отця Сави почали служити всеношну і служ бу Божу і служили проздовж усієї зими, тому що годі було робити майс трам аж до неділі мироносиць. І знову весь обладунок було винесено з цер кви до Воскресіння Христового, і продовж того літа робили і доробили за Божою поміччю місяця серпня, 14 дня, і образи поставили і почали служи ти аж до сьогодні. Знайшов я у хроніці, що перед цим та божественна церква була знищена й обідрана, все побрано: срібло й золото, хрести й ікони полуплені й попа лено все від поганого царя перекопського МендикГірея і від нечестивих його агарян. А був приставом і дозорцею тієї роботи пан Созон Балика, впрошений од усього міста. Хай не візьме ніхто цих слів за неправду, але віруй, що правда є все, і я, недостойний у ієреях. Кирило Іванович, який був на той час уставником при тій церкві, оглядав усе своїми очима і написав достовірно. А сама церква заввишки од землі до самого вершка більшої бані 30 ліктів і 3 лікті, і чверть ліктя. А в той час у томутаки богоспасенному граді Києв і були священики святих церков: Василь Матеробозький, Мина Притиський, Іван Воскре сенський, Микита Спаський, Клим ентій Наберезький, Михайло Борисог лібський, Климентій Рождественський, Матвій Добромикільський і дия кон Дем’ян. А всі оті вищезгадані священики, кожен тиждень свій служили у тій церкві святої Пречистої, за господарякороля Господа Бога просили і за пана воєводу київського і за ктиторівб, і за всіх православних христи ян, а вони за те від господаря короля і пана воєв оди київського та намісни ків його тим були ударовані на вічні часи, щоб від бунтівних і бурливих супроти Божої церкви єретиків мешкали на той час у повному спокої й від усіляких податей, і від наїздів та стаційв околичних і військ, і від самого пана воєводи щоб були вільні. Року 1614, місяця лютого, 26 із четверга на п’ятницю на пам’ять святого отця Василя, помер той чесний отець ігумен Василь Чорнобровка і похо вали його в березні, на третій день сирного тижня, і поклали тіло його чесне під муром, біля правого крилоса, під стіною із великою честю.
Року 1615, місяця червня, 14 дня, із середи на четвер, у Печерсько му монастирі у церкві залишився злодій, хочучи обікрасти церкву, а коли, в олтарі сховавшись, узяв із жертовника срібний котелець та інші посуди ни побрав і в пазуху заклав та й пішов до олтаря, до образу пресвятої Бого родиці, бажаючи обірвати кілька червонних, які були там на образі, то якась невідома божественна невидима сила заборонила йому, кілька разів ударила його об землю від образа, а коли хотів [наблизитися], знову його било. Отож, відійшовши в олтар й оціпенівши, лежав під пекелком, де вогонь держать, аж його пономар назавтра там знайшов, і так той зло честивий усе висповідав, що над нам чинилося. Року 1617 при великому королі Жигимонті, а при панові воєводі київсько му Станіславі Жолкевському старанням і накладом панів міщан київських: на той час пана війта Федора Ходики, і пана бурмирстра Матвія Мачохи, і всього поспільства міста Київського, скопали гору Уздихальницю, котра стоїть перед замком Київським і ще [її] знати, і скопано її на півшоста сажня добрих углиб, і знайшли там печеру сажнів трьох угору глибоко, а вшир сажень, і знайшли в ній горщика ні з чим, а більше нічого, і написано на стіні ім’я: «Павел», знати, що то колись був пустельник. Року 1618, місяця лютого, 15 козаків запорозьких на Звіринці митропо личого офіціяла, а понашому протопопу, який був посланий од митропо лита Іпатія Потія до Києва на протопопство, Антонія Грековича, родом із Рогатина, котрий пристав до римського престолу і хотів ув’яза тись у монастир Михайла Золотоверхого, так ті козаки його піймали і тамтаки, навпроти Видубицького монастиря підсадили під лід води пити. Року 1620. Спіткало від ворогів наших нещастя панів коронних у Волось кій землі, між котрими були: перш за все пан Жолковський, гетьман корон ний, котрому татари, піймавши, голову його відтяли і на зневагу нашим панам син його власний перед військом татарським на списові носив, а потім послали до свого царя голову оту. Тамтаки піймали живих: князя Корецького і пана Струса та інших панів шляхетних немало і поведено їх у землю Турецьку. Тієї ж таки осені, жовтня 29 дня, о 18 годині було трясіння землі на одну годину. Тоготаки року, місяця листопада, 5 дня у Варшаві на сеймі, у костьолі, якийсь пан Пекарський ударив короля Жигимонта наджакома у лоб, але трохи схибив, очевидно зо страху, однак плазом по щоці ударив, аж король упав з того ляку; заразтаки королевич Владислав прискочив і того зрад ника туттаки в костьолі шаблею поранив, але йому не дали забити його. У літо 7128, а від Різдва Христового 1620, місяця березня в 22 день при їхав із Москви, із самої столиці, святійший патріярх єрусалимський, на ймення Теофан, до Києв а і спинивсь у монастирі Братському. Був прийня тий він із великою честю від духовних і від світських людей; наступного дня приходив до соборної церкви Успення пресвятої Богородиці. Місяця квітня, в 9 день служив Божу службу в соборній церкві, а, з ним протосиггелб
a Обухом чекана (сокирка).
б Управитель.
35
а Веніаміна Рутського.
патріярха константинопольського, і київські священики відправляли знач не набоженство. Був він у Києві проздовж немалого часу, протягом усього літа, а з Києва виїхав до Трехтемирова, до монастиря козацького, і там був немалий час. Потім провадили його козаки до землі Волоської, а там відда ли господареві волоському Олександру. Тоготаки року, місяця вересня, 3 дня, від’їжджаючи з Києв а святійший патріярх наклав прокляття на київського митрополита Рутського а, який був під унією римського костьо ла, а замість нього поставив і посвятив на Київську митрополію чоловіка гідного і чесного на ймення Йов Борецький, ученого в письмі словенському, і грецькому, і латинському, а з ним чотирьох єпископів на різні місця: Мелетія Смотрицького на єпископство Полоцьке, Ісаю Копинського, інока святобливого Печерського монастиря, на єпископство Перемисльське, Паїсія Іпполитовича на єпископство Холмське та Белзьке, Йосипа Курцо вича на єпископство Володимирське. Року 1621, січня 13, о 8 годині дня перед вечором заявилося на небесах зна мення: на південному боці три сонця і три криваві дуги: одна рогами на північ, а друга на південь. Знати, то війну і кровопролиття означало. КОР ОТК О ТАК ОЖ НАП ИШ У, ЩО ДІЯ Л ОС Я ЗА ВІК У МОГ О
36
Року минулого 1618, місяця листопада, з дня на ніч тридцятого, з’явило ся дивне видіння на небі, яке кометою, або звіздою злючою звуть. Коли така звізда видна була в році 1500, сталося це через мор у Німцях — гнів Божий нечуваний; тоді товар і люди повітрям були карані. Відомо також те всім із письма хронікового, що року тисяча п’ятсот сімдесят сьомого сталося після такої звізди: яке було крові розлиття, яке було людей велике мордування насправді у той час у Московському царстві. Один Бог відає, як багато війною через меча та вогонь людей погинуло, не одне там місто, поле кров’ю сплинуло. Про Польщу нижче напишу, що там після тієї коме ти сталося. Читай також Письмо Святе, найдеш там своїм розумом спра ви, котрі зберіг Господь Бог вірним своїм. Уже в хроніках польських та руських читаємо, що ледве з матері своєї дитя на світ одчинило ворота із живота: «Татари йдуть!» — закричало, і також правда: того року ста лося, що по всій Польщі землю спустошили вшир і вздовж і назад зрештою повернули. Нарешті, вічна мудрість нехай про нас рядить, а що тут напи сав, вір мені — не завадить. У році 1620, травня 13 дня, світлійший патріярх єрусалимський, отець Теофан, з Московської землі прибув до Києва. Для певної відомості й копія з листа, писаного від короля його милості до превелебного отця патріярха єрусалимського [подається], який на мову руську перекладений і таке в собі має: «Жигмонт Третій, Божою милістю король польський, великий князь литовський, руський, пруський, мазовецький та інше. Велебний, побожно нам милий! Через кілька місяців дали ми листа велебності вашій, через який охітно пішли назустріч жаданню велебності вашої й з тієї ж таки причини коморника нашого [виділили], аби велеб
ність ваша дістав од того пожаданий, безпечний переїзд через королівс тво нашої держави, а ми супроти ворога усього того християнства поспо литого, аби не надимався з перемоги, таке військо збираємо, яким би з Божою поміччю можна було б учинити відпір наїздом. Отож і тепер, зараз накажемо війську нашому Запорозькому виходити супроти того ворога якнайскоріше і в очі йому стати; звеліли ми також послові нашому, аби вельможність вашу навідав і від нашого імені запропонував, аби вель можність ваша, відаюч и, що не тільки про наше королівство, але й про християнство йдеться, військові Запорозькому до того був причиною, аби волі нашій підлеглим та слухняним ставилося, — у цій справі ширше пос лові нашому, уродженому Бартоломею Обалковському, казати ми звеліли, котрому велебність ваша давав повну віру, і в тому всьому схилиш до волі нашої якнайзичливіше. При тому велебності вашій здоров’я і всякої зруч ності зичимо. Даний із Варшави, дня 10, місяця листопада, року 1620, панування нашо го польського 23, шведського 26 року. Sigismundus rexа
Коли вже з Києва тойтаки Теоф ан, патріярх єрусалимський рушав, уже якраз під самий час виїзду свого з держави короля його милості, написав такого листа через того ж його милість пана Обалковського до Запорозь кого війська, згідно волі й листа його королівської милості:
Теофан, з милосердя Божого патріярх єрусалимський, Божого міста Сіо ну, Сирії, Аравії, Кана Галілеї з того боку Йордана й усієї Палестини. Гетьманові, полковникам, сотникам, осавулам, отаманам і всьому чес ному і презнаменитому Запорозькому війську від Бога вседержителя і від Господа нашого Ісуса Христа і благословення життя даючого, Гроба Божо го і святого Якова, апостола, брата по плоті Господнього, християнського першого архієрея і нашого смирення ласка нехай буде навіки, амінь! [Хоча б слово] добре й наказ пренайсвятішого короля, пана вашого, і не доходило, тоді б і ви самі з огляду на вашу рицарську повинність, а частко во на ґвалтовну потребу вашої вітчизни і щоб ви виказували ваше рицар ське ремесло, яким самі ви з давніх віків і предки ваші користуєтеся, то щоб ви під ворога Божого і християнського, на його кривавий наступ про ти держави пренайяснішого короля, пана вашого, [вихід] чинили охітно. Пренайяснійший король, пан ваш, наказує вам, як завжди вірним і слухня ним підданим своїм, бо ґвалт є вітчизні вашій від головного християн ського ворога, котрого ярмо неволі турецької велике, отож, король, його милість, од вас того потребує, аби були готові з усім бажанням і з усією силою вашою на ту послугу, на яку вас через посла свого і його милість пана Бартоломея Обалковського, котрий і нам від пренайяснійшого короля лис та віддавав, затягає, наказує, [щоб на те] ставали, через що в пренайяс нійшого короля, пана вашого, ласку собі панську значну здобудете і мене знати будете, наставленого богомольця за вас і все військо ваше, і вітчиз
a Сигизмунд, король (лат.)
37
а Дозволом.
38
ні в час потреби на поміч станете, і славу війська вашого значну піднесе те, і за ту піднесену через нас святу церкву вашу, руську ієрархію, митро полита знову та єпископів, замість відпалих од своєї апостольської кон стантинопольської, або царгородської столиці, [король] на те місце благо честивих і від нас посвячених зміцнить і укріпить своїм королівським консенсома, про що пильно й пильно маєт е старатися у найяснішого короля, пана нашого, пильним вашим проханням. А ми, як за те пречесне королівство, так і за найяснішого короля польського і за все королівство його, сенат і за вас, військо Запорозьке, просити не перестанемо Господа Бога тут і на всякому місці владицтво його і біля Гробу Божого, коли нас до столиці нашої Господь Бог здорового донесе. За чим і повторно ласка і мир Божий і благословенство смирення нашого нехай залишиться з милістю вашою. Амінь! Даний у монастирі Терехтемирова, року від створення світу 7129, а від утілення Сина Божого 1621, місяця січня 7, індикта 4.
Таким листом своїм до Запорозького війська святий отець, патріярх єрусалимський відповів на писання короля його милості, тимото полков никам, сотникам, які завжди при ньому були, так, а не інакше частократ поотцівському умовляв, або казав. А особливо відтак, панові Петрові Конашевичеві Сагайдачному, який його, за дозволомуніверсалом короля його милості, а за військовим наказом провадив із виборним люду рицар ського полком аж до волоської границі, і коли наших сотників та молодців під той час, як він уже з ними на кордоні роз’їжджався, перед собою мав, котрі прибули для цілування руки його, мовив просторим словом через тлу мача, аби пильно стереглися ярма поганського, на яке вказував, як тяжке і невиносне для християн, аби милу вітчизну свою, а в ній і самих себе чуло боронили, нагадував про те і прохав. У році 1620, дня 29, листопада трясіння землі було на чверть години дзигарової, перед вечором годин за дві. У томутаки 1620 році, дня 4, листопада, короля, його милість, тепе рішнього Жигимонта Третього у Варшаві, коли входив до костьола, якийсь шляхтич Пекарський ізза дверей костьольних чеканом обухом у голо ву вдарив; розрух дуже великий був у місті; казали, що татарин короля його милість забив. Потім за той лихий учинок того Пекарського суворою мукою страчено. У томутаки році й місяці сейм у Варшаві складено, на якому ухвалено війну супроти султана Османа, цісаря турецького, посполитим рушенням та побором. У році 1621 у рицарських справах досвідчений його милість князь Семен Михайлович Лико на підстаростві Черкаському, який не був доконаний боєм, через чарівницю, тамтаки в Черкасах із цим світом попрощався. Тут його забави й деякі справи рицарські віршем коротко виписую, чого сам, будучи при його боці, був свідком.
Є ж бо дорогий обичай рицаря жаліти І смерть його та й своєю смертю відкупити. Так чинили колись були герої, Купуюч и Гектора славного із Трої — Золота вагою тіло відступили, Тіло оце мужнє великим коштом оцінили. В кожнімбо давнім рицарськім народі Мужа до бою золотій дарували свободі. І його рицарські учинки офірували Богу безсмертному, за нього дяку складали. Такого вождя віднайшло русинське плем’я, Дорогий карбункул, коштовнеє клем’я. Чесну кров мужнього князя Лика знали, Рицаря неоціненної печалі. Князь Семен Лико — вождь діяльний, Цноти, знання і скромність — усе мав муж славний. Як за його приводом замок московський Білгород добували, Як через штурм і бій місто і замок здобув, там військо дістало Скарбу немало. Потім Рильськ і Путивль узяв він На подив усім, бо той князь був рицар справний. Як на Муравських шляхах з татарами він зустрічався, Наче води об скелі на них нападав усе — Так князя Лика військо татарське знайшло, Не великістю, але силою його узяло. А сам можний князь почав у своїх першим ставати, Побивши татар, щасливо почав він тріумфувати. Україн у отак заспокоїв од нахіддя і тим Здоров’я людей і міст українських уміцнив [здоров’ям] своїм. Такую потугу чесний муж у словах і в силі Мав, удячний рицарству й вітчизні милий. Як із послугою своєю десь поспішав, Велику вчинивши користь, усіх утішав. Він у воєнних змаганнях вік свій провів, В полях диких, біля шляхів Моравських татарів гонив. Часом од спеки й од запальності, Опріч хліба, не мав він і води у достатності. В отой спосіб свій вік молодий він прожив. І рицарське вміння відтак наслідив. Сам же щасливо в Олександрові проживав, Потіх своїх з великою радістю досить мав… 39
КАСІЯН САКОВИЧ І ЙОГО «ВІРШІ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРЕБ... ПЕТРА КОНАШЕВИЧАСАГАЙДАЧНОГО»
40
Перед нами одна з найцікавіших декламацій — жанру віршових творів XVI–XVIII ст., який є проміжним між поезією у власному розумінні цього слова й драмою. Не можна вважати, як твердять деякі дослідники, що дек ламації передували шкільній драмі, бо цей жанр існував і в часи функціону вання шкільної драми, хоча часово від неї він і віддаленіший у своїй генезі. Декламації були текстовим матеріялом для рецитаційного дійства, тобто публічного виконання в церквах та школах різного рівня, під час Різдвяних та Великодніх свят, тих чи інших важливих подій, при похоронах (як у нашо му разі), привітаннях іменитої особи, зустрічах. Як правило, писались учи телями шкіл для учнівського виконання, хоч бували випадки, коли декла мацію творив цілий клас поет ики, що було складником учбового процесу. Декламаторів могло бути від трьох до двадцяти й більше. Найдавніша дек ламація, відома нам, — «Просфонима, привіт преосвященному архієписко пу кир Михаїлу, митрополиту київському, галицькому й усієї Росії», складе на у Львівській братській школі, коли той був спершу посвячений, а тоді рукоположений у митрополити (17 січня 1591 р.). Ця декламація має ціка ву форму, складається із запрошення перед народом у церкві від дітей та ликів. У першому лиці рецидує п’ять отроків, у другому — вісім, у третьо му — також п’ять. Потім іде Молитва, звернення «До старійших», привіт архієпископу у школі, «Моління від нищих» (два отроки) і «До всіх зага лом». Сама рецитація відбувалася в кількох місцях: у церкві й у школі. Це зразок урочистої декламації. Існували й сумні: ляменти. Тут особливо ціка вий «Лямент дому князів Острозьких» Д. Наливайка (1603), часом лямент набирає форми не так декламаційної, як писемнолітературної (наприклад «Лямент на смерть Л. Карповича» М. Смотрицького (1620) чи «Лямент на смерть І. Василовича» (1628) Д. Андреєвича, хоча в останньому є елемент декламаційний («Трен нищих спудеїв школи братської Луцької»), «Герби і трени при труні... С. Косова» — входить у наше видання (1658). Із різдвяних декламацій чи не найдавніша «На Різдво Христове вірші» П. Беринди (1616); певною мірою декламацією можна назвати поданий перед цим «Візе рунок цнот... Є. Плетенецького» (1618). У П. Беринди рецидує сім отроків з передмовою та епілогом, у О. Митури твір розбитий на окремі вірші, присвячені достойностям оспівуваної особи, що було зручно для рецитації. Зразком колективно писаної, де декламаторами виступають автори віршів,
привітальної декламації є «Імнологія» Петру Моги лі, яка подається у формі «піснеслов’я», тут кожен вірш пишеться та проголошується на задану біблій ну тему. Одна з найвидатніших декламацій «Евха ристиріон, або вдячність» С. Почаського, з присвя тою П. Могилі — про обидві детальніше буде мова. У С. Почаського, як і в К. Саковича, кожен рецита тор підписаний під віршем. Форму декламації вико ристовує в своїй збірці «Роксоланки, або руські пан ни» С. Зиморович, тут є розподіл на хори (лики) і подається співна партія кожному, але це лишень літературний прийом, хоч писалися вірші на весіл ля і, можливо, мали на меті й рецитацію. У 1648 р. вийшла окремим виданням декламація студентів КиєвоМогилянської колегії на честь князів Вишне вецьких. Зразком великодньої декламації є «Вірші на пресвітлий день Воскресіння Христового» А. Скульського (1630) та «Вірші на радісний день Вос кресіння Христа, спасителя нашого» Й. Волковича (1631), обидві вийшли у Львові — особливістю тут є те, що декламації входять компонентом у дра матичні твори, а не є самостійними. Дуже цікава декламація на Воскресіння Христове у П. ПоповичаГученського, як з’єднання поетики низького й високого бароко (кінець XVII ст.). У першій частині (Пролог і 12 отроків) декламатори рецидують на богословські теми, а отроки 13–20 виконують жартівливу партію про боротьбу зі смертю й описують епізоди зі шкільного життя в інтермедійному дусі. Декламацію на Страсті Христові написав Д. Туптало, складається вона з Пролога і двох частин, рецидують 11 отроків. Творилися декламації і в стінах Київської академії, зокрема в честь свя тої Катерини, писано колективно під керівництвом професора І. Яроше вицького (поч. XVIII ст.) — польською мовою. Назва її «Геній святої Кате рини». Відзначити варто волинську «Декламацію на свято Великодня» з інтермедією до неї (1719), створену в якійсь сільській школі, складається з 14 вітальних віршів, виконувалися учнями різного віку й учителями (дяка ми), в текст вставляються пісні. Поетика декламацій часом використовува лася при написанні драм, але не як вставні частини, а структурно. Такою декламаційною драмою є «Милість Божа» (1728) здогадно І. Неруновича — в основу твору покладено не так дію як декламаційні пасажі. Загалом розквіт жанру припадає на XVII ст., у XVIII він занепадає. З цікавіших пізніх декламацій можемо назвати «Declamacio» (1752– 1755) Мануйла Базилови ча.В такому досить широкому контексті жанру треба розглядати й «Вірші» Касіяна Саковича. Народився письменник близько 1578 р. в місті Подтеличі в Галичині, в родині православного священика. Навчався в Замойській та Краківській академіях, був домашнім учителем Адама Киселя, майбутнього київського воєводи і мирового посередника між Річчю Посполитою та Богданом
Титул книги К. Саковича «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашевича Сагайдачного».
41
Гетьман П. Конашевич Сагайдачний. Ілюстрація з книги К. Саковича.
Хмельн ицьк им, служ ив дяк ом у Перемишлі.В 1620 р. прийняв чернецтво під іменем Касіяна (справжнє ім’я його Калліст) і став ректором Київської братської школи, де пробув чотири роки, тим часом (1620– 1624) й обмежується діяльність К. Саковича в Киє ві.В 1624 р. переселився до Люблина, де був про повідником при православному братстві.В 1625 р., перейшовши в унію, став настоятелем Дубен ського монастиря, потім вів мандрівне життя. У 1641 р. перейшов у римокатолицьку конфесію, в якій і помер у 1647 р. Окрім віршів, писав поле мічнобогословські твори: «Старий календар, у якому явна й очевидна помилка виявляється» (Вільно, 1640, польською мовою), «Київський схизматичний собор, зібраний отцем Петром Могилою і відправлений року 1640» (україн ською мовою і перекладений на польську — Варшава, 1640, Краків, 1642), «Діялог або розмова Мацька із Діонисом, попом схизматичним» (Краків, 1642 — польською мовою), «Епанофобіс, або Перспектива і пояснення помилок, єресей і забобонів у грекоруській церкві» (Краків, 1642 — польською мовою), «Окуляри календареві старому» (Краків, 1644 — польською мовою), «Оскард, або Молот на скрушення каміння схизматичного, кинутого з лаври Київської Печерської від такого собі Євзебія Пимена проти Перспективи» (Краків, 1646 — польською мовою). Писав і філософські трактати: «Арістотелеві проблеми, або Питан ня про природу людини з додатком передмов весільних і похоронних обря дів» (Краків, 1620), «Трактат про душу» (Краків, 1625). «Вірші на жалісний погреб...» К. Саковича — твір особливий тим, що на козаків автор дивиться, як на державоносну еліту і підносить, оспівує, дек ларує козацького вождя як правителя нації — досі так козацьких проводи рів не трактували. Побіч з цим поет підкреслює рицарськість та шляхет ність Петра Сагайдачного. Виразно зголошується позиція козацького геть мана: іти до української держави не шляхом повстання, а через становлення нації й виріст Україн и в автономне тіло Річі Посполитої. Саме через те К. Сакович заявляє в передмові, що вірність польському королю «справляє нам те якнайбільше, що в світ посилає вольність». Поет і славословить саме вольність: Тож освідчити можуть цю думку народи, Бо вони до свободи ідуть од природи, Золотою у світі її називають, Доступитись до неї всі пильно бажають...
42
До вольності, вістить поет: «мужньо рицар у війнах до неї простує, не грішми, але кров’ю свободу купує», отже, не виключається і збройний шлях
визволення, саме так і здобуває її Запорозьке військо. Касіян Сакович бачить Україну, як пряму спадкоємицю Київської УкраїниРусі, вважає, що українці походять із коріння Яфета (біблійний герой, син Ноя, якому нібито віддано було північні й західні країни), вони нащадки Олега Роського й Володимира Великого. Вказує поет на те, що Запорозьке військо репрезентує всю націю: «У тім війську стрічали і князя, і пана, не одного з них мали про відцюгетьмана». Саме Запорозьким військом Україна захищає себе, бо «де нема запорожців, татарин гуляє», отже, козаки — заслона від турків і татар і «тверда оборо на». Підлеглість України Річі Посполитій, декларує поет, має бути номінальна: «Є король, а крім нього не маєте пана». Віри ж королеві треба дотримуватися, водночас залишатись у православ’ї — маємо тут виклад політичної програми саме П. Сагайдачного. Касіян Сакович перший подав життєписа великого гетьмана і рішуче виступив проти міжусіб’я («домових війн»), особливо підкреслив дбання гетьмана, «щоб науки цвіли». Тому уподібнює українського героя до грецьких, бо той дбає «за Вітчизни волю». Загалом Сагайдачний звеличу ється як ідеальний володар: він мужній, чудово знає рицарське діло, захи щає рідний край, церкву, шанує церкви не лише свої, але й у ворогів, він благочестивий, не ласий на чуже, одне слово, він в Україні — «добрий пан». Од гетьманів, уважай, панство все залежить, Добрий пан його звиша, а лихий бентежить...
У Сагайдачному поета приваблює «віра з мужністю тверда» і що «ві ру завжди він боронив», а також «вітчизну боронив, щоб жила безпечно», своєю маєтністю уряджав на загальнонаціональне добро, даючи гроші «на догідні справи», загалом сіяв добро. Зрештою поет викладає чесноти, які має гетьман з’явити: Божу боязнь, тверезість, чуйність, статечність, чис тість у помислах, має карати ґвалтівників, бути вченим у військовій науці, зносити голод і холод, не шукати вишуканої їжі, догідного ложа, добрих будинків, коштовних напоїв, а пробувати на самій воді, приймати нестатки на війні, у війську чинити справедливість, любити доброго, а злого карати нещадимо, має бути розумний і уподібнюватися до лева. Твір побудовано, певною мірою, на ренесансній поетиці: геральдичний вірш на початку твору, передмова з історичними викладками, античні упо дібнення: згадується Сенека, Кодрус, цар атенський, Леонідес, Северусімпе ратор, македонський цар Филип, Александр Македонський, та інші; більше того, поет вважає, що йому треба зичити розуму в Гомера та Демостена, але: З ними розумом себе нам не порівняти, Ми в науці праць таких не бажали мати, Та хоч ритм у нас простий, музу все ж прикличем, Славу мужа і його діло возвеличим...
Герб Війська Запорозького. Ілюстрація до «Вір шів на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска Запорозького». Дереворит. Друкарня Києво Печерської лаври. 1622 р.
43
«Вірші...» значною мірою секуляризовано, але в них уже проступають виразні риси раннього бароко: з’єднення ренесансної та середньовічної пое тики, надавання значної уваги питанням віри, підкреслення тимчасовості, навіть марності життя і світу, навіть героїчних і царських діянь, апологіза ція смерті аж до натуралістичних описів мертвяків — особливо в «Епілозі смертю ураженого до живих». І хоч головним героєм Касіяна Саковича є вибрана людина — герой із ідеальними рисами (ренесансна поет ика), у багатьох віршахпритчах поет побароковому применшує житейські под виги сильних світу цього, тобто вибраних людей, як підвладних смерті, через що твір набуває поособливому щемливого, елегійного звучання, а деякі із притч створено з поетичною силою. До барокової поетики тво ру можна докласти часті згадки про Бога, Христа, поруч із античними геро ями та царями згадуються архієпископи Василь Великий, Валенс, Іван Ялмужник, тобто герої християнські. Отже, секуляризацію проведено лише частково, релігійна настроєність при цьому не зникає, що й було властиво для бароко. Введено також у твір поетику ляментів (вірш п’ятнадцятого й шістнадцятого спудеїв); на ляменти, як один із поширених тодішніх пое тичних жанрів, вказується прямо: «Покинь уже, Дружино, моя ляментува ти», закладено в декламації й поетику панегірика, з’єднану з поетикою ляменту: таке з’єднання було типове для тодішньої поез ії (згадати б «Epice dion, або вірш жалобний» анонімного автора 1584 р. на смерть князя Михай ла Вишневецького). Композиційно «Вірші» Касіяна Саковича укладено в продуману структу ру: в передмові — загальні розмисли й виклад основних постулатів твору. Вірш першого спудея — сповіщення про смерть П. Сагайдачного з його характеристикою. Вірш другого спудея; смерть забрала не просту людину, а героя, рівного античним, відповідно виказ його героїчності. Третій спу дей міркує про змінність світу й короткотривалість його вартостей. Вірш четвертого спудея — жаль на смерть героя. Це перша частина композиції. Друга — вірші від п’ятого до дванадцятого спудея, — тут маємо ніби вик ладки середньовічної наук и доброго вмирання, що звалася «Ars moriendi», поданої на античних і християнських прикладах. Третя частина — вірші тринадцятого й чотирнадцятого спудеїв: житіє П. Сагайдачного, тут вико ристано, певною мірою, й поетику агіографічного оповідання, хоч ідеться не про святого, а про героя світського — знову маємо поетику бароко, як поєднання середньовічної й ренесансної; навіть заключні рядки цього бло ку подібні до закінчень агіографічних оповідань: Звідусюди тож тепер (після смерті. — В. Ш.) З тим нехай душа його в небі спочиває...
богомілля має,
Вірш п’ятнадцятого спудея, як ми казали, ляментний, але своєрідно: самого ляменту жінки не подається, а лише сповіщається про це, виклада ється також співчуття дружині померлого й повчання їй:
44
Жий побожно вдовою, в чесності будь тверда, За що в Бога і в люду візьмеш милосердя, —
Тут маємо відгук ляменту Богородиці після смерті Ісуса Христа, так роз кішно створеного пізніше, у 1631 р., Й. Волковичем, але без прямих парале лей. У вірші шістнадцятого спудея — готичний момент: з того світу про мовляє зі словами втіхи до своєї дружини сам П. Сагайдачний, знову має мо використання поетики агіографічного оповідання — це класичний вірш християнського повчання про смерть, а водночас прощання з живи ми. Вірш сімнадцятий складається з двох частин: панегіричної — гетьма ну і «Віршепітафія» — напис на надгробку, завершується ж звісткою, де похований герой. Така четверта частина твору, яка завершується віршем вісімнадцятого спудея — описом чеснот гетьмана — ідеального правителя й віршем дев’ятнадцятим — панегіричним війську Запорозькому. І нареш ті п’ята частина, на завершення — повернення до теми смерті й звернення до читача. Як бачимо, структура твору продумана й чітко організована, контаміна ція жанрових структур цьому допомагає, через що недаремно «Вірші...» К. Саковича вважають однією з найвидатніших пам’яток української поезії першої чверті XVII ст. Писано її книжною українською мовою.
45
КАСІЯН САКОВИЧ
ВІРШІ НА ЖАЛІСНИЙ ПОГРЕБ ШЛЯХЕТНОГО РИЦАРЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧАСАГАЙДАЧНОГО, гетьмана війська його королівської милості Запорозького, складені іноком Касіян ом Саковичем, ректором шкіл Київських у братстві. Мовлені від його спудеїв на погребі того шляхетного рицаря в Києві, в неділю провідну року Божого тисяча шістсот двадцять другого, Київ, 1622 року
НА ГЕРБ СИЛЬН ОГ О ВІЙС ЬКА ЙОГ О КОР ОЛ ІВС ЬКОЇ МИЛ ОСТ І ЗАП ОР ОЗЬК ОГ О
Як мужність запорожців королі пізнали, То їм за герб такого рицаря признали. Вітчизні він готовий завжди послужити І за її свободу голову зложити. А треба, то землею він пройде, водою, До всього має вправність і прудкий до бою. ПЕР ЕДМ ОВ А СЛАВН ОС ИЛЬН ОМ У ВІЙС ЬКУ ЙОГ О КОР ОЛ ІВС ЬКОЇ МИЛ ОСТ І ЗАП ОР ОЗЬК ОМ У: ЛАСК И БОЖ ОЇ, ДОБР ОГ О ЗДОР ОВ’Я І ЩАСЛ ИВ ОГ О НАД ВОР ОГ АМ И ВІТЧ ИЗН И ЗВИТ ЯЖСТ ВА З НАБ УВ АНН ЯМ БЕЗС МЕРТ НОЇ СЛАВ И — ЗИЧ ИТЬ ОД У ТРОЙЦ І ЄДИН ОГ О БОГ А АВТ ОР
а Пан — тут король.
46
Вірність підданська Пану постійно справляє Нам оте якнайбільше, що в світ посилає Вольність — ось найважніша річ поміж усіми, Гідність їй уступає речами своїми. Тож освідчити можуть цю думку народи, Бо вони до свободи ідуть од природи. Золотою у світі її називають, Доступитись до неї всі пильно жадають. Та не кожному може вона бути дана, Тільки нам, що боронять вітчизну і Панаа. Мужньо рицар у війнах до неї простує, Не грішми, але кров’ю свободу купує. Запорозькеє військо ту вольність здобуло,
Бо служило вітчизні старанно і чуло. І у хроніках давніх про те написали, Як вони противенців вітчизни збивали Морем, долом, і пішо, і кінно, бувало, Хоча ворог при зброї находив навалом. Плем’я те із насіння іде Іафета, Що батьківського з Симом ховає секрета. За Олега Роськóго монархи гуляли І по морю човнами. Царград штурмували. Їхні предки із роським монархом хрестились — З Володимиром, — стійко у вірі лишились І ту віру несхитно тримають, статечно, Бо за неї вмирати готові конечно. У тім війську стрічали і князя, і пана, Не одного з них мали провідцюгетьмана. І Петро Конашевич гетьманив на славу, Його рицарство знають усюди по праву. Запорозькеє військо — належить вважати — Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. Україна тим військом себе захищає, Де ж нема запорожців — татарин гуляє. Це посвідчити можуть міста на Поділлі, Також Белзькі, Підгірські — пізнали на ділі. А де кров християнську поганин розлив, Тих, котрі залишились, у рабство повів. В козака хоч ні зброї, ані шишака, Дожене поганина, лиш дай лошака, І хоча він здоров’ю і шкоду вчиняє, Та невільників завше з біди визволяє. Отож тії, которі хотять воюв ати, Щоб козаків чи знести чи турку оддати, Ті, напевне, як вівці у сіті б упали, Коли б вовкові стража — ним пес — доручали. Для вітчизни козáки — тверда оборона, Від татар і від турків надійна заслона. Але я до вас мову свою повертаю, Славне рицарство, всім про таке нагадаю: Щоб у вірі святій ви нерушно тривали, Королю пильну вірність свою заховали, Бо за неї вам вольність була Паном дана: Є король, а крім нього — не маєте пана. Від усяких податків, судів увільнились, І заслугами гідно усі уміцнились. а Йдеться про наступни- За великі клейноди свободу тримайте ка П. Сагайдачного Оле І заслугами більше її уміцняйте. фіра Голуба. а А ти, славний гетьмане, ти, наш Олефіру , 47 Керуй військом щасливо, ховаюч и віру
Вірно Богу й народу, бо то християни, І боятися будуть тебе всі погани. Із тим рицарством слави собі набувай, І мене в добрій ласці із військом тримай. Я тобі оцю книжку свою офірую І од імені війська усього друкую, Бо все те, що на славу гетьманську писалось Конашевичу, вам це також прикладалось. Не особою гетьман, а військом є славний, Також гетьманом — військо і доказ то явний. Що є гетьман без війська чи військо без нього? Ні, не важать нічого одне без одного. Річ кінчаюч и, Богу я вас доручаю І звитяжства у щасті назавше бажаю. Вашим милостям, моїм вельми ласкавим панам і добродіям, усьому рицарству його королівської милості Запорозькому, низький і зичливий слуга та молільник, многогрішний інок Касіян Сакович, ректор шкіл Київських.
ПЕРШ ИЙ СПУД ЕЙ
а Лик — хор, зібрання.
48
Є для чого гойнії сльози виливати, Серцем, словом, шатами жаль свій виявляти. Смерть його гіркезная завчасу порвала, Рицаря славетного, з котрого похвала Річі Посполитій всій, королю була В багатьох краях його слава процвіла. Отож військо славнеє гідне є гетьмана, Що поліг, боронячи честь свойого Пана. Завжди сильним воїнством мудро керував, А добро кохаюч и, зло усе карав. Тим і слави витязьтву часто досягав, Що слухняне воїнство у покорі мав. Пильно домагався він: не на християни Йти війною грізною — тільки на погани. Їх водою, сушею славно воював, Християн полонених з рабства виривав. Кожен про гетьмана тож так сказати може: Був гетьман це праведний — дай покій му, Боже! Мавбо за великую власну нагороду, Як, з неволі вирвавши, дасть комусь свободу. Таж війна з одних причин може в світі бути: Щоб свої і людськії кривди відвернути. Будь, шляхетний гетьмане, славний навіквіки, Хай Христос в небеснії візьме тебе ликиа. Стефан Почаський
ДРУГ ИЙ
Каже добре Сенека: любов чоловіку В серці завжди палає продовж його віку. Із товаришем разом утіху він чує, При незгодах житейських взаємно сумує, Як по рідних і милих вража душу туга, Коли брата утратиш чи доброго друга. Так біда сьогочасна жалем напоїла — Смерть такого героя від нас оддалила! Через мужність у світі прославивсь навічно, У татарськім, і туркськім краю, і північнім. Бив нещадно він силу татарську велику, На дорогах загони разивши без ліку. Невимірну потугу пізнав турчин сильний У бою тогорічнім — був воїн це дільний. Товариства лиш трохи безстрашного — полку Не одному впирались поганському вовку, За вітчизну потужно себе виставляли І про власне здоров’я нітрохи не дбали. Сам волів, наче Кодрус, той цар у Атенах Полягти, щоб вітчизна лишилась спасенна. За вітчизнубо краще і голову скласти, Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти. Тож коли хто не хоче за край умирати, Той з вітчизною згодом піде погибати. Був це воїн шляхетний, волів рану взяти, Християн поганину нізащо не дати. Від такої причини і смерть напосілась, Але слава про мужність його залишилась, Як у того спартанця, у Леонідеса, Котрий мужньо постав був на силу Ксерксеса: Він шістсот із собою вояцтва поставив, Хоч загинув, а Ксерксових воїв знеславив. Ворогів аж сто тисяч тоді воювало, Від шести сотень двадцять їх тисяч упало. Хоч шістсот їх на плаці навіки лишились, Та в полон ні одного при тім не схопили, Їхній мужності доти судилося жити, Доки Ніл буде хвилі широкі котити. Славу вічну для себе отак набуває Рицар, котрий сміливо свій край захищає.
Петро Созонович Балика
49
ТРЕТ ІЙ
Нащó в печалі тоне, живучú, чоловік, Що так короткий має в світі цьому вік? Багатство, мужність, слава, сила — все минає, Тривалого нічого не було й немає. У рицарі це можна нашому уздріти, — Що так, а не інакше, твориться у світі. Чи мав здоров’я мало, сили а чи грошей, Не був поставно дужий, владою хороший, Чи докторів забракло на його хворобу? На смерть немає ліків — все одходить Богу! Мов тінь і цвіт, сон, трави всі зів’януть мають, Як народились голі, голі умирають. Поглянь: усяка похіть, наче дим, зникає, Хто ж волю творить Божу — вічно протриває. Із випадку чужого приклад треба брати, Усяке лихочиння пильно оминати. Нічогобо лихого не іде до неба, Тож очищайте душу так, як є потреба! Іван Сакович
ЧЕТВ ЕРТ ИЙ
Ідеш од нас, гетьмане милий, Котрий короні був зичливий. Ти у крові, бо впав у полі, Життя скінчив по Божій волі, Вітчизну сміло боронивши, Своє здоров’я не щадивши. Вікам потомним слава вічна Од дій твоїх прийде велична, Її ти набував звитяжством, Із запорозьким брав рица´рством, Вождем котрого був відважним, А ворогам вітчизни страшним. Дійшов кінця земного бою, У вічнім одпочинь покою. По тих земних трудах і працях Уже спочинь в ясних палацах, Що їх постійно ти жадав І добрим ділом набував.
Теофілакт Іванóвич, Бурмистрович К[иївський] [...]
50
ТРИН АДЦ ЯТ ИЙ
Хто хотів би найповніш діло описати Конашевича Петра й світові подати, В грецького поета той мусів би Гомера Зичить розуму або ще у Демостена. Мужніх воїн ів вони подвиги з’явити Знали як, ті ж у віках залишились жити. З ними розумом себе нам не порівняти, Ми в науці праць таких не бажали мати. Та хоч ритм у нас простий, музу все ж прикличем, Славу мужа і його діло возвеличим. Про народження Петра варто розказати, Як дорогу до наук став він прокладати. У Перемишльських краях виріс, у Підгір’ї, В церкви східної його виховали вірі. Він пішов до Острога для наук поштивих, Що там квітли, як ніде, за благочестивих Тих князів, которі там мудрість покохали І майно, і кошт на ті школи віддавали. Щоби юні до наук схильності набрали І для рідної землі корисні ставали. Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла, Славу нашу підняла б, як чинити звикла! Конашевич в Острозі досить літ поживши І науки у письмі в нашому заживши, Здібність у душі відкрив сильну до звитяжства, В Запорозьке він пішов славнеє рицáрство. І отам немало теж поміж них живучи, Діла рицарського скрізь пильно стережучи, Досягнув, що військо те в гетьмани обрало, Мужньо з ним воно татар, турків розбивало. Він за гетьманства свого взяв був місто Кафу — Цісар туркський там зазнав немалого страху! Чотирнадцять тисяч він ворога розбив, Одні каторгиа палив, іншії топив. Із неволі християн безліч увільняв, За що з воїнством його Бог благословляв. За найбільшую собі має нагороду Славний рицар, як коли вирве на свободу Земляків своїх — гріхи вчинком покутує, А умре, напевне, він — в небо помандрує. Дізнавав неоднократ турчин препоганий Його мужність і прудкий у бою татарин, Зна Мултянськая земля, відає волошин, Їхбо гетьман той не раз лицарсько полошив.
а Каторги — турецькі гребні галери.
51
а Північний край — Московія.
б Заморський Я. — поль-
ський коронний гетьман.
І інфляндчик скуштував його війська сили, Як їх рицарі оті мов траву, косили. І північний буде крайа також пам’ятати Довго рицарство його, бо їм дався знати! Там звитяжство немале він з’являв ідучи, Городи й міста у них міцнії псуючи. Мавши спритність, защораз він у те втрапляв, Що і ворога збивав, шкоду оминав. А як місто у війні християнське брав, Непорушено церкви залишать казав. Гляньте, той гетьман який був благочестивий, У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий. Що чуже, ніколи він того не хапав, Із Замойськогоб у цім приклад завжди брав. Той гетьман був воякам також заказав, Щоб мултянськії церкви жоден не чіпав. Ні, Замойських у житті часто не зустріти, Щоб і військом і пером добре міг рядити. Як умер, пізнали ми випадки погані: Війни домові або із чужинцем брані. Від гетьманів, уважай, панство все залежить, Добрий пан його звиша, а лихий — бентежить. Та до гетьмана свого мову повертаю, Конашевича Петра, в ньому відзначаю Віру з мужністю тверду, у якій статечно Він прожив, її стеріг дбало і сердечно. Завше пана короля з військом він просив, Щоб святую віру той нам огородив, Обіцяючи йому охітніш служити, Як релігію король зволить оградити. Це зза того почалась домова війна, У державі короля множиться вона. Як за віру умирать йде християнин, То не дасться привести до лихих новин. Євтихій Самуйлович
ЧОТ ИРН АДЦ ЯТ ИЙ
52
А як просьбу ту король і сенат одклали, Патріярха отоді саме зустрічали, Із землі святої був, із Єрусалима, Де з’явилася у світ православна віра. Патріярха наш гетьман з військом привітавши В Києві, поклон йому доземний поклавши, З православними почав раду учиняти,
Щоби пастирів могли православних мати В своїй церкві назамість тих владикун ітів, Котрих має наш народ всіх за єзуїтів. Бо із ними уніят заразом мудрує, Як під папу підвести нас усіх, міркує. Тож обрали однодуш із людей духовних Мужів чесних, у письмі вправних і шановних. Патріярхові тоді їх презентували І щоб вибраних владик посвятить жадали. Із екзархом патріярх їх тоді побачив, Це жадання вдовольнив посвятив, одзначив. Йов Борецький освятивсь на митрополíю, А владики — кожен взяв там єпископію. Так отправивши усе, щоб не мали лиха, Найсвятійший патріярх в Грецію поїхав. В охороні наших військ славних Запорозьких Лицар той його провів до границь волоських. Дозвіл дав йому король це чинити діло, Військо Запорозькеє також повеліло. О, як плакали, коли військо повертало І коли з святим отцем розлучатись мало. Від набожного жалю серце їхнє мліло, Бо в дорозі розійтись зовсім не хотіло. Послугу тоді таку гідно учинивши І благословення так війську заслуживши, Вже до рідних відійшли, власних шалашів, Та спочити не змогли — турчин їх наспів. З військом рушив немалим він на землю нашу, Вже призначили свого до міст наших башу. В Запорозькому коші той хотів поснідати, А в обозі у ляхів мислив пооб ідати. Але Бог на нього дав силу на звитяжство, Військо наше надихнув на лихе поганство. Хоч було їх ушістькрат, прудко утікали Перед нашими вони — сильно притирали, І сніданок, і обід разом подаючи, А вечеряти на честь до Плютона шлючи! Те не кожен захотів, не бажав чекати, Хоч не радий, а назад кинувсь одступати. Так козацьку поганин звідав добре силу, Що лихі його вуста позаоч блюзнили. Він священиків хотів в плуга запрягати, І коней уже в церквах брався розставляти. Але гордому йому криво обернулось, Так що мало війська з ним у доми вернулось.
53
Бог у всьому гордякам завжди спротивляє, А покірливих добром щедро наділяє. Наших досить полягло вбитих і у ранах, Що від зброї узяли нехристів поганих. Всі зі сповіддю ішли на велику бойню — Плату в небі заберуть за геройство гойну! Християнську мужньо кров в битві заставляли — За вітчизну стоячи, крівцю проливали. І на плаці бойовім гетьмана влучили, Він до Києв а прибув майже ізомлілий. Всякі ліки довгий час пильно заживав, Лікарям його король кошти виділяв. Хто б здоров’я не бажав славному гетьману, Він вітчизні послужив і своєму пану. А як ліки не дали помочі ні мало, У хоробу більшу ще тіло потрапляло, То про ліки для душі він почав гадати, Щоб себе з мастил гріха пильно очищати. Отож плястри отакі в тому прикладав: Гойні сльози і жалі за гріхи зливав. Кілька тижнів так на смерть тіло готувавши, Жалем, сповіддю гріхи власні познімавши, Семикратно на одрі маслопосвящався, До святої таїни щиро причащався. Всю маєтність розділив: дещо на шпиталі, Церквам і монастирям, школам дав немало. Так усе розпорядив, смерть прийняв умить, Біля церкви Братської в Києві лежить. Себе в Братство оте він з військом уписав І на нього в дар грошей досить відказав. Приклад гетьмана нехай рицаря навчає, Того, хто своє життя в світі завершає: В вірі протривав святій наш гетьман статечно І вітчизну боронив, щоб жила безпечно. Він маєтністю також добре уряджав, Не на збитки, косткигру й карти обертав. Але, як далося чуть, на догідні справи, Що служитимуть душі, як помре небавом. Львівське братство, хоч відсіль неблизьке, побачив, В місті церкву наділив, братствові призначив Суму немалу грошей, їм у дар послав, Щоб науки там цвіли, пильно зажадав. Звідусюди тож тепер богомілля має, З тим нехай душа його в небі почиває. Матвій Кизимович
54
П’ЯТН АДЦ ЯТ ИЙ
Чесна Жінко, не дивно — себе обливаєш Ти слізьми і од жалю уся умліваєш, Бо утратила свого супряжця ти милого, Королю й Посполитій всій Річі зичливого. Його мужності завше той турчин, татарин Острахався, бо звідав міцні його вдари. У людей через нього і ти була ясна, А тепер твоя свічка яскрава погасла. Друг з тобою навічно уже розлучився, Богу й війську в опіку тебе доручивши. Жий побожно вдовою, в чесноті будь тверда, За що в Бога і в люду візьмеш милосердя. Бог є сиротам батько суддя є вдовáм, Покара, коли кривду чинитимуть вам.
Григорій Кондратович
ШІСТ НАДЦ ЯТ ИЙ
Покинь уже, дружино моя, ляментувати, Не треба наді мною сліз більш виливати, Дай тіло моє мертве в землі поховати, Щоб Божого там суду я міг почекати. Ти ж знаєш: із нас кожен, хто родиться в світі, Померти конче мусить — даремно гордіти. Я був колись між люду на світі у славі, А зараз усіма я покинутий нáвік. Діла самі лишились — іду до Судді я, За душу помолися, дружино, волію. Пригадувати будеш, про себе пам’ятай, Що теж умерти мусиш — таке не забувай. З тобою я довічно уже розлучаюсь, Коханая дружино, і з жалем прощаюсь. В підземний край я тілом іду почивати, Хіба на суді зможем зійтись. Оглядати Почнемо, хто що сіяв — оте і пожнемо, А в нагороду небо чи пекло візьмемо. Дай Боже нам з собою одно одне зріти І в небі ХристаБога довічно хвалити. Прощаюся я з вами, славетне рицарство, Над котрим мав у світі щасливе начальство. Коли кого образив, прохаю, простіте, Образи й мої вини в собі не носіте, Просіте всі за мене у ГосподаБога, Мені ж хай вільна буде до неба дорога. Дмитро Кривкович
55
СІМН АДЦ ЯТ ИЙ
На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане, Ні, вона у забутті, певне, не постане! Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть, Поти справи всі твої славно будуть линуть. Не впадеш у глибину забуття безличну, Не загинеш у літах — маєш славу вічну! Бо, як Греція звиша Несторагероя, Ахіллеса, Аяксá, а Гектора — Троя, І атенці як царя хвалять Періклеса, Честять славного в одно ще й Темістоклеса, Рим сміливого свого хвалить Курціуса І щасливого в бою славить Помпеуса, Сагайдачний на Русі хай дістане славу, В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву, Щоб воєннії його подвиги всі знали, Щоб народи те ім’я завжди шанували. А щоб знали, що його тіло там покрито, На надгробкові слова отакі прорито: «Конашевич тут Петро, гетьман запорозький, Свої кості положив», згинувши геройськи За вітчизни волю. Як турки налягали, Кілька пострілів йому навпрямки послали. Ними зранений гетьман і життя скінчив, Вірі, Богу й королю, війську догодив, І упав — мир боронив для вітчизни свято, За що, творче, взич йому неба вікувати. Благочестя віри він завжди був ревнитель, З молодості був її вивчений блюститель. Року тисяча шістсот двадесят второму В Братськім ліг монастирі, в Києві святому. Кілька тисяч братчикам він офірував, Щоб фундація наук там була, жадав. Лукаш Беринда
ВІС ІМН АДЦ ЯТ ИЙ
56
При тім жаліснім акті я хочу вказати, Які гетьман чесноти повинен з’являти: Божу боязнь найперше хай в серці тримає, Ще й тверезість і чулість, статечність плекає. Надто чистість, ох, чистість повинен тримати, А ґвалтівників завше суворо карати. У науці воєнній хай буде учений, Голод знести уміє і холод студений,
Бо не завжди в обозі буває волина, З саламахою добра під час кабанина. Каплунів там немає ні тлустих кокошіва, Нема складених ложів, будинків хороших. Про напої коштовні там не помишляй, На воді, коли зволиш, самій пробувай. Тож гетьмáн ці нестатки повинен приймати, Коли хоче для слави іти воювати. Тому війську звитяжство не буде важкеє, Коли звикне убозтво тримати такеє. А хто білого хліба і масла вживає, Як то німці, той скоро голодний вмирає. Це ж бо явно в тойрічній війні стало зримо: На гостинцяб лягло їх тоді невидимо. Бо і кінь дуже тлустий втомляється швидше, Як жовніри оброку дають йому рідше. Ще гетьман має в війську чинить справедливо, Любить доброго, злого карать нещадимо. Один грецький філософ про теє повів, Щоб ти мужніх гетьманів таки розумів, Мовив: ліпше гетьманить хай лев оленями, Аніж олень керманить почав би над львами. Гетьмандурень загине і військо погубить, Кожен з вас те признає, що автор не глупить. Уряд гетьманський в той рік з одного зложилив Недаремно й новому відтак доручили: Ви зумієте ліпше причину назвати — Діло ваше, а я тут волію мовчати. Тії цноти як кожен гетьман буде мати, Зможе військом найбільшим тоді керувати.
а Каплун — холощений півень; кокоші — кури.
б Гостинець — шлях.
в Гетьманом
був Я. Бородавка.
Георгій Воронич
ДЕВ’ЯТН АДЦ ЯТ ИЙ
Про військо Запорозьке пúсьма хто читає, Той мужність їм і славу мимохіть признає, Тут завшебо такії рицарі бували, Що ворогів вітчизни мужньо розбивали, Тож рицарство славніше в світі не буває, Як військо Запорозьке, що врага жахає. Є наслідок, ох Боже — не давай дізнати: Без них упало війська у боях багато: При королі в Волохах, при князях траплялось, При гетьманах коронних теж так учинялось. На плаці пребагато рицарів лишали —
57
На християн поганське серце надихали. У битві тогорічній хтознащо б чинилось, Коли б то Запорозьке воїнство не билось. Воно ж бо, із коронним військом обіч ставши, Змагало мужньо турок, в поміч Бога взявши. Тож відаймо, що згода з того досягає; Хати і царства, панства цілими лишає. Дай Боже, отож, згоди нашим християнам, Царі хай християнські гибіль шлють поганам! Карпо Михайлович […]
ДО ЧИТ АЛЬН ИК А
Читальнику ласкавий, що вірші ці читав, Прошу, того гетьмана аби не забував. Зважай, що до Вітчизни був завше він зичливий, Набожну мав до церкви й до Бога він жарливість. І ти, Авроро, вірші ласкаво споминай, А мо’, згрішив у чомусь, то дружньо покривай. Коли ж від нього будеш подячно те приймати, Тоді тебе захоче ще більше вшанувати.
58
«ДНІПРОВІ КАМЕНИ» ІВАНА ДОМБРОВСЬКОГО
Про життя автора даних не збереглося. Жив у першій половині XVII ст., можливо, належав до київської шляхти, що перейшла в римокатолицизм. Його латиномовна поема (єдиний твір І. Домбровського, який знаємо) була видана близько 1619 р. і не помилимося, назвавши її одним з особливих тво рів, що їх витворила на нашій землі так звана католицька русь (термін В. Липинського). Література «католицької русі», зокрема поезія, в Україні має не одну блис кучу пам’ятку, особливо в XVI ст., починаючи з Павла Русина з Кросна через С. Кленовича та С. Пекаліда; загалом цей підвид називають літерату рою «рутенців», бо майстри слова, пишучи здебільшого латинською мовою, неодмінно додавали до свого імені прикладки: русин, рутенус, рутенець, роксоланин і цим підкреслювали свою етнічну прописку. Така поезія куль тивувалася здебільшого в Кракові, Львові, Острозі (дивись: Українська пое зія XVI ст. — К., 1987), але на терені Києва знаємо подібних творів небагато: «Дніпрові камени» І. Домбровського і «Трагедія Руська» анонімного автора, яку можна приписати до Київського Атенею через те, що там присутні київ ські топоніми. У XVI ст. у Фастові видавав свої твори Йосип Верещинський (київський біскуп із 1589 р.), один із визначних утопічних мислителів свого часу, який створив проекти організації державного життя в Україні, закли кав створити на наших землях військову залогу типу мальтійського рицар ського ордену, яка б стримувала турецькі й татарські напади, — зрештою, такою ж залогою й стала Запорозька Січ. Й. Верещинський мріяв відновити значення Києва як столиці українських земель (згадати б його «Спосіб осадження нового Києва» (Краків, 1595). Отже, можемо вважати І. Дом бровського продовжувачем традиції літератури «католицької русі» на тере ні самого Києва, адже головна думка твору — відродження українського державотворення, що її сповідував і Й. Верещинський. Саме тому автор подає просторий історичний опис, реанімуючи сла ву України з часу Київської держави (та й раніше), яку не могли здолати ні Рим, ні Туреччина, найбільше ж спиняючись на історії саме Києва, який колись славився могутністю, а потім занепав, перебуваючи довгі часи в чужоземному ярмі. Цікаво те, що, викладаючи історію руси, мосхів, пред ків сучасних росіян, у неї він не вводить (зовсім так само, як чинив це Себас тіян Кленович у своїй епохальній поемі «Роксоланія» — 1584), називаючи їх плем’ям північним, яке Русь тримала в покорі. Для цього поет визначав
59
Л. Тарасевич. Радість Дніпрових вод. 1695.
стародавні межі Русі: до повноводного Іст ру (Дністра), далі до узбережжя (північного) Понту Евксінського — Чорного моря; далі до Колхиди, тобто до Кавказу, по хвилі Гіркинсько го моря (Каспійське море). З півночі межа — гори Ріфейські (Уральські гори) і до персів. На заході межею був Віслок — притока Вісли. Не зайво відзначити, що в С. Кленовича омеження Русі зовсім інакше. Що ж особливого в погляді на Русь І. Домбровського? А те, що тут подано межі не етнічні, а державні, разом із народами, які Київською державою були підкорені; Кленович же розглядає Русь як територію етнічну; поет ба чить прямою спадкоємицею Руси — Україну, не Московщину, хоч частину земель Київської дер жави заселяли й мосхи. Це різниться також і від думки іншого киянина Т. Софоновича, який вва жає мосхів біблійним племенем, від якого пішли й українці й росіяни. Виз нає за Русь І. Домбровський, як і С. Кленович, новгородців та псковитян. Русь ще до Кия вела переможні війни з албанами, іверами, Прикаспійщи ною, з парфами, мідами, мізійцями, пелазгами, воювали на Дону (Танаїс) і в Меотії (Азовське море), тримали в залежності Європу й Азію, фінляндців та скандинавів. Отже поет вважає, що українці зберегли «цей престол аж понині», отже, наш народ Диким не можна вважати, хоч дехто із можних чужинців Будучи навіть отут, у столичному славному місті, Часом паплюжив цей люд, —
але, на жаль, «найславетніші подвиги прадідів наших сховала темінь без мовна». Оповідає він і про заснування Києва Києм, але славу Кия також забуто: Тож і про Кия вже майже забуто, а те, що відомо, Ніч мовчазна поглинає. Ми прадідів наших забули!
60
Отож І. Домбровський і хоче повернути державну пам’ять свого народу, вістить про Аскольда і Дира, Трувора, Синеуса, Рюрика, Олега, Святослава, Володимира, Святополка Окаянного, Всеволода, Ростислава, Мстислава, Ярослава та інших київських князів аж до короля Данила, а тоді переходить до прямих нащадків Данила Галицького — Острозьких та Заславських. Повертається до галицьковолинських князів, вістить про князів литовських, славить нащадків «тих рицарів визнаних», зокрема пише про Сомиковських, з яких походить Богуслав Радошевський, київський римокатолицький єпис коп, на честь якого й написано поем у, що власне й є нагадуванням біскупу: він україн ець і має служити своїй предковічній Батьківщині, хоч він і римокато лик. Б. Радошевського в цій книзі ми ще зустрінемо в оповіданнях про чуда
Петра Могили, там йому присвячено кілька сюжетів, з яких можемо побачити, що біскуп вів себе в Києві толе рантно, був із Петром Могилою в гарних стосунках, не виявляв міжконфесійної заїлості, більше того, щиро шанував київські святині. Отже, поет, представник «католицької русі», щиро вважає, що належність до римокатолицької віри — зов сім не перепона, щоб служити своїй землі, а не полякам. Б. Радошевський називається в заголовку абатом, тобто настоятелем церкви Святого Хреста на Лисій горі в Киє ві. Поем у значною мірою створено в ренесансній поет и ці. Починається вона традиційною передмовою з чис ленними античними уподібненнями, тут ставиться головне завдання твору: з’явити славу русів. Хай же славу північну теж Піднесуть до зірок за рішенням небес.
По тому йде просторий історичний виклад: «Дніпрові камени», який ми заналізували вище, після того бере слово муза історії Кліо. При цьому пер шу частину написано гекзаметром, а другу, монолог Кліо, сапфічним вір шем. До речі, і в поемі С. Кленовича Кліо називається першою із муз, якій надається слово, однак на цьому спільність вичерпується, бо коли С. Кле нович утверджує у Львові український поетичний Парнас (про Парнаси скажемо просторіше в передмові до «Евхаристиріону» С. Почаського), то Іван Домбровський подібного завдання собі не ставить, і коли С. Кленович приводить в Україну (в Роксоланію) зібрання муз, а себе проголошує фун датором Роксоланського Парнасу, то І. Домбровський приводить у Київ також муз Ерато, Полігінію, Евтерпу, Калліопу, Терпсіхору, Талію, Мельпо мену й Уранію, але «лиш одна, як берусь до роботи, вуста відкриває», а саме Кліо, муза історії; отже решта мовчить, відтак не про Парнас тут іще йдеть ся, а тільки про історичні пригадування. Твір секуляризовано, тобто в ньому про духовні й церковні справи не говориться, хоч і присвячено його біскупу, і він є в певній мірі панегіриком Б. Радошевському, але хоч тут описано предків та родичів єпископа, про нього самого життєписних даних маємо не гурт (не так як у «Віршах» К. Саковича), герой тут тільки загально виславляється. Загалом же твір є більше моралізаційним напутченням дедиканту, що формально нагадує нам напутчення С. Оріховського польському королеві, тільки подано його в поетичній формі. Власне, панегіриком у творі є монолог Кліо, де гово риться, що Київ славиться «пресулом Нанкерським», тобто Б. Радошев ським. З біографічних деталей згадуються померлі сини єпископа; його поет відверто славить, а свій твір називає «словом провісницьким». Вказу ється, що дід біскупа був із Паннонії (з Угорщини чи Закарпаття), батько — вояком і охороняв «краю кордон», мудрим — «Паллади щитом тішивсь
Зображення Київського Атенею з музами-музиками. Гравюра на металі. Кінець XVII ст.
61
обагреним», дядьки єпископа: один — трибун, а другий сігніфікер (хорун жий). Троє синів, очевидно хорунжого, також вояки. Мати Б. Радошевського українка, її брат також вояк, «посланець краю», тобто депутат. Елементи бароко: гра словом, композиційно ускладнена структура, еле менти середньовічної поетики, мотиви біблійні, релігійні тут не проступа ють. Композиція проста, ясна, наявні численні античні уподібнення, пое тичні розміри — класичні, виклад також ясний, і тільки через античні уподібнення ускладнюється (це так званий ренесансний класицизм). Загалом можна вважати «Дніпрові камени» виразною пам’яткою україн ської ренесансної поетики, яку досить послідовно витримано, хоч інші пам’ятки цього часу вже насичуються бароко, тобто являють суміш (біль шу чи меншу) бароко із ренесансом — це одна з вирішальних рис україн ської поезії першої чверті до половини XVII ст.
62
ІВАН ДОМБРОВСЬКИЙ
ДНІПРОВІ КАМЕНИ, або З нагоди щасливого сходження на Київську єпископську катедру найяснішого і превелебного пана, пана БОГУСЛАВА РАДОШОВСЬКОГОБОКШІ (роду СЕМИКОВИЧІВ), з ласки Бога й апостольського престолу, єпископові Київському, абатові Святого Хреста, Лисої Гори і т. д. і т. д. привітання
«Пастирі й окличники Євангелія — губи Христові». З «Шестиднева» Василя Великого
ДНІПР ОВ І КАМ ЕН И
Краєм квітучим, погідним ходитимеш, пресуле любий. Та не розкішні у Києв і стрінеш споруди, а вбогі, Люд по яких і донині фрігійської давньої Трої Марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже. Довгим був шлях твій сюди, зате нині ДніпраБористену Луки заквітчані й ниви прегойні у тебе під боком. Весно прекрасна, зимі на загин вітер теплий спрямовуй; І відвертай наші біди, що йдуть, далебі, від неволі. Евре стрімкий, не спиняй на дорозі прихідця нового, А як повієш навстріч, доброчинце, то лагідно дмухай. Гей, аквілоне, і ти, відтоді як почав своїм дітям Вітер сприятливий слати, з тих пір вони плавали часто До узбережжя Колхіди у пошуках буцімто руна, Віщому судну зухвало життя своє й долю вручивши. Хай же правиця твоя супротивні вітри позагонить До еолійських печер, щоби їх не барили в дорозі? Батьку Градиве, у гетськім озброєнні грізний, гнівливий, Запам’ятай, що до зброї не слід удаватися, краще Шли до сумирного люду тамтешнього з миром посланців. Меч притупляй же і запал вгамовуй між скитів, у шкури Вдягнених: на боязких вони смілі, а дужих бояться; Любо розбоєм живуть ці нещирі прихильники миру.
63
а Тобто посельці Московії.
64
Тóмуто Марсу ні шал, ні сум’яття тепер не підвладні, Напади чинять і далі, — та все у руках Громовержця! Вінбо єдиний у світі людей і помирить, і здружить. Тож милостиво хай вухо схиля до прохань повсякденних І на благання численні турботою хай відгукнеться. Мосхиа, сусіди, хоч вам така згода, я знаю, не люба (Вірабо слабне), та ви не насуплюйте лоба у гніві. Хай до вівчарні своєї цей пастир дбайливий прибуде: В давньому місті притулок хай знайде сенатор великий. Пастирю, знай, у цім краї між вірних сум’яття велике, Та не барися, але у встановлені строки до міста Входь як хазяїн новий.В нім славетні колись панували Лицарі, котрих боялися й багряношатні тирани. Нині з минулої величі в місті сліди лиш зостались: Вал неприступний, рови та могили на кожному кроці. Хай же набуде в тобі охоронця спустошений Київ, І щонайшвидше — як тільки у браму прадавню увійдеш. Глянь, богатир бористенський чоло над водою підносить: Довговолосий, сповитий хитким очеретом, лозою; З виду суворий, поважний, зеленого кольору очі; Дуже він схожий на діда при добрім здоров’ї. Вельми привітно тебе, мов неначе, вітає і каже: «Схвалюю наміри й мову цього доброчинця прихильні!» Будь же здоровий в краю нашім, славний сенаторе, гідний Місця цього видатного, яке тебе так вшанувало! Най здоровиться тобі на такій превисокій посаді. Хай і ганебні для всіх нас незгоди завершаться миром! Дбай неуп инно про спокій словами святими й ділами! Сходь на престол цей високий — його, далебі, ти достойний! Західну церкву на Сході обмежує він, ніби валом, — І візантійських обрядів тримається ревно од віку. Місто, де нині престол твій, колись пишнотою буяло, Згодом воно в чужоземнім ярмі захиріло: ще й зараз Всюди сліди плюндрувань від ворожих набігів помітні. Храмів, проте, збереглося чимало. І влада в нім здібна. Люди тутешні його за столицю вважають незмінно. Місто стоїть на кордоні сарматів і мосхів суворих. Мужність твоя і давніш була знана між людом повсюдно, Тож хай вона і сьогодні одержить належне визнання — Кін для змагання, де можеш себе проявити, готовий. Благоговійно приймай всі тутешні турботи на себе — Досвід потрібнийбо маєш і дбай про добробут громадський. Щиро вітаю тебе із обов’язком цим, хай вовіки Слава про нього не гасне і вух Громовержця сягає. Хай погамуються вівці Христові і втишений буде
Брязкіт зловісної зброї; хай спокій солодкий усюди Тут запанує, каменам співучим приємний і любий. Ти, що зазнав стільки лиха, отут здобувай собі славу. Ну, а тепер про мою родослівну, хто є я, послухай. Я владарюю над водами там, де сармат войовничий Мешкає нині; на світі немає прудкішої річки. Марно шукати такої від сходу до заходу сонця, Бо не рівня ні Родан мені, ані велика Гарумна, Ні злотоносний в Іспанії Таг, ані лагідна Вісла. Менші од мене і Лаба, і Пад стрімкоплинний так само. Греки старі мене знали і давні латинці не менше. Від мого імені названо край, по якому я плину, Широководий, до Понту і щедро доповнюю море. Мокрими хвилями, Києве, мури твої омиваю; Серед степів буйнотравних течу, де татарин жорстокий, Звиклий до сутичок збройних, кривавобезжальних, із луків Стріли смертельні пускає, кочуючи в дикій сваволі; Плину, де з хвилями бореться Дассов і де козаками Шарпаний часто Очаків, якому ці лицарі славні Прикрощів чинять немало завжди з допомогою зброї. Орди татарські вони у боях побивають відважно, І за ніщо уважають погрози турецькі зловісні. Та повертаюсь до міста, куди тепер гостем ідеш ти, Щоб проповідувать в ньому свої святомудрі догмати. Мало воно колись силу велику, коли ще монархи Київські русів усіх під своєю кормигою мали. Мова іде про князів, які Київ зробили столичним Містом і центром держави; коли в володіннях Борея Над усіма панував племенами Сарматії й мосхів — Плем’я північне, до січі охоче, держав у покорі. Владу тоді необмежену руси далеко на південь З часом поширили: до течії повноводного Істру; До узбережжя північного Понту Евксінського й потім Далі — до урвищ колхідських, по хвилі Гіркинського моря. З півночі — гори Ріфейські, мов щит, їхній край прикривали. Східний кордон, з боку Скитії, звавсь на Русі рагелідським. Там, де Титан опускається в хвилі, межею був Віслок. Ось як великою доблестю руси тоді відзначались. Й нині відважні вони, але сильної влади не мають. (Хай би тоді Мітрідат, полководець славетний, що з військом Вельми усіх настрахав, аж до римлян, в бою непохитних; Хай би тоді він у січі наважився русів здолати!..) Русь Новгородська тримала під владою диких фінляндів. А псковичам данину Скандінавія навіть платила. Шарпали руси албанів, іверів, Гірканське надмор’я,
65
66
Парфів і мідів дражнили війною жорстокою Марса, Часом на честь перемоги справляли тріумфи. Як не згадати ще даків, мізійців і давніх пелазгів, Війни жорстокі з якими точилися майже постійно. Де Танаїс зустріча Меот іди солоної хвилі, Плем’я Руси і Європу, і Азію вкупі тримало. У давнину шанували ми службу жерців і численні Подвиги лицарів — нам про це свідчать літописи наші. Хай же пізнають нащадки звитягу і мужність тих предків. Знайте всі й інші: народ, що зберіг цей престол аж понині, Диким не можна вважати, хоч дехто із можних чужинців, Будучи навіть отут, у столичному славному місті, Часом паплюжив цей люд. Та усе розповім по порядку. Кий заснував оце місто. Він муром високим просторе Обране місце обвів, ще і вал довжелезний навколо Прагнув насипати, щоб не спромігся здолати ці стіни Жоден таран або інша розбити воєнна машина,— От яким способом він і себе захистив, і нащадків. Та найславетніші подвиги прадідів наших сховала Темінь безмовна; і в чорному мороці безвісти зникла Предків умілість, бо що на папір не покладено — гине. Тож і про Кия вже майже забуто, а те, що відомо, Ніч мовчазна поглинає. Ми прадідів власних забули!.. Сплинуло часу відтоді чимало. Над русами владу Спершу Аскольд захопив, потім Дир, невгамовний войовник. Шарпали збройно вони християн і пелазгів бороли. Раз вони флотом великим засніжений Понт були вкрили; Вже й до мети наближались, як буря зненацька знялася І по просторому морю усі кораблі розметала. Трапилось це, певно, з Божої волі, що грекам сприяла. В русів північних тим часом три брати всю владу забрали Роду варязького: Трувор, Синеус та Рюрик хоробрий. Ровом з водою зміцнили мужі ті укріплення міста Й там панували, хоч доти ці землі вважалися вільні. Правити першим Синеус почав, а умер — кермо влади Трувор узяв, та й цього скоро братова доля спіткала. Рюрик незламний останній у цих князював володіннях Й людом тамтешнім у згоді з законами Півночі правив. Та незабаром і він мусив пити вже Летину воду — Щойно звільнити устиг для наступника Ігоря крісло. Цей же, останній, убив, за намовою князя Олега, Дира й Аскольда і в Києв і сів на високім престолі. Так уся русів держава коритися Ігорю стала. І не було тоді краю, який би йому не належав, Будь то південні простори країни чи Північ далека.
Силою гордий сваволив той князь по чужинських країнах: Військо на безліч човнів посадивши, до цесаря в гості У Арголіду ходив і розбив там у сутичці греків. Вдома ж за те, що віддав воєв оді жорстокому Північ І деревлян переслідував, мстивим убитий мечем був. Влада дідівська по ньому дісталась у спадок дружині (Щойно з якою він шлюбом з’єднався) і синудитині. а Тобто нащадка полян. Такот нащадка Церериа, який там повівся зухвало, Мстиві васали у злості ганебною смертю скарали. Губить нерідко царів можновладних надмірна жорстокість, Й гинуть зазнайці од тих, кого щойно впокорили страхом! Ольгавдовиця невдовзі за смерть чоловіка помстилась: Марсову лють затаївши, до хитрощів тут же вдалася І насміял ась жорстоко над їхнім тріумфом зухвалим. Докибо ті нешляхетні древляни втішалися мужнім Вчинком і згоди на шлюб з їхнім князем у Ольги просили, Мстила їм: перших послів за зухвальство у землю зарила; Других, що згодом прийшли, запросила помитись до лазні Й там усіх разом спалила. А далі, на шлюб ніби згодна, Причепурившись, сама із дружиною йде до них в гості І в деревлянській землі найзнатніших до табору кличе, Маючи намір убити, але зустрічає ласкаво; Каже, що перш на могилі убитого Ігоря хоче Справити тризну, а потім вже з їхнім пошлюбитись князем, — Й тут своїм слугам велить подавати питво і наїдки. А як поснули знесилені Вакхом древляни, то, сонних, Всіх, невгамовна, мечем осоружним убила безжально. Коростень їй не піддався, хоч був у тривалій облозі — Стіни високібо мав навкруг себе і вал неприступний, Саме тому втікачам став притулком і захистом певним. Тільки ж уроджена Ольжина хитрість і те подолала, Бо незабаром пустила у дію метальні машини. Голодом зморений та боротьбою оружною ворог Ладен був здатись на певних умовах. І Ольга звеліла, Щоб заплатили за мир голубами вони й горобцями. Мешканці швидко дали, що просила, та хитра княгиня Каже ганчір’я птахам до хвостів прив’язати вогнисте І відпустити. А ті, повернувшись до гнізд своїх звичних, Неупокорене зброєю місто спалили дощенту. Ось яким робом фортецю було переможцею взято. А як мечем і вогнем деревлян вгамувала безжально, Передала в руки синові владу, окроплену кров’ю. Згодом до арголідського цесаря рушила Ольга Гостею на кораблях і в священній ріці охрестилась. Та небуденний свій розум жіночий і там проявила, 67
68
Бо, коли цар захотів одружитися з нею негайно, Спершу просила її охрестити, а потім сказала: Хресниця батьку хрещеному жінкою бути не може! Грекам страшна була Ольжина мудрість, і світ це Згодом пізнав, Христа ж шанувала княгиня до скону. Стать слабосила жіноча виблискує доблестю часто, Подвигів славних чимало осяяно жвавістю жінки: Семираміда прославилась, кажуть, здолавши індійців; Томиріс Кіру життя вкоротила, за звичаєм сильних; Пентесілея пелазгів тримала під владою довго; Кельтська Йоанна зуміла англійцям завдати поразку; Лібуше у маркоманів була у великій пошані; А у поляків, додам іще, Ванда таку ж має славу. Князь Святослав натомість тримався поганської віри, Знати Христа не хотів, але дуже любив воювати; Диких язигів розбив, пестуном був незламного Марса. Жоден із лицарів, навіть до битв найзапекліших звиклий. Не нападав під той час на державу хороброго князя, Що у бою сам меча звик багрити ворожою кров’ю; Пік його сором, якщо здобував перемогу без січі. Так він багато племен попідкорював силою зброї Й цілі народи жахав слабосилі мечем невгамовним. Для непокірних приніс він вуздечку і власні закони, А своїм русам залишив надійну основу держави. Греків побив і пройшов усю Мізію Марсом запеклим, Чинячи всюди спустошення там по містах і по селах. З того часу данину він наклав на підлеглих мізійців Й греків підкорених. Та непостійна Фортуна й зрадлива. Що вона вище когось підіймає під оплески схвальні, Тим більш ганебно, коли той щасливець впокорених мучить. Хто б як життя не прожив, але все ж важливіш набагато, Як закінчилось воно, бо кінецьтаки справу вінчає. Так Македонець, що Азію збурив, загинув ганебно, Й Цезар сплив кров’ю від ран, заподіяних внаслідок змови. Так Святослав, що зі здобиччю вже повертався додому Після щасливого вельми походу на греків, потрапив В засідку диких язигів і як не змагався відважно, Був переможений ними, узятий в полон і убитий. Втяв переможець зухвалий мечем йому голову. Й череп Князя відважного став йому правити Вакхову службу. Такот язиги побіля порогів помстились за кривду. Дбали вони не про славу, — пекла їх образа недавня. Троє дітей величезну дістали у спадок державу: До деревлянів прийшов князювати Олег незабаром; Брат Володимир, найменший, поїхав на північ холодну;
Берло найвищої влади прибрав Ярополк, як найстарший. Дорого платять державці за підступи і нерозважність; І заживає хай слави, хто наміри злі їхні нищить. Кажуть, Свадольт, щоб за вбитого сина помститись, намовив Стольного князя відняти в Олега країну Древлянську, Радив при цьому напасти зненацька із військом північним. Певен був: кривдника так необ ачного легше згубити. Проти свого ж таки брата пішов Ярополк легковірний З військом. Олег, утікаюч и, згинув у рові міському. По володіннях Борея ходив переможець зухвало, Надто коли захопив Володимира мужнього землі. Та Володимир на поміч покликав варягів і з ними Землю не тільки свою повернув, але й владу відняти В старшого брата надумав. Тож кличе його ніби в гості. Буцім на раду. Та, щойно прийшов, його вбили підступно. Так володіння й життя Ярополк необачний утратив. Часто мерзенна жадоба призводить людину до згуби. Так було з Крезом, і Кіром Молодшим, також з Мітрідатом — Все вони втратили, бо захотіли чуже захопити. Так Владислав, який мав у Сілезії вотчинні землі, Доки братів грабував, володінь своїх власних позбувся. Доля монархом проте Володимира настановила В русів прадавніх; і був він правителем мудрим, обачним. Марсом незламним спочатку впокорив численних сусідів, Потім жорстоку поразку наніс молдаванам у битві; Далі волохам відважним, понтійцям, також трансільванцям, А як за Істр перевів свої полчища князь невпокійний, Спершу болгарів і сербів, а ще босняків попустошив. Далі понищив міста арголідські й фортеці пелазгів. А як, зламавши угоду, з війною прийшли печеніги, Рус ворогів тих здолав у запеклім бою й поневолив. З того часу печеніги розбиті скорилися русам І переможців веління з готовністю стали сприймати. Потім із військом могутнім тіснити почав візантійців І незабаром від них взяв жону собі й віру Христову, — З нею народи північні осяяв він сяйвом спасіння. Успіхи мав на війні князь великі, а вдома був любий, Бо непокірливих (навіть запалений гнівом) ніколи Не плюндрував, коли їх гамувати із Марсом приходив. Був шанувальником доблесті і неприборкані страсті, Розбрату злії причини, умів тихомирить законом, — Дбав він про це неупинно, хоч вмів виявляти і ласку. Так він Борея приборкав і став по усюдах відомим. Владарював тепер краєм од Таврів по гори Ріфейські. Берло по батьковій смерті прибрав Святополк Окаянний,
69
а Тобто Бореслав
Хоробрий, польський король.
70
Русів єднає до гурту і половців перемагає. Сам лігурієць із Кафи боявся незламного князя, Марсову долю з яким він був змушений випробувати. Війни і сутички часто з сусідами мав Володимир І розшматоване тіло Руси позбирав він докупи. Бо небожителі часто (якщо це не проти природи) Зміцнюють владу верховну за поміччю вдатного мужа. Син благородний Мстислав його місце займає (він правив Доти на Півночі); та і його люта смерть не минула. Так частогусто раптово вмирають найкращі владики, Ті, яких люди шанують за вчинки відважні і смілі. Й ось Ярополк вже втішається братнім престолом і містом. Він уподобав державнії чвари; братів непокоїв; Ними узято в полон його (та уникає в’язниці); Радником був для усіх; мав жагу до воєнних походів. Руси при ньому свободу свою захищали певніше Й Марсом могутнім не рідко помщались полякам за кривди; А як нашестя вороже відбили, позбулись кормиги. Мові його притаманні були красномовство й принадність Вроджені; з їх допомогою вмів слухачів чарувати. Взнав його задум король (а в той час воювали з богемцем. Та і з паннонцем так само угода була ненадійна), І коли князь необачний якраз у похід лаштувався, Хитрістю схоплений був і увергнутий в поруб темничний. А Ярополк, коли вийти на волю вдалося, віддячив Теж королеві за підступ, — як той поспішав на підмогу Іншому русовікнязю (само по собі що похвально), — Військо обдурене польське примусив тоді утікати. Так переможецькороль необачний на цей раз піддався. Сіті тонкі розставляє життя (стережись миловидих!); Й часто дорадник підступний тенета натягує потай. Клоччя стає смолоскипом, якщо від вогню загориться. Й легко поборює той, кого Марс у бою надихає. Так випада, що за вчинки ганебні, вважай, неодмінно Кара спокутна на голову пада тому, хто їх чинить. Берло по батьковій смерті прибрав Святополк Окаянний, Вбивши підступно братів своїх рідних — Бориса і Гліба. Рідко вдається, проте, лиходію уникнути кари І невідомщено вмерти. Далеко частіше відплата Врешті знаходить злочинця, куди б не ховавсь душогубець. Так і оцей нечестивець, обагрений кров’ю, невдовзі Був Ярославом розбитий і вигнаний геть із держави. Та Ярослава скидає Хоробрийа і стольний град Київ Знов поверта Святополку, — а цей туди вводить поляків, Місто яким удалось захопити лиш тільки обманом.
Зрештою, князь Ярослав повернув собі владу в державі. Згодом побив печенігів, Софіївську церкву розкішну Побудував. Біля Сану в’юнкого на заході спершу Місто поставив, а друге на сході, за пінявим Доном. А як пошлюбив сестру з королем чужинецьким, сусідом, Став після цього з ним жити нарешті у злагоді й мирі. Після його упокоєння став Ізяслав князювати В Києві. Двічі на поміч він звав короля Болеслава, Й саме тоді, як скарав диких половців в січі кривавій І гамував міські чвари, його безневинно убито. (Князь цей, обагрений кров’ю єпископа, був охоронцем Лицаря славного і повертав йому втрачене крісло). А Святополка, що теж був заюш ений кров’ю набожних, Славний король цей достойним вважав старовинного столу. Всеволод владу у місті і замку проте прибирає. Та, як настав згубний рік, коли смерть на Русі лютувала Й навіть повітря усюди було смертоносне, помер він. Київський стіл на нараді брати віддали Святополку. Та, коли він закував посланців половецьких в кайдани, Русам усім, необачний, накоїв великого лиха. Злочин тяжкий учиня, хто ламає угоди й закони, Хто ображає послів, які миру приходять просити. Згодом шаленець себе осквернив, покалічивши брата. А як прийшла його смертна година, впокоївся тихо. З тої причини князівство велике посів Володимир. Він припиняє на батьківських землях скорботне безладдя, Чвари постійні та розбрат і дбає про мир у державі; Кілька лиш років посидів на троні й умер; тоді Ігор Берло отримав; наляканий, кида його і втікає. Та Ізяслав його ловить в полон і в ченці постригає; Вигнаний був скоро й сам, і Георгій захоплює владу. Довго не втримався й цей — його з Києва теж виганяють. А як його переможець помер, Ростислав забирає Міста дитинець, а з ним всю державу і берло прадавнє. Та, коли став допікати він синові вмерлого князя, Влади позбувся і, з Києва вигнаний, мусив тікати. Доки фортеці чужі віднімав, своїх власних позбувся. За грабежі вочевидь це була йому плата від Бога. Тож хай ніхто і ніколи не важить на спадщину ближніх! Силою знову невдовзі захоплює місто Георгій. (Жоден злочинець простий не спроможен все так зруйнувати, Як можновладець найвищий, призначений Богом на владу!) Та коли саме палає бажанням помститись за кривду, Гарбає землі чужі і поляків, згуртований, тисне. З князем Мстиславом, що вигнаний був, укладає угоду
71
72
Щиру (ще й слово дав честі!), але його легко ламає. Та у той час, як, заюш ений кров’ю, пустошить країну, Смутку печать йому вкрила суглоби унаслідок змови. Чвари по ньому тривали і всяк грабував стольний Київ, Хто лише військо мав сильне, аж доки взяв Гліб в руки берло. Скоро вмирає і цей, і Роман бере віжки правління; Князем він був знаменитим відвагою й силою війська; Русам утрачену славу і честь захотів повернути; І, якщо той блискавиці і грім на своїх більше кидав, Цей подолав і приборкав язигів у січі кривавій, Ще й у ярмо підневільних запріг, як волів або коней, Щоб вони землю орали на скиби, неначе худоба. Доля, проте, має звичку помщатись на людях пихатих І проганяти чваньків із престолу високого вельми. Так Ярослав прибирає небіжчиком зборене місто, Та незабаром був скинутий теж і пішов у вигнання. Владу по ньому бере Святослав: розграбовує місто І, як звитяжець, дітей втікача і дружину полонить. Вигнаний, знов поверта і захоплює мури безлюдні; Щоб із полону звільнити родину, йому довелося Вдатись до хитрощів і обдурити найближчих боярів. Люди в знекровленім місті любили, проте, Святослава. А по його упокоєнню владу одержує Рюрик. Вигнаний був; повернув з допомогою половців знову; Разом спустошили місто і кров’ю його обагрили. Саме за це силоміць був пострижений галицьким князем І, в монастир запроторений, став там молільником Божим. Допомагає, бува, і в’язниця добути спокути І на Гіяр і, заради спасіння, коритись зухвалим, Владу верховну узяв Ростислав незабаром по тому (Після ув’язнення батька), опершись на військо Романа. Згодом втішався престолом і містом уже Володимир, Що з допомогою братнього війська впокорив литовців. Потім Мстислав, шанувальник дідівської доблесті й слави, Парость Романова, мав під своєю кормигою город. А позаяк Коломан тоді влади кермом утішався, Це роздражнило Мстислава (обуривсь, що берло в чужинця) І невблаганним мечем відігнав славний муж супостата Геть, поза гори Карпатські і навіть засніжені Альпи, — Випер подалі од галицьких нив і від руського поля. Вперше тоді у північних країнах з’явились татари. Вийшли вони з межигір’їв кавказьких; мандруючи далі, Знурили в битвах численні народи північні без ліку. Дон підкорили, і половців теж, від поразок ослаблих. В першій же сутичці русів здолали. Мстислав тут загинув;
Решта, які уціліли, втекли од мечів осоружних. (Деякі свідчать, проте, що й Мстислав утікав з поля бою). З часом татарин жорстокий спалив навіть Київ дощенту. Так проникають татари до Скитії і Меотіди — Краю, який був политий тих мешканців кров’ю так рясно, Краю, що звідав поразку і лемент його оборонців. Русь ще не бачила досі такої великої сили І ще ніколи не знала такої стрімкої навали, Схоже було це на повінь, що нищить заквітчані ниви, Чи на рій бджіл, що їх сонце пробуджує сяйвом уранці; На сарану, яка нищить навколишню зелень, мізерна, — Хмарою суне без ліку і все обертає в пустелю: Рясноврожайні поля і буяюч і травами луки. Такот і орди татарські, шаліюч и всюди, безжально Цілі країн и і царства, підкорені ними, згубили. Скільки добра було в русів і збіжжя, а скільки худоби! Геть усе чисто забрали, мечем усмиряючи край цей; Все попустошили і сплюндрували на скорених землях. Дика зухвалість, одначе, в татарів жорстоких не тане; Вельми безжурно роздражнюють Марса, зростає нещирість; Ось уже лихо прийшло й до сусідів; підступно напали На безтурботних поляків; та їхня ворожість їм шкодить. Звиклі до отчої сили вгамовують злих савромати; І оживають по цій перемозі над скитами ляхи. (Безліч раз топтана доблесть тоді й козаків породила!) Згодом, по цій різанині татарській, піднявсь Володимир, Київ зайняв і безпечно у землях дідівських владичив. Братові віжки правління внаслідував потім Данило; Непереможне мав військо і був славолюбством відомий. а Фламін — жрець. Римського папи фламіна (для цієї покликаний справи) Коронував його, й став він тоді королем усіх русів (Хоч християнином був цей обранець сміливий і доти). Правив у краї, який простягався далеко на південь; Воїн, багатий на землі, він згодом розширив державу До узбережжя Борея; і військо побільшив хоробре. Потім з’явились Острозькі — правдиві нащадки Данила; Поруч — Заславські князі, що пишаються родом так само, — В замках своїх вони правлять за звичаєм предків і досі. Силу народу свого унаслідував плеканець Марса — Князь Костянтин невгамовний, якого тривалі набіги Кримських татарів і війни із мосхами не засмутили (Хоч короля потрясали шляхетного битви ті часто). Доки ж ворожим когортам наносить нищівну поразку, З Марсом сумнівним приходить в його володіння тим часом Скит, або дак, котрих він розбиває ударом напевним! 73
а Тобто Стефана
Баторія, польського короля.
74
Вже не кажу про змагання із мосхом; дивуюсь лиш силі Віри міцної, якою цей князь відпирає чужинця; А водночас він кепкує із чванства й перунів царевих. Так незвичайна відвага і дбалість в походах воєнних Непереможного лицаря стала повсюдно відома. Ось іде син батьківщини, шляхетності втілення й сили. Тож з його волі був знищений скит і убитий так само Волох, байдужий до смерті, якому лиш Марс до вподоби. Як не згадати ще мосха, з яким має сутички збройні Майже постійно; він першим здобув там і мир, і могутність. Велич була на сумирнім обличчі у нього такою, Що дивували героєві тому свої і чужинці. Вік проживає тим часом вже Януш, який презавзято Прагне зажити собі вікопомного князя імення, — Став він найпершим магнатом держави й сенатором дужим. Рано наповнився музами був при дворі королівськім, Вивчив військове мистецтво і Марса пізнав небезпеки. Справді, юнак скитську напасть і силу жахливу приборкав, Саме тоді, як під Дубном ворожі загони стоял и. Схизма у отчому краї руйнує пелазгів обряди; Та королівська турбота, любов до вітчизни й наука Батькова краєві учня шляхетного вельми дарують. Згодом, як Марсом Стефановима цармосковит гамувався, Звідав і сам почуття небезпеки в воєнних походах, Доказ хоробрості там показавши і розуму жвавість. А особливо тоді, як відважний Косинський руїну Русам приніс і гуляв із вогнем і залізом усюди. Князь проти нього рішуче свої висилає загони. Януша скит не страшив, не страшила й запекла лють турків; Всіх гамувати умів і примушував геть утікати. А як держава страждала від розбрату й сварок жорстоких, Стримував мудрою радою два ворогуючі стани. Був не байдужим до всіх потрясінь неспокійного краю; І не було тоді сили, якої би він побоявся. Досить сказати про сильні загони, що їх на підмогу Вислав паннонцю, як той ледве стримував турків навалу. Мав неабияк ий глузд: про минулі заслуги не думав, А міркував своїм розумом віщим лише про майбутнє. Вмів направляти серця невгамовні і душі чванливі; І говорив вельми стилем високим, — як Туллій славетний! А Костянтин? Коли б він не був забраний смертю лихою, Міг би прадавніх князів собі слави зажити напевне; Участь разом із Стефаном приймав у походах на мосхів. Мужністю й силою теж Олександр виділявся відважний; Вельми розсудливим був; захищав од зухвалого Марса
Люд свій, якщо якийнебудь шаленець з війною приходив. Він шанував справедливість, зважав на потреби сіроми, Вбитої горем, — як совість того і закон вимагали. Лицар найперший, палав до воєнних походів бажанням; Розкошей Вакха, проте, уникав, ніби пса чи гадюки. Та, на порозі поважного віку, коли утішався Саме нажитою славою, смерть його люта спіткала. Віком цей муж перевищив пілоського Нестора навіть І переконливі докази дав своїх подвигів щирих. Ними він міг би, здається, в нащадків повагу здобути. Всі його діти й онуки шляхетністю теж відзначались. Старший за віком в роду, Костянтин, канчуком був і жахом Для ворогів — блискавицею в битві і громом разливим. Музами удосконалив свій розум і Фебову працю Зміцнював пристрасно Марса невтримного в січах жорстоких. Схожим на Марса він був і на лева могутньої сили, Тож і не дивно, що цвяхи міцні міг руками ламати. Та, коли був, наче лук, що до бою зготований, згаснув, Край всім надіям поклавши, затьмарив ти доблестю предків. Справді, навіщо могутність така й гідна подиву сила Блиска, якщо все залежить від нитки тоненької парок? Задуми сміливі смерть вгамувала й позбавила сили; Так ось дочасно і ґроно спада винограду незріле. Януш великий натомість спокійно прожив свої роки; Дбав про кордони держави й надією був королівству. Мав невгамовну жагу до військової служби і скитів Геть одганяти умів, запальних, війни смолоскипом. В злеті найвищої слави не зміг він уникнути долі І відійшов із життя — ніби квітка, підрізана плугом. Так несподівано згасла надія, що сторожем буде Звичаїв давнього роду, народу, який велетенську Мав на жахливо безлюдних просторах колисьто державу: Краєм її і кордоном Ріфейські були тоді гори. Князь Заславський звитяги дідівської був шанувальник І доброчесності, — їх він одержав у спадок від предків Ніби найбільший для хлопця і щонайщиріший дарунок: Все це він з Божої ласки в душі зберігає постійно, — А невгамовність свою доброчесністю м’яко тамує. Потяг до зброї і велич душі не послабили ані Справи освітні удома, ні гойні поля і маєтки. Благочестивий він; послуги Лисій Горі виявляє; І таким чином, як хроніки свідчать, небавом підвищив Хрест, на якому син Божий за наші гріхи мав спокуту, А донедавна був нищений ізза ворожого шалу. Славу кують для вітчизни два Марсових нині нащадки,
75
76
Родичі знатні, єдина надія прадавнього роду. Виросли ці два брати із плоті геройської русів. Старшому знатні дістались покої і вгіддя соснові; Він і продовжує квітнучу віть старовинного роду. Віра його благодатна веде і рожева цнотливість, Також і твердість достойна нащадка славетної крові. Та справедливе бажання, і доблесть діяльна, і тихе, Мирне життя нараз потяг до збройних походів збудили. Інший продовжив так само був звідану доблесть дідівську; Нині, на жаль, із життя, починань не сповнивши, відходить… [В Галичині] після смерті Данила став Лев князювати, Той, що в краю збудував на честь власного імені місто. Князь цей зростав серед воєн; мав зброєю військо могутнє; Був красномовний, як батько, і доблестю батька прославив; Внук це Романа, й відвагу не раз виявляв він дідівську. Ще слід згадати, що замки любив він і січі жорстокі. Заплямував же заслуги преславні учинком ганебним, Дуже пишавсьбо, коли князь литовський підступно був вбитий. Лицарі з цього гнізда упродовж майже років із сорок Правили Києвом і на просторах, де Нот владарює. Родом звідтіль Станіславчик, що владу забрав прадідівську Й тішився троном високим безпечно у Києві давнім. Титули давні прибрав він до себе і ймення монарха (Мосхи ним перші царівсамодержців своїх стали звати). Та відтоді, коли доблесть чужа його стала бороти І вже несила змагатись було йому з Марсом ворожим, Берло покинув, й утік, і щасливо уник небезпеки. Зборений, врешті, прибув до рязанських кордонів на сході — Тих рубежів, де по краю азійському Танаїс плине, І немов звивиста стежка схиляється вбік од Європи. Досі ішлося про тих, які виросли з руської крові Й давні права поновляли в сплюндрованім Києві часом. Доля нерідко буває зрадлива: з пихатим зухвальством Зміцнює підданих, а королів у в’язниці катує. Тож не буває на світі нічого тривкого, держави Слабнуть щоднини, а з часом хиріють і мруть невблаганно. Старістю зморений Київ так само, по згубній поразці Впав, і це місто ослабле тепер переслідує доля. Кажуть, незнатна людина могутнього стерпить в державі, А слабосила себе дозволя грабувати сильнішим, — Так ось насильно згуртовано більшість імперій азійських. Нидіють внаслідок тих же хвороб і хиткого союзу І кочові етіопи, і інди — сусіди жарсонця. Духом міцні і запалені Марсом литовці нарешті Запанували над краєм просторим знесилених русів, —
Орди татарські яких ще до цього ослабили дуже. Князь Гедимін нездоланний, щасливий в своїх починаннях (Ворогу він не показував спину ніколи, а груди). Воїнів, доблестю знаних, зібрав і повів їх на південь. Згодом, коли підійшов вже до Києв а близько, на відстань Так, що й дахи було видно найвищих будівель, небавом Став готуватись, щоб давню фортецю в облогу узяти. Сміло штурмує по тому; обложені опір на мурах Чинять недовго, бо смертним із Марсом змагатися важко. Так було вперше дитинець покорено, й люд цей суворий Шиї незвично схилив до ярма переможця чужого. У полоненому місті правителем став князь Ольшанський, Тобто Міндовг, — коли князь Гедимін, переможець щасливий, Війнам поклав був кінець і вернувся до рідних пенатів. Землі ті Ольгерд усі, що належали Києву здавна, У повелінні своєму зберіг ніби спадок від батька. Потім всю владу над ними віддав Володимиру, сину; Цей і надав привілеї підвладному Києву перший. Та, коли хлопець відмовився слухатись Вітовта, втратив Згідно з угодою владу велику у Києві хутко, А замість неї одержав фортецю спустошену Копил; Київська ж давня дісталася брату його Свидригайлу. Віжки правління над містом король повертає Олельку, — Владу князівську так само нащадок якого тримає. Щедрий цей князь величезні простори й народ войовничий В спадок одержав; він Києву, що залишився в руїнах, Копилфортецю додав і ґрунти дарував превеликі. В Слуцьку, не близькім також, він отримав князівство чимале. Саме тому, доки князь Симеон жив на білому світі, Слуцьким князям підкорялися мешканці й на Київщúні. А коли вмер він, князівство усе королеві дісталось. Київ великий, що був на будівлі лідійські багатий (Мури могутні тоді захищали їх), нині порожній. Досі великі вали збереглися і храмів три сотні. Блискала злотом на стелі давно там шумиха розкішна, Сяяли виїмки й борозни та білосніжні колони. Нині із давньої тої краси небагато лишилось, — Храмибо й мури зубчасті лежать у руїнах повсюди. Це розповів я, щоб знали усі, як багато слідів ще Давньої сили у місті лишилось, куди ти простуєш — Перший у ньому сенатор і жрець в римській церкві великий. А подивисьно, як шириться блиск королівської влади: Це все тому, що король має спільника й друга в сенаті Томаша — мужа, на боці якого Замойська фортеця. (Твій же до Києва вступ, певно, доля затримує нині,
77
78
Бо пропасниця нищівна нутро все украй спопелила!). Мову і розум цьому юнакові гострила Мінерва, А до військових походів спрямовує Марс войовничий. Саме тому і тепер добуває він більшої слави, — Та чи не кращі є Фебові почесті й славлення миру?! Звідси і шана велика, яку од народження має І, як того й сподівались, найвище звання і посада. Блиску покоям до того ж і шлюб знаменитий додав ще: Лицар такийбо узяв не звичайну дружину з Острога, А видатну, що прибрала клейноди князівства, велику. Шлюб цей ослаблому збитки воєнні поповнив щасливо; Так воскресаюч ий птах — продовжує вмерлого птаха. Князь вельми сильне мав військо, могутність якого незламну Згубний татарин спізнав, що не раз мав запеклі з ним січі; Звідує нині і турок. Опорою став він держави Саме тоді, коли військо чужинське плюндрує країну. Батько з його допомогою збройною геть від кордонів Лютих паннонців, і даків страшних відганяє, і свеків; І людоловів зі Скитії хижих, що чинять розбої. Перемагав він і мосхів; та Київські землі найпаче Від небезпечного ворога обороняє постійно. Лицар Замойський — це Фенікс нечуваний в землях Борея; Виростив край його рідний, а нині все людство шанує. Ниток сестер трьох він може отож не боятися вбивчих, — Доки до моря скелястого річка моя ще тектиме. В тихбо камени закохані палко, хто нехтує парок Владою: їх увільняють од смерті і вічність дарують. Німфи, наяди, мене, який прагне притулку, штовхають, А чарівної кіфари творець надиха злотокудрий. Що ж заважа? Хіба лицарів славних у нас вже забракло, Рівних Енею з Ахатом? А Марса любимець Жолкевський?.. Слави сягнув він до неба й тепер ще при добрім здоров’ї. Пам’яті гідне нащадків ім’я його в нас знакомите. (Я не кажу вже про подвиги предків, та їхню звитягу, І до палкої вітчизни любов, коли, нехіть до січі Кинувши, на допомогу приходить в нещасті охоче). Славу він їхню примножує і до зірок піднімає. Всім тепер знані гетьмáна великого запал і січа В Бучині, що почалася зза дечиїх примхів. Бував тут Шарпаний військом ворожим, що волю свою боронило. Він полонив Наливайка і, схильну до шкоди, ватагу Знурену у безпощаднім бою незабаром розсіяв. Потім скарав Росціянасміливця (який домагався Влади у даків) жердиною, що поперечно поклали. Всюди, де тільки стрічався із ордами скитів жорстоких,
Перемагав їх, охоче міняючи спокій на січу. Є мазуном короля превеликим з тих пір, як завзято Від багатьох небезпек різнорідних державу боронить. Мосхів приборкав зухвалих, їх війську поразки завдавши; Зваживсь монарха цього опівнічного краю, сміливець, Утихомирити і королеві примусив коритись. Орди татарські, які чинять напади збройні щороку, Й турків погрози він стримує страхом жорстокої помсти. Кличу я муз пієр ійських (бо ти, захисниче, здоровий); І вельми любих вже маю: не хочуть вони оглядати Славні долини Сарматії і краєвиди зелені Там, де верхівка Парнасу й забуте джерело Кіррійське, — Линуть до цих, не чужих їм, країв і тебе величають; Щастя бажають також і заслуги підносять до неба. Ось Ератó й Полігімнія з жестом приємним, Евтерпа, І Калліопа із Терпсіхорою, й Талія знатна, І Мельпомена жахна, й Уранія, що знає майбутнє. Кліо ж пісні під гру на кіфарі співає врочисто. І лиш одна, як берусь до роботи, вуста відкриває Вельми солодкі, щоб славить ім’я твоє власне і предків. Я вже закінчую мову, яка затяглася так дуже, Щоби незвичні вуста не томити й не слабити сили. Будь же надовго (до Нестора віку) здоровий, щасливий І, навіть правлячи, не забувай про могуть Громовержця. Хай до душі тобі буде про храм і гаразд піклування! Звичаї тут виправляй занепалі й освіту авзонську Оберігай, — зловживання ж підступні вгамовуй поволі. Звіданий приклад бери з Гіацинтаа старого для себе, Здавна який італійським обрядом наповнив це місто. Та прощавай вже, щасливче, — велятьбо наяди, Я щоб, смиренний, навіки прийняв рішенець Громовержця І кришталевою море скелясте доповнив водою.
а Ідеться про
Й. Верещинського
79
ТОМА ЄВЛЕВИЧ ТА ЙОГО «ЛАБІРИНТ»
80
У 1625 р. в краківській друкарні Франциска Цезарія вийшла поет ична книжечка «Лабіринт», друк якої на сьогодні є великою рідкістю. Мова тво ру польська, писав її уродженець Могилева на Дніпрі Тома Євлевич. Коли народився й помер невідомо, знаємо тільки, що в томутаки 1625 р. він закінчив Краківську академію й пропонував «уклінно послуги» молодо му Могилівському братству, прагнучи стати тут учителем. Про те, чи прий няло братство пропозицію, невідомо, так само й те, що він робив до 1625 року. Зате відомо, що з 1626 по 1632 роки Тома Євлевич працює ректором у Київській братській школі, уже цей факт свідчить, що й перед тим він про бував на вчительських посадах. На першому тижні посту 1632 р. Тома Євле вич виїхав із Києва в Могилів, що було, певне, зв’язано з об’єднанням лавр ської школи із братською. Подальша його доля невідома. Його небожем був Гнат Євлевич, вихованець Київської братської школи, згодом ігумен Моги лівського братського Богоявленського монастиря, по тому архімандрит Полоцького Борисоглібського монастиря; Гнат Євлевич був автором руко писного збірника, складеного з віршів та вітальних промов. Таким чином обидва Євлевичі пов’язані значною мірою своїм життям із Білорусією, але те, що ще до приїзду в Київ Тома похвально пише про це місто, високо його шануючи, дозволяє нам виснувати, що поет не відділяє Могилева від істо ричних традицій, творених у Києві та Галичі, і це становить для нас особли вий інтерес. Поема складається з двох частин: короткого розмислу про Мудрість і монологу самої Мудрості (основна частина твору, сам розмисел іде до ньо го як вступ). Персоніфікована мудрість, віститься тут, плекає в своїх руках світ, править краями й поспільствами, є запорукою добродійствам, з її голо ви люди черпають, «наче з океану». Широкістю вона рівна земному округу, а в очах її сяє «світлість небес дивна», проходить вона мури й гори, влучає стрілами розуму, допильновує таємниці, викриває фальш та облуду. Русь Тома Євлевич бачить у тих обширах, що й С. Кленович: на заході — берег Ядранський (Адріятичне море), а на півночі — «море замерзле» — тобто Новгородська земля, східних меж поет не визначає, але подальша його державотворча програма дозволяє нам виснувати, що Русь Т. Євлевич бачить у межах Великого князівства Литовського з додачею українських земель, що пробували під Польщею, Новгорода та Пскова. Цікава вказівка, що на клейноті Руси «вовк залізний яривсь», що може бути нагадом про
Трояна й легенди про нього, бо автор до цього сповіщення додає: «Ще й тепер про це казку складають в народі». Опис Києва в нього короткий, але йдеться про стольне місто Київської держави: має окіл сім миль, п’ятсот церков, «всередині срібломзлотом повні» — десь так само описує давній Київ і А. Кальнофойський, правда, він налічує триста мурованих церков і сто дерев’яних, усього чотириста. Монастирів у Києві Тома Євлевич нара ховує сто. Про Галич, друге стольне місто України, вістить загально, але згадка про нього має значення: історичну традицію Руси (державну) поет веде від давнього Києва через Галич до Великого князівства Литовського, так як М. Стрийковський у своїй «Хроніці». Від Галича тепер, сповіщає Т. Євлевич, залишилася лише тінь краси. «Не судіте міст інших, які Русь заклала, через вас-бо, нащадків, жорстко зруйнували», — резюмує він. По тому йде повчання могилянам, тобто жителям Могилева, й апологія Муд рості. Вивищується потреба навчання й плекання наук. Твір виразно ренесансний. Мудрість у творі — персоніфікація філософії, наук та мистецтв, саме Мудрість тісно пов’язана з освітою; твір значною мірою секуляризовано. Автор усвідомлює діялектичну супротилежність усього сущого, речі мають невичерпну багатоманітність, усі явища навко лишнього світу зумовлені. Мудрість — посередник між людьми та Богом, вона вельми цінна в житті та діяльності, саме Мудрість, і це Арістотель «знав — в кулаці тримаю (тобто Мудрість тримає. — В. Ш.) світову округу», Мудрість керує у військових справах, вона потрібна в боротьбі за права та вольності, саме вона непідвладна людській мінливості. Цікаво й те, що Муд рість критикує духовенство, певною мірою, десь так, як свого часу Іван Вишенський: Святобливії вчинки, котрі б світить мали Від духовних, як пара, вийшли, бо зважали На розкоші зрадливі і пусті бесіди…
Мудрість закликає до єдності, осуджує незгоди, говорить про мінливість світу, добре та лихе у взаємозв’язку — це вже риси барокового світогляду. Не зайве нагадати, що пізніше подібну апологію Мудрості створить інший український поет Кирило ТранквіліонСтавровецький, але більше поклада ючись на біблійне розуміння цього постулату. Та найцікавіше місце твору — похвала Запорозькому війську: Поміж вуха людськії ймення славно лине Запорозького війська, вельми бойового, На землі і на морі в Марсі звитяжного.
Воно б’є турських башів і татарських мурз, вганяє гострого меча «у вражі груди», козак валить турецькі мури і наганяє на турків страх, козацькі битви — «наче буря виє в імлі глибокій, мов перун тріска в хмарах в часи грозовії, наче небо гогоче». З того й процвітає «їхня слава у світі, що небес сягає». Коза ки визволяють бранців, і слава козацька буде жити вічно на землі — маємо тут цікаві ремінісценції «Віршів» Касіяна Саковича. Але Тома Євлевич іде далі:
81
Цей народ, скажу, чесний взявся вже до згоди, Церкві вашій зімлілій давши охолоди. Також до товариства, склавшись у громади, Щоб усім християнам мати все без звади.
Того доходять львов’яни й вільняни, до того закликає автор і могилян — у поемі увіч говориться про реставрацію руської державності, яка авторові бачиться в межах україн ськобілоруської спільноти. Ці ідеї не були нереальні, так ми знаємо, що частина білоруських земель згодом увій шлатаки в Козацьку державу за Богдана Хмельницького (Стародубський полк), при тому добровільно з нею з’єднав шись. Відтак зрозумілою стає фраза поета: «Сподіваюсь, що всюди старання те стане». У могилян же автор бачить схильність до того, чи як він каже: зріють гарні і здорові заздрості, і свідчення тому поява молодшого братства в Могилеві. Тома Євлевич відтак сподівається, що діяль ність цього братства «підупалу пробудить у старших охо ту», а братчики стануть ніби орлята. Саме таких звитяжців має народити школа. Мудрість при тому вістить: А. ван Вастерфельд. Софія. Південна частина західного фасаду. Фрагмент. 1651 (копія XVІІІ ст.)
Таких вдячних поєднань ваших виглядала І хвала Божа того не менше бажала.
відтак поет закликає з’єднати «правовірних дум зусилля щирі» і засуджує розкольників, під якими, очевидно, треба розуміти уніятів, хоч їх автор пря мо не називає. Отож, робить підсумок поет, треба завжди дбати «про Муд рість красну»: Є надія найліпша, хай би ви увбились У свободу ту давню, шлях знайшли й ходили. Щоби Річ Посполиту в перший стан привести, Все понижене новим ґрунтом знову звести.
Поема надзвичайно цікава системою своїх ідей, як філософських, так і суспільнополітичних, визначаються тут і заклики до реставрації Руської держави «шляхетними слов’янами», тобто об’єднаними силами українців та білорусів. З цього погляду пам’ятку можна назвати унікальною; дивно навіть, що твір із такими проголошеними ідеями зміг бути надрукований у столиці Річі Посполитої, адже й супроти неї вони скеровані, хоч прямо про те й не говориться. Ми вже звіщали, що твір загалом ренесансний. Але елементи бароко в ньому наявні також. До них треба віднести й просторі метафоричні ряди порівняння, наприклад:
82
Це як у небо світне та й зоря заходить І по квітах, мов перла, роси відтак родить, Первоцвіт як весняний, чи гвоздика в осінь, Чи троянда уліті, рута — землі просвіт,
Як ялина у горах, я вір як у бору Чи сосна при городі, липа серед двору. Що в густім саду значить кипарис поставний, Молодих отак власне матимемо славних,
і спробу неясного мовлення, побудованого на системі тих чи інших натяків, що пізніше в поетиці бароко переросло в поняття підтексту, тому й назива ється твір «Лабіринт». Сама поема написана не в Києві, з київських поетич них творів є тут тільки глухі ремінісценції (із К. Саковича), але не забувай мо, що людина, яка вищевикладені ідеї проповідувала вголос у друковано му книжковому творі, незабаром приїд е до Києва і чотири роки тут навча тиме молодь київських шкіл. Та й те треба відзначити, що Київ у творі присутній не тільки згадками про нього, а духом своїм, духом стольного міста Руси, державність якої мріяв відновити Тома Євлевич, для чого й написав свого «Лабіринта».
83
ТОМА ЄВЛЕВИЧ
ЛАБІРИНТ, або Дорога заплутана, де чудова Мудрість зі своєї повинності панам могилів’янам і тим деяким, що подібні до них у своїх передзавзяттях, показує коротку й далеко ліпшу дорогу. Написано Томою Євлевичем, студентом вільних наук, до молодшого могилівського братства новопочатого, до себе цілком прихильного і так далі, і так далі. У Кракові, в друкарні Франтишка Цезарія, року Божого 1625 Молодшому братству могилівському новопочатому Тома Євлевич пропонує службу і так далі.
Мудрість-бо мову, хоч пані вельможна, Дати загальну й осібну спроможна, Та я убогий, малим пером ширить, Як наказала, не в мочі посилить.
Не до кінця-бо жінок треба слухать, Як коли стане, розгнівана, фукать. Жінка — по боці, слуга – без провини Часто оплатить хребтом ті новини. Знати, цей скриптик терпів би обмови, Різні бувають в устах різних мови, Ще й бородою страха малих старший, Кару духовні, як сину, шлють завше.
Серцем отож я, до вас охітливим, Юну юнацтву дам карту, горливим, Як ваші справи підуть добрим зростом, З карти візьму я найбільше приросту.
84
А кому вірш цей десь не засмакує, Той хай до пані відтак апелює, Мудрості тої, а я тут невинен, Як наказала, писати повинен.
SАРІЕNТА а
Мудрість я, котра світ цей на руках пестую, Владних множу і ширю, можних я рятую. Я — твердиня потужна Річам Посполитим, Прислухаюся також справам знаменитим. З голови в мене люди, як із океану, Черпають, отож стане, і слузі і пану. Я така є широка, як земля зосібна, Світлом ока до неба я стаю подібна, В грудях більше пожитку, як у діяманті, Хоч того не побачиш (дивна річ) насправді. Як у місяця, швидкість у ногах, без спину Враз землі можу добру скочить половину. Вороги із моїх рук на самий край світа Не втечуть, коли власним тором течуть літа. Тож коли я проходжу, мури, також гори Відступають, а сяду — замисел є скорий. Голий меч де заблисне, розуму там стрілки Вдарять в замисли горді і клейноти стрімкі. Скритого тож немає закутка якого, Аби хтось уберігся від стріляння мого. А як мозку порушу власного комірку, То нараз фальші, зраді дам здорову мірку. Сумніватись не треба: навспак у розгоні Без моєї постане світ цей оборони, Бо його милуванці, робака в сумлінні В міцні вина заливши, світлому іменню Дурну ласку придавши, що б тоді робили, Як би в тих-от заразах мудрі не цілили. А оскільки моя річ помилки вбачати, То й держави в падіннях мушу рятувати, Поміж інших — слов’янські, славним тим народам Хочу я у нещастях поміч дать, в негодах. Ті, котрі попалились до самої кості, Колись будуть у царській горній високості. Хочеш предкам дать власним очі в глибші літа, То побачиш: їм шану подавали з світа. З Льодовитого моря в берег Адріянський Опирався державно той народ слов’янський, Та ж бо Русь щонайперша з предків, і столами Уряджала, значними славилась ділами, Серцем жвавим, багаттям Богові подячним, Взором згоди з любові вічної приязним. Клейнот слави тримала, що ж тепер гадаєте. Як Залізного Вовка в байку покладаєте?
а Мудрість (лат.)
85
86
Тоді Київське місто в окіл сім миль мало, У собі п’ятсот церков славних замикало. Срібло, злото не тільки мали в середині, Досить сяяло зовні на верхах святині. Сто обителей мали — також усі сяли, Дивне місто в коштовнім убранні тримали. А коли ясне сонце уставало з ночі, То до ясного кола вабило всі очі, Так до міста отого всіх, щоби дивитись, Вабило, щоб порядні справи там чинити. Не судіте і Галич, котрий є сьогодні, Бо заледве краси тінь, залишок відтоді, Не судіте міст інших, що їх Русь заклала, Через вас-бо, нащадків, жорстко зруйнувались, А що декотрих вас я в помилках винила, Могилівців при цьому проминуть не хтіла. Ви, по правді, міщани, в Бога пошанібні, При його дарах жоден не бував послідний, З ласки Бога значної речі-бо тримали, А із них ви багато з предків завше мали. Все ссипалося радо спершу вам на лоні, Та про добрий край власний мислити не годні. Вірте, що стоїть сонце перед воротами Вашими, отож мисліть, поки воно з вами. Таж коли усі речі швидко проминають, То Фортуна і там-сям певно що літає. Лиця вдячні Фортуни і жалі їй в мочі, Невігластво освітить — це як день при ночі. Промінь як не засвітить у лихій негоді І як риба втрачає силу в чужоводді, Отак речі утішні, любі усім нині, В справах мають щасливих завше і одміни. Хто ж себе убезпечить, буде в тиховодді. Як сподіванку маєш на ясне погоддя, Себе ж зрадиш, зле спати на непевній речі, Стереженого має Бог на своїй печі. Це немудре: дочасно зле для себе рядить І по шкоді надію, що непевна, ладить. Ну, а хто осторогу здобува пристойно, Тому в речах з одміни в плохоті не шкодно. Але хай на свій розум перед тим ізмірить, На чужії випадки щастя своє звірить. І ви, милі міщани, зла не легковажте, Через винеслість вашу високо не влазьте, Навіть як би тримали в ваших лихих мислях
Середини, чи хтось би втіху мав би після? Тож не зводьтеся, блискіт той бува зрадливий, Як мара або тінь це, а чи сон фальшивий. Творить день сміх із того, що великі брили Золоті уночі ви в маренні лічили. Маю визнати правду, те у права гласі: Певності ви не майте у мізернім часі. Це отак як бездонну баньку наливати, Як бездонна, то з праці користі не знати. Сорок літ уже певно вам спливло у світі, Як по сеймах бували взимі і у літі, В бідних справді остатню калиту забрали, Ну, а цілості права ви хіба зазнали? Щедрі дари препишні, срібло також щире, Кубки, всяке оббиття — досить у тій мірі,— Ви і грошики голі скринями возили І нарешті камінням все оте здобили. Отож дайте почути: добрий кус до куса? Таж вам рік так до року убувала туша! І не дивно: хто тільки не догодить оком, Посполиті так кажуть, платить той ворокома. Як побачити може ваше мілке око В речах, про які йдеться — море це глибоке! Мій це уряд: усякі речі земні мірить І небесні пишноти власним тором звірить При розправі, як світ цей йде ще від початку, Перед тим не бувало жодного достатку; Як земля в своїх межах змірена і яко В кожній речі є живла, що багатознако, Звідки місячна змінність, затьми буде дання, Звідки сяйво зіркове, в небові блукання, Звідки люд і звір всякий, і вогонь, і роси, І Арктура й Вози ті, і червá, і коси. Але це опускаю, вам такеє трудне. Винне гроно ізвідки, котре родить буйно? І орач звідки знає, як ріллю прослати І коли має сіять, сад новий закласти? Як моряк вирушає у бурливе море, Важно взнать: середина це чи лукомор’я, Та погоду і вітер, дощ майбутній бачить, Через Мудрість це словом Бог для справи значить. Мудрість тож над усе є, більшого-бо скарбу, Друга також над мене не знайти, пізнай-бо! Хто ж із люду від скарбу того здопоможе, Поки світ світом, впасти у біду не зможе.
а Ворок — торба.
87
88
Але мислить почавши від народин світа, Повернімось у ваші ці останні літа. Про те завше знайдете писане з історій, Як мене шанували дивно і просторо, Собі майте у приклад (одні прочитайте, Інші про оті речі слухати сідайте) Македонського мужа, Великого того Александра, Філіппа — батька голосного. Невимовно йому-бо серце завше грало І ще більшої сили радість визначало, Як йому сповістили: син на світ родився, — Це тоді Арістотель першовченим чтився, Тож від нього пізнать мав доброго навчання, На віки все, що гідне є подивування. Той король признав мудрий: рук моїх потуга Досягає від сходу й західного пруга, Тож його, коли думка кидалася радо, Доряджала, щасливим доглядала ладом. Я була у походах, усіляких війнах, На землі ворогів я, в морі била стрійно, Я війська шикувала, старшину водила І крізь супротивенців пробиватись вміла. Справно я на змагання ротмистрів до мислі Припрягала, а гніви стерегла навислі. Покривала із ним я незліченно трупом Поле, гнавши полони, мала безліч лупів. Виправляв через мене він послів умітних — Набавляла я слави, цнот презнаменитих, А приходили як під вежі превисокі, Про мости я не дбала і річки глибокі, Тяжарі, також стрільби не завжди вживали, І на так обложенці брами відчиняли. Головою трудились, невеликим коштом, Без ляменту і крику, і плачів пригостом, Освятивши по тому в храмах своїх власних, По боях як додому повертали вчасно, Як любов учиняли мирову по всьому — В мене Річ Посполита раду брала в тому. На мені всі висіли справи, в узголов’ї Свій стілець покладали славні монархове. Нагороду давали гідності на теє, Змисли мали-бо певні чинності моєї, Бо де тільки ступала я ногою щасно, Всюди хітність з’являли і молитви вчасно, Аби з ними жила я у домах коштовних,
Аби їх у руці я мала поготовних. А ви, милі міщани, не хотіли мати Мене в догляді добрім, з міста проганяти Беретесь мною сланих. Діток в тім уданні Труїте ви при ласці, матерів проханні, Запрягаєте швидко їх ви дуже дарма В ті, що юний такого карк не зносить, ярма. Та даремно, мені хай, як хто хоче, ставить Кисле око, таж всі ви розумом кульгаві. Вам майстерність найбільша, хто вагу шелягів Має, стежку в село зна, карнії налягиа. А у школі Псалтирю виучивши: “Досить!” — Каже батько до сина, а буває й грозить. Не стає потаємне, в голову що входить, Що глибокі науки в неї переводить? “Ліпше ти, милий сину, взявся б за торгівлю, Всі науки — дурниця, думай про весілля. Я порушую владу, сам собі дам силу, Ти ж про кожне тут відай щодо себе діло!” Глянь-но, батьку, ти сину уряди дав скоро, Не могло буть із того помилок і споро, Отож з тим син твій буде спогадати стало: Швидко стане твоєї йому праці мало, В доломан йому мало вкласти і сто злотих, Мало буде і в шапці, зненавидить прóстих, А у кого побачить хоч сукману польську, То взувачку у нього вже побачиш влоськуб, Є у кого в достатку чорнії мармуркив, Він покуситься з того на вигадні шкурки. Як на соболях, рисях, шапці бачить злото, Тулить те черевикам, хоч бува й болото. Часто як коли гостя честують у дому, Буйна юнь не бажає уступить нікому, Бачить страви багато, втричі більше видасть, Хоч полумиски мав би закладать у жида. Що ж дістали? Немає й писаря-бідаки, Щоби зичив Вітчизні з серця дати дяки, Бо оті іноземні птаху є подібні, Що туляє над домом, поки ще жадібний, А наївшись, відразу в кут свій відлітає, Так і в вас легкоторбий цю роботу має. Добре б інше: коли б ви гідних захотіли, У науках непростих щоб добре уміли, І у школах належно діточок навчали. Та між вас таких більше, що силу вживали,
а Йдеться про злодіїв.
б Влоський — італійський.
в Чорнії мармурки — шкурки з чорної лисиці.
89
90
Щоб з очей їх скоріше збавитися, збутись, Шматою гідне місце мізерно заткнути, Котра б всі їхні миги добре розуміла І щоб згідно наказу їхнього робила. А до того людину важко наламати, Щоб під їхнюю пісню захотів скакати. Люди мудрії знають, в чому смак правдивий, Знають і уникають, де є гак зрадливий. Гей, у тому ви, люди, врешті не єднайтесь, Щоб не слать сина в школу, в тому не кохайтесь. Що кажу: не кохайтесь? Сумніву не треба, Ви жалієте хліба одному в потребу. А отих, хто порвався ґвалтом до науки, Буть не мігши з натури блудним недоумком, Ви нетесаним словом честуєте вашим І правдиво плюєте, так скажу, їм в кашу. Вони мов волоцюги, до таких зрівняли, Дармоїди — у звичку те собі уклали. Схочете перешити плащик із пліч своїх, То й це не без примовок, як вдягаєте їх. Куситеся даремно, марні ваші труди, Порошину уздріли, мавши в оці груди. Розумію, ніколи б в світі не блукали, Коли б власнії руки в тому прикладали. Поготівля в тім часі в смак їм не буває, А подібно, що котрий ледь-ледь шкандибає; Розірвавшись, не віда, спершу куди вдатись, Чи в науки? Вітчизну чимось рятувати? Поживитися, може? Духа ж чим спирати? До помешкань, можливо? Де ж бо проживати, При спокійних тих Музах день і ніч збувати? Тож даремно на очі ви таке поклали, Що в своїй їх Вітчизні довго не видали. Свіжі маєте певні приклади в дорогах, У візниць ви рукою тикаєте вбогих, Які з кіньми лихими очі притомляли, Коли в час ярмарковий довго виглядали. Гірше є, як наука при рипінні їде, То не диво, до вас як жоден не приїде. Боже те є: візницю із пригод спасати, А він буде повинен вам-бо слугувати. А так, милі міщани, не знайдете права, Щоб напотім із них вам виросла потрава, Бо коли у науках геть щось оскудіє, Самі те ми при щасті власному уздрієм.
А коли через когось зараз рятувались, Знаменитих із часом слуг тоді б дістали. Тож природа сама нас зараз научає, Аби ми пам’ятали, звідкіль поміч маєм. Цнотою місця тії ми б нагороджали І поштивністю всяко можного зміряли б. Вчасно тож научіться, що валить на кого, Коли хочете, щоб Бог добрословив з того. А тих також із вашим добрим піклуванням Раджу, ви не жалійте помочі поданням, Бо інакше здивуюсь: чи ж бо у небоги Посполитої Речі довго встоять ноги? Як старую модрину в колі де рубають Десь на горах високих, зусібіч стинають Орачеве завзяті, б’ють, сокира крає І січе, деревина там і сям зрушає, Струшує там галуззям защораз омлілим І верхівку гойдає — досічуть на ділі, Часто б’ючи, тож з громом немалим впадає, Інше дерево долі з тріском поламає. Що ж про супротивенців ви своїх там знаєте? Стільки їх, як волосся голови, що маєте. Знаю, що вони око пильне на вас мають І щорік до вас ближче й ближче підступають. Мислять про добро ваше, глядячи погоди, Як би вас та й позбавить до кінця свободи. Це як лев той голодний, морить що убогий Скот з вівчарні, бо тисне голод, знать, до того, Роздира, жре, кривава паща аж скрипоче, Перестрашене бидло ані заблекоче. Такий плід синів ваших, отаке зібрали, Бо ви радше при куплях, ніж при школах, стали. Правду мовлю чи ні я? Взнайте-бо самі це, Дехто з вас уже крутить головою міцно, Бурка, що уже слухав надто ту науку На поган; добре, будем ми як недоумки. Але правда проста є, милії міщани, Вже, здається, ми гірші, ніж оті погани. Соломон як Великий вів законом мудро, То державою сміло керував, розсудно, Та коли хтось із ваших вертить словечками, Що той муж напоївся Божими річками, Й при розправі такій-от ручки поскладає, А про добре не мислить, ні про що не дбає, Бо чекає, що з неба прилетить ворона
91
92
До губи, що наставив — печена сірома; Та нелегко придасться ту вечерю мати, Хто, як кажуть, і труду не бажа прикласти. До такого при цьому прикладу дам сили, Але в тім, що пораджу, в ціль не кожен цілить. Сям-там, де може, трапить лихо бідолаху, Стерегтися потрібно як від клею птаху. З ласкою як новою покладем на шалі Ми закон, то й постане наче оті скали. Як закон Золотого віку мав поставу, Легше люди жили ще без статутів права, А прийшли до Залізних тих віків пресмутних, То наповнилась мірка різних справ викрутних: Мірка зрад, мірка фальшу, взнали і трутизни, Заповіти фальшиві, видертя дідизни, Вбивства також зрадливі, крадежі, злодійства, Лупи всякі, драпіжства, жодного-бо дійства У природі належній, щирого отого Бачення, що у цноті, чи ж бо ґрунтівного: Справедливості краю жодної немає, Тіні тільки, а форму кожен оминає. Чи не ліпше до мене у часи мізерні Утікати? Лишилась я одна ядерна. Я тугі, швидкі, спорі маю на те ліки, Рятувала держави ними і великі, Мене гірше нещастя нігди не скоряло, Мені літо заздросне сили не змаляло, Мене людські одміни не змогли змінити, Ані Марса потуги бунтами збурити. Мене маєш — монархом я тебе йменую, А союзу зла з добрим явно не шаную. Доказати не зможуть того грошенята, Хоч господарем добрим можна вас назвати, Особливо, як хтивість, що тепер панує, І малим, і великим руки, ум руйнує. Своїх предків дороги ви здаля минали, До держави спиною всі правдиво стали. Все за часом минає, вмію це пізнати, При Мамоні, це знаю, мало хто багатий. Ледве я не сказала: того не хотіли, Бо за справами прецінь широко ходили. Таж не відав лакоток люд наш стародавній, Викрутів теж не знає, хто у праві славний. Не статут собі — цноту цільно виставляли, До якої в контрактах, в мові заміряли.
Стерегли, щоби спільна згода в нас тривала, А при ній однотонно Божа слава стала. Зараз, як блискіт злота очі людські змáмива, То поштивість і цноту збито до розламів У той час, коли дзвоник до присяги кличе І коли в кілька років трапився раз лише. Та на це невимовно люди дивувались, Підозрілим у себе те напевно мали. Зараз про марні речі, як підеш на ринок, Дуже добру щоденно пісню чув би нині, Як добутися слави предків, це бажати, Мене не легковажіть, Мудрість добру й мати. Бувши зранена жалем, дам таке подання, В чому міста залежить добре заховання. Над те, будете як ви в слуханні м’якими, То без смутків шляхами поведу легкими, Як за руку, немов по ниті, що розвита, З блудів тих лабіринтних зради, що закрита. Але знайте від мене: з тими не тримаю, Що частократ у світі забавки справляють. Важко Мудрості гарній добре учинити, Де спір, сварка, де звада звикли гнізда вити. Важко виростить гарне, як тут необачно Голова безрозсудна чинить шум бридачно. Усі там відступають уряду свойого, Бо де не обернешся, блуду повно того. Святобливії вчинки, котрі б світить мали Від духовних, як пара, вийшли, бо зважали На розкоші зрадливі і пусті бесіди, Вислід проста громада має прикрий всігди. А коли б милі учти ще частіш справляли, На кілках би майстерних легко б спроводжали Ту заразливу зброю, що своє справляла Простоті кволій людській, що їй увіряла. Ті канони тримали, як святий Палладій, Не в святих отців те ж бо взято у пораді, Щоб, скажу, у дім кожен тут парафіянам Ця молитва вступала, що по вуха п’яна, П’ятдесят разів річно не лиш за живого, Було б дивно це менше — мертвого отого, В перший день як ховали, це на первотини, А на третій, проспавшись, — це вже на третини, Потім ще — четвертини, потім — дев’ятини, Із новим пивом сядуть на півсорочини, Ще далеко щедріші повні сорочниці,
а Від слова «мамона».
93
а Медини — спільне
варіння та спожиття меду як напою.
б Сита´ —розведений і зварений мед, варився на свята.
94
Потім ще — піврічниці, далі і річниці. Вже напевне бувають в звичаях мединиа, Інший мусив би збутись пустиці-дідизни. Має бути віл спершу з рогом там виставним, Або п’ять старих корців з житом мають ставить, Доки мертвеє тіло винесено з дому, Не дай, Боже, без того повестись котрому. Отак їм з людей мертвих пропадають спадки, Випадають і сварки, чиняться забавки. Годі ґрунту живому на свій дім закласти, Як не схоче добряче з калити придати. Завершивши, ввійти в дім, діток похрестити, Коло пива належить спершу попотіти. І мале і велике (зглада перед ними) Там спокою не має, мертве й живе, зримо. Коли б, все збивши в купу, була запитала, Мала б те, що ні в чому я б не вигравала. То ж звідкіль в їхнім лобі те зросло б навчання? Все це люд той убогий нищить до остання. Сіном той би завився, хто запраг змагатись, Як бажав би довести, що з паперу знати: Щоб давали по батьку спадок той, що має — Папір в сина спліснілий порох покриває. Не повірила б в теє, зле-бо написали, Адже те розділили, що батьки зібрали. А коли б я згадала медяні канони, То для співу у мене не було б розгону, Бо на пасіку очі ви свої поклали, б Щоб ситý нащосвято з меду зготовляли, І хоч ноги старії, та бува за хвилю Пробіжать а чи милю, навіть дві, три милі. Церкву ж раз-бо на тиждень, котра є під боком, Вам навідати важко — праця то жорстока. Ще хвалі бува Божій хтось годину вділить У півроку раз, давши пасіці неділі. Бог годину бере лиш! Ви ж бо, як прибігли До відправи без дзвону, в купу усі збились. Мало йти що порядком — в межах є години, А коли ще темнота ночі в тім приплине, Легко буде відкласти в іншую неділю — Учиняєте в церкві ви своїй пресміло. Убезпечили тим ви спершу свої діти; Дожиттєвим потрійним в церкві володіти Щоб могли, а в науці добрій не бувати, А були б якісь хітні працю віддавати
На послуги церковні, то вже б не хотіли, Бо старі батьки того в них не поселили. Інші у господарство цілу думку вклали І у злоті найліпше щастя визначали. Отож меморіяли на столі без діла, А по требниках молі біліють спліснілих. І що Бог нас навчає, того-бо не знають, Тож байками науку певно обплітають. Чи з землею сіль добра змішана буває, І від темряви світло чи не пропадає? Збитки множаться в тому, вони-бо як море, Все зжирають, вам буде гикавка тут скора. Не мина: дай, дай, дай на церкви порятунок, Хоча часом смакують цілонічний трунок. А коли б хто віддав би келихи ізповна, То була б повна з датків церква безумовно. Те побачте: тверезість тут буває також, Ще й тримають пристойну мірність усіляку, Але тільки б хтось вбився у грошву багату, До будови церков той робиться рогатий. Це, сказати б: п’яниця в тих домах правує, Всюди нелад і бідність, в тому і панує. Маєте тож конечно в тому постаратись: До управи щоб вміли пильно приглядатись. Бачу я, оту штуку ще батьки тримали, Здоблячи своїх дочок, — посага складали, Але тії одміни вельми вам пошкодять. Із людей посполитих речі ті походять, Коли справу церковну марно опускають І на передзавзяття власне налягають. І духовний стан гідний, скажемо до речі: Аж по сиве волосся люблять шкільні печі Із вимовкою: як це від лінивця слуги Перед Йсусом постали на малі послуги. Мавши дар буть духовним, прагнуть в куті жити, Чи людей де немає, чи в мандри ходити, Аніж Божу похвалу двигать на раменах, Про недоліки мислить ті значні щоденно. Інші в час дозрівання жниво своє орють, Не кладучи у думці: годі щось упорать, Чи старі у науках молодь доганяють, А чи, може, у себе інших управляють В єретичнії блуди, сварки тож отими В Божій церкві вчиняють вчинками своїми. Я не знаю, якії б вимовки вживали,
95
96
Що ви власні таланти в прирості не мали. Тож овечок потуга від того, що блудять, Од пащеки вовків тих збавлення чи ж буде, Котрі прагнуть маєтки й душі уловити Через фальші, щоб добра в церкви захопити? Але Бог справедливий викаже ті зради, Замішає ті змінні і таємні ради, Їх далеко відкине від лиця і ласки, Тих мужів лютих, в котрих руки в крові жасно. Світські, бачачи нелад, хіть свою відклали, І до іншого чогось різно посхилялись, Як у вірі, так в Речі Посполитій в дечім Всяк своє робить, має на своїй те печі. А загальне добро при внутрішній незгоді У жалю лежить тяжкім та жорстокій шкоді. «Що ж лишаємо Богу?» — варто запитати, Хоч багато вас, чом же вряду не видати? Не бажаєте глянуть на убозтво ваше Наук красних, держава тане снігом завше. За пожитне ніяк ви діло не візьметесь, Поки з посеред себе те не проженете, З чого свари бідашні і різниці ширять. Як захочете чути, правду скажу щиро. Місто з людом хай бідним в скелях ляже, справді У багатстві й воєнній переможній справі. Коли вступить негода, знизяться і скали, Тим-бо супротивенцям приступ дадуть сталий. Способом тим немало славних земель всякло, Що й паперу мені, вам слухати б забракло. Ув один отож приклад спільно приставайте, На колишню Велику Грецію зважайте, Де князів знаменитих трьох — були в незгоді — Турок виловив так, як горобців в нагоді. Тож збагніте, коли б стіл, згода в цьому світі, Та свята, покладала не в одному літі, Тоді б швидше побиті у постійнім бої Утішалися б землі в бажанім спокої. Коли б перекувати в лемеші гранати, На криві коси шаблі й на серпи віддати, Коли б море й дороги бистрих рік втишити, Із румовищ міста всі впалії звершити. Отож прецінь (шляхетні, вам кажу, слов’яни, Наверніться) волайте так ви: «Боже, Пане!» Не у світ-бо очима, а на більшу ласку, Бо у добрім він оці має й малу пташку.
Він бере часом, справді, але й нагородить, В своїй зараз спіжарні повній віко зводить. Що на вас Бог пускає, вдячно те приймайте, Щастя а чи нещастя, дяку віддавайте. Світ іде отим колом: шкоди з пожитками — Все навпіл: є погода, завтра вже валами Море зносить і змісить враз пісок з водою, Кораблі розбиває бурею отою. В своїй мірі година також не однака: Жебрак просить у пана, пан проха прошáка. А коли посковзнеться, то вже по гарапіа, У нещасті лихому буть подібним шкапі. А дощі, град ґвалтовний збіжжя вщент збивають, Он за орачем граки в полі шкандибають. А пан Бог є принаймні не скупий у тратах, Хоч порожні, стодоли стане наповняти. Тож і праця в голодний рік є із притиском, Та зітреться із думки за новим пожитком. То не дивно: доми он ветхі погоріли, Та господарі потім ліпші спорудили. Часом Бог людей учить: чи то в покаранні, Чи як хоче позначить більше в них старання. Ото так в Пана Бога зрівняно є шкоди, Має дерево корінь, то ягід наплодить. Рук тож не опускайте, славнії слов’яни, Треба дбати, людини поки на те стане. Та і я загалом-бо сумніву не маю, Про державу надію вашу не кидаю, Але бачу: міць гніву взяту людську силу Напоїла віддавна, думку ту розбила, Міць, що вас постріляла, добре розгромляла, Що було на окрасу, з ґрунту вивертала. Ще великі панове приязнь завіряють І про батьківську милість часто споминають, Та й мужеве шляхетні. В кожній-бо країні Поміж вуха людськії ймення славно лине Запорозького війська, вельми бойового, На землі і на морі в Марсі звитяжного. Це від них значні баші і татарські мурзи Часто-густо приймають на лобиська ґудзи. А бува: у ворожі груди меч вганяють І суворо кривавий з мертвих виривають. Палять села з містами, мури козак валить, Турчин і в недобутих тверджах губить хвали. Як у труби і бубни голосно вдаряють,
а Гарап — арабський кінь.
97
98
Заразом превеликі стрільби випускають, Аж не видно в пилюці неба на два боки, Вітер більш як бурливий ув імлі, жорстокий. Більше грому вдаряє в неподібнім часі, Тож гучить хмуре небо та й ліси — в нечасі, Як з коріння угору дуб’я вивертають, Страх, шум, вал превеликі, в морі шуми грають, Блискавки із хмариння чорного мигають, І народи смертельно грому страх приймають. Гук такий у тім часі. Тож-бо це велично Сила їхня під хмари сходить, буря клично. Всюди їх спогадають полоняни вбогі, З рук поганських узяті; їх нащадки з того Будуть славить вустами, поки ріки в море Попливуть, поки сонце западе за гори, Поки в межах день з ніччю протривають, поки Рід людський на землі є, поки і високий Неба верх у порядку має свої зорі, Молодецького кола слава лине споро. Цей народ, скажу, чесний взявся вже до згоди, Церкві вашій зімлілій давши охолоди. Також до товариства, склавшись у громади, Щоб усім християнам мати все без звади. Вже схиляються легко в те пани львів’яни, Чим віддавна щитяться, і пани вільняни, І у тім (з ким розмова), милії міщани, Сподіваюсь постане всюди те старання. Бачу ж бо і у вашім славнім Могильові: Заздрість та є управо, вліво теж чудова. Молоде нове братство онде завзялося І на всякі веселі знаки нап’ялося. Це як у небо світне та й зоря заходить І по квітах, мов перла, роси відтак родить, Первоцвіт як весняний, чи гвоздика в осінь, Чи троянда уліті, рута — землі просвіт, Як ялина у горах, явір як у бору Чи сосна при городі, липа серед двору. Що в густім саду значить кипарис поставний, Молодих отак власне матимемо славних. Бо вони в нових школах почали роботу, У старих батьках свіжу віднайшли охоту, Ненастанно збудились в молодому колі, І усім освідчають: від орла є орля. Під гаряче підбились сонячне проміння, Звичну пробу приймають: добре є насіння.
Як церковної служби вдарить де година, Хоч на неї противник замір візьме чинний, Та даремна стріла та, з лука що пустилась, Птаху льоту не спинить, як хвала та мила Божа буде живити юне серце в бізі, Тож відступить гарячка та жарка яризі. Таких вдячних поєднань ваших виглядала І хвала Божа того не менше бажала. Дзвін струни від такого буде голосніший, Як у неї ударим разом доладніше. Ріки в бізі прудкіший мають стрім при тому, Коли разом зійдуться в березі морському. Тож хіба не знатніше в Мудрості та Вірі, Творча мисль правовірних успіху не змірить? Де є Богові розкіш, Бог не доброславить, Між такими правує, зараз себе ставить. Тож в отих людях завше любиться Він дивно, Праця в замислах добрих добра є постійно. Розщепенцям суворо поміж очі хльоста, Що між вами є думка не пуста, зна доста. Про вас, милі міщани, тих, котрі Христові Пошлюблéнні громадки збавитéльські нові Роздирають чи також миляться злословні Ті, що мали б чолами стати як духовні. Сліпим Божий бич буде, б’ються ним такії Радо й ті, котрі в’ються, шиї теж святії. Сумнів маю: батьки-бо в синяках бувають Немалих, від кліщів, що слід у себе мають, Це коли пиха спокій кожному руйнує — На землі і на Небі кару вона вчує. У духовних так само, Бог пасе в них очі: Знеслими хто плечима почина толочить, Чинять як-бо духовні явно так чи глухо, То побачать самії: зробиться їм сухо. Ви однак, молоді, не кидайте серцями Шляху, котрого з Неба Бог вказав перстами, Тож тримайтесь: не буде тому хай гіркого Чи солодкого, щоб вас відвело від того. Бо від зради у силі слабшими б зробились І щоразу крок-кроком в тім назад відбились, Щоб вернутися легко в давнії смітини, Або (як про це пишуть) перші блювотини. Та як буду при вас я, то таке не буде, Бо уроджена хітність вас од того збудить. Отож швидше беріте, милеє братерство,
99
а Поливка — юшка.
100
Цноти маючи всякі, ви благословенство, Прокидайтеся, силу інших теж рушайте І хвалитись на ймення ви не допускайте. Цього лиш разом з вами усіма я прошу, Адже деяких з жалем ледве-ледь я зношу, Що про мене не дбають, хоч я — Мудрість гарна, Згода є, то й побожність випаде загарна. Є надія найліпша, хай би ви увбились У свободу ту давню, шлях знайшли й ходили. Щоби Річ Посполиту в перший стан привести, Все понижене новим ґрунтом знову звести. Більш деінде держави, бачимо, заходять, Прецінь людям там мудрим вміють добровгодить, Щоб порушене зводить до своєї міри, Але треба: хай буде і держава, й віра. Як не дбали про молодь — значно сумнівались, А спрямовано молодь — у науці стали б. Із чужих як городів молодь харчувалась, Що із того? На смерть-бо там обгодувалась. А коли яка вийшла і жива — каліка, Плац — один, ціна також, то одна поливкаа. Частократ або більше річ така печалить, Своїм невиліковним струпом інших валить. І такої між вами повно соромоти, Повно (о самопасні, блудні) і сліпоти. Тож шляхетні слов’яни, вже розкрийте очі І напотім містіться у тверезій мочі. Тут глибокі розмисля зруште і дихніте, Не пізнаєте жалю, Мудрість спом’яніте. А тепер мостів межі в молитвах шукайте, На рятунок із Неба щораз сподівайтесь. За плачі ті і смутки, за жалі, печалі До кінця прийде — візьмуть наслідки посталі. Терпеливість, надію Бог винагородить, По ночах темних радо сонце світле сходить.
ПРО ГЕНЕАЛ ОГІЧНІ ОПОВІДАННЯ
На жаль, цей жанр у нас не зумів розвинутися; загалом кажучи, то була спроба затримати нівелізаційний процес винародовлення української арис тократії та й узагалі шляхти. Київські інтелектуали для цього втягували шляхту, що ще трималася православ’я, в культурні заходи Київського Ате нею, зокрема видавання книжок, діставали на такі видання від неї гроші, а в подяку творила вірші на їхні герби, генеалогічні оповіданняприсвяти з коротким описом того чи іншого роду. Таким чином київські книжники намагалися ще в цілком примітивний спосіб записати історію саме цих, вір них православ’ю та своєму етносу, високошляхетських родів, при чому за писання таких оповідань беруться вищі достойники церкви, до речі, й самі шляхтичі. Так Захарія Копистенський, який очолив Київський Атеней після Єлисея Плетенецького, пише оповідання про князів Четвертинських — рід, який чи не найдовше втримав українські традиції (аж до часів Івана Мазепи, бо Гедеон СвятополкЧетвертинський став київським митрополитом, а його небіж був наближеною до гетьмана людиною); до речі, саме цьому родові присвячено й «Тератургиму» Атанасія Кальнофойського, котрий адресував Четвертинським кілька віршів, а окрім того в своїй книзі подав численний список того шляхетства, яке своєї віри й народу не відцуралося і входило в число протекторів КиєвоПечерської лаври; подав автор також і низ ку поетичних епітафій похованим у лаврі значним людям. Петро Могила написав оповідання про ПроскурСущанських (1637 і 1640) та Статкевичів Любавицьких (1637) і тим самим цю традицію цікаво продовжив. Часом книжники писали й один про одного, так Памво Беринда створив генеало гічне оповідання про рід Копистенських (1623), складаються також вірші про рід Могил тощо. Загалом генеалогічні сповіщення не раз проступають у тогочасній поезії: про рід Острозьких пише С. Пекалід у своїй поемі «Острозька війна», чи І. Домровський, вінтаки пише про рід Радошевських (у «Дніпрових каме нах»), та інші, але сталої традиції ані оповідання, ані вірші не витворили, очевидно тому, що визвольна війна Богдана Хмельницького змішала в Укра їні стани, а стару аристократію ба й шляхту було або виметено з України, або вона покозачилася; тож козацька старшина ще про предків своїх дбала неба гато, бо не мала в тому особливої потреби, а може, не мала й чим похвали тися. І тільки в часи гетьмана І. Мазепи такий інтерес починає поновлюва тися, згадати б «Багатий сад» Івана Орновського з його розписом роду ДонецьЗахаржевських. Загалом можна вважати генеалогічні опові дання прототипом родинних хронік, які почали в нас з’являтись у XVIII ст.,
101
тоді козацька старшина почала вже дбати про збереження своєї родової пам’яті. Коли розглянути яскравіші з генеалогічних оповідань, побачимо, що писано їх з конкретною метою: втримати зв’язок із високорідними родами. Так З. Копистенський, пишучи про князів Четвертинських, підкреслює, що вони «пресвітлих князів руських нащадки», а книга, яка присвячується кня зю, подається як дар йому: «А слушно і пристойно, як сама книга та є висо кошляхетний дар, так подібно потребує високошляхетного і пресвітлого дароприймача. Така шляхетність і пресвітлість знаходиться у вашій княжій милості, і слушно належить шляхетне шляхетному і достойне достойно му офірувати» — ось чому генеалогічні оповідання писали високі церковні достойники. Після цього подається генеалогія Четвертинських, «ідуча з монархів рось ких, що тронували в Києві» — це увіч мало нагадувати Четвертинським, якого роду й коліна вони діти. Така велика увага до роду Четвертинських має своє пояснення: після загибелі роду Острозьких, як носіїв традиції великих князів київських, треба було знайти їм заміну, через що увага й зосереджу ється саме на Четвертинських. Цікаво, що рід князів розписується в біблійній стилістиці: «Від того Мономаха вийшов Мстислав, той народив Ізяслава, від якого пішли Всево лод, Прослав, Святополк, із тих — Ярополк, Святополк» і так далі. Подавши отак розлогу схему роду Четвертинських, Захарія Копистенський перехо дить до другої достойності, тобто православ’я й побожності роду, нагадуючи князям, що вони є нащадками Володимира, «хрестителя роського», отож віру мають тримати невідступно, «уподібнюючись сталому адамантові». По тому автор описує «вашої князівської милості цноти, змагання і дії», тобто подає бойову родослівну, нагадуючи при цьому, як шанували князі «стан духовний», як будували церкви й жили заповідями духовними. Далі пись менник пише апологію словенській мові, як мові православної церкви, і хва лить Четвертинських за прихильність до неї, відтак переходить до опи су значення християнської літератури, протиставляючи її античній: «Не знали того Платон і Сократ, Арістотель і Демостен, що тії святії знали і написали». Нарешті йде віншування книзі, яка офірується князеві. Як бачимо, оповідання має свою цікаву структуру й розкладається на сво єрідні оповідні блоки, тобто поетика генеалогічного оповідання була уста лена, що бачимо і в інших зразках, хоч кожне твориться з індивідуальними особливостями. Так Памво Беринда, пишучи про рід Копистенських, спер шу подає розмисла про Святе Письмо і про «науки Божі» — це те, вістить він, що «теперішньому часові потрібно», і тільки тоді переходить до родовідної Копистенських як шляхетського роду, зупиняючись окремо на єпископі перемишлянськім Михайлові Копистенському; по тому говорить «про рицарські справи» роду, тобто й тут оповідь складається з оповідних блоків; те саме бачимо й у генеалогічних оповіданнях Петра Могили. Усі ці оповідання, як правило, творились у першій половині XVII ст.
102
З А Х А Р І Я К О П И С Т Е Н С ЬКИЙ
ГЕНЕАЛ ОГІЧНІ ОПОВІДАННЯ
[про князів Четвертинських] Пресвітлому і православному князю Стефанові СвятополкуЧетвертинському на Четвертні Новій, пресвітлих великих князів руських нащадкові, панові моєму милостивому! Благовенства Божого, життя у всілякі про Бога помисельності довголітнього, здоров’я і збавлення в серці виказаного зичить ієромонах Захарія Копистенський!
Пресвітлий і милостивий княже! За днів і віку, як у книгах історії ста розаповітної писав великого того і горливого закону Божого ревнителя Іосії, царя єрусалимського (коли справлявся дім Господа Бога) Лелкія, вели кий священик, книгу закону Господнього, що даний був від руки Мойсеєвої, дав його, в Божім домі знайшовши, Стефануписарю. Той же, несучи, оповіс тив про неї цареві, так вона в послух і до загальної відомості прийшла, не була утаєна, але була, голошена, щоб люд Божий, закон Божий чуючи, вико нував. Відтак за тим велика поправа життя сталася в Ізраїлі. Подібне щось по багатьох літах є під час теперішнього на православ’я наше переслідуван ня, коли благодать Духа пресвятого дім Божий, тобто церкву Господа нашого Ісуса Христа в нашій Русії порушену поправляє і відновлює — це справді, за урядженням Божим, сталося, особливо в домі Божому лаври пресвятої Богородиці преподобної Марії Печерської Київської, коли в Бозі превелебний його милість отець Єлисей Плетенецький, архімандрит і зас тупник у тій святій лаврі, за поміччю високою правиці Божої, направляю чи й обновлюючи доручений собі дім Божий, як духовно, так і матеріяльно, знайшов у ньому книги Божі святого Іоанна Христосома, архієп ископа Нового Риму, Константинополя патріярха й учителя вселенського, тобто «Бесіди» викладу про святі листи святого верховного апостола Павла і дбав про сафаніва, через яких би через їхню майстерність у друкарстві, зробивши, народові слав’яноруському переслати і подати. Тут після інших вищих мудреців та тлумачів, щоб докладено було трохи моєї розумної служ би, ту книгу принести й подати доручив мені. Отож у тому, як мені пода но було від Духа святого дарування, як у грецькій, так і словенській [мові]
а Сафани — друкарі.
103
104
в подаванні архетипу до друкарні, трудився, як і в іншому, що треба було мені справити ласкою Божою. Отож тоді, ласкою Богавседержителя і з його самого зізволення та книга промислом і дбанням преподобного і превеликого отця нашого кир Єлисея, архімандрита, в славу Бога в Тройці єдиного і в науку всім православним християнам була видана. Від того ж отця і пастиря мого малість моя прийняла благословення ту святу кни гу дедукувати й офірувати вашій княжій милості. А слушно й пристойно, як сама книга та у високошляхетний дар, так подібно потребує високош ляхетного і пресвітлого дароприймача. Така шляхетність і пресвітлість віднаходиться у вашій княжій милості, і слушно належить шляхетне шля хетному і достойне достойному офірувати. А до того офірування тієї шанованої книги вашій княжій милості привели мене причини й поваги такі: перш за все висока шляхетність роду вашої княжої милості, якої через цю оказію замовчати не годилося б, але так, як якась річ має, знаме нито про неї родословити й добре славити, пам’ятаючи про Давида, царяпророка, який казав: «Рід правих благословиться». Є тож пресвітлого роду вашої княжої милості (як у літописах читаємо і як у написах старожитних знаходимо і як із старожитнього подання дім вашої княжої милості має) ідуча з монархів роських, що тронували на Киє ві, генеологія така: Світослав, що значить слава світу, монарх роський (а хто був давніший за поганства із колишніх шляхетностей у руських князях, предках вашої княжої милості, не пригадаю на цей час), звитяжець славний з Яфетового від Ноя покоління йдучи, подібного собі сплодив великого того Володимира, який перший із монархів роських, за спонукою, прийняв християн ську віру від столиці апостольської церкви константинопольської і хре щенням святим з усім народом своїм роським від неї охрещений був, із цеса рами константинопольськими сповіновався, взявши в стан подружний Анну, царівну, рідну сестру Василя і Константина, цесарів східних. З того між іншими синами вийшов Ярослав, той народив Ізяслава та Всеволода, який сплодив Володимира Мономаха. Той Мономах Всеволодич, вступивши на столицю київську, Річ Посполиту Руську заспокоїв, яка була вражена нез годами і внутрішніми війнами синів та нащадків того великого Володими ра, монарха роського, і правдиво раменами своїми з близького занепаду під няв, князівства роські розірвані знову дільністю своєю в одно спаяв і злучив і до єдиновладства постарому привів. Вінтаки, коли мав сутички з гену езцями над морем , викликав на самоборство їхнього гетьмана, князя Каф ського, котрого, коли обидва до себе скочили, Володимир із коня мужньо висадив, зловив, зв’язав і збройного до свого війська привів; зняв також (як пише) з нього ланцюг великий золотий, майстерно саджений коштовними перлами та камінням дорогим; його він залишив по собі великим князям, нащадкам своїм; гадаю, що і до теперішніх днів є він у столиці. Той Володи мир сам на сам із ворогами радо стикався, через те й названо його по- грецькому Мономах, тобто самоборець. Тому ж Володимиру цар Констан тин Мономах із Константинополя корону послав, від того часу й Монома
хом почав називатися, про що Хроніка Роська оповідає. Сівши на велико му князівстві. Володимир Всеволодич воював Тракію, державу царгородську, тоді, коли в Царгороді царював благочестивий князь Константин Моно мах. А маючи війну з персами та латинниками й чуючи, що Тракію вою ють роси, послав до Володимира Неоф іта, митрополита Ефеського, і двох єпископів Метелинського і Мелетійського, і Антіпатра, стратига антіо хійського, Августралія александрійського, Евтатея, ігемона а єрусалимсько го та інших шляхетно уроджених. А знявши зі своєї шиї хреста від самого животворячого дерева, на якому розп’ято було владику Ісуса Христа, зняв також із себе царську корону і поклав її на золотій мисі й наказав принести чарку сердиликову б, із якої Август, римський кесар, мав звичку веселитися, також і ожередь, яку на плечах та грудях носив, і скипетр із золота аравій ського та інші численні дари і дав митрополиту Неоф іту з єпископами та шляхетними послами, наказуючи донести великому князю Володими ру Всеволодичу, і просив його, мовлячи: «Прийми від нас, о боголюбивий княже, ті шляхетні дари, котрі твоєму доброродству призначено, і покло ніння царських пожертв кладеться на славу і честь і на вінчання твого самовільного і самодержавного царства. А від твого доброродства через пос лів наших жадаємо миру та любові, аби церкви Божі були без сум’яття, і все православ’я в мирі пробувало під владою нашого царства і твого вільного самодержства великої Русії, і щоб ти відтоді названий був Боговінчаним, тобто Богом коронований цар, коронований короною царською руками преосвященого митрополита кир Неофіта з єпископами. Отак відтоді князь великий Володимир Всеволодич названий був Моно махом і царем великої Русії й пробував із царем Константином у мирі й любові, і відтоді тією короною царською коронувалися великі князі, коли їх ставили на велике князівство Роське; від тогобо Володимира Мономаха Всеволодича всі московські царі й численні інші князі роські рід свій поряд ною генеалогією ведуть. Від того Мономаха вийшов Мстислав, той народив Ізяслава, від якого пішли Всеволод, Ярослав, Святослав, із тих — Ярополк і Святополк. Той славний та мужній був і сплодив Георгія, а той Михайла, котрий поміж інших синів народив Олександра, а цей між іншими поділу свого містами володів містом, названим Четверня, де в церкві й ім’я його на святих цер ковних посудинах, особливо на потирі золотистім є вималюване. Цейото Олександр Святополкович народив Івана, а той Теодора, а Теодор сплодив Василя, Андрія і Теодора, а Василь народив Маттея, той Маттей народив Анну, дівицю, яка була пошлюблена в стан подружній славної пам’яті світ лому князю Янушу КорибутуЗбаразькому, воєв оді браславському. Від неї народжено двох синів ясносвітних князів: Юрія, каштеляна краківського, і Христофора, конюшого коронного, старосту Кременецького, котрих сла ва і високий розум, при тому дільність, у радах мудрість і поважність, а в поміркуваннях експераціяв були знамениті, не тільки в тому преславно му королівстві Польському, але й по інших численнях королівствах та дер жавах відомі й знамениті були, і на цей час від мене через короткість [вик
а Ігемон — прави- тель.
б Сердолік —
червоний коштовний камінь із різнобарвними смугами.
в Експірація — завершення.
105
а Четвертинський,
Четвертенський — різнонаписання оригіналу.
б Примітка на полі
«Ісая, XXI», треба: Ісая, XXXI5».
в Адамант — діям ант.
106
ладу], якою керуюся, не можуть бути достатньо висловлені й вихвалені; іншу дасть Господь Бог оказію, яка вже є перед очима. Повертаюся до генеалогії. Андрій Теодорів Святополкович народив Яко ва, той Яків, коли зі славної пам’яті воєводою браславським, швагром своїм, у році 1580 від святої пам’яті короля Стефана в посольство на Москву до царя Івана Васильовича завітав, тоді при великім згромадженні панів дум них та інших різних шляхетних людей Іван, православний цар і князь великий, на привітанні держачи того Якова Четвертенськогоа, потрик рат мовив у такі слова: «Чи ж ти бо є Яків Четвертенський?» — А диву ючись тому, князь Януш Збаразький», воєвода браславський, посол, спитав: «З якої це причини питав цар?» Той через Андрія Щолкалова, канцлера свого, сказав, повідають: «Хоч князь Четвертинський супроти царя убогий є, але цар православний відає і знає, що дім князів Четвертенських — од Володимира, самодержця руського, так як і цар, іде, тому від коліна його є і, люблячи кров свою, великий цар і запитався!». Що чуючи, панове думні й увесь двір царський велику йому почесть виявляли, а при кому те в присут ності діял ося, то численні й до цього дня живі є в наших краях поважні особи. Відтак, якого б тут хто більшого хотів доводу та свідоцтва, що родина і рід Четвертенських є рід княжий і що є власною кров’ю родом і нащадком тих монархів роських від Володимира, котрий хрестив рось кий народ, і від Мономаха згаданого лінію родослів’я свого порядно прова дить; відтак, довід то знаменитий і свідоцтво царське є важливе і знаме ните. Іду далі в родослів’ї. Згаданий Андрій другого сина Якова народив, а той народив вашу князівську милість Стефана і брата вашої княжої мислості Теодора, котрих зволь, Христецарю, благословити й множити від роду в рід, поки віків ставати буде. О, воїстину щасливий є, пресвітлий доме Чет вертенських, і хвальний бути маєш! Мовить Ісаяпророк: щасливий, кот рий мав плем’я в Сіоні та підлеглих у Сіоні й Єрусалиміб. Це й про тебе безпечно може мовитися, оскільки маєш плем’я і підлеглих у Сіоні та в Єру салимі й те, що й віру святу Сіона та Єрусалима статечно тримаєш. Щас ливий ти є, що плем’я і рід твій у роді пресвітлих тих монархів роських є й перебуває; щасливий ти є, що й до цих часів ласкою Божою при своїм отчім місті Четверні залишаєшся. Отож, як Давид зі свого хоч і милого Витлиєма тішився, і ти зі своєї Четверні утішайся, як із найбільшого міс та, оскільки тут старожитнє гніздо і дім твій є. Отак, ваша князівська милосте, коротко генеалогію поклавши, переход жу до другої достойності а та є ορυοδοξια μαι ευδεβεια, тобто православ’я й побожність, адже князі Четвертенські і ваша княжа милість, почуваючись правдешнім родом та нащадком того Володимира, хрестителя роського, і другого Мономаха, віру й набоженство, які вони з Константинополя, сто лиці святого первозванного апостола Андрія, чудовно прийняли, тримає те, як у роду, так й у вірі предків своїх, не відступаюч и й не видаючи, у чому правицею Божою з високості буваєте покріплені й триваєте, уподіб нюючись сталому адамантовів, про природу якого пишуть, що не залізом,
ані вогнем не буває розм’якшений ані розбитий, тому і про чесних Четвертенських тримає і славить, що ані вогонь, ані залізо від віри їхньої вітцівської не відстрашить. А з’являє те, що як ваша княжа милість, так і їхні милості інші тієї генеа логії браття вашої милості, на кожнім плацу церкви Христо вої східної і догматів її виявляєт еся ревнителями і до блажен них патріярхів східних зволюєтеся ставитися поклонними та послушниками, наслідком чого далося бачити, як року 1621 блаженний кир Теофан, патріярх Божого міста Єрусалима та Святого Сіону, завітав до міста Животова, держави вашої княжої милості, там із преосвященними єпископами та бого люб’язними єпископами із преподобними архімандритами та блаженними ігуменами, пресвітерами благоговійними та іншим численним собором духовних, при тому й зі славним рицарем Петром Конашевичем Сагайдачним, гетьманом війська його королівської милості Запорозького, який з немалим полком рицарства його святительство до кордонів волоських припровадив, був запрошений на замок, де по тому ваша князівська милість покорою та послушенством, як належить ставитися вівці до пастиря, виявляв честь як архієреєві і влас ному та найближчому наступнику нашого збавителя Ісуса Христа гойно й належним чином, правдиво князівським, пошанувати зволив, сам прислу говуючи разом із шляхетною її милістю панею Анною з Микулинець, дру жиною своєю, подібно як Авраам колись із Сарою, жоною своєю, Богові в особах трьох ангелів, який до його дому завітав, за що також благословен ня і святостей од преславного гробу Господнього і Бога Ісуса Христа святи тельством та рукою того блаженного патріярха удостоїлися і сподобили ся прийняти й бути ударованими. До того ж скажу й те, що, Богвседержитель, усіх добр давця, зволив обдарувати вашу княжу милість оздобами: розумом високим, оборотністю і розсудом поважним, швидкодумністю, а дільним у всьому будучи, є ти сторож прав, свобод та вольностей і сторожем Корони і першим суперни ком татаринові, сидячи у дверях України, ніби в чоло ворогові засаджений. Та й інших у багато цнот та дільностей рицарських, які ваша князівська милість доказував не тільки у вітчизні, але й у чужинецьких державах з великою своєм у родові славою, і не дивишся, що шляхетських станів нащадки не йдуть оно шляхом предків своїх, про що я нині, занехаявши це, на інший час собі відкладаю [розказати]. А зараз не від речі хочу тут пред ків вашої князівської милості цноти, змагання і дії коротко пригадати; цнотабо не може бути затлумлена, але всюди сяє, як святий Христостом мовитьа. Нехай мене ніхто в тому не осудить, що про військові дії трохи напишу, маю перед собою Давида пророка, який світлих і добрих мужів бої та муж ність описував. Маю ченців Іоанна Зонара та інших, котрі також у своїх книгах те мають. Відтак про предків вашої княжої милості покладаю. Літописці роські свідчать: пам’ять людська, передаючись із роду в рід,
Архімандрій КиєвоПечерської лаври Захарія Копистенський. Портрет ХVII ст.
а Прим. на полі:
«До церкви, 25».
107
а Тлум, юрба, зборисько.
б Сам і ще двоє.
в Італійських.
108
із вуст не виходить, що предки вашої княжої милості кров за віру та віт чизну проливали: свідчать окопи луцькі, на яких із татарами мужньо б’ючись, опочивають полеглі із дому вашої княжої милості. Свідчать дикії поля татарські за ріками Псолою та Сулою про мужність Святополків Четвертинських у той час, коли князь великий литовський Вітульт вип равивсь був проти Тамерлана, то в тій експедиції предків вашої княжої милості було три брати з людьми й корогвами своїми, котрі мужньо били ся з поганством, а коли вже велика міць поганська перемагати почала і вій сько відступало, хтось із передніх закричав: «Утікайте і ви, Четвертен ські!» — А старший зпоміж них Іван Четвертенський, вказавши на кутас, сказав: «А те де подіну?» Бувбо такий тоді звичай, що тільки, князі й шляхетні рицарове і досвідчені сідали на коня з кутасом. І мовив: «Зволяю я радше померти, аніж серце не мужнє показати». Бачачи, що вже час прийшов життя своє криваво покласти, братію свою упоминав, серця їм додаючи, і, мило з ними прощаючись, наказав трубачеві θρηυςοδεου, тобто Ісходу пісню собі заграти й так у тому жалібному загранні охітно, як колись великий богатир троянський Єктор, де був найбільший ворожий гуфа, із двома братами своїм и, скочивши, бив ворога. Тамтаки власно самотрітьб поліг, собі небо, а домові своєму славу безсмертну єднаючи. Також Сокальські могили могли б по правді повідати, де предків вашої кня зівської милості, за гетьманства ясносвітного князя Острозького Велико го, того безсмертної пам’яті Костянтина, кілька князів Четвертенських життя своє за вітчизну поклало. При Ягеллі також, королі польському, багато виказали на війнах із хрес тоносцями. А коротко сказавши, завжди в тому шляхетному гнізді бували люди мужні та дільні, мужеве великі, в раді щирії, в вірі святій православній сталії, бо проздовж усіх віків жодного не знайшлося в тім домі відступника від своєї віри, хоч у німецьких, влоськихв і гешпанських країнах бували. Вірою і цнотою тішачися, королям, панам своїм, служили вірно й за висо кими становищами не уганялися, хоч поправді багато хто з дому того й на високих радах обіч з державними достоїнствами гідні сидіти, але три малися визначеного собі від Бога і тим задовольнялися. У тому домі за знамениті свої заслуги на різних війнах, що їх вели найяс ніші королі польські Казимир та Олександр і Свидригайло та інші литов ські князі, данини мають, як привілеї про те свідчать і метрики литовські. Отож по-правді дім Четвертенських після різних унутрішніх вієн роських князів, а потім після настання Литви, затримався у Волинській землі при своєму уділі, а маєтності свої великі мав, почавши від Луцька з повітом Пін ським уздовж і вшир, межуючи з Чарторийським. Те кажу, і більше над те могло бути діло мого покликання і заповзяття пригадане, але залишаю те часові вільнішому. Але либонь зараз вважаю, що самий виказ шляхетності родини й дільності князів Четвертинських їх звеличає, і на тому було б, як один оратор римський учинив, узявшись славити дільність і повагу одного із Грахусів, вінбо, вступивши на театрум численного зібрання знамени тих людей, більше не сказав, тільки таке: «Виславляти уродження твоє
і дільність уважаю за річ зайву, адже вся Річ Посполита Римська знає, що ти із славного дому Грахусів ідеш». Ті вирікши слова, зійшов з театрума і відійшов. Так само можна сказати і про дім цей: усі відають, що князі Чет вертенські виходять із дому князів київських і гербу князів роських по цей день заживають: богатиря оздобного і збройного на коні, на подобу свято го мученика Георгія, а він жорстокого пробивав змія, що визначає вели ку мужність народу роського, що з найжорстокішим своїм ворогом мужньо і сміло змагається і його вбиває. Є і другий герб і той старожитний (його, гадаю, вживано було за болвохвальства до хрещення): голий воїн із шаблею на коні без сідла, що значить: завше готовий і прудкий, преважний і сердеч ний народ роський до війни, а що на жодну зброю і щити надії не покладає і що про багатство ані про строї принаймні не дбає, золотом та сріблом погорджує, цноту, мужність і добру славу за найкоштовніший собі стрій покладаючи. А в тому убраному, що змія вбиває, розумію, що, вже охрестив шись, монархи та князі роські почали печататися гербом, показуючи, що як правовірні християн и, й праву віру й у цноти святі убрані та озброєні будучи, точать подвійну війну: одну з ворогом душі, якого через змія зобра жають, котрий на царівну, тобто душу, царя небесного дочку, воює. А дру гу точать із видимим, найжорстокішим своїм ворогом. Є ще одна високо знаменита цнота і то та, що ваша князівська милість, будучи благочестивим та побожним, любиш, кохаєшся, поважаєш і шануєш стан духовний, у чому наслідуєш тих згаданих монархів роських, своїх предків; і вонибо при ділі своєму рицарському церкви будували, духовний стан розмножували, часто їх навідували, про збавлення своє радячись і питаючи, до себе їх закликали, з великою покорою перед ними завжди ставлячись і милостинею їх утішаючи. А гляньмо далі: численні й справді незлічені чесноти в особі вашої княжої милості пробувають, для яких ця поважна шанованого вчителя книга вашій княжій милості офірована й присвячена є. Поправді й те є між іншими непростими, що ваша княжа милість природній свій славенський діялект, або мову любиш і виславляєш і, силу його розуміюч и, радо книги того діялекту читаєш, і багатьох до читання і закоханості в ньому велиш побуджувати. І слушно: маєбо мова славенська таку в собі силу й повагу, що мові грецькій природно узгідна і ніби на ній дає творити й у переклад свій пригідно й цілком природно вона все вбирає і приймає, у подібні випадки відмін і творення потрапляючи, отже найзв’язніше і складне грецьке слово подібним таким же зв’язним і складним словом пославенському можна вик ласти, чого іншою жодною годі виказати мовою, навіть латинською; дока зом того є те, що латинські перекладачі такі слова обширно з додаткови ми на свою перекладають мову й багатьма зайвинами ширити мусять. Отож безпечніша є річ і певніше філософію й теологію писати словенською мовою і перекладати із грецької, аніж латинською, яка малозначуща є і, кажу, до високих і богословських речей недостатня, через що в латинських книгах вельми багато слів грецьких є, і коли б із книг мови латинської захо тіли б усі слова грецькі вибрати, то та стала б, як одна з інших. І недарем
109
а Примітка на полі:
«Меховита, книга 4, глава 41».
б Примітка на полі: «1 Царств, XXII».
110
но славний і мудрий віків наших політик та глибокий історик у книзі під іменем Мачузького виданій, латинську мову рівняє до вченої кінської іно ходної, а грецьку до природної. З віку відтак та славенська мова є знамени та, їїбо Іафет та його покоління вживало: широко й далеко простяглася й славна була; тому від «слави» «славенською» є названа: а хіба не славна є, коли від заходу Білого моря і венецьких та римських торкається кордонів, а з півдня — з Грецією у сусідстві й у братерстві живе; на схід же сонця над Чорним морем до Персії тягнеться й у Льодовите море впирається. На північ із німцями, і котрі близькість із ними мають, отирається. Не погор дували тією славенською мовою й царські та королівські двори, а мала вона в них відтак свою знамениту повагу. Пригадаю домові приклади: Мехови та, історик польських дійств пише, що королева Ядвіга читала Біблію славенською [мовою], а щоб розуміти її, мала «Виклади» святих отців сла венською мовою, які з Біблією читалаа. Другий приклад: за Казимира, коро ля, в Кракові друковано пославенському книги віри й набоженства такого, який ми досі, згідно з чином східної церкви тримаємо. За таку отже чесноту дому й родини вашої князівської милості й подіб ні до цієї цноти мені, що розважає й розбирає цноти його і ними повабле ному, належить вашу князівську милість достойно пошанувати й у дар поважний щось поважне принести. Насправді, золота, перел і дорогих каменів (адже повний того дім вашої княжої милості) не приношу, бо то для тілесної й кінської оздоби служить і зіпсуттю підлягає, а Бог відтак до позверховної яскравості не доброволить, але люб’язна й догідна йому є внутрішня душі краса. Через це й Давид, цар та пророк, сказав: «Уся слава в середині дочкицеркви». А того царя небесного дочка є душа. Отож при ношу такий дар, який душу пошлюбляє Христу, несу дар, який у Царство небесне вмістити може. А то є книга святого Іоанна Христостома, Нового Риму єпископа, патріярха й учителя вселенського «Виклад бесід на листи святого апостола Павла». Навчає він у ній всілякої побожності люди ну будьякого стану, навчає архієрея, ієрея та інока, навчає царя, князя, вельможу і воїна, купця, й орача, і ремісника, багатого й убогого, як на цьо му світі жити і як вічного життя доступатися. А наук а його, як з боку віри, так із боку життя побожного, є така достовірна, що з правдивої не зблуд жу дороги, як про нього скажу: хто святого Христостома науки у вірі, в догматах і в побожності життя не слухає й ділом не проходить, збавлений бути не може. Згадаю слова Іосії, царя ієрусалимськогоб, який, коли однієї знайденої книги слова закону Божого почув, роздер, мовить, шати свої й мовив: «Великий гнів Господній розпаливсь у нас через те, що не слухали отці наші слів тих книг, аби чинили згідно всього писаного в них». Кажу і я: великий гнів Божий розпалився, бо не слухали батьки наші того святого учителя наук и, і на нас розпалиться, коли не житимемо, як він научає. Того святого письма книгами забавлятись є річ збавленна, а при ньо му читати святого Дионисія Ареопагіта, Атанасія, Василія і Григорія Нанзіянського і Ниссенського, Кирилів Єрусалимського та Александрій ського, Єпифанія, Іоанна Дамаскина, Теофілакта та інших із ними єдино
мудруючих богословів грецьких. Не знали того Платон і Сократ, Арістотель і Демостен, що тії святії знали й написали. Усіх тих авва Арсеній і авва Серапіон, котрого Євангеліє оголило, перевищують. Отців святих житія і творів забавлятися читан ням є річ збавленна, а не політиків сучасного загнуздального статку, читанням яких годі потрапити до Небесної держави, оскільки з них прав ди і справедливості не навчитися, а одне: аби зі слави й доброго імені один другого здирати. А з творів святих учителів читанням доступитися до неї можна і великий із них пожиток приймається. Бо читаючи й розбира ючи твори святих, у вірі ми зміцнюєм ося й стверджуємося і розуму прав дивого набуваємо. Безбожний побожності навчається, розпутник чисто ти, п’яниця тверезості, боязливий сміливості, ослабілий сталості, пишний покари, ласий щедробливості, багатий давання, убогий добродарення і вдячності, брехун і наклепник правди, драпіжник вирване і своє власне роздавати — усі такі та інші, злостями обняті, з божественних і з творів святих учителів читаючи й слухаючи, учаться ліпшості й набувають збавленної відміни, а від усього того найрозумніше і найприкладніше свя тий Іоанн Златоустий науч ає, а особливо господарів і панів, найпотрібні ше перечитувати часто його «Ифику», тобто Моральну наук у. Веселись, утішайся і милість твоя, пресвітлий княже Стефане Свято полку, вважаючи себе за щасливого. Пречесний правовірний і преславний отой богатир, князь Михайло Корибут Вишневецький, староста овруць кий, прагнув і виглядав для того щастя, аби міг бачити ту книгу собі інти туловану, на що і знамениті задатки кошту пропонував. Але Бог зневажив те щастя для вашої князівської милості, через це за трищасливого себе вважаючи, повторно кажу: «Веселися і радій, адже в пресвітлий і поважний дім ваш приходить зі сходу антіохійська книга та учитель». Приходить із преславної Греції, пастир від престолу святого первозванного і верховно го апостола Андрія, церкви константинопольської, приходить патріярх і учитель Ікуменицький, святий Іоанн Христостом, який до цього часу носивсь у шаті порфирної, філософської, елліногрецької мови, потім у латинську прибраний, а тепер у шату православного ілліричного діял ек ту, тобто славенороського, оздобно убраний. А виходить у ній з дому Божо го лаври пресвятої Богородиці Печерської, промислом і старанням блажен ного авви нашого кир Єлисея, архімандрита. Славно і чесно впроваджуєть ся той гість поважний і странній, або пілігрим далекий і багатий. О див ний маємо догляд Божий! Павло святий, почавши від Єрусалима і в довкіллі аж до Іллірика Євангеліє Христове проповідував, тепер же в останні ці часи, коли вже до кончини світ іде, святий Іоанн Христостом, убраний у шату славеноророської мови, проповідує аж до останніх Септентріон а кордонів а, викладаючи Павла і звершуючи службу його апостольства. Отже, і те даруванням є: рік другий тому минув, як, за ласкою Божою, мав ваша княжа милість у домі своїм пилігріма великого, гостя над гості, блаженного отця отців кир Теофана, патріярха єрусалимського, отож і тепер благосло віння дійством у дім вашої княжої милості другий патріярх святий Іоанн
а Північних кордонів.
111
а Примітка на полі: «Никифор».
112
Златоустий у шаті славенороського діялекту входить, а з ним разом Павло і сам Ісус Христос, збавитель наш. Бо де Христос, там і Павло, а де Павло, там святий Златоустий. Відтак, де пан їхній є, там разом із ним і вірнії його слуги. Зволь отож ваша княжа милість книгу ту прийняти так охітно, як то у віки побожні мужі Христа й апостолів його приймали. Зволь прийняти так дбало, як отой пресвітлий і святий Володимир, предок вашої князів ської милості, прийняв віру православну від константинопольської церкви. Зволь прийняти вдячніше й миліше над Крезусові багатства, і над усі полі тики любовніше читати й у пошануванні мати. Зволь отож розхиленим нутром і ласкавими руками так само чесно прийняти, як колись Теодосій, цар константинопольськийа, тіло, або мощі того святого, проваджені із Кукус, прийняв. Отак із замилуванням сердечним прийняти, як і той згаданий Іосіяцар книгу закону Божого від архієрея Хелкія, собі послану, прийняв, за що від Бога через пророчицю Олдану почув: «То, — каже, — Господь Бог ізраїльський, через те, що слухав слів [книг тих] і усумнилося серце твоє, і смирився ти переді мною, засоромився лиця мого і роздер шати свої переді мною, і почув тебе, сказав Пан, ото покладу тебе до бать ків твоїх і покладений будеш у гріб твій у спокої, і не уздрять очі твої нія кого зла, яке я наведу на місто те і на пожильців його». Те цар почувши, скликав усіх великородних і увійшов у дім Господній, а з ним усі від менших аж до більших і читав перед ними цар усі слова книг примир’я, яке було знайдено в домі Господньому і так себе й весь люд до поправи життя привів. Даруй же, превічний царю, ХристеБоже, і вашій княжій милості те ж таки все почути, й одержати, й подвигнутися вико нувати те. Пресвятої Богородиці, пречистої Діви Марії наставленням, яка прибутку свого лаври Печерської ту святу книгу рукою малості моєї вашій княжій милості посилаючи, більших і вищих пророкує від Олдани пророчиці пророкованих добр і обіцяє доступити й усім живучим, згідно слів книги тієї. Розумію, що при такому поважному святому дарі й мене самого зволиш ласкаво прийняти з тим пристійним виславленням цнот та дільності Вашої княжої милості роду і, відповідно до своєї мудрості, ласкавий погляд завше виявляти, отже те, що високість князівського роду хоче мати, малість моя не виробляє, але певно бажанням і добрим дбанням навершує. Розумію також, що не тільки для вродженої своєї цноти особливу лас ку і приязнь, уже мені висвідчені, неодмінно з кожним часом знати буду, але, поглядаючи на співплемінництво, εζ αγχιδειαζ, із пресвітлим вашої княжої милості домом, домовства нашого, як той, котрий кожну річ уважати вмі єш, вважаю, що і те має притягати вашу княжу милість [до] нас, до милос ті та любові не менше, бо маєш відомі тобі цноти дільного в рицарських справах мужа, славної пам’яті Єрмогена Копистенського, ротмістра його королівської милості, брата мого й швагра вашої князівської милості, яко му сам ваша князівська милість знамениті зволив давати датки і хвали, і не без співчуття, що жеребок цього світу впав на нього у кривавій шаті,
щоб жалісно з нами попрощатися. Тимтаки побожним поглядом і позоста лих його двох нащадків, сина й дочку, гідних співчуття, як тих двох отро ків Плакіди та Євстафія, зволь у ласці своїй тримати й бути їм милости вим добродієм. Живи ж, пресвітлий княже, у ласці Божій довгий вік життя, щоб оглядав синів своїх і синів своїх синів наступниками й наслідниками віри та цнот своїх з пожитком церкви Христової, вітчизни й з утіхою своєю, дбало про шу Богавседержителя. У святій чудотворній Печерській Київській лаврі, храму Успіння пресвя тої Богородиці Діви Марії, місяця квітня, 21 дня, року 1623. Ваш, княжої милості, мого милостивого пана й добродія, прият ель, дба ло зичливий, богомолець безперервний і слуга покірливий ієромонах Захарія Копистенський.
П А М В О Б Е Р И Н Д А [про рід Коп ист енс ьких] у благочесті світло сяюч ому, шляхетно уродженому, його милості пану Федору Копистенському благословенства Божого і здоров’я доброго із щасливим поводженням багаторічне зичить та віншує ієромонах Памво Беринда, протосиггела
Сонця світлість, милостивий пане Копистенський, коли б хто хотів виставляти, почав би щось нове й незвичайне творити, адже воно, опо ряджене в досконалій красі від творця всіх речей, без виславлення славне, без виставлення похвали гідне. Не менше є сонце, загалом дійовіше й сильніше сяюче — Письмо Святе, бо не небо і землю, а душу, думки й розум освічує. А особливо сонце наук Божих, нині заново на світ пущене, тобто Омилії на бесіди святого Іоанна Златоустого, архієрея константинопольського, патріярха вселенського на листи блаженства Павлаапостола у преславний дім вашої милості умис ливши [подати], таки насправді належало б як самого того святого, так і богослов’я його високе восхвалити, але це багато хто перед нами досить щедро виславив і описав — не випадає нам тут отим забавлятися, ліпше до них відіслати. А те, що теперішньому часові потрібно, на мою думку, не захаюю коротко пригадати, що кожного стану людина променями тієї святої Христосової книги може освічуватися і загріватися: архієрей у цер ковному ладнанні, священик у службі собі довіреній, учений у таланті собі даному, чернець у дорозі збавлення, християнин православний у пересліду ванні та награванні від апостатів, у достатках ущедрений пан, у воєнних справах рицар, господар, який у посполитості живе, найманець, який пере буває в роботі, убогий у бідності й жебрак, молодий у навчанні, середній у працях, старий у пораді, чоловік у статку та розважку, жона у вірності, як Сусанна, панна, в чистоті та покорі, вдова в пості та молитві й у належному пробутті у церкві, як та пророчиця Анна, котра бачила Хрис та. Баба не у ворожках (чим старість таких безчеститься) та чарах, але в боязні Божій [має жити] і в очікуванні смерті, як оті баби, котрі фараон а
а Управитель.
113
а Примітка на полі:
«2 До Тимофія, I». В українському перекладі Біблії не Доїда, а Лоїда.
114
не слухали, і на Сару позирали, за пророком Ісаєю, і як Тимофієва Доїдаа. Отож люди всіх станів правовірні, хто освітиться променями того мис ленного сонця, набуде світлості доброго життя й душі. Бажаючи офірувати, кажу, вашій милості таку знамениту святобли ву річ, аби сам я виказав і показав це з приязню та бажанням і дім славного роду вашої милості, пошанування гідний, пристойно виславив хоч би корот ко на цей час, як мені праця моя допускає. Коли бо подивлюся на поважність і старожитність дому вашої милості, те є давнє і явне; адже ще від Лева, кня зя роського, а потім від королів польських має свої вольності, прерогативи й данини. А тимчасом, ставлячи вітрила слави, кажу: хто-бо не бачить, що в тому славному старожитному шляхетському домі Копистенських з ласки Божої перебуває митра і копіє, тобто стан архієрейства та воїнства, пробу ває й філософія, і теологія, є політика, є й етика, є ж бо в нім філософове, є богослове і проповідники, є й воїни дільні, мужі рицарські. Хто, прошу, не знав між духовних і превелебного отця кир Михайла Копистенського, який для своєї знаменитої гідності в науці, доглянутий від його королівської милості, за рекомендаціями й жаданням пречесних отців та їхніх милостей панів шляхти, а особливо, істинно кажу, за Божим доглядом чи урядженням, підви щений на єпископію був перемисльську. А на тій достойності, гідно й пра вильно перебуваючи, правив з великим викладом здоров’я та значними кош тами. Істинний то пастир був, і знаки благості Божої, що на ньому були, і нині нам є відомі: благословення Боже, дароване єпископїї Перемисльській, і донині діє, особливо, як після смерті його жоден від пастви його відступни ком віри не став, беріг Бог усіх його молитвами. Друге, багато шляхетних і милостивих панів шляхти Роської землі Перемисльської та Самбірської є, та й немало, і всі за віру велике дбання чинять і на сеймиках за неї постають і на сейм посилають, кладучи великі кошти й з апостатами, і з усіма відступ никами жодної спільності не мають. Світить той єпископ ще не тільки в єпископії Перемисльській, але й у всіх в народі роському церквах двома своїми синами, велебними Захарією та Василем, освяченими в чин святого ангель ського чернечого звання, які як правдивим богослов’ям, так і життям побож ним та прикладним сяють, їх я тут не виславлюю для їхнього самих благос ловенства, бо вони собі похвали не хочуть. Ревність та подвиги їхні свідчать про них і, гадаю, що жоден із духовних сумлінням своїм дбає в користь і на творення правовірних, їм треба признати добродійності, рівність у благо честі, любов до спокійного життя, при тому й те, що у віці своєму не порож нюють і що в церкві Божій вельми потрібні, даруй Боже з кожного дому нашо го таких. І яку єпископію так Бог ублагословив та втішив, якого, мовлю, єпископа так прославив і такого плодоносного показав, то це боголюб’язного кир Михайла Копистенського, єпископа перемисльського, нині від овець пастви його знаменито весь народ роський утішається, і церква Христова, і благо честя заступництво приймає. Гадаю, що не марно кажу, що коли б, згідно постановлений і останньої його волі після його смерті прийняли нареченого й благословенного від нього наступника на престол єпископії, певне б нині не
апостат, але православний сидів би на тій єпископії. Суперечили прис трастні Самуїлові, через те Бог такого Саула допустив, у якому не благослов ляє і який вірних знічує. Але Бог єпископа свого правовірного Михайла і до смерті прославляє, котрий, як казав, овечок пастирями посвятив і вчителя ми та книготворцями поставив, через що статечно у вірі єпархія та стоїть. Більш і про святобливе та законне життя того єпископа відомо є всім, хто оком духовним поглядає, бо в неблазенності та справедливості, в повс тримності, у тверезості та в покорі жив, бавився частим читанням кни жок, до чого й я немалий час приглядався і довгим його постам, частим і гарячим молитвам, всенічному неспанню та іншим працям духовним; справді, цноти стану свого як щодо світу, так і щодо Бога достойно прохо див і в часи відступлення деяк их тільки йменням владик, зведених марніс тю світу цього та розкішшю, та славою, ставився в дусі й ревності Ілліпророку, і що про Іосію, царя, сказано є а, і про нього можна сказати. У дні беззаконних укріпив правовір’я. Такий у ньому дух благочестя і правди був, що коли митрополит та кіль ка владик від віри та пастиря свого, патріярха вселенського, відступили, то його Бог утвердив і за ними, хоч багатократ у різні способи лещений був, не пішов, і такий ото добрий пастир був, що коли на нього від зборища тих відступників неправедні суди, також і від світських зверхностей всі лякі вироки видавали, і погрози, і насильства чинено, то він, правицею із високості покріплений, не застрашився і не забоявся, але ревно й мужньо поставав, єпископію боронив. Дарував йому також Бог і те, що на столиці свято, й преподобно, і пам’яті гідно життя і біга свого закінчив. Пригадаю ще й те, що знаменита святобливість життя його й віри певність показує і засвідчує: коли перед постом великим із цим світом розлучився, тіло його проздовж посту аж до Світлої неділі (тобто Воскресіння Господнього), хоча, як є звичай, жодною матір’ю земною не буває укріплене, ціле й непо рушене пробувало аж до часу поховання, а за цей час усі елементи мають властивість руйнуватися й відмінятися, а тіло того блаженного єпископа, як визнавця православної віри і який за благочестя трудився, ціле й непо рушене, з добрим запахом пробуло, аж мали подив у час погребу всі, що там перебували, правовірні, як і багатьох станів люди. Є й іншій добродійні повісті про нього і справи, і труди побожні, що їх на цей час знаю; що ж тут помислить і скаже б той, що колись осмілився [постати] на святителя і пастиря такого, у собі не побачивши й не згадуючи отого преподобного і святого відлюдника Піора, що про нього в «Отечнику» пишеться. Від того хай кається такий і хай не віддасться йому, і хай не спитаний буде у свій час, про нього і я Благості Божій молюся: хай проститься Йому й нам усе, отож він (прости мене, що згадую) хай біжить до гробу того, про щення просячи й для початку підніметься, щоб прийти й у всьому смирити ся, відкине наважений осуд, ліпше впише й достойно ублажить, за Писанням, ублаження. Повертаюся до рицарських [справ], з того ото преславної вашої милос ті роду багато їх виходило. Пригадаю між іншими прадіда вашої милості
а Примітка на полі:
«Сирах — 48, 49».
б Примітка на полі:
«Патерик про осуд- ження», гл. 10».
115
а Примітка на полі: «2 Царів, ХХІІІ».
116
Йосипа Бідона Копистенського, мужа бойового та сильного, як той Самаія й Авеса, яких Давид похваляє а. Пригадаю за дільну річ і дійового й справедливо го, котрий підлеглих своїх від душі любив, його милість пана Івана Копистен ського, рідного брата єпископового, а стрия вашої милості, який на дворах чотирьох королів польських при вельможних був і служив і в чужих землях рицарським ділом забавлявся. Пригадаю також і того доброродного й удат ного мужа Гермогена Копистянського, рідного вашої милості, який у цнотах і дільності світив так, що через знані свої в рицарстві справи булаву ротміс терства одержав, і як старанно та пристойно Річі Посполитій услугуюч и, він свій чин провадив, явно є усім, бувбо він у доброчинстві гойний — хай розкажуть ті, котрі його ласки добродійності щедро заживали, чого й я, учас ником бувши, того надивився. Що ж бо сказав і про шляхетної вашої милості особи бувалість у чужих зем лях, то мав знання, що в Німецькій та Угорській, де сім років у рицарськім ділі провів, особливо в Німцях та Уграх, у ротах цісаря Родольфа жовніром слу жив, де дільно собі, за Божою поміччю, чинив із татарами та турками, ґерці зводячи й поєдинки щасливо чинячи. Більше ж тут, у Вітчизні, у різних екс педиціях служив, як під час недавньої страшної війни з турками й татарами разом із їхніми милостями панами, польськими обивателями, року минулого в посполитім рушенні досить старанно й охоче ставився. А тепер у законі Божім у побожності квітнеш. Згадаю ще одного мужа преважного, добродійного пана Павла Копистен ського, стриєчного брата вашої милості, який уже вдруге в татарах полоне ником є, якого, Боже, як вірного визнавця, звільни — він не на приватних, але на службах Річі Посполитої, на публічних війнах у ротах кварцяних із витратою кошту і значно служив, а потрапив у полон у Волохах з іншими численними вельможними у той час, коли й гетьман великий коронний Ста ніслав Жолковський із немалим військом року 1620 поліг. Правдиво міг би тут просторіше величати особливі дільності, цноти роду вашої милості, коли б мені вільніший час дарувався. Але до особи вашої милості схиляюч ись, бувши поваблений людськістю та цнотами вашої милості, а що найбільше прерогативи проходячи, [скажу, що] цноти вашої милості вельми оздоблює благочестива віра, про неї ж дбання й турботи зво ляєш мати, безпечно і ясно на кожнім місці за неї постаючи. Слуг церковних обороною ти є й волиш отців духовних побожно шанувати. Слушна отож річ для таких цнот та дільностей, як самої особи, так і всієї шляхетної родини вашої милості, що святу книгу, в якій справлення ласкою Божою і я в частині моїй, у дарованому мені від Бога дарі коректорства у пресолодкій і доброзна менитій, широкослівній мові славенській послужив любовно й офірую, маючи за те, що в ній часто доглядаю віру святу й, у цнотах побожних помножуючи, мене зволиш, богомольця свого в ласці своїй тримати, до чого схильність мою звичну й молитви належні пильно покладаю. У святій великій Печерській Київській лаврі, літа Господнього 1623, травня 1, вашої милості милостивого пана належний богомолець ієромонах недостойний Памво Беринда, протосиггел трону Єрусалимського.
ТВІР, ЯКИЙ ПРОГОЛОСИВ У КИЄВ І ГЕЛІКОН ТА ПАРНАС І ЙОГО АВТОР СОФРОНІЙ ПОЧАСЬКИЙ
У передмові до «Дніпрових камен» Івана Домбровського вже говорилося, що цей поет, заявивши про гурт дніпрових муз, яких він привів до Києва, дав слово, однак, тільки одній музі Кліо, музі історії; про саме ж проголошення Парнасу прямо тут не говориться. Отож справжнє проголошення Київсько го Парнасу відбулося трохи пізніше, у 1632 р., і честь учинити це високе дійс тво випала Софронію Почаському. Хто ж він був? Рік та місце народження, також рік смерті невідомі, ім’я у хрещенні мав Стефан, навчався в Киє воБратській школі в часи ректорства Касіяна Саковича і був першим спуде єм, який декламував «Вірші на жалісний погреб... Петра КонашевичаСа гайдачного» у 1622 р., що вже виділяло його серед товаришівучнів. Навчав ся також за кордоном разом із С. Косовим, І. Трохимовичем та іншими. Після повернення в Київ, як особливо здібний вихованець, призначений проповідником КиєвоПечерського монастиря. У 1631–1632 р. викладав у Лаврській школі, після чого, за вимогою патріярха Нектарія, посланий разом з іншими вчителями в Яси для заснування тут православного учили ща. Повернувсь із Молдавії в 1638 р. і став ректором КиєвоМогилянської колегії, але на цій посаді пробув недовго, до 1640 р. По тому призначений у настоятелі МолдавськоЯського монастиря. Там він і помер. Уважався людиною високоосвіченою, йому присилали на рецензію духовні твори навіть із Константинополя. Але найбільшу пам’ять по собі залишив, ство ривши унікальну поетичну книжку «Евхаристиріон, або Вдячність яснопре велебному в Христі його милості пану отцю кир Петру Могилі, воєводи чу земель Молдавських, великому архімандритові святої великої лаври чудотворної Печерської Київської, віри православної в церкві святій схід ній, побожному промоторові і несмертельної слави гідному оборонцю». Книжка ця — панегірикдекламація, поетична пам’ятка Лаврської школи. Відомий дослідник тієї доби С. Голубєв у книзі «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» так і писав: «Цей панегірик є єдиною відомою нам літературною пам’яткою КиєвоМогилянської колегії в час її перебу вання в лаврі» (Т. I. — К., 1883. — С. 449–450). Тут, у Лаврській школі, Соф роній Почаський був професором риторики, декламація створена як вдяч ність спудеїв гімназії за фундування Петром Могилою самої школи й прого лошена була на Великдень, а з друкарні КиєвоМогилянського монастиря вийшла 29 березня 1632 р. Своєрідністю твору було те, що декламація не
117
тільки виявляла вдячність своєму патрону Петру Могилі, але, що особливо важливо, проголошувала встановлення в Києві українського Гелікону та Парнасу — автор іде тут услід за Себастіяном Кленовичем, який проголосив у 1584 р. встановлення українського Парнасу у Львові, отже, це була визнач на культурна акція, яка заманіфестувала, що Київ став освітньою та літера турною столицею України; те, до чого прагнув ще гурток Єлисея Плетенець кого. Парнас, як відомо, — священна гора в Греції у Фокіді, зв’язана з різними мітичними сказаннями. Так гора Парнас вважалася середньою точкою зем лі.В широкому розумінні Парнас — гірський ланцюг, вища його точка — Дельфійський Парнас (тепер Ліокура) із вершинами Титорея та Лікорея, через що його малюють двогорбим. При Дельфійському храмі було багато ущелин та круч, туттаки протікав Кастальський струмок, води якого ніби давали натхнення, був він присвячений Аполлону та музам, через що, вва жалося, весь Парнас був поселенням муз. Музи ж у грецькій мітології — дочки Зевса та Мнемозини, богині поезії, мистецтв та наук. Вони жили на горах Гелікон та Парнас, а улюбленою їхньою оселею були узгір’я Пієрії під Олімпом. За різними місцевостями, де жили музи, мали різні назви: аоніди, парнасиди, гіппокреніди, пієріди. Вони вважалися покровительками пісень і танців. Визначено їх згодом дев’ять, а щоб розпізнавати, малювали з різни ми атрибутами. Керував музами Аполлон, якого звали ще Музагет. У Римі здобули назву камен. З появою націон альних літератур у Європі, Парнасами почали називати осередки цих літератур, тобто культурноосвітні центри, які вважалися поселеннями муз, звали ці осередки й Геліконами. Саме через те Себастіян Кленович, ведучи муз на Україну, проголошував: Не сумнівайся, Богине, й у нас є теж гори Менальські, Й Альпи також тут свої є і на нашій землі, —
а привівши муз у Львів, проголосив: Тут, під горою, богині, поправу осісти вам можна, Поки пройдемо ми шлях, що назначили собі, —
звертаючись же до муз поет сказав: Тож поспішайте ви, музи, до нас, Мнемозинині доні, Щоб ви побачить самі нашу країн у могли...
118
Таким чином, грецькі музи ніби розселялися по Європі у множинних іпостасях, символізуючи спільні для всіх науки й мистецтва.В Україні Пар нас називався Роксоланським (І. Орновський) — від Роксоланії, поет ичного синоніму України. Гелікон же — гора на півдні Беот ії в середній Греції, що була присвячена Аполлонові й також вважалася оселею муз, яких звали геліконідами, вони ніби поселялися з Аполлоном на вершині гори, де в гаю стояв храм, їм прис вячений. Щороку тут влаштовувалися свята на честь муз та Аполлона, під час яких давали нагороди переможцям у музиці, поезії та гімнастиці. Тут лунав спів Орфея. Струмки Гіппокрена і Термер також давали натхнення.
У нашій традиції, як це є й у Софронія Почаського, Гелікон із Парнасом з’єд нувалися, тож коли художник малював двогорбі гори, то це могло означати з’єднання Гелікона з Парнасом. Декламація має передмову автора, де він пише, що «Мінерва намислила, вельможний наш Добродію, Гору собі виставити, Гору, мовлю, Парнасу та Гелікону, на якій щоб міг весь малий світ твою славу й тілесним, і духовним оком прочитати». Твір складається з двох частин: «Гелікон», що є першим садом умілостей, який має вісім коренів вільних наук: граматики, риторики, діялектики, арифметики, музики, геометрії, астрономії й теології і визначає, певне, науки, що вивчались у Лаврській гімназії, чи ж бо задум Петра Моги ли створити в Києві академію. Друга частина декламації — це «Парнас», або другий сад умілостей, який складається з «літоростей», тобто дерев: Кліо — науки читання історії, Мельпомени — науки в писанні віршів смутних та жалібних, Уранії — науки звіздарства, Калліопи — науки в писанні високих та поважних речей, Полігімнії — науки в швидкій пам’яті багатьох речей, Талії — науки в писанні віршів веселих, Евтерпи — науки співу, Терпсіхо ри — науки співу з інструментальним супроводом, Ерато — науки спі ву замилованого, а завершується цей ряд оспівуванням Аполлона, який є літоростю, цвітом і оздобою всіх наук та вмінь. Отже, маємо тут перечис лення не тільки жанрів поезії, але й співу, що творить своєрідно нашу першу, поетичним ладом створену, поетику. Загалом, проголошення Київського Гелікону та Парнасу Софронієм Почаським означало становлення так званого КиєвоМогилянського Ате нею, про який ширше ми говорили в передмові до цієї книги. С. Почаський пише про це так: «Мінерва наук православнокатолицька, превелебний пат роне, доти вельми неплідна (через великі навали, штурми від ворогів собор ної церкви, матері нашої), за ласкою та промислом Божим, уродила немале ґроно православних спнів у православній науці, які зібралися під намета твоєї щедротливості, під плаща твоєї старатливості, під люб’язність твоєї до наук зичливості». Установлення ж Гори потрібне, бо «за вступом сонця у Північні знаки світ земний із зими сміється, Гори квітами одягає і, погляд тішачи, фарбує, а особливо як передвічне сонце, виникнувши з підземних країв, знову підносить душу на Гору спасіння. Відчини, вельможний патро не, ворота зичливості своєї тій Горі, які кожному ставилися, щоб відчиняти їх. Відчини, хоч і простому та недосконалому, однак правдивому та не облуд ному, оскільки Правда та щирість, хоч і в найубогіших, завжди в тебе у вели кій повазі». У вірші «Граматика» поет свідчить, що корінь заквітне в саду (тобто в Україні) тоді, «коли в Русі нащадок гучних роксоланів досягне у науках премудрих поганів» — цього, до речі, хотів і Касіян Сакович у своїх «Вір шах». У «Теології», звертаючись до Петра Могили С. Почаський вістить: Укопав ти колону Північної зони, Де Дніпровий є берег, під седмитріон и, Тут мешканців тримаєш руських у шуканні Цих наук, хай не будуть в дальнім мандруванні, —
119
Титул книги С. Почаського «Евхаристиріон або Вдячність» Київ. 1632.
тобто, досить нам учитися в чужих краях, а треба науки піз навати там, де «Дніпровий є берег». Оповідаючи про Кліо, поет підкреслює велике значення історії: «Взнає справи сла ветні русинських гетьманів і життя розпізнає вельмож різних станів», а «набуте з історій наш розум розширить». У коло мистецтв С. Почаський уводить і звіздарство, хоч наука аст рономії подавалась у Геліконі. Вводиться в число мистецтв і «наука в писанні високих і поважних речей», тобто ритори ка. Визначаються жанри поезії: «смутні і жалісні вірші — це трени й ляменти, «веселі вірші» — селянки (ідилії). Значна увага виділяється співаній поезії — це пісні, канти, співи похвали, інструментальний спів, тобто під музику; замилова не співання — це духовний спів. Декламацію рецитувало 23 учні. Витворено її певною мірою на засадах ренесансу, але своєрідно. До ренесансної поетики відносимо прославляння наук, Аполлона, грецьких муз, мистецтв, створення Парнасу та Гелікону, античні уподібнення, ясний стиль без словесних фігур та підтекстів, тобто подвійного читання, пізнан ня світу, апологія розуму й освіти тощо. До бароко, яке вже тут значною мірою наявне, відносимо інтерес до справ віри, турботу, щоб «звитяжець пекельного гада утримав цілу віру зі Сходу — в ній правда», тобто йдеться не просто про релігійний, а конфесійний інтерес, є тут полемічні нотки супроти уніятів, зголошується, що науки потрібні для «Сіонської церкви», також «у вірних обороні», щоб висвідчити «Христове встання з мертвих сві ту», згадуються святі отці церкви, зокрема Дамаскин; наука Христа, при тому, ставиться вище наук світських: Та найвищий вимірник зпід спуду виходить, Безліч в’язнів при тому з собою виводить (мотив збурення пекла. — В. Ш.) Той, котрий п’яддю небо зміря, добротливий, Хай дарує в науках початок щасливий.
Ідеться тут про Ісуса Христа. Віщі люди мають не тільки приносити таєм ні знання («пізнання речей тайних» у вірші «Астрономія»), але й мир ру з кадилом, а Теологія називається «коренем усіх наук та умілостей», тоб то є наукою, «що з неба мудрості початок, джерело наук Божих, а світських остаток». Дбає поет: Дав би Бог, щоб чужих ми тихто кривологів Занехаяли, чули власних теологів І Христу дали в церкві славу з Дамаскином, Отця з Духом хвалили і з предвічним Сином...
120
У «Вдячності» С. Почаський прославляє церковних пастирів, подає осіб ні «честь, поклон і вдячність навіки», при цьому гостро заперечуючи язич ництво і грецьких богів, до яких, зрештою, і звертається. І тут проступає не тільки з’єднання середньовічної та ренесансної поет ик, що й склало, зреш
тою, явище літературного бароко, а й полемічне заперечення Відродження. Так, поет будує свій Гелікон та Парнас, але зве їх простими і заявляє: Єдиного в трьох лицях знаєм тебе, Пане, Одна одному Богу честь має буть дана.
Цей публіцистичний мотив має продовження у вірші «Кліо», де поет ще виразніше відрікається Ренесансу: Спокій дай, Кліо, давнім у справах поганам, Опиши життя Ісуса, іди вже за Паном, —
тобто Богом християнським. Так само у вірші «Уранія», де правдивим аст рономом називається «найвищий монарх», що управляє небом: Астроном це правдивий, зпідспуддя виводить Зорі душ святоотчих, до неба сам входить, —
це у вірші «Калліопа», а апогей полемічного антиренесансу бачимо у вірші, присвяченому Діві Марії, де свідчиться: З свойого ми Парнасу Феба геть з сестра´ми Прогнали, а в нім просим мешкати із нами, Патронкою наук всіх ми тебе признаєм, Богині ми Паллади відтепер не знаєм Та вірим: з богомудря нам тепер ти дана.
І це при тому, що поет перед цим похваляв Аполлона з музами та й саму Палладу. Нагадаємо, що суперечність мотивів — одна з рис поетики бароко. Заперечує Софроній Почаський і античне розуміння Бога (зокрема Ксе нофонове), який звав його Архетипом і казав, що він без початку й кінця (у вірші «Геометрія»). На відміну цього твердження поет подає своє, баро кове бачення Бога: Бог не є фігуральний, Лічбу дневі припише,
але круглість світу, відмінність же літу, —
тобто Бог є коло, визначник часу і змін пору року, творець світового круго обігу. Таким чином «Евхаристиріон» ніби завершує раннє бароко в Україн і, яке постало, як ми говорили, на поєднаній ренесансній та середньовічній пое тиці, і про це свідчить те, що ренесансна поетика, хоч і вживається, але й полемічно заперечується, відтак ренесансний класицизм переростає у баро ковий, і в цьому особливе значення цієї непересічної пам’ятки. Твір написано книжною українською мовою.
121
СОФРОНІЙ ПОЧАСЬКИЙ
ЕВХАРИСТИРІОН, АБО ВДЯЧНІСТЬ яснопревелебному у Христі, його милості панотцю кир Петру МОГИЛІ, воєводичу земель Молдавських, великому архімандритові святої великої Лаври чудотворної Печерської Київської, віри православної у церкві святій східній, промоторові а побожному і безсмертної слави гідному оборонцю від спудеїв гімназії його милості зі шкіл риторики, за щедрії добродійства собі й церкві православній, виказані у фундуванні шкіл. При віншуванні свят хвалебних Воскресіння Христа, Спасителя світа, належно і щиро віддано. У друкарні того монастиря Печерській Київській року 1632, місяця березня, 28 дня
а Патрону. б Герб.
СТЕММ А б ЯСН ОВ ЕЛЬМ ОЖН ИХ МОГ ИЛ
О Орле, ти високо у небо злітаєш, Коли на герб Могилів корони вкладаєш: Не тільки цього світу знак влади монархів, Але також духовних оздобу екзархів. Зволяю, бо ти гідний рядèть у клейноті, Належить, щоби світлій служив їхній цноті. Колись суворі, знаю громи звик носити, Суворість у ласкавість вже час одмінити. Орлé, пильнуй пречесних Могилів корони, Той знак є цілій церкві як знак оборони. ПРЕВ ЕЛ ЕБН ИЙ МИЛ ОСТ ИВ ИЙ ПАН Е ОТЧ Е, ПАСТ ИР Ю, І ПАТР ОН Е, І ФУНД АТ ОР Е НАШ!
в Ідеться про уніятів.
122
Ясновельможний і милостивий отче! Король ваталенський у звичай поклав у певному часі випалити своїм підданим запалену свічку на знак того, щоб пал милості своєї міг до них висвідчити. Королева наук, Мінерва православнокатолицька, превелебний патроне, доти вельми неплідна (через великі навали, штурми від виродків соборної церкви в матері нашої) за ласкою та промислом Божим уродило немале ґроно православних синів у православній науц і, які зібралися під намета твоєї щедробливості, під плаща твоєї старатливості, під люб’язність твоєї до наук зичливості, і не
відають, які б мали виставити символи своєї до тебе прихильності. Випа дало б, поправді, щоб, як пану, — золото, але ти із золотом разом себе їй віддав. О нечувана в Руси щедротливість! Випадало б, щоб, як від королеви, — дороге каміння, але ти каменем неоправленим у цнотах і побожності будучи, за каміння коштовне синів її собі приймаєш, утверджуєш і голосиш. А сам (вустами людей не убогими на бачення та розум) тим будучи, чим є золото між руди, чим є діямант між каміння — прихильників наук, із милості до матері своєї церкви за таких уважаєш. Оцю церкву правос лавну, земне небо, як колись Атлант небо на себе узяв, зволяєш рухати й підкріпляти. О воістину золотом ти є, коли золотом погорджаєш, а пра вославнокатолицьку науку любиш. Є ти й діямантом, коли перешкоди і клопоти за школи терпеливо зно сиш. Є ти й сили Атлантової, коли в таких важких трудах та працях утомлюватися не хочеш. А оскільки постала їй перед очі слава пречесної родини ясновельможних Могил, яка лінію свою веде із дідичних двох сто лиць — молдавської та волоської, — і марсових твоїх праць, які підіймав супроти оттоманських церберів, і добровільне погордження світу, якого під ноги підіславши, подався за Богом та Христом, а при тій ото славі обіч став ушикований полк, та ж людськість, побожність й інші твої цноти, та до найменшого схильність є на подивування Мінерві. Умислила отож, вельможний наш добродію, Гору тобі виставити. Гору, кажу, Парнасу та Гелікону, на яких щоб весь малий світ міг твою славу й тілесним, і душев ним оком прочитати. Не дивуйся, належить так бути поставленій такій чесній славі від нас на Горі вдячності. Бо слово, високо літаючи, високо сідає — належить так чесній славі [сісти] на Горі. Бо має полки, які для виказу здобувають щедрі добродійства церкві Божій. Належить так чесній славі [сісти] на Горі. Бо так знамениті й немалі природні для тебе вчинки звикли впроводжати на Гору небесну побожних людей. Належить поправ ді, бо за вступом сонця в Північні знаки світ земний із зими сміється, гори квітами одягає і, погляд тішачи, фарбує, а особливо як сонце передвічне, із підземельних країв випірнувши, душу свою на Гору спасіння приносить. Відчини ж, вельможний патроне, ворота зичливості твоєї тій Горі, які кожному нарозтіж ставили. Відчини, хоч простій та невигадливій, однак правдивій і не облудній, оскільки правда і щирість навіть у найбогіших є у тебе завше у великій повазі. Найменший із братії гуртожитної Монастиря Печерського Превелебності Твоїй у дусі син і послушник СОФРОНІЙ ПОЧАСЬКИЙ, гімназійний працівник монастиря Печерського, риторики професор.
123
Залишає той скиптри, шарлати корони, До своєї кого Бог позвав оборони. Ти щасливий, пречесний о, архімандрите, Бо тобі Бога зараз пізнання відкрите. Слава, зверхність, оздоба — те все під ногою, Віра, милість до Бога — те над головою. Г Е Л І К О Н , тобт о сад уміл ост і перш ий Вісім коренів вільних наук має в собі через пречесного його милості панотця, кир Петра Могилу, на Руси фундований.
ВДЯЧН ІСТЬ
Гелікон, ручай наук, Вдячність посилає, Тож святині місце в ній, отче, твоїй має. ГЕЛ ІК ОН
Гордість давніх поганів весь світ наповнúла, (Але мудрість їх глупство відтак заслонила, З Гіппокрену наук бо початок з’являють І Пегаса із Кадмом надмір виславляють. Чому ж більше не нам честь ота тепер служить, Котрим сутність правдивих наук спершу плужить. Хто не знає, що мудрість з Едему Сіону Подалася, то фальш є, що із Гелікону. Нам таки від Сіон у закон, мудрість, віру Дарували, по тому і слави надміру. Приступи, Геліконе, дай честь, пізнай Пана! Відступивши жовнірство, вітай ти гетьмана. Нахили верх зпід неба до нашого долу, Там із в’язнями взнаєш звитяжця посполу. В твоїй світлій особі, отець велебнійший, Короля я вітаю, тріýмф пречеснійший. Геліконців із Фебом розкішним ховати Не дозволю — пісні їм подячні співати! Це твоїй превелебній все служить особі А високе в високій ім’я є оздобі. Стефан Стрибиль
124
КОР ІНЬ УМІЛ ОСТ І ПЕРШ ИЙ Г Р А М А Т И К А учить слів та мов и
Де місце є під небом, людині й звіряти Показано, і легко це можна пізнати. Отак дає пожиток достойна пошани Наука словотвору, що кожному знана. Хто б відав, як назвати китів з океану, Всю живність у повітрі й землі різнозвану? Та людям і крім того пригоджує мова: Розумним не бувати без мудрого слова! Сказав був отак само під Ксантом син Майї, Як кликали до згоди, в тім дива немає. І я відтак, спитавши: хіба не по мові Знать ритора й поета? — дам глупство ослові. Той корінь, отче, в саді твоїм, пречесніший, Заквітне з Геліконом, над сонце ясніший, Коли в Русі нащадок гучних роксоланів Досягне у науках премудрих поганів. Аби лише звитяжець пекельного гада Утримав цілу віру зі Сходу — в ній правда, А де є місце сонцю — це також пізнає, Як місце твоє ймення в граматиці має. Григорій Трипольський
КОР ІНЬ УМІЛ ОСТ І ДРУГ ИЙ Р И Т О Р И К А учить слів та вим ов и
Якби в землі Єгипту не Нілові води, То завше без пожитку були б всі городи. Ніл хліб дає Єгипту, із Нілу — достаток, Пиття та їжа, прийшлих пожитків завдаток. Коли ж вода над міру за берег проллється, То там рослина жодна відтак не прийметься. Якщо ж Ніл меншу воду якийсь рік приносить, То менше і косар там трави собі скосить. Те саме й красномовство, воно, кожен знає, В старім було вже часі, Письмо так навчає. Як є де цнот врожайність — пожиток щедротний, Коли ж інакше буде — занепад марнотний. Коштовна річ є мірність, її покохаєш, Життєвую веселість посправжньому взнаєш. Пречеснійший наш отче, Прометеєм званий, Від того на Русі ти для думання даний.
125
Нурт річки красномовства — початок це Нілу, Пізна поет для себе, від тебебо силу Прийняв Ніл семиродних наук тих високих, Що потече до меж у Русі прешироких. Риторика звитяжця з тріумфом вітає, Та спершу на патрона увіч поглядає, При німбо тріумфальний почне день співати, Фундатора у вічній хвалі фундувати.
Олександр Олекшич
КОР ІНЬ УМІЛ ОСТ І ТРЕТ ІЙ Д І А Л Е К Т И К А учить роз умн ог о в реч ах пізн анн я
Розпізнати фальшивих розмов ошукання І неправди та правди здобути пізнання Вчить наука та, врешті і способи значить — Таємниці покриті вона нам тлумачить. Тонко розум шукає у речі і слові, Чи підступності, може, немає у мові. Це неначе те сонце, що млу розганяє, Дощ і грім, і смеркоту, а день посилає. Коли доказом швидко кого подолати Ти здолієш, то зможеш і мудрість пізнати. Терном гострим той корінь назвав Стагирита, Карнеад йому ймення морського дав кúта. Тож хай квітне той корінь в твоїм Геліконі, Ти наш отче пречесний, і віру боронить, Щоб плід знати у церкві Сіонській із цвіту, Що освідчив Христове встання з мертвих світу, Хай мудрóти тернина тепер коле смутних Базиліянунітів, аспúдів отрутних. Тож Могилам хай слава довічна постане І лілея високих чеснот не зів’яне.
Самійло Мужиловський
КОР ІНЬ УМІЛ ОСТ І ЧЕТВ ЕРТ ИЙ А Р И Ф М Е Т И К А учить лічб и
126
Над землею місце є — вище хмар сягає, Важко тому, хто туди пішо вирушає, Місце це відоме всім, бескид знаменитий, Але шлях туди проліг зовсім неубитий. На вершині осяйній пальма виростає,
Цнота там, на пальмі тій, гнізда свої має. Назва місцю — Довгий Час, або Многі Літа, Важко їх порахувать від початку світа. А рахунок той лише від наук пізнаєш, Труд приклавши із дбанням, вузол розрубаєш. Взнаєш унціїа відтак, злічиш міріяд и Легше, аніж Геркулес подолав Цикляди. Ще й пропорції візьмеш ти у порівнянні Дня і ночі при правім свят відправуванні. О так! Дивний спосіб цей, дуже похвалебний, Всіх наук фундаторе, отче превелебний, Завели як у людей: взнавши в часі міру, Вкажем зрадникам ми фальш, їхнюю зневіру. Обіцяємо тобі, скільки жити будем, Наша вдячність за вчення в серці не убуде!
а Міра ваги.
Андрій Черхавський
КОР ІНЬ УМІЛ ОСТ І П’ЯТИЙ М У З И К А учить спів у
В давнину був написав мудрагель убогий, Діоген, про тих музик, що з цнотидороги Відійшовши, на лютня´х канти помінили І в негарних пісеньках соромно блудили, Та наука з тім вини аж ніяк не має, Коли учень навчанню десь не улягає. Музика — весілля цвіт, корінь співів красних, Музика — утіхи сад, мислі струмінь ясний. У Орфеєві пісні ліс і ріки, скали Заслухалися усі і Евріп несталий. Дикий звір ступав за ним, риби і пташата, Вражено на голос той їх пішло багато. Та сказати треба все ж, правда потребує, Що наук а в співі теж над усім кермує. Показав церковний те був стовп вельми ясний, Котрий Сирію здобúть, Дамаскин прекрасний, У день Паски постання із мертвих співає І Христа, що нам воскрес, увіч прославляє. Христа тріумф світлий є і день той хвалебний, В гімнах вдячних, отче, нам співай, превелебний! Василь Климович
127
КОР ІНЬ УМІЛ ОСТ І ШОСТ ИЙ Г Е О М Е Т Р І Я учить розм ір юв анн я земл і
Ксенофан, той значніший з філософів давніх, Що у Греції жив був, з Колофонів славних, Архетипом той Бога якимсь почав звати, Без початку й кінця він, — любив так казати. Помилився мудрець той, бо розум в поганській Темноті заховав був, у владі шайтанській. Геометр же пізнання правдиве про Бога Як дістане, то буде така засторога: Бог не є фігуральний, але круглість світу. Лічбу дневі припише, відмінності літу. Прагнеш небо і землю і всі елементи Розпізнать, геом етр тут подасть документи. В шістдесят усю землю частин розміряє, Архімед же на сфери небá розділяє. Та найвищий вимірник зпід спуду виходить, Безліч в’язнів при тому з собою виводить, Той, котрий п’яддю небо зміря, добротливий, Хай дарує в науках початок щасливий. Твоїй славі, наш отче, кінець той зсилає, Котрий вірних до Неба, до себе приймає. Василь Каменицький
КОР ІНЬ УМІЛ ОСТ І СЬОМ ИЙ А С Т Р О Н О М І Я учить про рух неб есн ий
128
Де стоїть палац Фебів будовою ясний, У поставі високий, малюнком прекрасний, Де ліхтар є у небі — сім лампок укупі, Зусібіч у кришталі надійно закуті, Де є місце планетам і зорям ґрунтівним, Звідки світло промінням спадає нерівним, Туди думку наук а незмінно заносить, Пізнання речей тайних людині приносить. В Зодіяці астролог біг сонця вивчає, Про майбутнє гадає і тим провіщає. Людська вченість велику осилює працю, Щоб свідомим буть неба ясного палацу. Коли ж люди звіздарству научені будуть, Відгадають загадки без зайвого труду. Над усіх ти щасніший, це мовлю я сміло, Астрономе, бо знаєш ти Бога у тілі.
Тому мирру з кадилом хай віщі приносять, Не Різдво, але з мертвих постáння голосять. Астроном в якій славі арабів зоставив, Отаку, чесний отче, Русі, нам ти справив.
Михайло Полубенський
КОР ІНЬ ТА ВЕРХ УСІХ НАУ К Й УМІЛ ОСТ ЕЙ Т Е О Л О Г І Я учить Бож их реч ей
Де поставив кордони Геркулес той сильний Праць своїх богатирських, там гішпанець пильний Мармуровий ізвів був стовп, де з океаном Острів місце відводить дільним гадитанам. Теє місце початок вод усіх глибоких, До країв з нього плинуть ріки, до широких. Різність назвиськ своїх там океан приймає І вода звідти силу плинові зсилає. Бо як море всю землю навкруги обходить, А кінець до початку неозначно зводить, Океаном назветься, отже, серед світа Він іде, його різно зве і аравітаа. Тих же праць неужитих стовп є превисокий, Його теж океаном іменуй глибоким, Ту наук у, що з неба, мудрості початок, Джерело наук Божих, а світських остаток. Переможцем цекропів хочеш мо’ зостати, У навчанні наук цих втоми щоб не знати, За стрімким злоторогим оленем гони ти, Щоб з наук дорогий час для пожитку вжити. Є твердих праць кордони — Божа це наука, Подають це ученим, як в бігу мудштука. Є колона, кінець є праць Алкменідових Всім багато приносить добр Ляомедонових Океан медоточний — мудрість Божих річий, Слабкий розум що може взнати чоловічий? З того моря — солодкі наукові ріки, Ріки, вод щедротливість, подають навіки. Океаном теолог хай же себе має, Оцей вод, той науки витоки пускає. Але ти не допустиш, отче велебніший, Щоб кінцем для праць довгих стовп бував давніший, Укопав ти колону північної зони, Де Дніпровий є берег, під седмитріон и.
аАраб.
129
Тут мешкáнців тримаєш руських у шуканню Цих наук, хай не будуть в дальнім мандруванню, Дав би Бог, щоб чужих ми тихот кривологів, Занехаяли, чули власних теолóгів, І Христу дали в церкві славу з Дамаскúном, Отця, Духа хвалили із предвічним Сином. Мартин Сурин
ВДЯЧН ІСТЬ
Що син повинен вельми матері коханий, Слуга що пану, котрий ласці його даний, Що пастир для вівчарні чулий, не оспалий, Про ввіренеє стадо завше добродбалий? Те учиняв для церкви, отче пречеснійший, Те справив слуга Богу і ти, найвірнійший, Те в лаврі добре чиниш пастирства твойого, Бо навспак не пасешбо стада ти свойого. Бо матицерква сину, що її жадання У мудрості утілив, дасть своє подання. Пан Бог, творець, слузі теж вірність у підданстві Відзначить — буде, вмерши, у безмежнім Панстві. Ми — вівці, тож духовний пастирю добиток Дамо з наук вівчарні людям на пожиток. Із добрих батьків добрий родиться нащадок, Цнотливий йде за чесним паном слуга радо. Тож пастир неоспалий добрі вівці знає, А диких із вівчарні завше викидає. Отцем і паном завше, пастирем нам будеш, Як пас у своїй ласці нігди не забудем. Пилип Миклашевський
У ПРЕСВ ЯТ ІЙ ТРОЙЦ І ЄДИН ОСЛ АВН ОМ У І ЄДИН ОЧ ЕСН ОМ У БОГ У ЧЕСТЬ, ПОКЛ ІН, СЛАВ А, ВДЯЧН ІСТЬ НАВ ІК И
130
Поганськеє, о Боже, глупство перестало, Яке було Йовнша Богом називало, Пощезла і поетів збуреність учених, Є Бог один у світі замість незліченних. Тож падаєм із нашим простим Геліконом Перед страшним твоєї вельможності троном. Єдиного в трьох лицях знаєм тебе, Пане,
Одна одному Богу має честь буть дана, Лиш просимо, справ серця палкість у Патроні, Аби квітки у нóвім грів він Геліконі. Іван Заруцький
Коли рукú своєї не жалував в бою Той сильний, римський рицар заради спокою, Як боронив вітчизну — Сцеволла безпечний, З якого рід постав був Могилів сердечний. Правдивий знак нащадка, адже усе тіло Не тільки душу палить наш Сцевола сміло. П А Р Н А С , або сад уміл ост і друг ий
Старанням і коштом яснопревелебного у Христі його милості пана отця, кир Могили, архімандрита київського, воєводича земель Молдавських, під час весни вже випускає з себе особливої до народу руського ласки Божої Десять паростей вільних наук. ВДЯЧН ІСТЬ
Ти, двоверхий Парнасе, піднеси до неба Ім’я славних Могилів — вдячності потреба. ПАРН АС
Услід по смутках радість ясна виступає, По темряві світанок у світі буває, По літі сухім осінь, за нею приходить Зима і час печальний з собою приводить. За смутками весела пора наступає, По зимі прикрій весну нам Бог посилає. Для радості надходить, це втіхи нової Криниця, а пожежа печалі старої. Забили вод Гиблейських ясних, струменистих Джерела із Парнасу, з каналів пречистих. Зефіри з піль Актейських угору злітають, Прихід весни погідні вітри провіщають, Нестимуть і напотім у сад охолоду, Ростки угору знісши, прикличуть погоду. Фундаторе побожний і наук Патроне, Утіхо всіх учених, та муз Ціцероне, Парнас твій гілляпарість вдячнеє виносить
131
І запахів розкішних пахощі приносить, А їм свій верх до неба вище він здіймає, Ясніше стан хвалебний світу зголошає.
Василь СущанськийПроскура
Пар ість нау к перш а КЛІО, тобт о нау к а в чит анн і іст ор ії
Давніх віків одмінних час темно залитий Може знати цікавий — неважко відкрити: Скоро тільки з історій науку здобуде, Власне глупство у тому одразу забуде! Взнає справи славетні русинських гетьманів І життя розпізнає вельмож різних станів, Азію і Європу і Африку змірить, А набуте з історій наш розум розширить. Із землі ж як оберне свою мисль до Бога, Проста буде з історій до неба дорога. Спокій дай, Кліо, давнім у справах поганам, Опиши життя Йсуса, іди вже за Паном.
Филон Ільковський
Пар ість нау к друг а МЕЛЬП ОМ ЕН А, тобт о нау к а в пис анн і смутн их та жал існ их вірш ів
Час, музо, жалість віршів смутних одмінити, Із ляменту веселе пора учинити! Полиш ти Мельпомені суворі жалóби, Не псуй плачем для цього ясної оздоби. При цьому Гипполіта цекропам віддай ти, Похвали несмертельні його занехай ти, Дай славу й честь звитяжцю, і гідність, і віру, Нехай у ньому сила зроста до Епіру, Вождя ж бо при небеснім не варт забувати, В Христовій той вівчарні постав пильнувати, А хвалячи, дивуйся, який кам’янистий Петро в бою, в житті він, немов кришталь чистий.
132
Пар ість нау к трет я УРАН ІЯ, тобт о нау к а у вправн ост і звізд арс ькій
Тут і Атлас, о музо, покинь застарілим Давнім байкам ввірятись, пізнай серцем смілим: Не король мавританський всі сфери тримає, А найвищий сам небом монарх управляє. Як затьмив в двох планетах він ясність був світа І не дав розрізнити від осені літа: Астроном це правдивий, з підспуддя виводить Зорі душ святоотчих, до неба сам входить. Але наш дужий Атлас тяжар небувалий — Небо носить земнеє, в труді неусталий. О як слушно, пречесний наш отче, у силі Небо церкви ти движеш у грізній цій хвилі! Максим Кресловський
Пар ість нау к четв ерт а КАЛЛ ІО П А, тобт о нау к а в пис анн і вис ок их і пов ажн их реч ей
Калліопо, звитяжців преславних похвало, Помовчи, що раніше в поган відбувалось, Не піднось Ахіллеса з Алцідом ти дільним, Не показуй Енея із Гектором сильним, — Ото рицаря маєш потуг визначальних, Над Еребом звитяжця, сил непорівняльних. Як для справ ти високих до пекла дорогу Етейові поклала, признай все те Богу. По нім теж подивуйся, не тільки пропалий Вік ростив богатирство, але й наш несталий. Дорівняє Могила до лицарів давніх, Він звитяжець таємних, а також і явних. Теодор Сусло
Пар ість нау к п’ята ПОЛ ІГ ІМН ІЯ тобт о нау к а у швидк ій пам’яті баг ат ьох реч ей
Пам’ять, музо, приводиш на плац оглядовий, Пам’ять — скарб величезний для красної мови, Де Цинеєва слава, котрий всіх римлянів В голові імена мав і різність в них станів. Темістокл бойовитий, також пам’ятаєм, Для здоров’я вітчизни усе покладає. І Гортенсія й Кира належить згадати,
133
а Смок — змій.
Полімніє, прослав ти, уклін маєш дати. Але мармуром, раджу, Христове терпіння Не забудь, також з мертвих його воскресіння. Покинь, музо, похвалу на місці високім, Де Бог став переможцем пекельного смокаа. Василь Чудновець
Пар ість нау к шост а ТАЛ ІЯ, тобт о нау к а в пис анн і вес ел их вірш ів
Світлий промінь сонячний усіх звеселяє, Як на землю блиск ясний з Олімпу спадає, Тим то стада на полях широких дізнають Радості щедротної, бо втіху тут мають. Пастушок убогий там під листям букóвим Ритм пісень простих склада в затінні чудовім І худоба наставля аркадськая вуха, Де той спів, а він все дме, поки стане духа. Що ж за радість з сонцем нам в цей день завітала, З сонцем праведним таким з небес засіяла? Будем щедро радість ми відтак заживати, Доки сонця нам Христос світ буде спускати. Василь Устрицький
Пар ість нау к сьом а ЕВТ ЕРП А, тобт о нау к а спів у
Чом з Орфея, музо, був Ізмар дивувався, Чом із Феба і Парнас камінний пишався? Чи приваблювали їх пекельні палаци, Може, кидали в крові звитяжнії плаци? Але ж ні, не ту вони знаміреність мали, Із котрою до значних похвал простували. Бо Орфеєві пісні ліси, ріки, бори Утішали, Феба спів ояснював гори. Ти, Парнасе, подивуй з Родопом високим, Скрізь багато є пісень під небом широким! Тож, коли за кант людей німі гори чтили, То слушніше, щоб між нас цю радість святили. Георгій Негребецький
134
Пар ість нау к восьм а ТЕРП СІХ ОР А, тобт о нау к а інст рум ент альн ог о спів у
Дивні чари співання в цей час виявляє Терпсіхора, як лютню для співу приймає. Тож солодкі, веселі, утішні години Там дізнаєш — чудові поспішливі плини. На цитарах там музи чарівно музичать, Світла, Неба початок і землю величать, Звідки вітер, повітря, вогонь, а чи води, Сонце, місяць і де є пекельнії зводи. Тож до нас на тріýмфи скоріше прийдіте, Ви, о музи з Парнасу — все коло пресвітле! Тут мелодій, тут канту, пісень є потреба, Бо сам Пан торжествує, зійшовши із неба.
Євтихій Соболь
Пар ість нау к дев’ята ЕРАТ О, тобт о нау к а зам ил ов ан ог о спів анн я
Коли б зі зла на добре люди позвикали Усе перекладати — зла таки б не мали, То й Паф тоді покинеш, музо і цитеру Зоставиш при пекельнім назавжди Кацеру. Ерато, до небесних прибирайся тронів І смаку покуштуєш вишніх Геліконів. Вже хори виступають з радісним співанням, Дай ангелам ти поміч ніжним галасанням! Став з доброго поганим чоловік найперший, Все одмінив те другий, біса злого стерши. Отак з наук поганських легко учиняти Христову християнам і для себе мати.
Стефан Трипільський
Пар ість, цвіт та озд об а всіх нау к та вміл ост ей АПОЛЛ О
Справцю планет пресвітлих, царю зір всіляких, Вдячних годин одміно в часі неоднаких, Фебе, ясного давце, всього світу око, Очі якого землю схоплюють широко, Кинь на наший ти обрій повну свою силу, Хай плоди би і взимку наші уціліли. У сади ти печерські прийди квітородні,
135
В край іди, що аж зовсім до наук голодний. Там Питона, Циклопа у борні звоюєш, На приїзд там Мінерві Гелікон зготуєш, І в Парнаському музи зійшовшись покою, Зараз стануть веселих кант співать з тобою. Тільки славу в звитяжстві треба уступити, Плац похвал лиш для Бога треба полишити. Цитра й лютня одначе при тобі лишúться, І в науках твій гонор нігди не вщербиться. Ну, а вдячності пам’ять при тобі ще буде, Меценас тож Атлетів, знаю, не забуде, Що царевич Тебанський злотовлосом справив, Ти ж був, Фебе, патроном і для них прославивсь. ВДЯЧН ІСТЬ
Артáксерксес у Персах, цар колись багатий Землі, рясної злотом, пурпуром, шарлатом, На звичай королівський замки свого царства Навідав був і віри дізнавав з підданства. Однії йому перла дуже дорогії Несли в дарунку щедро, іншії яснії Смарагди, хрисоліти, ясписи, шафіри, Корали, діяманти — все несли без міри. Один лиш найубогший з підданих, а вірний У серці, подарунок дав царю був дивний: Води в обох долонях виніс зовсім мало, Бо золота, сапфірів в нього бракувало. Однак цар, — дивна штука, — взяв і дуже вдячно Убогий подарунок, ще й відзначив значно: Конов йому зі злота наказав подати, Щоб воду мав у чому вдруге дарувати. Тим прикладом і всі ми, хоч на злото вбогі, З повинності своєї не зійдем дороги: З джерел ми Геліконських станемо носити Води, хоча і мало — з кінського копита. Фундаторе і отче наш найвелебніший, При тій воді хай буде чоловік світліший, І як Язон був греків багатив на воду, Так мудрість дасть Могилам в славі охолоду.
136
Преч ист ій і пребл аг осл ов енн ій ДІВ І МАР ІЇ, мат ер і воск ресл ог о спас ит ел я наш ог о ІСУС А ХРИСТ А хвал а, гідн ість і покл ін вдячн ост і нав ік и
Чудова королівно, райських садів цвіте, Виборний із клейнотів, з люду на цім світі, З святого ми Парнасу Феба геть з сестрáми Прогнали, а в нім просим мешкати із нами. Патронкою наук всіх ми тебе признаєм, Богині ми Паллади відтепер не знаєм, Та вірим з богомудря нам тепер ти дана, Котра з пророків давніх світові звіщанна. Отож наук патронко, в ласці заховати Того зволь, хто науки буде фундувати.
Трохим Онушкевич
ЗОЇ Л ОВ І НЕВД ЯЧН ОМ У ВДЯЧН ІСТЬ
Не шарпай, злий Зоїле, як пес, ти таємно Ні в чім людської слави, на те ж бо взаємно Як трафиш, то пізнаєш, що камінь скалистий Покрушить зуби й ногу псує цвях сталистий. На місці хто високім, тому пес не шкодить, Де ж гострий є гостинець, ніхто там не ходить. Олімп вапнистий слави шляхетних Могилів Ніколи не боявся зубатих Зоїлів. Учених людей цвяхом навкіл захистився, Не шарпай його слави, він нею покрився! Єремія Войсяцький
137
«ТЕРАТУРГИМА» АТАНАСІЯ КАЛЬНОФОЙСЬКОГО
138
Про автора цієї вельми цікавої та цінної книги даних майже не маємо, він жив у першій половині XVII ст., був соборним ченцем КиєвоПечерського монастиря. В. Аскоченський у розвідці: «Киев с древнейшим его училищем Академиею» (Т. I. — К., 1856. — С. 102) пише, що, очевидно, він був вихован цем КиєвоБратського училища, але судячи з посилань у «Тератургимі», освіченість мав вельми для свого часу високу й не помилимося, коли скаже мо, що міг навчатися й поза Україною.В число патронів КиєвоПечерського монастиря він уписав Габріеля Кальнофойського, можливо, це був авторів батько, а що це ім’я вписано поміж шляхетських родів, то напевне й сам був шляхтичем (підтверджує це і його ставлення до козацтва). А. Кальнофой ський найбільше відомий книгою, повний заголовок якої звучить так: «Тератургима, або Чуда, котрі як у самому святочудотворному монастирі Печерському Київському, так і в обох святих печерах, у яких, за волею Божою, поживши, поклали тягарі тіл своїх благословенні отці печерські, вірно й пильно тепер уперше зібрано і світу подано через велебного отця Атанасія Кальнофойського, законника того ж святого монастиря Печер ського.В друкарні КиєвоПечерській, року Божого 1638». Він був також редактором і співавтором книги «Парергон чуд святих образу пречистої Богородиці в монастирі Куп’янськім» Іларіона Денисовича, що вийшла з друкарні лаври в томутаки 1638 р.: до тексту І. Денисовича А. Кальнофой ський додав Параенесиси (додаткові розділи), як це робив і у своїй «Тера тургимі», і подав книгу в друк. Знаємо також записки Атанасія на примір нику «Тріоді цвітної» (Київ, 1631). Сама «Тератургима» має в друку 322 сторінки, книгу присвячено князю Гелію СвятополкЧетвертинському, на початку вона оснащена родовідним деревом князів Четвертинських, віршами на клейнот та дедикацією. Видано її за благословенням київського митрополита Петра Могили після поправ ки («доброго полірування») в Могилянському колегіум і. Мета видання — відкинути твердження уніятів та єзуїтів, ніби в православній церкві не тво ряться більше чудеса. Книга мислилася як продовження і закінчення «Пате рикона» Сильвестра Косова. Польською мовою її написано через те, що ставила перед собою полемічну мету, отже, її мали прочитати й поляки. У твір А. Кальнофойського увійшли між іншим записки печерських чудес Петра Могили з рукописного збірника, що також переконували про святість
православної церкви (вони будуть подані в нашому виданні далі). У присвяті князю Г. СвятополкЧетвертинському похваляються його подвиги в проти козацьких походах, йдеться тут і про криваві тріумфи гетьмана Потоцького «над гордими козацькими ребелізантами», що увіч засвідчує: автор дивився на козацькі рухи, як тоді не раз траплялося, очима тодішньої української шляхти, що ставилася до козацтва вороже (таке ставлення бачимо у В. Кіць кого, Б. Зиморовича та інших), хоч свою книгу творить для читачароксола нина, і виявляє немалий український патріотизм. У «Тератургимі» зафіксо вано немало історичних та побутових звісток з історії Києва та КиєвоПечер ського монастиря. «В цій книзі, — писав Євгеній Волховитинов, — є багато історичного про Печерський монастир і різні написи в ньому з надгробків доброчинників цієї обителі» (Словарь исторический, 1818 р.). Книга має своєрідну і складну структуру. Після згаданих присвят князю Г. Четвертинському йдуть дві передмови, перелік авторів використаної літе ратури, зауваження про помилки. По тому — юрамент (клятвенне запев нення) в правдивості печерських чуд і тільки після такої досить громіздкої вступної частини подається сама розповідь. Видання розкладається на дві великі частини: опис печер, розмисли про них, опис монастиря й навко лишніх місць, опис Києва, епітафії визначним людям, тут похованим, спи сок патронів монастиря, дещо подано й з історії КиєвоПечерського монас тиря. Ця частина (трактат) розбивається на параграфи з Параен есисами. Надгробки фундаторам уміщено як книжку в книзі, усього їх 31. По тому йде «Каталог добродіїв та опікунів святого монастиря Печерського», він вельми цікавий для історика, бо увіч окреслює коло української православної шлях ти, навіть аристократії (досить немале, скажемо), котрі монастирем опіку валися, як національною святинею. Всіх параграфів у першому трактаті дев’ять. Трактат другий оповідає «про самі чуда, які в святій великій і чудот ворній лаврі монастиря Печерського Київського на різних місцях трапляли ся і тепер не перестають», опис кожного чуда також супроводжується Пара енесисами, всіх чуд описано 43, останнє датується 1637 р. Трактат завершу ється цікавим віршем «Про старожитність дому їхньої світлості князів, їхньої милості СвятополкЧетвертинських», в якому висловлюється жаль, що «переводяться люди, що з русів постали», властиво, шляхетські високо рідні українські роди. Кожне чудо починається з віршового двовірша — епіграми.В Апендиксі описано додатково ще чотири чуда, датовані від 1624 по 1630 р. По всьому тексту розсипано немало розмислів самого А. Кально фойського з тієї чи іншої нагоди. Видання прикрашено гравюрами: гербом і генеалогічним деревом Четвертинських, про що ми згадували, які є «нащадками чесності, мужності й віри Святополка Ізяславича, князя і монарха руського», подається також чотири ілюстрації з чотирьох дощок, плани Печерського монастиря, виливні прикраси, рамка в титулі, заставки, кінцівки. Отже, книга розкладається на дві: історичну й літерат урну, художню. Про першу згаданий вище В. Аскоченський писав: «Нащадки зобов’язані Кальнофойському справедливою подякою за повідомлення багатьох
139
Титул книги А. Кальнофойського «Тератургіма, або чуда» Київ. 1638.
140
історичних свідчень про Печерський монастир і за зібрання цікавих написів, що були над могилами захисників правос лав’я (зазначимо, що частину цих написів створив сам А. Кальнофойський. — В. Ш.), мужів учених і добродійників лаври» (С. 103) — цю частину без ввідних дедикацій та пер шої передмови й подаємо в нашому виданні. Друга більш цікава літературно — це найбільша збірка оповідань про чуда, приписані, власне, до київського ареалу, зокрема Киє воПечерського монастиря. Чуда датуються від 1490 по 1637 рр. Таким чином А. Кальнофойський як письменник постає в «Тератургимі» в потрійній іпостасі: поет, прозаїк, топограф та історик. Складна й розлога композиція книги, її кількавимірність відповідає одній із засад поет ики баро ко — універсальній структурі, і своє завдання письменник виконав — перед нами одна з визначних пам’яток україн ського літературного бароко. Загалом книга достойна того, щоб бути в наш час перекладеною повністю. Атанасій Кальнофойський належить до перших полономовних україн ських письменників, які не входять у контекст польської літератури, тобто він православний, звертається до читачароксоланина, читачаправослав ного, отже, українця. «Роксоланія, — пише він у Передмові, — на своє бага та, як Гаргара й Термофори на жнива свої, як Гибла на бджоли свої, як небо на зірки свої, так і святе наше Боже місто Київ — прийди, кажу, до нього й оглядай». Отже, А. Кальнофойський, як ми казали, виявляє виразний укра їнський патріотизм, оплакує загибель українських родів, осуджує тих, що відцуралися від національного імені, підкреслює зв’язок українських князів із князями старокиївськими. Так Четвертинські у нього йдуть «смілодушні святими стежками Володимира, Гліба, Бориса стопами». Окремо варто сказати про стиль прози письменника. Це — бароко, хоч автор відрікається від крайностей його: «Слів викрутасних і поораторсько му фігурних тут не знайдеш, бо вправність красномовства і рекомендація до пістрявості там бували потрібні, де неабияк ій та бридкій вельми почварі даремно надається гарна форма... Правда в природній іпостасі любується, тому мило волю дає, щоб «винайденій із праці речі надати оздобного пла ща, в ньому її світові показати і бажанню своєму передати» (Передмова). Попри це застереження стиль оповіді А. Кальнофойського всетаки важку ватопістрявий, квітчастий, польська мова пересипана латиною й антични ми та біблійними цитаціями — все це і є властивості стилю бароко. Ось зразок його: «Я один, як бджілка київська, не дбаючи про орлолетність — це тут невидане, аби хтось, високо зносячись і по землі човгаючись, погоджу вав те, — при пущах на берегах дніпрових низько ходячи собі, часом по долинах, часом по пагорках печерських, з тим’яну вдячно збираю меду стіль ники, тобто милих уздоровлень чуда святих...» Тому речення А. Кальнофой ського складне, розложисте з частими вставкамивідгалуженнями, епітето ване й метафоризоване. Цейтаки стиль ужито й в оповіданнях про чуда.
Ось як починається чудо XV з 1618 р.: «Повіяв Аквіло із гір Гіперборейських і зимній підданий Дніпро київський Цинозурою склеївши, кінному моста подав, скріпив, побудував, обвішав дерева, підстриг листяну їхню оздобу». Значний інтерес має вставна поет ична книжечка в «Тератургиму» «Над гробки фундаторам», тобто цикл епітафій визначним людям, похованим у лаврі. Інколи ці епітафії прозові, інколи візуально подані як вірші, але без рим, правда, з вільним урочистим розміром, не раз завіршовані силабіч ним віршем, серед них є й справжні поетичні шедеври («Гаврило Гозький», «Іван Єлець» та інші); зустрічаються фігурні вірші, так «Григорій Юрович Олелькович» читається в два способи: в рядок і стовпчиками; епітафія Кос тянтину Івановичу Острозькому подана у формі трапецієвидного надгроб ка; деякі вірші розбито на строфи («Іван Тишкевич»), одновимірні чи різно вимірні зі зміною розміру рядка («Юліяні Домбровській»), а особливо вигадливий віршепітафія Олександру Корибутовичу, де в одному злито два, причому останнє слово чи склад першого вірша стає першим словом чи складом другого; є тут леонінський вірш («Іван Єлець») і різної кількості складів силаби від 6складової до 15складової; грає поет і шрифтами, візу альним розміщенням рядків, інколи рефренуючи ім’я та прізвище похова ного (зокрема в епітафії Йова Борецького), тобто творить як пише сам, «римувань основи вигадливо збиті» («Микола Шашкевич»), уживає не тіль ки парне римування, але й обхватне («Василь Якимович»), отже перед нами зразок творчості нової поетичної школи розвинутого бароко — КиєвоМо гилянського Атенею, бо саме поети цього осередку вперше так багато уваги почали віддавати формальним іграм у своїй поезії, намагаючись якомога свій вірш урізноманітити. А. Кальнофойський у цьому був попередником Івана Величковського, який також є вихованцем київської школи поезії, хоч його поезія здебільшого творилася не в Київському, а в Чернігівському Ате неї. Зрештою, вірші «Молока» І. Величковського почали писатися, очеви дячки, ще в Києві — автор мав намір тоді створити свою поет ику, про що сам зазначає. Ми не вводимо цього поета в Київський Атеней (хоч і варто було б), оскільки створено окрему книгу «Чернігівські Афіни» — (К., 2002); зрештою, усі поети Чернігівського Атенею були учнями Київського Парна су і творили таки в манері київській, хоч і склали свою осібну групу. Загалом же поез ія Атанасія Кальнофойського високої художньої якості і її можна поставити серед кращих зразків полономовної української поез ії першої половини XVII ст.
141
АТАНАСІЙ КАЛЬНОФОЙСЬКИЙ
«ТЕРАТУРГИМА, АБО ЧУДА», Київ, 1638 року
ДО ЛАСК АВ ОГ О ЧИТ АЛЬН ИК А
а Коли до вподоби
послухати оповіді про наші подвиги (лат.).
б Гітропіки — хворі на водянку.
в Рака — труна святого.
г Примітка на полі:
«Гераклітфілософ».
142
Як тобі, ласкавий читальнику, приношу святі чуда монастиря пребла гословенної Матері Христа Господа Печерського Київського, так те саме приношення чудам захочеш прийняти і здивований скажеш:«Русь чудовно почавшись, росла чудовно, чудовно закривавилася, аби чогось не народила нечудовного по таких великих бідах та випадках (про які, si innales nosto rum audire laboruа, повні звісток руські літописи). Чудо те було б не менше; знаєшбо, православний читальнику, що пальмове дерево тим пишніше зародить, чим найнижче великими тягарами змуситься схиляти до землі зрослі вгору гілки свої; знаєш, що винні ягоди ніколи б із себе лікеру свого не видали б без доброго поту тих, що працюють, ані дозволила масна земля із середини себе легко комусь добути собі плодів. Також напевне й саме любе небо купуємо працею. Що ж за чудо Русь родить, прийди, православний читальнику, та огля дай: певне не славить світові дива, а тих либонь сім було. Роксоланія ж на своє багата, як Гаргара й Термофори на жнива свої, як Гибла на бджоли свої, як небо на зірки свої, так і святе наше Боже місто Київ — прийди, кажу, до нього й оглядай, прочитаєш, почуєш і побачиш, як Богородиця Діва, як святі отці печерські того, котрий із вірою до них приходить (хоч би яка хвороба його напастувала), виліковують. Добутого з дна Росі чоловіка після двох годин дзиґарових потім живого бачити, хіба то не чудо, натуральних сил вище? Обплутаних дияволом звільнять, гідропіківб лікувати, зпосеред морських хвиль цілими виводити, з паралічу звільняти, зір сліпим повер тати — хіба то не є значне? Значно також карати тих, що напастують святу релігію, тих, що забирають з ракв головні речі, звільняти, очевидне святокрадство викривати — про інше багато що не говоритиму — чи й те не таке? Прийди й оглядай, побачиш напевне і з Гераклітомфілосо фомг скажеш (коли зайшов той якось до поганої халупки і до пристойного порту тих мешканців, які човни для життя свого направляли, побачив те і заволав): «Воїстину це місце не без богів є!» — так і це постаріле, війна ми попсоване заледве не до останнього каменя (як колись із Єрусалимом
сталося), знесене, що в руїн ах лежить, [місто], де й могили оплакані, мов лю, й гроби церковні те освідчують. Має цей монастир незліченних святих під протекцією преблагословенної Діви, вибраної гетьманки й під регімен тома — святих патріярхів Антонія і Теодосія, що люблять люд християн ський зі скрушеним серцем і лікують тих, котрі зі сталою вірою приходять. О печери Асилю і утішнице здоров’я, о Апотеко, що має в горній Академії промоторівмедиків — Печери, о Печери церкви духовного й тілесного миру: «Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам’ятати»б на початку веселощів та смутку мого, хай буде забута прави ця моя, бо хто ж не впише в календаря пам’яті добродійств ваших, тільки невдячник; хто це світові пристойно, словом позначивши, не повість? Тіль ки той, тільки хіба той, у кого невірства та блюзнірства є повні вуста й отрута василиска під язиком його. Оскільки відтак русь, благословенні, кажу, отці та святопечерські святі відправляють з волі Божої чуда, хоч би й хворів, але однаково не допустив би такого великого попусту на мене, щоб їх кількадесят не описав би тобі, руса кові, для знаття, але всіх би описати мене б не стало, та й щодо тебе з прис тойністю має бути [писано]. Тож книгою прецінь подавши працю з дру ку тобі, роксоланине, видаю її, аби ти в любові Божій пробуваюч ив до того чудотворного й магнетичного місця залізного притягнувся і так пожитків, котрі на ньому щедро відправляються з ласки Божої, причасником учинився. Добре б тобі придалися обох Печер святих тіл благословенних Божих слуг, які там лежать, також і церкви святої Печерської накреслення, описані над гробки князів, гетьманів та інших великих панів, котрі, вмираючи, людське збавлення, відхідні молитви взявши, у тійтаки церкві святій чекають остатнього судного дня; покладено також каталог добродіїв святого нашого монастиря, яких у Пом’янник уписаног; покладено кілька параграфів про при роду чуда. Кожне чудо breuiariumґ свій має, кожен параенесисд своє, котре особливий шлях до неба стелить читачам, бо їм про поправу життя нагадує, туди й слухаючих ідіотіве провадить; з нею пресвитер, який не має достат ку за що потрібних книг собі купити, котрий усе побожне вичерпав для люду своєї пастви, чинячи побожну річ, цим волю Божу оповість і так їх на дорогу збавлення спрямує, аби жодна овечка не загинула, що певне буде, коли священик дотримається того, чого потребує від церковного проповідника апостол святий Павло: «Проповідуй слово, допоминайся вчасноневчасно, докоряй, забороняй, переконуй із терпеливістю та з наукою»є. Або так, як той доктор великий Іван Золотоустий безбожну Євдокію для віддання вин ниці Теогністовій жонівдові по багатьох доганах покаравж, насамкінець цер ковні двері перед нею зачинив, поклавши заборонуз, як Геліаспророк святий Ахава та Єзавельи, як Мойсей Фараонацаря спонукав, що коли до доброго прийде, то по тому й великим назветься у царстві Господнім, що навчив і сам учинив: вийме колоду з ока свого і тріски з очей синів своїх. І в настав ленні тому хоча й гостро бува поставиться, то ніяк а відтак це не буде тира нія, тільки побожність для Бога. Так і Петро святий приємний здійснив Богові своєм у учинок, коли Анакіяша та Запфіру допік словом; так вибране
а Регімент — начальство.
б Примітка на полі:
«Псалтир, СXXXVI, в. 6».
в Примітка на полі:
«Передзавзяття авторове — братній пожиток».
г Примітка на полі:
«Що записано в пом’яник, читай нижче про те».
ґ Скорочений виклад (лат.).
д Параенесис —
упевнення, нагадування.
е Тут: дурних, слабко-
умних, нерозвинених.
є Примітка на полі:
«До Тимофія, IV, в. 2».
ж Примітка на полі:
«Барон П., С. 401».
з Примітка на полі:
«Читай Житія Святих про Сократеса і Суїди».
и Примітка на полі:
«3 Царств, XVIII, в. 7 і 8 — треба: 4 і 5».
143
а Примітка на полі:
«Адже ми, люди, легко помиляєм ось у речах».
б Суперпенденти — конечні речі.
в Імпедімети — перешкоди.
г Через неувагу,
частково через помил- кове розміщення (лат.).
ґ Помилка (лат.).
д Умбра — темна, бру- натночорна барва.
е Кожному своє бажан-
ня, і хай не обмежується ніякою обіцянкою (лат.).
є Нічна праця (лат.). ж Письменник,
що не... (лат.).
144
начиння святий Павло, коли Елімачорнокнижника осліпив, так Фанеес без облудності зніс лихе зпосеред Ізраїля. Коли б у чомусь, ласкавий читальнику, діткнуло, або в книзі чогось не додивився, уваживши, що не може людина в багатьох речах не помилятися, про щось, істини не знаючи, дещо зле судив, а інше ліниво написав, прошу, пробач меніа, про те знаєш Томи з Аквіни нумеровані записи; через неста чу таких матерій із суперпендентамиб не клалися через те, що легко, пішовши до бібліотеки, доктора того названого швидко знайдеш і прочи таєш. І те, що Павло Аквілієнський далеко перевищив Хроніку Еутропову, не дає права називатися їй Павловою, а таки Еутроповою — те, що не змішалося. Може трапитися й таке, що деякі речі вдруге і втретє подібно повторюють ся, то через те це вийшло, що праця моя для різних імпедіметівв писалася і не мала одностайної безперервності. Нотки маргінальні часом вище, часом нижче автор книги частково ex mera ignorancie, частково defectu lociг в деяких місцях поклав, однак це жодної не вносить у церкву непогодженості. Той же, хто не знатиме добре латини; супроти тієї peccauitґ текст і цитату нехай зв’язуватиме чи роз’єднуватиме. Слів викрутасних і поораторському фігурних тут не знайдеш, бо вправність красномовства і рекомендація до пістрявості там бувають потрібні, де неаб иякій та бридкій вельми почварі даремно надається гар на оздоба, як колись Мадаурафілософ умбруд своїй Психеї творив. Правда в пристойній іпостасі любується, тому мило волю дає винайденій із праці речі надати оздобного плаща, в ньому її світові показати й бажанню своє му передати, оскільки зараз Velle fuum suiq ue est, nec voto vinitur unoе. До того світ так почав мудріти, що коли б хтонебуть виставив свого розуму licubratiaeє свою, прецінь завше і завше оздобленіше могла бути подана, радить часів тих skiptor, qui nonж: Proiscit ampulas sesqui pedalia verba, — радить невисоко зноситися словом. Я один, як бджілка київська, не дбаюч и про орлолетність — це тут невидане, аби хтось, високо зносячись і по землі човгаючись, погоджував те, — при пущах та берегах дніпрових низько ходячи собі, часом по доли нах, часом по пагорках печерських, з тим’яну вдячно збираю меду стільни ки, тобто милих уздоровлень чуда святих, котрих без заздрості й тобі позичаю, заживай їх, православний читальнику, у ласці Божій і в добрім здоров’ї, а вживаюч и, скажи підчас і ці п’ять слів: «Боже, заплати робітни ку за працю!» — досить мені цієї відплати, досить буде твоєї вдячності.
ТРАКТ АТ ПЕРШ ИЙ Пар агр аф перш ий
1. Про різні опінії поміж різними людьми довкола святих Печер. 2. Про зарис Печери Дальньої святого Теодосія манудукціяа з описом гори, у якій її зроблено. Різні повісті творяться згідно різних розмислів людських, котрі не можуть в усьому взаємної згоди мати кокорданцїїб в різних частинах сві ту цього про святі київські місця, що називаються Печери, благословенних наших патріярхів Антонія і Теодосія мешкання й про істотність речі самої, правди ж торована дорога іде, з’являючи, що їм годі пристойно при писати жодної ноти неслушності, особливо, коли від тих переповідають ся, котрі в них із особливим набоженством навідали Богу милих служебни ків благословенні реліквії. Отож так mixtimв з правди частково, частково від правди супротивних байок, так виходить, як ото із трьох звірів Химе ра зроблена від тих, котрим самим у земному тому небі бути не довелося, тільки від інших чули, щось свого додали, як є звичай у кожному сільці, про що видатний римський поетг у своїх книгах так виписує: Fama malum quo non aliud velokius ullum Mobilitate vider, viresque aequirit eundo, Parua mekuprimo, mox fese attolit in auras, Ingrediturque solo caput inter nubilа condit, що польським діалектом тлумачиться так: Слава — річ зла, над нею ніщо не швидкіше, Стрімом живе і силу в богів бере лише, Мчить уперед через боязнь, тебе вивишає, Хоч по землі чвалає, лоб в небо стромляє. І інший також про теґ у Дев’ятій Метаморфозі править: Fama quaeveris addere falsa Gandet e minimis sua permendacia cresсit, тобто: Слава облудну маску на річ любить класти, Із малих росте початків при людській балачці. І хоч самі такі є, але, в іншій конфесії пробуваючи, часто із гарячої горли вості до набоженства, як про Савла в Діях апостольських звідомляєтьсяд, часом із неуваги слова недоторканості на святих слуг Божих effutiuntе і тим порушують тих, котрих Господь ще хоче мати на землі і має й по сьогоднішній день у нетлінності.В чомубо грішать і надихнуті є від ошу канця стародавнього предків наших, відтак легко побачити, що той брехун є, який товари своєї хитрості, несправедливості й неправди хоче утверди ти, особливу дає їм одежу й звідкілясь інде узятими рум’янами їх рум’янить, так власне, як людинамисливець голої трутизни ніколи не подасть, ніколи відкрито й рибам; рибі, яку хоче зловити, не кине те в глибокі нурти води, ніколи без приспівки не зведе на пташиний клей лякливого птаства, при
а Манудукція — вивід (лат.).
б Кокорданція — розсуд (лат.).
в Mixtim — сумішшю (лат.).
г Примітка на полі: «Енеїда, 4».
ґ Примітка на полі: «Овідій».
д Примітка на полі:
«Дії, глава XXII, в 1: «А Савл, іще дишучи грізьбою й убивством на учнів Господніх...» і глава XXII, в. 24: «І як вони верещали, і одежу шпурляли і кидали порох в повітря».
е Effutiunt — ляпають (лат.).
145
а Примітка на полі:
«Псалма 113», але в цій псалмі такого нема.
б Дуже не хочу робити зроблену справу ще раз (лат.).
в Примітка на полі:
«Даниїл», IX, в. 27: «І на святиню прийде гидота спустошення».
г Magus — маг, жрець.
ґ У висунутім запере- ченні (лат.).
д Примітка на полі:
«Нестор, у році 6558 (1050)».
146
мішку дає, зверху прикрасивши, а в середині плюгавим начинивши гадом, аби так легше міг посилити того, котрого, як лев рикаючий, оточив. Є справді печери, є в них тіла, але більше сказати не вмію, хоч мені вуста оні міли, згідно пророкаа. Про святобливість тих читай достатню розповідь у Житіях тихтаки отців святих печерських, які щойно вийшли, я ж rem actam iterum agere noloб. Також і та річ гідна особливої уваги, що як людські особи, так і місця звик огиджувати той пекельної частки володар і потаєм но обсівати серця їхні, аби знали: правди не бачили і чути не чули, а речі святі замість тієї бридоти мали, як описано в Даниїлапророкав. Читай і Евтропіуша про царя Юліян а, на той час іще лектора в Никомидійській церкві, як йому звідцячорнокнижник перед очі пекельних ворогів ставив, з перестраху знамення святого хреста на своїм чолі поклав і відразу обрид ливих муринів юрбиська тим розігнав. Потім запитав: «Від чого це?» Від повів чортівський послухач: «Не через те, що боялися богове мої того зна мення і звідти відступили, а що його мають в останній ненависті». І так, обридивши Христа Господа, підняв на святого хреста хоругву Юліянові magusг, туди його запровадив, де провадить широка дорога таких відступ ників. Що найдивніше: той окопчений чорт, коли дворян Христа Господа затягав до своїх коминів, ув обридлій машкарі своїй і премерзькій, яку мав, ніколи себе не подавав, але брав на себе подобенство світлого ангела і так необачних в умі бере, а від обережного й від тих, що воюють під знаком святого хреста, сторониться. Кажуть інші, що хід з печери святого Антонія, який там є, міг би будь- кого до Москви [вивести], інші гадають, що під Дніпрові нурти склепіння печерські понижуються й ніби під водою йдуть по тих святих місцях. Інші Чоботьків невідьяк их уводять і нові вимисли впроваджують, яких я, за лас кою збавителя і відкупителя мого Ісуса Христа, за молитвами святих отців печерських, з лабіринту того баяння виведу до оздобновидного теат ру правди в другому і третьому параграфі, як Тесеюша Аріона, де місця пок ладення, де ходи, і в них спочилих святих імена на мапі з’явлю. Також, що є дві святі Печери, Ближня, що зветься святого Антонія і Дальня, святого Теодосія. Про ту, що давніше на горі Берестовій викопана першою, потім про другу трохи одміннішу in mote oppositoґ коротко (шир ше про це в Житіях святих печерських, недавно надрукованій про них книзі) подам манудукцією. Берестове є гора, в часи отого князівствад Ярославові та синові його Ізяславові була вельми люба для багатьох різноманітних утіх над рікою Дніпром, вельми крута, різним деревом густо обросла, від води через справ ді урізану високість свою неприступна, на ній мали своє логовисько варяги, дніпровські розбійники, які тих, що пливли, приводили до втрати здоров’я або й маєтностей, вони здобич свою і самих себе ховали в собі відомих міс цях у тій яскині, котру на горі вирили (вона й сьогодні зяє). Після їхнього знесення неподалік святий Іларіон для охорони від людської докуки вирив собі малу печерку, з якої потім насильно був витягнутий на митрополита
київського. На той час повернувся з Атону від Святої Гори благословенний патріях наш Антоній і, в ній сівши із законною братією, котра до святого згромадилася, поглибив її в той кшталт, як на тій мапі можна побачити, побудував і висклепив дві церкви для хвали святого імені Божого (за раз третя додана). ПАР АЕ Н ЕС ИС
Накреслення печери, названої святого Те о д о с і я, аби було ясніше до легшого зрозуміння кожному і до пізнання сподобніше, так я лічбовим ладом подаю й пояснюю. Лічба 1. Значить вхід самий до святої Печери, над яким, аби не замокав, збудовано вежичку. 2. Шия з дерева зроблена і стовпами підперта. 3. Келія святого отця нашого Те о д о с і я. 4. Двері до присінку церкви Різдва Христа Господа. 5. Сам присінок. 6. Лежать реліквії святого законника Лонгина. 7. Двері до самої церкви Різдва Господнього. 8. Сама свята церква. 9. Двері до побічного ходу. 10. У тому ході лежить тіло святого законника Агатона. 11. Місця особливі для праць духовних: поклонів, молитов тощо. 12. Тіло святого Макарія Диякона в стихарі ще й по сьогоднішній день лежить. 13. Гроб, у якому був благословенний патріярх наш Те о д о с і й, immedia а te по смерті покладений і з якого після вісімнадцяти років до церкви най святішої Діви, мурованої в монастирі Печерському, був чудовно перенесе ний. 14. Вихід з того бокового обходу тими дверима. 15. Вихід на прямий хід. 16. Двері до іншого ходу. 17. Відпочиває святий законник Аквілас. 18. Церква імені святого отця нашого присвячена. 19. Прохід крутий і вельми тісний. 20. Двері до іншого ходу з широкого і самий хід. 21. Той же хід тісний, завернув під гору. 22. Виходить той тісний хід на перший хід, яким до печери ми входили, під лічбою 3, де є spatiumб поміж дверей на три лікті. 23. Саме те sраtіum. 24. Хід до церкви Звіщення найсвятішої Діви, від святих отців ще зроб лений. 25. Повернув криво той хід до тієї ж святої церкви. 26. Відпочив від праць своїх благословенний законник Зинон і в келії там лежить.
а Immeddiat e — відразу (лат.).
б Spatium — простір (лат.).
147
а Виноград — тобто сад.
148
27. Очікує останнього суду святий законник Теодор у тілі цілий. 28. Під тим того ж суддю справедливого чекає благословенний затворник Ізидор. 29. Лежать реліквії святого законника і пістника Касіяна. 30. Реліквії благословенного старця й отця нашого Петра, тільки ноги видно, решту тіла земля покрила. 31. Неподалік його святий законник Силуян лежить. 32. Святий єпископ Теофіл, мав свою дієц ензію в Москві, через це й мос ковським звемо. 33. Святі законники два Сисой і Герунтій. 34. Благословенний отець Руф. 35. Святий отець Веніямін, лежить в осмоленій колоді. 36. Кості святого законника Пимина. 37. Святий отець Арсеній, померши, тут відпочиває, вище над другим у печерці лежить. 38. Благословенний старець Еулогій. 39. Святий законник Нестор, не той, котрий Руську хроніку написав. 40. Благословенний ієросхимонах Еутимій, знак його — ремінний хрест на святім, яким люди благословляються, приходячи сюди, а інші з хворих стають здоровими. 41. Кості святого законника Йосипа. 42. Церква Звіщення найсвятішої Діви, святими отцями зроблена. 43. Святий законник і затворник Атанасій. 44. Благословенний законник Пафнутій. 45. Відпочиває святий законник Мардарій, а не як посполитий люд вва жає ніби там мав бути покладений Теодор Данилович, князь Острозький. 46. Святий отець Панкратій, чудотворець. 47. Святий отець Софронійзатворник. 48. Благословенний отець Памво. 49. Святий отець Захарія Пістник. 50. Благословенний отець Паїсій. 51. Святий старець Меркурій. 52. Благословенні двоє в Дусі Святім брати Мартурій і Мойсей, поклали свої святі тіла в одній труні. 53. Хід, яким ми ходимо в церкву Звіщення пречистої Богородиці. 54. Святий отець Аммон, відомий з великої праці. 55. Благословенний старець Даниїл у труні лежить. 56. Печера варягів ота розбійнича, і досі так звемо, оскільки людироз бійники, котрі розбивали, там ховалися. 57. Пліт перед самою печерою. 58. Тин біля монастирського виноградуа. 59. Стежка на гору повз той тин. 60. Стежка до келії тих законників, котрі при тій святій Печері меш кають. 61. Сама келія тих законників.
62. Студня біля тієї келії. 63. Стежка на гору від келії до церкви нової Різдва найсвятішої Діви. 64. Сад вишневий догори простягся. 65. Сама церква Різдва найсвятійшої Богородиці Діви на горі, відновле на від законної братії в році Божому тисяча шістсот тридцять п’ятім. Оскільки від святих попередників наших, за князя Ізяслава й по ньому пос тавлена, згодом упала й постаріла, бо iniuersa sub caelo transeunt, тобто «Всі речі під небом відміну свою беруть»а; також in assidua dimminutione sut, тобто «Пливуть усі речі в постійному і всеглядному ущербі», оскільки, згідно Назона, 15 Метаморфоз: Tempus edax rerum tuque inuidiosa vetustas Omnia destruit is, vitiaq ue dentibus aeui Paulatim lenta cosumitis omnia morte, тобто: Час, як міль, гризе речі, старожитне губить, Все йде в вікопомні, що є плідне, зуби, І не швидко те легким заводом справляє, Знай, від сіток ніхто тих тут не розквітає. І та відбудова постала не без особливих чуд двох. Перше таке: коли велебні отціреставратори височенький пагорб, на якому спершу стала та святих отців церківка, про яку спершу просила святого Антонія бра тія (про це буде нижче в титулі «Звідки почався монастир Печерський»), хотіли зрівняти з іншою землеюб і почали, лопатами розкопуючи, розки дати, вона прецінь на очах росла і хоча було на три штихи знято, назав тра знайшли його поколишньому високим. Чинили це не раз ремісники при самих велебних отцях і, хоча вони самі те чудо бачили, щоб не було ніяк ої омани, побоювалися те зголошувати. Але теслі прийшли і кажуть: — Чому, отці, даремно клопочетеся, бачите, що супроти Бога не можна вам поставати, адже «трудно тобі бити ногою колючку»в. Дали тому спокій і зараз, який високий був той пагорб, такий і зали шився. Друге: сам олтар, глиною мурований на півтора лікті вшир і вздовж, на якому благословенні отці святу літургію відправляли, хотіли вивернути для нового. Коли його підкопали так, що мало піску під ним залишилося, вісім хлопів завалити його зовсім заледве змогли з великим заводом та потом, що в іншому місці й підліток міг би справити. 66. Гроби померлих побожних людей. 67. Садок невеликий на горі біля винниці. 68. Келія братії, що пильнує виноград. 69. Ворота, якими їздять возом до тієх загороди, в якій свята церква та виноград є. 70. Фортаг, якою піші до виноградних отців і до печер входять. 71. З тієї форти і воріт дорога вгору до містечка. 72. Церква на горі тій, на якій містечко монастирське розташоване,
а Примітка на полі:
«Еклезіаст V» — очевидно, мається на увазі вірш 136: «І гине багатство таке в не- щасливім випадку»; Сенекафілософ, Епістолія 67 і 69.
б Примітка на полі:
«Чуда при реставрації церкви на старому домі».
в Примітка на полі: «Дії, IX, в. 5».
г Форта — велика хвіртка.
149
стара вже, святої Діви Печерської, русь посполита П’ятницею називає. 73. Хвіртка нижча від Печери святого отця нашого, ходимо до Печери благословенного отця Антонія і коли в діл спускаємося. 74. Горóди монастирські зі своїми садами і тих кінець біля Прагви. ДО ЧИТ АЛЬН ИК А ПРО КИЇ ВС ЬКІ ПЕЧ ЕР И
а Примітка на полі:
«До євреїв», XI, в. 38: «Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах і по печерах та проваллях земних».
150
Яких людей похвалиш чи зганиш забави, Як при столі засядеш, читачу ласкавий: Чи тих, котрії землю масну розкидали, Щоб золота кружечок із неї дістали? Чого лишень від Міда вони не бажали І в золото усе те так перетворяли? І чи людей похвалиш, що вулиці, може, Копали щедрим коштом зі скуки — вельможі? Який кошт міг Цоцеюш та Клавдіуш вжити, Лукулюс аби розкіш цю темну зажити? А чи про тих напишеш, котрі ці копали Печери, від Плутона, почвари, тікали, Щоб тут відтяти світські обридлі марноти, Жили для Бога простим тут серцем, в смирноті. Йордан полишу, завше в це взятий мешкáння, Про Київські Печери тобі дам звіщання. Ти скажеш, що догідні осібно похвали, Кому не гідний світ єа — такі тут мешкали, Такі клейноти й зараз вони святі мають, Скарбницею для Бога земною бувають Пар агр аф друг ий
1. Святий Антоній на другу гору переноситься. 2. У ній печери копає. 3. Накреслення її. 4. Туттаки про кількість руських святих законників у Печерах. Так добре заклав, згідно волі Божої, первістки святобливого пожиття бла гословенний патріярх наш Антоній і, постановивши святій братії іншого пастиря, щоб про стадо святопильно турбувався, сам, як високолітний орел, у вищу гору богомисельності підносився і все більше туди залітав. Він більше тіло своє трудив постами щоденними, працями в улаштуванні тієї печери на другій горі (адже стражник пильний і дорогий для безпечного міста, хоч до нього важкий приступ — приємний вельми, як хтось назвав, указівник або сусід), у глибші ями підземельні заходив, знижуючись, спускаючись і зако пуючись. У глибокості мудрості Божої та розуму, о, судів його схованих безод не глибока! Та печера іншу від першої форму взяла і в розташуванні і входом, також
і у викопуванні, що легко побачити може кожен, котрий дві мапи поміж собою порівнюватиме. До тієї святої Печери зручніший, аніж до першої, вхід, однак у часи при гожі. Але коли буде десь так слизько, як у грудні, чи при ожеледі, чи в сніжні покриви у січні, тоді зле. Sedesа саме місця того святого і ходи всі, подавшись тилом до Дніпрової води, випадають тут бути quo ad figurаs Matemаticas in imperfecti trianguli formamб, без побічних проходів. Церков святих у ній — одна, в той час, коли печери форми своєї набрали від святих трударів, прик рашена офіруваннями найсвятійшій Діві. Друга від побожних законників, які жили невдовзі перед нами, витесана в ім’я святого Антонія. У печері тій, як і в другій більше й святих тіл святих слуг Божих, а коли б хто спитав, відповів би йому — cum Paramiasteв, трохи про три речі при давши, як сказано: «Tria sunt migi cognitu impressibilia, quartum penitus ignoro viam nauis in medio mari, viam viri inadolescentia», що значить: «Три речі оці дивовижні для мене, і чотири, яких я не знаю: дорога орлина в повітрі, дорога зміїна на ске лі, корабельна дорога в середині моря і дорога мужчини при дівчиніг. Додамо сміливо й п’яту: неможливо довідатися мені, перечислити й оголосити кіль кість святих тіл отців печерських. Запитує Еклезіяст: «Arenam maris, gut tas pluuia e, dies saec uli quis numerabite altitudinem caeli latitudinem terrea, profundu abissi, sapientiam quis dimensus est», що так тлумачиться: «Пісок, який лежить на морському березі, краплі дощові і дні віку (які in qua accepti oneґ еклезіястик брав би, не знаю чи багато значать. Життя людське віком звемо. Час тисячі літ віком розуміємо, також біг теперішнього життя і май бутнього віком називаємо, нарешті називаємо часове коло, котре з речами вічності поданими перетягується), хто полічить високість неба, землі широкість (цього вже математики дійшли і повідають, що terra ambitusд є на миль п’ять тисяч і чотириста німецьких) і глибокі прірви хто перемі рить?е Додай до Еклезіяста, додай: хто з рахмістрів досконалих складе списка і тіл вірних слуг Божих, похованих у печерах Київських, з людей, гадаємо ніх то, той один може, хто «вираховує число зорям і кожній із них дає ймення»є і котрий усе наповнив, котрий волосся кожного, як говориться: «А вам і волосся все на голові пораховано»ж — порахував, нарешті котрий «береже кості»з святих своїх, аби жодна із них знищенню не підлягала. ПАР АЕ Н ЕС ИС
І тій другій досить знаменитій і святобливій праці благословенного А н т о н і я, патріярха нашого, підземного монастиря, другій добровільній темниці святого Івана Климака, який загнуздав свавільну людину і вуди усмиряв, тим, хто через відлеглість не може прийти до Києва, посилаю накреслення. Але, о часи, о світу нашого роксоланського звичаї, або ліпше мешканців його, вони вивертають для пожитку свого тіла небосяжні гори,
а Sedes — посідання (лат.).
б Приймаючи форму
математичної фігури неправильного три- кутника (лат.).
в Cum Paramiaste —
з Параміастом (лат.).
г Примітка на полі:
«Приповісті, XXX, в. 18».
ґ Повною мірою здогадно (лат.)
д Terra ambitus —
земний округ (лат.)
е Примітка на полі:
«Еклезіяст, II, в. 2», але тут такого нема, в українському перекладі Біблії у вказаному місці: «Наймарніша марнота, сказав проповідник, наймарніша марнота, марнота усе!».
є Примітка на полі:
«Псалтир, СXLVI, в. 4».
ж Примітка на полі:
«Матвій, X, в. 30; Лука, XII [в. 7]».
з Примітка на полі: «Псалтир, XXXIII [в. 2І]».
151
а Примітка на полі:
«Новий світ відкрит ий Христофором Колумбом, генуезцем, року 1467(24)».
б У цьому місці і в наступних трьох рядках у примірнику книги, з якої робився переклад, текст залитий чорнилом.
в Залите чорнилом місце.
г Примітка на полі:
«Антоній де Гуеуара (25)».
ґ Примітка на полі:
«Матвій», VI, в. 19: «Не складайте скарбів собі на землі, де нишить їх міль та іржа і де злодії підкопуються та викрадають».
д Примітка на полі:
«Хрис. De mortuis» (про померлих), Дамаскин. Слово до іудеїв».
152
море, багатьом рибам призначене для прожиття, непокоять, ріжучи кораблями, і відлеглі та нововідкриті Індії, Америки, Японіїа для ґендлю і для звабноблискучого золота, так далеко бувають від безперервно смер тельних порогів, як мовить поет: Au (...)б nium qui freta primus, Ra (...) fragili perfida rupit, Te (...) fuas post terga videns, Annimam leuibus reddifit cursu Posuit fenui fidere lingo, Inter vitae mortisque vias, Nimium gracili bimete ducto, — тобто: Добре ставив той границі, З смертю і життям різниці, Котрий спершу в морській хвилі Буде справця надто смілий, Тонка дошка відділяє, Мало літ собі чекає. І як тонка є в пливучім судні дошка, приходять війни, що провадяться з тими ворогами за життя, а простих кметів грабують з маєтності, або за те забивають, у чому довго жити не дозволено [...]в Щасливий однак той, котрий і смертю купує, що для звільнення душі із темниці тіла слу житьг. Не дбаєш про морську воду, розбійників не боїшся, смієшся із гніву Неп тунового і з хвиль, що здіймаються подібно горам, для тих достатків, котрі залишити мусиш, о людино! Потім, одним чохлом чи лантухом одягнутий, коли з регістру живих викреслять із оплаканою хвилею, шер хіт робацтва настане. Ближче для душі твоєї мати невидимий збір та пожиток, котрого міль не псує, злодій не краде, ані ржа не з’їда до дірокґ. За миль, кажу, кількадесят не забажай іти за ласощами і можеш, відкупив шись, звільнитися перед страшним і справедливим суддею від вічного вог ню за молитвами тих ясносвітних денниць пречистої Діви, особливої патронки нашої Печерської, і святих отцівд. Справді, о роксоланине, добре дочасно так приготуватися туди, де доведеться навіки мешкати, туди маєтності пересилати й збирати (як у світі Варлаам із Йосафата індійського царевича роковий король учинив ся, щоб ми від голоду, тобто на пустельному острові, позбавлені ласки Божої, потім мізерно не конали. Лічба 1. Значить вхід саме до тієї другої святої печери святого Антонія. 2. Хід для безпеки тих, що ходять, муром засклеплений. 3. Святий митрополит Михаїл лежить, це він був посланий від патрі ярха царгородського Сергія чи, як інші говорять, від Миколая Хрисоберга з охрещеним Володимиром Святославичем для охрещення Руси, відтак і охрестив її. 4. Святий Симеон, митрополит суздальський.
5. Двох святих братів Спиридона й Онисифора лежать тіла, з тих ото: коли один спершу помер у Бозі, то другий йому з місця відступився, щоб мав ліпший відпочинок. 6. Мулярів дванадцять, які залишилися одні цілі, а інші розпалися, відпо чивають тіла. Вони церкву найсвятійшої Діви, послані нею із Влахерн ніби від цісаревої (але їх у той спосіб вказала наймати Марія, Мати Божа), змурували в Києві, в монастирі Печерському. 7. Святий Тит, пресвитер, з братом своїм у Христі Анастасієм, чудо- твоні. 8. Святий отець Варлаам, син Ізяславового боярина Івана, ігумен монас тиря святого Димитрія. 9. Святий Ісакій Печерний, дивне життя того святого читай у Патери ку. Поміж тими двома (оскільки на паперті, поруському в притворі [вони лежать], зараз є церква Офірування пречистої Діви, гарно оздоблена. 10. Є брама дерев’яна до ходу, аби непотрібний люд не тиснувся, за нею реліквії святого Лаврентіязатворника. 11. Святий законник Алімпій лежить у труні супроти церкви. 12. Святий законник Ілля, його даремно люд посполитий Чоботьком називає, як буде показано в трактаті першому. 13. Навпроти лежить святий Єфрем у цілому тілі, був пресвитером, про що свідчить видне на реліквіях одіння. 14. Святий отець Аретас покладений. 15. Благословенний отець Сергій. 16. Святий отець Никінчудотворець, ігумен печерський. 17. Святий законник Никін, той був пійманий половцями і тяжко муче ний. 18. Святий законник Кукшачудотворець. 19. Святий отець Євстратій, даремно його люд посполитий якимсь Симеоном Голубцем зве, чудотворець. 20. Святий законник Нестор, хронікар руський. 21. Святий законник Ієронім, затворник чудотворний. 22. Святий Теодор і Василь, мученики, забиті від князя київського Мстислава. З них Теодорові, як про це в чуді буде, німець відірвав на свою біду ногу чудотворного. 23. Видно завалені двері. 24. Стовп, біля якого молитвами святих отців наших Антонія і Теодо сія печерських біси бувають вигнані з опанованих ними тіла. 25. Церква в ім’я святого Антонія висклеплена і декорована. 26. Гріб святого отця нашого Антонія, з нього, коли під час спустошення хотів москаль реліквії його взяти святі, благословенні, Богу милі, раз вог нем, що й тепер знати, другий водою (те й тепер знати) відганяв його святий; тамтаки й образ його. 27. Келія святого отця нашого. 28. Святий отець Даміянпресвитер. 29. Святий законник Агапет, чудовний лікар.
а Примітка на полі:
«Про тихото тридцять законників печерських пишуть, що дияв олів одним словом виганяли, ба й до монастиря входити ці мурини через них боялися».
153
а Примітка на полі: «Євнух».
б Примітка на полі:
«Був він сином князя Давида, внуком князя Святослава, прийнятий до закону року 6614 (1106)».
в Примітка на полі:
«Дніпром і Ніпром історики звуть».
154
30. Пара голів, що святу олію виточують. 31. Святий старець Мелагійчудотворець. 32. Святий старець Пергій. 33. Святий і чудотворний Атанасій. 34. Святий Євстафій, той злотником був у світі. 35. Святий старець Іван, постом відомий. 36. Святий старець Єфрем, скопецьа. 37. Святий старець Нектарій, послушенством відомий. 38. Святий старець Лука. 39. Святий старець Теофанпістник. 40. Святий отець Телофілчудотворець. 41. Святий старець Ісая Працьовитий. 42. Святий старець і чудотворний Онофрій. 43. Святий Іван, який багато терпів і тут по рамена вкопаний стоїть у землі, чудотворний. 44. Святий Мойсей Венгрин, чистоти прихильник. 45. Святий Миколай Святоша, князь чернігівський, законник печер ськийб. 46. Святий Марко Печерний, чудотворець. 47. Святий отець Євладій, пістник, чудотворний. 48. Святий Ніцетасчудотворець. 49. Святий Григорій, законник чудотворний. 50. Святий Еразм, законник чудотворний. 51. Святий отець Пиминчудотворець. 52. Святий законник Прохір, читай житіє — є чудовне. 53. Святий отець Павло, законник чудовно послушливий. 54. Святий старець Анатолій, чудотворний. 55. Святий Матвій, наперед усе бачив і пророкував. 56. Святий законник Єремія, пророчий дар мав. 57. Святий законник Савачудотворець. 58. Знову пара голів, які святе миро здавна точать. 59. Святий Спиридон, законник чудовний. 60. Трапеза спільна для братії, тільки в суботу вона буває. 61. Святий отець Матвій, чудотворний законник, який мав пророчий дар. 62. Святий старець Аврамій, вельми працьовитий. 63. Святий старець Сильвестр, законник, покірно чудотворний. 64. Ґрата, якою до ходу мурованого повертаєм ося і виходимо до келії велебного отця печерного. 65. Келія велебного отця печерного. 66. Паркан довкола печери. 67. Форта і стежка на діл до келії під гору і нижчих садків. 68. Найнижча келія. 69. Садові дерева різноплідні. 70. Пліт немалий довкола нижнього саду. 71. Дніпро іде під гороюв.
72. Стежка від Ніпра і від нижчої келії через сад по верху печери й через сад до садівникової келії. 73. Ворота великі з самої Печери святого Антонія на гору ведуть, і дру гі, котрі на горі. 74. Доли великі, зарослі деревом, по лівім боці іде з Печери взгір’я. 75. Стежка від Пратви до форти та воріт, якими на вулицю виходимо й уліво йдемо до містечка, в якому: 76. Церква святого Теодосія Печерського. 77. Повз ту до Васильківської башти через вулицю. 78. У тому ж містечку церква Воскресіння Збавителя нашого Ісуса Хрис та, також уліворуч. 79. Студня навпроти воріт низько. 80. Од неї дорога до монастирської форти по частокіл та садовий тин. ПОЯ СН ЕНН Я ЧЕТВ ЕРТ ОГ О ПУНК ТУ ДРУГ ОГ О ПАР АГР АФ А
Про незчисленну кількість святих тіл, які лежать у печерах, я написав трохи вище, що покладено зараз у тих каталогах під лічбою; щось собі, православний читальнику, помислиш, але що даремно, побачиш; хотів лишень реліквії тих поправді великих мужів та благословенних угодників Божих покласти у лічбовім почті, котрі зверху святі свої тіла поклали, кості яких, гідні пошанування, з боязню Божою і набоженством кожен може цілувати. Інших, хоч і нагорі лежать, але замуровані, не шукай, щоб не дістав кари тієї, котрі виносять ґвалтівники гробів, і не важся; бо тих із землі викопувати не треба намагатися, котрих, ходячи, топчемо, зва живши і на Піяелятів, вони даремною із перестрахом працею багатьох хотіли рушити зі своїх ям, відкривши, але марно, хоча довго працювали, тож святих на своїх місцях як давніше залишили). Тих отож зверху зас клеплених і тих, що в землі лежать, хто кількість, пильно підраховуючи, полічить? Тих, про яких згадав вище, записав я з покори моєї законничої, а за звіщенння та наук у подякую. ЗВІДК ІЛ Я НАЗВ АН ИЙ МОН АСТ ИР НАШ ПЕЧ ЕРС ЬКИМ І ЙОГ О НАКР ЕСЛ ЕНН Я
Така святих печер позиція, такий обвід їхній аж до самого Печерського монастиря. А чому він так названий, подам спершу імені цього etymonа потім і опис його. Щодо назви: повернувшись зі Святої Гори благословен ний отець наш Антоній, узявши і від ігумена свого з Божої постанови бла гословення, перенісся із першої на другу гору й коли в ній жив, трудячись, прийшли з першого підземного монастиря до нього святий Варлаам із набожною братією, оповідаючи: — Слуг Божих і братії нашої, отче, примножилося, не маєм о місця, де б жили, просимо прецінь, благослови нам над печерою церківку поставити. Що святий отець радо вчинивб. Також і вдруге делегацію відправив, прийшов до святого знову з братією, оповідаюч и йому, що труджалих до
а Примітка на полі: «Вивід слова».
б Примітка на полі:
«Почався монастир Києв оПечерський старий року 6566(1058)». 155
Винниці Божої щодень більше примножується, бажаючи, аби й повторно їм благословив більшу церкву на горі поставити й монастир закласти.
На ті їхні слова духом утішився великий отець Антоній і сказав: — Хай буде Бог у всьому благословенний, і молитва преблагословенної Діви та святих отців, котрі є на Атоні нехай буде з вами. Сказавши те, заразом послав двох братів до князя Ізяслава, кажучи: — Княже православний, Бог примножив братію законну, а плац малий для їхнього пожиття, прошу тебе з усіма про ту гору, котра є над Печерою. Коли ж те посольство відправили святі брати, наповнилося радістю серце князя, отцеві та братам відступив він ту гору й надав — так воно й сталося. На ній відтак велику церкву заклали й закінчили, келії для братії поставили, палями обнесли і з Печери до нового того монастиря перенес лися, котрий ми тепер Старим Домом звемо. І з того назвався монастир Печерським, бо з Печер вийшовши, братія печерна осіла в монастирі горньому й у ньому жила. НАР ИС МОН АСТ ИР ЯМ ІСТ ЕЧК А ТА ІНШ ИХ РЕЧ ЕЙ АЖ ДО САМ ОГ О КИЄ В А ТАК ИЙ Є:
а Caenobium — багно, смітник (лат.). б Спіжарня — комора. в Полац — ряд домів, один ряд вулиці.
г Інфірмарії — лікарні. ґ Носокома — будівля для хворих.
156
Вийшовши на гору з Печери хвірточкою, як говорилося, іти мимо паль до монастирської форти вліворуч, також: 1. Келія братасадівничого і стежка повз вулицю до монастиря. 2. Форта до самого caenobiumа, при якій зараз хвірткова келія. 3. Біля тієї другого отця мала келія. 4. Від них праворуч через гору прикра стежка до друкарні. 5. Друкарня на тійтаки рівнині, на якій увесь монастир. 6. Пекарня із спіжарнямиб і з усім, що до неї належить. 7. Келія набожного брата, який пекарню доглядає. 8. Келій старих вряд чотири. 9. Келія законника полацькогов. 10. Дві келії водно: одна супроти другої. 11. Келія від тих трохи в сад виставлена. 12. Навпроти них одне мешкання ремісників, а друге законниче. 13. Келія ззаду їх, пристойна і спокійна. 14. Від неї вздовж аж до воріт інфірмаріїг набожних отців та братії різ ної келій вісімнадцять. 15. Ворота до Носокомиґ. 16. Келій дві, одна супроти другої набожного отця інфірмарія. 17. Сама інфірмарія, або пословенському бóльниця, де набожна братія хвора має пристойний догляд, церківка при ній. 18. Келія одна і комори для домових потреб сховку, приткнуті до паль Великого монастиря. 19. Дзвіниця біля тієї Носокомії при мурованій церкві дерев’яна і східці при ній, якими іти до самої церкви на гору, оскільки над воротами така є,
як звістова на найсвятішої Діви брамі київській була, котра Золоті Воро та мала, як звідомився. 20. Сама церква святої Тройці, чиїм була поставлена коштом трохи нижче подано будеа. 21. Брама, на якій та церква стоїть. 22. Уліворуч дім для гостей високий, на горі поставлений. 23. Бібліотека книг церковних руських і слов’янських. 24. Трапезна немала, церква тепла при ній на ім’я святих апостолів Петра і Павла. 25. Ворота до братніх кухонь і архімандричої так само кухні. 26. Три келії для архімандричих слуг. 27. Ігуменські покої. 28. Під тимтаки верхом монастирська апотекаб. 29. Новопостановлених келій під одним накриттям для побожних отців та братії одинадцять. 30. Келія яніторовав в мурованій брамі з присінком. 31. Посеред так розташованого монастиря церква Воскресіння Пречис тої Богородиці, чому так стоїть, від кого початок свого постановлення взяла в каталозі добродіїв claustri nostriг оповіджено буде. 32. Каплиця їхніх милостей панів Єльців. 33. Каплиця трьох святих церковних докторів Василія Великого, Григо рія Теолога та Івана Золотоустого. 34. Каплиця святого Івана Богослова. 35. Каплиця святого архідиякона Стефана, князів їхніх милостей Корецьких. У тій святій церкві начебто кілька було благословенних Божих тіл, також більше княжих, гетьманських, воєводських, Річі Посполитої панів дигнитарівґ та осіб начальних, епітафії гробів їхніх, які з нака зу мого старшого біля старих я, доклавши дещо, на вічну пам’ять поновив, хоча не всі (для рації в Параенесесі після надгробків поклав) ясно ув’язав. Недалеко: 36. Дзвіниця одна висока, 37. Друга ж через великий тяжар, котрий на неї знесений, тобто дзвін великий, від автора свого Василевою названа. Нижче три церкви, відтак іде поміж тими обома до брами, котру і на котрій церкву Святої Тройці князь Миколай Давидович Святоша заклавд і при ній для хворих та слабких законників інфірмацію, про яку вище згадував уфундував, особливого Носоко ма поставив, тà тепер від архімандрита печерського dependetе. Та брама виводить на містечко, в якому багато уломних, сиріт, удів, жебраків, які, власне, при святій церкві Печерській лежать, очікуючи милості Божої. Була також при ній сажавка, яку ангел Божий, сходячи щороку, порушувавє. 38. У ньому є монастир дівочий, багато князівен, воєводжанок, шляхтя нок та інших різного стану та кондиції святобливих законниць жило зам кнено. Там, як та Аннапророчиця, дочка Фануїлова з племені Асировогож, при церкві Божій за уставом присідали, збавлення свого в постах, праці та неспанні, поклонах надчікували і тим пильніше й більше вони носили
а Примітка на полі:
«В каталозі добродіїв та опікунів святого монастиря Печер- ського».
б Апотека — льох,
зокрема винний.
в Яніторовий —
приворотницька, для сторожа.
г Claustri nostri —
нашого осаду (лат.).
ґ Дигнитар —
воєноначальник.
д Примітка на полі:
«Церква Святої Тройці».
е Dependet — залежна. є Примітка на полі:
«Іван, V, в. 3». Тут оповідається про купальню в Єрусалимі, біля якої «лежало багато слабих, сліпих, кривих, сухих, що чекали, щоб воду порушено. Бо ангел Господній часами спускався до купальні, порушував воду, і хто перший улазив, як воду порушено, той здоровий ставав, хоч би яку мав хворобу» (в. 2–3).
ж Примітка на полі: «Лука, II, в. 36».
.
157
а Примітка на полі:
«Матвій, XXV, в. 12». Мається на увазі Притча про мудрих і нерозумних дів, оповіджена в Єван- гелії від Матвія, XXV, в. 1–13
б Примітка на полі:
«Пісня над піснями, II, в. 3, треба: I, в. 3».
в Удаються до пахощів мастей твоїх (лат.).
г Примітка на полі: «II До коринтян, II, в. 15».
ґ Тут іде латинський переклад поданої вище цитати.
д Примітка на полі:
«Либідь — назване від сестри Щекової, Хоривової та Києвої. — Стрийковський, книга 4».
е Примітка на полі:
«Стрийковський, книга 13, в розділі 5 так згадує».
158
в пам’яті своїй розділення десяти тих дів, щоб легше з нареченим своїм увійти у веселощі, а не почути їм голосу, як інші: «Не знаю я вас!»а, сказати ж: «Збавителю мій, твоє ймення неначе олива розлита, тому діви коха ють тебе»б, через те, стисло живучи currunt in odorem unguentorum tuo rumв, біжимо на запах оливи твоєї. «Мибо для Бога Христова запаш ність!»г ними, кажу, (так як є біля магістра поган: Christi donus odor sumusґ) відновлений, не позбавить їх небесної вдячності. Є річ гідна подиву, що стать, така слабка, статечно несе тяжар та ярмо Христове в законі, але уважмо чи є щось таке тяжке, чого б не допо могла любов Божа побожній людині двигати; сам Бог мовить: «Тяжар мій легкий і ярмо моє солодке!» 39. Посеред монастиря того церква. 40. Недалеко від неї студня. 41. Навпроти того святого монастиря дім для гостей для законної бра тії та пілігримів. 42. На південь через містечко дорога до Либеді д. 43. Між заходом та північчю дорогою йдемо через Спаський кут, тобто повз церкву Преображення Божого, її святий Володимир змурував, але її стіни заледве зараз стоять, руїна землею покрилася, і через посад, що належить до тієї ж Божої святниці. 44. По тому ж правому боці, пройшовши трохи дороги, є доріжка до монастиря святого Миколи Пустельного. 45. Сам монастир того святого архієрея. 46. По тійтаки руці, далі трохи, доріжка до перевозу на Дніпрі. 47. Минувши те, іти просто через діл до великих валів, у них: 48. Церква святої Софії, що із власним цвинтарем своїм, який довкруг аж до брами міської простягся, значно почала поправлятися від кількох літ. 49. Церква святого архангела Михаїла й монастир. 50. Церква святого Теодора Тирона, тільки стіни стоять е, про яку так, як і про інших церков святих київських руїн и сказати з поетом можу: Quaeque prius Sanctos cogebat curia patres, Serpentum fasta est alituumque domus, Plenaque tot passim generosis atria ceris, Ipsa sua tandem subruta mole iacent. Calcanturque olim sacris onerata trophaeis Limina, distraktos tegit herba Deos. Tot decora artisicumque manus, tot nota sepulchra, Totque pios cineres una ruina premit. тобто: Ті церкви, до якихбо з сенатом ходили Князі, тут нині птаство всі вежі сповнили, Тіл повні святих, зараз святині упали, Одні у попіл, інші в руїнах постали. І поганин пороги святі топче сміло,
Не дба, що заростають тіла святі в зіллі. Майстерної роботи гроби, що стриміли, Самим упадком тяжко ячать, повалились. 51. Церква Василя, як перша змурована від Володимира Великого. 52. Церква найсвятішої Діви Десятинна. 53. Церква святого Симеона над самим Києвом, а інші могилами лежать, очевидно навіки завалені. 54. Від них брамою повз замок, на високій горі споруджений, у діл спус титися до гідного жалю Києва, оскільки зараз заледве достойний старого іменіа, у ньому ж бо було більше як триста мурованих церков, сто дерев’янихб, з того заледве всіх тридцять. Тоді йшли десятини до церкви найсвятішої Діви, через десятину Десятинною назвалася від усієї руси в той час, а зараз не тільки десятин, але й те з праці, що законники та пресвитери зароблять, відбирають, омежують, заїжджають. Тоді прис тойні слуги Божі від князів мали пошанування, в цих часах будьяка людин ка, як їй любо, їх оббріхує, соромить, безчестить. Не гадаю, аби пам’ятав теперішній Київ quod qui Eclesiasticos tangit, tangit pupillam Deiв. А хто латинників чіпає, ніби чіпає зіницю ока Божого.В томутаки часі самі оби вателі так багато церков будувалиг, у теперішнім і позосталі ruinam simul, simul racturam passaeґ, порисувалися і на добрах ущерб значний узяли, яких як хто тут заживає, такий і має прибутокд. Багато б теперішніх подав би прикладів, як шляхетні люди тим запа лом загорівшись, зпалювалися, як законник боявся людей чіпати, щоб не взяти на себе непотрібну ненависть, усе бачив і повторно говорив:«Хто церковними добрами багатиться, той і своє втратить».
а Примітка на полі:
«Дітмарус, єпископ, Хроніка, Частина 7, лист 113».
б Примітка на полі: «Длугош триста лічить, книга І».
в Тому що,
хто людей церкви чіпає, чіпає зіницю Господа (лат.).
г Примітка на полі:
«Стрийковський, лист 109, у книзі 5 про 300 церков говорить мурованих».
ґ Які тільки лиха, тільки утрату набутків терплять (лат.).
д Примітка на полі:
«Мех[овіта] в розділі, лист 209: “Світським багатитися з духовних добр зла річ”».
Вид на Успенський собор зі сходу. Фрагмент плану Києв а з книги А. Кальнофойського «Тератургима». 1638.
159
НАДГРОБКИ ФУНДАТОРАМ I СВЯТ ОМ У ОТЦ Ю ТЕОДОСІЄВІ, друг ом у із зак онн ик ів руськ их післ я свят ог о Ант он ія Патр ія рх а
Мандрівнику Дороги пройшовши, пожиточно замешкав, зупинись і прочитай: «Тут свої склавши кості, святий Теодосій як високолітний орел, віднови чекає, але заздрісний приступив ворог, рушив деінде святого, місце тільки, де лежав, залишилося, тож, його свято пошанувавши, іди здоровий, а тому, що запитуватиме тебе, що бачив у Київськім горизонті, скажи: «Багато зрів, коли гріб чудовний бачив великого Теодосія». II ГЛІБ А ВСЕСЛ АВ ИЧ А, КНЯЗ Я КИЇ ВС ЬКОГ О ЖІНК А, ДОНЬК А КНЯЗ Я ЯРОП ОЛК А ІЗЯСЛ АВ ИЧ А, за чол ов ік ом свої м чер ез сор ок літ пом ерл а, раз ом із ним в гол ов ах свят ог о Тео д ос ія покл ад ен а рок у 6666 (1158) січн я, дня 3, о друг ій год ин і ноч і.
160
Це гріб, що із простої лічби випадає, Шануй його, хай гостя взаємно навчає: Князь київський Гліб в ньому поклав свої кості Із жінкою — по світа оцього марноті. У головах поклались із русів святого, Не подивуй, зумисне лягли біля нього,
Святого Теодося у світі любили, Лягли із ним у помір, щоб потім з ним жили. На добре вийшло; більше живі полюбляють Святих Господніх, більше й собі вони мають. III У роц і 6979 (1471) пом ерл ом у пох рист ия нс ьком у СИМ ЕО Н ОВ І ОЛЕКС АНД РОВ ИЧ У ОЛЕЛЬК ОВ ИЧ ЕВ І, дід ичн ом у пан у земл і Киї вс ької, княз ю слуцьк ом у, рест авр ат ор ов і церк ви Печ ерс ької, котр у обн ов ив при кор ол і Каз им ир у і при вел ебн ом у отц ю арх ім анд рит і Іван у рок у 6978 (1470), грудн я 3 а.
Поглянь, яка постала махина об’ємна, Як оглядаєш, гостю цікавий, — майстерна. В руїн і двісті тридцять і три літ стояла Та церква від Батия, як слізно ридала. Семенакнязя коштом вона відновилась, Для честі Бога й Діви відтак встановилась Для збавлення тих, котрі життя моря жасні Проходять, щоб прип’ясти човна зорі щасній. Усім є все та церква. А щобо Семену? Оновлювачу буде копцем достеменноб. IV Свят обл ив о вмерл ом у ВАСИЛЮ СЕМЕНОВИЧУ ОЛЕКСАНДРОВИЧУ ОЛЕЛЬКОВИЧЕВІ, котр ий пер ейш ов із цьог о світ а рок у 7003 (1495), інд икт а 13, черв ня, дня 4. княз ю княз ьов е, кревн і пом ерл ом у кревн ом у пост ав ил и темн ов ел ик ий цей сарк оф аг, нап ис авш и:
«Тут Василь Семенович Олександрович Олелькович, дідичний пан землі Київської, князь слуцький, відпочива, добрий кревний, по смерті пожиточний.
а Примітка на полі:
«Звідкіля князі Слуцькі Олельковичами пишуться дивись у Стрийковського, у книзі 19, розділ 3 і в книзі 12, в розділі 13».
б Примітка на полі:
«Батий, цар татарський, маючи війська мільйон, Київ з великими іншими державами розорив року 6745 (1237). Копець — насипаний горб.
161
V ГЕО РГ ІЙ ЮРОВ ИЧ ОЛЕЛЬК ОВ ИЧ, князь слуцьк ий,, дід ичн ий пан земл і Киї вс ької,, пом ер рок у 1579, квітн я 12, і тут є покл ад ен ий.
Богу Вітчизні, королеві, собі Цнотами, мужністю, вірою, життям. Побожний, відважний, славний, дільний, Вистачивши, вигодивши, услуживши, посприявши, Княже Юрій Юрович Олелькович Слуцький, добре, статечно, мило, Тут свої кості Поклав, поховав, засклепив, сховав. а Епітафії VI і VII
пропускаєм о, бо вони до київських не належать, що пояснює автор у примітці на полі: «При епіграфіях князів Олельковичів Слуцьких і ці дві для вічної пам’яті зійшли до Дому того, скоро мені їх від велебного в Бозі, його милості отця Самійла Залеського Шицика, архієпископа слуцького з монастиря святого Духа Віленського через милостивого отця Петра Могилу, митрополита київського, галицького, тощо православного і Великого князівс тва Литовського духовногонамісника віддано, їх тут я поклав».
б Заздросні сестри — парки, богині долі Клото, Ляхесис та Атропос.
VII I а До вічн ої Вітч изн и від ійш ов зі світ у, ГАВР ИЛ О МЕН ОВ ИЧ БОГД АН ГОЗЬК ИЙ, рок у 7035 (1527), бер езн я 20.
Було б найліпше пожить по клопотах, Спочити по даних Вітчизні роботах, Та час прийшов цей: кругобіг згорнули Заздросні сестриб і нитку утнули, Відважний Гозький, життя трудового — До колізею ввели після того. Така відміна навряд чи зашкодить, Як вічність в тебе із радістю ходить. Шляхетна душе! Найвищу взяв долю!.. Одначе серце щемить мені з болю. IX ВАС ИЛЬ АНДР ІЙ ОВ ИЧ ПОЛ УБ ЕНС ЬКИЙ, пох рист ия нс ьком у вмерл ий і тут покл ад ен ий,, стар ост а мстисл авс ький, грод енс ький марш ал ок.
162
Василь Андрійович Полубенський, вмерши, в церкві найсвятішої Діви Печерської погреб обрав собі, тому, йшовши мимо, добре
скажи слово, читальнику, до душі милостивого, справедливого слуги свого Василя Полубенського: «Боже, будь милостивий!». X КНЯЗЬ ЛЕВ ВАС ИЛ ЬОВ ИЧ ПОЛ УБ ЕНС ЬКИЙ, відд авш и борг світ у, в цій церк ві найс вят іш ої Дів и Печ ерс ької, біл я свої х покл ад ен ий.
Лев Полубенський лежить при своїх тут, Хто повз цю урну захоче пробігти, Змовч, не збудибо. Як лев шлях заступить, То не уступить. XI ОЛЕКС АНДР ВОЛ ОД ИМ ИР ОВ ИЧ, КНЯЗЬ, і дід ичн ий пан земл і Киї вс ької, ставш и пер ед смерт ю зак онн ик ом, тут пох ов ан ий рок у 6992 (1484).
Гостю, богобійний князь Олександр Володимирович, пан монарх, дідич землі Київської, з високої вежі дивлячись на множство люду, як народ з народом, королівство б’ється з королівством, відходять цезарі, тирани упадають, покинув князівство, погордив панством, відпустив слуг, босим себе сам слугою у куколіа учинив і, добре тому послуживши в святім монастирі Печерськім, небезпечний життя океан перетнувши, стало прибув до вічного порту.
а Кукіль — чернеча шапка.
163
XІI
а Примітка на полі:
«Читай у Стрийковського, книга 24, як подає діяль- ність того князя».
КОСТ ЯНТ ИН ІВАН ОВ ИЧ КНЯЗЬ ОСТР ОЗЬК ИЙ, воє в од а троцьк ий, гетьм ан Вел ик ог о княз івст ва Лит овс ьког о,, післ я баг ат ьох звит яжств від смерт і пол ігш и,, тут пох ов ан ий рок у Бож ог о 1533,, маю ч и літ 70, отр им ав пер ем ог 63 а.
Мо скву із татарами поклавши, виписавши шістдесят троє над ними перемог, булаві фарбованій Рось, Ніпр, Ольшанку придавши, приточив замків багато, монасти рів багато, церков святих багато, котрі в князівстві Острозькім і в столичному місті Великого князівства Ли товського Вільні, змурував Дру гою Гетсиманню Дім пречистій Діві Печерський , все гойно учинив у нім і, померши, поклався тут. Для уломних шпиталі, для дітей школи, для людей рицарських Академії Марсової з палашами залишив копіє і милого написа: СЦИПІОНОВІ РУСЬКОМУ КОСТЯНТИНУ ІВАНОВИЧУ ОСТРОЗЬКОМУ, гетьману Велико го князівства Литовського, той весь надгробок. XII I
б Примітка на полі:
«Темної матері дочки є богині смерті Клото, Лахесис, Атропос, від тієї матері народжені».
164
ТЕТ ЯН А, КНЯЖН А ОСТР ОЗЬК А, воє в од ин а троцьк а, гетьм ан ов а Вел ик ог о княз івст ва Лит овс ьког о, стар ост ин а брасл авс ька та вінн ицьк а, рок у Бож ог о 1531, інд икт у 11, липн я 12, душ у свою Творц ю своє м у відд авш и, за своє ю вол ею тіл о тут покл ал а.
З’єднав Бог — не розлучить Цораб темна мати, Не може того й ворог лютий доконати. Як сказано: за мужем йде дружина слідом,
Товариша ніколи не покине бідам. Княгиня тож Тетяна ходить за гетьманом, І вмерши, його має любим своїм паном. У темнім, тяжкім гробі віру, шлюб тримає, Лягла побіля тебе, вожде, спочиває. Ти міг у цьому світі багатьох водити, То поведеш Тетяну небо вічне зріти. XIV ІВАН ГИР ИНС ЬКИЙ МИН ОВ ИЧ ЛЬВОВ ИЧ ТИШК ЕВ ИЧ марш ал ок госп од ар я йог о кор ол івс ької мил ост і, держ ав ець чорн об ильс ький, 7071 (1563), жовт ня 10, тут покл ав за своє ю вол ею тіл о, до вічн ої від ійш ов рад ост і.
Руський Парбусе, сармацький Гектóре, Другий жовніре, що міць його в зморі, Чесний Тишкевич, тебе Русь виносить, Як твої справи у світі голосить. Тут і Беллона свої дардиа зводить, Нас полонивши, у двір свій загонить, Речі Богині ніхто не погромить, Божих садів і у думці не зломить. Сльози втирає, так менш печуть болі, Як супротивне побачить там, долі, Де чорний Харонб везе людей душі, — Що там не будеш, себе тішить мусиш. Вже Радамантусв не буде садити, Ані Еакус на згубу судити, Ти Прозерпіниг фладрованіґ двори І Циммерійськід минаєш комори. З Марсом, Богине, коли записали У свої книги, то мужем назвали, Тож не бійсь звіддя — залишаться цноти, Славу оновить твою трубач злотий.
а Дарди — списи.
б Примітка на полі: «Ха рон — перевізник люд ських душ».
в Примітка на полі:
«Радамантус та Еакус — підземні судді».
г Примітка на полі: «Про зерпіна — пекельна цариця».
ґФладровані — оточені прапорцями. д Примітка на полі:
«Ціммерійські — розумій темні, темряві».
165
XV СВЯТ ІЙ ЮЛІЯ Н І ЮРІВН І ДОМБ РОВС ЬКІЙ, княжн і Ольш анс ькій, свят им її рел ікв ія м, яка нев им овн о чек ає у церк ві найс вят іш ої Дів и Печ ерс ької сув ор ог о справ едл ив ог о декр ет у; авт ор же так ий олт ар вист авл яє.
а Примітка на полі:
«Філоктетес — як на гріб Тро´їлуса, Аххілесом забитого, дивився, укушений був від гада зпід олтаря».
б Примітка на полі: «Діпсас — гадина з роду вужів».
в Примітка на полі:
«Емпуза — розуміється Гекуба, жінка царя Пріяма, яка після взяття Трої у пса перетворилася. Син, Троїлус — розуміється троянський царевич».
Під олтарем, Філоктетеа Жодна Діпсасб не утне тя. Бо в ту Емпузи синв не уклався землю, Щоби чотиритрутне множить гаддя плем’я. Перед олтар ставай тож, помолися сміло, Відпущення дістанеш за гріхи всеціло. До Творця небес і світа Через вічні дійдеш літа, Юліянапомічниця, Важна в небі заступнúця, Олтар котрій посвятився, У побожність взолотився. Тут цілющі хова кості, На хворобні бурливості. Проти смерті та хвороби Рецепт є в труні, у тóбі. Завжди весна як зеленокоса квітне, Цілющим зіллям вдягається світно. Подячне місце в подячнім завше часі, Разкибо славні вона носить окраси, І не дивно, бо ти, Юліяно, в цім світі Лягла: квіт хоче здобить інші квіти. XVI ГАНН А ШИМК ІВН А АНДР ІЙ ОВ А КАП УСТ ИН А, кашт ел янк а яросл авс ька, стар ост ин а овр уцьк а, тут покл авш ись рок у Бож ог о 1577, липн я 19, відп оч ив ає, жил а літ 54, чот ир и міс яц і, 19 днів.
г Примітка на полі:
«Архілох — лакодемський поет, той віршами своїми те справив, що Лікамбена по ворожбі змушена закінчити життя».
ґ Примітка на полі:
«Гіпонакс — також складач віршів».
166
Вже з Архілохомг не хочу забави, Ні з Гіппонаксомґ якоїсь розправи, Січуть вони жалом ради, Хоч їм ніхто не завадив. Гроби мені чесних давно обмірялись, І силу для Ганни в епіграф поклали: Капустиній, каштелянці, Преці гробні сиплять шанці, З яких ангéли її іздобудуть, Заграють труби, світ будити будуть.
З церкви Богу так із’являть, Перед судом її вславлять. XVII МИХ АЙЛ О КОР ИБ УТ ОВ ИЧ, КНЯЗЬ ВИШН ЕВ ЕЦЬК ИЙ, смерт не пок ин увш и тіл о рок у Бож ог о 1584, 16 жовт ня о друг ій год ин і ноч і з пон ед ілк а на вівт ор ок від ійш ов до неб есн ої стал ост і.
Згадавши весну, автор, а та щороку упале воскрешає зілля своє, подивившись на людину, а вона, раз прийшовши до періоду життя свого, мусить багато літ чекатиа щасливої віднови, плакав на людський стан, і ставши над тим гробом жалісливо написав: «У тім мармурі чекає воскресіння князів Гедиміна, Ольгерда, Дмитра Корибута нащадокб, польського короля Ягелла, Скиргайла і Свидригайла від Марії, княжни тверської, народжений, муж відважний, набожний, який любив справедливість, батько убогим сиротам Михайло Корибутович, князь Вишневецький, каштелян київський, канівський, черкаський, любецький, тощо, староста». Скажи той, що минаєш: «Душу князя, Боже, коли прийдеш судити, в той час не побажай потопити».
а Примітка на полі:
«Мосхі Сиракузький, Еidyl (розділ) 3.
б Примітка на полі:
«Стрийковський, книга 12, розділ 13».
XVII I
Князь Теодор Іванович Ярославич після клопотів світських тут відпочиває. Широкі панства Теодор Ярославич Іванович одідичивши, багатьох милував уродженням, можністю, гідністю.
167
Коли з терену життя взято цього, з Дуліхиським і тим зубожілим порівняв я Ісусом, а за панство сім стіп одержав землі. Тій одміні, читальнику, не дивуйся, це і тобі дістанеться, Переконаєшся й сам, що нерівні народжуєм ося, а рівні вмираєм о. XIX ОЛЕКС АНДР ОЛЕКС АНД РОВ ИЧ КОР ИБ УТ ОВ ИЧ КНЯЗЬ ВИШН ЕВ ЕЦЬК ИЙ післ я праць світ у цьог о тут обр ав соб і відп оч ин ок рок у Бож ог о 1577, квітн я 3, год ин и в ніч шост ої з вівт орк а на сер ед у, жив літ 33 і 4 міс яц і.
а Тут з’єднано в одному
вірші два, виділені заголовними літерами слова читаються як кінцеві першого вірша і початкові другого.
Князівство будьхто в цей ВІКa Моє дідицтво ЯК опанує ТУТ Річне Душі МОЇЙ Нехай постій НО справу Є Я на Вишневц І князь О лександр ТОГО Потре бую ЯК Боргу від наступникі В своїх ЗАВЖДИ
мій пригадати виконується той душі перед Богом вий вирок один за злі чудовно запроваджений більше досягнете переступця каратиме намірах злого сумління
XX Рок у Бож ог о 1576, серп ня 19 ЄВТ ИМ ІЙ БОГ ИЧ ТЕО Д ОР ОВ ИЧ, КНЯЗЬ КОР ЕЦЬК ИЙ, воє в од а вол инс ький, стар ост а луцьк ий, брасл авс ький, винн ицьк ий і звин ог ор одс ький, з реє ст ру жив их викр есл ен ий, кост і свої тут пох ов ат и нак аз ав.
168
За життя боятися справжня марнóта, Коли ближче щоразу зяють вийстя ворота? Вжебо Евфимій безпечний від страху, Його взяли до небесного даху. Із воєводств і староств, де він мав гонóри, Вічності доступився, з Емпіру корони.
В тій каплиці із кревними своїми Ліг він тілом, а з Богом душа, з тими Прислугує, де цноти занесли до нього І тягар з ярмом двига Пана він свойого. Ото Євфимій те щастя досягне, Собі вже має, а ми його прагнем. XXI На смертельний покликана Трибунал ЄВПР АКС ІЯ, зак онн иц я, Всев ол од ак няз я дочк а а, де душ у просл ав ивш и рок у 6617 (1109), липн я 9 дня, тут тіл о покл ал а.
Часу ростуть, гинуть часу свого б, Що ногами нашими потоптано, Чим нас одягнено, одміняється. Подивися, мій гостю, на цей гріб, на якому побожна законниця Євпраксія, Всеволода, князя київського дочка, вмерши, є покладена, і побачиш, що до одного нас відміною нерівного спустять місця, бо нема нічого під сонцем, а також і в ньому самому постійного, все у те, з чого почалося, перейде в. XXII ІЗИД ОР КОП ЕЦЬ, марш ал ок і пис ар кор ол я йог о мил ост і, пом ерш и, в церк ві найс вят іш ої Дів и Печ ерс ької погр еб обр ав соб і.
Чом чорний в цю пору Мете поділ порох? Як добрий, сядьно на тихій могилі, Спочити давши ногам у цій хвилі. А знай, ти не станеш Сідать, хоч пристанеш.
а Примітка на полі: «Нестор, того ж року 6617».
б Примітка на полі:
«Сенека, епістолія 71».
в Примітки на полі:
«Матвій, XXIV, в. 29: „І зараз по скорботі тих днів сонце затьмиться і місяць не дасть свого світла і зорі попадають з неба і сили небесні порушаться”»; Марко, XIII, в.24 — те саме, що і в Матвія; Лука, XXI, в. 25–26: „І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях, тривога людей на зем- лі і збентеження від шуму моря та хвиль, коли люди будуть мертвіти від страху і чекання того, що йде на весь світ, бо сили небесні порушаться”; Езекиїл, XXXII, в. 7: „А коли я тебе погашу, то небо закрию, а зорі його позатемнюю, сонце —хмарою вкрию його, а місяць не буде світити свого світла”; Йоіл, II, в. 31 ( Треба 10): „Сонце і місяць темніють, а зорі загублюють сяйво”».
169
а Берло — скипетр.
Цей мармур жильний не треба неважить, Над добрим мужем смертельно він важить. Ти злості відкидуй, Завзяттям не слідуй! Не думай, того берлаа вже немає, Жезл Ізидор і в гробі тримає. XXII I Вир ок ом смерт ельн их вор ог ів вийш ов із світ у ІВАН ЄЛЕЦЬ, рок у Бож ог о 1603, лист оп ад а 11, о год ин і 13, жив літ 24.
б Примітка на полі:
«Клото — одна із трьох сестер, богинь смерті».
Так це буває: добрий вмирає, не довго живши; Злий же немало жив був, тривало, зла не збридивши. Юних зла доля з ясного поля, з рук вириває, Діток побожних, цнотою можних, у мам забирає. Що ж, Йване Єльцю, так воно йдеться: смерть щоб нашкодить, З лука б’є свогоб, вцілила кого — рано відходить, Їй угодивши, трути іспивши, — тут і поклали, З ним разом цноти, цінні клейноти в гріб заховали. Треба сказати, вам нагадати, хтось був повідав: Зло, що триває, смерть не вбиває, добре я звідав. XXIV 1621 рок у СЕМ ЕН ЛИК О муж у вір і стал ий, у мужн ост і добр е знан ий післ я баг ат ьох справ, гідн их риц арс ької люд ин и, засн ув у Боз і й тут відп оч ив ає.
в Термодонець —
прикордонний донець.
170
Та ж мене москаль північний, Термодонецьв той неміцний: «Богатир це!» — називають; Як Трофеса виславляють Роксоланська й Польська землі, Тут родивсь у мужнім плем’ї. Розсміялась суха пані, котра горді думи ганить, Бо попруги враз припнула, Життя літа враз хапнула, В яму вже тебе вмістила, В земний попіл учинила.
Із бридкого праху, з брем’я, Ти ж бо знову, славне плем’я, Лико Симеоне, встанеш, Засторогу казать станеш: «Хоч би небо обвалилось, Хоч би що не учинилось, Не задушить, як статечний — Хваліть Бога безконечно». XXV До вічн ог о у щаст і житт я покл ик ан ий ЗАХ АР ІЯ КОП ИСТ ЕНС ЬКИЙ, арх ім анд рит печ ерс ький, рок у Бож ог о 1626, Вел ик ог о тижн я у Вел ик у сер ед у, у тій княз ів Кор ецьк их капл иц і споч ив ає.
Брате милий, коли минаєш у Бозі зійшлого, архімандрита твого й мого, Захарія з Кописна Копистенського, побожного, чулого, ретельного пресвитеря, пастиря, богомольця саркофаг, навчайся із життя його всього не жити, але вмирати. Забудь про втрату часу. Ніколи нічого отець той благочестивий не знайшов такого гідного, щоб на заміну часу пішло, швидко той відходить, швидко йому противляться. Слухай нагадування: «Сину, затримай час, а бережися злостіа». Утримай і таке: «Так як святобливий цей архімандрит, в ока миг переходить цей вік у вічний спомин».
а Примітка на полі:
«Еклезіяст, 14 (очевидно, треба: VII, в. 14 „За доброго дня користай із добра, за злого ж — розважуй”)!».
171
XXVI Свят ої душ і свят обл ив ог о старц я ЄЛИС ЕЯ ПЛЕТ ЕН ЕЦЬК ОГ О, арх ім анд рит а печ ерс ьког о пам’ять.
Він відпочиває, померши, в середині церкви в тій капелії, в якій, ще живучи, труну собі змурував, Року Божого 1624, жовтня, 29 дня, години 19. Тут покладений не великий Помпеус, бо не сігейські тут береги. Великий тут покладений Єлисей Плетенецький, архімандрит печерський, котрий церкву того монастиря від руїн важких вилікував і в маєтностях давніх відновив; де не було, нові поставив, апаратами пристойними наділив, пресвитерів осадив, наступника по собі залишив отець законникам, милий пан і пастир добрий слугам та підданим. Із миром з дочасного у вічне перейшов мешкання. XXVII У церк ві свят ог о арх анг ел а Мих аї л а Зол от ов ерх ог о, яку рест авр ув ав, рокс ол ан и митр оп ол ит а свог о, отц я син ов е, брат ія ігум ен а, студ ент и мец ен ат а, убог і мил ост ин од авц я, водн о всі з плач ем взає мн им пох ов ал и, покл ал и й нап ис ал и:
а Пребенди — духовний прибуток.
172
«Року Божого 1631, місяця березня, 2 дня, в середу другого тижня посту, о 16 годині віддав душу свою Пану Богу Королеві потугою, богатир скарбами, радник порадою ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ, МИТРОПОЛИТ, побожністю багатив достатками, панів селами, прелатів пребендамиa. ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ, МИТРОПОЛИТ,
милістю Божою, мужністю рицарів, куплями купців, ужитками селян ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ, МИТРОПОЛИТ, добровільним убожством, теологів письмом, натурою філософів, математиків небом ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ, МИТРОПОЛИТа милостинею захищав, і був усім шафаремб щедрим, гойно розділяючи те все у Бозі: небо, натуру письмо, ужитки, куплі, можність, пребенди, села, достатки, ради, скарби, потугу, щасливо щасливість старець одідичив».
а Примітка на полі:
«Мав той муж багато переслідувань на себе від чужих та й своїх часто, але його Бог, на якого сподівався, від того звільнив».
б Шафар — управитель.
XXVII I Кор ект ор книж ок і друк арн і розп ор ядн ик, казн од ія в печ ерс ький ТАР АС ЗЕМК А, люд ин а вчен а у грецьк ій, слов’янськ ій та руськ ій мов ах, пом ерш и, тут покл ад ен ий рок у Бож ог о 1632, вер есн я 13.
в Казнодія — проповідник.
В книги слави, друкарі, навіки друкуйте, Епіграфію смутну Тарасові куйте. Ним при ньому ви жили, так само він — вами, А помер, то він живе своїм и ділами. Проти смерті він душі книжки добрі зладив, Їх писав і оздобляв і як жити радив. Хай Тарасові книжки в пожиток вам будуть, Од гріха остережуть, добра вам набудуть. Мовте: славлена оця хай буде могила, Що чудову у собі людину сокрила.
173
XXIX
а Протосингел —
управитель дому патріярха, чин, що його давали патріярхи духовникам.
ПАМВ О БЕР ИНД А кор ект ор книг і друк арн і Печ ерс ької дир ект ор, прот ос инг ел а отц я патр ія рх а єрус ал имс ьког о, люд ин а вчен а, зал иш ив «Лекс ик он слов ен ор оськ ий», післ я труд ів черн еч их, спов ідн ицьк их та друк арс ьких тут відп оч ив рок у Бож ог о 1632, липн я, дня 13.
Памвá Беринду тут смерть покосила, Надгробком важко цей гріб придавила. Так легко це забути, Обличчя відвернути. Та зла це рада! Як хтось і проходить Повз цей надгробок, то надпис знаходить: «Чернець тут досконалий Памво, в добрі був сталий». Буває часто: кого затираєм, Йому широкі тоді відчиняєм Одвічні брами слави: Так буде без обави! XXX Стат ечн ий христ ия н ин МИК ОЛ А ШАШК ЕВ ИЧ, хор унж ий брасл авс ький, рок у Бож ог о 1624, лист оп ад а 3, відд авш и душ у свою Пан у Бог у, тут покл ад ен ий.
б Спиканард —
індійський нард, пахуча рослина.
174
Геть римувань основи вигадливо збиті, Також свої воєнні хоругви згорніте! О Ганно Черленковська, Шашкевичів миле Все плем’я, цю Миколи полийте могилу Бальзамом, спиканардомб, вином, відтак рожі Садіть, їх поливайте — нехай для сторожі Над кістками Миколи Весна їх розплодить, І русакам в пожиток таких мужів родить.
XXXI Бурм истр вел ик ог о міст а Мог ил ев а ВАС ИЛЬ ЯКИМ ОВ ИЧ, тіл ом борг відд авш и прир од і, з рок у 1620 тут відп оч ив ає.
Під цим камінням Василь поліг тілом, У Могилеві радний І голова порядний, Для суддів приклад, щоб померти сміло. І пірамід тут немає для нього, З уламків надгробок, Колосів знать пробу, До співчування мене звів смутного. ПАР АЕ Н ЕС ИС
Хто тільки читатиме ті святобливі померлих добродіїв монастиря нашого Печерського написи, не думай, що лише стільки їх, найменованих, було більше тіл. Бич отой Божий Батий сам, сплюндрувавши київські цер кви, здер їх із оздоб і з потомної вирвав пам’яті. Гроби їхні, як другий Хае нус у Диризіперіа святого Александра, пограбував і, наказавши все спусто шити, вирив, до решти спустив. А що епіграфи преосвященного отця Йова Борецького, митрополита київського, галицького та всієї Руси, велебного отця Єлисея Плетенецького, отця Тараса та отця Памвá нижче інших читаєш, не подивуй моєм у слушному передзавзяттю, бо в самій церкві приречено лежати святим реліквіям і виставляти на пам’ять, де б вони суду Божого чекали б, — вище вже про це писалося. Але до інших маєстатів святого того місця ходімо.
а Примітка на полі:
«Евтроп, книга 17».
175
КАТАЛОГ а Примітка на полі:
«Читай Патерика Слов’янського про те просторо».
б Примітка на полі:
«До римлян, в розді і X, в. 9»: «Бо коли л ти устами своїми виз наватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив його з мертвих, то спасешся».
в Примітка на полі:
«Змурував церкву святого Василя над Києвом, стоїть і тепер. Вінтаки церкву Десятинну і Святого Спаса збудував, закликавши ремісників із Греції — Стрийковський, книга 4».
176
ДОБРОДІЙНИКІВ ТА ОПІКУНІВ СВЯТОГО МОНАСТИРЯ ПЕЧЕРСЬКОГОа.
Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий, Бог у Тройці святій єдиний, Пречиста Богородиця. 1. Святий Андрій. Апостол, рідний святого Петра, в Константинополі постановивши Стахина, звідтіля завітав Дніпром під Гори, на яких тепер Київ, а вийшовши під вечір із корабля і вранці по тих Горах походивши, благословив їх, хреста закопав і набоженство, за дивним судом Божим, релігії грецької в Русі провістивб, сказавши до своїх учнів: — Бачите цю Гору, тут виявиться велика доброта Божа, буде місто значне і має Господь у ньому багато церков звести. Усі святі печерські отці, про що я вище казав, наскільки низько похова лись у землі, високо є вмуровані, як і ті, котрих святі тіла з усілякою пош тивістю шануємо, патріярхів наших, святих Антонія і Теодосія, кла ду тому свідчення: 2. Святий Антоній, перший фундатор не віри, але закону святого Василія у роксолан. 3. Святий Теодосій, ігумен після святого Антонія в Першій Печері, того ж святого закону другий фундатор. [Тут у тексті портрети св. Антонія та св. Теодосія] 4. Святий Олексій, чудотворець, жив за князя Івана Даниловича. 5. Святий Петро, чудотворець. 6. Святий Йона, чудотворець. Митр оп ол ит и киї вс ькі 7. Святий Кипріян, чудотворець. 8. Святий Фотій, чудотворець. 9. Свята Ольга, бабуся святого Володимира, зв’язок, котрий мала із тілом своїм, смертю розв’язала року Божого 6477 (969), дня одинадцято го липня до землі була віддана, з якої вийняв її потім святий Володимир і в церкві пречистої Богородиці Десятинній пристойно поховав. Жила в под ружжі літ десять, хрестилася ж того десятого року, жила після хрещення літ п’ятнадцять. 10. Святий Володимир, монарх руський, померши, лежить у церкві най святішої Діви Десятинній, яку сам змурував в, Тамтаки й Анна, цезаріна грецька, жона його покладена. Останки його святі року 1636 знайдено.
[Тут у тексті портрет святого Володимира] 11. Князь руський Борис, у святому хрещенні Роман. 12. Князь руський Гліб, рідний брат святого Бориса, у святому хрещенні Давид, від брата свого князя Святополка жорстоко помордовані. [Тут у тексті портрети Бориса та Гліба]. 13. Святий Микола. патр ія рх и 14. Святий Сергій. 15. Святий Михайло. ПАТР ОН И СВЯТ І МІСЦ Я СВЯТ ОГ О ПЕЧ ЕРС ЬКОГ О, ЯСН ОСВ ІТН І КНЯЗ І КИЇ ВС ЬКІ
16. Ярослав, князь, син благословенний Володимира, той святу Софіюа, митрополію Київську, Галицьку та всієї Русі князівським коштом року Божо го 6545 (1037) заклав і швидко змурував, мусієюб образи прикрасив, вона хоча й поруйнована, а подекуди заледве не до ґрунту осіла ота старожит ність, а десь трохи і стоїть. Так само і Звіщення найсвятійшої Діви на Золотих воротахв, святого Юрія та святої Ірини церквиг змурував, одних із них є знаки, а інших і місця не знаємо. 17. Княгиня Анна. 18. Святослав Ярославич, князь. Печерську церкву фундував із святим отцем Теодосіємґ, на тому місці, яке їм лишень благословив святий отець Антоній, оскільки відповідно до пророцтва, заразом із світом розпрощав ся. Відхід святого отця був року Божого 6580 (1072)д, а церкву було закладе но 6581(1073). І щоб вона швидше робилася, дав князь Святослав свято му отцю Теодосію сто гривен золота. Але і той не докінчив її, за благосло венним отцем відійшов до вічної Вітчизни року Божого 6582(1074)е. Нас тав потім святий отець Стефан року 6583 (1075), за нього почали цер кву на фундаментах, закладених від святого Теодосія, мурувати, і закінчено її на третій рік місяця липня, дня першого, освячено її року Божого 6597(1089). Стоял а порожня, від Батия сплюндрована, з року 6745 (1237) аж до року 6978(1470)є, коли її направив Симеон Олександрович, дідичний пан землі Київської, князь Слуцький, за короля польського Казимира, при архі мандриті Івані так, як сьогодні стоїть, і сам у ній, померши, поклавсяж. Хоч сказав: стала пусткою, не розумій, православний читальнику, аби ціл ком пустувала, бо в ній хвала Божа завше бувала творена в каплиці, котра одна ціла залишилася (і досі стоїть), коли інші, зруйнувавшись, на землю з банями поклали свої олтарі. Законники ж закон відправляли по яскинях, вони жили під старшим своїм аж до поправи, і для них було установлено благовістити у дзвін кілька разів по двадцять (що й по сьогоднішній день залишилося), либонь ударяли, аби, з ям своїх вилізши, слуги Божі ходили на загальну службу Божу до церквиз. Також, коли б хтось зупинився на тій просьбі, яку вніс святий старець Антоній до князя Ізяслава в розділі «Звідки названий монастир Печер ський?», про гору Берестову, на якій із дозволу князя святі отці келії
а Примітка на полі: «Свята Софія».
б Мусія — мозаїка.
в Примітка на полі:
«Звіщення найсвятійшої Діви».
г Примітка на полі: «Святого Юрія та святої Ірини».
ґ Примітка на полі:
«Церква Печерська».
д Примітка на полі:
«Нестор, в році 6581».
е Примітка на полі:
«Стрийковський, книга 5, лист 185».
є Примітка на полі:
«Скільки літ пустувала церква Печерська читай Нестора».
ж Примітка на полі:
«Батий забитий від Владислава, православного короля угорського, чеського та німецького року 6756 (1248), його хрестив Соба сербський». Це подання фантастичне.
з Примітка на полі:
«Благовіст звідкіля».
177
а Примітка на полі:
«Зве того Стрийковський Візеша, див. книга 5, р. 3».
б Varia fortuna —
змінна фортуна (лат.).
в Печерська церква
почала будуватися із 1075 р. Про те, що вона була побудована в 1077 р., Нестор не пише.
г Примітка на полі:
«Видубецька церква».
ґ Примітка на полі: «Стрийковський, книга 5, розділ 8, вкінці».
д Примітка на полі: «Реліквії святої Варвари».
е Примітка на полі:
«Церква й монастир святого Кирила».
178
і монастир заклали, палями обставили й Печерським назвали, не значить це, що князь Ізяслав теперішню нашу Печерську церкву уфундував, про це так скажу цікавому. Року Божого 6576 (1068) за князя Ізяслава наїхали половці на землю Русь ку. На те, щоб відсіч дати, з’їхалися князі Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі, вийшли супроти Погори, відбули битву, перемогу дістав ворог, тож розбіглися князі до своїх домів, а Ізяслав до Києв а ввійшов. Тимчасом з певної причини кияни звільнили з ув’язнення Всеславаа і, скинувши князя Ізяслава, взяли того за пана собі. У той час знову вторгнулися до Руси половці, у битві військо їхнє Святослав побив. Року Божого 6577 (1069), закликавши короля польського Болеслава, князь повернувся до свого стола, на якому сидів varia fortunaб до року 6581 (1073). Його відтак вигнав Святослав і знову він утік до Польщі, а сам сів у Києві, і ту святу церкву Печерську, при якій ми зараз живемо, у небутність Ізяс лавову заклав першого року тронування свого. Помер потім року Божого 6584 (1076), і року Божого 6585 (1077) знову Ізяслав одержав Київ і за той час церква Печерська вже була збудована зовсім, тобто року Божого 6584 (1076), як пише святий Нестор у році 6583 (1075)в, від тих мулярів, яких із Константинополя преблагословенна Діва була прислала. Тоді ті дві цер кви були на випрошенім плаці від князя Ізяслава збудовано, і не ті церкви монастиря Печерського були початком. 19. Всеволод Ярославич, князь збудував церкву на Видубечі року Божого 6578 (1070)г на пам’ять чуда святого архангела Михаїла, яке він учинив у Колосах. Читай про те у Прологу, 6 вересня. Закінчено її року Божого 6596 (1088). Зіпсовану направив князь Рюрик Ростиславич року 6706 (1198), дня 10 липня, тепер спустошена направляється через яснопревелебнійшо го в Бозі отця Петра М о г и л у, а р х і є п и с к о п а, м и т р о п о л и т а к и ї в с ь к о г о, г а л и ц ь к о г о і в с і є ї Р у с и . 20. Всеволод Георгієвич — великий князь. 21. Андрій Боголюбський — рідний брат князя Всеволода. 22. Володимир Мономах — великий князь. 23. Святополк, князь, церкву святого архангела Михаїла Золотоверхого над Києвом і монастир при ній фундувавґ року 6616 (1108), липня дня 11. У ній лежить тіло святої Варвари (скарб неоц іненний)д, яка від батька свого задля Христа Господа мученичу корону на відтяту голову взяла, при якій її тиран забитий був перуном із високості. Інші повідають, що князь Геор гій, син Володимира Мономаха третій, чи сам князь Михаїл Мономах зак лав ту церкву. Я Несторової тримаюс я думки, який приписує фундування тієї церкви князю Святополкові в році 6616 (1108), і Матвія Стрийковсько го у книзі п’ятій на листі 203. 24. Всеволод Святославич, князь. Його святоблива жінка (за руськомос ковською хронікою) Марія, польського короля Казимира дочка, церкву й монастир святого Кирила змурувалае, ставши православною і східній цер кві послушною а поживши за Божою волею і, досконалою законницею став ши, у томутаки році Божому 6686 (1178) поклалася. 25. Михайло — великий князь чернігівський.
26. Сенатор того ж князя Теодор. 27. Мечислав, князь. 28. Євстафій, князь. 29. Станіслав, князь. 30. Іван Василевич, князь московський і всієї Руси; а в законі святого Василія (оскільки про те царство іншого не допитаєшся) Йона. 31. Іван, син законника Йони, цар, великий князь московський і всієї Руси. З ДОМ У ясн осв ітн их княз ів Гольш анс ьких опік ун и й добр од ії тіє ї церк ви найс вят іш ої Дів и Мар ії.
32. Георгій, князь 33. Марія, княгиня. 34. Володимир, князь. 35. Борис, син їхній, князь.
З РОД У ясн осв ітн их княз ів на Остр оз і Остр озьк их.
Щедрі меценати обох статей того дому Богородичного, князі, в яко му одні (як і інші вище чи нижче через цей перелік підуть), померши, тіла свої Богу милі склали, дня судимого тут очікують, так інші, ах не вельми щасливо, в Острозі, князівстві своєм у, ще інші в Ярославі, в молодості зій шовши, відпочивають: 36. Іван, князь. 37. Костянтин, князь. Острозькі 38. Михайло, князь. 39. Константин Іванович, князь і воєвода троцький, гетьман Великого князівства Литовського, староста брацлавський та винницький тут лежить. 40. Олександр, князь, воєв ода волинський, староста переяславський і т. д. Той в Острозі лежав у церкві замковій мурованій, закладення святих, Богоявленській. Року ж Божого 1636 з землі тієї, в якій по смерті літ трид цять і три відпочивав, у день самої Великої Ночі був викопаний і супроти звичаю всіх народів, до костьола іншого набоженства, а не того, якого сам заживав, був перенесений і в Ярославі покладений. 41. Тетяна, княгиня Острозька, воєводина троцька, гетьманова Велико го князівства Литовського, старостина брацлавська і винницька тут лежить. 42. Мавра, княгиня. Остр озьк і 43. Євдокія, княгиня. 44. Пелагія, княгиня. 179
З РОД У ясн осв ітн их княз ів Кор ецьк их, опік ун ів та фунд ат ор ів тог о ж мон аст ир я найс вят іш ої Дів и Печ ерс ької
45. Теодор, князь. 46. Євфимій, князь, воєв ода волинський, староста луцький, брацлав ський, винницький і звиногородський, син Теодора, князя. 47. Юрій, князь, юнак. 48. Анна, княгиня, в законі Анастасія. Корецькі 49. Серафима, княгиня, в законі монастиря Корецького ігуменія. З РОД У ясн осв ітн их княз ів їхн іх мил ост ей на Вишн евц і Вишн ев ецьк их.
Добродії місця цього святого, коли жили, либонь одні у Вишневці, князівс тві своєму, окрім тих, котрі тут, тяжарі тіл своїх поклавши, лежать, були: 50. Олександр, князь. 51. Бонифатій, князь. 52. Олексадр, князь. Вишн ев ецьк і 53. Михайло, князь. 54. Адам, князь. З ДОМ У ясн есв ітн их княз ів, їхн іх мил ост ей САНГ УШК ІВ ОЛЬГ ЕРД ОВ ИЧ ІВ, фунд ат ор и мил ост ив і свят ог о мон аст ир я Печ ерс ьког о, хоч у ньом у не всі леж ать, бул и так і:
55. Теодор, князь. 56. Андрій, князь. Санг ушк и 57. Ауксентія, княгиня. 58. Олександр, князь. Сказав, що не всі лежать, імена однак їхні як добродійників у пом’янику вписа но, перед маєстатом Божим завше згадуються у ранніх молитвах та вечірніх. З ІНШ ИХ ВЕЛ ИК ИХ ДОМ ІВ ДОБР ОД ІЇ тог о ж свят ог о мон аст ир я у Пом’яник Печ ерс ький приж итт єв о, де б вон и не пер еб ув ал и, впис ан і, лічб а їм над ан а, позн ач ає тьс я і лист у Пом’яник у, на яком у той дім покл ад ен о. Як дод ан о: «Із свої м и» — роз ум ій, що так упис ан і прия т ел ям и.
180
Святого Володимира, князя Першого руського, рід просторо вписано — 6. Василя, князя Острозького більше родичів — 10. Князів Сангушків більше родичів — 21. Симеон Олелькович, князь київський — 23. Князь Іванович Володимирич. Олександр Сангушко, князь, у законі Олексій. Теодор Ярославич, князь — 30. Івана, князя Вишневецького більше родичів — 65.
З своїми
Костянтина Івановича, князя Острозького, воєводи троцького більше є родичів — 73. Іван Василевич, князь Прунський — 79. Василь Іванович, князь Прунський — 81. Андрій, князь Сангушкович — 90. Микола, князь Збаразький, адміністратор воєводства Київського — 100. Костянтина, князя Острозького дочка, княжна Марія уписана — 121. Князі Огинські — 189. Князі Наримонтови Рожинські — 78. Йона, князь друцький Соколинський — 66. Лев Теодорович, князь Соколинський — 103. Княгиня Олександрова Коширська — 111. Князів Прунських родичі — 122. Князі Ковельські з Волині — 2. Князь Іван Кулинський — 3. Михайло Іванович Деревинський — 5. Іван Трубецький — 6. Дмитро Одиневич. Княгиня Теодосія Буйницька — 9. Іван Симонович Горинський — 10. Іван Козловський — 10. Лев Буйницький — 11. Михайло Дмитрович В’яземський — 13. Княгиня Марія Симеонівна Трабінська — 13. Княгиня Юліян а. Князь Іван Васильович, москаль — 30. Князь Воротинський — 30. Юрій Пивський — 31. Василь Мамаулевович — 34. Іван Юрович Луківеневич — 36. Юревич, москаль — 39. Симеон Василевич Романовський — 40. Симеон Каполовський, москаль — 41. Олександр Сангушкович — 42. Матвій Микитич — 54. Солтан — 56. Василь Семенович Можайський — 56. Юрій Дубровицький — 64. Костянтин Кротинський — 67. Князі Симеон Озіяр ицький — 68. Андрій Сендушко — 76. Михайло Василевич Ромада новський — 79. Юрій Тимошевич Масальський — 81. Іван Коркодин — 82. Ніцетас Василевич Оболенський — 81.
181
З своїми
земл ян и
Василь Крошинський — 91. Глинські, вписані від пана Герасима Галицького — 93. Симеон Трубецький — 105. Адам Ростовський — 106. Володимир Путивльський — 117. Андрій Сендушкович —3131. Волковські — 134. Сківор, староста житомирський — 10. Пан Бик Олександрович, староста винницький — 32. Роман Олізарович, воєвода київський — 44. Копець, писар його королівської милості — 56. Война Боговитинович — 61. Богуш, писар гродський — 63. Боговитин, писар гродський — 63. Іван Кошка — 63. Богуш, писар гродський знову — 63. Василь Володкевич — 67. Іван Ласко — 67. Богдан Гойський — 73. Кисель Дорогиницький — 74. Габріель Головинський —74. Митро Маськевич — 78. Копець, писар — 86. Служка, староста любецький — 111. Михайло Терлецький — 115. Богдан Корсак — 129. Єлисей Плетенецький Вельможний отець в ієросхимонахах Євтимій. — 140. Теодорова Бихавська — 146. Іванова Обухова — 146. Тупальський — 150. Потієва Суринова — 152. Андрій Сурин, покладений перед церковними дверима, помер року 7065 (1457), липня 14го. Лонгин Сурин, року 7060 (1452), місяця грудня 6, зійшов із тутешнього світу. Костянтин Долмат, великий добродій монастиря Печерського, який йому надав села добрі Діятеловичі та Люлінець — 162. Також богомилому братству Віленському Цепру з присілками заповів, в якій монастир Знесення хреста святого, кілька влока, села добрі, які ніби відійшли до Віленського монастиря, Господь Бог те розсудить. Веризк, їхнього дому немало — 104. Хребтовичі — 104. Шашкевичі — 105. Микола Шашкевич, хорунжий винницький, року Божого 1624, листопада 13, у суботу помер і тут похований — 105.
а Влока — міра
в 30 моргів чи 15 десятин.
182
земл ян и
Мшанський — 165. Лясота — 171. Габріель Ланґіш, львов’янин — 176. Дионисій Мартянович із Києва — 177. Григорій Волович, воєвода смоленський — 190. Габріель Кальнофойський — 190.
ЯКІ СВЯТ ОГ О МОН АСТ ИР Я ТОГ О ПЕЧ ЕРС ЬКОГ О АРХ ІМ АНД РИТ И:
Велебний отець Іларіон. Велебний отець Геннадій. Велебний отець Мелетій Хрептович Богуринський, єпископ володи мирський та берестейський. Велебний отець Евтимій, у досконалім образі закону, а перед тим Єли сей Плетенецький. Велебний отець Захарія з Кописна Копистенський. Про інших, які перед ними були, читай у недавно виданім польським діялектом святих отців печерських Патерику. ПАР АЕ Н ЕС ИС
Не вважай, православний читальнику, що всі Каталоги і до них уписа них, коли те читав, подали тобі, бо заледве можлива тут на порахування лічба, в кількох вельми великих книгах є тих набожних людей іменаа від тоді ще, коли це святе місце почало поширюватися. Тихбо поклав, бо моє було proposiciumб, аби інших християн побудив тепер до таких на світі книг [записувати], аби поминали імена свої й аби за них молилися щоденно священики, і їх у вічні оті каталоги внеслив. Приписується при літургії святій поминати померлих, і їм є те корисне, і давно свята церква встановила це відправлятиг, з того знаємо, бо і в Старому ще Заповіті те було (Ісус Христос не прийшов, щоб те змінити), і зі старої до нової ласки, котра настала через нашого Збави теля, ті, що вступали, таке внеслиґ і то через те, що коли б померлі недостатньо вчинили щодо гріхів своїх Богові, то щоб ті, котрі мають повинність, їх рятували молитвами, милостинями й офірамид. Так навчає святий Золатоустий: «Коли б ти за життя правдивого не дійшов тієї досконалості, аби душу свою всемірно чисту мав, принаймні в кінці життя свого мав би наказати, аби після відходу твого маєтності до тебе присилали і через учинки добрі, тобто милостиню та офіру, й були тобі помічниками, бо так прийде до того, що із Сотворителем сво їм поєднаєшся»е. Про те саме тойтаки на Листи до филип’ян та галатів так мовить: «Бо коли погани разом із тими, що повмирали, добро їхнє палятьє, було б слушніше, аби ти, земний чоловіче, старався, аби за тим, хто дові рив, добра його йшли, не в попіл, як у тих, але коли б більшу йому сла
а Примітка на полі:
«В старому законі за умерлих моляться».
б Proposicium— пропозиція.
в Примітка на полі:
«І книга Царств, XXI, 11» — треба 13; «II книга Царств, 1, 12; II книга Царств, ІІІ, 35» — треба 32–33.
г Примітка на полі:
«II Царств, XXIV, 25».
ґ Примітка на полі:
«І в Новому Заповіті офіра за вмерлих була за дванадцять сот літ— Барон, у році 430, сторінка 435, краківського видання 1603 року».
д Примітка на полі:
«Дії повинних щодо померлих».
е Примітка на полі:
«Хрис. Гомилія 41, ad Cor. In admontione morali».
є Примітка на полі:
«Звичай поганський ховати померлі тіла»
183
.
а Actorum — діяч,
виконавець (лат.).
б Примітка на полі:
«Що чинять добра, які даєш на милос- тиню за зійшлого».
в Примітка на полі:
«Милостиня і служба Божа вмерлих рятує».
ву з’єднав, якщо є справедливий і добрий, — те нехай було б за нагоро ду заслуг». Тойтаки в Actorumа, (С. 9): «Рятунок і поміч, котрі легко маємо, подай мо померлим», тобто милостиню й офіру, та ж бо щедрий пожиток і невимовне добро їм приносять, отож недаремно ті речі постановленіб. Григорій Ниський (Nissenus) не нерадно й порожньо від Христових учнів подає нам, і це в усіх Божих церквах чиниться: те корисно і богов годно є, коли в святій і найкоштовнішій літургії тих, котрі вмерли, ми поминаємо в добрій вірів. Святий Хризостос: «У заповіті своїм при повинних та дітях Бога напиши також дітям, хай на твоїй картці буде ім’я Судді, і вбогих нехай не забувають. І я тобі доручаю і т. д.». Пар агр аф третій
1. Про думку, що твердить, ніби печери ідуть до Москви. 2. Також, що попід Дніпром простягаються. 3. Про Чоботька заперечення.
г Примітка на полі:
«Опис Москви, повіту Печерського».
ґ Залите чорнилом місце.
д Року свого [тисяча] п’ятсот вісімнадцятого (лат.).
е Рифейські гори — Урал.
184
Не знаю, на якому ковадлі скуто того вимисла, що в Печерах київських лежить шлях аж до Московської держави; не хочеться мені ущерблювати багато часу на безплідне поводження і на апологетичні байки. Однак, не зважаючи на те, дав би себе повести тим повістям, котрі повідають про печери під Псковом і що є вони твердинею наших київських Печер, остан нім місцем, коли б про неслушність того не писали книги, хоч би з тієї міри, що тому шляхові через велику перешкоду глибоких і частих рік, попід які непотрібно ані супроти жодного неприязного супротивника чинити чоловікові підкопи, хоч був би вельми вигадливий, так само й великий і непорушений тягар землі з тих копанок, на кількадесят миль протяглих, до Києва спроваджувати тачками, відтак нерозумну справля ти гарбарську роботу — може бути таке в такого, як він був, простака, хоч би в монарха перського, котрий кайданами море закував і силився покарати води ув’язненням. Але Олександр Ґваґнін в описі Москви та повіту Печерськогог таки захотів правити супротивну річ, ніби ті люди Anno su (...)ґ quingentesimum decimo octauo д відповідно до обширів церкви східної охрестили, ніби простачками щирими були і ніби під Рифеськими горамие жили; про печери ж ніде не згадує нічого і про той шлях під Псков, монастир Печерський, також і про вихід під Смоленськ із наших печер не згадує. Щодо цього мені сама природа перечить, оскільки в таких далеких і довгих ямах і дух, або повітря, якого вільно заживаємо надворі, через холод конденсувався б і так вільність дихання перепиняв би нам у ході, так само зими й морози, досвідчуєм ося, що й лихість гнилості від земної загнилості повітря коли б убирали, то це людей заражало б смертельною трутою і прецінь боронило, щоб не було in motu, quia ab extrin seco nec in hanc, nec
in illamа згідно Сенеки — філософа, partem mouereturб, відтак вийшло б, що застоювалось у тих копанках, а самé, зіпсувавшись, і інших псувати мусило б. До того в часи життя патріярха нашого і тих, котрі після нього порядну лінію вели, вірить у те забороняли, відколи святий Антоній із свого вигнання перенісся до отчої вотчини в році Божому 1052, прожив ши в законі щасливо і святобливо сорок років. І як не читаємо в житії святого, щоб він ту працю починав, так і в жодних хронографів не знаходимо, аби ту копанку хтось із наступників святого отця нашого, ігуменів, кінчав. Отож панове москва із печерами своїми, про які на багатьох місцях оповідають, хай будуть ласкаві; мені не є та Sparta ad ornandumв дана, аби нею займався, і коли хто про чужі речі знає неналежне, то тим у своїх шкоду чинить, отже pro Colofone negatiua conclusioneг кладе, щось про наші київські Печери непотрібне, є те зловмисна сommentumґ, коли б хто сказав, що можна те всеміцністю Божою справити й таке бути може там, тільки б не лінуватися відкопа ти завалені входи, на те відповідаю двояко. Були б якісь записи тієї копанини та й принаймні самих входів знаки залишилися б in parte ad septentrionem urgenteд — в частинах до півночі покладених, де Московська держава поширює свої волості, але того там не знати, і коли б хтонебудь старанною пильністю слід той розшукову вав би, такого ніде не знайшов би — довелося б нам розійтися до своїх келій. Що ж стосується всеміцності Божої, яка й десять світів учинить, на тисячу миль Печери протягнути наказати може і заразом довершено збудувати, тільки ж не захоче, бо жодної потреби в тому нема, аби frus tranea etniaе не множилися. Під Дніпром проходячи такий великий тяжар водний, другі небесні Атланти або радше мавританці (Атлас — гора є в Мавританії, поети побачили в ній якогось велетня, котрий рам’ям своїм двигає небесні тяжа рі)є, те все тримати б мали, та й ті печерні мешкання, низько покладені, тож cum pietateж так говориться, очевидно, що помилково, либонь це з такого дається побачити, що в Печерах усюди рівне є ходження і один хід над іншим ніде не пущено, а вони б конечно на чверть милі мали б бути зроблені під самим Дніпром і йти в діл і знову виходити на високі пагор ки, для того значно більше часу забавили б, аніж зараз, і ніжним ногам зімлоєння, а чолу запотіння мало б те давати. Навіть і сама Matheseos profunditatum dimensioз тому є суперечний як правда вигадці. Узятий до Пана свого Ісуса Христа законник Ілля для більш побожного в законі життя, одначе узятий не так, як у панів землян, котрі про нього, зайшовши до печерного мешкання, натомість як про якогось велетня з великим запитуть інтересомі (дивно, що не Бріяреєм), Чоботьком яки мось називають його і за довжиною його простертого, ніби якогось Полі фема, посильно прагнуть бути оглядачами, а був він статури трохи рос
аВ русі, оскільки
іззовні ні до цієї, ні до тієї частини... (лат.).
б Partem moueretur — не рухалося б.
в Sparta ad ornandum — Спарта до прикрашення (лат.).
г Стосовно Колофону
негативний висновок (лат.).
ґ Commentium — вигадка (лат.).
д У частині,
що прилягає до півночі (лат.).
е Frustranea etnia —
помилкові захоплення (лат.).
є Примітка на полі:
«Вергілій, 6 Енеїда і Бартолюс (…), sat. 2».
ж Cum pietate — з пієтету.
з Матричний вимір глибини (лат.).
і Примітка на полі:
«Святий Ілля, котрого люди Чоботьком звуть».
185
лішої. Про його однак великість байка силу свою взяла, бо лежить він у своїй печері, в місці так виробленому вузько, що в нього тільки голову, з одного боку бачачи, пізнати можна, а ноги, пройшовши трохи земляної стіни, що навпоперек подалася, нижче оглядаємо. З самої довжини чи про а Quantitate — тяглості землі quantitateа, котра видалася, можна того святого Іллі закон величина. ника печерського легко визначити висоту. Я щодо того трохи попрацю б Довжиною римських вав з наказу мого старшого і знаходжу багато подібних людей зростом футів, сьомого фута частини дві половини із святого, які й тепер живуть, є він longus pedes Romanos sex, septimi (лат.). pedis частини дві mediesб. Тим, котрі святого прирівнюють, опустивши в Замазане чорнилом те, нагадую, що літ пів п’яти сотень тому, як святий той жив, а відтоді місце. відміна у великості або також і в малості людській ще не стала помітна г Примітка на полі: і то для (...)в період життя людського не скорочується в різних родженнях «Псалтир, LXXXIX, 10». щоденно, що бачити можемо в царюючому царі Давиді святому, той ґ Примітка на полі: перед народженням народження нашого, від води і Святого Духа будучи, «Подібне щось до того писав про себе: «Дні літ наших — у них сімдесят літ, а при силах — каже Берзелай Галаа дець — 2 Царств, XIX, вісімдесят літ, і гордощі їхні — страждання й марнотаг», також і в іншо в. 35 і нижче. му місці про себе мовить: «Найменший був із братів моїх»ґ. Цим дається д Зі співставляння знати ex comparatione Philistaei Goliadд, що далеко менший був статурою, філистимлянина як багато родичів після нього — фізик тут хай рахує. Голіад а (лат.). Пригадає мені хто, і не від речі, велетів і скаже, що й той святий міг е Примітка на полі: «Collegium Complu із них бути. Відповідаю тому, хоч із вищої рації була коли потреба, щоб tense, disp. 29, великим і дивним той виріс не як усі люди і в том у, в якому вони жили q. 2,phys.». віку, але самим тим Гігантом либонь з ласкавих виливів неба, либонь є Такого розділу з доброї отців їхніх комплекції, либонь із великої медичної та й у той час в Еклезіасті нема. астрологічної відомості звершення мали, або ж від масності землі дозво лений був, потім той рід за вироком долі ще до нас прийшов до знищенняє. Бо пише Geneseos, глава 4, в. 4: «А велетні були на землі в ті дні». Чи ж були після потопу у Святому письмі не читав, оскільки зараз у (Бутті), VII, в. 21 так пишеться: «І вимерло всяке тіло, що рухається по землі», відтак і ці Гіганти. Читай Книгу мудрості, глава 10, в. 4 і Еклезіяст, 39, 28є. Отож і цей святий з їхнього покоління бути не міг (...)
186
Герб князів СвятополківЧетвертинських. Дереворіз з «Бесід Іоана Златоуста». Київ. 1624.
ПРО СТАР ОЖ ИТН ІСТЬ ДОМ У ЇХН ЬОЇ СВІТЛ ОСТ І КНЯЗ ІВ, ЇХН ЬОЇ МИЛ ОСТ І МИЛ ОСТ ИВ ИХ СВЯТ ОП ОЛК ЧЕТВ ЕРТ ИНС ЬКИХ
Переводяться люди, що з русів постали, Вже не русь вони, кажуть, її відцурались. Олельковичі зникли й Острозькі, — я плачу — І Збаразьких в сенаті я польськім не бачу. Мужні Прунські ідуть по стежинах забутих, В порт безвісний Рожинських судно йде пробути. Лиш самих Четвертинських ростуть у нас сили, Коли пряхи всім іншим клубка докрутили. Муж за мужем із дому ступають для діла, Мов з Троянського того коня зіступили. Йдуть князі смілодушні святими стежками, Володимира, Гліба, Бориса стопами. У дорозі дарує їм Бог благостину, Вже шість років веде їх на слави вершину. Коли б їхнії предки вернулися жити, То на мужність утішно могли б надивитись. Йшли на греків, бувало, у ґерці вступали, На полóвців, варягів вони налягали. Славить тож Четвертинських у світі пристало, Під ярмом і ятвягів, і курів тримали. О ясна ваша світлість! Мої добродії, Я кладу на вас сильні, великі надії. Знайте, буде йти добре все лише у того, Котрий шлях добрий має, а вдома ще й Бога!
187
ВІРШІ НА ЧЕСТЬ ПЕТРА МОГИЛИ
188
Про КиєвоМогилянський Атеней ми говорили у вступній статті. Серед цього значного кола діячів виділимо тут тих, котрі писали Петру Могилі віншування. Саме вони, разом із іншими, були тим ядром у Києві, на яке спирався митрополит, і які допомагали йому творити в Києві центр тодіш ньої духовної республіки — сам один він такої роботи б не посилив. Саме ці люди й створили ряд віршів на герб та панегіриків П. Могилі в 30–40 роках, в яких бачимо не тільки улещення своєму патрону (було й не без того), як про це зазначав у своїй розвідці про митрополита Микола Кос томаров, а й ствердження тієї реальної роботи, яку чинили разом. Тому ряд панегіриків творився колективно: так «Імнологія» — «від працівників дру карні», «Евхаристиріон» декламувався учнями Лаврської школи, «Евфонія веселобриняча» також була «від друкарів, що працюють у тійтаки чудот ворній лаврі», «Пам’ять слави» — «від студентів гімназії Київського братс тва». Які ж реалії життя відбито в геральдичних віршах та в панегіриках? У вір ші на клейнот Могилів «Епіграма» вказується, що П. Могила не тільки Богу й церкві «високогорливий», тобто високостаратливий, а й Вітчизні, тобто Україні, бо «означує він церкву для руського (термін «руський» треба читати як синонім до «український». — В. Ш.) роду»; від нього «церкві є сла ва і честь, оборона» пишеться у вірші «На старожитний герб їхніх милостей Могилів». У «Імнології» віститься, що митрополит учинив мир у церкві, а складач Н. Зінкович закликає: «О брати, ми зримо ворожнечу (ясна річ, міжконфесійну. — В. Ш.) — киньмо, розорім ненависть, відженімо заздрість навіки в соборній лаврі чудотворній», тобто тут увіч підкреслюється значен ня Києва як єднального, соборного центру. Сам П. Могила називається вож дем, навіть «гетьманом нашим» і знову закликається до згоди (вірш П. Мол ковицького, зображувача). Софроній Почаський в «Евхаристиріоні» прямо пише: «Мінерва наук православнокатолицька, превелебний патроне, доти вельми неплідна (через великі навали, штурми від ворогів соборної церкви, матері нашої), за ласкою та промислом Божим уродила немале ґроно пра вославних синів у православній науці, які зібралися під намета твоєї старат ливості, під люб’язність твоєї до наук зичливості». Говориться й таке: «Оцю церкву православну, земне небо, як колись Атлант небо, на себе узяв, зволя єш рухати і підкріпляти... Є ти сили Атлантової, коли в таких важких трудах утомлюватися не хочеш». При цьому поет проголошує встановлення Гори (Гелікону) — про це ми докладно говорили в статті про С. Почаського та
його твір. У вірші «Риторика» С. Почаський зве П. Могилу Прометеєм, тобто тим, що дав людям вогонь, «від того на Руси ти для думання даний». Його цикл віршів із викладом навчальної програми в Лаврській школі надзвичай но цікавий, бо дозволяє нам побачити, яку систему освіти прагнув запрова дити в Києві Петро Могила, адже її викладано в 1632 р., тобто на почат ку освітніх реформ митрополита. У «Евфонії веселобринячій» (1633) маємо ті самі мотиви: тон твору енер гійновідроджувальницький: Пріч з роксоланських границь утікайте Печалі, серце ляментом не крайте! Вже є відрада, ах досить стогнання, Геть нарікання!
Тут прямо говориться про «руський Сіон у Київській зоні», тобто про духовну столицю в Києві, про те, що «од нас недоля лиха вже відходить» і «гіркотиранський» не панує в нас закон, бо в святій Софії порядкує Петро Могила, «володар вельможний» (звернімо увагу, перед цим його називали вождем, гетьманом), пастир побожний. Виразно віститься і про стольність Києва: Тебе ж Софії руїн и чекали, Із рук твоїх і піднятися мали. В свою столицю вступай же щасливо, Жий святобливо. Русь наша в поміч тебе ж бо обрала, Престол цей гідно тобі дарувала, —
йдеться, як бачимо, не лише про конфесію чи церкву, а про Русь. Петра Могилу закликають, щоб він «давав рятунок усій руській оздобі в мізерній добі» (тобто в час бездержавності), пригадують «ту Русь, якою бувала, звитяжців, славна, багато як мала» — йдеться про повернення не просто історичної, а й державної пам’яті, підкреслюється загальнослов’янське значення трудів П. Могили. Україна при цьому вістить: Тобі вже мури мої доручаю, Від Ярослава которії маю, —
а при такому вожді: «Русь наша зітхне у спокою у тім розбою». Коментарі, як кажуть, зайві: Київ увіч тут бачиться, як спадкоємець слави Київської УкраїниРуси і як стольний град, а духовний її провідник наріка ється гетьманом та вождем України; ставиться ідея Києва як Руського, тобто українського, Сіону, духовної республіки; скажу, до речі, що ця ідея з’явля лася до Петра Могили у Івана Вишенського, розвивав її сучасник митропо лита Кирило ТранквіліонСтавровецький, не забували її й після П. Могили, а вивершення своє вона знайшла у Г. Сковороди у формі Горньої республі ки.В Дедикації до «Евфонії» говориться: «Хто не відає, що ти Парнасів Атонських є фундатор, пастир ти і країв Сіонських?», відтак стверджується:
189
Все твоє старання в тім і твоя в тім справа, Щоб найкращою була наша руська слава», —
дуже цікаве зауваження: вся та робота, яку повів і очолив Петро Могила, — це українська слава, а не лише конфесійна, отже, твориться в ім’я україн ської ідеї. Зрештою, Петро Могила це чинив не лише благословенням та участю в роботі, а вкладав у все власні кошти, як пишеться в Дедикації: ... школи ти фундуєш І тими ж професорів коштами даруєш, Любомузівцівстарців теж на ноги ставиш І ведеш, як Андріян, їхні праці славиш, На друкарню ти кладеш кошти, щоб Сіону Бути ще прекраснішим, потім — Гелікону...
Ось чим можна пояснити прагнення П. Могили до матеріяльного забез печення, яке йому не було чуже, він активно маєтки здобував, але й активно обертав їх на перечислені справи. Заклав він польську друкарню, щоб «різ них книг завше був достаток». І тут подається цікавий висновок: Ось чому свою красу Русьдержава має І за що вона тебе вічно вихваляє, —
тобто Україна ще перед Богданом Хмельницьким проголошується держа вою та й мислиться як така. Цей мотив проходить і в панегірику «Пам’ять слави, праць і трудів П. Могили», де говориться, що «нарешті Сіон руський плечі розправляє, розігнав жаль», туттаки П. Могила прирівнюється до Мойсея; (пізніше з Мойсеєм рівняли тільки Б. Хмельницького). Автор говорить про змі ну тактики в українських визвольних змаганнях, раніше українці «жалем вільгопольські взять бажали пороги (тобто бажали здобути вольності. — В. Ш.), хоч завжди топтали нас противників ноги», тепер же окріпла церква і русиниукраїнці будуть ходити «предків стежками, щоби стати дійсними і гідними синами». Конкретніше тут говориться про Руський Сіон: Нам бажалось Сіон у в роксоланськім краї, Повитому віддавна в святі обичаї, Хтіли, щоб Царгород, рід руському Христові Належав, як сказано у старому слові...
190
У цьому ключі написано й коротку епітафію «На смерть Петра Могили» анонімного автора київської поетики 1647–1648 рр. Тут також говориться: «Цей ось владика, в покорі держав за життя всіх русинів» — тобто те саме, що «владар» чи «гетьман», віститься про його велич, бо «світ же і тут, і отам буде йому замалий». Зовсім інший характер має посмертний панегірик Петру Могилі «Сонце, що сходить після заходу», що його написав Йосип Калимон: автор обходить тут цілком політичні питання, а подає поет ично цікаву барокову гру сло вом, порівнюючи Петра Могилу з апостолом Петром. Тут маємо на цю
тему анаграму й обігрується євангельська історія про Петраапостола, який був перед зустріччю з Ісусом Христом рибалкою — акт ловитви символічний. Від так і Петро Могила подається таким же ловцем при сітях, бо він «дає щастя, всім, хто прагне, щоб не згу билось, він сіті простягне», а хто потрапить у ті сіті «той вмиється з неба», освіжиться в них і спраглий. П. Могила «ніколи не спить... завжди світить, улов пливти сам в його сіті мітить», він же, давши вловле ним «належне виховання», готує їх на стіл Господу. Отакий літературний образ Петра Могили витвори ли ще за його життя поет и КиєвоМогилянського Ате нею і не гадаємо, що тут було велике перебільшення, хоч і підхлібність проступає безперечно. Але заслуги й знамення великого митрополита, якому «світ був зама лий» віддано попри все правдиво; більше того, в сучас них свідченнях, як це показано вище, виразно читаємо українську державотворчу програму Петра Могили у формі українського Сіону, який він творив, а ще більші мав замисли, які втілити за життя йому не вдалося. З того знаємо: Київська колегія академією польським королем виз нана не була, її проголосять академією щойно в Гадяцьких актах 1658 року, хоч була нею фактично, принаймні мала свої училищні колонії, що було прерога тивою таки академії; українського патріярхату (й до того прагнув митропо лит) також не заведено, бо непроста це була в тому часі для бездержавного народу річ. Водночас зроблено немало: посіяно духовне зерно, яке проросло в майбутніх поколіннях. Панегірики виразно свідчать, що П. Могила почав вселяти в українське духовенство думку про «Русьдержаву». Цю ідею засво ювали й вихованці Київського колегіуму, які розносили її по Вкраїні — ось чому, коли вибухла Визвольна війна Б. Хмельницького, спудеї масово пішли в українське військо. А тепер зберемо, наскільки можна, біографічні дані про творців панегі риків Петру Могилі. Один із гімнів «Імнології» підписав Стефан Беринда («І один одного обнімімо») — це досить відомий тогочасний діяч. Коли народився невідомо, ймовірно був братом Памва Беринди, про якого ска жемо далі, був його сподвижником. Відомий як перекладач, друкар і гравер, брав активну участь у видавничій практиці першої половини XVII ст. Спер шу працював у друкарні Балабанів у Стрятині, входячи в наук овий гурток Балабанів, потім у Львівській братській. Наприкінці 1619 р. переїхав до Киє ва і віддав себе КиєвоПечерській друкарні, зокрема друкував «Лексикон славенороський» свого брата. Був автором післямов до ряду київських видань. Окрім згаданого в «Імнології» знаємо його фігурний вірші «Вели кодній дар... Єлисею Плетенецькому» в книзі бесід І. Златоустого (Київ, 1623). Уклав і «Синодик КиєвоПечерської лаври, а також складальника Сте фана Беринди і його родичів» (виданий у Києві в 1630–1633 рр., зберігся з нього тільки фрагмент); С. Беринді належать гравюри з власними ініція
Зображення П. Могили як лаврського архімандрита і творця Київського Гелікону. Гравюра з «Евхаристиону» 1632 р.
191
Портрет Петра Могили. Грпвюра ХІХ ст.
192
лами в «Акафістах» (Київ,1629) і «Параміфії» (Київ, 1634). Помер десь після 1634 р. Більше зробив його брат Памво, один із творців Київсько го Атенею, педагог, друкар, гравер, поет, лексикограф (бл. 1560–1632). Спершу входив у гурток Балабана, працював у Стрятинській та Криловській друкарнях, згодом став актив ним діячем Львівського братства, працював тут у друкарні та школі й видав в 1616 р. поетичну книжечку «На Різдво... вір ші» — за жанром це була декламація в честь єпископа Є. Тиса ровського. Із 1619 р. разом із сином Лукашем та братом Стефа ном переїхав до Києва, де працював у лаврській друкарні редактором, перекладачем, друкарем, гравером, згодом головним друкарем і завідувачем друкарні, входячи в гурток Єлисея Плетенецького. Найвизначніша його книга: «Лекси кон славенороський та імен тлумачення», яка вийшла в Києві в 1627 р., де витлумачено близько семи тисяч слів. Писав передмови й післямови до різних видань і вірші до них, згур тував навколо друкарні талановитих граверів, створив і сам ряд дереворитів, що були надруковані в друкарнях, де він працював. Як поет висот не сягнув, його визначні здобутки в інших галузях: лексикографії, друкарстві, граверстві. Побратимом братів Беринд був Тарас Земка (II пол. XVI ст. — 1632), який також — друкар, перекладач, освітній діяч, автор передмов та віршів. Похо див із Галичини, на початку XVIII ст. був учителем Львівської братської школи, входив у Балабанів гурток. Перейшовши з Є. Плетенецьким до Киє ва, став одним із організаторів Київського Атенею, беручи участь у майже всіх лаврських виданнях у 1624–1631 рр., звіряв переклади, сам перекладав, складав геральдичні віршіепіграми, епіграмиемблеми (під малюнками). За П. Могили став головним керівником друкарні, із 1627 р. був ігуменом Братського монастиря, організував Лаврську школу, вчителював там. Його власні творчі здобутки скромні, усю силу свою цей визначний муж віддав на організацію культурного процесу в Києві. Йосип Калимон у 1641 р. пробував у класі риторики Київського колегіу му і з нагоди відвідання цього класу Петром Могилою написав йому пане гірика «Сонце після заходу й сходу» («Soi post occassum oriens»), який було видано метеликом в десяти аркушах з мідьоритом на звороті титулу та виливними прикрасами (є примірник без гравюри). Брав участь разом із С. Косовим у написанні книги «Літос» (під керівництвом Петра Могили), яка вийшла під псевдонімом Євзебія Пимина в Києві в 1644 р. Очевидно між класом риторики та філософії в навчанні зробив перерву, бо в 1647 р. бачимо його слухачем філософії Київського колегіуму.В цейтаки рік у Киє ві видав книжечку на 23 аркуші польською мовою «Жаль поновлений на погребі... Петра Могили», що є віршами на смерть. Видання прикрашене гравюрами: форта, герб Маркевичів, сім символічноалегоричних ілюстра цій із заставками й кінцівкою. Починається твір віршами на герб Адамові
Борисові Маркевичу з Вороничів, текст прозою та віршами. Подальша доля Йосипа Калимона невідома. З формальної точки зору поетипанегіристи часу Петра Могили значною мірою збагатили й розвинули український вірш: вони застосовували прос торі акровіршування (почало вживатися в нашій поез ії із XVI ст.), а «Гімно логія» охоплена ним наскрізь, наявний акровірш і в «Евфонії веселобриня чій». Туттаки вжито сапфічну строфу (в обох пам’ятках); використовувався силабічний вірш різної кількості складів, уперше саме в «Гімнології» вжито перехресне римування, відтак творилася й чотирирядкова строфа, також строфа із римування: а — б — б — а. Є тут віршдекламація («Пам’ять сла ви, праць і трудів Петра Могили»), а Йосип Калимон будує свій вірш, як словесну гру, що знайшло своє продовження в «Гербах і тренах» 1658 р., які ми докладно розглянемо далі, і в творчості І. Величковського. Отже, можна сказати, що поети кола П. Могили розробляли так звану вчену поез ію, що знаменувала народження високого бароко. Античних уподібнень вони вжи вають порівняно небагато, але досить, більше уподібнень біблійних (у Й. Калимона, наприклад), що знаменує відхід від засад ренесансу (це виразно проголошено в С. Почаського) й вироблення чисто барокової пое тики, хоч деякі засади ренесансної поет ики використовуються, як це було прийнято в усьому бароко загалом.
193
АНОНІМНІ ГЕРАЛЬДИЧНІ ВІРШІ НА ЧЕСТЬ ПЕТРА МОГИЛИ
НА ПРЕСВ ІТЛ ИЙ КЛЕЙН ОТ ЇХН ІХ МИЛ ОСТ ЕЙ МОГ ИЛ ІВ
Марсові припасала до боку кривавий Дільності меч Фортуна, клейнот сили правий. В шоломібо Могилів корона з зорею, Що на бичому лобі; під хмарибо з нею Промінь славний пускає. Так не уступає В мужності анікому, дім чесний знак має. До великої пастир малу дав корону, Славі, гідності сісти на пастирськім троні — За знак світять обидві, ця ж перевишає: Світська нігди духовній в цноті не зрівняє. НА ПРЕСВ ІТЛ ИЙ КЛЕЙН ОТ ЇХН ІХ МИЛ ОСТ ЕЙ МОГ ИЛ ЇВ ЕПІГР АМ А
Корона — знак звитяжства, а буйвол є жертва, І сонце, й місяць, зорі — путь в небо простерта. Мечі, шаблі і списи — земель оборона, В воронім дзьобі хрест є — врагу це заслона. І човен тут придався, не крає хоч воду, Означує він церкву для руського роду. Петробо є Могила в нас пастир правдивий, Вітчизні, Богу, церкві великогорливий.
НА СТАР ОЖ ИТН ИЙ І ПРЕСЛ АВН ИЙ ГЕРБ ЇХН ІХ МИЛ ОСТ ЕЙ ПАН ІВ МОГ ИЛ ІВ, ГОСП ОД АР ІВ ЗЕМЛ І МОЛД ОВЛ АХ ІЙС ЬКОЇ
194
Дім преславних Могилів клейнотами вкритий, Од відважних справунків зробивсь знаменитий. У нім Марс грає збройно і не приступити
Ворогам, урядило гніздо славі жити. А де цноти преславні відкрито з’явились? В Петрімитрополиті, преясно згустились. Сонце, місяць і зорі нам рай обіцяють, За дешеву Могили собі землю мають. НА СТАР ОЖ ИТН ИЙ ГЕРБ ЇХН ІХ МИЛ ОСТ ЕЙ МОГ ИЛ ІВ
Дім Могилів назвати я б міг Зодіяком, Бо звіриним щититься він буйвола знаком. Небом дім назову той, як здобить зорею, Сонцем місяцем також однако із нею. Там на рогах в бика є осяйна корона, Отже церкві є слава і честь, оборона. ІМН ОЛ ОГ ІЯ, тобт о ПІСН ЕСЛ ІВ’Я, або ПІСН Я, част ин ам и письм ом мовл ен а на день Воск рес інн я Госп од а наш ог о Ісус а Христ а — Пан у, Паст ир ю, Опік ун ов і і Добр од ійн ик у своє м у від прац івн ик ів у друк арн і в дар ун очк у низьк о прин ес ен а. У друк арн і свят ої Вел ик ої чуд отв орн ої лавр и Печ ерс ької Киї вс ької рок у 1630.
[Тут подано образи святих Володимира й Ольги, Бориса та Гліба, Теодосія та Антонія Печерських, потім герба Петра Могили]. [НА ГЕРБ ПЕТР А МОГ ИЛ И]
Ці твої, о пресвітлий, бачачи клейноти, Отче архімандрите, хто на твої цноти, Згідно світла і духа, та й не подивує, Той лише, що до ближніх в серці заздрість чує. Ясн ов ел ебн ом у і світл опр еп од обн ом у пан ов і, йог о мил ост і пан у отц ю і паст ир ев і своє м у, кир а ПЕТР ОВ І МОГ ИЛ І, АРХ ІМ АНД РИТ У свят ої чуд отв орн ої Вел ик ої лавр и Печ ерс ької Киї вс ької, воє в од ич у зем ель молд авс ьких, насл авн ик із Христ ов ої паск и — пісн ю святк ов у ціл ув альн у пог ідн о спів аю ть ті, що у друк арн і.
а Кир — владика, отець.
195
ВОСК РЕС ІНН Я ДЕНЬ
Пан як із мертвих устав був преславно, — І пророкове про те рекли здавна, — Жонам явився, тоді і ПЕТРОВІ, Щоб він дав знати усьому дворóві.
Є одинадцять там учнів тривожних, Зляканий страхом відчувся там кожний. Тож позначали: мав старшим цей бути, Чинність якого — вченням осяйнути.
Ти ж бо, наш отче ПЕТРО преподобний, Камінь Христові і камінь оздобний. Тебе подав він тут місцю святому, Матері власній, свого тіла дому. Річчю про нього почав повідати Тим, котрих зволив у владу узяти. Що ж є у тому? Любов’ю одів він, Також Петрові з’явля тебе рівним.
О, з тим зрівняв був для влади порядку І полюбивши, для твого достатку, Бо сам у цнотах до Бога схилитись Прагнеш ти, інших також спорядити.
В день Воскресіння відтак, у преясний, Світле, веселе, святе і прекрасне, О преподобний наш отче і пане, Свято обходиш в цім ангельськім стані. І в керівництві стоїш над своїми Послушниками, є скільки, з усіми, Медного втерши життя ти дороги, Ув олімпійські ступаєш пороги.
Ієродиякон Ісая, наглядач друкарні
ПРОСВ ІТ ІМ ОС Я ТОРЖ ЕСТ ВОМ
Мир, інакше світ, прийняв із хотіння Від отця світів, зійшов неодмінний, Світлячи усіх, і хто йде од віка В світ, — чоловіка. 196
Оповів пророк ще у тьмі сидячи, Світло осія і в тіні блукáча, Світло засія на наше звіщання,
Передвіщання. Громогласно те в Новім Заповіті Всім нам завола — у явному світі, В богословськую б’ючи свою ліру: «Я — світло миру!»
І всяк чоловік в словесному морі В розум увізьме троїчнії зорі, Марно не почне себе просвіщати, Празникувати.
Ліпшебо відтак, пресвітлий МОГИЛО, І тобі, який для всіх є світило, Заживати тут, святковую радість, У небі сладість.
Інок Артемій Паловкович, блюститель друкарні
І ОДИН ОДН ОГ О ОБН ІМ ІМ О
Адам перший жив з люду у рóзкошах раю, Де є мир і де також любов пробуває Разом у сотворінні з Творцем, тобто Богом І земним неборонним до неба порогом, Хоч із жінкою, бісом котра ошукалась, До усього готовість відтак зготувала, — І так звівся Адам був, бо спробував з древа Оте яблуко, котре дала йому Єва. Милий мир розірвав був із Богом та згоду, З’єднав гнів, ворожнечу людському він роду. Але інший Адам, що Христос є, Спаситель, Через хрест, смерть постанув усім одкупитель, Неприхильності, свари із ґрунту ізгладив І людині мир з Богом довічний спровадив. Дай один нам одного обнять, Боже, сміло, Як обходимо свято оце ми всеціло, Разом з нами йди, отче, наш АРХІМАНДРИТЕ, Що сидиш на стільці тім численнії літа І сам мир до своїх зволь, любов завше мати Та й усіх научай ти в любові тривати. Таким чином, я знаю, усе це збудуєш Для пожитку, що церкві від себе зготуєш. Уживаймо тож миру із тими отцями, Що були колись, зараз вони разом з нами. Стефан Беринда, друкар
197
СКАЖ ЕМ О БРАТ ІЇ, ЩО НЕН АВ ИД ИТЬ НАС
Смерть приводить на нас У заздрість сатана, Все тому, щоб вбити Світ і потребити, Явить в раю тé ще: Бачить себе меншим Тварі, що словесна І яка небесна. Ох матиме сладість Та пізнає радість І пекла начало, — Не відступить й мало Чоловіка, з раю Завше проганяє, Убива гріх древнім Він мечем плачевним. Довгбо є природній Гріху й до сьогодні Од Адама сущим Всім, також прийдущим. Тайна усіх нітить, Заздрість же заснітить Вóрожість. Біжімо, Любо прокажімо: «О брати, ми зримо Ворожнечу киньмо, Розорім ненависть, Відженімо заздрість Навікú в сОборній ЛАВРІ ЧУДОТВОРНІЙ, І нехай святая Дасть нам любов рая.
Натан Зінкович, складач
ПРОСТ ІМ ОДН Е ОДН ОМ У ВОСК РЕС ІНН ЯМ
В раю ще гнів зачатий З Люципéром людини, Через нього був проклятий Рід людський з почину.
198
Є в нас думка: вслід ходив він І вабив всіх із собою, Воював, бо є звабливий,
з вічного брав покою. Лише Христос наш, уставши, Бог, із мертвих преславно І людину поєднавши З БогомОтцем всім явно,
Із собою їм любовно Вже без жодної невзгоди Казав жити рівно й повно, Науч ивши усі роди.
Коли ж є з людей гнівливий Й не хотів комусь простити, Хто є серцем скам’янілий Й не бажав себе зм’якшити,
Отак ближньому урази, Будучи і сам яристим, Не пробачив в усі рази Серцем своїм щирим, чистим,
І як є ясна потреба В того, що жада набути У прибуток, собі неба І навіки в ньому бути,
ЛАСКА буде тож Христова, Що гріхи він нам пробачить, Всім простивши гріх, він слóва Нас научить, все означить.
А ми, взявши те охітно, Встаєм з мертвих і прощаєм, І так жить недоброхітно З ближнім нашим уникаєм. Всеї лаври преподобний, Пастирю ти наший, пане, Звичай давній є, оздобний, Хай довік не перестане:
Різко, швИдко гнів наступить, Бувай прикладом ти скорим, Нехай зараз і відступить З мудрим із твоїм дозором.
Дмитро Захарієвич, столоправитель
199
І ТАК ЗАВ ОЛ АЙМ О
По звитяжстві наступив трíумф вельми знáчний, Як приніс нам новину янгол світлозрачний. Є лиш позир — це дає збавлення час знати І зволя, що люди всі можуть утішатись. Чом же ми такої тут радості не маєм Заживати? Чом пісень вдячно не співаєм? Є утіхабо у нас тіла на щодення, Як не має утішать наших душ збавлéння? Радість з того і тріýмф, тамтаки музúка Нехай нині підійме в світі чоловіка. Свято це святкуй і ти, наш велебний пане, Є ти пастир і наш вождь при Христі, гетьмане! Кимвал бий духовний ти і почни співати І звитяжця днів нових співом величати. Отой празник ти обходь з трíумфом духовним, Поглядом своїм приймай кожного любовним. І який у згоді тут любо заспівали, То по смерті в небесах Тройцю прославляли. Партеній Молковицький, зображувач
ХРИСТ ОС ВОСК РЕС ІЗ МЕРТ ВИХ
а Лик — церковний хор, зібрання святих.
200
Корінь злоби — це невір’я І із нього усе звір’я Єретицтва проростає, Церквуматірку збуряє. І в Христовеє постання, Згідно нашого навчання, Вже не вірує багато Та й не хоче того знати, І ангéлів, патріярхів, Горідолі і монархів, Євангеликів, пророків — Є їх досить на неспокій. В них самі є іудеї, Книжники є, і єреї, І сторожа — теж звіщають, Путь із гробу увіряють. Словом власним прорікав був І в народи посилав був Йов, казав, як буде жити Спас: помре, аби ожити. Котрий є із вірних ликаа, Голос цей би взяв великий,
Просто тайні не повірить, Розумом захоче звірить. Обитéлі ти тимчасом КИЇВСЬКО´Ї, з нами разом, Вожде наш у чистій вірі Прийми тайну, жий у мирі. І як камінь, що поклався, Для будови зготувався, Церкву вірних під тобою Укріпляй усю собою.
Михайло Фойнацький, зображувач
СМЕРТ Ю СМЕРТЬ ПОБ ИВ
В своє воскресіння Бог, Господь наш, Збавитель, Зізволив аби через смерть став смерті губитель. Осія був пророкував про те іще здавна, Щоб смерті вчинити смерть лиш смертю преславно, Єлеазар у давнину, бажавши забити Єлефантаа під царем, себе сам зложити В труні мусив, так і смерть Христа як валила, Твердиню життя усього, і як наступила, Одразу сама полягла; отак смертю смерті Він голову значно тепер зволяє ізтерти. Дай же звитяжцю отож і нашому пану, ВОЄВОДИЧУ і нам в цім часі гетьману І пастирю смертю смерть побити духовно, Як ти переміг свою був мужньо, зверховно. Чей ти чоловіком вмер, встав Богом із мертвих, Провадиш з собою всіх од гробу ти мертвихб, Умерши, у дусі відтак притуплюй ти жало Смертельне, од вічної щоб пішов смерті стало.
а Єлефант — слон.
б Така рима в оригіналі: мертвих — мертвих.
І ТИМ, ЩОВ ГРОБ АХ, ЖИТТ Я ДАР УВ АВ
ЗЕМЛІ ТВОРЕЦЬ у землю теж лягає Від розпинальців, та в земні глибини Зійшов, у пекла, наче Бог, долини, Відвічних в’язнів нині всіх звільняє. Є там Самсон, що кріпкий був нівроку, Той до Даліли за любов без ліку Град Газу взяв був й браму на велику Був гору виніс і Горб превисокий.
201
Мав ад в полоні весь і на докір їм, Скрутивши браму, ти в ГРОБАХ бідак тих З племен численних і з родів усяких В життя повів був у соборі вірних.
а Батищик — складач у друкарні.
ЛІпш є для тебе, отче наш велебний, Коли ЖИТТЯ є подане, приймати І все од смерті вічної зміняти В життя довічне, в майбуття хвалебне.
Теодор Кипрієвич, батищика
ПОКЛ ОН ЯЄ М ОС Я ЙОГ О ТРИД ЕНН ОМ У ВОСК РЕС ІНН Ю
Можному гетьману, А ще усіх пану О Сотворителю І Откупителю, Ласк його заживши, Наш ПОКЛОН знизивши, Досить слушне дати І йому співати. А однак небесний, Наш ПОКЛОН словесний Ваготи малої, Щирості ж значної Старшому нам вожу, Що нам огорожа, Котрий хрестних братій Вволить підмагати. Отож щоб управив Та й інших наставив І так перед трон Принести ПОКЛОН.
Леонтій Єрусалимович, літероливар
б Типикароводець —
той, що очолює друкарню, тип — друкарня.
202
Памвó Берúнда, типикароводецьб Твій я, наш отче, раб і богомолець, З іншими щиро тобі викладаю, Що мовлене, всього з усіма бажаю.
Також і я з усіми, Твоїми й моїми, Всього типу правитель, А всіх менших служитель, Пастирю складаю Те ж, молю, співаю: Не забудь у цім часі,
Я — смиренний Тарасій 3[емка] К[иївський] і П[ечерський] сл[уга] Б[о]ж[ий].
А Н О Н І М ЕВФ ОН ІЯ ВЕС ЕЛ ОБР ИН ЯЧ А НА ПРЕСВ ІТЛ ИЙ ГЕРБ ЯСН ОВ ЕЛЬМ ОЖН ИХ ЇХНЬОЇ МИЛ ОСТ І ПАН ІВ МОГ ИЛ
Дім таки славетний той, котрому із неба, О фортуно, пишноту дарувала Феба. Сонця й Місяця в гербі здавна знаки щирі Світять ясно для Могил родоводу в мирі. Світить зоряний Олімп, і щити складає Марс вогненний при хрестах, бо Могил він знає. Вже Белона їхньої теж зазнала сили — Потрудилися не раз на Сіон Могили. А коли вже ти — Петро, нині, Петре, славу Доведи: від тебе Русь прагне взяти справу. Тож як митрополія не додасть охоти, Марс не шкодитиме, — ти з неба візьмеш цноти. ЕВФ ОН ІЯ ВЕС ЕЛ ОБР ИН ЯЧ А з акр ов ірш ем: Петр о Мог ил а, митр оп ол ит Киї вс ький
Пріч з роксоланських границь утікайте, Печалі, серця ляментом не крайте. Вже є розрада, ах досить стогнання, Геть нарікання! Є вже по Єврах бурхливих погода, Мислі пекучій вже є прохолода, По слізних ріках, по бідах скрутних, По плачах смутних.
Тішся тріумфом, Єфразино, сміло, Гімн розпочавши виводити мило. Що то за радість у Руськім Сіон і, В Київській зоні.
203
Титул книги «Евфонія веселобриняча». Лаврська друкарня, 5 липня 1633.
204
РОжа то, рожа, найкраща уранці, Бере початок у радісній праці, У савроматів значна особа, Ясна подоба. Могила славний до митропóлії Вступає гідно з небесної волі, О часе вдячний! О літа святії! Дні золотії! Од нас недоля лиха вже відходить, Зефір лагідний, Трофея вже родить, По всій Руси вже геть сльозипотоки, Жалю´ оброки. Гіркотиранський вже в нас не панує Закон — в Софії святій порядкує Петро Могила, володар вельможний, Пастир побожний. І де ридали, а сонця немає, Золотоокий де ще не сіяє Титан у хмарах, повинна там бути Радість — не скрýти. Ловити часом недоля нас може В тісні обійми, та Пан допоможе Знайти рятунок, уникнувши далі Тої печалі. Але тут варто ледьледь потерпіти, Аби у світі проясненім жити. Це щастя, щастя, коли в нас до Бога Лежить дорога. Могутню маєш, о Русь, вже відміну Фортуни, маєш тріумфу годину. Петро дасть гідну тобі оборону І щит — Сіон у. Іди ж, о Петре, по днях многотрудних, Іди по працях уже незабутніх На трон шляхетний, узявши за цноти Оті клейноти. Тебе ж Софії руїни чекали, Із рук твоїх і піднятися мали, В свою столицю вступай же щасливо, Жий святобливо. Русь наша в поміч тебе ж бо обрала, Престол цей гідно тобі дарувала, Тебе ж Софія з плачем так вітає, З жалю волає.
О Петре, здавна ти гість пожаданий! Здрастуй, на втіху Руси нашій даний, Давай рятунок всій руській оздобі В мізерній дóбі. Пригадуй ту Русь, якою бувала, Звитяжців, славна, багато я мала, Тепер обійми тобі лиш розкриті В Сарматськім світі. Оздоба слави ти нашої здавна, Хіба ж для світу усього не явна Одважна праця. котру підіймаєш, Русь прикрашаєш? Ледве я втіхи в жалю дочекалась, Моїй поправі цнот потребувалось Твоїх вельможних: твоя ж таки слава — Моя поправа. Ім’я Могили у Слов’янській зоні І у господнім так само Тріоні Тривати буде одвічним сіянням І звеличанням. Тобі вже мури мої доручаю, Від Ярослава которії маю, Любо то славі: будь же їх Атлантом І діямантом. Корони з лаврів — Петрові Могилі Всі, всі, що здавна Софію хотіли В Сіонських щиро побачить соборах, В пресвітлих хорах. І хто ж тут руки в Двори не підносить У Феболунні! І хто так не просить: О Христе, слава ти наша й корона, Ти оборона. Їйправо, будем вовіки стояти. А гряне ворог, його відігнати Поможеш, Боже, й тебе при поклоні Славим в Сіоні. В небес благаєм, щоб ти оборону Подати зволив у Київ патрону, Нехай щасливо тобі він слугує, Поклін дарує. Синове руські. серцями ви дайте Поклін Могилі, йому ж повторяйте Подякування за труд і за працю На кожнім плáцу. Клейнот це наш і клейнотбо коштовний,
205
І скарб найкращий в словах невимовний, За ним Русь наша зітхне у спокою По тім розбою. Із ним і гарпій схизматиків роги, Й підступнохитрі єретики вбогі Не візьмуть вже нас бо все він управить, Добре наставить. Йди ж бо, пресвітлий Могило, безпечно, Архієрейство прийми ти статечно, Жий многолітно: Бог твоя заслона, Щит і корона. ДЕД ИК АЦ ІЯ
206
За дари, підмітив хтось, від панів приймають Ласку люди, що себе нею утішають. І Тебе, Вельможний наш Пане, ми вітаєм, — Подарунок, хоч малий, також виставляєм. Панська ласка і простим даром не гордує, Від убогих, знаєм те, мало потребує. Чи із золота дари тільки й знамениті? Чи без серця дорогі будуть хризоліти? Хай тобі смарагди — скарб Крезовий — дарують, Хай Гомерових поем ритмами слугують, Хай зеленозолотий топазин приносять, Хай про цноти твої скрізь на Руси голосять, Каліопи хай тебе з небом порівняють, Многопліднії твої праці вихваляють — Все доречне, але ми принесли, що маєм, І дарунком скромним цим образ твій вітаєм. Із поклоном і серця віддаємо щирі — У твоєму клекотать тріумфальнім вирі. Це у світі підданих плата найгідніша, Над усі піропові краплі — також ліпша. Хто хвалу тобі склада, всі про те вже знають, Що у світі скрізь тебе цноти визначають. Хто ж не відає, що ти Парнасів атонських Є фундатор, пастир ти і країв Сіонських? Тож і ми, друкарської прагнучи роботи, Знаєм, що нам панськії провіщають цноти. Бо мистецтва наші й ми досі дармували, Не без шкоди власної цього дня чекали, Як тебе, вельможного, тут вітати станем І надалі дармувать, отже, перестанем.
У мистецтвах друкарів — нашій звичній справі — І твоє нехай ім’я множиться у славі. Із друкарства — повсякчас вигідної штуки — Мають славу немалу всі, що є, науки. Це ж воно богатирів Марсобистрих дії Визначає і красу оцінити вміє. Це ж воно церковнії гімни описало, Вчителів духовних теж при собі зібрало. Що ж, коли хвалю я те, що у світі кожен Похвалáми добрими вшанувати може. Римський цесар Фредерік Третій апробує Навіть герб, якого нам, друкарям, дарує. Ти про це, вельможний наш Пане, краще знаєш, — Орлооким розумом всюди проникаєш. Все твоє старання в тім і твоя в тім справа, Щоб найкращою була наша руська слава. Коштом батьківським своїм школи ти фундуєш І також професорів коштами даруєш. Любомузівцівстарців теж на ноги ставиш І ведеш, як Андріян, їхні праці славиш. На друкарню ти кладеш кошти, щоб Сіон у Бути ще прекраснішим, потім — Гелікону. Є друкарні польської добрий вже початок, Щоб в Парнасі різних книг завше був достаток. Ось чому свою красу Русьдержава має І за що вона тебе вічно вихваляє. Довго й щасно тут живи, у своїй столиці, Що заслужено дістав з Божої правиці. Бачиш сам, що руському потребує роду, — Все справляй і матимеш в небі нагороду. Упоминок цей тобі ми даєм щасливо, — Превелебний Петре, ти чиниш справедливо. Панська в тебе ж бо душа: все на світі знаєш, — Зазвучати перед ким, Евфоніє, маєш! А Н О Н І М ІЗ КНИГ И «ПАМ’ЯТЬ СЛАВ И, ПРАЦЬ І ТРУД ІВ ПЕТР А МОГ ИЛ И» від студ ент ів гімн аз ії Киї вс ьког о братст ва
Меч, шаблі та списи — це символи устою. Хто нам скаже, що Петро мав Петровуа зброю: Бачиш — означа той крук з хрестом і в короні,
а Йдеться про апостола
Петра, який захищав подібною зброєю Ісуса Христа від ворогів.
207
а В оригіналі Евменідські.
208
Що П е т р о був пастирем церкви в обороні. А ще — сонце та місяць на гербі вміщають, Бо церковне Могилі небо доручають. Тут голова Буйвола й Зодіяку очі, За ними Флегонг щорік зміня дні та ночі. Не марно: Петро вовка влучить рогом Правди, Блукаюч и сторожем за вівцями завжди. Петре! Астролог зорі твоїх чеснот знає І дванадцятим світу небом називає. Ви, кого вітає храм Лікаонський вголос Й ведмедиця що дає зимнородний волос. Пестить Нерус із Дніпра ваші кручі славні, Маючи неподалік садок в горах Фавнів. Підведіть очі й скажіть: хто вам Титанове Дерево віри саджа, крушить Церберове? Пе т р о М о г и л а. Петро, що всіма жаданий, Роксоланів музою ще не оспіваний. Хто зброєю Херона Евмедськіа пороги Здолав, й вороги ж не спинили ноги. П е т р о М о г и л а. Що ллє золоте проміння, Мов Феб, розмітаючи ворон метушіння. Якщо промінням віри люди освятяться, До Східної отари овечки збіжаться. П е т р о М о г и л а. З нього розрада виходить Й Олімпорівній церкві серце охолодить. А у кому Мінерва змія гніздо звила. Тому свої наслідки дотепу лишила. Нарешті Сіон руський плечі розправляє, Розігнав жаль, бо правди патрона він має. Гляне весело на всі милі свої діти, Що з облич їх побожність, віра Сходу світить. Може, мовить весело, весело ж співаймо, Шану громовладному Пану віддаваймо. Він же для нас Мойсея дав в останні роки, Той при східній матері нам дасть життя кроки. Та великої втіхи, якої не мали, Лише завжди по сеймах її допевняли: Жалем вільгопольські взять бажали пороги, Хоч завжди топтали нас противників ноги. Вдаючи, ніби в Руси того дня не бýло, Що правди спасенної сонце відімкнуло. Відразу за Андрієм тут став святий Пóтій У той час, коли Василь царював на Сході. Дав пресвітерів святих церкві православній Й присяга ченців кріпить монастирі давні.
Будуть вони ходити прадідів стежками, Щоби стати дійсними й гідними синами. П е т р о М о г и л а. Такі Петри б нам родились! Ми б з очей рік сльозливих більше не напились. Георгій Тиша
Вдивляюся, як світоч, Олімп осяває, Твої славні, Могило, діла відкриває. З ліхтарем хочеш вгледіть Кришталеву гору Чи до емпірійського з Павлом летіть двору. Там тебе за чесноти прийнять обіцяли, Бо про твою душевність й вірність церкві знали, За твою працю, кошти і очей потоки, Що за правду повнили океан глибокий. І тоді, як Евр свої коні швидколітні Змусить плакать, привівши в краї наші рідні. Допоможуть і хмари, й плеяд перемови, Взаємно схочуть тримать вологі розмови. За ті волосяниці твої та старання Неостудних молитов твоїх виливання. Ними ж турбував зірок творця ти самого, Щоб дав нам, що хотіли ми за часу свого. Нам бажалось Сіону в Роксоланськім краї, Повитому віддавна в святі обичаї. Хтіли, щоб Царгород, рід руському Христові, Належав, як сказано у старому слові, Люду Володимира, що в Києв і лише Триста церков заснував, як Стрийковський пише. Народові, що його повні дивосили Святі мощі печерські світові явили. Це щоб туди по святість люди діставались, А кола Піоренські на світ починались. Бо перш як вони такими, як ось нині, стали, Ручаї кривавих сліз в зіницях скипали. По вежах та темницях вже віра правдива, Що у східних догматах щира, нефальшива. Ми б досі мали стада, замкнені в в’язниці, Де душа руська часто невинно гнітиться. Коли б церкви із маху крила одягались, Самому Орфею лиш доступно сприймались. А безкровна пожертва як втілення Бога Щезла б була з обрію руського святого. Не спіши, М о г и л о наш. Нехай грім і без нот Десь гримить, а на тобі — вінець з лавру чеснот. Іоанн Тиша
209
Й О С И П К А Л И М О Н СОНЦ Е, ЩО СХОД ИТЬ ПІСЛ Я ЗАХ ОД У (Уривок) VI
Ти маєш, П е т р е, з чим дійсному Пану Показатись, бо ти жрецькому стану Належиш: своїм іменем дар носиш, Щоб тебе в ясла Бог прийняв, упросиш. Тіміям будьхто з королів тих пошле, Лиш ти свій, а він чужий ладан несе. П е т р о, що раніш, ніж Христос, народивсь, На дар короля кадилом прислуживсь. Коли б не дала фортуна Петрові Родитись: не буть королю в обнові. а Тобто не збивається
з дороги, веде і наслідує.
VII Петр о троп ить а Анагр ам а
Христ ос із Петр ом, щоб себе піймати, Різні способи стали вибирати. Петро за Христом сіть тягає, бродить В морі, то в суші все по сліду ходить. І таки один одного піймали, Адже світом цим поруч походжали. Петро, як піймав, не був Петр ом званий, Щоб добре троп ить, Петр ом йменований. Петр о та Христ ос сліди намічають, За Петр ом троп ом нехай всі ступають. Певно, той улов собі вподобає Петру, щоб його пестив, об’єднає. Повинен цей світ дякувать Петрові, Що за собою слід дав тут Христові. IХ
210
Не в морі бродив Петро на риб лови, Не кожну рибу він Пану готовив. Ловив в ріках, що з неба випливають, Ті риби ловив, котрі виростають. І з неба самі струмують фонтани, Що повні роси, і слави, і шани. Як гляне з небес щире сонце вдачі, Й промені його упадуть гарячі. Заспрагнеш роси — йди до Петра сміло,
Сповнишся роси, з якою ймеш діло. Промінь сонячний легенько до неба Піднесе: Петра за це просить треба. Стосунки Петро з сонцем добрі мають, Одне одного ці світила знають. X
Треба визнать: влов бува Петр ов і Добрий; тільки він не кожного ловить. Ловить кожного, кого б міг піймати, Й для Xрист а сіті стане наставляти Петр о. Не кожна рибина Христові Дається на стіл, раніше Петрові. Коли щось гарне Петро виставляє На стіл Пана — риб кращих вибирає. Одкидає тих, котрі розривають Сіті, з них улов Петр а вивільняють. Тоді як Петра спершу погукає З Галілеї глас, що гордо лунає. Сіті кинуть; вже геть порвані стали, Нічого за ніч в муках не піймали. Іншому Христос дав: подав Мог ил і Петр ов і сіті, новенькі та милі. Виловлять: спробуй будьхто несхоплéний, Хто поза морським судном потоплений. Доброзичливість ті сіті в тім мали, Яких для лову Петра віддавали. Кинь з щастям долю, я мушу сказати, Хто невловимий, щастя не піймати П е т р о в і, що дає щастя всім, хто прагне, Щоб не згубилось, він сіті простягне. Сіттю при щасті можна піймать неба, Хто щастя прагне, того ловить треба. Петр а Мог ил у всі небеса знають, Досить там Петр ів і Мог ил и мають. У цьому Петро всім небам подібний, А на землі він один такий здібний. Ті всі, хто небо Петр ов і ловили, Петр ов і свої сіті полишили. Силу небесних поселень піймає, Бо сітей кожен хай багато знає. Як в небі ловúть сітями потреба, Хто потрапить з них, той вмиється з неба. Вмістить в саджалку з водою живою,
211
Остудить, як риб, з джерела водою. Немовби олень, що дістать до того Берега хоче без шуму малого. А як спекою охоплені квіти, Що не може їх там роса скропити Божа, бо як Ніл води розливає, Студить й себе їх теплом зігріває. Якщо ж потрапить у Петр ов і сіті Той, хто втомою сповнений у світі, Небесні мусять для нього зібрати Ріки, від спеки будуть освіжати. Щоб не відразу і неба звабляли Виглядом своїм, а їм залишали Мнимі види, щоб всього за три роки Закрили хмари й береги високі. Нашим ручаям, щоб не помагали, Тоді б ми краще Пастиря пізнали, Петр а, а Петро нам води послав би Й роки, і труди небесні і славні... Добре про це й сам той рибалка знає, Що, як хмурий день, то влову немає. Ніколи не спить Петро, завжди світить, Улов плисти сам в його сіті мітить. Належне дає йому виховання, Бо ж на стіл Пану він готує дання... «ПОВТ ОРН А СКОРБ ОТ А» I
Ти, Петре, ловиш, і смерть тебе ловить. Ловить і небо: лиш хто оздоровить, Для того буде улову немало, Кому з вас Петра ловити припало. II
Коли митру смерть главою спіткала, Взявши на гачок, догори підняла. Вірно голову за вудку вважають, Бо охоче в ній пороки вміщають. III
212
У той час в рибах сонце засміялось, Коли все небо Петрові піймалось.
Та як за вудку Петру сонце стало, То у сонце риб багато зібрало. IV
Смерть Петра. Небо зловило — признаєм, Воно знать ловить, а ми випускаєм. А Н О Н І М КИЇ ВС ЬКІ ГОР И
Глянь, як біліють кругом від костей людських Київські гори, Що їх постійно гризе хвиля шумлива Дніпра. Марс віддав місто татарам, і доки наш зір досягає, Тільки лежить денеде зеленню вкрита земля. ПРО СМЕРТЬ ПЕТР А МОГ ИЛ И
Цей ось владика в покорі держав за життя всіх русинів, Зараз могила сумна й небо тримають його. Тіло Могили — в могилі, душа ж десь у небі літає. Світ же і тут, і отам буде йому замалий.
213
ПЕТРО МОГИЛА ТА ЙОГО ЛІТЕРАТУРНІ ТВОРИ
214
Як письменник найзнаменитіший київський митрополит Петро Могила довгий час залишався постаттю притемненою: одне — через їхню пев ну невідповідніть сучасним естетичним смакам, коли вирвати їх із тодіш ньої епохи, а друге: цю творчість значною мірою покривала його потужна суспільногромадська діяльність, передусім церковна, адже він під цим кутом зору постать епохальна. «В українській історії, — пише сучасний дос лідник А. Жуковський, — Петро Могила посідає настільки видне місце, що його ім’ям названо один із її періодів, назагал оцінений, як період культур ного й церковного відродження Україн и в XVII ст. «Могилянська доба» мала своє продовження і після смерті самого митрополита, а його творчіс тю та результатній праці усього процесу, не переставали цікавитися дослід ники протягом вже понад три століття. За останній час постать Могили і його творчість тільки набирають на актуальності» (А. Жуковський. Петро Могила і питання єдності церков. — Париж, 1969. — С. 13). Отже, що ціну валося найбільше в діяльності митрополита? Поперше, він був видатним організатором української православної церкви. Зацитуймо того ж А. Жуков ського: «Це він надав їй чітку й оперативну організаційну структуру, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого і здисциплінованого чернецтва (додамо від себе: створивши поетичний «Розмисел про іноче життя». — В. Ш.), зреформував і устійнив церковний обряд, розробив догматику, запевнив її високої вартості церковнотеологічною літературою» (С. 14). Подруге, П. Могила — визначний культурний діяч (фундатор Київської колегії, яку мріяв перетворити в академію, меценат мистецтв, відбудовувач старовинних київських храмів), проповідник, письменник та публіцист, організатор друкарства української книги. Багато загадкового є в цій постаті. Як це сталося, що нащадок молдав ських господарів вибрав тереном своєї діяльності не рідну землю, а сусід ську, причому та сусідська, хоч стояла культурно вище Молдавії, але держав но була від неї упослідженіша, відповідно й менш перспективна? Друге дивне, блискучий молодий магнат, який міг би здобути немало у світсько му житті, тридцятирічним одягає на себе чернечу одежу і віддає себе церкві та православній конфесії, в якій, зрештою, й був вихований. Справді, П. Могила був молдаванином, спадкоємцем тамтешнього престолу, але пер спективи великої діяльності не мав, бо його рід був викинутий із рідної землі — це сталося, коли П. Могила був одинадцятилітнім (народився 1596 р.). Отож виріс і виховався на українській землі, здобув тут освіту, про
що свідчить його блискуче знання української і слов’янської мов, отже, виростав у ментальності не молдавській, а таки українській. Деякі дослід ники вважають, що вчився за кордоном, але ці дані проблематичні. Мав певні молдавські сантименти, про що свідчать і його оповідання про чуда («Сказання»), але терен своєї діяльності вибрав у Києві й це тому, що саме тут міг здобути церковну кар’єру. Київ на той час уже вивищився як центр православ’я: тут була друкарня, школа, КиєвоПечерська лавра. Він відвідує місто, почавши з 1622 р., а в 1624–1627 рр. це чинить не раз, більше того, ску повує тут, в околицях Києва, чималі маєтки і зближується з митрополитом Йовом Борецьким. Саме під впливом митрополита він і постригся в ченці в 1627 р. Тоді в Києві було дві течії православ’я: ортодоксальна й поміркова на: ортодоксальна намагалася протиставитися західній культурі й римокатолицизму, на якому та культура ґрунтувалася, а поміркована бажала ввести Україну в загальноєвропейський культурний контекст чи принаймні до нього наблизити, що й привело до унії 1596 р. Після розколу православ’я залишається неодноцільним: у колах ортодоксальних з’являється москво фільство (З. Копистенський), а на противагу — нові помірковані, посвоє му гуманізовані, які прагли досягти прав у межах Річі Посполитої (Й. Борець кий, М. Смотрицький та інші). Через це боротьба за лаврську архімандрію набрала виразного політичного характеру: це місце хотіли захопити орто докси (Т. Боярський, І. Копинський) і уніяти (Г. Тишкевич), і помірковані (П. Могила). Вибори відбулися не в Києві, а в Житомирі, на сеймику 6 вересня 1627 р., король підтримав кандидатуру П. Могили. Подальші його стосунки з І. Копинським були продовженням цієї міжпартійної боротьби. У П. Могили поєднувалося тяжіння до прилучення Україн и до європей ського культурного контексту з твердим утриманням православ’я — саме на цьому підґрунті й постав КиєвоМогилянський Атеней і латинсько польська система православної освіти в Києві. П. Могила провадив ту ж політику, що й С. Кішка, П. Сагайдачний та М. Дорошенко — автономізація України при видимій лояльності до Річі Посполитої. П. Могила був типовою людиною бароко і складався, як індивідуальність, із ряду супротилежностей: людина князівського роду і чернець; наповнений духовними цнотами і борець за високе місце в цьому світі та за маєтності, іноземець і український патріот, православний ортодокс і прихильник загальноєвропейського культурного контексту, проповідник чернечої аске зи і творець Київського Гелікону, якому не були чужі ренесансні ідеї та пое тика, проповідник любові й жорстокий до супротивників (історія з І. Копин ським, із яким поводився нещадно). Замисли П. Могили були ширші, як у його попередника Єлисея Плетенецького: перетворити Київ не лише в оборонну фортецю православ’я, а в центр духовної республіки чи Сіон, як він називав, де мала б творитися духовна й інтелектуальна еліта нації на пра вославній основі; в цій республіці він і гетьманував, тобто творив приблизно те, що й Б. Хмельницький, тільки в духовній сфері; зрештою, й політична акція Б. Хмельницького була приготована духовними акціями Петра Моги ли, які підняли українську еліту на вищий щабель і підготували її до держа
215
Митрополит Петро Могила. Портрет XVIII ст.
216
вотворчих змагань. Саме тому П. Могила негативно ставив ся до Москви: пророче відчував ту небезпеку, яка йшла в Україну звідтіля; саме тому утверджував у Києві освіту не традиційноправославну, а латинопольську, тобто євро пейського зразка, проти якої поставала православна орто доксія. Через це П. Могила оточив себе, здебільшого, моло дими людьми, які й утворили КиєвоМогилянський Атеней. Митрополитом П. Могила був вибраний у 1632 р. і пробув ним до смерті в 1647 р. Він домігся передачі уніятами правос лавним Софійського собору й КиєвоВидубецького монасти ря. Реставрував ряд церков, зокрема Софійську й будинки КиєвоПечерського монастиря, дбав про розвиток Києво Печерської друкарні. У 1631 р. відкрив Лаврське училище (гімназію), яка в 1632 р. була об’єднана з Київською брат ською школою і дістала назву КиєвоМогилянської коле гії.В м. Ясах заснував Слов’янолатинську академію, якою почав керувати Софроній Почаський. У 1635 р. у Довго му полі заснував друкарню, відновивши молдавське книгодрукування. У 1641 р. послав друкарню в Яси. Петро Могила автор ряду богословських, полемічних книг, зокрема написав «Хрест Христа спасителя» (1632), «Антологію» (1636) і «Літос» (1644), створив «Євхологіон або Требник» (1646), «Зібрання короткої науки про статті віри» (1645), створив ряд передмов до різних видань. У 1634 р. відкрив училищну колонію Київської колегії у Вінниці, в 1636 р. заснував латинську колегію в Кременці, школу в Гощі. У красному письменстві його здобутки порівняно скромні, але й тут він зробив свій внесок. Поезією спеціяльно не займався, як приміром Л. Бара нович чи Климентій Зіновіїв, віршував спорадично. Створив, однак, один твір більший — високий зразок дидактичної поезії, що його публікатори назвали «Розмисел про іноче життя». Про ченців у Західній Європі й у нас писали багато, чернець ставав героєм так званих Прологів, Житій Святих, віршів та оповідань. Писали про них апологетично, сатирично, жартівливо, інколи в’їдливо, як у «Похвалі глупоті» Е. Роттердамського чи в наших сати ричних віршах інока Якова, про які буде мова далі. Апологію ченцю створив Іван Вишенський у главі 3й своєї «Книжки» (див. І. Вишенський. Твори. — К., 1986. — С. 37–56) — тут ця апологія ніби вставний твір, який навіть завершується словом «Амінь», що визначає його кінець. Творив апологію ченця І. Вишенський полемічно супроти іронії Е. Роттердамського. Про ченця писав, змальовуючи боротьбу його душі з гріхами (тілом) К. Транкві ліонСтавровецький, сучасник П. Могили. «Розмисел про іноче життя» має характер інший, писався твір не для полеміки з латинниками, а задля зміц нення розхитаної дисципліни в тодішніх монастирях, отож твір має розгля датися в такому контексті.В рукописі твір не розбито на поет ичні рядки, але перед нами зразок поезії особливої, так званої архаїчної, що мала своє утвердження в церковних піснеспівах, канонах, кондаках; до речі, Петро
Могила таку церковнообрядну поезію також писав, вона до сить стандартна (Див. Архив ЮгоЗападной России. — Ч. І. — Т. VII. — К., 1887). Загалом це ритмізована проза, що широко культивувалася з часів Київської Руси, із спорадичною римою, вона на поетичні рядки легко розкладається, бо речення збу довано з чітко означених періодів. Перед нами розбите на постулати повчання, яким має бути інок в ідеалі. Ось вони: безкорисливість, досконалість христи янського життя, непорочність (дівство), послушання та любов. При цьому зазначається, що любов є подвійна: духовна і плот ська, які поміж себе не можуть з’єднатися, при тому плотська любов для ченця гостро заперечується, що й зрозуміло (про плотську любов для мирянина скаже П. Могила в «Требнику» в «Передмовах про шлюб»). Плотолюбність для ченця з’єдну ється з корисливістю — головним бичем чернецтва. Отже, істинна любов інока може бути «в Бозі, в самому Бозі», любов також є «досконалість християнської спілки», тобто при гур тожитному існуванні в монастирях. Любов не має дружби з ненавистю, бо «ненависть же від того: моє й твоє — з’явля ється». Інок має творити «всі добродійності наявні». По тому йдеться про грішність і про грішників. Загалом інок має відректися від усього житей ського «конечним відреченням» і не тільки світу, а «всього відректися і нічого свого не мати». Інок не повинен турбуватися про завтрашній день, має сповідатися про свої гріхи, його життя повинно стати богобаченням, жити цілком у «послушанні монастирському», не догоджати своїй волі, бувши відреченим від світу, жити не для себе, а для Христа, тобто здійсню вати не свою волю. З другого боку, він не повинен бути бездіяльним, бо інакше стає «діяч ем лихих помислів», але жити завжди у визначеній діяль ності, «безділлябо породжує гріх». Має при цьому жити в терпінні, постій но пробувати в молитві. Оце й є «наближення досконалості» і «богобачен ня ступені». Твір витримано в строгій православній ортодоксальності й полишає важке враження. Досконалий чернець (читай: досконала людина) тут бачиться позбавленим свого «я», власної волі, думки, має перетворитись у цілковитого робота, чужого творчому началу, який живе ніби за натис ненням певних ідеологічних кнопок. Але як пам’ятка духовності твір вель ми цікавий, особливо для нас, котрі пережили час комуністичного тоталі таризму з його формулою: «Наші цели ясны, задачи определены, за работу, товарищи!» — відтак конструювання ідеальної людини П. Могилою вель ми нагадують пізніше комуністичне. Зрештою, можемо зрозуміти, що недаремно сучасники називали Петра Могилу «вождем», «гетьманом» — бувши при тому принцом по крові, він таки мав тоталітарний спосіб мис лення. З поетичного боку — це твір чистого бароко, з його розрослою, складною метафорикою. Більше інтересу, як поезія, має проза Петра Могили. Він творить кілька
Герб Петра Могили із книги «Требник», Київ 1646.
217
Автограф Петра Могили під документом 1648 р.
218
генеалогічних оповідань у формі передмов — це ніби прообраз пізніших сімейних хронік, писалися вони у віддяку спонсорам тих чи інших видань, але найцікавіше в його прозі — в тематиці тодішніх Прологів, «Сказання про чудесні й визначні явища в православній церкві», звідки й вибрано опо віді про київські чуда. Митрополит поставив собі завдання створити не просто «Четьї Мінеї» чи опис чуд, чи синаксар, де оповідалося б про святих і надприродні явища в минулому, а таки книгу про Божі чуда, творені в сучасному світі, що, зрештою, було новиною в українській літературі (потім у цьому жанрі за ним підуть А. Кальнофойський та І. Денисович, обидва із КиєвоМогилянського Атенею). Ідеологічна спонука для творення збірки проглядає надто прозоро: письмен ник не полемічно (хоч саме такий елемент відчувається), публіцистично, а таки художньо хоче довести істинність православної конфесії на противагу до уніятської та римокатолицької, отож маємо яскравий зразок тенден ційної, у наші часи її б назвали — «партійної», літерату ри. Зрештою, не треба забувати, що вся українська проза бароко була навчальна й полемічна, іншої під тиском пра вославних засад творити було не вільно. На сьогодні всі ці оповіді звучать як релігійна фантастика з елементами готичними, але автор цілком переконаний, що не вигадки він творить, а записує справжні випадки з життя, через що кожне оповідання ретельно документує, посилається на свідків, та й діється все за конкретно існуючих людей того часу: Є. Плетенецького, Й. Борецького, Л. Карповича, М. Смот рицького, Б. Радошевського, княгині Корецької, Острозьких тощо, отже все подається, як вияв реального тодішнього світобачення. Таке світобачення, до речі, збереглося й до нашого часу, і про подібні випадки можна не раз почути від забобонних чи релігійно налаштованих людей. Цікаво зано тував подібний феномен Іван Франко в статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. — Т. XII. — № 10. — 1900. — С. 1–2): «Пробуйте ви так званому “здо ровому хлопському розумові” витолкувати, що відьма не може літати на кочерзі, не може перекидатися в собаку, не може доїти жаб і ящірок. Він, може, буде притакувати вам, може, буде сам сміятися з такої віри, але проте в душі буде переконаний, що якби на Юр’я опівночі знайшов відьму на обій сті і вдарив би її батогом чи вуздечкою, то рано з того батога або з тої уздеч ки потече молоко... А преці для інтелігентного чоловіка все це — чисті, очевидні неможливості, про які смішно навіть дискутувати, не те, щоб дока зувати їх». Подібний був і спосіб мислення тодішнього ортодоксального християнина, вихованого на житійній та апокрифічній літературі та й на Біблії, в якій так само описано багато подібних чуд. Більше того, ортодок сальний християн ин був переконаний, що природне не є виявом Божої сили й присутності, тільки надприродне й неймовірне, тобто те, чого не можна зрозуміти розумом; зрештою, натурфілософія з її ототожненням Бога й природи (у нашій традиції це найяскравіше виявлено в Г. Сковоро ди), розвинеться пізніше й заявить, що непізнаність Бога бачиться не в ано
мальних і надприродних явищах, а в незбагненності світобудови, а відтак і природи. Ортодоксальний християнин заперечував народне марновірс тво, про яке писав Іван Франко (віра у відьом, упирів, чари тощо) і воював із таким світобаченням, як із язичництвом, але за системою мітотворення практично не різнився від тоготаки язичництва, протиставляючи марно вірству народному марновірство своє, християнське, типологічно тотожне, але в християнські шати одягнене. Саме такого типу оповіданнями і є оповіді Петра Могили. Але попри наївну їхню структуру, вони й цікаві: письменник не раз творить фабули, тобто новельні конструкції, будує діялоги, вставляє в авторську мову опові ді сторонніх осіб, інколи листи; письмо його загалом легке, художнє, міс тичний елемент, присутній в оповіданнях, живить читацький інтерес. Окрім того, оскільки твори описують сучасне авторові життя, у них потра пило чимало побутових деталей чи й ситуацій, тобто відбито тодішню реальність: епізоди з життя козацтва, находів польського війська, спілку вання різних, тепер уже історичних осіб (наприклад Л. Карповича з М. Смот рицьким), про побут ченців, пустельників, навіть князів, тощо. Все це доз воляє бачити нам у «Сказанні» П. Могили дорогоцінну пам’ятку україн ської художньої прози бароко (назагал у ті часи, на противагу поезії, мало розвиненої, а ще менше вивченої). Сама збірка складається з коротких оповідей (фабул), часом кілька фабул єднається в блок з кількох оповідок, коли стосуються однієї й тієї ж особи чи одного оповідача. Є фабули розгор неніші, зокрема, присвячені загибелі роду Острозьких чи орільському пус тельнику. Вставляє автор у збірку й класичне агіог рафічне (про святих) оповідання «Мучення преподобного отця нашого Авакума», але його будо вано за шаблонами такого типу оповідання, різниця тільки та, що йдеться про сучасні авторові події. Свій досвід художнього оповідача Петро Могила переносить і в пропо відницькі твори. Загалом практика творення проповіді (гомелетичне опо відання) дозволяла художні, фабульні вставки (її вживали й до П. Могили, наприклад І. Вишенський і після нього — зокрема А. Радивиловський). Зразком такого гомелетичного оповідання є в Петра Могили «Казання про владу» із «Требника», де побіч із розмислами на тему священичої влади бачимо проложні вставні фабули про чуда, що значно оживлює проповідь. Є тут запозичення — взяте з книги Ф. Зигомели «ТуркоГреція», з посилан ням на неї, про султана Махемета і про грішну вдову; подібне оповідання вставлено в листа патріярха Максима про «окаянного християнина», взято з Прологу історію про відлучення єпископом ієрея, подається історія про Арсенія Апостолиса, а наприкінці історія самого Петра Могили про росій ського самозванця, що називався сином Бориса Годунова Федором. Петро Могила своєї збірки оповідань не видав друком, її використав певною мірою у своїй «Тератургимі» Атанасій Кальнофойський, дібравши до них гурт і своїх; писав П. Могила книжною українською мовою.
219
П Е Т Р О М О Г И Л А
[КИЇВСЬКІ ЧУДА]
а Пропуск в оригіналі. бВ рукописі два остан
іх слова закреслено н й приписано: «Випало йому бути в Печерському монастирі, коли ховали…»
в Непрочитане
публікаторами місце, подаємо здогадно. Далі такі місця подаватимемо в квадратних дужках.
г Пропуск в оригіналі.
220
[ОПОВІДКА ЯНА ПІГЛАВСЬКОГО] Оповів нам один із доброродних, названий Ян Пігловський, латинської віри він, що у літо 1628, місяця (...)а, прийшов із супроводом своїм у Печерський монастирб, хотів побачити святі печери і в них святі мощі, багатобо про них чував преславного.
«Коли ми ввійшли в печеру святого Антонія, оглядаючи всі святі мощі, здивувався я премудрим Божим [подвижникам]в та й вийшов. Коли ж ми йшли у місто, ще в дорозі, один юнак, названий Лементовський, слуга Яна Мольського, одного із співтоваришів моїх, розболівся вельми, аж ледве змог ли донести його в город. Хвороба ж його була в цілому тілі, найбільше ж у шиї та в плечах, ніби від кісток понищення та жил розтягнення. Ми ж, зрозумівши, що це лиха шкода від лихого блуду, названого (...)г випада йому, покликали відтак лікаря аби подивився, що йому трапилося й щоб допо могти йому. Лікар же, обдивившись його, сказав, що нічого такого, як ви говорите, в нього нема, і не може збагнути, що це за хвороба така. І нас тільки в ньому невдовзі укріпилася хвороба, що й двигнутися не міг. Ми ж, каже, старанніше розпитуємо його й обережно опитуємо, звідкіля це йому трапилося, бачачи в ньому таку біду, що все зміцнювалася. Він же рече: — Не знаю звідки і яка є причина бідства цього й нестерпної цієї моєї хвороби, тільки те знаю, що коли з вами ввійшов до печери, в усьому здо ровий був, коли ж вийшов, то раптово охопила мене ця незбагненна хворо ба. Ми ж бо тоді зрозуміли, що не через що інше йому зло було, хіба через наругу над святими тілами в печері, і спитали його: — Коли був у печері, чи не створив наруги котрому зі святих? Він же, окаянний, почав оповідати свій лихий зачин, який створив, у печері бувши, мовивши: — Про все, що нам іноки почали оповідати, я подумав: це байки й сказав подумки, що це не святі, а прості мерці є. А коли відходив, прийшов і поба чив одного, котрого звуть святим Іваном Багатостраждальним, сказав подумки: «Не потерплю цих руських байок, але викрию їхні фальшиві повіс ті». І тоді захотів відірвати його голову, відтак і на наругу віддати, і вель ми силився, але не міг відірвати й полишив його, як і раніше був цілий; тоді
вийшов із вами з печери — і відтоді ця люта хвороба охопила мене в шиї та плечах. Ми ж, це чуюч и, жахнулись усі й збагнули, яка причина хвороби його, відтак сказали йому: — Згрішив ти, окаянний, що наругу вчинив блаженному тілові, але кайся зі свого лихого зачину і моли Бога, щоб його молитвами збавився від цієї хвороби. Він же тоді почав кричати великим криком, зі сльозами кажучи: — Згрішив я, Господи, згрішив, окаянний вельми перед тобою, бо вчинив наругу святим твоїм угодникам, котрі є в печері, і тілові святого Івана Багатостраждального хотів пакість учинити, чим собі цю хворобу набув. Але, о Господи, з усього того зла, що я сотворив і що святих твоїх огудив, каюся і сповідаюся, бо істинні твої угодники і святі є, тіла котрих у пече рах святих лежать. Тобі ж, о святий, багатостраждальний, блаженний Іване, за угодника святого Божого звіщаю бути і не перестану звіщати, доки в тілі живу. Але ж бо молю, прости мені, святий Боже, що над тілом твого святого через невір’я, окаянний я, безумно наругу чинивши, вчини ти спромігся більше собі лиху та люту хворобу, і молися за мене Богові, перед яким ти тепер стоїш, хай збавить мене від лихої хвороби цієї, щоб усім я проповідував: «Істинна є руська, віра, яку огудив, і істинних вас має, святих, яким наругу вчинив. Але тепер, пізнавши гріха, й падіння, й люту свою звабу, похваляю віру руську і сповідаю її за істинну, і пошановую вас і святі мощі ваші!» Це і багато іншого вирік, тоді йому улегшилася хвороба, і зцілився рап тово від недуги. А тоді, вставши, пішов до печери й багато помолився, і дякував Богові та святим його. [По тому] відійшов здоровий, як і був рані ше здоровий. Ми ж, бачачи це предивне і страшне чудо, у жах прийшли і прославили Бога, [котрий] преславними своїми святими чудодіє». Я ж, Петро Могила, великий архімандрит святої великої чудотворної лаври Печерської Київської, чув цю оповідь від вищенайменованого Яна Піг лавського і написав це для увірювання всім, хто приходить до святих печер, на пересторогу й на догляд, щоб ніякого горя через невір’я чи знева гу віри православної та святих мощів не відстраждали, і щоб звістились усі, що істинна є православна руська віра і посправжньому в ній спаса ються вірні й чуда [творяться] благим і животворящим духом тепер і завжди й навіки віків. Амінь. Писано це в літо 1629, місяця січня, 14 дня. [ВИКР ИТ ИЙ ЗЛОД ІЙ]
У літо 1629, місяця січня 14, коли були ми в селі нашому монастирському, званому Забілоччя, повідали нам люди того села, що в літо 1619, у вересні місяці у селі Бутовичевім, тепер же Соколовськім, названім Осовці, був один урядник, на ім’я Грицько, що численну марноту чинив у тому селі: вів ці, воли, свині та інших тварин крав. Не раз вистежували мужі того села і не могли викрити хто є причиною цих покраж. Якось, щоб учинити суво
221
рий розшук, зібралися всі мужі вкупі й присутньому серед них урядни ку Грицьку опитування учинили. Один із них, муж добрий та богобійний, на ймення Федько Грішник (завжди мав він звичай себе грішником назива ти) посеред них став і рече: — Мужевебратіє, послухайте мене, чоловіка грішного. Оскільки не раз збиралися й шукали та й не змогли злотворного марнотника нашого віднайти, то й тепер не зможемо. Помолімося ж від серця всевідному Бого ві, хай він, серцевідець такий, знаючи озлоблення й марноту нашу, зголо сить і викриє того, що озлоблює нас. Вірую йому, що без нічого не зали шить моління нашого, але невдовзі учинить відомсту озлобленню нашому. Усі на те зволили, тоді Федько підніс руки до неба і зі слізьми закричав: — Боже, Боже наш! Почуй молитву нашу і викрий того, котрий озлоб лює нас! — і почав проказувати молитву Господню, себто «Отче наш». Люди ж за ним, звівши руки, проказали молитву до кінця. Коли ж скін чили її — о чудо! — Грицько, отой урядник відтак, поміж них стоячи, почав стогнати й кричати: «Горе мені! Хворість плечі мої охопила!» — і раптово ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Але мужове, взявши його, донесли до двору, і так було викрито його злодійство, в хворобі ж отій лютій сім днів мучився, а на сьомий зле помер. Дивіться отож, братіє, як багато може простих людей молитва щиро сердна до Бога — може більше як ієрейська чи іноча супроти тих, що озлоблюють. [ЗАБР АН А МОН АСТ ИРС ЬКА МАЄ ТН ІСТЬ]
222
У літо 1614, один доброродний на ім’я Василь Воронич, достойністю писар земський київський, переможений проклятою ласістю, подався на монастир святий гуртожитний, званий Межигірським, і покусився відня ти від нього озеро, назване Косір, та й собі привласнити. Відігнав від ста ну іноків та людей монастирських із сітками, що ними ловлять рибу, — своїх там поставив і людей, і сітки. Ігумен, що тоді був, на ймення Гедеон, із братією багато молив його, щоб не відбирав у них озера, котре ніколи не було його, але з давніх часів є монастирське, бо від нього на весь рік братія рибою харчується. Він же, нітрохи не зважаючи на моління його, а ще біль ше укріплюючись у своєму лихому зачині, щоб до решти забрати в них озеро, не тільки не послухався їх, але й смертно заборонив їм, кажучи: — Коли зловлю інока з вашого монастиря, то як злодія повелю повісити. Побачив ігумен, що нічого не вчинить прохання їхнє до нього, постано вив братії всій поста і молитви з поклонами на цілий день: уранці — сто, у полудень — сто, увечері — сто, кажучи: — Оскільки прохання наше не може схилити до милості ласого ворога нашого, помолімося тому, котрий бачить озлоблення наше, бо він може збавити нас од суперника нашого. Коли ж почали вони соборно співати моління в церкві зі слізьми та із зітханнями — о чудо! — прийшов слуга від Воронича, молячи ігумена й братію помолитися, оскільки, сказав, велика хвороба сьогодні охопила
пана його і не знає, чи знайде його живого, коли повернеться. Ще вони моління співали, прийшов і другий більше ігумена молячи, щоб прийшов із братією і єлей над ним освятив. Ігумен же, добрий цей муж і незлобивий, пішов до нього і єлей ос[в’ятив] йому. Але хвороба його нас тільки, укріпилася, що назавтра (...)а пізнав свого гріха і що через це (...)а хвороба охопила його. Покликав ігумена з іншими, щоб відпустили гріхи, і цей сповідав перед ним, і, з плачем просячи прощення, повернув їм озеро, а сітки свої і харч, привезений для рибарів, монастиреві подарував. Спер шу був він у біснуванні, і таку мав муку, що, взявши ложку срібну, погриз її і з’їв, по тому гарячка велика охопила його, а після сповідання і причащан ня божественних таїн, розуму позбувшись, помер. Це чув я, Петро Могила, архімандрит святої великої і чудотворної лав ри Печерської Київської від багатьох достовірних свідків, а найбільше від православного митрополита київського кир Йова Борецького, котрий був самовидцем того чуда, і від братії святої Межигірської обителі. Написав же це, щоб побачили всі, котрі озлоблюють іноків, рабів Божих, адже швид ко творить Бог (за євангельським своїм правдивим свідченням) відом сту для вибраних, що волають до нього день і ніч, довготерплячи від лихих. У літо 1629, місяця січня, 26 дня.
а Пропуски в оригіналі.
[ДАВ АЙ ТИМ, ЩО ПРОС ЯТЬ]
Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що за архіман дрита Єлисея Плетенецького якось прийшов до нього келар і повідав йому, що многомножство хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому спожиттю, вразився й пішов до келарні подивитися, хто це стіль ки багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там зібраних і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб), і почав сам здорових, а голодних проганяти (повелівав їм не дармового хліба їсти, а працювати), недужим повелівтаки дати, тобто сліпим, кривим і їм подібним. Коли ж повернувсь у свою келію, тоді — о чудо! — град такий великий випав, що всі жита монастирські, котрі охрест монастиря, побив, потовк і з землею змішав; нікому ж іншому град той жита не потовк, тільки монастирське. Побачив це старецьархіман дрит і повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи того в келарїї, не маю звідкіля дати, — казав йому старець: — Давай, злий рабе, тим, що просять: ти не убудеш, обитель же свята ніколи не збідніє. [ПРО КРАВЦ Я МАК АР ІЯ]
Повідав нам ієросхимонах Доротей, межигірський намісник, як у літо 1621, місяця березня, був хворий один ієромонах, Макарій на ймення, кра вець за вмінням, його ж він сам у велику схиму з ігуменом своїм тодішнім межигірським Родіоном постриг. Мав той золотих сорок, окрім інших гро
223
а Нерозібрані
публікаторами місця в оригіналі.
шей, а коли постригся, почав волати й просити, кажучи: — Візьміть від мене тяготу, Бога ради! Коли питали його, яка його тягота, відповідав, кажучи: — Окаянні гроші, їхбо, молю, візьміте від мене! Узяв намісник печерський од нього гроші на монастирську палату. Почав старець той добродушно дякувати, кажучи: — Сьогодні улегшили мені совість, улюблена братіє, узявши від мене проклятий прибуток. І відколи взяли від мене окаянні гроші, то й хвороба моя полегшала і жодної тяготи на сумлінні моєму не відчуваю, дякую тобі, Боже мій, бо не хочеш смерті грішника, але щоб навернений до тебе він [за життя] був (...)а, іга переступу збавив ти мене і звільнив від прибут ку мирської роботи та служби, відставив моє безум’я, очистив мене від беззаконня, простив мені обітниці, переступ та прогріх мій, тож каюсь перед тобою, сповідую неправедність свою (…)а. Боже мій! Прийми мене на кончині, і як розбійника, котрий кається, спаси мене, котрий до тебе волає: «О Ісусе, уповання і пристанище, і спасіння грішним, які з вірою до тебе прибігають, — не прийшовбо ти закликати праведних, але гріш них на покаяння!» А до братії, що до нього, навідуючись, приходила, казав: — Покиньте накопичення прокляте, а коли хто тримається його й досі, перестаньте відтепер; відкидайте від себе, бо це велике зло є душі іно ковій і від Бога відчуження, і друге ідолослуження! І так радіючи, відійшов до Бога. Дивіться, о улюблена братіє моя, і вважайте, яке зло є прокляте накопи чення для іноків і яку марноту приносить душам їхнім. І коли тут ще утя гує й мучить душу викриттям совісним, адже як не звільнитеся тут від нього хвилею убогості, в геєні це буде мучити вічно, як обітницепереступ ників. І старанно повчіться від покладеної вам істинної повісті, яка є улег шення душі й радість, і веселе виходження від тіла тут, раніше смерті, із Христовою істинною спасительною убогістю, з безсумнівним відречен ням од світу попраного, що погибель приносить, іудиного, і від відкиненого проклятого накопичення тому, хто улегшиться й від поганого душетлін ного намулу очиститься. [ПРОЗР ІНН Я КНЯЗ Я ПАВЛ А КУРЦ ЕВ ИЧ А]
б Примітка на полі
рукопису: «Одним оком».
224
У літо 1621 князь Павло Курцевич прийшов до Печерського монастиря, щоб відвідати матір свою, котра інокує в жіночому монастирі. Він був вельми охоплений очною недугоюб, що не тільки нічого не міг бачити, але й від великої хвороби ледве й ходити, знати, міг. Побачила його братія святої обителі, що так страждає, зжалилася над ним (найбільше тоді був ший намісник Кипріян Лабунський) і сказали йому: — Пане Курцевичу! Ця лавра чудотворна є і багато приходять до неї з вірою і сцілення приймають молитвами преподобних отців наших Антонія і Теодосія, і ти-бо, хоч і не православної нашої, а латинської є віри, вмоли ієрея, хай сотворить у печері преподобного Антонія назавтра
божественну службу, ти ж, вислухавши святу літургію, від хреста святого Марка Печерного, що на раці мощей його лежить, водою освяченою очі з вірою омивши, зцілення молитвами святого, що багатьох силою Христо вою зціляє, сподіваємося, приймеш. Коли він це почув, то з радістю упросив отця Кипріяна створити в печері божественну службу; на завтра ж, коли служили на це з благоговін ням, став і вислухав святу літургію. По тому помолився Богу і, святого Марка прикликавши про молитву, омив очі свої з хреста священою водою і, поцілувавши мощі святого, відійшов. І тоді, у тойтаки час, зникла його хвороба, але ще бачити не міг. Сів на свою колесницю й поїхав у Київський город, пішов до нього, а коли зійшов на гору, названу Вздихальницею, зняв заслону, якою очі покривав (від світ лабо більший терпів біль), і тоді, знявши, все перед собою уздрів і навіть розлив ріки Дніпра, що далеко простирався. І так відтоді зір йому повер нувся і здоровий був. Тоді почав славити Бога і дякувати святому Мар ку Печерному, молитвами якого зцілення прийняв. Сам же цей князь Курцевич у літо 1629, місяця травня, 15 дня, на свято Успення Богоматері, пробуваючи у Печерському монастирі, устами своїми перед усіма присутніми повідав мені чудо те, що на ньому здійснилося у славу Божу, якому належить усяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь. [ОПОВ ІДК И БОГ УСЛ АВ А РАД ОШ ЕВС ЬКОГ О]
У літо 1628, місяця травня, дня 10, прийшов у монастир Печерський київський ляцький єпископ, що називався київським, на ймення Богуслав БокшаРадошевський, і повідав мені сам, розказавши, що в літо 1626 при київському печерському архімандриті Захарії Копистенському, а він був у своєму місці, званому Чорногородка, пішов подивитися на робітників, що земну загорожу, тобто вал, охрест міста робили (бо почав руйнуватися, в давнібо часи насипався). — Стояли ми поверх загорожі тієї й дивилися на робітників, і тут велика частина землі валу з гори відкололася й упала до ями, де працювали робітники. Більшість відбігла неушкоджена (а було їх багато), і тільки одного із них уся земля покрила, що більше п’яти ліктів на ньому лежало. Побачив це я, вельми опечалився, що на моїх очах така смерть тому чоло вікові випала, і почав плакати і, звинувачуючи себе, говорив, що це сталося через мої гріхи. І пішов у дім, де тоді жив, повелівши іншим робітникам відкопати його, землею притолоченого, як уже мертвого. Ішов я і плакав, і прийшов мені помисел про чудотворну Печерську лав ру, і тоді впав лицем на землю і почав зі сльозами до пресвятої Богородиці Печерської молитися, кажучи: — О пресвята Діво, котра собі вибрала на поселення в цій країні Печер ську церкву і чудесами прославила її на славу пречистого свого імені! Пока жи й нині, як завжди, багатьом благість і милість показуєш, що з вірою
225
приходять до твоєї Печерської церкви і від серця закликають тебе, збере жи того чоловіка неушкодно живого, якого засипала земля, хай і я піду й поклонюся тобі в церкві Печерській і подякую за добродіяння це, знаюбо, немає вже іншої надії, окрім твоєї благодаті, о царице Небесна! І так я казав і більше, і обіцявся сам іти до Печерського монастиря і подяку в церкві перед усіма учинити пресвятій Діві й милостиню дати. Обіцяв я й чоловіка того на поклоніння в подяку послати. Коли ж молився я і вельми про це печалився, прийшов хлопець (уже минуло десь дві години оролойні, тобто дзигарові) і сказав мені: — Пане, уже до голови чоловіка прокопали, гадаємо, що живий є! Я ж, це почувши, почав більше молитву простирати до пресвятої Діви й обіцятися відвідати Печерську церкву, і коли так чинив, другий прий шов, кажучи: — Не печалься, пане, сподіваємося, що живий буде, до головибо його прокопали, очима мигає й дивиться. Я ж, те почувши, порадів і тоді сам пішов туди й побачив його, що голо вою покивує (не був ще весь викопаний) та й подякував Богу. І так пома лу викопали його живого й здорового, і ні в чому не ушкодженого, тільки страхом обнятого й нажаханого. І тоді той, що був викопаний, почав гово рити й попросив пити, я ж повелів йому дати вина склянку, і випив її. І так благодаттю Божою й молитвами пречистої Діви Печерської зали шився здоровий і знову з іншими співтоваришами своїм и почав працюва ти. Я ж прийшов, за обітницею моєю, й подяку вчинив, уклякнувши посеред тутешньої Печерської церкви, перед усіма Господу Богу і пресвятій Діві Марії, що преславно чудодіє в цій своїй святій церкві, що від гіркої смерті чоловіка преславно збавила (як я розумію і всі, що там були тоді), будьяк ої надії жити позбавленого й умерлого воскресила силою Сина й Бога свого, Господа нашого Ісуса Христа, йому ж з безначальним його Отцем і пресвя тим добрим і животворящим Святим Духом належить усіляка слава, честь і поклін навіки. Амінь».
226
Тойтаки біскуп київський, того ж літа, у тойтаки день, бувши у Печер ському монастирі, оповів мені, що перед приходом своїм тодішнім у Печер ський монастир, за три дні, тобто місяця травня 6, а в Печерський монастир прийшов 10, того ж місяця, того ж дня, тоді прибув у Київський город, у літо 1628, добрий кінь, його ж купив був за шістсот золотих, але той вельми розболівся, і вже не сподівалися, що житиме. — Прибув, — каже, — старший конюх і повідав мені, сказавши: — Пане, кінь найкращий од твоєї колесниці здихає, і вже, як уміли, ліку вали його, але нічого вдіяти не можуть, ужебо з землі не встає, отже, й лікар кінний, побачивши його: неможливо вже, сказав, живим йому бути. — Я ж, — каже, — опечалився, що стільки грошей за нього даремне
дав, повелів усім зійти з дому і впав ниць на лице своє, помолився зі сльоза ми до пресвятої Діви Печерської, кажучи: — О пресвята Діво Печерська, завжди преславно чудеса в твоїй церкві Печерській творяться всім, котрі тебе від серця закликають; як отого чоловіка, землею притолоченого, гіркої та лютої позбавила смерті й здо ровим неушкодно зберегла, так і нині молю тебе, припадаюч и, зціли коня цього, щоб я всім звістив славу твою і прославив чудотворну твою Печер ську церкву! І пообіцявся піти в Печерську церкву і, посеред неї уклякнувши, п’ятнад цять Господніх молитов, тобто «Отче наш» і «Богородице Діво» проказа ти, дякуючи Богу та святій Богородиці. По тому півчверті години не минуло, прийшов знову старший конюх і, постукавши в двері, каже: — Не печалься, пане, уже кінь устав здоровий, і їсть, і нічого вже йому! Я порадів і подякував Богу і святій Діві Печерській, що преславне тво рить... І каже до мене: — Це вже, отче архімандрите, і обітниця, яку я пресвятій Діві обіцяв, у святому тутешньому храмі її перед усіма вами у славу Божу і в честь преблагословенної матері його, виконав, вонабо є благословенна навіки. Амінь. Тойтаки біскуп, у тойтаки час повідав мені, що коли був він у монас тирі Печерському при архімандриті Плетенецькому, то один із коморни ків, його звали Вольський, увійшов із іншими в печеру, а ввійшовши, не як інші благоговійні оглядали, але чинив наруги святим мощам, за волосся їх торгаюч и і кажучи: — Не є це святі, але русь мертвим висушила тіла їхні на звабу тих, що сюди приходять. Інок же, котрий стеріг печеру, рече йому: — Не ганьби, чоловіче, і не чини наруги святим, щоб тебе зло яке не наспіло, жодногобо, що таке творять, кара Божа не минає, а досягає нев довзі, воістинубо святі є угодники Божі, тіла яких тут є, але більше шануй їх і молитви проси. Він же, зневажаюч и його, сказав: — Мели, що хочеш, я твоєму кривослів’ю не вірю. Вийшовбо він із печери, сів на коня свого й рушив у дорогу з паном сво їм, біскупом. Коли ж вийшли з монастиря, кінь його впав із ним і передні ноги поламав собі, що там і здохнути мав. Сам же Вольський вельми роз бився. Після того багато зла трапилося йому, доки невдовзі, того ж літа, убитий був. Цю повість біскуп перед усіма нами повідав, караючи одного свого чен цябернардина, що глумився над святими мощами і, докоряючи йому, сказав: — Не ганьби святих, коли не ти, так цей — зле в чомусь постраждаєш.
227
До всіх же своїх мовив: — Хто хоче в печеру йти, хай не входить, коли не має віри й коли не хоче як до святих уходити й чесно їхні тілеса відвідувати. Святі місця належить святоліпно з вірою відвідувати. а Ім’я в рукописі
не проставлено.
б Рік у рукописі
не проставлено.
228
[ЗАМ ОР ОЧ ЕН ИЙ ГРАЖ ЕВ ИЧ]
Один доброродний воїн, на ім’я (...)а Гражевич, латинської віри, із това ришами своїми прийшов у Печерський монастир у літо 16(...)б, і коли там був, пішов у святу печеру святого Антонія і, там бувши, немалу нару гу святим тілам чинив, і неподобне говорив, ганячи преподобних отців. Інок же, котрий стеріг святу печеру, просив його не творити цього і пог рожував йому Божою карою. Він же над ним, злословлячи, посміявся. Коли ж вийшли з печери й прийшов у монастир, інші всі відійшли, сам же огудник заморочений ходив довкола церкви — було це перед полуднем. Братія ж після закінчення Божої служби пішла у трапезу і, поївши, відійшла до своїх келій; він же безнастанно, як безумний, ходив. Побачила це вся бра тія, але ніхто з них, за доглядом Божим, не сказав: «Чого це ти ходиш?», або: «Хто ти є, що так марно трудишся?» — хай карається і навчається, що зло це є ганити святих Божих угодників. І так при тому надійшов час вечірні, він же однако, не перестаючи, ходив довкола церкви. Після ж вечірні, коли всі мирські виходять із монас тиря, він, не перестаючи, обходив церкву. Один із братів, бачачи його, що цілий день так бездільно блукає, прийшов до нього й запитав, кажучи: — Що ти тут робиш, пане, цілий день ходиш довкола церкви, ужебо вечір настає, і всі вже відійшли, і час уже зачиняти ворота монастирські. Іди й ти у своє обиталище! — зібралася й інша братія до нього, побачив ши брата, що з ним бесідує. Він же рече: — Знаю, як сюди прийшов і з ким, але не знаю, як і що це є, бо не можу звідси вийти, ні дороги не знаю, ані воріт знайти не можу і ніби ура жений ходжу, як це мене бачите. Вони ж бо кажуть йому: — Очевидно, щось зогрішив ти, тут бувши? Він же рече: — Іншого не знаю, тільки що, бувши в печері, глумився над святими й вельми зле огудив їх. А тепер бачу й розумію воістину, що через це пока ру на мене Бог напустив. Вони ж бо кажуть: — Воістину знай, що за цю провину Бог тебе карає, аби навчився, щоб святих його, яких він сам прославив, не огуджувати. Але покайся від усього серця й увірений буде Бог через молитви святих своїх, щоб простити тебе й помилувати. Він же почав зі слізьми говорити: — Бачу, що зогрішив, і вельми болію серцем, що таке зло задіяв, але
оскільки запаморочений тут, як мене бачите, не знаю нічого, що маю вчи нити, — ви ж мене навчіть. Вони ж повели його до уставника, тобто до еклисіярха, котрий, дізнав шись про провину його, вельми покарав його і навчив про те, що тяжкий гріх є наруга й огуда на святих Божих, бо коли хто образ царський огуджує, то на самого царя наругу наносить, так і святих Божих, котрі є образами Божими, коли хто гудить, то першообраза їхнього — Бога гудить. І так до зворушення його привів, повів у печеру й рече: — Де зогрішив ти, там і покаяння учини. Він же ввійшов, відтак до кожного зі святих мощів із слізьми припадаю чи, прощення просив. І так повернувся до нього розум й отямився і, як був раніше, здоровий відійшов, славлячи Бога. На завтра знову прийшов і впросив ієрея створити про нього в печері божественну службу і, з вели ким страхом та зворушенням стоячи, вислухав її, довго молився і плакав щодо свого прогрішення, та й пішов додому, перед усіма славлячи Бога і свя тих печерських угодників його. Повідав мені те ігумен печерський Сильвестр, а це чув від самого Граже вича, який розповідав це, що на ньому скоїлося чудо, а ще більше від братії печерської, багатобо було самовидців того. Написав це в літо 1629, місяця жовтня, 2, на славу Бога, що предивно діє і в наших днях святими угодниками своїми. Йому ж належить усіляка сла ва, честь і поклоніння навіки. Амінь. [ПРО СТАРЦ ЯС КУП АР Я]
При архімандриті печерському Єлисеї Плетенецькому (...)а один старець (...)а хворий у Печерському монастирі в Троїцькій лікарні, і мав він трохи своїх грошей. Коли ж помирав, за звичаєм монастирським, архімандрит, відвідуючи його, запитав: — Коли що забув чи через сором несповідане залишив отцю твоє му духовному, чи коли речі які власні свої маєш, то скажи йому. Він же рече: — Усе, що пам’ятати міг, виповів і речі, які мав, віддав духовному своє му вітцю, — і сказавши це, помер. За звичаєм окутали тіло його й понесли до гробу, і коли вже провід спі вали, і архімандрит був тут, прийшов до архімандрита больничар, несучи сумку грошей у руках, та й каже: — Отче святий, на ложі померлого брата, під постіллю його, опряту ючи постіль, знайшов це і приношу до тебе, куди велиш віддати? Той же, побачивши, почудувався, вельми опечалився й рече: — Горе тобі, окаянна душе, коли не сповідався про це, отже у свято татстві відійшла ти на суд, — і спитав духовника його, чи про ці гроші сповідався йому — тамбо й духовник на погребі був. Дізнавшись від нього, що не сповідав йому, заволав, сказавши: — Уже загинув він, о горе мені! Горе, братіє, і цьому окаянному, що
а Пропуски в оригіналі.
229
з Ананією та Сапфирою, сховавши срібляники, осудився! І повелів їм перестати відспівувати, кажучи: — Візьміть окаянне це тіло і вкинете його у гроб, воно недостойне християнського поховання. І вкинули його у гроб, архімандрит же, узявши гроші, із плачем жбурнув їх на тіло у гріб і рече: — Оскільки, як Ананія та Сапфіра перед апостолами, сховав їх, не спо відавши духовним отцям, срібло твоє буде з тобою в погибель! Тоді напав страх на всіх і невдовзі розійшлися усі, дорікаючи собі й сльо зячи, у свої келії, не здійснивши погребного відспівування. [Писано] у літо 1629, місяця жовтня, 12 дня. [ПРО СТАРЦ ЯМ’ЯСОЛ ЮБЦ Я]
При архімандриті печерському Єлисеї Плетенецькому був один ста рець на ім’я Теодосій у Печерській лаврі, вельми старанний, родом моско витянин. Диявол же, що ненавидить добро, бачачи його пісницькі под виги й труди, покусився перемогти його ласолюбством і вклав у проми сел, що не є гріхом інокам їсти м’ясо, і так розпалив його до м’ясної їжі, що казавбо він: — Коли м’яса не їстиму, маю померти, і як самовбивця осуджений буду. Отже не пізнавши дияволової скуси, переможений був нетерпінням, пос лав свого послушника і той купив йому м’яса. Коли ж приніс, повелів йому спекти його. Учинивши це, послушник приніс йому. Він же взяв, схо вав, над піччю поклавши, і шукав нагоди, щоб ніхто не бачив, як він їстиме. Минуло якихось дві години, зачинив за собою двері й узяв посуди ну з м’ясом, хотів уже їсти. Коли ж відслонив, великий сморід пішов од м’яса того. Вінбо подивився — о чудо! — повно було черви. Коли побачив те, прийшов до тями і відкинув од себе м’ясо, зі слізьми упав ниць на лице своє, плачучи про своє падіння й молячи Бога про прощення. Довго лежав ниць і плакав, тоді встав і з великою скорботою показував братії сморідне м’ясо, сповідуючи своє гріхопадіння й чудо, що було усім на подив. Дивіться отож, о братіє, як премилостивий Бог старця (зважаючи на його попередні подвиги) помилував і від гріхопадіння в покаяння преславно подвигнув, привівши. Нам же цей образ подає й показує, що всім нам, відре ченим, не треба у відторгненні світу цього жадати й бажати, але як від смороду та гниття тікати й утримуватися належить. Старець же цей після такого справлення, що було від Бога, приклав піст до посту, сльози до сліз і молитви до молитов, день і ніч молячи Бога про своє прогрішення, щоб простилося йому і віддав себе вже в більший подвиг аніж спершу. Цього багато з братії святої лаври Печерської самовидцями були, а найбільше Філотей Кизаревич, намісник наш, повідав мені. У літо 1629, місяця вересня, дня 3. 230
[ЗЦІЛ ЕН ИЙ ЛІК АР]
Такий собі Олександр Музеля, лікар за фахом, усі його знали в межах Київського воєводства, а більше Волинського, грек родом, упав, уражений паралічем, не можучи зцілитись лíкарством. У літо 162(...)а прийшов до Печерського монастиря і, почувши від братії, що багато хто зцілився, мажучись від мира святих голів, які є в печері, що з них виходить. Вислухав божественну службу в печері, із благовінням та вірою взяв від святого мира і помазав хвору частину тіла свого. Вийшов же з печери і за Божою благодаттю зникла йому хвороба, і зцілився молитвами отців наших, що в печері, в славу і честь Бога, славленого у Тройці. Амінь. Року, якого Сагайдачний померб, того ж року на середпістя був у Києві, а те після Великої ночі діялося.
а Рік не проставлено.
б Тобто 1622 р.
[ЗЦІЛ ЕНН Я БІСН УВ АТ ОГ О В ПЕЧ ЕРС ЬКІЙ ЦЕРК ВІ]
Повідав нам Ян Древецький, скарбник київський, що чоловік, на ім’я Іван, житель села Зарубинець, яке держить сам від пані віленської, мав біса лютого і бував од нього люто мучений. Хотів збавитись од нього і зціли тись, приходив у багато місць, на яких зцілення бувають, як повідають, що утримуються латинниками; приходив туди (зокрема в Сокаль, Лежайськ, Святий Хрест, Калварію, Ченстохов та Журовичі, що уніяти тримають) і в них сповідався та причащався, віру їхню приймаючи, але жодної користі знайти не зміг, хіба ще й гірше бував мучений. У літо ж 1627, на празник Успіння святої Богородиці прийшов до Печер ського чудотворного монастиря, де при божественній літургії стоячи, коли проголосив священик: «Достатньо про пресвяту, чисту і преблагосло венну» та інше, заволав великим голосом біс із нього: — Маріє, не муч мене, ужебо виходжу із нього! — і тоді вийшов. Чоловік же впав на землю як мертвий, аж пострашилися люди всі, охрест його стоявши. Після ж закінчення богородичної пісні встав здоро вий і відтоді зцілився та й пішов додому, славлячи Бога та святу Богоро дицю і всім повідаючи про зцілення у Печерській церкві молитвами прес вятої Богородиці, що про нього були, у славу Бога, славленого в Тройці, йому ж належить усіляка слава, честь та поклоніння на віки віків. Амінь. [ПОМ ІЧН Е ВИН О]
У літо 1628. Повідав нам Олександр Велогорський, що брат його на Воли ні в домі розболівся і, гарячкою розпалений, вельми хворів, аж годі йому було з ложа встати. Якось же, прикликавши його, рече: «Молю тебе, брате, пош ли в Печерський монастир до архімандрита принести мені монастир ського вина, віруюбо Богові моєму, що тільки вип’ю його, то молитвами пречистої Матері його здоровий стану». Він тоді вчинив так. І посланий за кілька день приніс від архімандрита Плетенецького Єлисея вино, тоді ж з радістю прийняв його хворий і рече: — Господи Ісусе Христе, молитвами твоєї пречистої Матері зціли
231
мене цим вином! — і, випивши за раз півгорнця, заснув. Минула так одна година, встав, одягся в ризи й почав ходити. Повелів дати собі їсти і відтоді здоровий був молитвами пречистої Богородиці, що славиться перед усіма як благословенна навіки. Амінь. [ЯВЛ ЕНН ЯВ ПЕЧ ЕРС ЬКІЙ ЦЕРК ВІ СВЯТ ОГ О ТЕО Д ОС ІЯ]
Повідав нам Ісакій Боришкович, єпископ луцький, кажучи: — При архімандриті Никифорі Турі був у нього понамарем, тобто параеклісіярхом. У літо 1597, на празник святого преподобного отця нашо го Теодосія Печерського, коли за звичаєм всеношне неспання з вечора чини лося, архімандрит спершу не прийшов до церкви, із князями та іншими доброродними бесіди чинячи, і в келії залишився. За звичаєм же я з ієреєм та дияконом, бачачи на архімандричому місці мужа доброглядного і свя толіпного, по іночому одягненого, — стояв той лицем блідий і не мав дов гої бороди, — не думав про нього, хто він є, але гадав, що це архімандрит був. Пішов і поклонився йому, поцілував руку його і прийняв благословення. Цілу ніч на архімандричому місці стояв, молячися. Подібний був до ікони святого Теодосія, як вище казав. Коли дияк он, за звичаєм, починав на палі єлеї і на 9ій пісні кадити, за звичаємтаки благословляв. Коли ж почали славослов’я співати, прийшов із князями та боярами архімандрит. Ми ж, бачачи, що йде архімандрит, з жахом сказали подумки: «Оце тільки тепер архімандрит іде, хто ж то всю ніч стояв на його місці, від ньогобо й бла гословення прийняли?» — зирнули й не побачили його. Тоді збагнули, що був то преподобний отець наш святий Теодосій, честь свого престолу збе рігаючи й увіряючи нас, як завжди, що бадьорий пастир безперестанно про Бога свого молиться і не відступає від нас, коли лежачих правителів маєм о, — і прославили Бога, що сподобив нас бачити свого угодника, нашої ж Печерської лаври першопрестольника та вчителя, і благословення від нього прийняти. Коли ж закінчилася утреня, розповіли архімандритові бачене. Він же із плачем сказав: — Через мене, о діти, видіння це було, аби знав, що архімандриту подо бàє передусім на церковному перебувати правилі, також і на кожному бого духновенному місці! І відтоді почав частіше бувати в церкві й собі сторожкіше стерегти, на славу Богу предивно й різно шлях спасіння своїм людям показуючи. Йому ж подобає всяка слава, честь та поклоніння навіки віків. Амінь. а У рукописі число не проставлене.
232
[ВРЯТ УВ АНН Я НОВ ОН АР ОДЖ ЕН ОГ О МАЛ ЯТ И]
У літо 1629, місяця (...)а, у городі Білоцерківському Яну Пігловсько му народилася дочка. За звичаєм баба, прийнявши дитя, урізала пупка, але недобре зв’язала. Не помітила це баба, поклала дитину в коритці, вночі ж кров потекла маляті пупком; кров’ю спливаючи, вмирало. Жінки, які були при матері дитини (православні), бачучи, що дитя вмирає, прийшли до
його матері й кажуть: — Обіцяй сина свогоа і сама себе до церкви святої пречистої Богороди ці, монастиря Печерського, і вірюємо Богові та пречистій його матері, що, хоч і вмирає, зціліє і здорове буде. Вона ж, хоч і латинської віри була, щиро обіцялася відвідати свя ту Печерську церкву. Тоді й сталося під той час — о, благодать і милосер дя Боже і преблагословенні Матері його праведне заступництво й поміч! — перестала текти кров і зцілилося дитя; здорове й досі. Мати ж його, коли одужала з малям, з чоловіком своїм Яном Пігловським прийшла за обітницею до монастиря Печерського на поклоніння і подяку вала Богу та пресвятій Богородиці за преславне зцілення дитяти. І опові ли всім про це чудо, славлячи Бога і пресвяту Богородицю. Від них же й я, почувши це, записав у славу Божу і в честь преблагословен ної Володарки нашої Богородиці і завжди Діви Марії, котра завше у правос лавній церкві своїй Печерській чудодіє для тих, котрі щиро, з вірою до неї приходять і щедро благодать від неї зливається. Вона ж бо є благословенна від усіх родів навіки. Амінь. [Писано] у літі 1629, місяця серпня, 16 дня.
а Неузгодження
у тексті: перед цим говорилося, що народилася дочка.
[ЗЦІЛ ЕНН Я ОЧЕЙ МИР ОМ ІЗ СВЯТ ИХ ГОЛ ІВ]
У літо 1629, була одна жінка доброродна у городі Білоцерківському, на ймення Марина Пашкудська, латинської віри, хворіла очною хворобою і півроку не могла нічого бачити. Почула від багатьох, що немало людей мажуться з вірою миром, котре від святих голів у монастирі Печерсько му виходить, і дістають очам здоров’я, послала зятя свого, Яна Пігловсько го, до мене, архімандрита Петра Могили, просячи сподобитися трохи мира, що виходить у печері від святих голів, кажучи: — Коли помажу очі мої цим святим миром, вірю, що за молитвами свя тих печерських прийму зцілення. Я ж дав їй. Прийняла жінка святе миро, помазавши очі свої, відтак — о, Боже добродіяння й чудеса! — розплющилися очі її й прозріла й донині молитвами преподобних отців наших печерських, позбувшись хвороби, цілком бачить очима. У томутаки місці інша жінка, прозвана Щенютинська, також очима хорувала. Почувши, що Пашкудська, помазавши очі святим миром од свя тих голів святих печерських, зцілилася, прийшла до неї і попросила, щоб миром там і їй очі помазала. Не маюч и ж бо його вже, тільки посудинку, в якій було миро (оскільки вельми мало далося було їй), сказала: — Хоча б посудинку дай мені, щоб, змивши її, водою помазала очі мої, віруюбо Богу, що молитвами святих печерських і того, що трошки поприлипало до посудинки, буде досить для зцілення моїм очам. І так, водою омивши посудинку, промила жінка очі свої й тоді божес твенною благодаттю, через молитви преподобних отців наших печер ських, ущухла хвороба очна їй і донині здорова, цілком бачить у славу Бога, славленого в Тройці, йому ж належить усяка слава, честь і поклоніння тепер і завжди, і навіки віків. Амінь.
233
[ЗЦІЛ ЕНН Я ОЧЕЙ ЧЕР ЕЗ МОЛ ИТВ У]
У літо 1627, один із доброродних, на ймення Олександр Сосницький, упав у велику очну хворобу, що зовсім упродовж тринадцяти тижнів нічо го не міг бачити, але водили його як сліпого. Прочув про чудотворну Київ ську Печерську лавру, старатливо зі своєї батьківщини приїхав і пішов до Великої церкви в день Успіння пресвятої Богородиці, творячи молитву. Відтак благодаттю Божою та молитвами пречистої Богородиці та пре подобних отців наших Антонія й Теодосія печерських прозрів, і хвороба велика, що вразила очі його, зникла. І донині він здоровий; у Печерський монастир із численним супроводом воїнів, що були самовидцями цьо му чуду, в літо 1630, місяця квітня 16, прийшов, сам повідав мені це, що сталося з ним, чудо, славлячи й дякуючи Богу і пречистій Богородиці, її ж молитвами численні в тій святій лаврі творяться чудеса преславно; і йому дарувалося прозріння у славу єдиносутній і нероздільній Тройці — Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога єдиного, йому ж належить усіляка сла ва, честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь. [МОЛ ИТВ А ДОП ОМ АГ АЄ БЕЗД ІТН ИМ]
Симеон Байбуза, ротмистр короля, його милості, багато літ жив зі сво єю жінкою, що була латинської віри, та не мала дитини, бо жінка його народжувала мертвих дітей, і через це велику печаль та скорботу мали. Прочули від багатьох про великі чуда, що завжди здійснюються тим, що приходять із вірою до святої Печерської лаври; сам, через тодішні військо ві крамоли, які були, не міг прийти, але прислав у літо 1621 жінку свою від відати Божої матері чудотворну церкву та святі печери й тут молитви творити й обітниці свої воздати Господові, що й учинилося за бажанням його — дав йому Бог сина, якого назвав Адам, котрий і донині живе. Сам же цей Симеон Байбуза в літо 1630, місяця квітня, 16 дня, був у Печерському монастирі й повідав мені це Боже добродіянння, котре на ньому збулося, славлячи й дякуючи Богові, що преславно в обителі Матері своєї творить. [СМЕРТЬ ЗНЕВ АЖН ИК А СВЯТ ИХ МОЩ ІВ]
а Йдеться про
повстання Тараса Трясила.
234
У літо 1630, місяця травня, коли ляцьке воїнство з козаками билосяа, усе те воїнство повз лавру Печерську Київську до Дніпра переходило й багато їх щодня навідувалося дивитися святі печери й дивувалися щодо такої Божої благодаті, яка в них була, бачачи таку велику кількість нетлінних святих тіл. Один із слуг одного сотника, на ім’я Павло Павловський (його вождь ляцького війська Станіслав Конецпольський заради поромів київських та монастирських був послав до Стайок) увійшов до святої печери святого отця нашого Теодосія, огуджуючи святі тіла, наругу чинячи і плюючи на них. Коли ж вийшов і на пором сів, — о чудеса! — ніби запаморочився, заволавши:
— О печери, печери, через вас умираю! Казалибо ті, що були з ним: — Не бійся, нічого тобі нема й не буде! Він же говорить: — Уже я вмираю і жити не можу, оскільки вбивають мене святі печер ські! І так сім днів не їв і не пив, і день, і ніч волав зі стогонами напрочуд усьо му воїнству, на восьмий же день на перевозі у Стайках, де на той бік пере возяться, відійшов. Це чудо всі воїни, котрі були там, бачили і, повернувшись із Задніпря, деякі з них (із ними був і самовидець Казимир Тишкевич, воєвода мінський) оповіли нам. Я ж написав це на дотримання всім, що до святих печер при ходять і на увірення, що істинно святі є, тіла котрих нетлінно в печерах пробувають на славу Божу, котрий предивно своїх святих прославляє. Йомубо належить слава, честь і поклоніння навіки. Амінь. [ПРО ВИКР АД ЕН І З ПЕЧ ЕР МОЩ І]
У літо 1606, місяця (...)а, коли Димитрростригаб з ляхами пішов на Московське царство, один цирульник, німець родом, прийшов із іншими численними воїн ами до Печерського монастиря й, зайшовши в печеру свя того Антонія, щоб подивитися на мощі, одному із святих ногу од тіла відрізав і, сховавши у себе, вийшов і пішов з нею в Київський город у своє мешкання і там поклав її на полиці — ніхто про те не знав. Сталося уно чі, коли всі поклалися спати, — засяяло від полиці тієї велике світло. Гос подиня дому, збудившись, побачила світло і, подумавши, що хоромина вог нем запалилася, зі страху почала великим волати голосом: — Устаньте, хоромина загорілася! Господар же її і всі домочадці встали і, бачачи повну хоромину світла, з жахом скочили й вибігли геть, щоб побачити, з якого боку розпалився вогонь; вийшов із ними й той хірург. Коли ж вийшли, нічого не побачили зовні, знову повернулись у дім і, вже в домі світла того не бачивши, поду мали, що це було якесь привиддя, лягли та й спали. Перед північчю один із них знову збудився і, побачивши світло, заволав подібно, як раніше й гос подиня дому. Повставали знову, і світло побачили всі, вийшли геть і обій шли дім, і всюди оглядали, але нічого не побачили, страхом же і жахом охоплені, знову повернулись у дім і дивувалися видінню, бо, повернувшись, не бачили вже світла. Знову лягли втретє спати, і ще вони не позасинали, від тієї полиці вий шло світло, ніби блискавиці, аж вельми усі застрашилися і скочили, а прий шовши до тієї полиці, знайшли ногу людську суху, од тіла відторгнену і ще більше жахнулися. Коли ж знайшли ногу, світла вже не бачили, що з того являлося. Тоді почали випитувати, хто приніс ту ногу? Той хірург, стра хом охоплений, припав до них, кажучи: — Я є той, що учинив це, і знаю, як зогрішив перед Господом Богом, і через це откровення таке було.
а Пропуски в оригіналі. б Йдеться про
московського самозванця.
235
а Клирос — церковні півчі.
б Незаповнені місця в рукописі.
в Примітка на полі: «Комісії».
г Примітка на полі:
«Бачив, що супроти нього були якісь мужі, що скреготали на нього зубами і наказували йому: хай повернеться і взяте нехай поверне».
236
І почав повідати їм, як у печері одному із святих відрізав ногу, чинячи наругу і не віруючи, що святі вони, і що через те відтяв, аби, показуючи її іншим, глумилися із руських святих. Господар же дому з жінкою своєю й з усіма своїми домашніми, почувши це, із великою честю взяли святу ту ногу, послали обруса в трапезі і, свіч ку запаливши, поклали, доки день світати почне. Коли ж настав день, пішли звістити старійшинам міста. Вони ж, це бачачи й під клятвою звістившись від господаря дому й від хірурга, взяли святі мощі й з честю пішли, несучи їх до Печерського монастиря. Архіман дритом тоді був Єлисей Плетенецький, він із клиросома і з усіма іноками, зі свічками та кадилами вийшов їм назустріч і, взявши від них святі мощі, заніс їх у святу печеру та й поклав, прив’язавши ногу до святого тіла, від якого була відтята, дякуючи і славлячи Бога за преславне чудо, нимбо прославив своїх печерських угодників. Хірург же відтоді не з’являвсь у Киє ві, бо від великого страху та жаху, що напав на нього, втік. Пошукали його товариші багато, але не знайшли. Це все було Божим зведенням, щоб шир ше прославилися святі угодники печерські, їхбо сам нетлінням та чудеса ми прославив у славу пресвятого свого імені, котре прославлене й благос ловенне є навіки віків. Амінь. У літо 1625, кінця листопада (...)б у четвер (...)б Потоцький; підкоморій каменецький, полковник, що був тоді воєноначальником, коли повернувся з бранів, що була тоді з козаками на Корукові, — прийшов до Печерського монастиря. Прийняв його тоді бувший архімандрит Захарій Копистен ський і з честю пригостив його. Воїни, які були з ним, і слуги, пішли в пече ру святого Антонія подивитися на святі мощі й дивувалися такій Божій благодаті, славили Бога і, чудуючись, відійшли. Один же отрок підкоморого, німець родом, Генрих Маневал, котрий був тоді з іншими в печері, потай від усіх одному із святих тіл від руки пальця відрізав і сховав у себе. Пішли з підкоморим усі в Київський город, і отрок той пішов пішо ззаду. Коли ж був проти монастиря святого Миколи Пустельного, морок тем ний напав на нього і, ніби запаморочений, ходив і, хоч намагався йти до Києва та не мігг . Побачили його такого одні, що ходить ніби безумний, і кажуть до нього: — Що з тобою і чого ніби безумний так ходиш? Він же рече: — Морок напав на мене і не бачу ані дороги, ані йти не можу. Питаються його: — Що це й з чого тобі сталося? Він же відповідає: — Оно не знаю, тільки знаю, що гріх мій, який учинив, схопив мене. Вони ж запитали його: — Що ж ти таке вчинив? Він же почав оповідати їм, як у печері відтяв пальця одному із святих
тіл і сховав у себе і як тоді вийшов із печери, і як морок почав нападати на нього. — Але я, — рече, — на це не зважив і сюди дійшов, а тут уже ані бачи ти, ані йти не можу і ніби безумний я є, як це мене бачите, і не знаю, що іще вчиню. Вони кажуть: — Зле ти учинив, окаянниче, але коли маєш у себе пальця, йди і поклади звідкіля ти його взяв. Він же, перед ними пальця показуючи, молив їх, щоб ішли з ним, бувбо повний страху й жаху. Вони ж, бачачи пальця, і самі перестрашилися і повернулися з ним до монастиря. Тоді отрок, — о чудо! — почав сам іти й помалу морок від очей його відступив. І вийшов здоровий, славлячи, і дякуючи Богові, і величаючи святих, Божих угодників печерських; і пішов у город Київ до пана свого, повідав усім, що трапилося з ним преславне чудо на славу Отцю, Сину і Святому Духу, Богу єдиному, у Тройці славленому, йомубо належить усіляка слава, честь і поклоніння від усього живого наві ки віків. Амінь. Це повідав мені сам Станіслав Потоцький, підкоморій тодішній, тепер же він є кам’янецьким каштеляном, у літо 1631, місяця квітня, 29 дня, у міс ті Потоку, на погребі Стефана Потоцького, воєводи браславського. [ЧУД ЕСН Е ОЖИВЛ ЕНН Я УТОПЛ ЕН ИК А]
У літо 1625, місяця (...)а, син одного з доброродних Миколи Скаровськогоб був у воїнстві під знаменом Одривольського, коли воїнство лядське ішло на козаків під Коруківв. Переходили ріку під Білоцерківським городом, що зветься Рось, і там він утопився. Доки знайомі його прикликали із міста рибарів і доки його остями за ребро з води витягли, більше двох годин минуло. Витягли його ніби мертвого, дві ж години не дихаючи пробув, і хоча (за звичаєм, коли топиться) відкачували його, але не було жодної надії, що оживе. Деякі з родичів його, знаючи, як багато чудес Бог творить тим, хто з вірою звертається до чудотворної Київської Печерської лаври молитвами до Богородиці та преподобних отців наших Антонія та Тео досія, упали ниць на землю зі сльозами, обіцяючи, що він до святої Печер ської церкви і самі вони пішо прийдуть і певний час там прослужать, щоб пресвятій Богородиці й преподобним отцям, мощі яких є в печерах, покло нитися. Тоді в той час — о, превелике Боже милосердя і преславні чудеса Божої Матері! — юнак, що жити надії не мав і вже ніби мертвий був, ожив і, вставши, почав говорити. Всі ж, бачачи чудо це предивне, велего лосно славили Бога й дякували пречистій Богородиці і, за обітницею, сам юнак та родичі його піші прийшли до Печерського монастиря і, дякуючи Богу та пресвятій Богородиці за добродійство, яке прийняли, і, виконуючи обіцянку свою, всім те чудо повідали. Самовидець цього преславного чуда Ян Пігловський повідав нам це й багато тих, що слухали, коли оповідали ті мужі (та й юнак), що були на службі, — і розповіли нам. Це ж записав у славу й честь Богу єдиному, слав
а У рукописі число не проставлене.
б Примітка на полі: «Ім’я спитати».
в Йдеться про
повстання Марка Жмайла.
237
леному у святій Тройці, що молитвами Богородиці й преподобних отців наших творять у нашій святій Печерській обителі преславні чудеса. Бого вібо подобає всяка слава, честь і поклоніння від усього живого навіки віків. Амінь. [МИР ОТ ОЧ ИВ І ГОЛ ОВ И У ПЕЧ ЕР АХ]
238
Такий собі Олександр Музеля, родом грек, фахом же лікар, відомий усім у межах Київського воєводства, більше Волинського, у Городку, селі Печер ського монастиря, відвідав мене, архімандрита Петра Могилу, в літо 1630, місяця листопада в 24 день. То він повідав мені, оповівши: — Довгий час чував я про багатьох і велику кількість святих нетлін них тіл, що є в печерах, і засумнівався, не віруючи, що це справді може бути, особливо, коли в сухих кістках, тобто в головах святих, від них пре дивне виходить миро. Розказував, що ніяк цьому вірити не хотів, але більше патяканням вірив, що говорили: для зваби тих, що приходять, якусь олію певною хит рістю вкладають чи голови мастять і показують, ніба вона з кісток вихо дить. Бажав і сам очима своїми це бачити: чи правду кажуть чи хитрістю на звабу творять. — Божим же зволенням у літо 1621, у святу велику Чотиридесятницю, ми прийшли до Печерського монастиря, за благословенням отця тодіш нього архімандрита Єлисея Плетенецького, зайшли в печеру святого отця нашого Антонія і, прослухавши там, у церкві Введення пресвятої Богоро диці, чинену Божу службу, із великим здивуванням оглядали всі святі тіла. Просивбо тодішнього печероначальника ієромонаха Ісаю, теперішнього архієпископа смоленського, щоб мені голови, від яких витікає миро, пока зав. Тож показав мені в одному місці дві сухі голови, що стояли на скляних тарелях. Сказавбо до нього, також і іншим отцям, котрі там були: — Чи це є мироточиві? Він же рече: — Це вони! [Я тоді взяв] рукою своєю з тарелі голову й хотів побачити, чи нема в ній якоїсь хитрості, й оглядав, звідусюди обертаючи. Тримав я в руках голову й оглядав — яке предивне чудо! — од сухої кістки відтак поверх голови, де не було жодної діри, ніби від джерела, що високо кипить, почало виходити святе миро, не помалу, але вельми так, що не тільки я сам, але й усі, котрі там стояли, були в жасі та недомислі. Не минуло й півчверті години, наповнилася таріль миром і перестало вже вельми витікати, але, ніби роса, тільки помалу з верху виходило. Подякував Богу, який преславно мій сумнів і щодо цього невір’я до увірення привів, і наповнив три немалі посудини святого мира і взяв собі, славлячи Бога, що так вельми мирно кістки преподобних своїх зберігає й так джерело благодаті творить. Запитав, як часто витікає святе миро — з голів оцих. Печероначаль ний і отці, які там були, відповіли, що ніколи так щедро не виступає, але тільки ніби роса і цебо не завжди виходить,
— Нині ж це було незвичайно усім нам напрочуд. Гадаємо, що це через тебе Бог так учинив і показав тобі предивне чудо. Я ж сказав: — Вибачте мені, отці святі, я, доки чуда цього не побачив, не вірив, що так насправді може бути, що тепер бачу, але гадав: це твориться через хитрість вашу, як супротивники нашої церкви оговорюють вас. Але тепер бачу й сповідую, що істинно це є не людська справність, але Божа, котрий прославляє святих своїх, і є це надприродне дарування і прослав лення того, котрий мене увірив і викрив неправду тих, котрі святих його обмовляють. Три посудинки, повні мира, узяв і пішов із печери, славлячи й дякуючи Богові. Пробув я в монастирі якісь дні й відійшов додому. По Воскресінні ж Христовім, на четвертій неділі, був я в пана київського Гаврила Хойського у місті його Хоїще, того ж літа 1621 розболівся вельми, аж до смерті я наб лизився. Хвороба моя була гарячка, яку одрною називають, і утробна, що дизентерією звуть. Утратив я надію, що виживу і бачив уже себе при смер ті, покликав ієрея і мовив, щоб освятив мені за звичаєм єлей, а замість єлея мира того поклав, що від святих мощів витекли. Коли ж, як звичайно, миром тим замість єлею помазав мене — о, скільки великого Божого милосердя і святим його дарованого від нього дару для зцілення! — тоді в той час уся хвороба зникла, і в усьому здоровий та цілий був, відтоді встав і донині, за благодаттю Божою і молитвами святих його печерських, здо ровий є. Це ж, що на мені відбулося од миру святого, що від голів святих печерських, за благодаттю Божою, численні зцілення бачив у доброродних Волинського воєв одства, і сам вищеназваний пан київський може посвідчи ти про те, яке було на мені велике Боже добродіяння. Йому ж належить слава, честь і поклоніння навіки віків. Амінь.
239
ПРО «ГЕРБИ І ТРЕНИ ПРИ ГРОБІ... СИЛЬВЕСТРА КОСОВА»
240
У 1658 р., у Києві вийшла книжка на смерть київського митрополита Сильвестра Косова, одного з яскравих представників КиєвоМогилянсько го Атенею, яка є одним із найскладніших зразків, назвемо її так, формаль ноінтелектуальної барокової поезії, вимагає і від автора, і від читача нема лої праці, в першого при складанні, а в другого при читанні такого типу пое зії, бо складалася вона зі своєрідних мислених фігур, які читачеві треба було розгадати й розтлумачити, тобто ставала ніби своєрідним ребусом. Іван Величковський, уже пізніше, з’являючи в «Передмові до читальни ка», в книжечці «Молоко», завдання поезії, бачив її, як «від високих розумів складені трудолюбності, якими й самі тішаться і нащадків своїх гостроро зум’я гострять» (І. Величковський. Твори. — К., 1972. — С. 70), а даючи чита чеві настанову, як треба читати подібні вірші, зголошував: «Упевнюю також ласкавого читача, що коли ці мої вірші швидко пройде, не уважаючи, що в кожному за штучка заховується, мало, або жодного не віднесе пожитку. Але коли над кожним віршиком так багато забавиться, аж поки зрозуміє, яка в нім штучка захована, вельми в них закохається». До такого типу віршів від носилися зокрема анаграматичні — в нас найраніший зразок у «Ляменті» Д. Андреєвича — 1628 р. — вірші фігурні, з різними способами читання, з підтекстами тощо. Так вірші фігурні і з різними способами читання скла дав уже А. Кальнофойський, хоч вірша у формі хреста додав до Острозької Біблії ще Г. Смотрицький. До XVI ст. належить практика акровіршів. Підтек стові чи натякові вірші з’являються в 20х роках XVII ст. («Лабіринт» Томи Євлевича чи деякі вірші М. Пашковського). До такого ж типу поезії треба віднести й «Сонце, що сходить після заходу» Йосипа Калимона й «Герби і трени...», що їх тут і розглянемо. Але передусім треба подати біографіч ну довідку про С. Косова, якому твір присвячено. До віднайдення аналізованого твору дата народження С. Косова була неві дома. Тепер її можна покласти на липень–серпень 1607 р. або ж 1587, далі ми про це скажемо більше. Народився митрополит в Жировичах Вітебського воєводства (тепер Гродненщина) у православній шляхетській родині. Закін чив Віленську школу, навчавсь у Люблині в єзуїтській колегії і в Замойській академії, звідки поїхав до Вільна, де викладав у братській школі. Працював і в львівський братській школі. З 1631 р. був префектом лаврської, потім брат ської школи. У 1634 р. обраний могилівським та мстиславським єпископом. 25 лютого 1647 р. він став київським митрополитом, на цій посаді пробув до 1657 р., тоді й помер 13 квітня. До його характеристики треба ще додати, що
в 1654 р. він відмовився присягати на підданство російському царю. Видав книжки: «Ексегезис, або розмова про школи київські та винницькі, в яких учать законники релігії грецької, через велебного отця Сильвестра Косова, електа єпископа мстиславського, могилівського, оршанського, перед роком теперішнім у тих школах упродовж трьох років професора, написано» — твір вийшов у Києві в 1635 р. польською мовою.В томутаки році видав «Патерикон, або житія святих отців печерських, просторо сло венською мовою через святого Нестора, законника й літописця руського, перед тим написаний, зараз із грецьких, латинських, словенських та русь ких письменників пояснено й коротко подано»; книжка вийшла також польською мовою в Києві, тут маємо оригінальну версію сюжетів Києво Печерського патерика з доповненням. Видав ще «Дедаскалію, або науку, яка спершу з вуст священикам подавала про сім сакраментів або тайн» — вийшла в Кутеїні в 1637 р. книжною українською мовою. Очевидно, мав С. Косов книг більше, в нашому творі в одному місці їх нараховується п’ять, в іншому чотири. Залишилися після С. Косова також листи. С. Косов у своєму часі не був епохальною постаттю, як І. Вишенський, П. Могила, Л. Баранович, С. Величко, Г. Сковорода, але як суспільний та освітній діяч доклав немало енергії для становлення Київського Атенею, внісши в нього й здобутки власного пера, власне, став одним із найактив ніших соратників і продовжувачів ідей, що їх проповідував Петро Могила, через що й заслужив на величаву посмертну літературну присвяту, яка й склала «Герби і трени». Вони ввійшли до книги «Стовп цнот знаменитих (нагадаємо «Візерунок цнот» О. Митури. — В. Ш.) у Бозі зійшлому ясноп ревелебному, його милості пану отцю й пастирю Сильвестру Косову, архі єпископу, митрополиту київському, галицькому та всієї Руси, екзарху свя тійшого апостольського константинопольського трону, який із світом розділився. На розподіл Косовіянських гербів». Київ. Друкарня Киє воПечерської лаври, 1658 року». Писано цю книжку книжною україн ською мовою. «Герби і трени» є особливо цікавою пам’яткою високого літературного бароко, з вишуканою і складною грою словом, з анаграматичним способом письма, звуковим обігруванням окремих понять та слів, убирає в себе поети ку геральдичних віршів, але короткий, як правило, геральдичний вірш тут виростає в панегірик, своєрідну, можемо сказати, геральдичну поему, єди ну із відомих нам у давній українській поезії. Складається з двох частин, визначених у заголовку: перша — герби, друга — трени. Перша «На розді лення Косовіянських гербів» — з 25 віршів, кожен з яких розробляє свою тему, можна сказати, що тут ужито декламаційну поетику, але це не деклама ція, а твір книжний. З другого боку, це вірші на смерть, як це було в К. Сако вича, де розглядається тема смерті, але без ремінісценцій із К. Саковича. У передмові звіщається про смерть С. Косова і про перетворення гербо вих знаків у гробові (алітераційна гра). Гроб запечатує герба й розпечати ся він може тільки у воскресні дні. Цю думку ілюструє малюнок, що розді ляє передмову й основний виклад. Цікава особливість, зафіксована ще
241
242
в заголовку. Твір писався «через музи колегіуму КиєвоМогилянського» — з одного боку, це засвідчення КиєвоМогилянського Парнасу в стінах колегіуму, з другого, натяк на декламаційний характер твору чи, може, на його колективне створення. Але проти думки про колективне складання свідчить єдність стилю й образної системи, тобто надто наявна тут одна письменницька рука, що дозволяє нам припустити: це твір таки одного автора (припущення, хто ним міг бути, висловимо далі); сумнівно, що маємо тут і декламацію; подальший аналіз нам докаже, що твір не був писаний безпосередньо по смерті С. Косова в квітні–травні 1657 р. Огля немо зміст кожного вірша. У першому — свідчиться, що мудрість Сильвестра постала з його шля хетського походження, і що пісок, яким сиплять на письмо (очевидно, тво ри С. Косова, його духовний спадок) для того, щоб чорнило просохло й закріпилося на папері, є водночас символом смерті, з одного боку, тут ціка ва словесна гра, а з другого — барокова думка про плинність і тлінність усього сущого. У другому — тема піску переходить на клепсидру (піщаний годинник) — образ часу. Пісок, зси´пався з горішньої частини годинника, — життя закін чилося. Водночас, і тут пісок є знаком закріплення письма (створених діл, спадку духовного), тобто одне й те ж є знаком тривалого й тлінного. У третьому — свідчиться, що свою мудрість Сильвестр здобув у криваво му поті, тобто важко трудячись. Пісок тут для закріплення результатів тру ду, а мокре письмо порівнюється з трудовим потом, тобто тема піску й пись ма у його різнотлумаченнях розвивається, як сталі символи життя. У четвертому — тема розвивається далі: чорнотемний колір письма з’єд нується із чернецтвом («чорний габит»), але це зразу антитезується: чорній літері протиставляється красна (заголовна), а чорній одежі — красна шкіра; символи цілком зрозумілі: негарному в письмі протиставляється гарне, а чорному, упослідженому — красне. Але навіть «красна шкіра» теж перетво рюється в порох, тобто йдеться про короткотривалість краси — гра образа ми досить вишукана. У п’ятому вірші митрополита названо «Руси всеї глава», підкреслимо — не церкви, а Руси голова: при відсутності власної держави на митрополита, як це стало прийнято при Петрі Могилі (ширше про це говориться в статтях про нього), дивилися як на вищого керманича цілої землі. Під Руссю (в ори гіналі «Россія») розумілася Україна й Білорусія, чи як тоді їх уже звали Мала і Біла Росія, куди поширювалася влада київського митрополита. Коли ж умирає глава Руси, «хто з її чинів півсмерть не пізнає?» — вістить поет. Пів смерть — смерть батька при живих синах, умер пастир та не вівці; зрештою, всім уготовано одну долю — смерть. Парадокс у світі, що небесну люди ну ховають у землі, де є «один лиш елемент», земля ж ним не володіє, коли небіжчик має бути «жителем неба» — так віститься у шостому вірші. Чиста людина, говориться у сьомому вірші, та, яка вчиться у дітей, — ось як Косов, що не може відпроситись у смерті, «себе в небо зносить». Знову антитеза: славний у шляхетстві, Косов славу уселяє в порох.
Дев’ятий вірш приносить нам фактичну звістку, С. Косов помер у тиж день мироносиць. С. Величко в своєму літописі уточнює: з вівторка на сере ду на неділю мироносиць: неділя мироносиць була третьою після Великод ня, який того року був 28 березня. Сам вірш є анаграматичною грою літери N, сполук НЕ, НЕ ТУТ і НАШ ТУТ; літера N є компонентом герба С. Косова і саме навколо неї й відбувається вся словесна гра автора. У десятому вірші подається фабула про зерно, яке, гинучи, проростає в нове зерно — пізніше цю тему, славлячи Л. Барановича, докладно розро бить в цілій поемціпанегірику Іван Величковський, для нас це матиме зна чення, коли говоритимемо про автора твору. Вірш одинадцятий надзвичайно цікавий з формального боку, він імітує геом етричний вірш, що складається з гео метричних тіл, але не тільки візуально, а й описово, тобто є ніби ремінісценцією геометричного вірша. Герб Косова складається з двох з’єднаних пірамід, які, зрештою, й скла дають літеру N, одна основою догори, а друга — вниз, це візуальний образ плоті й духу. Ці піраміди творять саме діла людські, але ми не можемо втриматись у цій формулі, через це «нам тісно, нам гостро вчиняють, із землі та неба в кут заганяють» (в оригіналі: «женуть у кут, коли прав лять»); з тієї невідповідності («гострот») виникає письмо (наші справи), що «очі коле і крівцю зливає», тобто ми пере буваємо у війні, в якій герб стає двома наметами: один долом догори, а другий донизу, а разом це зновутаки скла дає латинську літеру N — словесна гра надзвичайно шту дерна й вигадлива. Не менша вона й у вірші дванадцятому. Гербова літера N може значити науку (входить у це слово), що уподібнюється до зерна (заяв лена раніше тема зерна здобуває свій розвиток). Смерть недаремно забрала Косова в квітні — це час сівби, отже, для людини науки глибоко зорала ниву («гробу долини»), зерно поклалося як біблійний талант, глибоко, ще й привалено каменем, але сльози за покійником проб’ють той камінь і зро сять зерно, а з науки Косова, з його п’яти зерен (очевидно, маються на ува зі книги С. Косова) виросте їх п’ятдесят — ось для чого посіяно N: зно ву маємо вигадливу гру символами та образами — визначальний спосіб художнього мислення людини бароко. У вірші тринадцятому продовжуєть ся тема наук и, вона: пасти´ «по серцю Бога Слова», зілля ж, яке пересаджу ють, мов словесний герб, але письмо (справи) має рости не з земного, але з духовного (цю думку пізніше просторо висловить Лазар Баранович у передмові до «Труб словесних»). У чотирнадцятому вірші автор знову повертається до теми піску, яким посипають письмо й говорить про книгу смерті — докінчене життя. Кни гою смерті є труна із плоттю, а літера N є і в слові АМІНЬ, смерть же Силь вестра уподібнюється сонцю, що заходить на ніч (він помер чи ввечері, чи вночі, з вівторка на середу, як пише С. Величко) — це і є кінець, бо в слові Амен та літера поставлена в кінці, далі говориться не про п’ять, а про чотири
Титул книги С. Косова «Патерикон» Київ. 1635.
243
244
писання, які засипаються піском. Дошки гробу при цьому як палітурки, а сама книга розгорнеться в судний день — знову дивовижна гра образами. У п’ятнадцятому вірші С. Косов називається світлом мудрої діви Софії (резиденція митрополита була в Софії Київській), тут знову розробляється тема піску, але з водою (слізьми), однак у самому піску навіть з водою життя нема, вістить автор, яке він уподібнює до вітру (образ Святого Духа). Отож вітер — це дух, який є в Сильвестрових писаннях. Шістнадцятий вірш знову анаграматичний, автор грає словом NІ, (що очевидно значить: Назаренянин Ісус), Є БОГ, НЕ Є, ЩО Є, ЩО НЕ Є, тобто антитезами. В сімнадцятому вірші обігруються слова: письмо — порох — сльози і віс титься, що за життя ніхто не міг сипнути Сильвестру порохом в очі, а по смерті і сльози наші їх не промиють. У вісімнадцятому вірші знову гра слів: пісок — смерть — письмо — гроб — мудрість; писання — «в піщаній падолі», відтак, мертве, підвладне загину, лише Божа мудрість дасть письму мудрість (очевидно маємо тут протистав лення світської та церковної літератури, яке ми читаємо також у «Трубах» Л. Барановича і в І. Величковського в його передмові до «Молока»); вітержиття, низько покладене, писання здуває, і тільки на Олімпі вітру не буває, адже переноситься створене в «Олімпі неба». Своєрідний коментар до цього місця читаємо в І. Величковського: «Пишуть натуралісти про гору Олімп, що висотою своєю всі інші гори перевищує аж так, що своїм вер хом середню країну повітря минає, і коли на верхівці висоти тієї гори будуть вириті які літери, — тоді від бурі й від вітрів, не бувають знесені чи змазані, оскільки відмінам повітря через свою винеслість, вона не підлягає» (Твори. — С. 140). Отже, вірш декларує високе мистецтво на противагу низькому; зрештою, заснування Парнасу й зумовлювало створення саме високої поез ії. У дев’ятнадцятому вірші свідчиться, що справи (письмо) Сильвестра не від війни (Марса), що убиває, а від Паллади (мудрості, науки), але смерть і таке письмо знищує, від чого в нас «слізні болі» — знову маємо розмисли на тему мистецтва: героїчній поезії, назагал в тому часі досить розвиненій, протиставлялася розмислова, філософська із застереженням, що обидві піддано однаково зубові часу. Вірш двадцятий знову переносить нас у поетику геометричного вірша, тут обігруються зорові позначки літер N і Z тобто два шатра, перше, як ми казали, звернене вгору, а друге вниз, у другому випадку літера перекидаєть ся набік, і шатра скеровані основами в боки. Перше — це герб, друге — зем ля, отже N, перевернувшись, стає землею: блискучий зразок фігурної поезії. Вірш двадцять перший нам поособливому цікавий, бо у вигадливій сло весній грі, не завжди ясній, подає нам фактаж про народження і смерть Силь вестра Косова. Цей вірш — епітафія. Літера гербова, віститься тут, N, входить у слово Nадгробок, отже N значить і герб, і епітафічний напис. N — це зв’язані дві літери (можливо, І і І), що визначають двох людей (знову маємо візуальне бачення літер): одні до землі, другі до неба, тим відзначається й Nатура
людська, де також є гербова літера, її одна частина в небі, а друга в землі. Число N у слов’янському написанні цифр значить 50, а це свідчить, що Косов зійшов із землі в п’ятдесятницю (П’ятдесятниця була на п’ятдесятий день після Великодня, це свято Зішестя Святого Духа, або Тройця, була вона 17 травня, очевидно, це день похорону Косова; до речі й Б. Хмельницького, який помер того ж року, ховали майже через місяць після смерті). Водночас Сильвестр п’ятдесятилітнім (в оригіналі: «в лѣтах пятдесяти») косою смер ті підтятий під захід, тобто ввечері. Коли так читати це місце, то Косов мав народитися в 1607 р.; не можна однак не застерегтися, що речення може читатися й інакше: «в п’ятдесятих роках». Число 50 латинською абеткою позначається як коса /L/. П’ятдесят просто — це N, коли ж його перекинути, вийде NZ, тобто 57, отже смерть зволила написати 1657 рік; виходить, що Косову вже при народженні позначено час сходження зі світу, а це ознака шляхетського уродження. Значиться тут і квітня 13 день, коли як квіт Косов мав потрапити під косу. І тут при хресті, тобто при могилі, літера N позна чає Назарянина — Ісуса Христа. N у грецькому нарисі значить 13 — очевид но ІV, — ІГ у слов’янській позначці, — отже помер у 13 день — про це Косов умолив перед народженням, щоб знати свій смертний час. Вірш надзвичай но ускладнений своєю словесною грою; застережемося, що наше прочитан ня його може бути й не зовсім точне, а, певною мірою, й гіпотетичне. Вірш двадцять другий філософський. Людське життя — коло (згадаймо С. Почаського: «Бог не є фігуральний, а є коло світу»), воно починається з нічого, і в слові Ніщо є також гербова літера N, поняття Нічого упереджає світове коло, тобто перед початком було Ніщо; з Нічого вийшов і С. Косов, а по смерті перейшов у Ніщо, відтак «все ніщо є».В прізвищі Косова літера «О» домінує: «Взяв він О, літе´ру» — це, зрештою, і є коло, сфера небес. Далі йде анаграма до поняття «що все ніщо є» — «що наш все», «наш» — це обіг рує вище сказане. По тому загадкова фраза: «По нім О, цифри із нічим нас тали» (В оригіналі: «По нем О, цифри з Nічим настать сміло»). «О» цифро во означає 70, чи ж не значить це, що С. Косов помер сімдесятирічним? Тоді дата його народження — 1587. Знову мусимо подавати й це гіпотетично, бо фраза звучить неясно. Після того настав час лити круглі, як О, сльози — фраза ніби підтверджує висловлене вище наше припущення. Двадцять третій вірш звучить для мене незрозуміло, бо тут обігрується слово НА, на розуміння якого ключа не віднайшов. Немає тут вказівки, що це цифрова позначка — 51, як немає й інших побічних познак, як це слово розуміти. Залишаю це питання відкритим. Двадцять четвертий вірш обігрує слово НІ, що може означати Назаретя нин Ісус, цитуються тут (дещо змінено) слова Христа з Євангелія від Івана (VIII–15): «Ви за тілом судите — я не суджу нікого» — отаке НІ Бог пише в піску, тобто маємо гру різних означень слова НІ.В двадцять п’ятому вірші ця тема продовжується: смерть, як відділення духу від плоті й означає НІ, яке треба читати, мов Є. Отаку дивовижну словесну в’язь сплів автор у першій частині свого тво ру. Певною мірою він звучить і як музичний твір, коли певна тема, зачи
245
Автограф Сильвестра Косова.
246
наючись, у звуках продовж ується й розвивається далі, уриваючись і знову виникаючи, сплітаючи між собою сув’язь інших музичних фраз та звуків. Твір повний символічних знаків, іномовлень, натяків, образних водограїв, складного плетива думок, метафор, ігор анаграматичних — досі українська поезія не знала поезії аж такої переускладеної, що свід чить: перейшла вона в нову фазу високого бароко, предтечею якого були Атанасій Кальнофойський та Й. Калимон, але ті такої химородії не сяга ли. Складається, однак, враження, що автор не зовсім добре володів книж ною українською мовою, через що деяк і місця висловлено не до здогаду, неясно, і тлумачаться приблизно. Для складання таких вір шів треба було колосальної праці, вишуканого роздуму, високої освіченості — якості, якими автор безсумнівно володів, тож напевне це була не студентська робота, а плід творчості якогось професора Київської колегії, який дістав освіт у поза Україною. Автор свідомий своїх завдань, через що заперечує низинні форми поезії, а що твір не був декламаційний, свідчить і те, що, сприймаючи кожен вірш, треба було його глибоко про думати, до речі, так писав і закликав так читати вірші й Іван Величков ський: «Тут жадних простих (котрі й простаки складати можуть) не маєш віршів, — пише він, звертаючись до читача, — тільки штучки поетичні, котрі хоч є короткі, маленькі, але велику компонуючим їх завдають труд ність і довгого, поки складуться, потребують часу». І далі: «Отож, ласка вий читальнику, коли з них хочеш віднести утіху, довго розумій їх і коли б якась штучка здалася бути до розуміння преважкою, слушна річ, одного й другого прикликавши, разом домислятися» (Твори. — С. 71). З другого боку, І. Величковський шкодує, що «досі таких ні від кого типом виданих не оглядаю трудів» — чи ж він не знав цього друку, як зрештою й книги А. Кальнофойського, досить відомої? Розв’язати це питання годі, тим більше, що мотиви «Гімнів та тренів» бачимо в розробці того ж І. Велич ковського, та й освіченість І. Величковського була значна, а поетичних вітчизняних книг на той час існувало не так і багато. Не важко помітити, що від ренесансної поетики в творі не залишилося нічого, хіба рідкісні античні уподібнення: згадки про муз чи Гелікон. Світоглядно поет цілком бароковий, більше того його думки ортодоксально християнські, зновутаки як пізніше в І. Величковського. Друга частина — трени, складається з чотирнадцяти віршів, їм переду вав малюнок лева, що лежить у клітці у формі мар, які стоять на столі, пра воруч інший лев із хрестом, з якого звисає хоругва також із хрестом. Пер ший вірш подає інформацію, що С. Косов помер після Великодня, це ми вже знаємо з попередніх віршів. Сам вірш — словесна гра антитез: воскресає лев з коліна Юдового, тобто Ісус Христос, і вмирає Косовіянський лев. Зага лом слово ЛЕВ, як у першій частині гербова літера N, стає віссю, до якої кріпляться всі інші теми. Самійло Величко писав про смерть С. Косова в своєму «літописі» так: «Того ж року, навесні, після Великодня, на седмицю мироносиць, із вівторка на середу, п’ятнадцятого квітня (треба тринадця
того — В. Ш.) преставився преосвящений і боговгодний муж Сильвестр Косов») (Літопис. Т. І. — К., 1991. — С. 206). Другий трен вістить, що лев Косов ішов за левом Христом у своїй діяль ності, був він «левом чулим», а тепер просить собі по смерті милосердя. Третій трен розвиває біблійну тему про Самсона та лева (Книга судей, XIV — 8–18) і в голові якого (в Біблії — на тілі, про мед у голові розповідає апокрифічне українське оповідання) бджоли поклали стільника меду (плас тир). Той мед Смерть подає воскреслому Ісусу Христу, тобто під медом розуміється Сильвестрова мудрість, яку той ніс, отже смерть Косова — це мед для Ісуса Христа — оригінальна гра образами.В трені четвертому гово риться, що Сильвестровий лев входить у гроб для вічного життя, через це приймає смерть як дар і просить волочебне. І тут ми маємо, у другій части ні твору, суперечність із першою.В першій виразно говориться, що С. Косов помер у тиждень мироносиць, у тренах же ніби відразу ж по Великодню. Прохання про волочебне ще раз підкреслює, що йдеться про понеділок по Великодню, бо саме в цей день у той час чинили побажання, за які давали дарунок — калач та крашанки, при цьому співалися волочебні пісні. Під креслює це й думка, що Косов із темряви та землі йде у світлі дні та світло. С. Величко, як ми цитували, підтверджує думку «Гербів», що С. Косов помер на тижні мироносиць. У п’ятому трені йдеться про те, що треба побороти страх перед смертю, бо малий лев (левко) С. Косов при левіСині, тобто Ісу сі Христі, у Божій любові. Трен шостий є словесною грою на тему малюнка перед цим циклом: лев на возі смерті, без коліс, віз дірявий, але покритий — і це образ безсмертя. Люди бажають не в смерть, а в життя вписуватися, в коло світу, посольське, сенаторське, рицарське, але коли смерть керує левом на марах, він дістане свій тріумф після кончини.В сьомому трені віс титься, що смертельні мари — тільки сон, з них лев, як з неволь й темниці, випроситься. У восьмому трені віститься, що Сильвестр «умом царював, до лева рівнявся», але не вивищувався, а пробувáв у послуху, одне поработив, інше віддав Христові, отже, і лев мусить мати в житті й після смерті оме ження. Дев’ятий трен — обігрування понять: лев — сонце — ґрати — світло — тьма — смерть, заявлені раніше, йдеться про праведника, який шукає істинного, «сонцяправду» і світло, дверима ж, світлом світу є Христос — вигадлива гра образами, поданими в химерному сплетінні. Коротенький десятий трен — не менш вишукана гра: йдеться про прагнення до вічності (сонця натури) леваКосова в тяжарі тіла, з якого він прагне звільнитися. Одинадцятий трен особливо для нас цікавий, бо саме він вказує, що Косов за зорями — лев, отже народивсь у липнісерпні: ...був, як в Зодіяку Лев зірко сплячий в чулості для знаку, Вже повивсь тьмою, тінявою смерті, —
ці слова можна тлумачити тільки так: за Зодіяком С. Косов — лев. «У Зоді яку лева досить і одного», — пише поет, але при тому подається супровіддя інших зодіякальних знаків. Смисл цього шифру розгадати нелегко, бо зна
247
248
ки подаються як кривдники; очевидно, тут зашифровано подається суспіль нополітична картина того часу. Як звичайно починається рік з Барана (Овен) — березеньквітень — може, тому, що в березні в давнину починав ся Новий рік: тому, тоді ж помер С. Косов, не зайве згадати й те, що першою особою після С. Косова, як доглядач київського престолу, був Лазар Барано вич, чи не натяк на автора віршів? Правда, Баран тут подається, як такий, що шкодить і бодається. Чому ж дванадцять зодіякальних знаків приносять «много злого»? І чи не описуються тут шифровано події 1656–1657 рр. (чи 1657–1658)? Коли взяти перший здогад, то події треба датувати з вересня 1556 по серпень 1657 року; коли ж узяти здогад другий, то твір був написа ний не на смерть С. Косова, а на його річницю, весною 1658 р. Розглянемо обидві позиції. 1656–1557 рр. були для України вельми важкі. Так у жовтні 1656 р. (у вірші «Нас Вага кривдить») почали постановлювати, зневаживши Україну, союз Польща з Московією.В листопаді цей мир було постановлено (у вірші: «Скорпій нам труйнота»). В грудні внаслідок трактатів у Радноті було постановлено шведськосемигородський союз («Стрілець не хибить» — у вірші), до якого згодом приєдналася Україна; в січні, каоліцію утворено в ШамосУйварі; по тому корпус козаків на чолі з А. Ждановичем з’єднався із військом Ракочія, вони й почали завойовувати Польщу. Зрозуміло, чому Тілець топче, «чорним волом ставши, в смертну одежу з квітні все прибравши» — це смерть Сильвестра Косова, отже, аналогії досить прозорі й зрозумілі. Простежимо далі історичні події. «Квилять Близнята» — в травні здався шведам Брест, у червні впала Варшава перед шведами, седмигородцями та козаками А. Ждановича, Данія оголосила війну Швеції. «Рак щіпає» — в липні на території Україн и поляки розгромили разом з татарами союзни ка Б. Хмельницького Ракочія, козаки його покинули, що й стало причиною смерті Б. Хмельницького, «Лев горній гору над нашим приймає» — помер Богдан Хмельницький. «Діва дива нам досить наплодить» — 26 серпня ст. ст. обрано гетьманом Івана Виговського. 4 вересня поляки відібрали Краків. Цікаво проглянути й подальші події 1657 р. До «Вага кривдить» підібрати подію мені не вдалося, а от до «Скорпій нам труйнота» прикладається: в листопаді Пушкар почав виступати супроти І. Виговського. «Водник не воду, кров виточає» — могло б ітися про розгром компанійців І. Виговсько го Пушкарем — це сталося 27 січня. Загалом, на позначки й шифри вірша ліпше накладаються таки події осені й зими 1656–1657 рр. Очевидячки й самі вірші, принаймні другу їхню частину, написано було восени 1657 року, після смерті Б. Хмельницького. 12 трен обігрує поняття: півень (символ вставання — Воскресіння) — лев — квочка з курчатами — смерть. Знову маємо складний символічний візе рунок: після Воскресіння (крик півня на вставання) йде крик півня вечірній — смерть Косова. Ісус воскреслий, як квочка курчат, збирав тих, «котрих розрух гнав урочий» (очевидно, козаків) — чи не натяк це на міжусіб’я Пуш каря та Виговського? Подається надія, що так само, як воскрес «лев Юди» воскресне й Сильвестра лев і висловлюється жаль — я´к треба, щоб у цьо
му часі жив С. Косов! — знову маємо натяк на козацьке міжусіб’я, що може свідчити, що вірші писалися після листопада 1657 р. Тринадцятий трен — це вже справжній трен, тобто плач за померлим С. Косовим. Знову маємо вказівку, що вірші писалися після смерті Б. Хмельницького: «Двох сонць тих менших захід увесь зріла Росія» (тобто Мала Росія). Гетьман помер о п’ятій годині дня, отже, під вечір, тому й «захід зріла», а що йдеться про другу важку для України смерть свідчать слова: «Жалоба смертна зно ву перед двері» і подається сподіванка на Бога.В останньому творі вістить ся, що в небі Косова зустріне євангеліст Марко. Чому Марко, маємо, роз шифровку в І. Величковського у «Віршах на Євангеліє, для іконописців»: «Марко — лев знамення» (Твори. — С. 105). Оці нові реалії, що подають трени після одинадцятого, дозволяють нам припустити: чи не відбито тут певною мірою ставлення до гетьмана І. Виговського. Простежимо його історію за зодіякальними знаками: «Діва дива досить нам наплодить» — обрання І. Виговського; «Вага кривдить»: 11 жовтня Виговського підтверджено гетьманом; «Скорпій нам труйнота» — початок міжусіб’я з Пушкарем; «Козелсмердота» — можливо, йдеться про Переяславську раду в січні 1558 р. з потведженням І. Виговського з боку Московії, де гетьман поступився деякими правами росіянам, хоч і позірно: «Водник не воду, кров виточає» — збройне змагання І. Вигов ського з Пушкарем. Отже, й таке читання шифрів можливе, що доказує, наскільки обережно такі читання треба вести. Отаке дивовижне словесне плетиво створив на смерть київського митро полита невідомий автор. Ми спробували дати йому своє тлумачення, хоч певні, що не всі шифри й підтексти, й символи розгадали точно — для цьо го потрібна глибша студія: деякі реалії, ясні для сучасників поет а, для нас стали темні. Але безсумнівно: перед нами один із найскладніших, найви шуканіших і найцікавіших творів високого поетичного бароко з середини XVII ст. Хто ж цей твір міг написати? На нашу думку Лазар Баранович. Одне те, що в зодіякальному перечисленні Баран іде перший (згадаймо обігрування цього в панегірику Л. Барановичу І. Величковського, де його з’єднують з «Небесним Баранком», більше того: «Той Баранок, який книги в небі від чиняє, той постановив тебе», тобто Л. Барановича (Твори. — С. 45);а свід чить про це й те, що «Герби і трени» написано одинадцятискладовою сила бою, а саме таким розміром якнайчастіше користувався Л. Баранович. Є й перегуки з віршами Л. Барановича: так у третьому вірші «Гербів» подається образ поту, «з’єднаного з трудом» (це маємо у віршах Л. Барановича: «В полі робота, до неї охота» і «Мудрий простому не в смак»); ідеться про кориткот ривалість краси (вірш 4й «Гербів») — цей мотив розробляється у вірші «Веселка з неба». Ми вже говорили, що притча про зерно, що, зогнивши» проростає (вірш 10 «Гербів») має докладну розробку в панегірику Л. Бара новичу, писанім І. Величковським, очевидно, Баранович полюбляв це фаб ло; тамтаки говориться про сльозу, що довбе камінь (12й вірш «Гербів»). У 14му вірші «Гербів» згадується «книга смерті» — так назвав одну зі своїх
а Не зайве відзначити, що зодіякальний вірш є в «Трубах» Л. Барановича.
249
книг Л. Баранович у пізнішому часі. Вінтаки любив обігрувати слова, подібні за звучанням: «Мари Марс робить, нехай Марс на мари ляже» (Вірш «У світі так ведеться, що лихо сміється») — подібні звукоподібності в тре нах, вірш 6й, 7й, 14й; трапляється у віршах Л. Барановича й образ квочки. Вислів «меч духа» (14 трен) відбито в назві книги Л. Барановича «Меч духовний». Не зайве нагадати, де був Л. Баранович у час смерті С. Косова. Перед березнем 1657 року він ректор КиєвоМогилянської колегії — ось чому «Герби і трени» від муз КиєвоМогилянського колегіуму. 8 березня приїхав у Київ, висвятившись у Ясах на чернігівського архієпископа, бо, як пише С. Величко: «А після його (Косова. — В. Ш.) святобливої смерті, доки мав бути вибраний інший митрополит, доглядав деякий час митрополичий престол у Києві» і «він приїх ав до Києва перед Великоднем», тобто якраз на час смерті С. Косова; очевидячки, й лишався ректором колегії (став ним 1650 р.). Користувався у віршуванні переважно польською мовою, бо й здобув освіту в польських колегіях, через що його книжна українська мова важка й не зовсім вироблена. Коли прийняти цю версію, то маємо зразок його ран ньої поетичної творчості, адже «Меч духовний» вийшов у 1666 р., а решта в сімдесятих роках. У 1657 р. вінтаки, як пише С. Величко, «після Успіння Пресвятої Богородиці (тобто 15 серпня ст. ст. — В. Ш.) переніс тіло козаць кого гетьмана Зиновія Богдана Хмельницького з Чигирина в Суботів» (Літопис. — Т. II. — С. 426). Про нього ж таки пише С. Величко, що в «тих науках здобув глибину премудрості, викладав у Києві філософію» (Т. II. — С. 425), отже й ті образні сплетіння й гру розуму, яку бачимо в «Гербах і тре нах», цілком міг створити. Правда, ані С. Величко, ані І. Величковський серед творів Л. Барановича, які вони перечислюють, згаданої книжки не називають, зрештою, їхні списки неповні. Ремінісценції ж «Гербів і тренів» у творчості І. Величковського можна пояснити тільки тим, що він був наближеним до Л. Барановича, людиною його поетичного осередку, і це ще один непрямий доказ, що твір, який ми розібрали, вийшов зпід пера таки Лазаря Барановича.
250
А Н О Н І М
ГЕРБИ І ТРЕНИ при гробі й труні яснопревелебного Його милості пана, отця та пастиря СИЛЬВЕСТРА КОСОВА, архієпископа, митрополита київського, галицького та всієї Руси, екзарха святішого апостольського константинопольського трону, що зі світом розділився на розділення жалю через музи колегіуму КиєвоМогилянського розділені.
НА РОЗД ІЛ ЕНН Я КОС ОВ ІЯ НС ЬКИХ ГЕРБ ІВ
Герби Сильвестра отут роз’єднались, Бо світські, з світом в розлуці постали Між ним і нами, а смерть прокладає Межу, її він здолать не змагає. Йому стихія, чотири природи, Плоть розкладає, чотири уроди, І знаки різнить відтак гербовії Сильвестра, нині вони гробовії: Лев, кліть, N буква, стріла, вруба як треба, Мов плоть із духом, так діляться гéрби. У гробі мусять гербів буть печаті, Гріб у воскресні дні може ізняти Печаті; з гробу Христос устав цілий, Устане Косов — не будуть в розділі.
а Вруб — східець.
[На цьому місці поміщено малюнка: два кістяки, труна, гроб, гербові зна ки, напис: «Земля ти є і в землю підеш»]. 1
Це Могилянській музі долягає, Як у могилу писане вкладає. Мудрість СИЛЬВЕСТРА в гéрбі письмо мала, З гербу до гробу смерть те переклала. Звикли: письмо щоб наше не зітерти, Сиплять пісок — це звісний образ смерті
251
2
а Клепсидра — піщаний годинник.
б Нелітостива — немило-
стива, тут анаграматичне обігрування слів.
«Земля ти — в землю підеш!» — потрясає Клепсидруа, значить життя добігає, Не літа, цноти піском полічила, Піску не стало, смерть літа скінчила. НЕЛІТОСТИВАб відтак називають, НЕ ЛІТА, цноти піском визначають. В літéру сиплять, аби не стиралось, Із книг житейських щоб не викидалось. 3
Письмо як мокре, тоді посипають, З Сильвестром мокре письмо, хто не знає! В трудах він мокро від юності — в поті: В письма ученні кривавім, в клопóті. Лице у поті не лише для хліба, Для слова радше він жив і не схибив. 4
в Габит — чернеча ряса. г Цера — шкіра.
Сильвестер Косов — пастир мудрий, певний, Письмо у гербі — колір чорнотемний, Що Дух Святий тут в писанім осяє, Те чорний габитв зразу покриває, «Хоч ЧОРНА, КРАСНА є у мене цераг»,— Могла б хвалитись Косова літéра. Але письмо нам правило звіщає: Землі земнеє завше повертає. Земне томубо шкірупорох має, Посипле порох — в землю обертає. 5
Чий то гріб? Хоче з руси хто читати З гербу при гробі, що NАШ, маєш знати: Як Руси всеї глава помирає, Хто з її членів півсмерть не пізнає? Батька немає, та синові жити, Хоч лиху звістку нелегко стерпіти. В яму ліг пастир, овець же не пустим, Яму минають, та йти за ним мусим. N засипають, — ЖИТТЯ NАШЕ криють, Сиплють на Nаше, і NАМ сипать мають. 252
6
Чи той у гробі, що його поклали, Хоча небесний, в землю заховали? На котрім світі пошукать, чи знаєм? «Із гербу в гробі!» — відповідь приймаєм. [В землі] це NАШЕ — словом повідають, В землі один лиш елемент, всі знають. Сказала б «МІЙ», та в небі кіл немало, Є вірний свідок в небі третім сталий. Тож Nаш Nебіжчик — це Nебежчика, значить, З земних на світі хто його побачить?
а Небежчик — неологізм, тобто людина неба.
7
Не бути в небі — хіба як дитяті, В дітей в науці бував NАШ, як знати. Цим трибом Косов себе в небо зносить, В ферулблопат він себе не відпросить. І Парки того теж не передбачать, Від нас вражають, там NАШ, де призначать. 8
Nобілітаційв славу визначає N, слово, Косов славу в прах вселяє.
б Ферула — лінійка, якою били учнів у тодішніх школах.
в Нобілітація — введення у шляхетський стан.
9
NЕ ТУТ надгробок ангéльський, при гробі У мироносиць неділю — в цій пробі У день ангельський Сильвестр умирає, NЕ ТУТ, при гробі, герб виявляє. NЕ ТУТ, бажаєм, аби означало: Аби Сильвестра у гробі не мали, Та NАШ ТУТ, знати простим письмом східним, Пішов у захід, та Nе є західнім. 10
Насіння — теє слово означає, На сіньг лягає — плід так проростає. N, слово, в землю засіви заходять, Жита в житнúці неба плід приводять. Так до НЕТЛІННЯ сіяний зволяє, N — тут НАСІННЯ, тож НЕТЛІННЯ МАЄ.
г Сінь — тінь,
тут на землю.
253
11
а Павімент — підлога.
б Лемма — напис, вірш
на певну тему, зокрема геральдичний.
г Тобто один намет
униз ( ), а другий угору (V).
З двох пірамід герб, тут Косов складає По брані в світі, в гробах виставляє. Одна — широкість фундаменту в небі Над духом, котрий в духовній потребі. У землю друга своїм фундамéнтом Над тілом тлінним, що під павіментома, В один герб разом обидві злучились, Плоть з духом вкупі на них помістились НЕ ДАЛІ того, чого добуть мають Тим пірамідам, і напис складають. Як N складають, від чого все бралось, НЕ ДАЛІ леммаб — стовпове начало. Дух, плоть од себе таке розширяють: Діл пірамід вниз і вгору звишають. Але нам тісно, нам гостро вчиняють, З землі та неба у кут заганяють. Письмо, що з тихот гострот виникає Ще й очі коле і крівцю зливає В дощі кривавім, не пірамідáми Герб N постане — двома наметáми: Nг. 12
Коли НАУКУ літéра нам значить В N початкову, вона, власне, бачить: В пісок земний тут посіють наук у, Це значить, отже, не сіють неук у. Тільця у квітні з Зодіяку мала Смерть, як на теє насіння орала. Високі знала наук и глибини, Глибоко гробу зорала долини. Та хоч глибоко той скарб заор ався, Талант невірним рабом закопався, Ще й камінь гробний ліг, щоб привалити, Але сльозами він буде пробитий, Отак скропляють насіння те води, Тож Бог зростить нам до неба приплоди. Не п’ять так небо п’ятьдéсять побачить Талантів, N це посіяно, значить. 13
254
Словесним вівцям пастир не мав прáвий В гербарі гербу іншого й потрави, Одне — герб — слово, міг наук у класти:
По серцю Бога Слова бажав пáсти. Герб той словесний як пересаджають, Мов герб — це зілля, котре присипають; Садівника є мудре вельми діло, Аби письмо у землю не садили. 14
Письмо на той час піском засипають, Лист дописавши, як книгу складають. І книга смерті — труна із листами, Не полотняна, а плоть між дошками. Лист дописався, у тій книзі маєм, І N як АМЕN в кінці прочитаєм. Архієпископ і митрополита, Екзарх, N має у гербі, зі світа Зійшов, як сонце на захід заходить, Про захід АМЕN в кінцібо промовить. І допис з книги тут Парка читає: Писань чотири піском засипає. Як трунну книгу дошки гріб складають, Їх розгорнути у день судний мають. 15
Мудрої Діви Софії світило Згасло, єлей хоч мироносиць вжило, Попіл, прах лише, пісок залишився І на письмо, як на мудре, полився. Ми при піску тім ще й воду уздріли, Сліз до піску і письма ми долили, Тож на воді і піску нетривало Косова хай би письмо не постало, Як гробове із гербового в гробі, N НЕМА й НЕ ТУТ — постало в цій пробі. Хоч пісок, води безпечність тримають, Вітру нема, що життям називають; Вітру нема тож в воді і у праху, Стане Сильвестра письмо вже без страху. 16
Герб — написанням Сильвестровий Божим, Як NІ у греків: усім, значить, згожий З іменем Божим щодо нас сповісним, Бо не чим Є БОГ, НЕ Є тим, провістим. Досить з’явилось, ЩО Є нам із неба,
255
Є Отець, ЩО Є, і Син, ЩО Є й треба. А ЩО НЕ Є, ми таке не приймаєм, Через Nе; Nевіть, Nе втямить — читаєм. Із написанням Господнім у скрині Цей трунний Богу податок є нині. Чи ж бо замки де із літер видати? Замкнену скриню і скарб із N знати 17
Письмо Сильвестру очі розкривало, Завітом світла добре провіщало, Тож у життя час не могло так бути, Хто б міг би в очі порохом сипнути. Та власне власним зараз письмо прахом, Як смерть порошить в очі, письмо страхом Запорошилось й нам; Сильвестру очі Порошить, слізьми не промить, хоч хочем. 18
Коли буяє сліпа смерть, то знати: Якщо зріть мудрість, в піску фундувати, Що написалось в піщаній падолі, У гробовій, то письмо у недолі, Бо може легко пропасти й затертись, А вітер диха, від сліз може спертись, Що і могила, хоч ганить — не врадить, Письмові Божа лиш мудрість зарадить. Письмо в Олімпі ніщо не розносить, З Олімпу неба пісок переносить. 19
Могильним прахом себе посипає Струмент цей Марса, котрий убиває. Письмо Сильвестра — струменти Паллади, Той, що в спокої не мислить про звади. Пощо ж могильний пісок посипає? Коли смерть сипле, ПИСЬМО УБИВАЄ. Письмо про письма нам очі тож коле, Від клоччя й праху очам слізні болі.
256
20
Землі сліпая Парка тут читає: «ЗЕМЛЯ Є», — мовить, пúсьма посипає. Хто добре бачить, Nаш не Zемлю значить У смерті, ямки там, де очі, бачить. Вони занепад наший дозирають, Від того й Zемлю прочитать зволяють. Як Nаш письмо вбік кине, хто погляне, Уздрить, письмо те, що Zемлею стане, Отак і Косов, тільки упадає, Йому у землю N, герб, обертає. 21
Коли в гробах хто надгробки з слів бачить, N, слово, в гробі Nадгробок тут значить. Надгробок пишуть простий, вузлуватий, В одному слові і Nаше, герб, знати, Короткий, зв’язний — надгробок достатній, Як, де й коли, хто зійшов пише вдатно. В одне N в’яже собі дві літéри: Є люди — в землю, а є — в горні сфери. Чим всю NАТУРУ ЛЮДСЬКУ позначають? Як частку в небі, в землі частку мають. Як N п’ятьдéсять — число — позначають, В п’ятдесятницю зійшов, звідомлять. Наразі Косов в літа п’ятдесяті Косою смерті під захід підтятий. Захíдня церква позначила ясно Число п’ятьдéсять — це як коса власне (L)а. П’ятьдесять просто, сім боком N значить (NZ)б: В п’ятьдéсять сьомий рік смерть він побачив. Отак з народин комусь випадає: Що провістилось, коли вмерти має. Це й про шляхетність письмо певно значить, Коли з народин кінець років бачить. Тринадцять значить число, місяць квітень, Коли цвіт — Косов — косою підбитий. Є при хрестові N, літера суща — Із Назарету, це значить, квітуща, Край східний N це тринадцятим бачить В літéрах грецьких, тринадцять днів значить, Ще й не родився, вмолив Косов теє, Щоб знать кончину, число днів яке є.
а Тобто за латинською абеткою.
б «З», за слов’янською
познакою цифр, значить «7», коли перекинути набік літеру N, виїде Z.
257
22
Як N напишем вийде на літéру, Котрая носить кола в собі церу. «Nічого» значить, котре і таке є: Упереджає коло світовеє. З Nічого Косов лінію виводить, Як наостанок в смерті Nіщо входить. ЩО ВСЕ НІЩО Є, нам він нагадає, N, гéрб, до гроба так він приставляє. По тому гербі взяв він О, літéру: Вінець і коло вічне, небес сферу. Та ми навспак це! Хоч тут в N читали, ЩО НАШ, ВСЕ збувши, при НІЧИМ зостались. N все давало, НАШ — все спільним мали, По нім О, цифри із Nічим настали. По N кругліють сльози, порох глави Труп’я´чі за О точать в смертній справі. 23
Нехай, хто хоче, править: смерть глуха є, І хай напише: вуха теж не має. Нема ж глухого, де те НА є, слово, Та хоч почув, для слуху нездорове. Косовський N, герб, НА оте з’являє, Отож безвухих Парок наближає. Як N без вух чуть, то чужими брати Руками можуть, але не віддати. 24
а Іван, VIII, 16.
В піску NІ, слово грецьке, чути з виші, В Єрусалим сам Бог те слово пише: НІХТО НЕ СУДЬТЕ, Я СУДИТИ МАЮа — Таке NІ пише Бог в піску, я знаю. 25
Як Косов має NІ — письмо в клейноти, Себе від нас він ділить, дух од плоті, NІ, NІ, тут розділ є письма, читаєм, Коли ж читати Є, Є дочекаєм? [Після цього йде малюнок: лев лежить у клітці у формі мар, які стоять на столі, підлога розграфлена шахматкою, з правої руки напис: «Прихилився він, поклався, як лев» (Буття, гл. XL, в. 9); з правої руки на горі стоїть інший лев із хрестом у руках].
258
1
Як ЛЕВ З КОЛІНА ЮДИ воскресає, Косовіянський у труну лягає. Косовська чулість сміло може спати, Як Ізраїля зволив захист встати. Не спить — дрімає, наче лев той, чує, Косовіянський чув, як спав лев Юди. А як ЛЕВ ЮДИ покидає ложе, Косовіянський в ложі спати зможе. На світлий празник спання припадає, «Не спи, о світлий!» — із пітьми прохає Сну смерті, що був ДЕНЬ ВЕЛИКИЙ, спати ж Для нього черга, поки зможе встати. 2
В житті затворнім чернечім, в ограді Темря´вій, в ґратах, як лев, дбав при стаді Сильвестерпастир, який митропóлії Хреста взяв, рушив у левовій волі, Лев упередній — Ісус був при ґратах Воріт смертельних, що зволив страждати. Був левом чулим й хоча засинає, Неспляче серце розчинене має. По упереднім коли лев Сильвестра Іде, впадає до того ж секвестраб, З немарних ґратів життя випадає У марні ґрати, з них просьбу зсилає.
б Секвестр — ув’язнення.
3
В дні у воскресні, Сильвестра як брала Смерть, плястир меду воскреслому мала. Двері де в ґратах, там лева уздріла, Мужність Самсона при тому зажúла. Двері відносить, якими сам пастир Ділить, як з лева медяний той плястир — Мудрість у слові, не інше, якую Через літéру він ніс гербовую, А як Сильвестра в труні покладає, З вулика плястир воскреслому має. 4
Як даровано життя тим, що у гробі, Лев Сильвестровий у гроб входить в тій дóбі,
259
Де б чуле життя нашеє сумнівне Замінилося б вічним неодмінно. Удароване входить життя, визнав: Лев як свій близький леву даровизни. У надії смерть, що лев жити має, Наче свій, бо смерть наче дар приймає. В зуби не глядить, волочебне просить, Лев Сильвестровий, котрий себе зносить, З гробу, із землі, звабить так, призначить В світлі дні по тьмі, світло хай побачить. 5
Хоча й посеред ти смертної тіні, Не бійся, левку, — при леві ти, Сині. Тож цербера він лихого збиває, На пса, не пескá, весь гнів виливає. Тож годі відтак боятись Левкові, Жени страх і будь у Божій любові. 6
В віз смерті мари із тріумфом дані, Коли хто їде в життя цього брані. Віз той дірявий — щоб не випадали І під покриттям тих крапель не мали. Віз без коліс, так безсмертність з’являють, Не в смерть, у життя вписатись бажають В коло це світа, посольське ще коло І сенатóрське, й рицáрське посполу. І як на марах смерть левом керує, Тріумф по бранях він свій відсвяткує. 7
Мовим: сон — мара, смертельнії рани Служать тільки сном. Ах, що за тяжáри! Неоспалий лев ті мари поносить, І з неволі, з вуз звільнить себе впросить. 8
260
Лев над усіма царює звірáми, Сильвестр над всіма звірськúми чуттями Умом царював, до лева рівнявся, Відтак і умом у послід удався: Що поработив, віддав що Христові, В житті й по житті є ґрата і львові.
9
Праведник, як лев, притча повідає а, Наче сонце він істинне шукає. Лев, як цар, аби найяснішим вийти, Незамружено оком звик зоріти, Наче царорел, в ціле лице сонця, В Косова, лев зрів через ґрат віконця. Як у світло він з пíтьми поринає, Світло не лише у вікні є, знає. Або крізь вікно, тьма як смертна входить, Злодієм в вікно заліза і шкодить. Праведник, мов лев хоче сонцяправди, Чи до ґрати, де в вікні світло завжди. Праведник — душа в руці Божій, знає, Котрая вікна цвяхизорі має. А як ґрата є, двері й вікна, відай: Двері — це Христос, вікна ж бо од звіздя, Світло світу він, правді він є сонце, За цвяхи — зірки дано рук віконцем. Там лиш світло є, в тім вікні, пізнає, Ґратубо життя, вмерши, забажає.
а При´повісті, XXI, 1.
10
Очі натури лев сонця приймає, Зір свій блискучий із сонцем єднає, Косов вину мав у тіла тяжарі, Господу — очі, а лев через шпари, Крізь ґрату, власне, бажав творця зріти Із ґратитіла себе розрішити. 11
Трон митрополій з трону, що труною, Це він, казав Бог, сонцем перед мноюб. З сонця, при котрім був, як в Зодіяку, Лев зірко сплячий в чулості для знаку. Вже повивсь тьмою, тінявою смерті, Лев у темниці мусивбо запертись. Небо нам, сонце такот затемняє, Бо супровіддя більше присвітляє. В Зодіяк лева досить і одного, Не два, дванадцять знаків; много злого. Із них на нас всі, сам БАРАН зашкодить, Так бода рогом, аж, добрість виходить. І Тілець топче, чорним волом ставши,
б Матвій, XIII, 43.
261
В смерті жалобу в квітні все прибравши. Квилять БЛИЗНЯТА, РАК же нас Щіпає, ЛЕВ горній гору над нашим приймає. А ДІВА дива досить нам наплодить Не на весілля, хоч і діва, годить. Нас ВАГА кривдить, СКОРПІЙ нам труйнота, СТРІ´ЛЕЦЬ не хибить, а КОЗЕЛ — смердота ВОДНИК не воду, кров нам виточає, Не в водах РИБА — у сльозах гуляє. Коли ж вас сонця позбавлять і неба, ЛЕВА темничним називати треба. 12
З природи лева півень настрахає, Сильвестралева смерті страх збиває, Ісус воскреслий, як курчата квочка Збирає, котрих розрух гнав урочий. Дає він квочці плід перший — знак встання Із шкаралупи, як з гробу постання. При якім знаку є леву страх смерті, Броня, як встання, аби смерть зітерти. При тих смерть кулях жене до секвестра, Воскрес Лев Юди, воскресне й Сильвестра. Устати півень звитяжно побудить, Однак на вечір вістити він буде Негоду, чи ж бо сліз мало негоди? Нема Сильвестра, нема уже годі! У вечір голос воскресний он чутно, Дня янгольськóго, щоб півня учути. Співає півень, як милять нам змисли, Хай би Сильвестер ще жив, було в мислі. 13
262
Очі — вікна, ґрати — двері з левом мали, Тут чудо доста пастиря пізнали. Я — двері. Сонцем Престол перед мною, Сильвестра голос перед смерті тьмою. Ввійшло було нам сонце перед двері, Небес у нутра царства, щастя сфери. Тепер нещастя в нутра вже не сходить Перед дверима в смертну тьму заходить. Раніше сяло, зараз же по тому, Що був дверима, в жалобі притому Його престол зрим, котрий сонцем світлим
Руси був сяяв всім сонцям розквітлим. В Великдень сонце, як велике, сходить, А потемніле, меншеє заходить. Двох сонць тих менших захід відтак зріла Русь ціла, в вечір без отця лишилась. Так по західді сліз роса упала, Ото від того і РОСІЯ стала. Роса отая сліз нам виїсть очі, Доки престола зійде сонце з ночі. Жалоба смертна знову перед двері, Отець новий нам сльози зсушить з цери. 14
Марно тут в марах лева в’язниш, Парко, До того гербу не МАРИ, а МАРКО, Благовіститель, на небі пізнає, Котрий там в гербі, не в гробі льва має. Бо не все простих просто в небо брано, Благовістильних слово однак дано. Мечембо духа тих гербів добились З гербів (чотири), що благовістили. Із мар до МАРКА леву приступити — Це значить кріпкість, «Святий, кріпкий!..» — піти.
263
ПРО «ПІСНЮ КИЇВСЬКУ 1662 року»
264
Цей анонімний твір має свій інтерес і як пам’ятка локальної історії Києва і як зразок творіння на гарячу тему тієї чи іншої події. Твір мав своє поши рення, принаймні дійшов до нас із запису в так званому «Кам’янсько му Богогласнику 1734 року», тобто рукопису із с. Кам’яної Грибівського повіту в Карпатах; із цього рукопису й опублікував пісню Іван Франко в своїй звісній роботі «Карпаторуська література XVII–XVIII віків» (ЗНТШ. — Т. 38, Львів, 1900. — С. 130–131). На те, що це була й справді пісня, в «Кам’янсь кому Богогласнику» є вказівка на мелодію: «под[ібно] „возвесела вість нас тала”», тобто маємо типовий для того часу прийом, коли на одну мелодію писалося кілька текстів. Належить твір до досить широкого циклу пісень про чуда ікон Богородиці, але в даному випадку тісно його приєднано до конкретних історичних подій та й написано напевне в стінах Київського колегіуму, при тому безпосередньо після подій, що для історії Київського Атенею складає свій інтерес. Сама подія: під час воєнних змагань Дніпрова течія знесла в «Київ ську долину» татарина, який хотів переправитися через річку на іконі з пог рабованого храму Романа й Давида у Вишгороді. Те, що відбулося, очевид но, вельми вразило уяву киян, бо окрім цієї пісні маємо ще кілька фіксацій цієї історії, зокрема записав її у своєму літописі Теодосій Софонович: йдеть ся про епізод змагання Юрія Хмельницького з українським та російським військом Якима Сомка та Григорія Ромодановського. Союзниками Юрія Хмельницького були татари. Ось це місце з літопису: «Восени Юрій Хмельницький приходив під Межигірський монастир з татарами. І, Києва не зачіпаючи, у Вишгороді церкву розібравши, на дере ві й на образах за Дніпро перевозилися татарове і по Задніпрю біля Ніжина та інде, повоюв авши, вернулися. Тоді ж татарин один приплив на образі пресвятої Богородиці до Києва, хоча й не хотів, і багато їх у Дніпрі потонуло, і в Кирилівському монастирі того ж часу церква опалена, і келії з трапезою від татар попалені» (Ф. Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992. — С. 237–238). Саму ж ікону після полонення татарина було поставлено в церкві святих страстотерпців руських Бориса та Гліба, через це у вірші маємо алюзії на кня зя Володимира, який, до речі, як у ряді билин чи казок на билинні теми, зветься тут «купцем». Саму ікону вельми шанували, принаймні 1706 р. малю нок із неї зробив художник Іларіон Мигура, подавши опис події так, як опо відається й у вірші. Щосуботи перед іконою відправляли спеціяльну службу.
Недаремно згадано тут і Петра Могилу. Церква князів Бориса та Гліба в Київській академії, як пише М. Закревський (Описание Киева. — Т. I. — М., 1868. — С. 176) була зведена в Братському монастирі за Петра Могили замість старої на ім’я Зачаття святої Анни. 31 грудня щороку на згадку кон чини Петра Могили тут щороку здійснювалася панахида по ньому та інших добродійниках академії. Сама церква згоріла 1811 р., а в 1812 р. було на цьо му місці збудовано церкву Зшестя Святого Духа. Про сам образ у вірші подається ще одна дата — 1651. При першій публі кації перекладу цього твору автор цих рядків подав приписку: «Автор непевний, чи подія відбулася 1662 року чи 1651го. Отже, вірш було написано не відразу після подій, а пізніше, можливо, в кінці XVII ст.», відповідно я неточно переклав і це місце.В оригіналі воно звучить: Уявлен образ і обвішен вербом В року тисяшном шестьсот п’ятдесятом первом, —
тобто слово «уявлен» треба розуміти як «малювався», а не «являвся», як я подав у першій публікації перекладу. Це тим більше очевидно, бо у вірші є всі ознаки написання таки 1662 р., тобто по гарячих слідах подій, як це зчас та в ті часи й робилося. Битва з татарами відбувалася на Костянтиновому полі, можливо, йдеться тут про місцевість між Щекавицею та Дніпром у Києві на Подолі, де стояла дерев’яна Костянтинівська церква.Треба пояснити й трохи загадкові слова: Пробудись, Могило наш, вітай Бога, Матір, Це фундаторка к тобі йде, щоб поміч дати, —
здається, маємо тут нагада на те, що на місці церкви Бориса та Гліба тут сто яла давня дерев’яна церква Зачаття святої Анни, саме в ній 9 грудня, в день ангела фундаторки Київської школи Анни Гулевичівної, відбувалися вибо ри академічних чинів. Маєм о тут цікаве, особливо модне в часи П. Могили уподібнення Київ ської Гори до Сіонської — ідея так званого «Руського Сіон у», тобто Києва як центру українського православ’я. Відповідно Дніпро подається як Іордан. Водночас Київська колегія бачиться як храм премудрості. Хоча пісня не має назагал високих поетичних достоїнств, але вона, оче видячки, вельми подобалася, раз добрела у XVIII ст. до Карпат, напевне, це був рух не усний, як переходила з уст в уста народна пісня, а письмовий — через ряд переписувань у рукописних збірникахкнижицях тодішніх грамо тіїв — книжне походження пісні безсумнівне: розмір — неправильний силабічний вірш, книжна українська мова, ряд локальних з конкретною пропискою реалій, зв’язаних із Києвом тощо.
265
АНОНІМ
З «КАМ’ЯНСЬКОГО БОГОГЛАСНИКА», 1734 року ПІСН Я КИЇ ВС ЬКА 1662 рок у
а Варварський —
тобто татарський.
б Тобто використав ікону як пліт.
в Невіста — жінка.
266
Переможницю ясну ви, усі киян и, Славте, матінку святу, що прийшла із брані Від Вишгóрода, Дніпра, в КиєвоПодолі, Коли варварськийа загін славно били в полі. З роду вибраного та воєвода мужня, Потопила у Дніпрі ворогів оружних. Як у морі погрязла Фараона сила, В Костянтина полі так скипрських звірів збила. Це у тисяча шістсот шістдесятім другім Переплисти за Дніпро кинулись катюги; В пліт ікону один взявб в Вишгородськім храмі, Щоб не втонути відтак у Дніпровій ямі. На іконі ворог плив по воді тій плавом — Перемогучудо там воєвода мала. Стовп вогненний і страшний над Дніпром явився, Шум бурливий, із небес дощ жахкий полився. Та ікона пресвята, що була намісна, Діва дивна, славная, мати усім звісна. Що носила на руках однородцясина, Узяла на образ свій злого поганина. Не втопило у ріці ту ікону дивну, Її знесла течія в Київську долину. Як Марія прибула в Київ, та невістав, То кияни цей полон узяли до міста. Хоч і образом була, та, як жива мати, По Дніпрі вона пливла дивну славу взяти, Народилабо Творця; тож проти течíї З волі Божої пішла супротивно діять. Братський монастир Дніпро біля себе має,
Непорушну в річці річ раптом помічає, Люди чудо бачать те, і ченців там повно, Узяли Господню річ — бісер надкоштовний. О щасливеє оте плесо Дніпровеє, Таж начиння узяли з неба перловеє. Із води взяли ковчег — нового Мойсея, Здавна Київ від душі бачить бажав теє. Хоч відсікся од гори камінь Вишгорóду, Узяли його з Дніпра, як побив забрóду. Над водою постають душі Фараона А до тебе поспіша сила із Сіон а. В ній же Бог явленний є — забажав тут жити, Гора хоче Іордан власний оздобити. Із тріýмфом по війні вони в місто входять, І татарина того одного приводять. Уподобився купцю, що хрестив на диво, Володимиру вказав бісер так і Діву; Бо з оружжям навісним два князівські брата Билися за княжий двір — відкидали врата. Пробудись, Могило наш, вітай Бога, Матір, Це фундаторка к тобі йде, щоб поміч дати. Тож, Могило, відкривай ти могилу й яму, — Буть премудрості отут випадає храму. Оцей образ малювавсь ув оздіб’ї вербнім, В році тисячу шістсот п’ятдесятім первім? Хоч малярськая рука образ малювала, Не зафарблена у ній виразка сіяла. Тож подячно спів знесіть ви усі, кияни, Братській матері своїй, що прийшла із брані.
267
ЛАЗАР БАРАНОВИЧ ТА ЙОГО КИЇВСЬКІ ВИДАННЯ
268
Лазар Баранович безсумнівно одна з центральних літературних постатей XVII ст., міцно прив’язана до Київського Атенею, хоча організаційно йому належить честь утворити інший Атеней, дочірній щодо Києва, — Чернігів ський і саме там провадити основну свою діяльність. Однак і без зв’язків із Києвом творчість цього визначного культурного діяча збагнути годі. Дата народження поета — 1600 р. Походив напевне з простої родини, на що є натяк в панегірику Лаврентія Крщоновича. Ім’я дістав при хрещенні Лука, навчався в Київській братській школі й був посланий П. Могилою для продовження освіти у Вільно і Каліш. Знову з’явивсь у Києві як учитель колегії. Тут почав од граматики (1642) через поет ику, риторику й філософію й дійшов до становища ректора (1650). Після викладання філософії був у різних церквах проповідником. Курс поетики Л. Барановича до нас, на жаль, не дійшов, він його читав, мабуть, у 1646 р., зате зберігся курс ритори ки, позначений 1647 роком. Загалом Л. Баранович був людиною польської освіченості, що пояснює й польську мову в його поезіях, відповідно й у Київську академію вніс те, що здобув у польських школах. Після ректорс тва став ігуменом у різних монастирях: у м. Крилові, Куп’ятицькім та Дят ловецькім (у Білорусії), потім у 1657 р. вибрано його єпископом. Таким чином, ректором та ігуменом Братського монастиря пробув тільки рік, але цей почесний титул тримав до 1658 р. 8 березня 1657 року Л. Барановича висвячено на чернігівського та новгородського архієпископа, а після смерті митрополита С. Косова доглядав у Києві митрополичого престола, був адмі ністратором митрополії після Д. Балабана (з 1663 р.) до затвердження мит рополитом Й. НелюбовичаТукальського (1668). Політичне обличчя Л. Барановича було неоднозначне. Михайло Возняк пише про участь цього діяча у політичному житті: «Енергійний, впертий і хитрий Баранович мав силу зробити не одне добро, відограв немаловаж ну ролю в політичнім житті, наприклад, під його впливом став Многогріш ний гетьманом, але для широких мас українського народу він не мав серця й не розумів соціяльноекономічних і політичних цілей української револю ції» (Історія української літератури. — Т. II. — Ч. І. — Львів, 1921. — С. 312). Значно точніше писав про нього М. Сумцов: «Він зумів віднайти прихиль ність Москви і в тойтаки час посильно відстоював автономію малоросій ського духовенства — супроти Московської патріярхії, адміністративну сво боду Малоросії — супроти московських воєвод» (Енциклопедический сло варь Ф. Брокгауза й Й. Ефрона. — Т. VII. — Півтом 33. — СПБ. 1896. — С. 250).
Значно яскравіше з’явив себе Л. Баранович як культурний діяч. Він турбу вався про розвиток освіти в Україні, про поліпшення життя нижчого духо венства, про збільшення шкіл та друкарень, побудову та відбудову монасти рів та церков. Заснував у НовгородСіверському друкарню (1674), яку через п’ять років переніс до Чернігова. Був любителем церковного співу, мав чудового хора. Турбувався про розвиток проповідництва, згруповував довкола себе талановитих граверів, поетів, друкарів, тим самим ставши душею Чернігівського осередку. Саме в Чернігові, заходами та за благосло венством Л. Барановича, почали виходити й виходили значний час цікаві книги, що склали частину своєрідної києвочернігівської школи поезії. Зага лом це був великий трудівник. Ось як зворушливо писав про нього у згада ному панегірику Л. Крщонович: Нічні світила небом коли ходять. А зорі ранні сонце як підводять, Святії, спраглї, Богом себе повнять — Тут мудрі праці сон упертий гонять. Комусь в гоно´рах цнота спокій зносить, Тобі ж полегші не давала досі.
Пізніший у часі С. Величко зве Л. Барановича «премудрим і боговгодним мужем» і говорить, що помер він «після численних чернечих трудів, багато попрацювавши над викладом різних добропотрібних і душекорисних руських та польських книг... До того ж був милостивий пастир і щедротливий для бід них, щедрий податель, дбалий майстер та невсипущий будівничий» (С. Велич ко Літопис. — Т. II. — К., 1991. — С. 424–425). Помер Лазар Баранович у Чернігові 3 вересня 1693 р. «Чернігівський літопис» пише, що це сталося на 73 році життя, насправді — 93му. Творчу спадщину залишив величезну. Те, що, за Іваном Величковським, він «сіяв зерно — не полову», на жаль — панегіричне перебільшення; зреш тою, треба зважати й на факт, що бачене нами, далекими нащадками поета, як «полова», а її в Л. Барановича немало, сучасниками могло за полову не вважатися. Попри все, багато текстів Л. Барановича були лишень формаль ною грою — бароко культивувало таку малозмістовну творчість і мало в тому своє замилування, — без мислительного чи емоційного наповнення, тобто без зв’язку із живим життям, через що не раз вельми різкий і неспра ведливий у своїх судженням М. Возняк назвав поезії Л. Барановича «вірши лищами», а поетичну його творчість «манією віршуванння», що було зовсім не так. З Києв ом поет був зв’язаний завжди й дуже тісно: одне, тут учився, вик ладав, а друге, мав немало друзів та знайомих, зокрема в КиєвоПечерсько му монастирі, де й видав ряд своїх книг. У 1666 р. тут вийшов «Меч духов ний». Не зайве відмітити, що на титулі «Меча духовного» подано генеало гічне дерево російського царя Олексія Михайловича, яке коренями своїми сягає князя Володимира — ось звідки виростала російська імперіялістична схема історії України, закріплена пізніше у «Синопсисі», створенім киє вопечерськими ченцями. Таким чином самі українці сприяли творенню
269
Лазар Баранович. Митрополит Чернігівський і НовгородСіверський Портрет ХVIII cт.
270
отаких історичних мітів, прив’язуючи російських царів до державної тради ції Київської Руси. Сама книга — це проповіді, так само, як і видані в Києві в 1674 р. «Труби словес проповідних». Перед цим, у 1670 р., у Києві таки з’явився «Аполло християнський, що оспівує святих», а слідом за ним «Лютня Аполлонова, кожній справі готова» (1671) — про ці видання треба сказати трохи більше. «Аполло християнський» має 404 сторінки тек сту і віршами переоповідає житія святих, тобто це віршеві аґіографічні опо відання, зразки своєрідної епічної поезії. Матеріял тут укладається в окре мі схематичні блоки, наприклад: «Про святих мучеників», «Про пустельни ків та ченців», «Про пастирів» тощо. Вводиться матеріял і про місцевих святих, деякі фабули завіршовано цікаво й майстерно. У варіянті цього твору «Життя святих», що також вийшов у Киє ві в 1670 р., особлива увага віддається київським святим із часу Київської держави, немає тут житія Ольги, зате докладно подано житіє Володимира. «Аполлонова лютня» (чи «Лютня Аполлонова») недаремно вважається найвидатнішою поетичною книжкою Л. Баранови ча. Має вона 588 сторінок, на яких розміщено близько тисячі поезій, розкладених на цикли, з них близько 500 присвячено Богу, ангелам і святим, у ряді цих віршів є тепле релігійне почут тя. Окремі цикли присвячено Христові, Богородиці, християн ським мученикам, тощо. У другій половині текстів подано вірші про космос, природу, цноти, прикмети людської душі; йдеться й про події сучасного життя, зокрема в циклі про війну. Цікавий цикл «Надгробки». У Києві вийшли й інші книги Л. Барановича: «Вечірній плач і заутреня радість», «Плач на відхід Олексія Михайловича» (обидві 1676 р.), «Розмови про віру в житті святих» (1771). Цікаво, що своїми книгами, а немало їх він видав і в Чернігові та НовгородСіверському, Лазар Баранович нераз доку чав російським царям, присвячуючи їм твори й витягаючи з них гроші на нові видання чи на купівлю готових. Ставлення царя при цьому до Л. Бара новича було стримане. Так, заплативши за певну кількість «Труб словес них», Олексій Михайлович написав Л. Барановичу, щоб він не присилав до Москви своїх книжок, бо «в царському великому місті Москві влаштовано на те печатний двір і книжок предостатньо. А буде далі на продаж якісь кни ги присилати, то великий государ приймати не вказав, а відіслані будуть назад» (Киевская Старина. — 1895. — №12. — С. 369). Загалом, як поет, Л. Баранович виступив творцем нових художніх засо бів, поклавши в основу своєї поетики принципа так званого концепту, яко го він засвоїв від польського теоретика М. Сарбевського. Дослідник твор чості поета Р. Радишевський пише про це так: «Свої вірші Баранович будує за принципами барокової поетики. Основне місце займає консепт з грама тичною і стильовою грою протилежних за значеннями слів, з безліччю їх відтінків, з неоднаковим і небуденним навантаженням, дисонансами і кон трастами, нагромадженням алегоричних і метафоричних понять і симво
лічних образів. Найбільш яскраво реалізує він змістові контрасти, які є не звичайними протиставленнями, а швидше роз’ясненнями, висновками, підсумками, висловленими через протилежні поняття. Це зроблено як в рамках одного речення, так і масштабах всього твору або якоїсь його час тини. Мобілізується арсенал «зорових образів», які часто несуть символіч не навантаження, викликають у читача асоціац ії індивідуального й універ сального плану, що залежить від міри його освіченості... Сам Баранович зазначав, що всі його консепти — це «зілля» рідного поля, які він радо пропонує читачеві... Все це розраховувалося на виникнення в читача чи слухача здивування від застосовуваної кансептичної метафо ри, незвичної думки» (Українське літературне бароко. — К., 1987. — С. 163–164). Щоб зрозуміти цей естетичний принцип, розглянемо кіль ка поез ій Лазаря Барановича з його «Аполлонової лютні». Так у вірші «Веселка в небі, втішитись треба» описується веселка з її грою барв. Відповідно вона незвично прирівнюється до лука, який не має ані стріл, ані тятиви. Отже, робиться висно вок, що веселка «нам мир провіщає» — метафора свіжа й нес подівана. Це один концепт. До нього автор докладає висновка про недовготривалість цієї краси, а відтак і миру в світі (зга даймо, що поет жив у часи Руїни й ненастанних воєн) — це другий концепт. По тому твориться дотепний і вражаючий акорд: «Бо як природа прекрасне з’являє, квола хвороба все те вбиває». Отже, малий зоровий образ веселки, всім нам відо мий, обростає асоціяціям и й набуває глибокого мислительного й емоційно го наповнення: тут відбито й несталість, і нетривалість здобутого миру, непостійність і зникнення краси та світу, через що в читача з’являється елегійний настрій. Інколи для розгляду поставленої теми береться пара взаємозаперечних понять. Наприклад, кладеться відома євангельська істина: коли сіят и на камінь, зерно не проросте. У вірші «Млинарське каміння дасть різне меління» ставиться несподівана антитеза до цього подання: коли посіят и зерно на мли нарського каменя, то з того вийде «меління» — борошно, з якого людина може «добре жити». Навіть мед може попливти з того каменя, бо борошно легко наміняти на мед. Отже, посіяне на камінь насіння таки дає приріст, тоб то «збіжжя». І зновутаки зоровий образ переростає через символічне напов нення в алегорію: безнадійна й марна справа (сіяння на камені) стає пожиточ ною, коли її мудро виконати, тобто знайти належний регістр її застосування. Отаке художнє мислення через постановку супротилежних пар може мати й емоційний ефект. Наприклад, осінній дощ несподівано ставиться як аналогія до пияцтва й ліні (вірш «Як дощ осінній, хлоп пиячить з ліні»), чи вітер, який ламає комиш, асоціятивно ставиться як аналогія до головного болю (вірш «Як вітер гуляє, то комиш ламає»), або схід сонця прирівнюєть ся до народження нової людини, захід — до смерті, затьмарення місяця — смерть жінки, при цьому змалений місяць нагадує поет ові ключа, яким та
Освячення порогви. Мініатюра зі «Служебника» Л. Барановича (1665 р.) Зображено Л. Барановича та гетьмана І. Брюховецького з козацькою старшиною.
271
вмерла пані відкриває небо (дивовижно вишуканий образ!). Тому усі небес ні відміни — це ніби відбиток життя на землі, а людина є землянином, тоб то підлягає землі (вірш «Що тьмяться планети — нещастя прикмети») Тож витворюється тонка, вигадлива і своєрідна поетика, якої, скажемо, до речі, зовсім не розумів М. Возняк, бо міряв ту поезію мірками свого часу. Загалом же, поетика Л. Барановича вельми багата, він творить безліч гротескових та смислових зіставлень, вишукано продуманих метафор із алегоричним навантаженням, гіпербол, удається до стилістичних оздоб та фігур поетич ної думки, вживає тропи й риторичні засоби, фігурну гру словом, творить загадки, як мовні іграшки, ребуси, парадокси, алегорії, етимологіч ну гру слів, звукові аналоги, гру римами. Не забуваймо, що поет ичний талант у тому часі вбачавсь у вмінні творити такі концептиметафори, яких у вірші може вкладатися кілька, зв’язок понять при цьому може бути натя ковий, прихований. Поет користується анаграмами, які часом мають фор му загадок, вживає звукову гру, як наприклад в одному із віршів: Злото — зло то, зле то, не діли злота: Зло то, не добра, зла буде робота.
Або ж цей вірш, будований на грі слів та морфем: Миру без миру так важко пробути Миру мир хоче — у слові це чути. Мор у цім світі — не мир бенкетує, В світі людина людину мордує! Мир тож — не мир вже, як миру немає, Ходиш сьогодні, а завтра вмираєш, —
отже, маємо вишукану гру словами і складами з алітерацією «р» та «л». До речі, немало анаграматичних творів подано в книгах «Аполлонова лютня», «Книга смерті», «Житія святих», є тут навіть своєрідні анаграматичні цикли, зокрема на основі словесної гри навколо імені Марія — це зустрічається і в учня Л. Барановича І. Величковського. Умів поет творити й блискучі алегоричні вірші. Таким є зокрема «Про шпа ка», який, до речі, корегує усталену думку про москвофільство Л. Барановича. На перший погляд — це типова байка про Шпака та Орла, має навіть мораль ного приписа, як це й вимагало мистецтво байки — подано його на почат ку твору. Під Шпаком тут безсумнівно розумілася Україна, під Орлом могла розумітися і Польща, і Московія, але моралізаторський припис на почат ку вказує, що Шпак саме тепер потрапив у кігті Орла, отже, йдеться про Мос ковію. Шпак в Орлових пазурях співає — це прирівнюється з передсмертним співом лебедів: маємо гостру іронію, що частина українців раділа на з’єднання з Москвою, адже це була радість на власну смерть. При цьому Шпак «не зва жає, що смерть доганяє». І в кінці емоційний, гострий і розпачливий вигук:
272
Чи ж не дістав ти інакшого птаха, Що, лютий Орле, порвав мого Шпака? Досить є качок, одначе мій Шпачок, Втрапив до смаку — зле небораку!
Не знаємо дати написання цього вірша, але, можна гадати, що та сама, що й вірша «Монастир наш Марс доймає», де описується напад росіян на Спа соПреображенський монастир у НовгородСіверському, коли Л. Баранови ча ледве було не вбито, і він врятувався втечею. «Аполлонова лютня» Лазаря Барановича в основу своєї структури покла ла універсум. Інші книги мають кожна свій обрис, побудований зчаста на принципі концепту. Часом універсальна картина світу твориться в системі християнських символів та релігійної поезії з виходом на животрепетні теми й проблеми. І тут, як і всюди, поезії Л. Барановича не завжди бувають цікаві, тобто з емоційномислительним наповненням, хоча трапляються поміж них талановиті й блискучі. Оскільки книг випустив Л. Баранович багато, то тема про їхні структури могла б стати предметом окремого роз гляду. Найбільше ж вистояних, класично опрацьованих творів ув «Аполло новій лютні». Окрім віршів із щирим релігійним почуттям, із грою слів чи понять, є тут чудова медитаційна лірика, як наприклад «На вино молоде, бочка нова де». Вірш увіч алегоричний: йдеться про те, що нове життя, яке розбуяло після Визвольної війни Б. Хмельницького (молоде вино) мусить мати для себе нову питому форму. Через це поет вістить: «Старе в ново му вино попсується», відтак треба дбати про нову бочку, до цього прикла дається і резюме: «Про нову бочку якщо не подбати, вино новеє у що нали вати?» — йдеться про будівництво нової держави. Так одна із насушних проблем сучасності абстрагується в навчальну притчу. Інколи розмисловий вірш набуває форми фацеції, як у «Лисому мудреце ві», де з’являється й гумор; часом це блискуча парафраза біблійного тексту, як «Про час для всього — доброго, злого», що розробляє тему Еклезіяста; часом це моралізаторське, але вельми мудре й у вишуканій образній одежі подане повчання («Мудрий чоловік, видно віддалік», «Мудрий простому не в смак», «Здоров’я від дієти, знай добре про це ти» тощо). Звертає на себе увагу цикл віршів зодіякальний на теми пір року, з них деякі мають хресто матійну вивершеність («Усім весна бува красна»). Але найвражаючіший, отже, й найсильніший — цикл віршів про руїну в Україні, на цю тему ніхто не писав так сильно, як Лазар Баранович. Вище ми говорили про невизначеність та плутаність політичних погля дів поета, його москвофільство чи й не зовсім пристойне для людини висо кого розуму улягання перед російськими царями, чи й жебрацьке прагнен ня видерти в них гріш — це все було й на те годі закривати очі. Загалом можна сказати, що лицарем націон альної ідеї й честі Л. Баранович не був, як приміром Д. Братковський чи Пилип Орлик, але треба віддати йому належне: в циклі поезій на теми руїни він з’явив стільки гарячої любо ві до рідної землі, стільки болю на її розруху й біди, що не можна не визна ти: ось спражнє обличчя цієї складної людини, а не ті маски, які мусив не раз одягати. Саме тут поет створює ряд неперевершених шедеврів («Світ стрясають грози на людськії сльози», «Та ознака в Україні, що земля її в руї ні», «Татарин плюндрує, як в себе ночує» тощо). Не зайве відмітити при цьому, що поет рішучий неприхильник соціяль
273
ної революції (Вірш «Українцю скажеш: „Хлопе!”), його сим патії в соціяльному мирі, коли й шляхта, і хлопи знають своє визначене місце, а як така рівновага порушилася, тоді для поета «хворістю Україн а хворіє важкою». Досягти ж миру, за Барановичем, можна тільки в один спосіб: з’єднатись у спіл ці Московщині, Польщі та Україн і, щоб з’єднаними силами побити татар і турків — це й принесе рідній землі мир, а щодо повстань, то «бунти нехай затихнуть і висякнуть болі», відтак поет бажає, щоб Бог згасив «в Україн і вогонь, що палає», бо той може принести Україні загибель. Маємо тут своєрідний парадокс: не за свою волю, незалежність і держа ву закликає поставати поет, але тільки «за отчу віру» — слу житель культу тут увіч переміг патріот а. Така система поетичного мислення найкращих і най пристрасніших віршів Л. Барановича, написаних і справді з гарячим почуттям, про що сам поет з’являє так: Сторінка книги Л. Барановича «Аполлонова лютня», Київ 1671.
Пробачте, що ми попросту писали, Перо в звичайне чорнило вмочали, Умів би в мозок його умочати, Нелюдські мав би я твори складати...
Лазар Баранович утворив свій тип, можна сказати, барановичівський, вірша: як правило, його заголовок — епіграмаафоризм, також віршований, наприклад: «Щоби козацький човен на турків плинув знову», або «У світі так ведеться, що лихо сміється», інколи й ширше. Поет користується різним силабічним віршем, але улюблений його розмір 5 + 6, при експресивних позиціях він майстерно використовує простий і подвійний леонінський вірш, останній подає не в рядок, а ламає. Всі твори густо пересипано моральною наукою, тобто вони, значною мірою, учительні. До речі, й сучас ники сприймали його як учителя, про що виразно пише поет його школи О. БучинськийЯскольд: І отця пресвятого святий дух нас будить Барановича йменням — архієпископа, Що на Сівері вчули його добру стопу. Він рецепти, як лікар умілий, не значить, Аж допоки хворобу гаразд не побачить...
На жаль, у дійсності діягнози Л. Барановича не завжди бували правильні, відтак і рецепти, бо не завжди будив його Святий Дух, а часто тимчасові резони. Однак свою землю і свій народ поет посвоєму любив і, як умів, від давав йому душу, виливши свої почуття, думки й настрої у гарячому слові.
274
ЛАЗАР БАРАНОВИЧ
ІЗ КНИГИ «АПОЛЛОНОВА ЛЮТНЯ» Київ, 1671 р.
ПРО МІС ЯЦЬ ТА ЗОР І
Місяць угору постійно спливає, Божим слугою себе називає; Факел небесний — його Божа сила Нам серед ночі в пітьмі засвітила. Свічами зорі горять серед неба — Творче великий, то слава для тебе! І мореплавцям потрібнії зорі, З ними безпечно блукають у морі. Місяцем, сонцем Бог, наче м’ячами, Кидає в небі — тим грає і з нами, Людям до речі та Божа забава, Богу за неї хай честь буде й слава! Гра ота людям веселість приносить, Мають із того плодів вони досить. Сонце промінням нам поле всіває, Буйним колоссям людей наділяє. Місяць нам ниву суху охолодить, З поміччю тою земля щедро родить. НА ВИН О МОЛ ОД Е БОЧК А НОВ А ДЕ?
Із волі Пана у світі ведеться: Старе в новому вино попсується. Із ласки Пана вино нове маєм, Про нову ж бочку чомусь не подбаєм. Старі звичаї покинути треба: В старій одежі чи підеш до неба? Старе зло — бочка гнила, кожен знає:
275
Нове вино в ній за рік закисає. Дірява бочка — вино розіллється, Недбалий швидко у світі зведеться. Іуда — бочка стара, бо шнурами Її кріпили, а не обручами. Вино пролив він, так завше буває — Трухлява бочка вина не тримає. Про нову бочку якщо не подбати, Вино новеє у що наливати? ПРО СОНЦ Е
а Яскиня — печера,
місце відлюднення.
Як сонце сходить, слав творіння Боже, Коли по ночі світить день погожий, Отець дня — сонце, місяць — мати ночі, А їй у поміч — зірок ясні очі. Як сонце ясне промені розкине, То геть одступлять світу цього тіні. Живе береться зразу до роботи: Нема без сонця працювать охоти. Небесне сонце дивиться усюди, Хіба в яскиніа ясності не буде. Не дасться сонце глянути на себе, Осліпить очі, бо є оком неба. Зориш на сонце — очі мружить маєш, А не примружиш, то біди зазнаєш. Ясне і красне над усі створіння, Це щире сонце, гідне поклоніння. Воно за землю більше набагато, Як тьмиться, має горе нас узяти. З усіх планет, що знаємо їх лише, Воно убрання має найпишніше. Кришталь небесний в камінь переходить, І просту склянку блиск той благородить, Зіркам дарує й місяцеві ясність. Кого ж не вразить сонячна прекрасність? УСІМ ВЕСН А БУВ А КРАСН А
276
Доки дощами весна землю змиє, Вітром тужавим обличчя обвіє. З теплих пташата країв прилітають, Співанки світу веселі співають. Жайворон крильми в повітрі тріпоче, Голосом поле наповнити хоче. Із зимоводдя мчить ластівка рання,
Прудко літає свободою п’яна. Гуси у небі, качки пролітають І журавлі он вже гнізда звивають. Яйця нестимуть, плодитимуть діти, Щоб потім з ними у вирій летіти. Хоч невеликий на землю дощ плесне, Сім’я умерле весною воскресне. Пустить зелену траву, де ягнята Пастися будуть і жваві лошата. Онде худоба жирує на волі, Зійдуть жита на зволоженім полі. Квітів барвистих нове покоління Зродить, мов мати, проросле насіння. Промені сонця лиш тільки пригріють, Зараз мурахи й жучки землю криють. А як на ріках зійшла льоду шиба, Зразу заграла, прокинувшись, риба. Жаби із багон весну вже вітають І, як уміють, про неї співають. Бджоли в повітрі, злетівши, заграли. Весно, веселі часи нам настали! Голі дерева лист випустять з себе — Рай на землі вже такий, як у небі! Тільки дерева у листя вдягнуться, То соловейки подячно озвуться. Дроздик із шпаком, чижі і щиглята Будуть природі хвалу воздавати. Весно, ти гарна, творець твій ще кращий, Хай же нам щастя пошле Всетворящий! Творить весна все, як Бог їй накаже, Хай Богу кожен подяку покаже. В ріках, на суші, в гаях, полях, селах Зиму зміняє весна превесела. Дай, Боже, весну щасливо зустріти І тобі, Пане, як слід послужити. Дай у цю весну здоров’я на славу, Господи, милість пошли нам ласкаву. Хай же і серце пускає із себе Парості цноти, щоб бути у небі. Як схочеш серце людське покропити, То воно цноти нам буде плодити. То чи ж була б нам весна така мила, Якби в нас цноти вона не родила? 277
ЯК Є РАК И НА ОБІД, В МЕД У ПЛАВ АТ И ЇМ СЛІД
Маєш у льохах меди ти, Раджу їх до раків пити. Плистимуть при тій нагоді Навіть швидше, ніж по льоді. Хай же Бога з нас усякий За мед хвалить і за раки. Нас Бог раками вгоджає І медами наділяє. Він поклав і в небі Раки — Для людини ті присмаки! Ой, уп’юсь, бо твоя хата Лагоминами багата! Про меди і в небі дбають, Так блаженним догоджають; З вуликом Амбрось іде там, Не скупий вгостити медом. Всіх частує, кого стріне,— Мед, вино по небі плине. Всі ідуть там за спасибі Вбрід вина, медів і хліба. Кожен там всього дістане, Є усе при гойнім Пані. Хай, ждучи оту нагоду, Всі святі їдять хлібводу, Буде в світі голодніше, В небі їстиме ситніше. Тож постіться й ви з такими, Смачно поїсте з святими. ПРО ШПАК А Як шпак орлові в кігті потрапляє, Неждано світ покинути він має.
278
Пурхнув з гніздечка мій Шпак і співає, Смерті не чує, про неї не дбає. Раптом Орел, що до крові пожадний, На мого Шпачка метнувся, нещадний. Про лебедів між людей повідають, Що перед смертю чудово співають. Так перед смертю Шпачисько співає, І не зважає, що смерть доганяє. Чи ж не дістав ти інакшого птаха, Що, лютий Орле, порвав мого Шпака?! Досить є качок, одначе мій Шпачок Втрапив до смаку, зле небораку!
ЩО ТЬМЯТЬС Я ПЛАН ЕТ И — НЕЩ АСТ Я ПРИКМ ЕТ И
Як сонце й місяць, бува, в небі тьмяться, Людина вчиться: прийде час прощаться. Нехай, як сонце, вона в мирі світить, На неї хмара найде і пригнітить. Як сонце сходить, у світі хтось родить, Пан погибає, то й сонце заходить. Як тьмиться місяць — це пані вмирає, Неначе небо ключем одмикає. Дивись на різні планетнії зміни, Зважай на неба одвічні відміни, Тебе, землянин, земля собі має: Землі все плем’я людське підлягає. І ЗО´ ЛОТА Є ГРУД А, А ДОБР А НЕ БУД Е!
Грудень нам груддя наробить з болота, Добре і груди, коли б груди злота. Злото — болото, тож груду ту злоту Май за болотну у себе роботу. Скільки ковтнуло людей те болото, Злото кохали, болотнеє злото! МЛИН АРС ЬКЕ КАМ ІНН Я ДАСТЬ РІЗН Е МЕЛ ІНН Я
Як мельник пустить жорнове каміння, Сказати може про своє меління: «Своїм мелінням хліб я заробляю, Коли камінням зерна розтираю; З меління того буду добре жити, Бо те каміння стане хліб родити. І мед пливтиме із того каміння, Бо наміняєм меду за насіння. Хтось на каміння сіяв — не вродило, В млині каміння нас ще не дурило. На цім камінні матимемо збіжжя, Як гарно змелем, то наповним діжі».
279
ЯК ДОЩ ОСІНН ІЙ, ХЛОП ПИЯ Ч ИТЬ З ЛІН І
Сильно ця осінь дощем зарядила, Пошестьповітря на світ напустила. Трунками люди себе заливають, Тим дощі з неба на землю спливають. Топите, люди, себе горілками, От вас і небо напоїть дощами. Схочеш, людино, щоб випало сухо, Будь же твереза, нахилить Пан вухо. А будеш далі ти горло мочити, Буде нудний дощ із неба точити. Щоб не смутитись, як дощ накрапає, Зайві у горло трунки уливаєш. Так не діждешся на землю погоди, А з трунку твого не буде вигоди. Лити покинеш із власного дзбана — Бог лить не стане від рана до рана. З Божого дзбана дощ сіє і сіє, А що дзбан людський з п’яницями діє? Гей, погамуйте до випивки спрагу, Дасть Бог всесильний ясну вам наснагу. Осінь Господнім плодом багатіє, Всяк оте трунком одзначить воліє. Людям підпилим вторує і небо, Хочеш просвітку, тверезим буть треба! Гнівом на брата братове палають, То з неба запал дощі погашають. ЯК ВІТ ЕР ГУЛ ЯЄ, ТО КОМ ИШ ЛАМ АЄ
280
Як вітер комиш у полі хитає, Так голову біль мою розриває. За що не візьмусь, нічому не радий, Болить голова — не дам собі ради. Той, хто на морях вітрами керує, Нехай на землі цей вітер вгамує. Комиш польовий нехай не ламає, Мене хай у гріб цей біль не вганяє. О Боже, мені, щоб віку дожити, Цей біль навісний дай силу стерпіти. Комиш не покинь, що зміг ізростити, Од вітру того ти мусиш прикрити. Опершись на хрест, мене підіпри ним,
Не дай, аби чорт мене брав на кпини. Від духу твого нехай утікає, Нехай і слуги твого не чіпає. ВЕС ЕЛК АВ НЕБ І — ВТІШ ИТ ИСЬ ТРЕБ А!
В небі веселка прегарно убрана Від дорогого й високого Пана. Тисячобарвно, промінячись, грає, Землю торкає — чудово сіяє. Наче на панну, захоплення гідну, Дивляться люди — красу її видно! Маляри так би свої клали фарби, Неба веселка хай з’явить їм барви! Стріл отой лук і тятиви не має — Значить веселка нам мир провіщає. Сонце гаптує у хмарах промінням, Дивне в веселки барвисте одіння! Що дивуватись: невічним є гарне, Трохи поквітне і робиться марне, Бо як природа прекрасне з’являє, Квола хвороба усе те вбиває! АВТ ОР ШКОД УЄ Й ТАК Е АПЕЛ ЮЄ
Мушу признатись, жаль всетаки маю: Твори складаю, честь інші приймають. Так це, як бджоли: самі мед збирають, Іншії мед той собі споживають. Так і овечки: хоч вовна кошлата, Але для інших ця пишная шата. Так і пташата: ростуть у них діти, Яструб зібрався у їжу спожити. Так працьовиті воли в плузі ходять, Людям пожиток роботою плодять. В саді так само: хоч ягоди родять, Теж не для себе, а людям вигодять. Саджалки, ріки в собі рибу мають, Інші ту рибу зі смаком з’їдають. Боже, хай честь би тобі діставалась, То б і у мене безщербно лишалась, Слави тобі, не собі прагну, Пане, Хай же із праці плід добрий постане!
281
В ПОЛ І РОБ ОТ А, ДО НЕЇ ОХОТ А
Немовби списи колосся в полі, Жатися буде женцями без болю, Потом зіходять — то рать некривава: Класти колосся у сніп їхня справа. Копи складуться — утішні могили, Наші з могил тих покріпляться сили. Потім ті копи звезуть у стодоли, — Має господар роботи доволі: Все змолотити, змолочене потім Везти до млину, щоби помолоти. Борошно їде — є пекарю діло: В діжу засипать, аби замісилось. З печі хліб вийде, щоб нас ізігріти, З праці він, як же його не любити! В небі у себе Отець хліба просить, Шле він його нам, аби було досить. Треба про хліб нам назавтра подбати, Що ж буде далі — нам того не знати, Бо як помремо, то хліба не треба: Тільки б Господь нас доправив до неба. ЛИС ОМ УМ УДР ОМ У
Людина доки слів собі нашука, Шкребе у тім’я, мудра хай яка! Тож сила мудрих лисими і стали: Писали й завше голову шкробали. Лисіть не хочеш, то звернись до Бога, Що научає мові і німого. ПРО ЧАС ДЛЯ ВСЬОГ О — ДОБР ОГ О, ЗЛОГ О
282
На все час буде, так мудрий повідав, Це на собі я, признаюся, звідав. Родитись був час, умерти час є нам. Одне візьме Пан, а друге дає нам. Час плачу, сміху, час ставить будинки, Мовчати, править, валить також стінки, Постити; їсти, час спати й неспати: На все не треба готовність тримати. І твій час, Пане, тобі маєм дати. Не тратьмо часу, що Богу уйнятий! На вічність час то, добром його, Боже, Начинь, аж доки взять вічність не зможем!
РУС ИН ДО ПОЛ ЯК А, ЩО ПОП ОЛЬС ЬКИ КУДК УД АК А
Прошу, пробачно, поляку, Як не знайдеш в мене смаку, Нас поруському вітав би, Я, русин, любіш читав би Русинові то звірина: І польщизна, і латина, А як має звір той роги? Гей, поляку, не будь строгий! Тож постався ти ласкаво, Що чиню я у тій справі. Як напишеш що поруськи, Прийме русин те за гуску. Вольність мають поетове, Як у байках, так у мові. Слово мо’ яке згрубив я, Аби суть не загубив я. В тебе схильності надіюсь, Маєш мудрість — то покриюсь. Мова твоя і в русині, Утішайсь, поляку, нині! Я би теж отак втішався, Якби руському навчався! Щоби ті часи вертали, Коли турка розбивали. Гнів святий тож на турчина Єднав ляха і русина, Годі сварок, помирімось У незгоді не палімось!
ЯКИМ И РУСЬ ТА ПОЛ ЯК И БУВ АЛ И
Письмо святеє читали в костьолі, Кидали вгору ляхи шаблі голі. Із того руху давалося знати: Життя воліють за віру віддати. Від ляха русин також не відстане, За віру отчу змагатися стане. За те Господь хай вас благословляє, Десниця Божа нехай підпирає.
283
ПИШН ОМ У
Хоч пиха умре, в світі будеш жити, Як підеш у гріб, писі теж зотліти. ЩАСТ Я КОЛ О МОРЩ ИТЬ ЧОЛ О
Щастя у колі кружляє у світі, Взимі, весною, на осінь і в літі. Ні, не радійте, як щастя сприяє, Пані нестійна, це кожен пізнає. Злото сьогодні, і перла, й манаття, — В попелі завтра зариють вас, браття! МУДР ИЙ ЧОЛ ОВ ІК — ВИДН О ЗВІДД АЛ ІК
Пожадана думка, як іскра та, власне, Щось спалить завжди, коли не загасне. Буває ціла тканина, та іскра Спалити може тканину ту, бистра. Коли ж бо іскру з тканини не скинем, У ній ми дірку небажану кинем. Так само в тілі думки пожадливі, Коли тримаєш, то будуть шкідливі. Скидай найшвидше, щоб твоє тіло Від того жару не спопеліло. МУДР ИЙ ПРОСТ ОМ У НЕВ СМАК, ГАН ИТЬ МУДР ОГ О ПРОСТ АК
284
Так, мудрий у дурня пошани не має, Йому докучає, що ніс задирає, Постійно заздрить, досаджує Богу, А мудрий певну зна в небо дорогу. Так, дурень дурнем, бо глузду не має: Хоч сам не вчився, а мудрого лає. Чи винен мудрий, що дурень у руки Не хтів належно узяти наук и? Той гідний шани, хто через трудність — Потів немало — узявтаки мудрість! Чи ж має вартість дурного глупóта, Здобути мудрість — непроста робота! Що мудрість більшу ціну в світі має, Як грім дурного чомусь уражає. Та є й над мудрість у світі простóта, Супроти неї і мудрість — болото,
Така простота Христу завше мила, Та, в котрій мудра захована сила. ОДИН БАГ АТ ИЙ, НА ДРУГ ОМ У — ЛАТ И
Один багатший другого буває, Отой багатий, той у борг впадає. Багачу, маєш більше, ніж потрібно, Роздай на милість з ласки людям бідним! Коли б зайвини люди роздавали, Голоти в світі ми б не подибали. Багатий — шати роз’їдають молі, Старці із ринку, як той бубон, голі. В землі багатий сріблозлото криє, Старцю шеля´га дати пожаліє. В темниціа всякі трунки він ховає, Жебрак од спраги на дворі вмирає. Щури в спіжарніб жито пожирають, Старці постійно голод відчувають. Щоб лишки власні винесли багаті, То бідні легко б полатали лати. Добро трухліє, викинуть воліють, Бідаку — брата свого — не жаліють. Прийма страждущих лоно Аврамове, Багатим пекло випаде готове!
а Темниця — тут: льох. б Спіжарня — комора
для зберігання зерна.
БАГ АЧ ЕВ І, ЛАЗ АР ЕВ І
Полинув Лазар — янголи забрали, Багач — у пеклі, мучиться немало, На лоні вклався Лазар у Аврама, А багачеві викопана яма. Багатий Лазар, можемо сказати, Бо вічно царство зміг собі узяти. Багач — убогий, і води не має, Згадать про себе Лазаря благає. Ївпив, у шатах, пурпурі, а вбогий У нього Лазар гнався за пороги. Шматочок хліба, шеляг хоч подав би, То зараз, може, сумно не волав би! Ковтка води він в Лазаря прохає, Жалів подати, то йому немає. Вже набридали вина багачеві, Тут воду жебра й жебрати іде він. О ви, багаті, товщем оплилися,
285
А про убогих завше не пеклися! У небі, знайте, вбогих Пан посадить, На вас зважати й трохи не порадить. За міру міра віддається ваша, Від вас убогим чи ж дісталась паша? Не дасть убогий вам нічого з неба. Багаче! Хліба бідним дати треба! ЗДОР ОВ’Я — ВІД ДІЄ Т И, ЗНАЙ ДОБР Е І ПРО ЦЕ ТИ
Не травить шлунок — болить голова нам; Багато їсти — річ також погана. Буває краще нестатки терпіти, Біда це менша, ніж надміру їсти. Вік довгий в того, хто міру тримає: Розпусту часто хвороба карає. Старий чи юний, а хочеш буть дужий, Тримайся міри у всьому, мій друже! Адам не стримавсь, щоб не спокушатись, І всім нестримність дає себе знати. Ідеш у ліжко, не вживай напою, Щоби зі шлунком не тримати бою. СВІТ СТРЯС АЮ ТЬ ГРОЗ И НА ЛЮДС ЬКІЇ СЛЬОЗ И
286
Пожалься, Боже, що світ закурився, Це за гріхи Бог на всіх нас озлився! Брат брату — недруг, син батьку ворожий, Скрізь недовіра і всі насторожі. Своєї тіні жахаються люди, Гріхи це чинять, пануючи всюди! Прямуйте, люди, мерщій до покути, Не так боятись ви будете скрути. Бог любий мир вам почне посилати, Од вас не буде лиця одвертати. Немов на морі, так хвилі у світі, У тому морі нелегко вціліти. Щоб уціліти від лютої хвилі, Потрібно злості покинуть заїлі.
Боже, дай людям святу твою згоду, І по негоді подай нам погоду. На Україні Не один гине, Вкраїна — це море! Воно червоне, Хто сам — потоне, в гурті — переборе! Хай Україна Буде єдина, татарин хай згине, Нехай на згоду Візьме угоду, хай любить русина! Боже, дай згоди святої Вкраїні, Хай Україна у січі не гине! Вже Україн у в крові покупало, Невинним людям над міру припало. Медмолоко по землі хай поплинуть, Люди мечі хай покрушать і кинуть, Хай переплавлять гармати на дзвони, Щоб дзвоном славить тебе на всі гони, Як пожаданий ти мир подаруєш, Що завше дітям своїм офіруєш. Дай, Пане, миру, дай конче спокою, Так хочем того по довгому бою! ТА ОЗН АК АВ УКР АЇ Н І, ЩО ЗЕМЛ Я ЇЇВ РУЇ Н І
Так як на човен хвилі налітають, На Україну біди нападають. Ні, іще гірше! Човен воду крає, А Україна в крові потопає. Пане, водою правиш і вітрами, Хай же затихне буря ця над нами! ЦЯ ВІЙН А СВІТ РОЗЛ АДН А
Гріхи з воєн намножúлись, Бодай ті нам і не снились! Ця труба зі сну розбудить, І людей даремно губить. Вже ніхто не допоможе, Тож на нас ти зглянься, Боже! Дай наш край утихомирить, Бо війна нам лихо чинить. 287
У МИР У НЕМ А МИР У
Миру без миру так важко пробути, Миру мир хоче — у слові це чути! Мор у цім світі — не мир бенкетує, В світі людина людину мордує! Мир тож — не мир вже, як миру немає: Ходиш сьогодні, а завтра вмираєш! ТАТ АР ИН ПЛЮНД РУЄ, ЯКВ СЕБ Е, КОЧ УЄ
а Бахматий —
татарський кінь.
Як час наш жально бажаєш списати, — Мов ліс, у ньому нас звикли рубати,— Перо потрібно у кров умочити, Та жаль запікся! Такого не вжити! Це не для мене, бо треба ридати Найпередніше, а потім писати! Кричить кров сильно, перо заглушає, Біжить, волає, чи ж хто зупиняє? Мойсея треба, щоб він у червоне Ударив море, хай геть собі гоне! Пожалься, Боже! Коли не подіє Мойсея ласка, хай хрест заясніє, Вгамує крівцю, вже досить проллялось Твоєї, Пане, — щоб не повторялось! Нехай зірветься татарська тятива, Що з турком разом на кров нашу хтива, Нехай роздує татарських бахматиха, Хай в поле дике почнуть утікати, Хай більше гостра нас шабля не голить, Вже болю досить, нехай не неволить! СВІТ НА ВСІ БОК И ПАЛ АЄ ШИР ОК О
288
Світ запалився — даремно гадаєм: Хто запалив світ — неясно ми знаєм. Є самопали (доречно назвали), Щоб не палився, чи світ захищали? Горегорілка світ густо впоїла, Слушно — горілка: вогнем запалила. Як із душі ми її вилить зможем, Бог нам пожежу почату знеможе. Збий вогонь, Пане, зверни на татари, Давній то ворог, добра він не дарить! Бійсь самопалу, щоби не брав жару,
З нього хай ворог собі візьме кару! Тож татарву обпали, самопале, Стали татари зухвалі немало. Паль, самопале, як каже це слово, Будь на татари постати готове! Нехай не фука, Із свого лука хай наших не ранить, Хай не шаліє, А ми зумієм добряче їх зганить. О самопале, Ти нам немало докажеш всім слави, Татарам диким Зламаєш шикиа — не викажуть справи!б Не будеш цілий, Зламає стріли, порвавши тятиви, Зірве булати, Поб’є бахматих, не лишиться гриви. Народе давній, Мій руський, славний, подбай про свободу, Дбай краще, бо то Цінніше злота, жий без переводу! Не так писали, Як воювали. Кпить же Русь нікому Не дозволяла, А гості мала — не гнала із дому. Русинемуже, стріла не здужа, Воюй погани, не християни, В християн ині твоя кров гине, Бий поганина, такого сина! Русине славний, народ твій давній, Міг турка бити, є що хвалити! Русине милий, назбируй сили, Пізнай, на Бога, де є дорога! Бий турка сміло, і в цьому ділі Дай поміч, Боже, і їх знеможеш!
а Шики — бойовий стрій. б Не викажуть справи — нас не здолають.
ЩОБ И КОЗ АЦЬК ИЙ ЧОВ ЕН НА ТУРК ІВ ПЛИН УВ ЗНОВ У
О славна Русь, рушниця Хай палить туркам в лиця, Братів звільня доволі, Що стогнуть у неволі. Забулись любі браття! Брат брата легко тратить!
289
Про брата дбання немає, Що в турка вал насипає, З кайданами ноги носить І хліба жебрачить, просить! Суворі літа — треба знати, Як брат забуває брата! Негарно удома скаче, А брат його в Турках плаче. Жона сама собі в домі, Муж в турка лежить на соломі, І доти чека зі сльозами, Аж мир буде в турка із нами. Нема любові на світі, Вмирають люди і в літі. Добро запалú в нас, Пане, Хай в людях гнів перестане! Посій любов — хай зародить, В крові ніхто хай не бродить! У СВІТ І ТАК ВЕД ЕТЬС Я, ЩО ЛИХ О СМІЄ ТЬС Я
290
Все, що у світі пожадливість хвалить, Кожному очі тілесністю палить. Пиха єдина у світі панує, Кожен сусіді ніщо не дарує. В світ цей прийшовши, Господь казав вірним: «Вчись кожен серцем, як я, буть покірним!» Мало з людей хто дозрів до покори, Пихою кожен хвалитися скорий. Кожен з малої причини гнів має, Кров слабших, гляньте, кругом розливає. В гніві не будьте, як сонце заходить! Бог давав знати, що гнів дуже шкодить! Сонця проміння надвечір згасає, В гніві людина людину ганяє. Годі живучим буть рівними в світі, Слабшого дужчий тримає у гніті. Жити учили апостоли в мирі — Голий меч світить в руках у жовнірів. Миру на світі ми зовсім не маєм, Миру із неба хіба виглядаєм. Пане, дай миру, хай бійок не стане. Зжалься над нами, дай жити нам, Пане! Як буде бити шаблюка щосили,
Стануть на світі зростати могили. Марс мари робить, нехай Марс на мари Ляже, мов злодій, який зажив кари! ЧИТ АЧ У ЛАСК АВ ИЙ, ЗВАЖ НА ОЦІ СПРАВ И
Пробачте, що ми попросту писали, Перо в звичайне чорнило вмочали. Умів би в мозок його умочати, Надлюдські мав би я твори складати. А що чорнила перу доставало, Насилля мозку чинить не пристало. Йшов за людьми я, що так учиняють: Чорнилом пишуть, інакше не знають. Перо у мозок не вмочував жоден, З шляху такого зійти я не годен. Май до цих віршів, читачу, охоту, Хоч і нездала, не гань цю роботу. Добре, читачу, що й так написались, Хай би тобою прихильно читались. А ти за мене замов слово Богу, Хай візьме в небо мою душу вбогу. В тому зарадиш, таку дам пораду: Свій гріб згадав я, і ти свій згадуй
291
ТЕОДОСІЙ СОФОНОВИЧ ТА ЙОГО «ХРОНІКА»
292
«Хроніці» Т. Софоновича не пощастило хоч би тим, що побачила світ книгою тільки 1992 р., у Києві зусиллями Ю. Мицика та В. Кравченка, хоча вчені знали цього рукописа і в ряді праць його розглядали; в контекст же загальнолітературний, як літопис Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка та інших, твір не входив, власне, не вводився, а він звертає на себе увагу пере дусім тим, що фактично розпочав (якщо виключити «Діяріуша» Самійла Зорки, котрий до нас не дійшов) традицію офіційного козацького літопи сання, про що я писав у «Козацькій державі»: (К., 1995). «Загалом же, голов ний інтерес хроніста — це минуле рідного народу та його інтереси, а не того, хто над ним панує, як це було в пізнішому за часом постання „Синоп сисі”. Те, що хроніка Т. Софоновича здобула поширення в списках, свідчить, що вона складалася не з індивідуальної спонуки, а при сприянні тодішніх українських політиків, а, можливо, писалася й на замовлення» (С. 299). До речі, те, що «Хроніка» творилася в іншій традиції як «Синопсис», засвід чив і один із перших її дослідників А. Рогозинський — і його підтримав у цьому М. Возняк, зазначивши, що «Хроніка» Софоновича стоїть настіль ки при боці від «Синопсиса» Гізеля, що її можна вважати вповні ізольова ною від нього, бо вони навіть не вказують безпосередньо спільних джерел» (ЗНТШ. — Т. CV. — Л., 1911. — С. 214); щоправда, ще В. Іконников вказував на певний вплив «Хроніки» Т. Софоновича на «Синопсис» і спільність їхніх джерел, зокрема широке використання хроніки М. Стрийковського. Нам цікаво в цій позиції (зрештою, всі давні літописи поміж собою певним чином пов’язані), що хроніка Т. Софоновича творилася не в російській, власне колаборантській, традиції «Синопсиса», а таки в козацькій, хоч писав її київській чернець, який апологетиком козацтва, здається, і не був, з вищого клану тодішньої духовної еліти. Народився письменник приблизно в першій чверті XVII ст., а що був однолітком Л. Барановича, разом із ним навчаючись у Київському колегіу мі, то народився близько, 1600 р., або ж і в ньому, бо це рік народження Л. Барановича. Родом був киянин, очевидно, з міщан, батько його звався Софронієм, від чого й утворено прізвище літописця. Його брат Іван служив райцею та бургомістром київським. Навчався Теодосій у Київській брат ській школі, де в 1631 р. грав разом із Л. Барановичем у трагедії про Йоси папатріярха; з Л. Барановичем у Т. Софоновича згодом тривали дружні
стосунки, принаймні перший звав другого «старовинним і наймилішим другом моїм і найщирішим братом» (С. 102). Для нас цей факт має значен ня, бо обидва діячі напевне мали спільні політичні погляди. Т. Софонович дістав у колегіумі добру освіту, тут він «одержав міцні знання латинської, грецької, польської і церковнослов’янської мов» (С. 9). У 40х — на почат ку 50х років Т. Софонович викладав у КиєвоМогилянському колегіумі, водночас був «проповідником слова Божого». У 1649 р. саме Теодосій суп роводжував до Москви, як старший, Є. Славинецького та А. Сатановсько го.В Москві проголосив промову перед царем Олексієм, відтак дістав милостиню для Братського монастиря. У Москві ж він займався й пропо відництвом, як пише в листі до В. Ясинського Г. Четвертинський. У 1653– 1655 рр. Теодосій був ректором Києв оМогилянського колегіум у.В 1654 р. вдруге побував у Москві; сприймаючи позитивно українськоросійський союз, мав змогу й придивитися до тамтешнього життя. Навесні 1655 р. став ігуменом КиєвоМихайлівського монастиря. У підтверджувальній грамоті цього акта Б. Хмельницький писав, що сам добре знає Т. Софоновича, при цьому на кошти гетьмана було покрито міддю й позолочено верхи Михай лівської церкви. Т. Софонович брав участь у похороні великого гетьмана в 1657 р. Згодом виявив себе супротивником московського конфідента Методія Филимоновича, який прагнув стати київським митрополитом, а прихильником І. Виговського та Я. Сомка; зате з І. Брюховецьким мав нап ружені стосунки, недаремно один з доносителів у Москву на нього ієромо нах Анатолій назвав Теодосія «першим змінником». І справді, Т. Софоно вич виявив себе за завзятого противника підпорядкування української церкви московській, через що 1660 р. вдалося відстояти вільний вибір київ ського митрополита. Коли ж місцеблюстителем Київської митрополії став Л. Баранович, то ці функції практично виконував Т. Софонович, бо Л. Бара нович жив у Чернігові, отже в кінці 60х — на початку 70х років Т. Софо нович фактично правив Київською митрополією, принаймні на Лівобе режжі та в Києві, про що писав згодом Київський митрополит Й. Нелюбо вичТукальський. У 70ті роки, саме коли писалася хроніка, письменник мав репутацію людини великої цноти, статечності, побожності, непохит ної віри та старанності. Активно піклувався справою звільнення із Солов ків ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського, прихильника І. Вигов ського та Ю. Хмельницького. Зате негативно ставився до П. Дорошенка за його союз із Туреччиною. З 1673 р. Т. Софонович відходить од політичної діяльності, що, можливо, було зумовлено падінням Д. Многогрішного, яко го підтримував і пакти якого з Москвою високо ставив; правда, Ю. Мицик та В. Кравченко вважають, що це сталося через хворобу. Помер Теодосій Софонович 1677 року. Творча спадщина письменника, окрім хроніки, невелика. Це «Виклад про святу церкву і про церковні речі», вийшов 1667 р. в Києві, який є богос ловським твором. До речі, книга була заборонена в Москві в 1690 р., їй було приписано «латинські думки». Т. Софонович редагував і доповнив
293
294
«Пом’яник» Михайлівського монастиря (1667). Окрім того, написав агіог рафічне оповідання «Мучення святої великомучениці Варвари» і «Повість про преславні чуда святої великомучениці Варвари». Повість нам цікава тим, що тут зібрано серію коротких оповідок, пов’язаних із мощами святої Варвари, які зберігалися в Михайлівському монастирі, а отже, зв’язаних із місцевим життям. Твір починається передмовою, де автор, говорячи про мету написання, зазначає: «Віру тож кожен май, що не ложне пишу й про повідую, відаючи, що Господь погубить усіх, котрі говорять лжу», тобто оповідання про чуда подасться не як фантастичні, а цілком реальні, відтак документуються — і це так само, як у «Сказанні про чуда» Петра Могили. Але самі оповідки значно бідніші художньо від Могилиних, короткі й сухо розказані. Тереном дії в них є Київ, отже, маємо ряд реальних описів київ ського життя другої половини XVII ст. Перед чудами після передмови пода но ще «Про мощі святої Варвари», де описується, як ці мощі до Києва пот рапили. Є тут автобіографічні замітки, наприклад, говориться, що Т. Софо нович прийняв ігуменство Михайлівського монастиря в 1665 р. (Чудо 1.), часом оповідь ведеться від авторського «я» (наприклад Чудо 8, де оповіда ється, як Теодосій прийшов у 1659 р. до Печерського монастиря), описують ся тут і росіяни, що стояли військом у Києві. Головним же твором Теодосія Софоновича є його «Хроніка із літописців стародавніх, із святого Нестора Печерського, київського, а також із хронік польських про Русь, звідкіля Русь почалася, і про перших князів руських і після них дальших, які приходили, князів, і про їхні справи, зібрана пра цею ієромонаха Теодосія Софоновича, ігумена монастиря Михайлівського Золотоверхого Київського, року від створення світу 7180, а від Різдва Хрис тового 1672» — тобто йдеться про перший і найбільший твір хроніки. Коли говорити про структуру «Хроніки», можем помітити цікаву річ, тут більше запозичено поетику ренесансну як барокову, зрештою, силою обс тавин у нашій традиції справжнє літописне бароко починається хіба з літо пису Г. Граб’янки. Цікаво, що немає тут і віршових вставок. Але літопис читачам, певне, подобався, бо зберігся він у ряді списків: так «Хроніка про Русь» відома з восьми списків, не зайве згадати, що один із них був у пер шій половині XVIII ст. перекладений шведською мовою. Хроніки про Лит ву та Польщу збереглись у п’яти списках, цікаво при цьому, що «Хроніка про землю Польську» була в літописця середини XVIII ст. Григорія Покаса, він увів її до свого літопису «Дві історії про козацький малоросійський народ» (1751). Найбільшою ж частиною твору є «Хроніка про Русь», повний заголовок якої ми подали вище, яка складає близько 70 відсотків усього тексту і творилася на основі хроніки М. Стрийковського та «Літопису Русь кого», при чому Т. Софонович користувався копією близькою до Хлєбни ківської, але з ним не тотожною. Ю. Мицик та В. Кравченко дійшли виснов ку, що «у розпорядженні Ф. Софоновича була особлива редакція Південно руського зводу, повідомлення якої були оригінальними, або ж розходились із Іпатіївським чи Хлєбниковським літописом». Використовував літопи
сець і «Києв оПечерського патерика», хроніки О. Гвагніні, Бєльських, тощо; загалом коло його джерел досить широке. Літописець розглядав історію України в послідовності: передісторія, Київське і ГалицькоВолинське князівства, Литовське, Річ Посполита, Визвольна війна Б. Хмельниць кого і події після неї, тобто до 1672 р. «Хроніка руська» дове дена до кінця XIII ст., отже тут розглядається історія двох українських державних утворень: Київського і ГалицькоВо линського. Коли порівняємо хроніку Т. Софоновича та попе редній Густинський літопис, можемо помітити цікаву зако номірність: і там, і тут головний наголос в описі кладеться на історії давнього державного життя України, а оскільки мета написання літописів бувала політична, про що я док ладно писав у «Козацькій державі», то не помилимося, ска завши, що докладне нагадування державної історії України Київського та ГалицькоВолинського періодів мало відроджувальницькі підстави; не можна не помітити при цьому, що Самовидця та С. Величка давня історія взагалі не цікавила, а Г. Граб’янку в незначній мірі, як передісторія, бо їхня мета була не встановлювати, а утверджувати, а потім і рятувати Козаць ку державу, через що головну увагу віддавалитаки Богдану Хмельницько му. Отже, із Т. Софоновичем його попередники та наступники не просто повертали історичну пам’ять своєму народові, але ставили перед собою завдання публіцистичні, як писав Т. Софонович: «Кожномубо, знаю, пот рібна є річ про свою Вітчизну знати», і це потрібно було, щоб доказати навіть самим собі свою історичність, державність, відтак надихнути сучас ників описом героїчних подій минулого; завдання ставилося не наукове, а таки літературне, і на цій основі й будувалося українське літописання. Саме тому літописці не раз вдавались у вибудовування генеалогічного дерева свого народу, який вели аж від Яфета, сина Ноєвого, за традицією, утвердженою в «Повісті врем’яних літ», але, слідом за М. Стрийковським, Т. Софонович називає вже й Мосха, нібито сина Ноєвого, і цим самим вво дить мосхів у Русь, тоді як у М. Стрийковського ця позиція розроблена непослідовно — вона явно ідеологічнолітературна, а не історична, яка відбивала російську орієнтацію літописця, хоч він її дуже й дуже мало дек ларує. При цьому автор наголошує на героїчній історії давніх слов’ян і, як генеалоги його часу виводили деякі роди із римських (як від Сцеводів рід Могил), так і тут пишеться, що «цар ще великий Александр Макидон ський дав славенам привілеї на пергамені, золотом писані в Александрії, підтверджуючи їм їхні славні дільності та праці». Більше того, навіть рим ський імператор Август ніби застерігав «Лентула, гетьмана свого, аби не важився дражнити війною сарматів або словенів, які і миру не знають і в потужності рицарській можні є». Нарікає літописець і на недостатню роз робленість рідної історії: «Дальших князів не описують історії руські, бо рус шаблею, а не пером бавлячись й писати не знаючи по папері, тільки по
Титул книги Т. Софоновича «Хроніка з літописців стародавніх» Київ. 1992.
295
296
головах, або по хребтах, і де випаде шаблями пишучи, не описали імен сво їх старовічних князів». Після «Хроніки про Русь» іде «Хроніка про початок і назву Литви, і про князів литовських, і про справи їхні, зібрано із істориків польських та русь ких, через того ж ієромонаха Теодосія Софоновича, ігумена Михайлівсько го Золотоверхого київського, року 1673», тобто написана в наступному році після «Хроніки про Русь». Литву Т. Софонович також виводить від Яфета, але, вони ніби нащадки Яфетового сина Гомора — від цього Гомора чи Гомера інші літописці, ба і поети, виводили і слов’ян, власне, українців, по тому ніби предками литовців були кімери (в поетичній традиції того часу кимерів також вважали предками українців) і від половців. Ця хроніка будується вже інакше від попередньої, зникають глави, а розпис іде за кня зями, тобто ведеться державна історія, при чому досить сконденсовано. Особливістю стилю Т. Софоновича тут є те, що автор практично не комен тує подій, на відміну від свого попередника, якого наслідує і в якого бере факти — від М. Стрийковського.В суху оповідь про литовських князів тут тільки подекуди вклинюється опис подій на українських землях, але й вони подані цілком беземоційно. Загалом «Хроніка Литви» найменш цікава з художньої точки зору частина твору, її витримано у хронікальному, об’єк тивному тоні. Закінчується тут літопис 1533 роком згадкою про смерть Кос тянтина Івановича Острозького. Можна сказати також, що саме ця частина найбільше витримана в стилі типових українських хронік, на сухість вик ладу яких нарікав пізніше С. Величко, називаючи їх «куцими». Такий стиль і в наступній частині триптиху, яка називається «Хроніка про землю Польську, звідкіль поляки ляхами й поляками є названі, про перших та пізніших князів і королів польських, з істориків польських коротко зібрано і руською мовою списано через ієромонаха Теодосія Софо новича, ігумена монастиря Михайлівського Золотоверхого київського, року від Різдва Христового 1673». Поляків літописець виводить також від Яфета, але думку М. Стрийковського, що й поляки руське плем’я, оминає, а говорить про двох братів Чеха та Ляха, припускаючи при цьому третього Руса — вже в цій обережній препарації звісної легенди бачимо тенденцію не споріднювати Русь із Польщею, що в становищі літописця річ зрозуміла. Виклад і тут суворо хронікальний за князями й королями й зрідка трапля ються белетристичні вставки. Так під 1548 р. наведено фацецію (коротке жартівливе оповідання) про псевдомесію Якова Мелстинського та Петра Зоторського, що вдавав із себе апостола Петра. Коротко подається тут істо рія Івана Підкови, С. Наливайка, вводяться в опис і події російські, також коротко й без коментарів. Цікаво як свідчить Т. Софокович про унію — одне із найдразливіших питань тогочасного життя: знову ж таки беземо ційно, а з самою констатацією фактів, при цьому додає, правда, маленький коментар: «Але тієї унії панове римські і шляхта, також і духовні римські не прийняли» — фраза певною мірою багатозначна, хоч і небезсумнівна: тут натякається на те, що бажаної свободи у вірі уніяти не досягли. Так само
об’єктивно констатуються й інші факти з української історії: висвячення патріярхом Теофаном Йова Борецького в митрополити і єпископів при цьому, про участь козаків із П. Сагайдачним у Хотинській битві, про пов стання Тараса Трясила, про П. Могилу, повстання П. Павлюка та К. Скида на, також Я. Остряниці; до речі, імена провідників не називаються. Але, з 1621 р. події в Україні в описі починають домінувати над власне польськи ми. Визвольну війну Богдана Хмельницького також подано в коротко му викладі, стиль і тут об’єктивно витриманий і тільки в одному місці літо писець, оповідаючи, як після Зборівської битви козаки допомагали тата рам вибирати ясир із власного народу, не витримує і дає волю емоціям. Ось це місце: «Там же, за вислугу татарам, дозволив король [узяти] багато міст на Поділлі, які могли б оборонитися, але козаки, вперед татар проходячи до міст, людей упевняли миром, а коли їх пускали в міста, за ними татари вслід входили і людей з усіма скарбами брали в неволю. Горе! Горе!». З другого боку, з’являється тут і осуд поляків: «Року 1625го українці, не терплячи кривд од польського війська невиносних, почали поляків забива ти». Але найцікавіше, що жодних емоцій літописець не виявляє, описуючи союз України з Москвою в 1654 р., однак відразу ж за описом про цю подію подає звіщення, що того ж року, 2 серпня, було страшне затемнення сонця — нагадаємо, що таким явищам, як комети, затемнення сонця чи місяця надавалося в ті часи символічного значення, як передвіщенням біди за Божою волею. Говорячи ж про похід російського війська на Вільно «під креслюється, що московитяни в Литві «багато попустошили і скарби вели кі, і невільників без числа з Вільня та інших міст литовських до Москви впровадили», тобто тут вони уподібнюються до татар. Те, що ці оповіді подано поруч, може свідчити, що Т. Софонович був аж зовсім не захопле ний союзом із Москвою, яка мала, за звіщенням небес, принести біду Укра їні, бо вона грабувала, полонила і брала в неволю людей. Однак подальші виклади про спільні російськоукраїнські дії проти поляків подаються об’єктивно, промовчується при цьому про незгоди між Б. Хмельницьким та В. Бутурліним. Ані слова нема і про російськопольську згоду 1656 р., яка так уразила козаків, а похід українського війська в Польщу з Антоном Жда новичем подається як «затяги», бо Ракочій обіцяв козакам «багато скарбу, вольності та маєтності» — саме слово «вольності» тут натякає на причини нового союзу, при тому політичні, а «маєтності» на те, що відібрані козака ми в шляхти маєтки (корінь суперечностей із Польщею) будуть за ними залишені. Таким чином, маємо тут виразно вжиту натякову поет ику: суп роти росіян нічого не говориться прямо, але стримана до них негація все таки в тексті прочувається. Говориться також і про те, що Антон Жданович, покинувши Ракочія, «причинив Хмельницькому хвороби». Опис Визвольної війни Б. Хмельницького 16481657 років складає в літо писі окремий оповідний блок. Він загалом невеликий у виданні твору, але не забуваймо, що це перший опис цієї війни в українському літописанні (зновутаки якщо не рахувати діяріуша С. Зорки), при чому зроблений
297
298
сучасником, а почасти й самовидцем (події в Києві) і хоча хронікальнолапідарний, та з певними, увіч зумисними замовчуваннями, однак події передано точно із затамованою симпатією до козаків, але й без апологіза ції. Про І. Виговського» якого, як знаємо, літописець був прихильником, написано в творі спокійно, невдачу ж запровадження в життя Гадяцьких пактів літописець пояснює тим, що «те від короля не сталося козакам», Ю. Хмельницький описується також без видимої огуди. Оповідається тут і про чудо з татарином, який плив по Дніпру на образі Богородиці — цей сюжет у томутаки часі був завіршований, як ми вже казали, невідомим автором. Отже, до І. Брюховецького оповідь ведеться безпристрасно. Але повстання проти Москви цього гетьмана не без емоційних подань: І. Брю ховецький зображається тут як такий, «котрий, не пам’ятаючи на великі царські добродійства, замислив татарському хану піддатися», при цьо му нічого не вказується, що ті царські «добродійства» завели в Україну мос ковських воєвод; до речі, й замисел піддатися хану придуманий — отже, маємо виказ негації до цього гетьмана, але стриманої. Про П. Дорошенка розповідь досить спокійна, а до Д. Многогрішного прочувається прихиль ність, принаймні його пакти з Москвою звуться «великою вольністю», хоча порівняно з Гадяцькими пактами вольність ця була аж геть невелика. Завершується літопис розповіддю про взяття турками та П. Дорошенком Кам’янцяПодільського в 1672 р. Таким чином події 1657–1672 рр. подано також ніби окремим блоком. Але от що викликає інтерес. Т. Софонович, починаючи з XVI ст. (до того опису вав виключно польські події), в свою «Хроніку землі Польської» починає вклинювати події українські. Згодом, від 1621 р., описує виключно україн ську історію, тільки вклинюючи події польські. Але все це подано під одні єю шапкою: «Хроніка про землю Польську», при цьому цілком неважиться той факт, що від 1654 р. Лівобережна Україна та й частина Правобережної, вже не входила в Польську державу, а отже й у землю Польську, а коли б автор був такий уже москвофіл, то очевидячки, за своєю ж схемою, виділяв би події 1654–1672 рр. як події окремого розділу. Пояснити цей парадокс можна кількома способами: всі події Визвольної війни від 1648 по 1672 р., а вона всі ці роки не припинялася, велися проти Польської держави, отже, війна була складником таки польської історії; подруге, автор писав свою хроніку не за подіями, а за королями та князями, відтак, коли б твердо дот римувався свого принципу, то мав би подати окрему хроніку Московську, куди ввести й події в Україн і, що стосувалися б Московського царства. Але він того чинити не захотів, адже жив у місті, окупованому російським вій ськом, не раз їздив до Москви й до росіян добре мав змогу придивитися (про що свідчить і його «Повість про преславні чуда святої великомучениці Варвари») і не раз бачив російські зловживання. Про одне із них свідчить Чудо 14те, де йдеться про служалого, який прийшов до київського слюсаря Григорія і «без плати хотів узяти свою роботу, тож, добувши шпагу, мало Григорія не сколов».
Усі ці факти виразно свідчать, що Т. Софонович, хоча й був російської орієнтації, але вельми поміркованої, а може, й не мав її, принаймні ніде її виразно не декларує, а вважав, що акт 1654 р. був узурпаторський, і правно не виводив України із підпорядкування Польщі. Отже, перед нами типовий автономіст, правда, він ніколи не мислив Україн и як окремого державного тіла, але принаймні освіченому станові тих часів хотів настійливо нагадати про далеку державну історію України, бо саме ця розповідь і є основою хро ніки, так як пізніше основою літописів ставала Визвольна війна Богдана Хмельницького, і зв’язував її однією ниткою з історією сучасною, через що в літописця й сліду нема тієї російської монархічної ідеології, якою насиче но «Синопсиса», що у короткому часі після хроніки Т. Софоновича постав. У цьому головний інтерес пам’ятки, зрештою, й автор, як людина та сус пільний діяч, і як митець, не може не бути нам симпатичний.
299
ТЕОДОСІЙ СОФОНОВИЧ
ХРОНІКА ПРО ЗЕМЛЮ ПОЛЬСЬКУ, ВІДКОЛИ ПОЛЯКИ ЛЯХАМИ І ПОЛЯКАМИ Є: ПРО ПЕРШИХ І ПОДАЛЬШИХ КНЯЗІВ ТА КОРОЛІВ ПОЛЬСЬКИХ, ІЗ ІСТОРИКІВ ПОЛЬСЬКИХ КОРОТКО ЗІБРАНО І РУСЬКОЮ МОВОЮ НАПИСАНО ІЄРОМОНАХОМ ТЕОДОСІЄМ СОФОНОВИЧЕМ, ІГУМЕНОМ МОНАСТИРЯ МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗОЛОТОВЕРХОГО КИЇВСЬКОГО, РОКУ ВІД РІЗДВА ХРИСТОВОГО 1673.
ВЛАД ИСЛ АВ ЧЕТВ ЕРТ ИЙ
а Тут і далі місця,
виділені значком [ ], подаємо за іншим списком літопису Т. Софоновича, це робиться у тих випадках, коли доповнюється вставками основний текст.
300
По смерті короля Жигмунда, року 1633, син короля Жигмунда Владислав Четвертий був вибраний королем польським і коронований на королівство. Тоді ж і Петро Могила, воєводич волоський, архімандрит печер ський, посвячений на митрополію Київську, [а на архімандрію печер ську вступив року 1628]а, йому король Власдислав віддав церкву столич ну митрополітанську Святої Софії, монастир Видубецький, Святого Спаса церкву в Печерському містечку і [церкву] Десятинної Богородиці зі слободою Софійською. Оці всі церкви уніяти тримали упродовж літ [трид цяти семи] й опустіли вони були дорешти, аж Петро Могила, митропо лит, одержавши їх од короля Владислава, тії всі церкви [великим] коштом направив і монастир один Пресвятої Софії, а у Видубецькому другий побу дував, також і монастир Братський розширив і колегіум уфундував. Року 1634 король Владислав під Смоленськом Шеїна з великим москов ським військом, котрий Смоленська здобував, звоював. Коли ж вони пере мир’я просили, учинив король із ними перемир’я, а риштунок увесь військо вий забравши, безборонного Шеїна із московським військом добровільно відпустив. Року 1637 гетьман коронний Потоцький ходив із польським військом на козаків за їхні бунти і [місяця] грудня, 6 дня під Боровицею їх розгромив. А потім знову навесні, року 1638, [місяця] травня, 8 дня, тойтаки гетьман Потоцький ходив із військом польським на козаків. І билися під Старцем з козаками, учинили з козаками мир. Пан Кисіль та іншії панове присягли козакам іменем коронного гетьма на, що над ними не [мають] мститися, а козаки вірність присягли королю
й Річі Посполитій. А після тієї присяги, взявши Павлюка, гетьмана козаць кого, у Варшаві стратили, а Кизима, київського сотника, із його сином та іншими в Києві на палі позбивали. І постановили поляки, аби більше шести тисяч реєстрових козаків не було, і гетьмана аби козаки собі не обирали, але кого їм король подасть, і полковниками над козаками аби поляки були, а на Запорожжя ходити полками на залогу, перестерігаюч и, щоб якісь бун ти з козаків не починалися. Року 1639 гетьман коронний, пан краківський, Кодак осадив. Року 1643 а, січня 1 дня помер Петро Могила, митрополит київський, великий оборонець та примножувач православ’я. Похований у великій цер кві Печерського монастиря. Після його смерті став митрополитом Силь вестр Косов. Року 1648 Богдан Хмельницький пішов із Чигирина на Запорожжя і з татарським мурзою ТугайБеєм сприсягся проти поляків. Гетьманове короннії Потоцький та Калиновський вислали комісара Шемберка з коза ками реєстровими і з часткою війська польського Потоцького, каштеляна, а самі гетьманове за ним пішли. Коли прийшли Потоцький і Шемберко близько Запорожжя, реєстрові козаки передалися і разом із Хмельницьким і з татарами стали супроти поляків. Побачивши це, Потоцький і Шем берко з польським військом почали відходити, але Хмельницький із козака ми та з ордою, догнавши їх на Жовтих Водах, біля Княжого Байраку, роз били й Шемберка з іншими взяли в неволю, а Потоцького, пораненого, на Запорожжя відіслали, там він і помер. Діялося це у Великий піст. Гетьманове обидва коронні, те почувши, Чигирин випалили й відступи ли під Корсунь, стали проти Стеблева за рікою Россю, тоді ж і Корсунь спалили. Хмельницький з козаками й татарами пішли вслід за гетьмана ми, за милю від Стеблева розбили все польське військо, обох гетьманів коронних та інших немало панів татари в неволю побрали після Вознесін ня Господнього, які потім із неволі повикуплювалися. Тоді ж потім князь Ієреміяш Вишневецький із військом своїм зза Дніпра відступив і на цьому боці Дніпра, під Прилукою, розгромив козаків Уман ського полку та інших. А Кривоніс, полковник Хмельницького, прийшовши із чотирнадцятьма тисячами козаків до Полонного, де було багато шлях ти і люду посполитого, взяв місто Полонне, побив шляхту, яка не могла втекти, і жидів велику кількість вистинав. А князь Вишневецький пішов до польських міст. Того ж часу полковник Ґанджа з немалим військом козацьким пішов під Тильчин, у тому місті вся шляхта Блаславського воєводства була зачини лася, і князь Четвертинський Іван із ними зачинився. Ґанджа тоді міцно Тильчина здобував. Шляхта з Тильчина жадала перемир’я. Ґанджа з ними перемир’я учинив, поставив однак вимогу, аби йому видано жидів. І так шляхта видала жидів усіх з усією їхньою маєтністю. А Ґанджа жидів усіх наказав вистинати, а маєтності їхні собі забрав і відійшов од Тильчина. Після нього швидко інший полковник Хмельницького, Остап Іванський, прийшов до Тильчина зі своїм полком, добув замка Тильчинського, шляхту,
аВ іншому списку:
1647, що є правильно.
301
яка в тім замку була, вибив, де і князь Четвертинський Іван, православ ний, був забитий, а княгиню його до Умані взято в неволю; Хмельницький потім рушив із військом і став на Паплинцях. Того ж літа король Владислав у місті литовському Вільні помер. Хмель ницький, почувши про смерть короля Владислава, ревно плакав із іншими своїми, жалуюч и такого монарха, бо король Владислав вельми був доброт ливий до Руси та зичливий. Потім Хмельницький, потягнувши із військом, став на Пилявцях. Суп роти нього було все військо польське тисяч із шістдесят із гетьманом Фір леєм. Туди ж зі своїми людьми пішли й князі Вишневецький та Доминік, також і інші панове, і притиснули були козаків, міцно на них напираючи, так, що й утікати іншії були почали. Але що рейментарове польського вій ська, Фірлей та князі, також і інші панове поміж себе не погоджувалися, кожен своє гонячи, козаків не перемогли. До того приспіло шість тисяч татарів Хмельницькому на допомогу, від яких поляки, взявши язика, дові далися, що й сам хан іде Хмельницькому в поміч, обоз весь і скарби свої покинувши, рейментарове та панове розбіглися, куди хто міг відійти, а все військо польське за ними. Тамтаки багато скарбів та людей козаки й татари набрали. Звідтіль Хмельницький і хан зі своїми військами потягли під Львів. Іду чи, багато міст татарове попустошили й палили і людей у неволю побра ли. Під Львовом ставши, багато вельми шкоди начинили, а львов’яни самі переєднали Хмельницького, давши йому багато скарбу. Звідтіля пішов Хмельницький із ханом під Замостя, всюди пустошачи і в неволю татар ську людей беручи. Коли Замостя добували, то й замостяни численним скарбом од Хмельницького відкупилися. А чати козацькі тимчасом і татар ські аж за Віслою попустошили. Затим зима надійшла, тоді Хмельницький і хан з великою вельми користю скарбів повернувся додому. а Треба 1648 р.
302
ЯН КАЗ ИМ ИР
Року 1649 а Ян Казимир, брат рідний короля Владислава обраний на королівство Польське, вийшов із монастиря, покинувши чернечий габит, і став укоронований королем польським. І відразу ж почав навесні висила ти війська польські супроти Хмельницького. А Хмельницький, зібравши своє військо і татарське узявши в поміч, пішов до Польщі. Притягши під Збараж, спіткав там військо польське з коронним гетьманом. Тамтаки були князі Вишневецький та Доминік із великим військом. Не давши поля козакам, поляки зачинилися в Збаражі, випадаючи чатами, тут їх Хмель ницький проздовж шести тижнів здобував і так зачинив, що нізвідкіля живності не могли мати, деякі їли стерво і з голоду багато вмирало. Затим сам король Ян Казимир із посполитим рушенням притяг під Зборів. Там татари відразу ж обскочили короля так, що ледве у Зборів ухопився, а обоз мало не весь татари розгромили. Через що король схилив через послів Хмельницького до миру та підданства, обіцяючи все вчинити на бажання
Хмельницького. Хмельницький, упевнений словом королівським, покірно прийшов до короля, поклона віддав і мир постановив; тут йому король словом панським усілякі вольності козакам і всій Руси у благочесті, яка є у вільнім відправлянні церимоній, обіцяв, також і церкви; від уніятів поб равши, повіддавати благочестивим, а військам польським не вказувати становиськ ані пробуття. Тамтаки за вислугу татарам дозволив король [узяти] багато міст на Поділлі, які могли б оборонитися, але козаки перед татарами приходили до міст і людей упевняли миром, а коли їх пускали в міста, за ними вслід татари приходили і людей з усіма скарбами брали в неволю. Горе! Горе! Того ж року приїхав до Києв а світлійший патріярх єрусалимський Паї сій, до котрого в Київ приїжджав гетьман Хмельницький. Тоді ж і Адам Кисіль на київське воєв одство приїхав до Києва. Року 1650 Хмельницький, пославши сина свого старшого Тимоша Хмельницького з козаками і з татарами, Волоську землю всю пустошив, і узяв у Василя, воєводи волоського, дочку за сина свого старшого Тимоша у подружжя. Того ж року, навесні, преосвященний митрополит Сильвестр Косов пос вятив у Києві чотирьох єпископів православних: Йосипа Чаплича на єпис копію Луцьку, Йосипа КононовичаГорбацького на єпископію Могилевську, Дионисія Балабана на єпископію Холмську — спершу в Микільсько му монастирі його в ченці постригли, — і Антонія Винницького на єпис копію Перемишльську — спершу в Печерському монастирі в ченці його постригли. Року 1651 гетьман коронний Калиновський, вийшовши з неволі татар ської, пішов із військом під місто Красне, де зачинився був Нечай, полков ник браславський козацький, і взяв місто Красне. Тамтаки й Нечая заби то на масляному тижні. Відтіль пішов до Вінниці, там у монастирі Він ницькому зачинився був Богун, полковник козацький паволоцький, якого у Великий піст добувало військо польське десять днів, де і молодий Кисіль утопився в ополонці. Хмельницький прислав на рятунок Демка, осавула, із військом, через що гетьман коронний Калиновський, міст на Бозі запа ливши, відійшов до Бару, а звідтіля далі в Польщу. Того ж року навесні Хмельницький із ханом і з військом козацьким і татарським пішов на Польщу. Під Берестечком спіткав його король Кази мир зі своїм польським військом. Там стали козаки у певному місці на боло ті, де хан із татарами відступив од Хмельницького й козаків, бо поляки на татар більше налягали, як на козаків. З того татари зрозуміли, що поляки у змові із козаками, отож, узявши Хмельницького із собою, хан пішов назад через Україну додому. І тоді міг би король козаків у болотах натопити й побити, але через ласку свою утримав жовнірів, не казав за козаками гони ти. Козаки ж самі, стривожившись, утекли на Україну, все покинувши і вельми багато їх у болотах потонуло, аж, утікаючи, інші по їхніх трупах ходили, як по мосту. Ту річку болотну називають Пляшава, а іншу, за милю від тієї болотну річку, — Іхва. І там козаків без числа потонуло.
303
аВ іншому варіянті: 25го.
304
Зпід Берестечка король із посполитим рушенням пішов до Польщі, а гетьман коронний Калиновський із кварцяним військом потяг на Украї ну під Білу Церкву. Тоді ж князь Єремій Вишневецький, захворівши в Паво лочі, помер. Хмельницький же зпід Берестечка прийшов до Корсуня, почав знову збирати військо, послав і по татар. А тимчасом сам із другою жін кою оженився. До них гетьман Калиновський із польським військом до Білої Церкви притягнув. Тимчасом князь Радивил, гетьман великий литовський, і Гонсевський, гетьман польний литовський, прийшли під Київ. Антон, полковник київ ський, з козаками почав був із Києв а боронитися, але бачачи, що не в силі він, відступив із Києва з козаками. А князь Радивил Золотими Воротами в’їхав до Києва, стояв там біля святої Софії. З монастирів, що йому подоба лося, брав, тоді ж і Києва немалу частину спалили на Подолі, і монастир Братський увесь, тільки церкви і школи залишилися. Тимчасом Калиновський, гетьман коронний, із військом під Білу Цер кву притяг і не здобував Білої Церкви, [бо вже три полки козацькі прийшли від Бога і на передмістю в Білій Церкві] від Києва окопалися. Заразтаки Хмельницький із військом своїм і татарами під Білу Церкву прийшов, де так стисли військо польське, що передусім живності їм для коней нізвідкіля не допустили, а потім і воду відняли. Від Спасового посту до осені отак зморені поляки учинили мир із Хмельницьким. Дозволив Хмельницький війську польському на зиму становиська на Задніпрі, також у воєводстві Браславськім від Тикича аж до Дніпра. Поляки, будучи на становиськах, великі кривди людям і козакам та й мордування чинили. Року 1652 українці, не терплячи невиносних кривд од війська польського, почали поляків спершу самі забивати по Задніпрю. Через це поляки стали відходити військом зза Дніпра. З них багатьох, переймаючи, козаки заби вали. Того ж часу гетьман коронний Калиновський із військом коронним пішов за Бог і став на Батозі. Послав до полку Уманського, як до своїх під даних, аби до нього супроти Хмельницького обіцяли прийти. Тимчасом дали Хмельницькому про те знати. Хмельницький зі своїм військом і з татарами, пройшов ховано полями, полк Уманський приготовлений із собою взяв і несподівано напавши на польське військо, все розбив, там таки у гетьмана коронного Калиновського один простий татарин, стяв голову і в торбі до Хмельницького приніс. А син Калиновського, обозний коронний, утікаючи, на мосту на Бубнівці обвалився й потонув і багатьох панів одних позабивали, а інших татари в неволю побрали. Звідти Хмель ницький далі в Польщу ходив, де татарове з козаками, багато користі набравши і багато людей у неволю побравши, відійшли додому. Того ж року мор великий був по всій Україні від Вшестя святого Духа аж до зими великої. Року 1653, місяця лютого, 18 а дня, помер Йосип Кононович Горбацький, єпископ білоруський. Того ж року, квітня 22 дня, помер Адам Кисіль, воєвода київський, у вірі православний. Того ж року Чарнецький, воєвода руський із польським воїнством попустошив міста Вінницю, Борщагівку. Погреби
ща і Кальник. Богун же, полковник, утік до Монастирищ, туди полк Уман ський прийшов на посилок. А Чернецький, прийшовши, місто Монастири ще здобув, полковника уманського Ґрозденка забив, саме місто спалив. Козаки в замок ухопилися й інші люди, а інші погоріли, і сам Чернецький через велику пожежу з міста уступив. А тимчасом козаки й люди вночі із замку повтікали, куди хто міг, замок порожній залишивши. Того ж року під Жванцем [король Казимир од Хмельницького і татар] був в облозі, і дозволив [король] усе козакам, що просили і мир із ними вчинив. Року 1654, січня, 5 дня, Богдан Хмельницький православному царю і вели кому князю Олексію Михайловичу, піддавшись із усією Україною по обох боках Дніпра, виконав присягу з усією своєю старшиною в церкві переяс лавській, і цієї присяги слухав Василей Василевич Бутурлін, царський боя рин. Також і по всіх містах козаки й міщани присягали царю на вічне під данство в церквах. Того ж часу татарове від Хмельницького відступили й з поляками перемир’я учинили. Того ж року, місяця серпня, другого дня, було страшне затемнення сон ця, перед полуднем почалося, на години три. Лишилася сонця така частка мала, як місяць на новий третього дня, і зорі на той час ополудні в ясний день були видні. Того ж літа московські царські війська побрали на Білій Русі міста Полоцьк, Вітебськ, Невель, Мстислав, Оршу, Могилев, Шклов, Копись, Мінськ та інші. Сам цар і великий князь Олексій Михайлович, прийшовши з трьохстами тисячами війська, взяв Смоленськ, відтіль ідучи до Вільня, інші побрав міста. Коли ж прийшов до Вільня князь Радивил, великий геть ман литовський, із військом своїм із Вільня відступив [не можучи проти сили царської стати], а цар Вільню опанував. Там багато пустошили і скарби великі, і невільників без числа із Вільня та інших міст литовських до Москви випровадили. Того ж року, восени, гетьманове коронні під Браславль прийшли із вій ськом, до них і татарове поза Богом притягли. Супроти них послав Хмельницький наказного свого гетьмана Томиленка з козацьким військом. Там, на першому бою поляки Томиленка забили, військо козацьке розбили, а полковники Зеленський, браславський, Богун вінницький, Гоголь, подніс трянський, та іншії з козаками відійшли до Умані. Року 1655 після Різдва Христового йшли гетьманове коронні з великою силою своєю на Умань із татарами, добували [Умань] упродовж трьох днів усіма силами, штурмами, гарматами, гранатами, вогнистими кулями, якими немало людей у місті забивали. По тому поляки дізналися про Хмельницького, що йде на відсіч [Богуну]. Залишивши Умань, пішли супро ти Хмельницького [вперед татарове припавши, несподівано осадили Хмельницького] з козаками, і Шеремета, і Ромодановського з військом мос ковським немалим, які прийшли з Хмельницьким на поляків. Між Стави щами й між Охматовим, у полі, яке потім назвали Дрижополем, бо там багато від морозів великих дрижало й позамерзало, обложивши Хмель ницького, не дали всьому його війську скупитися, бо в Буках тягло п’ять пол
305
а Ракочій (Ракоций)
королем не був, а князем Семигородським.
306
ків до Хмельницького, а в Охматові піхоти чотири тисячі. На тому полі поляки потужно чотири дні із Хмельницьким безперестанку билися, а Хмельницький, маючи москву на добрім посилку, потужно давав відсіч поля кам і татарам, також і москва билася кріпко. Потім Хмельницький із табо ром своїм і з московським рушив до Охматова. Ляхи міцно за ним із татара ми наступали всіма силами, але Хмельницький із москвою таку дав їм відсіч, що, нічого не досягши, поляки змушені були відступити, а Хмельницький, притягши до Охматова, знайшов там піхоти своєї чотири тисячі. Відтіль до Буків прийшовши, знайшов своїх козаків задніпрянських п’ять полків, на полковників яких вельми гнівався, що до нього не пробивалися. Туди ж і з Ума ні прибуло військо. З тими всіма Хмельницький хотів знову йти проти поляків, але, взявши звістку, що вже поляки назад пішли, війська свої розпус тив на становища у Великий піст. Того ж року, навесні, Хмельницький, зібравши козацьке військо, а з ним бояр ин царський Василей Василевич Бутурлін із московським військом, пішли під Кам’янець. Стояли під Кам’янцем два тижні, хотячи його здобу ти, але, нічого не учинивши, пішли під Львів. Львов’яни відкупилися, бага то скарбу давши, і дістали мир. Відтіль посилав Хмельницький Данила Виговського з козаками, і москва з ним [була], до Люблина, де, діставши Люблина, великі відтіль побрали скарби. Тамтаки москва взяла й части ну животворящого дерева Господнього. А Хмельницький із Бутурліном пішли до Замостя і стояли під Замостям чотири тижні, хотячи його добувати, але із Замостя відкупилися. Відтіль чати козацькі та московські ходили аж за Віслою, пустошачи й користі великі беручи. Зпід Замостя восени повернувся Хмельницький на зиму на Україну з москвою і з велики ми скарбами. Під Озірною несподівано спіткали їх татарове й осадили були, але їх козаки й москва відбили так, що, нічого не учинивши, відійшли геть, однак козаків багато постинали й набрали в неволю тих, котрі, не тримаючися війська, невпорядковано вперед спішили додому, не чувши [нічого] про татар. Тоді ж багато московського війська в дорозі померзло, снігом запавши, бо вже зима була. І прийшли в піст перед Різдвом Христо вим Хмельницький до Білої Церкви, а Василей Васильович Бутурлін із вій ськом царським до Києва. Зараз захворів Бутурлін у Києві й помер. Року 1656 Хмельницький зноситися почав із Ракоцим, королем угор ським, також і з королем шведським. Через послів Ракоций затягав у Поль ське королівство, обіцяючи козакам багато скарбу, вольності й маєтності. Навесні послав Хмельницький Антона, полковника київського, наказним гетьманом із козацьким військом на поміч Ракоцому, щоб дістати Поль ське королівство. Коли прийшов Ракоций зі своїми й козацькими військами, міста польські йому піддавалися і самі Варшаву та Краків узяли. А король Казимир, не можучи супроти Ракоцого стати, від’їхав до чужої землі. Король же шведський тоді ж, вийшовши із військом, побрав міста польські, його королівству піддалися Мардеборк, Плоцьк, Торунь та інші — їх своїми осадив жовнірами. Так король шведський і Ракоций, [король венгерський]а, польськими поділилися містами. Ракоцого багато панів
польських прийняло за короля і йому присягли, а король шведський одійшов додому. Року 1657 король польський Казимир повернувся з чужої землі, затягши [військо], також і Чернецький, воєвода руський, із військом притягнув супроти Ракоцого. А Ракоций зі своїм військом, не мігши опертися, а тим більше ще й Антон з козаками почали відходити до Україн и, то й Рако ций із ними відступив із Польщі до України, бо від Венгер польське військо заступило йому дорогу. І так під Межибожем польське військо догнало Ракоцого, і татари приспіли полякам на поміч; козаки утекли від Ракоцо го додому, а Ракоций почав з поляками сам про мир трактувати. Поляки либонь уже в руках мали Ракоцого, однак із людськості своєї учи нили з ним перемир’я і ледве самого Ракоцого відвезли до Венгер, тож його татари не ухопили, за ним гонячись. Але військо Ракоцого із табором та гетьмана його татари розібрали. Антон, наказний козацький гетьман, від Ракоцого відійшовши, приїхав до Хмельницького, застав його хворого, і недоброю новиною про Ракоцого і своїм від нього відходом причинив Хмельницькому [ще більшу] хворобу. І так Богдан Хмельницький, того ж року 1657, місяця липня помер і похований у Суботові, місяця серпня, 22 дня. Того ж року, квітня, 27 дняа, помер Сильвестр Косов, митрополит київ ський, і похований він у церкві катедральній Святої Софії в Києві. По смерті Богдана Хмельницького зараз обрали [козаки] на гетьманс тво сина його молодшого Юрія Хмельницького, але він, молодим бувши, відступив гетьманство писарю військовому генеральному Іванові Вигов ському, і став Іван Виговський гетьманом. Року 1658, місяця січня, став митрополитом київським Дионисій Бала бан і того ж року навесні поїхав із Києв а до Чигирина, і до своєї смерті вже не бував у Києві. Того ж року на Зшестя святого Духа ходив Іван Виговський до Полтави на [Мартина] Пушкаря, полковника полтавського, котрий його не хотів мати за гетьмана, розбив Пушкареве військо і самого Пушкаря забив. Того ж року, [місяця] серпня, підніс Виговський руку на царя [його цар ську пресвітлу величність. Сам гетьман Іван Виговський із козацьким вій ськом і татарським ходив під Гадяч, а зпід Гадяча пішовши, обліг місто прикордонне царське Камєнноє — цього міста не здобувши, відступив. А Данила Виговського, брата свого з частиною війська козацького й татар ського присилав під Київ]. Приходив Данило Виговський із татарами під Київ, став на Микільській горі, а Київський козацький полк на Шкавиці. Але його воєв ода київський царський Василей Борисович Шереметов, князь Борятинський та Іван Чаадаєв розбили, сам ледве [Данило] Вигов ський утік човном у самій сукні. Багато козаків, утікаючи, у Дніпрі і в Почайні потопилися. Тоді ж і Київ мало не весь спалено. Потім [тої ж осені] приходив і сам Виговський із своїми [козацькими] полками і з татарами під Київ, але, нічого не учинивши, поєднався з воєв одами царськими київ ськими і відійшов [од Києва того ж часу. Поєднавшися під Києвом, Іван
а Треба 13 квітня
(за новим стилем 23го) (Див. «Герби і трени при гробі...» Сильвестра Косова).
307
а Число
не проставлено.
б Д. Виговський був братом гетьмана.
308
Виговський, гетьман, прислав з московськими людьми і з воєводськими грамотами Тимоша Цюцюру, полковника переяславського, під Варву до князя Григорія Ромодановського, ознаймовуючи той мир. Той із військами царськими обліг Григорія Гуляницького у місті Барві із трьома полками: ніжинським, прилуцьким і чернігівським, тримав в облозі три тижні. І як тільки взяв певну відомість князь Григорій Ромодановський про перемир’я, відступивши від Варви, пішов із усіма військами зимувати до Лохвиці. Коли ж простував, тягнучись, напали татари з козаками і мало не весь табір розгромили. Року 1659 Іван Виговський, гетьман, із військом козацьким, затягши до себе хана з усіма потугами татарськими, де був і обозний коронний Потоцький із частиною війська польського, ходив під місто Зіньків. Узим ку і у Великий піст стояв під Зіньковим тижнів три. А в Зінькові зачинив ся був Силка, козак запорозький, що назвався наказним гетьманом, із цар ським людом, донцями й різними козаками. І там, нічого не досягши, від ступив [Виговський] із усім військом од Зінькова. Хан із ордою пішов до Криму, обозний коронний Потоцький — до Польщі, а козацьке військо розпустив по домах. Тільки Григорія Гуляницького, полковника ніжинсько го, гетьмана наказного сіверського, придавши йому два полки, Чернігів ський та Кальницький, і татар п’ятсот, послав до Конотопу. Куди прибув ши, князь Трубецькой з великим царським московським військом обложив його в Конотопі й тримали його в облозі неділь (...)а. Тоді Іван Виговський знову затяг потаємно хана з татарами і прийшов під Конотоп, там же війська московські, не сподіваючись татар, вийшли кіннотою й піхотою з табору супроти Виговського. А татари, переправившись [через] Коно топ у вершині за Соснівкою, долинами зайшли ззаду, [бо спереду до греблі соснівської ішло козацьке військо, разом несподівано зобабіч] ударили на московське військо, де [вельми] багато москви побили і в неволю [людей] значних побрали татарове. А інше московське військо [з князем Трубець ким] оборонною рукою [від Конотопу] відійшло до Путивля. Того ж часу приїжджав до Гадячого Беневський від короля Казимира, намовляючи гетьмана Івана Виговського з козаками, аби, відступивши від царя, жили під королем. І обіцяв іменем королівським усілякі вольності як духовним, так і світським, що були у вірі руській, чого потребував із вій ськом Виговський. На що все потім король із сенатом і присягнув. А Вигов ський обіцяв із військом під королем бути, але потім того від короля не сталося козакам. Того ж року, серпня, 7 дня, відступилися від Івана Виговського, гетьмана, спершу задніпровські козаки, не хотячи з Виговським полякам піддава тись, але хотячи жити під царем московським, як під [паном] православ ним. Побили ляхів на становиськах, що були за Дніпром, спершу в [місті] Переяславлі, потім у Ніжині і в Чернігові. У той час [і пана Юрія] Немири ча забили. Тоді ж пішов Юрій Хмельницький із Данилом Виговським, шваг ром своїмб, у військо до Фастова. Почувши про те, що повстали проти нього козаки, Іван Виговський, гетьман, пішов з Чигирина за Хмельниць
ким. І коли зійшлося військо під містечком Фастовим, [місяця] вересня, 10 дня, взяли козаки гетьманство й булаву в Івана Виговського і обрали собі за гетьмана Юрія Хмельницького, молодого. Виговський Іван відійшов до ляхів, за ним пішов був і Данило Виговський, але його в Лисянці козаки схо пили і москві віддали. Коли провадили його до царя, помер у дорозі. Тимчасом [Іван] Безпалий, який назвався гетьманом козацьким, зали шився [зі своїм и козаками] при князі [Олексію Микитичу] Трубецькому, який [з ним] під Конотопом був — цей над військом московським гетьман. Козаки ж задніпрянські, коли на Задніпрі побили ляхів, писали до князя Трубецького, особливо [Тимофій] Цюцюра, полковник переяславський, аби скоріше до них поспішив і знову їх прийняв під царську руку. І так князь Олексій Микитич Трубецькой із царським військом приїхав до Переяслав ля, [в той же час і козаки зпід Фастова із Юрієм Хмельницьким прийшли до Переяславля], обіцяючи при царю православному вірно жити, тамта ки все військо з обох боків Дніпра згідно обрали й утвердили гетьманом Юрія Хмельницького за дозволом князя Трубецького. Року 1660, місяця серпня, 7 дня, Василей Борисович Шереметов, бояр ин і воєвода київський, із уладнаним московським військом з Києв а і Юрій Хмельницький із військом козацьким із Чигирина пішли супроти поляків. Прийшов Шеремет під Любар, а Хмельницький під Слободища. Там не дали Хмельницькому й козакам ляхи й татари зійтися з військом Шеремето вим, обложили Шеремета під Любаром, 35 миль від Києв а, а Юрія Хмель ницького під Слободищами. До Хмельницького вломилися ляхи до табору й гармати опанували. Козаки почали утікати, а коли побачили, що татари дорогу їм заступили, зупинилися і, поправившись, ляхів із табору вибили й гармати свої відняли, а корогву гусарську королівську збили. Там був із ляхами й Іван Виговський. Затим поляки й Виговський почали заклика ти козаків до примир’я із собою і до схилення королю. Хмельницький не хотів, але козаки на Хмельницького крикнули, щоб змирився, і королю під дався. І Шеремет оборонною рукою зпід Любара назад пішов під Чуднів. Тамтаки знову ляхи, козаки й татари облягли Шеремета із військом цар ським і з полками задніпровськими і з Київським [полком]. Тамтаки, коли проздовж трьох тижнів були в облозі, [Тимофій] Цюцюра, полковник пере яславський козацький, із трьома полками до ляхів перекинувся. А Шере мет не мав уже корму й почав трактувати з поляками [про мир]. Раді поляки обіцяли Шеремета в цілості із військом назад відпровадити, риш тунки забравши під присягою. За що татари на ляхів розгнівалися, і не дотримали поляки слова, Шеремета з військом його видали татарам, а інших начальних поміж себе розібрали. Шеремета з іншими татари до Криму запровадили. Наступила затим зима. Хмельницький подавав полякам становиська по цьому боці Дніпра аж до Дністра. І хоча поляки не тільки простим людям, але й козакам чинили мордування, не дбав про те Хмельницький, гніваючись за те, що не хотіли з поляками битися під Слободищами, але кричали, щоб передалися, бо коли б Хмельницький зійшовся б із Шереме
309
аВ іншому списку:
«Чернігова».
310
том, то мали б поляки з татарами назад відступати. У той час, коли Юрій Хмельницький з козаками передався ляхам, видав ши Шеремета, Йоаким Сомко, дядько Юрія Хмельницького, його ж геть ман наказним залишив на Задніпрю, не вподобавши того, що козаки поля кам передалися, затримав Задніпрянське військо під царською рукою. Року 1661, восени, Юрій Хмельницький зі своїми козаками і з ханом кримським ходив на Сомка під Переяславль. Стояли до зими й нічого не вчинили, тільки орда багато попустошила й у неволю побрала, і зно ву [марно] відійшли. Року 1662 Юрій Хмельницький з козаками і з ляхами пішов за Дніпро під Переяславль, добував Переяславля, а прочувши, що князь Ромодановський іде з московським військом, відступив од Переяславля. Став супроти Кане ва князь Ромодановський із військом своїм, притягши із Сомком, гетьма ном задніпрянським, розбили Хмельницького, побили немало козаків, у Дніпро нагнали, а інші козаки численні потонули. А Хмельницький із старшиною човнами перепливли, все покинувши, і ляхи з нимитаки. Діялося це місяця липня, 23 дня, ляхів у Каневі й інде свої ж козаки немало позабивали. Московські війська й козацькі задніпровські зараз перейшли [до Чигирина] на цей бік Дніпра, але Хмельницький, побігши до Чорного лісу і знайшовши там готових татар, з татарами і зі своїми козаками знову москву перестрашили на той бік Дніпра. [Того ж року], восени, Юрій Хмельницький приходив під Межигірський монастир з татарами. І, Киє ва не зачіпаюч и, у Вишгороді церкву розібравши, на дереві й на образах татари перевозилися за Дніпро і по Задніпрю біля Ніжинаа та інде, пово ювавши [і велику кількість людей у полон набравши], повернулися. Тоді ж татарин один приплив на образі пресвятої Богородиці до Києва, хоч і не хотів, і багато їх у Дніпрі потонуло. І в Кирилівському монастирі того ж часу церкву спалено, і келії із трапезою від татар попалені. Року 1663 Юрій Хмельницький, склавши із себе гетьманство, постригсь у ченці в монастирі Ірдінському від Дионисія Балабана, митрополита київського. А на його місце обраний став гетьманом козацьким Павло Тетеря. Того ж року, [місяця] травня, 8, помер Дионисій Балабан, митрополит київський [в Корсуні. І там його було постановили [поховати] у склепі, але потім Йосип Тукальський, ставши митрополитом, переніс його тіло до Канева і поховав у монастирі Канівському, в церкві пречистої Богородиці]. Того ж літа з’їхалися єпископи до Корсуня на обрання митрополита: Гедеон, князь Четвертинський, єпископ луцький; Антоній Винницький, єпископ перемишльський; Йосип Тукальський, єпископ білоруський; і Адам Жиліборський, обраний на єпископію Львівську, котрий тамтаки пос трижений у ченці, Афанасієм названий і посвячений був на єпископію Львівську. На тому соборі при вибранні митрополита сталася незгода. Єпископи обрали митрополитом Антонія Винницького, єпископа пере мишльського, а інші духовні й гетьман запорозький із військом та пос пільством вибрали Йосипа Тукальського, єпископа білоруського. І так
роз’їхались у незгоді. Але потім єпископи призволилися на Йосипа Тукаль ського і за нього, як за митрополита, Бога просили. Того ж року, місяця червня, Іван Бруховецький, вийшов із Запорожжя із запорозькими козаками до Ніжина; там, за грамотою царською, учини ли раду, щоб обрати гетьмана. Прислав цар Олексій Михайлович свого окольничого, князя ВеликогоГагина. Прибув [туди Йоаким Сомко, геть ман, і всі полки задніпровські]. На тій раді, особливо за поміччю єпископа Методія і Василя Дворецького, і за старанням Івана Бруховецького, обрали козаки на гетьманство Івана Бруховецького, а інших, котрі Сомкового боку тримали, забивали, через що Сомко з полковниками у місто москов ськеа втік, до Ніжина. Звідти потім Василь Дворецький узявся Йоакима Сомка і полковників його Василя Золотаренка, полковника ніжинського, Йоаникія Силича, полковника чернігівського, Шемрицького, полковника лубенського, Павла Килдія, осавула полку Ніжинського, Ананка, хоружого полку Ніжинського, і Ширая, з наказу Бруховецького, новообраного гетьма на, начебто везти до царя, що їм окольничий дозволив, аби до царя геть ман Сомко із полковниками своїм и їхав виводитися з того, що йому супро тивні закидали. А що вони невинні були, сподівалися, що їх цар не велить губити. Відтак, не везучи до царя, у Борзні Василь Дворецький, маючи наказа від Івана Бруховецького, гетьмана Сомка, полковників його та інших, вище згаданих, наказав постинати. Того ж року Ян Казимир, король польський, у місяці жовтні, зі своїми польськими військами пішов за Дніпро, в Іржищеві перевізся, бажаюч и зно ву від царя все Задніпря взяти. За Дніпром прибув до короля Павло Тетеря, гетьман козацький королівський, із військом своїм козацьким і два салта ни з татарами. Король з усіма тими військами по Задніпрю ходив аж до Севська, міста московського. Але [тільки села й посад спустошили], міста не взяли і повернулися. Потім прийшов король під Глухів і чотири тижні міцно здобував порізному Глухова: гранатами, підкопами і штурмами. Але не здобувши і багато війська втративши, повернувся з великою шкодою у краї Литовські, боячись військ царських, котрі, потужні, близько насту пали. Міста ж задніпрянські, залоги королівські повибивавши, всі знову під царську підгорнулися руку. Року 1664 Сулимка, козак із Торговиці, вийшов, назвався торговицьким полковником і почав урядників і старост панських забивати. Тимчасом перевівся зза Дніпра Маховський і Тетеря, гетьман козацький, котрі з королем ходили. За ними зараз — Чернецький. Маховський з Тетерою розбили Сулимкове військо, самого Сулимку, піймавши, стратили, і козаків його до п’ятсот і більше, піймавши, перед Білою Церквою постинали. Тоді ж Івана Виговського, воєв оду київського, за варту взявши, тойтаки Махов ський і Тетеря наказали у Вільховцю розстріляти через те, що не йшов за королем на Задніпря, але стояв у Фастові і начебто Сулимі до бунтів допо магав порадою й листами. А Чернецький, перевізшись зза Дніпра, в Білій Церкві, в Черкасах, і в Корсуні, і біля Білої Церкви, і біля Умані, і біля Черкас і біля Становищб, і інде багатьох людей погубив. Становищ, міста, міцно
а Тобто в місто з мос ковським гарнізо ном.
б В іншому списку
правильно: «Ставищ».
311
а Кольмики — калмики.
б В іншому списку: «побрали».
в Насправді підняв повстання проти Московії.
г Брюховецького забили його ж козаки.
312
здобував, тамтаки й пострілений від Становищами, у Білій Церкві помер. Тіло його до Польщі попроваджено, а на його місце Яблоновського воєводою руським і польним гетьманом учинено. Тоді і Йосипа Тукальського, митро полита київського, також Хмельницького і [Григорія] Гуляницького взято до Малборку, потім випущено. Коли Яблоновський прийшов до Білої Церкви з військом, Іван Бруховецький, гетьман задніпрянський, із царськими людь ми, і з козаками, і з кольмикамиа ходив супроти Яблоновського, воєводи руського, з яким, коли війну сточив, то відступив той до Польщі. Року 1665 Іван Бруховецький їздив [восени] до [православного] царя Олексія Михайловича. Цар йому милість свою велику виказав, дав йому за жінку [панну великородну] Дарію, племінницю князя Юрія Долгорукого, із скарбом великим і учинив його боярином, тобто сенатором. Того ж року, коли відійшов Тетеря до Польщі, покинувши гетьманство козацьке, козаки обрали собі за гетьмана Опару, осавула. Той недовго був гетьманом. Затягнувши на поляків татар, Опара зійшовся з татарами під Лисянкою і, трактуючи з ними про війну на ляхів, старшому мурзі Каманбату щось прикре змовив. Той мурза, розгнівавшись, віддав Опа ру полякам, а гетьманом Петра Дорошенка настановив. Опарі ж король Казимир наказав голову відтяти. Року 1666 Маховський із польським військом вийшов на Україну. Дорошен ко, гетьман козацький, зі своїм військом супроти нього вийшов до Умані, татар собі в поміч затягнувши. Відтіль татари з козаками, погнавши, за Вінницею, під Браїловим, польське військо розгромили, самого Маховського живцем узяли й інших багато пограбилиб шляхти і шляхтянок з каретами й ридванами, котрі їхали до костелів на свято своє Різдва Христового, не чуючи й не сподіваюч ись такого погрому. Те справивши [Петро] Дорошенко розпус тив війська козацькі додому, а сам повернувся до Чигирина. А татари з вели ким полоном і з користю повернулися у свою землю. Року 1668 Іван Бруховецький, гетьман задніпрянський козацький, лиша ючись під царем православним, не пам’ятаючи про великі царські добро дійства, замислив татарському хану піддатисяв, царських воєвод по міс тах задніпрянських позабивав, а інших у неволю побрав, і затяг собі в поміч шість тисяч татар. У тойтаки час гетьман чигиринський Петро Дорошенко пішов зі своїми супроти Бруховецького, з ним і татари, від Бруховецького затягнені, у змову ввійшли. Бруховецький, покладаючись на татар, коли із Гадячого виїхав, од своїх був виданий Дорошенку і забитий бувг. Тіло його голе на драбинчастому возі, сіном прикрите, привезено у Гадяч і там поховано. А жону його і скарби взяв Дорошенко, гетьман чигиринський, до Чигирина. Тоді ж єпископа Методія і Василя Дворецького до Чигирина в неволю взято, які сторону Бруховецького тримали. Того ж року Петро Суховій, назвавшись гетьманом, вийшов із Запорож жя із запорозькими козаками і з татарами на [Петра] Дорошенка, пусто шачи навколо Чигирина та інде. Дорошенку однак нічого не вчинивши, більше татар полоном та користю з людей невинних збагативши, назад відійшов.
Того ж року, грудня 6, послав Дорошенко, гетьман чигиринський, послів своїх до цесаря турецького, офіруючи свою зичливість і просячи, аби хан помочі не давав запорожцям на Дорошенка. Від цесаря турецького року 1669 [посли] приїхали з козацькими послами. Турки, ласку цесарську Дорошен кові освідчуючи, дали йому від цесаря подарунки: каптан та інше. А Доро шенко, прийнявши ті подарунки, цілком піддався сам і весь цей бік Дніпра, почавши від Дніпра, аж до Дністра, у вічне підданствоа цесареві турецько му і від цесаря прийняв санджаки, або привілеї. Того ж року Суховій знову із татарами і з запорожцями вийшов на Дорошенка і, прибувши до Умані, а Михайла Ханенка обравши гетьманом, почав воювати на Дорошенка. А татари, коли побачили [що до Дорошен ка прийшли інші татари] і турки з пашею силістрійським у поміч од цеса ря турецького, заразтаки від Ханенка і Суховія втекли у свою землю. Ханенко та Суховій також на Запорожжя побігли. Тоді ж і Юрія, бувшого гетьмана, ченця Гедеона Хмельницького, який з Умані їхав до Києва, тата ри в неволю взяли. Року 1670 король Казимир королівство із себе склав. Того ж року примас Пражмовський і Річ Посполита прислали Дорошенкові, гетьману, клейно ти війська Запорозького, що їх Тетеря був завіз до Польщі: булаву, корогву й бунчук, закликаючи його до підданства Короні. Але Дорошенко, прийняв ши клейноти, від цесаря турецького відступити не захотів. Того ж року вся Річ Посполита обрала королем Михаїла Корибута Виш невецького на королівство Польське, і був укоронований на королівство в місяці вересні. Але примас та інші великі сенаторове не хотіли Михайла Вишневецького за короля мати, через це й у незгоді з королем жили. Того ж часу на тамтім боці Дніпраб, під царем православним Олексієм Михайловичем залишаючись, козаки мали собі старших од Дорошенка піс ля забиття Бруховецького і воювали з царськими військами. А коли князь Григорей Григорович Ромодановський прийшов під Чернігів і добував його міцно, то порадив козакам, аби, не проливаюч и крові своєї, згідно своєї присяги, трималися царя православного, то зволили на це козаки, обрали собі за гетьмана Дем’яна Многогрішного, якого їм цар підтвердив. І дав великі вольності й з усієї Україн и прибутки гетьману й козакам відступив, тільки аби царю вірно, як присягли, так і служили. Відтоді козаки спокійно [жили] під царською рукоюв. Із Запорожжя року 1670 Михайло Ханенко послав своїх послів до короля Михайла, піддаючись королю, а не турчину. Тії посли, пробавившись усе літо у Варшаві, привезли від короля Михайлові Ханенку на Запорожжя булаву, бунчук, корогву і привілей на гетьманство. Року 1671 вийшов королівський гетьман Ханенко із Запорожжя на Забож жя, йому Умань і Браславське воєводство піддалися. Прийшла до нього й польського війська частина на поміч проти Дорошенка. Ті війська літува ли й зимували у воєводстві Браславському. А Дорошенко тимчасом часто посилав до цесаря турецького, просячи про сили на поляків. Цесар послав Дорошенку татар.
а Насправді, вступив у договірний союз.
б Тобто на лівому боці Дніпра.
в Після цього в оригі
налі буде запис з 1672 р., переносимо його на своє місце.
313
а В іншому списку
правильно: «Самуйловича».
314
Року 1672 гетьмана Дем’яна [Многогрішного] старші, що при боці його залишалися, окувавши, відвезли у Москву, зраду від нього виказуючи супро ти царського маєстату. І за дозволом царським обрали собі за гетьмана Івана Самуславичаа, бувшого суддю генерального військового. А потім року 1672 цесар турецький, довідавшись про незгоду багатьох сенаторів із королем польським і про малу силу королівську, несподівано з великими військами турецькими прислав під Кам’янецьПодільський візира свого, з ним і хана татарського з усією його потугою. За ними й сам цесар прийшов під Кам’янець. Ханенко з поляками відступив до Польщі, а Дорошенко зі своїм військом прийшов до цесаря. Під Кам’янець прийшов ши, турецькі й татарські війська дев’ять днів день і ніч штурмували так, що ті, які були старші в Кам’янці, здали туркам Кам’янця місяця серпня, 13 дня, бо не було кому боронити. До того німець старший кам’янецький запалив порохи, від яких мури попадали, — через те і здалися. А коли б у Кам’янці війська було б на потребу і згоду [поміж себе мали], певне того міцного і нездобутного міста не здобули б, оскільки Кам’янець — місто старовічне і від Бога уґрунтоване; упродовж усіх віків ані турки, ані Батий, котрий був Руську й Польську всю землю до ґрунту попустошив, Кам’янця не здобув, ані інший жодний ворог, і як є вельми оборонне місто Кам’янець, так його й Стрийковський описує, котрий сам був у Кам’янцю: «Замок, — мовить, — місто славне Кам’янець од кам’яної скелі назва ний, лежить од Хотіня, замку волоського прикордонного, і від ріки Дністра на дві милі, в чудовій рівнині. Права башта коронна рукою Божою збудова на, коли б її стерегти і малим коштом оправити захотіли б. Довкола нього є Перекоп природний, прикро глибокий, через який Смотрич, ріка, пливучи, місто обливає зобабіч. Довкола скелі кам’янисті, вельми прикрі, як утесані, перекоп, ріку й місто оточують, а від рівного поля широким протягом від тинається, отже коли з поля на перекоп до ріки подивишся, бачити можеш, як прірва з перекопу йде до кам’яної скали, на котрій посередині місто лежить. Приступ вельми важкий, прикрий і для огляду незручний [для взяття], бо скелі кам’яні, як дві стіни утесані і згори на діл і з долу нагору є винеслі. Одна башта від замку через міст до міста, а друга до ріки Смотри ча в перекоп, тамтаки в Перекопі на ріці є башти межи скелями змуровані. Замок також від міста відділений баштами й мурами, не найвище уміцнені, але саме місто в ліпшім місці...»
ПОВІСТЬ ПРО ПРЕСЛАВНІ ЧУДА СВЯТОЇ ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ ВАРВАРИ ПЕР ЕДМ ОВ А
Велику біду й вічну муку дістав раб євангельський, який узяв у пана сво го талант, за те, що не вчинив довіреним собі талантом ані куплі, ані приподоби ніяк ої, коли, хустиною зав’язавши, в землі його заховав. Через те, як він, хусткою зв’язавши, сховав у землю таланта, так пан, зв’язавши його, наказав у кромішню тьму вкинути. Тієї притчі і я застрашившись (оскільки мені Господь мій і Бог довірив з ігуменством монастиря Михай лівського Золотоверхого багатоцінний, ніби від п’яти талантів, один неоправлений талант, від п’яти, кажу, мудрих два — в догляді премудрої діви великомучениці святої Варвари мощей, які тут лежать, у церкві свя того Михаїла, від котрих численні чуда діються і зцілення подаються, як найдорожче багатство), щоб, ховаючи замовчуванням багатств чуд та зцілень того довіреного мені таланту — святих мощів святої Варвари, не був відісланий у схов вічної тьми, позбавивши того багатства талан тових покупців — боголюб’язних і мучениколюбних, кажу, душ, які у дні мого ігуменства діялися й діються, намислив розказати чуда, щоб слухачі приймали ревність до святої Варвари й поміч од неї дістали, приходячи, а я, як торжник довіреного мені таланту, зміг би прийняти від таланто давця заплату з добрими п’яти талантів торжниками. Віру отож кожен май, що пишу й проповідую не неправдиве, знаюч и, що Господь погубить усіх, котрі творять брехні, але правду беру мені й тобі, читачу, на користь. А оскільки неможливо, щоб усі чуда святої Варвари я зміг полічи ти, починаю з деяких більших, а передусім: ПРО МОЩ І СВЯТ ОЇ ВАРВ АР И
Мощі святої великомучениці Варвари якого часу і в який спосіб запро ваджено до Києва й до церкви святого архістратига Михаїла, в літописах не написано, а коли б і були які записи, то оскільки Київ довго стояв порож ній з опустілими монастирями, то й записи ті погинули. Однак од старих людей повісті маємо, що великому князю Михайлу Святополку, правну ку святого Володимира, коли Києв ом володів, від грецького царя у дар було прислано тії святі мощі святої Варвари, а він, змурувавши церкву святого
315
Михаїл а року від створення світу 6616 (1108), поклав у тій церкві на освя чення мощі святої великомучениці Варвари, які тут і донині нетлінні лежать. А що вони правдиво святої мучениці Варвари, пізнавай із самих преславних чуд і безсумнівно віруй. До того прийми свідчення від канцлера королівства Польського Оссолинського, який, будучи в Києві за отця мит рополита Петра Могили, повідав, що був, мовляв, у Римі, питався всюди на Заході, і коли б ті мощі святії були там, або чути було десь і на Сході, [так ні]. — Маю великувелику [віру], — сказав, — до святої Варвари, знаючи те напевне із прикладів, що хто доручається святій Варварі, без сповіді й без причастя не помирає. Але, — мовив, — сказано мені запевно, що мощів святої Варвари немає, і ті, що на Сході бувають, не оповідають [про них], тільки правлять, що десь у ваших сторонах мають бути. І я, — мовив Оссолинський, — вірую, що в Києві вони сутьсуть [ті мощі] святої Варвари. Попросив частку собі від мощів святої Варвари і через віру його дано частку пальця руки святої Варвари. Також, шануючи, прийми, читачу, друге свідоцтво, святого Макарія, патріярха антіохійського, який за мого ігуменства, бувши в Києві й при бувши до нашого Михайлівського монастиря, кланявся з вірою мощам свя тої Варвари й зі сльозами мовив нам так: — Єліополь, місто, де свята Варвара замучена була, в моїй єпархії, неда леко від Антиохії. А коли запитували про мощі святої Варвари, [відповів]: — Ніде на Сході не чули; повідають, що мають бути [на Руси]. Так, — мовить, — ваша земля у нас не забувається, і вірую, що це власні, що це є мощі святої Варвари, і так треба вірити. І просив нас посилено патріярх, аби ми частку від мощів святої йому дали. І, за благословенням тодішнього нашого отця митрополита Сильвестра Косова, дали святу частку від мощів святої Варвари патріяр ху, яку з великою радістю і з благословенням прийняв, за найбільший скарб собі вважаючи. Не тільки отож із повістей стародавніх і з тих свідоцтв віруй кожен, що тут, у Михайлівському Золотоверхому монастирі, власні є мощі вели комучениці Варвари, і з вірою до них приходь, і поміч на усіляку потре бу приймай, але безсумівно віруй у чуда великі, котрі діються від тих мощів великомучениці Варвари. ЧУД О 1
316
Я, ієромонах Теодосій Софонович, року 1655, прийняв ігуменство монас тиря Михайлівського Золотоверхого, подане мені від блаженної пам’яті преосвященного отця Сильвестра Косова, митрополита київського. Того року прийшов один чесний міщанин із Луцька, приніс руку, із срібла зроб лену, і дав повісити над мощами святої Варвари. А коли ми запитали, на який знак приніс тую руку святої, сказав під сумлінням: — Заболіла, — мовив, — була мені рука і скорчилася так, що не міг її
розправити. І ту неулічену хворість терплячи, пригадав я святу Варвару, що від її мощів діються зцілення. Молився тоді святій про зцілення руки моєї, просячи, і дав зарік до мощів її піти, коли мене вилікує, і так, — мовив, — молитвами її, рука моя скорчена вилікувана стала, і я, свій зарік виконуючи, прийшов із подякою до її мощів на поклонніння і руку срібну її мощам приніс на знак руки моєї, вилікуваної через святу Варвару. ЧУД О 2
Іван Софонович, міщанин і райця київський, одного часу був кріпко зах ворів великою хворобою, а хворіючи немало, припом’янув собі святу Варва ру, яка подає зцілення від мощів. А що за лютою болістю сам не міг іти, послав до монастиря Михайлівського, до мощів святої Варвари, по воду із руки її святої із вірою для ліків своєї важкої хвороби. Тимчасом його розпалила велика гарячка, що аж язик зсихав. Радили йому свої, аби чогось напився, щоб пригасити гарячку, але він відповів: — Хоч би й умирав, не буду нічого пити, доки води від ручки святої Варвари принесуть. Таку мав віру до святої мучениці. Потім, коли принесено воду від святих мощів, молячись, із вірою напив ся і заразтаки, як після якогось смачного міцного трунку, заснув твердо, а перед тим і спати так не міг. Натомість явилася йому свята Варвара і, взявши його за руку, мовила йому: — Чоловіче, знай, — сказала, — що я є свята мучениця Варвара. — Багато, — мовила, — не вірять, щоб то були мої правдиві мощі. Отож сам ти знай, що є то мої правдиві мощі, і всім повідай, аби в те вірили. А на знак того ти вже здоровий є. Те прорікши, зникла, а Іван, отямившись, став такий же здоровий, ніби немало не хворів і, дякуюч и святій Варварі, не тільки мені те своє чудовне зцілення від святої Варвари і її впевнення щодо мощів її оповів, але й усім і досі оповідає. ЧУД О 3
Коли князь Радивил узяв був місто це року 1651, то за його проханням мусили дати йому частку від ребра святої Варвари немалу, яку він відіслав у дар віленському біскупу, котрий до князя щодо того писав. Ту частку мощів святої Варвари чесно ховав у своїх палацах у гебановій скриньці. А коли одно го часу загорілися біскупські покої й не могли їх загасити, що тільки не вики нено з покоїв, те все погоріло, і покої до кінця згоріли. А коли після спалення розгребли попіл, — о чудо! — мощі святої Варвари у скриньці цілі знайшли, не порушені у вогні й усі, дивуюч ись, прославляли Бога й чудотворну велико мученицю Варвару. Це чудо мені оповів чоловік чесний, великої гідності, кот рий був там самовидцем тих чудовних мощів, року 1657. 317
ЧУД О 4
Дивним великим чудам подібне й це преславне чудо, яке сталося року 1666. Двоє служалих у піст перед Різдвом Христовим, коли піст і празник святої Варвари буває, змовившись, прийшли були вкрасти золо то, і срібло, і всю оздобу, що є при мощах святої Варвари, імена їм Андрей і Феодор. І однієї ночі, як їм дияв ол показав, якимсь начинням відімкнули замка правих дверей церкви святого Михаїла і пішли просто до мощів свя тої Варвари, на образах намісних срібла та ланцюгів, та іншого не руша ючи. А коли почали приходити до дверей святої Варвари, грім на них страшний ударив, іскри вогненні їх опалили, і вони від того грому на зем лю попадали, від чого один оглух, а на другого хвороба лиха напала і з розу му відійшов. Отямившись потім той, котрий оглух, побачив на собі Боже і святої Варвари чудовне карання, вивів безумного товариша з церкви і, церкву знову замкнувши, нічого не беручи, побігли додому. Те чудо за тиждень саме той, котрий оглух, і товариша свого привівши, оповів перед отцем своїм духовним у церкві, перед ієромонахом Симеоном, і ієромонах Симеон мені визнав нескоро згодом перед олтарем, під сумлін ням, ідучи службу Божу служити. ЧУД О 5
Преосвященний архієпископ чернігівський Лазар Баранович і досі виз нає чудо святої Варвари, яке перед ним виказала, коли він великою хворо бою болів і прийшов до святої Варвари. Натомість швидке від мощів свя тої Варвари дістав зцілення і відтоді найбільшу почав мати до святої Варвари віру й, одужавши, при мощах її повідав казання на празник святої Варвари й оповів на казанні про своє чудовне зцілення від святої. ЧУД О 6
318
Доброродний болярин і воєвода київський Петро Васильович Шереме тьєв сам мені повідав про чудовне вилікування жони своєї, болярині Анни Феодоровни. Коли приїх ав він, болярин, із жоною до Києв а на воєводство року 1666, місяця грудня, 28 дня, відтоді жона його, віру велику взявши до святої Варвари, так постановила учинити святій: найняла крилошан монастиря нашого Михайлівського, аби щонеділі при мощах святої Варва ри службу Божу служили за них у приділі, і сама завше ходить і слухає тієї служби Божої. Того ж року, місяця липня, захворіла була вельми, будучи вагітною, і та важка хвороба прийшла болярині Анні 8 дня, липня, що й мовити не могла, і вже не сподівалася живою бути. Тоді болярин, важко жалісний, не маючи іншого ліку, взявши за певну надію вилікування віру своєї болярині до святої Варвари і свою до неї доклавши, послав пізно свого вірного слугу Мезецького із грішми до монастиря, аби за боляриню при мощах святої Варвари був від правлений молебен, і зараз почали священики молебна відправляти. А коли відспівали молебна, за тим словом зараз промовила боляриня, що легше їй
стало, і народила сина, котрого назвали Володимир. І, подяку віддаючи свя тій Варварі за те чудовне вилікування, постановили зарік: щонеділі сина до служби Божої, того Володимира, причащати на службі Божій, від них закуп леній, біля святої Варвари, що й чинять невідмінно уже два роки відтоді. ЧУД О 7
Знову тойтаки болярин Петро Васильович Шереметьєв славив, що син його Василій чудовно, за молитвами святої Варвари зцілився таким чином. — Захворів, — мовив, — син наш Василій і болів вельми тяжко, що вже близький і до смерті був, і ліки йому не допомагали. Однієї ночі уже ми, засумнівавшись, що житиме, свічу запалили і ладаном накадили. І тоді, — мовить, — жона моя, боляриня Анна, стоячи перед образами, перед яки ми свіча горіла, почала плакати: «Свята великомученице Варваро, помоли ся Спасу і пресвятій Богородиці, аби моєму синові, що поправді вмирає, дарували життя і здоров’я. А я твоя заручниця буду вічна!» Коли так молилася святій Варварі боляриня, зараз полегшала хворість сина їхнього Василія і невдовзі одужав, а боляриня, зарік свій виконуючи, до святої Варвари віру велику має. І чудовне виздоровлення славлять. ЧУД О 8
Року 1659, місяця травня, дня на празник святого Теодосія, прийшов я до Печерського монастиря і побачив на службі Божій хворого ієродиякона Атанасія, і спитав, що за хвороба в нього є. Відповів він: — Коли, — мовив, невдовзі служив службу Божу, напала мене велика трясця і ледве дослужив, а вже, — мовив, — більше тижня, [кожного] третього дня мене пориває і вимучує кріпко. Я сказав: — Такі хвороби зцілює свята Варвара. Прийди до її мощів у вівторок і прослужи службу Божу в преділі святої Варвари, одужаєш. Послухав мене ієродияк он Атанасій, прийшов у понеділок увечері до нашого монастиря, покуштував вечері і назавтра, у вівторок, коли його мала напасти хвороба, прослужив службу Божу, поцілував мощі святої Вар вари, і заразтаки відійшла від нього хвороба, і здоровий відтоді став, і дякував своїй цілительці святій, чудотворній Варварі. ЧУД О 9
Ієромонах Йосип також великою хворобою хворів, не мігши ліків знай ти, тож удався з вірою до мощів святої Варвари, і коли напився води із руки її святої, труту своєї хвороби зараз усю виблював, і відтоді доско нало став здоровий, дякуючи святій Варварі. 319
ЧУД О 10
Чернець Гаврило терпів велику хворобу трясовичну і вогневичну, а коли не міг її вилікувати, порадила йому братія, щоб із вірою з руки святої Вар вари води напився, то напевне так би зміг одужати, але він, маловірний, не послухав доброї ради, не віруючи, що так вилікується. І тоді більша його ще та хвороба трапила, аж я, про те довідавшись, дорікнув йому й казав, аби віру мав до святої Варвари безсумнівну. По тому він, молитвою сми рившись за маловір’я, напився води з руки святої Варвари замість певних ліків. Тож коли він мене послухав і з вірою напився з руки святої Варвари, зараз відтоді одужав і дякував мені та святій Варварі. ЧУД О 11
а Тобто був сновида.
Один юнак літ вісімнадцяти або більше потрапив був у хворобу новомі сячнуа, і кілька місяців на новий місяць відходив з розуму й мовив та чинив, ледащо, не знаючи що діяв — ім’я йому Євстатій. Пан його, жалу ючи вельми, сумував із того і, не відаюч и, як його хворобу оту новомісяч ну вилікувати, до святої Варвари [вдався], за патронку її собі здавна маю чи, зарік учинив святій Варварі, її помочі святій доручаючи свого слу гу Євстатія і молячи, аби зцілила, обіцяв відіслати його до святих мощів. І за тим зароком, молитвами святої Варвари, заразтаки відступила від Євстатія, слуги його, та новомісячна тяжка хвороба, і здоровим відтоді став. Те чудовне зцілення сам пан того Євстатія, пречесний отець ігумен кирилівський, мені повідав і привозив його до мощів святої, дякуючи за зцілення. ЧУД О 12
320
За немале чудо вважаю і таке моє видіння. Звичай є давній у монастирі нашому Михайлівському, що буває в преділі святої Варвари щотижня у вів торок служба Божа і молебен святій Варварі. Одного відтак часу, року 1660, у Великий піст, коли довге буває набоженство, аби братії не важке було чис ленне співання та читання, наказав я припинити, в Великий піст тільки, у вівторок, молебня співати біля святої Варвари. І тільки це учинив, коли трохи заснув: здалося мені, ніби в церкві прийшов я до мощів святої Варвари й побачив, що сиділа вона в труні. Не зовсім, поправді, поклонившись, з великим страхом я сказав: — Ляж, свята Варваро, не гаразд так сидіти. Свята лягла заразтаки, криво ногу й руку з труни вивісивши. Я зі стра хом прошу, аби лягла просто, а свята мені мовить: — Не ляжу просто, хіба мене поправиш. Я з боязню мовлю: — Не смію до тебе доторкатися. Знову мені свята мовить: — Конечно мені поправ, що криво [лежить]. І коли я ледь торкнувся мощів, заразтаки самі мощі, як належить, лягли.
І з жахом ще у видінні, тлумачив собі, що це я вчинив, що криво [лежа ла], бо молебня святої у вівторок відставив і, отямившись, повідав братії видіння і сказав, аби у Великий піст, у вівторок, бував біля святої Варвари молебень, оскільки сама не любить і за криве вважає те, що ми відставили молебня. Відтак братія охоче почала співати молебня. ЧУД О 13
Знову того ж року сумував я під час цієї міжусібної брані щодо бідності монастиря і щодо небезпеки для здоров’я, а коли заснув, здалося, що я пере буваю біля мощів святої Варвари й бачу святу всю, що лежить в оливі, — повна труна її. І рече до мене свята, взявши мене за руку: — Не сумуй, я ж бо є з вами! Я тоді тлумачив, що у Святому Письмі олива значить милосердя, а велика кількість оливи, у якій святу Варвару лежачу побачив, значить милість святої до нас, що повно всього за її молитвами буде. Отож за молитвами святого Михаїла та святої Варвари досі пробула ціла і не збід ніла свята обитель, за що дякуєм о святій. ЧУД О 14
Року 1668, серпня в 24 день, Григорій, слюсар, робив роботу одному слу жалому. Цей служалий не з повного розуму бувши, прийшов до Григорія й хотів без плати взяти свою роботу, тож, добувши шпаду, мало Григорія не сколов. Григорія ж з того переполоху напала велика хворість, так що отямитися не міг, аж по кількох днях хвороби учинив зарік святій Варва рі, з руки якої святої як тільки напився води, заразтаки одужав, і сам мені те чудовне своє зцілення від святої Варвари оповів, дякуючи святій вели комучениці. ЧУД О 15
Іван Колцедан того ж часу, хворий вельми, за порадою знаючих, чудов ного зцілення від святої Варвари [зазнав], скоро з руки святої води напив ся, заразтаки одужав, і мені це з’явив. ЧУД О 16
Іван Олексієв Мещеринов, голова стрілецький, сказав мені: — Як тільки, — мовив, — або смуток і тугаа на мене находить, або коли велика є потреба, завжди прийду до мощів святої Варвари й тільки, просльозившись, помолюся святій мучениці, заразтаки поміч значну від неї та задоволення в своїй потребі приймаю. Через те, — мовить, — і моїм стрільцям, коли котрий захворіє, наказую йти по певні ліки до свя тої Варвари, усі інші ліки покинувши. І вони, мене послухавши, швидке зцілення приймають од мощів святої Варвари.
аВ оригіналі: «туто».
321
ЧУД О 17
Афанасій Олексійович Ушаков їхав водою із стрільцями, а коли до Ост ра наближався, напали на них вороги, більше, ніж цих було, і почали на них стріляти сильно, і самому там Афанасію постріл либонь вельми заразли вий дістався, аж почав був щодо себе у сумнів упадати. При тому один із стрільців рече до Афанасія: — Обіцяйся при святому Михаїлі святій великомучениці Варварі молитися, покладайся й будемо цілі. Афанасій почувши, з радістю учинив обітницю святій Варварі й почав молитися про поміч із проханням. Як тільки те учинив, відразу ж на бере зі з’явилися їхні люди, а вороги від’їхали, і сам Афанасій до своїх із човна висів, і цілий зі своїм и, що в човнах були, залишився. І так цілий чудовно за молитвами святої Варвари приїхав, молебень при мощах святої Варва ри закупив, дякуючи святій Варварі, і сам мені про ту чудовну оборо ну пресвятої Варвари оповів. Численні й іншії чуда та зцілення чудотворні від мощів святої Варвари діються, яких не тільки ця мала книжиця не вмістила б. Написав для користі та сприяння віри в святу Варвару безсумнів ну для тих, що слухають та читають.
322
ПРО КИЇВСЬКИЙ «СИНОПСИС» 1674 року
Майже відразу за «Хронікою» Т. Софоновича, яка стала визначним ета пом у розвитку українського історичного мислення, в іншому осеред ку Київського Атенею — КиєвоПечерській лаврі творилося особливе писання, якого повна назва звучить так: «Синопсис, або коротке зібрання від різних літописців про початок слов’яноросійського народу і першона чальних князів богоспасенного града Києва, і про життя святого добровір ного великого князя київського та всієї Росії, найпершого самодержця Володимира, і про наслідників благочестивої держави його Російської аж до пресвітлого і благочестивого государя нашого і великого князя Олексія Михайловича, всієї Великої, Малої й Білої Росії самодержця». Вже сама назва ця свідчить, що твора побудовано супротилежно до ідеології україн ських літописців, які закономірно бачили Україну спадкоємицею Київської держави, а визвольні війни як відновлення тієї держави на її питомій тери торії. Відповідно автор (чи автори) праці, при формальному благословенні Інокентія Гізеля, разом із друкарем Іваном Армашенком, виконав цього разу завдання не українського, а російського уряду («Синопсиса» й було видано на російські гроші), ввівши ряд постулатів російського монархізму, вперше провів фальсифікацію української історії з метою доказати прав ність володіння російським царем Україною, бо Московщина тут подається як спадкоємиця Київської держави, а її царі, хоча й не були вже Рюрикови чами, — нащадками Володимира. Відповідно, вже в заголовку князь Воло димир називається великим князем усієї Росії (такого терміна за Володи мира не існувало), а держава його зветься Російською (так держава Володи мира ніколи не називалася), а наслідником її подається вже не Україна Русь, а Московська, тобто російські царі, зокрема Олексій Михайлович, у першому виданні, чи Феодор Олексійович у третьому виданні 1680 р., коли текст «Синопсиса» було остаточно сформовано. Причину появ и цього писання зрозуміти не важко: російським ідеологам праглося доказати, що спадкове право Київської держави було за російськими царями, тим самим українська історія вводилась у російську як часткова, а князь Володимир зображався як перший самодержець усієї Росії, хоча Росії як такої тоді не було. Важливо отож стало, щоб таку фальсифікацію пророблено було не в Москві, а таки в Києві, передусім у КиєвоПечерському монастирі, як цен трі східнослов’янського православ’я, тобто в історичній столиці Київської держави. Таким чином видання спланувалося й було виконане як колабо рантське, через що згодом російський уряд ретельно дбав про його поши
323
Титул «Синопсису» Київ. 1680.
324
рення («Синопсис» видавався близько 30 разів), нав’язу ючи через нього російську монархічну схему історії Руси. Відтак історія України тут постає мітично, що й привело до препарації фактів та використання непев них чи легендарних звісток. Як пише український істо ріограф Михайло Марченко: «Він (автор. — В. Ш.) виконав свій задум з великими прогалинами і всупереч відомим уже тоді джерелам. До “Синопсиса” потрапили безліч легенд і недостовірностей, які перейшли в істо ричну літературу XVIII ст. і від яких довелося очищати ся історичній науці» (Марченко М. Українська історіог рафія. — К., 1959. — С. 60). Коли ж порівняти «Синоп сиса» з його попередницею — «Хронікою» Т. Софоно вича, то навіть щодо освоєння історичного матеріялу — це був значний крок назад, бо в «Синопсисі» сила історичних помилок, яких освічений муж Київського Атенею у тому часі допустити не міг (помилки «Синоп сиса» розглянув А. ЛаппоДанилевський в «Очерке развития русской историографии» // Русский исторический журнал. — 1920. — №6. — С. 16–23). Уже це виключає авторство Інокентія Гізеля, тодішнього архімандрита КиєвоПечерського монастиря, вченого, філософа, який це видання бла гословив на вихід, хоча в літературі вже склалася певна традиція вважати І. Гізеля таки автором твору. Це достатньо заперечив тойтаки М. Марчен ко, який писав: «Ми мусимо нагадати, що політично погляди й ідеологія архімандрита КиєвоПечерської лаври не збігаються з ідейною спрямова ністю “Синопсиса” (Українська історіографія. — С. 61). І далі на ційтаки сторінці: «Інокентій Гізель був високоосвіченою особою і добре обізнаний з тогочасною історичною літературою та джерелами. Він не міг допустити фальшивого підходу до джерела і з’ясування ряду історичних явищ та фак тів. У “Синопсису” зустрічаються такі навіть для того часу грубі помилки, яких ніяк не міг допустити високоосвічений книжник, вихованець відомих Київського та Львівського колегіумів і ректор Київської академії Інокентій Гізель». Не варто при цьому забувати, що І. Гізель, хоча в час виходу книги й виявляв прихильність до російської орієнтації, однак у 1654 р. відмовився присягати російському цареві, згодом був прибічником митрополита Йосипа НелюбовичаТукальського (в тому часі, коли той тримався ідеї незалежності України та української церкви); хоча в період створення «Синопсису» був вороже настроєний до ідеї турецької орієнтації та її при хильників Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Загалом сьогодні з’ясува ти, хто ж був на справді автором «Синопсиса» не можемо через брак доку ментальних даних. Побіч з тим «Синопсис» описує, кажучи російським монархічним термі ном, не «загальноросійську» історію, а таки українську, зокрема Київського князівства, велике місце відвівши Києву. Його головним джерелом була
«Хроніка» Т. Софоновича, хоча користувався він і півден ними, тобто українськими варіянтами нашого найдавні шого літопису, про що свідчить і поданий далі опис київ ського пантеону богів. Сам виклад ведеться тут від найдав ніших часів до Визвольної війни Б. Хмельницького, в останньому варіянті сюди додано описа війни з турками в 1677–1678 р., при чому цілком проминено увагою Визволь ну війну, що також було невипадково: пропагувати бороть бу Україн и за свободу і власну державу не було в інтересах замовників «Синопсису» — на той час російські ідеологи ще не додумалися (чи й не могли через недавність подій) до пропаганди також псевдоісторичної ідеї про «воз’єднан ня» України й Росії як двох частин одного цілого, — цю ідею засвоєно тільки в другій половині XVIII ст. Цікаво, що антиісторичний вірус, занесений в україн ське літописання «Синопсисом», мав свій розвиток у руко писній праці П. Кохановського, створеній у томутаки Киє воПечерському монастирі як продовження розглянутої пам’ятки, але, незважаючи на активне поширення й пропаганду, прижив лювався на українському ґрунті вельми туго, його слабкі відголоски маємо в літописі Г. Граб’янки, зате ані в Самовидця, ані в С. Величка їх немає й сліду, хоч останній і цитує не раз цю працю, але тільки фактологічно. Нове приживлення вірусу помічаємо лишень у II половині XVIII ст., він помітний у літописі П. Симоновського, а цілком уже розрісся й запанував у літопис ному описі Олександра Рігельмана, де монархічна російська схема бачення української історії починає звучати на повну силу. З другого боку, полеміч носупротилежною «Синопсису» треба назвати знамениту «Історію Русів», анонімний автор якої наприкінці XVIII ст. активно запротестував проти спроб узурпації української державної традиції Російською державою, хоча й чинив це не так науковими, як публіцистичноемоційними засобами й зі свого боку подаючи не так реальний історичний образ Україн и, як більшою мірою мітологічний — у цьому він також зазнав упливу «Синопсиса». Коли ж говорити про місце «Синопсиса» в системі пам’яток Київського Атенею, то цю працю треба назвати червивим його плодом.
Архімандрит КиєвоПечерської лаври Інокентій Гізель — ректор КиєвоМогилянської академії. Портрет XVIII ст.
325
ІЗ «СИНОПСИСА», 1674 року [ПРО ІДОЛ ІВ]
326
Найперше поставили найголовнішого кумира, іменем Перуна, бога гро му, блискавки і хмар дощових, на пригірку високому над Буричовим пото ком, подобою людською; тулуб його був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту зі срібла, вуха золоті, ноги залізні, а в руках тримав камінь, подібний до блискавки палаюч ої, рубінами і карбункулом прикраше ний; а перед ним огонь завжди горів. А якщо з недбальства жрецького прик лючалося вогню згаснути, то того жреця, як ворога бога свойого, смертю карали. Другий ідол був Волос, бог скоту. Третій — Позвізд; інші ж прозивали його Похвістом, а деяк і — Вихром, сповідуючи як бога повітря, погоди і непогоди. Четвертий ідол — Ладо. Сього мали за бога веселощів і всілякого гараз ду; жертви йому приносили ті, які готувалися до шлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду. А ця мерзота од давні ших ідолопоклонників пішла, що якихось богів Леля і Полеля шанували, що їхнє богомерзьке ім’я й донині по деяких сторонах на багатолюдних ігри щах приспів «Лелюм Полелюм» голосять. Також от і матір Лелеву і Полеле ву Ладу, співаючи: «Ладо, Ладо!» І того ідола іздавна відому спокусу дияв оль ську на шлюбних весіллях, руками плещучи й об стіл б’ючи, оспівують. Од сього бо православному християнину всіляко стерегтися належить, аби кара Божа його не спіткала. П’ятий ідол Купало, що його за бога плодів земних вважали і йому, облу дою бісівською заморочені, подарунки і жертви на початку жнив приноси ли. Того ж бо Купалабога, чи істинніше біса — і досі по деяк их сторонах руських ще пам’ять держиться; найбільше під вечір на Різдво святого Іоан на Хрестителя, зібравшись увечері, молодь чоловічої, дівочої і жіночої ста ті, сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладають на голови і опояс у ються ними; ще ж на тому бісівському грищі розкладають огонь і навколо нього, взявшись за руки, нечестиво ходять і скачуть і пісні співають, брид кого Купала часто повторяюч и і через огонь перескакуючи, самих себе тому ж бісу Купалу в жертву приносять; і інших дійств диявольських бага то на мерзенних зборищах творять, що й писати про них не гоже. Після
сього святого Іоанна Хрестителя празника, ще й на празник святих вер ховних апостолів Петра і Павла свою сіть диявол напинає через колискиа, бо ті, що колишуться на них, буває падають на землю, вбиваються й тихі ші, грішні без покаяння душу свою випускають. А тому й колисок, як сіті дияв ольської, хоронитися усякому християнському чоловікові треба, аби не попасти і не зав’язнути у ній. Дехто із прадавніх беззаконників джерелам і озерам, заради примножен ня плодів земних, жертви приносив, а часом і людей у воді топив. По дея ких сторонах руських, ще й досі давнього того безчинства одновлюється пам’ять, коли в час пресвітлого дня Воскресіння Христового, зібравшись, обох статей молоді й старі [люди] одне одного для якоїсь утіхи у воду вки дають, і трапляється, за насланням бісівським, ввергнутому у воду чи об камінь, чи об дерево розбитися, а чи втопитися й грішну випустити душу свою. Інші, якщо не вкидають у воду, то поливають водою, тому ж бісу жертву давніх забобонів одновлюючи, а нині як звичай утішний, а не як жертви ідольські творять, та все ж краще б і тому не бути. Шостий ідол Коляда, бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24й день одправляють. Хоч люди руські і святим хрещенням прос вітилися й ідолів викорінили, та деякі пам’ять того біса Коляди й досі не перестають одновляти, почавши од самого Різдва Христового у всі святі дні, збираючись на богомерзкі грища, пісні співають і в них, хоч і про Різдво Христове споминають, та тут же беззаконно й Коляду, здавна відому спо кусу дияв ольську, багато [разів] повторюючи, додають. До сього на тих же своїх законопротивних зборищах і якогось Турасатану та інших богомер зких скаред, вимишляючи, споминають. А ті лиця свої й усю красу людську, за образом і подобою Божою сотворену, всілякими машкарами, або страши лами, на дияв ольський лад прибраними, закривають, страхаюч и чи поті шаючи людей, а творця і зиждителя свойого гудячи, так, ніби не задоволь няючись і гидуючи творінням рук його, що всіляко б належало християн ському чоловікові зоставити, а тим ликом, яким сотворив [його] Господь, удовольнятися. Й інші богопротивні мерзоти вимишляються, що їх на письмі й передавати не годиться. Окрім тих бісівських кумирів, ще й інші ідоли численні були на ім’я: Усляд або Осляд, Корша або Хорс, Дашуба або Дажб, Стриба або Стрибог, Сема ергля або Семаргл, і Макош або Мокош, що тим бісам заморочені люди, як би богам, жертви і похвали роздавали. А ся ж мерзота у всьому князівстві Володимировім за повелінням його діялася. І послав великий князь руський Володимир замість себе у Великий Нов город родича свойого на ім’я Добриня; і той, досягши Великого Новгорода, так, як у Києві бачив, що Володимир творив, так, наслідуючи йому, чинив там, ідоли ставлячи, богами їх називаюч и, і людям кланятися і пожертву вання їм приносити неволею повелівав.
а Колиски — гойдалки.
327
ВАРЛААМ ЯСИНСЬКИЙ ЯК ОДИН ІЗ МЕЦЕНАТІВ КИЇВСЬКОГО АТЕНЕЮ
328
Про цього діяч а маємо мало даних до того, як у 1668–1673 рр. він став рек тором Київської академії. Рік і місце народження його невідомі, знаєм о, що він був вихованцем Київських шкіл, освіту завершив у Краківській академії, ректором став у вельми складний час після того, як у 1665 р., під час військо вих дій, академія була цілком розорена. В. Ясинський і взявся за відновлен ня цього значного культурного осередку, передусім упорядкувавши госпо дарство Братського монастиря, щоб здобути для школи матеріяльну базу. Всі заходи, однак, було знищено нападом польського полковника Пива, який наскочив на маєтність монастиря м. Новосілки, вирізав тут майже пів тораста людей, пограбував церковне майно і спалив усе містечко, також монастирського замка та й саму церкву. Було тоді вбито й троє ченців, які тут господарювали. Вражений цією подією, В. Ясинський пише зворушли вого листа Л. Барановичу, звинувачуючи себе в цій утраті й просить звіль нити його з ректорської посади: «Сам я, доки зберуся, коли живий при тім смутку буду, щоб поклонитися, зустрівшись, преосвященству вашому (хоч правдиво недостойний, назватися, як братовбивця, сином не смію), бажаю поплакати в келії печерській, щоб братство гріхами своїми не приводив до подальшої згуби» (Величковський І. Твори. — К., 1972. — С. 154). Водночас В. Ясинський звернувся до всіх, хто належить до православної церкви, із проханнямграмотою щодо милостині, говорячи тут про «тяжку й неви носну скорботу й упадок КиєвоБратського Богоявленського монастиря, який трудиться біля науки православної в освіченні молоді руської на під пору святій церкві й на примноження хвали Божої» (Аскоченський В. Киев с древнейшим его училищем академиею. — К., 1856. — Т. I. — С. 202–203). Після того В. Ясинський був ігуменом КиєвоМихайлівського монастиря, по тому Київського Микільського монастиря і, на цій посаді перебуваючи, видав книжечку віршів «Вінці» (1680), яка збереглась у відписі І. Величков ського, учня Варлаама. По тому став настоятелем КиєвоПечерської лаври. Як релігійний діяч стояв на твердих автономічних позиціях і був ворогом підпорядкування української церкви Московському патріярхату, хоча Мос ква запропонувала Ясинському місце митрополита в 1686 р. Варлаам відмо вився їхати до Москви і там посвячуватися. Тоді митрополитом поставили Г. СвятополкаЧетвертинського, проти чого В. Ясинський запротестував. Але коли українську церкву росіянами було куплено в константинополь ського патріярха за хабарі в 1687 р., В. Ясинський змирився.В 1690 р. він був
висвячений на київського митрополита москов ським патріярхом Адріяном. Саме з цього часу мит рополит удається з рядом прохань до гетьмана І. Мазепи в користь Київської академії «для того, що в ній навчання всякому з малоросійських дітей, що хоче вичитися, подається» (Аскоченський В. — Т. І. — С. 256) і знову прагне укріпити матеріяль ну базу закладу, а колегіянському начальству доміг ся видачі царської платні. З другого боку, в царській грамоті з цього приводу (1693) вже подається своє рідна інструкція як провадити навчання, тобто бачимо намагання уряду втрутитися в учбовий процес. Академія завдяки турботам В. Ясинського почала швидко розростатися, сюди масово стікала ся для навчання молодь. І. Мазепа почав у Брат ському монастирі розбудовчі роботи, через що колегія могла вже вмістити до тисячі учнів. Варлаам тоді звався «теперішнім ревнильником вільних наук». Саме Ясинський домігся від царя потвер дження титулу академії та її самоуправління. Він веде в Києв і й немалу будівничу діяльність. У той час, при об’єднаних зусиллях І. Мазепи та В. Ясин ського, Київ перетворюється на блискучу культурну столицю, де будують чудові храми, пишуть вірші талановиті поети, видають книги, ілюстровані високомистецькою графікою і не тільки церковні, але й світські, розвива ється театр, співають партесні хори, влаштовують диспути, пишуть поет и ки, риторики та філософські трактати, а в академії починається викладання математики крім гуманітарних дисциплін. В. Ясинський на основі своєї книгозбірні закладає в академії значну бібліотеку.В його правління ректора ми були Кирило Филимонович (1690–1693), Йоасаф Кроковський (1693– 1697), Прокопій Колачинський (1697–1702), Гедеон Одорський (1702–1705). Дослідник історії академії В. Аскоченський пише про цей період її розцвіту: «Піднятися в такий короткий час, зібрати розсіяне стадо своє, побачити в череді академічного служення своїх же знаменитих вихованцівпрофесорів, випустити за якісь сімнадцять років стільки особистостей, що прославили її працями в користь церкви й батьківщини — це діло видимого благословен ня Божого, яке почило на ній. Перестарілий архіпастир Київської єпархії з душевною радістю бачив при кінці днів своїх вихованців того училища, яке коштувало йому стількох піклувань і турбот. Тут і він колись провів ліпший час свого життя» (С. 292–293). Агітуючи П. Колачинського викладати в ака демії, В. Ясинський у 1695 р. писав до нього: «Отож радив би твоїй превелеб ності, хай би ти слушно та щиро постав за вітчизну з тією зброєю, яка доти була проти вітчизни, і такі високі науки не ховав під спудом незначних зад ніпровських монастирів: нехай так просвітиться світ наш, щоб було видно. Є, хвала Богу, на київському горизонті такі публічні місця на славу Божу, для
Інокентій Щирський. Епітафія на честь Варлаама Ясинського. Гравюра 1707 р.
329
330
розширення православної церкви, а ворогам на заздрість». І далі: «Мудрість, яка сідає на Божих кріслах і яка при заняттях посилає людське бажання та силу, сама направлятиме стопи не ніг, а розуму твоєї превелебності, як най мудрішого учасника філософського курсу» (С. Величко. Літопис, — Т. II. — К., 1991. — С. 507–508). Помер Варлаам Ясинський 22 серпня 1707 р. під заві су Мазепинської епохи. Його творча спадщина загалом невелика — це вірші, листи, грамоти, передмова до «ЧетьїМіней» Д. Туптала, дещо з того потрапило в друк, як і згадана передмова (1689). Так у видання І. Галятовського «Месія правдивий» уведено вірша В. Ясинського «На автора книги сеї»; крім згаданої поетичної книжечки «Вінці» (1680), у 1688 р. у лаврській друкарні видав поетичні «Три вінці молитовні». В. Ясинському приписують також «Вінець молитов седмич них дванадцятизоряний», що вийшов у Києві в 1697 р.; незначне число віршів розкидано по рукописах: у книжці І. Величковського, літописі С. Величка тощо. Став митрополит героєм панегіричних оспівувань, в основному пера С. Яворського, це «Геркулес після Атланта» (вийшов у Чернігові в 1684 р.) на честь того, що Ясинський став архімандритом КиєвоПечерської лаври по смерті І. Гізеля; «Руський небесний Арктос» (виданий у Києві в 1690 році), цікаво, що тут на гравюрі Варлаам зображений в образі титана, що тримає на собі земну кулю (мається на увазі так звані Київські неба, чи горизонти, образна назва Київського Атенею); «Повня місячна в клейноті, який світить із трьох люмінарів, Варлаамовім» — вийшов у Києві в 1691 р. Ми вже говорили в передмові до цієї книги, що сам В. Ясинський був голо вою своєрідного кола поетів та письменників, куди входили, крім С. Явор ського, І. Величковський, І. Максимович, Д. Туптало та І. Орновський. Це знайшло своє відбиття у рукописній «Книжиці» Івана Величковського. Відпо відно значення митрополита в Київському Атенеї було не так творче (тут він не піднявся над середнім рівнем), як організуюче — меценатське, що також мало для становлення та розвитку Київського Атенею немале значення. Поетичну спадщину В. Ясинського спробували зібрати В. Крекотань та М. Сулима у виданні: «Українська поез ія. Середина XVII століття. — К., 1992. — С. 235–243; правда, не ввівши туди «Вінці» 1680 р., з невідомих причин приписавши їх Д. Тупталу. Загалом, поет тяжів до формальної гри словом, як це полюбляли чинити прихильники високого бароко. Так у «Надгробку пре чесному отцю Михайлу Лежайському», вміщеному в літописа С. Величка, обігрується поняття «лежати» індентичне до вкладеного в прізвище (Лежай ський). З біографічних деталей цікава тут одна: М. Лежайський і В. Ясин ський разом брали постриг «від Лазаряєрарха», тобто Л. Барановича, отже, це сталося десь після 1657 р., коли Л. Баранович став єпископом. Має значен ня, що В. Ясинський (до речі, як і Л. Баранович) написав похвального «Епі тафіона» Йосипу НелюбовичуТукальському, тобто саме тому київсько му митрополиту, котрий увіч заперечив російську орієнтацію, як до речі, й польську, через що потрапив, як підкреслюється у вірші, у польське ув’язнен ня, бо не мав, як пише поет «тука лести» («жиру лестощів»), маємо і тут сло весний перегук із прізвищем героя: тук — Тукальський), тобто не хотів ніко
му підлягати. Непокірний митрополит тут зветься «відступництва правої віри кріпкий обличитель» і захисник горливий православ’я. Поет упевне ний, що покійний потрапив у рай, отже солідаризується з його світоглядом. Вірша написано 1675 р., а вже в 1681 р. Варлаам славословить російського царя Феодора Олексійовича у вірші «Миколаю, побіді тезоіменитий», відтак у 1688 р. складає панегірика царям Івану, Петру і правительці Софії «Три він ці молитовні», де російський герб двоголового орла прирівнюється до двоєс тва Ісуса Христа, а три вінці кладе на трьох царів тому, що Христос був пере можцем смерті, диявола та гріха — барокова гра вишукана, але пересолена підхлібністю. Загалом форма «вінців» була улюблена у В. Ясинського, адже вінці, як ми говорили, він складав і в 1680 р., але тут ми не бачимо політич ного угодовства, а тільки чисто формальну трансформацію молитви в систе му барокової образності, тобто перед нами високий зразок церковної баро кової поезії. Вінці отож будуються, як молитви до Христа, Богородиці, ангельских сил із перечисленням усіх ангелів, до святої Варвари, що мало місцеве київське значення та й відбивало те, що В. Ясинський був ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря (адже саме тут зберігалися мощі цієї святої), через що поет називає місто Київ блаженним, бо береже це святе тіло. Так само окрема молитва до святого Миколи, особливо популярного в Україні, який є образом захисника від бід, а вони тоді падали на Україн у над то щедро; правда, ремінісценції цього у вірші нема, подається індивідуальна молитва, при тому писана в Микільському Київському монастирі — цим, зрештою, й пояснюється звернення до святого Миколи. Таким чином, і Вар вара й Микола постають у київському ареалі, в якому й творено ці молитви вірші. Подальша молитва Івану Предтечі вже такої прописки не має, вона цілком абстрактна. Вінці для святих використовують агіографічну поетику в поєднанні з поетикою віршамолитви. Подальші вінці присвячені Ісу су Христу й оповідають про його життя: страсті, моління в Гетсимансько му саду, страждання та розп’яття. У «Вінцях» 1688 р. бачимо точнісінько ту ж таки поет ику, але вже приміне но до царів: Іван Предтеча пов’язується з царем Іваном і є ніби його молит вою до Господа і тезоіменитого святого; апостол Петро — до царя Петра, також є його молитвою, а свята Софія до царівни Софії. Цікаво, що в самих віршах ані виходів у живе життя, ані прописки до якогось реального тере ну нема — цілком формальні, а панегірична частина омежується самою про зовою передмовою. Таким чином у невеличкій поетичній творчості Варлаама Ясинського по своєму відбито його житейську позицію, яку ми простежили при викладі його біографічних даних: це шлях від ідей, що їх сповідував Й. Нелюбович Тукальський, до примирення, тобто прийняття російської орієнтації, яка, однак, декларується не в самих віршах, а в спеціяльному апендиксі до них. Особливістю поезії В. Ясинського є також усунення від проблем життя в чис тий богословський розмисел при вишуканій бароковій грі словом.
331
ВАРЛААМ ЯСИНСЬКИЙ
[ВІНЦІ] ВІНЕЦЬ ГОЛОВІ ЦЕРКОВНІЙ ІСУСУ ХРИСТУ ОД ДВАНАДЦЯТИ ЗІР, ОД МОЛИТОВ ЧЕРЕЗ ДВАНАДЦЯТЬ ЙОГО СВЯТ
1
Для нашого спасіння ти був утілéнний, Ісусе, хай же буду у плоті спасенний. 2
Пречистої ти плоті прийняв обрізання, Нечисту мою плоть хай обріже страждання. 3
Був стрінутий ти старцем, котрий чекав смерті, Й мені, хоч не стрічались, ураджуй не вмерти, 4
Хрестившись у Йордані, явив в Бозі Тройцю, Хрещеному дай чистим явитися, Творче. 5
Преображення світло явив на Фаворі, Дай бачить тебе в світлі у небі, угорі. 6
В Єрусалим на царство ввійшов на осляті, Смири мою плоть, в душу ввійди царювати. 7
Ти постраждав за грішних, був відданий смерті, Дай бути до пристрастя гріха ніби мертвий. 8
332
Провідно воскресився із мертвих триденно, Гріха смерть дай здолати мені нащоденно.
9
Зі славою у небо вознісся у тілі, Мені дай туди вийти від власної сили. 10
Отець і Дух послали тебе в тройчнім світі, Духовну в мені втіху звели поселити. 11
Свій образ залишив нам нерукотворенний, Лицем в лице хай погляд побачу блаженний. 12
Воздвиженням тож хрестним тепер і в суд страшний Звільни мене від бідства, щоб я не впав страстний.
Вінцем оцим [створився], вінець всього літа Від доброти самого творителя світа.
За цей вінокмолитву в житті тимчасовім Цар неба вінка в небі дасть вічно пасомим. ВІН ЕЦЬ БОГ ОР ОД ИЦ І ВІД ДВАН АДЦ ЯТ И ЗІР, ВІД МОЛ ИТ ОВ ЧЕР ЕЗ ДВАН АДЦ ЯТЬ ЇЇ СВЯТ 1
Зачатая без гріху, о Божая Мати, Молю: мені безгрішно життя дай зачати. 2
Нутро тебе родило старе і неплідне, Нехай душа неплідна стає добропліднаа.
а Така рима в оригіналі: «плідна» — «плідна»
3
Уведена у церкву в три літа, в дар Трóйці, Мені дай вхід до церкви за вхід у храм Твóрці. 4
Ти Спаса зачала у день благовістіння, Мені благослови день початий спасіння. 5
Водила БогаСина при дівства печаті, Мене ж бо пропечата хай Син благодаті. 333
6
Очищення створила закон у Стрітення, Стрітенного очисти мене у злоденні. 7
Стоюч и при хресті, ти душею ридала, Про хрест мені дай думку на серце упалу. 8
В Успенії безсмертнім постала до Сина, Від сну гріхів постати мені дай щоднини. 9
З покладеної ризи шанібцю твоєї Вдягни ти голу душу у світло від неї. 10
З покладеного паса шанібцю твойого Підпережи несилу ти силою з нього. 11
Як вірних покриваєш чесним омофором, Прийми мене в покрову тут і в вишнім двóрі 12
Із перемоги й слави, взятих над каганом, Побіду дай над бісом і над бісурманом.
Цим вінцем благословен вінець всього літа Від матері добрості нетвореного світа, За цей вінець в дочаснім житті молитвенний Цариці неба поміч дасть вічно возцаренний. ВІН ЕЦЬ ОД ДВАН АДЦ ЯТ И ЗІР АНГ ЕЛЬС ЬКИМ СИН АМ ОД МОЛ ИТ ОВ ДО НИХ ПРО ПОМ ІЧ НАМ ДО ДОБР ИХ СПРАВ 1
Архістратиже Божий, святче МИХАЇЛЕ, Що як Бог, дай мені це розуміти ціло. 2
334
ГАВРИЇЛЕ, дай радість по Бозі пізнати, Богородицю твердо у розум приймати.
3
РАФАЇЛЕ, на стежку мене став спасенну, Сліпоті дай душевній цільбу божественну. 4
СЕРАФИМИ, вогнем ви любові паліте, Щоб всесердно я Бога любив, поможіте. 5
ХЕРУВИМИ, ви світлом ума щодо Бога Просвітіть, щоб побачив світ горній чертога. 6
Ви, ПРЕСТОЛИ, направте, щоб правди триматись, Щоби зміг на бік правий у суд страшний стати. 7
А ви, теж ПАНУВАННЯ, мою плоть скарайте, Щоби волі Господній вторив, нахиляйте. 8
СИЛИ, вишнього силу явіть мені чудну, Оживіте помершу мою душу блудну. 9
ВЛАДИ, ви сподобіте над бісом побіди, Не керують хай мною сил темрявих біди. 10
Ви, НАЧАЛА, чуттями хай розум керує, Наставляйте, в мені хай гріх мій не царює. 11
Ви, АРХАНГЕЛИ´, тайни спасенні віщайте, Голос, котрий на суд зве, у думку вкладайте. 12
АНГЕЛИ, що живучих на світі цім зріте, Від бід бутніх мене ви, молю, бережіте.
Цей вінець хто приносить янгóлам до слави, То вінець неув’ядний візьме сам небавом. З ангелáми щоб зріти завжди лице Бога, Хто в молитвах, той чину не збуде й одного. 335
ВІН ЕЦЬ ОД ДВАН АДЦ ЯТ И ЗІР СВЯТ ІЙ ВАРВ АР І, ВІД МОЛ ИТ ОВ ДО НЕЇ ПРО КРАЙН ІЙ ДОБР ОЇ СМЕРТ І ДАР 1
Вáрваромбо батьком роджена ти, діво, Терня злого цвіт добрий, що з’явивсь на диво, Варвáро, чорна в назві, в вірі красна й ділі Від варварських діл стримуй на душі і тілі. 2
В високій вірі тілом була ти чудесна, Трималася краса та, неначе небесна. Подай мені угору піднять серце власне, Від діл достойних неба хай робиться красне. 3
Три вікна повелівши в бані сотворити, Світ троїчний бажаю серцем чистим зріти, Пам’ять, розум і волю — три душевні сили Твори, Тройці догідні, мислю, словом, ділом. О твердіша за камінь Себе, діво, сховала Мене в твердій покрові Заховай од гоніння
4
батька — тебе гнав він, у розкритий камінь, твоєї молитви лихої ловитви.
5
Батьковарвар в нечестя за коси втягає, БогОтець же любов’ю вінця одягає. На Господнім підніжжі я землю втираю, Твої коси отруть хай з гріха, я бажаю. 6
Як єлей, носиш кров ти своїх ран на тілі, Пал вогненний у ньому, немов у світилі. А ввійдеш, мудра діво, в Господні чертоги, То введи і мене там проханням до Бога. 7
336
В темниці світло світу, Христос, був навідав, Душі і тіла лікар, зцілив рани й біди. Бога в темному світі дозволь мені зріти, Рангріхів і тьмисмерті в душі не носити.
8
Христос смоктав був персо блаженної Діви, Дівоче твоє персо зрізають гнівливі, Та благодать і славу, Сіон вишній мати Дали тобі, мені дай те саме дістати. 9
Оголену мерзенні водили по граді, Покров ангéльський мала ясний при відраді, Душі моїй теж голій, Христова невісто, Тримати шлюбну одіж сприяй в небі чисто. 10
Віддав дитину батько на смерть, і наяві. Списав це батьковарвар мечем був на главі, Небесний же Отець дав життя безконечне, Молись тож і за мене, що смерть мала мечну. 11
Осміливсь плотський батько плоть, кров одібрати, Христос же тобі плоть, кров свою звелів дати, Без того шанівник твій не зможе умерти, Молю такого дару для власної смерті. 12
Блаженний Київ свято твоє має тіло, Лікує хворих, всіхбо утримує ціло. Поклали тіло в храмі вождя сил небесних, Із ним від бід душевних храни і тілесних.
Коли хто богомудру Варвару вінчає, Побіду на безбожних той варварів має, Хворобам — цільби, смерті — готовності дара, Сподобить, бо вінцем цим покрита — Варвара. ВІН ЕЦЬ ОД ДВАН АДЦ ЯТ И ЗІР АРХ ІЄ Р ЕЙС ЬКИЙ ВІД ДІЛ (ЧЕР ЕЗ НИХ МОЛ ИМ) Є ПАСТ ИР МИРР ЕЙС ЬКИЙ 1
Од народження дивний, в купéлі стояв ти — В середу, у день п’ятий сочків не приймав ти, О Миколо, мені дай із гріху постати У повстримності пісній тобі дорівняти.
337
2
Трьох дів, золото давши, од скверн уберіг ти, Щоб любов’ю до Бога таки послужити. Продивись в мені милість, мий скверни болючі Ближнім, Богу й врагові любов свою шлючи. 3
Мандруючи до гробу Христового, дав ти Мир морю і життя теж зміг мертвому дати. Вкажи путь, із Христом хай разом погребуся, Вбий пристрасть, нехай Богу живим я явлюся. 4
На утреню до церкви йшов перший, вибрáнний, На пастирський сан судом Господнім вінчанний. Дай поміч у молитві, щоб утренювати І потім у палаці небеснім вінчатись. 5
За віри сповідання, догмат християнських, Страждавши по темницях в царів тих поганських, Подай мені союзом Христовим повитись, Од вуз гріха, що всюди царює, звільнитись. 6
Ти, ідолів побивши поганських з божниці, При цáрі Константині звільнивсь із темниці, Дай поміч сокрушити гріховнії нрави, В собі нехай зведу храм Христу, царю слави. 7
Арíя, злочестивця, єресь перемігши, В Нікеї ХристаБога честь піднять спромігся, Дай поміч ту бісівську звабу подолати І ділом правовірця Бога прославляти. 8
Неправедно до смерті суджéних звільнив ти, Цареві Константину у сні зміг явитись, Від праведного суду достойний я вмерти, В злі сплю, явись до мене, позбавивши смерті. 9
338
У сні явивсь купцеві, заставу подавши, Здаля покликав, житом у голод спасавши,
Сить душу отож харчем не житопродавця, А того, що розп’ятий, він є живодавця. 10
При смертному успінні ангелів уздрів ти, Із ними у безсмертя духом полетів ти, Мені дай — у гріху сплю — явно шлях кінчити, Подбай, щоб міг я образ ангельський уздріти. 11
Ти по успінні миро з себе випускаєш Від мощів та від гроба багатьох зціляєш, Численні мені рани ізціли, молюся, Любові твоїм миром зцілений спасуся. 12
Від сходу ти на захід в честі перенісся, Хай захід тебе бачить: в східній вірі звівся, Молись святій цій вірі, щоб триваліш жити До заходу щоб смерті порятунок міти.
Коли хто Мирликійця, отця, увінчає, Світ у благословенстві, радівши сприймає, Хто любові вінчання від нього попросить У потребах житейських, відраду відносить. В році тисяча шістсот вісімдесятім, У грудні і по дню п’ятнадесятім, Перед четвергом, днем МИКОЛИ святого, У ніч знамення звідного страшного В монастирі це Микільськім писалось, У Печерськім Київськім друкувалось.
ВІНЕЦЬ ЗІР ДВАН АДЦ ЯТ И ХРИСТ ОВ ОЇ ДЕНН ИЦ І ПРЕДТ ЕЧ І СВЯТ ОМ У ІЗ ДВАН АДЦ ЯТ И ПРОХ АНЬ 1
Зачатий од неплідних в кінці ветхотіні, В початку благодаті, і від благостині, Подай, Іване, голос ти до БогаСлова, Щоб змінював злі справи в добро я, у нове. 2
У череві матірнім освячений, грав ти, Як якось навіщала твою Божа Мати,
339
Мене в гріховних смутках з матірнього чрева, Моли, нехай відраду ця друга дасть Єва. 3
Народившись, ти радість дав, нею наповнив Вузи мови у батька зірвав безумовно. Гласе слова, родивсь од отця передвіки, Запроси порадіти в небеснії лики. 4
Віддаливсь із дитинства взяти труд в пустиню, Ріс і тілом і духом, творячи святиню. Не позбав допомоги зрослої твоєї, Відпусти у плід добрих діл душі моєї. 5
Ризу гостру з волосся верблюда одів ти, Твердий пояс од паса на чреслах носив ти. Мов верблюду, в ворота вузькі дай ступити, В житті горнім, майбутнім свою плоть смирити. а Акриди — коники,
а також рід рослини.
б Сикера — будьякий
хмільний напій, окрім вина.
Їв акриди а та зілля
6
і мед дикий лíсний, Собі мав, путь проходив до вічності тісний. Я також не їв ласо, не пив і сикери б, Дай же пісну готовність ягнят до вечері. 7
Покаянню і ділом, і словом учивши, Христу шлях готував ти, ще й інших хрестивши, В покаянні мені дай тут сльози пролити, Христа путь до моєї душі простелити. 8
У Йордані Ісуса хрестив ти безгрішно І на голову руку поклав йому втішно, Дай мені її в поміч, в гріхубо втопився, Омий душу від зла, бо я ним осквернився. 9
Із відкритого неба Отця голос чув ти, Сина в тілі, в голубці зумів рух прочути. І мені нехай небо не буде закрите, Щоб явлення троїчне мені дав уздріти. 10
340
Ягня це Боже, котре гріхи взяло миру, Цим хрещенням далася на спасіння віра
Хрестителю, усім це показав на яві, Звільни з гріха, дай бути у ягнячій славі. 11
Усіченням твоєї всечесної глави Відсічені хай будуть безчеснії нрави, З Христом, главою церкви, живеш невідсічно, Отож подай з тобою й мені жити вічно. 12
Віднайденням твоєї глави аж трикратним, Перед лицем троїчним зроби мене вдатним. Главо, о триблаженна, від Тройці вінчалась, Блаженств твоїх частина й мені наділялась.
Вінцем таким вінчаєш Іванову главу, В життя вінці візьмеш ти: добро дане й славу, Дарів сім, п’ять талантів за зорі такії В руці Господній будуть для тебе яснії. ВІН ЕЦЬ ОД ДВАН АДЦ ЯТ И ЗІР МУК АМ ХРИСТ ОВ ИМ ВІД ПРОХ АНЬ ДО ТОГ О, КОТР ИЙ СТРАЖД АВ У ВІНЦ І ТЕРН ОВ ОМ У 1
Ісусом, що за тридцять срібних продавали, Світ викуплений цілий, в Тройці протривалий. Дай заповідей десять в честь Тройці тримати Умом і ділом, словом з гріха викупляти. 2
Ісусе, з тебе в саді кривавий піт лився, Скорботний був до смерті і тричі молився. Дай сльози у молитві до Тройці зливати, В скорботі проти гріху до крові стояти. 3
Ісусе, в вузах страдний на руках і рам’ї, Ти дав од вуз печальних звільнення Адаму. Хай буду із полону я гріхів свобідний, А не рабом гріха, щоб став тобі догідний. 4
Ісусе, на судищі у щоки був битий, За вуст моїх срамотність ганьбою покритий. На праведнім дай суді мені непостидно Невідворотно зріти лице світовидне.
341
5
Ісусе, ти із риз був на муки роздітий, Та ними страдний грішник буває покритий. Дай голому вдягтися в незлі шати тії, Спасенні ризи віри, любові, надії. 6
Ісусе, ран багато при стовпі стерпів ти, І тим стовпом нам неміч можеш укріпити. На тисячу щитів той має уміцняти, Подай, аби з бід світу був я в небо взятий. 7
Ісусе, з терну вíнця ти носив, вид жасний, В нім кров’ю обагрився, як цвіт рожі красний, Гріховний хай, молю, терн і мене не коле Й насіння твого слова не уб’є ніколи. 8
Ісусе, що судився на смерть люту, хрестну, Тоді немов безчесну, тепер вельми чесну. Мені дай, котрий грішний, жало смерті стерти, Не впасти у безчесний суд вічної смерті. 9
Ісусе, хрест носив ти на гору Голготу, Тягар важкий ніс Богу потуг, Саваоту, Мені легкий тягар дай для тебе подати, В потузі хреста твого в небá підійматись. 10
Ісусе, що за гріх наш на хрест прибивався, На гірку смерть ти жовчно з Отцем посилався, Прибий мені плоть страхом, не дай гріх простерти, Хай не візьму я горе гірке пекла смерті. 11
Ісусе, свою душу за нас волів класти, З відходом її нас ти зумів поєднати, Моїй душі подайбо, від тіла відтнутій К тобі навік, до Бога, приєднаній бути. 12
342
Ісусе, п’ять ран більших — в ребра, в руку, ногу — Узяв ти за чуттів п’ять — це гріхи в нас Богу, П’ять ранбо за талантів п’ять було придбано, Мої чуття хай буде вічно тобі дано.
Хто луку так вінчає Христа, церкви глàви, За терня хай приймає вінець чесний слави; Прийме не терн гріховний, земними проклятий, А в небі вінець вічний собі може взяти. Батько дочку, син матір, Святий Дух невісту Вінцем слави вінчають, Марію пречисту. ПРО ОПІВН ІЧН ИЦ Ю ТА УТР ЕН Ю
В[арлаам] Я[синський] м[митрополит] к[київський] Опівночі встаю я й раненько устану, Щоб зрів ти мене, Боже і завтра, постану. На утреню пророкбо в церкви пробуджає, Не встане хто, від Бога дозору не має. Ні, в церкві Бог на того і трохи не гляне, Такий, на суд уставши, зріть Бога не стане. Семúденно належить його восхваляти, Нічне, утренне в церкві моління співати, Час перший, третій, шостий дев’ятий читати, Вечірню, повечірню у чині справляти. Тож борг семи гріхів так відпуститься втратний, Відтак подасться Духа нам дар семикратний
343
СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ ТА ЙОГО ПОЕЗІЯ
344
Ім’я Стефана Яворського вважається одним із найблискучіших на Київ ському Геліконі. При хрещенні його назвали Симеоном, народився він 1658 р. у Галичині, в родині збіднілих шляхтичів з містечка Яворова. Коли ще був дитиною (після 1663 р.), його батьки переїх али до села Красилівки, недалеко від Ніжина. П’ятнадцятирічним (1673) вступив до КиєвоМогилянської акаде мії, де на нього звернув увагу тодішній ректор Варлаам Ясинський, людина також визначна в Київському Атенеї, завдяки підтримці якого з 1684 р. нав чався у Львові, Люблині, Познані, Вільні в єзуїтських школах, тут прийняв римокатолицизм під іменем СтаніславаСимона. Провчившись близько п’яти років, повернувся до Києва (1689), знову прийняв православ’я й чер нечий габит (1689) під іменем Стефана і став професором академії: від 1690 р. викладав риторику, в 1691–1693 — філософію, в 1693–1698 — тео логію. На початку XVIII ст. насильно забраний до Росії і в 1700 р. висвяче ний на митрополита рязанського та муромського, по тому став екзархом та блюстителем всеросійського патріяршого престолу (1702), водночас був проректором Слов’яногреколатинської академії в Москві. Помер 21 листо пада 1722 р. Був автором численних проповідей, богословських трактатів, зокрема «Знамення пришестя антихриста й кончини віку» (Москва,1703), великої праці «Камінь віри православним святої церкви синам на утвердження і духовне будівництво тим, що спотикаються об перепинного каменя та спокуси, на зведення та виправлення» (Москва, 1728), в якому виступив суп роти протестантизму, «З’явлення богословських питань» (уперше надруко вано 1844 р.); Стефан Яворський є також автором духовних слів (надрукова них уперше в «Трудах Киевской духовной академии» в 1874–1677 рр.); напи сав також твір «Риторична рука» (вперше видано в 1878 р.), полемічні трак тати «De Deo» і «De ecclesia» (Щодо Бога», «Щодо церкви» — кінець XVII ст.). Дійшли до нас і філософські писання Стефана Яворського — це трактати з логіки і конспекти лекцій його, записані одним із студентів Київської академії упродовж 1691–1693 рр. Є це оригінальний курс філосо фії, спрямований проти так званої другої схоластики (томістів). Перше міс це тут відведено логіці, яка, за Яворським, — ніби ключ до розуміння філо софії («ключ наук»). Курс фізики — вчення про природне тіло, матерію, форму, причини, кількість, якість, місце, час, рух, небо, елементи, живе природне тіло. У фізику входить також частиною психологія, де йдеться про людські чуття, — це найповніший курс психології, прочитаний у Київській
академії, побудовано його на інтерпретації творів Арістотеля. Предметом психології є душа, яку мають не тільки люди, але й тварини, й рослини; в людини вид душі розумовий, у тварини — чуттєвий, у рослини — вегета тивний. С. Яворський намагався в своїй психології з’ясувати фізіологічні основи психічних процесів. Входила у курс фізики й метафізика. Загалом діяльність Стефана Яворського розкладається на два періоди: в Україні і в Росії, одна — творча, друга — духовна, церковна. Все найцін ніше він, як і його постійний опонент Т. Прокопович, створив в Україні, в Києві, тож палко бажав залишитися на Батьківщині й працювати тут. Як пише дослідник його творчості Ф. Терновський, він утік із посвячення в митрополити, просив не раз і царя, щоб дозволив йому повернутися в рід ний край (М. Стефан Яворский // Труды Киевской духовной академии. — 1864. — №1. — С. 239, 240). Росія для нього — Вавилон. «Ось що спону кало мене, — пише він у листі до свого приятеля Дмитра Туптала від 19 грудня 1707 р., — шукати київської катедри. Не заради катедри лише... але заради відпочинку, спокійного життя, в якім я зміг би лишити нащадкам якийнебудь, бодай незначний твір свого незначного розуму», — і далі скаржиться, що в Росії йому «жвавість розуму тепер заступила сухість» (Труды Киевской духовной академии. — 1866. — Т. 1. — С. 545–547). Здег радував він у Росії також і як поет, про що мова піде далі. Адже як поет Сте фан Яворський був неабиякою особистістю, віршував польською, латин ською, книжною українською мовами, в Київській академії йому навіть надали титула poeta laur eatus. Відомі такі поетичні видання Стефана Яворського: «Геркулес після Атланта» (Чернігів, 1685), — до речі, написано твір було в час навчання за кордоном, що свідчить, що й тоді він з рідним краєм стосунку не переривав; «Луна голосу, що волає в пустелі» (К., 1689), — панегірик Івану Мазепі, написаний відразу ж після повернення до Києва; «Арктос небесний русь кий», (К., 1990) — на честь постановлення на київську митрополію Варлаа ма Ясинського; «Виноград Христовий» — шлюбний панегірик на вінчання чернігівського полковника Івана Обідовського, небожа І. Мазепи (1698). Відомий також ряд його віршів, що не ввійшли до друкованих книг, зокрема у відомій Антології Івана Величковського, де поет постає в товаристві влас ника збірника, Д. Туптала, І. Максимовича, І. Орновського, об’єднанім іме нем Варлаама Ясинського, поетичній спадщині якого тут також уділено місце. Таким чином Стефан Яворський входив не тільки до Київського Ате нею, але й до Чернігівського в період Лазаря Барановича, що зумовлювало ся місцем проживання його батьків під Ніжином, через що саме в Ніжин він перед смертю заповів свою визначну книгозбірню. Отже, пробуваючи в Києві чи на Чернігівщині С. Яворський числився серед найбільш актив них і визначних поетів цих осередків. Не помилимося коли скажемо, що він належав також до групи поетів, наближених до гетьмана Івана Мазепи, яких пізніше, в середині XVIII ст., поет Гнат Максимович назве: «Ті, котрі з Пін дарем змагались». Цю нашу думку підтверджує те, що він не тільки славив гетьмана, але й його родину (згаданий вище шлюбний панегірик І. Обідов
345
Титул книги С. Яворського «Арктос» Київ. 1690.
346
ському). Саме С. Яворський, разом із П. Орликом та І. Орновським, і складають цю вужчу групу, і саме вони піднесли в своєму часі вірш не тільки на виняткову техніч ну висоту, але й незмірно ускладнили його вигадливими, як і вимагало високе бароко, образамиметафорикою, філо софськими рефлексіями та вельми численними античними уподібненими, через що ці твори (а ще й писані здебільшо го польською, часом латинською мовами і тільки зрідка книжною українською) для читача без відповідного рівня освіти ставали важкими до сприймання, відтак признача лися для читача особливого, елітарного, не просто освіче ного, але високоосвіченого. Саме ця наближеність до геть мана й зумовлювала появу в поет ичних творах цих авторів мілітарних мотивів (особливо в П. Орлика та С. Яворсько го). Останні певний час поділяли захоплення частини тогочасного суспільства, особливо в вищих ешелонах вла ди, договором із Москвою, вважаючи, що він створив пре рогативи для вивищення та могутності України, бо з’єдна на російськоукраїнська військова потуга, на їхній позір, ставала великою силою. Це і справді було так, але тоді ще войовниче настроєна українська еліта не усвідомлювала, що велич прийде не Україні, а Росії, при чому значною мірою за рахунок України, а Україна навпаки невдовзі, утиснена та пригнічена своїм аж зовсім не чесним союз ником, почне швидко хилитися до занепаду. Про це виразно написав зго дом Пилип Орлик у «Виводі прав України», уже коли прийшло отверезіння, що трактат із Росією 1654 р. «повинен був назавжди встановити спокій, вольності й лад на Україн і. Це дійсно було б так, коли б цар так сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки». І далі: «Вони передали московсько му війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успі ху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір’я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім поча ли командувати, мовби господарі, в цілій країн і» (Вивід прав України. — НьюЙорк, 1964. — С. 66–94). Але це буде написано уже після повстання Івана Мазепи. У 80–90х роках XVII ст. Стефан Яворський та Пилип Орлик ще вірили в перспективність російськоукраїнського мілітарного союзу, через що в їхніх творах з’являються антигуманістичні мотиви (цікаво, що Іван Орновський тут стояв на інших позиціях, про що поговоримо в статті про нього): вони славлять «залізні віки» і не мир, а війну. До С. Яворського однак такий спосіб мислення прийшов не відразу, про що свідчить його книжка «Геркулес після Атланта», яка вийшла в Чернігові в 1685 р. Засновок твору бачимо в самій назві: Атлант був велетнем, якого Персей обернув на Африканську гору, що підпирає небосхил — місце мистецтв та наук (далі побачимо, що цим іменем С. Яворський називав Петра Могилу). Геркулес же — творець подвигів, воїн. Твір написано ще за гетьманування Івана Самойловича, який відзначався войовничістю, спричинившись до загибелі
Правобережної України. Поета це турбує. Добре бачить, «що залізні віки наступили і залізнеє жниво з мечів впалих зріло». Але запитує поет: «Чом ти ґротами рівну дорогу встеляєш?» (ґрот — вістря списа чи стріли). По тихбо ґротах «нешвидко пройдуть людські ноги». Зрештою, самої воєнної доблесті мало, щоб узяти корону: Не одинбо догідний не сів ще на троні, Коли мудрість його не оздоблює скроні, Треба з морем наукбо свобідних приспіти, Коли в гонорнім порті бажаєш сидіти.
І хоч ці слова ніби стосувалися Лєшка, одного з польських князів, неба гато треба, щоб зрозуміти, що йдетьсятаки про Івана Самойловича, прави теля вельми немудрого, який, укріпивши Козацьку державу на Лівобереж жі, Правобережжя посприяв знищити, отож закликається його не воювати, а просвітити власний народ. Через це поет вістить, що тільки той «гідно на тронах сідає, коли мудрість при інших заслугах плекає». Загалом же, це улюблена тема в давній українській поезії, відтак протиставлення Беллони, богині війни, і Паллади, богині мудрості, проходить через не один твір. І справді, вістить поет, до слави приходить «звитяжець готовий», його кров додає сяйва пурпурам (царській одежі), його слава мужньо цвіте над воро гом, але без мудрості він і все те ніщо. Цікаво, що цілком в унісон із листом Івана Сірка, написаним у 1678 році до Івана Самойловича (листа вміщено у «Літописі» С. Величка. — Т. II. — К., 1991. — С. 247), звучать такі слова Стефана Яворського: …Пальма в купреса відміниться з слави, Коли Палас не буде на плаці кривавім, Мудрість отже цільніша у світі над силу, Бо не дасть їй смертельну розрити могилу.
Мотиви вельми актуальні на той час, адже невдовзі перед тим було пос тановлено (1681) мир із Туреччиною, за якою Правобережжя затрималося за Османською імперією, хоч турків козаки І. Самойловича й перемагали. Отже в «Геркулесі після Атланта» ще немає войовничої ейфорії, яка з’яви лася в українських поетів після перемоги 1677 р. під Чигирином, зате вона читається виразно в панегірику Івану Мазепі «Луна голосу, що волає в пус телі», що вийшов у Києві 1689 р. Тут уже поет жадає воєнних тріумфів без огляду на Палладу. З’явився в Україні, вістить поет, справжній вождь Іван Мазепа, він уже блискає блисками, він зуміє з’єднати народ: «Пожиток посполиті в ділах більших мають, як вузлом нерозв’язним в єднанні бува ють» — увіч державницька думка, тож «з того єднання діяльної мочі траць кий місяць (татари. — В. Ш.) фатально не вийде із ночі». Московитяни при цьому дорівнюються до орлів (з огляду на державну символіку, цей образ бачимо і в О. БучинськогоЯскольда). Отже, українці б’ють татар разом з московитами, відтак поет прославляє Марса і закликає Івана Мазе пу йти на Крим. По тому йде апологія Залізного віку, поет при цьому не
а Купрес — могила.
347
Титул книги С. Яворського «Повня місяця, який світить у клейноті» — панегірик на честь В. Ясинського. Гравюра наметалі О. Тарасевича Київ. 1691.
348
похваляє золотого Сатурнового віку (мирне життя), а «хвалю залізний чи зі сталі литий», і прямо говорить: «Хваліте мир ви, я ж криваві хвилі» і «дале ко більше цінності у бою, як у спокою». Основні вартості визначає поет: «залізний молот, противаги цноті — такі прикмети в часі та цінноти». Сла ва лежить не на м’якому ложі, а «на кривавім плаці», йде Марсовими пиля вими шляхами, і той у світі стає славний, «хто мужньо крівцю розливає» і хто записаний у Вічних книгах «залізним стилем», тому автор відверто закликає гетьмана Івана Мазепу до війни, бо «плодоносить нива домів тих, котрі вічну славу двоять в шляхетних воях». Отже, гуманістичного протис тавлення Беллони та Паллади тут уже нема, немає й закли ку їх поєднати, автор відверто стає співцем Марса, при тому імперіял істичного, адже закликається йти і знищити сусідній народ, при тому йти треба не зі своєї волі, а з нака зу чужоземного царя, відтак і своє перо поет відверто дегу манізує. Щоправда, такі настрої не були в Стефана Яворського пос тійні й конечні; зрештою, ми вже писали в огляді його життя, як доля тяжко над ним покепкувала, адже невдовзі і його занесе в північні краї, де не вірять у сльози і де не слухають прохань і де, відтак, уб’ють його талант, зроблячи цей висо кий ум мерзенним проклиначем того ж таки Івана Мазепи, якого він свого часу, здається, щиро славив, — йдеться про вірш «Ізми м’я, Боже» і про «Слово перед прокляттям Мазе пи», у якому зокрема сказав: «Кращого тобі імені не знай ду більшого за це, коли тебе, змінника вселукавого, наз ву Іудою», і це тоді, коли цей начебто Іуда дерзновенно пов став за свободу рідної землі. М. Драгоманов назвав антима зепинського вірша С. Яворського «школярськопопівською лайкою». (М. Драгоманов. Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст. — Женева, 1880. — С. 49). Інкримінації Мазепі у вірші подаються такі: наруга над церквами — і це при тому, що І. Мазепа був будівником багатьох церков; пролиття невинної крові — кровожадність Мазепи ніким не доведена, хоч своїх і державних ворогів він таки, як кожен правитель, карав; зміна віри — Мазепа своєї віри, як це чинив С. Явор ський, не змінював; кара і смерть Іскри та Кочубея — акт цілком справед ливий, бо ті були зрадниками й донощиками; бажання віддати Украї ну Польщі — цілком фальшиве звинувачення, інша річ, що зносини з Поль щею, таємні, в гетьмана були. У 1690 р. поет видав книжечку «Руський небесний Арктос», який є пане гіриком його вчителю Варлааму Ясинському, одному з голів Київського Ате нею, про якого згадували вище. Вірші ці писано польською та латинською мовами, для нас вони поособливому цікаві, бо тут С. Яворський описує Київську академію, а отже, й Атеней. «Руський небесний Арктос» (Арктос — сузір’я Великої Ведмедиці) — це православна церква в Україні, а в ширшо му значенні й сама Україн а (в деяк их позиціях), при тому цей Арктос скла
дається з «гербових планет», тобто йдеться про шляхетський стан в Україні, шляхтичами ж була, як правило, вища старшина, передусім сам І. Мазепа, та й вище духовенство (передусім В. Ясинський). Спершу автор в окремо му двовірші подає цілком оптимістичний засновок, що «наш корабель» три має до Арктоса щодень свій путь, і поет сподівається, що «у порт щасливо, знайте, він прийде». Отож цей Арктос — «криці став подібний, а серце в нього як Кавказ кремінний», він з булату, кутий молотом Бронта (підручно го богаковаля Вулкана), але жене його, корабля, не погідна хвиля, а Прозер піна, богиня підземного світу, народила ж її Тизифона (богиня помсти) чи Медуза (страховище, погляд якої перетворював людину в камінь) — ось як доводиться жити українській церкві й Україні, тобто навколо них шаленіє пекельне море, в яко му має пливти український корабель, маючи весь час «марнотну втрату». «Бідна в нас фортуна!» — вигукує поет, і ця втрата більше Золотого руна з Колхіди — симво лу влади. Тому, бачачи це, годі не проливати сліз. Шаліє вітер, січе вітрила на українському кораблі, находить люта хвиля, щоб «Язона одурити марне» — Язон тут митропо лит, очевидно ще Г. СвятополкЧетвертинський, «одурити марне» — піддати у підлеглість українську церкву Мос ковському патріярхату; хоче та хвиля аргонавтів (керма ничів української церкви) втопити. Відтак поет закликає бога вітрів Еола зжалитися і вгамувати люті вітри, дати вітрові «тверді пута», щоб нас не здолала «злість оця пре люта». Хай ліпше повіють південні, теплі вітри (Аквіло ни), щоб з’явилася погода, а до потерпілих знову повер неться свобода. Місце вельми багатозначне: люті вітри (північні) — це виразний натяк на недавнє (1686 р.) неп равне приєднання Київської митрополії до Московського патріярхату, а сподіванка на теплі вітри (південні) — сподіванка повернутися під лоно Константинопольського патріархату. «О, чи блиснеш ти нам, Гіпперіо не?» — запитує поет (Гіпперіон — сонце) і чи осушиться море наших сліз? Але даремні сподіванки, бо «злість завжди в світі вирости готова», отож «і досі хвища нестерпуча бурить», тобто й досі доводиться пробувáти у війні (як це суперечно до недавно висловленого С. Яворським мілітарного ентузі язму!). Попереднього духовного керманича корабля забрала смерть (йдеть ся про Г. СвятополкаЧетвертинського, київського митрополита, який помер у квітні 1690 року, його наступником через два місяці став Варлаам Ясин ський, з цієї нагоди й написано панегірика), але Язон, якого поет називає «зухвалим», усе ж їде по Золоте руно (тут Язон уже новий митрополит). Але «на судні — пастка, Боже мій, зміїн а, і вже отрутну пашу роззявляє» — йдеться, очевидно, про прихильників підпорядкування української церкви Московському патріярхату. Що це місце можна читати саме так, свідчить подальший рядок: ота «пастка» бажає корабля проковтнути. Але не треба плакати, застерігає поет, кожну біду Бог «веселим ранком вкриває», бо нема
Гравюра поднесена митрополиту Стефану Яворському в Киівській академії.
349
Стефан Яворський — митрополит рязанський і муромський. Портрет XVIII ст.
350
й троянди без колючок, а після негоди ясніше світить сон це. Отож, коли прийшов на митрополичий трон Варлаам Ясинський, сподівається поет, то «годі вже боятись тоні при тім стерничім, дбалому Язоні» — хай із цим приходом розвіються «лиховісні хмури». Оптимізм поета милий, але, на жаль, виявився безперспективний, про що вістить доля самого Стефана Яворського. Цей вірш, блискучий, експре сивний, повен внутрішнього вогню; здається, єдина пам’ят ка, яка хоч алегорично, в другому, внутрішньому читанні, відбиває одну з більших драм української духовності — під порядкування православної церкви в Україн і московській. Цікаво тут і те, що до Г. СвятополкаЧетвертинського С. Яворський не ставиться негаційно, очевидно, з мораль ної засади, що про недавно померлих не можна говорити зле (порівняймо «Епітафіон» гетьману І. Брюховецькому, що його написав Лазар Баранович). Далі поет переходить до Київської академії, тобто туди, де «Київської школи сфера є небесна», сподіваючись на її воскресіння — це засновок, викладений у передньому двовірші. Тут знову згадуються «нещасливі пори» вже для академії. Вона мусила існувати у вельми важких умовах, бо «тут, на світі, чи є речі цілі, щоби смертельні не збивали хвилі», адже ми, тобто Україна, можемо бути загнані лихою фортуною в льохи, тобто загинути. На «Могилянські неба», тобто Київський Атеней, не раз спадали нещасливі долі. Отож, «коли це небо хмара чорна била, похмура навкіл темінь оточи ла», — тобто коли академія не виконувала своїй функцій, не випускала осві чених мужів, які розганяли темінь, то й народ у темряві жив. Смерть Петра Могили була важким випробуванням для київських шкіл, бо тоді «могилян ські овдовіли музи». Могила тут прирівнюється до Атланта (ми вже згаду вали, що й у книзі «Геркулес після Атланта» під Атлантом можна розуміти П. Могилу), далі поет висловлює сподівання, що з приходом Варлаама Ясинського на митрополичий трон, він виконає місію саме Петра Могили, голови Київського Атенею, Атланта, і вознесе школи на належний рівень, що, скажемо, й справді збулося — завдяки старанням В. Ясинського та І. Мазепи Київська академія таки здобула свого найвищого розквіту. Назагал ролі церкви в житті народу (світу) Стефан Яворський надає особливого значення.В наступному Арктосі, котрий багато планет схиляє до заходу, але сам сіяє завжди, поет подає типове для бароко усвідомлення непостійності та змінності усього сущого. Хоч проміння фортуни, пише він, вельми світить, але після доброї погоди має прийти у світ похмурість; навіть світло сонця в світі ненадійне — дихне вечір і всіх хмариння покриє; пітьма та заглада затемнює й коштовне каміння; хоч скільки світла в дні, «вечір зведе день в дурничку» — одним словом усе нетривке і змінне, лише Арктос «не похилить до заходу злого» і не «буде в смертельнім нічлігу», тобто автор вважає тільки церкву тим вічним, що втримує світ, а відтак Україну, і вона є гарантом її устійності; тому надає такого великого значення падінню власне
української церкви після приєднання її до Московського патріярхату; і, можливо, мав тут рацію, адже православна єдність стала двигуном націо нальновизвольній війні Б. Хмельницького, а тут підбивалася й розхитува лася сама національна основна підпора. Відтак у ще одному Арктосі поет виразно говорить про того, хто церкву очолює. Загалом Стефан Яворський вельми високо ставить значення духовного правителя; коли той достойний, то й земля їхня освітлена, бо «чим для неба є світила, тим для світу є примаси». Коли ж духовний правитель без добро чесності, то находить тьма; коли правитель у гніві — це ніби засуха для зем лі; коли ж правитель став «плямою роду» — (чи не натяк на Г. Святополка Четвертинського?) — сонце сіє туман на землю; коли правитель лютує — то це ніби вітер; коли шаліє — сліпить блискучим сяйвом; коли легковажний — це ніби затемнення сонця. Чернь (простий народ) має йти за духовним правителем, бо «завжди непостійна чернь міняється разом з верховодами», але й вони, правителі, «од тіні землі затемнюються». Цей вірш вельми ціка вий, бо дає змогу зрозуміти, чому сучасники Петра Могили, наприклад, називали його вождем та гетьманом; від його, київського митрополита, сили, розуму, позиції і справді вельми багато залежало в тодішньому житті. «Руський небесний Арктос» цікавий і з формального боку. Твір склада ється з акровіршованих частин, кожна з яких є самостійним Арктосом, в акровірші записано ім’я, прізвище і сан нового митрополита. З інших творів поета варто відзначити маленький шедевр — елегію «Митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання», написаний С. Яворським в кінці життєвого шляху, в 1721 р., який можливо, мав спонуку до написання — заборону Петром I українського книгодруку вання. Це щирий, зворушливий гімн освіті, книгам, бібліоманству. Викину тий із рідної землі поет та філософ, не маючи змоги бути собою, мав одну розраду — книги, які він «часто гортав і пестив», вони «втіха й окраса моя!» Про те, що вірш було написано з приводу царського указу, скеровано го проти українського книговидавництва, свідчать такі слова: «Нині ж судилось мені, — о мій смуток і біль нестерпучий! — в спомині тільки пле кать ті неохмарені дні» — тобто час його молодості, коли сам видавав пое тичні книги, коли пробувàв в оточенні активних будівничих Мазепинської доби, коли був поетом та філософом, живучи на батьківщині. Водночас «Слізне з книгами прощання» — передсмертний вірш, наст упного року С. Яворський справді помер. Отже, для нього приходив час, коли має розгорнути іншу книгу — Вічності, через що зі страхом проглядає він своє життя; страх цей був небезпідставний, адже не все добре було в тому житті. Тому просить, щоб його ім’я («марне наймення») булотаки записано в кни гу життя, Ось ці проникливі рядки: Вічності книгу відмінну перед моїми очима — Скоро до нього прийду — має відкрити Господь. Кожен з сувоїв її свої вчинки й слова відчитає, І по заслузі у ній знайде заплату собі. Книго Господня страшна! На су´дищі нашім останнім
351
Кожне злочинство і гріх навіч покаже вона! В думці її розгортаю: тремтіння пронизує тіло, В боліснім серці стримить тонка і бистра стріла!
Творчість С. Яворського ще треба вивчати й доносити його твори до сучасного читача. Філософська спадщина тільки почала виходити збірним виданням, поезії у підсумкове видання так і не збиралися, на те має прийти час. Як ми казали, були в його творчості світлі й темні сторінки, високі зле ти й духовні занепади, откровенності й ниці сторінки (лайки на Івана Мазепу, з яким колись напевне був однодумцем). Він не мав стільки сили, як його безпосередній молодший компан, а властиво учень у поезії Пилип Орлик, щоб усе життя пронести честь і достойність сина своєї землі, але й він був, здебільшого, світлою особистістю, хоч і впав жертвою російського насилля над нашою землею та духовністю. Цікаво й те, що в час власної немочі духовної, полум’яний і несхитний патріот Пилип Орлик, звертаєть ся з великим листом (Основа. — №10. — 1862) саме до свого навчителя — Стефана Яворського і, хоч годі назвати того листа сповіддю, бо ним Орлик пробував зачати одну із численних своїх політичних комбінацій, але звер нувся він із цією видимою сповіддю не до кого, як до С. Яворського, бо, можливо, сподівався, що під важкими рясами російського церковного звер хника ще б’ється живе українське серце. Коли б на те не сподівався, напевне б того листа не писав.
352
СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ
ІЗ КНИГИ «РУСЬКИЙ НЕБЕСНИЙ АРКТОС» КИЇВ, 1690 р. АРКТ ОС герб ов их план ет, до яког о
Наш корабель свій путь трима щодень, У порт щасливо, знайте, він прийде.
Він, безумовно, криці став подібний, А серце в нього як Кавказ кремінний. Або з булату із Вулкана гути Сталистим Бронта молотом він кутий. Річ певна, гонить хвиля непогідна, Але жахлива зимна Прозерпіна, Либонь, та, котра із каверн а Плутона, А народила мстива Тизифона Або та, котра Цербера при узах Тримає міцно, мати їй Медуза. Ах, хто уздріє в хвилі тій бурхливій Русинське судно, взнає жалісливо Марнотну втрату (бідна в нас фортуна!), Дорожчу того, що з Колхіди, рýна. І як тут сльози не пролить із горя, Як бачиш хвилю звихреного моря. А вітер вирвавсь, наче з пекла, клятий, На Світ метнувся буйно погуляти. Січе скажено зірвані вітрила На руськім судні. Знову люта хвиля Іде Язона одурити марне, Втопить у тоні б аргонавтів прагне. Нещасне судно і нещасне вéсло, Що в русло слізне, росяне занесло. Стій, Боже вітру, стій, жахкий Еоле, Над нами зжалься (відійди недоле!).
а Каверни — прірви.
б Тоня — місце, де тонуть.
353
а Науклер — господар
корабля.
б Емпір — небо, рай, міс це перебування богів.
354
Коли б ти, ставши Гіппотадом другим, Свої належно виказав послуги І вітер лютий зміг би подолати, Котрий на Татри може залітати — Марпейські ж скелі, Додонейське дуб’я Твоє нескрушне підтинає зуб’я; Й тобі потрібно, Гіппотаде, встати, Твоя звитяга може врятувати! Тверді для вітру треба дати пута, Хай не здолає злість оця прелюта! Рушай їх просто в вічнії темниці, Дай на поживу хижому шуліці. О, хай би знову встали Аквілони, Страшні церберські вкрили павільйони, По ураганах з’явиться погода, До потерпілих вернеться свобода. О, чи блиснеш ти нам, Гіперіоне, Й коли осушиш море сліз солоне? Либонь, даремна пристрасть мого слова: Злість завжди в світі вирости готова. І досі хвища нестерпуча бурить, Що в прірви хоче цілий світ занурить. Твого вже, Русе, науклераа тягне, В тюрму смертельну посадити прагне. Але зухвалий той Язон все ж їде, Щоб золотеє взять руно в Колхиді. Котрий у судні, тим судном був правив, В емпіріб зараз, доступився слави. Йому остання вибила година, На судні — пастка, Боже мій, зміїна, І вже отрутну пащу роззявляє, Його ковтнути, Господи, жадає! Втирай, одначе, сльози, руське око, Чом в слізній тонеш купелі глибоко? Ся річ конечна, завжди так буває: Веселим ранком Бог біду вкриває! Кажу: ніде ти не побачиш рожі, Щоб там колючок не було — сторожі. І як дощами, громом небо сіє, Красніше потім небо заясніє. Й коли затьмиться Феба позолота, То потім щастя блисне у ворота. Гамуй же тугу, мій роксоланине, Твоє судно вже в гавань свою плине. Аустри вітер справді вже спинили,
Уже Зефіри повівають милі, Ласкаво дише гіркослізна тоня, Вітрила биті до землі вже гонять, Й для того АРКТОС буде інфулатиа Зористо нашу землю осявати. Це справді: годі вже боятись тоні При тім стерничім, дбалому Язоні! Крий Інфулата пастирська на ділі Міцну кітвицюб й весла, що на хвилі. І хай нам АРКТОС, місто Цинозури, Розвіє знову лиховісні хмурив.
а Інфулата — єпископ ська шапка.
б Кітвиця — якір. в Xмури — темні хмари.
АРКТ ОС герб ов их план ет,
Де Київської школи сфера є небесна, З руїн вона всіляких скоро вже воскресне!
В нас, гей, бували нещасливі пори, Бодай запались у підземні нори! Або Персея хай полинуть слідом Туди, де Гадес, в жертву чорним бідам. Рвучким польотом хай би не вертали, Як кругообіг світу утяжали. Летять завіси горні сфер арктичних, Що зодіяк на осях крутить вічних, А з ним і небо, наші дні та ночі, Котрі він вертить з усієї мочі. А як не втрима він оту махину, Світ обернути може у руїну. Мабуть, немало буде Богу діла, Щоб не ковтнула всіх людей могила. І тут, на світі, чи є речі цілі, Щоби смертельні не збивали хвилі? Ах, хто не знає, що у мить негожу Загнать в льохи нас злі фортуни можуть. Своїм човном там нас Харон престрогий Геть за Стигійські завезе відроги, І як же речі в нас тривати мають — Й небесні сфери навіть упадають. На Могилянські Небеса доволі Такі ж спадали нещасливі долі. Святий гербовий місяць сяяв з небаг — Гіркі лить сльози на ту смерть нам треба. Коли це небо хмара чорна била,
г Ідеться про герб П. Могили.
355
Похмура навкіл темінь оточила. І Київ, школи в смутному моменті В тяжкім тонули всі були лямéнті: Могил (ох жалю, як це пережити!) Планети світло мусили згасити. Й Ереб із того тішивсь, і медузи, Що Могилянські овдовіли музи. Топило горе, сліз лилися ріки, Важкі ставали в роксолан повіки. Розбите серце у Мінерви стало, Носилась з неба, плакала немало. О тяжкий жалю, о страшний тиране, Той час нам серце тиснув горем п’яне. Поклав Бог шрами у біді тій слізній, Немов Кавказ той, ліг тягар вітчизні! О, як жаліла Київська Паллада, Серця вражались, ах, страшна заглада! Лернейським з жаху соком напивались, Атлант звалився, хоч і не вбивали. Й язик дубіє, і немає сили, Коли згадаєш про ту смерть Могили! Твердіш над Марпес, руко Лібитини! Стигійські знати сутінні долини, — А ти, подавши нам харчі мізерні, У тій отрутній покидаєш Лерні, Коли Атланта премогутні сили Запрагла скласти в темряву могили. І чи ж з Атлантом гинути вам треба, О шкіл чудові Київськії Неба? Іще ви стійте, ще не все в загині, Фортуна буде ще в ясній одміні. Вже видно АРКТОС із планет пресвітлий, Він промінь в тінях кине вам розквітлий, Сюди, о школи Київські, приспіє Вам щастя — блідість із обличчя змиє. Кладіться знову на арктичнім полі, Наук перлових лийте ви Пактолі; І як не бачиш цього, заздрість очі Тобі залила і тебе морочить. І ще скажу: як школа щастя має — Це Варлаамів місяць посилає. 356
АРКТ ОС древн іх світ ил прео св ящ енн ог о арх іп аст ир я, навк руг и яког о оберт ає тьс я звід руськ ог о неб а. Підп ис: безп ечн ий за ціє ю засл он ою
Чим для неба є світила, а Примас — у като Тим для світу примасиа, лицькій церкві Осявають землю і світять. перший єпископ. Похмурий стає місяць, коли не осягають його промені сонця, А примаси — без доброчесності. Сонце загрожує землі карою, Якщо пече її довго спека, А примаси — якщо гнівляться. Місяць, якщо блідне, віщує бурю, А коли примаси, то — сльози. Сонце сіє туман на неділю, коли покривається хмарою, А примаси, як стали плямою роду. Місяць, якщо червоніє, віщує вітер, Коли ж примаси, то — лють. Вражає людські очі сонце в зеніті, А примаси на високих посадах; Сонце — сяйвом блискучим, Примаси — шалом пекучим, Сльози течуть з очей тих, хто на них споглядає. Жах наводить на землю сонце, якщо близько біля нього місяць, А примаси, якщо — легковажність. За сонцем іде велика тінь, За примасами — темна чернь; Завжди непостійна чернь міняється разом з верховодами. Сонце сушить землю, коли світить у сузір’ї Лева, А примаси — коли б’є з них жорстокість. Сонце і місяць віщують людям лихо своїм затемненням, А примаси — своїми пороками. Як примаси, так і світила, — Із заходом гаснуть, Як місяць, так і вони, — Од тіні землі Затемнюються.
357
ІВАН ОРНОВСЬКИЙ ТА ЙОГО ВИДАНА В КИЄВ І КНИГА «БАГАТИЙ САД»
358
Про Івана Орновського точних біографічних даних не маємо. Жив у дру гій половині XVII — на початку XVIII ст., був ровесником І. Величковського, І. Максимовича та Д. Туптала, бо входять до «Книжиці» І. Величковського, що містила в собі твори близького оточення поета, отже народився близько 1651 р. Очевидно, навчався в Київській академії. Помер, очевидячки, 1705 р. — рік, коли вийшла остання книга поета. Більше зв’язаний він із Чер нігівським Атенеєм, бо саме в Чернігові видано його поетичні книги «Небесний Меркурій» (1686), «Муза Роксоланська» (1683) — панегірик І. Мазепі, «Скарбниця дорогого каміння» (1693) — панегірик І. Обідовсько му, «Аполло Сарматський» (1703) — шлюбний панегірик на честь Симеона Лизогуба та Ірини Скоропадської, на сьогодні ще не знайдений. Усі ці книги писано польською мовою, пересипаною латиною, однак віршував і книж ною українською, кілька таких віршів умістив у згадану «Книжицю» І. Велич ковський. Можливо також, що був наближений до гетьмана І. Мазепи, бо славив його та його родину. Так «Муза Роксоланська» пише про «Сла ву і фортуну з гербових знаків пана Івана Мазепи», а «Скарбниця дорогого каміння» присвячена небожу гетьмана, говориться там і про нього (в Перед мові й у тексті). Славиться І. Мазепа і в інших творах І. Орновського, зокре ма у виданому в Києві в 1705 р. «Багатому саді», про який і піде мова. Повна назва цієї книги «Багатий сад, засаджений гербовими трояндами вельможних їхніх милостей панів Захаржевських, відданий його царського найяснішого маєстату стольникові та полковникові харківському, його милос ті пану Теодорові Захаржевському в панегіричному презенті». Книга вийшла у «святій чудотворній великій лаврі КиєвоПечерській, року 1705» — це одна із найбільших розмірно українських панегіриківпоем, має 158 ненумерова них сторінок великого формату. До тексту в деяк ій частині тиражу (трапляють ся примірники ілюстровані і не ілюстровані) додано гравюри на міді Івана Щирського. (Я. Запаско, Я. Ісаєвич Каталог стародруків, виданих на Україні. Кн. 2. — Ч. І) фіксує різновид цього панегірика під назвою: «Багатий в рідні, славі та гонорах сад, засаджений гербовими трояндами їхніх милостей панів Захаржевських на позір по своїх квартирах», також із грав’юрами І. Щирсько го, який має 21 аркуш, орнаментований рамкою, видрукованою золотом. Розглянемо перший варіянт книги. Вона розпадається за змістом на дві частини.В першій ідеться про рід Захаржевських загалом і подається його генеалогія. Цей рід належав до герба Долива; свідчиться, що всі з того
роду відзначалися військовими подвигами, про них писали Папроцький та Окольський. У гербі Доливи були й поль ські королі й литовські знатні роди. Так Матвій Захаржев ський брав учать у битві при Орші 1515 р., його нащадком був Григорій Захаржевський, полковник харківський, влас не Донець Григорій Єрофейович, який, найочевидніше, зв’язувався з польськими Захаржевськими для доказу шля хетності його роду цілком апріорно — так у той і пізніший час не раз чинилося. У другій частині твору оспівуються подвиги ЗахаржевськихДонців, починаючи від Григорія, особливо на Дону, за що Григорій дістав прізвище Донця. Поет свідчить, що Григорій спершу був римокатоликом і звався Адамом, потім у дитячому віці переведений у пра вослав’я і назвався Авдієм, а на Дону назвався Григорієм — коли це й справді було так, маємо цікавий причинок до історії надання власних імен у той час. Григорій брав участь у війнах із турками в місцях, що лежать над Чорним морем. Воював і з татарами. Бувши харківським сотником, Г. Донець брав участь у війні з поляками на Лівобережжі з 1663– 1664 рр. Побудував містечко Маяк, де тричі розбивав татар. Після відходу зі Слобожанщини полковника Івана Сірка Г. Донець перейняв його уряд, хоч козаки здебільшого відійшли із Сірком, Донець почав наново населяти слободи, будувати фортеці та засновує міста. Іде в зимовий похід на орду й розбиває її. Змагався з татарами і в 1679 р. і після цього, насипав вали, влаштовував фортечні пункти — за це дістав титула ще й балаклей ського полковника; заснував фортецю Ізюм та інші поселення. Таким чином у панегірику докладно розповідається про цього визначного козацького полковника. Розказується також і про його синів Костянтина та Теодора й також вельми докладно. У 1684 р. Григорій дістав від царів Івана та Петра чин стольника, помер у 1691 р., перед цим заснувавши Харківський Курязь кий монастир, збудував там дві церкви. Костянтин Донець помер від рани в 1692 р., він також був полковником та стольником після батька. Теодор брав участь у Кримських походах, у змаганнях з татарами, спершу був сотником, а тоді полковником харківським, згодом і стольником. Описується й молод ший син Григорія — Іван. Теодор брав участь у здобутті Казикермена (1695) і в шведських походах, про що також докладно оповідається. Іван Орновський — один із найвидатніших полономовних українських поетів своєї доби. Його панегірики багаті не тільки фактографічним матері ялом до історії України, але й глибокими роздумами про світ, людину у світі та життя взагалі, а побіч описів батальних сцен чи військових дій, поет не прославляє війни, як наприклад, його сучасники: С. Яворський, П.Орлик, П. Терлецький та інші, а сумує з того, що богиня війни Беллона «б’є в литав ри тривогу і мир проганяє» («Скарбниця дорогого каміння») і заявляє: І де сльози з їдкого з’являються диму, Чи ж ти будеш, як пташка, співати у риму?
Титул книги І. Орновського «Багатий сад» Київ. 1705.
359
В панегірику «Муза Роксоланська» і «Скарбниця дорогого каміння» поет маніфест ує себе слугою Роксоланського Парнасу. Так, зустрічаючись із Аполлоном у час візійного сну, він приймає науку патрона мистецтв: ...Роського Парнасу І сармацьких муз слуго, чом злотного часу Не шануєш належно, прекрасні години Й Гелікону неважиш ясні полонини? Хай рука твоя завше до праці тяжіє, Цнота з праці на славу надію леліє, Хай Беллони смерч грізний безвісно загине, А тобі з вод Пімплейських хай слава поплине, Бо як будеш у віршах когось прославляти, Будеш славу не меншу й собі заживати...
Вірш Івана Орновського блискучий, повний метафор, образів, античних уподібнень, якими він густо, іноді аж надто, наповнює текст, є тут немало й цитувань. Уживає найрізноманітніших розмірів силабічного вірша, з’єдну ючи різноскладові строфи й рядки, отже, в творчості поет а маємо зразки високого бароко. Але така перенасиченість тексту створює людині не озна йомленій із образами античної мітології та літератури, значну утрудненість при читанні. В І. Орновського, як і в П. Орлика, так званий бароковий кла сицизм дійшов апогею; в першого наявні й елементи гуманістичного світо бачення (наприклад, настроєність супроти вієн), але загалом його світог ляд бароковий, викладом якого й є вірш «Образ» із «Багатого саду» — один із найблискучіших творів давньої української поезії, в якому світ подається як система суперечностей: тимчасового й вічного, життя та смерті, сили й кволості, плинності й застиглості, величі й малості, широкості та вузькості, багатства та бідності. Поет декларує: Все в змінних фарбах світу з’єднано чудовно, На нетривалім ґрунті міцно, уґрунтовано, Летить вогнистим колом в вічнім морі згуби...
Усі цінності світові — символ «осіннього часу», бо «час знищує всі речі молотом важезним». Поет сумнівається, що «людська ненадійність вічне щось збудує» — все поруйнує зуб часу (типово бароковий світогляд), бо «гріб — це гріб», усе творене зникає й руйнується, а вічність справжня є хіба що «в перловім неба полі». Через це І. Орновський із відчаєм вигукує: Навіщо ж людська думка з попелу будує, Якісь ігриська ладить, робить щось, руйнує?
360
Цей песимізм поета зумовлений пережитими катаклізмами й воєнною розрухою в Україні в другій половині XVII ст., а також, очевидно, непевніс тю становища Козацької держави, адже він оспівував одного з головних основників її Івана Мазепу. Нагадаємо, що «Багатий сад» І. Орновського вийшов у 1705 р., саме в той рік, коли І. Мазепа зневірився в російській орі єнтації і почав обмислювати, як би зпід Росії Україн у вирвати, адже Росія
втягувала Козацьку державу в безнастанні імперіялістичні війни, у яких гинула передусім Україна. Про недвозначне ставлення І. Орновського до тиранії свідчать і окремі вір ші його «Багатого саду», де він протиставляє людину злос тивого серця людині добрій, зло і добро й дає настано ву «добром закляті злості воюв ати»; апологізує порене сансному мудрість і самовиховання через ту ж таки муд рість, з’являючи: Не штука карту світу в ланцюг закувати, А спробуй свого серця повіддя тримати...
Він засуджує правителя, що має «кров Нерона» (натяк на Петра I), а славить того правителя, у якого «доброти коро на» на скронях, людину «із плем’я добротворця Феба», бо «над добро в людині більшого не треба». Взірець володаря для нього — Іван Мазепа, мудрий правитель, який плекає науки й мистецтва. Про це поет прямо говорить у передмо ві до «Скарбниці дорогого каміння»: «Що в мудро героїчнім домі Мазепів не сам тільки Марс бойовий зводить шики, але вводиться і богиня Паллада... і в ньому (в Мазепі. — В. Ш.) на вічний трі умф сузір’ям мудрості поклалася корона». Мазепу І. Орновський, як і П. Орлик, називає «руським Альцідом», тобто Гераклом. Творчість І. Орновського значною мірою ще не вивчена. З його панегіри ків перекладено лишень три, не всі книги знайдено, нічого з його тестів не переоп убліковано в оригіналі, не кажучи вже про повний переклад україн ською мовою. Загалом із літературознавців цим поетом ніхто спеціяльно не займався, що було зв’язано з обезславленням його безпосереднього патро на Івана Мазепи та й важкочитабельністю його творів. Але в «Росько му Парнасі», саме тому, який гуртувався довкола Івана Мазепи, і де процві тало високе бароко з усіма його словесними іграми, особливо складною образністю та системою викладу, того, зрештою, бароко, проти якого в сво їй поет иці пізніше запротестував Т. Прокопович, ім’я Івана Орновського треба поставити чи не на першому місці, бо, зрештою, серед інших панегі ристів того часу (С. Яворського, П. Орлика, П. Армашенка, А. Стаховського та інших) він не тільки залишив найбільше власних творів, але й визначав ся особливою талановитістю, високим розумом і жанр панегірика викорис товував не лише для прославлення визначних людей свого часу, що могло робитися й на замовлення (наприклад, цейтаки «Багатий сад»), але й для вислову власних думок і власного світобачення, власних, зрештою, поетич них рефлексій з метидаційними пасажами й розмислами про життя та світ.
Титул книги І. Орновського «Муза Роксоланська» Чернігів. 1683.
361
ІВАН ОРНОВСЬКИЙ
ІЗ КНИГИ «БАГАТИЙ САД» Київ, 1705 р.
Природа добродійна плід такий з’являє, Що у злостивім серці він не проростає. Є добрості ознака: громом з уст не бити, І добрість зможе всякі злості сокрушити. Найбільше ж те звитяжство варто шанувати, Коли добром закляті злості воювати.
а Хлопець — тут: слуга.
В віках, у царстві людськім той, власне, панує, Хто мудро сам собою і серцем керує. Не штука — карту світу в ланцюг закувати, А спробуй свого серця повіддя тримати, Бо серце — то не хлопецьа; тут не наказати, Умій же над собою і серцем владати! Блискать зором страшливим, наче блискавками, Преразливими дихать уст своїх громами — Хто так чинить у світі, має кров Нерона, Та на скронях у тебе Доброти корона, А тому ти із плем’я добротворця Феба, Над добро у людині більшого не треба!
362
Але час вже пристати човну, наморився, Час тобі відпочити, щоб ти призволився. Фаетона не завжди візець розбуялий
В зодіяці несеться. Не спокій тривалий В тебе є — відпочинок. Гей, досить страшними Гонитвами, Беллоно, гулятись. Смутними Все покрито, о музо, війни туманáми, Кинь кривавити пера — кров ллється річками! По змаганнях та війнах, поразках, по бої Любо бути Цібеллі у яснім спокої! Годі вже пером, музо, ходить по затопаха Геллеспонтійських, нехай вітчизняна Війн богиня, скупавшись в Аверни окропах, Скаже про себе, як сильно криця´на Брань ламала мужні шики, Як був битий шалений Ворог той, коли з Таврúки Йшов на руські трениб. Коли з Дону додому Григорій вернувся, Мало рукам там спочинку подавши, Знову був до роботи для Марса вдягнувся, Стан свій одразу мечем впоясавши. Сів на коня, кінь красивий, Сам у панцир був одітий, Руський Каміллус правдивий, На труд війни зігрітий. Ляхову тоді повінь, на сталь перелиту Там, на Задпіпрі, широко пінило, Де тарчув Казимира, всю злотом покриту, Під Глуховом в дим бойовий закурило. І на нездобутні вáли Та високі паркани Сірки там виливали Із бійниць океани. Іван Дмитрович Сірко, той воїн управний, Харківським в той час полковником звався В руках мав клейноти. А муж доброславний В ділі воєннім, вже сотником мався, — Так, це Захаржевський мужній Шляхетний, знаменитий І у рицарстві потужний, Слави мав квіт розвитий. А його Гесперійські краї пестували. Гасло у той час гриміло Беллони, Бо від вандала вихри залізні постали —
а Затопи — затоплені місця.
б Трени — межі, кордони.
в Тарча — щит.
363
а Тобто татарин.
Це лях вогнисті розпустив загони. Біг у ті градисті годи, Прагнув лаврів зажити, Щоб слов’янські гнуть народи, Їхні бунти згасити. За Десноюрікою був бій страхородний, Потом кривавим поїв Рож шарлати, — Корінь це Захаржевських, а він славородний, Бігла тож слава його прославляти! Вдячно труби затрубили, Сповіщаючи світу: Є Григорій — Гектор смілий, Карпат недавній житель. А той Захаржевський не був ще полковник, Мужньо змагався однак із ляхами, Хоч сотник він лише, вже славою повний, І Десна його тоді берегами Гідним шани визнавала — Слава зносила вгору, Мужнє серце подавала На відзнаку скору. Як Маяк, знане місто, узявсь будувати, Ривши залізом в землі фундаменти, То і там довелося відвагу з’являти, Тричі він бився у тому моменті. До вікопомної слави Бойовий заводив танець, Тож тили свої окривавив Тавританський поганецьа. Спритністю Захаржевський Григорій своєю Прикрасив лавром кривавії рожі, Голову не одну із бридкою душею Збив і належно ліг на слави ложі. Та не легко йшли до того, Нашим також дісталось — Так із терену рвачкого Корона звитяг звивалась!.. ОБР АЗ
364
Живе світ у руїні. Гинучи, вікує. Хвилює, хоч застиглий: згуба скрізь чатує. Упавши, підніметься. Вставши, упадає, Мужніє у гіганти, сил своїх не знає. Хоч плине, а нерушний, у твердім зм’якшілий,
Він боягуз, хоч смілий, в боязні він смілий. Хоч крутиться млиночком, стать Кавказом прагне, Хоч тісний, а простори він далеко тягне. Втяжив його достаток, а влегшив нестаток — Це, власне, як пологи звагітнілих маток. Все в змінних фарбах світу з’єднано чудовно, На нетривалім ґрунті міцно уґрунтовано. Летить вогнистим колом в вічнім згуби морі, Які на схід та захід йому вийдуть зорі? Ніхто у ньому статку твердо не знаходить — Осіннього лиш часу символом виходить. Коли б тривав статечно, піраміди сталі, Що в небо головою вперлися зухвалі, І мур Семираміди — чудо світу всього — Стояли б перед штурмом Бога вітру злого. І Картаген у попіл також не упав би, Родоський колос міцно досі ще стояв би І не поруйнувався б. Таж богів немало, Хоча були безсмертні, також повпадало. Чи ж людська ненадійність вічне щось збудує, Що зуб часу, вкусивши, швидко не зруйнує? Час знищує всі речі молотом важезно, Чого не доторкнеться, те відразу щезне, Впаде у вічну прірву. І твої упали, Нероне, гарнізони — все це поскрушали Творці руїн. Сціронські скелі, хоч нерушні, Зійдуть на битий камінь, бо віки сокрушні У них потужно вдарять. А Пергаму, Трою Згадай, де за Гелену греки в лютім бою Змагались десять років — все те покотилось У забуття навіки, порохом покрилось. Тебе, Тарпейська міцно складена дорого, Часу водою змило із лиця земного. Стояв Юпітерстатора, громовержець строгий, Однак, каміннопухлі поламавши ноги, З гори погримотів він каменем, котистий, До тих горгон облудних, в Флегетон огнистий, Що в злій жазі клекоче. Бастіони думніб Царів, амфітеатри дивні, гарні, шумні З виставами своїми теж зійшли зі світа, Бо силою та розкіш теж була побита. Так, гріб — це гріб! Ефеська славная божниця Діянина вже стала бридкості скарбниця. Маріїні цимбали лиш не замовкають, Лихі їх аквілони, певне, не здолають,
а Статор
— той, що зупиняє відступаючих.
б Думні — горді.
365
Тож фурій Гіппотада стережучись пильно, Від знищення земного відійшли надійно. На всій землі такої сили не назвати, Щоб вічності могла би стало дорівняти. У тисячах що років твориться і кріпне, Зникає у миг ока. Ну, а що заквітне В перловім неба полі — вічністю красує, Ніколи, Бог отого в часі не скасує. Що на землі назвемо: вічне і незгасне — Коротше від хвилини, бо воно дочасне. Хоча би з діяманту світ оцей відлúли, Одміни і на нього певно б наступили. Навіщо ж людська думка з попелу будує, Якісь ігрúська ладить, робить щось, руйнує? Це вивишеним знаком Божим не позначиш — Крізь дахбо хмари й небо також не побачиш. Що в гордій думці людській надто вже пишніє, Привалене своїм же тягарем, трухніє. Той діл, що звем Атлантом, пишно вивишаєм — Це ж твань, хоч Родопейським верхом називаєм. Звемо багно — Балкани горньокрем’янисті, Із бубнами своїми чи ж пізнаєм вічність? Прийде час, світ сховає навіки руїна — Міста, фортеці, замки й церкви — все загине!..
І. Щирський. Портрет Івана Орновського з книги «Багатий сад» Київ. 1705.
366
ГРИГОРІЙ ВИШНЕВСЬКИЙ І ЙОГО «ШЛЯХ, УСТЕЛЕНИЙ ЛАВРАМИ...»
Про Григорія Вишневського біографічних даних є мало. Не знаємо де й коли він народився, де й коли помер. Відомо лишень, що жив у другій поло вині XVII ст., навчався в Київській академії, і що його улюбленим учителем тут був Йоасаф Кроковський. Згодом став бакалавром вільних мистецтв Віленської академії. Саме своєму вчителеві написав панегірика, який є ніби демонстрацією учня вчителеві, якої вправності досяг у віршуванні. Повна назва твору така: «Шлях, увінчаний лаврами, слуги Стагіри після прибуття заради першої нагороди за філософську гідність до вівтаря щедрості із запо рукою належного обов’язку, щоб виявити відповідну прихильність, задума ний і од Віленського університету, палацу наук, найяснішому і вельмиша новному отцеві Йоасафу Кроковському, ігумену монастиря великої в усьо му християнському світі перемоги святого анахорета Миколи і ректо ру КиєвоМогилянської колегії, найдостойнішому владиці, патрону та особ ливо шанованому меценату од одного з усіх і найвідданішого його імені та честі Григорія Вишневського, бакалавра вільних мистецтв, філософії, мета фізики, етики й аудитора шкільного права з виявленням глибокої вірності душі на знак вдячності та вічної прихильності присвячений, року Господ нього 1696, серпня 15». Твір складається із віршаприсвяти, або «Провісниці шляху, встеленого лаврами» і чотирьох стоянок, за жанром — панегірик, тобто його мета зве личити того, кому твір присвячено, і саме до того, коли він став митрополи том, а був ректором Київської академії, тому твір — це ніби звіт вихованця цього Атенею його керманичу. З парнаських муз надає слово двом: Талії та Мельпомені, Талію поет бачить, як «живу пам’ять про добродійства»; Соф роній Почаський у «Евхаристиріон і» бачив Талію, як «вправи в писанні веселих віршів», загалом Талія — муза комедії. Мельпомена у Г. Вишнев ського — «голосний відгук вдячності»; в С. Почаського — це «вправи в писанні віршів смутних і жалібних», загалом — це муза трагедії. Отже у виборі муз вже маємо цілком невипадкову антитезність, у цьому разі весе лого та смутного — одна із рис поетики бароко. Але спершу розглянемо віршаприсвяту. Автор закликає муз до «арктич них сузір’їв цілющих», тобто в те місце, яке тоді ж, інший поет Стефан Явор ський назвав «Руським небесним Арктосом» — книжка під такою назвою вийшла в 1693 р. в Чернігові, але славиться тут Київська академія. Отже, Арктос — це назва Київського Атенею при його зосередженості в Київській
367
академії. Далі йде вельми цікавий рядок: «Музи мають прийти до Фетіди палат, що в Бористені» (це нагадує нам «Дніпрові камени» І. Домбровсько го). Фетіда, нагадаємо, — богиня моря (через що її поселено в Дніпрі); але для нас має значення, що вона мати Ахілла, героя троянців, що відводить нас до віковічної традиції культу Ахілла на території сучасної України, що існувала ще за скитів, а з другого боку до іншої поетичної традиції, адже і С. Кленович і І. Домбровський вістять, що Київ називають Троєю (док ладно я цю тему розробив у своїй книзі «Мисленне дерево». — Київ, 1989. — С. 15–35). Згадаймо при цьому сповіщення книги «Glorus Polonicus», що вийшла в Нюрнбезі в 1666 р., у якій автор не тільки ототожнює антич ну Трою з Києвом, але й пише, що в київських печерах лежать тіла Гектора, Пріяма, Ахілла та інших троянських героїв — сповіщення фантастичне, але згадані вище слова про Фетіду в Бористені вони пояснюють. Далі автор говорить, що Меонієць (Гомер) велить йому перейти море і досягти вершин Кінфу, тобто гори, де народився Аполлон, отже, знову йдеться про Київ ський Парнас. Відтак палати Кроковського, який не міг бути при його ста новищі багатим, подаються, як покої, в яких сяє «кістка слонова» і де «пли ве золото» — ясна річ, що йдеться про вартості духовні, а не матеріяльні, це, зрештою, далі розшифровується: там «муз витіка Тагу багата вода», Таг — це золотоносна ріка в Іспанії. Отже, зновутаки йдеться про КиєвоМоги лянський академічний Парнас, куди поет просить музу скерувати своїх коней. Після цього подається Стоянка I, надзвичайно цікава своїми шифрами, які спробуємо тут розгадати. Спершу йдеться про неназваного володаря, що «носить «пишно чоло своє в різних землях» — гадаємо, що мова тут про Петра Першого, який після смерті брата Івана щойно став самодержцем, він здобуває палац списом, йому сприяє Марс, він прокладає «мечем багряним своїй славі» шлях. І тут відразу ж іде застереження: а Цереалії — свято
в честь Церери.
б Там де змагалися боги з гігантами.
...Знай, цереаліїа, Не хвалять серце, що у крові, й повір, Багряне поле Флегри славиб Не принесе, від гріха не звільнить, —
не принесе і «тріумфів воно тобі», їхбо не хотів Аянт (грецький герой Тро янської війни). І тут говориться ще різкіше: В крові — троянські діядеми І слави актійської монументи.
368
Що означає: троянське й актійське в поетичному іночитанні, як ми вже говорили, — це Київ, Україн а. Твір було написано в серпні 1696 р., а в травні–липні тривала облога, а тоді й узяття (19 липня) турецької фортеці Азова — це вчинили для Петра І коза ки. Найочевидніше саме ці події відбито в пам’ятці, але що впадає в око: вони згадуються зовсім без мілітарного захоплення, що його бачимо в інших пане гіричних поемах, а навпаки з осудним ставленням до загарбницьких воєн
Росії за рахунок козацької (троянської) крові. Отому неназ ваному войовнику поет протиставляє Йоасафа Кроковсько го, який «без крові Марса, мирний у світі цім» і знаки його всюди йдуть «без плям кривавих». При цьому Й. Кроков ського названо «патроном всіх нещасних сиріт» (це може бути простий вислів, а може й підтекстовий, бо Украї ну в той час називали країн ою вдів та сиріт, а сирітська тема була поширена в поезії та піснях) і «отцем русів», що особ ливо цікаво, адже Й. Кроковський ще митрополитом не був, правда, для цього була підстава, про що скажемо далі. Вод ночас автор говорить, що Й. Кроковського славить «вся Русь», також «сирена Київська славу складає в ритмах». При тому слава ця малюється більша від звитяжної «римського народу», від Сципіонової, коли той розорив Картаген, від грецької, коли зруйнували були Трою (тут Троя вживається у прямому значенні). А чому? А тому, що Кроковський не воює, не ллє кров, не руйнує, не грабує трофеїв, а збирає сер ця «з полів квітучих і красномовних нив, бере всюди ласка вим серцем вінки, плоди кастальських камен» (муз). Отже маємо зовсім не надмірне підхлібство, хоч на таке воно виг лядає, а ствердження, що плекання освіти, наук и й муз має вищу вартість од усіх здобичницьких війн. Не здобув такої слави ані Ганібал, ні багатий золотом Ліксон (місто в Греції), ні Карпатосострів (також у Гре ції), краса Йосафа більша від тієї слави, бо вона «сяє ясніше усіх трофеїв». Навіщо ми згадуємо, запитує поет, страшних дарданців (тобто троянців, тут також це слово вживається історично, зазначимо, що не скрізь Троя й троян ці йдуть як поетична назва України й українців), Сципіонів, Ганібала та інших, їхню «пропащу силу»? Адже все те загинуло, воно «для душі й надії мудрих не дасть підпорок» — підкреслюємо ці слова, бо вони визначають моральні, духовні цінності, а ті не у війнах, не у крові, не у змаганнях (як це суперечно дитирамбам війні та крові, що звучали в творах С. Яворського, котрі виходили в тойтаки час?), а в творенні мудрих підпорок душам та наді ям. Марнотна кривава слава — це порожній віз, слава ж голови КиєвоМоги лянського академічного Атенею там, де Аполлон (тобто «літоросль, цвіт і оздоба всіх наук та вмінь», як визначив ще Софроній Почаський) вінчає чоло лавром і де в’яже пов’язку Паллада (богиня мудрості), де осідлано коня пиш ного (Пегаса), де «служить священна земля Фокіди», тобто та, на якій розта шовано Гелікон та Парнас. Через це Таліямуза дарує вершини Пінду (місце перебування муз) «медоносні доли», тобто із солодким пожитком і «сніжні замки Гелікону». Музи ж («жительки Пімпли») збирають відтак «усі весни багатства». Тому славу й тріумфи дає Аполлон і «Мінерва вчена», а не Марс. Отож хай росте «сад гесперид і плоди несе», хай Додонська діброва (свяще ний гай у Греції) лавр леліє і пестить. Пафія (Венера, богиня любові) стримає «заздрість заїлу і стріли Лети» (ріка забуття). Отже повіз поезії везе Кроков ського як принца. І саме таку славу, як це автор намалював, «Фокідські (тобто
І. Щирський. Триумфальне знамено. Теза на честь Прокопа Колачанського із зображенням Київської академії та її студентів. Медьорит. 1698.
369
Київський митрополит Йосаф Кроковський. Портрет XVIII ст.
370
Парнас з Геліконом) зичать музи». Отже, що маємо? Високим стилем написаний гімн КиєвоМогилянському Атенею та його голові Йоаса фу Кроковському. Антивоєнні мотиви, вивищування наук, розуму, мистецтва над героїчним чином, який по своєму неважиться, надає творові гуманістичного зву чання. Його можна було б назвати ренесансовим, коли б не шифри, символічна наповненість і подвійні читання — ознаки поетики бароко. Не помилимося, коли скаже мо: Стоянка І «Шляху, устеленого лаврами» — один із найблискучіших віршів давньої української поезії. Що ж вістить печальна муза Мельпомена у Стоянці ІІ? А те ж саме, що в Стоянці І, тільки в інакшому словесно му оформленні. Щоб збагнути цей принцип, треба згада ти практику навчання поез ії в Київській академії: учням класу поетики давали класичну тему, яку треба було роз робити у власному словесному малюнку. Класичним зразком такого віршування є «Опис Києва» Теофана Про коповича, поданий у цій книзі, коли тема ставиться в пер ших двох рядках, а решта тексту — найрізноманітніші до неї варіяц ії. У нашому випадку твориться щось подібне, але інакше: тема заявлена в Стоянці І, а решта Стоянок є її варіяціями. Смисл Стоянки ІІ в тому, що Мельпомена заперечує потребу розробляти античні теми, бо Аполлон з музами повертає коней із грецького Геліко ну в Рим (простори Лація), до Кіпру (скелі Пафії), в царство мавра (в Афри ку) — отже, йдеться про створення так званих націон альних Парнасів. Від повідно викладається побажання, щоб Мінерва взяла лютню (згадаймо «Аполлонову лютню» Лазаря Барановича) і почала вигравати з радісним серцем «Йоасафу всі бажання», тобто зновутаки йдеться про становлення Київського Атенею. Йосаф відтак плине «по широкім руслі Фетіди». І поки стоїть КиєвоМогилянський Атеней, автор не хоче шукати «віків Сатурна» й античних тем. Кінчається стоянка запевненням, що скрізь, де «на конях своїх поїде Феб», тобто в яких би культурних осередках не перебував автор, він, як слуга, залишиться вірним Й. Кроковському, власне Київському Ате нею, — автор твору, нагадаємо, жив і працював у Вільні. У Стоянці ІІІ тема становлення КиєвоМогилянського Атенею продов жується. Музи покинули «пагорб свій той фокідський, що два верхи має» (тобто Парнас), з ними й Аполлон і спішать через Кірри яри (т. зв. Апол лонові вершини, гори в Греції), через Карпатський кряж в Україн у («рід ний край»), а з ними Полігімнія (муза гімнів, а в С. Почаського — швидко го запам’ятовування багатьох речей) — десь так само вів в Украї ну муз у XVI ст. Себастіян Кленович. Закликається, щоб пегасиди й харіти (музи) привезли нам сюди пісню, щоб тут розливалася вода, яку п’є Апол лон (Актій). З меонійських вершин (з висоти поезії Гомера) хай прийдуть до нас «дев’ять священних муз».
Ось кастальська вода рветься чимдуж сюди, Де Дніпра течія силою хвиль своїх Б’ється об береги, на кораблях везуть Вже дріяди (богині дерев. — В. Ш.) туди пісні.
Відтак «чисті ріки Кроковського» з’єднуються із ріками Пінду (золото носними античними), йдеться про об’єднання античної поетики, що утвер дилася на Київських горах — це означає становлення високого бароко з його класицизмом. Є в цій стоянці й такі красномовні слова: Часто стукає теж слава його до хат Простолюддя і на їхній хор дивиться, І ліричні пісні, оплесків милий звук Супроводжують скрізь її, —
що, на нашу думку, означає злуку високого бароко з низовим. Краса серця й душі отож «рівна тепер царському титулу» і багатьом славним чинам, цим і славний Й. Кроковський, який зветься «Русі Аполлоном» (тобто керівни ком Київського Атенею). Названо тут Й. Кроковського архієреєм: тут відби то: він був наближений до В. Ясинського і вважалося, що саме він має заміс тити старого митрополита, через що ще в 1695 р. В. Ясинський просив цар ський уряд дати Й. Кроковському чин переяславського єпископа. Загалом Стоянка ІІІ, як і друга, є новим словесним виразом думок, і тем, проголоше них у Стоянці І. Так само й остання віншувальна Стоянка ІV. Твір визначний ще й тим, що в Стоянках автор подає різні типи гекзамет ричного вірша, які тоді культивувалися, творячи унікальний зразком баро кового «мистецтва для мистецтва», хоч у Стоянці 1й виходить і в сфери суспільнополітичні. З другого боку він, як свого часу «Евхаристиріон» С. Почаського, є твором маніфестним, засвідчує становлення КиєвоМоги лянського академічного Гелікону з Парнасом, тобто Атенею в новому періо ді його становлення, що характеризується, як ми вже казали, бароковим класицизмом: значним, аж до надмірного, наповненням античними уподіб неннями, використанням античної поетики, а водночас і виразними рисами високого бароко з його химерними структурами, ускладненою образністю і шифрорядами, елітарною вишуканістю й своєрідністю вислову. «Шлях, устелений лаврами» з невідомих причин досі не з’явився друком, а дійшов до нашого часу в рукописі, що зберігається у відділі рідкісної кни ги Націон альної бібліот еки України ім. В. Вернадського в Києві. Написано твір латинською мовою.
371
ГРИГОРІЙ ВИШНЕВСЬКИЙ
ШЛЯХ, УСТЕЛЕНИЙ ЛАВРАМИ ПРОВ ІСН ИЦ Я шлях у, встел ен ог о лавр ам и, або віршп рисв ят а
Музо моя, ти прилинь до арктичних сузір’їв цілющих, Аж до Фетіди палат, що в Бористені, прийди. Вже Меонієць велить перейти синь тривожного моря, Й Кінту вершин досягти прудко на крилах своїх. Наше перо, що його Меценат і леліє, і пестить, Вже нам наказ подає швидше почати хвалу. Тож до високих палат ти постукай Кроковського сміло, — Всюди в покоях його кістка слонова сія, Золото жовтоблискуче пливе там з безцінних потоків — Це ж бо для муз витіка Тагу багата вода. Ну ж, повертай, моя Музо, туди свої коні поспішно, Славу, належну йому, Вдячність, як дар, принесла. Ти ж, як провісниця волі, скажи, навістивши владику: «В жертву любов принесе щирі бажання душі». СТОЯ НК А І, де Тал ія, або жив а пам’ять про добр од ійст ва, раз ом з іног ор одн ім слуг ою розп ов ід ає про наг ор од и Крок овс ьком у за йог о щедр ість
372
Ось ти в вінку лавровім (над морем зріс Червоним лавр цей) пишне чоло своє У різних землях носиш гордо Й в Зефірітіди краю далекім; Палаци списом ти здобуваєш скрізь, — Сам Марс тобі сприяє і поміч дасть, І владу сильну в славнім замку, — Шлях прокладаєш мечем багряним Своїй ти славі. Знай: це реалії
Не хвалять серце, що у крові, й повір: Багряне поле Флегри слави Не принесе, від гріха не звільнить. Не принесе тріумфів воно тобі, Їх не хотів Аянт, Теламонів син, В крові — троянські діяд еми Й слави актійської монументи. А той, кому несу я оцей вінок Без крові Марса, мирний у світі цім, Здобуде славу, й завжди будуть Фасціїа в нього без плям кривавих. Такий збирає різні відзначення, Що криця їх тверда розкидає скрізь, Такий в вінках панхейських завжди Сяє убором лілеєс яйним. Тебе, нащадку гідний Кроковських тих, Чиє імення носиш, патроне всіх Нещасних сиріт, отче русів, Хори квітучі дріяд у гімнах Похвальних славлять, і до небесних зір Злітає пісня, і величає скрізь Тебе вся Русь, також сирена Київська славу складає в ритмах. Такої слави після звитяжних битв Ніколи навіть римський народ не знав, І не дала трофеїв стільки Троя, зруйнована грецьким військом. Відомий світові Сципіон тоді, Коли з землею Марс Картаген зрівняв, Не зміг з руїн із тірських стільки Собі трофеїв воєнних взяти, Як ти, сердець звитяжцю, назбируєш З полів квітучих і красномовних нив, Вінки й плоди камен кастальських Серцем ласкавим береш усюди. Вершин такої слави, Пунійчеб, ти, Як бився був під Каннами, не здобув, І гордий ематійським злотом Ліксон не сяє так даром рідним, І не така, красо Сципіядів, все ж Твоя судьба велика, не славить так Данайців у вінках лаврових Карпатосострів на власних горах. Краса ж Йосафа слави од слави всіх Ще більша; ставить вище тріумфів він
а Фасції — тут: знаки влади.
б Пунієць — Ганібал,
картагенський полководець.
373
а Кунктатор — той, що
зволікає. Так звали римського полководця Квінта Фабія Максіма, що воював з Ганібалом.
374
Ту славу, що яскравим чаром Сяє ясніше усіх трофеїв. Чому дарданців страшних ми згадуєм Та славні імена Сціпион ів тих, Чому тривожимо пропащу Фабія та Ганібала силу? Адже ж пунічних лаврів краса тепер Вже для тріумфів не оживе нових, Кунктатора для душі й надії Мудрих (при втраті) не дасть підпорок. Не у порожнім возі тебе везе, Наш отче, слава, вже Аполлон чоло Вінчає лавром, і Паллада Радо пов’язку лілеєбарвну Дає, співають хори дзвінкі псалми, Й, коня всідлавши пишного, це тобі Отак лестиво, наче Фебу, Служить священна земля Фокіди. Тобі вершини Пінду зеленого, І медоносні доли гіблейських гір, І сніжні замки Гелікону Таліямуза дарує щиро. І на лугах барвистих Гіметтгори В змаганні спільнім жительок Пімпли вже Тобі усі веснú багатства Ці трудівниці спішать зібрати. А ти в тріумфах будеш життя вести І в славі вічній, бо Аполлонслуга Тобі дає їх, і Мінерва Вчена сплітає вінки із квітів. І тим ось цвітом пам’ять заквітчала У чистім серці житиме; довгий вік У чарі пальм звитяжних будеш Щасно проводити, Меценате. Хай для Геракла сад гесперид росте Й плоди несе, Йосафу ж зелений лавр Додона хай в густих дібровах Для нагород леліє й пестить. Нехай Панхея, славна дібровами, Прикрасить дім твій, наче богів палац, Нехай гориста вся Пангея Ясно засяє пломінням щедрим, Коли тобі вже винесе Пафія Вінки лаврові й почесть, так стримає Вона священним листям лавра
Заздрість заїлу і стріли Лети. Чи ж повіз цей Поезії не везе Тебе, мов принца, отче любий наш, Дорожчий злота? Вже приймаєш Собі на почесть лаврове листя. А про твої звитяги співатимуть За сніжним краєм Парфії і в усіх Довкільних землях, за скелястим Акрокеравнієма; також в Римі Пісні складатимуть, бо тобі це так Фокідські зичать музи; не гаячись, В твою десницю переможну Передають ці вінки лаврові.
а Акрокеравній — мис, небезпечний для мореплавців.
СТОЯ НК А II, де Мельпомена, або голосний відгук вдячності, разом з іногороднім слугою славить щедрість Кроковського
Чом Мідаса розкіш, Евандра жовті Землі нас дивують? Чому до неба Інду ймення на золотих квадригах Слава підносить? Знають царства всі перемоги Друза, І хоча Траяна велика слава Вже дійшла аж до колісниць Олімпу, Що ж їм із того? Що ж такого в тім, що дельфійські сурми Про загибель греків гриміли всюди? У печальних ґротах рука Харона Їх поховала. Чи ж тріумф, що в квітах буяє пишно, І от жахливії людські дерзання, Що колись містам принесли загибель, Музи згадають? Гидко пил зруйновані арки криє; Грецький Марс і хтивість добути здобич Вже назавжди у Флегетонта водах Темних пірнули. Отже, на сурмі голосній даремно Всіх зусиль тепер докладає слава, Щоб ім’я і Фабія, і Помпея Знов воскресити. Вже сюди свої повертає коні Світлоносний вчитель пісеньб і з шумом
б Ідеться про Аполлона.
375
376
Йде за ним тенедська юрба, причулись Оплески Фебу. Хай залишить слава богів пенати І палаци на Геліконі світлі, І Пегаса води, і тихий шепіт, Що йде за нею. За простори Лація, ген далеко, Сонця повіз ясний нехай заїде, Хай до скель Пафії й царства мавра Гімни розвозить, Стоголосу лютню нехай Мінерва Візьме і Йосафу усі бажання Мідним звуком хай виграє усюди З радісним серцем. На сурмі великій заграти треба Тому, хто натхнення дає постійно Нашим музам, котрим втішатись любо Водами Ґангу. Вже годиться, щоб одлунила Ехо У Арабськім царстві, в землі лідійській, На горбах іберських про серце всім нам Дорогоцінне. І коли перо золоте дає нам, Меценате, щедра твоя десниця, То твоє ім’я величають гімни, Радість приходить. Фебів повіз ясний велика сила Тягне в небо, тільки покине спальню Він рожеву; звідти, з неба, побачить Мемнона рештки. А з якою силою по угіддях Нілу сім братів протікають всюди, Як блукають, всім дорогі, по нивах Лага широких! По широкім плинеш руслі Фетіди Ти щасливо так на погідних хвилях І для нас привозиш віки, багаті Золотом жовтим. Ти багатший Фрігії й також Гангу, Розливаєш скрізь золоту вологу, Долющастя всім ти несеш, мов другий Крез славнозвісний. Я шукать не буду віків Сатурна Давніх, ні Кініра скарбів славетних, Ні палацу Пелопса, що в перлинах
Сяє іскристих. Не піду я до берегів Фасіди Й до Пактоля хвиль золотавожовтих, І мені не треба скарбів арабських В гордій Персиді, Поки жовтим Гангом твій дім багатий Ще несе нам золото, Меценате, І своїм потоком блискучим сяє До небокраю. Знай, цінуєм милість твою і щедрість Більше, ніж намисто оте бенгальське: Перли скрізь вони розсипають, наче Золото Пеги. Я пишаюсь долею й рівно ж щастям, До зірок прославлю ім’я патрона, І про нього слава долине швидко Аж до Канопа. По привабних Фракії і Родопах, Що снігами сяють далеко, отче, Скрізь тебе там на колісниці буде Слава возити. Там, куди на конях своїх поїде Феб, тобі залишиться завше вірним Твій слуга, а муза дари постійно Буде приносить. СТОЯ НК А III, де кіфаристка, або радісна Вдячність, разом з іногороднім слугою натхненно оспівує щедрість Кроковського
Хист Піндара колись всіх аонід забрав На Пегасі швидкім з Кірри і їм велів На кіллараха лише їздити по шляхах, Де Діяна блука вночі. І дріопів поетб Дірки торкнувся вод, І Пегасаконя, і джерела його, Забриніла тоді скрізь на землі струна Й пісня радісна між людьми. Нині ж музи спішать, пагорб лишивши свій Той фокідський, що два має верхи, сюди, Разом з ними іде сам Аполлон із Дельф І по слави морях пливе. Полігімніє, ти зараз покинь свій сон Та рожевий покій, а поспішай сюди Через Кірри яри, через Карпатський кряж
а Кіллари — коні.
б Ідеться про Піндара.
377
а Делієць — Аполлон.
378
І на крилах чимдуж лети. Хай не стримує вже той Кіферон тебе Темносиній і ті хвилі діркейських вод, Що у ріднім краю серед квітучих гір Точать сяйво своє ясне. Хай не манять тебе барви сідонських гір Пінду, і касталід білий як сніг палац, І пахучий тим’ян, хай не приваблює Феба жовтобагряний блиск. Хай з барвистих лугів зараз сюди іде Хор усіх пегасид разом з харітами, Крізь вершини стрімкі слави тракійськую Пісню нам привезе сюди. Отже, воду з джерел Дірки й Пегаса тут Розливайте, яку Актій священний п’є, Хай дзюрчанням своїм шумним, владико, дасть Кірра радості знак тобі. З меонійських вершин, дев’ять священних муз, Йдіть до нас, принесіть арфи дзвінкі, вручіть Їх вітчизни вітцю, і прославляйте скрізь На шляхах це ім’я «Йосаф». Ось кастальська вода рветься чимдуж сюди, Де Дніпра течія силою хвиль своїх Б’ється об береги; на кораблях везуть Вже дріяди туди пісні. Віща Пімпла уже разом з натхненням муз І мене носила нині сюди до вас, Хай поєднує із ріками Пінду тут Чисті ріки Кроковського. Ви зі мною ідіть швидко, кіллари всі, Через синій етер неба просторого, Хай співає пісні Ехо, луна хай їх На Олімп і назад несе. Щедрі руки нехай же виграють тепер, І на флейтах хвала хай би донеслася Аж до тих гесперид, де у своїм руслі Котить води бурхливий Пад. Де Титан поверта коні свої назад І веселим хатам світлий приносить день, Хай туди повезе на колісниці вже Слава знатне ім’я «Йосаф». Хай лунає дзвінка арфа делійцеваа, Хай елегії також зазвучать у нас, Хай харіти усі, отче ясний, віки Довгі славі твоїй дадуть.
Честь його не лише в храмах шанується І палацах, в яких золото скрізь сія, Слава йде не туди лиш, де в домах блищить Гордий з Фрігії оксамит; І не тільки вона Ксерксів, Аянтів всіх Є супутник з жезлом, що скрізь за ними йде, І похвала його йде не лише в той дім, Де із кістки слонової трон; Часто стукає теж слава його до хат Простолюддя і на їхній хор дивиться, І ліричні пісні, оплесків милий звук Супроводжують скрізь її. Часто слава блищить жовто, немов віссона, Лавроносним також Піндом гордиться скрізь І приносить вона для золотих корон Царських гірське оздоблення. Так росте і твоя щедрість, що в лаврах вся, Вона рівна тепер царському титулу; І багато чинів славних — краса твого Серця чистого і душі. Ось Додону саму, царським відому скрізь Листям, Ісмар несе, і ожива Парнас, Повний грацій, а Пінд золотом нагород, Мов перлина ясна, сія. Флора красна, немов килим, несе йому Щедро всякі плоди; глянь, розсипають вже Кірри славні луги, ниви барвисті, степ Величаві свої скарби. Із фіял ок плете муза йому вінок, Весь же хор аонід з серцем схвильованим Тут готує йому з лавра оздоблення, Щоб чоло увінчать його. Зараз слава твоя аж до небес летить, До крилатих отих хорів, і разом з тим Тут готує вона гімни хвалебнії Для величних твоїх похвал. Чути оплески муз, Феба товаришок, Що по струнах вони ліри б’ють пальцями. Не заглухне, о ні, звук той, тільки додасть Ще хвали до твоїх похвал. У солодких словах слава багато літ Архірею тепер зичить, нехай же він, Цей Руси Аполлон славний, вовік живе, Красить лавром чоло своє. У фокідській землі чули оті слова
а Віссон — коштовна тканина.
379
а Плектр — кітара (кіфара), музичний інструмент.
Й казали отак, аж розрослась луна: «Хай велика ота щедрість Кроковського В нашім світі вовік живе!» Тож натхненні слова бачиш пророчії, Меценате харіт, плеще долонями Зараз слава тобі, повіз священних муз До небес піднесе тебе. З вод Пегаса тече Дірка, і шум її, Той супутник камен, до Термодонта хвиль Про щедроти отця славу поширює, Всюди грає про неї плектра. Завжди буде його славу розносить він, Доки Феб золоте буде розвозити Скрізь проміння своє повозом, доки я На землі залишусь живий. СТОЯ НК А IV, де мил а прия знь слуг и до Мец ен ат а засв ідч ує відд ан ість душ і, вірн ої щедр ост і Крок овс ьког о
б Барбітон — багатострунна ліра.
380
Навіть якби Тапробана і хвилі грайливі, і надра Розкрила нам тепер свої, золотом сипала тут, Чи Оромусія, що від перлин багровіє пурпурних, Сюди до порту заодно б Паду скарби принесла, То, Меценате, усе, що багате тим золотом жовтим, До ніг твоїх поклав би я й разом красу гесперид; В слави твоєї вінку засіял а б тоді, як в намисті, Перлина, що лежить іще в морі Червонім на дні. Герм не несе золотого піску у своїх стрімких хвилях, Не буде Таг мені блищать золотоносним піском, Бо ж і тобі не до серця блискучі піщини від Еос, Ні Тір багатий, що блищить в сяйві фрігійських Кіклад. Тільки проміння чеснот доброродних тобі до вподоби, Тебе полонить лиш любов чесних і щирих сердець. Тимто складаю тобі від душі я обіти набожні І вірне серце я кладу радо, щоб славить тебе. З радістю музу, служительку вільних мистецтв, посилає Тобі моя десниця вже й вірні когорти харіт. Метрів чарівних на арфі лесбійській фракійських поетів Тобі я не співаю, лиш щирі обіти даю. Тут пієриди зі мною, зі мною камена зичлива, Для тебе радо виграють на барбітоніб пісні. Хай розсипає для тебе зористий звід неба проміння, В палаці лиш царя небес сяйвом воно виграва. Злотоволосий делієць коней нехай гонить рожевих,
Своїм хай світлом розжене хмари ериній страшних... Подувом ніжним харіти нехай надихають на милість, Десниця щедра їх подасть золотом повні віки. Парки прядуть хай нитки золоті довговічного щастя, Багато хай років тобі слава віщує прожить. Хай і Юпітер ласкавий скоротить похмурі години, Йде час вперед хай і назад: довгі роки проживи! Щастя хай встелить для тебе дорогу багатством безмірним І волі хай твоїй оддасть шиї, підвладні тобі. Все, що таїть в собі Гебр і що Ґанга пісок постачає Чи Тагріка, й що на дні в морі Червонім сія, Також і золото жовте тартеське на возі щасливім Нехай же небо і судьба зараз тобі привезуть. Перед тобою хай шию схиляє свою гордовиту Вже слава, хай співає скрізь гімни хвалебні тобі. Почесть улеслива, та вихованка чеснот, за тобою Хай завжди й всюди, наче тінь імені царського, йде. Хай золоті сяють зорі, нехай Аполлон, наче зірка Щаслива, на шляху твоїм світить до слави вершин. Отже, щасливий нащадку чеснот, оце почестей царство Преславне вже прийми, над тим світом найдальшим пануй. А як дозволиш спочити, я біля твоїх стіп звитяжних Віддам данину і помру при похвалі цій тобі.
381