Річник Руской Бурсы 2014 by lem.fm

РIЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2014 ROCZNIK RUSKIEJ BURSY

Выданя посвячене 100–літю траґедий І світовой войны і Телергофу Wydanie poświęcone 100-leciu tragedii I wojny światowej i obozu dla internowanych w Talerhofie

Пісня Tалергофців В Талергофі, на чужыні Гыне рускій нарід, За вітчызну улюблену Зносит тяжкы кары. Слезы щыры, слезы чысты Течут потоками, Стражде Русин на чужыні Медже ворогами. Ой, прилетте до нас пташкы Серед той болести І знад Сану, знад Попраду Вістку нам принесте. Кєд вернете, оповісте – Як ту нарід конат, Най остане жывым внукам Памят вічна по нас. з драмы Кірила Чайковского „Земля кличе”, адаптация Петро Мурянка

СТОВАРИШЫНЯ „РУСКА БУРСА” В ҐОРЛИЦЯХ STOWARZYSZENIE „RUSKA BURSA” W GORLICACH

РІЧНИК РУСКОЙ БУРСЫ 2014 ROCZNIK RUSKIEJ BURSY

зредаґувала ОЛЕНА ДУЦЬ-ФАЙФЕР pod redakcją HELENY DUĆ-FAJFER

„РУСКА БУРСА” ҐОРЛИЦІ GORLICE 2014

Зреалізувано завдякы дотациі Міністра Адміністрациі i Цифризациi Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Administracji i Cyfryzacji

Рецензиi Проф. др габ. Генрик Фонтаньскi

Адрес редакциі Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях 38-300 Gorlice, ul. Sienkiewicza 28

Коректа Анна Масляна Марта Ватраль

Recenzje Prof. dr hab. Henryk Fontański

Adres redakcji Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach 38-300 Gorlice, ul. Sienkiewicza 28

Korekta Anna Maślana Marta Watral

Выдавця Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях

Wydawca Stowarzyszenie „Ruska Bursa” w Gorlicach

Склад Наталiя Малецка

Оправа i печатаня PANDIT Kraków, ul. Łokietka 177

Наклад: 500 прим.

Skład Natalia Małecka

Oprawa i druk PANDIT Kraków, ul. Łokietka 177

Nakład: 500 egz.

ISSN 1896-222X

Змiст • Spis treści Вступ \ 9 Wstęp \ 13

Документы • Dokumenty Вводне слово \ 19 Słowo wstępne \ 21

Дискурс • Dyskurs Влияня подій І світовой войны на формуваня ся лемківской достоменности – при спілучасти літературных текстів Олена Дуць-Файфер \ 49 Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян) Богдан Горбаль \ 65 Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków w kontekście teorii elit Vilfredo Pareto Przemysław Mazur \ 85 Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść księdza Andrzeja Orszaka, Rusina z Węglówki Andrzej A. Zięba \ 101 Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування без насилля Павло Роберт Маґочій \ 117 Петра Мурянкы літературний проґрам вчыня лемківскости Марта Ватраль \ 133

Iнспiрациi • Inspiracje Наше тысяч років. З Сократом Яновичом бесідує Юрій Хмєлевскій Пред дорогом \ 147 Сократкы \ 153

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania Денник – утопія або реалность? Петро Медвідь \ 161 Охорона і ревіталізация языкового дідицтва і лемківской культуры: реконструкция рідной лексикы і музыкы Анна Масляна \ 169

Змiст • Spis treści

Реконструкция традыциі – або чым єст „Міцне Зіля” Ярослав Мазур \ 173 Запискы про авторiв \ 175 Notatki o autorach \ 176

Вступ „Річник Руской Бурсы 2014” єст ювілейным, десятым чыслом бурсяного періодычного выдавництва і як такій обліґує нас покус до деякых підсумувуючых уваг. Перша, найзагальнійша, то така, же през десят років тот часопис годен был не лем обстояти ся як факт культуровой реальности, але тіж значучо розвивати, специфікувати, збудувати свою змістову і формову ідентычніст. З кус спонтанной і імпульсовой потребы выдаваня важных, вартаючых текстового удоступніня і утырваліня документів, котра в 2005 році заінспірувала явліня ся першого чысла „Річника Руской Бурсы”, розвинул ся хосенний выдавничо-дослідничий проєкт, котрий вошол тырвало в простір маніфестациі лемківскых етнічных стремлінь. Днес, по десятьох роках, госло „Річник Руской Бурсы” має уж добрі ідентыфікувальний так в шырокым науковым, як і в узшым етнічным середовиску статус. „Річник” узнаваний єст за вполни професийний русиньскій науковий часопис, котрий повинен формальні стати ся медженародным, презентуючым русинознавчы досліджыня в ріжных просторах гуманістыкы на цілым світі писмом. Уж днес замавляний він єст през науковы бібліотекы і окремных дослідників не лем з Європы, але тіж з Америкы ци Японіі. Што адже містит ся конкретні за том загальном констатацийом о хосенности, значыню і розвиваню ся бурсяного выдавничого „ювілята”? Смотрячы од статистычной страны, маме протягом 10 років напечатане 1845 сторін, на што ся складат 225 текстiв – дискурс: 59, інспірациі: 81, рецензиі і справозданя: 26, вступны i дедикацийны статi: 59 (в тым 153 тексты по лемківскы). Своі тексты печатало гев 59 авторів, котры репрезентували науковы середовиска 13 університетів. В Документах, окрем тых, котры звязаны сут безпосередньо з Руском Бурсом, печатаны были тіж документы про репрезентацию Лемків в Спільній Комісиі Уряду і Нацийональных і Етнічных Меншын, документы про заперечуваня лемківскій етнічній достоменности през середовиска „Украінців з Лемківщины”, документы рукописного дідицтва Лемковины, документы вказуючы пробы реєстрациі лемківскых орґанізаций за часів ПНР. Окремны чысла часопису были дедикуваны (прикликували памят) семом выдатным Лемкам і трьом історичным подіям. Кажде чысло вміщало тіж запискы про авторів і вводны слова в двоязычній – лемківскій і польскій версиі. Мериторична якіст „Річника”, його науковий, языковий, культуровий рівен оціняны сут высоко, так през чытатели, як і рецензентів (од 2012 р. часопис єст рецензуваний). Більшіст авторів гев публикуючых то знамениты знавці лемківской (русиньской) проблемы, з высокым медженародным престіжом специялістів в просторі лемкознавства / русинознавства, а тіж загальнійше – етнічной тематыкы. „Річник Руской Бурсы 2014”, як ювілейний, заперал буде десятьолітній цикл будуваня ефектывной выдавничой формулы наукового етнічного часопису. Про-

Вступ • Wstęp

то в тым чыслі не одходиме од сталых структурных і змістовых принципів. Остає основна, штырьоділова структура, з малом модифікацийом змістового добору лем в просторі Інспіраций. Так адде, зачынаючы од Документів, рішаме са удоступнити (і сучасникам і істориі) документы, котры явні вказуют на ведену в однесіню до Лемків етнічну політыку, так в самым середовиску лемківскым (і окололемківскым), як і в урядовій стратеґіі выпрацуваній для етнічных меншын. Тоты документы дозволят достеречы напрям діяня деструкцийных чынників, котры од часу, коли лемківска спільнота зачала маніфестувати свою етнічну підметовіст, старают ся тот еманципацийний процес дестабілізувати, гамувати, домінувати опозицийныма проґрамами. Заанґажуваня в тоты діяня тіж декотрых лідерів з лемківского середовиска, котры, покликуючы ся на репрезентатывніст, протидіют етнічному розвитю, зміцніню культуровой позициі і загамуваню асиміляцийных процесів серед Лемків, то тіж єдна з основных інформаций, удокументуваных в публикуваных в тым чыслі материялах. Дискурс, вміщат шіст дописів, з котрых два сут посвячены подіям спред сто років – І світовій войні (1914–1918) і повязаному з ньом лагрови для інтернуваных в Талергофі (1914–1917). Кус інакше, адже, як дотепер, ювілейны статі не находят ся во вступній части писма, лем з огляду на іх гідні шыршу, не лем ревіталізуючу памят, концепцийну формулу, нашли ся в просторі Дискурсу. Інчы статі, згідно зо сталым принципом, презентуют ріжны просторы лемкознавчых (русинознавчых) досліджынь. Політолоґічна статя Пшемыслава Мазура єст пробом (не першом в науці) зрозумліня руского (русофільского) напряму в розвитю етнічной свідомости лемківской інтеліґенциі в xix столітю. Дослідник прібує арґументувати представляны свідомостьовы выборы і становиска в контексті теориі еліт Вільфредо Парето. Біоґрафічно-історична статя Анджея Зємбы, основана на презентациі листів грекокатолицкого лемківского священника Андрия Оршака, насвітлят вельо скрываных ци маніпуляцийні перекручаных, головні в украіньскым історичным дискурсі, фактів повязаных з Грекокатолицком Церквом і єй влияньом на етнічне розвитя Лемків, в тым на долю вельох, не хотячых підпорядкувати ся тій ідеолоґіі священників. Статя Пауля Роберта Маґочого, прикликуючы основны інформациі про Карпатску Русь як пограничний етнічно-культуровий конструкт, прібує розважати модель інтеретнічности як способу істнуваня без насильства на даній териториі ріжных етносів. В конклюзиі історика єднак вказує ся, же Карпатска Русь не могла реалізувати того моделю і підлігала вельом насильні вводженым зовнішнім проґрамам і інтересам політычным. Вкінци в статі молодой дослідниці‑докторанткы, Марты Ватраль, находиме важны для зрозумліня технік, стратеґій і практык, ревіталізуючых повыселенчу лемківску етнічніст, думкы. На примірі выбраных спосеред вельох – якыма ся занимала в своіх аналізах творчости Петра Мурянкы в рамах маґістерской працы – едукацийных діянь того автора, вказала надзвычайну синерґійніст моделю вчыня лемківскости через літературны тексты. В ділі Інспірациі тым разом не публикуєме проб пера молодых авторів (головні студентів лемківской філолоґіі), лем переведены на лемківскій язык тексты білоруского автора, сміло мож речы, найзнаменитшого сучасного творця меншынового дискурсу в Польщи – Сократа Яновича (1936–2013). Выбрали сме, на нашу

Вступ • Wstęp

думку інспіруючы тіж для лемківского чытателя, урывкы з інтервю проведеного з Яновичом през інчого білоруского творця, Юрія Хмєлевского. Як примір літературной творчости того знаменитого писателя выбрали сме дванадцет сократок, найбарже характерной для него формы – ліричных мініятур прозом (названых так од імена автора). В Рецензиях і справозданях прикликаны остали, запрезентуваны і по части оцінены три барз значучы для охороны і ревіталізациі лемківской достоменности проєкты. Перший з них то ведене од 2011 р. през Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях лемківскє інтернетове радийо лем.фм і повязаны з ним медияльны структуры такы як нп. інформацийний порталь лем.фм. Автор рецензиі, Петро Медвідь, оцінят тот проєкт як найбарже проґресивну, загальнорусиньску форму денника. Доводит, же потреба денника в печатаній формі, яка была все комунікувана як першорядна в русиньскым середовиску, гев ся реалізує в електронній, радийовій формі і на днес єст она оптымальна. Анна Масляна коротко представила амбітний і барз потрібний проєкт, якій єст реалізуваний од 2014 рока (заплянуваий на 36 місяци), опрацуваня і опубликуваня контекстового словника лемківского языка. Працы над ним ведены сут в рамах ревіталізацийного проґраму Охорона і ревіталізация языкового дідицтва і лемківской культуры: реконструкция рідной лексикы і музыкы, котрий обнимат тіж реконструкцию і ревіталізацию традыцийной лемківской музыкы. Як раз про тот музычний проєкт пише в формі рецензиі-презентациі його головний (од музычной стороны) координатор – Ярослав Мазур. Перший етап проєкту названого „Міцне Зіля” уж ся довершыл, а його ефектом єст выдана през Руску Бурсу платня ЦД з награнями зреконструуваных співанок. Наступны етапы проходити будут уж в рамах представленого през Анну Масляну ревіталізацийного проєкту. Окрем основной дедикациі, яка ма прикликати памят траґічных подій Талергофу і i світовой войны, сесе чысло „Річника Руской Бурсы” дедикуване єст тіж тым вшыткым авторам (коректорам, рецензентам, редакторам), котры схотіли през десят років трудити і анґажувати ся в підтриманя розвитя того наукового лемківского і лемкознавчого часопису. Краків, 5 груден 2014

Олена Дуць-Файфер

Wstęp „Rocznik Ruskiej Bursy 2014” jest dziesiątym, jubileuszowym numerem wydawnictwa periodycznego Ruskiej Bursy. Ten fakt obliguje nas do zamieszczenia pewnych uwag podsumowujących dziesięcioletni okres wydawniczy. Pierwsza, najbardziej ogólna refleksja jest taka, że przez dziesięć lat to czasopismo nie tylko było w stanie pozostawać faktem łemkowskiej rzeczywistości kulturowej, ale też znacznie się rozwijać, specyfikować, budować swój wymiar identyfikacyjny – treściowy i formalny. Ze spontanicznego projektu, wynikającego z potrzeby publikowania ważnych dokumentów, wartych rozpropagowania i tekstualnego utrwalenia (która w 2005 roku była inspiracją dla działań wydawniczych skutkujących pojawieniem się pierwszego numeru „Rocznika Ruskiej Bursy”), rozwinął się wartościowy projekt wydawniczo-badawczy, który wpisał się na trwałe w przestrzeń manifestowania łemkowskich dążeń etnicznych. Dzisiaj, po dziesięciu latach, hasło „Rocznik Ruskiej Bursy” ma już ustabilizowany i dobrze identyfikowalny status, zarówno w środowisku naukowym, jak i etnicznym. „Rocznik” uznawany jest za w pełni profesjonalne rusińskie czasopismo naukowe, które powinno uzyskać formalny status pisma międzynarodowego, prezentującego badania rusinoznawcze z różnych dziedzin humanistyki na całym świecie. Już teraz jest on poszukiwany przez biblioteki naukowe i indywidualnych badaczy nie tylko w Europie, ale też w Ameryce czy Japonii. Co konkretnie wskazać można na potwierdzenie tej ogólnej konstatacji o wartości, znaczeniu i rozwoju „jubilata” wydawniczego Ruskiej Bursy? Statystycznie ujmując, mamy 1845 stron druku, na które składa się 225 tekstów – dyskurs: 59, inspiracje: 81, recenzje i sprawozdania: 26, artykuły wstępne i dedykacyjne: 59 (w tym 153 teksty w języku łemkowskim). Swoje teksty publikowało tu 59 autorów, którzy reprezentują środowiska naukowe 13 uniwersytetów. W Dokumentach oprócz materiałów, które dotyczą bezpośrednio Ruskiej Bursy, były drukowane też dokumenty rejestrujące manipulacje związane z procesem wyznaczania reprezentantów mniejszości łemkowskiej w Komisji Wspólnej Rządu i Mniejszości Narodowych i Etnicznych, dokumenty ilustrujące negowanie łemkowskiej tożsamości etnicznej przez środowisko „Ukraińców z Łemkiwszczyny”, materiały dokumentujące łemkowskie próby powołania własnej organizacji w okresie PRL. Poszczególne numery czasopisma były dedykowane (utrwalały pamięć) siedmiu wybitnym Łemkom i dwóm wydarzeniom historycznym. Każdy numer opatrzony był wstępami i notatkami o autorach w dwóch językowych wersjach – łemkowskiej i polskiej. Jakość merytoryczna „Rocznika”, jego naukowy, językowy i kulturowy poziom, oceniany jest bardzo wysoko zarówno przez czytelników, jak i przez recenzentów (od roku 2012 czasopismo jest recenzowane). Większość autorów, którzy w nim publikują, to znakomici badacze, o uznanym na międzynarodową skalę prestiżu specjalistów w zakresie problematyki łemkowskiej/rusińskiej oraz, szerzej ujmując, etnicznej.

Вступ • Wstęp

„Rocznik Ruskiеj Bursy 2014” zamyka, jako numer jubileuszowy, dziesięcioletni cykl tworzenia efektywnej formuły wydawniczej etnicznego czasopisma naukowego. Dlatego w tym numerze pozostajemy przy stałych zasadach formalnych i treściowych. Zachowany zostaje podstawowy czteroczęściowy układ całości pisma, z pewną modyfikacją doboru treściowego w obrębie Inspiracji. Zaczynając zatem od Dokumentów decydujemy się na udostępnienie i zachowanie od zapomnienia dokumentów, które w sposób oczywisty wskazują na prowadzoną wobec Łemków politykę etniczną, zarówno w samym środowisku łemkowskim (i okołołemkowskim), jak i w strategii urzędowej wypracowanej w stosunku do mniejszości etnicznych. Dokumenty te pozwalają uchwycić kierunek działań czynników destrukcyjnych, które od momentu gdy wspólnota łemkowska zaczęła manifestować swą podmiotowość etniczną, dążą do zahamowania tego procesu, jego destabilizacji, zdominowania programami opozycyjnymi. Zaangażowanie w te działania także niektórych liderów pochodzących ze środowiska łemkowskiego, którzy powołując się na reprezentatywność, przeciwdziałają rozwojowi etnicznemu, wzmocnieniu pozycji kulturowej, powstrzymywaniu procesu asymilacyjnego wśród Łemków, to także jedna z istotnych informacji udokumentowanych w publikowanych w aktualnym numerze materiałach. Dyskurs zawiera sześć artykułów. Dwa z nich są poświęcone wydarzeniom sprzed stu lat – I wojnie światowej (1914–1918) i obozowi dla internowanych w Talerhofie (1914–1917), stanowiącemu jej bezpośrednie następstwo. Nieco odmiennie zatem, niż dotychczas, artykuły jubileuszowe nie znajdują się w części wstępnej czasopisma, tylko ze względu na ich zdecydowanie szerszą formułę koncepcyjną, niż bezpośrednia rewitalizacja pamięci, zamieszczone zostały w obrębie Dyskursu. Inne artykuły, zgodnie ze stałą zasadą, prezentują różne obszary łemkoznawczych (rusinoznawczych) badań. Tekst politologiczny Przemysława Mazura podejmuje próbę (nie pierwszą w środowisku naukowym) zrozumienia przyczyn rozwoju wśród łemkowskiej inteligencji w XIX wie‑ ku orientacji narodowej ruskiej (rusofilskiej). Badacz próbuje argumentować zaprezentowane wybory i stanowiska świadomościowe w kontekście teorii krążenia elit Vilfredo Pareto. Artykuł biograficzno-historyczny Andrzeja Zięby, powstały na bazie listów łemkowskiego księdza greckokatolickiego, naświetla wiele faktów ukrywanych czy manipulacyjnie przeinaczanych (głównie w ukraińskim dyskursie historycznym), związanych z Kościołem greckokatolickim i jego wpływem na rozwój etniczny Łemków, a także na los wielu duchownych, którzy nie chcieli podporządkować się tej ideologii. Paul Robert Magocsi, przywołując w swoim artykule podstawowe informacje o Rusi Karpackiej jako pogranicznym konstrukcie etniczno-kulturowym, próbuje rozważać model interetniczności jako sposobu bezprzemocowego istnienia na danym terytorium różnych etnosów. Konkluzja historyka jednakże zawiera stwierdzenie, że Ruś Karpacka nie mogła realizować takiego modelu i wielokrotnie poddawana była przemocowemu oddziaływaniu zewnętrznych programów i interesów politycznych. Wreszcie w artykule młodej badaczki-doktorantki, Marty Watral, odnajdujemy wiele myśli ważnych dla zrozumienia technik, strategii i praktyk rewitalizujących powysiedleńczą etniczność łemkowską. Na przykładzie działań edukacyjnych Petra Murianki (wybranych spośród wielu innych form jego aktywności etnicznej, które przeanalizowała w ramach swej pracy magisterskiej) autorka ukazała niezwykłą synergię modelu nauczania łemkowskości poprzez teksty literackie.

Вступ • Wstęp

W dziale Inspiracje tym razem nie zamieszczamy prób pióra młodych autorów (głównie studentów filologii łemkowskiej), tylko przetłumaczone na język łemkowski teksty Sokrata Janowicza (1936–2013), pisarza białoruskiego, uznawanego za najwybitniejszego reprezentanta współczesnego dyskursu mniejszościowego w Polsce. Wybraliśmy fragmenty wywiadu przeprowadzonego z Janowiczem przez innego twórcę białoruskiego, Jerzego Chmielewskiego, który, jak sądzimy, będzie inspirujący także dla łemkowskiego czytelnika. Natomiast jako przykład twórczości literackiej tego znakomitego pisarza wybraliśmy dwanaście sokratek, najbardziej charakterystycznej dla jego pisarstwa formy – miniatur lirycznych pisanych prozą (określonych tak od imienia ich autora). W Recenzjach i sprawozdaniach zostały przywołane, zaprezentowane i w jakimś stopniu ocenione trzy projekty o dużym znaczeniu dla ochrony i rewitalizacji łemkowskiego dziedzictwa kulturowego. Pierwszy z nich to łemkowskie radio internetowe lem.fm działające przy Stowarzyszeniu „Ruska Bursa” w Gorlicach od 2011 roku oraz tworzone przez nie struktury medialne takie jak np. portal internetowy lem.fm. Petro Medvid, autor recenzji, ocenia ten projekt jako najbardziej progresywną ogólnorusińską formę dziennika. Argumentuje, że potrzeba istnienia dziennika drukowanego, która zawsze była komunikowana w środowisku rusińskim jako jedna z najistotniejszych, realizuje się w tym przypadku w formie elektronicznej, radiowej i na obecne czasy jest to forma optymalna. Anna Maślana przedstawiła krótko zarys ambitnego i bardzo ważnego projektu, którego realizacja (zaplanowana na 36 miesięcy) rozpoczęła się w 2014 roku. Tym projektem jest opracowanie i publikacja słownika kontekstowego języka łemkowskiego. Prace nad nim prowadzone są w ramach programu rewitalizacyjnego Ochrona i rewitalizacja dziedzictwa językowego i kultury łemkowskiej: rekonstrukcja słownictwa i muzyki rdzennej. O tym właśnie muzycznym projekcie pisze w formie recenzji-prezentacji jego główny (w zakresie muzycznym) koordynator – Jarosław Mazur. Pierwszy etap projektu nazwanego „Micne Zila” już został zrealizowany, a jego efektem jest wydana przez Ruską Bursę płyta CD z nagraniami zrekonstrowanych pieśni. Następne etapy będą realizowane już w ramach programu rewitalizacyjnego zaprezentowanego przez Annę Maślaną. Oprócz zasadniczej dedykacji, która ma przywołać pamięć tragicznych wydarzeń Talerhofu i I wojny światowej, obecny numer „Rocznika Ruskiej Bursy” jest dedykowany tym wszystkim autorom (korektorom, tłumaczom, recenzentom, redaktorom), którzy zechcieli przez dziesięć lat dokładać trudu i starań, angażując się w rozwój tego łemkowskiego i łemkoznawczego czasopisma naukowego. Kraków, 5 grudnia 2014

Helena Duć-Fajfer

Документы Dokumenty

Вводне слово В рамках веденой політыкы робліня явныма документів, што находят ся в диспозициі Стоваришыня Руска Бурса в Ґорлицях і котры тычат ся загальнолемківскых справ, печатаме першу част писм і опіній повязаных з започаткуваным през єдну групу осіб процесом одкликуваня репрезентантів Лемків в Спільній Комісиі Уряду i Нацийональных і Етнічных Меншын. Документы з процесу покликуваня передставників Лемків до першого складу комісиі в 2005 році публикували сме в „Річнику Руской Бурсы 2010”. Выборы передставників з дня 16 квітня 2005 рока не были узнаны през Міністра Внутрішных Справ і Адміністрациі, а арбітральным рішыньом Премєр ПР нашмарил, як передставника Лемків, репрезентанта украіньской орґанізациі, попераного лем през єдну (власну) орґанізацию. З ініциятывом одкликаня в 2013 році репрезентанкы Лемків во Спільній Комісиі як перший выступил Богдан Ґоч – ведучий Товариства для Розвитя Музею Лемківской Культуры в Зындрановій. Майльовом дорогом переслал він до предсідателя заряду Стоваришыня Руска Бурса в Ґорлицях писмо з дня 14 лютого 2013 рока: (писовня ориґінальна) Wytam. W załuczyniu1 peresyłam pryhotuwanyj projekt pysma, z wneskom do Ministra Administra‑ cji i Cyfryzacji o odklykania predstawnykił menszyny lemkiwskoj z “Komisji Wspólnej Rządu i Mniejszości Narodowych i Etnicznych” oraz rozpysania wyborił nowych predstawnykił. Proszu o zapoznania sia z projektom pysma i zwrotnu informacju, czy Stowaryszynia Ruska Bursa popre takyj wnesok i pidpysze sia pid tym pysmom. На писмо Богдана Ґоча, дня 15 лютого 2014 рока, дал одповід предсідатель заряду Стоваришыня Руска Бурса. Богдане! Одписую лем в своім імени, а не організациі, котру репрезентую. На разі не знам, ци тото писмо сполнят даякы крытериі офіцийного писма, ци лем є якiсым проєктом, котрий дахто выпустил в злій вірі? Справа, про котру пишеш є за поважна, жебым я сам рішал єдноособово. Стоваришыня Руска Бурса, як што рока в марци має Вальне Згромаджыня. Того рока є оно уж скликане на 9 марця.

1 Текст залучника печатаме дале.

Документы • Dokumenty

Я навет не знам, ци вартат передставляти писмо, котре на мою оціну ани не є підписане през никого. Котры то організациi і ансамблі сут по Твому нерепрезентуваны през передставника лемківской ЕТНІЧНОЙ спільноты? Хто то єст і чом дотля не уявнил свого істніня? Чом прібує «остаточных розвязань», а не зробил хоцкі єдного розсуднійшого крокa, мам на думці – уявніня свойой секретной присутности? Звертам увагу на комплетний брак узасадніня для піднесеных жадань! Хто і што замітує кому? Анонімовы організациі, котры не хцут ани своіх думок выяснити, ани не хцут одкрыто ся підписати? Про жаданя в писмі канденцийности передставників - неє о тым ани слова в уставі!!! То на якых основах хочеш єй вводити? Не знам, як єс впал на таку думку, жебы як раз по 8 роках взріти потребу каденцийности і выміны єдиной лемківской передставничкы в Комісиі? Припоминам, же в 2008 році не підписал єс шыроко умотывуваного писма в справі одкликаня нашмареного Лемкам члeна СКУ іН іЕМ . Чом днеска хочеш одкликувати гуртово вшыткых? Чом не обясняш того якы сут Твоі мотываці і правдивы поводы? Што ся змінило в 2013 році, жебы як раз тепер упоминати ся про выміну лемківскых переставників? О якых то паритетах споминаш? Якы паритеты, як іх розуміти? Одкале берут ся концепты, котры сут позаправны!!! Про паритеты в уставі о меншынах зас неє ани слова!!!! Хотіл бы-м знати веце деталів, узасадніня і поясніня, як і мотывы Твойой наглой актывности в тій справі. Ґамбаль Богдан На звіданя поставлены ініцияторови одкликаня до днес не діждали сме ся одповіди. Єднако, одповіди на некотры звіданя мож найти в украіньскым часописі „Ватра” (2013, ч. 2, с. 23). Вказало ся, што справа писма о одкликаня лемківской представничкы во Спільній Комісиі была порушена 31 січня 2013 р. на стрічи во Высовій. Участ в ній брали Богдан Ґоч з музею в Зындрановій, Юрко Стариньскій з ансамблю „Кычера” і Штефан Гладик з украіньской орґанізациі Объєднаня Лемків. Ініцияторе одкликаня усталили так званий «паритет», котрий забезпечати мал інтересы єдной з украіньскых орґанізаций2. Перша част публикуваных писм тычыт головні першой фазы подій звязаных з одкликуваньом. Група ведучых орґанізаций і єдного прицерковного православного згрупуваня зажадала одкликаня єдиной представничкы Лемків в Спільній Комісиі Уряду i Нацийональных і Етнічных Меньшын проф. Олены Дуць-Файфер. В першым етапі довершыли они одкликаня Штефана Гладика - єдного з ініцияторів самого процесу одкликуваня. Богдан Ґамбаль Ведучий Заряду Стоваришыня „Руска Бурса” в Ґорлицях

2 Записку зо стрічы заміщаме дале в Документах за украіньскым часописом „Ватра”.

Słowo wstępne W ramach prowadzonej przez Stowarzyszenie Ruska Bursa w Gorlicach polityki publikowania dokumentów, które odnoszą się do ogólnołemkowskich spraw, zamieszczamy w „Roczniku Ruskiej Bursy 2014” pierwszą część pism i opinii związanych z zainicjowanym przez grupę osób procesem odwoływania reprezentantów Łemków w Komisji Wspólnej Rządu i Mniejszości Narodowych i Etnicznych. Dokumenty z procesu powoływania przedstawicieli Łemków do pierwszego składu Komisji w 2005 roku opublikowane były w „Roczniku Ruskiej Bursy 2010”. Wybory przedstawicieli z dnia 16 kwietnia 2005 roku były nieuznane przez ówczesnego Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji, a w wyniku arbitralnej decyzji Premier Rzeczpospolitej Polskiej narzucił jako reprezentanta Łemków przedstawiciela ukraińskiej organizacji społecznej, popieranego przez jedną (własną) organizację. Z inicjatywą odwołania w 2013 roku jedynej reprezentantki Łemków w Komisji Wspólnej Rządu i Mniejszości Narodowych i Etnicznych wybranej przez łemkowskie organizacje, jako pierwszy wystąpił Bohdan Gocz – przewodniczący Rady Towarzystwa na Rzecz Rozwoju Muzeum Kultury Łemkowskiej w Zyndranowej. W piśmie z dnia 14 lutego 2013 roku, które przesłał drogą elektroniczną do przewodniczącego zarządu Stowarzyszenia Ruska Bursa w Gorlicach proponował: Witam. W załączniku1 przesyłam przygotowany projekt pisma, z wnioskiem do Ministra Administracji i Cyfryzacji o odwołanie przedstawicieli mniejszości łemkowskiej z Komisji Wspólnej Rządu i Mniejszości Narodowych i Etnicznych oraz rozpisania wyborów nowych przedstawicieli. Proszę o zapoznanie się z projektem pisma i zwrotną informację, czy Stowarzyszenie Ruska Bursa poprze taki wniosek i podpisze się pod tym pismem. Na wspomniane pismo odpowiedział przewodniczący zarządu Stowarzyszenia Ruska Bursa dnia 15 lutego 2013 r.: Bohdanie! Odpisuję jedynie w swoim imieniu, a nie organizacji którą reprezentuję. Na razie nie wiem, czy Twoje pismo spełnia jakiekolwiek kryteria oficjalnego pisma, czy jest tylko jakimś projektem, który ktoś wysłał w złej wierze? Sprawa, o której piszesz jest zbyt poważna, żebym ja sam decydował jednoosobowo. Stowarzyszenie Ruska Bursa, jak co roku, w marcu odbywa Walne Zgromadzenie członków. W tym roku jest ono już zwołane na 9 marca.

1 Załączony tekst publikujemy dalej.

Документы • Dokumenty

Ja nawet nie wiem, czy warto przedstawiać pismo, które nawet nie jest przez nikogo podpisane? Które to organizacje i zespoły nie są według Ciebie reprezentowane przez przedstawiciela łemkowskiej ETNICZNEJ grupy? Kto to jest i dlaczego dotąd nie ujawnił swojej sekretnej obecności? Zwracam uwagę na całkowity brak uzasadnienia dla podniesionych żądań! Kto komu co zarzuca? Anonimowe organizacje, które nie chcą swoich koncepcji wyjaśnić, ani nie chcą otwarcie się pod nimi podpisać? O żądanej w liście kadencyjności przedstawicieli – nie ma o tym ani słowa w ustawie!!! To na jakich zasadach chciałbyś ją wprowadzać? Nie wiem jak wpadłeś na taki pomysł, żeby akurat po ośmiu latach dostrzec potrzebę kadencyjności i wymiany jedynej łemkowskiej przedstawicielki w komisji? Przypominam, że w 2008 roku nie podpisałeś obszernie umotywowanej petycji w sprawie odwołania narzuconego Łemkom członka KWRiMNiE. Dlaczego dziś chcesz odwołać hurtem wszystkich? Dlaczego nie objaśniasz jakie są Twoje motywy i prawdziwe powody napisania listu? Cóż się zmieniło w 2013 roku, żeby akurat teraz upominać się o wymianę łemkowskich przedstawicieli? O jakich parytetach wspominasz? Jakie to parytety, jak je rozumieć? Skąd bierzesz pomysły, które są pozaprawne!!! O parytetach w ustawie o mniejszościach… nie mam ani słowa!!! Chciałbym więcej szczegółów, uzasadnienia i wyjaśnień, jak również motywacji Twojej nagłej aktywności w tej sprawie Gambal Bogdan Pytania, które zostały postawione inicjatorowi „odwoływania” do dziś nie doczekały się jego odpowiedzi. Odpowiedzi na niektóre z pytań można znaleźć jednak w ukraińskim periodyku „Watra” (r. 2013, nr 2, s.23). Okazało się, że kwestia pisma w sprawie odwołania łemkowskiej przedstawicielki w Komisji Wspólnej była ustalona 31 stycznia 2013 roku na spotkaniu w Wysowej, w którym brali udział Bohdan Gocz z muzeum w Zyndranowej, Jerzy Starzyński z zespołu Kyczera i Stefan Hładyk z ukraińskiej organizacji Zjednoczenie Łemków. Inicjatorzy odwołania ustalili tak zwany „parytet”, który zabezpieczać miał interesy jednej z ukraińskich organizacji2. Pierwsza część publikowanych dokumentów związana jest z początkową fazą procesu оdwoływania przedstawicieli. Grupa przewodniczących organizacji i jednego z okołocerkiewnych zgrupowań zażądała odwołania jedynej przedstawicielki Łemków w Komisji Wspólnej Rządu i Mniejszości Narodowych i Etnicznych prof. Heleny Duć-Fajfer. Ale w pierwszym etapie wnioskodawcy doprowadzili do odwołania Stefana Hładyka, jednego z inicjatorów samego procesu odwołania. Bogdan Gambal Przewodnicący Zarządu Stowarzyszenia „Ruska Bursa” w Gorlicach

2 Notatkę ze spotkania publikujemy dalej za ukraińskim czasopismem „Watra”.

Документы • Dokumenty

Дискурс Dyskurs

Влияня подій І світовой войны на формуваня ся лемківской достоменности – при спілучасти літературных текстів Олена Дуць-Файфер Література – памят – достоменніст Перша світова война принесла нам окропечны терпліня. Моі мама три дни палили в пеци книжкы, бо были писаны по рускы. Оповідали, же як в нашым селі был фронт, то втікали зо мном на руках през подворец до пивниці і кулька перебила ім хустку на голові. Австрийскы власти брали невинных люди до лагру в Талергофі. Оповідали нам дідо, же коли арештували грекокатолицкого священника з Флоринкы, Василiя Куриллу, то в Ґрибові на рынку в тых нашых невинных люди метали каменями, єґомостя Куриллу аж скырвавили, кричали на люди wy zdrajcy moskalofile. Священника заставлял Циґан Бехеровскій зо Ставишы, тіж арештуваний як здрадник. Тот священник Курилло написал працу про Талергоф і вышла книжка о Талергофі „Голгофа”. Як Австрия впала на коліна і ся розлетіла, то тых гарештуваных молодых хлопів брали до арміі, жебы єй ратували1.

По осемдесятьох роках од часів, коли мали місце подіі I світовой войны, автор приведеных горі споминів узнає за конечне ввести до тых, писаных на конкурс споминів2, дост обшырний опис (з котрого зацитувала єм лем урывок) подій воєнного періоду, обзераных з лемківской перспектывы. З перспектывы, котра каже му дати своім споминам наголовок Nasz łemkowski los (Наша лемківска доля). То очывидне, же приведеных гев подій автор, вроджений в 1914 р., ани памятати не міг, ани не односили ся они до него особисто. А єднак односили і во споминах найти ся мусіли. Памят бо, як знаме, хоцбы за Альбваксом, хоц приналежыт до осібного чловека, не єст індивідуальным твором, остала уформувана през збірніст / громаду. „Ум прикликує своі спомины під влияньом соспільности”3, підкрислят Альбвакс. Тоты соспільны

1 R. Chomiak, Nasz łemkowski los, Nowy Sącz 1995, с. 9 [тот i вшыткы дальшы цитаты з польского языка пер. О. Д.-Ф.]. 2 Перша версия споминів Романа Хомяка была списана в повязаню з оголошеным в 1991 р. през Інститут Социйолоґіі Вроцлавского Університету конкурсом на спомины для лемківской громадскости. Роман Хомяк выграл тот конкурс, але списувал спомины дале, ефектом чого єст книжка Nasz łemkowski los. 3 M. Halbwachs, Społeczne ramy pamięci, пер. M. Król, Warszawa 1969, с. 125.

Дискурс • Dyskurs

рамы памяти рішают, же бесідує ся про збірну, спільнотову ци соспільну памят, котрій приписує ся дві основны, тісно зо собом повязаны функциі – односячу ся до достоменности і леґітимізуючу. Очывидны однесіня медже памятю а достоменністю берут ся з концептуалізуваня достоменности в стислым повязаню зо способом тырваня підмету в часі4. Барбара Шацка5 підкрислят, же збірна памят діє в однесіню до соспільной достоменности на три способы: –– перший то творіня спільного минулого як візиі спільного вельопоколіньового тырваня в часі, –– другій розуміє ся як передаваня вартости і взорів поступуваня, –– третій односит ся до переформуваня в збірній памяти подій і осіб з минулого в загальны груповы подіі, котры творят своєрідний „язык групы”. А леґітимізуюча функция то не лем леґітимізуваня самого істнуваня групы, але тіж єй громадскых структур, єрархіі, норм ітп. Формуваня, утырваляня і переказ громадской памяти проходит згідно з дея‑ кыма культуровыма механізмами, котры ближе окрислили знаны німецкы дослідникы Алейда i Іоан Ассманнове. Предо вшыткым взяли до увагы в своіх концепциях што і з якым ефектом єст запамятуване. Іоан Ассманн высловил тото лаконічні „Лем з н а ч у ч е минуле єст споминане і лем с п о м и н а н е минуле стає ся значуче”6. Конкретызуючы тото узагальніня вартат припомнути знану формулу, же спільнота будує ся, як правило, на памяти або о славных, або траґічных чынах, а подіі І світовой войны дали Лемкам конструкцийну материю до обох тых катеґорий чынів. Як проходит процес семіотызациі, тзн. станя ся подій значучыма для цілой спільноты, вказує Алейда Ассманн: Проблем памяти містит ся в переходжыню од „мягкых”, то єст розсіяных і барз ріжнородных біоґрафічных споминів, до форм памяти „твердой”, тзн. зорґанізуваной, спільні поділяной і споюючой, або – бесідуючы словамии Нітгаммера – од „індивідуального перепрацуваня досвідчыня” до „формы культуровой”7.

За основний спосіб культурового структуризуваня памяти узнає ся нарратывізацию (оповіданя)8. Уж само чловече (тзн. культурове) досвідчыня еґзистенциі єст наррацийне, што в індивідуальным припадку структуризує ся як біоґрафія, в припадку спільноты як істория або міф9. Наррациі надают суть минулому, окрисляют хід подій, іх секвенциі в часі, а при тым експонуют єдны з них, а поминяют або узнают за мало важны інчы. При

4 Ph. Schlesinger, On national identity: Some conceptions and misconceptions criticized, „Social Science Information” 1987, ч. 26 (2), с. 236. 5 B. Szacka, Czas przeszły, pamięć, mit, Warszawa 2008, с. 47-54. 6 J. Assmann, Pamięć kulturowa. Pismo, zapamiętywanie i polityczna tożsamość w cywilizacjach starożytnych, пер. A. Kryczyńska-Pham, Warszawa 2008, с. 91. 7 A. Assmann, 1998 – Między historią а pamięcią, в: Pamięć zbiorowa i kulturowa…, с. 143-173, гев: с. 152. 8 Найбарже розбудуване представліня той квестиі дає Франк Анкерсмит. Пор. F. R. Ankersmit, Narrative logic. A semantic analysis of the historian’s language, Hague-Boston-London 1983; тот же, Narracja, reprezentacja, doświadczenie. Studia z teorii historiografii, пер. A. Ajschet i iн., Kraków 2004. 9 Пор. R. Stivers, The Culture of Cynicism: American Morality in Decline, Oxford, Cambridge 1994.

Олена Дуць-Файфер: Влияня подій І світовой войны…

нагоді описуют причыново-наступствовий ланцух подій, дозволяют формувати іх інтерпретациі, усталяти обставины і ефекты10. Наррация може мати так оральну, як і писмову форму і в обох тых формах служыт памяти на ріжны способы. В першым припадку проходит рытуальна когеренция, коли памят заховувана єст через повторюваня даных нарраций при нагоді святочных рытуалів, натоміст в другым діє текстуальна когеренция – памят маґазинуют тексты, а наррациі потрібуют інтерпретациі11. Памят і достоменніст конструуваны літературні то ціла обшыр аспектів, котры остали сконцептуалізуваны на ріжны способы. Ельжбєта Рыбіцка прібує зімати суть тых повязань: Чым адже єст памят в літературі? Так мотывацийом і архітектурным будульцьом представленого світа (то єст літературознавчым концептом), як і еґзистенцияльном катеґорийом вызначаючом індивідуальну достоменніст і бытя в світі (адже понятьом з антрополоґічного словника), а вкінци медийом минулого і тым, што тримат і несе збірну памят (з социйокультуровой перспектывы)12.

Тота констатация буде товаришыла безпосереднім еґземпліфікациям вказуючым І світову войну в лемківскій літературі і влияня тых уприсутнінь на спільнотову достоменніст. Лемкы В 1914 рік лемківска громадскіст вошла як локальна саморозпознаюча ся спільнота, явні послугуюча ся декотрыма етнічныма дефініциями, котры рішали про діліня світа на своіх і чужых. Серед тых дефінюючых понять были просторовы однесіня, такы як Лемківска Русь, ци Лемковщина / Лемковина; было уявліня спільноты, в якій рівно-ж хлопы, як і інтеліґенция званы были Лемками / Русинами (Руснаками); были етноґенетычны міфы; історичны уявліня, етнічна символіка, а тото вшытко ґенеруване, креуване, культывуване было в більшій уж бодай ступени текстуальні як рытуальні. Мали бо Лемкы товды уж за собом понад пілстолітній період творіня писменництва явні стремлячого ґу оприділіню етнічной формулы, котрой основом стал ся етноґрафічний конструкт „Лемкы”13. То писателі, віщуны, пророкы, будителі обудували оне понятя одповідніма наррациями, згідно з тыповым народотворчым модельом14. Явным свідоцтвом тых еманципацийных стремлінь было рішыня про

10 M. Golka, Pamięć społeczna i jej implanty, Warszawa 2009, с. 54. 11 Більше на тоту тему смотр: J. Assmann, пр. цит. 12 E. Rybicka, Miejsce, pamięć, literatura (w perspektywie geopoetyki), „Teksty Drugie” 2008, ч. ½, с. 19-32, гев: с. 23. 13 Тій квестиі посвятила єм свою книжку Literatura łemkowska w drugiej połowie xix i na początku XX w., Kraków 2001 і вельо статий, м. ін. Ulokować tożsamość – wobec, przeciw, ponad, wbrew. Łemkowskie stawanie się w Galicji (в друку в английскоязычній версиі Allocating identity – versus, against, above, in spite of. The Lemko becoming in Galicia). 14 Тот модель характеризує кус редукцийоністычні, але суґестывні Єжы Єдліцкі, пишучы: „Рішуча більшіст сучасных теоретыків і істориків нацийональных рухів згідна єст в тым, же сучасны європскы народы сут творами літературы і ідеолоґіі. Будителі, віщуны, пророкы, філолоґы, історикы пером творили проєкты народовых отчызн з такого материялу, якій был ім доступнй: языкового, етноґрафічного, історичного, котрий радо збогачали міфiчном уявом, а коли така была потреба, то і літера-

Дискурс • Dyskurs

выдаваня в 1911 р. часопису „Лемко” (1911–1914) зо свідомо спрецизуваным етнічным проґрамом, чого слід находиме уж в одредакцийній статі з першого чысла того двотыжденника (з часом тыжденника). Чытаме гын: Уже долгое время раздавались на Лемковщинѣ голоса, требующiе изданiя для этой страны Руси, хотя бы маленькой газеты. Требовали этого многiе лемки, такъ какъ Лемковщина находится въ нѣсколько другихъ условiяхъ, нежели остальные уголки нашей Галицкой Руси. Поэтому многое, что для остальной Галицкой Руси важно – для Лемковщины – безпредметно. Мало того! Русскiй лемковскiй говоръ значительно различается отъ говоровъ, употребляемыхъ въ другихъ частяхъ Руси (…) Этими – именно – обстоятельствами объясняется, что принимаемся за изданiе предлежащей газетки „Лемко”, на страницах которой будемъ обсуждать вопросы, относящiеся преимущественно къ Лемковщинѣ, и издавать её будемъ на языкѣ, приближенномъ къ лемковскому говору (…)15.

Свій етнічний проєкт будували лемківскы писателі / діяче беручы за основу міф загальноруской єдности, опозицийні до польскости і предо вшыткым украіньского „сепаратызму”, котрий уж товды стал ся штораз барже домінуючом серед Галицкых Русинів опцийом достоменности, яка постулятывні влучала в свій обсяг тіж Лемковину. I война стала ся переломным періодом не лем в світовій істориі, але тіж в діях Лемків. Принесла сутьовы політычны і свідомостьовы зміны, котры з єдной страны нашли оддзеркаліня в літературі як свідоцтва тых процесів, але тіж іх довершаня ся креуване было текстуальні, через літературу. Свідоцтва Як знатя, єдном з найважнійшых функций (так ендо-, як і еґзолітературных), котры односит ся до літературы, предо вшыткым літературы факту ци особистого документу16, єст свідчыня, розумлене шыроко і вельоаспектово. Літературны свідоцтва, котры можеме зыскати на основі лемківскых текстів в інтересуючій нас темі, однесу до двох сфер: документуваня подій i документуваня стану спільнотовой свідомости. В тым просторі диспонуєме так рівнолеглыма часово до представляной реальности текстами, як нп. дневник Теофіля Куриллы ци вершы Михаіла Нестерака; текстами, котры были написаны пізнійше, але на основі безпосередньо памятаных фактів, нп. спомины Симеона Пыжа, вкінци текстами, як тот приведений на початку статі, котры оперуют культуровом памятю. Дневник Лемка з Талергофу то особливі цінний документ, котрий є ефектом штоденных записок з періоду од 14 вересня 1914 рока до 20 серпня 1915 рока веденых през Теофіля Куриллу (1891–1945) – вязня лагру для інтернуваных в Талергофі близко Грацу в Австриі. Єст він свідоцтвом безпосереднім, систематычным, надзвычайні реалістычным, вірным. Ден за дньом сут в ним барз сумлінні списуваны інформациі о подіях, о топоґрафіі, о хвили, почутях, способі і якости транспорту,

турныма фальсифікатами” (J. Jedlicki, O narodowości kultury, „Res Publica” 1987, ч. 2, с 46-56, гев: с. 52). 15 Оть Редакціи, „Лемко” 1911, ч. 1, с. 1. 16 См. M. Czermińska, Autobiograficzny trójkąt. Świadectwo, wyznanie i wyzwanie, Universitas, Kraków 2004.

Олена Дуць-Файфер: Влияня подій І світовой войны…

обставинах в лагрі, о приязнях, незгодах, ситуациях штоденных, але тіж вынятковых, драстычных, о хворотах, вмераню ітп. Автор тых споминів, вязнений в лагрі разом з няньом, знаным лемківскым діячом і патріотом, Василійом Куриллом, лем 23-літній студент юридичного факультету, мал, як мож ся додумувати, полну свідоміст громадской вартости веденых през себе записок. Реєструют они факты важны з пункту зору вязнів, але тіж важны для спільноты в інтерпретуваню того, чым был Талергоф для Лемків, яку скалю „мучеництва” і нищыня іх рускости становил. Знаменний єст тіж наголовок Дневник Лемка і коли навет, што можливе, был він приданий пізнійше, для публикациі в Талергофскым Альманаху з 1930 р.17, то знаме, же його автор в меджевоєнний період міцно ся прислужыл еманципациі Лемків своіма публикациями і на певно уж товды, в роках 1914–15, ведений был ідейом записуваня подій, котры бы будували розумліня лемківскых спільнотовых діів през самых Лемкiв. Про писаня з лемківской перспектывы свідчыт праві кажда записка, наставлена на вказуваня долі Лемків, а не лем власного досвідчыня автора. Для приміру – перша записка, на початку дневника: 14 сент. понедѣльникъ. – Въ 8 ч. вечера выѣзжаетъ первый транспортъ русскихъ лемковъ изъ Горлицкой тюрьмы, при уѣздномъ судѣ въ Горлицахъ. Тюремныя власти, во главѣ со Скальчинскимъ, собрали насъ на тюремной площади, прочли списокъ всѣхъ насъ и, произведши ревизію вещей, приказали строиться въ ряды, по четыре; и отправиться вмѣстѣ съ этими вещами на вокзалъ. Держа вещи въ рукахъ, мы шли, не зная куда, и даже не смѣя спросить, куда насъ направляютъ. При нашемъ выходѣ изъ тюремнаго помѣщенія собралась толпа мѣстныхъ жителей, которая относилась къ намъ почему-то враждебно и ругала насъ. На эту ругань мы не реаговали, a молча продолжали свой путь. Сопровождаетъ насъ нѣсколько жандармовъ. На вокзалѣ размѣщаютъ насъ въ товарныхъ вагонахъ числомъ больше сорока человѣкъ въ одномъ вагонѣ. На вагонахъ жандармы мѣломъ начертили надпись: „Ѣдутъ москалофилы измѣнники”18.

Понятя Лемкы, лемківскій реґулярні выступуют в записках Куриллы. Явні видна єст тенденция автора до поясняня, же хтоси, кого споминат, приводит, єст Лемком, нп.: Юстинъ Воргачъ, солтысъ изъ Флоринки (лемко)19. Лѣсникъ Крайнякъ (лемко) сѣдой старикъ, худощавый, съ длиннымй усами и бородой, человѣкъ нрава тихаго, съ болѣзненнымъ видомъ лица, небольшого роста, разговариваетъ со своимъ сосѣдомъ о томъ, какъ теперь проводятъ время зайцы и серны, на Лемковщинѣ20.

17 ТАЛЕРГОФСКIЙ АЛЬМАНАXЪ ПРОПАМЯТНАЯ КНИГА австрiйскихъ жестокостей, изуверстствъ и насилий надъ карпато – русскимъ народомъ во время Bceмiрной войны 1914–1917 гг., Выпускъ третій. ТАЛЕРГОФЪ, Часть первая, ЛЬВОВЪ 1930, Изданiе „Талергофскаго Комитета” Типографія Ставропигійскаго Института подъ управленіемъ Мирона Мацака. 18 Там же, с. 23. 19 Там же, с. 49. 20 Там же, с. 54.

Дискурс • Dyskurs Барна и Демчакъ, крестьяне – лемки21. Узнаю, что 27-го, власти лагеря наказали двухдневным арестомъ Дм. Собина, Карела Андрея и Ядловскаго Ивана (лемковъ), за то, что передали выходящимъ въ Грацъ письма къ своимъ родственникамъ въ Америкѣ съ просьбой о матеріальной поддержкѣ22.

Явне єст стремліня до зазначаня, же Лемкы разом ся тримали, спомагали, передавали собі інформациі, підтримували, стремили до інтеґрациі, бытя разом. Примірні: 17 окт., суббота. – Счастливый для меня день, ибо людей изъ транспорта Грибовскаго и Новосандецкаго перевели въ нашъ баракъ Nr. 8, такъ что живу теперь вмѣстѣ съ отцомъ и о. Владиміромъ Мохнацкимъ изъ Чырной. Передаемъ другъ другу событія, происшествія съ нами и наши переживанія за время разлуки, вспоминаемъ прошлое. Впервые узнаю, что благочинный, о. Петръ Сандовичъ, и его сынъ Антонъ, студентъ философіи, с. Брунары, были разстрѣляны въ Новомъ Санчѣ. Эта вѣсть сильно потрясла всѣхъ насъ23. 3 ноября. – (…) Встрѣчаюсь со вдовой о. Максима Сандовича, православнаго священника изъ Ждыни, котораго разстрѣляли безъ суда и слѣдствія въ тюрьмѣ Горлицкой 6 сентября 1914 г., въ 6 часовъ утра24. 4 ноября. – (…) Юстинъ Воргачъ изъ Флоринки просится въ нашъ баракъ, просьба его удовлетворена. (…) Захарій Ставискій изъ Снѣтницы получилъ отъ своего тестя Александра Дубца переводъ на 10 коронъ, но безъ всякой дописи25. 30 ноября. Понедѣльникъ. – (…) Д-ръ Масцюхъ ѣстъ хлѣбъ съ масломъ и, слыша пѣніе, говоритъ: ,,вотъ лемки поютъ!”26.

Сут описаны деякы ситуациі, котры рішают про конечніст выокремніня ся Лемків спосеред інчых інтернуваных, творіня іх спису. Таку ситуацию спричынят нп. присыланя фінансовой помочи для Лемків през іх краян з Америкы, котре повторят ся пару раз: 7. апр, – (…) Вчера о. Обушкевичъ изъ Олифанта, Па. въ Соед. Штатахъ Америки, прислалъ 300 коронъ Мих. Дубику для раздачи нуждающимся лемкамъ. Эмигранты изъ деревни Лосье (горлицкаго уѣзда) въ Америкѣ прислали на руки Андрея Карела 250 коронъ для раздачи нуждающимся лосьянамъ. На руки Кузьяка изъ Богуши (грибовскаго уѣзда) пришло 300 коронъ для лемковъ О. Василій Курилло составляетъ списокъ интернированныхъ лемковъ27.

Тот спис знаний єст пак з пізнійшой публикациі в Талергофскым Альманаху і не лем, бо передруковуваний іщы пару раз, подібні як і Дневник Лемка з Талергофу на хосен спільнотовой / культуровой памяти Лемків. Загальны факты, котры вказуют на одповідальніст діячи / інтеліґенциі за Лемків, за документуваня іх долі, находиме в цілым дневнику:

21 22 23 24 25 26 27

Там же, с. 47. Там же, с. 77-78. Там же, с. 31. Там же, с. 34. Там же, с. 35. Там же, с. 40. Там же, с. 79.

Олена Дуць-Файфер: Влияня подій І світовой войны… 17 ноября, вторникъ – (…) Посѣщаютъ меня д-ръ Дм. Собинъ и юристъ Карелъ Андрей изъ Лося. Говорятъ, чтобы я составилъ списокъ всѣхъ интернированныхъ лемковъ и возобновилъ Горлицкія записки. Первыя мои записки изъ Горлицкой тюрьмы, послѣ разстрѣла православнаго священника о. Максима Сандовича, бросилъ въ терновникъ, опасаясь обыска28.

Коли адже чытаме Дневник Лемка з Талергофу як свідоцтво, то находиме в ним методычне і передумане спільнотове свідчыня, перезначене головні для потомных, вказуюче на свідоміст ролі, котрой піднял ся автор, а котра была знана і такой усталена в кругу родаків – Лемків. Цілком молодий іщы автор, родом зо старой фамелиі лемківскых священників, піднимат ся важной місиі, чує одповідальніст, анґажує ся в такє креуваня памяти, котре принесе вбудуваня Талергофу в мапу найбарже сутьовых лемківскых символів, особливі уявных і глубокых, тырвалых і фурт актуалізуваных, так текстуальні, як і рытуальні (про што іщы речеме пак). Конкретами, фактами засвідчыл Курилло тото, што пак (одповідньо зінтерпретуване) буде служыло тлумачыню даной теперішньой фактычности на ріжных етапах лемківскых діів. Вычыслений в дневнику шор назвиск знаных лемківскых патріотів, реєструваня вмерлых і похованых „під соснами” осіб, всякы списы, з котрых найбарже розбудуваний спис Лемків, споряджений вітцьом автора, Василійом Куриллом, рахує праві 1000 осіб, в тым 115 вмерлых – в переказі спільнотовой памяти отримали інтерпретацию, же в Талергофі была вязнена і згынула праві ціла лемківска інтеліґенция. Факты сут кус інакшы. Што правда, до лагру трафила величезна част інтеліґенциі і гідні патріотів з єй шорів на все остало „під соснами”, але знатя тіж, же шувна част назвиск, котры вымінят Курилло як своіх спілвязнів, выступує по войні як лідеры знаных політычных стремлінь, котрых ефектом было покликаня Руской Народной Рады, званой часто Лемківском Республиком во Флоринці. Пак уж, в меджевоєнным часі, сут они найбарже актывныма діячами еманципацийного руху, котрий продолжат ідеовий напрям, окрислений в часописі „Лемко”, укріплений в часі І войны вызванями, якы поставила она перед Лемками. Талергоф зміцнил почутя спільноты, одповідальности, привязаня до рускости, опозицию до украінскости, што можеме вычытати з карт дневника, але іщы барже з діянь і постав, котры в покликуваню ся на талергофскє „мучеництво” сут практыкуваны до днес. Змінил тіж почутя підметовости і однесіня до влады. Так напише про тото в своіх споминах Симеон Пыж: Мы были не тоты люде, якых привезли до Талергофу. Талергоф нас сильно змінил. Мы не были такы боячы и потульны перед представителями державной власти, як в тых часах, коли нас арестовали и по тюрмах водили. Тогды человік так привык до установленного порядку и державной законности, што не мог и подумати, же можна выступити против того. Но теперь каждый знал, што правдивой законности ніт медже людьми, и справедливой власти ніт, а смерти нихто дуже не боялся, бо каждый з нас пережил коло ней перешло 10 місяцев и все заглядал єй в очы. Теперь каждый был готовий глядати всяди свойой законности и на насильство отвічати насильством29.

28 Там же, с. 39. 29 С. Пыж, Горлицкий Бурсак, ч. iii „Карпаторусский Календарь Лемко-Союза на год 1954” 1954, с. 65-83, гев: с. 83.

Дискурс • Dyskurs

Неє то адже припадок, же будучы лемківскы політычны актывісты з років 1918–1921 і з меджевоєнного періоду такой вшыткы перешли „голгофу” Талергофу. Як свідоцтво рівночасове талергофской реальности можеме чытати тіж лірику Михаіла Нестерака, вязня Талергофу, де был вывезений разом з вітцьом і братом. Згынул на фронті як вояк австрийской арміі в 1916 р., маючы лем 22 рокы. Його, написаны в лагрі вершы, сохранили ся завдякы тому, же передал іх приятельови з лагру (а пак з арміі), Симеонови Пыжови, коли тот рішыл ся втечы з фронту на талияньску страну. Нестерак дезертерувати не был годен з причыны гонору, хоц, може в передчутю власной смерти, оддал вершы Пыжови, сохраняючы іх для лемківской спільноты. В 1924 році (в тридцету річницю народин поеты) Пыж опубликувал іх, разом з біоґрафійом Нестерака, в „Календари Общества Русскихъ Братств” в ЗША. Єст то предо вшыткым, тыпово для лірикы, свідоцтво емоцийных станів, пережывань і уявлінь вязнів, хоц преця не лишене ситуацийного контексту. Примірні верш Другу О. И.З-ку: Мой другъ, зачѣмъ Ты неспокоенъ, Зачѣмъ разстроенный такой, Какъ будто, молодой Ты воинъ, Въ тревогѣ ждешь на первый бой. ………………………………………………………. О, не горюй мой другъ въ неволѣ, Души тоскою не терзай, Когда очутишься на волѣ, Когда возвратишься въ свой край, Тогда, мой другъ, Ты счастливъ будешь, Твои всѣ сбудутся желанья; Тогда, быть можетъ, позабудешь Друзей недоли и изгнанья30.

Свідоцтвом траґізму чловечой долі в воєнно-лагровій ситуациі єст поема Навожденье. Єй епіцкій сюжет односит ся до вязня Талергофу, колишнього денунциятора, котрий, не годен втишыти свого сумліня і почутя вины, підносит на себе руку31. Вратуваний товаришами, неє в силі знести виду тых, котрых здрадил, як спокійні ідут на смерт, тратит розум і, просячы Бога о смерт, вмерат в страшных духовых стражданях – „Нещастна жертва навожденья!”, як спілчуючо коментує нарратор, ци скорше ліричний підмет, безпосередній свідок мучыня ся нещестника. Наррация, котра презентує суть внутрішнього конфлікту самоубийці, для більшой вірогідности свідчыня, высловлена єст безпосередньо його устами: Я былъ начальнымъ головой Въ одномъ изъ селъ Карпатскихъ горъ, И дружно жилъ, безъ всякихъ ссоръ, Среди крестянъ съ дѣтьми, съ женой, И былъ народомъ я любимъ…

30 М. Нестеракъ, Другу О.И. З-ку, „Иллюстрованый Русско-Американскiй Календаръ Общества Русскихъ Братствъ на 1925 р.”, Philadelfia, Pa 1924, с. 34. 31 В дневнику Куриллы маме тіж запискы про самоубийства в лагрі.

Олена Дуць-Файфер: Влияня подій І світовой войны… За то въ тюрьму ихъ посадилъ; Приготовилъ могилы имъ, Себя на вѣки погубилъ32.

В поезиі Нестерака находиме вельо інчых свідоцтв, часто особистых (в формі вызнаня), котры з часом остают узагальнены і чытаны як спільнотова доля, як хоц бы пережываня автора на відоміст про смерт матери, з котром тяжко приходит му ся погодити. Культурова памят інтерпретує тот факт як смерт од згрызоты по забраню мужа і двох сынів і узагальнят тоту ситуацию на долю матери-жен інтернуваных Русинів / Лемків. Вершы Нестерака сут тіж языковым свідоцтвом33. По XIX-вічным періоді лемківской літературы, писаной в язычію, по лемківскоязычній творчости на сторонах часопису „Лемко”, росийскоязычна поезия Нестерака єст своєрідным евенементом. Кєд бы приняти язык публикациі за язык автора, мож бы видіти в його формі свідоцтво загальні знаной залежности, же австрийскы репресиі зміцнили проросийскє наставліня русиньского населіня (што єст знане з вельох джерел). Дакус інакше треба чытати як джерела споминовы тексты, списаны з меншой ци більшой часовой перспектывы. Минуле все видит ся през позицию теперішньости, вводит ся новы, дистансуючы даны, котры влияют на розумліня і інтерпретацию. Текст остає надписаний на інчы тексты, на целебрациі і культывуваня памяти, котры будуют достоменніст спільноты. В нашым припадку целебрация і творіня візиі воєнных подій як мартиролоґічного / страстного дискурсу з Талергофом в центрі осягли форму зорґанізувану, ідеолоґічні успійняну нa ріжных рівнях, з формулом свідоцтва як основном. Довершал єй тнз. Центральний Талергофскій Комітет (утворений во Львові в 1923 р.), предо вшыткым текстуальні за посередництвом выданых в роках 1924–1932 штырьох томів „Талергофского Альманаху”, але тіж рытуальні через Талергофскы Зъізды (перший зорґанізувано в 1928 р.) і ставляня талергофскых крестів. Свідоміст значыня і вагы тых діянь для спільноты карпато-россовъ (незалежні як она была товды поймувана) выекспонувана остала уж во вступі до першого тому Альманаху. Наша задача тяжела еще потому, что она прежде всего отвѣтственна, какъ передъ лучшимъ будущимъ нашего народа, такъ тѣмъ болѣе передъ великой памятью его мученическаго героизма, проявленнаго имъ въ неравной борьбѣ съ безпощаднымъ и сильнымъ противникомъ за cвои ocoбые права сознательной нацiи. Этo обстоятельство и требуетъ отъ насъ, чтобы составленная нами мартирологiя карпато-россовъ былa въ тоже время и книгой глубокаго нацiональнаго вocпитaнiя будущихъ поколѣнiй нашего народа34.

32 М. Нестеракъ, Навожденье, в: „Иллюстрованый Русско-Американскiй Календаръ Общества Русскихъ Братствъ на 1925 р.”, с. 36. 33 Не маме єднак полной певности што до ориґінальной языковой формы. Не знаме рукописів, а публикация в росийскоязычній ґазеті могла вязати ся з гідныма языковыма змінами введеныма редакцийом. 34 Предисловiе къ первому выпуску, ТАЛЕРГОФСКIЙ АЛЬМАНАXЪ ПРОПАМЯТНАЯ КНИГА австрiйскихъ жестокостей, изуверстствъ и насилий надъ карпато – русскимъ народомъ во время Bceмiрной войны 1914–1917 гг., Выпускъ первый. Терроръ в Галичине въ первый перiодъ войны 1914–1915 гг., Львовъ 1924, с. 6-7.

Дискурс • Dyskurs

Найзнаменитшым приміром (пост)споминів участника І світовой войны і вязня Талергофу сут приводжены уж в невеликым урывку спомины Симеона Пыжа Горлицкій Бурсак, печатаны в одтинках в „Карпаторусскым Календари Лемко-Союза” за рокы 1952–1956. Симеон Пыж (1884–1957) был арештуваний як ґімназиста і вывезений разом з інчыма Лемками з ґорлицкого арешту в вересни 1914 р. до Талергофу. По року зголосил ся на добровольця до австрийской арміі і был высланий на італияньскій фронт, одкале здезертерувал, жебы пак з Італиі достати ся до Прагы, а одтамале до ЗША, де остал єдным з найактывнійшых еміґрантскых діячи. Горизонт його споминів єст гідні шырший як сам Талергоф і сут они явні зорґанізуваны в послідовну тягліст спільнотовых діів, в котрых брал участ і сам автор. Уж сам наголовок Горлицкій Бурсак вказує, же його головна афіляция то не мартиролоґічний сюжет в істориі Лемків, лем свідомостьово-освітовий сюжет, котрий значучо влият на пізріня на Талергоф і на воєнны подіі. Пыж не лем презентує іх, але тіж єдночасно коментує, оцінят і інтерпретує, згідно з думаньом чловека свідомого історичных процесів, чловечых постав, етнічных одношынь, наступства окрисленых діянь і (як то видно уж в приведеным скорше урывку), маючого почутя підметовости і одповідальности. Спомины Пыжа мож видіти як наррацию, котра остала споєна і уструктуризувана префіксом пост. Автор обзерат ся дозаду, рішучо выділяючы декотры етапы свойого жытя і своіх досвідчынь, не тратит єднак при тым зрозумілой в причыново-наступствовым ланцуху уявы цілости. Фіналом реляциі з воєнных досвідчынь єст інформация „На тым скінчыла ся моя служба в Першій Світовій Войні”, а по ній уж перехід до наступного, чехословацкого етапу жытя і істориі. Треба памятати, же Пыж был єдном спосеред головных персон лемківской інтеліґенциі меджевоєнного періоду і першых десятьох років по ІІ світовій войні. Был писательом, редактором, актывістом. Прото його спомины сут явні підданы інтелектуальній обробці так, жебы служыли лемківскым патріотычным цілям і помагали в креуваню істориі. В редаґуваных през долгій час Пыжом „Карпаторусскых Календарях” часто заміщаны были і інчы спомины безпосередніх свідків – участників воєнных подій, як напримір спомины Стефанa Дичко (з Конечной), Фронт на Дуяві – спомненя з І світовой войны35, ци Мариі Тимы з Ганчовы Дві войны я пережыла36. Сут они особливі інтересуючы прото, же сут то або спомины з дітинства, або такы спомины з жытя, же можна іх зачыслити до тнз. суровых споминів, котры не стремлят до поймуваня і креуваня діів / істориі, лем прібуют іх описати з перспектывы памяти особистой, а не спільнотовой. Свідоцтва мож найти такой во вшыткых в принципі споминовых текстах, бо така єст іх основна роля. Єднак тоты тексты, а тіж інчы лемківскы тексты, мают іщы другы, важны з пункту зору спільнотовой достоменности, функциі, вычыслены хоц бы през Барбару Шацку, про котры спомну гев уж лем в гідным скорочыню.

35 С. Дичко, Фронт на Дуяві (воспоминания с первой світовой войны), „Карпаторусский Календарь Лемко-Союза на год 1951” 1951, с. 115-124. 36 М. Тима, Дві войны я пережила, „Карпаторусский Календарь Лемко-Союза на год 1952” 1952, с. 89-111.

Олена Дуць-Файфер: Влияня подій І світовой войны…

Вартости і взоры Особы або подіі з минулого николи не істнiют в неутральний спосіб, вільний од оцінюваня і придаваня вартости. Сут єднозначні або добры, або злы і як такы достойны наслідуваня або потупліня / неґациі. Стают ся они в деякій мірі символями постав і вартости, головні тых, котры односят ся до публичного жытя. Утырвалены в памяти доконаня предків – іх побіды, переграны – мают быти повчыньом для сучасных, єднак не такым, котре вчыло бы способів осягуваня або ухыляня ся од чогоси, лем такым, котре вызначат взоры поступуваня, якы обовязуют членів спільноты в ситуациі загорожыня спільнотового інтересу. В тот спосіб минуле діє для вытворіня груповых вартости, якы конститууют спільноту як ідеолоґічну групу.

– твердит Шацка37. І война принесла вельо постав і поведінь, котры до днес фунґуют як неґатывны або позитывны взірці. Серед першых мож вказати сесу „нещестну жертву навожденія” – доносителя, котрий здраджат люди, што му довірили і приняли до свойой громады. В культуровій памяти Лемків таку ролю мали головні украіньскы діяче, котры найчастійше як учытеле, священникы ци урядовы особы были присыланы на Лемковину і прібували вщыпляти украіньску достоменніст, котра была в основным одмітувана. В статі Василія Куриллы Кырваве судилище (перепечатаній з „Талергофского Альманаху” в „Лемківскым Річнику” 2001) реляцийонуваний єст суд над семома лемківскыма актывістами, котрий закінчыл ся казніньом Петра і Антония Сандовичів з Брунар. Перечыслены сут обвиніня, якы поставлены были оскарженым, а пак наступує поясніня: На чым основували ся вшыткы тоты, уж в замыслі неправдивы і злочынны обвиніня? Очывидні, легко мож додумати ся, што были лем злобным чудовищным вымыслом ци збішыньом зо стороны не маючых сумліня особистых і політычных ворогів. Не бесідуючы уж о неокрисленых і тяжкых до спохвачыня загальных обвинінях в „русофільскых” переконанях і схыльностях, конечным є зауважыти в однесіню до дальшых, більше конкретных пунктів обвиніня, што аии єден з них не был бодай в приближыню выказаний і потверджений в часі слідства і підчас самого суду якыма-небуд фактычныма даныма ци вірогідныма доводами, а вытігали і підтримували іх лем в злобным засліпліню, без стыду і сумліня авторы-доносителі, што остатніма роками привлекли ся ту переважні зо східньой Галичыны, „украіньскы” священникы, учытелі і жандармы, безславны імена котрых належыт привести ту на вічну ганебну памят38.

В наступным абзаци тексту сут вычыслены сесы доносителі, жебы на „вічу памят” формувати пересвідчыня Лемків. Натоміст жертвы іх доносів то наопак, позитывны взоры, котры аж до днес творят модель патріоты, мученика за ідею, істинного Русина-Лемка. І світова война і формуваний зараз по ній політычний рух на Лемковині, принесли вельо такых взорів. Безсперечні єднак найвыжшой ранґы персоном з лемківского пантеону єст канонізуваний през Православну Церков в 1994 році Святий Максим Ґорлицкій, то єст розстріляний 6 вересня 1914 рока на подвірци гарешту в Ґорлицях Максим Сандович. Безпосередні свідкове його еґзекуциі, як напримір 37 H. Duć-Fajfer, Pomiędzy bukwą a literą. Współczesna literatura mniejszości białoruskiej, ukraińskiej i łemkowskiej w Polsce, Kraków 2012, c. 103, в покликаню на: B. Szacka, пр. цит. с. 49-50. 38 В. Курилло, Кырваве судилище, „Лемківскій Річник” 2001, с. 113-119, гев: с. 115.

Дискурс • Dyskurs

Симеон Пыж, не споминают в своіх реляциях про формулу, котра в легенді святого єст му приписувана, як выповіджена перед смертю – „За святу Русь і святе Православія”. Така формула вызначала розумліня сути мучеництва і детермінізм тырваня спільноты на окрисленых ідеовых взірцях. Симптоматычний і значучий єст факт, же зараз по смерти, девятдесят років пред формальном канонізацийом, Максим Сандович выступувал в текстах і збірній памяти як святий мученик. Як примір мож гев привести написаний в 1914 р. верш Михаіла Нестерака, дедикуваний будучому святому. Ты палъ отъ пули смертоносной Крови жаждущаго врага, Въ тюрмѣ испачканной, несносной, Прощая жизни берега Съ спокойнымъ и смиреннымъ взоромъ, Накрытъ вѣнкомъ терновымъ славы, ……………………………………………………………… Ты за враговъ молился Богу, Тебя ковавшихъ кайданами; Ты жизни все стелилъ дорогу Одними честными мыслями39.

Або гідні пізнійший примір, зо споминів Петра Мурянкы, явне свідоцтво того, же канонізация сформалізувала лем спонтанні розвиваючий ся в народі (особливі серед Лемків в Америці) культ Максима Сандовича. Мурянка пишe: Єдну лем малу іконку мама на долше вратували, тоту, котру хыбаль найбарже кохали, хоц не была кольорова, лем чорно-біла. Поправді то не была навет іконка, лем одбита на папери фотоґрафія, але мама мали єй за іконку, бо єй цілували. І я тіж. Лице на ній было як бы барже людскє. Хоц незвыкле в своій звыклости, спокійне, напозір не усміхнене, але такє миле, тепле. А тоты очы! (…) Мудры, але не суровы, і такы близкы, як материне пізріня (…) Само в собі было тото лице покровительне. І рішуче єдночасні. Коли бы нараз уста прорекли – так ся тото чуло – не мож бы было іх не выслухати, стати ся покореным тій Мудрости і тому ледво достеріганому Смуткови. Смуткови? Ци він был? А може я го лем глядал і находил – коли уж мама оповіли мі о жытю і пращаню з жытьом Мученика Максима, бо преця про Него бесідую. Же тіж не рюк єм Вам тото на самым початку! Але мал єм тото за очывидне – же знате, же то не може быти нихто інчий як Мученик Максим, бо нихто другій не кохал так любовю мого народу, нихто другій з такым спокойом не оддал жытя за рід мій і його віру, за маму і няня, Ярося і за мене. Хтіл єм быти до нього подібний і в думках ждал єм войны, вірил єм, же даколи прийде новий ротмайстер Дітріх, выведе мене на вязничний подворец і даст наказ жолнірям стрілити в груд, в серце. […] А він з миром одышол, сыночку – за тебе, за мене, за Ярося і няня, за уйка Владиміра, за вшыткых Руснаків… […] Він позерат на нас з ясной высоты Неба, позерат – як з іконкы і тішыт ся барз. Же мы жыєме. Іконку Мученика Максима поцілувал єм тіж перед тым, як мама першыраз одвели мя до школы. Ісус Христос і Божа Матір были прибиты высше на стіні. […] Зрештом Мученик Максим, так поправді, был близко Них і на певно передавал нашы прошыня. Йому было зручнійше про

39 М. Нестеракъ, Памяти О. Сандовича, „Иллюстрованый Русско-Американскiй Календаръ Общества Русскихъ Братствъ на 1925 р.”, с. 34.

Олена Дуць-Файфер: Влияня подій І світовой войны… вшыткы малы справы памятати, бо Бог мусит памятати о цілым превеликым світі а Мученик Максим ма лем нас, Руснаків40.

В приведеным тексті видиме тіж як творят ся декотры символі. В гевсым приміри символ руского смутку і покровительства высшых сил, або його неприсутности. Символізациі В колектывній бо памяти декотры подіі і постаті з минулого транспонуют ся в загальны груповы символі, котры творят своєрідний „язык групы”, будучий єй выріжником і чынником зміцнюючым почутя спільноты люди, котры го хоснуют. Выміна символів основаных на спільным для вшыткых членів групы десиґнаті лучыт групу подля принципу ексклюзивности і інклюзивности. Тым способом спільне минуле стає ся засобом ідентыфікацийных чынників, котры служат одріжняню своіх од чужых. Так постать Максима Сандовича, як і Талергоф сут символічном спільнотовом „власністю” Лемків, котры в них розпознают свою долю, діі, одкликуют ся до них, лучат зо слідуючыма подіями в деякій шор выясняючых наступств. Розвивают ся они і літературні жыют часто в зметафоризуваній формі, як фіґуры долі, терпліня, понижыня, але тіж славы, чести, достоінства, вытырвалости, незломности, непокірности. Єдном з найбарже актывных символічных фіґур в лемківскым універсум єст клямра спинаюча терпліня І світовой войны з такыма-же стражданями з ІІ войны, ци вірнійше з повоєнных выселінь, котрых близнечым символом до лагру в Телергофі єст лагєр в Явожні. Од днес на все ся лишат міста близнечы Явожно-Талергоф єдно слово для Лемка загыбель – На пляци видно лагєр памятний Талергоф світ здалека вікно з кратом В задрітуваным світі маґічны чысла сім сімнадцетий сорок семий як острий топір розотнут выпалены недрі часу41

– напише Володислав Ґрабан і тота клямра стане ся обовязуюча в лемківскых уявлінях діів і досвідчынь. Сучасний, повыселенчий біль остане получений з больом

40 P. Murianka, A Wisła dalej płynie, Krynica-Legnica 2007, с. 33-35. 41 W. Graban, Miasta bliźniacze, в: Тот же, Znaleźć równowagę duszy, Strzelce Krajeńskie 2004, с. 81.

Дискурс • Dyskurs

тамтых часів, перетворюючы ся в тырваліст, котру Мурянка высловит парадиґмово: „Лемко носит біль в ґенах”. Літературні усимволічнены остали, тіж в історичным контексті траґедий І і ІІ світовой войны, декотры уклады свій-чужий, котры інакше проходят в лемківскій доли, як в формальных структурах. Вказуют тото тексты такы, як напримір твір анонимового автора, напечатаний в формі вершуваного спомину в „Карпаторусскым Календари” за рік 1950: Австриякы были нашы Нашыма ся звали Не смотрили, же не винен На вербы вішали Палили нас і нищили Што виділи брали Але зато Австриякы Нашыма ся звали Каждый собі думал Што то буде дале Нищат своі і вішают Што зроблят Москале? Недалеко уж Москале А нашы втікают Хто ся боял своіх братів З собов заберают42

Неє в основным сучасных лемківскых споминів (а мемуаристыка розвиват ся актуальні надзвычай богато, што єст своєрідном ерупцийом выпераной скорше памяти), котры бы, подібні як приведений на початку текст Романа Хомяка, не вводили в свою наррацию І світовой войны і лагру в Талергофі. Є то незбывальне, сутьово потрібне для розумліня себе в аспекті тырваня як спільнота – неперерывным, знакуваным мильовыма столпами терпліня. Конклюзиі Подіі І світовой войны стали ся чынником інтеґруючым лемківску спільноту і кристалізуючым єй достоменніст. Інтеґруюча была спільнота воєнных досвідчынь – выселінь, рабунків, переслідувань, денунцияций, інтернувань, ображаня, знущань, терплінь – котрых свідоцтва нашли ся в дневниках, споминах, статях, оповіданях, вершах. Інтеґруючо діяли денекотры ситуациі, коли треба было одділити Лемків од не-Лемків, нп. творіня в Талергофскым лагрі списів Лемків для потреб приділяня ім материяльной помочи од краянів з Америкы. Стали ся они джерелом взорів, постав, спільнотовых символів, формуваных і фіґуруваных през тексты. Достарчыли емоцийу парадиґму, котра в літературным переказі стала ся лемківском власністю і тавром – парадиґму болю, дозволюючу істнувати, тырвати і розуміти себе як меншыновий підмет. Уформували через досвідчаня насильства – автономізуючу

42 „Карпаторусскій Календарь Лемко-Союза” 1950, с. 107-122, гев: с. 109.

Олена Дуць-Файфер: Влияня подій І світовой войны…

ся, самоодповідальну і саморішаючу підметовіст, котра суца была протиставити ся інституцийным нормам (смотр: приведений урывок зо споминів Пыжа), што пак принесе ефекты в виді політычной діяльности. Сконструували вельо елементів лемківского символічного універсум, оператывных і выкорыстуваных до днес. Період менше більше сто років узнає ся за такій, в котрым досвідчаны през єдиниці подіі фунґуют в формі комунікатывной памяти (прото Роман Хомяк вписал подиіі І світовой войны до свойой біоґрафіі). Сут они на тівко неодлеглы, же можут быти вказуваны як іщы памятаны в безпосереднім наступстві поколінь, в родинным переказі. Іх актуалізация довершат ся през споюваня наступуючых по них подій з іх символічным аспектом. Прото мают так важну функцию в цілістным символічным універсум, в котрым призерат ся і розпознає спільнота.

Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян) Богдан Горбаль Не спосіб тепер ствердити од як давна Руснакы были зобовязаны выполняти войскову службу, але приграничне положыня Лемковины мусіло уж давно накладати на них войсковы обовязкы. В 1578 році за пануваня короля Штефана Баторого основано тзв. ланову піхоту abyśmy w koronie i państwach naszych dostatek pieszych ludzi do potrzeb wojennych mieli. Хоц початково плянувано побором обняти вшыткых хлопів, Сойм затвердил, же до войсковой службы ze wsi królewskich ma być jeden człowiek na pieszego obrany (…) między inszemi śmielszy i dostateczniejszy i do potrzeby wojennej pochopniejszy1. Тых вояків не было дуже. Ци были медже нима Руснакы? Руснакы біцкого староства могли воювати уж на початку XVII столітя2. З документу короля Зиґмунта iii з 27 липця 1620 року довідуєме ся, што з рускых сел біцкого староства брано рекрута до гайдуків званых тіж руском піхотом, котра на взір войска Мушыньской Державы, складаючого ся тіж з Руснаків3, служыла як локальна поліция, але мала тіж воєнны обовязкы4. Што найменше од 1634 рока адміністратор рускых сел біцкого староства мусіл што місяц посылати на ряшівскій замок: po 20 piechoty służałej z długiemi muszkietami i z szablami (…) ładownicami et aliis apparamentis. А як бы ситуация того вымагала послати мал аж 200 люди: z długiemi rusznicami i z szablami i każdego ze 4 fontami prochu i kopą ładunków, w magierkach i w wysmukłych ubraniach, i w krótkich spiskich guńkach. Звано тоту піхоту тіж гайдуками: Haydones cum framea et bombarda longa alias z długą rusznicą, z trzosem atque cum secure bellica alias z siekierką hajducką5. Рускы села Біцкого Староства платили за утриманя тых вояків.

1 M. Kukiel, Zarys historji wojskowości w Polsce, wyd. 3, Kraków 1929, с. 58–59. 2 В 1604 році дішло до домовой войны медже ряшівскым каштеляном (котрий был тіж біцкым старостом) Міколайом Спитком Ліґензом а його братанком Анджейом Ліґензом. Біцкій староста, рыхтуючы ся до того, вербувал во Львові, Змигороді, Бічу i na pograniczu węgierskim. A. Przyboś, Rzeszów na przełomie XVI i XVII wieku, в: F. Błoński, ред., Pięć wieków Rzeszowa, Warszawa 1958, с. 128. 3 K. Przyboś, Wojsko klucza muszyńskiego biskupów krakowskich, „Almanach Muszyny 2001” 2001, с. 18–24. 4 F. Bujak, Materyiały do historyi miasta Biecza, 1361–1632, „Studia do Historii Sztuki i Cywilizacji w Polsce 2”, Kraków 1914, с. 190 (документ 464). 5 A. Przyboś, Akta radzieckie rzeszowskie, 1591–1634, Wrocław 1957, с. lx.

Дискурс • Dyskurs

В 1645 році на соймику краківского воєвідства переголосувано податок зо вшыткых міст і сел біцкого повіту на утриманя одділу гарників, котры в тым часі выступували лем przeciw ludziom swawolnym. Одділ складал ся з 20 люди піхоты під командуваньом поручника зо шляхетского роду, котрого назначал біцкiй староста. Як бы была така потреба, міста і села біцкого староства мали тому одділови помагати бити ся проти wyuzdanych zbójników. В 1648 році тым одділом командувал Александер Ґоствіцкі, котрий мал специяльні дуже страпліня по смерти короля Владислава IV pod ten czas niebezpieczny od rozbójników passim domy i majętności szlacheckie nachodzących6. Кількіст біцкых гарників зміняла ся. В 1669 році Єжы Завіша i Ян Віктор (дідич села Долгє) за своі грошы узброіли 40 гарників. В 1678 році было іх 33, а в 1684 році Адам де Біельско Віежбіента командувал pedites Ruthenici vulgo harniki pro securitate domestica districtus Biecensis collectorum, складаючом ся з 31 люди optime armatos ad defensum ad quodavis periculum propulsandumtum et latrones coercendum aptos et idones7. Знаме, што на зламі xVII і XVIII віку выкорыстувано мешканців рускых сел Біцкого Староства до обороны Біча8. Бортняне могли служыти в рускій піхоті Біцкого Староства або в інчых мілітарных формациях уж за старопольскых часів, але тепер не маме про тото історичных джерел. Найстарша згадка про войскову службу Бортнян походит з першой половины xix віку. В 1839 році женил ся в селі Stephanis Poliwka, про котрого о. Дубіньскій записал, же был patentalis invalidus, але не подал, де служыл.

6 Тот же, Udział szlachty bieckiej w życiu politycznym Rzeczypospolitej w XVI i XVII wieku, в: Z. Żarnecka, ред., Nad rzeką Ropą: szkice historyczne, Kraków 1968, с. 269-270. 7 K. Pieradzka, Na szlakach Łemkowszczyzny, 3-cie wyd., Krosno 2003, с. 34. 8 W. Kriegseisen, Samorząd szlachecki w Małopolsce w latach 1669–1717, Warszawa 1989, с. 167. Само місто Біч мало лем нічну варту і стражників при брамі, Містова Рада не барз дбала о фортифікациі, а то што зробила, жебы іх утримати в порядку было зроблене під натиском державных власти і часто за державны грошы. R. Rybarski, Gospodarka miasta Biecza w XVI i początkach XVII wieku, Biecz 1998, с. 66-72.

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

В тым самым році вмер в селі Lucas Worоbel, filius Theodori Worobel, miles. 30 мая 1847 року вмер в Бортным miles, отже вояк, Alexius Borysiewicz. Мал 51 років. В тым самым році вродил ся в селі Cassianus, сын Андрия Копчы і Мариі з дому Стеранкович. Отец Копыстяньскій так описал вітця в книжці народжынь: miles Gregorius ad legionem peditum Archiducis Guilelmi Castrensis. Дітину того австрийского вояка хрестил отец Іоанн Щавиньскій (1816–1883), C.K. Capellanus ad legionem Comitis Nugent9. Згідні з переданьом, котре записал Андрий Докля, вояком мал быти тіж Штефан Гнатович. Мал він воювати проти Мадярам в часі іх повстаня проти австрийскій владі в роках 1848–1849. Гнатович подібно служыл в войску 12 років, головні за часів цисаря Фердинанда І (рядил 1835–1848) і мал уж быти з войска звільнений, коли зачала ся Кошутска Война. Такой одраз, з огляду на потребу, покликано го до войска, коли владу перенял цисар Франц Йосиф10. В бортняньскых парохіяльных книгах находиме Штефана Гнатовича сына Василія, котрий вродил ся в 1837 році, адже был за молодий, жебы в 1848–1849 роках воювати. Женил він ся з Анном Кузяк в Бортным в 1867 році, а отец Копыстяньскій записал, же молодий был miles ad tempus dimisses і низше додавал cum consensu c.r. C. Rasbach 40 pedestri legionis 21 Novembr 1866.

Гнатович подібно оповідал як то на войні кулі летіли як дойдж, але не была то война 1848–1849 років лем правдоподібно Пруско-Австрийска Война (1866). 15 марця 1855 вмер сорокдевятьолітній c.r. invalida Андрий Глива, a 29 того же рока інчий miles, Тома Костик, котрий мал лем 32 рокы. 18 марця 1864 рока, прожывшы 38 років, вмер в Бортным emeritus miles Joannes Panczocha, котрий, як ся здає, з села хыбаль не походил. 7 квітня 1881 вмер в селі Павло Мадзік. Мал 56 років, а отец Хыляк описал го agricola in Bartne et invalidus patentalis miles. Подібні описал він Митра Ціркота, котрий вмер 15 марця 1883, пережывшы 59 років. 9 Отец Щавиньскій по рукоположыню адмініструвал парохію в Близянці (1840–1847), а пізнійше працувал як войсковий капелян в Com. Nugent (1847–1862) i Martini de Nosedo (1862–1863), по чым вернул на Лемковину, де служыл аж до смерти в Тыличу. Дітину Копчы хрестил в тым самым дни, коли ся она вродила (17 VII), адже не міг быти на тото закликаний. Може быти, же был товды в дорозі з Близянкы до свойой новой працы і такой затримал ся в Бортным, певно в отця Копыстяньского. 10 А. Докля, Коротка Описъ Старины Села Бортне, рукопис, с. 32.

Дискурс • Dyskurs

Теодoр Кузяк споминал: Дідо Иван [1833я–1896, Б.Г.], нянів отец, знаний был лем з того, же служыл в австрийскым войску тринадцет років, был, як няньо оповідали, при уланах в Шарош Потоку11. Носил червений мундур, скірні з острогами і білий шынель. Повідали няньо, же як приіхал на урляп і ввошол до хыжы в тым червеным мундурі, то діти так ся го перестрашыли, же втікали з хыжы як перед чортом12.

В 1868 році введено обовязкову войскову службу. Руковано до ней хлопів, котры мали 20 років, з тым же 80% рекрутів ішло до спільной цисарско-королівской арміі / kaiserlich und königliche Armee, а решту ділено медже австрийскы / kaiserlich königliche Landwehr і мадярскы / Honvédség одділы. Служба в спільній арміі тырвала три рокы, по котрых треба было лишыти ся іщы девят років в резерві. Натоміст тоты, котры посланы были до австрийскых або мадярскых сил, служыли по два рокы і были пак в резерві през десят років. Част рекрутів ішла до запасовых сил / Ersatzreserve, де раз до рока през 10 років проходили осмотыжньовы школіня. Вартіст тых одділів была мала, але єй воякы в часі войны посыланы были до реґулярных одділів, коли тоты потерпіли страты13. Як описує Докля, Бортняне ішли піше і вшыткы разом до асентерунку до Ґорлиц. По дорозі співали і пили палюнку, котру собі перше придбали. Заходили іщы по ню до корчмы, але ім Жыд не продавал, бо было державне заряджыня, жебы в ден асентерунку палюнкы не продавати. Як ся рекруты напили, то по дорозі робили бревериі. Толкли ся з рекрутами з інчых рускых сел, до чого причыны подібно не было ниякой. Зачепляли тіж Жыдів. Як іхал Жыд возом, то йому віз перевернули до рову і го іщы обили палицями14. В Ґорлицях приходили рекруты під маґістрат і там уж спокійні разом стояли і чекали аж іх закличут до комісиі. Тота комісия одмiтувала част рекрутів, котрых посылано домiв. Інчых заперано в сали, де при дверьох стоял на варті вояк. Одберано од них присягу на вірніст цисарьови, давано „картку” і посылано дохыж (до войска кликано іх на осін). Рекруты ішли домів піше, співаючы. За капелюхом мали тоту білу картку, по котрій люде познавали хто был асентеруваний до войска. Як уж дішли до села, заходили до корчмы, де приходили іх родиче. Покликаня до арміі і служыня цисарьови мали люде за велику чест і горджено ся тым. Зато няньове фундували палюнку в чест своіх сынів-рекрутів і такой пито і святкувано до пізных годин15. Бортняне трафляли в більшости до двох полків. Тоты, што трафили до спільной арміі, а такых была векшіст, служыли в істнiючым од 1681 рока Infanterieregiment Heinrich Prinz von Preußen Nr.20. Його штаб і два баталийоны стояли в Кракові. Третій баталийон стоял в Новым Санчи, а четвертий в місті Бієліна в пілнічно-схід-

11 Sárospatak / Šarišský Potok / Blatný Potok то місцевіст в пілнічно-східніх Угрох, в половині дорогы з Мішкольца до Ужгороду. 12 Т. Кузяк, Мій дідо, Ваньо, в: Тот же, Давно то были часы…, Крениця 1999, с. 59. 13 I. Deák, Beyond Nationalism: A Social and Political History of the Habsburg Officer Corps, 1848–1918, New York 1990, с. 58. 14 А. Докля, Коротка Описъ…, с. 64. 15 Там же, с. 65.

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

ній Босні і Герцеґовіні. Рекрута до полку з підгірскых повітів, в тым з ґорлицкого, брано лем в Санчи, але аж 86% його вояків было Поляками. Прото же брано до нього рекрута з гірскых повітів, австрийскы войсковы власти звали тот одділ die Góralen16. Перед Першом Світовом Войном командувал тым полком Поляк, oberst Stanisław Puchalski (1867–1931). Тоты, котры трафили до австрийской Landwehr, служыли в сотвореным в 1901 році ц.-к. Landwehrinfanterieregiment Neu Sandez Nr. 32. Його єден баталийон стоял в Тарнові, а два в Новым Санчи, де тіж находил ся його штаб. В обох містaх полк брал рекрута і аж 91% його вояків было Поляками. Перед войном командувал полком oberst Silvester Edler von Lucanović (1859–1914)17. Як ся хлопец хотіл перед войсковом службом женити, то мусіл на тото достати дозволіня. Під конец 1877 рока женил ся двадцетєднорічній Іван Глива, а о. Хыляк записал, же дозволіня на тото пришли аж три: з Намістництва во Львові, од староства в Ґорлицях і од суду в Змигороді.

Двараз до рока доставали воякы пропустку домю на 14 дни, переважні на Різдво і Великден. Як родина потрібувала помочи вояка в поли на жнива, то писала прошыня до Відня або до його полку, жебы його послали домю. Выслужывшы три рокы при войску приходил домю од войска, як то гварили, „окресаний”, приходил чловеком культурнійшым, інакше ходил, інакше бесідувал, він міг бесідувати зо старостом в повіті, єгомосьцьом, жандармом, судьом, учытельом (…) Такій выслужений вояк, хоц не был дуже грамотний, міг быти в своім селі выбраний війтом, або даякым іншым урядником, бо він войсковий. Та и староста ся з ним рахувал и го поперал при даякых выборах18.

16 Званий был тіж полком Dwudziestaków або Cwancygierów z Matką Boską Ludźmierską. Тота неофіцийна назва походила од австрийского пінязя (метальового) о вартости 20 ґрайцарів, котрий звано zwanzieger. Matkа Boskа Ludźmierskа была ту додавана, бо находила ся на полковым штандарі. J. D. Tomasik, Krótka historia szlaku bojowego 20. pułku piechoty, http://www.gmgorlice1915.cba.pl/20pulk. php. Посмотр ся тіж на: J. Słoninka, Historyja c.i k. 20 pułku piechoty, wyd. 2, Nowy Sącz, 1895. 17 Помічна є страна Austro-Hungarian Land Forces 1848–1918, http://www.austro-hungarian-army.co.uk/, котрой спілорґанізатор, Glenn Jewison, glenn.jewison@btinternet.com, поміг одповісти на даякы звіданя, котры єм мал. Спомнийме тіж, што Kriegsarchiv во Відни ма рукопис: Kurze Übersicht über die Kriegsgeschichte des Ldw. I.R. Nr.32 vom 1.8.1914 – März 1918. 18 А. Докля, Коротка Описъ…, с. 67.

Дискурс • Dyskurs

Коли зачала ся Перша Світова Война, в першій мобілізациі (31 липця) взято хлопів од 21 до 37 рока жытя, а в другій (квітен 1915) 19–20 і 38–42-літніх19. Пак долучено тых до 50 рока жытя, а од початку 1916 навет тоты, што мали до 55 рока жытя, могли быти покликаны до войска20. Резервісты мали 24 годины на ставліня ся до свойого одділу. Зас за описом Доклі можеме прикликати декотры подіі з часу воєнной мобілізациі. Адже, в часі першой мобілізациі до Бортного пришол шандар Грицак і разом з війтом Грицом Феленчаком ходили по хыжах, де мешкали резервісты і рекруты. Казали они родичам або женам, жебы дали знати хлопам косячым на верхах, най шмарят роботу і рыхтуют ся на войну. Мали ся они зобрати до пятой годины по полудни на нижнім кінци села при корчмі Михала Собина. Хлопы такой шмарили кошыня а бабы і дівкы грабліня і зышли домю. На селі чути было плач. Шандар понаглял хлопів, жебы скоро ішли, але ани не знали як ся позберати, ани жены і дівкы не знали, што ім давати. Помалы зачали ся хлопы сходити при Собиновій корчмі, а родины ішли з нима плачучы і нарікаючы. Не хотіли іх пустити. Як уж хлопы сіли на фуры, родины за нима ішли і вшыткы плакали. Возы покотили ся за село і было чути: „Будте Здравы”21. В церкви гварены были суплікациі, при котрых было дуже плачу, аж і сам отец Калужняцкій плакал, коли повідал: „От наглия і несподівания смерти сохрани нас, Господи.” В першій мобілізациі пішло з Борнтого 45 хлопів22. Резервістів послано до іх полків і неодолга на фронт. Од них долго не было нич чути, а як уж зачали писати, то барз мало, лем тото же жыют. Рекруты пішли на школіня до міста Jägerndorf (днеска: Krnov на Шлеску при польскій граници). Одтамале писали домю. По школіню послано іх на фронт23. Полякы в Галициі ішли з охотом до войска przybrani w kwiaty z obrazami Matki Boskiej, маючы Росию за свойого найвекшого ворога. Для Поляків австрийска армія то была nasza armia24. Для Лемків справа не была така проста. В тым часі більшіст Лемків, в тым Бортнян, мала Росиян за приятелів25. Война поставила іх в тяжкій ситуациі, бо треба было выберати медже своіма переконанями а лояльністю до державы, в котрій ся мешкало. До того вшыткого каждий хтіл вернути домю, до родины. Не мож ґенералізувати як ся в такій ситуациі заховували лемківскы воякы. З Бортного што найменше 120 хлопів змобілізувано до вoйска, а спосеред них не менше як девятнадцетьох згынуло на фронті, а трьох нашло ся в неволи. Єден вмер в шпытали в Оломоуци, а інчий в Тарнові. Знаме, же шестьох Бортнян до села не вернуло, але лем о єдным з них знаме, же войну пережыл. З доданого списку 19 Константий Дутканич (вр. 1872) і Павло Горбаль (вр. 1877?) не хтіли іти на войну і ховали ся перед побором на Высокым Маґуричу, де выкопали собі яму (інформациі од Мариі Горбаль). 20 M. Cornwall, Morale and Patriotism in the Autro-Hungarian Army, 1914–1918, в: J. Horne, ред., State, Society, And Mobilization In Europe During The First World War, Cambridge-New York 1997, с. 175. 21 А. Докля, Коротка Описъ…, с. 93-95. 22 Там же, с. 96. 23 А. Докля, Коротка Описъ…, с. 97 24 J. D. Tomasik, Krótka historia szlaku bojowego 20. pułku piechoty, http://www.gmgorlice1915.cba. pl/20pulk.php 25 І. Дикий, Життя лемків с. Бодаки на прикладі нашої родини, http://pidzamochok.at.ua/publ/istorija/ ljudski_doli/zhittja_lemkiv_s_bodaky/45–1-0–9 споминал: „Тут слід відмітити, що лемки з Польщі не дуже хотіли воювати проти Росії”.

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

видно, же Бортняне переважні воювали в рядах реченых двох полків, але гідна іх част была тіж в інчых одділах. Перед войном служыло ся в найблизшым полку, але в часі войны, як уж ся войска порозізджали на фронт, приділяно вояків до одділів, котры в тым часі стояли найблизше. Три баталийоны Infantrieregiment nr. 20 воювали на східнім фронті в Галициі в складі 24. Infanteriebrigade 12. Infanteriedivision 1. Armee, четвертий баталийон в складі 11. Gebirgsbrigade 5. Armee в Босні і Герцеґовині проти Сербіі. Подібні c.k. Landwehr-Infanterieregiment Nr. 32 воювал в Галициі проти Росиянам в складі 91. Landwehr Infanteriebrigade 46. Landwehr Infanteriedivision 1. Armee26. На початку войны дуже Бортнян брало участ в борбах під Івангородом / Dęblin і Любліном, котры мали місце од 14 вересня до 3 листопада 1914 рока. Там іх найбільше згынуло, а част попала в росийску неволю27. Антоньо Богачык мал передвоєнне войскове школіня і был призначений до кавалериі, але подібно барз не любил при конях робити і просил свого няня, учытеля, жебы написал в його імени лист до міністерства во Відни, жебы його перенесли до піхоты. І так ся стало. Антоньо мал якісу освіту і такой подібно зроблено з нього в піхоті писаря. Тото єднак не оборонило го перед фронтовом борбом, в котрій был ранений. Інчий Богачыків сын, Юлько, тіж мал передвоєнне войскове прешколіня, як ся здає, в телеґрафічным баталийоні. Часто трафляло ся так, же сынове або братя тых, котрых послано до Талергофу, в тым Бортнян, не смотрячы на підозріня о проросийскы симпатиі, мобілізуваны были до войска. Як знаме, вытігано тіж вязнів з Талергофу і посылано до арміі. З Бортнян пішло такой пару хлопів з лагру на фронт боронити державу. Смотрено ся на них криво і підозрівано іх о здраду, подібні як то было з Сербами. Щестливі для Руснаків, од яри 1915 рока найгіршу репутацию мали ческы воякы, по тым як іх цілий Infanterieregiment Nr. 28 перешол на росийску страну28. Што найменше девятьох Бортнян29 попало до італиянской неволі, а двадцет осмох до росийской. Австро-Угры потерпіли барз великы страты во взятых до неволі. Єдна третя вшыткых змобілізуваных австро-угорскых вояків (2.77 милийона)

26 Лем в першым році войны 32 полк Ландверы воювал під тыма місцевостями: Kraśnik, 23–25.08.1914. 2. Lublin, 26.08–9.09.1914. 4. Sandomierz, 5–6.10.1914. 5. Dęblin, 22–26.10.1914. 6. Kraków, 16–30.11.1914. Limanowa–Łapanów, 15–18.12.1914. 8. Ріка Nidа, 20–31.12.1914. 9. Gorlice, 2–8.05.1915. Opatów, 15–22.05.1915. Przemyśl, 24.05–4.06.1915. 12. Sandomierz, 23.06.1915. 13. Tarłowo, 29.06–2.07.1915. 14. Львів, 3–8.07.1915. 15. Chełm, 15.07–1.08.1915. 16. Сокаль, 15–18.07.1915. 17. Ріка Bug, 19.07–4.08.1915. 18. На Ковель, 19–26.08.1915. 19. Волынь, 26.08–16.09.1915. 27 А. Докля, Коротка Описъ…, с. 97. 28 M. Cornwall, Morale and Patriotism in the Autro-Hungarian Army, 1914–1918, в: J. Horne, ред., State, Society, And Mobilization In Europe During The First World War, Cambridge–New York 1997, с. 175-176. Масовы переходы были єднак рідкістю. Алон Rachamimow (POWs and the Great War: Captivity on the Eastern Front, Oxford–New York, 2002) доводит, што векшіст австрийскых вояків попала в неволю в часі великых росийскых мілітарных операций. Єден автор писал, же неомало каждий одділ мал свій „чорний ден”, але як ся такій ден трафил Німцям або Мадярам, то писано, же было то „прикре нещестя”, а як ся тото трафило славяньскому одділови, то было то „ганебне неповоджыня”. Пише о тым: Gunther E. Rothenberg, The Army of Francis Joseph, West Lafayette, Ind. 1976, с. 184. 29 Константий Дутканич і Іван Ґрацонь были приділены до працы на італияньскых ґаздівках, де были добрі трактуваны (інфомация од Мариі Горбаль, дівкы Дутканича).

Дискурс • Dyskurs

нашла ся в неволи, з того понад два милийоны на росийскым фронті30, де воювала більшіст Бортнян. В росийскій неволи жытя было тяжкє а гіґєнічны обставины планны. Холера і тыф зявили ся в деякых лаграх. Смертельніст австро-мадярскых вояків в росийскій неволи сігала 17.6%31. Взяты до неволі воякы мешкали в переполненых бараках і часто не мали ся в што одіти. Воякы, котры пішли на фронт в літнім облечыню, такой в ним ходили в неволи в зимі. На початку 1915 рока 60% будучых в неволи не мало ниякых загорток а 20% не мало черевиків32. Односили ся єднак Росияне ліпше до славяньскых пленных і тримали іх в лаграх переважні в європскій части імпериі (не дальше на схід, як хоц бы в Омску). Деликатні і без ентузиязму росийскє командуваня підходило до можливости формуваня і борбы славяньскых одділів по росийскій страні33. Натоміст царскы власти виділи велику ролю, яку пленны можут одограти в росийскій господарці. Працували они на ґаздівках, в майнах, при будові каналів і желізных доріг. Не мож ґенералізувати як взяты до неволі пережыли войну в Росиі, бо каждий мал інче досвідчыня. Знаме, же дуже (не лем Руснаків) захопило ся крайом і його богацтвом34. Декотры оженили ся в Росиі і або лишыли ся там, або привезли росийску жену домю. Для інчых час переведений в неволи был єдном великом траґедийом, а дуже з них пізнійше хворіло на хвороту „колячых дротів”. Большевикы зачали звільняти взятых до неволі в літі 1918 рока35, але декотрым заняло пару років вертаня домів. По занятю Украіны в 1918 році австрийскій штаб дал дозволіня біженцям іхати домів, але не одраз дал такє дозволіня пленным воякам. „Воєнно-пленны іщы оставали на даякiй час, они мали іхати під войсковом комендом і зголосити ся в своім полку в Австриі, а потім были пущены домів”36. Австрийска войскова влада кликала до асентерунку біженців, як лем они вернули ся домів. Кликано так молодых хлопців, як і старшых ґаздів, бо война не была іщы скінчена. З Бортного кликано іх до Санча, де пішли: 1. Іван Борошович, с. Стефана, 2. Петро Горбаль, с. Космы. 3. Андрий Докля, с. Арсения, 4. Іван Кузяк, сын Василя, 5. Фецко Кузяк, с. Василя, 6. Фецко Мадзік, с. Семана, 7. Андрий Перун, с. Данька, 8. Михал Феленчак, с. Астафия, 9. Миколай Хвалик, с. Фецка, 10. Осиф Цап, с. Фецка. Достали они місяц урляпу а по його закінчыню ішли до полків: 20, 30, 32, де традыцийні подавано рекрута з того терену.37 30 A. Rachamimow, пр. цит., с. 31. Для порівнаня німецка армія стратила лем 167 000 взятых до неволі на східнім фронті. 31 A. Rachamimow, Arbiters of Allegiance: Austro-Hungarian Censors During World War I, в: P. M. Judson, M. L. Rozenblit, ред., Constructing Nationalities in East Central Europe, New York 2005, с. 167. 32 A. Rachamimow, ’Female Generals’ and ‘Siberian Angels’: Aristocratic Nurses and Austro-Hungarian POW Relief, в: N. M. Wingfield, M. Bucur, ред., Gender and War in Twentieth-Century Eastern Europe, Bloomington 2006, с. 24-25. 33 A. Rachamimow, POWs and the Great War…, c. 116. 34 Одголосы того видно было в пізнійшых переселінях або пробах переселінь. Посмотр ся на: Б. Горбаль, Ідеме до своіх, ідеме до ліпшого. Переселiня 1940 рока, „Лемківскій Річник 2010”, Крениця-Ліґниця 2010, с. 118-142. 35 A. Roshwald, Ethnic Nationalism and the Fall of Empires: Central Europe, Russia, and the Middle East, 1914–1923, London-New York 2001, с. 77. 36 А. Докля, Коротка Описъ…, с. 123. 37 А. Докля, Коротка Описъ…, с. 126

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

Тоты, што вернули з войны каліками, доставали подібно добры пенсиі, аж до 1939 рокa. Такым каліком был Іван Дутканич, котрий подібно як раз зато, же был інвалідом, достал дозволіня на ведіня пожыдівской крамниці з цигаретами і дуганом. Воєнны пережытя і раны трапили не єдного і были тіж причыном нещестя38. В 1916 році звільнено з войска Павла Воробля, але коли пришол домів, никого ту не нашол, бо жена з дітми втекла до Росиі. Так сам ґаздувал з помічю сусідів, аж діждал ся повороту родины по близко пятьох роках39. Декотры пропали на фронті так, же родина николи не достала офіцийного посвідчыня о смерти. Зато пізнійше треба было ся того добивати в суді. Так на примір Округовий Суд в Яслі оголосил 10 лютого 1931 рока, же хто зна о доли Семана Хомковича (вр. 6 XII 1896), сына Гната і Анны зо Станчаків, вояка 80 полку піхоты, повинен до трьох місяци повісти о тым судови. Родина твердила, же він пропал на фронті в 1918 році40 (фактычні згынул перед 31 V 1917)41. Митро Мадзік, згідні з тым што бесідувала родина, згынул на фронті в 1914 році, але родина аж в 1938 році мала заложену справу в суді в Яслі, жебы признати його мертвым42. Табеля: Бортняне в одділах Цисарско-Королівской Арміі (список неполний)

1. Блащак Гаврил (1887–1940?), сын Івана і Пеляґиі Студент

Reserve-Korporal/капраль резервы в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 5. Komp., попал в росийскій плен перед 27 i 1916 і был перетримуваний в Омску (Verlustliste, ч. 366: 27 i 1916, c. 10). Вернул до Бортного, ту вмер.

2. Бодак Антоньо (28 i 1865– ), сын Прокопа і Пеляґиі Ільчак, муж Улькы

Пленний в Італиі [невказаний в списках], не вернул до Бортного.

3. Бодак Іван (12 IV 1894–1917), сын Якыма і Анны Лизак

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 17 Komp., згынул на талиянскым фронті медже 25 VIII 1917 a 2 IX 1917 (Verlustliste, ч. 621: 27 X 1917, c. 9).

4. Бодак Константин (1886–6 IX 1918), муж Матроны

Schütze/канонєр в: k. k. Schwere Regiment Nr. 18, пленний в Росиі, там вмер (Verlustliste, ч. 705: 19 XII 1918, c. 10).

38 В 1933 році Миколай Журав, котрий был на фронті ранений в голову і подібно од того помішаний на розумі, побил Лешка Ґбура так, же тот вмер. Журав достал лем два рокы вязниці, але подібно навет і так долго не сідил. А. Докля, Убийство Лешка Ґбура Миколайом Журавом в селі Бортне повіту Горлицкого 1933 р., рукопис. 39 Iwan Szkurat i Mychał Worobel [інтервю взял Юрій Стариньскій], „Bortne”, машынопис, с. 23. 40 Uznanie za zmarłego, „Gazeta Lwowska”, 1931, ч. 121(54), с. 7. 41 Verlustliste, 1917, ч. 583 (31 V), c. 15. 42 Uznanie za zmarłego, „Gazeta Lwowska”, 1938, ч. 128(40), с. 4.

Дискурс • Dyskurs

5. Бодак Теодор (1886– )

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 55? Попал в плен 27 xi 1914, перетримуваний в Курґані, тобольской области (Kriegsgefangene ч. 3, Buchstabe A-D, Wien 1917, c. 101), дальша доля незнана.

6. Борошович Дмитро (1 X 1896– ), Infanterist/шереґовий в: k.u.k. сын Якова і Анны Ґрацонь Іnfarterieregiment Nr. 20, 10 Komp., ранений перед 25 X 1915 (Verlustliste, ч. 300: 25 X 1915, c. 9) [інформация непевна], дальша доля незнана.

7. Борошович Гнат (25 iV 1896– ), сын Павла і Анастазиі Бодак

Доля незнана.

8. Богачык Антоньо

Gefreiter/старший шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 32, 9. Komp., ранений перед 30 XI 1914 (Verlustliste, ч. 70: 30 XI 1914, c. 7), вернул до Бортного.

9. Богачык Тит (11 IV 1887– ), учытель

З Талергофу змобілізуваний на росийскій фронт, вернул до Бортного.

10. Богачык Корнель

Вернул до Бортного.

11. Богачык Юлько (1888– )

Reserve-Korporal/капраль резервы в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 57, Telegraphenbatallion; ранений, попал в росийскій плен перед 17 X 1916 (Verlustliste, ч. 478: 17 X 1916, c. 7), подібно был перетримуваний в Бесарабіі, не вернул до села.

12. Brossrdann Hermann (1895-12 x 1915)

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 1 Komp., згынул перед 14 XII 1915 (Verlustliste, ч. 335: 14 XII 1915, c. 10).

13. Воробель Павло (9 VII 1881–24 ii 1948), сын Митра і Анны Дутканич

Звільнений з войска в 1916 р., в 1947 р. вязнений в Явожні, вмер на выселіню в селі Lisiec.

14. Глива Гриц (24 III 1891– ), сын Осифа і Ксені Феленчак

Згынул на фронті [невказаний в списках].

15. Глива Осиф (6 I 1885– ), сын Івана і Юлиянii Дзямбы

Пленний в Росиі [невказаний в списках], вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

16. Гнатович Іван, з Ростокы (26 III 1896– або 24 IX 1888– )

Згынул на фронті [невказаний в списках].

17. Гнатович Іван (1891–1930), отец Володимира

Вернул з фронту, выіхал до Америкы, де вмер в Perth Amboy, N.J.

18. Гнатович Штефан (22 XI 1892–7 III 1915), сын Семана і Анастазиі Феленчак

Infanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 31. Хворіл на туберкульозу, вмер в польовым шпытали/ResSpit. Nr. 2/10, похоронений на цминтарі в місті Kazimierza Wielka, гріб ч. нр. 80 (Nachrichten über Verwundete und Kranke, ч. 414: 8 VI 1915, c. 25).

19. Годьо Єремія (11 V 1891–191-), сын Мариі

Пленний в Росиі [невказаний в списках], вмер на Сибіри.

20. Годьо Іван (10 VI 1896– ), сын Данька з Годівкы і Мариі Філяк з Баниці

Згынул на талиянскым фронті [невказаний в списках].

21. Годьо Прокоп (17 VII 1891– ), сын Осифа і Насткы Гончак з Потока

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 12 Komp., ранений перед 14 i 1915 (Verlustliste, ч. 102: 14 i 1915, c. 15), пізнійше згынул на фронті [невказаний в списках].

22. Годьо Порфій

Згынул на фронті [невказаний в списках].

23. Годьо Фецко, муж Насткы з Потока

Згынул на фронті [невказаний в списках].

24. Горбаль Василь (7 V 1892– ), сын Павла і Меланиі Горбаль

Служыл в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 1, 6. Komp., достал ся до росийского плену перед 30 VI 1915 (Verlustliste, ч. 202: 30 VI 1915, 1915, c. 19) одкале або втюк, або был вымінений за росийскых пленных. Пізнійше Landsturminfanterist в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 1, 3. Ersatz Komp., зас достал ся до росийского плену перед 22 i 1916 (Verlustliste, ч. 363: 22 i 1916, c. 19). Працувал на фармі в селі Вишківці/Вышковцы (Немирівскій район, Винницкой области), там вмер.

Дискурс • Dyskurs

25. Горбаль Дмитро, сын Теклі спід Кадоба

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 10, 7 Komp., ранений перед 15 VII 1915 (Verlustliste, ч. 202: 15 VIi 1915, c. 21) [інформация непевна], дальша доля незнана.

26. Горбаль Гаврил (7 III 1873–1917/1918), сын Филипа і Мариі Сенчас зо Святковой, муж Теклі спід Кадоба

Landsturminfanterist/шереґовий служыл в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 4. Komp., ранений перед 19 ii 1917 (Verlustliste, ч. 526: 19 ii 1917, c. 22), пізнійше згынул на фронті [невказаний в списках].

27. Горбаль Іван (19 II 1894–14 II 1964), сын Василя і Євы Ковальчык

Infanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 15, 4. Komp., ранений перед 16 IX 1915 (Verlustliste, ч. 267: 16 iX 1915, c. 28, записаний як Morbal), вернул до села, в 1947 р. выселений, вмер в селі Lisiec.

28. Горбаль Іван (8 IX 1866–1929), Змобілізуваний в Талергофі, сын Лешка і Феврониі Гнатович вернул до Бортного.

29. Горбаль Миколай (14 XII 1897–1971), сын Теодора і Татяны Горбаль

Вернул до Бортного.

30. Горбаль Семан

Пленний в Росиі [невказаний в списках], вернул до села, в 1947 р. выселений, вмер в ґданьскым воєв.

31. Горбаль Тимко (17 x 1890– ), сын Семана і Мариі Гончак

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

32. Гончак Іван

Вернул до села і ту вмер.

33. Гончак Іван

Пленний в Росиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

34. Ґрацонь Іван (17 I 1895– ), сын Василия і Анны Хвалик

Пленний в Італиі [невказаний в списках], вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, вернул до Польщы, выіхал до Канады.

35. Ґрацонь Іван (4 X 1874– ), сын Михала і Кристины Підберезняк

Infanterist/шереґовий в k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 32, 12. Komp., ранений перед 28 XII 1915 (Verlustliste, ч. 344: 28 XII 1915, c. 15), дальша доля незнана.

36. Ґбур Михал

Доля незнана.

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

37. Ґбур Лешко (26 III 1890– ), Доля незнана. сын Антония і Пеляґиі Ґрацонь 38. Ґбур Фецко (4 XI 1893– ), Доля незнана. сын Антония і Пеляґиі Ґрацонь 39. Dawiec Laurenz (1876– )

Infanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 32, 8. Komp., ранений перед 11 II 1916 (Verlustliste, ч. 375: 11 II 1916, c. 11), дальша доля незнана.

40. Дзямба Кундрат (3 VI 1888– ), сын Фецка і Мариі Годьо

Пленний в Росиі [невказаний в списках], вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну (мешкал во Львові), там вмер.

41. Дзямба Миколай (6 X 1892– 3 VII 1915), сын Фецка і Мариі Годьо

Infanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 32, 4. Komp., вмер в польовым шпытали/ResSpit. Nr. 2 в місті Tarnów, похоронений на католи‑ цкым цминтарі, гріб ч. нр. 60 (Nachrichten über Verwundete und Kranke, ч. 445: 10 VIII 1915, c. 11, записаний як Dziomba).

42. Дзямба Штефан (9 i 1895–1986), сын Фецка і Мариі Годьо

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 8. Komp., початком войны хворіл, лічыл ся в: Spital Arbeiterhehn in Jägerndort (Verlustliste, ч. 104: 27 XI 1914, c. 14). Пізнійше пленний в Італиі, вернул до села, в 1947 р. выселений на захід (село Lisiec), в 1956 р. вернул до Бортного, де вмер.

43. Дзямба Фецко (1876– )

Infanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 32, 8. Komp., ранений перед 18 V 1916 (Verlustliste, ч. 422: 18 V 1916, c. 12), вернул до села і ту вмер.

44. Докля Павло (26 I 1867– ), сын Івана і Анны Стеранкы

Вернул до села і ту вмер.

45. Докля Лешко (13 III 1898– ), сын Вернул до села і ту вмер. Павла і Євы Стеранкы 46. Дутканич Іван (11 VIII 1896– ), сын Осифа і Мариі Ґбур

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 15. Komp., ранений перед 20 XII 1917 (Verlustliste, ч. 637: 20 XII 1917, c. 16), стратил ногу, вернул до села, выіхал в 1945 р. на Украіну. 77

Дискурс • Dyskurs

47. Дутканич Константин (2 VI 1872–1939), сын Івана і Софіі Paulik

Пленний в Італиі [невказаний в списках], вернул до Бортного і ту вмер.

48. Дутканич Кузьма, сын Штефана

Згынул на фронті [невказаний в списках].

49. Дутканич Лешко (8 iV 1896– ), сын Івана і Теодозиі Хвалик

Пленний [невказаний в списках], вернул до села, в 1945 р. выіхал на Укріну, там вмер.

50. Дутканич Осиф

Доля незнана.

51. Дутканич Теодор (27 V 1894– ), сын Івана і Теодоры Хвалик

Пленний в Росиі (Украіна), вернул до Бортного, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер перед 1970 р.

52. Журав Лешко (29 iii 1895– ), сын Семана і Анны Лазовской

Не вернул до села, мешкал в Австриі.

53. Журав Миколай (13 XII 1891– ), сын Фецка і Анастазиі Лазовской зо Сьвіржовы

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 20, 6. Komp., пострілений в око перед 26 iV 1915, лічыл ся вo Відни в: VereinsRekonvaleszenz-Heim, I, Künstlerhaus; 16 VII 1915 далe подавано, же был ранений (Nachrichten über Verwundete und Kranke, ч. 388: 26 IV 1915, c. 50; Verlustliste, ч. 212: 16 VII 1915, c. 48, записаний як Zurroff, Znroff), вернул до Бортного, в 1945 р. выіхал на Украіну.

54. Журав Петро (9 VII 1881– ), сын Івана і Пеляґиі Кузяк

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

55. Журав Тимко (1887– ), сын Фецка

Ersatzreservist в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 32, 11. Komp., Попал в плен перед 4 VIII 1915, перетримуваний в Том‑ ску (Verlustliste, ч. 228: 4 VIII 1915, c. 50), там вмер (в Бортным думано, же згынул на фронті).

56. Zygler Herszko (Жыд), сын Абрагама

Згынул на фронті [невказаний в списках].

57. Zygler Mortko (Жыд)

Пленний в Росиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

58. Качмар Михал

Вернул до села і ту вмер.

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

59. Квочка Семан (13 II 1889– ), Пленний в Росиі [невказаний сын Кипряна і Теодозиі Мадзік в списках], вернул до Бортного, ту вмер. 60. Кєц Лешко

Доля незнана.

61. Ківко Василь (1877?– )

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

62. Ківко Фецко

Доля незнана.

63. Кобаса Штефан

Доля незнана.

64. Кобан Василь

Доля незнана.

65. Козак Іван (6 iii 1894– ), сын Андрия і Олены Козак

Вернул до села, ту вмер.

66. Козак Фецко (22 ii 1892– ), Вернул до села, в 1945 р. выіхал на сын Андрия і Олены Дутканич Украіну, там вмер. 67. Копча Кундрат

Пленний в Росиі [невказаний в списках].

68. Копча Митро (5 VIII 1896– ), сын Михала і Анны Костик

Landsturminfanterist/шереґовий в: k.u.k. Infanterieregiment Nr. 20, 6. Komp., ранений перед 5 VII 1917 (Verlustliste, ч. 595: 5 VII 1917, c. 21), в 1947 р. выселений.

69. Копча Павло (1887– ), сын Михала і Анны Костик

Служыл в: k.u.k. Іnfarterieregiment Nr. 77? Попал в росийскій плен 2 iii 1915, перетримуваний в Ашхабаді, Туркменістан (Kriegsgefangene no. 5: 18 III 1917, c. 124), вернул до села, выселений в 1947 р. (Kwidzyn), вмер перед 1970 р.

70. Кузяк Афтан, муж Єфроскы

Згынул на фронті [невказаний в списках].

71. Кузяк Афтан (17 VII 1895– ), сын Осифа і Анастазиі Костик

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

72. Кузяк Гаврил (4 IV 1890-? X 1914), Feldwebel/сержант в: k.u.k. сын Семана і Кристины Нецьо Іnfarterieregiment Nr. 20, 13. Komp., згынул на сербскым фронті (Verlustliste, ч. 22: 21 V 1915, c. 22). 73. Кузяк Гриц (22 i 1875– ), сын Івана і Мариі Годьо

Пленний в Росиі (Украіна) [невказаний в списках], вернул до Бортного, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер перед 1970 р. 79

Дискурс • Dyskurs

74. Кузяк Гнат (1889– )

Infanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 15, ранений перед 22 X 1915 (Verlustliste, ч. 298: 22 X 1915, c. 28), пізнійше Landsturminfanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 16, 20. Komp., зас ранений перед 4 XII 1916 (Verlustliste, ч. 497: 4 XII 1916, c. 33), вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

75. Кузяк Митро (21 xi 1894– ), сын Івана і Мариі Хомкович

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

76. Кузяк Митро, сын Семана

Не вернул до Бортного.

77. Кузяк Іван (1880– )

Landsturminfanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 18, 4. Ersatzkompanie, пленний в Росиі перед 30 ix 1916, перетримуваний в місті Переславль-Залесскій, Владімірской области (Verlustliste, ч. 471: 30 ix 1916, c. 34), дальша доля незнана.

78. Кузяк Петро

Пленний в Італиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

79. Кузяк Штефан (4 VIII 1892–[31 V 1995?]), сын Матвія і Олены Кузяк

Schütze/канонєр в: k. k. Schwere Regiment Nr. 20, 8. Komp., ранений перед 5 x 1917 (Verlustliste, ч. 613: 5 X 1917, c. 27), [вернул до села, в 1921 р. выіхал до Америкы, вмер в Shelton, Conn?]

80. Мадзік Александер (10 VI 1885– ), сын Ігнатия і Анастазиі Шкурат

Gefreiter Titular Korporal в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 32, 9 Komp., достал ся до росийского плену перед 6 V 1915, перетримуваний в Томску (Verlustliste, ч. 173: 6 V 1915, c. 24), вернул, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

81. Мадзік Дмитро (5 x 1892–1914), сын Семана і Теклі Цап

Infanterist/шереґовий в: k.u.k. Infanterieregiment Nr. 20, 1. Komp. Згынул на фронті в 1914 р. (Verlustliste, ч. 102: 14 I 1915, c. 23).

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

82. Мадзік Іван (10 xii 1893–2 XI 1972), сын Данька і Анны Дутканич

Landsturminfanterist в: k.u.k. Infanterieregiment Nr. 20, 1. Komp. пленний в Росиі перед 19 II 1917 (Verlustliste, ч. 526: 19 II 1917, c. 33), вернул до села, в 1947 р. выселений, вмер в селі Lisiec.

83. Madzik Icko (Жыд)

Доля незнана.

84. Мадзік Фецко (10 ii 1888– ), сын Ігантия і … Шкурат

Reserve-Infanterist Titular Gefreiter в: k.u.k. Infanterieregiment Nr. 20, 3. Komp., достал ся до росийского плену перед 1 II 1916, перетримуваний в Омску (Verlustliste, ч. 368: 1 II 1916, c. 28), вернул до Бортного, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер перед 1970 р.

85. Мадзік Фецко, сын Анны Шпак

Пленний в Росиі (Украіна), там вмер [невказаний в списках].

86. Налисник Іван, муж Тевдоскы

Згынул на фронті [невказаний в списках].

87. Нецьо Семан (9 V 1895– ), сын Лукы і Теклі Доклі

Пленний в Росиі [невказаний в списках], вернул до села, в 1947 р. выселений до вой. ґданьского, там вмер.

88. Нецьо Тома (11 X 1888–1953), сын Івана і Катрены Собин.

Змобілізуваний в Талергофі, пленний в Росиі [невказаний в списках], вернул до села, в 1947 р. выселений до вой. ольштыньского, там вмер.

89. Ожынскій Осиф (4 I 1883–4 XII 1957), сын Миколая і Анны Поливка

Тяжко ранений перележал два дни медже забитыма вояками аж забрали його Росияне (Письмо из старого краю, „Правда” 1919, ч. 19 (6), 30 I, с. 3, Philadelphia, Pa., вернул до села, в 1947 р. выселений, вмер в селі Lisiec.

90. Ожынскій Іван (31 iii 1898– ), сын Миколая і Анны Поливка

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Укрaіну, там вмер.

91. Пашко Осиф

Пленний в Італиі [невказаний в списках], вернул до села і ту вмер.

Дискурс • Dyskurs

92. Пелеш Гіляр (19 II 1894– ), сын Петра і Євы Собин

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

93. Перун Данько

Змобілізуваний в Талергофі, вернул до села і ту вмер.

94. Подберезняк Андрий (12 xii 1895– ), сын Миколая і Агафиі Феленчак

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

95. Подберезняк Антоньо

Пленний в Росиі, там вмер [невказаний в списках].

96. Подберезняк Василь, (22 iV 1894–1948), сын Михала і Мариі Хомкович

Змобілізуваний в Талергофі, воювал на італияньскым фронті, вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

97. Подберезняк Гриц (22 Vi 1898– ), Вернул до села, в 1945 р. выіхал на сын Михала і Мариі Хомкович Украіну, там вмер. 98. Подберезняк Іван (2 XI 1893– ), сын Миколая і Афиі Феленчак

Згынул на фронті [невказаний в списках].

99. Подберезняк Кузьма

Доля незнана.

100. Собин Андрий (27 V 1891– ), сын Осифа і Пеляґиі Феленчак

Gefreiter/старший шереґовий в: Sappeurbataillon Nr. 10, 1. Komp., попал в плен перед 30 V 1917, перетримуваний в Спасску, казаньской области (Verlustliste, ч. 582: 30 V 1917, c. 51), не вернул до села.

101. Собин Димитрий (4 XI 1875–1946), сын Петра і Меляниі Пелеш

Од січня 1904 был поручником резервы приписаным до k. k. Landwehrіnfanterieregiment Nr. 34. Арештуваний і пізнійше посланий до войска з Талергофу, здеґрадуваний. Gefreiter/старший шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 4, 4. Komp., ранений перед 22 iii 1917 (Verlustliste, ч. 540: 22 iii 1917, c. 48), войну закінчыл в ранзі майора.

102. Старанкович Василь (8 VIII 1894– ), сын Гаврила і Мариі Бодак

Пленний в Росиі [невказаний в списках], вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

103. Стеранка Іван

Пленний в Італиі [невказаний в списках], вернул до села і ту вмер.

Богдан Горбаль: Лемкы в службі цисарьови (на примірі Бортнян)

104. Тыханич Василь

Доля незнана.

105. Туз Лешко (21 iii 1895– ), сын Лукы і Пайзы Оріщак

Згынул на фронті [невказаний в списках].

106. Феленчак Андрий

Вернул до села, ту вмер.

107. Феленчак Кузма

Пленний в Росиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

108. Феленчак Іван (4 xii 1892– ), сын Фецка і Ганусі Бодак

Вернул до села, в 1945 р. выіхал на Украіну, там вмер.

109. Феленчак Митро (23 X 1893– ), Тяжко ранений на фронті, вмер сын Астафія і Аннусі Гнатович в місті Olomunec [невказаний в списках]. 110. Феленчак Петро

Змобілізуваний в Талергофі, вернул до села і ту вмер.

111. Федак Володимир

Пленний в Росиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

112. Хвалик Нестор (8 VII 1895– ), сын Тевдоскы з Мочар

Вмер в плені на Украіні [невказаний в списках].

113. Хвалик Порфірий (7 III 1891– ), сын Тевдоскы Хвалик

Пленний в Росиі [невказаний в списках], в 1945 р. выіхал на Украіну, вмер по 1970 році.

114. Хомкович, Семан (6 xii 1896–1917), сын Гната і Анны Станчак

Infanterist/шереґовий в k.u.k. Infanterieregiment Nr. 80, 6. Komp., згынул перед 31 V 1917 (Verlustliste, ч. 583: 31 V 1917, c. 15).

115. Ціркот Василь (22 IV 1892–21 I 1967), сын Івана і Анны Ціркот

Ersatzreservist в: k.u.k. Infanterieregiment Nr. 20, 11. Komp., пленний в Росиі, перетримуваний в Курґані, тобольской области (Verlustliste, ч. 639: 28 XII 1917, c. 10), в 1947 р. выселений, вмер в селі Zimna Woda.

116. Шкурат Гаврил

Infanterist/шереґовий в: k. k. Landwehrinfanterieregiment Nr. 36, 12. Komp., ранений перед 30 XII 1914 (Verlustliste, ч. 88: 30 XII 1914, c. 30), пізнійше пленний в Росиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

117. Шкурат Іван

Пленний в Італиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

Дискурс • Dyskurs

118. Шкурат Лешко (23 VII 1895– ), сын Максима і Тересы Вархол

Пленний в Італиі [невказаний в списках], дальша доля незнана.

119. Шкурат Тимко

Звільнений з войска в 1916 р., вернул до села і ту вмер.

120. Щурко Гаврил (5 IV 1895– ), сын Лукы і Олены Мадзік

Доля незнана.

Перший список зложыл Андрий Докля, а за ним Іван Мадзік. До того додали інформациі Андрий Горбаль і Іван Феленчак. Богдан Горбаль додал інформациі з доступных чысел австрийскых офіцийных списків: Nachrichten über Verwundete und Kranke ausgegeben am… / Вісти про ранених і недужих видані дня…; Verlustliste ausgegeben am… / Листа утрат видана дня; Kriegsgefangene / Воєнні бранцї і Ergänzungen und Berichtigungen ausgegeben am… / Доповнення та поправкі видані дня. Записка [невказаний в списках] означат, што інформациі поданой през Доклю / Мадзіка не дало ся потвердити в офіцийных австрийскых списках, котры, як ся здає, не подают вшыткых забитых, раненых або пленных вояків.

Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków w kontekście teorii elit Vilfredo Pareto Przemysław Mazur Politologia jest jedną z najsłabszych metodologicznie nauk społecznych. Do tego stopnia, że sami politolodzy spierają się czy w ogóle spełnia ona wymogi naukowości, a zwłaszcza czy można mówić o naukach politycznych czy już o nauce o polityce? Mimo tego, jej elastyczność w sięganiu po narzędzia innych dyscyplin, w tym socjologii, historii, antropologii, filozofii czy prawa skutkowała powstaniem kilku pomocnych poznawczo teorii. Należą do nich teoria krążenia elit oraz cały zbiór teorii nacjonalizmu paradygmatu modernistycznego i jego kierujących się w stronę postmodernizmu nacjonalistycznych teorii konstruktywistycznych. Niniejszy tekst będzie miał na celu wykorzystanie dorobku politologii do zrozumienia pewnego fenomenu, jakim był rozwój narodowych koncepcji starorusińskiej i rusofilskiej. Rusofile, starorusini W drugiej połowie XIX w. w Galicji duże znaczenie obok nacjonalizmów polskiego i ukraińskiego miał nurt rusofilski. Pojęcie rusofilstwa jest nieostre i często wymiennie stosowane z innymi terminami. W rzeczywistości mamy do czynienia z trzema pojęciami, które są wobec siebie komplementarne. Najpojemniejszym jest panslawizm. Po raz pierwszy ten termin został użyty przez Czecha Jana Herkela w 1826 r., jednak jego źródła są wcześniejsze. Zakłada on model wspólnoty Słowian oparty na współpracy, nie tylko kulturalnej, ale również politycznej z najbardziej zaawansowaną jej formą w postaci unii państw. Ruch panslawistyczny przybierał różne formy o różnym stopniu zaawansowania – od tych w obrębie Słowian południowych: iliryzm (Ljudevit Gaj) i jugosławianizm (Josip Juraj Strossmayer); po czeskie (Jan Kollar1) koncepcje zachodniosłowiańskie, na prorosyjskich skończywszy. Ta ostatnia opcja zwana jest rusofilizmem. Pierwsze koncepcje supremacji rosyjskiej pochodzą z XVII w. Chorwacki ksiądz Juryj Kryżanicz postulował utworzenie pansłowiańskiej unii pod wodzą Rosji, która miała być przeciwwagą dla Turcji i Austrii. Taka koncepcja była bardzo korzystna dla planów Rosji w XIX w., gdyż dążyła do osłabienia wpływów Osmanów na Bałkanach.

1 Por: H. Wereszycki, Pod berłem Habsburgów. Zagadnienie narodowościowe, Kraków 1986, s. 44-46.

Дискурс • Dyskurs

Kiedy te zaczęły faktycznie maleć, panslawizm stał się konkurencją dla zagrażających carstwu Habsburgów. W Galicji ruch ten jednak długo nie znajdował poparcia, mimo że był znany jeszcze z końca dziejów Rzeczpospolitej. Sama Rosja do połowy XIX w. nie czuła się dostatecznie silna, by starać się o konkurencję z Wiedniem. Przełomowe okazały się wydarzenia Wiosny Ludów i interwencja rosyjska na Węgrzech. Ukazały one słabość Austrii i „odkryły” ludność podobnej nacji, mieszkającą w taktycznie newralgicznych miejscach Imperium. Świadomość samych Rosjan o mieszkańcach Galicji, zwłaszcza rusińskich, była praktycznie żadna. Jarosław Hrycak w książce Prorok we własnym kraju. Iwan Franko i jego Ukraina (1856–1886) przytacza słowa Osipa Bodiańskiego, oraz relacje oficerów rosyjskich, którzy w 1848 r. ku swojemu zdziwieniu spotkali w Galicji nie Niemców, tylko ludzi mówiących bardzo podobnym do ich językiem2. Tak w jednym miejscu i czasie połączyły się interesy dwóch sił – Rosjan i Rusinów galicyjskich czyli Haliczan, walczących o swoje interesy z Polakami. Rusofilizm to pojęcie niejasne semantycznie, co wynika z przeobrażeń językowych, które zaszły w języku polskim. Dotychczas szczególnie popularne było pojęcie „moskalofilizm”. Termin „Moskal” w języku polskim był używany do czasu II wojny światowej, a precyzyjniej do PRL-u, gdy został wyrugowany z naszego języka jako pejoratywny. Do tej pory pojęcia „Moskal”, „moskalofil” przez wyraźne nacechowanie emocjonalne nie są używane w dyskursie naukowym. Sposobem na przywrócenie im neutralności jest stosowane przez Jarosława Moklaka sformułowanie „moskwofilizm”, jednak i ono budzi zastrzeżenia. Sformułowanie „moskwofilizm” jest obciążone schematem językowej deprecjacji charakterystycznym dla komunistycznej nowomowy. Schemat ten polega na stosowaniu omowni: o bloku zachodnim mówiono: „Waszyngton powiedział”, „Bonn zrobiło” etc., podczas gdy „Związek Radziecki zrobił”, „Czechosłowacka Republika Socjalistyczna” czy „PRL” a nie „Warszawa”. Zresztą na marginesie wspomnijmy o innym zabiegu, mamy: „ubowców”, „akowców”, „bandy”, a z drugiej strony: „gwardzistów”, „partyzantów” etc. Zatem wywodzenie terminu od Moskwy może deprecjonować ruch. Pojęcie „moskwofilizm” można także rozpatrywać z innej perspektywy. Na tym poziomie językowym oddziela się politykę Rosji od spuścizny Rusi, zatem nie ma znaku równości między Moskwą czyli Rosją, a Rusią. Pytanie czy Ruś i Ukraina to tożsame pojęcia? Utożsamienie tych pojęć wydaje się być kalką z języka ukraińskiego, gdyż w polskim dyskursie tego terminu się nie stosuje. Problematyczne jest także rozumienie pojęcia „ruso”. W tym konkretnym przypadku trudno je dookreślić – o ile dzisiaj raczej kojarzy się z Rosją, „Ruskimi”, o tyle u początków tego ruchu „ruski” nie różnił się od „rusiński”, gdzie ten drugi jest w języku polskim późniejszy i z czasem stał się synonimem, czy raczej prekursorem, „ukraińskiego”. Dlatego też powstał kolejny termin: „staroruski”, „starorusiński”. Pojęcie to odnosi się do regionalnego (galicyjskiego) ruchu, będącego jednocześnie pansłowiańskim i rusofilskim. Ideologia staroruskości powstała z potrzeby odnalezienia swojej tożsamości, ale podążała w innym kierunku, niż większość nacjonalizmów tego czasu – nie dążyła do podziału, separacji

2 J. Hrycak, Prorok we własnym kraju. Iwan Franko i jego Ukraina (1856–1886), przeł. A Korzeniowska-Bihun, A. Wylegała, Warszawa 2010, s. 122.

Przemysław Mazur: Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków…

i autonomii. Miała cechy nowoczesnego nacjonalizmu, jej celem było przywrócenie jedności z innym narodem, traktowanym jako własny, w tym przypadku rosyjskim. Starorusini uważali się zatem za Rosjan, tyle że kształtowanych przez inne czynniki historyczne, stąd nieco innych, regionalnych. Początki ruchu rusofilskiego przypadają na lata trzydzieste dziewiętnastego wieku, gdy Lwów odwiedzał Michał Pogodin. Co ciekawe, jego głównymi uczniami byli prekursorzy ukrainofilstwa, choćby Dionizy Zubrzycki (Denys Zubryćkyj) czy Jakub Hołowacki / Głowacki (Jakiw Hołowaćkij) członek Ruskiej Trójcy. Pogodin tak tłumaczył swoją akcję: Rusini, mieszkańcy Galicji i północno-wschodnich Węgier – naszego starożytnego i znamienitego księstwa Galicji – są czystymi Rosjanami, tak samo jak Rosjanie, których spotykamy w Połtawie czy Czernichowie, są naszymi braćmi, którzy noszą to samo imię, mówią tym samym językiem, wyznają tę samą religię, mają jedną historię z nami; trzymani z dala od nas pod jarzmem Niemców, Polaków, Żydów i katolików i gorzko skarżący się na brak naszego zatroskania3.

Po przemarszu wojsk rosyjskich w 1849 r. Haliczanie poczuli pewną sympatię do tychże, podobnie mówiących, wyznania wschodniochrześcijańskiego. Rosjanie z kolei zauważyli jak przeprawa przez Karpaty ułatwia podbicie imperium Habsburgów. Przekonanie o wspólnych korzeniach z narodem tak silnym jak Rosja, nobilitowało Rusinów. Wtedy też D. Zubrzycki już otwarcie postulował wspólne pochodzenie wszystkich Rusinów. Stworzono własny język literacki zbliżony do rosyjskiego, zwany „jazyczijem”, wydawano również własną prasę, m.in.: „Słowo” (Lwów 1861–1914), „Nauka” (Lwów 1874–1900), „Hałyczanin” (Lwów 1893–1914), „Bukowynska Zoria” (Czerniowce 1970), „Russkaja Rada” (1871–1912), „Swet” (Użhorod 1867–1871)4. Szybko ruch ten zdobył wpływy w organizacjach rusińskich / ukraińskich: Domu Narodowym i Hałycko-Ruskiej Maticy. W dużym stopniu rusofilizm był alternatywą dla polskości. Jarosław Hrycak świetnie to ukazuje na przykładzie Iwana Naumowicza, który głosił: […] nie jesteśmy Rusinami z 1848 roku, jesteśmy prawdziwymi Rosjanami.

Naumowicz uważał, że etnograficznie, historycznie i zwyczajowo, Ruś Halicka, Węgierska, Kijowska, Moskiewska, Tobolska i inne są częściami jednej Rusi. Obawiając się odrodzenia polskości, pisał: Jeśli mamy się utopić, to lepiej w rosyjskim morzu niż w polskiej kałuży5.

Ten cytat jest chyba najcelniejszym opisem źródła i sukcesu tego nurtu. Starorusini skupieni wokół soboru św. Jura we Lwowie szczególnie mocni byli w kołach kościelnych. W latach siedemdziesiątych zdawali się wygrywać konkurencję z ruchem ukraińskim, który już niewspierany tak mocno przez Wiedeń, zaczął słabnąć, czego najlepszym dowodem jest stopniowe przejmowanie organizacji przez rusofilów. Przełomowym momentem okazała się tzw. schizma Hniliczek i późniejszy proces Olhy (Olgi) Hrabar i pozostałych działaczy6. 3 M. P. Pogodin, Letter to the Ministry of Culture upon return from a trip to Europ in 1839, w: Istorikopoliticheskiia pisma i zapiski vprodolzhenii Krymskoi voiny, Moskwa 1874, s. 27-28, za: P. R. Magocsi, The Shaping of a National Identity Subcarpathian Rus’, 1848–1948, London 1978, s. 34, [tłumaczenie własne P. M.]. 4 W. A. Serczyk, Historia Ukrainy, Wrocław-Warszawa-Kraków 2001, s. 218-219. 5 J. Hrycak, op.cit., s. 121. 6 Cz. Partacz, Od Badeniego do Potockiego, stosunki polsko-ukraińskie w Galicji w latach 1888–1908, Toruń

Дискурс • Dyskurs

Zarzucono im zdradę stanu i szpiegostwo, co zakończyło się ostatecznie odwołaniem greckokatolickiego metropolity lwowskiego (Łemka) Josyfa (Józefa) Sembratowycza i represjami wobec rusofilów. Również Polacy postanowili zwalczać ten ruch, poważnie traktując zagrożenie przyłączenia Galicji do Rosji. Dbali nie tyle o interes Habsburgów, co własny, bo na taką autonomię w Caracie nie mogliby liczyć. W latach dziewięćdziesiątych ruch ukraiński był wspierany przez Austriaków i Polaków; jednocześnie rusofile nie byli w stanie się podnieść po poważnych stratach zadanych w latach osiemdziesiątych. Dopiero na początku XX w. ruch rusofilski zaczął odzyskiwać znaczenie polityczne jednocześnie wyraźnie się dzieląc. Z jednej strony doszło do radykalizacji nowego pokolenia polityków, stawiających znak równości między pojęciem Haliczanin i Rosjanin (Wołodymyr Dudykewycz i Russka Partia Ludowa), z drugiej strony usamodzielnił się ruch staroruski kultywujący wspólnotę kultury z Rosją (środowisko skupione wokół czasopisma „Hałyczanin”7). Ruch ten mógł odrodzić się także dzięki polskiemu poparciu – po 1907 r. większe wpływy uzyskała endecja, która widziała szansę w porozumieniu z Rosją i jednocześnie zwalczała ruch ukraiński. Naród, nacjonalizm, modernizm, elita Ludwik Wittgenstein zauważył, że to, czego nie jesteśmy w stanie nazwać, nie istnieje. Przyjmując tę koncepcję trzeba założyć, że wszelkie spory filozoficzne od zarania dziejów są jedynie sporami w ramach języka. Granice mego języka oznaczają granice mego świata8.

Richard Rorty Wittgensteinowską koncepcję języka określa jako wychodzącą z zespołu praktyk społecznych9. Dla Wittgensteina to kontekst jest ważny i decyduje o znaczeniu zdania, czy konkretnego terminu. Tak też jest w przypadku terminu „naród”, będącego przedmiotem polemik zarówno politologów, polityków, jak i całych społeczności. Cywilizacja łacińsko-hebrajska narodzin narodu upatruje w nieszczęściu i karze za grzech pychy. Z kart Tory dowiadujemy się, że podział na narody miał miejsce, gdy Bóg podzielił ludzi, dając im różne języki, tak by się nawzajem nie rozumieli. Biblia posługuje się terminem „ammim” (tłumaczonym w Septuagincie, jako „ethne”, lub „laoi”) oraz „goi” (w Septuagincie – „ethnos”). Pierwszy termin odnosił się do ludu wybranego przez Boga, Izraela. Miał on zarówno znaczenie pokrewieństwa, jak i przynależności państwowej. Termin „goi” oznaczał przedstawiciela innego narodu, stojącego niżej w hierarchii, gdyż nie wybranego przez Boga. Była to podstawa podziału na „swój” i „obcy”10. Rzymianie

1997, s. 37-39; B. Wójtowicz-Huber, „Ojcowie narodu”. Duchowieństwo greckokatolickie w ruchu narodowym Rusinów galicyjskich (1867–1918), Warszawa 2008, s. 134-136. 7 J. Moklak, Łemkowszczyzna w drugiej Rzeczpospolitej, zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997, s. 26-27. 8 L. Wittgenstein, Tractatus Logico-Philosophicus, Warszawa 1970, s. 64. 9 R. Rorty, Reprezentacja, Praktyka Społeczna i Prawda, w: Idem, Obiektywność, relatywizm i prawda. Pisma filozoficzne, tom I, Warszawa 1999, s. 227. 10 A. Zwoliński, Wprowadzenie do rozważań o narodzie, Kraków 2005, s. 12; więcej: P. Tarasiewicz, Łacińskie korzenie narodu czyli zanim o globalizmie, „Człowiek w Kulturze”, Warszawa 2002, nr 14, s. 17-20.

Przemysław Mazur: Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków…

stosowali trzy terminy określające naród: populus, gentes i nationes. Pierwszy z nich Cyceron definiował: Populus to bynajmniej nie każde zbiorowisko ludzi skupionych dowolnym sposobem, lecz wielka ich gromada zespolona przez uznanie tego samego prawa i przez pożytek, wypływający ze wspólnego bytowania11.

Przeciwstawnymi pojęciami były „gentes” i „nationes” (greckie „éthně”) – oznaczające dowolne, obce grupy, jednoznaczne z Arystotelowskimi barbarzyńcami. Należy tu jeszcze wspomnieć o pojęciu „obywatelstwa”, początkowo służącemu do wywyższenia mieszkańców Rzymu wobec ludów podbitych, choć z czasem statusem tym obdarzono niemal wszystkich. Dzisiejsze definicje narodu i etniczności nie pokrywają się z rozumieniem biblijnym, rzymskim, czy średniowiecznym. Nauki społeczne wytworzyły trzy paradygmaty rozumienia narodu: pernalizm, prymordializm i modernizm, czasami wyróżnia się także paradygmat postmodernistyczny. Generalizując, możemy przyjąć takie ich definicje: pierwszy zakłada, że naród jest tworem historycznym powstałym w drodze dziejowej ewolucji; drugi, że naród jest wieczny, jest darem od Boga – to naturalistyczne podejście stało się fundamentem dla nacjonalizmu esencjalistycznego i organicznej odmiany nacjonalizmów (np. faszyzmu); trzeci paradygmat jest obecnie uznany przez naukę za najbardziej możliwy do przyjęcia, jednocześnie najbardziej rozbudowany teoretycznie i metodologicznie. Podstawowymi założeniami podejścia modernistycznego jest traktowanie narodu jako zjawiska zupełnie nowego, powstałego nie wcześniej niż w XVIII w., a przede wszystkim w wieku XIX. Naród jest wynikiem pewnego procesu dziejowego polegającego na przejściu od społeczeństwa agrarnego, zamieszkującego państwo rządzone absolutystycznie, do społeczeństwa przemysłowego, żyjącego w większym stopniu z produkcji przemysłowej, mieszkającego w większej liczbie w miastach państwa demokratycznego o gospodarce kapitalistycznej. Innymi słowy, naród jest powiązany ze zjawiskami modernistycznymi, a nawet z ich produktem. Teorii modernistycznych jest wiele, najważniejsza dyskusja prowadzona jest między zwolennikami szkoły socjokulturowej (Ernest Gellner, Miroslav Hroch) i jej odmiany kierującej się w stronę postmodernizmu czyli etnosymbolizmu (Anthony D. Smith), a konstruktywistami (Eric Hobsbawm, Benedict Anderson). Jedną ze spornych kwestii jest istota elity w procesie narodowotwórczym, czyli, stosując anglosaską nomenklaturę, w nacjonalizmie. Różnica wyraża się w znaczeniu, czy też wielkości tego wpływu. Dla E. Gellnera istotniejsze są zjawiska społeczne i ekonomiczne, proces zmiany środków produkcji, przejście w kierunku demokracji. Badacz podkreśla powstanie nowej grupy społecznej, zwanej klasą średnią. Jego hipotetyczna Rurytania, będąca tak naprawdę odwzorowaniem Austro-Węgier, rozpada się na nowe państwa narodowe, pod wpływem działań inteligencji / elit, które nie mogąc dostać się do władzy oddalonej od własnego rejonu i wpływu, zaczynają pracę nad stworzeniem nowej konstrukcji politycznej. Ta daje im większe szanse na zaistnienie. Im mniejsza konkurencja, tym większa szansa

11 M. T. Cyceron, De re publica, I, 39. w: Idem, Pisma filozoficzne, przeł. W. Kornatowski, t II, Warszawa 1960, s. 44.

Дискурс • Dyskurs

na sukces. Wg E. Gellnera rozbicie tzw. „szklanego sufitu” jest niemożliwe, gdyż lokalne elity nie mają odpowiedniej siły (choćby majątkowej), dlatego też obierają inną drogę, którą jest rozpoczęcie nowego projektu politycznego, czyli stworzenia nowego narodu i ewentualnie12 państwa narodowego dla niego. Jest to możliwe poprzez zachodzące zmiany społeczne, wywołane głównie przez uprzemysłowienie, urbanizację czy edukację. Ta ostatnia jest szczególnie ważna dla M. Hrocha. Buduje on swoisty model drogi do narodu. W przebiegu ruchu narodowego wg Hrocha wyróżnia się trzy fazy: 1. Faza naukowa – jednoczy się grupa patriotycznej inteligencji studiującej język, obyczaje, przeszłość i warunki życiowe „swojej” grupy, którą uważa za potencjalny naród; 2. Faza agitacji narodowej – elity przekonują członków grupy (w niektórych przypadkach te próby zakończyły się porażką, w kilku przypadkach natomiast sukcesem już w drugiej połowie XIX w.); 3. Faza masowego ruchu narodowego - następowała w przypadku sukcesu drugiej fazy, miało to miejsce np. u Czechów, Finów, Chorwatów, Słoweńców13. Pierwszym fundamentalnym założeniem różniącym ten model od teorii Gellnera jest pojmowanie narodu nie jako „przypadkowego produktu ubocznego” modernizmu, lecz jako świadomego konstruktu powstałego w wyniku intencjonalnej pracy elit. Powstanie narodu wg M. Hrocha jest możliwe tylko przy zaistnieniu określonych czynników, m.in. posiadaniu bazy etnicznej. Model M. Hrocha można przedstawić jako ciąg przyczynowo skutkowy: społeczeństwo, w ramach którego funkcjonuje grupa, przeżywa kryzys, sytuacja zagrożenia powoduje uaktywnienie się części wspólnoty o wyższym wykształceniu i świadomości dziejącego się procesu, zbiorowość etniczna przyjmuje wizję przekształcenia się w naród, dochodzi do przemian modernistycznych, itd14. Zastosowanie modelu może tłumaczyć zarówno sukces, jak i porażkę procesu narodowotwórczego. Jeszcze dalej niż Hroch idą przedstawiciele szkoły konstruktywistycznej. W ich ujęciu naród jest zjawiskiem intencjonalnym, jest pewnym projektem intelektualnym przeprowadzonym przez elity. Procesy modernizacyjne są o tyle istotne, że dochodzi do rozerwania starych więzów społecznych, swoistego wykorzenia i konieczności stworzenia nowej tożsamości. Tożsamość ta musi być użyteczna (np. wspólny ujednolicony język ułatwia komunikację, w tym również pracę i handel – por. E. Gellner) oraz uniwersalna, tzn. musi ona zastąpić wszystkie wcześniejsze tożsamości – rodzinną, językową, religijną, terytorialną. Z tego względu nowy konstrukt jest wymyśloną i dopracowaną tożsamością, zawiera jednak w sobie poprzednie tożsamości. Tworzy się zatem symbolikę, ceremoniały, święta, poczucie wspólnotowości a nawet mit pochodzenia. Dla Benedicta Andersona naród jest wspólnotą wyobrażoną, a zatem niekoniecznie realną, raczej pewną formą umowną. Te słowa wywołały bardzo szeroką polemikę, często chyba nadinterpretującą słowa samego autora. Analiza Andersona jest typowa dla podejścia

12 Państwo narodowe jest osobnym projektem, ale niekoniecznym. 13 M. Hroch, Małe narody Europy. Perspektywa historyczna, przeł. G. Pańko, Wrocław-Warszawa-Kraków 2003, s. 9. 14 Ibidem, s. 158-159.

Przemysław Mazur: Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków…

modernistycznego zakładającego, że nacjonalizm powstał w wyniku zmian zachodzących we wspólnotach tradycyjnych. Upadek starej hierarchii wspólnoty, utrata więzów rodzinnych, sąsiedzkich, lokalnych, powstawanie nowego społeczeństwa oderwanego od swojej dotychczasowej struktury powoduje zagubienie. W miejsce utraconych wartości muszą pojawić się substytuty, należą do nich nowe narody i nacjonalizm. Narody są specyficznymi, szczególnymi „artefaktami kulturowymi”15. Wspólnoty te jednak nie są rzeczywiste, gdyż opierają się jedynie na określonych przesłankach, takich jak język, symbole, etniczność. Powstała wspólnota nie jest prawdziwą również ze względu na brak bezpośredniego kontaktu jej członków, dlatego też jest ona „wyobrażoną”. B. Anderson przekonuje, że szczególne znaczenie w tym procesie miał upadek roli religii. Koniec XVIII w. wiąże się z końcem myślenia religijnego i początkiem epoki nacjonalizmu. Niepewność, zagubienie, brak drogowskazów życiowych i moralnych nie przestały istnieć wraz z odrzuceniem religii, ale ideologia narodu uzupełniła tę lukę16. W podobnym tonie wypowiadał się Eric Hobsbawm, który tak wyjaśnia pojęcie „tradycji wynalezionej”: […] zarówno „tradycje” naprawdę wymyślone, zbudowane od podstaw i oficjalnie wprowadzone w życie, jak również takie, które powstają w trudniejszy do „namierzenia” sposób w krótkim, konkretnym okresie czasu – bywa, że w ciągu kilku lat – i bardzo prędko się utrwalają. […] „Tradycja wymyślona” oznacza, zatem zespół działań o charakterze rytualnym i symbolicznym, rządzonych zazwyczaj przez jawne bądź milcząco przyjęte reguły; działania te mają wpajać ludziom pewne wartości i normy zachowania przez ciągłe repetycje, co siłą rzeczy sugeruje kontynuowanie przeszłości. W istocie tam, gdzie to możliwe, owe działania dążą zwykle do ustanowienia więzi z odpowiadającym im czasem minionym17.

Trudno pokazać na ile powstałe tradycje są rzeczywiście nowe, a na ile bazują na formach istniejących w przeszłości. E. Hobsbawm zauważa, że bardzo wiele instytucji, ruchów i grup ideologicznych (w tym nacjonalizm) miało tak bezprecedensowy charakter, że musiało nawiązywać do wymyślonych historii i symboli. Stąd teorie poszerzające przyjętą perspektywę historyczną o czasy przedstarożytne (Boudik, Wercyngetorysks, Arminiusz – wódz Cherusków), bądź uciekanie się do jawnych fałszerstw (Osjan, czeskie rękopisy średniowieczne). W procesie konstruowania nowej tradycji wytworzyły się także symbole, takie jak hymn (najstarszy, brytyjski pochodzi dopiero z 1740 r.), flaga (francuska, nawiązuje przecież do barw kokardy z 1790 r.), czy personifikacje (Marianna, Germania)18. Hobsbawm widzi naród jako twór intencjonalny, powstały w wyniku świadomej akcji elit. Jako egzemplifikację swojej teorii przytacza słowa Massimo d’Azeglio: Stworzyliśmy Włochy, teraz pora stworzyć Włochów19.

W ten sposób demaskuje stan, w którym tradycje okazują się formami nowymi, wykreowanymi.

15 B. Anderson, Wspólnoty wyobrażone: rozważania o źródłach i rozprzestrzenianiu się nacjonalizmu, przeł. S. Amsterdamski, Kraków 1997, s. 18. 16 Ibidem, s. 23-24. 17 E. Hobsbawm, Wprowadzenie. Wynajdywanie tradycji, w: Tradycja wynaleziona, red. E. Hobsbawm, T. Ranger, przeł. M. Godyń, F. Godyń, Kraków 2008, s. 9-10. 18 Ibidem, s. 15. 19 E. Hobsbawm, Masowa produkcja tradycji: Europa, lata 1870–1914, w: Tradycja wynaleziona…, s. 9-10.

Дискурс • Dyskurs

Przedstawione tutaj podejścia zyskały dużą popularność we współczesnym dyskursie politologicznym. Prezentowane teorie przypadają na lata 60.-90. minionego wieku, nie znaczy to jednak, że ta kwestia nie była podejmowana wcześniej. Wartą uwagi jest koncepcja polskiego socjologa Floriana Znanieckiego opracowana w okresie międzywojennym. Znaniecki uważa naród za twór kulturowy. Kulturę rozumie jako wytwór inicjalny, szczególną rolę w jej tworzeniu mają zatem elity. Badacz podkreśla rolę pisarzy, którzy rozwinęli kulturę piśmienną, odchodząc od uniwersalizmu łaciny: Oni to właśnie rozwinęli nowe języki literackie z tradycyjnych regionalnych dialektów i stworzyli swoiste literatury narodowe. Czynili to utrwalając na piśmie i syntezując utwory ludowej poezji, mity, legendy i opowieści przekazywane ustnie i przekładając na języki rodzime bądź naśladując utwory literatur starożytnych…20.

Znaniecki konstruuje swoisty schemat budowania współczesnego narodu, zgodnie z którym tuż po rozpoczęciu prac nad językiem narodowym rodzi się ideologia narodowa. Wpływ ideologów na rozwój społeczeństw o kulturach narodowych zależy od akceptacji ich ideałów nie tylko przez innych myślicieli, lecz także przez czynnych ich wyznawców i protektorów działających na rzecz ich urzeczywistnienia oraz – co jest szczególnie ważnie – od powstania grup społecznych w tym celu organizowanych21.

Na podstawie powyższej analizy widać, że definicja pojęcia narodu podlega dynamice następujących po sobie epok. Współcześnie można mówić o nowej jakości, którą określa się narodem modernistycznym (warto dodać, że także ta forma ewoluuje już w nowym kierunku, co podyktowane jest globalizmem i tzw. rewolucją informacyjną). Wyraźnie też widać znaczenie elit w kształtowaniu narodu. Zasadnym jest jeszcze wyjaśnienie samego pojęcia elit i teorii ich dotyczących. W politologii wyróżnia się przynajmniej kilka teorii elit22, jednak fundamentalną jest teoria krążenia elit Vilfredo Pareto. Pareto skonstruował ją na przełomie XIX i XX wieku, dzięki czemu uznaję ją za funkcjonalną przy analizie sytuacji Łemkowyny. Pareto wychodzi z założenia, że ludzie nie są z natury równi, nierówność nie dotyczy jednak człowieczeństwa, jako wartości immamentnej, lecz dysproporcji w zdolnościach i predyspozycjach. Konstruuje on nawet skalę do oceny różnic między poszczególnymi osobnikami. Co ważne, uważa że nierówności na poziomie instytucjonalnym (np. podział feudalny) są zjawiskami negatywnymi, gdyż prowadzą do degeneracji osób w ramach tych grup, w konsekwencji całego społeczeństwa. Hierarchia społeczna wynika zatem z indywidualnych cech każdej jednostki. Warstwę ludzi zajmujących miejsce na szczycie Pareto nazywa elitą. Elita jest zatem rodzajem […] grupy obdarzonej pod pewnymi względami przewagą w odniesieniu do innych grup w obrębie tejże samej działalności23.

20 F. Znaniecki, Współczesne narody, przeł. Z. Dulczewski, Warszawa 1990, s. 46. 21 Ibidem, s. 61. 22 Więcej: J. Nocoń, Elity polityczne. Studium interpretacji funkcjonalnej, Toruń 2004; A. Pawłowska, Władza, elity, biurokracja. Studium z socjologii polityki, Lublin 1998; J. Sztumski, Elity ich miejsce i rola w społeczeństwie, Katowice 1997; M. Żyromski, Teorie elit a systemy polityczne, Poznań 2007. 23 A. Hertz, Socjologia nieprzedawniona. Wybór publicystyki, Warszawa 1992, s. 79.

Przemysław Mazur: Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków…

Tym samym w obrębie każdej grupy, nawet zawodowej czy celowej, istnieją pewne elity. Jest jednak elita o szczególnym znaczeniu dla społeczeństwa, jest to elita władzy, czyli wszystkie osoby pośrednio lub bezpośrednio biorące udział w rządzeniu. Uczestnictwo w elicie władzy jest rezultatem procesu selekcji zachodzącego w każdym społeczeństwie, szczególnie istotna jest majętność – „elita rządząca jest zarazem elitą majątkową”24. Warto dodać, że V. Pareto jest zwolennikiem koncepcji polityki pro publico bono, jego zdaniem rządzić powinni ci, którzy sami osiągnęli sukces ekonomiczny i to nie poprzez dziedziczenie. Rynek dla niego jest najlepszą formą selekcji społecznej. Ta selekcja w ramach społeczeństwa to nic innego jak krążenie elit – system wydala jednostki słabe i inkorporuje silne, będące poza elitą władzy. Utrzymanie status quo gwarantuje stabilność społeczną, a zatem pokój wewnętrzny i kontrolowany rozwój. Stan idealny może jednak zostać zakłócony przez problemy wewnętrzne elity i problemy zewnętrzne wobec elity. Pierwsza sytuacja polega na degeneracji elity. Jeśli ta nie ma dopływu nowych członków lub ją po prostu blokuje, dochodzi do degeneracji i zachwiania systemu. Czynnikami zewnętrznymi może być przede wszystkim demokracja, demografia i majętność. Demokracja według samego V. Parreto może powodować, że do władzy dostają się osoby, które nie mają odpowiednich przymiotów, innymi słowy, bez demokracji nie stali by się członkami elity. Problematyczne są także zbyt mały przyrost naturalny i starzenie się elit oraz zbyt szybki wzrost liczbowy ludności znajdującej się poza elitą władzy. Jeśli jednocześnie społeczeństwo wzbogaca się i kształci, presja na elitę może być zbyt duża. Jeśli ta nie zapewnia odpowiedniego dopływu nowych członków, a co za tym idzie, nie rozrasta się, może dojść do konfliktu. Czasami dla zobrazowania tej sytuacji przyrównuje się to do wulkanu. Elita jest zatkanym kraterem, pod którym wrze lawa – masy. O ile ruch lawy jest niewielki to roztapia ona czop zamykający krater i jednocześnie zastygając, nie powoduje zatem gwałtownych zmian. Gdy jednak rośnie dynamika i temperatura lawy, dochodzi do eksplozji i wyrzucenia w powietrze czopu. Ten punkt kulminacyjny określa się rewolucją. Taka właśnie sytuacja miała miejsce w Austro-Węgrzech, które stanęły w obliczu rewolucji modernistycznej (uprzemysłowienia), znacznego rozwoju miast i jednocześnie bardzo dużego przyrostu naturalnego. Lokalne elity nie miały możliwości dostania się do szeregów rzeczywistej elity rządzącej, rezydującej w Wiedniu, względnie w Budapeszcie. Było to spowodowane wprowadzeniem „protezy” demokracji, która i tak gwarantowała dostęp do władzy jedynie arystokracji. Z czasem sankcjonowano dostęp do władzy szerszej grupy, ale nadal byli to głównie ludzie bardzo majętni. Ten przyrost nie był proporcjonalny do rozwoju społecznego. Jednocześnie nie doszło do próby rozładowania tworzącej się presji społecznej przez formy samorządności na poziomie lokalnym. W połączeniu z rozwojem nowej ideologii nacjonalizmu skutkowało to powstaniem nowych elit, czyli tzw. „masy krytycznej”. Jednocześnie okazało się, że struktura władzy jest nieatrakcyjna dla nowych elit, gdyż nie daje możliwości zachowania interesów wszystkich, nawet najmniejszych grup. O ile na dalsze przywileje mogli liczyć Polacy czy Czesi, o tyle dla Słoweńców szklany sufit nadal był niedostępny. To też stało się sytuacją idealną dla przejścia procesu narodowotwórczego i powstania zupełnie nowych elit. W ten sposób z wielkiego cesarstwa wyłoniły się narody, z których część otrzymała formę państwową. W kilku sytuacjach 24 Ibidem, s. 85.

Дискурс • Dyskurs

jednak proces ten nie przebiegł identycznie, czego przykładem byli Rusini Karpaccy, w tym Łemkowie, funkcjonujący w polskiej rzeczywistości politycznej i nacjonalistycznej. Łemkowie – między etnosem modernistycznym a premodernistycznym Zgodnie z przyjętym tematem artykułu, specyfika łemkowskiego ruchu narodotwórczego zostanie poddana analizie w perspektywie teorii elit. Na początku warto nakreślić sytuację ekonomiczną i społeczną obszaru Łemkowyny. Industrializacja, zmiana gospodarki z tradycyjnej na kapitalistyczną / przemysłową oraz urbanizacja wymuszały zmiany społeczne, których efektem był nacjonalizm, a następnie naród. Analizy życia Łemków do czasów II wojny światowej prowadzone przez antropologów czy etnologów jednoznacznie pokazują, że była to społeczność agrarna, niemal wyłącznie żyjąca z uprawy roli i to w gospodarstwach bardzo małych. Na Łemkowynie właściwie nie było przemysłu25, nie było także ani jednego miasta łemkowskiego. Migracja wewnętrzna była minimalna. O ile przyrost naturalny był dodatni, to ilość mieszkańców rosła powoli lub nawet spadała, nie tylko w wyniku wojen. Duże znaczenie miała tu emigracja do Stanów Zjednoczonych. W latach 1900–1910, a więc w momencie, gdy nacjonalizm ukraiński pojawia się na Łemkowynie, notuje się, mimo przyrostu dodatniego, spadek zaludnienia. Dane statystyczne są niedokładne, ze względu na to, że nie posługują się one pojęciami „łemkowski”, „ukraiński”, zbliżone do nich to kategorie języka ruskiego i wyznania unickiego. W powiecie sanockim przyrost wynosił 1,37 %, gorlickim był już ujemny: -3,29%, grybowskim -3,57%, nowotarskim -9,93%, jedynie Nowy Sącz notuje wzrost, bo 2,1%. Dla Galicji Wschodniej ten parametr wynosi 9,1 %, Zachodniej 0,58%. Tabela poniżej pokazuje przyrost, a właściwie ubytek ludności w powiatach Łemkowyny. Dla porównania, w tym czasie ogólny wzrost w Galicji wynosił 9,7%26. Tabela nr 1. Przyrost ludności „powiatów łemkowskich” w latach 1900 i 1910 wyrażony w procentach.

Powiat

Ludność

Unici

Język ruski

Sanok

4,90

1,37

-5,99

Gorlice

-1,04

-3,29

-5,43

Grybów

4,55

-3,57

-2,07

Nowy Sącz

9,60

2,11

1,27

Nowy Targ

2,24

-9,93

-84,9

Wynik z powiatu nowotarskiego (Ruś Szlachtowska) sprawia problem metodologi‑ czny, pokazuje niedoskonałość metod, jak i ich uwikłanie polityczne. Przytoczone parametry mają jednak tylko wykazać ogólną tendencję. 25 Istniały jedynie małe huty szkła, tartaki czy szyby naftowe. 26 Na podstawie: K. Zamorski, Informator statystyczny do dziejów społeczno-gospodarczych Galicji. Ludność Galicji w latach 1857–1910, Kraków-Warszawa 1989.

Przemysław Mazur: Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków…

Kolejną ważną kwestią jest charakterystyka struktury społecznej. W czasach II Rzecz‑ pospolitej struktura ta tylko nieznacznie zmieniła się w stosunku do tej, którą opisywał jeszcze Seweryn Udziela27. Nadal inteligencja była zamkniętą grupą. Generalnie inteligencją czy też elitami łemkowskimi byli przedstawiciele tzw. rodów sołtysich i kler28. Grupy te były wzajemnie spokrewnione, charakteryzowały się nieco lepszą sytuacją ekonomiczną, na ogół były lepiej wykształcone, zwłaszcza przedstawi‑ ciele kleru. Łącznie było to zaledwie kilka osób na wioskę. Brak dokładnych danych pozwala jedynie szacować, że ta grupa stanowiła około 1% społeczności, tj. kilka tysięcy osób. Elity były negatywnie nastawione do modernizmu. Helena Duć-Fajfer tak definiuje powstanie elit łemkowskich: Dla synów chłopskich wykształcenie do stanu duchownego stanowiło również najbardziej powszechny sposób wejścia do warstwy inteligenckiej. Po zdobyciu odpowiedniego wykształcenia młody inteligent wżeniał się w któryś ze znanych rodów łemkowskich, przejmując rodowe tradycje i obyczajowość. Tak ukształtowana i funkcjonująca miejscowa inteligencja prowadziła w większości przypadków owocną pracę organiczną, głównie oświatową, wśród ludu. Przyczyniała się w znacznym stopniu do podtrzymywania odrębności etniczno-kulturowej wśród Łemków29.

Łemkowyna mogła pochwalić się synami, którzy odgrywali ważną rolę w życiu społecznym państwa, w obrębie którego funkcjonowała. Julian Tarnowycz wymienia liczną inteligencję, głównie kler, ale i oficerów w tym dwóch generałów, profesorów, rektorów30, rody sołtysie (łącznie dwanaście, m.in.: Mochnackich, Beskidów, Krynickich, Wysłockich) i zaznacza, że katalog jest szerszy31. J. Tarnowycz wspomina także Mychajłę Sanickiego (Sjanyckyj), tłumacza biblijnego z języka bułgarskiego, piszącego w XVI w., poetę Pawła z Krosna z XV w., Mychajłę Wasylewicza (Wasylewycz) z Sanoka, który przekładał Biblię na mowę galicyjską w XVI w., czy Iwana Przysłupskiego (Prysłopskyj), który w XVIII w. tłumaczył Psałterz Dawida na łemkowski. Wszystkich wymienionych traktuje jako Łemków32. Podobny katalog wymienia H. Duć-Fajfer33. Elity łemkowskie były albo kapłańskie, albo klerykalne w swych postawach, co wymuszone było przez wykształcenie i pokrewieństwo. Najpopularniejszą drogą do wejścia w skład elity było powiązanie z klerem. Ta specyfika w pewnym stopniu tłumaczy procesy zachodzące wśród Łemków. Elity łemkowskie nie były zatem zainteresowane rewolucją modernistyczną i nacjonalistyczną, gdyż ta wiązała się z laicyzacją, przewartościowaniem w strukturach społecznych i, co za tym idzie, utratą pozycji. Problemem był także poziom wykształcenia. Szkolnictwo w zaborze austriackim zostało podporządkowane państwu. Składało się z 3 typów szkół: szkoły głównej, czyli 27 S. Udziela, Ziemia łemkowska przed półwieczem, zapiski i wspomnienia z lat 1888–1893 z 12 rycinami, Lwów 1934. 28 E. Senko, Administracja Apostolska Łemkowszczyzny (1934–1947). Nieznane losy Łemków w Polsce, Nowy Sącz 2007, s. 93. 29 H. Duć-Fajfer, Udział Łemków w życiu religijnym, umysłowym, kulturalno-społecznym Galicji w 2. Połowie XIX i na początku XX wieku, w: Poprzez stulecia, księga pamiątkowa ofiarowana Profesorowi Antoniemu Podrazie w 80. Rocznicę Jego urodzin, red. D. Czerska, Kraków 2000, s. 201. 30 Ю. Тарнович, Iлюстрована Історія Лемківщини, Львів 1936, s. 188-190. 31 Ibidem. 32 Ibidem, s. 190-191. 33 H. Duć-Fajfer, Szkolnictwo na Łemkowszczyźnie, „Rocznik Ruskiej Bursy 2006”, Gorlice 2006, s. 59-60.

Дискурс • Dyskurs

klasy przygotowawczej i trzyletniej zasadniczej (szkoły wiejskie niemieckojęzyczne), szkoły trywialnej – miejskie i wiejskie dodatkowo kształcące w językach ruskim i polskim oraz nielicznych szkół parafialnych. Powszechność edukacji była jednak minimalna, przykładowo w roku szkolnym 1858/59 do szkół uczęszczało: w powiecie bieckim 19,5 %, dukielskim 16,7%, krośnieńskim 12,9%, muszyńskim 39,6% uczniów uprawnionych34. Sytuacja zmieniła się diametralnie po wprowadzeniu 14 maja 1869 r. ustawy o szkołach ludowych. W jej wyniku wprowadzono obowiązek szkolny dla dzieci powyżej szóstego roku życia. Już po 25 latach od jej wprowadzenia do szkół uczęszczało ok. 91,3% uczniów. Rozpoczęto także naukę w języku ojczystym, co skutkowało otwarciem około 60 szkół z językiem rusińskim na Łemkowynie. Kolejnym etapem nauki były ośmioletnie gimnazja, podzielone na czteroletnie gimnazjum niższe i gimnazjum wyższe, przygotowujące do studiów. Językiem prowadzenia zajęć był polski lub niemiecki, religię wykładano dla grekokatolików po rusku. Przed 1848 r. istniały trzy gimnazja w pobliżu Łemkowyny: w Przemyślu, Rzeszowie i Nowym Sączu, po reformie dodatkowo w Jaśle, Sanoku, Jarosławiu, Krośnie (1900), Gorlicach (1906) i II Gimnazjum w Nowym Sączu (1908). Zatem te najważniejsze dla Łemków powstały najpóźniej. Przykładowo w 1879 r. w Nowym Sączu na 370 uczniów tylko 23 było Rusinami. Pewna część Łemków pobierała nauki jednak po drugiej stornie Karpat – w Preszowie, Bardejowie, Koszycach, Użhorodzie35. Ważnym udogodnieniem dla Łemków były bursy w Nowym Sączu, Gorlicach, Sanoku i Krośnie. W gimnazjum w Gorlicach w roku szkolnym 1913/14 uczyło się 56 Rusinów, czyli ok. 15% uczniów i taka średnia utrzymała się do czasów II wojny światowej36. Dla porównania w 1910 r. unici i osoby mówiące językiem ruskim w powiecie gorlickim stanowiły 21%, grybowskim 17%37. Ostatnią istotną kwestią była sytuacja ekonomiczna. Łemkowyna, podobnie jak zdecydowana większość Galicji, była terenem bardzo ubogim. Dodatkowo fakt, że ludność utrzymywała się niemal wyłącznie z uprawy roli na ziemiach bardzo nieurodzajnych i w niesprzyjających warunkach klimatycznych, potęgował ubóstwo. To też skłaniało do emigracji zarobkowej, zarówno krótkoterminowej na Węgry, jaki i często bezpowrotnej do USA, Kanady czy Argentyny. Ubóstwo znacznie utrudniało awans społeczny oraz możliwości zdobycia wykształcenia. O stopniu świadomości narodowej wśród mieszkańców Galicji mogą świadczyć wypowiedzi Franciszka Wiesiołowskiego i generała Ludwiga Collina, którzy jednoznacznie uznają, że większość żołnierzy poborowych była analfabetami, zdarzali się tacy, którzy nie potrafili podać swojego wieku. Za Polaków uznawali się tylko szlachcice i nieliczni mieszczanie. Zasadniczo narodowość była traktowana jako przynależność do wyższych sfer, a chłopi z cyrkułu wadowickiego wyrzekali się publicznie polskości, określając się mianem Galicjan czy cesarskich38.

34 F. Rzemieniuk, Unickie szkoły początkowe w Królestwie Galicji 1772–1914, Lublin 1991, s. 167, za: H. Duć-Fajfer, Szkolnictwo…, s. 54. 35 H. Duć-Fajfer, Szkolnictwo…, s. 56-57. 36 Idem, Z historii Ruskiej Bursy w Gorlicach, w: Руска Бурса – 100 років, Ruska Bursa 1908–2008, red. H. Duć-Fajfer, Gorlice 2008, s. 17. 37 K. Zamorski, op.cit. 38 M. Baczkowski, Galicjanie w armii austriackiej wobec wydarzeń lat 1848–1849, w: Galicja i jej dziedzictwo,

Przemysław Mazur: Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków…

Żołnierze rekrutowani w czasach Wiosny Ludów nie wykazywali większych sentymentów narodowych, bardziej zdawali się być przywiązani do swoich jednostek wojskowych, niż narodowości. O takim stanie rzeczy może świadczyć fakt, że do tłumienia buntów społecznych w Galicji, wbrew zwyczajowi, wykorzystywano żołnierzy pochodzących z Galicji. Przykładowo 24. pułk piechoty z Kołomyji najpierw pacyfikował Kraków, a następnie Lwów oraz zabezpieczał granice w Karpatach Wschodnich, we własnym okręgu rekrutacyjnym. Analogiczna sytuacja dotyczyła 58. pułku ze Stanisławowa, który brutalnie zdławił bunty w Stanisławowie. Nawet oficerowie stacjonujących tam jednostek węgierskich nie ukrywali oburzenia na brutalność żołnierzy tej jednostki. Dowództwo austriackie szczególnie ceniło rekruta rusińskiego, stąd w marcu 1849 roku powołano ruskohuculski ochotniczy batalion strzelców i powołano pospolite ruszenie ruskich górali39. Nie było problemów z lojalnością żołnierzy 12. pułku piechoty z Tarnowa w walkach z polskim legionem na Węgrzech. Po jednej stronie walczył zatem Józef Bem, a po drugiej rekruci spod Tarnowa, w tym z Łemkowyny40. Sytuacja ta nawet w kolejnych okresach historycznych nie uległa znacznej zmianie. Dla porównania, na 5 435 osób z województwa krakowskiego nieprzesiedlonych po II wojnie światowej, 1 100 nie było w stanie określić swej przynależności narodowej41. Powstaje zatem pytanie czy na Łemkowynie dochodziło do krążenia elit? Czy powstała „masa krytyczna” do rewolucji narodowej? Otóż jednoznacznie widać, że elity łemkowskie bardzo sprawnie zapewniały krążenie na poziomie lokalnym. Zapewniony był dopływ „świeżej krwi”, synowie bogatszych chłopów byli w stanie się wykształcić i zasilić stan duchowny. Sama elita utrzymywała proces pod kontrolą. Specyfiką łemkowskiej odmiany procesu krążenia elit był ograniczony celibat (na marginesie dodajmy, że pochodzący z Czech E. Gellner i M. Hroch przy analizie „starych elit” nie dostrzegają tej specyfiki, występującej przecież też u Ukraińców), tym samym rody sołtysie i księżowskie utrzymywały status quo, a ewentualne straty były rekompensowane. Jednocześnie należy podkreślić, że społeczność nie powiększała się znacznie, jej sytuacja ekonomiczna także nie miała takiej dynamiki progresu, jak w miastach polskich, czeskich, czy ukraińskich. Zatem elita nie musiała się powiększać. Nie wytworzyła się również łemkowska klasa średnia. Przynajmniej do końca XIX wieku utrzymywany był swoisty ład społeczny starego typu. Sytuacja uległa zmianie w wyniku presji nacjonalizmów zewnętrznych oraz pod wpływem zmiany sytuacji ekonomicznej spowodowanej powrotami z emigracji, zwłaszcza z USA. Przyczyn sukcesu rusofilstwa na Łemkowynie należy szukać w kilku czynnikach, które powyżej zostały już zasygnalizowane. Po pierwsze, Łemkowie rozpoczęli dyskusje o swojej tożsamości w latach siedemdziesiątych i osiemdziesiątych, czyli w momencie sukcesów rusofilstwa w Galicji i słabej pozycji ukrainofilstwa. Drugim ważnym czynnikiem jest skład elity. Była to grupa hermetyczna i konserwatywna, skupiała w sobie albo księży grekokatolickich, albo członków tzw. rodów sołtysich spokrewnionych ze sobą. Łemkowyna była terenem bardzo ubogim, o małym zagęszczeniu ludności, niskiej t. 12. Galicja w 1848 roku. Demografia, działalność polityczna i społeczna, gospodarka i kultura, red. A. Bonusiak, M. Stolarczyk, Rzeszów 1999, s. 90. 39 R. Ottenfeld, O. Teuber, Die österreichischee Armee von 1700 bis 1867, Graz 1971, s. 288 i 614. 40 M. Baczkowski, op.cit., s. 92-93. 41 J. Kwiek, Żydzi, Łemkowie, Słowacy w województwie krakowskim w latach 1945–1949/50, Kraków 1998, s. 124.

Дискурс • Dyskurs

migracji (dla przykładu na Rusi Karpackiej do 1918 r. 90 % mężczyzn i jeszcze więcej kobiet zmarło w wiosce swojego urodzenia lub sąsiedniej42) i braku terenów miejskich, zatem materialnie i rozwojowo tkwiła jeszcze gdzieś na pograniczu gospodarki tradycyjnej a modernizmu. Nieprawdą jest jednak, że Łemkowyna była terenem trudno dostępnym, dlatego ukraińscy narodowcy nie mieli do niej dostępu i szans na agitację. Jarosław Moklak twierdzi, że o przełamaniu izolacji Łemkowyny można mówić dopiero po procesie Olhi Hrabar z 1883 r.43. Czynnikami izolującymi były przede wszystkim warunki ekonomiczne i elity, które nie akceptowały ruchu ukrainofilskiego. Nie można jednak mówić o izolacji sił zewnętrznych – elity łemkowskie kształcone były głównie w seminariach lwowskim, przemyskim i na uniwersytetach w Lwowie, Krakowie, Kijowie czy nawet Pradze, a tam miały styczność z ideologią ukraińską. Zatem to nie nieznajomość idei i niedostępności Łemkowyny były przyczyną porażki ukrainofilstwa. Za przyczynę takiego stanu rzeczy można uznać stosunek do Rosji, jako protektora. Odwołanie się do wspólnoty z tak wielkim narodem było pokrzepieniem w kontekście stosunków z Polakami czy Austriakami. Łemkowie woleli przyjąć gotowy projekt rosyjski, niż ryzykować drogę w niewiadomym projekcie ukraińskim, zwłaszcza że ten wiązał się z rezygnacją z podstawowych elementów dotychczasowej tożsamości: nazwy, liturgii, języka. Trudno też uwierzyć, że rusofilizm to efekt tylko zachwycenia się wojskami rosyjskimi maszerującymi na Węgry, mimo pamiętnych słów Aleksandra Duchnowycza o jedynej prawdziwe szczęśliwej chwili życia, gdy rosyjskie wojska maszerowały ulicami Preszova. Niemniej, czy trwający kilka dni przemarsz mógł spowodować wierność Łemków tej koncepcji przez prawie sto lat, czy dla tego widoku ponosili ofiary w Talerhofie a później Oświęcimiu? Wątpliwe. Raczej w pewnym momencie była to jedyna alternatywa, by nie zostać Polakiem czy… Ukraińcem. Jeszcze jednym aspektem omawianej kwestii jest charakter ideologii rusofilskiej czy starorusińskiej. Jak zostało wcześniej wykazane, nacjonalizm powstał w wyniku takich czynników jak zablokowanie dostępu elit lokalnych do elity centralnej. Dlatego, wykorzystując ponownie teorię szklanego sufitu, można było próbować rozbić szklany sufit będący bardzo wysoko, lub wybudować sobie własny pałac, nie tak okazały, nie tak wysoki, ale przynajmniej samemu decydować gdzie umieścić sufit. Elity łemkowskie wybrały jednak zupełnie inną drogę. Nie chciały podjąć się takiego projektu, bo wiedeński sufit ich nie interesował, był dla nich zupełnie obcy. Uznali, że w ich interesie nie jest dzielenie (do którego dąży nacjonalizm i modernizm) i zmiana reguł społecznych, tylko zachowanie całości, utrzymanie tradycyjnego i uniwersalnego porządku. Gwarantem tego porządku była Święta Ruś, a jego polityczną emanacją Rosja. Wyjątkowość starorusinizmu polegała na tym, że przejął pewną wiedzę od środowisk nacjonalistycznych / modernistycznych i zauważał różną historię Rusinów. Należy dodać, że późny rusofilizm poszedł w kierunku rosyjskiego nacjonalizmu. Sukces ideologii rusofilskiej i starorusińskiej był możliwy przede wszystkim dzięki alienacji od większości zjawisk charakterystycznych dla epoki modernizmu oraz stosunkowo

42 P. R . Magocsi, op.cit., s. 19. 43 J. Moklak, Tożsamość Łemków – uwarunkowania historyczne (XIX–XX w.), w: Odkrywcy i budziciele Łemkowszczyzny – materiały konferencyjne, red. A. Strzelecka, L. Puchała, Sanok 2007, s. 5.

Przemysław Mazur: Sukcesy nurtu rusofilskiego i starorusińskiego wśród Łemków…

długim utrzymaniu statusu quo i płynności w krążeniu elit. Jednak taki stan rzeczy niósł również zagrożenia. Przede wszystkim doprowadził do spowolnienia procesu poszukiwania własnej tożsamości. Wystarczy zauważyć, że w stosunku do Haliczan / Ukraińców namysł Łemków nad własną tożsamością rozpoczął się mniej więcej z tym samym czasie, ale jego dynamika i skutki były różne. Wzbranianie się przed modernizmem i nacjonalizmem spowodowało zaległości w pracy narodowej, które okazały się bardzo niebezpieczne. Brak odpowiednio przygotowanej elity i potencjału społecznego do jej rozwoju, stał się przyczyną problemów w zapanowaniu nad „importowaną rewolucją nacjonalistyczną”. Innym słowy, nie posiadano odpowiedniego potencjału, by obronić się przed agitacją ukraińską czy polską. Można wyznaczyć mechanizm działania tej agitacji. Ukraińscy nacjonaliści zdawali sobie sprawę, że jedyną drogą do sukcesu może być pozbycie się starorusinów / rusofilów i zastąpienie ich ukrainofilami. Prawidłowy (zgodnie z tym co już zostało podkreślone) proces polega na oddolnej rewolucji. Zatem najpierw następuje rozwój ekonomiczny, wykorzenienie i zakorzenienie w nowej tożsamości narodowej. Jest to jednak proces długi, a przede wszystkim kosztowny. Ukraińcy byli jednak społecznością biedną, głównie wiejską, politycznie upośledzoną, z tego względu nie mogli wykonać wspomnianego wcześniej modelu rewolucji. Jedyną sferą polityczną, w obrębie której posiadali realny wpływ był Kościół, dlatego też kler stał się głównym narzędziem proukraińskiej agitacji. Pomysł był zatem prosty, „wymieńmy kler”. W 1888 r. namiestnikiem Galicji został hr. Kazimierz Badeni, który uznał, że jedyną możliwością zdławienia ruchów socjalistycznego i rusofilskiego, które zagrażały interesom Wiednia, było wzmocnienie ruchu nacjonalistycznego-ukraińskiego. W 1890 r. zawarto porozumienie z tym ruchem, tzw. układ Romańczuk44–Badeni. Przedstawiciel Ukraińców wygłosił mowę w parlamencie, w której podkreślił istnienie narodu ukraińskiego i jego wierność Habsburgom, metropolita grekokatolicki Sylwester Sembratowicz nakazał usunąć księży rusofilów, wreszcie w 1894 r. katedrę historii na Uniwersytecie Lwowskim objął Mychajło Hruszewski (Hruszewśkyj). Rozpoczęto blokowanie dostępu młodzieży Łemkowyny do seminariów w Przemysłu i Lwowie. Jednocześnie na parafie wysyłano księży ukrainofilów. Religia stała się więc narzędziem polityków. Literatura łemkoznawcza bogata jest w relacje i opisy niechęci Łemków do ukrainizacji, co jest istotne przy zrozumieniu procesu kształtowania się łemkowskiej tożsamości narodowej. Po roku 1931 i pacyfikacji Ukraińców, interesy władz i starorusinów pokryły się. Przypomnieć należy współpracę tychże z sanacyjnym Bezpartyjnym Blokiem Współpracy z Rządem (BBWR). Postulaty zostały spełnione przez utworzenie Administracji Apostolskiej Łemkowszczyny (AAŁ). Nowa elita ukrainofilska była obca masom i te w poszukiwaniu swoich tradycji skierowały się ku prawosławiu. Stare elity wykorzystały „bunt mas” i okazję polityczną do odrzucenia nowych elit. Wystarczy spojrzeć na pierwsze poczynania administratorów, takie jak rezygnacja z kolportażu prasy ukraińskiej i zastąpienia jej własną, czy edukacja następców (własnego zaplecza) w szkołach niezależnych od Ukraińców (choćby w Tarnowie), wreszcie fizyczne pozbycie się nowej elity przez przeniesienie księży Ukraińców na parafie poza Łemkowynę. Zatem powrót do prawosławia i powstanie AAŁ były reakcją na nacjonalizm ukraiński. Był to także jawny przejaw odmiennej drogi budowy tożsamości narodowej. 44 Julian Romańczuk, przedstawiciel Ukraińców.

Дискурс • Dyskurs

Trafnie podsumowuje tę kwestię humoreska przytoczona przez Antoniego Kroha, zaczerpnięta z jednej z łemkowskich czytanek wydanych w 1934 roku: — Kumie, jakiej jesteście religii? — Ja tam się do polityki nie mieszam45.

Podsumowując, przyczyną sukcesu ruchu rusofilskiego i starorusińskiego na Łemkowynie było nienastąpienie rewolucji modernistycznej. Elity utrzymywały swoją pozycję społeczną, jednocześnie nie akceptowały nacjonalizmu będącego zagrożeniem dla porządku społecznego. Konserwatywne ideologie były zatem pewną formą zastępczą dla nacjonalizmu pozwalającą na utrzymanie status quo. Jednocześnie przyczyniło się to do znacznego spowolnienia własnego procesu narodowego i narażenie się na wpływy innych, intensywnie się rozwijających, nacjonalizmów: polskiego, ukraińskiego, słowackiego, węgierskiego, rosyjskiego etc. Stawianie znaku równości między rusofilstwem i starorusinizmem a rusinizmem (karpackim) jest jednak nie na miejscu. Są to ideologie zaczerpnięte z zupełnie z różnych nurtów i paradygmatów. Spojrzenie na naród wychodzi z zupełnie innych przesłanek ideologicznych. Starorusinizm czy rusofilizm jest ideologią konserwatywną, wytworzoną na bazie społeczeństwa agrarnego i mieszczącą się w paradygmacie: starusinizm – peranlizm; rusofilizm46– prymordailizm. Rusinizm to ruch modernistyczny, nacjonalistyczny47. Inną kwestią jest to, że jeden ruch wyrósł z drugiego, przyjmując nową wizję społeczeństwa. A raczej Łemkowie w takim społeczeństwie się pewnego dnia „obudzili”, nie akceptując tożsamości ukraińskiej, zaczęli zatem szukać, kreować, wyobrażać inną. Należy podkreślić, że Łemkowie stworzyli własną strukturę społeczną o określonej hierarchii, która był swoistym zbiorem zamkniętym / samowystarczalnym. To zagwarantowało im przetrwanie. W tej hierarchii z łatwością dają się wyodrębnić elity, których istnienie dało szansę na własną refleksję tożsamościową.

45 A. Kroh, Łemkowie, Nowy Sącz 1990, s. 15. 46 Cały czas mamy tu na myśli rusofilizm XIX wieczny, panslawistyczny, nieradykalny, nie z kręgów Russkiej Partii Ludowej i późniejszych czy rozwijających się w Rosji. 47 Nacjonalizm w rozumieniu przyjętym przez naukę światową, nie w polskim rozumieniu ideologii o charakterze negatywnym, por.: J. Szacki, O narodzie i nacjonalizmie, „Znak” 1997, nr 3, s. 17-18; A. Walicki, Czy możliwy jest nacjonalizm liberalny?, „Znak” 1997, nr 3, s. 38-39.

Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść księdza Andrzeja Orszaka, Rusina z Węglówki Andrzej A. Zięba

Ks. Andrzej Orszak (Fot. ze zbiorów prywatnych, udostępniona dzięki pośrednictwu dr. Stanisława Stępnia z Przemyśla)

Kartki pocztowe, czasem włożone w kopertę listową, przychodziły adresowane na: Polszcza. Instytut Badań Polonijnych – Uniwersytet Jagielloński, Kraków, Rynek Główny, Andrzej Ziemba. Zdania, wykaligrafowane pismem o pięknym wypracowanym kroju, długimi frazami zapełniały całą przestrzeń kartoników, wijąc się tak, aby wykorzystać najmniejszy nawet wolny skrawek. Niebieski atrament rozlewał się na niektórych literach. Wersy o szczególnej ważności napisane były atramentem czerwonym, niczym w średniowiecznym rękopisie, zwłaszcza słowa: Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus i Многая і Благая Літа! Lakierowane odwroty kartek ukazywały widoki współczesnego sowieckiego Truskawca: budowle, pomniki i ulice popularnej miejscowości uzdrowiskowej w obwodzie lwowskim, której świetność skończyła się w 1939 roku. W Truskawcu bowiem, mieszkał nadawca tej korespondencji. Wysyłał ją nie tak dawno, bo w połowie lat 80. ubiegłego wieku, ale była tak odmienna formą i duchem od tamtych czasów, jakby przychodziła z innej epoki. 101

Дискурс • Dyskurs

Nadawcą był ksiądz Andrzej Orszak. Nazwisko kodowało jakąś starą madziarską przeszłość rodziny, gdyż było przekształceniem w słowiańskim otoczeniu językowym węgierskiego słowa ország (kraj). Andrzej Orszak był łemkowskim księdzem, przesiedlonym do Związku Sowieckiego po drugiej wojnie światowej. Chciał opowiedzieć badaczowi polskiemu, zainteresowanemu przeszłością Łemków historię swego życia. Była to opowieść smutna, ale warta refleksji. Pisał odcinek po odcinku, ile się zmieściło na jednej kartce pocztowej, bo najwyraźniej chciał, aby pozostał po nim ślad w kraju, z którego pochodził. Laudetur J[esus] Ch[ristus] – Szanowny a Drogi Panie Profesorze – tak rozpoczynała się opowieść księdza Andrzeja Orszaka w liście z 21 sierpnia 1985 roku1. Z tego zwrotu tchnęła atmosfera czasów, gdy pozdrowienie chrześcijańskie nie było ewenementem obyczajowym, lecz normą społeczną. Zwłaszcza wśród Łemków, gdzie pozdrawiano wszystkich, a nie tylko osoby duchowne, odwiecznym: Sława Isusu Chrystu. Zaczynała się opowieść, a jej pierwsze zdania zmagały się jeszcze z regułami i sensami języka dawno już nieużywanego, ale niegdyś bardzo dobrze przyswojonego i nadal pełnego przedwojennej elegancji, oddanego w starannej grafii i wzorowej interpunkcji. Listy pisane były po polsku. Widać było, że autor usiłował pokonać zapomnienie. Język pomagał odbudować pamięć, pamięć rekonstruowała język. Ksiądz Orszak tak tłumaczył swoje zawieszenie – w pamięciach, historiach, kulturach – wprowadzając równocześnie w swój życiorys i aktualną sytuację: Wczoraj, 21 VII, wróciłem z pracy, do której dojeżdżam 140 km. W jedną stronę. Przy mojej 70-tce zostawiłem pański list, na który staram się na razie karteczką odpowiedzieć, bo na wasze zapytania, muszę, gdzie zmogę poinformować się, bo raz, że jestem za młodym, a drugi raz, że jestem wychowankiem czysto polskiego gimnazjum, gdzie na 450 uczni nas Rusinów było 18! Stąd po dzisiejszy dzień polski język znam dobrze, a ruskiego nauczyłem się dopiero na pracy! A że od 1950 do [19]56 roku byłem na pracy górnikiem w kopalni węgla, Polacy ze mną przyjaźnili się, aby nie zapomnieć ojczystego języka, chociaż jestem Rusinem, czy tam Ukraińcem, mimo wszystko postaram się być obiektywnym! Proszę mnie odpisać! Bardzo serdecznie kłaniam się, ks. A.

Już w tej pierwszej kartce było wszystko to, co sumował żywot autora: przekorne podkreślenie metrykalnego wieku i duchowej młodości, ironiczny komentarz Rusina do narzuconej tożsamości ukraińskiej, napomknienie o warunkach, w jakich musiał duszpasterzować ksiądz na ówczesnej Ukrainie, pracując przy tym w świeckim zawodzie, sentymentalne przypomnienie przedwojennych polskich czasów, aluzja do przymusowego pobytu w kopalni – sowieckim gułagu. Te motywy bezustannie powtarzały się w kolejnych kartkach. Andrzej Orszak przyszedł na świat w roku 19152 – na samym początku wielkiej wojny światowej. Front wschodni, na którym zwarły się dwa imperia – rosyjskie i austrowęgierskie – właśnie przetaczał się przez Węglówkę, wieś położoną w zachodniej Galicji, w powiecie krośnieńskim. Jej mieszkańcy, do których zaliczali się rodzice Andrzeja Orszaka, nazywali ją w swoim języku Waniwką. Ponieważ zlokalizowane tam były szyby naftowe, uważano ją za zamożną, choć przy wydobyciu ropy naftowej pracowali głównie sprowadzani z innych 1 Wszystkie cytowane tu listy ks. Andrzeja Orszaka znajdują się w posiadaniu autora. W nazwiasach kwadratowych umieszczone są konieczne dopowiedzenia. 2 [I. Polański], Szematyzm hreko-katołyckoho duchowenstwa Apostolskoji Administraciji Łemkowszczyny 1936 r., Lwiw 1936, s. 162.

102

Andrzej A. Zięba: Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść…

stron wykwalifikowani robotnicy polscy. Miejscowi nazywali siebie Rusinami i zajmowali się rolnictwem. Ich okolica stanowiła enklawę osadnictwa ruskiego, otoczoną przez ludność polską. Stąd nazwa Zamieszańcy, wymyślona przez ukraińskich filologów badających ich język. Rusinom z Waniwki była ona nieznana i obca. Propagowaną z Przemyśla i Lwowa narodową ideologię ukraińską odrzucali, trwając przy swym dziedzictwie kulturowym3. Z tego powodu władze austriackie podejrzewały ich o „moskalofilstwo”, jak pogardliwie określano wtedy zapatrywania Rusinów odwołujących się do ogólnoruskiej wspólnoty kulturowej (rusofilów). Na obszarze parafii Węglówka mieszkało 1203 grekokatolików, zaledwie 56 łacinników oraz troje prawosławnych i jedna rodzina żydowska. Kolatorem był pułkownik i hrabia austriacki Stanisław Szeptycki z Korczyny, brat rodzony greckokatolickiego metropolity lwowskiego, a po wojnie, w odrodzonej Polsce – generał i minister. Życie parafii skupiało się wokół murowanej cerkwi oraz ruskiej czytelni im. Kaczkowskiego4. Z tej cerkwi pochodziła piętnastowieczna ikona Sądu Ostatecznego (Strasznyj Sud), przekazana do muzeum we Lwowie, która inspirowała idee Leona Chwistka, znanego polskiego artysty i teoretyka sztuki5. Proboszczem w Węglówce, za młodych lat Andrzeja Orszaka, był ks. Mychaił Cołta, mianowany w 1931 roku. W tym czasie nie żyła już matka Andrzeja, a ojciec, też Andrzej, zawarł drugie małżeństwo, z którego urodziły się kolejne dzieci. Niewiele wiadomo o Orszakach z Węglówki. Byli ludźmi okolicy, tu aktywnymi i tu tylko znanymi6. Jeden z nich, Salko, działał w miejscowej grupie komunistycznej7. Z kolei imię innego, Klemensa, pojawiło się w reklamie na łamach tygodnika polskich ludowców, w której oświadczał: „Podziękowanie składam serdeczne p. drowi Bibringowi w Korczynie (nad apteką) za szybkie wyleczenie z tyfusu brzusznego, doktora tego polecam każdemu, Bóg zapłać mu”8. Po ukończeniu gimnazjum w Krośnie, młody Orszak zdecydował się wstąpić do greckokatolickiego seminarium duchownego. Dla Rusina była to decyzja podwójnie trudna. Czekał go tam nie tylko wysiłek uzyskania edukacji odpowiadającej wymogom powołania kapłańskiego, ale też perspektywa zmagania się z prześladowaniem narodowościowym. Władze Kościoła greckokatolickiego były wrogie tożsamości rusińskiej oraz starały się wykorzystać dyscyplinę i formację seminaryjną do wykształcenia w alumnach tożsamości ukraińskiej. Ale najdokuczliwsi byli seminaryjni koledzy – gorliwi narodowo Ukraińcy. 3 Przeszłość tożsamościowa tej grupy jest obecnie intensywnie przekłamywana w publikacjach ukraińskich. Tacy autorzy, jak Natalija Klasztorna, Jarosław Paszczak, Zynowij Bucio, Mykoła Holej i Adam Hołodynśkyj piszą o dziejach wsi ruskich pod Krosnem w kontekście „500-letniej historii Ukraińców” (J. Paszczak), a podawanie się w wieku XX ich mieszkańców za Rusinów, kwitują stwierdzeniem, że to nazwa polska na Ukraińców mieszkających w Polsce (N. Klasztorna). W miejsce danych faktograficznych o przejawach samookreślania się mieszkańców tej okolicy, dyskurs ten usiłuje wyobraźnię odbiorców skoncentrować na księżowskiej rodzinie Opariwskich, jednej z nielicznych w tym regionie o nastawieniu ukrainofilskim, z której wywodziła się żona Stepana Bandery, przywódcy skrajnych nacjonalistów zachodnioukraińskich. 4 [I. Polański], Szematyzm hreko-katołyckoho duchowenstwa…, s. 81. 5 K. Czerni, Nowosielski, Kraków 2006, s. 38. 6 Informacje dra Stanisława Stępnia z Przemyśla. Fotografie mieszkańców Węglówki, na których znajdują się też członkowie rodziny Orszaków, pochodzące ze zbiorów prywatnych Aliny Gonet i Lubomiry Paulo: Rzecz o łemkowskiej enklawie na północ od Krosna, red. S. Dubiel-Dmytryszyn, Krosno 2012. 7 M. E. Ożóg, Władysław Gomułka: biografia polityczna, t. 1, Warszawa 1989, s. 19; M. Krzysztofiński, Komuniści na Rzeszowszczyźnie, Rzeszów 2010, s. 72. 8 „Przyjaciel Ludu” 1928, nr 16 z 15 IV, s. 2.

103

Дискурс • Dyskurs

Dlatego dla kleryka Rusina pobyt w seminarium oznaczał pasmo wyrafinowanych represji psychicznych. Wspomnienia ks. Jana Polańskiego są tych praktyk smutnym świadectwem9. Andrzej Orszak miał nieco więcej szczęścia. Istniała już od 1934 roku osobna diecezja, Administracja Apostolska Łemkowszczyzny z siedzibą w Rymanowie, wydzielona z greckokatolickiej diecezji przemyskiej po masowych protestach ludności łemkowskiej przeciw przymusowej ukrainizacji, prowadzonej przez księży przysyłanych przez dotychczasowego ordynariusza, bpa Jozafata Kocyłowskiego. Administracja apostolska nie miała jednak swego seminarium duchownego. Administrator, ks. Jakub Medwecki, nie chciał kleryków umieszczać w seminarium ukraińskim w Przemyślu, ponieważ wiedział, co by ich tam czekało. Wolał kolegium prowadzone w wołyńskim Dubnie przez jezuitów obrządku zwanego neounickim. Władze polskie, które finansowały seminaria katolickie bez względu na obrządek, zapatrywały się na to niechętnie, gdyż akurat tzw. neounii nie uznawały i sprzeciwiały się nawracaniu na nią prawosławnych, czym właśnie zajmowali się dubieńscy jezuici. A przychylności i nadzwyczajnych dotacji rządowych administracja apostolska bardzo potrzebowała, bowiem bp Kocyłowski nie chciał zrzec się dotacji pobieranych z Warszawy na kształcenie alumnów, mimo że w części dotyczyły obszarów, które utracił na rzecz administracji apostolskiej. Rząd polski zobowiązał się w tej sytuacji wyasygnować fundusz dla Łemkowszczyzny10 przekraczający zobowiązania na rzecz Kościoła katolickiego wynikłe z konkordatu ze Stolicą Apostolską. Jednak były to kwoty niewielkie i administrator apostolski, gdy zgłaszało się do niego z dziesięciu kandydatów do stanu duchownego, mógł opłacić kształcenie zaledwie czterem. Gdy z różnych powodów odpadał greckokatolicki Przemyśl i neounickie Dubno, nie pozostawało innego wyjścia, jak posłać tych czterech kandydatów do seminariów rzymskokatolickich. Wybrano dwa – częstochowskie i tarnowskie. Liczba alumnów łemkowskich w drugim z nich wzrosła zresztą szybko kilkukrotnie ponad tą liczbę, dzięki przychylności miejscowej diecezji. Ukraiński historyk, ks. Bogusław Prach, pokrętnie opisuje tę sprawę w monografii Administracji Apostolskiej Łemkowszczyzny. Twierdzi, że doszło do konfliktu między rektorem seminarium częstochowskiego a alumnami łemkowskimi. Podobno nie mogli oni zgodzić się z przyjętym tam sposobem wychowawczym i rektor ich wydalił na samym początku października 1937 roku. Trafili wprawdzie do seminarium tarnowskiego, ale tamtejszy biskup, Franciszek Lisowski, zbyt natarczywie, jak sugeruje cytowany autor, domagał się opłat za ich edukację od administratora apostolskiego Medweckiego, co „destrukcyjnie wpływało” na stosunki między oboma hierarchami. Za niestabilność dotacji na kleryków ks. Prach wini Ministerstwo Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego. Przy takim naświetleniu zaciemnia się rola rzeczywistego sprawcy problemu, bpa Kocyłowskiego i odwróceniu ulega rola ministerstwa, choć ono właśnie dawało pieniądze wbrew obowiązującej je dyscyplinie budżetowej. Ten sam autor podkreśla „obcość” wykształcenia oferowanego Łemkom w rzymskokatolickich seminariach, choć 9 J. Polański, Ciernista droga kapłana, 1972, maszynopisowa kopia wspomnień w posiadaniu autora, k. 2-4: „Życie w seminarium było koszmarem dla alumnów ruskich. Na wołowej skórze nie spisałbym wszystkich wybryków chuligańskich alumnów ukraińskich wobec swoich kolegów. Wciąż zachodziła obawa o życie. W takich warunkach niełatwą rzeczą było uczyć się i studiować”. 10 Na życzenie autora pozostawiamy określenie Łemkowszczyzna, choc w «Roczniku Ruskiej Bursy» trzymamy się zasady stosowania tej nazwy w wersji łemkowskiej – Łemkowyna.

104

Andrzej A. Zięba: Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść…

wiadomo, że właśnie w greckokatolickich seminariach czuli się oni nie u siebie. Pisze: „przez umieszczanie alumnów w obcych seminariach, dużo z nich rezygnowało albo za pewne poglądy byli wyrzucani tak, że święceń kapłańskich doczekało się zaledwie kilku alumnów”11. Tymczasem, tylko pierwszy rocznik łemkowskich alumnów zdołano wyświęcić w Polsce przed wybuchem drugiej wojny światowej, a jak wiemy, głównym powodem małej liczby łemkowskich prezbiterów w tym roczniku była niewielka ilość miejsc seminaryjnych, które był w stanie opłacić ich hierarcha. Jan Kowalski, historyk seminarium częstochowskiego, które wówczas znajdowało się w Krakowie podaje: Od września 1935 roku w Częstochowskim Seminarium Duchownym zamieszkali czterej klerycy z Łemkowszczyzny obrządku greckokatolickiego: Grzegorz Buranycz, Maksymilian Durkot, Michał Kopystiański i Andrzej Orszak [...], a w rok później następni trzej Łemkowie: Włodzimierz Jesyp, Symeon Pałkow i Włodzimierz Piroch. Wszyscy pożegnali Seminarium dopiero w czerwcu 1938 roku12 [a więc po zakończeniu roku szkolnego].

Jedynie jeden z nich, Grzegorz Buranycz, nie zdecydował się na święcenia kapłańskie, pozostał w stanie świeckim i po drugiej wojnie światowej zamieszkał w Stanach Zjednoczonych. Zaś rzekome niesnaski dyscyplinarne, miały zupełnie inne źródło i formę, niż sugeruje ks. Prach. Jak pisze ich seminaryjny kolega, ks. Michał Komasa13: Pewnego dnia otrzymali wiadomość od ks. rektora St. Czajki14, że ich biskup greckokatolicki pragnie wprowadzić celibat. Wiadomość, choć jej się spodziewali, wywołała wśród niektórych konsternację. [...] Z nami rozmawiali po polsku, między sobą w swoim języku. Razem z nami się modlili, razem uczęszczali na wykłady Uniwersytetu Jagiellońskiego, nosili strój duchownych podobnie jak i my wszyscy. [...] Ponadto niczym szczególnym się nie wyróżniali15.

Zresztą, opowieść ks. Orszaka przedstawia całkiem inny obraz tej historii, niż wykreowany przez ks. Pracha. W seminarium częstochowskim był najmłodszym spośród 11 B. Prach, Apostolska Administracja Łemkowszczyzny, w: Łemkowie w historii i kulturze Karpat, t. I, red. J. Czajkowski, Sanok 1995, s. 307-308. Co ciekawe, ten ukraiński duchowny katolicki w swej interpretacji okoliczności powstania Administracji Apostolskiej Łemkowszczyzny wykorzystuje – w sposób typowy dotąd tylko dla propagandy komunistycznej – pozorną opozycję między wstecznością a postępem. W jego przekonaniu, tożsamość łemkowska to objaw konserwatyzmu i zahamowania w rozwoju, zaś tożsamość ukraińska to novum, postęp, oświecenie. Ks. Prach usiłuje też przedstawić administrację apostolską – utworzoną dla przerwania agresywnej akcji nacjonalistycznej nasłanych na Łemkowszczyznę księży ukraińskich – jako instytucję opresyjną wobec duchowieństwa ukraińskiego. 12 J. Kowalski, Dzieje Częstochowskiego Seminarium Duchownego w Krakowie, „Częstochowskie Studia Teologiczne”, t. 2, Księga pamiątkowa 50-lecia diecezji częstochowskiej 1925–1975, Częstochowa 1974, s. 160. Podobne przysługi seminarium częstochowskie świadczyło też diecezjom w Jassach (Rumunia), Lille (Francja) i Chełmnie. Wg informacji ks. dra Jana Związka, w 1985 roku archiwariusza diecezji częstochowskiej, teczki personalne seminarzystów łemkowskich w archiwum seminaryjnym zostały pozbawione zawartości zapewne w związku z ich przejściem na ostatni rok studiów poza to seminarium (list do autora artykułu, Częstochowa, 9 XI 1989). 13 Ks. dr Michał Komasa (1914–1996), w latach 1976–1993 rzymskokatolicki proboszcz i dziekan w Poraju w diecezji częstochowskiej („Wiadomości Archidiecezji Częstochowskiej” 1996, nr 70, s. 58-62). 14 Ks. dr Stanisław Czajka (1897–1965), absolwent i wykładowca prawa kanonicznego na Katolickim Uniwersytecie Lubelskim, rektor Częstochowskiego Seminarium Duchownego w latach 1936–1944, potem biskup pomocniczy i wikariusz generalny diecezji częstochowskiej (P. Gołdyn, Wspomnienie o bp. Stanisławie Czajce (1897–1965), „Niedziela” 2001, nr 39 (edycja włocławska). 15 List ks. M. Komasy do autora artykułu, Poraj, 12 VII 1985.

105

Дискурс • Dyskurs

alumnów łemkowskich16. Nie wymogi dyscyplinarne stanowiły w Krakowie główny problem dla ich należytego przygotowania do stanu duchownego, lecz postawa miejscowego księdza greckokatolickiego, który powinien ich przyuczać do sprawowania liturgii w ich obrządku. Krakowski proboszcz greckokatolicki, ks. Pawło Chruszcz, znany był z nacjonalizmu ukraińskiego. Chętniej by zaoferował klerykom łemkowskim krótki kurs ukrainoznawstwa, niż liturgiki wschodniej. W rezultacie, klerycy ci mieli utrudniony dostęp do poznawania swej tradycji obrządkowej17, mimo to na zajęcia z liturgii do ks. Chruszcza uczęszczali. Natomiast atmosferę panującą w seminarium i ofertę edukacyjną ks. Orszak wspominał z dumą: A że jestem wychowankiem polskim po dzisiejszy dzień słowem i postępowaniem gardzę [rusycyzm: гордиться – szczycę się] się tym, a nawet, co mnie sprawia wielką satysfakcję, nierzadko „moi” nazywają mnie (ja celebs [= ksiądz nieżonaty]) – „polskim księdzem”, z czego „moi” są bardzo zadowoleni. A że mnie 27 II minęło 70 roczków życia, a 30 VII – 46 roczków kapłaństwa, przy tym mając wszelkiego rodzaju praktykę, ja bym wszystkich „starych” kolegów posłał do polskiego seminarium, żeby ich wychowano nie tylko moralnie, ale intelektualnie, a wtedy by byli prawdziwie bożemi pracownikami!.

W kolejnej kartce ks. Orszak dalej snuł swą opowieść: na pierwszy [tu: wszelki] wypadek powiadamiam: mnie wyświęcono 30 VII. 1939 r[oku] we Lwowie w klasztorze OO. Redemptorystów ks. bp. Czarnieckim i przeznaczono mnie wikariuszem do Krynicy.

Bp Nikołaj Czarnecki, Ukrainiec, redemptorysta obrządku greckokatolickiego i sufragan metropolity Szeptyckiego, był oddelegowany do święcenia diakonów Admi‑ nistracji Apostolskiej Łemkowszczyzny, której ordynariusz nie miał sakry biskupiej, co było warunkiem udzielania tego sakramentu. Nie przypadkowo ks. Orszak tak dobitnie podkreślał okoliczności swych święceń. Kolejnym fałszem, upowszechnianym wtedy przez duchownych ukraińskich, było twierdzenie, że księża łemkowscy uzyskali konsekrację od biskupów rzymskokatolickich. W mniemaniu oszczerców otrzymanie święceń od takiego biskupa, dopuszczalne przez prawo kanoniczne i wcześniej w Galicji przydarzające się nie raz klerykom ukraińskim, w tym przypadku było z jakiegoś powodu naganne. Oznaczało gorszość, nieprawidłowość, może zdradę? W parafii Krynica–wieś proboszczem w roku 1939 był ks. Eugeniusz (Jewhenij) Chylak. Obok murowanej cerkwi pod wezwaniem Narodzenia Najświętszej Marii Panny wybudowanej w 1898 roku stała piękna, także murowana, plebania, właściwie mały pałacyk. Na terenie parafii mieszkali głównie katolicy obrządku łacińskiego (Polacy, 3480 osób) i wyznawcy judaizmu (Żydzi, 3000). Greckokatoliccy Rusini–Łemkowie byli liczni, ale stanowili dopiero trzecią pod względem wielkości grupę (2139). Było to typowa przestrzeń pograniczna, na której sąsiadowały ze sobą różne etniczności18. Stosunki między obrządkami układały się poprawnie. W maju 1939 roku, jeszcze przed przybyciem ks. Orszaka do Krynicy, bp Lisowski przy okazji wizytacji kanonicznej swoich parafii odwiedził tutejszych Rusinów. W szkole wygłosił pogadankę o konieczności „zbratania się dzieci polskich i ruskich, jako dzieci bratnich narodów, jako wspólnych wyznawców religii 16 [I. Polański], Szematyzm hreko-katołyckoho duchowenstwa…, s. 92. 17 T. Duda, Stosunki wyznaniowe wśród Łemków greckokatolickich zamieszkałych na terenie obecnej diecezji tarnowskiej w XIX i XX wieku, „Tarnowskie Studia Teologiczne” 1988, t. 10, s. 245. 18 [I. Polański], Szematyzm hreko-katołyckoho duchowenstwa…, s. 92.

106

Andrzej A. Zięba: Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść…

chrześcijańskiej”, a potem wstąpił na chwilę do cerkwi, gdzie wójt krynicki O. Gromosiak, podziękował mu za kształcenie 16 kleryków łemkowskich w Tarnowie19. Wszystko [co potem nastąpiło], już było za okupacji niemieckiej! – pisał ks. Orszak – W styczniu 1940 pojechałem z Krynicy do Krakowa i wstąpiłem odwiedzić gre[ecko]kat[olickiego] proboszcza cerkwi św. Norberta ks. dr. Chruszcza (żonaty). Chociaż [jako klerycy] w każdą niedzielę i święto chodziliśmy tam na nabożeństwa, ks. dr Chruszcz (banderowiec) przyjął mnie bardzo chłodno i co więcej z kpinami. Powiedział mnie, że słyszał, że mnie święcił na kapłana polski biskup. A ja zapytałem, a co to nie ważne? Widząc takie powodzenie [tu: zachowanie, od ukr.: поводитися – zachowywać się] – bez pożegnania wyszedłem i poszedłem do swojego seminarium, które w tym czasie było na placu Jabłonowskich. Ówczesny ks. rektor dr Czajka przyjął mnie nadzwyczaj serdecznie, a nawet zaproponował mnie odprawić Mszę św. naturalnie po swoim obrządku, w kaplicy seminaryjnej, na co ja z radością w sercu zgodziłem się i odprawiłem Mszę św., na której byli wszyscy seminarzyści, naturalnie i koledzy, co Wam może opowiedzieć ks. dr Michał Komasa z Poraja. Naturalnie, dla mnie młodego było to największe podniesienie na duchu, bo miałem wielkie życzenie odprawić w cerkwi św. Norberta u ks. dr. Chruszcza (banderowca – na dzisiejszym języku). I to chamstwo Chruszcza rozpowiadałem jego kolegom przy każdej okazji.

Niedługo ks. Orszak cieszył się wolnością. Dnia 23 czerwca 1941 roku został aresztowany i wywieziony z parafii krynickiej przez okupacyjne władze niemieckie20. Nic dziwnego nie było w niemiłym przyjęciu ks. Orszaka na plebanii greckokatolickiej w Krakowie. Ks. Chruszcz21 mógł być już wtedy wtajemniczony w plany represji wobec księży i aktywistów łemkowskich, układane przez dwie instancje ukraińskie – Organizację Ukrainskich Nacjonalistów (OUN) i Centralny Komitet Ukraiński (CKU) w Krakowie, oficjalne szefostwo ukraińskich kolaborantów kierowane przez Wołodymyra Kubijowycza. Ukraińcy mieli silną pozycję w Generalnym Gubernatorstwie, gdyż byli Niemcom potrzebni do kontrolowania sytuacji podczas zwalczania Polaków i wyniszczania Żydów. Od wiosny 1940 roku istniało przy CKU kolegium (komitet) doradczy ds. grekokatolicyzmu22. Kierownik jego prac, ks. Aleksander Malinowski, był dawnym oficerem siczowych strzelców, długie lata przebywał w Pradze jako emigrant polityczny i późno zdecydował się przyjąć święcenia kapłańskie. Duszpasterzem ani teologiem nie był, do wojny zarządzał sprawami ekonomicznymi w seminarium lwowskim. Dojścia do władz okupacyjnych w Krakowie zawdzięczał pewnemu oficerowi pochodzenia austriackiego, którego znał z czasów pierwszej wojny światowej. Aktywnie agitował Ukraińców za współpracą z Niemcami nazistowskimi, w tym przy zagładzie Żydów23. Głównym obiektem planów kościelnych CKU stała się Administracja Apostolska Łemkowszczyzny. Naciski na ks. Medweckiego, chorego na cukrzycę, działacze CKU czynili poprzez osobę przekonywującą. Był nią Johan Peters, Niemiec, zakonnik

19 Bp Lisowski podobnie zachował się w sąsiednim Tyliczu (raport wojewody krakowskiego dla Ministerstwa Wyznań Religijnych i Oświecenia Publicznego, Kraków 9 czerwca 1939, Archiwum Akt Nowych, sygn. MWRiOP 349, k. 91). 20 S. Nabywaniec, Losy księży greckokatolickich z terenu diecezji przemyskiej i administracji apostolskiej Łemkowszczyzny po 1939 roku, w: Polska i jej wschodni sąsiedzi, t. 10, Rzeszów 2009, s. 131. 21 W styczniu 1945 roku ks. Chruszcz uciekł z Krakowa do Niemiec, a stamtąd wyjechał do Wenezueli, gdzie zmarł w 1973 roku w Caracas (S. Bożyk, Ukrajinśka katołyćka parochija i cerkwa sw. Norberta w Krakowi, Łuwen 1959). 22 W. Kubijowycz, Ukrajinci w Generalnej Guberniji 1939–1941. Istorija Ukrajinśkoho Centralnoho Komitetu, Czikago 1975, s. 288. 23 J. Polański, Ciernista droga…, k. 36-41.

107

Дискурс • Dyskurs

greckokatolicki bliski metropolicie Szeptyckiemu, a w okupacyjnych władzach Generalnego Gubernatorstwa piastujący stanowisko ds. wyznaniowych. Ks. Medwecki nie wytrzymał presji – Peters miał mu grozić aresztem – i podpisał akt nominacji ks. Malinowskiego na wikariusza generalnego Administracji (10 czerwca 1940 roku). Z czasem władze niemieckie zorientowały się, że mocodawcami Petersa są nacjonaliści ukraińscy i jego samego wsadziły do obozu jako podejrzanego o nielojalność wobec Trzeciej Rzeszy. Tym niemniej Administracja Apostolska była już zdobyta. Zaraz potem ks. Malinowski wyekspediował ks. Medweckiego do szpitala bonifratrów w Krakowie, gdzie zmarł na początku następnego roku. Wtedy nuncjusz papieski w Berlinie, zgodnie z postulatem CKU i wbrew przepisom konkordatu pomiędzy Stolicą Apostolską a Polską, mianował ks. Malinowskiego nowym administratorem Łemkowszczyzny (5 lutego 1941). Radcą prawnym w jego kurii został ks. Wasyl Łaba24, należący do środowiska kierowniczego Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów. Zaczynały się ciężkie czasy dla księży łemkowskich, trwało apogeum akcji ukraińskiej na Łemkowszczyźnie, której tragicznym finałem będzie jej wielka ruina w 1947 roku. Ukraińskie donosy, jak w czasie pierwszej wojny światowej, stały się wyrokami na tych Łemków, których uznano za niewygodnych dla akcji ukrainizacyjnej. Działacze ukraińscy denuncjowali ich wobec niemieckich władz okupacyjnych jako bolszewików w sutannach. Ponieważ działo się to w przeddzień inwazji Niemiec na Związek Sowiecki, metoda zastosowana w 1941 roku bez reszty przypominała oskarżenia o „moskalofilstwo” z 1914 roku w monarchii habsburskiej. Ze względu na to, że w zarządzie okupacyjnym Generalnego Gubernatorstwa pracowało wielu Austriaków pamiętających tamtą akcję, łatwo było ich przekonać. Jak pisze Bogdan Horbal, niemieckie areszty, obozy i internowania objęły też grupkę rzeczywistych działaczy komunistycznych, ale na listy proskrypcyjne działacze ukraińscy wpisali też liderów społecznych, niewygodnych dla przeprowadzanej akcji ukrainizacyjnej: aktywistów organizacji „Lemko-Sojuz” i księży25. Ukraińskie zwierzchnictwo Administracji Apostolskiej Łemkowszczyzny sporządziło donos na księży łemkowskich. W roku 1941 doręczyło Niemcom spis księży, oznaczając tych do usunięcia terminem ruthene, co oznaczało element niepewny politycznie26. Areszty objęły między innymi dziekanów, radców kurii, kanoników, a więc elitę kleru Administracji27. Między innymi wywieziono z Krynicy ks. Chylaka i ks. Orszaka. Wikary Orszak był wśród aresztowanych najniższy rangą. Zapewne dlatego wpisano go na listę osób przeznaczonych do aresztowania, że Ukraińcy chcieli się pozbyć całej inteligencji łemkowskiej z Krynicy, którą planowali przekształcić w swoje miasto. U boku Niemców rozgaszczali się w tym bezpiecznym górskim kurorcie nacjonalistyczni wodzowie 24 K.Z. Nowakowski, Administracja Apostolska Łemkowszczyzny w latach 1939–1947, w: Polska – Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa: studia z dziejów greckokatolickiej diecezji przemyskiej, red. Stanisław Stępień, t. 3, Przemyśl 1996, s. 232. 25 B. Horbal, Ukraińska Powstańcza Armia na Łemkowszczyźnie, w: Łemkowie i łemkoznawstwo polskie, red. A. A. Zięba, Kraków 1997, s. 45-57. 26 B. Prach, Apostolska Administracja Łemkowszczyzny…, s. 307-308. 27 Głównym źródłem informacji pozostaje tu ks. Jan Polański: J. Polański, Ciernista droga…, k. 36-41; S. Medweckij, Apostolskaja Administratura na Lemkowszczynie 1935–1944, w: Putiami istorii, red. O. A. Grabar, t. 2, New York 1979, s. 34; I. F. Lemkyn, Istoryja Łemkowyny, Junkers 1969, s. 182-184. Ostatnio pojawiły się też dokumenty z polskich archiwów kościelnych i publicznych, związane z tymi wydarzeniami.

108

Andrzej A. Zięba: Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść…

ukraińscy, ich rodziny i klientela. Między innymi osobną willę otrzymał Dmytro Doncow, główny ideolog OUN. Także ks. Malinowski do Krynicy przeniósł potem z Sanoka swą rezydencję. Ukraińska literatka nacjonalistyczna, Marija Strutynska, jeszcze po wielu latach wspominała z nostalgią swój wojenny pobyt w Krynicy w 1942 roku: „Tu w Krynicy jeszcze są przywileje [dla Ukraińcow], nie ma tej przedwojennej afektacji Żydówek i dorobkiewiczów, którą spotykało się w drogich kurortach”28. Aby zrobić miejsce dla „naszych ludzi” (Strutynska), wysiedlano i odbierano własność Żydom, Polakom. Potem kolej przyszła na Łemków. Echo absurdalnych oskarżeń kleru łemkowskiego o komunizm odzywa się w dziś w wielu opracowaniach naukowych z całą powagą stwierdzających, że: „niemiecka władza w ramach przygotowań do wojny z ZSRR próbowała oczyścić teren Łemkowszczyzny z zagorzałych moskalofili, podejrzanych o sympatyzowanie z bolszewikami” i „w ramach tej akcji internowano i wysiedlono do dystryktu radomskiego 9 kapłanów”, „represje dotknęły wielu Łemków, uważanych za sympatyków komunizmu”29. Autor tych sformułowań nawet nie zająknął się, kto uważał księży, wójtów i nauczycieli – ludzi dalekich od jakiegokolwiek radykalizmu, o bolszewizmie nawet nie wspominając – za „sympatyków komunizmu”, oraz skąd władza okupacyjna wiedziała o rzekomym „zagorzałym moskalofilstwie” wiejskich księży, takich jak Andrzej Orszak, pracujących w odległych od linii frontu górskich wioseczkach, pozbawionych jakiegokolwiek znaczenia strategicznego dla Niemiec, ale właśnie podbijanych przez Ukraińców. Aresztowanych osadzono i poddano ciężkiemu śledztwu w więzieniu w Nowym Sączu. Gestapo nie znalazło dowodów ich winy. Najwyraźniej jednak władza niemiecka szła na rękę swym ukraińskim najemnikom. Zaraz po zwolnieniu z aresztu (10 lipca 1941 r.), nastąpiła interwencja ks. Malinowskiego w Krakowie i ks. Orszak wraz z innymi otrzymał nakaz wysiedlenia z Łemkowszczyzny oraz skierowanie do dystryktu radomskiego30. Grupę księży łemkowskich osadzono w Kielcach, w starym budynku szkolnym i nakazano meldować się codziennie na gestapo. Po pół roku zezwolono im zamieszkać osobno. Prośba o zwolnienie, skierowana do władz okupacyjnych, została odrzucona wskutek ponownej interwencji ks. Malinowskiego. W Kielcach odpowiadał za nich miejscowy ordynariusz rzymskokatolicki, bp Czesław Kaczmarek. Internowanie trwało od 30 lipca 1941 roku. Zaraz po przywiezieniu do Kielc w charakterze „bolszewików”, księża ci czuli potrzebę wytłumaczenia się z absurdalnego oskarżenia przed biskupem. Skierowany do niego memoriał podpisali 16 października 1941 roku: Włodzimierz Mochnacki, Włodzimierz Wengrynowicz, Bazyli Bartko, Emilian Wengrynowicz, Jan Polański, Eugeniusz Chylak, Julian Sembratowicz, Zenon Kaliniak i Andrzej Orszak. Tak pisali o swym prześladowcy, ks. Malinowskim:

28 M. Strutynśka, Daleke zbłyźka, Winnipeg 1975, s. 168. 29 K. Z. Nowakowski, Administracja Apostolska Łemkowszczyzny…, s. 234. 30 S. Nabywaniec, Losy księży greckokatolickich…, s. 131.

109

Дискурс • Dyskurs Z wychowaniem alumnów i duszpasterską pracą człowiek ten nie miał nic wspólnego. We wrześniu lub początkiem października zjechał do Krakowa i rozpoczął aktywną działalność polityczną, a przez czas pewien piastował jakiś urząd przy General Gouvernament. Zawsze odznaczał się głęboką nienawiścią do tego, co nie jest ukraińskie i nie przebierał w środkach, jeżeli rozchodziło się o zniszczenie i pognębienie wrogów. Wielka gorliwość i wybitna praca w tym kierunku poddała ukraińskiemu sztabowi myśl posadzenia go na stanowisku apostolskiego administratora31.

O tym epizodzie ks. Orszak nie pisał w swych kartkach. Zachowała się jednak relacja ks. Jana Polańskiego, najznaczniejszego z uwięzionych kapłanów, przed wojną kanclerza Administracji Apostolskiej: W czasie naszego pobytu w Kielcach dużo serca i opieki ojcowskiej okazali nam tamtejsi biskupi, a zwłaszcza ks. biskup Czesław Kaczmarek, człowiek złotego serca. Jemu też zawdzięczamy, że nie dysponując żadnymi funduszami, mieliśmy zapewnione przyzwoite utrzymanie i nie byliśmy osieroceni. Mogliśmy odprawiać codziennie Mszę św., korzystać z rekolekcji i wszelkich środków łaski bożej. Za przykładem gorącej miłości bliźniego ks. biskupa Kaczmarka i ks. biskupa Sonika poszli inni kapłani kieleccy i byli dla nas prawdziwymi przyjaciółmi. Wszelkie współczucie i szczerość okazywali nam wierni kieleccy. Ta życzliwość ludzka na obczyźnie osładzała nasze gorzkie życie. Kielce pozostawiły równie w naszej pamięci mile wspomnienie32.

Wydarzenia, które zrujnowały życie młodego księdza Orszaka, w sposób szczególny są dziś przedstawiane w pracach ukraińskich. Ks. Stefan Dziubyna wspomina je tak: Nasi duchowni zawsze byli dla kogoś niewygodni. Przed wojną szły polskie areszty wśród księży kierunku proukraińskiego, Niemcy aresztowali ideowych przeciwników. Protestować w obu wypadkach nie można było ani do kogo. Te areszty bardzo dobrze pokazują ówczesną sytuację wszystkich Ukraińców, którzy na każdym kawałeczku swojej ziemi byli pod cudzym panowaniem.

Zadziwiające to słowa. Ks. Dziubyna posiadał przecież wiedzę o przebiegu aresztów księży łemkowskich, o ich przekonaniach narodowych i o ukraińskich sprawcach ich nieszczęścia. Mimo to zawłaszczył ich ziemię i krzywdę pod tytuł ukraiński, uniewinnił rzeczywistych sprawców, a nawet uczynił – ich właśnie – ofiarami! O celu prześladowań – ukrainizacji Łemkowszczyzny – pisał, jak o usprawiedliwionej nieuchronności historycznej. Temu przeznaczeniu nie mogło sprzeciwić się już starsze pokolenie księży, na opór było za słabiutkie, a zresztą, zdaje się, że nowego administratora trochę protegowali Niemcy i Kubijowycz33.

Nie o słabość łemkowskiej inteligencji duchownej tu jednak chodziło, ale o siłę, która bezlitośnie likwidowała całe narody i z którą w alians wszedł ks. Malinowski oraz jego promotorzy z OUN i CKU. Inny autor pisze, że to dzięki interwencji ks. Malinowskiego duchowni łemkowscy zaczęli od 23 października 1944 roku wracać z internowania34. A ks. Prach dodaje: „prawdopodobnie wszyscy zostali na terenie Polski i pracowali na placówkach rzymskokatolickich”, rzekomo w przeciwieństwie do księży orientacji ukraińskiej, którzy z swymi parafianami wyjechali tam, gdzie i oni35. Opowieść autobiograficzna ks. Orszaka

31 Archiwum Diecezji Kieleckiej, sygn. OP-17/4, cyt. za: Wikipedia (wersja polska), hasło: Ołeksandr Małynowski. 32 J. Polański, Ciernista droga…, k. 39. 33 S. Dziubyna, I stwerdy diło ruk naszych. Spohady. Warszawa 1993, 62-63. 34 K.Z. Nowakowski, Administracja Apostolska Łemkowszczyzny, s. 237. 35 B. Prach, Apostolska Administracja Łemkowszczyzny, s. 307-308.

110

Andrzej A. Zięba: Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść…

najlepiej pokazuje fałsz tych wywodów. Mieszkańcy jego rodzinnej miejscowości zostali przesiedleni przymusowo do Związku Sowieckiego, podobnie jak wielu łemkowskich mieszkańców Krynicy. W odwrotnym kierunku imperium sowieckie pędziło Polaków zza nowej granicy, wytyczonej pomiędzy sowiecką Ukrainą i komunistyczną Polską. Ks. Orszak poszedł w ślad za parafianami. W Związku Sowieckim grekokatolicy stali się wyznaniem nielegalnym od czasów tzw. zjednoczeniowego soboru lwowskiego, zorganizowanego przez NKWD w marcu 1946 roku. Decyzją podjętą w Moskwie przyłączono ich do Kościoła prawosławnego. Oporni byli surowo prześladowani. W roku 1950 ks. Orszak dostał wyrok 25 lat zesłania do łagru w Magadanie, w północno-wschodniej części Rosji nad Morzem Ochockim, między Krajem Chabarowskim, Jakucją, Czukotką i Krajem Kamczackim. Z tego odsiedział lat siedem, aż do politycznej odwilży postalinowskiej. Po powrocie objął funkcję duszpasterza prawosławnego, odprawiał nielegalnie w mieszkaniach prywatnych36, kierował chórami kościelnymi37. Z czasem został zaliczony do kleru diecezji samborsko-drohobyckiej, a po jej likwidacji w 1959 roku – do metropolii lwowsko-tarnopolskiej Rosyjskiego Kościoła Prawosławnego. Jakiś czas przepracował przy katedrze w Drohobyczu38, potem w różnych parafiach na zachodniej Ukrainie, najdłużej w Truskawcu, następnie w Dobrostanie. Z przyrodnim bratem, który od czasów wojny mieszkał w Anglii, kontaktów nie utrzymywał. Natomiast udało się mu przyjechać do Polski, gdzie gościł na plebaniach swych kolegów z seminarium częstochowskiego. Jeden z nich, ks. Komasa z podczęstochowskiego Poraja, odwiedził go na Ukrainie. W kolejnej kartce tak opisywał ten okres swego życia: Kochany P[anie] Prof[esorze], siedziałem i za Niemców i teraz, a od 1950 r[oku] do 1956 r[oku] byłem górnikiem w kopalni węgla, toteż praktyczne życie bardzo dużo mnie nauczyło. Przejechałem 555 km w szerz od Moskwy do Władywostoku, a znając historię polską, wszędzie znajdywałem ślady polskości! Jechałem [przez] 72 tunele nad Bajkałem, które to zbudowali polscy bohaterowie z 1863 roku, widziałem z daleka irkucki kościół polski, gdzie kiedyś było dwóch księży polskich. I teraz w tych stronach są nawet czynne kościoły polskie! Z magadanami pojechałem w głąb magadańskiej oblasti do kopalni węgla. Gdy w 1977 r[oku] byłem w Polsce i to kolegom opowiadałem i chwaliłem się, że byłem górnikiem w kopalni węgla, to koledzy mnie zwracali uwagę „pa, ciszej”, aby ja nie zrobił konkurencji ówczesnemu Edziowi!39 Będąc w magadańskiej oblasti, wszyscy Polacy bardzo dobrze, przyjaźnie żyli [ze mną], bo ja nie Polak, najlepiej z nich mówiłem po polsku i ja ich uczyłem języka polskiego, prawdziwego. 25 VI 1956 r[oku] wróciłem na ojczyznę i pracuję, dojeżdżając na pracę 140 km, naturalnie elektryczkami40. W Truskawcu mam własny domek, który mnie podarowano „bez rejestracji ślubu” i żyję sobie jak w raju, ale bez Ewy. W Magadanie podarowałem skrzypce polskiemu kapitanu, który czegoś nie wracał, za jakie teraz dostałbym lekko 16 000 rubli, ale że mnie podarowano tylko... 17 roczków, to warto w część tej daty podarować te skrzypce. Przy każdej okazji rozmawiałem po polsku, a nawet raz na pogrzebie miałem kazanie po polsku. Bo to był pogrzeb Polki-staruszki, za które to wszyscy Polacy serdecznie mnie

36 J. Stoćkyj, Ukrajinśka hreko-katołyćka cerkwa i relihijne stanowyszcze Ternopilszczyny (1946–1989), Ternopil 2003, s. 155. 37 Sakralne mystectwo Bojkiwszczyny, Drohobycz 2003, 6, s. 19, 244; M. Burban, Chorowe wykonawstwo Lwiwszczyny: chory, dyrygenty. Posibnyk-dowidnyk, Drohobycz-Lwiw 1999, s. 70. 38 Za danymi na: http://www.katedra.org.ua/index.php/joomla-overview/articles/login. 39 Ks. Orszak ma na myśli Edwarda Gierka, ówczesnego pierwszego sekretarza Komitetu Centralnego Polskiej Zjednoczonej Partii Robotniczej, czyli faktycznego szefa komunistycznego aparatu w Polsce, który za młodu był górnikiem. 40 To jest kolejką elektryczną.

111

Дискурс • Dyskurs dziękowali dodając mnie komplement, że „teraźniejszy (u nas) żaden ksiądz polski tak „pięknie i dobrze” po polsku nie wygłosiłby kazania! Piszę to wszystko, które to może szanownego pana nie interesować, ale clara pacta faciunt claros amicos!41. Mnie byłby bardzo, a bardzo przyjemnie zobaczyć Pana u nas, a wtedy ustnie przy „гароці” opowiedziałbym wszystko, co wiem, to, co Pana interesuje. To na razie na pierwszy początek wszystko, które może dużo Pana to nie ciekawi. A resztę proszę poprosić ks. Komasę, to mój kursowy kolega a do tego był u mnie Wam rozpowie.

Potem nadeszła jeszcze jedna kartka. Podpisana była „ks. Andrzej” i nosiła datę 26 września 1985 roku. Ja odpisałem Panu długi list i po mojemu opisałem niektóre rzeczy ciekawe, tak jak na początek! Mnie bardzo ciekawi, czy Pan otrzymał ten list, bo przemyślałem, co dalej pisać! I zacząłem w swojej pamięci zbierać materiały.

I jeszcze na kolejnej kartce, z widokiem truskawieckiego źródełka „Edward”, napisał ks. Orszak 21 stycznia 1986 roku: Serdecznie dziękuję za pamięć i życzenia. Niech dobry Bozia i jego Matka Wam błogosławią. Mam trochę materiału dla Was, ale teraz Święta, to już napiszę wszystko po świętach, gdy trochę odetchnę, bo ja do pracy dojeżdżam 140 km!

I wtedy opowieść księdza Orszaka urwała się nagle. Dalsze kartki już nie napłynęły do Polski, wciąż pogrążonej wtedy w stanie wojennym, więc izolowanej przed mieszkańcami imperium sowieckiego. Tak to sobie tłumaczyłem. Po latach dowiedziałem się, że ks. Orszak był już coraz bardziej chory. Zmarł 30 kwietnia 1988 roku we wsi Dobrostan pod Lwowem. Pozostały po nim papiery osobiste, fotografie, portret olejny i magnetofonowe nagrania kazań42. Może kiedyś pamiątki te przemówią pod czyimś piórem i poznamy ciąg dalszy opowieści ks. Andrzeja Orszaka, Rusina z Węglówki pod Krosnem, wiernego dobrym przyjaciołom.

41 Łac.: jasne układy tworzą dobrych przyjaciół. 42 Informacje dra Stanisława Stępnia z Przemyśla.

Andrzej A. Zięba: Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść…

Akt zgonu ks. Andrzeja Orszaka (Kopia ze zbiorów prywatnych, udostępniona dzięki pośrednictwu dr. Stanisława Stępnia z Przemyśla).

Дискурс • Dyskurs

Andrzej A. Zięba: Clara pacta faciunt claros amicos: niedokończona opowieść…

Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування без насилля Павло Роберт Маґочій Торонтський університет Останніми роками феномен прикордоння разом з дещо спорідненою концепцією маргінальності став надзвичайно популярним об’єктом вивчення серед гуманітаріїв та представників суспільних наук. На одній з наукових конференцій проведених в США мене попросили зробити вступні зауваження стосовно міжнародного проекту, присвяченого „вивченню походження та проявів етнічного (та споріднених форм соціального та релігійного) насильства у прикордонних регіонах країн центрально-східної, східної та південно-східної Європи”1. Я вважаю своїм обов’язком почати з вступного зауваження, що територія, на тему якої мене попросили виступити, була у рамках досліджуваного періоду (тобто від 1848 р. до наших днів) напрочуд вільною від міжетнічного, релігійного та соціального насильства. Виникає питання: невже на цих прикордонних територіях ніколи не існувало ніяких чинників для міжетнічних, релігійних та соціальних суперечностей? Звичайно, вони існували. Але чи призводили ці чинники до виникнення насилля? Відповідь – ні. Територія, яку ми розглядатимемо – Карпатська Русь – як це стане зрозуміло нижче, є землею багатьох кордонів. Карпатська Русь, однак, не розташована в ізольованому периферійному регіоні, а в самому центрі європейського континенту, як було доведено географами у другій половині XIX ст.2 Що ж таке Карпатська Русь і де вона специфічно знаходиться? Оскільки цей регіон ніколи не являв собою незалежної держави чи навіть адміністративного утворення, то знайти його на картах Європи є нелегкою справою. У цьому сенсі подібно до багатьох інших регіонів Європи – Лапландії, Кашубії, Еускал Геррії 1 Конференція присвячена цій темі відбувалася у травні 2005 р. як частина міжнародного наукового проекту: „Прикордонні території: етнічність, ідентичність та насилля в „уламкових” зонах імперій від 1848 р. до нині” („Borderlands: Ethnicity, Identity, and Violence in the Shatter-Zone of Empires since 1848”), організованій Ватсонівським інститутом міжнародних досліджень при Браунському університеті (м. Провіденс, штат Род-Айленд, США). 2 Точний географічний центр Європи знаходиться поблизу села Ділове (колишні Требушани) на крайньому південному сході Карпатської Русі, нині Закарпатської області України. Тут 1875 р. угорським урядом було споруджено пам’ятник, століттям пізніше, у 1975 р. вже урядом радянським встановлено ще один. Обидва існують і нині.

117

Дискурс • Dyskurs

(Країни Басків), Окситанії, Ладінії (назвімо лише кілька з них) – це територіальна одиниця, визначена радше етнолінгвістичними рисами більшості її мешканців, аніж політичними чи адміністративними кордонами. Використовуючи модні серед нинішніх інтелектуалів терміни, можемо сказати, що Карпатська Русь є класичною „конструкцією”. Деякі скептики навіть вважають її „уявленою спільнотою”, або, щонайбільш, „конструкцією” чи проектом, що все ще знаходиться в процесі створення3. Ми маємо на увазі дещо цілком конкретне, а саме компактну територію, яка на початку xx ст. (коли дані переписів населення були все-ще відносно об’єктивними) включала близько 1100 сіл та кілька містечок, щонайменш 50 відсотків населення яких були карпаторусинами4. З двох компонентів назви „Карпатська” відображає гори, що покривають більшу частину території регіону, а „Русь” стосується етнічного походження та традиційної релігійної орієнтації східного обряду, притаманної для жителів краю, історичною самоназвою яких була „русин” чи „руснак”. У нашій статті це населення буде описуватися як карпаторусини, що відображатиме його географічне становище та етнічне походження. Карпатська Русь являє собою прикордонні території на перетині кількох кордонів (див. карту 1). Ці території тягнуться вздовж та перетинають географічні, політичні, релігійні та етнолінгвістичні межі. Географічно хребти Карпат є вододілом і мешканці північних їх схилів відсунуті природними та штучними засобами зв’язку до басейну Вісли і Сяну (Балтійського моря). На противагу їм, мешканці південних схилів географічно є частиною Дунайського басейну та рівнин Угорщини. З поілтичної точки зору, протягом „довгого” чи „історичного” XIX ст. (1770-ті рр.-1918 р.) Карпатська Русь знаходилася в межах єдиної держави – Габсбурзької монархії – будучи, однак, розділеною між австрійською та угорською „половинами” імперії по хребту Карпат. З 1918 р. територія була поділена між кількома державами: Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Радянським Союзом, Україною, Словаччиною, і протягом короткого періоду – між нацистською Німеччиною та Угорщиною (див. карту 2). Карпатська Русь розташовується також вздовж основного кордону, який розділяє східне і західне християнство, які деякі науковці описують як Slavia Orthodoxa and Slavia Romana5. Більшість русинів (руснаків), які мешкають 3 Загальновідома нині концепція уявлених спільнот Бенедикта Андерсона у її відношенні до русинського відродження після 1989 р. іронічно та проникливо дискутується британським та німецьким фахівцями з проблем Центральної Європи: T. G. Ash, Long Live Ruthenia!, „The New York Review of Books” 1999, 22 квітня, предрукуване в його ж History of the Present: Essays, Sketches and Despatches from Europe in the 1990s, London 1999, с. 376-382; та S. Troebst, Russinen, Lemken, Huzulen und andere: zwischen regionaler Identitätssuche und EU-Ost-Erweiterung, „Frankfurter Allgemeine Zeitung” 2001, 16 січня, с. 9, передрук в його ж Kulturstudien Ostmitteleuropas: Aufsätze und Essays, „Frankfurt am Main” 2006, с. 361366. 4 Список усіх 1100 поселень (та їх різномовних назв) вміщено в: P. R. Magocsi, Our People: CarpathoRusyns and Their Descendants in North America, 4-е переробл. вид., Wauconda 2005, с. 110-206. Їхня карта: P. R. Magocsi, Росселеня карпатьскых русинів на зачатку xx столітя з далшыма данныма з 1881-го і 1806-го року, 2-е переробл. вид., Ocala 1998. 5 Дані концепції були розвинуті італійським славістом Р. Піккіо (R. Picchio, Guidelines for a Comparative Study of the Question among the Slavs, в: цей же, H. Goldblatt, Aspects of the Slavic Language Question, Vol. I, New Haven 1984, с. 1-42.

118

Павло Роберт Маґочій: Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування…

Карта 1

119

Дискурс • Dyskurs

Карта 2

120

Павло Роберт Маґочій: Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування…

в регіоні, належить до східнохристиянської сфери і вони більш чи менш порівну поділені на вірників греко-католицької церкви та церкви православної. Однак, релігійна строкатість краю аж ніяк не обмежується християнами греко-католицької та православної конфесій. Традиційно в кордонах Карпатської Русі мешкали римо-католики, протестанти (кальвіністи-„реформати” та, у меншій кількості, лютерани) і велика громада євреїв різноманітних переконань: мітнаґґеди, реформісти, а головно – хасиди. Карпатська Русь являє собою також етнолінгвістичне прикордоння. На її землях зустрічаються усі основні етнолінгвістичні групи Європи. Ця територія являє собою найзахідніше поширення східного слов’янства і межує з західнослов’янськими народами (поляками та словаками), угро-фінами (мадярами) та представниками романської мовної родини (румунами). Германські мови також представлені на Карпатській Русі, оскільки аж до 1945 р. етнічні німці (спиські та карпатські) та велика кількість ідиш-мовних євреїв мешкали у містах, містечках та селах краю. Нарешті, ще одна межа пролягає через Карпатську Русь, яка на нинішній день не отримала належної уваги ні в науковій, ні в популярній літературі, проте значення її є вкрай важливим. Йдеться про так званий, соціо-кліматичний кордон, або, простіше кажучи, межу вирощування помідорів та винограду. Якраз через значну частину Карпатської Русі пролягає північна межа культивування помідорів та виноробства. Якщо страви з використанням томатів є нормою в традиційному харчуванні на південь від даної межі, то до середини XX ст. цей вид овочів був майже невідомий русинам та представникам інших національних груп, що мешкали вздовж схилів Карпат. Відсутність традицій виноробства на північ від „томато-виноградної лінії” мало величезний вплив на соціальну психологію мешканців Карпатської Русі. Тепліший клімат і культура кафе сприяла особистому спілкуванню та духовій толерантності між русинами та представниками інших народів на південь від лінії. На противагу їм, мешканці земель на північ від описуваної нами межі були вимушені проводити менше часу на повітрі і їх міжособистісне спілкування часто знаходилося під впливом міцних алкогольних напоїв, надуживання яких провокувало нетерпимість до чужої думки, гарячковитість і деколи навіть фізичне насильство. Подібно до усіх спроб опису „типових” соціальних чи національних рис, вищесказані висновки значною мірою базуються на особистих спостереженнях і можуть наражатися на звинуваченні у спрощенні6. Подальші емпіричні дослідження можливо допоможуть нам більш точно визначити розташування зон культивування томатів та винограду, аби описати різницю в традиційному харчуванні та уживанні різних видів алкоголю, і, що важливіше, наскільки ця різниця впливає на соціальну психологію русинів та інших мешканців Карпатської Русі. Таким чином, Карпатська Русь може вважатися прикордонною зоною par excellence. Яким же тоді повинен бути підхід до її дослідження? Я би запропонував

6 До ранніх спроб опису різниці у традиційному харчуванні та соціальній психології карпаторусинів належить: S. Bonkáló, A Rutének (Ruszinok), Budapest 1940, с. 70-101 – переклад анлійською мовою: A. Bonkáló, The Rusyns, New York 1990, с. 57-84.

121

Дискурс • Dyskurs

звернути увагу на наступні чотири теми: (1) застосування множинних конструкцій для визначення ідентичності; (2) розвитку етнічної та національної ідентичності; (3) ролі держави; (4) історичного контексту насилля на етнічному ґрунті. Множинні конструкції для визначення ідентичності У свій час ми розробили концептуальну модель аналізу національних рухів серед бездержавних народів, що протиставляє ідею ієрархії множинних ідентичностей ідеї ідентичностей, що виключають одна одну.7 Ця модель була нами застосована до малоросів чи українців протягом „довгого” XIX ст. і ми переконані, що вона також може застосовуватися для вивчення розвитку більшості бездержавних народів Європи. Ми б також дозволили собі стверджувати, що множинна ідентичність є нормою для більшості індивідів у розвинутих суспільствах та у суспільствах, що розвиваються. Іншими словами, кожна особа має кілька потенційних ідентичностей, які вона вибирає в той чи інший момент: ідентичність мешканця села, містечка чи міста; ідентичність регіону чи держави; релігійної орієнтації; ідентичність мови і (або) етнічної групи. Деякі з нас вірні ідентичності університету, де ми навчалися (були часи коли випускник Гарварду справді відрізнявся від випускника Йєля чи Принстона, не кажучи вже про державні університети), або різним клубам, до яких ми належимо, або сексуальній орієнтації, особливо якщо остання не є гетеросексуальною. Існує також ідентичність за прихильністю до спортивних клубів. Як ілюстрацію ми дозволимо собі особисте спостереження. Я виростав у США , а саме у частині штату Нью-Джерсі, яка знаходиться якраз напроти найбільшого „присілку” цього штату – міста Нью-Йорк. Повністю занурений у це середовище, аж до віку дванадцяти років, я мав одну основну ідентичність. Коли хто-небудь запитував мене, хто я такий, відповідь завжди була – вболівальник славнозвісних „Бруклін Доджерс”.8 Це була справжня ідентичність, пов’язана з певними особистими уподобаннями, відмінна від ідентичності прихильників „Нью-Йорк Джаянтс” та ненависних „Нью-Йорк Янкіз”. Оскільки на той час мої батьки, дідусі та бабусі були живі, я не мав досвіду особистої втрати. Перший такий досвід прийшов до мене 1957 року, коли „Доджерс” залишили Бруклін. У певному сенсі, коли я був дванадцятирічним хлопцем, моя „національна” ідентичність була знищена не якимось державним законом чи планомірним етноцидом, а жадібними бізнесменами, які вбачали шанс заробити грубі гроші перемістивши команду до іноземної країни – Лос-Анджелеса. Я стверджую, мати більш ніж одну ідентичність є найприродні-

7 Концептуальна схема була вперше окреслена П. Р. Маґочім в роботі: The Ukrainian National Revival: A New Analytical Framework, „Canadian Review of Studies in Nationalism” 1989, XVI, 1-2, с. 45-62, і детально розвинута у його ж Історії України, Київ 2007, с. 306-350, 342-357, 374-391. 8 Можливо даний приклад може бути сприйнятий як надто екзотичний, проте існує багата література з приводу феномену „Бруклін Доджерз” в американській культурі XX ст. Класичною працею на цю тему вважається R. Kahn, The Boys of Summer, New York 1971. Серед інших робіт, що всебічно відтворюють психологію „доджерзманії” слід назвати наступні: P. Golenbock, Bums: an Oral History of the Brooklyn Dodgers, New York 1984 та H. Frommer, New York City Baseball: The Last Golden Age, 1947–1957, New York 1985.

122

Павло Роберт Маґочій: Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування…

шим станом індивіда, і рішення, яку з них обрати залежить від обставин, іншими словами, ситуативна ідентичність є виявом множинної ідентичності. Для самопроголошеної національної інтелігенції сама ідея множинної ідентичності являє собою смертний гріх. Те, що у більшості обставин є звичайним явищем – як наприклад, коли перед Другою світовою війною мешканець Македонії ідентифікує себе і як македонець, і як болгарин (македоно-болгарин), чи мешканець України XIX-го століття як малорос (чи українець) і „русскій” (тобто росіянин) – є абсолютно неприйнятним для будівничих націй, які вважають своїм обов’язком переконати індивіда в його (її) приналежності до єдиної національності, в даному випадку македонської чи болгарської, української або російської. Отже, національні ідентичності не повинні розглядатися як частина ієрархії множинних прихильностей, і за логікою речей, мають бути такими, що виключають одна одну. Більша частина історії Карпатської Русі починаючи з 1848 р. до нинішнього дня є історією часто безрезультатної боротьби національної інтелігенції проти природної тенденції місцевих мешканців мати більш ніж одну ідентичність, і в деяких випадках – не мати взагалі жодної національної ідентичності. В очах національної інтелігенції, особи з множинною ідентичністю є несвідомими, асиміляторами, і ще гірше – ворогами національної справи. Розвиток національних та етнічних ідентичностей Питання стосовно національної та етнічної ідентичності почало підніматися на Карпатській Русі у 1830–1840-х рр. Рік 1848 став переломним моментом у цих дискусіях. Протягом наступних двох десятиліть карпаторусини переживали своє перше національне відродження (пробудження)9. Це було класичне національне відродження центрально- та східноєвропейського зразка, хоч у зменшеному масштабі. Невелика група інтелектуалів, яких ми нині називаємо національною інтелігенцією, видавали перші книги та газети рідною мовою, засновували організації, сільські читальні та школи, де популяризувалася рідна мова та культура. Вони подавали петиції до правлячої влади Габсбурзької імперії з проханням про культурну та політичну автономію, засновану на територіальних і (або) корпоративних правах групи. Звичайно, не всі представники інтелігенції – в той час це було в основному духовенство – підтримували ідею розвитку місцевої східнослов’янської культури. Багато з них натомість воліло асоціювати себе з домінуючою національністю в державі, що до 1918 р. означало угорську, а у випадку Карпатської Русі на північ від гір – польську. Але і для тих, хто вірив у доцільність асоціювання зі східнослов’янським чи східнохристиянським світом, шлях до чіткої національної ідентичності виявився повним перепон. Подібно до багатьох інтелектуальних провідників бездержавних народів, карпаторусинські національні діячі відчували брак впевненості в сво-

9 Деталі щодо першого національного відродження можна знайти в роботах: I. Žeguc, Die nationalpolitischen Bestrebungen der Karpato-Ruthenen 1848–1914, Wiesbaden 1965 та П. Р. Маґочій, Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь 1848–1948, Ужгород 1994, с. 31-50.

123

Дискурс • Dyskurs

їй власній культурі та гордості за неї. По суті, протягом першого національного відродження Карпатської Русі (близько 1848–1868), його учасники проголошували свою належність до російської чи великоруської національності; вони намагалися використовувати російську літературну мову в своїх публікаціях та при викладанні в школах; а також, робили спроби переконати місцеве русинське населення прийняти російську національну ідентичність. Ці ранні будителі, очолювані Олександром Духновичем та Адольфом Добрянським, мали частковий успіх у поширенні російської національної орієнтації на наступне покоління. Однак у 1890-х рр., представники молодшого покоління інтелектуальних активістів (знову ж таки, у більшості випадків, представники духовенства) почали доводити, що російська мова є далеко відмінною від діалектів східних слов’ян Карпатської Русі і пропонували натомість стандартизувати місцеву розмовну мову і використовувати її як офіційну мову мешканців краю. Не було, однак, ясності в питанні, яка саме місцева мова повинна служити основою стандарту і яка альтернатива, якщо така існує, російській національній ідентичності. Проблема етнічної, національної та лінгвістичної ідентичності ще більш загострилася після Першої світової війни, коли Карпатську Русь було поділено між Чехословаччиною і Польщею. Деякі місцеві діячі продовжували пропагувати російську національну орієнтацію, до них приєдналися післявоєнні політичні емігранти з колишньої габсбурзької провінції Галичини (що на той час увійшла до складу Польщі) та колишньої Російської імперії (яка на той час стала Радянським Союзом). Серед цих політемігрантів була „бабуся російської революції” Катерина Брешко-Брешковська, яка вважала Карпатську Русь землею, де дух Росії був збережений у своєму первісному вигляді.10 Також до краю прибули політичні емігранти української орієнтації з польської Галичини та Наддніпрянської України колишньої Російської імперії. Вони знайшли підтримку серед деяких місцевих карпаторусинів і виховали багато молодих людей в дусі переконання, що східнослов’янське населення Карпатської Русі є етнічно українським, тим самим народом, що й етнічні українці східної Галичини та Наддніпрянської України – і звичайно не росіянами. У цей же час деякі місцеві діячі почали висловлювати невдоволення російськоукраїнською дихотомією і висловлювали думку, що східні слов’яни Карпатської Русі не є ані росіянами, ані українцями, а окремою національністю – підкарпатськими русинами, карпаторусинами, чи просто русинами. У результаті цього увесь період, відомий як друге національне пробудження (відродження), який тривав з 1918 по 1939 роки характеризувався запеклою ідеологічною боротьбою між представниками трьох національних та мовних орієнтацій: русофілів, українофілів та русинофілів11.

10 Цей погляд може бути найкраще підсумований в словах іншого російського політемігранта: „Я пам’ятаю хвилювання, коли кількома роками перед [Першою] світовою війною я дізнався, що „русскіє” живуть в Карпатах! … Від тієї хвилини я відчував величезне бажання потрапити до … Підкарпатської Русі, дізнатися більше про цю землю, побачити її людей і почути російську пісню, які співається на карпаторуській землі” – К. П. Бельгорскій, Край Русскій – край невѣдомый: впечатлѣнія изъ Подкарпатской Руси, „Старое и новое” 1932, 3, с. 177. 11 Деталі цих суперечностей див. в П. Р. Маґочій, Формування, с. 65-116.

124

Павло Роберт Маґочій: Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування…

Як було продемонстровано вище, русофільська орієнтація була найстаршою, домінуючою під час першого національного відродження і збереглася під час другого. Вона ж була і першою орієнтацією, що зникла і під час третього національного відродження, що розпочалося в 1989 р., і нині існують лише дві орієнтації: русинофільська та українофільська. Роль держави Карпатська Русь завжди була частиною одного чи більше державних утворень. Таким чином, немає нічого дивного, що правляча влада цих держав виявляла інтерес до питання національної ідентичності серед карпаторусинів. В останні сімдесят років габсбурзького правління (1848–1918) ставлення держави до цієї проблеми пройшло через кілька етапів. У перші два десятиліття так званого габсбурзького абсолютизму центральна влада спрямовувала свої зусилля на контроль і навіть придушення національностей з сильними політичними амбіціями, таких як поляки в Галичині, а особливо мадяри в Угорському королівстві. Як противагу полякам та мадярам влада сприяла національно-просвітницькому рухові серед східних слов’ян Галичини та Угорського королівства, зокрема і на Карпатській Русі. Однак у 1868 р. габсбурзька влада порозумілась з мадярами і поляками, які згодом зберігали статус домінуючого політичного та соціального чинника в Угорщині та австрійській Галичині. Ця політична зміна мала особливо негативний вплив на землі Карпатської Русі, розташовані в Угорщині, де аж до 1918 р. інтелігенція та система освіти стали об’єктами політики мадяризації, спрямованої на знищення усіх залишків східнослов’янської культури. Ситуація радикально змінилася з розпадом Австро-Угорщини наприкінці 1918 р. та поділом Карпатської Русі між новими повоєнними державами: Чехословаччиною та Польщею. У Чехословаччині були особливо сприятливі умови для карпаторусинів, оскільки поряд з чехами і словаками, вони були одним з народів-засновників держави. Русини, що мешкали на південь від Карпат добровільно проголосили своє бажання приєднатися до Чехословаччини і на Паризькій мирній конференції це бажання було підтверджено з гарантіями „найповнішого ступеня самоврядування, що буде узгоджуватися з Чехо-Словацькою державою”12. На сході держави було створено окрему адміністративну одиницю під назвою Підкарпатська Русь (чеською: Podkarpatská Rus). Незважаючи на те, що чеська влада не дотримала обіцянки надати автономію, край був номінально русинською територією і русинська (руська) мова була офіційно вживаною в школах та державному управлянні поряд з чеською. Стосовно національної ідентичності та тісно з нею пов’язаного мовного питання чехословацька влада проголосила нейтралітет. На практиці ж вона в різний час і під впливом різних політичних обставин підтримувала українофільську, русофільську та русинофільську орієнтації13. У 1930-ті роки, коли Чехословаччина у відчаї шукала

12 Traité entre les Principales Puissances Alliées et Associées et la Tchécoslovaquie, Paris 1919, с. 26-27. 13 Деталі еволюції чехословацької політики див. в П. Р. Маґочій, там же, с. 118-141.

125

Дискурс • Dyskurs

союзників проти ревізіоністських зазіхань нацистської Німеччини та Угорщини, територія Підкарпатської Русі набула особливого стратегічного значення. Вона являла собою єдину з’єднувальну ланку між Чехословаччиною та дружніми їй державами Малої Антанти: Румунією та Югославією. У результаті цього празька влада почала надавати все більшої підтримки русинофільскій орієнтації, сподіваючись добитися консолідації формування окремої карпаторусинської національності, що не матиме політичних інтересів поза кордонами Чехословаччини14. Незважаючи на зміну державного курсу, русофільська та українофільська орієнтації не зникли. Навпаки, українофіли знаходили підтримку знизу, з боку різних прошарків місцевого русинського населення, особливо молоді. Вона була настільки поширеною, що після Мюнхенського пакту 1938 р., коли Чехословаччина як унітарна структура припинила своє існування, а Підкарпатська Русь нарешті отримала давно омріяну автономію, українська орієнтація почала домінувати в краї, перейменованому на Карпатську Україну. Доля частини Карпатської Русі, що опинилася в складі міжвоєнної Польщі, була дещо іншою. Місцеві руснаки, які на початку xx ст. прийняли як етнонім назву „лемки”, сподівалися наприкінці Першої світової війни політично об’єднатися зі своїми побратимами-русинами на південь від гір у Чехословаччині. Фактично, саме русини-лемки вперше дали чітке територіальне визначення території Карпатської Русі і в меморандумах з картами, поданих до Паризької мирної конференції, закликали до незалежності чи автономного становища свого краю в сусідній державі15. Вимоги русинів-лемків про входження до Чехословаччини були, однак, відкинуті як русинськими лідерами на південь від Карпат, так і Президентом Масариком в Празі. Не бажаючи знаходитися під правлінням Польщі, лемківські активісти створили власну „незалежну” республіку, що проіснувала близько 16 місяців до березня 1920 р., коли територія знову була взята під польський контроль16.

14 Чехословацьке правління мало тимчасовий успіх у створенні сенсу карпаторусинської окремішності. Частина цього процесу пов’язана з етнонімом групи. Термін „русин” вживався східними слов’янами Галичини та Буковини щонайменш до 1918 р. Після того більшість галицьких та буковинських східних слов’ян прийняли назву „українець”, стверджуючи, що остання є сучасним еквівалентом давнішого етноніму „русин”. Русинофіли Карпатської Русі як в часи чехословацького правління, так і пізніше, за угорського режиму, вживали термін „русини” (чи „карпаторусини”, „підкарпатські русини”, „угро-русини”) у значенні окремої східнослов’янської національності. Популяризації національної специфіки карпаторусинів сприяла також поява кількох синтетичних нарисів, які пропагували точку зору про окремішність історичної, літературної та мистецької традиції цього народу. Серед праць на цю тему слід назвати наступні: И. М. Кондратович, Исторія Подкарпатской Руси для народа, Ужгород 1924; 3-тє вид.; Е. Недзельский, Очеркъ карпаторусской литературы, Ужгород 1932; [С. Добош], Исторія подкарпаторуськой литературы, Ужгород 1942; A. Изворин [Евгеній Недзельскій], Сучаснѣ руськѣ художники, „Зоря/Hajnal” 1942, II, 3-4, с. 387-418 та „Зоря/Hajnal” 1943, III, 1-4, с. 258287. 15 A. Beskid and D. Sobin, The Origin of the Lems, Slavs of Danubian Provenance: Memorandum to the Peace Conference Concerning Their National Claims, Prešov 1919. 16 Деталі з маловідомої історії Лемківської республіки див.: B. Horbal, Działność polityczna Łemków na Łemkowszczyźnie, 1918–1921, Wrocław 1997; P. R. Magocsi, The Lemko Rusyn Republic, 1918–1920 and Political Thought in Western Rus’-Ukraine в його ж, Of the Making of Nationanlities There is No End, Vol. I, New York 1999, с. 303-315.

126

Павло Роберт Маґочій: Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування…

Спротив лемків польському пануванню був швидко придушений – проте без кровопролиття. Протягом міжвоєнних років русофільські та українофільські орієнтації були присутні на Лемківщині. Завжди побоюючись „української проблеми” всередині своїх кордонів, польський уряд відкрито підтримував будь-які орієнтації серед русинів-лемків за винятком української17. Спершу владавіддавала перевагу тим лемкам, які асимілювалися до польської культури. Для тих же, що не стали поляками, уряд дозволив впровадження шкільного викладання лемко-русинською розмовною мовою і вітав рішення Ватикану про створення в 1934 р. окремої юрисдикції греко-католицької церкви, яка принципово не була українською18. Результатом цього було покоління індивідів, що були переконані в своїй належності до окремої лемківської національності. Ці відносно ліберальні обставини закінчилися з початком Другої світової війни. Підкарпатська Русь була повернена Угорщині, що заборонила українську орієнтацію, з неохотою терпіла російську, і відкрито підтримувала ідею того, що місцеві східні слов’яни являють собою „угро-руську” національність вірну угорській державі. На північ від гір українська орієнтація отримала друге дихання під владою нацистської Німеччини, яка включила населену лемками частину Карпатської Русі до складу Генерал-губернаторства Третього Райху19. Втручання держави до національного питання досягло кульмінації наприкінці Другої світової війни. На 1945 р. колишня Підкарпатська Русь Чехословаччини була анексована Радянським Союзом, тоді як дві інші частини Карпатської Русі залишилися в Польщі (Лемківщина) та Чехословаччині (так звана, Пряшівщина в північно-східній Словаччині). Радянський режим розв’язував національне питання відповідно до постанови, прийнятої Комуністичною партією (більшовиків) України у грудні 1925 р. Незважаючи на те, як мешканці Карпатської Русі називали себе чи вважали себе – русинами, руснаками, „карпато-россами”, „угро-русинами” – формально усі вони почали офіційно називатися українцями. Вживання національності „русин” було просто заборонене. Коли у 1948 р. Чехословаччина стала комуністичною державою, протягом кількох років була запроваджена радянська модель для русинів, що мешкали в північно-східній частині Словаччини. У 1951 р. русинське населення цього краю було проголошене українським. У наступні десятиліття влада Чехословаччини, при сприянні місцевих діячів, які відмовилися від російської орієнтації на користь української, запровадила політику українізації в школах та

17 Деталі польської політики стосовно Лемківщини у міжвоєнні роки див.: J. Moklak, Łemkowszczyzna w drugiej Rzeczypospolitej: zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997. 18 Нова юрисдикція була відома як Апостольська адміністрація Лемківщини. Причиною її появи стали побоювання Ватикану через масове навернення лемків до православ’я, що частково було реакцією русинів-лемків на українську орієнтацію Перемишльської греко-католицької єпархії, частиною якої була Лемківщина. Папський престол сподівався, що власна церковна юрисдикція, очолена прелатом-русинофілом (чи русофілом), дасть лемкам усвідомлення належності до „руської”, а не української церковної структури. 19 Нацисти дозволили створити Український національний комітет в Кракові, який організував на Лемківщині мережу україномовних шкіл, значний відсоток вчителів яких були українські націоналісти-втікачі зі Східної Галичини, що у вересні 1939 р. опинилася під владою Радянського Союзу.

127

Дискурс • Dyskurs

культурному житті. Русини, що були проти такого перебігу подій, відмовлялися від свого східнослов’янського коріння і приймали словацьку ідентичність і мову20. Національне питання серед лемків Польщі знайшло ще більш драматичне вирішення з втручанням держави. Вони були просто масово депортовані з карпатської батьківщини у два етапи (1945–1946 та 1947), відображаючи сталінський принцип – „немає народу – немає проблеми”. Роль держави знову мала глибокий вплив на національне питання на Карпатській Русі напередодні Революції 1989 та під час розпаду Радянського Союзу у 1991 р. У своїх зусиллях, спрямованих на подолання залишків комуністичного минулого, Польща, Чехословаччина, та її держави-наступниці Чеська республіка та Словаччина, після 1989 р. законно уможливили для своїх громадян знову ідентифікувати себе русинами як представниками окремої національності. З 1989 р. лемки та русини в Польщі та Словаччині офіційно реєструються в переписах населення. Їм надаються державні кошти для розвитку русинськомовних публікацій, освіти, театру та інших культурних подій. Незалежна Україна також намагається представляти себе пострадянською демократичною республікою і не обмежує приватної ініціативи громадян та організацій в Закарпатті (колишній Підкарпатській Русі) поширювати русинську національну орієнтацію. Уряд України, однак, все ще відмовляється визнати карпатських русинів як окрему національність і формально вважає їх „субетносом” українського народу21. Історичний контекст міжетнічного насильства Карпатська Русь завжди була всередині етнічно різноманітної частини Європи. На північний захід від неї мешкали поляки, на північний схід – українці, на південний захід – словаки і на південний схід – румуни. Сама Карпатська Русь, тобто територія, де руснаки (русини) традиційно складали більшість населення, також ніколи не була етнічно гомогенною. Поряд з русинами в її селах та містах мешкали мадяри, євреї, німці, рома (цигани), словаки, поляки, румуни, а з часів Другої світової війни українці та росіяни. Для прикладу візьмемо одну з частин Карпатської Русі, колишню провінцію Чехословаччини – Підкарпатську Русь. У 1930 р. з 725 тис. її мешканців 63% складали русини, 15,4% – мадяри, 12,8% – євреї, 4,8% – чехи та словаки, 1,9% – німці, 1,9% – інші.22 Розмаїття релігійних конфесій – греко-католицизм, православ’я, юдаїзм, кальвінізм (реформатство), лютерансво – обслуговували потреби однієї чи кількох етнічних груп. На додачу до цього існувало кілька протестантських та інших християнських деномінацій – баптисти, адвентисти сьомого дня, свідки Єгови – кількість яких значно зросла в посткомуністичну добу.

20 Деталі цього предмету див: P. Maču, National Assimilation: The Case of the Rusyn-Ukrainians of Czehoslovakia, в: P. R. Magocsi, Of the Making of Nationanlities There is No End, Vol. I, New York 1999, с. 242-289. 21 Офіційна українська позиція була сформульована в Report Submitted by the Ukraine to the Council of Europe Pursuant to Article 25, Paragraph 1 of the Framework Convention for the Protection of National Minorities, November 2 1999, особл. the Appendix, Ethnic groups of the Nationalities of Ukraine, с. 137-140. 22 Statistický lexicon obcí v Zemi podkarpatoruské, Praha 1937, с. xv.

128

Павло Роберт Маґочій: Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування…

Таке етнічне та релігійне розмаїття часто призводить до суперництва та ідеологічних конфліктів. Ми вже згадували боротьбу русофільски, українофільски та русинофільськи орієнтованої інтелігенції, вже не згадуючи про невдоволення усіма цими орієнтаціями з боку осіб, що відмовлялися від східнослов’янської ідентичності, натомість виявляли прихильність до асиміляції з мадярською, словацькою чи польською національностями. Рисою, притаманною XX ст., було також тертя між прихильниками греко-католицизму та православ’я. Близько третини карпаторусинського населення „навернулися” від греко-католицької віри до православної у десятиліття після Першої світової війни. Предметом суперечностей між цими двома групами були не так богослужбові чи ідеологічні відмінності, як церковне майно. Проте мабуть найзапекліша релігійна боротьба точилася в середовищі євреїв, причому на двох рівнях, „внутрішньому”, тобто всередині хасидського середовища між прихильниками різних хасидських династій (ребе Шапіра, Рокеаг, Вайсс та Тейтельбаум виявляли найбільшу нетерпимість стосовно один одного), та „зовнішньому” – між хасидами та сіоністами в цілому. Висловлювання, використовувані прихильниками цих національних та ідеологічних орієнтацій, часто бували дошкульними, навіть ядучими. Проте, не зафіксовано жодної стихійної бійки під час громадських акцій на підтримку тієї чи іншої доктрини чи протестів на сходах церков і синагог; ані жодного випадку організованого насилля чи смерті в результаті нього під час подібного роду подій23. Було б справедливим зазначити, що до Першої світової війни місцеві урядовці та жандарми з погордою ставилися до карпаторусинів, проте не зафіксовано жодного випадку насилля між карпаторусинами та мадярами на рівні села чи містечка. Нарешті, Карпатська Русь є мабуть унікальним регіоном в Центральній та Східній Європі, де не було жодного єврейського погрому чи фізичної розправи над ними. Ми не стали б твердити, що тут ніколи не існувало насилля на етнічному чи релігійному ґрунті. Проте, у більшості випадків воно ініціювалося та провадилося державою. Найтяжча доля випала частині Карпатської Русі, населеній русинами-лемками, в теперішній південно-східній Польщі. У перші місяці Першої світової війни приблизно 2-5 тис. осіб лемківського походження потрапило під підозру через свою русофільську орієнтацію, було заарештовано габсбурзькою владою і протягом більшої частини воєнного періоду утримувано в концентраційних таборах, розташованих

23 Винятковий приклад „етнічно” мотивованого насильства в середовищі самих карпаторусинів стався у 1930 р., коли місцевий учень Ужгородської вчительської семінарії Федір Тацинець, який дотримувався української орієнтації, здійснив замах на життя греко-католицького священика і загальновизнаного патріарха русофільської орієнтації Євменія Сабова. Спроба вбивства не вдалася і учня було затримано правоохоронними органами. Особою, що спонукала Ф. Тацинця піти на цей вчинок була викладачка Ужгородської вчительської семінарії Стефанія Новаківська, радикальна галицько-українська націоналістка, що очолювала новозасновану Підкарпатську філію Української військової організації, центр якої знаходився у сусідній Галичині, яка в той час перебувала під польським правлінням. Ф. Тацинець та С. Новаківська були арештовані і засуджені до кількох років ув’язнення. Незважаючи на те, що місцеві лідери українофілів не схвалили даний акт, він переконливо свідчить про засоби, до яких вдавалися українські політичні емігранти з Галичини для досягнення своїх цілей. Деталі „справи Тацинця”, див. ред М. Веґеш, Вони боронили Карпатську Україну, Ужгород 2002, с. 522-527.

129

Дискурс • Dyskurs

у західній частині імперії24. Багато з них померло від хвороб та поганого харчування. Трьома десятиліттями пізніше, коли завершилась Друга світова війна, русини-лемки, разом з рештою східних слов’ян повоєнної Польщі, були примушені переселитися в руслі „добровільного” обміну населенням між Польщею та Радянським Союзом. Близько 100 тис. з них виїхали на схід у 1944–1946 рр. Ті ж що відмовилися (таких нараховувалося близько 60 тис.) були насильно виселені зі своїх домівок у 1947 р. і розпорошені по селах і містечках західної і північної Польщі, на територіях, що належали довоєнній Німеччині (Сілезія та Померанія). Були також випадки інспірованого державою насилля проти етнічних та релігійних груп у частинах Карпатської Русі, розташованих на південь від гір. Найранішим прикладом цього є, мабуть, намагання угорського уряду зупинити поширення православного руху на його ранніх етапах перед Першою світовою війною, шляхом арешту деяких його прихильників і організації судового процесу, на якому перехід до іншої релігії тлумачився як еквівалент державної зради. Однак найбільше постраждали від рук держави євреї. У 1942 р. німецька влада фізично знищила або ув’язнила у таборі смерті Белзец усіх євреїв, що мешкали на Лемківщині. Пізніше, у 1944 р. до табору смерті Аушвіц-Біркенау (Освенцим) урядами відповідних держав були вислані євреї Угорщини (з Підкарпатської Русі) та Словаччини (з Пряшівщини). У результаті не менш ніж 80% єврейського населення Карпатської Русі загинуло. Наприкінці Другої світової війни об’єктом ініційованого державою насилля стали мадяри та німці. На Підкарпатській Русі, що знаходилася в процесі анексії до Радянського Союзу, усі чоловіки мадярської національності віком 18-50 років були арештовані і заслані до таборів праці ГУЛАГ у. Близько 5 тис. з 30 тис. депортованих мадярів померли в ув’язненні. У 1946 р. на Підкарпатській Русі, що на той час стала радянським Закарпаттям, усі чоловіки німецької національності були насильно депортовані до таборів ГУЛАГ у. У 1949–1950 рр. cpcp та його союзниця комуністична Чехословаччина заборонила греко-католицьку церкву, арештувала усіх її єпископів та священиків, які відмовилися перейти до православ’я – єдиної конфесії східного обряду, визнаної державою. Незважаючи на ці численні приклади інспірованого державою насильства в Карпатській Русі як прикордонному регіоні, в той же час спостерігається гідний уваги брак стихійного міжетнічного насильства. У чому справа? Можлива відповідь може мати лише спекулятивний характер. Причиною я назвав би два фактори: соціально-економічні умови і спільний страх так званого Іншого. Стосовно соціально-економічного чинника, слід зазначити, що Карпатська Русь традиційно була економічно маргінальною сільськогосподарською зоною, де більшість мешканців вело спосіб життя на рівні фізичного виживання як селяни, скотарі та лісоруби. Промисловості тут майже не існувало до другої половини XX ст. На противагу іншим частинам Європи, де етнічні групи значною мірою асоціювалися з певними професіями та соціально-економічним становищем, на Кар-

24 Найгорезвісніший з цих таборів знаходився в Талергофі, селі у Австрійській Штирії, на місці якого нині знаходиться аеродром аеропорту м. Ґрац.

130

Павло Роберт Маґочій: Карпатська Русь: Міжетнічне співіснування…

патській Русі майже усі вони займалися сільським господарством та промислами, пов’язаними з лісництвом. Іншими словами, усі народи краю були однаково вбогими. Наприклад, єврей-хлібороб чи лісоруб був тут таким же типовим явищем, як і єврей-крамар чи шинкар. Місцеві німці та мадяри – „державні народи” Габсбурзької імперії – на Карпатській Русі в більшості випадків також були селянами чи лісорубами. Мабуть єдиний виняток з цього правила мав місце у найбільш східному регіоні Карпатської Русі. У міжвоєнні роки XX ст., заохочені чехословацьким урядом, близько 30 тис. чехів оселилися в краї, обійнявши посади державних службовців, лікарів, вчителів, ставши підприємцями та занявшись іншими видами розумової праці. Чехи чітко являли собою соціальний прошарок цілком відмінний (і такий, який сприймався відмінним) від решти етнічних груп регіону. Парадоксально, що радянський режим по Другій світовій війні також здійснив свій внесок до соціально-економічної нерівності на базі етнічних відмінностей. Для забезпечення потреб нових промислових підприємств влада присилала керівників, фахівців та робітників з України та решти cpcp. Більшість цих прибульців оселилися у кількох містах Закарпаття. Деякі з місцевих мешканців могли ставитися до них із заздрістю, оскільки, принаймні у перші роки радянського правління, новоприбулі, здавалося, мали краще оплачувану працю і займали вищі посади в державній адміністрації. Однак напередодні та після розпаду Радянського Союзу, економічна криза створила ситуацію, коли „немісцеві” опинилася у такій самій, а часто і гіршій ситуації ніж „місцеві”, які знаходили підтримку у родинній власності в селі та можливостях спільної родинної праці. Звичайно, відсутність зв’язку між соціально-економічним статусом та етнічним походженням не могла дозволити уникнути заздрості на індивідуальному рівні, проте дозволяла позбутися її на рівні групи. Стосовно ж страху Іншого, то на перший погляд, це може здатися чинником, що сприяє міжнаціональному насильству. Питання однак у тому, який саме Інший є причиною цього страху. На Карпатській Русі у минулому і сьогоденні були і є багато етнічних та релігійних Інших. Ці Інші не є невідомими, оскільки взаємодія з ними постійно існувала у процесі праці, у сільському шинку чи крамниці, міському ярмарку та симбіотичному взаємообміні послугами (християни готували їжу та прибирали для євреїв у суботу, євреї торгували та надавали інші послуги в неділю). Задоволення цим становищем з боку чисельно превалюючих карпаторусинів і їхнє ставлення до інших народів, що мешкали в їхньому середовищі, посилювалося також їхньою постійною тенденцією до множинної іден‑ тичності25. Іншим, якого усі групи однаково боялися, була держава. Для осіб на нижчих щаблях соціально-економічної піраміди – а до таких належав переважаючий від25 Слід зазначити, що карпаторусини не були в захопленні від ставлення до себе з боку радянських „російських” бюрократів та урядовців у перші роки після анексії 1945 р., чи від переконання галицьких українців, які вважали – і все ще вважають – Закарпаття „своєю” землею, як і Галичину чи іншу частину України. Між тим, карпаторусини, які вивчали російську та українську мову та культуру, і які ідентифікували себе в минулому чи сьогоденні росіянами чи українцями, не відчувають інстинктивної ворожнечі до мешканців краю – представників цих етнічних груп.

131

Дискурс • Dyskurs

соток представників усіх етнічних груп Карпатської Русі – держава завжди являла собою загрозу для індивіда, чи то в ролі збирача податків, чи рекрутского набору на військову службу. Таким чином, будь-які контакти з державою уникалися за всяку ціну. З цієї точки зору, селянин-мадяр так само боявся мадярського жандарма і міг бути так само скривджений останнім, як і селянин-русин. Іншими словами, не існувало „правильної” етнічної ідентичності, що могла захистити від свавілля держави. Таким чином, оскільки загалом більшість мешканців Карпатської Русі, незалежно від національного походження та віросповідання, були сповнені страху та ненависті до держави, для влади в її періодичних кампаніях інспірованого міжгрупового насильства було важко до неможливого настановити одну групу проти іншої. Висновки Підсумовуючи, хотілось би наголосити на важливості вивчення Карпатської Русі у контексті теми прикордоння. Якщо така велика кількість істориків та суспільствознавців доводили, що східно-центральна, східна та південно-східна частини Європи складаються з прикордонних територій, які характеризуються міжетнічним, міжконфесійним та соціальним насиллям, як в такому випадку Карпатська Русь могла являти такий собі унікум? Ми скептично ставимося до тверджень про унікальність будь-якого явища, особливо у присутності науковців, які завжди готові виступи з контраргументами. Якщо не унікальність, то безумовно певна винятковість Карпатської Русі очевидна. Для розуміння норми, необхідно відстеження та пояснення винятків. Якщо нормою міжетнічних стосунків вважали насилля, то Карпатська Русь може бути прикладом, який цьому суперечить, і з яким інші випадки можуть бути порівняні та протиставлені.

Петра Мурянкы літературний проґрам вчыня лемківскости Марта Ватраль Вчыти лемківскiй Вчыня лемківского языка є в днешній час єдном з головных стратеґій ревіталізуваня лемківского культурового простору. О істориі школьництва на териториі Лемковины і континуациях того процесу писала Олена Дуць-Файфер1. Дослідниця зобрала і упорядкувала інформациі про того рода маніфестациі етнічной достоменности Лемків. Іх перегляд зачынат ся од фактів з XVI ст., кінчыт на сучасности. Хоцкі од 2006 р., на котрым статя ся заперат, во вчыню лемківсого наступили зміны і переломы (нп. введіня матурального еґзаміну з лемківского як рідного языка етнічной меншыны), то описувана през Дуць-Файфер „сучасніст” вказує на процесы, котры спілтворил Петро Трохановскій. В часах ПНР, котры для Лемків были періодом неістнуваня2 так в громадскости, як і в пропаґандовій новомові, вшыткы формы плеканя лемківскости ставали ся ґарантом єй тырваня. Łemkowie próbowali uzyskać zgodę na nauczanie języka łemkowskiego. Przez cały okres PRL-u były to jednak próby bezskuteczne. Zdarzały się przypadki nieoficjalnego wprowadzania elementów nauki języka, historii i kultury łemkowskiej, np. przy okazji lekcji religii, czy innych spotkań młodzieży łemkowskiej […]3.

Того рода діяльніст вюл тіж Петро Мурянка. Єй проявом было вчыня лемківского языка на лекциях реліґіі. По 1989 р. вчыня меншыновых языків ґарантує ст. 13 Уставы з дня 7 вересня 1991 р. про систем освіты, Розпоряджыня Міністра Нацийональной Едукациі з дня 24 марця 1992 р. в справі орґанізациі вчыня даючого можливіст підтриманя нацийональной, етнічной і языковой достоменности серед учеників, котры належат до нацийональных меншын (Д. У., ч. 34, роз. 150) а тіж Устава з дня 6 січня 2005 р. про нацийональны і етнічны меншыны і про реґіональний язык. Першом школом, в котрій по 1989 р. введено вчыня лемківского языка, была Основна Школа в Устю Ґорлицкым. В статиі з 1992 р. заміщеній в „Бесіді” Петро Трохановскій пише:

1 О. Дуць-Файфер, Szkolnictwo na Łemkowszczyźnie, „Річник Руской Бурсы” 2006, с. 51-67. 2 Тота же, Być Łemkiem w PRL-u, „Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego” MCCXLVII. Prace Etnograficzne, 2001, з. 36, с. 141-172. 3 Тота же, Szkolnictwo…, с. 63.

133

Дискурс • Dyskurs Мал єм колиси щестя чути, будуюче для нас, професорскє тверджыня, же кєд бы 50-милийоновий, высоко розвинений французкій нарід розселити помедже милиярдовых Кытайців, лишыти без єдной свойой книжкы – за піл столітя лем брак жаб посвідчал бы о ґенетычній іх там бытности4.

Цитуваний урывок не лем образує важніст реактывуваного процесу вчыня лемківского як рідного языка, але тіж є прикладом схемы основаной Мурянком в текстах пропаґандово-моралізаторскых. Тота схема заключат ся в прикликуваню оповісток, анеґдот, параболь, котры стают ся основом наррациі. Автор вводит іх до тексту як еґземпліфікацию даной квестиі і робит з них універсальны правила, за котрыма все стоіт неквестийонуваний авторитет (професор, старец, мудрец ітд.). Дякуючы такій конструкциі можливе є вытворіня літературной формы, котра містит в собі готову до переказаня правду. Цитуваний урывок вказує тіж тыповий для Мурянкы реторычний фортель, котрого цілю є выкликаня почутя гордости в однесіню до того, што лемківскє. Речений фортель операт ся на прерысуваных (прото, жебы были очывидны) опозициях, котрыма в тым припадку сут: мала етнічна лемківска група – велич французкій нарід, а реалізує ся в тым, же вшыткы такы конфронтациі Лемкы выгрывают. В пізнійшій о десят років статі Петро Трохановскій продолжат зміцнюючу лемківского духа наррацию: Позытыв + неґатыв (забыл єм уж як то было з тым на льоґіці) зложыли ся ту на позытыв. Мило было чути, одчувати як нашы молоды Лемкы автентычні берут сой до серця вшытко што наше, што рідне. Мило было усьвідомлювати сой, же нич не діє ся без причыны, же дорога обрана (выборота!) пред десятьома роками – то добра дорога5.

Реактывуваня автентычного і актывного бытя „грядущых” во власній культурі, є головном цілю учытельской діяльности Петра Мурянкы. Во вшыткых публикациях кєруваных до діти, Мурянка буде звертал увагу предо вшыткым на тото, жебы писаным словом выкреувати в іх свідомости простір, в котрым будут могли одтворити автентычний звязок з лемківскістю. Прото літературны формы для наймолодшых сут збірком вказівок, як тоту приналежніст найти і як єй плекати. Сут тіж мотывацийом до того, жебы вчыня лемківского языка стало ся інтеґральном частю штоденного рытуалу молодого Лемка. Так як в єдній з чытанок Лемківского букваря6 (котрий в дальшій части статі буде предметом аналізы): Вечер Сховало ся сонечко за горку, блиснуло остатніма червеныма променями. Сіла на село ніч. Славко смотрит до вікна і не годен ся начудувати. — Мамо, місячок сходит! — Тобі лем в голові місячок, сонечко і чвирликаня. А лемківского языка єс ся навчыл? — Так, мамо! Тепер береме чытанку на букву „ч”. — Та ход вечеряти! — А што на вечерю?

4 П. Трохановскій, По Устю, Кунковій і Ліґници – наука лемківского в Креници?, „Бесіда” 1992, ч. 2, с. 1. 5 уйко Петро [Петро Мурянка], 10-ий рік наукы лемківского языка закінчений в пленері, в: Ґорлицкій Бурсак – выданя посвячене Х-літю реактывуваня Руской Бурсы, [Крениця-Лiґниця] 2001, с. 7. 6 П. Мурянка, А я знам азбуку. Лемківскій буквар, Варшава-Ліґниця 2003.

134

Марта Ватраль: Петра Мурянкы літературний проґрам вчыня лемківскости — Мастило. — Мамо! Як я не терплю мастила7! (ЛБ, с. 63)

Реактывуваня вчыня лемківского языка в школах започаткувало працы над підручниками згідныма з обовязуючыма едукацийныма правилами. Єдным з такых підручників є Лемківскій буквар – авторскій проєкт Петра Трохановского – учытеля. Буквар был выданий в 2003 р. по веце як десятьолітній праци з „прототыпом” того підручника і допасуваню го до потреб учеників. Окрем Лемківского Букваря, Петро Мурянка опрацювал вельо інчых публикаций дедикуваных наймолодшым Лемкам. Од 1995 р. редаґувал неперіодычний часопис выдаваний як додаток до „Бесіды” – „Лемківска Ластівочка”, в котрым поміщены были байкы, оповісткы для діти, коміксы, вершыкы. Проєкт закінчыл ся на 17 чыслах і до тепер є на сумліню Мурянкы, як проєкт недокінчений, а барз потрібний в процесі зміцняня звязків медже поколінями Лемків. Мурянка тіж зобрал і упорядкувал антолоґію лемківской поезиі для діти Мамко, куп мі книжку8. Літературныма проявами працы з дітми сут тіж чысленны драматычны формы, котры писаны были на потребы інсценізаций реконструючых лемківскы звычаі і обряды. Вчыти лемківскости Мурянковы літературны стратеґіі реконструуваня лемківскости обнимают вшыткы аспекты бытя Лемком. Поетычны і прозаторскы формы, а тіж трансляторскы выборы автора творят базу до одбудовы меджепоколіньовой тяглости в новых обставинах. Лемківскій Буквар вписує ся в тоту спійну наррацию. Є не лем шкільным підручником, але предо вшыткым лекцийом лемківской достоменности, вказівком як тырвати в языку і культурі своіх предків. Зо взгляду на тото каждий текст поміщений в Букварі ма пропаґандовий характер. Поєдны чытанкы односят ся до лемківского культурового простору, вчат пошаны для гір, любови до втраченой отчызны, переконуют до потребы знаня материньского языка. Введіньом до так пониманого курсу з лемківскости сут вводны слова кєруваны до родичів і до діти. Іх аналіза дозволит одтворити стратеґію, яку Мурянка принял до ратуваня лемківской меншыны. Дорогы Родиче – Учытеле! Для окружаючого нас світа чудным здавати ся годно, же в книжці презначеній для діти звертаме ся зо словом до... родичів. Для Вас, в найтруднійшых обставинах тримаючых ся все іщы власных корени, то не чудне. Знам, бо не раз в бесіді з Вами чул єм тото короткє, глубокє змістом зьвіданя – „коли?”. Коли буде выданий лемківскій буквар. Жебы вчыти своі діточкы азбукы, нашого писаного языка. Дома вчыти, бо хоц – по веце як пілстолітній перерві – пред дванадцетьома роками введено лемківскій язык до шкіл, дале є то лем символічна едукация. Рідной бесіды вчыт ся лем там, де „пощестило” нам жыти в векшых скуписках. І то не всяди, бо обставины жытя-бытя в діаспорі диктуют і екзеквуют своі тверды права. В Горах діло має ся дакус ліпше, в Горах здорівше повітря, зато може і люде сут дакус міцнійшы... (ЛБ, с. 4)

7 Фраґменты чытанок цитую за: П. Мурянка, А я знам азбуку.... Означам іх: (ЛБ, ч. стороны). 8 Мамко, куп мі книжку. Антольоґія діточой поезиі, ред. П. Трохановскій, Новий Санч 1995.

135

Дискурс • Dyskurs

Значуче є доокрисліня групы, до котрой автор звертат ся во вступі. Належат до ней тоты, котры іщы „тримают ся” свойого коріня, то значыт выбрали бытя Лемком. Тото зобовязаня односит ся до поставы взглядом культурового спадку по предках, котра повинна операти ся на пошані, любови і почутю одповідальности за сохраніня го для наступных поколінь. З пониманя етнічной приналежности як обовязку выникат розумліня поставы артисты як синонімічной з поставом діяча, характерне для передставників напряму лемківской автопрезентациі9. Реальніст жытя-бытя в розсіяню і беруча ся з того факту скоро поступуюча асиміляция в гідній мірі влияют на Мурянкове думаня про місию, яком є вчыня лемківского языка. Неполна, лем символічна реалізация того постуляту в школах, неє старчаюча, жебы заґарантувати тырваня етнічной достоменности так барз розшмареной групы. З формальных взглядів лем гын, де ся Лемкам „пощестило”, даст ся зобрати чысло учеників вымагане до отворіня групы. То єден з основных проблемів, котры ограничают переказуваня молодому поколіню системовых (орфоґрафічных і ґраматычных) принципів іх рідного языка – істины, котра не все є переказувана дітям през родичів. Квестия консеквенциі жытя в діаспорі вертат в єдній з чытанок Букваря: Наша школа Наша школа то велика будівля. Має штырі поверхы. Саль до наукы єст понад 30, але школярям і так кісно. Мусят ходити на дві зміны, бо вшыткых учеників єст праві 800. Што рока змінят ся час наукы. Мы того рока ходиме на першу зміну. Так ліпше. Маме більше часу на забаву. Лем лекциі лемківского языка сут все по полудни. Інакше ся не даст зробити. Лемків в місті мало. Треба зберати учеників зо вшыткых шків. (ЛБ, с. 70)

Підкрисляня диспропорциі є характерне в называню реляциі Лемкы – Полякы, меншына – векшына, перифериі – центр. Тота диспропорция вымушат механізмы перетырваня, а там, де є за велика, унеможливят істнуваня якых-небуд оцілюючых форм. Прото Петро Мурянка про свою учытельску діяльніст думат ґлобальні. В його заміри Лемківскій Буквар ма трафити до вшыткых Лемків, котры іщы памятают о своій лемківскости і є ім потрібна поміч в дбаню про ню. Прото і в Вашу силу вірю, силу тіла і духа вшыткых Вас, прожываючых в землях далекых, Вас – котры ждали сте роками на лемківскій буквар, і Вас – котрым трафит він до рук несподівано, неждано. Буквар позволит Вам самым, Родиче, скориґувати власны знаня в однесіню до рідной бесіды. Та передовшыткым поможе плекати покін Матери, Вітців Вашых в серцях Вашых Діточок. Кєд того прагнете, кєд не обоятне Вам – ци по віках тырваня слово Матери-Лемкыні жыло буде, або ні. (ЛБ, с. 4)

Домінуючу в описуваню повыселенчого простору Лемків опозийю Горы – чужына10, Мурянка выкорыстує до здефініюваня постав в однесіню до лемківскости. Сила Гір то предо вшыткым сила рідной землі, котра сама в собі є істином лемківской достоменности. Бытя в Горах детермінує звязок медже поколінями, там простійше

9 Пор. О. Дуць-Файфер, Повыселенча лемківска література як етос тырваня, в: Ци то лем туга, ци надія. Антолоґія повыселенчой лемківской літературы, ред. О. Дуць-Файфер, Ліґниця 2002, с. 11-25. 10 Пор. О. Дуць-Файфер, Катеґория своє – чуже в лемківскых культуровых текстах, „Річник Руской Бурсы” 2007, с. 165-180.

136

Марта Ватраль: Петра Мурянкы літературний проґрам вчыня лемківскости

го одтворити, бо окрем власной памяти, диспонує ся памятю місця. Втрата того звязку рівнат ся асиміляциі, котрой початковыма проявами сут заниканя языка, традыциі, памяти о предках, а кінцьовым ефектом цілістна втрата етнічной достоменности, то є заник етносу. Реторика Мурянкы операт ся о преконаня, же каждий Лемко ма в собі частку лемківскости, бо прецінь: „Kultury każdego osiadłego, mniej lub więcej cywilizowanego narodu nie sposób widzieć w oderwaniu od korzeni, od ziemi ojczystej”11. „Силом духа” автор окрислят тоту частку і в ній видит надію на претырваня. Покликуючы ся на ню прібує реактывувати почутя одповідальности за тото, што є істинні „наше”. Ідеалістычне думаня Мурянкы бере ся з певности, же Лемко, котрий хоче быти Лемком, буде робил вшытко, жебы вратувати для себе і своіх діти культуру предків. Мурянка ма велику віру в тых Лемків, прото помагат ім як лем є в силі, жебы мали з чого взяти основы лемківскости. В своій творчости дає ім Горы, втрачену Лемковину, Буквар ма помочы сохранити рідну бесіду. Што важне, мусит то быти язык Матери-Лемкыні, не засимілюванй, лем автентычний, одталь втручыня о кориґуваню языковых хыб. Понеже Діти не знают іщы азбукы, а тіж до Них мам дяку звернути ся, прошу Вас, Родиче – Учытеле і Учытеле з професиі, котры будете вчыти рідного языка в школах, прочытайте Ім одавторскє, любовію писане слово (…)

Чытаня дітям в рідным языку то наступний з постулятів проґраму одбудовы лемківской свідомости. Тот символічний акт засвідчат о реконструкциі меджепоколіньового переказу, котрий по выселінях не міг быти продолжаний в первістній формі. Раз іщы в тым короткым вступі Мурянка підкрислят обовязок родичів і учытелів, якым є уформуваня наступных поколінь Лемків. Цитувана промова вказує на тото, же Мурянка є свідомий конечности працы при основах (підвалинах етносу), што найде потверджыня в поєдных чытанках Букваря. Слова кєруваны до діти автор формує в приповістку о любови до Отчызны, зо вступом описуючым сельску Аркадию і повчыньом, котре каждий малий Лемко мусит памятати і мати за головну мотывацию до вчына ся свого языка. Дорогы Діти! Вшытко, што на нашій чудовій Земли жыє, має свою бесіду. Ведут зо собом розмову птахы – чвирликаньом радісным. В час яри-весны будят сьвіт до жытя шковраночкы в поли, в конарях дерев соловіі сьпіваючы тішат ся теплым літом. В сельскых подвірцях чути кукуриканя, кокодаканя, кваканя, ґєлґотаня. Деси там, в стаєнці ци на загороді, своім подолгастым „му-у-у” одозве ся коровка, забечыт ягнятко, зарегоче ся коник. На ґанку мявкне котик, при буді гавкне псик. А выйдеме в поле, коли буде хылил ся ґу заходови ден, почуєме – яку „дискотеку” уряджают сой над водами жабкы, як в глубокым лісі тырвожным рыком выявлят свою тугу єлень.

Тым красным описом Мурянка ініциює цілий шор асоцияций з рідным і приязным простором. Вызначают го тыповы для креуваня того рода асоцияций символы: хыжа, загорода, поля, лісы, рікы. Так сконструуваний мікрокосмос є репрезентатывний для лемківского крайобразу. Покля ініцияльна метафора остане пояснена, автор прикликує коротку приповістку:

11 P. Trochanowski, Słowo Łemka o sobie i swoim narodzie, „Regiony” 1987, ч. 2-4, гев: ч. 2, с. 5.

137

Дискурс • Dyskurs Давно, давно тому чул єм од старого, сивого діда повіджыня: „камін росне”. „А бесідує?” зьвідал єм діда. „Так, бесідує!” – одповіл мі дідо. „Та кєд не німий аж і камін, певні мают свою бесіду і потічкы, лісы, травы, квітя?” – мучыл єм дале сивого діда. Товды він рюк: „Вшытко на сьвіті свою бесіду має.”. І додал: „Лем треба кохати, лем треба ся навчыти розуміти...” (ЛБ, с. 5)

Дідо-мудрец появлят ся тіж в єдній з чытанок: Дідо Юстин Дідо Юстин має вісемдесят сім років. Сивы баюсы сігают му поза бороду. Волосы так само сивыбілы, дістают рамен. Давно, давно, в молодости, дідо Юстин был югасом. Знає оповідати розмаіты істориі. Діти ради слухают діда Юстина. (ЛБ, с. 61)

Дідо то носитель основных для культурового простору правд. Креуваний ним образ світа опертий є на маґічным думаню, традыциі, ядрі етносу, што є причыном трактуваня діда як мудреця, учытеля переказуючого універсальны і понадчасовы правды. В цитуваных фраґментах дідо стає ся тіж символом меджепоколіньового переказу. Оповісткы діда Юстина поміщены в Букварі дополняют знаня про світ, в котрым прожывают його молоды слухачы12. Заперты в них повчыня і пересторогы сут тіж важным елементом наукы жытя в громадскости. В першым з прикликаных цитатів дідо-мудрец выповідат основну для Мурянкового розумліня лемківскости правду: Лем треба кохати, лем треба ся навчыти розуміти. Дідо вчыт пошаны для природы, бо то через ню познає ся світ і себе. Коли найде ся в собі любов до землі, отчызны, в думаню Мурянкы, найде ся правду конститутывну для достоменности. Важне є тото, же для автора Лемковина – хоцкы втрачена і здеконструувана през выселіня, дальше ма велику силу єдночыня штораз барже ріжницюючых ся версий лемківскых достоменности. Прото вчыня лемківскости подля Петра Мурянкы є вчыньом розумліня. В молодых школярях хоче скресати охоту до піднятя того вызваня. Вслухувал єм ся не раз, як ведут зо собом розмову Горы Бескіды, што од віків далекых небо підперают в рідным нашым краю. Здавало ся мі, же навчыл єм ся розуміти шум дерев і черкіт потічків. І был єм щестливий. Такє диво може ся сполнити і Вам, Діти. Лем треба міцно, барз міцно кохати. І іщы єдно. Конечні треба навчыти ся азбукы, вчыти ся і вчыти нашой богатой, прекрасной лемківской бесіды. Інакше нашы Горы не зрозуміют Вас.

Розумліня Гір – то є розумліня істины, і знаня як брати єй силы, котры пак переказує ся грядущым – подля Мурянкы заперат ся в языку. Деси медже буквами А і Я, переходячы через шор чытанок, вершыків і образків, малий Лемко ма покохати штоси, што є сховане барз глубоко в його серци. То особливий концепт – розбудити в наймолодшым поколіню теплы, приязны чутя через прикликаня аркадийского простору, пак повязати тот образ з байковым передставліньом бесіды і природы і обіцяти, же дістане ся тото вшытко, коли буде ся вчыло (так направду, з серцьом) рідной бесіды. І не є то взагалі наівне думаня. Ностальґія і туга за втраченым уформували прецін цілу лемківску повыселенчу літературу.

12 См. тіж: ЛБ, с. 96-97.

138

Марта Ватраль: Петра Мурянкы літературний проґрам вчыня лемківскости

На подібній што вступы до Вукваря схемі збудуваний є текст отвераючий серию „Лемківскых Ластівочок”: Діти, діточкы! Оддаєме Вам до рук перший примірник нашого рідного, лемківского часопису. Заберали мы ся до того діла уж не раз, та завсе якысы недобры душкы не давали нам завершыти нашой щырой думкы. Аж той весны фиґлярны, пакісны душкы проснули ся од зимового сну цілком одмінены. Стали ся приязны, доброжычливы. Сами прискочыли до нас і зачали таку несподівану бесіду, што нам аж зрінкы зачали дыргати од радости. — Зробте часопис для лемківскых діти, они такы сами як і інчы діти на цілым світі – повідали душкы, – они добры, гречны і мудры. Одраз взяли мы ся до роботы. І летит уж до Вас „Лемківска Ластівочка”. Поможме ій, Діти, зробити гніздочко в своіх маленькых добрых серцях13.

Як авторитеты в тым припадку выступуют душкы, котры по внутрішній метаморфозі припоминают цілий час занятій чымси інчым Редакциі, же є велика потреба зробити часопис для лемківскых діти. Важне, же як головний арґумент душкы хоснуют факт, же малы Лемкы заслугуют (!) на свій власний часопис. Така наррация ма быти помічна в выкреуваню простору, в котрым малы Лемко і Лемкыня будут могли жыти як горды зо свойой достоменности люде. Поєдны чытанкы Букваря вкажут як Мурянка хоче выелімінувати страх і почутя бытя гіршым з лемківской свідомости. Реалізация горі описаных квестий є видна в Лемківскым Буквари во вшыткых його елементах – од ґрафічной обробкы (авторства Богдана Трохановского), по выбраны приміры і цвічыня. Авторскы чытанкы і вершыкы сут континуацийом розпочатого во вступных словах оповіданя о лемківскым світі. Аналіза декотрых вкаже, же тоты короткы літературны формы сут барз глубоко злученыма з сутьом лемківскости параболями. Консеквенцию в Мурянковым проґрамі вчыня видно уж в передставліню Лемковины: Горы Карпаты Ту гора і там гора. За том гором – гора і за тамтом – гора. Ту близко – зелены, дале сині. А там на краі горызонту – сивы, праві білы. То горы Карпаты. То Лемковина. (ЛБ, с. 53)

Тот урывок то перше пізріня на Лемковину. Дякуючы тій чытанці малий Лемко може розпознати горизонт свойого світа. Нарратор суґерує му, жебы посмотрил на горы, а в остатнім речыню гварит му, же то його отчызна. Коли ученик дознає ся про букву „г” (г як горы), вчыт ся найпростійшого, найбарже очывидного повязаня – горы то Лемковина, горы то його світ. Шіст короткых речынь старчыло, жебы вказати Лемкам, же де бы тепер не мешкали, мают своє (і лем своє) місце на земли. І то такє, котрого не даст ся обняти пізріньом. Свідоміст того вяже ся тіж з почутьом одповідальности за рідний простір. В остатній чытанці, лем што перед посланьом діти на заслужены вакациі, Мурянка припоминат тот обовязок:

13 См. в: „Лемківска Ластівочка. Часопис для діти і молодежы” 1995, ч. 1, с. 1.

139

Дискурс • Dyskurs Де на вакациі? Уж половина червця. Сонце міцно гріє. В долинах і на горбках стоят першы копы сіна. Доокола пахне літом. Ученикы думают лем о вакациях. — Хто де выіжджат на вакациі? – зьвідує діти учытель. — Я іхам до Кракова – повідат Ганця – там мешкат моя тета. — Я ся выберам зо старшым братом на Захід, до Ліґниці. Там маме родину – гварит Славко. — Няньо з мамом іхают на вчасы до Усткы і берут мя зо собом. Буду виділа Балтийскє Море – тішыт ся Вірка. — Е, што там Балтык! – выкривлят ґамбу Теофіль. – Родиче летят зо мном на Французку Рівєру! — Як то? Родиче летят з тобом, ци ты з родичами? Сьміє ся учытель. — А то не вшытко єдно? – чудує ся Теофіль. — Ні, Теось, то не вшытко єдно, – поважніє учытель і водит очами по клясі. — А ты, Ромку? Де ты проведеш літо? — Я, я?... Я добрі не познал іщы Лемковины. Піду з братчыками по нашых горах. (ЛБ, с. 104-105)

Персвазийний характер той чытанкы є тыповий для малых літературных форм кєруваных до діти. Мурянка вказує, як можна думати про свою отчызну і як єй шанувати. Симптоматычний є контраст медже рішыньом Ромка а плянами його приятельок і приятелів. Штораз барже оддаляюча ся перспектыва – Краків, Ліґниця, Устка, аж по Французку Рівєру, наглі остає вернена на властиву обшыр заінтересувань Лемка – його отчызну. Теось, котрий гордит ся плянами візиты в „раю”, є передставлений як неґатывний герой – робит си смішкы з приятелькы, фривольні выповідат ся о своіх родичах, не розуміє ґафы, котру чынит. Ромко є його протиставліньом. То тихий хлопец, кус застыджений „еґзотычныма” плянами інчых учеників. До забраня голосу є попрошений през учытеля, котрий уж помалы тратил надію, же повело ся му переказати тоту любов, про котру так красні бесідувал во вступі. Ромко выбрал самодільне і свідоме познаваня свого краю, то є нашол в собі тоту частку, котра є основом його достомености. Покля Мурянка засуґерує чытателям Букваря дорогу дальшого розвиваня іх етнічности, буде заєдно прібувал вказати ім красоту лемківского світа. В єдній з чытанок заберат школярів на гору Яворину: Прогулька Гнеска были мы на прогульці. Учытель попровадил нас на вельку гору. — А чом ту такы маленькы і покривлены дерева? – зьвідує ся учытеля Петрусь. — Бо ту барз высоко і дуют холодны вітры. На хырбеті нияк дерева не роснут – одповідат учытель і додає з усьміхом – одтамаль буде видно піл лемківского сьвіта. І правду гварил учытель. З горы Яворины видно барз далеко. (ЛБ. с. 68)

Є то продолжыня оповісти о просторі. Тым разом загальний огляд крайобразу переходит в представліня конкретного його выімка. Учытель веде діти на гору Яворину і вказує ім Лемковину. По дорозі тлумачыт гірскы особливости. Мурянка старат ся утримати молодых Лемків в захопліню красотом і монументальністю іх світа, а єдночасні вводит іх в тот світ через называня поєдных його елементів. По Горах приходит час на розпознаваня значучых місц: Місто над двома ріками Мушына то місто на Лемковині. В Мушыні стікают ся дві рікы – Попрад і Мушынка. Попрад родит ся під Татрами в Словациі. Плыне шыроком долином через краіну, котра зове ся Спиш. Мушынка то менша ріка. Она бере початок в селі, котре зове ся так само – Мушынка. Мушына то барз старе місто. На горі о назві Баштова сут розвалины старого замку. (ЛБ, с. 71)

140

Марта Ватраль: Петра Мурянкы літературний проґрам вчыня лемківскости

Цитуваний урывок передставлят єден зо способів вертаня місц значучых для Лемків до іх етнічной свідомости. Символічне одзыскуваня простору проявлят ся в вельох сферах діяльности лемківскых актывістів. Тоту ціль реалізуют они медже інчыма через вводжыня двоязычных таблиц в декотрых селах, де перед выселіньом мешкали Лемкы14, орґанізуваня лемківскых фестівалів15, а тіж через язык. В прикликуваній уж статиі про вчыня лемківского языка в школах, Мурянка описує явиско языковой реконструкциі минулого світа: Оно (Устя Рускє) ся днес, як і перед десятьома роками, зове офіцийні Ґорлицкє, але видимо правічний рускій дух носит ся над ним, кєд... Гей – любиме думати символами […]16

Як репрезентацию лемківскых місц Мурянка выберат Мушыну – місто значуче для істориі і культуры Лемків, реліґійний і гандловий осередок. Нарратор в тій чытанці історию міста заперат в єдным речыню – Мушына то барз старе місто. Барже занимат го його уміщыня – медже двома ріками: векшом, Попрадом і меншом, Мушынком. Для символічного розумліня того тексту важне є, же Попрад має своє джерело на Словациі, што робит з нього лучник медже лемківско-русиньскым світом. Русиньскы однесіня, в чытанці о Мушыні іщы не названы наявні, будут акцентуваны в наступных чытанках. Пошырiня понятя лемківскости о тот аспект ма місце медже інчыма во вказаным долов примірі: Байкы — Ци любите вы байкы? – зьвідує діти учытель. — Тааак! — Барз любите? — Найбарже! — А якы знате байкы? — „Червена шапочка”! — „О рыбаку і златій рыбці”! — Байкы Андерсена! — Так, то байкы ріжных народів. А ци знате даякы лемківскы байкы? В класі тихо. Аж по хвили повідат Андрийко: — „Чародійскы гушлі”! — „Осел і соловій”! – додає Павльо. — Так! Кус знаме. А більше познаме в наступных класах. Маме байок дост. В семох грубых книгах списал нашы байкы Михал Гыряк – великій і мудрий Русин. (ЛБ, с. 77)

Композицийна схема той чытанкы є повторіньом з тексту Де на вакациі? – учытель задає на позір просте звіданя і отримує на позір очывидну одповід. Демаскация позорів наступує товды, коли учытель допрецизовує звіданя. Так, як в чытанці о вакациях, лемківскіст не детермінує одповіди учеників – детермінуют іх гро14 Тот проєкт был зреалізуваний през Стоваришыня Лемківской Молодежы „Чуга” в Польщи. См.. м.ін.: E. Michna, Aktywność społeczności łemkowskiej po wprowadzeniu „Ustawy z dnia 6 stycznia 2005 r. o mniejszościach narodowych i etnicznych oraz o języku regionalnym”, „Річник Руской Бурсы” 2013, с. 140-141. 15 Приміром є Лемківска Творча Осін. Перший ден того фестівалю проходит в місци звязаным з выбраным на даний рік покровительом (славным Лемком), другій в Рускій Бурсі в Ґорлицях. В тот спосіб лемківска меншына зазначат своє історичне бытя в просторі, в котрым прожывали єй предкы. 16 уйко Петро, 10-ий рік наукы лемківского языка…, с. 6.

141

Дискурс • Dyskurs

мадскы обставины, в котрых прожывают. Прото задане по лемківскы, на лекциі лемківского языка звіданя, не переносит увагы школярів на лемківскій культуровий простір. Байкы, котры знают зо школы належат до центрового канону, в котрым неє місця на меншыновий голос. Тіж тоты, котры чули в хыжи не все сут лемківскы, частійше сут то байкы, котры здомінували польскій выдавничий рынок і дякуючы тому сут всяди доступны. Є лем пару выдань лемківскых байок, котры сут в силі конкурувати з красныма і кольоровыма польскыма выданями17. Спомнена в ініцияльній части допису актывніст Мурянкы в пропаґуваню, выдаваню і удоступняню лемківскых текстів для діти є формом раджыня собі з тыма проблемами. Рахує ся до них тіж вчыня языка як способу маніфестуваня лемківскости в як найшыршым культуровым контексті. В чытанці про байкы Мурянка дополнят контекст о понятя русиньскости. Як важне є памятаня про тот звязок видно і днес, коли свідоміст спільного, русиньского джерела є істином сучасной автономічной лемківской достоменности. В цитуваным урывку носительом русиньскости є великій і мудрий Русин Михал Гыряк. І гев Мурянка старат ся вызволити почутя гордости з бытя Лемком через міцно зарысувану опозицию. Хоцкы центровий дискурс ма велику силу діяня на свідоміст, то сім опаслых томів русиньскых байок дає Лемкам почутя, же взагалі не сут гіршы. Мурянка вчыт лемківскости тіж через вводжыня до Букваря сферы традыциі, рытуалів, обрядів. Єдным з розпознавчых для того культурового простору знаків є лемківска пісня / співанка. Автор видит єй як форму, котра заховала релікты минулого жытя на Лемковині. Демкова мериндя Демко вертат зо школы і уж од порога жалит ся, нарікат: — Але єм голоден, ледво жыю. — А мериндя твоя лежыт на креденсі. Жде на тебе – сміє ся мама. — Аа! Забыл єм взяти – жугре під носом Демко. — Та забыл, забыл, не інакше. Так, як тоты давны женці – додає няньо. — Якы там зас женці?! — Не знаш? То я ти засьпівам: Ішли женці жыто жати Та забыли серпы взяти. Серпы взяли, хліб забыли Якы-ж тоты женці были? — Такы забыткы предпотоповы – мудрує Демко. — Такы як і ты! Забыток – забытник. (ЛБ, с. 72)

На примірі той чытанкы видно, як выглядат процес одпоминаня минулого через співанкы і як іх рытуальна функция актуалізує ся в сучасности. Няньо забытливого Демка находит в поведіню сына характерний рыс і одраз асоциює го зо знаном співанком. Што важне, реакция Демка на тот коментар засвідчат, же няньо барз

17 На приклад: Іде, іде дід, несе байок міх, ред. M. Воргач, Б. Горбаль, іл. A. Пашкевич-Воргач, Вроцлав 2003; Як липняне сонце до міха імали. Баі, байкы і оповіданкы Лемків, ред. Ю. Стариньскiй, A. Рыдзанич, Ліґниця 2010; Байковый сьвіт Миколая Буряка, зобрала M. Ґоч, іл. M. Янко, Н. Ґoч, Зындранова 2011.

142

Марта Ватраль: Петра Мурянкы літературний проґрам вчыня лемківскости

часто мучыт го в тот спосіб. Хотячы-нехотячы Демко жыє серед такых предпотоповых забытків, што веце, є барз правдоподібне, же сам буде своі діти нима мучыл. Для молодых Лемків, котры не выховували ся в послідовности однесінь до лемківскости, тота чытанка може стати ся імпульсом до гляданя того рода одкликань в родинных переказах. Інче передставліня лемківской пісні нашло ся в оповістці о Андрийку: „Ой, верше мій, верше” Старшы Андрийовы братя ходят до музычной школы. Андрий нераз просит єдного, або другого: „заграй мі”. Найбарже любит пісню „Ой, верше мій, верше”. Слухат той пісні і жаль му в очках видно. — Няню! Запишете мя до музычной школы? — Запишу! А на якым інструменті хцеш вчыти ся грати? — На гушлях! — На гушлях? То ничого труднійшого не міг єс собі выбрати. — Може і так... Але я слухал як уйко грали на гушельках. І я гушляр буду. На ничым інчым не мож так красні заграти мойой пісні: „Ой, верше мій, верше”... (ЛБ, с. 74)

Андрий так як Демко выховує ся в родині, котра хоснує лемківскы традыциі, язык, культуру, дякуючы тому ма глубоко впоєны основы лемківскости. Малий Андрийко думат і чує лемківскыма символами, є репрезентатывным приміром спомненой скорше автентычности. Тота чытанка образує дітячу вражливіст на красу лемківского світа. Є тіж наступным доказом на тото, же Лемкы мают іщы на чым реконструувати свою достоменніст, мают з чого брати силу і гордіст. Тота коротка чытанка вказує як діє меджепоколіньовий переказ і же цілий час є надія на його підтриманя. В кінци Андрий хоче ся вчыти грати на гушлях, бо на гушлях грал його уйко. А коли уж ся навчыт, буде міг заграти пісню-символ свого чутя лемківскости. Лемківскій Буквар є выкладньом діянь, в котрых Петро Мурянка видит надію на підтриманя лемківскости. То, же є кєруваний до діти на основным етапі вчыня, не значыт, же неє в ним глубоко ідеолоґічной рефлексиі над лемківскым етносом. Противні – Буквар заперат в собі вшыткы пункты проґраму ревіталізуваня лемківскости, выникаючы з наррациі, котру Мурянка веде во вшыткых своіх літературных творах. Поєдны чытанкы то міні-лекциі з бытя Лемком і кажда з них ма вписане в себе припомніня о обовязку познаня і зрозумліня кым і одкаль ся є. Вшытко прото, жебы можлівіст вчыня лемківского языка як рідного в школах выкорыстати на зєднаня етнічной спільноты, навет як бы ся тото мало повести лем в символічым вымірі: Потік і трепота При путику роснут тополі. Такы великы, такы высокы! А на поли, над потоком, трепота мала. Росне там лем сама. Од весны до осени трепле своіма листками. — Піду там, де тополі – повідат до потока трепота. – Вітер пірвал моі листкы. Смутно мі ту і студено. — А мі не смутно? – одповідат потік. – На весну выроснут ти новы листкы. Твоі листкы милы, трепотливы. (ЛБ. с. 43)

Iнспiрациi In spiracje

Наше тысяч років. З Сократом Яновичом бесідує Юрій Хмєлевскій1 Пред дорогом — Діі нашой Білоруси – так той великой з Міньском, Полоцком і Вітебском, як тіж той малой з Крынками, Білымстоком, Бєльском і Гайнівком – приводят на думку вічну подорож в гляданю отчызны. Подорожників былo милийоны. Тоты при стері – ведучы, діяче і політыкы – корабель істориі прібували найчастійше кєрувати або на схід, або на захід. А тоты, котры отчызну виділи на місци, в себе, свойой ціли ниґда так направду не осягнули. Дале мы, Білорусины, фурт сме в тій подорожи. І хоцкі на мапі світа заістнувала вкінци Республика Білорусь, то тій державі, як на разі, чужа єст рідна істория, культура, а навет материньскій язык. В так само тяжкым положыню нашли ся Білорусины на Білостоцчыні. Гев зас не знали сме ся оперти фали польскости, котра праві нас уж затопила. Лем нечысленны розбиткы, до котрых оба ся зачысляме, продолжают іщы тоту подорож до свойой Ітакы. Тота ціль єст іщы перед нами. Але ци єй осягнеме? Тото звіданя мусіли сте собі задавати уж пятдесят років тому, на початку свойой жытьовой пути, неперерывні і до кінця звязаной з білорускістю. Як товды выглядала ціль той білоруской подорожи? Яку Білорусь виділи сте перед собом? Ци таку, яку маме днеска? — Пане Юрію, пятдесят років тому Білорусь ани мі ся не снила. По уха был єм загребаний в тзв. рускости, котрой вызначником была церков. Не язык, бо „по простому” бесідували в Крынках вшыткы, тіж тоты, котры пильні ходили до костела. Польскій язык чуло ся вынятково, в основній школі од учытели, од пограничників зо стражниці, мілициянтів, аптыкаря, но і очывидно, од ксєндза. Проявы його кус шыршого хоснуваня вяжут ся з першым высыпом молодежи до шкіл в містах, в пятдесятым році. Адде на танцювальных забавах в выратуваній з воєнного пожару пожыдівскій божници появили ся молодомужыцкы пінды з фумами яснєпанєнок, обовязково з припятыма до волося барвныма штубацкыма деклями. Мушу зазначыти, же тіж приоздоблена початкуюча кавалерка поступувала дуже скромнійше. При тій нагоді взагалі хочу зазначыти, же славлена през поетів материньска бесіда в нашым, білорускым, припадку не ма нич спільного з реальністю. Треба бы радше

1 Урывкы інтервю взяты з: Nasze tysiąc lat. Z Sokratem Janowiczem rozmawia Jerzy Chmielewski, Białystok 2000.

147

Iнспiрациi • Inspiracje

бесідувати о бесіді вітців, бо матери то затяты польонізаторкы (певні з векшого емоцийонуваня ся будучністю діти). До білорускости ниґда бым не дішол, як бы не інтересували мя книжкы. Як днеска трафлям на когоси, хто чудує ся і выбрыджат на ню, то знам уж на певно, же мам до чыніня з анальфабетом (для поясніня: сучасний анальфабета ци дебіль єст суций навет скінчыти університет). Статус інтеліґента не полігат бо на отриманых дипломах студий, але на стылю жытя, выполненым неперерваным власным розвитьом, поглубленым думаньом, інтелектуальным передництвом в соспільстві. Єст то єднак тыпово східньоєвропскє явиско, на заході Європы знане лем як елітарна катеґория інтелектуалістів. Там просто неє інтеліґентів, од давна в денекотрых державах неледво більшіст популяциі ма выжшу освіту, в нас зас, в Польщи, єден на пятнадцетьох може… Одтале тота свого рода вынятковіст. Так зачала ся моя білоруска одисея, зо стремліня до бытя культуральным чловеком. Простак не ма морального права до нацийональности, бо односит ся до ней цинічні інструментальні. Синонімом такого однесіня єст напханий бріх. Прото адже вшелеякых асиміляций доконуют вцалі не шовіністы з напротив, а… хліб. Ано! Істория нашой Білоруси – той, яку памятаме мы і нашы вітцьове – єст історийом дотераня до більшой скыбкы хліба. Прото, же тот колач все находил ся в чужых руках, не могла в консеквенцийі того не заістніти на народну скалю русифікация з польонізацийом (докладнійше: саморусифікация, самопольонізация). Дотыкаме шак синдрому колоніяльной залежности. Психолоґію того явиска зілюструю знаменным приміром: в замореных безроботьом Крынках несподівані зголосил ся до мене місцевий правдивий Поляк, котрий зачудувал мя наглом свойом білорускоязычністю і до якісой ступени антипольскістю… Дознал ся хлоп, же можна нелихо заробити при городжыню мойой хыжы і муруваню шамба. […] — Стало ся так лем в протягу половины столітя, але тоты рокы то якбы ціла епоха. В тым часі змінило ся праві вшытко. Інакше ся облікаме, што інчого іме, маме інакшы потребы. Змінили ся дорогы, улиці, села, міста, хыжы. Світом заволоділа техніка, добиваючы кажду традыцию, оперту — як наша — на фізычным примітывізмі і слабій едукациі соспільства. Польска стихія, котра нас втягла в себе – здає ся уж безповоротні – єст немилосердна. Замолчала білоруска шумніст, вмерат фолклор, іщы лем штучні підтримуваний при жытю. Як польскы Білорусины, жыючы претіж в себе, жыєме на еміґрациі. Мы, свідомы Білорусины, навет през своіх узнаваны сме за чудаків, котры перешкаджают ім быти Поляками. Гевсышня білоруска народова свідоміст не змінила ся на ліпше ани кус, противні – штораз барже піддає ся полному затертю. Але симптомы того были уж видочны на початку пятдесятых років. Нераз в своіх книжках, оповіданях і споминах описували сте, як люде з Крынок масово змітували з себе ярмо білоруской сельскости, хотіли быти Поляками. А єднак вошли сте на тоту тернисту дорогу нашого позитывізму, будили сте свідоміст, навчали сте істориі напротив волі свого народу. Ци не была то борба з вітраками? Ци днеска, по пятдесятьох роках, пішли бы сте зас том самом дорогом? — Дон Кішот, як взріл вітракы, мылил іх з привидами минулых часів вандруючых рицарів. Терезво на тото смотрил його пахолик, не обтяжений етосом шляхетні вродженых. На позір мате рацию, розпали ся на порох тепер моі-нашы вітракы… Ци на початку свойой жытьовой пути здавал єм собі справу з такого закінчыня

148

Iнспiрациi • Inspiracje

будучых років? З певністю ні, бо і одкаль!? Остою білорускости становило товды село, тот, здавало ся, не годен ся затопити континент хлопства. Не горозило мі жытя в выдуманым світі. Ходило властиві лем о єдно: жебы тхнути духа нацийональной свідомости в тоту сельску білоруску стихію, котра была собом одрухово і орґанічні, подібні як, повіджме, когут когутом. Як проповідник переходил єм на піше – не лем я єден зрештом, ци в зимі, ци в літі – околиці од Бобры до Буґу, покликуючы до жытя чысленны кружкы Білоруского Соспільно-Культурного Товариства. Ниґде не стрітил єм ся з отвертом неохотом до той свойой місиі, выкрачаючой поза моі службовы обовязкы етатового працівника той орґанізациі. Коли ночувал єм в хыжах ци на яр в стодолах, як даякій партизант, был єм гощений не лем самыма обаряныма комперями… Аж чудо, же єм ся не розпил в тым неустаючым продолжаню гостинности! Проблем дальшого тырваня Білорусинів як не-Поляків стисло лучыт ся не з проблемом інтенсифікациі культурной діяльности, котра бывало, находила ся оного часу на граници просто перегрітя конюнктуры (вшытко в ней ішло в тысячы – співачы концерты, літературны вечеры, аматорскы передставліня, освітовы курсы по білорускы, фестыны, выставы, цілы горы кижок, „Нивы”). Як засуд задіял єднак історичні уформуваний стереотып Білорусина, выключні хлопа, а білоруского языка як клясово му приписаного, то єст сельского. Єднак тот неґатывний стереотып не вказал бы ся так ведучий до загыбели на соспільну скалю, кєд не дішло бы до редукциі ґаздівок до марґінального выміру в моментальні урбанізуючым ся соспільстві. Мужык в місті, хоц і нацийональні усвідомлений, остал предо вшыткым мужыком, на жаль. З вшыткыма, беручыма ся з того почутя, комплексами. Не был і не єст він партнером для міщуха. Што з того, же селo заволоділо населенчо містом, кєд учынило тото хылком, нерідко в заганьбліню. Нещестя ґвалтовного уперемысловліня ся державы є в тым, же довершыло ся оно коштом знищыня навет сильных ґаздівок, доведіня до економічного абсурду обробкы землі взагалі. Засіяло тото ментальні самовынищаючу неофітскіст в „містовых з соломом в черевіках”. Одхамяня ся сягнуло зеніту в першым поколіню, вродженым уж не під соломяном стріхом ци в кулацкых хыжах з покоями, лем в бльоках (символічні бесідуючы). Ци нерозважні промарніл єм своє жытя на шарпаню ся з білорускым больванством? На ущестливляню го на силу, неяко вмушаючы достоінство, родовий гонір, гордіст!? З боку гейбы ліпше видно, єднак обєктывна правда єст така: кажда нацийональніст, котра будит ся до жытя, платит высоку ціну в виді асиміляцийных страт, але не гыне цілком. […] — Ділит мене з вами ріжниця тридцетьох років. Під конец вісемдесятых років, коли мал єм порядне технічне фахове приготовліня, я тіж посвятил єм ся в якісым значыню білорускій справі. Барз добрі здавал єм сой справу з похылой рівни, на котрій находил ся мій нарід, рішыл єм ся єднак протиставити некорыстным процесам асиміляциі і польонізациі. Такых як я нашло ся більше. Хоцкі достерігали сме гаснучы осциляциі актывности свого народу, вірили сме в будуче. Такым настроям сприяли демократычны переміны в Європі. Вельо з нас в якісій ступени остало під Вашым влияньом. До днеска Вы сте моральным авторитетом для части молодшого од себе поколіня. Як Вам не повело ся змінити реальности, думате, же мы тому подоламе?

149

Iнспiрациi • Inspiracje

— Чом сте узнали, же мі ся не повело? Претіж перечыт тому хоцкі бы ваш поворот до білорускости. І великой части вашых рівесників. Барз мі тото підхлібят, же была в тым і моя участ. Ниґда єм не думал, же дiжду ся такых слів узнаня. Претіж предо вшыткым борол єм ся о себе, о тото, жебы ся не упідлити малодушністю. Быти може з пересадном гордістю… Знате, коли был єм іщы учеником Електричного Технікум в Білымстоку фурт мал єм перепалкы з колеґами з Крынок, котры уникали руского ґаданя в публичных містях, в выполненым в кінци свойскыма дівчатисками автобусі ПКС в порі выіздів на вакациі до хыжы. Нияк не з патріотычных побудок, котрых покля што праві єм не дознавал. Тото боязливе польщыня звычайні ображало мене, то вшытко. Шанувал єм Матір і Вітця і не лем не допущал єм до своіх думок якісого паскудства о них, але чул єм скором, же кєд спереневірю ся іх білорускій бесіді, хоцбы заочні і вымушені, вчыню тым самым тяжкій, ганьблячий гріх і втрачу през тото пошану до самого себе. Просто неможливе, жебым заламал ся душегубно. То квестия выхованя в родині, влияня дітиньства. Якісой сакральности в одношынях медже дітином а його родичами. Особовіст формує ся в чловеку до штырнадцетого рока жытя, так твердят психолоґы. Хто до того часу ріс на підлоту, тому пак святий Боже не поможе, жадны персвазиі ани кыі. Помиям ґенетычны обставины, бо на них нияк неє рады. Польскій язык гонорую лем з ґамб правдивых Поляків. Асимілянт будит во мні неодперту охоту оддаліня ся од него. Бо то найчастійше безхарактерний чловек, котрому не довірям і безпечнійше єст не мати з ним нич спільного. — Бесідуєме шак по польскы. Адже пояснийме чом. З єдной стороны робиме тото для Поляків, жебы вказати ім Білорусь так, як мы – Білорусины єй видиме. Але до рішучой більшости чытателів спосеред нашого соспільства тіж легше буде нам дотерти як раз по польскы. То єдна з ознак часу, котрій і вы сте ся підкорили. Коли ся тото стало перший раз? — Гей, то єдно з найсмутнійшых звідань, на якє коли-небуд єм одповідал. Наша бесіда по польскы, што-ж: проста консеквенция нацийональной траґедиі, в якій нашли сме ся мы, Білорусины. Соспільна марґіналізация нашого языка на хосен сусідніх – в нас польского, в них зас росийского – лем позірні не руйнує нацийональности. Окремніст каждого языка – припомнийме тото собі – претіж зо свойой натуры дуже глубша, як одмінне звучаня лексикы, слів, єст понад вшытко уникатово інчом ітерпретацийом чловека і світа. Інчом філософійом. В слід за польском бесідом незмінні іде польскє думаня – польскє пониманя реальности, сути бытя ітд. То єст: наступує ставаня ся Поляком. Карліня і счезаня Білорусина в Білорусині. Дахто може заперечыти, же то не цілком так і покликати ся при тым хоцбы на занглизувану Ірляндию, котру тяжко претіж узнати за непотрібні істніючу іщы єдну англицку державу. Што-ж, то такє порівнаня – з рода поверховні очывидных. Бо не знаме о тым, же борбы Ірляндців о независиміст проходили в аурі неетнічных змагань; скорше католицкой революциі проти протестантскому утискови з Лондину; надо вшытко зас был то клясичний бунт голодных проти богатым англицкым льордам, завлащаючым землі (на колоніяльний звык). Англик в очах Ірляндця явил ся як кырвопийця і окупант, садиста, котрий боронил бесідувати по ірляндскы, карал за тото. Три четверты жытелів того Зеленого Острова вые-

150

Iнспiрациi • Inspiracje

міґрувало до Америкы! З десятьох аж семьох! З невыображальной бідоты. Як і не єст краснодуховом фанаберийом тіж тото, же днеска в Ірляндскій Республиці насилят ся рух в напрямі повертаня до свойой потоптаной бесіды, о тівко нелегкій, же тота бесіда єст цельтыцка, єй словник в ничым не припоминат английской ци якой-небуд з близшой заграниці. Я, особисто, на щестя не мушу піддавати ся польонізацийній пресиі. Моя жытьова судьба не єст катеґоричні залежна од намітуваных през околичности психоязыковых обставлінь. Можу з поводжыньом еґзистувати як чужий серед своіх, запечений холєрний Білорус серед свіжо впеченых, паруючых Поляків. Для літературной творчости взагалі не єст необхідна оточка з рідной стихіі, о чым свідчат біоґрафіі вельох авторів. Або і середньовічна, латиньскоязычна література тіж в давній Польщи. Повім веце: писатель може обыйти ся без вельотысячной гурмы чытателів. Іх колиси, перед вынайдіньом печатаня, звычайні не было тілько; масове чытательство зродило ся бо враз з появліньом ся нерукописменной книжкы, то є, як товару; кінцьом лем пятнадцетого столітя основано першы печатні на полудни Німец, котры робили на рынок, то єст на попыт. Як од часу до часу пишу і публикую по польскы, то з двох банальных, не все мі конечных причын – жебы дотерти зо своіма передуманями до шыршого кругу чытателів, як то правильні сте достерегли, або – штож – для вульґарных гроши, на замовліня даякого выдавці. Але ниґда не думам так в припадку святой для мене артистычні красной літературной творчости. Ходит о тото, же писатель єст безумовні засуджений на рідний язык, як хоче вытягнути максімум зо свого таланту. Нияк не трапит мене тото, же моі томы білорускоязычных оповідань і новель залігают на поді в хыжи, марні ся продают в рахуваных примірниках. Ґомбровіч жартувал, же выдатны діла сут творены не зато, жебы чытал іх мотлох, бо не чытат, нич з того не знат… Як і не сідит над конструкцийныма плянами шофер авта ци пілот Боінґа. Коли забрал єм ся за писаня перший раз? Якісе пятдесят років тому. Гідні скорше, як по білорускы. Были то младенчы ґрафоманьскы вершыкы. Чом по польскы? Бо ходил єм до польской школы, в рідных Крынках. Власні – як бесідувал Дантон – нарід, як желат собі істніти, повинен задбати одраз о пару фундаментальні важных справ: адже о хліб і о школу (додумуючы ся: народову). Білорускости нихто мене специяльні не вчыл, не нашол ся нихто такій; сам єм єй одкрыл, по тым як пішол єм до шкіл в Білымстоку. Корыстаючы з містовых бібліотек, єдного дня наткнул єм ся з зачудуваньом на білоруску літературу, котрой істніня ани єм не підозрівал. В книжковых засобах Товариства Приязни Польско-Радяньской, при злучыню улиц Сєнкєвіча і Липовой. Перевела Варвара Дуць

Сократкы2 Вертаня до Крынок Запалил єм свічкы в хыжи великодньой тишы. Виджу Няня… Крынкы – холодностопы! Іду в долину свого зачатя: ґотык дітиньства на небосхылі . На вашых выгонах безжурливости і в вышнях радости ехо ся бавило зо мном в хованого. Ганьблю ся, зарумянений дозрілістю. Крынкы вечерньо-дзвонны! Кіропанны! Свойом візантийском красом не допущали сте до мя штоденности. Але годен єм был, проти вашій воли, одыйти з безбожном віром в Купалу. Крынкы тихого листя. Вертам пятьома закуреныма дорогами з пустині жытя в вашых джерелах ся обмыти. Знивеченого батогами смутку, праві мя неє… Без памяти свічкы мусят загаснути. Рідному слову Білорускє слово, ты моя отчызна! Мій сон при облачку липового квітя в пчелине рано. І шум соснового ліса, густа і зелена радіст. Ты, як дітиньство, все єс зо мном. Материньскє слово, ты моя сылзо! Тырвого вечерів любови, чыстоквитучых серед саду молодости. Скоре пізріня заганьбленой чорнобровы і роззвізджена безсонности. Ты як судьба, котра сходит на николи не перекроченым виднокругу. Рідне слово, мудрий смутку! Щестя невтишене, котре ясніє што рока дугом на небі краіны мойого перезначыня. І вчыш мене неспішні жыти своім жытьом і вандрувати шыроком дорогом през розданы рокы. Ты, як щырий приятель не лишыш в нещестю. Я лем тобі, слово ты моє білорускє, довірям і кланям ся. Ты мій бог! Моя релігія! Рідне Іду своім польом. Моє дітиньство маячыт на небакраі; яворы при дорозі аж надто выросли. Входжу до хыжы. На єй стінах іконостас спамятал моіх рідных, з мамином далеком усмішком. Пшеничне сонце. 2 Тексты сократок взяты з: S. Janowicz, Listowie, ред. J. Czykwin, Białystok 1995.

153

Iнспiрациi • Inspiracje

За выглядом сад молодости, преквитлий, розчервенят ся присталістю. На луках любуваня косят отаву в просякненых знойом кошелях. На боіску курява молочыня. І одкальси чути пудове хрумчаня і білопінне порыкуваня…. Добрий кін не пошпотит ся. В зелени задоволіня і під блакытом радости невітрогонне щестя. І знам, же Отчызна, то не лем великій соспільний обовязок – і же ма єй не лем тот єден, хто хоц раз заплакал. Вірую Вірую в джеревльно чысту любов і в бездонний як небо розум, і в топольоблакытну достойніст. І в смуток, осіннє поле, вірую і в радіст, торжественний квіт, доступний сылзам розпукы або захопліня. Вірую в спокій, впадаючу звізду, і в землю, незнаны глубины, што дают нескінченіст переминяня або безсмертніст. І в гнів, вперты повороты, і в молчаня, зганьблену жену, торгаючы жывым сумліньом або уявліньом. Вірую в жытя, смерт його і воскресеніє. І в вічніст, бо безбережна. І в чловека. І в світ – Вірую!

*** Ідут тоты, янчаре імпериі ЖЕБЫ – ЖЫТИ, з кривыма шаблями, як сумлiня, з мушкєтами набитыма кулями безроздумности. Вшытко ім єдно чыю землю топчут. Ідут: ліва, ліва, ліва! Бесідуют. Іх языкы то кавальці мяса. Іх голос то не тон горячого серця, але звук золота. Кажде іх слово – дукат: купуют, купуют, купуют! На східнім ярмаку вшытко можна купити і продати. „Моя бесіда не з пышных салонів!” Єй слова – пілдукатовы, або чвертдукатовы і менше! Два, штыри і веце моіх слів за єдно, янчарскє. За безцін! Коли будут продавати, хочу быти іх горячыма сылзами. І плакати! Коли поставлят мою бесіду під стіном будякости, хочу быти єй криком. І вмерти, маючы лем тридцет три рокы. Як зачнут єй ховати во гробі, хочу быти коньом князя Яцвягіі. Жебы не розыйти ся з ньом, білоруском! Ідут тоты… Кєрмеш Тін Візантиі в шумі яворів і берез. На збутвілых ґонтах зеленит ся мох в місячній блідости. Каплиця…

154

Iнспiрациi • Inspiracje

Зо злежаного піску могыл стырчыт православія. Одпырск Руси при ногах девятой фалі убогых горбків. Материньскій йойк і дітинячий плач таят ся в потемнілій выспі зелени затисненій камінном обручом – в чыстым поли, за дорогом, під высокым небом. Мати взяла зо собом гірч жытя; барвы світа в дітячых очах розсыпали ся в порох. Тиснут ся і ползнут в екстазі своі – гості торжественной традыциі. Розмінений на дрібны грошы жаль, молебні по шорі ставляют на коліна жывых. До змерканя, до пізного вечера… Горе скрыват ся в безсонну ніч. Спілчутя здоровым сном храпле до свитаня. Істнуваня В сонечным часі паданя листя яворы і березы серед ялиц – як невічне при вічным. Побіліла і пожолтіла старіст – попри молодій зелености. Як припоминаня! Прото здає ся, же першом пором рока, яку выдумал чловек, была осін… Ци дітина думат о смерти? Жебы барже жыти, видумано годины і минуты. В очах тых, што понагляют ся до роботы, до кіна, на стрічу або до знаємых виджу чысла. Выдумали тіж вагу і сам Бог знає што іщы, не бесідуючы уж о шкляных сліпях реґуляторів руху на скрижуванях нашого столітя. Ци можна перерахувати выдумане? Найскорше выдумано початок і конец, з переконаньом, же буде то мало значыня в нескінчености, а не лем з жаданя быти потрібным. Хто понял свою непотрібніст – вмерат… єднак треба повісти одраз, же потрібніст, то така сама выдумка, як грошы, машыны ци бомбы. Придумуєме діла штораз інчого істнуваня. Але істнуваню не залежыт на тым вшыткым, навет на тым ци выдумаме сенс світа або порозбиваме го на атомы. Што бы сме не зробили – вкаже ся тым самым істнуваньом, як вітця в сыні, землі в людях, материі в електронах, в ничым. В нескінчености. Дорога Жытя, як тота дорога, котром ідеме метер за метром. Тратиме ся серед нивы колосистого жыта і пристаєме очаруваны квітьом першой любови. Понагляме ся далі, не прібуючы сягнути по него руком, бо здає ся нам, же стрітиме іщы красший. Смотриме – докола далечына чудова-пречудова. Ідеме през жытя штораз вільнійше, спинаме ся на штораз выжшы горбкы, глядаме тіни, хоц бы під дичком, на меджи полыну, обзераме ся на перейдены верствы – і видиме уж далекій квіт першой любови. Але сме уж за далеко, жебы по него вернути. Засыпляме зо змучыня. І снит нам ся тота любов не раз, а єй краса стала ся нам міром красы світа і доброты на світі. І до смерти не розумієме, чом при дорозі нашого жытя лем єден такій квіток был…

155

Iнспiрациi • Inspiracje

Сынови Розосхнены порогы хыжы няня лишыти, жебы од його долі втечы – можеш. Загмлений схід сонця і пах липового квітя забыти, жебы іти по шумных асфальтах – можеш. Пригасити спомин теплого дітиньства і радіст жытя, жебы приближыти далекы мріі – можеш. Слова-пісню свою в порох дорогы шмарити, жебы мильовы столпы скорше втікали – тіж можеш. Але коли сылзами біль потече, материньску колыску спомнути мусиш. Приіхал Пізрий, мамо, на сына. Такій застараний стоіт і не знат, де рукы діти. Піднес мамо очы. З далека приіхал одвідити ґаздівку. Звідай, мамо, як ся му веде. Він тя лишыл саму на запущеній земли. Підыйд до него. Він не осмілит ся поцілувати твою руку… Притуль, мамцьо, його пелехату голову. Він уж дорослий чловек і рыхтує ся женити. О сынову не звідуй, на што ти знати? І так до кінця свого жывота гев ся лишыш. Гандлярьови сумліньом Хочеш пісню свою звести з тропу спасеном усмішком, жебы пак выгнати єй на бездорожа сельскых пути! Як зостарену матір. Але пісня вертат птахом під тихы твоі порогы, жебы пробачыти ти выродне сынове одтручыня! Як голуб любови… Але ты уж давно замінил єс любов на спокій. Сельскіст – богыня заганьбліня За світлами Білогостока, за його остатніма улицями, розщыпленыма на тріскы примійскых стежок і путиків, в долині за горбками темніє село. В ним не видно блеску міста, — лем бліды світелка, котры освітляют звізды на небі, заздрістны миґотливиці в морозисту ніч. В тоту ніч не стою на горбку за селом, сіджу сой в теплі при выгляді і смотрю не знатя де. В хыжи гучыт весіла. Вшыткы поставали і співают „Сто лят”, а мі якоси смутно. Справлят ся сельскє весіля: за столами з сотка гости, котрым подают туню палюнку, при порозі співают своі кавальці уж підпиты гудакы, а вшыткы співают пісню за пісньом і раз по раз пют „до дна” і „до кінця”. І вшыткы гварят нараз, вшыткы до вшыткых, сусід до сусідкы, сусідка до сусіда, і нихто никого не чує. Весіля як то весіля. А мі якоси смутно. Смутно, не лем прото, же весільникы роблят вшытко, жебы весіля не было часом сельскє – жебы было містове, як в місті. „Равела бура, дождж шумеў… притихла і згынула в вельоголосі весільных Рен Рольскых, Войцєхів Млинарскых, Ірен Сантор, Азнавурів. Шор бесідників захопил ся „весільныма актами”, „прошепанами” і іщы чымси – не памятам, чым іщы. Чымси пожыченым, не своім,

156

Iнспiрациi • Inspiracje

але блищачым як томбаковий перстеник в вітрині склепу при улици в середмісті, де сут неоны, автоматы і наперфумуваны тротуары. А претіж весіля єст сельскє, бо інчых весіль неє на світі, містовых весіль неє. Словом, весіля! Дружкы-своячкы в дорогых сукнях покраснілы през тото чутя, же не сут зо села, бо працуют в Білымстоку, а не зъіхали гев з сусідства. Дружбове-своякы в чорных ґєрках злі ся чуют в гомонті манєр, вкраденых місту, але не обливают ся знойом аж до пятого, навет семого погарика. Они тіж не сут сельскы. Лем стары люде чуют ся селянами і на іх лицях видно корч почутя вины. О, они добрі розуміют, же вшытко што негарде, неудачне, може зродити ся лем з них або про них. Котрисий з молодых одозвал ся голосно до старого „з проста”, а старий чловек почервеніл од такого стыду і скоро-докладні одповіл молодому „по містовому”. На весілю в селі, деси за світлами Білогостоку, бесідували о Венус, богыні любови, а я при ній взріл єм богыню заганьбліня, село, а бесідуючы докладнійше – СЕЛЬСКІСТ. А може сельскіст то приспана дітина Венус? Так было бы ліпше, бо по што нам богыня ганьбы? Было бы ліпше, але то неможливе, сам тото виджу. Несподівані зрозуміл єм свiй чудний смуток: вшыткы ждут на смерт Сельскости! І так як о небіщыку, котрого не споминат ся злі, весіля рано заспівало „Равела бура, дождж шумеў…” „Расцвіталі яблыні і грушы”, „Распрагайце хлопцы коней”… О свитаню гості зачали ся розізджати: єдны до автобусового пристанку, інчы на колійову стацию, жебы здоляти, хто ма скорійшу роботу. В такій час, коли чловек одпроваджат весільників за село, на дорогу, як посмотрит з далека, з горбка, на нічне місто, здає ся му оно великым цмунтерьом в дни Свята Померлых. Перевела Варвара Дуць

Рецензиi i справозданя Recenzje i sprawozdania

Денник – утопія або реалность? Петро Медвідь

Вступ Кідь на ярь 2014 р. пришли на Словакію представителі Рады Европы, жебы контрольовали імплементацію Рамкового договора на охрану народностных меншын і бісідовали з меншынами о їх проблемах, стрітили ся із представителями Русинів. Окрем іншого была бісіда і о тім, же Русины на Словакії мають право мати свій друкованый денник. Але кідь ся на то Русины терезво посмотрять, мусять ясно повісти, же і кібы Словакія вытворила фінанчны і матеріалны условії на то, жебы денник міг выводити, сітуація є така, же денник бы Русины на Словакії, но ани в іншій державі, може з вынятком Підкарпатьской Руси (кібы ся змінила політічна сітуація), не были годны в друкованій подобі выдавати. Кібы сьме были годны выдавати холем тыжденник, і то бы быв великый успіх. Є на то веце причін. Но русиньскый денник не є наперек тому цалком утопійов. Докінця можеме повісти, же днесь денник вже існує. В куртій статі, в порівнаню з тым, яка шырока то тема, котру як раз чітате, ся Вам автор тексту буде намагати пояснити, якы суть причіны того, чом карпатьскы Русины в сучасній сітуації не можуть мати друкованый денник (розумій штоденник) і што ся думать тым, же денник вже існує. Підкреслюєме, же пишеме о проблематіці Карпатьской Руси – Лемковины, Пряшівской Руси і Підкарпатьской Руси і выхабляме Войводину, кідьже ся хочеме заміряти на журналістіку в карпатьскых варіантах русиньского языка. Чом є друкованый денник днесь утопійов? Русины у своїй історії мали богату періодічну пресу, в тім чіслі бы сьме могли спомянуты і дакілько денників, котры выходили на Карпатьскій Руси. Історія той пресы зачінать іщі в часах Австро-Угорьской монархії і кінчіть поступно по войні, з вынятком Северной Америкы, коли Русины были насилно українізованы в комуністічных державах і тым скінчіли діяльность як їх орґанізації, так 161

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

і їх періодічна і неперіодічна преса. Русиньска преса на окремых теріторіях – на Лемковині, Пряшівскій Руси, Підкарпатьскій Руси, но і в еміґрації в Северній Америці, мала добі характерістічну якость і была порівнательна з періодічнов пресов далшых народів в тім часі. Значіть, Русины ,так як і іншы народы, мають свою богату історію журналістікы. Хоць днесь є бідна. Лемже мусиме собі усвідомити реалности той добы. Як першый факт мусиме спомянути то, же Русины в часі монархії властно жыли в єдній державі, і кідь в розділеній на Австрію і Угорьско, і так были міджі Русинами в Карпатах добры контакты, што значіло і тісну сполупрацу міджі нима. Тото забеспечовало і контакты а сполупрацу інтелектуалів, будителів, котры ся старали і о друкованя русиньской пресы. І кідь треба ясно повісти, же Лемковина дякуючі тому, же належала під Австрію, была в іншій позіції і найтіснішы контакты были міджі Пряшовом і Ужгородом. Но Русины в часі першого возроджіня мали в Карпатьскій Руси доста інтелектуалів, котры могли присвячати ся і роботі в пресі. Другым фактором, чом в часі перед українізаційов могла існовати богата русинська журналістіка, є то, же новинкы были властно єдиным жрідлом інформацій, котре ся могло скоро пошырьовати і пошырьовати і міджі простым народом. Не была телевізія, радіове высыланя было в 20-тых роках іщі лем 20-го столітя в пеленках, але і кібы было розвинутіше, радіо собі не были люди годны купити до каждого обыстя, бо то была дорога річ. О інтернеті і далшых модерных технолоґіях в тім часі якбач нихто ани не снив. Значіть, новинкы нелем же мали в інтелектуалах добрый ґрунт на то, же їх мав хто писати, але новинкы в тім часі мали і свого чітателя, бо інше жрідло інформацій, котре бы могло каждый день приносити новости до каждой хыжі, не было. Як третій важный факт треба спомянути і то, же народ мав втогды інше усвідомліня, як є тому теперь. Посмотьме ся лем на то, же в тім часі быв русиньскый народ способный зберати грошы з того мала, што люди мали, жебы ся збудовав памятник Духновіча, жебы ся купили народны домы, бурсы ітд. Зато ани новинкы не могли мати проблем, бо люди были способны за чітаня інформацій в языку, котрый брали за свій літературный, або говоровый, заплатити. Якымсь способом то належало ку народній гордости і ідентічности. Куповати „нашы” новинкы. Факторів было самособов веце, але уж лем тоты спомянуты нам давають одповідь наприклад і на то, як є можливе, же єден час в малім містечку на выході Словакії, в Міджілабірцях, выходило двоє новинок (было то за Словацького фашістічного штату). То не рахуєме, же новинкы выходили і в Пряшові. Четвертым важным фактором є то, же Русины в тім часі брали участь, вже од часів монархії, і на політічнім жывоті. Зато вшытко, што ся діяло вже в будьякій державі, в котрій як раз жыли, было темов і Русинів. Жывот Русинів не быв лем жывотом културных і освітніх громадьскых орґанізацій, як є тому днесь. Выраховали сьме основны факты, котры были позітівныма реалностями, якы помогли ку тому, жебы могла існовати богата русиньска преса на Карпатьскій Руси аж до часу по Другій світовій войні. Якы суть реалности днесь? Русины Карпатьской Руси днесь жыють поділены в різных державах, навеце довгы рокы в державах, котры выбудовали граніці, якы не были вольным „корзом” і контакт міджі Русинами не быв майже жаден. Контакт з еміґраційов так 162

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

само не быв можливый, або лем барз обмеженый. Нашы контакты поступно зачали будовати ся наново аж по 1989 році, і тот процес є іщі все нива, на котрій є вельо роботы. Насилна українізація запричінила і то, же нам бракує ґенерація інтелектуалів в середнім віку, котры бы жывот присвятили роботі про Русинів ці русиньску пресу. Свою пресу сьме мусили зачати будовати наново. Люди, котры ся професіонално присвячали україньскій пресі, кідьже інша не была, векшынов в україньскій пресі і зістали. Ґенерація тых, котры бы писати і могли, мають далшый проблем, і то же не знають писати правилным норматівным языком, то уж небудеме споминати то, же мало хто пише на Словакії і в Польщі азбуков і мы можеме быти рады, кідь холем азбуку чітають. На Україні, де жыє найвеце Русинів, сьме доднесь невызнаны і так тяжко будовати професіоналну пресу. Воюєме з аматерізмом бо професіоналів є міджі нами мало. Люди днесь не мають таке усвідомліня як даколи і не чують потребу чітати пресу у своїм материньскім языку, куповати єй і фінанчно підпоровати. Можеме сміло повісти, же кібы днесь было треба купити народный дім, якбач бы ся на нього ниґда не позберали грошы. Преса в Польщі і на Словакії не жыє з того, же має доста чітателів, котры знають редакції заплатити, але лем з різных ґрантів на підпору народностных меншын. Вынятком є знова лем Україна, де Русины доднесь обще не суть вызнаны і так свою пресу друкують лем з того, што собі самы забеспечать, бо од державы підору не дістануть. Редакції, дякуючі тому, же жыють лем з ґрантів, котры приходять аж по пару місяцях од нового рока, векшынов роблять з двома трьома редакторами, піврофесіонално, бо нихто не може быти наповно лем робітником новинок, і тоты редакторы забеспечуть вшытко, што є самособов нереалне і то дзеркалить ся і на якости періодічной пресы, на жанрах, котры тота преса знать обсягнути і темах, котрым ся мож присвячати. Але реално в друкованій подобі не існує ани денник, ани тыжденник докінця ани місячник, котрый бы ся дав порівньовати з цілодержавнов пресов, ці на Словакї, або хоць деінде, як тому было даколи. Наша друкована преса ся стала якымсь інформатором о „кружковім жывоті” Русинів, нашых орґанізацій, но з професіоналнов журналістіков, котра бы приносила будьякы темы, нелем чісто русиньскы в тім смыслі, же там мусить быти спомянуте дашто „русиньске” або слово „Русин” і приносила будьякы журналістічны жанры, то має барз мало сполочного. Но то є ефектом і того, же Русины днесь не мають майже жаден політічный жывот лем, веце-менше, културный. А як сьме спомянули, і кібы были вшыткы матеріалны і фінанчны условії про редакцію забеспечены, суть і далшы факты, котры нам локланый денник, наприклад про Русинів Словакії, не доволять выдавати. Посмотьме ся лем на то, же нам бракує нелем середня ґенерація, але абсолутно плано сьме на тім із молодов ґенераційов. Бракують нам молоды люди способны писати, робити новинкы, в Польщі і на Словакії можеме одкрыто говорити і о тім, же много дітей і молодых людей нелемже не знать чітати і писати азбуков, але помалы ани не бісідує русиньскы. Покля то не зміниме, покля не приведеме молоду ґенерацію назад ку языку і азбуці, потім нелем нашу пресу, але цілый народ чекать в тых двох державах смутна будучность. Реално в окремых державах не знаме найти доста людей, котры бы могли творити професіоналны редакції холем єдных новинок і кібы на то были грошы. 163

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Навеце, коли собі возмеме, кілько ся нас офіціално голосить ку Русинам, треба поставити вопрос, про кого бы тот штоденник быв, кілько фалатків бы ся реално могло друковати і кібы тот денник мав іти до каждой родины, што знаме, же бы не ішов. І кібы кажда русиньска родина в Польщі куповала єден фалаток денно, кілько бы сьме рєално могли друковати? Якый бы быв досправдовый досяг і ефектівіта тых новинок? Множество чітателів є повязане окрем іншого (берме ідеалный став, кідь вшыткы чітають і пишуть азбуков і мають інтерес чітати нашу пресу) із тым, же днесь є і медіална сітуація інша. Днесь має майже каждый дома радіо, телевізор і пришли і новы можливости прийманя інформацій і є то найскоріше жрідло – інтернет. Новинкы в друкованій подобі страчають землю під ногами, уж не суть найтуньшым і найскорішым жрідлом інформацій а і медіалны ескперты ясно бісідують о тім, же новинкы будуть в папірьовій подобі за пару років лем якыйсь „луксус про старовітьску еліту”, котра собі за тот луксус і адекватно заплатить з тым, же друкованых новинок не буде така кількость, як сьме на то были звыкнены. Люди, і днесь нелем молоды, штораз веце сідять за компютером і як раз інтернет є про них жрідлом вшыткых інформацій і забавы. Што потім мають чекати Русины? Розвиток друкованой пресы? Ніт. Друкованый денник є утопійов. Будеме ради, кідь обще утримеме друковану пресу з будьяков перідіоцітов. Кідь собі зрахуєме пять і пять, прийдеме ку ясному резултату. Ку русиньскій пресі ся мусиме поставити так, як нам то реаліта ясно вказує. Мусиме іти з добов. Хосновати новы можливости, а нелем то. При кількости людей, котры ся голосять ку Русинам і при кількости способных редакторів в окремых державах Карпатьской Руси і „богатстві” нашого сполоченьского жывота в тых державах, ці при рахованю далшых спомянутых факторів, сьме пересвідчены, же днесь може денник існовати лем електронічный і лем общерусиньскый. Лем кідь редакторы дають силы довєдна і буде денник на інтернеті, лем втогды може мати доста чітателів, быти актуалный і професіонално приносити будьякы темы і будьякы жанры журналістікы. Він може быти і базов про обсягове наповньованя локалных русиньскых періодік в окремых державах. Потіхов є, же такый денник, доволиме собі повісти, вже выникнув, і кідь ся іщі все лем будує. Lem.fm як общерусиньскый електронічный денник Кідь у 2011 році „Стоваришыня Руска Бурса” спустило высыланя першого лемківского інтернетового радіа Lem.fm, была то вызначна історічна дія. І нелем про Лемків. Першыраз в історії Русинів на цілім світі Русины мали радіо, котре высылать 24 годин денно і його обсяг не є твореный лем пущаньом фолклорной народной музикы, але давать простор різным жанрам русиньской і нерусиньской музикы і навеце є обсяг твореный і різныма жанрами бісідованых проґрамів, также собі у высыланю може найти своє і молода і старша ґенерація і то вшытко в русиньскім языку лемківской варіанты. Радіо пізніше зачало мати і надлокалный лемківскый характер, кідь дало простор корешпондентови з Україны, котрый є єдным із потомків выселеных Лемків. То але не быв конець, бо Lem.fm реално зачало будовати і свій общерусиньскый характер, а нелем тым, же його редакторы робили матеріалы 164

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

з цілой Карпатьской Руси, Войводины і еміґрації в Северній Америці і зробили много розговорів із представителями тых вшыткых Русинів, но і тым, же редакція дала простор сталому корешпондентови з Пряшівской Руси. Тото быв добрый ґрунт на то, жебы коло радіа поступно зачав выникати як общерусиньскый дух так і, можеме повісти, електронічный денник. Хоць уж і саме высыланя радіа, де суть каждый день новы проґрамы, можеме брати як даяку форму денника. Днесь суть предці в радію каждый день і новости, ці жыво модерованы блокы рано і вечур. Радіо навеце такой од початку зачало на комунікацію зо слухачами хосновати окрем порталу і фейсбуковый профіл, чім лем потвердило, же хоснує вшыткы модерны інштрументы на то, жебы ословити штонайвекшый рахунок Русинів по цілім світі і ословлює їх каждый день. Но і так, як зачаток будованя електронічного общерусиньского денника собі доволиме брати момент, коли портал зачав публіковати статі, наперед обмеджено і без ясной штруктуры, а наконець цалком продумано і цілено од 1-го септембра 2014 року. Втогды Lem.fm пришло з новым модерным порталом, на котрім зачали сістематічно прибывати статі різного характеру, од новостей, через оголошіня, курты вісти, історічны статі, коментарі ітд. зо 4-ома стабілнішыма корешпондентами і далшыма обчасныма, котры суть вєдно з тым і робітниками, якы роблять свої проґрамы в радію. Самособов, можеме підкреслити то, же про докінчіня досправдового общерусиньского карпатьского денника бы было потрібне мати корешпондента іщі холем на Підкарпатю, тыж може із діаспоры в Мадярьску, Чехії і Северній Америці, але надіяме ся, же портал і його шефредактор буде на тім поступно робити. Уж лем то, же днесь на порталі роблять люди з трьох держав, є в нашій дотеперішній історії „русиньской пресы” в третім народнім возроджіню дашто, што дотеперь не было. Плусы і мінусы Окрем того, же днесь Lem.fm приносить, доволиме собі повісти, найшыршый округ тем і жанрів, якый в русиньскых періодіках Карпатьской Руси моментално існує, є важным моментом і то, же є наскорішым медіом, котре ся ку чітательови може дістати. Портал не потребує чекати на наповніня цілых новинок і на выдрукованя. Знать принести денно дакілько статей, быти актуалным і статі такой пошырьовати через соціалны сіті в різных русиньскых ґрупах, также Русины можуть мати денно свіжы інформації по русиньскы. Далшым важным вкладом порталу є то, же уж днесь публікує в двох языковых варіантах (пряшівскім і лемківскім) і тым, же бы ся взяв корешпондент із Підкарпатя, може портал приносити статі у вшыткых трьох карпатьскых языковых варіантах. Чом є то важне. Портал тым, же люди уж теперь чітають в двох варіантах, учіть людей розуміти і іншый, як свій, варіант языка і збогачує їх словну базу. Тым ся Русины в окремых частях Карпатьской Руси можуть все веце і веце розуміти. Портал ся своїма статями ставать і якымсь скарбом, з котрого бы Русины Карпатьской Руси могли в будучности черьпати коло творіня сінонімічного словника, ці коло творіня даякого „койне”, значіть общерусиньской карпатьской кодіфікації языка, котра бы 165

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

вытворила основны правила фунґуючі про вшыткы карпатьскы варіанты (мінімално може рішыти то, якы буквы хоснуєме і якы не будеме хосновати, припадно як і коли їх хоснуєме). То, же суть днесь редакторы з трьох держав, забеспечує, же статі не суть лем локалного лемківского характеру, але же інформації ся ку чітателям діставають з різных частей, де жыють Русины, што може поміцнити і народну ідентічность Русинів во вшыткых частях Карпатьской Руси, но і во світі. Русины можуть чути, же не жыють лем десь в 10-ох селах, але же їх народ є омного векшый і жыє своїм жывотом в різных державах. І кідь суть Русины розділены в різных державах, суть єден і тот самый народ із єдным і тым самым языком. І портал міджі нима робить жывый контакт. Далшым плусовым фактом є, же Lem.fm є доказом того, же общерусиньскы медії можуть існовати і можуть існовати на іншій, высшій уровни, як то робить Світовый конґрес Русинів своїм часописом Голос Русина, котрый є без концепції. Ту треба підкреслити, же кідь днесь бісідуєме о досправдовых общерусиньскых медіах, потім є то лем Lem.fm і є то роблене лем за грошы Русинів в Польщі, котры такым способом жертвують грошы про цілый русиньскый світ. Кібы ся такым, сполочным способом, сполочныма редакціями, поступало і коло выдаваня друкованых періодік, і нелем з грошів Русинів в Польщі, могло бы ся досягнути высшой уровни і якости, яку бы сьме хотіли од медій, і в друкованій подобі. Кідь нич інше, так холем тоты штири спомянуты факты суть великыма плусами і великым вкладом нелем до журналістікы карпатьскых Русинів, а і до їх цілкового жывота, контактів і до будованя кріпкішой ідентічности карпатьскых Русинів. Самособов, мусиме повісти і мінусы. Ту бы єм підкреслив то, же дякучі тому, же минулого рока не были вытворены условії на то, жебы редакторы могли робити професіонално лем на порталі і писати лем про портал і каждый з редакторів мав і іншу роботу, были дні, коли то з публікованьом было слабше, были дні, коли портал не приніс ани єдну статю. Но замір шефредактора є такый, же і в тій области бы поступно мало прийти ку позітівным змінам і професіоналізації. Як другый мінус спомянеме то, же на порталі ся можуть найти ґраматічны хыбы, днесь в єдній і другій языковій варіанті. То є запричінене єднак тым, же редакторы хотять што найскоріше приносити чітатлеям інформації, але і тым, же статі не ідуть через языкову коректуру. Лемже, покля бы мали статі коректуров перейти, єднак бы требало веце часу од написаня по публікованя і, што є найважніше, портал бы мусив мати все языковых коректорів про окремы варіанты, котры бы были денно ку діспозіції. Обще але можеме повісти, же редакторы ся намагають робити штонайліпше свою роботу в рамках можностей, котры мають. На конець В короткости сьме ся чітателям намагали пояснити, чом є днесь русиньскый локалный друкованый денник утопійов, а і то, якы суть реалны можливости мати денник. Же мусить быти общерусиньскый і електронічный, і же такый денник вже маєме і поступно будуєме. Русиньска журналістіка, так як і журналістіка цілково, мусить смотрити на новы технолоґії, хосновати їх, смотрити на реаліту, котра ся 166

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

дотулять нашого жытельства але і цілково людства. Як єдина русиньска орґанізація на світі тоты вшыткы факты усвідомило собі лем „Стоваришыня Руска Бурса”, котре наперед зачало робити перше інтернетове русиньске радіо, яке высылать 24 годин денно, зачало актівно комуніковати через соціалны сіті, чім здобыло велику кількость людей, котры Lem.fm по цілім світі знають, і потім зачало „Стоваришыня Руска Бурса” будовати досправдовый общерусиньскый електронічный денник, котрый є в днешній сітуації єдинов реалнов алтернатівов про Русинів Карпатьской Руси. Мусиме ту спомянуты дві мена, котры ся о то постарали і то мено бывшого і сучасного шефредакторів – Боґдана Ґамбаля і Даміяна Трохановского. І кідь не є вшытко іделане і найдуть ся хыбы, портал будує ґрупу молодой ґенерації редакторів, котры потім можуть робити і в локалных друкованых пресах, якы але ниґда не будуть мати перідіоціту єдного дня і буде успіх, кідь будеме мати десь тыжденник. Зато собі доволиме повісти, же „Стоваришыня Руска Бурса” є днесь найпроґресівнішов русиньсков орґанізаційов на світі. Дякуючі той орґанізації днесь не є денник утопійов, а поступно реалностьов.

Охорона і ревіталізация языкового дідицтва і лемківской культуры: реконструкция рідной лексикы і музыкы Анна Масляна Лемківскій язык, як меншыновий язык, барз скоро ся змінят. Він стає ся подібным до домінуючого языка – польского, предо вшыткым на лексикальным (але тіж фонетычным, синтаксичным, ґраматычным) рівни. В консеквенциі такій процес може довести до цілковитой асиміляциі лемківского языка, а през тото до занику найбарже значучого выріжника етнічной групы, через котру єст хоснуваний. Діяня звязаны з проєктом Охорона і ревіталізация языкового дідицтва і лемківской культуры: реконструкция рідной лексикы і музыкы можут позитывні влияти на затриманя деструкциі лемківской культуры і языка. Проєкт реалізваний єст на Педаґоґічным Університеті в Кракові, де од 2001 рока фунґує росийска філолоґія з русиньско-лемківскым языком. Він обнимат основны і конечны для ревіталізациі загороженого языка діяня, то значыт створіня контекстуального словника лемківского языка, першого того тыпу, і реконструкцию традыцийной лемківской музыкы. Головным предпринятьом проєкту є приготовліня словника, в котрым найдут ся лем такы лексикальны єдиниці (слова репрезентуючы ріжны части мовы, фразеолоґічны звязкы, власны назвы), котры будут посвідчены в джерелах і зобраны в часі тереновых досліджынь. Плянуваний словник буде не лем полным опрацуваньом лексикы лемківского языка, але што важне, буде тіж дополнений о контекст выступуваня поєдных слів, што має особливу вартіст для языків такых як лемківскій – пограничных, котры ріжницюют ся реґіональні, такых, котры особливо реєструют меджекультуровы і меджеязыковы контакты. База контекстів усистематызує базу лемківскых текстів, што буде хосенне для лемківскых філолоґів і дослідників языка. Такы комплексовы діяня допоможут створити языковий корпус, котрий єст потрібний з огляду на штораз барже заавансуваны досліджыня над лемківскым языком і лемківскістю. Його основом будут старанні выселекцийонуваны друкуваны джерела, медже інчыма лемківска наукова, науково-популярна і красна література, преса і лемківскы підручникы. Словник предо вшыткым буде джерелом інформаций для хоснуватели лемківского языка, а тіж для осіб, котры вчат ся того языка. Він дозволит сохранити 169

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

і вернути забыту або спольщену лемківску лексику, а тым самым одбудувати цілий час деконструувану лемківскіст. Реконструкция традыцийной лемківской музыкы єст дополніньом ревіталізацийных діянь закладаных през створіня словника. Нашом цілю єст зобраня можливi найполнійшой документациі і на єй основі одтворіня лемківской музыкы в єй традыцийным звучаню. Проєкт обнимат не лем награня платні, але предо вшыткым закладат фонічне зареєструваня, в часі інспіруваных стріч з представниками найстаршого поколіня Лемків, непубликуваных музычных творів, котры характеризуют ся рідном, ядровом для лемківского простору лексиком, мелодиком, гармоніком і стыльом. Плянуваны діяня в гідній мірі причынят ся до ревіталізациі лемківского языка, до сохраніня специфічной для него лексикы, до одбудуваня образу світа, котрий ся в языку містит. Сут то конечны діяня, жебы сцілити вшыткы вариянты лемківскости, котры творят ся в результаті браку сильной і полной культуровой, інституцийні хороненой основы. Кєрівничком проєкту єст Олена Дуць-Файфер, котра од штырнадцетьох років вчыт лемківского языка, істориі, культуры і літературы Лемків на Педаґоґічным Університеті в Кракові. Професор Дуць-Файфер зобрала ансамбль, в склад котрого предо вшыткым входит, окрем лексиколоґа – дослідника росийского языка, істориі східньославянскых языків, росийскых диялектів і гвар, а тіж музыколоґа, група абсольвентів лемківской філолоґіі і молодых актывных лемківскых діячи, працуючых з лемківскым языком. Творіня словника даст можніст тым молодым дослідникам і діячам іщы барже інтенсивні, свідомі і професийні працувати з языком, пошыряти свій лексикальний засіб і пропаґувати го в шыроко розумленым громадскым середовиску. Завдякы такым діяням збільшыт ся група специялістів, котры лемківскому языкови сут барз потрібны, прото же то они будут рішати о його тырваню, привертаючы корінны языковы формы до актуальных громадскых і культуровых контекстів, до пошырюваных функцийональных сфер його хоснуваня. Будут то люде, котры своє дотеперішнє знаня выкорыстают до роботы над словником, дополнюючы тым самым своі языковы компетенциі. Кадра о такых компетенциях єст необхідна, жебы лемківска філолоґія могла істнувати і формувати наступных выкваліфікуваных дослідників языка. В проєкті реконструкциі традыцийной лемківской музыкы участ берут молоды Лемкы і абсольвенты спомненой філолоґіі. В тій обшыри діянь конечны сут не лем языковы компетенциі, але тіж фактычне розумліня лемківскости. Треба знати комуніковати ся з людми, од котрых хоче ся отримати сутьовы проявы іх етнічной достоменности, а не лем того, што узнают они за атракцийне для осіб ззовни. Жебы зобрати автентычний материял необхідне єст глубинне істніня в лемківскій культурі. Група молодых люди о такых компетенциях буде центром дальшых досліджынь лемківскости. Проєкт Охорона і ревіталізация языкового дідицтва і лемківской культуры: реконструкция рідной лексикы і музыкы фінансуваний єст през Народовий Проґрам Розвитя Гуманістыкы, а плянуваний час його реалізациі то 36 місяци. Результатом проєкту буде прецизийний контекстуальний словник, опертий на автентычній ма170

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

терияловій базі, і платні з традыцийном лемківском музыком. Завдякы реалізациі проєкту можлива буде охорона лемківского культурового дідицтва, а в звязку з тым і зміцніня почутя вартости рідной культуры і языка серед Лемків.

Реконструкция традыциі – або чым єст „Міцне Зіля” Ярослав Мазур Чловек, котрий вандрує по світі, смотрит, призерат ся і вчыт ся. Люде призерают ся тому, што єст ім близкє. Ґазда буде смотрил на способы управляня землі, дохтор зверне увагу на шпыталь, а музыкант заінтересує ся нотом, котру почує деси по дорозі. Як вандруючий чловек (вельома называний волоцюгом), а рівночасно як музыкант чую ноты краін, през котры вандрую. Было того уж дуже: Бретанія, Балканы, музыка моіх рідных сторiн, а врешті, хоц не на кінци – Лемковина. Вандрівкы „по музыці” проходят не лем в просторі. Сут то тіж вандрівкы през час. Чом Хорваты не грают як інчы Славяне, чом іх музыка припоминат італияньску музыку? Одкаль спільны тоны в Румунів і Підгалянчыків? Одповіди на тоты і подібны звіданя треба глядати в істориі тых народів, во влиянях перенятых од сусідів, ци тіж в слідах лишеных през вандруючы племена, о котрых істория уж давно молчыт. На музыку Лемків тіж можна смотрити так під просторовым, як і часовым кутом. Просторово єст она умісцовлена вздолж цілого Низкого Бескіду разом зо своім великым контінуум по другій стороні Карпат. Єй звукы можна вчути всяди там, де жыют Лемкы – од ЗША по Австралию. Векший проблем стрітиме, коли будеме прібувати лемківску музыку умістити в часі. Яка была она колиси? Яка єст днеска? Ци старчыт, жебы музыка была творена през Лемків, жебы можна єй было назвати лемківском? На кілько тепер творена лемківска музыка єст ньом лем з назвы, а на кілько черпле з дідичного джерела лишеного през Предків? 173

Рецензиi i справозданя • Recenzje i sprawozdania

Іщы сто років тому справа была проста. Сусідуючы зо Словаками і Поляками Лемкы, котры през долгій час служыли в австрийскым войску, ходили на заробiткы, на кєрмешы, гандлювали, сміло і спонтанні брали од сусідів музыку, даючы ім взамін свою, гуляли при звуках циґаньскых капель, співали своі пісні і злемківщены версиі співанок сусідів. Перша война недуже гев змінила. Але пак наступила сутьова зміна. Вандруючы по Лемковині, в часі тереновых досліджынь можна достеречы сліды стратеґічні заплянуваного вчыня в чужых языках і культурах, якє было в тот час (уж по першій світовій войні) ведене. До музычного краєвиду переникли радше трудно стрічаны на заході реґіону елементы. Правдивом катастрофом для лемківской музыкы была Акция „В”. O єй неґатывным влияню на лемківску культуру не ма потребы писати. Окрем розбитя, розшмаріня спільноты і шыкан звязаных з культывуваньом народных традыций появило ся нове загорожыня – масова культура і беруча ся з ней небезпека: выпераня ся свого, давного на хосен того што нове і популярне. Перестали грати лемківскы гушлі, заникли цимбалы. Лемківскы весіля звучали саксофонами і ґітарами. До днеска в ансамблях, котры на позір грают традыцийну лемківску музыку, тот інструментарий перевият ся часто, суґеруючы же „так было все”. Не єст то явиско, котре треба оцінювати як до цна зле. Не даст ся затримати процесів, котры сут неуникнены. Істнує єднак поважна загороза тырвалого получыня вызначників лемківской музыкы з музыком твореном през молодіжны ансамблі, котры з лемківскістю мают спільны лем тексты, а і то не до кінця. Друга небезпека то можнiст цілістного і безповоротного затрачыня остатків корінной музыкы Лемків. Треба хоронити в свідомий і заплянуваний спосіб тото, што іщы мож зреконструувати. Полякы і Словакы такы реконструкцийны пробы уж давно мают за собом. Старчыт хоцбы спомнути діяльніст польскых, словацкых ци мадярскых Домів Танця, або тіж ціле спектрум діянь звязаных з Роком Оскара Кольберґа. Жебы реконструувати, треба ся на чымси оперти, мати взірці і джерела. „Міцне Зіля” ма штыри джерела інспіраций: тереновых інформаторів, версиі старых творів заміщены в давных співниках, награня реалізуваны в еміґрантскых середовисках (ЗША і Канада), а тіж уникатовий запис остатків народной музыкы Лемковины – платню „Лемкы”, котра єст евенементом на загальнодержавну скалю. Корыстаючы з тых „підвалин”, гудакы і співаюча група старают ся в міру можливости одтворити звук і характер музыкы Лемків принаймі сперед ІІ світовой войны. В тій хвили остали закінчены працы над першом платньом. Рыхтувана єст друга, до котрой част материялу єст уж зобрана. Плянуєме наступны дослідничы выправы, котры з певністю поможут сохранити іщы вельо скарбів лемківской музычной культуры. Реконструкцийний проєкт „Міцне Зіля” має рівнож дослідничу ціль, як і, а може і предо вшыткым, достоменностьову. Реконструувати культурове ядро є для меншыновых спільнот незбывальном конечністю, котра дозволит ім в днешнім світі, так як і давно, розріжняти своє і чуже, то значыт мати основу достоменности. Реконструкция мусит операти ся на дослідничых компетенциях (знанях), чловечій вражливости і культуровым слуху, а предо вшыткым на стремліню / етосі хороніня / тырваня. На тых основах стараме ся творити „Міцне Зіля”.

Запискы про авторiв Петро Медвід – журналиста, абсольвент Грекокатолицкого теолоґічного факультету Пряшівского Університету. Головний редактор двотижденника „Інфо Русин”. Проґрамовий ведучий інтернетового радия на Словациі Русин.фм, коментатор в радию лем.фм. Фелієтоніста і есеіста, публикує своі статі на порталях лем.фм, Holosy.sk, Rusynacademy.sk, в „Народных Новинках”, „Русині”. Занимат ся драматурґійом і музыком до театральных пєс.

175

Notatki o autorach Petro Medwid – dziennikarz, absolwent Greckokatolickiego Wydziału Teologicznego Uniwersytetu w Preszowie. Redaktor naczelny dwutygodnika „Info-Rusyn”. Redaktor programowy Rusyn.fm – radia internetowego na Słowacji, komentator w radio lem.fm. Felietonista i eseista, publikuje swoje teksty na portalach lem.fm, Holosy.sk, Rusynacademy.sk, w „Narodnych Nowynkach”, „Rusynie”. Tworzy opracowania muzyczne i dramaturgiczne sztuk teatralnych.