Журнал думки і чину "Листи до Приятелів", вип. 2 (2), грудень 2009 р.

№ 2 (2) / 2009

Оберігаймо національні ресурси

15

Історія української родини, яка повернулася з Австралії додому  28

Неоціненний духовний спадок

Розмислення Архієпископа Кир Ігоря Возняка  41

Космічні маршрути України

40 років тому людина вперше ступила на Місяць  54

Дух

животворить!

Українці, пам’ятаймо:

Закон над закони — зміцнення ГЕНОФОНДУ рідного народу

Продаж ЗЕМЛІ — злочин перед буттям нації, рабство у чужинців

ЗМІСТ НОМЕРА

[ Лісове господарство ]

РЕДАКЦІЙНЕ

Дім надії

[ Світоглядні орієнтири ]

лагодійна організація «Архангел Михаїл» — засновник і видавець журналу «Листи до Приятелів» — у квітні 2009 року, з благословення Стрийського єпископа-ординарія Кир Юліана Ґбура, розпочала будівництво дитячого будинку для хлопчиків та дівчаток «Наш рідний дім». Ми маємо намір у благосло-

Сенс буття нації Переднє слово головного редактора ..................... 4 [ Думки/факти ]

Юрій Липа про призначення України .......... 4 Приваба вершин і спокуса безодні Думки Євгена Сверстюка ....... 5 [ Від редакції ]

Схиляємо до традицій Миколи Шлемкевича ............ 6

СУСПІЛЬСТВО

венній красою сільській місцевості (с. Лютинка Жидачівського р-ну, Львівської обл.) крок за кроком створити дитячо-молодіжне містечко із реколекційним осередком, церквою, колегіумом, власним сільським господарством, майстернями. Воно має стати місцем, де формуватимуться не тільки інтелектуальні здібності дітей, але й християнські чесноти та національно-патріотична свідомість. Сьогодні організація опікується кількома діточками, які після закінчення будівництва дитячого будинку «Наш рідний дім» стануть його першими вихованцями. Загалом будівля розрахована на повноцінне проживання п’ятнадцяти дітей. *** Суспільно-релігійне видання «Листи до Приятелів» виходить завдяки добровільним пожертвам громадян. Усіх, кому небайдужі автентичні християнські вартості, гармонійне влаштування українського суспільства, перспективи духовної візії світу, просимо переказувати кошти на наш банківський рахунок:

р/р 2600814186 ЛОД ВАТ «Райффайзен банк Аваль» МФО — 325570 Код ЗКПО — 35047786

(із зазначенням «Добровільна пожертва»). *** Відтепер журнал думки і чину «Листи до Приятелів» можна читати і в мережі Інтернет:

[ 2

www.lysty.com.ua

Дізнайтеся адреси місць розповсюдження журналу!

]

Етичний ідеал чи політичний тиск? .............. 7 [ Вибір ХХІ століття ]

Ксенофобія? Коліївщина завтра? ................. 8 [ Судження молоді ]

Чим би я пожертвував у своєму житті і заради чого? Мозаїка студентських опіній (ІІІ курс) ............................ 10 [ Економіка ]

Світова фінансова криза: причини і перебіг ................... 12 Справжня «Велика вісімка»: хто, де і скільки? ....................... 12

ПРИРОДА – НАШ СКАРБ [ Слово редактора розділу ] Війна за землю ............................

[ Наш спадок ]

Перші етнографічні мапи України .............................. 18 [ Есе на тему... ] Успіх .....................................................

ІСТОРІЯ [ Слово редактора розділу ] Політика історії .........................

[ Постаті ]

Наша спадщина: актуальність ідеї ..................... 21

[ Слово редактора розділу ] НА СВІТЛИНІ: Проектна пропозиція дитячого будинку.

«Зелені» легені України: чому степ не стане лісом? Лісова політика України під прицілом критики фахівців .............................................. 16

[ Мудрість віків ]

«Бути щасливим — це пізнати себе» Уявна розмова з Григорієм Сковородою ........... 22 [ Таланти нації ]

Ігор Сікорський: авіатор і проповідник ......... 24 [ Героїчні сторінки ]

Епічні герої живуть серед нас Київ—Львів: листування протягом 15 років ...................... 26 [ Діаспора ]

Українська діаспора Австралії святкує своє 60-річчя ..........................................

Австралія допомогла пізнати Україну Розмова з українкою Лідією Годич, яка повернулася з «південного раю» .................

Богдан КИСТЯКІВСЬКИЙ

Поміркуймо...

алишається визнати, що народові українському властива особлива воля чи якась метафізична сила, що спонукає його боронити свою самобутню національну індивідуальність... Отже, якщо прагнення України до своєї самобутньої культури — Божа справа, — то жодні земні сили його не поборють... Всякий істинно культурний рух є вияв Духа Божого в людині, і тому він святий, а насилля над ним є гріх». №2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ЗМІСТ НОМЕРА [ Сакрум душі ]

КУЛЬТУРА [ Слово редактора розділу ] Пізнай себе ...................................

[ Лицарі нації ]

Скрипаль слова із «серцем у руках» ................. 31 [ Пісня — код України ]

Гурт «Соколи»: талант від Бога ........................... 32 [ Світ у фотооб’єктиві ]

Фоторепортажі наших кореспондентів ........................

[ Смисли буття ]

Карби одвічних істин Олександра Жовни ..............

«Я жертва недорозквітої квітки...» ......................................... 48 [ Меценатство ]

«Те, що віддав, — твоє!..» ... 50

Національна ідея — це ідеали, закодовані в суцільній історичній пам’яті народу

НАУКА І ЖИТТЯ [ Слово редактора розділу ] Вічний поклик ..........................

[ Космос ]

Великий малий крок 40 років тому людина вперше ступила на поверхню іншої планети. Місяць став новою надією для Землі... .................... 54

ЖУРНАЛ ДУМКИ І ЧИНУ ЗАСНОВНИК І ВИДАВЕЦЬ: Благодійна організація «Архангел Михаїл»

Країна мрій ................................... 55

СВІДОЦТВО ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ: КВ 15207-3779Р

[ «Космічний» українець ]

[ Мистецтво молодих ]

«...Ось я сокіл, і ось я літаю!» Помер перший українець-космонавт Павло Попович ........................... 60

РЕЛІГІЯ

ПОШТОВА АДРЕСА РЕДАКЦІЇ: а/с 23, м. Львів, 79000 ТЕЛ./ФАКС: (032) 239-46-20, (032) 239-47-75 E-MAIL: lysty@i.ua www.lysty.com.ua

СПОРТ/ЗДОРОВ’Я

РЕДКОЛЕГІЯ: Йосип Лось (головний редактор), Тарас Лильо, Мар’ян Лозинський (заступники головного редактора), Ігор Полянський (відповідальний секретар), Лідія Годич (виконавчий директор), Анна-Марія Волосацька (літературний редактор), Андрій Мельник, Галина Гевків, Ганна Гопко, о. Петро Камінський (редактори розділів).

Силою і розумом — ми українці .................................. 36 Львівське, колоритне... ...... 38

[ Слово редактора розділу ] Єдина непереможна ...........

[ Актуальне інтерв’ю ]

Найвищий обов’язок — служити Архієпископ Львівський Кир Ігор Возняк про себе, місію християнина в сучасному світі, візію України .................... 41 [ Наші святині ]

Найдавніша архітектурна пам’ятка Київської Русі ..... 44 [ Вибір ]

Молитва душі ............................ 46 Поки у тебе ще є час... .......... 46

[ Мудрість віків ]

Перебудуймо свідомість ... 61 Поради Валерія Синельникова ...... 61 [ Море вабить сміливих ]

«Пресвята Покрова» знову в Атлантиці .................... 62 [ Футбол ]

«Є все-таки сенси життя!» 40 років тому футбольна команда «Карпати» здобула Кубок СРСР ..................................... 64 [ Невідомий олімпізм ]

По той бік олімпійських медалей ............................................. 66

Активну участь у випуску журналу беруть студенти і випускники факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, священики, науковці, культурологи, політики, бізнесмени, представники інших сфер життя. Редакція може не поділяти позиції авторів публікацій. Редакція залишає за собою право скорочувати текст, змінювати назви матеріалів, але сенс їх залишає в авторському тлумаченні. За достовірність фактів відповідають автори. Це число журналу вийшло за фінансового сприяння: п. Олега Сухоребського («Прикарпатський Торговий Дім»), п. Сергія Бойка (ЛОД ВАТ «Райффайзен банк Аваль»), п. Ігоря Мельничука.

НА СВІТЛИНАХ: Європа від краю до краю. Собор Святого Юра у Львові; Катедральний собор у Кельні. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

ДРУК: ДП «Видавничий дім «Укрпол». НАКЛАД: 3000 прим. ЗАМОВЛЕННЯ №

СВІТОГЛЯДНІ ОРІЄНТИРИ Йосип ЛОСЬ

ДУМКИ, ФАКТИ

Слово головного редактора

Юрій ЛИПА

Призначення

[З]

України

осталася на Україні пам’ять, і з тої пам’яти завжди може вирости наново і мобілізація мас, і очищення від чужинців, і стихійна боротьба. Українські маси легко пригадують свою одність, і виразно відділяться від чужинців, і підуть на боротьбу. Лишень чи потрапить тепер українська еліта вкласти в ту відновлену боротьбу свій глибокий зміст, стратегію і тактику? Чи потрапить дати свідомість, місію, організацію тим масам? [...] Трипільці є основоположниками українських сіл, вони сформували села. Не тільки села, але й психологію сіл... Ця терпеливість, мовчазна відвага, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при невдачах — чи це не образ осілости й одночасно не тип українського селянина? Цей характер — це підложжя українського характеру. Бо народипредки — це не тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це — характери, що кружляють у крови сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися.

[У]

рочисте прийняття християнства Володимиром Святим прийшло по кількох століттях зросту християнства над Дніпром і Чорним морем. Не можна собі уявити потужних постатей Ярослава Мудрого й Осмомисла без попередньої, дуже довгої системи традицій. Богдан Хмельницький завершував два-три століття козацької стратегії й устрою. Навіть Симон Петлюра не висловив би того, що висловив, без попередньої, майже столітньої мурашиної праці української еліти. [...] Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого від окремої людини довіку буде жити в українцях. Знаряддя цього прагнення є раса — в тому ціла моральність її існування. В існуванні України висловлюється і буде висловлюватися найгарніше, що має людство, і в тому є моральність бути українцем... А час є слушний. Є всі фізичні дані для того, щоб по світі англосаксонськім, римськім, германськім повстав світ четвертої великої раси в Європі, понтійської, української раси. Але ні кількість, ні багатство, ні фізичні можливости не творять світу. Творять його моральні підстави. Це спадщина.

-поміж істин, вистражданих історією людства, для нас, українців, константним має стати таке розуміння й сприйняття: МИ НЕ ЗМАРНУВАЛИ СВОЄЇ ІСТОРІЇ. Різними способами і з різних принагідностей про це нагадували речники нації. Під сучасну пору вбачаємо свій обов’язок наголосити на цьому з кількох причин. По-перше, недруги України і «наші» посіпаки чи слабодухи накреслюють нам безрадісну перспективу, бо — «ми не мали своєї держави, українці — меншовартісний народ», хоч очевидність нашого життєтривання спростовує цей стереотип. По-друге, жодного тотального занепаду — матеріального, політичного, духовного та й культурного, врешті, генетичного посутньо не було і не може бути. А що ж тоді з нами траплялося на маршрутах історії? — логічно запитаєте ви, приятелі. Можна на це відповісти так: СПРАВЖНЬОЮ РЕАЛЬНІСТЮ З ОРІЄНТИРОМ НА ПЕРСПЕКТИВУ БУЛИ КРИСТАЛІЗАЦІЯ ДУХУ, ШЛІФУВАННЯ ВОЛІ, ПІЗНАННЯ ВАРІАНТІВ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЗАГАРТУВАННЯ ГЕНОФОНДУ, ЗБЕРЕЖЕННЯ В НАЙЕКСТРЕМАЛЬНІШИХ УМОВАХ СВОЄЇ СУТІ. Хіба, бодай, на день українці втрачали свою красу, доброту, пісню, працелюбність, довіру до Бога, надію на те, що «Встане Україна, світ правди засвітить!»? Так, витолочували, грабували, принижували, переінакшували. Хто це чинив — гине! Щодо мови: «подякуймо» тим, хто її «забороняв», — наша пречудова українська мова як найвища субстанція не брала участі в обґрунтуванні зла, що ним заполонили вселенський простір «цивілізатори» у нові часи. І не ремствуймо, що чужинці не хочуть вивчати нашої мови, — ну й Слава Богу, бо ж свій сокровенний культурний код категорично не можна розтринь-

Сенс буття нації кувати; якби окупанти різних мастей добре вивчили українську мову, нас давно витіснили б з нашої землі, розвіяли світами. Щодо держави: справдешньої Держави Духу українці ніколи не втрачали: наша сокровенна сутність докрайвіку буде нашою незнищенною державою. Тепер гляньмо на проблему з точки зору наукових принципів. Силовий потенціал держави визначають геополітичне становище, кількість населення, його здоров’я, вікова структура, природний приріст, загальна і політична культура, інтелект, якість уряду і дипломатії. Так, генетична війна проти українців триває і боляче толочить нашу субстанцію, але — оговтуємося. Так, до кожної партії, блоку чи іншої структури хитромудро присмокталися ті, хто віддавна чигає на наші землі й хоче звести нас зі світу, нацьковує українців одних на одних. Відтак політична культура кульгає, однак — зло саморозвінчалося. Тих, хто вже стійко самоусвідомлює себе українцем й господарем нашої держави, стає щораз більше. Так, якість уряду й дипломатії нижча від якості думання і чину пересічного українця, та все ж це вже стало очевидним, діагноз поставлено, отже — й цю болячку національного організму вилікуємо.

«Нація — вища моральність, проникливість... Нація — це невмираючий і невигубний вічний дух, що добровільно бере на себе відповідальність за минуле, сучасне й майбутнє всього етнографічного організму». Чабуа АМІРЕДЖИБІ (грузинський письменник)

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СВІТОГЛЯДНІ ОРІЄНТИРИ Наш маршрут у ХХІ столітті:

САМОУСВІДОМЛЕННЯ І САМОСТВЕРДЖЕННЯ  Розпросторити поєднання свого досвіду буття і динамізму  Виплекати священне ставлення до світу  Світоглядно скристалізувати триєдину сутність: ЛЮДИНА— НАЦІЯ—ЛЮДСТВО  Встановити рівновагу культури і цивілізації, «зовнішньої» і «внутрішньої» людини  Плекати красу, ушляхетнювати розум, омелоджувати довкілля

усимо врахувати й контекст, в якому опинилася Україна у ХХІ сторіччі. Європа — колись пасіонарний мотор світової цивілізації нових часів — піддалася мамоні, потішаючись ерзац-релігією, тобто захистом прав людини. Цілком погоджуємось з думкою французького культуролога Жоржа Ніви, який доводить абсурдність цієї ерзац-релігії: «Вона має суттєвий недолік: людина бачить дефект не в собі, а в сусіді. Ця ерзац-релігія кардинально відрізняється від правдивого християнства, адже сповідь починається все ж таки із себе, а не із сусіда». Отож, інновації духовного плану варто шукати у своєму сокровенному єстві. Оскільки найвищим аргументом людського життя є можливість розвиватися, зберігаючи моральний ритм національного організму, який «пливе з тисячоліть» (Юрій Липа), НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ! (Іван Франко). Це означає позбутися запаморочення різними варіантами матеріалістичного нігілізму. Історичний «перепочинок», екзистенційна пауза дана нам для того, щоб відновити генофонд (нас, українців, залишилося у світі 70 млн, а мало вже бути понад 130 млн), упорядкувати довкілля, очистивши наші чорноземи від паскудства індустріалізації, побудувати господарку як культуру економічних і політичних відносин у системі «свій до свого по своє», посилити фундаментальний чинник освіти, відкинувши усілякі новації, які мають метою «опустити нас», щоб легше було завоювати наші землі й вилущити з національного організму найталановитіших і найенергійніших.

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ще одне міркування: у вселенському конфлікті, який невмолимо назріває через захланність і пиху тих, хто заволодів спекулятивним капіталом і прагне здобути контроль над ресурсами, нас знову хочуть «підставити». Тож позбудьмося нарешті «орієнтаційної сверблячки» (Іван Багряний). Якщо ми уникнули тотального винищення кримінальним більшовизмом і нацизмом, то не будьмо такими довірливими, щоб накладати на свою шию ярмо фальшивого лібералізму, який національне й релігійне сумління відсунув за історичний горизонт. Без зусиль окремої особистості задля всієї спільноти не виживе жодний національний організм. Свобода, у контекст якої ми знову увійшли, не повинна мати нічого спільного зі свавіллям захланного й цинічного зайди чи «нашого» політичного ліліпута, марнотратника життя і хама. Свободі потрібні ґрунтовні знання і розуміння власних традицій, цінностей та ідеалів. Це стане найважливішою передумовою для обґрунтованої критики сучасної «злої системи речей» та для мислення альтернативними категоріями. Кожен із нас зобов’язаний послідовно, цілеспрямовано підвищувати рівень відповідальності за свою УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ ЯК НАЙВИЩИЙ МОРАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ІДЕАЛ усіх часів. Кожен повинен виконувати свій обов’язок перед спільнотою одухотво рених душ і шляхетної дії. Перед Україною, у якій не повинно бути «ні холопа, ні пана». Року 1914 в друкарні «Діла» вийшла дуже цікава книжка Івана Луценка «Україна... правітчина арийської культури». Вона закінчується такою мрією-візією: новим словом, яке має сказати новий пророк і яке нові покоління мають сприйняти, випестити у своєму серці і понести потім широкому загалові людства, яке жадібно чекає вісників Божого слова, — буде ДУХОВНІСТЬ. «Може, якраз з-поміж слов’янських племен українському племені, не менше від інших арійських племен духовно обдарованому, але найбільше від усіх інших слов’янських племен зневаженому, водночас — зате й найменше зіпсованому отрутою влади над іншими народами, можливо, якраз нашому племени доля судить стати головним матеріалом для утворення нової раси, яка повинна виробити і випестити духові властивості людської душі, щоб дати людськости змогу справжнього дальшого поступу». Чому б ні!? Хіба історія не доводить, що «перші стають останніми, а останні першими»? №2(2)/2009

ДУМКИ, ФАКТИ Євген СВЕРСТЮК

Приваба вершин

[К]

і спокуса безодні

оли читаєш самовиправдання службовців чи журналістів, які зрадили задля більшої зарплати, нібито задля сім’ї, то здається, ніби падаєш з верховин у болото. І що світ уже йде з базару... Але знов і знов несподівано з’явля ються лицарі чести і просто порядні й чисті люди, які відновлюють у собі образ і подобу Божу — і живлять надію. І тут постає питання: звідкіля вони приходять? Від самої природи? Від виховання? Від Духа? Але ж дитина щоденно отримує уроки добрі і лихі, бачить приклади гідні і мерзенні, переживає радість, прикрість і сором. І це школа, якої не уникнути. Що не кажіть, але і в часи постмодернізму мученики високої дороги супроводжують нас на життєвих перехрестях, і їхні мовчазні обличчя промовляють до нашого серця більше, ніж галасливі герої вільного ринку і перелесники, окрилені успіхом. Часи змінюються, але людські долі повторюються. За принципи, за високу дорогу, за нонконформізм — за все треба платити. І за вступ на дорогу служіння теж треба платити. Але поза служінням життя втрачає сенс і тратить висоту.

[Н]

евдячність Богові веде до невдячности ближньому. І йдеться не так про форми вдячности, як про закорінену культуру вдячности, яка збереглася серед народу більше, ніж серед інтелігенції. Вдячність, як чуйний стан душі… Найбільш спрофанованим у наш час є служіння. А без нього нема ні священика, ні вчителя, ні громадянина. Мені пригадується у повісті Fata morgana М. Коцюбинського сцена самосуду селян над Прокопом Кандзюбою. Він віддавав громаді збережене ним її добро і статечно прощався з громадою поклоном. Чийсь боягузливий голос виправдовувався: «[Ти] служив досі громаді, послужи їй востаннє. Страшно нам... військо іде... не всім бути в одвіті... тобі заплатить Бог...». Прокіп — це теж приклад того селянського аристократизму і гідности, яка не розмінюється...

(Із промови на випускних урочистостях в Українському Католицькому Університеті 18 червня 2005 р.)

ВІД РЕДАКЦІЇ

Схиляємо до традицій Миколи Шлемкевича

івно 56 років тому з’явився перший номер щомісячного журналу «Листи до Приятелів», що його за кордоном видавав відомий філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч Микола Шлемкевич. Провідною ідеєю філософії та публіцистичної творчості видатного майстра слова, шляхетної думки і реального чину (книги, участь у багатьох організаціях, виданнях, створення Українського Публіцистично-Наукового Інституту та ін.) був пошук правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Тараса Шевченка та Івана Франка про добро, правду і красу, про нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності. М. Шлемкевич шукав нових шляхів для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення. Подаємо кілька думок свого предтечі. Звісно, маємо врахувати часову та екзистенційну дистанції. Ми живемо вже в умовах відновленої державності, у період трансформаційної кризи людства. Однак чільні ідеї Миколи Шлемкевича донині актуальні. Судіть самі.

1. Великі річниці На цей травень припадають річниці, що перемагають утому суспільства від поминок і ювілеїв. 100-ліття народин і 40-ліття смерти Івана Франка, великого духа України початку нашого сторіччя. І 30-ліття трагічної смерти Симона Петлюри, великого державника України початку сторіччя... В обох, і в духові, і в державникові, у Франка і в Петлюри, було щось глибше за вченість і за блиск: — була внутрішня незламність характеру, що знайшовши свій шлях залишився йому вірним до самовідречення, до смерти... Оба росли і виросли понад партії, що їх самі творили і їм служили. Візія вічного революціонера-духа змінилася у Франка візією великого провідника духа, Мойсея. Петлюра, революціонер РУП і УСДРП, з огляду на інтерес нації став її провідником і понадпартійним державником. Листи до Приятелів. 1956, травень. Ч. 5.

2. «Консолідаційні наради» Висловом думок Митрополита (Андрея Шептицького. — Ред.) було «ПОСЛАННЯ, дане у Львові, дня 10 липня 1941 року». Поруч інших справ, які порушено в посланні, було в ньому місце, присвячене прибулим із еміграції представникам молоді

(так називали та ще й сьогодні так називають себе провідники ОУН): «Вітаючи цілим серцем ту нашу молодь, яка була змушена опустити впродовж двох останніх літ рідний край і удатися на еміграцію, а тепер вертаються до нас працювати для доб ра нашого народу і для здійснення наших національних ідей, признаючи її щирі зусилля в цім напрямі й понесені жертви, мусимо від усіх домагатися залишення раз-на-все всяких партійних роздорів, внутрішньої боротьби. Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі навіть тоді, якщо б для неї мав великі заслуги. Bсі, що пережили большевицьку навалу, свідомі того, що партійні роздори є національним злочином, якого не можемо терпіти». Кость Паньківський. Листи до Приятелів. 1956, травень. Ч. 5.

3. Пошана слова Як виглядатиме суспільство, що вдовольняється, згори донизу, тільки ріденькою газетною юшечкою, яка так перепещує мозок, що він уже не приймає соліднішої духової поживи? Як виглядатиме суспільство, коли його духова сіль — інтелігенція — втратить силу і охоту думати!.. Ми хотіли б, щоб Ви, Дорогі Читачі, думкою включалися в ту тиху розмову. Ми хотіли б, щоб «Листи» і «Проблеми» да№2(2)/2009

вали почин до великого українського симпозіона і так тісніше в’язали нас в одне суспільство духа. Не збираємося применшувати ціну популярних періодиків і книжкових видань Але сучасне, розвинуте суспільство не може вдоволитися тільки ними. Писав Іван Франко про мову українського народу: — не дармо в слові твоєму іскряться м’якість і сила, дотеп і потуга, і все, чим може вгору дух підняться... Щоб підніматися угору, на це таки треба бодай трохи зусилля. Не вимагаймо від українського слова, щоб воно було тільки і виключно словом духових долин. Листи до Приятелів. 1956, червень. Ч. 6.

4. «Сльози України» ...Коли судили Христа, Божа Мати зготовила кілька писанок, щоб дати їх Пилатові і просити за життя Сина. А як писала ті писанки, то сльози капали і робили ясні плями. Прийшла Божа Мати і впала на коліна перед Пилатом. А писанки покотилися з її фартушка на землю, і котилися далі і котитимуться, поки не обійдуть світу... Цю легенду оповіла п. Олена, дружина нашого приятеля інж. В. Березюка, редакторам часописів району копалень заліза в Міннесоті. Часописи «Free Press» (Chilsholm), «The Hibbing Daily Tribune» (Hibbing) помістили після цього широкі інформації про Україну, її культуру та її долю. Публічна бібліотека в Chilsholm влаштувала спеціальну виставку писанок на тлі інших зразків української народньої культури. Під час виставки професоp Junior College в Hibbing, Юрій Пундик, доповідав, зацікавлюючи численну й добірну публіку духовим життям і визвольною боротьбою України. Успіх тієї виставки дав поштовх до дальших подібних імпрез. В Hibbing має бути повторена та виставка і преса вже її заповідає. Проф. Пундик дістав запрошення дати подібні доповіді в кількох вищих школах. Всі ці інформації й виставки викликають теплі симпатії до України серед американців. Особливо гарним виявом їх є, наприклад, те, що є вже фірми, які, друкуючи стінні календарі, відмічують 22 січня як День української самостійности. Уявім собі, що всюди, де є нині українські колонії в світі, ведеться така спокійна і розумна робота? Уявім собі, скільки правди про Україну можна подати і скільки симпатій для України можна здобути такою гідною працею! Листи до Приятелів. 1956, червень. Ч. 6. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СУСПІЛЬСТВО Тарас ЛИЛЬО

Слово редактора розділу

Етичний ідеал

чи політичний тиск?

ідеоблог президента Росії, як і реакція на його звернення, вкот ре стали виявом незрілості сучасних політиків, їхньої неготовності окреслювати явища, які в політиці є надчасовими, спільними для різних епох і народів. За усім цим не важко побачити елементарну невдячність перед спадщиною політичної філософії людей, які зуміли глянути на кілька десятиліть, а то й століть наперед, запропонувати універсальні принципи міжнаціональної співпраці, переконати, що любов до ближнього можлива й на політичному рівні. Серед таких особистостей — легендарний редактор польськомовної «Культури» (Париж) — Єжи Ґедройць. Автори місячника переконували, що в центрі політики має бути етичний ідеал. Щоб здобути свободу й утвердити її, потрібна справжня посвята багатьох людей, яких навряд чи підніме прагматизм, раціональні гасла, аргументи. Матеріальна перевага паралізує починання тільки тих, хто вірить у матеріальні засоби політики. Журнал виступав за поєднання прагматизму і романтизму в політиці (прагматики реалізують мрії романтиків), однак застерігав, що безідейні люди — цілком беззахисні перед насильством і є найкращим матеріалом для масового продукування рабів. Єжи Ґедройць не мав жодного сумніву, що найбільшою загрозою для радянського імперіалізму є національні рухи, а для комуністичної ідеології — національна свідомість, її здатність еволюціонувати. Він заперечував можливість імпорту свободи — ідеологему, яка в реаліях нашого часу є, зазвичай, прикриттям експансіонізму. Журнал «Культура» переконував, що фатальну перевагу

СРСР над Польщею можна нейтралізувати, якщо польській політиці надати морального виміру, зокрема через прищеплення полякам солідаризму з іншими народами континенту. «Виведення радянських військ не гарантує суверенітету. Потрібні незалежні Україна, Білорусь, Литва». «Культура» ж ніколи не трактувала Росії як метафізичне зло. Єжи Ґедройць чітко відрізняв антирадянськість від русофобії, оскільки ситуа ція російського народу реально не відрізнялася від ситуації інших народів імперії. Концептуально ці акценти розставив Юліуш Мєрошевський: «Наша доброзичливість стосовно росіян рівнозначна з поборенням совєтизму». Крім того, Є. Ґедройць часто цитував Ципріяна Норвіда: «Тільки вільні люди, тільки ті, які від колиски не тавровані словом «раб», знають про те, що при наявності кордону з Росією треба мати в ній свою «партію» (російський народ. — Т. Л.), інакше стикаються два моноліти, які не мають дотичностей між собою... Як наслідок, лишається ницість й остаточне зіткнення». Тема Росії — одна з головних для журналу. Є. Ґедройць першим зруйнував стереотипи про те, що радянський — це те саме, що російський, український, білоруський. Трактуючи російську проблему, Редактор поводився як провідник, який знає, що з печери є вихід. Звідси і довіра до росіян, до автентичної Росії, з новими поглядами на яку він пов’язував нові перспективи Польщі. Є. Ґедройць захищав чеченців, як і росіян, які стали меншістю в державах — колишніх республіках, намагався створювати образ Росії без погорди і ненависті, але на основі солідарності та співчуття, з огляду на подібність долі. На думку

«Уряд, що бреше, є небезпечнішим за вбивцю, якому він за законом відрубує голову; а злочин, тобто брехня, є найпотворніша з провин». Астольф де КЮСТІН («Правда про Росію»)

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

авторів журналу, нещастям Росії є те, що не слухається своїх письменників. Три номери часопису «Культура» вийшли російською мовою. У вересні 1999 року Є. Ґедройць реалізував чи не останній свій успішний проект — заснував російськомовний журнал — «Новая Польша» (Варшава). Задовго до того Редактор видав «Доктора Живаго», «Архіпелаг ГУЛАГ», «Раковий корпус». Згідно з останньою волею Є. Ґедройця, після його поховання на католицькому цвинтарі була відправлена панахида у православному храмі Олександра Невського в Парижі. Середовище журналу «Культура» також виробило модель примирення між поляками та німцями. Ще 1946 року під керівництвом Єжи Ґедройця Літературний інститут надрукував «Щоденник подорожі до Австрії і Німеччини» Єжи Стемповського, де є перша післявоєнна спроба побачити щось людське в німцях. У повоєнний період спокійно вести діалог про «німецьке питання» було важко. Однак

Щоб здобути свободу й утвердити її, потрібна справжня посвята багатьох людей, яких навряд чи підніме прагматизм, раціональні гасла, аргументи. Редактор був переконаний, що є багато німців, які раціонально мислять і готові до співпраці. Водночас він переконував німців, що будь-які спроби виторгувати в поляків західні землі за Львів і Вільнюс — марні. Журнал дотримувався чіткої позиції: майбутня суверенна Польща на сході має межувати з незалежними Україною, Литвою, Білорусією, а на заході — з об’єднаною Німеччиною. Така політика журналу була прогностичною і послідовною: 1989 року журнал знову підтримав об’єднання Німеччини. За понад п’ятдесят років свого існування журнал «Kultura» пройшов нелегкий еволюційний шлях: змінювався світ, його кон’юнктура і змінювалося обличчя видання. Однак фундаментальні ідеологеми залишалися незмінними. Одна з них полягала в тому, що політична думка повинна мати контакт із автентичними культурою та ментальністю..., які не завж ди спроможні проникати крізь товсті стіни кремлівської фортеці.

СУСПІЛЬСТВО|Вибір ХХІ століття

ак із поля зору випадає первинне значення і призначення ксенофобії (з грец. ξένος (xenos) — чужий і φόβος (phobos) — страх), яка є виявом екзистенційного страху перед чужим (цінностями, світоглядом та їхніми носіями). Важливою перед умовою цього страху є не просто наявність чужого поряд, а передовсім його загрозливе наближення, його зухвала поведінка. З погляду біосоціо логії, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження людини, нації, раси. Відтак незначні вияви страху є природними, бо, як казав Іван Франко, «хто з всіма добрий хоче буть, той швидко втратить добру путь». Ці слова були сказані дещо в іншому контексті, але мають універсальну проекцію на суспільні реалії сьогодні. Такий факт. Численні вихідці з арабських країн віддавна проживають у кварталах Брюсселя. Однак після їхніх вимог проголосити згідно із засадами мультикультуралізму ще однією офіційною мовою... арабську, столиця об’єднаної Європи запротестувала… Ще одним маніпулятивним прийомом під час розгляду зазначеної проблеми є усунення справжнього контексту ксенофобських виявів в Україні, який неодмінно міг би навести нас не на зоологічну та ідеологічну термінологію, а на поняття справедливості. Помітна спроба подати ксенофобію як самодостатній вияв хворої уяви, психіки чи, принаймні, заздрості, браку освіти та низького матеріального рівня. Реально ж ксенофобія має глибші причини. Саме тому розгляд проблеми ксенофобії потребує не звичайної констатації, реєстрації факту, а підходу, який би встановив причини виявів страху перед чужинцями у народі, що тривалий час перебував в умовах виживання на своїй землі. Прикладом коректної аргументаційної повноти є послідовність творення образу Яреми Галайди у «Гайдамаках» Тараса Шевченка. Під час різанини в Лисянці Ярема волав: Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море, мало моря...

сенофобія. Упродовж останніх років про неї згадують у пресі щораз частіше. У більшості випадків її означують як вияв радикального націоналізму, расизму, нацизму, тваринного інстинкту тощо. Нас то переконують, що ксенофобія в українців у крові, то запевняють, що хвороба ця — ознака перехідної стадії суспільства: від тоталітарного до демократичного…

Ксенофобія?.. Коліївщина з З огляду на сучасні правові категорії такі слова дуже просто кваліфікувати як схвалення насилля над людьми й заклик до кривавих міжнаціональних порахунків. За такі слова газета «Washington Post» запропонувала демонтувати у Вашингтоні пам’ятник Тарасові Шевченку. Однак починати треба не з «Бенкету у Лисянці», а з «Галайди»: Яремо! Герш-ту, хамів сину? Піди кобилу приведи, Подай патинки господині Та принеси мені води, Вимети хату, внеси дрова, Посип індикам, гусям дай, Піди до льоху, до корови, Та швидше, хаме!.. Постривай! … Отак уранці жид поганий Над козаком коверзував.

«Денаціоналізація сходить на погане виховання, на моральну хворобу. [...] На ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості…». Олександр ПОТЕБНЯ

№2(2)/2009

І найголовніше: О, Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить... Не можна однозначно стверджувати, що становище (контекст буття) Яреми сповна виправдовує його вчинки. Бо у таких випадках завжди є невинні жертви. Проте воно істотно прояснює дію учасників Коліївщини, які повстали не проти якогось народу чи народів, а конкретно — проти поневолювачів та визискувачів. У своїх паризьких лекціях Адам Міцкевич констатував, що в історії слов’ян один і той самий акт повторюється. Народ довго терпить поневолення, а потім знищує гнобителів. У випадку Коліївщини образа посилювалася ще й тим, що поневолювач часто був чужинцем. Саме тому сьогодні своє право на існування не лише в ЗМІ, а й у словниках та енциклопедіях відстоює термін киріофобія (з грец. κύριος (kyrios) — господар і φόβος (phobos) — страх), суть якого полягає у ворожому ставленні гостей до господаря землі. Поступово його необхідно запроваджувати й для аналізу міжнаціональних відносин заради належного розуміння ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СУСПІЛЬСТВО|Вибір ХХІ століття природи конфліктів й ефективного їх розв’язання. Тим паче в суспільстві, де є досить могутня та розгалужена етнічна злочинність у середовищі колишніх і недавніх іммігрантів — незалежно від того, чи у них подвійне громадянство, чи взагалі його нема.

имптоми цієї підступної недуги чітко виявилися три роки тому під час серії публікацій карикатур пророка Магомета у кількох впливових виданнях, здавалося б, християнської Європи. Суть проблеми у тому, що під впливом інтернаціоналізації медіакапіталу більшість із них уже давно перетворилася на транснаціональні чи наднаціональні інститути, а отже, на автономні від культивованої у будь-якій національній культурі відповідальності перед унікальністю та різноманітністю. Од-

автра? ним із наслідків цієї відповідальності є смирення й повага у процесі пізнання та інтерпретації символів інших народів. Відсутність поваги спричиняє аргументаційну провокативність, експериментування на самоповазі інших. Малювати мішені на власній хаті, а то й чолі, якось не зовсім безпечно. Це властивість тимчасового мешканця, який ховається за чужим фасадом або спиною. Так створюють ідеальну позицію для стрільби по чужих символах, яку ведуть на нібито універсальних засадах плюралізму, демократичності та позарелігійності, а рикошетить по національних та загальнолюдських цінностях та інтересах. Це може позначитися й на ставленні до християнського світу загалом. Таке траплялося не раз. Саме колоніальна поведінка так званих вихідців з християнського світу спричинила підозріле ставлення до християнства навіть у такої величної постаті, як індус Махатма Ганді... В українських реаліях проблема ксенофобії має чітко виражений медійний аспект. Тут деякі ЗМІ часто виступають третьою стороною, яка узурпує роль посередника у взаєминах ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

між народами-сусідами: українським і російським, польським і українським. Вони свідомо провокують ксенофобію і спроможні розширювати її спектр від звичайної неприязні аж до ворожнечі. Типовими прикладами цього є відверто провокаційні публікації у газетах на зразок «Столичных новостей», де читачеві систематично нав’язують такий «синонімічний ряд»: автохтонність, титульна нація, чистота нації, неприязнь до чужинців...

осилена фальшивим солідаризмом преси у тиражуванні образливих карикатур безкарність ЗМІ має солідне прикриття у вигляді хвилі псевдосвободи слова, законів, декларацій. Сьогодні в журналістській практиці ширма для осквернення зіткана з елементів позитивістської доктрини, серед яких чільне місце займає деритуалізація (скептицизм щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму). Як наслідок, маємо глузливе трактування принципових для національної та релігійної гідності понять. Ось і виходить, що українці — «ксенофоби», яких зневажають на своїй землі… Людина, яка відчуває глибини рідної культури, закорінена у неї, ніколи не трактуватиме принизливо інших народів та їх надбання. Це відчуття — основа справжньої аргументаційної та поведінкової коректності, суспільної злагоди. І навпаки: зáйди, які зневажили рідну землю, як правило, перетворюють чужу на середовище паразитування. А шлях паразита завжди веде до самознищення. Тарас ЛИЛЬО

n РЕФЛЕКСІЇ Вацлав КЛАУС

Трагічна помилка Заходу Мультикультуралізм — фальшива ідеологія і трагічна помилка Заходу... Мультикультуралізм — ідеологія, яка каже, що ви повинні емігрувати і відстоювати там свою цивілізацію, групові та етнічні інтереси. Масова міграція виникла як фальшива ідеологія, що є якесь право, загальнолюдське право блукати світом... Таким чином порушуються права корінних жителів. №2(2)/2009

[З]

ДУМКИ, ФАКТИ

а даними газети «The Daily Tele graph», 2008 року найпопулярнішим іменем для новонароджених у Лондоні стало ім’я Мухаммед. Міністерство статистики Великобританії стверджує, що за популярністю Мухаммед випередив такі традиційні для країни чоловічі імена, як Джек, Томас і Деніел. За рік Мухаммедами назвали 1828 дітей, які народилися у Лондоні, тоді як Деніелами — лише 844. Столиця Об’єднаного Королівства не є винятком. У багатьох британських графствах ім’я Мухаммед перебуває якщо не на першому місці, то в трійці найпопулярніших імен. Видання зауважує, що Лондон — не перша європейська столиця з такою тенденцією. Британців уже випередили мешканці Брюсселя, Амстердама, Копенгагена й Осло, де хлопчиків називають Мухаммедами найчастіше. За даними експертів, у світі проживає 15 мільйонів Мухаммедів, що робить це ім’я найпопулярнішим на планеті. Мусульманське населення Великобританії зростає вдесятеро швидше від інших груп. При цьому кількість християн у країні за останні чотири роки зменшилася більш ніж на два мільйони, і зараз становить 42,6 мільйона осіб.

[У]

країнах Європейського Союзу понад 40% усіх іммігрантів не є європейцями з походження, і ця цифра тільки зростатиме. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року було встановлено, що постійно в Україні проживає 168 тисяч громадян інших країн. Осіб без громадянства налічували близько 83 тисяч, а тих, хто не вказав громадянства — 40 тисяч. Поступово в України формуються етнічні діаспори, які ще за часів СРСР не були властивими для етнічного складу нашої країни. Наприклад, експерти вказують, що в Києві зростають етнічні громади китайців та азербайджанців, у Харкові збільшується етнічна спільнота в’єтнамців. Водночас кількість осіб, які легально та офіційно реєструються після свого приїзду в Україну для трудової діяльності, в середньому становить 10 тисяч осіб на рік. Скільки іноземців фактично перебуває в Україні — достеменно встановити дуже складно, хоча деякі експерти вказують на цифру, що дорівнює майже мільйону щорічно. У звіті генерального секретаря ООН за 2006 рік, поданому на розгляд учасникам 39-ї сесії Комісії з народонаселення і розвитку, зазначалося, що Україна входить у першу п’ятірку країн, де проживають міжнародні мігранти, і займає 4-те місце в цьому списку. За матеріалами ЗМІ

СУСПІЛЬСТВО|Судження молоді

МОВОЮ ЦИФР l Із 543-х нових депутатів індійського парламенту 150-ом висунуто кримінальні звинувачення за фальшування документів і вбивства. l Три мільйони нелегальних емігрантів мешкає у Москві; це 25 відсотків мешканців російської столиці. l Щоденно у світі народжується 200 тисяч людей. l 400 тисяч осіб у Німеччині професійно займається проституцією. l Нелегальна торгівля особистими даними становить у світі понад 50 мільярдів доларів. l Кожний восьмий мешканець США — іммігрант; це найвищий показник від 20-х років ХХ століття. l В Інтернеті діє сьогодні понад 100 мільйонів блогів. l 147 мільярдів доларів, або 10% річних витрат американців на охорону здоров’я поглинає боротьба з ожирінням. l 90 тисяч одиниць багажу щезає щоденно в аеропортах світу, зокрема — 10 тисяч у Європі. l 40% португальців і 30% іспанців прагнуть об’єднати обидві країни. l 20 відсотків дітей у Європейському Союзі страждає від надмірної ваги. l 1 800 000 осіб покинуло Берлін від часу об’єднання Німеччини. На їх місце приїхало 1 900 000 осіб, у тому числі 255 000 молодих. l 43% французів стверджує, що не цікавиться політикою. l 44% фірм у країнах Європейського Союзу має у своєму керівництві тільки чоловіків. l 570 тисяч євро витрачено на утримання учасників наради G20 у Лондоні. l 30 виставок щомісяця відбувається на станціях метро у столиці Мексики. Відвідує їх 5 мільйонів пасажирів щоденно, що робить з цієї інституції найбільший музей світу. l 600 тисяч дорожніх мостів в аварійному стані налічується у світі; з них 75 тисяч — у США. l Лише 6 відсотків режисерів фільмів — жінки.

ОГ-ЛЮБОВ — єдине, заради чого можу пожертвувати усім, навіть життям. Моя жертва не позбавляє, а збагачує». «Бог — у кожному з нас, отже, якщо треба, буду жертовною для людей. Бог — у природі, я жертвую заради природи. Бог — у дружбі, я віддаюся дружбі. Бог у моєму серці, але своє серце я віддаю людям». «Я була здатна позбавити свідомо себе батьківського тепла, аби тато одужав, але він помер». «Я приїжджаю у сиротинець бавитись із дітьми, але це не жертва, а набування безцінного досвіду, це присвята, а не пожертва». «Тоді пожертва дійсна, коли вона анонімна». «Земля жертвує своєю плоттю для того, щоб ми жили». «Жертвувати можна лише заради достойних, країна — не достойна». «На жертви треба йти з розумом, враховуючи всі важливі аспекти та подальші наслідки». «Ми спраглі жертв від інших». «Коли щира любов — жертовність не обтяжує, байдуже, чи ти жертвуєш недоспаною ніччю, а чи ниркою». «Можу пожертвувати грошима заради гарної забави чи здоров’ям заради того, щоб об’їздити весь світ». «Ділитися треба в міру своїх можливостей». «Я готова пожертвувати багато чим, але що в мене є?» «Я би жертвувала заради того, що існуватиме довше від мене». «Пожертва серцем має найбільшу силу». «Треба робити добро людям без жертовності, бо для мене жертовність має відтінок пихи власної значущості». «Люди не потребують жертв, вони потребують любові і розуміння, або просто, щоб їх вислухали». «Коли людини вже немає, жертва вже не потрібна». «Що віддати навзаєм дитячій усмішці: руку, ногу? — Серце». «А чи хтось віддасть за мене життя?» «Чого більше треба: цукерок чи поцілунків, одягу чи обіймів?» «Я б жертвувала за те, що настає весна, за добре слово». «Жертвувала б амбіціями створити кар’єру заради створення сім’ї». «Я б без вагань пожертвував чимось матеріальним заради чогось доброго». «Якби в мене були матеріальні статки, я би інвестувала їх на благочинність». «На жаль, у мене ніколи не було дружньої сім’ї, тож я пожертвую всім, аби створити таку сім’ю для моїх дітей». «Потрібно опинитись в такій ситуації, щоб дати відповідь». «Я розрізняю жертви необхідні та жертви за бажанням, жертви розумні та відверто дурні — це жертви, породжені виключно почуттям власного егоїзму, а це, зокрема, суїцид». «Це надто №2(2)/2009

Чим би пожерт у своєму і заради С

еред студентських відповідей на це інтимне і неймовірно складне запитання було все: відвертість і пиха, альтруїзм і егоїзм, вагання і готовність, приклади з власного досвіду і відповіді питанням на питання, і як багато крилатих висловів! Словом, палітра думок настільки калейдоскопічна, що вважаємо за доцільне подати просто мозаїку різних опіній, без жодних коментарів, — в них і так все сказано. Втім, також зауважу, що з-поміж тих (того), заради кого (чого) готові жертвувати, вказано таке (у порядку спадання): Бог, батьки (найчастіше мама), діти (власні діти, сироти), рідні, кохані, друзі, неповносправні, бідні, безпритульні (люди й тварини), держава, добро, ідея, благородна справа, справедливість, щастя, спокій на Землі тощо. З-поміж того, чим ладні жертвувати (найпоширеніше): життям, здоров’ям, часом, кар’єрою, освітою, увагою, матеріальними благами (грошима, їжею, одягом, взуттям), комфортом (задоволенням своїх потреб), мріями, честю, талантом, розумом, енергією, кров’ю, звичками…

інтимна тема для шматочка паперу». «За щось із списку вічного (спасіння світу, наприклад), єдиний імператив у цім випадку — солідарність із совістю». «Я б віддала усе, аби незрячий побачив світ, глухий його почув, каліка зміг ним ходити, німий — про нього розповідати, а неповносправний подарував цьому світу себе». «Тоді ще я не замислювалася над тим, чим можу пожертвувати для свого ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СУСПІЛЬСТВО|Судження молоді

я твував

Мозаїка студентських опіній (ІІІ курс)

житті чого?

НА СВІТЛИНІ: «Жертвоприношення Ісаака» Лодовіко Карді (1559–1613). Тема жертовності — одна із найпоширеніших у світовому мистецтві. хворого брата, я просто молилась, щоб Бог краще забрав мене, але так, ніби мене ніколи й не було, щоб не сумувала моя мама». «Я б навіть пожертвувала п’ятіркою з іспиту, щоб «Шахтар» виграв кубок UEFA». «Я б жертвувала заради людей: хворихздорових, сильних-слабких, добрихпоганих. Так робив Христос, і так повинні робити ми». «Я б — заради бездомних домашніх тварин». «Я не ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

буду геройствувати, бо я не вважаю, що я чимось жертвую, коли відвідую дітей в інтернаті та онкохворих діточок, бо цього я потребую сама». «Я не буду лицемірити — я не відчуваю, що живу справжнім життям, але думаю, що пожертвувати зміг би, щоб окропити життя сенсом». «Хочемо ми того чи ні, але світ завжди змушує нас жертвувати чимось добровільно чи силоміць, більшою чи меншою мірою, усвідомлено чи ні». «Не хочу писати про це, бо думки матеріалізуються». «Потрібно об’єктивно оцінювати ситуацію перед тим, як жертвувати». «Подарована любов набагато сильніша від подарованої іграшки». «Звичайно, плануючи свій день, ми не вписуємо у нього графу, яка б мала звучати приблизно так: сказати рідній людині, яка вона для мене важлива і яке щастя дарує мені щоденно». «Я би могла пожертвувати лише тим, що належить мені, а отже, не життям, бо воно від Бога; не здоров’ям, не щастям, бо навіщо жертвувати таким?» «Якби Бог дав мені сил, я би могла пожертвувати усім. Можливо, в мене є ці сили, але я про них не знаю». «Віддавати Богові і людям — сьогодні, віддавати найдорожче, віддавати найкраще». «На днях у мене вкрали гаманець, можливо, гроші, які там були, будуть комусь більш корисні та необхідні, аніж мені». «Часто можна почути таке: «Якби я був мільйонером, я би багато грошей віддавав на благочинність», я не вірю таким людям, бо вони маючи 1000 гривень, не віддають 10-ти». «Я не маю сміливості віддати своє здоров’я, молодість і красу просто так, заради щастя іншої людини». «Я готова жертвувати, знати б тільки, кому потрібна моя жертва». «На жаль, до самопожертви ми звикли ставитися як до благородного вчинку, що мусить очистити наше сумління». «Я б пожертвувала коханою людиною заради своєї родини, яка його не сприймала, аби тільки мої рідні не сварились між собою через мене». «Сумно, що я не можу нічим допомогти, бо й сама чекаю на допомогу». «Чи ладна я пожертвувати своє життя заради країни? Ні, не тому, що в мені немає власного почуття патріотизму, а тому, що моє життя тут нічого не змінить!» «Я не претендую на роль спасителя душі, але для мене немає вищого дарунку, як ще один удар серця, ще один подих, ще одна ніч, наповнена життям». «Я би пожертвувала себе дітям із неблагополучних сімей — таке маленьке, а вже НЕ ВІРИТЬ!» Підготувала Марія ТИТАРЕНКО №2(2)/2009

МОВОЮ ЦИФР l 15 мільйонів американців — одинаки. l Три тисячі водіїв вантажних автомашин вмирають щороку в Південно-Африканській Рес публіці через СНІД. l 16 хвилин вистачає пересічному мешканцю французького села, щоб доїхати до найбільшого магазину, школи чи урядової установи. l 6 тисяч бурих ведмедів і 4 тисячі вовків налічують у Карпатах. l 6 ударів палицею і 1 400 доларів штрафу — таку кару присудив малайзійський суд моделі Сарі Деві Сукарно за те, що вона випила пиво у нічному клубі. l 300 000 тисяч французів без прав водія сідає щороку за кермо автомашини. l 7,5 млрд набоїв до вогнепальної зброї виготовлено торік у США. Цього року ця кількість зросте на 2 мільярди. l 10% молодих британців вживає наркотики принаймні раз на місяць. Це найвищий показник у Європі. l 40 млрд доларів — стільки щороку дають хабарів у світі. l 102 особи покарано торік в Саудівській Аравії через стинання голови. l 34% французів задекларувало, що є «дуже щасливими». l 100 000 португальців емігрувало до Анголи, щоб скористати з наслідків нафтового буму. l На думку експертів, 40% населення КНДР потерпає від голоду. l Міжнародна неурядова організація «Репортери без кордонів» оприлюднила щорічний рейтинг свободи преси у світі. У Данії найкраще дотримуються цієї демократичної норми, в Еритреї — найгірше. Україна — на 89 місці, Росія — на 153-му. l За останні 10 років на 85% зросла кількість злочинів у США, які здійснюють особи у віці понад 50 років. l Японія стала першою країною, де у продаж надійшли троянди натурального синього кольору. Новий сорт називається «Бурхливі оплески». Одна квітка кошт ує 22–35 доларів.

СУСПІЛЬСТВО|Економіка Іво ПОЛУЛЯХ, д-р економіки (Мюнхен, Німеччина)

СПРАВЖНЯ «ВЕЛИКА ВІСІМКА»:

ХТО, ДЕ І СКІЛЬКИ Формально до групи промислово найрозвиненіших країн світу (т. зв. G8) належать Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Сполучені Штати Америки, Канада і Росія (з політичних міркувань). Однак реалії сучасного швидкоплинного світу свідчать: справжня «Велика вісімка» дещо інша, а в більшості важливих позицій роль лідера перебрав на себе Китай.

ЛЕГЕНДА: члени G8 інші

Викиди СО

2 (у відсотках від світового показника)

США

20,34

КИТАЙ

20,02

РОСІЯ

5,67

ІНДІЯ

4,46

ЯПОНІЯ

4,33

НІМЕЧЧИНА

2,94

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

1,92

КАНАДА

1,92

Видатки на озброєння (у млрд дол., 2008 р.)

США

607,0

КИТАЙ

84,9

ФРАНЦІЯ

65,7

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

65,3

РОСІЯ

58,6

НІМЕЧЧИНА

46,8

ЯПОНІЯ

46,3

ІТАЛІЯ

40,6

Слово експерта

учасна фінансова криза, причиною якої була легковажність та безконтрольність надання кредитів американськими фінансовими інститутами в галузі нерухомості, довела до великих втрат і банкрутства банків спочатку в США, а потім в Європі та в Азії. Ця фінансова криза спричинила втрату довіри не тільки до менеджменту кредитно-фінансових інститутів, але теж і до державних установ, які не виконали своїх контрольно-наглядових обов’язків.

риза американських банків пов’язана із політикою США в секторі, якому американський уряд приділяв особливу увагу, а саме — фінансування будівельних об’єктів. Американський уряд уже від часів Клінтона намагався сприяти будівлі приватних будинків (не квартир) шляхом надавання т. зв. «subprime-кредитів», які, на відміну від першокласних «prime», не вимагали особливих («першокласних») гарантій від дебеторів. Така практика довела до стану, який американська преса називає «sub-prime» криза. Емісійний банк США під час президентства Алена Гріншпана знизив процентну ставку до 1% (!) і таким чином збільшив попит на кредити, особливо на будівлю або купівлю будинків. При цьому нехтували основними критеріями оцінки платоспроможності позичальників. Наприклад, не ставили вимог, щоб вони мали власний капітал, і банки фінансували будівництво або купівлю до 100%. Передумовою для отримання кредитів була зайнятість, що в умовах зростаючого в США безробіття не давало банкам жодної гарантії оплати кредитів і процентів. При постійно зростаючому попиті банки оцінювали цей факт як кон’юнктурну експансію і з конкуренційних мотивів що раз то більше «пом’якшували» критерії для надання кредитів. Така політика привела до створення т. зв. «іммобільного міхура» (іммобільний — нерухомий. — Ред.), який

Світова фі причини тріснув, коли ринок нерухомості був перенасичений, і в результаті будівельні об’єкти почали втрачати вартість. Таким чином виникла вже згадана «sub-prime» криза. У результаті такого розвитку подій банкам загрожувала інсольвенція і вони були змушені шукати шляхи, щоб поповнити свої грошові резерви, які були вичерпані.

банківському секторі існують різні можливості заробити т. зв. «свіжі гроші» (fresh money). Особливо улюбленим є метод продажу кредитних претензій, можливо, без будь-яких гарантій у формі пакету цінних паперів. Їх називають «кредитні горщики». Такі цінні папери атестували професійні агентства оцінок «Rating-Agenturen», надавали кредитним банкам найвищий ступінь бонітету цих паперів «AAA» («Triple А»), і таким чином вони зацікавили банки Європейського Союзу та Швейцарії, які шукали вигідні вклади для свого капіталу. Коли виявилося, що номінальна вартість цінних паперів американських кредитних установ не відповідає дій-

«Ті, хто задля перемоги не гребує ніякими засобами й скочується до визиску більш слабких народів та людей, деградують не лише самі, а й тягнуть за собою людство». Махатма ГАНДІ

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СУСПІЛЬСТВО|Економіка сності, бо реальна вартість не тільки набагато нижча номінальної, але що надалі відбувається спад показників, виникла критична ситуація, яка викликала масову паніку. Втрата довіри повністю зруйнувала ринок міжбанківських трансакцій і стала рушійним колесом кризи. В результаті цих драматичних подій у банківському секторі та секторі нерухомості необхідно було зробити переоцінку формування курсів на ринках. Спад курсів викликав не тільки в Америці, але і в Европі загрозу існування кредитних установ, що спричинило необхідність державних допомог та

установи чи банки почнуть на місці червоних чисел писати чорні — всі прибутки загарбають приватні підприємці. Така поведінка уряду є антисоціальною, як і факт, що всі винуватці, особливо «рейтинг агентури», не будуть покарані. Вони вимагають щоб: — держава посилила контроль діяльності менеджерів банків; — менеджери відповідали матеріально за свої хибні рішення; — держава регулювала кредитну та інвестиційну політику банків. Втрати банків — не тільки в США, але теж в Європі та в Азії до

інансова криза: і перебіг

ВВП

(у млрд дол., 2008 р.)

США

14204

ЯПОНІЯ

4909

КИТАЙ

3860

НІМЕЧЧИНА

3653

ФРАНЦІЯ

2853

ВЕЛИКОБРИТАНІЯ

2646

ІТАЛІЯ

2293

БРАЗИЛІЯ

1613

ВВП на одного жителя (в дол., 2008 р.)

НОРВЕГІЯ

95062

КАТАР

93204

ШВЕЙЦАРІЯ

67345

ДАНІЯ

62626

ІРЛАНДІЯ

61810

ІСЛАНДІЯ

55462

ОАЕ

54607

ШВЕЦІЯ

52790

Запаси нафти (у млрд барелів, 2008 р.)

злиття банків. Наприклад, у США т. зв. будівельні каси та іпотечні банки (Фанні Meй та Фреді Мек), а також найбільша у світі страхова компанія Ей Ай Джі (AIG) отримали допомогу від уряду у розмірі багатьох мільярдів доларів і таким чином не проголосили про банкрутство. У зв’язку з цим виникло принципове питання: «Чи справедливо приватизувати доходи, а втрати соціалізувати?».

рихильники методу державних субвенцій аргументують свої погляди сподіванням, що впродовж років втрати будуть компенсовані доходами і таким чином державі повернуться витрати, а також проценти. Противники таких державних заходів дотримуються погляду, що фінансові допомоги надаються за рахунок податків, які сплачують громадяни, а коли врятовані страхові ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

сягли фантастичних сум. Наприк лад, Швейцарський інвестиційний банк UBS в першій половині 2008 р. втратив 40 млрд франків. Земельний банк Саксонії оголосив про своє банкрутство і, щоб врятувати установу, його купив Земельний банк Баден Вюртенберґ. Баварський земельний банк втратив 15 млрд євро. Варто зазначити, що німецькі банки, як правило універсальні, а не спеціалізовані, не постраждали так, як американські. Німецькі втрати виникли головно внаслідок купівлі неправильно атестованих цінних паперів американських банків. Оскільки великі американські спеціалізовані інвестиційні банки були синонімом «WALL-Street» — серйозна преса коментувала їхнє банкрутство як кінець «вол-стріту». Так не сталось, але глобальні впливи американського капіталу пос.14



№2(2)/2009

САУД. АРАВІЯ

264

ІРАН

138

ІРАК

115

КУВЕЙТ

102

ВЕНЕСУЕЛА

ОАЕ

РОСІЯ

ЛІВІЯ

Видобуток золота (у тоннах, 2007 р.)

КИТАЙ

270

ПАР

252

АВСТРАЛІЯ

245

США

244

ПЕРУ

170

РОСІЯ

157

ІНДОНЕЗІЯ

118

КАНАДА

102 13

СУСПІЛЬСТВО|Економіка Експорт

(у млрд дол., 2008 р.)

КИТАЙ

1484

НІМЕЧЧИНА

1465

США

1300

ЯПОНІЯ

783

НІДЕРЛАНДИ

634

ФРАНЦІЯ

607

ІТАЛІЯ

540

БЕЛЬГІЯ

478

Населення (в млн осіб, 2008 р.)

КИТАЙ

1328

ІНДІЯ

1148

США

304

ІНДОНЕЗІЯ

238

БРАЗИЛІЯ

192

ПАКИСТАН

166

БАНГЛАДЕШ

160

НІГЕРІЯ

146

Валютні резерви (у млрд дол., 2008 р.)

КИТАЙ

1956

ЯПОНІЯ

1057

РОСІЯ

384

ТАЙВАНЬ

313

ІНДІЯ

252

ПІВДЕННА КОРЕЯ

227

БРАЗИЛІЯ

207

НІМЕЧЧИНА

201

Видатки на підтримання кон’юнктури (у відсотках ВВП)

ЯПОНІЯ

17,7

КИТАЙ

17,3

США

7,7

ІТАЛІЯ

5,5

СЛОВЕНІЯ

5,1

ЛАТВІЯ

5,1

ІСПАНІЯ

5,1

УГОРЩИНА

4,7

с.13

мітно зменшилися — це факт. У парі з грішми пересувається і політична сила. Вирішальними є резерви іноземної валюти. Отож: 1. Китай — 1956 млрд $ 2. Японія — 1057 млрд $ 3. Росія — 384 млрд $ 4. Індія — 252 млрд $ 5. Європейський Союз (ЄС) — 203 млрд $ 6. США — 45 млрд $. Як бачимо, найбільше іноземної валюти (девіз) «накопичив» Китай, який таким чином має можливості не тільки купувати солідні цінні папери, а й цілі рентабельні підприємства навіть у США. У результаті такої ситуації в Америці виникло питання про загрозу національної безпеки — проблеми, якою в Україні, на жаль, ніхто серйозно не цікавиться. Реальна ситуація така, що внаслідок взаємозалежності економіки та політики, країни з потужними резервами іноземної валюти, передусім долара, здобувають щораз більше вирішальних впливів на міжнародні економічні та НА СВІТЛИНІ: Банк для міжнародного вирівнювання політичні процеси. платіжностей (Базель, Швейцарія) мав би стати найбільшим світовим фінансовим контролером. опри всі намагання подолати кризу, ситуація майже не змі1. Вирішено надати державні ганилася. Величезні багатства, рантії для вкладів приватних осіб, майно знищено. На біржах панує не- теж в банках, які постраждали від стабільність. Причина в тому, що фі- кризи. нансова криза негативно вплинула на 2. В окремих випадках націонасектор реальної економіки. Яскравим лізувати інститути, діяльність яких з прикладом цього є автобудівельна га- різних причин безперспективна. лузь, конкретно «General Motors». ІнОскільки фінансові трансакції масольвенція цього підприємства дове- ють глобальні масштаби, доцільним ла до майже банкрутства німецький було б створення міжнародної конт «Opel» та шведський «Saab». Зрозумі- рольної установи, якою міг би бути, ло, що в критичну ситуацію потрапи- наприклад, Банк для міжнародного ли теж підприємства-постачальники, вирівнювання платіжностей (Bank які залежать від цих виробничих für Internationalen Zahlungsausgleich) об’єктів. в Базелі (Швейцарія). Вирішальним критерієм для поПідсумовуючи, можна встановикращення ситуації буде повернення ти, що безмежна свобода, яку продовіри до банково-фінансового сек- пагує неолібералізм, не тільки не тору. Без цього неможливо поновити гарантує стабільності в фінансовонормальне функціонування транс економічному секторі, але має руйнівакцій між державними, фінансово- ну дію. Цю систему використовують кредитними інститутами та при- антисоціальні елементи для засповатними інвесторами. Надійним коєння жадібності максималізувати засобом ліквідації критичного стану є свої доходи. Свобода — так, але обмедержавні т. зв. «допоміжні пакети». Це жена законами, які унеможливлюють фінансова допомога урядів для забез- дії одиниць на шкоду загалу. Держапечення існування та безперебійної ва мусить мати законні компетенції діяльності банків за допомогою суб- виключати із економічно-фінансових венцій. Ці фінансові інститути мали процесів деструктивні елементи. Така б можливість надавати кредити під- система — сутність соціального ринприємствам і таким чином загальму- кового ладу, який ґрунтується на тевати безробіття, що зростає. орії ордолібералізму, упорядкованого США виділили на цю мету $ 780 і регульованого державною економічмлрд. Європейська Унія вирішила за- ною політикою, і який в другій полостосувати заходи, які сперті на двох вині минулого століття був гарантом стовпах: добробуту громадян Німеччини.

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ПРИРОДА — НАШ СКАРБ Ганна ГОПКО

Слово редактора розділу

Війна за землю Т

риває війна за землю! «На наших очах відбувається страшна боротьба, яка не має ніякого порівняння з усіма цими політичними баталіями», — думки відомого філософа Сергія Кримського стають дедалі актуальнішими у глобальному вимірі. Україна із майже семи відсотками світових запасів чорноземів стає епіцентром боротьби. Підтвердження — публікації у провідних медіа світу: Der Spiegel, BBC, The Guardian. Зокрема, статтю «Страхи за найбідніші країни світу, бо багаті швидко захоплюють у них землі для вирощування продуктів» The Guardian ілюструє важливою для розуміння картою, на якій серед Росії, Казахстану, країн Африки — Україна. Автор статті, відомий журналістеколог Джон Відаль пише: «Захоплення сільськогосподарських земель у найбідніших країнах багатими країнами та транснаціональними корпораціями є пришвидшеним, набуває загрозливих масштабів. Новий звіт ООН та аналітики в Індії, Вашингтоні та Лондоні оцінюють так: щонайменше 30 млн га придбані для вирощування їжі для Китаю та країн Перської затоки. І це стосується придбання не лише в таких країнах із родючими землями, як Бразилія, Україна, але і в Камеруні, Ефіопії, Мадагаскарі та Замбії. Як зазначено у звіті, ціна на землю зростатиме. Деякі найбільші у світі компанії з виробництва їжі, фінансові корпорації та виробники машин почали інвестувати в землю. Alpcot Agro (із Швеції) купив 120 000 га в Росії, South Korea’s Hyundai заплатив $6,5 млн Khorol Zerno, який володіє 10 000 га у Східному Сибіру, а інвестиційний банк Morgan Stanley придбав

40 000 га в Україні. Згідно з даними американського аналітичного центру Міжнародного інституту із досліджень харчової політики, від 20 до 30 млрд доларів щороку витрачають багаті країни на купівлю землі в країнах, які розвиваються. Глобальна продовольча криза лише в зародковому стані. Справжня війна за харчі у світі розпочнеться незабаром. Адже, за даними ООН, потреба у зернових до 2030 року зросте на 50%, а до 2050 року — уже на всі 100%. Як прогнозує більшість експертів визнаних організацій, населення планети у середині ХХІ сторіччя сягне 9,5 млрд осіб. Зазначмо, що при сьогоднішніх 6,5 млрд тиск на природу шалений, не вистачає землі, води. До того ж — глобальні зміни клімату. Погляньмо на ситуацію в Україні. Боротьба за родючі землі сільськогосподарського призначення розпочалася давно. Міжнародні компанії шукають різні схеми для придбання землі. Щоб узаконити награбоване, необхідно лише зняти мораторій із продажу земель сільськогосподарського призначення. Тоді в умовах «демократії» та глобального ринку відібрати чи то у латифундистів, чи то у ТНК землі, щоб прогодувати українців, буде юридично неможливо. Може скластися ситуація, коли українці голодуватимуть, маючи найродючіші чорноземи. Джеймс Мейс, відомий дослідник українського Голодомору, попереджав про новітнє лихо у статті «Трагедія, що назріває» (День. — 2004. — 24 лют.) ще кілька років тому. Він порушив украй важливу проблему — наслідків необдуманого продажу землі. «Селяни, які, по суті, перетворилися на рабів згідно із сталінською версією соціаль-

«Кожна рослина, яку не посадив мій Отець небесний, буде вирвана з корінням. Лишіть їх: це сліпі проводирі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму». Мт15:14

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

ної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів». Українські вчені говорили про цінність землі для України як стратегічного ресурсу, дарованого Богом. Це як нафта для Арабських країн, Брунею чи Азербайджану. Тільки нафта має здатність вичерпуватися, а земля — НІ. Хоча зниження родючості ґрунтів може перетворити наші чорноземи на асфальти. Тому думайте самі — що робитиме Україна якщо замість оренди продаватиме по 100 000 га різним країнам. Продала і все? Закон про мораторій на продаж землі, дія якого закінчується 1 січня 2010 року, де-юре є основним стримувальним чинником скуповування українських чорноземів іноземцями. Де-факто на українських полях уже давно господарюють іноземці, переважно впливові транснаціональні корпорації. Політики втягнуті у «священну війну» — вибори-2010. Усі обіцяють забезпечити гідне життя кожному. Однак вже зараз видно, що бачення

Продаж землі — миттєвий виграш для олігархічних груп, програш для держави. розвитку потенціалу чорноземів у кожного різне. Президент «за» перетворення землі на товар, Голова ВР — «проти», а Тимошенко — остаточно не визначилася. «Не ЄС, не НАТО, не долар, а українська земля — наша перспектива», — так думає кожний чесний і турботливий українець. І справді, з введенням ринку землі «дехто намагатиметься легалізувати землю, яка вже давно перейшла у їхню власність». Продаж землі — миттєвий виграш для олігархічних груп, програш для держави. 50 найбагатших олігархів, які не зникають із рейтингу журналу «Корреспондент», фактично відібрали у нашого народу більшість корисних копалин, що приносять мільярдні статки їхнім власникам. Залишився чи не найстратегічніший ресурс — земля. Бережімо її як зіницю ока! Водночас нагадаємо Шевченкове: «Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать...» Відплата неминуча!

ПРИРОДА — НАШ СКАРБ|Лісове господарство

«Зелені» легені Украї чому степ не стане ліс В

и коли-небудь чули про результати виконання державної програми «Ліси України» на 2002–2015 рр.? Вам відомо, скільки грошей було витрачено і як поліпшився стан лісів? Однак знаю напевне — що українці втомилися дивитися та фіксувати масштабні для ока туриста «залисини» суцільного вирубування в Карпатах, спостерігати за збільшенням кількості безмежних парканів біля лісів, купами сміття в горах, появою маєтків та палаців на заповідних територіях. Кардинальні зміни в лісовій галузі назріли уже давно. Недарма ж набирають обертів та підтримки у пересічного українця всеукраїнські громадські кампанії: «Ліси — власність українського народу», «Збережемо українські степи» (щодо неприпустимості знищення природних степових ландшафтів Украї ни шляхом заліснення) та інші.

І тут до Дня працівників лісу — замість звіту, — черговий політичний піар! Уряд ухвалює нову державну програму «Ліси України» на 2010–2015 рр. Нагадаємо, що програма передбачає збільшення площі лісів майже на півмільйона гектарів. На цю благородну справу планують витратити 8 млрд грн із державного бюджету. На всю програму — близько 22 млрд гривень. А саме на інвентаризацію та сертифікацію лісів відповідно до міжнародних стандартів, запровадження електронного обліку лісів та започаткування супутникового спостереження за вирубуванням дерев, що унеможливлюватиме несанкціоноване вирубування лісу. Такі заходи уже давно варто було б здійснити, вважають екологічні громадські організації. На думку голови Всеукраїнської громадської організації «Національний екологічний центр України» Ігоря Сіренка, «щоб не зві№2(2)/2009

тувати за недоліки виконання попередньої програми «Ліси України» на 2002–2015 рр., до якої є багато зауважень і, зокрема, в Рахункової палати України, була прийнята нова програма. Ні з громадськістю, ні з фахівцями із лісової галузі та науковцями ця програма публічно не обговорювалася». Коротко розглянемо основні проблеми. В Україні не існує таких лісів, у яких було б повністю заборонено рубання. Тим часом українські ліси досі не відновились після жахливих перерубів для післявоєнної відбудови. Досі переважну частину вирубувань проводять так званим суцільним способом (суцільне рубання), тому територія стає практично непридатною для існування лісових мешканців. У гірській місцевості це має катастрофічні наслідки у вигляді повеней та селів, збитки від яких становлять сот ні мільйонів доларів. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ПРИРОДА — НАШ СКАРБ|Лісове господарство Уряд Юлії Тимошенко вирішив розв’язати енергетичну проблему в країні, принісши в «жертву»… біорізноманіття у лісах! Кабінет міністрів виділив 25 млн грн Держкомлісгоспу на придбання 10 виробничих комплексів з переробки деревини. Таке рішення ухвалене 16 вересня на засіданні уряду. Потужність одного комплексу дає змогу щорічно отримувати 20 тис. куб. м енергетичної тирси, як альтернативного джерела палива. Реалізація цих планів стане початком катастрофи: ліси України з природних екосистем перетворяться на парки — екосистеми штучно створені й особливо вразливі до зовнішніх впливів. Ліси в Україні займають 15% території держави і є найбільш збереженим природним ландшафтом. При цьому природні комплекси включають і дуплисті, загиблі дерева та тисячі видів рослин, тварин, грибів і лишайників, а не лише дерева, які є ресурсом ділової деревини. Дуплисті та загиблі дерева — середовище існування більшості видів грибів та значної частини лісових тварин. Більшість видів лісових птахів будує гнізда в дуплах старих дерев. Найбільше обурення науковців та громадськості викликали наміри

їни: ом?

40% території України займає степова зона (південний, східний та центральний регіони). Саме ця територія є найбільш розораною частиною країни. Рівень розораності деяких районів сягає 85–90% від їхньої загальної площі. Головним негативним наслідком цього є вкрай низький рівень збереженості типових для регіону біотопів. А тут ще й заліснення!.. У Луганській області запланували заліснити 100 000 га степових територій! Багато цінних природних ділянок заліснено вже цього року. Особливо резонансною стала справа щодо заліснення території чи не найбагатшого на раритетну фауну і флору степового заказника Запорізької області «Заплава річки Чингул» та інших цілинних степових ділянок у Токмацькому районі. Майбутнє лісу — в ефективній співпраці державних чиновників, науковців та громадськості. Інакше — у лісі, лісі темному незатишно буде хитрому лису та ялиночкам! А якщо серйозно, то потрібен громадський аудит всього лісового відомства та його діяльності, потрібне фінансування незалежних наукових інституцій, а не НА СВІТЛИНІ: Наш кореспондент Ганна Гопко обіймає тільки відомчих лісівничих! 200-літнього дуба. Двох рук замало! Як і двох людей, щоб Ганна ГОПКО обхопити цього красеня...

Лісова політика України під прицілом критики фахівців

Держкомлісгоспу щодо заліснення степів у рамках виконання Указу Президента України від 04.11.09 № 995/2008 «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зелених насаджень». В Україні мають бути створені додаткові 5% (від площі держави) лісів. Як стверджують фахівці, треба негайно внести зміни до Указу і заборонити садити ліс у степах України — світовому скарбі! Оскільки 1/3 Червоної книги України — це степові види. Особливо це стосується флори. Якщо степи будуть знищені — зникнуть і ці види. До того ж ліси не можуть рости в степах. Як приклад, «із 7000 тис. гектарів, до висадки яких долучився і Президент два роки тому на Херсонщині, більшість цього року згоріла», — каже Василь Анатолійович Костюшин, завідувач відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

НА СВІТЛИНІ: Заказник «Корналовичі» (Самбірський р-н Львівської обл.). Тут зберігся один із останніх у Європі дубовий праліс — ліс, якому понад 200 років. 8 грудня 1999 року Львівська обласна рада за підтримки псевдонауковців виключила 18 об’єктів (серед них і «Корналовичі») зі складу природно-заповідного фонду України (рішення № 226 «Про впорядкування природно-заповідного фонду Львівської області»), законодавчо дозволивши нищити унікальну екосистему. Крім 200-літніх дубів, «під ніж» пішли десятки червонокнижних видів. У 2005 році зусиллями громадських організацій вдалося на деякий час зупинити варварське вирубування. Однак 2007 року вирубування відновили. На думку науковців, цей ареал дубових лісів біля річки Дністер має величезне значення у формуванні клімату, а також є загальновизнаним еталоном природи. Світова практика еталонних (модельних) ділянок має виключну наукову цінність. В умовах зростаючого антропогенного тиску на довкілля тільки за допомогою еталонних ділянок можна дізнатись «як було», щоб сказати «як буде». №2(2)/2009

ОЙКУМЕНА|Наш спадок

Перші етнографічні мапи України

же в першій і особливо у другій половині XIX ст. в українській спільноті зріс інтерес до проблеми розселення нашого народу. Це було пов’язано з наростанням національновизвольного руху у поділеній між Російською та Австро-Угорською імперіями території України. Кінцевою метою руху передбачалось створення національної держави: в одних випадках самостійної, в інших — у складі демократичних федеративних держав. Необхідними умовами створення держави повинні бути дві речі: наявність нації, яка усвідомлює свою ідентичність, потребу у власній державі і наявність корінної території, заселеної цією нацією. Україна і українці відповідали цим вимогам історично і географічно. Однак ці умови потребували передовсім наукового обґрунтування. Перше обґрунтували етнографи та історики (П. Чубинський, В. Антонович, М. Грушевський, В. Кошовий та ін.), друге — головно географи — Г. Величко, С. Рудницький, В. Ґеринович, а потім — В. Кубійович. Піонером серед них був доктор філософії у царині географії Григо-

рій Величко (1863–1932), уродженець Львівщини, випускник Львівського університету. Він був першим українцем, який захистив докторат (1893). Г. Величко за завданням «Просвіти» підготував і видав «Народописну карту українсько-руського народу» (1896). На карті було представлено суцільний геопросторовий масив, заселений українською нацією від Підляшшя і Лемківщини на заході до Слобідщини і Кубані (включно) — на сході, від Стародубщини — на півночі до Криму — на півдні. Позначено також українські анклави (включення в інонаціональні масиви) у Молдові, Югославії, на Північному Кавказі, Поволжі, Північному Казахстані, Далекому Сході. На карті «читачі» побачили: 1) великопростірність української національної території, на якій може бути побудована велика європейська держава; 2) територію заселяють близько 18 представників інших національних груп, які не є автохтонними. Карта відіграла важливу роль у становленні національної і державницької самосвідомості українців. Олег ШАБЛІЙ, професор ЛНУ імені Івана Франка

№2(2)/2009

НА СВІТЛИНАХ: Карта англійських дослідників Роберта Макрама, Вільяма Крена і Роберта Макнійла у книжці «The Story of English» (вставка вгорі), на якій схематично зображено поширення індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини; внизу — одна з найвідоміших етнографічних мап України, видана у діаспорі (укладачі — В. Кубійович, М. Кулицький).

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ДУМКА ЕКСПЕРТА|Есе на тему Олександр ЗАВАДКА, к. м. н., доцент

Успіх

іднімаючи келих іскристого напою з традиційним тостом за Успіх, чи завжди ми уявляємо, що ж врешті-решт може бути реалізоване: подвиг, праця на благо суспільства, продовження життя людини, генерація нових ідей, значні наукові здобутки чи щось абсолютно протилежне й неприйнятне? Як підкинута монета одночасно перебуває у двох квантових станах, що непередбачувано змінюються залежно від «експериментатора», так у кожного з нас своє розуміння Успіху — залежно від мрій, бажань, можливостей, способів втілення. Відтак і результати оцінюють по-різному. У традиціях аналогічних умовностей трактують й історію України, яку «неможливо читати без брому»: було багато Героїв, але замало предметного Успіху. Розквіт, Катарсис Мазепи й Руї на після поразки створили контрастний ґрунт для українського історичного полотна. Людство досягло б повного розквіту вже багато століть тому, якби керувалося лише позитивними сценаріями. Але все чомусь заплутується, хибність шляху підтверджують кризи і катаклізми, а науково-технічний прогрес лише ускладнює існування семимільярдної популяції. Де ж талановиті системні мислителі, здатні вивести людство з лабіринту? Імператор Август вважав своїм Успіхом те, що отримав Рим у камені й занепаді, а залишив його в мармурі й розквіті. Марк Аврелій свій цивілізаційного масштабу й значення філософський доробок вважав слабкістю для успішного володаря, тому його опублікували й оцінили лише після смерті. Напевне, фінал не кожної справи варто оцінювати критеріями Успіху. Зазвичай Успіх — категорія зрілості, хоч геніальний Моцарт надихає багатьох батьків замість всебічного й поступового розвитку дитини якнайшвидше дати їй музичну освіту. Не можна позбавляти задоволень дитинства, юності, бо лише гармонія розвит ку й талант закладають фундамент для майбутніх Успіхів. Непомірні ж

бажання без належних основ та реалій створюють соціально небезпечні типи осіб з шаленим бажанням визнання. Кожен вважатиме Успіхом досягнення лише власних цілей, тоді як правильною об’єктивністю є лише позитивна оцінка щиро захопленої аудиторії. Військові звитяги однієї сторони передбачають поразку іншої; у спортивний чи інтелектуальний двобій ще на старті закладене лише одне перше місце. Це — просто Перемога. Справжнім Успіхом можна вважати результат справи, де немає поразки і переможених, а виграють усі, де збережені Правила, продемонстровані гарні манери і як дарунок — народна любов і пам’ять поколінь. Такими могли б бути експедиція на Марс, подолання раку, здобуття еліксиру молодості або ж енергетична незалежність у вигляді штучного холодного сонця. Хоч і тут не уникнути двоякості Успіху людства і поразки мікропопуляції «обраних», що хотіли б вічно підтримувати патологічну залежність від усього, що підлягає монополізації й сприяє прибутку. Оцінювати Успіх ліпше не за перевагами, які отримав, а з урахуванням складності завдань та ризиків, обмежень, пройденого шляху... Успіх, на відміну від удачі, є результатом вкладеної роботи, вмінь і знань. Хоча не обходиться й без усмішки Фортуни. Ну і, звісно ж, Божого промислу... Може, річ у символах? Символи удачі — Фортуна і веселка, символ Успіху — крилата богиня Ніка. Символізм допомагає відчути складність, багатофакторність і примхливість великого Успіху, який багатьом доступний лише раз у житті. Багаторазовий Успіх, Харизма, значущість і величність зробленого заслужено перетворюють людину звичайну на Велику. Олександр Великий, Великий Цезар, Карл Великий, Володимир Великий, Великий Князь Ярослав Мудрий, Великий Піст та Пасха... Їх не так уже й багато на всю історію людства. Можливо, під Ватерлоо Наполеонові якраз і забракло Удачі у вигляді

«Успіх — це вміння від однієї невдачі до іншої рухатися з незмінним ентузіазмом». Вінстон ЧЕРЧІЛЛЬ

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

підмоги маршала Ґруші, який даремно очікував сигналу, тоді як імператор сподівався, що його наказ буде порушено. Незворотна мить Слави для Ґруші була упущена, і веселка з’явилась для Веллінґтона (Блюхер привів прусську допомогу першим). Зробивши все правильно, Наполеон програв (тому й не дотягнув до Великого). Історія пішла іншим шляхом, а прекрасна статуя Ніки без голови і рук символізує не лише Лувр, а й французьку історію. Під час Другої світової війни Головним штабом Британського адміралтейства керував сер Дадлі Паунд, друг Черчілля. Незважаючи на блискучу освіту, він провалював більшість справ, за які брався. Паунд всесвітньо «прославився» потопленням каравану PQ17 й отримав прізвисько «Дадлі не роби цього», його звинуватили в боягузтві й ледарстві, хоча він щиро намагався йти до Успіху. Що ж тоді говорити про зумисні способи досягнення політичного чи фінансового

Справжнім Успіхом можна вважати результат справи, де немає поразки і переможених... ЩОБ ЗДИВУВАТИСЬ, ПОТРІБНА ЛИШ МИТЬ, А ЗДИВУВАТИ — ЗУСИЛЛЯ ТИТАНА.

успіху шляхом захоплення чи руйнації якоїсь галузі економіки чи навіть коштом державної незалежності? Тут уже не суспільство, а Феміда та Кліо мали б застосовувати свої критерії. Чомусь так несправедливо утвердилось, що Історію пишуть переважно за діяннями правителів, хоч не завжди їхні Успіхи приводили до благоденства та «світлого майбутнього». На мою думку, важливішими є цивілізаційні Успіхи без огляду на сан. Ґанді, цей «войовничий напівголий факір», за допомогою простих кроків і геніального чуття потрібного випадку досягав Успіхів значно більших, ніж могли б дати сотні політичних хитросплетінь і військових протистоянь. Часто щасливий поворот долі полягає в тому, що не вдалося здійснити задуманого. Лише одиниці здатні прозріти майбутнє, Удача ж є дороговказом мрій. Кінь, що приходить до фінішу на секунду раніше, коштує на мільйон дорожче; у людей навпаки — одна секунда витримки частіше приносить Успіх і вартує значно більше. Зустрічаймося з цікавими людьми, спілкуймося, частіше піднімаймо фужер за кураж і бажаймо Успіху в сподіванні правильного застосування цього слова.

ІСТОРІЯ Андрій МЕЛЬНИК

Слово редактора розділу

Політика історії В

ід минулого не сховатись. Але той факт, що його можна приховати чи щонайменше спотворити, укотре доводить низка ювілеїв визначних подій, доленосних для української історії. 300-річчя Полтавської битви, 200 років від дня народження М. Гоголя, 350 літ від перемоги військ гетьмана І. Виговського над московитами під Конотопом, 70-ті роковини укладення пакту Молотова-Ріббентропа та початку Другої світової війни. А на цьому тлі — створення Комісії з боротьби із фальсифікацією історії на шкоду інтересам Росії при президенті РФ... Невже ми стали свідками небувалого загострення уваги до історичної проблематики, до відродження історичної пам’яті, до гідного пошанування минулого? На жаль, ні. Медійний супровід цих подій продемонстрував, що їх використано із політтехнологічною метою. Перед масовим глядачем/ слухачем/читачем постала картина, сповнена протистояння, агресії, лихослів’я. У промовах речників, які взялися коментувати надзвичайно дражливі аспекти цих ювілеїв, відчувалися канонади давноминулих боїв. На Україну посипались звинувачення у реабілітації нацистських злочинців, «націоналізації» Голодомору... Характерно, що низка діячів, що й досі мають честь називати себе українськими, взялись підспівувати закордонним закидам. Усе це свідчить про те, що політика в її найганебнішому вияві втручається в історію — деякі наші сучасники беруть на себе роль суддів, оголошуючи вироки тим, хто вже не може сказати слова на власний захист. Люди, у яких вистачає нахабства й цинізму, без зайвих сумнівів розполовинюють душу Гоголя, називають пакт Молотова-Ріббентропа фундаментом української соборності, звину-

вачують у розв’язанні найсмертоноснішої війни в історії людства Польщу, яка не забажала вдовольнити територіальних претензій Гітлера, називають Сталіна «ефективним управлінцем», під мудрим керівництвом якого вдалося індустріалізувати СССР. Таке занурення у далеку й недавню історію та використовування окремих подій та імен у політтехнологіях свідчить про одне — про крах здатності уявляти, проектувати і творити власне майбутнє. Минуле, записане у підручниках і монографіях, — це готове поле для перетасовувань. Для майбутнього потрібне зусилля — від здатності мріяти й до «без надії таки сподіватись». Минуле можна використати, майбутнє треба творити. Для тих, хто звик «грати в історію», минуле насправді мертве, тому його можна безболісно препарувати. Відчуття живої взаємопов’язаності минулого й майбутнього абсолютно нехарактерне для тих, хто із легкістю роздає історичним персонажам звання «героїв» чи «зрадників». Чорно-біле трактування минулого зумовлює таке ж бачення сучасності й майбутнього. Ділити і панувати — це єдина заповідь для тих, хто у політиці вбачає винятково боротьбу за владу. Ця боротьба засліплює, а тому на політичній шахівниці з’являються ті, хто мав би зайняти почесне місце в пантео ні. Один місцевий чиновник, наприклад, пропонує провести референдум щодо спорудження пам’ятника Іванові Мазепі в Полтаві. Виявляється, історія також повинна мати свій електорат... Викривлення історії, відкидання історичної правди — це одна із форм забуття. На такій формулі зручно зводити утопії, що, зрештою, й робили тоталітарні режими впродовж ХХ століття. Тепер ми маємо справу із дещо

«Ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім’я». Іван БАГРЯНИЙ

№2(2)/2009

іншою історією, яка примандровує до нас через ЗМІ уже з певними акцентами, переважно ідеологічними, які розфарбовують історичних персонажів у партійні кольори. Якщо Ви прихильник Виговського чи Мазепи — Ви правий, якщо Хмельницького, то є серйозні підстави підозрювати Вас у симпатії до лівих. Навіть якщо Ви за лівих Петлюру й Хвильового, Вас назвуть не інакше, як «махровим націоналістом»... Ідеологічний поділ минулого справді свідчить про те, що у нас є проблеми з історією, адже нам не просто забороняли її писати чи переповідати. Її писали замість нас. Процес реального життєперебування та історіописання було розірвано. «Поющее и пляшущее племя» не могло себе описати, вивчити, це робили замість нього цивілізатори. Найстрашніше, що ця постколоніальна свідомість досі

Для майбутнього потрібне зусилля — від здатності мріяти й до «без надії таки сподіватись». Минуле можна використати, майбутнє треба творити. існує не лише серед тих, хто й далі прагне панувати; вона затруює тих, над ким панували впродовж століть і хто досі не може опанувати себе. «Не стріляй в минуле з пістолета, бо майбутнє вистрелить у тебе із гармати». Серед багатьох публіцистів побутує думка, що в політичних дискусіях не варто використовувати історичних паралелей, бо історія — двосічний меч, завжди виникатиме чергове «але», і будь-яке спільне рішення буде приречене на провал. Але це хибний аргумент. Політики зобов’язані минулому, вони — його невідплатні боржники. Але вони не мають права використовувати минулого у боротьбі за владу, адже таким чином витворюється надзвичайно хиткий фундамент для майбутнього. Що робитимуть наступні покоління із поділеною історією? Вони продовжуватимуть її ділити, якщо у нас не вистачить мужності пробачити, а не звинувачувати, запалити свічку пам’яті, а не воювати із тінями. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ІСТОРІЯ|Постаті

таке поняття: брати з історії вогонь, а не попіл. Якщо говорити про знакові особистості, то оцінювати їх спадок, діяльність, результати зусиль і слів найкраще за мотивами і тим вогнем, що його вони запалили у душах українського народу. Пам’ятаймо: абсолютну рацію має тільки Господь Бог. Отже, оцінюючи мотивацію, домінанти життя емблематичних постатей нації, керуймося принципом: вони — за незалежну, самостійну, соборну Україну, за справедливе, гідне життя на рідній землі для усього громадянства, без холопа і пана — чи ні. Якщо такі особистості відповідають першому критерію, берімо від них у маршрути віків те, що до будови нашої національної держави пасує і під сучасну пору, і на перспективу. Докоряти, тим паче, знищувати репресивною критикою, — несправедливо, непродуктивно. Адже ті, хто відійшов навіки, жили в інші часи, вже не можуть

пояснити нам, чому за певних обставин діяли так чи інакше, не можуть ні оправдатися, ні застерегти інших від помилок, неминучих у вихорі подій. Отож, не ставаймо непомильними арбітрами, а терпеливо збираймо докупи усю спадщину українства, яка допоможе нам: 1. ЗГАДАТИ СЕБЕ, відтак — збагнути велич тисячоліть. 2. ПОВІРИТИ У ТЕ, що ми ніколи й ні в чому не були аутсайдерами; держави духу ми ніколи не втрачали, а це є вирішальним в історичному процесі. 3. ЗБЕРЕГТИ СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ у барвистому букеті народів, культур, долучити до надбань людства свою красу, талант і доброту. Подаємо думки знакових постатей українства: Олени Пчілки (160 років від дня народження), Симона Петлюри (130 років) і Степана Бандери (100 років).

Наша спадщина:

актуальність ідеї

Олена Пчілка (1849—1930)

Наше оточення При нашім бажанні бути самими собою, мати право бути хоч трохи «самім по собі», розгляньмося, як споглядають на нас близькі до нас люди, яке маємо оточення… «Час все розсудить!» — мовляв Віктор Гюго. І вже настала пора роздивитися пильніше на наших «друзів» — усякої масті. Далі від лицемірів,

наших потайних ворогів! Нехай наші «Просвіти», та й інші гніздечка тим часом малі, убогі, але краще нести хоч пір’їнку до свого кубельця, ніж посилювати заходи тих, що лише згори позирають на нашу гірку працю та розкорінюють каліцтво поміж нашим народом, засівши «на нашій не своїй землі».

Симон Петлюра (1879—1926)

До населення всієї соборної України Важкий шлях, народе України, до твого щастя… Тернями встеляють його твої вороги і, як дикі звірі, вичікують хвилі, коли б кинутися на тебе й своїми забрудненими пазурами впитися в твоє молоде тіло… й ссати з нього твою святу кров. А ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обі-

цянок, котрі тільки розпорошують твої сили й розбивають дух твій. Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде непохитне стремління до повної незалежности й свободи може бути нашим побратимом.

Степан Бандера (1909—1959)

До проблеми політичної консолідації В Україні, отже, вже завершився процес політичної консолідації усіх самостійницьких національних елементів на платформі УГВР. Як ця консолідація оформилась і як вона здійснювалася? Там, у противагу до большевицького режиму та його системи, є тільки один самостійницький табір. Об’єднуючим чинником є спільна визвольна боротьба, в якій беруть безпосередню чи ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

посередню участь, або бодай з нею солідаризуються і співчувають їй, усі що є проти большевизму, а за Самостійну Українську Державу. В УПА борються добровільціреволюціонери незалежно від своєї партійної орієнтації. А в УГВР є найчільніші діячі, провідники активісти з різних політичних середовищ. Підготувала Вікторія КУЛИК

ІСТОРІЯ|Мудрість віків

ригорій Сковорода належить до персоналій, яких сміливо можемо називати архетипними для українства. Проте часто ореол постатейсимволів стає на перешкоді адекватному пізнанню їхнього спадку. Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка потребують не лише ритуального пошанування, але насамперед щоденного відкриття, постійного замислення над їхніми ідеями. Останніх двадцять п’ять років свого життя Г. Сковорода присвятив мандрівній філософії, «странствованіям» рі дною Слобожанщиною. Це був період створення «Саду божественних пісень», «Байок харківських», знаменитих діалогів «Наркіс», «Кільце», «Абетка світу», «Вдячний Еродій». Сьо-

годні цілком справедливо саме цей відтинок життя українського мудреця викликає найбільше зацікавлення — його називають втіленням абсолютної свободи, досягненням гармонії з природою, ідеалом поєднання ідей і життєвої практики. Попри значну кількість досліджень, присвячених Сковороді, його постать залишається невловимою для остаточного осягнення. «Пізнаний і непізнаний Сфінкс» — саме так назвав свою книжку про Г. Сковороду видатний український письменник Валерій Шевчук. Кожне покоління має прочитувати його, відкриваючи для себе щоразу нові виміри багатогранності. Загадковість українського мудреця зумовлює його непроминальну актуальність.

n ІНТЕРВ’Ю З ІСТОРІЄЮ

«Бути щасливим — це пізнати себе» Уявна розмова з Григорієм Сковородою

— Григорію Савичу, як повинна жити і що має робити людина, щоб назвати себе щасливою? — Люди в житті своїм працюють, метушаться, щось від когось утаюють, а нащо — багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то в усіх людських ділах, скільки їх там тисяч різних не є, буде один кінець — радість серця. Чи не легше живитися самим зіллям суворим і при тому мати злагоду й утіху на серці, ніж над розкішним столом сидіти гробом повапненим, повним жеровитої черви, що день і ніч безнастанно гризе душу? Чи не ліпше покрити тіло найзлиденнішою одежиною і з тим мати серце, в ризу спасіння й убрання веселощів одягнуте, ніж носити золоткані шати і тим часом терпіти геєнний вогонь у душі, що бісівською печаллю спопеляє серце? Яка утіха від статків чи від гарної обстави, коли серце занурене в найтемніший морок невдоволення... Коли хто втрапив у рів чи прірву водяну, не повинен думати про важкоту, а про звільнення. Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства — душі і тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і про серце. Дві хлібини, два будинки і дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє... Це і є бути щасливим — пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді

із загальною потребою. Така потреба — це благодійство і послуга. — Але ця справа — самопізнання — потребує надто багато часу й зусиль… — На землі народжений найшвидше потрапляє в нещастя через своє поспішливе нахабство, і скажу на додаток, що той, який не радиться, терпить найбільшу біду; міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх. Погляньте на людську юрбу і побачите, що не лише літні, але й наймолодші улещують себе, що вони озброєні рогом однорога, який рятує їх від нещасть, і вважають, що, як очам їхнім не потрібні окуляри, так і світло й порада не потрібні їхньому серцю. Дуже часто той, хто в якусь науку залюблений і встиг уже й славу здобути, надаремно мріє, що вже всі знання віддані йому, як посаг нареченої. Художник, наприклад, про всі ремесла виголошує суддівську сентенцію, не тямлячи, що й однієї науки добре навчитися ледве стане цілого людського життя. Про жодну науку не судять частіше та відважніше, як про ту, що робить людину щасливою, і це тому, я гадаю, що вона кожному потрібна, як кожному і жити випадає. Не дивина шлях свій віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм №2(2)/2009

НА СВІТЛИНІ: Портрет Григорія Сковороди (невідомий художник). шляхом іде й іншого тягне,— в цьому і трудність. Проповідує щастя історик, благовістить хімік, провіщають шлях до благості фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, вельможний і низький, багатий і убогий, живий і мертвий... Всі сіли на сідало вчителів; кожен науку цю собі привласнив. Але чи їхня справа вчити, судити, знати про блаженство?.. — Сьогодні люди шукають для себе праці з найбільшими прибутками, вважаючи, що лише так зможуть досягти повноти життя, стати успішними. — Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: «Веселощі серця — життя для людини, і радість людська — є довгоденність» Ніхто не пожне твердої слави від будь-якого мистецтва, коли працюватиме без насолоди і нахтнення. Той найвірніший приятель званню своєму, коли і прибутків небагато, і злидні, огуда, гоніння не можуть пригасити його любові. Але без природи праця ніяк не може бути солодка. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ІСТОРІЯ|Мудрість віків

Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але цим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіхою, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли це й утіха, то не для серця; утіху для серця матимете у спорідненій праці. Тим ця справа приємніша, чим спорідненіша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так мало багатих? Але спокійних і бадьорих серед них мало. Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Ось де зала солодкого її бенкетування. Тут вона, наче хитра машина, що обертається на повний хід, тішиться і, обходячись лише житнім хлібом та водою, не заздрить на царські хороми. Народженого до добра неважко навчити добру,— навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний — це одне і те ж. Від природи, як від матері, легесенько сама собою розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина навчителька. Коли все будує премудра природа, чи не єдина вона і вигоює, і навчає? Усяка справа має успіх, коли природа сприяє. Не заважай лише природі і, коли можеш, знищуй перепони, очищаючи їй шлях; воістину все вона чисто і вдало зробить. Клубок сам собою покотиться з гори, забери лише камінь, що лежить на перепоні. Не вчи його котитися, а лише допомагай. Це і є остаточна істина — побачити, який у кожному ділі гніздиться

дух: чи благий, а чи злий. Не судити за обличчям, як облудники. Часто під недобрим лицем і під негарною маскою притаєне божественне сяєво і блаженне серце, в обличчі ж світлім, ангельському — сатана. — У чому суть дружби? — Одні піклуються про одне, інші про інше; я ж турбуюся про прихильні до мене, дружні мені душі отроків і юнаків. Але де труд, там і спочинок. Де турбота, там і радощі. Скупий турбується про золото, страждає через золото, але іноді і тішиться золотом і, щоб тішитись, віддається турботам і радіє, втомлений турботами. Так і я люблю тривожитися душею за благополуччя друзів, щоб коли-небудь зазнати також і втіхи, хоч я її зазнаю уже й тепер. Бо що може бути солодшим, як коли тебе любить і прагне до тебе добра душа? Що може бути приємнішим, ніж любов друга? Я не люблю ніякого дару, якщо він не пов’язаний з любов’ю і доброзичливістю. Для мене нема нічого дорожчого чи солодшого, ніж душа, яка мене любить, хоч би бракувало всього іншого. А моя турбота, і радощі, і слава, і, я сказав би, життя, при тому вічне життя,— що це таке? Дружня душа, душа, що любить мене, душа, що пам’ятає про мене — її я ціную більше, ніж піраміди, мавзолеї та інші царські пам’ятники. А що є благорозумнішим від благородної душі і що більш вічне? — Які чесноти треба плекати у собі насамперед? — Чесноти у повному розумінні — це віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любов... Всі вони без кінця творять. Властивість віри помічати або розуміти, а що більше хто помічає, то більше плекає надії, а що більше плекає надії, то полум’яніше любить, з радістю творить добро в якнайширшому, наскільки можливо, обсязі, безмежно і безмірно. Щастя в серці, серце — в любові, а любов — у законі вічного. Підготував Андрій МЕЛЬНИК (Уривки з творів Г. Сковороди подано за перекладом із староукраїнської Валерія Шевчука)

АФОРИЗМИ

Ральф Волдо ЕМЕРСОН (США)

Іноді гроші дуже дорого коштують.

Нагорода за добру справу — у самому її здійсненні.

Скільки в людини доброти — стільки в неї й життя.

Спроможність бачити чудове у звичайному — незмінна ознака муд рості.

Товаришем є така людина, з якою я можу бути щирим. У її присутності я можу думати вголос.

Знання існує для того, щоб його поширювати.

Музика показує людині ті можливості величі, які є в її душі.

Справжнього генія ви можете пізнати по тому, що всі нікчеми за його появи влаштовують змову проти нього.

Нічого великого ніколи не було досягнуто без ентузіазму.

Думка — квітка, слово — сув’язь, діяння — плід.

Великі люди примітні більше своїм розмахом і широтою, ніж оригінальністю.

Природу неможливо застати неохайною і напівроздягнутою, вона завжди прекрасна.

«Те, чого прагнеш, з тобою: Воно, друже, — всередині тебе, Якщо ти задоволений долею, будеш спокійний. Не той щасливий, хто бажає кращого, а той, хто задоволений тим, чим володіє».

Григорій СКОВОРОДА (з латиномовного вірша «Дізнайся, що називаю щасливим життям»)

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

Секрет успішного виховання — повага до учня.

Великий Розум — виявити свою силу не тільки в умінні мислити, але й в умінні жити.

Кожна людина у чомусь мене перевершує, і у цьому сенсі мені є чого у неї навчитися.

ІСТОРІЯ|Таланти нації

країнська земля дала світові багатьох видатних людей, яких сьогодні вважають своїми інші держави. Перед нами постає досить непросте запитання: як ставитися до тих, у кого не прокинулось національне чуття, хто свідомо чи під тиском обставин перейшов у табір недругів, хто просто збайдужів чи й навіть не намагався прислужитись українській справі? Треба наголосити — це цілком закономірне запитання для країни, яка часто втрачала своїх талановитих особистостей. Постать Ігоря Сікорського, який народився 120 років тому в Києві, може викликати подібні застереження. Хоча його діяльність, про багатогранність якої ми лише дізнаємось, безперечно, заслуговує на вдячну і вдумливу згадку. Ми знаємо Ігоря Сікорського як геніального авіаконструктора, який подарував світові декілька неперевершених моделей літаків та гвинтокрилів. На жаль, технічні відкриття відсунули на задній план внутрішній світ цієї особистості. Його релігійні роздуми, утілені в кількох творах, сприймаються на тлі строгих креслень та сухих математичних розрахунків як органна фуга під акомпанемент ритмічних ударів відбійного молотка. Але це поверхневе враження. Пригадаймо великого француза Блеза Паскаля, який від захоплення фізичними законами та механічними винаходами цілком органічно перейшов до натхненного одкровення своїх «Думок» чи голландця Бенедикта Спінозу, який свою етичну систему намагався викласти у вигляді математичних теорем.

Ігор Сікорський:

правді, лише незашкаруб ла душа може перейнятися мрією підкорити повітряний простір. Хрестоматійний вірш українського романтика Миколи Петренка «Дивлюсь я на небо…» може передати відчуття не лише споглядальної відстороненості від світу, але й внутрішні пориви людини, яка спроможна переплавити мрії у цифри математичних формул. Джерелом подібного відчуття у випадку І. Сікорського був Жюль Верн та його «Робур-завойовник», а також фантазії Леонардо да Вінчі. Характерно, що перший його політ відбувся уві сні — і усю подальшу діяльність авіатора можемо розглядати як втілення цього дитячого марева. Високий суспільний статус (батько майбутнього авіатора був відомим психіатром, професором Київського університету Святого Володимира) дозволив І. Сікорському здобувати ґрунтовну освіту в Петербурзі та Парижі, хоча справжньою alma mater для нього усе ж стала Київська політехніка, яку він закінчив 1914 року. У студентські роки І. Сікорський конструює перші моделі літаків та гелікоптерів, а вже 1911 року досягає неймовірного результату — перевершує рекорд швидкості на власноруч сконструйованому і пілотованому літаку С-6. Це був початок тріумфального злету. Постать І. Сікорського привертає увагу організаторів авіаційної справи, його запрошують до столиці — Петербургу, де він стає головним

авіатор і проповідник конструктором авіаційного відділення Петербурзького акціонерного товариства «Русько-Балтійський вагонний завод». Упродовж двох років він створює три знамениті моделі багатомоторних літаків-велетнів — «Ґранд», «Руський витязь» та «Ілля Муромець», на останньому з яких у червні 1914 року здійснює безпрецедентний переліт Петербург—Київ— Петербург. Сенсація, тріумф авіаційної справи, незаперечна першість! Проте вже через місяць пафос цієї епохальної події затьмарить постріл в Сараєво, луна якого виллється у смертоносну Першу світову війну. Відтак винаходи І. Сікорського відтепер мали прислужитись військовій справі, перетворившись із опоетизованих підкорювачів небесних сфер на знаряддя убивства. «Іллю Муромця» називають найкращим літаком Першої світової вій ни, хоча сам винахідник основним призначенням своїх апаратів вважав №2(2)/2009

допомогу людям — швидке подолання значних відстаней, рятувальні операції (особливо, якщо йдеться про гвинтокрили, які могли досягнути раніше неприступних місць.) 1917-й став переломним у житті І. Сікорського: монархічні погляди фактично не залишали йому вибору і він змушений був емігрувати — спочатку у Францію, а потім до США. За океаном з допомогою інших вигнанців (зокрема й видатного композитора Сергія Рахманінова) він організовує власну справу. Через матеріальну скруту перші «американські» літаки І. Сікорський змушений був зводити у приміщенні птахоферми. Проте успіх не забарився. Одна з найкращих моделей, що принесла своєму розробникові комерційний успіх і визнання на чужині, S-38 — повітряна амфібія — літак, що легко міг сідати на воду. Літаки І. Сікорського мали неабияку популярність насамперед у пасажирських перевезеннях. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ІСТОРІЯ|Таланти нації У Штатах він також повертається до свого давнього київського захоплення — гвинтокрилів. Власне, саме вони стали візитівкою Sikorsky Aircraft Corporation, адже могли виконувати різноманітні призначення — перевозити і надважкі тягарі, і американських президентів. Перший гвинтокрил злетів у повітря 1939 року, а вже 1941-го американська армія озброїлась саме машинами І. Сікорського. Найуспішнішими стали моделі S-55, який 1952 року вперше в історії перетнув Атлантичний океан, та S-58, багатофункціональність якого давала змогу йому тривалий час залишатись найпопулярнішим гелікоптером у світі. 1957 року І. Сікорський іде з посади головного конструктора компанії, залишаючи для себе скромне місце технічного консультанта. Усього він розробив 17 базових моделей літаків і 18 — гвинтокрилів, зо що отримав понад 80 різноманітних нагород. По-

релігійних цінностей у сучасному суспільстві. Його судження, оцінки набувають неповторного звучання на тлі безупинних нарікань на труднощі, пов’язані з економічною кризою. Ось кілька витягів із нарису «Незрима боротьба», що з’явився 1947 року, у яких він підсумовує першу половину ХХ сторіччя: «У наш час людство проходить через періоди кризи небачених розмірів. Руйнівні війни і революції три останніх десятиріччя потрясали світ — але це тільки зовнішні вияви глобальної нестабільності, головну причину якої треба шукати у внутрішньому й глибокому безладі у духовній і моральній сферах життя». «Ми живемо в один із найбільш похмурих періодів в історії людства. Незважаючи на пришвидшений розвиток індустріальної цивілізації і науково-технічний прогрес, значення духовних цінностей у всіх так званих «цивілізованих» націй падає з

Від історичних узагальнень автор переходить до оцінок сьогодення, шукаючи причини духовного занепаду: «Сучасна цивілізація в особі більшості її впливових діячів або прямо відкидає Христа, або ввічливо не звертає на Нього уваги, у той же час приймаючи переважну частину тих принципів, які Він засудив і від яких відмовився». Висновок, який робить людина, що майже усе життя працювала з металом, надаючи йому придатної для польоту форми, спочатку навіть дещо спантеличує — адже ми вже десь чули такі заклики. Проте у вустах такої людини, як Ігор Сікорський, вони набувають подвійної ваги: «Духовно мертва матерія здатна тільки зігнити і розпастись. Вона не може знову почати функціювати, якщо тільки Влада вищого порядку не повернула їй життя. Світ може врятувати тільки всезагальне, достатньо дієве релігійне і моральне відродження».

НА СВІТЛИНАХ: «Ілля Муромець» — найбільший багатомоторний літак початку ХХ сторіччя; гвинтокрил S-38 — остання розробка Ігоря Сікорського. мер геніальний авіаконструктор 1972 року. Сьогодні ми можемо упевнено сказати, що масове виробництво гвинтокрилів у світі — заслуга І. Сікорського, який цілком справедливо отримав прізвисько «містер Гелікоптер».

1940-х роках світ побачила низка творів І. Сікорського, у яких він виявив іншу грань свого таланту. Досить часто їх називають богословськими, але доцільніше їх було б означити як проповідницькі та пуб ліцистичні. У них онук православного священика розглядає не лише винятково релігійні питання (наприклад, у творі «Послання молитви Господньої» він скрупульозно аналізує кожен рядок молитви «Отче наш…»), але й намагається простежити долю ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

чималою швидкістю. Через це сучасна цивілізація встановила жахливий рекорд. За короткий період між 1914 та 1945 роками дві світові війни і Червона революція забрали, ймовірно, понад 100 мільйонів людських життів. Сьогодні матеріального багатства в руках людства зосереджено більше, ніж у всі попередні часи, і усе ж кількість жінок та дітей, яких навмисно знищують голодом і мором, яким можна було б запобігти, у наші дні набагато більша, ніж була у будь-які тридцять чи сто років історії людства. Рівень наукових знань і загальної освіченості ніколи не був для білої раси таким високим, як сьогодні. І усе ж рідко, якщо узагалі колинебудь, біла людина так само сліпо і згубно помилялась, ніж в останні тридцять років». №2(2)/2009

«Я впевнений, що, згідно з Божим задумом, сила життя й правди у тисячі разів більша, ніж сила зла. Я вважаю, що неосяжність, організованість і краса неба-всесвіту, який ми бачимо, — це лише тьмяні відблиски пишноти й гармонії, які панують у всепереможному, вічному всесвіті вищого порядку. У якому б вигляді зло не прийшло до нас у нашому житті, воно відступає перед величчю, могутністю і блискучістю матеріального і духовного Всесвіту. Усі наші здобутки видаються недосяжними порівняно з вічною цінністю людини — Божого дітища, якому долею передбачено перемогти над брехнею, болем і смертю. Ніхто й ніколи не забере у нас цього значення життя, і це — найголовніше». Підготував Андрій МЕЛЬНИК

ІСТОРІЯ|Героїчні сторінки

КРУТИ. Вектор історії

нікальне листування Ігоря Ткаченка з Києва і Мар’яна Чури із селища Нижанковичі на Львівщині може слугувати прикладом того, що правдиві українські серця ніколи не припиняють свого життєдайного, оптимістичного, турботливого биття. Свого часу Микола Шлемкевич наголошував, що у добу поширеного пустомельства оригінальні думки й почини стають цілющою джерельною водою, яка збадьорює: крихта турботливості, нової, свіжої ідеї має завжди більшу ціну, ніж потоки перемелених фраз і накинутих формул, що ними скриті та явні вороги відволікають від творення своєї духовної сутності. Рівно ж сама мотивація цих листів є вельми повчальною. Василь Барка у поезії «Скорбота», схиляючи до «лебединої, всевідважної совісті», яка покликана збудити «приспаний

Епічні герої жи

гор Ткаченко родом із села Білозір’я на Черкащині. Згодом батьки переїхали на Київщину в село Рудня, де вчителювали. «Матуся викладала українську мову й літературу у старших класах, тато — географію та історію в молодших класах. У 1943 році мама, хвилюючись за долю своєї старшої сестри Євдокії, у якої на той час на руках було п’ятеро дітей, пішки причимчикувала до Києва. Влаштувалася там на роботу, хоч не за фахом. Згодом одержала квартиру, привезла до себе тата, свою матусю Ірину та мене. Тут я закінчив середню школу, Київсь кий інженерно-будівельний інститут, опісля багато літ пропрацював у проектному інституті «Союзгазпроект», тепер — «Укргазпроект», проектуючи різні системи газопостачання та газові мережі. Матуся, хвалити Господа Бога, ще жива, здорова, має 81 рік. Тата у жовтні минулого року не стало, царство йому небесне, пішов від нас у віці 88 років. Великий був трудівник, майстер на всі руки. Я живу з 1959 зі своєю щирою, лагідною, вирозумілою дружиною Тетяною, з якою ми виховали двох синів: Андрія і Тараса, які вже одружені, мають свої сім’ї, діточок». У першому листі до Мар’яна Чури, який ще раніше написав до Ігоря Ткаченка, розповівши про свого односельця героя Крут Григорія Піпського, музей у Добромильській школі, киянин І. Ткаченко, на квартирі батьків якого мешкав свого часу Григорій, пише далі: «Пане Мар’яне, наша сім’я схиляє голови перед Вами за подвижницьку працю у збереженні пам’яті героїв Крут, зокрема світлої пам’яті Григорія Піпського. Вашого листа я дав прочитати матусі, тітці Дусі, які були вкрай розчулені. Знову відновилися у нас спогади про ті часи, розмови про Григорія, діда Йосипа і бабуню Ірину. Знову я мав задоволення чути від тітки про те, що Григорій був дуже добрим, лагідним, дуже гарним, струнким, високим на зріст світловолосим юнаком (волосся хвилясте). За її твердженням, він був інтелігентною людиною, віруючим. Вона бачила, як Григорій молився, простоював перед

Київ–Львів: листування протягом 15 років іконами. Дуже гарно малював, майже як художник-професіонал. Після поховання крутян, серед них і Григорія Піпського на Аскольдовій могилі, на квартиру нашу завітала дівчина на ймення Наталка Ковгаріна і відрекомендувалася як приятелька Григорія, натякаючи на взаємні симпатії та дружні стосунки між ними. Наталка попросила відшукати щоденник, що його вів Григорій. Тітка, на жаль, не змогла його знайти, але студентка медичного фа- НА СВІТЛИНАХ: Ігор Ткаченко і Мар’ян Чура — друзі-однодумці. культету Київського університету Святого Володимира справила на неї гарне враження своєю вихованістю і турботливістю. Потім деякий час вона мешкала на квартирі дідуся та бабусі, готуючи, між іншим, тітку Дусю до вступу у гімназію, що мало позитивний результат. Потім Наталка виїхала в інше місто. Тітка стверджує, що Григорій також вчився на медичному факультеті, бо «відпрацьовував в аптеці». Але це вимагає ретельної документальної перевірки. Документи, що їх знайшли фахівці в архівах Києва, доводять лише те, що Григорій Піпський постановою засідання педагогічної ради від 1 вересня 1917 року був зарахований до 7-го класу Української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства. Від’їжджаючи до Крутів, відчував, що вже не повернеться живим і говорив про це, прощаючись з дідусем і бабусею. Був він життєрадісним юнаком, його кохали і він кохав — це відчувалося». Дякуючи Мар’янові Чурі за запрошення відвідати Добромиль, Нижанковичі та Мальговичі, де народився Г. Піпський, Ігор Ткаченко нагадує: «Мене завжди цікавили Галичина, Лемківщина, люди, що населяють ці НА СВІТЛИНІ: На усіх заходах, присвячених героям Крут, регіони, події, що розгорталися там Ігор Ткаченко неодмінно був зі світлиною Г. Піпського. №2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ІСТОРІЯ|Героїчні сторінки всесвіт», висловлював упевненість у тому, що «блискавка Господня зможеться роздерти огнем колодія-ножа печінку сатанинської звірюки і скремсати кайдани, що царівні-правді до кісток роз’їли руки». Не шукаючи тихого острова для свого сумління, двоє гарних, розумних, турботливих патріотів за Божими заповідями втілюють найвищий ідеал: СЛУЖИТИ! Це подвижницьке листування упродовж 15 років, чільні думки й факти якого ми вміщуватимемо у нашому журналі щономера, підтверджує думку тих експертів-істориків, ретельних політиків, фахівців

інших сфер, які наполягають на тому, що КРУТИ — ПЕРЕДОВСІМ ТРІУМФ, А НЕ ТРАГЕДІЯ. Адже самопожертвування крутян додало Центральній Раді дорогоцінного часу, що дав змогу в останній момент (проти ночі 9 лютого, коли уряд вже евакуювався зі столиці) укласти в Бресті мирний договір з німцями, які зобов’язалися вибити більшовиків з України; це реальний успіх, подібний до перемог Богдана Хмельницького під Пилявцями, Івана Виговського під Конотопом. Інша річ, що ми, українці, не вміємо користати з наших звитяг.

вуть серед нас в часи між 1939 і 1956 роками. Це і героїчні бої УПА за волю України, і операція «Вісла». Ясна річ, не згасли зацікавлення подіями 1917–1920 років, пов’язані з моїм дідусем. Але до цього ще повернуся іншим разом. Обіцяю вислати світлину Григорія Піпського. Водночас підберу деякі публікації до Вашого музею. Зі свого боку запрошую Вас до Києва. Ще раз сповіщаю адресу: 252050, Київ-50, вул. М. Пимоненка, будинок 3, кв. 84 (14 поверх). З даху будинку видно як на долоні увесь Київ, 5 церков та соборів». 8 червня 1995 р.

ар’ян Чура народився у селі Мальговичі коло смт Нижанковичі Старосамбірського району на Львівщині (тепер село Мальговичі належить до Польщі, а Перемишльський район після війни ліквідований, оскільки Перемишль теж відійшов до Польщі). Після закінчення Львівського університету імені І. Франка у 1961 році працював вчителем хімії і біології Боринської СШ Турківського району. З 1962 по 1964 рік — у війську, очолював радіостанцію, «загоряв» на Кубі протягом декількох місяців. Знову школа, тепер у Добромилі. Категорично відмовлявся вступати у КПРС, хоч світила кар’єра директора школи. Відважно розвінчував облудну комуністичну пропаганду, зокрема щодо греко-католицької церкви. Саме завдяки Мар’янові Чурі вдалося підготувати спогади про його земляка Григорія Піпського у газеті «За вільну Україну» ще у 1995 році, згодом передруковану у нашому журналі за березень 2009 року. Після листа Ігоря Ткаченка, опублікованого тоді ж, й почалося регулярне листування двох українців, яких воістину можна назвати епічними героями, оскільки

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

без демагогії служать своєму народові, відтворюючи правду нашої історії. Тепер — слово панові Мар’янові. «Ми у Нижанковичах продовжує мо відновлювати національно-патріо тичні традиції. Товариство «Просвіта» проводить вечори до днів пам’яті Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, інших славетних письменників, вчених, героїв Крут, воїнів УПА. Минулого року було відзначено 600-річчя від надання селищу Магдебурзького права. Щоб відновити греко-католицьку віру, національні обряди, наша громада збудувала свою церкву — її освятив єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії Вороновський. Люди не рахувалися з часом, та найбільше трудилися на спорудженні храму пенсіонери Леонтій Ярема, Роман Шмигельський, Петро Береза, Тарас Красник, Свято слав Бурковський, Петро Гиз, Остап Ярослав. Найбільше часу провів на

P.S.

будові місцевий дяк Павло Герчук». Додамо: також Мар’ян Чура. Саме завдяки йому вдалося зібрати дані про сім’ю Григорія Піпського. Його батька звали Іван, матір — Текля. Хоч вона була полячкою, але виховувала своїх дітей в українському національному дусі. Родина — багатодітна. У Григорія були: брат Гнат, який потім мешкав у Канаді, сестри Софія, Емілія, Марія, Галина. Деякі сестри поховані у Нижанковичах на цвинтарі на вул. Шевченка. Племінник і племінниця по одній із сестер живуть у Мальговичах. До виходу на пенсію племінник працював директором школи у селі Германовичі (Польща). Ще одна з племінниць живе у селі Новосади (раніше — Військо), до пенсії вчителювала, її чоловік — лісничий. Є ще племінниця, яка мешкає в Польщі, недалеко від Кракова, іноді приїжджає до Нижанкович, теж до родини Піпських. Те, що герой Крут Григорій Піпський вчився у Перемишльській гімназії як син незаможного селянина і виходець з багатодітної сім’ї, засвідчує про його неабиякі здібності й наполегливість. Ця гімназія дала Україні багато особистостей, які прославили свій рідний край. Йосип ЛОСЬ

 З глибоким сумом і співчуттям усій родині сповіщаємо, що 28 вересня ц. р. відійшов у вічність Ігор Ткаченко. Киянин, щирий український патріот, шляхетний інтелігент, зразковий сім’янин (9 липня 2009 року зі своєю дружиною Тетяною вони відзначили «золоте весілля»), справедлива й чесна людина, дослідник історії України, особливо кутянських подій, — І. Ткаченко своїм подвижницьким життям довів: передаючи один одному наснажуючі звістки, кладучи свій камінь, допомагаєш будувати Світ Добра.  У жовтні 2009 року я одержав листа від Мар’яна Чури, в якому він розповів про останні події свого подвижницького життя. Незважаючи на міцний гарт, роки даються взнаки — пан Мар’ян поважно занедужав. Але завдяки старанням медиків Самбора він знову «на плаву». Складну операцію зробив лікар Руслан Іванович Настьошин у присутності асистентів Миколи Мироновича Кундиса, Володимира Михайловича Кострицького, медсестер та іншого медперсоналу. Сердечно вітаємо Мар’яна Чуру з одужанням. Бажаємо бадьорості на довгі-довгі літа і виконуємо його побажання: через журнал сердечно дякуємо талановитим медикам! Будьмо солідарними завжди! Це — традиція українства. №2(2)/2009

ІСТОРІЯ|Діаспора

Українська діаспора Австра n Слово Австралія походить від ла-

тинського Australis — південна. n Австралія — це найменший континент, або найбільший острів на нашій планеті, а також шоста за площею країна після Росії, Канади, Китаю, США і Бразилії. n За офіційними даними, в Австралії (територія — 7,7 млн кв. км, населення — 18,5 млн осіб) проживає понад 30 тисяч українців.

n Видатною постаттю в українсько-

австралійських взаєминах залишається Микола Миклуха-Мак лай, визначний мандрівник, океанограф та етнолог, що у 1870-х роках досліджував Нову Ґвінею, острови Малайського архіпелагу, перебував у Сіднеї, де одружився з австралійкою, й вніс великий вклад у вивчення тубільних культур та географії Австралії.

n Діаспора

Австралії цього року святкує своє 60-річчя. Основна кількість українців прибула на територію Австралії після Другої світової війни у 1948–1950-х рр. n Соціолог Джейн Мартін оцінила українську спільноту як найкраще організовану та відпірну до асиміляції серед усіх емігрантських спільнот зі Східної Європи.

Австралія допомогла пізнати Україну Розмова з українкою Лідією Годич, яка разом із сім’єю прожила понад три роки в Австралії, але повернулась на Батьківщину НА СВІТЛИНІ: Сім’я Годичів — Лідія, Олесь і Софійка.

лях до себе інколи буває досить довгим і складним. Із культури в культуру мандрує відомий сюжет про шукача скарбу, який, подолавши значні відстані у його пошуках, зазнавши численних випробувань, знаходить його біля своєї домівки. Це не означає, що тернистий шлях був марним. Навпаки, він допоміг збагнути цінність того, що ми вже маємо. Розмова з українкою Лідією Годич укотре доводить цю давню істину. — Як саме Ви потрапили до Австралії? — До Австралії нас із чоловіком запросили незнайомі нам тоді українці Микола та Віра Добротвори. Самі вони виїхали з України в часи Другої світової війни. Весь той час прожили, вболіваючи за рідну Україну. Проживаючи у різних країнах світу, виховали дітей українцями, гордими за своє походження. Сьогодні це поважані у громаді, успішні, заможні люди. За-

просили вони нас для того, щоб поєднати знання, можливості, досвід; запросили тому, що пам’ятали про «своїх». Прийняли нас зі справжнім родинним теплом. Ми прожили у місті Мельбурні більше трьох років. У нас народилась там доня. Спочатку ми не знали, на який термін приїхали, чи вдасться нам там бути довший час, чи хочемо ми цілком імміґрувати. Це були початки нового тисячоліття. В Україні №2(2)/2009

ми якраз закінчували навчання в університеті. Тоді була затяжна зима. Це були часи економії електроенергії, невиплати зарплат. А в Австралії ми наче потрапили у рай: завжди сонячна погода, охайні квітучі подвір’я, під хатою парк з потічком, озерцем і дикими качками, вдосталь свіжого повітря з присмаком евкаліптів, кольорові папуги літають, наче горобці, ввечері співають цвіркуни, вночі під вікном на пальмі муркочуть опосуми, зранку з парку долинає сміх кукобари, величезний вибір свіжих овочів, фруктів і — найважливіше — надзвичайно привітні, доброзичливі люди на вулицях. Жили ми у престижному районі у цілковитому достатку. І справді, чого сімейній людині у житті треба? ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ІСТОРІЯ|Діаспора

лії святкує своє 60-річчя n У 1950 р. було створено Союз Укра-

їнських Організацій в Австралії, який сьогодні об’єднує громади й інші організації, нараховуючи 24 члени: молодіжні («Пласт», «СУМ»), жіночі (Союз українок Австралії), освітні (Українська державна центральна шкільна рада Австралії), мовні (Фундація українознавчих студій в Австралії), наукові (НТШ), мистецькі

(Спілка українських образотворчих митців Австралії), спортивні та ін. організації, кредитові кооперативи. n Від 1983 р. в університеті ім. Монаша у Мельбурні запроваджено першу університетську програму з українознавства. n У Мельбурнській міській консерваторії гру на бандурі визнано як матуральний предмет.

і любов до малих, взаємоповага у подружжі, взаємодопомога, приязнь, доброта. Найпошанованіші свята — це українські Різдво і Великдень. Їх у Мельбурні насамперед святкують спільною молитвою. На Маланку щороку молодь збирається в одне чимале товариство і співає українських пісень, танцює українські танці для власного задоволення. У багатьох сім’ях до Великодня малюють писанки. На дні народження обов’язково співають «Многая літа». Навчання у суботній школі починається з «Отче наш» і «Ще не вмерла Україна». Цю ранкову зустріч діти зовсім не сприймають як нудну чи нав’язливу — учні вимовляють слова з відвертою пошаною, бо таке виховання батьків і прабатьків, які це свято шанували, протягом усього життя. Пам’ятаю, як була вражена, коли Михайло Жилан, запросивши нас до свого дому, показав величезний кошик, наповнений писанками. Це були НА СВІТЛИНІ: На центральному майдані Мельбурна — писанки, які вони усією сім’єю намалювали за багато років. І ніхто у сім’ї українські прапори. не є ані писанкарем, ані художником, — Туга за Україною давала про ані народознавцем. Ці писанки масебе знати? лювали для розваги, для спільного — Тоді ми ще не тужили за Укра- сімейного святкування. Це просто їною, хотіли більше ознайомитись любов до рідного, гарного і доброго. саме з Австралією. Але Україна, яку Ми у Австралії навчились малювати ми зустріли на чужій землі, була тро- писанки і продовжуємо цю традицію хи іншою — якоюсь ріднішою, збе- й сьогодні в Україні. реженою такою, якою вона була, очеМихайло та Оленка Яреміяки не видно, ще до нашого народження, в раз запрошували нас до свого відпоякій хотіли б жити і ми. Її мова, хоч і з чинкового будинку в горах. Збудуваакцентом, не містила зрусифікованих лись у горах, щоб відчувати дух свослів. І не лише в самих мовних тонко- їх карпатських родичів, яких лише щах це відчувалося, а й в категоріях, недавно змогли вперше відвідати якими мислили. в Україні. Обоє колись танцювали — Чи можна сказати, що укра- українські народні танці. У їхній хаті їнці в Австралії зуміли зберегти ті нас завжди приймали як рідних. Там цінності, які хотів винищити тота- ми почули безліч українських пісень, літарний режим в самій Україні? відчули справжню любов до них. А — У тій Україні, яку ми зустріли справді, чи можна їх порівняти з сув Австралії, були і повага до старших, часними світовими хітами — чи то ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

за текстом, чи то за мелодіями — аж ніяк, бо виплекані українським народом пісні набагато вище стоять у своїй духовності та оригінальності. Тільки чомусь треба було аж до Австралії поїхати, щоб остаточно переконатись у цьому. — Що саме спонукало Вас повернутись в Україну? — Що більше ми спілкувались з українцями в Австралії, то більше закохувались у свою Україну. У мене тоді з’явилось таке бажання, щоб усі українці могли побачити те, що і ми, приїхати хоча б на рік і зрозуміти, що в Україні можна мати і творити так само, і навіть набагато краще, бо на рідній, на своїй землі. З народженням донечки Бог вклав у нашу свідомість величезну відповідальність за її виховання. Ми замислились, що можемо і що повинні дати їй ми — батьки — у житті. Ми зрозуміли, що «українськість» охоплює все для того, щоб наша дитина виросла щасливою, розумною і могла реалізувати себе у «цім широкім вольнім світі». Проживши в Австралії три з половиною роки, навчившись кращого і від українців, і від австралійців, ми зрозуміли, що наші справжні цінності — це історія, культура, традиції, земля, а не матеріальні статки. Це не раз чуємо у житті, але сприймаємо як гучні промови новозміненої ідеології. Ми справді переконались у правдивості цих слів, коли сповна отримали матеріальні переваги розвиненої краї ни, а на свої духовні — споглядали як туристи. Ми зрозуміли, що маємо перебувати там, де наше коріння. І не тому що в нас доля така, а тому, що наше коріння міцне, могутнє, славне. Нам, українцям, вже можна починати знову квітнути! Розмовляв Андрій МЕЛЬНИК

КУЛЬТУРА Галина ГЕВКІВ

Слово редактора розділу

Пізнай себе

а перший погляд думка, що людина сама себе зовсім не знає, може здатися абсурдною. Хто ж знає нас краще, аніж ми самі? І як ми можемо пізнавати світ, якщо не спроможні пізнати себе? Ці питання набувають колосального сенсу, коли відверто ставити їх собі і намагатися знайти щиру відповідь. Що таке людина і хто такий я як індивід? Які чинники формують мене, що приходить до мене іззовні, а що є моєю суттю? Відповіді на ці запитання особа шукає впродовж усього життя і саме такий пошук є справжнім життям. Данський філософ Сьорен Кіркегор, розмірковуючи над сенсом і спрямованістю людського існування, над поєднанням у ньому думки й дії, виснував: «Іти вперед — означає втратити душевний спокій, зостатися на місці — однаково що втратити себе. У найвищому сенсі рух вперед означає пізнання себе». Коли говоримо про те, що себе потрібно бачити чи пізнавати, маємо на увазі осягати думкою і серцем, розуміти. Пізнати себе означає відкрити правдивий світ навколо, зняти з очей оману і віднайти істину. Сучасні споживацькі інтереси, економічна конкуренція, колосальна нерівність серед людей і примітивна масова культура закривають від людини її саму. В результаті твориться нова модель індивідуума, яка вже не має нічого спільного із поняттям «людина», оскільки у цій новій моделі головне місце займають достаток, успіх, популярність, впливовість, а любов, доброта, відважність і справедливість цілком відсутні. Так людина втрачає шанс віднайти в собі те істинне око, яке здатне бачити ще й невидиме. Цілі суспільства провалюються в духовну порожнечу, адже пусте око

може бачити лише порожнечу. Згадаймо: «Але коли б ти мав у собі істинну людину, міг би її оком в усьому побачити істину» (Г. Сковорода). Людина — це не зовнішня оболонка; людський дух, серце і думка — ось де людська сутність, а за словами Г. Сковороди, «головна наша людина», місце нашого справжнього перебування. Намагаючись пізнати себе, поміркуймо над тим, якими ми бачимо ідеальні стосунки у світі і які взаємини між людьми ми вважаємо достойними. Людська природа є така, що ми не хочемо бачити страждання інших і не бажаємо зла своїм ближнім задля власної користі. Памфіл Юркевич стверджував, що людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя, солодку гру життя, усюди хотіло б зустрічати істот, які радіють, гріють одна одну теплотою любові, що є зв’язані між собою приязню та взаємним співчуттям. Кожна особистість прагне спілкуватися з іншими і таким чином доповнювати себе духов но. Людина має моральний потяг до людини, для того, щоб від її слова і від її думки дістати внутрішні побуди, і для того, щоб відкрити їй свою душу, свої думки, бажання, радощі та страждання. Ось у чому полягає сенс людяності, внутрішньої суті людини, яка виявляється у ставленні до себе, до інших і до навколишнього світу. Досвід історії людства має багато аргументів для того, щоб спробувати заперечити людяність як таку, але усі страшні метаморфози, які пережив людський дух, не знищили його світлого начала. Навіть сучасна людина, егоїстична і як ніколи самотня, не може керуватися у своїх вчинках і у ставленні до інших виключно своїм егоїзмом.

«Бачиш тінь свою, просто кажучи, порожнечу свою і ніщо. А самого себе ти зроду не бачив». Григорій СКОВОРОДА

№2(2)/2009

Війни, страждання наших ближніх, несправедливість, знищена природа викликають у нас жаль і біль. У душі людини за будь-яких умов є переживання, які не те що не поєднуються з егоїстичними інтересами, а навіть шкодять їм. Так особа пізнає себе у вмінні допомагати, співчувати, жертвувати собою заради добра інших. Саме це Памфіл Юркевич називає богоподібним в людині: «Людина визнає право речей, як таких, цікавиться ними (стремить до їх пізнання) незалежно від того, чи має це для неї якусь користь. Тим більше визнає людина право живих істот на життя, цікавиться їх долею, яка і викликає в серці людини співчуття, зацікавлення і любов». Пізнавати себе означає передусім відкривати в собі людину і відтак розуміти, що таке людина. Це базовий етап нашого духовного саморозвитку,

Людина — це не зовнішня оболонка; людський дух, серце і думка — ось де людська сутність, а за словами Сковороди, «головна наша людина», місце нашого справжнього перебування. після якого — плекання власної людяності, самовиховання і світоглядне зростання. Віра в Бога допомагає людям повірити в себе як у боготвірний феномен. І всі незгоди та сутички між людьми, невідхильні в житті, не згасять в ньому почуття духовної спорідненості, правди і любові. Нині, у час фрагментаризації особи, коли нав’язують постулат «роби, що хочеш», перед справжньою людиною виринає виклик: як подолати дочасне, розпачливе, безталанне? Постає одинокий вибір: «Ніщо або Бог». Не маємо права допустити до знецінення думки, вартостей та ідеалів. Суто наукове тлумачення світу позбавляє його сенсу. Оскільки людину створено, вона одержує справдешній сенс життя, а не дає його сама собі. Отже — берімо участь у Його немерк нучому творенні повноти буття, щастя й любові. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

КУЛЬТУРА|Лицарі нації

оет Богдан-Ігор Антонич, відчувши силу і багатство рідної землі, зумів у своїй поезії створити симфонію Всесвіту, де «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». Його вважають найкращим поетом-імажиністом, тим, хто найвлучніше оповідає образами, мислить внутрішньо, пише метафорою. Кажуть, що його талант пов’язаний з Лемківщиною — місцевістю, якій властиві риси язичницького світовідчуття, самобутнє мистецтво, безцінні звичаї і дзвінка мова.

Скрипаль слова із «серцем у руках»

Лемківщина — «земля вівса і Ще у студентські роки видав перялівцю» — стала батьківщиною для шу збірку поезій «Привітання житБ.-І. Антонича 5 жовтня 1909 року, тя», яку досить прихильно сприйняколи він народився у селі Новиця ла критика. Він шукає відповідь на Горлицького повіту. Його батько — кожне явище життя й природи. Новасільський священик Василь Кіт, який торською для галицької поезії була й змінив своє прізвище напередодні спортивна тематика та мандрівницьнародження єдиного в родині сина. кі мотиви першої збірки Б.-І. Антони- НА СВІТЛИНІ: Меморіальна таблиця на будинку у Львові Ще малим Богдан-Ігор дуже любив ча. Більшість віршів, сповнені звуко- (вул. Городоцька, 50), де жив письменник. слухати вірші та запам’ятовувати їх. писом та модерністю, стали першими Свій неосяжний талант поет Через хвороби початкову освіту хлоп- кроками шукання власного вислову, чик здобув вдома, а вихователька- окремого стилю поета, який відчував проявив у збірках «Книга Лева», «Зе«пестунка», яка знала безліч пісень, значення й вагу кожної літери у сло- лена євангелія», «Ротації». В Антонича вся природа оживає, мислить: казок та легенд, прищепила інтерес ві. «Воли рогами сонце колють до слова. Часто на основі прочитаного Його талант зростав на очах, як і аж з нього кров тече багряна. та завдяки багатющій уяві малий Ан- все в природі, з якою ніколи не розЗачервонілись трави в полю — тонич творив нові образи. Умів цікаво лучався поет: «Росте Антонич і росте це захід куриться, мов рана». оповідати, але не любив хизуватися, трава», «Антонич був хрущем і жив Через раптову хворобу 6 липня дбав, щоб не затьмарити інших, дати колись на вишнях, на вишнях тих, що 1937 року поет відійшов у ліпші світи. змогу ще комусь відзначитися. їх оспівував Шевченко». Старанний учень щоразу диву«Хлопчина з сонцем на плечах» Залишилися незакінчена новела «Три вав своїми здібностями професорів 1934 року отримав літературну на- мандоліни» та повість «На другому бепольської гімназії в Саноці, які за- городу Товариства письменників і резі». Його поезія чарує нас крізь десявжди ставили Антонича за взірець. журналістів за збірку «Три перстені». тиліття і є одним із найкращих зразків Під час навчання багато читав, при- І хоча слава прийшла до поета у ран- українського письменства ХХ століття. Ярослав ТАБІНСЬКИЙ збирував бібліотеку, бо ж не було для ньому віці, та він залишався таким Фото автора нього більшої приємності, аніж нові скромним і тихим, як і раніше. книжки, на які часто витрачав усі свої заощадження. Крім світової літератури, цікавився технікою, медициною, малярством і спортом, але його внутрішній світ виколисувала музика. У сьомому класі виступав із скрипковим соло на Шевченківському концерті. Та доля подарувала йому значно могутнішу зброю — слово. Закінчивши з відзнакою гімназію, 1928 року Богдан-Ігор став студентом Львівського університету, де вив чав славістику. Тоді університет був польським, але Антонич вступив до гуртка україністів, наполегливо вив чав українську літературну мову, яка надто відрізнялася від його рідного лемківського діалекту. Йому швидко вдалося перевершити своїх друзівгаличан, які говорили про нього: «Чи ж то справді лемко міг так ґрунтовно мовно переродитися на правдивого НА СВІТЛИНІ: У селі Бортятин (Мостиський район Львівської області) відновлено музей-садибу родини Антоничів. наддніпрянця?» ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

КУЛЬТУРА|Пісня — код України

ьогодні славнозвісний український гурт «Соколи», висловлюючись мовою шоу-бізнесу, — в неформаті. Чому?! Адже ще не так давно їм аплодували «зі Львова до Мукачева, з Мукачева до Києва...», в Україні фактично не було жодного райцентру, де б не побували ці «хлопці, як соколи». Із найвіддаленіших українських сіл лунало: «Рости, рости черемшино», «Тихий Дунай», «Десь там далеко на Волині» тощо. Промовистий факт: 1999 року всеукраїнське турне гурту, яке тривало 9 місяців, мало понад 170 сольних

виступів. Цього рекорду, мабуть, й досі не побив жодний інший український гурт чи виконавець. Тисячі українців за кордоном у такт підспівували: «Усі ми прагнемо любові», бо «Соколи» гастролювали і Європою, і Азією, і Америкою. Що ж трапилось? Чому все рідше згадують про цей унікальний мистецький колектив? Чому так тихо чутно той «соколиний» спів, що свого часу збадьорював мільйони українців, об’єднував, вселяв у людські душі Віру, Надію й Любов? Що цьому завадило: доля, фатум? Людська слабкість чи всесильне безвладдя?!

Гурт «Соколи»: талант від Бога

А починалося все так Наприкінці 1989 року в місті Дрогобичі формувалося ядро майбутнього гурту: Михайло та Іван Мацялки, Марія Шалайкевич та Ярослав Дуб. Ці люди вже мали музичний досвід, відповідну освіту, навички у різних творчих колективах, а ще — у всіх генетично була закладена безмежна любов до української пісні, мови, культури. Довго вибирали назву майбутнього гурту, переглянули понад 100 варіантів, серед яких були: «Джерела

Карпат», «Пласт», «Горішня брама», «Обрій», «Гомін», «Хлопці як соколи», і зрештою просто «Соколи», що так і пристала до гурту з легкої руки журналіста Романа Пастуха. Чітко визначились і з тематичною концепцією гурту. Це мали бути пісні про козаків, січовиків, УПА під загальним лозунгом: «Бог і Україна». «Соколи» високо й достойно підняли українську патріотичну пісню й вписали свій репертуар у золотий фонд української національної культури. Долі братів Мацялків та молодої дівчини Марії Шалайкевич звело №2(2)/2009

Боже Провидіння, звело й перев’язало українським духовно-патріотичним перевеслом. Всі троє — вихідці з села, а де ж, як не в селі, міститься те життєдайне джерело народних звичаїв, традицій, культури. Марійка Шалайкевич ще з молоком матері увібрала потребу в народній пісні. Відколи себе усвідомлює, відтоді й співає: спершу приспівувала мамі, далі виспівувала у дворі, у школі, в музучилищі, в інституті. Іван Мацялко ще хлопчаком інтуїтивно відчував, що буде співаком. Він часто розповідав про такий, зафікЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

КУЛЬТУРА|Пісня — код України тендітна душею, вразлива жінка, добре розуміє, що яким би не був великим талант, його слід завжди підживлювати щоденною копіткою працею. Світлої пам’яті Іван Мацялко (помер 28. 07. 2007 від важкої недуги), усвідомлюючи вимоги, жертовність мистецтва, завжди був вірний своїй місії: віддавав себе, свій голос, внутрішню мелодику душі людям, і працював, працював невтомно аж до самозречення. Кожну свою пісню солісти гурту переживали образно, тонко відчували душею, передавали серцем. Мабуть, в цьому і є таємниця їхньої слави й популярності, унікальність звучання голосу, співу, що пронизує усе єство, що НА СВІТЛИНАХ: На зйомках першого відеокліпу «Соколів» у Карпатах (ліворуч); зліва направо: Михайло Мацялко, з найвіддаленіших закутків душі виМарія Шалайкевич та Іван Мацялко. носить неповторне, сакральне, співу, що змушує замислитись й мимовільсований у пам’яті кадрик дитинства: пісні «Громада» у Львові 1990 року, де но втирати сльозу, таку до болю рід«Моїми першими слухачами були... отримав звання лауреата. Невдовзі ну, солодко-солону, таку національно корови. Уявляєте таку картину: ось цей колектив благословив на благо- свідому... прадідівську. уже під обід, корівки повлягалися родне, духовне діло блаженної пам’яті «І талант, і здібність наша напасені, розморені, час до часу об- Архиєпископ УГКЦ Володимир Стерганяють надокучливих ґедзів. Я вмо- нюк: «Як сокіл високо злітає, так нехай дані нам від Бога...» Сьогодні «Соколи» звучать по-но щуюся трохи подалі і повище них, «Соколи» своїм серцем підносяться аж на підгорбку, вростаю, як тоді по- до найвищого Абсолюта — Бога, яко- вому. Мало хто їх впізнає, уже без Івана пулярний Дмитро Гнатюк, у землю, му будуть служити душею й тілом для Мацялка, який, до речі, залишив гурт стаю широко і на повні груди беру більшої його слави і для добра україн- ще в 1995 році, коли на перші ролі в верхні ноти славнозвісної пісні «Всю- ського народу в Незалежній Україні...». групі вийшла солістка Марія Шалайди буйно квітне черемшина». А ще, І українські «Соколи» стрімко злетіли кевич. В їхній творчості вже відчутІван часто в дитинстві імітував гру в пісенне небо України й світу. У 1990-х ні новаторські балканські, іспанські, на скрипці, брав два патички і затято роках гурт радо вітали і в Югославії, і в грецькі мотиви. А на українські народвимахував — вигравав. Вже пізніше Німеччині, Канаді, США, Англії, Сло- ні пісні все частіше роблять ремікси. Вони все рідше гастролюють вдосконалював свою майстерність на ваччині, Польщі, Білорусії, Росії. музично-педагогічному факультеті Колектив тричі брав участь у Між- районними центрами України, екоДрогобицького педінституту. народному фестивалі «Слов’янський номно частують українців в діаспорі А от старший брат Михайло на- базар», став лауреатом всеукраїнських таким рідним, мелодійним репертуа віть з роками не може пояснити того, пісенних вернісажів — 93, 94, 95. На ром. Хоча, і далі працюють, правда, як, взявши вперше до рук акордеон, їхніх сольних концертах побували і уже без щедрих й поважних меценавдався по-дитячому й водночас так українські президенти, уряд високо тів. Торік відбувся всеукраїнський тур вміло розтягувати його, як слухняно оцінив творчий доробок «Соколів», гурту, присвячений 100-літтю Стебігали пальці по чорно-білих схід- присвоївши двом солістам і худож- пана Бандери. За словами Михайла цях — і полилася напрочуд дивна ме- ньому керівнику звання «Народний Мацялка, «Соколи» не зникли з поля лодія. Михайло Мацялко часто згадує, артист України». У 1990–1992 роках зору українського слухача, і досі чиняк то гарно було засинати під живу, на- «Соколи» давали понад 40 концер- на їхня репетиційна база при Палаці туральну музику, коли до батьківської тів щорічно у Канаді, США. У 1992 залізничників «Роксі», це попри те, хати сходилися музики: «Солодшого році здійснили всеукраїнське турне що контракт про співпрацю із «Львівсну не видумати, коли грали скрипка, «Захід—Схід», присвячене 50-річчю залізницею» закінчився ще у 2004 акордеон, бубон — без усіляких синте- УПА. А 1999 року встановили абсо- році. Як не парадоксально, та провідзаторів, підсилювачів, мікрофонів». лютний рекорд, то був пік їхньої попу- ні радіостанції західного і східного Закономірно, що основою високо- лярності, тоді їхнє всеукраїнське тур- регіонів України час до часу розванго й змістовного мистецтва є народна не тривало 9 місяців, за цей час вони тажують своїх слухачів від надмірно попсового, здеморалізовано-дикого творчість, те незбагненно вічне дже- дали понад 170 сольних концертів. рельце, що не міліє. Для «Соколів» У такому шаленому робочому «воплю» представників модерного таким джерелом була народна пісня, ритмі, безперечно, встояти важко, шоубізу, вставляючи в ефір, до речі яку гурт не просто передавав мело- та учасників гурту об’єднувала одна безкоштовно, пісні з репертуару «Содійно й змістовно, а й інтерпретував спільна риса. Всі вони — надто відда- колів». І їх з радістю наспівують батьки сакрально, свято, глибиною голосу, що ні своїй справі, а ще — дисципліновазачаровує, магією рухів й поглядів. ні. «Все чого я досяг у житті і на мис- й залюбки слухають діти. Бо ніщо тецькій дорозі, — стверджує керівник не здатне вбити в людині людського, Стрімкий гурту Михайло Мацялко, — перш за природне прагнення щирості, милоз«Соколиний» злет все, то за рахунок високої власної дис- вучності, доброти, бо «Усі ми прагнеСтартував гурт з Першого між- ципліни, організованості і порядку». мо любові...» народного фестивалю української Марія Шалайкевич, надзвичайно Христина ДАВИДЧАК ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

КУЛЬТУРА|Світ у фотооб’єктиві Віра АНТОЩАК — фотомитець-профе сіонал. Після закінчення ЛНУ імені Івана Франка — десятиліття творчої праці в самбірських газетах, участь у престижних конкурсах, загальне визнання її доробку найавторитетнішими майстрами. Це наслідок шляхетної мотивації — засвідчити істину часу, кожної людини, непересічної події.

Село Розлуч Турківського району на Львівщині віддавна славиться не тільки пречудовими гірськими краєвидами, але й масовими заходами, які звідусіль збирають тисячі людей. Традиційні вечорниці на туристичній базі «Бойківське подвір’я» причаровують одвічними народними звичаями, культурно-духовною солідарністю українців. Світлини, які запропонувала пані Віра, промовляють самі за себе — маємо берегти цю красу докрайвіку, адже вона віддзеркалює високість народної душі.

У скількох українських піснях ти оспіваний, вірний коню; легенд про тебе — безліч. Наталія Криницька із села Ясениця, що на Старосамбірщині Львівської області, додає ще одну похвалу для кобили Машки — навчена катати верхи і дітей, і дорослих.

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

КУЛЬТУРА|Світ у фотооб’єктиві Надія УХАНСЬКА — випускниця факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Наш журнал у репрезентативному номері вмістив її вельми цікаву розповідь про Фінляндію — «Мандрівка до полярного кола». У цьому номері наш спеціальний кореспондент пропонує кілька світлин з різних країн Європи.

Таллінн (Естонія): національний одяг буде модним завжди.

Женева (Швейцарія): народні мелодії зачаровують...

Прага (Чехія): знаменитий Карлів міст. Типова картина.

Флоренція (Італія): будинок Данте – одного з найвидатніших поетів світу. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

КУЛЬТУРА|Смисли буття

оли наші нащадки підсумовуватимуть ХХІ ст., укладаючи енциклопедії знакових імен української літератури, зерно відсіється від полови. Ми не знаємо, який літературний напрям буде панівним, які будуть читацькі смаки і вподобання, у якій формі — електронній чи паперовій, — наші правнуки пізнаватимуть смисли буття. Можливо, хтось з українських письменників отримає Нобелівську премію, а пересічний читач, не вагаючись, назве десяток імен Шевченківських лауреатів у царині літератури. Багато запитань — мало відповідей. Єдине, що можна ствердити, що допоки житиме людина як Боготвірний феномен, доти існуватиме література. Той духовний вимір, який віками олюднює людину. І серед імен на «високій полиці» української літератури обов’язково буде ім’я Олександра Жовни.

вчитися відчувати серцем. Ці люди з маленьким розумом, але з дуже великим серцем». Шляхетне лицарство на щодень: в слові і в чині, з «мовчазного обов’язку», за Є. Сверстюком. Тому і тексти його читаєш серцем, а не холодним розумом, високовольтна напруга яких зачіпає кожну фібру душі. Тонкий психологізм, драматичність і міжрядкова апеляція до вічних істин. Кажу це без пафосу. Його повість «Маленьке

Хтось із сучасників запитає чому? Адже його ми не бачимо на літературних вечорах, промоцією його творів не займаються літературні агенти, врешті — він не розкручений, як інші письменники. Вважаю, особисто він цього не потребує. Самодостатність як категорія не потребує порівняння. В сучасній літературній свідомості його тексти залишають випалені карби. Карби болю, карби небайдужості, карби одвічних істин. І саме тому його твори задаватимуть духовний камертон наступним поколінням.

життя» — тонко резонує з головною заповіддю любові «Люби ближнього свого, як самого себе». Події твору розгортаються півтора століття тому на загубленому серед лісів хуторі, де панував голод. Маленький хлопчина на ім’я Пилипок, залишившись сиротою, потрапляє до монастиря, де ченці навчають його іконопису. Якось до монастиря приїжджає француз з хворою донькою його ж віку. З цієї хвилини він живе тільки образом тихого смутку ніжно-голубих очей і жагою «неустанної помочі». Намалювавши образ мученика Пантелеймона-

Карби одвічних істин Олександра Жовни В особі О. Жовни поєднуються письменник, режисер і сценарист, який мешкає в Новомиргороді на Кіровоградщині. Для когось він дивак, який відмовився від столичного життя на користь провінції, для когось «майстер інфернальних станів», а для когось — «Юрович приїхав» — і це весь всесвіт. Адже Жовна за фахом дефектолог, який з 1982 року працює вихователем у дитячому будинкуінтернаті для дітей з обмеженими можливостями. На запитання, що його тримає на такій непростій роботі, — відповідає: «Тут починаєш

риїхала до рідного села. Йду знайомими стежками, де бігало колись моє дитинство. Так добре тут, на цій маленькій батьківській землі. Сонце сліпить очі, всміхається сусідське вікно. На крилах вітру розноситься вулицями давно забута пісня. Знайомий, до болю знайомий голос. Іду далі. Серце огортає якесь незрозуміле відчуття. Бажання побачити ту, яка отак серед заклопотаних буднів здатна розвеселити людську душу. Ноги самі несуть мене вуличками туди, звідки лунає пісня. Голосніше, чіткіше чую її звуки, слова. А ось і піснярка. Звичайна бабуся з задуманими очима, жменькою квасолі в руках та співучою душею. Сідаю біля старенької. Доспівую. Очі бабусі усміхнулися. «Невже знаєш?» — дивлячись мені у вічі, запитала здивовано. А в очах блиснув ледь видимий вогник задоволення. Старенька мене не впізнала. А я… На хвилинку я забула про все. В пам’яті проплили роки. Бабуся Ганна ще молодою жінкою виспівувала в селі найкраще. Бувало, візьме за руки дітлахів, водить хороводи. Так прививала любов до рідного через пісню. Злітали з її уст слова про Батьківщину, про батьківську хату,

українські простори і незрозуміле нам, тоді ще дітям, кохання. Пронісши крізь роки любов до пісні, бабуся Ганна і сьогодні весела й співуча. Лише зрідка і стиха обурюється сучасною молоддю. «Переродились, — каже з відчутною журбою. — Колись і пісні співали, і старших поважали. А як бува весілля на селі, то і хлопці, і дівчата так в танку закружляють, що голова йшла обертом. А сьогодні — важко й говорити. Співають щось таке незрозуміле, а танцювати зовсім розучилися». Мені стало соромно. Не тільки за себе — за всіх нас, молодь. Невже №2(2)/2009

Силою і р

справді виглядаємо збоку як однорічна квітка, яка, покрасувавшись і насолодившись життям, кане в небуття? ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

КУЛЬТУРА|Смисли буття зцілителя, щоночі, мерзнучи просто неба, прикладає обличчя святого до морозяної шиби, благаючи: «Допоможи їй одужати. Ти сильний. Ти все можеш». Дівчинка одужує, але Пилипка Господь призиває до себе. Хтось скаже — це несправедливо. Хтось — не по-дитячому свідоме самозречення. Хтось — милосердя і любов. І для кожного з нас це буде часточка правди, своєї правди і свого розуміння. До речі, цей твір Жовна як режисер

старому монастирському кладовищі знаходить партитуру реквієму. Свого часу вона належала реґентові собору, музику якого ніхто не виконував, оскільки це порушувало церковні канони. Не один рік чернець викарбовував ноти на камені, заповівши його як могильний. І ось сучасний композитор присвоює авторство собі, а надгробок вирішує знищити. Слава. Успіх. Гординя. Всі земні блага. Але монах починає переслідувати його,

Олександр ЖОВНА народився 15 лютого 1960 року в місті Новомиргород Кіровоградської області. 1982 року закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького (нині — Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова). Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя», «Її тіло пахло зимовими яблуками». Лауреат кількох літературних премій, зокрема на Всеукраїнському конкурсі романів і кіносценаріїв «Коронація слова» 2000 року здобув диплом за кіносценарій «Дорога», 2001 — за сценарій «Експеримент», 2003 — за сценарій «Вдовушка». 19 серпня 2008 року отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України. екранізував. Щобільше, цей фільм започаткував масштабний соціальний проект «Велике серце маленького життя» за підтримки Української православної церкви та Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, щоб привернути увагу громадськості до проблем дітей-сиріт. Інший твір «Партитура на могильному камені», який екранізував режисер Ярослав Лупій, актуалізує ще одну Божу заповідь — «Не кради». Йдеться про композитора на ім’я Лейбович-Сарський, який в момент творчої кризи, навіть депресії, на

допоки Лейбович не опиняється в божевільні, де накладає на себе руки. Трагічно. Але це пересторога в сучасній образній інтерпретації. З останньої збірки оповідань та повістей «Її тіло пахло зимовими яблуками», що вийшла в серії «Українська модерна проза», не можу оминути увагою однойменної епістолярної повісті. В ній ідеться про випадкову зустріч молодих людей в купе поїзда «Київ—Львів», яка була провидінням для обох і яке вони фатально втратили, не відважившись змінити свого життя. «Адже доля

була в руках. Віддалась нам не пручаючись. Ніяких сумнівів у її істинності», — писатимуть згодом в листах одне до одного й боляче картатимуть себе за те, що прирекли одне одного на великомучення. Дівчина виходить заміж за нелюба на вмовляння батьків. «Я не люблю його. Я це знаю… А мені так хотілося б любити. Іноді мені здається, що саме в цьому моє призначення, і нічого іншого мені не треба. Мене заспокоюють і кажуть, що все минеться. А раптом не минеться? Що тоді? Тоді навіщо життя? Навіщо все?» — питатиме вона себе і світ? Сімейне життя, будні, депресія, невиліковна хвороба і листи. Листи-сповідь, листи-причастя, в яких екзистенційні переживання вкотре змушують читача зупинитися і замислитися про сенс життя, «проаналізувати свою сутність і необхідність». «Для чого була? Що залишиться на згадку? Кому стало легше від мого існування, кому допомогла, хто згадає, так, без імені?» А суджений мучитиме себе докорами за запізніле прозріння, за нерішучість, що таки не зустрілися бодай востаннє, за брехню про сім’ю, якої ніколи не мав, за самотність назавжди в цьому світі. А все могло бути по-іншому. Адже ми маємо завжди свободу вибору і остаточне рішення тільки за нами. Самотність і страх ми долаємо тільки в любові, з любов’ю і через любов. І хоч пам’ять нас «кличе в ті дні…», та їх «ніколи не повернеш»… Ольга КВАСНИЦЯ

озумом — ми українці! Чого ми варті насправді? Чим залишимось у пам’яті дорогих людей? Що навчилися і перейняли від батьків, дідів, прадідів? Що передамо нашим дітям? Чи щось залишиться? Бо чи можна передати те, чого не взяли? Чи забули взяти? Краплинки болю роз’їдали моє серце. Роз’їдали вони серце і бабусі Ганни. Але вона співала, переспівувала свою журбу, заспівувала болі. Один за одним злітали з її уст рядки невідомих мені пісень, пісень її молодості. Якби нам так навчитися! Якби нам так навчитися любити своє, рідне, прикипіти до нього серцем і пронести крізь життя своїм дітям, онукам. Я слухала, жадібно ловила кожне слово бабусиних пісень. З хати вибігло хлоп’я. Сіло біля старенької, схо-

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

пило спрацьовану руку і весело підспівувало. «Онук! — тішилася бабуся. — Гарно співає!» Справді гарно… Я зачудовано дивилася на двох людей. Я було вдячна цій згорбленій старенькій і цьому жвавому хлопчику. Я вклонилася їм і пішла. Пішла з серцем, сповненим радості та здивувань. В цьому хлоп’ятку, в цій веселій дитинці — наше майбутнє. Надія є! І віра! Тому що силою і розумом ми — українці. Ганні Ярем цьогоріч минуло 74 роки. Ще в молодому віці поховала вона чоловіка, залишившись з шістьома дітьми, старенькою невеличкою хаткою та клаптиком городу біля неї. Ставши передовою ланковою, трудилася вона в колгоспі на совість. Гурту№2(2)/2009

вала людей до праці піснею, яка наче зачаровувала і притягувала до неї з незрозумілою силою. Зуміла вона збудувати хату, поставити на ноги дітей. Без нарікань, без докорів долі. З легкістю зносили життєві негаразди її маленькі жіночі плечі. Сьогодні вона звичайна бабуся з мізерною пенсією, що ледь вистачає їй на життя, та клаптиком городу біля хати. Та нездоланний життєвий оптимізм не дає їй зламатися. «Треба завжди вірити в краще, — повторює вона повсякчас з ледь видимою усмішкою. Якщо не нам, то внукам буде краще, — і знову усміхається. Треба лише вірити». І справді, лише така віра допомагає радіти життю, допомагає пройти його з усмішкою в серці і піснею на устах. Оксана ЛОБОДЯК

КУЛЬТУРА|Мистецтво молодих

ісень моїх не чують ніжні душі, Що слухали пісні юнацьких днів; Розвіялись бесіди наші дружні, Їх відгомін давно вже відбринів. Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі, Та їх хвала не радує чуттів; А ті, що їх мов рідні, привітають, — Розкидані десь по світах блукають.

(Й.-В. Ґете)

«Приходжу раз на виставку моїх робіт і зустрічає мене кілька привабливих панянок, які... ну просто поїдають мене очима. Мені стає незручно: «О! Це — Долинська! — чую вже захоплені вигуки, — ...та що ви, вона закінчила пітерську арт-школу, учениця знаменитого Шишкіна, її роботи це дихання етносу»... І подібне. Все це супроводжує мене, аж поки не сховаюсь в сусідній кімнаті. Що вони можуть бачити в моїх роботах, коли їх лиш цікавлять кричущі імена, які вони собі ж і творять. Бо шкіл я ніяких не закінчувала, і взагалі жодних шкіл з малювання, тим

Депресія мені не властива, живу радісно і роблю те, що хочу — я малюю... Що для мене українське? Це надто абстрактно, любові до всієї країни не може бути, любиш щось конкретне. Не люблю міст на кшталт Дніпродзержинська, містечок — Красний Луч, Ленінське, Червонопартизанськ... Окрім неприйнятної для мене гнітючої естетики цих міст, ментальність їхніх жителів незрозуміла для мене... Тож це місця дискомфорту — на відміну від нашого міста.

паче, ніколи не була нічиєю ученицею, не було можливості. Я просто відтворюю реальність, яка мені подобається, і все. Що я закінчила? Факультет журналістики ЛНУ... Зрозуміла, що не можу бути журналістом — і ситуація віднайшла мене художницею. ...Натхненники у мене були, але вони радше псували, аніж допомагали... Професійно займаюсь з 2002 року і тепер більше нічого робити не хочу — тільки малювати — це моє. Я не прихильниця... концепцій, навіть мистецьких. Звісно, я цим заробляю гроші, бо іншого робити не хочу.

Але є міста, вулиці які ти знаєш напам’ять і крізь вікно маршрутки ти по бордюрах впізнаєш на якій вулиці ти є, чи навіть коло якого будинку... Ти спостерігаєш за знайомими тобі вікнами незнайомих будинків, вони настільки для тебе дорогі, що запам’ятовуєш штори, абажури світильників, добру господиню, яка завжди клопочеться в тій самій годині на кухні, і коли вона вигляне на вулицю, я вітаю її як давно знайому особу, хоча вона бачить мене вперше. Я люблю місця, які мають ненав’язливу естетику... Кажете мої роботи схожі на фотографії?.. — це правда, я намагаюсь відтворити реальність, вона не те що

Львівське,

Юлія Долинська Народилася у Львові 1980 року. Після закінчення школи обрала для себе професію журналіста, але, ще навчаючись, надала перевагу пензликові й палітрі. Диплом журналіста отримала 2003 року. Навесні 2007 відбулася виставка «Сирітка Дзвіна, Небесні Тіла, Привид Анатолій і їхні Діла». Тут було проілюстровано правдиву історію з життя однієї дівчинки, яку переказала та замалювала ремісницька родина Пирожків (Ю. Долинська, М. Пирожок).

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

КУЛЬТУРА|Мистецтво молодих

n На ярмарок.

n Той, що милого возить.

n Сніданок.

красива, вона — прекрасна, але це треба вміти бачити. У мене завжди були хороші стосунки з батьками, тому мене тягне до батьківського, до етнічного. Свій день починаю о 10:00, найперше йду змити запах ночі, хочу привітатись зі своїми тваринками свіжою. Та-а!.. У мене є мої улюбленці: кролик, якого мені всунули в

Мене обурює політична ситуація, тому я є, можна сказати, аполітична, не вірю що люди в політику йдуть з чистими серцями чи з великою любов’ю до людей. Моя сім’я — це двоє людей та двоє звіряток. Ні, це правда: мій котик Більбо й кролик Муцик — це моя гордість. Ну і мій талановитий чоловік, також, — Мар’ян, якого у

зоомагазині, я тільки поцікавилась, як мені відразу ж запакували і тицьнули в руки: «Ви не пошкодуєте, він вам дуже сподобається... з вас 150», мені нічого не залишалось як вийняти гроші і дати цій продавчині. Зізнаюсь — вона справді професіонал своєї справи. А кролик став членом нашої сім’ї і класним другом моєму котику Більбо. Потім, коли привітаюсь із звірятками, наводжу в хаті «ґлянц», не можу працювати в безладі.

Львові серед митців знають як Пирожок (усміхається). Сім’я для мене — це два люблячих подруги, які одне одного допов нюють. Тому сім’я тільки допомагає творчості. А діти?.. Ми ще молоде подружжя, а батьківство — це своєрідне покликання, дар. Що більше люблю й шаную особистість, індивідуальність, то менше люблю світ. Людина — глибинна істота, а поверхневість, приземленність, побутова буденність створила

колоритне...

n На ґанку. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

n А я сьогодні перша встала... №2(2)/2009

непривабливу примітивну цивілізацію. Я дивлюсь на людей незалежно від їхньої професії. Сприймаю людей за вчинками... Дуже важко правильно судити про людину за творенням і за її оточенням, бо насправді вона може бути повністю протилежна. Сократ дуже любив красу, він про неї говорив і через це його почали з нею ототожнювати... але насправді він був потворним на вигляд. Я люблю «хлам», шістдесятісімдесяті роки о!, це моє. Подобається ментальність Англії й України, тому що повертаються до свого... О, чи я люблю готувати? Навіть дуже, тому що роблю це лиш кілька разів на рік (сміється). На свій день народження готую сама, люблю галяретковий торт, пісочні тістечка з ябками і з румбамбаром. Захоплююсь геральдикою, люб лю Стівена Слейте, з українських — М. Коцюбинського, М. Хвильового, І. Франка з позашкільної програми. Мої побажання для журналу? Не хотіла б, щоб він був суспільнопримусовим. Хай щастить!» Записав Петро КАМІНСЬКИЙ

n Казка поруч. 39

РЕЛІГІЯ о. Петро КАМІНСЬКИЙ

Слово редактора розділу

Єдина непереможна

«Г

ромадській думці часто здається скандальним уже навіть те, що християнська віра й надалі видає себе за істинну, стверджуючи, що Христос є не просто видатною постаттю, але Богом. Наскільки важливими чи небезпечними є ці настрої та тенденції для Церкви?» — запитав під час інтерв’ю Святішого Отця Венедикта XVI журналіст німецької газети «Зюддойче Цайтунґ» Петер Зевельд (див.: Рацінґер Й. Сіль землі. — Львів: Місіонер, 2007. — С. 129). Чи є ця думка «дaмокловим мечем» над теперішнім та майбутнім Церкви? Чи Христос і сьогодні є Богом? Чому Він не залишився в пам’яті людства просто як історична постать людини-просвітителя? Думки і настрої людей матеріальні, тому — дочасні. Церква ж побудована не на людських думках, але з думки Божої, тому Вона — понад часом. Великі мислителі людства народжували геніальні (рятівні) думки, даючи суспільству пораду для оздоровлення, для поглиблення життя. Але людство, у своїй масі, відкинуло саме бажання ці думки знати. У примітивності свого існування багато хто не потребує глибоких думок, відтак рівень суспільства — поверховий. Плаває на поверхні реальності, гойдається на хвилях дочасности й гріється на сонці задоволень — без мети, без історії, без життя... суспільство існуючих. Цьому суспільству не потрібне майбутнє, тому так звану еліту дратує

життєздатність Церкви, Її есхатологічне мислення. «Ось. Живи! Бери і споживай, насолоджуйся і будь щасливим тепер... Ти — в раю! Ось він, рай, створений людиною! Для чого ще більшого!? Церква це все нищить, вона перекреслює справжність матеріального, вона запевняє перевагу духу над матерією, вона кличе у незвідану глибину, вона — руйнівник «прекрасного»! Вбити її! Розп’ясти!» — кричить забезпечене суспільство. Але... Але є дійсність, дарована христия нам, яка починається кожного дня і простягається до безконечности. Ось уже більше двох тисяч літ Христа нема між нами тілесно, але Дух Святий своєю діяльністю робить Його присутність живою. Дух Святий сьогодні береже Церкву, робить Її святою та незнищенною. Мілітарні системи — за всієї своєї дисципліни та вишколу наповнювались демонічним, тваринним розкладом (атрофованістю). Могутній Рим, Імперія Наполеона, Німеччина Гітлера, Совітська «імперія смерти», ліберальна Америка — все сходить нанівець. Подивімось на Церкву Божу: попри всі свої помилки, послаблення і збочення окремих її членів Вона міцно і авторитетно стоїть над свідомістю людства. Це численна структура, хоча в Її ідеології нема насильства. Навпаки — невинна, безкорислива, Вона сильна відданістю Своїх дітей аж до смерти. Не кожен герой (правдивий герой — святий) пошанований церков-

«Ми маємо стати собою, усвідомити, хто ми, які і звідки. Тільки тоді ми можемо стати всім довкола приятелями та співрозмовниками. Якщо ми є безликою групою безликих — ми не можемо бути приятелями. Ми не можемо будувати єдність. [...] Я хочу, щоби всі були у Христі одне. Єдність не може бути інакшою, як спілкування різних і рівних. Це є ідеал церкви. Нас об’єднує Христос, а не якісь зовнішні речі». Блаженніший Патріарх Любомир ГУЗАР

№2(2)/2009

ним визнанням, не кожен чесний священик чи єпископ одержав належне пошанування, але хіба Церква втратила на силі чи святості? Хіба призупинилась сила її впливу чи звузились її кордони? Не забуваймо: релігія посутньо не може занепадати. Хіба це не промовляє до нас, що у Церкві діє інша сила та інший принцип єднання й стимулювання, аніж у сильних установах чи імперіях. І цим чинником є жива присутність Христа через Духа Святого! Це — Бог! Бог, який опікується найзабутішим, найопущенішим. Бог, який знає потреби всіх і кожного благословляє за його відданість. «Не має жодного перебільшення у тому, коли ми кажемо: наша мати Церква Господня. Вона вела дитину від народження і хрищення — крізь усі свята й будні аж до останнього прощального дзвону... Українська Церква протягом віків була нашою

Церква побудована не на людських думках, але з думки Божої, тому Вона — понад часом. колискою духовности. Нашим національним прапором у боротьбі за право бути собою. Вона виявила мудру терпимість до закорінених у народі прадавніх обрядів і звичаїв. У народнопісенну, естетичну мелодію молитви і гімну. В народнє малярство вона внесла елемент витонченої духовної краси. Вона звеличила землю урочистою красою соборів та церков», — оспівує Церкву один із вірних її дітей Євген Сверстюк (див. докладніше: Сверстюк Є. Правда полинова. — Київ: Видавничий дім «КиєвоМогилянська академія», 2009. — С. 31). А такі, як митрополит Іларіон, Петро Могила, Лев Кішка, Антін Ангелович, Андрей Шептицький, Мстислав Скрипник — творили цю Українську Церкву, тепер її мають тримати святці сьогодення. Мучена й розстрілювана українська Церква й надалі творитиме історію майбутности, бо не мучителі, а мученики творять її. Господь обіцяв Церкві, що не зоставить її сиротою, і в кожному історичному періоді завжди буде просвічена Божою любов’ю особа, яка вестиме цей корабель-державу до вічних пристаней. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

РЕЛІГІЯ|Актуальне інтерв’ю

Найвищий обов’язок — служити! Архієпископ Львівський Кир Ігор Возняк про себе, місію християнина в сучасному світі, візію України ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

айперше, що вражає у тривалій розмові з Архієпископом Львівським Преосвященним Ігорем (Возняком), — його безпосередність, щирість. Владика висловився так: «Коли розмова йде від серця, то діє Дух Святий, а там, де Дух — там завжди легко і там відпочинок. Скажу по правді, якби не обмеження у часі, я б не переривав у жодному разі наших розмов». — Преосвященний Владико Ігоре, як змінились Ваші стосунки з Богом від часу, коли Ви були простим сільським хлопчиком з Липиць, ченцем-редемптористом, священиком... і тепер, коли Ви Архієпископ Львівський, який возсідає на Святоюрській горі, що є своєрідною Голгофою нашої Церкви?

с. 42

РЕЛІГІЯ|Актуальне інтерв’ю Апостол Павло казав, що коли с. 41 був —дитиною, то думав по-дитячому,

говорив по-дитячому, а коли став дорослим, то ця дитячість відійшла (1 Кр. 13. 11). Я вважаю, що це з кожною людиною так діється, тому що кожна людина зростає, і у віруючої людини, яка йде з Богом, цей зв’язок також зростає, він змінюється якось якісно. Людина наповнюється від Бога різними дарами і ті дари слід розвивати. ...Я ніколи не думав про те, що буду тут, на Святоюрській горі. Знаємо, які були часи, не були вони легкі, часи коли наша Церква була укрита. Хоча внутрішнє покликання відчував навіть тоді, коли ще не знав священиків. Наш тато, коли ще учителював, виховував нас у християнському дусі. Завжди давав якусь книжку читати і при читанні таких книжок я відчував, з одного боку, страх до самітнього життя, коли читав про пустельників, а з іншого — заохоту, знак того, що Господь Бог глибоко говорив у душі. Чи змінювалось ставлення до Господа Бога? Воно хіба що скріплювалось, поглиблювалось. І очевидно свідомий, що я на Святоюрський горі, і що про це будуть писати, аналізувати, говорити НА СВІТЛИНАХ: Церква — важлива духовна інституція, уваги якої запобігають і Президент України В. Ющенко, ... я завжди вважаю себе найменшим серед усіх попередників. Це, з одного своєї митрополії. Це були інші часи... ванням його звільнили з роботи набоку, страшно перед відповідальніс- його довге сидіння тут на престолі... чебто за те, що не готується до уроків тю, а з іншого... знаєте, я ніколи не мав його візії, дари є дуже великими, не як слід. Але ж мій батько був принци«манії величі». Радше, на серці лежить можу рівнятись з ним. Я виховувався повим, він щоразу писав конспекти, я відповідальність як провідника Львів- в інший період історії, інші чинники аж дивувався, що все ж повторюється ської Архієпархії, а також — і за своє впливали на становлення моєї душі, щороку, але він завжди на кожен день духовне зростання. Я це дуже добре це велика відмінність виховання, у складав плани уроків. розумію, що тут не можна перенести якому формувався граф Роман ШепМій батько був з інтелігенції, вчивідповідальности, думаючи за Церкву, тицький. Я часто перечитую його телем, назавжди запам’ятав його слоза священиків, за мирян, а забути про твори, коли готую якесь слово чи так, ва: «Буду виконувати найостаннішу обов’язок праці над собою, що від цьо- приватно... і вірю, що Владика допо- роботу, але ікон не зніму». Батько наго можу бути вільним, бо я єпископ, магає, коли я до нього звертаюсь по зивався Михайло, уродженець с. Більні. Обов’язків — щораз більше, тому допомогу. че, але працював у с. Липиці. Після — Ваш батько був священиком, вчителювання пішов у колгосп, але прошу про поміч священиків, щоб вони були присутні там, де я не можу, він мав значний вплив на форму- й там йому чинили перешкоди, датака дійсність. А щодо молитви, вона вання Вашого покликання. Розка- вали важку роботу, щоб таким чином завжди на першому місці. Зізнаюсь, жіть про родинний уклад, атмос- його зламати. Вже тоді він намагався що молитви я не опускаю ніколи і це феру виховання. налагодити зв’язки з підпільними — Наш батько був вчителем. священиками. Були люди, які повже виховання з дитинства. Щоранку маю Службу о 7:30. Служу в Соборі Пам’ятаю, 1963 року вже була пізня знайомили його з отцями, деякі вже св. Юра, молюсь з нашими священи- осінь, до нас прийшов парторг із су- тоді повернулись із в’язниць. Батько ками, з вірними, які приходять вран- сіднього села Горуцького, були з ним горнувся до них, а відтак вони взяли ці, вечірні ж молитви відмовляю тут, і люди з Миколаєва. Ми тоді вина- його до підпільної семінарії студіювау нашій каплиці. Так що мій зв’язок ймали помешкання, парторг знав, що ти богослов’я. Одного разу батько взяв з Господом Богом зростає і, попри всі у нас були ікони. Казали, що коли не із собою мене до Львова, я вже був у мої слабкості, котрих я, як людина, знімемо ікон, то батька виженуть з ро- десятому класі. Коли ми повертались, боти. Він важко переживав це. Ми взя- зайшли до костелу помолитись, а там маю немало, вважаю, що йду до Бога. Часто сходжу до крипти, де спо- ли позику в банку, бо будували хату. проповідував отець Рафаїл Кирницьчивають великі попередники, припа- Потрібно було повертати кредит, а кий, пізніше він став єпископом римодаю особливо перед гробівцем нашо- зарплата вчителя для батька — єди- католицької єпархії. Під час проповіді го митрополита Андрея, він тут був ний зарібок. І все ж ікон він не зняв, отця Рафаїла я відчув якесь світло і довгий час... прошу, щоб допомагав не відрікся віри. Я тоді був у п’ятому голос: «Якби ти був таким проповідмені. Не раз роздумую, як він, хворий класі, було сніжно, коли приїхали ником, якби ти так проповідував». Це чоловік, не міг пересуватися, але зу- за батьком, щоб везти на педраду до стало першим серйозним покликом мів добре організувати провадження с. Колодрук. Там загальним голосу- до священства.

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

РЕЛІГІЯ|Актуальне інтерв’ю

... і прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко. Особливо — напередодні чергових виборів... Вдома щовечора ми молились о 21-й годині, і нам це подобалось. Пригадую, одного разу я пішов до сусіда пограти в шахи і затримався. Коли повернувся, то родина вже скінчила молитви, і я відчув глибокий смуток за втраченим чимось великим. У неділю ми щоранку слухали Службу Божу по радіо. Батько давав нам обов’язок одну годину читати катехизм чи інші релігійні книжечки і ми, двоє моїх братів і сестра, це виконували. Деколи в неділю ми йшли до старої церкви, вона була недіюча. Але батько як колишній учитель розповідав людям, вони це передавали одне одному, їх щоразу збиралося більше. Потім хтось повідомив владу і батькові заборонили це робити. Вже коли він став священиком, то їздив на села, до Львова підпільно служити. Коли він був висвячений? Я донині не знаю. Пам’ятаю тільки, одного вечора до нас прийшов священик-редемпторист отець Михайло Винницький, зібрав всіх нас та й сказав: «Отже, тепер ваш батько священик, віддавайте йому належну шану і нікому про це не говоріть, бо накличете неприємності на родину». Відтоді кожного дня батько служив вранці Літургію, на мене випадало йому прислуговувати, я був старшим серед дітей. Молодші не були до кінЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

ця відправи, вони швидше виходили, щоб встигнути на уроки. Після Служби Божої я біг до школи, бо мав звичку не спізнюватись. Підсумовуючи, скажу, що християнський гарт, одержаний у сім’ї, донині скристалізовує мій світогляд. — Тепер прошу Вас висловити свою думку щодо сьогоднішнього стану християнства. Культура глобалізації, космополітизму, релятивізму чи, радше, безкультур’я розмивають суттєве покликання Христової Церкви — місію спасіння. Чи не слабне Церква у своєму покликанні? — Я гадаю, що місія Церкви не губиться, попри час. Так, люди можуть відходити, це правда. І очевидно сучасний світ, можливості мас-медіа, інтернет-мереж дають людям нагоду до вишукування різних шкідливих матеріалів. Хоча можна знайти там і корисне, тому, як казав Ісус, кожна людина зі свого серця виносить: добра — добре, а зла — зле. Пригадаймо, коли Христос говорив про споживання свого Тіла і своєї Крові, тоді відійшло багато людей. Каже Святе Писання, що дуже багато учнів спротивилося: «...хто може це слухати» (Йо. 6. 60). Але Христос не засмутився цим. Він навіть апостолів своїх запитував чи не хочуть вони відійти, залишаючи їм свободу вибору №2(2)/2009

(Йо. 6. 67). Христос не відмовлявся від своїх слів, не підлаштовувався під думку інших. Церква залишається стояти на своїх позиціях. Можливо, хтось відходить, заламується, дає поганий приклад, але так було і серед апостолів. Я переконаний, що Церква свою місію спасіння виконує так, як і при Ісусі Христі. Безперечно, є місця, де ця активність дії Церкви гасне, але десь, наприклад, в Африці, Індії, Індонезії, на Філіппінах вона розвивається. Є нові покликання, нові мученики, як це було в Іраку. З іншого боку, бачимо, що у Європі церкви пустують, здебільшого приходять люди літнього віку. — Владико, Євангеліє проповідують всім однаково, але якісно вона не досягає чисельности, маємо якусь протилежну закономірність. — Важко про це говорити... Людина обирає добробут. Стається як у притчі про сіяча: зерно сіється, але людина зустрічає багато перешкод у своїй душі, у світі, який оточує її; також і злий дух «допомагає» їй не приймати Слова. І людина відходить, вибирає що інше, легше. Ніби шукаючи свободу, вона приймає сумнівне, неморальне, вільне від обов’язків життя, гадає, що їй все дозволено і так стається, що, відходячи від Церкви, людина потрапляє у тенета почуттєвого світу. Сьогодні люди не хочуть брати на себе відповідальности. Бачимо це на прикладі сімей, які не бажають відповідати одне за одного. І хоч тепер всі вони проходять обов’язкову передшлюбну катехизацію, але кількість розлучень не зменшується. Священики покидають служіння, особливо у Західній Європі. Людина сьогодні стає щораз духовно слабшою. Чому так стається? Важко однозначно відповісти. Одного разу спитали Святішого Отця Івана Павла ІІ: «Святіший Отче, стільки священиків відходить, і відповідальність лягає на Вас». Він відповів, що так, але більшою мірою відповідає сам священик, який готувався до служіння, прий няв рукоположення і потім не хоче нести відповідальности, не хоче прийняти хреста. Христос говорив: «Хто хоче йти за Мною, нехай візьме свій хрест». Не кожен готовий прийняти цей поклик... Христос же залишає свобідну волю. Інтерв’ю вели о. Петро КАМІНСЬКИЙ, Лідія ГОДИЧ Закінчення розмови — у наступному числі журналу.

РЕЛІГІЯ|Наші святині

Найдавнішою пам’яткою архітектури часів Київської Русі, старшою за Софійський собор у Києві, яка добре зберег лася до наших днів і продовжує функціонувати, є СпасоПреображенський собор у Чернігові. Це — не просто окраса Чернігова, святиня давнього Чернігово-Сіверського князівства, а й справжнє архітектурне диво.

Найдавніша архітектурна пам’ятка Київської Русі П

ланувально-просторове рішен ня собору унікальне: подіб ної конструкції не має жоден із відомих давньоруських храмів. У ньому поєднано схему візантійського хрестово-купольного храму з елементами романської базиліки. Це можна пояснити тим, що фундатор Спасо-Преображенського собору князь Мстислав (брат Ярослава Мудрого), який до Чернігова князював у Тмутаракані, запросив звідти майстрів, які були обізнані з традиціями культового будівництва в Малій Азії та Закавказзі, де на той час і були поширені подіб ні храми. Отож чернігівський князь Мстислав Тмутараканський заклав собор у Чернігові на кілька років раніше, ніж його брат Ярослав Мудрий розпочав у Києві спорудження Софійського собору. А саме — близько 1030 року. За переказами, кам’яний храм збудовано на місці дерев’яної церкви,

яка була зведена на місці язичницького капища. Літописи ж уточнюють: після вдалого походу Мстислава Тмутараканського і Ярослава Мудрого на Червону Русь (сучасну Галичину) і приєднання її землі до давньоруської держави і було розпочато будівниц тво в середині князівського дитинця величної споруди. Але, як розповідає той же літопис, 1036 року Мстислав вийшов на полювання, захворів і помер. При ньому були виведені лише стіни на висоту «скільки можна дістати рукою, стоячи на коні». Однак князя було поховано в цьому недобудованому храмі. Можливо, храм добудовували вже не за часів входження Чернігівського князівства в державу Ярослава Мудрого, а при наступному чернігівському князеві Святославові, якого також було поховано в цьому храмі, хоча Святослав і помер Великим князем у Києві. №2(2)/2009

Навіть до завершення будівництва цей храм став головною святинею Чернігово-Сіверської землі: тут зберігалися мощі святих та чудо творні ікони, тут упокоювалися князі і духовні владики єпархії. Майже 900 років Спасо-Преображенський собор був кафедральним собором Чернігівської єпархії, і центром громадського і державного життя: цілуванням хреста і присягами тут скріплювали договори між князями.

ей собор тринефний, його ширина 22,4 м, довжина з апсидами — 35,25 м, висота від підлоги до низу склепіння центральної бані — 30 метрів. Внутрішній розмір храму відповідає сучасному дев’ятиповерховому будинку, широкий фундамент заглиблений у ґрунт на 2,8 м, стіни завтовшки 1,4 м до нашого часу дожили майже непошкоЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

РЕЛІГІЯ|Наші святині

дженими. А складність просторовопланувальної конструкції споруди досі примушує фахівців сперечатися з приводу того, до якого ж типу варто віднести храм: чотири-, шести- чи восьмистовпного. Інтер’єри собору вражають величчю: криволінійні поверхні численних арок ритмічно повторюються, підкреслюючи висоту середньої частини храму. Усі внутрішні поверхні стін, склепінь і стовпів мали фресковий розпис. Дуже багатою була кольорова палітра інтер’єру, розписи якого до повнювала яскрава підлога з кольорового каміння та полив’яних керамічних плиток — смальти. Хори було огороджено різьбленими плитами червоного кольору, колони було зроб лено з білого мармуру і вони мали різьблені капітелі. З літописів відомо, що в соборі (крім його засновника з дружиною Анастасією і сином Євстафієм) покоїлися чернігівський, а потім київський князь Святослав Ярославович, його син Гліб, Олег Святославович, Володимир Давидович, Святослав Ольгович, Всеволод Святославович. У соборі знайшли вічний спокій ієрархи Чернігівської єпархії Лазар Баранович та Амвросій Дубкевич. Також тут був поЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

хований місцевий чернігівський святий Ігор Ольгович. Головними святинями собору, що зберігалися тут до 1917 року, були мощі князя Ігоря Ольговича і митрополита Костянтина, які містилися в землі біля стін храму, а також мощі святителя Феодосія Углицького, чернігівського архієпископа, які лежали відкритими в соборі (у срібній раці вагою понад 240 кг). Крім мощів тут зберігали й дуже шановану на Чернігівщині чудотворну ікону Ріпкинської Божої Матері.

кремо варто згадати й про Смоленську ікону Божої Матері. За часів Київської Русі зображення Одигітрії до Спасо-Преображенського собору Чернігова привезла 1046 року донька візантійського імператора Костянтина Мономаха Анна, яка вийшла заміж за князя Всеволода Ярославовича. Їхній син Володимир Мономах у 1097 році почав князювати в Смоленську, де збудував храм, у який перевіз із Чернігова цю ікону і яка відтоді почала називатися Смоленською. Вважають, що завдяки їй у 1239 році хан Батий не зміг узяти Смоленськ. Спаський собор протягом століть зазнав багато руйнацій та перебудов, №2(2)/2009

але наприкінці ХІХ століття собор був відреставрований та набув сучасного вигляду. Здавна за стародавнім звичаєм у соборі вивішували прапори захисників міста. Навіть на початку ХХ століття тут зберігалися козацькі прапори: 18 прапорів чернігівського ополчення часів війни з Наполеоном і 11 прапорів ополчення часів Кримської війни 1853–1856 років. У ризниці храму зберігалося багато богослужбових предметів із кош товних матеріалів, подарованих у різні часи жителями міста та почесними гостями. Ці предмети мали велику художню та історичну цінність, але, на жаль, залишилося їх дуже небагато. І нині вони в Чернігівському історичному музеї. Серед них є унікальна робота місцевих ювелірів 1771 року — оклад Євангелія з рельєфними зображеннями. З опису в літературі відомо, що у вівтарі храму була срібна з позолотою дарохранильниця у вигляді двохярусного саркофага вагою 16,5 кг, подарована храму в 1782 році, а також хрест від 1638 року, соборне крісло на горнім місці, що подарувала імператриця Катерина під час її перебування в Чернігові 1787 року, велика кількість старовинних риз, серед яких і вбрання святителя Феодосія Чернігівського (Углицького). 1923 року в соборі було виявлено фреску ХІ століття із зображенням півпостаті святої Фекли (Теклі). Фреска була під товстим шаром тиньку, кот рий рятував її від численних пожеж. 1926 року фреску було знято зі стіни і перенесено в Чернігівський крайовий історичний музей, де вона зберігалася до війни 1941 року. Під час війни експонати музею згоріли. На щастя, залишилася дуже вдала і точна копія, створена в 1934 році, яка нині зберігається в Софійському заповіднику Києва. У 1926 році радянська влада заборонила богослужіння в СпасоПреображенському соборі і на початку 30-х передала споруду в розпорядження бази «Головросмасложирзбуту», де було влаштовано склад. 1937-го собор передано в розпорядження історичного музею. В 1942 році окупаційна німецька влада відновила богослужіння і храм діяв до 1961 року. Згодом знову належав музею, і лише наприкінці 80-х років минулого століття, під кінець періоду так званої «перестройки», повикидавши з храму на вулицю музейне начиння, громада УПЦ (МП) насильно захопила споруду і в ній знову врешті було поновлено богослужіння. Підготувала Марія КУВАЛДІНА

РЕЛІГІЯ|Вибір

асторожливі сутінки задумливої ночі. Тиша. Згасають останні вогники прогресу, а на зміну їм повагом з’являється оте справжнє, послане Богом, сяйво. Сонна тиша. Тільки здалеку чути шепіт: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь». Ти молишся. Тремтливо, богобоязно осіняєш себе хресним знаменням. Смиренно припадаєш на коліна з щирим благанням до Бога «бути милостивим». Милостивим і милосердним до тебе грішної, до Тебе і до нас, заклопотаних буденним матеріальним зем-

липня. Хтось святкує іменини, хтось просто святкує. Наша сім’я цього дня живе болем втрати. Вже рік, як його нема серед нас. Але і досі ніхто не вірить, що так могло бути. Не вірить ніхто. Проте... Цей день зустрів нас теплим сонцем, по-літньому гарячим, посвятковому приємним. Люди люблять свята. Церковні дзвони; весела молодь; метушливе село. А його нема. Вже понад рік його нема. Іноді здається, що він просто десь поїхав, що ще один рік — і повернеться. Бо життя кидало його повсюди. Життя не було привітним до нього. Були лише окремі миті, що приносили радість і заспокоєння. Ми звикли, що довго не бачимо його, не чуємо. Але... Усвідомлення того, що більше ніколи не побачимо і не почуємо. Це болить... смерть не вибирає. Смерть не ділить на категорії і класи. Вона — це жорстокий злодій. Раптово приходить. Бере найдорожче, найрідніше і йде. Без зупинок, без вагань. Смерть не вибирає. Якщо злодій ще поверне вкрадену прикрасу, то смерть ніколи не віддасть награбоване. Але й для себе не залишить. Вона змушує нас закопувати в землю те найдорожче і найрідніше. Назавжди. Безповоротно. Я не хочу говорити про смерть. Бо життя — це перевага, це перемога. Хоча. Важко сказати, що для нього було б кращим. Я хочу говорити про його життя. Він був, як усі. Немовлям, дитям, школярем, солдатом, закоханим юнаком, студентом. І була в його житті Вона — та, яку він любив увесь час, до останнього дня. Однак разом бути не судилося. Крім неї, не було нікого. Ніхто не міг знайти місця в його серці. Був період, коли дні і ночі вони не розлучалися. Був період, коли він виховував її, але не свого

ним життям; до нас, котрі шукають виправдання своїм гріхам, замість того, щоб попросити у Бога прощення: як отой митар, що стояв в куточку, бив себе в груди і молився: «Боже, милостивий будь до мене грішного». А ти молишся. Тихо шепочуть твої вуста: «Святий Боже, дай терпіння, сили волі вистояти, протистояти злу; Святий Кріпкий пошли зцілення сил душевних і тілесних, щоб змінити можливе; Святий Безсмертний, даруй мудрість, щоб уникнути помилок. Господи, помилуй нас».

Молитв Збережи і помилуй нас, Господи. Захисти від «напасті духа зла», охорони душу і тіло, розум і думку. Боже, як добре бути з Тобою, відчувати Твою допомогу і підтримку... та не завжди цінували її. Прокидається совість, сором... і страх. Боюсь втратити Тебе, Господи; боюсь, що

Поки у тебе ще є час...

сина. Тоді він був щасливий. Маючи заради кого жити, він був щасливий. Минулося... Був щасливий він і тоді, коли частину його життя займав Бог. Велику, важливу частину. І той час нам усім здавався найпрекраснішим. Ми вірили, що він нарешті буде не сам. Сила Божа творить чудеса, для неї №2(2)/2009

немає неможливого. Ми вірили і хотіли, щоб у нього була сім’я, улюблена дружина, дітки. Ми знали, що Бог не залишить його, якщо він не залишить Бога... Але... Він зламався... Напевне, його втомило чекання. «Вже і зараз» рідко буває. А так хотілося. Доля нагородила його лише самотністю. Будучи серед ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

РЕЛІГІЯ|Вибір

а душі очі мої стануть тьмяними і вкажуть ногам моїм звернути з істинного Господнього шляху. Прости, Господи, що боюсь. А Ти продовжуєш мою думку: «Помилуй мене, Боже, з великої ласки Твоєї і безмежного милосердя Твого». Злітає з уст Покаянний цілого світу, він був один. Він зламався і знайшов розраду в пляшці. Важко говорити про близьку людину такі слова. Однак і його життя, і його смерть ще стануть для інших яскравим прикладом добра і зла, любові й ненависті. Він був один із склянкою в руці. Не зупинився, не оглянувся і не кинув. А в серці жив Бог. Біля ліжка Біблія, яку він ніколи не переставав читати. І більше нічого й нікого. Ні друзів, ні сім’ї. Він навіть не мав з ким поговорити. Не наважувався. Йому здавалося, що він просто втрачений для цього світу. Однак ми його любили. Ми любили його так сильно, так щиро, як він любив нас. Ми знали, що він допоможе, коли потрібно, що він зробить все можливе. І в полі, і біля хати. Він міг, він вмів багато. Він був добрим, тому, попри все, його любили родичі, сусіди і просто знайомі. Він ніколи не відмовляв у допомозі. Ніколи. Однак його ніколи не полишала самотність. Серед цілого світу він був один. Зі склянкою в руці. Скільки прекрасного забирає від життя алкоголь. Скільки дорогих людей, приємних моментів, скільки пережитого, і скільки того, що ще не відбулося. Скільки здоров’я забирає алкоголь. Оце було тим одним, чого варто позбутися. Я не знаю, я не беруся судити його, його вчинки, слабкі чи необдумані. Мені просто шкода. Жаль, що його нема. А міг би бути. Він міг би приходити до нас і допомагати, як раніше, він міг би й надалі залишатися для бабусі першим і улюбленим внуком. Ми могли б втішатися його малечею, радіти, щиро радіти за кожен прекрасний день його прекрасного життя. Все сталося не так. Все було інакше з точністю до навпаки. Коли серцем і розумом він відчував потребу зупинитися, руки самі тяглися до пляшки. Бо тоді й друзі з’являлися, з якими можна було випити. Ті друзі, ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

50 Псалом царя Давида, бо тільки серцем смиренним Бог не погордує. Тільки молитва серця і упокорення — це жертва, яку приймає Господь. А ти молишся... Твої коліна заклякли, а уста тремтять; твої руки хрестоподібно лягають на груди, а голову покірно хилиш до землі, бо віруєш «В Єдиного Бога Отця... і Сина... і Святого Духа... І нам би такої віри — віри з гірчичне зерно, та не для того, щоб зрушувати гори з місць чи ходити по воді, а для того, щоб вірити, просто вірити, щоб ні-

коли не закралась і крихта сумніву в наші серця, що Бог з нами завжди: і тоді, коли ми радіємо, і тоді, коли ми сумуємо. А ти віриш... і молишся. І швидкоплинність часу не має значення. Нічого, що глибока ніч, нічого, що вранці розпочнеться новий день випробувань, — все нічого. Головне — ти з Богом, а Він з тобою. Ти заснула? Спиш? Ні. Схиливши голову, в думках шепочеш молитву. Ніхто не знає і не чує, тільки Той, кому вона призначена. Олена ЛЕЖНЯК

яких в іншому випадку не було б. І ті друзі, які крок за кроком вели його в прірву. Спочатку до втрати самоконт ролю, потім — до в’язниці, зрештою — до смерті... Він був дуже гарний. Ми так раділи, коли він усміхався. Ми так тішилися, коли він приходив у гості. Ми всі-всі... хотіли для нього найкращого. Останні дні він лежав хворий. Дуже хворий. Далося взнаки все: і шумні вуличні «гулянки», і в’язниця, і алкоголь. Відмовлявся від їжі. Лише іноді кудись виходив. Бабуся часто йшла до нього, коли його матері вдома не було. Сестра ходила. А я так давно бачила його. Він ввечері приходив до нас. Мене не було. А зранку я вже бачила його серед квітів. У світлому костюмі. Він був дуже гарний. Але... Смерть не вибирає. Однак вибрала його. Чому? Чи не тому, що він втомився від цього світу, від життя і від себе самого, втомився і не мав сили боротися далі. Ми не вірили, ми відмовлялися визнавати і усвідомлювати, що його більше нема. Що є ще кілька годин, останніх годин його перебування на землі. Як ми без нього? Як? Не так давно бабуся втішалася своїм першим внуком. А через коротких 37 років вона ховала його. Того, хто, часто залишаючи хлопців на вулиці, біг допомагати нести траву. Того, хто ще школярем йшов замість неї корови доїти. Того, хто ще недавно казав: «Бабо! Бабо! Як я вас люблю!» 12 липня 2008 року я востаннє бачила свого брата. Цього року у мій

день народження його не було. Але я пам’ятала тогорічний. Я бачила, я чітко бачила, де він сидів, я чула, що він говорив. Ще тоді він був біля нас. Тепер нема. Його більше нема. А ми й досі не віримо. У світі багато таких, як він. Таких, що від безсилля і самотності вдаються до крайнощів. А ще більше тих, що просто, не думаючи про наслідки, піднімають склянку і п’ють за «здоров’я», оте здоров’я пропиваючи. Світ ідеальний. Він створений Богом досконало. Але людина, гріховна людська сутність, робить цей світ повним зла й розбрату. Земний, тілесний Адам настільки немічна і слабка людина, що боротьба за право жити «як хочеться» закінчується небуттям. Закінчується смертю. Улюблений тост «Дай, Боже!» — сміх, знущання над Святим і Люблячим Батьком, що подарував тобі життя. Що Бог ще дасть тобі до твоєї пляшки? Що? Може, солених огірочків? Чи наступну склянку? Отже, знай, що наступна твоя склянка — щедрий подарунок сатани, якому належить тепер твоє життя, твоє здоров’я, твоя воля і безвольність. Зупинися. Просто візьми і зупинися. Бо тебе зупинить смерть — і тоді вороття нема. Єдине, чим ти володієш — це час. Твій час, що належить тобі, відміряний для тебе і використаний тобою. Невже ти візьмеш цей час і по частинках топитимеш у пляшці? Вибір за тобою. Поки в тебе є час, ти ще можеш вибирати. Поки в тебе ще є час... Людмила ДОСІНЧУК

«Це більше діло, щоб грішник став праведним, ніж сотворити небо й землю, бо небо і земля минуться, а душа — безсмертна». Св. Августин

№2(2)/2009

РЕЛІГІЯ|Сакрум душі

уденне існування, неначе пустельне сонце, випалює твою душу. Не встигнеш отямитися, як потрапляєш у пастку суєтності. І пливеш отак повсякдень за течією, аж поки одного дня не схаменешся і не зрозумієш марноти й безглуздості власного буття. Схаменешся, а вирватися не так легко. Розумієш — і не можеш. Бо як висохла земля, щоби знову зазеленіти, прагне дощу, так і душі потрібна живильна сила духовної зливи, щоби знову бачити істину. Саме такі творчі особистості як Параска Плитка-Горицвіт (на фото) і є тим життєдайним дощем, після якого в серцях проростають квіти добра і радості.

«Я жертва недорозквітої

же одинадцятий рік її очі не бачать гір, які вона так гаряче любила, рідної Криворівні. Параска Плитка-Горицвіт померла в Страсний тиждень, бо й життя її було сповнене страждань заради вищого ідеалу. Спочатку поневіряння у Казахських степах, а потім — самотність аж до кінця свого життя. Зі сторінок її «Молитовної книжечки» долинають рядки про власну долю: «Я жертва погарищної війни. О, Боже Cв’ятий! Листочок одірваний недорозвинутим із гіллі — рідної деревини, що не успіла довиспівувати… Я жертва недорозквітої квітки, що бурею утрощена. Я — жертва викупом і таких, що вільність собі здобули і возвеличення — заради запротору моєї недосокованої молодості». Жертва, яка змогла загоїти власні рани, яка змогла подарувати Гуцульщині неперевершені твори про її людей, звичаї. Твори, які не лише описують те, що було. В них ти вичитуєш і те, що є нині, і те, як треба жити, аби не наробити помилок. Вона все своє життя просила миру, аби знову не повторилася ця безглузда війна. До її слів треба прислухатися, бо в серці Параски завжди жив Господь. Це Він промовляє до нас устами цієї стражденної, святої жінки. «На всіх пересторогах життя бичуючи судьб немилуючих… десятилітнього ув’язнення... в далеких сторонах чужини… проживаючи під наглядною сторожею… на Уралі… в Азії… Серед опеченої землі казахської, в степах запісочених… душею і серцем завжди кликала Молитовно до Всевишнього Господа Святого: «Не згуби мене в цім узамоччю… не згуби… Отче Наш,

квітки...» людинолюбен… будь мені на кожному узанудженому поступі — навіть і незрячому, не твердому і занедужаному… крепостю і преблагим порятунком. Щоби не здатися на убієніє смертне. Боже Св’ятий, не одніми від мене з пам’яті о тім: що померти мені в цих обставинах — це гріхом! Так спливало це слово в пам’яті, час від часу, і допомагало вистоювати на кожному кроці забруднень. О, Боже Св’ятий! Як тільки рятував людину? Щоб не загинула без вістки… І щоб чужина не поглинула останні надії — щоб не померти у чужині…». І так ціле її життя було пронизане молитвою. Вона дала обітницю — служити утвердженню миру на землі. Й виконала її.

ародилася 1 березня 1927 р. в с. Бистрець (Верховинщина) у сім’ї коваля. Потім родина переїхала до с. Криворівня. З повноліттям доля привітала її досить суворим «подарунком»: Параску заареш тували за зв’язки з ОУН–УПА. Далі були спецтабори: Урал, Казахстан. Звільнилася за амністією неповнолітніх у 1954 році¸ а потім до останнього дня — 16 квітня 1998 року прожила на самоті в маленькій хатині. Здавалось, ну ось, життя можна вмістити в кілька рядків — і все. Але ж, насправді, її творчість не вміщається в декілька власноруч списаних книжок, а її любов до рідного краю, людей і, найголовніше, — до Бога, здається, не може вмістити одна душа. Та тільки в цій тендітній, смиренній жінці, котра присвятила себе праці, як вона сама визначила «За мир Божий на землі», №2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

РЕЛІГІЯ|Сакрум душі більше сили, ніж у сильних світу цього. Чимало списано і переписано про поневіряння наших людей на засланні. Це страшні муки, біль і нелюдські умови. Довелося пережити ці жахіття і Парасці Плитці-Горицвіт, пережити, аби вижити і сказати людям своє слово. Хай поки що воно лине тільки на її рідній Гуцульщині, але з часом, впевнена, достукається до сердець багатьох. Адже вона так вірила в це, так вірила. Всі свої твори упорядкувала в книги: сама малювала до них ілюстрації, зшивала, клеїла палітурки. Це була титанічна праця. І хоч на той час ніяких надій на їх видання не було, все ж вона не полишала писати. Вірила, що колись, хай навіть після її смерті, твори видадуть і вони знайдуть своїх читачів. Параска завжди вірила. Її творча спадщина становить 20 книг по 500–600 аркушів кожна.

Загальна назва всього циклу — «За мир Божий на землі». ще вона створила чудові картини, ікони, котрі виводила не самим пензлем, а почуттями любові й віри. Крім релігійної тематики, в неї є серія світських малюнків «Доля гуцулки», «Доля гуцула». «…Станемо ми не ницими духом, не каліками, які забилися у захищений від вітру куточок, не боягузами, які панічно бояться потрясінь, але провідниками людства, його спасителями і благодійниками, які підкорили себе Всемогутньому і виступили в бій проти Хаосу та Тьми». Слова Емерсона — це про неї, про тендітну милу жіночку, котра пішла супроти звичного ритму сільського життя, проти волі батьків, самотужки назустріч усім життєвим незгодам, аби присвятити себе служінню вищій ідеї, аби прославляти ім’я Боже. «Черниця в

миру» — так відгукувалися про неї. Параска Плитка-Горицвіт, повернувшись із заслання, так і не створила власної сім’ї. Вона все життя прожила у своїй хатині, молилася, постила і творила. Писала, писала — завжди наодинці з собою та Богом. Навіть священика не впускала до оселі, коли творила новий твір. Вона була особливою і часто незрозумілою іншим, бо не вписувалася в звичайні рамки життя, бо жила так, як диктувало серце, а не люди. Світ Параски Плитки-Горицвіт зітканий зі слів, які дихають любов’ю, повняться мудрістю гуцульської душі, котра йде за покликом Духа, котра кладе життя на його вівтар. «Любов тай згідність у життю людини з людиною — то є св’єте діло», — пише «гуцульський Гомер» (так назвав Параску науковий працівник Криворівнянського музею М. Дзурак). Здається, ця жінка сама була зіткана з любові. Сьогодні її не вистачає багатьом. І тим, хто добре її знав, і тим, хто лише частково відкрив для себе цю неординарну постать.

ила її творчості в тому, що черпала із життєдайного джерела — гуцульських традицій, звичаїв, мудрості наших предків. Твори Параски Плитки-Горицвіт — тоненька, але міцна ниточка між минулим і сучасним, між уже пройденими шляхами і ще нетоптаними стежинами. Вони — епос гуцульського життя. Часом — це смішні бувальщини, інколи — сумні розповіді, перекази, але вони несуть у собі цілісну ідею — те, чого шукає душа, котра прагне світла. Вона намагалася своїм життям, словами переконати людей плекати духовне, істинне в собі. З любов’ю і сумом докоряла: «Ми так зайняті своїми видогідними тілесуперевидогодженнями, що Духовністю — нема часу насолоджуватись». З кожним днем ритм життя все частішає. Всі ми кудись спішимо, самі не знаючи куди. І крізь оту метушню у моїй уяві виринає образ Параски: проста, зі смиренним виразом на обличчі жінка, котра подає тобі власноруч зроблені книги, немов промовляючи: «Оце істинне, оце те, чого тобі не вистачає». Ярослава МАКСИМ’ЮК смт Верховина НА СВІТЛИНАХ: Образ «Радуйся, Георгію, Великий Побідоноснику» (папір, акварель, 60х51); образ «Княгиня Рівно-Апост. Св. Ольга-Єлена. Хрещення Руси-України 957 р.» (папір, гуаш, туш, 28,5х20).

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

РЕЛІГІЯ|Меценатство «Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею любіть Україну». Митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ

ародився Петро Писарчук 6 червня 1955 року в селі Чемеринці Перемишлянського району на Львівщині. У 1977 році з відзнакою закінчив Львівський політехнічний інститут за фахом інженер-теплоенергетик. Згодом працював у пасажирському депо станції Львів та комсомольських структурах, на будівництві Кансько-Ачинського паливно-енергетичного комплексу в Красноярському краї. Від 1986 року — на ізоляторному заводі: заступник, а потім начальник цеху. Згодом — головний інженер, віце-президент акціонерного товариства «Галичина». У квітні 1991 року, як і більшість львів’ян, залишився без роботи. Новим етапом у трудовій діяльності Петра Писарчука був 1993 рік, коли він разом зі своїми однодумцями започаткував розбудову ринку «Південний». Взявши кредити під заставу всього свого майна, почав будувати торговельний комплекс, який не має аналогів в Україні. У 1990-ті, за страшної фінансової скрути, тисячі львів’ян лише завдяки «Південному» змогли заробити собі на життя. Саме «Півден-

ьогодні дуже модно говорити про соціальну відповідальність бізнесу. На жаль, переважно це не більше, ніж піар-хід. Для народного депутата України Петра Писарчука суспільна діяльність — сутність життя. Масштаби його меценатської діяльності вражають: сотні відреставрованих храмів, відбудовані замки, театри, лікарні, школи, дитячі садки… Тисячам львів’ян пан Писарчук надав допомогу — на лікування, навчання, видання книжок. Ця робота настільки масштабна та системна, що заслуговує на окреме видання…

Петро Писарчук:

«Те, що віддав Відбудовані храми, театри, лікарні, школи, дитячі

ний» можна назвати тим місцем, де народився малий і середній бізнес Львова. 17 тисяч працівників — торговельний комплекс уже багато років утримує позиції лідера за показником працевлаштованості та сплати податків. Це немов місто в місті, де все зроб лено з думкою про львів’ян. Тут усе по-європейськи: ефективна система управління, завжди чисто, відсутня злочинність. «На «Південному» охоронців більше, ніж міліціонерів у Франківському райвідділі», — влучно зауважує Петро Писарчук. Комплекс не раз перемагав на всеукраїнських конкурсах як найкраще підприємство України. Тут відкрито перший в області виносний пункт приймання податкової звітності та надання консультацій; функціонує кілька відділень різних банків; працюють ресторани, кафе, перукарні, автосервіс; діє медичний центр «Фіторія» із сучасною діагностичною технікою та каретами швидкої допомоги; відкрито спортивний комплекс «Олімпік»; функціонує НА СВІТЛИНІ: Пам’ятник жертвам голодомору та депортацій українців ХХ століття, біля церкви Покрови Пресвятої перший збудований за роки незалежБогородиці у Львові. ності дитячий садочок на 150 місць із

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

РЕЛІГІЯ|Меценатство чотириразовим харчуванням, сучасно обладнаний, із цікавою дошкільною програмою, що передбачає вивчення англійської мови. При садочку функціонують гуртки за різними тематичними напрямами.

етро Писарчук дотримується традицій українського меценатства. За його фінансової підтримки відреставровано та споруджено храми різних конфесій, цінні історичні пам’ятки. Як благодійник Петро Писарчук долучився до видання унікальних книжок з історії та культури України. «Моя віра в Бога — це не пусті слова. Знаю, що таке бути між життям і смертю, і впевнений, що отримав шанс не просто так. Тому намагаюся робити більше добра, аби змінювати на краще людей та світ, який навколо. Насправді багатство — це велике випробування. У Святому Письмі сказано: «Те, що віддав — твоє, а що взяв собі — пішло намарне», — так пояснює свою доброчинну діяльність Петро Писарчук.

Олени Степанівни у с. Вишнівчик, народного дому в с. Гірське. Понад 50 млн грн спрямовано на зміцнення матеріально-технічного стану лікувальних закладів Львівської області. Зокрема: облаштовано реанімаційне відділення Львівської міської лікарні швидкої допомоги та Центр сімейної медицини у м. Львові на вулиці Виговського, 45; проведено ремонтні роботи у 5-й міській лікарні м. Львова, пологовому відділенні Перемишлянської районної лікарні; придбано автомобілі для Жовківської районної лікарні, Дунаївської кущової лікарні Перемишлянського району, Миколаївського районного товариства Червоного Хреста; надано будівельні матеріали для ремонту Золочівської районної лікарні, районної санстанції, кабінету гінекології районної поліклініки, поліклініки на вул. П. Орлика в м. Львові, відділення матері і дитини Львівської обласної державної клінічної лікарні «ОХМАТДИТ», гінекологічного відділення Львівської обласної лікарні позалегеневого туберкульозу;

ав, — твоє!..»

в’їзним знаком. «Я уродженець цих країв, — зазначає Петро Іванович. — Моє рідне село розташоване за десять кілометрів від Золочівського замку. Ця визначна історична перлина залишилася назавжди в моїй пам’яті, і я просто не міг байдуже спостерігати за руйнацією замку. Часто ставало соромно за те, що відбувалося. 2002 року познайомився з директором Львівської галереї мистецтв Борисом Возницьким, з колективом, що там працює. Подивився — це ж не звичайні люди, а ентузіасти своєї справи. І я не міг залишатися осторонь. Потихеньку намагався допомогти вирішувати проблеми: з опаленням, благоустроєм території. Аж урешті визріла ідея відновити оборонну частину замку, споруди, Китайський палац і равелін. Це великі проекти, які вдалося поетапно здійснити за ці роки». Навіть під час фінансової кризи Петро Писарчук не згорнув своєї благодійної діяльності. У 2009 році реалізовують відразу декілька мас штабних соціальних проектів. Зокре-

с. 52

садки, замки...

Завдяки його допомозі відреставровано майже 100 храмів не лише на Львівщині, а й у Тернопільській, Херсонській, Одеській, інших областях Східної України. Зокрема, споруджено церкву, побудовано сім каплиць, відновлено храм Пресвятої Трійці; ініційовано відновлення храму Святого Духа; реставровано храми в Золочеві, селах Колтів, Золочівці, Вороняки, Червоне, Підлипці, Ушня, Солова, Підгороднє й інших; споруджено пам’ятник князеві Святославу поблизу Славського Сколівського району, на місці, де, за археологічними дослідженнями та історичними документами є могила Святослава. Проект «Святослав» — одна з кращих робіт геніального українського скульптора Теодозії Бриж і заслуженого художника України, лауреата Шевченківської премії, співавтора проекту Євгена Безніска; споруджено пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932–1933 рр.; зроблено ремонти у театрі ім. М. Заньковецької, приміщенні Львівської організації Національної спілки письменників України, музеї ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

закуплено набір кардіохірургічного інструменту для обласної клінічної лікарні, якісний медичний одяг для низки лікувальних закладів області; придбано інвентар для Стрийської районної лікарні; профінансовано створення апарату «СЕМ-1» для лікування опорно-рухового апарату в міжнародній клініці В. Козявкіна; надано адресну матеріальну допомогу на понад 400 тис. грн для лікування, придбання ліків і проведення оперативного втручання мешканцям Львова й області.

онад 20 млн грн Петро Писарчук пожертвував на відновлення Золочівського замку. Архітектурний комплекс постав із руїн лише завдяки фінансовій підтримці народного депутата… За ці кошти реставрували Китайський і Королівський палаци, проклали системи водо- та теплопостачання, відновили фасад Великого палацу, побудували тунель із брамою для в’їзду, равелін, підйомний міст. Поряд із замком відкрили НА СВІТЛИНІ: Петро Писарчук (основний меценат респам’ятник сакрального мистецтва тавраційних робіт) із Героєм України Борисом Возниць«Джерело», який став символічним ким у Золочівському замку. №2(2)/2009

РЕЛІГІЯ|Меценатство відбувається капітальний ремонт с. 51 ма, у Львівській національній бібліотеці

ім. В. Стефаника. Уже скоро читачі зможуть отримувати літературу з відремонтованих книгосховищ рідкісних видань ХІХ–ХХ ст., а також у повному обсязі побачать результати впровадження у бібліотеці автоматизованої системи ALEPH, світового лідера на ринку програмного забезпечення для бібліотек та архівів. Колишня будівля Національного закладу ім. Оссолінських, пам’ятка архітектури ХІХ ст., що є взірцем класицизму в архітектурі, довший час перебувала в аварійному стані і потребувала реставрації. Окрім того, бібліотека відчувала гостру потребу в розширенні своїх приміщень. «У час, коли сподіватись на фінансову підтримку з боку держави не доводиться, ми особливо цінуємо допомогу Петра Писарчука, який погодився реалізувати такий вартісний проект, — каже Генеральний директор бібліотеки Мирослав Романюк. — Звичайно, ми мріємо про те, що колись українська влада допоможе збудувати бібліотечно-інформаційний центр ХХІ століття, де кожен — від дитини до професора, — отримає доступ до потрібної йому інформації». У навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» коштами народного депутата будують центр гідротерапії для неповносправних. Планується, що у цьому центрі вихованці «Джерела» зможуть проходити лікування у басейні за спеціальною методикою гідрокінезотерапії. «Я вражений побаченим у «Джерелі». Схиляю голову перед людьми, які на власному ентузіазмі створили такий центр і рятують сьогодні сотні неповносправних дітей. Радий, що можу допомогти таким людям», — зазначив Петро Писарчук під час відвідин закладу. Окрім того, народний депутат профінансує оплату праці кільком працівникам центру.

ініціативи Петра Писарчука у Львові відкрито перше в Україні «Вікно життя» — спеціальний пункт, де матері можуть анонімно залишити новонароджену дитину. Це — початок реалізації масштабного соціального проекту «Вікно життя», покликаного звернути увагу суспільства на проблему жорстокого ставлення до небажаних новонароджених дітей. «З початку року лише у Львові було зафіксовано 3 випадки, коли новонароджених дітей знаходили на смітниках або намагалися вбити, — зазначив ініціатор проекту Петро Писарчук. — На жаль, у кращому випадку ми жахаємось, але не думаємо, як вирішувати цю проблему, а вона є дуже комплексною». Власне тому, каже Петро Писарчук, й виникла ідея такого проекту — унікального для нашої країни, але не для Європи. Став у пригоді польський досвід, де вперше з’явилось «Вікно життя» з ініціативи церкви. Такі пункти зараз відкрито у найбільших містах Польщі і вони врятували життя десяткам новонароджених дітей. Львівський проект має на меті не просто обладнати такі пункти, а й реалізувати комплекс просвітницьких, інформаційних заходів, покликаних звести до мінімуму кількість цих страшних випадків. Поза увагою народного депутата України не залишаються й найбільш незахищені верстви населення: пенсіонери, інваліди, сироти, ветерани війни, воїни УПА, репресовані. Для них було виділено 800 тис. грн адресної матеріальної допомоги. Установлено опіку над 10 сиротинцями області: проведено ремонти, закуплено меблі, одяг, виділено кошти на харчування дітей. Завдяки допомозі Петра Писарчука газифіковано понад двадцять сіл і хуторів області, серед них: Борщів, Лісові, Мерещів, Болотне, Багів, Селеська, Сновичі, Вільховець та інші. Наталія КУЛИК

Вигнати купців із святині «Ісус увійшов у храм, і вигнав, усіх, що продавали й купували, в храмі; перевернув столи міняйлів і ослони із тих, що продавали голубів, і сказав їм: — Написано: дім мій домом молитви буде зватись; ви ж чините з нього печеру розбійників» (МТ 21:12-13). Настала криза неоліберальної економіки моралі. Але ця криза не є виключно справою захланних банкірів, скорумпованих парламентарів і звичаєвої свободи, це тільки фрагменти поверхні значно глибших тенденцій. Ми усі спричинилися до прояву цієї проблеми. Справжнім винуватцем є в даному разі гіперіндивідуалістичний, матеріалістичний гедонізм, що ним просякнута наша культура. Барак Обама, який визнає чіткі засади Авраама Лінкольна і Мартіна Лютера Кінга, здається, розуміє цю правду. Чи розуміє її також вихований на плебанії Гордон Браун? Коли визнає, що неоліберальна візія була не тільки помилковою, але на додачу неморальною? Коли відважиться, щоб без викрутасів сказати, як це зробив Франклін Делано Рузвельт у своїй інавгураційній промові, що настав час вигнати купців із святині? Давид МАРКВАНД (David Marquand). The Guardian. — 26.05.2009. P.S. Матеріал в англійській газеті «Страж» (The Guardian) має промовистий заголовок — «Наша вина» з таким уточненням: «Допоки усі не вдаримося у груди, економіка не почне керуватися моральними засадами».

Мати — щоб бути За комунізму людина себе втрачає: вона розчиняється в месіанській монолітності. У західному демократичному суспільстві людина колапсує у власне тілесне «его», втрачаючи особистісне «Я»... Мати — щоб бути, бути — щоб жити вічно! Ось гасло оновленої, добродійної, думаючої людини. Воно має стати гаслом України. Якщо людина чи нація обирають «мати» як пріоритет, як головне, — то вони обирають смерть, тому що кладуть в основу тлінне. Олександр СУГОНЯКО. День. — 19.11.2009.

НА СВІТЛИНІ: Дитячий садочок на «Південному».

ДУМКИ, ФАКТИ

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

НАУКА І ЖИТТЯ Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ

Слово редактора розділу

Вічний поклик Д

ух першовідкривача — в природі людини. Незважаючи на ризики, загрозу нерозуміння чи й осуд сучасників, вона завжди вирушає на пошуки інших світів, інших життів. І чого ж вона прагне довести своїм вічним горінням?.. Може, нею керує благородне прагнення поліпшити життя своїм нащадкам, напов нити його новими відтінками знань? Так і є, але здебільшого це усвідомлення приходить згодом, коли спадає гарячка пориву і настає час пояснювати суспільству, на що ж було витрачено стільки ресурсів. Однак головна, переважно неусвідомлена, мотивація людини-першопрохідця — елементарне ірраціональне прагнення визначити собі ціну. За якими ж критеріями визначати ціну людських здобутків і людства загалом? Один із незвичних, але дуже перспективних методів — подумки перенестися в майбутнє і з позицій того часу оцінити те, що відбувається зараз. Отож, майже півстоліття тому людина зробила рішучий крок до того, щоб забезпечити собі Вічність, як біологічному видові. Вона вийшла в космос. І якщо тоді, в 1960-х роках, політ Юрія Гагаріна, а згодом — успішні «аполлонівські» місії розглядали переважно крізь призму політичного радянсько-американського протистояння, то нині ці події однозначно постають як прорив глобального масштабу, як нова надія людства. Справді, безпосереднє проникнення в космос назавжди змінило світогляд і психологію людини ХХ сторіччя. Вона перестала почувати себе обмеженою, ув’язненою на Землі. Принципова можливість досягнення інших планет, інших світів незмірно розширила сферу нашого мислення. Опираючись на історичний досвід, можемо стверджувати, що наслідки виходу людини в космос, як і інші ве-

личні звершення людства, у далекій перспективі багатократно перевершать нинішній безпосередній ефект і феноменально вплинуть на весь подальший перебіг еволюції нашої цивілізації. Відтепер ми можемо значно впевненіше глянути у вічі майбутньому, адже космос відкриває перед нами грандіозні можливості. Вони починаються з цілком прагматичних проектів відправки радіоактивних та хімічних відходів на Сонце, щоб у такий спосіб очистити Землю, й закінчуючи фантастичними візіями розселення людства в інші зоряні системи, що стане, зрештою, доконечною потребою, коли наше Сонце вичерпає своє водневе пальне. Ключова тема блоку «Наука і життя» у цьому номері нашого журналу — 40-річний ювілей висадки людини на Місяць. Сьогодні (особливо після виявлення на Місяці води) вже не здаються ненауковою фантастикою ні розроблені ще наприкінці 1970-х проекти місячних баз, ні плани використання нашого природного супутника як стартового майданчика для подальшого просування людства в космос, ні перспективи принципово нових методів отримання й перетворення сонячної енергії та передачі її на Землю. Завдяки Місяцю людська уява осміліла, навіть пересічна людина почала мислити у воістину вселенських масштабах. Прикладів такого мислення можна віднайти чимало. Один із них пов’язаний із самим фактом існування Місяця. Мова про захопливу гіпотезу, логіка якої підкуповує навіть натренованих скептиків, — штучне походження нашого нічного світила. Її суть стає зрозумілою після нетрадиційного погляду на деякі давно відомі факти: Місяць видно з будь-якої точки земної поверхні; унікальне співвідношення періодів обертання Місяця

«Будь-яке людське знання починається з інтуїції, переходить до понять і завершується ідеями». Іммануїл КАНТ

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

навколо Землі й Землі навколо Сонця; практично однакові кутові розміри видимих із нашої планети дисків Місяця і Сонця. Завдяки цьому можливі сонячні й місячні затемнення, які можна трактувати як своєрідні сигнали, дуже розтягнуті в часі... Інший зразок космічних масштабів мислення сучасної людини — трактування Всесвіту як цілком матеріальної іпостасі Бога. Мабуть, не залишилося сьогодні освіченої людини, яка уявляла б собі Вищу Силу в образі сивобородого дідуся на хмаринці. Ключ до розуміння ВсесвітуБога дає квантова фізика. Видатний український фізик, професор Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка Сергій Сітько на запитання «Що є Бог?» відповідає: «Це нескінченна ієрархія квантових структур». Таким чином божественна нескінченність Всесвіту, часточкою

Наслідки виходу людини в космос у далекій перспективі багатократно перевершать нинішній безпосередній ефект і феноменально вплинуть на весь подальший перебіг еволюції нашої цивілізації. якого є і Сонячна система, і планета Земля, і все живе на Землі, проростає у кожній людині, виявляється в нестримному прагненні найвідчайдушніших із нас вирватися (принаймні в думках) із заздалегідь окреслених рамок суто земного існування. Саме в такому аспекті цілком зримо постає теза про Боготвірність людини... Втім досі є скептики-матеріалісти, схильні розглядати освоєння космосу лише як тріумф передової техніки. Насправді ж більшість із нас вчуває у цьому дещо значно важливіше. Одвіку людина вдивлялася в зоряне небо, мріючи колись піднятися над буденністю, реалізувати глибоко затаєне прагнення просторово наблизитися до Бога. Сорокарічний ювілей першого малого кроку людини на цьому нескінченному шляху назавжди залишиться в історії як небувалий злет творчої думки і свідчення величі людського духу.

НАУКА І ЖИТТЯ|Космос

Великий малий 40 років тому людина вперше ступила на поверхню іншої планети. Місяць став новою надією для Землі...

НА СВІТЛИНІ: Прощальне фото на Місяці. Астронавт Гаррісон Шмітт («Аполлон-17») позує з американським прапором. На задньому плані — Земля.

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

крок Н Дванадцять «апостолів» Так жартома називають тих 12 астронавтів, яким довелося побувати на Місяці

«Apollo-11», 20.07.1969

Нейл Армстронг (05.08.1930)

Едвін Олдрін (20.01.1930)

«Apollo-12», 18.11.1969

Чарльз Конрад

(02.06.1930–08.07.1999)

Алан Бін

(15.02.1932)

«Apollo-14», 5.02.1971

Алан Шепард

(18.11.1923–21.07.1998)

Едґар Мітчелл

(06.06.1932)

Джеймс Ірвін

(17.03.1930–08.08.1991)

«Apollo-16», 21.04.1972

Джон Янґ

(24.09.1930)

Чарльз Дюк (03.10.1935)

«Apollo-17», 11.12.1972

Юджин Сернан (14.03.1934)

ейл Армстронг ступив на поверхню Місяця сорок років тому. Того дня людство здійснило свою давню і, мабуть, найвідчайдушнішу мрію. Це сталося 20 липня 1969 року. Понад 500 мільйонів телеглядачів у всьому світі стали свідками початку нової ери в довгому змаганні людини із силами природи. Досягнення програми космічних досліджень «Аполлон» стали можливими завдяки генію таких людей, як Костянтин Ціолковський, Герман Оберт і Роберт Годдард. Про це промовисто сказав командир «Аполлона-8» астронавт Френк Борман, який першим облетів навколо Місяця: «Ми піднялися сюди на плечах гігантів». Історія зберегла для нас чимало документів, свідчень очевидців та офіційних звітів учасників тих доленосних подій. Пропонуємо шановним читачам здійснити уявну мандрівку в минуле, щоб краще збагнути політичний, економічний і технологічний аспекти цього визначного здвигу людського духу.

Космічні перегони Висадка на Місяць стала справж нім випробуванням для американської політики, економіки і, перед усім, науки. У 1958 році Конгрес США прийняв рішення про створення Національного управління з аеронавтики і досліджень космічного простору (НАСА). Американцям довелося поспішати, адже знекровлений недавньою війною Радянський Союз всупереч усім прогнозам здійснив справжній технологічний прорив, запустивши 4 жовтня 1957 року перший штучний супутник Землі. Наступний крок СРСР — політ у космос Юрія

Гагаріна — змусив НАСА ще більше прискорити реалізацію програми «Аполлон», яку було започатковано в 1960 році як заключну фазу програми польотів на Місяць. Усі попередні теоретичні й прикладні розробки потребували комплексної програми, яка об’єднала б зусилля промислових фірм, університетів і державних установ США. І держава не шкодувала для цього ні людських, ні матеріальних ресурсів. У розпал реалізації проекту «Аполлон» в 1960-х роках у нього було залучено 390 000 осіб у різних галузях індустрії, 33 000 фахівців у космічних центрах і 10 000 — в університетах. Ця програма

(17.09.1930)

«Apollo-15», 30.07.1971

Девід Скотт

НАУКА І ЖИТТЯ|Космос

Гаррісон Шмітт

n НА ВЛАСНІ ОЧІ

Країна мрій С

получені Штати Америки — країна, в яку стікаються у пошуках щастя люди з усього світу. Звісно ж, ми знаємо, що вабить їх туди: безмежні перспективи, свобода, долари, расова терпимість, двохсотлітня демократія, урбаністичні краєвиди неземної краси. Але в душу закрадається сумнів: що довше блукаєш склопластиковими лабіринтами небосягів, хайвеїв та мегамаркетів, то виразніше постає думка, що все це несправжнє, що ця країна — повітряний замок.

с. 56

(03.07.1935)

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

НА СВІТЛИНІ: Наш кореспондент Юрій Мельник у Х’юстонському космічному центрі, звідки 40 років тому керували знаменитим польотом «Apollo-11».

с. 56

НАУКА І ЖИТТЯ|Космос країні в 25 мільярдів с. 55 обійшлася доларів (сьогодні це понад 150

мільярдів). Однак головною проблемою залишалося те, що, оголосивши про плани до кінця 1960-х років висадити людину на Місяць і повернути її на Землю (це, як відомо, зробив Джон Кеннеді 25 травня 1961 року — через двадцять днів після польоту першого американського астронавта в космос), НАСА ще не мало остаточного технічного вирішення процедури висадки на поверхню іншої планети, не кажучи вже про повернення астронавтів додому.

Український план висадки

НА СВІТЛИНІ: Одне з найвідоміших місячних фото має свою історію. Едвін Олдрін (саме він зображений на фото, а не «перша людина на Місяці», як багато хто думає) розповідав: «Я йшов від місячного модуля, і Нейл раптом сказав мені: «Завмри, Баз!» Я зупинився й обернувся, а Нейл зробив цю фотографію, яку пізніше назвали «Щиток». Мені подобається це фото, тому що на ньому зафіксовано момент, коли людина стоїть на тлі місячного горизонту далеко від дому, а в щитку відображаються наш модуль і Нейл. Тут ми були найдалі від Землі й ризикували як ніхто інший. І все-таки ми були одним цілим із сотнями мільйонів людей, які спостерігали за нами на відстані 380 тисяч кілометрів. Цієї миті цілий світ об’єднався в ім’я миру на Землі».

с. 55

Загалом існувало три цілком реальних шляхи до Місяця. Перший передбачав використання суперракети «Нова» (на момент старту програми «Аполлон» вона існувала лише в ескізному варіанті — махіна зі стартовою вагою понад 4500 тонн і діаметром першого ступеня близько 15 метрів), яка могла б забезпечити прямий політ за маршрутом Земля–Місяць–Земля. Другий і третій — ґрунтувалися на скромнішій і дешевшій ракеті «Сатурн-5» (злітна вага приблизно 3000 тонн, діаметр першого ступеня — 10 м). У другому варіанті від корабля, виведеного на орбіту штучного супутника Землі, відділялася місячна кабіна (модуль), яка летіла до Місяця, сідала на нього, злітала, поверталася до Землі і стикувалася з основним кораблем, який чекав її на орбіті. У третьому варіанті основний корабель летів до Місяця разом із модулем і че-

Країна мрій Н

е знаю як вам, а мені видається, що історія США займає занадто короткий проміжок часу для такої великої кількості запитань без відповідей... Прийнято вважати, що в листопаді 1941 року японські війська атакували американську воєнно-морську базу Перл Харбор, завдяки чому США були так доречно для себе втягнені в Другу світову війну, щоб через чотири роки вдало закінчити її в рядах переможців, не зазнавши при цьому серйозних втрат (навпаки, значною мірою збагатившись фінансово). З плином часу лише зростає кількість тих, які вважають напад «японців» на Перл Харбор інсценізацією, яку організував Білий Дім. Не будемо перераховувати всі ар-

гументи, якими вони керуються, про них написано вже чимало. Зазначмо лише, що Сполученим Штатам було життєво необхідно, аби Японія здійснила цей напад. Інша біла пляма в історії США — вбивство президента Джона Кеннеді, а згодом — його брата Роберта (який, якби не куля в голову, скоріше за все став би президентом 1968 року). Обидві судові справи були зведені до абсурду: розслідування і не ворухнулося, щоб виявити замовників, мотиви, що спонукали вбивць залишилися невстановленими, офіційні заяви обмежилися банальностями. Було зроб лено все, щоб відхід родини Кеннеді з політичного життя країни громадськість сприйняла як веління Небес. №2(2)/2009

кав його повернення вже не на орбіті Землі, а на орбіті Місяця. Сьогодні, коли ми знаємо, як насправді відбулася висадка, цей третій варіант виглядає найбільш очевидним. Але в ті роки інженерний аналіз доводив, що всі три методи мали свої плюси, тож вибір належало ретельно аргументувати. Наприклад, за надійністю на першому місці був метод прямого польоту. Він також був найменш вимогливим до систем керування і зв’язку. Однак у випадку прямого польоту доводилося піднімати в космос 68 тонн вантажу, а за умови зустрічі на місячній орбіті — лише 36 тонн. Крім того, третій варіант, порівняно з двома іншими, виявився приблизно на 10 відсотків дешевшим. Цей варіант — зустріч на місячній орбіті — був відомий ще з 1960 року. Його запропонував доктор Джон Хоболт з дослідницького центру Ленглі. До речі, самі американці зазначають, що ідея Хоболта не оригінальна. Аналогічну схему задовго до нього розробив українець, відомий учений Юрій Васильович Кондратюк, і Хоболт навіть називав себе послідовником Кондратюка. Слід зазначити, що спочатку схему стикування на орбіті Місяця сприйняли дуже неприязно. Обговорення різних варіантів відбувалися напружено, і одного разу розробники мало не побилися в присутності президента Кеннеді. Однак керівники НАСА розуміли, що будь-які наукові суперечки повинні закінчуватися вчасно, інакше в словах може захли-

Хоча тільки сліпий може не бачити у цих вбивствах цілеспрямованого знищення родини, яка зробила величезний вклад в побудову американської наддержави, але яка стояла на заваді комусь, хто волів мати на президентському кріслі слабохарактерну, полохливу, не здатну на самостійні рішення маріонетку. Третій приклад — 11 вересня 2001 року. Подумати тільки: два супермаркети впали і Білий Дім отримав пречудовий привід завойовувати непідконтрольні йому держави. Американські матері почали спокійніше відпускати своїх синів-солдатів в Ірак, в Палестину, Афганістан чи ще кудись, адже ті воюватимуть там проти тероризму і заради миру в усьому світі. Виходить, 11 вересня було на руку мілітарним амбіціям США. А що після цієї атаки отримав Бен Ладен? Аналогія з Перл Харбором очевидна. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

НАУКА І ЖИТТЯ|Космос повернути його додому. Щороку він мав отримувати 22 посилки по 415 кг кожна з запасами повітря, води та їжі. Погодьтеся, такий варіант більше пасує для сюжету «фільму жахів», ніж для інженерних розробок. Втім, «Белл Аеросистем» була не одна у своїх жахливих маревах. У західній пресі не раз обговорювали пропозиції відправити на Місяць «без зворотного квитка» невикліковно хворих людей чи засуджених до смерті злочинців — зрозуміло, не без їхньої згоди, що, однак, зовсім не применшує людиноненависницької природи таких затій.

«Орел» на Базі Спокою...

НА СВІТЛИНІ: Ракету «Сатурн-5» заввишки 363 метри із Перший «Аполлон» з екіпажем космічним кораблем «Аполлон-11» вивозять із Космічного на борту полетів у космос через вісім Центру Кеннеді у Флориді 20 травня 1969 року.

нутися весь проект. Тож 1962 року варіант №3 було офіційно затверджено — абстрактне політичне завдання набуло інженерної конкретики. Перш ніж закінчити розповідь про суперечки з будівництвом «моста на Місяць», варто згадати про ще один проект, який, хоч і не сприйняли серйозно, цікавий для характеристики «космічних настроїв» того часу. Фірма «Белл Аеросистем» запропонувала терміново послати людину на Місяць, не переймаючись... її поверненням на Землю. Такий проект давав змогу гарантовано випередити СРСР у місячній гонці. Нещасний астронавт повинен був жити на Місяці у спеціальному контейнері доти, доки не буде створена система, здатна

тім влітку цього року на слуху був інший важливий момент в історії Сполучених Штатів, який теж, як і наведені вище, обріс сумнівами і запитаннями. 20 липня виповнилося сорок років від дня славнозвісної висадки американських астронавтів на Місяць. Відзначення круглої річниці тріумфу американської космічної науки в США було подією доситьтаки помітною. Газета «Washington Times» виступила з вельми цікавим матеріалом, спровокованим повідом ленням на російському телебаченні, за яким факт висадки астронавтів на поверхню Місяця не є таким вже й беззаперечним. «Washington Times» пояснила це повідомлення небажанням росіян миритися з поразкою: «Коли Ніл Армстронг ступив на поверхню Місяця, для Радянського Союзу це була перша поразка від США в космічній гонці. Минуло сорок років,

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

років після старту самої програми. У жовтні 1968 року троє астронавтів на борту «Аполлона-7» провели на орбіті 11 днів. Наступний корабель, «Аполлон-8», вперше облетів навколо Місяця. Екіпаж «Аполлона-9» випробував місячну кабіну на навколоземній орбіті, а запуск «Аполлона-10» став генеральною репетицією, під час якої посадочний модуль було випробувано на селеноцентричній орбіті. І ось настав той довгоочікуваний день — теплий недільний ранок 16 липня 1969 року. Близько мільйона людей з’їхалося на мис Канаверал у Флориді, щоб стати свідками історичної події: побачити, як «Аполлон-11» відірветься від Землі. Сотні мільйонів глядачів у всьому світі прикипіли до своїх телеекранів.

За дві з половиною години до старту на борт «Аполлона-11» піднялися Нейл Армстронг і Майкл Коллінз. Астронавтів під’єднали до систем життєзабезпечення і пристебнули ременями до крісел. Після того до командного відсіку зайшов Едвін Олдрін і зайняв своє місце між Армстронгом і Коллінзом. Троє астронавтів на борту «Аполлона-11» усвідомлювали, що впродовж тижня за будь-якого результату польоту вони займуть своє місце в історії. Якщо все закінчиться успішно, вони відкриють нові горизонти для освоєння космосу. Якщо ж станеться непоправне — такої можливості також не відкидали, незважаючи на всю ретельність підготовки й розрахунків, — вони загинуть внаслідок вибуху або ж будуть приречені на вічне плавання в міжзоряному просторі. Запуск пройшов успішно. Це сталося о 9 годині 32 хвилини за місцевим часом, коли запрацювали двигуни ракети-носія «Сатурн-5». Вісім секунд двигуни набирали обертів. Раптом ферми пускової кабельної вежі відійшли, і земля здригнулася, коли космічний корабель зринув у небо. Через 12 хвилин «Аполлон-11» уже був на навколоземній орбіті. Через дві з половиною години після старту екіпаж почав вирішальний маневр — перехід на місячну траєкторію. Запустивши двигуни третього ступеня ракети «Сатурн-5» і розігнавшись до швидкості 40 000 км/год., астронавти подолали тяжіння Землі й лягли на курс до Місяця.

с. 58

а пам’ять про цю невдачу, схоже, досі гнітить російську душу». Одним із найяскравіших виразників цього російського пригнічення є Юрій Мухін, сучасний російський журналіст, письменник, редактор газети «Дуель», який у своїй книзі про політ американців на Місяць украй саркастично описує це космічне досягнення, звівши його до спільного проекту Американського уряду, НАСА і Голівуду. Як наголошує Ю. Мухін, в космічній гонці СРСР залишив Америку далеко позаду, тому остання вирішила врятувати свій престиж у такий нечесний спосіб. Проте, що дуже важливо, впер- НА СВІТЛИНІ: Перший слід людини на Місяці. Багато хто ше запідозрив американський уряд і вважає всю програму «Аполлон» великою фальсифікацією. НАСА у фальші не заздрісний росіянин, а саме американський дослід- важкоспростовних аргументів щодо ник. Ще 1976 року письменник Білл фіктивності цього польоту. НасамКейсінг видав книжку «Ми ніколи не перед — фотографії, які нібито прибули на Місяці», у якій навів декілька везли Армстронг та Олдрін з Місяця. №2(2)/2009

с. 58

НАУКА І ЖИТТЯ|Космос с. 57

У середу 19 липня «Аполлон-11» вийшов на початкову селеноцентричну орбіту. Наступного дня Армстронг і Олдрін перейшли в місячну кабіну «Орел» і відстикувалися від «Колумбії» — основного блоку корабля. Увімкнувши спусковий двигун, вони взяли курс на Море Спокою. Дивлячись униз, Армстронг зауважив, що система самонаведення «Орла» націлила його на посадку в широкому місячному кратері, всія ному масивними валунами. Тоді астронавт узяв управління на себе і пролетів далі над кратером, вишукую чи рівну площину. За кілька хвилин Армстронг побачив рівний і доволі просторий майданчик. Годинник у Центрі управління космічними польотами в Х’юстоні показував третю годину пополудні, коли командир «Аполлона-11» доповів: — Ми на Базі Спокою. «Орел» сів.

«Пустельна розкіш» Людина на Місяці. Весь світ затамував подих. Світ не знав, що пального в баках посадочного модуля місячної кабіни залишилося лише на 20 секунд роботи двигуна... Співробітники НАСА наївно сподівалися, що Армстронг і Олдрін пообідають і відпочинуть в місячній кабіні, перш ніж вийти на поверхню. Але астронавтам хотілося якнайшвидше опинитися на Місяці. Вони одягнули скафандри і розгерметизували кабіну. Армстронг відкрив люк і почав спускатися східцями. З останньої сходинки він ступив на Місяць. Телевізійна камера переда-



ла на Землю перший крок людини на місячній поверхні. Незабаром до Армстронга приєднався Олдрін. Астронавти захоплено розглядали місячний пейзаж, який Олд рін описав співробітникам Центру в Х’юстоні і телеглядачам усього світу як «пустельну розкіш». Але пора було братися до роботи. Астронавти встановили апаратуру для визначення складу сонячного вітру — потоку частинок, що бомбардують Місяць. Вони зібрали зразки породи і ґрунту. Також встановили рефлектор для відбивання лазерних променів з наземних обсерваторій, НА СВІТЛИНІ: Вид на командний і службовий модулі на тлі місячної пощо уможливило перше точне верхні з головного місячного модуля на орбіті Місяця. Це останнє фото, вимірювання відстані від Зем- зроблене з місячного модуля перед початком примісячення. лі до Місяця. Крім того, вони встановили сейсмометр для реєстра- Коли все було готове для старту з Міції місяцетрусів. сяця, з’ясувалося, що один із тумблеХвилиною мовчання Армстронг рів запалювання злітного двигуна та Олдрін вшанували пам’ять астро- «Орла» не працює. Один із астронавнавтів, які загинули під час випробу- тів пошкодив його, зачепивши у тисвань космічного корабля «Аполлон-1». няві своїм ранцем. Вони встановили прапор Сполучених Армстронг доповів про ситуацію в Штатів і поговорили по радіо з Прези- Центр управління космічними польодентом Ніксоном. Після цього астро- тами. Один із співробітників Центру навти закріпили на одному зі стояків порадив вставити в тумблер стержень стартового відсіку, який мав залиши- кулькової ручки і користуватися ним тися на Місяці, табличку з написом: як держаком. Ідея спрацювала, і зліт«Ми прибули сюди з миром від імені ний блок піднявся з поверхні Місяця, всього людства». пробувши там 21 годину 31 хвилину. Втомлені, але радісно збуджені, Астронавти вивели місячну каастронавти повернулися в місячну біну на селеноцентричну орбіту для кабіну після «прогулянки», що три- стикування з «Колумбією». Коли Армвала близько двох з половиною годин. стронг і Олдрін перейшли в головний

отримала широкий розголос. Чимало дослідників розвивали її, наводячи нові докази фальсифікації, найвагоміший з-посеред яких — масові звільнення співробітників Центру космічних досліджень до і після польоту Армстронга (в тому числі — незрозуміле звільнення Вернера фон Брауна — світила американської космонавтики). Очевидно, проводилась НА СВІТЛИНІ: Американський письменник Білл Кейсінг — чистка рядів від людей, які віддавали автор теорії «місячної змови». перевагу правдивим космічним дослідженням. с. 57 Майже на кожній з них монтажери мериканський журналіст Паприпустилися грубих помилок: амеуль Якобс написав про книгу риканський прапор, який ефектно Кейсінга: «Можливо, Білл Кейтріпочеться на вітрі, хоча у вакуумі нічого подібного бути не могло, від- сінг божевільний. Але його версію сутність на знімках зірок, геометрич- місячної програми треба читати і вино неможливі тіні предметів і багато вчати уважно. Бо якщо це правда, то іншого. Також Кейсінг доводить, що пояснює багато непояснених містерій здійснити такий політ в ті роки було і таємниць. Якщо Кейсінг має рацію, неможливо технічно. Теорія Кейсінга нас всіх обдурили знову». Наприкін-

№2(2)/2009

НА СВІТЛИНІ: Головний конструктор ракети «Сатурн-5», яка виводила на орбіту всі «Аполлони», Вернер фон Браун. У 1970 році, в розпал місячної програми, його звільнили з посади директора Центру космічних досліджень ім. Маршалла й відсторонили від керівництва ракетними розробками. ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

НАУКА І ЖИТТЯ|Космос місячний модуль, Коллінз відстикував місячну кабіну. На тридцятому вит ку навколо Місяця Коллінз ввімкнув маршовий двигун орбітального кораб ля, могутній ривок зняв корабель з місячної орбіти, і «Колумбія» вийшла на траєкторію польоту до Землі. 24 липня «Аполлон-11» приводнився в Тихому океані на південний схід від Гаваїв, де його підібрав американський авіаносець «Хорнет». Весь світ вітав трьох героїв. Однак спочатку з ними поводились як із зачумленими. Хто зна, а раптом вони привезли на Землю якусь невідому хворобу? Тож перших 18 днів вони провели в ізоляторі. Програма «Аполлон» була офіційно закрита в грудні 1972 року. До того часу ще п’ять американських космічних екіпажів побувало на Місяці. Вони привезли на Землю зразки скельних порід і ґрунту загальною вагою 383 кг. Екіпажі кораблів «Аполлон-12» і «Аполлон-14» після повернення також помістили в карантин. Надалі цей застережний захід скасували, коли остаточно з’ясували, що на Місяці немає життя. Астронавти місячних експедицій 15, 16 і 17 розширили радіус досліджень, пересуваючись на чотириколісних електромобілях — місяцеходах. Один із найдраматичніших епізодів програми «Аполлон» стався під час тринадцятої експедиції, яка так і не досягнула Місяця. У квітні 1970 року корабель «Аполлон-13» був на відстані 320 000 км від Землі, як рап-

том у машинному відсіку основного блоку вибухнув бачок з киснем. Троє астронавтів — Джеймс Ловелл, Джон Суїджерт і Фред Хейс — опинилися без кисню, електроенергії та води. Порятунок був один — перебратися в місячну кабіну, відімкнути всі другорядні пристрої, щоб мінімізувати витрати енергії. Тим часом сотні вчених, інженерів та астронавтів гарячково розраховували траєкторії польоту, щоб врятувати астронавтів. У результаті екіпаж за допомогою невеликих ракетних двигунів місячної кабіни відкоригував траєкторію і, здійснивши петлю навколо Місяця, ліг на зворотний курс до Землі. Шість діб астронавти мерзли (температура близько нуля) і потерпали від зневоднення. Наблизившись до Землі, вони перейшли у мертвий командний відсік і, використавши залишки заряду акумуляторів, успішно приводнилися. *** Місячна епопея не закінчилась. Ми ще неодмінно повернемося на наш унікальний супутник — з новими завданнями і з новою надією. Незмінним має залишитись завзятий дух першопрохідця, який знову приведе нас туди. Юджин Сернан, командир «Аполлона-17», останнього корабля проекту «Аполлон», закінчив свою доповідь Центрові управління і всьому Всесвітові дуже промовистими словами: «Ми покидаємо Місяць з тим, з чим і прибули сюди, — з миром і надією для всього людства». Підготував Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ

ці своєї репліки Якобс додав «знову». Не можемо знати точно, на що він натякав, але дуже ймовірно, що на ту ж саму тенденцію, про яку оце розмірковуємо ми з вами. Не всі американці настільки вузьколобі, як може видаватися їхній владі, дехто з них ще щось тямить. Але основна маса жителів Сполучених Штатів переконанa, що 11 вересня 2001 року Бен Ладен здійснив терористичну атаку на НьюЙорк, тоді як для решти світу це давно спростовано. Американці досі вірять в офіційну версію Перл Харбора, як і в офіційну версію смерті братів Кеннеді. Звісно, що на тлі цих містифікацій один із найсерйозніших предметів їхньої національної гордості, пілотований політ на Місяць в липні 1969 року, виглядає доволі правдоподібно. Ми не маємо достатніх підстав заперечувати факт польоту, але принаймні

фотографії, нібито зроблені на Місяці, таки є підробкою, — це довели дослідники, — до того ж, підробкою недбало виконаною. А вже виходячи з цієї констатації, можна сміливо стверджувати, що американська влада обдурювала власний народ, — а заразом і весь світ, — виготовляючи ці фальшивки (і, що найсумніше, продовжує це робити). Закінчити хотілося б одним із найвідоміших висловів Авраама Лінкольна, американського президента, який, як бачимо, відчував, що в майбутньому влада в його державі може потрапити в недостойні руки: «Можна обдурювати частину народу весь час. Можна обдурювати весь народ деякий час. Але не можна обдурювати весь час весь народ». Юрій МЕЛЬНИК, Львів—Х’юстон

Дванадцять «апостолів»

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

МІСЯЧНА ХРОНОЛОГІЯ

НА СВІТЛИНІ: Старт ракети «Сатурн-5» з Н. Армстронгом, М. Коллінзом, Е. Олдріном і 3 039 000 кг пального та обладнання на борту. Курс — на Місяць (16.07.1969).

Космічна гонка 1960-х років замінила двом супердержавам війну. Принаймні — за витратами на неї. Американці привезли з Місяця 383 кілограми каменів. Росіяни — лише 0,3 кг. Така ж кількість діамантів обій шлася б урядам у десятки разів дешевше... Травень 1961 р. — Президент Дж. Кеннеді проголошує початок американської космічної програми, мета якої — висадка екіпажу на Місяці. 22 липня 1967 р. — «Аполлон-1». Випробування космічного корабля закінчилося катастрофою на пусковому майданчику. Троє астронавтів загинули. 11–22 жовтня 1968 р. — «Аполлон-7». Перший політ Аполлона на земній орбіті. 21–27 грудня 1968 р. — «Аполлон-8». Пілотований обліт навколо Місяця. 3–13 березня 1969 р. — «Аполлон-9». Перший політ «місячного модуля». 18–26 травня 1969 р. — «Аполлон-10». Репетиція примісячення. 16–24 липня 1969 р. — «Аполлон-11». Перше примісячення. Море Спокою. 12–24 листопада 1969 р. — «Аполлон-12». Океан Бур. 11–17 квітня 1970 р. — «Аполлон-13». Невдала спроба. Екіпаж дивом вижив після того, як на борту корабля стався вибух. 31 січня – 9 лютого 1971 р. — «Аполлон-14». 26 липня – 7 серпня 1971 р. — «Аполлон-15». Дослідження місячних Апеннін. 16–27 квітня 1972 р. — «Аполлон-16». 7–19 грудня 1972 р. — «Аполлон-17». Останній політ на Місяць. Через рік президент Ніксон офіційно закрив програму.

НАУКА І ЖИТТЯ|«Космічний» українець

ожна нація має або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще й таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного ареалу. Зробивши свій видатний внесок у золоту скарбницю людства, ці люди стають своєрідною візитівкою країни і народу. Наших сторінок у світовій «візитниці» достатньо, але особливий предмет гордості українців — саме космос. К. Ціолковський, Ю. Конд ратюк, С. Корольов — у жилах цих всесвітньо визнаних першопрохідців текла українська кров. Шостою людиною в світі, яка перетнула межу неба й вирвалася в космос, був наш земляк, простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. На жаль, 29 вересня Павла Романовича не стало...

«...Ось я сокіл, і ось я літаю!»

«Мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...». Правда, далі я її дещо перефразував: «...ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча, взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут», — згадував Павло Романович. Чудовий оповідач, дотепник і надзвичайно приязна людина — таким він запам’ятався усім, хто знав його за життя. Коли в травні 1959 року в СРСР почали формувати перший загін космонавтів, із майже 3500 льотчиків дібрали 347 молодих офіцерів у званні від лейтенанта до капітана. Всі комісії пройшли лише 20 кандидатів. Загін поділили на дві частини: ударну шістку, яка продемонструвала найвищі результати і другу групу з 14 льотчиків. У шістку ввійшли Юрій Гагарін, Герман Титов, Григорій Нелюбов, Валерій Биковський, Андріан Ніколаєв і Павло Попович. «Ми познайомилися

в авіаційному госпіталі, куди я приїхав на медичну комісію, — розповідав Павло Романович. — У нашій палаті зібралися майже всі з першої шістки. Літали переважно на реактивних винищувачах. Але на надзвукових довелося тільки мені. Це трохи тішило, але я мовчав, аби не видаватися якимсь хвальком». Конкуренція за право полетіти першим була дуже жорсткою. Причому вирішальну роль відігравали зов сім не успіхи у навчанні, а так звані «політичні міркування», прихильність начальства, зовнішня привабливість і навіть національність. Четверо в «чудовій шістці» були росіянами, Ніколаєв — чуваш, Попович — українець. Павло Попович згадував: «Прямодушний Ніколаєв заявив Корольову: «Я розумію, що в космосі першим повинен бути росіянин, а коли ж чуваш?». У результаті Головний розпорядився, що першим стартує Гагарін, другим — Титов. Далі — груповий політ «Востока-3», яким командує Ніколаєв, і «Востока-4», на якому полетить Попович. «Будете в космосі демонстру-

Павло Попович: штрихи до біографії Народився 5 жовтня 1930 року в м. Узин Білоцерківського району Київської області. У 1951 році закінчив Магнітогорський індустріальний технікум та Магнітогорський аероклуб. Від 1951 р. — на службі в армії. Протягом 1951–1952 рр. навчався в Сталінградському військовому авіаційному училищі та в 52-му військовому авіаційному училищі у Возжаєвці. 1954 року закінчив Вищу офіцерську авіаційноінструкторську школу ВПС у м. Грозному. У 1968 році закінчив інженерний факультет Військово-повітряної академії ім. Жуковського. До складу радянських космонавтів був зарахований 1960 року. Здійснив два космічні польоти: як пілот на космічному кораблі «Восток-4» за програмою першого групового польоту (12–15 серпня 1962 р.) і як командир космічного корабля «Союз-14» і військової орбітальної станції «Салют-3» (3–19 липня 1974 р.). Був обраний депутатом Верховної Ради УРСР 11-го скликання (1984–1988). Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт СРСР, генерал-майор авіації, заслужений майстер спорту СРСР, почесний громадянин міст Біла Церква, Запоріжжя, Полтава, Узин (Україна); Гур’єв, Калуга, Ковров, Ленінськ, Магнітогорськ, Южно-Сахалінськ (Росія); Торговище (Болгарія). Після розпаду СРСР Павло Попович залишився в Москві, займався громадською діяльністю. Був президентом Українського союзу космонавтів, президентом Асоціації музеїв космонавтики Росії та почесним головою Товариства української культури «Славутич» у Москві. До вересня 2009-го Попович працював головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.

№2(2)/2009

вати перед усім світом дружбу народів СРСР», — сказав Корольов». Політбюро схвалило такий ідеологічно грамотний вибір. Ніколаєв стартував 11 серпня 1962 року, Попович — наступного дня. Балістики так точно розрахували траєкторію, що після виходу на орбіту «Восток-4» опинився за якихось 4–5 км позаду «Востока-3». У відповідь на позивні Ніколаєва до Поповича «Беркут», я — «Сокіл»! Ти мене чуєш?», останній, не приховуючи емоцій, вигукнув на весь космос: «Андрюшо, я тебе бачу!!! Ти — праворуч від мене, наче маленький Місяць!». Через 12 років, у 1974-му, Павло Попович знову побував у космосі, здійснивши з Юрієм Артюхіним 16-добовий політ на орбітальній станції «Салют-3». Мало хто знає, що насправді під цивільний «Салют» було замасковано військову орбітальну станцію «Алмаз», яка збирала інформацію про військові об’єкти на території США. «Ви віруюча людина?» — запитали Поповича під час одного з інтерв’ю. «Так, я й охрещений, — відповів космонавт. — Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Коли звідти дивишся на Землю, то вона видається маленькою цяточкою. (...) Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе переконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші — центром світотворення, треті — небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша». У цій нерозривній гармонії величного духу і раціонального розуму Павло Попович прожив до останніх днів. Постійно мешкаючи у Москві, він, немов передчуваючи, незадовго до смерті приїхав на лікування до Криму. Тут, у Гурзуфі, за тиждень до свого 79-річчя перший «космічний українець» і відійшов в інші світи. Підготував Ігор ПОЛЯНСЬКИЙ ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Мудрість віків

Перебудуймо свідомість

к довели авторитетні фахівці, людина — самовідновлювана система, але багато що залежить від вектора спрямованості нашої енергії. Мобілізовуючи свої зусилля на добро, ми робимо себе сповненими сил та енергії. Навпаки, спрямовуючи енергію на негативне, — слабкими. Енергетику можна відновити і навіть посилити. Цьому допомагають: налаштованість душі, спілкування з природою, твори мистецтва. І все ж таки найбільше допомагають у відновленні нашого енергетичного потенціалу позитивні, добрі думки про інших, про благо всього світу. Такі думки чинять наші випромінювання яскравішими і суцільнішими. Моральність і здоров’я тісно переплітаються. Бути альтруїстом — не тільки корисно, але й вигідно для подовження свого життя. Як мислимо — так і живемо. Треба усвідомити відповідальність за особисте життя. Сила позитивного мислення, кожна наша думка є матеріальною субстанцією, вона здатна притягувати схожі думки, які вибудовуватимуть наше буття. Між нашою свідомістю і матеріальним світом існує найтісніший зв’язок. Маємо стати частиною відкритого і динамічного Всесвіту, самостійно розвивати активний творчий підхід до обставин своєї долі. Підрахунок думок проводить Всесвіт. Фахівці визначили п’ять кроків для перебудови свідомості: 1. Збагнути, що світ багатий, природа щедра; порахуйте кількість зірок на небі, погляньте на дикі квіти; 2. Стверджуйте: життя приносить радість і задоволення, потрібно багато трудитися. Але сприймати життя як пригоду. Кожна проблема має своє розв’язання. Не сприймати своєї проблеми як чужої злої волі; 3. Треба проблеми сприймати як можливості для розвитку; 4. Допомагати іншим — обов’язок людини; 5. Асоціювати себе з людьми успішними — і реальними, і вигаданими. Використовуйте успішні ідеї. Наближайтеся до ідеалу, якого прагнув Господь, створюючи Вас.

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

алерій Синельников — автор багатьох авторитетних праць, які допомагають зрозуміти сутність життя, здоров’я. Він живе в Криму. До нього часто звертаються журналісти багатьох країн. Пропонуємо деякі його поради.

Поради

Валерія Синельникова

Здоров’я — певний процес. Все світня організація охорони здоров’я дає йому правильне тлумачення: це стан фізичного, душевного і соціального благополуччя. Людина здорова, коли живе у гармонії із собою і навколишнім світом. Наші предки про це знали. Вони жили у гармонії з Природою, розуміючи, що категорично не можна порушувати вселенські, божественні закони природи. А який був у них розпорядок дня? Вони жили за Ра, тобто за Сонцем. Наприклад, мама підходить до дитини і каже: «Вставай, по-ра». Отже, Сонце зійшло. Дитина розплющує очі і каже: «Рано ще». Тобто нема ще Ра. «Що ти мене будиш, ще немає Сонця, я ще посплю». Чому слід вставати рано? Це зв’язано з певними кос-

№2(2)/2009

мічними процесами. Наші мудрі предки казали: «Хто рано встає, тому Бог дає». Що дає? Здоров’я, радість, щастя, сили, енергію. У Ведах написано, що людина повинна вставати приблизно за півтора години до світанку. У цей час з Космосу надходить благотворна енергія. Людина, яка прокидається в такий час, відчуває природний приплив сил. Активна сонячна енергія ще не діє, це дуже сприятливий час для духовної практики. Тобто для молитви, роздумів, для того, щоб налаштуватися на цілий день. Адже як почнеш день — так його і проживеш. Це правильно також із суто медичного погляду. Починаючи з 5 до 7 години ранку активним є меридіан товстої кишки, тобто спорожнення відбувається природним способом. Лягати також треба вчасно. Обов’язково з 21 до 24 години. Чому? Активність Сонця припинилася, у свої володіння вступає Місяць. Він дає людині умиротворення, відпочинок психіці. Якщо людина не лягає спати до 22 години, у неї психіка не відновлюється. Харчуватися також потрібно відповідно до природних ритмів. Максимальне прийняття їжі — у полудень. Це тому, що Сонце дає людині сили й енергію перетравлювати їжу. Обідня перерва майже у всіх країнах світу — о 12 годині. Щодо сніданку, то він має бути помірним; бажано, щоб був солодкий смак. Після 6 години вечора вже не потрібно їсти.

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Море вабить сміливих

— Пане Григорію, розкажіть, будь ласка, про створення чайки… — У 1991 році група молодих людей, переважно художників, розпочала будувати козацьку чайку. Почалося все із походів на каяках, козацького вертепу, «Товариства Лева», і козацького товариства «Кіш». Ця ідея витала Україною дуже давно, про це згадував і Шевченко, але коли ми в козацьких строях і обладунках із справжніми шаблями, пістолями і гарматою пройшли на байдарках річкою Тясмин до Дніпра через Трахтимирів, Суботів, Черкаси — славні козацькі місця, — ця ідея визріла сама собою... Два роки роботи — і влітку 1992-го «Пресвята Покрова» стала на воду.

андруючи хвилями морів та океанів, козацька чайка «Пресвята Покрова» гордо несе нашу історію світові. А де ж чайка сьогодні? Розповідає капітан човна Гриць Козій…

«Пресв знову в — У яких водах, країнах уже встигла побувати чайка? — Чайка обійшла навколо Європи. Це 18 тисяч морських миль. Чорне, Середземне море, протока Ла-Манш, Атлантика, Північне, Балтійське море… Про Україну як морську державу дізналися майже у всіх країнах Європи. Ми ввели в каталог світових кораблів такий тип човна, як «козацька чайка». Вийшло понад 200 публікацій в газетах і журналах. — Ви ж цьогоріч стали головою товариства «Кіш» і капітаном кораб ля. Важко з усім давати раду? — Особливо нічого не змінилося, бо цим я займаюся ще від початку побудови чайки. Був фактично у всіх походах «Пресвятої Покрови», зараз багато часу забирає ремонт; після восьми років походів довелося повністю замінити палубу, планшир, такелаж. Пройшов від хорунжого (відповідальний за прапори), гармаша («фур-фурт ладував»), стернового і помічника капітана. — Які цікаві історії траплялися з вами за час мандрівок? — Було багато дуже цікавих і навіть курйозних випадків за ці 17 років мандрів. Наприклад, у 93-му році сильний шторм гнав нас до берега, чайку вдалося заякорити буквально за кілька метрів від скель... Коли хотіли дістати якір, ми побачили, що

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Море вабить сміливих в цьому місці на сотні метрів дна — голий пісок, і лише один камінь, за який зачепився якір, що так і називається — «Святий камінь». А наступного року при переході через Ла-Манш нам зламало стерно, і штормова хвиля щораз заливала до півтонни води на палубу. Доводилось вичерпувати воду відрами. Хитавиця так замучила залогу чайки, що лишень четверо могли це робити. Коли ми все ж таки дійшли до берега, французи не повірили, що ми прийшли з Лондона, тому що навіть великі кораблі цього дня не виходили з порту. Дзвонили в док «Святої Катерини» (яхтовий клуб біля Tower Bridge), щойно тоді, захоплені нашою відвагою, взялися нас ряту-

— Ми вийшли з Шербурга, де, завдяки капітанові порту і родині Херсе, чайка простояла зиму. Взяли курс на потужну піратську фортецю Сен-Мало, де зустріли доб ре знайомий нам піратський фрегат «Ренар». Далі як у кіно: в порт ввійшов корабель. Ми поспіхом почали заряджати гармати. Коли піратський корабель порівнявся з нашим човном — на «Ренарі» не було видно жодного матроса. І тільки з бокових люків виглянули жерла гармат. Почалась шалена стрілянина. Коли розвіявся дим,

вати: дали нам теплий одяг, нагодували і завели у морський клуб, де за дві години вже грала українська музика і лунали козацькі пісні. На фестивалі в Бресті (французька Бретань) ми зайняли перше місце серед історичних кораблів, стали найкращим співучим екіпажем. А на вітрильній регаті «Baltik Sale» ми були другими, вперед пропустили лишень голландську, втричі більшу, дуже добре оснащену яхту. — Кажуть, що збудували ще один корабель «Спас», який часто плутають із вашою чайкою. Це люди, які відійшли із вашої команди і створили власний корабель. Утім часто, на жаль, приписують ваші заслуги йому, а також їхні — вам, наприклад, що чайка то перевернулася, то потонула. — Це дуже погано, що плутають, бо це зовсім інший корабель, збудований зовсім не як такий тип човна. Так, вони одного разу перевернулися, а недавно навіть затонули, а це погано впливає на імідж. І взагалі — це дуже сумна історія. Вони набрали в екіпаж і спонсорів порядних, і поважних людей, а самі ставляться до справи несерйозно, можна сказати, від самого початку безвідповідально, але це вже окрема розмова. — А яким був ваш останній похід?

глядачі побачили, як козаки обійма- НА СВІТЛИНІ: Під час гостювання у подружжя Херсе: ються з піратами... Завдяки цій сцені Руслан Музика, Андрій Мамалига, Марк Херсе, Наталі ми зустріли нових друзів, отрима- Херсе та Олександр Дячук. ли можливість оглянути фортецю і чайка стояла у Сен-Мало три доби асоціації, що побудувала «Dreknor», безкоштовно. Приїхало двоє членів за- княжого галицького роду. Її бабця, логи, і ми вирушили до дуже гарного бойківчанка, родом з села Стрілки (з порту Лаберт Урак. Там відремонту- історії знаємо, що Стрілки та Стрілвали пошматоване штормом вітрило. ковичі були бойовими форпостами Вийшли в Атлантику, минули Брест, кельтів-боїв ще до княжих часів). Хоча Дуарнене, Аудієрн, і на день раніше вона вважає себе норманкою, бо її чозапланованого прийшли у серце Бре- ловік — родовитий вікінг-завойовник тані — Лоріє. На фестиваль «Interseltik (в генеалогії норвезьких конунгів є 2009». Завдяки Наталі Херсе, яка попе- прізвище Херсе). Цього року ми госредньо дзвонила капітанові порту, ми тювали в Шербурзі і підготували опинилися в самому центрі подій. Де- чайку до походу невеликою залогою: сять днів «Пресвята Покрова» стояла Олександр Дячук, Андрій Мамалига, в порту Плезанс на чільному місці пе- Руслан Музика, Юрко Занік та я. ред палацом конгресу. Шотландці, ірТакож пройшлися на їхньому ландці, кельти Вельсу, Іспанії, острова «Dreknor», який з’явився завдяки наМен відвідали нашу чайку. І вони, і ми шому втручанню: побачивши «Предізналися, що, можливо, перші кельти святу Покрову», Наталі та її чоловік були в Україні. Кельтські музики радо Марк загорілися ідеєю збудувати імпровізували на палубі чайки. «Dreknor». Наш писар і довголітній Ми побачили парад кельтів ці- багаторазовий отаман Юрко Вололого світу. Цього року вперше була щак розробив перше креслення і зіпредставлена іспанська Галіція. Мож- брав потрібну літературу, підвів їх ливо, найцікавіший павільйон з вели- до можливості побудови корабля. В ким екраном, музиками, виставками результаті нашої співпраці через 7 рохудожників і традиційних ремесел. ків в Нормандії з’явився «Dreknor» — Хотілось би на наступний ювілейний найдостовірніша репліка корабля 40-й фестиваль представити «новий норманів-завойовників. З порту викельтський регіон» Галичину! йшла «Пресвята Покрова» і її місце До речі, Наталі Херсе, наша давня зайняв «Dreknor». приятелька із Шербурга, президент Розмовляла Марія КОЗІЙ

ята Покрова» Атлантиці

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Футбол

40 років тому футбольна команда «Карпати» здобула Ростислав Поточняк:

— Пане Ростиславе, що Ви відчували напередодні фінального матчу: як людина, як футболіст, як українець? Які напучування Мікльоша, Юста пам’ятаєте? — Я вам скажу так: перед матчем з командою СКА «Ростов» все робилося для того, щоб нас заспокоїти, аби психологічно ми були врівноважені. Такий матч ходить за тобою. Постійно бачиш його перед собою, а нерви з’їдають людину. Вони нам організували виїзд у ліс, рибалку. А що говорили? Як зараз пам’ятаю: основне наше завдання — спокійно вийти і грати у футбол; не думати, що то фінальний матч, не боятися суперника. Ми ж перший раз потрапили у Москву на центральну арену в Лужниках. Хоча на тому стадіоні бували не раз в ролі глядачів. Та й якоюсь мірою нас лякав суперник, бо в його рядах було багато сильних футболістів. Юст моделював гру, то його функція як головного тренера. Як стояти, кого страхувати, як розвертати атаку… А в Мікльоша завданням було психологічно нас налаштувати на конкретний матч, а саме на фінальну гру. — А особистість його впливала заспокійливо? — Коли Карло Мікльош прийшов у команду, відразу у 1968 році нові результати почалися. Перший раз був прогрес. І вони — що тренер, що начальник команди, — на нас впливали позитивно. Ми мали від них потужний заряд енергії. Їх присутність на тому матчі вселяла в нас впевненість. — Скільки вболівальників зі Львова приїхало на матч? — Кілька тисяч. А потім була зустріч у львівському аеропорту — уболівальники принесли море квітів. — Нас цікавить психологічний момент. Ви виграли. А наші вболівальники заспівали «Черемшину». — То навіть під час матчу чутно було. Народу на стадіоні — десь до 55–60 тисяч. Наступного року ми вийшли у вищу лігу. І ці вболівальники продовжували за нами їздити. На матчах у Прибалтиці їх бачив, у Києві. Це був буквально кінець сезону. Кожен матч ставав вирішальним. Стадіони заповнені. Я тоді навіть касирку заледве не на колінах просив, щоб вона знайшла ще хоч два квиточки для моїх друзів. — На жаль, не всі дожили до наших днів... — Я вам зараз скажу. Турпак — раз, Габовда — два, Булгаков — три. НА СВІТЛИНІ: Меморіал на стадіоні «Україна» у Львові на честь славної перемоги 1969 року.

«Є все-т сенси ж

№2(2)/2009

ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Футбол

Кубок СРСР

аки иття!» Ще Данильчук... Чотири футболісти з тодішніх «Карпат» померло. — У 1989 році вперше на стадіо ні «Україна», під час матчу зі збірною Грузії вболівальники вивісили прапор України… — Це було двадцять років тому і все ще в пам’яті. Тоді хороший матч товариський був з грузинами. Вони хотіли, щоб ми їм Лендела віддали. Казали, що в них таких нема. Я відповів: «У нас теж нема». Лендел згодом поїхав в Америку і там залишився. Рафальчук потім його форму привіз назад до Львова. — Команда ФК «Львів» національна, порівняно з іншими… — Це українська команда, яка була створена з усіх наших вихованців. Там і мої грають. Той же Віталік Романюк, що забив гол в останньому матчі з «Карпатами», Ігор Ільків. В інших командах також є мої вихованці. У Донецьку грає Іщенко, в «Карпатах» — Петровський. Великою мірою львівський футбол зруйнував Дячук-Ставицький. Вісім років минуло, як вони появилися тут на чолі з Димінським із такими заявами, що ми, мовляв, заледве не чемпіонами світу будемо. Наобіцяли, наобіцяли, а в результаті — пшик. Чим вони почали займатися? Цинічно заявили: «Навіщо мені та місцева команда, я за 500 доларів привезу футболіста чи з Житомира, чи ще звідкілясь». Подивіться на склад команди, хто там є зі Львова? Та нікого! То не львівська команда. Я їх не знаю, не ходжу на матчі, дивлюся хіба по телевізору. Мене тепер менше всього їхні здобутки хвилюють. Я їм сказав: «Моя команда закінчилася у 80-х роках». — «Львів» не розпадеться як команда? — Невідомо. Річ у тому, що там є кілька перспективних футболістів. На них також є попит. Тут він отримує певну суму, а якщо йому запропоЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

нують у кільканадцять разів більшу, то, може, поїде. — А як же патріотизм? — Скажу вам одну просту річ. Розмовляв з лікарем, який теж цікавився, чому вони підуть з команди. Я йому й пояснив: «От ви працюєте в лікарні і вам платять, умовно, 2000 гривень, а через дорогу заплатять 5 тисяч. Перейдете туди?» — «Перейду». — «От ви перейдете, а хочете, щоб футболіст лишився. Він патріот Львова, але якщо хочете, щоб він тут грав, то створіть відповідні умови. А їх же нема». — Ви були одним із найкращих захисників. Вас порівнювали з відомими європейськими захисниками, із знаменитим Бекенбауером. — Мене і з Бобі Муром порівнювали. — Кого з відомих футболістів Ви знали особисто? — Особисто не знав, але вітався з Альбертом, Еусебіо, Джані Ріверо, коли з «Міланом» грали. Тоді познайомилися, вимпелами обмінялися. — Окрім виступів за збірну, Ви виховували дітей. Скількох футболістів підготували? — Не скажу, що я їх виховав, але через мене вони перейшли. Був у мене Даниловський, Кабанов. Зараз я тренер-методист ДСШ № 4 на Погулянці (олімпійський резерв). Я їхній куратор. Дітей там поза триста. У нас є всі вікові групи, починаючи від 8 років і закінчуючи старшими. Діти із задоволенням туди ходять. Є ще окрема проблема: у нас нема стадіонів, де можна провести хоч якийсь матч. «Торпедо» знищили, «Сільмаш», «Юність», «Кінескоп» бур’яном поросли. Є ще «Сокіл», але його ФК «Львів» забрав, там нічого без дозволу не проведеш. Є «Україна», куди нас навіть на матч із командою артистів не пустили. Димінський хотів показати хто тут господар, познущатися з людей: «Захочу — дам пряника, а не захочу — ні». — Львів втримається серед міст до Євро-2012?.. — Львів — одне з найкрасивіших міст у Європі, колись бруківкою поступався лише Парижу. А зараз те все позакатували в асфальт, порозкрадали. Я за те, щоб Євро-2012 було у Львові, але новий стадіон не треба було будувати. Є стадіон СКА, приведіть його в порядок — хай там «Карпати» грають. А на «Україні» проводяться матчі європейського чемпіонату. Це вже історичне місце. А якщо вони побудують новий стадіон, вгрохають в нього 600 мільйонів гривень — він там або пропаде, або, якщо на ньому хтось гратиме, то глядачі туди не поїдуть. №2(2)/2009

— Розкажіть коротко про свою сім’ю. — Батьки вже повмирали. Тато був зі Стрия. Діти його брата живуть у Х’юстоні, мій брат теж туди поїхав. Брат батька працював у НАСА, його син у Нью-Йорку спеціаліст з наф тової хімії, їздить по всьому світі. А мама на тютюновій фабриці 40 років відпрацювала. Починала ще за Польщі. Усі мої брати позакінчували університети, переважно іноземні мови. Багато з нас фізкультурники. У мене двоє дітей, вони закінчили німецьку філологію, добре знають ще й англійську мову. Донька Марта вийшла заміж в Америці, а потім переїхала до Німеччини. Закінчила Фрайбурзький університет і зараз там працює. Часто приїжджає сюди, але повертатися назовсім наразі не збирається. Син Богдан (йому вже 30 років минуло) має свою фірму. Дрібний підприємець, дає собі раду. — Бібліотеку вдома маєте? — Жартую, що «у вас в креденсах є кришталь, а в мене два креденси забиті книжками». Перечитую Шевченка, Франка, зарубіжну літературу. Як хочу настрій поліпшити, то читаю О’Генрі. Потім багатьом переповідаю уривки з його творів. Купую буквально всю пресу, яка є. Ми повинні вести виховну роботу. Тарас Шевченко — наш прапор. Мій брат був в Іспанії і там українець кидає фразу: «А що мені Шевченко, хіба він мені ковбасу дав?» Так це ж дух нації! Шевченка знає цілий світ. А у декого все вимірюється ковбасою. Що з ним говорити?.. Розмовляли Йосип ЛОСЬ, Оксана ЗЬОБРО

n ФОТОФАКТ

НА СВІТЛИНІ: 1969 рік. Два дні Кубок «гостював» у Львові.

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Невідомий олімпізм

«О

дин світ — одна мрія», — таке гасло торішніх Олімпійських ігор китайського виробництва. Проте спалахи протестів, що своїм полум’ям затьмарюють світло олімпійського вогню, перетворюють оптимістичний настрій девізу на невдало створену утопію. Світ, можливо, й один, проте у нього багато антагоністичних мрій, які не дають одна одній надії на виживання. Спортивні змагання світового рівня — часом єдиний шанс показати мільярдам очей, прикутим до екранів, свою правду. Ця правда кидає тінь на світлу мету інтеграції світу в одну мирну цілісність, проте сповна керується олімпійським принципом: «Швидше, вище, сильніше…» Що сильніше ти про себе заявиш, то вище тебе почують і швидше дадуть відповідь. Хоча інколи такою відповіддю ставало багаторічне старанне мовчання.

По той бік олімпійс Бойкот по-олімпійськи

Про ілюзорність розмежування спорту і політики можна було говорити вже у 1920 році, коли підняти свій прапор над олімпійським стадіоном у Брюсселі заборонили Німеччині, Австрії, Угорщині, Болгарії та Туреччині. Так тріумфатори Першої світової війни на практиці втілювали доречність вислову «Переможців не судять». Через чотири роки Франція вирішила ще раз поставити в «олімпійський куток» Веймарську республіку. Проте вже через дванадцять років Берлін дочекався власного спортивного тріумфу. Американські газети, серед яких всесвітньо відома «New York Times», влаштували Німеччині овації за проведені Олімпійські ігри 1936 року і закликали повернути її у сім’ю націй. Публіцистка з США Енн Епплбаум вважає, що це був неймовірний успіх гітлерівської пропаганди. Вже тоді німецькі війська вступили в Рейнську область, а в концтаборі Да-

хау прощались з життям сотні в’язнів. Це був перший в олімпійській історії випадок, коли аплодисменти атлетам заглушили німий крик про допомогу. Наступними спорт на політику перетворили китайці. У 1956 році під час урочистої церемонії відкриття Олімпіади в Мельбурні тайванські спортсмени вітали глядачів радісними усмішками, поки... не побачили, що за їхніми спинами майорить прапор Китаю. Атлети під свист публіки підбігли до стяга й зірвали його з держака. У відповідь китайці відмовились від участі в змаганнях. На 24 роки... Більше того, вони прагнули кинути виклик всьому олімпійському рухові, створивши власну Псевдоолімпіаду — GANEFO (Games of the new emerging forces). Псевдоолімпійський вогонь запалили лиш раз — у Джакарті 1963 року. Мода на олімпійські бойкоти тривала близько трьох десятків сезонів. Саме у третій чверті ХХ століття чорна Африка бурхливо боролась за

«Серйозний спорт не має нічого спільного з чесною грою». Джордж ОРВЕЛЛ

№2(2)/2009

білі права. Єдиний товариський матч з регбі між збірними Нової Зеландії та ПАР призвів до повного ігнорування більшістю африканських країн спортивних змагань протягом 1968– 1976 років. Річ у тім, що ПівденноАфриканську Республіку світове товариство засуджувало за багаторічну державну політику апартеїду. Талісман-ведмедик Міша і сльози радості всіх жителів СРСР — у більшості саме такі асоціації пов’язані з московським святом олімпійського спорту. Можуть бути й інші — згадка про один із піків світової біполярності, коли в спекотну літню пору в міжнародній політиці з’являлись приморозки «холодної війни». Міжнародний олімпійський комітет зробив СРСР господарем чергової Олімпіади у час закінчення воєнних дій у В’єтнамі, після підписання договору між США і СРСР про обмеження стратегічних озброєнь. На горизонті промайнув натяк на мир, проте він миттєво зник у тіні Афганістану. Теоретично війська Демократичної Республіки Афганістан воювали з опозиціонерами-душманами, на практиці — Радянський Союз зіткнувся зі Сполученими Штатами. Ультиматум президента США Картера з вимогою вивести радянські війська з ДРА в Союзі проігнорували. АналоЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

СПОРТ. ЗДОРОВ’Я. ПОДОРОЖІ|Невідомий олімпізм гічно вчинили й 65 із 148 держав, оголосивши бойкот як ведмедикові Міші, так і його батьківщині. Лише декілька західних країн дозволили обирати «бути чи не бути» на Олімпіаді самим спортсменам. Через чотири роки колишні господарі не забажали їхати у гості до США. Компанію СРСР у бойкоті склали ще 15 держав східного блоку.

Чорна олімпіада від «Чорного вересня» Є одна сторінка в історії олімпійського руху, яку любителі штучної гармонії прагнуть швидше перегорнути або навіть вирвати. На цій сторінці вмістилась жахлива своєю реальністю трагедія, що відповідає класицистичному принципові драматургії — єдності часу, місця і дії. Час дії можна вказати з точністю до хвилини — 5 вересня 1972 року з 4-ої ранку до 23:15. Місце дії — вулиця Коннолліштрассе, 31 в олімпійському селищі поблизу Мюнхена.

професійні атлети зробили те, що вміли найкраще, — боролись. Голда Меїр, тодішній прем’єрміністр Ізраїлю, вразила своєю категоричністю: жоден арабський терорист не вийде на волю. Влада Німеччини почала одразу готувати операцію з врятування заручників. У цей процес намагався втрутитись голова ізраїльської спецслужби із зовнішньої розвідки «Моссад» Цві Замір, проте господарі Олімпіади не дозволили гостям взяти відповідальності за життя спортсменів у свої руки. Два гелікоптери доправляли заручників і терористів до мюнхенського аеропорту, де їх, начебто, чекав обіцяний літак. На злітній смузі було занадто мало світла, тому німецькі снайпери майже всліпу почали обстрілювати людей, що вийшли з гелікоптерів. Терористи виявились більш влучними: гранати, кинуті до зв’язаних ізраїльтян, поставили у цій історії крапку. Офіційно, як невеликий постскриптум зазначається: Олімпіаду призупинено лише на один день. Трьох

ьких медалей 8

10 6

2 11 5

психології злочинців Георг Сібер розробляв 26 можливих небезпечних сценаріїв, які й повинна була в разі потреби зупинити служба охорони. План, за яким діяв «Чорний вересень», у списку Сібера був під номером 21. Дуже багато суперечливих відомостей є про дії «Моссаду» у відповідь на терористичний акт. Вважають, що таких операцій зі знищення арабських терористів було дві: «Весна молодості» та «Гнів Божий». Лише протягом 1972 року «Моссад» відібрав життя 13 палестинців з «Чорного вересня». Таку політику Ізраїлю називають державним тероризмом, проте пошепки, бо що було насправді, напевне, залишиться для загалу таємницею. Олімпійські ігри проводили щороку, проте про вересневу трагедію згадали лише в 2005 році, коли Стівен Спілберг створив для світових кіноекранів «Мюнхен». У фільмі знайшли чимало недоліків як ізраїльтяни, так і палестинці. Керівник операції «Весна молодості», а потім й прем’єр-міністр Ізраїлю Ехуд Барак говорить: «Те, що робили ми, було абсолютно протилежним тому, що чинили палестинці в Мюнхені». Людина, яка спланувала мюнхенський теракт, Мухаммед Дауд відповідає: «Спілберг розповідає легенду. Правда зовсім інша». Ось і останній парадокс: один світ — безліч правд, невідомо, як вибрати, у яку повірити.

Олімпійська надія Тибету

Закованих у наручники людей водять вулицями тибетської столиці Лхаси. У березневих вуличних заворушеннях 2008 року, стверджують тибетці, вбито 80 осіб. Влада Китаю заперечливо хитає головою і каже: 1 «Лише шістнадцять». Планета Земля НА СВІТЛИНАХ: Члени збірної Ізраїлю — 11 захоплених у заручники і вбитих; Олімпійські ігри в Пекіні були шансом для розривається між підтримкою культурно і ментально, частково історично Тибету нагадати про себе світові. індивідуального народу та традиційО пів на четверту ранку робітни- терористів, які залишились живи- ною олімпійською вірою в ілюзорний ки пошти, які працювали в селищі, ми, випущено на вимогу арабів, що «мир у всьому світі». Лідер Тибету помітили, як одягнуті в спортивні через півтора місяці захопили літак Далай-лама, що вже майже п’ятдесят костюми люди перестрибують через «Люфтганзи». років є вигнанцем з рідної землі, запаркан. Поштарі забули «кумедний А далі лише багато знаків запи- значає: «Світова громадськість повин випадок» вже через хвилину. А че- тання, у відповідь на які — мовчання. на нагадати владі, що країні, яка збирез годину згадали, щоб, напевне, Шокуючим парадоксом у позбавленій рається приймати Олімпійські ігри, запам’ятати назавжди. будь-якого олімпійського оптимізму треба з совістю поставитись до такого О 4:30 група арабських терорис- історії є те, що будинок, де жили із- питання, як порушення прав і свобод тів з організації «Чорний вересень» раїльтяни, не охороняли. А спортсме- людини». захопила в заручники 11 членів збір- нам, щоб увійти на територію селиА девіз Олімпіади, нагадую, той ної Ізраїлю. Їхні вимоги — звільнення ща, не доводилось навіть показувати самий, що й був у першому абзаці: 234 арабських терористів і кількох не- посвідчення, бо вони, зазвичай, пере- «Один світ — одна мрія». Світ, мабуть, арабських взамін на дев’ять людських лізали через паркан. Саме так потра- найбільше мріє про те, щоб всі прагжиттів, оскільки двоє заручників — пили на Коннолліштрассе терористи: нення мали право на повноцінне істренер з боротьби Моше Вайнберг і перестрибнули через огорожу разом нування, а насамперед, щоб таке праштангіст Йосеф Романо — були роз- із представниками збірної США. Ще во отримала кожна людина. стріляні одразу під час вторгнення: один парадокс: німецький експерт з Ірина КУЗЬМІНА ЛИСТИ ДО ПРИЯТЕЛІВ

№2(2)/2009

[М]

и віримо у святу, невблаганну, панівну ідею Обов’язку, єдине мірило життя. Це Обов’язок, який обіймає у кожному Родину, Батьківщину, Людство. Родина — це олтар Батьківщини; Батьківщина — святилище людства; Людство є частиною Всесвіту, а також храмом, зведеним Богові, який створив Всесвіт, храмом, що має наближати до Нього. Джузеппе Мацціні

Листи до Приятелів Letters to Friends Listy do Przyjaciół Le lettere agli Amici Briefe an Freunde Kartas a los amigos Письма к приятелям Les lettres ᾱ mes amis ΕΠIΣTOΛEΣ ΣTOYΣ ΦIΛOYΣ