"Українська культура"/ Ukrainian culture magazine by Lyolya G

№ 1 (999), 2012 www.uaculture.com ЖУРНАЛ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

Чи стане інтернет основним каналом комунікації майбутнього? \ Українські медійники спробували дати відповідь на ключове запитання часу: коли зникне останнє друковане видання і залишиться тільки інтернет?

“

Олег Кулик

Мовленнєк від «Тих, Хто Відає»:

/ У Києві відбулась перша персональна виставка вихідця з України, одного з головних перформерів зламу тисячоліть, ключового провокатора арт-диспуту і мага від мистецтва, який свого часу порушив хід його історії

”

спільний проект Сергія Кузьминського («Брати Гадюкіни») та Олега Гнатіва («Перкалаба»)

Київ, Столичне шосе 101, ТЦ "Домосфера" (3-й поверх) тел: +38 067 524 40 05 www.ontoarte.com.ua

50 Шедеврів Великого Майстрa виключно для Великих Експертів

Макет надано PR-службою OntoArteGalleria

“OntoArteGalleria”

Українська культура # 1 (999), 2012 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 1100 Фото: Mironova Gallery

«УК» продовжує стояти на своєму: нам кажуть — в Україні мало подій достойного рівня, ще менше нових імен, все погано з фотографією і зовсім сумно — з літературою, а ми вважаємо, що потрібно шукати, цікавитись і придивлятись. У цьому числі «Української культури» ми представляємо наш перший «Спецпроект» у рубриці «Література» — його автором є молодий український письменник та ілюстратор Назар Шешуряк, який спеціально для нашого видання створив колажі та проілюстрував ними власні тексти. До створення спецпроектів в наступних числах ми запрошуємо тих молодих українців, які упевнені, що мають, що сказати і показати на шпальтах «УК». У рубриці «Ексклюзив» — несподіване, глибоке і дивне у кращому розумінні цього слова інтерв’ю молодої режисерки Оксани Казьміної із продюсером гурту «Перкалаба» Олегом Гнатівим, який «повідав» історію створення спільного з Сергієм Кузьминським альбому «Мовленнєк» (проект «Ті Хто Відают»).

Журнал виходить з червня 1921 року Журнал «Українська культура» № 1, січень, 2012 Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Наклад: 1 100 Директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш (голова), Вікторія Ліснича, Олена Чередниченко, Олена Воронько, Лариса Лебедівна, Ольга Дарибогова, Лідія Карпенко, Михайло Швед, Ольга Голинська, Орест Когут, Алла Підлужна, Наталя Потушняк, Марія Хрущак Головний редактор: Марія Хрущак

Як продовження розмови про мистецькі проекти, присвячені новому осмисленню нашої історії, — стаття Світлани Коновалової про проект початківцякуратора Аріни Радіонової та художника AZO, які спробували показати знаменитих та неоднозначних діячів української історії. Без купюр, але у середньовічних масках. Цілком інший погляд на українців — від американського фотографа, професора фотографії Катерини Турчан, яка з 91-го буває в наших палестинах і фотографує українців на манер класиків американської фотографії, Огюста Сандера і Діани Арбус — розгортаючи за допомогою фотокамери антропологічне дослідження свого часу. Вважаємо за необхідне також висловитися стосовно події, яка справді потребує осмислення: впливу митців українського походження на світові мистецькі процеси. Йдеться про Олега Кулика, портрет якого — на обкладинці. Українці змінюють світ, перш за все ті, які не зраджують собі і не бояться діяти, на власній шкурі перевіряючи власні ідеї та переконання. Наступне число «УК» матиме 1000-й порядковий номер. З цієї нагоди ми, досліджуючи власні архіви, представимо у ювілейному випуску підбірку рекламних шпальт 1950–80-х років та десятку кращих молодих українських дизайнерів. Марія Хрущак, головний редактор

Над номером працювали: Денис Бортніков, Юлія Вустілка, Льоля Гольдштейн, Лія Гугучія, Оксана Женжера, Віра Карпенко, Ольга Семидочна Автори: Дарія Бадьйор, Андрій Боборикін, Олександр Гусєв, Оксана Казьміна, Світлана Коновалова, Євгенія Кононенко, Олеся Найдюк, Вадим Степанов, Дмитро Стус, Ірина Танцюра, Аглая Топорова, Назар Шешуряк Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14, Київ, 0473; тел. +38(044) 581-68-15 Підписано до друку: 19 січня 2012 року Наступний номер вийде в лютому 2012 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс в Каталозі видань України 95220 Медіа-підтримка: Портал «Культура України», www.culture-ukraine.info Інтернет-видання telekritika.ua, dusia.telekritika.ua, korrespondent.net, kievreport.com, журнал «Публічні люди»

ЗМІСТ ТЕМА

ПОДІЯ

Перша персональна виставка Олега Кулика в Києві

Но пасаран! «Тойхтопройшовкрізьвогонь»

Борис Михайлов — найвизначніший фотограф сучасності

Антоніо Менегетті — про силу української землі

ЕКСКЛЮЗИВ

«Мовлeннєк». Щось інфразвукове

ТЕНДЕНЦІЇ

Євгенія Кононенко: правила гри в масовій літературі

ДУМКА

Круглий стіл в Інституті Горшеніна — канали комунікації майбутнього

МУЗИКА

Алла Загайкевич — про «законну» електроніку

Що слухати в 2012-му

Назар Шешуряк. Слова і лінії

Аглая Топорова. Знайди свою книгу

ТЕАТР

Актуальні медіа й театр

ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

«Новий пейзаж» у контексті майбутнього

Козаки-розбійники та філософія особистої свободи

ПОЕЗІЯ

Маріанна Кіяновська

КІНО

Мода на велике німе

ФОТОПРОЕКТ

Катерина Турчан. «Звідки вони прийшли»

РЕЦЕНЗІЇ

Дайджест Kievreport: зима

Хроніки алхімічної капітуляції. Новий проект Марти Кузьми

«Пейзаж XXI століття» в OntoArteGalleria

МІЖНАРОДНІ ПОДІЇ

ЛІТЕРАТУРА

ФОТОРЕПОРТАЖ

Головні культурні події 2012-го в Україні

Тема

Головні події культури 2012-го

ГОЛОВНІ ПОДІЇ КУЛЬТУРИ 2012-го Н ЕБ А Ч ЕН И Й Б ЕН К С І , Б І Є НА ЛЕ В ІД « М И С ТЕЦЬ К О Г О А РС ЕНА ЛУ» , УК РА Ї НСЬКИЙ E SQ U I R E , П Р И Ї З Д S C I S S O R S I S T E R S І R E D H OT C H I L I P E P P E R S , О Г Л Я Д К І Н О — « У К » З І Б РА ЛА Г О ЛО В Н І К У ЛЬ ТУ РНІ ПО ДІЇ 2 0 1 2 РО К У, НА ЯК І В А РТО Ч ЕК А ТИ . АБО П Р ИН А Й М Н І Д О Ц І ЛЬ Н О З Н А Т И , Щ О М А Є С ТА ТИ С Я У НА Ш ІЙ К РА Ї НІ ЦЬ О Г О РОКУ — Н А ВИПАДОК КІНЦЯ СВІТУ ЦИМ МОЖНА ОЗБРОЇТИСЬ, АБИ «ЗУСТРІТИ ЙОГО З ГІДНІС Т Ю» , ЯК К А З А ЛА Г ЕРО ЇН Я Ш А РЛО ТТИ Г ЕНС Б УР У ТРІЄРІВ С Ь К ІЙ « М ЕЛА НХОЛ ІЇ»

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО ДЖЕФФ ВОЛЛ. ГАРІ Х’ЮМ 4 ЛЮТОГО — 1 КВІТНЯ PINCHUKARTCENTRE, КИЇВ

МИКОЛА МАЦЕНКО. «НЕОФОЛЬК» 4 ЛЮТОГО — БЕРЕЗЕНЬ PINCHUKARTCENTRE, КИЇВ

Виставковий 2012 рік PinchukArtCentre розпочне двома паралельними виставками — Джеффа Волла та Гарі Х’юма. Джефф Волл є лауреатом премії «Хассельблад» (2002). На його виставці в артцентрі будуть представлені фотороботи, які вже демонструвалися під час проекту «Collection Platform 1: Циркуляція», а також нові світлини — на 2-3 поверхах. Щодо персональної виставки Гарі Х’юма, то експонуватимуться його скульптури й живопис. Експозиція буде розміщуватися на 4 поверсі.

PAC-UA представить персональну виставку Миколи Маценка «Неофольк». Над серією, яка буде представлена в артцентрі, художник працює з 2005 року і до сьогодні. Подейкують, що проект буде несподіваним як для художника, так і для цієї виставкової площадки – нічого подібного в закутку для виставок українців ще не виставляли.

«COLLECTION PLATFORM 2: ЦИРКУЛЯЦІЯ» 29 ЖОВТНЯ 2011 — ТРАВЕНЬ 2012 PINCHUKARTCENTRE, КИЇВ Експозиція складена з творів таких митців: Бенксі, Андреас Гурскі, Мауріціо Каттелан, Марк Квінн, Чак Клоуз, Олег Кулик, Джефф Кунс, Ліза Лу, Борис Михайлов, Такаші Муракамі, Томас Руфф, Сем Тейлор-Вуд, Олег Тістол, Фред Томазеллі, Річард Філліпс, Деміен Херст, Василь Цаголов, Олафур Еліасcон. Уперше в Україні демонструються роботи: «Ленін на роликах» Бенксі, «Автопортрет» Чака Клоуза, «Ефект Доппельгангера» Фреда

Томазеллі, «Автопортрет» Лізи Лу, «Копальня Хамм» Андреаса Гурскі та інші. Виставка розташована на 5 поверсі.

АНІШ КАПУР. ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА КІНЕЦЬ КВІТНЯ PINCHUKARTCENTRE, КИЇВ Це буде перша у Східній Європі персональна виставка британського художника індійського походження. Деякі роботи, що увійдуть до експозиції, стануть світовою прем’єрою. Виставка проходитиме на трьох поверхах арт-центру.

Тема

«МУЗЕЇ УКРАЇНИ ПОЗДОРОВЛЯЮТЬ» ЖОВТЕНЬ — ГРУДЕНЬ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ РОСІЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА 2012 рік є для Київського національного музею російського мистецтва ювілейним — він святкує своє 90-річчя. Найбільш визначною подією цього року стане виставка «Музеї України поздоровляють», на якій будуть представлені найкращі твори російського мистецтва з музеїв усієї України. Виставка триватиме з жовтня до грудня.

Головні події культури 2012-го

CITIUS, ALTIUS, FORTIUS! РОСІЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЧЕРВЕНЬ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ РОСІЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА, КИЇВ До Євро-2012 у червні в межах багаторічного проекту «Реалізми ХХ століття» музей планує провести виставку Citius, Altius, Fortius!, присвячену темі спорту в російському мистецтві. На виставці будуть представлені твори з колекції музею.

Сьогодні у світі нараховується близько 200 бієнале, однак лише декілька з них зосереджені в музейному просторі. Зокрема, власні бієнале мають такі музеї всесвітнього значення, як Tate (Tate Biennial, Велика Британія) та Museum of American Art (Whitney Biennial, CША). Україна стане ще однією країною зі схожим форматом бієнале. Організатори прагнуть, аби проект Arsenale передбачав також велику спеціальну та паралельну програми у найрізноманітніших культурних інституціях, галереях та публічному просторі міста.

ПОДІЇ ОЛЕКСАНДР БАБАК. «ПОДВІЙНА ОГОЛЕНА НАТУРА» БЕРЕЗЕНЬ — КВІТЕНЬ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ РОСІЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА, КИЇВ

ВИХІД НА РИНОК УКРАЇНСЬКОЇ ВЕРСІЇ ЖУРНАЛУ ESQUIRE КВІТЕНЬ Наприкінці 2011 року був офіційно затверджений головний редактор Esquire Україна. Ним став Олексій Тарасов. За офіційною заявою видавничого дому Sanoma Media Ukraine, робота над першим номером уже розпочалась, і в продажу журнал має з’явитись у середині квітня. За попередніми даними, формат Esquire Україна буде менш провокативним, аніж російський аналог, та більше схожим на британську версію легендарного видання.

Навесні буде представлено новий художній проект Олександра Бабака «Подвійна оголена натура». Предметом рефлексії цього проекту стали академічні натурні вправи, що впродовж століть входять до канону художньої освіти. Проект створено спільно з Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури, з фондів якої експонуватимуться академічні малюнки, створені вихованцями академії протягом історії її існування.

Олексій Тарасов працював заступником головного редактора в журналі «Афіша», співпрацював з такими виданнями та ресурсами, як «Корреспондент», «Коммерсантъ», Harper’s Bazaar, Znaki.fm.

ARSENALE 2012 З 17 ТРАВНЯ «МИСТЕЦЬКИЙ АРСЕНАЛ», КИЇВ Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва Arsenale 2012 має на меті дослідити крізь призму минулого та майбутнього, що постійно змінюються, циклічну природу сучасного мистецтва та його вплив на сьогоднішнє життя і наші погляди. Головний проект матиме чотири центральні розділи («Невтомний дух», «В ім’я порядку», «Плоть», «Неспокійний Сон») і займатиме перший та другий поверхи виставкового центру експозиційною площею 20 000 кв. м.

ГОГОЛЬFEST: ВІДНОВЛЕННЯ 7—23 ВЕРЕСНЯ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС «ЕКСПОЦЕНТР УКРАЇНИ», КИЇВ Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST 2012 має відбутись у Києві з 7 до 23 вересня на території «Експоцентру України» (ВДНГ). Також як варіант місця проведення організатори розглядають «Мистецький арсенал», на території якого пройшли перші ГОГОЛЬFEST’и. Ця інформація була озвучена на прес-конференції за участі КМДА, під чиїм патронатом фестиваль і має відбутись цього року. Скоріш за все організаторам доведеться шукати й нового директора фестивалю, адже Влад Троїцький заявив, що не бажає більше витрачати власні кошти на ГОГОЛЬFEST і хоче повністю присвятити

Тема

Головні події культури 2012-го

себе художній частині цієї події. Торік п’ятий, ювілейний, фестиваль не відбувся через брак фінансування.

МУЗИКА RED HOT CHILI PEPPERS 25 ЛИПНЯ НСК «ОЛІМПІЙСЬКИЙ»

СУЧАСНЕ СФЕРИЧНЕ КІНО ТА НОВИЙ АРТ-ПРОСТІР ОНОВЛЕНИЙ КИЇВСЬКИЙ ПЛАНЕТАРІЙ

У липні до України нарешті приїдуть рокери Red Hot Chili Peppers. Після п’ятирічної паузи гурт записав платівку I’m With You, з якою і мандрує тепер світом. Якщо ще хтось не знає — дизайн обкладинки для «перців» розробив британський художник Деміен Херст.

Київський планетарій, що є одним з найбільших у Європі, цього року святкує своє 60-річчя. Оновлення й зміни не оминули і його, тож вже з початку року відвідувачі мають змогу потрапити до пізнавально-розважального центру АТМАSFERA 360, який розташувався у приміщенні планетарію.

COURSE-2012. ВІДКРИТІ МАЙСТЕР-КЛАСИ З ПРОБЛЕМАТИКИ СУЧАСНОЇ АКАДЕМІЧНОЇ МУЗИКИ 18—25 БЕРЕЗНЯ Вперше у Києві та Україні проходитимуть відкриті майстер-класи, присвячені проблематиці сучасної академічної музики. Ініціатива проведення проекту COURSE2012 належить Ансамблю нової музики Ensemble Nostri Temporis. Педагогами майстер-класів стануть провідні композитори сучасності: Ґергард Штеблер (Німеччина), Тадеуш Вєлєцкій (Польща) та Сєрґєй Нєвскій (РФ). За результатами конкурсного відбору для активної участі в COURSE-2012 відібрано шість українських композиторів та чотири музикознавці віком до 30 років, що представлять свої проекти для публічної дискусії. COURSE-2012 передбачає оголошення музикознавця-стипендіата, котрий отримає грошову винагороду та право публікації у брендовому польському журналі сучасної музики Glissando.

За задумом організаторів, концепція ATMASFERA 360 має трансформувати простір планетарію та стати улюбленим

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ТИЖДЕНЬ ВИСОКОЇ КЛАСИКИ З РОМАНОМ КОФМАНОМ» 18—26 КВІТНЯ ГАЛЕРЕЯ «ЛАВРА», КИЇВ місцем дозвілля для киян та гостей міста будь-якого віку. Приміщення має стати арт-майданчиком для проведення не лише показів сферичного кіно, а й виставок, концертів, вечірок та інших подій. Робота оновленого планетарію розпочалась із показу легендарної стрічки Дзиґи Вертова «Людина із кіноапаратом» під музичний супровід Dj Derbastler та Ensemble Nostri Temporis.

SCISSOR SISTERS 16 ЛЮТОГО STEREO PLAZA У рамках туру на підтримку своєї третьої платівки Night Work відвідають Київ глемрок-диско-фанк- та поп-ідоли Scissor Sisters. Концерт відбудеться лише у столиці, після чого гурт вирушить до Сочі.

Міжнародний фестиваль «Тиждень високої класики з Романом Кофманом», що з успіхом пройшов минулого року у спеціально облаштованому в плані акустики залі Галереї «Лавра», цьогоріч відбудеться вдруге. До Києва з’їдуться близько 20-ти відомих у Європі й світі музикантів, виконавців класичної музики, серед яких — віолончелісти Давид Герінгас, Наталія Ґутман, Гарі Хоффман, скрипаль Віктор Трєтьяков, піаніст Януш Олейнічак, альтист Нільс Монкемайєр, бас Анатолій Кочерга, тенор Стіг Андерсон та інші. Ідея фестивалю належить видатному дири-

Тема

генту Роману Кофману. Власне він разом з Київським камерним оркестром і диригуватиме всіма концертами.

ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ НА БУДИНКУ, ДЕ БУВАВ ІГОР СТРАВІНСЬКИЙ 26 ЧЕРВНЯ ВУЛ. ЛЮТЕРАНСЬКА, КИЇВ Під егідою фестивалю «Сходи до Неба» наприкінці червня у Києві стануться дві унікальні події, що матимуть як культурне, так і суспільне значення для нашої країни. 26 червня відбудеться урочисте відкриття меморіальної дошки на будинку по вулиці Лютеранській, де бував Ігор Стравінський, культовий композитор ХХ сторіччя, чиє життя й творчість були тісно пов’язані з Україною.

Головні події культури 2012-го

КІНО «ТОЙХТОПРОЙШОВКРІЗЬВОГОНЬ», РЕЖ. МИХАЙЛО ІЛЛЄНКО ОФІЦІЙНА ПРЕМ’ЄРА 19 СІЧНЯ, КИЇВ Стрічка «Тойхтопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка — про українського пілота літака, котрий пройшов не лише через вогонь, але й через табори ГУЛАГу, а потім

«ВЕЧОРИ ФРАНЦУЗЬКОГО КІНО» 26 СІЧНЯ — 1 ЛЮТОГО КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР «КІНОТЕАТР КИЇВ», КИЇВ Перший цьогорічний «десант» французьких фільмів у кінотеатрах країни. У програмі: один з фаворитів серед номінантів на «Оскар» — фільм «Артист» Мішеля Хазанавічуса, комедія «Мій найстрашніший кошмар» з Ізабель Юппер у головній ролі, володар Гран-прі ІІ Одеського міжнародного кінофестивалю — стрічка «Дівчисько» Селін Ш’ямма, фільм сестер

КОНЦЕРТ, СКЛАДЕНИЙ З МАЛОВІДОМИХ ТВОРІВ СТРАВІНСЬКОГО 26 ЧЕРВНЯ НАЦІОНАЛЬНА ФІЛАРМОНІЯ УКРАЇНИ У Національній філармонії України відбудеться концерт, програма якого складена з маловідомих, в основному ранніх камерних творів Стравінського. Нагадаємо, що у 2012-му світ відзначає 130 років з дня народження композитора, чия музика стала знаковою для музичної культури загалом.

потрапив у плем’я північноамериканських індіанців, у якому став вождем. Цей фільм брав участь у конкурсі 3-го КМКФ, де й отримав Гран-прі. За словами авторів фільму, на КМКФ була показана мало не «чернетка» стрічки, через це й було стільки нарікань на сценарій, монтаж, гру акторів та роботу художника-постановника. Чи надто фестивальна версія відрізняється від кінопрокатної, можна буде перевірити вже 19 січня.

КОНЦЕРТ ТЕНОРА АНДРЕА БОЧЕЛЛІ 30 ЧЕРВНЯ ЄВРОПЕЙСЬКА ПЛ., КИЇВ Іншою не менш вагомою подією в рамках фестивалю «Сходи до Неба» стане приїзд до Києва видатного тенора сучасності Андреа Бочеллі. Його виступ заплановано на 30 червня на Європейській площі просто неба.

Дельфін та Мюріель Кулен про материнську комуну «17 дівчат» та робота бельгійського режисера Сема Гарбарскі «Далеко по сусідству».

Тема

Головні події культури 2012-го

РЕТРОСПЕКТИВА ФІЛЬМІВ ПЕТРА ЧАРДИНІНА СІЧЕНЬ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР «КІНОТЕАТР КИЇВ», КИЇВ Програма складається з таких стрічок: «Міражі» (1915), «Мовчи, сум, мовчи» (1918), «Укразія» (1925), «Тарас Шевченко» (1926). Покази будуть супроводжуватись живою музикою.

ОНОВЛЕНА НІМА СТРІЧКА «НАВЕСНІ» СІЧЕНЬ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР «КІНОТЕАТР КИЇВ», КИЇВ Прем’єра відреставрованої версії німого фільму Михайла Кауфмана «Навесні» (1929) в живому музичному супроводі Олександра Кохановського.

РЕТРОСПЕКТИВА ФІЛЬМІВ ПРО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА БЕРЕЗЕНЬ КІНОТЕАТРИ КИЄВА

вильність вибору та долю — «У нас є Папа» Нанні Моретті, стрічка Ферзана Озпетека «Холості постріли» та мелодрама Сільвіо Сольдіні «Кого я хочу більше».

До дня народження поета відбудеться ретроспективний показ фільмів про нього: «Тарас Шевченко» Петра Чардиніна (1926), «Тарас Шевченко» Ігоря Савченка (1951), «Сон» Володимира Денисенка (1964).

ФЕСТИВАЛЬ «НОВЕ ІТАЛІЙСЬКЕ КІНО» З 1 БЕРЕЗНЯ КІНОТЕАТРИ КРАЇНИ У програмі фестивалю — володар спеціального призу журі на 68-му Венеційському кінофестивалі, фільм «Материк» режисера Емануеле Кріалезе, трагікомедія про пра-

ФЕСТИВАЛЬ «ФРАНЦУЗЬКА ВЕСНА» КВІТЕНЬ КІНОТЕАТРИ КИЄВА

ВИХІД У ПРОКАТ КІНОАЛЬМАНАХУ «ЗАКОХАНІ В КИЇВ» 2 ЛЮТОГО КІНОТЕАТРИ КИЄВА Альманах було створено за прикладом успішних збірок короткометражних фільмів — «Париже, я люблю тебе», «НьюЙорку, я люблю тебе» тощо. «Закохані в Київ» об’єднали 8 молодих режисерів, у стрічках яких знялися українські актори, як початківці, так і зірки: Ада Роговцева, Георгій Хостікоєв та Віталій Лінецький.

У квітні, як правило, розпочинається «Французька весна», що триває цілий місяць. У її рамках відбуваються не лише кінопокази, але й театральні вистави, літературні читання та інші події, які репрезентують стан сучасної французької культури. Щороку для участі у міні-фестивалі до Києва та інших великих українських міст привозять найгучніші прем’єри та яскравих представників французького мистецтва.

ФЕСТИВАЛЬ НІМОГО КІНО ТА СУЧАСНОЇ МУЗИКИ «НІМІ НОЧІ» 15 — 17 ЧЕРВНЯ ПРИЧАЛ МОРСЬКОГО ВОКЗАЛУ, ОДЕСА У середині червня в Одесі втретє відбудеться фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі». Його метою є популя-

Тема

ризація німого кіно, створеного в Україні та за кордоном українськими кінорежисерами у 20–30-х роках ХХ століття. Фільми, що демонструються під час фестивалю, відбираються у кіноархівах, потім спеціально до них сучасні українські композитори створюють музику, яка наживо виконується під час показів. Оскільки «Німі ночі» організовуються Національним центром імені Довженка, концепція фестивалю суголосна проекту з відновлення та реставрації української німої кінокласики, що здійснюватиметься протягом 2012 року.

III ОДЕСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ 13—21 ЛИПНЯ, ОДЕСА Одеський міжнародний кінофестиваль росте і здобуває все більше прихильників, тому є усі підстави сподіватись, що організатори не спочиватимуть на лаврах, а й надалі будуть розвивати своє дітище. З анонсованих новинок на ОМКФ — міжнародне журі FIPRESCI, до складу якого входять кіножурналісти з усього світу, вони є членами Міжнародної асоціації кінопреси. В одному з інтерв’ю генеральний секретар Асоціації Клаус Едер зазначив, що, можливо, це журі судитиме конкурс українських фільмів, що сприятиме налагодженню зв’язків між українськими режисерами та іноземними журналістами.

Головні події культури 2012-го

КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ ВЕРЕСЕНЬ, КИЇВ Київський міжнародний кінофестиваль завжди проводився у травні — окрім минулого року, коли він пройшов у вересні. Тому достеменно цьогорічні дати його проведення невідомі. Щоправда, як і те, чи відбудеться він взагалі. Якщо все в організаторів складеться вдало, хотілося б поєднання вдалої локації з дійсно цікавою програмою.

лому числі. Зйомки стрічок, що увійдуть до його складу, тривають, деякі з них можуть потрапити до конкурсів міжнародних кінофестивалів, а повністю збірку незалежних короткометражок глядачі матимуть змогу побачити на DVD. Кінотеатри демонструватимуть версію, до якої увійдуть найкращі фільми.

КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ «МОЛОДІСТЬ» КІНЕЦЬ ЖОВТНЯ, КИЇВ Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» у 2011-му був під загрозою зриву. Тепер, можливо, на головну кіноподію України звернули увагу ті, хто міг би опікуватись її фінансуванням. Отже, будемо сподіватися, об’ява дат проведення 42-ї «Молодості» — лише справа часу.

ВИХІД КІНОАЛЬМАНАХУ «УКРАЇНО, GOODBYE!» ЛИСТОПАД, КІНОТЕАТРИ КРАЇНИ На кінець осені 2012 року призначено вихід ще одного кіноальманаху, «Україно, goodbye!», про який ми писали в мину-

Державне агентство України з питань кіно розгортає особливо активну діяльність у своїй профільній сфері, тож можна сподіватись, що у 2012 році на нас чекає не одна українська прем’єра або подія. Наскільки визначними вони будуть — покаже час. Поки що можна сказати лише те, що цей рік буде значно жвавішим за попередній.

Подія

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

З нами він звір

У К И Є В І В І Д Б У ЛА С Ь П ЕРША ПЕРС О НА ЛЬ НА В И С ТА В К А О ДНО Г О З Г О ЛО В Н ИХ П ЕРФ О РМ ЕРІ В З ЛА М У Т И С ЯЧ О ЛІТЬ , К ЛЮ Ч О В О Г О ПРО В О К А ТО РА А РТ-ДИ СП УТУ, Н О В А Т О РА І М А Г А В І Д М И С ТЕЦТВ А , ЯК И Й ПО РУ Ш И В ХІД ІС ТО РІЇ А К ТУА ЛЬН ОГО А РТ У . С В О Г О Ч А С У К У ЛИ К З А ЛИ Ш И В К И Ї В , А ЛЕ ТЕПЕР У М ІС ТІ, ДЕ В ІН Б АГАТО Р О К І В Ж И В Е Й П РА Ц ЮЄ , ПЕРЕК О НА НІ, Щ О « В ЕЛИ К Е УК РА Ї НС Ь К Е М И С ТЕЦТВО» Ф О РМ У Є М О С К О В С Ь К У А РТ-С ЦЕНУ І Щ О ТВ О РЧ ІС ТЬ К У ЛИ К А В ЖЕ ДА В НО С Т А ЛА К ЛА С И К О Ю, ЯК У ПО ТРІБ НО В И К ЛА ДА ТИ У М И С ТЕЦЬ К И Х В И Ш А Х

Подія

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

З нами він звір

З НАМИ ВІН ЗВІР У Галереї Миронової відкрилась перша персональна виставка Олега Кулика — великого й могутнього художника нашого часу, митця з українським корінням, не виключено, що останнього титану мистецтва.

КУЛИК ЗА ДОПОМОГОЮ ВЛАСНОГО ТІЛА ПРЕ ПАРУЄ МЕ ЖІ СВІДОМОСТІ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ

Сьогодні показник успіху у творчості — ціни на аукціонах та участь у бієнале. Але у випадку з Куликом справа навіть не в цьому. У Росії (маємо на увазі Москву) за кожним новим на території сучасного мистецтва проявом Кулика стежать усі, включаючи тих, хто не відчуває і не розуміє його творчості. Вплив сучасного мистецтва вимірюється виключно силою пробуджених у нас емоцій, і неважливо, відторгнення це і агресія — чи захоплення. Тому Кулика поважають ще більше, а контекст, який створюють його роботи «тут і зараз», має більший резонанс, багатогранніший і глобальніший.

Як повідомив мені свого часу у бесіді Дмитро Ґутов, досить впливовий в артистичних колах російський художник і лектор, за творчістю українських художників москвичі стежать пильно і щодня: «Беремо Браткова та Михайлова, додаємо до них Савадова — і виходить, що велике українське мистецтво має величезний вплив на московську сцену. Кулика навіть якось згадувати незручно — він у нас і так йде як українське, але це вже класика». Справді — незручно. Тому що саме Олег Кулик, «російський художник українського походження», якоюсь мірою вплинув на історію contemporary art. Хоча прямолінійних послідовників у нього не з’явилось, та після декількох проектів Кулика багато художників стали мислити і працювати інакше. Як пишуть у Вікіпедії, Олег Кулик народився в українській столиці у 1961 році. 79-го закінчив тут Художню школу, у 80-му — Київський геологорозвідувальний технікум. І чомусь у списку його проектів значиться лише одна виставка, проведена у Києві, — Public Interest (1998 рік, ЦБХ). Хоча ми точно знаємо, що у 98-му з ініціативи Марти Кузьми, тодішнього директора ЦСМ Сороса, він влаштував в одному з київських нічних клубів перформанс під назвою «Броненосець для вашого шоу». Кулик, обклеєний шматочками дзеркал, — така собі жива дискокуля — впродовж кількох годин обертався навколо своєї осі, відображаючи те, що відбувалось довкола. Уперше в історії мистецтво, яке давним-давно вибралося на вулиці з музеїв і галерей, за допомогою тіла художника стало буквальним онлайн-відображенням нічного життя хоч і провінційного, але мегаполісу.

На відміну від Марини Абрамович, головної для європейців перформансистки останньої третини ХХ століття, арт-вчинки Кулика працюють набагато потужніше. І до дідька гендер. Абрамович через фізичний біль досліджувала межі Я й Іншого. Так само як і решта діячів культури нашого часу (насамперед йдеться про ключових музикантів і письменників). Кулик за допомогою власного тіла препарує межі свідомості сучасної людини.

У фіналі проекту «Досліди зооцентризму» виявилося, що стосунки у світі звірів набагато гуманніші за людські. Кулик спробував жити як собака, щоб зрозуміти, що таке людина. Ніколи не шкодував свого тіла, щоб показати: сучасна людина (навіть та, яка сидить на дієті та регулярно качає м’язи у спортзалі) жертвує собою в ім’я чогось. Тіло — всього лише інструмент. Але лишається головне. І з «головним» ми давно заплуталися. Кулик не шкодував себе не тому, що шукав фіналу (зазвичай ті, хто не шкодує себе, живуть довго), а тому, що така вітальність у мистецтві: через смерть наших звичних уявлень про щось ми приходимо до нових життєвих стратегій. І було б наївно думати, що Кулик — з тих енергій, які москвичі називають «південноросійською вітальністю». Він давно покинув прив’язки до будь-якої території. Однак дуже приємно усвідомлювати, що цей художник причетний до України і що в наш час існує можливість робити те, що щиро не дає тобі спокійно спати та регулярно підкачувати м’язи. «Ніколи не знаєш, що таке утопія, а що — ні, поки не почнеш діяти». «Необхідно якнайшвидше визнати тварин як рівних нам істот на усіх рівнях». «І лише коли у всіх вітринах гасне світло, в темряві прокидається тваринне і ґвалтує людину зсередини». «З вами я звір!» «Гламур — це від початку мистецтво покійників». Та попри все мистецтво Кулика — дуже гуманне. Бо замість того, щоб багато говорити, художник діє. І в цьому плані Олег Кулик залишається адекватною людиною нашого часу, оскільки ненормальні — усі ті, хто боїться на собі перевіряти власні ідеї та твердження.

ЧЕ РЕ З СМЕ РТЬ НАШИХ ЗВИЧНИХ УЯВЛЕ НЬ ПРО ЩОСЬ МИ ПРИХОДИМО ДО НОВИХ ЖИТТЄВИХ СТРАТЕ Г ІЙ

Кулик — останній маніяк-убивця святенництва, котрий в одному зі своїх проектів, яким започаткував жанр під назвою «просторова літургія», позначив межу буття сучасної людини: кожен з нас повинен хоча б кілька хвилин голяка постояти перед небом — і усвідомити, що неминучого не уникнути. Але при цьому потрібно продовжувати жити своє невідворотне життя і відчувати власне призначення у світі, де все вирішують CV, демпінг та зв’язки.

Подія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Мистецтво, яке не затуляє реальності

МИСТЕЦТВО, ЯКЕ НЕ ЗАТУЛЯЄ РЕАЛЬНОСТІ

ОЛЕГ КУЛИК — ОДИН З ЦЕНТРАЛЬНИХ ПЕРФОРМЕРІВ СВІТУ, КЛЮЧОВИЙ ХУДОЖНИК СУЧАСНОГО АРТ-ДИСКУРСУ І БЕЗУМОВНО УНІКАЛЬНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТАТОР НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА

ІСТОРІЯ САМОТНОСТІ Кулик народився у 1961 році в Києві. За його власними словами, життя було квітучим у матеріальному плані, але дуже непростим у моральному. В дитинстві він тільки те й робив, що безкінечно навчався, тому мало спілкувався з однолітками й зовнішнім світом: замість ігор у дворі — батьківська опіка, репетитори, спорт, англійська мова, математика. Певно, так уперше виокремився його протест: проти батьків і — за власні інтереси. У Києві Кулик закінчив художню школу. Говорить, що художником вважав себе завжди, але коли в 14 років зрозумів силу російської літератури — вирішив стати письменником. А ще говорить, що Лєв Толстой йому життя колись зіпсував. У пошуках простоти як необхідної умови прекрасного молодий Кулик втратив зв’язок із реальністю і з самим собою. Тоді, після закінчення Київського геологорозвідувального технікуму, він поїхав на Камчатку, потім у Західний Сибір, далі — у

місто Торжок, а у 19 років утік і звідти й оселився у с. Конопад (Тверська область, Росія), де прожив три роки, пишучи історію самотності у селі. Там Кулик познайомився із майбутньою дружиною, Людмилою, літературним критиком, яка відмовила його займатися письменництвом та переконала взятися за образотворчість. У ті часи він відкрив для себе кубізм і ліпив статуетки в стилі іншого видатного вихідця з України — Олександра Архипенка. 1981 року Кулик приїхав з ними до Віталія Пацюкова, у Будинок народної творчості. І хоча статуетки Кулика не надто проходили «по народній» лінії, Пацюков побачив у них естетику: соц-арт. Він звів Кулика із Борисом Орловим, найкращим на той час скульптором Москви. Орлов «вправив» Кулику мозок, змусивши думати не про задоволення і враження від роботи, а про стан художника у момент праці. Мовляв, мистецтво — це факт твоєї внутрішньої роботи, а не результат компіляції з великих образів.

Подія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

«АБСОЛЮТНА РЕАЛЬНІСТЬ» Є випуск «Школы злословия» 2009 року з Куликом: під час ефіру він озвучив думку про те, що класика — це цвинтар. Як водиться, Дуня з Толстою, паралельно звинувачуючи Кулика у ходінні по краю ойкумени, вчепились за одну болючу для них тему і, обсмоктуючи питання великої культури всю програму, так і не змогли зрозуміти, чому ж він відкидає класику для себе. Усі деталі — квіти на могилах, паркани, мармурові пам’ятники — окремо мають певний сенс, та в купі складають цвинтар. Кулик прийшов до цієї думки в армії, де спочатку його били — це прояснило розум. Він зрозумів, що мистецтво — то безглуздість, не можна дивитися на когось, опиратись на класиків, на традицію. У тебе є власне життя тут і зараз. Завтра тебе можуть забити на смерть — і ти не залишиш після себе нічого. Це реальність. Абсолютно сильна.

ВІД МЕДИТАЦІЇ — ДО РЕАЛЬНИХ ДІЙ І ПОЧУТТЄВИХ АКТІВ В армії він почав працювати зі склом і зробив свою прозору труну «Життєсмерть, або Пишні похорони авангарду». Майже десять років Кулик провів у своїй майстерні в самонавіюваннях та медитації, закриваючись від реального світу. Тоді він не знав про перформанс чи фотографію. Його перша виставка «Парадокс як метод» відбулась у 1988 році у виставковій залі Севастопольського району в Москві, вона складалася зі скла та дзеркал, розкриваючи тему прозорості та відображення.

Мистецтво, яке не затуляє реальності

у 1996 році під час акції «Скажений пес» на великій міжнародній виставці «Знаки й чудеса». Оголений Кулик, прикутий ланцюгом, як собака, до будки, кидаючись на перехожих, не пускав глядачів до зали, аби захистити мистецтво від ототожнення з товаром, а долі митців — від перетворення на матеріальну цінність. Кулик говорить, що навіть після смерті хазяїна пес охороняє його тіло. Тобто безумовно відвертий собака ладен відстоювати свої почуття і відчуття до останнього. Згодом Кулик написав пояснювальну записку «Чому я вкусив людину», сформулював 10 заповідей зоофренії та у відповідь на закиди створив ще ряд «собачих» перформансів, фотографічних проектів, виставок і акцій: «Собачий дім» (Стокгольм, 1996), «Собака Павлова» (Роттердам, 1996), «Я люблю Європу, а вона мене ні» (Берлін, 1996), «Не можу мовчати» (Страсбург, 1996), «Я кусаю Америку, Америка кусає мене» (Нью-Йорк, 1997), «Четвертий вимір» (Відень, 1997), «Родина майбутнього» (Москва, 1997), «Білий Чоловік, Чорний Собака» (Любляна, 1998), «Російське» (1999 — 2000), «Червона кімната» (1999), «Архітектурні надмірності» (Москва, 2003). У проектах Олега Кулика окрім собак задіяні корови, коні, мавпи, вівці, свині, кури, голуби: «Углиб Росії» (1993), «Знайомтеся, мій друг Чарлі» (Москва, 1994), «Коні Бретані» (Бретань, 1998), «Толстой і кури» у двох версіях (Сент-Назар, 1998; Московська бієнале, 2004), «Мертві мавпи, або Momento mori» (1998), «Страхи білого чоловіка» (1999), «Голуб’ятня» (Варшава, 2000), «Випробування Гобі (Літо)» (2004).

ПОЗА ПОЛІТИКОЮ ТА СОЦІУМОМ

Еволюція Кулика із прозорості до абсолютно реальних дій і почуттєвих актів, зведених до анімалістичних начал, створила відомий образ людини-собаки — ефективного медійного і мистецького архетипу граничної (у сенсі максимальної) щирості. Кулик вважає, що хтось має бути в культурі безсловесним.

У 1998 році Кулик показав в Україні свій дзеркальний перформанс «Броненосець для вашого шоу», зініційований на той час директоркою ЦСМ Сороса в Києві Мартою Кузьмою: обклеєний шматками дзеркала, він, імітуючи дискокулю, кілька годин крутився навколо себе в одному зі столичних клубів. Однак за офіційною інформацією, цей проект було представлено двічі: у 1993 році — в Музеї сучасного мистецтва міста Гент та у 2003 році — у Тейт Модерн в Лондоні.

Його людина-пес — такий герой. Він гавкає і може вкусити — не застрахований ніхто, навіть дружина посла. Так сталось у Цюріху

Кулик — за життя і за правду, котра, як відомо, у всіх різна. Він працює з тілом, запахами, почуттями, емоціями. І результат поєднання

Але коли не стало що їсти, почалась раптова соціалізація: Кулик пішов куратором до галереї «Ріджина» (1990–1993).

ДУМАТИ НЕ ПРО ЗАДОВОЛЕ ННЯ І ВРАЖЕ ННЯ ВІД РОБОТИ, А ПРО СТАН ХУДОЖНИКА У МОМЕ НТ ПРАЦІ

Подія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Мистецтво, яке не затуляє реальності

КОЛИ НЕ СТАЛО Щ О ЇСТИ , ПОЧАЛАСЬ РАПТОВА СОЦІАЛІЗАЦІЯ

У Т Е Б Е Є ВЛ АС Н Е ЖИ ТТЯ ТУТ І ЗА РАЗ

цих речей намагається «вставити» у культуру як таку, в медіа, які синтезуються із дуже реальних та часом шокуючих факторів. Для нього культура в цілому не має нічого спільного з конкретними речами чи явищами, які традиційно сприймаються у контексті мистецьких процесів, — це радше сукупність усіх цих деталей, з якими у розрізненому вигляді він не працює. Для Кулика мистецтво виникає тоді, коли на нього є реакція, а не у процесі безпосереднього художнього акту. Головний жанр, у якому він працює зараз — це «просторова літургія», де найголовнішим є не художник чи його витвір, а простір, який приймає будь-кого і будь-що. Усі люди різні, але простір їх однаково впускає у себе й любить. А головне — нічого, на відміну від людей, натомість не вимагає. Послідовники й учні Кулика — російські арт-угруповання «Війна» і «Бомбіли» — ведуть активну суспільну діяльність, а їхній ідеолог залишається аполітичним та асоціальним персонажем сучасної Москви.

Подія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Мистецтво, яке не затуляє реальності

ДЛЯ КУЛИКА МИСТЕ ЦТВО ВИНИКАЄ ТОДІ, КОЛИ НА НЬОГО Є РЕ АКЦІЯ, А НЕ У ПРО ЦЕСІ БЕ ЗПОСЕ РЕ ДНЬОГО ХУДОЖНЬОГО АКТУ

Подія

Текст: ОЛЕКСАНДР ГУСЄВ

Но пасаран!

НО ПАСАРАН! ПРЕМ’ЄРА СТРІЧКИ «ТОЙХТОПРОЙШОВКРІЗЬВОГОНЬ» ВІДБУЛАСЬ У ВЕРЕСНІ 2011 РОКУ В РАМКАХ ІІІ КМКФ. У ВІДПОВІДЬ НА ЗАКИДИ ЩОДО ТЕХНІЧНОЇ НЕОХАЙНОСТІ ПРОДЮСЕРИ ФІЛЬМУ ПЕРЕКОНУВАЛИ, ЩО ТО БУВ ЛИШЕ ОЗНАЙОМЧИЙ ПОКАЗ, ПОСТПРОДАКШН ЯКОГО ЩЕ НЕ ЗАВЕРШИВСЯ. СТРІЧКА ОТРИМАЛА ГРАНПРІ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ОНЛАЙН-ГОЛОСУВАННЯ

З часу презентації «першого кадру», яка пройшла в рамках фестивалю «Відкрита ніч» у 2009 році, фільм Михайла Іллєнка «Тойхтопройшовкрізьвогонь» утвердився як «велика надія» українського кіно, з бюджетом у шістнадцять мільйонів гривень і сюжетом, заснованим на реальній історії, гідній пера Роберта Льюїса Стівенсона. Вихід картини у широкий прокат у січні 2012 року можна вітати вже хоча б як привід для обговорення реалій українського кінобуття. Не зважаючи на високий градус очікування у вітчизняній кіноспільноті, практично від самого початку промокампанії фільму всі були налаштовані скептично. Не в останню чергу — завдяки трейлеру картини, який був би цілком доречним хіба що як ролик до ще одного телесеріалу про Велике Кохання на тлі Великої Історії. Парадоксально, але стрічка Іллєнка і краща, і гірша від тієї пересічної мелодрами в ретро-антуражі, яку багато хто розраховує побачити. Також не варто очікувати відповідності відтворених подій справжній історії Івана Даценка, льотчика-винищувача, Героя Радянського Союзу і вождя племені ірокезів (якщо, звісно, ця історія може бути «справжньою»). Дивовижна доля цієї людини стала лише поштовхом для авторських фантазій, зручним приводом поєднати в оповіданні жахи сталінізму, принцип «пєрвим-дєлом-пєрвимдєлом-самальоти» та індіанські танці на іншому боці планети. Сюжетний каркас кінокартини — любовний трикутник, до якого увійшли: відважний пілот Іван, красуня Люба і співробітник особливого відділу КДБ Степан, який намагається розлучити закоханих, і Друга світова війна йому в цьому виключно допомагає. Історичні катаклізми виступають невиразним, незрозумілим фоном стосунків учасників трикутника — зміст фільму навряд чи істотно змінився б, якби «наші» воювали з французами, а Іван, замість того, аби керувати винищувачем, водив би в атаку «ескадрон гусар лєтучіх». Простір, у якому діють герої, також є умовним і необов’язковим, як декорації телестудії, — атмосфера вулиць, кімнат з нудьгуючими статистами і мінімалістським реквізитом здається необжитою, кволою, а костюми такими, ніби їх щойно зняли з вішаків театральної вбиральні. Настільки ж невиразні й пласкі персонажі. Творці наділяють кожного з них не характером, а застиглим «моральним обличчям», яке вражає з першого погляду, з першого вимовленого слова: позитивні герої безнадійно шляхетні і самовіддані, негідник, як і годиться, — не тільки хитрий і безпринципний, але й банальний боягуз. Для того, щоб цей серіальний соцреалізм відсилав до реалізму магічного, автори атакують глядача снами з лелеками, сценами з вовками, які розуміють людську мову, промовами мудрих індіанських вождів та старовинними заклинаннями козаків-характерників на кшталт «Гей-гоп, куций пес!»

Але навіть усі ці дива не допомогли б відрізнити «Того...» від подібних war-love-story, які можна дивитись, кліпаючи очима, у вітчизняний прайм-тайм, якщо б творці фільму серйозніше поставились до справи. Головна проблема стрічки в тому, що не вдалося розбірливо розповісти історію, з котрої виросла картина: з якогось моменту дія сходить з рейок хронології та логічності і мчить догори дригом аж до фінальних титрів. Сюжетні лінії фільму клубочаться, перериваються і виникають у найнесподіваніших місцях. Відхилення розповіді у бік минулого тасуються з фрагментами з майбутнього у захопливій довільності і, врешті-решт, усі це збивається у такий єралаш, що орієнтирами розповіді залишаються виключно герої — які б здогадки щодо подій і місць глядачі не вибудовували, можна бути впевненими, що Іван усе такий же благородний, Люба так само вірна їхньому коханню, а Степан, як і раніше, підступний. Монтаж рясніє мікропланами, багато сцен залишилися неозвученими (зрозуміти, про що говорять герої, які безпорадно ворушать губами, допомагають субтитри), а металопластикове вікно на сходовому майданчику зразка 50-х є яскравим прикладом кіноляпів. Родзинки у цій «непропеченій кінобулочці» — комп’ютерні спец ефекти. Найбезглуздіші повороти сюжету, найбільш пафосні репліки героїв навряд чи здатні так розвеселити публіку, як сцени з повітряними баталіями, які було б соромно включати навіть до телепрограми про історію авіації або до заставки комп’ютерної гри. «Того...» варто було б і не лаяти взагалі, а поблажливо забути, як безпорадного Бармаглота, народженого сном вітчизняного кінопроцесу, якби самі творці дозволили це зробити. Та натомість вони проголошують його тріумфом і відродженням, просторікують про прийдешні фестивальні звершення і небачені касові збори. А оскільки у більшості вітчизняних мас-медіа відсутнє вміння критично сприймати інформацію, вони готові прийняти за чисту монету найбільш вишукані вихваляння фільму від його авторів. Тому більш ніж імовірно, що багато хто «Того…» назве шедевром українського кіно. І якраз цьому треба завадити. Адже будь-яке бажання дивитися українські фільми відбивають в аудиторії не іноземні культуртрегери, не кінопрокатники і не засилля маскультури, а ті, хто видає подібні картини за досягнення національної кінематографії. Адже це не досягнення, а тільки початок нової історії. А початок, звісно, не може бути простим, легким і однозначним. І якщо картина викликає стільки невдоволення в автора цих рядків та в багатьох інших співвітчизників — українське кіно, не виключено, має надію.

Міжнародні події

Українця Бориса Михайлова названо одним з найвизначніших фотографів сучасності

Таку думку висловила австрійська газета Die Presse. Особливий інтерес, говориться у публікації, викликали його фотографії бездомних людей, що купаються на пляжі (ці світлини, зокрема, виставлялись у Кунстхалле, Цюріх). «Його роботи здебільшого мають соціальний характер і зображають життя після розпаду СРСР», — пише видання. Персональні виставки Бориса Михайлова проходили у численних музеях і галереях Європи і США. Як повідомляє Die Presse, нещодавно фотограф отримав премію «Спектрум» розміром у 15 тисяч євро. Борис Михайлов народився у Харкові 25 серпня 1938 року, у 96-му виїхав до Берліна. За матеріалами інф. агенції «ГолосUA»

Міжнародні події

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Дійте! Робіть!

Ніколи не падайте духом! ДІЙТЕ, РОБІТЬ! Н АП Е Р Е ДО ДНІ В І Д К РИ Т Т Я М І Ж Н А РО Д Н ОГ О А РТП Р О Е КТ У « ПЕ Й З А Ж Х Х І С Т О ЛІ Т Т Я» А Н ТО НІО М ЕНЕГ ЕТТІ П ОБ У ВАВ В У КР А ЇН І . РЕД А К Т О РУ « У К » В ДА ЛО С Я С ТА ТИ СВ І ДКО М С Т ВО РЕН Н Я К А РТ И Н И , П РИ С ВЯЧ ЕНО Ї УК РА Ї НІ, ТА Р О ЗПИ Т АТ И Х У Д О Ж Н И К А , З Ч И М П О В ’ЯЗ А НИ Й Й О Г О ІНТ Е Р Е С ДО НА Ш О Ї З ЕМ ЛІ І ЩО В І Н Д У М А Є ПРО НА Ш У ТВО Р ЧУ МО Л О Д Ь

В УКРАЇНІ ДОСІ Є ЗДОРОВІ ЛЮДИ, ЛЮДИ В ТОМУ ВИГЛЯДІ, ЯКИМИ ЇХ СТВОРИЛО ЖИТТЯ І ТРАДИЦІЯ

Ч О М У П Р ЕК РАС Н И М МОЛ ОД И М ЛЮДЯМ З К ИЄ ВА, З У К РА Ї Н И Н Е П ОД У М АТИ П Р О СТА Н О ВЛ ЕН Н Я , Д О С Я ГН ЕН НЯ П Р О Ф Е С І О Н А Л І З МУ, ВЛ АС Н О Ї КРАСИ, ВЛ АС Н О ГО ГЕН І Ю ТУТ — УД О МА

Міжнародні події

— Що вас надихає в молодому поколінні? — Ви, молодь, — просто чудо! У вас не повинно бути страху ні перед чим. Ви є сім’я майбутнього. Ви! Немає інших! Та не вся молодь мені симпатична. Мені до вподоби ті, в яких є життя. У них немає більшості хвороб дорослих. У молоді можуть бути свої недоліки, але в неї є інтерес до життя. Розум дорослих вже закостенів в стереотипах. Молода ж людина, навіть якщо в неї є декілька стереотипів, ще сповнена нескінченної цікавості. В ній є бажання бути іншою, і в цьому є передумова, природна основа для досягнення нових горизонтів. — Такий світ. Не може бути багато геніальних художників, не можуть усі жити осмисленим життям. Наскільки ОнтоАрт допомагає змінюватись, жити інакше? — Я відповім на твоє специфічне запитання за допомогою своєї останньої книги «Молодежь и онтическая этика», яка перекладена російською.

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

В ній я говорю про дві речі. Перша: які існують пастки, котрих потрібно уникати молоді, аби не згубити свою життєвість. Потрібно уникати алкоголю, наркотиків і сексу як споживання, а не еволюції. Це ті три моменти, які знижують, скасовують життєвий потенціал молодих. Молода людина зустрічає своє Онто Ін-Се, зустрічає свій індивідуальний та особистісний проект. Всередині цього проекту вона може досягти будь-якої першості, чи то в мистецтві, чи то в науці, естетиці, високій моді, політиці, стати лідером, у розумінні — лідером Життя. Потрібно бути уважним, щоб не загубитись у посередності. Я говорю завжди в мирському розумінні. Йога? Ні. Я є дією всередині життя. Так. Робити. Істина — робиться. Я такий, і ти це знаєш. — Який потенціал живопису в сучасному українському мистецтві? — Я бачу, як кругом у світі прекрасна українська молодь — хлопці та дівчата — витрачають себе і своє життя в Парижі, Лондоні, Мілані… Питання: чому прекрас-

Дійте! Робіть!

ним молодим людям з Києва, з України, замість того, аби їхати закордон, не подумати про становлення, досягнення професіоналізму, власної краси, власного генію тут — вдома. Розвивати цей геній краси і навіть інтуїції, котрий є у багатьох українців, і який, на жаль, розбазарюється, розтрачується в інших країнах. Я показував ваші журнали закордоном, ваші та інші. Всі були у захваті і здивовані, оскільки ваші — кращі за відомі світові видання. З точки зору друку, паперу, з точки зору всього. Ви повинні йти вперед власною дорогою і перестати копіювати. Вам це не потрібно. — Так склалось, що перший оновлений випуск «УК» був представлений саме у Венеції, в Італії, на вашій батьківщині. Будемо старатись виправдати ваші сподівання. — Так, якщо всі будуть старатися, світ стане кращим. Тому що тут, в Україні, досі є здорові люди, люди в тому вигляді, якими їх створило життя і традиція. Ніколи не падайте духом! Дійте, робіть!

Ексклюзив

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

ЩОСЬ ІНФРАЗВУКОВЕ П РО І Н Ф РА З В У К О В Е В А ЖК О Г О В О РИ ТИ . І « С К А Й П» ЦЮ С ПРА В У Н Е П О ЛЕГ Ш У Є . А ЛЕ М И С ПРО Б УВ А ЛИ . РО З М О В ЛЯЛИ В РА НЦІ З М О Х О М : П РО НЬ О Г О Й К У З Ю , А Б О ПРО « ТИ Х ХТО В ІДА Ю Т» , І ПРО ЕК Т « М О В ЛЕННЄК »

Обоє гуляли напередодні вночі. Я сиділа з великою чашкою кави, гралася з Мохом «у своїх». Він підігрував — бо джентльмен. До цієї розмови у мене було багато запитань. Після неї — не стало менше. Але ось деякі факти: «Мовленнєк» — це довго планований проект, який у результаті вилився у неочікуваний експеримент. «Мовленнєк» — це не аудіокнига і не музичний альбом. «Мовленнєк» суттєво вплинув на долі Кузі й Моха. Мох не може чітко сформулювати, що таке «Мовленнєк». Мої враження: «Мовленнєк» складно слухати, коли ти один і за вікном ніч. Коли грає «Мовленнєк», тіло виструнчується, дихання сповільнюється і здається, ніби хтось дихає тобі в потилицю. Коли слухаєш «Мовленнєк», немає сил прикидатись і філософствувати. Коли вимикаєш «Мовленнєк», не одразу перестаєш його чути. Диктофон — бездоганний статист. Фіксує щонайменші погрішності. «Погрішності» нашої з Мохом розмови нещадно викладено нижче — не з метою позування, а задля того, аби зберегти максимальну правдивість цієї бесіди.

Ексклюзив

БУЛ О Я К ЕС Ь Р О ЗУ МІ Н НЯ, Щ О ЗА Ц Е МОЖН А Р ОЗ П Л АТИ ТИ С Ь

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

Ексклюзив

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

— Ідея створити «Мовленнєк» народилася в Кузі у 2008 році. Розкажіть, як саме до цього дійшло: по-перше — дабстеп, а по-друге — саме такі тексти у поєднанні із ним. — В нас давно були якісь такі розмови — коли ми сиділи і говорили, що треба разом щось зробити. Спочатку це була ідея зробити просто якийсь альбом спільний. Щоб я йому щось наспівав і т. д. А тут він мені з Москви подзвонив і каже: «Запиши мені щось автентичного, такого магічного гуцульського». З того все і почалося. Це десь ми за місяць зробили. За місяць я писав тут тексти, у Франківську: записував, відсилав йому, а він робив до того музику. Коли перший трек був зведений — це було «Гасити вугле». Я послухав — мороз по шкірі пройшов, кажу: «Кузя, шось тут… дуже ми таке інфразвукове, таке знизу шось дуже торкнули, таку дуже якусь небезпечну штуку. І треба на це вважєти». Ну от результат вийшов — «Мовленнєк». — Якими були ваші емоції з приводу цих древніх текстів1, коли ви їх начитували? — Ти знаєш, більше йшлося про те, щоб то було перфектно. Бо не було сенсу по-іншому це робити. І я старався… Ну, я не буду тобі розказувати, що я входив в якийсь транс! Я старався їх так відчитати, щоб воно поперло! Поперло мене самого. Дещо було з першого дублю, дещо він мені потім присилав, казав — щось не так. Але щоб казати, «я свідомо вживав якісь техніки, входив в транс» — ну це буде брехня! А от те, що я читав на одному диханні так, що аж задихався, щоби отак віддати це за один раз — це було. — А як ви знаходили, як читати? Я маю на увазі темп, ритм.

Т І Л О В И СТРУ Н Ч УЄТЬ С Я , Д ИХА Н Н Я С П О В І Л Ь Н Ю ЄТЬ СЯ, І ЗД АЄТЬ С Я , Н І Б И ХТО С Ь Д ИХАЄ ТО Б І В П ОТИ Л И Ц Ю

— Він мені присилав біт базовий — під метроном, скажімо, з двох нот. А я вже старався під той біт «вальнути» то всьо. — Ви думаєте, оці всі примовки — вони діють? — Я впевнений, що діють! І однозначно — це всьо дуже непрості речі… Ну, я би не хотів говорити про те, що сталося після того зі мною, і не хотів би пов’язувати те, що Кузя пішов, тоже з цим… Ну, це таке. Це мені з собою думати і з собою про це говорити. Я би на люди так не коментував. Але те, що це однозначно діє, як подіяло на нас з Кузьою… ну, ти ж сама кажеш! І є багато людей, які мені казали, що це досить страшно слухати. Мені одного разу знайома подзвонила серед ночі: вона їхала в машині і мусила спинитися, бо їй було страшно далі їхати — в машині грав «Мовленнєк». Переважно іде реакція така — дуже пронизлива. Ну, казати, що я тішуся цьому, я би не казав. Бо це зовсім з другими емоціями пов’язано. Це не є просто естрадний продукт, ніби ми «пластінку записали», як називається. Я думаю, то трошки більша якась історія взагалі з цією «пластінкою». На ній вся ця історія почалася, на «Мовленнєку» ця вся історія і кінчилася. — Як ви думаєте, чому саме тоді і саме це? Чому це було потрібно Кузі? — Ну, так Бог управив. (Довга пауза.) Так сталося. Я навіть над цим не думаю і ніколи над цим не розмишляв, чому саме тоді і так… Так управив Бог, так склалося, так звелися звізди — та й всьо. — Тобто це такий був… сплеск, викид? — Я думаю, так. Не знаю, чи викид, але те, що це сталося раптово, неочікувано — однозначно. Ми до цього не готувалися, не обговорювали, і Кузя не казав мені, що треба ото-то і то-то. Я не пам’ятаю, що він мені сказав, і не пам’ятаю, як мені в руки попалася оця книжка2 і чому я зробив саме це. Я просто цього не пам’ятаю! І чому саме ці тексти. Але коли перший текст я записав, він сказав: «О, це в той бік, давай це зробимо».

Ексклюзив

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

— У невеличкій передмові до альбому ви кажете про «відчуття передчуття» і про те, що у Кузі воно було. Що це значить?3 — Кузя взагалі був унікальний чувак насправді! Я мало, поперше, зустрічав людей з таким дуже потужним кодексом. Щоб йому пред’явити щось — і щоб він проїхав — це нереально було! І водночас він був по-правильному жорсткий з тим, хто проїжджає... Я пам’ятаю якісь такі смішні речі, що я Кузю якось мінімально підколов, проїхав щось, не подумав — а через півгодини послизнувся, впав і плече собі вивихнув під час концерту. Я підійшов до Кузі, кажу: «Кузя, я слова тобі більше не скажу!» Ми жартували, звичайно, але він мав дуже велику силу! І надзвичайно мудрий розум мав. Він був… ну от реально унікальний чувак, яких в житті я мало зустрічав! Це я говорю не тому, що його вже немає, не тому, що це великий Кузя і так дальше. Чувак був… прекрасною людиною, коротше! Що я буду довго розказувати? Таких мало було. А «відчуття передчуття», ти спитала, я думаю… що от як з тим плечем… я йому казав: «Ти маг». Я думаю, він реально був магом! І тому як це розшифрувати: звідки він мав відчуття передчуття? Я впевнений, що це йому не далося з досвідом. Це або є, або нема. — Як ви думаєте, як йому з цим було? — Я не можу собі уявити, як йому з цим було! Хіба що можу, припустимо, це прикласти до себе — як мені з чимось. Коли приходить розуміння, що ти щось можеш, не думаю, що виникають проблеми типу «мені з цим тяжко». Просто другої дороги немає, і ти не маєш права по-іншому бути. Так що немає й такого: «моє життя — це зусилля». Зусилля уже постійне, тому ти його не помічаєш. — Боюся далі коментувати навіть… — Не бійся! — Ну, мені здається, тут не може бути якоїсь легкості особливої. — А тоді ти вже не знаєш — що таке легкість-нелегкість. Як це вже вгадати? Міряти по інших людях ти не будеш і, знаєш… радості в світі так багато! І ти оточений тільки добрими ангелами, і зла взагалі насправді на світі немає. Це реально! Я це колись (просто не хочу говорити про певні досвіди на люди) реально побачив і відчув. Усе, що — зло, то тільки з тебе зсередини. В твоїй власній «ізмєні» і в твоїй власній слабкості. Навколо зла взагалі не існує. Тому тут немає таких категорій — легко чи тяжко. Ти розчиняєшся у цьому світі. От коли ти страх губиш — ти розчиняєшся у цьому світі і не відчуваєш ні легкості, ні тяжкості — повну відсутність усього, в тому числі і себе. — Говорячи про страх: чи не було страшно начитувати ці тексти? — Не було! Не було страшно! Було, знаєш (довга пауза)… Було відчуття, що щось дійсно торкнули. Один одному сказали: «Ого! Ого!». Але страху не було… Було якесь розуміння, що за це можна розплатитись. Але це не стало причиною перервати це і не робити далі. Діватися нема куди, бо почали. — А гуцульська магія, вона вся така… непевна, низинна? — Думаю, так. У всякому випадку, зараз мені так здається. Розумієш, Гуцульщина — це ж така штука дуже герметична, і дотепер туди мало що дійшло, назвемо так, «лівого». Попри всі смішні штуки: що гуцули люблять хати пластиком прикрашати — хату з дерева закривати пластиковою вагонкою! —

УСЕ , ЩО — ЗЛО, ТО ТІЛЬКИ З ТЕБЕ ЗСЕ РЕ ДИНИ

Ексклюзив

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

смішно, так? Але це ми так реагуємо! Гуцулові це до одного місця, він не тим існує взагалі, в принципі! Гуцули, коли межи чужими, ніколи не будуть «продавлювати», пропагувати Гуцульщину, спеціально говорити гуцульською мовою, навпаки — будуть ховатися, «шифруватися». Я думаю, що це «шифрування» пов’язане не з тим, що їм соромно і вони намагаються межи міськими розчинитися, щоби ніхто не сказав, що ти «з села» і «бик». Просто вони чужих не допускають до себе: ти аби скільки межи гуцулами не жив, ніколи не станеш їхнім! — Тобто є багато такого, чого ми не знаємо і про що можемо ніколи й не дізнатись, так? — Це сто відсотків! А ти говорила про магію і так далі — це однозначно є! Це є дуже потужне, але це ні погано, ні добре, ні плюс, ні мінус. Просто такої природи вібрації. Але те, що вони до себе не допускають і що з боку ніколи ніхто не дізнається про все до кінця — це точно, тому що це закрито. — Ви намагаєтесь якось досліджувати це? — Та ні! Я не те щоб досліджую і типу етнограф — їжджу в горби і все таке. Справа в тому, що я ж виріс там! В мене баба з дідом жили в такому горбі, що треба було десь годину підніматися до них! І це ж моє дитинство. І навіть вони не всі мене приймають до кінця. Тепер особливо — коли я вже давно звідти поїхав. — А про гриби мовленнєки і ваш досвід із дитинства з цими грибами — це правда?4

КОЛ И П РИ ХОД И ТЬ Р О ЗУ МІ Н НЯ, Щ О Т И Щ О С Ь МОЖЕШ , Н Е Д УМАЮ, Щ О В ИН И КА ЮТЬ П Р О БЛ ЕМИ ТИПУ « М Е Н І З Ц И М ТЯ ЖКО »

— Та це я «тєлєгу» таку прогнав просто, на яку всі повелися! Я просто придумав міф такий! Повелися багато хто, канєшно. — Це було придумано спеціально для альбому? — Та ні! Це десь чотири роки тому я такий пост в ЖЖ написав. А потім, коли ми з Кузьою обговорювали назву альбому, я запропонував. Кажу: «Давай назвемо “Мовленнєк”». А він знав про пост, він йому дуже подобався. І каже: «О, супер, абсолютно це підходить!» У даному випадку «Мовленнєк» — це як псалтир. От альбом цей — псалтир, начитка релігійних текстів. І не пов’язано це ні з якими грибними досвідами. — Скільки років ви були з Кузьою знайомі? — Багато, зараз навіть не скажу. Знайомі ми були ще з «гадюкінських» часів! Але тоді нас життя не зводило так щільно, як в останні моменти. Ми почали бачитися частіше, коли «Перкалаба» почала їздити до Москви. І я дуже тішуся, коли мені кажуть Кузині друзі: «Він тебе дуже любив». Є в нас спільний друг — Боря Бергер, зараз живе в Ессені. Він художник, сам з того, ще старого, Львова, коли були хіпі і так дальше — вони з Кузьою ще з тих часів були знайомі. І от коли ми з ним зустрілися, він каже: «Oн тєбя очєнь любіл», — і так мені стало… я мало не заплакав. Це коли Кузі уже не стало. Тому що ми ж один одному не зізнавалися: «Кузя, я тебе люблю, а ти мене любиш…» Кузя, до речі, був іще дуже несентиментальним! І дуже в цьому відношенні закритою людиною. Він ніколи не давав сентиментальним емоціям вихід. То не по-пацанськи! Кузя був реально якимось таким твердим пацаном, що називається. Дуже іронічним був! Але це одинакові рівні: наскільки ти жорсткий — будь готовий, що з тобою будуть такими ж жорсткими, і не жалійся тоді. Таке проживання досить мужнє, я вважаю. Можна знову пафосно придумати всі ці «тєлєги» натаскані і сказати, що це шлях воїна… Ну але так і є! — Як Кузя сприймав свою хворобу? Ви про це говорили?

Ексклюзив

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

— Ну що про це говорити! Я не вважаю, що про це правильно би було щось говорити. Все сталося дуже швидко. І він так достойно цей час провів, що дай Боже кожному сили стільки і так достойно себе повести! Це, знову ж таки, як взірець. Але я би не хотів це обговорювати. Ну бо що про це говорити? — Розумію. Якщо повернутися до «Мовленнєка»: ви б хотіли якось його розкручувати чи вас влаштовує, що він на такому от рівні? Я маю на увазі те, що про нього знає лише обмежене коло зацікавлених. — Абсолютно! Тому що як його розкручувати? Мені треба говорити: «Купляйте альбом “Мовленнєк”, тому що це Кузя, який помер?» Ну це ж западло галіме! Ну як так? Він є в інтернеті. Ті, хто знають, його мають. Я, крім того, на всіх концертах «Перкалаби» роздаю цей альбом просто з рук. — Без Кузі проект «Ті Хто Відают» має шанс на якесь продовження? — Ні-ні! Ну як? Кузі нема. Це він придумав, це його проект. Він взяв мене в цей проект. І Женю Тарана, який живе в Мюнхені, щоб прописав гітару5. Він придумав назву цьому проекту — «Ті Хто Відают». Проект не може бути без нього. Знаєш, у цьому суть і сила цього релізу, що він раз — і більше його й не буде. — Останнє запитання. Сформулюйте більш чітко (ви уже трохи зачепили цю тему раніше): «Мовленнєк» — що це за проект, яка його природа, для якої він аудиторії? — Якщо брати математично, в музикальному плані, цей проект для людей, які розуміють, що це за музика. Якщо брати з точки зору меседжу — то кому треба, той зрозуміє. Ця пластинка є трошки більше, чим просто пластинка або набір текстів — це однозначно. Вона впливає трохи інакше, як просто прочитання якоїсь книжки чи прослуховування музики. Правда. Ти ж чула, ти ж сама казала, Оксано. А як це класифікувати?.. Мені тяжко це класифікувати. Це більше, ніж просто реліз чи продукт. Ще би треба, щоб мене не стало дуже скоро, та й тоді це буде взагалі історія дуже закінчена. Сподіваюсь, що Бог дасть, ще мене потримає тут трохи. Тобто «нікакімі гатічєскімі устрємлєніямі» я не наповнений, хочу ще жити, радуюся жити. Але якщо взяти цинічно — от якщо б ми [я і Кузя] двоє склеїлися, тоді взагалі би вже могли казати: «Ух ти, яка історія! Ти дивися, як усе вийшло! — Прямо сюжет. — Ну, так, так. — Ну, в житті, напевне, так і є насправді — сюжети. — Ага.

В альбомі використані старі замовляння, примовки та інші тексти гуцульської магії.

Мається на увазі книга зі збірки «Гуцульщина» — п’ятитомне зібрання старих автентичних гуцульських текстів. Їх зібрав і впорядкував відомий український етнограф Володимир Шухевич (дід Романа Шухевича). Вперше ці тексти були видані у Львові у 1897 році.

«Лише тепер стало зрозуміло, що “Ті Хто Відают” повинні були статися. Це й називається профетизм. Відчуття передчуття. Кузя мав це. Відав. Це його назва. Тепер він угорі. Мені доведеться відповідати за “Мовленнєка” самому. Кузя, як завжди, взяв на себе більшу частину роботи. Він відповідає там, НАГОРІ. Дякую, брате. Колись порахуємося. Мох». (Передмова до альбому «Мовленнєк».)

Оригінальний пост Моха у його блозі в ЖЖ, який свого часу збурив чималу дискусію:

Гурту «Цукор — біла смерть» уже не існує.

УХ ТИ, ЯКА ІСТОРІЯ! ТИ ДИВИСЯ, ЯК УСЕ ВИЙ ШЛО

Ексклюзив

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

ДОВІДКА Сергій Кузьминський (Кузя) — фронтмен рок-гурту «Брати Гадюкіни», діджей (Москва), радіоведучий та продюсер (Київ). Народився у Львові. Працював на музичній сцені з 17 років. З 1988 до 1994 року — лідер легендарного українського рок-гурту «Брати Гадюкіни», заснованого у 88-му. Гастролював у Європі, США, Канаді. У 94-му зацікавився електронною музикою. З 95-го — діджей, промоутер. Наприкінці 90-х був ведучим на радіо «Столиця» у Києві та продюсером програми «Трансмутация» на радіо «Станция 106.8» у Москві. У 2001 — 2005 роках — президент московського лейбла «Good Food — Sun Trance». У 2006 році завершив кар’єру діджея і повністю зосередився на написанні власної музики, яку можна віднести до декількох стилів: psychedelic chillout, neo jazz, tech house. Останній виступ «Братів Гадюкіних» відбувся у червні 2009 року на рок-фестивалі «Чайка» — Кузьминський з’явився на сцені через кілька днів після складної операції. 3 серпня 2009 року після тривалої хвороби (рак гортані) у віці 46 років Сергій Кузьминський помер. Прощання з ним проходило у львівській «Дзизі». 6 серпня він був похований у Львові, на Личаківському кладовищі. 3 червня 2011 року у київському Палаці спорту легендарні «Брати Гадюкіни» разом з кращими українськими музикантами зіграли концерт пам’яті Сергія Кузьминського «Я вернувся домів». Окрім «Гадюкіних» у триб’юті взяли участь «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Ляпіс Трубєцкой», «ТНМК», «Бумбокс», «Мандри», «Перкалаба», «ТІК», «ДахаБраха», «Гайдамаки», Тарас Чубай та інші відомі українські виконавці.

ВІН М АВ ДУЖЕ ВЕ ЛИКУ СИ ЛУ! І НАДЗВИ ЧАЙ НО МУДРИ Й РОЗУМ МАВ

Ексклюзив

Текст: ОКСАНА КАЗЬМІНА

Щось інфразвукове

ДОВІДКА Олег Гнатів (Мох) — продюсер гурту «Перкалаба», учасник проекту «Ті Хто Відают», ветеран українського рок-н-ролу. На початку 90-х організовував рок-концерти в Івано-Франківську для гуртів «Раббота Хо» і «Ном». Працював програмним директором радіостанцій «Вежа» та «Західний полюс». З 1988 до 1991 року грав у гурті «Минула Юнь». З 98-го — продюсер колективу «Перкалаба». У Києві діяльність гурту «Перкалаба» почалася з фестивалів «Червона Рута» та «Культурний герой» і триває до сьогодні. Найсвіжіший альбом «Дідо» вийшов у 2011-му. Робота над «Мовлєннєком» (проект «Ті Хто Відают») почалась у 2008 році — Сергій Кузьминський був його саунд-продюсером та композитором. Мох став автором та редактором текстів. Альбом вийшов у 2011 році — в день триб’юту «Братів Гадюкіних» у Києві.

Тенденції

Текст: ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

Масова література

МАСОВА ЛІТЕРАТУРА:

ПРАВИЛА ГРИ Г РА Н-ПРІ О С ТА ННЬ ОЇ « К О РО НА ЦІЇ С ЛО В А » — ПРИ В ІД С ФО РМ У ЛЮ В А ТИ В ІДПО В ІДІ НА В ІЧ НІ З А ПИ ТА ННЯ ЛІТЕРА ТУ РИ : Ч И М В ІДРІЗ НЯЄТЬ С Я М А С О В А ЛІТЕРА ТУ РА В ІД ЕЛІТА РНО Ї І Щ О , В ЛА С НЕ, ДІЄТЬ С Я З А РА З З К РА С НИ М І НЕ ДУЖЕ К РА С НИ М ПИ С Ь М ЕНС ТВ О М В У К РА Ї НІ

НАПЕРЕДОДНІ ГЕРЦЮ Діалог між масовою й «не масовою» літературою триває відтоді, як література стала виконувати не лише релігійну, міфологічну, історичну, наукову, а й розважальну функцію. Відтоді, як книгодрукування стало відносно дешевим, відтоді, як уміння читати перестало бути привілеєм винятково вищих класів і спустилося вниз. Тобто десь від кінця 18 сторіччя. Так звана висока, елітарна література не набагато старша за так звану масову. Літературна проза, без якої солідний відсоток людства не може уявити свого життя, стала повноцінною складовою культури не так вже й давно, десь у середині того ж таки 18 сторіччя. Стільки ж і масовій (надалі — МЛ), пригодницькій, сентиментальній літературі. Усі дослідники МЛ хором наводять цитату з російського класика М. Некрасова середини 19 століття про «милорда глупого», котрого несе з базару для задоволення своїх культурних запитів російський селянин, якого сяк-так навчили читати в церковноприходській школі. А мав би, за тим-таки Некрасовим, нести «Бєлінського і Гоголя». То ж іще здавна існувала література, яка маркувалася як низькосортна. Та мені зараз хочеться згадати іншу цитату з російської класики: «С час я ходил по комнате; потом сел и открыл роман Вальтера

Скотта, лежавший у меня на столе: то были «Шотландские Пуритане». Я читал сначала с усилием, потом позабылся, увлеченный волшебным вымыслом. Неужели шотландскому барду на том свете не платят за каждую отрадную минуту, которую дарит его книга?» Основоположник російської прози англоман Михаїл Лермонтов дав своєму герою Печоріну у тривожну ніч перед дуеллю не книгу британського класика Генрі Філдінга, а пригодницький роман Вальтера Скотта, тобто твір тодішньої МЛ. І «чарівну вигадку» пригодницького роману було оцінено дуже високо. Тут я хочу наголосити: поділ літератури на масову й елітарну є винятково типологічним, а не оціночним. І так звана висока, і так звана масова можуть бути різної якості. Є добра МЛ, є погана елітарна. Моя мета зараз полягає у тому, щоб сформулювати мої особисті критерії доброї МЛ. Такої, щоб направду можна було б захопитися «чарівною вигадкою» у ніч перед дуеллю. Також на прикладі одного тексту української МЛ хочу показати, що добрий текст МЛ має відповідати певним канонам. Зрештою, канони МЛ сформулювати можна, тоді як канонів доброї високої літератури просто немає, і це один з пунктів відмінності між двома літературами.

Тенденції

Текст: ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

Масова література: правила гри

ЛОГІКА ПОТОЙБІЧЧЯ, ДИВ Й МІСТИЧНИХ ЯВИЩ

СЮЖЕТНЕ ЗАГРАВАННЯ ГРАНЕЦЬКОЇ

Різні дослідники називають різні ознаки масової та елітарної літератури. Що робить літературу масовою? Легкість сприйняття? Але сама по собі читабельність ще не є ознакою «низької літератури». Так, доводилося чути від деяких інтелектуалів, що легко читається тільки дешеве читво, а читання справжньої літератури потребує великих зусиль. Але я не дотримуюсь такої думки. Велика література ставить великі питання, а МЛ має готові відповіді на гострі питання буття? Це визначення також мене не задовольняє, бо знаю, що й елітарна література також намагається не тільки ставити питання, а й давати на них відповіді.

А щоб ця розмова ставала конкретною, звернемося до свіженького тексту масової культури, а саме до роману «Мантра-Омана» дебютантки Вікторії Гранецької, який отримав Гран-прі конкурсу «Коронація слова» за рік, який щойно добіг кінця. Про назву роману ми поговоримо трохи далі — це один з багатьох непродуманих символів, яких у тексті МЛ бути не повинно. Символіка МЛ має бути гранично прозорою, як Ромка і Юлька, імена головних героїв радянського молодіжного суперпопулярного любовного роману «Вам и не снилось». Вікторія Гранецька обрала для свого роману жанр психологічного трилера. Психологічного у тому сенсі, що головним об’єктом зображення є підсвідомість героїні, в якій відбуваються різні пригоди, яка є вмістом усіляких таємниць. Такий жанр досить широко використовується у світовій МЛ, але на вітчизняних теренах ще не затертий. Зрештою, сам великий Фрейд порівнював дослідження підсвідомості людини з читанням детективного роману.

Гадаю, різниця полягає у тому, що в МЛ є неодмінним розважальний вимір, а у високій він може бути, а може й ні. Читабельність — це необхідна умова МЛ, але не достатня. МЛ — то компенсаторна література, де читачі шукають того, чого не мають у житті: пригод, авантюр, динамізму, великого й чистого кохання, чесності і ясності у стосунках, а також розгадки усіх можливих таємниць, мовляв, «зачем живем, зачем страдаем» — чогось російська класика з її проклятими питаннями не відпускає мене при написанні цього маленького дослідження. МЛ неодмінно має являти читачеві боротьбу добра зі злом. Елітарна може дозволити собі говорити про відносність добра і зла, про їхню, так би мовити, амбівалентність. МЛ має неодмінно стверджувати добро, це також необхідно. Якщо твір так званої «високої» літератури може дозволити собі бути настільки песимістичним, що читачеві (якщо твір таки добре написано) на якусь мить не захочеться жити, то МЛ, навіть якщо це хорор, неодмінно має нести у кожному своєму тексті перемогу добра. Хоча б навіть у вигляді розгаданої таємниці: звідки цей жах, які його джерела. А значить і рецепт, як з ним боротись.

КАНОНИ МАСОВОЇ ЛІТЕ РАТУРИ С Ф ОРМУЛЮВАТИ МОЖНА, ТОДІ ЯК КА Н О НІВ ДОБРОЇ ВИСОКОЇ ЛІТЕ РАТУРИ П Р О СТО НЕ МАЄ, І ЦЕ ОДИН З ПУНКТІВ ВІДМІННОСТІ МІЖ ДВОМА ЛІТЕ РАТУРАМИ

Події тексту МЛ мають узгоджуватися за законами Аристотелевої логіки, навіть якщо йдеться про потойбічний світ, воскресіння з мертвих та інші містичні або психіатричні конструкції. Тоді як у текстах елітарної літератури можлива якась інша логіка, розриви часу, нестиковки у просторі, плутані рефлексії. МЛ має містити просту й зрозумілу символіку, яку автор мусить продумати в деталях і, якщо треба, навіть пояснити, але при тому на сторінках свого твору не читати лекцій з психології чи історії релігії. В елітарній літературі щось може вийти саме собою, підсвідомість автора сама виведе назовні неявний діалог автора чи його героя з Богом чи з дияволом. В МЛ нічого саме не виходить. Це ремесло більшою мірою, ніж мистецтво. З високої літератури критики будуть витягати все нові й нові смисли — в МЛ смисл має бути ясним як божий день.

Зовні успішна молода дівчина на ймення Євпраксія, яка протягом тексту іменується Євою, головний редактор великого видавництва, гарна, самовпевнена, фарбована білявка, їздить на автомобілі, має сяку-таку, але власну квартиру, веде безладне статеве життя, доносить на співробітників начальству, з яким спить, одним словом, стерво, і сама себе характеризує як таку.

Але не все так просто, Єва уже шість років страждає, бо їй щоночі сняться кошмари. Якесь фантастичне створіння, так званий «Ловець снів», щоночі пропонує їй стрибнути з даху багатоповерхового готелю, мовляв, вона не розіб’ється. Дівчина навіть намагається не спати ночами, щоб не бачити страшного сну. Але вона засинає на ходу й прокидається вже мертвою. Її тіло лежить у морзі, а її душа — чи її привид — опиняється у помешканні разом із аналогічним створінням, яке жило тут раніше. Єва, яка і в нематеріальному стані зберігає свої прижиттєві виняткові вульгарність, безкультур’я і мерзотний характер, поступово прозріває. Вона згадує, що колись в неї був божевільно-коханий божевільний наречений Влад, якого вона «зрадила», і за це й прийшла до неї спокута у вигляді щонічних візитів «Ловця снів». Сюжет, коли з героєм у минулому трапилося щось жахливе, або коли щось жахливе вчинив він/вона, а потім він/вона не хоче (або не може) туди подумки повертатись, є надзвичайно поширеним у світовій літературі, а в масовій такий конструкт містить кожен другий текст. Але все одно цей нехитрий прийом працює. Читач включається у гру, і йому вже неодмінно хочеться довідатися: а що ж тоді сталося з цією людиною?

Тенденції

Текст: ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

Масова література: правила гри

А сталося от що. Безрідна Єва і мажор Влад покохалися настільки, що аж вирішили одружитись. Батьки були дуже проти. Хлопцю авторка заради інтриги навісила складне психіатричне захворювання. Єва працює у видавництві, погоджується на підвищення зарплатні, у результаті чого раптом стає коханкою свого шефа Андрія. Після такого дівчина не може повернутися до коханого Влада, вона починає бомжувати, харчуватися на смітниках. А Влад тим часом чинить самогубство: стрибає з даху готелю, де вони з Євою кохалися вперше. А Єва, місяць поживши по скверах і смітниках, вертається до Андрія на посаду видавничого стерва, тупого й вульгарного, якою ми бачимо її на початку тексту. Ось воно що! Це той самий дах, куди «Ловець снів» тягне Єву щоночі! А Єва, виявляється, «забула» Влада і свою історію кохання, згадавши її тільки у своїх потойбічних мандрах. І, коли це відбулося, Єва прокинулася, воскресла у тілі, щоправда покаліченому, бо ж з даху вона таки стрибала, але не на смерть, прокинулася не в морзі, а в реанімації. Після лікування й роботи з психоаналітиком Єва знаходить магічну картину-оберіг, витвір Влада, і пише книгу свого життя. Тож від перших сторінок ми читаємо не просто

У МАСЛІТІ Є НЕ ОДМІННИ М РОЗВАЖАЛЬНИЙ ВИ МІР, А У ВИСОКІЙ ВІН МОЖЕ БУТИ, А МОЖЕ Й НІ. ЧИТАБЕ ЛЬНІСТЬ — ЦЕ НЕ ОБХІДНА УМОВА МЛ, АЛЕ НЕ ДОСТАТНЯ

історію, а книгу, написану оцією самою Євою. Дописавши книгу, вона відправляє її своїй матері, популярній письменниці Енн-Марі Скотт, яка живе на Заході, пише англо-французькою мовою і, як це з’ясовується наприкінці, є основним об’єктом ненависті Єви. Потому Єва таки стрибає з того самого даху, а Енн-Марі присвоює собі книгу доньки, написану її кров’ю. Книга закінчується тим, що тепер вже до паскудної мерзотниці Енн-Марі починає ходити «Ловець снів», пропонуючи їй стрибати з даху.

ЗНАК ОКЛИКУ СЕРЕД СУЦІЛЬНИХ ЗНАКІВ ЗАПИТАННЯ Переповівши каркас цього амбітного сюжету, відразу відзначимо ключові проколи тексту, а саме проколи психологічні. Якщо суїцид відбудеться у символічному просторі, у нашому випадку — в тексті, то він ніколи не станеться в реальності!!! Це і є знак оклику в оточенні суцільних знаків запитання, які заявила в епіграфі до свого роману Вікторія Гранецька. Навіть писати про свої травми — то шлях радикальної психотерапії. Якщо психотерапевт зумів змусити пацієнта написати історію його життя, він вилікував його. Інша справа, що травмовані, буває, настільки не готові говорити про свої травми, що йдуть з ними до могили. Але в МЛ, на відміну від елітарної, причини травм мають неодмінно розкриватися й пояснюватись. То над текстами «високої» літератури будуть чаклувати літературознавці, вишукуючи ознаки міфів і містерій. В МЛ наприкінці не має лишатися ніяких нерозв’язаних проблем. У кінці роману, що розглядається, ніби й розкриваються усі таємниці, але ми побачимо трохи нижче, що це не так.

Тенденції

Текст: ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

Масова література: правила гри

А поки аналізуємо далі. Проблематичною є амнезія Єви. Ви багато зустрічали дівчат, які у 27 років реально не пам’ятають, що з ними було у 21? Ото ж бо. Амнезія мандрує з одного витвору масової культури до іншого, іноді забрідаючи й до елітних текстів. Гранецька впевнено кваліфікує амнезію своєї героїні як витіснення за Анною Фрейд, мовляв, мозок Єви витіснив у підсвідомість травматичний досвід з метою свого захисту. Але ж у реальності витіснення здебільшого відбувається не так. Це досить складний психологічний процес, не механічний, як це намагається представити авторка. Витісняються переважно не події, а бажання, образи, оцінки. Ну, наприклад, якщо стара діва кипить від гніву при вигляді кожної міні-спідниці, вона вважає, що переймається падінням моралі у суспільстві, хоча насправді заздрить гарним молодим ногам. Це багаторічний, поступовий процес. В історії Єви забування Влада відбувається за занадто спрощеною схемою, читач може вигукнути «не вірю!», чого автор МЛ мав би остерігатися.

ЄВА УПЕРТО СИМВОЛІЗУЄ СМЕРТЬ Гранецька, за законами жанру, тяжко звинувачує свою Єву, роблячи це свідомо, але паралельно несвідомо весь час виправдовує її, роблячи головними винуватцями того, що сталося, ненависне старше покоління. Наприкінці виявляється, що підступні батьки Влада фактично зорганізували зґвалтування Єви Андрієм, у якому дівчина так тяжко винуватить себе. Тоді як сам божевільнокоханий божевільний Влад виявляється мало не дияволом. А зрадити диявола — то вже не такий і страшний гріх, якщо розібратися. Та й саме їхнє кохання було не від Бога, а від нечистого, то чого було каратися тим усе життя, якщо мантра виявилася оманою, чого насправді не буває. Мантра, якщо спробувати вникнути у деталі цієї складної сутності індуїзму, або несе великий позитив, або, якщо то не мантра, вона не несе нічого, нашкодити не може. Не зважаючи на те, що категорії східних релігій давно вже вийшли з відповідних храмів та ашрамів і рушили в маси, варто розжовувати їх до кінця, коли вводиш їх у маскульт. Щоб оманою не виявився саме творчий задум. І все-таки, варто визнати, авторці вдалося створити образ гранично конфліктної жінки, яка нищить оточення і нищить себе. Але якщо вже її відправлено у лоно МЛ, то варто було б професійніше розібратися, як вона дійшла до такого життя. Почати з того, що вона не має бути Євою. Єва — то не конфліктна особа, яка не живе і не дає жити нікому. Єва — то всеплодюща прамати роду, а не красуня, через яку влаштовуються війни й гинуть люди. Якщо брати юнгівську жіночу класифікацію, то має бути Єлена, не Єва. А саме ім’я першої біблійної жінки давньоєврейською мовою означає «життя». Тоді як Єва Гранецької уперто символізує смерть, що призводить до кричущого розщеплення, прикрої нецілісності. Релігійними категоріями варто оперувати грамотно, або не оперувати взагалі. Єва не обіцяє раю на землі, як це чомусь здавалося видавцю — ґвалтівникові Андрію. Єва на землі — то не рай, а праця в поті чола. Якщо авторка не читала Книги Буття бодай у варіанті «Біблія малюкам», то не варто пхати алюзій з вічної книги у свій текст. Отже героїня написала книгу свого життя й смерті — і все одно чинить самогубство. Тут дві причини. Або авторка не знає елементарних законів психології, або героїня, пишучи свою книгу, так і не розкрила своїх глибоких травм. Можна схилятись до другого. Але тоді все одно не дотримано головного засадничого закону МЛ, а саме: не розкрито таємницю, чому Єва таке стерво. Зрештою, ще до «зради» Влада вона була такою: невмотивовано конфліктною. Й упертою у своїй органічній вульгарності. Промовиста деталь: маючи божевільно-коханого нареченого, вона ходила на роботу без трусів, провокуючи начальство. Український літератор-еротознавець №1 Юрій Винничук фахово відзначав, як провокує всіх і вся, коли в жінки не промацується і не світиться під сукнею гумка від трусів на стегнах. Так, закоханій дівчині, буває, хочеться бути гарною й звабливою для всіх. Але бажання ходити без трусів на роботу — то вже виклична, істерична вульгарність.

МАСОВА ЛІТЕ РАТУРА НЕ ОДМІННО МАЄ ЯВЛЯТИ ЧИТАЧЕ ВІ БОРОТЬБУ ДОБРА ЗІ ЗЛОМ. Е ЛІТАРНА МОЖЕ ДОЗВОЛИТИ СОБІ ГОВОРИ ТИ ПРО ВІДНОСНІСТЬ ДОБРА І ЗЛА, ПРО ЇХНЮ, ТАК БИ МОВИТИ, АМБІВАЛЕНТНІСТЬ. МЛ МАЄ НЕ ОДМІННО СТВЕ РДЖУВАТИ ДОБРО, ЦЕ ТАКОЖ НЕ ОБХІДНО

Тенденції

Текст: ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

РЕАЛІЇ МАЮТЬ БУТИ РЕАЛЬНИМИ

Масова література: правила гри

Г РАНЕ ЦЬКІЙ ВДАЛОСЯ СТ ВОРИТИ ОБРАЗ Г РАНИЧНО КОНФЛІКТНОЇ ЖІНКИ, ЯКА НИЩИТЬ ОТОЧЕ ННЯ І НИЩИТЬ СЕ БЕ

Гранецька декларує, що між Владом і Євою була велика і чиста любов, якої Єва не зберегла — класичний розвиток подій масової культури. Проте з написаного нею випливає, що зійшлися двоє чортів у болоті. Сцени потойбіччя написані, загалом, краще, ніж земні, — очевидно, зв'язок із підсвідомим в авторки при написанні «того світу» встановлювався краще, ніж при змалюванні «цього». Тож недаремно Єва і Влад у потойбіччі не поєднались, як це переважно відбувається між богом судженими коханими, які знайшли одне одного на землі — яких би помилок і злочинів вони б не накоїли потім. Щоправда, «земний» Влад в авторки вийшов зовсім невиразний. Погано прописані і його божевілля, і його демонізм.

«Хворий на бубонну чуму диявол» звучить спершу ніби дуже грізно й моторошно, але це плутаний символ, який рядовий споживач МЛ не «з’їсть», а не рядовий у цьому наборі слів не побачить взагалі ніякої символіки. Та й повторюваний чи не на кожній сторінці «Ловець снів» викликає асоціації з добром, а не зі злом, як хотіла авторка. «Ловець снів» — він ніби відловлює погані сни, не пускає їх до сновидця, а за авторським задумом то мав би бути такий собі «Той, хто надсилає кошмари», а не той, хто ловить їх. Знаменитий ловець у житі Селінджера — він ловив діточок, щоб урятувати їх, а не навпаки, штовхав паскудних дівок з дахів хмарочосів. А наша Єва нібито розбилась, але, проіснувавши певний час між життям і смертю, повернулася до життя. І тут знову варто згадати канони масової культури, згідно з якими текст МЛ має відповідати законам Аристотелевої логіки. Тож тіло покаліченої

Єви мало б лежати не в морзі, а в реанімації, поки її привид блукав містом і земною кулею. Тому сцена в морзі є невмотивованою, невідповідною цій логіці. Так, можна вважати, поки дівчина лежала у комі, їй примарилися і морг, і патологоанатом. Але, оскільки вона лишає артефакти свого перебування у вигляді вкраденого люстерка чи віднайденого кулона, то варто підтягти до цього й інші моменти.

«Вдруге» Єва чинить самогубство із міркувань високої свідомості: щоб не псувати життя закоханому в неї молоденькому психоаналітику. Але все прочитується так, що Єва, в якої матері бути не повинно, бо Єва (нагадаємо, хто забув) — перша жінка на землі, в усьому, фактично, звинувачує свою матір, успішну письменницю Енн-Марі Скотт. Вона чинить самогубство, щоб помститися цій паскудній особі. Конфлікт із Великою Матір’ю, яка в романі Гранецької здобула риси Енн-Марі Скотт, — то один з базових конфліктів культури, і він цілком може бути сюжетом МЛ. Але тоді він має свідомо ставитися у центр оповіді замість вигадування якогось малохольного Влада, котрий, як виявляється, тут зовсім ні до чого. У тексті МЛ мають бути реальні реалії — даруйте тавтологію. Але реалії мають бути реальними. Так, цілком можливо, щоб автор МЛ творив якийсь свій вигаданий світ із тамтешніми реаліями. Так само автор МЛ може творити й свою власну теорію потойбіччя й воздаяння за гріхи, а не змушувати своїх героїв діяти згідно із законами котроїсь із містичних систем, які вже існують у світі, що, власне, й робить авторка «Мантри-Омани». Але щодо реалій. Якщо вже у тексті існують чіткі реалії України у вигляді імен телеведучих, то варто й інші моменти приводити у відповідність.

Тенденції

Текст: ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

Масова література: правила гри

Усіх авторів МЛ чомусь нездоланно приваблює божевілля й божевільні. Отож вони мають знати, що аж так запросто прийти в ці лікарні, як у терапію, не можна. Що хворих замикають, що відвідувачів не пускають до палати ні за яких умов. Що вони можуть взяти хворого на прогулянку під розписку й повернути у призначений час, інакше можлива кримінальна відповідальність. Що повністю виключаються відвідини божевільні вночі. Що якщо батьки Влада віддали його до відповідної лікарні, то лише вони, і ніхто інший, можуть забрати його звідтіля. Це — поширена неточність, яка псує багато текстів як МЛ, так і літератури елітарної.

ЩОДО МОВИ «МАНТРИ-ОМАНИ» Роману Вікторії Гранецької притаманна така не менш поширена якість, як порногламур. Порногламур — то сьогоднішній стан культури, про який можна говорити багато, чого наразі не робитиму. Скажу коротко: те, чому в романі дається найвища оцінка, у Вікторії Гранецької має якість або Голлівуду, або якоїсь шанованої фірми. Причому вона це пише всерйоз, без іронії, без самоіронії. Схоже, для авторки гламурні сутності направду мають статус божественних. Це і є вияв порногламуру. Наші кохані, що ми їх справді любимо, говорять голосами Крішни, Христа, Діоніса, а не голлівудських акторів. І омріяну шлюбну сукню кроять янголи, а не оскар де ла рента. Навіть, якщо пишеш текст МЛ, варто думати про вічність, де забудуться імена псевдокумирів. Так само й з вульгарними словами не завадить бути обережними. Не тільки тому, що добрий автор і про вульгарне вміє сказати без надмірної вульгарності. Справа в тому, що саме вульгарність найбільше застаріває, робить текст анахронічним. Тому й варто сказати кілька слів про мову тексту. Вже давно закритим є питання, чи можна вживати ненормативну лексику на сторінках красного чи чорного письменства. Я вважаю, що обсценна лексика на сторінках «мантри, як її, омани» є невмотивованою. Особливо те слово, яке прикрашає першу сторінку. Матюкаються люди в стані агресії, а в стані переляку разом із криком вилітають якісь інші слова. Так, матюками авторка хоче підкреслити низьке походження своєї героїні, її фатальну спорідненість з її вульгарною матінкою Енн-Марі Скотт. Але спостерігається перебір. Коли йдеться про секретарку, яка «бігає до церкви, як на срачку», панна Гранецька напевне «переперчила». Хоча й сама вона, схоже, вельми пишається винятковою соковитістю своєї мови. Отже Гран-прі останньої «Коронації слова» нічого не дає серцю, дуже мало — розуму, але справді іноді лоскоче нерви. Та чи містить цей роман ту «чарівну вигадку», яка захопить у ніч перед двобоєм? Тут, звичайно, справа смаків, але гадаю, що ні. Навіть захопившись таємницею «Ловця снів» і стежачи за походеньками примари-Єви, читач буде весь час перечіплюватися за погану мову й невмотивовані вульгарні деталі. Одинадцять років тому на першій «Коронації слова» Гран-прі отримав роман також тоді дебютантки Алли Сєрової «Правила Гри». То був текст масової культури, який жодним чином не претендував на полиці високої літератури, трилер, у центрі якого діяла Керстін-Юлія, супердівчина, агентка таємних служб, тобто те, від чого засадничо мало б знудити споживачів високої культури. Але той текст містив такий потужний позитив, що його, як і роман Вальтера Скотта, можна було читати у ніч перед дуеллю. На другому десятку популярного конкурсу українським читачам запропоновано аморальну конфліктну вульгарну дівчину-самогубця, та ще й без трусів. А до того ж текст так і не розкриває таємниці, чому наша Єва стала такою. Чи підступна Енн-Марі Скотт водила її у дитинстві на прогулянку без трусів, бо ліньки було прати, чи, навпаки, водила дитину у брудних трусиках, і дитині натирало попцю. Таємниця лишається поза кадром, і це прикро. Тeкст Вікторії Гранецької — провалля, після якого має неодмінно розпочатися новий злет.

ОТЖЕ Г РАН-ПРІ ОСТАННЬОЇ «КОРОНАЦІЇ СЛОВА» НІЧОГО НЕ ДАЄ СЕ РЦЮ, ДУЖЕ МАЛО — РОЗУМУ, АЛЕ СПРАВДІ ІНОДІ ЛОСКОЧЕ НЕ РВИ . ТА ЧИ МІСТИ ТЬ ЦЕ Й РОМАН ТУ «ЧАРІВНУ ВИГАДКУ», ЯКА ЗАХОПИ ТЬ У НІЧ ПЕ РЕ Д ДВОБОЄМ?

Думка

Чи стане інтернет основним каналом комунікації майбутнього?

ЧИ СТАНЕ ІНТЕРНЕТ ОСНОВНИМ КАНАЛОМ КОМУНІКАЦІЇ МАЙБУТНЬОГО? 22 ГРУДНЯ 2011 РОКУ В ІНСТИТУТІ ГОРШЕНІНА ПРОЙШОВ КРУГЛИЙ С Т І Л Н А Т ЕМ У « Ч И С ТА НЕ ІНТЕРНЕТ О С НО В НИ М К А НА ЛО М К О М УНІКАЦІЇ МАЙБУТНЬОГО?». «УК» ВИРІШИЛА ОПУБЛІКУВАТИ ВИСТУПИ УЧАСНИКІВ, ОСКІЛЬКИ УКРАЇНСЬКІ МЕДІЙНИКИ СПРОБУВАЛИ ДАТИ ВІДПОВІДЬ НА КЛЮЧОВЕ ЗАПИТАННЯ ЧАСУ: КОЛИ ЗНИКНЕ ОСТАННЄ ДРУКОВАНЕ ВИДАННЯ І ЗАЛИШИТЬСЯ ТІЛЬКИ ІНТЕРНЕТ?

Наталія Клаунінг, Інститут Горшеніна: Інтернет займає значну частину нашого життя. Згідно з дослідженням Інституту Горшеніна, проведеному серед студентів чотирьох країн, переважна більшість — до 90% опитаних — користуються ним щодня. І ця цифра постійно зростає, інтернет усе частіше виступає як засіб масової комунікації. Крім того, з появою інтернету стало практично неможливо затаїти будь-яку інформацію з будь-якої точки світу. Свіжий приклад — шокуюче відео з Казахстану, яке у лічені години облетіло світ. І це незважаючи на те, що місцева влада як могла обмежила доступ місцевого населення до соцмереж і інтернету. Наш круглий стіл присвячений тому, як інтернет вже змінив наше життя і як він змінить його в майбутньому.

Запитання до Вадима Денисенка: ви маєте справу і з паперовою газетою, і з її інтернет-версією. Яку різницю ви відчуваєте? Як на вашу думку, незабаром паперові носії інформації відімруть і залишиться тільки інтернет? Вадим Денисенко, головний редактор тижневика «Коментарі» і сайта comments.ua: Частина друкованих ЗМІ відімре. Очевидно, першими будуть щоденні видання, інформаційні, розважальні — цю нішу стовідсотково заповнює інтернет. Більше того, через інтернет набагато легше дивитися фото, відео, читати новини. І по суті таблоїд в інтернеті набагато цікавіший, краще ілюстрований і набагато швидше оновлюється, ніж у друкованій версії.

Думка

Чи стане інтернет основним каналом комунікації майбутнього?

З приходом планшетів вся друкована преса, безумовно буде витіснятися на задній план. З іншого боку, на мою думку, довше протягнуть або ж ніколи не відімруть так звані глянцеві журнали.

З П Р И ХОД О М ПЛАНШЕ ТІВ В СЯ Д РУ КО ВА Н А П Р ЕСА, БЕ ЗУМОВНО БУДЕ В И ТІ С Н Я ТИ С Я Н А ЗАДНІЙ ПЛАН Хочемо ми того чи ні, але жіночий журнал набагато краще дивитися в друкованій версії. Або, скажімо, журнал National Geographic чи «Вокруг света». І десь посередині між щоденними виданнями і глянцевими журналами знаходяться тижневики, які ми називаємо «розумним чтивом». Вони ще достатньо довго будуть мати свою нішу. Багато хто говорить, що скоро журналістика відімре, і люди в інтернеті будуть самостійно знаходити будь-що. Я глибоко не погоджуюся з такою думкою. Професійна, правильно подана і правдива інформація — дуже важлива. Професійні видання будуть обростати блогами, доповнюватися тими чи іншими елементами народної творчості. Але все ж кістяк будь-якого видання буде професійним. Наталія Клаунінг: Запитання до Володимира Ільченка. Яким є вплив інтернету, зокрема соцмереж, на політичні і суспільні процеси в Україні й у світі? Володимир Ільченко, заступник головного редактора інформагентства УНІАН: Спершу відповім на запитання, яке задавали Денису. Я на 100% згоден, але хотів би трошки додати і дещо поправити вас. Ви сказали, що інтернет — це засоби масової інформації. Це не так. Інтернет — це спосіб взаємодії із зовнішнім середовищем. Це і не спосіб комунікації. Це і кіно, і розваги, і секс і т.д. Треба розрізняти журналістику і власне інтернет. Журналістику не можна замінити чимось іншим, насамперед — це зв'язок з реальністю. Ми всі з вами колеги, і знаємо: матеріал з інтернету — не дуже якісний, а зроблений з місця події — і є журналістикою. Це зовсім інший рівень подачі. Запит на професійну журналістику в суспільстві є, і скільки існуватиме це суспільство — стільки цей запит і буде. Щодо того, чи витіснить інтернет-журналістика іншу журналістику, я погоджуся з Вадимом: ті функції, які несуть друковані ЗМІ — інформування, естетична насолода, реклама, — розділяться. Як засіб інформування друкований ЗМІ, швидше за все, втратить свій сенс. Щодо представницьких функцій, то звичайно, глянцеві видання залишаться, тому що завжди буде в попиті така річ, яку хочеться потримати в руках. Стосовно соціальних мереж, то, звісно, вони перевернули світ, уявлення про світ. Він став тісніший. Зараз соцмережі — це чи не основний фактор суспільної діяльності. Наталія Клаунінг: Запитання до Соні Кошкіної. Соню, як ви вважаєте, чи можливий в інтернеті контроль, і якщо так, то в якій формі? Якими повинні бути фільтри, адже повна свобода самовираження має і побічні ефекти.

фідбек. Спочатку, коли ЗМІ переміщувалися до інтернету, коментарі задумувалися як функція зворотного зв’язку з читачами. І вони дійсно таку роль виконували. За дуже короткий період політики зметикували, що негативні для них форми текстів можна спробувати виправити на позитивні для них коментарі. Так народилися особи, які на професійному сленгу називаються ботами — це спеціально навчені люди, які за певну платню виконують нескладну технічну роботу з формування певних контекстів і стрічці коментарів. Політики чомусь вважають, що це може змінити у позитивний для них бік інформаційний фон.

Соня Кошкіна, шеф-редактор LB.ua:

Моя особиста точка зору: це категорично не так, цінність сказаного професійним журналістом з цінністю написаного товаришем ботом взагалі не зіставні. Проте якість і кількість таких коментарів, на жаль, призвели до спотворення ідеї коментарів як зворотного зв’язку з читачем.

Якщо ми говоримо про ЗМІ, що представлені в інтернеті, то вони дуже зацікавлені у зворотному зв’язку з читачем. Раніше до газети надходили листи від читачів. Тобто ти розумів, що є якийсь

Наприклад, виходить у вас на сайті якийсь цікавий аналітичний текст, скоріше суспільний, аніж політичний. Із 140 коментарів 40 — цікаві і змістовні, решта 100 — нісенітниця, за яку одразу

Думка

Чи стане інтернет основним каналом комунікації майбутнього?

можна порушувати кримінальну справу за розпалення міжнаціональної, расової та іншої дискримінації. Вони забивають стрічку, і коли ви хочете залишити змістовний коментар і бачите увесь цей бруд, у вас зникає бажання щось коментувати. Можна намагатися це модерувати, та, як показав наш досвід, навіть найрозумніша програма таку кількість літер просто не здатна перетравити. Тому ми нещодавно прийняли кардинальне рішення про перехід коментарів виключно у авторизований формат через соціальні мережі, тому що прекрасно знаємо, що створити анонімний профайл у соцмережі можна, але складно. Треба довго у цьому колупатися.

Д ЛЯ ТРАДИЦІЙНИХ ЗМІ УСЕ СКІНЧИТЬСЯ ТОДІ, КОЛИ П Л АНШЕ ТНИК БУДЕ КОШТУВАТИ 2 0 0 ДОЛАРІВ, КОЛИ ВІН БУДЕ ЗА ВТОВШКИ З ГАЗЕ ТНИЙ ПАПІР І Й ОГО МОЖНА БУДЕ СКЛАСТИ І ПОКЛАСТИ ДО КИШЕ НІ

Це експеримент, і LB.ua свідомо пішов на нього. Кількість коментарів, звісно ж, різко впала. Проте вони стали більш якісними. Ми задоволені і поки закріплюємо результати. Вже намічається тенденція до збільшення числа коментарів. Гадаю, надалі ми будемо удосконалювати формат зворотного зв’язку з читачами. У цьому контексті я б закликала колег підтримати цю ініціативу, щоб винищити ботів у принципі. Наталія Клаунінг: Ми трохи пізніше ще повернемося до цієї теми. А поки запитання до Олександра Мартиненка. Як ви вважаєте, чи припускає подальший розвиток інтернету суттєве переформатування журналістики, можливо, зникнення традиційних ЗМІ? Олександр Мартиненко, генеральний директор «ІнтерфаксУкраїна»: Для традиційних ЗМІ усе скінчиться тоді, коли планшетник буде коштувати 200 доларів, коли він буде завтовшки з газетний папір і його можна буде скласти і покласти до кишені. Друге — ситуацію змінить WiFi, який має бути і в селах. Початкові функції традиційних ЗМІ — інформування і розважання. Планшет-

ник зможе виконувати роль будь-якого паперу. Коли — питання технологій. Але судячи з того, як вони розвиваються, — це років 8-10. Телевізор, може, й не зникне. Але вже почалися процеси змішування телевізійної системи й інтернету. Контент не зміниться, він просто буде по-іншому передаватися.

Ще один важливий момент: усі говорять, що журналістика більш професійна за інтернет — вона завжди виграє, тому що користувачі — непрофесіонали. Поперше, це не факт. По-друге, не треба забувати, що у нас ЗМІ комусь належать. І гарантії того, що ЗМІ передає об’єктивну інформацію, немає. А той самий блогер, котрий викладає необроблений відеоконтент, у цьому сенсі буде набагато професійнішим за журналіста, який виїхав з камерою, хорошим оператором і зняв сюжет, де повністю спотворив те, що відбувається, на замовлення роботодавця. Я від усієї душі сподіваюся, що коли настане той прекрасний час, про який ми зараз говоримо, дуже багаті люди припинять вкладати гроші в ЗМІ. Заробляти, можливо, буде виходити і менше, та все одно — буде. Гадаю, усе залежатиме від якості, достовірності і краси того, що буде показане. Це дозволить багатим і талановитим людям заробляти гроші самостійно, без допомоги комерційних структур, що не мають до ЗМІ жодного стосунку. Наталія Клаунінг: Хто тоді може виділяти кошти на оплату праці? Олександр Мартиненко: А які кошти взагалі потрібні? Я ж казав: 200 доларів буде коштувати планшетник, камера у телефоні і твої здібності дозволять швидко щось обробляти, передавати. Вже зараз популярний блогер у Росії збирає по 70-80 тисяч відвідувачів. Це тираж середньої газети. Він що, не може за такої аудиторії заробляти гроші? Може. І заробляє.

Думка

Чи стане інтернет основним каналом комунікації майбутнього?

Це той випадок, коли мільйонні інвестиції, які були вкладені у ЗМІ, знецінюються. Треба буде вкладати гроші не у залізо, а у голову. Наталія Клаунінг: Запитання до Марини Ткаченко. Марино, як інтернет уже змінив наше життя і як ще змінить його в майбутньому — у найширшому, філософському сенсі? Марина Ткаченко, директор з програм розвитку людського потенціалу Інституту Горшеніна: Інтернет — це, звичайно, великий подарунок людству і виклик одночасно. Я б сказала, що інтернет переформатував людину — її свідомість, час і структуру її зайнятості. Багато хто розглядає інтернет як можливість заробити, освоює мережеву культуру. Наприклад, у наявності високий рівень культури тексту блогерів. Є ті, хто викладає тексти в інтернеті, з яких потім виходить книжка — простий народ пішов у літературу, минаючи літературних агентів, видавництва і не намагаючись навіть видати книгу. У них своя аудиторія. Щодо деяких філософських, наукових і футурологічних джерел сучасного інтернету, то, по-перше, це Вернадський з його ідеєю ноосфери (ідея інформаційної оболонки, де відбувається обмін — цінностями, знаннями). Друге джерело — Нікола Тесла, фізик,

ЗГ І Д Н О З ТЕХ Н ОЛ О ГІ Є Ю , Я КУ Р ОЗРОБЛЯЮТЬ П Р И Б І Ч Н И К И Д ЖО Б СА, НАЙБЛИЖЧИМ Ч АС О М З ’ Я В И ТЬ С Я ФУ Н К Ц І Я ВИПАДКОВОГО В ІД Е О Ч АТУ, С П Р Я МО ВА Н А Н А ТЕ , ЩОБ ВИ М О ГЛ И ПО В І Д ЕО Ч АТУ П О С П І ЛКУВАТИСЯ З БУД Ь - Я К И М МЕШ КА Н ЦЕ М ПЛАНЕ ТИ, ЗА Р Е Є СТ Р О ВА Н И М У С О Ц МЕР ЕЖІ. НА ЇХНЮ Д У МКУ, Ц Е В Б ’ Є САМОТНІСТЬ

автор ідеї миттєвої передачі інформації на будь-яку відстань. У даному випадку витік безпровідної електрики за цим стояв. Зараз багато хто цей випадок дуже міфологізує, проте саме Теслу називають батьком інтернету з фізичної точки зору. Третій — Маршалл Маклюен з його чудовою книгою «Галактика Гуттенберга», де він уперше використав термін «глобальне село» (англ. — global village, прим. «УК»), який можна застосувати до інтернету. Маклюен не застав інтернет у його нинішньому вигляді, втім основні концепти обговорював так, ніби жив у епоху інтернету. І четверте джерело — Карл Поппер з його ідеєю відкритого суспільства. Наталія Клаунінг: У мене запитання про «інший бік медалі». Скажіть, які небезпеки припускає інтернет і як від них можна захиститися? Вадим Денисенко: Я не бачу якихось серйозних проблем. З тим, що люди перестають читати друковані книжки, треба змиритися, як і з тим, що

діти перестають писати руками і починають друкувати на клавіатурі. Є інші методи розвитку. Володимир Ільченко: Будь-яка річ несе в собі щось корисне і негативне. Я кажу банальні речі, але вони передбачаються банальністю вашого запитання. Наприклад, телевізор — корисна річ, але псує зір. Балет може викликати якісь нездорові сексуальні фантазії. Щодо інтернету, то насамперед це фізична небезпека: коли людина постійно сидить в інтернеті, у неї атрофуються м’язи, їй стає важко рухатися. Далі це психічна залежність: ти поринаєш у віртуальний світ, а реальний стає менш цікавим. Може бути кримінальна небезпека — коли через інтернет домовляються про певні злочини. Та сама терористична небезпека. Цей ряд можна продовжити. Нема жодної технологічної речі, яка б не несла певних загроз. Щодо боротьби з ботами. Коли ми запроваджували на сайті доступ для коментаторів, то передбачили таку можливість: кожен може зайти і залишити свій коментар. Але цій можливості залишилось жити лічені години, бо ми запроваджуємо нову систему.

Думка

Чи стане інтернет основним каналом комунікації майбутнього?

Те саме з величезною кількістю людей, про наміри яких ви не знаєте. Це все одно, що ви зробили дублікати ключів і розкидали їх по місту. Гадаю, усі скандали ще попереду. Google дозволяє знаходити практично усю інформацію про людину, він зберігає усю пошту, усі повідомлення, знає місцезнаходження, інтереси. Із розвитком і проникненням мереж життя людини взагалі відкрите. Це дуже серйозна психологічна проблема для величезних мас народу. І це буде одна із серйозних проблем майбутнього, тому що людина зроблена таким чином, що має залишатися щось особисте, недоступне іншим. А вийде так, що нічого свого не буде. Зрозуміло, що разом із засобами проникнення з’являються засоби захисту. Однак прогрес відмичок іде швидше. Якщо пункт між появою засобу нападу на ваше приватне життя і захистом від нього буде великим, то на усіх нас чекають неприємності. Журналіст: Як вплинув інтернет на здатність людей спілкуватися у реальності? Вадим Денисенко:

П’ять років тому ми вважали, що це сприяє відвідуваності. Потім залишили технічну можливість, щоб висвічувалось місце походження коментаря — це теж обмежувало коментаторів, але з іншого боку — показувало, хто є хто. Зараз ми бачимо, що коментатор теж розвивається, і вирішили запровадити реєстрацію через електронну пошту. Побачимо, можливо, колись дійдемо і до соціальних мереж, але є маса людей, які не хочуть у них реєструватися. Наталія Клаунінг: Олександре Мартиненко, вам також адресую запитання про небезпеки інтернету. І ще: які ви бачите фільтри для коментарів, чи вони потрібні?

Тут не можна говорити, що це вплинуло на всіх. На покоління 50+ ніяк не вплинуло. На тих, кому зараз 7–25 років, інтернет дуже сильно вплинув, тому що справді величезна маса наймолодшого покоління знаходиться в інтернеті. І замість того, щоб спілкуватися вживу, багато хто спілкується за допомогою технічних засобів. Покоління 25–50 десь на межі. З кожним поколінням процес спілкування в реальності буде зменшуватися. Це велика психологічна проблема. На Заході доволі багато науковців цим питанням займаються. У нас — ніхто, ні на державному, ні на громадському рівні. І де-факто ми навіть не маємо реальної картини цієї проблеми, хоча це питання вже повинне ставитися як першочергове.

Олександр Мартиненко: Соня Кошкіна: З фільтром простіше — у нас таких нема. А загалом, усе, що вбиває ботів, — це добре і ми це підтримуємо. Стосовно небезпеки, то її в інтернеті дуже багато. Умовно кажучи, ключів від вашого дому і вашої машини зараз у вас безліч, а раніше було по одному.

Стосовно комунікації прийнято говорити, що інтернет робить її простішою. Проте я б сказала, що він її ускладнює. Тому що якщо ти ставиш собі за мету отримання якоїсь інформації, то не завжди

Думка

Чи стане інтернет основним каналом комунікації майбутнього?

можна одразу і швидко зрозуміти в інтернеті, яка людина перед тобою. Коли ми з вами розмовляємо, ви протягом 8 секунд створюєте підсвідомо думку про людину. Ви розумієте, як із нею розмовляти, наскільки вона осудлива, адекватна, чи може вона стати вам у пригоді у тій чи іншій ситуації. В інтернеті цього нема. Для того, щоб розібратися в суті, вам може знадобитися дуже багато часу. У цьому серйозний мінус. З іншого боку, згідно з технологією, яку розробляють прибічники Джобса, найближчим часом з’явиться функція випадкового відеочату, спрямована на те, щоб ви могли по відеочату поспілкуватися з будьяким мешканцем планети, зареєстрованим у соцмережі. На їхню думку, це вб’є самотність. Не знаю, що краще: познайомитися зі своїм сусідом знизу чи поговорити з другом із Парагваю. Можливо, і те й інше має право на життя. Це особистий вибір кожного. Олександр Мартиненко: До речі, ще один негативний наслідок — впаде народжуваність. Так, відеочати — це «чудово». Володимир Ільченко:

Марина Ткаченко: Треба розмежовувати комунікацію взагалі і буденне спілкування. Якісних майданчиків для спілкування в інтернеті не надто багато, як і в житті (якщо говорити про утилітарне застосування, коли я з однієї кімнати пишу чоловікові в іншу). Якщо продовжувати тему, про яку Володимир говорив – вечорниці, телевізор, інтернет, то тут у мене виникла думка, що інтернет усе-таки кращий за телевізор. Телебачення формує програмну політику, тоді як в інтернеті ти обираєш самостійно. Інтернет гуманніший до людської свідомості.

МІЛЬЙОННІ ІНВЕ СТИЦІЇ, ЯКІ БУЛИ ВКЛАДЕ НІ У ЗМІ, ЗНЕ ЦІНЮЮТЬСЯ. ТРЕ БА БУДЕ ВКЛАДАТИ Г РОШІ НЕ У ЗАЛІЗО, А У ГОЛОВУ

Я трошки оптимістичніше на це дивлюся. Наприклад, мій найближчий друг одружився завдяки інтернету: познайомився з дамою, з якою певний час переписувався. Зараз у них двоє дітей. Так що це не завжди проблема. Колега моєї дружини вийшла заміж за бразильця. Теж завдяки знайомству в інтернеті. Щодо спілкування. Знаєте, моя бабуся завжди стогнала: от колись було життя — до телевізора. Проводили вечорниці, люди ходили один до одного, спілкувалися. А от у 60–90-х роках настала певна пауза у спілкуванні, оскільки з’явився телевізор, люди позамикалися в себе вдома. З появою інтернету знову з’явилося нове дихання у спілкуванні. Мені здається, що якраз інтернет — це повернення до вечорниць.

Журналіст: Запитання з філософської сфери. Що станеться з таким поняттям, як «мовна норма»? Чи не призведе інтернет до того, що поняття нормативної мови втратить сенс? Соня Кошкіна: Якщо ми говоримо про чати, наприклад, то там народ може писати усе, що хоче. Доведено, що інтернет-мова була винайдена, тому що нею у своїй масі користуються досить молоді люди, котрі просто не знають правил, традиційної граматики, вони прикривають це спотвореними, перевернутими словами.

Щодо традиційних майданчиків, то, звичайно, це запитання до журналістів, які пишуть тексти, і до редакторів, які їх ставлять. Справа не в інтернеті, а у знанні чи незнанні, вмінні чи невмінні. Людина шукає подібних до себе. Якщо вона хоче поговорити на досить приземлені теми примітивною мовою, вона не піде на майданчики, які є серйозними дискусійними сторінками. Їй там просто нема чого робити — вона не зможе говорити однією мовою навіть із коментаторами. Вадим Денисенко: Оскільки мова — це продукт спілкування, а інтернет — це форма спілкування, то, очевидно, він вплине на мову. Мова спрощується — це загальна тенденція.

Музика

Академік української електроніки

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

АКАДЕМІК УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛЕКТРОНІКИ

ЕЛЕКТРОННА МУЗИКА, ЯКУ АЛЛА ЗАГАЙКЕВИЧ ВПРОВАДИЛА В НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЦЕС КОНСЕРВАТОРІЇ, ЕФЕКТИВНО СИНТЕЗУЄТЬСЯ З ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЮ І ПРОГРЕСУЄ ЯК ЖАНР. ЗАВДЯКИ ЗАГАЙКЕВИЧ АКАДЕМІЧНА ЕЛЕКТРОНІКА З ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЇ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА АБСОЛЮТНО «ЗАКОННУ»

За плечима Загайкевич — освіта в київській консерваторії та у французькому університеті IRCAM, викладацька практика і величезна кількість музичних творів: як оркестрових, так і електронних. Пані Алла постійно занурена в роботу. Найсвіжіший її проект — альбом «Зимовий САТ», написаний разом із джазово-авангардноімпровізаційно-мультивекторним тріо САТ. Загайкевич і САТ — дві «глиби» українського авангарду — плідно дружать ще з початку 90-х, періодично народжуючи надзвичайно цікаві звуки. «Зимовий САТ» — результат їхнього спільного концерту в Білій Церкві у лютому минулого року. Музиканти виконали електроакустичний перформанс для баяну, гітари, терменвоксу та електроніки і це — стовідсоткова імпровізація. Вже у вигляді альбому дивовижний акустичний згусток був представлений у Києві 20 січня. Тим часом на харківському лейблі Nexsound тривають затяжні пологи її релізу Nord/Ouest в рамках міжнародної музичної формації Electroacoustic's ensemble. «Геопоетичний» альбом присвячений хтонічному фольклору північно-західної України рівненського Полісся. «Вектор культури nord/ouest в цьому творі означає не стільки вільне розповсюдження культури, скільки зосереджене прислухання до звуків та знаків nord/ouest, — повідомляється в загадковому прес-релізі. — Структурна ідея твору базується на утворенні своєрідного гетерофонного ансамблю електронних та інструментальних засобів з фольклорним матеріалом».

«У світі сучасних композиторів уже практично традиційними є напрямки навчальних курсів, пов’язаних з електронною музикою, — розповідає Алла. — Так сталося, що мої колеги підтримали необхідність створення в консерваторії такого відділу, який би займався викладанням електроніки. У нас навчають як загальним речам, щоб люди взагалі розуміли, як можна поєднати інтуїтивну і ніжну композиторську діяльність з інформаційними технологіями і комп’ютерною машинерією, так і прикладним, пов’язаним вже зі створенням власних композицій: синтез, аранжування». Стосунки між електронною музикою та «традиційними» композиторами в Україні не найтепліші — мало хто взагалі розуміє, що комп’ютер може бути повноцінним музичним інструментом. Алла сприймає цю ситуацію з усмішкою: «Насправді, є в академістів підстави — певні, окремі підстави, пара маленьких підставочок — вважати, що електронна музика може якось зашкодити формуванню чогось там. Звичайно, такі підстави можуть бути тільки у людей, які не мають ані найменшого професійного враження про те, що таке електронна музика. Це ж, насправді, нормальний процес, коли композитор має можливість доторкнутися очима до цього всього, роздивитися спектр звуку, побачити зв’язок між собою та своїми слуховими образами. Коли ти відкриваєш звук якогось інструменту у вигляді сонограми — це такий феєрверк емоцій! Як це красиво, гармонічно і досконало — графіка усіх цих спектрів. Тобто, коли людина наближається хоча б до такого розуміння зв’язків у космосі музики — це нормальний крок. Ненормальний — коли композитор отримує якусь програму, набирає у ній ноти свого геніального твору, натискає кнопочку Play і чує пластмасові звуки».

НЕ ВСІ М ОЖУТЬ ВСТАНОВИТИ ДЛЯ СЕ БЕ ЗВ’ЯЗОК МІЖ БАХОМ, ГЕ НДЕ ЛЕ М І СУЧАСНИМИ Е ЛЕ КТРОННИМИ КОМПОЗИТОРАМИ

АКАДЕМІЧНА ЕЛЕКТРОНІКА Між концертами, студійними сесіями і занурюваннями у внутрішні звукові потоки Загайкевич встигає ще й викладати у Київській консерваторії. Там, власне, і відбулася наша зустріч. Пошук тихого місця для розмови виявився цікавою екскурсією: кожен квадратний метр там зайнятий студентом, що вправляється на якомусь інструменті. Мелодії змішуються і впливають на сторонню людину гіпнотизуюче.

Алла нагадує, що синтезатор увійшов у музику завдяки рокерам, однак це не зашкодило серйозним академічним композиторам створювати на перших «Ямахах» твори і поступово «легітимізу-

Музика

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

Академік української електроніки

ЗАГАЙКЕ ВИЧ ВЗАГАЛІ МОЖНА СМІЛИВО В ВАЖАТИ ХРЕ ЩЕ НОЮ МАМОЮ УСІЄЇ ТУСОВКИ УКРАЇН СЬКИ Х Е КСПЕ РИМЕ НТАЛЬНИ Х Е ЛЕ КТРОННИКІВ

вати» цей інструмент. Але комп’ютер як інструмент поки що бачать не всі. Не всі можуть встановити для себе зв’язок між Бахом, Генделем і сучасними електронними композиторами. На державному рівні академічна електроніка теж не завжди сприймається як музика. «Наприклад, в агентстві захисту авторських прав не існує жанру електронна музика, — розповідає Алла. — Треба вписати щось інше, який-небудь «концерт для скрипки і шести каналів». Однак останнім часом ситуація повільно, але помітно змінюється на краще. І не в останню чергу завдяки Загайкевич.

Справа тут, очевидно, в перфекціонізмі Загайкевич і, певною мірою, в перемінній адекватності публіки. «От я в студії сиджу і роблю твір по Шимановському: як би цю скрипочку зробити, щоб вона тягнулася тихенько і тоненько, а потім приходжу на концерт і бачу, що ніхто ту тоненьку скрипочку не хоче чути, всім подавай щось драйвове й низькочастотне», — поділилась вона враженнями про свій виступ на аншлаговій (тому що безкоштовній) презентації альбому «Міфи і маски» — переосмислення творчості польського композитора Кароля Шимановського українськими електронними музикантами. «У цій країні хорошу музику вміють робити тільки жінки», — сказав мені після презентації товариш, маючи на увазі Аллу Загайкевич та Катерину Заволоку.

ЗАПИС МУЗИКИ Через руки Алли пройшли тонни різноманітних інструментів і терабайти хитромудрого програмного забезпечення: «Для написання музики я використовую синтезатори, різні програми: SuperCollider, розробки IRCAMа. Взагалі, залежить від того, що саме я роблю. Якщо твір передбачає виконання без мене, тобто музиканти плюс електронний запис, можна створити певний патч. Але не завжди виконавці мають можливість цей патч кудись увімкнути, тому музиканти просять зведений запис. Щоб просто поставити диск, ногою натиснути кнопочку, і воно буде грати. У цьому випадку мені потрібна студія. Ми її зробили тут, у консерваторії».

Заволока — ще одна чудесна аномалія на тілі української музики — працює дещо на іншому полі, однак має із Аллою Загайкевич багато спільного. Аллу взагалі можна сміливо вважати хрещеною мамою усієї тусовки українських експериментальних електронників. Та і сама вона відмовляється кардинально розділяти академічну електроніку й електроніку «експериментальну»: «Слово «академізм» потрібне тільки для того, щоб з’єднати інструментальну музику з електронною. Мені важливо, щоб колегикомпозитори побачили, що це є еволюція, продовження музичного мислення, яке може включати в себе які завгодно засоби. Ось у цей момент поняття академізму потрібне, але в межах самої електронної музики варто говорити про цілісне явище».

Музика

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

Академік української електроніки

МОТИВОВАНІ МУЗИЧНІ ПОТОКИ Загайкевич розмовляє красиво, яскраво і захоплено. Серед людей, що найбільше вплинули на неї, особливо наголошує на П’єрі Булезі — культовому французькому композиторові, одному з головних двигунів музичного авангарду. Саме Булез із подачі Жоржа Помпіду заснував інститут IRCAM — потужне черево, з якого народжуються найновіші ідеї у світі акустики і сучасної музики. Алла навчалась там рік. IRCAM — доказ того, що академічна музика живе, розвивається і не планує консервуватись у власних соках. Незважаючи на нескінченні балачки про кризу.

«Я б говорила не про кризу, — пояснює Алла, — а про розгалуження і збільшення кількості соціально мотивованих музичних течій. За часів того ж Баха інших музик було менше, поруч із композицією стояли хіба що церковна музика і народна, і для вдоволення музичних потреб достатньо було піти на концерт, потім у церкву, потім заспівати колискову дитині. Академічна музика повинна постійно відчувати, наскільки ущільнюється навколо неї різноманітність музичних стилів і напрямів: джаз, рок і таке інше. Справді, існує таке буржуазне сприйняття, коли людина приходить у філармонію і по-снобськи хоче почути виключно музику Баха: «Що-що, український сучасний композитор? Ні-ні, ось мої 60 євро, я прийшов послухати класику». І такі люди теж мають на увазі академічну музику. Але моє розуміння зовсім інше».

АКАДЕ МІЧНА МУЗИКА ПОВИННА ПОСТІЙНО ВІДЧУВАТИ, НАСКІЛЬКИ УЩІЛЬНЮЄТЬСЯ НАВКОЛО НЕ Ї РІЗНОМАНІТНІСТЬ МУЗИЧНИХ СТИЛІВ І НАПРЯМІВ

Музика

Текст: ВАДИМ СТЕПАНОВ

Що слухати у 2012-му

О СЛУХАТИ в 2012-му

K IEV R EPO R T В И РІШ И В С И С ТЕМ А ТИ З У В А ТИ ДЛЯ С ЕБ Е Й С В ОЇХ Ч И Т А Ч І В Н АЙ Б ІЛЬ Ш ЖА ДА НІ (І ПРО С ТО ЦІК А В І) РЕЛІЗ И , ЯК І Н АМ В И П А Д Е М О ЖЛИ В ІС ТЬ ПО С ЛУХА ТИ В О Ч ІК УВ А ННІ К ІНЦЯ С ВІТУ Й К О Н Ц ЕРТУ RHC P, Щ О , В ЛА С НЕ, Є О ДНИ М І ТИ М С А М И М

Наприкінці січня виходить альбом Леонарда Коена із максимально щирою назвою Old Ideas. Значущості платівці надають декілька факторів. По-перше, це альбом Коена, що саме по собі має значення. По-друге, ця платівка виходить після восьмирічної перерви, а по-третє, на попередньому диску Dear Heather співак немов видряпувався з транквілізаторного марева, намагаючись донести до нас уривки думок та фраз, а у новому альбомі (судячи з першого синглу) все більш енергійне. Приблизно в той самий час, що й Коен, свіжий альбом презентує нова богиня хіпстерського пантеону, володарка розуму, цариця та суккуб — Лана Дель Рей. Дивний приклад артиста, якого немає сенсу з кимось порівнювати і в якого можна лише вірити. В любові до колишньої Лізі Грант не має бути ані краплі здорового глузду, інакше у тому, що відбувається, мозок має шанс натрапити на деяку «пластиковість». Однак серце цілком віддається у полон істоти з голосом сирени та губами порнозірки, яка співає під акомпанемент музики, ніби взятої з фільмів Девіда Лінча та Вінсента Гало. Десь навесні представить свою десяту платівку один з головних вокалістів сучасності Стівен Патрік Морріссі. Ані точна дата, ані назва її поки не відомі. Водночас ми чудово обізнані у декількох моментах: продюсер головних морріссівських блокбастерів останніх років (You Are The Quarry и Years of Refusal) Джері Фінн помер, а значить Мозз більше не буде звучати, як солодкоголосий Blink 182. Плюс іще влітку 2011-го три пісні з нової платівки були відіграні наживо в ефірі BBC Radio — і вони чудові. Ансамбль Garbage, в якого у 2011-му стався реюніон, теж розродиться альбомом у 2012му. Про платівку відомо, що вона вже майже готова, однак і тут ні назва, ні навіть приблизна дата виходу не повідомляються. Батч Віг не приховує захоплення, Ширлі Менсон качає прес, готуючись до фотосесій, а в редакції Kievreport виникають питання. Чого очікувати від цього альбому? Чи варто його чекати взагалі та покладати на нього хоч якісь надії? А відповіді виникають неоднозначні. З одного боку, попередній диск гурту Bleed Like Me, був, м’яко кажучи, не найприємнішою подорожжю, а з іншого — Батч Віг як ніхто інший може дати можливість «понюхати» 90-ті, за якими сумує більшість з нас. У березні виходить платівка у гурту The Magnetic Fields — проекту геніального содоміта та мізантропа Стефіна Мерітта. На останніх дисках, Distortion та Realism, Меррітт перейшов від синтезаторного лоу-фая до гітарного, що зробило музику колективу більш заземленою. У Love At The Bottom Of The Sea нам обіцяють повернення до старого доброго звучання, і це не може не тішити. Зрештою, альбомів Мерітта багато не буває. Окрім перерахованого вище, у 2012 році з’являться платівки, про які геть нічого не відомо, однак саме лише їх можливе існування уже вселяє достатньо оптимізму. Нові релізи готують: відкриття 2010го — Жанель Моне та стовпи інді-музики Animal Collective of Montreal та Grizzly Bear. У французького дуету Air виходить альбом-саундтрек

до німої стрічки 1902 року «Подорож на Місяць», сольник випускає володар найбільш американського у світі голосу Марк Ланеган. Щодо вітчизняної музики (так само як і музики північно-східного зарубіжжя, до прикладу) ніколи не варто робити будь-які довгострокові прогнози. Разом з тим ми можемо сміливо оперувати поняттями «може бути», «хотілося б», «схоже на те» і т. ін. З російських релізів 2012-го хотілося б відзначити один, однак дуже важливий. Хай мені грець, якщо головною російською платівкою початку 2012-го буде не дебютний альбом колективу «Лемондэй». Дівчатами давно займаються «Елочные игрушки», і, дивлячись на карколомний новий альбом гурту «СБПЧ» та сповнений краудплізерами перший лонгплей «Пса и группы» (записані безпосередньо за участю «ЕИ»), можна впевнено сказати, що «Лемондэй», які завше демонстрували незвичайний хітовий потенціал, зможуть порвати усіх. Не виключено, що цього року легенди вітчизняної поп-сцени «Хамерман Знищує Віруси» випустять козирний альбом «Красава». Про платівку відомо, що це буде збірка бісайдів, ауттейків, альтернативних версій та інших рідкісних треків. Чим би вона не була, реліз вартий найпильнішої уваги. Днями стало відомо, що збору грошей на «Красаву» (як у випадку з епохальним альбомом «Куй!») не буде. Можливо, що в тому чи іншому вигляді з’явиться альбом амбіційного проекту Dobro, що складається з учасників неповторного гурту «Щастя» та купи інших українських музикантів. Декілька треків вже з’явились у мережі, всі вони абсолютно різні (в залежності від вокаліста), одначе всі — абсолютно чудові. Нещодавно вийшов альбом «Брюссель» супергурту, який чомусь має скромну назву Святослав Вакарчук. У зв’язку із новим проектом Вакарчука, хотілось би згадати, що реліз гарної людини і лоскотуна-дівочих-мізків-ніжнимфортепіанним-пір’ячком Дмитра Шурова (проект Pianoбой) вже відкладався декілька разів. Усе йде до того, що рано чи пізно у 2012-му платівка все ж таки вийде. Шуров ставиться до себе дуже серйозно, тож не будемо знущатися. В рамках українського музичного середовища — це практично ідеальна поп-музика, що варте поваги, як мінімум. Також достеменно відомо, що ближче до середини року ми зможемо почути «Абсент» — третю (і фінальну) частину opus magnum Юрія Андруховича та польського лоу-рокового тріо Karbido. Історія із Андруховичем нагадує нам про Девіда Лінча: люди, що втрачають навички, нерв та музу у своїй основній творчій справі, раптом знаходять себе в музиці, причому досить успішно. Платівка й тур обіцяють бути чаклунськими. В кого іще з цікавих нам українських артистів вийдуть платівки цього року, сказати важко, оскільки українська сцена — переважно велика авантюра, однак саме за це ми їх усіх і любимо, чи не так?

Література

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

Бiбліотека

ɇɚɡɚɪ ɒɟɲɭɪɹɤ *

......

. ..........

Ілюстрації: Назар Шешуряк

................................................................. ȻȱȻɅȱɈɌȿɄȺ ................................................................. ................................................................. .................................................................

...

.....

..... ɉɿɞ ɱɚɫ ɨɞɧɿɽʀ ɡ ɩɟɪɲɢɯ ɧɚɲɢɯ ɡɭɫɬɪɿɱɟɣ Ⱥɧɧɚ ɪɨɡɩɨɜɿɥɚ ɦɟɧɿ ɩɪɨ ɤɧɢɠɤɨɜɢɯ ɱɟɪɜɿɜ. Ɂ ɨɱɟɜɢɞɧɢɯ ɩɪɢɱɢɧ, ɰɿ ɤɨɦɚɯɢ ɜɢɤɥɢɤɚɥɢ ɭ ɧɟʀ ɧɟɚɛɢɹɤɟ ɡɚɰɿɤɚɜɥɟɧɧɹ. ȼɨɧɚ ɩɪɚɰɸɜɚɥɚ ɜ ɛɿɛɥɿɨɬɟɰɿ ɡɚ ɞɜɚ ɤɜɚɪɬɚɥɢ ɜɿɞ ɦɨɝɨ ɞɨɦɭ. Ɋɨɛɨɬɚ ɛɭɥɚ ɩɟɪɟɜɚɠɧɨ ɩɚɩɟɪɨɜɨɸ ɿ ɧɟ ɨɫɨɛɥɢɜɨ ɰɿɤɚɜɨɸ, ɚɥɟ ʀɣ ɩɨɞɨɛɚɥɨɫɶ. ȯɞɢɧɨɸ ʀʀ ɤɨɥɟɝɨɸ ɛɭɥɚ Ⱥɜɪɨɪɚ Ɇɢɯɚɣɥɿɜɧɚ – ɦɭɞɪɚ ɡɚɜɿɞɭɸɱɚ ɡ ɚɜɬɨɪɢɬɚɪɧɢɦ ɯɚɪɚɤɬɟɪɨɦ ɿ ɜɟɥɢɤɢɦ ɩɭɯɤɢɦ ɬɿɥɨɦ, ɤɨɬɪɟ ɪɭɯɚɥɨɫɶ ɩɨɦɿɠ ɫɬɟɥɚɠɿɜ ɡ ɤɧɢɝɚɦɢ, ɧɿɛɢ ɤɪɢɝɨɥɚɦ. ɉɨɬɪɟɛɚ ɪɭɯɚɬɢɫɶ, ɨɞɧɚɤ, ɜɢɧɢɤɚɥɚ ɪɿɞɤɨ: ɜɿɞɜɿɞɭɜɚɱɿɜ ɛɭɥɨ ɦɚɥɨ, ɿ ɦɚɣɠɟ ɜɟɫɶ ɪɨɛɨɱɢɣ ɞɟɧɶ ɩɪɨɯɨɞɢɜ ɭ ɦɚɥɟɧɶɤɿɣ ɤɚɩɬɶɨɪɰɿ. ɉɢɥɢ ɱɚɣ, ɱɢɬɚɥɢ ɫɜɿɠɭ ɩɪɟɫɭ ɿ ɪɨɡɦɨɜɥɹɥɢ — ɡɚ ɡɜɢɱɤɨɸ, ɜɩɿɜɝɨɥɨɫɚ. Ʉɪɿɦ ɛɿɛɥɿɨɬɟɤɚɪɨɤ, ɬɚɦ ɱɚɫɬɨ ɫɢɞɿɜ ɡɚɤɨɯɚɧɢɣ ɜ Ⱥɜɪɨɪɭ ɡɚɜɝɨɫɩ Ʌɟɨɧɿɞɨɜɢɱ, ɩɨɲɢɪɸɸɱɢ ɧɚɜɤɨɥɨ ɫɟɛɟ ɝɧɢɥɭɜɚɬɢɣ ɡɚɩɚɯ ɩɟɪɟɫɬɢɝɥɢɯ ɹɛɥɭɤ; ɫɭɞɹɱɢ ɡ ɭɫɶɨɝɨ, ɤɨɯɚɧɧɹ ɡɚɥɢɲɚɥɨɫɶ ɧɟɜɡɚɽɦɧɢɦ.

,, ,, . Література

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

— Ʉɧɢɝɢ – ɜɨɧɢ ɹɤ ɥɸɞɢ. — ə ɬɟɠ ɬɚɤ ɞɭɦɚɸ. Ɍɿɥɶɤɢ ɤɧɢɝɢ ɜɫɟ ɠ ɰɿɤɚɜɿɲɿ.

... ... ... ...

Ɋɨɡɦɨɜɚ ɩɨɱɢɧɚɥɚ ɦɟɧɟ ɜɬɨɦɥɸɜɚɬɢ, ɹ ɧɟɭɜɚɠɧɨ ɤɢɜɚɜ ɿ ɡɧɭɞɠɟɧɨ ɪɨɡɝɥɹɞɚɜ ɫɜɿɠɟ ɬɚɬɭɸɜɚɧɧɹ ɧɚ ɲɢʀ Ⱥɧɧɢ: ɦɚɥɟɧɶɤɭ ɥɿɬɟɪɭ «ɚ». Ɋɚɧɿɲɟ ɜɨɧɚ ɜɠɟ ɧɚɛɢɥɚ ɤɿɥɶɤɚ ɥɿɬɟɪ ɧɚ ɪɭɤɚɯ ɿ ɫɩɢɧɿ; ɹ ɬɚɤ ɿ ɧɟ ɡɚɩɢɬɚɜ, ɳɨ ɜɨɧɢ ɨɡɧɚɱɚɸɬɶ. — Ʉɨɠɧɚ ɤɧɢɝɚ ɦɚɽ ɭɧɿɤɚɥɶɧɢɣ ɡɚɩɚɯ, — ɩɪɨɞɨɜɠɭɜɚɥɚ ɬɢɦ ɱɚɫɨɦ ɜɨɧɚ, ɧɟɪɜɨɜɨ ɠɟɫɬɢɤɭɥɸɸɱɢ. — ɋɩɟɪɲɭ ɦɟɧɿ ɛɭɥɨ ɜɚɠɤɨ ɰɟ ɜɿɞɱɭɬɢ, ɜɫɟ ɩɟɪɟɛɢɜɚɜ ɡɚɩɚɯ ɩɢɥɭ, ɚɥɟ ɜɠɟ ɱɟɪɟɡ ɩɚɪɭ ɬɢɠɧɿɜ ɹ ɩɨɱɚɥɚ ɪɨɡɪɿɡɧɹɬɢ ɚɪɨɦɚɬɢ. Ⱦɪɭɤɚɪɫɶɤɚ ɮɚɪɛɚ, ɩɚɩɿɪ, ɤɥɟɣ. ȱ ɞɚɥɿ, ɞɨ ɳɟ ɪ ɨɧɲ ɡɚɩɚɯɿɜ: ɪɭɤɢ ɱɢɬɚɱɿɜ, ɫɢɝɚɪɟɬɧɢɣ ɞɢɦ, ɝɪɨɡɚ. ɬɨɧɲɢɯ

ɑɭɠɿ ɤɧɢɝɢ ɢɝɢ ɩɚɯɧɭɬɶ ɧɚɛɚɝɚɬɨ ɰɿɤɚɜɿɲɟ, ɧɿɠ ɜɥɚɫɧɿ. ɑɢɬɚɱ ɡɚɥɢɲɚɽ ɫɟɛɟ ɜ ɤɧɢɡɿ, ɢɡɿ, ɪɚɡɨɦ ɡ ɦɿɫɰɹɦɢ, ɞɟ ɤɧɢɝɚ ɛɭɥɚ ɩɪɨɱɢɬɚɧɚ. ɋɤɚɠɿɦɨ, ɩɥɚɰɤɚɪɬɧɢɣ ɜɚ ɜɚɝɨɧ ɚɛɨ ɦɨɪɫɶɤɟ ɭɡɛɟɪɟɠɠɹ. Ɂɚɩɚɯɢ ɲɤɨɥɹɪɫɶɤɢɯ ɹɦ ɜɿɞ ɤɚɜɢ. ɋɬɪɚɯ, ɳɨ ɜɢɯɨɞɢɬɶ ɡ ɩɨɬɨɦ ɱɟɪɟɡ ɞɨɥɨɧɿ ɩɨɪɬɮɟɥɿɜ ɬɚ ɩɥɹɦ ɿ ɩɚɥɶɰɿ, ɬɟɠ ɡɚɥɢɲɚɽɬɶɫɹ ɧɚ ɫɬɨɪɿɧɤɚɯ. ȱ ɩɚɯɧɟ, ɦɿɠ ɿɧɲɢɦ, ɞɭɠɟ ɚɩɟɬɢɬɧɨ.

Бiбліотека

ȼɨɧɚ ɬɹɝɧɭɥɚ ɡɚ ɫɨɛɨɸ ɜɟɥɢɤɢɣ ɦɿɲɨɤ, ɳɨ ɬɯɧɭɜ ɝɧɢɥɢɦɢ ɹɛɥɭɤɚɦɢ, ɬɨɦɭ ɩɨɦɿɬɢɥɚ Ⱥɧɧɭ ɧɟ ɨɞɪɚɡɭ. ɉɪɨɦɚɣɧɭɥɚ ɞɭɦɤɚ ɩɪɨɫɬɨ ɩɨɤɢɧɭɬɢ ɨɛɝɪɢɡɟɧɭ ɤɧɢɝɭ ɿ ɜɬɟɤɬɢ, ɚɥɟ ɰɟ ɜɢɞɚɥɨɫɹ ɳɟ ɝɚɧɟɛɧɿɲɢɦ, ɬɨɦɭ Ⱥɧɧɚ ɧɟ ɩɨɜɨɪɭɯɧɭɥɚɫɶ ɿ ɜɩɟɪɬɨ ɩɪɨɞɨɜɠɢɥɚ ɠɭɜɚɬɢ ɜɟɥɢɤɿ ɤɪɟɣɞɨɜɚɧɿ ɚɪɤɭɲɿ ɡ ɤɪɚɫɢɜɢɦɢ ɿɥɸɫɬɪɚɰɿɹɦɢ. — Ⱥɧɹ? Ɍɢ ɳɨ ɬɭɬ ɪɨɛɢɲ? ȼɨɧɚ ɧɟ ɡɧɚɣɲɥɚɫɶ, ɳɨ ɜɿɞɩɨɜɿɫɬɢ: ɠɚɯɥɢɜɢɣ ɫɨɪɨɦ ɜɤɭɩɿ ɡɿ ɫɦɚɤɨɦ ɩɚɩɟɪɭ ɿ ɦɨɥɨɤɚ ɜ ɪɨɬɿ ɡɚɜɚɠɚɜ ɧɨɪɦɚɥɶɧɨ ɝɨɜɨɪɢɬɢ. Ⱥɜɪɨɪɚ ɫɩɨɤɿɣɧɨ ɩɨɤɢɧɭɥɚ ɦɿɲɨɤ ɿ ɜɡɹɥɚ ɬɟ, ɳɨ ɡɚɥɢɲɢɥɨɫɶ ɜɿɞ ɤɧɢɝɢ ɩɪɨ Ɏɪɚɧɰɢɫɤɚ. ȼɿɞɤɭɫɢɜɲɢ ɲɦɚɬɨɤ ɫɬɨɪɿɧɤɢ, ɫɤɚɡɚɥɚ: — Ɍɢ ɝɨɥɨɜɧɟ ɧɟ ɯɜɢɥɸɣɫɹ. ȼɫɿ ɛɿɛɥɿɨɬɟɤɚɪɿ ɱɚɫ ɜɿɞ ɱɚɫɭ ɞɚɸɬɶ ɜɨɥɸ ɩɨɱɭɬɬɹɦ ɿ ɪɚɞɭɸɬɶ ɫɜɿɣ ɲɥɭɧɨɤ ɯɨɪɨɲɢɦɢ ɤɧɢɝɚɦɢ, ɰɟ ɚɛɫɨɥɸɬɧɨ ɧɨɪɦɚɥɶɧɨ. — ɉɪɚɜɞɚ? — ɇɭ ɡɜɿɫɧɨ. — Ⱥɜɪɨɪɚ ɜɡɹɥɚɫɹ ɡɨɫɟɪɟɞɠɟɧɨ ɝɪɢɡɬɢ ɨɛɤɥɚɞɢɧɤɭ. — Ɇɢ ɧɚɦɚɝɚɽɦɨɫɶ ɡɚɥɢɲɚɬɢ ɰɟ ɧɚɲɟ ɡɚɯɨɩɥɟɧɧɹ ɩɪɨɮɟɫɿɣɧɨɸ ɬɚɽɦɧɢɰɟɸ, ɚɥɟ ɩɨɜɿɪ ɦɟɧɿ: ɤɨɠɟɧ ɛɿɛɥɿɨɬɟɤɚɪ ɡɠɟɪ ɡɚ ɫɜɨɽ ɠɢɬɬɹ ɯɨɱɚ ɛ ɨɞɧɭ ɤɧɢɠɤɭ. ɇɿɤɨɥɢ ɧɟ ɫɨɪɨɦɫɹ ɫɜɨʀɯ ɩɪɢɪɨɞɧɢɯ ɩɨɬɹɝɿɜ.

......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ... ......................................... ......................................... . ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... ......................................... .........................................

ɭɱɟ Ⱥɧɧɚ ɩɨɱɚɥɚ ʀɫɬɢ ɛɿɛɥɿɨɬɟɱɧɿ ɤɧɢɝɢ. ȼɪɟɲɬɿ-ɪɟɲɬ, ɫɬɚɥɨɫɹ ɧɟɦɢɧɭɱɟ: ɉɟɪɲɢɣ ɪɚɡ ɛɭɜ ɿɧɫɬɢɧɤɬɢɜɧɢɦ, ɦɚɥɨ ɧɟ ɜɢɩɚɞɤɨɜɢɦ. ɦ Ɂɛɿɪɧɢɤ – ɬɨɱɧɿɲɟ, ɫɬɨɪɿɧɤɚ ɜ ɩɨɬɪɿɩɚɧɨɦɭ ɡɛɿɪɧɢɤɭ ɛɪɚɬɿɜ ɚɧɨ Ƚɪɿɦɦ, ɧɚɞɿɪɜɚɧɚ ɿ ɡ ɤɿɥɶɤɨɦɚ ɛɭɪɢɦɢ ɩɥɹɦɚɦɢ ɜ ɤɭɬɤɭ; ɩɥɹ ɡɚɩɚɯ ɛɭɜ ɫɥɚɛɤɢɣ, ɚɥɟ ɧɟɡɧɚɣɨɦɢɣ ɿ ɧɚɞɡɜɢɱɚɣɧɨ ɰɿɤɚɜɢɣ. ɢɱɚ Ⱥɧɧɚ ɩɿɞɧɟɫɥɚ ɫɬɨɪɿɧɤɭ ɛɥɢɠɱɟ ɞɨ ɧɨɫɚ, ɜɿɞɱɭɥɚ ɱɭɥ ɲɤɿɪɨɸ ɬɟɤɫɬɭɪɭ ɩɚɩɟɪɭ ɿ ɧɟ ɡɦɨɝɥɚ ɜɬɪɢɦɚɬɢɫɶ. ɐɟ ɛɭɥɨ ɥɨ ɛɿɥɶɲɟ ɧɿ ɜɨɧɚ ɜ ɫɯɨɠɟ ɧɚ ɩɨɰɿɥɭɧɨɤ, ɧɿɠ ɧɚ ɩɨʀɞɚɧɧɹ – ɬɚɤ ɩɪɢɧɚɣɦɧɿ ɦɟɧɿ ɫɤɚɡɚɥɚ.

Ȼɪɚɬɿɜ Ƚɪɿɦɦ ɜɢɫɬɚɱɢɥɨ ɧɚ ɤɿɥɶɤɚ ɞɧɿɜ. Ɂɝɨɞɨɦ ɚɩɟɬɢɬ ɬɿɥɶɤɢ ɡɪɨɫɬɚɜ; ɫɩɪɨɛɭɜɚɜɲɢ ɧɚ ɫɦɚɤ ɯɨɱɚ ɛ ɨɞɧɭ ɤɧɢɝɭ, ɧɟɦɨɠɥɢɜɨ ɡɭɩɢɧɢɬɫɶ. ȼɠɟ ɱɟɪɟɡ ɬɢɠɞɟɧɶ ɨɪɝɚɧɿɡɦ Ⱥɧɧɢ ɜɢɦɚɝɚɜ ɩɨ ɤɿɥɶɤɚ ɬɨɦɿɜ ɧɚ ɞɨɛɭ, ɿ ɞɿɜɱɢɧɚ ɡ ɪɚɞɿɫɬɸ ɜɿɞɞɚɜɚɥɚɫɹ ɰɶɨɦɭ ɧɟɜɢɧɧɨɦɭ ɡɚɞɨɜɨɥɟɧɧɸ.

Ⱦɚɥɟɤɨ ɧɟ ɜɫɿ ɤɧɢɝɢ ɜɢɹɜɥɹɥɢɫɶ ɩɨɠɢɜɧɢɦɢ, ɚ ɞɟɹɤɿ ɧɚɜɿɬɶ ɫɩɪɢɱɢɧɹɥɢ ɪɨɡɥɚɞ ɲɥɭɧɤɭ (ɚɬɥɚɫ Ⱥɮɪɢɤɢ, ɧɚɩɪɢɤɥɚɞ). ȼ ɹɤɨɫɬɿ ɲɜɢɞɤɨɝɨ ɩɟɪɟɤɭɫɨɧɭ ɩɿɞɯɨɞɢɥɚ ɣ ɿɧɲɚ ɩɨɥɿɝɪɚɮɿɱɧɚ ɩɪɨɞɭɤɰɿɹ – ɥɢɫɬɿɜɤɢ, ɩɥɚɤɚɬɢ, ɧɚɜɿɬɶ ɝɚɡɟɬɢ, – ɚɥɟ ɡɚɡɜɢɱɚɣ ɰɟ ɛɭɥɨ ɧɟ ɞɭɠɟ ɫɦɚɱɧɨ. ȱɧɲɚ ɫɩɪɚɜɚ – ɩɚɪɬɢɬɭɪɢ, ɨɫɨɛɥɢɜɨ ɜɨɤɚɥɶɧɿ: ɧɿɛɢ ɯɦɚɪɢ ɤɨɜɬɚɬɢ. ɇɟɡɚɛɭɬɧɿɣ ɫɦɚɤ ɛɭɜ ɭ ɫɬɚɪɨʀ, ɳɟ ɡ ɞɨɪɟɜɨɥɸɰɿɣɧɨɸ ɨɪɮɨɝɪɚɮɿɽɸ, ɤɧɢɝɢ ɩɪɨ ɝɿɩɧɨɡ: ɬɟɪɩɤɢɣ ɿ ɡɥɟɝɤɚ ɝɿɪɤɭɜɚɬɢɣ; Ⱥɧɧɚ ɧɟ ɧɚɫɢɬɢɥɚɫɶ, ɡɚɬɟ ɦɨɦɟɧɬɚɥɶɧɨ ɫɩ’ɹɧɿɥɚ. Ⱦɨɜɟɥɨɫɶ ɡɚɤɭɲɭɜɚɬɢ ɲɤɿɥɶɧɢɦ ɩɿɞɪɭɱɧɢɤɨɦ ɡ ɝɟɨɦɟɬɪɿʀ.

ɋɜɨʀ ɧɟɡɜɢɱɚɣɧɿ ɝɚɫɬɪɨɧɨɦɿɱɧɿ ɧɚɯɢɥɢ ɜɨɧɚ ɪɟɬɟɥɶɧɨ ɩɪɢɯɨɜɭɜɚɥɚ. ɓɨ ɛɭɥɨ ɧɟ ɬɚɤ ɭɠɟ ɣ ɫɤɥɚɞɧɨ: Ⱥɜɪɨɪɚ Ɇɢɯɚɣɥɿɜɧɚ ɪɿɞɤɨ ɡɜɟɪɬɚɥɚ ɭɜɚɝɭ ɧɚ ɡɧɢɤɥɿ ɫɬɚɪɿ ɬɨɦɢ, ɚ ɡɚɜɝɨɫɩ ɛɿɥɶɲɟ ɡɚɜɚɠɚɜ ɫɜɨʀɦ ɹɛɥɭɱɧɢɦ ɡɚɩɚɯɨɦ, ɚɧɿɠ ɤɨɧɬɪɨɥɟɦ. Ȳɫɬɢ ɤɧɢɝɢ ɞɪɭɡɿɜ Ⱥɧɧɚ ɫɨɪɨɦɢɥɚɫɶ, ɚɥɟ ɿɧɨɞɿ ɜɫɟ ɠ ɬɚɽɦɧɨ ɜɢɪɢɜɚɥɚ ɧɚɣɫɦɚɱɧɿɲɿ ɫɬɨɪɿɧɤɢ. ɋɩɪɨɛɭɜɚɥɚ ʀɫɬɢ ɧɨɜɿ ɤɧɢɝɢ ɡ ɦɚɝɚɡɢɧɿɜ, ɚɥɟ ɫɦɚɤ ɛɭɜ ɳɟ ɝɿɪɲɢɣ, ɧɿɠ ɭ ɥɢɫɬɿɜɨɤ ɿ ɝɚɡɟɬ, – ɬɨɱɧɿɲɟ, ɧɿɹɤɢɣ. Ɂɚɬɟ ɩɨɱɚɥɚ ɱɚɫɬɿɲɟ ɧɚɜɿɞɭɜɚɬɢɫɶ ɞɨ ɛɭɤɿɧɿɫɬɿɜ.

ȱɧɨɞɿ Ⱥɧɧɚ ɜɥɚɲɬɨɜɭɜɚɥɚ ɫɜɨɽɦɭ ɲɥɭɧɤɭ ɝɪɚɧɞɿɨɡɧɿ ɝɭɥɹɧɤɢ: ɡɚɤɪɢɜɚɥɚɫɹ ɭ ɛɿɛɥɿɨɬɟɰɿ ɧɚ ɧɿɱ. ɇɟɬɟɪɩɥɹɱɟ ɤɨɜɬɚɸɱɢ ɫɥɢɧɭ, ɜɨɧɚ ɫɿɞɚɥɚ ɜ ɱɢɬɚɥɶɧɨɦɭ ɡɚɥɿ, ɪɨɡɤɥɚɞɚɥɚ ɩɟɪɟɞ ɫɨɛɨɸ ɧɚ ɝɚɡɟɬɤɭ ɡɚɡɞɚɥɟɝɿɞɶ ɩɿɞɿɛɪɚɧɿ ɬɨɦɢ ɿ ɩɨɜɿɥɶɧɨ, ɫɬɨɪɿɧɤɚ ɡɚ ɫɬɨɪɿɧɤɨɸ, ɧɚɩɨɜɧɸɜɚɥɚ ɫɜɿɣ ɲɥɭɧɨɤ. ɉɨɬɿɦ ɦɨɠɧɚ ɛɭɥɨ ɩɨɫɢɞɿɬɢ ɭ ɬɟɦɪɹɜɿ ɚɛɨ ɩɪɨɣɬɢɫɹ ɡɚɫɩɚɧɢɦɢ ɜɭɥɢɰɹɦɢ – ɡɚɥɟɠɧɨ ɜɿɞ ɦɟɧɸ. ȼ ɨɞɧɭ ɡ ɬɚɤɢɯ ɧɨɱɟɣ ɜɨɧɚ ɡɿɬɤɧɭɥɚɫɹ ɜ ɛɿɛɥɿɨɬɟɰɿ ɡ Ⱥɜɪɨɪɨɸ. ɋɚɦɟ ɬɨɞɿ, ɤɨɥɢ ɱɟɪɝɨɜɢɣ ɠɦɭɬɨɤ ɫɬɨɪɿɧɨɤ ɡ ɠɢɬɿɹ ɫɜɹɬɨɝɨ Ɏɪɚɧɰɢɫɤɚ ɜɿɞɩɪɚɜɢɜɫɹ ɞɨ ɪɨɬɚ (ɫɦɚɤ ɧɚɝɚɞɭɽ ɩɥɚɫɬɿɜɰɿ ɡ ɦɨɥɨɤɨɦ), ɜ ɱɢɬɚɥɶɧɢɣ ɡɚɥ ɭɜɿɣɲɥɚ Ⱥɜɪɨɪɚ.

... ... ... ...

ɇɚɩɪɭɝɚ ɨɞɪɚɡɭ ɡɧɢɤɥɚ. Ɂɚɯɨɬɿɥɨɫɶ ɧɚɜɿɬɶ ɨɛɿɣɧɹɬɢ Ⱥɜɪɨɪɭ, ɚɥɟ Ⱥɧɧɚ ɧɟ ɧɚɜɚɠɢɥɚɫɶ ɧɚ ɬɚɤɭ ɮɚɦɿɥɶɹɪɧɿɫɬɶ. Ɂɚɜɿɞɭɸɱɚ ɬɢɦ ɱɚɫɨɦ ɞɿɫɬɚɥɚ ɡ ɫɭɦɨɱɤɢ ɩɫɚɥɬɢɪ, ɹɤɨɦɭ ɛɪɚɤɭɜɚɥɨ ɞɨɛɪɨʀ ɩɨɥɨɜɢɧɢ ɫɬɨɪɿɧɨɤ: «ɉɪɢɝɨɳɚɣɫɹ, ɰɟ ɦɿɣ ɭɥɸɛɥɟɧɢɣ».

Ⱦɟɹɤɢɣ ɱɚɫ ɜɨɧɢ ɫɢɞɿɥɢ ɦɨɜɱɤɢ, ɩɟɪɟɠɨɜɭɸɱɢ ɩɫɚɥɦɢ ɿ ɜɞɢɯɚɸɱɢ ɩ’ɹɧɤɢɣ ɹɛɥɭɱɧɢɣ ɡɚɩɚɯ, ɹɤɢɦ ɫɨɱɢɜɫɹ ɜɚɠɤɢɣ ɧɟɪɭɯɨɦɢɣ ɦɿɲɨɤ. ɉɟɪɲ ɧɿɠ ɜɡɹɬɢ ɣɨɝɨ ɧɚ ɩɥɟɱɿ ɿ ɩɿɬɢ ɡ ɛɿɛɥɿɨɬɟɤɢ ɝɟɬɶ, Ⱥɜɪɨɪɚ ɩɿɞɫɭɧɭɥɚɫɶ ɛɥɢɠɱɟ ɿ ɪɨɡɩɨɜɿɥɚ ɩɨɲɟɩɤɢ: — Ɉɞɧɚ ɦɨɹ ɩɨɞɪɭɝɚ ɳɟ ɜ ɤɿɧɰɿ ɜɿɫɿɦɞɟɫɹɬɢɯ ɩɪɚɰɸɜɚɥɚ ɜ ɛɿɛɥɿɨɬɟɰɿ ɦɿɫɰɟɜɨʀ ɲɤɨɥɢ. ȼɫɟ ɛɭɥɨ ɱɭɞɨɜɨ, ɚɥɟ ɨɞɧɨɝɨ ɪɚɧɤɭ ɜɨɧɚ ɩɨɦɿɬɢɥɚ ɜ ɫɟɛɟ ɧɚ ɬɿɥɿ ɤɿɥɶɤɚ ɥɿɬɟɪ, ɧɚɱɟ ɜɢɜɟɞɟɧɢɯ ɱɨɪɧɢɥɨɦ. Ʌɿɬɟɪɢ ɧɟ ɡɦɢɜɚɥɢɫɶ, ɿ ɡ ɤɨɠɧɢɦ ɞɧɟɦ ʀɯ ɫɬɚɜɚɥɨ ɜɫɟ ɛɿɥɶɲɟ. ȼɨɧɢ ɫɤɥɚɞɚɥɢɫɶ ɜ ɫɥɨɜɚ, ɨɛɜɢɜɚɥɢ ʀʀ ɲɤɿɪɭ ɝɪɚɦɚɬɢɱɧɨ ɜɢɬɨɧɱɟɧɢɦɢ ɪɟɱɟɧɧɹɦɢ; ɹ ɛɚɱɢɥɚ ɰɟ ɧɚ ɜɥɚɫɧɿ ɨɱɿ. ɑɟɪɟɡ ɞɟɹɤɢɣ ɱɚɫ ɜɨɧɚ ɜɠɟ ɧɟ ɦɨɝɥɚ ɩɪɢɯɨɜɭɜɚɬɢ ɩɿɞ ɨɞɹɝɨɦ ɧɟɪɿɜɧɿ ɪɹɞɢ ɬɟɤɫɬɭ, ʀɣ ɞɨɜɟɥɨɫɶ ɩɨɤɢɧɭɬɢ ɪɨɛɨɬɭ ɿ ɧɚɡɚɜɠɞɢ ɜɬɟɤɬɢ ɡ ɦɿɫɬɚ. ɏɨɞɹɬɶ ɱɭɬɤɢ, ɳɨ ɜɨɧɚ ɩɪɨɱɢɬɚɥɚ ɧɚ ɫɜɨʀɯ ɫɬɟɝɧɚɯ ɿɫɬɨɪɿɸ ɜɥɚɫɧɨʀ ɫɦɟɪɬɿ. Ɍɚɤ ɿ ɧɟ ɡɧɚɸ ɧɚɩɟɜɧɟ, ɳɨ ɡ ɧɟɸ ɬɪɚɩɢɥɨɫɶ ɿ ɤɭɞɢ ʀʀ ɡɚɜɿɜ ɬɨɣ ɬɟɤɫɬ. Ⱥɥɟ ɹɤ ɛɢ ɬɚɦ ɧɟ ɛɭɥɨ, ɩɨɜɨɞɶɫɹ ɡ ɤɧɢɝɚɦɢ ɨɛɟɪɟɠɧɨ. Ⱥɜɪɨɪɚ ɡɥɨɞɿɣɤɭɜɚɬɨ ɪɨɡɡɢɪɧɭɥɚɫɶ ɿ ɞɨɞɚɥɚ ɦɚɣɠɟ ɛɟɡɡɜɭɱɧɨ: — Ȳɦ ɧɟ ɦɨɠɧɚ ɞɨɜɿɪɹɬɢ.

æ 48

Література

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

Імаго

ȱɆȺȽɈ ȱɫɧɭɽ ɤɿɥɶɤɚ ɫɩɨɫɨɛɿɜ ɜɛɢɬɢ ɦɟɬɟɥɢɤɚ, ɧɟ ɩɨɲɤɨɞɢɜɲɢ ɬɿɥɶɰɟ. ɇɚɣɡɪɭɱɧɿɲɟ — ɩɨɦɿɫɬɢɬɢ ɤɨɦɚɯɭ ɜ ɦɨɪɢɥɤɭ ɡ ɯɥɨɪɨɮɨɪɦɨɦ ɿ ɞɨɡɜɨɥɢɬɢ ɨɬɪɭɣɧɨɦɭ ɜɢɩɚɪɨɜɭɜɚɧɧɸ ɡɧɢɳɢɬɢ ʀʀ ɧɟɪɜɨɜɭ ɫɢɫɬɟɦɭ; ɬɚɤɨɠ ɦɨɠɧɚ ɡɪɨɛɢɬɢ ɠɟɪɬɜɿ ɿɧ’ɽɤɰɿɸ ɨɰɬɭ ɚɛɨ ɫɩɢɪɬɭ. Ɉɞɧɚɤ ɜɞɨɦɚ ɧɟ ɡɧɚɣɲɥɨɫɹ ɧɿɱɨɝɨ ɡ ɩɟɪɟɱɢɫɥɟɧɨɝɨ, ɬɨɦɭ Ƚɟɪɬɪɭɞɿ ɞɨɜɟɥɨɫɹ ɩɿɬɢ ɝɪɭɛɿɲɢɦ ɲɥɹɯɨɦ: ɛɪɚɬɢ ɩɿɧɰɟɬ ɿ ɥɚɦɚɬɢ ɦɟɬɟɥɢɤɭ ɝɪɭɞɤɭ.

ɐɟ ɛɭɜ Daphnis nerii, ɧɚɞɡɜɢɱɚɣɧɢɣ ɤɪɚɫɟɧɶ, ɝɿɫɬɶ ɡ Ɍɭɪɟɱɱɢɧɢ. ȼɿɧ ɡɚɥɟɬɿɜ ɞɨ ɩɪɨɞɭɤɬɨɜɨɝɨ ɦɚɝɚɡɢɧɭ ɿ ɫɿɜ ɧɚ ɹɳɢɤ ɡ ɩɟɪɫɢɤɚɦɢ ɩɪɨɫɬɨ ɩɟɪɟɞ Ƚɟɪɬɪɭɞɨɸ. ɇɟɡɜɚɠɚɸɱɢ ɧɚ ɥɿɬɧɿɣ ɜɿɤ, ɜɨɧɚ ɯɜɚɰɶɤɨ ɫɯɨɩɢɥɚ ɦɟɬɟɥɢɤɚ ɿ, ɚɤɭɪɚɬɧɨ ɫɯɨɜɚɜɲɢ ɜ ɞɨɥɨɧɹɯ, ɜɿɞɧɟɫɥɚ ɞɨɞɨɦɭ.

ɇɚɫɬɪɿɣ ɩɿɫɥɹ ɟɤɡɟɤɭɰɿʀ ɛɭɜ ɠɚɯɥɢɜɢɣ; ɳɨɛ ɡɚɫɩɨɤɨʀɬɢ ɧɟɪɜɢ, Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɜɢɬɹɝɧɭɥɚ ɡ ɬɚɽɦɧɨʀ ɲɭɯɥɹɞɤɢ ɧɚɞɩɢɬɭ ɩɥɹɲɤɭ ɜɟɪɦɭɬɭ (ɩɨɞɚɪɭɧɨɤ ȿɪɧɟɫɬɚ) ɿ ɡɪɨɛɢɥɚ ɤɿɥɶɤɚ ɤɨɜɬɤɿɜ. Ɇɟɬɟɥɢɤ ɜɿɞɩɪɚɜɢɜɫɹ ɩɿɞ ɫɤɥɨ, ɜ ɤɨɦɩɚɧɿɸ ɬɚɤɢɯ ɠɟ ɠɟɪɬɜ. Ȳʀ ɤɨɥɟɤɰɿɹ ɩɨɤɢ ɳɨ ɦɚɥɨ ɱɢɦ ɜɪɚɠɚɥɚ, ɚɥɟ ɠ ɰɟ ɬɿɥɶɤɢ ɩɨɱɚɬɨɤ — Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɜɫɟɪɣɨɡ ɡɚɯɨɩɢɥɚɫɶ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɽɸ ɦɟɧɲɟ ɪɨɤɭ ɬɨɦɭ. Ɍɨɜɚɪɢɫɬɜɨ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɜ-ɥɸɛɢɬɟɥɿɜ ʀɣ ɩɨɪɚɞɢɜ ɡɧɚɣɨɦɢɣ ɩɪɨɞɚɜɟɰɶ ɤɜɿɬɿɜ. ȼɨɧɨ ɧɚɥɿɱɭɜɚɥɨ ɞɟɜ’ɹɬɧɚɞɰɹɬɶ ɱɥɟɧɿɜ: ɜ ɨɫɧɨɜɧɨɦɭ ɩɟɧɫɿɨɧɟɪɢ ɬɚ ɞɨɦɨɝɨɫɩɨɞɚɪɤɢ; ɿɧɨɞɿ ɡɛɨɪɢ ɜɿɞɜɿɞɭɜɚɥɢ ɫɯɨɠɿ ɧɚ ɥɹɤɥɢɜɢɯ ɛɿɥɨɱɨɤ ɫɬɭɞɟɧɬɢ, ɚɥɟ ɬɪɢɦɚɥɢɫɶ ɨɫɬɨɪɨɧɶ ɿ ɧɚ ɞɪɭɠɧɿ ɱɚɸɜɚɧɧɹ ɬɚ ɩɿɤɧɿɤɢ ɦɚɣɠɟ ɧɿɤɨɥɢ ɧɟ ɩɪɢɯɨɞɢɥɢ. Ƚɨɥɨɜɨɸ ɜɿɞ ɫɚɦɨɝɨ ɩɨɱɚɬɤɭ ɛɭɜ ȿɪɧɟɫɬ — ɧɟɦɨɥɨɞɢɣ ɱɨɥɨɜɿɤ ɡ ɜɟɥɢɤɢɦ ɩɭɯɤɢɦ ɬɿɥɨɦ, ɫɢɜɨɸ ɛɨɪɿɞɤɨɸ ɿ ɛɥɿɞɨ-ɪɨɠɟɜɢɦɢ, ɦɚɣɠɟ ɛɿɥɢɦɢ ɹɫɧɚɦɢ. Ȼɚɝɚɬɨ ɪɨɤɿɜ ɬɨɦɭ ɜɿɧ ɫɩɪɚɜɞɿ ɩɪɨɮɟɫɿɣɧɨ ɡɚɣɦɚɜɫɹ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɽɸ, ɧɚɜɿɬɶ ʀɡɞɢɜ ɭ ɧɚɭɤɨɜɿ ɟɤɫɩɟɞɢɰɿʀ, ɞɟ ɡɞɨɛɭɜ ɫɥɚɜɭ ɦɚɣɫɬɟɪɧɨɝɨ ɦɢɫɥɢɜɰɹ. Ɇɚɝɿɱɧɿ ɡɧɚɧɧɹ, ɩɪɢɜɟɡɟɧɿ ɡɜɿɞɬɢ ɭ ɩɨɞɪɹɩɢɧɚɯ ɧɚ ɬɿɥɿ, ɞɨɩɨɦɚɝɚɥɢ ɣɨɦɭ ɤɨɧɬɪɨɥɸɜɚɬɢ ɹɤ ɤɨɦɚɯ, ɬɚɤ ɿ ɥɸɞɟɣ. Ʉɨɥɢ Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɱɭɥɚ ɥɚɬɢɧɫɶɤɿ ɿɦɟɧɚ ɨɫɨɛɢɧ, ɹɤɢɯ ȿɪɧɟɫɬɭ ɞɨɜɟɥɨɫɶ ɬɪɢɦɚɬɢ ɜ ɪɭɤɚɯ, ɜ ɧɟʀ ɡɥɟɝɤɚ ɩɿɞɧɿɦɚɜɫɹ ɬɢɫɤ.

— Ƚɨɥɨɜɧɟ — ɪɨɡɛɭɞɢɬɢ ɜ ɫɨɛɿ ɩɟɪɜɿɫɧɿ ɿɧɫɬɢɧɤɬɢ, — ɤɚɡɚɜ ɜɿɧ Ƚɟɪɬɪɭɞɿ, ɯɢɬɪɨ ɩɿɞɦɨɪɝɭɸɱɢ; ɬɚ ɜ ɫɜɨɸ ɱɟɪɝɭ ɤɨɤɟɬɥɢɜɨ ɩɨɫɦɿɯɚɥɚɫɹ, ɚɥɟ ɿɥɸɡɿɣ ɧɟ ɛɭɞɭɜɚɥɚ: ɜɫɿɦ ɛɭɥɨ ɜɿɞɨɦɨ, ɳɨ ȿɪɧɟɫɬ ɬɪɚɯɚɽ ɫɢɦɩɚɬɢɱɧɨɝɨ ɛɿɥɹɜɨɝɨ ɫɬɭɞɟɧɬɚ, ɳɨ ɿɧɨɞɿ ɩɪɢɯɨɞɢɬɶ ɧɚ ɡɛɨɪɢ. Ⱦɨɫɬɟɦɟɧɧɨ ɧɟɜɿɞɨɦɨ, ɱɨɦɭ ɧɚɭɤɨɜɚ ɤɚɪ’ɽɪɚ ȿɪɧɟɫɬɚ ɡɚɤɿɧɱɢɥɚɫɶ. Ⱦɨ ɦɨɦɟɧɬɭ ɫɬɜɨɪɟɧɧɹ ɬɨɜɚɪɢɫɬɜɚ ɜɿɧ ɜɠɟ ɜɫɬɢɝ ɡɦɿɧɢɬɢ ɤɿɥɶɤɚɧɚɞɰɹɬɶ ɦɿɫɰɶ ɪɨɛɨɬɢ, ɿ ɜɪɟɲɬɿ ɫɬɚɜ ɜɨɞɿɽɦ ɞɢɬɹɱɨɝɨ ɬɪɚɦɜɚɣɱɢɤɚ: ɤɚɬɚɜ ɞɨɲɤɿɥɶɧɹɬ ɩɨ ɚɥɟɹɯ ɰɟɧɬɪɚɥɶɧɨɝɨ ɩɚɪɤɭ ɩɿɞ ɚɤɨɦɩɚɧɟɦɟɧɬ ɦɟɥɨɞɿɣ ɡ ɪɚɞɹɧɫɶɤɢɯ ɦɭɥɶɬɢɤɿɜ. Ɋɟɲɬɚ ɱɚɫɭ ɛɭɥɚ ɩɨɜɧɿɫɬɸ ɩɪɢɫɜɹɱɟɧɚ ɤɨɦɚɯɚɦ. — Desmoxytes purpurosea, — ɱɚɫɬɨ ɩɨɜɬɨɪɸɜɚɜ ȿɪɧɟɫɬ ɭɜɿ ɫɧɿ. Ƚɟɪɬɪɭɞɚ, ɧɚɬɨɦɿɫɬɶ, ɧɟ ɛɚɱɢɥɚ ɫɧɨɜɢɞɿɧɶ ɜɠɟ ɤɿɥɶɤɚ ɪɨɤɿɜ — ɜɿɞɤɨɥɢ ɜɢɣɲɥɚ ɧɚ ɩɟɧɫɿɸ. ɉɟɜɧɢɣ ɱɚɫ ɜɨɧɚ ɳɟ ɣ ɫɬɪɚɠɞɚɥɚ ɜɿɞ ɛɟɡɫɨɧɧɹ, ɨɞɧɚɤ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɹ ɞɨɩɨɦɨɝɥɚ ʀɣ ɩɨɜɟɪɧɭɬɢ ɦɿɰɧɢɣ, ɯɨɱ ɿ ɛɟɡɛɚɪɜɧɢɣ, ɫɨɧ.

Література

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

Імаго

:;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; 49

ɇɚɣɞɨɫɬɨɜɿɪɧɿɲɭ ɿɫɬɨɪɿɸ ɡɰɿɥɟɧɧɹ Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɩɨɱɭɥɚ ɜɿɞ ɩɨɞɪɭɝɢ ɩɨ ɬɨɜɚɪɢɫɬɜɭ ȿɥɶɡɢ. ȿɥɶɡɚ ɠɢɥɚ ɡ ɯɜɨɪɨɸ ɞɨɱɤɨɸ Ɇɚɪɿɽɸ; ɜɧɚɫɥɿɞɨɤ ɱɢ ɬɨ ɪɨɞɨɜɨʀ ɬɪɚɜɦɢ, ɱɢ ɬɨ ɫɩɚɞɤɨɜɨʀ ɯɜɨɪɨɛɢ (Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɬɚɤ ɿ ɧɟ ɞɿɡɧɚɥɚɫɶ ɬɨɱɧɨ) Ɇɚɪɿɹ ɡɚɬɪɢɦɚɥɚɫɶ ɜ ɪɨɡɜɢɬɤɭ: ɜ ɫɜɨʀ ɬɪɢɞɰɹɬɶ ɬɪɢ ɥɟɞɜɟ ɜɦɿɥɚ ɝɨɜɨɪɢɬɢ, ɧɟɨɯɨɱɟ ɤɨɪɢɫɬɭɜɚɥɚɫɶ ɬɭɚɥɟɬɨɦ ɿ ɩɚɧɿɱɧɨ ɛɨɹɥɚɫɶ ɹɫɤɪɚɜɨɝɨ ɫɜɿɬɥɚ; ɜɨɧɚ ɰɿɥɢɦɢ ɞɧɹɦɢ ɫɢɞɿɥɚ ɜɞɨɦɚ, ɝɪɚɥɚɫɹ ɡɿ ɫɬɚɪɢɦɢ ɥɹɥɶɤɚɦɢ ɿ ɪɨɡɦɚɡɭɜɚɥɚ ɩɨ ɫɜɨɽɦɭ ɨɞɹɝɭ ɫɥɢɧɭ ɬɚ ɜɢɩɨɪɨɠɧɟɧɧɹ. Ɉɞɧɚɤ ɜɿɞɤɨɥɢ ʀʀ ɦɚɦɚ ɩɨɱɚɥɚ ɡɚɣɦɚɬɢɫɹ ɤɨɦɚɯɚɦɢ, ɜɨɧɚ ɩɨɱɚɥɚ ɩɨɩɪɚɜɥɹɬɢɫɶ — ɩɨɜɿɥɶɧɨ, ɚɥɟ ɜɩɟɜɧɟɧɨ. «Ȳɣ ɞɭɠɟ ɩɨɞɨɛɚɸɬɶɫɹ ɦɨʀ ɦɟɬɟɥɢɤɢ», — ɤɚɡɚɥɚ ȿɥɶɡɚ. ȼɨɧɚ ɩɨɱɢɧɚɥɚ ɡ ɦɭɪɚɲɢɧɢɯ ɮɟɪɦ, ɚɥɟ ɩɚɪɭ ɪɨɤɿɜ ɬɨɦɭ ɡɚɯɨɩɢɥɚɫɹ ɫɿɦɟɣɫɬɜɨɦ ɥɭɫɤɚɬɨɤɪɢɥɢɯ. ȼɫɟ ɬɨɜɚɪɢɫɬɜɨ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɜ ɡɚɯɨɩɥɟɧɨ ɫɥɿɞɤɭɜɚɥɨ ɡɚ ɪɨɡɜɢɬɤɨɦ ʀʀ ɨɫɬɚɧɧɶɨɝɨ ɩɪɨɟɤɬɭ: ɜɨɧɚ ɜɢɪɿɲɢɥɚ ɫɚɦɨɫɬɿɣɧɨ ɜɢɪɨɫɬɢɬɢ ɭ ɫɟɛɟ ɜɞɨɦɚ ɛɥɢɡɶɤɨ ɫɨɬɧɿ ɦɨɥɨɱɚɣɧɢɯ ɛɪɚɠɧɢɤɿɜ (Hyles euphorbiae). ɍ ɧɢɯ ɧɚɞɡɜɢɱɚɣɧɨ ɤɪɚɫɢɜɚ, ɜɤɪɢɬɚ ɞɟɦɨɧɿɱɧɢɦɢ ɜɿɡɟɪɭɧɤɚɦɢ ɱɟɪɜɨɧɨɱɨɪɧɚ ɝɭɫɿɧɶ. ȿɥɶɡɚ ɩɨɫɟɥɢɥɚ ɥɢɱɢɧɨɤ ɭ ɞɜɚ ɹɳɢɤɢ ɡ ɦɚɪɥɟɜɢɦɢ ɫɬɿɧɤɚɦɢ ɿ ɮɚɧɟɪɧɢɦ ɞɧɨɦ. ɉɿɞɝɨɞɿɜɥɟɸ ɡɚɣɧɹɥɚɫɶ Ɇɚɪɿɹ (ɩɨɬɪɿɛɧɨ ɛɭɥɨ ɩɟɪɿɨɞɢɱɧɨ ɦɿɧɹɬɢ ɛɚɧɤɢ ɡ ɬɪɚɜɨɸ, ɳɨ ɜɫɬɚɜɥɹɥɢɫɶ ɱɟɪɟɡ ɨɬɜɨɪɢ ɜ ɞɧɿ, ɿ ɩɿɞɫɚɞɠɭɜɚɬɢ ɥɢɱɢɧɨɤ ɛɥɢɠɱɟ ɞɨ ʀɠɿ). ɋɩɟɪɲɭ ɝɭɫɿɧɶ ɡ’ʀɞɚɥɚ ɧɟɛɚɝɚɬɨ, ɚɥɟ ɜɠɟ ɞɨ ɫɟɪɟɞɢɧɢ ɫɬɪɨɤɭ ɤɨɠɧɚ ɜɢɦɚɝɚɥɚ ɩɨ ɩɚɝɨɧɭ ɳɨɞɧɹ. Ɇɚɪɿɹ ɧɿ ɧɚ ɦɢɬɶ ɧɟ ɩɨɤɢɞɚɥɚ ɹɳɢɤɢ; ɜɨɧɚ ɜɢɜɱɢɥɚ ɜɫɿ ɡɜɢɱɚʀ ɝɭɫɟɧɢɱɧɨɝɨ ɦɿɤɪɨɫɜɿɬɭ ɿ ɞɚɥɚ ɿɦ’ɹ ɤɨɠɧɿɣ ɥɢɱɢɧɰɿ. ɋɜɨɝɨ ɭɥɸɛɥɟɧɰɹ ɜɨɧɚ ɧɚɡɜɚɥɚ Ⱦɠɨɡɟɮɨɦ ɿ ɱɚɫɬɨ ɡ ɧɢɦ ɪɨɡɦɨɜɥɹɥɚ. — ɉɪɨ ɳɨ? — ɡɚɩɢɬɚɥɚ Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɧɚ ɨɞɧɨɦɭ ɿɡ ɡɿɛɪɚɧɶ. — ȼɚɠɤɨ ɪɨɡɿɛɪɚɬɢ, — ɜɿɞɩɨɜɿɥɚ ȿɥɶɡɚ. — Ⱦɭɦɚɸ, ɩɪɨ ɩɨɥɶɨɬɢ. ɉɪɨ ɤɪɢɥɚ ɿ ɞɨɪɨɫɥɟ ɠɢɬɬɹ. Ɇɢ ɧɿɹɤ ɧɟ ɦɨɠɟɦɨ ɞɨɱɟɤɚɬɢɫɶ, ɤɨɥɢ ɦɟɬɟɥɢɤɢ ɧɚɪɟɲɬɿ ɜɢɥɭɩɥɹɬɶɫɹ. Ɍɨɜɚɪɢɫɬɜɨ ɡɛɢɪɚɥɨɫɹ ɳɨɬɢɠɧɹ ɩɨ ɩ’ɹɬɧɢɰɹɯ ɜɜɟɱɟɪɿ ɭ ɱɨɬɢɪɧɚɞɰɹɬɿɣ ɚɭɞɢɬɨɪɿʀ ɦɿɫɰɟɜɨɝɨ ɉɌɍ, ɚ ɬɚɤɨɠ ɤɨɠɧɨʀ ɞɪɭɝɨʀ ɫɟɪɟɞɢ ɦɿɫɹɰɹ ɜɞɨɦɚ ɭ ɤɨɝɨɫɶ ɿɡ ɱɥɟɧɿɜ. ȿɥɶɡɚ ɡɚɜɠɞɢ ɦɚɥɚ ɜɪɚɠɚɸɱɢɯ ɞɨɦɚɲɧɿɯ ɤɨɦɚɯ, ɨɞɧɚɤ ɞɨɧɟɞɚɜɧɚ ɧɿɤɨɥɢ ɧɟ ɡɚɩɪɨɲɭɜɚɥɚ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɜ ɞɨ ɫɟɛɟ ɜ ɝɨɫɬɿ — ɯɜɨɪɚ ɞɨɱɤɚ ɧɚɞɬɨ ɚɝɪɟɫɢɜɧɨ ɫɬɚɜɢɥɚɫɹ ɞɨ ɧɟɡɧɚɣɨɦɰɿɜ (ɜɫɿ ɞɨɛɪɟ ɩɚɦ’ɹɬɚɸɬɶ ɿɫɬɨɪɿɸ ɡ ɩɨɤɭɫɚɧɢɦ ɫɚɧɬɟɯɧɿɤɨɦ). ɉɪɨɛɥɟɦɚ ɡɧɢɤɥɚ, ɤɨɥɢ ɜ ʀɯɧɶɨɦɭ ɞɨɦɿ ɩɨɫɟɥɢɥɢɫɶ Hyles euphorbiae: Ɇɚɪɿɹ ɛɭɥɚ ɧɚɫɬɿɥɶɤɢ ɡɚɯɨɩɥɟɧɚ ɦɟɬɟɥɢɤɚɦɢ, ɳɨ ɦɚɣɠɟ ɧɟ ɩɨɦɿɱɚɥɚ ɝɨɫɬɟɣ.

ȼɨɫɬɚɧɧɽ Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɧɚɜɿɞɚɥɚ ȿɥɶɡɭ ɜɡɢɦɤɭ, ɩɿɫɥɹ Ɋɿɡɞɜɚ (ɧɚ ɬɨɣ ɱɚɫ ɩɨɤɨɥɿɧɧɹ ɛɪɚɠɧɢɤɿɜ ɜɠɟ ɜɢɪɨɫɥɨ ɿ ɪɨɡɥɟɬɿɥɨɫɶ). ɀɿɧɤɢ ɫɢɞɿɥɢ ɧɚ ɤɭɯɧɿ ɿ ɨɛɝɨɜɨɪɸɜɚɥɢ ɦɭɪɚɲɢɧɿ ɮɟɪɦɢ; Ɇɚɪɿɹ ɜɜɿɣɲɥɚ ɧɟɩɨɦɿɬɧɨ, ɫɬɚɥɚ ɩɟɪɟɞ Ƚɟɪɬɪɭɞɨɸ ɿ ɧɟɩɪɢɹɡɧɨ ɩɨɝɥɹɧɭɥɚ ʀɣ ɜ ɨɱɿ. ɑɭɬɤɢ, ɳɨ ɯɨɞɢɥɢ ɩɪɨ Ɇɚɪɿɸ ɨɫɬɚɧɧɿɦ ɱɚɫɨɦ, ɜɢɹɜɢɥɢɫɹ ɩɪɚɜɞɨɸ: ɜɨɧɚ ɫɩɪɚɜɞɿ ɜɢɹɜɢɥɚɫɶ ɜɚɝɿɬɧɨɸ. Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɤɿɥɶɤɚ ɯɜɢɥɢɧ ɪɨɡɝɥɹɞɚɥɚ ʀʀ ɩɭɡɨ (ɩɪɢɛɥɢɡɧɨ ɲɟɫɬɢɦɿɫɹɱɧɟ), ɩɨɤɢ Ɇɚɪɿɹ ɧɟ ɩɨɱɚɥɚ ɩɨɝɪɨɡɥɢɜɨ ɯɪɢɩɿɬɢ.

:;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;:;:;:;:; :;:;::;:;:;: ;:;:;:;:;:;:

Рубрика

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

Імаго

;

Ɂɛɨɪɢ ɬɨɜɚɪɢɫɬɜɚ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɜ-ɥɸɛɢɬɟɥɿɜ ɬɚɤɨɠ ɜɥɚɲɬɨɜɭɜɚɥɢɫɶ ɧɚ ɩɪɢɪɨɞɿ; ɧɚɣɤɪɚɳɟ ɰɟ ɪɨɛɢɬɢ ɭ ɤɜɿɬɧɿ, ɤɨɥɢ ɤɨɦɚɯɢ ɩɪɨɤɢɞɚɸɬɶɫɹ. ɉɿɞ ɤɨɪɨɸ ɞɟɪɟɜ ɬɚ ɜ ɝɧɢɥɢɯ ɩɟɧɶɤɚɯ ɦɨɠɧɚ ɡɧɚɣɬɢ ɞɟɫɹɬɤɢ ɧɚɣɪɿɡɧɨɦɚɧɿɬɧɿɲɢɯ ɠɭɤɿɜ: ɫɰɢɞɦɟɧɿɞɢ, ɤɫɢɥɨɮɚɝɢ, ɜɟɪɛɥɸɞɤɢ, ɤɨɤɰɿɧɟɥɿɞɢ; ɪɿɞɲɟ — ɤɪɚɫɟɧɿ-ɱɨɪɧɨɬɿɥɤɢ. ȼ ɩɨɜɿɬɪɿ ɡ’ɹɜɥɹɸɬɶɫɹ ɦɭɯɢ, ɜ ɬɪɚɜɿ — ɤɨɧɢɤɢ ɬɚ ɿɧɲɿ ɩɪɹɦɨɤɪɢɥɿ.

Ƚɪɭɩɚ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɜ ɜɢɪɭɲɚɥɚ ɜ ɥɿɫ ɜɪɚɧɰɿ ɿ ɩɪɨɜɨɞɢɥɚ ɬɚɦ ɞɨɛɭ ɚɛɨ ɣ ɛɿɥɶɲɟ, ɜɢɥɨɜɥɸɸɱɢ ɰɿɤɚɜɿ ɟɤɡɟɦɩɥɹɪɢ ɬɚ ɫɤɪɿɩɥɸɸɱɢ ɞɪɭɠɛɭ ɚɥɤɨɝɨɥɟɦ. Ɂ ɤɨɠɧɢɦ ɪɚɡɨɦ ɬɚɤɿ ɜɢʀɡɞɢ ɫɬɚɜɚɥɢ ɜɫɟ ɰɿɤɚɜɿɲɢɦɢ. Ɉɫɬɚɧɧɶɨɝɨ ɪɚɡɭ, ɧɚɩɪɢɤɥɚɞ, ɛɭɥɨ ɪɨɡɩɚɥɟɧɨ ɜɟɥɢɱɟɡɧɟ ɜɨɝɧɢɳɟ, ɧɚɜɤɨɥɨ ɹɤɨɝɨ ɜɫɿ ɿ ɡɿɛɪɚɥɢɫɶ; ɞɨɱɟɤɚɜɲɢɫɶ ɩɿɜɧɨɱɿ, ȿɪɧɟɫɬ ɜɿɞɿɣɲɨɜ ɭ ɫɜɨɸ ɩɚɥɚɬɤɭ ɿ ɩɨɜɟɪɧɭɜɫɹ ɯɜɢɥɢɧ ɱɟɪɟɡ ɞɟɫɹɬɶ, ɩɨɜɧɿɫɬɸ ɨɝɨɥɟɧɢɣ ɿ ɨɛɦɚɡɚɧɢɣ ɱɟɪɜɨɧɨɸ ɮɚɪɛɨɸ. ɋɥɿɜ ɩɿɫɧɿ, ɹɤɭ ɜɿɧ ɩɨɱɚɜ ɫɩɿɜɚɬɢ, ɧɿɯɬɨ ɧɟ ɪɨɡɭɦɿɜ, ɚɥɟ ɰɟ ɧɟ ɡɚɜɚɞɢɥɨ ɤɨɠɧɨɦɭ ɫɯɨɩɢɬɢ ɤɨɥɟɤɬɢɜɧɢɣ ɟɤɫɬɚɡ ɿ ɩɿɞɜɢɜɚɬɢ. Ɍɚɤ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɢ ɿ ɩɪɨɜɟɥɢ ɤɿɥɶɤɚ ɝɨɞɢɧ: ȿɪɧɟɫɬ ɫɩɿɜɚɜ ɦɨɜɨɸ ɤɨɦɚɯ ɿ ɛɢɜ ɭ ɜɟɥɢɤɢɣ ɛɭɛɟɧ, ɣɨɝɨ ɩɿɞɨɩɿɱɧɿ ɪɨɡɞɹɝɚɥɢɫɹ ɿ ɬɚɧɰɸɜɚɥɢ ɧɚɜɤɨɥɨ ɜɨɝɧɢɳɚ. Ɉɝɨɥɟɧɿ ɬɿɥɚ ɫɩɥɿɬɚɥɢɫɹ, ɚ ɜɨɝɧɢɳɟ ɩɚɥɚɥɨ ɜɫɟ ɹɫɤɪɚɜɿɲɟ, ɩɿɞɝɨɞɨɜɚɧɟ ɠɟɪɬɨɜɧɢɦɢ ɞɚɪɚɦɢ: ɫɚɱɤɚɦɢ, ɦɨɪɢɥɤɚɦɢ ɬɚ ɟɧɬɨɦɨɥɨɝɿɱɧɢɦɢ ɦɚɬɪɚɰɚɦɢ. ɉɨɫɧɭɥɢ ɜɨɧɢ ɥɢɲɟ ɧɟɡɚɞɨɜɝɨ ɞɨ ɫɜɿɬɚɧɤɭ, ɩɪɨɫɬɨ ɧɚ ɥɟɞɜɟ ɩɪɨɝɪɿɬɿɣ ɡɟɦɥɿ. ɇɟ ɥɹɝɥɚ ɬɿɥɶɤɢ Ƚɟɪɬɪɭɞɚ; ɜɫɟ ɳɟ ɡɛɭɞɠɟɧɚ ɬɚɧɰɟɦ ɠɢɬɬɹ, ɜɨɧɚ ɜɿɞɿɣɲɥɚ ɞɚɥɿ ɜ ɥɿɫ ɿ ɫɥɭɯɚɥɚ ɞɟɪɟɜɚ, ɜɫɟɪɟɞɢɧɿ ɹɤɢɯ ɦɚɥɢ ɛɢ ɯɨɜɚɬɢɫɹ ɤɨɦɚɯɢ. Ȳʀ ɫɬɚɪɟɱɟ ɬɿɥɨ ɛɭɥɨ ɧɚɩɨɜɧɟɧɟ ɬɟɩɥɨɦ ɿ ɳɚɫɬɹɦ, ɜɨɧɚ ɲɜɢɞɤɨ ɞɢɯɚɥɚ ɿ ɞɢɜɢɥɚɫɹ ɭ ɳɟ ɬɟɦɧɟ ɧɟɛɨ. ȱ ɜ ɬɨɣ ɠɟ ɦɨɦɟɧɬ, ɤɨɥɢ ɡ ɝɨɪɥɚ Ƚɟɪɬɪɭɞɢ ɜɢɪɜɚɜɫɹ ɟɤɫɬɚɬɢɱɧɢɣ ɤɪɢɤ, ɭ ɫɜɨɽɦɭ ɥɿɠɤɭ ɩɪɨɤɢɧɭɥɚɫɶ Ɇɚɪɿɹ.

ȼ ɬɨɣ ɞɟɧɶ ȿɥɶɡɚ ɧɟ ɩɿɲɥɚ ɜ ɥɿɫ — ɧɟ ɡɚɯɨɬɿɥɚ ɡɚɥɢɲɚɬɢ ɜɚɝɿɬɧɭ ɞɨɱɤɭ ɫɚɦɭ. ȼɚɝɿɬɧɿɫɬɶ ɡɚɝɚɥɨɦ ɩɪɨɯɨɞɢɥɚ ɧɨɪɦɚɥɶɧɨ, ɯɿɛɚ ɳɨ ɡɿ ɫɧɨɦ ɛɭɥɢ ɩɪɨɛɥɟɦɢ. Ɉɬ ɿ ɜ ɬɭ ɧɿɱ Ɇɚɪɿɹ ɪɨɡɩɥɸɳɢɥɚ ɨɱɿ ɿ ɛɿɥɶɲɟ ɧɟ ɡɦɨɝɥɚ ɡɚɫɧɭɬɢ. Ʉɿɥɶɤɚ ɯɜɢɥɢɧ ɜɨɧɚ ɥɟɠɚɥɚ, ɩɨɝɥɚɞɠɭɸɱɢ ɠɢɜɿɬ ɿ ɝɪɭɞɢ; ɩɨɬɿɦ ɧɟɫɩɨɞɿɜɚɧɨ ɩɿɞɜɟɥɚɫɹ ɡ ɥɿɠɤɚ, ɡɪɨɛɢɥɚ ɤɿɥɶɤɚ ɧɟɱɭɬɧɢɯ ɤɪɨɤɿɜ ɞɨ ɜɯɿɞɧɢɯ ɞɜɟɪɟɣ ɿ, ɧɚɜɿɬɶ ɧɟ ɨɞɹɝɧɭɜɲɢɫɶ, ɩɨɤɢɧɭɥɚ ɤɜɚɪɬɢɪɭ. ɏɨɥɨɞɧɢɣ ɬɪɨɬɭɚɪ ɧɟɡɜɢɱɧɨ ɩɨɞɪɚɡɧɸɜɚɜ ɫɬɭɩɧɿ; Ɇɚɪɿɹ ɲɢɪɨɤɨ ɩɨɫɦɿɯɚɥɚɫɶ ɿ ɣɲɥɚ ɜɧɢɡ ɩɨ ɚɛɫɨɥɸɬɧɨ ɛɟɡɥɸɞɧɿɣ ɜɭɥɢɰɿ. ȼɨɧɚ ɱɿɬɤɨ ɜɿɞɱɭɥɚ, ɳɨ ɰɟ ɫɬɚɧɟɬɶɫɹ ɫɶɨɝɨɞɧɿ.

ɉɨɤɢ Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɩɨɪɩɚɥɚɫɹ ɭ ɫɜɨʀɣ ɫɭɦɰɿ ɭ ɩɨɲɭɤɚɯ ɡɚɥɢɲɤɿɜ ɚɥɤɨɝɨɥɸ, Ɇɚɪɿɹ ɜɩɚɥɚ ɧɚ ɩɪɨɯɨɥɨɞɧɢɣ ɬɪɨɬɭɚɪ ɿ ɡɚɤɪɢɱɚɥɚ ɜɿɞ ɪɚɩɬɨɜɨɝɨ ɛɨɥɸ ɜɧɢɡɭ ɠɢɜɨɬɚ. Ʉɪɨɜ, ɳɨ ɩɨɥɢɥɚɫɹ ɡ ɧɟʀ, ɛɭɥɚ ɝɭɫɬɨɸ ɣ ɬɟɩɥɨɸ, ɡ ɩɪɢɫɦɚɤɨɦ ɤɨɪɢɰɿ — Ɇɚɪɿɹ ɜɫɬɢɝɥɚ ɫɤɭɲɬɭɜɚɬɢ ɩɚɪɭ ɤɪɚɩɟɥɶ, ɩɨɤɢ ɦɟɬɟɥɢɤɢ ɧɚɪɟɲɬɿ ɧɟ ɩɪɨɝɪɢɡɥɢ ɫɨɛɿ ɲɥɹɯ ɡ ʀʀ ɬɿɥɚ. Ɋɨɡɤɢɧɭɜɲɢ ɧɨɝɢ, ɜɨɧɚ ɞɨɡɜɨɥɢɥɚ ɫɨɬɧɹɦ ɛɪɚɠɧɢɤɿɜ ɡ ɤɪɢɥɶɰɹɦɢ ɤɨɥɶɨɪɭ ɚɪɬɟɪɿɚɥɶɧɨʀ ɤɪɨɜɿ ɜɢɥɟɬɿɬɢ ɝɟɬɶ; ɞɟɹɤɢɣ ɱɚɫ ɜɨɧɢ ɤɪɭɠɥɹɥɢ ɧɚɜɤɨɥɨ Ɇɚɪɿʀ ɿ ɧɿɠɧɨ ɬɨɪɤɚɥɢɫɹ ɤɪɢɥɚɦɢ ʀʀ ɧɿɝ ɬɚ ɨɱɟɣ. ȿɥɶɡɚ ɜɿɞɱɭɥɚ ɰɟ ɤɪɿɡɶ ɫɨɧ; ɜɨɧɚ ɤɢɧɭɥɚɫɶ ɞɨ ɜɿɤɧɚ ɿ ɞɨɜɝɨ ɜɞɢɯɚɥɚ ɪɚɧɤɨɜɟ ɩɨɜɿɬɪɹ, ɧɚɦɚɝɚɸɱɢɫɶ ɜɥɨɜɢɬɢ ɡɚɩɚɯ ɞɨɱɤɢ. ȼ Ƚɟɪɬɪɭɞɢ, ɳɨ ɫɚɦɟ ɞɨɩɢɜɚɥɚ ɝɨɪɿɥɤɭ ɿ ɫɩɨɫɬɟɪɿɝɚɥɚ ɡɚ ɫɜɿɬɚɧɤɨɦ, ɡɚɤɨɥɨɥɨ ɫɟɪɰɟ, ɨɞɧɚɤ ɬɚ ɧɟ ɡɜɟɪɧɭɥɚ ɭɜɚɝɢ. ȱɧɲɿ ɱɥɟɧɢ ɬɨɜɚɪɢɫɬɜɚ ɦɿɰɧɨ ɫɩɚɥɢ ɿ ɞɢɜɢɥɢɫɹ ɯɢɠɚɰɶɤɿ ɫɧɢ ɩɪɨ ɩɚɜɭɤɿɜ. əɤ ɬɿɥɶɤɢ ɫɨɧɰɟ ɩɨɜɧɿɫɬɸ ɜɢɜɚɥɢɥɨɫɶ ɡ-ɡɚ ɪɹɞɭ ɛɚɝɚɬɨɩɨɜɟɪɯɿɜɨɤ, ɦɟɬɟɥɢɤɢ ɪɨɡɥɟɬɿɥɢɫɶ ɜ ɪɿɡɧɿ ɛɨɤɢ, ɫɢɧɯɪɨɧɧɨ ɪɭɯɚɸɱɢ ɤɪɢɥɚɦɢ.

Ɇɚɪɿɹ ɡ ɪɨɡɿɪɜɚɧɢɦ ɥɨɧɨɦ ɿ ɡɞɢɜɨɜɚɧɨɸ ɩɨɫɦɿɲɤɨɸ ɬɚɤ ɿ ɡɚɥɢɲɢɥɚɫɶ ɥɟɠɚɬɢ ɩɨɫɟɪɟɞ ɜɭɥɢɰɿ ɜ ɤɚɥɸɠɿ ɤɪɨɜɿ, ɩɨɤɢ ʀʀ ɧɟ ɡɧɚɣɲɥɢ ɞɜɿɪɧɢɤɢ. ɇɚ ɩɨɯɨɪɨɧ Ƚɟɪɬɪɭɞɚ ɧɟ ɩɿɲɥɚ. Ʉɿɥɶɤɚ ɞɧɿɜ ɡɚɯɿɞɧɿ ɪɚɣɨɧɢ ɦɿɫɬɚ ɛɭɥɢ ɡɚɩɨɜɧɟɧɿ ɛɟɡɥɿɱɱɸ ɹɫɤɪɚɜɨ-ɱɟɪɜɨɧɢɯ ɛɪɚɠɧɢɤɿɜ. ȼɨɧɢ ɡɚɥɿɬɚɥɢ ɞɨ ɤɜɚɪɬɢɪ ɿ ɜ ɦɟɬɪɨ, ɜɢɤɨɧɭɜɚɥɢ ɡɚɩɚɦɨɪɨɱɥɢɜɿ ɬɪɸɤɢ ɜ ɧɟɛɿ ɧɚɞ ɥɸɞɧɢɦɢ ɩɥɨɳɚɦɢ, ɜɤɪɢɜɚɥɢ, ɧɿɛɢ ɫɜɹɬɤɨɜɿ ɤɜɿɬɢ, ɩɚɦ’ɹɬɧɢɤɢ ɿ ɥɿɧɿʀ ɟɥɟɤɬɪɨɩɟɪɟɞɚɱ. ɇɟɜɿɞɨɦɨ ɡɜɿɞɤɢ ɡ’ɹɜɢɥɢɫɶ ɱɭɬɤɢ, ɳɨ ɤɪɢɥɶɰɹ ɰɢɯ ɦɟɬɟɥɢɤɿɜ ɦɚɸɬɶ ɧɚɪɤɨɬɢɱɧɢɣ ɟɮɟɤɬ: ɩɨɠɭɜɚɜɲɢ ɞɜɿ-ɬɪɢ ɩɚɪɢ, ɦɨɠɧɚ ɞɨɛɪɭ ɝɨɞɢɧɭ ɜɢɫɿɬɢ ɜ ɧɟɜɚɝɨɦɨɫɬɿ ɿ ɫɩɨɫɬɟɪɿɝɚɬɢ ɡɚ ɫɩɿɪɚɥɹɦɢ.

Література

Текст: НАЗАР ШЕШУРЯК

Імаго

,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,, ,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,,. ɑɭɬɤɢ ɞɭɠɟ ɲɜɢɞɤɨ ɩɿɞɬɜɟɪɞɢɥɢɫɶ, ɿ ɦɿɫɬɨ ɧɚ ɞɟɹɤɢɣ ɱɚɫ ɧɚɤɪɢɥɚ ɟɧɬɨɦɨɮɚɝɿɱɧɚ ɟɣɮɨɪɿɹ: ɲɤɨɥɹɪɿ ɬɚ ɩɟɧɫɿɨɧɟɪɢ ɥɨɜɢɥɢ ɛɪɚɠɧɢɤɿɜ ɿ ɡɚɩɢɯɚɥɢ ʀɯ ɞɨ ɪɨɬɚ ɩɪɹɦɨ ɧɚ ɜɭɥɢɰɹɯ, ɩɿɫɥɹ ɱɨɝɨ ɦɢɬɬɽɜɨ ɜɢɩɚɞɚɥɢ ɡ ɪɟɚɥɶɧɨɫɬɿ, ɩɟɪɟɬɜɨɪɸɸɱɢɫɶ ɧɚ ɦ’ɹɤɿ ɧɚɩɿɜɩɪɢɬɨɦɧɿ ɨɜɨɱɿ. Ⱦɟɯɬɨ ɧɚɜɿɬɶ ɧɚɦɚɝɚɜɫɹ ɜɢɪɨɫɬɢɬɢ ɩɟɪɫɨɧɚɥɶɧɭ ɩɨɩɭɥɹɰɿɸ ɜ ɞɨɦɚɲɧɿɯ ɭɦɨɜɚɯ, ɚɥɟ ɫɩɪɨɛɢ ɩɪɨɜɚɥɢɥɢɫɶ. ɑɟɪɜɨɧɿ ɛɪɚɠɧɢɤɢ ɩɨɜɧɿɫɬɸ ɡɧɢɤɥɢ ɜɠɟ ɞɨ ɬɪɚɜɧɟɜɢɯ ɫɜɹɬ. ɑɟɪɟɡ ɦɿɫɹɰɶ Ƚɟɪɬɪɭɞɿ ɩɨɞɡɜɨɧɢɜ ȿɪɧɟɫɬ ɿ ɡɚɹɜɢɜ, ɳɨ ɩɨɤɢɞɚɽ ɬɨɜɚɪɢɫɬɜɨ. ɉɪɨɩɨɧɭɜɚɜ ɡɚɣɧɹɬɢ ɦɿɫɰɟ ɤɟɪɿɜɧɢɤɚ, ɚɥɟ ɜɨɧɚ ɜɿɞɦɨɜɢɥɚɫɶ, ɡɿɫɥɚɜɲɢɫɶ ɧɚ ɫɥɚɛɤɟ ɡɞɨɪɨɜ’ɹ. ȱɧɲɨʀ ɤɚɧɞɢɞɚɬɭɪɢ ɧɟ ɡɧɚɣɲɥɨɫɹ, ɿ ɬɨɜɚɪɢɫɬɜɨ, ɩɪɨɛɭɜɲɢ ɳɟ ɩɚɪɭ ɬɢɠɧɿɜ ɜ ɚɧɚɛɿɨɡɿ, ɨɮɿɰɿɣɧɨ ɫɚɦɨɪɨɡɩɭɫɬɢɥɨɫɹ. ɑɨɬɢɪɧɚɞɰɹɬɚ ɚɭɞɢɬɨɪɿɹ ɉɌɍ ɩɟɪɟɣɲɥɚ ɝɭɪɬɤɭ ɸɧɢɯ ɬɚɤɫɢɞɟɪɦɿɫɬɿɜ.

Література

Текст: АГЛАЯ ТОПОРОВА

Продай цю книгу

ПРОДАЙ ЦЮ КНИГУ НАПРИКІНЦІ ГРУДНЯ У ЦЕНТРІ КИЄВА ВІДКРИВСЯ КНИЖКОВИЙ МАГАЗИН «ЧУЛАН». ЙОГО ВЛАСНИКИ ОРІЄНТУЮТЬСЯ НА АКТУАЛЬНІ ВИДАННЯ. ТЕПЕР У КИЯН З’ЯВИЛАСЯ НАДІЯ НА ТЕ, ЩО «ЧУЛАН» ЗМІНИТЬ МАПУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ РОЗВАГ У СТОЛИЦІ

Декілька років тому, читаючи в одному з глянцево-політичних журналів відповіді іноземців на запитання нехитрої анкети «Як вам живеться у Києві?» — що більш за все подобається і що найбільше дратує, я миттєво сформулювала власну думку: у столиці України не існує нічого гіршого за книжкові магазини. Численні мережеві й напівмережеві магазини, книжкові кафе, де видання виставлені на полицях у неймовірній послідовності: новинки сусідять з класикою і бестселерами п’ятирічної давнини, жіночі романи — з філософською прозою, книжки інтелектуальних видавництв — з виданнями про те, як приготувати обід і насадити троянд на присадибній ділянці, мемуари зірок шоу-бізнесу — з «путівниками по вагітності»… Перелік курйозів і парадоксів у вітчизняній книготоргівлі може бути довгим. На додаток ще й продавці, які лише з третьої спроби й за допомогою комп’ютера на касі реагують на прізвище Забужко, з десятої — на Бодрійяра, а Ґі Дебора взагалі сприймають як образу. У якості «чтива для розумних» пропонуються такі майстри думки і слова, як Борис Акунін і Людмила Улицька, а із «нашого» – Ірена Карпа і Світлана Пиркало. Незліченні книжечки Лади Лузіної радять як інтелектуальні детективи, а вбогу маячню про спільне проживання чоловіка з пінгвіном письменника Куркова — як потужний європейський бестселер. Магазини системи «Академкнига» переключилися на торгівлю підручниками, довідковоенциклопедичними виданнями і творами на тему альтернативної історії України. Навіть знамените «Сяйво» на Хрещатику останнім часом (перед рейдерським захопленням) уже мало чим відрізнялося від крамнички книгоподібних сувенірів. Столичні любителі актуальної — і необов’язково белетристичної — літератури, звісно, навчились у міру власних сил і вмінь справлятись із цією ситуацією і все-таки почитувати те саме, що й інший «читаючий» світ: хтось витрачає вихідні на обхід книжкового ринку на Петрівці, хтось освоює книжкові інтернет-магазини, хтось повертається з-за кордону із повними валізами літератури, ну а дехто просто завантажує потрібне і цікаве з піратських веб-сайтів. Однак відвідини книжкової крамниці і придбання там книжки — особливе задоволення, яке мало з чим можна порівняти. Можливість гортати сторінки, здавалося б, не потрібних у цю хвилину книжок, розмова з продавцем, який розуміється на тому, що пропонує, і власне вибір: не сто томів Донцової, а філософські та евристичні новинки, книги з історії та теорії повсякденності, подарункові видання коміксів і альбоми, присвячені сучасному мистецтву і дизайну — тепер усе це можна знайти на Пушкінській. І ще дещо: колись Василь Розанов писав, що книга має коштувати дорого. «Книга — не дівка», — стверджував видатний російський філософ. Проте цінова політика «Чулану» більш ніж гуманна. І це приємно. Й варто лише уявити втіху від моменту, коли ти нарешті знаходиш те, що давно хотів прочитати. Чи навіть перечитати. Аглая Топорова, ВД «Коммерсант»

Література

Текст: АГЛАЯ ТОПОРОВА

П Е Р ЕЛ І К КУ Р Й О З І В І П А РАДОКСІВ У В ІТ Ч И З Н Я Н І Й К Н ИГОТО Р ГІВЛІ МОЖЕ БУТИ Д О В Г И М. Н А Д ОД АТО К Щ Е Й ПРОДАВЦІ, ЯКІ Л ИШ Е З ТР ЕТЬ О Ї С П Р О Б И Й ЗА ДОПОМОГОЮ КО М П’ ЮТЕРА Н А КАС І Р Е АГУЮТЬ НА ПРІЗВИЩЕ ЗА БУЖКО , З Д ЕС Я ТО Ї — НА БОДРІЙЯРА

Продай цю книгу

Театр

Текст: ІРИНА ТАНЦЮРА

Актуальні медіа й театр

АКТУАЛЬНІ МЕДІА Й ТЕАТР М ЕД І А Т ЕХ Н О ЛО Г І Ї І М ЕДІА З А С О Б И , ТЕХНО З О Б РА ЖЕННЯ І Т ЕХ Н О У ЯВ А , М У ЛЬ Т И Т Е К С ТУРНІС ТЬ І В ЕБ -К А М ЕРИ – Н А В І Щ О У С Е Ц Е С У Ч А С Н О М У ТЕА ТРУ

Сучасне суспільство існує в умовах медійності: в процесі освоєння світу ми користуємось більш розвиненими технічними засобами та новим інформаційним кодом. До появи техніки, яка постійно переводить людську комунікацію на нові рівні, суспільство користувалося алфавітним інформаційним кодом. Сьогодні медіафілософія визначає перехід до технозображення як основної інформаційної одиниці. Завдяки застосуванню технічних засобів на кшталт телебачення людина перетворює усю алфавітну (текстову) інформацію власне у технозображення. Такі представники медіафілософії, як Вілем Флюссер і Маршалл Маклюен, наголошують на тому, що через технозображення повертається міфологічна уява. Сучасний спосіб мислення і отримання знання вони називають техноуявою, яка прийшла на зміну історичній свідомості (концептуалізації). Людина починає значно краще сприймати інформацію, побудовану не на алфавітному коді, а на технообразах. Результатом такої зміни коду і способу освоєння світу є перетворення усіх сфер людської діяльності — від публічного простору до мистецтва. Так, у практиці сучасного театру спостерігаються суттєві зміни, які і є результатом занурення в техноуяву. У нинішній театр усе більше інтегруються медіатехнології. Причина проста: сучасна людина з більшою легкістю сприймає технозображення, а не проговорений текст. Театр починає долучати до своєї практики медіазасоби, які розширюють його межі. В постановках з’являються віртуальні елементи. Це більше сконцентровує глядача, оскільки віртуальність є невід’ємним елементом

теперішнього життя. Такі вистави являють собою ніби монтаж тексту та метатексту, реальності й віртуальності. Новітні технології мають можливість змінювати сприйняття простору і часу. Запис на відео дозволяє розширити не лише просторові, але й часові межі, оскільки може бути здійснений задовго до вистави. Завдяки проектуванню відеозображення глядач включається в інший простір та час, які здаються реальними і такими, що відбуваються тут і тепер. Навіть тіло актора може стати органічним екраном для проекції — таким чином щохвилинно змінюється особистість актора, чого неможливо досягти матеріальними засобами. Серед наших митців вдало експериментує у створенні медіатла вистави Дмитро Богомазов у театрі «Вільна сцена». До більшості вистав формується власний відеоряд, який органічно взаємодіє з грою акторів. Можливо, перші вистави театру з використанням медіа мали на меті зробити художнє оформлення більш мобільним у зв’язку із досить обмеженим простором театру. Але саме ці пошуки вивели на актуальний для сучасного театру шлях розвитку. Із технозображенням до театральної постановки вводиться певна мультитекстурність. Можливості застосування медіатехнологій дозволяють візуально змалювати ті речі, відтворення яких раніше видавалося неможливим. Наприклад, за допомогою медіа можна зобразити видіння персонажа п’єси, актор створює емоційне підґрунтя до цих образів, і глядач має змогу не тільки покладатися на гру актора, а й безпосередньо відчути подібний стан. Це допомагає розширити досвід, отриманий від вистави, і підсилює роль театру в житті людини.

Театр

Текст: ІРИНА ТАНЦЮРА

Актуальні медіа й театр

Популярною практикою є також застосування відеокамери у виставі. Таким чином режисер нівелює міметичний характер взаємодії тексту й актора. Актор більше залучається до процесу, намагається діяти тут і тепер, оскільки формує свою особистість перед камерою. Вистава «Безхребетність» Владислава Троїцького в театрі «ДАХ» є прикладом використання веб-камер у режимі реального часу. Запис на відео та безпосередня взаємодія з медіазасобом мають відмінний ефект. Веб-камери дозволяють тримати у фокусі всіх акторів, їхні дії фіксуються у гіпертрофованому вигляді, тому це створює ситуацію більшого контролю над акторською грою. До того ж це новий рівень використання медіазасобів — інтерактивна взаємодія. У даному варіанті медіа залучаються як активний учасник дії, а не лише як елемент сценічного оформлення. Варто зазначити, що у світовій театральній практиці медіазасоби використовуються ширше. Їхній розвиток дозволяє створювати віртуальний всесвіт з акторами як провідниками в його межах, що виводить театр на зовсім інший рівень взаємодії з глядачем.

МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МЕ ДІАТЕ ХНОЛОГ ІЙ ДОЗВОЛЯЮТЬ ВІЗУАЛЬНО ЗМАЛЮВАТИ ТІ РЕ ЧІ, ВІДТВОРЕ ННЯ ЯКИХ РАНІШЕ ВИДАВАЛОСЯ НЕ МОЖЛИВИМ

Деякі елементи вистав спеціально формуються для тих глядачів, що долучаються до аудиторії через інтернет. Вони мають змогу не тільки спостерігати за виставою, але й бути співавторами візуального оформлення вистави у режимі реального часу. В такому процесі важливий зв’язок актора з глядачем і формування ними вистави. Це підвищує варіативність постановки, а для глядача робить участь у ній більш цікавою. До того ж інтернет-транс-

ляція вистави дозволяє залучити величезну кількість людей, яку не може вмістити приміщення театру. Превалювання технозображення у нинішньому світі невідворотно змінює культурні явища. Медіатехнології дозволяють нескінченно розширювати межі традиційного театру і перетворювати його на творчу лабораторію для нових експериментів.

ВЕ Б-КАМЕРИ ДОЗВОЛЯЮТЬ ТРИ МАТИ У ФОКУСІ ВСІХ АКТОРІВ, ЇХНІ ДІЇ ФІКСУЮТЬСЯ У Г ІПЕРТРОФОВАНОМУ ВИГЛЯДІ, ТОМУ ЦЕ СТВОРЮЄ СИ ТУАЦІЮ БІЛЬШОГО КОНТРОЛЮ НАД АКТОРСЬКОЮ ГРОЮ

Візуальне мистецтво

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Мистецтво як діалог

МИСТЕЦТВО ЯК ДІАЛОГ

Б ЕЗ П РЕЦ ЕД ЕН Т Н ИЙ А РТ-ПРО ЕК Т « ПЕЙ З А Ж ХХІ С ТО ЛІТТЯ» ДА В У П ЕВ Н ЕН И Й П О Ш Т О В Х НО В ІЙ ТЕНДЕНЦІЇ С У Ч А С НО Г О М И С ТЕЦТВ А , Щ О В І Д С И ЛА Є Д О Г УМ А НІЗ М У ЕПО ХИ В ІДРО ДЖЕННЯ. І ХО Ч А ЕК С П О З И Ц І Я У К И ЇВ С Ь К ІЙ ONTOA RTEGA L L ERIA НА М О М ЕНТ В И ХО ДУ Ц Ь О Г О Ч И С ЛА « У К » Б УДЕ В ЖЕ З А К РИ ТА , В ЛЮ ТО М У А РТ-ПРО ЕК Т М А Т И М Е П РО Д О В Ж ЕННЯ У В И Г ЛЯДІ К О НК УРС У ДЛЯ М О ЛО ДИ Х Х У Д О Ж Н И К ІВ « НО В И Й У К РА Ї НС Ь К И Й ПЕЙ З А Ж»

ІДЕЯ ТА ВТІЛЕННЯ Україна є територією прояву актуальних світових тенденцій у пошуку «Нового мистецтва» — це засвідчив проект «Пейзаж ХХІ століття», який наприкінці грудня представила OntoArteGalleria. У творах учасників виставки — Анатолія Криволапа, Олега Тістола й Антоніо Менегетті, представників різних культурних традицій, — краєвид розкриває свої нові можливості у сучасному мистецтві. Перш за все тому, що дає можливість показати світ крізь себе. Розуміння живопису як продовження одного з проявів онтологічного начала, за Антоніо Менегетті, повертає наш погляд до мистецтва, яке не є відокремленим від життя. Пошук гармонії між емоційним станом та навколишнім світом в Анатолія Криволапа — інша точка зору на можливості творчого процесу. Осмислення

світу через художній образ в Олега Тістола — творення «інтелектуального» пейзажу, в якому концепт є не причиною, а наслідком. Історик мистецтв із Санкт-Петербургського Ермітажу Тетяна Харитонова, котра відвідала відкриття проекту та була учасником прес-конференції, розглядає пейзаж як можливість відродження людини, що існує з природою в гармонії. «Є душа як формальний розумний принцип, що визначає людський розвиток, — говорить вона. — А з іншого боку — особистість художника з внутрішньою зрілістю, з технічними вміннями. І коли ці дві частини зливаються в одне, народжується нове — народжується витвір мистецтва. Краса у людському житті первинна. Коли починаєш це розуміти, з’являється внутрішній критерій, що й дозволяє людині зрозуміти мистецький твір».

Візуальне мистецтво

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Мистецтво як діалог

ПРОТИСТОЯННЯ ДЕСТРУКЦІЇ Новий пейзаж — це емоційний портрет людини. Те, як художник зображає навколишній світ, є змалюванням власної емоції. В жодному випадку він вже не є тим відображенням навколишнього світу, яким пейзаж був у минулому столітті, або навіть ще на його початку. На думку куратора та ініціатора проекту «Пейзаж ХХІ століття» Олега Мазіна, справжнє сучасне мистецтво має уникати деструктивних образів і утверджувати вітальність творчого процесу, який виключним чином відкриває людину світові, а не навпаки. Саме тому до проекту були залучені такі майстри сучасного живопису, як Антоніо Менегетті, Олег Тістол, Анатолій Криволап. Хоча Віктор Сидоренко (директор Інституту проблем сучасного мистецтва) доволі скептично висловлюється щодо виділення пейзажу в окремий напрямок:

«Звуження пейзажу як такого не є цікавим, воно не дає розвитку для творчості. Тобто декілька таких художників, можливо, й можна знайти, однак в цілому як явище — це складно». Анатолій Криволап відстоює протилежну думку. «Пейзаж треба виділяти,— наполягає художник. — Він повинен бути сучасним, але виокремлювати багатовекторність мистецтва. Бо одновекторність, якою б вона не була модною і сучасною, все-таки залишає багато талантів за межами цього напрямку, і це не є здорове явище. Я застав ще радянське мистецтво. Щоправда, я там не був активним учасником, в мене були свої творчі задачі, але я дуже добре його знаю: це був такий глибокий, ідеологічний погляд. Потім, з початком незалежної України, спектр пошуку українських мистецтв став дуже широким, я б сказав — з’явилась багатовекторність. Щодо цього часу, то за двадцять років я бачу тенденцію обмеження».

Візуальне мистецтво

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Мистецтво як діалог

АРТ-СИТУАЦІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Спостерігаючи вчасне оновлення певних тенденцій і процесів, які дуже швидко відбулись у нашій державі, можна говорити про те, що з’явилось нове покоління колекціонерів, які вже не цікавляться антикваріатом. Як відомо, український антикварний ринок обвалився декілька років тому. І ті, хто усвідомив у цю мить себе з певними ресурсами, чудово розуміють, що меценатство — саме та історія, котра бере початок ще за епохи Відродження. Це інвестиції у власну сучасну культуру, у її творців. Це, власне, єдиний шанс потрапити в історію, долучитися до створення майбутнього країни. На думку Тетяни Харитонової, глядача важливо виховувати, як би пафосно це не звучало, тому що «зараз виставки, особливо виставки сучасного мистецтва, зазвичай є доволі низької якості, такий собі “виставковий фаст-фуд”». Представниця Ермітажу вважає, що глядачеві треба принаймні показувати те, що існує гарний смак, тонкий смак, смак в мистецтві. Цю просвітницьку функцію вона віддає «в руки» галерей, зауважуючи, що важливим фактором тут стає галерист, меценат, котрі мають володіти таким само гарним смаком. Галереї зараз посідають місце тих структур, що формулюють запит, проявляючи інтерес до того мистецтва, яке сьогодні готові купувати. Хоча «купувати» тут доволі умовне слово, оскільки в цій сфері перш за все мова йде про те, що людина хоче мати в своїй колекції. Це те, з чим вона хоче жити або проявити себе у соціальному просторі як колекціонер. І ось знов постає питання інвестицій. Галереї дуже швидко реагують на ситуацію, на відміну від більш масивних, музейних комплексів або виставкових центрів державної структури.

СУЧАСНЕ МИСТЕ ЦТВО — ЦЕ ФІЛОСОФІЯ НЕ Т ІЛЬКИ ЖИТТЯ І СВІТОГЛЯДУ, ЦЕ ВЖЕ БЕ ЗПОСЕ РЕДНІЙ ВПЛИ В НА НАШЕ ЖИТТЯ, В ТОМУ ЧИСЛІ СОЦІАЛЬНЕ

Візуальне мистецтво

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Мистецтво як діалог

МИСТЕЦТВО Й СВІТОГЛЯД

С П РА ВЖН Є СУ Ч АСНЕ М ИСТЕЦ ТВ О МАЄ У Н И КАТИ Д Е СТРУ КТИ В Н И Х О Б РАЗ І В І УТВ ЕРД ЖУ ВАТИ В І ТА Л Ь Н І СТЬ ТВ О Р Ч О ГО П Р О Ц ЕСУ, Я К И Й ВИ К Л Ю Ч Н И М Ч И Н О М В І Д К Р И ВАЄ Л ЮД И Н У С В І ТО В І , А Н Е НАВПАКИ

Називаючи арт-проект «Пейзаж ХХІ століття» «експериментом», Олег Тістол вважає його дуже вчасним, доцільним, доречним і дотепним аргументом на користь запитання «які є проблеми в сучасному мистецтві?». «Те що ми зараз робимо — це один із шляхів, яким повинна розвиватись культура. Зрозуміло, що сучасне мистецтво за 20 років, яке ми спостерігаємо у незалежній державі, досі зводиться до якихось там “ринок, прийшов багатенький дядя, купив картину і повісив у пентхаусі”. Ні — це діалог, — говорить Тістол. — Як сказав художник Вінні Реунов, якого я дуже люблю і поважаю: факт купівлі твору сучасного мистецтва є актом сучасного мистецтва. Форма проста: у цьому усі співучасники. Так само як Третьяков — не просто якийсь колекціонер чи покупець картин, це вже культурний процес, який був у ті часи, сто років назад, актуальним. Зараз це ще більш специфічно: сучасне мистецтво — це філософія не тільки життя і світогляду, це вже безпосередній вплив на наше життя, в тому числі соціальне». Щодо потенціалу нашої країни — в Олега Мазіна, як і в маестро Антоніо Менегетті (Україна надихнула художника на створення цілої серії робіт, які, власне, і були представлені в експозиції) — багато сподівань. Саме тому проект, присвячений «новому пейзажу», продовжить ініціатива, яка може стати серйозним поштовхом для появи нового покоління митців. У лютому під егідою OntoArteGalleria та за підтримки Міністерства культури України починає роботу конкурс для молодих українських пейзажистів «Новий український пейзаж». Не включено, що він сприятиме представленню нових українських імен та допоможе прорости новому поколінню живописців.

Візуальне мистецтво

Текст: СВІТЛАНА КОНОВАЛОВА

«Козаки-розбійники»

«КОЗАКИ-РОЗБІЙНИКИ» ТА ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ НА ПОЧАТКУ ГРУДНЯ У КИЇВСЬКОМУ МУЗЕЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ГУЧНО ВІДГУЛЯЛИ Х Р Е С Т И Н И П Р О Е К Т У « Н Е TOY К О З А К » , Н А РОДЖЕНОГО В МАЙСТЕРНІ МОЛОДОГО Л У Ц Ь К О Г О Х У Д О Ж Н И К А AZ O . Ц Ь О Г О Р А З У ДОБРИЙ ЗНАЙОМИЙ КОЗАК-МАМАЙ ВДЯГНУВ СЕРЕДНЬОВІЧНУ МАСКУ ЧУМНОГО ЛІКАРЯ І ПООБІЦЯВ ЗАХОПЛИВУ МАНДРІВКУ ЛАБІРИНТАМИ ІСТОРИЧНОГО ПІДСВІДОМОГО

МОРФОЛОГІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО МІФУ Історичне минуле завжди було тим джерелом, яке живить струмінь мистецького сьогодення, щедро роздаровуючи образи та сюжети. Утім не лише трагічно-героїчні сторінки національної минувшини, а й з певного моменту химерні рефлексії над ними, сплутані в клубку ідеології, політики, школярської освіти та офіційної культури, становлять інтерес для митців. Певно, ця переломна мить настала, коли вітчизняні адепти постмодернізму дійшли тієї стадії його розуміння, на якій глобальність постсучасності перетворюється вже на сукупність локальних особливостей, а піднесена до культу безглуздість — на щось на кшталт глибокої мудрості дзен-буддистського коана. Те, що вчора соромливо приховували за нашвидкуруч змайстрованою ширмою універсальних ідей, чи то пак, безідейності, сьогодні, так само соромлячись, починають діставати на світ божий. Що далі робити зі строкатим спадком ідеологем і міфологем, національних комплексів і стереотипів — кожен вирішує самостійно. Існує принаймні два варіанти: смиренно виставити його в музеї ментальності на радість західним слов’яністам або ж помістити на стіл для препарування, містичного переживання та відродження поза вузькими контекстами.

Візуальне мистецтво

Текст: СВІТЛАНА КОНОВАЛОВА

«НЕ ТА» ІСТОРІЯ КУЛЬТУРНИХ ГЕРОЇВ Прикладом того, як можна успішно слідувати іншим шляхом, є виставка графіки луцького художника AZO (Дмитра Микитенка) «Не TOY козак», яка стала помітною подією напрочуд теплої київської арт-зими. Представлені на ній роботи — портрети одіозних гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи, легендарних козацьких ватажків Кривоноса, Богуна, Залізняка, Голоти та інших. В експозиції не зустріти знайомих нам зі шкільних підручників і пасторальних творів образів шляхетного лицаря, зануреного у свої думи поета-романтика чи веселого гультяя напідпитку. «Не TOY козак» — зовсім інша, «не та» історія про культурних героїв, яким завжди було тісно у відведених їм ідеологічних рамках. «Ми далекі від ілюзії, що відкриваємо правду, — говорить кураторка виставки Аріна Радіонова. — Яка може бути правда в епоху постмодерну? Проте образ українського козака настільки заяложений, що його необхідно було реанімувати. І не «для галочки», не виконуючи політичне замовлення та не намагаючись начебто врахувати історичний контекст: нічого з того, що впродовж століть спонукало стільки разів робити йому пластичні операції, каструвати й іншими способами змінювати ідентичність. Діма (Дмитро Микитенко. — Прим. авт.) намалював сміливих, сильних ідолів, створив майже іконічне зображення історичних символів України. Наш проект — аж ніяк не спроба деконструкції міфу, скоріше — його трансформації». Подібна відвертість міфотворця-реформатора може збити з пантелику. Хіба згадати, що найкращою зброєю проти міфу, на думку Ролана Барта, є міфологізація його самого, створення міфу штучного, якому й судилося стати справжньою міфологією.

«Козаки-розбійники»

ХУДОЖНИК НАМАЛЮВАВ СМІЛИВИХ, СИ ЛЬНИ Х ІДОЛІВ, СТВОРИВ МАЙ ЖЕ ІКОНІЧНЕ ЗОБРАЖЕ ННЯ ІСТОРИ ЧНИ Х СИМВОЛІВ УКРАЇНИ

Візуальне мистецтво

Текст: СВІТЛАНА КОНОВАЛОВА

«Козаки-розбійники»

ГЕОПОЛІТИЧНІ ЗАЗІХАННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ЛІКАРІВ «Не TOY козак» — уже другий спільний проект 23-річного художника Дмитра Микитенка, відомого під ніком AZO, та початківцякураторки Аріни Радіонової. Попередній, Optimistiсa, осягав тілесність, творив концепт «Післясмерті», наче ілюструючи тезу Мішеля Фуко: «Душа — це в’язниця тіла». Тоді, влітку минулого року, підгледіти за давнім таїнством умирання мала змогу волинська та київська публіка, у планах організаторів на рік прийдешній — аналогічна виставка у Харкові. Дмитро — митець молодий у всіх сенсах. Свої творчі пошуки він розпочинав у форматі вуличного мистецтва — графіті. Сьогодні AZO — райтер, чиї роботи вже давно формують середовище українських міст.

володарі затиснутого в лещата імперій клаптя родючої землі, вони намагалися втручатися у велику світову політику, вони ввійшли в історію. Там, де їх не хотіли бачити, козаки вписали своє ім’я». Якось знана українська дослідниця козаччини Наталя Яковенко в одній зі своїх статей торкнулася питання природи козацького міфу, що, здавалося їй, без жодних на те об’єктивних підстав перетворився на стрижень культурної ідентичності українців. Вона писала: «Вихор нищівних воєн на багато століть уперед, якщо не

Н А Й К РАЩОЮ ЗБРОЄЮ ПРОТИ МІФУ, НА Д У МКУ РОЛАНА БАРТА, Є МІФОЛОГ ІЗАЦІЯ Й О ГО САМОГО, СТВОРЕ ННЯ МІФУ Ш ТУ Ч Н ОГО, ЯКОМУ Й СУДИЛОСЯ СТАТИ С П РА ВЖНЬОЮ МІФОЛОГ ІЄЮ

Власне, вплив графітікультури простежується вже у назві нового проекту Дмитра Микитенка. «Toy» — англомовний термін, що побутує в колі вуличних художників-графітчиків. Там омофон українського слова «той» означає початківця-райтера, який, не володіючи достатньою майстерністю, береться за ризиковані, незаконні та часом небезпечні проекти. До такого художника його більш досвідчені та вправні колеги ставляться зверхньо, зневажливо, ледь не презирливо.

донині, визначив національний ідеал, довкола якого невдовзі вперше в єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура, — постать героя-козака, символічного борця за “волю України”».

«Хіба не так було з Мазепою, який наважився завадити Петру І? — пояснює Аріна Радіонова. — Богданом Хмельницьким, що насмілився повстати проти могутньої Речі Посполитої? Дрібні

«Так», — погоджується AZO та зображує українського козака в дзьобатій масці чумного лікаря. Цей пізнаваний атрибут середньовічного медика разом з іншими предметами одягу (довгий

Візуальне мистецтво

Текст: СВІТЛАНА КОНОВАЛОВА

«Козаки-розбійники»

НЕТИПОВІ «ІГРАШКИ» УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНИКА плащ, капелюх, високі чоботи та рукавички) мав захистити ескулапа від зараження чумою, проте для інших він віщував смерть, страх, непоправні втрати. Так само й образ козака виринає в нашій історичній пам’яті на фоні, який завзято ретушували цілі покоління ідеологів, політиків та істориків: жорстокі війни та криваві повстання. Козацька шабля сіяла смерть і смуту — такою є ціна самодостатності української нації сьогодні. Наповнюючи дзьоб своєї щільної маски духмяними цілющими рослинами, середньовічний лікар захищався від смороду тіл, уражених чумою. Більше того, химерний вигляд чорної птахолюдини, доктора у своєму ритуальному вбранні, повинен був, як вважалося, злякати та відігнати чуму.

На запитання про те, чи сподівалися автори проекту на суспільний резонанс, кураторка відповіла запереченням. За її словами, на противагу панівній у наш час тенденції передусім шокувати або принаймні викликати у глядача глибокий подив, організатори виставки «Не TOY козак» мали на меті спонукати відвідувачів до роздумів, внутрішнього діалогу і вже потім — до обговорення нововідкритих сенсів.

Д РІБНІ ВОЛОДАРІ ЗАТИСНУТОГО В ЛЕ ЩАТА ІМПЕ РІЙ КЛАПТЯ РОДЮЧОЇ ЗЕ МЛІ, ВОНИ НАМАГАЛИСЯ ВТРУЧАТИСЯ У ВЕ ЛИКУ СВІТОВУ ПОЛІТИКУ, ВОНИ ВВІЙШЛИ В ІСТОРІЮ. ТАМ, ДЕ ЇХ НЕ ХОТІЛИ БАЧИТИ, КОЗАКИ ВПИСАЛИ СВОЄ ІМ’Я

Що мали на меті козаки Дмитра Микитенка, приміряючи цей неканонічний у їхньому символічному світі предмет: захиститися від вбивчого запаху історичних трупів (держав, соціальних класів, монархій) чи, може, уникнути зустрічі з кирпатою свашкою, з якою, певно, мали свої, особливі, стосунки? Художник не вперше звертається до теми смерті, намагаючись осягнути її естетичний вимір. І знову наполягає на тому, що це явище — скоріше мігруючий оксюморон, аніж онтологічна визначеність.

Однак художник не приховує, що його роботи — це гра. В епоху після Йогана Гейзінги, мовляв, неможливо думати та діяти інакше. Ось тільки іграшки Дмитро Микитенко обирає нетипові, як для своєї генерації. Це традиційні образи, ментальні стереотипи, культурні архетипи, цінності, з яких він не намагається здерти позолоту та влаштувати аукціон оголених тіл національних ідолів, а з особливим, спіритуалістичним патріотизмом підступається до їх реставрації.

Стиль гри AZO — скоріше інновація, аніж канонічний нині мистецький нонконформізм. «Найчастіше останній лише погано приховує творчу імпотенцію художників», — говорить Аріна Радіонова. На думку кураторки, сьогодні в українському арт-просторі ми фактично маємо справу з диктатом декількох великих галерей і «розкручених» художніх премій зі

Візуальне мистецтво

Текст: СВІТЛАНА КОНОВАЛОВА

Х ИМ Е Р Н И Й В И ГЛ Я Д Ч О Р Н ОЇ П ТАХОЛ ЮД И Н И , Д О КТО РА У СВОЄМУ Р ИТУАЛ Ь Н О МУ В Б РА Н Н І , ПОВИНЕ Н БУ В , ЯК ВВАЖА Л О С Я , ЗЛ ЯКАТИ ТА В І Д І Г НАТИ Ч У МУ

своїми дрібними стандартизованими фільтраційними сітками. Це арбітри, які визначають правила гри в особливому, коли повернутися до ідей Гейзінги, «ігровому просторі». Утім коло учасників цієї «ігрової спільноти» та ідеї, продуковані ними, завжди були ширшими, ніж можуть умістити стіни вітчизняних фешенебельних галерей. Тому AZO приніс у галерейний простір ідеї вулиці, що значить — філософію особистої свободи, творчу недоторканність художника та його право на самовираження, а також таку рідкісну нині здатність відчувати вібрації велелюдного українського міста.

«Козаки-розбійники»

ДОВІДКА Народився у 1987 році в Луцьку. Закінчив Львівський національний технічний університет, кафедру графічного дизайну (2009). Виставляється з 2008 року. Живе та працює у Києві. Брав участь у колективній виставці, приуроченій до джазфестивалю та приїзду Карла Фріерсона (Муніципальна галерея Луцька, 2011); у виставці молодих художників Art&Shock (Луцьк, 2011); у ворк-шопі в рамках арт-події Making-off (Варшава, Польща, 2010). У 2010 році — учасник арт-фестивалів «ЕКЛЕ-2010» та ESSA-2010. Минулого року його проект Optimistica експонувався у столичній галереї «Мистецький простір 365» та в рівненській галереї «Щілина». Останній проект АZO «Колядники» спільно з Андрієм Хіро було зроблено для галереї «Дзиґа» (Львів) на початку 2012 року.

Візуальне мистецтво

Текст: СВІТЛАНА КОНОВАЛОВА

«Козаки-розбійники»

ТРАДИЦІЙНІ ОБРАЗИ, МЕ НТАЛЬНІ СТЕРЕОТИ ПИ , КУЛЬТУРНІ АРХЕ ТИПИ, ЦІННОСТІ, З ЯКИ Х ВІН НЕ НАМАГАЄТЬСЯ ЗДЕ РТИ ПОЗОЛОТУ ТА ВЛАШТУВАТИ АУКЦІОН ОГОЛЕ НИ Х ТІЛ НАЦІОНАЛЬНИХ ІДОЛІВ, А З ОСОБЛИ ВИ М, СПІРИТУАЛІСТИЧНИМ ПАТРІОТИ ЗМОМ ПІДСТУПАЄТЬСЯ ДО ЇХ РЕ СТАВРАЦІЇ

ДОВІДКА Аріна Радіонова — куратор, теоретик візуальних мистецтв. Навчалась у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна на кафедрі теорії культури та філософії науки філософського факультету. Куратор проектів: «СУКNO: Сучасне Українське Кіно New Object» (2011), Optimistica (галерея «Щілина» у Рівному та галерея «Мистецький простір 365» у Києві, обидві — 2011). Також минулого року читала лекції в кінотеатрі «Боммер» у рамках проекту Street art fest. Режисер документального фільму «Непростой аттестат» (2010). У 2011 році була лінійним продюсером документального фільму «Поколение 25» (режисер — Анна Рада).

Поезія

Текст: ДМИТРО СТУС

Поет поміж людей

ПОЕТ ПОМІЖ ЛЮДЕЙ

У К РА ЇН А Н А Д Т О Б А Г А ТА НА ПО ЕТІВ . С ПРА В ЖНІХ ПО ЕТІВ , ЯК І В С У П ЕРЕЧ РИ Т М А М І М О ДА М С В ІТУ , О С О Б ЛИ В О С В ІТУ У К РА ЇН С Ь К О Г О , П РО З И РА Ю ТЬ З А Г О РИ З О НТИ Ч А С У , К У ЛЬ Т У РИ , В РЕШ Т І , С А М О Г О Б УТТЯ ЛЮ ДИ НИ

У різні часи в Україні писали різними мовами — латиною, давньоруською, польською, російською, есперанто, вкраїнською… Маріанна пише українською, але… але ніяк не можеш позбутися стійкого враження, що їй затишніше й вільніше, аніж у сучасній українській літтусовці, — в колі Леопольда Стаффа й Адама Міцкевича, Райнера Марії Рільке й Осипа Мандельштама, Овідія й Шарля Бодлера, Євгеніуша Ткачишина-Дицького й інших літераторів, яких вона читає чи перекладає. Вона в контекстах того кола, а не нашої тусовки. Читає, мислить, переплавляє в мову чуття знаки культури та часу. Лірику Маріанни Кіяновської майже неможливо переказати. Тільки зіб’ється ритм, тільки відчуття ліричної героїні змаліють до змісту — втратиться унікальний світ, зникнуть настрої, запахи й форми. У філософській ліриці Маріанни розуміння тексту лише допомагає його усвідомленню на рівні почуття, бо лише

ЇЙ ЗАТИШНІШЕ Й ВІЛЬН ІШЕ, АНІЖ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТТУСОВЦІ, — В КОЛІ ЛЕ ОПОЛЬДА СТАФФА Й АДАМА МІЦКЕ ВИЧА, РАЙНЕ РА М АРІЇ РІЛЬКЕ Й ОСИПА МАНДЕ ЛЬШТАМА, ОВІДІЯ Й ШАРЛЯ БОДЛЕ РА, ЄВГ Е НІУША ТКАЧИШИНА-ДИЦЬКОГО

Доки зорі гарячі й жаскі, як жертовні тварини, Я навчу тебе іншої пам’яті — тут, у житті… Алхімія чуттєво-поетичної мови поета Кіяновської хоча й ускладнена перегуками з великими поетами та знаковими зустрічами, але напрочуд прозора. Бо, принаймні в творах останніх 5-7 років, лірична героїня Маріанни — це жінка, яка переродилася, перейшла межу, знайшла себе після непростого посвячення. Вона, ніби героїня книги Клариси Пінколи Естес «Та, що біжить з вовками», пройшла випробування і ввійшла в коло тих, що знайшли у собі сили усвідомлено бути іншими. Що було поштовхом? Добра, дуже добра філологічна підготовка, мандри (за кілька минулих років поетка відкрила для себе окрім Заходу ще й Схід з його давньою культурною традицією, прихованою невибагливим побутом сьогодення) чи традиційна для жіночої душі драма любові? Певно, не так це й суттєво, коли зважити на те, що героїня зрілої поетки має сили сприймати усе з вдячністю: Я дякую Богу — і трохи тобі, як тоді, Коли не лишилось нічого, крім вічності. То не Упійманість, тільки дорога. Ми йшли по воді. І саме тому її вірші — … глибокі, як чаші, важкі, як ключі, — Я тільки не знаю, котрої наскрізної брами. Вони безіменні, вони несказ`анні словами. І пишуться тільки крізь полум’я, тільки вночі.

ДОВІДКА Маріанна Кіяновська народилася 1973 року у Жовкві Львівської області, сьогодні живе і працює у Львові. Авторка поетичних збірок: «Інкарнація» (1997), «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (у співавторстві із Мар’яною Савкою, 2002), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008), перекладає з польської, російської, англійської та інших мов. Твори Маріанни Кіяновської перекладені англійською, білоруською, сербською, польською, азербайджанською та іншими мовами. Лауреат премії Нестора Літописця за найкращу літературну публікацію в журналі «Київська Русь» (2006). Ініціатор створення премії «Великий Їжак» для письменників, які пишуть українською мовою для дітей.

Поезія

**** Доки небо, земля і вода і живі, і густі, Доки зорі гарячі й жаскі, як жертовні тварини, Я навчу тебе іншої пам’яті — тут, у житті, — Ніби дотику до палахкої вогню серцевини. Одкровення — безжалісні. Це — щонайтяжче із них, Бо упіймане в сіті присутності всіх іпостасей Проминання, в якому Ніщо перемінене в сміх, Що вбиває — не нас, але наші повторення в часі.

**** Смерть, наче присмерк, що не мить — густіша (Цілує в очі, скрапує зі свіч). І тиша людська, і нелюдська тиша Приходять у найглибшу в світі ніч. Я — іншаю, в несутіні, по суті, Позбувшись усього, що не болить, Всепрощена і вся, бо незабуті Рятують навіть смертю: мить за мить.

**** Немає нічого, крім осені — тої, цієї, Твоєї, моєї — в тривожних присутностях літер, І хмар, наче храмів, відпущених із Галилеї, Де юні апостоли вчились кидати на вітер Незграбні тіла — комашині, ще до перетворень, Зі співом всередині й світлом безкровним у жилах. Немає нічого, крім осені — в ритмах повторень Вознесень і жертвопринесень на свіжих могилах.

**** Часу кров — не червона, не чорна, не тепла, не біла. Невимовно густа — а тоді навпаки, навпаки. Я збагнула цю кров усередині власного тіла, В капілярах трави, у розбуджених надрах ріки. Я навчилась її розпізнати, її зрозуміти, Не боятися того, що в смерті, і того, що в нас. Ти ж боїшся прийняти мене. Ти боїшся прозріти. Ти волієш нічого не знати про світло і час.

**** я й це спроба міри місцевості все із чого топонім усупереч

**** Чаювання нічне. Недовипитість. Втома від спраги. Сорок років блукання. І вічності сорок хвилин. Ти не любиш мене. В цьому, певно, свої переваги. Чай гіркий, як полин. І удруге — гіркий, як полин. Завтра буде життя. Вируватимеш. Матимеш світу Майже повні кишені, та раптом забракне води. Ти такий, як ніколи. А в мене не можна вступити, Як в ріку Геракліта, удруге. Бо я назавжди.

я й це русло принаймні лежачи коли зжовкле зливається із живим я й це риба до речі приручена привчена бути поміж берегами до речі як річ руслом і попасом риба гори я й це умію бути вгорі горою з ніздрів до надр я й це в гор`і райце це рай в г`орі гарай можеш мені повірити гарай не гора а з горла і з живота райця вкорінення знову і знову підшкірне ab ovo …………………….. і ніби це я перекотиполе пустелю спинивши в пустелі лишаюся без нічого всередині себе

Я ЗБАГ НУЛА ЦЮ КРОВ УСЕ РЕ ДИНІ ВЛАСНОГО ТІЛА, В КАПІЛЯРАХ ТРАВ И , У РОЗБУДЖЕ НИХ НАДРАХ РІКИ

Поезія

**** Ці вірші — глибокі, як чаші, важкі, як ключі, — Я тільки не знаю, котрої наскрізної брами. Вони безіменні, вони несказ`анні словами. І пишуться тільки крізь полум’я, тільки вночі. Ти їх розбудив у мені — перед тим як піти, Знесиливши мір острови благодаттю свободи, — Й зімкнулись в одному триванні і веди, і води, І страх, що занадто прозріла, і дар сліпоти.

**** Достеменність усього, що діється, нас і світил, Абсолютно бездосвідна. Вічність залежить від віри. У людини немає у часі і просторі міри Окрім сонця вгорі — і порослих травою могил. Навіть дотик залежить від віри — ти ж віриш мені? — І тому він такий ні про що, бо насправді важливо, Що глибоко в душі або в серці, на самому дні, Ніби вперше в житті, аж до болю радіється диво.

**** Розріджена радість. Повітря — як в небі, як всюди. Я дякую Богу — і трохи тобі, пам’ятай, — За те сокровенне, по пояс, а потім по груди, Вступання в ріку неминучості. Вирій і рай — Її суголосся, дощентні її камертони... Я дякую Богу — і трохи тобі, як тоді, Коли не лишилось нічого, крім вічності. То не Упійманість, тільки дорога. Ми йшли по воді.

**** Є сокровенні ми — між снами і неснами. Ти був мені упав устами на уста — І ми збулись удвох. І сталася над нами Небесних островів небесна нагота. Печать — одна з семи — пече, як всі печаті, Виповнює ущерть, обвуглює ущент. В найдальшому з відлунь ми ще недопочаті Небесні острови — як зорі із легенд.

**** безвіконна бездонна безрука ріка що несе немовлят — по хвилині по хвилі по краплині туману в імлу молока а в кінці — або майже в кінці — по могилі я при ній недоріка невчута не вчуся себе розуміти тому що навіщо голі рекрутів крики розкришене чудо спроби життя усвідомлене віщо би життя усвідомлене віщо запитати б ріку цю безруку в кінці що початком було що розрив сухожилля що зажухла сльоза що оплакані ці немовлята в імлі і хвилина і хвиля **** Ти, мабуть, знаєш — я волію каву. Це мало чи багато? Правда, це Невідання помножене на право Прийняти дар, побачити лице І крізь лице — углиб, без заборола, Як іноді — лиш в смерті чи вві сні... Ти, мабуть, знаєш — я буваю гола, Як саламандра, тільки у вогні.

**** Нагота твого дому, в якому усього по парі, — Це моя нагота, що у домі твоєму настала. Ми з тобою ступали (немов проступали) по хмарі. Хмара в небо вросла. Хмара корінь пустила. Розтала… Залишилися грона і кетяги — темні і винні. Ми допили вино і заснули, щоб більше не спати. Я благаю тебе, розкажи своїй Чорній Людині, Що у мене є Чорна Пресвітла Господня Мати. **** Рільке, Еліот, Клодель, Целян — Недосяжні і нерозділимі. В кожній із метафор, в кожній римі — Ламкість крихт і крихкість порцелян. Я у них навчилась — без мети — Забувати, змінюючи мову, То небезпричинно, то раптово — Мерехтіти, бути і могти.

ФОТО. ФОТО ЖІНКИ . ЦЕ НЕ Я. ЦЕ ОДНА І З ДАВНІХ ТЕРИ ТОРІЙ

Поезія

Нікому не даруй безсмертя… Станіслав Россоха

ВІРШ ГЕРАСИМ’ЮКОВІ Стоїть гора, якої вже нема. Є озеро, холодне, мов зима. Тече ріка, якій не стало русла. Живеш у цьому світі, мов сльоза, Якій до серця стукотить гроза Прамовою чугайстра, ніби бусла. Коли ти ще її не розумів, Спілкуючись із ґаздами садів, Ти мав смирення скрипаля почути. І зілля матриган тебе впекло, І, наче в пеклі, радісно було Отруйному вогню відкрити груди. І ти відкрив у вихорі смерек, Який чужому каже цур і пек, Велику тишу творення і страти. А десь стояли тесані столи, І погарі на них такі були, Що аж здавалось легко умирати

Не подаруй — ні майже тут, ні ген — Безсмертя, узаконеного часом. Струмок повітря витіка з легень Когось, що, може, став би козопасом, Якби зумів, бо тінь його ярма — Тісна щілина в радості та мові. І він — як всі, бо істини нема, Окрім печалей в повноті любові. **** Я невигойний корінь, я корюсь Усім садам, де можу проростати. Традиція ландшафту, де із усть На стежку насуваються каскади... Сади Семіраміди — чи ж не ті Священні, перед юрмами закриті? Я — невигойний корінь. У санскриті Мій рідний батько — сад Праджапаті... ****

В країну мертвих, у столиці — ці, Які лишають тугу на лиці, Що вже ніколи сміху не відчинить, Зате дає прогалини знання... Відстукує в підземці чортеня Камінчик по камінчику причини.

Н. П. форми життя смерті літератури змінюються як сніг і дощ

Та амальгама в дзеркалі мети, Яка ламає або гне хребти, Супроти тебе запеклася кров’ю. Бо є гора, якої вже нема, Є озеро, холодне, як зима, І є ріка між смертю і любов’ю...

силабо-тоніка — це та що танцює в повітрі у полум’ї на воді

ОД К Р О В ЕН Н Я — БЕ ЗЖАЛІСНІ. Ц Е — Щ О Н А Й ТЯЖЧЕ ІЗ НИХ, Б О У П І Й МА Н Е В С І ТІ П РИСУТНОСТІ В С І Х І ПОСТАСЕ Й П Р О МИ Н А Н Н Я , В Я КО МУ НІЩО П ЕР ЕМІ Н ЕН Е В СМІХ, Щ О В Б И ВАЄ — Н Е НАС, А Л Е Н А Ш І П О ВТО Р ЕН Н Я В Ч АСІ

пори року на шкірі трави на корі і на камені

стоуста дівчина прикинулась деревом і знов шелестить

Поезія

**** Сни такі непутящі... Хіба ж ми умієм спати? Щоби бачити сни, треба мати бодай життя. На околиці світу смеркає у крайній хаті. Ніби чорна вуглинка, в колисці лежить дитя. Без плачу, адже сволок востаннє прийняв цю ношу. І зоря не зігріла кубельце його земне... І цвіркун недодихав... Лиш я коло нього зможу Перебути надію, яка надійде мене.

**** Я принесла важкий вогонь Інших мов — золотих, святих. Вірш — це спосіб пройти крізь скронь І дійти до мети. Вірш — це спосіб донести вість У живе крізь живе. Вірш нічого не розповість, Тільки дещо назве.

**** Ти мого іншого кольору дерева, віри, Іншого кольору голосу, серця, волосся, Іншого кольору радості й запаху шкіри… Все, що нас перемінило, і все, що збулося, — Нами розділене порівно — чаша при чаші, Тільки по-різному. Мабуть, це також спокуса. Світлі, осяяні щастям переступи наші — Свічі високі на двох перестиглих обрусах.

**** Це болить. Це болить до крові. Біль пронизує кожне слово. Я втрачаю себе у мові — А тоді воскресаю знову. І проміння мене приймає, Як свою, у свою стихію. І тоді я ущент згораю — І нарешті радію.

**** Знаєш, що найважче у траві? Те, що тільки передсмертно-тепла Дозволяє розрізняти стебла Ще живі — і начебто живі. На дорозі, що веде углиб, А тому інакшає все дужче, Раптом трансформується у суще Прановонароджень біль і схлип. **** Пізнаю тебе, впізнаючи Те з облич, якого ще немає. Не мовчи. Сьогодні — не мовчи, Бо мовчання звички переймає Обріїв без часу у вікні. І тоді стає несамовито. Я не знаю, літо це чи ні. Двадцять перше жовтня. Значить, літо. **** Фото. Фото жінки. Це не я. Це одна із давніх територій Мого тіла — нині нічия. Тор — убивця часу, Тор історій, Тор, що був сотворений як змій, Убивав мене не раз, а тричі. І світивсь, як торій, подив мій — Майже смерті. Майже на обличчі.

НАША МОВА — ТРАВА. ФОТОСИНТЕ З — ОДНЕ З ПЕ РЕ ТВО РЕНЬ. ОТЖЕ , СМЕ РТІ Н ЕМАЄ, БО СМЕ РТЬ — ТІЛЬКИ ФОРМА МЕ ТИ

**** Болітимем, бо літо. Ми назовні. Говорить тиша голосами бога. Тремтять узліссям дзвоники церковні — Така у них жага, така дорога В літургії, де знаки достигання Прасокровенні і несотворимі. Перетинаєм час в човні востаннє, Немов цикада в золотому гримі.

**** Бог є, бо є. А може, тільки знає? А може, тільки вимовив себе? І довго ніби небу облітає Над голубінь небесну — голубе. Бог є — бо є. Бо є крило пташине В глибоких межах мови і мети. Бог вимовив себе ізсередини, Немовби рибу виловив з води.

**** Літо — Лета твоя і моя. Рештки світла і залишки кисню. Течія, у якій — ти чи я? Знати — важко, а дихати — пізно. І навколо в мені — ні душі. І надія — твоя і остання. І вбиває мене, як вірші, Усвідомлення невиринання.

**** Берег сухий землі. Берег вологий моря. Мушлі — мов гнізда куль в мулі глибоких ран. Ти у мені завжди — поряд або не поряд. Просто мене зажди — понад отой туман. Люблю тебе, хіба ми не одна безодня? Човник пливе в імлу, наче кладе печать. Ми із тобою два неострови Господні. Чуєш? — з моїх легень білі птахи кричать!

Кіно

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Мода на велике німе

МОДА НА ВЕЛИКЕ НІМЕ У С У ЧАС НО Ї М О Д И Н А С Т А РЕ Є П ОЗ И ТИ В НИ Й МО МЕ НТ , Н Е П О В ’ ЯЗ А Н И Й З П РИ Б УТК А М И ПР ОДЮ С ЕРІ В . О Д И Н З Т РЕН Д І В С ЬОГОДНІ Ш Н Ь О Г О К І Н О В И РО Б Н И ЦТВ А — ЗВЕ Р НЕ НН Я Д О С П А Д К У Н І М О Г О КІ НЕ МАТ ОГ РА Ф А , З О К РЕМ А РЕС Т АВ РА ЦІЯ НАЙ ВИ ЗНА Ч Н І Ш И Х З РА З К І В К І Н О НІМ О Ї ЕПО ХИ

Не буде великим перебільшенням сказати, що сучасне кіномистецтво застрягло між двома часовими вимірами, цілком забувши про сьогоднішній день. Частина режисерів з головою кидаються у футуристичний та науково-фантастичний напрям, щоправда, таких фільмів знімається все менше і менше — мабуть, це можна пояснити елементарним браком фантазії. Частина — поринає в ностальгійний сум за минулим. Більшість масштабних фільмів сьогодні — це римейк на старі та не дуже стрічки, які свого часу були досить популярними. Вони настільки заполонили екрани, що навіть найневибагливіший глядач починає скаржитись: все це він вже бачив, навіщо сто разів повторювати те саме.

ПРИСТРАСТЬ ДО РЕСТАВРАЦІЇ Регулярні покази німих стрічок відбуваються, наприклад, в Лондоні. Є навіть окремий сайт — «Німий Лондон» (silentlondon.co.uk), на якому викладають анонси таких кінопоказів та новини, пов’язані зі світом беззвукового кіно. Влітку наступного року, приміром, будуть показані три фільми Альфреда Хічкока, відреставровані Британським кіноінститутом: «Сад насолод» (1925), «Квартирант» (1927) та «Шантаж» (1929). До кожного з них одним з найкращих британських композиторів буде написана музика, в супроводі якої відбуватимуться покази.

Кіно

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Мода на велике німе

ОДИН З ТРЕ НДІВ СЬОГОДНІШНЬОГО КІНОВИРОБНИЦТВА — ЗВЕ РНЕ ННЯ ДО СПАДКУ НІМОГО КІНЕ МАТОГ РАФА, ЗОКРЕ МА РЕ СТАВРАЦІЯ НАЙВИЗНАЧНІШИ Х ЗРАЗКІВ КІНО НІМОЇ Е ПОХИ ОБОВ’ЯЗКОВА ПРОГРАМА

США також не відстають: ведеться облік німих фільмів, знятих в період з 1888 року до 1929, також тих стрічок, копії яких зберігаються в архівах країни, відслідковується шлях, яким деякі з них транспортуються в кіноінституції, які мають краще технічне устаткування, на реставрацію. Певна кількість цих фільмів вважались втраченими, проте тепер є шанс, що їм дадуть друге дихання за допомогою сучасних технологій. На сайті «Німа Ера» (www.silentera.com) є цілі розділи, присвячені загубленим фільмам, розпізнаванню невідомих стрічок та оглядам тих робіт, які вже було відреставровано та випущено на DVD. Навряд чи цей приклад є ілюстрацією того факту, що німе кіно — це сучасний тренд, адже сайт існує давно, там є загальна база фільмів, яка допомагає осягнути обсяг кіновиробництва тих часів — у списку зазначено 22 500 стрічок, знятих менш ніж за 50 років. Крім того, однією з найважливіших подій цього року стала презентація відреставрованого фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», який у січні виходив навіть в американський прокат. Під час реконструкції було відновлено втрачені кадри з фільму, почищено інтертитри (фільм вийшов у двох варіантах — з оригінальними інтертитрами російською мовою та в перекладі англійською) та поліпшено звук оригінальної музики композитора Едварда Мейзела.

Повертаючись до модних тенденцій. Любов до німого кіно дійшла навіть до України — окрім щорічного кінофестивалю «Німі ночі», який проводиться в Одесі, українці мали нагоду подивитись німі фільми на великих фестивалях: «Молодості» та Одеському міжнародному кінофестивалі. Організатори ОМКФ взагалі кажуть про традицію, яку хочуть підтримувати кожного літа, — показувати «хіти» німого кіно просто неба, на Потьомкінських та Ланжеронівських сходах. Минулоріч в Одесі показували «Броненосця Потьомкіна» Сергія Ейзенштейна — стрічку, на якій досі навчаються кінематографісти всього світу. Цього року розширена німа програма виявилася чи не найкращою на фестивалі. «Метрополіс» Фріца Ланга та фільми одного із засновників кінематографа Жоржа Мельєса стали серйозним викликом сучасним фільмам, представленим в інших програмах. «Молодість» цього року також вирішила не відставати від усієї планети і показати два фільми, які мають стати зразками для реставраційних робіт, проведення яких планується в Україні. По-перше, було презентовано відреставрований фільм Георгія Стабового «Два дні» — один з найвизначніших зразків українського кіноавангарду. До фільму спеціально була написана музика діджеєм U-ra, який спробував надати старій картинці нового звучання, змішавши оркестрову музику з елементами електроніки. На думку ініціаторів цього проекту, такі експерименти дозволять по-новому поглянути на прибитий пилом спадок, проінтерпретувати старі історії новими засобами.

Кіно

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Мода на велике німе

УКРАЇНСЬКЕ НІМЕ СЬОГОДНІ Другою подією «німої» програми на «Молодості» став показ стрічки «Маня. Історія робітниці тютюнової фабрики», головну роль в якій зіграла молода Пола Негрі — всесвітньо відома зірка німого кіно. «Маня» — зворушлива історія про молоду дівчину, яка жертвує собою заради кохання і того, аби опера, написана її коханим, прозвучала на сцені. Зйомки фільму відбувались у Німеччині, режисером виступив угорець Юджен Іллєш, а сценографію поставив Пол Лені, який згодом став одним із засновників течії німецького експресіонізму в кіно. Реконструкція «Мані» відбувалась у рамках спеціального проекту в кіноархіві Filmoteka Narodowa у Варшаві. В рамках цього ж проекту триває тур фільму в супроводі польського оркестру Leopoldinum, який виконує музику Єжи Максимюка, написану спеціально для цієї стрічки. Київська прем’єра стала п’ятою на шляху «Мані» — після Варшави, Парижа, Мадрида та Лондона. Після «Молодості» стрічку показали в Берліні.

Втім, слідування за модою на німе кіно в Україні не обмежується виключно показами фільмів. За словами голови Державної агенції з питань кінематографії Катерини Копилової, реставрація українського спадку німого кіно є одним з важливих напрямів діяльності агенції. Наразі агенція спільно з фестивалем німого кіно та сучасної музики «Німі ночі» готує до випуску першу колекцію DVD-дисків, в якій зібрано 6 фільмів, що належать до української кінокласики. Проект було ініційовано рік тому, вихід дисків планується в грудні.

ВПРОДОВЖ Н АСТУПНИХ КІЛЬКОХ РОКІВ П ЛАНУЄТЬСЯ ВИПУСТИТИ ЧОТИРИ ТОМИ УКРАЇНСЬКОЇ НІМОЇ К І НОКЛАСИКИ В СУПРОВОДІ СУЧАСНОЇ МУЗИКИ — ЗАГАЛОМ 24 СТРІЧКИ 1920–1930-Х РОКІВ

Крім того, «німа» програма на «Молодості» мала ще один сюрприз для кіноманів. На оригінальній, 16-міліметровій плівці, були привезені 6 фільмів видатної американської режисерки, яка за походженням — українка, Майї Дерен. Вона — одна з піонерів кіноавангарду, її роботами надихались Йонас Мекас та Девід Лінч, а її пошуки в кіномові були згодом продовжені за межами сюрреалістичного або авангардного кіно. Цей показ був справжнім ковтком свіжого повітря.

Колекція «Українське німе» мала вийти ще влітку і планувалось, що її покажуть як на «німому» фестивалі в Одесі, так і в Каннах та в Берліні, де щорічно представлено український павільйон. Втім, випуск колекції було перенесено, але це не завадить можливості презентувати його світові.

Якщо таку роботу буде налагоджено на належному рівні, цей проект перейде до наступного етапу: підготовки другої та третьої частин збірки українського німого кіно та реставрація фільмів, які довгий час вважалися втраченими. Безумовно, пошук та реконструкція українського кіноспадку має супроводжуватись належним інформаційним висвітленням, не кажучи вже про кошти та підтримку професійної спільноти, яка має опікуватись питаннями відродження українського кінематографа. Відновлення зразків вітчизняного кіноавангарду, за словами організаторів фестивалю «Німі ночі», сприятиме формуванню націо-

Кіно

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

нального кіноархіву та поширенню інформації про фільми, які були зняті в Україні за радянських часів, та помилково визначаються істориками кіно як російські. Таке відвоювання національної спадщини має, перш за все, просвітницькі інтенції — на тому ж сайті американської організації німого кіно на диво мало інформації про, наприклад, «Два дні» Стабового. Не дивлячись на те, що фільм виходив в американський прокат того часу, там навіть не зазначена його тривалість, ні актори, які в ньому знялись. Будемо сподіватись, що проект з відновлення стрічок українського кіноавангарду сприятиме створенню належного інформаційного тла для розуміння, який внесок у розвиток світового кінематографа насправді зробила Україна.

ІВАН КОЗЛЕНКО, АРТ-ДИРЕКТОР ФЕСТИВАЛЮ НІМОГО КІНО ТА СУЧАСНОЇ МУЗИКИ «НІМІ НОЧІ»: «Фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі» спільно з Державним агентством України з питань кіно за підтримки МФ «Відродження» ініціювали випуск dvd-колекції української німої кінокласики «Українське німе» рік тому. До складу першого тому колекції увійшло шість фільмів — вершинних творів українського авангарду: «Звенигора» Олександра Довженка, «Перекоп» Івана Кавалерідзе, «Два дні» Георгія Стабового, «Нічний візник» Георгія Тасіна, «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова та «Навесні» Михайла Кауфмана. Всі фільми пройшли цифрову реставрацію у форматі 2К й були супроводжені додатковими саундтреками, спеціально створеними сучасними українськими та європейськими музикантами. До складу колекції також увiйшли раритетні архівні кіно- й фотоматеріали та двомовний українсько-англійський каталог з інформацією про фільми, їх творців та супровідними статтями відомих українських кінознавців. Субтитри до фільмів створені п'ятьма мовами: англійською, російською, французькою, німецькою та іспанською. Уже в грудні перший том колекції нарешті побачить світ. Випуск другого та третього томів колекції заплановано на 2012 рік: їх складатимуть маловідомі різножанрові українські німі фільми з архівів Росії, Німеччини та Франції (деякі з них донедавна вважалися втраченими). Всього впродовж наступних кількох років планується випустити чотири томи української німої кінокласики в супроводі сучасної музики — загалом 24 стрічки 1920–1930-х років. Такий масштабний проект реставрації німого кіно здійснюється в Україні вперше. Частина українських кіношедеврів свого часу були відреставровані за кордоном. Це, зокрема, «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, що вважається маніфестом світового

Мода на велике німе

авангарду, та «Навесні» Михайла Кауфмана. Перший фільм реставрувався щонайменше двічі — в Німеччині та Великій Британії. Тепер обидві картини відновлено в Україні, де вони були створені більше 80 років тому. 2006 року в рамках програми з реставрації кіноспадшини Олександра Довженка проведено цифрове відновлення раннього шедевру режисера «Звенигора». Однак збірка так і не потрапила в широкий продаж. Решта фільмів серії «Українське німе» реставруються вперше. Більше того: фільм «Перекоп» Івана Кавалерідзе, який, на жаль, не зберігся повністю, в Україні взагалі було втрачено: реставрація здійснювалася на основі матеріалів російських архівів. Реставрація німої кіноспадщини — частина програми Державного агентства України з питань кіно з відновлення української кінокласики. Фільми реставруються на сучасному обладнанні Національної кіностудії Олександра Довженка, процесу власне реставрації передує процес сканування плівок у резолюції 2К. Відновлення однієї стрічки, залежно від фізичного стану вихідних матеріалів, займає від двох до шести тижнів, не враховуючи роботу зі створення та заміни інтертитрів на українські. Проект відновлення німої кіноспадщини є першим кроком на шляху створення повноцінного національного кіноархіву, який стане централізованою науково-дослідною інституцією з питань теорії та історії кіно. Інтерес до німого кіно в Україні в цілому відповідає загальносвітовим тенденціям, зокрема є суттєвою складовою державних стратегій просування національних культур, проте має й свої особливі акценти. Найважливіший — у відновленні національної культурної пам'яті, знищуваної в Україні протягом десятиліть. Так, українське німе кіно було «радянізовано», або русифіковано (в тому числі буквально: через заміну оригінальних українських інтертитрів російськими), й у такий спосіб вилучено з українського культурного контексту (оригінали плівок українських фільмів напередодні війни було вивезено в Москву й досі не повернуто в Україну). Будучи одним із найдинамічніших національних кінематографів світу в 1920-ті роки, українська кінематографія як частина українського мистецького авангарду висунула українську культуру в ряд найпрогресивніших модерністичних культур Європи. Знищення пам'яті про український авангард спричинило спотворення образу всієї модерної української культури — її деурбанізацію й переведення в розряд рустикальних, консервативних колоніальних культур. Відновлення українського німого кіно, «перепрочитання» його засобами сучасної музики — це частина складного процесу конструювання сучасної української культурної самоідентичності.

Фотопроект

Ті хто поруч

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

ТІ ХТО ПОРУЧ РОЗМОВА З КАТЕРИНОЮ ТУРЧАН, АМЕРИКАНСЬКИМ ФОТОГРАФОМ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ, СТАЛАСЯ ВЛІТКУ 2010 РОКУ — ВКОТРЕ ВОНА РОЗПОЧИНАЛА СВОЇ МАНДРИ УКРАЇНОЮ. ЇЇ ОСТАННІЙ УКРАЇНСЬК И Й П РО ЕК Т О Т РИ М А В НА З В У « ДІТИ Б РЕЖНЄВ А » — В ІН Ч ЕК А Є С В О Г О ЧАСУ, АБИ БУТИ ПРЕДСТАВЛЕНИМ В УКРАЇНІ, І ДОЖИДАЄ НАШОЇ ГОТОВНОСТІ ВИТРИМАТИ ІНШИЙ ПОГЛЯД НА САМИХ СЕБЕ. ТИМ ЧАСОМ МИ ПУБЛІКУЄМО СВІТЛИНИ ТУРЧАН ІЗ СЕРІЇ «ЗВІДКИ ВОНИ ПРИЙШЛИ» ( F R O M W H E R E T H E Y CA M E ) , Я К І П Р О Т Я Г О М 2 0 Р О К І В К А Т Е Р И Н А З Н І М А ЛА Н А Н А Ш І Й З ЕМ ЛІ. НА ФО ТО — М А ЛЕНЬ К І УК РА Ї НЦІ, ЯК І В ІДПО Ч И ВАЮТЬ У ТАБОРІ ДЛЯ ПОСТРАЖДАЛИХ ВІД ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ К А Т А С Т РО Ф И , Т А Ч ЕРН И ЦІ З ФРО ЛІВ С Ь К О Г О М О НА С ТИ РЯ

У 9 0 - Х УКРАЇНА БУЛА ДУЖЕ БІДНОЮ, А Л Е ТОД І, МАБУТЬ, ВОНА МЕ НІ П ОД О БА ЛАСЬ ТРОХИ БІЛЬШЕ — В О Н А Н Е БУЛА ТАКОЮ КОМЕ РЦІЙНОЮ — Катерино, твої світлини відсилають до класики американської фотографії, з її зіткненням напівзастиглої людини, людини «в собі», котра дивиться у камеру, за якою — глядач. Фотограф тут виступає виключно посередником.

А з Мартою Кузьмою я вчилась в українській школі. І в Пласті була з нею, нам тоді було по 16 років. Але втратила з нею зв’язок. — Розумію, що про Барні, дуже неоднозначного сучасного художника, більше не буде в кого спитати — який він у житті?

— Так, мої фотографії, особливо ранні, доволі схожі на того ж Огюста Сандера, в мене навіть схожий фотоапарат — такий самий великий і важкий, як був у нього. Безумовно, він мій вчитель. Слідом йде Діана Арбус. Так, моя любов — портретний жанр. Мені цікаві люди такими, які вони є.

— Дуже спокійний, врівноважений, чутливий до інших. І якщо дивитись на його роботи, то ніколи не подумаєш, що їх автор — саме такий. Він тоді дуже багато працював. І я у нього навчилась роботі в майстерні.

До речі, я вступала у коледж на живопис, але потім перейшла на фотографію. А після коледжу я поїхала на магістратуру в Єльський університет — там зараз дуже потужна школа фотографії і дуже серозні викладачі. Для мене це була справді «висока наука», і дуже цікава. Так склалось, що поки я вчилась, я знімала квартиру з Метью Барні, сьогоднішнім чоловіком співачки Бйорк. Це був дуже цікавий період нашого становлення.

Це був дуже яскравий і насичений етап у моєму житті, але, на жаль, мої батьки в цей час почали хворіти. У батька був «альцгеймер» і він забув усе, окрім подій, що були пов’язані з Другою світовою. Згодом захворіла мати, на дуже схожу хворобу. Це відбувалось повільно і важко, але було зрозуміло, що у фіналі буде смерть і що все, що вони пам’ятають перед смертю, пов’язано з Україною.

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

— Тому ти у 91-му опинилася в Україні? — Так, з цими подіями пов’язане моє перше серйозне зацікавлення корінням родини. З іншого боку, я розумію, що хотіла втекти в Україну від смерті батьків. Але втекти на ту землю, про яку вони розповідали мені. Мені вдалось отримати грант на поїздку в Україну. Це був 1990-й, тому довелось почекати ще рік, зі зрозумілих причин. — По суті, ти займаєшся антропологією — досліджуєш покоління за допомогою фотоапарату. Твої герої — це завжди цілі есеї. Історії життя в одному кадрі. Як ти працюєш з моделлю? — Я завжди розмовляю з людиною — я повинна хоч трохи взнати щось про неї та її життя перед тим, як її сфотографую. Це не є фоторепортаж — схопити і втекти. Це трохи складніший процес, це своєрідне дослідження: людини, середовища, країни, епохи. — Твій проект в Україні цього року — кому він присвячений? — Моя тема зараз відрізняється від того, чим я займалась іще декілька років назад. Я більше фотографувала молодих людей. Для гранту Фулбрайта я роблю дослідження: що відбувається з поколінням дівчат, які народилися після Чорнобиля. Тобто тих, кому зараз 25. Одні кажуть, що це «генерація Пі», «… Пепсі», котра виросла «на телевізорі» і вірить у речі, які в житті виглядають цілком інакше. Взагалі моя тема — Україна. Тобто я порівнюю 18-річну країну з тими жінками, які не мають особливих шансів у житті і займаються доволі небезпечними речами. Можливо, тому, що не мають підтримки у вигляді батьків або просто тягнуться до того, що лякає — зазвичай так більшість чинить у молодості. — Можу собі уявити, як складно вийти фотографу на контакт з такими людьми, адже ти всіх збираєшся фотографувати на їхній приватній території? — Мені буде складно їх фотографувати, я знаю. Я в Україні вже три тижні і весь цей час намагаюся вийти на них. Перша проблема в тому, що я американка і не дуже добре знаю мову, тобто є багато охочих одразу заробити на мені. Я маю бути дуже обережною і працювати з охоронцем. Зараз я зв’язалась із декількома недержавними організаціями, котрі займаються поверненням таких дівчат на батьківщину, але, звісно, тільки тих, які хочуть повернутись назад. Більшість з таких дівчат потрапляють у ці історії, бо в їхніх головах існує міф про закордонного принца або можливість заробити якісь неймовірні гроші. Але є і такі, що їдуть працювати, а їхні знайомі відправляють їх зовсім в інше місце. Те саме існує в інших країнах, у цьому ми особливо не відрізняємось. Мені не тільки ця тема цікава в Україні. Мені взагалі цікаві молоді українці. Зараз це навіть важко уявити — що буде на виході. — Як ти можеш прокоментувати фотографію в Україні. — У вас тут немає фотографічної освіти. Це дивує. У нас вже давно можна докторську по історії фотографії захищати. Зараз дуже легко назвати себе фотографом. Мені цікаво, як в Україні, де фотографію не викладають на державному рівні, будуть визначати, хто з фотографів потрапить в історію? Експертів ваших можна перелічити на пальцях однієї руки. В приватних колекціях мають опинитись імена найкращих. Але і таких колекцій занадто мало. Дивно. В Україні все ще цікавляться виключно живописом, хоча у Штатах та Європі цей вид мистецтва давно не в списку актуальних. Фотографія найшвидше реагує на сучасний світ — це факт.

Ті хто поруч

Ще дивно, що тут є класичні музеї і галереї, де також переважно представлений живопис, і — одразу Центр Пінчука, де виставляють дорогі концептуальні проекти. Між ними — провалля. Потрібно щось міняти. — Твої авторитети в сучасній фотографії? — Зараз мені подобається Рінеке Дікстра. Цікавий Грегорі Крюдсон, але це інакше. Мені зрозумілі й близькі і представники концептуальної фотографії, і дуже прості речі, і вуличний репортаж. — А стосовно живопису? — Я, звісно, слідкую за тим, що відбувається із сучасним живописом. Мені подобається те, що робив Люсьєн Фройд, і також Веласкес, і всі класики портрета. — Порівняно з тим, якою ти бачила Україну — щось змінилось? — Міф про те, що краще — в Америці, був дуже сильний. Зараз українці більше вірять у те, що вони тут не просто так народились і що необов’язково кудись їхати. Спершу потрібно спробувати тут. Навіть ті, хто був дуже проросійський, тепер вірять в майбутнє України без Росії. Це велика зміна на краще. У 90-х Україна була дуже бідною, але тоді, мабуть, вона мені подобалась трохи більше — вона не була такою комерційною. Але інакше, напевне, і не могло статись. Тоді я тікала сюди від натовпів, а зараз винаймаю квартиру на Оболоні, біля «Дрім Тауна», і розумію, що цього разу від Америки я не втекла.

ДИВНО. В УКРАЇНІ ВСЕ ЩЕ ЦІКАВЛЯТЬСЯ ВИКЛЮЧНО ЖИВОПИСОМ, ХОЧА У Ш ТАТАХ ТА ЄВРОПІ ЦЕ Й ВИД М И СТЕЦТВА ДАВНО НЕ В СПИСКУ АКТУАЛЬНИ Х

ПІСЛЯМОВА Катерина Турчан – про свій, реалізований уже після інтерв’ю, проект «Діти Брежнєва» (2010): Ці жінки… Вони не є бідні, але вони так заробляють. Коли мені було 20, я осуджувала такій спосіб заробітку. Але насправді вони не повії — просто емансипація до цього призвела. Наркоманки — це страшніше. А ті дівчата, котрих я фотографувала, — це було інше. Були ті, котрі вийшли заміж за іноземців (через інтернет). Мені подобається, що вони таки влаштовують своє життя. Може, отримали загальну освіту, але вищу — ні. А як так жити? Вони працюють на заводі — і отримують 600 грн. Тобто вдень вони працюють на заводі, а вночі — в нічних клубах. Вони, по суті, танцівниці. В них гарні тіла. Вони слідкують за собою. Знаєш, моє его постраждало — деякі з них просто ідеальні. Мені було непросто їх фотографувати. Але коли я фотографувала їх у них вдома, вони зовсім інакше себе поводили: соромились, не знали, що казати. Думаю, вони чемні доньки, якщо в них є батьки. Але більшість з них не мають родини. В моєму середовищі сім’я, освіта — на першому місці. В Україні, як виявилось, усе зовсім інакше.

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

ЗА РАЗ УКРАЇНЦІ БІЛЬШЕ ВІРЯТЬ У ТЕ , Щ О В О Н И ТУТ НЕ ПРОСТО ТАК НАРОДИЛИСЬ І Щ О Н ЕОБОВ’ЯЗКОВО КУДИСЬ ЇХАТИ. С П ЕР Ш У ПОТРІБНО СПРОБУВАТИ ТУТ

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

ДОВІДКА Катерина Турчан — американський фотограф українського походження, професор Міннеаполіського коледжу мистецтв і дизайну. Навчалася у Базельському професійному ремісничому училищі, Швейцарія (1986), у нью-йоркській Школі мистецтв і науки Купер Юніон, США (1987) та у Школі мистецтв Єльського університету, Нью-Хейвен, США (1990). Її твори знаходяться у колекціях Музею сучасного мистецтва (Нью-Йорк), Музею Гетті (Лос-Анджелес), а також у музеях Чікаго, Мінеаполіса, Мілвокі, Хьюстона, Нового Орлеану. Отримала грант від John Simon Guggenheim Memorial Foundation на наукові дослідження та розвиток власної мистецької діяльності. Співпрацювала з журналами New York Times Magazine, The New Yorker, а також із виданнями The Village Voice, The Rake, Time Out New York та іншими.

Учасниця близько 50-ти виставок, серед яких десяток — персональні: «Обіцянка відновлення» (Franklin Art Works, Міннеаполіс, США, 2006), «Молоді жінки» (Yancey Richardson Gallery, Нью-Йорк, США, 1997), «Портрети» (Maine College of Art and Design, Портленд, США, 1994) та інші. Проект Катерини Турчан «Звідки вони прийшли» (From Where They Came, 1991–2011) був знятий в Україні і складається з трьох частин: «Діти» (краса та витонченість хворих облич — на фотографіях хворих дітей, які відпочивають у таборі для постраждалих від Чорнобильської катастрофи), «Мешканці» (фотографії жителів українських міст та селищ формують портрет країни та водночас підкреслюють індивідуальність кожної окремої людини) та «Черниці» (фотографії жінок Фролівського монастиря демонструють, з одного боку, вихід пострадянської країни з релігійного банкрутства, з іншого — банальний і примітивний спосіб втечі від буденних проблем).

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

«ЗВІДКИ ВОНИ ПРИЙШЛИ» (From Where They Came) 1991 — 2011

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Ті хто поруч

МЕНІ ЦІКАВІ ЛЮДИ ТАКИМИ, ЯКІ ВОНИ Є

Фотопроект

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК, ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

ФОТОГ РАФІЯ НАЙШВИДШЕ РЕ АГУЄ НА СУЧАСНИЙ СВІТ — ЦЕ ФАКТ

Ті хто поруч

Рецензії

Дайджест Kievreport: зима

ДАЙДЖЕСТ KIEVREPORT: ЗИМА «ДІДО», «КРОВОСТОК», «12 СПРАВ ІВАНА К А РП О В И Ч А ПІДО ПРИ Г О РИ » , « К О ЛО ДЗ И Ґ И » , «ДІВЧИНА З ТАТУЮВАННЯМ ДРАКОНА» ТА І Н Ш І В АРТІ У В А Г И ПО ДІЇ НИ НІШ НЬ О Ї З И М И

ПЕРКАЛАБА: «ДІДО — ЦЕ СТАН СПРИЙНЯТТЯ» НАЗАР ШЕШУРЯК ПРО НОВИЙ АЛЬБОМ «ПЕРКАЛАБИ», СТАН «ДІДО» І ТОРРЕНТИ Без перебільшення культовий український гурт «Перкалаба» випустив у неспокійний світ свій новий альбом. Згусток світлої енергії називається «Дідо» і містить у собі тринадцять пісень. Першого грудня альбом був із шумом презентований у столичному клубі «Салліван», а за кілька днів до концерту ми поговорили по мейлу з менеджером та ідеологом гурту Олегом Гнатівим. Олег, він же Мох, відповідав з воістину просвітленою лаконічністю. Дідо — це реальний персонаж чи збірний образ, архетип? Дідо — це рівень розуміння і стан сприйняття. Як досягти цього стану? Набуватися, попускатися і каятися. Розкажіть, яких друзів «Перкалаби» можна буде почути в альбомі.

«ДахаБраха», Женя Гудзь («Гоголь Борделло»), Юра Гурджий («РотФронт»), НОМ, Dj Derbastler. Творчість цих артистів є нам близькою духом і вібраціями. Як ви ставитеся до інтернет-піратства і того факту, що альбом з’явиться на торрентах вже за пару годин після презентації? Музика повинна належати людям. Просто немає сенсу боротися з піратами. Крім того, все укладено так, що якщо ти свою справу будеш робити професійно, від серця, з правильною логістикою, то все складеться — навколишній світ побудований на гармонійності. Якість і цілеспрямованість будуть винагороджені завжди, неважливо — як.

ЛІТЕРАТУРНИЙ ВЕЧІР З «КРОВОСТОКОМ» НАЗАР ШЕШУРЯК ОГЛЯД ВИСТУПУ ГРУПИ «КРОВОСТОК» У КИЄВІ Дещо постарілий, однак досі бадьорий мем-проект «Кровосток» приїхав із концертом до Києва. Незважаючи на обурення ціною квитків та не першу свіжість гурту, зала була забитою вщент — «Кровосток» у Києві люблять. Вершина популярності гурту давно позаду, та й активність за останні роки в них уже не та, що була: останній альбом вийшов ще у 2008-му, рік тому в мережі з’явилося три нових треки — ось і все. Однак «Кровосток» — це, перепрошую за пафос, епоха. Підручник з історії 90-х, постмодернізму та бурлеску. Класика, врешті-решт. Виступ розпалив нашу згаслу любов до групи: у своїй лізі «Кровостоку» немає рівних. Доводячи штампи гангста-репу до абсурду, вони створюють безпрецедентний за якістю продукт, хай навіть не зовсім «тру». Про новий альбом розмови не ведуться, та ми все-таки сподіваємося на продовження життя цього культурологічного курйозу. Тим паче що реп зараз у тренді, хіпстери все ще від чогось в захопленні, а «Кровосток» куди кращий за усіляких Odd Future. Та й часи наступають сумнівні: кризи, революції, сині відерця. Саме час для брутальної м’ясистої лірики.

Рецензії

Дайджест Kievreport: зима

БРАВИЙ ФІЛЕР ІВАН ПІДОПРИГОРА

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ВЕНЕЦІЇ У КИЄВІ

СВІТЛАНА САМОХІНА РЕЦЕНЗІЯ НА ГУМОРИСТИЧНИЙ ДЕТЕКТИВ ВЛАДИСЛАВА ІВЧЕНКА ТА ЮРІЯ КАМАЄВА «СТОВП САМОДЕРЖАВСТВА, АБО 12 СПРАВ ІВАНА КАРПОВИЧА ПІДОПРИГОРИ»

МАКСИМ ГАРДУС ОГЛЯД ВИСТАВКИ «ВЕНЕЦІЯ. ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ» У СТОЛИЧНІЙ ГАЛЕРЕЇ «МІНУС 4»

Повний український привіт Борису Акуніну. Ось таку — ні більше, ні менше — характеристику отримав гумористичний детектив «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підопригори» ще до свого виходу в світ. І саме порівняння з Акуніним та, звісно, третє місце на «Коронації слова», привернули до твору таку пильну увагу. Коли береш до рук книгу, дизайн обкладинки дещо відлякує, та опісля прочитання «від А до Я» приходиш до неоднозначних висновків. Перший і головний з них полягає у тому, що згадування російського метра історичного детективу було піар-акцією. Справді, треба ж просувати нових авторів? І в одну мить розповсюджена в мережі фраза про свіжоспечених українських акуніних зробила свою справу. Хитрість вдалася.

«Наша мета — показати, що Венеція є містом моря, містом хитких та вічних віддзеркалень. Там кожен будинок та міст дволикий, вони мають і темний бік. Інколи живуть іншим життям. Як саме віддзеркалюється Венеція на поверхні води — бачила велика кількість гостей міста. А от як віддзеркалюється місто у місті? Море у морі? Море у людині? Фотографія у фотографії? На ці питання ми намагалися дати відповіді у своїй виставці», — розповіла куратор Ганна Міхєєва.

ЧАСИ НАСТУПАЮТЬ СУМНІВНІ: КРИЗИ, РЕ ВОЛЮЦІЇ, СИНІ ВІДЕ РЦЯ. САМЕ ЧАС ДЛЯ БРУТАЛЬНОЇ М’ЯСИСТОЇ ЛІРИКИ

І хоча головний герой дійсно є розумнішим та глибшим, про що свідчить успіх проведених ним операцій, і до Фандоріна, і до Швейка йому далеко. А далеко, судячи з усього, через те, що на ньому великими старослов’янськими літерами витаврувана національність. Звісно, українська. Тут автори не пошкодували сторінок і добряче посміялися над типовою українською ментальністю: класичне «моя хата з краю», небажання мати свою точку зору щодо актуальних подій, неухильна покірність керівництву і таке інше.

« К Р О В О СТО К » — Ц Е, П ЕР ЕП Р О Ш У Ю ЗА ПАФОС, Е ПОХА. П І Д РУ Ч Н И К З І СТОРІЇ 9 0 - Х , П О СТМОД ЕР Н І З М У ТА БУ РЛ ЕС КУ. К Л АС И КА, В Р ЕШ ТІ - Р ЕШТ

Суть виставки «Венеція. Віддзеркалення» полягає у вивченні того, як глибоко схожі об’єкти відображаються один в одному і наскільки неочікувано при цьому розкриваються їхні властивості.

Автори, що були представлені на виставці, неодноразово бували у Венеції. Тому вони вирішили поділитись із замерзлими киянами красою цього південного міста. Багато хто з них мав можливість бути учасником подорожей світовими «гарячими точками» сучасного мистецтва, організованих проектом «АртДизайнМира». А допомогу їм надало молодіжне об’єднання Київської організації Спілки дизайнерів України «Варто».

Рецензії

Дайджест Kievreport: зима

ЛЮДИНА З КІНОАПАРАТОМ: ГЕРОЙ МИНУЛОГО ЧАСУ

ПІДСУМКИ РОКУ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

ОЛЕКСАНДРА ДОВЖИК РЕЦЕНЗІЯ НА МУЗИЧНИЙ КІНОПЕРФОРМАНС «КОЛО ДЗИҐИ»

ДАРІЯ БАДЬЙОР ОГЛЯД ГОЛОВНОГО У КІНОІНДУСТРІЇ ЗА 2011 РІК

22 грудня у приміщенні Київського планетарію відбувся музичний кіноперформанс «Коло Дзиґи», присвячений 115-річчю від дня народження Дзиґи Вертова.

Що цікавого відбулося, так би мовити, у світовому контексті? Кіно, всупереч очікуванням, не померло. 2011 рік запам’ятається нам багатьма речами.

«Людина з кіноапаратом», стрічка, що відзнята великим авангардистом у 1929 році, — без сумнівів, героїчна. І справа тут геть не в документуванні пролетарських трудових звершень, не у захопливих комуністичних лозунгах, не в ентузіазмі створення нового ладу. Річ у тім, що хрестоматійне carpe diem — «лови момент» — стає безпосереднім наочним прикладом. Вертову, як нікому іншому, вдалось провернути чарівний трюк: упіймати за хвіст зникаючу мить, розгорнути перед глядачами світи 1929-го й наповнити стрічку тим, що можна назвати пафосом буття «тут і зараз».

Ларс фон Трієр розкидається невдалими жартами та знімає кіно про депресію. Вім Вендерс пояснює, навіщо потрібно 3D. Рідлі Скотт береться за реанімацію наукової фантастики (тому що у

Музичний постскриптум — про саундтрек, який Dj Debastler створював для показу протягом двох місяців. Люди музично нечуттєві мали можливість уперше в житті порадіти цій своїй якості, а тим, хто не зміг начаклувати собі уявні «беруші», можна було лише поспівчувати. Panic, chaos and disorder — приблизно так можна охарактеризувати той електронний гармидер, який супроводжував кіношедевр Вертова. Доволі характерно, що німий фільм режисера, який мав сувору позицію «життєвості», ми дивимось у супроводі незрозумілої електронної музики, яка перетворює документальне кіно в MTV-шний відеокліп.

ВЕ РТОВУ, ЯК НІКОМУ І НШОМУ, ВДАЛОСЬ ПРОВЕ РНУТИ ЧАРІВНИ Й ТРЮК: УПІЙМАТИ ЗА ХВІСТ ЗНИКАЮЧУ МИТЬ, РОЗГОРНУТИ ПЕ РЕ Д ГЛЯДАЧАМИ СВ ІТИ 1929-ГО Й НАПОВНИТИ СТРІЧКУ ТИ М, ЩО МОЖНА НАЗВАТИ ПАФОСОМ БУТТЯ «ТУТ І ЗАРАЗ»

Рецензії

Дайджест Kievreport: зима

Данкана Джонса та Джона Фавро виходить погано) на базі своїх старих робіт. Зак Снайдер підтверджує свій статус людини, що вміє водити продюсерів за ніс так, як ніхто цього не вміє. Великі режисери поринають у серіали (починає Скорсезе, продовжують — Фінчер з Аронофські). Стівен Содерберг грає у хованки: мовляв, я піду з кіно і буду малювати картини після того, як зніму своїх 2, 3, 4, 5 фільмів. Девід Фінчер став багато розмовляти й хоче знімати сіквели. Ніколас Віндінг Рьофн зняв енциклопедію кіно. Вуді Аллен зовсім став пенсіонером, Роман Поланські старішати рішуче відмовляється. Девід Лінч заспівав та відкрив кафе. Брати Коени нічого не зняли. Російське кіно перейшло з розряду «треба подивитися» у розряд «неможливо пропустити», а розділ «Кіно» у російській «Афіші» стало геть неможливо читати.

КРАСЕНЬ ТА ЧУДОВИСЬКО МИКОЛА ЗУДІН РЕЦЕНЗІЯ НА ФІЛЬМ ДЕВІДА ФІНЧЕРА «ДІВЧИНА З ТАТУЮВАННЯМ ДРАКОНА» Дівчина із складною долею Лісбет Саландер погано б’ється, проте вміє грамотно заповнювати звіти про розслідування. Особлива у будь-якому сенсі, вона не подає руки при знайомстві та висловлюється переважно бриньканням сережок, скрипом шкіряної куртки чи написами на футболках. Для Девіда Фінчера, від якого останні десять років усі чомусь чекають нового «Бійцівського клубу», така героїня — все одно, що ґедзь в одному місці: примушує підскакувати на рівному місці у пошуках альтернативних варіантів виходу із ситуації.

Йому шалено цікаво спостерігати за дівчиною (зробити щось із нею він майже не може — і без того файна), підлаштовувати під неї шведські пейзажі, з яких вона так чи інакше буде стирчати, наче скабка в ікеєвських меблях, віддавати її змарнілому Деніелу Крейгу та надовго затримувати у кадрі відоме татуювання. Фінчер робить усе це із властивими йому витонченістю і, якщо завгодно, професіоналізмом. Нехай чекають від нього й не саме цього.

ВУДІ АЛЛЕ Н ЗОВСІМ СТАВ ПЕ НСІОНЕ РОМ, РОМАН ПОЛАНСЬКІ СТАРІШАТИ РІШУЧЕ ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ Ларсонівський матеріал зручний для Фінчера, однак не дає йому нічого, окрім можливості у черговий раз відпрацювати прийоми. В принципі, від режисера нічого й не вимагалося крім того, що він мав запустити франшизу та надати нам під Новий рік чергового джека-горобця. Для таких цілей стало в нагоді навіть його вміння робити бронебійні вступні титри (цього разу менш витончені, однак дивним чином схожі на заставку для телесеріалу). В результаті з Саландер та Блумквіста (головних героїв) вийшли непогані фігурки, яких можна буде виставити у вітрину і не боятися, що їх сприймуть як Дердена свого часу — надто серйозно.

Рецензії

Текст: АНДРІЙ БОБОРИКІН

Хроніки алхімічної капітуляції

ХРОНІКИ АЛХІМІЧНОЇ КАПІТУЛЯЦІЇ

РО З Ш И РЕНИ Й К А ТА ЛО Г ПР ОЕ КТУ WH ATE VE R H A P P EN E D TO S E X I N S CAN D I NAV IA ? * — Ц Е ІЛЮСТРОВАНА ІСТОРІЯ ЕРОСУ В ХХ СТОЛІТТІ. ДУЖЕ ТРАГІЧНА ІСТОРІЯ, В ЯКІЙ Є ПРАВЕ І ЛІВЕ, СВОБОДА І СПОЖИВАННЯ, ЛЮБОВ І С М ЕРТЬ . В О НА , В ЛА С НЕ, НЕ П Р О СКАН ДИН АВ ІЮ , А ПРО К РА С У І ПІДС ТУП Н І МЕ ТАСТАЗИ У С ЕРЦІ В С ІЄЇ З А ХІДНО Ї ЦИ В ІЛ ІЗАЦІЇ

прагнути прив’язати лібідо до товару. Таким чином, цензурний скандал з фільмом Шеман дав поштовх для розвитку американської індустрії «відвертого» кіно — головному інструментові «комодизації» сексуального в постіндустріальному суспільстві.

Куратор проекту Марта Кузьма, культова фігура міжнародної арт-сцени, а в даний момент — голова департаменту сучасного мистецтва Норвегії, працює виключно в глобальних масштабах. Ключовим об’єктом проекту і монолітного титульного есе Кузьми в каталозі є міжнародний скандал 1968 року між Швецією та США, де шведський фільм режисера Вільгота Шомана I am Curious — Yellow («Мені цікаво — жовтий») був заборонений через наявність надто натуралістичних відвертостей.

УСЕ РАДИКАЛЬНЕ І ВІЛЬНЕ БУЛО ПОГЛИНУТО — НА КОРИСТЬ КУЛЬТУРИ С ПОЖИВАННЯ

У своїй роботі Марта Кузьма розглядає еволюцію образу Скандинавії (яка у 60-ті сприймалася усім світом як соціальна утопія і флагман абсолютних чуттєвих свобод) в ідеологічному контексті західного суспільства в цілому. Крізь емансипацію жінок і побудову «національної держави» в Норвегії, зародження і розвиток психоаналітичних студій, марксизм, фашизм і критику споживання проект Кузьми досліджує зв’язок сексуального і політичного, зв’язок, нав’язаний репресивними механізмами, зв'язок, у результаті якого все радикальне і вільне було поглинуто — на користь культури споживання.

В один із найзарядженіших протестними енергіями рік ХХ століття судовий процес над фільмом зіграв ключову роль у лібералізації законів, пов’язаних з виробництвом та розповсюдженням «дорослої» кінопродукції в США. У своєму есе Кузьма проводить паралель між цим фактом та ідеями німецького філософа Герберта Маркузе (широко цитованого в каталозі проекту) про реакцію істеблішменту на відкриті прояви сексуальності. Згідно Маркузе, у суспільстві споживання істеблішмент буде

У спробі відповісти на титульне питання автори Whatever Happened to Sex in Scandinavia? роз’ятрюють давно загоєні рани, ворушать минуле усього світу, піднімаючи архівні кадри і доповіді. Власне Кузьма сама на нього відповідає у кінці свого тексту: в Скандинавії секс став гранню інертного, ще одним товаром на конвеєрі капіталістичних цінностей. На хвилях одержимості володінням ерос із суб’єкта політичного діалогу став об’єктом у регресивному контексті, десь між меблями від IKEA і групою ABBA.

Рецензії

Текст: АНДРІЙ БОБОРИКІН

ДОВІДКА Марта Кузьма — американський та європейський куратор, лектор, письменниця українського походження, перший директор київського Центру сучасного мистецтва. Закінчила коледж Бернард (Barnard College) у Нью-Йорку, захистила дисертацію в Університеті Мідлсекс (Middlesex University) в Лондоні.

Хроніки алхімічної капітуляції

лись роботи Бориса Михайлова, Сергія Браткова, Арсена Савадова, Георгія Сенченка, Олександра Гнилицького) написала The New York Times. А київська виставка Марти Кузьми Opera formosa увійшла до світової історії культури, адже участь у ній брав Яніс Кунелліс — італійський художник, один з основоположників «арте повера», так званого «бідного мистецтва». Марта працювала у Міжнародному центрі фотографії в Нью-Йорку, у Вашингтоні — в галереї Washington Project for the Arts (WPA). Була куратором п’ятої європейської бієнале «Маніфеста». У 2000 році очолила програму сучасного мистецтва вашингтонського музею Corcoran Gallery.

У 1992 році за запрошенням Фонду Сороса приїхала на історичну батьківщину і до 97-го була куратором ЦСМ. З її допомогою Україна отримала доступ до інформації про міжнародне мистецьке середовище та західний художній Професор Венеційського університету IUAV. Член редакційної процес: з лекціями в Україну приїздили Акіле Боніто Оліва, ради лондонського журналу про сучасне мистецтво Afterall. Джермано Челант, Маргарита та Віктор Тупіцини. Завдяки З 2005 року Марта Кузьма — голова департаменту сучасного Марті Кузьмі відбулась українська культурна інтеграція у мистецтва Норвегії (Office for Contemporary Art Norway). світову арт-систему та створення власної платформи для У 2009 — комісар об’єднаного дандемонстрації інтернаціональних сько-норвезького проекту «Колекціопроектів: уперше проводилися ЦЕ НЗУРНИЙ СКАНДАЛ нер» на 52-й Венеційській бієнале, який масштабні виставки Йозефа Бойв кулуарах було названо кращим. са, Джозефа Кошута, Іллі КабаЗ ФІЛЬМОМ ШЕ МАН ДАВ Останні виставки на сьогодні: «Великова, Білла Віоли, Тоні Оуслера. ПОШТОВХ ДЛЯ РОЗВИТКУ кий знак — Маленька будівля» (Big — Little Building) та «Що сталося Про її кураторський проект «АлАМЕ РИКАНСЬКОЇ ІНДУСТРІЇ Sign з сексом у Скандинавії?» (Whatever хімічні капітуляції» в Криму на «ВІДВЕ РТОГО» КІНО Happened to Sex in Scandinavia?). військовому кораблі (експонува-

Фоторепортаж

Про майбутнє

ПРО МАЙБУТНЄ 3

На вернісаж завітало понад сто спеціально запрошених гостей: радник з питань культури посольства Франції Анн Дюрюфле, директор Інституту проблем сучасного мистецтва Віктор Сидоренко, директор Національного музею російського мистецтва Юрій Вакуленко, московський режисер Наталія Рождественська, головний редактор журналу «Дом и интерьер» Ігор Парубський, дизайнер інер’єру Олена Стаценко, художники Тетяна Гершуні, Олена та Вік-

2 1 Г РУДНЯ 2 0 1 1 РО К У В К И Ї В С Ь К ІЙ ONTOA RTEGA L L ERIA В ІДБ У ЛО С Ь ВІДКРИТТЯ МІЖНАРОДНОГО АРТ-ПРОЕКТУ «ПЕЙЗАЖ ХХІ С ТО ЛІТТЯ»

тор Рижихи, Олександр Клименко та інші представники мистецького середовища.

дактор «УК» Марія Хрущак та арт-дилер Ігор Абрамович.

У прес-конференції з нагоди офіційного відкриття взяли участь історик мистецтв Тетяна Харитонова (Ермітаж, Санкт-Петербург), директор Інституту проблем сучасного мистецтва Віктор Сидоренко, куратор проекту Олег Мазін, художники — учасники проекту — Анатолій Криволап та Олег Тістол, головний ре-

У рамках проекту на початку лютого буде проведено конкурс для молодих художників-пейзажистів «Новий український пейзаж» та розпочне роботу освітня програма для творчої української молоді. Також у планах організаторів — представити кращих пейзажистів у Великобританії та Сполучених Штатах.

Фоторепортаж

Про майбутнє

НАС МОЖНА КУПИТИ УКРАЇНА Мережа книгарень «Є» Головпоштамти усіх обласних центрів, а також Сімферополя та Севастополя Поштові відділення райцентрів Київської області КИЇВ: Мережа кіосків «Преса» Книжкова крамниця «Резидент» (PinchukArtCentre) вул. Велика Васильківська/Басейна 1/3-2 Книгарня Руського клубу «Культ Ра» вул. Володимирська, 4 Язичницька книгарня «Українська книга» пл. Слави, 2 (підземний перехід) Книжкова крамниця Культурно-освітнього центру «Майстер-клас» вул. Лаврська, 16 Книгарня «Чулан» вул. Пушкінська, 21 Національний художній музей України вул. Грушевського, 6 Національний заповідник «Софія Київська» вул. Володимирська, 24 ВІННИЦЯ: Книгарня «Є», вул. Соборна, 89 ДНІПРОПЕТРОВСЬК: Арт-крамниця «Білокнижник» вул. Червона, 11 ДОНЕЦЬК: Книгарня фонду «Ізоляція» вул. Світлого шляху, 3 ІВАНО-ФРАНКІВСЬК: Книгарня «Є», вул. Незалежності, 31 ЛЬВІВ: Книгарня «Є», пр. Свободи, 7 Мистецьке об'єднання «Дзиґа» вул. Вірменська, 35 Кав’ярня-книгарня «Кабінет» вул. Винниченка, 12 ОДЕСА: «Книжкова крамниця» вул. Троїцька, 30 «Книгарня-кав'ярня» вул. Катерининська, 77 ТЕРНОПІЛЬ: Книгарня «Є», вул. Валова, 7-9 ХАРКІВ: Книгарня «Є», вул. Сумська, 3 ЧЕРНІВЦІ: Literatur Caf`e центру «Українська книга» Центральна пл., 10