Київська чудотворна ікона святого Миколая Мокрого
З’ясовано, що збереглася невелика кількість ікон, створених київськими майстрами найдавніших часів. Проте, за свідченням літописів відомо, що безліч творінь було вивезено за межі Київської Русі, де вони слугували канонічним зразком
для
інших
іконописців
[6,
с.152].
Ікона святого Миколая Мирлікійського належить до найдавніших київських
чудотворних
ікон
та
відома
своєю
історією
[1,
с.252]..
Слід зазначити, що написані твори про святого Миколая є не історичними, а більш належать до легендарних оповідань. Опис про життя святого Миколая, який дійшов до наших часів, належить до більш пізніх часів, а саме IX століття, написаний патріархом Методієм Константинопольським, який при написанні творів користувався джерелами, які
невідомі в наш час [5, с.152]..
З’ясовано, що про життя Чудотворця було написано в IX столітті не вперше [4, с.152]. Образ святого Миколая, архиєпископа Мирлікійського, який славився даром чудотворіння та допомоги, з найдавніших часів окутий пошаною,
створюючи
статус
національного
святого.
Джерела цього народного шанування пов’язані з діяльністю хрестителя Русі, князя Володимира. Тому, саме в Києві формувався та поширювався культ Святого Миколая. На Київщині був відзначений день свята на честь перенесення мощів святого Миколая
з міста Мири в 1087 році. З найдавніших часів
створюються та поширюються місцеві апокрифічні легенди про чудеса святого Миколая,
що
увійшли
до
канонічної
літератури.
Існує відома легенда «Чудо про немовля в Києві», яка розповідає про чудо, яке відбулось у давні часи. Легенда розповідає про немовля, яке потонуло у річці Дніпро. Маючи велику віру та надію, батьки немовля звернулись до святого Миколая з проханням про допомогу. Немовля наступного дня було знайдене неушкодженою в Софійському соборі під іконою святого Миколая. З тих часів ця ікона отримала назву: ікона Миколая Мокрого. Довгий час ікона Миколая Мокрого займало місце храмового образу, знаходячись в іконостасі Софійського собору праворуч від царських врат. «Після монументальних мозаїк і розписів XI та XII віків ця ікона стає на перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. Належить вона не пізніше як XIV століттю,
а
можливо
і
ранішій
добі»
[2,
с.84] .
З’ясовано, що у роки минулого століття ікона Миколая Мокрого була реставрована фахівцями реставраційних майстерень Всеукраїнського музейного містечка. Упродовж багатьох років місцезнаходження ікони було невідоме. Тим самим, про цю історичну реліквію було забуто наукою, ніяких публікацій про ікону Миколая Мокрого та досліджень, присвячених їй, не згадувалось. Про пам’ятку, що мала статус національної святині, зустрічаємо досить незначні відомості. Лише у двох з видань вдалося виявити знімки самої ікони, яка мала видатне історико-культурне значення. За цими знімками вдалося встановити, який
мала
вигляд
ікона
[2,
с.82].
Зазначимо, що ікона Миколая Мокрого, перш за все, вважається теологічною, богословська значимість якої обумовлена тим, що несе собою ті догматичні
істини,
які
відкриваються
людям
в
Святому
Письмі.
В
православному храмі ікона святого Миколая має місіонерську роль. Образ Миколая Мокрого має особливу значущість також для всіх, а не тільки для православного
християнина.
В період іконоборчих суперечок остаточно формується іконографічний вигляд Святого Миколая. У той самий час формулюється богословське обґрунтування іконографії Миколая Мокрого. Ікона нерозривно пов'язана з догматичним контекстом, в якій за допомогою художніх засобів передаються
основні догмати християнства. Події євангельської історії трактується в іконописі
перш
За
за
місцем
все
в
догматичному
призначення ікона
вважається
контексті. церковною.
За розміром: не є «локтівка», розмір ікони:110,06 см х 84,47 см [4, с.16]. За
технікою
виконання:
шиферний
камінь.
За сюжетами ікони: ікони святих і сил безтілесних. За кількістю зображуваних персонажів: однокомпозиційна ікона з клеймами, в яких основна центральна композиція - середник, оточена клеймами. Додаткові ілюстрації оповідають про історію зображених в середникові особи, ілюструють інший, пов'язаний з ними текст. Характерні іконографічні ознаки: поясне фронтальне зображення, на якому святий зображений без митри і панагії, в ризі і омофорі; правою рукою благословляє, а в лівій тримає Євангеліє. На іконі присутні зображення Христа і Богоматері з обох боків голови святого. Ікона має сюжет з київським чудом. З’ясовано, що останньою відомою нам авторською роботою на тему чудотворної ікони є твір народного художника України І.С.Їжакевича, який у повоєнні роки брав участь у розпису Макаріївської церкви в Києві, для якої і виконав
цю
ікону
[2,
с.81].
Зображення святого Миколая має численні спільні ознаки з візантійськими іконами,
фресковими
і
мозаїчними
зображеннями
Святого
в
Софії
Константинопольській і Київській, що ставить його в один ряд із цими витворами мистецтва і підтверджує візантійське походження цього образу. Слов’янський
напис
вказує
на
пізніше
поновлення
пам’ятки.
З’ясовано, що на іконі Миколая Мокрого Чудотворець був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Дошка ікони масивного дерева мала досить великі розміри: 110,06 см х 84,47 см. Майстри Київської Русі створювали оригінальну художню мову при написанні ікон, таким чином, відзначаючи неповторність і самобутність культури Київської Русі. За стилістичними особливостями ікону відносять до київської школи іконопису. Вона вважається чудотворною, за типом чудотворення – ікона за
явленим чудом. Святий Миколай дає чудовий приклад живої, діяльної та жертвенної любові Бога до ближнього, любов якого повна милосердя і готова допомогти в кожній потребі душі і тіла. Це передається через чудотворний образ ікони Святого
Миколая.
Ікона Миколая Мокрого – мистецький твір, один з найвидатніших зразків станкового малярства. Ікона займає перше місце як за часом свого походження, так
і
художнім
виконанням
ХІ
та
ХІІ
віків
[2,
с.81].
Підбиваючи підсумки, треба зауважити: 1943 року ікону святителя Миколая було вивезено з Києва єпископом Переяславським до Польші, де була передана
архиєпископові Палладію, який переправив київську святиню до
Америки [3, с.160]. З’ясовано, що в Америці було створена копія ікони, а ориґінал
був
прихований.
Найголовнішою подією в історії існування ікони відзначається дата 20 жовтня 1990 року. В цьому році Святий Патріарх Мстислав на Софійському майдані оголосив про повернення ікони святого Миколая на Київщину. З тих років головну святиню Софії Київської ще не студіювалась ні фаховими мистецтвознавцями, ні реставраторами. Ікона потребує досліджень для з’ясовування її оригінальності.
Використана література 1. Антонова В. И., Мнева Н. Е. Каталог древнерусской живописи XI — начала XVIII вв. Опыт историко-художественной классификации. В 2-х томах. 2. Верещагіна Н. Найдавніша чудотворна київська ікона. – Родовід, 1995 р., № 12, с. 80 – 85. 3. Волиняк (Чечет) Петро Кузьмович (28 вересня 1907, с. Гульськ Звягельськ. пов. Вол. губ. – 29 грудня 1969, Торонто, Канада), з лютого 1950 видавав і редагував журнал «Нові дні», 1956-60 – дитячий місячник «Соняшник». Голова краєвого комітету УРДП з 1968. Тв.: Поговоримо відверто: Вибрані статті й оповідання. Торонто, 1975. ХХ, 662 с 4. Гелитович Марія. Святий Миколай з житієм. – Львів: Свічадо, 2008. – 152 5. «Літопис Руський» 6. Українська ікона ХІ–XVIIIст.: Альбом /Авт.-упоряд.: Л. Міляєва за участю М. Гелитович. – Київ, 2007– 525 с.
Київська чудотворна ікона святого Миколая Мокрого
Ікони XI—XII ст., виконані київськими майстрами майже не збереглися, але літописи неодноразово свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста Київської Русі, де вони слугували канонічним зразком для інших іконописців. Ікона святого Миколая Мирлікійського – одна з найдавніших київських чудотворних ікон, відома своєю історією та створеними чудами. Слід визнати, що більшість із написаних творів про святого Миколу є не історичними, а легендарними оповідями. Перше житіє угодніка, яке дійшло до наших часів, належить до пізнішого часу – 9 століття, написане патріархом Методієм Константинопольським, який славився як великий добросовісний учений, при написанні який користувався джерелами, які не дійшли до наших днів. Однак, не можна вважати, що житіє Чудотворця було вперше написано лише в 9 столітті. Святий Миколай Чудотворець, архиєпископ Мирлікійський (IV ст.), котрий славився ще за життя даром чудотворіння та щедрою допомогою знедоленим, користувався на Русі, а згодом в Україні винятковою популярністю і пошаною, набуваючи статусу національного народного святого. Джерела цього всенародного шанування пов’язані з діяльністю князя Володимира – хрестителя Руси і Десятинною церквою. Тому саме в Києві формувався, уславлювався та звідси розповсюджувався культ Святителя. У столиці Русі було встановлено виключно Київське руське свято на честь перенесення його мощів 1087р. з міста Мири в Малій Азії до італійського міста Барі. На київських теренах народжувались місцеві легенди про чудеса св.
Миколая як апокрифічні, так і ті, що увійшли до канонічної житійної літератури. Особливою популярністю користувалось «Чудо про немовля в Києві», що датується дослідниками не пізніше 1091 року. Легенда розповідає про подружжя, яке здійснило паломництво у Вишгород до мощів Бориса і Гліба у день їх пам’яті. Повертались вони до Києва по Дніпру в човні. Дорогою жінка задрімала і впустила у воду немовля. У відчаї батьки дитини звернулись до св. Миколая, з проханням про допомогу. Наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою в зачиненому Софійському соборі під іконою св. Миколая: «...дитя лежаще мокро перед образом св. Николая». Відтоді ця ікона одержала назву Миколая Мокрого. Містилась вона на хорах Софійського собору в іконостасі Миколаївського вівтаря, праворуч від царських врат, займаючи місце храмового образу. У 20-ті роки минулого століття ікона Миколи Мокрого була ще раз реставрована фахівцями реставраційних майстерень Всеукраїнського музейного містечка і знову розміщена в Софійському соборі. Стосовно цього М. Макаренко писав: «...в дуже зле освітленому місці стоїть ікона Миколи Мокрого, чудовий мистецький твір, найвидатніший із зразків т.зв. станкового малярства, який маємо в соборі. Після монументальних мозаїк і розписів 11 та 12 віків ця ікона займає перше місце як за часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. ... Належить вона не пізніше як 14 століттю, а можливо і ранішій добі».
Відомо, що до
1943 р. вона містилась у невеличкому дубовому різьбленому кіоті на стіні Миколаївської нави. Упродовж останніх 50-ти років її місцезнаходження невідоме, і ця реліквія випала з поля зору науки. У радянські часи публікацій самої ікони, як і досліджень, присвячених їй, практично не було. Та й у дореволюційній літературі, незважаючи на видатне історико-культурне значення пам’ятки, що мала статус національної святині, зустрічаємо досить скупі відомості про неї, і, хоч ікону згадують численні видання, лише у двох із них вдалося виявити її знімки, що дало змогу встановити, який вона мала вигляд. Богословське значення ікони. Перш за все, ікона теологічна. Богословська
значимість ікони обумовлена тим, що вона говорить про ті догматичні істини, які відкриті людям в Святому Письмі і церковному Переданні. В православному храмі ікона має місіонерську роль. Преподобний Іоанн Дамаскін говорить: «Якщо до тебе прийде один з язичників, кажучи: покажи мені твою віру ... ти відведеш його до церкви і поставиш перед різними видами святих зображень». У той же час ікону не можна сприймати як просту ілюстрацію до Євангелія або до подій з життя Церкви. Образ Миколи Мокрого володіє особливою значущістю для православного християнина. Іконографічний вигляд Святого Миколи остаточно формується в період іконоборчих суперечок. Паралельно формулюється богословське обґрунтування іконографії Миколи Мокрого з високою ясністю виражене в кондаку православного свята.
Ікона
нерозривно пов'язана з догматичним контекстом, в якій за допомогою художніх засобів передаються основні догмати християнства . Події євангельської історії трактується в іконописі перш за все в догматичному контексті. За місцем призначення — церковна. За розміром: не є «локтівка»: 110,06 см х 84,47 см. За технікою виконання: шиферний камінь. За сюжетами ікони: ікони святих і сил безтілесних. За кількістю зображуваних персонажів: однокомпозиційна ікона з клеймами, в яких основна центральна композиція - середник, оточена клеймами. Додаткові ілюстрації оповідають про історію зображених в середникові особи або події, або ілюструють інший, пов'язаний з ними текст. Серед подібних ікон називають житійні ікони (ікони з житієм), ікони з діяннями, ікони зі сказанням, ікони з акафістом і т. д. У болгарському іконопису в XIX столітті були поширені Єрусалимії — складні багатосюжетні композиції, присвячені святим місцям Єрусалима.
За іконографічним типом ікона
Миколи Мокрого – це поясне фронтальне зображення Святителя з відкритою головою без митри і панагії. Правою рукою він благословляє предстоячого, в
лівій руці – Євангеліє, яке святий Миколай підтримує кінцем омофора. Обабіч голови святого напис «о агіос – отец Николае», під яким зображені Спас і Богоматір, що вручають Святителю Євангеліє і омофор. Судячи із фотознімка, зображення Миколая має численні спільні ознаки з візантійськими іконами, фресковими і мозаїчними зображеннями Святителя в Софії Константинопольській і Київській, що ставить його в один ряд із цими витворами мистецтва і підтверджує візантійське походження цього образу. Слов’янський напис обабіч ліка Святителя вказує на пізніше поновлення пам’ятки. За свідченням дореволюційного дослідника Софії Київської протоєрея П. Лебединцева, на іконі Миколи Мокрого Святитель був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Дошка ікони масивного дерева мала досить великі розміри: 110,06 см х 84,47 см.
Культура Київської
Русі була неповторною і самобутньою сторінкою історії, майстри Київської Русі не копіювали традиції Візантії, а створювали на їх основі свою оригінальну художню мову.
За стилістичними
особливостями ікону відносять до київської школи іконопису. Вона належить до чудотворної: відмічена незвичайними явищами, за типом чудотворення – ікона за явленим чудом, що супроводжувало ікону.
Характерні іконографічні ознаки:
святитель зображений без митри і панагії, в ризі (фелоні) і омофорі; правою рукою благословляє, в лівій тримає Євангеліє. Присутні зображення Христа і Богоматері обабіч голови святителя. Має сюжет з київським чудом. Останньою відомою нам авторською роботою на тему Софійської чудотворної ікони є твір народного художника України І.С.Їжакевича, який у повоєнні роки брав участь у розпису Макаріївської церкви в Києві, для якої і виконав цю ікону. Святий Отець Миколай дає чудовий приклад живої, діяльної та жертвенної любовы Бога і ближнього. Його любов повна милосердя і готова допомогти в кожній потребі душі і тіла, і тому в особливий спосіб вона проявляється через чудотворний образ ікони Чудотворця.
Ікона святого
Миколая – це чудовий мистецький твір, найвидатніший з зразків станкового малярства. Після монументальних мозаїк і розписів ХІ та ХІІ віків ця ікона стає
на перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. Підбиваючи підсумки, треба зауважити важливіше: 1943 року ікону святителя Миколая вивіз із Св.Софії та з Києва єпископ Переяславський, згодом, 1990 року, Патріарх УАПЦ Мстислав Скрипник. У Варшаві він передав її архиєпископові Палладію Видибіді-Руденку, який перетранспортував українську святиню до Америки. Вона перебувала спершу в його помешканні, потім у Торонто, нарешті в Бруклині. Згідно В. Сагайдаківському, який посвідчив, що в Америці було виконано копію ікони, а ориґінал приховано.
У свій перший
приїзд на Батьківщину, 20 жовтня 1990 року Святий Патріарх Мстислав оголосив на Софійському майдані про повернення ікони святого Миколая на Батьківщину. Відтоді головну святиню київської Софії ще не студіювали ні фахові мистецтвознавці, ані реставратори. Настав час глибших досліджень для встановлення оригінальності цієї ікони.
а іконографічним типом це - поясне фронтальне зображення святителя з відкритою головою без митри і панагії. Правою рукою він благословляє предстоячого, в лівій руці - Євангеліє, яке св. Миколай підтримує кінцем омофора. Обабіч голови святого напис „о агіос - отец Николае", під яким зображені Спас і Богоматір, що вручають святителю Євангеліє і омофор. Це ілюструє церковний переказ про участь св. Миколая в першому Вселенському соборі в 325 р. Ведучи полеміку з Єретиком Арієм, Миколай дав йому ляпаса, за що був покараний: його позбавили єпископського сану і посадовили до в'язниці. В темниці до нього з'явились Христос та Богоматір і повернули відзнаки єпископського достоїнства: Євангеліє і омофор. Судячи із фотознімка, зображення св. Миколая має численні спільні ознаки з візантійськими іконами, фресковими і мозаїчними зображеннями святителя в Софії Константинопольській і Київській, що ставить його в один ряд з цими витворами мистецтва і підтверджує візантійське походження цього образу. Слов'янський напис обабіч лика святителя вказує на пізніше поновлення пам'ятки. За свідченням дореволюційного дослідника Софії Київської протоієрея П.Лебединцева, на іконі Миколи Мокрого святитель був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Дошка ікони масивного дерева мала досить великі розміри: 1 аршин 8,3,4 вершка х 1 арш. З верш. (110,06 см х 84,47 см). Інші руські міста теж прагнули мати свої чудотворні образи св. Миколая. Це підтверджує давня легенда про чудо, яке сталося в Новгороді за князювання Мстислава Володимировича (1108-1119), і з яким пов'язані давні списки чудотворної софійської ікони - Микола Дворищенський і Микола Липний. За легендою, коли Мстислав тяжко захворів, у сні йому явився св. Миколай і пообіцяв вилікувати князя по молитвах перед його образом на хорах
Софії Київської. Мстислав спорядив посольство до Києва, але ікона була чудесно знайдена плаваючою в озері Ільмень поблизу острова Липно. Цю ікону князь встановив у збудованій ним церкві на честь святителя на княжому дворі, чому ікона й отримала назву Миколи Дворищенського.
походить відома новгородська ікона Миколи Липного (майстер О.Петров, 1294 p., зберігається в Третьяковській галереї). Московська дослідниця В.Антонова помилково вважала цей образ найдавнішою копією . київської чудотворної ікони, мабуть, через відсутність публікацій останньої за радянських часів. Насправді ікона Миколи Липного є не копією, а чудовим авторським варіантом образу Миколи Мокрого. Відомий мистецтвознавець В. Лазарєв, аналізуючи іконографію Миколи Липного, хибно прийняв зображення фігур Христа і Богоматері за самостійну ідею автора, котрий, "подчиняя Николе Христа и Марию, явно нарушает церковную иерархию". У зв'язку з цим слід зауважити, що аналогічне зображення є традиційним і для інших іконографічних типів св. Миколая. В. Антонова слушно визначила присутність на іконах св. Миколая зображень Христа і Богоматері як давню київську традицію. Дійсно, ця іконографічна деталь втілює розповсюджену в східнохристиянському мистецтві ідею небесної інвеститури, тобто божественного вручення світської або духовної влади зображуваній особі. Популярна свого часу київська чудотворна ікона Миколи Доброго, перед якою колись сталось „Чудо з половчином у Києві", теж була списком образу Миколи Мокрого. Професор М.Петров на початку нашого століття переконливо констатував, що образ Миколи Мокрого є найбільш звичайним, поширеним, типовим образом св. Миколая, який відтворився в незліченній кількості пізніших списків. За свідченням сучасників, найдавніша копія прославленої ікони до революції зберігалася поруч із Софійським собором в Теплій (Трапезній) церкві. У працях Е.Голубинського та М.Петрова наведено перелік чудотворних ікон
домонгольського періоду, які користувалися особливою пошаною на Русі. Серед них п'ять ікон є образами св. Миколая, а саме: ікона Миколи Мокрого та три списки з неї - Микола Дворищенський, Микола Жидичинський, Микола Добрий - а також Ікона Миколи Зарайського. Про останню слід зазначити, що вона є пізнішим списком образу, який, на думку дослідників, теж походить з Києва. Іконографічний аналіз численних зображень чудотворних дореволюційних ікон св. Миколая дозволяє припустити, що всі вони є пізнішими списками, авторськими варіаціями київської ікони, які зберегли головні іконографічні риси образу. Таким чином, протягом століть софійська ікона Миколи Мокрого правила за взірець іконописцям, її іконографія концептуально визначила основні традиції в зображенні св. Миколая в руському іконописі. В іконографії св. Миколая можна визначити два головних типи зображень: Миколи Мокрого та Миколи Зарайського. Вони стали основними і для житійних ікон святителя. Характерні іконографічні ознаки: святитель зображений без митри і панагії, в ризі (фелоні) і омофорі; правою рукою благословляє, в лівій тримає Євангеліє. Присутні зображення Христа і Богоматері обабіч голови святителя. Має сюжет з київським чудом. Останньою відомою нам авторською роботою на тему Софійської чудотворної ікони є твір народного художника України І.С.Їжакевича, який у повоєнні роки брав участь у розпису Макаріївської церкви в Києві, для якої і виконав цю ікону. Софійським славетним образом особливо опікувались київські митрополити, які дбали про його оздоблення. Так, Гедеон Четвертинський (кінець XVII ст.) заповів на прикрашення ікони "...португал в сто червоних, по шесть золотых в каждом". У1761 році на замовлення Арсенія Могилянського для образу були зроблені нові шати - вишукана срібна риза. В 1840 році "усердием московского купечества" на ікону Миколи Мокрого був офіруваний новий срібний визолочений оклад. При цьому попередню ризу перенесли на копію чудотворної ікони, що прикрашала Теплу Софію.
Саме ж київське чудо було чи не найпопулярнішим на Русі з чудес св. Миколая. Поширеність його в народі відбилась у численних фольклорних переказах і віршах. Данину цій традиції віддав і Іван Франко, склавши вірша „Чудо з утопленим хлопцем". Цікаво, що в Софійському соборі на хорах поруч з іконостасом, де містилась ікона Миколи Мокрого, в минулому столітті було змальоване саме чудо врятування немовляти. У монастирських вратах під Софійською дзвіницею також було стародавнє зображення київського чуда на полотні, писане олією, під ним - українські вірші, присвячені цій події.
Популярності чуда Миколи Мокрого на Русі сприяв і факт наявності на території Москви з XIV ст. поселення вихідців з Києва, відомого під назвою "Києвець", де існувала церква св. Миколая з храмовою іконою, привезеною з Києва. Невипадково, що в Москві з XV ст. існувала кам'яна церква Миколи Мокрого, збудована, мабуть, за традицією на місці більш давньої. Назву цього храму пояснюють тим, що він стояв на болоті. Але, враховуючи все вищезгадане, маємо всі підстави вважати, що Московська церква одержала свою назву в зв'язку з Київською святинею. Таким чином, київське чудо наклало свій відбиток і на храмобудівництво. В самому Києві, на Подолі, навпроти того місця Дніпра, де колись потонула дитина і де вона була чудово врятована св. Миколаєм, вже в давні часи з'явилась дерев'яна церква на честь святителя. Сьогодні на її місці стоїть кам'яний храм XVIII ст., що має назву Миколи Набережного. За давньою київською традицією кожного четверга перед чудотворною
Софійською іконою після ранньої літургії відправлявся молебень з акафистом св. Миколаю. Протягом століть чудотворний образ Миколи Мокрого посідав чільне місце серед київських святинь, які приваблювали до себе численних паломників, що йшли в „Єрусалим землі Руської" з усього православного світу. Ще в сиву давнину наші князі, «простий люд» були свідками багатьох чудес, зокрема тих, які відбувались у храмах перед святими іконами. Біля таких благодатних і чудотворних ікон зцілялися князі і бояри, їх дружинники, люди набиралися віри і сили. Багато з цих чудес біля святих ікон описали очевидці, котрі потрапили на сторінки давніх літописів, а самі ікони стали називати чудотворними і благодатними.
Н. Верещагіна зазначає, що софійська ікона Миколи Мокрого слугувала взірцем іконописцям, її іконографія концептуально визначила основні традиції в зображенні святого Миколая в руському іконописі. В іконографії святого Миколая можна визначити два головних типи зображень. Вони стали основними і для житійних ікон Святителя. Ікони цих типів мають характерні спільні іконографічні ознаки: Святитель зображений без митри і панагії, в ризі (фелоні) і омофорі; правою рукою благословляє, в лівій тримає Євангеліє. Майже на всіх іконах зазначених типів присутні зображення Христа і Богоматері обабіч голови Святителя. Велика кількість житійних ікон св. Миколая, навіть датованих 17 ст., має сюжет з київським чудом. Найдавніша відома збережена ікона святого Миколая із Західної України – з Радужа. Вона має ознаки, які не будуть повторюватися в пізніших пам’ятках і відрізняється від ікон 15 ст.: в середнику – поясне, а не цілофігурне зображення Святителя; Cвятитель тримає обидві руки перед грудьми, Євангеліє закрите, а омофор перекинутий через ліву руку; обабіч 12 клейм із житія Миколая.
Святий Отець Миколай дає прегарний приклад живої, діяльної та жертвенної любови Бога і ближнього. Його любов всеобіймаюча, повна милосердна і готова допомогти в кожній потребі душі і тіла, і тому в особливий спосіб вона проявляється через чудотворні ікони Святителя. Також із ним та Київською школою малярства пов’язують ікону Велика Панагія (поч. ХІІ ст., зберігається в Третьяковській галереї в Москві). Панагія з грецької означає найсвятіша. На початку ХХ століття ікона була віднайдена в Спаському монастирі в Ярославлі, звідси теж інша назва – Ярославська Оранта. Це – іконографічний тип Богородиці в молитві, з піднятими догори руками, але доповнений поясним зображенням Ісуса Христа Еммануїла на золотому диску, що розміщений на лоні Марії та акцентує увагу на втіленні Божого Сина (інша назва ікони – Богородиця Втілення). Урочистий стиль ікони, рисунок, — зокрема, деталізація лику, а також спосіб накладення барви з характерними білильними вохреннями та широкими смугами золотого асисту вказують на те, що ікона повстала в середовищі майстрів київської школи, яка сформувалась на основі монументальних фресок та мозаїк Київської Русі ХІ століття. Київська ікона Св. Миколи Мокрого
Протягом віків чудотворна ікона святителя Миколи Мокрого перебувала в кафедральному Софійському соборі. У православній свідомості це була найбільша храмова святиня: у дореволюційних путівниках, у переліку найдавніших ікон, що визнавалися за чудотворні, вона йшла перша. Уже за нею називали Куп'ятицьку, Любецьку та Дубовицьку. Один такий путівник повідомляв: «Икона св. Николая, называемого Мокрого. Она находится на хорах с левой стороны, в Николаевском приделе. Это древнейшая икона из всех икон сего имени в России. Она современна крещению Руси при св. Владимире».
Історія та історіографія софійської святині значні й поважні. Про ікону святителя Миколая (ікону реставрував Адріан Прахов, але, мабуть, не зовсім вдало, 1 травня 1924 року при Лаврському музеї було засновано Реставраційну майстерню. Як писав Петро Курінний, протягом перших трьох років роботи вона «розпочала систематично досліджувати пам'ятки нашого старого малярства, починаючи з відомих київських пам'яток: образа Миколи Мокрого в Київській Софії та образа Ігорівської Божої Матери в великому соборі Київо-Печерської Лаври» підкреслив мистецьке, цивілізаційне значення цього образу: чудовий мистецький твір, найвидатніший з зразків т. зв. станкового малярства, Після монументальних мозаїк і розписів ХІ та ХІІ віків ця ікона стає на перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. Її недавно розчистила реставраційна майстерня Всеукраїнського Музейного Городка з-під пізніших записів. Належить вона не пізніше як XIV століттю, а можливо й ранішій добі». Відколи ікона помандрувала на чужину, нову сторінку її писаної історії розпочали на еміґрації. Там у православній громаді ікону було завжди оточено побожним пошануванням. Ще 1954 року митрополит Іларіон говорив про «великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи» [28]. О. Віталій Сагайдаківський вважав ікону святителя Миколая за «найдорожчу й найлюбішу святиню цілої нації» [29]. Те саме писав 1973 року о. Тимофій Міненко [30]: «Це найбільша українська національна святиня" [31]. «З ікон давнішого місцевого письма в катедрі зберігалась до 1943 р. (до відходу німецьких окупантів з Києва) ікона св. Миколи (Мокрого), що датується не пізніш від XIV ст. Вона знаходилась у невеличкому дубовому різьбленому кіоті на стіні Миколаївської нави (на хорах). На ній – срібна визолочена риза з 1840 р. За кілька років перед другою світовою війною ікона св. Миколи була очищена реставраційною майстернею
Всеукраїнського Музейного Городка (колишньої Києво-Печерської Лаври) від пізніших перемальовок. Належить вона до найвидатніших зразків нашого давнього іконописного малярства». Найстарша наша святиня – образ св. Миколи Мокрого, якого почитали наші предки на протязі дев’ятьох століть, який простояв у Святій Софії понад 900 років, пережив руйнування Києва Андрієм Боголюбським, пережив татарську навалу, пережив литовське й польське панування, пережив, врешті, добу варварського нищення наших святинь червоними російськими розбійниками, – опинився на найбруднішій вулиці Торонта, в будинку, який може згоріти протягом десяти хвилин? Чому цей образ, який є безсумнівною власністю цілої нації, став приватньою власністю одної особи? І хто буде відповідати, якщо завтра він загине назавжди?..» Історія цієї всенаціональної Ікони така: Вона старовинної й чудової мистецької роботи з 11 століття, обрамлена срібною ризою, яку виготовили майстри Києво-Печерської Лаври у 15 столітті, і стояла в кивоті на хорах Софійського Собору в Києві. В часі відступу німецьких військ єпископ УАПЦ Мстислав вивіз святу Ікону з Києва і довіз Її до Варшави. Тут опіку над Іконою та реліквіями князя Ярослава Мудрого перебрав Архиєп. Палладій. Св. Ікона в дорозі з Києва та з еміґрації в Німеччині через Атлянтик до Бостону була нерозпакована. У 1954 р. Архиєп. Палладій волів дати Св. Ікону під мою і моїх синів опіку з тим, що після звільнення України від большевиків вона мала б вернутись до Києва, та покищо в літі 1954 р. був доставлений цей скарб літаком з Нью-Йорку до Торонта. Тут для Св. Ікони був виготовлений коштовний кивот і декоративне електричне освітлення. Ориґінал Св. Ікони сховано, а в кивот вставлено копію, зроблену мистцем Антоном Романюком з Нью-Йорку».
Ікона св.Миколи Мокрого в окладі
Ікона св.Миколи Мокрого без оклада
Висновки. Підбиваючи підсумки, підкреслю важливіше. 1943 року ікону святителя Миколая вивіз із Св.Софії та з Києва єпископ Переяславський, згодом (1990) Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). У Варшаві він передав її архиєпископові Палладію Видибіді-Руденку, який перетранспортував українську
святиню до Америки. Вона перебувала спершу в його помешканні, потім у Торонто, нарешті в Бруклині, де я її бачив улітку 2000 року. О. Віталій Сагайдаківський посвідчив, що в Америці було виконано копію ікони, а ориґінал у невідомому місці сховано.. У свій перший приїзд на Батьківщину, 20 жовтня 1990 року Св. Патріарх Мстислав оголосив на Софійському майдані, що привіз ікону з собою. Думка київських фахівців про неї відома. І.Тоцька зауважила: «[…] це дуже пізня ікона, яка за своєю іконографією ніякого відношення до образа Миколи Мокрого не має» [63]. Відколи головну святиню київської Софії розшукано, настав час глибших досліджень. Її ще не студіювали ні фахові мистецтвознавці, ані реставратори. Ми ще не можемо відповісти на питання, де зберігається ориґінал ікони, а де – її копія.